ДУХОТВОРЧІСТЬ by Вакуленко-К. Володимир

Видавництво « » 2011

Духотворчість

Сергей Эненберг

– 3 –

Духотворчість

Володимир Вакуленко-К.

Досить таки часто в глибокій юності задумувався, чому ми, користуючись тим, що нам ніколи не належало, вважаємо себе володарями, окупантами чужих творінь. Ми знищуємо природу, продаємо землю, вбиваємо ближнього. Та хто ми такі, що дозволяємо собі хаосити на тому місці, де перебуваємо? Хто дав нам право продавати те, що нам дарується? Взагалі, чому ми так і не навчилися любити ближнього, а навпаки, навчилися ненавидіти його? Здається, нам намарно нарікати на те, що постійно нас переслідують катастрофічні явища: ми заслужено несемо свій хрест. Ми, які навчені жити мавпячим примітивізмом, одразу ж за умов роздуття суспілізованої бульки поспішаємо ліпити з себе фанфіки. Сусід ненавидить сусіда за інакший колір шкіри, за інакші віросповідання і за інакший процес думки. За людською уявою ми всі мусимо бути подібними, але… Може досить цього, і нарешті пора жити самостійно, притримуючись лише власних критеріїв? Тобто ставати з колін і бути особистістю? Якось після квітневої зустрічі на фестивалі в Донецьку я перетнувся з Євгенією Чуприною, і вона запропонувала спробувати створити проект, який зовсім не буде схожий на інші. Ми мали працювати з пацієнтами психоневрологічних диспансерів. Ідея сподобалася, згодом випадково народилася назва. Чому, спитаєте ви, не зовсім стандартна назва. Розшифровую. Особисто я ніколи не вважав, що сам можу писати. Мені постійно здавалося, що ніби щось

– 5 –

Духотворчість

Евгения Чуприна

Для меня самым важным в проекте «Духотворчість» представляется возможность творить искусство «поверх барьеров». Это искусство не форматов, не интеллектуальных построений, не корпоративно-тусовочных ценностей, а внезапных интеллектуальных озарений. Человек, творящий искусство – это сталкер, который, конечно же, не ходит по столбовым дорогам, не мыслит общепринятыми критериями. Творца ведет дух, который веет, где хочет. Он иногда заставляет нас вести себя странно; порой он нас заводит в дебри. Сейчас наблюдается острый дефицит гениев. Где их искать? В университетах? В парламенте? На конкурсе «Евровидение»? Смешно это даже себе представить. Но мысль о том, что гения следует искать в психоневрологической клинике, вовсе не кажется сумасшедшей. Все понимают, что, подобно булгаковскому Мастеру, он вполне может однажды там оказаться. Мы с Владимиром Вакуленко-К. получили для нашего альманаха множество текстов разных авторов, из разных городов. И нас поразил высокий уровень этих произведений. Почему их не публикуют в «нормальных» альманахах? Наверно, просто потому, что белые вороны точно так же не ко двору в литературной среде, как и в среде обывателей. Мы попытаемся это положение исправить. Мы соберем большую стаю белых ворон, и это будет очень красиво.

Духотворчість

внутрішнє, духовне виплескує назовні яскраві рими чи образність верлібрів, а подекуди і прозу. Тобто творчість пишеться духом (або вірніше душею) і під час сеансу писання щось транслюється в уяві зовсім інакше – те що відбувається поза межами реальності. Мені, як майбутньому арт-редактору альманаху і водночас автору багатьох ідей, зовсім не хотілося, щоби даний альманах особливих людей «Духотворчість» складався з підстриженої лірики та причесаної прози. Мені хтілося чогось неформального та нестандартного. І ми почали діяти, відшуковуючи якісних авторів. Згодом мої ідеї розширилися – став подумувати, як би зробити так, щоб ті, що перебувають на обліку у ПНД, подавалися разом з відомими, вже визнаними поетами. І сумісними зусиллями з Євгенією Чуприною, гадаю, таки вдалося це зробити. А тема альманаху для всіх була єдиною – психоаналіз мислення. Твори, які були відверто комуно-фашиські, жорстокі, шовіністичні, ми навіть не брали до уваги. Жаль, що із відібраних авторів не всі втіснилися в 1 число альманаху, але далі буде. Проект цілком благодійний, ніхто ні на кому не збирається заробляти. Навпаки я все ж таки думаю, що ми даємо тим людям, які почувають себе в літературних середовищах незручно, зрозуміти, що вони такі ж повноцінні, як і решта. І до всіх: не пародіюйте суспільство – возлюбіть ближнього свого! Бо ми того варті.

Олесь Ульяненко Проза

– 10 –

– 11 –

Духотворчість

Пiсня початку

Духотворчість

Мовчун вийшов з тюремної божевільні , але це його ані заспокоїло, ані розізлило. Він подався до свого будинку, з вибитими вікнами на першому поверсі, прогнилими східцями і порослим грибком стінами. Він потер чоло, як людина, яка не знала, що робити в даній ситуації. Продираючись через звалище мотлоху, що більше нагадувало санітарний смітник (використані інсулінові шприци, презервативи, протези), він нарешті дійшов до Головної кімнати. Так він її називав раніше : Головна кімната. На диво всі меблі уціліли. Він дістався дивана, здер штору, закутався і відразу заснув. Снилася йому його друга дружина, але чомусь тіло у неї було першої, розкішне, наче здоба, і голос був першої дружини. Вона все говорила і говорила. Розповідала, що начебто на кухні згоріла риба, а йому щось невідомо стискало голову. Мовчун ніяк не міг промовити всупереч ні слова, або просто сказати: «Заткнися ідіотко». А вона продовжувала говорити, доки він, нарешті, не провалився у інший сон. Та чи і сон це був взагалі? Потім вона в тому сні втекла, і він увійшов у м’який бархатистий світ; де лежав серед квітів. Несподівано потемніло, і він вже стояв на березі темного океану. Берегом йшла його донька. Гола, з велетенським черевом. І Мовчун знав, що вона не вагітна, а там сидить його дружина… З води вийшов звір. Звір не був страшним. Весь слизький, з жовтими людськими очима, звір почав його облизувати довгим, трохи шорсткуватим язиком.

Мовчун прокинувся з мокрим від сліз обличчям. Перед ним сидів пес, рудий і кудлатий, і запопадливо дивився на Мовчуна прозорими бомжачими очима. На дворі кипіли божевільні дев’яності. Люди ходили з підтягнутими пасками, але через рік це минеться, – так щось подібне голосу пролунало у голові Мовчуна. Він порився у торбі й знайшовши в ній шматок докторської ковбаси кинув собаці. Пес забив хвостом по підлозі і накинувся на ковбасу. – Їж, дурню, бо дивись комусь на шашлик попадеш, – сказав Мовчун. Собі він відкраяв шмат хліба, намастив вершковим маслом, що йому дали на дорогу і дивлячись на пса , став жадно гризти бутерброд, у перервах переповідаючи псу всю історію свого життя… Собака жадібно хапав шматки і час від часу віддано поглядав у вицвілі очі Мовчуна, своїми жовтими собачими. Пес мав подобу вовкулаки з американського чи італійського кіно жахів. Тут його нічого не затримувало і не зупиняло. Мовчун, під’ївши ліг знову спати, закутавшись у портьєру. Одразу провалився у сон, але коли собака-волоцюга завила жалібним скавулінням, він прокинувся і глянув на пса. Вкоридорі почулося чиєсь ходіння. Ніздрі Мовчуна роздулися, зіниці розширилися і враз стали антрацитового кольору. Рука йому звично стиснула заточену ложку і він приготувався зустріти зайду. Потім він підвів голову і на люстрі побачив велику вогняну кулю. Спочатку Мовчун подумав що то куляблискавка, але несподівано для себе у нього зароїлися голоси, що насувалися один на один, але нарешті замовкли. Та Мовчун не на жарт злякався – перед ним ніби за мить пролетіла уся стрічка його життя, наче він був на порозі смерті. Йому запекло в грудях, але він не міг покликати на допомогу, хоч не кричи, а пустка дому вподобилася тій злісній велетенській кулі. Раптом голос в його голові промовив: «Не бійся. Встань і йди». Куля зникла, лишивши у повітрі запах троянди, і сизий дим, що то підкочувався,

Духотворчість

пружинами, і лише софа, на його велике щастя, лишалася незайманою. «Ось так»,– подумав Мовчун. Ось так. Щось є в цьому світі, тому й ми обертаємося навколо один одного, і сліпи мов кроти, бо не доведи Господи… Тут його думка урвалася, наче хто її відсік сікачем. Знову він повторив Творця в голос, і не так, як повторюють перекупки на базарі, а з трепетом, як маленька дитина дивитися на павільйон, де торгують морозивом, і набридливо просить: «Дайте! Дайте! Хочу морозива!» На його диво картина на стіні також уціліла. Дорога, безцінна картина уціліла. Він якось придбав її у одного перекупщика за мізер. Тому її ніхто і не взяв, бо певно знав сплачену ціну – провалювався у роздуми Мовчун. До нього повернувся голод. Болючий і солодкий водночас. Попорпавшись у мотлоху, він знайшов одну банку сардельок і дві банки німецької тушонки. Він відкрив ножем обидві банки. Одну взяв для себе, а іншу поставив перед писком собаки. Не те щоби він любив тварин. Зовсім ні. Він, напевне, розумів, що ще довго спілкуватися з людьми не доведеться. А в цього пса жовті, добрі, майже людські, очі. Трохи перекусивши. він піднявся на другий поверх. Мовчун мало вірив, що там щось уціліло. Проте йшов обережно, ніби підкрадаючись. Підкрадаючись до порожньої кімнати. Як і гадав Мовчун, – рушниці не було на місці. Тільки стіни і стезя подовбана картеччю. Мовчун спустився до низу і знову повернувся з на другий поверх із сокирою. В таємному місці, відомому лише йому, він прорубав у підлозі величезну діру. На дні швидко відшукав пістолет системи «ґлок», а з жерстяної банки з-під англійського чаю переконливу пачку доларів. Усміхнувся однією стороною обличчя. Знову спустився до низу, Мовчун вирішив йти звідси. Це вже не його дім., не його життя. Ніч і холодний колючий вітер тарабанили у жовтавий бубон місяця. Здавалося, що він іде навмання невідомо куди. Він сам того не розумів куди йому потрібно. Одяг

– 12 –

– 13 –

Духотворчість

то відступав як вітряні хвилі моря, чи то ріки. Раптом Мовчун закричав. Здавалося, що щось невідоме почало розривати йому легені. З легень вирвалася назовні чорна хмарка, і за хвилину перетворилася в якусь дивну суміш. Чорна пилюка, що вийшла з рота, стала вихором. «Як з гусені метелик», – чомусь подумалося Мовчуну. Далі він розгледів, що вихор підхоплював його старі меблі: стільця, крісла, книги, серванти. Але це ротате дійство не викликало у Мовчуна ні подиву чи переляку. Минулося все так же раптово як і виникло і тоді він легко набрав у груди свіжого повітря. Несподівано його рука потягнулася до чола. Він зробив хрест господній. І, неждано, для себе відчув небувале полегшення. Мовчун був атеїстом, але з тієї породи людей, що з повагою відносяться до віри, і, загалом, до віруючих людей. Він навіть лестиво їм посміхався, але зазвичай у його голові роїлися зовсім інші думки: жінки, красиві жінки, багато грошей. Він прекрасно розумів, що людська душа все ж таки переважить накопичене багатство. Саме так. думав він, – Ось воно, як буває. Ось такі вони бувають ангели, а не такі, як їх звикли бачити на лубочних картинках. Хоча хтозна. Людям малюють ікони, щоб споріднити їх, приблизити до Бога. Картинки, тобто ікони, – думав він, – послані звідти. Бо звідти є справжній лик ангельський. І ніхто не має права , навіть ангели, дивитися на Всевишнього.» Ось так, – думав Мовчун. Я втечу звідси і піду туди пішки. Це не страшно. Зовсім не страшно. Ноги доведуть куди вкажуть. Хто? І відразу його підняло, відірвало від землі. Вірніше його Душу, а тіло лежало , як одубілий труп. І його понесло, і він розставив руки як крила, і йому забракло дихання. Коробки домів скидалися на пачку сигарет, артерії річок на синій океан; Мовчуну хотілося усе це помацати руками… Невдовзі він очуняв – пилюка грала в сонячних мечах. З його пам’яті вирізало давно забуті предмети: пожовклий від давності щоденник, матрац, диван, з випнутими

Духотворчість

і тоді він тоскно, по звіриному підвивав. Потім він прокинувся і виліз із купи листя і злісно сплюнув залишки пилу на землю: Якого дідька? Холодильник був забитий хавкою майже на півроку. Якого біса вона зжерла свою матір? Господи солодкий, Ісусе благий, допоможи мені розібратися, веди мій Ісусе туди куди вказує твій перст.. Пройшовши кілька кілометрів Мовчун знову закутувався у ще тепле падалишнє листя, згортався у форму зародка і смоктав грудочку цукру, що йому вдалося поцупити у одній з сільських крамниць, котрих у народі називали «магазинами» А потім марив згадками про свою дружину, і вона знову ніби була із ним поруч. Вони довго кохалися, кохалися, як ніколи, а у перервах мокрі і спітнілім пили червоне вино.. Вони трахалися у просторих залах, де ніколи ані він, ані вона не були, і навіть не знали, де знаходиться те місце. Вони лежали на зламаних кривими лініями простирадлах, що тріщали іскрами, синіми іскрами їхнього кохання, а велетенськими залами літали дивні птахи, невидимої краси, неземної краси. І тоді слова і думки помирали. Тільки шурхіт птахів та потріскування іскор на зволожнілих, зламаних лініями простирадлах. А у вікні було видко широке небо, і колючий вітер розбивався на лискучому бубоні сонця. Ці химерні думки навіювали на Мовчуна лінь. Йому вже нікуди не хотілося йти. Але він підіймався і рушав у невідомість. Ніби щось у спину, поміж лопаток, штурхало. Він тільки помічав селян і роздумував, що вони можуть вбити собі в голову, коли битий час з цікавістю, опершись на держаки вил та лопат, спостерігали таку от чудасію. Одні , коли його попускало, приносили води або молока. Інші крутили біля скроні пальцем і спльовували через ліве плече тричі. Рівно тричі. Мовчун вже жалкував, що покинув домівку. Там можна було дати ради, і спокійно доживати віку. Із цими думками нелюдська сила ударила його у спину і він побіг, розбурканий невідомою і невидимою силою.

– 14 –

– 15 –

Духотворчість

на ньому був геть зношений, але у наплічнику лежав новісінький костюм, зшитий з крепдешину. Зовсім не модний, але він чесно його заробив, а тому одягав його лише на свято. Він оминав маленькі села, де люди з презирством вимовляли слово «зек» і «бомж» і таке інше, що втратило, на їхню думку, людську подобу. Колись давно, з прірвою у п’ять років, він сам притримувався цієї думки і не любив обшарпаних зайд. А тоді якось, в тому ж самому далекому минулому, Мовчун проводив променад зі своєю дружиною у Голосіївському лісі. Стояла казкова осінь. Жовті свічки дерев. Червоне вино з горла перламутрової пляшки. А згодом Мовчун побачив як двоє бультер’єрів рвали безпритульного чоловіка, а двоє стрижених молодиків підбадьорювали собак командними криками «ату» і «фас». Тренували псів на живій людині… Бідолаха стікав кров’ю, шматки шкіри і м’яса розліталися урізнобіч. А йому наказували вставати на ноги і бігти. Хитаючись, як зламана лялька. А вона, його дружина, сказала: «Зроби щось …»Мовчун очуняв, спокійно так і тихо. Вітром несло опалове падалишнє листя: зелене, брунатне. Ідилія. Вихор крутив листя у хороводі. Їхніх очей чарування псували променад і пленер. Дружина ковтнула червоного грузинського вина і заверещала на все Голосієво. І стрижені «під нуль», з бичачими шиями покидьки, все-таки відтягли від людини псів, і подалися на інший бік озера. «Шкода, що у нас немає рушниці», – сказала тоді дружина. Але він не пам’ятав була вона перша чи остання, хто з’їв свою мачуху. Чим далі Мовчун заглиблювався в чагарі країни, тим нахабніше хтось посилав йому сни. Сни переслідували його. Щоправда йому це нагадувало добре змонтований фільм з минулого. Без цих снів Мовчун давно б перетворився на дику самотню істоту. Тиша ловила скреготіння його зубів. Зарившись у падалишнє листя, він тихо, по дитячому заснув, і у сні йому знову бачилася дружина: ніби вона, оголена, виходить з ванної кімнати, у рожевій піні,

Духотворчість

– Хто ти!? Хто ти є, бодай би тебе чорти з’їли? Може ти і сам нечистий? – вихопилося у Мовчуна. А потім слова покотилися луною, і коли він вловив кінець фрази, то зрозумів, що то його голос: – О, Боже, о Князю Всесвіту. Облиш мене! У мене і так багато болі в житті….Я знаю, що ти існуєш, я вірю, вірю, Господи! І немає тобі рівних. А я немічна і слабка людина….Господи мій, Господи мій, Ісусе солодкий нехай буде твоя воля !– і він втратив свідомість. В одну із ночей йому приснилася донька. Мовчун встав і виблював зелену жовч…

Сергiй Жадан Iнтерв'ю

Духотворчість

Часто трапляється так, що людина починає писати вірші, орієнтуючись на якісь допотопні взірці і занурившись у свій дуже спеціальний внутрішній світ. Звісно, результат виходить незадовільний. Поет намагається зростати, звертається до професіоналів, а ті одразу питають: «Чи ви стежите за сучасним літпроцесом? Взагалі ви знаєте, хто такий Жадан?» Так, дійсно, не знати, хто такий Сергій Жадан, що він робить і чим живе, принаймні соромно. І тому ми дуже раді помістити у нашому альманасі інтерв’ю з цим письменником. Євгенія Чуприна: Більшість поетів має проблеми з головою, це професійна хвороба. Як ти гадаєш, де тут причина, а де наслідок? Сергій Жадан: Та я дуже сумніваюсь, що більшість. Мабуть, усе-таки меншість. Більшість поетів мають проблеми з печінкою. Хоча бувають і комбіновані випадки. В будь-якому разі я би не перебільшував відсоток психопатів серед членів Спілки письменників. Ти подивись, які вони кар’єри іноді роблять. Хіба божевільні на таке здатні? Тут, скоріше, спрацьовують культурні стереотипи – мовляв, всі поети не від світу цього. Насправді більшість поетів якраз дуже навіть від світу цього, більше того – вони сіль цього світу. Причому йодована.

– 18 –

ЄЧ: Деякі гадають, що чим більш людина хвора на голову, тим більш вона геніальна. Особисто мені здається, що скоріше навпаки – талановитий

– 19 –

Духотворчість

Сергiй Жадан: “Я не довiряв би свою душу iнженерам”

ЄЧ: Мене завжди дивувало, що митці і без того хороші, а ще й п’ють і вживають наркотики. Тоді як люди нормальні часто ще й тверезі. СЖ: Знаєш, все ж таки мені здається, що серед митців є велика кількість цілком нормованих і відформатованих осіб, котрі бояться самого слова «наркотик». Тому я би дуже обережно визначав творчий статус митця як щось пов’язане з психічними розладами. Втім, згоден, що найцікавіші з поетів так чи інакше випадають із соціуму. Це й створює навколо них відчуття «проблем із головою». Оскільки пишучи, ти так чи інакше працюєш, м’яко кажучи, з не надто нормованим матеріалом (скажімо, тримати в свідомості всі ці голоси та сюжети – доволі складна й непередбачувана річ), то природно поведінка твоя людині сторонній, не «заглибленій у контекст», може видатись підозрілою, а твої заяви та жести – небезпечними. Мені видається, що сама асоціальність письменника (звісно, якщо ми говоримо не про літературних клерків, а про тих самих «хороших митців», котрі п’ють і вживають), вже є підставою підозрювати його в різноманітних відхиленнях, з різною мірою відходження від «норми». Проблема лише в тому, що жодних норм не існує в принципі, тому ми знову повертаємося до розмови про суспільні кліше та стереотипи, про цю, так звану, суспільну мораль, загрозою якій нібито є митці. Інакше кажучи, якщо говорити відверто й неупереджено, без подвійних стандартів, часто митці є набагато формальнішими за всіх цих контролерів у громадському транспорті чи працівників комунального сектора. Просто норму в нас і далі визначають чомусь працівники комунального сектора.

ЄЧ: Напевне, тебе переслідує багато неадекватних людей, причому різних і з різними намірами. Розкажи про них. СЖ: Ну, знову ж таки – що таке неадекватна людина? Я би говорив не так про «неадекватність», як про нестандартність, невідповідність шаблонам, про відходження від так званих поведінкових норм, котрі нав’язуються незрозуміло ким. З такими людьми справді часто доводиться мати справу, вони не те, щоби переслідують, вони регулярно трапляються. Починаючи від появи на різних

ЄЧ: Ну, якщо люди приходять на твої вечориконцерти-презентації, то ти сам в цьому винен – треба було краще приховувати місце та час акцій. А от про що я ще хочу спитати: у твоїх поезіях гучно звучить тема даунів, і один навіть написаний від особи дауна (про армію). Що для тебе дауни? СЖ: Ти знаєш, колись давно, коли я був молодим поетом, мені трапилось виступати в якійсь лікарні перед психічнохворими дітьми. Себто, це не була психіатрична лікарня, і діти там були цілком звичайні, принаймні вони мало чим відрізнялись від учнів будь-якої української школи. Спочатку було доволі незатишно, оскільки, знову ж таки, відразу увімкнулось усе це наше стереотипне мислення – мовляв, психи якісь сидять, незрозуміло що їм говорити, і як їх не образити, – але потім все стало на свої місця. Діти самі ставились до свого «ненормального статусу» з іронією, попередили мене, що з ними все гаразд, просто вони «трішки ненормальні», добре на все реагували, показали свої палати, запрошували ще. Одним словом, дуже часто люди з психічними розладами в нашому суспільстві відверто демонізуються, їх ніби видавлюють кудись на маргінес, подалі від «пристойного нормального товариства». Ось, зрештою, такими маргіналами, відштовхнутими й зневаженими вони для мене і є. Природно, що моя симпатія саме на боці «ненормальних маргіналів» – принаймні, вони чесні в своїй ненормальності.

– 20 –

– 21 –

«Вони збирались і читали вірші, п’ючи при цьому кефір. Вони говорили про нас: раз уже ці блазні вважають, що справжній поет має упиватись до смерті, то ми будемо упиватись кефіром! В їхніх віршах росла трава і світило червоне сонце, і їхні юні жінки притискались до них і шепотіли: ми збережемо нашу молодість, нашу поезію, ми завжди будемо разом, з нашою молодістю, нашою поезією.» Сергій Жадан «Хороші молоді поети»

Духотворчість

вечорах-концертах-та-презентаціях, закінчуючи підпільним листуванням в Інтернеті. Іноді це справді напружує, проте, мені видається, якщо ти письменник, і якщо ти передбачаєш, що в тебе можуть бути читачі, то будь готовий до того, що деякі твої читачі будуть «неадекватними». Потрібно бути простішим і не вишукувати в ближніх своїх різні психічні відхилення.

Духотворчість

поет на тлі графоманів виглядає як лікар серед пацієнтів, і він значно більш адекватний, ніж вони. СЖ: Цілком із тобою згоден. Гадаю, є куди серйозніші хвороби, аніж «хвороба голови» – закомплексованість, затиснутість, заздрісність, одним словом ти ж знаєш десять заповідей, що тут переповідати. Згоден, що «талановитий поет» виглядає більш адевактно, причому – на будь-якому тлі.

Духотворчість

ЄЧ: Це тема дуже інтимна, але хотілося би дізнатися про твій власний досвід божевілля. СЖ: Та ні, подібного досвіду немає – в мене психіка бухгалтера й занадто шаблонне мислення. Можу виступати хіба що стороннім незаангажованим свідком. «… із туману почали виринати темні постаті, взагалі ні на що не схожі. В одних на голові були баранячі роги, обмотані стрічками і золотим папером, в інших тіло було покрите густою шерстю, ще у когось за спиною шурхотіли індичі крила, а останні, найбільш темні і мовчазні, мали покручені тіла, вони ніби зрослись між собою, так і ідучи – з двома головами на плечах, з двома серцями у грудях і двома смертями про запас. А за ними з туману витягувались розморені коров’ячі голови, невідомо, як їх сюди вигнали, як затягли на ці високі схили. Корови йшли, тягнучи за собою борони, на яких лежали сліпі змії і мертві бійцівські пси. Й боронами цими замітались сліди неймовірної валки, яка щойно повз нас пройшла. Корів підганяли пастухи, одягнені в чорні пальта і сірі шинелі, вони гнали тварин крізь ніч, сторожко стежачи, аби не лишити за собою слідів, за якими їх можна було б знайти. Обличчя деяких пастухів були мені знайомими» Сергій Жадан «Ворошиловград»

зорієнтуватися, що ти тоді розумієш під «нормальною людиною». СЖ: Людину, яка не має агресії по відношенню до інших і по відношенню до себе. Хай вона навіть при цьому їсть на сніданок власні краватки. ЄЧ: Дійсно дуже стандартний погляд – в деякі ресторани навіть і не пускають без краваток. А от скажи, письменників називають «инженерами человеческих душ». Чи не жахливо? СЖ: Мені здається, що це олешівсько-сталінське визначення – про інженерів, воно доволі тоталітарне за своєю суттю: так ніби душа – це консервний цех, і потребує постійно контролю з боку технічного персоналу. Мені більш імпонує статус «співрозмовника людських душ». Я особисто не довіряв би свою душу інженерам. ЄЧ: Особливо «приємно», коли якийсь політик – по шию у баблі і по лікті у крові, починає видавати книги і претендувати на роль «співрозмовника людських душ». СЖ: Ну, політиків узагалі потрібно вивести за межі нашої розмови. Порівнювати політиків із психічнохворими – ображати психічнохворих.

ЄЧ: Якщо ти стверджуєш, що в тебе шаблонне мислення і психіка бухгалтера, то треба

ЄЧ: Укладаючи цю антологію, ми помітили, що у авторів, перебуваючих на лікуванні, домінує релігійна тема. Як ти гадаєш, чому? І знов таки, що тут причина, а що наслідок? СЖ: Можливо тому, що релігія, як і «суспільна мораль», теж річ наскрізь тоталітарна – вона намагається привести тебе до стандарту, відформатувати. А в нас фізичне оздоровлення традиційно іде під руку з оздоровленням моральним – людині вправляють мізки не лише через процедури,

– 22 –

– 23 –

Духотворчість

ЄЧ: Ти читаєш якусь спеціальну літературу з цього питання? СЖ: Ні, але в мене широке коло спілкування.

Духотворчість

«що ви знаєте, говорив би я їм, засранці, про кінець світу і тим більше про геєну що ви можете знати, це я гублю тут за вас своє здоров’я і душу свою розбиту, і це я перевожу в своїй валізі всі основні експонати. Ваша геєна, сказав би я, це коли дохнеш на вулиці і хапаєш хавку із рук, намагаючись якнайзручніше вигнутись, кінець світу – це коли три дні безпробудно бухаєш, потім відрубуєшся, а на ранок не вигадуєш нічого кращого як прокинутись.» Сергій Жадан «Слідкуй за руками цього проповідника» ЄЧ: Якщо людина унормована, це далеко ще не означає, що вона психічно здорова. Скоріше навпаки, головною діючою силою унормовлення людства є параноїки та маніяки, а українське суспільство так побудоване, що подібні персонажі не зустрічають належної відсічі. А чи так у світі? Ти

– 24 –

багато подорожуєш. Як виглядають іноземні божевільні? Яке до них ставлення? СЖ: Щодо «іноземних божевільних» – ну, ясна річ, в тій таки ліберальній Європі ставлення до них значно толерантніше. Принаймні про людське око. Хоча, підозрюю, у них у всіх купа скелетів у шафах. За великим рахунком західний лібералізм відрізняється від нашої олігархії хіба що більшою присутністю в громадських місцях туалетів для інвалідів. Поза цим ми всі готові будь-якої миті підключитись до полювання на відьом.

Духотворчість

а й через слово Боже. Очевидно, люди з психічними розладами постійно з цим стикаються. Тому, гадаю, «релігійна тематика в творчості людей з психічними відхиленнями» – прямий наслідок перебування авторів у межах суспільства з психічними відхиленнями. Ми живемо в посттоталітарному суспільстві, ми надто переймаємось унормованістю, вихід поза межі цієї умовної норми більшість із нас лякає й викликає агресію. Підозрюю, це все-таки не пов’язано з ментальністю, скоріше обумовлено соціальними та історичними чинниками.

Володимир Вакуленко-К. Проза

– 27 –

Духотворчість

Психоаналiз побутових явищ Чомусь іґуани були занадто сині. Вони пливли повільним мороком по небу і лютуючи шипіли на самих себе. Раптом я збагнув, що ота зелена – хмара я сам. Десятки голодних плазунів намагалися проковтнути її, тобто мене. Хто випустив її з голови сонних психопатів? Негайно заберіть їх, адже це мій сон, нормальний сон лікаря-психіатра! Прокинувся. Гіркосолоний піт роздирав очі. Рот, ніби відчув млявий присмак недосипу, став ширитися в різні боки від позіху. Хоч би його не розірвало, бо ще й нібито на роботу з’явитися треба в якісному стані, тобто не пом'ятим. Доведеться лікуватися штучною кавою і рятувати від гибелі свій настрій. Добре лише те, що такі сни стали вже звичними. Тож я вже звик до дивини, навіть нотатник завів, але б щоб іґуани літали? Якої ж хрєні я начитався, чи наковтався? Все, зав’язую з листуванням на сон грядущій. Мені пишуть психи з усіх країн. О, це справді є над чим замислитись. З’явлюся на роботі, засяду за них поки день. Спробую поєднати всі шизи в єдиному кошику, або мо’ щось для себе корисне знайду. Чому б і ні, адже псих иноді буває справді розумною людиною. Коли ще тільки починав свою кар’єру, саме тоді, вперше проходив практику в псих відділенні. Брехня що серед них є Карли, Маркси та Енгельси. Вони звичайнісінькі люди, тільки думають по-инакшому. Коридор обриває свій слід біля самісінького мого кабінету. Як завжди один поперед одного хворі тягнуть

Духотворчість

віці вирішив у дечому проексперементувати. Сунув орангутангу банан – з’їв, помаранч – теж. А от коли просунув пляшку горілки після розпиття її почав вимагати з мене ще. Ну дав ото йому. Після другої обригав свою пальму, зі зла видер її з горщика, почав матюкатися, відібрав у мене запалену цигарку, потім почав лушпарити виламаною дубиною по ґратах і врешті решт перечепився через щось і гухнув долілиць. Після деяких потужних нот хропіння зрозумів, що він заснув. Тож скажіть, чим він відрізняється від людини? Пияки точно пішли від мавпи, решта не знаю від чого, мені більше не дозволяють заходити в той зоопарк. ЛИСТ № 5: Док, у мене в унітазі живуть медузи. Може тому, що їм і клімат підходить та й вода зачасти пахне морем. А що Ви скажете? ЛИСТ № 6: Нещодавно з Нітшою були на похоронах бога. Цікаво, як же на хмарах вибухкали таку ямегу? Якщо пекло знизу, то хто її тоді копав? Ніфіґа собі рай, коли на ньому теж доводиться тяжко пахати. ЛИСТ № 7: Мене постійно викрадають інопланетяни. Садистичні експерименти в них скажу я Вам. Щоразу мені відривають тимчасово голову, одягають на себе футболки з надписом «Карпати» й намагаються влушпанити по відкритим ілюмінаторам. Але це їм не вдається, тому мені після тайм-ауту повертають голову на місце. Одного разу відкрили мені таємницю, що буцімто вони ніякі там не гумонаїди, а прокляті душі померлих футболістів і таке буде до тих пір, поки чиясь голова не влучить нарешті до розчерепенутих «воріт». А я за них тепер вболіваю біля ратуші, навіть в наметі хліба не їм – хіба що пиво п’ю поцифроване. ЛИСТ № 8: як психіатр психіатра запитую: чому Корнія Чуковського не лікували від наркоманії? У нього ж явні ознаки шизофренії які перебували в стані галюцинації. Приклад об’єктивний як два під двома: в нього он по

– 28 –

– 29 –

Духотворчість

мені свої руки, щоб я з ними привітався. Ну що ж, мене тут люблять, я часто з ними спілкуюся з ними їхньою ж мовою. Але сьогодні вибачайте, зле мені, та й справ купа, тож бесіди не буде. Мені бажано сьогодні розібратися з тим, чому ж у іносранців не вистачає кеби найняти собі особистого місцевого лікаря. Проаналізую кожного – най буде для мене всесвітній день дурня. Тільки, докторе, спок! Серденько( це я до медсестри) – філіжанку кавки! ЛИСТ № 1: Докторе, нещодавно я відгриз передню лапу пацюку, а вона відросла одразу ж. потім їх зібралася зграя і вони відгризли мені ліву ногу. Докторе, що мені робити – вона не відростає? ЛИСТ № 2: Учора бачив птеродактиля, який на наший сарай скидав свої яйця. Ті яйця розбивалися і з них одразу вискакували кури. Але прибиті якісь, тож літати само собою не могли. Та це й не дивно, адже коли в баби Параски вибухнула праска, тоді й Чорнобиль гухнув. Кажуть вітер до Румунії швидкий був. Так нас ще з того дня радіакнуло. До чого я оце пишу. Каже мені ото жінка з повторами: «Пензлюй до лікаря». Тож я до вас звертаюся, щоб ви допомогли мені зареєструвати відкриття. Я нарешті довів теорію що ж було першим. А першим було яйце, це ж просто як у казці. ЛИСТ № 3: Докторе, я конєшно діко ізвіняюсь, але, будь ласка, поставтеся до моєї розповіді серйозно. Скільки можна гнати на нас, ні в чому ніколи не повинних євреїв? Нещодавно я, зовсім навмисно, прибув в Росію з свого міста Хайфи, щоб переконатися чи правду кажуть про нас. В одній багатоповерхівці, де я зупинився ніч перегледіти, дійсно таки не було води. Так от я навіть бігав у підвал і дивився на всі крани. Жодної особи нашої національності там не було! ЛИСТ № 4: Теорія Дарвіна щодо перетворення мавпи в людину дійсно блискуча. Колись у дитинстві я був звичайнісіньким собі юним натуралістом і ось у зрілому

– 30 –

– 31 –

Духотворчість

“Епоха “Х” або чи є вихiд iз деградацii”

Духотворчість

«Спілкування найкращий спосіб навчитися чого не будь. Самотність частенько призводило мене до деградації, тому й спробував знайти собі подібних – людей, які ховаються в своїх тінях. Моє перше правило при будь яких обставинах: допомагаючи иншим я суттєво можу допомогти собі. Життя для мене ніщо инше, як матриця смерти, о ще довготривала галюцинація поділена на декілька десятків літ-періодів. Постійний відлік депресійного стану твого сприйняття і повсякденні пошуки Exit з безладу. Пошуки повноцінности. Епоха «Х» – еволюційна, в ній швидше відбувається комп’ютеризація, погляд віртуальних очей на світ мало чим відрізняється від реального. Таємне завжди було якоюсь неспробуваною ягідкою, а от прозоре стає звичним. Тож і не дивно, що до реальности втрачається будь який інтерес. Але ж бо незацікавлені ні в чому люди нагадують кротів, які риють однакову землю. У що та кому тоді вірити, коли людська безпристрасність до будь чого залежить від того, які здобуті успіхи і впродовж

довгого блукання? Та чи варто зациклюватися над тим, що не вийшло і стояти на місці? Невже постійно біля кожного з нас блукає привид і розбризкує в середині нас синдром невдахи? Богу жаль тебе, иноді він подає тобі милостиню. Тож погодьтеся зі мною – щоб щось відбулося в кипучій лаві перемін умій наповнювати душу непідробною вірою. Через невіру власного себе найчастіше за все виникають різні регреси в природі, світ не може на своїх терезах набути балансу. Зло і добро на вагах сьогочасся мають різну вагу. Фундамент віри почав закладатися за принципом: або багато, або ніскільки. Створюємо собі власних бога та сатану. Хто з нас бачив справжнє? Хіба крізь терен до часів Мойсея не продиралися в світ инші боги? Чи не створювалися вони лише для залякування юрби? Моя логіка полягає от в чому: справжнє є тим, що відчутне на дотик. Саме такою і моя релігія! Але культовий фільм «Матриця» показує реверс наших розумів. В першому фільмі( по-суті єдиному в якому є смисл) бачимо от-що: справжнє – є уявним і навпаки. Пам’ятаєте той епізод де Нео спостерігав, за телепатичним згинанням ложки, але його увага була зосереджена ще й на тому, що предмета насправді не було! Звідси: чи не живемо ми у видуманому світі? Чи не напихають нас з дитинства( можливо навіть ще при зачатті) локшиною, що начебто світло – блискучо-сліпне, солоне на смак солоне, а гірке є гірким? А якщо инші бачать червоне инакше? Зі смаком теж все зрозуміло. Тож чи не нав’язали нам колись те, що накинули раніше тим хто був до нас присутнім? Який же запах має справжнє повітря? Отак і Мойсею було. Чи не вживав він якогось там зілля, бо хто( окрім нього ж звичайно!) бачив огнений кущ, який буцімто спілкувався з ним? Зрозуміло тоді, що й ідея «матриці» взята з самої матриці, тобто відображення иншого. Звідси виходить, що відображення уявного світу є не що иншим як паралельний світ наших вчинків. Але моє сприйняття иншої

телефону від якогось крутого бая, типу верблюда, слони стрілку набивають. А коли його ж крокодил(К.Ч.) колеса ковтає разом з автором, вони обоє свято вірили що то був не торен а сонце. Звичайно ж і місяць на додачу, бо такий глюк хапнути! Господи, яку порнуху пишуть мені. І на це все відповідати треба стримано, недайбіг образяться, то хто ж мені нормальні бабки пересилати буде? Все ж не витримую, кидаю цю словоблудь. На сьогодні баста… Серденько, ще філіжанку кавки і рюмасик коньяку! Рік тому розпочав писати книгу посилаючись на отакі листи. Зрозуміло, що майже все оте їхнє не підлягає ні під яку концепсію, але ж прикольно як! Та по-суті я й не лікар – так мало статись. Що ж, повернуся до своїх старих записів, можливо допишу щось новеньке:

Духотворчість

війни: свої посумують, решта рушить далі. А якщо самознищення тобі зашкодить( твоїм ближнім теж), тобто ти не помреш а залишишся з штучним аналогом горла, або з гумовими нирками? Таку само долю і очікує культура свідомості, якщо вчасно не спинити безлад. Тож погляньте в глибину свого віддзеркалення і знайдіть те, що там має бути. Знайте, що смерть – це велика безодня – місця на всіх після прожиття вистачить. Смерть має чорно-білий відтінок, з присмаком порожнечі – не варто розбавляти їх в життєвих барвах. Чи пам’ятається про те, що ми виникли з глини, в неї і повернемося( маю на увазі тіло). Так от. Ми глина історій, сирець для майбутнього будівництва. З доброї людини – добра цегла, з нахабної – неякісна. Ми будинки, иноді навіть хмарочоси. Звичайнісінький приклад: піраміда Хеопса. Цей фараон збережений в історії( якби не бальзамували дебела б була цеглина!). а хто инші з тих часів? Чому всіх не згадали поіменно? Але ж бо саме тодішня майбутня глина будувала ту піраміду! Звідси виходить, що кожна істота живе до свого перетворення в будмат. Саме тоді, коли зістарієш, станеш убогим на вільні рухи, знайдеться думка: «Все, пора! Свою роль відбув, пора виконувати останню – в ящик!» Щоправда категорія є тих, які злостиво обіцяють: «Нічого, сучасні динозаври епохи «Х», я вас всіх переживу!» І трусять кістяками, поки не сиплеться з них порох. Щоправда, нажаль, це відбувається після п’яти відсотків здійснених обіцянок. Тож розглянемо такий варіянт нашого спілкування: молодь і літні люди. Нібито і поважають стареньких молоді, але хіба з їх архаїчного цитування колишнього хоч краплину додаси в рамки розумного? Світ престарілої істоти поступово створюється з видуманих хвороб, з симптомів несприйняття себе в будь якому середовищи. З’являється таки дійсно невроз, маразм, склероз, легка стадія шизофренії, набутий синдром жалості до самого себе, еґоїзм, тощо. Тож поки молодий не зовсім довіряй рекламі зіпсованих

– 32 –

– 33 –

Духотворчість

свідомості поки що не відчуває потреби відходити в инший вимір. Кожна свідома істота очікує свій час – не все ще до кінця зіпсовано( знову ж таки – віра в краще). Тож спробую довести достеменно існування нас, паралельних. Якщо є ліва рука, неодмінно ж буде і права. Це як день та ніч – тотожно. Згідно з моєю теорією, якщо є пара будь якому явищу, звичайно й є аналогія буденному світу. Ми часто навіть дивимось в дзеркальні очі паралельних себе. Є способи навіть трохи відчути присмак иншого – східні медитації, європейські маґії, різноманітні ворожіння. Але поринання повністю небажане, бо чи є гарантія, що там буде краще. Утираємо сльози в очі, скаржимось на всевідомі негаразди, при цьому рідко помічаємо те, що сліпці виготовляють якусь продукцію, на інвалідних візках займаються торгівлею безногі, безрукі малюють картини, тощо. Зате як радіємо ми коли у сусіда сараї горять! Тож чого ж нам все таки не вистачає? Мабуть клепки, хоч на мінімум. Живемо за правилами: вкрасти, вбити, не програти, не прогоріти. Все по трупах, чеснотам вічну цнотливість! А недайбіг нас осудять, ми ж не для себе, ми ж для показухи. А чи можна бути самим собою без всіляких там прибамбасів? Швидкість иноді шкодить, з ким ти навипередки? Поперед батька в пекло швидять тільки налисники, та й то глевкі. Випальцьовуємо сучасність ідійотам: дівчаток барбікуємо, а хлопців зпонтовуємо різними бригадами та ин. поганню. Всюдиприсутній лоходром для майбутніх старих волоцюг і невикористаних дів. Це основна «прикраса» будь якого замшілого міста, який поступово підповзає до столиць. Звідси не шукається будь яких компромісів, схиляємося до масового самогубства. Але чи маємо на це право, коли опора нашого єства не нами створена? Щодо індивідуальних самогубств. Невже коли зникає людина хтось особливо з цього приводу переживає? Зникнення однієї, чи навіть сотень людей не призводить до саботажу. Це як після вбивчих наслідків

Духотворчість

двадцяти гривень, а ковбаса є і менше десяти. А технологія обробки, а праця робітників,, а привезти туди сюди? Ото ж бо!). Вихід один: в усьому зберігати міру, не перевищувати балансу. Те ж саме стосується і випиляних дерев та шкідливих труб. Цю землю створювали за принципом: все має право дихати. А инакше як? Візьміть в руки звичайну глизяву грудку. Ніби щось мертве. А от і ні. Подумайте спочатку з чого вона утворена. Молекули мають рухливу структуру? А чи не рух є основою життя? Тож замислившись над якимось предметом запитайте в самого себе: «А що буде в ньому рухатися, коли його зменшити до мікроскопічного масштабу? Звідси висновок: неживої природи не існує! Не кидайте грудки в огороди сусідів – ви можете вбити мільйони ні в чому неповинних живих істот. А якщо в каменя є ще й душа, то тоді справді начувайтесь – вони будуть мститися. Стосовно людської душі. Саме вона виконує в нас функцію спостерігача над нашими вчинками і постійним біоритмом серця і надихає мозок на зрілі роздуми. Душа це фотограф твого життя, тіло – різнороб. Тож чи варто її заплямовувати так, щоб після відходу в глиб землі вона переселялася в криві дерева, чи скажених тварин? Колись раби, при отриманні вільної, довго не могли бути без зв’язаних ніг. Без кайданів важко звикати до свободи. Сьогодні споживачі є рабами – власних забаганок, звичок, сексу, їжі, алконаркотиків, телевізорів, комп’ютерів, тощо. Кожен нібито намагається жити за своїми інтересами і водночас є усуспільненою мавпою. Жодній істоті не знайти апогею і не звільнитися від усього сущого. Знову таки знання міри не зашкодить. Звільніть душу від багатьох вульгарних звичок, очистіть її добротою. Одного разу дзеркала в нас ще спитають: «Хто ми є?» Звідки нам знати хто нас вигадав, чому дано жирувати деяким, иншим бути калічними. Але от таки цікаве питання: «Хто нас створив раніше, ми – машини, чи машини наших пращурів нас(те що ми не маємо доказів

– 34 –

– 35 –

Духотворчість

парасольок, експериментуй, якщо знаєш напевно, що воно тобі не зашкодить. Скажи собі: «Я є я, вони є вони!» і залиш зайве в спокої. Власне само життя є довготривалим приколом. На твоїх плечах ставки творців. Космічний аукційон скуповує живий мотлох, розштовхує його по корпораціях, де кожен шукає на свій гачок вдалу рибину. Створюються війна на кожен день, вбивства за гроші, територію, нафту, а хоча б і за сусідську грушу. Гармонію в тенета, бо ми ж царі природи! Абсурд ідійоти – ми кривдники і завойовники! Браконьєри розігрують мішені з експонатами рідкісних тварин, гопи вирізають різних вась на деревах, гетьмани лісів збагрюють лісомасив за кордон. Жива валюта в кишеню, а ми ж користуємося наслідками переробки будь якої сировини. А чи забруднена атмосфера не є наслідком наших недоладних дій? Як відомо ще з підручників, листя дерев втягує в себе вуглець і віддає натомість нам кисень. Але порахуймо: скільки димових заслон можуть очистити дерева, якщо більшість зелених насаджень спиляно? Що можна втовкмачити товстошкірому грошелюбцеві, директору брудозабеспечувальних установ, якщо він купує собі щодня сурогат неякісної продукції лише для власного нутра за браком клепки? А як тут не згадати про вегатеріянців. Їхнє ідеологія щодо споживання продуктів тільки рослинного походження повна нісенітниця. За їхньою теорією люди, які споживають м’ясопродукти – харчуються мертвечиною. Стоп. Поглянемо на них. Навіть надгризене яблуко не зірване з дерева одразу помирає вроті. Шматочки його обпікаються смаковими рецепторами, не згадуючи вже за процес потрапляння до шлунку. Та й хіба не однаково кому насправді боляче – стеблині чи, курці, Все одно хто – рослино-, чи м’ясоїдні вбивають собі поживу (Доречи, вегатеріянці, не варто насміхатися над поїдачами ковбас, там м’ясами і не пахне, а люди, по-суті звикли до соєвих наповнювачів. Самі помізкуйте: м’ясо коштує більше

– 36 –

– 37 –

Духотворчість

***

Духотворчість

Серденько, ще карафку кави та ґранчак коньяку!.. Опа, а де ж це я? Де медсестри, психічно-хворі? Тьху, бля, та я ж удома, насолоджуюся пійлом на самоті. А хто ж тоді каву готує? У мене ж нікого немає. І як це я потрапив додому? Телефонний дзвінок. Знімаю слухавку. Знову ці шведи. Котра година, доки вони будуть швендяти по дротах? Щось намагаюся відповісти. Вони мене розуміють, незважаючи на те, що я не знаю шведської. Вішаю слухавку. Знову дзвінок. Це вже румуни. Румунської теж не розумію, але по той бік дроту чую знайоме англійське: о, єс, сеньк’ю вері мач! О господи, згадав: у мене ж нібито три дні тому забрали телефон у ремонт. Як вони всі можуть зі мною тепер розмовляти, яким телефоном, коли й мобілки у мене вже довгий час немає? Що за оператор такий? Знову дзвінок. А, слава богу, це вже у двері. Зазираю у вічко. Свят, свят, свят, це ж мій пацієнт із лікарні, колишній сантехнік Вася. Його трубою вдарило в дитинстві. Ну що ж, він якраз клієнт до швидкої, але перед цим вирішую запросити його до кімнати, пропоную поґарчик коньяку, і в такій

тісній атмосфері розпочинається дискусія про створення світу. Потім Вася раптово зіскакує зі стільця, гамселить себе в груди й оголошує себе вселенським богом. О, яка слушна нагода показати тебе психіатричному всесвітові! Зараз я про таку радісну оказію повідомлю на початок усіх сусідів. Збігаю на поверх нижче, енергійно тисну кніпку дзвінка, і через ледь прочинені двері (загороджені від допитливого ока міцним ланцюжком) бачу ледь просунуте стурбоване обличчя сусідки Люби. На щойно вимитій голові теліпаються поміж розкручених кучерів бутончики бігудів. До плечей злякано притиснувся засмальцьований кухонний халат. Нарешті збентежені очі перестають бігати по всьому мені, й чується перше запитання: «Що сталося, пане докторе?» Не знаючи, як це їй розтовкмачити одразу (психологія в таких випадках не діє), белькочу щось нерозбірливе, переживаючи, щоб пані Люба, недайбіг, не знепритомніла. «Розумієте, так сталося, у мене зараз дуже хворий, він уявив себе богом, його треба відвезти до лікарні, я вас прошу про дві речі, не відмовте, будь ласка!» «Що, швидку тому придуркові викликати?» – здогадується вона, але чомусь при цьому скоса зиркає мені в обличчя. «Так, пані, це перша річ, бачте, я не маю телефону, він зламався і в ремонті». «Ну, з цим я вам охоче допоможу. А що має бути другим?» «Розумієте, поки хворий знаходиться в моїх покоях, його треба заспокоїти, щоб бува чогось не накоїв лихого. Знаючи психологію і світогляд таких хворих, пропоную вам розіграти щось на зразок психодрами. Можете, наприклад, удати, ніби ви прийшли за благословенням, що ви дуже довго чекали його пришестя… ну, словом, щось таке. Вплинути на нього, відволікти, зайняти його чимось нешкідливим. Ви ж розумна жінка, я гадаю, у вас це добре вийде. Раптом щось, я вас захищу, а там і швидка приїде. Я вас потім ще й до ресторану запрошу». (Якось я на неї було око поклав. Тож нарешті здійсню свій давній намір.) «Ну що ж, раз такі склалися обставини, я це зроблю,

ще не означає що їх не було. Наказ то був знищувати все, що не відбувається за законами церков. Або згадаємо Єгипет, Ур, Межиріччя, Персію, крито-мікенську культуру, Скуфію та ин., а будь яка стихія завжди прибирає після себе зі столу.). Чи можу я відповісти на всі питання? Звичайно ж ні, навіть найрозвинутішим мислителям важко все знати. Світ знаходиться в затиснених лещатах Сцілли і Харибди. Чим швидший розвиток суспільства, тим більше стає загадок. В принципі навіть спостерігаючи за своїм щоденним рухом не цікаво передбачати свої нездійснені кроки наперед. Навіть нецікаво знати про те, що відбудеться через хвилину, якщо ця невелика кількість часу – приємний сюрприз. Так думаю я, то й най буде так!»

Духотворчість

– обіцяє пані Люба без ентузіазму, – але треба відповідно вбратися. Не в цьому ж лахмітті йти. Ви не хвилюйтеся, пане, піднімайтеся до себе, розважте чимось небажаного гостя, а я через дві хвилини зайду. Я швидко вберуся. Добре? Біжу дзвонити на швидку!» Повертаюся до квартири. Бог Вася сидить на кушетці й щось записує на аркуші, можливо, новий план світобудови. Напліскую ще по чарчині та починаю розпитувати, що він збирається робити далі з невдалим світом. Після деякого проміжку часу в прочинені двері вриваються (а постукати вас не вчили?!) два санітари з немилосердним грюкотом (а я ж очікував пані Любу…) й повідомляють мені, що я, мовляв, надто збуджено й голосно розмовляю з… самим собою. Та ви що, осліпли і психа не бачите? Врешті-решт я й очікував, що ті патологічні типи вкажуть саме на мене, бо психа тепер і я вже не міг розгледіти. Ну хто так захоплює небезпечного хворого, скажіть мені? Неуки. А якщо він насправді ніякий не хворий, а дійсно втілення боже й від цього галасу став невидимим? Зрозумівши свій прокол почав пояснювати , що я такий-то такий-то і нібито працюю заступником головлікаря в психлікарні. Як вони мені тоді зраділи. Почали пояснювати ніби саме я їм і потрібний був, мені терміновий виклик, а по телефону не видзвониш. Оце пощастило їм. Хоча й мені теж непогано – доїду на швидкій. Хоч инколи є можливість зекономити.

Алiна Сваровски Поезiя

Духотворчість

1 і смак полуниці нагадує смак твоєї сперми – і я розумію, що все ще попереду: спільні сходження на вершину Говерли, споглядання за глибинами її жерла – (ми вигадаємо його так само, як вигадували Космос і сейсмічні поштовхи всередині нас) ріки, що переплітаються збудженими тілами з холодним, піщаним берегом (та на все будуть свої дні тижні, пори року – загальне – час) і заплющивши очі я витинаю тебе, наче старенька витинає на п’яльцях візерунки – ми не вічні, вода змиє наші з тобою цілунки, Женці скосять і кинуть в ясла – корова з’їсть – доярка вицідить молоко – нас продадуть – і зіб’ють на масло. але на все свої обставини і свій благодатний час – я люблю тебе, ти не любиш мене, а значить немає нас.

– 40 –

3 лікуватися чаєм – неначе в цьому є сенс – часу лишилося обмаль – Бог підвищив процент – всі платежі скасовано, кредитна історія – світ – аборцангом душу розірвано… а на вулиці сніг і лід… я немов земноводне створіння, та втішаю себе – не земна,

– 41 –

Духотворчість

2 розсипи невидимих радіаційних хвиль щедро благословляють землю – провісники Апокаліпсису – гострять свої посмішки наче олівці – будь – життя подібне нескінченним інсталяціям Ларса фон Трієра – зупини їх – тиснуть на вуха, на скроні, на очі – починаючи відлік назад – в райське – спочатку полинь відізвалася гіркотою – пестячи малятко чорними хвилями – заколисуючи весняними пахощами згарищ і закинутих ними будівель – ведмедиками плюшевими, ланцетами й операційними прожекторами світла – що ось-ось загойдаються, підхоплюючи в свої залізні обійми… час – не пісок – його ні багато, ні мало – плине як заманеться, карає на кого око, і сакура їм не вгодила, вони її поламали, пустотливо жартуючи і обдираючи крила – за вранішнім, першим, солодким, з молочною пінкою, мокко…

Духотворчість

4 дайте мне море – не с иллюминатора каюты и не с высоты холмов, которые возвышаются над бурлящей голубой пропастью – дайте мне море, чтобы совсем рядом, чувствовать приливы, щекочущие пальцы на ногах, говорящие языками человеческими, дышащие водорослями и рыбами, играющие с тобой – ракушками, камушками, соринками, медузами и крабами. дайте мне море – чтобы совсем близко слушать звуки Космоса – открывающиеся между волнами и ставшие амулетом на счастье для бродяг, убегающих вдаль, на хрупком паруснике, для ловцов, раскрывающих сети, в надежде

– 42 –

поймать свою фортуну за хвост, для сумасшедших и влюбленных, чья кожа горчит страданием. я буду часами ждать, когда за линией горизонта покажется мой корабль, алея новенькими парусами, не познавшими вкус штормовых баталий, и вот он остановится у моих ног, и с него выйдет прекрасный принц, который заберет меня дальше, в самую гущу волн, не расставаясь….

5 Да, осень уходит, оставляя за собой туман и сердечные колики, да, предают не только женщины, но… предают женщин, и время – это не только песочные часы, это и хлопанье ресниц, и радость, взрывающая твое все… ради ее все… мир настолько взаимосвязан, что никакая осень его не разрушит – просто слови себя и останься просто нажми на тормоз остановись все взвесь и скажи что тебе важно, кто тебе важен, почему тебе важно ты – маленький ребенок – которому дали целый ящик конфет какую выбрать? с какой начать свой ужин? и пусть женщина – это шоколад, который быстро съедаешь,

– 43 –

Духотворчість

де шукати своє коріння, хто залишиться – я чи вона – моя протилежна сутність, мій фатум і мій абсцес, взаємозалежна присутність, невідворотній процес. пігулки вже не рятують, я позбавлена смаку і сну, мої рецептори чують, що довго так не вживу. а слова – це єдине без чого – я не бачу себе собою, антивірусна терапія – смакування власного болю.

Духотворчість

6 зрелость мужчины тайный небесный дар – проницательность в каждом движении осторожность и еле заметный страх не приобрести – а бездарно все потерять расточить размазать словно бальзам на губах женщины словно змеи норовят все за воротник голос почти елейный – вспыхнул и тут же сник дети внутри у каждой – словно заветный цветок влюбляются лишь однажды – он ее не сберег седина в ее темных прядях серебрится как иней в пути может быть – это надо, может – все впереди зрелость мужчин наполняет словно смоквы закат тихо так предупреждает о наличии не-преград найди свою Мельпомену и в свете ее сгори

– 44 –

мужчина – ты царь Вселенной – но ты одинок – смотри девы друг друга целуют обнажая роскошный бюст секс это время всуе но в этом и есть его плюс от зачатия до рождения – тихо плывут часы ты спишь, наслаждаясь полынью, проснись же и посмотри вечное – страстно, духовно, секс это «вне» и «внутрь».

7 я любила Иисуса неразделенной любовью, сливалась в экстазе молитвы с распятой плотью, исправно ходила на службы, ставила свечи, проклинала себя и рвала альбомные фото. мне казалось несправедливым любить икону, дотрагиваться к невидимым складкам платья, целовать следы от гвоздей на его распятии, и слышать как мать извергает в мой адрес проклятия. я любила Иисуса неразделенной любовью, мне хотелось быстрее попасть в Эдемские рощи, на колени упасть, признаться, найти сострадание после жизни быть откровенной намного проще. не прошло и полгода – Бог отключил мой трафик, самое важное – вовремя помолиться, ведь там – на небе – расписано словно по графику, когда и с кем тебе суждено проститься.

8 Это химия, детка, ты ведь знаешь – утро встретит капельницей и безысходностью. Доктор выпишет морфий, медсестра улыбнется натянуто – метастазы проникнут в легкие, и ты скоро станешь свободной.

– 45 –

Духотворчість

божественное в мужчине и я часто жалею, что у меня нет фаллоса, иначе я смогла бы все изменить, всех изменить, перестрадав и отсчитав свое таковы правила жизненного бизнеса Да, осень уходит, а в этом тексте совершенно нет смысла, нет идеи – один туман будто бред женщины, лишенной возможности что-либо вершить, ведь прежде чем руководить, нужно позволить себе подчиняться исполняться, как если бы я была программным файлом, и кроме увядших листьев под ногами больше ничего не думается…

Духотворчість

9 иди сюда, учитель, я покажу тебе мир, исполненный снами и не-снами, с нами и не нами, реальность – зернышки от апельсинов, поток уносит – давно ли, долго, ты вспомни, вспомни – привет Алина – и голос едкий, и взглядом колким – мой доктор – Похоть – а много надо? а много сможет оставить клетки? моча твоя подобна саду, в котором птицы поют на ветках. иди сюда, учитель, ты можешь многое объяснить мне,

– 46 –

зажать рукой мой рот и оставить тысячи своих клеток на моем животе, причитая – вот же живет народ… ты можешь многое повторить, многое рассказать – да сможешь ли? мое тело привиделось тебе еще сто лет назад – но увы, тогда не смогли. я рабыня твоя, ты мой повелитель и господин, из всех ветвящихся путей – я выбрала путь один – молиться на твой профиль, зацеловать твой анфас, мечтать о глубоком минете и восстании рабских масс.

10 немного выстрелов, черный ром, сигара, воспарить бы, путаясь в простынях, игнорируя контрацепцию и боль, оставленную где-то сзади, в гинекологическом кресле: он так больно целуется, срывает сережки губами – порочными, влажными, от того и желанными, его грудь пахнет чужой женщиной, оставленной спать до утра в большом светлом доме, с револьвером под подушкой. странно, но мне почему-то кажется, что мы – две параллельные линии, пересеченные в какой-то случайной точке, ненадолго, но сильно, сила – это плечи в наколках, синих, это слово «брат» на запястье, это нож, застрявший между артериями,

– 47 –

Духотворчість

Это химия, детка, вместо волос – лысина, в глазах твоих на двадцать дней притаилась горечь отчаянья. Успокойся, ведь шансы на рай у смертельно больных завышены, главное, выпить пилюли, запивая зеленым чаем. И от боли спрятаться некуда, и без боли уже не вспомниться, как любила, мотаясь по гетто, как кричала в периметрах комнаты. Пропадаешь в их сладких инъекциях, видишь сны, в которых обещано, да идти вроде как дальше некуда, Там давно уже все предначертано. Это химия, детка, ты знаешь, скоро Он остановит спидометр, и не дав с родными проститься, оператор отключит твой номер.

Духотворчість

это «ни дрожи в голосе, даже когда смертно», даже когда в последний раз вижу перезрелые оливки глаз. и вот когда будет утро, вернее, под утро – грохот опустошенных контейнеров, мат полупьяных дворников, лай бродячей стаи; он скажет – малыш, я ведь и сам бродяга, я ведь и сам грешен, все мы под Аллахом, всех нас пасет Смерть, а не добрый Пастырь, и в полдень мне умирать, чтобы снова прийти в твой дом, и допить твой ром, докурить оставшиеся сигары, дослушать песню, печально сквозящую из динамиков, поцеловать в носик, чтобы попрощаться, чтобы наверняка – о мертвых либо хорошо, либо никак, ты ведь знаешь… Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй, инш Аллах – Аллах Акбар, в Аллахе сила, да только я уже не помню – как тебя звали, милый?

Iгор Котик Поезiя

– 50 –

де ті нещільно закриті двері що світла запхалося й сюди, кого вдосвіта покликано тихцем аби не розбудити його рідних і його?

+ х= -

Духотворчість

ТЕОРЕМА № 5 пара дат подружня пара дат нерівність дат, як нерівність стáтей рівність дат, як рівність стáтей рівність з точністю прямого кута нерівність довжини площин, на яких зазначено дати горизонтальна коротша, як перша дата менша довша вертикальна, встромлена в землю, як друга дата більша

*** знову прокидаюся серед ранку, вмурованим у його тендітну плоскість, що тремтить як пригоєна рана під мікроскопом чуття

ТРЕПАНАЦIЯ ПРОСТОРУ Дерева затонулі у попелі свого лиця, позбавленого берегів. Асфальт під ними, твердий як небо що його тримає, розсипається у сутінках. Вітер хвилями, як гербарій брудної води, тулиться до сторінок стін та облич, як до сподівань, котрі, як відомо, з гербарієм і водою споріднені. Смак жалю, як перестиглий фрукт. травень.

альтернатива самострата або самовтрата

При X=Z: Очі в молитовник, як в кишені штанів руки; можливо, думка, на протязі життя

– 51 –

Духотворчість

ДIАЛОГ Під корою нинішнього дня як тобі? Добре (окрім мене)

в основі нерівних сторін рівні прямі кути нерівний плюс мінус між датами всередині плюса мінус внутрішньо, як плюс назовні мінус вписаний у плюс друга дата вписана в першу більша дата вписана в меншу більша дата як від’ємник від меншої від’ємне число як результат прожитих років

– 52 –

Духотворчість

*** чим так проймає мене це крісло ніби я міг би на ньому сидіти коли б не народився

Духотворчість

завжди точка опори, і відстань, повна піску, сиплючись, навіть розбавлений водою тіни, все ж дорога всередині жовта, безвідносно жовта; хапаючись за картки, різного роду, розсуваючи суху воду слів, ковтаючи амідопірин чесноти – арестократія духу. При X=W: Очі терпнучи від речей, речей, що як у воді в тремтінні; думаючи про, аби затулити зараз, аби за за павутиння думки, павутиння, бабине літо, туман упавши лицем до підлоги, світ безмовний під ним – благо поразки зійшла на зблідле обличчя (хтось помітив це?), і обличчя, порожнє собою. При X=V: Вдихаючи й видихаючи повітря, як відчиняючи й зачиняючи двері, напр., коли йдеш на працю й вертаєшся з праці – вертаєшся, ніби вдихаючи повітря, чи спускаєшся з гори (на санках?, вдихаючи холод, шорсткий, як дерево, чи пісок. крізь пісок При X=1: крізь пустиню міста, крізь пусти__ самота, хвилі мовчання об кручу горла, наслухуючи крізь день, як пробива__, проби__, ється серце – звідки, куди, з-під, прокладаючи дощ до іншої самотності, коріння якої росте крізь горло (часами чутно це), затерпаю – чи у цьому зеленому відчутті, що не піддається, а будить, на глибину часу, – самотности, де нема.

Анна Рибалка Проза

Це все одно, що знати, скільки куль у барабані твого револьвера. Порожніми гільзами летять униз спалені до фільтру недопалки. Ні, він сам дивувався, звідки на думку спали ці дурнуваті асоціації з холодною зброєю і хоробрими героями вестернів. Може, винні рекламні постери із зображенням мужніх ковбоїв, що курять «Мальборо»? Я вас благаю, не треба знову починати про шкідливість нікотину! Це мій свідомий вибір! Я не вибирав, де і коли народжуватися, за великим рахунком, не обирав навіть, до якого вузу вступати. А оце – моє і лише моє. Щоб викурити сигарету, потрібно хвилин десять. У компанії ти завзято жестикулюєш затиснутою між пальцями сигаретою, видихаючи у лице співрозмовника слова і дим. Якщо ж ти встав з робочого місця, пішов на перекур, зайшов у порожню курилку, ти викроїв собі десять вільних хвилин. Для роздумів тощо. Якщо ти куриш на самоті, ти маєш по десять хвилин у день, щоб подумати. Про пергаментно-жовту, з темними старечими плямами, що в твоїй уяві асоціюються з трупними, зі складками на шкірі, ніби у шарпея, руку, що міцно і вперто вчепилася поручень, не бажаючи випускати його зі зчеплених судомно пальців. Ти дивувався, скільки їх довкола. Докучливі, настирливо присутні, вони схожі на листки, які ти малим клав між сторінки грубих книжок, для гербарію. Листки були коричневі, такі сухі, що тріскали й кришилися. Життя у них було не більше, ніж у шматку штукатурки.

– 55 –

Духотворчість

Перекур параноiка

– 56 –

Духотворчість

От він – відповідальний. Він – курець, йому не світить довгожительство, він помре молодим. Згадав напис великими буквами на пачці сигарет, що лежала біля монітора. Цей напис постійно, як магнітом притягував його погляд і чарував лаконічністю й лапідарністю: «Курці помирають рано». Він розуміє усю продуманість таємних урядових програм, він не хоче стати за життя засохлим листком з гербарію. Хтось розумніший за нього придумав план дій. Він слухається, це його вибір. І купуючи нову пачку сигарет у кіоску, він ледве стримує бажання по-змовницьки підморгнути продавщиці. Бо при цьому відчуває себе уже не непотрібною комашиною, а частиною великого цілого. Вийшов у коридор акуратно причинив за собою у двері, і пішов до офісу, дивлячись униз, на свої чорні туфлі, два човни у вічному змаганні з греблі. Що котяться по ворсистому паласі, наче на хвилях. Його денний ліміт на думання було вичерпано.

Духотворчість

Так і ці. Але вони вперто пропихаються у маршрутку, вимагають безкоштовного проїзду, звільненого сидячого місця, вимагають, щоб з ними рахувалися. Яка ж сильна в людині воля до життя, думаєш ти. Навіть втративши усе, – здоров’я, роботу, красу, фізичну міць, – вона зберігає жагу до існування. Не відіграючи уже в суспільстві жодної корисної ролі, вимагає до себе уваги. Це ж уже давно стало світовою проблемою – масове старіння населення Європи і засилля пенсіонерів. І наївно думати, що уряди уже не розробили зброї проти цієї проблеми. Він читав про це в Інтернеті, на чиємусь блозі. Світову економіку врятують сигарети. Позірно вони, урядовці, нібито борються з курінням, але це лише понти. Вони не дадуть людям дожити до глибокої старості, і стати тягарем для держави. Нехай мої думки видадуться комусь кровожерними. Вони просто раціональні, виправдовуєшся ти подумки, скошуючи очі на сигарету, зо згоріла наполовину. Урядовці – його таємні спільники. Якщо б по-чесному, сигарети б мали роздавати населенню безкоштовно. Ти приходиш на роботу у понеділок і одразу ж отримуєш під розписку кілька пачок сигарет. Це б свідчило про їхнє серйозне ставлення до проблеми. Чи вас не хвилює те, що на одного працюючого в країні через кілька десятиліть припадатиме три-чотири пенсіонери? Ні, потрібна агітація. Масове заохочення куріння. Твій товариш учора заявив, що хоче дожити до ста років. Жартома. Який жахливий егоїзм і глупота, відповів ти, теж жартом. На початку двадцятого століття на Землі проживало два мільярди людей, на початку двадцять першого їх сім. А скільки буде ще через сто років? Двадцять?.. А якщо ще кожен захоче жити до ста років? Себто тобі сорок років будуть виплачувати пенсію? І на тебе витрачатимуться природні ресурси? Це несерйозно, заявив він всерйоз.

Володимир Фатаєв Проза

00.01 Підранена лапа болить і муляє. Він намагається не ступати на неї дуже часто, підгинаючи під живіт, та спробуйте хоч хто-небудь скакати лише на трьох у таку ожеледь. Дісталося йому добряче, нічого не скажеш. Прокушена в двох місцях кінцівка, глибокі сліди від укусів на боках, розсічений кігтями ніс. Але жити можна. Бувало й гірше. Минулого року, наприклад, коли якісь превеселі хлопці-піонери для втіхи облили йому хвіст бензином і підпалили. Чи коли маленька усміхнена бабуся у цвітастому фартушку хлюпнула з емальованого відра окропом прямо у писок, аби він не вчащав до їхнього під’їзду на нічліжку. Бувало гірше, і ті рани – то невелика біда, шрами ж прикрашають справжніх чоловіків, чи не так? Вони загояться до весни, якщо раніше він не сконає від холоду й голоду. Треба зупинитись і постояти трохи. Відпочити. Сам винен, як не крути. За яким дідьком тебе понесло вночі на той пустир, скажи мені на милість? Хіба забув, чия то земля? Чи від дводенної голоднечі втратив останній розум і вроджене чуття на небезпеку? Нічого він не втратив. Достеменно знав, куди і на що іде. Сподівався зробити справу і втекти раніше, ніж вони помітять, доженуть і почнуть на бігу видирати з нього клапті шерсті та м’яса. Прорахувався. Понадіявся на сили, яких у охлялому тілі майже не залишилось. Для нього й досі залишається загадкою, чому вони не розірвали його на шматини на тому пустирі? Чому не

– 59 –

Духотворчість

Єдинак

Духотворчість

00.02 У підвалі сиро і тепло, можна погрітися біля труби, а ще він притягнув сюди зі смітника доісторичний ватяний матрац, від якого густо відгонить клопами, застарілою пліснявою і разючим припахом людської сечі. То байдуже, аби тільки якось перебути цей злющий холод. Пробоїни на лапі безмаль затягнулися. Трохи щемить, але шмигляти можна потроху. Принаймні, більше не доводиться мучитись і протанцьовувати на трьох. Два рази на день він виходить з того підвалу, аби подихати свіжим повітрям, пересікає периметр засніженого двору і подовгу корпається у сміттєвих баках, шукаючи їстівну поживу. Іноді щастить, як от два тижні тому, і тоді примарна сподіванка протриматись до рятівної весінньої відлиги стає більш близькою і відчутною. Куди частіше доводиться вкладатися спати натщесерце, і тоді йому сняться недобрі тривожні сни і він вертуном крутиться на своєму замурзаному матраці, підвиває і на всі боки клацає зубами, відганяючи чорне видиво негодованої смерті. А ще він познайомився з дуже гарненькою дівчиною. Це, мабуть, найголовніше.

– 60 –

Субтильна порідна білявка з п’ятиповерхового будинку, що навпроти тролейбусної зупинки. Тендітні лапки у чорних пантофлях і довгі гострі манікюри. Тремкий голосок, шоколадна цятка на горловинці і зачіска а-ля «болонья». Смарагдові очки під довгими пухнастими віями. Справжнісінька красуня! Кокетливо підсміхається і вихляє коротеньким хвостиком, поки він кружеляє і в’ється навкруги неї наче джміль. Недвозначно натякає, що була б зовсім не проти сходити з ним на побачення. Може, запросити її до ресторану? «Амбасадор» чи, приміром, «Східна зірка»? Тамтешній кухар, огрядний бородатий чеченець на ім’я Джаміль зрідка підгодовує його смачними телячими кістками і, якщо поталанить, то вони матимуть розкішну вечерю на двох. Треба хоч трохи привести себе до ладу. Прилизати чуба і вивалятись в снігу. Аби ще кігті на лапах підправити. Ну щоб вже зовсім, так би мовити, по-дорослому. 0.03 Тепер їх двійко на тому матраці під іржавою трубою, і віднині він приносить і віддає їй більшу половину своєї мізерної здобичі, натомість вдячна Білявка дозволяє залицяльнику стелитися поруч, лежати і обнюхувати її м’який загривок, тертися об неї бочком і вибирати з шерсті блощиць, а одного разу навіть ніжно вщипнула його зубами за вухо, від чого по тілу ніби пройшов розряд електричного струму. Іноді, коли дуже холодно, вона притуляється до нього всім своїм тендітним тілом, і тоді десь глибоко усередині нього наново народжується давно забуте відчуття теплоти і спокою, яке він втратив дві весни тому... Від його першої дружини у пам’яті залишились лише густо-червоний відбиток покаліченого тіла на асфальті і тріщина на передньому бампері новенької сріблистої іномарки, за якою він осатаніло гнався по дорозі, аж поки зовсім не вибився з сил і не зупинився, а коли повернувся, важко дихаючи, то тіло вже забрали, і він навіть не зміг з нею як слід попрощатися.

– 61 –

Духотворчість

загризли і відпустили живого, тільки трохи пом’явши? Невже пожаліли? Такого за ними не водиться, кому про те й відати, як не йому. Вірні побратими Рудий і Сірий залишились там навіки-віків, і тепер він змушений виживати у цьому неласкавому і суворому макрокосмі, так би мовити тет-а-тет. Перше і останнє китайське попередження. Наступний раз буде останнім. І все ж таки відпустило, і навіть відчуття голоду вщухло ненадовго, коли стямився і зміркував, що дивом лишився живий та ще й відбувся майже задешево. Значить, час його ще не прийшов, поскиглимо ще на повний місяць значить, брате. От тільки б розжитися полумиском гарячих помиїв на задньому подвір’ї сусідньої забігайлівки. Бо голод, як то кажуть тямущі люди, зовсім не тітка.

Духотворчість

00.04 Що ж ти наробила, дівчинко? Що ж ти, дурненька, накоїла? Очі її зелені наче світяться у темряві, чи то йому так увижається з розпачу, і світло те вгасає поволі, як мляве повечірнє сонце, а густа чорна кров струменить з розірваного горла і куриться на притоптаному снігу. Її, білявчина, кров. Не послухалась. Пішла за ним на пустир. Як же він міг не відчути її кроків позаду? Її запах? То від голоднечі. П’ять днів. У запалі відчаю він вирішив зіграти з долею ще раз. Виходить, востаннє. Відігрався, виходить. Та тільки до чого тут вона, чому ж вона, яка мала б чекати на

– 62 –

нього зараз у теплому підвалі?.. лежить на снігу з розкритими очима, в яких вже ані крапелини світла, і відчуття «дежав’ю» противно свербить йому під пахвами. Навіщо ж ти, маленька? Для того, щоб зрозуміти, йому потрібен час. Та він тепер не поспішає, йому байдуже, що з ним зараз буде. Куди йому поспішати? Зграя оточила з усіх боків, узяла в круг, з якого йому нізащо не вибратися живим, хіба що на спині з якогось дива виростуть ангельські крила. Густа пара з розкритих пащек. Цокають зубами. Скаляться. Чекають, поки кремезний Вожак, який походжає перед ним вправовліво, подасть сигнал. Упораються з ним за лічені секунди, можна не сумніватися. Він піднімає очі до неба, в якому несамовито зацвітають кришталеві зірки. Незабаром прийде весняна відлига. Дочекалися, вони, виходить. Протрималися…

Духотворчість

В них не було дітей і до сьогодні вона залишалася першою й єдиною жінкою, яку він спізнав як чоловік. Поки що єдиною. Бо сьогодні вони напевно будуть близькі, він це знає, з цією гадкою і прокинувся вранці... знає, і як на долоні бачить німотну згоду на те у її зелених очах, вчуває покірність неминучому у її насторожених порухах, убирає широко розкритими ніздрями рясний масляний запах її шкіри... вона готова, а от він вже забув, що й до чого має зробити, та мати-природа не полишить в біді, нагадає і настановить, треба тільки дослухатись до самого себе... Білявка гарчить, оскалює гострі клики і до землі прихиляє голову, відступає назад у темряву, підібгавши хвіст, та це лише гра, у яку вони мають зіграти, ритуал, який протікає від покоління до покоління, і він в жодному разі не повинен відступитися... так було до них, за дідів і прадідів, так буде нині і опісля, коли їхні кістки тричі перегниють у тлустій землі, а імена зітруться з віх пам’яті та розтануть, наче сніг, у піднебесному небутті. Після того вона влягається на матрац і заплющує очі, а він виходить з підвалу на вулицю. Кілька хвилин вглядається у небо, в якому жодної зірки, а це означає, що завтра буде ще холодніше, аніж зараз. Буде холодно, і далеко не всі доживуть до весни. Але він зробить усе, щоб вони протримались. Навіть неможливе.

Цісне сэрца журба, зноўку вусны нямеюць І кавалак у горле сказаць не дае… Не паспела. Прабач. У вачах зноў цямнее. Не магу я сказаць, што кахаю цябе. Трэба ехаць. Пара. Ты мяне абдымаеш. Прыціскаеш к сабе і шапочаш: «Бывай…» Не пасьпела ізноў, ну чаму ж не сказала? Толькі муркнула ціха: «Да мяне прыязджай…» Я саджуся ў вагон, ты мне машаш рукою, Адвёў позірк і зноў на мяне паглядзеў. Шмат маўчання ў нас засталося з табою. Я сказаць не пасьпела… і ты не пасьпеў…

Iрына Маркоуская Паэзiя

– 65 –

Духотворчість

-НЕ ПАСЬПЕЛАЯ стаю на пероне старога вакзала. Праз хвіліну ад’еду – так вырашыў лёс. Не пасьпела. Я шмат табе не сказала… Пэўна доля такая – вочы поўныя слёз.

-ДЗЕНЬ I НОЧ-

Духотворчість

Дзень і ноч мы з табой рыхтавалі абед: Катлеты, пельмені, кампот, вінегрэт, Кусок каўбаскі, ну альбо шматочак сала…. (Стоп! А пра сонца я нічога не казала!) Рыхтавалі абед мы з табою студэнцкі, звычайны, Ты адрэзаў батона тлустую скібу да чаю… (Не! Не чаю ж! Гарбаты! Ну, ладна, цябе выбачаю.) Але ўсё ж ты адрэзаў скібку хлеба белага, Следам я чырыкнула чорнага хлеба свежага. Я сказала: «Сочыва можа намажам? Ці што?» Але ты паглядзеў на мяне і прамовіў: «На што?! Мы ж абед з дня да ночы з табой рыхтавалі… » «Дзень і ноч» бутэрброды мы тыя назвалі. (Усё пасля, як хлеб чорны на белы паклалі… )

– 66 –

-УСПАМIН-

Уцякай! Бяжы! І не вяртайся болей Няхай плыве ў смузе салодкі успамін. Дрыготкая зямля ператварыцца ў чыста поле, А ты як сёння застанешся там адзін. Табе не трэба ні квіткоў на хуткі поезд, Ні жоўтага таксі, што панясе да скрыжавання напрасткі, Ты ўсё ж ідзі. Няхай цябе павольны вецер гоніць, А на сляды твае хай валяцца лісткі. Хай прыцярушаць шлях яны як першым снегам, Няхай ляжаць яны да самае вясны, Яны мне – успамін, што ты па той дарозе бегаў, Салодкі ўспамін, што у зморшчанай душы пакінуў ты.

-ПАЧВАРА-

Эгаістчных злыдняў шмат у гэтым сьвеце. Не хопіць нават пальцаў падлічыць, Такія пагражаюць ўсёй плянэце, Бо могуць шчырае каханне супыніць. Прыходзяць, як крыжацкая навала, Хапаюць сэрца і цягнуць ў палон. Сапраўдных рыцараў скалечана не мала, Таму наслалі ведзьмакі на іх паклён. Ўжо сотні год яны па сьвеце ходзяць, Шукаюць шчасьце і не могуць адшукаць, Вякамі сабе мейсца не знаходзяць, Бо не завуць такіх пачвар вясну гукаць. Не трэба хлопцам любых з чорнаю душою, Калі дзяўчына здольна быць чароўнай, як вясна. Не ведаю ці застанешся ты са мною… Такой пачварай днём ўчора была я…

– 67 –

Духотворчість

-ЖЫЦЦЁВАЕ СЕЦIВАЧамусьці хочацца памерці Навошта жыць і існаваць нашто? Сягоння я ізноў шукаю сьмерці, Але ці будзе лепей ад таго? Ці стане лепей ведаць немажліва, Бо простым людзям ведаць не дано Сапраўднага жыцця, кахання і свабоды, Бо намі не сапазнанае яно… Заўжды мы хлусім і чакам штосьці, Завем каго не хочам бачцыь у госьці, На іх губляем час і робім кампліменты, А часам пакідаем дурацкія каменты. Завем усіх сябрамі і сьмяемся, Не рэдка так бывае – у каханні прызнаемся, Пяць раз на дзень і зноўку розным людзям. Нічога добрага ад гэтага не будзе…

– 68 –

Духотворчість

«Знайшоўся!» Сама яго недзе задзела, Я села ў вагон ды стралой паляцела… Мой шлях быў не лёгкі, складны быў шлях. Цяжкі чамадан я цягну ў руках… Каб скінуць баласт і ў Ташкент паляцець! Сябе паказаць ды людзей паглядзець! Пабачыць пустэльню, трохлапых зьвяроў, Каменьнеў з рукамі, безрогіх кароў… Прычніцца ж такое! Я знаю сама: Дзівачка, варятка, дурында, балда… Не будзе такога. Жыццё Вам не казка, А казку прыдумаць? Для Вас – Калі ласка.

-АПТЫМIСТЫЧым больш навокал аптымістаў, Тым болей хочацца бляваць. А можа проста выпіць яду, А потым галаву зламаць. Узяць разгон ды дацца ў сценку, Каб раптам стала ўсё адно, Ці ціха устаць на табурэтку І выйсці ў адкрытае акно…

-МЫ ЛЯЖАЛI...Мы ляжалі ў зялёнай траве, кранаючы лёгка лістоту. На зямлі мы ўдвох былі, даравалі сабе адзіноту. Мы ўдвох у гэтым свеце былі, не глядзелі на поры года, Не заўважылі як падраслі дзьве рабіны і ўзняліся горда.

– 69 –

Духотворчість

-ЛЯГУШКА-ВАНДРОIНIЦАСёньня – Гародя, заўтра – Вільня. Я трывю крок няспынны, Бачу плошчы, здані, тысячы двароў, Мітусьню дарожных ліхтароў. Начны шпацыр зноў каліча ў дарогу, Але куды вядома толькі Богу… Улетку – Кіеў, восеньню – Варшава. Еду я, а дома стыне кава. Родны Менск забыўся на мяне. Мілы, пачакай мяне яшчэ! Патрапіла ў Рыгу, і Кракаў, і Гдыню Лячу да цябе і лаўлю зноў машыну, Трываю і холад, і вецер, і сьцюжу. Ад голаду кішкі зноў лезуць наружу, Але вось аўтобус я еду ізноў У Львове абед ужо смачны гатоў. «Даехала!» «Дзіва!» «Не горад, а казка!» «Я ўбачыла цуда!». Шлях быў не напрасны… Сяджу ля тэатра і думаю там: «А што, коль паедеду я ў Аўганістан? Куплю сабе осліка, буду катацца, А дома ўсе будуць зь мяне пасьміхацца». Усе скажуць: «Дзівачка! Навошта ён тут?» Ну ладна. Як скажаце. Будзе верблюд. На ім паплыву я бы на караблі! Ад мора да мора… «Усё! Хопіць! Пайшлі! Пайшлі, бо цягнік паедзе без нас…. Не будзе нам Піцера. Будзе калгас…» У калгасе ёсь куры, каровы, бычкі, Сабакі, кацяты ды парсючкі!.. «Такую жывёлу я бачыла дома. А Піцер адзін, ён прыгожы вядома.» Прыйшла на перон, а білета няма! Злізала карова?! Ці з’ела сьвіньня?!

Духотворчість

Мы ляжалі… і лета прыйшло, і адзенне у прыроды змянілася. Што было – міма нас прайшло. Усё навокал на нас забылася. Распусціліся кветкі ў палёх і паўсюль забуяла жыта, А мы так і ляжалі ўдвох, узляцеўшы аднойчы над бытам. Не заўважылі: восень прыйшла, на зямлю пападалі яблыкі, Гэта восень для нас была, нам маўчалі варны і зяблікі. Вецер лісце ўзняў да нябёс і ў вырай птушак праводзіў. Не зірнулі, але ўжо вось-вось на зямлю і снежань прыходзіў. Не заўважылі мы першы снег, не ўважалі ні сцюжу, ні вецер; І жыцця паўсядзённага бег мы не бачылі. Вы мне паверце. Нам нічога не трэба было, мы не зналі будзёныя марнасці, А пачуцце ў сэрцах жыло з нараджэння да самае сталасці. Мы кахалі з вясны да вясны, сотню год як у юнацтве кахалі, Мы з табою кахалі, пакуль, нашы зоркі на небе ззялі. Мы ляжалі ў зямліцы сырой, не уздымаючы позірк у неба. Мы з табою былі ўдвох. Мы ўдвох, а што яшчэ трэба?...

Костянтин Балицький Поезiя

* * * Ця палата зимна і чиста, і ці білі стіни, неначе спини, і білих таблеток моє намисто проникає у хворого тіла глибини, та хворе тіло його навмисно повертає, немов дельфіни повертають воду у небо злісно, мов єднаючи дві порожнини. Від порожнин тих постійно тісно, і пустелею стелі нещадно тисне ця палата, чиста і зимна. І безнадії одвічним гімном крокує годинник. Ігристі крапельниць вина течуть у судини.

Духотворчість

* * * Але я – я їх чую, так, їхні довгі і сині пальці грають на лірах, їх уста цілують заспані щоки уранці, і я прокидаюсь, холодна й пуста, і сльози стікають, мов шанси, холодними венами із очей у кутики губ, попід самим носом.

– 72 –

Мов море, тікаючи натовпом хвиль озвучує шурхотом босі ноги, крізь стіни навислих над нами будівель тече концентрований, тихий стогін. Зрештою, так починається біль – з дечого тихого і густого.

* * * Так і трапляється – «хай йому грець», і спересердя натиснеш Enter. Речення линвою обірветься, й обличчя впаде на заношений светр. Так і трапляється – все, що є раптом зникає, лишаючи фрази. Кожен номер, кожен діез, кожна двокрапка – усе одразу, в один непомітний хиткий момент зливається у аритмічну пляму, в синій розмитий застиглий мед, що врешті нагадує вже уламок якогось занадто солодкого сну, котрий, як прокинувся, тільки присмак лишає на яснах, адже минув. Ти плутаєшся у призмах нового дня, мов проміння тонке, ламаючись та міняючи колір. Так і трапляється: Enter, Escape. Вхід та втеча. І так по колу. Плануєш поїздки, враховуєш час. Враховуєш ціни спиртного та їжі. Бігаєш від однієї до іншої кас, шукаєш правди, та маєш тишу. Живеш в закапелках діб, поміж вже не зараз і ще не потім. І цукру кристаликом у воді, втрачаючи форму, цінуєш фото. Цінуєш пам’ять, адже – стійка, й боротися з нею в свідомості – годі. Вона ж – віршами із рук стікає при кожній зручній нагоді. Та залишає пекучий слід – і навіть не скажеш – руки чи серце. Маєш принципи. Та на землі перед тобою холодний ерцгерцог.

– 73 –

Духотворчість

І, Боже, як же цей холод пече, і як же я маю його виносить! Зніми цей тягар із моїх ночей. Досить. Благаю, досить.

* * * що ти побачиш – що сходи розходяться, отже – сама перспектива, сама квінтесенція шансів, можливостей, вольностей Хортиця, тільки би втриматись, тільки би серце би не розірвалося – валом розірваних, місяцю, повний мій, апофеоз переповнено, випий розірване з черепа сірого, смерть цьому спомину, смерть цьому спомину. Тиха й повільна, важка й не знеболена, краще така, аніж зовсім ніякої. Смерть цьому спомину, спразі невтомленній. Краще вже смерть, ти колись ще подякуєш. Зважитись, стишитись, взяти й залишитись, вжити та вижити, спати і сіпатись, темні роз’ятрені рани залижуться, пам’ять воскресне, на стрілках розіп’ята.

Духотворчість

* * * Ламке проміння місяця, проходячи мереживо гілок, б’ючись об скло, за котрим містяться горнятко кави й пара проволок, старий коньяк і ранній Блок, прорізавши повітря, наче музика, пульсуючи у стеблах, ніби кров, довкіль дівчата блузок розстібають ґудзики

– 74 –

і роблять свій сакральний перший крок, немов струна, затиснута божественно в одній з пісень, скажімо – Comfortably Numb, на котрій хтось упевненими жестами жорстоко гравірує профіль власного майна: стіну і білість полотна, проміння, мабуть, за якихось принципів, тремтить, струмує у нічній імлі, несучи прохолоду в екстатичнім приступі, твоє лице оббризкує, торкається землі.

Духотворчість

Так і трапляється – дивишся навкруги та хочеться виколупати очі. Але провину не візьмеш до рук. Легенду – не поморочиш. Та декому, зрештою, краще й так. Декому легше стояти прямо. І хто тепер геній, а хто – мудак? У кого форма й у кого – пляма?

Скурвлене лоно невинно розхристане, ніч убієнних лягає плащем. Сипле руда почорніла намистами із міжребер’я виятрює щем. сон загубився у лісі нескоренім – зграями круки злітають униз душі невинні мов сріблені олені плигають вниз на тендітний карниз

ти сьогоднi обрала розп’яття М. С. Ти застигнеш отам – на порозі Небес, де від вітру думок розчиняються двері, хто тебе полюбив, – на долоні увесь, ти читаєш його, наче лист на папері.

Оксана Яблонська Поезiя

І розіпнутий бог б’є металом у вісь, що виходить із серця, думок і печалі, чи надії твої не збулися колись, коли недруги й друзі про тебе мовчали? Ти виходиш на шлях – кілька сходинок вниз: комусь – прірва, тобі – розпростерта дорога: ти сьогодні обрала високий карниз, ти сьогодні обрала розп’яття і Бога..

– 77 –

Духотворчість

СУIЦIДАЛЬНИЙ ТРИПТИХ ***

О. З. Начиталась, не книжка, а диво ! Начиталась – сполохана вщент.. Ти сьогодні мені говорила, ти сьогодні всміхалась дощем... Тихий смуток – сполохана тайна і зажура скотилася вниз… Ти сьогодні така незвичайна, сивий смуток забрів на карниз...

ДУХОТВОРЧІСТЬ

Ти всміхалась – сполохане диво, відшпиляючи крила, сахалася вниз. Ти всміхалась незвично щаслива – бо по небу босоніж пішла на карниз...

Анатолiй Юсiчєв

Данило Кабалюк

Марыя Мартысевiч Паэзiя

СЯСТРА ЗОЯ I КАНЕЦ СЬВЕТУ І. СЯСТРА ЗОЯ

Духотворчість

1. Кажуць, сястра Зоя нарадзілася ў вайсковай частцы – днявальны знайшоў яе ў тумбачцы, загорнутую ў парцянку. Калі ён нёс яе камандзіру, за ім тоўпілася байцоў дваццаць, нібы ў пансіянат кармэлітак прымалі новенькую, крывенькую, нэгрыцянку. Спачатку яе хацелі аддаць у найлепшы інтэрнат рэгіёну, але бязьдзетныя палкоўнік з жонкаю яе ўдачарылі. Калі яна ўпершыню адчула ў сабе Ёну, яна ўжо ведала дзевяць лічбаў кірыліцай. Падрастала дзяўчынка ціха – як і любая кіціха.

– 80 –

3. Калі сястру Зою высялялі з завадзкога інтэрнату падчас скарачэньня, ёй нешта казалі пра суворыя законы рынку. З трох рынкаў гораду яна абрала Дамаскі. Яе былі нанялі ў шапік «Морапрадукты», але яна вырашыла, няхай гэта будуць фрукты. Яна прадавала бананы, апэльсіны і ківі шумэрскім сялянам,

– 81 –

Духотворчість

2. Сястра Зоя, колькі сябе помніла, чула ў чэраве сваім Ёну. Калі яна яшчэ поўзала, ён казаў ёй: «Устань і ідзі», – або: «Маўчы і сядзі», – калі выклікалі да дошкі ў школе, або: «Дуры», – калі аднаклясьніцы плявалі на чорны хвартушок, або: «Прыгожа», – калі сонца сядала за КПП гарнізону. А аднойчы, калі Ёна ізноў сказаў: «Устань і ідзі», – яна ўстала і пайшла – у сьвет цэлы – Нінэвію, на завод арганічнага шкла.

Духотворчість

4. Дзівосныя дзялы твае, Госпадзе, нават тыя, што ў магазыне на скрынках. Навіну абмяркоўвалі ўсе на Дамаскім і сёй-той на Бабілёнскім рынках. Варыянт зь беззаганным пачацьцем агучваўся, але жартам. Разглядаць ІП ейнага, дзеда гэтага, Юзіка таксама было сьмеху варта. Сышліся на тым, што й ва ўбогіх бывае інтым. А яна клалася ў сваім закутку, калі на рынку рабілася ціха, абхоплівала надзьмуты жывот, задаволеная кіціха, і ляжала так давідна. Ёй здавалася, нібы кіт – у ёй, а Ёна – яна.

– 82 –

5. Ёна – сусьвет, які раптам сьціснуўся да эмбрыёна.

6. Часам сястра Зоя выходзіла дапамагчы грузчыку. Аднойчы – акурат на Каляды – яны разгружалі дадатковыя мандарыны. Грузчык быў нападпітку, ён пацягнуў ніжнюю скрыню. Зою зваліла з ног, яна ляжала й глядзела, як зь неба лятуць мандарыны. Некаторыя ляцелі ў скрынях, некаторыя – самі, і аб твар, грудзі, жывот сьмешна шмякалі аранжавыя мячыкі. Але галоўнае – цэлыя скрыні: імі было балюча. Пад лямант жанок і сірэну хуткай яна патанула. А калі яна ўсплыла, навокал было ціха-ціха. Ляжала яна на баку, нібы выкінутая на бераг кіціха. І калі доктар зайшоў пацьвердзіць, што Ёна сыйшоў зь яе цела, яна села на койцы, добра ўсё ўзважыла і звар’яцела. Яна зразумела,

– 83 –

Духотворчість

чарэшні і чарнасьліў падарожным у Дамаск і вінаград вам, дочкі Ерусаліму. Яна працавала ў цесным фургончыку з шасьці да васьмі і жыла ў ім з васьмі да шасьці. У гэты пэрыяд яе жыцьця Ёна вырашыў, што будзе расьці.

ІІ. КАНЕЦ СЬВЕТУ

Духотворчість

7. Вальжыне, Галіне Сястра Зоя, калі засынала, сьніла Неба. Нібы Госпад наш Бог сабраў разам усіх бацькоў, як Настаўнік на Сходзе, устаў перад імі, абапёрся плячыма дужымі на сонца, якое ўзыходзіць, і сказаў: «Вось жа, шаноўныя, Адміністрацыя скрайне незадаволеная пасьпяховасьцю вучняў Маіх у апошняй чвэрці стагодзьдзя, і таму ў наступнай пастанавіла правесьці пазаплянавы Апакаліпсіс. Адмыслова рыхтавацца ня трэба, проста майце на ўвазе, што ён адбудзецца. Паколькі час і дата Канца Сьвету дакладна яшчэ невядомыя, грошы, сабраныя на рамонт кабінэту, пакуль што вяртаць ня будзем. Я думаю, выдатнікі годна падыдуць да Суднага Дня, а вось таварышам, за якімі грашкі, варта было б падцягнуцца, я зараз зачытаю сьпісы...»

яна прачыналася. Зьбянтэжаная, ня ведала бо, як далікатней паведаміць сыну, што ён больш у яе не адзіны.

8. «Я зноў цяжарная», – казала сястра Зоя сяброўкам ціхутка. І голасна ўсім: «Як вам тое, што Канец Сьвету – хутка? Чакайце, мы ж з вамі разам чулі пра гэта! Не, не сьвятла – сьвету. Хоць сьвятло, вядома, зьнікне на самым пачатку, ад чаго ляснуцца інтэрнэт і мабільная сувязь – тады і пачнецца непасрэдна Апакаліпсіс: павыбухаюць кацельныя, згаснуць ТЭЦ, з кранаў выцеча ўся вада, сьмецьце спыніцца ў сьмецьцеправодах і беспрытульны прыродны газ заструменіць па бязьлюдных вуліцах». Але, казала яна, ня варта баяцца сьмерці, бо гэта шчасьце – легчы, зазірнуць у блакіт Ягоных вачэй і памерці. Вы б яе зразумелі, ўбачыўшы Ягоныя вочы. Не, пра Збаўцу нічога ня згадвалася, хаця, можа, гэта й яно – яна носіць Яго дзіця.

Пераканаўшыся, што Ёны ў сьпісах няма,

– 84 –

– 85 –

Духотворчість

што гэтая ў ёй пустэча хутка мусіць запоўніцца нечым.

Духотворчість

10. Канца Сьвету можа й ня быць: сястра Зоя, калі яе не пільнуюць, прымае меры. Сястра Зоя, у анамнэзе якой напісана: «Лічыць, што яна – Багародзіца», – мяняе падушкі на жываце (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9), а потым кладзецца,

– 86 –

рассоўвае ногі,

тужыцца – а

раптам

нехта

зь яе народзіцца.

11. Для тых, хто сочыць за сытуацыяй вакол Канца Сьвету: сястра Зоя бясьсьледна зьнікла з псыхіятрычнай лякарні. Мэдпэрсанал бег на дзіцячы плач, але знайшоў у палаце толькі дзевяць падушак, пялюшку, плямы на якой складаліся ў выразны малюнак, і тры паламаныя німбы (адзін вялікі і два маленькія). Сьлядоў уцёкаў альбо ўзьнясеньня выявіць не ўдалося.

12. Ну і апошняе: калі вы шукаеце тое, што ўзьняла нашую цывілізацыю па-над плінтусам кайназою – вам сястру Зою. Кажуць, яна дагэтуль ходзіць недзе па сьвеце, а за ёю бягуць белы коцік

– 87 –

Духотворчість

9. Гэтак казала сястра Зоя гандлярам на Дамаскім рынку, доктаркам у жаночай кансультацыі, бамжам на вакзале «Нінэвія-пасажырскі», дачнікам у дызэлі на Багдад і нават у сюжэце моладзевай праграмы Асырыйскага тэлебачаньня. Рэжысэр быў думаў, яшчэ адзін ролік пра гарадзкіх вар’ятаў у яго калекцыю, але перад тэлескрынкамі ўсчалася паніка. Праз тыдзень пасьля этэру, згодна зь міліцэйскай зводкай, больш за семдзесят жыхароў Акадскай і суседняй Шумэрскай вобласьцяў патанулі падчас няўдалай спробы хрышчэньня: трыццаць скокнулі ў Тыгр і сорак два – у Эўфрат. Ратаўнікі патэлефанавалі псыхіятрам, Псыхіятры выслухалі, паклалі слухаўку і адказалі: «Браць». Сястра Зоя барукалася, яна пакусала трох санітараў пры затрыманьні і толькі пасьля ўколу заснула ў прыймовым пакоі ў ваньне.

Духотворчість

– 88 –

і іншымі прадметамі, неабходнымі ў штодзённым жыцьці, – і тады Багародзіца Зоя, па муках ходзячы, ня зможа міма прайсьці. сьнежань 2007 – студзень 2008, Харкаў – Масква – Менск травень 2010, Менск

Духотворчість

і чорны выжал, і калі да яе падыйсьці, сказаўшы: «У цябе прыгожыя дзеці», – то нават падчас Канца Сьвету магчыма выжыць. А знайсьці яе вельмі проста. Трэба: – вызначыць каардынаты месца, у якім Radio Maria беззаганна вяшчае на хвалі 88,14; – вызначыць каардынаты Храма Хрыста Спасіцеля; – вызначыць каардынаты Гробу Гасподняга; – апусьціць простастаў на найбольшы з бакоў атрыманага простакутніка; – у кропцы перакрыжаваньня простастава з асновай паставіць латок з: -к-а-р-а-л-я-м-ір б ОШ КАмі зАвуш– –ніцАмі -бр-ан- -за- -ле -та- -мі су к м т ж а і кр і мі аб ка гРаБяНцАмІ гОлкамі невідзімкамі імакрэтсюл

Когда Вячеслав Мишиев, главный врач Киевской клинической психоневрологической больницы №1, известной в народе как Павловка, беседует в своем кабинете с эксаббатиссой Ордена Куртуазных Маньеристов Евгенией Чуприной, то ясно, что он расположен беседовать о литературе. Но Евгения, будучи поэтессой 24 часа в сутки, конечно, больше интересуется психиатрией. Читателям же нашим, думаю, небезразличны обе темы.

Вячеслав Мишиев Интервью

Евгения Чуприна: Вячеслав, какой вы видите роль искусства в жизни человека, в жизни общества? Вячеслав Мишиев: Это, наверное, камертон. Это настройка на высокое, красивое, радостное. Это попытка одномоментно привести многих к единому, высокому пониманию. Это настройка душ на созвучие, на единый лад. Если говорить о социальном аспекте. А если – об индивидуальном, то это просто драйв, это взрыв, это всплеск прекрасного в человеке. Если у человека, наделенного интеллектом, имеющего психику, периодически не будет таких всплесков, он потеряет духовное, божественное в себе. Останется только банальное, замызганное, обыденное – и все, сказка закончится. ЕЧ: На подобное место в душе человека претендует церковь.

– 91 –

Духотворчість

Чтобы сказка не кончалась

Духотворчість

и стоять там с умным видом – это не то, что говорить об искусстве. ВМ: Преумалять достоинства церкви тоже нельзя. ЕЧ: Так это достоинство, и огромное. ВМ: Вот смотрите, стихи – они разные. Они к разному призывают. Могут и дезорганизовывать в том числе. В то время как великая социальная роль религии – объединение. Мы едины – православные едины, католики едины, мусульмане, иудеи и так далее. Едины, понимаете? Распадаются государства, религия сохраняется. ЕЧ: Вы сказали, что стихи могут дезорганизовывать. А верите ли вы, что искусство может оказывать благотворное воздействие на психику человека? ВМ: По-моему, это аксиома, это безусловно признано уже. Не сомневаюсь!

ЕЧ: Так ведь ничего другого нет, они кинематограф сгноили. ВМ: Фальшь! Показушность! Когда меняются прези денты, в кабинетах чиновников портреты меняются, се годня один, а завтра другой, и точно так же у них меняются вкусы. Наверное, от этого никуда не деться, существуют форматы. А в церкви стереотипность есть, но есть и подлинность. Она лучше организована, она мощнее, она давит, настаивает на своем. А поэты – сами по себе, они лирики, они романтики. У каждого свой стиль, и никто его не продавливает.

ЕЧ: Почему же творческие люди такие странные? ВМ: Их странность состоит в том, что они иные. Они отличаются от усредненного представителя общества. У них другие проблемы, они в другом ритме живут; у них иное восприятие, иная настройка. Но это не значит, что они психически ненормальные. Хотя заболевание трогает и гениев, и талантливых, и бездарных. Есть такая точка зрения, и многими изучалась, что гениальность связана с психическим расстройством, но я бы не преувеличивал, потому что и бездарности болеют, и серые болеют, и никчемные. Эта тема довольно интересна, она получила освещение в литературе.

ЕЧ: Религия более приспособлена для показушничества. Как удобно президенту пойти в церковь

ЕЧ: Творческие люди читают основные труды по психиатрии. И вот что интересно. Когда-то я вела

– 92 –

– 93 –

Духотворчість

ВМ: А она не претендует, она, наверно, занимает это место. Церковь более собранна, более сконцентрирована, в большей степени организованна, чем искусство. Наши чиновники и политики сегодня с удовольствием демонстрируют свою духовность. Наверно, это правильно. Но все должно быть гармонично. Во время Оранжевой революции, – как меня это резануло! – брали интервью у ректора одного из вузов, спрашивали, что вы читаете, смотрите. И он говорит: «Смотрю «Плач по Мазепе». Класс! Национальная, красивая, в общем-то, странноватая вещь. Я сам ее смотрел и был свидетелем того, что многие выходили из зала с головной болью – накал был таков, что они просто не выдерживали. Но в чем прикол? Прикол в том, что буквально через неделю берут интервью у какого-то политика. Конечно, политик весь такой помаранчевый, в национальном костюме. «Скажите, пожалуйста, а какой ваш любимый фильм?» – «Мой любимый фильм – это Ильенко, «Плач по Мазепе», постоянно его смотрю и пересматриваю».

Духотворчість

ЕЧ: У меня собрались уже сформировавшиеся литераторы, лет тридцати. ВМ: Сколько из них остались на плаву и стали Поэтами? ЕЧ: Они уже были Поэтами, и ими остаются. Например, Славик Рассыпаев. Член Союза писателей, автор многих книг, прекрасно выступает перед публикой, считается одним из лучших поэтов страны, но он проживает на пенсию по инвалидности. По нему сразу видно, что он имеет психическое расстройство, он этого не скрывает и охотно обсуждает эту тему с журналистами. Все уже знают его особенности, соглашаются жить в его мире. Он любит троллейбусы, очень квалифицированно в них разбираясь, он считает, что пластинки не надо слушать с помощью иглы, что на педаль автомобиля грешно давить ногой, и всякие такие вещи. Кстати, искусство может и помогать диагностировать психическое состояние? Оно же высвечивает всех тараканов в голове. ВМ: Наверное, об этом можно говорить, но расширение этой темы чревато. С таким же успехом мы можем

– 94 –

ярлыки вешать, штампировать любое инакое, отличное от нашего понимания действие. Я боюсь это делать. Сегодня есть диагностические нормативы – клинические, патопсихологические. Они отработаны, они общеприняты, они проверены временем. И незачем говорить: вот, я поставил кресло под небольшим углом, хотя всегда ставил прямо, это ЧТО-ТО. Это тема для разговора, но давать оценку такого рода явлениям… ЕЧ: Это уже клиника доктора Хауса? ВМ: Да, это уже занимательная психология. Хотя вот есть такой автор Велимир Хлебников. Конечно, это явно больной человек. Его творчество носило характер явного расстройства мышления. Он был Владимиром, но называл себя Велимиром. И он штамповал неологизмы. Это было абсолютно ново и понятно только автору, но чуждо и надуманно для всех окружающих: «Пинь-пинь-пинь Тарарахнул зинзивер. О лебедиво! О озари!» У него была эмоциональная выхолощенность, погруженность в собственный мир. Когда они чудили с Маяковским, Есениным и всеми остальными, провозгласив его Председателем Земного Шара… вы же знаете эту историю? ЕЧ: Я знаю даже продолжение. Вицепредседателем Земного Шара при Хлебникове был некий Григорий Петников. Он унаследовал титул и, умирая, передал его киевлянину Леониду Вышеславскому, любимому поэту Юрия Гагарина. Вышеславского в возрасте под 90 лет насмерть забили на улице какие-то неизвестные. После него титул унаследовал вице-председатель Юрий Каплан. Он был убит в собственной квартире в возрасте 73 года. Больше претендентов на пост Председателя Земного Шара нет.

– 95 –

Духотворчість

литературную студию, и один из моих студийцев написал рассказ о своем пребывании на лечении в одной из психиатрических клиник. И когда мы стали обсуждать рассказ, это стало похоже на вечер боевых воспоминаний. Практически все студийцы лежали в соответствующем стационаре, и многие неоднократно. Так что я бы не стала и преуменьшать проблему творчества и безумия. ВМ: Я бы поспорил. Студийцы – это не значит поэты. Студийцы – это люди, которые себя ищут.

ЕЧ: Смерть Каплана – 2009 год. ВМ: А мотивы этих убийств?

Духотворчість

ЕЧ: Ну, Каплан, например, был человеком с большим шилом. Он много кому мешал, и его убрали вполне профессионально. Так что лучше вернемся к Хлебникову. Он назвал себя Велимиром, создал кучу неологизмов и взял титул Председателя Земного Шара… ВМ: Ситуация сводится к тому, что поэты, учитывая чудаковатость, несуразность Хлебникова, решили, что будет смешно, если они его посадят на трон и вынесут на плечах и скажут: это всемирный поэт. И когда они ему атрибутику собирали - шарф, какое-то манто, подумали, надо же всемирному председателю мощный перстень, скипетра-то не было. А у Есенина был перстень. Ему говорят: Серега, снимай, сейчас мы его в этом перстне посвятим в председатели. Порезвились, похохмили, а потом Есенин подходит к Хлебникову и говорит: «Отдай, это дорогая вещь, и вообще очень нужно» - а тот ему: «Как?! Это же мне вручили, я Председатель Мира!» - «Слушай, не чуди, это моя вещь» ЕЧ: Вот что значит жлобы! ВМ: Нет, тут другое подчеркивается. Отсутствие понимания со стороны Владимира Хлебникова нюансировки происходящего, мотивов действий окружающих. ЕЧ: Но ведь и у поэтов тоже не было понимания Хлебникова. Они ведь его не первый раз видели, могли бы предположить, чем дело обернется. Это была агрессия. Они все были довольно ненормальные, а все свалили на одного Хлебникова.

– 96 –

ВМ: Нет, это все он. Эмоциональная выхолощенность и непонимание нюансировок. Когда поэты в гражданскую войну бродили по каспийским степям, вдруг Хлебников исчез. Белогвардейцы наступают. А он увидел ворону с белой отметиной и помчался за ней. Стихи возил в наволочке, терял их, потом находил. ЕЧ: Но это для поэта очень нормально, потому что стихи – это такая вещь… ВМ: …на которой можно поспать! ЕЧ: Нет, она вся овеяна комплексами. Когда мощные комплексы, так и здоровый человек чудит. Но я хотела спросить об Андрее Белом. Хлебникова я, честно говоря, читать не могу, у меня от его стихов прямо в носу запах больного человека, а Андрей Белый такого впечатления не производит, хотя у него в стихах тоже заумь: «Безбурный царь, как встарь в лазури бури токи, в лазури бури свист и ветра свист несет…» ВМ: Неологизмов не вижу. Выспренность, необычность. Как элемент это красиво, но когда этого становится много, и оно утрачивает легкость, мы этого уже не воспринимаем. Чувство самосохранения подсказывает: будь осторожен! ЕЧ: У меня, как человека, помешанного на Пушкине и углубленного в его творчество, иногда возникает впечатление, что Пушкин был крепко болен. ВМ: Отчего? Такой нежный, лиричный… ЕЧ: Я с 8 лет исследую Пушкина и придумала для себя экспериментальную пушкинис тику. Насколько я знаю, НЛП тоже таким

– 97 –

Духотворчість

ВМ: Серьезно? Свежая история?

ЕЧ: Да! Вот именно! ВМ: А что касается необычностей, из жизни Пушкина известен такой факт. Он был разгульник, ловелас… ЕЧ: Просто он был подвержен всем влияниям, был очень экстравертный.

Духотворчість

ВМ: Управляющая публичным домом писала генералгубернатору, что он «развращает ее бедных овечек».

ВМ: Красивая у вас трактовка, но я читал, что управляющая публичным домом была возмущена, просила: «оградите меня, не допускайте этого негодника…» ЕЧ: Он развращал их своим отношением. Ему ничего не стоило, еще будучи в Лицее, из-за угла наброситься на 35-летнюю фрейлину. Он между фрейлиной и проституткой искренне не видел разницы, и это подрывало общественные устои. Сейчас все говорят о синдроме Аспергера, вот это он в действии! ВМ: (смеясь) Хорошо, договорились! ЕЧ: Если уж речь зашла о социальной адаптации классиков и современников, хочу спросить. Вы занимаетесь арт-терапией. Сейчас это очень актуально на Западе. Синхронизируете ли вы свои усилия с западными специалистами? ВМ: Наверное, у нас эклектика. Нечто подслушанное, увиденное – на Западе, у нас, в добротной советской психиатрии. Определенное внимание уделялось, есть ленинградская школа, и библиотерапия, и музыкотерапия… Эта эклектика по-своему хороша, мы имеем на нее право.

ЕЧ: Нет, ну он, конечно, и это делал, но еще и дружил. Не видел разницы между падшей и не падшей женщиной. И он к ним относился совершенно по-человечески. Приходил поболтать, говорил: «бросай заниматься этим ремеслом», даже некоторым предлагал деньги, чтобы они поступили на курсы машинисток…

ЕЧ: Наверное, сложно находить финансирование на такую клинику? ВМ: Хотим мы того или не хотим, на питание, на медикаменты, на зарплату финансирование дается. Можно говорить о периодах лучшего финансирования или недостаточного, но оно есть. Что же касается другого – ремонт дорог, унитазов, то в этом, конечно, да, есть сложности. Приходится что-то придумывать. Просить родственников пациентов, просить сильных мира сего... Но я думаю, у вас неплохое впечатление о больнице? Она меняется, уже не такая, как 5–8 лет назад.

– 98 –

– 99 –

ЕЧ: Да, но что он с ними делал, он с ними дружил! ВМ: Не надо давать волю воображению?

Духотворчість

занимается – построением модели личности. Я нахожу в жизни типажи, соответствующие типам пушкинской эпохи, исследую похожие ситуации. Глядя на все это, я начинаю разбираться, что действительно происходило. У меня создается впечатление, что он с трудом держал равновесие. Он был человеком умным, с сильной волей, и он свое безумие контролировал, он им дирижировал. В конце жизни у него безумие стало выходить из-под контроля, он стал «бешеный». Временами был неопрятен, у него были странные привычки. ВМ: Из того, что я знаю, у него были колебания настроения. Периоды повышенного настроения и, как мы сейчас бы назвали, периоды депрессивного состояния.

Духотворчість

ЕЧ: У людей бессонница. Но они не хотят лежать в стационаре, да и не могут, потому что это люди по-своему социально адаптированные, они заняты. Их жизнь слишком интенсивна; все меньше желающих лечить свои стрессы алкоголем, и все больше присматриваются к возможностям лекарств. Говорят: вот, вся Америка сидит на транквилизаторах, чем мы хуже? Кстати, это правда? ВМ: Насколько я знаю, действительно, правда. Там очень широкое хождение имеют транквилизаторы и антидепрессанты. Там любая проблема – тяжелая работа, невозможность переключиться, погружение в проблему – решается не как у нас. То есть, скажем, у нас попытаются изменить образ жизни хотя бы в рамках уик-енда, а они идут к доктору, и доктор с большим удовольствием выписывает антидепрессант, потому что он заинтересован в реализации депрессанта, и как выявивший депрессию, он получает какие-то свои бонусы. У нас такого, поверьте мне, нет. У нас, если случай не достигает уровня клинического расстройства, порядочный доктор никогда не будет рекомендовать прием психотропных средств.

ЕЧ: Есть люди, которые наоборот стараются выставить себя людьми со странностями и даже принимать лекарства. ВМ: Что вы имеете в виду? Я не знаю таких людей.

ЕЧ: Вакуленко-К. сказал, что наш альманах будет пользоваться успехом у психологов, особенно студентов, и читая тексты наших авторов, они начнут угадывать, насколько тот или иной причастен

– 100 –

– 101 –

Духотворчість

ЕЧ: Есть люди, которые заинтересованы в приеме транквилизаторов. Когда при них произносишь «психиатрическая клиника», у них так бровки подымаются, дескать, оу! ВМ: Вы имеете в виду группу лиц, которые используют психотропные вещества в гедонистических целях? Есть такая группа, но их очень немного. Это какая-то молодежная поза: о, да, психотропные вещества!

ЕЧ: Вячеслав, вы изъявляете намерение изменить отношение общества к людям с особым восприятием. Но ведь это отношение – лакмусовая бумажка состояния общества вообще. Чтобы изменить цвет лакмусовой бумажки, нужно изменить состав вещества. Вам придется изменить все общество для этого. Не слишком глубоко ли вы копаете? ВМ: Вы привели пример, с которым можно спорить не по сути высказывания, а по оригинальности построения фразы. То есть, нет, я так не считаю. У общества есть стереотипы, есть стигматы, сложившееся представление о чемто, в том числе и о психиатрии. Психиатрия – это якобы нечто закрытое, нечто фатальное. Заболевший психиатрическим заболеванием никогда не вернется к нормальной жизни; от него надо дистанцироваться; он потерян, и так далее. Это не вчера случилось, не сегодня. В течение последних десятилетий идут медленные изменения – в клиническом, в социальном, в диагностическом аспектах, и так далее. Уже психиатрия другая. У нас уже нет решеток на большинстве окон, и окна уже не пуленепробиваемые. Это имеет и негативную сторону, но сейчас подход к больному такой: так, вы хотите лечиться? Вы готовы принимать медицинскую психологическую помощь? Извините, мы вам рекомендуем, а вы сами вправе решать, у вас есть тайм-аут, у вас есть родственники, с которыми вы можете посоветоваться. Ну, естественно, это не касается случаев, когда больной представляет опасность – для себя, для окружающих. Вот такая сейчас психиатрия. Многие заболевания мы сегодня лечим, поддерживаем, вытаскиваем, сохраняем пациента в обществе и для общества. Это правда!

к психическим заболеваниям, и какой у него диагноз. Такое действительно может быть? ВМ: Есть такая научно-популярная книжка «Акцент уированные личности» Карла Леонграда, помните, да? Он красивую вещь сделал – для подтверждения своих клинических представлений он взял зарисовочки из мировой литературы. Пьер Безухов, госпожа Бовари… И на их примере он показал, что такое акцентуированные личности. Наверно, это справедливо. Мы все разные, ну, есть тенденция, приближение к такому-то полюсу. Об этом можно говорить, тем более, о литературном персонаже. Это поза, это полет, легкая черта. Но ставить законченный клинический диагноз – нет, нет и еще раз нет!

Духотворчість

ЕЧ: А как вы относитесь к тому, что люди, начитавшись научпопа, сами пытаются себе поставить диагноз? ВМ: Это как в «Трое в лодке, не считая собаки», где герои читали медицинский справочник и все обнаруживали у себя: водянка в колене, первый триместр беременности… Игры интеллекта.

Євгенiя Люба Поезiя

*** Загальний вагон – краща схованка від людей, Калюжа пивна, недопитий у склянці чай, Чужа голова на рівні моїх грудей, Чужа голова на рівні мого плеча.

Духотворчість

Я бачу себе у дзеркалі цих зіниць, Я чую себе у шепоті цих розмов, І руки мої звисають з бічних полиць, І тіло моє – не тіло моє, немов Увесь цей вагон – рельєфи мого лиця, І лише на мить почую крізь стогін рам, Як тихо дзвенять у грудях чужі серця, Немов у сумках – дешевий базарний крам.

– 104 –

А недавно я відчинила двері під’їзду І потрапила у димову завісу. На сходах горіло справжнє багаття, Леся поливала його із чайника: «Оце вийшла за газетами, а тут таке. Ви не знаєте, що це?» – глянула підозріло. «Не знаю», – відповіла я і відвернулася до своїх дверей. Я збрехала. Я добре знала, що це таке. Це були димові сигнали SOS. SOS! Врятуйте мою душу! Вона – ніби самітник На безлюдному острові власного тіла! Вона – ніби потопельник, що потрапив у кораблетрощу На березі власного тіла! Я не можу переплисти це море! Я не можу збудувати човен з цього піску! Витягніть мене з цього полону! Киньте якір у бухті мого серця! Простягніть канати до мисів моїх пальців! Вишліть човен, усього лише маленький човен – Ніби ткацький човник із ниткою, Киньте мені його!

– 105 –

Духотворчість

*** У квартирі напроти живуть мати і дівчинка-підліток. Диктат матері, дівчачий бунт, підліткова криза – Їхні сварки гучно лунали з-поза старих дерев’яних дверей. Мати встановила броньовані. З тих пір дівчинка розкладає у під’їзді підпалену вату, І дим її відчаю проникає під сусідські двері, І змушує сусідів виходити на сходовий майданчик, Аби вкотре відчути, як же він, власне, пахне – чужий відчай.

Духотворчість

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином – Вона сама готує шампуні із трав, Ліпить прикраси із глини, Читає Бердника і Єфремова, Вивчає англійську.

*** Харківська бродяча собака. Ми зіштовхнулися із нею На подвір’ї невідомої мені школи У незнайомому мікрорайоні. Я нахилилася, аби її погладити. Собака завмерла і примружила очі, Прислухаючись, як я проводжу пальцями По її спині, по голові, по вухах, Із завмиранням собачого серця Від кожного мого дотику.

У моєї подруги довге руде волосся І майже дитячий сміх, Сестра, з якою вона свариться періодично (Тобто, з періодичністю тричі на день), І величезний рудий кіт, схожий на єнота.

«Ну що, досить?» – засміялась я і спробувала відійти. Собака ткнулася мені у ноги І тихо попросила: «Ще» – Так несміло і винувато, як просять ласки Самотні, не звиклі до неї люди; Так, ніби за все довге собаче життя Ніхто ніколи її не погладив; Так, ніби у собачому просторі рідного мікрорайону Вона усе життя шукала того невідомого месію, Який би з’явився раптово, нахилився І просто її погладив…

Подруга У моєї подруги на сторінці «ВКонтакте» Питання: «Чи хотіли б ви знову стати дитиною?» За місяць їй стукне тридцять, За тиждень її колишній одружується з іншою.

– 106 –

У моєї подруги довге волосся, що пахне розмарином, І дві вищі освіти, Червоний диплом кращого вишу міста І залізна хватка юриста. Та коли нахлинає ніч (саме так – нахлинає), І їхню кімнату затоплює річкова вода рідної Сули, Вона знову, маленька, заходить у неї, І за два кроки звично потрапляє в обрив. О Боже, це провалля, знову це провалля… Вона борсається щосили, намагається плисти На тихе дихання сестри на канапі, Хапає ротом повітря, та до легень потрапляє Лише каламутна вода минулого. І коли здається, що це вже точно кінець, Раптово надходить ранок. …Перші промені сонця на стінах, мирне сопіння сестри. А там – ранковий душ, годівля кота, переповнений транспорт. Так, – думає вона, визираючи у вікно маршрутки, – Так, це правда:

– 107 –

Духотворчість

…Сусіди відчиняють двері і провітрюють під’їзд, Сусіди давно нікого не сварять, І поки вони заливають сигнальне багаття, З-під їхніх власних дверей Тоненькою цівкою тягнеться димок.

*** Хотілось казати просто і весело, а натомість Кільцем залізним оперезана голова. Скажіть: якщо хвора моя свідомість – Виходить, хворі мої слова? Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті Неможливо визначити, де підлога, Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі, А зіпертись хотілось на Нього, Чи означає це, що Його немає У цій кімнаті прямокутного кольору? Що Його немає, бо Він літає Поза межами дому? Чи працює столяром, Так, звичайним, буденним теслею, У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?

Духотворчість

…Так хотілось казати легко і весело, А натомість – хочеться плакати.

Карма Коли батько Олега повертався додому, Він вибивав двері натиском плеча, І Олег, ідучи до школи зранку, Мусив відхилити простирадло, Що ним було завішено дверний проріз.

– 108 –

Коли жінка Олега повертається додому, Вона довго грюкає у вхідні двері, Потім обходить дім довкола І довго грюкає у вікно, Аби розбудити п’яного чоловіка. Коли син Олега повертається додому, Він плутає квартири і торсає ручку моїх дверей – Вище він поки дістати не може, І я, виходячи до під’їзду, Бачу на порозі маленького хлопчика, Який дивиться на мене знизу вгору. ………………………………………………. О, ця їхня ненависть – дзвінка, наче ляпас! Вона бринить у повітрі дому, Як високовольтні лінії у вітряний день. О, ця співуча силабо-тоніка їхніх прокльонів, Ці безкінечні верлібри їхнього мату, Протяжні, немов рефрени обрядових пісень – Як вони дзвенять у вечірній тиші, Як вони пробуджують на світанку! І ти, лежачи під ковдрою, Розрізняєш у крику ледь чутний шепіт: Не залишай мене, не залишай… Усе, що я вмію – це ненавидіти тебе. Поглянь на моє серце – як воно палає, Яка пристрасть кипить у ньому. Ніхто і ніколи не зненавидить тебе так, як я. О, ця ненависть, яка стоїть поміж нами! Вона тримає нас краще за всяку любов. Не залишай мене, не залишай…

– 109 –

Духотворчість

Усі ці автобуси везуть нас до річок дитинства, Усі ці тролейбуси потрапляють до вибоїн минулого. О моє дитинство, моє дитинство!.. Ти мій вир, ти моє провалля За два кроки від мого життя.

І тому я не можу тобі розповісти, Про те, як сонце, підкинуте вгору, Увечері ніяк не може сісти, Нанизане на електроопору. І про те, як пахне гарячий хліб, Куплений у супермаркеті, І як тягнеться за ним пахучий слід, Наче проведений маркером. І про те, яка неймовірна безмовність Огорта мою недоріку душу, І як важко дається кожне слово, Але – говорити мушу.

Духотворчість

*** Я добре усе пам’ятаю: Він заходив до класу, як бог (Відсутність якого швидко довів Незаперечними доказами, І, отже, зміг посісти його місце). «Душі немає» – ось була головна його теза. Я був на операції, – розповідав він, – Коли розтинали грудну клітину, Я бачив: там немає ніякої душі. Діти слухали – вони були піддослідними, Вони одразу про це дізнались. Я провів експеримент над вами, – говорив він, –

– 110 –

Я намагався вплинути на вас через душу, Але нічого не вийшло. Бо душі немає, душі немає! Душа не хотіла цьому вірити, Вона закривала долонями вуха, Заплющувала очі, прагнула сховатись. А він усе повторював: душі немає, її немає! Аж поки їй, на глибини власного тіла, Від власного небуття, Вдалося – втекти. Але слухайте: Не існує більшого спростування для Вас, Аніж я сама! Бо це ж неймовірно смішно: Доводити, ніби душі немає, Душевнохворій людині. Якщо душа болить – Значить, вона є.

5А Хтось сказав, що людина з цією хворобою Стає подобою Дзеркала, розбитого на тисячі скалок, і нібито це Схоже на мозаїку, де в кожній скалці відображено інше лице. Ви – осколки моєї пам’яті, Розкидані, наче папери зім’яті З недописаним віршем, Навіть більше: Ви мої недовимовлені слова –

– 111 –

Духотворчість

*** Допоможи мені вимовити це слово, Доки воно не перейшло у крик. Я говорю ламаною мовою – У мене зламано язик.

Духотворчість

Реанімація Я лежала без одягу, прив’язана ременем До лікарняного ліжка, І сусід по палаті позирав на мене Нишком. Не позирав – пожирав поглядом. Я ледве прошепотіла язиком, що не влізав до рота: «Допоможіть…» (Згодом Я думала: чому це слово таке довге, чому нема короткого? Якогось «Help»?) Сусід відірвав від мене погляд і покликав сестру. Та накрила мене простирадлом і підморгнула йому: «Гарна дівка, смáчна?» Він почув мій шепіт – Я була йому вдячна. Палата «Ти обрала найкраще ліжко», – Сказала мені лікар після перезмінки. Воно не було кращим, лише Стояло побіля стінки, І тому найкраще підходило мені. Я лягла на нього і відвернулася.

– 112 –

Я лежала лицем до стіни два дні, На третій – обернулася. Сусідка по палаті Наташа ніколи б не потрапила до психлікарні, У неї гострий розум і діти гарні, Її любить чоловік і поважає свекор, У неї правильний життєвий вектор. І не було б тут її ноги, їй-Богу, Якби не пологи. А так вона стогне, вигинає спину І корчиться під інсуліном. І єдина втіха її тут і розрада – Подруга із сусідньої палати. МДП У Лєни маніакально-депресивний психоз, Це означає – постійний перекіс: То вона сміється до знемоги, а ось Уже сумує і не стримує сліз. Але МДП усе таки лікується, На відміну від шизофренії, І тому Лєна ні про що не хвилюється, А весело переповідає мені свої мрії: «Ось вийду звідси – піду вчитись на фермера, Відкрию ферму, робітників позаманюю». І ці мрії не здаються мені ефемерними, Хай навіть у неї сьогодні манія. І я вже уявляю собі цю комуну, Де хазяйка усіх підвела під палець, Де працюють молдавани, казахи, румуни, І кожен робітник – її коханець.

– 113 –

Духотворчість

Пацієнти палати № 2 Загального відділення 5А. Мої спогади не сплять, а Приходять, коли захочуть, І знову ті самі очі Дивляться з кожної скалки – чекають. Я знала, я знаю, Що я розповім про вас. Минуло десять років. Час.

Духотворчість

Вона навіть захищала диплом французькою, У неї батько впливовий і багатий, Але як жити, коли навколо грузько, І нема куди ногою ні впертись, ні стати? Вона і стала. Ногою. В кохання. Загрузла по шию і вибратися не змогла. Її лікували від любовного переїдання, А вона шукала усього-на-всього тепла. Шукала у чоловіків, у жінок, у тварин, У рослин, напевне, і ще у когось. …І так гучно в палаті злітав догори Її веселий захриплий голос. Дівчинка Я ніколи не бачила такого обличчя – Ну, хіба на іконах, може. І я знову дивлюся на неї, знічену, Застиглу в одному положенні, Як вона, молитовно склавши руки, Сидить заклякло на одному місці, І на її обличчі відбиваються муки Усіх далеких жителів Місяця. ……………………………….. Дивитись на неї, дивитися, як Життя струменить мурашиними зграйками, Столітні дуби на подвір’ї; моя Палата, освітлена спалахом лайки; Сніданок о сьомій, ґрати і ліжка,

– 114 –

Тихо ступають кошачі лапи, Вічно вагітна приблуда-кішка, Слід на руках від її подряпин. Дивитись на неї, дивитися, як Вмивається зранку, наче на березі, І тихо втікає, ніби змія, Останній наш теплий вересень…

*** Душа – наче порожній дзбан. Кинь до неї монету – і вона задзвенить. Крикни у неї – озветься луною. Плесни молока – і наповниш її до країв. Або ж не роби нічого, і душа лишиться порожньою – такою порожньою, немов порожнина у тілі пустім пустоти. І ти почуєш нарешті, як м’яко-м’яко душа говорить тишею, як на самому дні шкребеться мишею те, що прагне пройти крізь твою гортань, та не так, як проходить слово, голос чи мова, шепіт чи смак,

– 115 –

Духотворчість

Макарона Вона виглядає доволі дивно: Ніби стару голову насаджено на молоде тіло. Схоже, голова трудилася надривно, А тіло мало усе, що хотіло.

Духотворчість

а так, наче ти сам раптово, позбавлений всіх пустот, увійдеш у світ, народжений через рот.

Вольга Акулiч Паэзiя

Твае караблi Ціхі-ціхі голас ветра, Цёплы-цёплы подых зямлі... Я выходзіла на край Сусвета Сустракаць твае караблі А аблокі плылі, Усе дарогі вялі Да той зямлі, адкуль ізноў Не відаць тваіх ветразёў. І гусьцела імгла, Хутка ноч надышла, И ў цемры постацяў не пазнаць, І галасоў не чуваць.

Духотворчість

Шэпат хваляў на світанні Ўпотай мне распавядзе, Што знайшоў сваё каханне Ты на іншым беразе. Дзень сканае як дым, Выйдзе ноч ратаваць, Буду я праз гады Не цябе сустракаць. А аблокі плывуць, Усе дарогі вядуць Да той зямлі, адкуль ізноў Не відаць тваіх ветразёў.

– 118 –

Для цябе, і для таго, хто ўжо прыйшоў, Для таго, хто сышоў, і таго, хто шчэ толькі прыйдзе. А пяты – таму, хто не прыйдзе ніколі. Стамілася быць тваёй сяброўкай, І раптам стала тваёй знаёмай, Якая раз-пораз заходзіць у дом Пасядзець за вялікім круглым сталом, На якім пяць кубачкаў кавы Для цябе, і для таго, хто ўжо прыйшоў, Для таго, хто сышоў, і таго, хто шчэ толькі прыйдзе. А пяты – таму, хто не прыйдзе ніколі. Стамілася быць тваёй знаёмай, І раптам стала проста чужой. І каву п’ю ў суседняй кавярні, А часцей дома п’ю малако. І ты не чакаеш мяне За вялікім круглым сталом, На якім пяць кубачкаў кавы Для цябе, і для таго, хто ўжо прыйшоў, Для таго, хто сышоў, і таго, хто шчэ толькі прыйдзе. А пяты – таму, хто не прыйдзе ніколі, А значыцца, для мяне.

– 119 –

Духотворчість

5 кубачкау кавы Стамілася быць тваёй каханай, І стала проста тваёй сяброўкай, Якую заўсёды ў доме сваім Ты чакаеш за круглым сталом, На якім пяць кубачкаў кавы

Духотворчість

Пакуль дыспетчар не заўважае, Пакуль кандуктары дома спяць, Танцуюць стомленыя трамваі, І ім здаецца – яны ляцяць. Міргаюць здзекліва светлафоры: Куды імкнешся ты, пачакай! Гэта твой лёс, гэта твой горад, А ты звычайны тутэйшы трамвай. А іх нішто ўжо не трымае, І, прашаптаўшы зямлі : “Бывай!” Смяюцца стомленыя трамваі І адлятаюць за небакрай.

– 120 –

Твой дом Твой дом стары, і цесна ў ім дваім. Мой шлях праходзіць ад яго далёка. Я паўжыцця таму бывала ў ім, Ды для кахання паўжыцця – нямнога. З твайго парога цягне скразьняком, Чакаеш, мабыць, вечарам кагосьці. Мне гаспадыняй не зайсці ў твой дом, Нашто ж прасіцца на начлег раптоўнай госцяй. Але чамусьці зноў, як паўжыцця таму, Прыдумаўшы сумнеўную нагоду, Я на хвіліну ў дом твой зазірну. А раптам скажаш: заставайся назаўсёды.

Сусвет Калі быў юным Сусвет, І дзень нараджэння лічыўся святам, І кожны з нас быў Паэт, І першы сустрэчны здаваўся братам, Мы верылі шчырасці слоў, Пілі і кахалі, спявалі і плакалі, І не разумелі бацькоў, І поспех не мерылі грашовымі знакамі. Сусвет сталеў на вачах, Мы гулялі вяселлі і ўчынялі скандалы. І зноў праходзілі шлях Ад штодзённых трывог да працоўных аўралаў. І быццам ёсць што губляць, Ды збочыць размова на звыклую тэму: Што мы будавалі палац, але атрымалі турэмныя сцены.

– 121 –

Духотворчість

Стомленыя трамваi Позняя восень: дажджы, прастуды, Стары прыпынак, звыклы маршрут, Непадыходзячы час для цудаў, Але, глядзі – адбываецца цуд. Па рэйках трамвайных грукаюць колы, Як быццам свой адбіваюць рытм. Складаецца вулічны шум у акорды І перамігваюцца ліхтары. Пакуль кіроўцы адпачываюць, Там на канечнай, за азярцом Танцуюсь стомленыя трамваі, Жалезным злучаныя кальцом. Вачам не верыць дыспетчар сонны: Танчаць трамваі, сарваўшы дрот, І мараць стаць прычапнымі вагонамі І ўкаціць на марскі курорт. Туды, дзе зім зусім не бывае, Дзе не пануюць туман і змрок. Вось толькі пасажырам трамваяў Чамусьці трэба ў іншы бок.

А заўтра Свет стане старым, Магчыма – мудрым, магчыма – знямоглым. І адсвяткуюць сябры Свае юбілеі, як перамогі. І што ты скажаш тады, Калі застанецца хіба ў суцяшэнне, Што новы Сусвет малады Запросіць сябрамі на дзень нараджэння...

Зорапад

Духотворчість

Зранку нам Інтернет распавёў навіну: Сёння пік Гіменідаў, і значыць Дастаткова з тых знічак убачыць адну – І цябе напаткае ўдача. У імгненне, як зорка сарвецца з нябёс І пакуль да зямлі не дастане, Варта толькі паспець – і расшчодрыцца лёс, Загаданае здзейсніць жаданне. Мы ўвечары выйшлі чакаць зорапад У спусцелы і стомлены горад, І здзівіліся, як тут насамрэч няшмат І людзей, і жаданняў, і зорак. Мы ўсю ноч выдумлялі, что б нам загадаць – Славы? Грошай? Улады? Кахання? Толькі зоркі знікаюць: для неба, відаць, Надта дробныя нашы жаданні. І калі застанецца мне знічка адна, Я паспею яшчэ прашаптаць: Шчасця ўсім і адразу, і каб задарма, І каб потым не пашкадаваць.

Данило Кабалюк Поезiя

*** Дуже легко стрибати в пекло Де нема ні кохання ні герцю А попробуй піти недалеко – Пірнути у власне серце...

Ручка рябить рядком Та рядок недоповнений Кинутий наступним, підступно З голови поволі, поволі Капає на ручку А вже звідти на долю?.. Спостерігаючи пильно За ходом думок Одна розвіялася окрилена.

*** Прекрасно вірити, прекрасно горіти і прекрасно згоріти до тління у своїй вірі, хоч би і хибною вона була.

Духотворчість

*** Закриваєш очі і росте уява Переходить тіло у легкий астрал Думи линуть тихо, навіть трохи мляво І лоскочуть розум; викривляють суть Ти вже поневолі змішуєш помалу Пасторалі духу, думки магістраль Та сплелась реальність по усіх порталах Між двома світами нині маєм буть.

*** Кволий віхоть холоду Протиснувся в недопиту каву

– 124 –

– 125 –

Духотворчість

Недокурена і поколота Кіптявим димом Попільничка наповнена кимсь

Анастасiя Сибiрська Поезiя

– 127 –

Духотворчість

УРИВКИ Ти гадаєш, життя – це пісні? дивись-но перстень на пальці твоєї долі мармурова гладкість твоєї неупередженості жахаючий потяг і гілки образливо посміхаються і сталеві лелеки випурхують з черевної порожнини червня найважче – це відчути ритм твого танцю і Мерлін Менсон на глянцевій обкладинці твоєї відчуженості від власної світобудови і відлік лунає в лабіринтах міжчасся і стрибки кенгуру ввижаються і кентаври вже наближаються летючими зграями до твоєї домівки

Духотворчість

*** ці мрії Марії мов згаслі свічки і стрічки і чорна хустина вражає байдужістю до лісовика і друга ріка і третя і п’ята і двадцята

– 128 –

і дверцята тут ніколи не відчиняються лише розчиняються у просторі затхлому квартир і кварталів у п’ятикутниках і кутя твого небуття вже холоне і змії обвиваються навколо твоєї шиї і вже не гріють листи твої твої літери полюють палітрою мов шипіння польське що навшпиньки навколішки вигинається немов роздивляється застібки на черевиках ночі з високими підборами підборіддям місяць торкається хмари сьогодні він не уповні назовньо флуоресцентними лампами старанно вимальовуєш освітлення а веселка

– 129 –

Духотворчість

і немає ані майбутнього ані минулого лише уривки з романів з життів на самоті згадуються гойдаються мов стрічки на вітрі і мовчить дерево те саме посаджене іноземцями і страви гарячі вже неїстівні а трави отруєні та позбавлені мови і сови сваритимуться даремно і воюватимуть за місце під місяцем

Духотворчість

*** Ранок зі смаком малини і молитви зліплені з тіста сподівань на прийдешньому послизнуться на крихкому льоду непевності у майбутньому що розгортаючись стає теперішнім існуючим чимось на кшталт відвару шипшини мастило часу змащує дверцята пробудження і хвилі ранку

– 130 –

змивають з берегів свідомості сліди залишені щупальцями сновидінь витягаю з туману пам’яті спогади про Київ залізнична станція кав’ярня центральна площа гортаю їх немов сторінки старого журналу що лежав колись поруч із штучними квітами у вазі Цей ранок забарвлений майже дитячою наївністю та совковим очікуванням дива що уявляється як смак морозива і сиропу і фарбоване волосся незнайомої дівчини (можливо, киянки) що прикрашає собою ніяк не минаючий ранок

– 131 –

Духотворчість

вже не зійде надто пізно наскрізно і протяги мов потяги нас роз’єднують і цвіркуни вже попрокидалися (здається, ще сонні) в твоїй долоні «Sony Ericsson» модним аксесуаром а там, в кулуарах гра і досі триває

– 132 –

Духотворчість

і ти ще блукаєш містом і шукаєш відображення Сонця змертвілі і скрижанілі місяця коди підводні течії броди а я давно вже втратила вроду і стала клоном лоном твого дзвону голосом твого співу жадаю очищення зливу частинами час таємниці птахами пульсують зіниці я вже осипаюся з шурхотом і нічого вже від мене не залишилося а від тебе народилася дочка Сонця тож, твоє життя не було зовсім вже марним

*** за лаштунками зіткнень і зламів зів’яли стихії Колізеї колізій кружляли над лезами глиб скам’яніло над ребрами ранку

– 133 –

Духотворчість

*** і нині і прісно ти спостерігатимеш за ящуром іроній і на пероні чи на поромі душа твоя оголена мов повія та мертва мов скеля одужати хочеш шепочеш дужче і дужче стискає ребра кохання і колодязі віри зібрались у зачакловане коло навколо навколішки стає безголосся німої зграї нехай зіграє Сонце сонату червоного квадрату на своїй трембіті чи сопілці ти чорний ворон на гілці ялинки надто дзвінко співаєш на всю Україну завойовуєш її мов жінку єдину а я вже не твоя колишня кохана і ця нічийна Нірвана позбавлена сенсу та змісту

мов мурахи заплутались дні у ключів павутинні в тихім танці зомліло застигли зап’ястки хурми і ячить ніби дощ по передсердю годинник настінний за птахами риплять реп’яхами гірчичні громи і вода блищить кольором у прозорому світлі хоча сморід від труб заводських і дається взнаки поляроїд фіксує хурму полірує повітря і виходять з-за хмар на орбіту земну Близнюки

Духотворчість

*** Скільки критись мов кріт за заслонами криги і люті Крила крику кривавого тануть повільно в пітьмі Опинитись на зламі у ямі на дні на розпутті Загубитись в розплетених косах терпких почуттів Мов у кадрі старому я знову у маренні кари Зблизька слизько заляпаних

– 134 –

замшевих снів голоси… На межі над порогами звільнення стати Ікаром У міжчассі займання жалю, в передвісті грози

*** це не повінь це погляд вагітніє залишком стін і суглоби мовчать ніби спроби що втратили значення і твоє не щезання над дахом тяжіє мов тінь звуки потягів зашморгом піни і скрип «До побачення» і душа твоя мов циліндрична будівля скляна білим-білим забарвлена мертвого спокою кольором електрична сферична невидима штучна стіна павільйон павутиння що з неба чекає знеболення

*** ці стосунки тікають стікають крізь кригу і зриви мов крізь пальці вода чи пісок чи тремтіння і дріж і сплетіння оливи торкається шелестом звивин суміш сонця і вітру босоніж безсоння облиш

– 135 –

Духотворчість

іржавіли вії хімікати отрутної хіті сочились вглиб

***

Духотворчість

це постійне стікання хвилин у неонові струси ніби крапель дощу, що вже звикли до стиглих образ нестабільно мобільно і скуто цикутою блюзу опливає симфонія світла минаючи час це повільне стискання і дихати важче і важче це суцільне обмеження вражень і попелу слід ніби спільне збентеження тим, що роззявивши пащу поглинає блукаючі душі спотворений світ

ВАРIАЦII ГЛОДУ 1. із калітки гілок визирає настояний глід і каліцтво як риса вирує у русі пісеннім під корінням вагань

– 136 –

несподівано кришиться лід і корозію кисню і кольору слухав Арсеній в арсеналі весни випадково з’являється сніг в каламуті загорнутий осад у листя торішнє зайвий лід почуттів на заваді торкається ніг крижаний океан запізнілу піщинку облишить тиша сонцем залита червона і бура вода давнина у обличчя зітхає підкоряючись крою Кромвель нігті будинків кружляє і кришиться гра залишаючи шкіру запізнень вразливо-сліпою 2. з-під коріння вагань визирає настояний глід підкоритись корозії дну естетичної ніші .. істерично стискаються пальці стирається слід астероїдом гнів розриває конвульсії тиші і астролог куняє над чаєм і айстри мовчать і пручається прірва прийдешнього

– 137 –

Духотворчість

ти розбурканим сонцем збираєш розлущені хмари я намисто збираю – намисто своїх сподівань… ми – малюнки стосунків що кришаться лунку і – марно нескінченно триває залізний ланцюг руйнувань

*** це розкол це не гра обважнілих хребтів попід раєм над воском зблизька чутні потуги напруги скалічених зграй голоси і суцільна як повінь самотність стискається туго і тоскно до розлитої муті розбитої навпіл сльози

Духотворчість

це не доторк це сморід і вщерть засмальцьовані пальці спорожнілих потвор і химер від лиця віджени це клітини картин залізничних зализаних станцій до світанку над вухом кричать крижані кажани і очима вдивляються в нас потойбічні платани і на тілі на тлі тротуару тортур голова ще до ранку терпка самота прісним воском розтане розіллється за край і помре під ногами трава

– 138 –

***

Тупотіння тріпоче гуркоче стискаються спазми Тліє хміль на малюнку, і мліють мін далини днів… Кардіолог вимірює пульс і згортається плазма І зникають і колір і шурхіт і сила і срібло і сміх І розірвано замкнене коло, і вже обирати – Це можливо, реально, і сочиться безвісті дим… І все рідше тепер в сновидіннях з’являються грати, По собі залишаючи тільки зітлілі сліди…

***

шепотіння тремтіння метелик торкається ніг у міжчассі в анфасі у фразі світів між дощами обертається знищення зникнення зіткнення сніг обертони і променя колір світлішає гра колорит попередньої линви бліда подолінь посередньо лінійно вистукує дощ по зап’ястках долілиць опускається сутінь у тій вирві долин і раптово усі почуття опиняються в пастках

Духотворчість

хмурячи брови і вага зобов’язань зісковзує легко з плеча і музика старий перепише сонату наново

Мне сплясать или давних друзей поприветствовать как-то не так? В той же самой слепой бирюзе разгорается рыжий пятак, и нетвёрдый прострел черемши рад дарить кошакам почечуй, и училки орут: «Не греши!», самодурски греша по чуть-чуть... Ясно даже опоре моста, что на фоне гулён и повес в этой тьме, что и так понята, поп – не самый улётный певец.

Вячеслав Рассыпаев Поезiя

Напридумывали кукарямб эзотерики смутных времён... Успевай только в каждый свой ямб метко всовывать сниженный тон! Расшумелся под вечер собор тоже мне православный колосс!

– 141 –

Духотворчість

МП-704 Унеси этот высохший кекс голубям или вовсе червям. Вон троллейбус, что тоже воскрес: стартанул, аж насупился прям.

местами бездну голубую засоряла... Я был константой, как заставка сериала.

– Спать ложись! Освятить куличи завтра надо ещё до зари! – Тётя Мотя, поди полечи мочевые свои пузыри!

Перенести же этот опыт в мой отстой не удосужился и кадр двадцать шестой.

– Да тебя ж не потерпят в раю! Отщепенец! Дикарь! Троглодит! – Тётя, если тебя я прибью, мне машину дадут поводить?

Духотворчість

МП-709 Краш-тест мечты прошёл не то чтоб на ура, но суд присяжных предвкушал его с утра. Ей было восемь... нет, пятнадцать... дней? Мгновений! Какую блажь ты представляешь сокровенней? У всех семья, свинья, корова, муравьед, подъём, зарядка, завтрак, выезд на объект, а я платил за их свободное окошко, пока сам Бог не ввёл мне ненависть подкожно к своим попам и к их правам вершить исход ритмичной жизни уместившихся в капот замысловатых турбофлейт и разных дрючек... Он слаще секса, этот выхлоп грёз горючих! То был мой опыт пятитысячного сна из золотых прожилок стекловолокна, где, получив зелёный свет за десять гривен, я вёз цветы, ещё безбеден и спортивен, кажись, Димоновой шефине... Облака шли поступательно, лишь ситная мука

– 142 –

Мне говорили: ну, прогнись да покорись-ка! Легко прогнуться, но мечта – не паркуристка. Одно препятствие прошла, а на втором снискала то, что называется разгром. Сидит, среди автомобильного распутства, карикатура на откормленного пупса, глаза, как пимпочки и ноги, как шары, причём, как прежде, мысли хищные шустры: «Кончай морозиться, не будь таким подонком! Жми газ, не жми, а мы в итоге все подохнем! Не хочешь? Ладно. Я возьму себе купе, а ты лети навстречу новым ДТП!» На деньги, вложенные в слом стереотипа, сплавляли мне мешки пилюль от недосыпа, салфетки, траченные молью свитерки – умищу не благодаря, но вопреки. А что ж ты хочешь, мол, степным лунём стеная? Тут либо котик, либо лодка надувная!

МП-741 Украина, ты хоть жить мне не мешай своим кодексом порядочного волка, где кондукторше идёт любая шаль, но при этом у меня не та бейсболка. Мусорам своим притрушенным вотри, что когда-то подконтрольные участки

– 143 –

Духотворчість

Правда, ветер мне прямо во двор двустороннее эхо донёс:

Вразуми своих газетных киоскёрш или вовсе их смени на автоматы. Те не станут вякать: вот, мол, подрастёшь и отыщешь способ сделаться богатым... Ложь заведомую ревностно рубя, так запуталась ты в сетке красных нитей! Не учи поэтов жить, воткни в себя свой пятнадцатиамперный удлинитель! Номинально в этом мире куча стран, где ни цвет волос, ни степень тяги к салу не препятствует лицу на весь экран консерваторов развенчивать помалу.

Духотворчість

Не сумела побороть в себе совок, так веди себя, как мышь в гнезде совином, чтоб со сдачей на права был мой заскок по восторгу гопоты сопоставимым! До того, как удалиться в листопад, принимая белой шкурой алый пламень, Украина, не мешай мне выступать перед теми, для кого я так желанен! А не то возьму да паче шутовства рассекречу всю твою макулатуру и машину поведу как дважды два, а тебя спихну в рабыни к Сингапуру.

– 144 –

МП-756 Весенней ночью думай о еде и летней ночью думай о еде. Скажи: логично радоваться жизни, не плавая в мечтах и фетишизме! Но я в итоге прячусь от людей. Вот и вчера на плёвейшей из студий, скрывая громкий звук кишечных вздутий, три раза повторил, что шоколад образовал в квартире целый склад: проигрыватель некуда поставить, и бойкая бабуля мне клянётся, что творчество моё важнее клёцек, а через пять минут вновь клюй крупу, гриф Джонатан, бродяга Радж Капур: твой суп, твой чай и тыковка пустая. Димону в том же самом все клялись, но он выходит в зал из-за кулис, не спотыкаясь ни о чьи колени, а, выдав завершающий аккорд, встаёт и выгибает грудь, как кот, и гордым волком молится Селене. Выскальзывая прочь из оболочки, несётся неопознанный астрал. О том, что я их рощи обобрал, бормочут пожилые ангелочки, хотя кизил, урюк и алычу я ем тогда, когда за них плачу. Литстудия встречает Новый год по стилю императора Миклуши,

– 145 –

Духотворчість

до подкисленной крыжовником зари бороздили с ними мы по-янычарски.

С закрытыми глазами вдоль полей парит тюлень отряда воробьиных. Навстречу бегемот на помеле, за ним трамвай с волками в двух кабинах. Жару и холод пучит от идей, как будет «shit!» по-здешнему, по-баскски? Осенней ночью думай о еде, А зимней ночью думай о колбаске!

Духотворчість

МП-767 Как-то всё оно – будто Сим-Сити внутри монитора: тут разметка подстёрлась, тут двое с кравчучкой бегут. Приснопамятный город пока ещё призрачно дорог утомлённому сердцу с нехилой нагрузкой на жгут. Пусть бегут, подожду. Третья – это не та передача, что нервирует Лялю и Мулю, кокоток коряча. Загорается нижняя секция серой трёхглазки. Магнитола аккордом единственной песни Веласкес

– 146 –

атакует каналы несдержанной порцией мучо, и объёмным рисунком дрожащая кажется туча: груда ваты в чернилах да несколько прядей отрепья. Лупит дождь, а опасности нет: у меня снова третья, а за городом будет четвёртая – словом, в плену я у железа, что мчится, упорно таможни минуя. Видел баловней бала, глотающих счастье без хлеба? Вот таков я сейчас. Конкуренты ушли в перегной. Подле белых бортов караван тихоходных учебок отстаёт всё быстрее и виснет в дыре временной. Нет лишь чувства, что эти сигналы банальных манёвров воронкам и летящим пожаркам я сам подаю!.. Не с былинных гонцов, видно, был я природой малёван: если б только был неуд, а то ведь и необоюд! Переход в левый ряд, поворот – всё на автопилоте, и змея неуверенности партизаном крадётся под локти.

– 147 –

Духотворчість

но красный клюв шлагбаум задерёт, конфетная кантата станет глуше: победа, Джонатан и Радж Капур! Конечно, будет много новых дур всех рас и возрастов, но позади зловещий Кентервиль, что ни трынди!

Эпопея, о коей мечтал, озорует сама, и её доказать – как дочернюю лемму Ферма пассажирке соседнего шпурбуса. Что я, в Берлине? То-то почерк не тот у продольных разметочных линий. И условным друзьям, что замутят пикник на леваде, всё равно, кто к ним ехал столь слаженно, я или Вадик, а из тех, кому впредь я давал пассажирское слово, две последних швеи отравились в советской столовой.

Духотворчість

Поле минное, аэропорт с волокитой багажной – и они не хотят вспоминать о трёхглазке погасшей.

Ганна Луцюк Поезiя

ТУК

Духотворчість

*** Ма, я вже не стану дорослою. Кольорово-прокурена дитина чорно-білого світу, світу зануреного у стандарти, заклеєного рекламними молитвами. Та не стану нормальною, дівкою на шпильках із гарними манерами, із набором зализаних мрій. Я ж навіть думаю у ритмі своїх дурнуватих віршів, у ритмі диких гітар, відчайдушного танцю, так глушиться скрегіт камінного натовпу, так малюється смерть заколисаної музи. Ма, давай не будемо, нащо це вбивання цвяхів «істини», спалювання масок, обезголовлення волі? Що за варварські мотиви навернути у свою віру, у свою зневіру? Я давно не в утробі, а ти досі в’яжеш на ноги пуповину, щоб утримати біля порогу

– 150 –

Ще ніч теплить на вістрі шляху, Купальський клич гортає простір. Я одягну безликі лахи, Щоби прийти до тебе в гості Тук-тук-тук-тук Не відчиняй дверей і вікон Та відречися від любові, Я так кохаю всіх без ліку. Це квіти крові паперові. Тук-тук-тук-тук Я обійшла довкруж всі долі, Затерла до кісток асфальти. Моє минуле дрібка солі, Його вже оживить не варто. Тук-тук-тук-тук Я покажу тобі, що вічне Із того боку циферблату, Бо наодинці завше січень Сніжинками влітає в хату.

Мелан & Холiя Холія: «Я, мабуть, ніхто... Пропущена нота, вирване тіло старого блокнота, дика, проклята, дорожня, без нього. Плутає слід закривавлена тога.»

– 151 –

Духотворчість

моєї бездомності. Тож у кожній сім’ї повинен бути виродок – так дозволь! Ма, невже твоя місія обезкрилити?

Холія: «воля прокисне як першооснова руху у пекло. Стривожена тиша сон виїдає і тіні колише, дні затирає до сірого звуку. Вниз до калюж протягаємо руки. Осінь танцює спустошеним листям. Знов помираємо до краплі. Мелан: « Колись ти все-таки знайдеш повістку додому, знімеш наплічник, запилену втому і відречешся дороги. Волосся плутає вітер.»

Духотворчість

Холія: «Ніщо не збулося...» Мелан: «Досить! Прокинься, ти встигнеш ожити, Тихо ти зшкрябуй з доріг своїх титри, Тихо крадися повз сонні квартали. Всі ми втомились, усіх нас дістало. Лети!» Холія: «Чи вистачить пір’я і віри? Зламане небо, тут мокро і сіро.»

– 152 –

Мелан: «Розвіємо тишу серцями кульбабок, Наше майбутнє зі смаком оладок, Наше минуле запилена рана, Ти воскресаєш, зі світлом, кохана!» *** Ти вгрузла по вінця в желе мармеладна пікова дама, пасеш на асфальті курей, малюєш на вікнах драми. Сльози твої інкубаторні, шляхи до труни полотняні. Зроби передпершу затяжку, борися хоч це не за планом. Зціли у собі язичницю. На руках закарбовані стигми. Візьми у жмені милиці, шукай світ у якому разом ви. Придумай сама хронологію посадки епох у вазони, любов так і лишитьсь вологою, ти вбивала її у поклоні. *** Розриває на вірші збунтований дощ. Ваше місто вгрузає по лікті у сон. Все міраж, всі безмежні заручники площ помирають із богом щораз в унісон. Та немає нічого. Фальшиве тепло розростається висохлим небом. Мовчи!

– 153 –

Духотворчість

Мелан: «Час витікає зів’ялою цівкою. Ніч прокидається віщою, гіркою. Пошуки сенсу, ілюзії, рими, числа навчать ще нас бути старими, вірші примусять боятися слова.»

Як все просто, – до краплі, до дна темноти. Заримовуєш голос із запахом кмину. Ми навічно одні, знову поруч не ти, алегорія відчаю із нікотину.

ЛIНIЯ ВТЕЧI Напівпорожня маршрутка З напівпорожніми людьми По коліна у прожекторах фар

Духотворчість

Переді мною дівчинка Із відбитком старечої втоми віддалялась од шибки подихом Вона хукала на засклений потік вулиць І протирала їм спини крізь вікна Її усмішка беззвучно торкалася пари Що грала закоханих (а може й вміла ними бути) Розкидала на тротуарі сліди І освячувала світло кожного ліхтаря Її погляд ніжно пестив Вечір горбатого міста Ніби бачила вперше Ніби бачила востаннє Цю дитинну радість Цей столітній скрегіт душі Яка її біографія Думала я? – У напівпорожній маршрутці Дівчинка піднялася

– 154 –

Підпираючи всесвіт Милицями Із напівпорожньою пляшкою пива У напівпорожній маршрутці Уже із зовсім порожніми людьми Я вийшла за нею і не могла наздогнати лише чула за спиною шурхіт її посмішки

Духотворчість

Ви гукайте у простір «привіт» чи «алло», не почутий цей світ і захрипло нічий.

Після сирітства матері раптового й закономірного Після зґвалтування прямо на панелі власної совісті (так байдуже і так добровільно що то не зафіксовано у жодній поліції мозку) Після всього завжди є Надія…

Лариса Омельченко Поезiя

Щастя Мірило людських стосунків, Коли темперамент – на волю, Коли шепочуть цілунки Бажання самотність убити… Коли нема фактів проти,

– 157 –

Духотворчість

Надiя Після чекання щастя вчорашнього – вимученого – підтоптаного

Мірило людських взаємин, коли ненавидить тіло, а мозок-електролічильник вам видасть рахунок – ждіть… Коли, безвідносно до теми, раптом до недруга – ніжність, слабкі раптом підуть на сильних і переможуть у мить…

Аксесуари

Духотворчість

Коли говорите неправду, одягніть на очі білизну повії : чорне мереживо окулярів вам буде якраз до лиця. Коли ж ви не обманюєте, а просто не хочете казати правди, театральні лаштунки посмішки захистять вам підрубану щирість.

затемнені окуляри, і так щиро підроблена посмішка не врятує себе самого від самого себе…

Пологи (Диптих) І Коли скресає крига чекання і біль так природно перетікає в категорію щастя і м’якшають скелі молочні мого материнства нарешті Коли пуповина любові єднає вона нерозривна і горе зі снами про нього то вже непотрібна плацента Усе це є просто пологи (не без філософського інґредієнта)

Лиш від власного пекельного сонця думок не захистять

– 158 –

– 159 –

Духотворчість

лише аргументи голі, що проти нічого не мають, а серце чомусь щемить.

Відчаєм вагітні матері із синіми пролісками синіх прожилок на набухлих надією грудях ваших Із натягнутою тятивою не торканої коханням шкіри Із стегнами, татуйованими Драчівськими «дівич-снігами» розтяжок

Духотворчість

із очима-іконами, повними вічної віри… Щасливі і справжні жінки, ви життя даєте відчайдушно! І нехай вас шматують в цю мить малюки, нехай акушерки аж сплескують скрушно! Усе заживе, і розквітнуть квітки – не проліски вже, а молочні жоржини…

– 160 –

І виростуть з хлопчиків добрі батьки – нехай вас надія на те не покине!

Духотворчість

Останній ступінь відчаю самотньої жінки – народити дитину без чоловіка. «Правда про самотність» // Наталі. – 1998. – №3. Як треба чисто йти – не збитися б з ноги. Такі незаймані, такі дівич-сніги… Іван Драч. «Дівич-сніги».

«Біжить трава до насипу підніжжя, І зеленіє, зводячи з ума І нас, і це незграбне Запоріжжя, Котрому в світі рівного – нема» Павло Вольвач «Запоріжжя таким собі монстром, чудовиськом Гойдається на гойдалці безчасся…» «Це край світу, Кінець усьому, А Запоріжжю байдуже Воно так само гойдається...» Анастасія Сибірська

Олесь Барлiг Поезiя

Запоріжжя – розряджена хронологія; уробарос безголовий; вдова біля паркану під вечір: вдивляється, видивляється, мружиться,

– 163 –

Духотворчість

ЗАПОРIЖЖЯ (ЧЕРНЕТКИ ДО ПОТРЕТУ В БУРШТИНОВИХ ТОНАХ)

– 164 –

Духотворчість

- Вдова, що каже ГУС наш обласний – нас, позаматочних у тебе – скільки? І сім’я у тобі – велике поголів’я заблукало? – унюхають його вівчарки міліцейські, і очі під чіткість заточені у JPS – угледить? Всі думають – вдова, і тин, і сутінь (та й глід з бузком вже ж на додачу) – ланцетник – мовчазний, непоказний відлюдник недолугий, що рибою не стане – хоч ти трісни! Що рибою цей світ вже не осяє… Нехай говорять! Усій цій зграї арлекінів картатих і строкатих – його нізащо не купити – не продати. Під шкірою асфальту-померанця повзе коріння тополине – двоголові, триголові змії, неквапливі гідри – підвид Південно-Східний…

– 165 –

Духотворчість

й сутінь мов річка на рукава поділилась: ножівкою – в очі!, піском сухим – в очі!, і очі вже самі вуглинами в очицях захитались і в пічку розпечену закотитися хочуть – мару б цю одвічну на мить розігнати, на півдолоні розвіяти. Стоїть вдова і груди на живіт лягли, і глід на плечі лапи з плямами (від фукорцину – (вітрянку лікував щорічну)) ось – поклав; й бузок – шепочеться кошлаті грона як долоні потирає. Ось вже стомилася вдова і на паркан лягла. І сутінь теж стомилась – на вдову обперлась. І так стоять – не ворухнуться (зрадливо тільки груди над животом ворушаться, як сома голови із мулу).

– 166 –

Духотворчість

вже досить вас на парах з біології їм за косички смикати і списувати в свій зошит задачки Менделя розгадані уміло. Ми схилимось покірно над верстатом бо Запоріжжя – камінґ-аут в ріднім цеху у робочу зміну.

Фiмбульветр – Венецiя «Після смерті так чисто і прозоро! – легко дишеться й легко живеться: стільники мої повні солодкої згуби, мої бджоли зносять меди з твоїх вуст і твого волосся» Віктор Кордун «Хрещата вість» Цю зиму треба записати терміново поки ще ти свій щем і тугу у багряний пульверизатор наливаєш і пшикаєш у мене за плечем – зволожуєш повітря, і язика висовуєш, і кінчиком його останні краплі ловиш, і вичавивши все ножа береш і своє тіло в блендер кришиш, щоб знову соку тугу з щемом наливати: «Пшик!», Ізнову – «Пшик!», так холодно,

– 167 –

Духотворчість

А під лускою сірої кори – весь світ тече – китів сторонніх потойбічне плем’я. Заждіть, вдова, той глід, та інші всі – «Заждіть!» – До загорожі песик вибіг в плащі і мантії із реп’яхів, у лишаях – як холодильник у магнітах. «Гав-гав!» – гарцює на траві пожовклій – ти ще один ковток невідворотності, один із щупалець у Запоріжжя-тарантула (И все твои печали – Под тёмною водой), мій бідолашний мацак зубожілий – давай почухаю за вушком! У комунальній вежі цій всі ми Рапунцелі, що покохали студентика-перукаря, який у дім до нас прийшов практикуватися перед дипломом. Пливіть кити: ваш шлях – це шлюбні любощі з Ахавом. А гідри – оберніться і ляпасів гераклам дайте –

Духотворчість

Я підійду і ніжно поцілую кожен пальчик і ти кусатимеш так боляче в плече, і кілька сліз, зі скроні заповзе в волосся, та ось за мить удвох вже сміємося кісточки від персиків жбурляємо за ґанок. Хизуємось: - А з мене змито смерть; - А з мене – зайві поцілунки. Кохань інакших круговерть гіперборейців відкриває землю

– 168 –

і у холодній крижаній печері з лишайнику і моху варить чай і знає отаку молитву: «- Проминай у битвах вранішніх щоденних з поморів військом, із хижим Ферніром з якимись врізнобій поточними для навантаження лишень дрібними йормунґандами». Записую усе дослівно, я знаю Фімбульветр у лице, я всі її личини навчений уже уміло розкладати в шухляди. Я все нові кладу згори, а раптом ящичок не хоче закриватись то знову повитрушую все те і буду по-інакшому складати і між обличчями великими виразними насиплю жменю прохідних дрібних. Я миттю висмикну зі зграї з хурделиці лихої і жменю кину ще, щоб ці носи і брови скоріше приховати. И всё терялось в снежной мгле седой и белой, і всі губились в савані чекань, і замерзань і ворожінь і в пальцях охололих і в звужених судинах і вкотре тут і там

– 169 –

Духотворчість

це як туман рідкий на тіло осідає, а я пишу, краплі розганяю, я хочу все запам’ятати так – роїться навкруги облич-подібностей зухвала зграя, згущається, сміється, споглядає і зло шепоче: «Мене кохай!, Або мене! А ліпше вже мене! Я буду краще!». Я мухобійкою в повітрі мечем махаю та краплі падають та краплі не зважають, і я пишу: «- Колись все буде просто... - Обіцяєш?».

засіяних протипіхотних мінах.

ДУХОТВОРЧІСТЬ

Ти озираєшся, але зима за вікнами чиїсь сліди рясні зав’язує в морські вузли.

Данило Кабалюк

Iрина Кравченко

Станислав Бельский Поезiя

Инверсии 1. Ощупываю свою одежду. Кажется, забыл пристегнуть нимб, и уныние неловко выглядывает из-под лакейской улыбки. Не понимаю, как склеить растрескавшуюся память, мутную, как утро в погребе, неподвижную, как денежные знаки.

Духотворчість

Весна собирает дань чугунными орлами и закутанными старухами. Каждый день нахожу в карманах невозмутимых призраков в чиновничьих котелках. Хочется сломать решётки на окнах нелепых будней, упасть в певчее небо, словно в лесной ручей. 2. она чем зыбче тем красивей даже когда раздвигает ноги приглушённая ускользающая чужая жизнь

– 172 –

женщина протаптывает стёжку и выходит из леса к насекомому свету лампы семя всё ещё вытекает и тонкими струйками спускается до сандалий истина кривоугольна как странный столовый прибор: вы отражаетесь перевёрнутые слепые измазанные вишнёвым вареньем 3. тёмная проза ты пропитана запахом жести высыхаешь в шумном колодце копишься дёгтем в медовой речи глазастая и общительная быстрее всего ты растёшь в топком безмолвии в стеклянной слепоте когда тают комья снега и твои корни опутывают комнату

– 173 –

Духотворчість

тело покорно тело каждой порой славит слабость и униженность женщина спит женщина врастает в быт корневой системой разговора

на рассвете ты гаснешь теряешь очертания затапливаешь подземные переходы вода несёт полумесяцы и близкая смерть как лошадь прядёт ушами первый встречный кисейный конторщик кладёт тебя в карман вместе с болотной жижей и мельхиоровым голодом

Духотворчість

5. Буквы появляются ещё затемно тяжёлые и острые как взгляды пьяных школьниц но гуашевое утро уже размахивает нотной папкой и молочные звёзды всхлипывают прежде чем отправиться в стойло Мужественные гражданские колбаски выворачивают сон наизнанку Лёд заходит в комнату без приглашения как родственник знающий все подземелья и стройки

и старая вода читает нараспев твою книгу 9. путешествие начинается во ржи в ночной наготе где медные шары приближаются как упорядоченное унижение дитя встаёт на руки и ускользает от тебя в прозрачную апрельскую пустыню мраморные цистерны увозят яблоки гор и семя отделённое от дешёвых чисел строгий крот скрывает за ресницами ласку а голубь сидящий на плече лолиты выплёвывает козьи какашки на веках слабеет пресный звук в подвале прыгают градины факел очищенного неба мудрый как доказательства на дне полицейской лодки

И приплывает небывалое и разрушается неразрушимое

– 174 –

– 175 –

Духотворчість

когда ночь вливается в одно ухо и выплёскивается из другого фонтанчиком

чугунные подушки выросшие из зелёных мух консервируют сдавленную радость под землёй нету анархии и методические указания уже не так методичны сорви с себя книжную бесплотность уйди к устьям невежества и кабале горьких корней

ЗАЗЕРКАЛЬЕ

Духотворчість

1. В глубине полушария раскачивается зародыш маяка. Так поют только лошади. Поверхностное натяжение опасно. Ртутный человечек сейчас лопнет и оросит ржавого самурая.

бутылочное стекло светлеет и резиновые куры наливаются злостью. 2. На концерте поэзии На два часа перестану быть прямоугольной звёздой, спрячусь, как яичница, внутрь раскалённой сковородки. Солнце дёргается обляпанный чернилами колокольчик но не издаёт ни звука. Руки обрастают равнобедреными глазами и близорукими треугольниками. Кыш, двуглазые! Будем спорить с розовыми капюшонами, спускающимися, как вертолёты, с решетчатых потолков. Волнение – это подарок, серебряный ключ, позволяющий открыть заново пошлость, как давно забытую родину.

Ибо, пока мы созерцаем святые джунгли,

– 176 –

– 177 –

Духотворчість

10. солнце съедает бизнесменов и рассеянных стрижей отворачивается от контрамарок как пушкин от фрезеровщицы

День бесправен. Любовники падают, как пластмассовые стаканчики, в придорожную траву. Восторженная бессонница режет ступни об осколки хоралов.

Духотворчість

Кофейные скульптуры глазеют на младенцев. Смоктуновский идёт в зрительный зал с мешком головастиков. Изысканный визг пилы. Занавес. 7. пока не убежала линия горизонта пока-пока звенят чёрные груди милосердие неведомо умозрительным котам каждый второй отправляется на вешалку (полуавтоматический дадаист со вставной обоймой)

– 178 –

8. один-один этот звонок не может обнять рукой сонного магеллана в двух километрах от прежнего сада книжная полка дальше сгущаются рыбы полая хлебная ласточка сегодня течёт в стакан ждёшь когда же сверчок оценит первую прелесть: стволоверчение аналитической свежести

Духотворчість

3. Первое слово было горьким, как водка, второе – влажным, как мох, а третье, как узловатая дорога, огибало мусоросжигатель.

любов – кіно: комедія, порно, тріллер. всі дні – райдужні, всі .. книги – цікаві. любов – банальності: ангели з крилами, ніч, кава. любов-стрибок, любов-кроленя-налякане. любов-ліс, любов-небезпека, наче в маленьку пастку потрапляє лапками і плаче.

цiєi зими

Юля Шешуряк Поезiя

цієї зими бився посуд лише на щастя. цієї зими снився батько, тримав за руки. а знаєш, малий, ти схожий на нього часто... сніжинки – мов білий і кристалічний цукор – цієї зими розчинялися в чорних чашках. цієї зими ти розкрився вві сні і плакав. ти був неопізнаним більше, ніж чебурашка. я стала такою ж вірною, як собака. зима розкладала зранку на білі блюдця солодке безе. я кінчала із криком – «боже!»

– 181 –

Духотворчість

love любов-іграшка, любов-красива-штучка, любов – поцілунки глибокі зі смаком опію тіла приземлені, руки приручені, очі – копії.

знай: знай: кожною ранкою, подряпиною, синцем хворію за тебе, коли ти живеш он-лайн. вже й осінь минає, а в мене і досі це тремтіння колін, затавроване теґом «рай». провалені спроби нарешті побути вдвох – закладене в генах повернення у едем. вирощує яблука наш особистий волхв, чекає, коли ж ми дозріємо і прийдем. пірнаю у тебе, немовби жак-ів кусто, червоним фарбую у календарі число. привіт, мефістофелю. хочу сказати «стоп», щоб нас у офф-лайні зимами замело.

В нас таке!

Духотворчість

В нас така? глибина... Заздрять шахти, метро і люди. В нас така висота! Не омріював жоден ікар. Я тебе збережу від істерик та від застуди, Мій маленький, але найдорожчий у світі скарб. В нас мовчання таке... Словники припадають пилом. Наші ночі хмільні – поза рамками кама-сутр. В нас така висота... літаки опустили крила. В нас така глибина – атлантиди таємна суть. В нас таке, в нас таке!.. Не кричати про це капслоком, Не писати у статуси всіх соціальних мереж. Я щаслива! Мовчу... Бережу наш маленький спокій, Найдорожчі слова, віддзеркалені у – «я теж».

– 182 –

осiнь. Пора. Чаєм залитий стіл. Ми розсипаємо сіль. Лампочка сорок ват. Вата, ножиці, йод. З радіо чути рок. Осінь – пора весіль. Не розшифровуй, це – осінь – таємний код. Рани ховай, стрибай: осінь – життєвий драйв. Дряпайся, вигризай кращий собі шматок. Осінь – пора води. Наш оріґамі-рай, Складений власноруч, знов під дощем намок. Знову є я і ти. З радіо ллється блюз, А по блютузу – ніч – темна, жива, мов квас. Я твій найдовший сон – ти у мені загруз, Жодний неофрейдист не розшифрує нас. Лампочка, чай, люблю. Тулиш мене до щік. Радіо в стилі джаз. Йодом цілую біль. Осінь – маленький звір, вимучений з дощів, Вистражданий, немов – осінь – пора похміль.

ми двійко малят що злякалися блискавки-грому залізли під ковдру там темно там тісно там так: немає моєї карети твоєї корони ти ніжний ти рідний на дотик на запах на смак ми ділимо дощ небезпеку і ліжко і літо і ти не король не плейбой ми маленькі і вперті і мами далеко і наші подружжя і діти так тихо так тісно так хороше наче це смерть

– 183 –

Духотворчість

...а знаєш, малий, є речі, які не б’ються. цієї зими снився батько, на тебе схожий.

Замах

замах не вдався – ножі тупі жарти на двох і на видих – лю... ще одну ніч віддаю тобі фюреру гетьману королю ще одна ніч ну давай нехай щастя на видих – терпи, мала... в чашках чорніє цейлонський чай біла стіна, оберіг від зла чаю цикути вина налий ніжний мій дуче усе тобі жарти на вдих – і живи, малий... замах не вдався – ножі тупі

Анна Гермаш Поезiя

і поки двері вириває вітром осипати себе попелом віком прожив тобою і коли кожне слово стане сухою шкірою стати кремом що ховає твої недоліки …

Духотворчість

НЕСТЕРПНО МАРНО я шукаю на стелі твоє небо і очі розфокусована беззахисна … і твої повідомлення ГРОМОМ на сіре північне місто – нам не вистачає моря – мені не вистачає взаємності я засинаю захлинаючись твоїми запахами я засинаю задушена пектораллю спогадів

– 186 –

Духотворчість

Iнтро мені б зайти в твій будинок без свідків проникнути у квартиру не поміченим сховатися за портьєрою біля вікон і чекати на твої тіні

прокидаюся – зморена майже знедолена ледве повзу до церкви розуміючи що з тобою вірити в Бога ?!НЕСТЕРПНО МАРНО НЕСТЕРПНО МАРНО і кожна весна з тобою мліє отруєним і кожна весна з тобою перетворюється

присмаком

осені

на осінь

розумію що з тобою вірити в Бога ?!НЕСТЕРПНО МАРНО НЕСТЕРПНО МАРНО НЕСТЕРПНО МАРНО і я повзу до тебе наче метелик до павука у пастку

НЕ ЕДЕМ Він зламав ребро, і відчув це лише за два роки - коли вона перестала відчувати себе його частиною , коли в душі скінчився Афганістан, а в розумі поселилась Індія. Чесним Адам відчув себе коли біля ліжка обов’язковою стала присутність лише попільнички і тому трагедій Шекспіра,

– 187 –

Коли Адам і Єва почали існувати окремо їм дозволили купували людей в аптеці, як анальгін – без рецепту. Адаму набридло відрізати пуповини почуттям Єви за кожне промовлене слово він капав віск їй прямо у горло і від цього ставало так темно що, ночі перетворювались на нескінченність, міста повні яблук нагадували химери і стверджували : що цей шматок вічності цінний лише самотністю та її невичерпністю. «Не Адам» – подумала Єва коли побачила павука зі знайомими очима на дзеркалі. «Не Єва» – подумав павук споглядаючи сяючу луску і зябра – Єва перетворилась на рибу з нафарбованими губами. Осінь розвивалась між ними як епідемія і схлипуючи наче пакетики з чаєм павук-Адам і риба-Єва іноді у вві сні танцювали.

Духотворчість

Циклiчнiсть водних смертей Коли помирає море – народжується пустеля. Чи довго ще всередині мене стоятиме нерухома стіна, повна виделок і скла, та інших гострих предметів? Коли першою на ліжко лягає чорна кішка...- „І з твоїми очима наркомана я без п’яти хвилин – поконана жінка”

– 188 –

у цьому чорно-білому фільмі починає бракувати титрів. Тепло виходить на ззовні лише від засніженого ліхтаря, і не потрапляє всередину. Між нами лише порожнеча, що залишилась після смерті моря, всепоглинаюча тиша, страх її порушити зайвими спогадами. Ми схожі на вбивць, що стримуються повернутись на місце злочину. Коли в моїй душі помре море – мені залишаться лише сигарети і незручні паузи, які вони породжують, які наче незручні шасі, На які має приземлитись літак. Коли в тобі помре черговий океан!!! – Ти будеш молитись на сонце, яке я розтрачую для тебе при кожній зустрічі і навіть колись (можливо) наважишся зруйнувати мою стіну СВОЇМИ гострими предметами, які скоріш за все однаково безнадійно застрягнуть в ній І тоді в тобі помре черговий океан...

Духотворчість

тоді спогади перетворились на ретро. Тоді Адам передумав жити в Едемі з Євою.

Назар Маткiвський нон-фікшн

– 191 –

Духотворчість

Кому зараз легко? Чи можна звинувачувати Шизофреніка у тому, що чує голоси і бачить людей, яких немає? Він же їх бачить і чує. Повір мені не легко зрозуміти себе: я знаю, що я можу себе переконати в чомусь, а потім змусити вірити інших у це. У деякій мірі я – Шизофренік. Я боюся, що чую голос серця... Голос, якого немає. І як мені бути? Повірити, що це він і є? Чи перевірити? А як? Думаєш, Тобі одній важко? Що мене болить теж, я знаю точно! Я точно знаю, що своїм незнанням я роблю боляче. Але я боюся, що моє знання може виявитися псевдознанням. Я включаю логіку, а вона заводить в ще більший тупик усвідомлень. Ти, щоб говорити зі мною однією мовою, теж її включаєш. І тоді, я розумію, коли і в які моменти нашого життя я переконував тебе у тому, у чому обдурив себе сам. І від цього я тікаю, бо я - небезпечний. Я можу переконати тебе у всьому, свято вірячи, що лукавство мого Логосу є істина. Я знаю, що ти зі мною чесна, ти завжди була зі мною чесна. І я можу сказати щиро тобі все, що в моїй голові і в моєму серці, але я не знаю, чи то не ігри мого розуму.

Духотворчість

віртуальних друзів, бо вони ще бачать якийсь сенс в обуренні. Я виходжу на вулицю у пошуках чиєїсь спонтанної радості, щоб посміхнутися у відповідь. А всесвіт байдуже не подає жодного сигналу. Я відчуваю, як по крупині моя людська сутність покидає мій Каркас. Вона не противиться, але відмовляється пристосовуватися. Я фаталіст! Я декадент! Я – дитина довгих черг за продуктами. Я – дитина вимкненого світла. Я – дитина корупціонера, Я – сам корупціонер. Я – жертва кримінальних 90-х і беззмістовних 2000-х. На мені, як і на дітях голодомору залишається слід постійної боязні. Я пам’ятаю бабусь, які завжди відкладали хліб, боячись голоду. Я сам такий. От тільки Я боюся недостатку, а не голоду. Я постійно боюся, що хтось змусить мене відчувати недостачу або відсутність благ. Я не хочу, щоб прийшли якісь Безжальні з телевізора і забрали в мене доступ до матеріальних цінностей. Ця боязнь змушує мене гуртуватися з іншими в ефемерне МИ в той час, коли повсюдно гуркотить епоха Я. Коли Західна цивілізація шукає відповідей в особистості, Я шукаю їх у способі організації цих особистостей, не звертаючи увагу на мікросвіт Людини. Чому мене так манить їхня культура в той час, коли продукт українського інтелекту у своїй переважній більшості Я пропускаю повз себе? Хіба цей продукт технологічно слабший? Ні, просто він відповідає на запитання, які Я озвучую своїми загальносуспільними болями, мовчачи про болі персональні. Я кажу, що хочу знати, як має виглядати суспільство майбутнього, але мовчу про те, що хочу знати насправді. Як мені кохати, дружити, співпрацювати, поважати, посміхатися, переживати горе? Як бути Мені, а не Нам? Я закриваюся в блоґах і соціальних мережах, щоб не відчувати себе самотнім. А потім там же тужу на самоті. Тому, що там вдягаю Каркас загальносуспільних проблем,

– 192 –

– 193 –

Духотворчість

я i Я Я дезорієнтований, Я загубився в цій реальності, в якій наростає ненависть, нетерпимість, ворожість. З одного боку мені зі всіх каналів кажуть про вихід з кризи, стабільність та світле майбутнє, в яке важко вірить мій цинічний розум, вихований політичними реаліями останніх років. З іншого боку мене кидають у вир марґінального і далеко неконструктивного шовінізму, якому повірити не можуть залишки мого гуманістичного єства. Я втратив орієнтири доброго і позитивного у своєму буденному існуванні. Мій побут – це існування у пошуку моделей щоденної поведінки. Я шукаю! Шукаю у західному кіномистецтві і східній філософії. Але жоден культурний феномен минулого чи сучасності не дає мені впевненості у тому, що Я переживу ці складні часи культивування нетерпимості… Переживу, і мене ще зможуть назвати Людиною. Я перестав жити, мене змушують виживати в цьому потоці жорстокості. Мене лякають загрозою тероризму, переслідуваннями неугодних, згортанням освітніх реформ, переглядом історії, зміною гуманітарних політик. І найгірше в цьому не те, що Я починаю піддаватися на цю істеричну тенденцію. Найгірше те, що Я пристосуюся завтра чи післязавтра. Я пристосуюся, піддавшись на ці прості людські страхи. І залишиться від мене лише людський Каркас без людської сутності. Каркас, який лише віддалено нагадуватиме колишнього шукача пригод та істин. Я боюсь, що Я більше ніколи не захочу змінити світ. Ба більше, Я боюся, що Я почну вірити, що цього не зможе ніхто. Але ще вчора Я вірив, що цей світ змінюється однією тільки посмішкою перехожого, спровокованою моєю спонтанною радістю. І Я вимикаю телевізор, Я вимикаю радіо, Я накладаю табу на політичні розмови. Навіть мовчання на політичні теми заборонене. Я шукаю відповідей в нетрях Інтернету – кажуть, туди люди складають по крупинці всі свої знання. А ця реальність знаходить мене там в обуренні моїх

– 194 –

Духотворчість

І ось Електричка вийшла з-за лісу, Стовп зі всіх сил взявся за дроти, напружився і скрикнув: «Зупинись, Електричко, давай будемо разом!”. Та Електричка промчалася повз і навіть не почула його слів. Вона навіть ніколи не думала, що може мати якісь почуття до Стовпа. Хоча вона Його добре знала. Він бо їй завжди посміхався. А назаґал хто повірив би, що така ситуація реальна? От Ви коли-небудь проходили повз стовпа і думали, що в Вас є до нього якісь почуття? Навіть коли Ви дочитали аж до сюди, то Ваші почуття не до стовпів, а до того конкретного Стовпа, про який йдеться. Стовп він же і є на то стовп, щоби до нього нічого не відчувати. І навпаки у Вас завжди є якісь там почуття до людей, немає от лише до стовпів! І тут може бути повний спектр почуттів від чистої ненависті до чистої любові! Та на тому не кінець. Взаґалі не кінець. В цей самий час у вагоні Електрички їхали 2 фокусники: молодий, такий, що тільки починає вкушати привілеї слави, і пенсіонер, який втомився дурити людей. Молодий фокусник, крутячи картами, витягуючи якісь тузи і дами, показав вершину своєї майстерності фокусникупенсіонеру. Але, коли той попросив розкрити секрет, відповів: «Це чиста магія!» На що старий дід йому чесно відповів (таке навіть без понтів, а просто тому, що не одно Монте-Карло колись по ньому плакало): – Друже, я в своєму житті показав безліч фокусів. Усе життя я змушував людей вірити в те, що я хотів, щоб вони повірили. Я знаю 1000 і один спосіб, як це зробити, але ти мені не показав жодного із них! Тобі легше переконати мене у тому, що хтось може мати почуття до того Стовпа, ніж у тому, що твій фокус з картами є чистою магією! Завжди можна пояснити, чому і як ти дуриш людей! Тепер все…

Духотворчість

який говорить про Безжальних з телевізора. Замикаюся в Каркасі, щоб ніхто не побачив, що Я хочу цих простих благ. Щоб ніхто раптом не помітив, що Я хочу жити, а не виживати у боязні залишитися без права на благо. А що, як раптом хтось помітить в мені когось із цих Безжальних з телевізора? А що, як мене звинуватять у тому, що Я завтра стану тим, хто зазіхне на маленькі щастя всіх? Тому Я не вірю в філантропію, мистецтво, меценатство, волонтерство – Я не вірю у посмішки і спонтанні радості. Я зупинився між вчора і завтра, і ніяк не можу вибрати. Я натиснув на паузу. Нехай увесь світ зачекає! Я розбираюся зі своєю особистістю у компанії самотніх, закутих у Каркаси загальносуспільних проблем, у компанії тих, хто боїться втратити маленькі персональні радості-блага! Постій, Паровоз! Залізно-дорожній стовп жив своїм тихим помірним життям. Він чітко знав, що йому робити і систематично це робив – підтримував дроти електромережі при проходженні Електричок. І ніби чого б то мав цікавити когось цей стовп, що взаґалі можна про нього сказати? Та власне нічого. Це навіть не стара як світ тема: як от любов. Це просто безглузда буденність, убого заляпана сірістю. Тож наш Стовп не рівно так подавав струм для однієї Електрички (сказати ж нерівно дихав було б не правильно?). Щоранку, коли Електричка пролітала повз Нього, Він усміхався. А коли з усіх стовпів саме його черга була підтримувати дріт, Він намагався зробити це з особливою такою галантністю. І не можна сказати, що іншим електричкам Він це робив якось неправильно, просто ця Електричка була для нього особливою. А потім настав час, і сонце от так гарно сходило, а пташки красивезно рядочками цвірінькали з дротів. Саме тоді Стовп наважився сказати Електричці, що щось не так в його стовпезному житті. Ну, щось воно ніби з ним коїться, коли ця Електричка пролітає мимо.

живет и ждет, и смотрит странно, и что-то знают наперед мой Иосиф, и седая Анна, Малыш, как видно, твой черед. Мое неузнанное Слово, мой тайный плод любви, пора, я за тебя зайти готова в тюльпан горящего костра. Пускай мне рот зальют бетоном, пусть светит мне гнилой барак, но в небе вспыхнет обертоном мой крик и растревожит мрак,

Маша Луценко Поезiя

и реки света, словно песни, прольет на брошенный причал, воскресни за меня, воскресни, мое начало из начал,

– 197 –

Духотворчість

Слово Еще архангелы из ваты гадают: «Он, или не он…», и прошлый век, подслеповатый, как дряхлый старец Симеон,

за все языческие штучки, за эту магию стиха, за то, что я молюсь на ручки, на синие их потроха, за то, что тайно, как святую, несу во чреве пустоты я твой зародыш, запятую, ту, из которой выйдешь ты.

Духотворчість

Больничное

затем бреду весь мир одна спасать, затем лежу, бредовая, в отключке. Все говорят: она дошла "до ручки", А чем же мне еще тогда писать? Наверно, что поэту хорошо, то смертным – смерть, прости меня за чванство, склоняюсь, принимая мессианство, и ставлю точку. Но карандашом, Чтобы воскреснуть в шелковой траве, Превозмогая волны дикой боли. Как мне свободно пишется в неволе. Перловка в миске. Перлы в голове.

*****

Больничный день стоит, невыспан, сер. Я – в очереди, молча жду укола. Психушка – неплохая, братец, школа... Есть аттестат, - повестка в диспансер.

У меня есть грустинка, как блестка от елки. У меня есть пластинка, да нет к ней иголки. А на ней есть любимые мною сонеты, только сна с ними нету. Жаль, сна с ними нету.

Она - мой ад, голгофа и парнас, Тяжелый крест на женственные плечи. К вечерней зажигают в храме свечи. Мне кажется, что там поют про нас.

Но зато у меня есть заснеженный Киев, сигарета, палата и Таривердиев, воскресенье, суббота, и снова палата, жаль, я в ней не крылата, я в ней не крылата.

Мне кажется, недаром богом дан Талант строчить стихи в пустыне голой. Что значит этот свет внутри, и голубь? Скажи, ты больше знаешь, Иоанн.

Эти муки страшнее, чем муки Тантала, привязали мне руки, чтобы я не летала, простыней две сестрички к железной кровати, А на душу плевать им. На душу плевать им.

Крести меня от бешенной тоски огнем с плиты, потом водой из крана, когда от страха я, проснувшись рано, бегу уничтожать черновики,

Как заносит кварталы. И шарфик аллее поправляет устало, чтобы было теплее, нежный, призрачный ангел, идущий по крыше. Как не хочется выше. И хочется выше...

– 198 –

– 199 –

Духотворчість

и отмоли у тех, кто будет шить мне забвенье на века больную душу, пусть не судят поэта и еретика

– 200 –

Духотворчість

Я ухожу. Я ухожу, пока еще жива, в ультрамарин отчаянно и звонко, упрямым, избалованным ребенком, примерить высь - обноски Божества! Я ухожу, пока моя стезя не заросла от страхов и сомнений, пока мой светлый, безрассудный гений не делит миг на «можно» и «нельзя». Я ухожу. Пока в моей груди еще есть место для такого вдоха, что я способна выдохнуть эпоху, и смерть свою на шаг опередить. Не жить, не умирать, не воскресать, Не плакаться в небесные юдоли, Но в дикое, непаханое поле своей любви, чтобы о ней писать, Я ухожу. Ручьи журчат в горсти, В нечесаной копне блуждают знаки, Я - сеятель и семя, я же – злаки, Мой долг - сквозь эти комья прорасти...

Лужа.

В городе N, что ни лучше других, ни хуже, в парке центральном жила-поживала лужа. Было у лужи одно, но большое, горе. Лужа тужила о том, что она - не море. Всё ей казалось, других она мельче, уже, всё по ночам не спалось одинокой луже, Лужа молчала, в осеннее небо глядя, и отражались столбы в потускневшей глади.

– 201 –

Духотворчість

Ван Гог

Ты спросишь: – как жизнь у поэта? – Да так, от снежка до снежка. Остался от жаркого лета всего лишь бессмертник стишка. В кастрюле небес выкипает холодная манна крупа Слова...Кто же их покупает, когда просит хлеба толпа. Все также жилище убого, и завтрак, и ужин убог. Как золота требуют много холсты, если ты их Ван Гог. Дрожишь, как раджа, над мазками, Бросаешься в охру с полей, так только и едут мозгами, но дышат смелей и смелей. Используют слово, как масло, Подсолнух растят изнутри. Гори, чтобы ты не погасло, упрямо и пылко гори, Спускайся с подрамника неба, играй в золотистой пыльце, и где бы он, где бы он не был, напомни о бедном Творце, который не смог бы при жизни от солнца продать ни луча. Как жизнь? – От тризны до тризны, И платье, глядишь, - не парча. Два медных, копеечных слова бренчат за подкладкой души, И кто-то их требует снова, И шепчет с небес: «запиши!» 27 ноября, 2010 года. Киев.

Все то, что скряга-память запасла, все то, что фотография ловила, сметает капель шумная лавина, Ей имя - легион, ей нет числа.

Вдруг оторвался листок от усталой ветки, юркий и маленький, рыжий, сухой и меткий, и угодил в ее тихое сердце прямо, там где в асфальте пошире, побольше яма.

Паркет подобьем рыбьей шелухи плывет во тьме, повсюду всплески, шепот, В запрудах дома глухо залы топит Бетховен, исповедуя грехи.

- Эй, капитан, поднимите мой яркий парус! Да по живей, а то лёжа, я здесь состарюсь! Гавани этой мне стало противно ложе! Нет, я не липовый! Тот же! Арго! Похоже?

Хлебнет теперь окна раскрытый рот, хлебнут по горло люки у обочин, ковчег карниза тем лишь озабочен, чтобы попарно выстроить народ.

Справа по курсу окурки, пардоньте, рифы! Слева от борта Колхида, - какие мифы! Что там белеет в пучине? Письмо в бутылке! Слушала лужа листок этот яркий, пылкий...

Шлет голубя в грозу промокший сад, но тщетно птица мечется по свету, другой земли обетованной нету. Мы - рай друг другу, и друг другу - ад.

Духотворчість

Слушала лежа, до ряби своей, до дрожи, да и подумалось: может я тоже? Тоже?!... Да и не важно... А только бы здесь, на пару с ветром соленым шуметь, подгоняя парус. Ну, мой романтик, пора. Промокают ножки. Море оставь. Пусть лежит на своей дорожке. Чтобы другим было тоже понять не трудно, каждому в жизни по вере: судьба и судно.

Расходимся Расходимся, и снова дождь в окно стучит и гневно требует расплаты за день один, в который нет возврата, за лето позабытое одно.

– 202 –

Духотворчість

Утром обрывки подмокших газет читала, в списке большом корабли у небес считала. В целом, считала, что небо - повыше лужа, если чуть-чуть подвернуть и стянуть потуже.

Ясно - мені відповів голос Всесвіту – ти не лесбійка, ти не кохатимеш грубих солоних жінок.

Едiпiв комплекс

Євгенiя Чуприна Поезiя

Едіпів комплекс у хлопчиків – він тому і комплекс, що хлопчик вписаний у певну систему. Він не просто відчуває, що хотів би одного разу вбити тато і одружитися з матусею. Хоча це вже деталі, бо вбити маму й одружитися

– 205 –

Духотворчість

Орiєнтацiя Коли душа у вологому всесвіті черева, стать обравши, обирала орієнтацію, то думала в серці моєму: хочу кохати ніжних, кохати чутливих, кохати вродливих, кохати вразливих, хочу кохати таких, щоб у них були довгі ноги, щоби серце їх було велике і повне любові, хочу кохати таких, щоби мали тремтливі повіки, хочу кохати зворушливих, наче діти, щоби вони були поруч, коли їх нема, щоби далекі були, коли поруч, і світлі, щоб на рожевому вушку був білий пушок.

Так ось. Цей комплекс виникає у комплексі. Бо, мабуть, і тато таємно відчуває, що оцей байстрюк його бажає вбити і одружитися… якщо у молоді це так називається… з його дружиною. Які він робить висновки, і як до сина ставиться у даному контексті, неважко уявити.

Духотворчість

Та найцікавіша позиція матусі, бо вона здогадується, які пристрасті шумують з приводу неї, вже немолодої жінки, і звісно, що вона – на боці сина, і її влаштовує цілком якщо він вб’є цього старого козла й одружитися… краще це так назвати… з нею. Але проблема, що так неможна. Люди так не роблять. Втім можна зрозуміти, чому чоловіки не хочуть одружуватися, вони хочуть вприснути, що треба куди треба, і звалювати, і цього хочуть жінки, і цього хочуть діти, усі хочуть, щоби цей козел звалив, щоби не плутався під ногами, щоби не заважав, щоби приносив гроші, просовував їх під двері і усе.

– 206 –

Санвузол Дім, де не працює санвузол нагадує просту коробку під відчайдушною зливою, її тельбушить вітер, підпалюють зірки, що падають, і тому дім, де не працює санвузол не може бути місцем, де живуть живі люди, дім, де не працює санвузол, не може бути місцем, де гніздиться любов. Любов тут більше не мешкає – запам’ятай це, коханий, не треба слати мені смски, що, мовляв, давай вийдемо на балкон і насинячимось і почнемо плювати вниз на людей, бо на тих, мовляв, хто образився, падають з гвинтокрилів рельєфні місячні кирпідони. Даремно, коханий, даремно ти сподіваєшся, що позову тебе насинячитись чи злякаюсь твоїх кирпідонів. Якщо твій мозг ниць не має модуля, не втягує текстів крізь вуха, собі намалюй отаку от табличку: Кохання тут більше не мешкає, бо коли в домі не працює санвузол, принцеси ховаються в дальніх кімнатах, троянд пелюстки закриваються на важкий амбарний замок, і тільки смердючі фонтани на вогких алеях, вкритих стаканчиками і тарілками, що відліталися, смачно відригують жаб.

– 207 –

Духотворчість

зі власним татом - ця думка гріє теж, і багатьом прийшлась би до вподоби.

*** Моє тіло небесне, як раніше, нагадує місяць, що насувається на глядача – все менше глянсу, все більше кратерів, і тільки айстри такі ж гострі линуть з роту. Дивне враження одночасного насування і поглинання, дане з середини, явлене зовні, що формує риси вічності згідно з поняттям про смерть.

Духотворчість

Контрабас Нічна зупинка. Входять і питають: Ви хто? Ми, того… контрабасисти. А що везете? Контрабас! Який ще контрабас? Там, у футлярі. Так-так, у тому, що ви зачепили. Ля! Це що було? Футляр. Який футляр? З контрабасом. А там що? Контрабас.

– 208 –

Наркотики везете? Ні, боже збав. А що пили? Горілку у буфеті, як більшість пасажирів. Хіба неможна? Я вам пожартую! Артисти, блін! Наркотики везете? Ні, боже збав. Тож ви хто такі? Контрабасисти. Чому так багато? Чотири у купе, як і належить. Усі контрабасисти? Ні, а що? Хто з вас контрабасист? Я. А усі інші хто? Друзі. Чиї? Мої і вашої собачки, бо якщо собачка друг людини, то і людина мусить. Я вам пожартую. А контрабас один? Один. Назад теж один повезете? Назад ми не поїдемо. Усі? Особисто я помру. На мене звалиться балкон. Я вам пожартую! Коли б я жартував… це неприємно. Припустимо, а ваші друзі? А ви лише придивитесь і подумайте самі, чи має сенс їм їхати потягом, і чи варто їм їхати назад. М-да… вони спокійно можуть летіти, До речі, що за крила, і навіщо?

– 209 –

Духотворчість

Бо коли в домі не працює санвузол, кохана блукає по музах.

Духотворчість

Руки Одного разу у темному під’їзді знайшли бомжа з інфарктом і чотирма руками – дві свої, а дві – у пакеті – сині татуйовані руки, схожі на два релікта, витягнуті з вічної мерзлоти, які вже починають відтаювати, пускати воду та смердіти. Бомжа відвезли до шпиталю, руки – у експертизу. і що ж ви думаєте? Не встигли ще їх там розглянути, як вривається дівчина, красива не дуже твереза дівчина у дублянці і починає ридати: я загубила руки, сині татуйовані руки у пакеті,

– 210 –

йшла сюди й загубила! Звісно, її всаджують, приносять чай, заспокоюють і кажуть: тут ваші руки, сині татуйовані руки, а що, перепрошуємо, сталося? А вона теж підозріло питає: звідки ви взяли ці руки? - дівчинко, у темному під’їзді знайшли бомжа з інфарктом, здогадатись неважко, що він поцупив у когось пакет, зазирнув туди, і… - А, ну, звісно, цей бомж, я його добре запам’ятала, він їхав зі мною у вагоні, коли я везла до вас оці руки. Так що, перепрошуємо, сталося? А сталося ось що. Ця дівчинка вчилась на слідчого. Настав березень, з-під снігу почали прокльовуватися проліски і підсніжники (тобто трупи, зариті у сніг), і у цьому ж самому березні настав час її першої практики. Вона з ранку була у піднесенні, бо настав час її першої практики, і настала весна, і у небі сяє усміхнене сонце, і на 8 Березня тато – полковник міліції – подарував їй красиву дублянку, і вона старанно зробила зачіску, накрасила нігті, надягла сексуальну білизну і поїхала у той ліс. Ліс у березні – сині сосни, Під якими темно і зимно, Мокрі пташки співають тоскно,

– 211 –

Духотворчість

А що, неможна? Я вам пожартую. Чому горілку пили, янголи? А ми не янголи. А хто ви, демони? Та ні, не демони. Ні янголи, ні демони, Як більшість пасажирів. Ми просто так собі. А що, неможна? - Та можна, можна, крила лише пофарбуйте у якийсь нормальний колір, бо вони зелені. Зеленими бувають стіни казарми, зеленими бувають мухи, бувають бакси, такими були навіть чоботи всесвітньо відомого письменника Ульяненка, але крила повинні бути чи білими, чи чорними, чи білими, чи чорними, чи білими, це я вам кажу не як працівник митниці, а як людина, а людина – це звучить гордо. Тож пофарбуйте крила.

Духотворчість

Коротше, у лісі дівчинка засумувала і змерзла, тим більше, що на ногах у неї були італійські чоботи. і хлопці примусили її випити повний стакан горілки, а потім вже вони пішли до підсніжника. Це був труп чоловіка у ватнику і військових штанах, невисокого на зріст але кремезного, його лице об’їло лісове звірство та птаство, так що його персону важко було би встановити, якби не руки, його грубі волосаті руки з тюремним татуюванням. Ці руки відрізали, поклали їх у пакет і дали дівчинці з наказом: лялька, давай, відвези це у слідчу експертизу, що розташована за такою-то адресою, а ми поки цього підсніжника відвеземо у морг. Так зазвичай поводяться з практикантами, щоби відчули смак життя. Дівчинка взяла пакет, сіла у метро та заснула після того стакану горілки і усіх перенесених незручностей, але рівно через двадцять хвилин прокинулась, тому що якраз оголосили потрібну зупинку. Вона підскочила і вийшла з вагону, вже майже вийшла на вулицю, і тут думає: а навіщо? Що я везу? Де мої руки??? Повернулась, побігала по платформі, знайшла чергову по станції, а та по рації

– 212 –

запитала, чи є у такому-то поїзді, у третьому або четвертому вагоні синій кульок з трояндами, мімозою і надписом «Вітаємо з 8 Березня!», там пошукали і відповіли, що нічого немає, і де воно ділося навіть не мають уяви. І тепер-то зрозуміло, що сталося той бомж побачив охайну, але п’яну дівчину у дорогій дублянці, подумав, що у її пишному пакеті лежать якісь подарунки, бо вона явно їде зі свята, поцупив пакет, швиденько вийшов з вагона, сховався і вже тоді розгорнув… І ось нарешті кінці зійшлися, і можна робити висновки. З жінок виходять чудові слідчі, і справа не у тому, що дівчатам не слід роз’їжджати у метро з відрізаними руками у пакеті з надписом «Вітаємо з 8 Березня!», бо хлопець і випив би більше, і облажався би ще й не так, а у тому, що на певному етапі кар’єри такі речі трапляються з усіма, і це не повинно зупиняти чи розхолоджувати.

Духотворчість

Пахне – начебто палять приму, Під ногами – сама багнюка, І у серце приходить туга…

Духотворчість

*** Коли надходить алкоголь до моїх стічних труб, коли я востаннє стаю собою навколішки, коли світ звужується до акту переривання вагітності, коли біле уже навіть не чорне, а чорне радше було б чорним; коли острови в твоєму архіпелазі розташовані так близько, що навіть човник не може просочитись адекватно, лиш застрягає між них і створює таке жахливе почуття обов’язку; коли радість збивається до малого щоденного вбивства тварей Божих, так хочеться почати все з початку і не народжуватись взагалі.

***

Мар’яна Луна Нон-фiкшн

Їду у потязі… я просто їду в нікуди, кінцева ціль не має значення, а це не процес, це сума одноманітних результатів, які також не мають значення. В цій безсенсовій ситуації, коли ти оточуєш себе вічними предметами загалом для того, аби й собі стати довшим, ти теж – сума одноманітних результатів без значення, і весь цей потяг – теж. Нічого і все міряється часом, і все це безсенсовно, бо навіщо ж тоді їхати, а ти їдеш і твоє «навіщо» – теж лиш пустий струс повітря. Кінець кінцем ти щомиттєво приїжджаєш та їдеш, і куди – вже не має значення, бо лиш одне має значення – це момент, де ти Є. Справа не в тому, що хтось когось полишив, і навіть не в тому, що хтось когось взагалі не знаходив, просто ти постійно чіпляєшся за щось, що на твою думку тебе втримає, але це – омана. Єдине, за що варто чіплятися, це за

– 215 –

Духотворчість

*** Я чула музику у вухах, метро повільно переповзало зі станції на станцію, а люди в вагоні сиділи всі, як один, в сірих тонах та корчили сумні обличчя. Я дивилась поперед себе на стіну тунелю, що проминав за вікном напроти, моєю головою володіла буденність. На одній зі станцій зайшов хлопець і, попри напівпустий вагон, сів прямо навпроти мене і злоякісно посміхнувся. Я на відвертий акт

– 216 –

агресії лише відвела погляд і втупила свої очі в підлогу, матюкаючи цього психологічного анархіста, що сушив переді мною свої зубиська. І вже майже забула про того (а бодай би його!), стала засинати. Метро приголубило мене, мов свою дитину. Але це чмо стало прямо перед моїх очей, і звівши мені світ на своїй постаті, посміхався і посміхався. (От пікапер охрінівший!) Тут він простягнув мені свою руку, ніби запрошуючи вийти, сказав: Пішли скоріше, дома на нас чекає маленька.

*** Слова закінчуються рівно на тому місці, де ти виходиш за межу своїх емоцій, не сплативши за проїзд, не в силі стриматись, верзеш нісенітницю, підбираючи факти, доводиш усім правоту (а вона їм просто не треба) підвищенням тарифів та децибелами голосу, супроводжуючи це активною жестикуляцією та демонстрацією свого енергетичного потенціалу. Та коли все закінчується, всі навколо тебе разом з тобою усвідомлюють (зазвичай гуртове «Мля–я–я!»), що це все не має значення, а постійний сенс у тому не «що», а «як» ти можеш сказати. А якщо не знаєш, то і не суйся, а тикай себе мордою у лайно, мов кошеня. Але як ти вже сунешся, то тільки зі знанням справи і точки Джі в підсвідомості оточуючих, бо одного отого інтелектуального мекання не вистачить, та і твоїх емоцій не назбирається на логічний висновок. А ти вже сунешся кудись, і що? НУ ЩО? Чи можуть взагалі почуття мати підґрунтя, чи опиратися на них, мов на вітер в полі, безглуздо, хоча який тоді буде сенс в твоєму без емоційному виступі?

*** Я іноді забуваю, що написані думки повертаються. Вночі насняться жахи про те, що ніколи не зможу забути себе. Те, що неможливо забути, не повертається до мене, а лиш знаходиться на витягнутій руці до горизонту подій.

– 217 –

Духотворчість

себе, рівняючи і ревнуючи себе до себе настільки, що іноді здається, що стаєш Отелло. Це мазохізм. Шизофренія. Роздвоєння особистості. Егоїзм, доведений до крайності. Самота, доведена до відчаю. Недовіра, викривлена добром і злом, ковдрою розтягнута на великому ліжку чистилища, об’єкт натягу на себе… Інь і Янь тупо змішані у сіру кулю, ґермафродит того і цього виміру. І тебе ніколи не візьмуть на лікування у лікарню, бо ти виявляєшся формальнішим за нормальних – і це твій діагноз, тому це ти щодня рятуєш життя, це ти прибираєш під’їзди, це ти на них смітиш, це ти їздиш і приїжджаєш, це врешті ти везеш, і вони – це зрештою змішане у сіре болото добра і зла дещо те, що чіпляючись саме до себе, себе ж і доводить до відчаю. І врешті тут проявляється вся безсенсовність ситуації. Ти наче білка, яка біжить в своєму колесі, – вона ніколи нікуди не прибіжить, а сенс в тому, щоб це колесо крутилось, щоб це болото було, щоб постійно змішувалися Інь і Янь, і щоб у світі обов’язково був мир і війна. Які перманентно змінюють одне одного, і щоб простір постійно залежав від часу, а час – від простору, і ти займався вічним онанізмом одноманітних процесів, бо таким чином ти продовжуєш сам час. Віриться, що з часом ти продовжуєш простір, тож певне, що наш всесвіт (внутрішній і зовнішній) з часом росте і переростає у вічність, в якій потяг, в якому ти їдеш, іде по колу, в якому ти є, діаметр якого безкінечно збільшується.

Я іноді спливаю забуттям, але зберігаючи тобою форму, я виживаю в таємничому просторі часу.

***

Духотворчість

І знов атмосфера пластикового стаканчика, за якою слідує штучний стан та пластикове похмілля. Щоб влитись в компанію, перевіряєш рівень АЛТ та своїх грошових надходжень. Дивишся на склад напою, але власне, яка тобі різниця, цей «божественний нектар» до тебе пили, п’ють і без тебе будуть пити. А ти чого з себе корчиш аристократа – «я таке не п’ю», або монашку – «я взагалі не п’ю». Краще скажи, що ти мусульманин, бо так, в разі агресії, зможеш відповісти всім невірним СВОЇМ актом агресії. Тоді вони точно змушені будуть відступитись, а то і самі перестануть вживати цю гидоту. І тоді ти, вважай, будеш рятівником МНС, ти врятуєш більше, ніж кошеня з дерева чи собаку з-під криги, ти зможеш врятувати себе, своїх друзів та ваших нащадків. Але зараз ти тупо ніхто, лошара, що написав купу творів, кожний другий з яких висвітлює твої пристрасті до напоїв з градусом. Ти мусульманин в літературі, де треба бути агресивним, але за столом ти просто постійно вбиваєш себе, чекаючи на свого мусульманина, який прийде і скаже тобі «стоп». Але найгірше, що ніхто не прийде, і нікому ти, окрім них (за столом) не потрібний.

Анастасiя Москвичова Поезiя

Ескапiстика *** Сняться вокзали. Вокзал. Один. Димний, прокурений, наповнений сотнями тисяч видихів. Там, де від холоду коцюбнуть пальці і хочеться випити. Там де – одні краї і нема середин.

Ген любові у нас редукований, Зате діє ген регенерації. Нам би вимитись разом з хлором, Нам би здохнути разом, братику.

В грудях, шорсткі кошенята сухот, спіть Тут-таки на вологих лавках уздовж перону, Разом знайдемо номер того вагону, Що забере нас із вами на схід.

Ти годуєш мене екзорцизмами, Заморочену, може й п’яну. Ти дограєшся, ти дивись мені, Блудний брат Ауреліано.

Поїзд нізвідки нам передав привіт. Зривати пломби, ламати замки руками, Вриватися у порожні вагони-храми, Шукати вихід – і не знаходити вхід

Духотворчість

Протиралися спиртом начисто, Як святою водою – від нечисті. У вапні ховали від пошесті, Тих, хто гладив нас не по шерсті.

Учить нас місяць крізь слухове вікно Сонних горищ, де змушені ночувати Я і мої чахоточні кошенята, Поки прийде експрес наш. І все одно, Скільки лишилось ще. Лишити б мораль Казкам і байкам, можливо, хіба лиш трішки Порад подорожнім побільше ходити пішки, Пустий чекаючи потяг з чужих задзеркаль.

– 220 –

План У мене план. Я рию підкоп. Ламаю нігті об мерзлий ґрунт, І чую стогін підземних вод. Ти щось муркочеш собі крізь сон. Ти уже вільний, як електрон, А отже, я, мабуть, ізотоп. У мене план. Я вкрала ключі. Я підкупила усіх вартових, І зникну звідси сьогодні вночі. Якщо у пастку потрапить загін, Що йтиме слідом – мені навздогін. Якщо побачиш його – кричи.

– 221 –

Духотворчість

Хiмiя Лікували розхитані нерви бромом, Валеріаною, Еріхом Фроммом, Карлом Юнґом і Карлом Марксом, Щоб убити цю гидь – «за Маркесом».

Хтось поряд спить, стереже твій сон. Ти фаталіст. А я – ідіот. В тебе під боком дрімає мій клон, Приблизна копія всіх твоїх жон. Ти ж завжди вільний, як електрон. А отже, я, напевно, ізотоп.

Дощ

Ти кінчена, масть, пропаща, Змирися, так буде краще. Оформиш на себе купчу, На мене оформиш дарчу. Мені шепочеш «пробач», Сама ж мене не пробачиш.

Духотворчість

Нічого не варта проща, Коли ти гориш на вогнищі, Розкладеному на площі, І знаєш, що буде дощ. Дощ буде – от тільки завтра.

*** Насправді все дуже смішно. Квітневий сніг сипле ніжно, Голками за комір куртки. Мені набридло тікати, Когось нізвідки чекати. Можливо, ми усі – придурки.

– 222 –

Нетрагiчний герой Дарма ти збираєшся з мене кроїти Собі запасний парашут. Знесилено падаєш, досуха випитий, Стягнувши над ліктем джгут. Зі мною втекти навряд чи удасться, За мною іде конвой. Стискаю в долоні монетку на щастя, Я – нетрагічний герой. Я, мабуть, дозволю тобі упасти, Розбитись дозволю, мабуть. Все, що не вдалося у тебе вкласти, Забула. І ти забудь.

Розмотує i знову намотує Розмотує і знову намотує на котушку. Приковує і прив’язує – нема ради. Я утечу перша, у мене квиток під подушкою, Або ти від мене – на барикади. Зустрінемось ми Під Липами у Берліні, Я сплю на асфальті, ти – загорнутий в прапор. Ми вільні обоє. Нікому нічого не винні. Нерозполовинені. Незакінчені. Розпочаті. Я буду блукати по своїх амстердамах, Шукати в крамницях у нас заборонені речі. Ти знову прокліпав автобус – ночуєш під храмом, Підклавши наплічника під натомлені плечі. Ми знову роз’їдемось, так і не перетнувшись. Лиш може, зіткнемось безглуздо десь на вокзалі. І ти заскочиш в вагон, мені недбало кивнувши, А я зроблю вигляд, що тебе не впізнала.

Духотворчість

У мене план. Заплутай сліди, Хай свідки збрешуть що-небудь катам, Щоб нас ніхто не зумів знайти. Хай тільки вирвусь до тебе. А там Нікому більше тебе не віддам, Хіба про це проситимеш ти.

Акбар Хурасани родился в Афганистане, был офицером афганской армии, а сейчас он стал заправским киевлянином и членом Национального союза художников Украины. У него более сорока персональных выставок. Его первая встреча с Евгенией Чуприной произошла в мечети, которую он расписывал в тот момент, как Евгения, корреспондент журнала «ELLE», брала у него интервью. И вот новое интервью – на фестивале альтернативного искусства, устроенном психиатрической клиникой им. Павлова. Евгения Чуприна: Акбар, какие у тебя впечатления от фестиваля? Акбар Хурасани: Мне очень понравилось. Раньше я не представлял, как эти люди живут, чем они занимаются. И когда я побывал на этом фестивале, то столько увидел талантливых актеров! Молодые такие! Очень интересно. ЕЧ: Это ты о спектакле «Мышкин дом» по роману Достоевского «Идиот»? АХ: Да-да-да, «Мышкин дом». Они играли настолько душевно, естественно, такие красивые движения у них были, как будто это их жизнь. ЕЧ: Сергей Леонидович Эненберг – очень

– 225 –

Духотворчість

“В Павловской больнице не живут чудовища”

ЕЧ: Ты видел не только спектакль, но и картины художников? АХ: Да, очень хорошие.

Духотворчість

ЕЧ: Большинство из авторов этих работ нигде не училось, и тебе, как профессионалу, наверно, бросаются в глаза некие недочеты. АХ: Да, им нужны учителя, которые им помогли бы хоть немножко. И даже я мог бы прийти и провести несколько занятий. Я даже поговорил об этом с некоторыми из организаторов фестиваля. Я ничего особо не хочу от них – просто прийти и с удовольствием отдать им ту радость, которую сам исп ытал, глядя на их работы. ЕЧ: Акбар, ты все-таки человек иной культуры. Каково традиционное отношение к психически больным людям на Востоке? АХ: Вообще у нас к таким людям относятся с уважением, бережно. Им всегда готовы помочь. Помню, когда я был маленьким, по соседству жил глухонемой. Мы, дети, всегда с ним играли, любили его. И даже теперь я его иногда вспоминаю, когда засыпаю – что с ним, какова его судьба? ЕЧ: А разве не бывает жестокости? Христианская церковь блаженных, конечно же, почитает, но если где-нибудь в селе появится, скажем так, нестандартная личность, то над ней будут издеваться.

– 226 –

АХ: Да, и это бывает. Я даже помню, в нашем районе жил такой человек. Когда он шел куда-то, дети за ним бежали. Но когда родители это видели, они детей очень сильно ругали, говорили: «нельзя, он же сумасшедший, это грех!». ЕЧ: Ну дети – они пока еще ничего не понимают, но взрослый человек – это уже показатель культурности общества. Жаль, что украинскому обществу не хватает культуры. АХ: Думаю, что нужно очень много времени, чтобы что-то изменилось. Сейчас я понял, что нужно с обществом работать, показывать творчество душевнобольных – как они играют, как они живут, и люди совсем по-другому к ним будут относиться. Вот был фестиваль, но на него пришли почти только родственники участников, мало было журналистов. А ведь можно сделать хорошую рекламу, привлечь публику. Я вспоминаю, и у меня горькое чувство – жаль, что люди этого всего не видели! Ведь они думают, что в Павловской больнице живут какие-то чудовища, которые на всех кидаются, и потому нельзя туда ходить. А на самом деле они такие мирные, такие добрые, и совершенно нормальные. Должно помогать государство, но оно, насколько мне известно, не помогает, даже наоборот, у больницы вроде бы хотят захватить территорию, и поэтому ее оставили на произвол судьбы. Приходится помогать себе самим. И как хорошо, что есть Сергей Леонидович, который посвятил себя проблемам таких людей, и он действительно живет этим. Мы все должны им помогать, как-то улучшать условия их жизни, тем более что они лучше многих из нас. ЕЧ: Ты прекрасно работаешь с журналистами и довольно успешно пиаришь свои выставки. Что

– 227 –

Духотворчість

хороший режиссер. У него отлично играют все актеры, которых ему дает судьба. АХ: Да, конечно, он классный режиссер, но там и талантливые актеры. У них не видно никаких проблем, они настолько живые, и по-моему, настолько здоровые духом люди, что даже те люди, которые живут в обществе, выглядят хуже их.

ЕЧ: Как же их соберешь, если они не хотят идти? АХ: Я думаю, это может быть связано с деньгами, нужны спонсоры. Но надо и уделить подготовке больше внимания. В этот раз я видел, что программа сделана хорошо, только не собрали достаточно зрителей.

Духотворчість

ЕЧ: Может быть, когда фестиваль станет ежегодным, журналисты созреют? АХ: Да, конечно. И если фестиваль станет ежегодным, можно пригласить кого-нибудь из-за границы. Сейчас интернет есть, все можно найти. И тогда скорее найдется человек, который может спонсировать этот фестиваль. Конечно, добрые люди есть везде, но их мало. Спектакли надо не просто показывать, а продвигать на телевидение, писать в газетах – чтобы об этом театре знало много людей. Может быть, сделать специальный телеспектакль. Показать на канале «Культура».

А люди сумасшедшие не могут заниматься псевдоискусством. И только они могут спасти культуру. АХ: Сейчас время такое. Сейчас считается, что если деньги принесет – то это искусство. А сами художники, поэты… Мир изменился. Нужно понять, что эти люди больше чувствуют, больше видят. Они могут давать обществу больше прекрасного. ЕЧ: Ты слышал что-нибудь о том, что сейчас есть мода на живопись людей с ментальными проблемами? АХ: Слышал, но… Сейчас у меня дома идет ремонт, и нет ни компьютера, ни радио, ни телевидения – ничего. Живу вот так просто. Когда все это закончится, я буду приобщаться.

ЕЧ: Еще бы, в стране упадок культуры, связанный с тем, что продвигают писателей, сценаристов, режиссеров и, я так понимаю, художников тоже, которые производят предсказуемый продукт, чтобы его легко было продать. И еще – карьеристов.

ЕЧ: Скажи, у тебя никогда не было измененных состояний сознания, когда ты думал, что можешь сойти с ума? АХ: Это началось где-то в восемь лет, и до шестнадцати лет у меня летом было такое состояние, что я выходил из себя на некоторое время. Летом мы делаем такие вроде как шалаши на крыше дома, потому что в доме очень жарко. Кладем палки, на них бросаем ветки дерева, и ночью, когда дует ветер, на них очень красиво шуршат листья. Вот так спишь на крыше дома, ветер дует – хорошо. И там я выходил из себя. Это продолжалось где-то месяц – я ночью кричал, разговаривал с какими-то духами, видел какие-то видения, общался совсем с другим миром. Отец меня связывал своей чалмой, потому что если он этого не делал, я над крепостью ходил, и мало того, еще и кричал, выкрикивал какие-то слова. Мы жили посреди большого села, вокруг было много-много домов по всему подножию горы, и все это слышали. А потом это проходило, я ходил в школу, и следующим летом все опять начиналось.

– 228 –

– 229 –

ЕЧ: Думаю, если привлечь известных людей, то журналисты прибегут сами. АХ: Да, конечно, и если показать им, что это интересно. Потому что журналисты ведь сами не знают, что происходит.

Духотворчість

бы ты посоветовал организаторам фестиваля, ведь они пока еще новички? АХ: Я думаю, что им нужно взять больше времени на подготовку, начать как минимум за год. Тогда будет результат. Собрать больше журналистов, телевидения…

Духотворчість

«В детстве с ним приключилась беда. Все ушли в ущелье. В доме осталась только мать с младшими сыном и двумя племянниками. Дети строили круглые домики из земли и воды, которую приносили во рту из ручья. Когда Акбар побежал к ручью, огромное бревно, лежавшее на двух рогатинах, упало, вдавив малыша в раскисшую глину. Только ноги остались над поверхностью.

– 230 –

Братья закричали, мать, почувствовав беду, прибежала и сдвинула колоду. Потом все удивлялись, откуда в маленькой хрупкой женщине столько силы, ведь бревно это с помощью двух быков к ручью приволокли. Отмыла она сына от глины и ахнула – из ушей, рта, глаз струилась кровь, а череп приоткрылся на стыках костей. Женщина стала молиться. Верила, что чудо возможно, если уж она сдвинула тяжеленное бревно. На помощь из соседнего села позвали знахарку. Та обвязала голову мальчугана нитками из верблюжьей шерсти, посыпала какой-то солью и забрала к себе на лечение. Только через два года Акбар вернулся в семью. Знахарка дала ему новое имя – ХудайБерды, что в переводе значит «заново рожденный»». «Еженедельник 2000», 27.04.2006 ЕЧ: У тебя такие сны яркие, ты постоянно их рассказываешь… Ты ведь, наверно, читал Павича «Хазарский словарь»? Как тебе эта книга? АХ: Мне очень понравилось. Когда я его читаю, то вижу своих людей. Хотя мне и говорили, что это другие хазары, но все их обычаи, разговоры – точно, как у нас. ЕЧ: Откуда же это Павич знал? АХ: Есть писатели, которым кто-то диктует, они связываются с другим миром. Есть такая «Белая книга», ее написала женщина, к которой приходит человек из прошлого, он жил уже тысячелетия, и она пишет под его диктовку. ЕЧ: Вот мне бы так! Был писатель Олесь Ульяненко, он умер, не дописав последнего романа.

– 231 –

Духотворчість

ЕЧ: Наверное, шуршание тебя гипнотизировало. АХ: Да, может быть. Когда я закончил восьмой класс, пришла бумага, что трех лучших учеников нужно отправить в кабульский машиностроительный техникум. Среди отправленных был я. По дороге мой отец рассказал одному, его звали Карим, что со мной вот такое бывает, и попросил, чтобы он за мной присматривал. И когда мы приехали в Кабул, это тоже было летом, мы жили в одной комнате, на двухъярусной кровати. Там не было шуршания, но зато из крана капала вода, потому что в комнате был умывальник. Я спал на втором ярусе, и вдруг среди ночи приходит состояние, что было раньше. Я словно попал в такое пространство, как в горах бывает, когда крутится смерч. И это состояние усиливается, усиливается, я словно взлетаю на крыльях, а голова открывается, словно гранат или лотос. И тогда я разбудил Карима: «Каримджан, поднимайся!» Он испугался, быстро включил свет, видит, я держусь за железную перекладину кровати и кричу: «Карим, помоги, пожалуйста, меня ветер уносит! Найди платок и завяжи мне голову» – «как завязать?» – «Сильно, чтобы не открылась» Он завязал, потом сделал чай, положил меня на свое место и немножко сделал массаж, и я постепенно успокоился. На следующую ночь – то же самое. А потом я уже сам, когда начиналось, завязывал себе платок, и оно быстро прошло.

Духотворчість

И я к нему как-то так подъезжаю умозрительно, что, мол, можно бы попробовать дописать, я, мол, могла бы быть медиумом… а он мне: «Да какой из тебя медиум!» Жестковато, да? АХ: (смеется) А ты попытайся.

– 232 –