Карел Беркгоф. Жнива розпачу by Десятов Д.Л.

Український науковий інститут Гарвардського університету

Інститут Критики

Karel C. Berkhoff

Harvest of Despair Life and Death in Ukraine under Nazi Rule

The Belknap Press of Harvard University Press Cambridge, Massachusetts and London, England 2004

Карел Беркгоф

Жнива розпачу Життя і смерть в Україні під нацистською владою

Авторизований переклад з англійської

Критика Київ 2011

ББК 63.3 (4Укр) Б11

Монографію голандського історика Карела Беркгофа присвячено дослідженню повсякденного життя та стратегій виживання під нацистською окупацією в 1941–1944 роках населення «найбільшої колонії нацистської Німеччини» – Райхскомісаріяту Україна, який охоплював чималу частину українських теренів. Будучи прихильником антропологічного підходу, автор наголошує саме «людську» історію, а не політичну чи інституційну, і територіяльну, а не національну чи етнічну, і тому не обмежується самими лише українцями, а приділяє належну увагу всім мешканцям краю, зокрема описує геноцид євреїв і ромів, становище росіян і «фольксдойчів», українсько-польський конфлікт на Волині тощо. Окремо зіставлено побут на селі та в місті, досліджено долю військовополонених, совєтський і націоналістичний партизанські рухи, феномен колаборації, перебіг примусових депортацій, культурне та релігійне життя. Особливо важливим є висвітлення штучного голоду в Києві, який автор порівнює з Голодомором 1933–1934 років, а також аналіз етнічних ідентичностей та політичних лояльностей і висновок про вплив совєтських репресивних практик на творення ментальности, що зумовила брак солідарности й опору окупантам в обставинах терору та масового нищення. Зіперта на дуже широкий масив архівних документів, публікацій і опитувань, монографія стала, на думку критиків, взірцево новаторською, проривною та найґрунтовнішою студією свого предмета. Вона стане в пригоді і фахівцям – історикам, соціологам, культурологам, політологам, і всім, хто цікавиться історією Другої світової війни та України в XX столітті. Карел Беркгоф (Carel C. Berkhoff), який захистив докторські дисертації з історії в Амстер дамському і Торонтському університетах, є провідним науковим працівником у Нідерландському інституті студій з історії війни, Голокосту та геноциду (NIOD Instituut voor Oorlogs-, Holocausten Genocidestudies) Королівської академії наук і мистецтв Нідерландів і викладачем в Амстердамському університеті. Нині готує монографію з історії совєтської пропаґанди в 1941– 1945 роках. «Жнива розпачу» – його перша книжка.

З англійської переклав Тарас Цимбал Науковий редактор перекладу Владислав Гриневич

Видання підготовано в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики і випущено у світ за фінансової підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету, а також Програми МАТРА Міністерства закордонних справ, Фундації ім. Анни Франк і Фонду проєктів центрально- та східноевропейського книговидання (CEEBP), Амстердам Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено

ISBN 978-966-8978-37-1

Присвячую Іт Схеєрс і Ехбертові Беркгофу

Зміст Передмова ..........................................................................................................

Вступ................................................................................................................... 11 1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ................................... 2. Райхскомісаріят Україна.............................................................................. 3. Голокост євреїв і ромів ............................................................................... 4. Військовополонені ...................................................................................... 5. Життя в селі.................................................................................................. 6. Становище в містах .................................................................................... 7. Голод у Києві ............................................................................................... 8. Народна культура ........................................................................................ 9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності . .......................................... 10. Релігія і народна набожність . .................................................................... 11. Депортації та примусова міґрація ............................................................. 12. Останні дні нацистської влади ..................................................................

17 45 69 97 121 147 169 191 209 235 257 279

Висновки . .......................................................................................................... 309 Додатки .............................................................................................................. 317 Таблиці . ....................................................................................................... 317 Примітки . .................................................................................................... 320 Скорочення .................................................................................................. 423 Джерела ....................................................................................................... 424 Подяки ......................................................................................................... 429 Покажчик ..................................................................................................... 431 Список ілюстрацій . .................................................................................... 453

1. Райхскомісаріят Україна у його максимальних межах (картограф Дмитро Вортман)

Передмова

я книжка розповідає історію повсякденного життя в найбільшій колонії нацистської Німеччини й оцінює наслідки нацистського режиму на території, яка доти понад два десятиріччя перебувала під совєтською владою, – в Райхскомісаріяті Україна, створеному 1941 року та зліквідованому 1944 року. Фактично це перший детальний опис того, яким було життя для місцевого населення. Я ставив за мету написати територіяльну, а не національну історію. Тобто це не вивчення України загалом, а дослідження саме Райхскомісаріяту Україна, який охоплював значну, але не всю українську територію; до того ж я вивчатиму не так українців, як усіх його мешканців. Такий підхід потребує додаткового обґрунтування. Проводячи дослідження і пишучи цю книжку, я базувався на тому, що найкращим обрамленням для вивчення Европи часів Другої світової війни є тогочасні територіяльні одиниці. Більшість досліджень піднімецької Східної Европи та Совєтського Союзу не дотримуються цього принципу. Українські історики часто гадають, що можна вивчати події часів Другої світової війни всі разом на всіх землях, де жили українці (хоча їх було поділено між кількома державами). Західні та російські історики часто припускають, що можна водночас вивчати воєнні події на всіх територіях, що входили до складу Совєтського Союзу станом на середину 1939 року або навіть на початок 1941-го. Польські історики, своєю чергою, часто вирішують, що можна водночас вивчати події 1939–1945 років «у Другій Речі Посполитій» або «на території Другої Речі Посполитої», хоча впродовж означеного періоду такої республіки не існувало. Ця ж книжка стосується лише подій на територіях, які врешті ввійшли до складу Райхскомісаріяту Україна. У центрі моєї уваги перебуватимуть «корінні жителі», або «корінне населення». Хоча зазвичай заведено вважати корінною лише людність, що належить до титульної національности держави, про яку йдеться, я вкладаю в цей термін інше значення (і вживаю його без будь-якого образливого задуму). Тож я натомість 9

Передмова

«корінним» називатиму все населення України до приходу німців і цікавитимуся досвідом та сприйняттям подій не тільки з боку українців, а й, наскільки це можливо, євреїв, ромів, росіян і етнічних німців. Коротко кажучи, моєю метою є багатоетнічна історія. Втім, українцям як найбільшому складникові населення Райхскомісаріяту буде присвячено, відповідно, найбільше уваги. Поляки Райхскомісаріяту не будуть на чільному плані цієї книжки, але суто з практичних міркувань: ця праця зосереджується на подіях у територіяльному ядрі Райхскомісаріяту, позаяк у такий спосіб можна найліпше виявити не тільки суть нацистського режиму, а й довгочасний вплив совєтської влади, яка контролювала центрально-український реґіон упродовж двох десятиріч. Поляки Райхскомісаріяту мешкали здебільшого на землях західної Волині, що перебувала під совєтським контролем лише впродовж короткого періоду 1939–1941 років. Щоб дотриматися концептуального зосередження на центральноукраїнському реґіоні, я майже омину увагою сусіднє адміністративнотериторіяльне утворення зі значною часткою української людности, яке називалося Генерал-губернаторством (Генеральною губернією) і до складу якого входили польський Краків і український Львів, а також чотири горезвісних нацистських табори смерти. Ця книжка передусім, хоча й не винятково, намагається відтворити історію «знизу». Я переконаний, що лише так можна донести читачеві присмак щоденного досвіду місцевого населення в умовах нацистської системи. Навіть райхс комісарові цього реґіону, Ерихові Коху, буде присвячено мало уваги. Позаяк у щоденному житті населення майже не бачило керівних нацистів, Кох проводив більшу частину часу поза межами Райхскомісаріяту в Східній Прусії, тож, пропустивши більшість подробиць щодо їхньої діяльности, можна отримати реалістичнішу картину скрути, в якій опинився місцевий люд. «Німцями» я називатиму осіб, що офіційно були громадянами Третього Райху під час війни. Поняття «нацисти» стосуватиметься членів нацистської партії. Вживаючи прикметники «нацистський» і «німецький», я не дотримуватимусь якогось конкретного правила. Дві фракції Організації українських націоналістів називатиму бандерівцями й мельниківцями. Ці неформальні назви походять із часів війни, і я, на відміну від совєтських або інших критиків, користуватимуся ними без тіні зневаги, а просто щоб уникнути надміру абревіятур. Під час перекладу книжки з англійського ориґіналу було виправлено декілька (в деяких випадках важливих) помилок.

Вступ

дольф Гітлер та його послідовники із Націонал-соціялістичної робітничої партії Німеччини прагнули створити об’єднану Европу, яка простягалась би від Британських островів до Уральських гір. У такому німецькому Райху верховне становище займатиме національна спільнота германського походження, тож у ньому не передбачалося місця для євреїв, росіян або інших буцімто шкідливих народів. Задовго до початку Другої світової війни, марячи про таку расову утопію, Гітлер вірив, що якщо німці не здобудуть додаткового Lebensraum, тобто «життєвого простору», вони приречені на вимирання. Із погляду Гітлера та його поплічників, Східна Европа особливо добре надавалася для експансії, позаяк вона відкривала перспективу сільського німецького трибу життя, що його прославляла ідеологія нацистів, але який зникав у самій Німеччині – індустріяльно найрозвиненішій країні Европи. На «Сході» німецька «раса» повернеться до своїх аґрарних коренів і відновить життєву снагу. Крім того, сировина із цих країн сприятиме економічній незалежності Третього Райху. Глибоко розчарований вислідом Першої світової війни Гітлер якось, незадовго до початку Другої світової війни, зізнався представникові Ліґи Націй, що Німеччині потрібна Україна, бо інакше Німеччину можуть «знову заморити і скорити»1. На території східного Lebensraum жили інші народи, але ця обставина не змінювала нацистських планів. Німці ні в якому разі не повинні голодувати. Райхскомісар України Ерих Кох постійно наказував своїм підлеглим будьякою ціною виконувати заплановані заготівлі сільськогосподарської продукції, незважаючи на скруту, в якій опинялося місцеве населення2. Однак голод серед місцевого населення був не просто побічним наслідком такої політики. Винищення місцевих народів, за винятком етнічних німців – хай то в коротко- чи довгостроковій перспективі – було неодмінною частиною Гітлерових планів щодо створення чистої дошки для німецької «раси», а для німецької економіки – міцних підвалин. Завдання українського селянина полягало в тому, щоб своєю працею допомогти нацистській державі перемогти у війні; а тим 11

Вступ

часом німецькі фермери почнуть заселяти цю територію, відтворюючи аґрарну Німеччину й ось так зміцнюючи життєву снагу німецької «раси». В перебігу цього процесу місцеве населення мусило в якийсь спосіб зникнути. Аби зреалізувати цей проєкт, фюрер 22 червня 1941 року розпочав війну із Совєтським Союзом. Окуповуючи Україну, німецькі збройні сили разом зі своїми угорськими, італійськими, румунськими та словацькими союзниками запроваджували військову адміністрацію і представляли себе місцевому населенню як визволителів від «жидобільшовизму» та «московського» панування. Невдовзі по тому з’явилася цивільна нацистська адміністрація у формі Райхскомісаріяту Україна. Ця адміністративна одиниця поступово розросталась і на осінь 1942 року перетворилася на найбільшу колонію Райху, хоча довго вона не проіснувала. Наприкінці 1943 року Червона Армія вже знову стояла на берегах Дніпра – в межах Райхскомісаріяту, а до березня 1944 року німецьке військо втратило всю територію цієї колонії. Хоч Райхскомісаріят проіснував недовго, Гітлер та його поплічники від самого початку докладали рішучих і наполегливих зусиль, аби втілити тут свою німецьку утопію. У певному сенсі Райхскомісаріят був показовим політичним утворенням в українській історії. Вся його територія раніше належала до Російської імперії, і лише один реґіон – західна Волинь – після Першої світової війни відійшов до відновленої польської держави. Більшість українців Райхскомісаріяту були пра вославними християнами. Різні реґіони, де неукраїнське населення займало помітніше місце, так і не було приєднано до Райхскомісаріяту. Мова про землі, що лежали на північний схід і схід: російськомовні міста Чернігів, Харків та Донецьк; на південь – Крим із численним російським і татарським населенням; та на південний захід – східну Галичину, північну Буковину та Підкарпатську Русь, котрі до 1914 року входили до складу Габсбурзької імперії. Зокрема, східна Галичина мала самобутню історичну традицію, частиною якої була Греко-Ка толицька церква, що визнавала Папу Римського, та її головне місто Львів – твердиня українського культурно-політичного життя та національної свідомости. Структура цієї книжки має переважно тематичний характер. Кожен розділ присвячено окремій темі, і більшість розділів розпочинаються з 1941 року. Такий підхід давав мені змогу пробиратися крізь хащі інформації, максимально уникаючи упереджених суджень. Хоча зосередження на темах обіймає ризик повторення і плутанини, його перевага в тому, що можна чітко висвітлити будь-які зміни в конкретній політичній стратегії та реакції народу на неї. Тож кожен розділ відображає не статичну ситуацію, а ситуацію, яка могла змінюва12

Вступ

тися і зазвичай таки змінювалася. Звісно, читачі матимуть більше користи від читання, подужавши книжку від початку до кінця, однак тематична структура також дає їм змогу обрати окрему тему й ознайомитися з матеріялами, які її стосуються, та моєю інтерпретацією їх в окремому розділі. У першому розділі стисло оглянуто історію України від революцій 1917 року та присвячено особливу увагу Українській Совєтській Республіці та брутальному завершенню совєтського панування, коли сталінський уряд, із перспективи Заходу, поводився мов завойовник, а не леґітимна влада. Багато совєтських громадян, не маючи достовірної інформації про нацистів, радо спостерігали відхід совєтського режиму. У другому розділі подано загальну інформацію про адміністрацію Райхскомісаріяту Україна, а також докази того, що насильницькі заходи нацистів були наслідком не так обставин, як етосу самих нацистів. Розповідь про євреїв, ромів і росіян-військовополонених у третьому та четвертому розділах яскраво проілюструє моторошні наслідки расизму, що пронизував Райхскомісаріят. Щодо Голокосту (Шоа) я доводитиму, що антисемітські настрої та смертна кара за перешкоджання нацистській кампанії проти євреїв та ромів змусили величезну більшість інших місцевих жителів залишитися, в кращому разі, пасивними статистами. Четвертий розділ описує винищення та доводить, що життя сотень тисяч совєтських військовополонених на території Райхскомісаріяту можна було врятувати, якби цивільному населенню так не перешкоджали і якби конвої та охорона таборів для військовополонених поводилися людяніше. Однак про таке не могло бути й мови, бо нацисти вважали: що більше «російських» в’язнів помирає, то ліпше. Розділи 5–7 присвячено соціяльно-економічним справам, зокрема в них ідеться про те, що нацисти хотіли використати українського селянина як дешеву робочу силу і про те, як вони прирікали пересічних мешканців міст на недоїдання. У Києві тисячі людей померли голодною смертю внаслідок конфіскації харчових запасів. Навіть корінним городянам, які мали роботу й намагалися рятуватися завдяки хабарам і чорному ринкові, майже не вдавалося зводити кінці з кінцями. До того ж їм доводилося працювати в місті, де на них постійно чигали різні загрозливі несподіванки: смертельно небезпечна подорож до місця роботи і німецький або місцевий наглядач, який міг карати й погрожувати їм. А на селі, хоча майже всі селяни раділи приходові німців і багато з них залишали для себе більше харчу, ніж до 1941 року, умови праці були такі нестерпні, що не минуло багато часу, як селяни вже хотіли німців позбутися. Зокрема через фізичні знущання вони почувалися рабами. 13

Вступ

У наступних трьох розділах я перейду від прозаїчних матеріяльних аспектів до менш речових питань культури, ідентичности й релігійности. У восьмому розділі покажу, що культурні події відігравали дріб’язкову роль у житті місцевого населення Райхскомісаріяту. Масштаби політичних зібрань і друкованих медій були малі (і значно менші, ніж до 1941 року), а народна культура, яку підтримували німці, передбачала, що її споживачі не можуть і не повинні думати самі за себе. Культурна політика нацистського режиму оприявнила його пристрасть до насильства, а також його зневагу й недовіру, які природно глибоко обурили місцеве населення. До 1941 року відбулася певна «совєтизація» свідомости, але, як показує дев’ятий розділ, більшість пересічних людей не вірила в політичні ідеології. За вагомим винятком молодого покоління, етнічна ідентичність і політична лояльність більшої частини місцевого населення були розмиті. Що стосується релігії, в десятому розділі наведено арґументи щодо того, що Православна і Протестантська церкви відродилися, однак загалом, якщо оцінювати народну релігійність або побожність, це відродження було обмеженим. Багато місцевих жителів середнього віку і, певна річ, більша частина молоді мало або зовсім не цікавилися Православною церквою та релігією загалом і не шанували їх. За нацистського режиму це не змінилося. В одинадцятому та дванадцятому, двох останніх, розділах ідеться про примусове вивезення робітників до Райху, починаючи від 1942 року, та про зростання збройного опору від 1943 року. Близько мільйона осіб відправили до Німеччини під час «вербувальних» кампаній, які з кожним місяцем ставали дедалі брутальніші. З погляду народних настроїв у Райхскомісаріяті Україна, облави й вивезення були найбільшими помилками нацистів. Вони спонукали до опору в різних формах, як-от самокалічення (щоб уникнути вивезення на примусову роботу), та збільшували лави партизанів. Ми також виявимо, що єдина в Райхскомісаріяті організована партизанська армія, яка підтримувала українську незалежну державність, влаштовувала винищення невинного цивільного населення, тим самим ідучи слідами своїх совєтських і нацистських противників. Кінець нацистському режиму настав наприкінці 1943 – на початку 1944 року, увінчавшись оргією насильства, зокрема в Києві, задушенням газом цивільних мешканців, яких, вочевидь, ловили на вулиці навмання. У цій книжці під «Наддніпрянською Україною» розуміємо територію совєтської України до анексій 1939 року. «Правобережжя» позначає Наддніпрянську Україну на захід від Дніпра; «Лівобережжя» – відповідно на схід від Дніпра. Окрім цитат із першоджерел, у цій книжці не буде використано терміни на кшталт «колаборація» та «колаборанти», уподобані в дослідженнях піднімець14

Вступ

кої Европи часів Другої світової війни, бо, попри невинне звучання, термін «колаборація» натякає на осуд за зраду. Можливо, для такого осуду існують політичні підстави, однак у цій книжці він завадить першочерговій меті дослідження: вичерпному розумінню. Із тією ж метою піднесення розуміння над моралізуванням я рідко вживатиму слово «опір». Деякі історики вважають, що коли люди вдавали, нібито не помічають німців, це також була «м’яка форма опору»; до того ж опір правив за стрижневий принцип історіографії довоєнного і повоєнного совєтського суспільства3. Однак я не бачу його користи для цієї книжки. Звісна річ, що я, як і кожен історик, усе-таки вношу свої припущення та моралізування. По-перше, я переконаний, що жодна національна або класова солідарність не творить засадничої ідентичности. Тому терміни на кшталт «українці» або «робітники» в цій книжці не передбачають, що особи, яких так названо, були носіями української національної свідомости або робітничої свідомости. По-друге, впродовж усієї книжки я намагався дотримуватися, як на мене, першої заповіді історика: подавати всю доречну інформацію, достовірність якої з’ясовано. І нарешті, моїм робочим засновком було те, що більшість людей, які опиняються в крайніх ситуаціях, передусім намагаються вижити, а не померти як герої або мученики. Ба більше, на мою думку, більшість людей узагалі віддають перевагу тому, щоби зовсім не бути в це втягненими. Можливо, таке уявлення здається природнішим мені – жителеві Нідерландів, який не має родинних або етнічних зв’язків зі Східною Европою; в цьому я не впевнений. У будь-якому разі, я цілком згодний із соціяльним психологом Роєм Ф. Баумайстером, який стверджує, що «хоча з відстані часу ми уявляємо людей, котрі жили в історично цікаві часи, як залучених у великі епохальні події, більшість із них, мабуть, цього не відчували. Натомість багато людей просто хотіли жити своїм життям, якнайдалі від втручань великих соціяльнополітичних зрушень. Отримати роботу, знайти житло, закохатися, виростити дітей та інші подібні клопоти і далі домінують у повсякденні більшости людей навіть у часи війни та революції... Хай там яке зло лютує навколо, в кожного є своє життя, яким хочеться жити»4.

Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

апередодні Другої світової війни землі, що їх заселяли українці, входили до складу кількох держав1. Найбільша частина перебувала в складі Української Совєтської Соціялістичної Республіки, столицею якої був російськомовний Київ. Совєтська Україна була складовою частиною Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, або Совєтського Союзу, утвореного 1922 року після років революції, громадянської війни та українських визвольних змагань. На початок 1939 року совєтська Україна складалася із п’ятнадцяти областей та Молдавської Автономної Совєтської Соціялістичної Республіки. Кримський півострів як автономна республіка входив до складу найбільшої совєтської республіки – Російської Совєтської Федеративної Соціялістичної Республіки. Друге місце за чисельністю українського населення посідала Польща, що відродилася як незалежна держава після завершення Першої світової війни. Більшість польських українців мешкали в західній частині історичної Волині та в східній половині колишньої габсбурзької провінції Галичини. Західна Волинь, із її головними містами Луцьком та Рівним, у яких переважали поляки, до революції 1917 року входила до складу Російської імперії. Тепер це було воєводство Волинське, але, попри назву, це воєводство не охоплювало східної частини Волині, яка під назвою Житомирська область була частиною совєтської України. Східна Галичина після падіння недовговічної Західноукраїнської Народної Республіки також урешті опинилась під польською владою. 1919 року переможці Великої війни оголосили про свою владу над цим реґіоном, однак визнали, що його окупувала польська держава. Згодом, 1923 року, Франція, Велика Британія, Сполучені Штати й Італія визнали, що Польща справді анексувала цей реґіон. Головними тамтешніми містами були Львів, Тернопіль і Станіслав. Якщо українці західної Волині та совєтської України майже всі були православними, більшість галичан належали до Греко-Католицької церкви, також відомої як «Уніятська». 17

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

Усі території, що їх протягом 1920–1930-х років заселяли українці, були переважно аґрарні, хоча в усьому іншому вони істотно різнилися. Номінально управління совєтською Україною здійснювала система рад, які існували на всіх рівнях: від найвищого – республіканської Верховної Ради, до нижчих – обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, а також уряд республіки, який називався Радою Народних Комісарів. Однак реальна влада належала двом іншим організаціям. Одна з них – Комуністична партія (більшовиків) України, що була філією Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків), на чолі якої стояв Іосіф Сталін. Іще більший вплив здобула таємна, або політична поліція, що прийшла на зміну ЧК – зброї Владіміра Лєніна проти реальних та уявних ворогів. Тепер вона називалася Народний комісаріят внутрішніх справ, або НКВС, а очолювали її близькі поплічники Сталіна. Більшість працівників НКВС носили уніформу, а в кожній міській установі був його представник. Із погляду українців, життя в Совєтському Союзі мало кілька позитивних аспектів, особливо протягом офіційної українізації. Попри те, що в Комуністичній партії надалі переважали росіяни, євреї та інші неукраїнці, від 1920-х років українці почали помалу обіймати впливові посади в ній, а міста за демографічним складом і зовнішнім виглядом також стали більш українськими. Кілька видатних українців повернулися з еміґрації, як-от історик і колишній голова Центральної Ради революційного періоду Михайло Грушевський. Масова кампанія ліквідації неписьменности досягла значного успіху, а на кінець десятиріччя використання і престиж української мови в публічному просторі значно зріс, порівняно з російською мовою, хоча більшість мешканців міста далі вживали російську в побуті2. Однак загалом рівень життя у цій совєтській республіці був низький і далі падав упродовж 1930-х років. Харчові пайки ставали все поширенішими. Велика трагедія, яка заторкнула більшість населення, відбулася під час реалізації, починаючи від 1928 року, першого п’ятирічного плану. Головним його завданням був розвиток важкої промисловости, що для України означало індустріялізацію міст на вигині Дніпра – Дніпропетровська, Кривого Рогу та Запоріжжя – і на Донбасі, що на сході країни. Втім, совєтська Україна залишалася загалом селянським суспільством. Для українців найзначущішою особливістю цієї нової політики була колективізація (націоналізація) сільського господарства. Від 1929 року всі селяни повинні були приєднуватися до колективних господарств, а органи влади виганяли або депортували будь-кого, хто наважувався заперечити, чинив у якийсь спосіб опір або просто накликав на себе підозру в таких діях. Цих селян називали куркулями, котрих, за словами 18

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

Сталіна, слід було «зліквідувати як клас». За підтримки селян-бідняків, міських робітників та Червоної армії партійні чиновники розгорнули фактичну громадянську війну, реквізуючи в населення збіжжя. Як наслідок, 1932–1933 роки були роками Голодомору, який забрав життя щонайменше 3 мільйонів селян, тобто майже 10% населення совєтської України. Умови життя в цей період були такі страшні, що поширилися випадки канібалізму. Однак режим замовчував факт голоду. Хоча науковці досі не дійшли згоди щодо кількости жертв і причини або причин, немає сумніву, що голод був штучний і не обов’язково мав статися. Під час і після Голодомору відбувалися незвичайно масові «чистки» в лавах Комуністичної партії та в суспільстві загалом. Ревні захисники української мови стали першими жертвами напозір безсистемної – і досі остаточно не поясненої – кампанії арештів «ворогів народу» і «саботажників». Протягом 1937–1938 років НКВС фізично зліквідував більшість чільних комуністів совєтської України. Проте чистки відкрили можливості для осіб на кшталт Нікіти Хрущова – сталінського представника в Україні цього періоду, який став комуністичним керівником України. Однак більшість людей, чиї життя ця кампанія зруйнувала чи обірвала, були досить пересічними особами. У Вінниці, розташованій у прикордонному подільському реґіоні, НКВС заарештував тисячі бідних селян, здебільшого чоловіків, і повідомив їхнім родичам, що через антисовєтські погляди ув’язнених буде покарано примусовою працею без права на листування. Насправді ж більшість із них розстріляли. Серед жертв були мало не всі священики, тож церковне життя майже повністю припинилося. З огляду на це все умови в совєтській Україні протягом 1930-х років загалом були знач но гірші, ніж деінде західніше. Тим часом у сусідній Польщі непольське населення тих реґіонів країни, що їх політики називали «кресами» Польщі, стало об’єктом послідовної кампанії з культурної інтеґрації. Вона не змогла повністю завадити тамтешнім українцям поліпшити свій статус: вони досягали цього через окремі кооперативи, політичні партії, школи та свою Греко-Католицьку церкву. Однак невдоволення було дуже сильне, тож виникла підпільна Організація українських націоналістів. ОУН прагнула незалежної української держави і категорично заявляла, що ця мета виправдовує будь-які засоби. Тож вона вдавалася до тероризму, зокрема на своїй базовій території у східній Галичині. Польський уряд зреаґував на її дії власною насильницькою кампанією проти українських сіл (1930) та, через декілька років, ув’язненням активістів ОУН у концентраційних таборах. Від 1935 року уряд і найбільша леґальна українська партія – Українське національно19

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

демократичне об’єднання – робили спроби нормалізувати польсько-українські стосунки в межах польської держави, але помітного успіху не домоглися. Наприкінці 1930-х років у Центрально-Східній Европі внаслідок політичних домагань Адольфа Гітлера відбулися територіяльні зміни. Ставши в 1933 році канцлером Німеччини, австрієць за народженням Гітлер невдовзі перетворився на незаперечного диктатора Третього Райху. Розбудувавши потужну, мілітаристичну економіку, він почав розширювати кордони країни. Тож на початку 1938 року Німеччина приєднала Австрію, порушивши умови Версальського мирного договору від 1919 року. Потім Гітлерів погляд привернула Чехословаччина, зокрема її німецьке населення, зосереджене в реґіоні під назвою Судети. У вересні 1938 року в Мюнхені він зумів заручитися згодою Британії та Франції на приєднання Судетів до Німеччини. Вціліла після цієї втрати федералізована Чехословаччина проіснувала недовго. Через кілька тижнів союзна Німеччині Угорщина захопила південні райони Словаччини і Підкарпатську Русь. У неанексованій частині Підкарпатської Русі українці на чолі з ОУН створили автономне утворення під назвою Карпатська Україна, в якому вони вбачали ядро незалежної держави. Однак 15 березня 1939 року, коли Німеччина анексувала решту Богемії та Моравії і дозволила Словаччині як своєму сателітові проголосити незалежність, Угорщина анексувала і Карпатську Україну. Тепер Гітлер звернув погляд на Польщу. У діях проти цієї держави він зумів навіть заручитися допомогою свого архіворога – Совєтського Союзу. Попри потоки антинацистської пропаґанди, які ініціював Сталін, він розумів, що його шанси на перемогу в можливій війні проти Німеччини примарні: протягом 1937–1938 років він «очистив» Червону армію від її найкращих керівників і найяскравіших умів; до того ж він знав, що багато його підлеглих ненавидять його та систему, яку він уособлює. Йому, як і Гітлерові, потрібен був час, аби підготуватися до неминучого зіткнення між ними. 23 серпня 1939 року Совєтський Союз і Третій Райх підписали договір про ненапад, що став відомий як пакт Молотова–Рибентропа. До нього було додано таємні положення, які обумовлювали поділ Польщі на совєтську й німецьку сфери в разі війни. Ця війна розпочалася за декілька днів: 1 вересня 1939 року Німеччина вторглася в Польщу. Через два дні Британія і Франція оголосили війну Німеччині. 17 вересня 1939 року Совєтський Союз напав на Польщу зі сходу й анексував її східну половину, проголосивши «возз’єднання» Західної України та Західної Білорусі з відповідно українською та білоруською совєтськими республіками. Так західна Волинь і східна Галичина перетворилися 20

Німецьке вторгнення

на шість областей розширеної совєтської України. Німеччина і Совєтський Союз також стали формальними союзниками. Упродовж наступного року, поки Гітлер завойовував більшу частину Західної Европи, Сталін розпочав війну проти Фінляндії і анексував балтійські держави, які перетворив на совєтські республіки. Крім того, до совєтської України він приєднав частини Румунії, що їх заселяли українці: північну Буковину та південну Бесарабію, а Молдавську АССР, що входила до складу УССР, підняв у статусі до окремої совєтської республіки. Приєднання нових територій до совєтської України призвело до їх насильної совєтизації, під час якої відбувалися депортації на схід сотень тисяч «класових ворогів»: поляків, українців, білорусів і євреїв. Церква в цих місцях уціліла, але окупанти на заміну всьому незалежному культурному й економічному життю встановили державні установи совєтської України. Уже на початок 1940 року під німецькою владою опинилися деякі землі, що їх заселяли українці, зокрема території, що лежали на захід від нового нацистсько-совєтського кордону (вздовж річок Сян і Буг): Лемківщина, Холмщина та Підляшшя. Ці колишні території Польщі формально приєднали не до Райху, а до великого так званого Генерал-губернаторства окупованих польських територій. Український центральний комітет – широкопрофільна організація з осідком у Кракові, яку контролювали німці, – координувала українське життя в Генерал-губернаторстві. Нацисти також випустили з польських тюрем молодих членів ОУН, яких очолював Степан Бандера, але ці активісти не визнали новообраного лідера організації, Андрія Мельника, і створили власну організацію, яку назвали ОУН-самостійників-державників, ставши неофіційно відомими як бандерівці. Взаємні звинувачення обох таборів у цьому розколі перешкодили співпраці між двома фракціями.

Німецьке вторгнення Упродовж 1930-х років совєтська культура та пропаґанда безупинно наголошували на загрозі війни. Деякі мешканці міст, зокрема школярі, до 1940 року вже відчували неминучість війни, яку підтримувала пісня із совєтського фільму, що часто лунала із гучномовців: «Если завтра война, если враг нападет, / Если темная сила нагрянет, – / Как один человек, весь советский народ / За свободную родину станет»3. Однак навіть 1941 року ніхто в совєтській Україні, кількість населення якої, за офіційними даними, сягала 41 млн. осіб4, усерйоз не очікував війни з Німеччиною або будь-якої іншої війни. Студенти вишів і комсомольці, наприклад, бували доволі аполітичними5. Також добре відомо, 21

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

що населення центральної України не вважало, що воно вже перебуває в стані війни, хоча, з погляду мешканців балтійських, польських і румунських територій, війна вже тривала. Понад три мільйони німецьких солдатів зранку 22 червня 1941 року перетнули німецько-совєтський кордон, установлений у 1940 році. Совєтські громадяни вперше дізналися про ці події із трансльованого по радіо через систему гучномовців радіозвернення голови совєтського уряду Вячеслава Молотова. Поміж іншого, він сказав, що Київ бомбардували. Населення було приголомшене. Багато членів Комуністичної партії злякалися або здивувалися – не так через війну, як через те, що перший удару завдав не Совєтський Союз6. На громадських зібраннях совєтські громадяни мали присягнути, що захищатимуть свою країну. Чоловіки віком 19–22 роки вже перебували в Червоній армії; тепер розпочався призов усіх чоловіків віком 23–36 років, а хлопці 16–18-річного віку, що жили в містах, мали приєднуватися до організації цивільної протиповітряної оборони7. Ось так війна нацистської Німеччини проти Британії перетворилася на війну на два фронти. Гітлер сподівався, що стратегія бліцкриґу, яку він застосував проти Польщі, спрацює і проти «Росії». І вона таки спрацювала на більшій частині українських територій, що їх німецькі збройні сили зайняли до листопада 1941 року. За підтримки угорських, італійських, румунських і словацьких частин група армій «Південь» Вермахту стрімко просувалася Україною. 25 і 29 червня було захоплено західноволинські міста Луцьк і Рівне відповідно; Львів упав 30 червня; а Проскурів, нинішній Хмельницький, до 1939 року одне з чільних міст совєтської України, взяли 8 липня. Невдовзі по тому захопили Житомир, Білу Церкву і Вінницю. Після цього німці найшвидше просувалися півднем України. Після битви за центрально-західний реґіон, що відбулася під Уманню і завершилася на початку серпня оточенням (було взято в полон понад 100 тисяч солдатів Червоної армії), відкрився шлях на Кіровоград, Кривий Ріг, Миколаїв і Херсон, а також на Черкаси і Дніпропетровськ, розташовані на берегах Дніпра. Всі їх зайняли того ж місяця. У середині вересня загарбники оточили Південно-Західний фронт Червоної армії, який укріпився на схід від Дніпра. Менш ніж через два тижні, 26 вересня, велетенську битву було завершено, і німецькі збройні сили конт ролювали всю центральну Україну. Офіцери Вермахту підрахували, що в їхніх руках опинилося 665 тисяч червоноармійців, які тепер стали військовополоненими. Ще до закінчення цієї битви Вермахт 19 вересня окупував Київ, що його Сталін наказав утримати будь-якою ціною. Мелітополь, розташований не22

Німецьке вторгнення

подалік Азовського моря, здався 6 жовтня, а тиждень по тому і через чотири місяці після початку німецького вторгнення ціною величезної кількости життів червоноармійців уся територія, яку обійматиме Райхскомісаріят Україна, перейшла з одних рук до інших8. Постає питання: чому німецькі війська змогли просунутися так швидко? Причина в тому, що Сталін нехтував численними попередженнями про неминучий напад. Тому частини Червоної армії в західних реґіонах не мали карт, і їм бракувало зброї саме тоді, коли вони потребували й одного, й другого якнайбільше. Та значно важливішими, ніж брак завбачливости або вишколу, були дезертирство і небажання воювати. Попри загрозу смертної кари за дезертирство, величезна кількість солдатів утікала з позицій. Майже всі призвані українці із західної Волині та східної Галичини покинули армійські лави, а решта червоноармійців на совєтському кордоні – здебільшого комуністи й комсомольці з центральної та східної України – потрапляли під обстріли, які влаштовувало місцеве населення9. В центральній Україні величезна кількість резервістів уникла мобілізації. Федір Пігідо, місцевий мешканець українського походження і надійне джерело інформації, через шість років (уже десь шістдесятирічним) описав, якої поганої слави в народі зажили російсько-японська війна 1905 року та Перша світова війна і як, порівняно з ними, сприймали конфлікт із Німеччиною: «Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути». Органи влади, здебільшого безуспішно, намагалися заарештовувати дезертирів, блокуючи всі дороги10. Пігідо на власні очі бачив велику групу червоноармійців різного етнічного походження, яких щойно взяли в полон у результаті оточення в Києві. Оскільки їх конвоювали поблажливі словаки, вони мали змогу перемовлятися з місцевими жителями, які підходили до них. «Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох – воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає». Більшість також скаржилася, що їх покинули напризволяще: лише сержанти або лейтенанти із запасу були з ними. Найважливіше, що зрозумів Пігідо, як і інші очевидці: червоноармійці не хотіли битися. Звідусіль чулися коментарі на кшталт: «Вони <...> хочуть, щоб ми клали за них наші голови; ні, ми не такі вже дурні, за яких вони нас мають...», «Вони пили нашу кров двадцять п’ять років, годі!», «Наших дітей залишили без хліба на голодну смерть, а нас примушують захищати Сталіна і його комісарів...». Ось що розповів один солдат 23

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

родом із Сибіру: «Нас зібралось <...> чоловік двісті. Ми вирішили за всяку ціну пробитись назад – до німців. Озброївшись автоматами й гранатами, ми рушили до Дніпра. Двічі довелося “пробивати” собі дорогу гранатами, – комісари пробували завернути нас назад, до “своїх”. Пробили їх – і далі. Так добрались до Дніпра. Тут ми здали зброю німцям і нас перевезли на правий берег». Іще жахливішу історію переповів інший бранець: У нашому полку <...> комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробиватись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири – теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців: – Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців – за хвилину його роздерли на шматки...

Цей оповідач підсумував свою історію такою фразою: «Та ось же бійці з нашого полку – не дадуть збрехати». – «Так, правда», – приєдналися до нього інші. «Вбили проклятого сталінського собачника», «Собаці – собача й смерть!»11. Уникання призову та добровільне здання в полон не означали, що цим людям бракувало відваги. Радше, як говорилося в одній пісні, написаній кілька років по тому в Дніпропетровську, «ґвинтівки кидали [і] до німців тікали / І кращої долі від їх ожидали». Просто кажучи, вони «не мали що боронити»12. Багато новобранців після 1939 року на власні очі побачили вищий рівень життя у нових територіях, які зайняв Совєтський Союз, тому їх гнівило власне становище. Як пригадує Лєв Дудін, російський націоналіст із Києва, єдиними совєтськими громадянами, які в той час хотіли битися, були школярі13.

«Ненадійний елемент» Тільки-но вибухнула війна із Німеччиною, НКВС – а якщо точніше, Народний комісаріят державної безпеки, або НКДБ, який виокремився зі складу НКВС на початку 1941 року, але наново злився з ним у липні, зберігши за собою окрему назву, – розпочав гарячкову діяльність. Він наказав державним службовцям установити цілодобову варту проти «німецьких шпигунів», яка мала складатися щонайменше з кількох осіб. Аналогічно від заводів і колгоспів вимагали визначити, де кожен повинен постійно перебувати14. Поки деякі міські жителі організували свої комітети охорони від потенційних вуличних 24

«Ненадійний елемент»

мародерів, НКВС від 24 червня створював винищувальні батальйони. Кожен такий батальйон складався із сотні-двох озброєних членів, переважно партійців і комсомольців, які мали охороняти важливі об’єкти й ловити парашутистів і диверсантів. За місяць в Україні виникло вже 650 таких батальйонів. Німецька військова розвідка запропонувала правдоподібне пояснення популярности таких батальйонів серед добровольців: ці батальйони не змінювали дислокації, а єдиною леґальною альтернативою для чоловіків, які не записалися в армію, було копання шанців далеко від дому15. Як і до німецького вторгнення, совєтська політична поліція особливу увагу приділяла тим, кого називала «ненадійними елементами». Чоловіків, яких уважали ненадійними, – а це часто були особи, чиї родичі постраждали від гонінь або які самі всього-на-всього навчалися в Німеччині кілька років тому, – не брали до армії або до нереґулярного народного ополчення, а натомість наказували виконувати інші завдання або принаймні залишатися на місці16. Що стосується в’язнів, то 23 червня голова НКВС у Москві Всєволод Мєркулов відверто проінструктував своїх підлеглих із Києва та інших західних совєтських міст переглянути справи всіх арештантів і «скласти списки на тих, кого ви вважаєте за доцільне розстріляти». Він вимагав, щоб списки надіслали протягом місяця, вочевидь, для схвалення; однак часу виявилося значно менше. У совєтських документах з усієї території Української ССР говориться, що «під час евакуації» 8789 в’язнів було «розстріляно у в’язницях»17. Якщо говорити про винищування на території пізнішого Райхскомісаріяту Україна, найвичерпніші матеріяли доступні про західну Волинь. Тут органам влади зі зрозумілих причин дуже бракувало часу. Після того як селян було змобілізовано, офіцери НКВС у Луцьку наказали «ненадійним» залишатися вдома і негайно з’явитися, коли надійде такий наказ. Протягом першої ночі війни установа зайнялася 120 раніше засудженими до смерти в’язнями, вбиваючи їх багнетами. 22 червня німецька бомба влучила в місцеву в’язницю. Це стало сиґналом принаймні для двох тисяч українських, польських і єврейських арештантів розпочати повстання, під час якого вони зуміли захопити контроль над будинком. Однак війська НКВС із танками і, кажуть джерела, з озброєними комсомольцями – мабуть, прообразом винищувальних батальйонів – оточили їх. Уранці 23 червня (або, можливо, 24 червня) лейтенант НКВС зачитав їм уголос українською мовою наказ, що його нібито видав Сталін, згідно з яким усі політичні справи закривали, а звинувачених у політичних злочинах мобілізували до армії. В’язні вишикувалися на подвір’ї. Зненацька кулемети на танках почали стріляти по них, а з вікон полетіли ґранати. Коли стрілянина вщухла, про25

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

лунав заклик російською мовою: «Хто ще живий, вставайте! Більше стріляти не будемо!» Уціліло близько 370 осіб, котрі присвятили решту цього і наступного дня похованню сотень тіл. Потім по обіді їхні наглядачі втекли, і з’явився передовий німецький загін18. Оцінки кількости жертв луцького винищення відрізнялися між «десь 1500 українських політв’язнів» (німецьке Міністерство закордонних справ), 2800 українців із загальної кількости 4000 в’язнів (СС та німецька військова розвідка) і від 3862 до 4000 в’язнів (за словами місцевого священика та одного вцілілого)19. Триповерхова в’язниця в Дубні, що лежить трішки далі на схід, стала місцем іще моторошнішого масового вбивства, докладно задокументованого в тогочасних німецьких звітах, які спиралися на допити принаймні чотирьох відомих на ім’я вцілілих жертв, та повоєнних розповідях інших уцілілих учасників. Увечері 24 червня в’язням було наказано лягти спати під стіною, що була навпроти дверей. Через пів години вартові почали обхід від камери до камери, вбиваючи усіх пострілами або багнетами. Якщо у камері було багато в’язнів або лише чоловіки, вартові стріляли крізь мале віконце у дверях або вкидали ручні ґранати. Валентина Петренко після війни пригадувала, що «особливо вражали крики дітей, яких було внизу досить багато – тих криків не можна ніколи забути» (три інші джерела підтверджують убивство дітей). Щонайменше через сорок хвилин, а може, й півтори години, убивці на якийсь час зникли – мабуть, почувши, що один місцевий, одягнений, як вони, забіг у будинок і почав кричати, що наближаються німці. Аби посилити ефект, місцеві жителі, які були на вулиці, стріляли у повітря. Завдяки павзі кілька в’язнів зуміли втекти, хоча багатьох застрелили під в’язничною стіною або на ній. Усередині в’язниці розстріли поновилися рано-вранці наступного дня20. Так загалом 550 в’язнів, серед них близько сотні жінок, померли в Дубенській в’язниці21. Інформація про інші західні місцевості менш докладна. У ВолодимиріВолинському звірства відбулися в перший день німецького вторгнення. Того дня Степан Янюк, баптист, якого заарештували як куркуля, розповів одному молодому українцеві (котрий пізніше задокументував цю розмову) про розстріли в міській в’язниці того ранку, під час яких він дивом уцілів, бо два мертві тіла накрили його. Потім молодик побачив тіла на власні очі й оцінив, що лише двадцятеро десь із п’ятисот в’язнів вижили22. У Сарнах, що на північній Волині, було вбито сотні в’язнів – жінок і чоловіків; у південнішому Кременці нарахували близько 150 замордованих арештантів23. У центральній і східній Україні НКВС мав більше часу, щоб евакуювати своїх в’язнів, однак і тут багатьох розстріляли протягом днів, які безпосередньо 26

«Ненадійний елемент»

передували відступові. В Чигирині, який лежить відразу на захід від Дніпра, згідно зі словами місцевого очевидця, енкаведисти зігнали десятьох осіб, зокрема вчителя німецької мови і сина священика, застрелили їх пострілами в потилицю і поховали тіла24. Одна жінка, яка працювала в місцевій в’язниці в Кіровограді, пізніше розповіла іншому місцевому жителеві, що НКВС випустив лише кримінальних в’язнів, а «політичних» арештантів розстріляв. Інші тамтешні мешканці згодом розповіли українському перекладачеві Вермахту про нещодавні розстріли в’язнів. В уманській в’язниці відбулися квапливі розстріли людей, переведених туди із Чорткова в Галичині. Є також свідчення про безсистемні розстріли в Бердичеві та Вінниці. Достеменно відомо, що у полтавській в’язниці 240 осіб спалили живцем, а в Проскурові одинадцять чоловік розстріляли разом із тринадцятьма німецькими пілотами; двадцять двох в’язнів було залишено і заморено голодом до смерти25. Загалом у центральній Україні більше людей, ніж у західному реґіоні, усвідомлювали небезпеку і вчасно сховалися. Колишній в’язень совєтських таборів Микола Приходько успішно переховувався декілька тижнів. Якби його знайшли, він, безумовно, отримав би кулю в потилицю, як 148 безталанних в’язнів, знайдених у невстановленому містечку в пониззі Дніпра26. У Києві перші арешти «ненадійних» відбулися на початку липня, коли німецька армія перебувала за 250 кілометрів від міста, і досягли апогею у вересні протягом двох останніх тижнів перед тим, як німці взяли місто27. Наказ Мєркулова допускав евакуацію в’язнів, однак виглядає, що багато заарештованих киян було розстріляно: або у в’язниці, або на місці передвоєнних поховальних ям біля селища Биківня на схід від столиці. Один чоловік зі Львова, перебуваючи у київській в’язниці, чув постріли, а кілька інших авторів спогадів, які не були ні вцілілими учасниками, ні очевидцями, згадували про тогочасні звірства. Крім того, один архівіст Служби безпеки України написав, що принаймні 473 в’язні, утримувані у Києві, було розстріляно в цей період28. Совєтсько-німецький пакт 1939 року зумовлював обмін десятків тисяч українців і етнічних німців між двома державами29. Згідно із совєтськими статистичними даними, які виглядають правдоподібно, напередодні німецького вторгнення територію совєтської України в її кордонах до 1939 року заселяли 392 тисячі етнічних німців. Окрім Одеської области й Донбасу, вони жили здебільшого у Дніпропетровській (26 тисяч), Житомирській (36 тисяч), Запорізькій (89 тисяч) та Миколаївській (42 тисячі) областях30. 31 серпня 1941 року Політбюро вирішило депортувати всіх етнічних німців України на схід31. Згідно із достовірними документами НКВС, протягом тижня працівники цього 27

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

комісаріяту заарештували всіх чоловіків як «антисовєтських елементів» і депортували їх у місця примусової праці в глиб Совєтського Союзу. Решту передбачалося відправити наприкінці місяця, однак, очевидно, багато з них зуміли уникнути депортації. Скажімо, в органах влади Запорізької области було «зареєстровано» 53566 етнічних німців, а депортовано лише 31032 із них32. Погляд тих, хто постраждав унаслідок цих подій, представила жінка із менонітського хутора Ґнаденфельд. Спершу забрали сто п’ятдесят чоловіків, «ніби злочинців. Вони не наважувалися навіть оглянутися назад, бо за це на них відразу починали кричати конвоїри». За її описом, це фактично був початок маршу смерти: вони мусили долати по шістдесят кілометрів на день, а «тих, хто не міг іти, кидали вмирати на дорозі або застрелювали. Багато днів вони були позбавлені теплої їжі або води. Вони майже помирали від спраги. Як до цих бідолах жахливо ставилися! Лише дрібка з них утекла і повернулася до нас, розповівши цю історію»33. 2 жовтня понад вісьмом тисячам інших селян наказали приготуватися до виїзду за дві години. Під наглядом енкаведистів міліція доправила цих людей на залізничну станцію. Після дводенного очікування цих менонітів вигнали в поле. Вони не сумнівалися, що там на них мав скинути бомби совєтський літак, але, на їхнє велике щастя, німецькі літаки збили його. Загалом німецька армія запобігла тотальній депортації тридцяти із п’ятдесяти семи менонітських сіл цього реґіону34.

Випалена земля Не менш важливою частиною Сталінової політики, крім ліквідування «ненадійних», було матеріяльне спустошення. Про це він відверто заявив у таємному наказі від 27 червня органам влади реґіонів, де відбувалась евакуація: «Все цінне майно, сировинні та продовольчі запаси, хліб на стеблі, якими, в разі неможливости вивезення і полишання на місці, може скористатися ворог, з метою запобігання такому використанню, – розпорядженням Воєнних Рад фронтів слід негайно довести до повної непридатности, тобто зруйнувати, знищити і спалити»35. 29 червня він і Молотов видали аналогічні накази всім чиновникам Комуністичної партії та керівництву прифронтових областей: у випадку відступу совєтських сил худобу й зерно слід забирати із собою, але «все цінне майно, зокрема цінні метали, хліб і паливо, яке неможливо вивезти, слід безумовно знищувати». Вони додали, що партизани й диверсійні групи повинні будуть «створювати нестерпні умови для ворога й усіх його поплічників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи»36. Республіканські партія і уряд дали недвозначні накази нижчим рівням 28

Випалена земля

адміністрації обрати людей, які знищать зерно, цукор та інші цінності, якщо в цьому виникне потреба37. Директива від 29 червня офіційно стосувалася лише реґіонів біля фронту, однак на практиці значно більше реґіональних партійних організацій почали вивозити й знищувати харчові запаси. Їхній хід думок оприявнено в спогадах тодішнього другого секретаря партійного комітету Дніпропетровської области, написаних у совєтські часи. Лінія фронту була ще далеко, пише він, «але після прочитання цього гострого і важливого документа ми не могли, не мали права мислити формально». Пересічні громадяни дізналися про Сталінові наміри лише 3 липня, коли він нарешті звернувся до них по радіо. Відтоді совєтське радіо попереджало, що загарбники не знайдуть «нічого, крім пустки й випаленої землі»38. Сталін розходився у поглядах із першим секретарем Комуністичної партії України щодо бажаних масштабів знищення майна. 9 липня Хрущов запропонував Сталінові, щоб сільськогосподарські машини було знищено на значно більшій території, ніж визначав Сталін, зокрема в зоні 100–150 кілометрів на схід від фронту, а також щоб було забито всіх свиней і свійську птицю та роздано її солдатам і місцевим селянам. Однак Хрущов також пропонував, щоб колгоспникам залишили посівне зерно та інші фонди колгоспів. У телеграмі до Києва його начальник відкинув ці пропозиції. «Птицю, дрібну худобу і решту продовольства, потрібного для населення, яке залишається на місці», не слід забивати взагалі, написав Сталін, а руйнування слід здійснювати в зоні сімдесяти верст (близько сімдесяти чотирьох кілометрів) у тилу фронту після вивезення «всього чоловічого населення, робочої худоби, зерна, тракторів, комбайнів»39. Можливо, Хрущов хотів виправдати ситуацію, яка вже склалася. Результати політики випаленої землі були різними. На західноволинському селі совєтським чиновникам бракувало часу, щоб здійснити ґрунтовну евакуацію та руйнування. По суті, місцеві селяни добровільно розпустили багато колгоспів. В одному селі вони пішли на цей крок після того, як почули, що сусіднє село здеколективізувалося. Із заохоти голови колгоспу («Може, Господь таки змилується над нами... Але дивіться, кожний бери тільки своє») кожен забирав свого колективізованого коня, плуг або віз. За кілька годин від колгоспу ім. І. В. Сталіна залишилися тільки бухгалтерські книги, а також збіжжя і стоги сіна, які поділили впродовж наступних днів40. У центрально-східній Україні, тобто на Правобережжі, совєтські спустошення також мали обмежений характер. Німецька армія звітувала з України в середині липня, що сільгоспмашини непридатні до використання, бо в них 29

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

бракує деталей, але поля залишилися неторкнутими. Навіть «саботаж» щодо машин не завжди був націлений на те, аби їх зіпсувати; деякі селяни приховали деталі, щоб урятувати їх. Далі на схід багато селян проіґнорували наказ уряду збирати врожай удень і вночі41. Не менш складно оцінити масштаби евакуації людей, худоби, коней, зерна і машин. Значну частину худоби було полишено біля Дніпра або відразу на його протилежному березі42. Евакуація та знищення худоби й машин заторкнули переважно села, які лежали вздовж головних доріг43. Корів ганяли по полях із незібраним урожаєм, а скирти підпалювали. Не дивно, що селяни намагалися врятувати врожай і худобу, щоб так, як вони були переконані, врятувати себе. У більшості сіл біля Дніпра на початку липня натовпи жінок і чоловіків забирали збіжжя, корів, коней, свиней і птицю, ось так зліквідовуючи колгоспи задовго до появи німців44. У розташованому на березі річки селі Стайки селяни не встигли запобігти знищенню плугів, борін та іншого обладнання, але коли комсомольці та голова колгоспу почали вбивати свиней, збентежене населення врятувало більшість із них і негайно розпустило колгосп. Три трактори мали знищити врожай на полях, але за пів години з’явився гурт жінок: деякі з них лягли на землю перед тракторами, а інші витягли з них трактористів45. Така поведінка або навіть нарікання могли накликати біду. Селян з Іванівки вигнали в поле знищити посіви хліба, коли дві підводи проїхали повз них, навантажені мішками збіжжя. Марія Савченко і Хима Раба почали дорікати голові сільради: мовляв, він наказав їм знищити врожай, а сам тікає із харчовими запасами. Наступного дня приїхав службовець НКВС із міліціонером і забрали обох жінок. Про їхню долю стало відомо аж через три місяці, коли їхні тіла зідентифікували серед кількох тисяч в’язнів, заживо замурованих у потаємному підвалі уманської в’язниці46. Села і містечка, яким не довелося бентежитися з приводу можливого голоду, мали час, аби обміркувати, як зустріти німців. Ветерани Першої світової війни зазвичай говорили, що немає чого боятися. В західній Волині та на західному Поліссі селяни зустрічали німців традиційними хлібом-сіллю, а також харчами і навіть обідами в подяку за вигнання «більшовиків»47. Сльози радости виступали на очах, коли ці селяни бачили плакати, що проголошували створення української держави, яке вони святкували великими урочистостями. (Бандерівці підготували плакати після проголошення державности у Львові 30 червня, чим роздратували нацистів.) Німці не перешкоджали урочистостям, а в Рівному навіть вітали новостворений «Перший Курінь Українського Війська ім. Холодного Яру»48. 30

Випалена земля

Більшість населення сіл і містечок Наддніпрянщини також було раде бачити німців. В одній подільській громаді всі вийшли на дорогу, а «дівчата вручали солдатам квіти, люди пропонували їм хліб і воду», як пригадує одна жінка. «Ми всі були дуже щасливі їх побачити. Вони прийшли, щоб урятувати нас від комуністів, котрі забрали в нас усе і довели до голоду»49. У невеличкому ізольованому селі Гута першою ознакою наближення німців були скинені з літака листівки. Оптимістично налаштовані селяни вітали Вермахт квітами і хлібом, і «геть усі раділи, що німці прийшли»50. Один німецький солдат описав у своєму щоденнику, як селяни на схід від Києва, відразу за Дніпром, зустрічали прибулих 20 вересня: «Воно [населення] спочатку вагалося, але потім, побачивши, що ми не звірі, наблизилося з великою радістю і вказало дорогу на схід, куди пішли більшовики. Потім принесли квіти. Жінки приносили на руках своїх дітей і показували їх німецьким солдатам <...>. Всі підносять генералові великі букети. Літні люди, котрі ще пам’ятають царські часи, низько і покірно вклоняються. Стара жінка з плачем і вигуками вдячности падає навколішки»51. Невдовзі по тому, як перші німецькі частини окупували Правобережжя, ґірлянди й інші вітальні знаки з’явилися на головних дорогах, зазвичай з ініціятиви похідних груп активістів ОУН із заходу. В містечку Макарові, розташованому за п’ятдесят кілометрів на захід від Києва, з’явилася ґірлянда зі свастикою й написом німецькою мовою: «Вітаємо німецьку армію як визволителя від більшовизму. Хайль Гітлер!»52. Деякі батьки наказали дочкам одягнути старе вбрання і не виходити на вулицю прати, боячись, що прибулі можуть зґвалтувати їх. Однак більшість селян не вважала, що німці будуть жорстокими53. Проте що далі на схід, то стриманішим, а інколи навіть попервах наляканим було населення. У деяких селах всі довгий час залишалися в хатах, боячись, що німці вішатимуть і розстрілюватимуть цивільних. Очевидно, звістки про криваві розправи СС випереджали німецьку армію. Однак згодом традиційна гостинність переважила навіть у таких місцях54. Незначна кількість промислових об’єктів, що були в містечках західної Волині, здебільшого залишилася неушкодженою55. Евакуація та знищення об’єктів промисловости й харчових запасів у Кам’янець-Подільській, Житомирській та Вінницькій областях також були поверхові. Чиновник німецького міністерства зовнішніх справ повідомив, прибувши, що «частково руйнування було проведено нефахово, тож [німецькі] технічні батальйони змогли швидко полагодити ту або ту електростанцію або водогінну станцію»56. Однак харчові запаси в Житомирі було знищено повністю. Далі на схід Червона армія, 31

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

2. Місцеві мешканці вітають німецького танкіста у Кременчуці. Східна Україна, вересень 1941 року

відступаючи, підірвала залізничні мости через Дніпро в Черкасах, Кременчуці, Дніпропетровську та Запоріжжі. Заводи цього реґіону, згідно з планом, було евакуйовано останньої миті або ж зруйновано. Вночі палали пожежі57. Один мемуарист залишив детальний опис містечка Лубни в лівобережній Полтавській області протягом цих тижнів. Шпигуноманія лютувала тут від червня 1941 року, а вулицями ходили винищувальні батальйони. Після настання сутінків цивільні групи стежили за небом. Школярів, студентів та інтеліґенцію змусили копати шанці, «хоча в місті було багато вільних від усякої роботи військових». Деякі навчальні заклади переїхали далі на схід. Провідні члени партії та чиновники тікали із сім’ями, забираючи меблі й домашнє начиння, навіть кімнатні рослини. «Ненадійних» заарештовували, а будинки підривали. Коли 13 вересня нарешті прибули німці, цей очевидець не побачив людей із хлібом-сіллю, однак населення, відзначає він, «незасмучене, не боїться» і розглядає прибульців «дуже прихильно <...>. Німці саме розташувалися на обід 32

Випалена земля

і досить приязно частували дітей і настирливіших із-поміж дорослих ситною локшиною із січеним м’ясом». Вони також просто сміялися з місцевих, які займалися грабунком58. До Кривого Рогу після евакуації промислових машин надійшов наказ підірвати самі заводи. Однак робітники розпочали сидячий страйк, аби запобігти цьому, і лише інженери, які прибули з інших місць, зуміли все зруйнувати – в цьому випадку ствол шахти59. Однак часто знищення промислових об’єктів здійснювали без попередження. У Запоріжжі, одному з великих промислових міст нижньої течії Дніпра, робітники, котрі, за словами колишнього інженера, навмисно повільно працювали, розібрали більшу частину заводів на частини. Потім будівлі підірвали динамітом. Однак головний хлібозавод міста вибухнув без будь-якого попередження, викликавши загибель понад трьохсот його робітників: і чоловіків, і жінок. Розташовані неподалік великі хлібні крамниці вибухнули в той же час, а їх уламки вбили багатьох покупців, які стояли в чергах60. Знищення частини Дніпровської гідроелектростанції, або Дніпрогес, розташованої за десять кілометрів угору за течією від Запоріжжя, відбулося, коли війська Вермахту все ще перебували під Кривим Рогом – за 120 кілометрів звідти. Після обіду 17 серпня частини Червоної армії перебували на греблі та в низовині. Пополудні без попередження середину греблі висадили в повітря – через неї ринув нестримний потік, який знищував усіх і все на своєму шляху, зокрема тисячі коней і худоби, десятки кораблів та весь південний район Запоріжжя. За чутками, загинуло 20 тисяч солдатів. Місцеві органи влади пояснили передчасний вибух диверсією. Вочевидь, невеликий передовий німецький загін дістався острова Хортиця, що лежить лише за три кілометри від греблі. Двоє совєтських військових інженерів на греблі запанікували й натиснули кнопку61. Чимало громадян Дніпропетровська виглядали залякано і параноїдально боялися шпигунів. Оголошення на телеграфних стовпах застерігали, що тих, хто підбиратиме запаси, розстрілюватимуть62. Тут також у повітря без попередження висаджували будинки, а люди, які передчували голод, почали грабувати. Коли десятеро міліціонерів верхи прибули до їдальні на заводі імені Петровського, жінки, які там уже займалися грабунком, прогнали їх градом тарілок63. За словами бандерівського активіста, який прибув туди таємно, грабунок тривав після прибуття окупантів: «Населення в більшості разом із німцями ходило по маґазинах та вибирало, що кому потрібно. Німці їздили автами та забирали цінні речі, зокрема радія. Населення носило харчі. Діти тягнули 33

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

забавки. Зброєю та амуніцією ніхто не інтересувався (протилежно, як на західніх землях)»64. За словами іншого бандерівця, німці знищували радіоприймачі та били або розштовхували жінок і дітей, які траплялися їм на шляху. Все це відбувалося в той час, коли місто ще перебувало під обстрілом Червоної армії із лівого берега. Ця смертоносна стрілянина тривала ще цілих три місяці65. Грабунок аж ніяк не був рідкістю: його пережило кожне місто й містечко. Скажімо, до Житомира й Бердичева прибули сотні селянок, щоб знайти своїх чоловіків. Принагідно вони скористалися можливістю спустошити покинуті квартири, багато з яких належали євреям і комуністам66. Коли німці ввійшли в Кіровоград, тамтешній великий неевакуйований машинний завод «Червона зірка», на якому працювало 13 тисяч робітників, лежав у руїнах – вочевидь, розграбований протягом дня, поки в місті не було влади67. У південному місті Херсоні грабунок розпочався, коли в ньому ще перебували частини Червоної армії. Ці солдати не дозволили натовпові забрати борошно із підпаленого хлібозаводу, однак інші об’єкти вони не змогли «захистити». Один еміґрант залишив опис народного гніву, який супроводжував ці події: До цього часу покірні «советские граждане», а особливо жиди, яких лишилось дуже багато, кинулись на «социалистическое имущество». Громили, били, палили, грабували... П’яні люди вигукували, погрожували п’ястуком на Дніпро. Їм активно допомагали жінки: «Сволочі, кровопивці, грабували нас, визискували нас, а тепер ще й спалили все. Для чого вони тримали ті запаси, чому нам нічого не давали?!» «Сусідко, біжіть швидше в порт, там з одного магазину, який ще горить, тече розтоплене мило». «От гади, от паразити, скільки років не давали мила, а тут запалили...» І біжать люди по мило, по консерви, по різні речі, які були приховані по склепах, а люди обідрані й голодні чекали на сьогодняшній день, щоб усе було знищено. Сварка, бійка, лемент68.

Як і деінде, німці сповістили про свій прихід із вантажівки з гучномовцями, а місцеві жителі запропонували їм хліб і сіль69.

Падіння Києва Через символічне значення Києва Сталін наказав Червоній армії втримати його за будь-яку ціну. Численні оповіді й мемуари сучасників про події, які передували взяттю міста 19 вересня, супроводжували його й настали після нього, дають змогу досить докладно відтворити те, що відбувалося. По-перше, після радіозвернення Молотова 22 червня світломаскування стало обов’язковим. Кияни відразу вишикувалися в черги, яких не залишали цілими днями, аби 34

Падіння Києва

придбати будь-що, що можна було купити за гроші70. Тим часом, почасти у відповідь на повідомлення в совєтських новинах про шпигунів, розрослася шпигуноманія. Дівчата, які просто запитували дорогу, на кілька годин потрапляли за ґрати, як і біляві блакитноокі чоловіки, які скидалися на «німецьких»71. На Лук’янівці, щоб легше було ходити вночі, влада послала працівників намастити на хідниках вапняні смуги, які трохи світяться в темряві. Але про це не оголосили, і стривожені мешканці затримали чоловіка, що прийшов до дружини, яка працювала в їхньому кварталі. «Ось він, – кричали вони, – цей шпигун, який давав знаки ворожим літакам, куди слід скидати бомби. Так, це він, у синій сорочці». В тамтешній дільниці міліції черговий офіцер вигукнув: «Знову!» – перевірив якісь документи й відпустив чоловіка. Однак це не заспокоїло натовп: «Чи можна справді довіряти голові міліції? Тепер шпигуни всюди». Лише після того, як жінка, яка очолювала натовп – керівник будинку, – зробила кілька телефонних дзвінків, щоб перевірити інформацію, яку їм надали, група відпустила відвідувача72. Під час іншої спроби вгамувати неспокій працівники телефонної станції обійшли ту невелику кількість киян, які мали телефони, і позабирали апарати. Вони тричі приходили до оселі Федора Пігідо, коли його не було вдома, і сусіди ледве вмовили їх не виламувати двері73. Жменька людей, які мали бездротові радіоприймачі, отримали поштою наказ здати ці приймачі на «тимчасове зберігання», а також попередження, що ті, хто цього не зробить, матимуть «кримінальну відповідальність, відповідно до законів воєнного часу»74. Водночас дротові радіоприймачі (налаштовані лише на одну радіостанцію) та вуличні гучномовці розпочали кампанію проти бандерівців та їхнього львівського звернення. У цих передачах без угаву повторювали до самісінького кінця, що «Київ був, є і буде совєтським»75. Місто гуло від чуток. Від 2 липня НКВС контролював спалення урядових та інших документів, датованих до 1940 року, або маловажливих поточних справ. У результаті пішов чорний сніг. «Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям... – пригадував один очевидець. – Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї – місто під попелом»76. Цивільні громадяни також зліквідовували різні офіційні записи зі своєї ініціятиви. Зокрема, вчителі школи № 94 знищили списки імен і адрес школярів77. Радіозвернення Сталіна, трансльоване 3 липня, оживило київську еліту. Реакцією був масовий вихід населення, який тривав до останнього тижня перед німецькою окупацією. Багато мешканців панікувало, однак не всі, як пригадує 35

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

один киянин: «Командири, бундючно випинаючи груди, ходили, сповнені впевнености й удаваного героїзму. Накази вони віддавали з великим апломбом»78. 9 липня розпочалася мобілізація до армії, і міліція відвідувала чоловіків у них в оселях79. Мірою того, як наближалась німецька армія, фурґони совєтського Червоного Хреста почали привозити поранених із фронту, однак «частіше пролітали інші машини – півторатонки і тритонки, догори навантажені різним добром. Інколи серед пружинних матраців, дзеркальних шаф і скручених у товсті сувої килимів тулилися фікуси та пальми»80. Після арешту «ненадійних» елементів міста НКВС евакуював на схід – коли треба, то силою – тисячі письменників, інженерів, лікарів та аґрономів. Згідно з одними оцінками, загалом із Києва на схід було евакуйовано 197 підприємств. Деякі партійні активісти відверто заявляли, що ті, хто не піде в евакуацію, загинуть, бо їм не буде на що прожити. Однак у людей, які не належали до еліти, майже не було можливостей евакуюватися. Багато працівників низького ранґу, які намагалися евакуюватись, марно чекали на залізничній станції. Всі директори шкіл були членами партії, тож вони слушно передчували, що їхнє життя у великій небезпеці; на початку липня вони таки покинули місто, лишивши за спиною вчителів, багато з яких також були партійцями. Одна жінка, чийого чоловіка-комуніста розстріляли в 1930-х, обмірковувала втечу з міста, але її знайомий, котрий працював у НКВС, наполегливо відраджував її від цього: «Ви загинете. У вас немає засобів для того, щоб ви могли евакуюватися. По-друге: не такий страшний чорт, як його малюють. Не хвилюйтеся»81. У спогадах очевидців наведено непідтверджені історії про евакуацію дітей. За словами киянина, який згодом еміґрував, тисячі хлопчиків-школярів (і майже всіх чоловіків, що залишалися) забрали в піший перехід на схід, під час якого вони не отримували ні їжі, ні води. «Перехід тривав багато днів, і багато хто, особливо діти, вмирали й лишалися лежати на дорозі поряд із померлою від виснаження худобою. Кількасот дітей в останню перед падінням міста ніч, коли стала очевидною неможливість провести їх через [німецьке] оточення, загнали на мінне поле на Печерську за Лаврою, “щоб не віддати в руки ворога”»82. Одна українка, яка згодом прибула до міста із заходу, стверджує, що «кияни оповідали нам, в який спосіб більшовики евакуювали дітей. Забирали їх просто зі шкіл, не дозволивши попрощатись з родиною. Діти не знали навіть, куди їх повезуть». Деякі з них, мабуть, утекли, вистрибнувши через вікна83. На ранніх стадіях тисячі мішків борошна, цукру та солі скидали у Дніпро; велика кількість ліків та шкіри пропала в той же спосіб. Інші припаси було забруднено паливом, вилито на вулиці (олію) або злито в каналізацію (горілку й 36

Падіння Києва

спирт)84. Як на глум, чимало крамниць почали продавати товари, що їх вони не пропонували багато років, як-от перець; а за тиждень до падіння Києва на полицях знову раптово з’явилися навіть борошно, цукор та інші харчі85. Майже весь місяць, доки німецька Шоста армія оточувала Червону армію зі сходу, інші частини Вермахту стояли в очікуванні на захід від міста. У Києві не вистачало бомбосховищ, тож багато киян копали ями (по радіо було дано інструкції); парки й сади тепер виглядали, як оселі гігантських кротів86. Німці скинули з літаків листівки, у яких повідомляли, що вони не обстрілюватимуть місто. Це, вочевидь, переконало більшість людей, що в переховуванні немає сенсу. Поповзли чутки, нібито Гітлер був нащадком російської принцеси і цікавився російською архітектурою87. Натомість на населення поклали інші завдання, зокрема копання траншей та приєднання до армії. Міліція оточувала киян у чергах під крамницями і в кінотеатрах; щоб уникнути призову, багато чоловіків відрощували бороди, сподіваючись, що так вони виглядатимуть занадто старими, а багато навіть калічили себе. В останні тижні совєтської влади винищувальні батальйони розстрілювали на вулицях чоловіків, яких уважали підозрілими. Коли в останні дні перед падінням Києва всім чоловікам було наказано з’явитися, тисячі, в тому числі й молоді неозброєні дезертири з винищувальних батальйонів, сховалися у підвалах і шафах88. Уранці 18 вересня розпочався грабунок. Головними його об’єктами стали крамниці та склади: розбиваючи вікна, люди забирали із собою все, навіть посуд і меблі89. Згодом один очевидець розповів совєтським історикам, щó він спостерігав, коли його трамвай зупинився на розі перед пекарнею. Трамвай зупинився надовго, і тут він побачив, як натовп займався грабунком. «Звідти виходили запорошені борошном люди, несучи повні борошна мішки. Розгоралися пристрасті. Один штовхає другого, той відштовхує третього. Один кудись упав, другий кудись летить униз, падає. Мішки рвуться, борошно розсипається. Крик, гамір, лайка»90. Однак у Києві того дня майже не було паніки. Ірина Хорошунова, яка прихильно ставилася до совєтської системи, записала в щоденнику, що навіть 18 вересня вона не вірила, що Червона армія втратить місто. Люди виглядали «збентеженими» і «серйозними», писала вона, можливо, через те, що боялися нападів кримінальних злочинців. (На переконання загалу, злочинців було випущено за кілька днів до того.) Однак вона також бачила «багато веселих, усміхнених облич»91. Увечері в місті вибухнули чотири мости через Дніпро, нова електростанція на Подолі, водогінна башта і консервний завод; також динамі37

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

том у повітря було висаджено харчові склади й залізничну станцію. Вважаючи ці місця об’єктами військового значення, кияни особливо не гнівалися з цього приводу. Вони не знали, що на одному з підірваних мостів були солдати, які ні про що не підозрювали92. В парку проти університету залишилися совєтські снаряди; червоноармійці підірвали їх уночі93. Уранці 20 вересня, яке припало на п’ятницю, німецькі солдати увійшли в місто, ополудні вони вже підняли над дзвіницею Печерського монастиря прапор зі свастикою. Деякі мешканці міста з цієї нагоди прикрасили свої балкони квітами. СС навіть відзвітувало, що німці отримали «привітний прийом»94. Однак точніший опис залишив один німецький солдат у себе в щоденнику: «На вулицях стоїть здивоване населення. Воно досі не знає, як поводитися. Тут і там боязкі вітання. Всюди, де тільки зупиняються німецькі солдати, їх відразу оточує велика юрба, готова до дружніх послуг і допомоги». Пізніше він занотував: «У перші дні ми ще кілька разів помічали, як сильно українці боялися повернення більшовиків, а тому трималися від нас на відстані»95. Розповіді киян, які згодом еміґрували, підтверджують, що більшість мешканців виходили подивитися, але не робили будь-яких подальших кроків. Один мемуарист наголошував зацікавленість людей, які довгий час були відрізані від зовнішнього світу96. Інший подав картину змішаних почуттів, які проявилися в подіях, що відбувалися на головній вулиці – Хрещатику: «Солдати намагалися зав’язувати розмови й жартувати з публікою, яка лавами стояла на тротуарах. Майже всі споглядачі понуро мовчали, спостерігаючи за переможцями. Я відчував, що мій душевний стан зливається із загальним похмуро-вичікувальним, пригніченим настроєм юрби. Хтось зі споглядачів вигукнув ламаною [німецькою] мовою: «Хай живе переможна німецька армія!» На нього здивовано озирнулися, стенаючи плечима»97. Так само й Хорошунова побачила біля телеграфу, як кияни й німці просто розглядали одні одних. На її думку, серед них не панував якийсь певний настрій98. Колишній член Центральної Ради Української Народної Республіки революційних років, який багато натерпівся від совєтської влади, відчув надзвичайне полегшення: «Зникла влада сатани, і я став людиною. Я собі тоді подумав, який фатальний трагізм, коли громадянин бажає своїй державі поразки у війні»99. Однак інші не обов’язково відчували таку полегшу. На деяких вулицях настрій був відверто оптимістичний – можна було побачити танці, обійми й пиття; однак навіть тут більшість дорослих якийсь час не виходила з дому100. Анатолій Кузнєцов, якому тоді було дванадцять років і який жив на Куренівці, написав у своїх достовірних спогадах, що настрій був 38

Велика пожежа

щасливий почасти завдяки сонячній погоді. Його здивувало, що німці, які рухалися вулицею Фрунзе, посміхалися і сміялися, і що їхня піхота не крокувала, а їхала на вантажівках. «Тротуар швидко заповнювався, люди бігли зусібіч, і всі вони, як і ми, дивилися на цю армаду ошелешено, починали усміхатися німцям, а також і забалакувати з ними. А в німців, майже в усіх були книжечкирозмовники, вони гортали їх і кричали дівчатам на тротуарі: «Паненка, девушка! Болшовик – конец! Украйна!» «Україна», – сміючися, виправляли дівчата. «Йа, йа! У-край-їна! Ходіт гулят шпацірен бітте!» Дівчата захихотіли, ніяковіючи, і всі довкола підсміювались і усміхалися». Літні чоловіки й жінки хотіли запропонувати німцям хліб-сіль, але вони спізнилися. Серед тих, хто підніс хліб-сіль, були і єврейські ремісники101. За словами одного українцяантикомуніста, який також розповів, що сотні чоловіків призовного віку вийшли зі схованок, навіть «тротуари центральної вулиці Хрещатик заповнили тисячі святково одягнених киян. Багато жінок тримали в руках букети квітів, які вони кидали на прохожих солдатів і офіцерів. Спостерігався рідкісний в історії випадок, коли переможені раділи приходові переможців»102. В інших киян справді не було часу на зустріч німців: вони активно займалися грабунком, нишпорячи на руїнах підірваних складів. На Подолі вулиці, всіяні битим склом, були повні людей, які носили й перевозили різні речі. Німці фотографували це або приєднувались, але жодна група не звертала особливої уваги на іншу103. Коли стало зрозуміло, що німці зайняті своїми справами, грабунок тривав далі вночі та зранку – цього разу на Хрещатику. Спершу німці намагалися розганяти мародерів, але коли їм це не вдалося, вони долучилися до них104.

Велика пожежа Однією з причин, чому німецькі солдати прибули до міста усміхненими, було те, що в Києві не точилися бої. Мішки з піском, колючий дріт і протитанкові їжаки (виготовлені зі шматків рейок), якими совєтські органи загородили вулиці, було легко відсунути вбік. Окрім того, німці ввійшли у місто, яке залишилося фактично неушкодженим: хоча битви під час оточення завдали шкоди й призвели до жертв у навколишніх селах та київських передмістях (бомбардування аеропортів і літакобудівного заводу на Шулявці 22 червня), німецьке військове командування не вважало за потрібне обстрілювати саме місто з артилерії105. Однак їхнє вдоволення було недовгим. У день їхнього прибуття в місті загорілося кілька будинків, крамниць і складів, що їх загасили навколишні жителі. Наступного дня, 20 вересня, вибухнула міна в колишньому арсеналі біля Печерського монастиря, в результаті чого загинули німецькі артилерійські 39

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

3. Один із наслідків Сталінової політики випаленої землі: зруйнований пожежами центр Києва. Знімок зроблено, вірогідно, 5 жовтня 1941 року

офіцери та солдати, які там розквартирувалися. Почалися облави на євреїв. Німці перевіряли посвідчення особи, в яких була окрема графа «національність». Усі, кого ідентифікували як євреїв, наражалися на велику небезпеку. Поповзли чутки, що їх, можливо, спровокували німці, що в поразці Червоної армії винні євреї106. Через чотири дні, 24 вересня, тисячі киян терпляче стояли в черзі на Хрещатику107. Вони виконували наказ зареєструватися в німецькій комендатурі, що розмістилася в колишньому готелі на вулиці Прорізній, 1 (яка тоді ще називалася вулицею Свердлова), та здати всі мисливські рушниці, протигази й радіоприймачі (багато яких вони награбували зі складів НКВС попереднього дня) в колишній іграшковій крамниці «Дитячий світ» на вулиці Прорізній, 2. Близько другої години по обіді вибухнула міна на першому поверсі іграшкової крамниці, після чого ще гучніше здетонувала вибухівка на третьому поверсі того ж будинку, вибухова хвиля якої викинула німців із машин, на яких 40

Велика пожежа

вони проїжджали попри будинок, кинула дах будівлі на натовп і спричинила величезну пожежу. Від вибуху та стихійної паніки загинули і німці, і кияни. Через п’ятнадцять хвилин іще один вибух зруйнував «Ґранд-готель», де було розташовано головний німецький штаб, убивши німців, що перебували всередині. За кілька хвилин вибухнув Пасаж, і ще кілька вибухів зруйнували готель «Континенталь» на сусідній вулиці Карла Маркса. Крім руйнувань і жертв, вибух також спричинився до звільнення понад трьохсот євреїв, переважно сіробородих чоловіків, яких тримали в одному з кінотеатрів: їхні вартові втекли108. Увесь вечір і ніч щокілька хвилин на вулиці Прорізній і на Хрещатику один за одним відбувалися вибухи. Так виявився детальний план НКВС знищити увесь центр міста. До приходу німців НКВС і військові інженери вміло розмістили під покровом ночі та під приводом підготування бомбосховищ міни, які мали вибухнути через різні інтервали часу. В деяких квартирах навіть установили легко помітні приманки, тоді як реальні бомби було прикрито шпалерами та приєднано до вмикачів світла. Совєтські підпільники поширювали пожежі, викликані вибухами, розкидаючи пляшки із запалювальною рідиною109. Боротьбу з вогнем ускладнював сильний вітер і брак води. На третій день з іншого міста привезли величезний пожежний шланґ, і розпочалося закачування води з Дніпра, однак гурт підлітків перерізав його. Їх застрелили на місці, а їхні тіла пролежали там два дні. Вермахт замовив спеціяльний німецький пожежний потяг, однак він не міг дістатися до Києва. На четвертий день пожеж бриґада міських пожежників повернулася з евакуації і приєдналася до боротьби з вогнем, у якій тоді брало участь багато киян110. Намагаючись посилити пильність населення, німці розстрілювали мешканців будинків, розташованих поряд із тими, де вибухали міни, а згодом і самі підірвали будинки, але жоден захід не дав належного ефекту. Загалом, як стверджує одне джерело, німці втратили близько двохсот осіб під час вибухів та боротьби з пожежами111. Хрещатик було відгороджено, а гучномовці та солдати, що ходили від дверей до дверей, наказували мешканцям прилеглих вулиць залишити будинки. В результаті від 10 до 25 тисяч осіб втратили житло і провели тиждень на вулицях, площах і в парку на Володимирській гірці – випробування, якого багато літніх людей не витримали. Згодом тим киянам, чиї квартири обшукали й усе з них винесли, дозволили повернутися112. Полум’я поглинуло десь один квадратний кілометр, і майже впродовж тижня ночі як такої фактично не було. Вдома кияни ніколи не знімали одяг, щоб можна було швидко втекти; на перехрестях люди ставили ікони й молилися. Велика чорна хмара висіла над містом113. 41

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

Кияни охоче допомагали знаходити нові міни, скажімо, в Музеї Лєніна114. Особливу активність у цьому плані продемонстрував один звільнений військовополонений, що представився як інженер, якого змусили закласти міни в дванадцять будинків115. Загалом німці виявили і знешкодили аж 670 мін, зокрема в Оперному театрі (одну тонну вибухівки), в колишньому будинку Центральної Ради (три тонни), в Будинку Червоної армії (дев’ять тонн), у Держбанку та в будинках ЦК республіканської Комуністичної партії та НКВС116. Офіцер військової розвідки, який написав достовірні спогади про Україну, австрійський славіст Ганс Кох розповів чужоземним журналістам, що 100 тисяч тонн вибухівки було знайдено під Успенським собором Києво-Печерського монастиря ХІІІ сторіччя. (Однак він перебільшив, коли заявив, а також написав, що німці знешкодили понад десять тисяч мін117.) Німці, звісно, запобігли багатьом вибухам. Характерно, що совєтських мін не виявилося в Маріїнському (царському) палаці та в престижному районі Києва Липки118. Наприкінці жовтня колишні будинки Думи та Верховної Ради також вибухнули; німці не пустили пожежну бриґаду гасити другу з цих споруд119. І кияни, і німці лютували. Якби тільки ми сприйняли всерйоз чутки про міни, що кружляли ще до прибуття німців, – так тепер говорили самі кияни120. Уже в перший день пожеж розлючений натовп почав шукати винуватців, здаючи багато невинних людей новій владі, яка їх розстрілювала. У той же час розпочалися домашні обшуки. Заарештовували сотні євреїв, а також аґентів НКВС, чиновників і партизанів. Група есесівців, яка шукали євреїв, відверто заявила, увійшовши в одну установу, що «всіх євреїв слід розстріляти!»121. Іґноруючи те, що серед жертв пожеж були і євреї, поголос здебільшого звалював вину лише на євреїв. Наприклад, говорили, нібито єврей приніс радіоприймач, у який було вмонтовано бомбу. Такі чутки поширювалися тим швидше, що багато киян боялися страшної помсти німців і хотіли знайти «цапа-відбувайла»122. Тривожна атмосфера сягнула апогею в неділю 28 вересня, коли новопри значена «українська міліція» розвішала великі оголошення по всьому місту із текстом російською, українською та німецькою мовами123. На цих плакатах, які не мали підпису, наказувалося, щоб зранку в понеділок 29 вересня до восьмої години всі євреї «міста Києва і околиць» з’явилися «при вул. Мельника – Доктерівській (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше». Таких вулиць насправді не існувало – нацисти мали на увазі вулиці Мельникова й Дегтярівську. В найдовшому тексті, написаному російською, євреїв називали «жидами» і застерігали, що тих, хто не послухається 42

Велика пожежа

наказу, «буде розстріляно». Тих, хто грабуватиме квартири євреїв, було далі в тексті, також буде розстріляно124. Євреї і неєвреї погоджувалися в одному: що до наказу спричинилися вибухи й пожежі. Друг Федора Пігідо п. Райзман сказав: «Це справа «єтих босяков» [тобто більшовиків. – К. Б.] <...>. Це вони вирішили зробити нам, саме нам – жидам – останню “ґадость”. Не будь цих жахливих вибухів, німці нас не зачепили б...»125. Цього разу СС і, можливо, українська міліція поширили чутки, що євреїв зберуть у ґетах і змусять працювати. Оскільки призначений пункт збору був неподалік від товарної залізничної станції, багато євреїв, схоже, гадали, що їх відправлять у концентраційний табір на території Райху. Ходили альтернативні чутки, буцімто німці обміняють євреїв на німецьких військовополонених126. Однак у ніч перед зібранням багато євреїв наклали на себе руки. Інші відверто заявляли, що на них чекає смерть. Одна українка почула розмову своїх сусідів-євреїв, які збиралися виходити: «Хаїме, для чого ти береш ту подушку, ми ж ідемо на смерть?» Чоловіки-караїми, згідно з пізнішими чутками, всю ніч молилися у своїй синагозі, а наступного ранку говорили всім готуватися до смерти127. В наймасовішому нацистському, влаштованому за один раз, розстрілі євреїв на совєтських територіях було замордовано всіх, хто зібрався на розі двох зазначених вулиць. Масове вбивство відбулося вниз по дорозі в Бабиному яру – урочищі на західних околицях Києва. На кінець дня 30 вересня не менше ніж 33771 єврея було вбито під час винищення у «відплату», що його ухвалили СС, німецька поліція та Шоста армія. Можливо, нацистські дані не враховують неєврейських чоловіків/дружин та інших родичів, які загинули того дня разом із євреями128. Події, що відбувалися протягом тижнів або місяців до німецької окупації совєтських територій, продемонстрували, що режим, який відступав, не довіряв своїм громадянам, які вислизали з-під його контролю, і не турбувався про них. Від самого початку Сталін і його поплічники обманювали населення про справжній стан справ на фронті, чинили звірства і здійснювали політику випаленої землі. Водночас місцева еліта, на відміну від звичайного населення, була поінформована і мала доступ до транспортних засобів, тож вона почала втечу на схід. Із «західного» погляду, совєтська влада поводилася не як свій уряд, а як завойовник, який мусив відступити. До речі, політика випаленої землі, що передбачала руйнування міст, була поверненням у царистські часи: коли Наполеон 1812 року ввійшов у Москву, козаки підпалили її, а французький імператор невдовзі опинився у зрівняному із землею місті, вже зовсім не придат43

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ

ному для життя. Є свідчення, що якби 1941 року німці взяли й Москву, Сталін теж спробував би зруйнувати її принаймні не менше, ніж столицю України129. Однак реакція пересічних людей на падіння режиму, під яким вони жили, була, мабуть, безпрецедентною в історії европейських воєн. З одного боку, шпигуноманія, яка бушувала в містах, була, либонь, сильнішою, ніж у будьякій іншій країні, котра зазнавала німецького вторгнення. Із другого боку, більшість селян, вочевидь, були раді, хоча й стримані. Своєю чергою, багато (можливо, більшість) призваних солдатів не хотіли битися; 1941 року вони не бачили нічого гідного того, щоб ризикувати за нього життям. Після двадцяти п’яти років ізольованости від зовнішнього світу й постійного обману з боку державних ЗМІ вони не очікували, що в умовах нацистського режиму їхнє життя опиниться під загрозою. Нарешті, поширений грабунок під час відступу совєтської армії був виявом не браку цивілізації в темних мас, як гадали багато інтелектуалів, а майже раціональною поведінкою під час насильницького краху економіки, в якій не було приватної власности. Для багатьох совєтських громадян грабунок був необхідний, щоб уникнути голодної смерти; крім того, у них було відчуття, і в містах, і на селі, що вони мають право грабувати. Зрештою, хіба не совєтська влада знищила запаси, які можна було роздати? Коли місцевий очевидець запитав киян, чому вони грабують, вони крикнули на нього: «Вони достатньо дерли з нас! Візьмемо тепер у них хоча б те, що можна! Однаково все це – наше, наші піт і кров!»130. Ці бідні жертви визиску не вважали себе крадіями. Навпаки, вони були переконані, що забирають те, що за правом належало їм.

2 Райхскомісаріят Україна

затяжних монологах, які Гітлер виголошував за столом у своїх воєнних ставках: «Вольфшанце» у Східній Прусії та «Вервольф» в Україні за вісім кілометрів від Вінниці, – він любив розводитися про свою огиду до всіх слов’ян. Він хотів, аби Німеччина керувала своїми східними колоніями, як, на його думку, Британія керувала Індією. Німці не повинні допускати слов’ян до освіти, якої ті, звісно, й самі не бажають. Якщо навчити українців читати, вони від цього лише стануть «напівосвіченими», а отже, невдоволеними й анархічними. Про університет у Києві не могло бути й мови, і німці не повинні «дозволяти будь-яких видань». Усе, що фюрер міг дозволити, – це музика для мас і релігійне життя, розділене на різні конфесії, через що ним легко було керувати. Втім, від українців та інших неросіян все-таки може бути користь: вони працюватимуть і забезпечуватимуть Україні роль «житниці»1. Гітлер пом’якшив свою зневагу влітку 1942 року, коли відвідав групу армій «Південь» під Полтавою і побачив українок із білявим волоссям і блакитними очима. Він дійшов висновку, що це були риси германських ґотів, які замешкували цей реґіон у ІV сторіччі2. Однак він так і не змінив своєї ненависти до «східних» міст, що їх він усі охрестив «російськими». На його думку, ці міста були розплідниками більшовизму й російськости, із яких більшовики прибрали всі культурні цінності. Німці ні за яких обставин не повинні селитися там; краще жити в казармах за межами міст. Під час початкового наступу він вирішив, що німецьким збройним силам слід зруйнувати найбільші «російські» міста. 8 липня 1941 року начальник Генерального штабу Франц Гальдер занотував у себе в щоденнику, що Гітлер хотів зрівняти Петербурґ та Москву із землею за допомоги авіянальотів, щоб «там не залишилося людей, яких доведеться годувати взимку». Гітлер провіщав «національну катастрофу, яка позбавить більшовиків і Московщину їхніх центрів»3. Через два місяці, 18 вересня, Гітлерів секретар підсумував погляди фюрера: «Руйнування головних російських міст – це передумова вічности нашої влади над Росією»4. Ввечері 45

2. Райхскомісаріят Україна

17 жовтня після напучувального пояснення високопоставленим нацистам важливости будівництва автомаґістралей на «сході» Гітлер сказав: «Жоден німець не повинен входити в російські міста, зокрема й у великі, навіть якщо вони переживуть війну. Петербурґ і Москва не повинні пережити в будь-якому разі. Хай вони й далі животіють у своєму лайні вздовж автомаґістралей!»5. Інше тогочасне джерело цитує ще різкішу заяву: «Ми не будемо вступати в російські міста; хай вони вимруть». І ніяких докорів, додавав Гітлер, адже «ми їмо канадську пшеницю, не переймаючись долею індіянців»6.

Ерих Кох, райхскомісар України 16 липня 1941 року, коли не минуло й місяця від початку вторгнення на територію Совєтського Союзу, Гітлер призначив завзятого нациста Ериха Коха райхскомісаром України, котрий мав підлягати райхміністерству окупованих східних територій на чолі з Альфредом Розенберґом7. Нацистська адміністративна одиниця, якою керуватимуть Кох та його підлеглі – Райхскомісаріят Україна, – з’явилась у територіяльних межах Волині й Правобережжя шість тижнів по тому – 1 вересня. 20 жовтня і 15 листопада її було розширено далі на схід від річок Горинь і Случ, на північ від річки Південний Буг та вгору за течією Дніпра. На початку 1942 року, згідно з оцінками нацистської адміністрації, близько 15 мільйонів осіб мешкали на території Райхскомісаріяту8. На півночі він межував зі значно меншим за розміром Райхскомісаріятом Остлянд, а на північному заході – із дистриктом Білосток, який фактично, хоч і не на папері, входив до складу провінції Східна Прусія, в якій Ерих Кох був «ґауляйтером», тобто нацистським адміністратором. Кох віддавав перевагу своїй посаді в Кеніґсберґу, де він підпорядковувався самому лише Гітлерові, і впродовж усієї війни провів, либонь, менше ніж шість місяців в Україні; та навіть перебуваючи тут, він вимагав, щоб у звертаннях його називали «ґауляйтером»9. Останнє територіяльне розширення Райхскомісаріяту, цього разу на інший берег Дніпра, відбулося 1 вересня 1942 року. В його результаті до Райхскомісаріяту було приєднано частини п’яти лівобережних совєтських областей (Київської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Миколаївської)10. У такий спосіб Райхскомісаріят Україна охопив близько 340 тисяч квадратних кілометрів. Згідно з оцінками Вермахту, до його прибуття і до відступу Червоної армії територію Райхскомісаріяту в його остаточних найбільших кордонах заселяло 20–25 мільйонів жителів. Якщо ж говорити про офіційний облік населення в часи існування Райхскомісаріяту, то нацисти провели один перепис станом на 1 січня 1943 року: вони нара46

Ерих Кох, райхскомісар України

хували 16910008 мешканців11. Найгустіше населеною в Райхскомісаріяті була Київщина в центрі, історичний край Поділля на південному заході та Дніпропетровщина біля вигину Дніпра. Щоби забезпечити стабільне постачання деревини й ефективне залізничне та водне сполучення, до його складу від самого початку було приєднано білоруське Полісся: велику територію на північ від річки Прип’ять із лісами, болотами, містом Брест-Литовськ та дрібнішими містами Пінськом і Мозирем12. Нацисти планували розширити Райхскомісаріят Україна аж до Волги, щоб він обіймав і місто Сталінград, однак багато реґіонів совєтської України (в її кордонах до 1939 року) залишилися за його межами. Серед них були колишні Чернігівська, Сумська і Харківська області на північному сході та індустріяльний і густонаселений Донбас на сході, які залишалися у віданні німецької військової адміністрації як частини оперативного тилу групи армій «Південь», як і Крим (повний контроль над яким німецька армія здобула лише через рік). Східна Галичина, що раніше входила до складу Польщі й мала переважно українське населення, також залишилася за межами Райхскомісаріяту: 1 серпня 1941 року вона стала дистриктом у межах адміністративної одиниці, пізніше названої Генерал-губернаторством. Союзник Німеччини Румунія отримала назад північну Буковину й південну Бесарабію, що їх Совєтський Союз анексував 1940 року, а також здобула значну частину інших українських земель на захід від річки Південний Буг (нинішній еквівалент більшої частини Одеської области, півдня Вінницької области й західної смуги Миколаївської области). Румунія з’єднала всі ці території в свій найбільший територіяльний набуток – Трансністрію. Райхскомісарові Коху було за сорок, і він належав до дещо лівіших нацистів: якби він не зустрів фюрера, сказав він якось, то став би ревнителем комунізму. Вже будучи членом нацистської партії, він 1934 року видав книжку «Будівництво на сході», в якій вихваляв совєтську державу. Все-таки від самого початку Кох був жорстоким райхскомісаром, чим він пишався. Якось він зауважив: «Якщо мені трапиться українець, гідний сидіти за одним столом зі мною, я його застрелю»13. Один його шанувальник чув промову Коха і назвав її «не говорінням, а биттям». Кох сказав своїм підлеглим, що очікує від них «жорсткого й безкомпромісного» підходу до населення із «постійною загрозою і використанням покарань і відплат, навіть якщо на це немає безпосередніх підстав»14. Він наказав членам свого штабу та генеральним комісарам ніколи не зустрічатися з українцями15. 18 вересня 1941 року в «Вольфшанце» він висловив побажання, як занотував Гітлерів секретар, «розгромити українську промисловість, а пролетаріят вигнати назад на село», додавши для пе47

2. Райхскомісаріят Україна

4. Мартин Борман (крайній ліворуч), голова канцелярії нацистської партії, Адольф Гітлер (ліворуч) та один із помічників фюрера (крайній праворуч) слухають Ериха Коха, райхскомісара України, у ставці «Вервольф», що на північ від Вінниці. Літо 1942 року

реконливости, що українські націоналісти причетні до вбивства німецького військового командувача сателітної української держави в 1918 році (що не відповідало дійсності)16. Жорстокість Коха проявилася вже в першому його публічному зверненні «До населення України!», з яким він виступив 25 грудня 1941 року. Хоча совєтська система вже не повернеться, говорив він, війну ще не закінчено, бо Британія – причина цієї війни – і далі билася. Населення України – він не згадував про українців або інші національності – повинно працювати й замовкнути: «Не балачки й розговори можуть тепер помогти, але тільки готовність кожного зокрема віддати до [нашої] розпорядимости всі свої сили. Для неробів і пльоткарів нема тепер місця. Всі сили краю належать боротьбі проти ворогів людства, добробуту й щастя! Оцінюватиму кожного лише по цьому, в якій мірі 48

Німці та їхні помічники

він діловито допомагає відбудові цього краю. Кожен із Вас матиме змогу жити в своїй вірі й поглядах і бути щасливим. Лише пильністю й працею, найвищою продукцією й чином, найкращою управою землі, зразковою годівлею поголів’я вашої худоби докажете свою волю до будови нового щасливого часу». Опір буде покарано «безжальною строгістю закону... Ми покараємо кожного неробу й порушника миру»17.

Німці та їхні помічники Райхскомісаріят Україна поділявся на шість генеральних округів (Generalbezirke), що їх очолювали генеральні комісари: «Волинь-Поділля» під орудою оберґрупенфюрера СА Гайнриха Шене з центром у Луцьку; «Житомир» на чолі з президентом урядової управи Куртом Клємом, а від 1942 року – під орудою бриґадефюрера СС Ернста Ляйзера; «Київ» під командою ґауамтсляйтера Вальдемара Маґунії; «Миколаїв» під керівництвом оберґрупенфюрера НСФК Евальда Опермана; «Дніпропетровськ» під проводом обербефельсгабера НСДАП Кляуса Зельцнера і «Крим» на чолі з ґауляйтером Альфредом Фравенфельдом із центром у Мелітополі. Генеральний округ Крим представлений був лише «напівокругом» Таврія, що не охоплював власне Криму18. Генеральні округи поділялися на ґебіти (або окрýги), якими керували їхні ґебітскомісари (вже згадані генеральні округи складалися відповідно із 25, 26, 24, 13, 15 і 5 таких ґебітів). Від совєтських областей не залишилося й сліду. П’ять найбільших міст Райхскомісаріяту: Київ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя і Кам’янське (довоєнний Дніпродзержинськ), – мали окремий статус і перебували у віданні штадткомісарів19. Осідком Коха стало волинське місто Рівне, в якому впродовж першого року оселилося близько восьмисот німців. Від середини 1942 року Кох розпустив більшість із них, тож на березень 1943 року там залишалося 252 німці. У штаб-квартирі генерального комісара зазвичай працювала десь сотня німців, а більшість ґебітскомісарів мали в розпорядженні двох-трьох помічників німецького походження20. Тож загалом не так-то й багато чоловіків у жовтуватокоричневих уніформах були під рукою, і так було постійно через принцип не призначати на такі посади угорців, румунів або інших військових союзників. Значну проблему для нацистів становило кепське сполучення. Кохова штабквартира навіть ніколи не мала телефонного сполучення із генеральними комісарами в Миколаєві, Дніпропетровську й Мелітополі21. Ґебіти складались із 2–12 районів, які збігалися з колишніми совєтськими районами. 29 липня 1941 року німецька армія заборонила призначати корін49

2. Райхскомісаріят Україна

5. Резиденція ґебітскомісара в Олександрії, Південна Україна, 1942 рік

них мешканців на адміністративні посади вищі від цього рівня22. Як наслідок, так звана «українська допоміжна адміністрація», як її називали загалом, могла складатися лише з посадовців районової управи або міської, містечкової чи сільської управ, що їх завжди очолювали чоловіки – голови районів, міські бурґомістри та сільські старости23. Головними законними джерелами прибутку для допоміжної адміністрації були податки на торгівлю та плата за послуги24. Голови районів і бурґомістри великих міст могли накладати штрафи до 200 рублів або, від липня 1942 року, карбованців Райхскомісаріяту (ця сума в обох валютах дорівнювала 20 райхсмаркам), або два тижні примусової праці чи ув’язнення25. Офіційно голови районів займалися лише лісокористуванням, постачанням деревини та фінансовими податками. Ландвіртшафтсфюрери, або ландвір50

Німці та їхні помічники

ти, німецькі сільськогосподарські управлінці з офіцерськими чинами, підпорядковані господарським управам, наглядали за всіма сільськогосподарськими справами, навіть на рівні сіл, хоча тут їм допомагали місцеві аґрономи, чиї вміння приємно вразили німців26. Місцеве населення називало ландвіртів «комeндантами». Вони пересувалися на легких возах і мали багато роботи: пересічний ландвірт наглядав за 108 колгоспами, до того ж маючи інші завдання, які йому спускали ґебітскомісари. Майже всі вони були переконані, що колективне сільське господарство продуктивніше за приватне, і ставили уявні потреби Німеччини та свої вище, ніж потреби місцевого населення27. Ландвірти й господарські управи були частиною військової організації, що називалася Господарською інспекцією «Південь» і була підрозділом Господарського штабу «Схід» – відомства із резиденцією в Берліні, яке мало погано окреслену сферу повноважень. У зв’язку із запровадженням цивільної нацистської адміністрації південна господарська інспекція перемістилася далі на схід, але управи залишилися на місці; тепер їх було перейменовано на збройні управи. Вермахт зберіг за собою на території Райхскомісаріяту власну систему постачання провізії, спеціяльного коменданта, верховне польове командування (в Києві), польові та місцеві команди (в містах і районних центрах), а також таємну польову поліцію, яка наглядала і за представниками Вермахту, і за корінним населенням28. Господарський штаб «Схід» домінував у «східній» економіці, однак незалежні приватні німецькі корпорації також прибули в Україну: сільськогосподарське Центральне торговельне товариство «Схід» (ZHO) та всілякі промислові «представництва», як-от Гірничо-металурґійне товариство «Схід», котре сягнуло вигину Дніпра та Донбасу. Приватні фірми наймали тисячі корінних мешканців, а також голандських та інших чужоземних будівельних працівників і ремісників29. Нацистський терор у центральній Україні був передовсім справою рук двох підрозділів СС: Головного управління імперської безпеки та поліції порядку. В Україні Головне управління представляли ґестапо (таємна поліція) та СД (служба безпеки), а також дві «айнзацгрупи», або «оперативні групи» (котрі, своєю чергою, також поділялися на підрозділи). Айнзацгрупи відразу почали масово винищувати євреїв, ромів, психічно хворих, реальних і уявних партизанів та інших «підозрілих» осіб30. Ці есесівські служби, здебільшого не СД, а поліція безпеки, тут і далі, залежно від контексту, називатимемо поліцією безпеки або СД. Корінне населення і прибулі активісти ОУН організували загони міліції, однак нацисти спершу провели чистку в них, а потім інтеґрували їх у поліцію порядку Райхскомісаріяту, до складу якої входили і німці. Головний 51

2. Райхскомісаріят Україна

командувач СС і поліції, як і його колеґа з айнзацгрупи, осів у Києві (спершу в Рівному) і також керував в оперативному тилі групи армій «Південь»31. Кожен генеральний округ також мав свого керівника СС і поліції. Формально керівник української поліції Ганс-Адольф Прютцман був підзвітний не тільки керівникові СС Гайнриху Гімлеру в Берліні, а й Кохові та його генеральним комісарам; фактично міжособистісна ворожнеча часто ускладнювала ці відносини. П’ять міських комісаріятів мали своїх керівників СС і поліції, хоча для Коха й Розенберґа ті були небажаними32. Ненімецьких членів поліції порядку називали збірною назвою «шутц маншафт» – часто просто «шума», і до їх складу входили також пожежники. Найбільшу категорію серед них складали закриті частини, яких у червні 1942 року нараховували тридцять шість батальйонів33. Більшу частину персоналу «шума» складали українці – часто зі східної Галичини, північної Буковини та Підкарпатської Русі, але до її складу входили й росіяни та представники інших національностей. Новобранцям 1942 року було здебільшого 17–21 років. Усі працівники «шума» перебували на утриманні місцевої адміністрації. Попервах вони не носили уніформи, а лише жовто-блакитні нарукавні пов’язки із написом «Schutzmann». Із собою вони мали палиці, а в особливих випадках – рушниці або пістолети. Упродовж політичного вишколу їх учили, серед іншого, що «жида потрібно знищити»34. Хоча в цій книжці я використовуватиму тільки термін «шума» або допоміжна поліція, міська «шума» формально називалася охоронною поліцією (Schutzpolizei), а сільська – жандармерією (Gendarmerie). Станом на кінець листопада 1942 року в містах було близько 8700 працівників «шума» і 2800 німецьких поліцаїв (співвідношення між ними становило 3/1), а на селі – 42600 «шума» і 3700 німецьких поліцаїв (співвідношення 11/1)35. Однак під юрисдикцію Коха прибули й інші «шума»: вісім «латвійських», три «литовських», три «козацьких» і два «українських» батальйони; етнічні німецькі, естонські, узбецькі, азербайджанські та центральноазійські частини; і, в західній Волині від початку 1943 року, – «польський» батальйон36. Від початку були також батальйони, які складалися винятково з німців із Райху. Ці поліцаї з Райху вбили навіть більше людей, ніж айнзацгрупи. Нарешті, була ще служба порядку з-поміж мешканців єврейських ґет і табірна поліція, набрана з в’язнів самих таборів. Не диво, що пересічний люд не вживав усіх цих різних назв. Говорячи без розбору про німців, чиїм завданням було заарештовувати і, мабуть, убивати людей, населення вживало стандартний термін «ґестапо», тоді як загальновживаною назвою для «шума» було «поліцаї». 52

Нацистська бюрократія та її етос

Поряд із СС та поліцією для корінного населення також було створено судову систему. В травні 1942 року всім місцевим юристам наказали повернутися до своєї професійної діяльности. Більшість районів мали одного суддю для цивільних справ – шліхтера, або мирового суддю, – за яким наглядав його начальник із корінних мешканців на рівні ґебіта. Водночас існувала посада судді з кримінальних справ – шефена, котрий часто був тією самою особою, що й мировий суддя, – він міг засуджувати до двох років ув’язнення або до штрафу в десять тисяч карбованців (одна тисяча райхсмарок). Як і у випадку з покараннями, до яких засуджували голови районів і бурґомістри, проти цих покарань не можна було подавати апеляцію. Платню мировим і кримінальним суддям виплачувала районова адміністрація, але комісари тримали їх під прискіпливим наглядом, зокрема шефенів, і застерігали за собою право самим розв’язувати кримінальні справи. Корінні мешканці могли також опинитися у воєнних трибуналах або в судах СС чи поліції37.

Нацистська бюрократія та її етос Погляди істориків дуже розходяться щодо того, наскільки адміністрація головних колоній нацистської Німеччини – Райхскомісаріяту Україна та Райхскомісаріяту Остлянд – була дієвою. Одні історики стверджують, що всередині німецької цивільної бюрократії часто точилися усобиці; до того ж ситуацію ускладнювали некомпетентність і значно менші повноваження, ніж у всемогутньої СС38. Один історик наголошував руйнівну роль повсякденного насильства, котре майже як метафізична сила затягувало німців і ненімців, спричиняючи цілковитий безлад («атомізацію») – фактично колапс суспільства як такого39. Натомість інший історик доводить, що німецькі відомства злагоджено співпрацювали, зокрема на локальному рівні, заперечує, що більшість цивільних німців були некомпетентні, і не вважає керовану нацистами Білорусь ні безладною, ні відданою на поталу СС. Згідно з таким трактуванням, нацистський режим там був надзвичайно добре скоординований, цілеспрямований і дієвий. Цей історик відкидає термін «расова війна на винищення», яким деякі історики характеризували події на «сході», що його окупували нацисти, позаяк німецькі владні органи хвилювало багато інших речей, окрім убивств, передусім економічна скрута40. Замість докладно вивчати нацистський процес ухвалення рішень і, можливо, пристати до одного з таборів цієї дискусії – прибічників теорії керованого СС безладу та прихильників погляду про дієвий злочинний режим, – ми в цій книжці подивимося на події з позиції тих, на кого вони були спрямовані. Однак чита53

2. Райхскомісаріят Україна

чам слід пам’ятати про етос «життєвого простору» (Lebensraum), який лежав ув основі того, що діялося. Для нацистів життєвий простір на совєтських територіях означав дві речі: простір, на який можуть прибувати (добровільно або примусово) расово вищі німці, щоб створювати тут квітучі німецькі рільничі громади, та простір, де жили ненімці, силами яких можна було експлуатувати місцеві природні ресурси. Звісно, не варто спрощено абсолютизувати роль расизму або ідеології в поясненні злочинної поведінки німців, однак, подаючи економічну скруту як чинник, який завжди мав однакове значення, можна потрапити в іншу пастку. Врешті-решт, кризи та скрути часто-густо мають більшою мірою уявний, ніж реальний характер, а що змушує людей вірити в них – то це якщо не ідеологія, так щонайменше етос або світогляд. У цій книжці я доводитиму, що економічні кризи та скрута в Райхскомісаріяті Україна зазвичай були більшою мірою позірними, ніж реальними. На цих родючих землях сільськогосподарські умови ніколи не були непоборно поганими, а німці рідко стикалися тут із проблемами в постачанні провізії. Тож із однієї дивізії Вермахту, що перебувала в районі Києва, в грудні 1941 року звітували, що «картоплі та свіжих овочів можна удосталь дістати в цих краях»41. Навколо було достатньо харчів, щоб урятувати життя тисяч «російських» військовополонених, тож саме расистський етос, а не економічна скрута або інші обставини спонукали їхніх поневолювачів створити для них умови штучного голоду. У межах юрисдикції Коха плани німецького заселення території набрали форми примусової «консолідації» місцевих етнічних німців та, в непрямий спосіб, закликів нацистських лідерів до своїх підлеглих «підготувати» землі, де могли би заселитися німці, негайно вигубивши їх ненімецьке населення. Доля першої цільової групи, яку нацисти називали «фольксдойче», тобто «народними німцями», була в руках Гімлера, який керував не тільки СС, а й райхсміністерством у справі зміцнення німецькости. Спочатку тридцять загонів СС узяли на себе владу в селах, де переважали етнічні німці, і винищили або вигнали всіх євреїв або слов’ян, які там іще залишалися. Вони зорганізували етнічних німецьких чоловіків у підрозділи поліції, які брали участь у Голокості, заарештовуючи і конвоюючи євреїв (і, мабуть, ромів), виконуючи роль перекладачів біля ям для розстрілів і засипаючи тіла. Проте чимало етнічних німців також загинуло, відповідно до інструкцій Розенберґового Міністерства у справах сходу щодо «зіпсованих елементів»42. У липні й серпні 1942 року Гімлер повідомив своїм нацистським колеґам, що він планує «переселити» і зосередити етнічних німців біля Житомира, Рівного та Вінниці (із загальної кількости 20 тисяч у генеральному окру54

Нацистська бюрократія та її етос

зі Миколаїв) та біля Запоріжжя й Дніпропетровська в ґебітах Гальбштадт і Хортиця (ось так долучивши до тамтешніх менонітів населення криворізького реґіону). Гімлер говорив, що через двадцять років на перетинах автодоріг і залізниць лежатимуть суто німецькі міста, в кожному з яких житиме щонайменше 20 тисяч осіб, а оточуватимуть їх зусібіч чисто німецькі села43. Здійснення цих планів розпочалося пізньої осені 1942 року, коли німецька влада депортувала українських селян, які мешкали на південь від Житомира, на Лівобережжя, оселивши на їх місці етнічних німців із неродючих північніших територій – селян, які виглядали як українці, але говорили німецькою мовою. Обидві групи переселенців було попереджено за декілька годин до початку переміщення. До кінця року з’явився новий ґебіт Геґевальд площею 481 км2, який замешкували 8 тисяч осіб44. Указом Коха від 15 вересня 1942 року етнічним німцям було передано в користування – але не власність – землю й будинки, рівнозначні з тими, власниками яких вони були багато років тому – станом на 1 січня 1914 року. Новини про подвійну примусову депортацію швидко поширилися в усіх напрямках і викликали збентеження і серед етнічних німців, і серед слов’ян45. Однак Гітлерові плани передбачали значно радикальніші заходи, ніж депортація. Непряма германізація мала на меті усунути ненімецький елемент, вдавшись до голоду й убивств. Наміри заморити людей голодом датуються ще травнем 1941 року. На зустрічі, присвяченій Совєтському Союзові, яка відбулася на початку того місяця, нацистські державні секретарі зауважили, що «коли ми відберемо в села те, чого самі потребуємо, неминуче х мільйонів помре від голоду»46. Один із цих чиновників, Герберт Ваке з Міністерства у справах провізії та сільського господарства, особисто переконав Гітлера, що українське сільське господарство розв’яже всі продовольчі проблеми Німеччини, а в інструкціях, які він пізніше того ж місяця відправив до Господарського штабу «Схід», Баке передбачав «відмирання промисловости» на «сході». Частина майбутньої завойованої совєтської території, яка фактично обіймала територію сучасної Білорусі, мала стати «реґіоном нестачі», населенню якого, передусім мешканцям міст, «доведеться зазнати великого голоду <...>. Багато мільйонів людей стануть надлишковими в цьому реґіоні, тож муситимуть або померти, або міґрувати до Сибіру». Ввезення в цей реґіон харчів із Німеччини може надірвати саму Німеччину, тому цього не слід допустити. Якщо говорити про чорноземний реґіон, який охоплював більшу частину території України і був «зоною надлишку», схема Баке «ґарантувала [тут] умови, придатні для життя» для робітників колективних і державних господарств. Але лише для них. Ще ніколи в історії не було плану масового вбивства із таким розмахом47. 55

2. Райхскомісаріят Україна

Хоча один історик стверджує, що через кілька тижнів після того, як Вермахт перетнув совєтський кордон, ці безжальні плани здебільшого втратили своє значення і нацисти намагалися запобігати вимиранню міського населення від голоду, арґументи, викладені на сторінках цієї книжки, заперечують таку позицію. Тут я лише зауважу, що Гімлер наголошував на німецькій колонізації як меті аж до кінця 1943 року і часто вимагав детальних планів заселення конкретних реґіонів48. Він, як і решта чільних нацистів, розмірковував про заселення як процес, що займе не одне десятиріччя, однак для якого німці повинні створити сприятливі умови вже тепер, винищивши корінне населення під прикриттям війни. Спосіб, у який винищували «надлишкове» корінне населення – із методичним розрахунком і часто після ретельного добору, а не під час спалаху кровожерного шалу, – не доводить, що ці вбивства слугували «прагматичним», «економічним» або військовим цілям більшою мірою, ніж довгочасній меті – німецькій колонізації цих земель49. Натомість ці вбивства якнайбільше слугували саме цій довгочасній меті, про яку всі нацисти знали так добре, що повторювати її раз у раз майже не було потреби. Проте одне таке повторення таки сталося в серпні 1942 року, коли в статті журналу СС «Das Schwarze Korps» стверджувалося, що «наш обов’язок на сході полягає не в германізації в колишньому значенні цього слова, тобто не в насадженні німецької мови та права тамтешньому населенню, а в забезпеченні того, щоби схід заселяли лишень чистокровні німці»50. Саме довгочасна, а не короткострокова мета пояснює, чому 1942 року Гімлер розширив масштаби терору в Україні. У той час він хотів винищити решту євреїв і створити чисту землю для німецького заселення, як пропаґував Генеральний план «Схід», що його він затвердив. Колишній керівник охоронної поліції та жандармерії Києва та його околиць генерал-лейтенант Пауль Альберт Шеєр згодом, 1946 року, розповість совєтським слідчим, як він і близько 120 інших керівників СС і поліції в Україні брали участь у зустрічі, що відбулася в польовому штабі Гімлера в лісі під Житомиром. (Це сталося, здогадно, в червні 1942 року, однак у Гімлеровому записнику стоїть 26 липня51.) Гімлер наголосив, що його попередній наказ винищити євреїв до ноги треба довести до кінця і негайно. Він також наказав своїм підрозділам СС і поліції, згідно з узагальненням совєтських слідчих, які допитували Шеєра, «очистити територію України для майбутнього переселення німців. З цією метою ми повинні вести масове винищення радянських громадян – українців. Мирне українське населення, говорив Гімлер, на окупованій території треба скоротити до мінімуму»52. Гімлер, можливо, вживав інші слова, однак фактичним наслідком його заклику було не тільки те, що дослідники Голокосту називають «другою 56

Пошук політичних альтернатив

хвилею» винищення євреїв, а й дедалі більший, менш відомий наступ на українців, росіян та інших неєвреїв. Кох також далі втілював у життя жорстку лінію, хоча документальних доказів його потурання вбивству неєврейського населення України не було знайдено. Наприкінці серпня 1942 року, щойно повернувшись після візиту до Гітлера, із яким він добре знаходив спільну мову, він оголосив зборам німецьких чиновників України, щоб «у цивільного населення забирали все до останньої нитки, не переймаючись його добробутом» і що українці «нижчі за всіма ознаками <...>. Якщо цей народ працює десять годин на добу, на нас він повинен відпрацювати по вісім. Жодних проявів співчуття. Цими людьми треба керувати залізною рукою, щоб цим самим допомогти нам виграти поточну війну. Ми визволили їх не для того, щоб благословити Україну, а щоб ґарантувати Німеччині необхідний життєвий простір та джерело провізії». Навіть після поразки німців під Сталінградом у лютому 1943 року він видавав інструкції бути не менш «жорсткими». Навіть «навпаки»: на нацистських зборах у Києві в березні 1943 року він заявив, що «ми – раса панів, яка повинна пам’ятати, що найостанніший німецький робітник расово й біологічно в тисячі разів цінніший, ніж тутешнє населення»53.

Пошук політичних альтернатив Майже від початку були німці, які заявляли, що до слов’ян слід ставитися менш жорстко. Кохів начальник Альфред Розенберґ, за походженням балтійський німець, був типовим нацистом за багатьма ознаками: він хотів зберегти колгоспи, експлуатувати цей реґіон як колонію і не дозволяти еміґрантам повернутися54. Але, крім того, він також прагнув контролювати корінне населення через більш опосередковані методи: досягнувши вищого рівня спів праці населення (і зберігаючи життя військовополонених)55. Він хотів знищити Совєтський Союз та увічнити нацистське верховенство в Східній Европі, оточивши «Московію» дерусифікованими сателітними державами. Його плани передбачали більшу за розміром Фінляндію, Балтику, більшу Білу Русь, «ІдельУрал», Туркестан, Сибір і, найголовніше, територіяльно більшу Україну56. Однак Гітлер і Кох іще раніше вирішили, що жодній із пропозицій Розенберґа щодо України – сателітна держава, університет, політична партія – не судилося здійснитись57. Кох і його заступник-однодумець урядовий президент Пауль Дарґель залишалися послідовними до кінця. У квітні 1942 року Розенберґ змусив Коха заборонити поширене биття населення різками, однак ця заборона не мала наслідків, позаяк Розенберґові підлеглі дуже добре знали його справжні погляди. Під час прийомних годин вони й далі часто тримали канчук на столі58. 57

2. Райхскомісаріят Україна

21 січня 1942 року Розенберґ наказав закрити всі установи високої освіти в Райхскомісаріяті, за винятком медичних, ветеринарних, сільськогосподарських, лісничих і технічних факультетів, а Кох 4 лютого повторив цей указ. В лютому Кох також заборонив викладати німецьку мову, знов-таки керуючись побажаннями Міністерства у справах сходу (хоча це й не було бажання самого Розенберґа)59. 24 жовтня 1942 року Кох узяв ініціятиву в свої руки і наказав закрити всі освітні установи, крім (чотирирічних) початкових шкіл, зокрема професійні училища, в яких вивчали сільське господарство та лісівництво. Розенберґ наказав Кохові відкликати цей декрет, однак той відмовився. Наприкінці березня 1943 року Розенберґ попросив Гітлера звільнити Коха, однак 19 травня 1943 року глухий до його звернень фюрер нарешті відверто підтримав Коха й звів роль Розенберґа до складання загальних рекомендацій60. Вермахт також був серед перших гравців, які закликали до зміни політичного підходу до «сходу». В січні 1942 року фельдмаршал Вальтер фон Райхенау, на той час головнокомандувач групи армій «Південь», закликав здійснити земельну реформу, надати харчову допомогу та політичну автономію населенню. В грудні 1942 року інші представники армії висунули ще радикальніші пропозиції. Заклики здійснити реформу надходили й від офіцера воєнної розвідки (Теодора Оберлендера) та деяких кіл поліції безпеки й СД61. Генеральний комісар із Мелітополя Альфред Фрауенфельд був переконаним нацистом, однак він надсилав меморандуми, в яких критично висловлювався щодо ставлення Коха до неєврейського населення, а Кохів колеґа із Райхскомісаріяту Остлянд Вільгельм Кубе часто мислив і діяв у руслі поглядів Розенберґа. Проте Розенберґові бракувало вмінь об’єднатися з цими потенційними союзниками62. Деякі українці та росіяни, які працювали на німців під час війни, згодом написали спогади, в яких називали запровадження цивільного нацистського правління в Україні докорінною зміною, порівняно з періодом військової адміністрації. Скажімо, чоловік, який працював на німецьку армію як пропаґандист та інформатор, пригадував, що запровадження цивільної адміністрації на Лівобережжі поклало початок «постійним» арештам і вбивствам українців та загальному страхові63. Однак такі свідчення оминають увагою розгул насильства відразу після прибуття німців. Найбільшого розмаху досягали вбивства євреїв і ромів, що їх чинили підрозділи СС та армія. Армійське командування також наполягало на безжальності в боротьбі з партизанами, і вже 25 липня 1941 року воно приписувало здійснювати масштабні страти місцевого населення, коли не вдавалося знайти людей, безпосередньо відповідальних за саботаж або партизанську діяльність64. У середині вересня 1941 року Вільгельм 58

Пошук політичних альтернатив

Кайтель, начальник штабу Верховного головнокомандування збройними силами, вимагав убивати від п’ятдесяти до сотні «комуністів» за кожного німця, якого вбили «комуністичні повстанці»65. Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау із Шостої армії не тільки вимагав «радикальних дій» проти євреїв Києва, а й – 9 листопада 1941 року – нещадної боротьби з партизанами («кровожерними тварюками») та їхніми спільниками. Якщо не було доказів того, що населення боролося проти партизанів, які завдали шкоди, і внаслідок цього зазнало людських втрат, в усьому селі, яке «давало притулок [партизанам] або опікувалося ними», сконфісковували харчі, палили хати, розстрілювали заручників і вішали «спільників». На початку грудня 1941 року група армій «Південь» відзвітувала, що вона стратила тисячі осіб, і схарактеризувала цю політику як цілковитий успіх66. Попри те, що генераллейтенант Карл Кітцинґер, командувач Вермахту в Райхскомісаріяті Україна, наказав у жовтні 1941 року, щоб принаймні половину заручників, яких захоплювали під час таких заходів, становили євреї, через декілька місяців більшість жертв складали українці неєврейського походження67. У дуже вразливому становищі опинилися біженці та міґранти, яких нацисти охрестили «чужинцями» і вважали схильними до підривної діяльности68. Таємна військово-польова поліція також знищила багато людей. На Полтавщині протягом 1942 року її підрозділ, який базувався у Кременчуці, застрелював у середньому по 1–2 особи щодня (328 осіб до початку серпня); інший підрозділ із Кобеляків застрелював у середньому 2–3 особи на день (610 до початку вересня); а польова поліція Миргорода вбивала по сім людей щодня (1710 до початку вересня)69. Промовистий випадок брутальности Вермахту відбувся, згідно зі свідченнями, в Дніпропетровську. Одного жовтневого дня 1941 року в ремонтній майстерні Вермахту машина вдарила місцевого хлопця, який працював там, і поламала йому половину ребер. Керівник майстерні дав записку водієві-німцеві, і постраждалого хлопця відвезли. Пізніше того ж дня армійський перекладач, що також працював у цій майстерні (за походженням єврей, який приховував етнічну належність, а згодом пригадав і описав цю подію), запитав водія, що сказав лікар. «Що він міг сказати? Він отримав записку», – була відповідь. «Я маю на увазі здоров’я хлопця!» – «Здоров’я? Яке здоров’я? Йому там зроблять укол... Хлопець не може більше працювати і не має сім’ї! Йому буде капут!»70. В інших розповідях нічого подібного не згадується (хоча є історії про смертельні уколи психічно хворим пацієнтам і євреям). Однак немає сумніву, що насильство проти неєврейського і неромського цивільного населення повсюдно чинили і СС, і Вермахт. 59

2. Райхскомісаріят Україна

Попервах на більший ризик наражалося корінне населення Наддніпрян щини, порівняно із населенням західної Волині. Однією з причин цього було дуже вбоге вбрання наддніпрянців. Як часто бувало в історії людства, нерідко досить було самого тільки вбогого одягу, щоб наразитися на погане ставлення. «Грубі» й не-«европейські» громадські манери цих людей були іншим чинником. Як стверджував офіцер військової розвідки Ганс Кох: Одяг, навіть освічених, не тільки об’єктивно виглядав як лахміття, а й був навмисно занедбаний. Гоління, особиста гігієна, комірці сорочок, начищене взуття, чисті нігті – все це дотепер, напевно, вважалося буржуазними упере дженнями. Населення тут плює і сякається прямо на підлогу. Тілесні запахи ніхто тут не стримує, чищення зубів – рідкісна річ, і кожен курить тільки найміцніший тютюн (сушене букове листя, загорнуте в щільну газету), через що зустрічі навіть із освіченими і високопоставленими особами можуть перетворитися на випробування для західноевропейця. Те саме стосується зборів селян, навіть якщо вони відбуваються просто неба. В особистих розмовах усім совєтським громадянам бракує манер і ввічливости, заведених серед нас. Руки в кишенях, смердючий недопалок у кутку рота, стояння на дуже близькій відстані до тіла співрозмовника (однак лише зрідка погляд звернено на обличчя співрозмовника) – це звична картина тутешніх контактів, навіть у кращих і безумовно лояльних колах. Навіть військовополонені, яких повертають або примусово перевозять, не випускають цигарки із рота – хіба що коли на них накричить німецький офіцер71.

Ці «пролетарські» звички доводили до шаленства багатьох німців. Один учитель прибув на збори в селі Кунцеве (Новосанжарський район) і не зняв капелюха, коли підходив до місцевого німецького коменданта. Той зірвав капелюха в нього з голови і змусив чоловіка в усіх на очах повторити свій прихід, тримаючи капелюха в руках. У Чигирині німці кричали «Jude! [жид!]» і «Лєнін!» на людей, які стояли, тримаючи руки в кишенях, і навіть били їх по обличчю72. Нацистська пропаґанда трубила про повну поразку Сталіна. «Москва, гніздо більшовизму, в німецьких руках», – повторювала вона, а навесні 1942 року комбіновані зображення показували, що Гітлер приймає парад на Красній площі73. Сільська жандармерія поширювала чутки, нібито Москва, Петербурґ (Лєнінград) та інші російські міста здалися, і навмисно не знищувала портретів Молотова і генерала Тимошенка (а інколи генерала Ворошилова), які буцімто перейшли на німецький бік. У цьому ж напрямку ширили чутки через червоноармійців і сільських старост74. В інших штучних чутках ішлося про те, що Сталін утік до Сполучених Штатів, що він застрелився або що Ворошилов застрелився75. Однак значна час60

Пошук політичних альтернатив

тина населення, особливо на схід від кордону до 1939 року, сумнівалася в цьому всьому. Впродовж більшої частини нацистського періоду українці, росіяни та інші ненімці Райхскомісаріяту Україна анітрохи не вірили, що німці тут залишаться. Непевність майбутнього не зупиняла деяких осіб від намагань створити національну політичну структуру. 31 серпня 1941 року на Волині було створено Українську раду довір’я. У ввічливому листі до Коха її голова Степан Скрипник погоджувався, що зі створенням «української держави» доведеться почекати до остаточної перемоги Німеччини у війні76. Кох дозволив Раді займатися культурною діяльністю, однак рішуче відмовляв у праві призначати українських управителів і суддів, а також створювати кооперативи, про що просила Рада77. Аналогічно він не допускав створення в територіяльних ме жах своєї юрисдикції жодних філій Українського центрального комітету, який базувався в сусідньому Генерал-губернаторстві. Українські активісти в Києві також намагалися заснувати свої установи. Через два-три дні після приходу сюди німців прибулі із заходу мельниківці створили міську управу, а місцевий історик Олександр Оглоблин пристав на їхнє наполегливе прохання стати бурґомістром міста. Інший киянин, Володимир Багазій, виявляв більше ентузіязму, але мельниківці боялися, що він міг бути совєтським аґентом78. Однак, будучи заступником Оглоблина, Багазій так вразив німців, що 29 жовтня вони врешті призначили його бурґомістром. «Всі українці славлять Мельника», – сказав він у ці дні прибулим іноземним журналістам79. Окрім того, 5 жовтня в одному з будинків на Подолі мельниківці на чолі з Олегом Кандибою (Ольжичем) створили організацію, яка, сподівалися вони, стане ядром національного уряду, – Українську національну раду, і переконали Миколу Величківського, місцевого університетського доцента, якого НКВС ув’язнював перед війною, очолити її. Ці підготовчі акти приховували від громадськости, однак щойно Рада постала, вона, здається, проголосила, що прагне незалежної української держави. Хоча багато її членів не належали до прибічників Мельника, однак посутньо це була мельниківська організація. Деякі її члени погоджувалися із пропозицією Ганса Коха перейменувати організацію на Суспільну українську раду, однак мельниківці заперечували і далі вели свою лінію80. 7 жовтня представники напівофіційної мельниківської військової частини, що називалася Буковинським куренем і складалася із сотень членів та прихильників ОУН із Буковини, Бесарабії та Галичини, піднялися на останній поверх головного корпусу Академії наук – нового осідку Національної ради. Від імені батальйону його командир присягнув служити Раді, Богові та українському народу81. У своїй друкованій листівці Рада про61

2. Райхскомісаріят Україна

голосила, що «російсько-жидобoльшeвицькому правлінню в Україні та над українським народом раз і назавжди прийшов кінець». Першочергова річ, якій українці тепер повинні присвятити свої зусилля, – це допомога німцям у їхній антибільшовицькій боротьбі, зокрема проти партизанів і саботажників82. Оскільки ніякі відомості про Раду не потрапляли в газети або на радіо, є підстави припускати, що багато киян навіть не знали про її існування. У листі до керівництва Райхскомісаріяту Рада висловлювала сподівання, що зможе посприяти «як остаточній перемозі над комуно-більшовизмом та СРСР, так і остаточній перемозі та відбудові нашої країни, яку зруйнували жиди і росіяни»83. Кох не відповів на звернення, а 17 листопада Раду, офіційно не зареєстровану, заборонили. Приблизно в той же час німецька влада розпустила реґіональні органи, як-от Київську обласну управу84. Так почався неоголошений наступ на українських національних активістів. Наприкінці листопада 1941 року в Житомирі та в місті Базар – місці вшанування націоналістичних героїв – нацисти вперше стратили мельниківців. Наступні страти мельниківців та їхніх прихильників відбулися в лютому 1942 року в Києві. Бурґомістр Багазій, якому нацисти тепер із багатьох причин не довіряли, – скажімо, через те, що він нібито вчив дітей Хрущова, – також наклав головою в цій хвилі страт. Метод і місце страти невідомі, однак тіла, мабуть, було відвезено до Бабиного яру. Що стосується бандерівців, то перших із них розстріляли у вересні 1941 року; а від 25 листопада айнзацгрупи провадили офіційну політику таємно розстрілювати усіх їх як грабіжників85. Придушення діяльности різних рад і реґіональних управ на території Райхскомісаріяту мало переломне значення, адже воно означало, що корінне населення не матиме своїх представників вище, ніж у найнижчому рівні адміністрації – і на реґіональній, і на етнічній основі. Така ситуація незмінно спантеличувала українців, які навідувалися до Райхскомісаріяту з Райху або Генерал-губернаторства, де українці, поляки та євреї мали такі представницькі органи. Скажімо, один український протестант і громадянин Райху відвідав західну Волинь на початку 1943 року і почав шукати українських представників в органах влади, але не знайшов. Редактори реґіональної газети «Волинь» розповіли йому, що українці наполегливо домагалися свого представництва, але німці просто хотіли самі повністю контролювати ситуацію86. Утім, українські націоналісти або громадські активісти, чи місцеві, колишні еміґранти, чи особи з Галичини або Буковини, не лише створювали бодай недовговічні організації, а й поширювали національні символи. В цій справі вони досягли певного успіху. 19 вересня 1941 року мельниківці підняли жовтоблакитний український прапор над собором св. Софії у Києві. (Бандерівці двічі 62

Культура доносів

його перевертали, щоб блакитна частина була зверху, але потім до нього приставили охоронця.) Німці не потурбувалися зняти цей прапор, який вилиняв за кілька місяців87. У листопаді 1941 року жовто-блакитні прапори поряд із німецькими були по всьому Києву, зокрема на трамваях. Зникли вони на початку 1942 року, як і тризуб – символ самостійної української державности. (Іще наприкінці червня 1942 року спеціяльний комітет київської міської управи рекомендував його використання, однак марно88). В інших містах і містечках ці символи затрималися надовше. Навесні 1942 року тризуби й жовто-блакитні прапори можна було знайти по всьому Поліссі. Допоміжні управи, котрі підготували для себе печатки з тризубом, не завжди змінювали їх89. На Полтавщині портрети націоналістів Симона Петлюри та Євгена Коновальця висіли в офіційних місцях до вересня 1942 року, коли цей реґіон приєднався до Райхскомісаріяту; зняття цих портретів здивувало багатьох місцевих жителів90. Натомість російських національних символів від самісінького початку на території Райхскомісаріяту майже не було. Єдиний виняток – від 1943 року з’явилися особи, які носили однострої із абревіятурою «РОА» на рукаві, що позначала здебільшого фіктивну Російську визвольну армію, яку підтримували німці й котру очолював захоплений у полон генерал Червоної армії Андрєй Власов91. Водночас десовєтизація і германізація громадського простору поширювалася нерівномірно. Місцеві жителі або німці повалили численні пам’ятники Сталіну та іншим керівникам92. Київські вулиці отримали німецькі назви, як-от вулиця Адольфа Гітлера, вулиця Вотана, Варязька вулиця та (замість Хреща тика) вулиця Германа фон Айхгорна93. Одним із відвертих проявів німецьких претензій на цей край були німецькі пам’ятники та написи «Тільки для німців», які з’явилися на громадських туалетах, кращих ресторанах та в інших місцях. Однак у дрібних містечках десовєтизація часто потребувала більше часу. Приміром, у Таращі на Київщині назви Новорадянської та Комсомольської вулиць затрималися до кінця 1942 року, коли ґебітскомісар перейменував їх на честь українських письменників Коцюбинського і Франка94.

Культура доносів Совєтський режим залишив по собі гіркі спогади, ненависть і прагнення багатьох викривати реальних і уявних ворогів. Після прибуття німців усі особи, які були донощиками НКВС, совєтськими чиновниками або совєтськими активістами, жили у постійному страху. Михайло Подворняк був християниномєвангелістом із Волині, якого НКВС змусило підписати обіцянку про співпрацю. З нього спали підозри, коли його ім’я виявили в офіційному совєтському 63

2. Райхскомісаріят Україна

списку «ненадійних елементів»95. Проте багатьом іншим не так пощастило, тож, як і в совєтські часи, на них було подано доноси в органи влади. Якщо районовий голова або інший корінний чиновник не поручався за них, таких «більшовиків» часто зліквідовували, особливо коли на них доносили в підрозділ айнзацгруп, котрі також розстрілювали всіх немісцевих осіб, які не могли довести своїх особистостей. Донощики не обов’язково мали на меті стратити тих, на кого вони доносили96. Саме через ранні доноси, вочевидь, так швидко розстріляли комуністів Побережки, Гути, Старих Безрадичів і, мабуть, багатьох інших сіл97. Однак слід зазначити, що, як і до 1941 року, донощиків на їхні вчинки поштовхувала не обов’язково політична ревність або особиста ворожість. У багатьох випадках значно важливішою причиною доносів була бездушна гонитва за особистою вигодою – наприклад, прагнення звільнити більше місця у своїй комунальній квартирі98. Місцеві військові управи попервах часто сприймали ці доноси всерйоз і карали «порушників»99. Однак згодом вони усвідомили, мабуть, завдяки своїм перекладачам, які пояснили їм це, що доноси були типово совєтською поведінкою, тож багато звинувачень були фальшивими. Військовий комендант у Кіровограді навіть видав застереження, що тих, хто подавав безпідставні звинувачення, арештовуватимуть, після чого потік доносів відразу спав. Коли в одному селі Кіровоградщини літня жінка подала місцевому комендантові список імен чотирнадцяти комсомольців, їй сказали піти й посоромитися за себе100. Тут, як і в багатьох інших місцевостях, німецькі військовики попервах дали місцевим членам компартії вигоду через свої сумніви з приводу мотиву доносів і лише тримали їх під ретельним наглядом101. Впродовж нацистського періоду в Україні на будь-що сказане або зроблене рано чи пізно знаходилася людина, яка хотіла поінформувати про це органи влади. Один киянин 1904 року народження пізніше говорив про «виняткову зрадливість» у Києві, а СД справді отримувало сотні доносів, серед яких чимало фальшивих (їх ця організація почасти розглядала як провокації НКВС)102. Серед «злочинів», на які подавали доноси, багато що можна було потрактувати як український націоналізм. Наприклад, у червні 1943 року автокефальний православний єпископ Никанор (Абрамович) святкував Зелені свята в містечку Канів, виголосивши проповідь над давніми козацькими могилами і поставивши хрест на могилі українського національного поета Тараса Шевченка. Донос призвів до арешту близько 180 учасників, із яких 38 було розстріляно103. Поширений потяг до наклепів ішов пліч-о-пліч із заразливою взаємною недовірою. Під час Великого терору 1930-х років Совєтський Союз став суспіль64

Культура доносів

ством, у якому майже не було довіри. Її місце заступила комуністична чеснота «пильности», тобто невсипущої підозри104. Що більше було місто, то менше його мешканці, здавалося, довіряли одні одним. Ця сама тенденція існувала в Райхскомісаріяті. Один киянин згодом описав атмосферу, яка панувала серед місцевих працівників театру опери й балету, підпорядкованого німцям, де він улаштувався фотографом: «Хтось заходив і починав лаяти радянську владу. Заперечити не можна, бо не знаєш, хто він такий. Або ж навпаки, починає хвалити. Ми не знали, хто нас оточує. Нікому не можна було вірити, нікому не можна було слова сказати»105. Недовіра інколи шкодила німецьким інтересам. Капелан німецької армії пояснював, що українці боялися, що якщо совєтський режим повернеться, їхні співвітчизники можуть донести на їхні дії в часи німецької влади; ось чому 1941 року корінне населення «часто і повсюдно» брехало німцям106. Совєтські звичаї незмінно вражали «західних» українців. Лідер бандерівського підпілля Києва писав у листі в жовтні 1941 року, що він стикався із совєтською спадщиною «хитрости, нерозглядности і недовірливости»107. Єпископ із Волині, який перебував у Києві, писав про «якусь манію переслідування: один одного бояться, кожний другого вважає за шпига і предателя, один другого обвинувачують в нечесності, злодійстві, продажності». Українські протестанти-місіонери в липні 1942 року відчували в Проскурові, що населення бачило ворогів скрізь навколо себе108. Не дивно, що багато корінних мешканців ішли ще далі за доноси. Ті з них, кого НКВС «репресував», часто ставали відданими офіційними німецькими інформаторами109. До складу «шума» входило чимало осіб, які прагнули помсти – хай навіть за позірно дрібні речі із совєтських часів, як-от за донос на них за неприхід на роботу. Різні люди пригадували після війни, що допоміжна поліція була особливо жорстока. В одному селі Новосанжарського району, що на Лівобережжі, поліцаї, згідно зі свідченнями, починали вбивати комуністів із власної ініціятиви110. Один бандерівець у спогадах розповів про два вбивства на знак помсти 1941 року, що їх скоїли місцеві жителі (зокрема єврей) десь на схід від Південного Бугу111. А західноволинським селом, вочевидь, прокотилася хвиля самосудних розправ із ненависними керівниками господарств і сільрад. Інформатор НКВС зумів сховатися в селі на Кременеччині, але через місяць, коли жінки, які раніше страждали через нього і в яких невідомо куди зникли чоловіки, знайшли його, то забили палицями до смерти. Згодом відбувалися й анонімні вбивства. В невеликому волинському містечку Торчин, за словами тамтешніх мешканців, було таємно вбито кілька десятків колишніх совєтських активістів112. 65

2. Райхскомісаріят Україна

Євреї західної Волині виявилися особливо вразливими перед насильством з боку місцевого населення. Щонайменше в двадцяти семи містечках і селах цього реґіону великі групи людей, серед яких були і селяни сусідніх сіл, пограбували майно євреїв, а деякі грабіжники вбили власників113. У більших волинських містечках виявлення тіл в’язнів, яких замордував НКВС, шокувало всіх. (Деякі жінки із Дубна, які знайшли вбитих родичів, здається, були в такому розпачі, що билися головами об стіни в’язничних камер114.) У якийсь спосіб кривди, які чинив НКВС, приписали євреям. Серед українців (і, можливо, серед поляків) ширилися розмови, нібито відомо, що вбивцями були євреї. В Дубні населення говорило про діяння якогось енкаведиста Винокура, що нібито був начальником Дубенського НКВС. Розповідали, що він утік до місцевого замку і там ще постріляв людей. Потім він застрелив свого водія і помічницю і пішов, доки, згідно з цією оповіддю, його перехопили і вбили. Люди знали, що він був євреєм115. У той час один чоловік із уцілілих жертв енкаведистської різанини в Дубні запитав у чоловіка, що відвідав місцеву лікарню і зустрів там інших уцілілих учасників розправи: – Що вони оповідають? Хто мордував в’язнів? – Вони усі стверджують, що це робили енкаведисти, в’язничні стражники і якісь цивільні. Винокура всі бачили. Він стріляв з нагана, цивільні – з автоматів. Між ними була також жінка-упир. І вона стріляла. – Жінка? Невже? – Факт! Це Хана Беренштейн. Може, пригадуєте: чорна, присадкувата, носила форму енкаведиста? Вона служила стражником у в’язниці. – Ага, пригадую. – Оповідають, що вона в часі своєї служби по-звірськи знущалася над жінками, а того страшного вечора клала жертву по жертві. Це робила з великою насолодою. Вона перша вбігала до жіночих камер, хватала котру-будь за коси і з реготом стріляла в лоб. – Садистка!116

Ця злісна атмосфера стала прелюдією для великих антиєврейських погромів, які безумовно відбулися в Дубні та чотирьох інших західноволинських містах: Кременці, Корці, Шумську та Тучині117. Найбільшим був, вочевидь, кременецький погром. Це місто перейшло в руки німців 3 липня. Тут українська міліція (згідно зі свідченнями єврейського очевидця) чи німці (згідно зі свідченнями українського очевидця) заарештували сотні євреїв. Потрапивши до місцевої в’язниці, вони мусили відкопувати тіла жертв НКВС, а тоді, згідно 66

Культура доносів

зі звітом СД, їхні охоронці-українці забили 130 із них палицями до смерти, доки німецька військова частина зупинила їх118. Попри те, що ненімці, зокрема євреї, опинилися під загрозою розправи з боку своїх співвітчизників, здебільшого джерелом насильства все-таки були Вермахт і передусім СС. Деякі епізоди важко відтворити на основі доступної сьогодні інформації. Наприклад, нині встановлено, що у травні 1942 року на Київщині та Вінниччині було заарештовано тисячі членів комуністичної партії, після чого багатьох із них стратили, проте деталі цих подій невідомі119. У спогадах Григорія Каряка – еміґранта і колишнього районового голови – можна знайти більше інформації. Новосанжарський район був відносно прихильний до німців, і, здається, в ньому не було партизанів. Не було в ньому і єврейського населення. Попри це на початку літа 1942 року працівник допоміжної поліції застрелив чотирьох членів комуністичної партії та колишнього слідчого совєтської прокуратури. У липні 1942 року несподівано прибула «група ґестапо» з 20 осіб – мабуть, офіцери таємної польової поліції – і впродовж місяця допитувала всіх чоловіків віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти п’яти років. Усі п’ять тисяч чоловіків мали показати свої документи, які засвідчували їхній статус у комуністичній партії. Офіцери заарештували тридцять п’ять членів партії і заохочували населення подавати скарги на цих осіб. Масова реакція видала на-гора більшу кількість «підозрілих». Урешті тридцять двох заарештованих місцевих жителів розстріляли. Загалом, говорить Каряк, упродовж усього нацистського періоду, якщо навіть скинути з ліку жертв у період відступу німців, у самому тільки Новосанжарському районі було вбито принаймні двісті осіб120. На середину 1942 року такі події стали повсюдними, а від 1943 року маємо ще більше свідчень про аналогічні випадки. Наприклад, відомо, що протягом дев’яти місяців цього року ортскомендатура в Бородянці, що під Києвом, заарештувала сімсот цивільних (найвірогідніше, що це були неєвреї), а ортскомендант особисто застрелив принаймні двадцять п’ять із них121. Крім цих убивств із розрахунку, відбувалося чимало, як здається, випадкових убивств. У селі Старих Безрадичах Обухівського району, приміром, один ветеран громадянської війни, віком десь п’ятдесяти років, показав німцеві свою дерев’яну руку, щоб пояснити, чому він не косить разом із усіма. Німець застрелив його на місці122. Багато корінних жителів з тієї чи тієї причини опинилися в одному з концентраційних, трудових таборів або таборів для військовополонених Райхскомісаріяту. Кияни, наприклад, здригалися від думки про табір, який вони називали Бабин яр, що розташувався біля однойменного урочища і місця страт. (Його офіційна назва була «Сирець»123.) Через це все у буденному житті людей панували небезпека, жорстокість і страх.

3 Голокост євреїв і ромів

ермін «Голокост» став політично наповненим поняттям. У сучасному вжитку всіма мовами він здебільшого позначає те, що класифікатор Бібліотеки Конґресу називає «Єврейським голокостом». Припускається, що геноцид євреїв, або «Шоа» івритом, вирізняється з-поміж інших геноцидів тим, що лише в цьому випадку жертв масово винищували за етнічну належність і що методи їх убивства були ефективніші, ніж доти. Справді, нацисти в усій Европі були одержимі полюванням на євреїв. На практиці ж нацисти також вчинили геноцид ромів, що їх знаємо також як циганів. Вони здійснили його навіть попри те, що нацистська ідеологія та пропаґанда майже не приділяли уваги цій етнічній групі, і те, що жодного наказу вбити їх не було знайдено. В Україні цей Пораймос, або Велике нищення, як його називають роми, відбувався водночас із Шоа. Нацисти знищили більшість і євреїв, і ромів на расистських підставах, але стверджували, що діють не так із огляду на те, хто їхні жертви, як із огляду на те, що ці групи нібито робили: влаштували змову, щоб поневолити світ (євреї), та займалися партизанською діяльністю (євреї), злочинами (роми) і шпигунством (роми). В обох випадках не всі представники групи жертв загинули: Шоа не заторкнув тисячі західно- і центральноевропейських євреїв, оскільки їхні чоловіки або дружини були «арійцями», а Пораймос обійшов боком деяких «чистокровних» ромів Райху1. Первинних джерел щодо голокосту ромів бракує. Нацисти часто навіть не завдавали собі клопоту відзвітувати про винищення ромів. Окрім того, немає жодної розповіді вцілілого рома з України, який був свідком геноциду, тоді як у розповідях інших осіб трагічну долю ромів згадують рідко і завжди побіжно. Один киянин розповів під час повоєнної бесіди, що ромів Києва розстріляли через два-три місяці після різанини у Бабиному яру; інша особа розповіла, що бачила рома-біженця біля Кагарлика, що на південь від Києва, у середині 1942 року2. Докладніший опис подає вцілілий єврей Мехель (Майкл) Даймент. На початку 1942 року більшість євреїв Локачинського району, що на західній 69

3. Голокост євреїв і ромів

Волині, були ще живі, хоча й зачинені в ґетах. Однак 114 місцевих ромів не пройшли через цю стадію: нацисти сказали їм, що «оселять» їх, дадуть їжу, притулок і землю. 16 квітня 1942 року їх вивели на відкриту місцину біля цегельного заводу, де роми «весело танцювали, співали й грали на скрипках усю ніч разом із дітьми, котрих одягли у нове вбрання». Рано-вранці наступного дня десять працівників «шума» і німецький офіцер поліції привели на це місце із ґета тридцятьох євреїв із лопатами. Даймент, який був, вочевидь, серед цих євреїв, пише в споминах, що їхні поневолювачі вишикували ромів, а тоді спрямували на них град куль. «Цигани не мали можливости втекти; вони стояли під стіною. Малі діти, намагаючись зникнути, ховалися під одягом матерів, і так їх убивали. Немовлят убивці розстрілювали, ходячи від колиски до колиски. Негайно після розправи міліція обшукала тіла в пошуку цінних речей. Ми викопали великі ями, зібрали тіла і скидали їх у цю масову могилу. Деякі ще дихали»3. Чи означає такий брак джерел про ці жахи, що майже жоден ром не вцілів, аби розповісти про них? Чи означає він, що їм ніхто не допомагав, на відміну від, як побачимо далі, ситуації з євреями? Натомість література про євреїв значно докладніша. Згідно із совєтським переписом 1939 року, до анексії східної частини Польщі в совєтській Україні мешкало 1533000 євреїв, що становило лише 5% усього населення4. На селі євреї говорили українською (а деякі з них навіть займалися сільським господарством) або ж далі послуговувалися їдишем. Ті групи, які вживали їдиш, часто зневажали селян і звинувачували їх у погромах періоду революції. В містах і містечках, де мешкала більшість євреїв, вони, як і інші мешканці міст, переважно розмовляли російською на щодень, однак деякі євреї офіційно належали до української національности й називали себе українцями5. Упродовж 1930-х років совєтські засоби масової інформації майже не звертали уваги на антисемітизм, оскільки його було заборонено, а його існування заперечували. Влада наголошувала на гаданій дружбі між усіма совєтськими національностями6. Оскільки традиційне українське слово «жид» нагадувало образливе російське слово «жид», його було заборонено, хоча воно насправді не мало неґативних конотацій; а публічне використання слова «жид» карали ув’язненням строком до одного року. (Україномовне населення мусило послуговуватися русизмом «євреї».) Молоді наддніпрянські українці загалом засвоїли цю заборону, хоча в приватному колі вони інколи й могли сказати «жид». Повернення цього слова 1941 року стане для них шоком7. Після нацистсько-совєтського пакту 1939 року публічні згадки про анти семітизм, як-от два совєтські фільми, в яких було показано переслідування 70

3. Голокост євреїв і ромів

євреїв у Німеччині, повністю зникли8. Однак вістки про дії нацистів таки досягли Совєтського Союзу. Скажімо, в невеликому східноукраїнському містечку Оріхів 1940 року ходили розмови про вбивства польських євреїв9. Проте коли німці із союзниками перетнули совєтський кордон, вони попервах знаходили євреїв на місцях. Один дослідник розрахував, що в реґіонах, розташованих відразу на схід від кордону совєтської України до 1939 року, на яких відбулася зміна режимів упродовж перших чотирьох тижнів війни, під час нацистської окупації було знищено дві третини тамтешнього єврейського населення, яке первісно там жило10. Зі східніших реґіонів понад половина євреїв зуміла втекти. Серед великої кількости біженців та евакуйованих осіб, які потрапили в совєтський тил, євреї становили відносно численну групу порівняно із їхньою часткою в населенні України. Це не було наслідком особливого і прихильного ставлення до них совєтської влади, а випливало із відносної численности євреїв у містах – із чотирьох мешканців совєтського Києва більше ніж один були євреями, – а отже, їх частки в персоналі евакуйованих установ і заводів11. Утім, багато євреїв навмисно залишалися позаду. Можливо, вони не хотіли кидати напризволяще літніх або хворих членів сім’ї: як зауважив один ізраїльський історик, «тісні родинні стосунки, якими євреї були знані, стали пасткою, що завадила втекти чималій кількості молодих людей». Прив’язаність до майна також могла відіграти певну роль12. Однак, либонь, головною причиною відмови від утечі, як і у випадку із неєвреями, було сподівання на краще життя. В цьому аспекті найпереконливіші докази маємо щодо київських євреїв, серед яких були поширені антикомуністичні настрої13. Від червня 1941 року совєтська преса, що виходила в місті, припинила замовчувати антисемітизм нацистів, однак мало євреїв вірили тривожним совєтським повідомленням. Один єврей спіймав на свій приймач німецькі радіопередачі й попередив скільки міг євреїв, щоб вони тікали, але люди назвали його панікером14. Багато київських євреїв навіть перекрутили в позитивний бік те, що вони чули про нацистську Німеччину: через совєтську політику ці ремісники й торговці втратили роботу, а оскільки совєтські ЗМІ описували нацизм як крайню форму капіталізму, ці євреї вірили, що з німцями їхній життєвий рівень зросте або принаймні не погіршиться. Як стверджував один еміґрант, вони погодилися б навіть носити жовті зірки. Цей очевидець бачив, як «дрібний єврейський люд» збирався на Подільському ринку в червні 1941 року, де більшість погоджувалася, що не слід залишати Київ і що з німцями вони також усі матимуть роботу. «Гірше, ніж зараз, не буде, – говорили вони й додавали: – Що буде з людьми, те буде і з нами»15. Одна українка, що жила біля Єврейського базару, пам’ятає, що чула 71

3. Голокост євреїв і ромів

6. Незакопане масове поховання євреїв у подільському місті Проскурові (нині Хмельницький), 1941 або 1942 рік

3. Голокост євреїв і ромів

розмови євреїв про німців, які керували Києвом 1918 року. Такі євреї залишилися, а деякі з них вітали німців хлібом-сіллю16. Ці сподівання розвіялися відразу після приходу німців. Вступаючи в місто, німецькі солдати часом вигукували «Juden kaputt!» («Смерть євреям!»). На всіх євреїв наклали високі податки й виділяли їм крихітні харчові пайки. Крім того, райхскомісар Кох запровадив спеціяльний штрафний податок на організації та установи, у яких працювали євреї17. Старі совєтські паспорти, які містили інформацію про національність, значно полегшували німцям переслідування євреїв. До того ж німецька влада наказала міським управам скласти списки євреїв18. За кілька днів, щонайбільше – тижнів, ці переслідування стали смертельними. Вбивства зазвичай здійснювали бійці айнзацгруп і, зокрема, поліція порядку, масово розстрілюючи євреїв із кулеметів просто неба19. Ось так за лічені дні у великій кількості містечок і сіл загинули тисячі євреїв. Голокост євреїв на території Наддніпрянщини досить відрізнявся від Голокосту в Західній та Центральній Европі, де євреїв зганяли в ґета, а потім, раніше чи пізніше, відправляли до місць знищення у газових камерах. На Наддніпрянщині більшість євреїв та їхніх дітей померли на краю могил або в могилах, за які правили протитанкові ями, викопані ще в совєтські часи, або ями, що їх викопували військовополонені, місцеве неєврейське населення або ж самі жертви. Розповіді вцілілих учасників дуже рідкісні. Одна з них походить зі східноволинського села Павловичі, що під Овручем, із уст Євгенії (Жені) Гуральник (дівоче прізвище Кілікієвська), яка народилася 1928 року. Спершу там відбулася розправа над відносно невеликою кількістю євреїв, зокрема чоловіків-комсомольців. Найбільше винищення сталося наприкінці 1941 року, коли в цьому реґіоні осіло багато євреїв із Луцька, Рівного, Бердичева й навіть Варшави, котрі, як і місцеві євреї, виконували різну примусову роботу. На початку листопада їх усіх змусили копати велику яму: три метри завглибшки, сорок метрів завдовжки і два з половиною метри завширшки, – нібито для того, щоб запасти у ній буряк на зиму. Копаючи яму на пронизливому вітрі, робітники не говорили про нестерпну для них правду. Це місце було біля польського цвинтаря, де відбулися всі літні страти. Мати Жені Гуральник сказала їй: «Щось не подобається мені ця яма, занадто вона велика, та й буряки в нас ніколи не зберігали в землі, а в підвалах та в амбарах. Не на добро це». Через десять днів яма була готова, і євреї запитали українського поліцая, який наглядав за ними: «А для чого привезли цю нову драбину до ями, хіба не можна їх скидати навалом? Для чого ж туди ходити! І коли ж, врешті-решт, буряк возити будемо?» – «Коли скажуть, тоді й будете возити, – відповів той. – 73

3. Голокост євреїв і ромів

А поки що робіть своє діло, чистіть буряк!» Євреї виконали цю та іншу роботу. 25 листопада близько четвертої години по обіді есесівці привезли всіх на трьох автомобілях до ями. Гуральник пам’ятає, що есесівці та українські поліцаї оточили територію. Під супровід жахливих побоїв і стусанів та цькування собаками євреїв змусили роздягтися. Потім їх розстрілювали, здебільшого в самій ямі. «Багато чоловіків перед смертю проклинали своїх катів, плювали їм в обличчя». Жені якось пощастило уникнути пострілів у ямі. Вона вдала, що мертва, а вночі вилізла із ями20. Її оповідь типова у двох сенсах. По-перше, євреї – що не дивно – не усвідомлювали, що на них чекало. По-друге, допоміжна поліція не тільки заарештовувала євреїв і відгороджувала ґето, а й була присутня на розстрілах21. Унікальний, вочевидь, випадок стався 6 вересня 1941 року в містечку Радомишль, де «зондеркомандо» 4а з айнзацгрупи С розстріляли дорослих євреїв, а розстріляти дітей наказали українським поліцаям22. Принаймні в кількох місцях поліцаї з корінного населення самі починали переслідувати євреїв. Члени міліції та німецькі військовики здійснювали антиєврейські «надужиття» (як це називало СД) в Умані 21 вересня 1941 року23. Поліська Січ – підрозділ озброєних українців західної Волині та Полісся, який до листопада 1941 року мав леґальний статус як частина поліції – прочісувала ліси та прип’ятські болота зі своєї бази в Олевську й затримувала партизанів та цивільних євреїв, і якщо не вбивала їх, то принаймні передавала в руки німецьких органів влади. Тогочасне газетне інтерв’ю з одним п’ятнадцятирічним членом Поліської Січі, вочевидь, підтверджує це: коли в нього запитали, чи не страшно йому було перебувати із «повстанцями» із Січі, хлопець, котрий нібито мав «злісні очі», відповів, що він «сповняв всьо, що требували. Всюди ходив і їздив і бивса i жидуф стріляв, коториї з мене знущались колись»24. Наприкінці року часопис самої Поліської Січі проголосив, що «зараз знищено паразитичну націю жидів». Коли німецька влада знищила «облудну комунію» – комунізм, який буцімто втілювали євреї, – Січ «приложила також свою руку до її ганебної смерти»25. Міські управи і громгоспи виплачували корінним поліцаям їхню платню, інколи з коштів, відібраних у євреїв26. Багатьох неєвреїв засмучувало, що в такий спосіб вони допомагали фінансувати переслідування. Коли міліція пограбувала будинки євреїв у західноволинському містечку Горохів у липні 1941 року, це викликало, за словами вцілілого єврея, «гучні протести місцевого українського керівництва». Однак ці місцеві керівники мало чим могли зарадити, а часто їх також примусово втягували в переслідування. Скажімо, бурґомістр міг отримати наказ німців змусити місцеве населення копати ями27. 74

Винищення в Бабиному яру

Винищення в Бабиному яру Перед уже згаданою жахітливо добре організованою різаниною в Бабиному яру в Києві 28 вересня 1941 року з’явилися антиєврейські плакати. Українці та росіяни неєврейського походження пізніше пригадували, що коли вони побачили цей плакат, «можливість моторошної правди масового вбивства мало кому спадала на думку» і ніхто не висловлював уголос таких міркувань28. Багато, а може, й більшість, вірили, що євреїв «усього-на-всього» чекає депортація, і мало хто висловлював жаль із цього приводу. «Вітаю вас! – пригадує Анатолій Кузнєцов, як він почув ці слова того дня від свого діда–російськомовного українця. – Завтра в Києві жодного жида більше не буде. Напевно, правду кажуть, що це вони Хрещатик спалили. Слава тобі, Господи! Досить жирувати на нашій крові, паскуди! Нехай тепер їдуть до своєї Палестини, хоч німці з ними впораються. Вивозять їх!» Сам малий Анатолій, який мав доброго друга-єврея, думав, що німці відправлять євреїв до Палестини і що це буде найкраще рішення. Однак Лєв Дудін пригадує, що сотні неєвреїв звернулися до німецьких органів влади із клопотаннями, щоб конкретним євреям дозволили залишитися29. Увесь понеділок 29 вересня євреї – чоловіки, жінки і малі діти – разом зі своїми неєврейськими дружинами, чоловіками та іншими дорогими їм людьми сходилися до призначеного пункту збору на розі вулиць у західній частині Києва – Лук’янівці. Вчителька середнього віку, росіянка Л. Нартова, описала в щоденнику панораму, яка розгорталася перед її балконом: «Неперервною вервечкою сунуть люди, заполонили всю вулицю, тротуари. Йдуть жінки, чоловіки, молоді дівчата, діти, старі, цілі сім’ї. Багато хто везе на візках майно, а більшість несе речі на плечах. Ідуть мовчки, тихо. Моторошно. Так тривало дуже довго, цілий день, і тільки під вечір почав натовп людей зменшуватися». Вона навіть додає, хоч інші джерела не підтверджують цього факту, однак він може бути правдивим, – що євреї йшли наступного дня «і так кілька днів»30. Федір Пігідо того понеділка близько одинадцятої години перебував на Львівській вулиці й бачив, як «багато тисяч людей, переважно старих, – але не бракувало й людей середнього віку, – рухалось у напрямку Бабиного яру. А дітей, дітей... Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречення. Було це тяжке видовище...». Рано-вранці наступного дня, коли він «ще не міг знати, що сталося», Федір Богатирчук бачив багато євреїв, які рухалися в тому 75

3. Голокост євреїв і ромів

ж напрямку. Вони йшли «з кам’яними, застиглими від жаху обличчями. Вони вже інстинктивно передчували, що з ними відбудеться. Не підозрювали тільки діти, які діловито бігли з торбами в руках або ранцями за плечима. Пам’ятаю групу євреїв, котрі несли на ношах старого сивоволосого чоловіка, мабуть, рабина, і співали якусь журливу пісню»31. Інший очевидець – жінка, яка працювала інженером на заводі, – пізніше узагальнила, що коли євреї ішли, «це був такий камінь у всіх на душі». Та хоч би скільки це було правдою щодо неї, Нартової, Пігідо й інших, далеко не всі споглядачі сумували. «На жаль і на мій сором, – писав Богатирчук, – мушу сказати, що бачив чимало своїх одновірців, які спостерігали за цим виходом з радісними обличчями. Ці недалекоглядні і засліплені ненавистю люди просто не усвідомлювали того, що діється»32. Підходячи до Подолу, Кузнєцов побачив на вулицях багатьох неєвреїв: «У брамах і під’їздах стояли мешканці, дивилися, зітхали, підсміювалися чи кричали євреям лайливі слова. Якась злісна стара у брудній хустці вибігла на бруківку, вирвала у старої єврейки валізу й побігла у двір. Єврейка закричала, та у воротах їй заступили дорогу здоровенні вусаті дядьки. Вона ридала, проклинала, скаржилася, та за неї ніхто не вступився, і натовп ішов мимо, нахиляючи голови. Я зазирнув у шпарину й побачив, що у дворі лежить вже ціла купа відібраних речей». Він випадково підслухав історію про те, як найнятий візник попросту втік із баґажем кількох сімей, а пізніше він побачив, як євреї поспішають порожніми вулицями, а «з брам їм свистіли та тюкали навздогін». Серед споглядачів було й чимало німців. На Львівській вулиці деякі з них нібито гукали до єврейських дівчат: «Іди сюди помити підлогу!»33. По тому як євреї та їхні супутники прибули на призначений ріг вулиць, вони й далі рухалися на захід – вниз вулицею Мельникова. Сімнадцятирічна Ґеня Баташова прийшла туди о десятій годині зі своєю сім’єю. Коли навантажені одягом машини поїхали в іншому напрямку, люди все-таки ще говорили, що їх посадять на потяг, бо якісь невідомі особи-неєвреї вигукували щось на кшталт: «Швидше! Швидше! Ешелони чекають!». Рубежем, за яким не було повороту, за словами Баташової, було перехрестя вулиць Мельникова й Пугачова, де багатьом неєвреям наказали повертатися додому. Звідтіля німецькі солдати і два батальйони поліції відводили людей у напрямку єврейського і православного цвинтарів, а далі до великого яру, відомого тут як Бабин яр. Звідти відлунювали звуки кулеметів34. Інший уцілілий свідок, тоді тридцятирічна Діна Пронічева, пригадувала, що прямо перед входом на єврейський цвинтар (установлені совєтами) колю76

Винищення в Бабиному яру

чий дріт і протитанкові «їжаки» перекривали вулицю Мельникова. «Німці та українці» охороняли прохідний пункт. «Входити туди можна було вільно, а на вихід нікого не пропускали, крім візників». Коли колона проминула цвинтар, по ліву руку вона дісталася вулиці Кагатної, на якій ліворуч був довгий паркан і невеликий православний цвинтар праворуч. Саме в цю вулицю скеровували колону, однак Пронічева пішла прямо, аби побачити, що діється там далі. «Я гадала, що там стоїть потяг, але побачила, що хутряні речі німці відразу знімають і забирають, харчі забирали і складали на один бік, одяг – на другий, а люди йшли прямо. Вони набирали велику кількість людей, потім зупиняли на якийсь час і знову брали. Коли настала моя черга, я хотіла спочатку вибратися, але мене не випустили. Я повернулася до своїх старих, нічого їм не сказала, аби не турбувати їх, і пройшла разом із ними»35. Колону повернули праворуч у широку вулицю, яка відокремлювала маленький православний цвинтар від великого і також православного Лук’янівського цвинтаря. «Обидва боки Дорогожицької вулиці були густо засаджені молодими деревами, – пригадувала Баташова, – а між ними стояли гітлерівці, озброєні автоматами і палицями. З багатьма були собаки». Проминувши два цвинтарі, нажахані люди входили в гнітючий коридор німецьких автоматників. «Хто намагався відхилитися вбік, того жорстоко били палицями і цькували собаками. Били людей і без будь-яких для того причин». Цей коридор виводив на широку галявину36. Пронічева підтверджує ці факти: «Якщо хтось падав, на нього спускали собаку, яка рвала речі, тіло, людина несамохіть підводилася і бігла вниз, а там потрапляла до рук [ненімецьких] поліцаїв, котрі роздягали людей наголо, при цьому люто б’ючи куди завгодно і чим завгодно: і руками, і ногами, у деяких поліцаїв на руках були кастети. Люди йшли на розстріл повністю скривавлені»37. Одне німецьке джерело також підтверджує присутність «українців» або поліцаїв – етнічно не зідентифікованих, однак зрозуміло, що не німців – біля яру: колишній член головного загону убивць, який брав участь у розправі в Бабиному яру – «зондеркомандо» 4а з айнзацгрупи С (яку з цієї нагоди поповнили члени батальйонів поліції 45 і 303) розповів німецьким слідчим через кілька років, що євреїв зустрічали, роздягали, штовхали й били «українці»38. Вірогідно, цей допоміжний персонал – а також українці на прохідній та особи, які вигукували про потяг, який нібито чекав на євреїв, – належали до частин, що їх створили або на чолі яких стояли мельниківці, зокрема до Буковинського куреня та команди так званої «української поліції»39. Баташoва пригадувала, що на краю галявини був насип із вузькими проходами, які вели до яру. Звивистий яр тягнувся на 150 метрів, мав тридцять 77

3. Голокост євреїв і ромів

метрів завширшки і п’ятнадцять метрів завглибшки40. Пронічева переконала одного поліцая українською мовою, що вона українка. «Сядь, почекай до вечора, – відказав він їй. – Коли перестріляємо всіх жидів, вас випустимо». Чекаючи, вона бачила, як «роздягали, били, люди істерично сміялися, мабуть, божеволіли, за кілька хвилин сивіли. Грудних дітей виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, всіх голих вишиковували по дві-три особи і вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, в якій були прорізи. Туди люди заходили і не поверталися... Якщо вийти з так званих дверей, із цього розрізу, ліворуч був невеликий виступ, де вишиковувалися всі люди, а з протилежного боку їх розстрілювали з кулеметів»41. Наприкінці дня вона залишилася в яру живою сама. Переборовши страшні небезпеки, вона вижила того дня, щоб розповісти про цю різанину. Інші великі міста України 1941 року пережили аналогічні розправи. В Дніпропетровську 13–14 жовтня батальйон поліції за підтримки допоміжної поліції розстріляв щонайменше десять тисяч євреїв і, найпевніше, їхніх чоловіків або дружин, які не були євреями, а також дітей від змішаних шлюбів42. На відміну від «каральних» страт, які мали на меті залякати інших, лиходії не говорили про ці розправи населенню.

Ґето 5 вересня 1941 року Кох віддав наказ створити ґета в містах, де євреї становили велику частку населення43. Більшість ґет Райхскомісаріяту, про які знаємо, були розташовані на території західної Волині. На чолі кожного стояли єврейські ради, які, коли німецька влада вважала за потрібне, могли отримати в розпорядження поліційні сили, що називалися «службою порядку». Влітку 1942 року останні ґета було зліквідовано разом із їхніми мешканцями в рамках Гімлерової «другої хвилі» знищення євреїв. Тож Голокост євреїв на території Райхскомісаріяту Україна фактично було завершено на кінець 1942 року. Того й наступного року нацисти на території підвладних Кохові земель замордували понад 350 тисяч євреїв44. Єврейські ради в ґетах Райхскомісаріяту, як і в інших европейських ґетах, зазвичай не чинили опору в звичайному розумінні цього слова. Як висловився один історик, євреї в ґетах Европи «сподівалися, що як-небудь німецький запал вичерпається. Ця надія ґрунтувалася на двотисячолітньому досвіді. Євреї у вигнанні завжди були меншиною, завжди перебували в небезпеці, тож вони навчилися, що можуть відвернути або пережити нищення, заспокоївши і вгамувавши своїх ворогів»45. Однак ці ради аж ніяк не були мирними. В них процвітали 78

Ґето

корупція та фаворитизм, які викликáли чималі непорозуміння серед мешканців ґет, і майже в кожному ґеті була меншість (або навіть більшість) мешканців, які виступали за відкритий опір. У ґетах Дубровиці, Сарн, Соснового і Володимирця войовниче налаштовані євреї склали плани опору, однак ради змусили їх спинитися. Тож коли молоді євреї з Дубровиці, котрі працювали за межами ґет, запланували роззброїти своїх охоронців і втекти, рада попередила їх, що якщо вони не відмовляться від цього плану, вона відправить їх у табір. Аналогічно було зведено нанівець плани збройного опору в Ковелі та Дубні46. Служба порядку складалася із молодих євреїв, яких супроводжували єврейські силачі. Усі вони часто вдавалися до сили, щоб задовольнити вимоги німців зібрати гроші, податки натурою і навіть зігнати більше робітників, ніж вимагали органи влади. Не дивно, що багато мешканців ґет ненавиділи їх47. У споминах Даймента про Локачі є яскравий опис цих людей. Коли нацисти замовили робітників, рада ґет склала список, але ніхто з цього списку не з’явився. Тоді «на пошуки людей вирушила єврейська міліція, озброєна палицями, у супроводі своїх українських двійників. Ходячи між домами, єврейські міліціянти вказували українцям на осіб, яких ті забирали. Тих, хто відмовлявся йти, били. Багато людей поховалося в різних місцях, однак єврейська міліція, котра знала всі ці схованки, знаходила їх і передавала українцям. Звідусіль лунали гучне вигукування імен і прокльони. У деяких випадках, коли вони не могли знайти того, по кого прийшли, вони забирали з його дому будь-кого іншого, як-от брата або сестру». Двоє з цих осіб отримали прізвиська «ґестапівці». Під час великої кампанії конфіскацій зерна на селі в липні 1942 року ґебітскомісар вимагав від ґета в Локачах неймовірних сім тонн. Під супровід криків і плачу єврейські поліцаї зібрали близько 1,8 тонни48. Загалом відкритий опір вибухав лише незадовго до зліквідування ґет. На західній Волині єврейські повстання відбулися в Кременці, Тучині та Мізочі в серпні, вересні та жовтні 1942 року відповідно. До ґета невеликого містечка Тучина потрапили не всі місцеві євреї. Коли у вересні 1942 року решті євреїв наказали переселитися до ґет, його рада разом із молоддю якось дістала вогнепальну зброю і ґранати, щоб битися за свої життя. 22 вересня німецька та корінна поліція оточили ґето, щоб виконати свій наказ. Рано-вранці 24 вересня відбувся обмін пострілами й мешканці ґета підпалили його. Близько двох третин із них (десь дві тисячі осіб) втекли до лісу. Голова ради Ґетцель Шварцман здався на третій день повстання і взяв на себе всю відповідальність49. Акти індивідуального й колективного опору відбувалися й за межами ґет. Коли в серпні 1942 року ґебітскомісар відвідав Любешів (біля Каменя79

3. Голокост євреїв і ромів

Каширського) і неприховано сказав тамтешнім євреям, що їх знищать, один зубний лікар завдав йому серйозну рану лезом для гоління. У таборі в Сарнах в середині 1942 року перебували тисячі євреїв і сотня ромів. Коли почалися вбивства, євреї, які підкупили вартових, проламали паркан, а роми підпалили хижі. Завдяки цьому близько тисячі в’язнів змогли втекти50. На Наддніпрянщині чимало євреїв утекли ще до того, як який-небудь орган зміг їх зареєструвати як євреїв. За словами Федора Пігідо, частина київських євреїв блукала селами аж у кінці 1942 року51. Інші втекли на захід, коли відбувався набір робітників у Німеччину. Міський комісар Києва виявив цей факт і наказав місцевій адміністрації повідомити про всі єврейські сім’ї, члени яких вирушили до Німеччини. Міський відділ соціяльної опіки подав імена принаймні двох сімей, після чого СС мало з’ясувати, чи ці їх члени були ще живі52. Однак невелика кількість євреїв із підробленими польськими документами насправді прибула із заходу, із Генерал-губернаторства, особливо це стосується 1943 року. Чоловіки знаходили роботу на підприємствах або на військовому будівництві. В Дніпропетровську один поляк здогадався, що вони євреї, але й далі обходився із ними добре53. Від десяти до п’ятнадцяти євреїв в уніформах і з підробленими документами довгий час конвоювали єврейських жінок до Києва або Дніпропетровська54. Значна кількість цих галицьких євреїв перебралася до Румунії і там перечекала війну. Що євреї думали про неєврейських споглядачів? У багатьох місцях це питання не виникало, бо розправи почалися дуже швидко, але мешканці ґет прожили довше і залишалися в контакті з навколишнім, зазвичай українським, населенням, котре (незаконно) передавало їм листи і платило єврейським ремісникам за виконання специфічних завдань55. Зі споминів Даймента випливає, що багато західноволинських євреїв схильні були проклинати «українців» за те, що вони не прийшли на порятунок, а деякі навіть проклинали їх за те, що відбувалося. Коли мешканці ґет у Локачах отримали листа від євреїв із іншого ґета, які підбивали їх тікати, меншість хотіла залишитися в ґеті й чинити опір у ньому. Один із чоловіків арґументував це тим, що «села – першочергові джерела антисемітизму», а інші назвали українців «колаборантами», котрі були «великою мірою відповідальні за наше лиховісне становище <...> Українці забезпечать те, щоб жоден єврей не вцілів; інакше євреї стануть свідками варварства українців»56. Хоча багато українців справді викривали євреїв, були й інші, які цього не робили. Щодо цього слід систематично розглянути ставлення і реакції неєврейського населення на долю євреїв і в Наддніпрянській Україні, і в західній Волині. 80

Свідки на Наддніпрянській Україні

Свідки на Наддніпрянській Україні Антисемітські настрої виявились у совєтській Україні протягом 1920-х – середини 1930-х років, зокрема у зв’язку зі створенням колгоспів57. Багато неєвреїв обурювалися присутністю євреїв, котрі завдяки вищому рівневі освіти обіймали владні й престижні посади. Євреїв – як і росіян – було відносно багато на цих посадах. Скажімо, якщо офіційна частка євреїв серед усього населення совєтської України до 1939 року становила 4,9%, то близько 13,4% членів республіканської Комуністичної партії 1940 року офіційно були євреями. Неєвреї схильні були висновувати, що євреї мали особливий зв’язок із владою58. Тож не дивно, що термін «жидо-большевизм», що його запровадила нацистська пропаґанда, знайшов тут сприятливий ґрунт. Старші люди чули цей термін і раніше, оскільки він зринув у цьому самому реґіоні протягом революційного періоду та боротьби за незалежність. Коли ж прийшла нова влада, багато людей, які зверталися до неї з проханнями, використовували цей термін або ж говорили про «жидівський режим»59. Нацистська пропаґанда наполягала: «Жидам не місце серед вас! Геть жидів!»60. Міністерство окупованих східних територій підсилювало цей настрій, поширюючи брошуру «Україна в жидівських лабетах», в якій говорилося: «Історія України знає багато вибухів національного й соціяльного гніву проти жидів, як союзників Москви й Варшави. Запорожці, гайдамаки, українська армія недавнього минулого – всі відповідно карали жидівство за його сваволю в Україні». Цю «боротьбу» ще не завершено, і в слушний час «український народ стане перед жидами з дуже великим рахунком за все. І цей рахунок вони муситимуть повністю оплатити. Довгий буде акт обвинувачення. Короткий буде вирок»61. У березні 1942 року преса цитувала Гітлера, який сказав, що його попереднє передбачення «здійсниться»: «в наслідок теперішньої війни будуть знищені не арійські народи, а жиди»62. Вплив такої пропаґанди оцінити важко, і ще важче оцінити, якою мірою вона спонукала неєвреїв реаґувати в певні способи на Голокост. Поки що немає остаточної відповіді, а може, її ніколи й не буде. Тогочасні німецькі джерела містять певну інформацію про розмах і природу антисемітизму корінного населення піднацистської Наддніпрянщини. Звіти СС із перших кількох місяців нацистської окупації свідчать, що більшість неєвреїв висловлювали антисемітські погляди, але також говорили, що вони не хочуть, щоб євреїв убивали. У липні 1941 року айнзацгрупа С назвала населення Житомирщини «свідомо антисемітським» із «невеликою кількістю 81

3. Голокост євреїв і ромів

винятків»63. Через кілька тижнів душогуби виявили ще потужніші антисемітські настрої в районі вигину Дніпра – реґіоні, де їхні розмови про «єврейське питання» «завжди приязно сприймало населення»64. Іще через чотири тижні ця айнзацгрупа була вже не така впевнена. Оглядаючи Київщину, Полтавщину та Дніпропетровщину, вона зауважувала, що «українці відкидають єврейство, як і комунізм, оскільки євреї домінували серед чиновників К[омуністичної] п[артії]. Українці на власні очі бачили, що євреї були фактично єдині, хто тішився вигодами від членства в К. п., а надто від чільних посад. Однак виражений антисемітизм на расовому й ідеологічному ґрунті чужий цьому населенню». Фактично ж «переслідувати євреїв за допомоги українського населення не вийде, оскільки їм бракує провідників і духовного запалу; всі досі пам’ятають, як більшовизм суворо карав кожного, хто виступав проти євреїв»65. СС скаржилася, що, на відміну від східної Галичини, тут «ретельні спроби підбурити населення до єврейських погромів не увінчалися сподіваним успіхом»66. Звіти німців не дають однозначної картини ставлення неєврейського населення до розправ над євреями. У вересні 1941 року айнзацгрупа С доповідала, що «майже ніде населення не можна підбурити до активних кроків проти євреїв», однак вона водночас стверджувала, що «всюди» населення «розуміє й позитивно оцінює» розправи з євреями. Через кілька місяців вона знову звітувала про «розуміння», що його виявляє населення, «обходження із євреями». Втім, привернувши увагу до «розмов серед населення» Києва, сповнених «ворожістю до комуністів і євреїв», айнзацгрупа разом із тим наштовхнулася на тривожну обставину: «українeць» «не має реальної позиції в єврейському питанні», вважаючи його «лише релігійним конфліктом, а не расовою проблемою»67. Один невідомий на ім’я нацист перетнув Райхскомісаріят під час апогею «другої хвилі» винищення євреїв, розмовляючи під час цієї подорожі із цивільними нацистськими чиновниками. З огляду на те, що ми знаємо про настрої населення, доречно скептично поставитися до його розповіді, в якій він стверджує, нібито населення Бердичева було «задоволене» «евакуацією» (вбивством) євреїв, нібито мешканці Вінниці «схвально зустріли» її і нібито населення Олександрівського ґебіту визнало її «засадничо виправданою»68. Промовистим джерелом могли би стати листи, що їх українці та інші надсилали родичам, яких забрали працювати до Німеччини, починаючи від 1942 року. На жаль, усе, що ми маємо – два звіти цензури про листи, перевірені між 11 серпня і 10 листопада 1942 року69. Ці звіти містять нібито репрезентативні цитати з кількох листів, однак вони мало про що нам говорять: «Жидів безжально переслідують. У Кременці жидів б’ють уже три дні»; «Одного дня було 82

Свідки на Наддніпрянській Україні

вбито 500 євреїв. 8 серпня євреїв було зігнано з усіх сіл. Скоро настане кінець євреям»; «Десь 3 тисячі євреїв було вбито»; «Тут не лишилося в живих жодного єврея. Старі, молоді, діти, лікарі – всіх до останнього їх винищили»; «І нам зараз ведеться дуже добре, оскільки більше немає євреїв». Упорядник першого звіту зауважив, що «кілька авторів листів висловлювали співчуття долі єврейського населення в Україні». В другому звіті містився коментар, згідно з яким «про суцільне винищення євреїв повідомляли з багатьох міст і сіл. Майже завжди в таких повідомленнях не висловлюють власної думки. Лише в кількох випадках автори висловлювали задоволення з цього приводу». Передусім слід з’ясувати, яке місце посідало ставлення до євреїв, хай воно було позитивне чи неґативне, у визначенні поведінки людей. Урешті, Голокост відбувався в їхніх краях і в ситуації тотального терору. Наприклад, на Поліссі загін СС замордував 10844 особи, здебільшого євреїв – чоловіків, жінок і дітей – за якихось два тижні з гаком, починаючи від липня 1941 року. Під час цього шаленства злочинці виявили, що місцеві неєвреї «загалом схвально говорили про єврейську частину населення», хоч «активно допомагали зганяти євреїв». «Українські священики дуже допомогли і пропонували свої послуги у випадку кожного заходу». Мабуть, страх за своє життя змусив їх до цього: інший загін СС, що розташовувався в цьому реґіоні, повідомляв, що «українське населення загалом допомагало, як і раніше у випадку вистежування партизанів. Як і раніше, скрізь панує сильний страх»70. Утім, Женя Гуральник розповіла тривожну історію про долю села Павло вичі. Якось, іще до винищення в листопаді 1941 року, есесівці змусили євреїв роздягнутися і піти в центр села, де люди якраз ішли до церкви. Багато місцевих жителів зреаґували вороже: «Натовп із вереском кинувся дивитися це небувале видовище – лунав смішок, хихотіння, цинічні дотепи. Раптом німець зупинив нас і наказав усім змовкнути. Ми притислися одне до одного, зацьковані істоти, оточені ворожим натовпом. Есесівець пройшов перед нами, уважно оглянув шикування, вирівняв наші босі ноги в лінійку, почекав хвилину, а потім гаркнув: розійдись! Колона вмить перетворилася на голе стовпотворіння, і, гнані гиканням і свистом натовпу, ми, як божевільні, ринулися до домівок»71. Невідомо, чи була така поведінка поширеною в селах Наддніпрянщини. Євреїв також проводили містами і містечками72. Однак узагальнювати ставлення місцевих споглядачів до них складно, як показав київський випадок. Окрім того, тільки-но неєврейські споглядачі усвідомили, що відбувається дещо більше, ніж «просто» депортація, багато з них дуже злякалися. Скажімо, в Житомирі дітвора бігла за натовпом, але дорослі спостерігачі стояли мовчки, 83

3. Голокост євреїв і ромів

«повні апокаліптичного жаху»73. Однак інші не мали жалю. Коли євреї проходили через Бердичів у вересні 1941 року, – після того як нацисти вже розстріляли сотні місцевих євреїв, – траплялися люди, які «проходили крізь оточення і знімали хустки, в’язані вовняні кофтини» з арештантів74. Коли неєвреї Києва з’ясували, що всіх євреїв розстріляли, – багато з них чули звуки пострілів або бачили вантажівки з одягом, – загальною реакцією стали страх і обурення, навіть з боку тих, хто ненавидів євреїв. Дід Кузнєцова вигукнув: «Матір Божа, Царице Небесна, що ж це таке, нащо ж це їх?»75. Починаючи з другого дня розправи вісті про неї поширилися по всьому місту: люди говорили про шістдесят тисяч жертв або й більше76. Щоденник Ірини Хорошунової показує, як важко було багатьом повірити в це. 30 вересня вона занотувала: Нам досі не відомо, що зробили з євреями. З Лук’янівського цвинтаря приходять моторошні чутки. Однак досі неможливо їм вірити. Кажуть, що євреїв розстрілюють... Одні кажуть, що євреїв розстрілюють із кулеметів, геть усіх. Інші кажуть, що для них було підготовлено шістдесят ешелонів, якими їх будуть відправляти. Куди ж? Ніхто не може відповісти. Лише одне відомо напевно: у них забирають всі документи, речі та харчі. Потім їх женуть до Бабиного Яру і там... Я не знаю, що там. Одне лиш знаю: діється щось жахливе, страшне, щось незбагненне, чого не можна зрозуміти, ні осягнути, ні пояснити77.

Проте через кілька днів сумнівів уже не залишалося: Всі вже говорять, що євреїв убивають. Ні, не вбивають, їх уже вбили. Всіх, не розбираючи – старих, жінок і дітей. Тих, кого в понеділок [29 вересня] повернули додому, також уже розстріляно. Так кажуть, та сумнівів уже бути не може. Ніякі потяги не вирушали із Лук’янівки. Люди бачили, як машини везли теплі хустки та інші речі з цвинтаря. Німецька «акуратність». Вже й посортували трофеї! Одна росіянка супроводжувала до цвинтаря свою подругу, а сама через паркан вибралася з іншого боку. Вона бачила, як голих людей вели в бік Бабиного Яру, і чула постріли автоматів. Кількість таких чутоквідомостей зростає. Кошмарність їх не вміщається в наші голови. Однак ми мусимо вірити, бо розстріли євреїв – це факт. Факт, який починає зводити нас із розуму. І жити з усвідомленням цього факту неможливо. Жінки навколо нас плачуть. А ми? Ми також плакали 29 вересня, коли думали, що їх забирають до концтабору. А тепер? Чи можна ще плакати? Я пишу, а волосся ворушиться на голові78.

Л. Нартова з відчаєм занотувала за кілька тижнів: «Пригадую своїх товаришів, чудових спеціялістів, добрих робітників. За що вони згинули? І скільки ж їх!». У жовтні вона побачила, як «шума» забирали хворих і покалічених євреїв. 84

Свідки на Наддніпрянській Україні

«Як страшно жити тут, як тяжко дивитися на такі сцени». Маленька дівчинка на вулиці запитала її, чи це євреї і чи їх уб’ють. «Вона явно не могла збагнути цієї думки. Та хто з нас міг?» Німецький офіцер розвідки Ганс Кох помилився, доповівши, що кияни сприйняли вісті про розправу з євреями «спокійно, часто із задоволенням»79. Приголомшення було ще більшим, коли, як часто траплялося, місцеві мешканці ставали свідками розстрілів. Частина з них отримувала наказ поховати мертвих або й досі живих жертв80. Українські дівчата в Бердянську зрозуміли, що їхніх однокласниць-єврейок вб’ють, і просили в комендатурі міста помилувати їх, але марно. «Ми обняли своїх дівчаток-єврейочок, попрощалися з ними», – пригадує одна з них. Через якийсь час нацисти розстріляли з кулеметів євреїв за містом, а українські дівчата спостерігали за цим у сльозах. Старші люди могли реаґувати на це, маючи інші погляди. Ще до початку розстрілів вони, «пригадуючи царські часи, звинувачували євреїв в тому, що вони вислужувалися кожному режимові і не давали жити нашому бідному народові, здирали з нашого народу в користь держави різні податки, вони теж займали високі посади при царській владі... Але ж коли люди побачили масове винищування євреїв, то й старі були проти, обурювалися». За словами одного чоловіка, це нагадувало розстріли НКВС, лишень із тією різницею, що НКВС здійснював їх потайки81. Неминуче постає питання, якою мірою неєврейське населення видавало або рятувало євреїв. Тут важливо зазначити, що нацисти погрожували смертною карою за будь-яку допомогу. Було заборонено не просто підтримувати якісь стосунки із євреями; будь-хто, хто контактував із євреями зі своєї ініціятиви, отримував особисте попередження від органів влади, що його або її спіткає смертна кара, якщо він або вона намагатимуться врятувати єврея82. На плакатах і знаках також були попередження, що допомога євреям у втечі карається смертю. (У Києві такі плакати з’явилися в перший день розправи в Бабиному яру.) Неєвреї мали вагомі причини серйозно поставитися до таких погроз. У деяких випадках за порушення цього правила карали всю сім’ю83. Наслідком був загальний остракізм решти євреїв. Дев’ятеро старих євреїв з’явилися в центрі Києва після розправи й сіли біля колишньої синагоги. «Вони сиділи там день і ніч, день і ніч, – пригадує очевидець. – Люди проходили, видно жалували, але підійти не сміли. За це чекав розстріл. І тоді з голоду помер один [єврей]. Який жах! Помер з голоду на очах великого міста. Через деякий час помер другий, третій, четвертий... Вони вмирали, і ніхто не забирав трупів». Коли в живих залишилося тільки двоє, «хтось з киян підійшов до німця, 85

3. Голокост євреїв і ромів

вартового, що стояв недалеко на розі вулиці, і прохав його, показуючи на трупи, пристрелити тих двох. Вартовий подумав і це виконав»84. Коротко кажучи, загроза смерти була потужним засобом залякування. (Також слід, мабуть, пам’ятати, що практика уникання жертв репресій з’явилася до приходу нацистів. Протягом Великого терору 1930-х років майже всі люди розривали зв’язки із сім’ями, членів яких було заарештовано85.) Утім, загроза смерти не може вичерпно пояснити поведінку деяких неєвреїв. З одного боку, якась невідома частина з них рятувала євреїв. Із другого боку, ще більше українців та інших неєвреїв видавали схованих євреїв німецькій владі. Про такі зради говориться в багатьох джерелах86. Часто особи, які так чинили, були не так налякані, як попросту пожадливі: вони прагнули отримати значну нагороду (десять тисяч рублів, корову або харчовий пайок), яку нацисти обіцяли за видання євреїв та інших «ворогів», як, скажімо, комуністів, які не зареєструвалися. Через кілька днів після різанини в Бабиному яру київське СС розпочало полювання на охрещених євреїв і неєвреїв, одружених із євреями. Серед них було багато лікарів. Чимало з них зверталися по допомогу до Федора Богатирчука, який сам був рентґенологом, але він радив їм утікати з міста, бо не сумнівався, що донощики «завжди могли знайтися». Як сказала в повоєнному інтерв’ю одна жінка, чия мати доглядала старого єврея, доки і його видали: «Покидьків було скільки завгодно»87. Як стверджував Кузнєцов, євреїв, які переховувалися, зазвичай знаходили, бо, за його словами, «виявилося чимало охочих заробити гроші або корову». Наприклад, чотирнадцятирічний єврей зумів утекти з Бабиного яру, і, щойно почувши цю новину, мати й бабуся Кузнєцова наказали йому негайно піти й забрати хлопця із собою, щоб його можна було врятувати. Та було запізно: німецькі солдати вже везли хлопця на возі. Видала його «самотня жінка-росіянка, працювала скотаркою». На подвір’ї галасливо сварилися жінки. «Одні обурювалися, другі заперечували: “Вона правильно зробила. Усіх їх передушити. Це їм за Хрещатик”»88. Кожна місцева розправа, вочевидь, породжувала хвилю видавання євреїв, до якого вдавалася значна частина місцевого населення. Після розстрілу тисяч євреїв 16 жовтня 1941 року біля одного села на Лубенщині (неподалік Полтави) неєврейське населення потребувало якогось часу, аби збагнути, що сталося. Більшість налякалася, пише тодішній мешканець Лубен, Іван Жигадло. Та потім сталася «пошесть доносів» на решту євреїв та родичів від «змішаних» шлюбів, хоч які віддалені вони були. За словами Жигадла, рушійною силою цього процесу були ті самі люди, які зазвичай доносили на інших за совєтського режиму. Якщо 86

Свідки на Наддніпрянській Україні

7. Євреї Лубен, містечка на Лівобережжі, та його околиць, які підкорилися наказові зібратися. Пізніше цього ж дня нацистська поліція безпеки знищить їх усіх. Лубенщина, 16 жовтня 1941 року

3. Голокост євреїв і ромів

це правда, то це мало бути таки поширене явище. Жага помсти, заздрість, пожадливість, антисемітизм і страх були рушійною силою для цих людей. Комуністи зокрема, за словами Жигадла, сподівалися реабілітуватися, звинувативши інших у тому, що вони примусили їх вступити в партію. Ті, хто видавав євреїв на Наддніпрянщині, були в меншості, однак розмір цієї групи поки що невідомий89. Що безсумнівно, то це те, що антисемітизм не завжди відігравав головну роль, якщо взагалі відігравав яку-небудь, у рішенні видати єврея. Значно поширенішим, ніж видавання, було грабування порожніх єврейських домівок під час моторошного повторення грабування протягом і після відступу совєтських військ. Багато отриманих у такий спосіб речей з’явилися на базарах90. У Києві німецька влада набрала людей, щоб вони збирали майно євреїв біля Бабиного яру та в їхніх оселях. Зумисно чи ні, ці робітники добре нажилися на цьому і невдовзі продавали хутро й прикраси на вулицях. Інші кияни, які опинилися без даху через Велику пожежу, згодом зайняли єврейські квартири91. Після геноциду євреїв люди все ще багато говорили про євреїв: не про їх убивство, а в антисемітському дусі про сам єврейський народ. Спогади Якоба Ґерштенфельда-Мальтиля, одного з галицьких євреїв-біженців із Генералгубернаторства, переконливо засвідчують це у випадку Дніпропетровська. На початку 1943 року він та інший єврей прибули туди з підробленими документами. Як «польські» працівники фіктивної компанії ці молодики орендували кімнату в робітничому мікрорайоні й увечері приймали багато гостей, зазвичай жінок, зокрема свояків, племінниць і друзів домовласниці. «Наш “салон” був вельми привабливий. Двоє молодиків, що прибули здалеку, із Европи». Крім поточних подій, гості згадували про євреїв, які були «невичерпною темою для розмов». Більшість уважала їх убивство «огидним, зухвалим і нелюдським злочином <...>. Схоже, ніхто тут не був щасливим із цього приводу». Домовласниця «однозначно не була антисеміткою. Комуністична партія проголосила, що євреї не гірші за інших, тож для неї це була самоочевидна істина, яку не можна критикувати». Однак вона не була типовим прикладом. Інші скористалися першою ж можливістю розкритикувати ухвали партії і насолоджувалися цим на славу, щоб ворожим тоном скаржитися на євреїв. Їхню заявлену ворожість щодо євреїв здебільшого викликáла заздрість: євреї здобули різними засобами позиції, які були або здавалися кращими, ніж ті позиції, що їх займали неєвреї. Надання рівних прав євреям було їхнім єдиним наріканням на совєтську владу. Їхня молодість минула під заграву пожеж, викликаних петлюрівськими [sic!] погромами, котрі закарбувалися в їхніх душах на все життя. Вони затаїли зло на євреїв, бо ті були вчителями й навчали

Свідки на західній Волині українських школярів, працювали в державних установах і так далі. Тоді, за хвилину, хтось зауважував, що саме росіяни отримували роботу погано оплачуваних учителів та службовців, тоді як євреї загребли найпринадніші посади в державних продовольчих крамницях та ресторанах92.

Справді, попри свої погляди на совєтський режим, багато неєвреїв поділяли антисемітські настрої. На час повернення Червоної армії в 1943 році ця антипатія була поширеною серед мешканців міст. До цього додалося повернення багатьох євреїв: і солдатів, і цивільних осіб. Міщан, які присвоїли єврейські квартири і майно, засмутило повернення такої великої кількости євреїв. Упродовж подальших років розмови на кшталт «знов ці євреї тут» і навіть «бий жидів» не були в містах рідкістю93. Відкриті нарікання на євреїв за часів нацистського режиму та протягом 1944–1945 років були фактично поверненням до ситуації 1920-х років, однак антисемітизм, вочевидь, тепер був сильніший. У вересні 1945 року, після того як єврей-військовик застрелив двох чоловіків, які відпустили на його адресу декілька антисемітських шпильок, у Києві відбувся погром, який забрав життя п’яти євреїв94. Загалом розглянуті докази засвідчують, що ні нацистська пропаґанда, ні сам Голокост не викликали значних змін у тому, як неєвреї сприймали євреїв. Схоже, що більшість неєвреїв Наддніпрянщини, які були антисемітами до 1941 року, не змінили поглядів – принаймні не за цей короткий період. Різниця була лише в тому, що тепер вони більше не приховували своїх упереджень. Проте тільки-но повернулася Червона армія, а з нею і багато євреїв та інших, котрі захотіли назад свої квартири, поширеність і лютість антисемітизму, вочевидь, сягнули нових висот95.

Свідки на західній Волині За даними німецької військової розвідки, станом на 1940 рік євреї колишньої східної Польщі хотіли приходу німців96. Правда чи ні (але навряд чи), євреї зазнали гонінь відразу після відходу Червоної армії, переважно з боку німців, але також і від місцевого населення. Як було зазначено в другому розділі книжки, погроми вибухнули в кількох більших містечках і селах цього реґіону. Вони виникали з бажання відплатити за діяння НКВС та з антисемітських настроїв, що їх заохочували націоналістичні аґітатори і які, може, були міцнішими в польській державі, аніж у совєтській Україні. Остаточну відповідь на питання про рівень таких настроїв серед усього населення західної Волині знайти неможливо, однак невесела картина зринає зі спогадів уцілілої єврейки Барбари Барац. Після вступної розправи над єврейськими чоловіками 8 липня 89

3. Голокост євреїв і ромів

1941 року в Рівному решту євреїв вишикували в ряд, щоб вони віддали золото і срібло. Під час цієї процедури роззяви «лиховісно посміхалися, нібито це була комічна вистава». 5 листопада, напередодні найбільшого винищення, один чоловік доручив доглянути сина й тещу своїй колишній польській покоївці, а також, керуючись її порадою, залишив їй коштовності на збереження. Однак жінка доповіла про своїх єврейських гостей органам влади. За словами Барац, ця історія зовсім не виняткова97. У середині 1942 року, навіть без жовтої зірки, вона й інші євреї уникали громадських місць, оскільки «хоч німці не впізнали би в нас євреїв, українці легко зауважили б різницю і негайно передали би нас німцям». Вона виявила, що українці міста були «переважно дуже небезпечними ворогами євреїв»98. Що стосується сприйняття і ставлення місцевого населення до євреїв на волинському селі, то відомо, що багатьом молодим українським селянам подобалося жорстоко поводитись із євреями. Коли в липні 1941 року гурт євреїв із села Свинюхи (нині Привітне) вигнали на роботу, селяни зібралися, аби поглянути на це й вилаяти їх. Як згадує Даймент, від кінця серпня, коли всіх поліцаїв із корінного населення заступили інші, «великий натовп української молоді збирався щовечора в клубі, аби порозважатися глузуванням із євреїв». На початку листопада 1941 року, коли євреїв перевели в Локачі до новоствореного ґета, селяни супроводжували їх вигуками: «Кінець євреям». Даймента й інших в’язнів ґета відіслали назад до Свинюх працювати там ремісниками. Селяни знову ставилися вороже: «Щоразу як ми зустрічали їх, звичними були образи й регіт»99. Анонімна стаття з газети «Волинь» розпалювала ворожість, заявляючи, що «доля світового жидівства була припечатана тої самої хвилини, коли Адольф Гітлер заповів проти нього боротьбу, аж до остаточного винищення та звернув увагу народів Европи на цю небезпеку»100. Станом на червень 1942 року загалом 250 в’язнів локачівського ґета працювали за його межами впродовж дня. Щодня приходили селяни, щоб узяти собі чоловіків-євреїв нібито для виконання трудових повинностей, однак «вони потім приводили їх у порожню оселю і наказували їм танцювати, цілувати собі сідниці та робити інші принизливі речі, занадто ганебні, щоб їх можна було описати. Відмова скоритися накликала жахливе биття... Дедалі більше євреїв поверталися з роботи побиті й заюшені кров’ю». На початку вересня 1942 року, напередодні того як нацисти вбили останніх мешканців ґета, пожежники й інші представники «шума» оточили ґето, а прогалини в їхніх лавах заповнили селяни, озброєні дерев’яними палицями, залізними прутами та вилами. Рік по тому, коли Даймент перехо90

Неєврейські лідери та рятівники

вувався в домі українського подружжя, він підслухав кількох селян, що наві дувалися до подружжя в гості. «Уся розмова була зосереджена на євреях і була пересипана в’їдливими антисемітськими висловами на кшталт: “Їх усе ще забагато лишилося в живих в Америці та в Англії”. Вони згадували, кого було вбито в масових могилах». Згодом Дайментові рятівники сказали йому, що такі розмови були дуже поширені101. Багато західноволинських євреїв «не могли зрозуміти, чому неєвреї після багатьох поколінь мирного співжиття стали такими ненависними антисемітами»102. Безумовно, однією з причин була поширеність радикального націоналізму. Інша полягала в тому, що багато українців реґіону знайшли виправдання єврейському Голокосту в своїй вірі. Як сказав один селянин єврейському знайомому, який щойно втік із ґета, «Гітлер завоював майже весь світ, і він збирається винищити всіх жидів, бо вони розіп’яли Господа нашого Ісуса. Гадаєш, ти зможеш втекти від цієї долі?»103. Проте не всі селяни, які вдавалися до релігійних тлумачень, робили це в такий негідний спосіб, про що свідчать спогади однієї українки з Поділля. Ще дівчинкою вона напосіла на матір, щоб та розповіла, що станеться з євреями, яких вона бачила в лісі. Трішки повагавшись, мати зрештою відповіла: німецькі есесівці та українські поліцаї змушують чоловіків і жінок закопувати своїх дітей заживо, а потім заберуть батьків до Німеччини, щоб зробити там із них мило. На щемливе «чому?» своєї дочки ця селянка монотонним голосом відповіла: «Євреї вбили Христа». Весь цей час її обличчя було таким же скам’янілим, як під час Голодомору, коли загинув її син104.

Неєврейські лідери та рятівники У Райхскомісаріяті Україна не було неєврейських лідерів, які виступали би проти антисемітизму. Обидві фракції ОУН самі були антисемітськими, а документи часів війни засвідчують, що провід бандерівців під час німецького вторгнення хотів винищити всіх євреїв або принаймні єврейських чоловіків і висловлював готовність узяти участь у цьому процесі105. Здебільшого незрозумілою залишається позиція совєтських відомств. У деяких скинених із літаків совєтських листівках, очевидно, євреям говорили й далі переховуватися (тоді як тим, хто допомагав німцям, погрожували смертю), однак у звітах активістів комуністичного підпілля та совєтських партизанів рідко згадують допомогу євреям, на відміну від допомоги військовополоненим і неєвреям, яким загрожувала депортація до Німеччини106. У критичні 1941–1942 роки в Райхскомісаріяті було обмаль партизанів, але навіть там і тоді, де і коли їх було 91

3. Голокост євреїв і ромів

багато, антисемітизм процвітав. Серед них було чимало дезертирів із «шума», які самі брали участь у Голокості107. Що стосується релігійних лідерів, тут ситуація була дуже прикра. Ра зючою протилежністю до очільника Греко-Католицької церкви в Галичи ні митрополита Андрея Шептицького були очільники відродженої Авто кефальної Православної церкви в Україні, що проклинали не Голокост, а «жидо-большевизм». У червні 1942 року архієпископ Полікарп (Сікорський) висловив у заяві свою ворожість до «московсько-жидівського комунізму», а після поразки німців під Сталінградом закликав українців їхати на роботу до Німеччини і так завдати поразки «комуністичній московсько-жидівській державі»108. 25 березня 1943 року він сказав, що знає, чому так багато людей, які мають родичів у Червоній армії, тікають перед її наступом: «Бо знають, що слідом за цією армією йде, під проводом жидо-комуністів, НКВД». Його засмучувало, що багато інших не тікали, тож він запитував їх: «Чи вже не уявляєте собі мстивого й злючого в своїй помсті жидівства, що так винищило наш народ за 20 років панування на Великій Україні і почало було нищити його на Західній Україні? Чи ви дійсно маєте противоприродне бажання нищення свого народу? Ні, того бути не може. Є то засліплення розуму, отуманеного проводирами сліпими». В тому ж дусі він звертався до нацистських чиновників109. Кілька його колеґ оприлюднили аналогічні погляди. В листах до Гітлера на першу річницю німецького вторгнення єпископи Никанор (Абрамович), Мстислав (Скрипник) та Сильвестр (Гаєвський) написали, що вони моляться за успішне завершення «розпочатого Вами великого Діла: оборони чести Німецького Народу та звільнення людства від безбожницькожидівсько-комуністичного поневолення»110. Під час похорону жертв НКВС у Вінниці в червні 1943 року єпископ Григорій (Огійчук) із запалом картав Сталіна та «його» євреїв111. Єпископ Пантелеймон (Рудик) із Автономної православної церкви, яка визнавала московський патріярхат, видав у Києві в травні 1943 року гостро антисемітську листівку з приводу нещодавнього совєтського авіянальоту. Давним-давно, говорилося в ній, диявол запанував над «обраним колись народом Божим» і підбив їх розіп’яти Сина Божого. «Всі братовбивчі війни, всі криваві перевороти, всі злочинні заколоти, – це справа рук цього самого народу... Злочинним обманом та насильством сини диявола під виглядом большевизму захопили в свої руки владу над нашою країною і облили її кров’ю мільйонів невинних людей». Пантелеймон закликав істинних вірних допомагати німцям «знищити диявольську владу»112. 92

Неєврейські лідери та рятівники

Такі заяви, мабуть, згубно впливали на моральний стан християнських вірних113. Однак тут важливо зауважити, що ці люди мали більше контактів із духівництвом нижчого ранґу, щодо якого наявні свідчення дають розмаїтішу картину. Були православні священики, які публічно згадували про жидобольшевизм114, але інші намагалися рятувати євреїв. Один із них урятував євреїв під час погрому 1941 року в Висоцьку на західній Волині. А в селах Ляхів і Порицьк двоє священиків та їхні сім’ї кожна переховувала по єврею. Проте після того, як активісти-бандерівці вбили ляхівського священика та його сім’ю, отець Перевєзов із Порицька перевів свого єврейського гостя до монастиря115. У Києві на Подолі отець Алєксєй Ґлаґолєв та його дружина Татьяна зайняли активну позицію в справі порятунку євреїв. Після різанини в Бабиному яру свояки однієї єврейки, котра залишилася вдома, прийшли до них по допомогу. Отець Алєксєй звернувся до бурґомістра Оглоблина, котрий знав цю родину, але Оглоблин повернувся від коменданта Ебергарда збентежений і блідий. Тоді Татьяна віддала цій єврейці, Ізабелі Єгоричевій-Мінкіній, свій паспорт і свідоцтво про народження і сказала їй поміняти фотографію. Вона також порадила їй утекти до села, де Ізабела мала знайомих. Так вона й зробила. Під час пошуку євреїв по всіх оселях Києва Татьяна ледве уникла арешту, оскільки сама вже не мала жодного посвідчення особи – тільки підтвердження інших, хто знав її. Не почуваючись у безпеці на селі, Ізабела мусила повернутися до Києва і впродовж наступних двох років жила з десятирічною дочкою у Ґлаґолєвих: у їхній квартирі, у дзвіниці та на селі. Ґлаґолєви також допомогли Тетяні Пасічній та її матері Євгенії Шевельовій: виготовили для них фальшиві довідки про народження, переховували їх і забрали на Поділля, де вони й вижили. Поліція безпеки погрожувала Татьяні смертю, якщо пані Гермайзе, християнська українка єврейського походження, «виявиться єврейкою», проте вона все-таки присягнула, що ця жінка не єврейка. Цей учинок продовжив життя пані Гермайзе на три місяці116. Через антисемітизм, культуру доносів та майже повну ґарантію смертної кари за переховування єврея люди, які рятували або намагалися врятувати євреїв, становили, мабуть, незначну меншість. Слід особливо підкреслити бажання не ставити своє життя і життя членів своєї сім’ї на карту. Для ліпшого розуміння варто вказати, що в «германських» Нідерландах жінок, які допомагали сховатися Анні Франк, навіть не заарештували. Натомість у Райхскомісаріяті Україна нацисти могли вбивати і таки вбивали не тільки «винних», а й їхніх дітей117. 93

3. Голокост євреїв і ромів

Люди, які намагалися врятувати євреїв, вдавалися до тих самих тактик, що й Ґлаґолєви: «леґалізація» євреїв, переховування їх та вивезення їх в інші місця. Одним із методів леґалізації було хрещення. Не повідомивши німецьку військову адміністрацію, бурґомістр Кременчука Верховський створив за межами міста бараки і розмістив там понад тисячу євреїв. Однак у той же час принаймні ще деяких євреїв із тисяч, які залишалися в Кременчуці, хрестили під різними іменами. Наприкінці року нацисти через це заарештували Верховського. Його наступник Сениця дозволив священикові на прізвище Романський далі здійснювати хрещення, за що влада стратила його на початку 1942 року. Інші неєвреї намагалися змінити ідентичність євреїв, одружуючись із ними; Ольгу Світницьку з Умані за це було повішено. Однак, мабуть, найпоширенішою тактикою леґалізації було усиновлення єврейських дітей і молоді118. Раїса Дашкевич, що народилася 1916 року як Ріва Когут, знепритомніла під час винищення в Бабиному яру. Отямившись, вона виявила, що лежить у яру серед трупів, однак фізичних ушкоджень не мала. Бабця із сусідньої оселі три дні доглядала за нею в погребі, хоча й знала, що СС обшукує навколишні будинки. Раїса навідалася до кількох знайомих: деякі дали їй їжу або одяг, однак ніхто не запропонував залишитися, крім її колишньої колеґи Людмили Бондаренко, яка вдочерила її та дала їй нове посвідчення особи, тим самим урятувавши їй життя119. Не меншу небезпеку накликали на себе ті, хто влаштовував схованки для євреїв. Один тільки Вітольд Фоменко в такий спосіб урятував тридцять шість життів у Луцьку120. А Яша Сухенко, наддніпрянський українець, котрий пишався своїми козацькими предками, також зумів сховати багатьох євреїв. Сухенка 1939 року послали до Рівного як інженера, але за якесь порушення він опинився в совєтському таборі, з якого втік 1941 року. Після приходу німців він обіймав посади бухгалтера і викладача в училищі. Вочевидь самотній, Сухенко провів так багато часу в рівненському ґеті, що тамтешні євреї дали йому дружнє прізвисько Янкеле. Його тактика полягала в тому, щоб давати євреям підроблені перепустки і потім перевозити їх потягом у центральну Україну. Негайно після зруйнування рівненського ґета в липні 1942 року він перевіз Барац та її дочку як свою матір та дружину-польку на кордон із Придністров’ям. Нацисти врешті-решт заарештували Сухенка, коли він рятував інших євреїв, тож він не вижив121. Чи то в місті, містечку чи в селі, було майже неможливо приховати від інших переховування євреїв. Через це багато рятівників влаштовували підземні схованки122. Якщо ж такої можливости не було, важливо було поділи94

Неєврейські лідери та рятівники

ти відповідальність із іншими або принаймні отримати їхню пасивну згоду. Бувало, різні господарства навіть систематично обмінювалися євреями. У Богуславі Ліза Петрусенко та її четверо дітей у такий спосіб вижили123. Оповідь Жені Гуральник показує, як важко було вижити на селі й наскільки життєво важливо для євреїв було не просто мати людей, які приходили на порятунок, а й багатьох інших, котрі просто були на їхньому боці. Вибравшись із ями в Павловичах у листопаді 1941 року, вона натрапила на лісника та його дружину, котрі люб’язно взялися дбати про неї. Наступного дня вона перебралася до іншого села, із якого мусила дуже швидко втекти, бо один чоловік – можливо, поліцай – хотів убити її. Прибувши в невелике село Вербівка (в Лугинському районі), Женя зайшла до хати, в якій їй допомогли. Однак і звідси їй довелося піти, бо й самі її помічники були під наглядом. Зокрема, господареві хати, комуністу, наказали наступного дня з’явитися в районову управу. Він передчував, що звідти не повернеться, і, як виявилося, мав рацію. Женя відтак провела кілька днів у молодої жінки, доки та попросила її піти, бо «люди всюди базікають, що я ховаю жидівку вдома». Женя провела решту зими як бездомна жебрачка, яка благала про допомогу бідних людей, котрі виявилися найчуйнішими. Пригадавши, що її сім’я передала зимовий одяг на збереження, вона повернулася до Павловичів. Однак жінка, в якої зберігався цей одяг, прогнала її геть. На якийсь час Женя приєдналася до двох єврейських дітей віком одина дцять і три роки, котрі жили в ямі, доки німці побачили їх і застрелили обох. Повернувшись до Вербівки, Женя мешкала в однієї жінки, доки влітку вона її вигнала. Одна сім’я прийняла її і добре обходилася з нею, та, знов-таки, хоч господарі про це нікому не казали, інші селяни дізналися про неї. У цей переломний момент один літній чоловік натрапив на Женю в полі. Він запросив її жити в нього, і так бездітні Марко та Оксана вдочерили її. Сільський староста пообіцяв, що не видасть її, хоча кожен у Вербівці усвідомлював, що відбувається. Так Женя стала законним мешканцем і тепер виходила на роботу в поле разом із усіма. Якось восени 1942 року приїхали німці та «шума», розпитуючи про «жидів, партизанів». Селянки та бриґадир не здали її124. Серед українців найбільше євреям, либонь, допомогли баптисти і християниєвангелісти. На самій тільки Волині вони, вочевидь, урятували сотні людей. Ці протестанти гадали, що їхня християнська віра не дозволяла їм чинити інакше. Не менш важливо було те, що вони творили громаду, в якій панувала взаємна довіра, завдяки чому вони могли швидко переводити євреїв із однієї місцевости до наступної125. У рятувальних заходах брала участь також невідома кількість 95

3. Голокост євреїв і ромів

волинських поляків і чехів126. Що стосується етнічних німців, маємо суперечливі свідчення про їхнє ставлення до євреїв, однак доказів того, щоб хтось із них рятував або намагався врятувати єврея, не було знайдено127. Узагальнення щодо поглядів неєврейського населення на євреїв та щодо його поведінки супроти них залишаються ненадійними. Ті українці й інші, котрі були антисемітами до війни, такими й залишилися, навіть попри те, як вони ставилися до винищення євреїв. Можливо, нацистська пропаґанда зробила з якоїсь кількости неєвреїв антисемітів, однак у цьому сенсі вагоміші наслідки мала конфронтація з євреями, які поверталися слідами Червоної армії. Щодо поведінки, то, безумовно, багато неєвреїв видавали євреїв, однак є також свідчення, що невелика кількість рятувала єврейських людей. Тим часом більшість неєвреїв просто стояли обабіч і спостерігали. Загалом вивчення Голокосту в цьому реґіоні виявляє важливе розрізнення між настроями щодо євреїв – позитивними або неґативними – та діями, які їх стосувалися. В обставинах, коли виникала нагода здобути майно або нагороду чи «довести» свою надійність, попри колишнє членство в Комуністичній партії, антисемітські упередження часто відігравали другорядну роль у формуванні поведінки неєвреїв щодо євреїв. І все це відбувалося в ситуації, коли будь-яке «відхилення» офіційно спричинялось до смертної кари. Насправді хоча багато людей нічого не зробили, щоб допомогти євреям, деякі продемонстрували, що вони співчували їм. Приміром, коли євреїв вінницького ґета зібрали в квітні 1942 року на стадіоні, багато неєвреїв підходили до них. За словами російського очевидця, серед них було багато людей, які не мали єврейських родичів, але які жаліли євреїв128.

4 Військовополонені

столиці Третього Райху Лєв Дудін, колишній редактор київської газети «Последние новости», яку фінансували німці, часто зустрічався із високопосадовцями. Якось він почув від них, що протягом зими 1941– 1942 років «до двох мільйонів» совєтських військовополонених померли в німецькому полоні. Німці, чиїх імен і посад він не називає, говорили про це «з цілковитим спокоєм, нібито йшлося не про людей, а про худобу»1. Їхні коментарі доводять, що показник смертности совєтських військовополонених, про який доповідало Верховне головнокомандування Вермахту в травні 1944 року, тоді аж ніяк не був ретельно приховуваною таємницею. Дудін додає в спогадах загальне спостереження: «Більшість німців і принаймні всі партійні таки дивилися в той час на росіян як на худобу, яка не заслуговує того, щоб шкодувати з приводу загибелі мільйона її голів. Саме це повсюдне ставлення, а не садизм та бузувірство окремих осіб, і було головною причиною загибелі мільйонів людей». Безжальність Вермахту до «росіян» супроводжувала і полегшувала розстріли й недоїдання мільйонів совєтських солдатів, які були в німецькому полоні. Проте ця безжальність своєю чергою значною мірою випливала із расистських наказів німецьких політиків, котрі трактували багатоетнічних совєтських бранців як «росіян» і намагалися зліквідувати більшість із них, вдаючись до низки заходів, які можна назвати геноцидними. Слов’янські джерела дають нам змогу побачити цю історію очима цивільного совєтського населення, зокрема з’ясувати маловідоме явище: безліч спроб цивільних спостерігачів урятувати життя полонених. Ці спроби зазвичай сходили нанівець, однак вони підказують, наперекір припущенням деяких істориків, що масової смертности цих військовополонених можна було уникнути2. Історики не запровадили всеохопного терміна на позначення того, що відбулося із совєтськими військовополоненими під час війни3. Деякі історики пояснюють таку масову смертність передусім як результат надзвичайно 97

4. Військовополонені

несприятливих обставин, як-от великої кількости полонених; виснажености й голодування багатьох із них уже тоді, коли вони потрапили в полон; кепського стану доріг; а також надзвичайно лютої зими 1941–1942 років4. Проте більшість дослідників цієї доби не так легко відкидають лихі наміри: вони вважають військовополонених «жертвами нацистської політики винищення» і говорять про «свідому політику вбивства», спрямовану на табори військовополонених на «сході» протягом осені 1941 року, та безпрецедентне «державне масове вбивство» тих військовополонених, яких було забрано до Райху5. Я стверджую, що розстріли комісарів Червоної армії та інших совєтських військовополонених, а також подальша голодна смерть іще мільйонів становили єдиний процес, який розпочався в середині 1941 року і тривав щонайменше до кінця 1942-го. Ба більше, ми можемо називати його винищенням геноцидного характеру. Винищенням, бо це був «випадок убивства великої кількости людей у звірячий або жорстокий спосіб». І хоча це винищення не було повноцінним геноцидом, воно було геноцидним за характером – «наближало до геноциду або викликало його»6. Поводження із неєврейськими совєтськими військовополоненими, яких їхні наглядачі називали «росіянами», таки дуже наблизилося до критеріїв, за якими ООН означує геноцид: як умисне знищення багатьох або всіх представників «національної, етнічної, расової або релігійної групи», в цьому випадку – уявної спільноти «росіян». Із погляду нацистів, расово нижчі слов’яни могли приносити користь, саме тому військовополонених, котрих ідентифікували як українців, часто відпускали, особливо 1941 року. Проте щодо «росіян» багато солдатів Вермахту явно припускали, що більшовизм, шкідлива ідеологія та політична партія, яку створило «жидівство», непоправно «заразили» їх. У цій нацифікованій настанові «росіяни» ставали або зайвими, або безумовно небезпечними. Коротко кажучи, расизм живив свідому місію винищення більшости «російських» військовополонених. Починаючи такий аналіз, слід звернути особливу увагу на термінологію. Німецька пропаґанда називала полонених рядових червоноармійців та командирів «більшовиками», тим самим передбачаючи, що вони були завзятими поборниками комуністичної ідеології, а отже, смертельними ворогами. Однак більшість представників Вермахту письмово й усно називали їх «російськими» військовополоненими або просто «росіянами». Багато західних істориків також використовують цей етнічний прикметник, тим самим накидаючи на військовополонених одну ідентичність, що здалася би дивною багатьом із них. Така русифікація полонених не була і не є другорядною дрібницею, натомість це принаймні не менш значущий акт, аніж називання їх «більшовиками». Тут 98

Узяття в полон

я покажу, що саме накидання на багатоетнічних совєтських військовополонених російської ідентичности протягом 1941–1942 років відіграло вирішальну роль у визначенні їхніх доль. Місцеве населення України було найточнішим, називаючи совєтських військовополонених «червоноармійцями» або просто «нашими полоненими».

Узяття в полон Німецькі збройні сили зіткнулися в Україні з поширеними поразницькими настроями, які почасти й пояснюють, чому така величезна кількість рядових червоноармійців і командирів (слово «офіцер» набуло офіційного значення лише 1943 року) потрапляла до їхніх рук. Німецька група армій «Південь» нарахувала 103 тисячі полонених, узятих під Уманню, що на південь від Києва (початок серпня); приголомшливі 665 тисяч під Києвом (станом на 26 вересня); 100 тисяч біля Мелітополя та Бердянська, що на узбережжі Азовського моря (станом на 10 жовтня); та ще 100 тисяч під Керчю, що в Криму (станом на 16 листопада)7. На той час, коли ці чоловіки – та значна кількість жінок – здалися або їх узяли в полон, вони були голодні й фізично втомлені. Серед тих, хто вцілів у битві за Київ, були люди, фізично й емоційно виснажені в попередні місяці; деякі постійно плакали. Полонені швидко збагнули, що їм буде важко. На Правобережжі німецька влада декілька тижнів забороняла місцевому цивільному населенню ховати тіла загиблих червоноармійців8. Німецька армія безжально ставилася до своїх полонених. А з приводу тих, які уникли німців, у бойовому наказі від 10 липня 1941 року говорилося, що «солдатів у цивільному одязі, яких назагал можна впізнати за короткою стрижкою, слід застрелювати, якщо з’ясується, що вони червоноармійці (виняток: дезертири)». Айнзацкоманди розстрілювали всіх солдатів-утікачів, які здавалися їм підозрілими, а також полонених, яких звільнили в іншому місці, але вони не змогли подати вагомих підстав свого перебування в тій місцевості, де їх упіймали9. Поводження Вермахту і поліції безпеки з тими совєтськими військовиками, яких формально визнавали за військовополонених, базувалося на цілій низці інструкцій. Наказ від 6 червня 1941 року, відомий як «наказ про комісарів», вимагав розстрілювати військових комісарів Червоної армії, які були підпорядковані НКВС і на практиці часто віддавали накази. Якби цей припис обмежувався ними, він – усупереч тому, що припускають деякі історики – знайшов би підтримку серед рядового складу Червоної армії, позаяк більшість, якщо не всіх, комісарів там ненавиділи10. Проте на практиці армія та СС уби99

4. Військовополонені

вали не тільки комісарів, а й військовополонених багатьох інших категорій, часто в різний час. До однієї категорії належали солдати й командири єврейського походження – лише за те, що вони були євреями. Інша категорія складалася з «політруків» або політкерівників. Як і комісари, це були активісти Комуністичної партії, котрі входили до командування, але тільки невеликих частин (рот, батарей та ескадрилей) і рідко були непохитними прибічниками комунізму. Також убивали, принаймні якийсь час, командирів неєврейського походження – просто за те, що вони обіймали такі посади. Вочевидь, так повелося тому, що айнзацгрупа С, котра отримала накази (від середини липня) розстрілювати совєтських чиновників середнього рівня, дізналася від одного заарештованого чиновника, що всі армійські командири, які мали чини вищі за старшого лейтенанта, були комуністами11. Протягом перших місяців кампанії поліція безпеки також замордувала багато мусульман, оскільки вони були обрізані, через що їх уважали за євреїв, і «азіятів». Тим часом як вони гинули, німецька преса роздула злісну пропаґандистську кампанію із фотографіями «азіятських, монгольських фізіономій із таборів військовополонених»: ці люди були «воістину недолюдьми»12. Повсюдні розстріли цих неслов’ян помалу припинилися після вересня 1941 року, коли нацистські чиновники повідомили СС, що не всіх слід убивати. Нічого доброго не віщувала відсутність росіян у переліку національностей, яких стосувалося це попередження (до нього потрапили північні кавказці, вірмени та різні тюркські народи, а також українці й білоруси)13. Інший набір інструкцій щодо поводження із військовополоненими становили «Директиви щодо поводження військ у Росії», надіслані в травні 1941 року, та додаток до них від 25 липня 1941 року. Ці інструкції закликали до «крайньої стриманости й найпильнішої уваги» щодо червоноармійців та «безжальних і енергійних крутих заходів проти більшовицьких підбурювачів, нереґулярних вояків, мародерів і євреїв, а також тотального зліквідування будьякого активного або пасивного опору». «Особливо азіятські солдати Червоної армії, – говорилося в інструкції, – були хитрими, непередбачуваними, схильними до нападів із засідки та безжальними». Додаткові інструкції наказували кожному німецькому солдатові поводитися з військовополоненими «відповідно до лютости й нелюдської брутальности росіян під час битв: Почуття гордости й вищости має залишатися відчутним на кожному кроці... Коли виникає потреба подолати непокору, бунт тощо, потрібно негайно вдаватися до збройної сили. Зокрема, слід негайно розстрілювати втікачів із полону, навіть не гукаючи їм зупинитися. Будь-яка затримка у застосуванні зброї може становити небез100

Марші смерти

пеку». Для німців, які розмірковували про те, щоб поводитися із «росіянами» як із людьми, було попередження, що «будь-яку поблажливість або навіть розмови» буде безжально покарано14. Ветеран Червоної армії Леонід Волинський описав свій полон у таких умовах. Коли він та інші солдати потрапили до рук німців 18 вересня 1941 року на Лівобережжі, їх спершу тяжко побили в обличчя, а потім зігнали на подвір’я колгоспу в селі Ковалі – у тимчасовий табір, який швидко заповнили близько 10 тисяч полонених. Наступного дня прибув загін поліції безпеки. Одягнений в однострій перекладач наказав усім комісарам, «комуністам» та євреям вийти вперед. Добір тривав близько години. Тоді перекладач оголосив, що кожен, хто видасть комісара, комуніста або єврея, які ще залишалися, отримає його речі. Хтось видав Волинського, який був членом партії, однак коли український перекладач почув, що той не комісар, він порадився із одним німцем і залишив Волинського. Вибраних полонених, котрих набралося близько чотирьох сотень, розстріляли. Як пише Волинський: Їх забирали по десять і вели вбік – за дерева. Там перші десять осіб копали собі спільну могилу (лопати підготували в потрібній кількості), а потім лунав короткий вогонь із автоматів, і наступні десять вирушали засипати могилу та копати нову. Так тривало до кінця, всі помирали мовчки, тільки один зненацька впав із несамовитим криком. Він поповз по землі до ніг солдатів, які прийшли по чергову десятку. Він кричав: – Не вбивайте мене, моя мати – українка! Його сильно вдарили чоботом, вибили зуби й потягнули, взявши під руки. Він змовк, його босі ноги волоклися по землі15.

У травні 1942 року Гітлер погодився зупинити дію наказу про комісарів «у пробному режимі». Однак СС так і не припинило розстрілювати військовополонених червоноармійців, які їм не подобалися. Цього просто намагалися більше не робити неподалік від реґулярного війська16.

Марші смерти Після перших розстрілів полонені рухалися маршем на захід через низку проміжних таборів до постійних таборів. Волинський описав початок переходу своєї групи: «Впоравшись зі своєю справою, чорні мундири передали нас конвоїрам, які носили звичайну сіро-зелену форму. Четверо з них стали біля виходу, кричачи й махаючи кийками. Майже кожному, хто виходив, діставався удар по спині, голові або руках, якщо він намагався затулитися». Ці марші тривали довго. Червоноармійці, які потрапили в полон під час оточення Києва, 101

4. Військовополонені

крокували вересень і жовтень 1941 року, подолавши чотириста кілометрів під наглядом конвоїрів на конях, які розмахували палицями і стріляли в повітря17. Це були марші смерти, які моторошними деталями нагадують ліпше відомі марші смерти євреїв (а надто ті, які відбувалися від середини 1944 року)18, адже на шляху розстрілювали не тільки полонених, які намагалися втекти. Відповідно до іншого наказу, що його видав командувач Шостої армії Вальтер фон Райхенау, конвоїри також відразу розстрілювали тих, хто відстав, – полонених, які занадто стомилися й виснажилися, щоб підтримувати загальний темп руху. Ось чому армії було наказано не реєструвати імен полонених до їх прибуття в постійні табори19. Німецькі звіти про виконання наказу фон Райхенау щодо розстрілів переконали одного історика, що на всьому «сході» за таких обставин було застрелено десятки тисяч осіб. Однак часто ці джерела не подавали достатньої інформації про марші смерти. Коли райхсміністр Альфред Розенберґ згадував про ці розстріли в лютому 1942 року в листі-протесті до начальника штабу Верховного головнокомандування збройними силами фельдмаршала Вільгельма Кайтеля, він писав просто про «багато» таких випадків20. На щастя, чимало розповідей можна знайти в слов’янських джерелах. Федір Пігідо зауважив у спогадах, що якось на початку грудня 1941 року бачив, як німець-конвоїр застрелив полоненого на набережній Дніпра просто «за те, що цей відстав від колони кроків на десять...». Це достовірне джерело також повідомляє: «Пізніше, під час перебування на Київщині та Чернігівщині, мені часто доводилось чути оповідання про масові вбивства полонених на маршах»21. Ці транспорти полонених викликали в пам’яті совєтські депортації початку 1930-х років та середини 1941 року, але від цього вони не менше шокували громадян Совєтського Союзу. Розстріли відбувалися не тільки під час маршів, а й під час зупинок. Переходи, в яких брав участь Волинський, тривали по сорок кілометрів із однією-двома десятихвилинними зупинками, під час яких конвоїри їли самі та годували своїх коней. Коли лунав наказ рухатися далі, «підводитися слід було чимшвидше, аби не дістати удар канчуком, чоботом або прикладом карабіна. Однак багатьом було несила підвестися – після кожного перепочинку залишалися лежачі. Це був найдоступніший спосіб покласти край мукам. Знесилений полонений сідав на узбіччя, конвоїр налітав на нього конем, шмагав канчуком, та полонений продовжував сидіти, опустивши голову. Тоді конвоїр брав із сідла карабін або діставав із кобури пістолета» – і добивав полоненого22. Голод і спрага виснажували полонених. Проте брак харчів та води був пов’язаний не з великою кількістю людей, а з політикою армії. Вермахт просто 102

Марші смерти

відмовлявся належно годувати їх і не дозволяв місцевому населенню давати їм їжу або воду. Все, що Волинський отримував під час цього маршу, – це ківш водянистого супу із сочевиці або гороху на день. «По обидва боки доріг простягалися сиротливі осінні поля. Якщо там траплялося хоч щось їстівне, то не було сили, здатної стримати нас. Конвоїри хльоскали канчуками на всі боки, били прикладами, починали стріляти – все було марно. Залишаючи вбитих у поритому, витоптаному полі, колона йшла далі, хрумкаючи кормовим буряком, морквою або картоплею». Одного разу десь вісімнадцятирічний полонений забіг далеко в поле і повертався із гарбузом. «Він біг що було сили до дороги, коли конвоїр вистрелив у нього з пістолета... Ми готові були пити з будь-якої брудної калюжі, а нам не давали напитися навіть з ріки». Та цього було замало – деякі німці по-садистичному дражнили бранців. В одному селі, через яке вони проходили, розквартирувалася частина Вермахту. «Напівголі німці обливали один одного водою з криниць. Якийсь офіцер у випрасуваних бриджах зі спущеними шлейками стояв у тіні біля тину, заклавши руки за спину. Солдат, який стояв поруч із ним, брав із відкритого ящика пачки гречаного концентрату й підкидав їх угору по одній штуці, як кидають м’ячик. Це був наш армійський концентрат, дуже смачний, розваристий, із жиром і підсмаженою цибулею. Коли хтось із колони підстрибував, щоб піймати пачку, офіцер діставав із-за спини руку й оперізував його канчуком»23. Цивільне населення, здебільшого українські жінки та діти, завзято намагалися нагодувати полонених. Усюди панувало переконання, нібито якщо кожен зробить так, то якось виживуть і його родичі. А місцеві жителі мали чим ділитися, бо врожай 1941 року в Україні був дуже добрий, особливо на Правобережжі24. Однак вони дуже ризикували, беручись за цю справу. «Інколи безстрашні бабусі виносили до дороги сухарі або хліб, – пише Волинський. – Їх миттєво валили з ніг, починалася колотнеча, конвоїри казилися, налітаючи на звалену в купу юрбу». Цих жінок також, бувало, били, після чого деякі з них відправляли своїх дітей поперед колони, щоб вони розкидали хліб, картоплю або крупу25. Одна україно-американка пригадує, що деякі люди в її селі кидали не їжу, а «палиці та грудки багна». Проте така поведінка була нетиповою, і навіть тут інші селяни намагалися допомогти полоненим26. Німці, які це спостерігали, час від часу також намагалися допомогти, однак тоді вони стикалися з остракізмом. Один німецький солдат, який був свідком того, як ішов транспорт, відгукнувся на благання дати хліба («Хлєба, хлєба») і віддав буханець. Конвоїр колони «нагримав» на нього27. За таких умов приводів для розстрілу не бракувало. Одна українка, говорячи про 1941 рік, пригадувала, що коли цивільне населення починало передавати їжу, 103

4. Військовополонені

охоронці «розстрілювали і тих, що давали, і тих, що брали». Побачивши таке, селянки почали залишати хліб, картоплю, зерно, капусту й буряк на дорозі. Можливо, від 1942 року з людьми, які намагалися допомогти, поводилися менш жорстоко28. Аж ніяк не легше було нагодувати полонених, коли конвой зупинявся, про що свідчить надійне джерело – щоденник Ірини Хорошунової. Шукаючи 24 вересня 1941 року або трошки пізніше родича, який перебував у лавах Червоної армії, вона на схід від Дніпра натрапила на 35 тисяч військовополонених, котрі зупинилися перепочити на шляху з Броварів до Дарниці. «Вони сидять. Виглядають вони так жахливо, що в нас мороз пробіг по спині. Цілком очевидно, що їх не годують. І жінки несуть їм їжу, а німці не дають до них підходити. Жінки плачуть. На кожному кроці сцени, які терзають душу. Жінки кидаються до полонених. Полонені, як звірі, накидаються на простягнуту їжу, хапають її, рвуть. А німці б’ють їх прикладами по голові. Б’ють і жінок». Дещо згодом на цьому ж місці жінок, які побачили своїх родичів і кинулися до них, було прогнано і побито. Проте інші німецькі конвоїри «дозволяли підійти і навіть поговорити». Хорошунова зуміла передати своєму родичеві їжу, яку принесла. Той розповів їй, що полонені не їли дев’ять днів29. Досі йшлося лише про події в сільській місцевості, але ті самі сцени відбувалися і в містах. Ганяючи військовополонених вулицями міст, Вермахт прагнув залякати населення і переконати його, що, як оголосило німецьке радіо 3 жовтня 1941 року, Совєтський Союз програв війну. На початку жовтня 1941 року марші полонених через Київ відбувалися майже щодня. Одного дня Ґергард Кеґель, чиновник німецького Міністерства закордонних справ, мусив дві години чекати під понтонним мостом у Києві, доки пройшов один конвой бранців. Згодом він пригадував: «На розділеній вулиці, посередині якої простягалася зелена стрічка, уздовж якої вишикували військовополонених, лежали десятки мертвих совєтських солдатів... Конвоїри стріляли з автоматів по кожному бранцеві, який виявляв ознаки слабкости або хотів відгукнутися на поклик природи прямо тут. Я на власні очі бачив, як нацистський конвоїр підходив до них ззаду, вбивав і йшов далі, навіть не зволивши озирнутися на жертв». Так відбувалося постійно, як розповів йому офіцер військової розвідки Ганс Кох. У місцевій комендатурі один офіцер розповів Кеґелю, що його установа відповідає за збирання тіл у вантажівки. Інколи вони дізнаються про такі марші згодом – у такому разі тіла вбитих відсталих солдатів, яких «майже завжди нараховують десятки», встигають пролежати на вулицях багато годин30. Кияни розповіли про ці страхіття в щоденниках, мемуарах та інтерв’ю. Мабуть, найжахливішим для них був позірний спокій, із яким конвоїри застре104

Марші смерти

лювали людей у голову31. Як і на селі, конвоїри намагалися не дати тим, хто це бачив, можливости допомогти полоненим. Упродовж однієї години 5 жовтня 1941 року київською вулицею, на якій жила Хорошунова, пройшли тисячі полонених. Коли жінки принесли хліб і сухарі, «полонені накидалися на них, збивали з ніг одні одних і жінок, виривали сухарі з рук, билися за них. Всі навколо плакали. А німецькі конвоїри зі звірячими обличчями били полонених палицями і ґумовими кийками... Ми зосталися, і шість трупів залишилося після них». Інші кияни бачили, як охоронці били полонених і мешканців міста, які намагалися їх нагодувати32. Угорські конвоїри, схоже, поводилися значною мірою так само, як і їхні німецькі колеґи. «Щодо поводження з полоненими, між німцями і угорцями не було різниці, – пригадує одна киянка. – Коли полонений падав, вони його били прикладом рушниці, щоб уставав, а коли він не мав сили встати, його тут же пристрілювали на місці. Це робили і німці, і мадяри однаково. Коли жінки з пішоходів пробували кидати полоненим хліб, салдати – німецькі й угорські – кидались з рушницями на перевіс на жінок, а ті кидались урозтіч»33. Про румунських солдатів невідомо, щоб вони застрелювали неєврейських військовополонених в Україні, однак ці військовополонені таки скаржилися німецькій армії, що вони не отримували їжі й зазнавали побоїв»34. Допомога полоненим, яка нібито «викликала неспокій», несла із собою ризик і в інших містах та містечках. У вересні 1941 року серйозний «непорядок» стався у Вінниці. Бурґомістр Олександр Севастьянов попередив через газету, що містом пройдуть тисячі полонених. Він закликав населення нагодувати їх, бо вони не їли багато днів. Ця вістка стрімко поширилася серед мешканців міста і селян, які приготували харчі. Коли настав вказаний день, вони розтягнулися вздовж дороги на цілі кілометри. Було спекотно. Селяни були з візками, жінки принесли з собою горщики й сковорідки, лежали купи яблук і хліба. Коли полонені побачили, як їх зустрічають, вони прискорили крок. Однак конвоїри зупинили їх і спробували розігнати місцевих. Тоді полонені прорвалися. За наказом офіцера конвою пролунали постріли. Цивільне населення втекло або спробувало втекти, але внаслідок стрілянини й паніки кілька з них також померли. Деякі кинули їжу на землю, але охоронці потоптали її. Коли все закінчилося, місцеві вирішили, що бурґомістр і німці хотіли познущатися з них35. Як і на селі, діти також намагалися допомагати. Хоча мало хто з них це усвідомлював, вони ризикували життям. Коли 14 жовтня 1941 року військовополонені йшли Хлібною вулицею у Житомирі, М. А. Яківська відправила десятирічну дочку Ніну зі шматком хліба. Згодом совєтське слідство з’ясувало, 105

4. Військовополонені

що один із конвоїрів застрелив дівчинку на місці36. Минали тижні, але з цими транспортами нічого не змінювалося. В місті Олександрії пішли чутки, що в листопаді 1941 року проходитимуть військовополонені. Попри холодний дощ, побачити їх і нагодувати родичів та друзів прийшли тисячі людей. Один чоловік бачив, що «весь шлях цієї трагічної процесії був устелений трупами вбитих і мертвих полонених. Їх не прибирали, їздили машинами по трупах, відчавлюючи кінцівки і вичавлюючи нутрощі з людей»37. Найгіршим було поводження із полоненими євреями. Якщо інші колони охороняли 10–20 конвоїрів, євреїв оточували суцільно. Часто вони йшли в самій тільки білизні, бо їхній одяг украли ті, хто «викрив» їх як євреїв. За оцінками, близько 3 тисяч військовополонених євреїв пройшли маршем у напрямку Бабиного яру наприкінці вересня і на початку жовтня 1941 року. Тих, які просили води або хліба, вбивали за це, як бачила Хорошунова38. Не менш яскраво закарбувалась у пам’яті група матросів Дніпровської флотилії, які наклали головами в цьому місці масового вбивства. В щоденнику однієї жінки записано: «Було вже дуже холодно, стояли морози, а їх гнали в самих тільки трусах і майках. Були вони сині, обличчя роз’ятрені, але вони трималися стійко. Зустрічні перехожі висловлювали співчуття, кидали їм хліб, картоплю, та деякі відкидали милостиню і заявляли: «Годуйте своїх визволителів – німців», – а потім дружно заспівали “Інтернаціонал”»39. Здається, після поразки німців під Сталінградом на початку 1943 року розстріли військовополонених під час маршів припинилися або принаймні їх поменшало. За свідченнями одного українця, совєтські військовополонені, які проходили Вінницею в середині 1943 року, «вже не були люди, а примари, лише в дечому подібні до людей», однак «німці тих, що падали, пробували підганяти, але як бачили, що люди дійсно знеможені, дальше не можуть іти, брали на вози і везли їх»40. Можливо, в подальших дослідженнях буде з’ясовано, чи була така поведінка частиною загальної тенденції.

Табори військовополонених Проміжні та постійні табори зазвичай складалися із неопалюваних дерев’яних хлівів, розташованих на відкритій місцевості й оточених колючим дротом. У перші місяці воєнної кампанії табори військовополонених на території Райхскомісаріяту Україна (який тоді ще не охоплював Лівобережжя) нараховували, мабуть, близько 250 тисяч осіб, часто зігнаних, як худоба в загін; станом на жовтень 1941 року в десяти постійних таборах Райхскомісаріяту перебувало близько 445 тисяч людей. На квітень 1943 року в Райхскомісаріяті 106

Табори військовополонених

було, крім дрібних таборів, щонайменше двадцять постійних таборів, усі з яких, окрім трьох, розташовувалися на захід від Дніпра41. Обходження із в’язнями реґулював таємний наказ Верховного головнокомандування Вермахту від 8 вересня 1941 року, в якому говорилося, що охоронців таборів слід було карати, якщо вони не застосовують зброю або застосовують її в недостатніх масштабах. Як сказав офіцерам військової розвідки, які були незгодні, фельдмаршал Кайтель, на карті стояло «знищення світогляду». Табірні охоронці, здебільшого резервісти – чоловіки, підготовлені під час або навіть до Першої світової війни, – схоже, були згодні з таким підходом. Існувала також табірна поліція (Lagerpolizei), що складалася із в’язнів, озброєних палицями і канчуками42. Окрім військовополонених, у таборі також перебували цивільні особи – або, якщо точніше, чоловіки в цивільному одязі. У Житомирському таборі, наприклад, один в’язень бачив багато цивільних «дідів і підлітків»43. Євреїв, знов-таки, відокремлювали; коли поліція безпеки навідувалася, вона виводила їх для розстрілів. Попри кілька винятків, військова влада співпрацювала й брала участь у таких розправах. Виявляли євреїв за допомоги різних методів, зокрема «медичної» перевірки наявности обрізання44. В основі інструкцій для таборів військовополонених лежала думка, що годувати в’язнів, що перебувають у них, означає позбавляти німецький народ їжі. (У цьому сенсі табори трактували так само, як великі «російські» міста.) Про будь-яке харчування слід було ретельно доповідати, а рядових німецьких солдатів часто попереджали не видавати в’язням понад мінімальний раціон. 16 вересня 1941 року райхсміністр економіки Герман Ґеринґ видав інструкцію, щоб «продуктивність» полонених «більшовиків» визначала їхнє утримання; наслідком було подальше скорочення харчових пайків. Загалом лише окремі нижні чини та офіцери намагалися полегшити страждання в’язнів. За таких умов масовий голод почався відразу й тривав місяцями45. Один історик доводив, що на той час особи, які несли відповідальність за недоїдання, недооцінювали загрозу голоду – мабуть, через упереджену думку, нібито «примітивний росіянин» чіплятиметься за життя довше, ніж «цивілізованіші» люди. Таке неусвідомлення реальної ситуації може пояснити, чому німецька політика змінилася в напрямку незначного збільшення раціону в’язнів: 31 жовтня і 7 листопада фельдмаршал Кайтель і Ґеринґ наказали, щоб видавали достатньо їжі, аби в’язні могли працювати46. Однак наведені далі докази підказують, що німецькі політики хотіли, щоби більшість полонених вимерла, і що з листопада вони далі навмисно морили голодом численних військовополонених, які не могли працювати. 107

4. Військовополонені

Безперечно, німецьке військо наражалося на несподіванку, із подивом виявляючи, що в деяких частинах Червоної армії не було польових кухонь47. А втім кардинальніше значення мали погляди, яких дотримувалася верхівка: на зустрічі 13 листопада 1941 року кілька офіцерів обговорювали способи, як забезпечити в’язнів таборів для військовополонених, які не працювали, принаймні якоюсь їжею, однак генерал-квартирмейстер Едуард Ваґнер різко перервав їх, зауваживши, що ці полонені «повинні померти з голоду»48. Через тиждень командувач Одинадцятої армії Ерих фон Манштайн заборонив «роздавати» їжу будь-яким полоненим або мешканцям міст, «якщо вони не перебувають на службі німецьких збройних сил». Така щедрість буде «хибною людяністю»49. У листі до Кайтеля в лютому 1942 року Розенберґ бентежився з приводу панування серед німецького керівництва думки, згідно з якою «що більше полонених помре, то тим ліпше нам буде»50. Особливо красномовною в цьому сенсі є поведінка місцевого населення. Дії цивільних людей показують, що в таборах для військовополонених було вдосталь їжі. Однак якщо не втручався Червоний Хрест (про який докладніше йтиметься далі), табірні охоронці та поліція майже завжди списували або конфіскували цю провізію. В липні 1941 року делеґація українських жінок звернулася до коменданта табору для військовополонених у Житомирі з проханням дозволити їм нагодувати в’язнів. Як пригадує українець, котрий виступав за перекладача, комендант відповів, що це неможливо, оскільки «я повинен дотримуватися жорстких директив. Фюрер вирішив знищити більшовизм, зокрема людей, отруєних ним». Цей австрійський комендант, «помітно здригнувшись», прошепотів: «Хай Бог врятує вас від найгіршого». Аналогічно, коли в серпні 1941 року мешканці села Онуфріївки, що на південь від Кременчука, приносили їжу до місцевого табору, німецькі відповідальні особи рідко давали дозвіл її передати51. Розенберґ скаржився на перешкоджання спробам урятувати життя. Він бачив звіти, які показували, що цивільні хотіли нагодувати в’язнів, тож написав до Кайтеля: «Деякі розважливі коменданти таборів таки успішно це дозволяли. Проте в більшості випадків коменданти таборів забороняли цивільному населенню постачати військовополоненим їжу, віддаючи перевагу тому, щоб вони вмирали від голоду»52. У Розенберґовому листі не було згадано іншого явища: того, що охорона таборів стріляла в цивільних, які намагалися допомогти полоненим. Приміром, у західноволинському місті Рівне після відступу Червоної армії залишилися великі неторкнуті запаси харчів. Селянки приносили їжу до тамтешніх таборів, однак їх відганяли охоронці, стріляючи в них53. Біля Дарницького табору, що формально був частиною Києва на порослому лісом лівому березі, лежали поля картоплі та 108

Табори військовополонених

буряку, якими можна було годувати військовополонених. Однак нічого такого не діялося, а охорона табору крала всі або майже всі принесені харчі. Коли зневірені жінки як останній засіб почали перекидати картоплю, моркву і пліснявий хліб через паркан, охоронці стріляли в них54. Охоронці табору в Фастові застрелили принаймні двох жінок, які кидали хліб через паркан, а охоронці проміжного табору, розташованого за п’ятдесят кілометрів від Білої Церкви, також стріляли в жінок, які намагалися зробити це. Згідно з непідтвердженими розповідями, полонені цього проміжного табору накинулися на того, хто стріляв, і вирвали в нього зброю, після чого як покарання адміністрація табору швидко зібрала полонених на площі й застрелила кожного десятого з них55. 1942 року коменданти таборів, здається, отримували харчі, що їх приносило цивільне населення. Однак потім табірна поліція, за якою був кепський нагляд і яка складалася з в’язнів, котрі контролювали чи не весь табір, притримувала майже все для себе. Скажімо, більша частина Вінницького табору перебувала під контролем десь двохсот поліцаїв – українців, росіян, узбеків та казахів, серед яких майже не було осіб віком понад 25 років. Прибираючи всі харчові пожертвування собі до рук, ці особи ніколи не знали голоду56. У таборах були писані й неписані правила. Охоронці та поліцаї в загалом типовому Житомирському таборі щодня влаштовували побиття, посилаючись, скажімо, на те, що полонені випорожнювалися за межами вкрай непридатних для користування туалетів. Офіційний денний раціон складався із проса (немеленого), тоді як у неділю видавали варене кінське м’ясо. Однак лише найаґресивніші в’язні або щасливчики справді отримували їжу, як 1941 року написав один утікач: Їсти дають увечері. Ми всі стоїмо вишикувані, і замість того, щоб організовано за командою вести нас до кухні, вони кричать: «В їдальню», «Бігом». Всі голодні люди кидаються до кухні, де стоять кілька брудних бочок із баландою з проса. Всі знають, що їжі не вистачить, і намагаються першими отримати, починається тиснява. Тут з’являються «доглядачі порядку» і починають наводити лад <...>, палиці, шомполи, гумові кийки і все, чим можна вдарити, йде в хід. Результати звичні. Або розсічена голова, або перебита аж до перелому рука, або вбивство вже виснаженого і кволого військовополоненого. Биття триває годинами. Доки половина полонених уже не хочуть ні їсти нічого на світі <...> і вмощуються на сирій землі, бо сараїв на всіх не вистачає, і сплять до 5 години ранку.

Кожен день починався шаленим свистом, криками й гавкотом. «Це підйом. Голодні, стомлені й невиспані в’язні починають підводитися. Їхній тем109

4. Військовополонені

перамент пробуджують знов-таки палицями, ґумовими кийками і шомполами, крім того, в деяких німців є німецькі вівчарки, і цими собаками, нацьковуючи їх на полонених, усіх зганяють на шикування»57. Не кращою була ситуація на Лівобережжі. В проміжному таборі в Хоролі «майже щодня [в 1941 році], а інколи декілька разів на день комендант табору з’являвся біля місця роздавання їжі. Він пришпорював коня і врізався в чергу. Багато людей згинуло під копитами його коня»58. Але садизм стосувався не тільки їжі. У Хорольському таборі, приміром, один німець стріляв із пістолета в кожного, хто намагався сховатися від сильної зливи59. В таборі для військовополонених у Полтаві ув’язнені лікарі розповіли прибулим працівникам Червоного Хреста, що один охоронець полюбляє нацьковувати свого пса на слабких в’язнів і розглядати, як собака загризав їх насмерть, і що інший практикував стрілянину по них із рушниці. Табірна поліція також була жорстока й садистична, навіть більше за охоронців, про що свідчать деякі спогади60. Масштаби голодної смерти підрахувати важко. Командувач збройних сил, розташованих на території Райхскомісаріяту Україна, генерал-лейтенант Карл Кітцинґер оцінив у грудні 1941 року, що в його юрисдикції щодня від голоду помирає близько 2500 військовополонених. Тогочасні німецькі дані смертности серед військовополонених на території Райхскомісаріяту протягом того місяця (тоді ще без Лівобережжя) дуже відрізняються від загальномісячного показника 75 тисяч осіб, що його припускає в оцінці Кітцинґер: вони варіюють від 33713, або 15% усіх в’язнів, аж до 134000, тобто десь 46%61. Восени 1941 року в переповненому таборі на околицях Кременчука тіла скидали в яму щоранку. За словами колишнього в’язня, інколи все ще живі люди також опинялись у ямі62. А на початку 1942 року з Білоцерківського та Кіровоградського таборів щоранку виїжджали автомашини, ущерть навантажені тілами. В’язні цих таборів працювали від раннього ранку до смеркання, а отримували лише рідку «баланду» (юшку з борошном). Хорол був особливо горезвісною смертельною пасткою63. Доведені до відчаю і завошивлені полонені їли що завгодно. В одному з таборів Рівного якийсь німець на початку вересня 1941 року побачив майже голе дерево. «На верхівці двоє в’язнів намагалися дістатися до останніх решток кори, щоб послабити голод», – записав він у щоденнику64. Траплялися випадки канібалізму. Представник німецької сталеливарної промисловости в жовтні 1941 року писав із Дніпропетровщини та Криворіжжя, що однієї ночі бачив, як в’язні проміжного табору «смажили і їли своїх товаришів»65. У таборі 110

Табори військовополонених

8. Полонені червоноармійці розвантажують амуніцію біля складу. Дехто з їхніх ненімецьких наглядачів тримає кийки. Центральна Україна, Бердичів, 28 серпня 1941 року

Шепетівки і, можливо, в інших аґресивні в’язні тримали в покорі слабких, щоб убити і з’їсти їх66. До того, як недоїдання доводило полонених до божевілля, вони мали час поміркувати про свою долю. Лють проти «них» – комісарів, НКВС та комуністів – боролася із розчаруванням та жалем, що вони дозволили взяти себе живими. Об’єктами люті були й німці, табірна поліція та ОУН. У жовтні 1941 року більшість в’язнів Шталаґу-365 у Володимирі-Волинському були червоноармійськими командирами із Наддніпрянщини. Деякі з них змогли розпитати місцевого про відновлення української державности, що 30 червня 1941 року проголосили бандерівці й про яке вони чули ще перебуваючи в лавах Червоної армії. Вони називали цей акт німецьким ошуканством, покликаним спонукати їх здатися, аби потім заморити голодом67. Вісті про жахливе ставлення до військовополонених швидко перетнули фронт завдяки чуткам і активній пропаґанді – скажімо, Червоній армії демонстрували виснажених в’язнів-утікачів. 111

4. Військовополонені

Цивільне населення було впевнене, що така пропаґанда зміцнить войовничий дух Червоної армії, і в цьому воно мало рацію68. Якщо полоненим не вдавалося вибратися, отримавши звільнення або втікши, єдиним для них шансом вижити було потрапити поміж обраних для денної роботи за межами табору. Для того, щоб їх обрали, вони зазвичай мусили віддати годинника або інший хабар поліцаєві з корінного населення. Це було того варте, позаяк багато цивільних намагалися допомогти в’язням, яких вони зустрічали за межами табору. Наприклад, коли полонені виходили з табору в Кременчуку, «місцеве населення завжди кидало військовополоненим їжу, – пригадує колишній в’язень. – І навіть, виходячи на роботу, полонені залишали [на вулиці] свої торби і, повертаючись, знаходили там харчі, і ніхто їх не чіпав, навіть найвідчайдушніші хлопчаки»69. Здається, майже не було ніяких обмежень на завдання, на яких використовували полонених. Попервах багато з них зачищали територію від мін: близько 15 тисяч займалися цим в аеропорту в Борисполі, що на схід від Києва. Серед інших видів роботи були вантаження борошна, рубання дерев, збирання врожаю, копання ровів, праця в кар’єрах або шахтах, перенесення баґажу на залізничних станціях та чищення коней, машин або осель. Вони також викопували й закопували масові могили замордованих євреїв70. Охоронці часто били робітників. На будівництві мосту в Києві на початку 1942 року військовополонені падали від виснаження, голоду й холоду – розповів другові один цивільний, який також працював там. «Якщо якийсь бідолаха хитнеться від тяжкости наваленої на нього ноші, він негайно отримує удар ґумовим кийком, до того ж не дивляться, куди б’ють». Час від часу їхні поневолювачі давали їм м’яса – якщо їм вдавалося застрелити бродячого пса71. 8 жовтня 1942 року Л. Нартова й сама побачила військовополонених робітників на вулиці Короленка у Києві, як вони заносили кошики з торфом усередину штаб-квартири «ґестапо». «Біля торфу стоять поліцаї з рушницями та німці з палицями. Коли ці безталанні повертаються з порожніми або неповними кошиками, то вони, паскуди, періщать їх палицями, змушують не йти, а бігти бігцем. Це жахлива картина. Багато перехожих зупинялися, а в очах їхніх бриніли сльози. Поліцаї з рушницями розганяли тих, хто зупинявся, а німці-звірі, нікого не соромлячись, продовжували свої знущання. І це в центрі, при людях»72. Робота в полі давала найкращі шанси зустрітися із місцевими. Багато сільських дівчат одружувалися і в такий спосіб рятували цих чоловіків; з огляду на повсюдний брак самотніх чоловіків відповідного віку, вони звертали мало уваги на їхню національність73. 112

Спроби порятунку та опору

Умови в таборах і місцях праці були такі погані, що багато полонених отримували ушкодження, які не давали змоги експлуатувати їх далі, через що вони ставали непотрібними німецькій владі. Багато вже були скалічені, коли потрапляли в полон. Де була можливість, Червоний Хрест приймав таких скалічених у свої госпіталі, однак не пізніше ніж восени 1942 року, а може, й раніше в нацистів з’явилася стандартна процедура – застрелювати їх. Витоки цієї політики залишаються туманними, але 22 вересня 1942 року Кайтель, як достеменно відомо, видав таємний наказ, згідно з яким «совєтських військовополонених, яких було звільнено відповідно до попередніх норм, оскільки вони не могли працювати», слід передати німецькій поліції, котра «залагодить їх відправлення або зайнятість». Цей наказ означав, що практично всіх покалічених військовополонених буде замордовано74. Свідчення зі Шталаґу-358, що був у Бердичеві, підтверджують таку політику. Від жовтня 1942 року багатьох полонених, нездатних працювати, забрали з табору і розстріляли. Черга останньої групи настала 24 грудня. Вранці есесівці змусили вісьмох в’язнів із поліцейської в’язниці копати яму біля села Хажин, розташованого за кілька кілометрів убік від дороги. По обіді автомашини за кілька рейсів звезли близько сімдесяти військовополонених на це місце, де було лише четверо німців. Спершу настала черга вісімнадцяти чоловіків, у яких не було ніг. Відповідно до стандартної процедури, вони повинні були лягти зверху на тих, кого вбили перед ними, а потім їх убивали пострілом у потилицю. Те, що сталося, було незвичним, оскільки багато полонених утекли: друга група, яка прибула, складалася з людей із незначними каліцтвами. Їх забирали з автомашини парами. Після того як трьох застрелили, інші вихопили в одного з двох найближчих німців зброю, застрелили обох і почали тікати. Двох із них застрелили, але двадцять двоє втекло. Місцеві селяни не видали їх. Під час каральної відплати за це поліція порядку «перевірила» політичне минуле всіх раніше звільнених в’язнів в околицях і розстріляла щонайменше двадцятьох «активістів і членів комуністичної партії»75.

Спроби порятунку та опору Багатьох військовополонених було звільнено, особливо в перші місяці війни. Етнічні німці зазвичай звільнялися швидко, а від вересня 1941 року вищі інстанції дозволили звільняти деякі інші категорії полонених. 8 вересня 1941 року німецьке Верховне головнокомандування постановило, що полонених українців, білорусів і балтійців можна відпускати відразу, а 29 вересня Гітлер особисто висловився на користь того, щоб відпустити велику кількість україн113

4. Військовополонені

ців. Росіян умисно оминали в цих наказах. Однак через кілька тижнів (7 листопада) райхсміністр Ґеринґ повідомив зборам чиновників, що Гітлер наказав покласти край звільненню українців, хоча при цьому він не пояснив Гітлерових мотивів, і вони залишилися невідомі76. Втім, ця заява не поклала повністю край їхньому звільненню, і через п’ять тижнів Ерих Кох скаржився, що його ґебітскомісари часто надсилали листи комендантам таборів із проханням звільнити перерахованих в’язнів. Він нагадав своїм підлеглим, що «звільняти військовополонених нині заборонено»77. Та навіть після цього інколи відбувалися звільнення, особливо на Лівобережжі. Попервах на західній Волині, на Правобережжі та Лівобережжі звільнення відбувалися безладно в дуже великих масштабах. У Житомирському таборі вони починалися з коротких і несподіваних оголошень, як-от: «Житомирська область, Черняхівський район: виходь». Люди з цих місць отримували перепустки, і в них більше нічого не запитували78. Численні джерела повідомляють, що на Правобережжі попервах достатньо було назватися «українцем» або щоб місцева жінка назвала полоненого своїм чоловіком, братом, батьком або сином79. Після цієї короткої безладної стадії керівництво таборів почало вимагати, щоб українські органи влади – голова району або принаймні сільський староста – подавали заяву, в якій ручалися за національність і надійність полоненого. Напевно, однією з причин посилення контролю було те, що частина звільнених розпочала партизанську діяльність або робила спроби перетнути лінію фронту, тим самим накликавши на себе підозри в партизанстві80. Якщо село, з якого походив полонений, лежало неподалік, його старосту могли покликати до табору дібрати чоловіків, яких він хотів, і забрати їх із собою, подавши розписку із ручанням у їхній лояльності. Старости також відвідували табори з власної ініціятиви, щоб знайти місцевих жителів. Полонених із віддаленіших районів інколи привозили до сіл під охороною і показували старостам81. Головним способом для в’язнів сконтактуватися з родичами була «народна пошта». Жінки жадібно збирали записки у військовополонених, яких зустрічали, і передавали їх адресатам. Саме так Ірина Хорошунова отримала звістку від родича, а сама рознесла вісімнадцять таких записок у Києві протягом 27–28 вересня 1941 року. Де тільки вона бувала, скрізь виявляла, що інші люди раніше за неї вже повідомили про полонених. «Всіх тепер об’єднала дивовижна солідарність. Всіх охопило однакове почуття – обов’язково повідомити, обов’язково допомогти»82. Існували також організовані напівофіційні шляхи, щоби звільнити в’язнів. Один із них вимагав відгуку на вербування в допоміжну поліцію. Багато мель114

Спроби порятунку та опору

никівців допомагали проводити такі кампанії, а надто в Житомирському таборі, де українців запрошували приєднатися до того, що нібито мало стати «українською національною міліцією». Іншу категорію колишніх військовополонених становили «вільні козаки» – напівофіційні формування, які боролися проти партизанів і виконували охоронні обов’язки. Одна «козацька» група, яка утворилась у березні 1942 року на Вінниччині, відразу перейшла на бік партизанів83. Однак найпоширенішим квитком на свободу з табору було вербування до німецької армії як «Hilfswilliger» (або просто «гіві») – «добровільних помічників». Оскільки Гітлер не допускав і думки про «росіян» на службі в армії, ці гіві залишалися відкритою таємницею, не маючи офіційних обов’язків або прав аж до жовтня 1942 року. Вони виконували різні завдання: від перенесення амуніції, чищення чобіт та готування їжі до водіння вантажівок, догляду за пораненими та перекладу. (Лише незначну частку складали «справжні» добровольці, тобто особи, що не були полоненими.) На всьому «сході» навесні 1942 року було, напевно, 200 тисяч «гіві»; через рік їх нараховували близько 310 тисяч; а потім невідомо, але навіть іще більше84. До початку 1942 року важливу роль у звільненні полонених відігравали неофіційні українські товариства Червоного Хреста. Київський Червоний Хрест відправив по парі молодих жінок встановити розташування таборів і скласти списки їх в’язнів. Ці емісари, котрі носили нарукавні пов’язки і їздили поїздами, також запитували в’язнів про те, як із ними поводяться. Як наслідок на грудень 1941 року цей осередок Червоного Хреста мав у розпорядженні 40 тисяч імен, а на лютий 1942 року – 60 тисяч імен. Він вивісив списки у дворі свого будинку85. Ця організація також допомагала родичам знаходити військовополонених. (У січні 1942 року пошук полоненого коштував п’ятдесят рублів86.) Якщо Червоний Хрест отримував заяву з підписами групи людей, які ручалися, що конкретний військовополонений не був членом Комуністичної партії або інформатором НКВС, він намагався домогтися звільнення цієї особи, мабуть, також за певну плату. Київський Червоний Хрест утримував їдальню в міській управі та цілодобовий притулок, де звільнені полонені могли очиститися від вошей, поїсти і виспатися. Його підрозділ двічі-тричі на тиждень влаштовував благодійні концерти для німецьких солдатів87. І останнє, але не менш важливе – ця організація постачала в табори їжу. У розпорядженні вона мала велику кількість харчів, які, на прохання її посланців, дарували селяни. Німецька влада швидко не злюбила київський Червоний Хрест, що його керівник, Федір Богатирчук, пояснював успішним збором харчів. Наприкінці 1941 року, як він пише в спогадах, керівництво таборів почало перешкоджати 115

4. Військовополонені

Червоному Хресту, а «інколи» – сконфісковувати його харчові поставки88. Тоді він звернувся по допомогу до бурґомістра Багазія. Багато людей, повідомив він Багазієві, просили Червоний Хрест зробити щось зі ставленням до «українських полонених». Він попросив бурґомістра вимагати від німців поліпшення умов утримання; заборони безладних страт і крадіжок одягу; переведення всіх виснажених полонених до лікарень; доступу Червоного Хреста до всіх в’язнів; переліку таборів для військовополонених на території України; та наказу районовим управам збирати речі для в’язнів. Нам невідомо, як бурґомістр відповів на це, хоча є докази того, що міська управа самостійно намагалася домогтися звільнення полонених89. Наполегливо прагнучи домогтися змін у німецькій політиці щодо військовополонених, Червоний Хрест наприкінці грудня 1941 року відвідав німецьких військових керівників. Уповноважений у справах військовополонених в Україні генерал-майор Йозеф Файхтмаєр, який перебував у Рівному, вочевидь, показав Богатирчукові накази заморити полонених голодом, які він уважав надмірними, і «обіцяв видати (що й зробив) розпорядження в табори про безперешкодне надання нашим уповноваженим особам потрібних їм відомостей і заборонив відбирати передачі». Людмила Івченко пригадала, що Файхтмаєр пообіцяв дозволити звільнення скалічених і хворих військовополонених, дозволити посередництво Червоного Хреста в постачанні їжі та одягу й наказати відділити в кожному таборі «українців» від інших полонених90. Червоний Хрест таки зумів роздати одяг, білизну й ліки91, однак загалом його звернення до владних органів не мали значного ефекту. Івченко зауважила, що в певному сенсі було вже запізно. На кінець 1941 року вплив Червоного Хреста зменшився, бо похолодало. «І хоч під час кожної пересилки полонених із Дарниці чи Києва до Житомира УЧХ із жінками вивозив на станцію КиївТоварний гарячу страву, чай і стільки теплих накривал, скільки ми могли тоді зібрати, половину їх викидали з вагонів (неопалюваних «теплушок») уже замерзлими і також складали штабелями, як дрова»92. В лютому 1942 року поліція безпеки заборонила будь-яку допомогу військовополоненим. Досвід Червоного Хреста в Полтаві показує, що в деяких реґіонах була можливість надати більше допомоги, вочевидь завдяки тому, що вони ще не ввійшли до складу Райхскомісаріяту. Військова влада реґіону публічно заявила, що вона не може дати раду великій кількості полонених, бо мусила потурбуватися про своїх солдатів. Тоді бурґомістр Полтави призначив жінку, яка мала заснувати й очолити організацію Червоного Хреста, що її він, як і багато чоловіків, вважав справою жіночою. Він вибрав Галину Іванівну В’юн – енер116

Спроби порятунку та опору

гійну жінку, яка знаходила спільну мову з обома фракціями ОУН. На початку листопада 1941 року вона заснувала Товариство Українського Червоного Хреста Полтавщини, котре, на відміну від київського, отримало офіційний статус. Окрім військовополонених, воно також допомагало жертвам совєтських переслідувань. Як і їхні київські колеґи, полтавські активісти відвідували табори й вивішували списки імен93. Дійшовши висновку, що військовополонених навмисно морять голодом до смерти, В’юн та її помічники видали заклики про харчові пожертви. Місцевий німецький командир, такий собі Бродовскі, дозволив їм відремонтувати одну школу й використовувати її як шпиталь, котрий виявився дуже цінним, хоча був усього-на-всього опалюваним приміщенням, де була їжа. На додачу до цього галицькі українці, котрі працювали на Бродовскі, заручилися дозволом збирати харчі на селі. Оскільки населення Полтави саме недоїдало, легко знайшлася сотня добровольців для таких походів. Крім того, селяни з власної ініціятиви приносили їжу. На відміну від Києва, яким керувала цивільна адміністрація, жодну з поставок не забороняли. За допомоги ув’язнених лікарів активісти Червоного Хреста наполегливо домагалися, щоб їжа, яку вони роздобули, потрапляла полоненим, і В’юн пригадувала, що денна смертність у найближчих таборах різко впала: із сотень на початку до «двадцяти двох»94. Узимку 1941–1942 років полтавський Червоний Хрест зумів домогтися звільнення скалічених і хворих українських полонених, які мали місцевих родичів. Деяких здорових в’язнів, які були українцями і яких організація вважала «цінними і вартими рятунку», також було звільнено з таборів. Військовополонених із вищою освітою не дозволяли відпускати, навіть українців, однак двоє німецьких лікарів, які працювали з військовополоненими, нехтували цим правилом (один в обмін на горілку, а другий просто тому, що хотів урятувати життя). Заборона на звільнення в’язнів, видана в листопаді 1941 року, лише поклала початок напівтаємному викуповуванню. Червоний Хрест контактував із зацікавленими родинами, пригадує В’юн, і «досить багато з них, зокрема селян, що мали домашні смушки, змогли викупити з німецької неволі своїх синів, братів, батьків тощо. Німці брали за кожного полоненого по смушковій шкірці»95. Червоний Хрест діяв навіть після арешту місцевих активістів ОУН наприкінці весни 1942 року значною мірою завдяки двом прихильним німецьким офіцерам розвідки, одним із яких був Ганс Кох. Підтримання цих відносин було вагомим досягненням, оскільки члени ОУН використовували домівки керівників Червоного Хреста для зібрань і мандрували всією Україною з документами Червоного Хреста. Крім того, ті, кого працівники Червоного 117

4. Військовополонені

Хреста називали малоросійською обивательщиною і совєтською аґентурою, нібито ненавиділи Червоний Хрест «просто тому, що він український», і часто доносили на нього органам влади. Тільки 1 серпня 1942 року, за місяць до офіційного запровадження цивільної адміністрації на Полтавщині, організацію було понижено до неефективного міського «відділу суспільної опіки». Це лише два приклади реґіональних організацій Червоного Хреста; були й інші96. Офіційно жодному представникові Червоного Хреста в Україні не дозволяли допомагати полоненим, яких ідентифікували як росіян. Проте реальної позиції соціяльних працівників щодо цих людей досі не з’ясовано. В’юн стверджує, що вони не дотримувалися вимоги Брoдовскі допомагати тільки «українським» в’язням таборів, однак у її мемуарах згадано самих українців серед тих, хто отримував допомогу, а той-таки німецький чиновник згодом звинувачував її у допомозі лише українцям97. На нинішній стадії досліджености питання здається, що «росіяни» та інші неукраїнці не могли розраховувати на допомогу з боку Червоного Хреста, якщо їхню національність неможливо було приховати. Втеча була єдиним іншим способом порятунку, а спроби втечі, що їх робили совєтські військовополонені, були щоденною подією на «сході»98. Попервах більшість із них відбувалася під час переходів, особливо вночі. Деякі солдати планували її задовго наперед, як зауважив один військовополонений на Лівобережжі в 1942 році: багато з них запасалися цивільним одягом, а один із передніх лав колони «зняв на ходу речовий мішок і дістав звідти сорочку. Оглядаючись на всі боки, він почав перевдягатися. Закінчив кепкою. Все військове він роздав сусідам. На наступній зупинці біля сільської криниці вартовий-німець, зауваживши цивільну особу серед військових, негайно прогнав перевдягненого... Коли ми рушили в дорогу, цей чоловік ще довго йшов за нами вздовж вулиці»99. Полонені також намагалися тікати з таборів та місць роботи. Наприклад, коли тридцятеро в’язнів Володимир-Волинського табору в червні 1942 року працювали на цвинтарі, вони вбили одного охоронця, зв’язали решту і втекли. Четверо прикривали їх із ґранатами та ґвинтівками. Шістнадцятьох було впіймано й розстріляно. Щоб помститися, охоронці табору розстріляли ще триста не пов’язаних із цією втечею полонених. В’язні таборів також копали тунелі, однак у такий спосіб було врятовано небагато життів100. Багато втеч полегшувало сприяння сторонніх осіб. Улітку 1942 року дві сотні в’язнів Дарницького табору зуміли втекти із вагоноремонтного заводу й отримали їжу та документи від цивільних робітників цього підприємства. (Знов-таки недотичних до цієї втечі в’язнів табору було, вірогідно, страче118

Спроби порятунку та опору

но101.) В таборі подільського міста Славута начальник шпиталю в якийсь спосіб допоміг чималій кількості полонених утекти і приєднатися до партизанів та, вочевидь, спробував убити непідкупного корінного поліцая. Його та чотирнадцятьох його колеґ-змовників зрештою заарештували й, певна річ, розстріляли102. Міра, якою дві політичні орієнтації, що претендували на роль виразників інтересів населення – ОУН і Комуністична партія, – допомагали рятувати полонених, все ще потребує серйозного дослідження. Питання, яке може привернути особливу увагу в Україні: чи населення загалом доклало «достатніх» зусиль, аби врятувати полонених. В’юн стверджувала, що коли вона заснувала реґіональний Червоний Хрест, полтавці якийсь час залишалися в полоні «дивовижної пасивности», попри недоїдання полонених. Однак потім вона знайшла багато активних помічників103. Та сама модель – пасивність, слідом за якою починалися нестямні спроби врятувати життя – мабуть, домінувала й в інших місцях. У будь-якому разі слід пам’ятати, що, як і у випадку допомоги євреям або диверсантам, наслідком допомоги військовополоненим-утікачам або навіть неінформування про них німців була смертна кара або щонайменше ув’язнення. Публічні погрози такого характеру з’являлися часто, як-от у червні 1942 року в спільній заяві райхскомісара Коха та генерал-лейтенанта Кітцинґера104. Велика кількість колишніх червоноармійців – утікачів, звільнених і тих, що взагалі не були в полоні, – жила на селі, а надто на Правобережжі аж до 1943 року. Вони займалися сільським господарством або ремеслом, інколи створювали сім’ї, а частіше приєднувалися до них: жінок із дітьми та більш літніх подружжів, чиїх чоловіків і синів забрали до армії. Ніхто не засуджував жінок, які приймали до себе полонених, адже, зрештою, тривала війна. Серед прибулих були українці з Лівобережжя, сибіряки, інші росіяни та кавказькі народи, однак усі вони мали посвідки сільських старост, де стверджувалося, що вони місцеві105. Проте надійність їхніх документів було перевірено 1942 року. Місцеві комендатури наказували районовим головам надати інформацію про «військовополонених» або «колишніх російських солдатів», як-от день їхнього прибуття і чи були вони членами Комуністичної партії106. «Локалізовані» колишні червоноармійці певною мірою залишалися чужими і були легкою мішенню для викриття. До того ж німецька влада час від часу знову заарештовувала їх107. Із усіх цих причин, коли на початку 1942 року почалася кампанія набору людей на роботу до Німеччини, ці чоловіки були серед перших, хто поїхав, часто зголосившись добровільно. Якщо до березня 1942 року лише 1200 таких осіб офіційно вирушили з Райхскомісаріяту до Райху, то цього місяця виїхали майже 6000 осіб, а в травні 1942 року – 18 тисяч108. 119

4. Військовополонені

Французькі, британські, американські й канадські військовики, що перебували в німецькому полоні, навіть якщо вони були єврейського походження, мали високі шанси пережити Другу світову війну109. Однак східноевропейський театр війни всюди був брутальним. Майже не викликає сумнівів, що на німецькому боці багато угорців та румунів, а також, мабуть, італійців, словаків та інших ненімецьких військовиків за рівнем безжальности й жорстокости щодо їхніх совєтських військовополонених не поступалися багатьом представникам Вермахту. Умови німецьких військовополонених також, відразу після того, як Червона армія захоплювала їх, і під час транспортування на схід, вочевидь, були страхітливими – багатьох із них убивали110. Однак цей факт не повинен применшувати значущости того, як поводилися із утримуваними в німецькому полоні «російськими» полоненими. До них украй кепсько ставилися і вбивали їх мільйонами, тож вони були не просто жертвами «війни». Наведені тут докази ще більше заперечують тезу, згідно з якою ситуаційні чинники були головною причиною їхніх страждань і смертей. Річ не тільки в тому, що транспорти військовополонених насправді були маршами смерти, а й у тому, що завдяки чудовому врожаю 1941 року в Україні німецька влада і корінне населення мали вдосталь надлишкових харчів. Якби цивільному населенню так не перешкоджали в його спробах передати їжу полоненим і якби конвої й табірні охоронці поводилися більш по-людськи, могло б і було б урятовано сотні тисяч життів. Заморювання голодом, биття і розстріли «російських» військовополонених були пов’язані не тільки з расизмом. Як доводили історики, хоча на адміністраторів і охоронців із Вермахту виливалася сила-силенна расистських виправдань жорстокости, брутальність солдатів посилював і сам щоденний досвід тотальної війни. Можливо, майбутні дослідження детальніше покажуть, як німці, що несли відповідальність за совєтських військовополонених, і ті військовополонені, які стали табірними поліцаями, переживали моральну деґрадацію на кшталт тієї, яка відбулася з німцями та корінними (українськими й іншими) поліцаями, котрі втілювали в життя Голокост111. Після того як ці лиходії низьких чинів стали безжальними, їхнє насильство проти полонених набрало обертів. Ось так расизм і безсердечність підсилювали одне одного і породжували «винищення геноцидного характеру» в тому сенсі, що багато людей однієї «раси» було навмисно замордовано. Однак сáме расистське уявлення про туманно означених «росіян» на самісінькому початку дало змогу розпочати цикл знущань і вбивств.

5 Життя в селі

айже всі селяни вітали прихід німців та їхніх союзників як визволителів. Вони ділилися з ними їжею та житлом і доглядали поранених. У більшості міст виникли теплі стосунки, які ускладнював лише брак розуміння мови одні одних. Німці говорили фрази на кшталт «Russe kaputt» – «смерть росіянам», а також використовували, крім німецьких, кілька польських слів, як-от «яйко» і «матка». Коли солдати-фронтовики, серед яких було багато молодих, залишалися надовше, інколи виникало щось схоже на сімейне життя1. У селян, звісно, не залишалося іншого вибору як допомогти, бо вони були безсилі. До того ж традиція вимагала від них гостинности. Як і в більшості воєн, прибулі солдати крали у селян майно. Чимало німців, особливо на Лівобережжі, присвоювали собі худобу, птицю, знаряддя і навіть підводи, хоча їхні командири забороняли й намагалися припинити такі речі2. Втім, значно поширенішими були крадіжки, – можливо, точніше було би назвати це збройним грабунком, – що їх чинили угорці та румуни, яким менш ефективно постачали харчі. Населення зневажало цих солдатів за грабунок. І хоча німецьке військо встановлювало знаки біля осель етнічних німців із попередженням, що грабіжників розстрілюватимуть, це не мало успіху в стримуванні його союзників3. Окрім грабунків, війна принесла із собою зґвалтування, про які є спорадичні повідомлення: у Канівському районі біля Дніпра прибульці зґвалтували 4 серпня 1941 року кількох жінок, а в Олександрівці, містечку під Кіровоградом, німецький офіцер убив учительку, яка вчинили опір спробі зґвалтувати її4. Проте загалом німецькі військовики протягом 1941 року вчинили небагато зґвалтувань по селах і містечках. У деяких випадках жінки охоче йшли на зв’язок із ними, однак значно важливішим було те, що німецьке командування потурбувалося, щоб його солдати могли ґвалтувати міських і сільських дівчат та жінок, заарештованих і замкнених в армійських домах розпусти у містах. Сексуальним рабиням в офіцерських домах розпусти, оче121

5. Життя в селі

видно, було від тринадцяти до шістнадцяти років5. Серед тих, хто ґвалтував по селах у 1941 році, більшість становили не німецькі фронтовики, а ті, хто майже або зовсім не мав доступу до домів розпусти: німецькі цивільні, німецькі ландвірти, угорці та румуни6. Від початку траплялися поодинокі випадки, коли німецькі солдати убивали селян. Скажімо, в селі Семенівка на Полтавщині жінка з криком і слізьми гналася за німцем. Коли люди зібралися, аби побачити, що відбувалося, чоловік, який украв у неї борошно, дістав пістолета й застрелив жінку на місці. Більшість ранніх розстрілів селян стосувалися справжніх партизанів і саботажників або підозрюваних у тому. Самому вбивству могла передувати гранична жорстокість. 11 вересня 1941 року німці зібрали населення села Ханів (нині Підгайне) і показали, як вони поводяться із захопленим партизаном і головою колгоспу: побили їх, відрізали вуха й носи, а потім застрелили. В іншому випадку німецька частина розстріляла двадцятьох сімох комуністів і комсомольців у лівобережному селі Оболонь. Одним із них був шістнадцятилітній Микола Гладун, якого перед тим катували на очах у його матері7.

Великі сподівання Утім, для більшости селян крадіжки, зґвалтування і страти не затьмарили їхньої загалом позитивної налаштованости – хоча б тому, що насильство аж ніяк не було для них чимось новим. Федір Пігідо, уродженець села Стайки, через кілька років пригадував, що «...відносини між населенням та німецьким військом зразу набрали доброзичливих, а то й дружніх форм. Німецький вояк був усюди бажаним гостем. На різних родинних святах та гулянках німецьких вояків гостили, як добрих друзів»8. Майже всі без винятку селяни, не вагаючись, підтримували війну, яка, як вони гадали, ведеться тільки проти Сталіна та його режиму. Офіцер військової розвідки Ганс Кох, уродженець Львова, котрий говорив українською, дуже приязно ставився до українців. Провівши багато часу на селі, він 30 вересня 1941 року підсумував, що «численна більшість населення України виявилася антибільшовицькою. Майже всі вони бачать своє майбутнє на боці держав Осі й передусім Великого Німецького Райху. На безлічі зібрань вони самохіть говорять про “Адольфа Гітлера, нашого найвеличнішого керівника і визволителя”. Матері вчать дітей звертатися до німецьких солдатів “дядько”. Щодня селяни і селянки з власної ініціятиви кладуть свіжі квіти на могили німецьких солдатів»9. Селяни не могли навіть помислити, що їхні життєві умови не поліпшаться, а їхня крайня бідність вражала всіх чужоземців. Городам бракувало парка122

Великі сподівання

нів, а хатини хоча й були охайні, але виглядали нужденно10. Восени 1941 року один швайцарський журналіст провів ніч у селі Ставище. Дім селянина, де він зупинився, складався із загальної кімнати й кухні. Більшість цього вузького простору була «дуже чиста і охайна», однак оселя нагадувала йому хатину мисливця із роману німецького письменника Карла Мая. «Підлога скрізь була встелена струганими дошками, і, добре придивившись, тут і там можна було побачити траву, яка пробивалася крізь щілини. На кухні стояла саморобна духовка із продухом прямо через бічну стіну хати. На ній висіли кілька чорних сковорідок і чайник. Також там стояла мала скриня і велика, яку мені хотілося відчинити. Прямо над усім цим висіла мотузка, на якій сушилися темні штани, хоч мені здавалося, що насправді вони коптилися... В загальній кімнаті була комірчина, комод, стіл із чотирма стільцями, три ікони одного кольору, які до прибуття німців багато років лежали під однією зі скринь на кухні, і три вузькі ліжка... В кутку лежала купка вимолоченого зерна висотою десь до коліна. Під одним із трьох ліжок я знайшов решту платні, що її селянин отримав від німців за роботу під час жнив»11. Ганс Кох за два місяці тієї осені зустрівся десь із шістьмастами сільськими старостами. Жодного з них він не міг назвати одягненим краще, ніж найубогіші жебраки в Німеччині. Більшість «совєтських» селян носили лахміття, і навіть щасливі власники взуття здебільшого ходили босими, щоб зберегти його на осінь та зиму. Загалом у селян майже нічого не було. «Знову й знов, – писав Ганс Кох, – зубожіле населення відвідує поля битв, аби пошукати частину пояса, полишені мішки для амуніції чи шматок тканини. Люди, мов мурахи, обнишпорюють будинки євреїв, котрі втекли [або яких було вбито. – К. Б.], намагаючись знайти рештки товарів або одягу. Будь-який найдрібніший нічого не вартий шматок матеріялу або посудина – тут велика рідкість». Якось, перебуваючи в оселі селян, Кох запалив свою гасову лампу. Господиня прошепотіла своїй дорослій дочці: «Я не бачила такої лампи від часу мого весілля». Населення користувалося тим, що називалося «лампою Сталіна»: це була бляшана банка або використаний снаряд, в який опускали шматок тканини і наповнювали будь-яким пальним. Стояти біля такої лампи понад кілька хвилин було досить ризиковано12. Селяни жили на дуже вбогому раціоні й недоїдали. В одному місці на залізничній станції залишилася купа солі. Невдовзі з багатьох віддалених місць почали приходити люди й битися за її частину. На реґіональних зібраннях старост і вчителів Кох помітив, що «єдина їжа (яку, як правило, брали з собою про всяк випадок) всіх – і я справді говорю про всіх – учасників складалась зі 123

5. Життя в селі

шматка коричневого хліба, часнику та огірків». Багато селян, у яких він зупинявся, «не могли запропонувати мені навіть кухля молока. У них не було або молока, або, без перебільшення, кухля»13. З огляду на ці умови не дивно, що більшість селян хотіли повернутися до домашнього (замість колективного) господарювання. За словами одного західноукраїнця, «[народ] з священним гнівом згадував колгоспи й соціялізм». Вони не говорили про «приватизацію», бо вважали свою колишню землю або худобу, що нині належала колгоспу, все ще своєю; з їхнього погляду, треба було тільки «розпустити колгосп» і «поділити землю»14. Лише меншість сумнівалася в правильності цієї стратегії: деякі молоді селяни, котрі не знали, яким було життя до 1929 року, та жінки із малими дітьми, чиї чоловіки були в Червоній армії. Ці групи боялися, що без колгоспів вони не зможуть заробити на життя15. Проте їхній консерватизм зазвичай зникав, коли вони спостерігали за поведінкою односельців, а надто коли їхні родичі-чоловіки поверталися та прибували інші колишні червоноармійці, котрі допомагали їм підняти домашнє господарство. На західній Волині та біля Дніпра багато колгоспів розпалися ще до приходу німців; у багатьох інших реґіонах їх зліквідовано з нагоди прибуття німців. Ще в інших реґіонах селяни почекали, доки німці пройдуть. Та хоч коли відбувалася деколективізація, вона загалом відновлювала майнові відносини до 1929 року16. Цей перехід могли супроводжувати бешкети. Бандерівці, котрі наступали на п’яти німецькому війську, часто бачили, як селяни ламали трактори і комбайни, «як найзапеклішого ворога». Бандерівці намагалися відмовити їх від таких учинків, що їх вони слушно приписували лише ненависті до колгоспів. Це було повернення до селянського лудизму часів колективізації, тільки з однією різницею: тепер Сталін погоджувався з ним, адже, врешті, свідомо чи ні, ці вандали здійснювали його накази про знищення неевакуйованих машин. Це було однією з причин того, що 15 серпня Міністерство в справах сходу заборонило деколективізацію та погрозило жорсткими заходами проти порушників17.

Директиви й пристосування Іще задовго до війни більшість серед селян становили жінки18. Ця ситуація майже не змінилася за німецького режиму. Хоча більшість місцевих чоловіків 1941 року забрали до війська, чимало з них повернулися, як і багато інших чоловіків, котрі втекли до міст протягом 1930-х років. Село Ромашки (Рокитнянського району Білоцерківського ґебіту) було прообразом усього правобережного села. 1 травня 1942 року із 862 осіб віком від 14 до 65 років, які мешкали в ньому, аж 572 становили жінки. Так само в невідомому селі 124

Директиви й пристосування

Бердичівського ґебіту жінок удвічі більше, ніж чоловіків, працювало в трьох господарствах19. Утім, чоловіки обіймали всі владні посади. Це була не тільки норма, яку приймали представники обох статей20; це було й бажання німців, котрі призначали цих чоловіків на сільських зборах. Колишнього голову сільради тепер називали дореволюційним словом староста. Він мав секретаря і, можливо, інших помічників. Назва його посади не означає, що він був старий. У Рокитнянському районі, скажімо, 1942 року середній вік старости був 41 рік. Зміна старост, здається, була досить поширеним явищем21. Вони отримували щомісячну державну платню, яка залежала від розміру села та варіювалася (принаймні офіційно) від п’ятдесяти до шістдесяти німецьких марок або, за офіційним еквівалентом, від 500 до 600 карбованців Райхскомісаріяту. Серед їхніх функцій було ведення обліку населення. В записах, що завжди велися від руки й українською мовою, староста мав фіксувати, які селяни здатні працювати, а також зазначати їхню політичну надійність – тут безумовно надійними могли вважати лишень осіб, які мали родинну історію «репресій» із боку НКВС22. Староста отримував накази у вигляді друкованих записок від районового голови чи ландвірта або ж в усній формі на зборах, а потім передавав їх селянам. Усім селянам залишили їхні совєтські документи, що засвідчували особу, додавши до них тепер німецький штамп. Навесні 1942 року вісімнадцятирічні та старші особи отримали посвідчення німецькою та українською мовами. Особи з-поза України та комуністи офіційно могли отримати лише дозвіл на мешкання, однак, піднісши потрібному німецькому чиновникові відповідну кількість курей і яєць, можна було подолати цю перешкоду. Для короткої подорожі за межі села вистачало перепустки від старости (як і у випадку довоєнного голови сільради), однак дальші подорожі вимагали спеціяльної перепустки23. Приймати на ніч гостей було суворо заборонено. В усіх селах була комендантська година, яка залежала від пори року та загальної надійности, з німецького погляду, відповідного району. Хоча «шума» мали право розстрілювати порушників на місці, люди всетаки часто виходили, коли їм було потрібно. Втім, нерідко бувало, що звичайні селяни самі стояли вночі на варті, з огляду на німецьке правило колективної відповідальности у випадку виникнення проблем24. У деяких реґіонах жнива почалися ще за совєтським наказом і просто тривали під час і після прибуття німців. Деякі зі жниварів одягалися в чорне, щоб гірше було видно совєтським літакам, які налітали на поля. Однак у багатьох місцевостях, де совєтська влада не видала наказу розпочинати жнива, майже ніхто не брав на себе цю ініціятиву. Бандерівці, які об’їздили територію, ви125

5. Життя в селі

явили, що, хоча врожай дозрів, селяни не виходили на роботу. «Так було скрізь, де ми переходили. Причиною такого застою в праці було те, що нікому було «наказувати»»25. Німці також помітили, що селяни «загалом охочі до роботи», однак чекають наказів26. Ця бездіяльність свідчила про вплив совєтської системи, за якої ніхто ні за щó не брав на себе відповідальности, боячись доносу за саботаж. Тож жнива на Наддніпрянщині розпочалися 1941 року пізно й переважно після того, як про це просили бандерівці або німці. Якщо українські селяни не бралися до роботи, Вермахт попереджав їх у розвішених оголошеннях, що «ви і ваші сім’ї голодуватимуть». Інший плакат застерігав, що «лінь» викличе «тільки голод та злидні»27. На західній Волині населення не залежало від тракторів, тож жнива були відносно легкими. Натомість на Наддніпрянщині дуже бракувало обладнання і тяглової сили, тому майже все доводилося робити руками та серпами28. Селяни працювали наполегливо: вони боялися голоду, а німці добре платили. Наприклад, у Медвині, селі біля Богуслава, що на південь від Києва, жниварі отримували один із трьох зібраних снопів як плату, що перевищувало те, що вони отримували протягом багатьох років. До того ж іще однією причиною тяжкої праці було поширене сподівання на повернення до домашнього господарювання. Тож у деяких місцевостях жнива відбувалися вже на відмежованих домашніх наділах29. Попри всі перешкоди, врожай виявився чудовим, особливо на Правобе режжі. У селі Литвинівці (на північ від Києва) наприкінці жовтня 1941 року все ще не було німецьких органів влади. Селяни «запасалися на роки, – пригадував один очевидець. – Льохи ломилися від городини, горища були завалені яблуками й грушами, під солом’яними стріхами гірляндами висіла сушениця». Люди наїдалися так, що навіть старі не могли такого пригадати30. Ближче до кінця року, коли почалася люта зима, літні чоловіки й жінки, дівчата й діти молотили пшеницю ціпами, мололи її між двома каменями і просіювали крізь ручні сита. На Лівобережжі знищення та евакуацію врожаю було проведено в більшому обсязі, тож страх голоду був сильніший. Тут селяни далі тяжко працювали над озимим посівом. Це була «така дружна праця, можлива тільки тоді, коли йдеться про рятування власного життя»31. Попри заборону, яку німці наклали на деколективізацію, селянам упродовж багатьох місяців було незрозуміло, чи німці врешті дозволять її. Адже відразу по тому, як Міністерство у справах сходу видало свою заборону на деколективізацію, німецька армія поширила листівку, в якій говорилося, що Німеччина має лише приватне сільське господарство, а потім додавалося: «І 126

Директиви й пристосування

так повинно бути у вас». Слідом за цим заборону видали повторно. Як і варто було очікувати, деякі села далі виставляли частину колгоспних будівель на продаж32. Час від часу ходили чутки, що їх започаткувала ще совєтська пропаґанда (і спростовувала пропаґанда німецька), нібито відбудеться повернення до великого землеволодіння або, ще гірше, що колишні поміщики, яких було вигнано ще від 1917 року, матимуть право вимагати повернення своїх маєтностей33. 27 лютого 1942 року розпочалася старанно розроблена пропаґандистська кампанія. Вона мала подвійну мету: зберегти колгоспи, водночас переконавши селян, що Гітлер – чиї спеціяльні портрети поширили з цієї нагоди – вирішив зліквідувати їх. Учасники сільських зборів слухали спеціяльні п’ятнадцятихвилинні радіопередачі, які повідомляли, що «роботящому селянинові – своя земля». Наступного дня всі колективні господарства Райхскомісаріяту (а також реґіонів, які адмініструвала група армій «Південь») було перейменовано на «громадські господарства». Пропаґандисти й ландвірти розповідали на сільських зборах, що «Мі ністерство звільнених східних територій» запровадить новий земельний лад34. Урешті-решт, стверджували вони, всі ці господарства стануть кооперативами – хліборобськими спілками. Обробіток землі й далі буде колективним, однак усе решта, зокрема й жнива, відбуватиметься на індивідуальних земельних наділах. Окрім того, особливо ефективні хліборобські спілки можуть урешті стати одноосібними селянськими господарствами. Однак поки що, говорили промовці, кожен селянин повинен приєднатися до громадського господарства35. У селян ці вісті викликали розчарування або щонайменше підозри36. Більшість офіційних заходів таки вказували на тяглість довоєнної політики совєтської влади. Німецька влада часто залишала комуністичні назви господарств, як-от «Шлях до світової революції». Нові «гуртки праці» були всьогона-всього колишніми бриґадами й ланками (завдяки чому сімейні одиниці далі були можливі)37. І найгірше для селян, хоча на жнивах 1941 року німці платили краще, ніж совєтська влада, тепер вони повернулися до совєтських «трудо днів» – горезвісної системи оплати, яка враховувала відпрацьований час, кваліфікацію робітника та розмір урожаю і ґарантувала, що селяни отримуватимуть дуже мало. На Київщині за один німецький трудодень платили в кращому разі 200 грамів надлишкового зерна38. На папері було введено одну новацію – авансовий платіж, який міг досягати 500 грамів зерна за трудодень (а для людей із великими сім’ями – аж 750 грамів), а також трохи картоплі або буряку39. Якщо цю норму справді виконували, цим фактом можна пояснити, чому багато селян, які мешкали на південь 127

5. Життя в селі

9. Колоритний нацистський пропаґандистський плакат, який поширювали від лютого 1942 року

від Києва, отримували за трудодень втричі більше, ніж у совєтські часи (а саме: від трьох до чотирьох кілограмів), і чому тамтешнім селянам на багато років запам’яталося, що німці «платили добре»40. Головні заплановані відмінності нацистської сільськогосподарської системи стосувалися членства в господарствах, явки й трудового навантаження. Із погляду селян, усі ці зміни були небажані. З одного боку, всі селяни мусили приєднуватися до громадських господарств – навіть ті, хто не був членом колгоспів. Із другого боку, якщо раніше жінки з дітьми та багато інших членів господарств не мусили робити свій внесок працею, то німці вимагали, щоб усі члени працювали. Також було введено жорсткіше реґулювання тривалости праці. Офіційний робочий тиждень тривав у Райхскомісаріяті п’ятдесят чотири години. Від 1 травня 1942 року кожен селянин віком від вісімнадцяти до шістдесяти років мусив працювати п’ять днів на тиждень. Єдиний виняток робили щодо людей, які мали каліцтва або хронічні хвороби, і жінок за два місяці до 128

Директиви й пристосування

або після народження дитини. Нетерплячі місцеві німецькі чиновники інколи робили ці правила ще жорсткішими41. Через війну сама робота також була фізично важчою. Брак палива зупинив майже всі трактори й комбайни, а селяни дуже неохоче запрягали корів у плуг, хоча їх до цього заохочували німецькі плакати: багато селян гадали, що корови просто не зможуть цього робити і навіть можуть померти42. Тож майже всю роботу в господарствах виконували вручну – за допомоги лопат, плугів, борін та інших знарядь, зроблених власноруч або придбаних у звільнених військовополонених, які стали ремісниками. А через нестачу посадкового зерна було засіяно лише невеликі площі43. Німецька влада вимагала великих сільськогосподарських поставок і, як і совєтська влада до 1941 року, щоб їх отримати, не гребувала застосуванням сили. Наймасштабніша кампанія конфіскації харчів відбулася в липні 1942 року. Вона мала на меті змусити селян вимолотити все зерно, що залишилося від урожаю 1941 року, і сконфіскувати все зерно, навіть те, що було в селян удома. Сільська поліція обшукувала хати, подвір’я, городи, млини і базари, на возах звозила збіжжя до ландвіртів та ґебітскомісарів. Під час цього процесу багато селян утратили своїх корів як покарання за неналежне виконання поставок. У самому тільки генеральному окрузі Київ протягом того місяця німці сконфіскували 26 570 тонн збіжжя. (Іще 38 470 тонн уже було забрано в червні.) Німці зібрали решту 7960 тонн на початку серпня, після чого спеціяльний посланець відділу провізії та сільського господарства Райхскомісаріяту із задоволенням констатував, що у селян цього генерального округу вже не залишилося збіжжя44. І, нарешті, селян, як і до 1941 року, обклали грошовими податками. Один із податків у 1941 році вони сплачували за користування землею – він дорівнював 80 рублям із гектара. Були також індивідуальні податки; одноразовий податок розміром 100 рублів, зібраний у травні 1942 року, який нібито призначався на розвиток села, та податки на хати, корів, коней і собак45. Спершу німецька влада намагалася збирати ці податки із громадських господарств, однак це спричинило такий безлад, що невдовзі почали оподатковувати домогосподарства. Намагаючись звільнити людей від податків, старости визнавали їх каліками, літніми, хворими чи божевільними або ж вказували, що вони одинаки й неспроможні працювати, дуже вбогі, вчителі або становили сім’ю без дорослого чоловіка46. (Німецькі правила таки допускали винятки для людей похилого віку.) Однак кожна поблажка, яку робили старости, але з якою не погоджувався районовий податковий комітет, вимагала більших внесків від інших селян47. 129

5. Життя в селі

У совєтській Україні було 1875 совєтських господарств, або радгоспів, що не були колективними господарствами. У них селяни ніколи не володіли землею і за німецької окупації не претендували на неї. Німецькі ландвірти особисто очолювали кожен із 1271 радгоспів Райхскомісаріяту, що їх селяни ще в совєтські часи охрестили «рабгоспами», а новоприбулі перейменували на «державні маєтки»48. Про умови в них відомо мало. Більшості цих господарств, як і громадським господарствам у цій справі, дуже тяжко було знаходити достатньо коштів, аби сплатити бодай офіційну плату49. У радгоспах Ірпеня та Стоянки, розташованих на захід від Києва, працювали і кияни, і місцеві селяни, котрим, як достеменно відомо, доводилося приходити на роботу о шостій ранку, а йти з неї о шостій вечора, маючи при цьому півгодинну перерву і працюючи фактично без засобів праці. Двічі на день вони отримували рідкий суп, пів літра молока та 150 грамів хліба. Всю свою місячну оплату праці (двадцять рублів або, пізніше, карбованців) вони витрачали на їжу50. Що стосується 549 радгоспів західної Волині, то вони попервах пішли іншим шляхом: німці не видавали жодних інструкцій щодо них, а іноді, вочевидь, залишався простір для індивідуальної ініціятиви селян. Однак протягом 1942 року умови тут почали наближатися до того, що відбувалося на Наддніпрянщині, коли селян із сусідніх місцевостей змушували працювати всього-на-всього за три карбованці на день51. Роботи в громадських і державних господарствах тривали від ранньої весни до пізньої осені. Слід, утім, також наголосити, що селяни мусили виконувати різні несільськогосподарські завдання. Скажімо, чоловіків могли відправляти на роботу в кар’єр, а впродовж зими тисячі чоловіків, жінок і дітей мусили день і ніч чистити дороги від снігу52. У серпні 1942 року районовий голова Хабного (нині Поліське) попросив ґебітскомісара засудити одинадцятьох осіб, які відмовилися працювати в лісі, до семи років трудових таборів. У червні 1943 року Степан Олексієнко із села Становище ухилився від роботи на спорудженні мосту і взагалі не виконував указівок сільського старости; районовий голова покарав його чотирма тижнями в німецькому трудовому таборі53. В лютому 1942 року німецькі владці зробили створення будь-яких хліборобських спілок залежним від належних технічних умов, працьовитости й виконання норм постачання. Однак вони не зізналися, що в їхні плани входило дозволити зміну статусу лише 5% українських господарств, що значно поступалося не менш таємній цифрі 20%, яку було відведено для аналогічної зміни в зонах юрисдикції груп армій «Північ» та «Центр». Утім, із плином часу п’ятивідсоткове обмеження відпало саме собою. Із 16193 громадських господарств Райхскомісаріяту Україна станом на 1 грудня 1942 року 1318 були хлі130

Директиви й пристосування

боробськими спілками, а ще 370 господарств перебували в черзі на отримання цього статусу54. Наприкінці травня 1943 року було трохи більше спілок – 1688, а протягом 1943 року їх кількість різко зросла, оскільки Кох та його команда погодилися на нову межу – 20%. 10 серпня 1943 року існувало 2780 хліборобських спілок, що становило 16,8% усіх господарств55. Утворення хліборобських спілок супроводжували церемонії та гуляння, в яких брали участь районова та сільська влада і сотні звичайних селян, а також ґебітскомісар і ландвірти. Заступник генерального комісара міг відвідати урочистості з нагоди створення перших спілок у його віданні, як було в окремих господарствах у Коростишівському та Васильківському ґебітах протягом вересня– жовтня 1942 року56. Німецькі чиновники виголошували промови, які синхронно перекладали українською або російською мовами, звинувачуючи більшовиків у тому, що доводиться зберігати громадські господарства, і зазвичай додаючи зневажливу ремарку, мовляв, «там, де в окремих випадках селяни самовільно розділили землю поміж себе, дало це лише непорядок і незадоволення, і за короткий час вони прийшли до нас і просили, щоб ми знову встановили лад». Крім того, «коли б ми кожному дали волю робити, що він хоче, мабуть багато хто з Вас, по довголітньому большевицькому пригнобленню і колективній роботі, охоче працював би лише для себе, не беручи до уваги, чи багато, чи мало він буде виробляти». Вони заборонили встановлювати постійні огорожі навколо індивідуальних наділів у спілках, бо вони «призводять лише до розповсюдження бур’янів». Окрім збирання врожаю, вся робота в спілках надалі була колективною57. Виголосивши свої промови, німці передавали грамоти і тиснули руки. Часто вони отримували подарунки у відповідь, як-от на відкритті першої спілки в генеральному окрузі Житомир, що відбулося в селі Стрижівці58. Найпевніше, що насправді спілки функціонували здебільшого так само, як і громгоспи. Скажімо, ландвірт Васильківського ґебіту вимагав, щоб навіть жнива проводили колективно59. Селяни, звісно, скептично поставилися до такого повороту подій. На з’їзді в грудні 1942 року нацистські сільськогосподарські чиновники зауважували, що спілки «загалом оцінюють несхвально, оскільки фіксована ціна за сільськогосподарську продукцію така низька, що виторгу з неї недостатньо на прожиття». СД у серпні 1943 року доповідало, що населення чотирьох ґебітів, розташованих на південь від Києва, вважало хліборобські спілки тотожними колгоспам у всьому, крім назви60. Загалом із погляду нацистського сільськогосподарського планування перший рік був вдалий. І армія, і Райх, здається, отримали з України обсяги збіжжя, на яке їхні спеціялісти розраховували до вторгнення61. Однак під поверх131

5. Життя в селі

нею закралися поширені, хоч і погано задокументовані зміни, які розходилися із нацистською програмою для України. Багато ландвіртів дозволяли ланкам, зазвичай із членів однієї родини, обмежувати працю відгородженою десятиною угідь господарства або ж дозволяли групам із десяти домогосподарств самим ділити землю. Такі неформальні способи організації, відомі як системи «десяток» або «десятихаток», означали також, що кожна ланка або група мала власний реманент і тяглову силу. Вони отримували інструкції від керівника господарства, однак платню членів визначали керівники команд або груп. Лише жнива були колективною справою, тож у такий спосіб розвивалися різні економічні одиниці62. Навіть якщо ландвірт не хотів чути про такі речі, селяни часто впроваджували їх самі із заохоти місцевих аґрономів, котрі тримали німців у невіданні63. У найрадикальніших випадках невелика кількість ландвіртів погоджувалася незаконно повністю зліквідувати громгоспи, дозволивши окремим домогосподарствам мати свої наділи, що їх вони обробляли й на яких самостійно збирали врожай. За таких умов, які склалися в багатьох районах генерального округу Київ, селяни працювали, не розгинаючи спини64.

Селянська присадибна земля та худоба Городи для совєтських селян були головним джерелом існування, хоч вони їм не належали й селяни мусили підпорядковуватися совєтським квотам на розмір наділів та худобу, яку вони тримали на ній. (Це правило не стосувалося наділів міських робітників.) Селянські присадибні ділянки мали розмір від 0,15 до 0,6 гектара (15–60 соток), однак тяжіли до меншої площі в 1939–1940 роках, коли влада скоротила їх, аби забезпечити постійний експорт сільгосп продукції до Німеччини65. Коли вторглися німці, всі селяни природно хотіли почути, що буде з їхніми присадибними ділянками. 15 серпня 1941 року Господарський штаб «Схід» оприлюднив рішення вдвічі збільшити розмір присадибних ділянок і звільнити їх з-під оподаткування за умови, що це не перешкодить функціонуванню господарств. Однак особи, які мали впроваджувати ці заходи – ландвірти, – саботували цю директиву. Кох пообіцяв ландвіртам, що вони згодом стануть власниками українських господарств, тож багато ландвіртів не мали охоти зменшувати розмір господарств через збільшення присадибних ділянок. Ба більше, деякі з них крали тварин і змушували селян працювати на особистих наділах ландвіртів. Господарський штаб «Схід» у січні 1942 року повторив наказ щодо присадибної землі66. Пропаґанда нового земельного ладу недвозначно стверджувала, що присадибна земля, яку обробляли члени господарств, – це «твоя приватна, вільна 132

Селянська присадибна земля та худоба

від податків, власність». Зрозуміло, що цю заяву вітали67. Однак, як і завжди з нацистською пропаґандою, вона говорила не всю правду. Збільшення розміру присадибної землі вимагало схвалення з боку районової управи, тож селяни, які не надто тяжко працювали, опинилися останніми в черзі68. Чиновники Райхскомісаріяту в дусі заяв Гітлера, які він зробив після запровадження нового земельного ладу, мали намір дозволяти збільшення присадибних ділянок тільки в селах, які поставили найбільше продукції, та й то лише в 10% таких сіл69. Та навіть попри це збільшення ділянок було поширеним явищем навесні 1942 року, а надто в реґіонах, які й досі перебували під військовою адміністрацією. На Правобережжі було чимало реґіональних варіянтів. У генеральному окрузі Житомир ділянки 75 тисяч домогосподарств у середньому було збільшено на 0,36 гектара. В одному селі Бердичівського ґебіту цього ж генерального округу середній розмір присадибної ділянки на початку 1943 року становив усього-на-всього 0,6 гектара70. Збільшення розміру ділянок тривало протягом 1942–1943 років, хоч були й селяни, які відмовлялися від цього, оскільки членів їхньої родини було вивезено до Райху71. Коли селяни сперечалися через загарбання землі одні одних, корінні шліхтери часто розв’язували цю справу, не інформуючи ґебітскомісара, хоча мали би так робити72. Більшість селянських господарств попервах мали більше свійських тварин і птиці: корову, свиню, курей, – ніж до відступу совєтської влади. Селяни позабирали тварин із колгоспів або знайшли їх покинутих. Для селян не менш важливим за збільшення розміру присадибних ділянок і кількости свійських тварин був приватний статус цих ділянок, адже однією з причин, чому вони працювали в колгоспах за совєтських часів, було прагнення обстояти своє право обробляти присадибну ділянку73. Тепер же небезпека втратити це право відпала або принаймні так здавалося. Як на глум, результат цієї зміни був протилежний намірові німців – зменшення обсягів роботи в громадських господарствах. Усупереч пропаґандистським заявам, за присадибні ділянки й далі стягували податок. Селяни мусили постачати молоко й молочні продукти, яйця, м’ясо, картоплю та збіжжя в обсягах, які часто перевищували первісно заявлені норми74. Селянам (на відміну від того, як було за совєтських часів) дозволяли вирощувати пшеницю або жито на присадибних ділянках, однак, на превеликий жаль для них, вони, зрештою, мусили віддати більшу частину або навіть усе це збіжжя. Якщо врожай із їхньої ділянки був поганий, у селян були підстави боятися голоду, бо німецька або допоміжна влада карала невиконання норм продовольчих поставок штрафами, конфіскацією домашньої корови, забороною приватної торгівлі, яка охоплювала цілі реґіони, або ув’язненням у трудовому 133

5. Життя в селі

таборі75. Тож селяни, яким доводилося орати землю власними руками, зазвичай засіювали тільки частину ділянки, щоб швидко зібрати і сховати врожай76. Час від часу в усього села відбирали свійських тварин – з індивідуальних або громадських господарств. Цей надзвичайно прикрий захід набув найбільшого розмаху в останні місяці перед відступом німців, однак у багатьох сімей останню корову відібрали значно раніше77. Деякі селяни ховали корів у лісі. В селі Медвин одна сім’я мала корову, а дві інші – телиць. Коли телиць відібрали, сім’ї почали ділитися коровою, передаючи її щотижня одна одній. Чутки про неминучу конфіскацію викликáли хвилі забиття тварин усупереч правилам, які вимагали дозволу ландвірта ґебіту на таке забиття та передавання половини м’яса німцям78. Покарання за порушення цього правила були різними. Голова району в Хабному заявив у грудні 1941 року, що покаранням буде двомісячний арешт (і конфіскація м’яса), однак того ж місяця в Бородянському районі санкцією за таке порушення було встановлено і, мабуть, присуджено порушникам смертну кару79. Якщо справа потрапляла до рук корінного шефена, він карав одним роком ув’язнення, відповідно до загальної директиви Коха та витягу з німецького кримінального кодексу; однак багато ґебітскомісарів вважали цю кару занадто поблажливою і погрожували неслухняним шефенам арештом та депортацією до Німеччини. В генеральному окрузі Житомир на початку 1943 року німецькі суди розглядали справи про нелеґальне забиття худоби і засуджували до ув’язнення від двох до трьох років80.

Рівень життя селян Декілька інших чинників визначали кількість зерна, м’яса та інших харчів, яку селяни могли залишити собі. Між них були й погані транспортні можливості: ізольовані села Уманщини віддали все своє збіжжя восени, однак улітку не вистачило транспортних засобів, щоб вивезти фрукти й овочі, які швидко псувалися, тож селяни могли залишити їх собі81. Крім того, деякі ландвірти були розважливими людьми. В селі Зарубинці (Переяславський район), приміром, господарство функціонувало за принципом десятки і, як пригадує один селянин, німці «брали дуже мало. В зв’язку з тим, що аґроном німець був не дуже лютий, то йому доказували селяни гористими та обривчастими полями і він на це звертав подекуди увагу і хліба дуже не вимагав»82. В селах у найкращих умовах для виконання високих норм продовольчих поставок перебувала місцева «еліта», зокрема керівники господарств та бриґад. Німцям просто бракувало часу, щоб наглядати за ними: пересічний ландвірт міг бачитися з кожним керівником господарства щонайчастіше раз на тиж134

Рівень життя селян

10. Голова господарства та його секретар на праці у своїй конторі. Переяслав, центральна Україна, серпень 1943 року

день83. Як і до 1941 року, сільська еліта, всі представники якої були родичами або друзями, не працювала на землі й заробляла найбільше трудоднів почасти завдяки узгодженим незаконним діям. Коли вони ловили рядових селян на «крадіжці» (якщо це слушне слово), то відбирали товари собі. Як писала одна газета, вони молотили вкрадене збіжжя, збирали його, «а тут і починається: комірник – не доважить, рахівник – не допише, бриґадир – не побачить, зав госп – промовчить, голова – закриє [очі]»84. Іще ліпше велося корінним чиновникам в районових центрах. За офіційним розпорядком, сільгосппоставки із господарств і присадибних ділянок оминали їх, оскільки цією справою займався український (або в рідкісних випадках російський) аґроном, підпорядкований кожному районовому ландвірту85. Однак поганий стан доріг, надто під час весняного бездоріжжя (кінець березня – кінець квітня) та зими, а також цілковита нестача німецького персоналу залишали районовим чиновникам значний простір для маневру86. І вони цим 135

5. Життя в селі

сповна користувалися. Деякі голови районів перекладали більшу частину норм заготівель на людей, яких не любили, наприклад, представників іншої національности. (А ще хтось навіть збільшував для таких людей норми.) Голови районів також впливали на райспоживспілки, які займалися технічними аспектами сільгосппостачань87. Ці кооперативи були частиною великої мережі, яка називалася Всеукраїнське кооперативне товариство, – одного з найбільших кооперативів Райхскомісаріяту, що був напівлеґальним. Завданням цього кооперативу було збирати сільськогосподарську продукцію та забезпечувати її розповсюдження (німцям і корінному населенню) в обмін на знаряддя і споживчі товари. Хоча німці з Райху та місцеві етнічні німці України очолювали його контори в головних містах, у багатьох інших місцевостях у ньому працювали тисячі представників ненімецьких національностей. Німецьку владу така система вдовольняла, однак її наслідком було те, що події в глибинах цієї системи часто залишалися невидимими для них88. За дивовижний приклад місцевої автономії править Новосанжарський район на Лівобережжі, де мешкали близько шістдесяти тисяч людей, і його корінна влада успішно ошукувала німців щодо розміру врожаю в 1942 і 1943 роках. Якби німецьких норм було дотримано, кожен селянин отримав би лише 120 кілограмів другосортного збіжжя за весь рік. Однак районний голова, старший аґроном та голова Районної земельної управи (органу, що походив із періоду військової адміністрації) переконали сотні місцевих старост, голів господарств і бухгалтерів підготувати дві книги: одну реальну, другу – фіктивну. У своїх сповнених гордости спогадах про цей епізод колишній районовий голова стверджував, що в такий спосіб селяни отримали в оплату більше збіжжя, ніж вони будь-коли діставали в совєтські часи89. Загалом обсяги харчів, що їх пересічні селяни залишали собі, відрізнялися залежно від реґіону, домогосподарства і часу. Джерела інформації на цю тему часто суперечать одне одному. В квітні 1942 року – тобто ще до згаданої кампанії конфіскацій липня 1942 року – СД назвало «продовольче становище» корінного населення генерального округу Київ «значно гіршим», ніж у совєтський період – і це узагальнення стосувалося й Києва. Водночас ця ж аґенція назвала «продовольчі можливості» села генерального округу Волинь-Поділля «достатніми», а на Поділлі навіть «ліпшими, ніж у більшовицькі часи». Однак згодом того-таки року баптисти-євангелісти виявили на Поділлі, що «тут населення голодувало»90. На Кіровоградщині 1943 року ходили такі гнітючі примовки: «Німець каже: «Хліба дай», / А де його взяти, / Обідрали, як дубок, / Прийдеться вмирати»; «Подивіться, як ми стали / При німцях «багаті», / Німці все «повизво136

Рівень життя селян

ляли», / Кіт один у хаті»; та «Прийшов Гітлер з хрестом, / З’їв корову з хвостом». Особливо на менш родючому Поліссі багато селян жили на межі голоду91. Скрізь удови, сироти, сім’ї з багатьма малими дітьми, особи без корови або свині й ті, хто не обробляв присадибної ділянки, були дуже вразливими92. Утім, докази таки дають змогу зробити висновок, що багато – а може, й більшість – селян Райхскомісаріяту Україна мали більше їжі, ніж до німецької окупації. Мешканці села Клинці біля Кіровограда, згідно зі спогадами очевидця, «нормально жили», оскільки «все було»93. На базарі в Первомайську, що на Південному Бузі, в серпні 1942 року за низьку ціну можна було придбати овочі, фрукти, молочні продукти і курей. Селяни запорізького реґіону мали достатньо надлишкової продукції, щоб прогодувати місто. За словами місцевого жителя, восени 1943 року базари реґіону були «настільки переповнені сільськогосподарською продукцією, що нагадували роки НЕПу» – періоду відносного розквіту протягом 1920-х років. Сотні селян везли навантажені продукцією вози на надзвичайно жвавий ринок Полтави наприкінці 1942 року, і у Великобагачанському районі, що неподалік Миргорода, «люди <...> жили так, як ніколи ще за довгий час, може, ще хіба до революції»94. Такий самий висновок стосується Київщини. Німецький інформатор німецького Міністерства закордонних справ доповідав 1942 року, що насильне придушення базарної торгівлі в містах погіршує життя селян, однак приховувати харчі було легше, ніж до 1941 року, тому вони мають удосталь чого їсти95. Попри конфіскацію збіжжя в липні 1942 року, селяни генерального округу Київ не боялися нестачі їжі протягом наступної зими. Селяни з Медвина також пригадували в повоєнних інтерв’ю, що вони «харчувались добре» і що «ми не голодали»96. Федір Пігідо багато подорожував, і йому «на Київщині та Дніпропетровщині часто доводилось чути від селян, що, мовляв, за два роки німецької окупації селяни випили горілки та з’їли сала й курятини більше, ніж за двадцять п’ять років совєтського панування». Він також виявив, що подекуди ситуація була важкою, а надто там, де діяли партизанські загони. Проте, якщо говорити про їжу, «основна маса селянства жила в 1942–43 роках, особливо коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірно краще, ніж за часів совєтської влади»97. Зважаючи на масштаби недоїдання наприкінці 1930-х років, поліпшення рівня життя селян за німецького правління не дивує. Однак тяжкої ситуації за совєтського правління недостатньо для пояснення. За словами колишнього шліхтера із генерального округу Житомир, «рівень життя, схоже, зріс у випадку більшости селян» завдяки більшому розмірові присадибних ділянок98. 137

5. Життя в селі

Не менш важливим було те, що селяни загалом мали більше худоби, ніж до 1941 року. Втім, вирішальним чинником була, мабуть, як уже було згадано, менша прискіпливість німецького нагляду за господарствами, ніж у совєтській контрольній системі до 1941 року. Стало легше «красти». Повоєнні еміґранти вважали, що це насправді була головна і єдина причина кращого рівня життя99. Хоча розлога й неформальна система бартерного обміну із мешканцями міст забезпечила селян одягом, взуттям і годинниками100, вони мали небагато непродовольчих товарів. Ніколай Февр, ветеран російської громадянської війни, котрий відвідав Україну як журналіст берлінської російськомовної газети, провів восени 1942 року кілька днів у дюжині сіл на південь від Києва. Селяни розповіли йому, що в них є більше одягу, бо багато червоноармійців продали їм свої уніформи. Попри це, убогий вигляд селян приголомшив його. Генеральний комісар Маґунія також доповідав десь у той же час, що селу бракувало багатьох споживчих товарів, зокрема взуття, одягу, хатнього начиння та знарядь праці. У середині 1943 року багато селян Райхскомісаріяту й далі ходили босі та в лахмітті101.

Насильство і страх У деяких реґіонах селяни старанно й тяжко трудилися в господарствах, однак у більшості місцевостей вони працювали якнайповільніше і якнайменше. Бриґадири села Бородянки дозволяли односельцям працювати повільно, коли поруч не було ландвірта. Якось селяни не помітили наближення ландвірта, коли вони сиділи, влаштувавши перерву. Було страшно, – пригадувала одна жінка – «як почав кричати на нас, Перекладач сказав: Якщо будете сидіти, він вас уб’є»102. Прогул і спізнення були поширеним явищем. Багато селян марнували чимало часу просто тиняючись навколо, гуляючи та подаючи клопотання до районової влади з приводу другорядних справ. Ось чому газети й плакати реґулярно закликали: «Селяни, ви муситимете прогодувати також ваших братів у містах!», «Якщо ви не посієте, будете голодувати» і навіть «Не ледарюй! Батьківщина кличе до праці!»103. Офіційним покаранням за ухиляння від роботи був штраф 200 рублів (пізніше карбованців) або два тижні в трудових таборах. Принаймні в деяких селах насправді карали кількома днями ув’язнення без їжі або води. Однак майже всі свідки стверджують, що німці або корінні чиновники карали запізнення і прогули різками чи побиттям. Селян, які не з’являлися на роботу, викликали до контори старости і прилюдно били. Німці здебільшого били канчуком; старости або голови господарств – різкою, палицею чи просто кулаками. Один, вочевидь, 138

Насильство і страх

типовий ландвірт із південного ґебіту – високий коротко стрижений чолов’яга на прізвисько «Хан ногайського степу» – розповів німцеві, який навідався до нього: «Народ тут розуміє тільки одну мову: цю!» – він підняв руку. Він додав, що не любить бити, але «тут не можна працювати без цього. Ви не повірите, які дива творить такий ляпас в обличчя!»104. Поширеність биття також очевидна з кількох наказів у цій справі: Кохової заборони цього покарання в квітні 1942 року, його наказу генеральним комісарам нагадати всім німцям із Райху про цю заборону в листопаді 1942 року та другої заборони в 1943 році105. Німці жорстоко поводилися із селянами через найдрібніші речі, як-от неправильне привітання або відсутність привітання чи за руки в кишенях. Деякі ландвірти ґебітів, а надто в реґіонах, де діяли партизани, щодня били по десятьдвадцять селян106. Селяни часто скаржилися в листах до родичів, котрі працювали в Райху як остарбайтери. «Життя тут кепське, – було написано в одному листі в середині 1942 року. – Німці б’ють нас кийками, якщо ми запізнюємося на роботу»107. Із 582 листів із України до Німеччини, переглянутих від початку вересня до початку листопада 1942 року, цензори цитували один із типовою скаргою: «Вони женуть нас на роботу будь-чим, чим можна бити – кийками або палицями. Так, ці люди справді цивілізовані, освічені, вони культурні... Ось так ми живемо: нас б’ють, але нам не можна кричати. Добре те, що ми вільні. Все бажання жити і працювати в нас відібрали. Коли є робота, ми працюємо. Інакше ж залишаємося вдома. Тоді серед дня приходять німці й сильно б’ють нас»108. Що довше німці залишалися, то безжальнішим ставало їх биття. Якось село Червоний Яр (під Кіровоградом) було покарано, бо занадто пізно розпочали роботу. Половину зі 130 мешканців побили канчуками; інші спробували втекти, але собаки їх вистежили109. Якщо селянина бив сільський староста, потерпілий інколи подавав скаргу до реґіонального шліхтера. В суді обвинувачені зазвичай пояснювали, що їх і самих били і наказували чинити так само з селянами, аби змусити їх працювати. Якби обвинувачені не дотримувалися цього наказу, селяни не працювали б, тож самих обвинувачених побили б до смерти. Шліхтери часто виправдовували таких старост або стягували з них невеликий штраф110. Ландвірти цілком хибно розуміли наслідки своїх надужиттів. Вони вірили, що їхні піддані пригадуватимуть совєтську практику й цінуватимуть, що німці відпускають їх після «всього-на-всього» побиття, не тримаючи в ув’язненні. (Насправді совєтські сільськогосподарські посадові особи також призначали побиття, хоча рідше111.) Однак німецькі тілесні покарання були прилюдні, а тому особливо принизливі. Люди, які це переживали, ніколи не прощали своїм 139

5. Життя в селі

мучителям. З’явилися нові прислів’я і віршики, як-от «За невміння деруть ремінням»; «Думали, що німець дасть поле, а він нагайкою поре» та «Німецькі закони – / Життю перепони, / Резина на горбу – / Відпочинок у гробу»112. Тілесне покарання було не єдиною небезпекою. Загроза життю, очевидна або здогадна, була поширеним явищем. Селяни швидко усвідомили, що новий режим мало цінував їхні життя. Якось навесні 1942 року мешканці села Тараща (Канівський район) годували коней замість того, щоб працювати в полі, коли з’явився ландвірт і відразу почав стріляти по них. А в Медвині молодий селянин з іншого села пізно прийшов на роботу, за що місцевий представник «шума» побив його до смерти113. Коли працівники «шума» й жандармерії прилюдно страчували селян, вони користувалися шибеницями які зрештою з’явилися на кожному сільському майдані. Одного дня молоді чоловіки з Медвина вкрали або саботували щось. Очевидець пригадує: «Ми всі на роботі. В селі тривога: Всі сходьтеся до школи на сход. Ідем, бо якщо не підемо, то будуть [бити] пльотками страшне. Сходимо усі туди. А там стоїть ця вісельниця, що вішать. І тут німці там... не німці тільки стоять, а ці наші добровольці. Зачитали, хто чим провинився, і потом по очереді підводять і підвішують їх. Щоб люди дивилися, яке їм наказаніє»114. А на півночі територіяльної юрисдикції Коха почалися колективні покарання. Від осені 1942 року спалювали цілі села на Поліссі за те, що вони не забезпечили належної кількости продукції і, можливо, підтримували партизанів. 2 вересня того року, приміром, офіцери жандармерії та сімдесят українських «шума» вбили всіх мешканців села Камінка, що на схід від БрестЛитовська, а саме село спалили дотла115. Загалом селянки мали більш антикомуністичні настрої і охочіше ставилися до володіння майном, ніж чоловіки. Як помітили німці, вони також мали більше роботи, можливо, тому, що відчували більшу відповідальність за дітей. (Деякі жінки в двадцять років уже мали по три-чотири дитини116.) За німецької окупації вони нерідко працювали під наглядом чоловіка-бриґадира, котрий підганяв їх лише свистом117. Однак жінки бували й вимогливими. На маслозаводі в Олександрії жінки не раз «влаштовували бешкет» на початку 1942 року через вимогу здати все надоєне молоко. Місцевому поліцаєві, котрий нагадував їм, що принаймні більшовиків прогнано, вони гучно відповідали: «Ми більшовиків цілувати будемо, тільки б вони швидше прийшли». Німці розігнали натовп. За такі вчинки жінки могли заплатити смертельну ціну. Коли одна жінка з Чигирина показала німецькому чиновникові, який вимагав масла, грубий жест і вигукнула кілька образ, він, згідно зі словами очевидців, повісив її на найближчому дереві118. 140

Насильство і страх

Тож існував обґрунтований, сильний страх. Оксана Яценко, якій тоді було трохи більше ніж двадцять років, через понад п’ятдесят років добре пам’ятала один епізод: «Тоді робота була на полі кожний день. Я знаю, що раз осталася дома. Та думала полоть, бо город заросте... Ось тільки що я вийшла на город полоть, ось іде ж командарт, голова села. Ось їх віжу і всіх [важко хапає повітря] і німець іде. Я глянула – умерла. Умерла. То там у нас сливи були такі. То я туди в бур’ян буць <...>. І вони пішли сюди, під грушу ходили, і мене не найшли. І я таке: “Мене уб’ють, уб’ють”»119. Грошові податки, конфіскація харчів, приниження і насильство – більшість селян вирішили, що їхнє життя принаймні не краще, ніж до 1941 року. В листах за липень–серпень 1942 року були скарги, що «Буде точнісінько так само, як і під більшовиками, бо ми повинні віддавати все. Тяжкі часи»; або: «Наше життя було поганим, але тепер...». Селяни Таращанщини наприкінці того ж року говорили, що нічого не змінилося: як і раніше, вони віддавали багато120. Цензори, які перевіряли листи, наприкінці 1942 року натрапляли на нарікання на врожай 1942 року, нестачу їжі та загрозу голоду протягом зими та весни, що надходили. «Вже час жнив, та ми ще не маємо хліба, – писала одна жінка. – Хлопці збирають колоски, і ми мелемо їх на ручному млинку, щоб зробити хліба. Ось так ми досі виживали, і не знаємо, як воно буде далі»121. Проблема «крадіжок» була центральною у невдоволенні селян. До 1941 року селяни виживали, прихоплюючи з собою збіжжя на полях – користуючись, серед іншого, спеціяльними внутрішніми кишенями на одязі, – і так само було за німецької окупації122. Насправді за німецької влади «красти» було легше, однак покарання, якого зазнавали ті, кого було піймано, викликало лють у всього сільського населення. Наприклад, у Медвині під час типового інциденту кількох селян спіймали на «крадіжці» зерна, а ландвірт знайшов пляшки із самогоном. Через перекладача ландвірт запитав, кому належали ці пляшки, а коли ніхто не відповів, він почав безоглядно бити людей канчуком. Того вечора допоміжна поліція заарештувала кількох підозрюваних і била їх усю ніч123. Колективне покарання за саботаж у так званому «харчовому господарстві» отримало офіційну санкцію влітку 1942 року, коли заступник Коха Пауль Дарґель попередив, що таким саботажником є будь-хто, хто не підкоряється наказам, перешкоджає «роботам, які мають сприяти харчовому господарству», не запобігає і не доповідає про «ушкодження» або фальсифікує інформацію. Якщо владні органи не знаходять винних, вони закріплюють за собою право покарати тих «відповідальних керівників і <...> членів [господарств]», які нібито могли запобігти лиху, або навіть «усю громаду»124. 141

5. Життя в селі

Випадки «крадіжки» лісу також безжально карали. 11 листопада 1942 року у Яківці Хабенського району лісник упіймав молодого селянина Грицька Самойленка за рубанням дерева. Самойленко отримав дозвіл від старости сусіднього села, старшого чоловіка на ім’я Демид Дубоділь, але це була підробка. «Шума» в Хабному допитали обох і 5 грудня відправили звіт про цю справу голові СС та поліції ґебіту. Чоловіків випустили, але 19 грудня покликали до суду. Районовий шефен М. Іванов присудив Самойленкові штраф 600 карбованців або (якщо він не виплатить) два місяці ув’язнення, а Дубоділю – 400 карбованців або шість тижнів ув’язнення. Обоє також мали виплатити по 100 карбованців як судові видатки. Німецький переклад присуду надіслали в СС125. Цей шефен дотримувався інструкцій Коха від травня 1942 року, які передбачали або виплату вартости деревини, або ув’язнення. Проте багато Кохових підлеглих відкидали такі присуди як занадто м’які й надсилали справи іншому шефенові для проведення ще одного суду126.

Роз’єднаність Тож, хоча селяни загалом мали більше харчів, ніж до 1941 року, із ними жорстоко поводилися, вони жили в страху і песимістично дивилися в майбутнє. За таких обставин не дивує зростання масштабів пияцтва. Домашнє виробництво горілки та помітне споживання горілки на гуляннях уже відбувалося на селі в 1920–1930-х роках127, однак тепер воно досягнуло разючого розмаху. Явище це, слід додати, не було унікально совєтським або українським: пияцтво процвітало і серед польських селян Генерал-губернаторства. (Через високі ціни на їжу їхній рівень життя також зріс, порівняно із довоєнним періодом128.) Гнати горілку було легше, ніж пекти хліб, оскільки влада контролювала млини. Щоб виготовити самогонку, селяни дробили зерно невеликими жорнами або замочували й подрібнювали його в горщиках. Також використовували цукрові буряки, цибулю, хрін або бузину129. Органи влади не раз забороняли домашнє виготовлення горілки та попереджали про суворе покарання за нього, однак їхні заборони не мали значного ефекту. Пігідо виявив, що принаймні в кожній четвертій хаті гнали власну горілку130. Один чоловік, відвідавши село на Лівобережжі в листопаді 1941 року, також виявив, що майже в кожному дворі робили самогонку і що в той час «навіть дівчата привчилися пити»131. Навесні 1942 року в Новосанжарському районі вже «ніхто» не боявся гнати самогонку, пригадував колишній голова цього району, а пияцтво, яке він справедливо приписав низькому моральному духові, було «загальним явищем»132. 142

Роз’єднаність

Органи влади справедливо гадали, що виготовлення самогонки потребує багато ресурсів. Один учитель підрахував, що в самому тільки його західноволинському селі щонайменше триста пудів (близько 4900 кілограмів) зерна з урожаю 1942 року пішло на самогонку133. А поки одні люди займалися пиятикою, інші ледве зводили кінці з кінцями. «П’ють усі: інтеліґенція духовна й світська, селяни, робітники, а навіть шкільна молодь, – нарікала одна волинська газета. – П’ють “при оказії” й “без оказії”. Колись була одна корчма на ціле село, тепер корчма в кожній третій хаті». Сільські хлопці крали в батьків яйця, курей, зерно і гроші, щоб придбати тютюн або випивку. А «нераз у тому ж самому селі бідніші люди не мають кришки хліба»134. Невдовзі після прибуття німців тисячі колишніх «куркулів» та інших жертв совєтських переслідувань повернулися з міст і промислових реґіонів. За перші два місяці понад 1500 колишніх селян (із гаданої кількости 5000), що мешкали в Житомирі, отримали дозвіл вирушити в село. Нацисти, котрі хотіли зменшити населення міст, не перешкоджали такій деурбанізації і попервах вимагали лише попередньої згоди від районового ландвірта135. Набрали чинности кілька німецьких декретів, які наполягали на поверненні «розкуркуленим» селянам усього майна, сконфіскованого в совєтський період136. У рідкісних випадках ніхто не забирав собі у власність домівки «репресованих». Тоді селяни не турбувалися і називали «куркулів» хорошими господарями, які «дасть Бог, ще коли-небудь повернуться»137. Однак зазвичай колишні оселі «куркулів» прибирали до рук. Якщо теперішні й колишні мешканці цих будинків згоджувалися на компроміс, потенційна проблема зникала ще в зародку. Скажімо, дочка й онука священика, які втекли з села Клинці під Кіровоградом, повернулися 1942 року і виявили, що їхню хату зайнято. Бідні мешканці дому негайно дозволили їм поселитися в одній кімнаті й почали будувати собі поряд власну хату. Колишній «куркуль», який повернувся до Медвина, також легко отримав назад свою дідівську землю і не мав клопотів, навіть коли відмовився приєднатися до громгоспу138. Однак частіше повернення «куркулів» спричиняло конфлікти. Багато сільрад уже продали їхні хати за низьку ціну комуністам і совєтським активістам. За роки володіння нові господарі здійснили чимало оновлень та добудов. Було дуже добре, що, згідно з німецькими законами, місцева влада мала допомагати жертвам совєтських переслідувань, але в багатьох селах цю владу репрезентували ті самі особи, що й до 1941 року, і часто вони тільки відновлювали гоніння, скажімо, виділяючи тим, хто повернувся, дуже малі ділянки або накладаючи на них надмірні податкові й постачальні тягарі. 143

5. Життя в селі

Лише окремі старости й районові чиновники, схоже, виселяли теперішніх мешканців і допомагали поверненцям в інші способи139. Сторона, яка постраждала, часто подавала позов до шліхтера. Скажімо, у Новосанжарському районі, в якому було близько тисячі «розкуркулених» селянських дворів, районовий ландвірт дозволив спеціяльному комітету розважливо постановити, що жоден теперішній мешканець «куркульської» хати не повинен залишитися безхатченком. Тоді обурені поверненці почали доносити на районову управу як на комуністів кожному німцеві, хто їх слухав, а деякі з цих німців видавали своїм «помічникам» нереалістичний наказ розв’язати таку справу за декілька днів. Тож атмосфера прикро нагадувала «всюдисущу злобу», яка характеризувала довоєнне сільське життя140.

Після Сталінградської битви Після поразки німців у Сталінградській битві в лютому 1943 року становище селян дещо поліпшилося. Деякі з нових переваг (як-от скорочення покарання за незаконний забій худоби до трьох місяців ув’язнення) існували тільки на папері141, але інші були відчутними. Всі гуманітарні організації, серед них і Червоний Хрест, заборонили на початку 1942 року, однак пізніше того року, а надто в 1943 році дедалі більше ґебітскомісарів віддавали накази про створення районних комітетів «самодопомоги»142. (Чи не боялися при цьому комісари ще й хаотичної ситуації в результаті напливу біженців зі сходу?) Багато таких допомогових комітетів відіграли вагому роль, особливо після 25 червня 1943 року, коли Райхскомісаріят дозволив районовим управам збирати податки на власні потреби. Богуславський районовий комітет взаємодопомоги, згідно зі свідченнями, влаштував 56 обідів для 378 нужденних осіб (зокрема й біженців) від початку 1943 року до середини серпня 1943 року143. Найзначніше поліпшення після Сталінграда з погляду селян відбулося в користуванні землею. Попри незгоду членів нацистської партії, Господарська інспекція «Центр» уже дозволила приватизувати сільськогосподарські угіддя в російських і білоруських реґіонах, що значно збільшило врожаї144. Однак в Україні нацисти заборонили такі процедури. Проте 3 червня 1943 року нацистське керівництво дало дозвіл на повну приватизацію всього «східного» села. Міністерство в справах сходу проголосило, що після цього селяни все ще повинні постачати німців продукцією, але будь-який надлишок буде їхнім. Ті селяни, які вже отримали землю в індивідуальне користування, тепер правомірно могли назвати її своєю. Як стверджувала пропаґанда, навіть селяни, котрі перебували в Червоній армії або в совєтському тилу, могли ви144

Після Сталінградської битви

магати землю в місцях свого народження145. Прикметно, що навіть тоді Кох відмовився поширити це оголошення. Деякі історики дійшли висновку, що цей декрет мав щонайбільше мізерні наслідки, однак реальна ситуація була значно складніша146. На Полтав щині невідому кількість господарств у Гадяцькому, Лохвицькому та Велико багачанському районах, а також одне господарство в Зіньківському районі було, як достеменно відомо, зліквідовано зі схвалення тамтешніх німців іще до червня 1943 року. Як наслідок кожне домогосподарство отримало від шести до семи гектарів землі147. У сусідньому Новосанжарському районі ландвірт почав поділ землі після жнив 1942 року, і за рік усі 97 громгоспів зникли. Починаючи з перших місяців 1943 року він дозволив селянам самим ділити землю (між працездатними особами, а не між членами господарств). Урожай 1943 року був добрий: з одного гектара було зібрано близько трьохсот кілограмів зерна148. Приватизація пізніше дійшла до решти генерального округу Київ (як-от до околиць Василькова) та до генерального округу Дніпропетровськ149. У неділю 22 серпня 1943 року село Вільна Тарасівка (Великополовецький район) святкувало зліквідування своїх двох господарств та двох сусідніх господарств. Заступник генерального комісара подякував присутнім за хліб-сіль, звинуватив євреїв у створенні колгоспів, проголосив індивідуальний обробіток особистих наділів, передав документи й потис руки. Тоді розпочався обід, а також «веселе масове гуляння селян з участю духового оркестру»150. Селяни користувалися такими нагодами для святкувань, але усвідомлювали, що відбувається. Як говорилося в одному прислів’ї: «Вже німці третій раз закони про землю випускають, / Це вірний знак, що п’ятами махають». Вони також говорили про обман і безглуздя151. Через це деякі відмовлялися приймати землю. Якби ситуація на фронті була іншою, може, вони прийняли б її. Проте багато інших людей, схоже, взяли землю, щойно з’явилася така можливість152. Брак людей, домашньої худоби або обладнання становив перешкоду для приватного обробітку землі, яку могла подолати добровільна кооперація. У Бердичівському районі (де приватизація відбулася в серпні 1943 року) групи з десятьох домогосподарств ділилися обладнанням, і, за словами надмірно впевненого німця, вони працювали «ліпше, ніж будь-коли» і були «надзвичайно задоволені»153. Після поліпшення умов праці невдоволення більшости селян не зникло бодай тому, що в інших аспектах справи погіршилися. Багато техніки і тракторних станцій відійшли до баз («кущів»), за якими наглядали господарства 145

5. Життя в селі

або кооперативи. Керівники цих «кущів» – німці, голандці й, очевидно, також місцеві жителі, – котрі підпорядковувалися лише ландвіртові, переважно були безжальні й змушували селян працювати навіть на важливі свята, загалом підвищивши продуктивність нацистської сільськогосподарської системи154. Через суворіший контроль попадалося більше «крадіїв» та інших порушників, а кривди з боку німців та корінних посадовців почастішали155. Нарешті німецька влада зуміла зрівнятися із совєтською системою нагляду за харчовими поставками, а може, й перевершити її. Коротко кажучи, багато селян у середньому мали більше харчів за два-три роки німецької влади, ніж вони отримували зазвичай за совєтського режиму – передовсім тому, що вони старанно працювали на своїх присадибних ділянках, і тому, що довгий час німецька система нагляду й реквізицій була менш ефективною, ніж її совєтський попередник. Однак колективне господарювання збереглося і врешті стало, з погляду селян, повноцінним кріпацтвом бодай тому, що тепер більше людей, ніж будь-коли раніше, мусили працювати в цих господарствах. Упродовж минулих років селяни часто називали колективне сільське господарство другим кріпацтвом – панщиною без канчука156. А тепер канчук, скасований 1861 року разом із царистським кріпацтвом, повернувся на їхні голови. Дедалі більші та частіші кривди і насильства були причиною того, чому від середини 1942 року більшість селян боялися за життя, перебуваючи в присутності німця. Більше їжі й питва на столі нічого не значило, якщо людина відчувала, що життя її може бути недовге.

6 Становище в містах

писуючи життя цивільного населення під час війни, ми не повинні забувати про такий чинник, як міжособистісні стосунки. Чи пам’ятають люди одне про одного і чи допомагають одне одному, а чи цілком або здебільшого перейняті собою та своїми родинами? Погляди дослідників Европи часів війни на це делікатне питання дуже різняться. Табір поборників єдности репрезентують історики, які наголошують політичну ідеологію або етос – націоналізм або патріотизм (польський, український, російський, совєтський або інший), – котрий спонукав людей до вияву солідарности. Люди відчували співпричетність і знали, на що йдуть, тим самим беручи участь в опорі чужоземному пануванню або принаймні співчуваючи цьому рухові. Діяметрально протилежну позицію займають історики, які цілком або здебільшого заперечують солідарність. Всяка єдність, що існувала до війни, – чи то «суспільства», чи «нації», – розпалася. Настала соціяльна атомізація, люди провадили зациклений на себе, еґоїстичний спосіб життя, дбаючи про власне виживання та про потреби своїх ближніх. Така невтішна думка набула особливого поширення серед німецьких істориків, які досліджують нацистську Німеччину1. Існує й проміжний погляд, який визнає неґативні сторони воєнного життя, як-от деморалізація, доноси та шантаж, однак доводить, що солідарність залишалася визначальною рисою більшої частини цивільного населення. Люди таки піклувалися одне про одного й допомагали одне одному або щонайменше вважали, що повинні це робити. Цей погляд властивий, наприклад, деяким історикам Польщі, які виявили ознаки того, що вони звуть «підпільним суспільством»2. Співвідношення «єдности» й «атомізації» чи не найліпше простежувати на прикладі городян, які відрізнялися від селян тим, що їхнє виживання залежало від чужинців. У цьому розділі, присвяченому умовам праці в містах Райхскомісаріяту Україна, я доводитиму, що міське життя не зводилося до цілковитої атомізації, залишаючи місце для виявів солідарности, але жодного підпільного суспільства в містах не існувало. Городяни якщо й удавалися до таєм147

6. Становище в містах

них або ризикових вчинків, то передусім задля власного добра або добра своїх близьких. Були поодинокі спроби розбудови мереж соціяльної підтримки, але вони зійшли нанівець головно через репресії з боку нацистів. Усі городяни, про яких мова, мали леґальну роботу й були привілейованими громадянами – робітниками, приватними підприємцями, науковцями. Але у всіх у них була як мінімум одна спільна проблема: де жити?

Житло Мешканці Києва, Дніпропетровська та інших міст стикалися з типовими небезпеками та злигоднями воєнного часу. Однією з таких небезпек було взяття в заручники людей (зазвичай чоловіків), причетних до дій, які новий режим розцінював як диверсію. Відповідальність за підпал абощо німецька влада покладала на всіх мешканців будинку, ба навіть вулиці й залишала за собою право стратити їх, якщо зловмисник не видасть себе. Тож чимало обачних киян уже в листопаді 1941 року завжди тримали напоготові зібрану валізу і спали в денному вбранні. Вони виступали за зміцнення поліційних патрулів і організовували загони пильности проти саботажників та зловмисників, свідомі, що ті не переймаються долею заручників. Кияни жили в панічному страху перед крадіжкою зі зломом або й чимось гіршим. Позаяк багато дверних дзвінків не працювали роками, на дверях висіли цидулки, де було сказано, скільки разів слід постукати до того чи того мешканця. Лише після відповіді на запитання «Хто там?», яке лунало з-за зачинених дверей, відмикали засуви й знімали ланцюжки3. Одна з найбільших змін стосувалася повноважень кербудів. За царату і совєтів ті зазвичай доносили органам влади про будь-яку «підозрілу» поведінку мешканців. Із відступом Червоної армії НКВС залучив багатьох кербудів до полювання на дезертирів. Після приходу німців кербуди де-не-де оголошували себе власниками будинків, підвищували орендну платню й погрожували тим мешканцям, які не могли платити, виселенням упродовж кількох днів. Крім того, кербуди повернулися до своєї традиційної ролі донощиків – цього разу обслуговуючи нацистів. Та навіть попри це нацисти заступили багатьох із них етнічними німцями4. Тисячі киян мусили змінити свої домівки внаслідок Великої пожежі й осіли у просторіших помешканнях, що їх полишили ті, хто виїхав до приходу німців або кого німці замордували5. Та невдовзі з переселенням виникли труднощі, позаяк житлові відділи, які діяли в кожному місті, почали надавати житло зважаючи на походження виселенця. Нові бюрократи здебільшого прихильніше ставилися до тих, хто зазнав утисків з боку совєтів6. Більшість городян зали148

Житло

шилися у своїх довоєнних комунальних квартирах, де на сім’ю припадала одна кімната. Ніколай Февр, берлінський журналіст російського походження, провів у Києві два місяці влітку 1942 року. Передаючи на прохання берлінських знайомих листи, він побачив ізсередини десятки київських квартир. Одну з них сам він полишив 1919 року як воїн-білоґвардієць. Тепер вона була типовою комуналкою: дверні проходи між суміжними кімнатами перекрили цеглою або деревом, тож помешкання перетворилося на шість «кліток»; у чотирьох кімнатах мешкало від двох до чотирьох людей, у колишній кімнаті прислуги жив студент, а в колишній ванній кімнаті оселилася літня жінка. «У спільній кухні мешканці цього житла ніяк не могли контролювати витрату дров, а тому грубу вже роками не топили. На ній стояли шість зношених примусів, на яких готували обіди й вечері. Один куток кухні завішено ковдрою. Сюди мешканці приходили перевдягатися, коли в них бували гості. На кухні ж умивалися, прямо з крана над раковиною. Оскільки кухня не опалювалася, взимку на підлозі утворювалася справжня ковзанка. Тоді готувати обід приходили у валянках»7. Такі житлові умови майже неуникненно спричиняли невдоволення. Найбільше пощастило дніпропетровським робітникам: у них на родину з чотирьох осіб припадали окрема кімната та кухня, або три кімнати й кухня, якщо сім’я була більшою. Багато хто волів жити в хижах або бараках на околицях міст, бо там можна було тримати курей або гусей8. Меншість городян, яка жила у відносно просторих помешканнях, знала, що виселення або пограбування може статися будь-якої хвилини. Наприкінці 1941 року генеральний комісар Маґунія виселив решту мешканців найпрестижнішого району Києва – Липок, попередивши їх про це лише за добу і не надавши іншого житла, а на початку наступного року штадткомісар сконфіскував меблі. Наприкінці 1942 року штадткомісар, щоб сконцентрувати німецьку цивільну адміністрацію й етнічних німців в одному місці, наказав багатьом жителям середмістя звільнити свої квартири протягом кількох днів, навіть не пояснивши їм причини. Нові помешкання цих виселенців були тісними або непридатними для життя, і лише грошовиті могли нелеґально набути собі житло в кербудіворендодавців. Було заборонено селитися в Печерському, Святософіївському та Богданівському районах міста, а з кінця жовтня 1942 року – переселятися за межі району поточного мешкання. Оренда автомобіля й водія коштувала близько 200 райхсмарок. Не диво, що СД доповідало про «невдоволення та знервованість», що їх викликала ситуація з житлом9. У Вінниці нацисти знесли найкращий квартал, перед тим відселивши мешканців, щоб у такий спосіб полегшити германізацію міста10. 149

6. Становище в містах

Тепло й світло були розкішшю. Нові квартири було обладнано центральним опаленням, однак воно не працювало – тож зими проводили на кухні, яку опалювали дошками із сараїв та парканів і взагалі будь-чим, що могло горіти. Постійним клопотом було паливо – ним запасалися на місяці вперед11. Електрика повернулася до Києва через два тижні після приходу нацистів, але вона була привілеєм німців із Райху, місцевих етнічних німців та високопоставлених чиновників. Якщо у квартирах німців після настання темряви світилося, то чиновники з місцевих мусили ощадити світло, а у вересні 1942 року взагалі залишилися без нього12. Пересічні городяни освітлювали оселі свічками, довгими дерев’яними скіпками, «коптилками» на олії та гасовими каганцями: пляшками з гасом, із яких стирчав ґніт, що давав мерехтливе світло і залишав на стелях шар кіптяви. Нестача світла позначалася на способі життя: зазвичай городяни вставали близько шостої ранку, а лягали спати близько дев’ятої вечора13. У середині 1943 року електрика повернулася принаймні до частини осель. Наприклад, у Вінниці всі помешкання на той час безумовно вже було електрифіковано. Однак у Дніпропетровську електрикою до кінця окупації користувалися лише німці14.

Робота Дорослі городяни мусили леґально працювати. Влада наказала всім стати на облік на Біржі праці – підпорядкованій штадт- або ґебітскомісарові установі, яку очолював неодмінно німець із Райху або місцевий етнічний німець. Члени Компартії, які зареєструвалися (а таких була більшість), зазвичай мали повторювати цю процедуру через певні проміжки часу, іноді раз на тиждень, і принаймні в одному місті (Дніпропетровську) мусили носити білу нарукавну пов’язку з номером15. Вижити без роботи було важко, але й знайти її було непросто. Наприкінці 1941 року Біржу праці Києва вже «обложили голодні люди». Вважалося, що пріоритетне право на робочі місця мали етнічні українці. Городяни «схопилися за паспорти, і багато з них з’ясовували незбагненні речі, – нотувала у щоденнику Ірина Хорошунова. – В одній сім’ї брати й сестри виявлялися хто росіянином, хто українцем, адже ніхто в нас ніколи не наділяв значенням національність. Багато хто радів, побачивши, що через обставини або випадковість виявився українцем»16. Чимало городян намагалися зареєструватися як українці, і часто в них це виходило. (Звідси висока частка українців у тогочасних переписах міського населення17.) У березні 1942 року райхскомісар Кох зробив систему наймання суворішою. Роботодавців, які найняли особу більше ніж на тиждень, без погодження з 150

Робота

Біржею праці, відтепер карали штрафом або ув’язненням. Переоформлюючи щотижня трудові картки, які було заведено на кожного працівника, роботодавці в такий спосіб засвідчували, хто на них працює18. Попервах серед леґально працевлаштованих киян жінки більш ніж удвічі переважали чоловіків. Із різних причин, однією з яких було повернення колишніх червоноармійців, таке співвідношення швидко змінилося. На 1 квітня 1942 року офіційну роботу мали менше третини (101 500) із 352 тисяч зареєстрованих жителів Києва (здебільшого оформлених як українці); дві третини (64 300) з них становили чоловіки. Понад половину із близько 50 тисяч чоловіків, які мали офіційну роботу і були зареєстровані як українці, писалися «робітниками». Відповідно велика частка жінок (понад 12 тисяч із 27,5 тисячі) працювали «службовцями». Решта зареєстрованого українського населення були доморобами (2800 чоловіків) та виконували «різну поденну роботу», наприклад займалися прибиранням (3800 жінок) і сільським господарством (2000 жінок із передмість)19. Із заміною військової нацистської адміністрації на цивільну відбулася також зміна в правилах, які стосувалися порушень трудової дисципліни. При мітно, що спершу ці правила пом’якшили. Ідеться, зокрема, про збережений німецькою військовою адміністрацією совєтський закон від червня 1940 року, який передбачав суворе покарання для працівників державних підприємств, які кидали роботу без дозволу (до чотирьох місяців ув’язнення) або були відсутні частину робочого дня – наприклад, запізнилися більш ніж на двадцять хвилин (до шести місяців «виправної» праці та скорочення платні на 25%)20. Однак помалу цивільна влада повернулася до цих драконівських норм. Інше питання, як і у випадку з совєтськими правилами, наскільки їх виконували. Навряд чи німецька влада завжди могла або хотіла вдаватися до відповідних покарань бодай тому, що не вистачало німецьких наглядачів, надто в менших містах21. Нацисти планували платити принаймні на 10% більше, ніж совєти22, однак це збільшення платні не виправило ситуації, бо стара платня була значно нижчою за прожитковий мінімум. Насправді платня часто залишалася на рівні совєтських норм або була нижчою за них. Останнє особливо часто траплялося в невеликих містах, де всі кошти на оплату праці надходили безпосередньо зі скарбниці районової управи23. Працевлаштовані жінки попервах скрізь отримували на 20% менше за чоловіків, а якщо вони були неодружені, то на 28% менше. Така диспропорція, що відповідала ситуації в Райху, шокувала совєтських громадян. Урешті-решт новий закон щодо «сходу» підняв оплату праці жінок до рівня оплати чоловічої праці24. Платню видавали в рублях, а з липня 1942 року лише в спеціяльній валюті Райхскомісаріяту – карбован151

6. Становище в містах

цях. Офіційно карбованець дорівнював одній десятій райхсмарки, котра також перебувала в обігу. Дістатися до місця роботи було досить складно. У Києві перший трамвай (уздовж берега Дніпра) відновив рух 11 жовтня 1941 року. Спершу киянам дозволяли їздити у трамваях за умови, що ті перебуватимуть у кінці вагона. Рух трамваїв не був постійним, а з 1942 року більшість їх використовували для перевезення вантажів та збирання сміття. Корінні кияни могли нелеґально їздити на трамваях, заплативши водієві або «зайцями», але в такому разі вони ризикували отримати канчука25. Спеціяльно зарезервовані трамваї возили працівників конкретних підприємств з роботи і на роботу. Трамваї також ходили в Миколаєві, Вінниці, Житомирі, Дніпропетровську, Запоріжжі та Кам’янському, але в останніх трьох містах лише з лютого 1943 року26. Громадських автобусів не було. Позаяк велосипеди були рідкістю ще до війни, педикеби – така визначна риса міського життя інших частин воєнної Европи – з’явилися тільки в найбільших містах. А найпоширенішим видом «таксі» на Наддніпрянщині був віз27. З огляду на все це мешканці великих міст щодня найбільше часу витрачали на ходьбу. Хто проходив по три кілометри, а хто – більше по вулицях, що їх підмітали бранці. У всіх містах і містечках діяла комендантська година, яка починалася в різний час залежно від пори року та настроїв місцевої німецької влади. Євреї мали перебувати в будинках набагато довше за інших28. У розвішених оголошеннях повідомлялося, що порушників комендантської години розстрілюватимуть на місці. Щоб ще більше залякати людей, працівники «шума» час від часу стріляли в повітря29. Загальну тишу вулиць порушували також автомобілі, що їх використовували німці та їхні союзники, а ще гучномовці, які принагідно транслювали німецьку музику, українські та російські пісні30. Дотримання комендантської години вимагало додаткової уваги, адже мало хто мав годинника. Особа, яка хотіла знати точний час, але не мала годинника вдома, запитувала про час у сусіда або перехожого, перш ніж вийти у своїх справах31. У Києві був один із найжорсткіших режимів дотримання комендантської години. У середині жовтня 1941 року початок комендантської години несподівано – того самого дня, коли з’явилися оголошення про цю зміну – було перенесено на шосту годину вечора, а її кінець – на п’яту годину ранку. Наступного ранку вулиці було всіяно тілами чоловіків, жінок і дітей32. Тіла на вулицях узагалі залишалися ознакою Києва за нацистського правління. Розповідали, що якось у трамваї кияни спіймали на гарячому кишенькового злодія. Один німець витяг його із вагона і застрелив на місці33. 152

Робота

11. Привселюдне повішення, яке споглядають дорослі, діти та німецькі солдати. Київ, кінець 1941-го або початок 1942 року

Однак більшість «каральних» розстрілів відбувалися у таємних місцях. Попервах влада повідомляла про ці акції. Сотню киян було розстріляно 22 жовтня 1941 року; про це оголосили того самого дня. Серед жертв, схоже, були люди, яких випадково схопили вранці після підриву будинку колишньої Думи на площі Калініна. (Під час цієї облави, відповідно до інструкцій німецькій армії щодо взяття заручників, корінних українців відпускали34.) Вночі 29 і 30 жовтня невідомі особи підпалили кілька споруд на одному з київських ринків. 2 листопада штадткомісар Курт Ебергард повідомив, що раніше цього дня в покарання за дедалі частіші «випадки підпалу та диверсій» наказав стратити триста «мешканців Києва». Якщо подібні випадки повторюватимуться, заявив він, то це потягне за собою страту ще більшої кількости людей35. Пізніше того-таки місяця трапилися випадки ушкодження телефонних і телеграфних дротів; 29 листопада було сповіщено про розстріл 400 осіб, адже лиходіїв так і не знайшли. Це було останнє оголошення такого роду в Києві, але розстріли в Бабиному яру тривали, і люди розповідали про них36. Перехожих могли змусити спостерігати за привселюдним повішенням «диверсантів» або «євреїв». Німецькі глядачі тим часом часто робили фото 153

6. Становище в містах

графії. Цілими днями тіла залишалися висіти на балконах або ліхтарних стовпах (у містах не було публічних шибениць). У Києві перші публічні страти (двох «паліїв») відбулися, ймовірно, наприкінці вересня 1941 року37. Відомо, що інші привселюдні повішення в цьому місті сталися в лютому й березні 1942 року. В одному з цих останніх випадків мотузка порвалася і на очах натовпу охоронці розстріляли шибеника38. На вулицях великих міст бачили газові фурґони (насправді один фурґон на місто). Люди називали ці пересувні газові камери, які могли вмістити й знищити за один раз п’ятдесят осіб, душогубками39. Усе це, природно, позначалося на поведінці людей. Дехто волів залишатися якомога більше вдома, а на роботу діставатися якнайшвидше і з максимальною обачністю. Багато привабливих жінок боялися затримання й насильного утримання в домах розпусти. Одна з киянок пригадує, що коли вона або її мати йшли з дому, «ми завжди прощалися, бо ідеш вулицею, ніякої гарантії не було, що вернешся додому… Коли ми бачили навіть невеликий гурт німців, відразу ховалися. Відразу кудись убік або в якесь підворіття»40. Ще один засіб безпеки, до якого вдавалися ще в совєтський час, полягав у непоказному одязі. Чоловіки, за свідченням Ніколая Февра, носили «пошарпані сорочки, перепоясані шнурками, перелицьовані тужурки, обтіпані стандартного типу смугасті штанці, парусинові туфлі на босу ногу або змазувані чоботи. На головах у них рідко – м’ятий, поношений капелюх. Частіше – кепка або тюбетейка. Ще частіше – нічого». Чоловіки також виготовляли взуття з ґумових шин41. Жінки ходили в «мішкуватих, вицвілих сукнях, латаних салопах, обмотані селянськими хустками, в чорних цупких панчохах, ба навіть і зовсім без панчіх, у побитих туфлях, а часто і в чоловічих чоботах. На голові в них рідко – пожовклий солом’яний капелюшок. Частіше куций берет або який-небудь саморобний ковпачок із бумазеї. Ще частіше – звичайна біла хустина». Узимку жінки повністю закутували обличчя, залишаючи відкритими лише очі42. Прибулі з Галичини та інших західних реґіонів українці не хотіли виділятися, але їх зраджували їхні пальта, куртки та черевики, а жінок, зокрема, – короткі сукні, тонкі панчохи та зачіски43. Утім, дехто умисно намагався виділитися. Місцеві чоловіки, які працювали в міській управі, здебільшого носили українські вишиванки та довгі вуса, які надавали їм «щирого» патріотичного вигляду44. З плином часу розвинулася своєрідна мода, яка поєднувала придбаний у німецьких солдатів одяг із доморобним убранням, виготовленим із яскраво пофарбованих мішків для картоплі та військових ковдр. Дівчата й 154

Привілейовані особи

жінки в такому одязі демонстративно ходили «із гідністю та ґраційністю моделей великого міста»45. Німецькі чоловіки часто вдавали на вулицях, що не помічають місцевого населення. Чекаючи на трамвай ув оточенні місцевих, вони, як пригадує один очевидець, «при нас, ніби наодинці, байдуже знімали штани, длубались у носі, сякалися двома пальцями чи й прилюдно ходили до вітру». Така поведінка ображала городян46. У міста також прибувало дедалі більше німецьких жінок, бо їхні чоловіки забирали їх із бомбардованих союзниками міст Райху. Цих жінок часто бачили за вигулюванням собак. Єдиними німцями, які реаґували на місцеве населення, були діти. Одного разу трамвай, прикрашений портретами Гітлера й прапорцями зі свастикою, проїхав повз Анатолія Кузнєцова. Всередині були хлопці й дівчата – німці або принаймні німецького походження. Вони плювали на нього «з якимось холодним презирством і ненавистю в очах»47. Свідчень про одверті контакти між німцями та окремими городянами, якщо не рахувати подруг німців, майже немає. Деяку інформацію містять спогади Якоба Ґерштенфельда-Мальтиля, котрий утік із львівського ґета й на початку 1943 року дістався Дніпропетровська. Його, який відчув на собі, що значить бути євреєм у Генерал-губернаторстві, приголомшило ставлення німців до слов’ян Райхскомісаріяту Україна (яких він усіх разом хибно називав росіянами). Це ставлення для нього було «настільки страшенним, що ми, прибульці із заходу, просто не могли пристосуватися до нього. Тут німці справді могли почуватися як Herrenvolk [пани]. Росіян опустили до рівня худоби. Не можна було й помислити, щоб німець ішов пліч-о-пліч із росіянином. Якщо німцю доводилося йти з росіянином, він завжди крокував трішки позаду або попереду. Німці сидять із місцевими у кав’ярні або ресторані? Сама думка про це смішила! Жоден німець не стояв у черзі, хоч би якого він був ранґу. Він одразу вмощувався в перукарському кріслі, навіть якщо в черзі стояло з десяток людей. Він мав право безкоштовно їздити й сидіти у трамваї. Приклади можна множити – і хоч це були дрібниці, вони боляче й без кінця-краю принижували російське населення». Союзники німців також назагал трималися осторонь. Як і німцям, угорським офіцерам не радили сидіти поруч із місцевими за їдою, і вони цієї інструкції, вочевидь, дотримувалися48.

Привілейовані особи Люди, які працювали в німецьких конторах, жили краще, ніж решта городян, позаяк мали доступ до поліпшеного харчування та продовольчих пайків. Прибиральниця залізничної управи в голодному Києві могла заробляти мен155

6. Становище в містах

ше прожиткового мінімуму, але щодня отримувати пшоняний суп і пшоняну кашу, завдяки яким виживала49. Підприємство, яке переробляло лікарські трави, часто платило своїм працівникам продуктами, як-от гарбузовим насінням, і щодня харчувало їх «розкішними» обідами з ягід, сушених грибів та пшоняної каші з вишнями. В Україні ще до війни діяла система відомчих їдалень, яка під час війни поширилася від Варшави до Парижа, бо більшість совєтських службовців харчувалися переважно на роботі. Іншою важливою перевагою роботи в конторах було зимове опалення. Жінки, які прибирали в оселях німців, також могли не лише заробляти, але й харчуватися50. Платня привілейованих осіб була вищою за середню, але це були копійки порівняно із заробітками їхніх німецьких співробітників. Спеціяліст київської кіностудії, до прикладу, отримував 2 тисячі карбованців та постійний пайок, а пересічний німецький механік – 22 тисячі карбованців, ліпший пайок, зокрема цигарки й тютюн, і право відвідувати ресторани, відкриті винятково для німців51. 1942 року з Генерал-губернаторства прибули польські «запрошені робітники». Їхня платня також була на рівні тієї, яку отримували німці (мабуть, через те, що вони зареєструвалися як етнічні німці), і раз на тиждень вони отримували німецький пайок52. На службі німецьке начальство загалом поводилося з місцевими чоловіками гірше, ніж із місцевими жінками. Наприклад, чоловікам, на відміну від жінок, могли погрожувати смертю. Збереглося свідчення того, яких принизливих форм це набувало. Микола Костюк, тоді чоловік середнього віку, працював електриком і різноробом у Дніпропетровську. Якось начальник доручив йому виготовити за окрему платню ключа. «А тоді приходить той день платні, за ту електрику мені платить, а за те нема. Я тоді кажу йому, що “Казали, що буде друга платня”. Ну, а він каже: “Друга? А тобі цієї не досить?” Я кажу: “Казали! Я не тягнув їх і не силував”. І тоді каже: “То ходім зі мною”. І ми пішли, і він каже: “Подивися на то... вилучнік”. А я подивився, і тоді каже “Глянь на мене”. Я глянув, а він зброю вже до мене тримає. Каже: “Друга платня тобі буде. Хочеш?” Ну, то я злякався»53. Хоч редактори газет нібито й мали привілеї, з ними також не церемонилися. Редакції київських газет «Нове українське слово» та «Последние новости» розташовувалися в тому самому будинку, що й редакція «Deutsche Ukraine-Zeitung», але тільки німці мали право користуватися головним входом54. Журналістам не давали виявляти ініціятиву, бо їхнє німецьке начальство друкувало статті, запозичені з німецьких джерел, а німецька цензура (у великих містах її репрезентували штадткомісар і генеральний комісар) часто 156

Привілейовані особи

затримувала матеріяли про місцеві події на дні, а то й на тижні55. Після того як Костянтин Штепа, котрий на початку 1942 року під загрозою смерти став редактором «Нового українського слова», опублікував свою статтю, де написав, що більшовизм переслідував як росіян, так і українців, і що українці люблять російську літературу, його змусили дати слово, що він більше не вихвалятиме російську культуру. Улас Самчук, перший редактор рівненської «Волині», надрукував кілька передовиць, у яких добачили приховану критику німецької політики. У лютому 1942 року його затримали за хибною підозрою, що він є провідником місцевих мельниківців, і протримали два місяці під арештом56. Головним роботодавцем у великих містах була місцева адміністрація. У Києві, крім центральної управи, було одинадцять районових управ, зокрема в Дарниці та кількох селах на південь і південний захід від міста. У цій системі було зайнято близько 19 тисяч людей, зокрема вчителів і робітників заводів57. Керівників високого щабля реґулярно розпитували в поліції безпеки та СД про них самих та їхніх колеґ. Уночі 5 листопада 1942 року Багазієвого слухняного наступника Леонтія Форостівського було разом із усією сім’єю заарештовано – мабуть, через непорозуміння. Наступного днях усіх їх випустили58. Як і в совєтські часи, у міських управ були свої їдальні та кухні, які мали пріоритет в одержанні харчів. Однак тепер більшість працівників управ недоїдали або взагалі не отримували їжі59. У лютому 1942 року німецька влада анулювала практику збирання картоплі або овочів на селі, поширену серед українських установ. Більшість працівників київської управи заробляли менше 500 карбованців60. У 1942 році реєстраторці київського Бюра метрик щомісяця платили 400 карбованців і видавали пайок із цукрових буряків, варення та невеликої кількости ковбаси й тушонки. (Заступник директора її установи отримував утричі більше.) В їдальні, коли щастило, її годували пісним супом і стравою без назви, що складалася з буряку, моркви або картоплі61. Працівниця вінницької управи отримувала 400 карбованців на місяць, 500 грамів крупи на тиждень і 200 грамів хліба на день. Вона їла раз на день і утримувала матір62. Не дивно, що шлях до серця начальства часто лежав через шлунок. Від початку 1942 року в Києві було тридцять інспекторів, котрі, з наказу німців, контролювали ціни на харчі. Мемуарист свідчить, як діяв один такий досвідчений працівник: «Він починав це монотонним, як дячок на криласі в церкві, голосом: “Ви знижуєте ціни? Треба знижувати ціни. Ціни не повинні бути високими”. – “Так, так, знижуємо”, – казав господар ресторану. Садовив нас за стіл і ставив перед нами по тарілці якоїсь їжі»63. 157

6. Становище в містах

Робітники Згідно зі звітами СД від вересня 1941 року, робітники Кривого Рогу, центру совєтської металурґійної промисловости, були «дуже лояльними» і не потребували нічого, крім роботи і підвищення платні. Це стосувалося щодо більшости робітників Наддніпрянщини, переважна частина яких не могли або не хотіли евакуюватися64. Під час відступу совєти лишили на місці близько 80% некваліфікованих робітників, які працювали в металурґійній промисловості в районі вигину Дніпра65. Як уже було сказано, робітники Криворіжжя намагалися запобігти руйнуванню заводів. На відміну від пасивно-вичікувальної позиції, поширеної тоді серед селян, вони та решта інженерів відновили й відкрили наново свої підприємства без будь-якого сиґналу або допомоги з боку німців66. Попервах німці не поспішали з працевлаштуванням і вимагали ґарантій, що претенденти на робочі місця були надійними і щонайменше не належали до Комуністичної партії або комсомолу. Потім багато німців збагнули, що членство в партії та комсомолі часто не базувалося на справжніх переконаннях67. І хоч у Дніпропетровську комуністи мусили носити нарукавні пов’язки, на металурґійному заводі ім. Г. Петровського, робітників якого СД визнало «дуже старанними, надійними і повністю відданими підприємству», головним інженером був партієць. Етнічна належність часом важила навіть більше – на одній київській фабриці росіяни, як відомо, певний час носили літеру «R» і зазнавали дискримінації68. Знищення совєтами та евакуація заводського обладнання завдали труд нощів як німцям, так і робітникам. Наприклад, великий кіровоградський завод сільськогосподарських машин «Червона зірка», на якому працювало 13 тисяч робітників, було повністю виведено з ладу, а на десяти тамтешніх фабриках, які спромоглися відновити роботу в 1941 році, було зайнято сукупно лише близько 1200 людей69. Із майже двох тисяч верстатів, які стояли на заводах Кривого Рогу, залишилося тільки п’ятдесят70. Цього було досить, щоб паралізувати діяльність металурґійних заводів. На заводі імені Петровського робітники й військовополонені спершу збирали залишки металу й обладнання, значну частину якого потім відправляли до Райху, а від початку 1942 року ремонтували німецькі танки й гусеничні трактори. У Дніпропетровську металурґійний завод імені Комінтерну переливав лишки у листове залізо, а інший завод виробляв вагони71. На київських великих металообробних заводах, котрі, як правило, зберегли свої совєтські назви, поновили роботу лише окремі цехи, що переважно займалися ремонтом, як-от залізничних вагонів (на заводі «Більшовик») 158

Робітники

і протиповітряної артилерії (на заводі «Лєнінська кузня»)72. З квітня 1942 року почала розвиватися снарядна промисловість, а німецька компанія «Dynamit Nobel AG» створила багато робочих місць для жінок у Запоріжжі73. Один працівник металурґійної промисловости розповів Феврові, що його совєтська місячна платня становила 300 рублів – цього не вистачало навіть для того, щоб придбати пару черевиків74. Він та багато інших споді валися, що за німців їхній рівень життя виросте. Та їх спіткало розчарування. Залежно від продуктивности німці виплачували надбавки або урізали платню, однак офіційна погодинна оплата праці варіювалася від 70 копійок для неповнолітнього робітника без освіти до 2,5 рублів для кваліфікованого робітника, а обіди були дуже скромні. Директори дніпропетровських заводів намагалися полегшити ситуацію, організовуючи натурний обмін цвяхів і ножів на сільськогосподарську продукцію75. Плин життя в цехах перетворився на дивовижну суміш страху, озлоблення й байдикування. З совєтського періоду збереглося взаємне шпигування й доноси76, як і загроза нещадних покарань. На заводі «Лєнінська кузня» була спеціяльна гауптвахта, а в Лук’янівській в’язниці діяв цех № 15 цього заводу, де на порушників правопорядку чекали таємні (страшні?) завдання77. Робітників дивувало, що німці майже не давали вказівок щодо виготовлення виробів або стандартів їхньої якости, натомість часто вдавалися до образ («Російська свиня!») та повсюдних тілесних побиттів – навіть за неправильне розуміння наказу або за непривітання78. Німецький директор «Лєнінської кузні» Шмідт «підійде, побачить, що [хтось] сидить і не працює, починає лупити, – пригадує інженерка Надія Конашко. – Часто він валив їх на підлогу, починав топтати ногами, товкти. Ті люди не могли захищатися»79. Як і сільські старости, майстри і голови цехів мали право бити, хоча важко сказати, наскільки часто вони його використовували. Іноді дивитися на побиття зганяли всіх працівників заводу. На «Лєнінській кузні» таке трапилося двічі або тричі. 13 лютого 1942 року настала черга кваліфікованого двадцятип’ятирічного робітника, котрий взяв до рук пляшку бензину. Спершу його засудили до смерти, але потім змінили покарання на двадцять ударів різками по сідницях. На восьмому ударі молодик закричав від болю, і його мучитель (колишній партієць) обмежився ще двома ударами – тому, мабуть, що поруч не було німців80. А втім, як і на селі до 1943 року, багато промислових робітників Києва загалом зазнавали меншого нагляду, ніж до 1941 року. Для них це була дуже важлива зміна. Кілька німців, яких скерували до «Лєнінської кузні», рідко виходили зі своїх кабінетів. «У цьому плані ми почувалися вільно», – пригадує Конашко. 159

6. Становище в містах

На українському судно- і машинобудівному заводі було «благодать працювати, бо всі свої, руські», – говорив інший робітник. Майже всі адміністратори працювали на заводі й до війни, і вони «крутили так, як хотіли»81. Відсутність німців давала змогу робітникам працювати повільно або не працювати взагалі, теревенячи годинами без кінця-краю, забирати собі алюмінієві деталі або вугілля і просто кидати роботу. На заводі «Спорт» поки один робітник стукав молотком по залізу, інші точили теревені. Вони возилися із «різним непотребом: одне лагодять, інше ламають. Кожен робив собі й виносив для обміну запальнички, відра, совки»82. Робота на «Лєнінській кузні» офіційно тривала з 6 години ранку до 4 години дня, однак робітники йшли із заводу по обіді83. У Дніпропетровську, Кам’янському, Кривому Розі, Нікополі та Павлограді (всі вони належали до одного генерального округу) підприємства гірничо видобувної промисловости існували з-перед війни. Восени 1942 року в цій галузі знову було задіяно понад 13 тисяч місцевих жителів, зокрема й 3 тисячі військовополонених84. Кілька машин, які не евакуювали з Кривого Рогу, було відремонтовано й перевезено разом із робітниками до Нікополя – центру совєтської марґанцевої промисловости до 1941 року. (В самому Кривому Розі видобування відновилося наприкінці 1942 року і дало не більше як 5 тисяч робочих місць для місцевих жителів85.) Нікопольщина стала єдиним реґіоном Райхскомісаріяту, який звільнили від примусового вивезення людей на роботу до Німеччини. Ба більше: на селі збирали людей для роботи на підприємстві, яке забезпечувало роботою близько восьми тисяч шахтарів, більшість із яких працювали на поверхні землі. Кожен п’ятий шахтар, згідно зі звітами, захворів через погане харчування та брак взуття86. На кінець 1942 року нікопольські робітники видобули половину річної продукції совєтської марґанцевої промисловости в мирний час, а за саме тільки останнє півріччя того року забезпечили Німеччину понад її сумарні потреби. Що ж до ушкодженої греблі Дніпрогесу, то через байдужість німецького керівництва і брак робочої сили (у зв’язку з наборами на роботи до Німеччини) вона відновила своє функціонування щойно в січні 1943 року87. Ще більшу роль самоорганізація робітників відігравала в розвитку легкої промисловости України. Ось як Федір Пігідо описав ситуацію на цукроварнях: «Не одгримів ще гуркіт боїв, і як тільки з’явились німці, робітники та службовці заводів, повилазивши з усяких дір, де вони переховувались від большевиків як дезертири, заходилися біля відбудови своїх заводів. Німецькі комісари тільки дивилися – звідки воно все це береться»88. Багато працівників 160

Робітники

поприносили машинне обладнання і найважливіші деталі, які вони сховали в криницях та ставках, купах непотрібного брухту та позакопували в ящиках у землю, і на початок 1942 року за незначної допомоги німців або взагалі без неї більшість фабрик у містах було відновлено й пущено наново. З’явилися також нові професійні асоціяції, як-от Товариство інженерів Київщини, які домоглися для себе десятирічної оренди багатьох цегельних, цементних і керамічних заводів89. У Києві діяли 33 металообробні фабрики, якими відала міська управа, 14 кооперативів та сім інших, зокрема Політехнічний інститут і один великий кооператив; вони виробляли такі предмети, як ложки, цвяхи, плуги, реманент і кишенькові ножі90. Київська міська управа також наглядала за більшістю харчових заводів; діяли й інші харчові підприємства: «Мукомол» (борошно), «Власна поміч» (морозиво), «Вільна Україна» (кооператив, який постачав кондитерські вироби, квас і мінеральну воду) та кооператив інвалідів91. Однак багато з них зачинилися в 1942 році. Якщо говорити про умови праці на них, то досвід Кузнєцова як вантажника гарбузів на консервному заводі був, напевно, типовим. Робота починалася о 7 годині й офіційно тривала 12 годин із перервою на обід. Якось під час щоденного обшуку майстер спіймав Кузнєцова на крадіжці й сильно побив92. Незважаючи на значну автономію, зберігався ризик утручання німців. Після того як директор цукроварні відправив маляс на чорний ринок, поліція безпеки повісила «антинімецьких саботажників» на подвір’ї заводу93. Деінде німці почали конфіскувати й експортувати сировину, фактично призводячи до закриття текстильних, миловарних, шкіряних, вовняних та інших заводів, або ж перебирати на себе керування відновленими підприємствами почасти через недовіру до українців. Як наслідок на початок 1943 року на керівних посадах уцілілих підприємств легкої промисловости не лишилося представників місцевого населення94. Люди займалися й іншими видами фізичної праці. У Києві наприкінці 1941 року реґулярно відбувалися набори на відбудову мостів через Дніпро та інших ушкоджених споруд95. На 1943 рік на залізниці працювали вже не менше 300 тисяч робітників з-поміж місцевих (серед них, мабуть, були й полонені) – саме вони, зокрема, пристосували колію до вужчого центральнота західноевропейського стандарту. Вони отримували невелику порцію їжі та заробляли копійки – часом до 200 карбованців. Десятки тисяч в’язнів таборів збудували нову автодорогу з Дніпропетровська через Вінницю до Львова96. 161

6. Становище в містах

Новий приватний сектор До леґального або напівлеґального приватного сектора належали пивниці, закусочні та ресторани, найкращі з яких конче мали знак «Лише для німців». Багато ресторанів часто стояли порожніми через повсюдне убозтво (на початку 1942 року обід міг коштувати 30 рублів), та це не заважало власникам (переважно українцям або вихідцям з Кавказу) непогано заробляти. Усі ресторани, зорієнтовані на місцевих відвідувачів, мусили зачинитися у вересні 1942 року, хоч, мабуть, ненадовго97. З’явилося багато комісійних крамниць з уживаним, але часто першорядним товаром. У квітні 1942 року німецька влада Києва конфіскувала їхній крам і, вочевидь, відправила до Німеччини98. За кілька місяців київські комісійні крамниці відновили свою роботу, жваво торгуючи речами, придбаними в голодних киян, як-от картинами, церковним начинням, кавказькими бурками, букіністикою, табакерками часів Єкатєріни ІІ, монетами часів Пєтра І, рукописами ХVІІ сторіччя тощо. Не дивно, що німці й угорці вчащали до цих крамниць, серед яких були антикварні крамниці, де продавалися навіть речі, привезені з таких міст, як Варшава й Берлін99. Існували також приватні крамниці, які продавали образки, хрести, фарбу, дверні ручки, скляні банки, іграшки та старі книжки. В одному місці у Києві продавалися українські вишиванки, які зажили популярности серед німців. (Жінки вишивали ці сорочки вдома за платню, яка давала їм змогу придбати десять картоплин і кілька чашок пшона з однієї сорочки100.) Німецька влада попервах прихильно поставилася до ремісників, як-от перукарів, або принаймні не перешкоджала їм101. Спершу навіть ремісникиєвреї могли працювати і завели собі постійних клієнтів серед німецьких солдатів, що спонукало командувача Вермахту Кітцинґера спеціяльною директивою заборонити в березні 1942 року купувати будь-що у євреїв102. Ремісники інших національностей могли працювати далі, дотримуючи низку правил. Так, вінницькі чоботарі в 1943 році потребували письмового дозволу на прийняття будь-якого замовлення; насправді ж вони, коли хотіли, обмінювали свою продукцію на товари. Ці приватні підприємці «непогано жили», як згадував чоловік, котрий проявляв фотоплівки для німецької клієнтури. Вони жили краще, ніж більшість корінних городян, котрі не мали «ґешефту» – германізм на позначення власної справи103. З приходом німців багато лікарів офіційно розпочали приватну практику; залишки совєтської системи охорони здоров’я, одержавленої та корумпованої, також було приватизовано. Відвідини громадської лікарні коштували 3 карбованці, 162

Науковці

госпіталізація до міської лікарні – 50, а одноденне перебування в ній – від 15 до 25 карбованців. Лікарі брали за свої послуги щонайменше 1200–1600 карбованців і могли зводити кінці з кінцями, бо лікували й німців. Звичайні пацієнти мусили приносити до лікарень власні простирадла, бинти, вату, етер для анестезії, обігрівач (узимку), харч, ба навіть ліки (можливо, отримувані через знайомих етнічних німців). Тож нерідко під лікарнями стояли «ряди людей у халатах із простягнутими руками, які прохали перехожих про їжу»104.

Науковці Багатьом науковцям за совєтів жилося важко. Беручи до уваги платню за наднормову роботу, податки (40%), примусові й добровільно-примусові обліґації державної позики та членські внески, оренду, плату за опалення та світло, пересічний науковець отримував 770 рублів на місяць (а якщо він був просто спеціялістом, то 534 рублі) в той час, коли масло коштувало 28 рублів за кілограм, а чоловічі черевики – 120 рублів105. У Києві весь середній і нижчий персонал університету та науково-дослідних інститутів залишився під німецькою владою106. Якщо вони й розраховували, що рівень їхнього життя поліпшиться або принаймні залишиться без змін, то дуже швидко нацисти розвіяли їхні надії. Новий режим, який виявив себе у принагідній заяві Гітлера щодо його небажання «засновувати» університет у Києві107, прагнув всіляко перешкодити розвиткові науки серед корінного населення. Нацисти пограбували київські наукові, медичні й технічні бібліотеки, а залишки фондів централізували. Транспортуванням літератури (в мішках або на ручних візках) опікувалися самі бібліотекарі – зазвичай це були жінки. (Хоч німці здивувалися, коли побачили, що жінки займаються традиційною чоловічою фізичною роботою, вони швидко призвичаїлися до цього108.) Усі науковці, котрі зберегли за собою робочі місця, крім медиків, мали продемонструвати економічну вигоду від своєї роботи. Здебільшого це були аґрономи, які працювали в центрах ґебітів і районів, а також у центральному Українському сільськогосподарському бюрі в Києві. Тут, у Києві, врешті-решт розташувалися 17 науково-дослідних інститутів, пов’язаних із рослинництвом, видобутком корисних копалин і тваринництвом; іще десять перебували у Дніпропетровську, Сарнах, Умані, Херсоні та Якимівці. Умови роботи були дуже складними, зокрема через шкоду, якої завдавали німці109. У лютому 1942 року відповідно до ухвали закрити всі заклади вищої освіти на території Райхскомісаріяту Київський університет, де вже припинили авдиторні заняття, було закрито офіційно, після чого розпочалося його погра163

6. Становище в містах

бування. Проте деякі факультети було реорганізовано, щоб полегшити викладання медичних наук, ветеринарної медицини, лісівництва, прикладної фізики та сільськогосподарських і технічних предметів110. У Дніпропетровському університеті Вермахт дозволив розпочати навчальний рік, але потім айнзацгрупа С заборонила будь-які лекції. Однак освітня діяльність тут не припинялася111. НКВС завдав великої шкоди Академії наук УССР. Наприкінці 1941 року з ініціятиви бурґомістра Багазія та самозваної президії на чолі з хіміком Володимиром Плотніковим «Українська академія наук» відновила свою діяльність112. Запровадити офіційне членство в Академії не пощастило, бо новий режим визнавав повноцінними членами тільки тих, кого було обрано до академії наук у Совєтському Союзі – а таких, крім самого Плотнікова, виявилося тільки двоє113. Працівники інститутів Академії отримували платню та харчові пайки від міської управи до січня 1942 року, коли виконувач обов’язків генерального комісара бриґадефюрер СА І. Квітцрау оголосив про закриття («консервацію») Академії, невдовзі по тому затримав її секретаря (математика Чудинова, очевидного українського націоналіста) і зажадав, щоб 75% штату Академії перебралося до Німеччини114. Чиновники на чолі з штадткомісаром Роґаушем також заявили, що кожна наукова установа повинна мати практичне військове значення. І хоч міські чиновники з-поміж корінного населення відповіли, що місто здатне утримувати будинки академічних установ, а люди працюватимуть у них безкоштовно, нацистів це не переконало. Втім, багато науковців далі ходили на роботу115. Політехнічні інститути совєтської України, які існували окремо від уні верситетів і Академії, загалом зазнали такої самої долі. Попервах Київський політехнічний інститут мав двісті професорів, шістсот доцентів і велику кількість лаборантів, а на чолі всього цього штату стояв професор Микола Величківський (котрий також очолював недовговічну Українську національну раду та Інститут економіки, статистики й географії при Академії наук). Ще до вимушеного закриття інституту в лютому 1942 року в ньому припинили видавати платню. А в 1941 році німці одного ранку увірвалися на хімічний факультет і зруйнували лабораторії. Коли асистентка спробувала зупинити їх, один із вандалів схопив її за шию і пригрозив револьвером, закричавши, що жоден із присутніх не сміє вимагати будь-чого від німецького офіцера116. У Дніпропетровську місцевий політехнічний інститут якийсь час функціонував як одна установа, що об’єднувала персонал семи вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ міста. Спершу там працювали близько 260 осіб, зокрема 12 професорів та вісім викладачів, однак їхня кількість стрімко падала. 164

Червоний Хрест та інші допомогові організації

Невдовзі німці наклали заборону на лекції, семінари та індивідуальне репетиторство, тож єдиною дозволеною діяльністю залишилася технічна робота117. Корисним закладом нацисти вважали Київський медичний інститут, дозволили відкрити його та набрати на початку 1942 року близько двох сотень студентів, але влітку більшість із них відправили на сільські роботи. Згодом із невідомих причин поліція безпеки знищила директора інституту – професора Олексія Лазоренка118. Педагогічний інститут з’явився після того, як німці наказали одному совєтському науково-дослідному інституту злитися із групою університетських спеціялістів. Директор Педагогічного інституту провів зиму 1941–1942 року в кабінеті секретаря, спалюючи видання класиків марксизму-лєнінізму, щоб зігрітися. Черга цього інституту настала у вересні 1942 року, коли раптово прибули німці й наказали всім за п’ятнадцять хвилин звільнити приміщення119. Не дивно, що представники гуманітарних дисциплін рідко знаходили роботу за фахом. Дехто з них готував звіти на замовлення Оперативного штабу райхсляйтера Розенберґа для окупованих територій Міністерства у справах сходу. Теми їхніх звітів були на кшталт «Україна – прабатьківщина Німеччини» (М. Слободянюк) або «Більшовизація гуманітарних наук СРСР та її зв’язок із загальним розвитком радянської політики» (К. Штепа). Історик і короткочасний бурґомістр Олександр Оглоблин написав розвідки «Як бoльшeвики руйнували українську історичну науку» та «Німецький уплив на промисловість України»120.

Червоний Хрест та інші допомогові організації У різних містах існували напівлеґальні організації Червоного Хреста, які функціонували незалежно одна від одної. На початку жовтня 1941 року з десяти тисяч рублів первинного фонду, пожертвуваного міською управою, в Києві відкрився напівлеґальний Український Червоний Хрест121. Мельниківці переконали рентґенолога Федора Богатирчука очолити організацію. Персонал, здебільшого жінки, зверталися до місцевих селян із проханнями пожертвувати харчі, які вони передадуть військовополоненим і цивільним. Кількість таких посланців швидко перевищила сотню. У результаті відвідин Червоним Хрестом Рівного у грудні 1941 року з Волині прибуло кілька вантажівок із харчами, які надійшли до їдалень122. Більшість отримувачів цих продуктів становили 200 науковців, митців, членів їхніх родин та літніх людей. На додаток до цього щомісяця організація роздавала 350 харчових пакунків, а також тисячі рублів щодня. (Як і у випадку з первинним фондом, походження цих грошей невідоме.) Червоний Хрест утри165

6. Становище в містах

мував дитсадок, дитбудинок і швацький цех для дружин репресованих або евакуйованих чоловіків. Він також відкрив громадські їдальні для дітей123. У цей час штадткомісар Роґауш розпочав наступ на Червоний Хрест. 18 грудня 1941 року він наказав закрити всі дитсадки і школи. А оскільки найменші київські діти отримували в цих установах обіди, їхнє виживання потрапило під загрозу124. На початку лютого 1942 року також було ненадовго заарештовано керівників Червоного Хреста, а більшість працівників звільнено. На їхнє місце Роґауш призначив своїх людей, зокрема такого собі Гуляницького – викладача, який працював у міській управі й очолив (з благословення німецького чиновника) цю організацію, перейменовану спершу на Український комітет взаємодопомоги, а потім – Київський комітет взаємодопомоги125. Хоч допомогу військовополоненим довелося припинити, діяльність на користь цивільного населення здебільшого було відновлено. Комітет взаємодопомоги утримував їдальню, цех, дитбудинок, дитсадок (дуже важливий для батьків, які хотіли зберегти собі роботу), гуртожиток, лікарні й госпіталі, а через якийсь час поновили роботу близько десяти дитячих їдалень, де тисячам дітей пропонували за 1 крб. 20 коп. обідній суп і 100 грамів хліба; допомогу отримували також небагато літніх людей126. Починаючи з осені 1942 року внаслідок очевидної тенденції німецької цивільної адміністрації приділяти більше уваги соціяльним справам умови роботи Київського комітету взаємодопомоги й аналогічних комітетів в інших містах почали поліпшуватися. Працівники отримували незначне медичне страхування завдяки невеликим відсоткам, які відраховувалися від платні. У кількох районах Києва інвалідів, літніх людей або бідняків звільнили від сплати за оренду житла, водопостачання та вартових127. Київський комітет взаємодопомоги – принаймні так випливало з повідомлень у пресі – наймав тепер понад шістсот працівників і роздавав 16 тисяч обідів щодня. Міська управа запровадила спеціяльний податок для цього комітету, а його голова Михайло Ненадкевич і бурґомістр Форостівський закликáли робити пожертви128. Напередодні відступу німців, у вересні 1943 року, комітет, знов перейменований (на «Всеукраїнську» організацію), згідно з повідомленнями, роздавав 36 тисяч обідів на день129. З метою виплати фінансової допомоги совєтського типу – пенсії – відділ суспільної опіки київської управи створив Комісію українських громадських і культурних діячів, яка, попри свою назву, допомагала і росіянам. Однак реальні обсяги допомоги завжди були меншими, ніж обіцялося, а кілька районів міста незаконно присвоювали виділені кошти130. Комісія, вочевидь, знехтувала 166

Червоний Хрест та інші допомогові організації

наказом Роґауша від березня 1942 року покласти край пожертвам131, а науковці Києва і далі могли, напевно, безкоштовно обідати в Будинку вчених, розташованому в колишньому будинку Спілки письменників. Хоч на початку 1943 року наполегливий бурґомістр Форостівський вимагав, щоб членство в Будинку почасти залежало від того, якою мірою конкретна особа прислужилася розвиткові українського народу, шкільний учитель М. Вовк, якого він призначив новим директором і котрий також розносив їжу по домівках людей, допомагав і неукраїнцям132. Варто порівняти під цим оглядом Київ із реґіонами, які залишалися під правлінням військової адміністрації. До того як Полтава стала частиною Райхс комісаріяту, її місцева газета започаткувала мистецько-науковий додаток, який шляхом гонорарів за статті підтримував науковців. Правителі Райхскомісаріяту не дозволяли таких речей і в такий спосіб сильно шкодили багатьом людям. Кажуть, що чимало освічених киян вкоротили собі життя133. Городянам щастило, якщо вони мали роботу; вона ґарантувала право на житло і забезпечувала мінімальний заробіток, трішки харчу та шанс ділитися досвідом з іншими і в такий спосіб відчувати хоч якусь солідарність. Більшість, мабуть, не любили своєї роботи; вона не тільки не давала (або заледве давала) змогу зводити кінці з кінцями, а й накликала численні ризики, які починалися з доїзду до роботи, коли німець або поліцай з місцевих могли вдарити або пригрозити фізичною розправою. Звісно, робочі місця дуже різнилися між собою. Робота в німецьких конторах і домівках була відносно благополучною: тут люди працювали в обігрітих приміщеннях, праця була відносно стабільною і давала певну владу, відкриваючи шлях до хабарів. Працівники міської управи та важкої промисловости часто не мали чим зайнятися на роботі й незрідка перебували під наглядом своїх довоєнних босів і колеґ. Завдяки цьому деякі заводи стали місцями, де можна було їсти, красти і навіть байдикувати. Проте у промислових центрах, до яких новий режим ставився поважніше, особливо в містах на кшталт Кривого Рогу та Дніпропетровська, умови були суворішими. Найгіршим різновидом роботи була примусова праця над тимчасовими завданнями, як-от спорудженням мостів. Дедалі більша, хоча й невелика група городян займалася приватним або напівприватним бізнесом: це були власники ресторанів, ремісники та медики. Ці люди – очевидно, здебільшого чоловіки – заробляли більше і харчувалися ліпше, ніж до 1941 року. Деякі інші городяни, можливо, також відчули покра167

6. Становище в містах

щення: це були ті, хто ненавидів усюдисущий нагляд НКВС i тепер працював на напівзупинених заводах, як-от «Лєнінська кузня». Однак якщо об’єктивні умови праці існують, то справедливість вимагає визнати, що для більшости городян вони погіршилися. Особливо сумною була доля науковців, що працювали в тих царинах, що їх нацисти вважали непотрібними, – для них настали голодні часи. Хоч вони, як і бідняки, могли розраховувати на соціяльну допомогу, за великим рахунком вони, як і решта городян, мусили давати раду своїм проблемам самі або за допомоги родичів чи близьких друзів. Проявів суспільної солідарности на зразок тих, які траплялися в інших країнах, що опинилися під владою нацистів, як-от носіння квітки, бойкоти або страйки громадського транспорту, в Райхскомісаріяті Україна не було. Такий брак вираженої солідарности приголомшував декого з-поміж сучасників. Наприклад, восени 1943 року східняк Іван Майстренко приїхав до столиці дистрикту Галичина й помітив, що пасажири трамваїв мали звичку платити гроші кондукторові, не просячи і не отримуючи квитків – кондуктор швидко роздавав їх, лише коли контролер заходив до вагона. Підтримуючи кондуктора – одного зі «своїх», переважно польське населення Львова бойкотувало «систему». Цей факт вразив лівого й патріотично налаштованого інтелектуала Майстренка. Він із болем усвідомив, що разом з іншими «совєтськими» українцями успадкував ментальність, яка майже унеможливлювала таку поведінку. Совєтські громадяни переймалися б, щоб кондуктор не наживався на них134. Цей випадок нагадує, що соціяльна атомізація у містах Райхскомісаріяту Україна була не тільки наслідком суворого нацистського режиму. Чинити опір нацистській системі справді було небезпечно, проте на заваді солідарності ставала ще й совєтська спадщина недовіри та накинутої пасивности.

7 Голод у Києві

ацисти планували зліквідувати «російську» промисловість і знелюднити «російські» міста. Безпосереднім результатом цього наміру стала безжальна політика заморення голодом столиці України Києва, яка виявилася доволі ефективною і спричинила масштабні наслідки. Голод у Києві був не таким спустошливим, як деінде в окупованій нацистами Европі – в Атенах з осені 1941 року до середини 1942 року (тут його пощастило пом’якшити завезенням канадського хліба), на заході Нідерландів наприкінці 1944 року й на початку 1945 року й у великих єврейських ґетах Центрально-Східної Европи впродовж усієї війни. Він також поступався масштабами голодові, що його пережив, у період недовгого перебування під німецькою військовою адміністрацією, Харків. Проте київський голод відіграв важливу роль у повсякденному житті Центральної України: недоїдання і смерті, до яких він спричинився, зробили населення запеклим ворогом німецької влади.

«Київ повинен голодувати» Розмову про голод у Києві слід розпочинати з Гітлера, чиї принагідні висловлювання на тему «російських» міст ставали загальним орієнтиром для нацистської політики. Перше Гітлерове розпорядження, яке спеціяльно стосувалося Києва, датовано 12 серпня 1941 року, коли Вільгельм Кайтель надіслав зі ставки фюрера директиву зупинити наступ на Київ, позаяк «є пропозиція зруйнувати місто запалювальними бомбами й артобстрілом, тільки-но постачальні позиції дадуть для цього можливість»1. 18 серпня генерал Франц Гальдер переповів Гітлерів наказ щодо Києва грубо й лаконічно: «зруйнувати дощенту». Половину справи мала зробити авіяція2. Однак у кінцевому підсумку Київ не вдалося знищити в такий спосіб – мабуть, забракло бомб. Гітлер лютував. Через рік у «Вервольфі», заявивши, що Лєнінград слід зрівняти з землею, він пригадав, як «сильно розлютився, коли повітряні сили не змогли завдати нищівного удару по Києву». «Урешті-решт, – додав Гітлер, – рано чи пізно ми маємо це зробити <...>»3. 169

7. Голод у Києві

Проте ні Київ, ані жодне інше велике «східне» місто не «зрівняли з землею», як того прагнув Гітлер, – тож німцям не залишалося нічого, крім як морити людей голодом. 16 вересня 1941 року, за три дні до здобуття Києва, Герман Ґеринґ, райхсміністр економіки, провів у себе засідання із представниками армії, Господарського штабу «Схід» та Гербертом Баке, виконувачем обов’язків міністра у справах провізії та сільського господарства (з травня 1942 року – міністра), котрий у травні 1941 року схвалив ідею виморення голодом мільйонів городян (див. розділ 2). Ґеринґ підтримав план Баке. Передбачалося не дати «циганоподібному населенню» «жерти» провізію, яку захопили німці. «На окупованих землях слід керуватися принципом, згідно з яким належний харч отримуватимуть лише ті, хто працює на нас. Ми б не змогли нагодувати все населення нових окупованих територій, навіть якби схотіли». У випадку великих міст діяла загальна Гітлерова настанова, яку озвучив Ґеринґ: «З економічних міркувань окупація великих міст небажана. Економічно вигідніше їх блокувати»4. 3 жовтня керівник СС Гайнрих Гімлер відвідав Київ у перебігу поїздки центральною та південною Україною. Мабуть, через те, що Київ упродовж кількох сторіч користувався Маґдебурзьким правом, він уважав його німецьким містом і навіть називав «Кірофо»5. По тому Гімлер зустрівся з Гітлером. Запис їхньої бесіди за обідом 5 жовтня не містить згадок про страти в Бабиному яру, що відбулися тижнем раніше, однак засвідчує, що Гімлер, на власні очі побачивши вбого зодягнених киян, внутрішньо погодився з думкою фюрера, що з ними треба щось робити. Люди на київських вулицях, за його словами, виглядали жахливо «по-пролетарському» – мовляв, без 80–90% їх можна «легко обійтися». Аналогічне перше враження про мешканців Києва виніс оберґрупенфюрер СС Фридрих Єкельн: вони здалися йому «гнилими з расового погляду». Нацист Фриц Заукель, перебуваючи в Україні восени 1941 року, чув розмови, дуже близькі за духом до плану Баке. За його словами, на загальну думку німецьких чиновників «принаймні від десяти до двадцяти мільйонів» місцевих жителів помруть від голоду впродовж зими6. Ото Бройтиґам, заступник голови Головного політичного відділу Райхсміністерства окупованих східних територій, свідчив, що «слова “Київ повинен голодувати” стали ходячою фразою, яку холоднокровно повторювали наші аґрарники»7. Мабуть, із цим було пов’язано проблему статусу Києва в Райхскомісаріяті. Ще 18 жовтня Гітлер передбачив, що в місті впродовж зими «можуть легко виникнути харчові проблеми і, як наслідок, заворушення»8. Мабуть, це й була головна причина того, що столицею Райхскомісаріяту зробили не Київ, а провінційне Рівне. 170

«Київ повинен голодувати»

Більшість керівників Вермахту активно підтримали політику голоду і заходилися психологічно обробляти рядовий склад армії, наголошуючи на уявній потребі прогодовувати себе з землі та надсилати харч до Райху, а водночас обвинувачуючи в усіх харчових проблемах совєтський режим. Військова пропаґанда ясно формулювала нацистську настанову: підгодовувати міс цевих – означає красти в Райху. «Кожен грам хліба або іншого харчу, який я з милосердя віддаю населенню окупованих територій, я забираю в німецького народу, а отже, у своєї сім’ї <...>. Тому німецький солдат повинен залишатися незворушним перед голодними жінками й дітьми. Якщо він не витримає, то поставить під загрозу прохарчування нашого народу. Ворог нині зазнає тієї долі, яку він готував для нас. Але нехай він сам несе відповідальність перед світом та історією»9. Конкретних форм політика голоду набрала в директивних документах. 4 вересня 1941 року Господарський штаб «Схід» видав наказ щодо харчування міського населення на «сході», а наступного дня Господарська інспекція «Південь» поширила його як цілком таємну директиву серед своїх структурних підрозділів, додавши, що «виділення» харчу цивільному міському населенню слід «обмежити до найпотрібнішого», супроводжувати прискіпливим наглядом і поширювати переважно на тих, хто безпосередньо перебуває на службі в німців. Максимальнi норми денного харчового пайка передбачали всього-навсього 300 грамів хліба на людину10. 4 листопада Господарський штаб «Схід» замінив свій вересневий наказ. (Як і попередній документ, він не поширювався на сільське населення, котре, як уважали, перебувало на самозабезпеченні)11. У нових інструкціях було проголошено, що населення слід забезпечити провіянтом «лише остільки, оскільки це не шкодитиме німецьким інтересам». Було зрозуміло, проте, що проблем не уникнути – адже «безжальний грабунок і руйнування, вчинені більшовиками, завдали великого удару господарському й торговельному життю на окупованих територіях». «У зв’язку з цим, – ішлося в документі, – корінне населення, особливо у великих містах, неуникненно зазнає нужди й злиднів». Пропаґанда мусила раз у раз повторювати, що в усьому винуваті більшовики. Обсяги харчового постачання слід «попервах мінімізувати, щоб змусити населення спожити наявні запаси і запобігти будьякій шкоді нашим Збройним Силам». Відтепер видавати м’ясо та сало було заборонено; ріпа, буряк і морква мали замінити традиційну картоплю, а гречка і просо – традиційні хлібні злаки. Планових максимальних показників слід було досягати «помалу», хоч вони й були заниженими. На півдні ті, хто виконував «суспільно корисну роботу», мали отримувати не більше ніж 2000 грамів хлі171

7. Голод у Києві

ба, 2500 грамів картоплі, 100 грамів м’яса і 100 грамів сала на тиждень; до того ж у директиві було застережено, що право на такі максимальні норми могло мати не більше 20% усього корінного населення. Люди, зайняті важкою фізичною працею на підприємствах, які відповідали «німецькому інтересу», могли отримувати трохи більше (2500, 3500, 200 і 150 грамів відповідно). Ті, чия робота не була «варта згадки», діставали менше (1500, 2000, 0 і 70 грамів відповідно), а діти до 14 років та євреї могли розраховувати в найкращому випадку на 750 грамів хліба, 1000 грамів картоплі та 35 грамів сала. Треба зазначити, що ці норми відбивали не реальність, а програму-максимум, яку, можливо, пощастить реалізувати колись. Господарський штаб «Схід» очікував, що «справді надзвичайна ситуація» «виникне дещо пізніше». Карл фон Рок, командувач оперативного тилу групи армій «Південь», у віданні якого до 1942 року перебував Київ, народився 1880 року, а отже, був старшим за більшість нацистів. Він, схоже, переймався харчовою політикою. Невдовзі після 4 листопада члени його штабу зустрілися з представниками Господарської інспекції «Південь», наполігши при цій нагоді, що «слід забезпечити годування населення до певного рівня, оскільки нам потрібно набирати людей для роботи. Ті, хто повинен працювати на нас у промисловості й торгівлі, не мусять аж так голодувати. Ідеться не про гуманітарну допомогу, а про цілком раціональний крок у німецьких інтересах»12. Однак голова південної інспекції генерал Ганс Штилер фон Гайдекампф різко заперечив – мовляв, треба «діяти радикально». Лише Гітлер у змозі змінити норми поставок. «Населенню буде сутужно, – визнав він. – Про тих, хто працює, ми подбаємо (звісно ж, тільки невеликими поставками), але не про їхні сім’ї та не про неробоче населення»13. Були й інші німецькі військовики, які нарікали на бездушне ставлення до можливого голоду мільйонів. У жовтні генерал фон Райхенау як командувач Шостої армії таємно заборонив видавати будь-які харчі з польових кухонь населенню або військовополоненим. Проте в 1942 році навіть він, уже будучи головнокомандувачем групи армій «Південь», нарікав, що «голодна смерть і знищення мільйонів українців не мають жодного сенсу для німецьких завойовників»14. Примітно, що з найгострішою критикою виступив генераллейтенант Ганс Ляйкауф, голова системи харчового постачання Вермахту в Райхскомісаріяті, – він розповсюдив датований 29 листопада 1941 року звіт одного армійського фахівця, який називав німецьку політику в Райхскомісаріяті «винищенням» «євреїв та населення великих українських міст, котрі, як-от Київ, не отримують жодного харчу»15. 172

«Київ повинен голодувати»

Проте інші військові керівники знов заявляли про підтримку політики голоду. На гребені реалізації цієї політики щодо військовополонених новий командувач Одинадцятої армії Ерих фон Манштайн заявив, що нестача харчів у Райху змушує його армію годувати себе самостійно і відправляти якнайбільше харчів на батьківщину. «Великій частині населення, передусім у ворожих містах, доведеться недоїдати. Незважаючи на це, жоден із товарів, який батьківщина постачає [sic] коштом власних потреб, не можна з міркувань недоречної людяности роздавати полоненим і населенню, яке не перебуває на службі в німецьких збройних сил»16. Ґеринґ також наполягав на політиці голоду. Він прокоментував дії Господарського штабу «Схід» на зустрічі з Розенберґом, Кохом та іншими у своєму Райхміністерстві авіяції 8 листопада. Ґеринґ виявив «цілковиту байдужість» до «долі великих міст, зокрема Лєнінграда». «Ця війна мине під знаком найбільшого голоду від часу Тридцятирічної війни». Слід спиняти «будь-які тенденції до зростання загального рівня життя». Городяни отримуватимуть «обмаль харчу», і «щодо великих міст (Москва, Лєнінград і Київ) на те поки що нема ради». «Наслідки цього будуть важкими, але їх не уникнути»17. Пізніше того-таки місяця він повідомив італійського міністра закордонних справ, що «цього року в Росії з голоду помре від двадцяти до тридцяти мільйонів людей. Мабуть, це й на краще, бо деякі народи слід винищити». Отже, оперативний тил групи армій «Південь» фактично не мав іншого виходу, як 15 листопада врешті-решт прийняти наказ Господарського штабу «Схід» від 4 листопада18. Питання про харчові поставки не пройшло й повз увагу працівників центральної адміністрації Райхскомісаріяту в Рівному. На своїй першій зустрічі 3 жовтня 1941 року вони одностайно погодилися, що жоден представник корінного населення, крім етнічних німців, не повинен споживати понад якихось 1000 грамів хліба та 10–50 грамів м’яса на тиждень19. Їхні остаточні інструкції щодо міст, видані в лютому 1942 року, майже не відрізнялися від директив Господарського штабу «Схід». Із категорії тих, хто працює в «німецьких інте ресах», було вилучено велику кількість людей: працівників військових установ, підприємств харчової промисловости (цукроварень, млинів, хлібопекарень, скотобійних підприємств, молочарень, заготзерна тощо), лісопилень, фабрик ширвжиткових товарів (шкіряних заводів, миловарень, чинбарень) і комунальних підприємств. Ті, хто залишався в цій упривілейованій категорії, мали отримувати на тиждень не більше 2000 грамів хліба, 2500 грамів картоплі, 200 грамів м’яса та 500 грамів інших «харчових продуктів». Люди, які виконували найважчу фізичну роботу, могли розраховувати не більше ніж на 2500 грамів 173

7. Голод у Києві

хліба, 3500 грамів картоплі, 300 грамів м’яса, 500 грамів інших «харчових продуктів» і 250 грамів цукру. «Членам сімей» обох категорій, «пересічним споживачам» і дітям (про євреїв уже навіть не згадували) належало діставати не більше 1500 грамів хліба, 2000 грамів картоплі та 100 грамів м’яса на тиждень (а тим часом взагалі обходитися без м’яса). Овочі мали видавати «залежно від наявних запасів». Було рекомендовано замість хліба видавати зернові культури нижчої якости, як-от гречку та просо, і категорично заборонено харчові картки, адже вони означали б, що незалежно від наявних запасів існує таке поняття, як право на харч20. З огляду на Гітлерову ненависть до Києва ці політичні заходи мали для столиці далекосяжні наслідки.

Місто злидарів До 1939 року Київ мав відносно добре продуктове забезпечення, але після нацистсько-совєтського пакту, а надто після червня 1941 року справи пішли на гірше. На той час у місті мешкало 850 тисяч осіб, із яких близько половини становили українці, четвертину – євреї і шосту частину – росіяни21. Проте через совєтську евакуацію цивільного населення, мобілізацію до лав Червоної армії та розстріли в Бабиному яру чисельність населення різко скоротилася: станом на жовтень 1941 року в Києві залишилося тільки 400 тисяч населення22. За підрахунками представника Господарської інспекції «Південь», станом на 24 вересня у Києві харчових запасів городян мало вистачити на 8–14 днів23. 30 вересня, коли цей обсяг продуктів от-от мав бути вичерпаним, інспекція суворо заборонила завозити харчі до Києва24. З мемуарної літератури відомо, що починаючи від жовтня німецькі поліцаї забороняли людям прибувати до міста й конфіскували харчі, що їх ті намагалися пронести з собою. Ярослав Гайвас – молодий мельниківець, котрий нелеґально прибув до Києва із Галичини – разом зі своїми товаришами вживав заходів, щоб запобігти голоду в місті. Його люди звернулися до «господарських кіл, в першу чергу колишніх кооператорів», і завдяки цьому до міста почав надходити провіянт. Гайвас пригадував, що чимало колгоспів давали продукти в обмін на боргові розписки. Потім, «коли вже здавалось, що діло піде, німецьке військове командування замкнуло місто, здержало доступ не лише автомашин, але й поодиноких людей»25. Мельниківка Ніна Михалевич згадувала про патрулі на мостах, які блокували завезення харчів наприкінці 1941 року й «забирали все» – тож мешканка Дарниці, яка носила молоко своїй доньці, мусила ховати його під великою хусткою26. СД явно брехало, коли доповідало, що тієї зими кияни, які намагалися придбати їжу на селі і прослизнути назад до міста, майже не стикалися з перешкодами27. 174

Місто злидарів

Великий харчовий транспорт прибув 9 жовтня 1941 року: селяни з Тара щанщини, розташованої за 90 кілометрів на південь від Києва, привезли 128 підвід, навантажених 45 тоннами харчів, десятками тисяч яєць, птицею, салом, маслом і яблуками, – й усе це завдяки зверненню Українського Червоного Хреста. За словами Гайваса, німецьке командування впустило транспорт у місто за умови, що весь харч буде використано для хворих і лікарень28. Сучасник, близький до тодішнього бурґомістра Володимира Багазія, з ентузіязмом описував, як той намагався відвернути й послабити голод. «Київ був приречений на суцільне вимирання його населення, бо заборонили німці доставу будь-яких продуктів до крамниць». Але Багазій протестував, коли, приміром, на околицях «ґестапівська поліція» намагалася «конфіскувати або й знищити на передмісті Києва – роздобуті по селах сякі-такі харчі для шпиталів, ті харчі, що їх доставлено валкою саней селянських». Коли ці протести не дали результату, Багазій наказав відділу постачання міської управи роздати нагромаджені в ньому запаси й особисто забезпечив їжею літніх науковців та культурних і громадських діячів29. У грудні 1941 року в листі до штадткомісара Муса він писав, що «починають частішати випадки опухання від голоду». Після арешту Багазія на початку 1942 року містом ходили чутки, що поліція безпеки знайшла великі запаси харчів у нього вдома30. На початку грудня 1941 року німецький історик фон Франке, який прибув до Києва у справах відомства, яке займалося грабунком захоплених бібліотек (Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg), зібрав у себе представників наукових установ. Фон Франке заявив запрошеним, що «кияни не здатні себе прогодувати»: усім їм, зокрема й науковцям, слід переїхати на село, а він і його колеґи радо подбають про їхні бібліотеки та обладнання. Заступник керівника відділу культури й освіти міської управи галичанин Микола Андрусяк погодився, що німці не несуть відповідальности за годування населення. Однак він попросив фон Франке принаймні припинити конфіскації харчових транспортів, які прибували до міста. Чиновник київського ґебіту Райнгардт, розсердившись, відповів, що «німці нічого не завинили українцям» і лише фюрер може вершити долю цих останніх31. На той час головним харчем киян став хліб, який продавали у значно менших обсягах за офіційні максимальні норми. Навіть люди в неокупованому, але блокованому й голодному Лєнінграді отримували більше. (Денні обсяги споживаного там хліба коливалися від 125 грамів наприкінці 1941 року до 400 грамів у середині 1942 року)32. У Києві спершу не передбачалося запроваджувати подушну норму, яку затвердив штадткомісар. 10 жовтня тижневу норму для 175

7. Голод у Києві

неробочого населення було встановлено на рівні 200 грамів. Зростання відбувалося дуже повільно: 400 грамів у грудні, 550 грамів (усе ще менше за пів хлібини) на початку наступного року, 700 грамів у травні 1942 року; нарешті, пік (1500 грамів на тиждень) припав на серпень 1942 року – і це була найвища харчова норма для городян у Райхскомісаріяті. Кияни, які мали роботу, отримували трохи борошна, ячменю й овочів, а також мали право купувати або отримувати додаткову хлібину раз-другий на місяць33. Хліб продавали на підставі банальних хлібних карток, які щомісяця видавали особам, список яких складали місцеві інспектори34. Кожна хлібна крамниця мала обслуговувати близько одинадцяти вулиць, починаючи з шостої години ранку. В 1941 році Галина Лащенко, ще одна мельниківка, яка прибула до Києва з «заходу», часто вставала о п’ятій годині й поспішала до крамниці, розташованої неподалік від її оселі. Та навіть попри це вона завжди заставала там чергу й інколи через кілька годин очікування мусила повертатися з порожніми руками. Анатолій Кузнєцов малим хлопцем часто ходив до крамниці. Нагородою за штовханину у двотисячному натовпі ставав неповний буханець хліба, який він міг придбати на чотири хлібні картки своєї родини35. Так званий хліб був насправді суроґатом, печеним із проса. Дорослі називали його «цеглиною» або, почасти через його жовтий відблиск, «наждаком». Хліб із проса спершу здавався глевким, але швидко розсипався на тверді крихти, а додатки, як, наприклад, люпин, ячмінь і каштан, надавали йому гіркого присмаку. Попервах багато людей отруїлося ним, але голодні діти охоче їли цей «золотий хліб». Пізніше «хліб» складався переважно з крупи та лушпиння36. Рідше в пересічному раціоні траплялася картопля. Багато киян діставали лише лушпиння картоплі, пропускали його крізь м’ясокрутку та смажили з нього вперемішку з борошном невеликі деруни або ж спершу варили його, а потім перекручували на м’ясокрутці разом із борошном та оцтом. Дітям і ці деруни здавалися «приголомшливою смакотою»37. Місцева газета «Нове українське слово» кілька разів писала про гадані переваги каштанів і друкувала розпорядження міської управи про їх збут через крамниці у кількості 500 грамів на особу на тиждень. Кузнєцов згадував, що він цілоденно майже нічого не їв, крім каштанів38. Невдовзі багато киян опинилися перед загрозою голодної смерти. Вже 9 жовтня 1941 року, коли деякі їдальні нарешті відчинилися і в них почали продавати їжу за рублі, перед ними вишикувалися довжелезні черги, а люди штовхалися на вході39. 22 жовтня Ірина Хорошунова занотувала у щоденнику: «Хліба немає. Багато хто вже починає пухнути. Оля голодує, вона розпухла. 176

Місто злидарів

Температура в неї 39,3°. Мабуть, невдовзі помре. Що ж буде з дитиною? Він також уже голодує». А наступного дня: «В Любові Василівни ноги розпухли. Ходити вони більше нікуди не можуть». За свідченням декого з киян, смертність у місті була «величенною»40. Особливо вразливими були представники інтеліґенції, а також хворі й літні люди – серед них було мало тих, хто займався грабунками під час та після зміни режимів. Існує свідчення, що літні люди мерли «сотнями»41. У будинку для інвалідів на околиці міста за день помирало до п’яти людей – їх ховали у спільній могилі42. Чиновник апарату ЦК КП(б)У в листопаді 1941 року таємно відвідав Київ. Згодом він розповів, що навіть посеред дня місто було «мертвим»: «Крім німців і поліцаїв, рідко кого з перехожих можна було зустріти на вулицях. Якщо когось і доводилося побачити, то все це були здебільшого діди, баби – інваліди. Схудлі або спухлі від голоду, вони блукають вулицями та квартирами в пошуках милостині. Київ став містом злидарів... Йдучи вулицею Кірова, я побачив, що йшли обдерті, брудні чоловіки, жінки та діти. У стрічних перехожих вони просили милостиню, але не отримували її. Там само я зустрічав людей, які сиділи та лежали, не маючи сил від виснаження пересуватися»43. Вулицю Кірова (нинішня вулиця Михайла Грушевського) перейменували на вулицю доктора Тодта на честь головного німецького будівничого автошляхів; як на глум, «Todt» німецькою означає «смерть»44. Кузнєцов у грудні 1941 року бачив схожу картину: «На Подолі зістрибнув [із трамвая], пішов на Андріївський узвіз. На кожному кроці – жебраки. Одні гундосили, канючили, інші мовчки виставляли культі. Стояли тихі, інтеліґентні дідки й бабусі в окулярах та пенсне – різні професори та педагоги, схожі на нашого покійного математика. Сиділи такі вже, що й не второпати, живий він чи вже дуба врізав. Цих жебраків завжди була силасиленна, перед війною – також, але тепер розвелося – просто жах: швендяють, стукають у двері – то погорільці, то з грудними дітьми, то біженці, то розпухлі. Добряче морозило, і перехожі брели вулицями похмурі, зіщулені від вітру, заклопотані, обірвані, у якихось небачених бутсах, гнилих шинелях. Місто суцільного жебрацтва, треба ж таке!»45 «Сьогодні другий день Різдва, – занотувала наприкінці 1941 року у щоденнику безробітна вчителька Л. Нартова. – У німців свято. Усі ходять ситі, вдоволені, ялинки скрізь у них горять. А всі наші як тіні пересуваються, суцільний голод. Люди купують продукти склянками на базарах і варять рідку юшку, їдять без хліба, позаяк хліб дають тільки два рази на тиждень по 200 грамів. І таке харчування – в кращому випадку. В кого є речі, ходить у села міняти, а в кого нічого немає, пухне з голоду, помирають усі. Багато хворіють на тиф»46. 177

7. Голод у Києві

Багато німців усвідомлювали ситуацію і навіть розуміли її штучність. Хоча СД явно занижувало кількість розстріляних нацистами, воно звітувало про зростання смертности в місті з 58 випадків у жовтні 1941 року до 773 у січні 1942 і 1120 у лютому 1942 року47. У звіті за другу половину жовтня 1941 року Господарський штаб «Схід» повідомляв, що від моменту захоплення Київ «офіційно не отримував жодного зерна ззовні». Якщо це правда, то всі поставки хліба надходили від приватних торгівців і допоміжної міської адміністрації. На диво, у листопаді Штаб попереджав, що «продовольча ситуація» в Києві й інших містах України та Білорусі (групи армій «Південь» і «Центр») «викликає неабияке занепокоєння»48. У лютому 1942 року доглядач південного управління постачання боєприпасів навіть стверджував, що «слід щось удіяти задля збереження цивільного населення, бо так далі бути не може, якщо не ставити за мету втратити всю робочу силу й досягнення»49. Проте, як і раніше, такі заклики залишалися без уваги. Дещо згодом СД звітувало з Києва про «голод, якому не видно кінця», однак облудно пояснювало цей голод вадами логістики50. Політика голоду залишалася без змін, а смерть від недоїдання далі загрожувала більшості киян. Міру їхнього відчаю виявив Гітлерів день народження у квітні 1942 року. З нагоди цієї дати хлібні картки одноразово прирівняли до 500 грамів справжнього пшеничного борошна. Кузнєцов прийшов до крамниці рано-вранці, але там уже зібралося близько півтори тисячі інших їдців; хоча до відкриття було далеко, черга вирувала: «Біля дверей уже бились, і пітний червоний поліцай насилу стримував юрбу». Цілковитий безлад запанував близько четвертої години пополудні, коли запаси почали вичерпуватися51.

Базари Ситуацію трішки полегшували комісійні маґазини, а також спеціяльні крамниці споживчого кооперативу (спадкоємця совєтської закритої системи розповсюдження товарів), у яких хліб, яйця та інші продукти членам кооперативу продавали нижче звичайних цін або зі знижками52. Однак найбільше для виживання городян важили базари. Від початку 1930-х років совєтські базари перетворилися на справжній рай для приватної торгівлі. Тут селяни продавали свою продукцію (це було дозволено законом, якщо тільки вони не зверталися за послугами до посередника), а «перекупки» і «спекулянти» потайки збували крам53. Майже відразу після прибуття німців до Києва ця торгівля отримала друге дихання. Кожен день був базарним днем, бо безліч селян вантажили продукцію на свої вози та везли до міст. Як уже згадувалося, у вересні 1941 178

Базари

року Господарська інспекція «Південь» наказала своїм підрозділам обмежити продуктове постачання міст до мінімуму і заборонила ввозити харчі до Києва. Крім того, управи взагалі могли дозволяти лише два базарні дні на тиждень54. У Києві діяли Бесарабський критий ринок наприкінці сплюндрованого Хрещатика, Сінний базар на Сінній площі, Житній на Подолі та Галицький базар при бульварі Шевченка – важлива торговельна точка, відома під своєю довоєнною назвою Євбаз (Єврейський базар). Попервах життя тут завмерло, бо люди боялися розмовляти із незнайомцями і їм заборонялося стояти групами понад три особи55. У продажу, серед іншого, були самогонка, смалець, яйця, печиво, олія, часник, сірники, свічки, цигарки, одяг, посуд, книги, а інколи хліб, сушена риба, мило та полуниці. Новинкою були так звані «обжорні ряди» – тогочасні фаст-фуди, де продавали гарячий суп і пиріжки з горохом. Німецькі, угорські й інші солдати, а також поліцаї з місцевих часто навідувалися на ринки, платячи продавцям ту ціну, яку вважали достатньою, або просто конфіскуючи те, що їм подобалося; до того ж вони й самі там торгували56. Починаючи з 1942 року деякі категорії харчів (смалець, цукор, борошно тощо) потрапляли в торгівлю з рук німців, які збирали ці продукти у віддалених реґіонах і продавали місцевим крамарям, яких називали «спекулянтами»57. На прилеглих вулицях також вирувало життя. Селяни продавали печиво; хлопчаки збували цигарки (отримані від солдатів), сірники, насіння, сахарин, цукерки та воду; а солдати продавали цигарки, кремені для запальничок, хліб, горілку та сахарин58. Ринки проіснували більшу частину 1942 року попри новоявлену небезпеку облав у пошуках робочої сили для примусового відправлення до Німеччини. Цивільна німецька влада постійно намагалася взяти під контроль ринкову торгівлю, впроваджуючи максимальні цінові обмеження (які означали значне зниження ціни), лякаючи конфіскацією та забороняючи бартер. Після таких постанов торгівля переміщувалася на завулки й у будинки, а ринки фактично зникали, щоб з’явитися знову зі ще вищими цінами після того, як органи влади скасовували обмеження59. Безчинства особливо дужчали під час візитів високопоставлених чиновників, як-от відвідин Києва райхсміністром Розенберґом у червні 1942 року: тоді загони поліції повністю закрили всі торговельні точки60. Довгий час совєтський рубль залишався леґальним платіжним засобом і дорівнював одній райхсмарці. Крамарі попервах віддавали перевагу маркам, нагромаджуючи їх у себе, та кредитним сертифікатам Райху, але потім повністю відмовилися від грошей і наполягали на бартері попри заборону такої практики61. На кінець жовтня 1941 року їжу важко було добути в обмін на гроші. Натомість киянин, наприклад, міг отримати 10 кілограмів картоплі в обмін на навісний за179

7. Голод у Києві

12. Галицький (колишній Єврейський) базар у Києві. Вересень 1942 року

мок або крем для взуття, вдвічі більше картоплі за шматок полотна (0,70 x 2 м) та близько 32 кілограмів просяного або ячмінного борошна за пару поношених черевиків62. Селяни, які займалися бартером, переважно вимагали майже нових товарів і часто під кінець переторгу знижували первісну плату. Це викликало гнів у городян, дехто з них вважав, що це була помста селян за голод 1933 року63. В місті невблаганно росли ціни на харч. Інакше кажучи, рубль далі знецінювався. Кілограм хліба, який коштував 45 рублів наприкінці січня 1942 року, продавали за 160 рублів на початку травня. На початку липня з’явилося оголошення, що з 6 до 25 числа того місяця відбудеться зміна валюти, бо «більшовики» нібито наводнювали реґіон рублями64. П’яти- і десятирублеві купюри будуть обмінюватися на аналогічні номінали нових карбованців, а за вищі рублеві номінали видаватимуть тільки розписки65. Люди, які назбирали багато рублів, не змогли обміняти їх усі, а ті, хто нагромадив гроші у совєтський період, передусім члени Комуністичної партії, тепер втратили більшу частину з 180

Зашморг затягується

них. Деякі робітники злостиво раділи, але ніхто не довіряв цьому заходові, і багато людей вирішили не здавати великі купюри66. Кияни часто навідувалися на село – щоб покопати картоплю, щось виміняти, вижебрати або просто вкрасти. Вони також зачастили на базари невеликих міст на зразок Білої Церкви67. Хоч залізничні подорожі до цих населених пунктів було заборонено, а тих, кого ловили на станціях без спеціяльного дозволу, могли заарештувати або, якщо піймали на пероні або у вагоні, розстріляти на місці (про це йшлося у спеціяльних тримовних оголошеннях), люди все ж таки набивалися у пасажирські і товарні вагони. Через кілька років Василь Яблонський, робітник заводу 1908 року народження, пригадував: «Нашого брата не злякаєш. Чіплялись і їхали, однаково або так пропадаєш, або так пропадаєш – їсти треба». Жандармерія одного містечка якось пограбувала його й наказала забиратися додому68. Повертаючись до Києва, кияни користувалися маловідомими стежками і носили із собою горілку, щоб підкупити, якщо їх схоплять. Крім того, вони вдавалися до різних контрабандних витівок: наприклад, наливали молоко поверх масла в глек, а олію – у грілки, які прив’язували до живота69.

Зашморг затягується У червні 1942 року СД повідомляло, що кияни не мають засобів до прожиття, бо отримують мізерну платню порівняно з цінами на харчові продукти, а німці забирають збіжжя. Якщо не втрутитися, то наступної зими почнеться «голод»70. Утім, 15 липня, коли на селі сягала апогею злісна «кампанія молотьби і конфіскацій», з’явилися два розпорядження, які загрожували багатьом киянам: одне було скеровано проти «спекулянтів», а в другому йшлося про «справедливий поділ продуктів між робітниками та їхніми сім’ями» 71. Їх видали генеральний комісар Маґунія та штадткомісар майор СА Берндт (котрий заступив Роґауша), вочевидь на виконання директив, отриманих із Рівного. Лєв Дудін із редакції київської газети «Последние новости» побував того літа на зустрічі, де Берндт інформував міських чиновників, що Райхскомісаріят вимагає негайного закриття ринків та повної заборони завезення у місто продуктів фізичними особами, і додав, що збирається запровадити харчові картки. Якщо вірити Дудіну, українці переконали Берндта утриматися від цих заходів, бо вони спричинять голод, але за місяць (мабуть, у липні) той повідомив їм, що накази треба виконувати72. На нього, напевно, вплинув Розенберґ, котрий на зустрічі з цивільними чиновниками та працівниками поліції у генерального комісара на вулиці Банковій, 11, яка відбулася в червні, вимагав збільшити експорт харчів та робітників і закладати підвалини для німецької колонізації України після війни73. 181

7. Голод у Києві

13. Апогей нацистської кампанії моріння Києва голодом: озброєний поліцай зупиняє жінок, які хочуть пройти до міста. Літо 1942 року

182

Зашморг затягується

Липневими розпорядженнями було заборонено стихійну торгівлю харчами на київських ринках і організовано дорожні контрольні пости в окраїнних районах міста, укомплектовані працівниками допоміжної поліції. Після перевірки на такому посту людина могла пронести з собою стандартну кількість харчу – одну курку (або іншу птицю), десяток яєць, літр молока, 10 кілограмів картоплі, кілограм хліба та кошик овочів. Усе, що не вкладалося в ці норми, допоміжна поліція конфісковувала й передавала німецьким органам. І все це діялося тоді, коли до впровадження обіцяних Берндтом харчових карток залишався не один тиждень74. Зі щоденників місцевих жителів дізнаємося, що впродовж місяців, які передували впровадженню розпоряджень, «шума» й німці конфісковували «усе, крім картоплі», і були «жорстокі з тими, кому десь вдасться виміняти жирів»75. Липневі постанови погіршили ситуацію. Кузнєцов на власні очі бачив, як на шосе Київ–Димер шума відбирали в людей весь харч, який ті намагалися пронести, зокрема й стандартну кількість, супроводжуючи це іронічним «До побачення»76. Якось він вирушив зі своїм дідом по харчі до Пущі-Водиці, що на північ від міста. Дорогою їм траплялися засмучені люди, які попереджали, що біля дитячого туберкульозного санаторію все відбирають. Автор та його дід і справді побачили трьох поліцаїв, а біля них – купу вузликів і бідончиків. «Усі дороги на Київ були перекриті, грабунок цілком узаконений». Не втрачаючи надії, Кузнєцов із дідом рушили далі й таки змогли виміняти дві торби кукурудзи, квасолі й борошна. На зворотному шляху їх підвезли на вантажівці німці. Коли додому лишалося три хвилини ходу, плечей і рук ми не відчували, плентались, як маратонці на фініші. І тоді-то нас зупинили два поліцаї. – Далеко несете? – іронічно запитав один. Ми стояли і мовчали, тому що це було неймовірно, цього не могло бути. – Скидай, – сказав другий і почав діловито допомагати дідові знімати мішка. – Голубчики, – прошепотів ошелешений дід, – голубчики... – Ідіть, ідіть, – сказав перший поліцай. – Голубчики, соколики! – Дід готовий був упасти навколішки. Поліцаї, не звертаючи уваги, понесли наші мішки до стовпа, де вже лежало кілька кошиків. Виявляється, вони влаштували нове КП і тут, на підході до базару. Я потяг діда за рукав, він зовсім збожеволів, він ніяк не міг повірити77.

Багато пограбованих у такий спосіб людей голосно протестували й навіть вигукували образливі слова на адресу поліцаїв. Скаржачись на таку поведінку в «Новому українському слові», охоронна поліція Києва стверджувала, що ли183

7. Голод у Києві

шень виконує накази, і спростовувала «злісний наклеп», нібито вона прибирає до рук сконфісковані харчі78. Аналогічно допоміжна поліція конфісковувала харчі на околицях інших міст і містечок – з дозволом і без дозволу на це79. Однак у цих населених пунктах на ринках і далі не бракувало продуктів, а люди врешті-решт могли годуватися ще й зі своїх городів. Натомість багато киян не мали городів, а київські ринки порожніли на очах. До 15 липня ще можна було рановранці потайки придбати заборонені товари у селян або місцевих торгівців, але відтоді кияни повністю залежали від торгівців, бо селянам заборонили в’їжджати до міста80. Поліції безпеки та СД нові порядки були не до душі. У внутрішній записці, складеній за кілька тижнів після їх запровадження, йшлося про те, що «закриття міста не дає вагомих економічних вигід»: «Якщо не брати до уваги вилученого зерна, потрібного зараз із певних причин, то важко сказати, яка користь від конфіскації свіжого молока, овочів і фруктів»81. Хай там як, від інформаторів стало відомо, що кордони Києва було перекрито не щільно. Однією з причин цього були розміри міста, а другою – поведінка поліцаїв: «Часом засуворі, вони подеколи, навпаки, недбало ставляться до виконання своїх обов’язків. До того ж є підстави припускати, що вони беруть участь у великій кількості сумнівних оборудок». Іншими словами, поліцаїв можна було підкупити. Нарешті, населення було вже навчене гірким досвідом: «Як відомо, подібна практика існувала й у совєтські часи. І хоча тоді в аналогічних випадках набагато ширше залучали органи контролю, кордони ніколи не щастило перекрити цілком і повністю. Тож населення знає, як оминати такі перешкоди». Тут мова про заходи, що їх совєтська влада вживала під час Голодомору, щоб перешкодити прибуттю голодних селян до міст. «Найбільшу вигоду» від липневих наказів отримали досвідчені «спекулянти»: вони на якийсь час припинили торгівлю, а тоді відновили її зі ще більшою інтенсивністю82. Нацистська цивільна адміністрація усвідомлювала, що повністю ввезення харчів наказами не зупинити, і посилалася на нестачу поліцаїв. Але вона ніколи не заходила так далеко, як совєтські органи, котрі під час війни просто заарештовували торгівців і конфісковували весь їхній крам83. Нарешті в серпні в Києві запровадили карткову систему. Відповідно до інструкцій, затверджених у Рівному ще в лютому 1942 року, тижнева норма хліба на одну людину зросла більше ніж удвічі – до 1500 грамів. Водночас право на цю норму зберігалося за дедалі меншою кількістю людей. «Суспільно корисні» працівники мали право лише на хліб, а до членів 184

Моральний стан і настрої населення

їхніх сімей тепер зараховували тільки їхніх дружин (чоловіків) та дітей до 14 років. Друга за якістю харчування група мала працювати повний робочий день на «німецькі інтереси», а до найвищої категорії працівників потрапляли тільки ті, хто виконував важку фізичну роботу на збройних і залізничних заводах, шахтах або каменярнях. Загалом, людина, яка не працює, потребує 2000 калорій денно, а для важкої фізичної праці – 4500 калорій. Проте у вересні 1942 року денний раціон киянина коливався від 467 до 2074 калорій84. До того ж торгівлю у місті й далі то забороняли, то знову дозволяли. Наприклад, 1 грудня 1942 року СД повідомляло про «заборону торгувати харчовими продуктами на базарах»85.

Моральний стан і настрої населення Щоб добути їжу, кияни, крім бартеру й контрабанди, вдавалися й до інших суспільно не схвалюваних, ба навіть кримінальних дій. Наприклад, одна студентка Медичного інституту ловила та їла котів86. А в перші дні 1943 року Києвом поповзли чутки про канібалізм. Подейкували, що на Подолі викрили банду, яка вбивала людей і торгувала їхнім м’ясом. Розповідали й про продавця ковбаси, якого заарештували, бо одна господиня знайшла в його продукті шматок людського пальця, а сусід виявив у нього вдома частини людського тіла87. Офіційна преса повідомляла лише про один аналогічний факт – коли п’ятдесятирічний чоловік на прізвище Корнієнко з’їв шістнадцятирічну дівчину. Цього Корнієнка привселюдно повісили 27 січня 1943 року в центрі міста88. Багато киян виживали завдяки крадіжкам на роботі та поза нею. Це було небезпечно. Василя Яблонського та його товариша одного разу піймали на забиранні солі із залізничного вагона; їх побили і кинули до буцегарні. Наступного дня туди прийшли його рідні. Один із німців-тюремників сказав їм, що їх запроторять у табори, але інший, літній німець, відпустив арештантів. Безпритульні діти часто грабували інших дітей. А одна ватага підлітків крала лікарняні простирадла, витягуючи їх із-під лежачих пацієнтів і тікаючи у вік на. І все це відбувалося тоді, коли поліція безпеки по всій Україні менш ніж за перші три місяці 1942 року стратила 1009 «грабіжників», тобто в середньому страчувано по 11 осіб щоденно89. Багато крадіжок супроводжували вбивства. У лютому 1942 року київська поліція безпеки отримувала повідомлення про вбивства щодня; поступово дватри вбивства на день стали нормою. Зростанню кількости вбивств сприяло те, що німці лише зрідка розслідували факти загибелі представників інших на185

7. Голод у Києві

ціональностей90. Генеральний комісар Маґунія пояснював більшість злочинів, що їх скоїло в генеральному окрузі Київ корінне населення, «бідністю, яка тут і досі панує». «Особливо вражають, – зазначав він, – часті вбивства дітей матерями, а також дедалі більша кількість дрібних і великих крадіжок серед українців. Державний прокурор по змозі передає ці справи до шефенів на подальший розгляд. Окрім того, українці скоюють багато тяжких злочинів – убивств, ненавмисних убивств, поранень, які призводять до смерти»91. У жінок були дві додаткові можливості позбутися загрози голодної смерти (і можливої депортації до Німеччини). У Києві існували не тільки примусові доми розпусти, а й таємні борделі та повії-індивідуалки92. Поширенішою, проте, була практика заводити тривалі стосунки з німцями або угорцями. «Часто корінні жінки [в містах] намагаються зав’язати тісні стосунки із німцями або союзниками, щоб отримати від них якусь їжу», – повідомляло СД93. Багато сучасників-чоловіків стверджують, що це від самого початку було поширене явище в Києві. Одного разу Дудін, сам російський націоналіст, випадково почув, як молода жінка на вулиці намагалася переконати незнайомого німецького офіцера зайти до неї випити горілки або чаю. Той відмовчувався. Тоді вона запитала: «Скажіть, а правда, що німецькі солдати ґвалтують жінок?» Німець посміхнувся і відповів: «Як бачите, виходить якраз навпаки»94. Аналогічне явище було поширене й в інших містах. Німецькому військовому й адміністративному персоналові було офіційно заборонено мати «будь-які близькі стосунки з місцевим населенням» на тій підставі, що жінки й дівчата, як виявилося, працюють на совєтські «банди»95. Зрозуміло, що багато хто нехтував цією забороною. 1941 року в Запоріжжі німецький солдат (набожний християнин) часто на власні очі бачив своїх земляків у товаристві місцевих дівчат96. Улас Самчук, письменник і журналіст і український націоналіст із Західної Волині, в серпні 1942 року відвідав Полтаву незадовго до її переходу під юрисдикцію Райхскомісаріяту. На Спаса він бачив, як багато дівчат гуляли сонячними вулицями «парами, гуртами, іноді під руку з хлопцями, іноді з [німецькими] вояками... Розмовляють про танці, залицянки, про німців в розумінню вояків». Тут німців «аж ніяк не цурались»97. У надісланому з Полтави німецькому звіті так само повідомлялося, що німецьких залізничників рідко можна було побачити в громадському місці без жінок. Дівчата з містечок також, вочевидь, заводили собі німецьких кавалерів. Німецькі чиновники підрахували, що впродовж війни на території Райхскомісаріяту місцеві жінки народили від німців десять тисяч дітей98. 186

Моральний стан і настрої населення

Отож штучний голод у Києві був не єдиним рушієм відносин між німцями і корінним населенням. Дудін каже, що додатковим чинником була нестача місцевих чоловіків і звичайна цікавість. У Кіровограді, де, за словами одного українця, «не вважалося неподобним для дівчини мати німця-залицяльника», «були й такі дівчата і молоді жінки, які щиро говорили, що віддають перевагу німцям над нашими хлопцями, бо наші працюють на брудній роботі»99. Втім, немає підстав стверджувати, що близькі взаємини між місцевими жінками й німцями в Україні були поширенішим явищем, ніж деінде в окупованій нацистами Европі. Становище змінилося після поразки німців під Сталінградом. У сере дині 1943 року німці скаржилися, що у Вінниці місцеві жінки були значно неприступнішими, ніж деінде, і що в народі ходило багато російськомовних частівок на зразок: «Не ругай меня мамаша / что я Киев разбомбил, / моя жена с немцом спала, / я ей только разбудил»100. Задовго до цього серед місцевого населення побутувала думка, що більшість молодих жінок, які отримали відносно хорошу роботу, наприклад перекладача, мали близькі стосунки з німцями – одне слово, були німецькими шльондрами, «шлюх-дойче»101. Як чоловіки, так і жінки переважно зневажали жінок, які працювали на німців, будучи переконаними, що вони некомпетентні або надуживають своєю уявною владою102. Як кияни потрактовували голод? Упродовж 1941 року СД помічало, що вони здебільшого звинувачували «спекулянтів» і дивувалися, чому влада так мало робить, щоб стримати зростання цін і поліпшити продуктове забезпечення103. У грудні 1941 року СД доповідало, що міське населення переживає розчарування (передовсім через погіршення економічного становища) і його бентежить чутка про заборону шлюбів з німцями. Киян також цікавило, чи ставлення до них як до нижчої раси є явищем тимчасовим, а чи перманентним104. Проте до початку 1942 року для переважної більшости ситуація прояснилася. «Знов заборонили торгувати на базарах, – записала у щоденнику у квітні 1942 року вчителька Л. Нартова. – Що ж робити людям, як жити? Можливо, вони хочуть заморити нас повільною смертю. Очевидно, не зручно всіх постріляти»105. Ірина Хорошунова мала відчуття, «неначебто умисно, весь час, все робиться для того, щоб пришвидшити загибель населення». Дехто збагнув, що голод було спровоковано навмисно, щоб змусити місцеве населення податися на роботу до Німеччини. Письменник Аркадій Любченко спершу був налаштований по-пронімецькому, але влітку 1942 року, на свій подив, виявив, що голод у Києві «межує з байдужістю... і злочином»106. 187

7. Голод у Києві

Восени 1942 року в Києві (та й у решті Райхскомісаріяту) тільки й розмов було, що про голод і примусові депортації. Нартова і СД у вересні–жовтні занотували репліки, які лунали в чергах та інших громадських місцях, як-от: «Спочатку жидів докінчили, а над нами знущаються цілий рік, нищать щодня десятками, вигублюють повільною смертю», «Нам призначено вмерти з голоду, щоб звільнити місце для німців», «Краще повстати, ніж повільно вмирати з голоду»107. А тим часом малим дітям голод уявлявся у вигляді кістлявого, пожовклого, страшного дідка з костуром і мішком, який забирав кудись людей108. Обурення викликало видовище німецьких чоловіків та жінок, яким жилося значно краще. Якось у жовтні 1942 року до крамниці на розі Фундукліївської та Нестерівської вулиць, яка працювала лише для німців, під’їхала велика хура з білими булками. Любченко описав цей випадок у щоденнику: «Запах б’є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось заарештували, хтось б’ється, нещасний випадок... Ні! Це величезна юрба жадібно п’є запах свіжого білого хліба, голодна виснажена юрба. Вона стоїть мовчки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини – кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин»109.

Останній рік 2 лютого 1943 року німці оголосили про свою поразку під Сталінградом, і ціни на харчові продукти в Києві стрімко злетіли вгору. Через три тижні хліб на ринку коштував удесятеро дорожче, а молоко – уп’ятеро. Продавці не приймали карбованців і відверто вимагали рублів110. Інфляцію посилив також наплив біженців із Лівобережжя, які принесли з собою велику масу рублів, а також те, що німці вперше почали купувати хліб на базарах111. Маґунія, заохочений поліцією безпеки, штадткомісаром і місцевим військовим коман дуванням, скасував накази від липня 1942 року112. Біженець-українець, котрий у цей час приїхав до Києва, виявив, що в магазинах можна було знайти тільки просо, просяний хліб і цукор, але базари вирували, ціни на них були несталими, проте загалом високими. Жінки робили булочки, пиріжки, деруни, млинці, тістечка та морозиво і рідко продавали ці солодощі менше ніж по 10 рублів за штуку. «Інші виносили на базар нашвидку пошиті з фарбованої 188

Останній рік

матерії хусточки, сукенки, спіднички, штанці тощо, являючи своїми столиками прототип магазинів готового убрання». На вулицях було повно людей, які продавали «цигарки та сірники, ягоди та овочі, ласощі свого виробу та які-небудь хатні речі i цяцьки». Залишалося багато голодних. Той-таки очевидець, крім молоді, яка, на його думку, була здоровою, але не хотіла працювати, спостерігав «велику кількість у місті прохачів, серед яких значний відсоток становила так звана “інтеліґенція”, або, за старою термінологією, “благородні” люди». Вони просили милостиню – квашенини, огірка або грошей – «нічим не гребуючи... Серед них було багато хворого й виснаженого люду, якого “подаяння” рятували від голодної смерти»113. Та хоч як пожвавилися київські базари, загроза над ними не зникла. Інколи німецька влада з якихось причин знову забороняла їх або скеровувала на них облави й обшуки, після чого декому із затриманих щастило відкупитися за допомоги хабара114. До самісінького кінця київські базари відрізнялися від базарів у решті Райхскомісаріяту, які були значно масовішими; до того ж там німці й самі на них практикували натурний обміном товарів домашнього вжитку й одягу з Німеччини на яйця, масло, м’ясо, горілку та хутро. Німці, які їхали у відпустку до Райху або поверталися звідти, везли із собою речі або харч або ж відправляли їх поштою, натомість високопоставлені німецькі чиновники підкуповували залізничників і використовували для перевезення краму цілі вагони. Як говорилося в одному німецькому звіті, Україна стала «блошиним ринком Райху»115. У нашому розпорядженні є докладні відомості про один такий ринок улітку й восени 1943 року. У Вінниці селянам дозволяли привозити свою продукцію на продаж возами. Підкупивши місцевого чиновника-німця, вони навіть продавали пшеничний хліб, а селянки провадили жваву торгівлю самогоном. Біженців із Києва приголомшило видовище «десятків возів із крякливими качками і настовбурченими курми, ситами з яйцями, масним сиром, матовими грудами сала і розкішними вінками цибулі. Довгих таць зі свіжоспеченим, “справжнім” хлібом, що так відрізнявся від київської мішанки... Цілих рядів високих глечиків з “ряжанкою”, де так апетитно перемішані рум’яні шкуринки... І всюди, скільки око може сягнути – на столах, на розстелених на землі хустках, у відрах, кошиках, ящиках – яблука»116. Тут уже навіть не відбувалися облави для набору людей на примусову роботу в Німеччині. Німецькі солдати розплачувалися такими речами, як дзеркальця, цвяхи та голки. Певна річ, що й тут ціни були недосяжними для більшости, а перед конторою ґебітскомісара кожного дня вишиковувалися ряди голодних людей, зокрема й селян, які намагалися отримати дозволи на купівлю харчів у крамницях117. 189

7. Голод у Києві

1 квітня 1942 року, коли перша голодна зима була вже далеко позаду, в Києві офіційно налічувалося близько 352 000 мешканців. У середині 1943 року – більше ніж за чотири місяці до кінця німецької окупації – в місті офіційно мешкали 295 600 людей118. Голодна смерть була не єдиною причиною такої швидкої депопуляції: свою роль відіграли й депортації до Німеччини та розстріли. Проте політика голоду була важливим чинником, адже вона значною мірою відповідала роздумам Гітлера й Ериха Коха 1941 року про знелюднення міста. Голод був штучним, і його можна було уникнути. Селяни охоче навідувалися б до міста обміняти продукти свого рясного врожаю, якби поліційний кордон, який починаючи з липня 1942 року конфісковував «надлишок» харчу (а насправді весь харч, якщо тільки за нього не сплачували великий хабар), не перекривав дорогу їм та киянам, котрі вирушали на село. Хоч ця блокада не була тотальною, вона відібрала багато життів. Це була діяметральна протилежність до подій 1933 року, коли зголоднілі селяни намагалися потрапити в Київ, щоб знайти їжу, але їх заарештовували під містом і в місті; тепер в «упривілейованому» становищі опинилися вже вони. Трагедія початку 1940-х років озлобила городян, котрі ставили на карб селянам завищені ціни на міських ринках і сільських базарах – мовляв, у такий спосіб ті мстили за свої колишні страждання. Та врешті всі усвідомили, хто був справжнім лиходієм. Тому політика голоду не тільки призвела до жертв, а й посилила антинімецькі настрої. Коли 5–6 листопада 1943 року Червона армія витіснила Вермахт і нацистів із Києва, мешканці міста мали всі підстави сподіватися, що їхнє життя від того лише поліпшиться.

8 Народна культура

рибувши до Львова восени 1943 року, літератор Григорій Костюк побачив, що атмосфера цього галицького міста зовсім інша, ніж у його рідній Наддніпрянщині. Львів йому здався «справжнім українським містом», в якому українці мали друкарню, добре фінансований літературномистецький клуб, кооперативи та торговельні організації. Мало того, «все було пройнято глибоким українським патріотизмом без будь-якого сервілізму й пристосовництва. Звичайно, що тут не могло бути тем, пов’язаних одверто з рухом опору німцям чи чогось подібного. Це було б у тих умовах безглуздям. Але вся діяльність мала наскрізь свідомо національне спрямування. І це вже дуже багато важило. Для мене, після київського безпросвіття й терору ґестапо, це виявився зовсім інший і несподіваний світ»1. І справді, в культурній царині Райхскомісаріят Україна і Генерал-губер наторство були двома різними світами. Якщо під юрисдикцією Ганса Франка існувало українське культурне життя, то Ерих Кох і його поплічники послідовно перешкоджали будь-якому жвавому культурному життю корінного населення. Таким було побажання самого фюрера. У промовах перед однопартійцями Кох називав українців «нижчим» народом. «Якщо говорити про культуру, – заявив він у серпні 1943 року в Рівному перед нацистським зібранням відразу після візиту до Гітлерової ставки, – ми дали [sic] українцям обидві церкви. Про подальшу культурну роботу не може бути й мови»2. Це був точний опис загального курсу політики нацистської адміністрації, а не порожнє вихваляння. Культурну діяльність у Райхскомісаріяті не забороняли, однак її масштаби були незначними. Такий стан справ різко контрастував із ситуацією в довоєнному Совєтському Союзі, коли багато письменників, митців і науковців отримували матеріяльну підтримку від покровителів із еліти3. Доцільно зазначити, що у Совєтській Україні за народом визнавалося право на культурну спадщину, через яку його можна було наставляти. А офіційна культура Райхскомісаріяту спиралася на цілковито інший політичний курс. 191

8. Народна культура

Політичні зібрання і радіомовлення Довгий час корінне населення, яке потрапило під владу нацистів, мало справу лише з двома типами пропаґандистів: українців із військового пропаґандистського відділу «Україна», котрі роздавали цигарки і тютюн після перегляду фільму, а потім розповідали про Німеччину відповідно до схвалених текстів4, та українців, які «подорожували» Німеччиною, а після повернення розповідали на зібраннях, що їм сподобалося побачене і що українські робітники живуть там добре5. У Західній Волині відбувалися великі публічні похорони людей, замордованих НКВС під час відступу, а у селах і містах створювали великі символічні могили із хрестами і написами на кшталт «В пам’ять полеглим за волю України»6. Натомість майже немає відомостей про аналогічні заходи на схід від Збруча. Один такий провели мешканці села Медвин, що на південь від Києва: це був реквієм за українцями, які померли в 1920-ті роки під час «повстання»7. Спершу складалося враження, що пам’ять жертв НКВС можна буде публічно вшановувати навіть після приходу німців. Оперативна група поліції безпеки, яка невдовзі прибула до Вінниці, змусила євреїв розкопати десятки тіл на задньому дворі будинку НКВС і провела вибірковий розтин та встановлення осіб. Після цього відбувся масовий похорон, на якому зібралися тисячі людей. Коли на похороні почав виступати один есесівець, біля нього зібралися «сотні» родичів арештантів, щоб поговорити8. Через місяць знайшли ще одне масове поховання на подвір’ї. Починаючи від 15 серпня було перепоховано тіла вісімдесяти трьох чоловіків і тринадцяти жінок. Та коли через кілька днів натрапили на ще одну могилу, польова комендатура заборонила будь-які заходи, пославшись на «безвідповідальну поведінку міліції та населення» біля місць поховання. З цього часу заборона на вінницькі поховання діяла аж до 1943 року9. При цьому коли допоміжна адміністрація Києва звернулася з проханням поінформувати громадськість про масові могили жертв НКВС за сім кілометрів на схід від Києва (під невеликим селом Биківнею), поліція безпеки відповіла відмовою, заборонила спорудження меморіяльних об’єктів і поставила охоронця, який не пускав туди людей10. Вшанування пам’яті і будь-які святкування в містах залишалися рідкісним явищем. На першу річницю «визволення» Києва відбулися кілька концертів і з’явилися кілька газетних статтей, але жодної публічної промови. Головними подіями такого роду були Перше травня та відзначена в березні 1942 і березні 1943 років річниця від дня народження Тараса 192

Політичні зібрання і радіомовлення

14. Громадське зібрання на відзначення другої річниці «визволення» міста Василькова (на захід від Києва) 20 серпня 1943 року. Німець за допомоги перекладача виступає перед нацистами (вглибині ліворуч), церковними півчими, місцевою поліцією та іншими

Шевченка11. Гостро відчули перехід під юрисдикцію цивільної нацистської адміністрації полтавці, коли у вересні 1942 року вони влаштували реквієм на могилі батька сучасної української літератури Івана Котляревського. Під проводом єпископа Автокефальної церкви Сильвестра (Гаєвського) зібралися тисячі учасників, але за кілька хвилин до початку урочистостей їм повідомили про заборону зборів. Кияни вшановували пам’ять поетеси Лесі Українки або збиралися в листопаді 1942 року в холодному й темному Будинку вчених (де дозволялося проводити лекції з гуманітарних наук), щоб віддати шану найвидатнішому історикові та першому президентові України Михайлові Грушевському12. В Києві таки відбулося одне примітне зібрання – у результаті совєтських авіянальотів. Починаючи від 10 травня 1943 року совєтські літаки, скидаючи на парашутах освітлювальні ракети, щовечора протягом трьох годин бом193

8. Народна культура

били мости, заводи та лікарні. Від цих нальотів загинуло принаймні тридцять троє киян, а німецька влада радо скористалася цим фактом. 15 травня перед університетом зібралася масова похоронна процесія для вшанування ненімецьких жертв. Звертаючись до натовпу, бурґомістр Форостівський, напевно, повторював думки зі своєї статті, яка побачила світ попереднього дня: дивлячись на мертвих дітей, «ми пізнаємо морду юдейства, яке так люто ненавидить нас, українців». Єпископ Никанор (Абрамович) із Автокефальної церкви виголосив промову, заспівав церковний хор, і з духівництвом на чолі процесія попрямувала до Софійської площі, де духівництво Автономної церкви під орудою єпископа Пантелеймона (Рудика) перейняло естафету і провело похоронні церемонії над братською могилою на Лук’янівському цвинтарі13. Загалом, кількість політичних лекцій, вшанувань та інших зібрань не задовольняла попит на них. Совєтські громадяни призвичаїлися до зібрань, відвідування яких було обов’язковим. Хоч вони часто-густо бували нудними, люди все ж вважали їх корисними, бо ці заходи інформували загал, породжували певну солідарність та створювали враження, що суспільну думку всерйоз враховують. (Деякі селяни навіть своїми силами продовжили цю совєтську традицію, проводячи зимові вечори в конторі старости для обговорень або колективного читання газети14.) Майже суцільний брак ініційованих німцями аналогів цих незліченних совєтських зібрань справляв значний, несприятливий для самих німців, вплив15. Загалом після 1945 року психологи визнали, що пропаґандистські зібран ня можуть дуже впливати на авдиторію та на самих промовців; нацисти Райхскомісаріяту знехтували ці можливості16. Кількість офіційних святкувань і пропаґандистських заходів зросла лише після Сталінградської битви. Тоді ж почалися виступи соратників полоненого генерала Червоної армії Власова та його Російської визвольної армії, колишнього міського голови Харкова та генеральних комісарів і ґебітскомісарів17. Аналогічно було занедбано радіомовлення. На дротовому радіо (яке також транслювалося на громадські гучномовці) було дуже мало україномовних передач: бюлетень командування Вермахту; двічі на тиждень десятихвилинні «Погляди в майбутнє»; та принагідні розмови про сільське господарство. Решту часу радіостанція транслювала німецькомовні передачі та легку танцювальну музику. До 1943 року на радіо зовсім не було розлогих обговорень будьякої теми – хай то совєтська історія, євреї, життєві умови за німецької влади або стан справ на совєтському боці фронту18. 194

Читання і писання

Читання і писання Якби нацисти так само були зацікавлені у впливі на народну культуру в Україні, як їхні совєтські попередники, вони б дбайливіше користувалися друкованим словом. Було не важко створити або санкціонувати відповідні обставини, за яких би велика кількість корінних мешканців підготувала або просто підписала письмові заяви про віру в новий німецький порядок, і в такий спосіб створити сприятливі умови для непомітних змін у поглядах мас19. Але нацисти просто не були зацікавлені в цьому: вони хотіли від місцевого населення тільки одного – працювати, а не думати. Щодо книжок, то німецька влада намагалася максимально зменшувати їх кількість і робила це успішно. Серед небагатьох опублікованих був роман Уласа Самчука «Марія», виданий у Рівному 1941 року, та кілька збірок поезій20. У Києві літературне життя майже зупинилося після арештів на початку 1942 року, хоча б тому, що письменники, які жили під совєтською владою, тепер майже не отримували дозволів на публікацію. Це правило стосувалося навіть Аркадія Любченка – пронімецького антикомуніста й антисеміта. Німецька влада не завозила книжок і навіть, якщо вдавалося, конфісковувала їх на кордоні21. Втім, на відміну від довоєнного стану справ, антикварні книги, які часто походили з книгозбірень учених та партійних чиновників, можна було легко знайти в букіністичних книгарнях та комісійних магазинах. Привізні книжки, особливо романи й спогади антибільшовицьких письменників, мали великий попит і відразу розпродувалися у великих кількостях, незважаючи на ціну. Люди також брали їх для читання одне в одного через систему списків очікування. У бібліотеках, після їх пограбувань та чищень, можна було читати залишені книжки22. У містах і містечках легкодоступними були газети, а городяни мали змогу їх передплачувати. На території Райхскомісаріяту в межах його кордонів станом на січень 1942 року виходило сорок п’ять газет українською мовою, а найбільший тираж окремо взятої з них становив двадцять тисяч (тож у сумі їх виходило близько 1,5 млн. примірників). З’являлися вони, як правило, три-чотири рази на тиждень. Після приєднання Лівобережжя сумарна кількість газетних видань сягнула близько шістдесяти23. Жодна газета не розповсюджувалася на всі генеральні округи, але «Волинь» і «Нове українське слово» були найвідомішими. На відміну від міста, на селі важко було добути газети; часто вони з’являлися після того, як хтось із селян повертався із міста з примірником24. Існувала також німецькомовна «Deutsche Ukraine-Zeitung». Мало хто з корінного населення міг її читати, але коли в березні 1942 року вона заходилася 195

8. Народна культура

обговорювати план колонізації України ветеранами німецької армії, це викликало масову тривогу25. На базарах добре продавалися німецькі газети з Райху (хоч насправді мали продаватися тільки в кіосках), але вони слугували не матеріялом для читання, а пакувальним, туалетним або цигарковим папером26. Проте українські газети, які виходили в Генерал-губернаторстві та Райху, рідко проникали в Райхскомісаріят, та й то поштою. Явно легше було дістати російськомовну газету з Берліна «Новое слово»; якийсь час її можна було навіть передплачувати через одну київську книгарню27. Після короткого періоду відносної редакторської свободи за правління військової адміністрації обсяг газет зменшився, і подавали майже винятково статті, які надходили від німецьких аґенцій, передусім Української кореспонденції – рівненської філії Німецької аґенції новин. Тому в них з’являлося більше антиамериканських і антибританських статтей, ніж антикомуністичних; а в багатьох статтях висвітлювано прецеденти «німецького» правління над Україною – ґоти, варяги, імператриця Єкатєріна ІІ. На додаток до цього «Нове українське слово» мало схильність гудити українських козаків і українську національну свідомість. Однак рівненська «Волинь» та кам’янецьподільський «Подолянин» були винятково «українськими» або принаймні підкреслено антиросійськими. Оскільки Українська кореспонденція інколи поширювала такі матеріяли, вони з’являлися в усіх газетах Райхскомісаріяту28. Антисемітизм преси іноді мав «національне» забарвлення. В одній статті стверджувалося, наприклад, що українське суспільство стає розмаїтішим, бо українці повертаються до професій, у яких раніше домінували євреї та інші «чужоземці»29. Проте статті про історію з’являлися рідко. В одній із них, присвяченій Голодомору, зазначалося, що тільки євреї, яким «не бракувало ні золота, ні доларів», не стали його жертвами30. Попервах люди з великим зацікавленням читали газети. 12 000 примірників першого числа «Волині» (побачили світ 1 вересня 1941 року) розійшлися за півдня31. «Українське слово» (Київ, 1941 рік, але спочатку друкувалося в Житомирі), контрольоване мельниківцями, потрапило в продаж наступного дня після окупації Києва німцями. Через кілька тижнів один мельниківець повідомляв, що його «буквально видирають з рук, хоч друкується його 50 000 прим.», а люди вишиковувалися в черги по це видання за годину до його завезення в кіоски32. Спогади сучасників підтверджують, що, як і у випадку з книжками, населення поривалося читати будь-яку газету, що не проходила через руки сталінської цензури; вони бралися до читання, тільки-но примірник потрапляв їм до рук. Селяни також читали газети і передавали їх із рук у руки33. 196

Читання і писання

Однак, окрім непринадного змісту, ці газети мали ще дві вади в очах населення. Однією з них була відсутність контакту з читачами. В Совєтському Союзі люди не вірили газетам, але звикли писати листи до редакторів із проханнями або викриттями. Попри те, що ці листи зазвичай не з’являлися на шпальтах газет, люди мали підстави вірити, що редактори враховують їх. Було також чимало людей, які писали до газет (а також до установ або політичних керівників), щоби просто висловити свою думку про політичні справи. Мабуть, багато з них вважали писання таких листів ознакою демократії. Як висловився один історик, у Совєтському Союзі головний потік інформації рухався не до, а від читачів34. За німецької окупації читачі також відправляли листи та матеріяли до газет, але майже жоден із них не потрапляв на шпальти, тому невдовзі утвердилося загальне переконання, що надсилати матеріяли до газет безплідно, а то й небезпечно. Цей факт дуже сильно знецінював пресу в очах населення35. Другою важливою вадою, з погляду більшости, була мова газет. Більшості городян не подобалося читати новини українською мовою. «Нове українське слово», єдина щоденна газета Райхскомісаріяту, через якийсь час погано продавалася тільки з цієї причини, а покупці російськомовної газети «Последние новости» мусили платити за примірник «Нового українського слова»36. В містах Наддніпрянщини переважна більшість населення в повсякденні користувалася не українською, а російською мовою – і так було століттями. В Києві спочатку лише деякі люди з вищою освітою розмовляли українською, а решта місцевих мешканців говорила здебільшого російською або мішаниною російської та української мов37. У жовтні 1941 року деякі кияни намагалися говорити в громадських місцях українською, але переважно через те, що їх налякали розвішані бандерівцями плакати, а «Українське слово» радило вживати українську – як і в совєтський період, населення гадало, що центральна преса точно відображає побажання влади. Насамкінець 1941 року німці почали звертати увагу на пресу й заглушили більшість українських націоналістів, які закріпилися в ній; саме тоді вони перейменували київську газету на «Нове українське слово». Цей факт та поява російськомовної газети «Последние новости» стали сиґналом для всіх, крім чільних чиновників міської управи, що вони можуть безпечно повернутися до вжитку російської мови38. Через рік до Києва із Харкова, який перебував у зоні військової адміністрації, прибули редактори української газети. Перша їхня зупинка була в цирульника, котрий здивувався, що вони розмовляють українською: «Тут уже таких хоробрих немає»39. 1943 року один чоловік шукав у Києві україномовний дитячий садок, але знайшов лише один – на цукроварні, де працювало бага197

8. Народна культура

то галицьких українців. У всіх інших діти розмовляли російською або мішаною мовою, навіть якщо їхні вихователі говорили українською40. Якщо міста Західної Волині зазнали помітного зростання вжитку української мови41, то в усіх наддніпрянських містах ситуація в загальних рисах нагадувала київську. В Умані попервах навіть неукраїнці говорили українською, але невдовзі всі повернулися до мішаної мови або до російської, яку вони вважали більш цивілізованою42. У Вінниці в середині 1943 року можна було почути українську, але здебільшого з уст селян і покупців на базарі. Молодь на сільських околицях Вінниці розмовляла з батьками українською, а між собою – російською43. Так само, наприклад, шкільні вчителі та діти в Проскурові, а також корінні чиновники в Лубнах на Лівобережжі, говорили російською44. Городян від використання української мови відохочувало не тільки їхнє небажання, а й пов’язаний із цим ризик накликати на себе підозру в «націоналізмі». Та попри це все письмове спілкування з корінними чиновниками мало вестися українською. Офіційне діловодство та судові справи провадилися також українською. Це виходило за межі довоєнної совєтської практики, коли бюрократична кореспонденція була українською, але російська часто превалювала в інших сферах45. Цей парадокс виник через неопубліковані розпорядження Розенберґа та Коха використовувати українську (оголошені 13 січня і 2 лютого 1942 року відповідно), які, своєю чергою, походили від їхньої глибокої ненависти до росіян та російської культури46. До слова про мовне питання варто додати, що населення Наддніпрянщини отримувало друковані новини і письмово спілкувалося з владою українською, ця місцина ще ніколи не бачила такої ґрунтовної та успішної українізації. 1942 року в одному з рідкісних уцілілих документів, особисто написаних райхскомісаром Кохом із приводу України (бо переважно за нього писали й підписували такі документи підлеглі), він зазначав, що «для мене і для кожного з моїх генеральних комісарів самоочевидним є політичний принцип, згідно з яким з українською мовою та культурою слід завжди обходитися краще, ніж із будь-якою іншою слов’янською. Така першість чинна в більшості випадків майже без винятків». Він ототожнював російськомовне населення з росіянами: «Українські міста і Київ мають населення, яке переважно складається із росіян. Згідно з оцінкою Київського генерального комісара, в місті близько 85% населення говорить російською, а 15% українською». Він сказав, що підтримує в Києві українську мову та культуру, наприклад, забороняючи видавати щоденну російськомовну газету і дозволяючи лише Автокефальній церкві користуватися «найліпшою культовою спорудою» (Андріївською церквою). Але ці спроби здобували «лише незначну підтримку з боку самих українців. Скажімо, київські 198

Школи

митці нарікали, коли їм наказували використовувати в творах українську мову, заявляючи, що російська – це мова освічених, а українська – мова селян. Утім, – підсумовував Кох, – само собою зрозуміло, що попри ці київські обставини та попри небажання з боку українського населення співпрацювати, необхідно робити все можливе, щоб у Києві та інших містах надати всьому українському панівну позицію над російським»47. Українська періодика зажила незначного успіху і на селі. Малоосвічені люди погано розуміли українську мову, вживану у цих виданнях, позаяк українська мова галицьких авторів багатьох цих текстів відрізнялася від літературної української48. (Більшість українців вивчали українську літературну мову в школі.) Заступник Коха Пауль Дарґель одного разу сказав прибулим із Генерал-губернаторства українцям, що ґебітскомісари занепокоєні, бо населення хибно розуміє україномовні оголошення. «Вони розуміють російську мову, – додав він, – але її використання неможливе з політичних міркувань». Далі він почав розмірковувати, що вжиток лише німецької був би ідеальним варіянтом. Коли його гість – Володимир Кубійович, голова створеного в Кракові Українського центрального комітету – заперечив, адже цей варіянт ускладнить для людей виконання німецьких наказів, Дарґель буцімто відрізав: «То я їх розстрілюватиму»49. З’явилися кілька журналів, але вони були тільки додатками до газет і не розходилися далеко від місця публікації. Головними були: «Українка» (Костопіль), «Сільський господар» (Рівне), «Український хлібороб» (Київ, хоча, здається, друкований у Рівному) та бюлетень Всеукраїнської кооперативної спілки50. Для дітей виходили «Орленя» (Рівне), «Українська дитина» (Костопіль) та «Школяр» (Васильків). Їхній зміст нагадував газети, але, примітно, в «Орленяті» аж у листопаді 1942 року згадано Третій універсал революційного періоду (який проголосив створення Української Народної Республіки)51. Крім друкованих на місцях листівок, безпосередньо з Райху надходили листівки для школярів про Гітлера та кольорові плакати. Важко сказати, скільки таких плакатів досягали сіл і районів52.

Школи Ставлення до шкіл також пропонує вдосталь фактів щодо позиції нацистів відносно культури народу України. Відповідно до наказу Розенберґа від 12 грудня 1941 року всі класи вище четвертого було скасовано (і цей наказ у більшості випадків було виконано, хоч деякі ґебітскомісари проіґнорували його)53. Райхсміністр також інструктував Коха не давати населенню можливос199

8. Народна культура

ти вивчати німецьку, хоч він допускав це у Райхскомісаріяті Остлянд – колонії, де тисячі хлопців і дівчат також могли приєднатися до створеної нацистами Спілки білоруської молоді54. Нерідко ставалося, що солдати займали або руйнували шкільні будинки55. Дуже не вистачало підручників, бо совєтські було цілковито заборонено або вони ставали непридатними після обов’язкового видалення всіх згадок про Совєтський Союз та його керівників – після цього процесу, як говорилося в одному звіті НКВС, «по суті справи нічого» не залишалося56. Чотирикласні школи в своїй більшості закривалися на зимові місяці через відсутність опалення або – навіть частіше – через те, що німецька влада облудно оголошувала про неможливість постачання тепла. Показники відвідування упродовж недовгих місяців навчання були низькими, особливо на селі, що спонукало допоміжну владу накладати штрафи на батьків57. У школах як діти, так і вчителі не відчували мотивації. Зокрема, учні часто чинили наругу над портретами Гітлера, бо вони були «проти німців», як пригадує одна вчителька. «Майже в усіх них забирали мам, всім їм було голодно, всім їм доводилося зазнавати вічного страху, що прийде поліція, їх куди-небудь потягне, матерів їхніх візьмуть на Львівську, 24 [київське «бюро набору» на примусову працю у Німеччині] і відправлять. Всі ми знали це горе»58. Діти також відмовлялися, наприклад, приймати місцеві нововведення (носити хрестики і відповідати «Слава!» на привітання вчителя «Слава Україні!») і сперечалися на уроках релігії. Під час диктанту в школі Чигирина одному хлопцеві задали написати «Трудящі нашого міста дуже радо зустрічали свою визволительку німецьку армію». Він кинув крейду на вчительку, вигукнувши «Брешеш!». Його з батьком заарештували, але, мабуть, ненадовго. Один активіст комуністичного підпілля гадав, що такі випадки ставалися часто і що вчителі боялися обговорювати за межами школи тему антинімецького непослуху59. Старші діти тим часом не мали занять у школі взагалі, тож їх можна було відправляти на жнива, прибирати парки, викопувати корені або збирати каштани чи лікарські трави60. У Мелітополі влітку 1942 року навіть четвертий клас скасували: ці діти мали допомогти розбирати будинки, матеріяли з яких відправляли до Німеччини61.

Кіно Кіно зажило популярности – хоча б тому, що воно давало можливість пізнавати інші країни. Та крім численних сеансів винятково для німців, кількість фільмів у прокаті ніколи не наближалася до передвоєнного рівня. На початку 200

Театральні вистави і художні виставки

1942 року, якщо не враховувати невідоме число мандрівних «кінопроєкторів», корінне населення могло скористатися послугами всього-на-всього п’ятдесяти кінотеатрів переважно у великих містах62. Німецька хроніка новин передувала показові будь-якого фільму. Для людей цей «Wochenschau», в українському або російському перекладі, здавався вартим подорожі до міста63. Однак постійною проблемою був брак останнього випуску. Наприклад, у серпні 1942 року український кінотеатр у Дніпропетровську все ще показував хроніку новин за попередню зиму (а після новин через відсутність електрики кіносеанси часто переривалися)64. У прокаті перебували здебільшого німецькі комедії, супроводжувані українськими або російськими субтитрами або дубляжем65. За спостереженням СД, найперше глядачі були «приголомшені цілковитою відсутністю аґітації у фільмах» або показом у них тільки фашистського привітання. Політично нейтральні совєтські фільми також повернулися на екран66. Однак показували й кілька пропаґандистських фільмів, як-от «Життя німецького селянина і робітника та життя народу під ярмом Сталіна», «Жид Зюс» та «Євреї і НКВС»67. Ситуацію у провінції змальовує німецький звіт про Олександрійський ґебіт: «На селі кінообладнання загалом перебуває в поганому стані. Фільми часто мерехтять і зриваються, потік світла занадто слабкий. Багато фільмів не синхронізовані. Часто бракує Wochenschauen. Тому повсюдно глядачі залишають залу до закінчення сеансу. Слід також влаштовувати сеанси фільмів про культуру та про німецькі ремесла і німецьку промисловість. Людей цікавить це»68. Та оскільки сеанси також було розраховано на німців, серйозні фільми з’являлися рідко; німецька влада вважала, що їхні співвітчизники воліють комедій, і понад усе прагнула задовольнити їх. Технічні умови ще більше погіршали у 1943 році, призводячи до частих розходжень між картинкою і звуком або до відсутности перекладу69. У другій половині 1930-х років селяни вперше побачили багато музичних комедій та інших фільмів, і вони їм сподобалися70. Тож не дивно, що зниження частоти і погіршення якости кіносеансів спричинили велике невдоволення. Як говорилося в одному віршику, «Були совєти / То давали нам кіно і хліба кіло / Прийшов визволитель / То дав Божий храм і хліба по сто грам»71.

Театральні вистави і художні виставки Найпрестижніші культурні події відбувалися в київському театрі опери та балету, який тоді називався Великим оперним театром. Понад рік кияни мали змогу їх відвідувати. Дівчина могла дістати квиток на виставу від свого 201

8. Народна культура

німецького кавалера, хоч мусила користуватися окремим «ненімецьким» гардеробом. Однак від кінця листопада 1942 року вхід офіційно було дозволено тільки німцям і представникам союзницьких націй. Таку політику впровадили буцімто для того, щоб ґарантувати солдатам місця, та, як і раніше, більшість глядачів становили німецькі чиновники. Кияни почувалися приниженими72. В театрі працювали 140 музикантів, зокрема й двоє євреїв із українськими паспортами. Художнім керівником театру був Вольфґанґ Брукнер, котрий дириґував радіооркестром у Кеніґсберґу і був братом відомого композитора. Маючи якісь зв’язки із Ерихом Кохом і загалом почуваючись самовпевнено, художній керівник часто бив музикантів і взагалі ставився до них як до рабів. Але кількість персоналу досягала тисячі осіб – і всі вони отримували німецькі харчові пайки. Найкраще жилося солістам, бо німці приносили додатковий харч їм додому73. На сцені виконувалися італійські варіяції та симфонічні концерти (Бетговен, Чайковський, Брюкнер), балет та опери (наприклад, «Пікова дама» Чайковського, «Аїда» Верді, «Лоенґрин» Ваґнера) – до того ж опери ставилися в українському перекладі, бо співаки не знали інших версій74. Театр повністю закрили в січні 1943 року. На сценах інших міст також ішли опери (й оперети). У Вінниці під час інсценізації «Риґолетто» Верді одні співаки виконували свої арії російською, тоді як інші співали українською; мало хто з глядачів зауважив цей факт75. Переважно німецька авдиторія відвідувала й естрадні заходи. В Києві театр вар’єте відчинив свої двері в травні 1942 року. На його сцені демонстрували що завгодно: лунали спів та музика, ставили комедії та циркові номери. Вокальні виступи відбувалися російською мовою до вересня 1942 року, коли штадткомісар наполіг на використанні української76. «Широкі верстви українського населення потребують культурної діяльности. Навіть у найменших містечках вчителі й інтеліґенція дарують нове життя драматичним виставам та пісням». Так писано в офіційному звіті Райхскомісаріяту за січень 1942 року. Ця дивовижна жвавість, що так вразила німців, була спадком довоєнної совєтської кампанії за «художню самодіяльність», яка вкоренилася серед населення, а також діяльности українського товариства «Просвіта» протягом ХІХ – початку ХХ сторіччя. Цивільна німецька влада не забороняла драматичних вистав як таких – ні аматорських, ні професійних, – тож драмтеатри відкрилися щонайменше в двадцяти чотирьох містах і містечках77. В інструкціях із Рівного застерігалося, що вистави повинні йти українською мовою, однак виконання цього припису не було повним, бо деякі не202

Театральні вистави і художні виставки

замінні актори знали тільки російський текст. Та й нацисти таки не повністю ліквідували російську культуру як таку в Райхскомісаріяті: відбувалися концерти й трансляції музики Чайковського та інших російських композиторів78. Натомість німці розпустили багато осередків товариства «Просвіта», мабуть через їхню занадто відверту підтримку всього українського79. Згідно зі звітами, кадри цього товариства майже повністю складалися із дітей осіб, що працювали в адміністрації або поліції. Вони не допускали неукраїнців і прикрашали будинки «Просвіти» синьо-жовтими прапорами та портретами не тільки Гітлера, а й національного поета Тараса Шевченка та націоналістичного лідера Симона Петлюри80. Представники місцевого штадт- або ґебітскомісара завжди цікавилися, які п’єси готуються до показу, а під час репетицій інколи вимагали змін або взагалі не давали дозволу на виставу. За словами Григорія Костюка, котрий головував у секції мистецтва і культури відділу культури та освіти київської міської управи, підлеглі штадткомісара «здебільшого» не давали дозволу на пропоновані п’єси81. Достеменно відомо, що так було з виставою «Гетьман Дорошенко», яка під час попередніх переглядів створювала патріотичну атмосферу. Ця вистава залишилася на стадії репетицій. Заборони з’являлися і на пізніших стадіях. Скажімо, у Вінниці в грудні 1941 року нацисти заборонили класичну п’єсу «Маруся Богуславка» після того, як актрису, брат якої перебував під арештом, винагородили оплесками за репліку «Визволю усіх!»82. Майже всі дозволені п’єси були дореволюційною водевільною класикою із назвами на кшталт «Пошилися в дурні» – горілка на сцені, як поскаржився один бурґомістр. Гра акторів – хай то українською чи російською – часто мала мелодраматичний характер83. У Вінниці, як, мабуть, і в інших великих населених пунктах, перші кілька вистав були завжди лише для німців84. Проте в інших малих містечках та деяких містах німці від початку сиділи вперемішку із місцевими глядачами85. З огляду на комендантську годину, вистави, як правило, розпочиналися пополудні. В Західній Волині відбувалося чимало локальних концертів. Наприклад, 28 червня 1942 року в рівненському кінотеатрі було влаштовано пісенне святкування сотої річниці народження українського композитора Миколи Лисенка. В Києві особливо популярними були виступи хорів у будинку міської управи86. Однак поезію Тараса Шевченка не можна було ніде леґально декламувати в Райхскомісаріяті87. На селі знову з’явилися традиційні сліпі кобзарі, котрі мандрували від села до села, співаючи пісень і граючи на кобзі або лірі. Серед них бува203

8. Народна культура

ли колоритні постаті. Скажімо, селами Кіровоградщини мандрував такий собі дядько Левко, близько 1860 року народження. На ньому були зношена червоно-коричнева свита, домоткані штани і крислатий солом’яний капелюх. Крім музичного інструмента, він мав при собі довгу палицю, щоб віднаходити дорогу, та велику полотняну торбу, щоб складати милостиню. З розповідей місцевих жителів стало відомо, що в нього було суворе й посічене зморшками обличчя та довгі вуса, пожовклі від тютюну. В його репертуарі були нові пісні про тогочасне життя, які слухачі швидко переймали. Десь через рік на дядька Левка донесли, і його повісили як «партизана»88. В сільській місцевості на південь від Києва також був принаймні один сліпий кобзар, Павло Носач, котрий, як відомо, почав співати сатиричні пісні про Гітлера, коли Червона армія була вже неподалік89. Мандрівні співці та волоцюги, старі й малі, також виступали в містах і містечках. На ринку у Вінниці волоцюги співали російських пісень і тематичних «частівок», які дуже подобалися авдиторії90. В невеликих містах траплялися сцени як-от ця, що відбулася під Кривим Рогом: «Геть не тямлячи себе, з високо піднятими головами люди енергійно і безтурботно, як мільйонери, витанцьовували в центрі парку, де квартет гармошок у супроводі флейти, ґітари та скрипки грав вальси, фокстроти і сентиментальні танґо. “Ми зустрілись у житті випадково – і так само ненароком розсталися. Ми не знали про щастя одне одного, тож ненароком розсталися”. Молода співачка із мецо-сопрано в гарній шовковій сукні і на високих підборах наспівувала з професійним апломбом і відчуттям захвату, яке виникало у її слухачів»91. У деяких місцях Райхскомісаріяту умови для культурних заходів були відносно сприятливими. До прикладу, кам’янець-подільський ґебітскомісар дав гроші місцевому Театру імені Шевченка92. І хоч київська консерваторія майже не працювала, в містечку Апостолове, що на південний схід від Кривого Рогу, існувала інша консерваторія із досвідченими викладачами вокалу та гри на фортепіяні, духових та струнних інструментах93. Однак загалом після впровадження цивільної нацистської адміністрації будь-які «офіційні» культурні заходи стали майже неможливими, а умови для розвитку народної культури були значно кращими майже скрізь за межами Райхскомісаріяту – у Львові, що був у складі Генерал-губернаторства, в зоні військової адміністрації на сході та в Одесі, що опинилася в румунській Трансністрії. Ось чому Григорій Костюк так приємно здивувався, прибувши до Львова восени 1943 року. Коли Улас Самчук приїхав до Полтави в серпні 1942 року, а місто ще перебувало під юрисдикцією військової адміністрації, його приголомшив контраст 204

Театральні вистави і художні виставки

із його рідною Волинню та Райхскомісаріятом загалом. Крім багатьох ресторанів, пивниць і кінотеатрів, Полтава пропонувала ще й велике розмаїття різних концертів94. Мало того, комісар генерального округу Білорусь, що входила до Райхскомісаріяту Остлянд, фінансово підтримував білоруський національний театр95. Натомість типовим прикладом з культурного життя під юрисдикцією Коха може бути доля київської капели бандуристів – сімнадцяти виконавців під керівництвом Григорія Китастого (котрий займався цією самою діяльністю в совєтські часи). В червні 1942 року бандуристи з оперними співаками поїхали до Рівного. Поки Коха не було в місті, вони дали три концерти нацистам і отримали дозвіл на місячні гастролі по Західній Волині. Та коли українські слухачі спонтанно починали cпівати «Ще не вмерла Україна» – пісню, яка вважалася українським національним гімном, – нацисти відкликали ансамбль до Києва і відправили до Райху виступати перед остарбайтерами96. Варто відзначити, що німців цікавили картини з барвистими українськими пейзажами, особливо із вкритими ґонтом селянськими хатами. Художникам було вигідно влаштовувати виставки таких робіт. У Києві діяла художня академія на чолі з Федором Кричевським та спілка художників, що нараховувала близько шістдесяти осіб. У серпні 1942 року художники відправили свої картини, часто ледве завершені, на виставку, а точніше, продаж, влаштований ґебітскомісаром у «колишньому» Музеї українського мистецтва. Твори продавалися задешево, адже корінні робітники Райхскомісаріяту мали заробляти п’яту частину заробітку німців. Тож картини слід було продавати за п’яту частину їхньої гаданої вартости в Німеччині, тобто десь за сотню райхсмарок за полотно. Тому деякі художники відклѝкали свої твори. Відвідувачі з місцевих здивувалися, не зустрівши серед того, що лишилося, «соціялістичних» тем або портретів вождів97. Через місяць з’явилося оголошення про ще одну виставку – цього разу на «підтримку кращих митців Київської Генеральної Округи», яка мала відкритися в грудні98. Крім «колишнього» Музею українського мистецтва, єдиним відкритим для місцевого населення київським музеєм був новий Музей-архів переходової доби, утримуваний на кошти міської управи і очолений істориком і колишнім бурґомістром Олександром Оглоблиним. Музей відкрився в квітні 1942 року з експозиції «Руйнування більшовиками культурних пам’яток Києва». Коли в середині 1943 року на посаді штадткомісара Роґауша змінив Берндт, він наказав зачинити музей до подальших інструкцій. Після цього музей більше так і не відкрився99. 205

8. Народна культура

Спорт Спорт відігравав незначну роль у житті населення. Попервах мельниківці створили в Києві «Січ» – фізкультурну організацію, що її також використовували для підтримування українського націоналізму. Німецька влада швидко зліквідувала цю організацію. Якщо говорити про окремі види спорту, то відомо про кілька боксерських поєдинків у Києві в липні–серпні 1942 року, але плавання на Дніпрі в Києві 4 вересня 1942 року заборонили100. Єдиний вид спорту, якому залишили певні можливості для організованого розвитку, був футбол. В одному з лівобережних ґебітів відбувалися реґулярні матчі між українцями та німецькими солдатами, хоч ґебітскомісар роздратовано заявив місцевому коменданту, що німецько-українські спортивні заходи проводити не дозволено101. В 1942 році на стадіоні «Зеніт», розташованому на вулиці Керосинній, 24, у Києві, змагалися кілька футбольних команд. Команда під назвою «Рух» була, вочевидь, спадкоємцем «Січі» і, мабуть, частково складалася з працівників допоміжної поліції. Дві інші команди – «Старт» і «Алмаз» – складалися з гравців, які працювали на хлібопекарні та ювелірному заводі. Починаючи від червня 1942 року «Старт» зіграв чотири матчі проти німецьких команд (зенітна артилерія, льотчики та залізничники) і три проти угорських команд, тим самим збільшивши кількість німецьких, угорських і київських глядачів. Місцеві жителі та угорці платили за квиток по п’ять карбованців. Дев’ятий і останній матч «Старт» зіграв у неділю 16 серпня 1942 року, розгромивши «Рух» із рахунком 8:0. Через два дні поліція безпеки заарештувала вісьмох гравців «Старту» і звинуватила їх у шпигунстві на користь НКВС. Це звинувачення мало часткові підстави, оскільки багато гравців «Старту» виступали раніше за провідну команду совєтської України «Динамо» (Київ), яку утримувало українське НКВС (інші народні комісаріяти утримували інші клуби); а під час німецького вторгнення принаймні один із гравців працював автомеханіком на НКВС. Через двадцять чотири дні всіх арештантів, крім одного, відправили до Сирецького концентраційного табору, розташованого поруч із Бабиним яром, де чотирьох із них згодом розстріляли. Три інші гравці «Старту» втекли: двоє завдяки охоронцям-поліцаям на взуттєвій фабриці (де вони працювали), які вдали, що не помічають утікачів102.

Приватні зібрання Трудове навантаження та комендантська година заважали проведенню приватних вечірок та інших зібрань такого роду, але городяни все-таки намагалися збиратися на дні народження та принагідні пообідні зустрічі. У приміщеннях під час групових заходів танцювали (під супровід музичного інстру206

Приватні зібрання

мента, радіо або розповсюджених грамофонів) та грали в ігри (карти, доміно, шахи, а молодь – у шаради)103. На одній вечірці, влаштованій інженером у Вінниці, Михайло Селешко почув, що всі розмовляли українською. Крім того, гості «вели себе, як у якомусь солідному буржуазному домі, там же процвітала музика й спів та товариськість в непримусовій совєтській формі... Все прегарне й з формами, й їх міг би позаздрити який-небудь вихованець Европи». Це видовище різко контрастувало з тим, що можна було побачити на вулицях, «де все підтягало себе під вид і манери пролетаріяту. На вулиці все було грубе, нужденне, незугорно одягнуте»104. Після настання сутінків люди вдома або в гостях у сусідів знаходили інші прості розваги. Ось як Ніколай Февр описав Київ після настання о десятій вечора комендантської години на початку осені 1942 року: «В ці вечірні години не видно ні ран Києва [зруйнованих будинків], ні його дрантя і він здається, як і раніше, прекрасним містом. Кияни, сидячи на балконах, у пітьмі перегукуються одне з одним. “Світлано, агов!” – гукає хтось із сусіднього балкона. “Куку!” – відповідає з іншого боку вулиці Світлана. “Зозуле, скільки тобі років?” З пітьми шістнадцять разів повторюється ку-ку». З відчинених вікон з грамофонів і радіоприймачів лунали мелодії та пісні, а також гра на фортепіяні; центральні квартали міста ставали майже «велетенською консерваторією»105. Це, мабуть, дратувало владу, бо бурґомістр Форостівський одного разу наказав киянам здати всі платівки «з творами жидівського та совєтського змісту»106. На селі однією з найпоширеніших форм соціялізації чоловіків була пиятика. Жінки пили теж, але переважно вони збиралися для інших цілей, як-от прядіння, ткання і шиття, супроводжуючи цей процес співами107. Не дивно, що молодь була найменше вдоволена своїм дозвіллям через брак організованих заходів, як-от спортивних подій, танців або здобуття освіти. Різні небезпеки та правила часто перешкоджали їхньому спілкуванню; нестача штучного освітлення заважала, приміром, читанню; а складність отримання квитків до театрів або на кіносеанси робила їхнє дозвілля нудним108. Культурні заходи відігравали другорядну роль у житті місцевого населення. Політичні зібрання та друковані медії існували в значно менших масштабах, ніж до 1941 року, ніколи не задовольняли попиту на них і не відповідали запитам та інтересам населення. Загалом, людям бракувало совєтської пропаґанди, яка принаймні вдавала, нібито всерйоз враховує їхню думку, і обіцяла їм краще та «культурне» життя. Після багатьох років совєтської влади люди звикли, що у звертаннях до них було чимало обману, про що вони 207

8. Народна культура

часто здогадувалися, але ці звертання принаймні визнавали за ними право на дещо – на відповідальний уряд та хоч якусь міру контролю над своїм життям. Совєтський режим 1930-х років уже більше не пишався вчиненим ним насильством і часто намагався приховати його від очей загалу109. Опинившись натомість під владою Коха, люди швидко збагнули – за кілька місяців, а то й тижнів, – що народна культура, яку підтримували нацисти, не була націлена на їхнє навчання або на допомогу. Ця культура натомість передбачала, що люди не можуть і не повинні думати про себе. Українці та інше населення повинні працювати – і тільки працювати. Результат не оминув увагу деяких німців: новий режим випускав настільки мало пропаґандистських матеріялів, – повідомляло СД генерального округу Київ 1942 року, – що навіть «важко говорити про вплив на маси»110. Нову офіційну культуру було важче стерпіти ще й через те, що їй майже не було доступних альтернатив. На відміну від Генерал-губернаторства, в Райхскомісаріяті фактично не існувало нелеґальної преси (почасти через брак друкарських машинок) та нелеґальної шкільної системи. На додачу до наслідків справжньої брутальности та насильства у повсякденному житті Райхскомісаріяту Україна, нацисти пишалися своїми діями, відверто зневажали місцеве населення, що дуже очевидно проявлялося в їхній культурній політиці. Все це викликало глибоке обурення в людей. Навіть деякі затяті антикомуністи писали в щоденниках і мемуарах, що колишні совєтські громадяни очікували від будь-якої влади, котра прийде на зміну нацистам, поліпшення їхнього життя і хоча б видимої можливости вибору111. В цьому плані люди з ностальгією згадували совєтські часи; і в цьому вузькому сенсі вони справді були «совєтськими людьми».

9 Етнічна ідентичність і політичні лояльності

к ми раніше побачили, за совєтської системи багато, а може, і більшість корінних жителів (українців та інших) призвичаїлися до політичної культури, яка створювала враження поваги до них, хай навіть обмеженої. У цьому плані вони не заперечували проти совєтського ідеалу. Проте немає сумніву, що до 1941 року вони чималою мірою зберігали відособленість від ідеології чи етосу комунізму, а також і націоналізму. Навряд чи досвід перебування під владою нацистів спонукав їх проявити більший інтерес до котроїсь із цих ідеологій. Коротко кажучи, тоталітаристські ідеології не справляли першорядного впливу на світогляд пересічних людей. У центрі нашої уваги перебуватимуть люди, які до 1939 року жили в Совєтському Союзі і які після 1941 року опинилися на землях Райхскомісаріяту. Останніми роками історики розглянули політичні альтернативи совєтській системі, які відкрилися перед совєтськими громадянами під час Другої світової війни, і дійшли висновку, що в тогочасній Україні «українство, ба навіть український націоналізм, ... почав привертати увагу народу» – тобто дослідники зауважили подвійний процес у народному мисленні, який можна узагальнити фразою «із селян до совєтських громадян та із селян до українців»1. Досліджуючи світогляд населення, зазвичай беруть період більший, ніж кілька років. Однак розгляд довгочасових проміжків збільшує ризик того, що фактаж, пов’язаний із їх кінцем, буде неправомірно перенесено на початок. У цій книжці ми намагаємося обійти таку проблему, накладаючи обмеження на аналізований фактичний матеріял: лише джерела, які стосуються Райхскомісаріяту Україна протягом періоду нацистського правління на охопленій ним території. Тому я свідомо залишу поза розглядом тих місцевих мешканців, які служили в лавах Червоної армії й ніколи не жили під владою нацистів (і які пізніше, вже у статусі ветеранів, підтримували новий совєтський міт про «Велику Вітчизняну війну»)2; аналогічно я омину увагою складні процеси, які відбувалися в Україні після повернення Червоної армії. Такі обмежувальні рамки дадуть нам змогу чіткіше осмислити вплив нацистського режиму. 209

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

Совєтські громадяни й етнічна ідентичність Протягом 1930-х років совєтський режим щиро і часто-густо в непрямий спосіб підтримував неросійську окремішність серед неросійськомовного населення Совєтського Союзу. Кожному совєтському громадянинові приписували російську, казахську, єврейську, українську або іншу «національність», до якої його зараховували під час переписів3. Схоже на те, що не надто багато пересічних громадян переймалися цим важливим заходом, вибираючи собі «національність» принагідно4. Тож на момент початку війни поділ населення на «національності» вже проіснував певний час, але мало громадян звертали на нього серйозну увагу. Німецька окупація показала багатьом совєтським громадянам значущість національности: євреї страждали за те, що вони євреї, а українці попервах отримували (чи принаймні здавалося, що отримували) першочергове право на роботу та звільнення з таборів для військовополонених. Водночас багато пересічних громадян намагалися розібратися, що означає «етнічна» або «національна» належність, але заледве відрізняли її від вірови знання. Пересічний українець із Наддніпрянщини здебільшого ототожнював католицтво (і римське, і грецьке) із польськістю5, а типовий селянин уважав себе передусім просто «селянином» або «хліборобом». Поза всяким сумнівом найпопулярнішою формою самоідентифікації були два традиційні субстантивовані займенники: «свої» та «наші». До прикладу, в 1944 році українкапідліток із Богуслава, коли її помітив у схованці червоноармієць і гукнув: «Хто там?», разом із іншими відповіла: «Ми, свої»6. На Наддніпрянщині термін «наші» здебільшого не поширювався на євреїв та етнічних німців, але майже напевно охоплював росіян. Навіть носії української мови із міцною українською національною свідомістю вважали росіян «нашими». Михайло Селешко – мельниківець, який виконував обов’язки перекладача для поліції безпеки та СД, – зустрічав 1943 року таких українців на Вінниччині, дізнавшись, що вони розрізняють два види росіян. Одна група, яку вони називали «русскі», належала до «наших», а коли він згадував слово «кацапи» – давнє образливе слово на позначення росіян, – у відповідь чув, що це інші люди, неприємні й не «наші». Брак відмежування від росіян не був новим явищем. Деякі селяни досі вживали на позначення росіян і українців традиційний термін «руські»7. Коротко кажучи, більшість українців Наддніпрянщини вважали українців і все українське підгрупою ширшої етнічної ідентичности, яку вони інколи називали «нашими» або «руськими». Всупереч деяким історикам, більшість українців совєтської України досі вважали своє членство у туманно окресленій групі «наших» важливішим, ніж свою українськість. Бути 210

Совєтські громадяни й етнічна ідентичність

українцем не вважалось ані важливішим, ані несумісним із відчуттям належности до якихось неукраїнців. Але чи була в цих людей яка-небудь територіяльна ідентичність, а якщо була – то яка? Якщо вони були патріотами – то патріотами чого: України, Совєтського Союзу чи того й того? Чи були в них націоналістичні настрої в сенсі прагнення до створення української держави? Мало хто з істориків вивчав ці питання8. Звертаючись до них, я повинен передусім підкреслити, що більшість людей сприймала першу стадію війни з Німеччиною як глибоке приниження. Попри те, що багато з них не любили совєтський режим, вони часто сприймали як особисту кривду невдачі збройних сил совєтської держави. Павло Негретов чув, що у Кіровограді «всі дружно лаяли уряд за безславно програну війну, а в тому, що війну програно, не сумнівався ніхто, зокрема і я сам. Діди згадували минулу війну, говорили, що тоді німці прийшли до нас тільки на четвертий рік війни, а тепер, після всіх наших п’ятирічок, – на другий місяць». З Червоної армії тікало багато дезертирів, але, повернувшись додому, вони не зустрічали прихильности9. Потім увагою населення заволоділи нові сподівання. Багато людей стали очікувати на появу напівнезалежної української влади. Тільки-но Київ пере йшов у німецькі руки, як гурти людей на вулицях обговорювали можливих кандидатів на цю владу. Одні згадували Симона Петлюру; інші, хто був певен, що совєтська преса в 1926 році писала правду про його вбивство, вважали, що керівником уряду буде соціяліст-еміґрант і колишній політичний лідер Володимир Винниченко10. По всій Україні совєтські громадяни розпитували прибулих із заходу галицьких українців та інших про Винниченка (а інколи про Петлюру), чи створено вже українську владу та чому Київ не видає розпорядження. Ходила й менш поширена чутка про те, що також буде створено українську армію11. Одним із джерел таких розмов була совєтська пропаґанда – довоєнна і воєнна пропаґанда проти вигаданої Спілки визволення України та проти бандерівців12. Іншим джерелом були солдати німецької армії з Волині, які казали населенню, що український уряд уже створено, називали імена і стверджували, що Україна стане німецьким протекторатом13. Хоча розміщення прапора зі свастикою поряд з українським синьо-жовтим стягом на соборі св. Софії в Києві 13 жовтня 1941 року розвіяло більшість таких очікувань у Києві, в інших місцях віра в появу українського уряду затрималася на цілі місяці14. Однак такі чутки не означали, що мешканці України в кінцевому підсумку дотримувалися націоналістичної мети – створення частково або цілковито 211

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

незалежної української держави. Від самісінького початку всі німецькі відомства непокоїлися з приводу будь-яких вимог незалежности, але якщо вони таки зауважили ці вимоги серед нечисленної української інтеліґенції та бандерівців, переважна більшість населення, як вони з’ясували, не заперечувала проти української державности, але й не проявляла виразного прагнення до неї15. Наприклад, прихильний до українства офіцер військової розвідки Ганс Кох занотував у 1941 році, що «інтереси населення не виходять за межі села, району та найближчого базару». А на Житомирщині в 1941 році СД ніде не виявила «поглядів, які тяжіли б до створення незалежної української держави... Без жодного винятку головним бажанням була відбудова країни разом із німцями та під німецьким керівництвом»16. У листопаді 1941 року було виявлено ознаки самоупослідження. Німецькі відомства зафіксували заяви на кшталт «хай німці залишаються тут якнайдовше, щоб підтримувати порядок» та «українці не вміють керувати самі»17. СД пояснювала такі вислови корупцією серед корінних посадовців, але також повідомляла про поширену неприязнь до західних українців та еміґрантів-поворотян18. Восени 1942 року СД повторила, що на території Наддніпрянщини національна свідомість або дуже туманна, або затьмарена «комуністичними ідеалами»19. Українські джерела загалом підтверджують відсутність бажання української державности. На початку 1943 року один бандерівець записав: «Москва і московський край поволі ставали “родіною” і для частини наших земляків, а русскій нарід і Росія – спільною батьківщиною, спільним суспільством раніше русскім, згодом православним, слов’янським, пролетарським, а тепер совєтським». Їм притаманне тільки «вузьке територіяльне реґіональне почуття»20. Збережений до наших днів фольклор воєнних часів також має патріотичний характер, але не етноцентричний і не державно орієнтований: у ньому часто згадується «Україна», але «українці» як народ фігурують рідко. Селешко, перебуваючи у Вінниці, виявив, що тамтешні українці говорили про «нашу багату страну», маючи на увазі Совєтський Союз, а говорячи про Галичину (а інколи й про західну Волинь), яка для українських націоналістів була «Західною Україною», називали її «Польщею»21. Протилежні за змістом докази знайти важко, але вони існують: один військовий перекладач-галичанин пригадував, що люди питали його, чи стане Україна незалежною, а селяни часто запитували Федора Пігідо, де «наші проводирі», щоб із ними можна було «своїми грудьми оборонити наші кордони»22. Головною причиною слабкого інтересу населення до націоналізму було ставлення до минулого. Націоналізм не може існувати без почуття образи на 212

Совєтські громадяни й етнічна ідентичність

реального або уявного гнобителя. Однак немає сумніву, що переважна більшість українців на території підконтрольної німцям Наддніпрянщини колективно не винили «росіян» у будь-чому. (Нарікання на євреїв не стосуються цієї справи.) Найчастіше згадуваною історичною подією був Голодомор 1933 року – «тридцятий проклятий», як казали в народі. Нарешті у них виникла можливість полегшити тягар страшних спогадів, поділившись ними з іншими. Один волинський євангеліст пригадував, що під час його подорожей центральною Україною в 1941 році кожна відвідана ним людина звертала розмову на цю тему, іноді говорячи про неї цілу ніч і розповідаючи про людоїдство та вбивства заради людоїдства23. Ганс Кох сам бачив і чув, як очевидці голоду виступали перед зборами по селах, де було відомо про випадки людоїдства, хоча за це нікого не засудили. Селяни, які вели щоденники під час голоду, надсилали їх до місцевих газет (але ті їх не публікували)24. Проте є в документах непоодинокі згадки й про українців, які винуватили росіян у голоді. Багато українців знали дореволюційні народні пісні та звичаї25. А якщо говорити про імперський період загалом, то старші люди його не зневажали – якраз навпаки. Восени 1942 року цукроварню по дорозі з Білої Церкви до Києва відвідав Ніколай Февр, де в нього зав’язалася розмова. Один робітник розповів, що цукроварнею колись володів граф Бобрінський, у якого також були ще чотири заводи та 1030 десятин (1125 гектарів або 2781 акрів) землі. Февр висловив думку, що це було несправедливо, на що робітник відповів: «Та воно, ясна річ, несправедливо, та тільки порядок який був! Знався чоловік на цій справі, господарство, можна сказати, процвітало! І не сам-один же він усе це з’їдав. Тисячі людей жили при цій справі, і як жили!» Інший селянин додав, що після 1917 року все погіршало: «Більшовики таких бобринських розплодили, що все пішло нанівець! Чи повірите, [протягом 1930-х] ми працювали в цукровій справі, але часто мусили їздити до Києва і там стояти в черзі по цукор. Геть-чисто все забирали в нас, а куди зникало це – невідомо. В Києві-то цукор іще був, а в Білій Церкві його не бувало місяцями»26. Таки чимало, а може, й більшість селян уважали, що матеріяльно за царя «жилося краще». Дехто з молодого покоління також проводив невтішні порівняння із царським періодом. У серпні 1942 року на Полтавщині студент поділився думками з приводу Червоної армії: «Подкачалі... Нємци здорово бомбілі, а наші нічерта! – Може забракло чим. Замало техніки. – Но! Техніка у нас большая... Да от нєт сприту. Культури. За царя виходило краще. Тогда проти нас і французи й англічани, а все таки до Волги не дійшли»27. (До речі, такі уявлення були сумісними із комуністичним світоглядом: комуністи могли пояснювати, що во213

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

роже капіталістичне «оточення» СРСР зробило матеріяльні негаразди соціялістичного життя неминучими28.) Народна ж пам’ять про революційний період була туманною і лише рідко спливала на поверхню. Більшість людей уважали Петлюру в кращому разі одним із багатьох отаманів того часу. Інші згадували про гоніння на християнство29. Народну думку про передвоєнний терор, що його влаштував НКВС, із відомих джерел з’ясувати не можна. Коротко кажучи, пересічний українець із Наддніпрянщини переймався передусім невизначеними «нашими», не вважав совєтську владу «російським» проєктом і не сприймав свою українську ідентичність першорядною або хоча б найдоречнішою. Важко знайти бодай якісь докази значущої народної підтримки ідеї незалежної української держави, незважаючи на поширення поголосу про Винниченка, який свідчить про збереження пам’яті про Українську Народну Республіку революційного періоду. Так само немає доказів того, що життєві негаразди за німецької окупації спонукали більшість населення надати більшого значення своїй етнічній належності. Навіть під нацистською владою пересічні люди мало цікавилися етнічністю, а що вже казати про націоналізм. Треба докласти зусиль, аби знайти хоча б один доказ народних антиросійських настроїв: одне тогочасне повідомлення бандерівця, в якому згадується гостра ворожнеча між українцями та росіянами на півдні на початку 1943 року30. З погляду українських націоналістів, кількість «щирих» українців була невтішно низькою. На момент приходу німців на території майбутнього Райхскомісаріяту мешкало близько 140,5 тисячі осіб німецької національности31. Пояснюючи їхні настрої за нацистської окупації, треба враховувати, що їхній рівень життя, головно завдяки політичній лінії нацистів, зріс більше, ніж у будь-якої іншої групи. Вони отримували деревину, будівельні матеріяли та єврейські пожитки (як-от одяг із таборів смерти Авшвіца і Майданека), не сплачували податку на прибуток, а інші податки сплачували в менших обсягах, ніж представники інших груп населення32. Селяни з-поміж їх числа могли відносно легко отримати право на створення сільськогосподарських кооперативів або індивідуальний обробіток землі (де-факто, а не де-юре)33. Втім, багато з них переселялися до міст – у цілковито протилежному напрямку до більшости ненімецьких міґрантів, тож 4 березня 1942 року нацисти встановили кару за полишення господарства у формі однорічного ув’язнення або штрафу. В містах етнічні німці могли обіймати посади на багатьох рівнях у війську, цивільній адміністрації (навіть керуючи цілими ґебітами, як-от Коростенським), державної будівельної компанії Організація Тодта 214

Совєтські громадяни й етнічна ідентичність

і Центрального торговельного товариства «Схід»34. Як і у випадку інших представників корінного населення, їхня платня зазвичай становила десятину того, що заробляли німці з Райху, і їхні харчові пайки були менші, але вони могли користуватися крамницями «лише для німців» і їм було відносно легко займатися діяльністю в тіньовій економіці – хоча б тому, що їм дозволяли подорожувати залізницею35. Проте не менш важливо зауважити, що етнічні німці отримали не більше релігійної свободи, ніж слов’янське населення. Фактично римо-католикам із-поміж них рідко дозволяли проводити церковні служби36. Відкрилися спеціяльні школи лише для тих, у яких було більше за чотири класи, навчальні матеріяли надходили з Німеччини (хоча в багатьох випадках їх отримали аж у травні 1942 року), а вчителі проходили перенавчання також у Німеччині. Однак улітку 1942 року Ерих Кох закрив школи37, а пізніше того-таки року відбулося примусове переселення етнічних німців y генеральному окрузі Житомир. Від самого початку виникла плутанина, кого вважати «фольксдойчем», тобто етнічним німцем. 1941 року в розпорядженні на весь Райх було встановлено, що для зарахування до цієї категорії треба мати щонайменше трьох «чисто німецьких» дідів/бабусь, але цей статус могла також надати СС на підставі «расового огляду». Інструкції Вермахту відсіювали людей із «чужинською кров’ю», але інші доводили, що до цієї категорії можна зарахувати навіть особу, яка хоч і не має німецьких предків, але з приводу неї немає «расових сумнівів» і він або вона мислять і поводяться як «члени німецької нації»38. 29 квітня 1942 року Кох постановив, що ухвалу про належність особи до фольксдойчів могла виносити лише СС або місцевий ґебітскомісар. (Наступного дня він заборонив шлюби між етнічними німцями та слов’янами39.) На початку вересня 1942 року Гімлер наказав йому укласти офіційний реєстр на зразок уже чинного на території Райху – Реєстр осіб німецької національности, що мав правити за підставу для набуття німецького громадянства. Кох завершив цей реєстр до 7 грудня. Правила, за якими до нього записували, були досить довільні: у перелік потрапляли навіть «носії німецької крові», які зрікалися своєї «німецькости», а також усі ненімецькі чоловіки або дружини тих, хто опинився у списку (крім єврейських членів подружжів, котрих, за його наказом, було розстріляно разом із їхніми дітьми)40. «Чужорідні» імена, приміром Яків, негайно змінювали. 19 березня 1943 року всіх осіб із цього реєстру за одним розчерком пера було зроблено німецькими громадянами – байдуже, хотіли вони цього чи ні41. 215

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

Більшість українців і росіян Райхскомісаріяту вочевидь не вважали етнічних німців «своїми». З другого боку, багато людей – навіть «усі», за словами одного киянина, – хотіли потрапити до реєстру етнічних німців42. Багатьом це вдалося, зокрема протягом першого року. В Києві для цього вистачало хабара у п’ять тисяч рублів43. У такий спосіб до категорії «етнічних німців» потрапляла фінська сім’я або професор-грузин і його дружина-українка, в яких був один предок німецького походження в другому коліні. Чимало німців, що працювали в цивільній адміністрації, вочевидь не знали про такі сумнівні випадки44. Згідно з Федором Пігідо, більшість псевдонімців становили «людці, які непогано почували себе й за совєтської влади», зокрема серед них траплялися й вершки еліти соціялістичного суспільства: колишні члени Комуністичної партії та інші громадські активісти45. Коли Селешко відверто запитував «фольксдойчів» про їхню етнічність, вони називали себе росіянами. Інших він сам уважав поляками (місцевих або прибулих уже під час війни)46. В західній Волині особи, яких українські націоналісти вважали поляками, також часто ставали «фольксдойчами»47. В середовищі етнічно німецьких селян змішані шлюби із ненімцями були рідкісним явищем до 1941 року, принаймні в районі вигину Дніпра, де німці були католицького, лютеранського і передусім менонітського віровизнань. Вони мало що знали про Третій Райх і часто з осторогою або навіть страхом ставилися до нього48. Один активіст-бандерівець, перебуваючи на Вінниччині, не виявив помітного німецького патріотизму серед етнічних німців, яких зустрічав49. Згідно з ґебітскомісаром Хортиці, місцеві меноніти навіть «журилися за Росією» в 1941 році. Він багато разів повторював їм, що відтепер вони вільні, тож повинні радіти, але, очевидно, не зміг прихилити багатьох представників старших поколінь до нацистської ідеології. Наприклад, вони вважали несправедливим те, що їхнім ненімецьким сусідам важче було отримати дозвіл на створення кооперативу50. Такі умонастрої старшого покоління – на молодше, як буде видно далі, нацисти майже не мали підстав нарікати – почасти пояснюють, чому багато німців із Райху, на досаду Гімлеровій СС, чинили тілесну наругу над своїми гаданими родичами. Скажімо, етнічно німецьких селян шмагали канчуками, могли покарати побиттям їхніх дітей-школярів51, а ґебітскомісар Звягеля (нині Новоград-Волинський) роздавав «суворі покарання» (мабуть, ув’язнення), бо, на його думку, етнічні німці працювали гірше, ніж українці. В Києві німець, якому доручили наглядати за п’ятьма тисячами «фольксдойчів» – усі вони погано або зовсім не говорили німецькою, – поводився з ними грубо52. 216

Зустрічі з «Европою»

Зустрічі з «Европою» Один із плакатів, що їх нацисти поширили в Україні, був влучнішим за інші. На ньому совєтські громадяни визирали на захід крізь пролом у величезному кам’яному мурі. Підпис промовляв: «Сталін поставив навколо Вас високий мур. Він добре знав, що тому, хто раз побачить чужий світ, стане очевидною вся жалюгідність большевицького режиму»53. І німецька окупація таки справді створила багато можливостей (значно більше, ніж анексія польських територій у 1939 році), щоби порівняти совєтське життя із життям зовнішнього світу, зокрема того, що його називали «Европою». Народне ставлення до німців проявлялося вже у способі звертання. Хто говорив українською чи російською, у звертанні казали «пан»54. Крім того, їх вражало, що німецькі офіцери (на відміну від Червоної армії) отримували таку саму їжу, що й рядові солдати, але попри це в якийсь спосіб зберігали дисциплінарну дистанцію з ними. Не менш дивували стандарти життя німецького солдата: чиста уніформа, щоденне гоління, чищення зубів і взуття та миття посуду. Виявилося, що порівняно з Вермахтом у Червоній армії таки не було порядку. Ця обставина була не меншим ударом по самооцінці населення і не меншою причиною для співчуття до рядових червоноармійців, ніж стрімке просування Вермахту в глиб совєтських територій55. Мешканцям Наддніпрянщини перші побачені німці видалися неймовірно наївними. «Нас, звиклих до совєтської підозріливости, попросту вражала дивовижна довірливість німців, – згадує одна жінка перші дні після приходу німців до Києва. – Вони входили у зовсім незнайомі будинки, не остерігаючись пасток, були дуже товариськими з населенням, анітрохи не турбувалися про свою зброю, яку, відстебнувши, кидали де завгодно»56. Інша жінка пригадала, що дуже здивувалася, коли німці піймали дванадцятирічного хлопця з украденим автоматом і просто насварили його: «Dumm, dumm [Дурень, дурень]!»57. Як я вже зауважував, більшість людей попервах підтримували Вермахт. Керівництво Райхскомісаріяту доповідало, що селяни стихійно приносили квіти на могили німецьких солдатів, а під час кампанії збору теплого одягу протягом першої зими «раз у раз українське населення загалом дуже охоче ділилося тим, що мало», а інколи навіть відбувалися стихійні заходи зі збору коштів58. Є також повідомлення про літніх і молодих селян, які оплакували смерть німецьких солдатів, мабуть, через своє «домодерне» співчутливе ставлення, яке нехтувало національною належністю загиблих. Вони на відстані спостерігали похорони, і «часто вся група літніх чоловіків і жінок гучним плачем і стогоном виражала своє співчуття», – пригадував один німецький капелан, котрий також 217

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

15. «Стіна впала». На цьому колоритному нацистському пропаґандистському плакаті зображено совєтських громадян, які зацікавлено визирають на захід крізь пролом у кам’яному мурі. Віддруковано, вірогідно, 1941 року

218

Зустрічі з «Европою»

часто бачив, як «після засипання могили жінки підходили до свіжих горбків і дуже емоційно голосили». Серед їхнього голосіння можна було розібрати такі фрази: «Бідолашний, ти помер на чужій землі! Зараз ти тут, а твої дорогі плачуть за тобою і не знають, де ти! Господи, який жах – війна! Хай Господь прийме твою душу». Ті, кого капелан розпитував про такі почуття, завжди пояснювали це повсюдними стражданнями від війни, які, на їхню думку, об’єднували всіх людей59. Такі глибокі співпереживання не зникли повністю навіть тоді, коли страждання і смерті з часом притупили чутливість людей. (Сільські прочани на південь від Києва на початку 1943 року молилися за загиблих і військовополонених як із Червоної армії, так і з Вермахту60.) Однак на початок 1942 року, коли розпочалися примусові вивезення до Німеччини, будь-яка симпатія до німців розвіялася. Незнайомі між собою люди на міських вулицях нарікали, що зазнали тілесної наруги всього-на-всього за користування туалетом «лише для німців» і гнівалися, що їх іще ніколи не били на роботі61. Значне обурення викликали пограбування – законні й незаконні – з боку німців. З’явилася приказка: «Між простих людей крадіжку називають манією, між знатних – клептоманією, а між німців – Германією»62. Здається, що вже на початку весни 1942 року більшість городян ненавиділи німців як народ принаймні не менше, ніж боялися їх. «Я ніколи не думала, що можу так сильно ненавидіти, як я зненавиділа цих варварів, – занотувала у щоденнику Л. Нартова. – Все в них гидке – їхні випещені пики, такі самовдоволені, пихаті, дивляться вони на тебе завжди як на щось мізерне, нікчемне, не зважають на найелементарніші правила пристойности»63. Наприкінці року один інформатор написав, що близько 90% усіх киян «невдоволені» німецькою адміністрацією, хоча, квапиться він додати, «раз у раз чути позитивні й прихильні думки про окремих німецьких чиновників і керівників»64. Про те саме на початку 1943 року звітувала совєтська розвідка, зокрема що переважна більшість киян «у кожному німці вбачає свого поневолювача, грабіжника, вбивцю»65. В 1943 році міста й села вже клекотіли від ненависти. Німецькі (та корінні) поліцаї Києва мусили тепер ходити групами і з рушницями66. Серед населення запанували нові ідіоми, на кшталт «совість у тебе німецька», та віршики, як-от цей: «Посіяв, німець бере, / Не посіяв, німець дере, / Хай їх чорт забере!»67. Популярности в народі зажило образливе прізвисько «фриц» (від німецького імені Фриц), яке доти вже довгий час було совєтською пропаґандистською клішиною. В багатьох листах родичам, забраним на роботу до Німеччини, німців 219

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

називали «гіршими за більшовиків; вони роздають багато обіцянок, але не виконують жодної з них»68. Селянки співали пісень із такими словами: «В клятих німців товсті губи / Накопичені, / Про нас кажуть, що ми грубі / Неосвічені»; «Ми удень на ланах / Пасем вночі коні, / Лише клятий німчура / Гра на патефоні»; «У гражданську українці / Буржуїв прогнали, / А з’явились кляті німці / І панами стали»69. Ненависть до німців і страх перед ними пояснюють, чому про них ходило мало жартів. Зміцніла жага помсти. Бажання «бити німців», як його називали, вилилося в історії про вбивства німців та, зокрема, породило появу нового леґендарного героя. Якщо американські солдати під час Другої світової війни вигадали солдата Кілроя, то в совєтській Україні виник міт про підпільника партизана Калашникова. Люди вірили, що цей партизан із російським прізвищем очолював великий партизанський загін, хоч він інколи одягав німецький однострій, розмовляв німецькою в містах і залишав цидулки з подякою в німецьких їдальнях зі своїм справжнім ім’ям. Мета в нього була проста: вбивати німців. Згідно з народними переказами, його сім’ю заарештували, але швидко звільнили, бо Калашников прийшов у контору німецького ґебітскомісара і висунув ультиматум. «Увесь Київ говорить про нього як про леґендарного героя, – повідомляв один інформатор у грудні 1942 року. – Рік тому його би назагал вважали бандитом». Селяни розповідали одне одному, що Калашников підтримував не що інше, як їхні інтереси та релігію, і що він поводився як «інтернаціональна» особа70. Попервах мало хто з совєтських громадян навіть знав, як виглядав Гітлер, адже в совєтських медіях його ніколи не зображували. В совєтському сюжеті про візит Молотова до Берліна в листопаді 1940 року, наприклад, обличчя Гітлера затемнили71. Попри це, українці спочатку вважали Гітлера видатним лідером. Його портрет із підписом «Визволитель» мав великий попит, і його вішали на найпочеснішому місці помешкань – поряд з іконами. Були повідомлення, що з нагоди офіційного святкування дня народження Гітлера 19 квітня 1942 року (вихідний день) багато хто прикрасив його портрети (мабуть, убрав у рушники)72. Відомо, що портрети залишалися на видноті в оселях аж до серпня 1942 року, але на той час то вже була здебільшого порожня демонстративність: як і з портретами Сталіна до війни, селяни виставляли їх тільки щоб виглядати лояльними. Тепер селяни наважувалися на такі фрази, як-от: «Цей “визволитель” [Гітлер] про себе дбає, про нас же й гадки не має». Або навіть таке: «Де ви бачили..., щоб із собачого хвоста та був добрий борщ? Ні, цей німецький “визволитель” на один копил зі Сталіним шитий»73. Дедалі частіше в піснях і 220

Зустрічі з «Европою»

віршиках Гітлера називали на ім’я. Селянки з Київщини співали: «Цар у Росії скасував / Вже давно кріпацтво, / А от Гітлер наказав / Встановити рабство». В Бердичеві 1942 року люди глузували, що Гітлер думав усім світом керувати, але йому доведеться «собакою здихати». «Геть Гітлера-визволителя, хай живе Сталін-гнобитель!» – така приказка ходила по кам’янець-подільському реґіону влітку 1943 року, а тим часом мешканці Дніпропетровщини, які хотіли образити іншу людину, здається, ще до приходу Червоної армії користувалися новим висловом: «дурний, як Гітлер»74. Мешканці Наддніпрянщини зустрічалися з багатьма різними іншими людьми з «Европи». Оскільки чимало румунів і угорців ґвалтували по селах жінок, вони зажили кепської слави. Після Сталінградської битви близько ста тисяч румунів і сорока тисяч угорців пройшли територією України – цього разу в зворотному напрямку. Багато з них знову займалися грабунком, а селяни якнайдовше мусили залишатися вдома, щоб захистити жінок75. Інші союзники Німеччини отримували прихильніший прийом, хоч і не відразу: в Дніпропетровську пройшли частини в зелених одностроях із білими п’ятикутними зірками, про яких населення подумало, що це були «білі» революційного періоду, тож зустріло їх вороже. Однак невдовзі прийшла новина, що це італійці, а отже, як вважалося, донжуани, переважно не схильні до жорстокости76. Влітку 1943 року, знову проходячи Україною, вони грабували німецькі запаси, якими влада відмовилася поділитися з ними, пропонували місцевому населенню свої послуги в обмін на їжу, співали за їжу (заробивши прізвисько «біжучих тенорів»), роздавали совєтські листівки і навіть продавали свою зброю. Городяни годували їх, хоч і самі мали небагато77. Незважаючи на повсюдну «совєтську» підозріливість, селяни з традиційною гостинністю зустрічали еміґрантів-поворотян, які покинули країну в революційний період – хай то були колишні борці за українську незалежність чи «білі». 1942 року ветеран української армії революційних часів, який тепер працював на організацію Тодта, приїхав до Білої Церкви. Його відразу оточив натовп, розпитуючи і смикаючи за рукав: «Та зайдіть, пане старшино, хлібасоли одвідати, не погордуйте»78. Колишній «білий», що також відвідав цей реґіон, мусив довго переконувати господарів, у яких він зупинився, що один тиждень його перебування в їхньому домі – більше ніж достатньо79. З аналогічною гостинністю зустрічали корінних українців із Галичини та західної Волині, які приїжджали через службу на німців або з власної ініціятиви. Але на цих людей чекала несподіванка: їх незмінно мали за німців або, інколи, за поляків. Здебільшого такий заблуд був результатом того, що ці укра221

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

їнці були значно ліпше вбрані. Місцеве населення, схоже, вважало, що «наші» можуть бути лише вбого одягнені. Крім того, мова цих приїжджих відрізнялася від української, яку вживали в совєтській Україні. Як так вийшло, дивувалися місцеві мешканці, що ці німці могли говорити «польською» або, кепсько, звісно, по-нашому?80 В подільському містечку Фельштині одна бандерівська похідна група в липні 1941 року зіткнулася з труднощами, переконуючи населення: – Отже, – роз’яснюю, – ми не ґерманці! Ми ваші брати – українці з Західніх Земель з Галичини, – додаю для певности. – Прийшли відвідати вас та поглянути на вас і де в чім допомогти. – О да, правильно! Треба зерно збирати, а то на пні попадає і коростою поросте! – промовив старший громадянин, років п’ятдесять вісім. Потрохи, не зважаючи на ніч, люди, зацікавлені «ґерманцями», сходяться, обступають нас, наче на мітинґу... – То в вас взагалі ґерманців не було? – питаю ще раз. – Ні, лише ви. – Таж ми не ґерманці! Ми ж такі, як ви. Хіба ж не розбираєте по мові? – питаю. – Та, здається, і ґерманці можуть розґаварювать по-нашому! – відповідає один. – Правильно! – кажу. – Маєте рацію, дядьку! Але все одно, ми – українці! – О, бачите, – говорить друг Роман і показує на свою синьо-жовту опаску. – А це, – і показує на тризуб, – український герб. – Знак Української Держави, – пояснює друг Галицький і помахує злегка головою, виявляючи невдовілля, що тут, недалеко Збруча, а не знають українських національних відзнак. Аж тут один з цікавих, переконавшись, що ми не ґерманці, почав протискатись до нас ближче і сказав: – О, да! Правильно! А пам’ятаєте, Іване Петровичу, як то було за батька Петлюри? Отакі саме прапори і в нас були! О! Правильно. То ж тризуб! Правильно! – Зовсім як за Петлюри! – почали й інші потакувати та протискатись, щоб побачити, чи справді такий самий тризуб бував і за Петлюри81.

Джерела не мають згоди щодо подальшої популярности «західняків». Багато людей уникали галичан, знаючи, що німецька влада їх переслідує82. Оповіді прибульців про їхнє життя в «Европі» часто викликали скепсис або зачудування. Селяни гадали, що німецькі офіцери були вдома великими землевласниками або багатою знаттю, а коли їм показували фотографії німецьких ферм, вони не могли повірити, що це були типові фермерські німецькі будинки83. Словацькі солдати, коли їх розпитували про життя «у них», «охоче 222

Надії та страхи

вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три-чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче – в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, – пригадує Федір Пігідо, – часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя»84. Восени 1942 року Февр подолав шлях із Білої Церкви до Дніпропетровська у товарному потязі. Великий гурт людей розпитував у нього про харчові картки в «Европі», про світломаскування міст, комендантську годину і конфіскацію радіоприймачів у населення. Отримавши заперечну відповідь про конфіскацію радіоприймачів, слухачі «ніяк не могли отямитися від здивування»85. Одне слово, зустріч із зовнішнім світом оприявнила для сучасників і для нас той факт, що ментальність населення Наддніпрянщини суттєво відрізнялася від ментальности прибульців. Більшість совєтських громадян погано або й зовсім не розуміли «европейців», зокрема й галицьких українців. Роки ізоляції та індоктринації давалися взнаки. Питанням залишається тільки те, чи була ця відмінність наслідком совєтизації. Відповідь можна знайти, розглянувши, яке майбутнє, на думку корінного населення, нацисти й совєтський режим уготували для них.

Надії та страхи Переважна більшість корінного населення ніколи, крім хіба що на початку війни, до кінця не вірила, що німці переможуть, а совєтський режим більше не повернеться. Після численних розмов в Україні протягом осені 1941 року Ганс Кох сконстатував, що селяни пасивні й налякані, передусім можливим «поверненням совєтської системи»: «Людей, безперечно, вразили німецькі танки й літаки. Але хіба правителі в них не змінювалися п’ятнадцять разів за якихось тридцять років, зокрема й німці двічі? І хіба євреї не перешіптуються про велику англосаксонсько-совєтську коаліцію проти Німеччини?» Була ще й інша проблема: «Люди всім серцем бажають німецької перемоги, але хіба сотні тисяч українських чоловіків не перебувають у лавах совєтської армії, совєтській трудармії, концтаборах і в’язницях? Хіба вони не заручники у руках Москви?»86. Ірина Хорошунова, киянка, яка прихильно ставилася до совєтської системи, оцінила в жовтні 1941 року, що принаймні 95% її знайомих були пев223

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

ні, що німці розгромили Совєтський Союз, як за тиждень до того заявив Гітлер. Інший корінний житель пригадував, що багато киян у ці дні «висловлювали задоволення і сяяли на обличчі»87. На думку СД, більшість киян «нетерпляче чекала на падіння Москви або Лєнінграда», що, на їхню думку, мало привести до «швидкого миру... І тут річ не у справжній втомі від війни. Про бажання швидкого закінчення війни свідчать, в першу чергу, економічні розрахунки, і, по-друге, сподівання на повернення депортованих і призовників»88. Однак у грудні почали закрадатися сумніви: нацистські керівники зауважили в своєму звіті, що перебіг подій на фронті «частково викликав неспокій серед населення, котре боїться повернення більшовиків». «Значна частина» населення вірила, що Червона армія відступила суто зі стратегічних міркувань89. У лютому 1942 року ходило багато чуток про успіхи Червоної армії і навіть про її швидке повернення90. Між серпнем і листопадом 1942 року почали циркулювати інші чутки: німців незабаром буде вигнано з Лівобережжя і вони віддадуть Київ або навіть усе Правобережжя Румунії. Згідно з іншими чутками, Румунія звернулася до Райху із проханням повернути остарбайтерів та військовополонених, які походили з нових набутих Румунією реґіонів. Через це неґативна репутація румунів тимчасово відійшла на задній план, поступившись бажанню кращого життя – порівнянного із життям у анексованій румунами Одесі91. Мешканці Дніпропетровська десь у цей самий час гадали, що Червона армія повернула собі Харків, а британці захопили німецькі міста. Напередодні Нового року ці городяни навіть переказували одне одному, що от-от буде укладено домовленість про припинення вогню92. Коли в лютому 1943 року контрольоване німцями радіо оповістило про вислід Сталінградської битви, ця новина переконала майже всіх, що німців кінець кінцем змусять покинути Україну93. Незважаючи на чутки про військові справи, люди не часто обговорювали становище на фронті94. Понад усе вони переймалися своєю долею. Через це постійно зростала кількість віщунок і ворожок на долоні95. Кияни усвідомили, що голод, якого вони зазнавали, було створено штучно, щоби винищити їх або принаймні вигнати. Вони говорили: «Немцам гут / евреям капут / цыганам тоже / украинцам позже». В липні–серпні 1942 року в генеральному окрузі Київ ходили чутки, що німці вб’ють усіх, кому понад 55 років96. Наприкінці 1942 року кияни боялися, що німці збираються переселити тисячі жителів із розбомблених німецьких міст у квартири Печерського і Софіївського районів Києва і що вони повбивають усіх нинішніх мешканців цих районів, які відмовляться відправитися до Німеччини97. З огляду на ці страхи не дивує, що 224

Надії та страхи

нацисти реґулярно скаржилися, що в українців дуже погана трудова етика і що серед них стрімко зростає пияцтво98. Панорама народних сподівань на території Наддніпрянщини буде неповною, якщо не згадати уявлення про перебіг подій по совєтський бік фронту, або, як дехто говорив, «у Совєтському Союзі»99. Проте в цьому плані мало відомо про 1941–1942 роки. У нацистському звіті за лютий 1942 року ми читаємо, що люди вірили, нібито там відбулася радикальна реформа, зокрема що Сталін відновив релігійну свободу та злібералізував економіку100. В травні 1942 року кияни обмінювалися чутками, згідно з якими Сполучені Штати надали стільки борошна, збіжжя та інших продуктів совєтському тилу, що там усього цього в надлишку101. До січня 1943 року, а може й раніше, поширилося переконання, нібито відбулися дальші політичні зміни, і тепер, хоча Сталін і політбюро лишалися при владі, комуністичну ідеологію відкинуто, Совєтський Союз перейменували на Росію, відновили царський прапор і російську армію. Офіцери наново отримали свої дореволюційні повноваження та погони, які вказували на їхнє звання, а євреї втратили всі свої совєтські медалі і мусили служити в окремій частині. У зв’язку з поверненням до російського націоналізму колишні гоніння тепер відійшли в минуле102. Згідно з іншою версією цієї поширеної чутки, Сталін зрікся влади, а новими керівниками стали Молотов (голова Раднаркому), Шапошников (нарком оборони) і Жуков (головнокомандувач Збройних Сил)103. Після цього дід Кузнєцова, який мав українське походження, був налаштований антикомуністично, а потім антинімецьки, зробив висновок, що «тепер більшовики навчені». Вірогідно, що совєтське радіо та інші форми пропаґанди підкріплювали такі уявлення про радикальні зміни, як і німецька пропаґанда, котра применшувала масштаби справжніх реформ, як-от запровадження звань у Червоній армії104. Разом із тим ходили й інші чутки, котрі навівали страх і, як і «позитивні» чутки, часто мали певні реальні підстави. Люди довідалися, що в наново захоплених землях органи влади робили в паспортах людей позначку «Перебував на окупованій території»105. Німецька пропаґанда (правдиво) повідомляла, що коли Червона армія тимчасово наново оволоділа Харковом у лютому 1943 року, НКВС розставило по місту великі скриньки для листів, які швидко наповнилися доносами, а біженці розповідали історії про групові зґвалтування, що їх чинили червоноармійці. Чимало людей боялися, що Сталін їх попросту повісить106. Таке розмаїття задокументованих чуток ускладнює завдання з’ясувати народне ставлення до «совєтської влади» (фраза, що використовувалася у звітах 225

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

совєтської розвідки) або до «більшовиків» (термін, яким послуговувалася німецька розвідка та українці–автори повоєнних мемуарів, що опинилися в еміґрації). Крім того, автори різних узагальнень із приводу такого ставлення рідко враховують те, що люди, чиї політичні «настрої» вони прагнуть описати, могли не ототожнювати владу Комуністичної партії з «совєтською владою». Фактично ж багато корінних жителів, зокрема у містах, безперечно робили таке розрізнення. Один совєтський партизан іще в січні 1942 року повідомляв про чутку, поширену на Правобережжі, нібито після відступу німців буде запроваджено «совєтську владу... без комуністів»107. Найкращий спосіб виходу з цієї термінологічної плутанки полягає у зверненні до понять, якими користувалися самі люди, описуючи совєтський режим. Незадовго до приходу німців селяни говорили між собою, що «прийшов кінець совєтам»108. Проте тільки-но на місцях з’явилися німці, пересічні люди взагалі рідко стали називати попередню владу. Вони говорили «ті», махаючи рукою на схід, або «колишня влада»109. Для них, як і для тогочасних британців і американців, назва «червоні» зазвичай стосувалася лише Червоної армії110. Такий слововжиток відрізнявся від слововжитку менших груп населення: національно свідомі українці говорили про «більшовиків», безстрашні російськомовці називали їх «босяками», затяті антисеміти й люди, які зверталися з проханнями до адміністрації, вживали термін «єврейська влада» або «жидівська влада», тоді як деякі християни користувалися фразами «влада сатани» або «диявольська влада»111. Мірою наростання насильства з боку нацистського режиму та зростання ймовірности майбутньої перемоги Червоної армії звичайні люди помалу заміняли нейтральне «ті» на «наші». Людям загалом не притаманно пов’язувати себе зі стороною, що програє, отож у цій зміні не було нічого специфічно українського або совєтського. Проте вона була полемічною. Одна двадцятишестирічна киянка зустріла свого друга, котрий, щойно відбувши багато місяців у таборі для військовополонених, не міг дочекатися відходу німців та повернення, як він говорив, «своїх». «Я не могла знайти з ним спільну мову – для мене вже ні совіти, ні німці не були своїми»112. «Скоро наші прийдуть!» – почали повторювати деякі жителі Полтавщини під час наступу Червоної армії на південний схід від Харкова. Інші місцеві жителі із сумнівом питали їх: що доброго принесуть із собою ці наші – неповернення їхніх синів, котрі уже давним-давно зложили голови в битвах. Натомість, пояснювали ці люди, відновиться «та сама диявольська влада, що нас душила», а може, відбудеться «новий голод 33-го року»113. Лише після справжнього повернення Червоної армії такі заперечення 226

Надії та страхи

вже більше не висловлювали114. Населення й далі уникало нібито влучних термінів «совєтська влада» і «більшовики». Та якщо абстрагуватися від термінологічної плутанини, немає сумніву, що на 1943 рік величезна більшість населення Наддніпрянщини палко бажала повернення Червоної армії – «російської армії», «червоних», наших чи як там іще їх називали. СД виявила на Миколаївщині «певну байдужість населення до можливого або очікуваного повернення більшовиків» і помітила, що кількість прихильного до «більшовиків» населення зростає, «оскільки дедалі більше шириться чутка про те, що населенню гірше не житиметься з більшовицьким режимом»115. Пізніше того-таки року з’явилися німецькі звіти з Правобережжя про опір з боку «найширших кіл населення» супроти будь-якої евакуації на захід, незважаючи на наявний «повсюдний страх перед поверненням совітів»116. Комуністична партія України інформувала, що на Правобережжі всі, крім «затятих ворогів совєтської влади», хотіли повернення Червоної армії, а совєтські партизани мали підтримку117. Наприкінці літа в німецькому звіті було оцінено, що близько 60% населення Кривого Рогу «чекало на Червону армію як на визволителя»118. Проте одна річ – говорити про те, що населення радо очікувало повернення Червоної армії, а зовсім інша річ – стверджувати про зростання ностальгії за совєтською системою. Кілька джерел згадують таку ностальгію, особливо в містах. Відомо, що 1942 року серед городян ходив такий жарт: «Чого Сталін не міг домогтися за двадцять років і чого Гітлер домігся за один рік? – Щоб ми полюбили совєтську владу»119. Один єврей зі Львова, який прибув на початку 1943 року до Дніпропетровська, видаючи себе за польського працівника Вермахту, виявив, що місцеві жителі пригадували, як до 1941 року вони могли ходити вулицями без страху, купувати товари, відправляти дітей до школи й отримувати вдосталь їжі. Тепер «кожен» згадував «совєтську владу» з надзвичайною приязню. Десь у цей же час бандерівці інформували з Дніпропетровська, що «настрої пробільшовицькі ще дуже сильні»120. Лєв Дудін, мабуть, узагальнюючи на основі зустрічей із примусово відправленими до Німеччини робітниками, помітив «моральний злам на користь совєтської влади»121. Тим часом німецька розвідка уникала висновку, що городяни, будучи раніше антикомуністами, тепер перейшли на просовєтські або прокомуністичні позиції. Натомість вона стверджувала, що почування більшости міських мешканців становлять собою суміш надії та страху. «Хай тільки більшовики повернуться, – чув один інформатор від киян, – вони відразу перестріляють половину з нас, але принаймні решта виживе і настане край цьому лиху» (кінець 1942 року)122. Згідно з пропаґандистським відділом Люфтвафе, на «східних» 227

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

територіях і передусім в Україні корінні жителі щодня повторювали щось на кшталт такого: «Слідом за червоним терором настав німецький терор; якщо нам судилося пережити терор, то хай його вже чинять хоча б ті, хто розуміє нашу мову» (вересень 1943 року)123. Таке співіснування надії/оптимізму зі страхом/песимізмом схоже на правду. Одне дослідження міського життя Росії протягом 1930-х років навіть стверджує, що страх перед гоніннями сприяв любові до тих, хто стояв за ними. «Що більше населення позбавляли повноцінного громадянства або підживлювали уявлення про таке позбавлення, то більше міцнів своєрідний тривожний, напружений і перебільшений совєтський патріотизм»124. Цілком можливо, щось аналогічне відбувалося і в Райхскомісаріяті, однак це неможливо продемонструвати. Політичні розрахунки селян були не менш двозначними. Вони говорили, що їм краще жити з «нашими», бо для них вони були «нашими» у прямому сенсі, тобто родичами. Багато хто повторював: «Погана мати все-таки краща за мачуху, котра роздає багато обіцянок. Буде погано, але ж вони наші»125. В деяких фольклорних матеріялах, що пізніше були зібрані Академією наук совєтської України, висловлювалася просовєтська позиція, як-от у таких приказках: «Ох, ох, як же нам / Без радвлади жить? / Хто в гестапо побував, / В того все тіло болить» (Київщина, кінець 1942 – початок 1943 року)126; «Хоч сухарі з водою, аби власть із звіздою»; і «як Сталін нами керував, то колгосп біди не знав. А німецька власть знайшлася, в колгоспі трясця завелася» (Бердичівщина і Чуднівщина, 1943 рік)127. Інші джерела свідчать, що переважна більшість селян досі ненавиділа совєтську систему і боялася її, пов’язуючи з нею такі біди, як голод і примусова праця. На Миколаївщині після Сталінградської битви сільське населення «було затривожене можливістю повороту червоних і в своїй масі цього повороту не бажало», – повідомляли бандерівці. На початку 1943 року, згідно з бандерівськими звітами, на Уманщині в селах «пану[вала] думка: краще совіти, чим німці». Але в селян «жодних симпатій до совітів немає», вони навіть боялися їхнього повернення128. Ці факти підтвердив один британський журналіст, відвідавши ту-таки Уманщину на початку 1944 року – відразу після її повернення під совєтський режим: «Багато селян відчужено й байдуже ставилися до того, що відбувалося; було зрозуміло, що совітам – або “червоним”, як вони їх називали, – доведеться попріти, перш ніж удасться прищепити належну “совєтську свідомість” цьому населенню»129. Схоже, нацистський період заохотив щонайбільше стриману ностальгію за «совєтською владою», і якщо в містах таки існувала якась палка форма совєтського патріотизму, то по селах такий патріотизм залишався рідкісним явищем. 228

Молодше покоління

Якщо не торкатися питання про стрімкий відступ німців і закінчення війни, залишається з’ясувати, якої ж політичної системи хотіли селяни. Останнім часом історики доводили, що протягом 1930-х років і під час війни совєтські громадяни не уявляли і навіть не могли уявити жодного вибору між совєтським «соціялізмом» і «капіталізмом»: більшість із них не ставила під сумнів основи совєтської системи або не бачила жодної життєздатної альтернативи їй130. Проте є підстави вважати, що ситуація в Україні протягом воєнного періоду була не такою вже безрадісною, хоча б тому, що селяни зіткнулися щонайменше із трьома альтернативами: «українською владою» під німецьким контролем; румунською владою; та туманною «совєтською владою без більшовиків». У 1943 році багато людей згадували про четвертий варіянт, якому вони віддавали перевагу. Деякі історики нещодавно висунули припущення, згідно з яким навіть протягом революцій 1917 року, нібито насичених ненавистю до царизму, російські селяни хотіли, щоб ними правив «добрий цар». Для них не було суперечности між цим бажанням та їхнім іншим прагненням – республіканською політичною системою131. Такі самі почування, вочевидь, існували через два десятиріччя після революції в Україні або принаймні на Лівобережжі. В червні 1943 року німецька військова влада Харкова провела опитування громадської думки на Донбасі, Харківщині, Сумщині та Дніпропетровщині. На превеликий подив опитувачів із корінних мешканців, майже всі опитані селяни відповідали, що вони справді бажають царя. Всі політики – хай то Керєнський, Петлюра, Дєнікін або будьякий совєтський керівник – були брехунами, які не гребували обіцянками на своєму шляху до верхів влади. «А ось цар, той не обманюватиме, – пояснювали вони. – Що скаже – так і буде». Ці респонденти, мабуть, уважали, що монарх ставитиме їхній добробут вище інтересів «інтеліґенції» та інших132. Навряд чи можна знайти кращий приклад світоглядної прірви, яка існувала між сільським населенням і тими, хто ним правив після 1917 року.

Молодше покоління В окупованій нацистами Україні була одна група населення, чиї погляди на майбутнє і на «совєтську владу» не викликають сумнівів. Ідеться про молоде покоління – тих, хто народився протягом 1920–1930-х років. Загалом прихильно ставилися до нацизму молоді етнічні німці – принаймні чоловіки. Хоч як дивно, навіть традиційно миролюбні меноніти «некритично захоплювалися усім німецьким і не могли розрізняти в ньому добро від зла, – пригадував один із них. – Ми занадто довго перебували під совєтським канчуком»133. Його покоління перейняло німецьку форму привітання («Heil Hitler!»), і сотні менонітів 229

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

16. Хлопці походженням із миролюбної менонітської громади, тепер ставши «етнічними німцями», зі свастикою на рукавах марширують повз керівника СС Гайнриха Гімлера та інших високих гостей. Гальбштадтський ґебіт, що неподалік Запоріжжя, недільний ранок 1 листопада 1942 року

віком від сімнадцяти до сорока років подалися добровольцями на адміністративну, військову або поліційну роботу. Як пригадував один чоловік, котрий приєднався до Першого кавалерійського полку етнічних німців у Ґнаденфельді, «про принцип неопору було забуто, і чоловіки вважали своїм обов’язком посприяти боротьбі проти страхітливих утисків, яких ми так довго зазнавали»134. Такі люди зухвало поводилися з українцями, яких вони називали росіянами. За словами одного ветерана поліції, «ми, меноніти, впродовж багатьох років зазнавали утисків, а наше етнічне походження було ганебним тавром. Нам давали різні образливі прізвиська, утискали різними немислимими способами, а нашу молодь рідко приймали до вищих навчальних закладів. Тому не диво, що за німецького режиму наші люди мали схильність надуживати владою відносно тих, хто так довго утискав і принижував їх». Сталося навіть «кілька, але небагато» актів помсти135. 230

Молодше покоління

На відміну від цих етнічних німців, більшість іншої молоді мала тверду віру в совєтський комунізм і рідко втрачала її за нацистського режиму. Павло Негретов, 1923 року народження, пригадував, що Голодомор не послабив лояльности його покоління до совєтської системи. «Ми не були кровожерливими, але коли приєднали Західну Україну та Прибалтійські республіки, ми раділи успіхам нашої політики. Пам’ятаю, як у той час один із моїх шкільних товаришів сказав: “Ну, тепер НКВС там почистить...” І ніхто з нас йому не заперечив»136. Багато різних джерел засвідчують наявність прірви між старшим і молодшим поколіннями. Звітуючи восени 1941 року про Київщину, Полтавщину та Дніпропетровщину, СД зауважувала, що молодь відрізнялася тим, що вірила в комунізм, хоч «палких і справді переконаних борців» у ній було дуже небагато137. Подібно до цього, один старший українець виявив, що молодь на Полтавщині «цілком по боці большевиків». Він знав двох молодих жінок, обом близько 27 років, які походили з українських патріотичних родин. Вони ніколи не вступали до комсомолу, але схилялися перед Революцією і були патріотами совєтської України як частини Совєтського Союзу138. Більшість представників «совєтського покоління» віддавала перевагу совєтській системі і, на відміну від своїх батьків, вірила в засадничі постулати комунізму. З цього не обов’язково випливала любов до Сталіна. «Вони хвалять Леніна, бо знають про нього тільки з офіційних біографій, які дають йому сяйво святости, – писав один італійський журналіст про молодих жінок Запоріжжя в травні 1942 року. – Але ненавидять, як тільки можуть, Сталіна, – але упівголос, бо обсідає їх постійний страх, який ніколи їх не покидає»139. Як і більшість представників старшого покоління Наддніпрянщини, молодь не дуже цікавилася національною ідентичністю. Для відмежування своїх від чужих користувалися словом «наші», а не національними категоріями «українець» чи «росіянин». Можливо, Вінниччина – прикордоння, яке особливо сильно постраждало від совєтського режиму протягом 1930-х років, – попервах була винятком. Тут СД в серпні 1941 року виявила, що «ідея об’єднаної совєтської Росії з анексованою Україною під орудою Сталіна не завоювала прихильности молоді. Натомість упродовж останніх років тут завжди у певній формі існувала ідея України, повністю незалежної від Росії, – особливо серед зрілої молоді, хоч уже не залишалося сил, які працювали б на цю мету». В німецькому звіті 1942 року навіть згадано про «значну підтримку» бандерівського руху в цьому реґіоні140. Але в 1943 році Селешко помітив, що у Вінниці «молодь зовсім не мала в собі почуття національної ненависти і не мала бажання обґрунтовувати собі національні різниці... Національні ідеали були їм чужі»141. 231

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

Прокомуністичні й ненаціоналістичні орієнтації більшої частини молодого покоління мали дві головні причини. По-перше, совєтська індоктринація та ізоляція: для молоді Москва була попросту центром світу142. Її представники навіть менше знали про інші країни, ніж старше покоління. На думку еміґрантів-поворотян, київська «молодь цілком не розуміла ані заходу, ані того, що там робиться»143. Приміром, молода секретарка із олександрійської маслоробні запитала перекладача Вермахту, як західні люди, такі як він, роблять масло, адже, додала вона, вони не тримають корів. Вона не повірила отриманій відповіді, аж доки не почула підтвердження від свого керівника. Засмутивши її, він до того ж повідомив їй, що заводські машини також завезено з Німеччини144. В Запоріжжі італійський журналіст зауважив «цілковите незнання зовнішнього, закордонного світу»: «Майже всі дівчата знають алгебру, трохи тригонометрії, але не знають, де Рим, Берлін чи Париж... Вони оповідають, що парову машину винайшов у такому-то році московський робітник; вони розв’язують технічне завдання; пишуть на машинці; можуть оповісти про будування Дніпрострою, але вмирають з голоду і не мають і ніколи не мали в що одягтися. Коли бачать хусточку чи будь-який клаптик [західної] тканини чи полотна, витріщають очі, наче перед якимсь дивом»145. Два роки по тому індоктринація та ізоляція були так само сильні. Селешко зауважив, що навіть восени 1943 року молодь «взагалі не відчувала ненормальности положення в Україні під совєтським режимом». Молоді люди казали йому, що «стара система, тобто большевицька, бо вони іншої не знали, була ліпша як нова». Далі він додає, що «нова [система] принесла їм розчарування. Фашизм показав себе далеко гіршим, як його представляли большевики в своїй пропаґанді»146. Звідси випливає інша причина просовєтських настроїв молодих людей – ставлення до них нацистського режиму. Найбільше невдоволення в них викликали облави на людей задля примусової відправки на роботу до Німеччини, націлені саме на молодь, і звичайна нудьга, пов’язана із закриттям шкіл та браком будь-яких розваг. Що важливіше, тепер, на відміну від того, що було перед 1941 роком, вони не бачили для себе майбутнього. Німці унеможливили для них досягнення успіху в житті. «Ходячи до школи, я понад усе хотіла стати лікарем, – розповідала одна дівчина. – Але тепер мені доводиться кидати школу на десятому класі й шукати собі щось на прожиття. Моє життя зруйновано». А один шістнадцятирічний хлопець сказав інформаторові: «Я сиджу вдома й допомагаю матері по господарству. В школу ходити не можу, бо вона далеко, а в мене немає взуття. Колись я хотів стати інженером»147. 232

Молодше покоління

Політична прірва між поколіннями збереглася до відступу німців. До 1943 року часто-густо траплялося, що в одній і тій самій родині старші непокоїлися або засмучувалися з приводу успіхів Червоної армії, а молоді раділи їм. Як видно із тогочасних щоденників, наприкінці лютого 1943 року, «багато [киян] бояться приходу більшовиків», але бажання повернення Червоної армії нестримно наростало, «особливо серед молоді»148. У травні 1943 року СД повідомляла: «Відомо, що часто [в одній сім’ї] батьки відкидають совєтську систему, тоді як діти з нетерпінням чекають на її повернення»149. Те саме у вересні-жовтні 1943 року зауважив у Вінниці Селешко. Всі, кого він знав, хотіли, щоб німці забралися геть, але «старші всі були дуже зажурені, а молодь веселилася. Був поділ між настроями старших і молодших. Старші боялися большевиків, а молодь їх собі бажала»150. Коли 1941 року німецька армія вторглася на територію Совєтського Союзу, місцеві мешканці понад усе бажали кінця сталінському режимові та війні. Та коли виявилося, що до миру далеченько, а новий режим виказав нестерпну репресивність, вони захотіли, щоб німці забралися геть, і зненавиділи їх. Утім, упродовж усього цього періоду населення не надто цікавилося політикою. Особливо селяни мало сподівалися доброго життя після такого бажаного відступу німців. Вони напевно воліли, щоб ними правив цар, але знали, що такого не буде. Натомість молодші здебільшого хотіли повернення совєтської системи, хоч далеко не завжди бажали Сталіна. Позаяк більшість пересічних людей не вірила в політичні ідеології, їхня етнічна ідентичність і політичні лояльності були настільки розмитими, що це дратувало чи навіть гнівило людей із чітким світоглядом – українських націоналістів та комуністів. Пересічні люди ніколи не розкривали, чи їхнє слово «наші» обіймає або вилучає комуністів і галицьких українців. Але зрозуміло, що мало хто з них уважав совєтську владу «російським» проєктом. Попри те, що більшість корінного населення могла уявити впровадження української адміністрації, вони не вважали створення незалежної української держави обов’язковим. Усе це вкидало українських націоналістів у розпач. З погляду комуністів, натомість, корінне населення було недостатньо совєтським. Так, люди справді очікували на певну участь у політичному процесі та на певну повагу до себе, як було показано у восьмій частині. Вони також були совєтизовані в тому плані, що не вірили розповідям багатьох прибульців про життя в «Европі». Але водночас – і це було значно важливіше – вони мало вірили в комуністичну ідеологію. Досі вважалося слушним припускати, що нацистський період дуже вплинув на свідомість людей, які пережили його. Одні дослідники Другої світової 233

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності

війни дійшли висновку, що вона об’єднала громадян Совєтського Союзу навколо Сталіна, якого вони вважали тепер своїм єдиним рятівником151. Згідно з іншим поглядом, досвід нацистського режиму зміцнив національну свідомість українців Наддніпрянщини і посилив їхнє бажання створити власну державу152. Однак наведені в цій частині арґументи вказують, що впродовж усього періоду нацистської влади довоєнні світоглядні орієнтації й далі чинили величезний вплив. Одна неспростовна значна зміна в умонастроях людей полягала в тому, що якщо спочатку до німців не було неприязні, то згодом їх почали ненавидіти. Але коли врахувати всі факти, нацистський режим майже не позначився у помітний спосіб на світогляді тих, хто його пережив. Коли в смертельному поєдинку зійшлися націоналістичний і комуністичний режими, які вели його військовими та іншими засобами, мало хто з цивільних людей, заскочених на полі їхньої борні, більше ніж побіжно цікавився ідеологіями, що їх обстоювали ці режими. За найпомітнішим винятком молодих етнічних німців, багато з яких прийняли нацистську ідеологію та цінності, мало кого з корінного населення привабили світоглядні конструкти «нація» або «клас»153. Мисленню більшости людей було притаманне те, що соціяльні психологи називають «невизначеною позицією»: вони не мають чітких уподобань щодо бажаної для них влади та політики і непослідовні в різних питаннях154. У цьому особливому випадку мені здається, що нам слід удатися до лексики самих цих звичайних людей – а лексика, якою вони користувалися, була настільки туманною, що рідко коли виказувала їхні засадничі цінності і навіть виявляла плутанину з ними. 1995 року Оксана Яценко, яка народилася 1919 року в Мисайлівці, на конкретне запитання, коли їй жилося краще – «в 1930-х роках чи при німцях», відповіла: «При наших лучче жилось»155. Вона не мала на увазі ні українців, ні комуністів. Вона мала на увазі тільки те, що сказала.

10 Релігія і народна набожність

епер, аби ще глибше вивчити умонастрій населення Райхскомісаріяту, ми звернемося до питання організованої релігії та народної релігійности, яку історики модерної Европи в останні роки дедалі настійливіше досліджують окремо від інституційної історії релігії1. Будь-які студії такого роду мають починатися із загального огляду основ совєтської та німецької політики щодо релігії та конкуренції між двома православними церквами, які з’явилися за нацистської окупації: Українською автономною православною церквою та Українською автокефальною православною церквою. Революційний період, який розпочався 1917 року, приніс із собою великі зміни в церковне життя України. В той час тамтешня Російська православна церква отримала певну автономію від Росії, але її потіснили новоявлені конкуренти. У 1920-ті роки в совєтській Україні діяло три православні церкви. Найбільшою була Російська православна церква, що також називалася Патріяршою. З 1918 року розміщена на території України частина цієї церкви отримала автономний статус екзархату, а 1921 року в неї з’явився її перший екзарх. 1920 року постала нова, незалежна Українська автокефальна православна церква, а через рік було висвячено її власного митрополита – Василя Липківського. Його висвячення відбулося не відповідно до православних канонів, а у формі нібито стародавнього, але сумнівного ритуалу хіротонії священиків. Третім православним табором було обновленство, яке в середині 1920-х років на території України представляла Українська автокефальна синодальна церква, котра також мала свого окремого митрополита2. 1927 року радикально атеїстична совєтська влада визнала за Російською православною патріяршою церквою право на існування. Відтоді почався стрімкий занепад її двох православних конкурентів – як через те, що переважна більшість вірян віддавала перевагу Російській православній церкві, так і через державне втручання. 1930 року режим змушує Українську автокефальну православну церкву оголосити саморозпуск на соборі, а відтак заарештовує 235

10. Релігія і народна набожність

близько половини її духівництва. Рештки цієї церкви було перейменовано на Українську православну церкву, яка функціонувала до середини 1930-х років, коли її митрополита заарештували, а парафії закрили. Паралельно з цим 1936 року митрополиту Синодальної (обновленської) церкви заборонили займати церковні посади, через рік заарештували, а всіх єпископів синодальної церкви змусили зректися своїх посад. Інакше кажучи, ієрархії Української автокефальної та Синодальної (обновленської) церков було ліквідовано, тож залишилася тільки Російська православна (патріярша) церква3. Однак згодом Російська православна церква в Україні (Патріярший екзархат) зазнала не меншого лиха, ніж її суперники. Протягом 1935–1936 років двох її єпископів заарештували, а 1937 року настала черга й екзарха. Решту російських православних ієрархів невдовзі спіткала така сама доля4. Наступ на церкву здійснювався і на рівні парафій. Наприклад, на початку 1938 року всіх священиків було депортовано з прикордонної Житомирщини. На кінець 1930-х років на території всієї совєтської України залишилося близько сотні православних священиків (опріч певної кількости підпільних священиків), але й вони не могли вести службу. Ця кампанія проти православ’я мала значно більший розмах, ніж у совєтській Росії, де ієрархії обновленської та Російської православної церкви, хоч і ослаблені, але вціліли5. Протягом цього періоду в сусідній Польщі існувала православна церква, яку від 1924 року вселенський патріярх Константинопольський визнавав як автокефальну, тобто незалежну. Коли 1939 року Німеччина та Совєтський Союз знищили польську державу, цю церкву, що її очолював митрополит Діонисій (Валединський), архієпископ Варшавський, перейменували на Святу православну автокефальну церкву в Генерал-губернаторстві6. Тим часом у зайнятих совєтськими військами західній Волині та східній Галичині з 1939 року більшість православних єпископів заявила про лояльність місцеблюстителю російського православного патріяршого престолу митрополитові Московському та Коломенському Сергію (Страгородському). Хоча зробили вони це з примусу, серед них були, напевно, й такі, котрі радо позбулися своєї «польської» автокефалії. Та не встигла ця нова ситуація набрати чітких обрисів, як Німеччина напала на Совєтський Союз.

Німецька релігійна політика та керівники церков На захопленій території України німці розвішували плакати, які проголошували: «Доба сталінського безбожництва минула. Німецька влада дає вам змогу знову вільно молитися»7. Насправді залученість представників німець236

Німецька релігійна політика та керівники церков

кої армії була значно глибшою. Деякі командири віддавали накази відкривати церкви, а багато солдатів і офіцерів допомагали прибрати й відновити церковні споруди. Українці, які працювали військовими перекладачами, говорили православним священикам, щоб ті вели свої служби українською мовою. Якщо ж вони не володіли нею, тоді їм дозволяли використовувати церковнослов’янську, але з українською вимовою8. Але були й інші випадки, коли німці поводилися насторожено або навіть пихато. В Херсоні місцева господарська команда виділила православному духівництву тридцять тисяч рублів на відновлення церковної споруди в обмін на обіцянку вести службу церковнослов’янською мовою, письмову присягу на вірність і клятву «відхиляти всі спроби зробити церкву політичним інструментом українських націоналістів». У деяких інших випадках німецькі солдати влаштовували у щойно відремонтованих церквах стайні9. Ці різні за характером форми участи німців у церковному житті викликали невдоволення у Верховного головнокомандування, яке невдовзі заборонило будь-яке дальше втручання10. Відтоді німецька армія відігравала щонайбільше посередницьку роль. Скажімо, в листопаді 1941 року в Борисполі, що на схід від Києва, місцевий комендант наказав провести референдум із приводу мови богослужіння, а коли опитувачі не дійшли згоди щодо результату референдуму, він постановив, щоби «старослов’янська церква» та «українська церква» використовували місцевий храм по черзі11. Коли німецьку військову адміністрацію замінила цивільна, вона впровадила складнішу систему контролю над релігійним життям. Усі «українські організації невиробничого і негосподарського характеру» мали проходити реєстрацію в корінного бурґомістра або голови району, а також повинні були інформувати його раз на місяць про будь-які зміни в своїй структурі або персоналі. 8 грудня 1941 року, а потім 11 липня 1942 року райхскомісар Кох заборонив будь-які богослужіння в будні дні, крім різдвяного, новорічного та двох служб на Великдень12. Цивільна німецька влада робила більший наголос на відокремленні церкви від держави. Наприкінці 1942 року Кох застеріг, що бурґомістрів або голів районів, які порушують це правило, звільнять із посад. Офіційна заборона релігійної освіти в школах означала докорінну зміну для західної Волині, де така освіта існувала під владою Польщі і навіть упродовж короткого періоду совєтської окупації13. Натомість нацисти втручалися в церковне життя в кілька інших способів. Вони заборонили доброчинну діяльність церкви та семінарії, за винятком однієї семінарії Автономної церкви в Кременці, заснованої 1943 року14. 237

10. Релігія і народна набожність

Ухвалювано також принагідні рішення з метою перешкодити появі об’єднаної православної церкви, а також впроваджувано майже суцільну заборону висвітлювати церковне життя на шпальтах газет15. Від середини 1942 року Кох зі своїми помічниками, втративши прихильність до Автокефальної церкви, почали підтримувати нову Автономну православну церкву16. Найважче з’ясувати роль ґебітскомісарів. Схоже, що багато їхніх заходів у церковному житті залежали від особистих поглядів. Одні з них апелювали до загальної заборони на громадські зібрання, щоб відмовити у проведенні місцевих церковних нарад або заборонити святкування17. Багато ґебітскомісарів і ландвіртів не дозволяли проведення богослужінь у певні періоди, передусім під час жнив. Щодо поліції безпеки, то вона пильнувала за духівництвом, забороняючи і знищуючи майже все, що православні церкви хотіли опублікувати. До літа 1942 року всі ці нацистські органи рідко втручалися в суперечки, пов’язані з церковними справами, а якщо і втручалися, то попервах схильні були підтримувати Автокефальну церкву18. В середині 1941 року на території підконтрольної німцям Західної України опинилися сім православних єпископів. 18 серпня 1941 року архієпископ Волинський Алєксій (Громадський) скликав Обласний собор у Почаївській лаврі, розташованій у південно-західній Волині. На цьому соборі Алєксій отримав тимчасовий сан обласного митрополита, але єпископи, що зібралися на собор, бажали зберегти канонічний зв’язок із Російською православною церквою. Вони називали свою церкву по-різному (Українська православна церква, Православна українська церква, Православна церква на Україні або Православна автономна церква на Україні), але вона стала відомою під назвою Автономної церкви19. Інший собор, що відбувся 8 грудня, постановив, що найкращим кандидатом на важливу, але вакантну посаду архієпископа Київського і Переяславського був шанований український патріот, який перебував у Генерал-губернаторстві, архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко). Собор вирішив спитати Іларіонової згоди на перехід на цю посаду, яку він дав, а також, і це важливіше, згоди керівника його церкви митрополита Варшавського Діонисія. Довгостроковою метою цих заходів було скликання з дозволу німців спеціяльного собору в Києві, на якому би єпископи, священики і миряни обрали архієпископа Київського і Переяславського Іларіона митрополитом Київським і всієї України20. Але два ієрархи, що перебували в Україні, не брали участи в жодному з цих соборів: єпископ Житомирський Полікарп (Сікорський) та архієпископ Пінський і Поліський Олександeр (Іноземцев). Як і Алєксій та його соратни238

Німецька релігійна політика та керівники церков

ки, ці двоє не хотіли підпорядковуватися «польській» Православній автокефальній церкві в Генерал-губернаторстві, але так само вони не хотіли коритися «Москві» (тамтешньому російському православному місцеблюстителю патріяршого престолу). За совєтської влади вони не визнавали Московського патріярхату в такому повному обсязі, як інші ієрархи. Полікарп дав зрозуміти, що він бажає відновити самобутню Українську православну автокефальну церкву21. Рівненські миряни спонукали його порвати всі зв’язки з Автономною церквою, особливо коли її предстоятель Алєксій почав називати себе екзархом України та митрополитом Волинським і Житомирським, а вони у відповідь навіть визнали Полікарпа «адміністратором» православної церкви в Україні22. На цій стадії Діонисій, якого доти уникали, бо він перебував у Варшаві і був «чужої крові» (а саме росіянином), втрутився у справи, бо перейнявся українським патріотизмом. По тому, як представники Автокефальної церкви пояснили йому ситуацію, Діонисій постановив 24 грудня 1941 року, що Полікарп буде «тимчасовим адміністратором Православної автокефальної церкви на визволених землях України». Через якийсь час і без будь-якої конкретної ухвали прикметник «тимчасовий» попросту зник23. Виникнення цієї ще однієї православної церкви завершилося, коли в лютому 1942 року відбулося висвячення трьох нових єпископів та ще один собор, який ухвалив прийняти будь-яких уцілілих священиків із колишньої Української автокефальної православної церкви без повторного висвячення24. Новоутворена церква фігурувала під різними назвами, але найофіційнішою з них була Свята православна автокефальна церква на визволених землях України25. Автономісти й автокефали погоджувалися, що найкращим кандидатом на роль провідника православного церковного життя в Україні був архієпископ Холмський і Підляський Іларіон26. Тому їхнє можливе об’єднання в єдину православну церкву не було засадничо приреченим на невдачу, попри болюче питання підпорядкування Московському патріярхатові. Проте керівництво Райхскомісаріяту не видало Іларіонові дозволу на в’їзд27. Нацисти, вважаючи своєю щедрістю вже те, що вони не перешкоджали відродженню церковного життя в центральній Україні, не хотіли, щоб із Генерал-губернаторства прибували українці і пришвидшували це відродження. Цієї перепони було цілком достатньо, але Кох на ній не зупинився й у травні 1942 року зробив іще один крок. Представників православної церкви скликали до Рівного, де їх попередили – не сам Кох, він із такими людьми ніколи не зустрічався, – що нацисти визнавали існування двох православних церков у Райхскомісаріяті: Автономної церкви під предстоятельством Алєксія та Автокефальної церкви під предстоя239

10. Релігія і народна набожність

тельством Полікарпа. Їх також застерегли, що будь-які суперечки між церквами слід припинити28. Невдовзі по тому п’ять ієрархів Автокефальної церкви дізналися, що висвячення єпископів буде заборонено. У відповідь вони швидко висвятили ще сім єпископів. 26 травня з’явився наказ, який забороняв висвячення єпископів без попереднього дозволу Коха29. Наступне втручання Райхскомісаріяту в церковне життя не забарилося: за кілька днів, 1 червня 1942 року, з’явилося «Розпорядження про правові відносини релігійних організацій», яке проголошувало свободу віровизнання, але насправді обмежувало церковне життя. Відтоді генеральний комісар міг усувати з посад керівників релігійних організацій, якщо він мав проти них «застереження загальнополітичного характеру». Заснування нових церковних організацій потребувало особистого дозволу Коха, який мав іще й право розпустити будь-яке релігійне об’єднання, якщо вважав його загрозою для «ладу та безпеки» або якщо воно попросту займалося позарелігійною діяльністю30. Кох також не хотів чути про присутність представників Автокефальної церкви у Києві, тому наказав Полікарпові відкликати всіх своїх єпископів звідти. Одному з таких двох єпископів, Мстиславові (в миру Степан Скрипник, голова Української ради довір’я на Волині), навіть заборонили «перебувати на території з переважним українським населенням». Обидва єпископи відмовилися зрушити з місця31. В такій ситуації обидві православні організації розпочали намацувати шляхи для подальшого зближення. Наприкінці червня 1942 року Алєксій запропонував Полікарпові «дійти до якогось ладу». Коли восени скликали наступний собор Автокефальної церкви, він погодився розпочати перемовини. В результаті 8 жовтня 1942 року було проголошено «Акт поєднання» у єдину Українську автокефальну православну церкву під предстоятельством не Алєксія і не Полікарпа, а Діонисія, митрополита Варшавського. Проте німецька влада виступила проти цього об’єднання і заборонила будь-які згадки про нього в пресі32. Крім того, постала і внутрішня опозиція проти нього: троє ієрархів Автономної церкви вимагали від Алєксія, щоб той відкликав свій підпис і відмовився від посади екзарха. Алєксій врешті-решт зрікся Акту поєднання (15 грудня), але зберіг за собою посаду33. Паралельно з цією спробою об’єднання протягом осені 1942 року оформилася відверто деструктивна нацистська політична лінія відносно православних ієрархій. Їм повідомили, що межі юрисдикції жодної з православних церковних організацій не повинні виходити за межі будь-якого окремо взятого генерального комісаріяту. Крім того, кожен генеральний комісар перебирав від ієрархів 240

Німецька релігійна політика та керівники церков

під свою владу всі церкви, розміщені на території його генерального комісаріяту, а єпископи, резиденції яких перебували не в столиці генерального комісаріяту, мали переїхати до неї. Відтоді кожен генеральний комісар претендував на право обирати одного провідного єпископа на кожну церкву. Проводити собори не забороняли, але тільки собори єпископів з одного генерального округу. Висвячення єпископів усе ще потребувало спеціяльного дозволу, а призначення священиків вимагало погодження із відповідним ґебітскомісаром. Мало того, генеральний комісар міг звільнити будь-якого священика. Все це означало, що нацисти поділили кожну з церков – Автокефальну й Автономну – на шість окремих юрисдикцій. Тож відтоді Райхскомісаріят Україна фактично мав дванадцять православних церков34. Таке ставлення до православ’я було крайньою версією політики «поділяй і володарюй» у церковних справах, яку нацисти практикували по всій Европі35. Нова ситуація неминуче призводила до кривд, передусім у генеральному комісаріяті Житомир під керівництвом бриґадефюрера СС Ернста Ляйзера. З незрозумілих причин Ляйзер наполегливо підтримував двох єпископів, котрі, найвірогідніше, були совєтськими аґентами. Перший із них – автокефальний єпископ Подільської єпархії Фотій (Тимощук). У серпні 1942 року стало відомо, що до війни у Польщі його було звинувачено у шпигунстві на користь Совєтського Союзу і позбавлено священицького сану. Полікарп відлучив його від церкви, але Фотій залишався у Вінниці. Він стверджував, що Акт поєднання жовтня 1942 року означав примирення із «Москвою», що змушувало його створити «свою, українську, церкву». Ляйзер із незрозумілою прихильністю ставився до Фотія і на початку листопада призначив його найвищим представником Автокефальної церкви у своєму генеральному окрузі, водночас утримуючи потенційного суперника Фотія єпископа Житомирського Григорія (Огійчука) за ґратами. Григорія випустили тільки в березні 1943 року, коли Полікарп звернувся листом до Коха з цього питання. І лише на цьому етапі Фотій зникає – і більше про нього не було відомостей36. Ледве закінчилася скандальна історія з Фотієм, як настала черга Автономної церкви. На початку 1943 року з Кавказу до Києва разом із німецькою армією, яка відступала, прибув росіянин, який видавав себе за єпископа П’ятигорського Ніколая (Автономова). Один єпископ з Автономної церкви призначив його священиком, але цей чоловік вирушив на зустріч із Алєксієм, котрий навіть створив нову єпархію для нього – в Мозирі (білоруське Полісся). Невдовзі поведінка «Ніколая» під час богослужінь і на німецьких вечірках викликала чутки, що він був самозванцем. Німецька військова розвідка підтвердила цей факт і 241

10. Релігія і народна набожність

заявила, що він шпигував на користь Совєтського Союзу, але навіть попри це Ляйзер тримав «Ніколая» на посаді до самісінького кінця37. Крім православних християн, у Райхскомісаріяті Україна мешкали також протестанти і католики. Порівняння їхнього становища зі становищем православної церкви свідчить, що до них ставилися істотно інакше: або значно краще (у випадку протестантів), або значно гірше (у випадку католиків). Поліція безпеки виявила, що миролюбні баптисти і євангелісти не становлять загрози, і постановила, щоб до них ставилися «великодушно». Цивільна німецька адміністрація зайняла таку саму позицію і скасувала заборони на їхню діяльність, які були наклали деякі місцеві поліцаї, сільські старости, бурґомістри та районові голови38. Як наслідок ці конфесії процвітали. Їхні місіонери навіть таємно мандрували Наддніпрянщиною, нелеґально проповідуючи та поширюючи літературу, чим наражалися на небезпеку доносу й арешту. В Києві та більшості інших міст утворювалися й відроджувалися релігійні громади, а деяким із них навіть удавалося опублікувати свої листівки. (Дозволяли також іслам. Близько семисот мусульман Києва від жовтня 1941 року навіть мали мечеть на Подолі39.) Натомість нацисти переслідували греко-католицьких (також відомих як «уніятські») та римо-католицьких священиків. Поліція безпеки вважала грекокатолицьку церкву під предстоятельством Андрея Шептицького в Генералгубернаторстві «аванпостом» Ватикану в Райхскомісаріяті (де греко-католики насправді становили дуже невелику частку), а тому заборонила її. Грекокатолицьких священиків, які намагалися перебратися до Райхскомісаріяту, завертали назад40. Щодо римо-католиків, нацистська ворожість до Ватикану поєднувалася із неприязню до поляків, котрі становили переважну більшість римо-католицьких вірян в Україні. Через це римо-католикам відмовляли в культових місцях, закривали їхні церкви, а в деяких випадках розстрілювали священиків – щонайменше п’ятнадцятеро було вбито в самій тільки західній Волині. Влада навіть закрила римо-католицьку церкву в Миколаєві, де більшість її пастви становили етнічні німці41. Винятком був Вінницький ґебіт, де місцевий комісар дозволив залишити одну римо-католицьку церкву (в Гнівані) – мабуть, через те, що більшість із шести тисяч парафіян становили українці42. Такий перебіг подій різко контрастував зі становищем у Генерал-губернаторстві, де нацисти толерували римо-католицьку церкву і навіть надавали дотації грекокатолицькій та більшості інших церков43. Одне слово, політика німців щодо церков Райхскомісаріяту дуже сильно різнилася залежно від віровизнання та етапу перебування німців в Україні. Що далі, то нацистська релігійна політика ставала жорсткішою і навіть деструктивною. 242

Народна набожність

Народна набожність По прибутті німців з’явилося багато ознак набожности і стрімкого відродження релігійного життя народу. Селяни знову наважувалися прилюдно хреститися, дехто навіть хрестився, спостерігаючи прибуття перших німецьких танків, на яких було намальовано білі хрести. Селянки й діти почали (інколи ще до приходу німців) носити хрестики на грудях, а літні селяни часто брали участь у німецьких польових богослужіннях44. Найпромовистішим знаком відродження була реставрація церков. У селах і містечках люди збиралися, щоб побілити церковні споруди і повісити дзвони, виготовлені зі шматків заліза. Якщо ж місцеву церкву до війни було зруйновано, для богослужби використовували звичайні будинки. Люди, які переховували в себе образи, антимінси, церковні книги, начиння та ризи, діставали все це зі схованок і зносили до церков. У містечку Василівці, що на південь від Запоріжжя, із фраґментів, які переховували в себе різні люди, зібрали цілий величний іконостас45. Перші богослужіння відбувалися через кілька днів, щонайбільше – тижнів, а інколи навіть до приходу німців. Оскільки бракувало священиків, селяни запрошували їх із інших місць46. «Жінки молились, утираючи щораз сльози, що дрібними горошинами котились по щоках, – пригадував Федір Пігідо події в селі Стайки, що на Київщині. – Люди вітали одне одного, як на Пасху: – “Христос воскресе!” – “Сподобив Господь діждатись цього щасливого дня”, – чулося то з одного, то з другого боку біля церкви, яку, до речі, влаштовано було в звичайному будинку»47. Невдовзі до церков потекли люди різного віку, які хотіли, щоб священик похрестив їх; часто збиралися великі натовпи таких. Інколи вони дотримувалися найдавнішої православної традиції, яка передбачала занурення у воду, тому обряд хрещення проводили на річках. Багато людей також зверталися до священика, щоб він затвердив їхній офіційний шлюб вінчанням. Хрещення і вінчання залишилися ознакою громадського життя впродовж усього нацистського періоду48. Попервах відбувалися також перепоховання зі священиком або без нього, коли люди відкривали труни, щоби покласти всередину хрест або ікону. Однак поліція безпеки в жовтні 1941 року заборонила таку практику, і відтоді вона стала менш поширеною. Загалом, похорони без участи священика стали незаконними49. Особливу увагу привертали поховання жертв звірств НКВС. У серпні 1941 року в Луцьку поховали в п’яти братських могилах 3862 розстріляних в’язнів, а службу по них справив Полікарп50. Таке саме масове поховання жертв відбулося в Рівному на очах у генерала Карла Кітцинґера, командувача розміщених у 243

10. Релігія і народна набожність

17. Святкова хода з церковними атрибутами, що їх люди багато років переховували від совєтських органів влади. Південна Україна, Миколаїв, жовтень 1941 року

Райхскомісаріяті збройних сил (він випадково прибув того самого дня), і під вигуки «Україна – для українців!» та «Хай живе Бандера, вождь України!» молодих націоналістів, які стояли довкола із принесеними портретами51. Одним із найбільших релігійних зібрань за весь нацистський період було святкування на честь св. Іова біля Почаївської лаври і церкви. 10 вересня 1941 року там уперше за двадцять років зібралося близько п’ятнадцяти тисяч прочан із Правобережжя. (В імперські часи збиралися десятки тисяч.) Переважну частину прочан становили жінки, які передавали звістку про святкування з уст в уста, а деякі, щоб дістатися до місця, мандрували по кілька днів. Німецька пропаґанда добре скористалася цією нагодою: місцевим органам влади було наказано розвішати на стінах газети і великі портрети Гітлера, а прочанам роздавали німецькі прапорці, листівки із портретами Гітлера і газету «Волинь». Один плакат прикрасили і носили із процесією. Більшість прочан доти ніколи не бачили портретів Гітлера, які їх, як гадали пропаґандисти, вразили. Один 244

Народна набожність

літній чоловік широко всміхнувся і сказав іншим: «Це наш батько, Гітлер», – а деякі жінки навіть цілували портрет. Службу вів архієпископ Алєксій, котрий молився за Гітлера та німецьку армію і, промовляючи до духівництва і мирян, «вимагав, щоб вони завжди згадували у своїх молитвах фюрера, найвидатнішого вождя сьогодення, та німецький народ. Криваву жертву, принесену німецьким народом, ніколи не має бути забуто. Він і всі українці, – сказав він, – хочуть, щоб наміри й думки фюрера збувалися сповна»52. Передусім за військової адміністрації, але також і після впровадження німецького цивільного правління, допоміжна корінна адміністрація загалом сприяла православному християнству. Наприклад, районовий голова міг наказати сільським старостам відремонтувати церковні споруди53. Місцева адміністрація, крім того, повернула багато традиційних православних свят і зробила їх офіційними. Приміром, київський бурґомістр Володимир Багазій відновив чотирнадцять свят. У багатьох місцях ці свята почали відзначати за календарем старого стилю54. Вермахт марно застерігав корінних адміністраторів проти таких практик і проти організації – або заборони – будь-якої релігійної діяльности. Шкільні інспектори з корінних мешканців також «про демократичний принцип відокремлення церкви від держави... зовсім забули»55. Як наслідок протягом 1941–1942 навчального року в багатьох школах викладали «Закон Божий». В одній київській школі, яка, либонь, була типовою, кожен клас мав урок релігії раз на тиждень. У типовій сільській школі в першокласників протягом 1941–1942 навчального року був предмет, який називався «Етика». Серед тем, що їх викладали в його рамках, були: «Створeння світу», «Хресні муки, смерть та воскресіння Господа нашого Ісуса Христа» та молитва «Отче наш». Сюди також входили і мирські теми, як-от трудова етика і шанобливе ставлення до літніх людей56. На середину 1942 року будь-яке навчання такого роду, яке зазвичай провадили православні священики, було скрізь заборонено, за винятком Полтавського ґебіту, де воно тривало через вплив шкільного комісара ґебіту – етнічної німкені, яка жила з тамтешнім військовим комендантом57. Є й інші докази загального зростання набожности. Під час переписів населення переважна більшість корінних мешканців називали себе «православними» і лише незначна жменька обирала варіянт «поза релігією» або залишала питання без відповіді58. Сліди релігійного мислення проявилися також у фразах, якими деякі українці, зокрема селяни, називали совєтську владу – найприкметніші з них «диявольська влада» або «влада сатани». В одному селі під час німецького наступу, коли чутно стало гуркотіння фронту, чоловік, якому вже було за вісімдесят, зняв картуза, перехрестився і промовив до своїх односель245

10. Релігія і народна набожність

ців: «Не думав я, дітки, діждатись цього часу, та ось, бачите, сподобив Господь. Приходить кінець царству Їгемона»59. Однак прискіпливіше вивчення показує, що взагалі народне ставлення до церков і релігійного життя було складнішим. Скажімо, масова участь населення (навіть молодого покоління) у відбудові церков на селі була, мабуть, пов’язана не так із набожністю, як із повагою до цих споруд, що були найвизначнішими символами кращого життя, на яке люди сподівалися – нового життя із вихідним днем у неділю. Протягом 1930-х років рідко всі члени однієї селянської сім’ї мали вихідний в один день тижня. Але навіть цього дня вони часто мусили виконувати якусь «добровільну» роботу. Коли німецький армійський капелан запитав 1941 року у чоловіків-селян про цю практику, вони тільки вибухали прокльонами. «Але з уст жінок також ринув потік скарг. Вони постійно зазначали, що поразки більшовиків у війні були карою Божою за їхню боротьбу проти Бога і церкви, а особливо за скасування вихідного в неділю, через що все людське життя ставало жалюгідним»60. Потужність релігійного відродження вразила офіцера військової розвідки і славіста Ганса Коха, але він також гадав, що воно було почасти реакцією на совєтські умови життя – тобто своєрідним способом святкування очікуваного краху совєтського режиму61. Можливо, хрещення були до певної міри примусові. Згідно зі звітом комуністичного підпільника, на Київщині та Кіровоградщині корінна адміністрація зробила хрещення обов’язковим для дітей до дванадцятирічного віку, а сільські старости викликали до себе тих, хто відмовлявся від хрещення62. Свою роль відігравав також страх. Згідно з іншим совєтським джерелом, багатьом обрядам хрещення передували чутки про те, що нехрещених дітей розстрілюватимуть – це були явні натяки на Голокост63.

Віряни і «самосвяти» За один з індикаторів масштабів релігійного відродження може правити міра інтересу вірян до суперечки між автономістами й автокефалами. Ганс Кох виявив, що позиція більшости вірян вичікувальна, вони хотіли, щоб цю проблему розв’язали німці. Однак це твердження перебільшує байдужість населення. Миряни засипáли єпископів обох православних церков проханнями направити до себе священиків, але коли вони володіли докладнішою інформацією, а надто коли мали змогу вибирати, бо обидві церкви були представлені в їхніх громадах, переважна більшість мирян віддавала перевагу Автономній церкві64. Восени 1941 року СД оцінила, що майже 55% слов’янського населення віддавали перевагу Автономній церкві, тоді як 40% підтримували Автокефальну65. 246

Віряни і «самосвяти»

Відтоді кількість прихильників Автокефальної церкви далі меншала, бо в Києві та за його межами, свідчив колишній голова недовговічної Церковної ради Автокефальної церкви в Україні, «мало по мало зачало поширюватись, що священнослужителі Церкви Митрополита Василя Липківського – не канонічні, називане їх “липківцями” – “самосвятами”»66. Секція віросповідань Київської міської управи також звернула увагу, що переважна більшість православних вірян в Україні підтримувала автономістів67. А автокефальний єпископ Никанор скаржився Полікарпу, що навіть громада автокефальної Покровської церкви Києва «бридиться нами – “самосвятами” й тужить за Москвою». На Полтавщині, за оцінками, 80% активних парафіян відвідували тільки богослужіння в церквах Автономної церкви, а на Криворіжжі Автономна церква, згідно з повідомленнями, також була впливовішою за Автокефальну68. Однак задля справедливости слід згадати, що деякі джерела повідомляють і про збереження підтримки Автокефальної церкви. Згідно з генеральним комісаром Маґунією, восени 1942 року обидві православні церкви були порівну представлені в генеральному окрузі Київ, південь якого був «рішуче за Автокефальною церквою»69. Інший німець, чиї висновки базувалися на бесідах із нацистськими чиновниками, що відбулися в серпні 1942 року, дізнався, що автокефали «домінували» в центральних реґіонах – на Уманщині, Звенигородщині та Кіровоградщині, а також на Миколаївщині70. Мабуть, у цьому випадку йшлося про кількість парафій. Відомості про переходи цілих парафій від однієї церковної організації до іншої трапляються рідко, але очевидно, що більшість таких переходів відбувалися на користь Автономної церкви71. Головним винятком була західна Волинь протягом 1943 року, коли парафії почали залишати Автономну церкву на користь Автокефальної. Проте є підстави сумніватися, чи були такі переходи для більшости православних парафіян добровільні, бо значний тиск у цих випадках чинила Українська повстанська армія (УПА), керівники якої вороже ставилися до автономістів. Два міркування стримували більшість православних вірян у їхньому ставленні до Автокефальної церкви. По-перше, поширеним було переконання, що вона неканонічна. Принаймні не менш важливим було наполягання цієї церкви на вжитку української мови – її непоступливість у цьому питанні виявилася дуже непопулярною на Наддніпрянщині. В цьому сенсі Автономна церква була гнучкішою: церковнослов’янська була в ній мовою богослужінь, але єпископ міг дозволяти використання української, якщо з цим погоджувалася більшість парафіян. Тому в парафіях Автономної церкви на західній Волині нерідко тра247

10. Релігія і народна набожність

плялося так, що служба повністю або частково велася українською мовою, а всі церковнослов’янські фрази вимовлялися на український манер72. Проте на Наддніпрянщині будь-який священик, котрий намагався впровадити українську мову в богослужіння, стикався із невдоволенням і опором парафіян73. У Святошині – київському передмісті – автокефальний священик звернувся до хору з проханням співати українською. «Але церковна громада цього робити не хотіла, – пригадував він. – Коли я служив, то старі співці вривалися на крилас і починали співати по-слов’янськи й усі управляли, хто що знає». В автокефальній Покровській церкві Києва невдовзі довелося дозволити ранкові служби церковнослов’янською мовою. В Дніпропетровську невідомі активісти навіть підклали бомбу під храм, у якому відбувалися служби українською. Вибух майже не завдав шкоди, але поклав початок актам вандалізму, що торкнулися обох православних церков74. Не менш сильним був опір церковному використанню української мови на селі. Натяк на це знаходимо в описі місцевого «собору», що відбувся 20 листопада 1941 року в Бучі під Києвом. Тоді зібралися сорок п’ять вірян і священиків із тринадцяти сіл (і п’яти парафій). Більшість делеґатів були миряни (тридцять п’ять), українці (сорок; решта – росіяни) і, мабуть, жінки. Автокефальний протоієрей із Києва Іван Потапенко закликав зібрання розбудовувати єдину Українську православну автокефальну церкву «з однією мовою, духом і керівництвом». На його думку, важливо було «ліквідувати всі залишки ворожих груп, які були штучно створені під впливом жидо-бoльшeвицької пропаґанди». Як видно з протоколу, після цього почалася жвава дискусія: «“Україна має бути незалежною, а церква – українською”, – каже делеґат пан Жовківський (Буча). “Ми хочемо, щоб Господня відправа була старою, церковнослов’янською мовою”, – каже пані Борзаківська з села Буча, росіянка, дуже побожна особа, яка присвятила своє життя рятуванню церкви в Личанці [Києво-Святошинський район] від більшовицького руйнування. “У Гостомелі Господня служба правиться українською, ось чому люди не відвідують її”, – кажуть неписьменні жінки з села Шибене Бородянського району». Священик заперечив тим, що церковнослов’янська недостатньо зрозуміла. Але він мусив піти на типову поступку: доки не з’являться друковані українські переклади служб, погодився він, служби вестимуться церковнослов’янською, якщо вони хоча б виголошуватимуться із українською вимовою. Після подальших дискусій делеґати ухвалили засудити будь-яку «розкольницьку аґітацію»75. Автокефальна меншість неохоче визнавала, що більшість українських православних уцерковлених вірян не підтримувала її, ба навіть чинила їй опір. Тому вони 248

Кількість парафій

називали автономістів «росіянами» або «москалями»76. Але, всупереч переконанням автокефалів, народна неприхильність до простомовлення в церкві не означала якоїсь прихильности до російської національної ідентичности. Просто більшість вірян уважала, що до Всевишнього треба звертатися найурочистішою мовою, яку вони знали – за висловом одного селянина, «мовою, якою Бог говорив»77. Найміцнішою опорою автокефалів була нечисленна українська націоналістична інтеліґенція78. Але й ця підтримка не була незмінною даністю. Українська православна інтеліґенція Києва часто відвідувала греко-католицькі служби, які відновилися в січні 1942 року в колишньому римо-католицькому Олександрівському костелі. Відповідно до практики греко-католицької церкви, службу провадили церковнослов’янською мовою з українською вимовою; лише проповідь виголошували по-українському. Успіх отця Юрія Костюка викликав роздратування і заздрість у місцевих автокефалів, котрі нічого не знали про галицьке церковне життя. Голова недовговічної Української національної ради Микола Величківський навіть попрохав його в обмін на плату перейти до богослужінь за латинським обрядом. «Проблема» розв’язалася сама собою в червні 1942 року, коли отець Костюк отримав наказ від німців повернутися до Генерал-губернаторства79.

Кількість парафій Для повнішого з’ясування масштабів релігійного відродження доречно також звернутися до адміністративної статистики. На жаль, більшу частину такої інформації втрачено або ж до неї важко отримати доступ. Наприклад, майже немає сумніву, що діловодство Церковної ради та її автокефального наступника (Вищого церковного управління) на сьогодні вже не існує80. Діловодство адміністрації Полікарпа було забрано під час еміґрації в 1944 році, і відтоді воно недоступне для дослідників іззовні. Існує статистика про церковні організації та духівництво на парафіяльному рівні: копії ориґіналів, що їх голови районів надсилали ґебітскомісарам. На жаль, ці документи «сховані» серед гір інших паперів81. Як наслідок єдині доступні цифри походять із опублікованих джерел. Згідно з інформацією, оприлюдненою на осінньому соборі 1942 року, Автокефальна церква мала в Райхскомісаріяті та реґіонах, розташованих на схід від нього, загалом 513 парафій. Із цих парафій 298 були на «Київщині», що, мабуть, означає Київську єпархію82. Трішки понад п’ятсот парафій на такій велетенській території – досить мале число. Аналогічного загального показника щодо Автономної церкви немає. Фридрих Гаєр, німецький солдат, котрий зустрічався в Україні з багатьма ієрархами та священиками, оцінив після війни, 249

10. Релігія і народна набожність

що коли рахувати разом парафії обох православних церков, то станом на літо 1943 року близько двох третин дореволюційної їх кількости було відновлено в Київській єпархії та близько половини в Житомирській. Якщо враховувати тільки парафії Автономної церкви, то Гаєр з’ясував, що третина дореволюційних парафій відновилася в Подільській і Вінницькій єпархіях83. У доступних джерелах можна знайти цифри щодо шести автономістських і восьми автокефалістських єпархій. Якщо скласти найбільші відомі числа щодо кожної єпархії (хоча при цьому ми ризикуємо двічі порахувати парафії, які змінили свою належність), виходить загальна сума 3500 парафій84. Жодних даних немає щодо п’яти автономістських і п’яти автокефалістських єпархій (деякі з них були малі розміром), але можна оцінити, що в цих єпархіях загалом нараховувалося близько тисячі парафій85. Отже, оцінкова сумарна кількість православних парафій у Райхскомісаріяті – території, на якій 1 січня 1943 року офіційно мешкало 16 млн. 910 тис. 008 осіб – становила 450086. Це означає, що одна автономістська або автокефалістська парафія припадала на 3750 осіб корінного населення. Тобто, попри намагання відродити церковне життя після багатьох років совєтських утисків, кількість парафій залишалася досить низькою. Доступна статистична інформація про міста підтверджує цей попередній висновок. У Києві церкви функціонували майже винятково на околицях і в передмістях. Почасти це було наслідком совєтського руйнування більшости церков середмістя, а також заборони німецької влади на проведення богослужінь у Софійському соборі (який вона вважала ґотською пам’яткою). Успенський собор, частину якого було збудовано ще в ХІ столітті і який був центральним архітектурним шедевром Києво-Печерської лаври, також не можна було використовувати, бо 3 листопада 1941 року його висадили в повітря. (Всупереч протилежним переконанням, які побутують у незалежній Україні, схоже на те, що це справа не НКВС, а Головного управління імперської безпеки87.) Отже, в Києві функціонував тільки один великий храм – Андріївська церква. Цією спорудою та двома іншими церковними будівлями розпоряджалися автокефали88. Навесні 1943 року всі інші 25 церков Києва належали Автономній церкві. У великому Володимирському соборі перше богослужіння (автономістів) відбулося лише на другу річницю приходу німців89. Одне слово, загалом у Києві було мало парафій. У Дніпропетровську функціонувало десять церков – усі належали автономістам. Але, як і у випадку з Києвом, це була дрібка порівняно з дореволюційною ситуацією, коли їх у місті було двадцять сім. У Полтаві також відновилося десять православних церков, а у Вінниці – тільки сім (усі, крім двох, належали автономістам)90. 250

Уцерковленість вірян

Уцерковленість вірян Інший метод оцінки масштабів релігійного відродження – вивчення участи вірян у церковному житті. Є чимало переконливих доказів того, що багато людей приходили на чільні релігійні заходи. 1942 року багато хто прийшов на Дніпро відзначити православне свято Водохрища. В Дніпропетровську наступного року з тієї самої нагоди десятки тисяч людей влаштували довгу ходу до Дніпра. Скрізь святкували Великдень. У 1943 році у Дніпропетровську це свято зібрало такий великий натовп, що вдалося зробити лише одне коло хресного ходу навколо собору замість належних трьох91. По селах майже всі мешканці брали участь у великодніх службах. Коли траплялося, що з цієї нагоди скасовували комендантську годину, перед селянами виступали хори, бандуристи і аматорські театри. Повернулося також святкування Спаса і дитяче колядування92. Проте щодо цих масових урочистостей виникає сумнів: чи була участь у них чимось більшим, аніж просто поширеним бажанням скористатися леґітимними нагодами для святкування93. Тому для з’ясування справжньої уцерковлености вірян варто поглянути на їхню участь у буденному церковному житті. Зі слів Ганса Коха, кількість уцерковлених вірян постійно зростала «до 1943 року»94. Якщо говорити про селян, то наявна уривчаста інформація не зовсім підтверджує цю тенденцію. В 1942 році один німець бачив у південноукраїнському селі, як біля невеликої церкви «навколо входу юрмилися бабусі, сивобороді чоловіки, а також жінки, дівчата і багато дітей». Він не побачив хлопців або молодих чоловіків, котрі, на його думку, в цей час були на жнивах та й не мали інтересу95. Згідно з Гаєром, багато тисяч селян, які «співали та сміялися на своїх санях і возах», кожного недільного ранку заповнювали величезний базар у Полтаві. «Мало хто з них упускав нагоду відвідати білу й щойно тиньковану церкву на базарі, котра підносилася над цим юрмищем»96. У німецькому звіті, який базувався на повідомленнях українських пропаґандистів, повідомлялося, що в середині 1943 року відвідуваність церков у кількох реґіонах була «дуже високою»97. Але совєтський шпигун інформував, що «зазвичай лише старі люди» ходять до церкви, а один селянин із Київщини пригадував у повоєнній бесіді, що «ніхто» не ходив98. Загалом, свідчення щодо сільських мешканців суперечливі. Інформація про відвідання церков у великих містах у будні однозначніша. Загалом протягом 1941 – початку 1942 року в київській Андріївській церкві, де співав «державний хор», не було яблуку де впасти99. Однак по якомусь часі Гаєр виявив, що там і там відбувалися служби, на які ніхто не приходив. Він 251

10. Релігія і народна набожність

гадав, що «секуляризм» зберіг панівні позиції в Києві, а один місцевий житель сказав йому: «У що кияни вірять? У кусень хліба – ось у що!» Аналогічно зі звіту НКВС відомо, що восени 1942 року в Дніпропетровську «відвідування церков [було] незначним – за рахунок літнього населення»100. У Вінниці в середині 1943 року церкви мали єпископів, священиків і хори, але, як пригадував український націоналіст Михайло Селешко, «бракувало всім більшої кількости віруючих і церкви світили пусткою... Навіть старші люди мало ходили до церков»101. Коротко кажучи, хоч би якою була відвідуваність церков у містах в 1941–1942 роках, але на 1943 рік її, поза сумнівом, щонайбільше можна було охарактеризувати як помірну. Можна навести кілька причин того, що відвідуваність церков у селах, а надто у містах була не така висока, як можна було очікувати. На селі свою роль зіграли періодичні німецькі заборони богослужінь під час жнив. Такі локальні заборони означали, що ходити до церкви не дозволялося на свята, які припадали на робочі дні тижня, на суботні вечірні, серед дня у неділю, а інколи навіть протягом цілого дня у неділю. Якщо німці ловили порушників, вони проганяли їх, а священикові наказували зачинити будівлю. Розлючені місцеві ландвірти шмагали людей канчуками або били кийками. Священиків нерідко змушували брати участь у жнивах або могли побити за нехтування забороною на денні богослужіння в суботу. Також на уцерковленість впливав страх арешту в церкві та відправки на роботу до Німеччини і страх вияву своїх християнських симпатій з огляду на можливе повернення совєтської влади102. Одначе страх розкрити свої переконання був властивий головно городянам, бо селяни часто вже знали про переконання своїх сусідів. Утім, головними причинами того, що населення цуралося церкви, були байдужість і відчуження. Вінничани розповіли Селешкові, що людей цікавило, як і до 1941 року, тільки хрещення дітей103. Вони також відчужено ставилися до священиків, бо швидко збагнули, що їх використовує «ґестапо» заради різних політичних завдань. (Усі нові священики мали підписувати зобов’язання шпигувати за своєю паствою104.) Та й за самими священиками, як і за єпископами, пильно наглядали німці та їхні інформатори; серед різних причин, головною метою цього стеження було перевірити, чи виконували вони реґулярні накази ґебітскомісарів закликати парафіян надавати будь-яку можливу допомогу нацистам. На день народження Гітлера 20 квітня 1942 року всі священики мусили молитися за нього під час спеціяльних богослужінь, що вони, згідно зі звітами, «частково» робили105. Їхня покора перед такими наказами була наслідком страху за своє життя. Майже немає сумніву, що доля отця Н. П. Стукала з 252

Уцерковленість вірян

Олександрії, що на схід від Кіровограда, була типовою. Відомо, що йому щотижня давали інструкції та, мабуть, погрожували вбити його, якщо він їх не виконуватиме. Інший (а може, й той самий) священик з Олександрії на початку 1942 року висловив у проповіді припущення, що німці, можливо, підуть. Йому поталанило відбутися всього-на-всього п’ятдесятьма ударами різкою106. Найбільшою народна антипатія до священиків була на Наддніпрянщині, передусім у містах. На початку жовтня 1941 року, одразу після винищення євреїв у Бабиному яру, ті кияни, яких це дуже вразило, відчули огиду до священика-автокефала, що прославляв німців як «ясноволосих лицарів»107. Не менш важливу роль відігравав той факт, що чоловіки, сини і брати мешканців Наддніпрянщини служили в Червоній армії, і населення дуже сподівалося, що вони ще живі. Тож коли отець Стукало закликав свою паству допомогти розбити «ворога», парафіяни розгнівалися і перестали ходити до церкви. Старі люди казали, що цим він осквернив святе місце108. Говорячи про ставлення до церкви, треба зважати також на вікові відмінності. Не викликають подиву кумедні свідчення про молодих жінок, загалом набожних, у колишній польській західній Волині. 1944 року сюди повернулася Червона армія, і коли один із червоноармійців у неділю попрохав місцеву українську дівчину пришити йому ґудзика, він почув перелякану відповідь: «Гріх!»109. Проте на Наддніпрянщині погляди різних поколінь на релігію поділилися. Народжені протягом 1920–1930-х років («покоління комсомольців»), про яких ішлося в 9-му розділі, мало цікавилися церквою. Фактично ж переважна більшість чоловіків і багато жінок цього покоління взагалі не навідувалися до церкви. На селі вони часом допомагали відбудовувати церкви, але робили це здебільшого з почуття солідарности і через те, що ніколи не бачили богослужіння. Ще восени 1941 року СД оцінила, що половину молодого покоління становили атеїсти110. Молодь швидко збагнула, що їй церковні служби цікаві менше, ніж фільми. Вона припинила ходити до церкви або ж ходила до неї «тільки як до театру, – помітив Селешко. – Послухають, як хор співає, і виходять. Про Богослуження молоді казали, що нічого собі, гарна вистава, і на тому кінець. Нарікали, що все нудьгою надихане, бо кожної неділі ту саму виставу повторюють, а то надокучає»111. Молодь часто поводилася, як у цирку, торкаючись, наприклад, риз священика. Загалом, як пригадував один священик, молодь відвідувала церкви «значно менше, аніж в досовєтські часи»112. Німецький капелан, який володів російською і провів багато часу в українському селі, зробив висновок, що «релігійне життя» існувало лише «там, де 253

10. Релігія і народна набожність

воно вже було до настання комуністичного періоду, тобто в середовищі старшого покоління – людей, яким було понад тридцять п’ять років». Молодші за них, зокрема молодь до двадцяти п’яти років, майже вся була «повністю відчужена і байдужа»113. Втім, варто згадати, що багато людей, яким виповнилося понад тридцять п’ять, також були байдужими. Ще у серпні 1941 року СД повідомляла із вінницького села, що не зауважила різкої відмови від церкви, але, разом із тим, «недвозначну підтримку надавали лише деякі жінки та літні чоловіки. Молоде і середнє покоління виглядають байдужими до цього питання, але й вони долучаються до участи, коли їх просять»114. Як твердив один совєтський партизан, цю участь зумовлював страх. «Люди середнього віку, – писав він, – насправді ходять [до церкви] лише для того, щоби не привертати уваги, тому що релігійні люди помічають тих, хто не відвідує церкви, та погрожують розповісти комендантові, що, мовляв, такий і такий симпатизує більшовикам»115. Хоч інші джерела не підтверджують цього пояснення, така ситуація цілком могла скластися в деяких місцях. У совєтському звіті, присвяченому кінцю 1941 року, навіть стверджувалося, що релігійною була «невелика частина, та й то літнього віку», а більшість населення «скептично» ставилася до відкриття церков і розмовляла про нього «з іронією». Таке ставлення було особливо виразним серед селян промислових реґіонів, де СД також помітила «виразну байдужість»116. Після впровадження цивільної нацистської адміністрації та офіційних заяв про збереження – або, якщо точніше, відновлення – совєтського відокремлення церкви від держави сільська молодь почала виступати проти народної набожности, а то й ображати її. Адміністрація автономістської Вінницької єпархії навіть скаржилася німецькій владі на це явище117. Баптистські та євангелістські місіонери влаштовували в селах і містах громадські зібрання, на які, вочевидь, збиралося чимало люду; в одному совєтському звіті навіть згадано про «великий потяг» на Правобережжі до протестантів. Але серед їхніх слухачів неодмінно траплялися люди, які совалися на своїх місцях, перепитуючи одне одного: «Хто їм дозволив тут Євангелію проповідувати?» Були й войовничі атеїсти, тепер безсилі. За словами одного колишнього місіонера, «злість викривляла їхні обличчя»118. Лише один звіт, ґрунтований на розвідницькій інформації українських пропаґандистів, стверджував, що в середині 1943 року молодь Житомирщини і Київщини брала участь у нібито «багатолюдних» церковних службах119. Але велика кількість протилежних свідчень кидають довгу тінь сумніву на цей висновок. Мало того, навіть рішення багатьох молодих чоловіків із вищою осві254

Уцерковленість вірян

тою стати священиками не означає так багато, як здається. Принаймні почасти ці чоловіки мали потаємні мотиви для прагнення опинитися серед духівництва: брак можливостей знайти іншу оплачувану роботу та бажання уникнути фізичної праці120. На території Райхскомісаріяту України відбулося релігійне відродження, але його масштаби були помірні. Наново відчинили свої двері церкви і прибули єпископи зі священиками, але з плином часу німецька влада почала дедалі більше перешкоджати церковному життю. Ще важливіше те, що більшість молодих і багато середнього віку осіб із корінного населення частково або зовсім не цікавилися і не шанували православну церкву та релігію взагалі. Ця байдужість була не зовсім новою. Поки що нам мало відомо про природу й глибину народної набожности серед українців і росіян пізньоімперського та ранньосовєтського періодів, але історики схиляються до думки, що вже в той час населення дедалі більше втрачало інтерес до релігії або ставало на антиклерикальні позиції. В цей же період розвивалася інша тенденція, яка охоплювала менше людей: навернення до протестантизму (якщо конкретно, то до баптизму та євангелізму)121. У цьому розділі ми з’ясували, що обидві ці тенденції – секуляризації та навернення до протестантизму – були досить поширені і в Райхскомісаріяті Україна. Коротко кажучи, повсюдний брак інтересу до православної церкви та релігії взагалі, які Наддніпрянщина успадкувала від царистського та совєтського періодів, мало змінився за нацистського режиму.

11 Депортації та примусова міґрація

а початку 1942 року, слідом за багатьма масовими розстрілами євреїв і ромів та голодною зимою для полонених і мешканців міст, німецька влада започаткувала кампанію набору робітників для заводів і ферм Райху. Вона не планувала проведення такої кампанії перед війною, але тепер відчула потребу в ній, щоб послабити несподівану нестачу трудових ресурсів там1. До червня 1943 року з Райхскомісаріяту Україна в такий спосіб було вивезено один мільйон осіб. На початкових стадіях можливість працювати в Райху викликала певний ентузіязм, але невдовзі настрої радикально змінилися, і більшість корінного люду сприймала відправку до Німеччини як смертний вирок. Відтоді потенційні «остарбайтери», тобто робітники зі сходу (так вони звалися в Райху, але не в Україні), всіляко противилися відправці до Німеччини. Органи влади, зі свого боку, відповідали насильством, щоби виконати встановлені норми «вербування». Ескалація насильства у зв’язку з цими депортаціями стала чільним чинником розвитку широкомасштабних партизанських рухів.

Пропаґанда і добровольці Протягом перших місяців німецької влади в Україні до Райху вирушила незначна кількість робітників. У грудні 1941 року з Кривого Рогу до Німеччини поїхали потягом 760 шахтарів. Того самого місяця близько 6400 безробітних металурґів Запоріжжя, тікаючи від голоду, добровільно рушили в тому самому напрямку2. Лише в 1942 році переміщення робітників на захід і супровідна пропаґанда набрали широкого розмаху. Пропаґанда праці в Райху провадилася переважно через газети, листівки, брошури, великі барвисті плакати і мандрівні виставки. Однією з її особливостей були буцімто реальні історії про людей, які вирушили до Німеччини. На робочих місцях і перед кіносеансами демонстрували кіножурнал «Приїздіть до прекрасної Німеччини», в якому зображувалися молоді люди, які сміються і співають на шляху до Німеччини, де їх щиро зустріне німецький фермер3. Усна 257

11. Депортації та примусова міґрація

пропаґанда розвивалася повільно. Радіо транслювало розповіді про життя в Німеччині нібито з уст людей, які там працювали остарбайтерами. Від кінця 1942 року в пропаґанді почали фігурувати українці, які вдавали, нібито вони остарбайтери у відпустці. Мандруючи Україною, вони розповідали райдужні історії про життя в Німеччині, виступаючи перед початком кіносеансів або на громадських зібраннях на ринкових площах4. Всіляко підкреслювано численні переваги роботи в Райху. Однією з них була просто нагода «пізнати Німеччину»5. Райхскомісар Кох обіцяв, що ті, хто працюватиме у Райху (а також трудові міґранти до південної України, які трудилися у сільському господарстві), першими отримають землю в Україні, коли настане час її розподілу6. В Німеччині робітники матимуть добрий заробіток, безкоштовне житло і медичне обслуговування. Щомісяця частину їхньої платні складатимуть на особовий ощадний рахунок, із якого вони можуть зняти гроші, коли повертатимуться додому. Їхні утриманці в Україні також одержуватимуть фінансову допомогу. Крім того, такі робітники здобудуть навички, які потім забезпечать їм добру роботу вдома7. Всі ці переваги зроблять їх щасливими. Плакати зображали українських робітників у Німеччині із підписами на кшталт: «Життя в Німеччині прекрасне! Ми щасливі тут в Німеччині!», «Хто б із нас, українців, ще недавно міг подумати, що його спитають, чи хоче він їхати на роботу до Німеччини? Ми, прийнявши цю пропозицію і живучи тепер у Німеччині, тільки зараз зрозуміли, чому Сталін оточив нас стіною і робив усе, щоб ми нічого не знали про те, що за останні десять років відбулося в Німеччині, в країні справжнього соціялізму»8. Крім особистої користи, наголошувала пропаґанда (так само, як і довоєнна совєтська), виїхати зі свого рідного краю, щоби працювати деінде – це ще й патріотичний обов’язок: «Працюючи в Німеччині, Ти обороняєш Твою Батьківщину!». Такий працівник «помагає знищити большeвизм»9. Робота в Німеччині була частиною гаданої співпраці між «Західною Европою» та «звільненим Сходом»: «Робітники Сходу докладають своїх сил на фабриках, заводах і ланах Німеччини, а кваліфіковані німецькі робітники допомагають впорядкувати життя на Сході. Все це робиться для того, щоб цілковито перемогти большевизм та створити краще життя для всіх трудящих звільнених областей»10. У пізніших текстах пояснювалося, що «в той час, як німецька молодь іде на фронт і не повернеться додому до кінця війни, українська молодь мусить виконати свій обов’язок за працю»11. Православні церковники – як автономісти, так і автокефали – також повинні були поширювати таку пропаґанду. Щоби спростувати чутки про погані 258

Пропаґанда і добровольці

умови життя в Райху, в червні 1942 року преса опублікувала заяву митрополита Полікарпа (Сікорського) з Автокефальної церкви. В ній ішлося про гадані переваги й обов’язок відправки до Німеччини. Його духівництво, йшлося в заяві Полікарпа, повинне «роз’яснювати своїм парафіянам усі сприятливі умови і нагороди, якими обставляється праця робітника в Німеччині та забезпечується також його родина, яка залишається на місці». Він також називав роботу в Німеччині частиною боротьби проти «московсько-жидівського комунізму»12. Полтавський і Лубенський єпископ Автономної церкви Веніямін (Новицький) звернувся із закликом наприкінці 1942 року, в якому не було ні антисемітських, ні антиросійських нот, а просто згадка про те, що німці хочуть, аби робітники їхали до Німеччини. Фактично ж це звернення можна було зрозуміти і як підтримку Веніяміном Червоної армії. «Хай кожен український робітник, – говорилося в ньому, – зрозуміє свій борг у відношенні тих, які на фронті віддають своє життя за добробут всіх»13. Попервах пропаґанда в 1942 році мала успіх. Совєтські громадяни звикли, що їх відправляють працювати далеко від дому, і, попри часто тяжкі умови, навчилися здобувати користь із такого досвіду14. В Києві влада вимагала, щоб добровольці спершу відпрацювали кілька тижнів на відбудові мостів через Дніпро. В середині січня 1942 року близько 1500 молодих добровольців прийшли в біржу праці Києва. Їх відправили потягом під супровід духового оркестру. Ще два потяги з киянами вирушили наприкінці лютого. Людей садовили у вагони, в яких було тільки настелено соломи, і не давали ніякого санітарного забезпечення, зате годували добре15. Мотивація в добровольців була різна. Однією зі спонук була допитливість, яка вабила їх побувати в найіндустріялізованішій країні Европи. Розповіді німецьких солдатів її тільки зміцнювали. Серед інших мотивів – сподівання на добру платню та обіцянка швидкого повернення, яку роздавали німці. Та й не було чого втрачати тим, хто виїжджав із Києва в лютому, бо вони вже остаточно зголодніли16. По селах молодих добровольців було ще більше, з тими самими мотивами (окрім голоду). Одна жінка, яка, здається, поїхала не з доброї волі, а скорилася наказові, пригадувала: «В нас була деяка надія, що ми в Німеччині щось заробимо, придбаємо собі якийсь пристойніший одяг. Ми ж бачили, що всі німці були зодягнені у все добротне, одяг на них з доброї матерії, добре пошитий»17. Їм було відомо про збиткування, вбивства і голод, які випали на долю євреїв, ромів та військовополонених, але це не відохочувало їх від поїздки у країну лиходіїв. «Правда, ми все ще пам’ятали розстріли євреїв у Бердянську, – розповідала пізніше та сама жінка, – але й згадували також до259

11. Депортації та примусова міґрація

бре ставлення до нас німців під час нашої пішої мандрівки з Бердянська у наше село. Ми між собою говорили, що, може, в Німеччині не буде аж так погано, що німці ж неначе культурний народ, то чого їм над нами знущатися»18. Однак на середину 1942 року добровольців різко поменшало. Статистика генерального округу Київ демонструє падіння з 4030 охочих у червні до 425 у серпні і всього-на-всього п’яти у вересні, а після того – взагалі жодного19. У вересні 1942 року до Німеччини було відправлено 153 тисячі осіб (близько 7% населення цього генерального округу), зокрема понад 11% населення Києва. В цей час місцева СД повідомляла, що, «попри» всю пропаґанду, каральні конфіскації худоби та погрози смертю, корінне населення більше не хоче їхати20. Головною причиною зменшення кількости добровольців були умови життя в Райху. Наддніпрянці та інші робітники, які працювали на заводах, а жили у таборах, часто зазнавали фізичної наруги, отримували погане житло і погану їжу. Обурення в них викликали різні приниження, зокрема обов’язок для добровільних і примусових остарбайтерів носити нашивку із написом «OST». Ця нашивка зачиняла перед ними двері театрів, кінотеатрів і ресторанів21. Однак загалом оцінка остарбайтерами їхнього досвіду не зовсім однозначна. Чимало тих, хто працював на фермерів, були задоволені ставленням до себе і платнею, тож попервах деякі з них хотіли залишитися в Німеччині назавжди22. Загалом остарбайтерам, серед яких переважали жінки, діставалася значно тяжча робота, ніж західноевропейським або балканським чужоземним робітникам. У рідній Україні жінки загалом працювали тяжче, ніж чоловіки. І в Німеччині ця тенденція повторилася – вони працювали тяжче, ніж усі полонені чоловіки, хоч би з якої країни ті походили. Навіть наприкінці 1944 року ці жінки працювали з продуктивністю, яка становила 90–100% продуктивности німецьких робітників23. Цей факт потребує пояснення. В одному російському дослідженні колишніх остарбайтерів, проведеному через багато десятиріч після закінчення війни, багато опитаних зізналися, що перебування в Німеччині було найкращим періодом їхнього життя24. Чи це пояснює їхню самовідданість у праці? Можливо, вони трудилися просто за звичкою, яку було важко перебороти, а може, намагалися в такий спосіб продемонструвати свою цінність як працівниць, щоби їх не убили? Проте задоволеність робітників пов’язана не так із умовами праці, як із їхнім соціяльним життям. Федір Пігідо також працював у Німеччині. Він пригадував, що хоч вони були майже рабами, проте почувалися вільними – вільнішими, ніж будь-коли доти. Вони розмовляли про що й як хотіли і «не боялись, що нас хтось підслухає, що на нас донесуть, 260

Великий страх

що за необережно висловлену думку завтра доведеться стати перед слідчим НКВД»25. Тим часом Кох оголосив, що родинам остарбайтерів у Райхскомісаріяті надаватимуть допомогу. Зазвичай її видавали у формі грошей – не більше як 130 рублів (згодом карбованців) на місяць26. Цю соціяльну допомогу, яку видавали корінній адміністрації ґебітс- і штадткомісари, автоматично відраховували з платні остарбайтерів – навіть тоді, коли в робітника не було сім’ї в Україні – і вирахувана сума часто перевищувала 130 рублів27. Але, незважаючи на мізерність суми та затримки з її видачею, родичі постійно зверталися по неї й отримували її. Наприкінці 1943 року в деяких реґіонах розмір цих виплат підвищили28.

Великий страх Через кілька тижнів після відправлення потягів із добровольцями влада дозволила надіслати їм листи. Пізніше влада заохочувала остарбайтерів та їхніх родичів в Україні надсилати одне одному листівки, на яких була відривна частина, якою й підтверджувано, що адресат її отримав29. Однак багато людей і далі не мали офіційного поштового зв’язку зі своїми родичами в Німеччині, а листівки, як і переважна більшість листів (понад 80%), які цензура не перевірила, могли йти до адресата місяцями30. Втім, якщо врахувати воєнний стан і величезні обсяги поштової кореспонденції, поштова система працювала досить непогано аж до самісінького відступу німців31. Остарбайтерам зазвичай дозволяли відправити один лист на місяць. Більшість листів, відправлених законним шляхом, явно не були цілком щирі. Зі слів декого з адресантів, вони не могли писати правду32. Остарбайтери (і навіть СД) вважали, що більшість листів із неґативною інформацією конфіскується, але на практиці самі тільки обсяги письмової кореспонденції унеможливлювали це. До того ж у багатьох джерелах згадувано, що в листах відверто говорилося про побиття та інші неґативні події та обставини33. Обережні автори листів знаходили способи повідомити правду про свої життєві умови та тугу за домівкою, інколи вдаючися до шифрів, про які домовлялися перед від’їздом до Німеччини. Скажімо, робітник міг написати, що вони живуть, «як Шевченки», а Шевченки були найубогішою сім’єю в їхньому селі. Також поширеним було перекручування значення, щоб, наприклад, тільки при ретельному перечитуванні ставало зрозуміло, що «живемо дуже добре» означає повну протилежність34. Родичам в Україні дозволяли відправляти в Німеччину листи й пакунки з одягом, їжею або грошима, але таким цінним речам властиво було «губитися» на пошті. Селяни відправляли своїм дітям-остарбайтерам та іншим роди261

11. Депортації та примусова міґрація

чам хліб, сухарі, сало і навіть масло. Тисячі пакунків нагромаджувалися щодня біля поштових контор35. Остарбайтери також знаходили способи передати листи незаконно – зазвичай через німецьких солдатів, яких було дислоковано в Україні і з якими жінки-остарбайтерки також підтримували листування. В конверти, адресовані цим німцям, вкладали один або кілька інших листів, які німець потім передавав у руки адресатів. Так само передавали листи через польських гостьових робітників36. Найдостовірніші відомості про життєві умови в Райху надходили від великої кількости остарбайтерів, які від середини 1942 року почали повертатися в Україну. Переважно це були люди, які серйозно захворіли, покалічилися або стали інвалідами в результаті бомбардувань німецьких промислових об’єктів союзниками. Серед поворотян були також вагітні жінки та люди, яким виповнилося понад шістдесят п’ять років. Усіх їх посадили на товарні потяги, що прямували на схід, не видаючи ні їжі, ні медикаментів. Дорогою померло багато жінок37. Ті, хто вцілів, пустили поголос про цю історію. Отже, через усі ці канали новини про умови праці в Райху швидко досягли України. Достовірні й хибні розповіді множилися і передавалися з уст в уста. Одна совєтська аґітлистівка дала поштовх чутці, нібито робітників відправляють працювати у північну Африку. Згідно з іншою чуткою, депортації вигадано, щоб набирати робітників для копання шанців на фронті38. Мешканці великих міст першими дізналися, що до остарбайтерів ставляться гірше, ніж до будь-яких інших чужоземних робітників, і вони ж першими почали переповідати історії про «торгівлю» людьми в Німеччині39. Жінки й дівчата в Україні боялися, що їх кинуть до домів розпусти, тоді як паралельно ходили плітки, нібито робітників стерилізуватимуть40. Люди почали перешіптуватися, що німецькі депортації нічим не кращі від заслання до Сибіру за совєтських часів. Одного селянина, який висловив таку думку на зібранні, повісили за це41. Не дивно, що відтоді чимало людей боялися їхати до Райху. Багато з них гадали, що загинуть там – або від голоду, або від бомб союзників. Інші вірили, що в Німеччині взагалі лютує голод. У Бердичівському районі в сере дині 1942 року ходила така чутка: Гітлер невдовзі переможе у війні і захоче від Сталіна звільнення німецьких військовополонених, але Сталін цього не зробить – може, через те, що вже повбивав їх. Тоді Гітлер помститься, повбивавши всіх «росіян», до яких потраплять і українські остарбайтери42. «До побачення, щирі друзі, – написав хтось на стіні у пункті відправки остарбайтерів. – Якщо побачите ці імена, згадуйте тихим словом. Ми виїжджаємо на смерть, якщо доїдемо до Німеччини... Попали сюди через поліцаїв, які лижуть сраку нім262

Методи депортації

цям»43. Крім того, люди почали сумніватися, що німці вбивають тільки євреїв і ромів. Принаймні під час однієї депортації із західної Волині в середині 1942 року в потязі говорили про те, що всіх їх постріляють і перероблять на мило44. Тогочасні пісні і приказки про депортацію сповнені глибокого суму. Всі вони (або принаймні ті, що збереглися для нащадків) були нерелігійними і глибоко песимістичними (на противагу релігійному фольклорові афроамериканських рабів). Ось типова приказка: «Школу я покину... / Нащо мені вчитись? / Доведеться на чужині / Рабою зробитись»45.

Методи депортації Коли добровольці вичерпалися, Фриц Заукель, котрий від березня 1942 року займав посаду генерального уповноваженого з використання робочої сили, розіслав комісії для проведення депортацій, які він називав «вербуванням». Встановлені ним норми для Райхскомісаріяту Україна були високі: 225 тисяч робітників за останній квартал 1942 року і ще 225 тисяч за перші чотири місяці 1943-го. Ще пізніше Заукель видав наказ, щоб починаючи з 15 березня 1943 року щодня захоплювати по три тисячі робітників, а невдовзі збільшив це число до шести тисяч на день46. Його представники повідомляли генеральним комісарам, яка кількість людей їм потрібна, і додавали, що люди потрібні якнайскоріше. Після цього кожен ґебітскомісар і штадткомісар отримував розписані на його територіяльну одиницю норми. Біржа праці, яку очолювали ці німці, розподіляла цільове число серед голів районів або, у містах, якими керували штадткомісари, попросту передавала її корінному бурґомістрові. У районах великих міст були свої біржі праці. Працівникам корінної адміністрації загрожувала смертна кара, якщо вони не зможуть надіслати призначену їм кількість «рекрутів»47. Десь наприкінці 1942 року процедура змінилася, і корінні чиновники відтоді мали доставляти не визначену кількість людей, а просто всіх людей певного віку. Наприкінці 1943 року до Райху мали відправитися всі, хто народився в 1926–1927 роках48. Отже, для здійснення депортацій нацисти навіть більше, ніж у випадку Голокосту євреїв і ромів, потребували залучення корінних місцевих чиновників. Реакцію цих чиновників узагальнити важко, але відомо, що бурґомістри великих міст не запитували свого населення. Голови районів мали розкіш перекласти відповідальність на своїх підлеглих – сільських старост. Голова району вимагав від кожного старости виконання конкретної норми шляхом складання списку осіб і направлення його в райцентр до визначеної дати. Офіційно ці списки надходили не до голови району, а до новостворених бірж 263

11. Депортації та примусова міґрація

праці районного рівня, але насправді ці контори не мали великого значення. Навіть якщо їх виділяли в окремий відділ, однаково на чолі їх рідко ставили німців (хоч так мало би бути), бо німецького персоналу в той час бракувало. На зборах у райцентрі сільські старости отримували дальші інструкції: вони мусили викреслити зі списків певні категорії (лісників, робітників кар’єрів, залізничників, шляховиків, а також працівників машинно-тракторних станцій і державних господарств)49. Однак і після цього на розсуд старости залишалися тяжкі рішення, щодо яких вони не були зобов’язані радитися зі своїми односельцями. Мало хто з них скликав збори, щоб вирішити, як виконати норми50. Щоб не потрапити до списку, важливо було мати потрібні зв’язки. Найкращий захист від депортації був у членів сімей корінних поліцаїв і чиновників. Інші дуже потерпали від свавілля. З одного господарства могли викликати двох або й більше дітей, тоді як із інших – жодного51. Серед перших «призовників» були люди, які не жили в конкретному селі до 1941 року (це переважно були відпущені військовополонені)52. Серед перших примусово відправлених робітників були також люди, яких особливо недолюблювала корінна влада. В одних селах до такої категорії потрапляли члени Комуністичної партії та інші совєтські активісти; в інших такими могли стати українські патріоти або діти жертв совєтських утисків. На західній Волині високі шанси на «призов» були у поляків, які жили в селах з українською більшістю53. Також незахищеними були ті, кого керівництво Райхскомісаріяту зараховувало до категорії «недогодованих підлітків і немічних сивих людей обох статей». Відомо, що їх «випадковим чином набирали» ще в квітні 1942 року, бо їм менше співчувала й допомагала місцева влада, щоб можна було уникнути депортації, хоча підлітки, мабуть сироти, можливо, приходили добровільно, аби втекти від голоду54. Крім допоміжної адміністрації кандидатури на депортацію до Німеччини пропонували ще й інші корінні жителі, які опинялися у відповідних для цього владних позиціях. Згідно з відомостями СД, київські кербуди доповідали біржі праці про «багатьох непрацездатних хворих та старих людей, інколи навіть калік, а також усіх, хто їм не подобався»55. Багато бриґадирів на підприємствах схильні були віддавати на депортацію хворих або найменш продуктивних працівників. Як висловився один чоловік, що працював у вінницькій житловій управі, «достатньо було якому-небудь шефу вказати, щоб цю людину відправили в Німеччину». Він пригадав, як один корінний аґрарний чиновник переїжджав до іншої оселі й наказав своїм підлеглим допомогти йому. Одна жінка відмовилася. Невдовзі по тому її забрала машина і відвезла до біржі 264

Методи депортації

праці, а за кілька годин вона вже прямувала на потязі до Німеччини. Крім того, СД повідомляла, що «колишні активні» комуністи Києва, котрі остерігалися своїх сусідів, доносили про них у біржі праці, «щоб мати змогу продовжувати свою комуністичну діяльність»56. Два колишні голови районів, котрі еміґрували після війни, стверджували, що вони робили все від них залежне, щоб запобігти депортаціям. Григорій Каряк згадував, що в Новосанжарському районі він зі своїми помічниками призначав молодь на посади в різні відділи й організації, хоч у них там не було потреби, і в такий спосіб захистив сотні людей57. Михайло Лебідь пригадував, що батьки благали його не відривати їхніх дітей від них. У відповідь на такі прохання управа Мацеївського району (Мацеїв – тодішня назва смт Луків) сфальсифікувала інформацію так, нібито багато кандидатур на остарбайтерів були потрібні для робіт, які ґебітскомісар уважав важливими – на залізниці, лісопильні та в полі. Позаяк на той час 70% норми з виділення остарбайтерів було виконано, ґебітскомісар погодився знизити норму для району. Як наслідок за два роки нібито було відправлено до Німеччини лише близько двох сотень осіб58. Насправді ситуація була не така проста. Не тільки німці, а й голови районів і міські бурґомістри зі страху за своє життя заходилися арештовувати людей із метою депортації, користуючись під час облав допомогою німецької та корінної поліції. Заукель навіть засуджував корінну адміністрацію за насильство, яке супроводжувало такі заходи59. Хоч і прикрий, але факт: допоміжна адміністрація брала активну участь в облавах. Зокрема, частково збереглася документація з Києва. На початку квітня 1942 року голова Залізничного району міста почав тривожитися: його район більше нагадував село, ніж місто, тож у ньому небагато людей жило в комунальних багатоквартирних будинках. Маючи в розпорядженні невелику кількість кербудів, він не міг пильно наглядати за населенням. Крім того, люди рідко бували вдома й користувалися своїми зв’язками на селі, щоб тікати туди й ховатися від влади. На день зголошувалося лише близько тринадцяти добровольців. Якщо нічого не змінити, то загальну денну норму в п’ятдесят «рекрутів» буде завалено. Тому голова управи району звернувся до свого керівника – бурґомістра Форостівського – з проханням віддати наказ допоміжній поліції на арешт людей. Він додав, що поліція може використати списки «небажаних елементів», які вона та його районна управа вже підготували. У відповідь Форостівський видав відповідний наказ районній поліції, а також дав дозвіл голові управи району використовувати поліцію для широкомасштабних нічних обшуків помешкань. Отже, для проведення таких обшуків не потрібен був наказ штадткомісара Роґауша60. 265

11. Депортації та примусова міґрація

Вуличні рейди не були чимось новим для совєтських громадян. Приміром, уже в 1920-ті роки органи влади Києва проводили серед білого дня арешти трудових «дезертирів»61. Але ці облави стосувалися тільки дорослого населення. Навесні 1942 року Л. Нартова зафіксувала у щоденнику загальний настрій із приводу депортацій, націлених на цей час головно на дітей чотирнадцяти років: «Ми застрягли в моторошному, страшному полоні, а думки все обертаються навколо одного – хто з наших знайомих і близьких втратить дітей, хто не зможе їх сховати. Люся, Костя, Галочка, Альоша, господи, яке страшне, шалене горе для батьків»62. Під час масових нічних обшуків помешкань у містах, які проводили корінні й німецькі чиновники та поліцаї, забирали всіх, навіть гостей, які залишалися переночувати, і матерів малих дітей. (Цих дітей вони не могли брати з собою.) Одній жінці вдалося кілька разів утекти, вирвавшись на вулицю через горище та сусідський будинок63. Найбільша операція такого роду в Києві відбулася 12 липня 1942 року на Подолі між третьою та одинадцятою годинами ранку під керівництвом допоміжної поліції та за участи поліції безпеки. Бриґади в складі одного німецького поліцая, дев’яти українських допоміжних поліцаїв, одного представника німецької поліції безпеки, одного допоміжного поліцая, тимчасово переведеного до поліції безпеки (Sicherheitsschutzmann), та перекладача прочесали кожен будинок. Однак ця облава провалилася. І річ була не тільки в невдалому часі – на неділю городяни часто їхали за місто, – а й у тому, що мешканців Подолу таємно попередили. Після кількох етапів добору із 1600 випадково заарештованих людей залишилося тільки 250 кандидатур на депортацію – переважна більшість жінки64. Німецькі облави з собаками та допоміжною поліцією стали частим явищем на міських базарах. Хоча їх офіційно пояснювали боротьбою зі спекулянтами, учасники облав насправді полювали на робітників, передусім на молодих селян, котрі не мали трудових карток, а отже, їх не міг урятувати роботодавець. Згідно з описом киянки Тетяни Фесенко, люди під час таких заходів «металися з розширеними від жаху очима, перекидаючи кошики і лотки, але німецькі поліцаї невблаганно заштовхували жінок, яких душили сльози, і зблідлих чоловіків у величезні вантажівки»65. В такий спосіб 2 травня 1942 року в Києві заарештували 1400 молодих осіб. Потім їхнім батькам загадали принести білизну, пальта і взуття. Ця облава «вбила всіх. Ніби манекени ходять, – занотувала Нартова. – На вулицях мертво, навіть хлопчаки поховалися». Об’єктами облав ставали також парки, пляжі, кінотеатри та інші театри66. Згодом припинили інформувати батьків про арешт їхніх дітей. Люди просто 266

Методи депортації

18. Молоді сільські чоловіки та жінки, яких примусово забирають на роботу до Німеччини, несуть свій важкий баґаж на шляху до пункту збору. Київ, вулиця Нєкрасова, 1942 рік

безслідно зникали, аж поки, через кілька тижнів, не надходив із Німеччини лист67. Багато хто гадав, що масові скупчення людей провоковано спеціяльно для облав (хоча насправді це було, мабуть, не так) – наприклад, у Рівному, де завчасно оголошений ярмарок закінчився облавою68. Від середини 1942 року тих, хто намагався вирватися з оточення під час облави, розстрілювали на місці. Однієї літньої неділі німці та корінні поліцаї оточили базар у містечку Олександрії. Один чоловік пригадував: «[корінні] поліцаї б’ють прикладами і стріляють усіх, хто намагався втекти. Багато ранених, розстріляних»69. У жовтні 1942 року в Києві під час виступу музик на одному з базарів почалася раптова облава. За словами Нартової, кілька осіб спробували втекти, але загинули від куль70. Усіх таким робом заарештованих у Києві осіб доправляли на вулицю Львівську, 24 (нині вулиця Артема), де був збірний пункт, що складався із кількох будинків і подвір’я. Хоча там була варта, звідти інколи тікали. В деяких батьків виходило витягнути звідти своїх дітей, підкупивши поліцаїв. (Німці 267

11. Депортації та примусова міґрація

були черствіші: вони звичайно наказували батькам забиратися геть, а інколи для переконливости додавали удар кийком.) Більшість батьків просто чекала на вулиці, коли їхню дитину поведуть через вулицю у «бюра набору» на вулиці Львівській, 27, де фіксувалася особова інформація, а лікарі (вочевидь, кияни) проводили поверховий медогляд. «Рекрути» мали йти швидко, а поліція частувала канчуком тих, хто затримувався. Після двох-трьох днів без їжі в’язнів пішки (а інколи трамваєм) доправляли на залізничну станцію71. Селян із місцевостей, де не було залізничних станцій, також тримали на Львівській вулиці. Майже щоранку сотні людей з усієї України заповнювали прилеглі вулиці, коли допоміжна поліція гнала їх до пункту збору. Іван Жигадло залишив опис такого видовища: «Обтяжені клунками з теплим одягом і скриньками за плечима, вони обливалися потом, а позаду їх сунула ціла низка київських рикш, яких знесилені «добровольці» наймали за останні свої гроші, бо, очевидно, не мали вже снаги тягти на собі все, потрібне в дорозі й на чужині. Серед них були й зовсім юні, а у декого з жінок і малі діти на руках». Кияни, як правило, зупинялися і супроводжували цю процесію очима, «повними здивування й жаху». «Україна звільняється від українців», – казав дехто72.

Інші види примусової міґрації Крім депортацій до Німеччини, існувало ще кілька видів примусової міґрації. Одну з таких кампаній уже згадано в 2-му розділі. Вона відбулася наприкінці 1942 року на Житомирщині. Тоді, з метою створити однорідний етнічно німецький ґебіт Геґенвальд, нацисти примусово і без завчасного попередження переселили багато українців та етнічних німців. Іще раніше відбулася кампанія, завданням якої було переселення людей на південь України, де бракувало робочих рук для роботи в полі та збирання врожаю. Планувалося переселити 400 тисяч осіб. Відомо, що перша група, яка складалася, мабуть, із селян, вирушила 3 березня 1942 року. Сумнівно, щоб багато з них поїхало з власної згоди; до того ж, здається, їм нічого істотного не обіцяли за це. Про цю кампанію більше нічого не відомо73. Інша амбітна програма, яку так і не було повністю виконано, передбачала примусове відправлення городян на село. Аґрарні чиновники Райхскомісаріяту розлютилися через те, що не всі поля було оброблено перед зимою 1941–1942 років, і захотіли, щоб навесні 1942 року 407 тисяч городян, зокрема й дітей, було відправлено на сільгоспроботи. Відтак 50 тисяч киян мусили гарувати в колишніх радгоспах, безоплатно скопуючи щодня по одній сотці землі під наглядом допоміжної поліції. За один день роботи такий робітник отримував першочергове право 268

Інші види примусової міґрації

на закупи під час обіцяних продажів городини, а також дозвіл купити їжі на два рублі в німецьких торговельних закладах74. Запорізький ґебітскомісар відправив городян на осінню оранку, яка опинилася під загрозою зриву через депортацію селян до Німеччини. В такий спосіб було розділено тисячі сімей, але багато людей зуміли втекти назад75. Особливо горезвісний випадок гонитви за сільгоспробітниками відбувся у Медичному інституті (Полімедикум) Києва, утвореному злиттям двох довоєнних медичних інститутів. Навесні 1942 року було прийнято заяви на навчання з наступної осені, в результаті чого кількість студентів різко зросла. Навчання, врешті-решт, знімало загрозу депортації. Влітку ґебітскомісар відправив працювати в село близько 1500 студентів-медиків. Там вони, як пригадувала одна з них, насправді добре провели час і мали вдосталь їжі76. Та коли студенти повернулися восени до Києва, їм таємно порадили сховатися, бо інакше їх депортують до Німеччини. 13 листопада всім студентам наказали відвідати організаційні збори, на яких буде пояснено «керівні настанови роботи Полімедикуму». З’явилося менш як сотня з 2500 студентів. Їм повідомили, що інститут не відкриється і що всі вони повинні з’явитися через два дні до «бюра набору». Також аналогічний наказ видав генеральний комісар Маґунія, який було передано по радіо і в пресі77. Це був сиґнал для початку масового полювання. Спершу студентів-медиків попередили, що в разі непослуху в їхніх батьків заберуть хлібні картки, а потім їм уже погрожували смертною карою. Приймати цих студентів на роботу також заборонили під страхом смертної кари, а ті роботодавці, у яких вони вже працювали, повинні були повідомити про це органам влади. На практиці ж родичів тих, хто не з’явився, не тільки позбавили харчових карток, а й узяли заручниками. Лише після цього частина студентів здалася. Ще когось упіймали під час вуличних облав, націлених на молодь. Загалом до кінця 1942 року депортовано було близько сотні студентівмедиків – значно менше, ніж було у німецьких планах78. Влітку 1942 року втрутився сам Гітлер, котрий видав наказ про «вербування» 400 тисяч жінок і дітей для хатньої роботи в господарствах Райху, позаяк тамтешні жінки часто працювали не вдома. Побачивши на власні очі українських селянок з «арійською» зовнішністю в серпні 1942 року, Гітлер вирішив, що в українцях є слід «германської» крові, занесений у цю країну, мабуть, стародавніми ґотами. Він мав бути прагматичним, тож вирішив, що німці виграють, засимілювавши деяких українців79. Преса в Україні закликала всіх «дівчат» не старших за 35 років зголоситися на таку роботу, згадуючи серед її переваг наявність проточної води, газу та електрики. Невідомо, чи зголошу269

11. Депортації та примусова міґрація

валися дівчата або жінки на цю роботу добровільно, але на початок 1944 року близько 50 тисяч «східних» хатніх робітниць, здебільшого українок, працювали в німецьких домашніх господарствах. Крім того, значну частину науковців і технічних спеціялістів також змусили вирушити до Райху. Ті, хто відправився, наскільки відомо, працював там у прийнятних умовах80.

Облави на селі Облави по селах у пошуках робітників для Райху були не менш брутальні, ніж у містах. Поліцаї ходили від хати до хати. Наприкінці червня 1942 року в подільському селі Почапинцях (Чемеровецький район) відбулася така типова облава: прибули українські поліцаї, щоб схопити 260 молодих осіб. Вони поводилися безжально, як згадувала одна тоді дев’ятнадцятирічна дівчина: «Вони прийшли до нашої хати й хотіли забрати Івана та мене, я побігла в кімнату і кинулася на подушку на своєму ліжку. Кричала: “Не хочу іти! Не піду! Я залишуся тут!” Я з усіх сил вхопилася за ліжко. Міліціонер, який пішов у кімнату за мною, схопив мене за шию, відтягнув від ліжка, приставив рушницю збоку і повів з дому». Для села було дуже типовим, що матері забраних дітей безутішно ридали, нібито їхні діти щойно померли81. Заарештованих селян замикали на ніч у місцевому відділку поліції чи будинку старостату або ж одразу вишиковували на майдані для негайного відправлення. Оточивши групу зусібіч, поліція давала команду: «Рушай!» – і якщо на місці був оркестр поліції, він заводив щасливу мелодію. «Жінки побігли поряд із колоною, заверещали, ридаючи, кидалися на шиї своїм донькам, – пригадував Анатолій Кузнєцов таку облаву в селі Рикунь. – Поліцаї відштовхували їх, баби падали на землю; позаду йшли німці й підсміювались»82. Родичі супроводжували конвой на відстані. До осені 1942 року погрози й тілесна наруга з боку допоміжної поліції та німців (які не завжди брали участь у цих заходах) над селянами, які не квапилися приходити, тобто яких знаходили у схованках, стали повсюдним явищем. Наприклад, дівчат села Старі Безрадичі, що в Обухівському районі, жорстоко били і нацьковували на них собак-шукачів, а одну дівчину, яка ховалася в полі, німець відшмагав канчуком83. Облави в пошуках робітників дуже вплинули на повсякденне життя. Підлітки й дорослі стали оминати звичайні дороги84. У селі Зарубинцях, що біля Переяслава, селяни чергували на вершині пагорба. Якщо такий вартівник кидав свою позицію, це було сиґналом для інших про те, що через Дніпро переправляється поліція. Коли вона прибувала, всі вже встигали розбігтися по своїх схованках і село порожніло. Депортації також змушували багатьох лю270

Облави на селі

дей самовідданіше трудитися, намагаючись у такий спосіб довести, що вони дуже цінні працівники тут і їх не слід відправляти до Німеччини. У великих і малих містах кінотеатри стали небезпечними місцями, бо в них відбувалися облави85. Кінець кінцем більшість облав у містах і по селах перенесли на ніч. Хати оточували, а потім попереджали, що будь-кого, хто спробує втекти, застрелять на місці. Така тактика змусила багатьох селян спати в городах або у ямах подалі від хат86. Розчарована німецька влада вимагала гостріших заходів. 21 вересня 1942 року генеральний комісар Волині-Поділля Шене наказав спалювати хати тих, хто відмовлявся відправлятися, а їхніх родичів – арештовувати й кидати до трудових таборів87. Як наслідок з димом пішли цілі села. В Білозірці (Лановецький район) на Кременеччині всі двадцять п’ять осіб, які отримали повістки про відправку до Німеччини, втекли. Вночі 1 жовтня 1942 року, як розповідається в тогочасному листі з цього села, «прибула німецька жандармерія і підпалила хати втікачів. Вогонь розбушувався, бо вже два місяці не було дощів. До того ж у дворах лежали копиці сіна. Уяви, що сталося. Людей, які кинулися до цих хат, не пустили загасити вогонь. Їх били й арештовували. Вогонь знищив шість господарств. Тим часом жандарми [також] підпалили інші хати. Люди падали перед ними на коліна й цілували їм руки, але вони несамовито били їх кийками і погрожували спалити все село». Тоді один селянин заприсягнувся, що наступного ранку прийдуть усі викликані робітники. У той же час допоміжна поліція здійснила набіги на сусідні села, і «якщо не вдавалося знайти робітників, вони замикали селян, доки їхні діти не з’являлися». В цих селах пожежі палали «день і ніч», а кандидатів на депортацію, які так і не з’явилися, засудили на смерть88. Імовірно, інші генеральні комісари видали такі самі накази, що й Шене. В генеральному окрузі Київ з серпня 1942 року принаймні два ґебітскомісари брали заручників і спалювали хати, щоб набирати робітників89. На залізничних станціях під час посадки на потяги також часто відбувалися дуже зворушливі сцени. В квітні 1942 року на київському вокзалі остарбайтерів проводив духовий оркестр. Нартова занотувала в щоденнику, що «тисячі людей з торбами за плечима плачуть і ридають, болісно прощаючись зі своєю батьківщиною»90. Батьки повинні були триматися на відстані від товарних вагонів; у тих, які підходили занадто близько, «стріляли», як повідомлялося в совєтському звіті на початку 1942 року. «На станції Піски, біля Лохвиці, були жертви серед дідів і баб, які прибігли на станцію, звідки відправлялися забрані в них сини й дочки»91. 271

11. Депортації та примусова міґрація

Опір Крім грубих заходів із «вербування» в містах і селах, німецькі органи влади запровадили ще й медичні огляди. В Києві всіх було викликано в жовтні 1942 року з’явитися для огляду чиновниками біржі праці та лікарями. Такі «медичні» комісії з’явилися скрізь92. Нартова також пішла на огляд. «Настраждалися чимало. Але й тут бували комічні епізоди. Одна наша вчителька прийшла загримована, ми її не впізнали. Перефарбувала волосся (німці не люблять сивих), зробила синці під очима, ще дещо, окуляри великі одягла, зігнулася і пішла на комісію. Німці за столами сидять такі ваговиті, серйозні. Підійшла вона до столу. На неї ледве звели очі: «Паспорт!» Дала паспорт. «45, найн», – говорить. Мимоволі ми в душі засміялися»93. Інколи міські комісії навідувалися на село. В багатьох випадках реального оцінювання медичного стану не проводили. Старих і чотирнадцятирічних, дарма що вони не відповідали офіційним критеріям, часто також «вербували» 94. Саме у зв’язку з медичними комісіями масових масштабів набрав народний опір. Щоб не пройти медогляду, багато людей нівечили себе. Вони імітували шкірні захворювання, як-от коросту, натираючи шкіру часником. Того самого результату можна було домогтися, якщо прикласти молочай до обличчя, від якого воно розпухало, або каустичну соду, яка робила його шершавим. Інші робили на шкірі виразки, здираючи її жорсткими щітками, а потім натираючи зверху оцтом або гасом95. Найвитонченішими ушкодженнями шкіри були ті, які швидко й безслідно минали. Одна селянка приклала до шкіри своєму синові та племінникові зілля, після чого вони шість тижнів ходили із пухлинами і ранками – цього вистачило, щоб їх відхилила комісія у Ржищеві. Тоді вона зцілила їх картопляною гичкою та цукром96. Інша поширена практика – ковтання отрути, яка викликає хворобливі симптоми. Молодь задля цього пила тютюновий «чай» або курила чайне листя. Інші капали парфумами або іншими речовинами в очі97. До крайніх випадків самокалічення належали різання ноги і втирання бруду в рану, відрубування пальця або руки, обливання тіла кислотою або окропом, провокування укусів скаженими собаками або проведення липових операцій з видалення апендикса98. Самокалічення стало справді масовим явищем. У самому тільки містечку Знам’янці (біля Кіровограда) за лютий 1942 – липень 1943 року завдали собі каліцтв понад тисячу молодих осіб. Самокалічення, очевидно поширеніше серед жінок, було небезпечною справою. Багато нівечень залишалися назавжди. 272

Опір

(Траплялися також випадки самогубств99.) До того ж не було ґарантії успіху. Навіть короста не завжди запобігала депортації100. Лікарі часто допомагали людям уникнути депортації. Для багатьох із них це не була нова практика, як свідчать спомини лікаря Федора Богатирчука. 1941 року під час відступу Червоної армії, розповідає він, київські лікарі «допомогли всім охочим лишитися, як могли»: вони видавали липові приписи постільного режиму та довідки про аналізи, яких насправді не проводили, використовували рентґенівські знімки інших осіб, проводили липові операції і навіть визнавали деяких людей божевільними101. Тепер, за німецької влади, ці лікарі знову почали видавати липові довідки і без потреби гіпсувати ноги. Деякі лікарі навіть провокували хвороби. Професор медицини, котрий 1942 року був членом медичної комісії у Фастові, викликáв виразки на тілі пацієнтів, співпрацюючи, здається, із совєтськими підпільниками102. В Кременчуці майже всі лікарі намагалися визнавати людей непридатними до відправлення. Одна з них розповідала після війни, що вони використовували липові рентґенівські знімки як докази туберкульозу і ховали «пацієнтів» лікарні вдома, коли зі своїх джерел отримували інформацію про відвідини їхньої лікарні лікарем із районного відділу здоров’я з метою перевірити пацієнтів103. Такими діями лікарі наражалися на велику небезпеку. В Кам’янці-Подільському було заарештовано шістьох медиків, які відмовилися лікувати людей із висипним тифом і фальсифікували інформацію. Про їх покарання нічого не відомо. Не дивно, що з огляду на такий ризик лікарі й медсестри вимагали від людей відшкодування104. Але висока кількість відхилених медкомісіями кандидатур на депортацію була, мабуть, насамперед наслідком щирого бажання допомогти людям без будь-якої матеріяльної віддяки105. Такі захисники здобували добру репутацію, яка служила їм довго вже після відступу німців. Окрім хвороб, були й інші тактики ухиляння від вивезення до Німеччини. На перших етапах депортували тільки самотніх осіб, тож багато людей стали терміново одружуватися, а дівчата намагалися завагітніти, бо під вивезення не підпадали також матері дітей, яким не виповнилося дванадцяти років106. Один німецький журналіст повідомляв у червні 1943 року, що в Україні зросла народжуваність, бо вагітність була єдиним законним способом уникнути депортації, хоча деякі органи влади змушували вагітних жінок робити аборти107. Люди також охоче всиновляли й удочеряли дітей із дитбудинків та ясел або ж просто позичали в інших дитину, щоб із нею прийти на комісію108. 273

11. Депортації та примусова міґрація

Відомо щонайменше про п’ять заарештованих у Києві осіб, які підробляли штампи біржі праці, щоб видавати людей за непридатних до відправлення в Німеччину. Хоч така поведінка була пов’язана з ризиком, вона давала добрий зиск: липовий документ про непридатність можна було продати за сотні, а то й тисячі карбованців109. Поширенішим, хоч і дорожчим, методом було сплачування хабарів грошима або товарами. Шліхтерам із корінних мешканців доводилося вислуховувати безліч батьківських присягань, що дні народження дітей записано неправильно. Наша дитина насправді молодша, запевняли батьки, і підтверджували це свідченнями хрещеного батька або матері. Цей метод спрацьовував, якщо обидві сторони оборудки швидко домовлялися про хабар. Кербуди також отримували плату за те, що не подавали інформацію або попереджали про облаву110. Відповідним чином заохочені корінні чиновники закривали справу або давали робоче місце, яке усувало загрозу вивезення. В обмін за це вони вимагали горілку або велику суму грошей – спочатку 1000 рублів, а згодом уп’ятнадцятеро більше111. З допоміжними поліцаями, а також німецькими поліцаями або цивільними чиновниками можна було також розплатитися сексуальними послугами. У вінницькій біржі праці працювала пані Ковальська, котра як фольксдойч могла відкрито брати хабарі. Відомо, що вона вимагала плату золотом, чужоземними грошима або сукнями112. У 1943 році новий спосіб уникання вивезення з’явився на Лівобережжі, коли було дозволено влаштовуватися в організацію, яку українські джерела називають «СС» – мабуть, ідеться про допоміжну роботу на німецьку «Вафен-СС»113. Депортації стали стрижнем совєтської та української націоналістичної пропаґанди. Скажімо, в гавані Миколаєва з’явилися нелеґальні плакати, в яких депортації називалися масовим убивством і які закликали людей приєднуватися до совєтських партизанів. У Дніпропетровську німецька поліція натрапила на комуністичну організацію, члени якої писали на плакатах, які пропаґували роботу в Німеччині, фрази на кшталт «Ні, ні – брехні!». Дванадцятьох підлітків заарештували, а їхній керівник вчинив самогубство114. Щодо ОУН, то деякі її члени попервах схвалювали можливість роботи в Німеччині, але на сере дину 1942 року бандерівці виступали проти цієї кампанії. Плакат, вивішений у Новій Празі 4 листопада 1942 року, на думку СД, представниками «українського руху опору», попереджав населення, що за чотири дні буде влаштовано облаву, щоб зібрати триста місцевих жителів і «відправити їх на смерть як худобу». СД визнавало, що бандерівська пропаґанда проти відправлення на роботу в Німеччину «не минала безслідно»115. 274

Після Сталінградської битви

Після Сталінградської битви Коли німці зазнали поразки під Сталінградом, масштаби насильства, пов’язаного із депортаціями, зросли. Багато матеріялів за 1943 рік свідчать про брутальність під час облав і посадки на потяги. Поліція поводилася так, нібито вона полює на хижих звірів116. На початку 1943 року умови в перевалочному пункті в Умані, де раніше містилася школа, були нестерпними і, либонь, типовими. Схоплених чоловіків і жінок – найпевніше, підлітків – тримали в окремих кімнатах, набитих до краю, хоч інші кімнати були порожні. Єдиним джерелом тепла була солома на підлозі, яку в’язні палили. До жінок, які ходили до туалету, чіплялися поліцаї, а чоловіків узагалі не випускали. В’язні отримували ріденький суп і шматок хліба (кілограм на вісім осіб); вони також їли сніг. Щодня трьом-чотирьом особам вдавалося втекти. В ці дні поліція безпеки розстріляла українця із місцевої біржі праці за те, що не було забезпечено належну кількість «рекрутів»117. 11 травня 1943 року вісімсот молодих осіб пройшли під конвоєм із села Медвина у містечко Богуслав. Тамтешня медкомісія визнала їх придатними для роботи в Німеччині, після чого їх замкнули в місцевій церкві, де вони їли, грали в карти і співали пісень. Через чотири дні цю групу, оточену поліційним конвоєм, повели на залізничну станцію. «Під час посадки що діялося – жах, – розповідає очевидець. – Вереск матерів, які мало не кидалися під вагони, розривав душу. Поліцаї відганяли їх ударами прикладів»118. Один німецький лейтенант на власні очі бачив посадку на потяг сотень підлітків 1926 року народження – тобто їм було щонайбільше по сімнадцять років – у невеликому селі Шарівці, що за сорок кілометрів на схід від Кіровограда. Його приголомшило побачене, і він описав цю сцену в листі протесту. По обіді 21 серпня 1943 року, писав він, із Новопразького району прибули діти під пильною охороною німецьких солдатів і допоміжної поліції; і ті й ті тримали рушниці напоготові. На станції дітей заштовхували у вагон, б’ючи при цьому. Родичі, які чекали на них, хотіли передати баґаж і солому. Поліція не підпускала їх, але деякі батьки зуміли прорватися. Тоді німецький чиновник біржі праці дістав револьвер і вистрелив у повітря. «Він піймав українця, який виявився менш спритним за інших, дав йому кілька стусанів і закричав: “Відійди, наволоч!”». Інший чиновник-нацист так ударив одного чоловіка по голові, що його майже чотирисантиметровий завтовшки кийок переломився, хоч «українець навіть не поворухнувся, щоб захистити себе, і сумирно стерпів цю тілесну кривду». Все це супроводжувалося «страшним вереском і відганянням – колективним ревінням 800–1000 осіб». За 275

11. Депортації та примусова міґрація

сімдесят п’ять хвилин усі «рекрути» були у вагонах, а через шість годин потяг вирушив119. Деякі німецькі солдати, на очах яких відбувалися такі жорстокі сцени, не витримували й били таки ж німецьких лиходіїв. У Києві протягом 1943 року фізична наруга над забраними на відправлення та їхніми родичами також була щоденною справою, і родичам зазвичай не дозволяли передавати забраним одяг або харчі120. Ті, хто намагався втекти під час посадки, ризикували життям. На початку літа 1943 року корінний поліцай попередив одного селянина в подільському селі Нове Село, що його дочці слід відправитися до Німеччини, бо, як пояснила його дочка у спогадах, допоміжна поліція «вбивала людей, які відмовлялися їхати». Але, порадившись із батьками, дівчина вирішила втекти із залізничної станції. Вона таки втекла під град куль, але на пшеничному лані через щось перечепилася. Цим «щось» виявилося розкладене тіло. З’ясувалося, що поле було повне мертвих тіл – все жертви невдалих утеч. Дівчина збагнула, що допоміжна поліція «була в полоні нацистського шалу» і не вагалася вбивати. Пізніше, переховуючись у лісі, вона лише раз наважилася вийти з нього. Зненацька її помітили німець і місцевий поліцай. «Я розвернулася і помчала до лісу. “Юля! Зупинися, бо застрелю!” Я завмерла як укопана. Згадала про тіла в полі; я не хотіла, щоб мама так само знайшла і мене. “Звідки він мене знає?” – подумалося. Я розвернулася: поліцай тримав пістолета у витягнутій руці, націлившись на мене. Я впізнала його – він ходив до школи із [моїм братом] Іваном! Він українець. Він знав мене, мого брата і наших батьків, але я чомусь була впевнена, що він не завагається застрелити мене»121. Зустрічі, на кшталт цієї, були дуже поширеними. Доповідаючи у вересні 1943 року про «мобілізованих» на якійсь залізничній станції, німецька пропаґандистська бриґада згадувала, що по втікачах «стріляли, а одну українську дівчину вдарили в живіт, і вона невдовзі померла від глибоких ран»122. На щастя, не всі місцеві поліцаї однаково охоче стріляли. Усвідомлюючи, що Німеччина програє війну, дедалі більше цих чоловіків почали справді попереджати людей про наближення облав123. Деякі навіть допомагали людям тікати. Депортаційні комісії генерального округу Миколаїв, приміром, скаржилися, що допоміжна поліція послідовно саботує «заходи з вербування», допомагаючи втікачам або заохочуючи їх тікати, а також недбало проводячи облави124. Багато німців, яким випадково доводилося стати тимчасовими конвоїрами, діяли так само. Залізничним відтинком між Києвом і Ківерцями (Волинь) на захід було відправлено 15 900 осіб за період від 2 лютого до 20 березня 1943 року. Аж 4047 осіб – тобто кожен четвертий – утекли від конвоїрів, серед яких 276

були не тільки корінні або німецькі поліцаї, а й німецькі солдати та працівники Організації Тодта, яких відпустили у відпустку до Німеччини125. Багато хто втік того року з пунктів збору та під час маршів; як і з утечами з потягів, тут, напевне, також не обійшлося без мовчазної згоди або допомоги конвоїрів126. Примусові депортації до Німеччини торкнулися майже кожної сім’ї. На серпень 1942 року, згідно з офіційними даними, з Райхскомісаріяту було вивезено пів мільйона робітників, а на 24 червня 1943 року ця цифра перевалила за мільйон127. Якщо рахувати разом Райхскомісаріят і південний оперативний тил армії, то до серпня 1943 року з цих територій вивезли кожного сорокового жителя. В кінцевому підсумку 1,5 мільйона осіб із цих двох українських реґіонів опинилися в Райху128. Переважна більшість цих людей походила із села, а частка вивезених селян була вищою за аналогічний показник для міських мешканців129. Хоча ці цифри означали, що план Заукеля не виконано, вони все одно були високі. Попри те, що багато людей залишилося вдома, приєднавшись до партизанів, навіть партизани в більшості випадків не могли запобігти відправленню. Протягом більшої частини періоду нацистської влади люди по суті могли розраховувати тільки на себе і мусили самі як-небудь уникати депортації до Райху. Як же депортації позначилися на настроях населення? Про них, безперечно, багато говорили – незмінно з великим обуренням. У 1943 році люди відкрито скаржилися, що живуть у постійному страху перед відправленням на рабську працю130. Коли ж німці врешті-решт пішли, депортації залишалися довгий час єдиним предметом для розмов131. Висновок, мабуть, слід зробити такий: примусове переміщення незліченної кількости людей стало, як підкреслено в кількох мемуарах, «останньою краплею» і таки головною причиною, чому неєврейське населення зненавиділо німців. Депортації «вмить розірвали все ще слабкий контакт між завойовниками і завойованими», – згадував один мемуарист. «Гнів нашого народу досягнув піку», – знаходимо в іншого132. З погляду народних настроїв у Райхскомісаріяті Україна, облави та депортації були найгрубішою помилкою нацистів. І вкупі з дедалі більшою певністю, що Німеччина зрештою програє війну, вони по суті дали початок партизанським рухам.

12 Останні дні нацистської влади

оль депортацій у посиленні партизанських рухів тим більша, що Сталін довго вважав партизанську боротьбу в Україні низькопріоритетним напрямком діяльности. Цей висновок суперечить його публічній риториці, адже в радіозверненні в липні 1941 року він наказував партизанам і диверсійним групам «створювати нестерпні умови для ворога та всіх його поплічників» і «знищувати їх на кожному кроці», але, як свідчать його реальні вчинки, протягом цілого воєнного року він не вірив у здатність партизанів істотно вплинути на перебіг подій на фронті й уважав, що загалом їм варто радше поберегти себе. Рішення створити Центральний штаб партизанського руху було ухвалено 30 травня 1942 року. Очолена першим секретарем Комуністичної партії Білорусі (Пантелеймоном Пономаренком), ця організація здебільшого легковажила Україною. Тут совєтські партизани діставали – порівняно із Білоруссю та західною Росією, де партизанському рухові сприяли великі ліси – замало припасів і незначну підтримку, та й те лише під кінець війни1. На додачу, Український штаб партизанського руху під орудою заступника голови республіканського НКВС Тимофія Строкача тривалий час існував тільки на папері2. Величезна маса совєтської літератури про партизанів, яких ми називаємо «совєтськими», ненадійна, а після 1991 року ця тема привертала увагу небагатьох істориків. Крім того, чимало підставових документів із цього питання недоступні для дослідників. Тому багато чого лишається нез’ясованим: чому, приміром, 5 вересня 1942 року Сталін таємно повідомив, що передумови для стрімкого та повсюдного розвитку «всенародної» партизанської боротьби назріли, а отже, всі наявні партизанські загони повинні залучати до боротьби «чимраз ширші верстви населення», навіть у містах. Або чому 2 жовтня 1942 року дванадцятеро членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У та чотири очільники партизанського руху створили другий орган, який мав керувати совєтськими партизанами України – «нелеґальний ЦК КП(б)У». Або чому Сталін розпустив 279

12. Останні дні нацистської влади

Центральний штаб (зберігши український та решту реґіональних штабів) на початку березня 1943 року, аби відновити його за п’ять тижнів3. Історія повсякденного життя совєтських партизанів на території Райхс комісаріяту Україна також здебільшого оповита перекрученнями та мітами. Перші партизани з’явились у 1941 році. Переважно ними були червоноармійці, бійці винищувальних батальйонів і закинуті літаками офіцери НКВС4. Німецька армія й СС, вдаючися до насильства та погроз, майже цілком зліквідували цю першу хвилю партизанського руху. Німецькі та совєтські звіти за кінець 1941 – початок 1942 року повідомляють про цивільних осіб, які боролися з партизанами або спершу підтримували їх, але відтак видавали німецькій владі – хоча подеколи серед партизанів були їхні чоловіки та сини5. В ґрунті речі, по тому, як німці й угорці наприкінці 1941 року розгромили партизанів у районі вигину Дніпра, німецький контроль над цим південним реґіоном іще довго був надійнішим, аніж над будь-яким іншим тереном східної Европи. Як стверджував один із нацистських звітів, іще в грудні 1942 року тамтешнє населення «загалом чинило опір усім спробам більшовиків або українських націоналістичних аґентів створити банди або інші види конспірації»6. Отже, цілий комплекс причин перешкоджав постанню партизанського руху на території України: відносна байдужість совєтського керівництва, несприятливі природні обставини, німецька політика насильства та залякування, брак народної підтримки. Одначе депортації докорінно змінили цю ситуацію. Приміром, листи до остарбайтерів у Райх переконали німецьку поштову цензуру, що основну масу партизанів складали втікачі від депортацій7. До партизанських загонів також входили дезертири з допоміжної поліції та Червоної армії, комуністи, совєтські чиновники, колишні військовополонені, євреї-втікачі, звичайні злочинці й тисячі закинутих літаками розвідників8. У жовтні 1942 року на цілій території України (вкупі з оперативним тилом армії) було близько п’яти тисяч совєтських партизанів, які підтримували зв’язок із Українським штабом партизанського руху. Інші загони такого зв’язку зовсім або час од часу не мали9. Найвищу натоді активність совєтські партизани демонстрували на Житомирщині, а також на Чернігівщині та Сумщині, що належали до оперативного тилу армії. Через німецькі протипартизанські заходи їм довелося відступити на північ, до Білорусі, але в листопаді 1942 року вони зуміли повернутися, здійснивши довгий рейд через Україну. Понад 1760 партизанів (поділених на чотири загони) очолював Сидір Ковпак – бородатий п’ятдесятип’ятирічний український комуніст, свого часу арештований НКВС. Перетнувши Дніпро, вони спершу повернулися нa Полісся, на північ генераль280

Останні дні нацистської влади

19. Тимофій Строкач, заступник народного комісара внутрішніх справ совєтської України (ліворуч), і Дем’ян Коротченко, секретар ЦК КП(б)У, оглядають партизанів Сидора Ковпака напередодні їхнього відчайдушного рейду до Карпат. Партизанська зона на Житомирщині, червень 1943 року

ного округу Житомир, де захопили, зокрема, центр Лельчицького ґебіту, вбивши там сотні німців і «зрадників»10. Після Сталінградської битви партизанський рух на підвідомчій Кохові території розгорнувся справді широко. У листах до Райху за квітень–травень 1943 року згадок про партизанів набагато більше, ніж колись11. Партизаниковпаківці (як їх почали називати) просунулися на південь генеральних округів Житомир і Київ у напрямку Карпат. У багатьох місцях виникли зони партизанської влади – німецька влада лишалася тут суто номінальною. Зокрема в середині цього року майже 60% території генерального округу Житомир перебували під контролем совєтських або українських націоналістичних партизанів (про них ітиметься далі)12. На північній Волині та Поліссі загони совєтських партизанів наближалися до армійських полків, чи радше – як за чисельністю (десь вісімсот осіб), так і за озброєнням – батальйонів. Деінде, як-от 281

12. Останні дні нацистської влади

у лісах Поділля, партизани переважно діяли групами щонайбільше у триста осіб13. І майже в кожному районі розпочинали партизанську діяльність групи з п’ятнадцяти–тридцяти п’яти осіб – зазвичай коли фронт наближався14. Начальник Українського штабу Строкач стверджував, що 1943 року на території України було 100 тисяч совєтських партизанів, а очільник КП(б)У Нікіта Хрущов запевняв, що аж 200 тисяч осіб підуть у партизани, якщо тільки їх забезпечити зброєю. Обидва перебільшували15. Розвідка Вермахту оцінила, що в червні 1943 року в «Українській ССР» було 30 тисяч совєтських партизанів (сюди, мабуть, не враховано білоруську північ Райхскомісаріяту); у зв’язку з наступом Червоної армії це число за три місяці впало до 29 тисяч, а в жовтні 1943 року – до 24 тисяч. Водночас те саме відомство оцінило, що кількість совєтських партизанів у Білорусі за цей період зросла із 45 до 76 тисяч16. Якщо говорити про українські землі на захід від Дніпра, то тут у липні 1943 року, згідно з оцінками Компартії, діяло понад 16,5 тисяч совєтських партизанів, що становило десь 1% офіційного населення всього Райхскомісаріяту станом на початок того року17. Долучитися до вже наявної партизанської групи завжди було важко. Чоло вікам, які зважувалися на такий крок, часто наказували вступити в лави допоміжної поліції, здобути там зброю й амуніцію, а тоді дезертирувати. Нові «червоні партизани», як вони часто себе йменували, присягалися служити «своїй батьківщині, партії та своєму вождю й учителю товаришу Сталіну»18. Їм доводилося спочатку пройти тяжкий випробувальний період. Хоча партизани, як совєтські, так і інші, зазвичай чимало пиячили, всі вони підлягали жорстким правилам дисципліни, за недотримання яких їхні командири, але також і політичні комісари чи (у більших загонах) спеціяльні відділи НКВС карали побиттям тощо. За грабунок без дозволу, перебування в п’яному стані або спання на варті часто доводилося накладати життям. Важко хворих чи поранених партизанів, які обтяжували цілу групу, також могли вбити19. Жінки в партизанських загонах куховарили і прали. Тих, у кого не було постійного партнера, чоловіки могли потрактувати як спільну власність. Вагітність зазвичай переривали абортом; немовлят іноді віддавали селянам, іноді вбивали. Мало хто з партизанів мав медичні навички. Загалом, життя партизанів було тривожним і часто брутальним; незмінними його прикметами були півтемрява, прохолодні й вогкі місця, брудна вода, хвороби, воші, нестача їжі, тютюну, одягу та взуття20. На Сталінів заклик партизани (та підпільники у містах) вдалися до диверсійної діяльности – головно на залізницях (використовуючи міни сповільненої дії). Аби запобігти цьому, німецька влада, починаючи від осені 1943 року, стави282

Останні дні нацистської влади

ла вздовж колій охоронців (із військовиків або місцевих мешканців)21. Але такі напади на залізниці, як і припускав Сталін, не надто впливали на перебіг подій на фронті. Вони ніколи не здатні були надовго затримати прибуття німецьких вантажів на передову. А головна допомога, яку партизани надавали Червоній армії, полягала в утриманні 1943 року зручних переправ через Дніпро22. Найбільшим досягненням совєтських партизанів був вплив на повсякденне життя в окупованій нацистами Україні. Крім диверсій, партизани займалися ще й поширенням листівок і газет. 1 травня 1943 року Сталін видав офіційний наказ запобігати депортаціям до Німеччини23. Але не менш важливим завданням партизанів були вбивства – і то не тільки німців. НКВС України офіційно поставило собі за мету систематичне «винищення» «фашистської» адміністрації, «особливо ... [сільських] старост, бурґомістрів, керівників поліцейських органів і аґентури ґестапо»24. В наказі від 5 вересня 1942 року Сталін чітко зазначив, що мета партизанів – «знищення живої сили супротивника»: німців і «зрадників Батьківщини» слід брати в полон або вбивати. За свідченнями деяких джерел, у травні 1943 року він навіть дозволив убивати цілі сім’ї: коли вбито «зрадників», їхні близькі родичі мають згинути з ними25. І партизани, справді, як повідомляв один поштовий цензор, «нападають на села та невеличкі містечка, вбивають поліцаїв, сільських старост, пронімецьких обивателів і деяких німецьких чиновників та солдатів»26. Ув одному з небагатьох звітів про ситуацію в Райхскомісаріяті, що його райхскомісар Кох написав самотужки, він слушно зауважив: «Усі банди систематично нападають на корінних мешканців, які перебувають на службі у німців або прихильні до Німеччини». В одному звіті Компартії за березень 1942 року гордо повідомлялося, що в цілій Україні совєтські партизани вже вбили 1200 «шпигунів і зрадників» на додачу до майже 240 німецьких офіцерів та 11 900 солдатів27. Від 17 квітня 1943 року до 13 січня 1944 року совєтські партизани в Україні, згідно з повідомленнями, вбили близько 58 700 німецьких військовиків і 950 поліцаїв (мабуть, не з німців)28. Окрім цього, совєтські партизани й українські націоналісти на смерть боролися між собою, а також зі справжніми й уявними прибічниками одне одного. Ця боротьба посилилася 1943 року, коли виникла Українська повстанська армія (про яку йтиметься далі), найактивніша на теренах центральної та південної Волині29. Здійснюючи свої виправи, партизани всіх переконань часто вдавали з себе інших. Наприклад, якось 43 поліцаїв-«шума» з Погребищенського району на Житомирщині потрапили до совєтських партизанів, прийнявши їх за укра283

12. Останні дні нацистської влади

їнських націоналістів, до яких хотіли приєднатися. Партизани наказали їм повернутися й убити своє німецьке начальство. Коли поліцаї виконали завдання, їх самих розстріляли, в підсумку загальна кількість жертв становила 55 осіб30. Схвалюючи використання допоміжної поліції як «контрпартизанів», нацисти ускладнювали плутанину ще більше31. Партизани також погрожували фізичною розправою, намагаючись заручитися підтримкою. В селі Продубіївці біля Коростишева стався типовий випадок: партизанський загін імені Щорса спіймав старосту цього села та засудив його до страти. Староста виблагав собі життя й отримав другий шанс: наступного дня він повинен був привезти 2200 кілограмів зерна. «Якщо не виконаєш – розстріляємо і тебе, і родину», – пояснили йому. Відтоді життя цього чоловіка було цілком у руках партизанів, бо він виконав їхній наказ, а отже, з погляду нацистів, вступив до їхніх лав32. У такий спосіб цивільне населення опинилося між молотом і ковадлом. Іще гірше йому було від того, що суворі умови партизанського побуту партизанів та назагал відрубне від цивільного життя підживлювали в них злобу супроти тих співвітчизників, які залишалися понад сутичкою. Совєтські партизани, за словами одного історика, заходилися навіть «криміналізувати пасивність»33.

«Боротьба з бандами» Нацисти знову відповіли гостро. У вересні 1942 року керівник СС Гімлер видав інструкції щодо «боротьби з бандами». Як і раніше, він вимагав жорсткого ставлення до «приблуд» і чиновників із корінного населення, які не інформували німецьку владу про таких осіб. Дедалі в більшій кількості сіл і містечок у хатах треба було вивішувати списки мешканців. (Копію таких списків тримав у себе староста або бурґомістр.) Багато селян також мусили носити нашивку з ідентифікаційним номером особи та назвою свого селища. Контрольні органи колишніх машинно-тракторних станцій підсилили озброєними місцевими жителями34. Однак на практиці, починаючи від 1942 року, найпоширенішою реакцією німців на партизанів були вбивства і спалення з ретельним плануванням і моторошною педантичністю. Однією із перших у Райхскомісаріяті жертвою такого нападу стало село Кортеліси поблизу Ратного, що на Поліссі35. У травні 1942 року партизанський загін із п’ятдесяти місцевих жителів і колишніх червоноармійців знищив тамтешній поліційний відділок. Улітку німецький загін скликав сільські збори та розстріляв кількох родичів партизанів і втікачів від депортації. А ще через кілька місяців нацисти, які вважали село за опорний 284

«Боротьба з бандами»

пункт для партизанів, завдали йому смертельного удару. Одного вересневого дня селяни з навколишніх сіл, у яких були вози, отримали наказ приїхати назавтра до Кортелісів. Рано-вранці загін поліції та допоміжних сил «шума» оточив Кортеліси. Всі без винятку – навіть діти – мали зібратися на майдані, взявши із собою гроші та посвідчення особистости. Один чоловік сказав, що потребує часу, бо діти не вдягнені, а на вулиці прохолодно. Але поліцай порадив йому не «марнувати» одягу: збори триватимуть не довго і на них буде гаряче. Калік привезли на майдан возами. Там вони побачили ковельського ґебітскомісара Каснера, котрий через перекладача повідомив усім, що через їхню участь в опорі німецькій владі він отримав наказ спалити їх заживо у хатах. А втім, сказав ґебітскомісар, він вирішив натомість розстріляти їх. Хтось зачитав імена помилуваних осіб: сільського старости, священика, місцевих чиновників біржі праці та поліцаїв, а також їхніх дружин і дітей. Усіх, окрім «шума», зачинили в школі. Тоді напасники змусили чоловіків вирити довгу та глибоку траншею і роздягтися. Потім вони завели двигуни машин, аби заглушити звуки, і почали розстрілювати – спершу чоловіків, відтак – жінок і дітей. У такий спосіб смерть спіткала майже 2900 осіб, розстріляних з автоматів і пістолетів, утоплених або заколотих багнетами. Сховавшись у сіннику, Анастасія Корнелюк, якій було тоді чотирнадцять, урятувалася разом зі старшою сестрою Марусею. Поки тривали вбивства, вони ховалися в сіні. На вигублення пішло чимало часу: Сиділи ми в сіні, сиділи, а десь так о третій чи, може, о четвертій годині пополудні стали обережно спускатися, – пригадувала вона. – Виглядаємо надвір і бачимо: на городі під деревом стоять карателі. Всі в чорному. До них йшов Давид, його брат поліцаєм був. – Давид! – гукнула до нього Маруся. – А де ж всі люди? – Нема нікого. Побили всіх. – А ти ж як? – Я вичитаний, мене не будуть бити. <...> А тоді сестра побачила, що всі вичитані з нарукавними пов’язками ходять. Вона зняла з голови косинку, передерла її і обкрутила руку собі і мені. І стали ми з нею подібні до вичитаних, вискочили з хліва і до їхніх підвід приліпилися. Йдемо слідом, а кулі посвистують ще біля церкви. Добивають тих, хто ще дихав, кого поліцаї на городах виловили. – Ви, дівчата, за нами не йдіть, – кричать тітки з підвід. – Ми вас зараз викажемо. Сестра звернула вбік і я за нею.

285

12. Останні дні нацистської влади

Дівчата зуміли втекти до родичів в іншому селі. А поки вибраних жителів вели в село Ратне, власникам підвід із сусідніх сіл наказали забрати майно з хат убитих. Наступного дня Кортеліси було спалено геть-чисто, і село припинило існування. В інших селах мешканців спалювали заживо. Одного січневого ранку 1943 року на село Бородянка, що на Київщині, напали німці та поліцаї. Родину Будників і кілька ще сімей (загалом двадцятьох осіб разом із жінками та дітьми) спалили живцем. Виглядаючи з вікна за 30 метрів від центру подій, одна селянка бачила, як якась майже збожеволіла жінка вистрибнула з охопленого полум’ям двору, але поліцаї наздогнали її, вбили та кинули тіло у вогонь36. Криваві розправи з реальними або уявними партизанами та їхніми поплічниками в генеральному окрузі Житомир переросли у повноцінні звірства: з листопада 1942 до середини лютого 1943 року «борці з бандами» розстріляли тут щонайменше 2336 осіб і знищили вісімдесят чотири села. Лише двадцять чотири з них було знищено після консультацій із ґебітскомісарами, що змусило тамтешнього керівника СС і поліції наказати підлеглим наперед узгоджувати спалення сіл й «особливе ставлення» до неозброєних селян із місцевим комісаром37. Молодь, яка вступала до партизанських лав, завжди наражала на небезпеку життя родичів. Батьків партизанів брали в заручники і могли розстріляти. Щонайменше вони зазнавали фізичних кривд, втрачали помешкання і пожитки. Прикметна подія такого штибу відбулася у квітні 1943 року в селі Буда під Чигирином: місцева молодь подалася до партизанів, у відповідь на що ґебітскомісар зрівняв село із землею і здепортував усіх здорових мешканців, а тоді на власні очі переконався у розстрілі непрацездатних – застарих, замалих і хворих. Такі вимордування вельми нагадували раніші розправи з євреями та ромами38. Боротьба з партизанами тягнула за собою щораз більше вбивств і в містах. Наприклад, поліція безпеки повідомила, що 8 березня 1943 року розстріляла всіх в’язнів рівненської в’язниці, щоби покарати їх за спробу втечі й убивство німецького чиновника та голандського охоронця; направду сотні людей згинули в помсту за партизанську діяльність у цьому реґіоні39. Від середини 1943 року війна з партизанами ще більше загострилася. 21 червня 1943 року нацисти проголосили цілу Україну «територією боротьби з бандами»40, а в липні Гітлер наказав Гімлерові виселити все населення з білоруської та північноукраїнської зон партизанського руху. Всіх здорових чоловіків віком від шістнадцяти до п’ятдесяти п’яти років, які мешкали 286

«Боротьба з бандами»

в цих зонах, треба було враз вивезти до Німеччини як військовополонених і відправити на примусові роботи. Молодших і старших чоловіків, а також здорових жінок слід було тримати в таборах в очікуванні депортації. Щодо решти жінок із малими дітьми, СС і поліції було доручено «оселити» або «переселити» їх – така лексика припускає ймовірність убивства41. Виглядає на те, що коли німці відступали певну територію партизанам, вони часто, про всяк випадок, розстрілювали там чиновників і поліцаїв із місцевого населення. Крім того, вони почали широко практикувати бомбардування партизанських зон із літаків42. Відповідних наказів не було знайдено, але в липні 1943 року поліція безпеки розпочала таємну антикомуністичну операцію під кодовою назвою «Блискавка». Протоколи повоєнних допитів нацистів у Совєтському Союзі свідчать, що районні уповноважені цієї поліції й СД отримали наказ одночасно розпочати операцію проти всіх зареєстрованих комуністів у певний час. Принаймні в одному районі, згідно з цим джерелом, поліція безпеки і допоміжна поліція заарештували членів Компартії та відвезли їх машинами на потяг до табору в Дніпропетровську43. Насправді ж комуністів розстрілювали разом із їхніми родичами біля ям неподалік від сіл, де вони мешкали. Згідно зі свідченнями Федора Пігідо-Правобережного, який на власні очі бачив ці арешти в селі Стайки, так гинули головно селяни, котрі вступали до сталінської партії тільки аби вижити – комуністами вони були лише на папері. Переважну більшість важливіших комуністів, доводить він, в останню хвилину попередили шпигуни й інформатори, і вони втекли й пішли до партизанів. Отже, замість ослабити партизанів, операція «Блискавка» тільки збільшила їхню кількість44. Мабуть, пов’язаними з цією операцією були події липня 1943 року в західній Волині, де десятки визначних українців було взято заручниками. Німецька влада зрештою відпустила жінок, але за три місяці більшість чоловіків було розстріляно по тому, як Ніколай Кузнєцов – енкаведист, який удавав німецького офіцера, поцілив ґранатою в чоловіка, який нагадував Кохового заступника Пауля Дарґеля45. Поширювані німцями листівки та газети обіцяли, буцімто партизанів, які добровільно здадуться, не буде покарано46. Німецька пропаґанда тим часом далі лякала смертю: один із плакатів, приміром, стверджував, що одинокою альтернативою боротьбі за «волю й безпеку» пліч-о-пліч із німцями було «знищи[ти] себе і свою родину, гинучи разом із червоними бандитами»47. Проте, усвідомлюючи, що населення боїться їх більше за «жидо-бoльшeвиків», нацисти також розгорнули активнішу кампанію з викриття совєтського терору. Починаючи 287

12. Останні дні нацистської влади

від квітня 1943 року вони надавали громадського розголосу своїм відкриттям у лісі під селом Катинню в Росії, де було знайдено рештки тисяч польських офіцерів, закатованих НКВС 1940 року. Зреаґувавши на цей публічний сиґнал, кілька українців Вінниці – міста, де смертельні зойки та постріли часто лунали з місцевої в’язниці, – повідомили міську управу, що крім масових могил жертв НКВС, відкритих тут 1941 року, в межах міста було ще багато інших могил. 25 травня 1943 року німецька адміністрація урухомила розслідування цих заяв, яке тривало близько місяця, маючи таємну мету – раз і назавжди утвердити думку, що не їм належить першість у масових розстрілах48. На польському цвинтарі, в міському парку і в одному з садів вони виявили понад 113 могил, де містилося 9439 тіл. Різні комісії проводили розтини та збирали інформацію в очевидців49. Коли газети розповіли про вінницькі могили, тисячі людей із усіх кутків України почали приїжджати, аби знайти втрачених родичів. Почасти через те, що багато хто боявся зголошуватися, більшість тіл лишилося невпізнаними, але чимало жінок знаходили своїх родичів за речами чи одягом, який вони латали. Серед упізнаних були українці, поляки, євреї та росіяни, цивільні та військові, комуністи та некомуністи і навіть кілька офіцерів НКВС50. Але радіо, підконтрольне німцям, повідомляло про «десять тисяч українців», замордованих Сталіним і євреями. Влада також влаштовувала подорожі до могил українським «делеґатам», які потім поверталися додому і збирали громадські обговорення побаченого51. Утім, попри пропаґанду та неспростовні докази, мало хто з корінних жителів вірив, що тіла в похованнях справді належали жертвам НКВС. У Вінниці ходило багато чуток щодо цього, але більшість людей говорила, що це все справа рук німців, які підкидали в могили тіла закатованих ними євреїв, західних українців, ухильників від депортацій або совєтських військовополонених52. Відкидання нацистської версії подій було таким масовим, що змусило єпископа Вінницького Євлогія (Марковського), колишнього монаха, котрий приєднався до Автономної православної церкви, вигукнути на одному з перепоховань: «Українці! Невже ви забули, що лише три-чотири роки тому, коли ви не знали увечері, що до ранку може трапитися з вами? Невже ви забули, як комуністична партія... творила тут свої жахливі криваві оргії?»53. Після повернення Червоної армії більшість місцевих мешканців, звісно, розповідала новим совєтським начальникам, що тіла та речі виглядали так, нібито їх було закопано недавно (а не в 1930-ті роки). Дехто також говорив, що «ґестапо» перевозило тіла з ями до ями, аби в такий спосіб штучно збільшити їхню кількість54. Можливо, поліція 288

«Акція нищення поляків»

безпеки і справді підкидала своїх жертв до цих могил; однак вірогідніше, що НКВС розстрілював і ховав там людей не тільки наприкінці 1930-х років, а й 1941 року. Проте більшість корінних жителів, вочевидь, уважала влаштовані НКВС розстріли неймовірними – їм це не містилося в голові. Вони хотіли визволення, а не заміни нацистів таким самим терористичним режимом.

«Акція нищення поляків» 29 серпня 1943 року римо-католицькі парафіяни двох сусідніх польських сіл Воля Островецька й Острівки, що на Любомльщині, поблизу кордону Волині з Генерал-губернаторством, почули страхітливі слова з уст свого священика55. Над ними нависла смертельна загроза, говорив він. Польські активісти з іншого району сповістили, що українські націоналісти готуються напасти на польську людність. Жінкам і дітям слід утекти до німецького ґарнізону в Ягодині, а чоловікам – озброїтися, додав він. Збентежена паства жваво обговорювала цей заклик, але далі справа не пішла. Пізніше того самого дня пастухи побачили, як озброєні українці на десятках возів рухаються в напрямку сусіднього українського села Сокіл; поляки, які пішли в те село, вже не повернулися. Попередження надходили і від дружніх українців. Вночі вартівники знову бачили загін озброєних чоловіків у русі. З Острівків було видно, що інше польське село пойняте полум’ям. Із огляду на велику кількість українців, селяни вирішили не чинити опору, хай там що доля вготувала для них, і позакопували свої рушниці. Зранку 30 серпня на обрії виднілися світлові сиґнали, а невдовзі Волю Островецьку й Острівки оточили українці, озброєні вогнепальною зброєю, ножами, сокирами та вилами. Вони наказали всім зійтися о десятій на збори до школи, де поляки й українці вирішать, як їм спільно боротися з німцями. Деякі пильні поляки з Волі Островецької закликали до опору, але їх одразу застрелили; дехто в Острівках звертався із таким самим закликом, але решта поляків засудили їх. Напасники кудись відводили чоловіків невеликими групами, а тоді надійшла черга жінок, дівчат і малих дітей. Біля входу до сараїв поляків змушували здати будь-яку зброю, годинники або золото і роздягнутися до білизни задля «медичного огляду». Але всередині сараїв їх били до смерти. Коли в ямі Волі Островецької не лишилося місця, решту поляків замкнули в школі й або спалили заживо, або вбили ґранатами. Ті, хто напав на Острівки, змінили план дій близько полудня, коли німецькі солдати, які прийшли з’ясувати ситуацію, почали стріляти з відста289

12. Останні дні нацистської влади

ні. Напасники поспіхом вивели жінок і дітей у викошене поле, дострілюючи тих, хто не міг іти. Українець верхи на коні зачитав їм смертний вирок. Його поплічники змусили всіх лягти долілиць групами по десять осіб, а тоді заходилися розстрілювати або різати на смерть. Нарешті, коли німці забралися, озброєні групи прочесали територію, вигукуючи по-польськи, що все вже закінчилося, та вбиваючи тих, хто відгукнувся. Жертв було понад тисячу, тобто майже 70% сукупного населення обох сіл. Інші вціліли тільки завдяки тому, що з’явилися німці. Сплановане вимордування цих польських сіл аж ніяк не було окремим випадком. Західна Волинь, де на території менш як 30 тисяч км2 мешкало 1,5 мільйона осіб, зокрема 250 тисяч поляків, перетворилася 1943 року на арену масових убивств і польсько-української війни56. Щонайменше 15 тисяч, а може й на багато тисяч більше поляків – чоловіків, жінок і дітей – загинуло від рук українських партизанів і селян у перебігу однієї з найретельніших «етнічних чисток» на сході Европи за часів Другої світової війни57. Багато поляків вижили тільки завдяки тому, що втекли через Буг до Генерал-губернаторства. В цих подіях чільну роль відіграла одинока українська партизанська сила, яка трактувала себе як альтернативу совєтській і нацистській владі – Українська повстанська армія, або ж УПА. Заки комуністичні режими у Східній Европі не зазнали краху, майже нікому, крім уцілілих жертв цих подій, про війну проти волинських поляків відомо не було, але відтоді з’явилося чимало історіографічної літератури на цю тему. Одні історики пояснюють ці вимордування «провокацією» третього табору (німців)58. Прихильні до УПА дослідники насамперед згадують про боротьбу українців проти «поляків» за виживання, – мовляв, поляки підтримували німецьких і совєтських ворогів України, – а тоді зміщують увагу на боротьбу УПА з Червоною армією, НКВС і совєтськими чиновниками протягом наступних років. Ці автори керуються подеколи виголошуваним засновком про те, що поляки на Волині є чужинцями, тому їх усунення засадничо виправдане59. Інші, описуючи те, що сталося із поляками, вдаються до поняття «етнічна чистка», розуміючи ці вбивства як націлені передусім на видалення людей із певної території, а не на саме лише фізичне вбивство60. Достатньо кинути побіжний погляд на спогади та інші першоджерела, як вимальовується цілком узгоджена картина подій. Єврейка із містечка Горохова, котра вижила завдяки помочі українки, розповіла, що навесні 1943 року вже й без того часті напади українських націоналістів на польських селян перетворилися на «фактичне винищення всіх поляків, які потрапляли до їхніх рук»61. 290

«Акція нищення поляків»

Тарас Бульба-Боровець, колишній очільник Поліської Січі, згадував у північноамериканській еміґрації, що провід УПА «заходився винищувати національнi меншини України», зокрема поляків62. 25 червня 1943 року Ерих Кох інформував Альфреда Розенберґа, що «національні українські банди» відпускали захоплених ними німецьких солдатів (але не цивільних чиновників-нацистів чи поліцаїв) і користалися кожною «нагодою вбити, часто в найбрутальніший спосіб, поляків, чехів і етнічних німців, які живуть на селі»63. Німецька військова розвідка зафіксувала в липні 1943 року, що «бандерівський рух» зайнявся «винищенням (Ausrottung) польських колоністів Волині». Наприкінці 1944 року німецька військова розвідка знову згадувала про сплановане винищення64. 21 квітня 1943 року на основі відомостей, зібраних совєтським партизанським загоном під командуванням Івана Шитова, керівник українського партизанського руху Строкач зробив висновок, що, крім прагнення здійснити революцію, «українські націоналісти чинять звірячу розправу з беззахисним польським населенням, ставлячи завдання повного вимордування поляків на Україні»65. Совєтський партизанський командир із Рівненщини Василь Бегма повідомляв 28 травня 1943 року, що «здебільшого діяльність націоналістів донедавна була спрямована на винищення польського населення, польських сіл»66. Через багато місяців він написав, що «націоналісти», попри заяви про підтримку волі для всіх народів, далі «знищують поляків до ноги». Звіти про спроби «повного винищення» західноволинських поляків або «очищення» від них надходили також від совєтських партизанів із сусідньої східної Волині67. Якщо говорити про матеріяли самої УПА, то 2 серпня 1943 року крайовий референт Служби безпеки ОУН на Волині Василь Макар писав братові, що німецька поліція безпеки спалила дві сотні українських сіл і вбила тисячу українських селян за допомоги «ляхів». За це, додав він, «ми нищимо їх безпощадно»68. Через три місяці він або інший член СБ згадував про недавно завершену «акцію нищення поляків», яка, на його жаль, «не принесла очікуваних наслідків», позаяк «польський активний елемент в основному зберігся». Тим самим він визнавав, що більшу частину жертв становило невинне цивільне населення69. Такі факти спонукають вдатися до поняття «геноцид» – і на користь цього погляду свідчить і брак доказів про поширення листівок, що в них полякам наказували би перетнути Буг, аби в такий спосіб урятувати себе, до осені того року70. Та хоч би як ті події назвати, нині повсюдно визнано, що тоді йшлося саме про спробу вимордувати польське цивільне населення. До 1939 року поляки й українці західної Волині співіснували доволі мирно. Однак мірою наближення війни щораз більше українців охоплювали ан291

12. Останні дні нацистської влади

типольські настрої71. Після совєтського вторгнення 1939 року напасники нацьковували українців на «польських панів» за допомоги як пропаґанди, так і депортацій національно найсвідоміших поляків – колоністів-«осадників», яких польський уряд переселив на ці землі у 1920-х роках. Коли прийшли німці, решта антиукраїнськи налаштованих поляків переважно осіла й отримала роботу в містах, а боязкіші лишилися по селах72. Тамтешні українці, зі свого боку, анітрохи не сумували за польською державою. Хоча назагал вони ще не прагнули української держави, націоналізм був найпотужнішою політичною течією, зокрема серед молоді73. Багато, або й більшість молодих українців вступали до лав одинокого активного українського політичного руху – ОУН – чи принаймні прихильно ставилися до нього. Бандерівська фракція цього руху відіграє чільну роль у розправах із поляками. Ідеологія ОУН постала на ґрунті надзвичайного розчарування, спричиненого невдачею української незалежної держави після Першої світової війни. Але члени організації сподівалися, що українцям випаде ще одна нагода. Вони вважали, що за нової війни здійснюватиметься той самий сценарій, що й 1918 року: протиборчі імперії виснажать одна одну, на відкритий простір вийдуть різні національні рухи за незалежність, і хто матиме найпотужніше військо, той і візьме гору. Аби підготуватися до такого переломного моменту, ОУН хотіла, щоб усі українці здобули зброю і навчилися користуватися нею, хай і в складі німецької поліції. Однак вони в жодному разі не повинні були марнувати сили та ресурси на партизанську діяльність74. Обидві фракції ОУН мали свого повновладного вождя-провідника й лише один моральний засновок: «Ставити понад усе добро Української Нації». Кожен, хто не брав участь у їхній діяльності, був, як вони вважали, проти них. Цей спосіб мислення давав їм змогу трактувати будь-яких своїх жертв як ворогів75. У теорії передбачалося, що майбутня незалежна держава охопить цілісний европейський обшир, що його ОУН уважала українським, від Холма на заході до Курська на сході, північний Кавказ і східне узбережжя Азовського моря. Тимчасом завдання полягало в тому, щоб вигнати з усіх цих земель «ворогів і чужинців»: поляків, росіян, румунів, угорців, німців і євреїв76. Євреї у минулому «лихвою кров випивали з наших селян», а тепер вони підтримують комунізм; провід бандерівців робив висновок, що їх належить убити77. Росіяни були попросту більшовиками, як і всі решта, хто мав російські книжки і міг говорити російською78. В Европі першої половини XX сторіччя майже всі націоналізми були нетерпимі, радикальні й принаймні не без домішки расизму. Оунівці також віри292

«Акція нищення поляків»

ли, буцімто українська національна свідомість передається «разом із кров’ю», і хоч вона може довго дрімати, національна революція пробудить її79. Такий умонастрій почасти пояснює вимордування поляків 1943 року. Відповідно до таємних інструкцій, виданих бандерівською фракцією в травні 1941 року, потрібно було «нищити» польських лідерів, а «т. зв. польських селян» – асимілювати80. Однак насправді цього розрізнення не дотримувалися. Листівки і плакати, видані від імені Бандери протягом 1941 року, проголошували: «Москва, Польща, Мадяри, Жидова – це Твої вороги. Нищ їх!». Випускники недовговічної української військової школи в Луцьку крокували під пісню: «Смерть, смерть, смерть ляхам i московсько-жидівській комуні»81. Коротко кажучи, вбити поляка за те, що він поляк, стало складником моральної догми ОУН задовго до 1943 року. Важливим чинником було галицьке походження багатьох чільних діячів ОУН у західній Волині, адже націоналізм був найвпливовішою ідеологією серед українців Галичини протягом десятиліть, а всі різновиди цього націоналізму відкидали етику як політичну зайвину. Як на глум, члени позірно атеїстичної ОУН часто-густо були палкими греко-католиками82. Бандерівська фракція ОУН мала внутрішню Службу безпеки (СБ). В цій структурі, що її заснував Микола Лебедь, виконувач обов’язків провідника бандерівців від часу арешту Бандери в 1941 році, переважали ті, хто, як і Лебeдь, закінчив школу німецької поліції безпеки в польському містечку Закопаному. СБ завдавала жаху цивільному населенню всіх національностей83. Перших українських націоналістичних партизанів очолила людина з-поза оунівського середовища – Тарас Бульба-Боровець. Бойове угруповання Поліська Січ, яке він створив на території совєтського Полісся напередодні німецької окупації, справило враження на Вермахт, і той надав йому леґального статусу поліційної сили чисельністю близько однієї тисячі. Ця організація прагнула «бити й винищувати всіх ворогів України» (як проголошував її офіційний друкований орган), і вірогідно, що деякі її члени вбивали 1941 року євреїв (про що вже йшлося в 3-му розділі). В середині листопада 1941 року Січ, чисельність якої на той час істотно зросла, з незрозумілих причин саморозпустилася84. Хоча Боровець відродив її наступного року під назвою Української повстанчої армії (УПА), він не знав, що робити, тож невдовзі відправив багатьох членів додому85. На початку 1943 року почали надходити звістки про німецьку поразку під Сталінградом. Як і більшість західних українців, бандерівці не могли й помислити, що Червона армія – це сила, на яку слід зважати. Натомість, згадуючи безладний відступ Червоної армії менш ніж два роки перед тим, вони 293

12. Останні дні нацистської влади

певні були, що час її краху наближається86. Взявши до уваги також зростання потужности й активности совєтських партизанів, на третій тиждень лютого 1943 року провід бандерівців ухвалив епохальне для себе рішення – розпочати партизанську війну. Це рішення миттєво змінило атмосферу в реґіоні. Лєон Жур, чотирнадцятирічний поляк із поліського села Борове із Сарненщини, багато років грався із хлопцем із сусіднього українського села. Коли на початку 1943 року він уперше відвідав свого друга після затяжних снігопадів, його зустріли геть по-іншому: На моє «добридень» їхні домашні відповіли як звичайно. Тільки старший син Ігор буркнув: «Тепер кажемо: “Слава Україні”. А відповідаємо: “На віки слава”». І почав мене повчати: «Ти це добре затям». А потім мовив нібито до себе: «А чому цей лях тут? Що йому тут робити?» З хати я вийшов із Андрієм на подвір’я. За нами відразу ув’язався Ігор і почав наспівувати: «Ще не вмерла Україна...» і якусь пісню за націоналістичним маршем. Невдовзі з’явився і сам господар, Сава Єремійчук, який підійшов до мене і сказав: «Ти вже більше до нас не приходь. Наша молодь збирається і радиться, як усіх поляків із землі української прибрати і як збудувати самостійну Україну. Німці кажуть, що допоможуть, тільки поляки стоять на перешкоді і комуністи».

Сказав Єремійчук ці слова чи ні, але Лєон так злякався, що чимдуж помчав додому87. Уклавши домовленість із Боровцем у березні про об’єднання його УПА зі своїми «військовими відділами», бандерівці односторонньо перейменували свої «боївки» теж на УПА і наказали всім членам ОУН та української допоміжної поліції вступати до лав новоствореної організації. Сотні, а може й тисячі, підкорилися наказу, а ще сотні українських поліцаїв та інших прибули з Генерал-губернаторства, аби долучитися до УПА88. Німецька влада набрала нових поліцаїв, але й ті відразу втекли до лісів89. На початку квітня 1943 року надійшло попередження про те, що всі українці-поліцаї або працівники німецьких установ, які не законтактують із ОУН до 20 квітня, вважатимуться дезертирами і їх буде розстріляно на місці90. Партизанів, які приєднувалися до новоствореної УПА, але відмовлялися здати свою зброю, також одразу розстрілювали без попередження. Мельниківський провід наказав своїм активістам не чинити опору, але близько 150 молодих мельниківських партизанів Луччини замість того розпочали перемовини із поліцією безпеки; пізніше, наприкінці 1943 року, вони стануть леґальним допоміжним підрозділом у її складі91. 294

«Акція нищення поляків»

Хоч історики здебільшого зосереджували увагу на Лебеді, справжнім командувачем новоствореної УПА протягом більшої частини 1943 року був лейтенант Дмитро Клячківський, або Клим Савур, – галичанин, який очолював бандерівців північно-західної України від кінця 1942 року. В травні 1943 року він створив три групи УПА: північну – під Сарнами, північно-західну – під Ковелем і південну – біля Рівного та Кременця92. За оцінками німецької військової розвідки, в жовтні 1943 року нараховувалося вже 40 тисяч «бандерівських» або «бульбівських» партизанів (переважно в західній Волині, але також на іншій території «Української ССР»). На кінець 1943 року хіба що 40% вояків УПА були членами або прихильниками ОУН93. Проте панували в ній саме бандерівські традиції: багато хто вітався на традиційний бандерівський манер (підносячи праву руку й вигукуючи «Героям слава!»), а кожен командир, який не належав до ОУН, мав при собі «політвиховника» або аґента СБ94. Попри всю потугу УПА, цивільне населення рідко вживало щодо неї цю абревіятуру, як і слово «армія». Цю силу частіше йменували «бульбівцями» (поляки), «бандерівцями» (поляки й українці) або просто «повстанцями» чи «нашими хлопцями» (українці). Така назва мала сенс, позаяк більшість партизанів складали підлітки чи юнаки, яким ледве виповнилося 20 років95. Виглядає очевидним, що на початку 1943 року провід бандерівської фракції постановив убивати всіх поляків на землях з українською більшістю між річкою Буг і державним кордоном 1939 року. Польський уряд в екзилі та польське підпілля далі вважали ці землі належними польській державі. Згідно з Боровцем, у березні 1943 року бандерівці (він згадує про Лебедя) виголосили колективний смертний вирок усім полякам «західної України» та надіслали йому у квітні перелік вимог, поміж яких була й вимога «очистити», а в червні закликали УПА завершити операцію «очищення» якнайшвидше96. Якщо цей сценарій правдивий, то він пояснює хронологію та географію подій. Уцілілі поляки часто розповідають, що на сході західної Волині масові вбивства польського населення почалися в березні 1943 року, а повсюдними стали в червні (мабуть, почасти у відповідь на відступ німців під час і після Курської битви в Росії). В західніших частинах убивства почалися й сягнули піку в липні, тоді як на Любомльщині вони розгорнулися у серпні. Апогею волинська різанина досягла протягом 10–15 липня, коли нападу зазнали близько сотні польських громад97. Працівники архіву колишнього КДБ України повідомляли, що мають документи, які вказують на Клячківського як на ініціятора вимордувань, але незалежні дослідники досі не мали доступу до цих матеріялів98. 295

12. Останні дні нацистської влади

Напади відбувалися за планом. Їм передувало освячення православними священиками сокир, вил і ножів у церквах99. Першим лиховісним знаком для поляків було те, що їхні українські знайомі припиняли розмовляти з ними, хоч українців, котрі жили близько до польських громад, на які планували напасти, часто також тримали у невіданні. В «змішаних» селах план передбачав помалювання хрестами польських будинків. Світлові ракети були поширеним сиґналом починати напад, а одяг деяких напасників міг вводити в оману, нібито вони німецькі солдати або совєтські партизани. Одним із хитрих викрутів для заспокоєння ситуації було пояснення, що вони прибули, аби координувати боротьбу проти німців. Часто напасники проходили трьома хвилями: спершу йшла піша юрма офіцерів СБ, вояків УПА та простих селян, тоді – упівці-вершники і, нарешті, кайма селян і селянок, котрі грабували майно й обшукували вбитих100. Серед душогубів справді були звичайні українські селяни різного віку й обох статей101. Якщо напасники мали сумніви щодо етнічної належности потенційної жертви, вони вимагали від неї прочитати з пам’яти «Отче наш» українською мовою. Щодо польських дітей, то деяких із них відпускали або брали додому за служників. Римо-католицькі церкви висаджували в повітря. Не пізніше, ніж за кілька днів по розправі, напасники наказували українцям із прилеглих сіл поховати тіла102. В середині 1943 року бандерівський часопис «Ідея і чин» умістив таке коротке повідомлення: «На терор і провокації з боку польських осадників, сексотів і комуністичних ячейок українське населення на ПЗУЗ почало відповідати самообороною, винищуючи всіх прихованих ворогів українського народу»103. Клячківський та його соратники справді вірили, що вони діють із самозахисту. Коли наприкінці липня 1943 року польські лідери у Варшаві видали відозву, що в ній підтримали українську державу, а, проте, повторили польські претензії на західну Волинь і східну Галичину, бандерівський провід побачив у цьому «плани, які ведуть до знищення українського народу в Західній Україні»104. За кілька місяців ув іншій відозві бандерівці стверджували, що передвоєнний польський уряд здійснював «екстермінаційну політику» щодо українців105. Бандерівці закидали полякам, що ті організовуються «передусім проти нас, українців», аби знищити чи принаймні підкорити їх за сприяння німців, а відтак – Совєтського Союзу106. Найбурхливіші емоції в бандерівців 1943 року викликали події в кількох районах Люблінського дистрикту Генерал-губернаторства, що його українці, котрі становили там більшість, називали Холмщиною, а поляки – Замостянщиною. Якщо будь-хто на Волині наважувався дорікнути бандерівцям за вбивство не296

«Акція нищення поляків»

винних і безборонних поляків, він діставав гнівну відповідь на кшталт такої: «А що зробили на Холмщині поляки з нашими українськими селянами? Ви знаєте про те, що ще в 1942 р. за березень і квітень поляки спалили біля сорока наших українських сіл і 130 церков та убили 34 тисячі людей! Вони їздили верхи на наших священиках, а потім у жахливий спосіб замордовували їх, вони ґвалтували наших дівчат на очах батьків, а потім убивали їх і батьків»107. Один молодий офіцер СБ докладно розповів знайомому українцеві, як він з іншими замордував польських жителів села Домінополь 11 липня 1943 року. Коли його співрозмовник, Данило Шумук, несхвально відгукнувся про ці дії, ба навіть назвав їх чорною плямою на визвольному русі, офіцер обурився так, що на його очах виступили сльози. «А коли б, – відповів він, – вашу рідну маму поляки витягнули за коси з вашої хати, і у вас на очах замордували її і кинули в Буг, так як це було в 42 році за Бугом? Коли б вашого батька розстріляли у вас на очах? Коли б вашу сестру, шістнадцятилітню, зґвалтували, а тоді проколювали багнетами і кинули в Буг?»108. Соціяльним психологам добре відомо, що «насильство часто стає наслідком циклів ворожих або провокаційних дій обох сторін»109. У цьому випадку нарікання головних аґресорів також мали певні підстави. Польські підпільники таки почали вбивати провідних діячів українського руху в Люблінському дистрикті не пізніше травня 1942 року, а польські партизани (яких побільшало після нацистської кампанії з виганяння селян) нападали на поліційні дільниці, в яких часто служили українці. Але й українські поліцаї вбивали поляків, тож загалом події мали набагато складнішу природу, ніж визнавали бандерівці110. Попервах волинські поляки радше пасивно споглядали те, що діялося. Як і багато євреїв раніше, вони не бачили прямої загрози своєму життю, попри перестороги з боку інших поляків і дружніх українців. Для більшости з цих зв’язаних традицією селян годі було й подумати про те, щоби покинути місця, де вони народилися. Коли вони збагнули, яка смертельна загроза над ними нависла, багатьох із них охопила апатія. «Ми хотіли легкої смерти, – пригадував Лєон Жур. – Люди прямо говорили, що від рук німців помирати легше, бо вони мають із чого стріляти. А український бандит натомість відрубував голову сокирою, простромлював вилами». В травні 1943 року совєтські партизани закидали полякам пасивність в очікуванні смерти111. Польські партизанські загони, які також із часом виникли, перебували в добрих відносинах із совєтськими партизанами протягом більшої частини 1943 року. Власне, саме совєтські партизани створили багато польських загонів і формально зберігали над ними контроль; інші поляки приєднувалися до вже наявних совєтських загонів. У такий спосіб тисячі поляків перейшли на 297

12. Останні дні нацистської влади

бік Совєтів, хоча ті завжди недвозначно наголошували, що західна Волинь має залишитися у складі совєтської України112. Інші волинські поляки створювали укріплені бази самооборони, в яких знаходили притулок польські (та єврейські) біженці. В найбільшій такій базі, Пшебраже біля Ківерців, перебувало 18 тисяч осіб, які відбили два напади до прибуття Червоної армії в 1944 році. Польські партизани, совєтські партизани або мішані групи з тих і тих почали вбивати українців у їхніх селах навколо таких баз113. Польські селяни тікали також до міст, де зверталися по допомогу до німців. Доволі швидко – ще у березні–квітні – німці видали їм зброю в обмін на інформацію про УПА. На практиці це означало, що озброєні поляки ставали допоміжною поліцією. Ці молоді чоловіки часто прагнули помсти, тому з дозволу німців або й без того розпочинали «боротьбу з бандами» – палили та грабували, катували чоловіків, жінок і дітей114. Німецька влада також підтягла підкріплення із Райху: частини Вермахту, які складалися із польськомовних «етнічних німців», котрі зажили сумної слави через свою жорстокість і пристрасть палити села115. Починаючи від серпня 1943 року тисячі польських поліцаїв дезертирували і створювали партизанські загони біля укріплених баз самооборони, перетворюючи їх на опорні пункти польської Армії Крайової. Того-таки місяця багатьох поляків було заарештовано. І нарешті, чимало поляків добровільно поїхали на роботу до Німеччини, попри те, що Армія Крайова і більшість польських лідерів застерігали від такого кроку116. Крім переконання, що вони боронять самих себе, українські напасники мали й інші спільні властивості, які сприяли ескалації насильства. Внаслідок націоналістичного світогляду вони сприймали всіх поляків як одне ціле, яке може в чомусь завинити. Такий підхід уможливлював помсту на невинних поляках. Олександр Повшук, дев’ятнадцятирічний мельниківець, працював учителем у селі Збитин поблизу Дубна. 15 травня 1943 року він занотував у щоденнику, що всі польські селяни або тікають до міст, вступаючи там у лави поліції, або виїжджають на працю до Німеччини. «Тепер не зобачиш ні одного поляка, щоб мешкав на селі. Наша партизанка гонить і нищить їх». Повшук несхвально ставився до цього, але із суто практичних міркувань: «Життям мирного польського населення не здобудеш собі незалежности, коли [німецький] ворог стоїть незачіпаний, гине натомість дві поневолених нації. Хотівши знищити [поляків], то все таки не тепер»117. На жаль, убивство може перетворюватися майже на рутинну справу. Крім того, будь-яка стійка та послідовна поведінка, зокрема й убивство, має тенденцію викликати враження правильного вчинку в того, хто її здійснює. Психологічну 298

«Акція нищення поляків»

чутливість перших лиходіїв антипольських розправ було притлумлено від самого початку. Насильство супроти поляків вибухнуло в реґіоні, який 1939 року окупували совєтські війська118; ще важливіше те, що «шума», які приєднувалися до УПА тисячами, допомагали нацистам здійснювати Голокост і «боротися з бандами». Їхня спотворена ментальність також допомагає зрозуміти, чому партизани, яких єврейські, польські та совєтські джерела називали «українцями» або «українськими націоналістами», мордували євреїв і тих, хто євреям допомагав119. Утім, факт бруталізації ментальности не повинен затьмарювати факту великого загального збудження. Ненавистю дихали багато людей. Ще задовго до початку розправ деякі українські дорослі й діти погрожували полякам, мовляв, «ви смердючі ляхи, ми вас будемо різати», – або співали пісні відповідного змісту120. В одному селі поранена кулею польська дівчинка змогла сховатися. Коли за тиждень вона прийшла до сусідки-українки, благаючи про їжу, та закричала: «Ти, польська мордо, ще жива?!» – і схопила мотику121. Деякі з лиходіїв чинили злочини головно через страх за своє життя. Уцілілий чоловік із Острівків пригадував, що коли почали вбивати жінок і дітей, «деякі українці раптом збунтувалися й відмовилися далі мордувати поляків». Українець, який керував усім дійством, повторив смертний вирок і додав, що «тих, хто не виконуватиме його, буде розстріляно на місці. Ця погроза виявилася дієвою». Інша жінка, перебуваючи на викошеному полі, почула, як одному українцеві, котрий відмовився коритися, сказали: «Бий, бо тебе вб’ю, як не будеш бити»122. Українцям, які мали польських дружин, наказали убити їх, а також їхніх дітей; непослух цьому наказу тягнув за собою страту. Сімнадцятирічного хлопця, народженого від польсько-українського змішаного шлюбу в селі Дошне біля Ратного, змусили допомагати вбивати поляків; лише в такий спосіб він міг довести свою українськість і тим самим домогтися права на життя123. Таким методом перевіряли багатьох людей. Тяжкі випробування, яких зазнала Автономна православна церква, дали зрозуміти українцям, наскільки серйозними були погрози смертною карою. На початку травня 1943 року митрополита Алєксія (Громадського) випадково вбили в засідці УПА, бо він перебував ув автомобілі місцевого ґебітскомісара. Радикальні націоналісти знайшли, як виправдати це вбивство: мовляв, Алєксій заслуговував на смерть, бо займався русифікацією124. Його наступник на посаді митрополита Волинського єпископ Дамаскин (Малюта) публічно заявив у червні на проповіді в Рівному, що знає, хто відповідальний за скоєне, і мужньо вимагав, аби українці відрізняли польський уряд від польського населення взагалі. «Припиніть братовбивчу боротьбу», – закликав він народ 299

12. Останні дні нацистської влади

Волині125. Лідери УПА відповіли на його слова подальшою аґресією проти автономістів: їхні парафії залякували, аби ті переходили до Автокефальної церкви, а в червні–липні багатьох автономістських священиків було вбито126. Мало того, однієї вересневої ночі троє озброєних чоловіків, які назвалися «українськими партизанами», викрали у Володимирі-Волинському єпископа Мануїла (Тарнавського). Бандерівці, мабуть, уважали колишнього грекокатолицького, відтак автокефалістського, а тепер автономістського єпископа подвійним зрадником, а може, й совєтським шпигуном на кшталт єпископа Подільського Фотія (Тимощука); його повісили127. На щастя, попри всі небезпеки, знаходилися звичайні пересічні українці, які радили своїм польським приятелям тікати, аби уникнути винищення, або рятували поляків під час і після розправ128. Молода полька з села Дошне біля Ратного втекла і прибилася до української сім’ї. По неї приходили партизани, які згадували її ім’я. Це не вона, пояснював господар: це одна божевільна. Партизани пішли. Дещо пізніше господар сказав їй: «Ну, вже різунів немає». Інша полька з Ковельщини втекла від розправи в своєму селі до сусіднього українського села Арсеновичів, де її прийняла сім’я Потоцьких. За кілька днів вона повернулася до Нового Гаю у супроводі українця з возом, аби порятувати харч і одяг. Біля її дому група українців упізнала її, але її помічник запобіг убивству, присягнувши, що вона добра людина і в минулому допомогла багатьом українцям129. За одинадцять днів після розправи з населенням польського села Олександрівка, що біля Луцька, українські селяни прочесали територію, аби поховати всі тіла. Польська дівчинка, яка лежала в полі, затремтіла від страху, зачувши їхнє наближення. «В ту мить я почула над собою голос українця Герасима, з яким мої батьки жили в злагоді. Повільно йдучи, він мовив до мене: “Не руш звідси, може, не побачать, то ввечері прийду за тобою. Твій брат у мене”». Як сказав, так і зробив. Пізніше він відвіз обох підлітків до Ковеля у безпечне місце130. Уцілілі поляки часто згадували про таких українців-рятівників, але, мабуть, їх було не багато. Як і у випадку з Голокостом, усі добре знали, що будьяка допомога жертвам ставить під загрозу життя тих, хто допомагає, та їхніх родичів. Хоч відомі історії про українців, які, рятуючи поляків, були піймані, але відбулися сильним побиттям, реальністю була смертна кара за це. У травневих офіційних інструкціях бандерівському руху приписувався «терор для чужинців-ворогів і своїх зрадників»131. Один сільський староста-українець попередив у січні 1943 року польського підпільника з недалекого села Малина, що невдовзі йому та його родині інший українець запропонує в себе сховатися. 300

«Акція нищення поляків»

Не приставай на цю пропозицію, застеріг староста, бо це пастка. Попередження коштувало старості життя132. На початку серпня 1943 року, під кінець антипольських розправ, СБ розпочало масову чистку в лавах УПА та серед цивільного українського населення. І знову параноя, яка привела в рух ці заходи, мала певні реальні підстави, якщо вірити непотвердженому совєтському звіту: в ньому сказано, що станом на вересень 1943 року в лавах ОУН було двадцять шпигунів НКВС, «із них у керівництві ОУН – 3 особи»133. СБ розстріляла або кинула до концентраційного табору біля штаб-квартири УПА під селом Великий Стидин у Костопільському районі сотні упівців. Це відомство вбивало українських селян за найдрібніші переступи або за найменшу недоброзичливість134. Найвразливішими були «східняки»: колишні полонені, дезертири з лав допоміжної поліції, які жили до війни по східний бік державного кордону і яких змусили влитися до складу УПА раніше того самого року. А що з-поміж них (зокрема у лавах грузинських, узбецьких та інших «національних» підрозділів УПА) траплялися совєтські шпигуни або перекинчики до совєтських партизанів, то СБ вважало всіх «східняків» підозрілими. Вдаючи совєтських партизанів, офіцери СБ навідувалися до них ночами й наказували йти за собою. Виконання цього наказу розцінювалося як неспростовний доказ зради135. 21–25 серпня, відразу після розправ і чисток, бандерівці провели надзвичайний великий збір. Хоч німецька військова розвідка зазначила, що на цьому зібранні ОУН зробила «порух у напрямку демократичних поглядів», історики справедливо вважають, що конкретні кроки до внутрішньої демократії та визнання особистих прав було здійснено пізніше – у липні 1944 року. Конґрес серпня 1943 року примітний понад усе тим, що на ньому було проголошено різні аспекти соціяльної політики – вочевидь, під впливом молодих українців із совєтською освітою, які вступили до організації. Мабуть, саме завдяки цій молоді конґрес не виступив за повну приватизацію землі, хоча Клячківський проголосив її за кілька днів перед тим136. Після збору Клячківський постановив, що вся Україна має стати «єдиним воєнним табором». Це означало примусову мобілізацію всіх чоловіків, які народилися у 1914–1917 роках. Непослух цьому наказові знов-таки карано смертю137. Населення повинно було запасатися харчами та розпочинати військовий вишкіл. Це мислення всеукраїнськими категоріями проявилося також у новому рейді УПА (перший відбувся в червні) в центральну Україну, що в ньому взяли участь близько трьохсот вояків138. Протягом більшої частини 1943 року українські селяни загалом підтримували УПА бодай тим, що інформували її про діяльність совєтських парти301

12. Останні дні нацистської влади

занів, адже вона запобігала облавам на потенційних робітників для відправлення до Німеччини та відохочувала поляків і німців нападати на українських селян139. Однак на кінець 1943 року більшість було доведено до відчаю цією організацією. Партизанські загони не тільки забороняли заготовляти дрова та їздити до міст чи змушували людей ставати зв’язківцями, а й дедалі частіше грабували цивільне населення, били або навіть убивали тих, хто їм не корився. Совєтська розвідка не перебільшувала, коли доповідала, що серед «широких верств сільського населення українські націоналісти не користуються авторитетом»140. Михайло Подворняк, український християнин-євангеліст, який згадував конкретно про СБ, говорив про владу, яка була не менш «терористичною» від того, що була, на жаль, українською. «Стероризовані люди мовчки чекали якогось визволення. Чекали, але тепер помочі ніде не було видно. Була тепер Україна, ніби своя повстанча влада, але вона не була краща за більшовицьку чи німецьку»141. Наприкінці 1943 року хвиля польсько-українських вимордувань докотилася до східної Галичини, де рейд партизанів Сидора Ковпака продемонстрував слабкість німецької влади142. Тим часом функції чинного лідера бандерівців у якийсь спосіб перейшли від Лебедя до Романа Шухевича, відомого під псевдом Тарас Чупринка, який закінчив поліційну школу в Закопаному, а потім здобув багатий досвід як солдат Вермахту в Україні та учасник загону допоміжної поліції, котрий боровся з «бандами» в Білорусі. Шухевич мислив більшою мірою як солдат, аніж як політик, а після долучення до УПА швидко відтіснив на зад ній план Клячківського. Його вплив проявився в жовтні 1943 року, коли ОУН видала звернення українською мовою, в якому засудила українсько-польські «акти взаємних масових убивств»143. Протягом наступного місяця ОУН провела конференцію народів Східної Европи й Азії. А решту року УПА далі уникала конфліктів із Вермахтом і визволяла своїх полонених, але її напади на німецьких чиновників, СС та німецьку поліцію почастішали144. У січні 1944 року було створено командування УПА, яке очолив Шухевич і яке теоретично було вповноважене керувати групами на всіх українських теренах. Командування перемістило головний напрямок удару на Червону армію та совєтську владу, які вже наближалися. Під час наступальних дій УПА в одній із засідок смертельно поранила, зокрема, генерала Ніколая Ватутіна, командувача Першого українського фронту Червоної армії (29 лютого 1944 року)145. Починалася нова, але також кривава доба. Історія УПА нагадує історію польського повстання у Варшаві 1944 року, адже в обох випадках співвідношення героїзму та необачности, мабуть, наза302

«Акція нищення поляків»

вжди залишиться предметом суперечок. Ще на початку 1943 року деякі націоналісти, як-от Улас Самчук, вважали, що український партизанський рух розгорнувся зарано, а тому спричинив «тільки велику масакру цивільного населення, без ніяких наших здобутків»146. Один український історик доводив, що здібніші лідери взагалі не боролися би з німцями і в такий спосіб зберегли би сили УПА для боротьби проти сталінщини, як учинили націоналісти балтійських країн147. Інші можуть так само стверджувати, що УПА слід було боротися тільки з німцями. А що її боротьба проти обох тоталітаризмів – нацистського і совєтського – вочевидь перетворюється на наріжний камінь новітньої української національної ідентичности, то цікаво буде побачити, чи викличуть критичні зауваження про її діяльність який-небудь відгомін у народі. Вимордування невинного цивільного населення є найтемнішою сторінкою цієї історії. Подібно до нацистських призвідців геноциду євреїв і ромів, бандерівці в 1943 році понесли відповідальність за урухомлення злочинного наступу на мирних чоловіків, жінок і дітей і за змушування до участи в своїх діях цивільних українців. Розправа з поляками на західній Волині не була унікально «українським» явищем і за своїми ознаками нагадувала багато інших випадків етнічних чисток і геноцидів, що відбувалися протягом ХХ століття148. Водночас із позитивного боку (як і в багатьох інших випадках масового насильства) можна згадати тих учасників злочинної групи, які виступали проти вбивств і навіть намагалися врятувати жертвам життя. Вже згадано було, приміром, єпископа Дамаскина, який закликав покласти край розправам. Різні інші українці також в той чи той спосіб рятували поляків. Бульба-Боровець, усунутий від керівництва засновник УПА, нагадав бандерівцям у відкритому листі, що Україна має «грізніших ворогів», ніж поляки, і закликав решту українців боротися з бандерівцями149. Однак жоден із цих закликів урешті не залишив помітного сліду. Можна тільки захоплюватися вцілілими свідками тих подій, як-от Лєон Жур, котрий повернувся на місця різанини 1943 року й аґітував за примирення. В серпні 2000 року жителі трьох сіл Рокитнянщини, що на Волині, і колишні мешканці трьох зліквідованих польських сіл зібралися над братською могилою замордованих поляків і підписали заклик про польсько-українське порозуміння. Майбутні покоління можуть знайти текст цього документа в одній із книжок Лєона Жура150.

303

12. Останні дні нацистської влади

Відступ німців Підбадьорений перемогою під Сталінградом, Сталін віддав наказ про наступ на півдні. За якихось кілька тижнів Червона армія просунулася на 250 кілометрів, взявши штурмом Харків 16 лютого. Тієї самої ночі учасники руху опору в місті Павлограді, розташованому за п’ятдесят кілометрів на схід від Дніпропетровська, успішно повстали проти місцевих німців та італійців – саме вчасно, щоб зустріти Червону армію. Але Вермахт скористався відступом, аби перегрупувати сили, і пішов у контрнаступ, повернувши собі не тільки Павлоград, а майже всі південні терени, що їх Червона армія відвоювала після грудня 1942 року151. Такий драматичний перебіг подій мав для деяких мешканців Дніпропетровська жахливі наслідки. Повернувшись у місто через кілька днів після втечі, німецька влада наказала цивільному населенню здати до недільного ранку 21 лютого всю зброю. Коли результат не задовольнив їх, німці навмання заарештували десятки чоловіків і жінок, а потім повісили їх на вулицях. Інших місцевих жителів за допомоги облав змобілізували копати шанці152. У ці дні хаосу багато корінних жителів німецької національности намагалися повернути собі свої совєтські паспорти153. Але починаючи від серпня 1943 року 150 тисяч із них – майже всіх – відправили потягами та возами з території Райхскомісаріяту. Німці координували цей масовий вихід, але чиновники Коха таки глузували з етнічних німців як «перейнятих грабунком та всілякими крайнощами»154. Меноніти й інші етнічні німецькі громади українського села, які побутували в цих краях від кінця ХVІІІ століття, припинили існували. Райхскомісаріят вийшов на фінішну пряму своєї історії у вересні 1943 року. 6 і 7 числа цього місяця Кох віддав наказ про евакуацію з Лівобережжя худоби, техніки та здорових людей і про знищення решти всього, аби лишити по собі (за його словами) «випалену землю». Ці заходи заплановано було здійснити протягом восьми тижнів, але план зазнав невдачі, бо Червона армія дісталася Дніпра ще до кінця вересня155. Втім, СС відіграла свою типову роль під час відступу. Гімлер, погоджуючись з тим, що територію слід «повністю спалити та знищити» (як він сказав Прютцману, керівникові СС і поліції в Україні), висловив набагато різкіші наміри, ніж Кох, котрий припускав, що непрацездатних людей можна залишити на місцях. Частиною заходів із відступу, попередив Гімлер командування дивізії Вафен-СС у Харкові у квітні 1943 року, повинне стати «Menschenvernichtung» – «винищення людей»156. Відомо, що принаймні частина чоловіків, жінок і дітей, які не могли або не хотіли полишити свої домівки, загинули від куль та вибухів. За п’ять днів 304

Відступ німців

20. Наслідки нацистської тактики випаленої землі. Приголомшені селяни, чию хату пустили з димом вояки дивізії Вафен-СС «Мертва голова», із дітьми й рештою пожитків покидають своє село. Центральна Україна, місцевість на північ від Кременчука, серпень або вересень 1943 року

до відступу з села Оболонь у Семенівському районі німці стратили 122 особи зі списку совєтських активістів, а протягом останнього дня вони стріляли з кулемета в усіх, хто трапляв їм на очі, вбивши в такий спосіб 44 людини. В розташованому неподалік селі Великі Липняги інший підрозділ убив за чотири дні 371 особу (зокрема 125 дітей)157. Починаючи від 20 вересня в найбільшому місті цього реґіону Полтаві німці, вочевидь, убивали всіх, кого бачили. Проте Лівобережжя по тому аж ніяк не спорожніло. Кінець кінцем Вермахт відзвітував про евакуацію звідти 10% населення, тобто десь 600 тисяч осіб (однак пропускні пункти на мостах через Дніпро нарахували лише 375 тисяч)158. Згідно з деякими джерелами, восени 1943 року німецькі солдати полюдяному ставилися до місцевих жителів (мабуть, тих, хто добровільно рушив в евакуацію), пускали їх на потяги та годували з польових кухонь159. Однак щодо Правобережжя із совєтських звітів відомо про підпали й убивства, які відбувалися в останні тижні та дні перед відступом. Наприклад, у подільському селі Рівне 22 березня 1944 року німці зачинили у церкві сорок чоловіків віком від 16 до 57 років. Наступного ранку до села наблизилася Червона армія, але все одно знайшлися німці, які не пошкодували часу, щоб розстріляти та спали305

12. Останні дні нацистської влади

21. Жінки і дитина тепло і щиро вітають Червону армію. Південна Україна, Мелітополь, жовтень 1943 року

ти всередині млина цих в’язнів. Восьмеро з них урятувалися і розповіли про пережиті страждання160. В іншому випадку, який стався в Умані, сімдесятьох цивільних, зокрема й шестирічну дитину, нацисти в останні хвилини перед відступом розстріляли під місцевою в’язницею. Пограбування, безглузді руйнування і зґвалтування, чинені вояками Вермахту, були повсюдним явищем161. 17 вересня 1943 року командування групи армій «Південь» наказало всьому населенню покинути великі міста, розташовані на Дніпрі. Ця директива часто призводила до розділення сімей, бо частину родичів лишали копати шанці чи обробляти землю. В Києві оголошення закликали довіряти військовому командуванню, яке втримає місто162. Потім жителям середмістя наказали виселитися зі своїх будинків за три дні: ця територія перетворилася на заборонену зону, оточену колючим дротом. Порушників розстрілювали на місці, але навіть після цього місцеві жителі (як і німці з угорцями) наважувалися грабувати там будинки. Чимало з таких грабіжників вважали, що більшість німців не чіпатимуть малих дітей, тому брали їх із собою для прикриття, пригадує киянин, який переховувався у середмісті163. 25 вересня на радіо пролунало оголошення про те, що придніпровські райони міста – Печерськ, Липки, Поділ і Старе місто – також мають бути виселені до дев’ятої години наступного вечора. (Згодом 306

Відступ німців

крайній термін відклали на два дні.) Тисячі киян якнайшвидше переміщували свої пожитки, пішки долаючи великі відстані. Нові ділянки «військової зони», що тепер охоплювала пів міста, також зазнали пограбування164. 21 жовтня всі, хто досі лишався у Києві, повинні були з’явитися на залізничну станцію. Здається, група людей із Куренівки, яких відправили на станцію, дорогою була втекла, за що їх розстріляли, коли знайшли на Подолі165. У Києві поліція безпеки рук не покладала, знищуючи всі сліди своїх злочинств. Цілих шість тижнів, починаючи від середини серпня, сотні в’язнів мусили викопувати і спалювати тіла в Бабиному яру. Насамкінець ці робітники повстали. Вижили лише п’ятеро повстанців; четверо з них повідомили, що за цей час у яру було спалено понад 100 тисяч або навіть 125 тисяч тіл166. Однак навіть після цього СС не припинили вбивати. Мало того, їхній газовий фурґон не знав простою: спершу лише по вівторках і суботах, а відтак і в решту днів він п’ять–дев’ять разів прибував на розвантаження до яру. Дорогою сюди в його камері морили газом по п’ятдесят чи більше осіб або ж убивали їх по прибутті. Вік та етнічна належність цих людей були різними. Серед них була й сотня голих молодих дівчат із будинку розпусти167. Щоби збільшити кількість жертв цієї несамовитої газової фабрики вбивств, у місті, вочевидь, проводили облави. Захар Трубаков, один із в’язнів-євреїв, які витягували тіла з фурґона й спалювали їх, з огляду на одяг убитих виснував, що то були селяни, а також діди, дорослі жінки, підлітки та малі діти з Києва168. Червона армія перетнула Дніпро 22 вересня 1943 року. 5 листопада німецькі фахівці висадили в повітря заводи й електростанції Києва та підпалили деякі будинки169. Рано-вранці наступного дня, точнісінько на річницю Жовтневої революції, Червона армія взяла місто. Те саме сталося із Запоріжжям 14 жовт ня і Дніпропетровськом 25 жовтня. В Житомир Червона армія вступила 12 листопада, але Вермахт відтіснив її й утримував місто до останнього дня того року. Відтак Червона армія взяла Білу Церкву та Кіровоград (4 і 8 січня 1944 року відповідно), Рівне та Луцьк (2 лютого), а після запеклої КорсуньШевченківської битви – Кривий Ріг (22 лютого), Херсон (13 березня), Вінницю (20 березня), Проскурів (25 березня) та Миколаїв (28 березня). Білоруські ґебіти Райхскомісаріяту Україна (Пінський, Брестський і Кобринський) після цього адміністративно перейшли до складу Райхскомісаріяту Остлянд і ще кілька місяців залишалися під німецьким пануванням. Населення скрізь тепло зустрічало солдатів. Жінки плакали і пропонували їм усе, що могли170. Хоч відомості про прийом «червоних» на західній Волині суперечливі, але й там поширеним було відчуття полегшення. Хрущов мав підстави відзвітувати в березні Сталіну, що місцеве населення здебільшого вітало червоноармійців як «своїх»171.

Висновки

игнання німців аж ніяк не поклало краю масовому насильству в Україні, навпаки, совєтська влада, щойно повернувшись, розпочала дуже жорстоку кампанію з придушення Української повстанської армії та інших націоналістичних угруповань1. Також вигнання не мало наслідком негайне та повне відновлення справедливости щодо жертв нацистських гонінь. Наприклад, колишній райхскомісар України Ерих Кох жив під іншим ім’ям у Гамбурзі. І хоча 1949 року його впізнав один ветеран Вермахту, в Україну його не доправили. Відроджена Польська держава дістала дозвіл Сталіна притягнути Коха до суду за його злочини, скоєні за межами України, в Білостоцькому реґіоні, але перед совєтськими суддями він так і не постав. Засуджений на страту 1958 року і нібито смертельно хворий, за словами багатьох спостерігачів, кат України, втім, прожив іще довго, бо польське законодавство забороняло карати на горло хворих людей2. Помер він у в’язниці Барчева 14 листопада 1986 року, у віці дев’яносто років. Решта чільних нацистів Райхскомісаріяту Україна, котрі пережили війну, здебільшого залишилися на волі. Генеральний комісар Таврії Фрауенфельд написав мемуари, які побачили світ по його смерті під заголовком «І я не шкодую»3. У Совєтському Союзі відбулася низка частково або цілком закритих судових процесів над «зрадниками» та «помагачами окупантів». Тим часом ветерани Червоної армії, колишні партизани та совєтські ідеологи відразу заходилися творити мітологічну версію перебування України під «німецько-фашистськими загарбниками». Як і багато істориків із західноевропейських країн, вони доводили, що опір мав масовий характер. Офіційні речники режиму оголошували – як і за воєнної доби, але на відміну від своїх західних колеґ, – пасивність під окупантами справжнім кримінальним злочином4. Цей міт відбивав погляд, згідно з яким мешканці піднімецької України були зрадниками – один совєтський партизан згадував, що йому про це чітко говорили в Москві ще 1942 року5. 1946 року Петро Вершигора, колишній партизан-ковпаківець, виступив 309

Висновки

був на захист людей, які просто жили під нацистським урядуванням і тепер зазнавали нападок лише на самій цій підставі. Офіційні критики засудили його, а цензура відповідно змінила подальші видання його книжки6. Тим, хто пережив нацистський режим, годі було сподіватися на особливе співчуття. Аж до 1980-х років ув анкетах, які заповнювали, влаштовуючися на роботу, та в багатьох інших документах присутній був пункт про «перебування на окупованій території»; позитивна відповідь на це питання призводила до дискримінації7. Лише розпад Совєтського Союзу дав можливість уцілілим жертвам Голокосту та примусової праці прийняти давню німецьку пропозицію про відшкодування, але й тоді постсовєтські бюрократи незаконно привласнювали частину цих коштів і змушували законних отримувачів чекати роками8. Історіографічні дискусії про европейські суспільства, підпорядковані нацистському та комуністичному режимам, точилися навколо трьох головних тем: загальна мета і політична стратегія влади; міра соціяльної згуртованости громад і родин, які опинилися під владою такого режиму; світовідчуття індивідів у цих екстремальних обставинах і реакція на них. Щодо першої теми, то, як я доводив у цій книжці, політику нацистського режиму на «сході» визначало переконання нацистів, що Україна є (або має стати) «чистою дошкою» для німецького народу. Коли в червні 1942 року в Києві райхсміністр Розенберґ закликав німецьких слухачів підготовлювати територію для німецької колонізації, він лише оприявнив етос, що його німці заклали в самий підмурівок Райхскомісаріяту Україна. Цей крайній німецький націоналізм, укупі з антибільшовизмом, антисемітизмом та расистським ставленням до «росіян», і спричинив терор, вимордування, масові вбивства та геноцид. Головними мішенями нацистів були євреї та роми України, майже цілковито винищені внаслідок геноциду, совєтські військовополонені, вигублювані як «росіяни» в перебігу геноцидних розправ, і населення Києва, що його нацисти прирекли на штучний голод. Здійснювані нацистами вбивства зазвичай не були довільними чи безладними, всупереч припущенням деяких сучасних українських істориків; здебільшого їм передувало певне планування9. Зумисний характер цих убивств особливо приголомшує, якщо згадати, що не відомо жодного випадку, коли у Райхскомісаріяті Україна або деінде ще на «сході» німця було би страчено за відмову взяти в них участь10. Нацистський режим також здійснював примусові депортації до Райху, масові вимордування у рамках «боротьби з бандами» та, в останні місяці свого панування, вдався до тактики випаленої землі. В Києві вбивства не вщухали ще 310

Висновки

22. Жінка шукає свого чоловіка серед ексгумованих тіл на території колишнього нацистського концтабору Сирець. Київ, 1944 рік

в половині 1943 року, коли душити людей газом чи страчувати в інший спосіб почали вже вочевидь навмання. Врешті, загальний список жертв Бабиного яру, де у вересні 1941 року було замордовано 34 тисячі євреїв, неабияк зріс, сягнувши, ймовірно, десь 100 тисяч осіб загалом, євреїв і неєвреїв укупі. Либонь, ми ніколи достеменно не дізнаємося, скількох людей на території Райхскомісаріяту вбили німці, їхні союзники та допоміжна поліція, а скільки загинули від рук різного роду партизанів і підпільників – бодай уже тому, що лиходії часто-густо вдавали інших. Можна скористатися совєтськими підрахунками, але вони є сумнівними11. Втім, цілком реалістично виглядає висновок про те, що нацистський режим як на території Райхскомісаріяту, так і в Райху, по депортації, відібрав життя щонайменше одному мільйону осіб, цивільних і військовополонених. Нацисти вдосконалили совєтські колгоспи, загнавши в них силою більше селян, ніж раніше, і систематично контролюючи явку та дисципліну. Райх ді ставав істотні економічні та соціяльні зиски від такої системи. Низький рівень життя простих селян дещо поліпшився, бо їм дозволили збільшувати свої городи та вирощувати на них будь-що. Але це поліпшення зводила нанівець примусова праця, накидувана селянам у колгоспах і радгоспах, та повсюдне насильство з боку наглядачів. Тим часом рівень життя у містах стрімко котився 311

Висновки

вниз мірою того, як нацисти намагалися, згідно з висловом Коха в розмові з Гітлером, «зруйнувати українську промисловість дощенту, а пролетаріят вигнати назад на село». Городяни, які не виїжджали на село, зазвичай втрачали роботу. Їм доводилося або шукати якогось заробітку, або просто помирати голодною смертю. В цих планах Києву відводили особливе місце. На відміну від владців Генерал-губернаторства, очільники Райхскомісаріяту майже зовсім не допускали світського українського культурного життя. Вони вважали, що шкільництво і культурна діяльність можуть призвести до заворушень. Про підтримку університетів годі було й говорити. Мовна політика Коха та його команди лише позірно була проукраїнською, а насправді вона випливала з їхньої ненависти до росіян. На противагу совєтському режимові, нацисти в теорії та на практиці дозволили діяльність православних церков, вельми цим пишаючися. Проте вони завадили створенню єдиної Української автокефальної православної церкви та переслідували римо- і греко-католицьку церкви, давши спокій лише меншості вірян, яких вважали нешкідливими – баптистам і євангелічним християнам. Повсякденне життя найбільшої колонії Третього Райху вирізнялося на тлі решти Европи, що також потрапила під владу нацистів. Життєві умови більшости мешканців Райхскомісаріяту Україна, гірші, ніж у Генерал-губернаторстві, були незрівнянно тяжчими, ніж у Західній Европі. Але зі «східного» погляду, далеко не все в такому житті було новим. Наприклад, нацисти мали своїх «комісарів», які нагадували більшовицьких. Від фізичної кривди селяни та робітники потерпали і за совєтів чи царату, хоч і не так часто12. Совєтський режим так само виселяв, розстрілював і морив голодом невинних цивільних громадян, а відступ нацистів протягом 1943–1944 років за розгулом насильства нагадував совєтський відступ 1941 року. Проте ніколи ще в історії України так багато соціяльних і етнічних груп не страждали настільки тяжко протягом певного періоду. Ледве не кожен зазнавав майже безупинного приниження, найгіршою формою якого була тілесна наруга, і жив під тягарем небезпеки. Крім того, корінному населенню не йшлося про жодне поліпшення свого становища. Совєтська система також гнобила й нищила людей, але завжди лишала простір для відчуття гідности і причетности. До 1941 року пересічний громадянин мав змогу, в певних межах, поскаржитися на чиновників, які його кривдили – в газеті, десь на громадському зібранні або ж на прийомі в їхнього начальника. Доклавши зусиль, совєтські громадяни таки мали шанс знайти впливового посадовця, котрий поважно поставився би до їхніх проблем. Нацистські чиновники, навпаки, часто-густо забороняли навіть входити до своїх 312

Висновки

кабінетів. Відповідно, совєтська пропаґанда принаймні намагалася переконати громадян бодай у чомусь, тож селяни та робітники звикли, що їх беруть до уваги – хай навіть тільки на словах. Совєтська влада обманювала пересічних людей, але й потурала їхній самоповазі, самостійності та самоцінності13. Натомість нацистська пропаґанда в Райхскомісаріяті обмежувалася хіба що застереженнями проти ледарства і погрожувала смертною карою. Райхскомісаріят Україна мав деякі спільні риси з нацистськими концентраційними таборами, як-от Дахау: повсюдний терор, обов’язкова присутність на привселюдних побиттях і стратах, весела музика під час сумних подій і зневага, з якою загарбники дивляться на загарбаних тоді, коли взагалі їх помічають. Не дивно, що самі корінні жителі часто описували своє становище як полон або рабство. «Ми як раби, – занотувала одна жінка в щоденнику. – Часто згадується книжка “Хатина дядька Тома”. Як ми колись лили сльози, переживаючи за цих негрів-чорношкірих. А ось тепер ми й самі зримо пережили те саме»14. Але Райхскомісаріят був чимсь гіршим, ніж просто рабовласницьким суспільством. У переважній більшості суспільств минулого, про які відомо хоч щось вірогідне, до рабів ставилися з певною увагою. Рабовласники та решта вільних людей розуміли, що заохочувати рабів доцільніше, ніж карати. Раби мали служити, тож їх не калічили, а надто не вбивали15. А от у Райхскомісаріяті на існування корінного населення, за винятком етнічних німців, просто не зважали. Друга тема, щодо якої дискутують дослідники суспільств, підпорядкованих нацистському та комуністичному режимам, стосується міри соціяльної згуртованости пересічних людей. Серед корінного населення Райхскомісаріяту ми бачили городян, які підтримували нужденних і старих; лікарів, чиновників і партизанів, які допомагали військовополоненим і кандидатам на вивезення до Німеччини; нарешті, людей, які ризикували життям, рятуючи загрожених євреїв або поляків. Життя не зводилося до самого позаморального виживання найпристосованіших, й «атомізація» не була суцільною16. Втім, загалом баланс таки тяжів до соціяльної дезінтеґрації. «Психологічна німота», «знечулення», «аморальний фамілізм» (існування тільки заради себе та найближчих родичів) або, менш вишукано кажучи, «бруталізація» та «еґоїзм» – терміни, яких ужито в різноманітних історичних і психологічних дослідженнях щодо інших людей в інших місцях і в інший час – не менш адекватно описують провідну тенденцію соціяльного життя в Райхскомісаріяті Україна17. Мало того, багато корінних жителів, котрі обіймали якісь керівні посади, зокрема бурґомістри, районні голови та поліцаї, не тільки брали активну участь у впровадженні нацистської політики, а й часто-густо надуживали доступною їм 313

Висновки

владою, ще тяжче погіршуючи скрутне становище населення. На додачу, якщо пригноблений люд решти країн, підкорених нацистами, вдавався до тих чи тих акцій суспільної солідарности, зокрема бойкотів, страйків чи носіння символічних квітів на одязі, населення Райхскомісаріяту нічого такого не робило. І хай там у Генерал-губернаторстві справді існувало те, що історики називають підпільним, чи паралельним, суспільством, у Райхскомісаріяті Україна його не було. Деякі дослідники вважають, що осердям націонал-соціялізму, засадничим нацистським ідеалом, було заперечення самих підвалин «громадянського суспільства» – солідарности з чужими. Під цим оглядом, аби чинити опір націонал-соціялізмові, слід бути свідомим свого зв’язку з «іншими»18. Так беручи, мусимо визнати, що переважна більшість корінного населення нацистському режиму не опиралася. Особливо очевидним цей висновок є у випадку єврейського Голокосту. Чимало сторонніх спостерігачів тішилися думкою про те, що євреїв забирають геть. А коли неєвреї збагнули, що саме насправді роб лять із євреями, то переважна більшість, побоюючися за власне життя, і далі мовчки спостерігала, як геноцид набирає обертів – хоч майже в усіх душогубство викликало жах і відразу. Комуністичне підпілля й Організація українських націоналістів – два політичні угруповання, які претендували на роль виразників інтересів населення, – ніколи не виступали конкретно проти масового винищення євреїв, навіть на словах. (Мало того, на західній Волині, як ми вже знаємо, націоналісти навіть заходилися вигублювати іншу етнічну групу – поляків.) Та й серед православних церковних лідерів багато хто говорив про «жидобoльшeвизм» і злочини «жидівства» та «жидів», тим самим підважуючи впевненість тих, хто ладен був прийти на допомогу жертвам. Серед неєврейської людности спротив у звичайному сенсі цього слова почався лише внаслідок примусового вивезення на роботу до Німеччини. Проте здебільшого з депортаціями боролися невеличкі розокремлені групи. Посталі тут партизанські рухи – український націоналістичний, польський націоналістичний і комуністичний (усі авторитарні та схильні до жорстокости у своїй діяльності) – загалом не могли завадити примусовому вивезенню населення. Як і в Західній Европі, такий опір лише неістотно сприяв боротьбі з нацистською Німеччиною на фронтах19. Однак помилкою було би пояснювати соціяльну дезінтеґрацію та брак опору в окупованій Україні самою лише нещадністю нацистського режиму або людською природою взагалі. Не менше важила спадщина совєтського періоду. Чинити спротив нацистській системі було небезпечно й особисто, й для родини, але вже задовго до приходу німців тут не було й знаку «громадянського 314

Висновки

суспільства». Чимало совєтських громадян глибоко засвоїли комуністичну чесноту недовіри і те, що один повоєнний дисидент згодом назве «несамовитою вузькоглядністю повсякденного совєтського життя»20. Совєтська система робила їх еґоцентричними, недовірливими й апатичними, через що вони замкнено жили в «самотності колективізму», на яку багато спостерігачів вказували як на характерну ознаку соціялістичних суспільств21. На додачу до цього етосу, ті жителі України, які зазнали гонінь за совєтського режиму, плекали ще й жагу помсти. Отже, смертельні небезпеки нацистського режиму, характер поведінки тих корінних жителів, які посіли позиції з адміністративним чи моральним впливом, властивості людської природи взагалі та специфіка спадщини соціялізму – все це вкупі перешкоджало постанню солідарности. Відтак ми стикаємося із третьою темою історіографічних дискусій – питанням ідентичностей, світовідчуття й умонастроїв. Спільними для народу совєтської України були: моторошна спадщина Голодомору 1933 року, цілковитий брак надійного знання про те, що вони називали «Европою», та ставлення до німців, яке зі стриманого оптимізму на початку обернулося на повну ненависть під кінець. Проте корінному населенню загалом бракувало міцної соціяльної або етнічної ідентичности. Наддніпрянські українці часто говорили про «наших» – це було розмите поняття, яке обіймало і їх, і росіян, але здебільшого не стосувалося українців-галичан. Чужими – або навіть ворогами – переважно вважали одне одного і слов’янська більшість та євреї. Хоч вимордування євреїв схвалював мало хто зі слов’ян, антисемітські ремствування були цілком поширеними. Для більшости євреї були і лишалися «іншими», в жодному разі не «нашими». Попри обурення, яке викликало в людей поводження німецької адміністрації, її союзників чи допоміжної поліції з євреями, ромами та полоненими, більшість досить довго не відкидала цей режим як такий. Більшість корінних жителів вирішила, що німцям варто вже забиратися, на початку 1942 року, щойно дізнавшись про умови життя остарбайтерів у Німеччині, або й трішки пізніше, коли влада почала влаштовувати масові облави в пошуках кандидатів на вивезення до Райху. Відтоді чимраз більше людей почали нарікати на найочевидніший чужинський аспект нового режиму, що його нам легко недобачити, – на його мову. «Більшовиків принаймні ми розуміли», – казали тоді22. І справді, конфіденційно відповідаючи на таке запитання, багато хто, мабуть, визнав би, що ліпше, коли тебе гноблять знайомою мовою, тобто українською чи російською. В політичних настроях переважної більшости годі було знайти прихильність до націоналізму або комунізму. Населення радше дотримувалося того, що соціяльні психологи називають «невизначеною позицією». Можна також запозичи315

Висновки

ти термін з історіографії нацистської Німеччини і говорити про Resistenz, тобто імунітет від різних ідеологій. Виняток становила молодь, народжена протягом 1920–1930-х років, котра здебільшого вірила в совєтську систему – або, у випадку етнічних німців (навіть гадано миролюбних менонітів), тяжіла до палкої відданости нацизму. Однак навіть представники «совєтського» покоління, як і їхні старші співвітчизники, усвідомлювали альтернативи довоєнній системі: «українську владу» під німецьким наглядом, румунську адміністрацію, примарну «совєтську владу без більшовиків» і навіть царя. Попри те, що поширене ненаціоналістичне поняття «наших» передбачало солідарність українців із росіянами, воно було не так совєтським явищем, як продовженням традиційного українського «малоросійства» – переконання, згідно з яким українська ідентичність цілком сумісна з ширше потрактованою російською ідентичністю. Натомість головною «совєтською» властивістю, чинною в райхскомісаріятському побуті, була не наявність тих чи тих переконань, а тенденція в поведінці – звичка доносити начальству одне на одного (хоч і ця поведінка також мала дореволюційні корені)23. Досі вважалося, що нацистський період справив значущий вплив на мислення людей, які жили в Райхскомісаріяті Україна. Одні історики писали, що війна злютувала совєтських громадян навколо Сталіна, в якому ті побачили свого одинокого спасителя24. Інші доводили, буцімто війна «переформувала» національну свідомість росіян; ще дехто вважає, ніби досвід нацистської влади зміцнив прагнення наддніпрянських українців створити власну державу25. Мабуть, цілий період 1941–1945 або навіть 1939–1945 років таки розширив політичну свідомість більшости совєтських громадян. Історик Амір Вайнер переконливо показав, як вплив ветеранів Червоної армії сконсолідував свідомість, яка була водночас і українською, і совєтською26. Але це сталося по тому, як Червона армія повернулася в Україну. Здійснене в цій книжці дослідження не потверджує гіпотези про істотні зміни у світовідчутті українців і решти корінних жителів за нацистського панування. Протягом цих буремних років довоєнні умонастрої справляли неабиякий вплив. Люди, які опинилися під владою нацистів, плекали надії на краще життя, невдовзі розчарувалися, а відтак почали ненавидіти німців і жадати їх позбутися. Вони також призвичаїлися жити без євреїв і ромів. Поза цими змінами, втім, їхні психологічні та політичні настанови лишилися засадничо незмінними. Можливо, такий світоглядний застій був іще одним чинником, який обмежував масштаби опору та солідарности. Отже, в кінцевому підсумку, нацистський режим, попри всі його злочинства, поза сумнівом, не дуже істотно вплинув на світогляд тих, хто його пережив.

Додатки

Таблиці Таблиця 1 Офіційна чисельність населення міста Києва (1940–1943) Дата

Населення

р.1

1 січня 1940 1 січня 1941 р. 2 1 липня 1941 р. 3 1 жовтня 1941 р. 4 1 квітня 1942 р. 5 1 липня 1942 р. 6 1 жовтня 1942 р. 7 1 січня 1943 р. 8 1 липня 1943 р. 9 1 грудня 1943 р. 10

846.724 890.000 846.300 400.000 (оцінка) 352.139 315.099 або 293.000 305.366 304.599 або 304.570 295.639 220.000 (оцінка)

Примітка: Перші три й останній підрахунки взято із совєтських джерел; решту – з німецьких або пронімецьких. Німецька статистика не охоплює більшости прибулих із Райху німців. У січні 1942 р. в Києві перебувало 20 тисяч чужоземних військовиків, переважно, мабуть, німців (див.: Виконувач обов’язків генерального комісара Квітцрау – Кохові, Київ, 21 січня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/1/78/6). У жовтні 1942 р. в Києві перебувало вже 27 тисяч німців, із них 6 тисяч «фольксдойчів» (Hauptabteilung Ernährung und Landwirtschaft – Bezirksleitung NSDAP, Київ, 17 жовтня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/2/121/5).

Госплан, «Паспорт города (экономико-статистический справочник)» для Києва (ЦДАВОВ, 4620/3/2a/3). Див. також: Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 13. 2 Сектор информации Управления делами Совнаркома УССР, Основные показатели народного хозяйства УССР (Краткий статистико-экономический справочник), Киев, 1945, с. 139 (ЦДАГОУ, 1/23/3962). 1

317

Додатки

Таблиця 2 Офіційна чисельність населення в окремих містах і містечках Райхскомісаріяту Україна

Дніпропетровськ Кривий Ріг Запоріжжя Миколаїв Кам’янське11 Полтава Мелітополь Кіровоград Херсон Вінниця Житомир Брест-Литовськ Рівне Луцьк Ковель

1 січня 1943 року (німецька статистика)

1 липня 1941 (совєтська статистика)

280.000 125.000 120.000 84.213 75.000 74.821 65.054 63.403 59.210 42.500 42.000 33.563 17.531 16.495 16.233

500.600 немає даних 289.200 167.100 немає даних (130.300) немає даних 100.300 немає даних 92.800 95.100 немає даних 41.900 35.600 немає даних

«У.С.С.Р.» (брошура з вдрукованою інформацією) (ЦДАГОУ, 1/23/3967/5). Пор.: Л. Малюженко, «Київ за 1942 р.», Наше минуле, №1 (6), Київ, 1993, с. 157. 4 Peter Longerich, ред., Die Ermordung der europäischen Juden: Eine umfassende Dokumentation des Holocaust 1941–1945, München, 1989), с. 122; Paul Werner, Ein Schweizer Journalist sieht Rußland: Auf den Spuren der deutschen Armee zwischen San und Dnjepr, Ölten, Switz., 1942, с. 7. 5 Л. Малюженко, «Киев за 1942 г.», с. 157, 161–162 (охоплює також 2797 «німців»). 6 Перший підрахунок: Там само, с. 161–162. Другий підрахунок: ЦДАВОВ, 3676/4/475/289: звіт Sipo-SD про генеральний комісаріят Київ за червень 1942 року; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 20. 7 Л. Малюженко, «Киев за 1942 г.», с. 161–162. 8 Перший підрахунок: Там само, 161–162. Другий підрахунок: ЦДАВОВ, 3206/2/231/46 зв.: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung des Reichskommissariats Ukraine nach dem Stand vom 1. Januar 1943.». 9 Леонтій Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, Буенос-Айрес, 1952, с. 52. 10 ЦДАГОУ, 1/23/555/11: Статистичне Управління УРСР, «Коротка економична [sic] характеристика визволених областей УРСР», б. м., 1943. 11 Совєтська назва цього міста – Дніпродзержинськ. 3

318

Таблиці Продовження табл. 2

Кам’янець-Подільськ Проскурів12 Пінськ Звягель / Новоград-Волинський13 Первомайськ Володимир-Волинський Здолбунів

1 січня 1943 року (німецька статистика)

1 липня 1941 (совєтська статистика)

15.044 12.510 12.029 12.000 9.154 8.628 7.650

19.500 немає даних немає даних немає даних немає даних немає даних немає даних

Джерела: Німецьку статистику взято з: ЦДАВОВ, 3206/2/231/45–50 зв.: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung». Пор.: John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3 вид., Englewood, Colo., 1990, с. 243–244. Совєтську статистику взято із: ЦДАГОУ, 1/23/3967/5: «У.С.С.Р» (брошура із вдрукованою інформацією).

Нині Хмельницький. Називаючи Новоград-Волинський Звягелем, німці повертали містові назву, яку воно мало до 1796 року. 12 13

Примітки Вступ 1. Ralf Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik in den besetzten Gebieten der Ukraine vom Sommer 1941 bis zum Sommer 1942 unter besonderer Berücksichtigung der Einführung der «Neuen Agrarordnung»: Eine Studie über die strukturelle Durchsetzung nationalsozialistischer Programmatik», маґістерська дисертація, University of Hamburg, 1987, с. 24. 2. Див., наприклад: ЦДАВОВ, 3676/1/232/9–10: Ерих Кох генеральному комісарові в Дніпропетровську, Рівне, 17 листопада 1942 р. 3. Tomasz Szarota, Życie codzienne w stolicach okupowanej Europy. Szkice historyczne, Kronika wydarzeń, Warszawa, 1995, с. 143 (цитата, належить історикові Анрі Амуру про парижан у 1940 році). Див. також: Jan T. Gross, «Themes for a Social History of War Experience and Collaboraton», у кн.: István Deák, Jan T. Gross, Tony Judt (ред.), The Politics of Retribution in Europe: World War II and Its Aftermath, Princeton, N.J., 2000, с. 15–35. 4. Roy F. Baumeister, Evil: Inside Human Cruelty and Violence, New York, 1999, с. 353.

1. Совєтська Україна і вторгнення німецьких військ 1. Головним джерелом викладу історії України до 1941 року є: Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine, Toronto, 1996, part 9 (див. укр. видання: Павло Роберт Маґочій, Історія України, Київ, 2007, частина дев’ята). 2. Див.: Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939, Ithaca, N.Y., 2001, с. 75–124. 3. James von Geldern, Richard Stites (ред.), Mass Culture in Soviet Russia: Tales, Poems, Songs, Movies, Plays, and Folklore, 1917–1953, Bloomington, Ill., 1995, с. 317; Антоніна Хелемендик-Кокот, Колгоспне дитинство і німецька неволя. Спогади, Торонто, 1989, с. 122; Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 71, l83. 4. Основные показатели народного хозяйства УССР (Краткий статистико-экономический справочник), Киев, 1945, с. 5, у засекреченій брошурі, що нині перебуває в ЦДАГОУ, 1/23/3962, мова про 40.965.600 станом на 1 січня 1941 р. 5. В. П. Кравченко, бесіда з автором. 6. Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 27–28; Г. Г. Салата, бесіда з автором; М. П. Костюк, бесіда з автором; HIA, B. I. Nicolaevsky collection,

320

Примітки series no. 236, box 409, folder 19, fol. 1: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д. 7. Про присяги див.: Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 4–5; про призов та інші вимоги див.: Mordechai Altshuler, «Escape and Evacuation of Soviet Jews at the Time of the Nazi Invasion: Policies and Realities», у кн.: Lucjan Dobroszycki, Jeffrey Gurock, (ред.), The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941–1945, Armond, N.Y., 1993, с. 92; К. Т. Туркало, Тортури (Автобіографія за большевицьких часів), Нью Йорк, 1963, с. 182. 8. Alexander Dallin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2-ге вид, Boulder, Colo., 1981, с. 69, n.i; Г. Ф. Кривошеев (ред.). Гриф секретности снят: Потери вооруженных сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах: Статистическое исследование, Москва, 1993, с. 196. 9. ЦДАГОУ, 1/22/10/77: С. Олексенко (секретар обкому), «Доклад о Каменец-Подольских партизанах», б.м., (1943); Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 74–75. 10. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 33; Nicholas Prychodko, One of the Fifteen Million, Toronto, 1952, с. 153. 11. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 84, 83, 85; див. також: Larissa Kotyeva, Three Worlds of Larissa: A Story of Survival, Brunswick, Me., 1993, с. 106. 12. ІМФЕ, колекція Т. Красицької, 14–3/20/173 (пісня); Prychodko, One of the Fifteen Million, с. 141 [М. Приходько. На роздоріжжях смерти, Вінніпеґ, 1949, с. 135]. 13. Владислав Гриневич, «Відлуння голодомору 1932–1933 рр. та антиколгоспні настрої в Червоній Армії напередодні та під час “визвольних походів” 1939–1940 рр.», у кн.: С. Кульчицький та ін. (ред.), Голод-геноцид 1933 року в Україні: Історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. Міжнародна науково-теоретична конференція, Київ, 28 листопада 1998 р.: Матеріали, Київ, 2000, с. 421–432. Див. також: Mark von Hagen, «Soviet Soldiers and Officers on the Eve of the German invasion: Towards a Description of Social Psychology and Political Attitudes». Soviet Union/Union Sovietique 18, nos. 1–3, 1991, с. 79–101; Roger R. Reese, Stalin’s Reluctant Soldiers: A Social History of the Red Army, 1925–1941, Lawrence, Kans., 1996. Про школярів див.: HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fol. 61: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. 14. Аркадій Любченко, Щоденник: Книжка перша, Торонто, 1951, с. 150, редакторська примітка. 15. Про цивільну варту див.: Д. Каров [Дмитрий Петрович Кандауров], «Органы самоуправления в оккупированных областях СССР в годы второй мировой войны». Вестник института по изучению истории и культуры СССР, №5 (12), 1954, с. 73; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 68. Про створені з ініціятиви НКВС винищувальні батальйони див.: В. В. Черепанов (ред.), «Шли на фронт добровольно: О народном ополчении языком документов». Военно-исторический журнал, №1, 1996, с. 9–10; «Организуется народное ополчение: Телеграмма из Киева. 5 июля». Известия ЦК КПСС, №7, липень 1990, с. 198. Про відгук добровольців див.: NA microcopy T-501, roll 349, frame 587: Gruppe Geheime Feldpolizei 725, звіт про совєтських партизанів в Україні, б.м., 22 січня 1942 р.

321

Додатки 16. «Организуется народное ополчение», с. 198; Костюк, бесіда з автором; К. Я. Гриневич, бесіда з автором. Див. також: Фесенко, Повесть, с. 69. 17. Петро Кулаковський (упор.), «Розстріляні на початку війни», З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВДКГБ 1, Київ, 1994, с. 192; Krzysztof Popiński, Aleksandr Kokurin, Aleksandr Gurjanow. Drogi śmierci: Ewakuacja więzeń sowieckich z Kresów Wschodnich ІІ Rzeczypospolitej w czerwcu i lipcu 1941, Warszawa, 1995, с. 144–145. 18. Т. Присяжний, «Масові вбивства в Луцьку». Літопис Волині 1, Вінніпеґ, 1953, с. 65–70; Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941 року, Нью-Йорк, 1960, с. 43–45. Див. також: Панас Хуртовина [Михайло Подворняк]. Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вінніпеґ, 1952, с. 83–85, 90–92; Russian Oppression in Ukraine: Reports and Documents, London, 1962, с. 190. Базований на інших джерелах виклад див. у: Bogdan Musial, «Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen»: Die Brutalisierung des deutschsowjetischen Krieges im Sommer 1941, Berlin, 2000, с. 115–118. 19. Alfred M. De Zayas, The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939–1945, Lincoln, Neb., 1989, с. 211; Ernst Klee, Willi Dreßen, «Gott mit uns»: Der deutsche Vernichtungskrieg im Osten 1939–1945, Frankfurt, 1989, с. 242–243, прим. 13; Shmuel Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944, Jerusalem, 1990, с. 75; Присяжний, «Масові вбивства», с. 69; Леонід Д–ський, «Похорон у Луцьку». Літопис Волині 1, 1953, с. 72. 20. NA microcopy T-175, roll 233, frames 2721604–611: «Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno und über das Blutbad vom 24. und 25. 6. 1941», звіт, долучений до Ereignismeldung UdSSR 28, 20 червня 1941 р.; Валя Петренко, «Трагедія Дубенської тюрми (Спомин)», Самостійна Україна 1, №5–6 (Чикаґо, червень–липень 1948), с. 16–19; Олексій Сацюк, Смертоносці. Оповідання (на тлі пережитого), Буенос-Айрес, 1947; Musial, «Konterrevolutionäre Elemente», с. 121–122 (про дітей); BA-MA, RH 24–48/198: Aussenkommando GFP at Army Corps 48, «Betr.: Erschiessung von NKWD-Kommissaren und Funktionären [...]», б. м., 1 липня 1941 р. 21. «Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno»; De Zayas, Wehrmacht War Crimes Bureau, с. 211; Klee, Dreßen. «Gott mit uns», с. 242–243, прим. 13. Див. також: Злочини комуністичної Москви, с. 30–32. 22. Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник (Спогади), [Вінніпеґ], 1988, с. 34–35; Т. Яковкевич, «1939–1943 на Володимирщині (Спогади)», Літопис Волині 3, Вінніпеґ, 1956, с. 114–115. 23. De Zayas, Wehrmacht War Crimes Bureau, с. 211; Ereignismeldung UdSSR 28, 20 червня 1941 р., с. 7–8. Пор.: Злочини комуністичної Москви, с. 42. 24. М. Демиденко, бесіда з автором. 25. Про звірства в Кіровоградській тюрмі див.: Павел Негретов, Все дороги ведут на Воркуту, Бенсон, 1985, с. 48; О. Городиський, «Юрій Клен – вояком (Продовження)», Київ 4, №3 (Філадельфія, травень–червень 1953), с. 150. Пор.: Кулаковський, «Розстріляні на початку війни», с. 191. Про розстріли в’язнів із Чорткова див.: Russian Oppression in Ukraine, с. 188–189; Jan T. Gross, Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia, Princeton, N.J., 1988, с. 297–298; Злочини комуністичної Москви, с. 83–86. Пор.: Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 117; Дудин, «Великий мираж», с. 84–85. Про вбивства у Бердичеві та Вінниці див.:

322

Примітки Russian Oppression in Ukraine, с. 188–189, 196; Злочини комуністичної Москви, с. 23–26. Про смерті в Полтавській в’язниці див.: Дмитро Чуб, В лісах під Вязьмою. Спогади про Другу світову війну, розшир. 2-ге вид., Мельбурн, 1983, с. 118. Про розстріли в Проскурові див.: Ereignismeldung UdSSR 38, 30 липня 1941 р., с. 10; BA-MA, RW 2/149, fols. 286–287: Bericht des Wehrmachtbefehlshabers Ukraine, «Auffindung der Leichen von Wehrmachtangehörigen,» б.м., 11 жовтня 1941 р. 26. Prychodko, One of the Fifteen Million, с. 142–169. 27. Фесенко, Повесть, с. 65–67; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 49; Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №1, Лондон, 1965, с. 43. 28. Олександер Скоцень, З футболом у світ. Спомини, Торонто, 1985, с. 279 (про постріли); Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №2, 1965, с. 152; ПігідоПравобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 112; Олег Чех, «Правда о разрушении Киева», Новое русское слово, Нью-Йорк, 30 січня 1948 р., с. 2; Дмитро Малаков, Оті два роки...: У Києві при німцях, Київ, 2002, с. 80, 82; Кулаковський, «Розстріляні на початку війни», с. 191 (архівіст). 29. Benjamin Pinkus, Ingeborg Fleischhauer, Die Deutschen in der Sowjetunion: Geschichte einer nationalen Minderheit im 20. Jahrhundert, Baden-Baden, 1987, с. 233. 30. О. Л. Милова (упор.), Депортации народов СССР (1930-е – 1950-е годы), т. 2: Депортация немцев (сентябрь 1941 – февраль 1942 гг.), Москва, 1995, с. 22–23. 31. РГАСПИ, 17/3/1042/6: посилання на ухвалу Політбюра №21 від 31 серпня 1941 року «О немцах, проживающих на территории Украинской ССР». Сама ухвала міститься в «особливій теці» без назви, котра 2002 року була все ще недоступна для незалежних дослідників. 32. В. П. Ямпольский и др. (упор.), Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов, т. 2, кн. 2: Начало: 1 сентября – 31 декабря 1941 года, Москва, 2000, с. 127–128; Милова, Депортации народов СССР, с. 54. 33. Susanna Toews, Trek to Freedom: The Escape of Two Sisters from South Russia during World War II, Winkler, Manitoba, 1976, с. 17. 34. Там само, с. 17–18, 20; Милова, Депортации народов СССР, с. 86 (про НКВС та міліцію). 35. «Из истории Великой Отечественной войны», Известия ЦК КПСС, №6, червень 1990, с. 208. Курсив в ориґіналі. 36. «Из истории Великой Отечественной войны», Известия ЦК КПСС, №6, червень 1991, с. 217–220. 37. Г. А. Куманев, «Советская экономика и эвакуация 1941 года», Soviet Union/Union Sovietique, №18, 1991, с. 166, без точного посилання на джерело. 38. К. С. Грушевой, Тогда, в сорок первом..., Москва, 1972, с. 31 (перша цитата); William Moskoff, The Bread of Affliction: The Food Supply in the USSR during World War II, Cambridge, Eng., 1990, с. 28. 39. «Из истории Великой Отечественной войны», Известия ЦК КПСС, №7, липень 1990, с. 206–207. 40. Хуртовина, Під небом Волині, с. 87, 93.

323

Додатки 41. З приводу німецького звіту див.: Klaus Segbers, Die Sowjetunion im Zweiten Weltkrieg: Die Mobilisierung von Verwaltung, Wirtschaft und Gesellschaft im «Großen Vaterländischen Krieg» 1941–1943, München, 1987, с. 111. Див. також: РГАСПИ, 17/125/58/207: Е. Виленский, спецкорреспондент «Известий», Щербакову, б.м., 8 вересня 1941 р. Про приховування деталей з боку селян див.: О. М. Куценко, бесіда з автором. Про цілодобове збирання врожаю див.: «Комуністи України в 1941 р.», Український історичний журнал, №5, 1990, с. 101–103. 42. Ereignismeldung UdSSR 85, 16 вересня 1941 р., с. 11; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 46–47; ДАКО, р-2209/1/2/28–29: список людей, б.д. 43. Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 16–17. 44. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 45. 45. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 40–44. Див. також: Микола С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим (Спомини учасника III похідної ґрупи – Південь), Нью-Йорк, 1951, с. 182–183. 46. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 117–118. 47. Один із прикладів запевнень ветеранів див. у: Marliese Fuhrmann, Schneebruch: Geschichte einer Verschleppung, Landau, 1993, с. 48. Про теплу зустріч із боку селян див.: Улас Самчук, На білому коні. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1972, с. 146; Fritz Baade et al. (упор.), Unsere Ehre heisst Treue: Kriegstagebuch des Kommandostabes Reichsführer SS. Tätigkeitsberichte der 1. und 2. SS-Inf Brigade und von Sonderkommandos der SS, Wien, 1965, с. 217; Theodor Oberländer, Der Osten und die Deutsche Wehrmacht: Sechs Denkschriften aus den Jahren 1941–43 gegen die NS-Kolonialthese, Asendorf, 1987, с. 52; Walter Lahme, Die Weisung zum Frieden, Percha am Starnberger See, 1982, с. 23. 48. Хуртовина, Під небом Волині, с. 97; Іван Власовський, Нарис історії Української Православної Церкви, т. 9, XX ст., кн. 2, Нью-Йорк, 1966, с. 201; Володимир Сергійчук [упор.], ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 262–264. 49. Julia Alexandrow, Tommy French, Flight from Novaa Salow: Autobiography of a Ukrainian Who Escaped Starvation in the 1930s under the Russians and Then Suffered Nazi Enslavement, Jefferson, N.C., 1995, с. 56. Див. також: Josef Winkler, Die Verschleppung: Njetoschka lljaschenko erzählt über ihre russische Kindheit, Frankfurt am Main, 1984, с. 196, 204, 211. 50. М. О. Василенко, бесіда з автором. Див. також село Онуфріївку в Кіровоградській області: РГАСПИ, 17/125/52/37: звіт НКВС про Україну, що його подав Фітін: «О положении в районах, оккупированных противником по состоянию на 26.VIII-1941 г.», 3 вересня 1941 р. 51. ЦДАГОУ, 1/23/119/6–7: НКВС України, «Киев. Копия». 52. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 254; Werner Haupt, Die Schlachte der Heeresgruppe Süd: Aus der Sicht der Divisionen, Friedberg, 1985, с. 39. Див. також: Walther Bienert, Russen und Deutsche: Was für Menschen sind das? Berichte, Bilder und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg, Stein am Rhein, Switz., 1990, с. 23; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 152–153. 53. Про обережність батьків див.: Winkler, Die Verschleppung, с. 204; Johannes Steinhoff et al. (ред.), Voices from the Third Reich: An Oral History, Washington, 1989, с. 136. Щодо загальних настроїв див.: Куценко, бесіда з автором.

324

Примітки 54. ЦДАГОУ, 166/3/255/38–39: твір третьокласника з Білиці Ямпільського району Сумської области; ЦДАГОУ, 166/3/259/9 зв.: щоденник Ф. К. Кушніра; Bienert. Russen und Deutsche, с. 63, 68. 55. Михайло Лебідь, «Часи німецької окупації в Матіївськім районі на Волині (Спогади кол. голови районової управи)», Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1985, с. 199. 56. Segbers. Die Sowjetunion, с. 114. Див. також: Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 44. 57. Про харчові запаси див.: Ereignismeldung UdSSR 27, 19 липня 1941 р., с. 5; №38, 40 липня 1941 р., с. 7. Про залізничні мости див.: М. М. Загорулько, А. Ф. Юденков, Крах плана «Ольденбург» (О срыве экономических планов фашистской Германии на временно оккупированной территории СССР), 3-тє вид., Москва, 1980, с. 108. Про заводи див.: Б. Жук, «Пожары в Киеве в 1941 году», Вестник института по изучению СССР 2, №19, 1956, с. 106. 58. UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 19–23. 59. Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 8, 10. 60. Ereignismeldung UdSSR 143, 8 грудня 1941 р., с. 5–6; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 50–51; HIA-HURIP, box 21, no. 65 AP, fols. 34–36: невідомий колишній інженер Запорізького сталеливарного заводу, б.м., 22–23 жовтня 1950 р. 61. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 51–53; Heinrich H. Epp, «Khortitsa 1940–43», у кн.: N. J. Kroeker (ред.), First Mennonite Villages in Russia, 1789–1943, Vancouver, 1981, с. 121–123; Gerhard Lohrenz, The Lost Generation and Other Stories, Steinbach, Manitoba, 1982, с. 38; Грушевой, Тогда, в сорок первом..., с. 108 (про інженерів). Пор.: Segbers, Die Sowjetunion, с. 112–113. 62. Костюк, бесіда з автором. Пор.: Грушевой, Тогда, в сорок первом..., с. 49–50. 63. Костюк, бесіда з автором. 64. Орест Зовенко, Безіменні. Спогад учасника новітніх визвольних змагань, б.м., 1946, с. 73–74. 65. Зиновій Матла, Південна похідна група, Мюнхен, 1952, с. 17–18; Костюк, бесіда з автором. 66. Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 10. 67. Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 8; Куманев, «Советская экономика», с. 176; Негретов, Все дороги, с. 27–28. 68. В. Ост [псевд.], Репатріяція, Німеччина, 1946, с. 55. 69. HIA-HURIP, box 32, no. 121 AD, fol. 11: не відомий на ім’я колишній електрик із електростанції Херсона, б.м., 28–29 листопада 1950 р. 70. Про світломаскування див.: Туркало, Тортури, с. 177. Про нагромадження запасів див. у: Фесенко, Повесть, с. 67; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 30. 71. Фесенко, Повесть, с. 69. Див. також: В. Ост, Репатріяція, с. 53. 72. Туркало, Тортури, с. 179–182; Дудин, «Великий мираж», с. 59. 73. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 47. 74. Особистий архів М. С. Петровського (Київ): Начальник Киевского обл[астного] управления связи Свиридов М. З. Гошону на ул. Левашевскую 30/19, «Извещение». Див. також: Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 29–30.

325

Додатки 75. Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №1, 1965, с. 43; Фесенко, Повесть, с. 90; Кравченко, бесіда з автором; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Романдокумент, Нью-Йорк, 1986, с. 144 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 108]; Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна [11], №15–17, (111–113) [sic; насправді №3–4, (111–113)] Нью-Йорк, березень–травень 1958, с. 14. 76. Фесенко, Повесть, с. 67; Туркало, Тортури, с. 179; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 36 (довга цитата); Дудин, «Великий мираж», с. 53. 77. ЦДАГОУ, 166/3/243/44: Ольга Сергеевна Гудзенко-Тышкова (українка 1901 р.н.), Київ, 14 березня 1944 р. 78. Евгения Димер, Оглядываясь назад, Нью Йорк, 1987, с. 22–23 (цитата); Дудин, «Великий мираж», с. 51–52. 79. ЦДАГОУ, 166/3/244/13 зв.: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 р.н.), Київ, 12 березня 1944 р.; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 6. 80. Фесенко, Повесть, с. 68. Див. також: Дудин, «Великий мираж», с. 52. 81. Про цифру 197 підприємств див.: Загорулько, Юденков. Крах плана «Ольденбург», с. 94. Про перспективи тих, хто залишався, див.: В. Ост, Репатріяція, с. 55. Про втечу шкільних директорів див.: ЦДАГОУ, 166/3/243/44: Гудзенко-Тышкова. Цитату взято з: Л. С. Хмілевська, бесіда з автором, стосується розмови її матері з працівником НКВС. 82. Чех, «Правда о разрушении Киева». 83. Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №10 (118), Чикаґо, жовтень 1958, с. 12. Див. також: Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 23. 84. Фесенко, Повесть, с. 76, 79; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 112; Леонтій Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, Буенос-Айрес, 1952, с. 22; В. Ост, Репатріяція, с. 55; Чех, «Правда о разрушении Киева». 85. UCEC, [Микола Баланчук], «Київ за німецької окупації», б.м., б.д., с. 20; Туркало, Тортури, с. 191. 86. Малаков, Оті два роки, с. 43; Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, с. 20–21; Фесенко, Повесть, с. 67; Чех, «Правда о разрушении Киева»; Кузнецов, Бабий Яр, с. 140 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 105]. 87. Фесенко, Повесть, с. 68; Євген Онацький, «Україна очима італійських кореспондентів у другій світовій війні», Самостійна Україна 18, №1 (191), Нью-Йорк, 1965, с. 33. 88. Про методи уникнення див.: Фесенко, Повесть, с. 67, 72; Дудин, «Великий мираж», с. 62. Про винищувальні батальйони див.: Н. Ю. Пушкарський, «Як горів Київ», Український збірник 5, Мюнхен, 1956, с. 164; Чех, «Правда о разрушении Киева». Про переховування чоловіків див.: Пушкарський, «Як горів Київ», с. 165; Фесенко, Повесть, с. 69, 72; Туркало, Тортури, с. 191; Дудин, «Великий мираж», с. 62. 89. Дудин, «Великий мираж», с. 68; Пушкарський, «Як горів Київ», с. 166; Кравченко, бесіда з автором; Ирина Хорошунова, «Первый год войны: Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 46. 90. ЦДАГОУ, 166/3/243/16: Владимир Михайлович Артоболевский (росіянин 1874 р.н.), Київ, 22 і 25 лютого 1944 р. 91. Ирина Хорошунова, «Первый год войны», с. 43, 45. Про кримінальних злочинців див. також: Димер, Оглядываясь назад, с. 23; Чех, «Правда о разрушении Киева».

326

Примітки 92. Пушкарський, «Як горів Київ», с. 164; Гриневич, бесіда з автором; Ereignismeldung UdSSR 183, 20 березня 1942 р., с. 10; Димер, Оглядываясь назад, с. 23; Фесенко, Повесть, с. 71; Туркало, Тортури, с. 192; Чех, «Правда о разрушении Киева»; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 16. 93. Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 17; Дудин, «Великий мираж», с. 70. 94. Про прапори зі свастикою див.: Generaloberst [Franz] Halder, Kriegstagebuch, т. 3, HansAdolf Jacobsen (ред.), Stuttgart, 1964, с. 240; Д. В. Малаков (ред.), Київ, 1941–1943: Фотоальбом, Київ, 2000, с. 65. Квіти згадано у: ЦДАГОУ, 1/22/11/10: Чепурной, зам. зав. оргинструкторским отделом ЦК КП(б)У, «Информация о состоянии работы киевской подпольной организации КП(б)У», Старобiльськ, 26 березня 1943 р. Цитату взято з: Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 9. 95. ЦДАГОУ, 1/23/119/3, 5: «Киев. Копия». 96. Фесенко, Повесть, с. 71–72. 97. Чех, «Правда о разрушении Киева». 98. Хорошунова, «Первый год войны», с. 46. 99. Туркало, Тортури, с. 192. 100. Гриневич, бесіда з автором. 101. A. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar: A Document in the Form of a Novel, London, 1970, с. 28– 29 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 23]. Про те, що серед них були євреї, зафіксовано в: Кравченко, бесіда з автором. 102. Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, СанФранциско, 1978, с. 127. Див. також: Фесенко, Повесть, с. 72. 103. Фесенко, Повесть, с. 71; Кузнецов, Бабий Яр, с. 68 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 50]. Пор: Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 10. 104. Кузнецов, Бабий Яр, с. 78 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 57]; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/2: Николай Адрианович Прахов, «Что было в Киеве при немцах». Київ, 21 травня 1941 р. [sic; мабуть, 1945 р.]. 105. Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 9; Туркало, Тортури, с. 190, 192; HIA, Alexander Dallin collection, box 8, folder 2, fol. 1: Анонім, «Разрушение города Киева во вторую мировую войну», б.м., б.д. 106. Про пожежі див.: ЦДАГОУ, 1/23/119/3–4: «Киев. Копия»; Пушкарський, «Як горів Київ», с. 165–166; Чех, «Правда о разрушении Киева». Про міну в арсеналі див.: Ereignismeldung UdSSR 97, 28 вересня 1941 р., с. 23 та 106, 7 жовтня 1941 р., с. 11; «Киев. Копия», с. 7; А. Кошман-Коврайский, «Как был разрушен Успенский собор в Киеве», Новое русское слово, 10 февраля 1948 г., с. 4. Про звинувачення євреїв див. у: Кузнецов, Бабий Яр, с. 73–74 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 54–55]; Хорошунова, «Первый год войны», с. 49. 107. За головні джерела для наступних абзаців правлять: Пушкарський, «Як горів Київ» та Чех, «Правда о разрушении Киева» (зокрема й «Новое русское слово», 31 января 1948 г., с. 2). Див. також: Titus D. Hewryk, The Lost Architecture of Kiev, New York, 1982, с. 38–39; Малаков (ред.), Київ, с. 101–139, 142. 108. Про вибух на першому поверсі див.: К. Радзевич [Осип Винницький]. «У сорокаріччя Київської похідної групи ОУН». Календар-альманах Нового Шляху, 1982, Торон-

327

Додатки то, б.д., с. 75; Фесенко, Повесть, 73. Про вибух на третьому поверсі див.: ЦДАВОВ, 4620/3/2433/53: Профессор Н. А. Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве», б.м., б.д. Про звільнення в’язнів див.: Ilya Ehrenburg, Vasily Grossman (ред.), The Black Book: The Ruthless Murder of Jews by German-Fascist Invaders throughout the TemporarilyOccupied Regions of the Soviet Union and in the Death Camps of Poland during the War of 1941–1945, New York, 1981, с. 4. 109. Пушкарський, «Як горів Київ», с. 165; Фесенко, Повесть, с. 73; Жук, «Пожары в Киеве», с. 107; Paul Werner. Ein Schweizer Journalist sieht Rußland: Auf den Spuren der deutschen Armee zwischen San und Dnjepr, Ölten, Switz., 1942, с. 99–100; Дудин, «Великий мираж», с. 76. 110. Про молодь див.: Фесенко, Повесть, с. 73; Дудин, «Великий мираж», с. 75. Пор.: Жук, «Пожары в Киеве», с. 106. Про замовлення потяга див. у: Halder, Kriegstagebuch, т. 3, с. 252. Про пожежні загони та киян див.: Werner, Ein Schweizer, с. 101–102; Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве», с. 55; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 105. 111. Про заходи німців див.: Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №6 (114), НьюЙорк, червень 1958, с. 19; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 25. Про цифру 200 див.: Gerhard Kegel. In den Stürmen unseres Jahrhunderts: Ein deutscher Kommunist über sein ungewöhnliches Leben, Berlin, 1984, с. 308. 112. Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 12–13 (згадано про 25 тисяч); BA-MA, RH 26–454/28: Abteilung VII of Security Division 454, «Betr.: Besuch bei FK. 195 (Kiew) am 1.10.1941,» б.м., 2 жовтня 1941 р. (згадано про 10 тисяч); Harry Mielert, Russische Erde: Kriegsbriefe aus Rußland, Stuttgart, 1950, с. 19; Чепурной, «Информация», с. 2; Кузнецов, Бабий Яр, с. 82 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 60–61]. 113. BA-MA, RH 26–454/26 (говориться про один квадратний кілометр). Жук, «Пожары в Киеве», с. 109–110; Ярослав Гайвас, «В роки надії і безнадії (Зустрічі і розмови з О. Ольжичем в роках 1939–1944)», Календар-альманах Нового Шляху, 1977, Торонто, б.д., с. 111; Хорошунова, «Первый год войны», с. 55; Walter Manoschek (ред.), «Es gibt nur eines für das Judentum: Vernichtung»: Das Judenbild in deutschen Soldatenbriefen 1939–1944, Hamburg, 1995, с. 45; Кравченко, бесіда з автором; ЦДАГОУ, 166/3/244/23 зв.: Марковский. 114. Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 11, 14; ЦДАВОВ, 3676/1/27/280–282: «Zerstörung von Kulturgütern durch die Bolschewiken und Wiederherstellung durch die Deutschen». 115. Ereignismeldung UdSSR 119, 20 жовтня 1941 р., с. 10; Дудин, «Великий мираж», с. 76. 116. Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, с. 21; Ereignismeldung UdSSR 119, 20 жовтня 1941 р., с. 10. 117. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal [далі – TMWC], т. 25, Nuremberg, 1949, с. 101; Онацький, «Україна очима італійських кореспондентів», Самостійна Україна 18, №5 (195), с. 27. 118. TMWC, т. 25, с. 101; Форостівський. Київ під ворожими окупаціями, с. 31. 119. Пушкарський, «Як горів Київ», с. 172; М. В. Коваль, «Доля української культури за “нового порядку” (1941–1944 рр.)». Український історичний журнал, №11–12, 1993, с. 24.

328

Примітки 120. Алекс Кристоф, «Кто жег Киев?», Новое русское слово, 25 вересня 1951 р., с. 4. 121. Ereignismeldung UdSSR 97, 28 вересня 1941 р., с. 24; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 36– 37 (цитата). 122. Пушкарський, «Як горів Київ», с. 170; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 107; ЦДАВОВ, 4620/3/281/2: Дина Мироновна Проничева (єврейка родом із Чернігова 1911 р.н.), стенографічний запис свідчень, Київ, 24 квітня 1946 року; Хорошунова, «Первый год войны», с. 51; Дудин, «Великий мираж», с. 79. 123. Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 15. 124. Erhard Roy Wiehn (упор.), Die Schoáh von Babij Jar: Das Massaker deutscher Sonderkommandos an der jüdischen Bevölkerung von Kiew 1941 fünfzig Jahre danach zum Gedenken, Konstanz, 1991, с. 144. 125. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 106–107. 126. Щодо чуток про ґета див.: Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 13; Прахов, «Что было в Киеве при немцах», с. 5. Щодо чуток про обмін на військовополонених див.: Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 8. 127. Про ці самогубства див.: Хорошунова, «Первый год войны», с. 57. Цитату взято з: Московська, бесіда з автором. Про цілонічне моління див.: Кузнецов, Бабий Яр, с. 95 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 70]. 128. Ereignismeldung UdSSR 101, 2 жовтня 1941 р., с. 2; Hartmut Rüß. «Wer war verantwortlich für das Massaker von Babij Jar?» Militärgeschichtliche Mitteilungen 57, №2, Potsdam, 1998, с. 495, 499. 129. Див.: В. К. Виноградов та інші (упор.), Лубянка в дни битвы за Москву: По рас секреченным документам ФСБ РФ, Москва, 2002, с. 13–14, 74–80, 82–85, 100–103. 130. Чех, «Правда о разрушении Киева»; Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 16.

2. Райхскомісаріят Україна 1. Adolf Hitler, Monologe im Führerhauptquartier 1941–1944: Die Aufzeichnungen Heinrich Heims herausgegeben von Werner Jochmann, Hamburg, 1980, с. 62–63, 311–312; Henry Picker, Hitlers Tischgespräche im Führerhauptquartier 1941–1942, 2-ге вид., Stuttgart, 1963, с. 469–470; John Connelly, «Nazis and Slavs: From Racial Theory to Racist Practice», Central European History 32, no. 1, 1999, с. 1–33. 2. Hitler, Monologe, с. 331, 334; Picker, Hitlers Tischgespräche, с. 381. 3. Gerd R. Ueberschär, (упор.), «Ausgewählte Dokumente», у кн.: Gerd R. Ueberschär, Wolfram Wette (ред.), «Unternehmen Barbarossa»: Der deutsche Überfall auf die Sowjetunion 1941. Berichte, Analysen, Dokumente, Paderborn, 1984, с. 332–333, 363; Picker, Hitlers Tischgespräche, с. 470 (про казарми). 4. NA microcopy T-84, roll 387, frame 770: особистий секретар Гітлера Вернер Кепен, запис від 19 вересня 1941 р., в якому розповідається про 18 вересня; Timothy Mulligan, The Politics of Illusion and Empire: German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942– 1943, New York, 1988, с. 11. 5. NA microcopy T-84, roll 387, frames 809–810: Кепен, запис від 18 жовтня 1941 р. 6. Hitler, Monologe, с. 90–91.

329

Додатки 7. Alexander Dallin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2-ге вид., Boulder, Colo., 1981, с. 84. 8. ЦДАВОВ, 3206/1/106/1: «Vorlaeufige Uebersicht ueber die Generalbezirke und Kreisgebiete in der Ukraine (Stand: 15.2.42) soweit das Gebiet bisher in die Zivilverwaltung uebernommen ist». Рівне, 1 березня 1942 р. 9. Dallin, German Rule, с. 85; Gerald Reitlinger, «Last of the War Criminals: The Mystery of Erich Koch», Commentary 27, no. 1, New York, January 1959, с. 35; Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999, с. 174–175. 10. Докладніше див. у: NA microcopy T-120, roll 2533, frames E292759–760: Гітлер, наказ від 12 серпня 1942 р. із мапою; NA micropcopy T-120, roll 5, frame 827: фон Рок, командувач оперативного тилу групи армій «Південь». «Befehl für die Bildung des Reichskommissariats Ukraine», б.м., 23 серпня 1941 р.; Norbert Müller, Wehrmacht und Okkupation 1941–1944: Zur Rolle der Wehrmacht und ihrer Führungsorgane im Okkupationsregime des faschistischen deutschen Imperialismus auf sowjetischem Territorium, Berlin, 1971, с. 76; Dallin, German Rule, с. 85, 127. 11. Оцінки чисельности див. у: Rolf-Dieter Müller (ред.), Die deutsche Wirtschaftspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten 1941–1943: Der Abschluübericht des Wirtschaftsstabes Ost und Aufzeichnungen eines Angehörigen des Wirtschaftskommandos Kiew, Boppard am Rhein, 1991, с. 519. Інформація офіційнoгo перепису міститься в: ЦДАВОВ, 3206/2/231/45–50: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung des Reichskommissariats Ukraine nach dem 2 Stand vom 1. Januar 1943» (тут також згадано 339.275,83 км ). Інший примірник міститься в: BA-Berlin, R 6/70, fols. 108–114. 12. Про найбільш густозаселений реґіон див.: Основные показатели народного хозяйства УССР (Краткий статистико-экономический справочник), Киев, 1945, с. 142, у засекреченій брошурі, що нині зберігається в ЦДАГОУ, 1/23/3962. Долучення білоруського Полісся задокументовано в: Gerlach, Kalkulierte Morde, с. 179. 13. Reitlinger, «Last of the War Criminals», с. 32; Dallin, German Rule, с. 125–127, цитата зі с. 167. 14. Цей «шанувальник» написав ЦДАВОВ, 3206/2/71/127: Kurt Nestler, Abteilung ІІa, «Die Ukraine, wie ich sie sehe», б.м., б.д. Власні слова Коха див. у: Alex Alexiev, Soviet Nationalities in German Wartime Strategy, 1941–1945, Santa Monica, Calif., 1982, с. 12. 15. Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 20. 16. NA microcopy T-84, roll 387, frame 770: Кепен, запис від 19 вересня 1941; Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 11. Пор.: Hitler, Monologe, с. 62–63. 17. Волинь (Рівне), 25 грудня 1941 р., с. 1. 18. Німецькі назви: Generalkommissar, Generalbezirk [GB] Wolhynien und Podolien, Shitomir, Kiew, Nikolajew, Dnjepropetrowsk, Krim, Teilbezirk Taurien. Див.: Raul Hilberg. The Destruction of the European ]ews, т. 1, випр. вид., New York, 1985, с. 348; BA-Berlin, R 6/15, fols. 1–5: Гітлер, призначення генеральних комісарів, 30 вересня 1941 р.; «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung»; NA microcopy T-84, serial 20, roll 7, frame 7252: Rosenberg’s ständiger Vertreter до Ministerialrat Görnert, Berlin, 14 вересня 1942 р.

330

Примітки 19. У німецькому ориґіналі: Gebietskommissariat або Gebiet (укр. «округа»); Gebietskommissar; Stadtkommissar. Див.: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung». 20. Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 23, процитовано Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal [TMWC], т. 25, Nuremberg, 1949, с. 257. 21. TMWC, т. 25, с. 257. 22. NA microcopy T-501, roll 5, frames 849, 852: Оперативний тил групи армій «Південь» до Верховного головнокомандування армії, «Verwaltungsmässige Verhältnisse im rückw. Heeresgebiet Süd», б.м., 7 вересня 1941 р. 23. У німецькому ориґіналі: Rayonverwaltung (укр. «районова управа»); Stadtverwaltung («міська управа»); Dorfsverwaltung («сільська управа»); і назви посадовців: Rayonchef (укр. «голова району» або «шеф району»); Hilfsbürgermeister або Bürgermeister (укр. «голова міста»); Dorfschulze, Dorfältester або Dorfsvorsteher (укр. «староста»). Інформацію про платню, яку вони отримували, див.: NA microcopy T-501, roll 5, frame 752: фон Рок, оперативний тил групи армій «Південь», «Anordnung Abt. VII, Nr. 8», б.м., 22 серпня 1941 р.; NA microcopy T-175, roll 250, frames 2742638–645: «Anordnung des Reichskommissars für die Ukraine zur Regelung der Lohnund Arbeitsbedingungen für alle von deutschen Dienststellen beschäftigten einheimischen Angestelten». Рівне, 19 лютого 1942 р. 24. ЦДАВОВ, 3206/5/15/203: RKU Lagebericht за 1–15 жовтня 1941 р., Königsberg, 4 листопада 1941 р.; Iaan Pennar, «Selbstverwaltung in den während des Zweiten Weltkrieges besetzten Gebieten der Sowjetunion», Sowjetstudien 12, Мюнхен, серпень 1962, с. 64. 25. ЦДАВОВ, 3206/1/111/36: фон Ведельштадт від імені Коха всім генеральним комісарам, Рівне, 5 грудня 1941 р. Die deutsche Zivilverwaltung in den ehemaligen besetzten Ostgebieten (UdSSR), т. 2, Ludwigsburg, 1968, с. 179; ДАКО, р-2209/1/21/82: ґебітскомісар Хабного всім головам районів. 26. У німецькому ориґіналі: Landwirtschaftsführer або Landwirt; Kreislandwirt; Gebietslandwirt. Ralf Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik in den besetzten Gebieten der Ukraine vom Sommer 1941 bis zum Sommer 1942 unter besonderer Berücksichtigung der Einführung der “Neuen Agrarordnung”: Eine Studie über die strukturelle Durchsetzung nationalsozialistischer Programmatik», маґістерська дисертація, University of Hamburg, 1987, 56 і додатки 5a і 5b; ЦДАВОВ, 3206/1/11/8–9: Organisationsplan, Рівне, 5 лютого 1943 р.; Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 28. Про вміння аґрономів із-поміж місцевого населення див.: Ereignismeldung UdSSR 52, 14 серпня 1941 р., с. 13–14; Müller, Die deutsche Wirtschaftspolitik, с. 133. 27. Про наглядову діяльність див.: BA-Berlin, R 6/15, fol. 70: Кеніґ, голова Головного відділу E генерального округу Житомир, до Коха, Вінниця, 17 червня 1943 р.; Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 55. Про інші завдання див.: Die deutsche Zivilverwaltung, т. 2, с. 465. Про світогляд ландвіртів див.: Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 85; Siegfried Vegesack, Als Dolmetscher im Osten: Ein Erlebnisbericht aus den Jahren 1942–43, mit 12 Bildern nach Aufnahmen des Verfassers, Hannover-Döhren, 1965, с. 120. 28. Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 57 (про постачання провізії); Klaus Geßner, «Geheime Feldpolizei – die Gestapo der Wehrmacht», у кн.: Hannes Heer, Klaus Neumann (ред.), Vernichtungskrieg: Verbrechen der Wehrmacht 1941–1944, Hamburg, 1995, с. 343–358.

331

Додатки 29. Про наймання місцевих мешканців див. у: Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 28; Dallin, German Rule, с. 314–316; Reinhard Rürup (ред.), Der Krieg gegen die Sowjetunion 1941–1945: Eine Dokumentation, Berlin, 1991, с. 93; Die deutsche Zivilverwaltung, т. 2, с. 63; Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 29; Matthias Riedel. «Bergbau und Eisenhüttenindustrie in der Ukraine unter deutscher Besatzung (1941–1944)». Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte 21, no. 3, 1973, с. 251, 267–278 (про підприємства). Про найм чужоземних працівників див.: L. de Jong. Het Koninkrijk der Niederlanden in de Tweede Wereldoorlog, т. 6, ч. 1: ]uli ’42 – mei ’43, Гааґа, 1975, с. 454, 456, 460–462; ЦДАВОВ, 3206/1/78/75–76: зондерфюрери Штрауб і Кнапке, звіт, Рівне, 7 липня 1943 р.; «Голяндці на Україні». Український вісник (Берлін), 23 серпня 1942 р., с. 5. 30. Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 66; Dieter Pohl, «Die Einsatzgruppe C», у кн.: Peter Klein (ред.), Die Einsatzgruppen in der besetzten Sowjetunion 1941/42: Die Tätigkeitsund Lageberichte des Chefs der Sicherheitspolizei und des SD, Berlin, 1997, с. 71–87; Andrej Angrick, «Die Einsatzgruppe D», у кн.: Klein. Die Einsatzgruppen, с. 88–110. 31. Ruth Bettina Birn, Die Höheren SS- und Polizeiführer: Himmlers Vertreter im Reich und in den besetzten Gebieten, Düsseldorf, 1986, с. 74, 337, 342; Martin C. Dean, «The German Gendarmerie, the Ukrainian Schutzmannschaft and the “Second Wave” of Jewish Killings in Occupied Ukraine: German Policing at the Local Level in the Zhitomir Region, 1941– 1944», German History 14, №2, 1996, с.178; Hilberg. Destruction of the European Jews, т. 1, с. 296–297. Див. також: Frank Golczewski, «Organe der deutschen Besatzungsmacht: Die ukrainischen Schutzmannschaften», у кн.: Wolfgang Benz, Johannes Houwink ten Cate та Gerhard Otto (ред.), Die Bürokratie der Okkupation: Strukturen der Herrschaft und Verwaltung im besetzten Europa, Berlin, 1998, с. 173–196. 32. Bim, Die Höheren SS- und Polizeiführer, с. 220–221, 223, 231 (про тих, кому був підзвітний Прютцман) та с. 222–224 (про окремих керівників СС і поліції). 33. Про «шума» загалом див.: Die deutsche Zivilverwaltung, т. 2, с. 142–144. Про кількість батальйонів див.: Georg Tessin, «Die Stäbe und Truppeneinheiten der Ordnungspolizei», у кн.: Hans-Joachim Neufeldt, Jürgen Huck, Georg Tessin (ред.), Zur Geschichte der Ordnungspolizei 1936–1945, Koblenz, 1957, с. 66–67, 104–106. 34. Dean, «German Gendarmerie». с. 178–179 (цитата); Martin C. Dean, Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941–44, New York, 2000, с. 74; ДАКО, р-2160/1/1/52–53: польовий командир, «Тимчасовий службовий наказ для Української Міліції». Біла Церква, 18 серпня 1941 р.; ЦДАГОУ, 1/23/115/18: Савченко, ВРИО НКВД УССР – Н. С. Хрущеву, «Разведсводка №32/67. О деятельности украинских националистов на оккупированной немецко-фашистскими захватчиками территории СССР. По состоянию 1.9.42 г.». Энгельс, 19 вересня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/1/78/39–40: RKU Lagebericht за січень 1942 р.; Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 20; Die deutsche Zivilverwaltung, т. 2, с. 36–37, 144. 35. Із приводу термінології див.: Dean, «German Gendarmerie», с. 178. Про «шума» та поліцію див.: Tessin, «Die Stäbe», с. 65, де числові дані охоплюють і частини «шума», розташовані в Криму. 36. Про етнічні батальйони див.: Tessin, «Die Stäbe», с. 67, 101–102, 105–107; Літопис УПА, т. 1, 3-тє, випр. вид., Торонто, 1989, с. 89; Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1984, с. 83; Die deutsche Zivilverwaltung, т. 2, с. 149.

332

Примітки 37. Мировий суддя: Schlichter (укр. «шліхтер»); суддя з кримінальних справ: Schöffe (укр. «шефен», рос. «шеффен»). NA microcopy T-84, roll 120, frames 419189–190: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars», Київ, 1 вересня 1942 р.; Bräutigam, Überblick, с. 66; Nikolas Laskovsky, «Practicing Law in the Occupied Ukraine». American Slavic and East European Review 10, no. 2, 1952, с. 123–137; В. Болдырев, «Местные суды на Украине в период немецкой оккупации», Вестник Института по изучению СССР, №4 (21), Мюнхен, жовтень–грудень 1956, с. 66–72; M. Broszat, «Tätigkeit der früheren Deutschen Gerichte in der Ukraine», Gutachten des Instituts für Zeitgeschichte, т. 2, Stuttgart, 1966, с. 332–334; Die deutsche Zivilverwaltung, т. 1, section 4 («Das Rechtswesen»), та т. 2, с. 307, 310. 38. Jonathan Steinberg, «The Third Reich Reflected: German Civil Administration in the Occupied Soviet Union, 1941–4», English Historical Review 110, no. 437, June 1995, с. 620–651. 39. Bernhard Chiari, Alltag hinter der Front: Besatzung, Kollaboration und Widerstand im Weißrußland 1941–1944, Düsseldorf, 1998. 40. Gerlach, Kalkulierte Morde, зокр. с. 177, 195–196, 213, 1143, 1145–1146. 41. BA-MA, RH 26–454/28: відділ безпеки 454, «Tätigkeitsbericht für die Zeit vom 21. Bis 30. September 1941», б.м., 27 грудня 1941 р. 42. Про спеціяльні загони СС див.: Ingeborg Fleischhauer, Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion, Stuttgart, 1983, с. 118, 121–122. Про участь етнічних німців див.: Fleischauer. Das Dritte Reich, с. 110–112; Dean, Collaboration, с. 66. Із приводу «зіпсованих елементів» див.: Meir Buchsweiler, Volksdeutsche in der Ukraine am Vorabend und Beginn des Zweiten Weltkriegs – ein Fall doppelter Loyalität?, Gedingen, 1984, с. 315; Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 115, 159. 43. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 170–172. 44. Там само, с. 174; «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung», с. 46; ЦДАВОВ, 4620/ 3/2433/103–104: професор Ю. Ю. Крамаренко, б.м., 30 листопада 1943 р. Див. також: Wendy Lower. «A New Ordering of Space and Time: Nazi Colonial Dreams in Zhytomyr, Ukraine, 1941–1944». German Studies Review 25, no. 2, May 2002, с. 227–254. 45. Про указ див.: Buchsweiler, Volksdeutsche, с. 332. Пор.: Bräutigam, Überblick, с. 79; та Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 174–175. Щодо роздратування з приводу депорації див.: Dallin, German Rule, с. 286; NA microcopy T-84, roll 120, frames 418929–930: Sipo-SD GB Київ до др. Томаса, Київ, 4 грудня 1942 р. 46. Ueberschär, «Ausgewählte Dokumente», с. 377. 47. Rolf-Dieter Müller, «Das «Unternehmen Barbarossa» als wirtschaftlicher Raubkrieg», у кн.: Ueberschär, Wette, «Unternehmen Barbarossa», с. 180–182; Ueberschär, «Ausgewählte Dokumente», с. 378–379; TMWC, т. 36, Nuremberg, 1949, с. 145–146; Gerlach, Kalkulierte Morde, с. 1128. 48. Пор.: Gerlach, Kalkulierte Morde, с. 111–127, 1130. 49. Пор.: Там само, с. 1002, 1147. 50. Dallin, German Rule, с. 279. 51. Peter Witte et al. (ред.), Der Dienstkalender Heinrich Himmlers 1941/42, Hamburg, 1999, с. 460–461, 498–500. 52. Богдан Мартиненко, «Трагедия Бабьего Яра: Рассекреченные документы свидетельствуют», у кн.: Erhard Roy Wiehn (упор.), Die Schoáh von Babij Jar: Das Massaker deutscher

333

Додатки Sonderkommandos an der jüdischen Bevölkerung von Kiew 1941 fünfzig Jahre danach zum Gedenken, Konstanz, 1991, с. 370–371. Див. також: Леонід Абраменко (ред.), Київський процес: Документи та матеріали, Київ, 1995, с. 47; Wendy Lower. «Anticipatory Obedience and the Nazi Implementation of the Holocaust in the Ukraine: A Case Study of Central and Peripheral Forces in the Generalbezirk Zhytomyr, 1941–1944». Holocaust and Genocide Studies 16, no. 1, 2002, с. 1–22. 53. Dallin, German Rule, с. 143, 156; Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 68. 54. Dallin, German Rule, с. 54, 112–113, 668; Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 38–39, 73–74. 55. Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 71. 56. Dallin, German Rule, с. 107–111. 57. NA microcopy T-84, roll 387, frame 770: Кепен, запис 19 вересня 1941 р. 58. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292728: Koch, «Betrifft: Führen und Gebrauch von Peitschen durch Angehörige der deutschen Zivilverwaltung in der Ukraine», копія, Рівне, 18 квітня 1942 р.; В.Боровський, «Шість тижнів на Волині в 1943 році (Із спогадів Української Євангельсько-Реформованої церкви)», Літопис Волині 13–14, Вінніпеґ, 1979– 1982, с. 36. 59. Dallin, German Rule, с. 463, 467–468. 60. Там само, с. 465; Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 65–66, 68–70; Birn, Die Höheren SS- und Polizeiführer, с. 230–231. 61. Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 13–14, 47–48, 50, 53, 55, 64–65, 69; Dallin, German Rule, с. 146–175, 513–514. 62. Про Фрауенфельда див.: Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 94; Dallin, German Rule, с. 264–266, 546, прим. 2. Див. також: Alfred E. Frauenfeld, Und trage keine Reu’: Vom Wiener Gauleiter zum Generalkommissar der Krim. Erinnerungen und Aufzeichnungen, Leoni am Starnberger See, 1978. Про Кубе див.: Gerlach, Kalkulierte Morde, с. 162. Із приводу браку вмінь Розенберґа див.: Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 50, 55–56. 63. Іван Костюк, «Кременчук (З блокнота кол. воєнного звітодавця)», Вісті комбатанта, №1 (13), Нью-Йорк, 1964, с. 27. 64. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 170. 65. Hans-Adolf Jacobsen, «Kommissarbefehl und Massenexekutionen sowjetischer Kriegsge fangener», у кн.: Hans Buchheim et al. (ред.), Anatomie des SS-Staates, т. 2, Ölten, Switz., 1965, с. 216, цит. за: Christian Streit, Keine Kameraden: Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941–1945, Stuttgart, 1978, с. 347, прим. 158. 66. Rürup, Der Krieg gegen die Sowjetunion, с. 129–130. 67. Shmuel Spector, The Holocaust of Volhynian ]ews, 1941–1944, Jerusalem, 1990, с. 157; Truman Oliver Anderson III, «The Conduct of Reprisals by the German Army of Occupation in the Southern USSR, 1941–1943», докторська дисертація, Чиказький університет, 1995, с. 164–165; Truman Anderson, «Incident at Baranivka: German Reprisals and the Soviet Partisan Movement in Ukraine, October-December 1941», Journal of Modern History 71, no. 3, September 1999, с. 585–623. 68. Gerlach, Kalkulierte Morde, с. 870–884: описано кампанію проти «чужинців» (Ortsfremde) у Білорусі.

334

Примітки 69. Підраховано на основі записів таємної польової поліції у: NA microcopy T-501, roll 349. 70. Особистий архів В. А. Понсова (Москва): Юрий Силенчук, «Бороться и жить (1941– 1945 г.)», б.м., 1966, частина 7 (рукопис). 71. ЦДАВОВ, 3206/2/26/6–7: Hptm. Prof. Hans Koch, «Der Sowjet-Nachlass in der Ukraine. Stimmungs- und Erfahrungsbericht. Abgeschlossen 30. 9. 1941». 72. Про інцидент у Кунцевому див.: Г. Сова [Григорій Каряк], До історії большевицької дійсности (25 років життя українського громадянина в СССР), Мюнхен, 1955, с. 80. Про події в Чигирині див.: М. Демиденко, бесіда з автором. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 108, 9 жовтня 1941 р., с. 23. 73. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду». 30сп: «Москва – гніздо більшовизму в німецьких руках»; ЦДАГОУ, 1/22/391/9: Михаил Мих. Скирда и др., «Очет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1941 года – март 1944 года)», б.д. 74. ЦДАГОУ, 1/22/117/25: Балашев до Ратушного, заступника голови НКВС УРСР, «Докладная записка», б.м., 9 листопада 1941 р.; ЦДАГОУ, 1/22/117/33: Анатолий Сергеевич Козюра и Вольдемар Речевич Дролле Князеву, зам. начальника 4-го Отдела НКВД СССР, «Копия», б.м., 12 листопада 1941 р.; ЦДАГОУ, 1/22/118/140: В.И.Ничипор и В.Д.Тузлуков Князеву, зам. нач. 4-го Отдела НКВД СССР. «Обязательная записка о настроении и положении населения на оккупированной территории немцами», б.м., 22 грудня 1941 р. 75. Ирина Хорошунова, «Первый год войны. Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 49; М. П. Костюк, бесіда з автором. 76. ЦДАГОУ, 1/23/41/42–45: St. Skrypnyk, «Satzung des Ukrainischen Vertrauensrats in Wolhynien», копія, б.м., б.д.; ЦДАГОУ, 1/23/41/38–41: Ст. Скрипник райхскомісарові, копія, Рівне, 11 вересня 1941 р. 77. ЦДАГОУ, 1/23/41/23–25: Koch, «An den Herrn Generalkommissar in Brest Litowsk», Königsberg, 20 вересня 1941 р. 78. Степан Сулятицький, «Перші дні в окупованому німцями Києві», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 162; Я. Шумелда, «Похід ОУН на схід», у кн.: Організація українських націоналістів, 1929–1954: Збірник статтей у 25-ліття ОУН, [Париж], 1955, с. 262. 79. Дмитро Кислиця, Світе ясний: Спогади. Від р. Вовчі з Наддніпрянщини до р. Св. Лаврентія на Оттавщині, Оттава, 1987, с. 182–183 (дата); Євген Онацький, «Україна очима італійських кореспондентів у другій світовій війні», Самостійна Україна 18, №3 (193), Нью-Йорк, 1965, с. 40; John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990, с. 74, 83. 80. Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №1, Лондон, 1965, с. 42–43; Ярослав Гайвас, «В роки надії і безнадії (Зустрічі і розмови з О. Ольжичем в роках 1939–1944)», Календар-альманах Нового Шляху, 1977, Торонто, б.д., с. 113–114; Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 67–68; Зенон Городиський, Українська Національна Рада: Історичний нарис, Київ, 1993, с. 26–27.

335

Додатки 81. Городиський, Українська Національна Рада, с. 35; Зенон Городиський, «Національнодержавницьке значення маршу Буковинського Куреня до Києва 1941 р. (історичнополітичний огляд)», Календар-альманах Нового Шляху, 1996, Торонто, б.д., с. 55. 82. ЦДАВОВ, 3206/1/77/6–8: «Ukrainisches Volk!», Київ, листопад 1941 р. 83. ЦДАВОВ, 3206/1/77/14: [Величківський і секретар Антін Баранівський] до Ерика Коха, б.д., б.м.; також у: Rürup, Der Krieg gegen die Sowjetunion, с. 141. 84. Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 78; Шумелда, «Похід ОУН на схід», с. 264; ЦДАВОВ, 3206/1/78/8: виконувач обов’язків генерального комісара Квітцрау до Ерика Коха, Київ, 21 січня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/2/27/11: RKU Lagebericht за грудень 1941 р. 85. Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 69, 77, 83–84; TMWC, т. 39, Nuremberg, 1949, с. 269–270. 86. Боровський, «Шість тижнів на Волині», с. 35. 87. Гайвас, Коли кінчалася епоха, с. 61; М. Миклашевич, «Сорок років тому...», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 213; Кость Паньківський, Від держави до комітету, Нью-Йорк, 1957, с. 106; Щоденник Аркадія Любченка, за ред. Юрія Луцького, Львів, 1999, с. 72. 88. Про прапори в 1941 році див.: Ф. Г. (Федір Гайович), «Київ у жовтні 1941 [р.]», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 164; А. Кабайда, «1941». Календаральманах Нового Шляху, 1991, Торонто, б.д., с. 50; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 69 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 51]. Щодо комітету див.: Ігор Верба, «Спроби відновлення Української Академії Наук у Києві (Кінець 1941 – середина 1942 рр.)». Український історик 32, №1–4 (124–127), Нью-Йорк, 1995, с. 97. 89. Максим Скорупський, У наступах і відступах: Спогади, Чикаґо, 1961, с. 50; ДАКО, р-2097/1/9/1: Богуславська управа, січень 1943 р. 90. Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 220; Сова, До історії большевицької дійсности, с. 85; UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 25–26. 91. Павел Негретов, Все дороги ведут на Воркуту, Бенсон, 1985, с. 51. 92. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/1: Николай Адрианович Прахов, «Что было в Киеве при немцах», Київ, 21 травня 1941 р. [sic; мабуть, 1944 р.]; Іван Курах, «Там де проходила війна (Спомин українського старшини в італійській армії)». Вісті: Орган військово-політичної думки Крайової Управи Братства кол. вояків І УД-УНА в Німеччині 15, №113, Мюнхен, березень 1964, с. 9; О. Ярославський [Лев Чайковський?], «Від Сяну по Дінець (З спогадів перекладача)», Вісті Братства кол. вояків І УД УНА 7, №7–8 (69–70), Мюнхен, липень–серпень 1956 р., с. 20; Микола С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим (Спомини учасника III похідної ґрупи – Південь), Нью-Йорк, 1951, с. 170. 93. Д. В. Малаков (ред.), Київ, 1941–1943: Фотоальбом, Київ, 2000, с. 168; Кузнецов, Бабий Яр, с. 332 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 241]; Іван Майстренко, Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні, Едмонтон, 1985, с. 338; HIA-HURIP, box 22, no. 67 AD, fol. 5: анонімний інформатор, Мюнхен, 20–21 і 27 жовтня 1950 р. 94. Про німецькі пам’ятники і написи див.: HIA, Alexander Dallin collection, box 8, folder 2: Анонім, «Разрушение города Киева во вторую мировую войну», б.м., б.д. Про десовєтизацію в невеликих містах див.: Відродження (Тараща), 1 листопада 1942 р., с. 4.

336

Примітки 95. Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вінніпеґ, 1952, с. 92; М. П. [Михайло Подворняк], «Від смерти до життя (Спогад)», Літопис Волині 7, Вінніпеґ, 1964, с. 91. 96. Приклади можна знайти у кн.: Михайло Лебідь, «Часи німецької окупації в Матіївськім районі на Волині (Спогади кол. голови районової управи)», Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1985, с. 201–203; та Сова, До історії большевицької дійсности, с. 94. Пор.: Ereignismeldung UdSSR 86, 17 вересня 1941 р., с. 12. 97. О. М. Куценко, М. О. Василенко та Є. М. Московська, бесіди з автором. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 8; Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 15, 20–21. 98. Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 116, 135, 207–209. 99. Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 31. 100. Ярославський, «Від Сяну по Дінець», с. 20; ЦДАГОУ, 166/3/244/62: І. Кузенко (українець 1916 р. н.), Київ, 29 жовтня 1946 р. 101. Sheila Fitzpatrick, Stalin’s Peasants: Resistance and Survival in the Russian Village after Collectivization, New York, 1994, с. 177; Н. С. Зозуля, бесіда з автором; Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, НьюЙорк, 1991, с. 55; ЦДАГОУ, 1/23/633/24–25: З. Сердюк, секретар київського обкому, «Політінформації по Київській області на 10.XII-1943 року», б.м., б.д.; HIA-HURIP, box 23, no. 102 AD, fol. 6: анонімний інформатор з Борислава, що під Дніпропетровськом, б.м., 17 листопада 1950 р. 102. ЦДАГОУ, 166/3/244/19 зв.: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 р.н.), Київ, 12 березня 1944 р.; ЦДАВОВ, 3676/4/476/6: звіт СД щодо GB Київ за квітень 1942 р. 103. А. Дублянський. Тернистим шляхом: Життя митрополита Никанора Абрамовича. До 20-ліття архипастирського служіння, 1942–1962, Лондон, 1962, с. 50–51. 104. Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 19. Див. також: Jacob Gerstenfeld-Maltiel. My Private War: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis, London, 1993, с. 34; Щоденник Аркадія Любченка, с. 107–108; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fols. 57–58: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. 105. ЦДАГОУ, 166/3/243/42: Алексей Михайлович Башкулат (українець 1909 р.н.), Київ, 28 лютого 1944 р. Див. також: [О.П.Шарандаченко], Реєстраторка загсу (Із щоденника киянки), Київ, 1960, с. 121. 106. Ernst Benz, Die Religiöse Lage in der Ukraine: Erlebnisbericht eines Divisionspfarrers. Als Manuskript gedruckt, Marburg, 1942, с. 7, 35. 107. Зена Матвійчук, «Дмитро Мирон-Орлик в листах про Київ та революційну боротьбу», у кн.: Михайло Марунчак (ред.), В боротьбі за українську державу: Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни, Вінніпеґ, 1990, с. 843. 108. Єпископ Никанор (Абрамович), цит. за: Осип Зінкевич і Олександер Воронин (ред.), Мартирологія українських церков у чотирьох томах, т. 1: Українська православна церква, Торонто, 1987, с. 717; Богдан Любомиренко, З Христом в Україні: Записки віруючого за роки 1941–1943, Вінніпеґ, 1973, с. 60.

337

Додатки 109. Кабайда, «1941», с. 53. 110. Див., наприклад: ЦДАГОУ, 166/3/248/29: В. Тверской, «Дорогие друзья», Киев, б.д.; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 5: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?], б.м., 24 квітня 1951 р. Про вбивства у лівобережних селах див.: Сова, До історії большевицької дійсности, с. 78. 111. С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, с. 132–133, 139. Див. також: Селешко, Вінниця, с. 141–142. 112. Про випадок на Кременеччині див.: А. «З старих листів». Літопис Волині 3, Вінніпеґ, 1956, с. 104–105. Про вбивства в Торчині див.: Леонід Д–ський, «Похорон у Луцьку», Літопис Волині 1, Вінніпеґ, 1953, с. 72. 113. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 64–65, 67, 71. 114. BA-MA, RH 24–48/198: команда таємної польової поліції при 48-й армії. «Betr.: Erschiessung von NKWD-Kommissaren und Funktionären», б.м., 1 липня 1941 р. 115. Валя Петренко, «Трагедія Дубенської тюрми (Спомин)», Самостійна Україна 1, №5–6, Чикаґо, червень–липень 1948, с. 18–19. 116. Олексій Сацюк, Смертоносці. Оповідання (на тлі пережитого), Буенос-Айрес, 1947, с. 122. Пор.: BA-MA, RH 24–48/198: команда таємної польової поліції при 48-й армії. 117. Andrzej Zbikowski, «Local Anti-Jewish Pogroms in the Occupied Territories of Eastern Poland, June-July 1941», у кн.: Lucjan Dobroszycki, Jeffrey Gurock (ред.). The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941–1945, Armonk, N.Y., 1993, с. 177. 118. Ereignismeldung UdSSR 28, 20 липня 1941 р., с. 7–8; А. «З старих листів», с. 104; Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 68. 119. Абраменко, Київський процес, с. 42; ЦДАГОУ, 1/23/685/32: Савченко, зам. нач. НКВД УССР, Д. Р. Корниецу, «Спец. сооб. О положении в г. Винница и Винницкой области», Борисоглебск, 26 січня 1943 р. 120. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 93–96. 121. Абраменко. Київський процес, с. 34–35, 38, 40. Див. також, наприклад: Н. Салата і Г. Г. Салата, бесіди з автором; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 341; ЦДАГОУ, 1/23/633/13: Сердюк, «Політінформації»; Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 162. 122. Є. М. Московська, бесіда з автором. 123. Див.: М. Г. Дубик (упор.), Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944) / Handbuch der Lager, Gefängnisse und Ghettos auf dem besetzten Territorium der Ukraine (1941–1944), Київ, 2000.

3. Голокост проти євреїв і ромів 1. Brenda Davis Lutz, James M. Lutz, «Gypsies as Victims of the Holocaust», Holocaust and Genocide Studies 9, no. 3, 1995, с. 346–359; Robert Melson, рецензія на Guenter Lewy. The Nazi Persecution of the Gypsies, Holocaust and Genocide Studies 16, no. 1, 2002, с. 109–112. 2. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/14:1. Житов. «Приход немцев в Киев и их обещания». Київ, листопад 1943; В. П. Кравченко, бесіда з автором.

338

Примітки 3. Michael Diment, The Lone Survivor: A Diary of the Lukacze Ghetto and Svyniukhy, Ukraine, New York, 1992, с. 76–78. 4. Mordechai Altshuler, Soviet Jewry on the Eve of the Holocaust: A Social and Demographic Profile, Jerusalem, 1998, с. 2. 5. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937– 1938, Нью-Йорк, 1991, с. 87; UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 33; Софія Парфанович, У Києві в 1940 році, Ауґсбурґ, 1950, с. 60. 6. Matthias Vetter, Antisemiten und Bolschewiki: Zum Verhältnis von Sowjetsystem und Judenfeindschaft 1917–1930, Berlin, 1995, с. 319–324, 345–347. 7. Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 36; Віталій Бендер, Фронтові дороги, Торонто, 1987, с. 19 (про молодих українців); Ereignismeldung UdSSR 112, 13 жовтня 1941 р., с. 2–3; Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My Private War. One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis, London, 1993, с. 218 (обидва джерела про покарання ув’язненням). 8. Vetter, Antisemiten und Bolschewiki, с. 347; Benjamin Pinkus, Ingeborg Fleischhauer, Die Deutschen in der Sowjetunion: Geschichte einer nationalen Minderheit im 20. Jahrhundert, Baden-Baden, 1987, с. 202; Mordechai Altshuler, «Escape and Evacuation of Soviet Jews at the Time of the Nazi Invasion: Policies and Realities», у кн.: Lucjan Dobroszycki, Jeffrey Gurock, (ред.), The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941–1945, Armond, N.Y., 1993, с. 84. 9. Антоніна Хелемендик-Кокот, Колгоспне дитинство і німецька неволя: Спогади, Торонто, 1989, с. 123. 10. Altshuler, «Escape and Evacuation», с. 97, 99. 11. Там само, с. 101; ЦДАВОВ, 4620/3/23/3: Госплан, «Паспорт города» для Києва. 12. Altshuler, «Escape and Evacuation», с. 91 (цитата), 90. 13. Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 108; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fols. 62, 91: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series 236, box 409, folder 19, fol. 40: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д. 14. Ben-Cion Pinchuk, «Soviet Media on the Fate of Jews in Nazi-Occupied Territory (1939– 1941)», Yad Vashem Studies 11, 1976, с. 230–231 (цитата); Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 141–142 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 106]; Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, Сан-Франциско, 1978, с. 122; Altshuler, «Escape and Evacuation», с. 90. 15. В. Марченко, «Советская власть и евреи в 1941–42 г.». Вестник Института по изучению истории и культуры СССР, №1, Мюнхен, 1951, с. 79. 16. Кравченко, бесіда з автором. Див. також: HIA-HURIP, box 23, no. 441 AD, B-6, fol. 2: [Константин Штепа], б.м., 12 лютого 1951 р.; HIA, Alexander Dallin collection, box 8, folder 2, fol. 10: no. 1000 B-6, анонімний киянин, Бостон, серпень 1950 р. 17. Ilya Ehrenburg, Vasily Grossman (ред.), The Black Book: The Ruthless Murder of Jews by German-Fascist Invaders throughout the Temporarily-Occupied Regions of the Soviet Union and in the Death Camps of Poland during the War of 1941–1945, New York, 1981, с. 14, 28 (цитата); ЦДАВОВ, 3206/1/29/ 1–3: Ерих Кох, наказ про податки, 21 жовтня 1941 р.

339

Додатки 18. Олексій Сацюк та Юрій Шульмінський, «Недоля жидів у Дубні», Літопис Волині 4, 1958, с. 74; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 2: редактор газети «Вінницькі вісті», б.м., 24 квітня 1951 р. 19. Див.: Dieter Pohl, «Schauplatz Ukraine: Der Massenmord an den Juden im Militärverwaltungsgebiet und im Reichskommissariat 1941–1943», у кн.: Norbert Frei et al. (ред.), Ausbeutung, Vernichtung, Öffentlichkeit: Neue Studien zur nationalsozialistischen Lagerpolitik, München, 2000, с. 135–173. 20. [Євгенія Гуральнік], «Яма в Павловичах», у кн.: Давид Зильберман (ред.), И ты это видел, Нью-Йорк, 1989, с. 11–14. 21. Відповідні приклади див. у: Barbara Baratz, Flucht vor dem Schicksal: HolocaustErinnerungen aus der Ukraine 1941–1944, Darmstadt, 1984, с. 49–50, 90–91; Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 13. Див. також: Dieter Pohl, «Ukrainische Hilfskräfte beim Mord an den Juden», у кн.: Gerhard Paul (ред.), Die Täter der Shoah: Fanatische Nationalsozialisten oder ganz normale Deutsche?, Güttingen, 2000, с. 205–234. 22. Raul Hilberg, The Destruction of the European Jews, випр. вид., т. 1, New York, 1985, с. 314, цитується Ereignismeldung UdSSR 88, 19 вересня 1941 р.; Gerald Reitlinger, The Final Solution: The Attempt to Exterminate the Jews of Europe, 1939–1945, 2-ге вид., London, 1968, с. 246 (дата). 23. Ernst Klee, Willi Dreßen, «Gott mit uns»: Der deutsche Vernichtungskrieg im Osten 1939– 1945, Frankfurt, 1989, с. 8, процитовано Ereignismeldung UdSSR 119, 20 жовтня 1941 р. 24. «Інтерв’ю з “Міжкою”, “п’ятнадцятилітнім повстанцем з Поліської Січі”», Волинь, 21 вересня 1941 р., с. 3. Див. також: Fritz Baade et al. (упор.), Unsere Ehre heisst Treue: Kriegstagebuch des Kommandostabes Reichsführer SS. Tätigkeitsberichte der 1. und 2. SS-Inf Brigade und von Sonderkommandos der SS, Wien, 1965, с. 146. 25. Гайдамака, №11, 22 листопада 1941 р., цит. за: А. В. Кентій, Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941–1942 рр., Київ, 1999, с. 59. 26. Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 20; Hilberg, Destruction, т. 1, с. 313–314, цитується Ereignismeldung UdSSR 80, 11 вересня 1941 р., с. 11. 27. Diment, The Lone Survivor, с. 19 (цитата), 112. 28. Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 130 (цитата); Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 106–107; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 38. 29. A. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar: A Document in the Form of a Novel, London, 1970, с. 90, 92, трохи відредаґовано [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 67–68]. Див. також: Дудин, «Великий мираж», с. 80; Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 15. Спогади Дудіна див. у кн.: «Великий мираж», с. 82. 30. ЦДАГОУ, 1/22/347/1: «Из дневника учительницы гор. Киева Л.Нартовой» (далі – Щоденник Нартової). 31. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 108; Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 131. 32. ЦДАГОУ, 166/3/244/2: Надежда Петровна Конашко (українка 1913 р. н.), Київ, 22 лютого 1944 р.; Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 131. 33. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar, с. 94, 96, трішки відредаґовано; Кузнецов, Бабий Яр, с. 95, 101 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 70–71, 74].

340

Примітки 34. Богдан Мартиненко, «Трагедия Бабьего Яра: Рассекреченные документы свидетельствуют», у кн.: Erhard Roy Wiehn (упор.), Die Schoáh von Babij Jar: Das Massaker deutscher Sonderkommandos an der jüdischen Bevölkerung von Kiew 1941 fünfzig Jahre danach zum Gedenken, Konstanz, 1991, с. 365; Юрій Петрашевич, «Тіні Бабиного яру: Нові факти і свідчення очевидців», Київ, №1, 1994, с. 97 (цитата); Hartmut Rüß, «Wer war verantwortlich für das Massaker von Babij Jar?», Militärgeschichtliche Mitteilungen 57, no. 2, 1998, с. 483, 489–490, 495; Ereignismeldung UdSSR 128, 3 листопада 1941 р., с. 3. 35. ЦДАВОВ, 4620/3/281/2–3: Дина Мироновна Проничева (єврейка родом із Чернігова 1911 р. н.), стенографічний запис свідчень, Київ, 24 квітня 1946 р. Вул. Кагатна нині називається вулицею сім’ї Хохлових. 36. Wiehn, Die Schoáh, с. 365–366 (цитати); Петрашевич, «Тіні», с. 98. 37. ЦДАВОВ, 4620/3/281/4: Проничева, свідчення. 38. Ernst Klee et al. (упор.), «Schöne Zeiten»: Judenmord aus der Sicht der Täter und Gaffer, Frankfurt am Main, 1988, с. 67. 39. Андрій Дуда і Володимир Старик, Буковинський курінь: В боях за українську державність, 1918, 1941, 1944, Чернівці, 1995, с. 84, 86; Петро Войновський, Моє найвище щастя: Спомини, Київ, 1999, с. 254; Ф. Л. Левітас, «Бабин Яр (1941–1943)», у кн.: С. Я. Єлісавецький (ред.), Катастрофа і опір українського єврейства (1941–1944). Нариси з історії Голокосту і опору в Україні, Київ, 1999, с. 102. 40. Wiehn, Die Schoáh, с. 366; Klee, «Schöne Zeiten», с. 63 (говориться про 150, 30 і 15 метрів). 41. ЦДАВОВ, 4620/3/281/4–5: Проничева, свідчення. 42. Ereignismeldung UdSSR 135, 19 листопада 1941 р., с. 22; Pohl. «Schauplatz», с. 148–149. 43. ЦДАВОВ, 3206/1/69/5 зв.: Ерих Кох до генерального, «головного» та ґебітскомісарів генерального округу Волинь-Поділля, Кеніґсберґ, 5 вересня 1941 р. Пор. Інструкції Вермахту в: NA microcopy T-501, roll 5, frame 805: фон Рок, «Anordnung Abt. VII, Nr. 12», б.м., 28 серпня 1941 р. 44. Pohl. «Schauplatz», с. 159–163, 170; Martin C. Dean, Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941–44, New York, 2000, с. 78–104. 45. Hilberg, Destruction, т. 3, с. 1038. 46. Приклади незгоди див.: Diment, The Lone Survivor, с. 80. Пор.: Shmuel Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944, Jerusalem, 1990, с. 159, а також зірвані плани опору: с. 223–227, 230. 47. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 165, 167. 48. Diment, The Lone Survivor, с. 65, 80, 85, а також про кампанію конфіскації збіжжя: с. 96–97. 49. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 214–217. 50. Там само, с. 210, 195. 51. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 109. 52. ДАКО, р-2356/8/9/76–77:1. А. Ненадкевич, голова відділу соціяльної допомоги – штадт комісарові, Київ, 4 серпня 1942 р. 53. Amnon Ajzensztadt, Endurance: Chronicles of Jewish Resistance, Oakville, N.Y., 1987, зокрема с. 52–53, 65–66 і 98–99. 54. Gerstenfeld-Maltiel. My Private War, зокрема с. 243, 271, 275, 278 і 288.

341

Додатки 55. Diment, The Lone Survivor, с. 36, 83, 98, 107. 56. Там само, с. 114, 123; див. також: с. 26, 33. 57. Vetter, Antisemiten und Bolschewiki, с. 252–253; Amir Weiner. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution, Princeton, N.J., 2001, с. 273. 58. Vetter, Antisemiten und Bolschewiki, с. 230, 333, 335–336, 358; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 107. 59. Vetter, Antisemiten und Bolschewiki, с. 60; Див. приклади в: ДАКО, р-2412/2/199/103: київські прихожани до Церковної ради в Києві, 1941; ДАКО, р-2209/1/21/115: прихожани Хабного до голови району, 4 квітня 1942 р.; ДАКО, р-2107/1/130/І-ІV, 5–5 зв. та 131/26– 27: листи до органів влади Богуславського району, початок 1942 р. 60. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 231сп-232сп. 61. ЦДАВОВ, 3833/2/74/12 зв.: Україна в жидівських лабетах, також цитується у: Weiner, Making Sense of War, с. 258; ЦДАВОВ, 3206/2/68/9 (про поширення листівки). 62. «Жиди будуть знищені: Висловлювання Адольфа Гітлера до старих товаришів по партії», Дзвін волі (Біла Церква), 9 березня 1942, с. 2, цитується за: Государственный архив Российской Федерации (Москва), 8114/1/942/191. 63. Ereignismeldung UdSSR 37, 29 липня 1941 р., с. 6. 64. Там само, с. 81, 12 вересня 1941 р., с. 13. 65. Там само, с. 112, 13 жовтня 1941 р., с. 2–3. Див. також: Мстислав Чубай, Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (Із записок ройового), Мюнхен, 1952, с. 41. 66. Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 10. 67. Там само, 81, 12 вересня 1941 р., с. 13–14, 21. Див. також: Там само, 125, 26 жовтня 1941 р., с. 5; 177, 6 березня 1942 р., с. 2; 135, 19 листопада 1941 р., с. 17; 142, 5 грудня 1941 р., с. 3. 68. ЦДАВОВ, 3206/1/26/27–42: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichskommissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8. bis 3.9.1042». Рівне, 10 вересня 1942 р. 69. NA microcopy T-120, roll 2533, frames E292555, E292557, E292549/13, E292549/ 17: Auslandsbriefprüfstelle. «Stimmungsbericht», Berlin, 11 вересня 1942 р. та «Stimmungsbericht», Berlin, 11 листопада 1942 р. 70. Baade, Unsere Ehre heisst Treue, с. 220, 228, 146. 71. [Гуральнік], «Яма в Павловичах», с. 10. 72. Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 14. 73. Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 10, №11 (107), Нью-Йорк, листопад 1957, с. 21–22. 74. Vasily Grossman, «Murder of the Jews in Berdichev», у кн.: Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 19. 75. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar, с. 96; Кузнецов, Бабий Яр, с. 96 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 71]. 76. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 109; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 75; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/7: Николай Адрианович Прахов. «Что было в Киеве при немцах», Київ, 21 травня 1941 р. [sic]. 77. Ирина Хорошунова, «Первый год войны: Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 57. (Також у: Wiehn, Die Schoáh, с. 292–293.)

342

Примітки 78. Там само, с. 57–58, запис від 2 жовтня 1941 р. 79. ЦДАГОУ, 1/22/347/1–2: Щоденник Нартової, запис від 29 жовтня 1941 р.; International Court of Justice (The Hague), Nuremberg Trial archives, document 053-PS, fol. 4: Hptm Dr. Dr. [Hans] Koch, «Bericht 10. (abgeschlossen am 5. Oktober 1941)». 80. Martin C. Dean, «The German Gendarmerie, the Ukrainian Schutzmannschaft and the «Second Wave» of Jewish Killings in Occupied Ukraine: German Policing at the Local Level in the Zhitomir Region, 1941–1944», German History 14, no. 2, 1996, с. 182; Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 57. 81. Хелемендик-Кокот, Колгоспне дитинство і німецька неволя, с. 136 (про українських дів чат), 137–138 (про реакцію старших людей). 82. Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 17, 28–29. 83. Там само, с. 61; Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 203; Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вінніпеґ, 1952, с. 120– 121; Wiehn, Die Schoáh, с. 811. 84. Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №10 (118), Чикаґо, жовтень 1958, с. 12. Див. також: Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 39. 85. Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 213. 86. Пор.: Ereignismeldung UdSSR 127, 31 жовтня 1941 р., с. 4 і 135, 19 листопада 1941 р., с. 17. 87. Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 131; Кравченко, бесіда з автором (перша цитата). 88. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar, с. 98, 156; Кузнецов, Бабий Яр, с. 98, 155–156, [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 72, 116]. 89. Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 35–36 (помилково датовано ці події 1942 р.); Mordechai Altshuler, «The Unique Features of the Holocaust in the Soviet Union», у кн.: Yaacov Ro’I (ред.), Jews and Jewish Life in Russia and the Soviet Union, Ilford, Eng., 1995, с. 178. 90. ЦДАГОУ, 166/3/244/14: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 р. н.), Київ, 12 березня 1944 р. Див. також: ЦДАВОВ, 3206/2/26/5: Hptm. [Hauptmann] Prof. Hans Koch, «Der Sowjet-Nachlass in der Ukraine. Stimmungs- und Erfahrungsbericht. Abgeschlossen 30. 9. 1941», б.м., б.д.; Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 28–29; Mordecai Paldiel, The Path of the Righteous: Gentile Rescuers of Jews during the Holocaust, Hoboken, N.J., 1993, с. 286. 91. Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовтня 1941 р., с. 13 (про безхатченків); Дудин, «Великий мираж», с. 84; Фесенко, Повесть, с. 75. 92. Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 218. 93. M. Philips Price, Russia, Red or White: A Record of a Visit to Russia after Twenty-Seven Years, London, б.д., с. 60 (перша цитата); Weiner, Making Sense of War, с. 193; Mordechai Altshuler, «Antisemitism in Ukraine toward the End of the Second World War», Jews in Eastern Europe 3, no. 22, Jerusalem, Winter 1993, с. 40–81, зокрема переклад на с. 52–62 з ЦДАГОУ, 1/23/1363/1–14. 94. Weiner, Making Sense of War, с. 192; ЦДАГОУ, 1/23/2366/1–18 зв.: вісім документів, що стосуються цієї справи; Vetter, Antisemiten und Bolschewiki, с. 160 (про 1920-ті роки).

343

Додатки 95. Див. також: Борис Слуцкий, Записки о войне: Стихотворения и баллады, С.-Петербург, 2000, с. 157. Інакшу оцінку впливу нацистського панування на антисемітизм див.: Weiner. Making Sense of War, с. 287, 289–290. 96. Hilberg, Destruction, т. 1, с. 315. 97. Baratz, Flucht vor dem Schicksal, с. 51 (цитата), 71. Див. також: Philip Friedman, «Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation», YIVO Annual of Jewish Social Science 12, New York, 1958–1959, с. 276. 98. Baratz, Flucht vor dem Schicksal, с. 84. 99. Diment, The Lone Survivor, с. 13, 35, 41–42, 52. 100. «Eвропа звільняється від жидів», Волинь, 12 березня 1942 р., с. 2. 101. Diment, The Lone Survivor, с. 94–95 (перша цитата), 128 (про участь селян), 200–201 (друга цитата). 102. Там само, с. 52. 103. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 241. 104. Julia Alexandrow, Tommy French, Flight from Novaa Salow: Autobiography of a Ukrainian Who Escaped Starvation in the 1930s under the Russians and Then Suffered Nazi Enslavement, Jefferson, N.C., 1995, с. 62–63. 105. Karel C. Berkhoff, Marco Carynnyk, «The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys», Harvard Ukrainian Studies 23, nos. 3–4, 1999, с. 149–184. 106. Ereignismeldung UdSSR 187, 30 березня 1942 р., с. 7 (про листівки); M. I. [sic] Koval, «The Nazi Genocide of the Jews and the Ukrainian Population, 1941–1944», у кн.: Zvi Gitelman (ред.), Bitter Legacy: Confronting the Holocaust in the USSR, Bloomington, Ind., 1997, с. 54–55. 107. Friedman, «Ukrainian-Jewish Relations», с. 287; Kenneth Slepyan. «The Soviet Partisan Movement and the Holocaust». Holocaust and Genocide Studies 14, no. 1, 2000, с. 1–27. Див. також: NA microcopy T-78, roll 565, frame 322, перекладено без зазначення джерела у: «Selected Soviet Sources on the World War II Partisan Movement», у кн.: John A. Armstrong (ред.), Soviet Partisans in World War 11, Madison, Wise, 1964, с. 668. Про Білорусь пор.: Leo Heiman, I Was a Soviet Guerrilla, London, 1959, с. 92, 122. 108. «Святий обов’язок українського народу», Український голос, 21 червня 1942 р., с. 3; Український голос, 14 лютого 1943 р., с. 3. 109. Український голос, 6 травня 1943 р., с. 3 (цитата); «Освідчення Високопреосвященішого Адміністратора Св. Православної Церкви в Україні й Райхскомісаріяті», Волинь, 12 лютого 1942 р., с. 1; Christoph Kleßmann, «Nationalsozialistische Kirchenpolitik und Nationalitätenfrage im Generalgouvernement (1939–1945)», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 18, no. 4, 1970, с. 596. 110. ДАКО, р-2412/2/199/74: Київ, 22 червня 1942 р. 111. Weiner. Making Sense of War, с. 268. 112. НДБ, колекція «Листівки окупаційного періоду», 2602lf, 2603lf: єпископ Пантелеймон, «Проти анархії злого духа», б.м., б.д. (Також є в ЦДАГОУ, 1/22/ 390/12–13 зв.) 113. Я не такий впевнений у цьому факті, як Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 243. 114. Наприклад, див.: ДАКО, р-2329/2/2/78: «Оголошення», [липень 1942].

344

Примітки 115. Friedman, «Ukrainian-Jewish Relations», с. 294, прим. 80. 116. Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 10–11, 373–380. 117. Yakov Suslensky, They Were True Heroes: About the Participation of Ukrainian Citizens in the Rescuing of Jews from Nazi Genocide, Київ, 1995, с. 116. Див. також: Frank Golczewski, «Die Revision eines Klischees: Die Rettung von verfolgten Juden im Zweiten Weltkrieg durch Ukrainer», у кн.: Wolfram Benz, Juliane Wetzel (ред.), Solidarität und Hilfe für Juden während der NS-Zeit, т. 2, Berlin, 1998, с. 9–82. 118. Про хрещення див.: NA microcopy T-501, roll 33, frames 391, 397–398: Feldkommandantur (V) 239, місячні звіти від 24 жовтня і 24 листопада 1941 р.; Ereignismeldung UdSSR 177, 6 березня 1942 р., с. 3. Про повішення див.: Феликс Левитас и Марк Шимановский, Бабий Яр: Страницы трагедии, Київ, 1991, с. 41. Приклад усиновлення див. у: Suslensky, They Were True Heroes, с. 80–81. 119. Wiehn, Die Schoáh, с. 810–812; див. також с. 251. 120. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 245. 121. Baratz, Flucht vor dem Schicksal, с. 82–84, 113–114, 121. 122. Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 355–357; Mordecai Paldiel, The Path of the Righteous: Gentile Rescuers of Jews during the Holocaust, Hoboken, N.J., 1993, с. 277–279. 123. Н. Ф. Бондаренко, бесіда з автором. Сім’я Бондаренків брала участь в обмінах. 124. [Гуральнік], «Яма в Павловичах», с. 15–26. 125. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 244; М. П. [Михайло Подворняк], «Від смерти до життя (Спогад)». Літопис Волині 7, Вінніпеґ, 1964, с. 91–96; Хуртовина, Під небом Волині, с. 111–113, 118–123; Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 244, 371; Friedman, «Ukrainian-Jewish Relations», с. 294, прим. 82; Paldiel, Path of the Righteous, с. 273–277. 126. Spector, Holocaust of Volhynian Jews, с. 249–250, 252. Пор.: Nahum Kohn, Howard Roiter, A Voice from the Forest: Memoirs of a Jewish Partisan, New York, 1980, с. 34–35. 127. Про ставлення етнічних німців див.: Ingeborg Fleischhauer, Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion, Stuttgart, 1983, с. 92–93, 108; Meir Buchsweiler, Volksdeutsche in der Ukraine am Vorabend und Beginn des Zweiten Weltkriegs – ein Fall doppelter Loyalität?, Gedingen, 1984, с. 242–243. 128. ЦДАГОУ, 166/3/246/32: Михаил Иванович Соколов [Вінниця?], 20 січня 1946 р.

4. Військовополонені 1. HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fols. 168–169: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. 2. Пор.: Christian Streit, Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941–1945, Stuttgart, 1978, с. 137, 189; S. R. MacKenzie, «The Treatment of Prisoners of War in World War II». Journal of Modern History 66, no. 3, 1994, с. 507. 3. Jörg Osterloh, Sowjetische Kriegsgefangene 1941–1945 im Spiegel nationaler and internationaler Untersuchungen: Forschungsüberblick und Bibliographie, Dresden, 1995; Christian Streit, «Sowjetische Kriegsgefangene in deutscher Hand: Ein Forschungsüberblick»,

345

Додатки у кн.: Klaus-Dieter Müller et al. (ред.). Die Tragödie der Gefangenschaft in Deutschland und in der Sowjetunion 1941–1956, Cologne, 1998, с. 281–290. 4. Наприклад, Joachim Hoffmann, Stalins Vernichtungskrieg 1941–1945, 2-ге вид., München, 1995, с. 89. 5. Christian Streit, «Soviet Prisoners of War», у кн.: Israel Gutman (ред.), Encyclopedia of the Holocaust, т. 3, New York, 1990, с. 1192–1195; Christian Gerlach, «Die Ausweitung der deutschen Massenmorde in den besetzten sowjetischen Gebieten im Herbst 1941: Überlegungen zur Vernichtungspolitik gegen Juden und sowjetische Kriegsgefangene». У його кн.: Krieg, Ernährung, Völkermord: Forschungen zur deutschen Vemichtungspolitk im Zweiten Weltkrieg, Hamburg, 1998, с. 11, 36; Reinhard Otto, Wehrmacht, Gestapo und sowjetische Kriegsgefangene im deutschen Reichsgebiet 1941/42, München, 1998, с. 272. Див. також: Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999, с. 774–859. 6. Webster’s Third New International Dictionary of the English Language, Unabridged, т. 2, Chicago, 1981, с. 1388 («винищення»), і т. 1, с. 947 («наближається до геноциду або викликає його»). Пор.: Frank Chalk, Kurt Jonassohn, The History and Sociology of Genocide: Analyses and Case Studies, New Haven, Conn., 1990, с. 23–26. 7. Streit, Wehrmacht, с. 240. 8. Ирина Хорошунова, «Первый год войны. Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 50 (про емоційний стан зацілілих жертв); ЦДАГОУ, 1/22/123/68: Петр Тимофеевич Бердник, «Характеристика положения на оккупированной территории», б.м., б.д. 9. Ernst Klee, Willi Dreßen, «Gott mit uns»: Der deutsche Vernichtungskrieg im Osten 1939–1945, Frankfurt, 1989, с. 29; Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 9; Ereignismeldung UdSSR 128, 3 листопада 1941 р., с. 3, опубліковано в: Norbert Müller [et al.] (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941– 1944), Berlin, 1991, с. 210. 10. Приклади див. у: Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 85. 11. Streit, Wehrmacht, с. 91, 100, 254. 12. Alexander Dallin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2 -ге вид., Boulder, Colo., 1981, с. 69. 13. Streit, Wehrmacht, с. 98. 14. Там само, с. 49–50, 106, 318, прим. 128; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 169–171. Курсив в ориґіналі. 15. Леонид Волынский, «Сквозь ночь: К истории одной безымянной могилы», Новый мир 29, №1, 1963, с. 119–124. 16. Streit, Wehrmacht, с. 254. Пор.: Alfred Streim, Sowjetische Gefangene in Hitlers Vernichtungskrieg: Berichte und Dokumente 1941–1945, Heidelberg, 1982, с. 96, прим. 49. 17. Волынский, «Сквозь ночь», с. 125; Streit, Wehrmacht, с. 164; Ilya Ehrenburg, Vasily Grossman (ред.), The Black Book: The Ruthless Murder of]ews by German-Fascist Invaders throughout the Temporarily-Occupied Regions of the Soviet Union and in the Death Camps of Poland during the War of 1941–1945, New York, 1981, с. 546–547. 18. Shmuel Krakowski, «Death Marches», у кн.: Encyclopedia of the Holocaust, т. 1, с. 348–354.

346

Примітки 19. Про розстріли стомлених від переходів полонених, які відставали від конвою, див.: Streit, Wehrmacht, с. 171; Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 140. Про утримання від реєстрації полонених див.: Gerlach, «Die Ausweitung der deutschen Massenmorde», с. 24. 20. Streit, Wehrmacht, с. 152, 167, 171, 98; повний текст Розенберґового листа див. у: Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal [TMWC], т. 25, Nuremberg, 1949, с. 156–161. 21. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 138. Див. також: Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вінніпеґ, 1952, с. 105–106; Улас Самчук, На білому коні. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1972, с. 242; Галина В’юн, Під знаком Червоного Хреста в Полтаві, 1941–42 рр.: Спогад-звіт для історії, [Neu-Ulm, Ger.], 1973, с. 8. 22. Волынский, «Сквозь ночь», с. 125–126. 23. Там само, с. 126–128. 24. Див. розділ 5. 25. Волынский, «Сквозь ночь», с. 127; ЦДАГОУ, 166/3/243/114: Вера Федоровна Богданова ([росіянка?] 1911 р. н.), б.м., 20 січня 1946. 26. Julia Alexandrow, Tommy French, Flight from Novaa Salow: Autobiography of a Ukrainian Who Escaped Starvation in the 1930s under the Russians and Then Suffered Nazi Enslavement, Jefferson, N.C., 1995, с. 56. 27. Walther Bienert, Russen und Deutsche: Was für Menschen sind das? Berichte, Bilder und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg, Stein am Rhein, Switz., 1990, с. 57–58. 28. Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №11 (119), Чикаґо, листопад 1958, с. 13. Див. також: ЦДАГОУ, 166/3/243/65. Докази зміни ставлення див. у: И. А. Лугин. Полглотка свободы, Париж, 1987, с. 174. 29. Хорошунова, «Первый год войны», с. 52. 30. Gerhard Kegel, In den Stürmen unseres Jahrhunderts: Ein deutscher Kommunist über sein ungewöhnliches Leben, Berlin, 1984, с. 302, 305–307. 31. В. П. Кравченко і К. Я. Гриневич, бесіди з автором; HIA, Alexander Daliin collection, box 8, folder 2, fol. 9: no. 1000, анонімний киянин, Бостон, серпень 1950; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 236, box 409, folder 19, fol. 52: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д. 32. Хорошунова, «Первый год войны», с. 59 (цитата); ЦДАГОУ, 166/3/243/43 зв.: Алексей Михайлович Башкулат (українець 1909 р. н.), Київ, 28 лютого 1944 р.; ЦДАГОУ, 166/3/244/22: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 р. н.), Київ, 12 березня 1944 р. 33. Людмила Івченко, «Український Червоний Хрест у Києві (1941–1942)», у кн.: Модест Ріпецький (ред.), Медична опіка в УПА, видано як: Літопис УПА, т. 23, Торонто, 1992, с. 39. Див. піонерське дослідження угорських військовиків та жорстокости щодо цивільного населення: Truman O. Anderson, «A Hungarian Vernichtungskrieg? Hungarian Troops and the Soviet Partisan War in Ukraine, 1942», Militärgeschichtliche Mitteilungen 58, 1999, с. 345–366. 34. NA microcopy T-501, roll 278, frames 1105–1106, 1108: німецькі переклади листів. 35. ЦДАГОУ, 166/3/246/29–30: Михаил Иванович Соколов, [Вінниця?], 20 січня 1946 р. 36. Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 37.

347

Додатки 37. ЦДАГОУ, 1/22/391/16: Михаил Мих. Скирда [и др.], «Отчет о подпольной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1931 года – март 1944 года)», б.д. 38. Хорошунова, «Первый год войны», с. 54, 58; Феликс Левитас и Марк Шимановский, Бабий Яр: Страницы трагедии, Київ, 1991, с. 33–34. 39. ЦДАГОУ, 1/22/347/6: «Из дневника учительницы гор. Киева Л.Нартовой» (далі – Щоденник Нартової). Пор.: ЦДАГОУ, 166/3/243/43: Башкулат; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/59: профессор Н. А. Шепелевский. «Пребывание немцев в Киеве», б.м., б.д. 40. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 113. 41. Gerlach, «Die Ausweitung der deutschen Massenmorde», с. 45; Wolodymyr Kosyk, L’Allemagne national-socialiste et l’Ukraine, Paris, 1986, с. 161; Леонід Абраменко (ред.), Київський процес: Документи і матеріали, Київ, 1995, мапа між с. 176 і 177. 42. Про спеціяльні накази та відгук на них табірної охорони див.: Reinhard Rürup (ред.), Der Krieg gegen die Sowjetunion: Eine Dokumentation, Berlin, 1991, с. 110–111; Streim, Sowjetische Gefangene, с. 16, 32, 34, 145; Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 54. Докладніше про табірну поліцію див. у: Wehrmacht, с. 181; Streim, Sowjetische Gefangene, с. 145. 43. ЦДАГОУ, 1/22/122/84: Мотелье, «О моем партизанском отряде “Победа или смерть”» [після 16 жовтня 1941 р.]. Пор.: Ereignismeldung UdSSR 37, 29 липня 1941 р., с. 7. 44. Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 81–82. Про один виняток, із Вінницького табору, див. у: Streit, Wehrmacht, с. 101–103. 45. Streit, Wehrmacht, с. 143–144, 161. 46. Там само, с. 145, 154. 47. Там само, с. 150. 48. Gerd R. Ueberschär (упор.), «Ausgewählte Dokumente», у кн.: Gerd R. Ueberschär, Wolfram Wette (ред.), «Unternehmen Barbarossa»: Der deutsche Überfall auf die Sowjetunion 1941. Berichte, Analysen, Dokumente, Paderborn, 1984, с. 362; Gerlach, «Die Ausweitung der deutschen Massenmorde», с. 41–42. 49. Streit, Wehrmacht, с. 161–162. 50. TMWC, т. 25, с. 156–161; Ueberschär, «Ausgewählte Dokumente», с. 399–400; Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 142–147. 51. Borys Lewytzkyj, Die Sowjetukraine 1944–1963, Cologne, 1964, с. 398, прим. 9 (цитата); ЦДАГОУ, 166/3/244/56:1. Кузенко (українець 1916 р. н.), Київ, 29 жовтень 1946 р. 52. TMWC, т. 25, с. 156–161; Ueberschär, «Ausgewählte Dokumente», с. 399–400; Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 142–147. 53. Наталія Яхненко, Від бюра до Бригідок: Трохи спогадів з 1939–1941 років, Львів, Мюнхен, 1986, с. 249. 54. Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 179– 180 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 132–133]. 55. Про інцидент у Фастівському таборі див. у: РГАСПИ, 17/125/52/84: Фитин из 1-го управления НКВД Щербакову, «О положении в районах, оккупированных против ником». Москва, 24 вересня 1941 р. Про проміжні табори див.: Лащенко, «Поворот», с. 13.

348

Примітки 56. Аріґон Ірон, «В німецькім полоні (Спогади)», Вісті Братства кол. вояків І УД УНА, 5, №1–2, Мюнхен, 1954, с. 12–14 та №3–4, 1954, с. 19–21. 57. Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 83. 58. Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 386. 59. Волынский, «Сквозь ночь», с. 128. 60. В’юн, Під знаком Червоного Хреста, с. 17 (німецькі охоронці); Ірон, «В німецькім полоні»; Кузнецов, Бабий Яр, с. 182 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 135] (таборова поліція). 61. Streit, Wehrmacht, с. 133; Gerlach, «Die Ausweitung der deutschen Massenmorde», с. 45. 62. ЦДАГОУ, 166/3/243/114,116: Богданова. 63. ЦДАГОУ, 1/22/123/68: Бердник; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 141; про Хорол див., наприклад: Danylo Shumuk, Life Sentence: Memoirs of a Ukrainian Political Prisoner, Edmonton, 1984, с. 43–50. 64. Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 141. 65. Streit, Wehrmacht, с. 152. Див. також про табори в Рівному: Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 139; BA-MA, RW 2/149, fols. 441–473. 66. Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 142. 67. Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник (Спогади), [Вінніпеґ], 1988, с. 33. 68. Див., наприклад: Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 141. Див. також: Meldungen 47, 29 березня 1943 р., с. 12, 19. 69. ЦДАГОУ, 166/3/243/115: Богданова. Див. також: HIA-HURIP, box 22, no. 32 AD, B-6, fol. 8: анонімний інформатор, б.м., 7 жовтня 1950 р. 70. ЦДАГОУ, 166/3/246/9–14: Михаил Николаевич Свиридовский (1908 р. н.), Київ, 3 березня 1944 р. (про Бориспіль); ЦДАВОВ, 3206/2/27/26: RKU Lagebericht за грудень 1941 р.; Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 83; Ірон, «В німецькім полоні», с. 20 (про могили); Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 17. 71. ЦДАГОУ, 1/22/347/6: Щоденник Нартової, запис від 19 березня 1942 р. Аналогічні коментарі див. у: ЦДАГОУ, 166/3/248/31: В. Тверской, «Дорогие друзья», Київ, б.д. 72. ЦДАГОУ, 1/22/347/17: Щоденник Нартової. Див. також про Житомир: Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 84. 73. ЦДАВОВ, 3206/5/15/489: RKU Lagebericht за вересень і жовтень 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/4/6/40: др. Акерман від Wirtschaftsinspektion Süd, Chefgruppe La, до Wirtschaffkommandos, 27 вересня 1941 р.; С. Славко, «Геть з “інтернаціоналізмом” в питаннях шлюбу», Український голос (Проскурів), 21 грудня 1941 р., с. 2. 74. Streit, Wehrmacht, с. 185. 75. Streim, Sowjetische Gefangene, с. 119–128. 76. Raul Hilberg, The Destruction of the European Jews, т. 3, випр. вид., New York, 1985, с. 898, прим. 23; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 200, 216; Ueberschär, «Ausgewählte Dokumente», с. 385. 77. ЦДАВОВ, 3206/1/111/53: Der Reichskommissar fuer die Ukraine, II c 4, Im Auftrag gez. Schreiber. «Betrifft: Entlassung von Ukrainern aus der Kriegsgefangenschaft», Рівне, 15 грудня 1941 р. 78. Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 84.

349

Додатки 79. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна» с. 83, 123, 129; М. Демиденко, бесіда з автором; HIA-HURIP, box 32, no. 121 AD, B-6, fol. 16: електрик із Херсона, б.м., 28–29 листопада 1950 р. 80. Див., наприклад: ДАКО, р-2209/1/2/119–120: жінка із села Стебли до коменданта табору, 15 грудня 1941 р., а також заяви старости і п’яти інших осіб; Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 84; Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, Сан-Франциско, 1978, с. 132. 81. Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 84; UCEC: Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 24; ЦДАГОУ, 1/22/117/33: А. С. Козюра и В. Р. Дролле, «Копия. Зам. Начальника 4-го Отдела НКВД УССР майору тов. Князеву», 12 листопада 1941 р.; Ehrenburg, Grossman, Black Book, с. 387–388. 82. Хорошунова, «Первый год войны», с. 53, 56. Див. також: Кузнецов, Бабий Яр, с. 182–183 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 135]. 83. Про допоміжну поліцію див.: John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990, с. 67; Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої Світової війни або «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї», Торонто, 1991, с. 149; Мотелье, «О моем партизанском отряде», с. 82–83. Про вільних козаків див.: ЦДАГОУ, 1/23/115/28 та 1/23/124/27–28, 76–77: три звіти НКВС Н. С. Хрущову, вересень і жовтень 1942 р.; Володимир Сергійчук [упор.], ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 349; Aleksandr Reent, Aleksandr Lysenko, «Ukrainians in Armed Formations of the Warring Sides during World War II». Journal of Slavic Military Studies 10, no. 1, 1997, с. 226. 84. Dallin, German Rule in Russia, с. 535–536; Timothy Mulligan, The Politics of Illusion and Empire: German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942–1943, New York, 1988, с. 148. 85. Івченко, «Український Червоний Хрест», с. 43, 45; Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 39. 86. ДАКО, р-2209/1/22/132: керівник Червоного Хреста Федір Богатирчук ґебітскомісарові, 16 січня 1942 р.; ДАКО, р-2209/1/22/131: голова району Охріменко всім сільським старостам Хабенського району, 29 січня 1942 р. Пор.: Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 132. 87. ДАКО, р-2356/1/58/33–34: Богатирчук бурґомістру Багазію, 26 листопада 1941 р.; ДАКО, р-2356/15/21/1: анонімна «Доповідна записка», 15 березня 1942 р.; Лащенко, «Поворот», с. 13. 88. Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 132–134; Івченко, «Український Червоний Хрест», с. 41; ДАКО, р-2679/1/1/26 та р-2145/1/1/17: листи голів районів. 89. ДАКО, р-2356/1/58/33–34: Богатирчук до бурґомістра Багазія, 26 листопада 1941 р.; ДАКО, р-2356/17/1: листи. 90. Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 134–135; Івченко, «Український Червоний Хрест», с. 47–49. 91. ДАКО, р-2356/15/21/1: «Доповідна записка». 92. Івченко, «Український Червоний Хрест», с. 47. 93. В’юн, Під знаком Червоного Хреста, с. 9–10, 12–15. Див. також: ЦДАГОУ, 1/23/ 527/9–10: НКВД – Д. С. Коротченку. «Докладная записка», Харків, 26 жовтня 1943 р., також у: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 99–101.

350

Примітки 94. В’юн, Під знаком Червоного Хреста, с. 16, 18, 20–25. 95. Там само, с. 17, 26–27, 28. 96. Там само, с. 15, 32–36, 41. Про товариство Червоного Хреста в Рівному див.: Самчук, На білому коні, с. 206–207; Хуртовина, Під небом Волині, с. 106. 97. В’юн. Під знаком Червоного Хреста, 14, 26, 36. Пор.: Івченко, «Український Червоний Хрест», с. 44. 98. Streim, Sowjetische Gefangene, с. 161. 99. Хуртовина, Під небом Волині, с. 106; Лугин, Полглотка свободы, с. 173 (цитата). 100. М. В. Коваль и Н. М. Лемешук, «Сопротивление советских военнопленных фашизму на временно оккупированной территории Украины», История СССР, №3, 1971, с. 116–117. 101. Там само, с. 118, цитується ЦДАГОУ, 166/2/221/214–215. 102. Meldungen 19, 4 вересня 1942 р., с. 6. 103. В’юн, Під знаком Червоного Хреста, с. 9. 104. Український голос, 2 липня 1942 р., с. 1; Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 196; Die deutsche Zivilverwaltung in den ehemaligen besetzten Ostgebieten (UdSSR), т. 2, Ludwigsburg, 1968, с. 289, 306, 327, 336. 105. Волынский, «Сквозь ночь», с. 137; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 155; О. М. Куценко, бесіда з автором. 106. Див., наприклад: ДАКО, р-2145/1/1/16: Лященко, голова Бородянського району, сільському старості, 23 грудня 1941 р. 107. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 155; ЦДАГОУ, 166/3/246/92: Николай Макарович Харченко (1906 р. н.), [Мелітополь?], 22 січня 1946 р. 108. ЦДАВОВ, 3206/5/15/268–269, 319: RKU Lageberichte за лютий 1942 р. та березень 1942 р.; Kosyk, L’Allemagne national-socialiste, с. 162. Я округлив цифри. 109. Shmuel Krakowski, Yoav Gelber, «Jewish Prisoners of War», у кн.: Encyclopedia of the Holocaust, т. 3, с. 1189. 110. MacKenzie, «Treatment of Prisoners of War», с. 510–511. 111. Streit, Wehrmacht, с. 161, 169–170, 240; Omer Bartov, Hitler’s Army: Soldiers, Nazis, and War in the Third Reich, New York, 1991, с. 86–89; Christopher R. Browning, Ordinary Men: Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland, New York, 1993.

5. Життя в селі 1. Wilhelm Tieke, Ein ruheloser Marsch war unser Leben: Kriegsfreiwillig 1940–1945, Osnabrück, 1977, с. 52; Walther Bienert. Russen und Deutsche: Was für Menschen sind das? Berichte, Bilder und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg, Stein am Rhein, Switz., 1990, с. 24. 2. Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 252–253; NA microcopy T-501, roll 33, frame 389: Feldkommandantur (V)239, Abt. VII Az. 029, «Monatsbericht der Abteilung VII für die Zeit vom 15.9.– 15.10.41», [Кременчук], 24 жовтня 1941 р. 3. NA microcopy T-501, roll 5, frame 849: Bfh.rückw.H.Geb.Süd, Abt. VII/174/41 до OKH, «Verwaltungsmässige Verhältnisse im rückw. Heeresgebiet Süd», штаб, 7 вересня 1941 р.;

351

Додатки NA microcopy T-501, roll 33, frame 1099: [командувач оперативного тилу групи армій «Південь»,] «Tätigkeitsbericht der Abt. VI vom 1.-30.10.1941», б.м., б.д. 4. РГАСПИ, 17/125/52/48, 51: Фитин, начальник 1 управления НКВД СССР Щербакову. «Спецсообщение о положении в районах, оккупированных [sic] противником», Москва, 6 вересня 1941 р. 5. Про охочих жінок див.: HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 236, box 409, folder 19, fol. 21: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д. Пор.: ЦДАВОВ, 3206/2/26/10–11: Hptm. Prof. Hans Koch, «Der Sowjet-Nachlass in der Ukraine. Stimmungs- und Erfahrungsbericht. Abgeschlossen 30. 9.1941». Про армійські доми розпусти див.: ЦДАГОУ, 1/22/123/15: «Разведывательная сводка Украинского штаба партизан. движения №12 по состоянию на 14.IX-1942 г.», б.м., 16 вересня 1942 р. (про вік); HIA-HURIP, box 22, no. 67AD, fols. 4, 6: анонімний інформатор, Мюнхен, 20–21 жовтня, 27, 1950; HIA-HURIP, box 22, no. 96AD, B-6, fol. 2: анонімний православний священик, б.м., 15 листопада 1950 р.; HIA-HURIP, box 23, no. 102 AD, B-6, fol. 11: анонімний інформатор, б.м., 17 листопада 1950 р.; О. Ярославський [Лев Чайковський?], «Від Сяну по Дінець (З спогадів перекладача)», Вісті Братства кол. вояків І УД УНА, 7, №7–8 (69–70), Мюнхен, липень–серпень 1956, с. 19; Siegfried von Vegesack, Als Dolmetscher im Osten: Ein Erlebnisbericht aus den Jahren 1942–43, Hannover, 1965, с. 88, 262. 6. Про німців див.: Alexander Werth, Russia at War, 1941–1945, New York, 1965, с. 722; Іван Майстренко, Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні, Едмонтон, 1985, с. 337; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 335. Про угорців і румунів див.: Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 18–19 та 133, 14 листопада 1941 р., с. 32; Микола С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим (Спомини учасника III похідної ґрупи – Південь), Нью-Йорк, 1951, с. 154, 158, 171–172, 197; Зиновій Матла, Південна похідна група, Мюнхен, 1952, с. 28; NA microcopy T-501, roll 278, frames 1121–1122: Wirtschaftskommando Ostrowo, Staffel 15 to D.V.K. 1 (3.rum.Armee), б.м., 12 вересня 1941 р. 7. Про крадіжку борошна див.: ЦДАГОУ, 1/22/177/92: Мих. Степанович Колесикин, «Объяснение», 25 листопада 1941 р. Про запідозрених у партизанській діяльності або саботажі див.: Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 121–122. Про тортури й убивства в Ханеві див.: ЦДАГОУ, 1/22/ 118/65: Е. А. Сидоренко политическому отделу 21-й армии, б.м., 13 грудня 1941 р. Про звірства в Оболоні див.: ЦДАГОУ, 1/23/599/29: «Акт», Оболонь, 3 жовтня 1943 р. 8. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 122. 9. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 1 (зворот). 10. Михайло Гартимів, «Землею українською...», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 119; Я. Шумелда, «Похід ОУН на схід», у кн.: Організація Українських Націоналістів, 1929–1954: Збірник статтей у 25-ліття ОУН, [Париж], 1955, с. 259. 11. Paul Werner, Ein Schweizer Journalist sieht Rußland: Auf den Spuren der deutschen Armee zwischen San und Dnjepr, Olten, Switz., 1942, с. 127–128.

352

Примітки 12. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 4–5; про «лампу Сталіна» див.: Fedor Belov, The History of a Soviet Collective Farm, London, 1956, с. 168–169; Werner, Ein Schweizer Journalist, с. 128. 13. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 4–5. 14. Мстислав Чубай, Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (Із записника ройового), Мюнхен, 1952, с. 40 (про гнів); Ereignismeldung UdSSR 100, 1 жовтня 1941 р., с. 2, та 191, 10 квітня 1942 р., с. 22; Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 10; Кость Паньківський, Від держави до комітету, Нью-Йорк, 1957, с. 69–70, 104; BA-MA, RH 26– 454/28: відділ безпеки 454, звіт із Житомирщини, 4 жовтня 1941 р.; NA microcopy T-501, roll 33, frame 1098; ЦДАВОВ, 3676/4/161/48, 55: звіт базується на інформації від українських пропаґандистів, Берлін, 30 листопада 1943 р.; ДАКО, r-2215/1/1/3–4: управа в Максимовичах, протоколи 3 і 4, 12 і 14 вересня 1941 р.; Ralf Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik in den besetzten Gebieten der Ukraine vom Sommer 1941 bis zum Sommer 1942 unter besonderer Berücksichtigung der Einführung der “Neuen Agrarordnung”: Eine Studie über die strukturelle Durchsetzung nationalsozialistischer Programmatik», маґістерська ди сертація, University of Hamburg, 1987, 65, 80–81. 15. ЦДАГОУ, 1/22/123/65: Петр Тимофеевич Бердник, «Характеристика положения на оккупированной территории», б.м., б.д. Пор. із більш політично забарвленою інтерпретацією в: Amir Weiner, Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution, Princeton, N.J., 2001, с. 306. 16. Про деколективізацію загалом див.: Ortwin Buchbender, Reinhold Sterz (ред.), Das andere Gesicht des Krieges: Deutsche Feldpostbriefe 1939–1945, München, 1982, с. 45; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 260. Про відновлення майнових відносин до 1929 року див.: Ereignismeldung UdSSR 107, 8 жовтня 1941 р., с. 14. 17. С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, с. 118, 174–175; Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 68; Lynne Viola, Peasant Rebels under Stalin: Collectivization and the Culture of Feasant Resistance, New York, 1996, с. 77–78. 18. Sheila Fitzpatrick, Stalin’s Peasants: Resistance and Survival in the Russian Village after Collectivization, New York, 1994, с. 218. 19. Про частку жінок у Ромашках див. у: ДАКО, р-2294/1/1/3: «Облік населення с. Ромашки 1942 р.»; про село під Бердичевом див.: «Сучасне українське село (Від власного кореспондента)». Український вісник (Берлін), 4 квітня 1943 р., с. 6–7. 20. Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 182. 21. ДАКО, р-2292/1/4/1–4. 22. Про платню див.: Г. Сова [Григорій Каряк], До історії большевицької дійсности (25 років життя українського громадянина в СССР), Мюнхен, 1955, с. 89. Про докладні переписи див.: ЦДАГОУ, 166/3/249/26 зв.: Іван Левкович Туболець (українець, 42 роки), село Лукавиця [Переяслав-Хмельницький район, Київська область], 10 серпня 1946 р.; ДАКО, р-2292/1/3/9 та р-2292/1/4/5, 8, 10–11: іменні списки. 23. Сова, До історії большевицької дійсности, 91; ЦДАГОУ, 1/23/685/30: Савченко, Зам. НКВД УССР, Д.Р. Корнецу. «Спец. сооб. О положении в г. Винница и Винницкой области», Борисоглебск, 26 січня 1943 р. Приклад дозволу можна знайти в: ЦДАВОВ, 3206/2/139/16.

353

Додатки 24. ЦДАГОУ, 1/23/124/29–30; Український голос (Проскурів), 15 жовтня 1942 р., 1, та 7 січня 1943 р., 4; Н. С. Зозуля та Є. М. Московська, бесіди з автором (про гостей на ніч); О. Сарапука і М. Приліпко, бесіди з автором (про комендантську годину); М. Х. Гогуля, бесіда з автором; ДАКО, р-2215/1/1/5: управа Максимовичів, протокол 4, 14 вересня 1941 р. (про постійну варту з селян). 25. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 56, 77–79; С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, с. 116, цитата зі с. 159. 26. Ereignismeldung UdSSR 26, 18 липня 1941 р., с. 6. Див. також: Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 72–73; Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 9. 27. Про роль бандерівців див.: NA microcopy T-501, roll 33, frame 571: відділ безпеки 444, «Lagebericht», б.м., 28 серпня 1941 р.; Ereignismeldung UdSSR 52, 14 серпня 1941 р., с. 10, 107, 8 жовтня 1941 р., с. 12–13 і 129, 5 листопада 1941 р., с. 15; С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, с. 159; Орест Зовенко, Безіменні. Спогад учасника новітніх визвольних змагань, б.м., 1946, с. 66. Про роль німців див.: Сарапука, бесіда з автором; Ereignismeldung UdSSR 40, 1 серпня 1941 р., с. 19; 47, 9 серпня 1941 р., с. 8; 107, 8 жовтня 1941 р., с. 11; та 128, 3 листопада 1941 р., с. 2. Про попередження див.: НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 354сп: «З ліні – тільки голод та злидні!». 28. Паньківський, Від держави, с. 104; Гогуля, бесіда з автором. 29. Про страх голоду див.: Ereignismeldung UdSSR 107, 8 жовтня 1941 р., с. 12; та 112, 13 жовт ня 1941 р., с. 6. Про платню див.: Гогуля, Московська, Сарапука та Зозуля, бесіди з автором; Ereignismeldung UdSSR 85, 16 вересня 1941 р., с. 13; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 120. Про домашні наділи див.: Belov, History of a Soviet Collective Farm, с. 20. 30. A. Anatoli (Kuznetsov) [Анатолий Кузнецов], Babi Yar: A Document in the Form of a Novel, London, 1970, с. 192 (цитата); Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Романдокумент, Нью-Йорк, 1986, с. 192–193 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 142]; Майстренко, Історія мого покоління, с. 337; Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 11. 31. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar, с. 193 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 142]; Сова, До історії большевицької дійсности, с. 77 (цитата). 32. Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 74–75; ДАКО, р-2160/1/1/2: «НАКАЗ №До районів Київської Округи», 24 жовтня 1941 р. Щодо продовження продажу колгоспних будівель див.: ДАКО, р-2209/1/17/74–77: протокол Стещинської управи, 19 липня 1942 р.; ДАКО, р-2209/1/49/4–4 зв.: «Витяг з протоколу №26. Засідання Сільської Управи с. Буда-Радинська», вересень 1942 р. 33. Український голос, 26 березня 1942 р., с. 2; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/15: Иван Николаевич Житов, «Комиссии по расследованию немецких зверств на Украине», Київ, листопад 1943; Ortwin Buchbender. Das tönende Erz: Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im Zweiten Weltkrieg, Stuttgart, 1978, с. 309. 34. У німецькому ориґіналі: Gemeinwirtschaft (укр. «громадське господарство» або «громгосп»). Buchbender, Das tönende Erz, с. 134, 136; Katrin Boeckh, «Die deutsche Propaganda im «Reichskommissariat Ukraine»», Studien zu deutsch-ukrainischen Beziehungen 2, Mün chen, 1996, с. 16–18. 35. ЦДАГОУ, 1/23/601/114: др. Шилер [Отто Шилер] з Надзвичайної комісії для порядкування земельного питання в Україні. «До остаточного упорядкування усталюються такі

354

Примітки напрямки щодо устрою і загосподарювання громадських господарств (тимчасові постанови про працю)», переклад з німецької, б.м., б.д. 36. Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 6, 9; Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 99–100; ЦДАГОУ, 1/22/123/67: Бердник, «Характеристика положения». 37. Про назви господарст див., наприклад: Vegesack, Als Dolmetscher im Osten, с. 108. Про нові «трудові одиниці» див.: ЦДАГОУ, 1/23/601/115: Шилер, «До остаточного упорядкування». 38. Про «трудодні» див.: Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 145, 192, 197; Ereignismeldung UdSSR 28, 20 липня 1941 р., с. 10; та 45, 7 серпня 1941 р., с. 4. Про становище на Київщині див.: ЦДАГОУ, 1/23/633/14: З. Сердюк, секретар київського обкому. «Політінформації по Київській області на 10.XII–1943 року», б.м., б.д. Див. також: ДАКО, р-2160/1/4/8: голова Бородянського району – сільському старості, 5 березня 1943 р.; ЦДАГОУ, 166/3/245/71: Тетяна Іванівна Писковець (українська селянка з Бородянки), Бородянка, 22 січня 1946 р. 39. ЦДАГОУ, 1/23/601/116–117: Шилер. «До остаточного упорядкування». 40. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 158–159; Г. Г. Салата, бесіда з автором. 41. Про обов’язкове приєднання див.: Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 99, 104. Про довоєнні умови див.: Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 172. Про обов’язок працювати див.: ЦДАГОУ, 1/22/122/31: Яков Федорович Носенко, комиссар партизанского отряда Каневского района Киевской области – зам. нач. 4-го Отдела НКВД УССР. «Докладная записка», б.м., 3 січня 1942 р.; ЦДАГОУ, 1/23/601/115: Шилер, «До остаточного упорядкування»; ЦДАВОВ, 3206/5/ 15/492: RKU Lagebericht за вересень і жовтень 1942 р. Про подальші обмеження див., наприклад: Український голос, 12 квітня 1942 р., с. 1. 42. ЦДАГОУ, 1/22/123/89: Информация тов. Мацко о положении на территории, временно оккупированной немецкими войсками, б.м., б.д. (про сільгоспмашини); Vegesack, Als Dolmetscher im Osten, с. 114, 119. Див. також: NA microcopy T-84, roll 120, frame 418946: Sipo-SD генерального округу Київ – загальноукраїнському Sipo-SD, Київ, 28 вересня 1942 р.; НБУ, філія 1, Відділ стародруків, плакат 1495: «Запрягайте Ваших корів». 43. Про ручну роботу в господарствах див.: Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 159. Про нестачу зерна та засіяні площі див.: ЦДАГОУ, 1/23/124/16: Савченко, ВРИО НКВД УССР – Хрущеву. «Разведсводка №11: О положении в оккупированной противником Винницкой области по состоянию на 30.9.42 г.». Энгельс, 16 жовтня 1942 .; ЦДАГОУ, 1/23/685/31: Савченко – Корнецу, «Спец. сооб». 44. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418845–849: Sipo-SD генерального округу Київ – загальноукраїнському Sipo-SD, Київ, 10 серпня 1942 р. Див. також: NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292557: «Stimmungsbericht» від Auslandbriefprüfstelle, 11 вересня 1942 р.; Кузнецов, Бабий Яр, с. 270, 273 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 196, 198]; Сова, До історії большевицької дійсности, с. 86; Nikolas Laskovsky, «Practicing Law in the Occupied Ukraine», American Slavic and East European Review 10, no. 2, 1952, с. 123; ЦДАВОВ, 3206/1/26/30, 31 зв.: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichskommissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8. bis 3.9.1942», Рівне, 20 вересня 1942 р.

355

Додатки 45. Про земельний податок див.: ДАКО, р-2457/1/16/3: голова Іванківського району, ухвала, Іванків, 19 грудня 1941 р. Щодо інших податків див.: ЦДАВОВ, 3206/2/139/2–3: староста Лютеньки (Гадяцький район), записки, вересень 1942; ЦДАГОУ, 1/23/633/ 14: Сердюк, «Політінформації». 46. ДАКО, р-2107/1/13/2–3 зв. 6–7 зв.: староста Вільховця (Богуславський район), іменні списки, 25 травня і 5 червня 1942 р.; ДАКО, р-2107/1/12/9: староста Дибенця (Богу славський район), іменний список, 6 червня 1942 р.; ДАКО, р-2457/1/16/11–12: староста Блідчої (Іванківський район), іменний список, 12 вересня 1942 р. 47. ЦДАГОУ, 1/23/601/116: Шилер, «До остаточного упорядкування»; ДАКО, р-2209/1/18/9 зв.: «Засідання Райоподаткової комісії Хабенського району при Райфінвідділі», 16 лютого 1942 р. 48. В німецькому ориґіналі: Staatsgut (укр. «державний маєток»); Betriebslandwirt. Timothy Mulligan, The Politics of Illusion and Empire: German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942–1943, New York, 1988, с. 94; Анатоль Галан, Будні совєтського журналіста, Буенос-Айрес, 1956, с. 37–38; Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 37; Чубай, Рейд організаторів, с. 38. 49. Rolf-Dieter Müller (ред.), Die deutsche Wirtschaftspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten 1941–1943: Der Abschluübericht des Wirtschaftsstabes Ost und Aufzeichnungen eines Angehörigen des Wirtschaftskommandos Kiew, Boppard am Rhein, 1991, с. 433; NA microcopy T-84, roll 120, frame 418930: Sipo-SD генерального округу Київ – загальноукраїнському Sipo-SD, Київ, 14 грудня 1942 р. 50. ЦДАГОУ, 166/3/244/82–83: Вера Филипповна Кальницкая, б.м., б.д. 51. Müller, Die deutsche Wirtschaftspolitik, с. 433; Bräutigam, Überblick, с. 52; ЦДАВОВ, 3206/5/15/267: RKU Lagebericht за лютий 1942 р., Рівне, 15 березня 1942 р.; Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1984, с. 28, 274. 52. Про роботу в кар’єрі див.: Відродження (Тараща), 1 жовтня 1942 р., с. 4. Про розгортання снігу див.: ЦДАВОВ, 3206/5/15/300: RKU Lagebericht за лютий 1942 р.; Щоденник Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 125. 53. Про події в Хабному див.: ДАКО, р-2209/1/21/202: районовий голова, 6 серпня 1942 р. Щодо випадку з Олексієнком див.: ДАКО, р-2215/1/15/54: районовий голова Галушко, 25 червня 1943 р. 54. У німецькому ориґіналі: Landbau-Genossenschaft (укр. «хліборобська спілка»). Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», додаток 17b. Пор.: Müller, Die deutsche Wirtschaftspolitik, 434. 55. Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 97. 56. Відродження, 1 жовтня 1942 р., с .3; 4 жовтня 1942 р., с. 4 та 11 жовтня 1942 р., с. 4. 57. ДАКО, р-2209/1/85/38–43: «Зразок промови до селян при заснуванні хліборобської спілки» та російський варіянт, Київ, 14 серпня 1942 р.; ДАКО, р-2209/1/85/143–145: др. Мілер, записка в російському перекладі, б.м., б.д. (з приводу збирання врожаю). 58. Відродження, 4 жовтня 1942 р., с. 4. 59. Відродження, 11 жовтня 1942 р., с. 4; Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 121. 60. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418928–931: Sipo-SD генерального округу Київ – загальноукраїнському Sipo-SD, Київ, 14 грудня 1942 р. (цитата); NA microcopy T-84,

356

Примітки roll 120, frames 418932–935: Sipo-SD генерального округу Київ – загальноукраїнському Sipo-SD, Київ, August 7, 1943. 61. Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 111, 122. 62. ЦДАГОУ, 1/23/633/12: Сердюк, «Політінформації»; ЦДАГОУ, 166/3/249/4 зв.--5: Роман Обер’янів Шевченко (українець), село Зарубинці, Київська область, 7 серпня 1946 р.; HIA, Alexander Dallin collection, box 8, folder 2, fol. 8: no. 1000 B-6, анонімний інформатор, Бостон, серпень 1950; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 340. 63. Alexander Dallin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2-ге вид., London, 1981, с. 354; HIA-HURIP, box 32, no. 121AD, fols. 11–12: анонімний інформатор із Херсона, б.м., 28–29 листопада 1950 р. HIA, Alexander Dallin collection, box 4, folder 7, fols. 5–6: no. G-2 AD, Otto Schiller, Stuttgart, 17 і 19 лютого 1951 р. 64. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 157, 159; HIA, Alexander Dallin collection, box 4, folder 7, fol. 6: Schiller. 65. Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 135–136, 149; Ereignismeldung UdSSR 45, 7 серпня 1941 р., с. 4. 66. Офіційна назва: Hofland (укр. «присадибна земля»). Про неохоту ландвіртів див.: Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 72, 115; Dallin, German Rule, с. 327, 339; Bräutigam, Überblick, с. 52. Про крадіжки тварин і примусову працю див.: Dallin, German Rule, с. 346. Про повторний наказ див.: Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 91. 67. ЦДАВОВ, 3206/1/34/1–2 зв.: листівка «Селяни!»; ЦДАВОВ, 3206/1/26/32: «Teilbericht Politik»; Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 10. 68. Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», додаток 18. 69. ЦДАВОВ, 3206/5/15/337: RKU Lagebericht за березень 1942 р., Рівне, 15 квітня 1942 р.; Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 112–113. 70. ЦДАГОУ, 1/23/601/49: совєтський звіт, «Сільське господарство» [не пізніше ніж 12 жовтня 1943 р.]; ЦДАВОВ, 3206/1/26/33: «Teilbericht Politik» (обидва джерела про збільшення ділянок); BA-Berlin, R 6/15, fol. 67: Hauptabteilungsleiter Koenigk, керівник Hauptabteilung E в генеральному окрузі Житомир, текст усного звіту для Розенберґа й Ериха Коха, Вінниця, 17 липня 1943 р. (про ситуацію в генеральному окрузі Житомир); Український вісник, 4 квітня 1943 р., с. 6–7 (про розмір ділянок у селі під Бердичевом). 71. ЦДАГОУ, 1/22/10/1–3: Берченко, Комиссар соединения, звіт, 31 серпня 1943 р. 72. Laskovsky, «Practicing Law», с. 136; В. Болдырев, «Местные суды на Украине в период немецкой оккупации». Вестник Института по изучению СССР, №4 (21), Мюнхен, жовтень–грудень 1956 р., с. 70–71. 73. Belov, History of a Soviet Collective Farm, с. 176. 74. ЦДАГОУ, 1/23/601/116: Шилер, «До остаточного упорядкування»; Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 10; ЦДАГОУ, 1/23/633/14–15: Сердюк, «Політінформації». 75. Norbert Müller et al. (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944), Berlin, 1991, с. 344 (про страх); ЦДАВОВ, 3206/2/17/4, с. 6: Хорольська районова управа, ухвали, 15 січня і 13 лютого 1943 р.; Відродження, 20 вересня 1942 р., с. 4; ЦДАГОУ, 1/22/391/15: Михаил Мих. Скирда [и др.], «Отчет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской

357

Додатки области (август 1941 года – март 1944 года)», б.м., б.д.; ЦДАГОУ, 1/23/633/15: Сердюк, «Політінформації» (обидва джерела про табори). 76. ЦДАГОУ, 1/22/6/26–28: Д. С. Коротченко – Н. С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на правобережной Украине», б.м., 22 липня 1943 р. 77. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 88; Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 23; і 43, 26 лютого 1943 р., с. 10. 78. Про спільне користування коровою див.: Сарапука, бесіда з автором. Щодо забою худоби див.: Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 8–9; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419241: ґебітскомісар др. Едельман – генеральному комісарові, «Lagebericht für die Zeit vom 20.2.43 bis 20.4.43», Бориспіль, 16 квітня 1943 р. 79. ДАКО, р-2210/1/3/23: районовий голова Охріменко – старостам, 2 грудня 1941 р.; ДАКО, р-2145/1/1/15, Бородянський районовий голова Тищенко та німецький комендант району – всім старостам, 19 грудня 1941 р. 80. Болдырев, «Местные суды», с. 69 (про погрози з боку ґебітскомісарів); Laskovsky, «Practicing Law», с 131 (про німецькі суди в генеральному окрузі Житомир). 81. Werth, Russia at War, с. 727. 82. ЦДАГОУ, 166/3/249/20–20 зв.: Сергій Романович Руденко (українець 1900 р. н.), село Зарубинці, 9 серпня 1946 р. 83. Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 55. 84. ЦДАГОУ, 166/3/249/26 зв.: Туболець; Український вісник, 4 квітня 1943 р., с. 6–7 (цитата). 85. ДАКО, р-2209/1/21/209: крайсландвірт – хабенському районовому аґроному, наказ, 25 липня 1942 р., ДАКО, р-2209/1/85/28–29. 86. ЦДАВОВ, 3206/2/27/10: RKU Lagebericht за грудень 1941 р., Рівне, 14 січня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3676/4/474/167: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, 15 вересня 1942 р. 87. Про маніпуляції нормами див.: ЦДАВОВ, 3676/1/232/9–10: Ерих Кох – генеральному комісарові в Дніпропетровську, 17 листопада 1942 р. Про вплив районових голів на споживчі кооперативи див.: Сова, До історії большевицької дійсности, с. 88; ПігідоПравобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 160; ДАКО, р-2209/1/21/131. 88. Bräutigam, Überblick, с. 41–43; ЦДАВОВ, 3676/4/474/581 та 3676/4/476/53–56: звіт SipoSD про генеральний округ Київ у березні й квітні 1942 р.; John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., с. 169; Ілля Витанович, Історія українського кооперативного руху, Нью-Йорк, 1964, с. 510–515. 89. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 86. 90. Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 24, 29; Богдан Любомиренко, З Христом в Україні: Записки віруючого за роки 1941–1943, Вінніпеґ, 1973, с. 42 (про свідчення баптистів-євангелістів). 91. ЦДАГОУ, 1/22/391/15: М. М. Скирда, «Отчет» (прислів’я); ДАКО, р-2209/1/21/99: районовий голова, список, 18 березня 1942 р. (про становище в Поліссі). 92. Приліпко, бесіда з автором; Український вісник, 4 квітня 1943 р., с. 6–7. 93. К. Я. Гриневич, бесіда з автором. 94. Barbara Baratz, Flucht vor dem Schicksal: Holocaust-Erinnerungen aus der Ukraine 1941– 1944, Darmstadt, 1984, с. 106 (Первомайськ); Г. Наживаненко, цитується у: Iaan Pennar,

358

Примітки «Selbstverwaltung in den während des Zweiten Weltkrieges besetzten Gebieten der Sowjetunion», Sowjetstudien, no. 12, München, August 1962, с. 64 (запорізький реґіон); ЦДАВОВ, 3676/1/307/112: «Auszug aus dem Lagebericht der A-Stelle Poltava», б.м., 28 листопада 1942 р. (Полтава); Олександер Биковець, цитується у: James E. Mace, Leonid Heretz (ред.), Oral History Project of the Commission on the Ukraine Famine, т. 1, Washington, 1990, с. 410. Див. також: Pennar, «Selbstverwaltung», с. 68 (Великобагачанський район). 95. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292536: звіт Міністерства закордонних справ – фон Саукену, представнику Міністерства закордонних справ у Райхскомісаріяті, Берлін, 31 грудня 1942 р. 96. ЦДАВОВ, 3676/4/475/574: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у жовтні 1942 р., Київ, 1 листопада 1942 р. (генеральний округ Київ); Гогуля та Я. Н. Василенко, бесіди з автором (Медвин). 97. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 157–158. Див. також: HIA, Alexander Dallin collection, box 4, folder 7, fol. 12: Schiller; HIA-HURIP, box 22, no. 64AD, B-6, fol. 2: анонімний інформатор, б.м., 1 листопада 1950 р.; HIA-HURIP, box 23, no. 314AD, B-6, fol. 6: анонімний інформатор, Salzburg, 18 грудня 1950 р. 98. Laskovsky, «Practicing Law», с. 123. 99. HIA-HURIP, no. 548AD, B-6, fols. 1–2; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fol. 112: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. 100. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 159–160. 101. Николай Февр, Солнце восходит на западе, Буэнос-Айрес, 1950, с. 166; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419196: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars», Київ, 1 вересня 1942 р. (звіт Маґунії); Селешко, Вінниця, с. 21–22, 24; ЦДАГОУ, 1/22/6/26 28: Коротченко – Хрущеву, «О состоянии» (обидва джерела про босих селян). 102. ЦДАГОУ, 166/3/245/71: Писковець. 103. ДАКО, р-2209/1/13/21: голова Хабенського району – всім старостам (щодо прогулів і спізнень); Український голос, 26 квітня 1942 р., 3 та 30 квітня 1942 р., 3; НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 147сп: «Не ледарюй!». 104. Про офіційне покарання див.: ДАКО, р-2209/1/13/14: голова Хабенського району, 21 квітня 1942 р.; ДАКО, р-2209/1/22/402: ґебітскомісар з генерального округу Київ, вердикт, 14 серпня 1942 р. Про реальні покарання див.: ЦДАГОУ, 1/22/122/31: Носенко, «Докладная записка». Щодо прилюдного биття див.: Gerhard Lohrenz, The Lost Generation and Other Stories, Steinbach, Manitoba, 1982, с. 56; ЦДАГОУ, 1/23/124/16: Савченко – Хрущеву. «Разведсводка №11: О положении». Цитату див. у: Vegesack. Als Dolmetscher im Osten, с. 108, 114–115. 105. ЦДАВОВ, 3676/1/232/9: Ерих Кох – генеральному комісарові в Дніпропетровську, 17 листопада 1942 р.; Laskovsky, «Practicing Law», с. 133. 106. ЦДАГОУ, 1/22/391/14–16: Скирда, «Отчет». 107. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292556: Auslandsbriefpriifstelle. 108. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 361. 109. ЦДАГОУ, 1/22/391/32: Скирда, «Отчет». 110. Laskovsky, «Practicing Law», с. 133–134.

359

Додатки 111. Там само, с. 134; Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 180, 302 (про совєтську практику). 112. ІМФЕ, колекція Красицької, 14–3/20/39, 46, 222; ІМФЕ, 14–3/56: «Фольклор Великої Вітчизняної війни», Київ, 1945, ред. М. Т. Рильський, тут спр. 488 (базується на ІМФЕ, колекція Є. І. Притули, 14–3/24/71). 113. Про випадок у Таращі див.: ЦДАГОУ, 1/22/22/24: «Доклад прибывшего из тыла противника ЧЕРЕВИК Сергея Максимовича», б.м., 25 березня 1943 р. Про ситуацію в Медвині див.: Приліпко, бесіда з автором. 114. Гогуля, бесіда з автором. Див. також: ЦДАГОУ, 1/22/117/88: «Материалы вышедшего из окружения полкового комиссара Остапенка Ф. П.», б.м., 23 листопада 1941 р. 115. Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942–1946. Передрук підпільного журналу. Ред. Юрій Маївський та Євген Штендера, опубліковано як Літопис УПА, т. 24, Торонто, 1995, с. 122–123. 116. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 7; ЦДАВОВ, 3206/1/26/39: «Teilbericht Politik»; Ereignismeldung UdSSR 40, 1 серпня 1941 р., с. 18 (про кількість дітей). Див. також: Іванківські вісті, 28 січня 1943 р., с. 1–2. 117. Vegesack, Als Dolmetscher im Osten, с. 110. 118. ЦДАГОУ, 1/22/123/74: Бердник, «Характеристика положения». 119. О. Яценко, бесіда з автором. 120. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292557: Auslandbriefprüfstelle (листи); Відродження, 12 листопада 1942 р., с. 3 (про скарги таращанських селян). 121. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 359, 361. Див. також: Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 9. 122. Український вісник, 4 квітня 1943 р., с. 6–7; Viola, Peasant Rebels, с. 221–223, 238–239. 123. Сарапука, бесіда з автором. Див. також: Гогуля, Приліпко, Г. Г. Салата, бесіди з автором. 124. НБУ, філія 1, Відділ стародруків, плакат 912: «Розпорядження для захисту сільськогосподарських продуктів», 30 липня 1942 р.; німецьку версію див. у: ЦДАВОВ, 3676/4/474/275–276. 125. ДАКО, р-2209/1/19/1–20. 126. Болдырев, «Местные суды», с. 70. 127. Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 208, 271. 128. Jan Tomasz Gross, Polish Society under German Occupation: The Generalgovemement, 1939–1944, Princeton, N.J., 1979, с. 103–105. 129. Гартимів, «Землею українською», с. 132; «Сучасне українське село». 130. Див., наприклад: Звільнена Україна (Богуслав), 16 жовтня 1941 р.: оголошення німецького коменданта в Богуславі; ДАКО, р-2145/1/1/34: районовий голова А. Тищенко – всім селам Бородянського району, 11 листопада 1941 р.; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 158. Про поширеність домашнього виготовлення алкоголю див.: Майстренко, Історія мого покоління, с. 337; Pennar, «Selbstverwaltung», с. 68. 131. Леонид Волынский, «Сквозь ночь: к истории одной безымянной могилы», Новый мир 29, №1, 1963, с. 134. Див. також: HIA-HURIP, box 23, no. 440 AD, B-6, fol. 7: анонімний інформатор, б.м., 10 лютого 1951 р. 132. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 91.

360

Примітки 133. Українка: жіночий двотижневик (Костопіль) 2, №21, 5 листопада 1942 р., с. 7–8. 134. Там само; див. також: Волинь, 15 лютого 1942 р., с. 2. 135. Про масовий вихід із Житомира: Ereignismeldung UdSSR 87, 18 вересня 1941 р., с. 9. Див. також: Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 39. Про реакцію нацистів див.: ЦДАГОУ, 1/23/601/113: Шилер, «До остаточного упорядкування». 136. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 91. 137. Февр, Солнце, с. 167. 138. Гриневич, бесіда з автором; Я. Н. Василенко, бесіда з автором (випадок у Медвині). 139. Селешко, Вінниця, с. 99; Український вісник, 4 квітня 1943 р., с. 6–7; ЦДАГОУ, 1/22/ 123/66: Бердник. «Характеристика положения». Про прихильніше ставлення органів влади див. у: Laskovsky, «Practicing Law», с. 135. 140. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 92. Фразу «всюдисуща злоба» взято з: Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 233. 141. ЦДАВОВ, 3676/1/232/9: Ерих Кох – генеральному комісарові в Дніпропетровську, 17 листопада 1942 р.; Laskovsky, «Practicing Law», с. 131. 142. Див., наприклад: ДАКО, р-2215/1/15/55–56: районовий голова Галушко – всім старостам, лист, 6 липня 1943 р. і статути. 143. «Самофінансування районних управлінь», Український голос, 25 серпня 1943 р., с. 4; ДАКО, р-2107/1/35/20: Богуславська районова управа, записка, 16 серпня 1943 р. (про Допомоговий комітет Богуслава). 144. Bartoleit, «Die deutsche Agrarpolitik», с. 78–79; Vegesack, Als Dolmetscher im Osten, с. 215. 145. ЦДАВОВ, 3206/1/44/1: плакат, «Від імени Німецького Уряду. Райхсміністер РОЗЕНБЕРГ, «Декларація Німецького Уряду про приватну власність селян на землю в звільнених областях»». 146. Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 98–101; Dahin. German Rule, с. 361. 147. ЦДАГОУ, 1/23/601/49: совєтський документ, «Сільське господарство»; Биковець, цит. у: Mace, Heretz, Oral History Project, с. 409. 148. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 97. 149. ЦДАВОВ, 3676/4/161/52: звіт, 1943; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна вій на», с. 157; ЦДАГОУ, 1/23/633/12: Сердюк, «Політінформації». 150. Л. Н., «Хліборобське свято», Дзвін волі, 29 серпня 1943 р., с. 4. Див. також фотографію в: Український голос, 12 серпня 1943 р., с. 3. 151. ІМФЕ, колекція Є. І. Притули, 14–3/24/81, базується на: В. А. Казмірук в Бердичеві 1943 р. 152. ДАКО, р-2209/1/91/30–37: запити до Хабенської районової управи щодо реєстрації як хлібороба, липень 1943; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 340; Сова, До історії большевицької дійсности, с. 97. 153. ЦДАВОВ, 3676/4/161/50: Der Sonderbeauftragte f.d. Arbeitskräfte aus den besetzten Ostgebieten. «Betrifft: vertrauliche Aussagen von in ihre Heimat auf Urlaub entsandter ukrainischer Propagandisten», Berlin, 30 листопада 1943 р. Див. також: Lohrenz, Lost Generation, с. 58. 154. У німецькому ориґіналі: Stützpunkt (укр. «штуцпункт» або «кущ»). Müller, Die deutsche Wirtschaftspolitik, с. 140; Christian Gerlach, «Die deutsche Agrarreform und die

361

Додатки Bevölkerungspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten», у кн.: Christian Gerlach et al., Besatzung und Bündnis: Deutsche Herrschaftsstrategien in Ost-und Südosteuropa, Berlin, 1995, с. 32; HIA, Alexander Dallin collection, box 4, folder 7, fol. 11: Schiller; HIA-HURIP, box 23, no. 102AD, fol. 8: анонімний інформатор, б.м., 17 листопада 1950 р.; ПігідоПравобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 162; ЦДАГОУ, 1/22/391/41: Скирда, «Отчет»; ДАКО, р-2160/1/4/38: Бородянський районовий голова – керівникам громгоспів та штуцпунктів, 26 листопада 1942 р. 155. NA microcopy T-501, roll 28, frame 46: Graf Stolberg, Der Kommandierende General der Sicherungstruppen und Befehlshaber im Heeresgeb. Süd, – групі армій «Південь», «Monatsbericht (1.-30.9.43),» б.м., 6 жовтня 1943 р. Див. також: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 329, 334, 340, 344, 350. 156. Fitzpatrick, Stalin’s Peasants, с. 67–69.

6. Становище в містах 1. Див. приклади: Detlev J. K. Peukert, Inside Nazi Germany: Conformity, Opposition and Racism in Everyday Life (Harmondsworth, Eng., 1987); Bernhard Chiari, Alltag hinter der Front: Besatzung, Kollaboration und Widerstand im Weißrußland 1941–1944, Düsseldorf, 1998. 2. Див., наприклад: Jan Tomasz Gross, Polish Society under German Occupation: The Generalgovemement, 1939–1944, Princeton, N.J., 1979; Richard C. Lukas, The Forgotten Holocaust: The Poles under German Occupation, 1939–1944 (New York, 1990); Tomasz Szarota, Życie codzienne w stolicach okupowanej Europy. Szkice historyczne, Kronika wydarzeń, Warszawa, 1995, с. 55. 3. Ereignismeldung UdSSR 135, 19 листопада 1941 р., с. 18; ЦДАГОУ, 1/22/347/3: «Из дневника учительницы гор. Киева Л. Нартовой» (далі – Щоденник Нартової); Николай Февр, Солнце восходит на западе, Буэнос-Айрес, 1950, с. 145. 4. Ereignismeldung UdSSR 125, 26 жовтня 1941 р., с. 7–8; К. Т. Туркало, Тортури (Автобіографія за большевицьких часів), Нью Йорк, 1963, с. 184–185; Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 46; «Драматична сторінка історії чекістського підпілля в Києві (1941– 1942 рр.): Стенограма бесіди з Груздовою М.І. в УШПР, 6 травня 1943 р.», Український історичний журнал, 1991, №5, с. 126. 5. Февр, Солнце, с. 144; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 83. 6. Іван Майстренко, Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні, Едмонтон, 1985, с. 338. 7. Февр, Солнце, с. 118; А. Кабайда, с. «1941», Календар-альманах Нового Шляху, 1991, Торонто, б.д., с. 49–50; Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 47–48 (про ремствування). 8. Февр, Солнце, с. 190. 9. HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fol. 102: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947; NA microcopy T-84, roll 120, frames 419079–084: «Misstände und Schwierigkeiten in der Wohnungsfrage in Kiew. Lagebericht Material»; ДАКО, р-2356/1/108/14–14 зв.: професор С. М. Драгоманов – бурґомістру Форостівському, Київ, 20 жовтня 1942 р.; Щоденник

362

Примітки Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 74, 81–82, 87; ЦДАВОВ, 3676/4/476/7: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у квітні 1942 р. 10. ЦДАГОУ, 166/3/246/39–40: Михаил Иванович Соколов, [Вінниця?], 20 січня 1946 р. 11. Кабайда, «1941», 49; ЦДАГОУ, 1/23/124/89: Савченко, врио НКВД УССР – Н. С. Хрущеву, «Разведсводка №33/68 О положении о оккупированном противником г. Днепропетровске по состоянию на 20.10.42 г.», Энгельс, 21 жовтня 1942 р.; Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My Private War: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis, London, 1993, с. 219; О. Дніпрова, «О. Ольжич у Києві: Спогад», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 166; Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 8. 12. О. Жданович, «На зов Києва», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 183; Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №11(119), Чикаґо, листопад 1958, с. 11; Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 16; Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, СанФранциско, 1978, с. 136; ЦДАВОВ, 3676/4/475/617: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у жовтні 1942 р., Київ, 1 листопада 1942 р. 13. Наталія Василенко-Полонська, «Сторінки спогадів: Український Вільний Університет», Український історик 2, №3–4 (7–8), Нью-Йорк, 1965, с. 40; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 160 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 119]; Щоденник Аркадія Любченка, с. 63, 65; Ніна Михалевич, «До Києва! Фраґмент зі спогаду», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 224; Кабайда, «1941», с. 49; Майстренко, Історія мого покоління, с. 338; Самчук, На коні вороному, с. 5; Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 220. 14. Фесенко, Повесть, с. 87; ЦДАГОУ, 1/23/685/30: Савченко, Зам. НКВД УССР – Д.Р. Корнецу, «Спец. сооб. О положении в г. Винница и Винницкой области», Борисоглебск, 26 січня 1943 р.; Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 220. 15. У німецькому ориґіналі: Arbeitsamt (укр. «біржа праці»). М. П. Костюк, бесіда з автором; ЦДАГОУ, 1/23/124/72: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №33/68»; ЦДАВОВ, 3206/2/193/2: штадткомендант Ебергард, «Об’ява про обов’язкову явку безробітних», Київ, 7 жовтня 1941 р. 16. Щоденник Нартової, 4, запис від 26 грудня 1941 р. («взяли в облогу»); Ирина Хорошунова, «Первый год войны: Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 48. 17. ЦДАГОУ, 166/3/243/44 зв.: Ольга Сергеевна Гудзенко-Тишкова (українка 1901 р. н.), Київ, 14 березня 1944 р. (текст підписано 5 червня 1944 р.); Фесенко, Повесть, с. 76. 18. НБУ, філія 1, Відділ стародруків, плакат 919: «Розпорядження про введення трудової картки», Київ, 13 лютого 1942 р.; Д. В. Малаков (ред.), Київ, 1941–1943: Фотоальбом, Київ, 2000, с. 220. Про систему засвідчення в Києві у липні 1942 р. див.: ДАКО, р-2356/17/7/1: газета із наказом бурґомістра Форостівського від 8 липня 1942 р.; Щоденник Аркадія Любченка, с. 50; [O. P. Шарандаченко], Реєстраторка загсу (Із щоденника киянки), Київ, 1960, с. 155. 19. ЦДАВОВ, 3206/5/15/212: RKU Lagebericht за 1–15 жовтня 1941 р., Кеніґсберґ, 4 листопада 1941 р. (початкове співвідношення чоловіків і жінок); Л. Малюженко, «Київ за 1942 р.», Наше минуле, №1 (6), Київ, 1993, с. 165.

363

Додатки 20. Peter H. Solomon, Jr., Soviet Criminal justice under Stalin (Cambridge, Eng., 1996), 301; Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 9–10; Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 14; Н. Полонська-Василенко, Українська Академія Наук (Нарис історії), т. 2, 1931–1941, Мюнхен, 1958, с. 88. 21. Відродження (Тараща), 3 грудня 1942 р., с. 4. 22. ЦДАВОВ, 3206/5/15/157: «Bericht über die Referentenbesprechung», копія, Рівне, 3 жовт ня 1941 р. 23. Приклад див. у: ДАКО, р-2209/1/22/31. 24. Український голос (Проскурів), 5 листопада 1941 р., с. 4; ЦДАГОУ, 166/3/244/8– 11 зв.: Мария Алексеевна Новицкая (українка 1896 р. н.), Київ, 22 лютого 1944 р.; Виктор Кармазин, Наш хлеб: Документальное повествование о хлебе, Москва, 1986, с. 217. 25. Хорошунова, «Первый год войны», с. 61; Щоденник Аркадія Любченка, с. 47, 54, 63; Щоденник Нартової, с. 2, 9; Кузнецов, Бабий Яр, с. 173, 222, 225, 227, 350 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 128, 161–162, 163–164, 165, 249]; Український голос, 28 лютого 1943 р., с. 4; Дмитро Кислиця, Світе ясний: Спогади. Від р. Вовчі з Наддніпрянщини до р. Св. Лаврентія на Оттавщині (Оттава, 1987), с. 201. 26. ЦДАВОВ, 3206/2/207/17: Energieversorgung Ukraine G.m.b.H. to Wirtschaftsstab Ost, «Betr.: Straßenbahnen in den besetzten Ostgebieten», Рівне, 19 січня 1943 р.; ЦДАВОВ, 3206/2/207/20: генеральний комісар – РКУ, «Betr.: Inbetriebsetzung der elektrischen Bahnen für die örtliche Versorgung», Дніпропетровськ, 15 лютого 1943 р.; ЦДАВОВ, 3206/2/207/36–37:1. А.Р. Зонер з генерального комісаріяту в Києві – РКУ Abt. WI, «Betr.: Einsatz der Strassenbahn in Kiew», Київ, 26 березня 1943 р. 27. Кузнецов, Бабий Яр, с. 343 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 249]. 28. Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №2, Лондон, 1965, с. 154 та 12, №3: с. 303; Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 20; Щоденник Аркадія Любченка, с. 37; Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 212 (обидва джерела про чистоту вулиць); ЦДАГОУ, 166/3/245/57: Вера Васильевна Пономарева, [Первомайськ?], 20 січня 1946 р. (про комендантську годину). 29. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 31, 33, 46; Кузнецов, Бабий Яр, с. 154 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 115]; Самчук, На коні вороному, с. 60; Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №6 (114), Нью-Йорк, червень 1958 р., с. 18. 30. Дмитро Малаков, Оті два роки...: У Києві при німцях, Київ, 2002, с. 226 (про автомобілі); [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 44, 221; Богдан Любомиренко, З Христом в Україні: Записки віруючого за роки 1941–1943, Вінніпеґ, 1973, с. 80; ЦДАВОВ, 3676/4/307/43: II/III B Mü, «Die deutsche Propaganda in der Ukraine», б.м., б.д. 31. Кузнецов, Бабий Яр, с. 220 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 160]. 32. ЦДАГОУ, 1/23/121/6: оголошення, «Як репресивні заходи [. . .]»; Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №2, 1965, с. 160. 33. ЦДАГОУ, 166/3/243/5 зв.: Николай Кузьмич Груньский [sic] (українець 1872 р. н.), Київ, 19 лютого 1944 р.; Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №1, 1965, с. 47; Леонід Абраменко (ред.), Київський процес: Документи і матеріали, Київ, 1995, с. 42

364

Примітки (обидва джерела про трупи на вулицях); Малаков, Оті два роки, с. 152 (історія про кишенькового злодія). 34. ЦДАГОУ, 1/23/121/4: «Оголошення»; Кузнецов, Бабий Яр, с. 152 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 113]; Дудин, «Великий мираж», с. 130–131; John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990, с. 167, прим. 18. 35. ЦДАГОУ, 1/23/121/8: «Оголошення»; Ганна Лук’янова, «Зі щоденника війни 1941–1945 років», Розбудова держави, №4, квітень 1995 р., с. 58. 36. International Court of Justice, The Hague, Nuremberg Trial papers, document USSR-291 (про оголошення від 29 листопада); Кузнецов, Бабий Яр, с. 220 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 161]. Див. також: Абраменко, Київський процес, с. 42. 37. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/10: Николай Адрианович Прахов, «Что было в Киеве при нем цах», Київ, 21 травня 1941 р. [sic]; Ярослав Гайвас, «В роки надії і безнадії (Зустрічі і розмови з О. Ольжичем в роках 1939–1944)», Календар-альманах Нового Шляху, 1977, Торонто, б.д., с. 119; Любомиренко, З Христом в Україні, 80. Про перші прилюдні повішення в Києві див.: Лук’янова, «Зі щоденника», с. 56. 38. Последние новости (Київ), 30 березня 1942 р., с. 1; ЦДАВОВ, 3206/5/15/260: RKU Lagebericht за лютий 1942 р.; Лук’янова, «Зі щоденника», с. 61; Кармазин, Наш хлеб, с. 218; Хорошунова, «Первый год войны», с. 94; ЦДАГОУ, 1/70/22/31: П. П. Гудзенко з Управления гос. Архивами НКВД УССР, «О зверствах немецких властей в оккупированных районах Украины 1941–1942 г.», б.м., червень 1942; Щоденник Нартової, с. 6. 39. К. Я. Гриневич, бесіда з автором. Див. також: Eugen Kogon, Hermann Langbein, Adalbert Rückerl (ред.), Nazi Mass Murder: A Documentary History of the Use of Poison Gas, New Haven, Conn., 1993, с. 62. 40. Л. С. Хмілевська, бесіда з автором. 41. Февр, Солнце, с. 123; Amnon Ajzensztadt, Endurance: Chronicles of ]ewish Resistance, Oakville, N.Y., 1987, с. 62 (про взуття, виготовлене з шин). 42. Февр, Солнце, с. 123 (цитата); Михайло Гартимів, «Землею українською...», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 122. 43. Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №10 (118), Чикаґо, жовтень 1958 р., с. 9. 44. Там само, 11, №11 (119), листопад 1958 р., с. 12; Кузнецов, Бабий Яр, с. 287 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 209]. 45. Ajzensztadt, Endurance, 61 (цитата); Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 269–270. 46. Кузнецов, Бабий Яр, с. 225 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 164] (цитата); Щоденник Нартової, с. 23; ЦДАГОУ, 166/3/ 246/2: Василий Иванович Яблонский (українець 1908 р. н.), [Київ?], 22 лютого 1944 р.; Валерій Гайдабура, Театр, захований в архівах: Сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941–1944) (Київ, 1998), 74. 47. Про німкень див.: Кузнецов, Бабий Яр, с. 228 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 166]; Щоденник Нартової, с. 14, 20; UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 38. Цитату про дітей див.: Кузнецов, Бабий Яр, с. 254 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 185]. 48. Gerstenfeld-Maltiel, My Private Warr, с. 218–219. Про угорських офіцерів див. у: HIA-HURIP, box 23, no. 441 AD, B-6, fol. 7: [Константин Штепа], б.м., 12 лютого 1951 р.

365

Додатки 49. В. П. Кравченко, бесіда з автором. 50. Szarota, Życie codzienne, с. 59; Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 97 (із цієї ж книжки взято термін «привілейовані особи»). Про тепло на роботі див.: Фесенко, Повесть, с. 86. Про становище прибиральниць див.: Хмілевська, бесіда з автором. 51. Щоденник Аркадія Любченка, с. 72. 52. Gerstenfeld-Maltiel, My Private Warr, с. 249; Ajzensztadt, Endurancer, с. 55, 63. 53. Костюк, бесіда з автором. 54. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292537. 55. ЦДАВОВ, 3676/4/307/68–71: Л. Дудин, «О пропаганде» (звіт для Sipo-SD), б.м., 1 жовт ня 1942 р., з німецьким перекладом. 56. Історію Штепи див. у: Штепа, HURIP, бесіда, 5–6; Дудин, «Великий мираж», с. 134; Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №3, 1965, с. 298. Про Самчука див.: Самчук, На коні вороному, с. 113, 140, 149–155, 177; Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 36. 57. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 165; Малюженко, «Київ за 1942 р.», с. 178–181. 58. Кислиця, Світе ясний, 203; Аркадій Любченко, Щоденник: Книжка перша (Торонто, 1951), 148–149, редакторська примітка. Про арешт Форостівського див.: Щоденник Аркадія Любченка, с. 90–91. 59. Див., наприклад: Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №11 (119), листопад 1958, с. 12–13. 60. Про анулювання дозволів див.: [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 23, 37, 41, 48, 74, 82. Про платню працівників управ див.: Малюженко, «Київ за 1942 р.», с. 178–181. 61. [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 38, 71, 76, 87–88. 62. Селешко, Вінниця, с. 84–85. 63. Майстренко, Історія мого покоління, с. 339; ЦДАВОВ, 3676/4/474/571: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у березні та квітні 1942 р. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 163, 2 лютого 1942 р., с. 9. 64. Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 10 (цитата), Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 37; Февр, Солнце, с. 196. 65. Matthias Riedel, «Bergbau und Eisenhiittenindustrie in der Ukraine unter deutscher Besatzung (1941–1944)», Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte 21, no. 3, 1973, с. 252. 66. Alexander Dallin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2-ге вид., Boulder, Colo., 1981, с. 377, прим. 2. 67. Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 9; ЦДАГОУ, 166/3/244/4–7 зв.: Владимир Григорьевич Конюшевский ([поляк?] 1907 р. н.), Київ, 22 лютого 1944 р. 68. Ereignismeldung UdSSR 118, 19 жовтня 1941 р., с. 3; ЦДАГОУ, 1/23/124/80: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №33/68» (про інженера). Пор.: Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 252. Про носіння розпізнавальних знаків росіянами див.: ЦДАВОВ, 4620/3/281/13–14: Дина Мироновна Проничева (єврейка родом із Чернігова 1911 р. н.), стенографічний запис свідчень, Київ, 24 квітня 1946 р. 69. Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 8. 70. Norbert Müller et al. (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944), Berlin, 1991, с. 234–235.

366

Примітки 71. ЦДАГОУ, 1/23/124/81: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №33/68»; Siegfried von Vegesack, Als Dolmetscher im Osten: Ein Erlebnisbericht aus den Jahren 1942–43 (Hanover, 1965), 91–92. 72. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418563–564: «Unternehmungen der MetallbearbeitungsSektion der Abteilung für Industrie» (інформація зібрана не пізніше січня 1942 р.); ЦДАГОУ, 1/22/6/25–26: Д.С. Коротченко – Н.С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на Правобережной Украине», б.м., 22 липня 1943 р.; ЦДАГОУ, 1/22/123/29: «Разведоват. [sic] сводка №29 по состоянию на 6/XII.42 г.»; ЦДАГОУ, 166/3/244/2–3: Надежда Петровна Конашко (українка 1913 р. н.), Київ, 22 лютого 1944 р.; ЦДАГОУ, 1/23/633/32–33: Бурденюк, секретар обкому в Києві, «Політінформація на 10 грудня 1943 року», [Київ], 15 грудня 1943 р. (обидва джерела про «Лєнінську кузню»). 73. Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 271–272; Dietrich Eichholtz, Geschichte der deutschen Kriegswirtschaft, 1939–1945, vol. 1:1941–1943 (Berlin, 1985), 468; Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 20. 74. Февр, Солнце, с. 191–192. 75. ЦДАВОВ, 3206/1/111/28–29 зв.: RKU «Anordnung zur Regelung der Lohn- und Arbeitsbedingungen gewerblicher Arbeitskräfte», Рівне, 1 грудня 1941 р. (про зарплатню); ЦДАВОВ, 3676/4/475/473–474: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у вересні 1942 р., Київ, 1 жовтня 1942 р.; ЦДАГОУ, 166/3/244/2–3: Конашко. Про бартерний обмін цвяхів і ножів див.: Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 265–266. 76. ЦДАГОУ, 166/3/244/6: Конюшевский. 77. Там само, 7–7 зв. 78. Про брак указівок з боку німців див.: ЦДАГОУ, 166/3/244/2 зв.: Конашко. Про образи й биття див.: NA microcopy T-120, roll 2533, frames E292537–538; Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 335; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 236, box 409, folder 19, fol. 47: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д. 79. ЦДАГОУ, 166/3/244/2 зв.: Конашко. 80. Там само; ЦДАГОУ, 166/3/244/7: Конюшевский; Лук’янова, «Зі щоденника», с. 60; Кармазин, Наш хлеб, с. 217. Пор.: ЦДАГОУ, 166/3/246/3: Яблонский. 81. ЦДАГОУ, 166/3/244/2–3: Конашко; ЦДАГОУ, 166/3/244/7 зв.: Конюшевский. 82. A. Anatoli (Kuznetsov) [Анатолий Кузнецов], Babi Yar: A Document in the Form of a Novel, London, 1970, с. 363; Кузнецов, Бабий Яр, с. 368 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 266]. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 163, 2 лютого 1942 р., с. 9–10. 83. ЦДАГОУ, 166/3/244/4–7 зв.: Конюшевский. Див. також: ЦДАГОУ, 166/3/246/2 зв.: Яблонский; ЦДАГОУ, 1/22/87/72–73: А. В., «Справка о настроениях населения в оккупированных немецко-фашистскими захватчиками районах Украины», б.м., 13 листопада 1942 р. 84. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 17. 85. Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 253; Eichholtz, Geschichte der deutschen Kriegswirtschaft, vol. 1, 470; Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 17. 86. Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 266; Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 18, 20; ЦДАВОВ, 3206/5/15/640: RKU Lagebericht за січень і лютий 1943 р., Рівне, 14 березня 1943 р.

367

Додатки 87. Про роботу в Нікополі див.: Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 272; Eichholtz, Geschichte der deutschen Kriegswirtschaft, vol. 1, 470. Пор.: Timothy Mulligan, The Politics of Illusion and Empire: German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942–1943, New York, 1988, с. 109. Про греблю на Дніпрогесі див.: Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 24 і 43, 26 лютого 1943 р., с. 17; Riedel, «Bergbau und Eisenhüttenindustrie», с. 273; Eichholtz, Geschichte der deutschen Kriegswirtschaft, т. 1, 472; Dallin, German Rule, 379; Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 109. 88. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 153–154. 89. Там само, с. 143–144,155. 90. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418565–570: «Unternehmungen der MetallbearbeitungsSektion der Abteilung für Industrie». 91. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418576–581: «Unternehmungen der Nährmittel-Sektion». 92. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar, 288; Кузнецов, Бабий Яр, с. 290 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 211]. 93. Ereignismeldung UdSSR 183, 20 березня 1942 р., с. 10. 94. Ereignismeldung UdSSR 107, 8 жовтня 1941 р., с. 15. Про відсутність представників місцевого населення на 1943 р. див.: Ortwin Buchbender, Das tönende Erz: Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im Zweiten Weltkrieg, Stuttgart, 1978, с. 318; Ereignismeldung UdSSR 107, 8 жовтня 1941 р., с. 14. 95. ЦДАВОВ, 3206/1/78/36: RKU Lagebericht за січень 1942 р.; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 14, 24, 43. 96. Про залізницю див.: ЦДАГОУ, 1/23/124/21: Савченко, ВРИО НКВД УССР – Хрущеву, «Разведсводка №11: О положении в оккупированной противником Винницкой области по состоянию на 30.9.42 г.», Энгельс, 16 жовтня 1942 р.; ЦДАГОУ, 1/23/124/85: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №33/68»; ЦДАВОВ, 3206/5/15/640: RKU Lagebericht за січень і лютий 1943 р.. Про автодорогу див.: Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999, с. 389. 97. ЦДАГОУ, 1/23/124/21–22: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №11»; ЦДАГОУ, 1/23/124/89: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №33/68»; Селешко, Вінниця, с. 44–45; Майстренко, Історія мого покоління, с. 339; виписки автора з: И. Хорошунова, «Киевские записки» (неопублікований рукопис), fol. 379; Gerstenfeld-Maltiel, My Private Warr, с. 212. Про закриття див.: Кабайда, «1941», с. 50; Щоденник Нартової, с. 9. 98. Щоденник Нартової, с. 9; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 104; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 45; Дудин, «Великий мираж», с. 110; ЦДАВОВ, 3676/4/474/ 573: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у березні та квітні 1942 р. 99. Про відвідини німцями й угорцями див.: Февр, Солнце, с. 134–135. Див. також: Кабайда, «1941», с. 50; Самчук, На коні вороному, с. 84; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 40; Любомиренко, З Христом в Україні, 94; Щоденник Аркадія Любченка, с. 103; Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 53. Про перетворення деяких крамниць на антикварні див.: Дудин, «Великий мираж», с. 100. 100. ЦДАГОУ, 1/23/685/72–73: Строкач і Мартынов, «Докладная записка “О торговле на оккупированной территории Украины” по состоянию на 29 января 1943 г.», Москва, 29 січня 1943 р.; Селешко, Вінниця, с. 44. Про виготовлення вишиванок див.: Фесенко, Повесть, с. 84.

368

Примітки 101. Dallin, German Rule, 397–398. 102. ЦДАВОВ, 3206/1/72/24: «Besondere Anordnungen Nr. 47», 9 березня 1942 р. 103. Селешко, Вінниця, с. 76; Український голос (Проскурів), 28 березня 1943 р., 4; ЦДАГОУ, 166/3/243/43: Алексей Михайлович Башкулат (українець 1909 р. н.), Київ, 28 лютий 1944 р. (цитата). 104. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/57–58: професор Н. А. Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве» (цитата); ЦДАВОВ, 4620/3/2433/92–94: Ю.Ю. Крамаренко, «Политика немецких оккупантов на Украине – в Киеве в области здравоохранения», Київ, [1943]; Щоденник Аркадія Любченка, с. 90–92; Кузнецов, Бабий Яр, с. 229–230 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 166–167]; Кравченко, бесіда з автором. 105. T S., «Working Conditions of Scientists and Specialists in Soviet Ukraine», Ukrainian Quarterly 5, no. 3, New York, 1949, с. 261–271. 106. Ігор Верба, «Спроби відновлення Української Академії Наук у Києві (кінець 1941 – середина 1942 рр.)», Український історик 32, №1–4 (124–127), Нью-Йорк, 1995, с. 88–89. 107. Adolf Hitler, Monologe im Führerhauptquartier 1941–1944: Die Aufzeichnungen Heinrich Heims herausgegeben von Werner Jochmann, Hamburg, 1980, с. 311–312. 108. ЦДАГОУ, 166/3/243/16–18, 21: Владимир Михайлович Артоболевский (росіянин 1874 р. н.), Київ, 22 і 25 лютого 1944 р.; ЦДАГОУ, 166/3/244/8–11 зв.: Новицкая. 109. Blanka Jerabek, Das Schulwesen und die Schulpolitik im Reichskommissariat Ukraine 1941– 1944: Im Lichte deutscher Dokumente, München, 1991, с. 108–109. Приклади безглуздих руйнувань див. у: Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal, т. 25, Nuremberg, 1949, с. 344; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/61: Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве». 110. ЦДАВОВ, 3206/1/78/8: виконувач обов’язків генерального комісара Квітцрау – Ериху Коху, Київ, 21 січня 1942 р.; ЦДАГОУ, 166/3/243/1–2: Груньский. Див. також: ЦДАВОВ, 3206/2/23/6–7: Міністерство в справах сходу – Ерихові Коху, Берлін, 21 січня 1942 р. 111. Ereignismeldung UdSSR 132, 12 листопада 1941 р., с. 12–13; Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 74; Іван Рожин, «Ярослав Самотовка», Самостійна Україна 22, №11–12 (223–224) [sic; насправді 20, №11–12 (224–225)], листопад-грудень 1967 р., с. 16–21. 112. Верба, «Спроби відновлення», с. 90; ЦДАГОУ, 166/3/243/1–3: Груньский. 113. ЦДАГОУ, 166/3/244/16–16 зв.: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 р. н.), Київ, 12 березня 1944 р. 114. ДАКО, р-2356/8/7/76: Микола Кузьмич Грунський – бурґомістру Форостівському, Київ, 22 квітня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/1/78/8: Квітцрау – Коху, Київ, 21 січня 1942 р.; Полонська-Василенко, Українська Академія Наук, т. 2, с. 64; ЦДАГОУ, 166/3/244/16 зв.: Марковский. 115. Никон Немирон [Микола Андрусяк], «У збудженій в огні столиці України (Славній пам’яті мучеників за Україну в Києві в 1941–42 рр.)», у кн.: Михайло Марунчак (ред.), В боротьбі за українську державу: Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни Вінніпеґ, 1990, с. 812–813; ДАКО, р-2356/8/7/76: Грунський –Форостівському.

369

Додатки 116. Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №2, 1965, с. 153–154 та 12, №3, с. 299–301. 117. Bräutigam, Überblick, с. 74–75. 118. Леонтій Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, Буенос-Айрес, 1952, с. 76; Кислиця, Світе ясний, с. 184, 202. 119. Кислиця, Світе ясний, 197; ЦДАГОУ, 166/3/243/4: Груньский; Щоденник Аркадія Любченка, с. 75. 120. ЦДАВОВ, 3676/1/197/50–145: німецькомовний есей Штепи; Любомир Винар, «Олександер Петрович Оглоблин (1899–1992): Короткий біографічний нарис», Український історик 30, №1–4 (116–119), Нью-Йорк, 1993, с. 33, прим. 61; Patricia Kennedy Grimsted, «The Fate of Ukrainian Cultural Treasures during World War II: The Plunder of Archives, Libraries, and Museums under the Third Reich», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 39, no. 1 (1991), с. 67; ЦДАВОВ, 3676/1/226/121: Student Zahn, «Wochenbericht v. 4.10.– 10.10.42» (обидва джерела стосуються Оглоблина); ЦДАГОУ, 1/22/6/36–37: Коротченко – Хрущеву, «О состоянии [...]» (про Оглоблина і Слободянюка). 121. Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 128, 132–133; Людмила Івченко, «Український Червоний Хрест у Києві (1941–1942)», у кн.: Модест Ріпецький (ред.), Медична опіка в УПА, видано як: Літопис УПА, т. 23, Торонто, 1992, с. 37–50; ДАКО, р-2356/15/21/1– 2 зв.: «Доповідна Записка про роботу Комітета [sic] Взаємодопомоги/кол. Червоний Хрест», 15 березня 1942 р.; ЦДАГОУ, 166/3/244/14 зв.–15: Марковский. 122. Самчук, На коні вороному, с. 113; Пожарська, «Лист-подяка з Києва», Волинь, 22 лютого 1942 р., с. 3. 123. Кузнецов, Бабий Яр, с. 163, 212 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 121–122, 154]; Малаков, Оті два роки, с. 139. 124. Немирон, «У збудженій в огні столиці України», с. 809–810. 125. ДАКО, р-2209/1/22/132: професор Богатирчук – ґебітскомісарові Хабного, лист німецькою мовою, 16 січня 1942 р.; ДАКО, р-2356/15/22/8: лист, 20 березня 1942 р. 126. ДАКО, р-2356/15/21/8–9; ДАКО, р-2356/2/20/6–6 зв.: Солодовник, керівник відділу культури і освіти, 12 жовтня 1942 р.; Щоденник Нартової, с. 4; NA microcopy T-84, roll 120, frame 418938: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, 30 липня 1942 р.; ЦДАВОВ, 3676/4/474/574: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у березні та квітні 1942 р.; ЦДАВОВ, 3676/4/475/448, 671: звіти Sipo-SD про генеральний округ Київ у вересні та листопаді 1942 р. 127. «Допомога населенню», Нове українське слово, 26 січня 1943 р., с. 4. 128. Там само; Нове українське слово, 27 січня 1943 р., 4 і 29 січня 1943 р., с. 4; ДАКО, р-2356/15/20/5: лист; Малюженко, «Київ за 1942 р.», с. 179. 129. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 168, цитується «Нове українське слово» за 19 вересня 1943 р. 130. ДАКО, р-2356/8/7/57–58, 99: професор Борис Букреєв – заступнику бурґомістра Волкановичу, 30 березня 1942 р. та облікові записи від 15 травня 1942 р. 131. ДАКО, р-2356/8/7/48; ДАКО, р-2356/8/7/76: Грунський – бурґомістру Форостівському, Київ, 22 квітня 1942 р.; ДАКО, р-2356/8/7/97: Ненадкевич і пенсійний інспектор Черес – заступнику бурґомістра Волкановичу, 17 червня 1942 р.; ЦДАГОУ, 166/3/243/1–5 зв.: Груньский.

370

Примітки 132. Щоденник Аркадія Любченка, с. 65; ЦДАВОВ, 3676/4/474/89–90: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ за 2–18 квітня 1943 р.; ЦДАГОУ, 166/3/243/1–5 зв.: Груньский; ЦДАГОУ, 166/3/243/35–36: Артоболевский. 133. Додаток до газети («Голос Полтавщини») називався «Наука і мистецтво». Про самогубства в Києві див.: ЦДАГОУ, 166/3/248/25: В. Тверской, «Дорогие друзья», Київ, б.д. (не пізніше 14 серпня 1945 р.); Щоденник Нартової, с. 20. 134. Майстренко, Історія мого покоління, с. 365. Про повсюдну пасивність мешканців радянських міст у 1930-х роках див.: Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 221.

7. Голод у Києві 1. Walther Hubatsch (ред.), Hitlers Weisungen für die Kriegsführung 1939–1945: Dokumente des Oberkommandos der Wehrmacht (Frankfurt am Main, 1962), 148; H. R. Trevor-Roper (ред.), Hitler’s War Directives 1939–1945: Texts from Walter Hubatsch, «Hitlers Weisungen für die Kriegsführung 1939–1945», London, 1964, с. 94. 2. Gerd R. Ueberschär (упор.), «Ausgewählte Dokumente», у кн.: Gerd R. Ueberschär, Wolfram Wette (ред.), «Unternehmen Barbarossa»: Der deutsche Überfall auf die Sowjetunion 1941. Berichte, Analysen, Dokumente, Paderborn, 1984, с. 333. 3. Adolf Hitler, Monologe im Führerhauptquartier 1941–1944: Die Aufzeichnungen Heinrich Heims herausgegeben von Werner Jochmann, Hamburg, 1980, с. 334. 4. Christian Streit, Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941–1945, Stuttgart, 1978, с. 145; Reinhard Rürup (ред.), Der Krieg gegen die Sowjetunion 1941– 1945: Eine Dokumentation, Berlin, 1991, с. 84. 5. Richard Breitman, The Architect of Genocide: Himmler and the Final Solution, New York, 1991, с. 213. 6. Про Гімлера див.: NA microcopy T-84, roll 387, frame 797: особистий секретар Гітлера Кепен, звіт від 6 жовтня 1941 р.; Der Dienstkalender Heinrich Himmlers 1941/42, Peter Witte et al. (ред.), Hamburg, 1999, с. 224–225. Про враження Єкельна див.: Hans-Heinrich Wilhelm, Rassenpolitik und Kriegführung: Sicherheitspolizei und Wehrmacht in Polen und in der Sowjetunion 1939–1942, Passau, 1991, с. 341. Цитату з Заукеля див.: Rolf-Dieter Müller (ред.), Die deutsche Wirtschaftspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten 1941–1943: Der Abschluübericht des Wirtschaftsstabes Ost und Aufzeichnungen eines Angehörigen des Wirtschaftskommandos Kiew, Boppard am Rhein, 1991, с. 56, прим. 63. 7. Otto Bräutigam, So hat es sich zugetragen...: Ein Leben als Soldat und Diplomat, Würzburg, 1968, с. 401. 8. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292711: «FHQ., den 18. Oktober 1941». 9. Streit, Wehrmacht, с. 162. 10. ЦДАВОВ, 3206/1/9/14–16 зв. (також у 3206/4/9/24–26 зв.): [Helmut] Körner of Wirtschaftsinspektion Süd, Chefgruppe Landwirtschaft, «An die Wirtschaftskommandos. Betr.: Lebensmittelzuteilung an die städtischen Zivilbevölkerung», б.м., 5 вересня 1941 р. 11. Частину наказу див. у: Norbert Müller [et al.] (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944), Berlin, 1991, с. 212–214. Ориґінал перебуває в: BA-Berlin, R 6/13, fols. 74–76.

371

Додатки 12. Частину тексту див. у: Norbert Müller (ред.), Okkupation, Raub, Vernichtung: Dokumente zur Besatzungspolitik der faschistischen Wehrmacht auf sowjetischem Territorium 1941– 1944, 2-ге видання (Berlin, 1980), 193. Пор.: Truman Oliver Anderson III, «The Conduct of Reprisals by the German Army of Occupation in the Southern USSR, 1941–1943», докторська дисертація, University of Chicago, 1995, 209. 13. Müller, Okkupation, Raub, Vernichtung, 192–194. 14. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal [TMWC], т. 35, Nuremberg, 1949, с. 85; Müller, Die deutsche Wirtschaftspolitik, 56, прим. 63 (цитата). 15. TMWC, т. 32, Nuremberg, 1949, с. 74. Див. також: Rolf-Dieter Müller, «Das «Unternehmen Barbarossa» als wirtschaftlicher Raubkrieg», у кн.: Ueberschär, Wette, «Unternehmen Barbarossa», с. 187–188. 16. Streit, Wehrmacht, с. 161–162, цитується TMWC, т. 34, Nuremberg, 1949, с. 130. 17. Ueberschär, «Ausgewählte Dokumente», с. 385–388; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 217–219. 18. Alexander Dahin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2-ге видання (Boulder, Colo., 1981), 123 (цитата); Anderson, «Conduct of Reprisals», с. 210–211. 19. ЦДАВОВ, 3206/5/15/157: «Bericht über die Referentenbesprechung», Рівне, 3 жовтня 1941 р. 20. ЦДАВОВ, 3206/1/65/17–18 зв.: I.A. gez. Dr. [Friedrich] Ackermann KVACh, Der Reichskommissar für die Ukraine, Hauptabteilung III, Abteilung Ernährung u. Landwirtschaft, «Betrifft: Versorgung der städtischen Zivilbevölkerung mit Lebensmitteln», Рівне, 20 лютого 1942 р. 21. Про постачання харчів див.: HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fols. 28–29: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. Дані про національний склад киян базуються на екстраполяції ситуації станом на 1 січня 1940 року, інформація про яку подана в: ЦДАВОВ, 4620/3/23/3: Госплан, «Паспорт города (экономико-статистический справочник)» по Києву. 22. Див. Таблицю 1 в Додатку. 23. BA-MA, RW 31/122, fol. 86: «Bericht über eine auf Anordnung des Herrn Amtschef durchgeführte Dienstreise des Obst. Dr. Petri nach Kiew vom 22. Bis 27.9.1941», Берлін, 29 вересня 1941 р. 24. Klaus Jochen Arnold, «Die Eroberung und Behandlung der Stadt Kiew durch die Wehrmacht im September 1941: Zur Radikalisierung der Besatzungspolitik», Militärgeschichtliche Mitteilungen 58, no. 1 (1999), с. 37. 25. Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 64–65. 26. Ніна Михалевич, «До Києва! Фраґмент зі спогаду», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 225. Див. також: Григорій Костюк, Зустрічі і прощання: Спогади. Книга друга (Едмонтон, 1998), 30–31; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/20:1. Житов, «Комисии по расследованию немецких зверств на Украине», Київ, листопад 1943 р. 27. ЦДАВОВ, 3676/4/475/481: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 року, Київ, 1 жовтня 1942 р.

372

Примітки 28. Гайвас, Коли кінчалася епоха, с. 65; Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №11 (119), Чикаґо, листопад 1958 р., с. 12. Пор: ОУН у війні 1939–1945, б.м., б.д., с. 61. 29. Дмитро Кислиця, Світе ясний: Спогади. Від р. Вовчі з Наддніпрянщини до р. Св. Лаврентія на Оттавщині (Оттава, 1987), 193–194. 30. ДАКО, р-2356/1/60/3–3 зв. (лист); Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 39– 40; Дудин, «Великий мираж», с. 134. 31. Никон Немирон [Микола Андрусяк], «У збудженій в огні столиці України (Славній пам’яті мучеників за Україну в Києві в 1941–1942 рр.)», у кн.: Михайло Марунчак (ред.), В боротьбі за українську державу: Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни (Вінніпеґ, 1990), 805; ЦДАВОВ, 3676/1/50/3. Пор: Осип Бойдуник, На переломі (Уривки спогадів) (Париж, 1967), 104. 32. Richard Bidlack, Workers at War: Factory Workers and Labor Policy in the Siege of Leningrad, Carl Beck Papers in Russian and East European Studies, no. 902 (Pittsburgh, 1991), 44. 33. Про період після 10 жовтня 1941 року див.: ДАКО, р-2356/1/60/3–3 зв.: Багазій до штадткомісара Муса, грудень 1941 року; Дудин, «Великий мираж», с. 106; ЦДАГОУ, 1/22/347/3–4: «Из дневника учительницы гор. Киева Л.Нартовой» (далі – Щоденник Нартової); Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Романдокумент, Нью-Йорк, 1986, с. 228 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 166]; [О. П. Шарандаченко], Реєстраторка загсу (Із щоденника киянки), Київ, 1960, с. 21, 31, 33, 64. Про період після грудня 1941 року див.: ЦДАВОВ, 3676/4/475/471: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 року; Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 30; Ihor Kamenetsky, Secret Nazi Plans for Eastern Europe: A Study of Lebensraum Policies, New York, 1961, с. 147; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 64. Про початок 1942 року див.: Ганна Лук’янова, Лук’янова, «Зі щоденника війни 1941–1945 років», Розбудова держави, №4 (Київ, квітень 1995), с. 61. Про період після травня 1942 року див.: Лук’янова, «Зі щоденника війни»; NA microcopy T-84, roll 120, frame 418938: Sipo-SD генерального округу Київ, «Aktenvermerk», Київ, 30 липня 1942 року; ЦДАВОВ, 3676/4/475/471, 473: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 р. Про період після серпня 1942 року див.: ЦДАВОВ, 3676/4/475/478–479: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 року; NA microcopy T-84, roll 120, frame 418941: Sipo-SD генерального округу Київ – Маґунії, «Betr: Lebensmittellage der einheimischen Bevölkerung von Kiew», Київ, 24 лютого 1943 р. 34. [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 198, 220, 231. 35. Лащенко, «Поворот», с. 9; Михалевич, «До Києва!», с. 225; Кузнецов, Бабий Яр, с. 228 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 166]. 36. К. Я. Гриневич, бесіда з автором; ЦДАГОУ, 166/3/243/5 зв.: Николай Кузьмич Груньский [sic] (українець 1872 року народження), Київ, 19 лютого 1944 року; ЦДАГОУ, 166/3/244/2 зв.: Надежда Петровна Конашко (українка 1913 року народження), Київ, 22 лютого 1944 року; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 65, 174, 226; Кузнецов, Бабий яр, с. 228; Щоденник Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 74–75; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью Йорк, 1963, с. 82.

373

Додатки 37. Гриневич та В. П. Кравченко, бесіди з автором; Іван Майстренко, Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні, Едмонтон, 1985, с. 338–339; Кузнецов, Бабий Яр, с. 163 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 121]; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 43; Фесенко, Повесть, с. 79. 38. [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 174–175; Кузнецов, Бабий Яр, с. 162 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 121]. 39. Ирина Хорошунова, «Первый год войны. Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 61. 40. Виписки автора з: И. Хорошунова, «Киевские записки» (неопублікований рукопис), с. 70, 72. Спогади киян див. у: ЦДАВОВ, 4620/3/2433/21: Житов, «Комисии» (цитата); Дудин, «Великий мираж», с. 108. Див. також: Paul Werner, Ein Schweizer Journalist sieht Rußland: Auf den Spuren der deutschen Armee zwischen San und Dnjepr, Ölten, Switz., 1942, с. 104. 41. Фесенко, Повесть, с. 78; Гриневич, бесіда з автором; ЦДАГОУ, 166/3/244/41 зв.: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 року народження), Київ, 12 березня 1944 р. Цитату взято із: ЦДАГОУ, 166/3/248/25: В. Тверской, «Дорогие друзья», Київ, б. д. (до 14 серпня 1945 року). 42. ДАКО, р-2356/8/7/92–95 зв.: «Копия. Господину Голове Городской Управы г. Киев. От инвалидов, находящихся на иждивении в Доме Инвалидов», Київ, 2 червня 1942 р. 43. Михаил Яковлевич Геренрот, цит. за: ЦДАГОУ, 1/22/11/3: Чепурной, «Информация о состоянии работы киевской подпольной организации КП(б)У», Старобільськ, 26 березня 1943 р. 44. Кузнецов, Бабий Яр, с. 332 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 241]; NA microcopy T-84, roll 120, frame 418722. 45. A. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar: A Document in the Form of a Novel (London, 1970), 221– 222; Кузнецов, Бабий Яр, с. 222–223 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 161–162]. 46. Щоденник Нартової, с. 3–4, запис від 26 грудня 1941 р. 47. ЦДАВОВ, 3676/4/474/564: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за березень–квітень 1942 р. 48. Streit, Wehrmacht, с. 154, 362, прим. 102. 49. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 254. 50. ЦДАВОВ, 3676/4/474/353: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за лютий 1942 року, Київ, без дати; Kamenetsky, Secret Nazi Plans, с. 147–148. Пор: Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 24, 30. 51. Кузнецов, Бабий Яр, с. 250–251, 255 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 182, 185–186]. 52. Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 11. 53. Julie Hessler, «A Postwar Perestroika? Toward a History of Private Enterprise in the USSR», Slavic Review 57, no. 3 (1998), с. 520–522; Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 57, 61. 54. ЦДАГОУ, 166/3/246/3: Василий Иванович Яблонский (українець 1908 року народження), [Київ], 22 лютого 1944 р. 55. А. Кабайда, «1941», Календар-альманах Нового Шляху, 1991, Торонто, б. д., с. 50; Михайло Гартимів, «Землею українською...», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 123–125.

374

Примітки 56. Кабайда, «1941», с. 50. Про «обжорні ряди» див.: Дмитро Малаков, Оті два роки...: У Києві при німцях, Київ, 2002, с. 112–113, 180, 183. Про участь солдатів і поліцаїв див.: Ereignismeldung UdSSR 107, 8 жовтня 1941 р., с. 16; ЦДАГОУ, 166/3/245/6: Соломон Абрамович Пекер (єврей 1884 року народження), Київ, 1 березня 1944 року; Дудин, «Великий мираж», с. 94. 57. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/60: Н. А. Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве», б.м., б.д. 58. Є. М. Московська, бесіда з автором (про печиво); Щоденник Нартової, с. 9; Кузнецов, Бабий Яр, с. 170, 252, 255 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 124, 183, 185]; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 104 (всі три джерела про підлітків); ЦДАВОВ, 4620/3/2433/60: Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве» (про солдатів). 59. Ereignismeldung UdSSR 187, 30 березня 1942 р., с. 12–13; Дудин, «Великий мираж», с. 112; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 236, box 409, folder 19, fols. 30–31: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д.; [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 175. 60. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/60: Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве». 61. Ereignismeldung UdSSR 74, 5 вересня 1941 р., с. 7, 107, 8 жовтня 1941 р., с. 16, 135, 19 листопада 1941 р., с. 15 і 191, 10 квітня 1942 р., с. 29; ЦДАВОВ, 3206/5/15/343: RKU Lagebericht за березень 1942 року, Рівне, 15 квітня 1942 року; Гриневич, бесіда з автором; NA microcopy T-501, roll 5, frame 854: Bfh. rückw.H. Geb. Süd, Abt. VII/174/41, HQ, 7 вересня 1941 р. 62. Ereignismeldung UdSSR 125, 26 жовтня 1941 р., с. 6. Див. також: ЦДАГОУ, 1/23/685/73– 74: Строкач і Мартинов – Корнійцю в Центральний Комітет КП(б)У, «Докладная записка «О торговле на оккупированной территории Украины». По состоянию на 29 января 1943 г.», Москва, 29 січня 1943 року; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 255; Rurüp, Der Krieg, 124. Приклади цін на базарах Києва див. у: NA microcopy T-84, roll 120, frames 419074–078: Sipo-SD генерального округу Київ, «Die Geldentwertung im Generalbezirk Kiew», 1 грудня 1942 р.; Кузнецов, Бабий Яр, с. 211, 334 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 153, 243]; Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 43, 60; Л. Малюженко, «Київ за 1942 р.», Наше минуле 1 (6), Київ, 1993, с. 177–178. 63. Фесенко, Повесть, с. 78 (про помсту); Хорошунова, «Первый год войны», с. 63–64; Хорошунова, «Киевские записки», с. 70, запис від 22 жовтня 1941 р. 64. Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 10–11. 65. Д. В. Малаков (ред.), Київ, 1941–1943: Фотоальбом, Київ, 2000, с. 164–165; ЦДАВОВ, 3206/1/35/2: листівка, «Увага українці! Обмінюйте ваші гроші!»; Відродження (Тараща), 8 жовтня 1942 року, 4; Відродження, 11 жовтня 1942 року, 3. 66. Щоденник Аркадія Любченка, с. 50; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 19; Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 10 (про радість); Кузнецов, Бабий Яр, с. 337 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 245]; ЦДАВОВ, 3206/1/26/27, 30: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichskommissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8. bis 3.9.1942», Рівне, 10 вересня 1942 р. 67. Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 24; Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №2, Лондон, 1965, с. 303;

375

Додатки Кузнецов, Бабий Яр, с. 284 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 206–207]; Хорошунова, «Киевские записки», с. 86, запис від 31 жовтня 1941 р. Про популярність базарів у невеликих містечках див.: ЦДАВОВ, 3676/4/476/222–223: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за червень 1942 року; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 11. 68. Дзвін волі (Біла Церква), 6 листопада 1942 р., с. 4; ЦДАГОУ, 166/3/246/2–2 зв.: Яблонский. 69. Про зворотній шлях і горілку див. у: Гриневич, бесіда з автором; про контрабандні витівки див.: [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 165. 70. В ориґіналі: «Hungersnot». ЦДАВОВ, 3676/4/476/190, 222: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за травень–червень 1942 р. 71. Хорошунова, «Киевские записки», с. 405, запис від 17 липня 1942 р. 72. Дудин, «Великий мираж», с. 110–111. 73. Леонід Абраменко (ред.), Київський процес: Документи та матеріали, Київ, 1995, с. 44–45. 74. ЦДАВОВ, 3676/4/475/477, 482; звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 року; Нове українське слово, 2 серпень 1942 р., с. 4; NA microcopy T-84, roll 120, frame 418846. 75. [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 120, 129 (цитата); запис у щоденнику Ганни Лук’янової від 15 лютого 1942 року, цит. за: Виктор Кармазин, Наш хлеб: Документальное повествование о хлебе, Москва, 1986, с. 217. Див. також: Ирина Хорошунова, «Второй год войны», Єгупець, №10, Київ, 2002, с. 10. 76. Кузнецов, Бабий Яр, с. 268 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 195]. Див. також: ЦДАВОВ, 3676/4/474/169: звіт SD по генеральному округу Київ, Київ, 15 вересня 1942 р. 77. Anatoli (Kuznetsov), Babi Yar, с. 284; Кузнецов, Бабий Яр, с. 283–287 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 205–208]. Див. також: Щоденник Аркадія Любченка, с. 73; Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №2, 1965, с. 303; ЦДАГОУ, 1/22/6/25–26: Д. С. Коротченко – Н. С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на правобережной Украине», б.м., 22 липня 1943 р. 78. Нове українське слово, 2 серпня 1942 р., с. 4. Пор: Дудин, «Великий мираж», с. 111–112. 79. ЦДАВОВ, 3676/4/307/43: II/III B Mü, «Die deutsche Propaganda in der Ukraine», б.м., б.д. Див. також: «Повідомлення», Васильківські вісті, 6 серпня 1942 року, с. 4. 80. Дудин, «Великий мираж», с. 93; Щоденник Аркадія Любченка, с. 54, 56–57, 63; ДАКО, р-2356/8/7/112; Щоденник Нартової, с. 13. Про становище після 15 липня див.: NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292536: інформація від «джерела, яке повернулося з ділової подорожі до України», передана Міністерством закордонних справ представнику Міністерства закордонних справ у Райхскомісаріяті Україна, фон Саукен, Берлін, 31 грудня 1942 р. 81. NA microcopy T-84, roll 120, frame 418940: Sipo-SD генерального округу Київ, «Aktenvermerk. Betr.: Anordnung über die Versorgung und den Verkehr mit Lebensmitteln in der Stadt Kiew vom 15.7.1942», Київ, 30 липня 1942 р. 82. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418938–939. Див. також: ЦДАВОВ, 3676/4/475/478: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 р.

376

Примітки 83. Про позицію нацистів див. у: NA microcopy T-84, roll 120, frame 419196: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars», Київ, 1 вересня 1942 р. Про поведінку радянської влади під час війни див.: Юрій Ніколаєць, Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками (Київ, 1998), с. 17–18. 84. ЦДАВОВ, 3676/4/475/476, 479–480: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за вересень 1942 р. 85. NA microcopy T-84, roll 120, frame 419076: [Sipo-SD генерального округу Київ], «Die Geldentwertung im Generalbezirk Kiew», б.м., 1 грудня 1942 р.; NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292536. 86. ЦДАГОУ, 166/3/244/15–15 зв.: Марковский. 87. Щоденник Нартової, с. 20; Кузнецов, Бабий Яр, с. 352 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 255– 256]; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/25–26: Житов, «Комисии». 88. Щоденник Аркадія Любченка, с. 112–113. 89. ЦДАГОУ, 166/3/246/1–3: Яблонский; ЦДАВОВ, 3676/4/474/537: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за березень–квітень 1942 року (про безпритульних дітей); Гриневич, бесіда з автором (історія з простирадлами); Ereignismeldung UdSSR 190, 8 квітня 1942 р., с. 29 (про страту «грабіжників»). 90. ЦДАВОВ, 3676/4/474/353, 537: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за лютий 1942 р. та березень–квітень 1942 р.; Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 24. Два приклади див.: Нове українське слово, 17 липня 1942 р., 1; Щоденник Аркадія Любченка, с. 55. 91. NA microcopy T-84, roll 120, frame 419191: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars», Київ, 1 вересня 1942 р. 92. Кузнецов, Бабий Яр, с. 340 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 247]. 93. ЦДАВОВ, 3676/4/475/591: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за жовтень 1942 року, Київ, 1 листопада 1942 р.; Meldungen 41, 12 лютого 1943 р., с. 17 (цитата). 94. Дудин, «Великий мираж», с. 71–72. Див. також: Щоденник Аркадія Любченка, с. 52; ЦДАВОВ, 3676/4/475/590: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за жовтень 1942 року, Київ, 1 листопада 1942 року; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/62: Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве»; ЦДАГОУ, 166/3/246/3: Яблонский; ЦДАГОУ, 166/3/243/40 зв.: Алексей Михайлович Башкулат (українець 1909 року народження), Київ, 28 лютого 1944 р. 95. ЦДАВОВ, 3206/1/99/20: заборона, 3 грудня 1941 р. 96. Walther Bienert. Russen und Deutsche: Was für Menschen sind das? Berichte, Bilder und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg, Stein am Rhein, Switz., 1990, с. 38. 97. Самчук, На коні вороному, с. 255. 98. ЦДАВОВ, 3676/4/307/113: «Auszug aus dem Lagebericht der A[ussen]stelle Poltawa vom 28.11.1942» (німецький звіт); М. Демиденко, бесіда з автором (про дівчат у невеликих містечках); Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999, с. 1081 (про місцевих дітей, народжених від німецьких батьків). 99. Павел Негретов, Все дороги ведут на Воркуту, Бенсон, 1985, с. 50. 100. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 94, 152.

377

Додатки 101. Щоденник Нартової, с. 10; Фесенко, Повесть, с. 81–82. 102. Г. Сова [Григорій Каряк], До історії большевицької дійсности (25 років життя українського громадянина в СССР), Мюнхен, 1955, с. 76. 103. Ereignismeldung UdSSR 135, 19 листопада 1941 р., с. 15 і 142 (5 грудня 1941 року), с. 2. 104. Ereignismeldung UdSSR 142, 5 грудня 1941 р., с. 2–3. 105. Щоденник Нартової, с. 11, запис від 25 квітня 1942 р. 106. Хорошунова, «Киевские записки», с. 390, запис від 4 липня 1942 р. (перша цитата), [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 155; Щоденник Аркадія Любченка, с. 63; Самчук, На коні вороному, с. 263. 107. Щоденник Нартової, с. 17 (перша цитата); Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 12, 14. 108. [Шарандаченко], Реєстраторка загсу, с. 47. 109. Щоденник Аркадія Любченка, с. 87. 110. Там само, с. 123; Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 8. Про те, що торгівці вимагали рублі, див. у: Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 14, 21; Щоденник Аркадія Любченка, с. 116; ЦДАГОУ, 1/22/6/25–26: Коротченко – Хрущеву, «О состоянии». 111. Селешко, Вінниця, с. 106, 139; Кармазин, Наш хлеб, с. 221; Лук’янова, «Зі щоденника», с. 61. 112. NA microcopy T-84, roll 120, frames 418941–943: Sipo-SD генерального округу Київ – Маґунії, «Betr: Lebensmittellage der einheimischen Bevölkerung von Kiew», Київ, 24 лютого 1943 р. 113. UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 53–54. 114. Там само. 115. Уривок зі звіту Auslandbriefprüfstelle від 10 липня 1943 року, у кн.: Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 453–455; також цитується у: Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 31. 116. Фесенко, Повесть, с. 96, 98. 117. Селешко, Вінниця, с. 47, 75, 83–84, 138–139. 118. Див. Таблицю 1 в Додатку.

8. Народна культура 1. Григорій Костюк, Зустрічі і прощання: Спогади. Книга друга (Едмонтон, 1998), 115. 2. Norbert Müller et al. (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944), Berlin, 1991, с. 321. 3. Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 110. 4. Іван Костюк, «Кременчук (З блокнота кол. Воєнного звітодавця)», Вісті комбатанта 1, №13, 1964, Нью Йорк, с. 30. . ЦДАВОВ, 3206/1/26/33 зв., 37: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichsko mmissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8 bis 3.9.1942», Рівне, 10 вересня 1942 р.; Іванківські вісті (Іванків), 27 грудня 1942 р., с. 2. 6. Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вінніпеґ, 1952, с. 107–108.

378

Примітки 7. М.І. Синьогуб, бесіда з автором. Див. також: Звільнена Україна (Богуслав), 22 жовтня 1941 р. Пор.: Володимир Покотило, «Лицарі золотого тризуба», Слово і час, №9 (Київ, вересень 1992 року), с. 52. 8. Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 13, та 81, 12 вересня 1941 р., с. 11 (цитата). 9. BA-MA, RW 2/149, fols. 276–277: Польове командування 675, «Betr.: Leichenfund im Gefängnishof Winnica», Вінниця, 28 серпня 1941 р. Опис подій 1943 року див. у 12-му розділі. 10. Леонтій Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, Буенос-Айрес, 1952, с. 75–78; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 236, box 409, folder 19, fol. 23: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д. 11. Про першу річницю «визволення» Києва див.: ЦДАВОВ, 3676/4/307/66–68: К. Штепа –офіцеру Sipo-SD Гюберу, б.м., 21 вересня 1942 р. Про інші святкування див.: Д. В. Малаков (ред.), Київ, 1941–1943: Фотоальбом, Київ, 2000, с. 190–191; Friedrich Heyer, Die orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945 (Cologne, 1953), 196; Український голос (Проскурів), 21 березня 1943 р., 4; Дзвін волі (Біла Церква), 7 березня 1943 року, 4; ЦДАГОУ, 166/3/246/8–8 зв.: Митрофан Васильевич Реутовский (українець 1896 року народження), [Київ?], 28 лютого 1944 р. 12. Іван Власовський, Нарис історії Української Православної Церкви, т. 9, XX ст., кн. 2, НьюЙорк, 1966, с. 239 (реквієм на честь Котляревського). Про вшанування пам’яті Лесі Українки див. у: Щоденник Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 68–69; Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 269; Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №10 (118), Чикаґо, жовтень 1958, с. 11; Валерій Гайдабура, Театр, захований в архівах: Сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941–1944), Київ, 1998, с. 82. Про вшанування пам’яті Грушевського див.: ЦДАГОУ, 166/3/243/4: Николай Кузьмич Груньский [sic] (українець 1872 року народження), Київ, 19 лютого 1944 року; Щоденник Аркадія Любченка, с. 101, 114. 13. Ганна Лук’янова, «Зі щоденника війни 1941–1945 років», Розбудова держави, № 4, Київ, 1995, с. 61–62; Малаков (ред.), Київ, с. 222; Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, с. 33–36; Форостівський, «До громадян м. Києва», Нове українське слово, 14 травня 1943 р., с. 1; Нове українське слово, 16 травня 1943 р., с. 3; ЦДАГОУ, 1/22/6/30: Д. С. Коротченко – Н. С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на правобережной Украине», б.м., 22 липня 1943 р.; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью Йорк, 1963, с. 88–89; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, НьюЙорк, 1986, с. 374 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 270–271]; А. Дублянський, Тернистим шляхом: Життя Митрополита Ніканора Абрамовича. До 20-ліття архипастирського служіння, 1942–1962, Лондон, 1962, с. 49. 14. Приклад див. у: Український голос, 1 лютого 1942 р., с. 4. 15. ЦДАВОВ, 3676/4/476/243: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ за червень 1942 року; ЦДАВОВ, 3676/4/307/107–108: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ, 1 жовтня 1942 року; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 17–18; Meldungen 25, 16 жовтня 1942 р., с. 12–13. 16. Погляд психологів див., наприклад, у: Robert B. Cialdini, Influence: The Psychology of Persuasion, випр. вид., New York, 1993, с. 57–84.

379

Додатки 17. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью Йорк, 1991, с. 101–102, 122–123, 129. ЦДАВОВ, 3676/4/307/124: комісар Білоцерківського ґебіту, 19 червня 1943 р.; Український голос, 6 травня 1943 р., с. 1. 18. ЦДАВОВ, 3676/4/307/103–104: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ, 1 жовтня 1942 р. 19. Див.: Cialdini, Influence, с. 57–84. 20. Самчук, На коні вороному, с. 109; Улас Самчук, На білому коні. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1972, с. 188; Євген Стахів, «Кривий Ріг в 1941–1943 рр.», Сучасна Україна (Мюнхен), 22 січня 1956 р., с. 10; Селешко, Вінниця, с. 156–157; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 6: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?], б. м., 24 квітня 1951 р. 21. Про цензурування Любченка див.: Щоденник Аркадія Любченка, с. 39–40, 83–84. Про конфіскацію і заборону ввозу книг див.: Селешко, Вінниця, с. 98. 22. Николай Февр, Солнце восходит на западе, Буэнос-Айрес, 1950, с. 135; Фесенко, Повесть, с. 86; ЦДАГОУ, 1/22/347/19: «Из дневника учительницы гор. Киева Л.Нартовой» (далі – Щоденник Нартової). Про пограбовані й прочищені бібліотеки див.: М. В. Коваль, «Доля української культури за “нового порядку” (1941–1944 рр.)», Український історичний журнал, №№11–12 (Київ, листопад-грудень 1993 року), с. 32; ДАКО, р-2412/2/37/2: шкільний інспектор ґебіту Іллінці – всім шкільним інспекторам, 29 березня 1942 року; ЦДАВОВ, 4620/3/2433/61: профессор Н. А. Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве», б.м., б.д. 23. ЦДАВОВ, 3206/1/78/31: RKU Lagebericht за січень 1942 року, Рівне, 14 лютого 1942 р. Пізніша цифра базується на моїх підрахунках на основі: ЦДАВОВ, 3676/4/97/63–80: «Die Fremdsprachige Zeitungen und Zeitschriften im Reichskommissariat Ukraine», б.м., б.д. 24. Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 13; Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 12; ЦДАВОВ, 3676/1/307/110: комісар Білоцерківського ґебіту, 28 жовтня 1942 р. 25. Ereignismeldung UdSSR 187, 30 березня 1942 р., с. 8. 26. Селешко, Вінниця, с. 78–79. HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fol. 137: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. 27. Селешко, Вінниця, с. 138; Щоденник Аркадія Любченка, с. 63 (про доступність українських газет). Про «Новое слово» див.: Февр, Солнце, с. 76; Павел Негретов, Все дороги ведут на Воркуту, Бенсон, 1985, с. 47; ЦДАГОУ, 166/3/243/40: Алексей Михайлович Башкулат (українець 1909 року народження), Київ, 28 лютого 1944 року; Щоденник Аркадія Любченка, с. 101. 28. ЦДАВОВ, 3676/4/307/93–97: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ, 1 жовтня 1942 р. 29. «Розшарування українського суспільства», Український голос, 25 жовтня 1942 р., с. 3, написано, мабуть, Уласом Самчуком з огляду на відомості, подані у: Самчук, На коні вороному, с. 71. 30. Відродження (Тараща), 6 грудень 1942 р., с. 4.

380

Примітки 31. Самчук, На білому коні, с. 181. 32. Ф. Г. (Федір Гайовий), «Київ у жовтні 1941», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 164. 33. Фесенко, Повесть, с. 72, 77; Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, Сан-Франциско, 1978, с. 137; Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №7 (115), Нью Йорк, липень 1958 р., с. 12. Про читання і передавання з рук в руки газет поміж селян див.: ЦДАВОВ, 3206/2/27/4: RKU Lagebericht за грудень 1941 року, Рівне, 14 січня 1942 року; ЦДАВОВ, 3206/1/78/31: RKU Lagebericht за січень 1942 року; Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 12; О. М. Куценко, бесіда з автором. 34. Sheila Fitzpatrick, Stalin’s Peasants: Resistance and Survival in the Russian Village after Collectivization, New York, 1994, с. 271; Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 165, 176, 187–188. 35. Самчук, На білому коні, с. 218; Самчук, На коні вороному, с. 145–146. 36. Февр, Солнце, с. 265. 37. Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна [11], №№15–17 [sic; насправді №№3–4] (111–113) (Нью Йорк, березень–травень 1958), с. 12; Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №11 (119) (Чикаґо, листопад 1958), с. 13; George Y Shevelov, The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941), Its State and Status, Cambridge, Mass., 1989, с. 152–153. 38. Дудин, «Великий мираж», с. 116, 126–127, 133, 135; К. Радзевич [Осип Винницький], «У сорокаріччя Київської похідної групи ОУН», Календар-альманах Нового Шляху, 1982, Торонто, б.д., с. 78–79; О. Дніпрова, «О. Ольжич у Києві: Спогад», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 167; Кузнецов, Бабий Яр, с. 218 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 159]; Ereignismeldung UdSSR 125, 26 жовтня 1941 р., с. 4. 39. Юрій Шевельов, «Юрій Шерех (1941–1956) (Матеріали для біографії)», у кн.: Юрій Шерех [Юрій Шевельов], Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї, Нью Йорк, 1964, с. 11. Див. також: Щоденник Аркадія Любченка, с. 48, 58; Іван Майстренко, Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні, Едмонтон, 1985, с. 339, 341; Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, с. 52; Самчук, На коні вороному, с. 35, 205. 40. UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 58–60. 41. Самчук, На коні вороному, с. 71. 42. Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 338. 43. Селешко, Вінниця, с. 45, 85, 155, 160. 44. Український голос, 5 листопада 1941 р., с. 3; Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 28; John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990, с. 181. 45. Дудин, «Великий мираж», с. 120 (про радянське практику); Nikolas Laskovsky, «Practicing Law in the Occupied Ukraine», American Slavic and East European Review 10, no. 2 (New York, 1952), с. 126. 46. Blanka Jerabek, Das Schulwesen und die Schulpolitik im Reichskommissariat Ukraine 1941– 1944: Im Lichte deutscher Dokumente, München, 1991, c. 208–209; ЦДАГОУ, 1/23/41/62–

381

Додатки 63: Райхскомісаріят Україна – різним установам, «Sprachengebrauch in der Ukraine», Рівне, 2 лютого 1942 р. 47. ЦДАВОВ, 3206/5/15/350–351: RKU Lagebericht for April 1942, Рівне, 15 травня, 1942 р. 48. Shevelov, Ukrainian Language, с. 186–188; Февр, Солнце, с. 265; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 18; ЦДАВОВ, 3206/1/26/36: «Teilbericht Politik». 49. Володимир Кубійович, Мені 85, Мюнхен, 1985, с. 102. 50. Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 193; Ілля Чайковський, Українські періодичні видання в другій світовій війні, 1939–1945, відредаґовано й доповнено М. Кравчуком, Філадельфія, 1976, с. 17; Ілля Витанович, Історія українського кооперативного руху, Нью Йорк, 1964, с. 512. 51. Орленя: Часопис для дітей 2, №11, Рівне, листопад 1942 р., с. 16. 52. ЦДАГОУ, 1/22/123/62–63: Петр Тимофеевич Бердник, «Характеристика положения на оккупированной территории», б.м., б.д.; ЦДАВОВ, 3676/4/307/105–106, 109, 134: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ, 1 жовтня 1942 року, Sipo-SD Außenstelle Poltava, 27 жовтня 1942 року та комісар Смілянського ґебіту, 18 червня 1943 р. 53. Володимир Косик, «Німецька шкільна політика в Райхскомісаріяті Україна (1941– 1944)», Визвольний шлях 47, №3 (352). Лондон, березень 1994 р., с. 354; Дмитро Кислиця, Світе ясний: Спогади. Від р. Вовчі з Наддніпрянщини до р. Св. Лаврентія на Оттавщині (Оттава, 1987), с. 207–214, 216; Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 71 (обидва джерела про невиконання наказу). 54. Косик, «Німецька шкільна політика», с. 358; H. D. Handrack, Das Reichskommissariat Ostland: Die Kulturpolitik der deutschen Verwaltung zwischen Autonomie und Gleichschaltung 1941–1944, Hann. Münden, 1981, с. 185–186; Bernhard Chiari, Alltag hinter der Front: Besatzung, Kollaboration und Widerstand im Weißrußland 1941–1944, Düsseldorf, 1998, с. 220–230. 55. Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №2, Лондон, 1965, с. 155. Пор. про місто Коростень: ЦДАГОУ, 166/3/245/53: Ольга Сергеевна Поминчук [українка?], Київ, 20 січня 1946 р. 56. ЦДАГОУ, 166/3/243/46: Ольга Сергеевна Гудзенко-Тышкова (українка 1901 року народження), Київ, 14 березня 1944 року, звіт підписано 5 червня 1944 року; ЦДАГОУ, 1/23/124/93: Савченко, ВРИО НКВД УССР – Хрущеву, «Разведсводка №33/68: О положении в оккупированном противником г. Днепропетровске. По состоянию на 20.10. 42 г.», Энгельс, 21 жовтня 1942 р. 57. Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 8; ЦДАГОУ, 1/22/123/60: Бердник, «Характеристика положений»; Український голос, 4 червня 1942 року, 3; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 344; ДАКО, р-2209/1/50/10: Охріменко, голова Хабенського району, лист, 30 квітня 1942 р. 58. ЦДАГОУ, 166/3/243/46 зв.: Гудзенко-Тышкова (цитата); Кислиця, Світе ясний, 219. 59. ЦДАГОУ, 1/22/123/60: Бердник, «Характеристика положений». 60. Щоденник Нартової, с. 12–13, 17; Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 27; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 326. 61. ЦДАГОУ, 166/3/246/92: Николай Макарович Харченко (1906 року народження), [Мелітополь?], 22 січня 1946 р.

382

Примітки 62. ЦДАВОВ, 3206/5/15/262: RKU Lagebericht за лютий 1942 року, Рівне, 15 березня 1942 р. 63. ЦДАВОВ, 3206/2/27/5–6: RKU Lagebericht за грудень 1941 року; Meldungen 25, 16 жовтня 1942 р., с. 15; ЦДАВОВ, 3676/4/307/54, 110: «Auszug aus dem Lagebericht des Gend. Postens in Smela von 26.6.42» та «Auszug aus dem Lagebericht der Außenstelle Bila-Cerkwa vom 28.10.1942». 64. ЦДАВОВ, 3206/1/26/33 зв.: «Teilbericht Politik»; BA-Berlin, R 6/305, fol. 45: Der Generalkommissar, «Lagebericht für die Monate November-Dezember 1942», Дніпропетровськ, 7 січня 1943 р. 65. Селешко, Вінниця, с. 45. ЦДАВОВ, 3206/2/27/5–6: RKU Lagebericht за грудень 1941 року; ЦДАВОВ, 3206/5/78/30: RKU Lagebericht за лютий 1942 року; «Рік праці фільмового т-ва в Україні», Дзвін волі, 27 листопада 1942 року, с. 3; Дзвін волі, 26 серпня 1943 р., с. 4; Український голос, 26 березня 1942 р., с. 4; В. П. Кравченко, бесіда з автором. 66. Meldungen 25, 16 жовтня 1942 р., с. 14–15, безумовно використано ЦДАВОВ, 3676/4/307/100: Sipo-SD генерального округу Київ, звіт, Київ, 1 жовтня 1942 року (цитата); ЦДАГОУ, 1/22/123/61: Бердник, «Характеристика положений» (про повернення радянських фільмів). 67. ЦДАГОУ, 1/23/115/54: Савченко, ВРИО НКВД УССР – Хрущеву, «Разведсводка №32/67: О деятельности украинских националистов на оккупированной немецко-фашистскими захватчиками территории УССР. По состоянию 1.9.42 г.», Энгельс, 19 вересня 1942 року; Самчук, На білому коні, с. 230; Костюк, «Кременчук», с. 29–30. 68. ЦДАВОВ, 3206/1/26/32: «Teilbericht Politik». Див. також: ЦДАВОВ, 3206/1/26/30 зв. та ЦДАВОВ, 3676/4/307/50: «Aus dem Lagebericht Gebietskommissar Iwankowv. 15.5.– 15.6.42». 69. ЦДАВОВ, 3676/4/307/134: «Auszug aus dem Lagebericht des Geb.Komm, in Smela v. 18.6.43» (про потурання німцям); ЦДАВОВ, 3676/4/307/128: «Auszug aus dem Lagebericht des Geb.Komm. Kiew-Land v. 18.6.43» (про технічні труднощі). 70. Fitzpatrick, Stalins Peasants, с. 271–272. 71. ІМФЕ, колекція Притули, 14–3/24/35. Текст було почуто в м. Бердичеві 1942 р. Пор.: ІМФЕ, колекція Т. Красицької, 14–3/20/111, 216; Щоденник Нартової, с. 20. 72. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292536: звіт Auswärtiges Amt, в якому цитується «Gewährsmann», Берлін, 31 грудня 1942 р.; ЦДАГОУ, 166/3/243/37–43 зв.: Башкулат; Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 136; Щоденник Нартової, с. 18. 73. ЦДАГОУ, 166/3/243/43: Башкулат; ЦДАВОВ, 3676/4/101/1–8: звіт Sipo-SD генерального округу Київ, Київ, 29 січня 1943 р. 74. ЦДАГОУ, 166/3/243/40: Башкулат; Нове українське слово, 4 вересня 1942 р., с. 4; Последние новости, 2 січня 1942 р., с. 6, та 8 січня 1942 року, с. 6; Гайдабура, Театр, с. 24–25. 75. Селешко, Вінниця, с. 154. 76. Гайдабура, Театр, с. 22, 72; НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 316sa: «Відкриття київського Театру “Вар’єте”»; Щоденник Аркадія Любченка, с. 37, 71. 77. ЦДАВОВ, 3206/1/78/30: RKU Lagebericht за січень 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/5/15/262: RKU Lagebericht за лютий 1942 р.; Гайдабура, Театр, с. 84, 10–60.

383

Додатки 78. Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 76 (про інструкцію); ЦДАГОУ, 166/3/ 243/40: Башкулат (про збереження елементів російської культури). 79. ЦДАГОУ, 1/23/115/48, 50: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №32/67»; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 172. 80. ЦДАГОУ, 1/22/123/60: Бердник, «Характеристика положений»; ЦДАГОУ, 1/ 23/115/46: Савченко – Хрущеву, «Разведсводка №32/67»; ЦДАГОУ, 1/22/122/33: Яков Федорович Носенко, комиссар партизанского отряда Каневского района Киевской области – Зам. нач. 4-го Отдела НКВД УССР, «Докладная записка», б.м., 3 січня 1942 р. 81. Костюк, Зустрічі і прощання, с. 51. 82. Гайдабура, Театр, 112, цитата зі с. 110. 83. Там само, с. 94, 102, 129, 136; Український голос, 22 січня 1942 року, 4 (цитата); Гайдабура, Театр, 109 (про мелодраматичну гру). 84. Селешко, Вінниця, с. 151. 85. М. Демиденко, бесіда з автором; HIA-HURIP, box 32, no. 121 AD, B-6, fol. 13: електрик із Херсона, без місця, 28–29 листопада 1950 р. 86. Самчук, На коні вороному, с. 197 (про святкування річниці народження Лисенка); Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 56; Щоденник Аркадія Любченка, с. 114–115. 87. Гайдабура, Театр, с. 112–113. 88. Борис Полевой, Собрание сочинений в девяти томах, Т.7 (Москва, 1984), 444, 450–451, частково цитується у: О. А. Правдюк, «Східнослов’янські патріотичні пісні у роки Великої Вітчизняної війни», у кн.: О. К. Федорук та ін. (ред.), Художня культура країн східної та південної Європи в боротьбі проти фашизму: Збірник наукових праць (Київ, 1990), 26. Пор.: ЦДАГОУ, 1/22/391/12: Михаил Мих. Скирда [та ін.], «Отчет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1941 года – март 1944 года)», б.д. 89. Ф. І. Лавров, «Радянські українська народні співці-кобзарі (Портрети і характеристики)», Мистецтво. Фольклор. Етнографія: Наукові записки 1–2 (Київ, 1947), с. 163–165. 90. Селешко, Вінниця, с. 139, 151. 91. Amnon Ajzensztadt, Endurance: Chronicles of Jewish Resistance (Oakville, N.Y., 1987), 63. 92. Кислиця, Світе ясний, с. 216. 93. Дудин, «Великий мираж», с. 103; Юр. Семенко, «Пам’яті Михайла Пронченка», Нові дні 4, №39 (Торонто, квітень 1953 року), с. 11. 94. Самчук, На коні вороному, с. 255. 95. Handrack, Das Reichskommissariat Ostland, с. 204–205. 96. Самчук, На коні вороному, с. 197–198; Майстренко, Історія мого покоління, с. 341, 344– 345; Щоденник Аркадія Любченка, с. 51; ЦДАВОВ, 3206/5/15/262: RKU Lagebericht за лютий 1942 р. 97. ЦДАВОВ, 3206/5/15/262: RKU Lagebericht за лютий 1942 року; ЦДАВОВ, 3676/4/474/244–245: звіт Sipo-SD по генеральному округу Київ, 15 вересня 1942 р.; Самчук, На коні вороному, с. 210, 266; Щоденник Аркадія Любченка, с. 68. 98. ДАКО, р-2329/2/2/118: листівка українською мовою від генерального комісара Маґунії, 6 вересня 1942 р.; Відродження, 26 листопада 1942 р., та 3 грудня 1942 р., с. 2.

384

Примітки 99. Ігор Верба, «Спроби відновлення Української Академії Наук у Києві (Кінець 1941 – середина 1942 рр.)», Український історик 32, №№1–4 (124–127), Нью-Йорк, 1995, с. 98; ЦДАВОВ, 3676/4/307/67–68: Штепа – Гюберу. 100. Про «Січ» див.: ОУН у війні 1939–1945, б.м., б.д., с. 62–63; ЦДАГОУ, 166/3/246/9–14: Михаил Николаевич Свиридовский (1908 року народження), Київ, 3 березня 1944 р. Про боксерські поєдинки у Києві див.: НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 299sa, 302sa, 307sa. Про плавання на Дніпрі див.: Нове українське слово, 4 вересня 1942 р., с. 4. 101. ЦДАВОВ, 3676/4/307/120: «Auszug aus dem Lagebericht des Geb.Komm. Kobeljaki v. 17.6.43». 102. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 297–298sa, 308–301sa, 303– 306sa, 308–310sa, 729–732sa; Нове українське слово, 18 серпня 1942 року, 4; ЦДАГОУ, 166/3/246/9-14: Свиридовский; Малаков (ред.), Київ, с. 173; Олександер Скоцень, З футболом у світ. Спомини, Торонто, 1985, с. 258, 277–280. 103. Евгения Димер, Оглядываясь назад, Нью Йорк, 1987, с. 35–36 (про танці); Костюк, «Кременчук», с. 33 (про грамофони); Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 301 (про акордеони і грамофони); Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My Private War: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis, London, 1993, с. 219 (про ігри в карти); Walther Bienert. Russen und Deutsche: Was für Menschen sind das? Berichte, Bilder und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg, Stein am Rhein, Switz., 1990, с. 70 (про доміно); Фесенко, Повесть, с. 87 (про шаради); Кравченко, бесіда з автором. 104. Селешко, Вінниця, с. 154. 105. Февр, Солнце, с. 160–161. 106. Нове українське слово, 12 серпня 1942 року, с. 4. 107. Н. С. Зозуля, бесіда з автором. 108. Meldungen 54, 14 травня 1943 р., с. 15–16. 109. Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 23, 225. 110. ЦДАВОВ, 3676/4/307/91: Sipo-SD генерального округу Київ, «Die deutsche Propaganda im Generalbezirk Kiew», Київ, 1 жовтня 1942 р. 111. Дудин, «Великий мираж», с. 176; Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 58–59; Щоденник Аркадія Любченка, с. 50.

9. Етнічна ідентичність і політичні лояльності 1. Hiroaki Kuromiya, Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s (Cambridge, Eng., 1998), 277 (перша цитата); Amir Weiner, Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution, Princeton, N.J., 2001, с. 298. 2. Weiner, Making Sense of War, с. 305, 330–331. 3. Yuri Slezkine, «The USSR as a Communal Apartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic Particularism», Slavic Review 53, no. 2 (1994), с. 414–452; George O. Liber, Soviet Nationality Policy, Urban Growth, and Identity Change in the Ukrainian SSR, 1923–1934, Cambridge, Eng., 1992.

385

Додатки 4. Francine Hirsch, «The Soviet Union as a Work-in-Progress: Ethnographers and the Category Nationality in the 1926, 1937, and 1939 censuses», Slavic Review 56, no. 2 (1997), с. 251–278; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fol. 73: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947; HIA-HURIP, box 23, no. 441 AD, B-6, fol. 3: [Константин Штепа], б.м., 12 лютого 1951 р. 5. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937– 1938, Нью-Йорк, 1991, с. 132; Мстислав Чубай, Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (Із записок ройового), Мюнхен, 1952, с. 33. Різні значення терміна «наші» див. у: Andrei Sinyavsky, Soviet Civilization: A Cultural History, New York, 1990, с. 260– 264; Andrew Rossos, «Macedonianism and Macedonian Nationalism on the Left», у кн.: Ivo Banac, Katherine Verdery (ред.), National Character and National Ideology in Interwar Eastern Europe, New Haven, Conn., 1995, с. 229, 231–232; Kuromiya, Freedom and Terror, с. 281; Weiner, Making Sense of War, с. 250. Див. також: Sarah Davies, «“Us against Them”: Social Identity in Soviet Russia, 1934–1941», Russian Review 56, no. 1 (1997), с. 70–89. 6. Н. Ф. Бондаренко, бесіда з автором. 7. Селешко, Вінниця, с. 150, 152, цит. за: Karel Cornelis Berkhoff, «Hitler’s Clean Slate: Everyday Life in the Reichskommissariat Ukraine, 1941–1944», докторська дисертація, University of Toronto, 1998, с. 306–307 і за: Weiner, Making Sense of War, 250. Про 1930ті роки див.: Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939, Ithaca, N.Y., 2001, с. 103–104. Про термін «руські» див.: Josef Winkler, Die Verschleppung: Njetoschka lljaschenko erzählt über ihre russische Kindheit, Frankfurt am Main, 1984, с. 204. 8. Пор.: John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990, с. 91, 215, 218 та Bohdan Krawchenko, «Soviet Ukraine under Nazi Occupation, 1941–1944», у кн.: Yury Boshyk (ред.), Ukraine during World War II: History and Its Aftermath. A Symposium, Edmonton, 1986, с. 17–18, 21, 29 та Serhy Yekelchyk, «Stalinist Patriotism as Imperial Discourse: Reconciling the Ukrainian and Russian “Heroic Pasts”, 1939–1945», Kritika 3, no. 1 (Winter 2002), с. 51–80. Про російськомовних совєтських громадян див.: David Brandenberger, National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modem Russian National Identity, 1931–1956, Cambridge, Mass., 2002, с. 160–180. 9. Павел Негретов, Все дороги ведут на Воркуту, Бенсон, 1985, с. 27. Див. також: Юрій Ніколаєць, Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками, Київ, 1998, с. 23. Про дезертирів див.: ЦДАГОУ, 1/ 22/122/101: «Деятельность партизанских отрядов в тылу врага и в какой помощи они нуждаются», б.м., б.д. 10. Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №1, Лондон, 1965, с. 44. Див. також: Ирина Хорошунова, «Первый год войны: Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 47–48; М. С., «Кров на квітах», Самостійна Україна 1, №1–2, Чикаґо, лютий-березень 1948, с. 19–20. 11. Михайло Гартимів, «Землею українською...», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 125,147; Кость Паньківський, Від держави до комітету, Нью-Йорк, 1957, с. 106; Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Віт

386

Примітки чизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 45; Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна [11], №15–17 [sic; має бути 3–4] (111–113) (Нью-Йорк, березень–травень 1958 року), с. 14; О. Городицький, «Юрій Клен – вояком (Продовження)», Київ 4, №3 (Філадельфія, травень–червень 1953 року), с. 151 (про армію). 12. Ereignismeldung UdSSR 52, 14 серпня 1941 р., с. 11; Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник (Спогади), [Вінніпеґ], 1988, с. 33. 13. UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 22. 14. Хорошунова, «Первый год войны», с. 64; Гартимів, «Землею українською», с. 147. 15. Про інтеліґенцію див.: ЦДАВОВ, 3206/1/78/29–30: RKU Lagebericht за січень 1942 року, Рівне, 14 лютого 1942 року, Селешко, Вінниця, с. 164; Щоденник Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 19–20. 16. ЦДАВОВ, 3206/2/26/10, 17: Hptm. [Hauptmann] Prof. Hans Koch, «Der Sowjet-Nachlass in der Ukraine. Stimmungs- und Erfahrungsbericht. Abgeschlossen 30. 9. 1941». Див. також: NA microcopy T-501, roll 33, frame 570: Sicherungs-Division 444, Abt. VII, Nr. 125/41, «Lagebericht», [Кривий Ріг?], 28 серпня 1941 р. Цитату зі звіту СД див. у: Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 17, а також див.: 40, 1 серпня 1941 року, с. 18, 52, 14 серпня 1941 року, с. 9 та 191, 10 квітня 1942 р., с. 20–21. 17. NA microcopy T-501, roll 33, frame 1104: «Tätigkeitsbericht der Abteilung VII [of Bfh. rückw.H.Geb.Süd] von 1.–30.11.1941», б.м., б.д. (цитати); NA microcopy T-501, roll 33, frame 389: Feldkommandantur (V)239, Abt. VII Az. 029, «Monatsbericht der Abteilung VII für die Zeit vom 15.9.–15.10.41», [Кременчук], 24 жовтня 1941 року; Ereignismeldung UdSSR 135, 19 листопада 1941 р., с. 17. 18. Ereignismeldung UdSSR 187, 30 березня 1942 р., с. 9 (цитата); Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 9. 19. Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 15. Пор.: Meldungen 25, 16 жовтня 1942 р., с. 9 та 54, 14 травня 1943 р., с. 11. 20. П. Т. Дума (Дмитро Маївський) у: Літопис УПА, т. 24, Торонто, 1995, с. 188–189 та у: Weiner, Making Sense of War, с. 333. Див. також: Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 295–296, 304. 21. Про фольклор часів війни див., наприклад, у: ЦДАГОУ, 1/23/601/97–105: «Надписи радянських громадян, яких німці відправляли під час окупації України в Німеччину». Спостереження Селешка див. у його книжці: Вінниця, с. 144, 154. 22. О.Ярославський [Лев Чайковський?], «Від Сяну по Дінець (З спогадів перекладача)», Вісті Братства кол. вояків І УД УНА 7, №7–8 (69–70), Мюнхен, липень–серпень 1956 р., с. 19, 21; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 161. 23. Богдан Любомиренко, З Христом в Україні: Записки віруючого за роки 1941–1943, Вінніпеґ, 1973, с. 97. Див. також: Микола Климишин, В поході до волі: Спомини, т. 1, Торонто, 1975, с. 324; Зиновій Матла, Південна похідна група, Мюнхен, 1952, с. 27; Ярославський, «Від Сяну по Дінець», с. 19; Гартимів, «Землею українською», с. 128–129, 144; А. Кабайда, «1941», Календар-альманах Нового Шляху, 1991, Торонто, б.д., с. 53. 24. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 6; Olexa Woropay, The Ninth Circle: In Commemoration of the Victims of the Famine of 1933, Cambridge, Mass., 1983, с. 16.

387

Додатки 25. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 16. Пор.: Ereignismeldung UdSSR 45, 7 серпня 1941 р., с. 6. 26. Николай Февр, Солнце восходит на западе, Буэнос-Айрес, 1950, с. 170–171. 27. Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 260–261. 28. Климишин, В поході до волі, с. 350–351 – процитовано жінку, яка так гадала. 29. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 14; Селешко, Вінниця, с. 146; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 296; Любомиренко, З Христом в Україні, 13,18 (on persecution of Christians). 30. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 327. 31. Meir Buchsweiler, Volksdeutsche in der Ukraine am Vorabend und Beginn des Zweiten Weltkriegs – ein Fall doppelter Loyalität?, Gedingen, 1984, с. 287. Пор.: Benjamin Pinkus, Ingeborg Fleischhauer, Die Deutschen in der Sowjetunion: Geschichte einer nationalen Minderheit im 20. Jahrhundert, Baden-Baden, 1987, с. 306. 32. Ingeborg Fleischhauer, Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion, Stuttgart, 1983, с. 109; Ereignismeldung UdSSR 187, 30 березня 1942 р., с. 9; Buchsweiler, Volksdeutsche, с. 373. Про податки див.: М. В. Коваль і П. В. Медведок, «Фольксдойче в Україні (1941– 1944 рр.)», Український історичний журнал, №5 (1992), с. 22. 33. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 180; Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 79. 34. ЦДАГОУ, 166/3/245/45: Ольга Сергеевна Поминчук [українка?], Київ, 20 січня 1946 року (про Коростень). 35. Про харчові пайки див.: Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 183; ЦДАВОВ, 3206/1/26/37 зв.: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichskommissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8. bis 3.9.1942», Рівне, 10 вересня 1942 р. Про маґазини «тільки для німців» див.: Pinkus, Fleischhauer, Die Deutschen, с. 268. 36. Див., наприклад: ЦДАВОВ, 3206/1/26/37: «Teilbericht Politik». 37. ЦДАВОВ, 3206/5/15/266: RKU Lagebericht за лютий 1942 року, Рівне, 15 березня 1942 року; ЦДАВОВ, 3676/4/97/60: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars in Kiew für den Monat Mai 1942»; Fleischhauer, Das Dritte Reich, 165,173; Buchsweiler, Volksdeutsche, с. 322. 38. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 88–89. 39. Там само, с. 185; «Національна справедливість», Васильківські вісті, 18 жовтня 1942 р. 40. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 162–163, 166, 186–187; Buchsweiler, Volksdeutsche, с. 367. 41. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 188–189 (про зміну імен), 188 (про одночасне надання всім громадянства). 42. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/62: профессор Н. А. Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве», б.м., б.д. 43. ЦДАГОУ, 166/3/243/43: Алексей Михайлович Башкулат (українець 1909 року народження), Київ, 28 лютого 1944 р. 44. ЦДАГОУ, 166/3/243/5: Николай Кузьмич Груньский [sic] (українець 1872 року народження), Київ, 19 лютого 1944 року; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 164–165 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ,

388

Примітки 2009, с. 122–123]; Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 89. Про адміністрацію див.: Pinkus, Fleischhauer, Die Deutschen, с. 268–269; Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 164. 45. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 131. 46. Селешко, Вінниця, с. 124, 133. 47. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 168. 48. Там само, с. 90, 92–93, 106–108, 105–106 (про страх); Pinkus, Fleischhauer, Die Deutschen, с. 251; Buchsweiler, Volksdeutsche, с. 345. 49. Чубай, Рейд, с. 41. 50. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 181; ЦДАВОВ, 3206/1/26/35 зв.: «Teilbericht Politik». 51. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 123, 180. 52. Pinkus, Fleischhauer, Die Deutschen, с. 271–272 (Звягельський ґебітскомісар); ЦДАВОВ, 4620/3/2433/62: Шепелевский, «Пребывание немцев в Киеве» (Київ); ЦДАВОВ, 3206/1/26/29 зв.: «Teilbericht Politik» (інформація про кількість). Пор.: Ereignismeldung UdSSR 125, 26 жовтня 1941 р., с. 5. 53. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 489сп: «Стіна впала». 54. Leo Meter, Briefe an Barbara: Mit einem Nachwort von Barbara Meter, Cologne, 1988, сторінка без номера; К. Я. Гриневич, бесіда з автором. 55. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 12; Хорошунова, «Первый год войны», с. 47; Дудин, «Великий мираж», с. 70–71. 56. Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 77. Див. також: Дудин, «Великий мираж», с. 72. 57. Л. С. Хмілевська, бесіда з автором. 58. ЦДАВОВ, 3206/1/78/49: RKU Lagebericht за січень 1942 р. 59. Ernst Benz, Die religiöse Lage in der Ukraine: Erlebnisbericht eines Divisionspfarrers. Als Manuskript gedruckt (Marburg, 1942), 19 (цитати); Кузнецов, Бабий Яр, с. 298 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 216–217]. 60. Meldungen 55, 21 травня 1943 р., с. 9–10. 61. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292538: Auswärtiges Amt, звіт на основі відомостей, отриманих від інформатора, Берлін, 31 грудня 1942 року; BA-Berlin, R 6/70, fols. 105–106: Zentralinformаtion – Otto Bräutigam, «Auszug аus dem vertraulichen Bericht eines russischen Berichterstatters über eine Reise in der Ukraine», Берлін, 9 квітня 1943 року; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 4: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?], б.м., 24 квітня 1951 р. 62. Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 173. 63. ЦДАГОУ, 1/22/347/6: «Из дневника учительницы гор. Киева Л.Нартовой» (далі – Щоденник Нартової), запис від 21 березня 1942 р. 64. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292538. 65. ЦДАГОУ, 1/22/11/10: Чепурной, зам. зав. оргинструкторским отделом ЦК КП(б)У, «Информация о состоянии работы киевской подпольной организации КП(б)У», Старобільськ, 26 березня 1943 р. Про ненависть з боку городян див. також: Іван Костюк, «Кременчук (З блокнота кол. воєнного звітодавця)», Вісті комбатанта, №1 (13), Нью-Йорк, 1964, с. 34; Чубай, Рейд, с. 39; ЦДАГОУ, 166/3/248/24: В. Тверской, «Дорогие друзья», Київ, б.д.; Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1984, с. 22.

389

Додатки 66. Кузнецов, Бабий Яр, с. 369–371 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 268]. 67. ІМФЕ, 14–3/56: М. Т. Рильський (ред.), «Фольклор Великої Вітчизняної війни» (друкований рукопис, Київ, 1945), арк. 491, 488, цитується ІМФЕ, колекція Красицької, 14–3/20/125, 227 та 14–3/108/216. Див. також: Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 12; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 340, 364. 68. ЦДАВОВ, 3676/4/161/31–31 зв.: Auslandbriefprüfstelle Berlin, «Stimmungsbericht auf Grund von Briefen, die im April und Mai 1943 ausgewertet sind, über: Ostarbeiter (Post aus und nach der Ukraine)», Берлін, 18 липня 1943 р. 69. ІМФЕ, колекція К. Толченнікової, 14–3/25/41, 44, 49. 70. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 327 («бити німців»); NA microcopy T-78, roll 565, frames 262–263, 257, 254: «Нотатки про походження і поширення партизанщини», б.м., б.д., із німецьким перекладом і анотацією, виконаними Amt-Ausland/Abwehr від 18 травня 1943 року; NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292538 (цитати); P. Vershigora, Men with a Clear Conscience (Moscow, 1949), 294–297; Щоденник Аркадія Любченка, с. 95; HIA-HURIP, box 20, no. 206 HD, B-General, fol. 3: анонімний інформатор, б.м., б.д.; HIA-HURIP, box 23, no. 182 AD, B-6, fols. 7–8: анонімний інформатор, Мюнхен, 5 грудня 1950 р. 71. Дудин, «Великий мираж», с. 43. 72. Ereignismeldung UdSSR 74, 5 вересня 1941 р., с. 9; BA-Berlin, R 6/15, fol. 115: Гайнц фон Гомаєр – райхсміністру Альфреду Розенберґу, Вольфсберґ, 15 жовтня 1943 р.; ЦДАВОВ, 3206/5/15/351: RKU Lagebericht за квітень 1942 року, Рівне, 15 травня 1942 р. 73. ЦДАВОВ, 3206/1/26/31 зв., 33 зв.: «Teilbericht Politik»; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 162 (цитати). 74. ІМФЕ, колекція Толченнікової, 14–3/25/20 (селянка з Київщини); ІМФЕ, колекція Є. І. Притули, 14–3/24/30 (в Бердичеві); ЦДАГОУ, 1/22/10/74: С. Олексенко, секретар обкому, «Доклад о Каменец-Подольских партизанах», б.м. [1943] (кам’янець-подільський реґіон); «Фольклор Великої Вітчизняної війни», с. 490, цитується ІМФЕ, колекція Красицької, 14–3/20/40 (Дніпропетровщина). 75. BA-Berlin, R 6/15, fol. 86: ґебітскомісар, «Stimmungsbericht des Gebiets Berdjansk lt. Verfügung vom 28.6.1943», Бердянськ, 15 липня 1943 р.; BA-Berlin, R 6/70, fol. 102: Der Vertreter des Auswärtigen Amts beim Reichskommissar f.d. Ukraine, «Haltung der ukrainischen Bevölkerung während der Winterschlacht 1942/43», Рівне, 13 березня 1943 року; NA microcopy T-175, ron 81, frame 2601569: райхскомісар Кох – Розенберґові, «Betr.: Derzeitiger Stand der Bandenlage», Рівне, 25 червня 1943 р.; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 344. 76. В. Г. Сафронов, Итальянские войска на советско-германском фронте, 1941–1943, Москва, 1990, с. 41, цит. за: Б. Н. Петров, «Как делили Украину Гитлер и Муссолини», Военно-исторический журнал, №8, 1993, с. 15. 77. Про поведінку італійців див.: Дудин, «Великий мираж», с. 95; Vershigora, Men with a Clear Conscience, 272; BA-Berlin, R 6/15, fol. 88: «Sonderbericht über die Februarereignisse im Gebiet Nowo-Moskowsk», б.м., б.д.; Walther Hubatsch (ред.), Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmachtführungsstab), 1940–1945, т. 3, ч. 2, Frankfurt am Main, 1963, с. 1424. Про ставлення до них городян див.: Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My

390

Примітки Private War: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis, London, 1993, с. 222– 223; Щоденник Аркадія Любченка, с. 118; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419260: генеральний комісар, звіт, Київ, 4 березня 1943 року; Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, Сан-Франциско, 1978, с. 153–154. 78. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 145. Див. також: Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 9, №7 (115) (Нью-Йорк, липень 1958 року), с. 9. 79. Февр, Солнце, с. 171. 80. Самчук, На коні вороному, с. 254–255; Гартимів, «Землею українською», с. 129, 138; Орест Зовенко, Безіменні. Спогад учасника новітніх визвольних змагань, б.м., 1946, с. 65; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 248; Матла, Південна похідна група, с. 17; Чубай, Рейд, с. 29; Микола С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим (Спомини учасника III похідної ґрупи – Південь), Нью-Йорк, 1951, с. 166; Климишин, В поході до волі, с. 326, 361. 81. С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, с. 112–114. 82. Ereignismeldung UdSSR 112, 13 жовтня 1941 р., с. 4–5. Пор.: Ereignismeldung UdSSR 129, 5 листопада 1941 р., с. 15. Про подальше уникання галичан див.: Селешко, Він ниця, с. 90. 83. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 12–13. 84. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 81–82. 85. Февр, Солнце, с. 177. 86. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 9. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 47, 9 серпня 1941 р., с. 15; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 252. Пор.: Паньківський, Від держави до комітету, с. 104. 87. Хорошунова, «Первый год войны», с. 61. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 106, 7 жовт ня 1941 р., с. 14. Цитату див. у: ЦДАГОУ, 166/3/243/22: В. М. Артоболевский (росіянин, 1874 року народження), Київ, 22 і 25 лютого 1944 р. 88. Ereignismeldung UdSSR 135, 19 листопада 1941 р., с. 17. 89. ЦДАВОВ, 3206/2/27/4: RKU Lagebericht за грудень 1941 року, Рівне, 14 січня 1942 р. 90. ЦДАВОВ, 3206/5/15/260: RKU Lagebericht за лютий 1942 року; Ereignismeldung UdSSR 177, 6 березня 1942 р., с. 2–3; Щоденник Нартової, с. 5, 8. 91. Щоденник Нартової, с. 15; Щоденник Аркадія Любченка, с. 70; NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292549/17: Auslandbriefpriifstelle Berlin, «Stimmungsbericht», Берлін, 11 листопада 1942 р.; Meldungen 25, 16 жовтня 1942 р., с. 8, вочевидь, на основі ЦДАВОВ, 3676/4/474/170: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, 14 вересня 1942 р. 92. Meldungen 25, 16 жовтня 1942 р., с. 12 та 32, 4 грудня 1942 р., с. 9. 93. Пор.: Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 12, 14, 16. 94. Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 218. 95. Кузнецов, Бабий Яр, с. 174 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 128]; Щоденник Аркадія Любченка, с. 40, 43, 95; Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 12; «Фольклор Великої Вітчизняної вій ни», с. 489, цитується ІМФЕ, колекція Красицької, 14–3/20/46 («За німців до ворожки / Знов протерли дорожки»). 96. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/14:1. Н. Житов, «Комиссии по расследованию немецких зверств на Украине», Київ, листопад 1943 р. Трішки відмінну версію див. у: Кузнецов, Бабий Яр, с. 157 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 117]; «Фольклор Великої Вітчизняної війни», с. 488, 623.

391

Додатки Про чутки в липні–серпні див.: ЦДАВОВ, 3676/4/474/414: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, 25 вересня 1942 р. 97. NA microcopy T-84, roll 120, frame 419083: «Misstände und Schwierigkeiten in der Wohnungsfrage in Kiew. Lagebericht Material», б.м., б.д. 98. Про скарги німців див.: ЦДАВОВ, 3206/5/15/191, 204, 212, 236 та ЦДАВОВ, 3206/1/78/30: RKU Lageberichte за жовтень 1941 р. – січень 1942 р. Про пияцтво див.: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 327; HIA-HURIP, box 32, no. 121 AD, B-6, fol. 14: анонімний інформатор з Херсона, б.м., 28–29 листопада 1950 р. 99. Хорошунова, «Первый год войны», с. 61. 100. ЦДАВОВ, 3206/5/15/260: RKU Lagebericht за лютий 1942 р. 101. ЦДАВОВ, 3676/4/476/180: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у травні 1942 року, 2 червня 1942 р. 102. Щоденник Аркадія Любченка, с. 110,112; Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 12, 17; Кузнецов, Бабий Яр, с. 369 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 267]; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419253: генеральний комісар, звіт, Київ, 1 березня 1943 р. 103. Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 18. 104. Кузнецов, Бабий Яр, с. 315 (цитата) [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 228]; НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 396 сп: «Новий грандіозний обман». 105. Щоденник Аркадія Любченка, с. 117. 106. Дзвін волі (Біла Церква), 11 липня 1943 р., 3; Alexander Werth, Russia at War, 1941–1945, New York, 1965, с. 567; Larissa Kotyeva, Three Worlds of Larissa: A Story of Survival, Brunswick, Me., 1993, с. 127 (історії біженців). Про страх повішення див.: ЦДАГОУ, 166/3/244/18: Ю. М. Марковский (українець 1904 року народження), Київ, 12 березня 1944 р. Див. також: HIA-HURIP, box 22, no. 64 AD, B-6, fols. 2–3: анонімний ветеран Червоної армії, б.м., 1 листопада 1950 р. 107. ЦДАГОУ, 1/22/122/33: Носенко, «Докладная записка». Див. також про Донбас: Kuromiya, Freedom and Terror, с. 281. 108. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 45. 109. Koch, «Der Sowjet-Nachlass», с. 9; Кузнецов, Бабий Яр, с. 279 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 203]. 110. Benz, Die religiöse Lage, 47; Щоденник Нартової, с. 5, 8; С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим, с. 117, 146–147, 149, 182, 194; ЦДАГОУ, 166/3/244/11: М. А. Новицкая (українка 1896 року народження), Київ, 22 лютого 1944 року; ІМФЕ, 14–3/56: «Фольклор Великої Вітчизняної війни», с. 496. 111. Кузнецов, Бабий Яр, с. 28 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 22] (про «босяків»). Про «диявольську владу» див. 10-й розділ. 112. Фесенко, Повесть, с. 86. 113. Олександр Биковець, див. у: James E. Mace, Leonid Heretz (ред.), Oral History Project of the Commission on the Ukraine Famine, т. 1, Washington, 1990, с. 409. 114. Українські жінки й чоловіки, з якими я бесідував ув Україні 1995 року, послідовно вживали термін «наші». 115. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 11, звіт, написаний до закінчення Сталінградської битви.

392

Примітки 116. NA microcopy T-501, roll 28, frame 46: Der Kommandierende General der Sicherungstruppen und Befehlshaber im Heeresgeb.Süd Nr. 1454/43, I. V. Generalmajor Graf Stolberg – Heeresgruppe Süd, «Monatsbericht (1.–30.9.43)», Штаб, 6 жовтня 1943 р. Див. також: Літопис УПА, т. 2, 2-ге вид., Торонто, 1985, с. 142. 117. ЦДАГОУ, 1/22/6/28–29: Д. С. Коротченко – Н. С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на правобережной Украине», б.м., 22 липня 1943 р. 118. Ortwin Buchbender, Das tönende Erz: Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im Zweiten Weltkrieg, Stuttgart, 1978, с. 329. 119. Негретов, Все дороги, с. 50 (цитата); Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 59. 120. Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, с. 228. Звіт бандерівців див. у: Сергійчук, ОУНУПА в роки війни, с. 327. 121. Дудин, «Великий мираж», с. 110, 174, 186, 188. 122. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292538. 123. Buchbender, Das tönende Erz, с. 329. 124. Sheila Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s, New York, 1999, с. 138. 125. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 87; HIA-HURIP, box 22, no. 32 AD, B-6, fol. 6: колишній в’язень ГУЛАГу, б.м., 7 жовтня 1950 року (остання цитата). Див. також: HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 5: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?]. 126. ІМФЕ, колекція Толченнікової, 14–3/25/26. 127. «Фольклор Великої Вітчизняної війни», 486, цитується ІМФЕ, колекція Притули без вказування на аркуш. 128. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 343, 340. 129. Werth, Russia at War, с. 728. 130. Стивен Коткін, рецензія на Sarah Davies, Popular Opinion in Stalin’s Russia: Terror, Propaganda, and Dissent, 1934–1941, у кн.: Europe-Asia Studies 50, no. 4 (1998), с. 741; Stephen Kotkin, Magnetic Mountain: Stalinism as a Civilization (Berkeley, Calif., 1995), зокрема Розділ 5; Weiner, Making Sense of War, 366; Kuromiya, Freedom and Terror, 312. 131. Orlando Figes, «The Russian Revolution of 1917 and Its Language in the Village», Russian Review 56, no. 3 (1997), с. 331–334. 132. И. Толаненко, «Сущая правда во время германской оккупации на Украине», Возрождение, №53 (Париж, травень 1956 року), с. 78–88; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 351 (підтвердження цих опитувань). Аналогічні свідчення про Донбас задокументовано в: Kuromiya, Freedom and Terror, с. 280. 133. Gerhard Lorenz, The Lost Generation and Other Stories, Steinbach, Manitoba, 1982, с. 46, на умовах анонімности цитується внук «добре відомого лідера менонітів Росії». 134. Там само, с. 48. Див. також: Fleischhauer, Das Dritte Reich, с. 183. 135. Lohrenz, Lost Generation, с. 48, 52. 136. Негретов, Все дороги, с. 24–25. Див. також: Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 7. Аналогічні коментарі щодо совєтської Росії див. у: Fitzpatrick, Everyday Stalinism, с. 68, 212, 224. 137. Ereignismeldung UdSSR 112, 13 жовтня 1941 р., с. 2.

393

Додатки 138. Г. Сова [Григорій Каряк], До історії большевицької дійсности (25 років життя українського громадянина в СССР), Мюнхен, 1955, с. 95–96. 139. La Stampa (Turin), 25 травня 1942 року, цит. за: Євген Онацький, «Україна очима італійських кореспондентів у другій світовій війні», Самостійна Україна 18, №8 (198), Нью-Йорк, 1965, с. 24. 140. Ereignismeldung UdSSR 45, 7 серпня 1941 р., с. 10 (цитата зі звіту СД); ЦДАВОВ, 3206/1/26/27 зв.: «Teilbericht Politik». 141. Селешко, Вінниця, с. 146, 164. 142. Там само, с. 150. 143. Галина Лащенко, «Поворот», Самостійна Україна 11, №10 (118), Чикаґо, жовтень 1958 р., с. 11–12. 144. Див.: Ярославський, «Від Сяну по Дінець», с. 21. 145. Онацький, «Україна очима італійських кореспондентів», с. 23–24. 146. Селешко, Вінниця, с. 146, 164. 147. Meldungen 54, 14 травня 1943 р., с. 16 (цитати); Buchbender, Das tönende Erz, с. 268. 148. Щоденник Нартової, с. 21 (перша цитата); Щоденник Аркадія Любченка, с. 118. 149. Meldungen 54, 14 травня 1943 р., с. 16. 150. Селешко, Вінниця, с. 146. Пор.: Літопис УПА, т. 24, с. 198, 203. Згідно з: ПігідоПравобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 191, аналогічна межа пролягала поміж совєтських остарбайтерів у Райху. 151. John Barber, Mark Harrison, The Soviet Home Front, 1941–1945: A Social and Economic History of the USSR in World War II, London, 1991, с. 72–73, 208. 152. Krawchenko, «Soviet Ukraine under Nazi Occupation». 153. Куромія у кн.: Kuromiya, Freedom and Terror, 71, стверджує те саме про Донбас революційного періоду. 154. Shelley E. Taylor, Letitia Anne Peplau, David O. Sears, Social Psychology, 10-те вид., Upper Saddle River, N.J., 2000, с. 455 (про «невизначену позицію»). 155. О. Яценко, бесіда з автором.

10. Релігія і народна набожність 1. Див., наприклад: Hartmut Lehmann (ред.), Säkularisierung, Dechristianisierung, Rechristianisie rung im neuzeitlichen Europa: Bilanz und Perspektiven der Forschung, Güttingen, 1997. 2. Bohdan R. Bociurkiw, «The Renovationist Church in the Soviet Ukraine, 1922–1939», Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. 9, nos. 1–2 (27–28), New York, 1961, с. 52, 62–67. 3. Bohdan R. Bociurkiw, «The Soviet Destruction of the Ukrainian Orthodox Church, 1929– 1936», Journal of Ukrainian Studies 12, no. 1 (1987), с. 5–12, 14; Friedrich Heyer, Die orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945, Cologne, 1953, с. 114. 4. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с.115–116, 118–120, 125. 5. Там само, 126; Bociurkiw, «Renovationist Church», с. 72. 6. Heyer, Die orthodoxe Kirche, 144; ДАКО, р-2412/2/199/75: Діонисій, лист, Варшава, 13 листопада 1941 р.

394

Примітки 7. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 764сп: «Доба сталінського безбожництва минула». 8. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 171; Harvey Fireside, Icon and Swastika: The Russian Orthodox Church under Nazi and Soviet Control, Cambridge, Mass., 1971, с. 118; О. Ярославський [Лев Чайковський?], «Від Сяну по Дінець (З спогадів перекладача)», Вісті Братства кол. вояків І УД УНА 7, №7–8 (69–70), Мюнхен, липень–серпень 1956 р., с. 21. 9. ЦДАВОВ, 3676/1/50/27: «Erklärung des orthodoxen Kirchenrates von Cherson, abgegeben am 21.1041 auf Veranlassung des Kreislandwirtschaftführers, Sonderführer Linke», б.м., б.д. Про використання церков як стаєнь див.: Михайло Гартимів, «Землею українською...», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Василь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 146. 10. Fireside, Icon and Swastika, с. 118; Walther Bienert, Russen und Deutsche: Was für Menschen sind das? Berichte, Bilder und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg, Stein am Rhein, Switz., 1990, с. 92. 11. ДАКО, р-2412/2/199/19–20: Микола Рибачук, «Відродження церковно-релігійного життя в звільненому німецьким військом Золотоверхому Києві і области», б.м., б.д. 12. ДАКО, р-2292/i/2/23 зв. Про заборону богослужінь у робочі дні див.: В. В. Гордієнко, «Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні», Український історичний журнал, № 3, 1998, с. 114–115. 13. Heyer, Die orthodoxe Kirche, 189, 199–200; Іван Власовський, Нарис історії Української Православної Церкви, т. 9, XX ст., кн. 2, Нью-Йорк, 1966, с. 239. 14. Власовський, Нарис історії, с. 235–236; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 197–199, 205; А. Дублянський, Тернистим шляхом: Життя Митрополита Никанора Абрамовича. До 20-ліття архипастирського служіння, 1942–1962, Лондон, 1962, с. 40. 15. ДАКО, р-2412/2/199/6–7, 16: Рибачук; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 127, 172. 16. John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3-тє вид., Englewood, Colo., 1990, с. 155; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 212–213, 217–218. 17. Власовський, Нарис історії, с. 227–228; С. Гаюк, «Водохрещі», Літопис Волині 1 (Він ніпеґ, 1953), с. 85–86; HIA, Alexander Dallin collection, box 2, folder 14, fol. 9: AD G-20, професор Ганс Кох, Зальцбурґ, Австрія, 1 червня 1951 р. (.далі Бесіда з Кохом). (Першу сторінку розшифрування бесіди див. у: box 7, folder 6, fol. 9.) 18. Дублянський, Тернистим шляхом, с. 40; Власовський, Нарис історії, с. 236–237; Hans-Heinrich Wilhelm, «Der SD und die Kirchen in den besetzten Ostgebieten 1941/42», Militärgeschichtliche Mitteilungen 55, no. 1, 1981, с. 86. 19. А. И. Кишковский, рецензія без назви на статтю В. Алєксєєва у: Вестник Института по изучению СССР, №2 (27), Мюнхен, травень-серпень 1958 року, с. 130–131; Осип Зінкевич і Олександер Воронин (ред.), Мартирологія українських церков у чотирьох томах, Т. 1: Українська православна церква, Торонто, 1987, с. 677–678, 731. 20. Власовський, Нарис історії, с. 211–212. 21. Русская православная церковь и Великая Отечественная война: Сборник церковных документов, Москва, [1943], с. 67; «Перше засідання Української Ради Довір’я на Волині», Волинь (Рівне), 7 вересня 1941 р, с. 2.

395

Додатки 22. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 737; Власовський, Нарис історії, с. 210, 228; І. Власовський, «Як було з обранням на київську катедру Архиєпископа Іларіона (Огієнка) року 1941», Церква і нарід, [Вінніпеґ], квітень–травень 1949, с. 21, 24–26. 23. Власовський, «Як було з обранням», с. 26; Heyer, Die orthodoxe Kirche, 174; ЦДАГОУ, 1/23/41/47–47 зв.: «Aus dem Schreiben des Herrn Matzjuk», б.д., б.м.; «Перше засідання»; Федір Дудко, «Інтерв’ю з владикою Полікарпом (від власного кореспондента)», Волинь, 26 лютого 1942 р., с. 3. 24. «Єдина Православна Церква в Україні», Волинь, 19 лютого 1942 р., с. 1. 25. ДАКО, р-2412/2/199/68: документ травневого собору в Києві 1942 р., 17 травня 1942 року; ДАКО, р-2412/2/199/74: лист до Гітлера, Київ, 22 червня 1942 р.; Власовський, Нарис історії, с. 177, 226, 229–230. 26. Власовський, «Як було з обранням», с. 23; А. Нестеренко, Митрополит Іларіон: Служитель Богові і народові. Біографічна монографія, Вінніпеґ, 1958, с. 78. 27. ЦДАВОВ, 3206/1/78/34: RKU Lagebericht за січень 1942 року, Рівне, 14 лютого 1942 р. (про запит дозволу на в’їзд). 28. Власовський, Нарис історії, с. 221. 29. Там само, с. 222. Перелік семи нових єпископів див. у: К. Беркгоф, «Чи було релігійне відродження в Україні під час нацистської окупації?», Український історичний журнал, №3 (травень–червень 2005 року), с. 32, прим. 32. Перший раз опубліковано як: Karel C. Berkhoff, «Was There a Religious Revival in Soviet Ukraine under the Nazi Regime?» Slavonic and East European Review 78, no. 3 (2000), с. 544, прим. 32. 30. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 747–748. Див. також: Український голос (Проскурів), 28 червня 1942 року, с. 4. 31. Власовський, Нарис історії, с. 238; Armstrong, Ukrainian Nationalism, 155; Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 750. 32. Власовський, Нарис історії, с. 241–243; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 154–155; Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 729–731; Дублянський, Тернистим шляхом, с. 6–47. про німецьку заборону див.: Власовський, Нарис історії, с. 243, 248. 33. Власовський, Нарис історії, с. 246; Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 731–733, 735. 34. Власовський, Нарис історії, с. 249, 252–253; Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 751– 754; Дублянський, Тернистим шляхом, с. 43. 35. Christoph Kleßmann, «Nationalsozialistische Kirchenpolitik und Nationalitätenfrage im Gene ralgouvernement (1939–1945)», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 18, no. 4 (1970), с. 575. 36. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 213–216; Власовський, Нарис історії, с. 230, 250–252. 37. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 216–217. 38. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 745–746; Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вінніпеґ, 1952, с. 102–104. 39. Богдан Любомиренко, З Христом в Україні: Записки віруючого за роки 1941–1943, Він ніпеґ, 1973, зокрема с. 76, 81, 90, 101–102; Степан Нищик, Шлях віри, Вінніпеґ, 1975, с. 85; ДАКО, р-2412/2/199/64: І. Коровицький, «Відродження Церкви в Україні та Києві», Київ, 22 липень 1942 р. Про іслам див.: ДАКО, р-2412/2/199/64: Коровицький, «Відродження Церкви»; Л. Малюженко, «Київ за 1942 р.», Наше минуле 1 (6), Київ, 1993, с. 163–164.

396

Примітки 40. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 745–746; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 179. 41. ЦДАВОВ, 3206/1/26/30 зв., 33 зв.–34, 37: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichskommissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8 bis 3.9.1942», Рівне, 10 вересня 1942 року; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419181: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars», Київ, 1 вересня 1942 р.; Ingeborg Fleischhauer, Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion, Stuttgart, 1983, с. 164; Armstrong, Ukrainian Nationalism, 153; Zygmunt Zielinski (ред.), Życie religijne w Polsce pod okupacją 1939– 1945, Katowice, 1992, с. 502 (цифри); Ereignismeldung UdSSR 128, 3 листопада 1941 р., с. 5–6; Meldungen 5, 29 травня 1942 р., с. 12 і 11, 10 липня 1942 р., с. 2. 42. ЦДАВОВ, 3206/1/26/28: «Teilbericht Politik». 43. Kleßmann, «Nationalsozialistische Kirchenpolitik», с. 582, 596, прим. 91, 598. 44. Heyer, Die orthodoxe Kirche, 171; ЦДАГОУ, 166/3/259/9 зв.: щоденник Ф. К. Кушніра; Ereignismeldung UdSSR 120, 21 жовтня 1941 р., с. 10. 45. Bienert. Russen und Deutsche, с. 93 (про Василівку); Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 15; Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 120; Осип Жалоба [Осип Залеський], «У сорокаліття “походу на схід” (спомини перекладача)», Календар-альманах Нового Шляху, 1982, Торонто, б.д., с. 93; Ніна Михалевич, «До Києва! Фраґмент зі спогаду», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 225–226; Власовський, Нарис історії, с. 232–233; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 172. 46. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 170–171; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 149. 47. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 120. Див. також: Хуртовина, Під небом Волині, с. 88. 48. Кость Паньківський, Від держави до комітету, Нью-Йорк, 1957, с. 104; Український голос, 12 березня 1942 р., с. 4; Власовський, Нарис історії, с. 232–233; Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 744; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 171. 49. Wilhelm, «Der SD», с. 84; Євген Онацький, «Україна очима італійських кореспондентів у другій світовій війні», Самостійна Україна 18, №8 (198), Нью-Йорк, 1965, с. 23. Про незаконність поховань без участи священика див.: ЦДАГОУ, 1/22/122/99: «Деятельность партизанских отрядов в тылу врага и в какой помощи они нуждаются», б.м., б.д. 50. Леонін Д-ський, «Похорон у Луцьку», Літопис Волині 1 (1953), с. 71–74. 51. Улас Самчук, На білому коні. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1972, с. 183. 52. ЦДАГОУ, 1/23/41/26–27: Abteilung IIa, «Betr. Bericht ueber eine Kundgebung», Рівне, 15 вересня 1941 р. 53. ДАКО, р-2210/1/3/112: районовий голова Охрименко, записка, 1 січня 1942 р. 54. ДАКО, р-2412/2/2/72: розпорядження бурґомістра №252, 12 грудня 1941 року; Український голос, 25 грудня 1941 року, 1. 55. Див., наприклад: ДАКО, 1–2418/1/13/3–3 зв.: комендант ґарнізона в Яготині – голові району, 8 січня 1942 року; UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 57 (цитата). 56. К. Я. Гриневич, бесіда з автором; ДАКО, р-2505/1/5/14–15, 25, 27, 29–30, 34 та р-2505/1/8/11, 24: початкова школа в Пліскачівці, Смілянський район. 57. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 200–201; Галина В’юн, Під знаком Червоного Хреста в

397

Додатки Полтаві 1941–1942 рр.: Спогад-звіт для історії, [Новий Ульм, Німеччина], 1973, с. 29. 58. Малюженко, «Київ за 1942 р.», с. 163–164. 59. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 56–57 (довга цитата про «царство Їгемона»); Хуртовина, Під небом Волині, с. 96; К. Т. Туркало, Тортури (Автобіографія за большевицьких часів), Нью Йорк, 1963, с. 192. 60. Ernst Benz, Die religiöse Lage in der Ukraine: Erlebnisbericht eines Divisionspfarrers. Als Manuskript gedruckt, Marburg, 1942, с. 15–16 (цитата); Власовський, Нарис історії, с. 232 (про участь молоді). 61. Бесіда з Кохом, 8. 62. ЦДАГОУ, 1/22/123/64: Петр Тимофеевич Бердник, «Характеристика положения на оккупированной территории», б.м., б.д. 63. ЦДАГОУ, 1/22/123/97: «Информация тов. Мацко о положении на территории, временно оккупированной немецкими войсками», б.м., б.д. (ідеться про середину 1942 року). 64. Бесіда з Кохом, 11; про численні вимоги надіслати священиків див.: Heyer, Die orthodoxe Kirche, 206; Власовський, Нарис історії, с. 218. 65. Ereignismeldung UdSSR 117, 18 жовтня 1941 р., с. 8. 66. ДАКО, р-2412/2/199/18: Рибачук, «Відродження». 67. ДАКО, р-2412/2/199/33: Коровицький, «Відродження Церкви». 68. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, 711 (цитата); Heyer, Die orthodoxe Kirche, 189 (Полтава); BA-Berlin, R 6/15, fol. 105: «Lagebericht über das Gebiet Kriwoi Rog-Land», Кривий Ріг, 30 червня 1943 р. 69. NA microcopy T-84, roll 120, frame 419181: «Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars», Київ, 1 вересня 1942 р. 70. ЦДАВОВ, 3206/1/26/30 зв., 31 зв., 37, 38: «Teilbericht Politik». Пор.: ЦДАВОВ 3206/1/26/28, 32 зв., 33 зв., 36. 71. Власовський, Нарис історії, с. 261. 72. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 698; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 193–194; Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №6, Лондон, 1965, с. 801. 73. Пор.: Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 191. 74. Про Святошин див.: ДАКО, р-2412/2/199/21–22; Рибачук, «Відродження» – тут використано ДАКО, р-2412/2/199/107–108. Про Київ див.: Зінкевич і Воронин, Мартирологія, 711. Про Дніпропетровськ див.: М. П. Костюк, бесіда з автором; Власовський, Нарис історії, с. 233; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 218; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 157. 75. ЦДАВОВ, 3676/1/50/12–20, «Protokoll Nr. 1 des kirchlichen Organisations-Sobor im Kiewer Bezirk, der am 20. November 1941 in der Peter-Paul-Kirche im Dorf Butscha-Lisna stattfand». 76. ДАКО, р-2412/2/199/52: Коровицький, «Відродження Церкви». 77. Хуртовина, Під небом Волині, с. 99. 78. ЦДАВОВ, 3206/1/26/40 зв.: «Teilbericht Politik»; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 189. 79. ДАКО, р-2412/2/199/62–63: Коровицький, «Відродження Церкви»; Величківський, «Сумні часи», Визвольний шлях 12, №4, 1965, с. 399; Никон Немирон [Микола Андру-

398

Примітки сяк], «У збудженій в огні столиці України (Славній пам’яті мучеників за Україну в Києві в 1941–1942 рр.)», у кн.: Михайло Марунчак (ред.), В боротьбі за українську державу: Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни, Вінніпеґ, 1990, с. 811, 817. 80. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 714; Дублянський, Тернистим шляхом, с. 41, прим. 32. 81. Див., наприклад: ДАКО, р-2292/1/2/13–15: «Реєстрація православних парафій Рокитнянського р-ну» (де також згадувано протестантів). 82. Власовський, Нарис історії, с. 234; Дублянський, Тернистим шляхом, с. 43, 45. 83. Heyer, Die orthodoxe Kirche, 206–208. 84. Підрахунки базуються на: Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 189, 206–208; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 196, 200; Протопресвітер А. Теодорович, «Преосвященний Платон, Єпископ Рівенський (В світі Павло Артемюк) (Спогад)», Літопис Волині 4 (1958), с. 22; Дублянський, Тернистим шляхом, с. 44–45; Власовський, Нарис історії, с. 234–235. Див. також таблицю єпархій та єпископів у праці: Беркгоф, «Чи було», с. 27; Berkhoff, «Was There a Religious Revival?», с. 558–559. 85. Див. список у: Беркгоф, «Чи було», с. 34–35, прим. 96; Berkhoff, «Was There a Religious Revival?», с. 558, прим. 97. 86. ЦДАВОВ, 3206/2/231/45: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung des Reichskommi ssariats Ukraine nach dem Stand vom 1. Januar 1943». 87. Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942–1946. Передрук підпільного журналу, Юрій Маївсь кий і Євген Штендера (ред.), що тотожне Літопис УПА, т. 24, Торонто, 1995, с. 124; Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 739; Wilhelm, «Der SD», 88 (про Успенський собор). 88. Власовський, Нарис історії, с. 233. 89. Heyer, Die orthodoxe Kirche, 209. Пор.: Зінкевич і Воронин, Мартирологія, 711. Про Володимирський собор див.: Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 716; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 209; Дублянський, Тернистим шляхом, 51; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 90. 90. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 207–208. 91. Там само, с. 171, 208. 92. ДАКО, р-2418/1/13/64 (про Баришівський район у 1942 році); Ortwin Buchbender, Das tönende Erz: Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im Zweiten Weltkrieg, Stuttgart, 1978, с. 278; Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 172 (про святкування Спаса). 93. Див. також про Білорусь: Wilhelm, «Der SD», с. 91. 94. Бесіда з Кохом, 9. 95. Siegfried von Vegesack, Als Dolmetscher im Osten: Ein Erlebnisbericht aus den Jahren 1942– 43. Mit 12 Bildern nach Aufnahmen des Verfassers, Hannover-Döhren, 1965, с. 121. 96. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 207. 97. ЦДАВОВ, 3676/4/161/55: звіт базується на відомостях, отриманих від українських пропаґандистів, Берлін, 30 листопада 1943 р. 98. ЦДАГОУ, 1/22/123/97: «Информация тов. Мацко»; Н. Салата, бесіда з автором. 99. Зінкевич і Воронин, Мартирологія, с. 717. Див. також: Гартимів, «Землею українською», с. 126; Ф. Г. (Федір Гайович), «Київ у жовтні 1941 року», у кн.: Мельник, Лащенко, Верига, На зов Києва, с. 163; Дублянський, Тернистим шляхом, с. 36; Онацький, «Україна

399

Додатки очима італійських кореспондентів», Самостійна Україна, с. 18, №2 (192), 1965, с. 20; Paul Werner, Ein Schweizer Journalist sieht Rußland: Auf den Spuren der deutschen Armee zwischen San und Dnjepr, Ölten, Switz., 1942, с. 98–99. 100. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 209; ЦДАГОУ, 1/23/124/97: Савченко, ВРИО НКВД УССР – Н. С. Хрущеву, «Разведсводка №33/68 о положении в оккупированном г. Днепропетровске. По состоянию на 20.10.42 г.», Энгельс, 21 жовтня 1942 р. 101. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 102. 102. Приклади з початку 1943 року див. у: Heyer, Die orthodoxe Kirche, 209; Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 329. Про священиків див.: Власовський, Нарис історії, с. 237–238; ЦДАГОУ, 1/22/123/64: Бердник, «Характеристика положения». Про страх відправлення на роботу до Німеччини див.: HIA-HURIP, box 22, no. 96 AD, B-6, fol. 21: анонімний православний священик, б.м., 5 листопада 1950 р. 103. Селешко, Вінниця, с. 103. 104. ЦДАГОУ, 1/22/391/24: Михаил Мих. Скирда и др., «Отчет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1941 года – март 1944 года)», б.д. 105. ЦДАВОВ, 3206/1/26/28: «Teilbericht Politik»; ЦДАВОВ, 3676/1/50/27: «Erklärung des orthodoxen Kirchenrates von Cherson» (про заклики до парафіян); Последние новости (Київ), 20 квітня 1942 року, с. 4; Fireside, Icon and Swastika, с. 112 (цитата). 106. ЦДАГОУ, 1/22/391/24: Скирда, «Отчет»; ЦДАГОУ, 1/22/123/64: Бердник, «Характеристика положения». 107. Ирина Хорошунова, «Первый год войны. Киевские записки», Єгупець, №9, Київ, 2001, с. 63. 108. ЦДАГОУ, 1/22/391/24: Скирда, «Отчет». Див. також: ЦДАГОУ, 1/22/123/64: Бердник, «Характеристика положения». 109. Михаил Коряков, Освобождение души, Нью-Йорк, 1952, с. 197. 110. Ereignismeldung UdSSR 37, 29 липня 1941 р., с. 6 та 81, 12 вересня 1941 р., с. 15, а також 120, 21 жовтня 1941 р., с. 10 (оцінка). Див. також: Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 156, 189. 111. Селешко, Вінниця, с. 102. Див. також: Ereignismeldung UdSSR 52, 14 серпня 1941 р., с. 14; ЦДАВОВ, 3206/1/26/31 зв.: «Teilbericht Politik»; Buchbender, Das tönende Erz, с. 319; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 345. 112. Heyer, Die orthodoxe Kirche, 201; автокефальний протоієрей Демид Бурко, цит. за: Власовський, Нарис історії, с. 232. 113. Benz, Die religiöse Lage, с. 36–37. Див. також: «Сучасне українське село (Від власного кореспондента)», Український вісник (Берлін), 4 квітня 1943 р., 6–7; ЦДАВОВ, 3206/1/26/30 зв., 32 зв., 33 зв.: «Teilbericht Politik». 114. Ereignismeldung UdSSR 45, 7 серпня 1941 р., с. 6. 115. ЦДАГОУ, 1/22/122/32–33: Яков Федорович Носенко, комиссар партизанского отряда Каневского района Киевской области – Зам. нач. 4-го Отдела НКВД УССР, «Докладная записка», б.м., 3 січня 1942 р.

400

Примітки 116. ЦДАГОУ, 1/22/122/99: «Деятельность партизанских отрядов» (совєтський звіт); Ereignismeldung UdSSR 81, 12 вересня 1941 р., с. 15 (про спостереження СД). 117. Heyer, Die orthodoxe Kirche, с. 218. 118. Любомиренко, З Христом в Україні, с. 40, 49 (останні дві цитати); ЦДАГОУ, 1/22/123/64: Бердник, «Характеристика положения». 119. ЦДАВОВ, 3676/4/161/51, 53: звіт, Берлін, 30 листопада 1943 р. 120. ЦДАВОВ, 3206/1/26/40 зв.: «Teilbericht Politik». 121. Stefan Plaggenborg, Revolutionskultur: Menschenbilder und kulturelle Praxis in Sowjetrussland zwischen Oktoberrevolution und Stalinismus (Cologne, 1996), 289–314; Stefan Plaggenborg, «Säkularisierung und Konversion in Rußland und der Sowjetunion», у кн.: Lehmann, Säkularisierung, 275–290; Heather J. Coleman, «Atheism versus Secularization? Religion in Soviet Russia, 1917–1961», Kritika 1, no. 3 (Bloomington, Ind., 2000), с. 547–558.

11. Депортації та примусова міґрація 1. Alexander Dallin, German Rule in Russia, 1941–1945: A Study of Occupation Policies, 2-ге вид., Boulder, Colo., 1981, с. 428. 2. ЦДАВОВ, 3206/2/27/8: RKU Lagebericht за грудень 1941 року, Рівне, 14 січня 1942 р. (робітники з Кривого Рогу); Rolf-Dieter Müller, «Die Rekrutierung sowjetischer Zwangsarbeiter für die deutsche Kriegswirtschaft», у кн.: Ulrich Herbert (ред.), Europa und der «Reichseinsatz»: Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und KZ-Häftlinge in Deutschland 1938–1945, Essen, 1991, с. 237 (робітники із Запоріжжя). 3. Приклад див. у: Ніна Калюжна, «Дівчата їдуть до Райху», Дзвін волі (Біла Церква), 17 грудня 1942 року, 3; про фільм див.: Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 338–339 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 245–246]; ЦДАГОУ, 166/3/244/85: Вера Филипповна Кальницкая, [Київ?], б.д. 4. Ortwin Buchbender, Das tönende Erz: Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im Zweiten Weltkrieg, Stuttgart, 1978, с. 280; «Українські робітники з Німеччини відвідують Україну», Український голос (Проскурів), 29 жовтня 1942 р., с. 4; Український голос, 1 листопада 1942 р., с. 1, 4; Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 24 та 43, 26 лютого 1943 р., с. 22–23. 5. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 591сп. 6. НБУ, Філія 1, Відділ стародруків, плакат 1484: «Рейхскомісар України Еріх Кох до українських селян», б.м., б.д. Пор.: Український голос, 26 березня 1942 року, 4. 7. Buchbender, Das tönende Erz, с. 281; НДБ, «Афіші та плакати окупаційного періоду», 87сп, 235сп, 310сп, 590сп. 8. НДБ, «Афіші та плакати окупаційного періоду», 244сп (перша цитата), 180сп; ДАКО, р-2519/1/80/250 зв.: фраґмент плаката. 9. Buchbender, Das tönende Erz, с. 282–283 (цитати); Кузнецов, Бабий Яр, с. 258 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 188]. 10. ЦДАВОВ, 3833/2/75/9: брошура Створення нового життя без жидів. 11. НДБ, «Афіші та плакати окупаційного періоду», 575сп (цитата), 576сп, 756сп. 12. «Святий обов’язок українського народу», Український голос, 21 червня 1942 р., с. 3.

401

Додатки 13. Дзвін волі, 27 листопада 1942 р., с. 4. Пор.: Український голос, 14 березня 1943 р., с. 3 (митрополит Алєксій). 14. HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 178, box 232, folder 10, fol. 175: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. 15. HIA-HURIP, box 23, no. 441 AD, B-6, fol. 5: [Константин Штепа], б.м., 12 лютого 1951 р.; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, series no. 236, box 409, folder 19, fol. 42: Эмигрант, «Немцы в Киеве (Из воспоминаний очевидца)», б.м., б.д.; Последние новости (Київ), 12 ічня 1942 р.у, 4; ЦДАВОВ, 3206/1/78/35: RKU Lagebericht за січень 1942 року, Рівне, 14 лютого 1942 р.; Антоніна Хелемендик-Кокот, Колгоспне дитинство і німецька неволя: Спогади, Торонто, 1989, с. 145. 16. Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 82; Кузнецов, Бабий Яр, с. 258 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 187–188]; ЦДАГОУ, 166/3/244/85: Кальницкая. 17. Хелемендик-Кокот, Колгоспне дитинство й німецька неволя, с. 143 (цитата); Julia Alexandrow, Tommy French, Flight from Novaa Salow: Autobiography of a Ukrainian Who Escaped Starvation in the 1930s under the Russians and Then Suffered Nazi Enslavement, Jefferson, N.C., 1995, с. 58–59. 18. Хелемендик-Кокот, Колгоспне дитинство й німецька неволя, с. 143. Див. також: Микола Климишин, В поході до волі: Спомини, т. 1, Торонто, 1975, с. 378. 19. Norbert Müller [et al.] (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944), Berlin, 1991, с. 314, 366–367. Пор. також: Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 31; Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 12 (обидва джерела оптимістичні) із Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 12 та 32, 4 грудня 1942 р., с. 10, а також 47, 26 березня 1943 р., с. 22 і 54, 14 травня 1943 р., с. 13. Про падіння кількости добровольців у генеральному окрузі Київ див.: Müller, «Die Rekrutierung», с. 240. 20. Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 19–20; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 313; ЦДАВОВ, 3676/4/476/401: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, Київ, 15 вересня 1942 р. 21. Див., наприклад: Ulrich Herbert, Hitler’s Foreign Workers: Enforced Foreign Labor in Germany under the Third Reich, Cambridge, Eng., 1997; Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 25; John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3 вид., Englewood, Colo., 1990, с. 88–89; Dallin, German Rule, с. 444–445; Дудин, «Великий мираж», с. 177. 22. Я. Н. Василенко, бесіда з автором; Дудин, «Великий мираж», с. 185; Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 14. 23. Timothy Mulligan, The Politics of Illusion and Empire: German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942–1943, New York, 1988, с. 114, 116; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 462. 24. Bernd Bonwetsch, «Sowjetische Zwangsarbeiter vor und nach 1945: Ein doppelter Leidensweg», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 41, no. 4 (1993), с. 545. 25. Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 186–187. 26. Український голос, 29 серпня 1943 р., 4, де посилаються на наказ від 19 лютого 1942 р.; про форму та обсяги див.: ДАКО, р-2356/8/7/68: київський штадткомісар, лист в українському перекладі, б.м., 31 березня 1942 р. Див. також: ДАКО, р-2356/8/ 7/60–62.

402

Примітки 27. ДАКО, р-2356/8/9/25–26: заступник бурґомістра Волканович – штадткомісарові, Київ, 4 червня 1942 р. 28. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 25; ДАКО, р-2457/1/16/64–66, 80; ДАКО, р-2457/1/80/208, 219, 233–234; ДАКО, р-2519/1/8/5; про зростання в 1943 році див.: Український голос, 2 вересня 1943 р., с. 4. 29. Meldungen 7 (12 червня 1942 року), с. 13; про плакати див.: Український голос, 17 вересня 1942 р., с. 3, та 11 жовтня 1942 р., с. 3; «Пошта для тих, що їдуть до Німеччини», Дзвін волі, 27 листопада 1942 р., с. 3; ДАКО, р-2356/17/1/87: плакат. 30. Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 12 та 43, 26 лютого 1943 р., с. 22 (про брак офіційного поштового зв’язку); Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 307 (про цензуру та довге очікування на листи). 31. Marliese Fuhrmann, Schneebruch: Geschichte einer Verschleppung, Landau, 1993, с. 64; Щоденник Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 174. 32. Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 22. 33. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 24; Г. Сова [Григорій Каряк], До історії большевицької дійсности (25 років життя українського громадянина в СССР), Мюнхен, 1955, с. 87–88; ЦДАГОУ, 1/22/391/18: Михаил Мих. Скирда [и др.], «Отчет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1941 года – март 1944 года)», б.м., б.д.; Ф. П. Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому манифесту, Сан-Франциско, 1978, с. 142; Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 13 і 21, 18 вересня 1942 р., с. 12. 34. ЦДАГОУ, 166/3/245/74: Тетяна Іванівна Писковець (українка), Бородянка, Київська область, 22 січня 1946 року; Б. И. Чистова, К. В. Чистов (ред.), Преодоление рабства: Фольклор и язык остарбайтеров, 1942–1944, Москва, 1998, с. 27. 35. ЦДАВОВ, 3676/4/161/13 зв.: Auslandbriefprüfstelle Berlin, «Stimmungsbericht auf Grund von Briefen, die im April und Mai 1943 ausgewertet sind, über: Ostarbeiter (Post aus und nach der Ukraine)», Берлін, 18 червня 1943 р.; «Пошта для тих, що їдуть до Німеччини», Дзвін волі, 27 листопада 1942 р., 3; Н. С. Зозуля, бесіда з автором. 36. Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 22 (про німців); ЦДАВОВ, 3676/4/161/ 49: Der Sonderbeauftragte f.d. Arbeitskräfte aus den besetzten Ostgebieten, звіт (базується на відомостях, отриманих від українських пропаґандистів, які мандрували Україною протягом червня – вересня 1943 року), Берлін, 30 листопада 1943 р. 37. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 315 (про жінку, котра померла); Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 23–24; Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 22 та 43, 26 лютого 1943 р., с. 24; ЦДАГОУ, 1/22/347/13,15: «Из дневника учительницы гор. Киева Л. Нартовой» (далі – Щоденник Нартової), записи від 18 липня та 4 жовтня 1942 р.; ЦДАГОУ, 1/22/123/67–68: Петр Тимофеевич Бердник, «Характеристика положения на оккупированной территории», б.м., б.д.; Ernst Klee, Willi Dreßen, «Gott mit uns»: Der deutsche Vernichtungskrieg im Osten 1939–1945, Frankfurt, 1989, с. 174; Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 86–87. 38. Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 15; ДАКО, р-2209/1/85/4 зв.: російськомовна листівка (спростування чутки); НБУ, Філія 1, Відділ стародруків, плакат 1402: «Українці! Зголошуйтесь до праці в Німеччині!»

403

Додатки 39. Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 10; Кузнецов, Бабий Яр, с. 260 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 189]. 40. Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 13; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 22 та 43, 26 лютого 1943 р., с. 24; Кузнецов, Бабий Яр, с. 260 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 189]; ЦДАВОВ, 3676/4/476/180: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ у травні 1942 року, б.м., 2 червня 1942 року (про стерилізацію). 41. ЦДАВОВ, 3206/1/26/28 зв.: «Teilbericht Politik über die Bereisung des Reichskommissariats mit Prof. v. Grünberg in der Zeit vom 13.8. bis 3.9.1942», Рівне, 20 вересня 1942 року (повішення); Meldungen 32, 4 грудня 1942 р., с. 10; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 432; ЦДАГОУ, 1/23/688/35: Інформаційна служба для краєвого правління в Генеральній Окрузі Волині і Поділля (щомісячник, віддруковано в Рівному), серпень 1943. 42. Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 115; ЦДАГОУ, 166/3/246/16–17: Татьяна Макаровна Селинчук, [Київ?], б.д. (надруковано 11 січня 1946 р.); Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 13 (бердичівська чутка). 43. ЦДАГОУ, 1/23/601/99: «Надписи радянських громадян, яких німці відправляли, під час окупації України в Німеччину» (звідси походить цитата «лижуть сраку німцям). Див. також: ЦДАГОУ, 1/23/601/110: «Копии записей. Пересыльный пункт по отправке в Германию школа-38 по Некрасовской ул. 2», б.м., б.д. 44. Alexandrow, French, Flight from Novaa Salow, с. 72, 79; Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 15. 45. ІМФЕ, K. колекція Толченнікової, 14–3/25/27, записано від жінок Київщини наприкінці 1942 – на початку 1943 років. Див. також: ІМФЕ, колекція Є. І. Притули, 14–3/24/5: «Від збирача». 46. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 337–338; Klee, Dreßen, «Gott mit uns», с. 176– 177. 47. Otto Bräutigam, Überblick über die besetzten Ostgebiete während des 2. Weltkrieges, Tübingen, 1954, с. 92–93; Фесенко, Повесть, с. 82; Müller, «Die Rekrutierung», с. 239. 48. Müller, «Die Rekrutierung», с. 242–243; НДБ, колекція «Листівки окупаційного періоду», 662лист. і 378лист.: «До населення Райхскомісаріату України!» б.м., б.д. 49. ДАКО, р-2294/1/2/5: районовий голова Рокитного (Білоцерківський ґебіт) – старості Ромашок, 29 березня 1942 р. 50. ДАКО, [р-]2215/1/5/21, 29: адміністрація Максимовичів, протоколи 12 і 17, 7 квітня і 3 червня 1942 р. 51. М. О. Василенко, бесіда з автором; Т. Яковлевич, «1939–1943 рр. на Володимирщині (Спогади)», Літопис Волині 3, Вінніпеґ, 1956, с. 115. 52. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 155; ЦДАГОУ, 166/3/246/9–14: Михаил Николаевич Свиридовский (1908 року народження), Київ, 3 березня 1944 р. 53. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 156, 162–163; Михайло Лебідь, «Часи німецької окупації в Матіївськім районі на Волині (Спогади кол. голови районової управи)», Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1985, с. 211; Jerzy Dębski, Leon Popek (ред.), Okrutna przestroga, Lublin, 1997, с. 168, 321, 323. 54. ЦДАВОВ, 3206/5/15/369: RKU Lagebericht за квітень 1942 р., Рівне, 15 травня 1942 р.

404

Примітки 55. Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 13. 56. ЦДАГОУ, 166/3/246/35–37: Михаил Иванович Соколов, [Вінниця?], 20 січня 1946 р. Інший приклад див. у: ДАКО, р-2356/15/22/60–61 зв.: Г. А. Лагс – заступнику бурґомістра Волкановичу, б.м., 23 вересня 1942 р. Про те, що комуністи доносили на сусідів, див.: Meldungen 7 (12 червня 1942 року), с. 13. 57. Сова, До історії большевицької дійсности, с. 88. 58. Лебідь, «Часи німецької окупації», с. 211–212. 59. Bräutigam, Überblick, с. 93. 60. ДАКО, р-2356/1/107/21–24: голова району Бокій – Форостівському, б.м., 12 квітня 1942 року та відповідь від 15 квітня 1942 р. Пор.: NA microcopy T-175, roll 250, frame 2742722: Sipo-SD генерального округу Київ – загальноукраїнському Sipo-SD, б.м., 25 травня 1942 р. 61. Alexander Berkman, The Bolshevik Myth (Diary 1920–1922) (New York, 1925), 232–233. 62. Щоденник Нартової, с. 10–11, записи від 21 та 28 квітня 1942 р. 63. ЦДАГОУ, 166/3/244/85: Кальницкая. Див. також: Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 22 (один випадок у Бердичеві). Про жінок-утікачок див.: ЦДАГОУ, 166/3/246/16: Селінчук. 64. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 302–304, звіт, який використано в: Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 21. 65. Фесенко, Повесть, с. 82–83 (цитата); Кузнецов, Бабий Яр, с. 337 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 244]. 66. Щоденник Нартової, с. 11–12; ЦДАГОУ, 166/3/243/150: Ванда Антоновна Воловская (полька, 1923 року народження), [Дніпродзержинськ?], б.д.; ЦДАВОВ, 3676/4/476/403: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, 15 вересня 1942 року; Дудин, «Великий мираж», с. 177. 67. ЦДАГОУ, 166/3/244/85: Кальницкая. Див. також: Нове українське слово, 10 січня 1943 року, 4, 9 квітня 1943 року, 4 та 22 квітня 1943 року, 4 (запити на інформацію про зниклих родичів). 68. ЦДАГОУ, 1/22/6/32–33: Д. С. Коротченко – Н. С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на правобережной Украине», б.м., 22 липня 1943 р. 69. ЦДАГОУ, 1/22/391/19: Скирда, «Отчет», цитується Ф. М. Антоненко. 70. Щоденник Нартової, с. 16. 71. Інший пункт збору перед відправленням до Німеччини був розташований на вул. Некрасівській. Щоденник Нартової, с. 22; ЦДАГОУ, 166/3/244/85: Кальницкая; ЦДАГОУ, 166/3/246/17: Селінчук; Дудин, «Великий мираж», с. 178–179; Фесенко, Повесть, с. 82; Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 143. 72. UCEC, Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта», б.м., 1945, с. 55–56. 73. ЦДАВОВ, 3206/1/78/30: RKU Lagebericht за січень 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/5/15/268: RKU Lagebericht за лютий 1942 р., Рівне, 15 березня 1942 р.; ДАКО, р-2107/1/131/24: лист селянина до «Богуславської волості» [sic], 12 лютого 1942 р. 74. ЦДАВОВ, 3206/2/27/21: RKU Lagebericht за грудень 1941 р.; ЦДАВОВ, 3206/1/78/36: RKU Lagebericht за січень 1942 р.; ЦДАВОВ, 3206/2/121/18–2: RKU Hauptabteilung III генеральному комісарові в Києві. Київ, 22 січня 1942 р.. 75. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 20.

405

Додатки 76. В. П. Кравченко, бесіда з автором; ЦДАВОВ, 3676/4/474/235–238: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, Київ, 15 вересня 1942 р.; Blanka Jerabek, Das Schulwesen und die Schulpolitik im Reichskommissariat Ukraine 1941–1944: Im Lichte deutscher Dokumente, München, 1991, с. 114. 77. Jerabek, Das Schulwesen, 114; Нове українське слово, 12 листопада 1942 р., 4 і 15 листопада 1942 р., с. 4; Щоденник Аркадія Любченка, с. 93. 78. Щоденник Нартової, с. 19; Щоденник Аркадія Любченка, с. 94; NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292536: звіт на основі розповідей інформатора («Gewährsmann»), котрий відвідав Київ; Jerabek, Das Schulwesen, 114–115. 79. Adolf Hitler, Monologe im Führerhauptquartier 1941–1944: Die Aufzeichnungen Heinrich Heims herausgegeben von Werner Jochmann, Hamburg, 1980, с. 331; Bräutigam, Überblick, с. 93. 80. «Українські дівчата в німецьких домашніх господарствах», Дзвін волі, 27 листопада 1942 р., 4; НДБ, «Афіші та плакати окупаційного періоду», 300sp: «Дівчата і жінки!»; Herbert, Hitler’s Foreign Workers, с.187–189, 439, прим. 209. Про науковців і технічних спеціялістів див.: Müller, «Die Rekrutierung», 242; ЦДАГОУ, 166/3/243/1–5 зв.: Николай Кузьмич Груньский [sic] (українець 1872 року народження), Київ, 19 лютого 1944 р. Пор.: Микола Величківський, «Сумні часи німецької окупації (1941–1944 роки)», Визвольний шлях 12, №3, Лондон, 1965, с. 297–298. 81. Fuhrmann, Schneebruch, с. 53 (цитата); ІМФЕ, колекція К. Толченнікової, 14–3/25/34: пісня селянки з Київщини; Кузнецов, Бабий Яр, с. 273 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 199]; ЦДАГОУ, 1/22/391/19: Скирда, «Отчет». 82. Кузнецов, Бабий Яр, с. 274 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 199–200]. 83. Є. М. Московська, бесіда з автором. 84. ЦДАГОУ, 166/3/249/7 зв.: Валентина Максимівна Ляшенко (українка 1916 року народження), Зарубинці, Київська область, 8 серпня 1946 р. 85. ЦДАГОУ, 166/3/249/7 зв.--8 (про Зарубинці); М. Х. Гогуля, бесіда з автором (про самовідданішу працю); ЦДАГОУ, 1/22/123/67: Бердник, «Характеристика положения» (про кінотеатри). 86. ЦДАГОУ, 166/3/245/72–74: Писковець; NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292556: Auslandsbriefprüfstelle, «Stimmungsbericht», Berlin, September 11, 1942; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 313–315. 87. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal (далі – TMWC), т. 25, Nuremberg, 1949, с. 331. Пор.: Herbert, Hitler’s Foreign Workers, с. 280. 88. NA microcopy T-120, roll 2533, frames E292549/12–15: Auslandbriefprüfstelle, «Stimmungsbericht», Berlin, November 11,1942; також: TMWC, vol. 25, Nuremberg, 1949, с. 78–79. 89. TMWC, т. 25, с. 313–314; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 367. 90. Щоденник Нартової, с. 10. 91. ЦДАГОУ, 1/22/123/67–68: Бердник, «Характеристика положения». 92. ЦДАГОУ, 166/3/246/128–131: Вера Петровна Рукосуева (1892 року народження), [Мелітополь?], б.д. 93. Щоденник Нартової, с. 17. 94. ЦДАГОУ, 166/3/246/128–131: Рукосуева.

406

Примітки 95. О. М. Куценко, бесіда з автором (про коросту); ІМФЕ, колекція Т. Красицької, 14– 3/20/61, 493 («Корости достала / В Германію не попала»); Московська, бесіда з автором (про напухання); ЦДАГОУ, 166/3/246/92: Николай Макарович Харченко (1906 року народження), [Мелітополь?], 22 січня 1946 року (про соду); Кузнецов, Бабий Яр, с. 260 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 189] (про щітки). 96. ЦДАГОУ, 166/3/249/28–28 зв.: бесіда з Федосею Захарівною Масиною [Великий Букрин] 10 серпня 1946 р. Див. також: Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 6. 97. Про умисне самоотруєння див.: ЦДАГОУ, 166/3/245/30: Евгения Досифеевна Понизовская (1899 року народження), б.м., б.д., підписано нею 19 січня 1946 року; ЦДАГОУ, 166/3/246/92: Харченко; про закапування рідин в очі див.: ЦДАГОУ, 166/3/246/128– 131: Рукосуева; М. О. Василенко, бесіда з автором. 98. ЦДАГОУ, 166/3/246/128–131: Рукосуева (про ноги); ЦДАГОУ, 1/22/391/38: Скирда, «Отчет» (про опіки й укуси собак); Кузнецов, Бабий Яр, с. 260 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 189]; Гогуля, бесіда з автором (про відрубування); Щоденник Нартової, с. 16 (про операції); М. В. Коваль, Борьба населения Украины против фашистского рабства (Киев, 1979), 72–73 (про опіки); Володимир Сергійчук (упор.), ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 333. 99. ЦДАГОУ, 1/22/391/38: Скирда, «Отчет» (про самокалічення у Знам’янці); NA microcopy T-120, roll 2533, frames E292556–557: Auslandsbriefpriifstelle (про більшу поширеність самокалічення серед жінок). Про небезпеки самокалічення див.: ЦДАГОУ, 166/3/246/128–131: Рукосуева; ЦДАГОУ, 166/3/246/92: Харченко (про смерті); ЦДАГОУ, 1/22/391/38: Скирда, «Отчет» (також про смерті); О. М. Куценко, бесіда з автором. Про самогубства див.: ЦДАГОУ, 166/3/246/138: Виктор Иванович Яремченко, б.м., б.д.; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 4: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?], б.м., 24 квітня 1951 р. 100. Куценко, бесіда з автором. 101. Богатырчук, Мой жизненный путь, с. 126–127, 129–130. 102. Коваль, Борьба населения, с. 75 (про Фастів); Ю. Н. Квитницкий-Рыжов, «Из истории здравоохранения в Киеве во время Великой Отечественной войны 1941–1945», Советское здравоохранение, №5, Москва, 1990, с. 64; ЦДАГОУ, 166/3/245/65: Трофим Иванович Панченко (1899 року народження), [Новомосковськ?], 22 січня 1946 р. 103. ЦДАГОУ, 166/3/243/117: Вера Федоровна Богданова (1911 року народження), б.м., 20 січня 1946 р. 104. Meldungen 44, 5 березня 1942 р., с. 8 (про арешти); Meldungen 17, 20 серпня 1942 р., с. 10–11 і 21, 18 вересня 1942 р., с. 6 (про відшкодування). 105. Див.: Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 25. 106. Максим Скорупський (Макс-Курінний УПА), У наступах і відступах (Спогади) (Чикаґо, 1961), 59; Оксана Сарапука (1927 року народження з Медвина), незаписана особиста бесіда з автором, Медвин, 17 липня 1995 р. Про дівчат, які намагалися завагітніти, див.: Скорупський, У наступах, 59; М. П. Костюк, бесіда з автором. 107. ЦДАВОВ, 3676/4/161/13: Auslandbriefprüfstelle Berlin; Dallin, German Rule, с. 458 (про червневе повідомлення 1943 року).

407

Додатки 108. Щоденник Нартової, с. 16 (про усиновлення); Кузнецов, Бабий Яр, с. 260 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 189]. 109. Meldungen 17, 20 серпня 1942 р., с. 6; ЦДАВОВ, 3676/4/476/401: звіт Sipo-SD про генеральний округ Київ, Київ, 15 вересня 1942 р. 110. Про хабарі посередникам див.: Nikolas Laskovsky, «Practicing Law in the Occupied Ukraine», American Slavic and East European Review 10, no. 2 (New York, 1952), с. 137. Про хабарі кербудам див.: Кравченко, коментар на запис бесіди автора з К. Я. Гриневич; Meldungen 7 (12 червня 1942 року), с. 13. 111. ЦДАГОУ, 166/3/244/18: Юрий Михайлович Марковский (українець 1904 року народження), Київ, 12 березня 1944 року; ЦДАГОУ, 166/3/244/84: Кальницкая; Щоденник Нартової, с. 16; Кузнецов, Бабий Яр, с. 261 [Кузнєцов, Бабин Яр, с. 189]. 112. NA microcopy T-120, roll 2533, frame E292557: Auslandsbriefpriifstelle; Селешко, Вінниця, с. 116. 113. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 325, 333; пор.: с. 328, 332, 349. 114. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 23 та 47, 24 березня 1943 р., с. 8–9. 115. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 23 (листівка); Meldungen 7, 12 червня 1942 р., с. 12–13 (остання цитата). 116. Herbert, Hitler’s Foreign Workers, 280; Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна вій на», с. 163. 117. Müller, «Die Rekrutierung», с. 243, перероблена версія в: Meldungen 47, 26 березня 1943 р., с. 22; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 341. 118. Архів Музею історії Богуславщини ім. Б. М. Левченка (Богуслав): Григорий Левченко, «Дневник: Путешествие в Германию» (рукопис, Медвин, 1945), 1–2. 119. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 463–464. 120. Дудин, «Великий мираж», с. 180–181 згадується випадок побиття; Dallin, German Rule, с. 435 (про становище в Києві). 121. Alexandrow, French, Flight from Novaa Salow, с. 68, 70, 72–73, трішки перероблено. 122. Buchbender, Das tönende Erz, с. 329. 123. Гриневич, бесіда з автором; О. Сарапука, бесіда з автором. 124. Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 24. 125. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 399–400. 126. Див.: Meldungen 43, 26 лютого 1943 р., с. 23 та 47, 26 березня 1943 р., с. 22. 127. Про цифру станом на серпень 1942 року див.: TMWC, т. 39, Nuremberg, 1949, с. 401; також: «Актуальні питання української політики. Свідчення Райхкомісара Коха», Дзвін волі, 30 серпня 1942 року, 3. Про цифру станом на червень 1943 року див.: ЦДАВОВ, 3206/5/15/666: RKU Lagebericht за травень–червень 1943 року, Рівне, 15 липня 1943 р. 128. Про кожного сорокового (Заукелева оцінка) див.: Armstrong, Ukrainian Nationalism, 89; див. цифру 1,5 млн. на с. 90. 129. Dallin, German Rule, 431, прим. 1. Пор.: Mulligan, Politics of Illusion and Empire, с. 113. 130. Meldungen 21, 18 вересня 1942 р., с. 12, 15 та 43, 26 лютого 1943 р., с. 10. 131. Див., наприклад: Alexander Werth, Russia at War, 1941–1945, New York, 1965, с. 717, 719. 132. Фесенко, Повесть, с. 82; Тернівський, «Спогади еміґранта», с. 37. Див. також: Эмигрант, «Немцы в Киеве», с. 43, 55; Дудин, «Великий мираж», с. 98.

408

Примітки

12. Останні дні нацистської влади 1. С. Князьков и др. (упор.), Великая Отечественная, т. 9, Москва, 1999, с. 115; В. И. Клоков, О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине (1941–1944), Киев 1994, с. 40–41, 65; А. С. Чайковський, Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941–1944 рр. мовою документів, очима історика), Київ, 1994, с. 108, 126, 131, 136, 139, 165. 2. Чайковський, Невідома війна, с. 94–95, 97. 3. Князьков и др., Великая Отечественная, т. 9, 133–134, 149 (про «нелеґальний ЦК КП(б)У»), с. 277–278, 281–282 (дії Сталіна навесні 1943 року). 4. Берія – Сталіну, доповідь, 8 серпня 1941 року, у виданні: «Из истории Великой Отечественной войны», Известия ЦК КПСС, №9, вересень 1990, с. 197–198. 5. NA microcopy T-501, roll 33, frames 1098–1099: Army Group South, «Tätigkeitsbericht der Abt. VII vom 1.-30.10.1941», б. м., б. д.; NA microcopy T-501, roll 349, frames 586–592: Gruppe Geheime Feldpolizei 725, «Betrifft: Partisanen, Erfahrungsbericht», б. м., 22 січня 1942 р.; ЦДАГОУ, 1/22/118/5: «Донесение командира партизанского отряда Нечаева», б. м., 3 грудня 1941 року; ЦДАГОУ, 1/22/122/27: Яков Федорович Носенко, комиссар партизанского отряда Каневского района Киевской области, – Зам. нач. 4-го Отдела НКВД УССР, «Докладная записка», б. м., 3 січня 1942 р. Пор.: В. А. Пережогин, «Партизаны и население (1941–1945 гг.)», Отечественная история, №6 (1997), с. 152. 6. John A. Armstrong, «The Dnepr Bend Area», у кн.: John A. Armstrong (ред.), Soviet Partisans in World War II (Madison, Wise., 1964), 646; BA-Berlin, R 6/305, fol. 45: оперативне зведення з генерального округу за листопад–грудень 1942 року, Дніпропетровськ, 7 січня 1943 року (цитата). 7. ЦДАВОВ, 3676/4/161/13: Auslandbriefpriifstelle Berlin, «Stimmungsbericht», 18 червня 1943 р. 8. Там само; NA microcopy T-78, roll 565, frames 259–266, 254–258: Anon, [інформатор Amt Ausland/Abwehr], «Нотатки про походження і поширення партизанщини», б. м., б. д., та німецький переклад і анотація від 18 травня 1943 р.; Чайковський, Невідома війна, 111. 9. Князьков и др., Великая Отечественная, т. 9, с. 354. 10. Там само, с. 354–355; P. Vershigora, Men with a Clear Conscience, Moscow, 1949, с. 118, 204– 205; John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 3 вид., Englewood, Colo., 1990, с. 105–106; NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601547: генеральний комісар Ляйзер – Розенберґові через райхскомісара Коха, «Betr.: Bandenbekämpfung im Generalbezirk Shitomir», Житомир, 12 лютого 1943 року; Чайковський, Невідома війна, с. 83 (про арешт Ковпака). 11. ЦДАВОВ, 3676/4/161/13: Auslandbriefprüfstelle Berlin, «Stimmungsbericht», Берлін, 18 червня 1943 р. 12. Norbert Müller et al. (ред.), Die faschistische Okkupationspolitik in den zeitweilig besetzten Gebieten der Sowjetunion (1941–1944), Berlin, 1991, с. 431. Див. також: В. І. Кучер, Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1944), Київ, 1974; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 97–101. 13. Чайковський, Невідома війна, с. 137; Alexander Werth, Russia at War, 1941–1945, New York, 1965, с. 720.

409

Додатки 14. Князьков и др., Великая Отечественная, т. с. 9, 355. 15. Там само; Клоков, О стратегии и тактике советских партизан, с. 47. 16. NA microcopy T-78, roll 589, frames 510, 517–518: Fremde Heere Ost, «Vermutliche Bandengliederung zur Bandenlage Ost», б. м., б. д. 17. ЦДАГОУ, 1/22/6/12: Д. С. Коротченко – Н. С. Хрущеву, «О состоянии партизанского движения на правобережной Украине», б. м., 22 липня 1943 року (оцінки). Відсоток підрахований мною; у кн.: Чайковський, Невідома війна, с. 51 вирахувано такий самий відсоток на підставі інших джерел. 18. Werth, Russia at War, с. 721; NA microcopy T-501, roll 349, frame 588: Gruppe Geheime Feldpolizei 725, звіт про совєтських партизанів в Україні, б. м., 22 січня 1942 року (цитата); Kenneth D. Slepyan, «The People’s Avengers’: Soviet Partisans, Stalinist Society and the Politics of Resistance, 1941–1944», докторська дисертація, University of Michigan, 1994, с. 372. 19. Чайковський, Невідома війна, 61, 83; Leo Heiman, I Was a Soviet Guerrilla, London, 1959, с. 92, 122 (про пияцтво та хвороби); NA microcopy T-501, roll 27, frame 1196: KavallerieRegiment Mitte, «Erfahrungsbericht über die Kampftaktik der Partisanen und Möglichkeiten unsererseits, die Bandengefahr zu beschränken», б. м., 23 червня 1943 року (про спання на посту та грабунки населення з боку партизанів Білорусі); Vershigora, Men with a Clear Conscience, с. 308–309 (про грабунок); Максим Скорупський, У наступах і відступах (Спогади), Чикаґо, 1961, с. 170–171 (про крадіжки серед членів УПА). 20. Heiman, I Was a Soviet Guerrilla, с. 90–91; Slepyan, «People’s Avengers», с. 252–257. Про брак медичних навичок див.: Князьков и др., Великая Отечественная, т. 9, с. 356. Про тяжкі умови див.: Д. Каров [Дмитрий Петрович Кандауров], Партизанское движение в СССР в 1941–1945 гг., Мюнхен, 1954, с. 75–78; М. В. Коваль, «Материальный быт партизан Украины (1941–1944 гг.)», Советская этнография, №2 (березень – квітень 1985 року), с. 14–23. 21. Чайковський, Невідома війна, с. 122–123 (про напади в 1942 році). 22. Це також випливає із: Чайковський, Невідома війна, с. 134–135, 181. 23. М. В. Коваль, Борьба населения Украины против фашистского рабства, Киев, 1979, с. 47. 24. В. П. Ямпольский и др. (упор.), Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов, т. 2, кн. 2: Начало: 1 сентября – 31 декабря 1941 года, Москва, 2000, с. 371–372. 25. Князьков и др., Великая Отечественная, т. 9, 133 (наказ від 5 вересня 1942 року). Про дозвіл убивати членів сімей див.: Timothy Mulligan, The Politics of Illusion and Empire: German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942–1943, New York, 1988, с. 137; Heiman, I Was a Soviet Guerilla, с. 167. 26. ЦДАВОВ, 3676/4/161/13–14: Auslandbriefprüfstelle Berlin, «Stimmungsbericht», 18 червня 1943 р. 27. NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601567: райхскомісар Кох – Розенберґові, «Betr.: Derzeitiger Stand der Bandenlage», Рівне, 25 червня 1943 р.; ЦДАГОУ, 1/22/6/53: Д. С. Коротченко, «Украинские партизаны в борьбе против немецких оккупантов», 25 березня 1942 року (наводиться відповідно 1205; 238; і 11.896).

410

Примітки 28. Князьков и др, Великая Отечественная, т. 9, с. 457 (говориться про 58.685 і 946 відповідно). 29. Про землі, які лежали на схід від кордону станом до 1939 року, див.: Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 108, 113, 188; Володимир Сергійчук [упор.], ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали, Київ, 1996, с. 306. 30. ЦДАГОУ, 1/22/227/136: «Отчет о деятельности подпольной партийной организации и партизанских отрядов Житомирской области», Житомир, 1945; ЦДАГОУ, 1/22/6/19–20: Коротченко – Хрущеву, «О состоянии партизанского движения»; ЦДАГОУ, 1/23/530/3: Роберт Сатановский – Хрущеву, б. м., 5 жовтня 1943 р. 31. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 336. 32. ЦДАГОУ, 1/22/227/139–140: «Отчет о деятельности подпольной партийной организации и партизанских отрядов Житомирской области», Житомир, 1945. 33. Amir Weiner, Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution (Princeton, N.J., 2001), 160; Каров, Партизанское движение, с. 83. 34. Про ідентифікаційні нашивки див.: ЦДАГОУ, 1/22/391/41: Михаил Мих. Скирда [и др.], «Отчет о подпольной партийной работе и партизанской борьбе в Кировоградской области (август 1941 года – март 1944 года)», б. д.; Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 335. Про посилену охорону станцій див.: Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 335; ДАКО, р-2292/1/3/51: наказ ґебітскомісара д-ра Штельцера, Біла Церква, 12 квітня 1943 року; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419211: бориспільський ґебітскомісар – генеральному комісару, Бориспіль, 16 грудня 1942 року; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 331. 35. Подальший виклад зіперто на: О. Ф. Федоров і В. А. Манюк та ін., Вінок безсмертя: Книга-меморіал (Київ, 1987), 222–229 (містить і розповідь А. Корнелюк); Історія міст і сіл Української РСР: Волинська область (Київ, 1970), 595–596; Поліщук [псевдо], «Трагедія села Кортеліс», Літопис Волині 7, Вінніпеґ, 1964, с. 86–89; Paul Kohl, Der Krieg der deutschen Wehrmacht und der Polizei 1941–1944: Sowjetische überlebende berichten, Frankfurt am Main, 1995, с. 45–50. Цей напад був частиною ширшої кампанії, яка здебільшого стосувалася сіл на території сучасної Білорусі; див.: Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999, с. 938–941, 967–968. 36. ЦДАГОУ, 166/3/243/164: Ольга Васильович Бугай (українка), Бородянка, Київська область, 22 січня 1946 р. Див. також: Ruth Bettina Birn, Die Höheren SS- und Polizeiführer: Himmlers Vertreter im Reich und in den besetzten Gebieten, Düsseldorf, 1986, с. 229. 37. NA microcopy T-175, roll 81, frames 2601544–546: Hellwig, Der SS- und Polizeiführer in Shitomir, «Betr.: Bandenbekämpfung», Житомир, 27 січня 1943 р.; NA microcopy T-175, roll 81, frames 2601547–551: генеральний комісар Ляйзер – Розенберґові через райхскомісара Коха, «Betr.: Bandenbekämpfung im Generalbezirk Shitomir», Житомир, 12 лютого 1943 року, а також у: Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 388–389. 38. ЦДАГОУ, 1/22/391/20/30/38: Скирда, «Отчет» (про події в Буді); схожість на попередні розправи також зауважено у: Dieter Pohl, «Die Holocaust-Forschung und Goldhagens Thesen», Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte 45, no. 1 (1997), с. 29. 39. Улас Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Вінніпеґ, 1975, с. 296.

411

Додатки 40. NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601654: Гімлерів наказ щодо території Höhere SSund Polizeiführer Ukraine-Russland-Süd, б. м., 21 червня 1943 р. 41. В ориґіналі: «Ansiedlung» і «Umsiedlung». Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 471. Див. також: NA microcopy T-175, roll 140, frame 2668022. 42. ЦДАГОУ, 1/23/585/12: Бегма и Тимофеев – Хрущеву и Строкачу, «Докладная записка», б. м., б. д. (згадуються розстріли у волинському містечку Любешів). 43. Офіцер СД Вільгельм В. Гелерфорт, цит. за: Леонід Абраменко (ред.), Київський процес: Документи і матеріали, Київ, 1995, с. 57. 44. Ф. Пігідо-Правобережний, «Велика Вітчизняна війна», Вінніпеґ, 1954, с. 168–170. 45. Самчук, На коні вороному, с. 351–352; Іван Власовський, Нарис історії Української Православної Церкви, т. 9, XX ст., ч. 2, Нью-Йорк, 1966, с. 265, 268–269. 46. Див., наприклад: Іванівські вісті, 18 липня 1943 р. 47. НДБ, колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду», 481сп: «Чи руїну та голод, що їх несуть Тобі совєцькі банди?» 48. Іван Хмельницький [Константин Коспірук], «В країні рабства і смерти», Самостійна Україна 4, №2 (37) (Чикаґо, лютий 1951 року), с. 2; Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Нью-Йорк, 1991, с. 67. 49. Alfred M. De Zayas, The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939–1945, Lincoln, Neb., 1989, с. 240–244. 50. Хмельницький, «В країні рабства і смерти», с. 2; Селешко, Вінниця, с. 71, 79–80; Татьяна Фесенко, Повесть кривых лет, Нью-Йорк, 1963, с. 97–98; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 7: редактор «Вінницьких вістей» [Михайло Зеров?], б. м., 24 квітня 1951 р. 51. Приклад газетного оголошення див. у: Дзвін волі, 29 липня 1943 р., 3. Про подорожі делеґатів див.: Селешко, Вінниця, с. 110; Григорій Костюк, Зустрічі і прощання: Спогади. Книга друга, Едмонтон, 1998, с. 102; Дзвін волі, 19 серпня 1943 р., с. 4. 52. Селешко, Вінниця, с. 50–51, 59–60; HIA-HURIP, box 23, no. 548 AD, B-6, fol. 5; ЦДАГОУ, 1/22/10/11: Бурченко – Н. С. Хрущову и Д. С. Коротченко, «Краткая информация о Вин ницкой области», б. м., 31 серпня 1943 р.; Weiner, Making Sense of War, с. 67. 53. Хмельницький, «В країні рабства», с. 7. 54. ЦДАГОУ, 1/23/1062/153–155: секретар вінницького обкому Міщенко і голова облради Годов, доповідь без заголовка, б. м., [1944]. 55. Подальший виклад зіперто на: Leon Popek et al (ред.), Wołyński testament, Lublin, 1997. 56. ЦДАВОВ, 3206/2/231/45–46: «Uebersicht über die Verwaltungseinteilung des Reichskommissariats Ukraine nach dem Stand vom 1. Januar 1943» (загальні числа). Оцінка кількости польського населення в 250 тисяч належить мені; пор.: Mikołaj Siwicki, [ред.], Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich, т. 2, Warszawa, 1992, с. 85; Wolodymyr Kosyk, L’Allemagne national-socialiste et l’Ukraine, Paris, 1986, с. 235. 57. Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 130, 210 (польські звіти 1943 року згадують про «понад 15 тисяч») – пор. із оцінкою Сівіцького в «щонайбільше 20 тисяч» на с. 27; Timothy Snyder, «The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing, 1943», Past and Present, no. 179 (May 2003), с. 202 («близько 50 тисяч»). 58. Найліпше цю версію викладено в: Snyder, «Causes», с. 197–234. Термін «провокація» див., наприклад, у: Andrzej Leon Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947: Zarys problematyki, Kraków, 1998, с. 155, 217.

412

Примітки 59. Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 20; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 233. 60. Див., наприклад: Snyder, «Causes»; Alexander V Prusin, «Revolution and Ethnic Cleansing in Western Ukraine: The OUN-UPA Assault against Polish Settlements in Volhynia and Eastern Galicia, 1943–1944», у кн.: Steven Bela Vardy, T. Hunt Tooley (ред.), Ethnic Cleansing in Twentieth Century Europe, Boulder, Colo., 2003, с. 517–535. Див. також розгляд цього терміна в: Norman M. Naimark, Fires of Hatred: Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe, Cambridge, Mass., 2001, с. 2–5. 61. Miriam Berger, «The War», у кн.: Haim Dan (упор.), Yosef Kariv (ред.), Horchiv Memorial Book / Sefer Horochow, Tel Aviv, 1966, с. 50–51. Див. також: Sonya Tesler-Gyraph, «Memories from the Nazi Period», с. 63–64. 62. Тарас Бульба-Боровець, Армія без держави: Слава і трагедія українського партизанського руху. Спогади, Вінніпеґ, 1981, с. 255. 63. NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601567: райхскомісар Кох – Розенберґові, «Betr.: Derzeitiger Stand der Bandenlage», Рівне, 25 червня 1943 р. У перевиданні цього документу (див.: Літопис УПА, т. 6, Торонто, 1983, с. 81–83) цей уривок було пропущено, а купюру позначено крапками. 64. Цитовано за: NA microcopy T-78, roll 565, frame 230: Amt Ausland/Abwehr, «Feststellungen zur Bandenlage. Banden und Widerstandbewegungen in der Nordwestukraine», б. м., 13 липня 1943 р.; також вона є в: Літопис УПА, т. 6, с. 84. Про події наприкінці 1944 року див.: NA microcopy T-78, roll 562, frame 460: Fremde Heere Ost, звіт, 1 листопада 1944 року (йдеться про кампанію винищення [«Ausrottungsfeldzug»] в Західній Україні). 65. ЦДАГОУ, 1/23/523/44: Строкач и Мартынов – Н. С. Хрущеву, «Спецсообщение о деятельности укр. Националистов на окк. Территории Украинской ССР», Москва, 21 квітня 1943 р. Пор.: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 62, 86–87. 66. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 66, цитовано ЦДАГОУ, 1/22/75/37–43. Ориґінал документа зберігається у: ЦДАГОУ, 1/23/523/80–83. 67. ЦДАГОУ, 1/23/585/29, 40: Бегма и Тимофеев – Хрущеву и Строкачу, «Докладная записка», б. м., б. д. (не пізніше 20 вересня 1943 р.). Звіти зі східної Волині див. у: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 31 (перша цитата); Władysław Filar, «Burza» na Wołyniu: Z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. Studium historyczno-wojskowe, Warszawa, 1997, с. 54, цитується ЦДАГОУ, 57/4/191/118. 68. Літопис УПА, т. 2, виправлене 2-ге видання, Торонто, 1985, с. 44. 69. Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ, 1999, с. 310. 70. Див.: Sowa, Stosunki, с. 197. Про листівку див. у: Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 174–177. 71. Leon Żur, Mój wołyński epos, Suwałki, 1997, с. 53; Jerzy Dębski, Leon Popek (ред.), Okrutna przestroga, Lublin, 1997, с. 68–69, 138, 219, 274, 284, 287, 301–302, 321–322. 72. Про погіршення після совєтського вторгнення див.: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 62, 137, 248, 267, 285, 291, 293, 305, 313, 321, 331–332. Про процеси після приходу німців див.: О. Шуляк, [Олег Штуль], В ім’я правди (До історії повстанського руху в Україні), Ротердам, 1947, с. 31. 73. Siwicki, Dzieje konfliktów, 139; Ereignismeldung UdSSR 191, 10 квітня 1942 р., с. 18; Meldungen 13, 24 липня 1942 р., с. 4–5; Пор.: Meldungen 24, 9 жовтня 1942 р., с. 15. 74. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 129; Олександер Гриценко [Тарас Боровець],

413

Додатки «Армія без держави», у кн.: Василь Михальчук (ред.), Туди, де бій за волю: Збірник військово-політичних матеріалів у пам’ять Максима Скорупського-Макса, Курінного УПА, Лондон, 1989, с. 412–414; Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник (Спогади), [Вінніпеґ], 1988, с. 43. 75. Петро Мірчук, Нарис історії Організації Українських Націоналістів, Мюнхен, 1968, с. 579, цит. за: Віктор Поліщук, Гірка правда: Злочинність ОУН-УПА. (Сповідь українця), Торонто, 1995, с. 119; Roy F. Baumeister, Evil: Inside Human Cruelty and Violence, New York, 1999, с. 183. 76. Про плановані кордони див.: NA microcopy T-78, roll 562, frame 459: Fremde Heere Ost, звіт, 1 листопада 1944 р. Про вигнання «ворогів і чужинців» див.: Мірчук, Нарис історії, с. 93, 98, 581, цит. за: Поліщук, Гірка правда, с. 109, 119; Weiner, Making Sense of War, с. 241; Dieter Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944: Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens, München, 1996, с. 325. 77. Мстислав Чубай, Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (Із записок ройового), Мюнхен, 1952, с. 38 (цитата); Karel C. Berkhoff, Marco Carynnyk, «The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys», Harvard Ukrainian Studies 23, nos. 3–4 (1999), с. 149–184. 78. Панас Хуртовина [Михайло Подворняк], Під небом Волині (Воєнні спомини християнина), Вініпеґ, 1952, с. 150. 79. Микола С.-Чарторийський, Від Сяну по Крим (Спомини учасника III похідної ґрупи – Південь), Нью-Йорк, 1951, с. 127–128; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 25. 80. ЦДАВОВ, 3833/2/1/38: «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Напрямні ОУН», цит. за: Berkhoff, Carynnyk, «Organization of Ukrainian Nationalists», с. 154. 81. ЦДАВОВ, 3833/1/63/10: «Краєвий Провід Українських Націоналістів на М.У.З. (Матірні Українські Землі)», листівка «Український Народе!», б. м., 1941, цит. за: Berkhoff, Carynnyk, «Organization of Ukrainian Nationalists», с. 154. Див. також: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 79, 243; Erhard Roy Wiehn (упор.), Die Schoáh von Babij Jar: Das Massaker deutscher Sonderkommandos an der jüdischen Bevölkerung von Kiew 1941 fünfzig Jahre danach zum Gedenken, Konstanz, 1991, с. 277; Анатолий Кузнецов (А. Анатолий), Бабий Яр. Роман-документ, Нью-Йорк, 1986, с. 68 [Анатолій Кузнєцов, Бабин Яр, Київ, 2009, с. 50]; HIA, B. I. Nicolaevsky collection, box 232, folder 10, fol. 115: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека», б.м., 1947. Про маршову пісню див.: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 233; Sowa, Stosunki, с. 198. 82. John-Paul Himka, «Ukrainian Collaboration in the Extermination of the Jews during the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjunctural Factors», Studies in Contemporary Jewry: An Annual 13, New York, 1997 с. 176, 179. Про палких греко-католиків див.: Хуртовина, Під небом Волині, с. 141–142, 144, 147, 166. 83. Скорупський, У наступах і відступах, с. 148; Михайло Каркоць-Вовк, Від Вороніжа до Українського Легіону Самооборони, Мінеаполіс, 1995, с. 52. 84. Микола Бегеш, Іван Король, Л. Ікавчук, «З історії діяльності УПА: “Поліська Січ”», у кн.: Микола Бегеш та Іван Король, Біля джерел повстанської армії (Історичні нариси),Ужгород, 1996, с. 27–29. Щодо розпуску Січі, пор.: Каркоць-Вовк, Від Вороні-

414

Примітки жа, 45; Бульба, Армія, с. 170; Максим Бойко, Бібліографічний огляд збройної боротьби Волині, Торонто, 1976, с. 127; Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, б.м., 1964, с. 83. 85. Бульба, Армія, с. 195; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 102–103. 86. Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, с. 116. 87. Żur, Mój wołyński epos, с. 56–57. 88. Щодо домовлености про об’єднання див.: Бульба, Армія, 252. Про подальші події див.: Jan Łukaszów [Tadeusz Andrzej Olszański], «Walki polsko-ukraińskie 1943–1947», Zeszyty historyczne, no. 90, Paris, 1989, с. 166–167; Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 135; Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny Światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa, 1993, с. 258; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 31, 51 (про прибуття людей із Генерал-губернаторства). 89. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 267; Хуртовина, Під небом Волині, с. 128. 90. Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 111–112. Приклади таких розстрілів див. у: Іван Сойка, «Характеристика часу німецької окупації 1941–1944 рр. на тлі окремих фактів», Літопис Волині 6 (1962), с. 73; Бульба, Армія, с. 262; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 291. 91. Про розстріли див.: Стецюк, Непоставлений пам’ятник; Скорупський, У наступах і відступах; Шуляк, В ім’я правди, с. 25–26. Див. також: Хуртовина, Під небом Волині, с. 144–145. Про допоміжний підрозділ поліції див.: Каркоць-Вовк, Від Вороніжа, с. 72, 74, 76–77, 92–96; Тарас Гунчак, У мундирах ворога, Київ, 1993, с. 143. 92. NA microcopy T-78, roll 562, appendix, frame 468: Fremde Heere Ost, звіт, 1 листопада 1944 року; Літопис УПА, т. 27, Торонто, 1997, с. 97, 115–116, 147. Про групи та їхніх командирів див.: Літопис УПА, т. 6, с. 99; Літопис УПА, т. 27, с. 116, 118, 156, 163. 93. NA microcopy T-78, roll 589, frame 518: «Vermutliche Bandengliederung zur Bandenlage Ost». Пор.: Бульба, Армія, с. 272; Літопис УПА, т. 6, с. 96–97; NA microcopy T-78, roll 565, frames 224–226: O[tto] A. Bräutigam, Dienststelle Walli I (Dienststelle Baun) I/Bd. [Абверу] – Fremde Heere Ost (I/Bd.), «Betr.: Bandenabwehrmeldungen Ost. Ukrainische Aufstands-Armee («Bandera»)», б. м., 5 грудня 1943 року; NA microcopy T-78, roll 565, frame 243: «Bericht über die gegenwärtige Bandenlage und die politische Stimmung in der Westukraine», б. м., [кінець 1943 року]. Про частку членів УПА, які мали зв’язок із ОУН, див.: Шуляк, В ім’я правди, с. 28. 94. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 263; пор.: Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942– 1946. Передрук підпільного журналу, ред. Юрій Маївський і Євген Штендера, що тотожне Літопис УПА, т. 24, Торонто, 1995, с. 170 (про вітання); Шуляк, В ім’я правди, с. 29. 95. Про українську народну назву див.: Літопис УПА, т. 5, Торонто, 1984, с. 21, 171, 178, 253; Хуртовина, Під небом Волині, с. 156–157; Скорупський, У наступах і відступах, с. 150. 96. Бульба, Армія, с. 251, 253, 272. Див. також його давніші спогади в кн.: Бойко, Бібліографічний огляд, с. 134. 97. Dębski, Popek, Okrutna przestroga (зокрема карти на звороті); Sowa, Stosunki, с. 180. Див. також: Літопис УПА, т. 6, с. 87; Prusin, «Revolution and Ethnic Cleansing», с. 528 (про Курську битву). 98. Див.: Filar, «Burza» na Wołyniu, с. 50, де цитується Державний архів Служби безпеки України Волинської области, справа 11315, том I, ч. II/16; Popek, Wołyński testament, с. 167,

415

Додатки також Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 343–344, в обох джерелах процитовано: Владислав Наконечний, «Мертві закликають живих», Волинь (Луцьк), 4 серпня 1994 р. 99. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 231; Żur, Mój wołyński epos, с. 58; Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 138, 291. 100. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 320, пор.: 175, 178, 331 (про українців, які не розмовляли з поляками); с. 22–23 (про українців, які не знали про план нападу); с. 51, 53 (про хрести на польських будинках); с. 172, 258 (про світлові ракети); с. 138, 253 (про одяг напасників); с. 110, 134 (про викрут); с. 58, 315 (про хвилі напасників). 101. Там само, с. 131, 234; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 66. 102. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 45, 335 (про декламування «Отче наш»); с. 276, 297, 299 (про долю польських дітей); с. 97, 296 (про висаджування у повітря церков); с. 65, 189, 321 (про закопування трупів). 103. Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942–1946, с. 211. 104. Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 171–173. На той час лише одна польська політична організація – Народна партія в Галичині – виступала за вигнання українців із теренів, які вона вважала приналежними Польщі; див. с. 231, 233–240. 105. Факсиміле в: Микола Лебедь, УПА: Українська повстанська армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу, I частина: Німецька окупація України, б. м., 1946, с. 116. 106. Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 174–177. 107. Danylo Shumuk, Life Sentence: Memoirs of a Ukrainian Political Prisoner, Edmonton, 1984, с. 73. 108. Там само, с. 83. 109. Baumeister, Evil, с. 57. Див. також уявлення нападників про себе як про жертв і про знечулення: с. 94, 285–290. 110. Sowa, Stosunki, с. 158–159, 161; Bruno Wasser, «Die “Germanisierung” im Distrikt Lublin als Generalprobe und erste Realisierungsphase des «Generalplans Ost»», у кн.: Mechtild Rössler, Sabine Schleiermacher (ред.), Der «Generalplan Ost»: Hauptlinien der nationalsozialistischen Planungs- und Vernichtungspolitik, Berlin, 1993, с. 271–293. 111. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 50, 52, 75, 101, 131, 137, 172, 175, 177–179, 226, 268; Żur, Mój wołyński epos, 62 (цитата). Про поляків, які чекали на своє вбивство, див.: В. Н. Евстигнеев и др. (упор.), В тылу врага: Листовки партийных организаций и партизан периода Великой Отечественной войны 1941–1945 гг., Москва, 1962, с. 189. 112. Sowa, Stosunki, 211–212; Żur, Mój wołyński epos, с. 56; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 31, 82; ЦДАГОУ, 1/23/585/16: Бегма и Тимофеев, «Докладная записка». Пор.: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 68–69 (також у: ЦДАГОУ, 1/23/523/79). 113. Sowa, Stosunki, с. 186–191. 114. Див. совєтські джерела про це: Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 30, 54, 67–70; ЦДАГОУ, 1/23/585/36: Бегма и Тимофеев, «Докладная записка». Див. польські джерела: Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 88–89, 136; Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 51, 80, 178, 201, 234, 321, 324, 333. Див. українські та єврейські джерела: Хуртовина, Під небом Волині, с. 129, 152, 154, 157; Gershon Zik (ред.), Rozyszcze: My Old Home, [Tel Aviv], 1976, с. 47.

416

Примітки 115. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, 68, 88; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 81; Хуртовина, Під небом Волині, с. 136. Пор.: Torzecki, Polacy i Ukraińcy, с. 260. 116. Filar, «Burza» na Wołyniu, с. 90; Sowa, Stosunki, с. 187–188; Літопис УПА, т. 6, с. 174 (про арешти). Про поляків, які подавалися на роботу до Німеччини, див.: Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 173; Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 232. 117. ЦДАГОУ, 57/4/344/19: «Денник Повшука Олександра від 17.IX 1939 р».; Himka, «Ukrainian Collaboration», с. 176–177 (про націоналізм). 118. Jan T. Gross, Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia, Princeton, N.J., 1988, с. 35–45. Himka, «Ukrainian Collaboration», с. 175. Химка також вказує на знечулення протягом довоєнних десятиліть. 119. Michael Diment, The Lone Survivor: A Diary of the Lukacze Ghetto and Svyniukhy, Ukraine, New York, 1992, с. 201; Zik, Rozyszcze, с. 43. Див. також: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 93, 318, 320; Shmuel Spector, The Holocaust of Volhynian jews, 1941–1944 (Jerusalem, 1990), 270–271; ЦДАГОУ, 1/22/16/30: Бегма з рівненського обкому та інші – Хрущову, х. Шугалець, 25 травня 1943 р.; Weiner, Making Sense of War, с. 263–264 (процитовано протоколи допитів у НКВС). Пор.: Leo Heiman, «We Fought for Ukraine! The Story of Jews with the UPA», Ukrainian Quanerly 20, no. 1 (1964), с. 35–36 (нетипова історія жінки, яка жила в складі підрозділу УПА). 120. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 50, 69, 247, 289, 319. 121. Там само, с. 103–104. 122. Popek, Wołyński testament, с. 108, 141. 123. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 77–78, 178, 209, 249, 265, 291, 314, 320. Про сімнадцятирічного хлопця див.: с. 119–120. 124. Скорупський, У наступах і відступах, 86–88; Хуртовина, Під небом Волині, с. 147–148; Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 158. 125. Sowa, Stosunki, с. 210. 126. Friedrich Heyer, Die orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945, Cologne, 1953, с. 220–221. 127. Там само, с. 220; Т. Яковкевич, «1939–1943 на Володимирщині (Спогади)», Літопис Волині 3, Вінніпеґ, 1956, с. 115–116; Armstrong, Ukrainian Nationalism, 158–159; Стецюк, Непоставлений пам’ятник, с. 69–70. 128. Про завчасні попередження див.: Dębski, Popek, Okrutna przestroga, 16, 22, 43, 101, 121, 192, 207, 216, 226, 245, 258, 268, 289, 291, 296, 313, 323, 333. 129. Там само, с. 119, 131. 130. Там само, с. 104, Див. також: с. 38, 50, 52, 63–64, 75, 92–93, 100, 119, 123, 131, 135, 216, 230–231, 234–235, 269–270, 273, 287, 291, 301, 324–325; про рятівників-чехів див.: 226; про рятівників, які були українськими баптистами, див.: с. 120, 284, 321; Хуртовина, Під небом Волині, с. 161–163. 131. ЦДАВОВ, 3833/2/1/39: «Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Напрямні ОУН». 132. Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 96; Див. також: с. 50, 63–64, 288, 335 і про побиття с. 111, 231, 288. 133. ЦДАГОУ, 1/23/585/40: Бегма и Тимофеев, «Докладная записка».

417

Додатки 134. Скорупський, У наступах і відступах, с. 68–69, 148; Стецюк, Непоставлений пам’ят ник, зокрема с. 118–120. 135. Скорупський, У наступах і відступах, с. 146, 163–164, 226; Шуляк, В ім’я правди, с. 30; Хуртовина, Під небом Волині, с. 146; ЦДАГОУ, 1/23/585/12: Бегма и Тимофеев, «Докладная записка» (про примусову мобілізацію). 136. Armstrong, Ukrainian Nationalism, с. 118–123; NA microcopy T-501, roll 28, frames 192– 199: Abwehrstelle, звіт про Україну, Здолбунів, 15 вересня 1943 року, а також у: Літопис УПА, т. 6, с. 94–96; М. В. Коваль [та ін.] (упор.), «ОУН і УПА у другій світовій війні», Український історичний журнал, №4 (Київ, липень – серпень 1994 року), с. 104 (наказ Клима Савура). 137. NA microcopy T-78, roll 565, frames 195–196: Клим Савур, наказ, німецький переклад, б. м., 31 серпня 1943 року, а також у: Літопис УПА, т. 6, с. 93–94; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 95; Хуртовина, Під небом Волині, с. 158. 138. Хуртовина, Під небом Волині, с. 132,134–135. Про новий рейд УПА див.: ЦДАГОУ, 1/23/530/2: В. Соколов, И. О. Начальника Украинского Штаба Партизанского Движения – Н. С. Хрущеву, «Спецсообщение о деятельности украинских националистов», б. м., 30 вересня 1943 р. 139. Хуртовина, Під небом Волині, с. 140; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 87–88. 140. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 120. 141. Хуртовина, Під небом Волині, с. 144–145, 150; Скорупський, У наступах і відступах, с. 148, 213; Стецюк, Непоставлений пам’ятник, с. 75; Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 139. 142. NA microcopy T-501, roll 217, frame 830: «Auszug aus dem Lagebericht einer Kreishauptmannschaft des Distriktes Galizien für die Monate Oktober u. November 1943». 143. NA microcopy T-78, roll 562, frame 470: Fremde Heere Ost, «Die nationalukrainische Widerstandsbewegung UPA. Anlage 2», б. м., 1 листопада, 1944. Факсиміле звернення ОУН див. у: Лебедь, УПА, с. 117. 144. NA microcopy T-78, roll 565, frames 252–253: Fremde Heere Ost, «Vortragsnotiz», б. м., 19 травня 1943 року (а також у: Літопис УПА, т. 6, с. 73–75); NA microcopy T-175, roll 81, frame 2601567: Koch, «Betr.: Derzeitiger Stand der Bandenlage» (уривок, який пропущено в: Літопис УПА, т. 6, 81–83); Поліщук, Гірка правда, 258; Dębski, Popek, Okrutna przestroga, с. 318. 145. Літопис УПА, т. 27, 204; А. В. Кентій (ред.), «Поранення і смерть М. Ф. Ватутіна», Український історичний журнал, №11 (листопад 1991 року), с. 79–88. 146. Самчук, На коні вороному, с. 160. 147. В. Кентій, Українська повстанська армія в 1942–1943 рр., Київ, 1999, с. 155. 148. Naimark, Fires of Hatred, с. 185–199. 149. NA microcopy T-78, roll 565, frames 200–203: німецький переклад статті з газети «Оборона України» за 1 серпня 1943 року; Бульба, Армія, с. 263; Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 291. Див. також: Baumeister, Evil, с. 349. 150. Leon Żur (упор. і ред.), Polacy i Ukraińcy: Zabliźnić rany, Suwałki, 2001, с. 203–206. 151. Я. Омельяненко, «Повстання в Павлограді в лютому 1943 р»., Український історичний журнал 9, №2 (лютий 1965 року), с. 91–94.

418

Примітки 152. Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My Private War: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis, London, 1993, с. 226–227; Meldungen 54, 14 травня 1943 р., с. 19–20 (про копання шанців). 153. NA microcopy T-84, roll 120, frame 419259: генеральний комісар [Вальдемар] Маґунія, звіт, Київ, 4 березня 1943 р. 154. ЦДАВОВ, 3676/4/105/133–134: RKU Lagebericht, Рівне, 13 листопада 1943 р. (цифра і цитата); Benjamin Pinkus, Ingeborg Fleischhauer, Die Deutschen in der Sowjetunion: Geschichte einer nationalen Minderheit im 20. Jahrhundert, Baden-Baden, 1987, с. 284– 286; Ingeborg Fleischhauer, Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion, Stuttgart, 1983, с. 206–222, 231, 242. 155. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 474; ЦДАВОВ, 3676/4/105/135–136: RKU Lagebericht, Рівне, 13 листопада 1943 р. 156. Reinhard Rürup (ред.), Der Krieg gegen die Sowjetunion 1941–1945: Eine Dokumentation, Berlin, 1991, с. 102, 232. 157. ЦДАГОУ, 1/23/599/29: «Акт», [Оболонь], 3 жовтня 1943 року; ЦДАГОУ, 1/23/558/68: «Выписка из акта о зверствах немецких фашистов в селе Большие Липняги, Семеновского района Полтавской области», б. д. 158. ЦДАГОУ, 1/23/588/63: «Выписка из акта о злодеяниях немецких фашистов в г. Полтаве», б. д. Свідчення щодо Мелітопольщини див. у: ЦДАГОУ, 166/3/246/98–99,130: Владимир Иванович Тихонович (нар. 1879 року), б. м., 23 січня 1946 року та Вера Петровна Рукосуева (нар. 1892 року), [Мелітополь?], б. д.; Абраменко, Київський процес, с. 21–22. Про евакуацію з Лівобережжя див.: Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, с. 520–521. 159. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 364; Селешко, Вінниця, с. 113; ПігідоПравобережний, «Велика Вітчизняна війна», с. 170–171. 160. ЦДАГОУ, 1/23/1064/50: «Akt 25 marta 1944 goda». Приклади див. у: ЦДАГОУ, 1/23/1064/24, 28: «Акт о зверствах немецко-фашистских разбойников в селе Кислин Бугского района Киевской области», б. д. та «Акт 13 марта 1944 года», Китайгород, Дашівський район, Вінницька область. 161. Werth, Russia at War, с. 720 (про події в Умані). Приклади пограбувань див. у: ЦДАГОУ, 1/23/1064/25: «Акт 12 марта 1944 года», Росоховата, Дашівський район, Вінницька область; NA microcopy T-84, roll 120, frame 419211: бориспільський ґебітскомісар – генеральному комісару, 16 грудня 1942 р. Про зґвалтування див.: ЦДАГОУ, 1/23/1064/24: «Акт о зверствах», Кислин; ЦДАГОУ, 1/23/1064/30: «Акт 15 марта 1944 года»; Marliese Fuhrmann, Schneebruch: Geschichte einer Verschleppung, Landau, 1993, с. 64–65. 162. NA microcopy T-501, roll 28, frames 47–48: Der Kommandierende General der Sicherun gstruppen und Befehlshaber im Heeresgeb.Süd Nr. 1454/43, I. V Generalmajor Graf Stolberg – Heeresgruppe Süd, «Monatsbericht (1.-30.9.43)», Штаб, 6 жовтня 1943 р. Про оголошення в Києві див.: Фесенко, Повесть, с. 90, 92–93. 163. ЦДАГОУ, 166/3/243/25–26: В. М. Артоболевский (росіянин 1874 року народження), Київ, 22 і 25 лютого 1944 р. 164. ЦДАВОВ, 4620/3/2433/11: Николай Адрианович Прахов, «Что было в Киеве при нем цах», Київ, 21 травня 1941 року [sic]; Фесенко, Повесть, с. 91.

419

Додатки 165. ЦДАГОУ, 166/3/248/31–34: В. Тверской, «Дорогие друзья», Київ, б. д. (до 14 серпня 1945 р.). Про втікачів див.: Фесенко, Повесть, с. 93. 166. Wiehn, Die Schoáh, с. 372, 539, 557, 560, 564. Оцінки вцілілих робітників були такі: «близько 70 тисяч», «понад 100 тисяч», «близько 120 тисяч», «від 120 до 125 тисяч» і «понад 125 тисяч». 167. Там само, с. 372, 539, 545, 560, 564; Давид Будник и Яков Капер, Ничто не забыто: Еврейские судьбы в Киеве, 1941–1943, Констанц, 1993, с. 165; М. В. Панасик, цит. за: «Бабин Яр (вересень 1941 – вересень 1943 рр.)», Український історичний журнал, №12 (1991), с. 63–64. Про молодих дівчат див.: Wiehn, Die Schoáh, с. 372; Budnik, Kaper, Nichto ne zabyto, с. 37–38, 166. 168. «Бабин Яр», 63–64; К. Я. Гриневич, бесіда з автором (тут же записано потвердження В. П. Кравченком хаотичних облав); Захар Трубаков, Тайна Бабьего Яра: Документальная повесть-хроника, Тель-Авив, 1997, с. 155. 169. Müller, Die faschistische Okkupationspolitik, 498; Д. В. Малаков (ред.), Київ, 1941–1943: Фотоальбом, Київ, 2000, с. 228–229. 170. Bernhard Chiari, «Deutsche Zivilverwaltung in Weißrußland 1941–1944: Die lokale Perspektive der Besatzungsgeschichte», Militärgeschichtliche Mitteilungen 52, no. 1 (1993), с. 75. Про зустріч Червоної армії населенням див.: ЦДАГОУ, 166/3/249/10: Валентина Максимівна Ляшенко (українка 1916 року народження), Зарубинці, Київська область, 8 серпня 1946 р. 171. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни, с. 135. Пор.: Хуртовина, Під небом Волині, с. 179; Siwicki, Dzieje konfliktów, с. 139.

Висновки 1. Amir Weiner, Making Sense of War. The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution, Princeton, N.J., 2001, с. 171–182. В дослідженнях увагу зосереджено головно на східній Галичині; див., наприклад: Jeffrey Burds, «Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944–1948», Cahiers du Monde russe 42, nos. 2–4 (2001), с. 279–320. 2. Gerald Reitlinger, The House Built on Sand: The Conflicts of German Policy in Russia, 1939–1945, London, 1960, с. 225–227. 3. Alfred E. Frauenfeld, Und trage keine Reu’: Vom Wiener Gauleiter zum Generalkommissar der Krim. Erinnerungen und Aufzeichnungen (Leoni am Starnberger See, 1978). 4. Weiner, Making Sense of War, с. 160; Tony Judt, «The Past Is Another Country: Myth and Memory in Postwar Europe», у кн.: István Deák, Jan T. Gross, Tony Judt (ред.), The Politics of Retribution in Europe: World War II and Its Aftermath, Princeton, N.J., 2000, с. 293–323. 5. Александр Сабуров, цит. за: А. Чайковський, Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941–1944 рр. мовою документів, очима історика), Київ, 1994, с. 91. 6. Karel C. Berkhoff, «Ukraine under Nazi Rule (1941–1944): Sources and Finding Aids. Part II», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 45, no. 2 (1997), с. 291. 7. Michail Semirjaga, «Der Grosse Vaterländische Krieg im Bewusstsein des Sowjetvolkes in der Zeit von Perestrojka und Glasnost», у кн.: Walter Leimgruber (ред.), 1.9.39: Europäer erinnern sich an den Zweiten Weltkrieg, Zürich, 1990, с. 178.

420

Примітки 8. Микола Пацера, «Як на концтабірному плацу тримають колишніх в’язнів і остарбайтерів київські чиновники», Київські відомості, 5 січня 1996 р., 1, 6; Lev Bakal, «The Long, Dusty Road to Nazi Compensation», Moscow Times, 16 квітня 2002, с. 12–13. 9. [В. Ф. Шевченко], «Окупаційний режим в Україні – геноцид народу», у кн.: І. О. Герасимов та ін. (ред.), Безсмертя: Книга пам’яті України, 1941–1945, Київ, 2000, с. 174, 181 – говориться про «геноцид народу», «головним об’єктом» якого були українці. М. В. Коваль, Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945), Київ, 1999, с. 158 – говориться про «тотальну війну на винищення населення». Пор. назву книжки: Christian Gerlach, Kalkulierte Morde: Die deutsche Wirtschafts- und Vemichtungspolitik in Weißrußland 1941 bis 1944, Hamburg, 1999. Про планомірність нацистського терору в Райху див.: Eric A. Johnson, Nazi Terror: The Gestapo, Jews, and Ordinary Germans, New York, 1999, зокрема 485. 10. Gerlach, Kalkulierte Morde, с. 1111. 11. Michael Ellman, S. Maksudov, «Soviet Deaths in the Great Patriotic War: A Note», EuropeAsia Studies 46, no. 4 (1994), с. 676–677. 12. Див., наприклад: Hiroaki Kuromiya, Freedom and Terror in the Donbas: A UkrainianRussian Borderland, 1870s-1990s, Cambridge, Eng., 1998, с. 190–191, 193–194 [укр. пер.: Гіроакі Куромія, Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870– 1990-ті роки, Київ, 2002]. 13. Як засвідчено, приміром, у: Щоденник Аркадія Любченка, ред. Юрій Луцький, Львів, 1999, с. 50 (цитовано зі слів іншої особи). 14. ЦДАГОУ, 1/22/347/14: «Из дневника учительницы гор. Киева Л. Нартовой», запис від 30 липня 1942 р. 15. Orlando Patterson, Slavery and Social Death: A Comparative Study, Cambridge, Mass., 1982, с. 198, 205. 16. Пор.: Bernhard Chiari, Alltag hinter der Front: Besatzung, Kollaboration und Widerstand im Weißrußland 1941–1944, Düsseldorf, 1998, зокрема с. 3. 17. Англійською мовою «psychic numbing», «desensitization» й «amoral familism». Слово «егоїзм» фігурує у: Михайло Селешко, Вінниця: Спомини перекладача Комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938, Торонто, 1991, с. 81. 18. Michael Geyer, «Resistance as Ongoing Project: Voices of Order, Obligations to Strangers, and Struggles for Civil Society, 1933–1990», у кн.: Michael Geyer, John W. Boyer (ред.), Resistance against the Third Reich, 1933–1990, Chicago, 1994, с. 340–341. 19. Bob Moore, «Comparing Resistance and Resistance Movements», у кн.: Bob Moore (ред.), Resistance in Western Europe, Oxford, 2000, с. 262. Див. також: Tim Kirk, Anthony McElligott, «Introduction: Community, Authority and Resistance to Fascism», у кн.: Tim Kirk, Anthony McElligott (ред.), Opposing Fascism: Community, Authority and Resistance in Europe, Cambridge, Eng., 1999, с. 1–11. 20. Цитату взято із: Andrei Sinyavsky, Soviet Civilization: A Cultural History, New York, 1990, с. 163 (рос. мовою: Андрей Синявский, Основи советсткой цивилизации, Москва, 2001). 21. Див., наприклад: David A. Kideckel, The Solitude of Collectivism: Romanian Villagers to the Revolution and Beyond, Ithaca, N.Y., 1993. 22. Михайло Гартимів, «Землею українською...», у кн.: Кость Мельник, Олег Лащенко, Ва-

421

Додатки силь Верига (ред.), На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій Війні. Збірник статтей, спогадів і документів, Торонто, 1985, с. 147. 23. Принаймні ця тенденція домінувала на селі в Росії. Див.: Jeffrey Burds, Peasant Dreams and Market Politics: Labor Migration and the Russian Village, 1861–1905, Pittsburgh, 1998, цит. за: Kuromiya, Freedom and Terror, с. 146–147. 24. John Barber, Mark Harrison, The Soviet Home Front, 1941–1945: A Social and Economic History of the USSR in World War II, London, 1991, с. 72–73, 208. 25. Див., наприклад, відповідно: Richard Stites, «Introduction: Russia’s Holy War», у кн.: Richard Stites (ред.), Culture and Entertainment in Wartime Russia, Bloomington, Ind., 1995, с. 5; Bohdan Krawchenko, «Soviet Ukraine under Nazi Occupation, 1941–1944», у кн.: Yury Boshyk (ред.), Ukraine during World War II: History and Its Aftermath. A Symposium, Edmonton, 1986, с. 15–37. Дослідники історії інших країн, як-от Греція, Польща та Чехословаччина, також стверджували, що Друга світова війна помітно змінила політичний світогляд населення, див., зокрема: Mark Mazower, Inside Hitler’s Greece: The Experience of Occupation, 1941–1944, New Haven, Conn., 1993, с. 52; Bradley F. Abrams, «The Second World War and the East European Revolution», East European Politics and Societies 16, no. 3 (2003), с. 623–664. 26. Weiner, Making Sense of War.

422

Скорочення BA-Berlin – BA-MA – HIA – HIA-HURIP – Meldungen – NA – UCEC –

Федеральний архів Німеччини, Берлінська філія Військовий архів, Фрайбурґ (Німеччина) Архів Гуверівського інституту війни, революції та миру, Стенфордський університет, Стенфорд, Каліфорнія (США) Колекція записів Гарвардського проєкту інтерв’ю з біженцями при Архіві Інституту Гувера Meldungen aus den besetzten Ostgebieten (Звіти з окупованих Східних територій) Національний архів США, Вашинґтон (округ Колумбія) Осередок української культури й освіти, Вініпеґ, Манітоба (Канада)

ДАКО – ІМФЕ – НБУ – НДБ – РГАСПИ – ЦДАВОВ – ЦДАГОУ –

Державний архів Київської области, Київ Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії імені М. Т. Рильського НАН України, Київ Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Київ Науково-довідкова бібліотека центральних державних архівів України, Київ Російський державний архів соціяльно-політичної історії, Москва, РФ Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Київ Центральний державний архів громадських об’єднань України, Київ

Джерела BA-Berlin Bundesarchiv-Berlin (Федеральний архів Німеччини, Берлінська філія) R 6. Reichsministerium für die besetzten Ostgebiete

BA-MA Bundesarchiv-Militärarchiv (Військовий архів, Фрайбурґ, Німеччина) RH 24–48. 48-й армійський корпус Шостої армії RH 26–454. 454-а піхотна дивізія 49-го армійського корпусу Сімнадцятої армії RW 2. Головнокомандувач Вермахту та безпосередньо підпорядковані йому відомства RW 31. Wirtschaftsrüstungsamt

HIA Архів Гуверівського інституту війни, революції та миру, Стенфордський університет, Стенфорд, Каліфорнія, США Alexander Dallin collection Box 2, folder 14; box 4, folder 7; box 7, folder 6; box 8, folder 2: записи трьох бесід із Гарвардського проєкту інтерв’ю з біженцями B. I. Nicolaevsky collection Series no. 178, box 232, folders 10-11: [Лев Владимирович] Дудин, «Великий мираж: События 1941–1947 годов в понимании советского человека» (б. м., 1947) Series no. 236, box 409, folder 19: Эмигрант, «Немцы в Киеве: (Из воспоминаний очевидца)» (б. м., б. д.) Russian Research Center, Harvard University [Центр російських студій, Гарвардський університет]. Записи бесід (1950–1951 рр.) із Гарвардського проєкту інтерв’ю з біженцями (подано в примітках як HIA-HURIP)

NA Національний архів США (Вашинґтон, округ Колумбія) Мікрофільми T-78. Fremde Heere Ost

424

Джерела T-84. Колекція різних німецьких документів за 1892–1945 рр. T-120. Документи Міністерства закордонних справ Німеччини, отримані Державним департаментом T-175. Документи райхсфюрера СС і шефа німецької поліції. Містить (на плівках 233– 236) мімеографічні копії «Ereignismeldung UdSSR» і «Meldungen aus den besetzten Ostgebieten» поліції безпеки та служби безпеки T-501. Документи німецького польового командування: оперативні тили, окуповані території тощо

UCEC Осередок української культури і освіти, Вініпеґ, Манітоба, Канада Колекція рукописів: [Микола Баланчук], «Київ за німецької окупації 1941–1943 рр». (б. м., б. д.) Павло Тернівський [Іван Жигадло], «Спогади еміґранта» (б. м., 1945)

Архів Музею історії Богуславщини імені Б. М. Левченка, Богуслав Григорий Левченко, «Дневник: Путешествие в Германию» (рукопис, Медвин, 1945)

Бібліотека Робартса, Торонтський університет, Канада «Волинь» (Рівне), газета

ДАКО Державний архів Київської области Ф. р-2275, оп. 1. Киевская школа №5/7 (Куреневская) Ф. р-2329, оп. 1–2. Редакція «Васильківських вістей» Ф. р-2356, оп. 1–18. Київська міська управа Ф. р-2412, оп. 1–2. Музей-архив переходного периода Ф. р-2505, оп. 1. Початкова школа Пліскачівки (Смілянський район) Районні адміністрації: Ф. р-2107, оп. 1. Богуслав Ф. р-2209, оп. 1–2. Хабне Ф. р-2292, оп. 1. Рокитне Ф. р-2418, оп. 1. Баришівка Ф. р-2457, оп. 1. Іванків Ф. р-2509, оп. 2. Сквира Ф. р-3110, оп. 1. Бородянка Сільські адміністрації: Ф. р-2097, оп. 1. Дмитренки (Богуславський район) Ф. р-2145, оп. 1. Немішаєве (Бородянський район) Ф. р-2160, оп. l. Нова Буда (Бородянський район) Ф. р-2167, оп. 1. Дружня (Бородянський район)

425

Додатки Ф. р-2210, оп. 1. Хабне (Хабенський район) Ф. р-2212, оп. 1. Стещина (Хабенський район) Ф. р-2215, оп. 1. Максимовичі (Хабенський район) Ф. р-2293, оп. 1. Телешівка (Рокитнянський район) Ф. р-2294, оп. 1. Ромашки (Рокитнянський район) Ф. р-2295, оп. 1. Ольшаниця (Рокитнянський район) Ф. р-2519, оп. 1. Кам’яна Гребля (Сквирський район) Ф. р-2679, оп. 1. Слобода (Кагарлицький район)

ІМФЕ Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії імені М. Т. Рильського НАН України, Київ Відділ рукописних фондів Ф. 14–3

Міжнародний Суд ООН, Гааґа, Нідерланди Архів Нюрнберзького процесу. Документ 053-PS, Hptm Dr. Dr. [Hans] Koch, «Bericht 10. (abgeschlossen am 5. Oktober 1941)»

НБУ, філія 1 Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, філія 1 Відділ стародруків і рідкісних видань – плакати, аґітлистівки та журнали періоду нацистської влади Відділ газетних фондів

НДБ Науково-довідкова бібліотека центральних державних архівів України Колекція «Афіші та плакати окупаційного періоду» Колекція «Листівки окупаційного періоду»

Приватні архіви Карел Беркгоф, Амстердам – диктофонні записи бесід зі свідками, проведених Карелом Беркгофом. Усі співбесідники – українці, а всі бесіди (крім спеціяльно зазначених випадків) відбувалися українською мовою. Бондаренко Надія Федорівна (нар. 1930 року, Богуслав), 20 липня 1995 року, Богуслав, Київська область, Україна Василенко Марія Олександрівна (нар. 1931 року, Гута), 22 липня 1995 року, Медвин, Богуславський район Василенко Яків Несторович (нар. 1924 року, Медвин), 22 липня 1995 року, Медвин Гогуля Марія Хтодосіївна (нар. 1927 року, Медвин), 22 липня 1995 року, Медвин Гриневич Клавдія Яківна (нар. 1930 року, Клинці), 10 серпня 1995 року, Київ (російською мовою)

426

Джерела Демиденко Михайло (нар. 1928 року, Трусівці), 18 липня 1995 року, Богуслав Зозуля Ніна Сергіївна (нар. 1929 року, Оксаверівка), 21 липня 1995 року, Богуслав Костюк Микола Павлович (1915 р., Дніпропетровськ – 1997 р.), 1 березня 1996 року, Давнзв’ю, Онтаріо, Канада Кравченко Валентина Павлівна (нар. 1922 року, Київ), 10 серпня 1995 року, Київ (російською мовою) Куценко Ольга Миколаївна (нар. 1926 року, Побережка), 18 липня 1995 року, Богуслав Московська Євгенія Макарівна (нар. 1930 року, Старі Безрадичі), 29 липня 1995 року, Київ Приліпко Марія (нар. 1913 року, Медвин), 17 липня 1995 року, Медвин Салата Грицько Грицькович (нар. 1909 року, Медвин), 17 липня 1995 року, Медвин Салата Микола (нар. 1914, Медвин), 17 липня 1995 року, Медвин Сарапука Оксана (нар. 1927 року, Медвин), 17 липня 1995 року, Медвин Синьогуб Микола Йосипович (нар. 1924 року, Медвин), 22 липня 1995 року, Медвин Хмілевська Людмила Станіславівна (нар. 1923 року, Київ), 13 липня 1995 року, Київ (російською мовою) Яценко Оксана (нар. 1919 року, Мисайлівка), 21 липня 1995 року, Мисайлівка, Богуславський район Мирон Семенович Петровский, Київ Владимир Алексеевич Понсов, Москва

РГАСПИ Российский государственный архив социально-политической истории, Москва (Російський державний архів соціяльно-політичної історії, Москва) Ф. 17, оп. 3. Протоколи Політбюра Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) Ф. 17, оп. 125. Відділ пропаґанди й аґітації

ЦДАВОВ Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Київ Ф. 3206, оп. 1–6. Рейхскомиссариат Украины, г. Ровно Ф. 3676, оп. 1–5. Штаб имперского руководителя (рейхсляйтера) Розенберга для оккупированных восточных областей, г. Берлин, г. Киев Ф. 3833, оп. 1–3. Крайовий провід Організації Українських націоналістів (ОУН) на Західноукраїнських Землях Ф. 4620, оп. 3. Колекція документів з історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

ЦДАГОУ Центральний державний архів громадських об’єднань України, Київ Ф. 1, оп. 22. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины, Особый сектор и организационно-инструкторский отдел. Документы о подпольно-партизанском движении в период Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.

427

Додатки Ф. 1, оп. 23. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины (Особый сектор –секретная часть) Ф. 1, оп. 70. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины, Відділ пропаґанди й аґітації Ф. 57, оп. 4. Коллекция документов по истории компартии Украины: Период отечественной войны 1941–1945 гг. Ф. 166, оп. 2-3. Комісія з питань історії Великої Вітчизняної війни при Академії Наук УРСР. Общая часть

Подяки Насамкінець тривалого шляху до цієї книжки я вельми радо хочу подякувати людям, які допомогли мені подолати його та зробили його цікавим і приємним. До цих людей належать директори та персонал чотирьох київських архівних установ: Лариса Яковлєва і Лариса Пихтіна з Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВОВ), Руслан Пиріг та Ірина Комарова з Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Ніоніла Войцехівська, Любов Величко, Ольга Примас і Катерина Доценко з Державного архіву Київської области та Галина Порохнюк з Науково-довідкової бібліотеки центральних державних архівів України (НДБ). Також не можу не згадати в цьому контексті працівників Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії імені М. Т. Рильського. Я дякую цим людям передусім, бо, попри сутужні матеріяльні умови, вони завжди йшли мені назустріч, хоч я був чужинцем, котрий ще й хотів дізнатися про болісні сторінки недавнього минулого їхньої країни. У книжці також використано матеріяли, що їх я зібрав в інших установах за люб’язної допомоги тамтешніх працівників. Зокрема, дуже допомогли мені Торонтський університет, Федеральний архів Німеччини, Гуверівський інститут війни, революції та миру, а також установи, які згадано в подяках за світлини. 1995 року я почав проводити бесіди зі свідками, щоби зібрати усний історичний матеріял. Переваги цього методу відразу увиразнилися, тож я глибоко вдячний своїм співрозмовникам. Я ніколи не зміг би знайти людей, охочих поділитися спогадами, не приховуючи своїх імен (які зазначено в примітках), і дістати їхню згоду на диктофонний запис, якби не допомога Ейлін Консі-Гейвуд, Петра Гогулі, Владислава Гриневича, Марини Кравець, Юрія Манійчука та Світлани Василівни Петровської. Світлана Василівна та її чоловік, Мирон Семенович Петровський, два літа поспіль ласкаво гостили мене в себе, а ще всіляко та невтомно допомагали, навіть не чекаючи на моє прохання. Я почуваюся в особливому боргу вдячности перед читачами різних версій рукопису цієї книжки. Серед них – Павло Роберт Маґочій, консультант моєї дисертації в Торонтському університеті, що лягла в підмурівок основи для цієї книжки, – він і тепер надихає мене на дальші пошуки. Дитер Пол у найкращих традиціях німецької науки щедро ділився зі мною своїми коментарями. Рукопис перечитали також Амір Вайнер (який до того ж підтримував моє дослідження і в інші способи), Роберт Остин, Жак Корнберґ, Гіроякі Куромія, Майкл Р. Марес, Ендрю Росос, Пітер Соломон-молодший, Марк фон Гаґен і двійко науковців, що їх залучило видавництво Гарвардського університету. Одним із них виявився Норман М. Наймарк (зрецензувавши рукопис, він дозволив видавництву розкрити своє ім’я). Редактори

429

Додатки журналів «Holocaust and Genocide Studies» та «Slavonic and East European Review», а також рецензенти, які на їхнє прохання прочитали текст, посилили мої арґументи у розділах 4 і 10. Цінні коментарі щодо окремих розділів, а також додаткові джерела, поради та копії документів надійшли від інших друзів і колеґ. Ризикуючи проминути когось, згадаю тут Ненсі Адлер, Рея Брендона, Джейн Бербенк, Марка Царинника, Ериха Габерера, Йогана Гоувінка тен Кaтe, Владислава Гриневича, Людмилу Гриневич, Андрія Макуха, Дмитра Малакова, Романа Сенькуся, Тимоті Снайдера та Р. Дж. Тиндорфа. Вельми корисними були зауваги учасників семінарів, на яких я презентував результати своїх досліджень в Европі та Північній Америці. Звісно, відповідальність за будь-які викладені тут факти чи думки в кінцевому підсумку несу тільки я сам. На ранніх стадіях дослідження я діставав фінансову підтримку від факультету історії, Фонду ґрантів на наукові відрядження Школи маґістерських студій і Центру вивчення Росії та Східної Европи при Торонтському університеті, а також від уряду провінції Онтаріо (Канада). Мої колеґи з Нідерландського інституту воєнної документації під керівництвом Ганса Блома та Центру вивчення Голокосту та геноцидів у Амстердамі під керівництвом Йогана Гоувінка тен Кaтe створювали сприятливе робоче середовище. Кора Рейкс і Люсі де Врис із Нідерландського інституту воєнної документації допомогли з комп’ютерним набором тексту. Видавництво Оксфордського університету та Школа слов’янських і східноевропейських студій Лондонського університету дозволили мені вмістити в цій книжці дещо доопрацьовані версії моїх статтей, які виходили в їхніх журналах. Кетлін Мак-Дермот із видавництва Гарвардського університету сміливо наважилася прийняти мій довгий рукопис; Джулі Карлсон зредаґувала його. Щиро дякую їм, а також Кетлін Драмі, Кристин Торштинсон і Ніколасові Кеніґу, який уклав покажчик. Також я глибоко вдячний Бібліотеці Вінера в Лондоні, яка відзначила рукопис премією Френкеля в номінації «Новітня історія, категорія А» 2001 року. Насамкінець дякую моїм батькам: Іт Схеєрс і Ехбертові Беркгофу. Їм доводилося довго чекати, але вони ніколи не втрачали терпіння.

430

Покажчик Австрія 20 Авшвіц 214 Азія 302 Азовське море 23, 99, 292 айнзацгрупи (оперативні групи) 51, 52, 62, 64, 73, 74; айнзацгрупа С 74, 77, 81, 82, 100, 164 Алєксій (Громадський), архієпископ 238– 241, 245, 299 Англія 91; див. також: Велика Британія Андрусяк, Микола 175 Америка 91 Апостолове, консерваторія 204 Арсеновичі, село 300 Атени 169 Африка 262 Бабин яр 43, 62, 67, 69, 75–77, 84–86, 88, 93, 94, 106, 153, 170, 174, 206, 253, 307, 314 Багазій, Володимир 61, 62, 116, 157, 164, 175, 245 Базар, місто 62 базари (ринки) 71, 137, 153, 178–181, 183– 185, 187, 188–190, 196, 198, 204, 251, 266, 267 Баке, Герберт 55, 170 Балтика 57 балтійські країни 21, 22, 231, 303 Бандера, Степан 21, 244, 293 бандерівці 10, 33, 34, 65, 117 119, 120, 193, 211, 212, 214, 216, 222, 227, 228, 231, 294, 295, 301, 302; їх поява 21; проголошення ними державности у Львові 30, 35,

111; їх страти німцями 62; відносини з мельниківцями 62, 294; у Києві 65; як антисеміти 91, 93, 292, 293; і депортації до Німеччини 274; бандерівська служба безпеки (СБ) 291, 293, 295–297, 301, 302; масове винищення ними поляків 291–293, 295–303; «Ідея і чин» 296; див. також: мельниківці, Організація українських націоналістів баптисти 26, 95, 136, 242, 254, 255, 312 Барац, Барбара 89, 90, 94 бартер, див.: натурний обмін Барчев 309 Баташова, Ґеня 76, 77 Баумайстер, Рой Ф. 15 Бегма, Василь 291 Бердичів 221; енкаведистські масові вбивства 27; грабунки 34; винищення євреїв із нього 73, 82, 84; антисемітські настрої 84; марші смерти євреїв 84; табір для військовополонених 111, 113; Бердичівський ґебіт 125, 133 Бердичівський район 145, 262; див. також: Бердичівщина Бердичівщина 228 Бердянськ 99, 260; масове винищення євреїв у ньому 85, 259 Беренштейн, Хана 66 Берлін 51, 52, 162, 196, 220, 232 Берндт, київський штадткомісар 181, 183, 205 Бесарабія (південна) 21, 47, 61 Бетговен, Людвіґ 202

431

Додатки Биківня, масові поховання жертв НКВС 27, 192 биття, див.: побиття Біла Русь 57 Біла Церква 22, 109, 181, 213, 221, 223, 307; Білоцерківський ґебіт 124 Білозірка, село 271 Білорусь 53, 55, 178, 205, 302; Західна 20; совєтські партизани 279, 280, 282 Білосток, дистрикт 46; Білостоцький реґіон 309 біржі праці 150, 151, 259, 263–265, 272, 274, 275, 285 «Блискавка», каральна операція, див.: каральні та відплатні акції Бобрінський, Алєксєй 213 Богатирчук, Федір 75, 76, 86, 115, 116, 165, 273 Богданівський район 149 Богемія 20 Богуслав 95, 126, 275 Бондаренко, Людмила 94 Борзаківська 248 Бориспіль 112, 237 Борове, село 294 Бородянка, село 67, 138, 286; Бородянський район 134, 248 Бродовскі 117, 118 Брест-Литовськ 47, 140; Брестський ґебіт 307 Британія 20, 22, 45, 48; Британські острови 11; див. також: Англія; Велика Британія Бровари 104 Бройтиґам, Ото 170 Брукнер, Вольфґанґ 202 Буг (Південний), річка 21, 46, 47, 65, 290, 291, 295, 297 Буда, село, кривава розправа з жителями 286 Будники, родина 286 Буковина (північна) 12, 21, 47, 52, 61, 62 Буковинський курінь 61, 77 Бульба-Боровець, Тарас 291, 293, 303 Буча 248

Ваґнер, Едуард 108 Ваґнер, Рихард 202 Вайнер, Амір 316 Ваке, Герберт 55 Варшава 73, 81, 156, 162, 239, 296, 302 Василівка 243 Васильків 145, 193, 199; Васильківський ґебіт 131 Ватикан 242 Ватутін, Ніколай 302 Велика Британія 17; див. також: Британія Великий Стидин, село 301 Великі Липняги, село 305 Великобагачанський район 137, 145 Великополовецький район 145 Величківський, Микола 164, 249 Веніямін (Новицький), єпископ 259 Вербівка, село 95 Верді, Джузепе 202 Вермахт, див.: німецька армія Верховський 94 Вершигора, Петро 309 видавання, див.: доноси винищення, див.: криваві розправи Винниченко, Володимир 211, 214 Винокур 66 Висоцьк 93 військовополонені: німецькі 120; совєтські 97–120; «росіяни» 13, 98, 100, 106, 107, 113–117; комуністи 98, 100, 101, 113, 115, 119; українці 98, 100, 113, 114, 117, 210; євреї 100, 106, 107, 120; неслов’яни 100; білоруси 100, 113, 114; етнічні німці 113; кількість 22, 97, 99, 106, 107; винищення 97–101; марші смерти 101–106, 118; табори для них 106–113; допомога з боку корінного населення 97, 103–106, 108, 112, 114–118, 120, 313; і «народна пошта» 114; і Червоний Хрест 108, 110, 113, 115–118; «наказ про комісарів» 99–101; «Директиви щодо поводження військ у Росії» 100; як «добровільні помічники» (гіві) 115; члени табірної поліції (Lagerpolizei) 107, 109–111; голодування 54, 102–104, 106–111, 172, 173,

432

Покажчик 257, 259; канібалізм 110, 111; антикомуністичні настрої 111; втечі 111, 112, 118, 119; звільнення 112–118, 264; робота 112, 113 Вільна Тарасівка, село 145 Вінниця 19, 22, 27, 45, 48, 54, 82, 92, 106, 149, 150, 152, 161, 187, 189, 192, 198, 202– 204, 207, 212, 231, 233, 241, 250, 252, 288, 307; Вінницький ґебіт 242 Вінницька область 31, 47; див. також: Вінниччина 67, 115, 210, 216, 231 Власов, Андрєй 63, 194 Вовк, М. 167 Волга, річка 47 Волинський, Леонід 101–103 Волинь 17, 26, 46, 49, 61, 63, 65, 95, 165, 205, 211, 240, 271, 276, 283, 289–291, 295, 296, 300, 303; Волинське воєводство 17; західна 10, 12, 17, 20, 23, 25, 30, 31, 52, 60, 62, 66, 70, 74, 78–80, 89, 93, 114, 124, 126, 130, 186, 192, 198, 203, 205, 212, 216, 221, 236–238, 242, 247, 253, 263, 264, 287, 290, 291, 293, 295, 296, 298, 303, 307, 314 Волинь-Поділля, генеральний округ 49, 136, 271 Володимир-Волинський 26, 111, 300 Володимирець 79 Воля Островецька, село 289 Ворошилов, Клімєнт 60 Всеукраїнське кооперативне товариство 136, 199 В’юн, Галина Іванівна 116–119 Габсбурзька імперія 12 Гадяцький район 145 Гаєр, Фридрих 249–251 газети 195–199; «Последние новости» 97, 181, 197; «Нове українське слово» 156, 176, 195–197; «Deutsche Ukraine-Zeitung» 156, 195; «Новое слово» 196; «Подолянин» 196; «Волинь» 195, 196, 244; «Українське слово» 196, 197; нелеґальна преса 208 газові фурґони (душогубки) 154, 307 Гайвас, Ярослав 174, 175 Гайдекампф, Ганс Штилер фон 172

Галичина 17, 27, 61, 62, 92, 154, 174, 212, 221, 222, 293; дистрикт 168; Східна 12, 17, 19, 20, 23, 47, 52, 82, 236, 296, 302; українці в Галичині 17, 19, 20, 47, 191, 212, 233, 293, 315; українці, прибулі з Галичини 23, 52, 61, 62, 117, 154, 198, 211, 221– 223, 293; діяльність ОУН 19; і Генералгубернаторство 47; православ’я 236, 249; українсько-польські вимордування 302; див. також: Львів; Станіслав; Тернопіль; Генерал-губернаторство (Генеральна Губернія) Гальбштадт, ґебіт 55 Гальдер, Франц 45 Гамбурґ 309 Геґевальд, ґебіт 55, 268 Генерал-губернаторство (Генеральна Губер нія) 10, 21, 47, 61, 62, 80, 88, 142, 155, 156, 191, 196, 199, 204, 208, 236, 238, 239, 242, 249, 289, 290, 294, 296, 312, 314 Гермайзе, Людмила 93 Гімлер, Гайнрих: стосунки з Прютцманом 52, 304; політика щодо етнічних німців 54–55, 214–216, 230; політика германізації 54–57; «друга хвиля» винищення євреїв 56–57, 78, 82; політика щодо Києва 170; стосунки з Гітлером 170, 286; політика щодо совєтських партизанів 284, 286–287; див. також: Гітлер, Адольф; нацисти; СС гірничо-видобувна промисловість 160 Гітлер, Адольф 20–22, 31, 45–48, 55, 57, 58, 63, 81, 90–92, 113–115, 122, 127, 133, 137, 155, 169, 170, 172, 174, 178, 190, 191, 199, 200, 203, 204, 224, 252, 262, 312; ставлення до України та українців 11, 12, 45, 55, 113, 114, 163; расистська ідеологія 11, 12; погляди щодо Lebensraum 11, 54–56; ставлення корінного населення до нього 37, 91, 220, 221, 227; ставлення до «російських» міст 45, 46, 169, 170, 174, 190, 312; ставлення до слов’ян 45, 46, 269; у німецькій пропаґанді 60, 127, 244, 245; ставлення до євреїв 81, 90, 91; і «наказ про комісарів» 101; ставлення до совєтських

433

Додатки військовополонених 113, 114; ставлення до депортацій у Німеччину 269, 286, 287 Гладун, Микола 122 Гнівань 242 голандці 51, 146, 286 Головне управління імперської безпеки 51, 250 голод: у Києві 169–190, 224, 259, 310, 312 Голодомор 1932–1933 років 19, 91, 184, 196, 213, 231, 315; в Атенах 169; у єврейських ґетах 169; у Харкові 169; у Нідерландах 169 Голокост 13, 54, 56, 69–96, 120, 246, 263, 299, 300, 310, 314; розправи в Бабиному яру 43, 67, 75–78, 84–88, 94, 106, 170, 174, 253, 311; винищення євреїв 13, 51, 54, 57, 58, 66, 69, 72–78, 100, 107, 112, 257, 259, 263, 286, 293, 299, 300, 303, 310, 311, 314, 315, 316; винищення ромів 13, 51, 54, 58, 69, 70, 257, 259, 263, 286, 303, 310, 315, 316; роль СС 42, 43, 56–58, 67, 74, 79, 82, 83, 86, 91, 120, 216; і етнічні німці 54, 96; «друга хвиля» 56–57, 78, 82; на східній Волині 73, 74; роль допоміжної поліції 74, 78, 79, 90, 91, 120, 299; на західній Волині 74, 75, 89–91; розправи в Дніпропетровську 78, 79; див. також: Бабин яр, ґета, євреї, криваві розправи Горинь, річка 46 городяни 147–168; ставлення нацистів до них 13, 45, 46, 54–56, 143, 155, 159, 160, 167, 169–174, 181–183, 190, 312; голод 13, 54–56, 169–190, 224, 257, 259, 310; стосунки з селянами 138; як заручники 148, 153; стосунки із кербудами 148, 149, 264, 265, 274; житлові умови 148–150; умови праці 150–165, 167, 168; заробітна плата 151, 152, 156, 157, 159; комендантська година 152, 203, 206, 207; страти 152–154; одяг 154, 155; лікарі 36, 86, 162, 163, 268, 272, 273, 313; науковці 163–165, 168; приватні зібрання 206, 207; ставлення до совєтської влади 227, 228; уцерковленість 251, 252; депортовані до Німеччини 264–270, 272, 273, 274, 277

Горохів 74, 290 Господарська інспекція «Південь» 51, 171, 172, 174, 179 Господарський штаб «Схід» 51, 55, 132, 170–173, 178 Господарська інспекція «Центр» 144 Гостомель 248 грабунки (мародерство) 33, 34, 44; єврейських осель 34, 88, 89, 123; у Києві 37, 39, 306; німцями 121, 219, 306 Греко-католицька (Уніятська) церква 12, 17, 19, 92, 242, 249, 293, 300, 312 Григорій (Огійчук), єпископ 92, 241 громадянська війна 17, 67, 138 Грушевський, Михайло 18, 177, 193 Гуляницький 166 Гуральник (Кілікієвська), Євгенія 73, 74, 83, 95 Гута, село 31, 64 Ґеринґ, Герман 107, 114, 170, 173 Ґерштенфельд-Мальтиль, Якоб 88, 155 Ґестапо, див.: СС ґета 78–80, 90, 96; служба порядку 78, 79; єврейські ради 78, 79 Ґлаґолєв, о. Алєксєй 93 Ґлаґолєва, Татьяна 93 Ґнаденфельд, хутір 28, 230 Даймент, Мехель (Майкл) 69, 70, 79, 80, 90, 91 Дамаскин (Малюта), єпископ 299, 303 Дарґель, Пауль 57, 141, 199, 287 Дарниця 104, 116, 157, 174; див. також: Київ Дахау 313 Дашкевич, Раїса 94 дезертири: з Червоної армії 23, 37, 160, 211, 280; з «шума» 92, 280, 282, 298, 301; з УПА 294; у лавах червоних партизанів 280, 282; у лавах АК 298; покарання їх 23, 148, 266, 301; ставлення німців до них 99; деколективізація 29, 124, 126; див. також: приватизація землі депортації до Німеччини 14, 80, 91, 119, 134, 160, 179, 186–190, 200, 219, 227, 232,

434

Покажчик 257–277, 284, 286, 287, 310, 314; їх статистика 119, 257, 260, 263, 266, 277; та євреї 80; і діти 232, 264, 266–268, 270, 272–275, 287; роль допоміжної поліції у них 265– 268, 270–272, 274–277; медичні огляди у зв’язку з ними 268, 272, 273, 275; умови життя і праці остарбайтерів 260, 262; звільнення від них 160, 189, 273; опір та ухиляння від них 14, 186, 257, 264, 265, 272–274, 276, 277, 279, 280, 283, 284, 288, 302, 314; і настрої корінного населення 227, 232, 257, 262, 263, 266, 277, 279, 280; і совєтська та українська націоналістична пропаґанда 274; відшкодування колишнім остарбайтерам 310; див. також: примусова праця Дєнікін, Антон 229 «Директиви щодо поводження військ у Росії» 100 Діонисій (Валединський), митрополит 236, 238–240 діти: ставлення до німців 24, 200; евакуація з Києва 36; дітовбивство 186; народжені від німців 186; журнали для них 199; школи 199, 200, 232, 237, 245, 312; депортації до Німеччини 232, 263, 264, 266, 269–271, 275, 276 диверсії, диверсанти, див.: саботаж «Динамо» (Київ), футбольна команда 206 Дніпро, річка 12, 14, 18, 22, 24, 27, 30–34, 36, 37, 41, 46, 47, 51, 82, 102, 104, 107, 121, 124, 152, 158, 161, 206, 216, 251, 259, 270, 280, 282, 283, 304–307 Дніпровська гідроелектростанція (Дніпро гес) 33, 160 Дніпровська флотилія 106 Дніпродзержинськ, див.: Кам’янське Дніпропетровськ 22, 24, 59, 80, 148, 152, 155, 167, 221, 223, 224, 227, 250–252, 274, 287, 307; індустріялізація 18; політика випаленої землі 32; грабунки 33, 34; німецька адміністрація 49; етнічні німці 55; винищення євреїв 78; антисемітські настрої 88, 89; житлові умови 149, 150; умови

праці 150, 156, 158–161, 163; металурґійний завод імені Комінтерну 158; металурґійний завод імені Григорія Петровського 158; гірничо-видобувна промисловість 160; науково-дослідні інститути 163; політехнічний інститут 164, 165; університет 164; український кінотеатр 201; православ’я 248, 250, 251; мовна ситуація 201, 248; розправи німців із цивільним населенням 304; див. також: городяни Дніпропетровськ, генеральний округ 49; приватизація землі 145 Дніпропетровська область 29, 46; етнічні німці у ній 27; див. також: Дніпропетровщина Дніпропетровщина 47, 82, 110, 137, 221, 229, 231 Домінополь, село: винищення загонами УПА місцевих поляків 297 доми розпусти 121, 122, 154, 186, 262, 307 Донбас 47, 229; індустріялізація 18; етнічні німці 27; приватні німецькі фірми 51 Донецьк 12 доноси (видавання) 63–66, 86–88, 90, 93, 225, 254, 316 Дошне, село 299, 300 драматичні театри 202 Друга Річ Посполита, див.: Польща Дубно 298; енкаведистська кривава розправа 26, 66; єврейський погром 66; єврейське ґето 79 Дубоділь, Демид 142 Дубровиця, містечко: єврейське ґето 79 Дудін, Лєв 24, 75, 97, 181, 186, 187, 227 Ебергард, Курт 93, 153 Европа 9, 11, 15, 69, 78, 88, 90, 147, 152, 169, 187, 207, 217, 221–223, 235, 241, 259, 292, 312, 315; Західна 21, 258, 312, 314; Східна 9, 11, 15, 20, 57, 280, 290, 302; ЦентральноСхідна 169 євангелісти, див.: протестанти Євлогій (Марковський), єпископ 288

435

Додатки євреї 10, 11, 13, 18, 40, 43, 59, 65–67, 69–71, 73–86, 88–91, 93–96, 100, 106, 107, 145, 162, 172, 174, 194, 196, 202, 210, 214, 215, 223, 225, 227, 259, 288, 291, 292, 297, 299, 303, 307, 310, 311, 314–316; означення «єврей» і «жид» 42, 70; у совєтській Україні 18, 21, 70, 71, 81, 174, 210; у Херсоні; у Києві 39–42, 59, 71, 75–78, 80, 83–86, 88, 89, 93, 94, 172, 174, 192, 202; у західній Волині 66, 69, 70, 74, 78, 79, 89–91, 93, 94, 95, 291; у східній Волині та на Поліссі 73, 83, 84, 95; на Наддніпрянщині 73, 80–82, 86, 88, 89, 94, 210, 213, 315; у східній Галичині та Генерал-губернаторстві загалом 62, 80, 82, 88, 155; караїми 43; члени Компартії 18, 81, 82; термін «жидо-більшовизм» 81, 92, 93; антикомуністичні настрої серед них 21, 71; і повстання в Луцькій в’язниці НКВС 25; ставлення до німців 39, 70, 71, 73, 89; і українська мова 70; у нацистській пропаґанді 81, 82, 85, 89, 90, 96, 145, 194, 196, 201, 288; антисемітизм 13, 40, 41, 66, 70, 71, 74, 75, 80–82, 85, 88–93, 96, 196, 213, 225, 226, 292, 315; арешти їх та облави на них 40–42 59, 66; ґета для них 43, 52, 73, 74, 78–80, 90, 96, 169; див. також: ґета єврейські; пограбування їхніх осель 34, 43, 66, 76, 88, 89, 123; погроми 66, 82, 89; марші смерти 75–77, 83, 102, 106; убивства, розстріли та масові винищення їх 43, 51, 54, 56–59, 66, 67, 69, 71, 73, 74, 75–78, 82–86, 88–93, 95, 96, 112, 123, 153, 172, 215, 257, 259, 263, 286, 288, 293, 299, 310, 314, 315; винищення в Бабиному яру 43, 75–78, 84–86, 88, 93, 94, 253, 307, 311; у службі порядку 52, 79; опір 79, 80, 314; втікачі та біженці 71, 80, 88, 123, 280, 298; стосунки із навколишнім населенням і ставлення місцевих жителів до них 66, 74, 76, 80–86, 88–91, 93–96, 123, 253, 315; донощики на них 80, 85, 86, 88, 90, 93, 96, 106; допомога та порятунок з боку місцевих жителів 85, 86, 91–96, 119, 291, 299,

313, 316; ставлення церков до них 92, 93, 95, 253; їх охрещення 86, 94; їх усиновлення 94, 95; як військовополонені 100, 101, 106, 107, 120; комендантська година для них 152; ремісники 39, 80, 162; див. також: Бабин яр, Голокост, ґета єврейські, криваві розправи (нищення) Єгоричева-Мінкіна, Ізабела 93 Єкатєріна II 162, 196 Єкельн, Фридрих 170 Єремійчук, Андрій 294 Єремійчук, Ігор 294 Єремійчук, Сава 294 Жигадло, Іван 86, 88, 268 Житомир 22, 54–56, 116, 143, 152, 196, 307; совєтська політика випаленої землі у ньому 31; грабунки 34; страти мельниківців 62; марш смерти євреїв 83; марш смерти військовополонених 105; табір для військовополонених 107–109, 114, 115 Житомир, генеральний округ 49, 215; примусове переселення до нього 54, 55; селяни 131, 133, 134, 137, 143; совєтські партизани 280, 281, 283, 286 Житомирська область 17, 114; етнічні німці у ній 27, 215; совєтська політика випаленої землі 31; див. також: Житомирщина Житомирщина 81, 212, 236, 254, 268, 280, 281, 283 жінки: в енкаведистській кривавій розправі у Дубні 26, 66; і совєтська політика випаленої землі 30; грабунки 34; вбивають донощика НКВС 65; живуть із колишніми військовополоненими 112, 119; селянки 124, 125, 128, 129, 140, 141, 246; працівниці в містах 151, 155, 156, 163; німкені 155; дружба з німецькими солдатами 186, 187, 201, 202, 262; торгують на київських базарах 188, 189, 260, 269, 270; остарбайтерки в Німеччині 260, 269, 270; див. також: доми розпусти; зґвалтування Жовківський, делеґат 248

436

Покажчик Жуков, Ґеорґій 225 Жур, Лєон 294, 297, 303 журнали 56, 74, 199, 296; для дітей 199

італійська армія 12, 22, 120, 221, 304 Італія 17

Закопане 293, 302 заробітна плата: селян 127, 128, 130; городян 151, 152, 156, 157, 159; див. також: умови праці Запоріжжя, місто 152, 159, 186, 230–232, 243, 307; індустріялізація в ньому 18; совєтська політика випаленої землі 32, 33; німецька адміністрація 49, 55; добровольці на роботу в Німеччині 257 Запоріжжя, реґіон 137 Запорізька область 46; етнічні німці в ній 27, 28 Зарубинці, село 134, 270 заручників узяття 59, 148, 153, 269, 271, 286, 287 Заукель, Фриц 170, 263, 265, 277 Західна Европа 21, 258, 312, 314; див. також: Европа Західна Україна 20, 92, 212, 231, 238, 296; див. також: Україна Західноукраїнська Народна Республіка 17; див. також: Україна Збитин, село 298 Звенигородщина 247 Звягель, див. Новоград-Волинський) 216 зґвалтування 31, 121, 122, 221, 225, 306 Зельцнер, Кляус 49 Зіньківський район 145 Знам’янка 272 Іванівка, село 30 Іванов, М. 142 Івченко, Людмила 116 Ідель-Урал 57 Іларіон (Огієнко), архієпископ 238, 239 Індія 45 Інститут економіки, статистики й географії при Академії наук 164 Ірпінь 130 іслам, мусульмани 100, 242

їдальні для працівників 155–157 їдиш 70 Кавказ 162, 241, 292 Кагарлик 69 Кайтель, Вільгельм 59, 102, 107, 108, 113, 169 Кам’янець-Подільський 273; Кам’янецьПодільська область 31 Кам’янське (Дніпродзержинськ) 49; німецька адміністрація 152; гірнича промисловість 160 Камень-Каширський 79 Камінка, село 140 Кандиба, Олег (Олег Ольжич) 61 канібалізм (людоїдство) 19, 110, 185, 213 Канів 64; Канівський район 121, 140 караїми див.: євреї каральні та відплатні акції: за партизанську діяльність 42, 51, 58, 59, 62, 69, 74, 114, 119, 122, 139, 140, 204, 279, 280, 284–287; за диверсійну діяльність і саботаж 58, 119, 122, 140, 141, 148, 153, 161; проти комуністів: операція «Блискавка» 287; див. також: саботаж Карпати 281, 433 Карпатська Україна 20; див. також: Україна Каряк, Григорій 67, 265 Каснер, ґебітскомісар 285 Катинь, село 288 Квітцрау, І. 164 Кеґель, Ґергард 104 Кеніґсберґ 46, 202 Керєнський, Алєксандр 229 Керч 99 Києво-Святошинський район 248 Київ, місто 63, 196, 211; за совєтської влади 27, 34–37, 71; взяття німцями 22, 23, 34–44; дії НКВС 25, 27, 35–37, 41, 61, 64, 192, 206; совєтська політика випаленої землі 36, 37; евакуація дітей 36; ухиляння від призову 37; грабунки 37, 39, 40, 306; ставлення до

437

Додатки німців 38, 39, 72, 73, 169, 186–188, 190, 192, 217, 219, 224; антикомуністичні настрої 38, 39, 62, 82, 168, 195, 214, 224–226; голод 11, 13, 54, 85, 112, 150, 155, 156, 162, 168–190, 312; Бабин яр див.: Бабин яр; євреї: винищення в Бабиному яру; Хрещатик 38–41, 63, 75, 86, 179; Липки 42, 149, 306; Печерськ 39, 149, 224, 306; Поділ 37, 39, 61, 76, 93, 177, 179, 185, 242, 266, 306, 307; Старе місто 306; Святософіївський район 149, 244; Богданівський район 149; Дарниця 104, 108, 116, 118, 157, 174; концентраційний табір у Дарниці, див.: табори концентраційні; Куренівка 38, 307; Святошин 248; Шулявка 39; Лук’янівка 35, 75, 84; Лук’янівський цвинтар 77, 84, 194; Лук’янівська в’язниця 84, 159; Київ-Товарний, станція 43, 116; перейменування вулиць 63; євреї 39–43, 59, 71, 74–78, 80, 83–86, 88, 89, 93, 94, 172, 174, 192, 202; див. також: Бабин яр; євреї: винищення в Бабиному яру; Велика пожежа 41–43, 75, 88, 148; Успенський собор 42, 250; Києво-Печерська лавра 36, 38, 39, 42, 250; Софійський собор 62, 211, 250; Андріївська церква 198, 250, 251; Володимирський собор 250; німецька адміністрація 40, 49, 51, 52; міська управа 61, 63, 73, 74, 115, 116, 154, 157, 161, 164– 166, 175, 176, 179, 197, 203, 205, 247; районові управи 116, 157, 265; Українська національна рада 61, 62, 249; Буковинський курінь 61; бандерівці 62, 65; мельниківці 61, 62, 77, 165, 174, 176, 196, 206; донощики 42, 64, 65, 86; роми 69; антисемітські настрої 75, 76, 82, 85–86, 92; совєтські військовополонені 104, 105, 112; марші смерти військовополонених 104, 105; Червоний Хрест 36, 115, 116, 144, 165, 166, 175; взяття заручників 148, 153, 269, 271; житлові умови 148–150, 154; електрика, освітлення 150; умови праці 151, 155–161, 167; комендантська година 152, 207; страти 27, 62, 152–154, 161, 310, 311;

438

задушення газом цивільного населення 14, 154, 307, 310, 311; завод «Лєнінська кузня» 159, 160, 168; завод «Більшовик» 158; фабрики 158, 161, 206; завод «Спорт» 160; консервний завод 161; літакобудівний завод 39; цукроварня 161; підприємство «Мукомол» 161; кооператив «Вільна Україна» 161; підприємство «Власна поміч» 161; кооператив інвалідів 161; комісійні крамниці 162, 178, 195; Українське сільськогосподарське бюро 163; Українсь ка академія наук і Академія наук УССР 61, 164, 228; Університет 38, 45, 61, 163, 165, 194; Політехнічний інститут 161, 164; Медичний інститут (Полімедикум) 165, 185, 269; Педагогічний інститут 165; Інститут економіки, статистики й географії 164; Комісія українських громадських і культурних діячів 166, 167; Український (Київський) комітет взаємодопомоги 166; див. також: Червоний Хрест; Товариство інженерів Київщини 161; Будинок учених 167, 193; «Січ», спортивна організація 206; самогубства 167; порівняно з Лєнінґрадом 173, 175; кількість населення 174, 190, 311; хліб 175–180, 183, 184, 188, 189, 252; базари і ринки 13, 71, 137, 153, 177–181, 183–185, 187–190; натурний обмін 179, 180, 185, 189; канібалізм 185; злочинність 185, 186; проституція 186, 187; пропаґанда 192, 194; народна культура 192, 193; «Последние новости», газета 97, 156, 181, 197; «Deutsche Ukraine-Zeitung», газета 156, 195; «Українське слово» («Нове українське слово»), газета 157, 196, 197; «Український хлібороб», журнал 199; літературне життя 195; театр опери та балету (Великий оперний театр) 42, 201, 202; театр вар’єте 202; драматичний театр 204; консерваторія 204; капела бандуристів 205; художня академія 205; Музей українського мистецтва 205; Музей-архів переходової доби 205; етнічні німці 216; мусульмани 242; православ’я 247–251; біржа праці

Покажчик 150, 259, 264, 265, 272, 274; депортації до Німеччини 264–271, 273, 274, 276; відступ німців 306, 307; див. також: городяни Київ, генеральний округ 49, 108, 129, 132, 136, 145, 186, 208, 224, 247, 260, 271, 281; селяни 129, 131, 136, 137, 145; православ’я 247–251; депортації до Німеччини 260, 264–271, 273, 274, 276 Київська область 46; обласна управа 62 Китастий, Григорій 205 Ківерці 276, 298 кіно 200–201, 253; німецьке 200, 201, 205, 207, 257, 258; совєтське 21, 70, 71, 201; див. також: кінохроніка німецька, пропаґанда німецька кінохроніка німецька (Wochenschau) 201, 257 Кіровоград 22, 27, 64, 121, 137, 139, 143, 187, 211, 253, 272, 275, 307; завод «Червона зірка» 34, 158; політика випаленої землі у ньому 34, 158; табір для військовополонених 110 Кіровоградщина 64, 136, 204, 246, 247 Кітцинґер, Карл 59, 110, 119, 162, 243 Клєм, Курт 49 Клинці, село 137, 143 Клячківський, Дмитро (Клим Савур) 295, 296, 301, 302 Кобеляки 59 кобзарі 203, 204 Кобринський ґебіт 307 Ковалі, село 101 Ковальська 247 Ковель 300; єврейське ґето 79; гебітскомісаріят 295 Ковельщина 300 Ковпак, Сидір 280, 281, 302 Когут, Ріва 94 колаборація, колаборанти 80; поняття 14, 15 комуністи, див.: Комуністичної партії члени Комуністичної партії члени (комуністи, партійці) 19, 22, 23, 25, 28, 34, 36, 64, 65, 67, 86, 91, 95, 122, 125, 143, 158, 180, 195, 216, 233, 264, 265, 280, 287, 288; євреї 18, 81,

82, 91, 92; довоєнні чистки 19; як донощики 88, 265; серед військовополонених 98– 101, 113; див. також: комсомольці; НКВС комсомольці 21, 23, 25, 30, 64, 73, 158, 253; Конашко, Надія 159 Коновалець, Євген 63 Корець: єврейський погром 66 корінне населення Райхскомісаріяту Украї на: означення 9, 10; ставлення Коха до нього 11, 46–48, 54, 57, 58, 61, 190, 191, 198, 199, 312; антисемітські настрої 13, 66, 70, 71, 80–84, 88–93, 96, 195, 196, 226, 315; його ставлення до військовополонених 13, 97, 103–106, 108, 112, 114–118, 120; його ставлення до совєтської влади 13, 207–209, 211, 213, 214, 223–234, 245, 246, 260, 261, 312, 313, 315, 316; його ставлення до ромів 13, 316; його ставлення до німців 13, 31, 38, 39, 44, 73, 121–123, 126– 128, 140, 186–188, 217–220, 226–230, 232– 234, 242–245, 315, 316; його ставлення до Гітлера 37, 220, 227; його ставлення до українського націоналізму 209, 210–214, 221, 222, 231–234, 292, 293, 298, 302, 303, 315, 316; його ставлення до росіян 210, 213, 214, 233, 292; його ставлення до часів царату 213, 229, 233, 316; його ставлення до Сталіна 220, 221, 225, 227, 228, 231, 233, 234, 258, 262, 316; його ставлення до етнічної ідентичности/національности 15, 210–216, 231, 233, 315; його антикомуністичні й антибільшовицькі настрої 39, 71, 122, 140, 195, 196, 208, 225, 227, 228; його страхи 30, 31, 33, 37, 38, 42, 58, 63, 65, 67, 83, 84, 88, 124, 126, 137–142, 146, 148, 154, 159, 179, 200, 216, 219, 220, 223–229, 231, 233, 246, 252, 254, 260–263, 265, 277, 288; як адміністратори 49–51, 61, 74, 142, 263–265, 313, 314; донощики 63–67, 86, 87, 141, 148, 253, 254; і допомога євреям 70, 74, 85, 92–96, 313; і допомога військовополоненим 97, 103–106, 108, 112, 114–118, 120, 313; і солідарність 147, 148, 168, 194, 313–316; використання поняття

439

Додатки «свої/наші» 211, 212, 226, 231, 233, 234, 307, 315, 316; і науковці та гуманітарна інтеліґенція 163–165, 167, 175, 177, 189, 270; див. також: городяни; депортації до Німеччини; селяни; Українська повстанська армія; молоде покоління (молодь) Корнелюк, Анастасія 285 Корнелюк, Маруся 285 Корнієнко, людожер 185 Коростенський ґебіт 214 Коростишів 284; Коростишівський ґебіт 131 Коротченко, Дем’ян 281 Кортеліси, село 284–286 Костопіль 199; Костопільський район 301 Костюк, Григорій 191, 203, 204 Костюк, Микола 156 Костюк, Юрій 249 Котляревський, Іван 193 Кох, Ганс 42, 61, 123, 212, 223; про громадські звичаї корінних мешканців 60; про криваву розправу в Бабиному яру 85; про поводження з військовополоненими 104, 117; про політичні погляди корінного населення 122, 212; про спогади щодо Голодомору 213; про селян 122–124; про релігійність 246, 251 Кох, Ерих 11, 46–49, 54, 55, 139–142, 173, 190, 202, 281, 283, 287, 309; ідеологічні погляди 47; ставлення до корінного населення 10, 46–48, 57, 58, 191; політика щодо покарань 139–142; політика щодо сільського господарства та селян 10, 131, 132, 134, 141, 145; стосунки з Розенберґом 52, 57, 58, 291; стосунки з Гітлером 47, 57, 190, 312; політика щодо етнічних німців 54, 55, 215, 304; політика щодо освітніх закладів 57, 58, 215, 312; політика щодо українських націоналістів 57, 61, 62, 291; політика щодо євреїв 73, 78; політика щодо військовополонених 114, 119; політика щодо трудового найму 150, 151; політика щодо українського культурного життя 61, 191, 205, 208, 312; політика щодо української мови 198, 199,

312; політика у релігійній царині 215, 237–241, 312; політика щодо остарбайтерів 258, 261; політика щодо українських міст 47, 190, 312; політика випаленої землі 304 Коцюбинський, Михайло 63 Краків 10, 21, 199 Кременець 295; масове вбивство, здійснене НКВС 26; єврейський погром 66, 82; єврейське ґето 79; єврейське повстання 79; семінарія 237 Кременеччина 65, 271 Кременчук 305; політика випаленої землі 32; таємна військово-польова поліція 59; охрещення євреїв 94; табір для військовополонених 108, 110, 112; депортації до Німеччини 273 криваві розправи: з євреями 56, 57, 69–96, 259; з ромами 13, 51, 54, 58, 69, 70, 257, 259, 263, 303, 310; з совєтськими військовополоненими 97–101; енкаведистські 19, 20, 24–28, 30, 66, 85, 92, 192, 214, 243, 283, 288, 289; з поляками 289–301, 303, 314; див. також: Райхскомісаріят Україна, смертна кара Кривий Ріг 22, 167, 227, 307; індустріялізація 18; політика випаленої землі 33, 158; німецька адміністрація 49; етнічні німці 55; гірнича промисловість 160; культурне життя 204; добровольці на роботу в Німеччині 257 Криворіжжя 110, 158, 247 Крим 12, 47, 49, 99; Кримський півострів 17 кримські татари 12 Кричевський, Федір 205 Кубе, Вільгельм 58 Кубійович, Володимир 199 Кузнєцов, Анатолій 38, 84, 155, 161, 225, 270; і євреї 75, 76, 86; і голод у Києві 176– 178, 183 Кунцеве, село 60 Куренівка 38, 307; див. також: Київ куркулі 18, 19, 26, 143, 144 Курськ 292

440

Покажчик Лазоренко, Олексій 165 ландвірти (ландвіртшафтсфюрери) 50, 51, 122, 125, 127–132, 134, 135, 143–146, 238; їхнє поводження з селянами 122, 132, 134, 138–141, 252 Лановецький район 271 Лащенко, Галина 176 Лебедь, Микола 293, 295, 302 Лебідь, Михайло 265 Лельчицький ґебіт 281 Лемківщина 21 Лєнінград 60, 169, 173, 175, 224 Лєнін, Владімір 18, 42, 60, 231 Липки 42, 149, 306; див. також: Київ Липківський, Василь 235, 247 Лисенко, Микола 203 Литвинівка, село 126 Лівобережжя 65, 87, 121, 142, 188, 195, 198, 224, 229, 274, ; означення 14; німецька цивільна адміністрація 54–55, 58; совєтські військовополонені 101, 106, 110, 114, 118, 119; жнива 126, 136; відступ німців 304, 305; див. також: Україна Локачинський район 69 Локачі: єврейське ґето 79, 80, 90 Лохвицький район 145 Лохвиця 271 Лубенщина, кривава розправа з євреями 86, 87 Лубни 32, 86, 87 Лугинський район 95 Луків, смт. 265 Лук’янівка 35, 75, 84; див. також: Київ Луцьк 17, 22, 49, 73, 94, 293, 300, 307; енкаведистські масові вбивства 25, 243 Луччина 294 Любешів: єврейське ґето 79 Люблінський дистрикт 296, 297 Любомльщина 289, 295 Любченко, Аркадій 187, 188, 195 людожерство, див.: канібалізм лютерани, див.: протестанти Ляйзер, Ернст 49, 241, 242 Ляйкауф, Ганс 172

Ляхів, село 93 Львів 10, 12, 17, 22, 27, 122, 161, 168, 191, 204, 227; проголошення бандерівцями дер жавности 30 Маґунія, Вальдемар 49, 138, 149, 181, 186, 188, 247, 269 Май, Карл 123 Майданек 214 Майстренко, Іван 168 Макар, Василь 291 Макарів 31 Малин, село 300 Мануїл (Тарнавський), єпископ 300 Манштайн, Ерих фон 108, 173 мародерство, див.: грабунки марші смерти: менонітів 28; євреїв 83, 84, 102, 106; совєтських військовополонених 101–106, 118 масові вбивства, див.: криваві розправи Мацеїв 265; Мацеївський район 265 Медвин, село 126, 134, 137, 140, 141, 143, 192, 275 Мелітополь 22, 49, 58, 99, 200, 306 Мельник, Андрій 21, 61 мельниківці 157, 210, 294, 298; поява 10, 21; мельниківський провід 294; в Києві 61, 62, 165, 174, 176, 196, 206; їх страти німцями 62; відносини з бандерівцями 21, 294; в Бабиному яру 77; та фізкультурна організація «Січ» 206; див. також: бандерівці меноніти, див.: протестанти Мєркулов, Всєволод 25, 27 Миколаїв, місто 22, 49, 152, 242, 244, 274, 307 Миколаїв, генеральний округ 49, 55, 276 Миколаївська область 46, 47; етнічні німці 27; див. також: Миколаївщина Миколаївщина 227, 228, 247 Миргород 59, 137 Мисайлівка 234 Михалевич, Ніна 174 Мізоч 79

441

Додатки Мозир 47, 241 Молдавська Автономна Совєтська Соціяліс тична Республіка 17, 21 молоде покоління (молодь) 14; порівняно зі старшим поколінням 24, 124, 198, 207, 213, 231–233, 254, 255; серед етнічних німців 216, 229, 230, 316; прокомуністичне 231–233, 316; і релігія 246, 253–255; і депортації до Німеччини 232, 264–266, 269–271, 275, 276; і партизанська діяльність 286; див. також: діти Молотов, Вячеслав 22, 28, 34, 60, 220, 225; див. також: пакт Молотова–Рибентропа 1939 року Моравія 20 Москва 25, 43–46, 60, 81, 173, 212, 223, 224, 232, 239, 241, 247, 293, 309; Московія 57; Московщина 45 Мстислав (Скрипник), єпископ 61, 92, 240 Мус, штадткомісар 175 мусульмани, див.: іслам Мюнхен 20 Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина) 14, 60, 73, 111, 152, 191, 197, 210, 212–214, 217, 221, 223, 225, 231, 234, 242, 247, 248, 253, 255; Правобережжя 14; Лівобережжя 14, 198; вигин Дніпра 158; прихильна зустріч німців місцевим населенням 31; євреї-втікачі з неї 80; антисемітські настрої 81, 83, 88, 89; повернення Червоної армії 227; збір урожаю (жнива) 126, 130; див. також: Україна наказ про комісарів 99–101 Наполеон І 43 народна культура 14, 191–208; вшанування пам’яті 192–194; читання й писання 195–199; школи 199, 200; кіно 200, 201; театральні вистави й художні виставки 201–205; кобзарі 203, 204; спорт 206; приватні зібрання 206, 207 Народний комісаріят внутрішніх справ, див.: НКВС Нартова, Л. 112, 219, про криваву розправу в Бабиному яру 75, 76, 84; про голод

у Києві 177, 187, 188; про депортації до Німеччини 266, 267, 271, 272 натурний обмін (бартер) 138, 159, 179, 180, 189, 185 нацисти: означення 10; ставлення до України як до джерела харчових ресурсів 11, 45, 55, 107, 129, 131; ставлення до українців як до «сировини» 11, 54; ставлення до сільського трибу життя 11, 12; ставлення до корінних городян 13, 45, 46, 143, 155, 159, 160, 167, 168, 169–174, 181, 183, 190, 310–312; політика щодо етнічних німців 11, 54, 55, 121, 148, 173, 214–216, 304, 313; етос «життєвого простору» 11–13, 54–57; расистська ідеологія 11–13, 54–57, 69, 71, 81, 97, 98, 120, 170, 191, 215, 216, 269, 310; ставлення до «російських» військовополонених 13, 54, 98, 106, 107, 113–117; ставлення до української культури 14, 191–195, 198–200, 208, 312; стосунки з ОУН 30, 31, 51, 52, 111, 117, 118; політика щодо українських військовополонених 98, 100, 113, 114, 118, 210; ставлення до неслов’ян 100; ставлення до українських науковців та гуманітарної інтеліґенції 163, 164; політика щодо релігійних організацій 236–242, 244, 245, 252, 253, 312; політика щодо партизанів 284–289; див. також: Гімлер, Гайнрих; Кох, Ерих; СС Негретов, Павло 211, 231 Ненадкевич, Михайло 166 Никанор (Абрамович), єпископ 64, 92, 194, 247 Нідерланди 15, 93, 169 Ніколай (Автономов), єпископ 241, 242 Нікополь 160 Нікопольщина 160 Німецька аґенція новин 196 німецька армія, Вермахт 22, 27–29, 31, 33, 36–38, 41, 46, 47, 49, 51, 54, 56, 58, 59, 65, 67, 97–99, 102–105, 120, 126, 153, 162, 164, 171, 172, 179, 186, 190, 194, 196, 200, 211, 215, 217, 219, 227, 230, 232, 237, 241, 245,

442

Покажчик 277; 282, 293, 302, 304–307, 309; вторгнення у Польщу 20; вторгнення в СССР 12, 22, 23, 25–27, 44, 46, 73, 91, 92, 124, 131, 132, 206, 217, 233, 243; військова адміністрація 12, 47, 51, 58, 94, 127, 133, 136, 151, 167, 169, 196, 197, 204, 237, 245; група армій «Південь», 22, 45, 47, 51, 52, 58, 59, 99, 127, 172, 173, 178, 306; група армій «Північ» 130; група армій «Центр» 130, 178; Шоста армія 37, 43, 59, 102, 172; Одинадцята армія 108, 173; оперативний тил групи армій «Південь» 47, 52, 172, 173, 277, 280; таємна військово-польова поліція 51, 59, 67; розгром під Сталінградом 57, 92, 106, 144, 187, 188, 275, 293, 304; боротьба з партизанами 42, 58, 59, 280; вербування «гіві» (Hilfswilliger, добровільні помічники) 115; ставлення до військовополонених-«ро сіян» 97–101, 107, 108, 116, 117, 119, 120; «Директиви щодо поводження військ у Росії» 100; політика щодо таборів військовополонених 107, 108; зґвалтування 121, 122, 186, 306; стосунки із селянами 121, 122, 124; ставлення до політики голоду в Києві 171–173; стосунки з городянами 186–188; і остарбайтери 262, 275, 276; відступ з України 304–307 німецька поліція 43, 52, 113, 174, 181, 219, 266, 274, 275, 277, 283 Німеччина: анексія Австрії 20; анексія чеських територій 20; відносини з Францією 20; відносини зі Словаччиною 20; відносини з Великою Британією 20; вторгнення в Польщу 20, 21; відносини з Совєтським Союзом 20, 21, 27, 71, 174; відносини з Румунією 47, 224; добровольці на роботу в Німеччині 119, 257, 259–261, 263–265, 268, 270, 298; умови праці остарбайтерів 139, 258, 260–262, 315 німці, означення 10; їхнє вторгнення 10, 11, 22, 26, 27, 30, 34, 39–42, 57, 58, 66, 67, 71, 73, 91, 94, 106, 122, 124, 132, 143, 144, 148, 162, 166, 178, 187, 188, 192, 211, 213, 214, 224, 226, 233, 243, 261, 267, 273, 275, 277,

280, 281, 283, 290, 292, 295, 304, 305, 309, 314; їхня колоніяльна політика 11, 45, 54, 56, 59, 129–134, 139, 148, 155, 188, 202, 229, 269, 310; германізація громадського простору 56, 63, 65; і Голокост 69–98, 120, 263, 310; і голод у Києві 170, 175, 177, 178, 187; стосунки з корінними жителями 32–34, 38, 39, 41, 51, 57–60, 65, 67, 74, 121–146, 148, 149, 155, 158–160, 171, 175, 179, 183, 185–188, 202, 260, 268, 276, 298; їхнє ставлення до етнічних німців 11, 27, 54, 214–216, 304; їхнє ставлення до військовополонених-«росіян» 97, 99, 101, 103–106, 110, 112, 113, 119; їхнє ставлення до українських військовополонених 113, 116, 117; їхня політика щодо культури та науки в Україні 14, 45, 97, 163–165, 191, 197, 200–202; їхня політика щодо українського національного руху 21, 30, 61–63, 191, 196, 212, 222, 290; їхня політика щодо церков Райхскомісаріяту 236– 238, 242, 250, 252; ставлення до них 11, 13, 14, 24, 30–32, 34, 37–39, 43, 44, 61, 71, 73, 82, 89, 111, 121, 128, 136, 140, 154, 159, 186, 187, 200, 202, 203, 205, 212, 217, 219, 220, 223, 224, 228, 232–234, 253, 260, 277, 288, 315, 316; їхня пропаґанда 31, 34, 37, 131, 155, 208, 224, 236, 259, 287, 288; приватні корпорації 51; як городяни 45, 49, 150, 152, 155, 156, 162; як чиновники адміністрації 49, 52, 53, 58, 136, 138, 160, 162, 189, 216, 263, 264; і грабунки та конфіскації 33, 34, 39, 77, 121, 122, 149, 162, 181, 183, 187, 188, 217, 219, 304, 306; соціяльна атомізація серед них 53, 120; боротьба з партизанами 284, 286, 287; див. також: німецька армія; німецька поліція; німці етнічні; ландвірти; нацисти; СС німці етнічні 10, 136, 163, 173, 210, 214–216, 291, 304, 313; їх кількість 27, 28, 214; нацистська політика щодо них 11, 54, 55, 121, 214, 215; совєтська політика щодо них 27; їх примусові переселення 27, 54, 55, 149, 215, 268; і Голокост 54, 96; як військовопо-

443

Додатки лонені 113; як кербуди 148; рівень життя 150, 156, 214, 215; відносини з німцями із Райху 216, 245, 304; їхнє ставлення до нацизму 229, 230, 231, 234, 316; молодше і старше покоління 216, 231, 234; польськомовні 298; їхня конфесійна належність 215, 216, 242; меноніти, див: протестанти; псевдонімці 216; див. також: фольксдойчі НКВС 99, 111, 115, 125, 148, 164, 168, 192, 200, 201, 206, 214, 225, 231, 243, 250, 252, 288–290, 301; винищення людей 18, 19, 30, 51, 66, 85, 89; винищувальні батальйони 24–27; у Києві 35, 36, 40–42; донощики 63–65; і совєтські партизани 279, 280, 282, 283; див. також: комуністи, комсомольці Нова Прага 274 Новий Гай 300 Новоград-Волинський (Звягель) 216; див. також: Звягель Новопразький район 275 Новосанжарський район 60, 65, 67, 136, 142, 144, 145, 265 Носач, Павло 204 Оберлендер, Теодор 58 Оболонь, село: кривава розправа в 1941 році 122; кривава розправа в 1943 році 305 Обухівський район 67, 270 Овруч 73 Оглоблин, Олександр 61, 93, 165, 205 Одеса 204, 224; Одеська область 27, 47 одруження (шлюби) 94, 112, 187, 215, 216, 243, 273 одяг 31, 41, 60, 123, 125, 138, 154, 155 Олевськ 74 Олександер (Іноземцев), архієпископ 238 Олександрівка, село (Волинська область): акція УПА з нищення поляків 300 Олександрівка, смт (Кіровоградська обл.) 121; Олександрівський ґебіт 82 Олександрія 50, 253; марш смерти 106; маслозавод 140, 232; депортація до Німеччини 267; Олександрійський ґебіт 201

Олексієнко, Степан 130 Ольжич, Олег див.: Кандиба Онуфріївка, село 108 оперативні групи, див.: айнзацгрупи Оперман, Евальд 49 опір 14, 49, 168, 314; поняття 15, 314; його совєтська мітологізація 309; єврейський 79, 80; німецьким депортаціям 14, 227, 257, 264, 265, 272–274, 283, 302, 314; совєтським та українським партизанам 280; совєтській владі 18; у Павлограді 304; брак опору 147, 314; див. також: партизани польські, партизани совєтські, підпілля, Українська повстанська армія Організація українських націоналістів, див.: ОУН Оріхів, містечко 71 Острівки, село: акція УПА зі знищення поляків 288, 289, 299 ОУН (Організація українських націоналістів): у східній Галичині 19–21, 31; і Карпатська Русь 20; відносини з нацистами 31, 51; у Києві 61; як антисемітська організація 61, 91; і совєтські військовополонені 111; відносини з Червоним Хрестом 117, 119; і депортації до Німеччини 274; див. також: бандерівці, мельниківці Павловичі, село 95; винищення євреїв 73, 83 Павлоград 160, 304 пакт Молотова–Рибентропа 1939 року 20, 27, 70, 174 Палестина 75 Пантелеймон (Рудик), єпископ 92, 194 Париж 156, 232 партизани польські 298 партизани совєтські 91, 227, 279, 285, 296– 298; і депортації 14, 273, 313; антисемітизм серед них 92; чисельність 91, 280– 282; мітичний партизан Калашников 220; Центральний штаб партизанського руху 280; Сталінова політика щодо них 280, 282, 283; після Сталінградської битви 281; напади на залізниці 282, 283; боротьба з

444

Покажчик українськими націоналістами 283, 284; стосунки із польськими партизанами 297, 298; див. також каральні та відплатні акції партизани українські, див.: Поліська Січ; УПА партійці, див.: Комуністичної партії члени Пасічна, Тетяна 93 Первомайськ 137 Перевєзов, священик 93 Переяслав 135, 270; Переяславський район 134 Перша світова війна 11, 12, 17, 23, 292 Петербурґ 45, 46, 60 Петлюра, Симон 63, 203, 211, 214, 222, 229 Петренко, Валентина 26 Петровський, Григорій 33, 158 Петрусенко, Ліза 95 Печерськ 36, 149, 224, 306; див. також: Київ пияцтво 142, 207, 225, 282 Південний Буг 46, 47, 65, 137; див. також: Буг Пігідо-Правобережний, Федір 35, 160, 216; про Червону армію 23; про військовополонених 23, 102; про київські пожежі 43; про криваві розправи в Бабиному яру 75, 76; про євреїв-утікачів 80; про селян 122, 137, 142, 212, 223, 243; про остарбайтерів 260; про операцію «Блискавка» 287 Підкарпатська Русь 12, 20, 52 підкуп, див.: хабарі Підляшшя 21 підпілля: комуністичне 41, 91, 200, 220, 246, 273, 282, 311, 314; українське націоналістичне 19, 65; польське 295, 297, 300; підпільні священики за совєтської влади 236; підпільне суспільство 147, 314 Пінськ 47 Пінський ґебіт 307 Піски, станція 271 Плотніков, Володимир 164 Побережка, село 64 побиття 139, 141, 252, 253, 268, 275 Повшук, Олександр 298 Погребищенський район 283 Подворняк, Михайло 63, 302

Поділ 306; див. також: Київ Поділля 47, 91, 93, 119, 136, 222; ставлення до німців 31; масові енкаведистські розстріли 18; німецькі криваві розправи 305, 306; совєтські партизани 282; депортації 271, 276; Подільська єпархія 250 Полікарп (Сікорський), архієпископ 92, 238–241, 243, 247, 249, 259 Полісся 47, 63, 137, 140, 293; ставлення до німців 30; знищення євреїв 74, 83; совєтські партизани 280, 281, 284; білоруське 241 Поліська Січ 74, 291, 293 Поліське 130; див. також: Хабне поліцаї, див.: поліція допоміжна поліція безпеки 51, 58, 99, 101, 116, 157, 161, 165, 192, 206, 210, 275, 286, 291, 294, 307; і вбивства євреїв 93, 100, 107; і голод у Києві 175, 184, 185, 188; і православна церква 238, 243; і баптисти 242; і католики 242; і євангелісти 242; і депортації до Німеччини 266; й операція «Блискавка» 287–289; і школа в Закопаному 293 поліція допоміжна (поліцаї, «шума») 52, 65, 152; жандармерія 52, 56, 60, 140, 181, 271; охоронна поліція 52, 183; винищення євреїв 70, 84, 90, 92, 95; репресії щодо селян 140, 142; конфіскація харчів 183; і совєтські партизани 283, 285; і УПА 299 Полтава 86, 116, 117, 137, 167, 186, 305; енкаведистські криваві розправи 27; перебування Гітлера неподалік 45; табір для військовополонених 110; народна культура 204, 205; православ’я 250, 251; Полтавський ґебіт 245 Полтавська область 32, 46; див. також: Полтавщина Полтавщина 59, 63, 82, 117, 118, 122, 145, 213, 226, 231, 247 Польща (Друга Річ Посполита) 9, 17, 20, 22, 47, 89, 212, 237, 241, 293; українське населення 17, 19, 21, 47; німецьке вторгнення 20, 21; совєтське вторгнення 20, 21, 70, 237, 292, 299; громадянська солідарність 147, 168, 314; православна церква 236;

445

Додатки Армія Крайова 298; див. також: Генералгубернаторство поляки: на західній Волині 10, 11, 17, 216, 242, 289–303, 313, 314; винищення упівцями 289–303, 314; як «запрошені робітники» 264; допомога від українців 313 Помпеї 35 Пономаренко, Пантелеймон 279 Порицьк, село 93 Потапенко, Іван 248 Потоцькі, сім’я 300 Почаївська лавра 238, 242 Почапинці, село 270 Правобережжя 14, 31, 46, 244, 254; совєтська політика випаленої землі 29; совєтські військовополонені 99, 103, 114; червоноармійці-дезертири 119; жнива 126; селянські присадибні ділянки 133; відступ німців 224, 226, 227, 305; див. також: Україна православ’я 12, 14, 16, 64, 91, 92, 258, 259; і антисемітські настрої 91, 92, 259, 314; обновленство 235; німецька політика щодо православ’я 235–242, 244–246; у східній Галичині 236; у Польщі 236; на західній Волині 236; і шкільна освіта 237; і церковнослов’янська мова 237, 247, 248; і українська мова 237; Обласний собор 1941 року 238; народна набожність 243–246, 254, 255; у Києві 247–252; кількість парафій 249, 250; уцерковленість вірян 251– 255; і різанина поляків 296, 299, 300; див. також: Автокефальна православна церква, Автономна православна церква, Право славна автономна синодальна церква, Ро сійська православна церква, Українська автокефальна православна церква приватизація: землі 124, 126, 127; 132, 133, 144, 145, 301; у царині охорони здоров’я 162; див. також: деколективізація; приватний бізнес приватний бізнес 51, 133, 148, 162, 163, 167, 178; див. також: деколективізація, приватизація

Придністров’я 94 примусова мобілізація в УПА, див.: Укра їнська повстанська армія примусова праця 50, 73, 200, 258, 268, 269, 310, 311; її умови 160, 167, 168; як совєтське покарання 19, 28, 228, 262; див. також: депортації до Німеччини примусові переселення 54, 55, 75, 83, 167, 268, 277, 286; совєтські 18, 21, 27, 28, 102, 224, 236, 262, 292; етнічних німців 27, 28, 54, 55, 215, 268; до південної України 258, 268; городян на село 268, 269; опір 269; див. також: депортації до Німеччини Прип’ять, річка 47 Приходько, Микола 27 Продубіївка, село 284 Пронічева, Діна 76–78 пропанґада нацистська 127, 132, 144, 171, 192, 194, 195, 225, 287, 288; її дієвість 37, 60, 61, 89, 208, 313; Гітлер у ній 60, 127, 244; антисемітська 81, 82, 89, 96; щодо військовополонених 98, 99; фільмова 200, 201; щодо роботи в Німеччині 257–259 пропаґанда совєтська 21, 22, 127, 206, 211, 219, 220, 225, 226, 274, 313 «Просвіта», товариство 202, 203 Проскурів (Хмельницький) 22, 65, 72, 198, 307; енкаведистська кривава розправа 27 проституція 121, 122, 186 «Просвіта», товариство 202, 203 протестанти 14; баптисти 26, 95, 136, 242, 254, 255, 312; євангелісти 63, 95, 136, 213, 242, 254, 255, 302, 312; лютерани 216; меноніти 28, 55, 216, 229, 230, 304, 316 Прютцман, Ганс-Адольф 52, 304 Пуща-Водиця 183 Пшебраже 298 Пьотр I 162 Раба, Хима 30 радіомовлення: совєтське 34–36, 225, 279; нацистське 71, 127, 194, 224, 258, 269, 288, 306 Радомишль: кривава розправа з євреями 74 Райзман, киянин 43

446

Покажчик Райнгардт 175 Райх (Третій Райх) 10–12, 14, 20, 21, 43, 51, 52, 62, 69, 97, 98, 119, 122, 131, 133, 136, 139, 150, 151, 155, 158, 171, 173, 179, 189, 196, 199, 205, 215, 216, 224, 250, 257, 258– 260, 262, 263, 269, 270, 277, 280, 281, 298, 310–312, 315; див. також: Німеччина Райхенау, Вальтер фон 58, 59, 102, 172 Райхскомісаріят Остлянд 46, 53, 200, 205, 307 Райхскомісаріят Україна 8–14; його адміністрація 11, 12, 49-51, 53, 54, 58, 133, 150–152, 154–157, 162, 170, 171, 191, 214, 215, 237–241, 245, 263–265, 302, 309, 313, 314; смертна кара 13, 85, 86, 93, 94, 96, 119, 134, 140, 152–154, 161, 185, 263, 267, 269, 271, 287, 299–302, 305–307, 313; порівняно з Генерал-губернаторством 21, 61, 62, 142, 154, 155, 168, 191, 199, 204, 208, 242, 312, 314; його виникнення 46, 47; кількість населення 46, 47; порівняно із Совєтською Україною 49, 50, 85, 102, 124, 125–132, 137, 138, 146, 151, 158, 159, 184, 190, 197, 200, 201, 234, 254, 255, 258, 262, 266, 312, 314, 315; районова адміністрація 49–51, 53, 133, 135, 136, 178, 264, 265; збройні управи 51; приватні німецькі корпорації 51; колгоспи 51, 55, 128, 130, 131, 133, 145, 146, 174, 311; господарські управи 27, 51, 179; порівняно з Райхскомісаріятом Остлянд 53, 58, 200, 205; судова система 53, 141–144, 186, 198, 274; радгоспи 30, 130, 268; кооперативи (спілки) 61, 127, 130, 131, 136, 145, 146, 161, 178, 199, 211, 212; біржі праці 150, 151, 259, 263, 265, 272, 274, 275; гроші 151, 152, 180, 181 Ратне, селище 284, 286, 299, 300 Реєстр осіб німецької національности 215, 216 Ржищів 272 Рибентроп, Йоахим фон 20 Рикунь, село 270 Рим 232

Римо-католицька церква 215, 216, 242, 289, 296, 312 ринки, див.: базари Рівне 17, 22, 30, 54, 94, 165, 181, 184, 191, 202, 239, 295, 299, 307; як столиця Райхскомісаріяту Україна 49, 52, 170, 173; кривава розправа з євреями 73, 90; табори для військовополонених 108, 110, 116; видавнича діяльність 195, 199; народна культура 205; енкаведистська кривава розправа 243; депортація до Німеччини 267; вбивство в’язнів поліцією безпеки 286; див. також: газети, «Волинь» Рівне, село: німецька кривава розправа з цивільним населенням 305 Рівненщина 291 різанини, див.: криваві розправи Роґауш 164, 166, 167, 181, 205, 265 Розенберґ, Альфред 46, 54, 173, 179, 181, 198; стосунки з Кохом 46, 57, 58, 200, 291; стосунки з Гітлером 57, 58; ставлення до України 57, 58, 310; ставлення до совєтських військовополонених 102, 107, 108; стосунки з Кейтелем 102, 107, 108; політика щодо шкіл 199, 200 розкуркулення, див.: куркулі розстріли: здійснювані німцями 31, 33, 41–43, 47, 54, 59, 62, 64, 67, 69, 70, 73, 74, 77, 78, 84–86, 95, 97–107, 109, 110, 113, 118–122, 125, 152, 153, 154, 174, 178, 181, 187, 190, 199, 206, 215, 242, 243, 246, 257, 259, 263, 267, 271, 275, 276, 284–288, 305–307, 312; здійснювані совєтською владою та червоними партизанами 19, 25–28, 36, 37, 66, 85, 227, 284, 288, 289, 312; здійснювані українськими та польськими збройними угрупованнями 289, 290, 294, 299, 301. див. також: Голокост, криваві розправи, смертна кара Рок, Карл фон 172 Рокитнянський район 124, 125; див. також: Рокитнянщина Рокитнянщина 303 Романський, священик 94 Ромашки, село 124

447

Додатки роми 10; винищення 13, 51, 54, 58, 69, 70, 257, 259, 263, 303, 310; ставлення корінного населення 13, 315, 316; в Сарнах 80 Російська визвольна армія (РОА) 63, 194 Російська православна церква 235, 236, 238 російська мова 18, 26, 42, 70, 131, 197– 199, 201, 202, 217, 253, 292, 315 російсько-японська війна 1905 року 23 Росія 22, 45, 100, 173, 212, 216, 221, 225, 228, 231, 235, 236, 279, 288, 295; Російська імперія 12, 17; Російська Совєтська Федеративна Соціялістична Республіка 17 росіяни 10, 11–13, 18, 45, 52, 57, 58, 61, 62, 75, 81, 84, 86, 89, 96, 121, 135, 144, 149, 150, 155, 157–159, 166, 174, 186, 198, 203, 210, 214, 216, 225, 226, 229–230, 233, 239, 241, 248, 249, 255, 262, 288, 310, 312, 315, 316; як військовополонені 13, 54, 97–101, 107, 109, 114, 115, 118–120; ставлення українців до них 210, 212, 213, 231, 292 Румунія 80, 224; відносини з Совєтською Україною 21; і Північна Буковина та Південна Бессарабія 21, 47; відносини з Німеччиною 21 румунська армія 12, 22, 49, 120–122, 221, 224 саботаж, саботажники (диверсії, диверсанти) 25, 28, 30, 33, 62, 132, 140; 276, 279, 282, 283; німецькі каральні акції за саботаж 58, 119, 122, 140, 141, 148, 153, 161; совєтські каральні акції за саботаж 19, 126 Савур, Клим 295; див.: Клячківський Савченко, Марія 30 Самойленко, Грицько 142 Самчук, Улас 157, 186, 195, 204, 303 Сарни, містечко 295; енкаведистська кривава розправа 26; єврейське ґето 79, 80; втеча євреїв та ромів із табору 80; науководослідний інститут 163 Сарненщина 294 Свинюхи (Привітне), село 90 Світницька, Ольга 94

Свята автокефальна церква на визволених землях України, див.: Українська автокефальна православна церква Свята православна автокефальна церква в Генерал-губернаторстві 236, 239 Святософіївський район 149; див. також: Київ Святошин 248 СД (служба безпеки) 51, 58, 64, 67, 74, 157, 158, 210, 212, 261; звіти 131, 136, 149, 181, 185–188, 201, 208, 224, 227, 231, 233, 246, 253, 254, 260, 264, 265, 274; і голод у Києві 174, 178, 181, 184–188; операція «Блискавка» 287 Севастьянов, Олександр 105 Селешко, Михайло 207, 210, 212, 216, 231– 233, 252, 253 селяни 121–146; ставлення до німців 13, 31, 44, 121–124, 126–128, 136, 137, 139, 140, 145, 146, 217, 219–221, 228, 243; умови праці 13, 128, 129, 138, 139, 150, 151, 159; колективізація 18, 81, 124, 126, 128–133, 311, 312; куркулі 18, 143, 144; політика випаленої землі 43; ставлення до комунізму 31, 125, 127, 140, 223, 228, 229, 245, 246; стосунки з ландвіртами 50, 51, 125, 127, 129–132, 134, 135, 138–141, 252; стосунки з євреями 70, 91, 92; ґвалтування 121, 122, 221; стосунки з німецькою армією 121–124; вбивства 120; їжа 117, 134–138, 141, 144– 146; бідність 122, 138; у Червоній армії 124; жінки 124, 140; комендантська година 125; посвідчення особи 125; жнива 1941 року 126; плата 130, 132; конфісковані харчі 129, 132, 134–138, 144, 174, 175, 181, 183, 190; стосунки з городянами 138, 174, 175, 181, 183, 184, 188–189; побиття (биття) 139, 140, 141, 252; колективні покарання 138–139; приватизація землі 145; кіно 200, 201; приватні зібрання 206–208; ставлення до часів царату 229, 233; уцерковлення 251–255; депортовані до Німеччини 268, 270–271; див. також: деколективізація, депортації до Німеччини, народна культура, православ’я

448

Покажчик Семенівка, село 122 Семенівський район 305 Сениця, бурґомістр Кременчука 94 Сергій (Страгородський), митрополит 236 Сибір 24, 55, 57, 262 Сильвестр (Гаєвський, ) єпископ 92, 193 Сирець 67, 311; див. також: Київ Скрипник, Степан див.: Мстислав (Скрип ник) Славута: табір для військовополонених 119 Слободянюк, М. 165 словацька армія 12, 22, 23, 120, 222 Словаччина 20 Случ, річка 46 смертна кара: здійснювана нацистами 13, 31, 58, 59, 62, 64, 67, 73, 78, 85, 93, 94, 96, 116, 118, 119, 122, 134, 140, 148, 153, 154, 161, 170, 185, 204, 262, 263, 269, 271, 284– 287, 291, 304–306, 310, 311, 313; совєтською владою, совєтськими партизанами, комуністичною Польщею 23, 27, 225, 284, 309; українськими та польськими збройними угрупованнями 289–291, 295, 297, 299, 300; див. також: Голокост, задушення газом, каральні та відплатні акції, криваві розправи, покарання, розстріли совєтизація 14, 21, 223, 233 Совєтська Україна 17–44, 198, 309; політика Сталіна щодо неї 13, 18–20, 22, 23, 28–38, 40–44; антисемітські настрої 13, 40, 42, 43, 69–96; совєтизація 14, 21, 207, 208, 222, 223, 231–233, 312–316; її адміністрація 17, 18, 49; індустріялізація 18; євреї 18, 21, 70, 71; колективізація 18, 19; 124, 126–131, 133; Голодомор 19, 91, 180, 184, 190, 196, 213, 231, 315, 316; білоруське населення 21; поляки 21; совєтська політика випаленої землі 27–44, 39–44, 124, 126, 127, 158, 159, 160, 161; антикомуністичні настрої 30, 31, 34, 38, 39, 43; грабунки 33, 34, 37, 39, 44, 124; шпигуноманія 33–35, 44; уникання призову 37, 44; райони 49, 50; у зіставленні з Райхскомісаріятом Україна 49, 50, 84, 85, 102, 124, 125–132, 137, 138, 145,

146, 150–152, 158–160, 165, 175, 176, 180– 183, 234, 253–255, 258, 262, 312, 314, 315; Великий терор 1930-х років 86; радгоспи 130; газети 195–197; футбольні команди 206; релігія; 235, 236, 238, 239; див. також: Комуністичної партії члени (партійці, комуністи); комсомольці; НКВС Совєтський Союз (Союз Совєтських Соція лістичних Республік) 9; німецьке вторгнення 12, 17, 18, 24, 28, 46, 47, 55, 57, 64, 71, 102, 104, 164, 191, 197, 200, 209– 212, 224, 225, 231, 233, 234, 236, 241, 242, 287, 296, 309, 310; вторгнення в Польщу 20–21; відносини із Німеччиною 20–21, 27, 174; анексія балтійських держав 21; відносини з Фінляндією 21; відносини з Румунією 21 Сокіл, село 289 Соснове, містечко: єврейське ґето 79 соціяльна згуртованість (єдність, солідарність) 147, 148, 167, 168, 194, 313–316 спалення живцем, див.: смертна кара Спілка білоруської молоді 200 Сполучені Штати Америки 17, 60, 225 спорт 206 СС 26, 38, 52–54, 56, 56, 67, 80-82, 142, 215, 216; есесівські газові фурґони (душогубки) 154, 307; репутація 21; вбивства євреїв 43, 58, 59, 83, 86, 94; і Бабин яр 43; Го ловне управління імперської безпеки 51; айнзацгрупи 51, 52, 62, 64, 73, 74, 77, 81, 82, 100, 164; Гімлер 52, 54; і совєтські партизани 83; знищення військовополонених 100, 101; Вафен-СС 274; див. також: поліція безпеки, поліція порядку, СД, «шума» Ставище, село 123 Стайки, село 30, 122, 243, 287 Сталін, Іосіф: політика щодо України 13, 18–23, 25, 28–44; ставлення корінного населення до нього 13, 220, 225, 226–229, 315; політика колективізації 18, 19; стосунки з Хрущовим 19, 29, 307; чистка в лавах Червоної армії 20; політика щодо етнічних німців 28; політика випаленої

449

Додатки землі 28–44, 124–126, 158–160; політика щодо партизанів 279, 282, 283; після Сталінградської битви 304 Сталінград 47, 57, 92, 106, 144, 187, 188, 275, 293, 304 Станіслав (нині Івано-Франківськ) 17 Становище, село 130 Старі Безрадичі, село 64, 67, 270 Стоянка 130 страти, див.: Голокост, задушення газом, ка ральні та відплатні акції, криваві розправи, покарання, розстріли, смертна кара Стрижівка, село 131 Строкач, Тимофій 279, 281, 282, 291 Стукало Н. П. 252, 253 Судети 20 Сумська область 47; див. також: Сумщина Сумщина 229, 280 Сухенко, Яша 94 Східна Галичина 12, 17, 19, 20, 23, 47, 52, 82, 236, 296, 302; див. також: Галичина Східна Европа 9, 11, 15, 57, 280, 290, 302; див. також: Европа Східна Прусія 10, 45, 46 Сян, річка 21 табори концентраційні 13, 52, 67, 79, 98, 102, 106–118, 313; у Бердичеві 111, 113; у Білій Церкві 110; у Вінниці 109; у ВолодимиріВолинському 111, 118; у Дарниці (Київ) 108, 118; у Житомирі 107–109, 114, 115; у Кіровограді 110; у Кременчуку 112; у Сарнах 80; на Сирці (Київ) 67, 206, 311; у Славуті 119; у Фастові 109; у Хоролі 110; у Шепетівці 111; див. також: Авшвіц, Дахау, Майданек Таврія, напівокруг 49, 309 таємна польова поліція 51, 59, 67 Тараща 63, 140 Таращанщина 141, 175 татари 12 Тернопіль 17 Тимошенко, Семен 60 Тодт, Фриц 177; Організація Тодта 214, 221, 277

Торчин, містечко 65 Трансністрія 47, 204 Третій універсал 199 Трубаков, Захар 307 Туркестан 57 Тучин: єврейський погром 66; єврейське ґето 79 угорська армія 12, 22, 49, 105, 120–122, 155, 162, 172, 186, 206, 221, 280, 292, 306 Угорщина: як союзник Німеччини 20; анексія Карпатської України 20 Україна 9–14, 17–19, 21, 22, 25, 27, 29, 39, 42, 44–48, 51, 55–58, 62, 64, 69–71, 78, 81, 83, 89, 92, 99, 103, 105, 116–120, 122, 125, 130–132, 136, 138, 139, 144, 156, 160, 164, 165, 169, 170, 178, 181, 185, 187, 189, 191– 193, 195, 196, 198–200, 205, 206, 209–212, 217, 220–224, 228, 229, 231, 232, 235, 236, 238, 239, 242, 244, 247–250, 257, 258, 260– 262, 268, 269, 273, 279–283, 286, 288, 290, 291, 293–295, 298, 301–304, 309, 310, 312, 314–316; західна 20, 92, 212, 231, 238, 295, 296; південна 50, 170, 244, 258, 306; східна 23, 26, 29, 32; центральна 22, 23, 26, 27, 29, 51, 94, 111, 135, 169, 170, 213, 239, 301, 305; Українська Совєтська Соціялістична Республіка 13, 17; Українська ССР 25, 282, 295; Українська Народна Республіка 38, 199, 214; Західноукраїнська Народна Республіка 17; Карпатська Україна 20; див. також: Лівобережжя; Правобережжя; Над дніпрянська Україна (Наддніпрянщина) Україна, Райхскомісаріят див.: Райхскоміса ріят Україна Україна, Совєтська див.: Совєтська Україна Українка, Леся 193 Українська автокефальна православна церк ва 64, 194, 198, 235, 236, 239–241, 246– 250, 253, 258, 259, 300, 312; антисемітські настрої у ній 92, 259; див. також: Полікарп (Сікорський), архієпископ Українська автокефальна синодальна церква 235, 236

450

Покажчик Українська автономна православна церква 194, 235, 237–241, 246, 247, 249, 250, 259, 288, 299; антисемітські настрої у ній 92; див. також: Алєксій (Громадський), архієпископ Українська Народна Республіка 38, 199, 214 Українська національна рада 61, 62, 164, 249 Українська повстанська армія (УПА): боротьба проти совєтських партизанів 283, 284; опір Червоній армії 290, 302; нищення цивільного польського населення 289–301, 303, 314; кількість учасників 295; антисемітські настрої 299; дезертири з «шума» в ній 299, 301; примусова мобілізація 301; національні підрозділи в ній 301; демократизація 301 Українська рада довір’я на Волині 61, 240 українська мова 18, 25, 42, 70, 78, 122, 125, 131, 195, 197–199, 201–203, 207, 217, 222, 237, 247–249, 302, 315 Український центральний комітет 21, 61, 199 українські визвольні змагання 17, 81, 221, 292 Умань 22, 74, 94, 99, 198; енкаведистська кривава розправа 27, 30; науково-дослідний інститут 163; депортації до Німеччини 275; німецька кривава розправа 306 Уманщина 134, 228, 247 умови праці: селян 13, 128–132, 138, 139, 144, 145; совєтських військовополонених 112, 113; городян 150–165, 167, 168; остарбай терів 260–262; див. також: заробітна плата Уніятська церква, див.: Греко-католицька церква Уральські гори 11 Файхтмаєр, Йозеф 116 Фастів 109, 273 Февр, Ніколай 138, 149, 154, 159, 207, 213, 223 Фесенко, Тетяна 266 Фінляндія 21, 57 Фоменко, Вітольд 94

Форостівський, Леонтій 157, 166, 167, 194, 207, 265 Фотій (Тимощук), єпископ 241, 300 Франк, Анна 93 Франк, Ганс 191 Франке, фон, історик 175 Франко, Іван 63 Франція 17, 20 Фрауенфельд, Альфред 49, 58, 309 футбольні команди 206 хабарі (підкуп) 13, 112, 167, 184, 189, 190, 216, 274 Хабне (Поліське), село 130, 134, 142 Хабенський район 142 Хажин, село 113 Ханів (Підгайне), село 122 Харків 12, 169, 194, 197, 224–226, 229, 304 Харківська область 47; див. також: Харківщина Харківщина 229 Херсон 22, 237, 307; грабунки 34; приязна зустріч німців 34; євреї в місті 34; нау ково-дослідні інститути 163 Хмельницький, місто 22, 72; див. також: Проскурів Холм 292 Холмщина 21, 296, 297 Холодний Яр, село 30 Хорол: табір для військовополонених 110 Хорошунова, Ірина 37, 38, 114, 150, 223; про криваву розправу в Бабиному яру 84; про військовополонених 104–106; про голод у Києві 176, 187 Хортиця, ґебіт 55, 216; острів 33 Хрещатик 38–41, 63, 75, 86, 179; див. також: Київ хрещення 86, 94, 243, 246, 252 християни-євангелісти, див.: євангелісти Хрущов, Нікіта 19, 29, 62, 282, 307 Центральне торговельне товариство «Схід» (ZHO) 51, 215 Центрально-Східна Европа 20, 169; див. також: Европа

451

Додатки церковнослов’янська мова 237, 247–249 цигани, див.: роми Чайковський, Пьотр 202, 203 часописи, див.: газети, журнали Червона Армія: сталінські чистки 20; під час німецького вторгнення 22–24, 211, 213, 224; моральний стан 23–24, 99, 110– 111, 211, 213; у Києві 38, 307; перемога під Сталінградом 57, 92, 106, 144, 187, 188, 194, 221, 224, 228, 275, 281, 293, 304; повернення на Наддніпрянщину 89, 96, 209, 224, 226–227, 233, 304, 307–310, 316; комісари 98–100, 111; втікачі з полону 99, 111, 118–120; селяни в її лавах 124; у Харкові 225; боротьба проти УПА 290, 302, 309; Перший український фронт 302; див. також: військовополонені совєтські Червоний Хрест 144, 175; і військовополонені 108, 110, 113, 115–118; в Києві 115, 116, 165–167; відносини з ОУН 116–118 Чемеровецький район 270 Червоний Яр, село 139 Черкаси 22; політика випаленої землі 32 Чернігів 12 Чернігівська область 47; див. також: Черні гівщина Чернігівщина 102, 280 Чехословаччина 20 Чигирин 60, 140, 286; енкаведистські масові вбивства у ньому 27; школи 200 Чортків 27 Чудинов, професор 164 Чуднівщина 228

Чупринка, Тарас див.: Шухевич, Роман Шапошников, Борис 225 Шарівка, село 275 Шварцман, Ґетцель 79 Шевельова, Євгенія 93 Шевченко, Тарас 64, 179, 193, 203, 204 Шеєр, Пауль-Альберт 56 Шене, Гайнрих 49, 271 Шепетівка: табір для військовополонених 111 Шептицький, Андрей 92, 242 Шибене, село 248 Шитов, Іван 291 школи 199, 200, 232, 237, 245, 312 шлюби, див.: одруження Шмідт, директор «Лєнінської кузні»159 Шоа 13, 69 Штепа, Костянтин 157, 165 Шулявка 39; див. також: Київ «шума», див.: поліція допоміжна Шумськ 66 Шумук, Данило 297 Шухевич, Роман 302 Яблонський, Василь 181, 185 Ягодин 289 Якимівка 163 Яківка, село 142 Яківська, М. А. 105 Яківська, Ніна 105 Янюк, Степан 26 Яценко, Оксана 141, 234 Wochenschau див.: кінохроніка німецька

Список ілюстрацій 1. Райхскомісаріят Україна у його максимальних межах . ................................................ 2. Місцеві мешканці вітають німецького танкіста у Кременчуці. Східна Україна, вересень 1941 року. Світлина військового фотографа Коха (Bundesarchiv, Bild 146/74/91/40) . ......................................................... 3. Один із наслідків Сталінової політики випаленої землі: зруйнований пожежами центр Києва. Знімок зроблено, вірогідно, 5 жовтня 1941 року (Bundesarchiv, Bild 141/351) ..... 4. Мартин Борман (крайній ліворуч), голова канцелярії нацистської партії, Адольф Гітлер (ліворуч) та один із помічників фюрера (крайній праворуч) слухають Ериха Коха, райхскомісара України, у ставці «Вервольф», що на північ від Вінниці. Літо 1942 року. Світлина Гайнриха Гофмана (Bayerische Staatsbibliothek, München, Fotoarchiv Hoffmann, Q.150; 5240/15)............. 5. Резиденція ґебітскомісара в Олександрії, Південна Україна, 1942 рік. Світлина д-ра Гауса-Ріле (Bundesarchiv, Bild 137/78762) . ............................................ 6. Незакопане масове поховання євреїв у подільському місті Проскурові (нині Хмельницький), 1941 або 1942 рік (Muzeum Wojska Polskiego, з ласкавого дозволу United States Holocaust Memorial Museum, Photo Archives, 17881) . .............. 7. Євреї Лубен, містечка на Лівобережжі, та його околиць, які підкорилися наказові зібратися. Пізніше цього ж дня нацистська поліція безпеки знищить їх усіх. Лубенщина, 16 жовтня 1941 року. Світлина військового фотографа Йогана Геле (Hamburger Institut für Sozialforschung, Fotoserie «Lubny», Bild 008,54) ..................... 8. Полонені червоноармійці розвантажують амуніцію біля складу. Дехто з їхніх ненімецьких наглядачів тримає кийки. Центральна Україна, Бердичів, 28 серпня 1941 року. Світлина Г. Ф. (Bundesarchiv, Bild 146/2002/12/917) ................. 9. Колоритний нацистський пропаґандистський плакат, який поширювали від лютого 1942 року (Науково-довідкова бібліотека центральних державних архівів України, 271 сп.) . ..................................................................... 10. Голова господарства та його секретар на праці у своїй конторі. Переяслав, центральна Україна, серпень 1943 року. Світлина Ріка (Bundesarchiv, Bild 146/2002/12/817) ...................................................... 11. Привселюдне повішення, яке споглядають дорослі, діти та німецькі солдати. Київ, кінець 1941-го або початок 1942 року (Лідія Шаґол, із ласкавого дозволу United States Holocaust Memorial Museum, Photo Archives) ..........................................

453

8 32 40

48 50 72

87 111 128 135 153

Додатки 12. Галицький (колишній Єврейський) базар у Києві. Вересень 1942 року (Nederlands Instituut voor Oorlogsdocumentatie, 16709–1) ............................................. 180 13. Апогей нацистської кампанії моріння Києва голодом: озброєний поліцай зупиняє жінок, які хочуть пройти до міста. Літо 1942 року. Світлину зробив, напевно, Шерер (Bundesarchiv, Bild 146/91/52/35) .......................... 182 14. Громадське зібрання на відзначення другої річниці «визволення» міста Василькова (на захід від Києва) 20 серпня 1943 року. Німець за допомоги перекладача виступає перед нацистами (вглибині ліворуч), церковними півчими, місцевою поліцією та іншими (© Bildarchiv Preußischer Kulturbesitz, Berlin 2002. B4380/02) . ................. 193 15. «Стіна впала». На цьому колоритному нацистському пропаґандистському плакаті зображено совєтських громадян, які зацікавлено визирають на захід крізь пролом у кам’яному мурі. Віддруковано, вірогідно, 1941 року (Науково-довідкова бібліотека центральних державних архівів України, 489сп.) . ........................................................ 218 16. Хлопці походженням із миролюбної менонітської громади, тепер ставши «етнічними німцями», зі свастикою на рукавах марширують повз керівника СС Гайнриха Гімлера та інших високих гостей. Гальбштадтський ґебіт, що неподалік Запоріжжя, недільний ранок 1 листопада 1942 року (Bundesarchiv, Bild 146/78/116/33) . ............. 230 17. Святкова хода з церковними атрибутами, що їх люди багато років переховували від совєтських органів влади. Південна Україна, Миколаїв, жовтень 1941 року (Nederlands Instituut voor Oorlogsdocumentatie, 34084–1) ............................................. 244 18. Молоді сільські чоловіки та жінки, яких примусово забирають на роботу до Німеччини, несуть свій важкий баґаж на шляху до пункту збору. Київ, вулиця Нєкрасова, 1942 рік (Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного, 0–17127) ....................................................................................... 267 19. Тимофій Строкач, заступник народного комісара внутрішніх справ совєтської України (ліворуч), і Дем’ян Коротченко, секретар ЦК КП(б)У, оглядають партизанів Сидора Ковпака напередодні їхнього відчайдушного рейду до Карпат. Партизанська зона на Житомирщині, червень 1943 року (Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного, 0–43743) . ................................. 281 20. Наслідки нацистської тактики випаленої землі. Приголомшені селяни, чию хату пустили з димом вояки дивізії Вафен-СС «Мертва голова», із дітьми й рештою пожитків покидають своє село. Центральна Україна, місцевість на північ від Кременчука, серпень або вересень 1943 року. Світлина Адендорфа (Bundesarchiv, Bild 146/2002/12/717) .......................................... 305 21. Жінки і дитина тепло і щиро вітають Червону армію. Південна Україна, Мелітополь, жовтень 1943 року (Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного, 0–174917) . ................................ 306 22. Жінка шукає свого чоловіка серед ексгумованих тіл на території колишнього нацистського концтабору Сирець. Київ, 1944 рік (Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного, 0–4220) . .................................... 311

454

Список ілюстрацій На оправі та на форзацах використано світлини із зібрання Дмитра Малакова, вміщені у фотоальбомі «Київ 1939–1945» (Київ, 2009), зокрема: 1. На першій сторінці оправи: Старий киянин вдивляється в обличчя німецьких солдатів, що вступають у місто. 19 вересня 1941 року. 2. На четвертій сторінці оправи: Панорама центру Києва під час пожеж: догорають будинки на Пушкінській вулиці, руїни на розі Прорізної. Кінець вересня – початок жовтня 1941. 3. На другій–третій сторінці переднього форзацу: Відправка киян на примусові роботи до Райху з київського вокзалу. 1942 рік. 4. На четвертій сторінці переднього форзацу: Прапор Вермахту майорить на Великій дзвіниці Києво-Печерської лаври. 19 вересня 1941 року. 5. На першій сторінці заднього форзацу: Плакат «Гітлер – визволитель» на фасаді оперного театру в Києві. Вересень 1941 року. 6. На четвертій сторінці заднього форзацу: див. №22 у списку ілюстрацій.

Наукове видання

Карел Беркгоф

Жнива розпачу Життя і смерть в Україні під нацистською владою Редакторська група: Вадим Дивнич, Степан Захаркін, Богдана Матіяш, Андрій Мокроусов Картограф Дмитро Вортман Художник Ярослав Гаврилюк Художньо-технічний редактор Майя Притикіна Коректори Світлана Гайдук, Нонна Вислобокова Верстка Володимира Романишина Покажчики уклали Євгенія Гринь, Наталя Лаас, Тарас Цимбал Відповідальний за випуск Андрій Мокроусов В оформленні оправи та форзаців використано світлини із зібрання Дмитра Малакова, вміщені у фотоальбомі «Київ 1939–1945» (Київ, 2009). Published with the support of the the Harvard Ukrainian Research Institute, the Matra Programme of the Dutch Ministry of Foreign Affairs, the Anne Frank Foundation, and the Fund for Central & East European Book Projects, Amsterdam Підписано до друку 01.04.2011. Формат 70х90/16. Гарнітура «Times New Roman». Папір офсетний. Друк офсетний. Умовн. друк арк. 33,34. Умовн. фарбовідб. 36,17. Обл.-вид. арк. 28,3. Зам. 11-323. Видавець: СП «Часопис “Критика”». ДК № 2189 від 18.05.2005. Свідоцтво про реєстрацію КВ 2690 від 21.04.1997. 01001, Київ-1, а/с 255. www.krytyka.com; krytyka@krytyka.kiev.ua Дистрибуція: тел. +38 044 238 80 03; тел./факс +38 044 238 80 03; office@krytyka.kiev.ua Представництво у Львові: тел. +38 050 906 39 77; natalyasereda@ukr.net Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ». 03151, Київ-151, вул. Волинська, 60 Будемо раді отримати від читачів відгуки про цю книжку електронною поштою krytyka@krytyka.kiev.ua