1
Тарас Шевченко - художник
Тарас
Григорович Шевченко (1814-1864)- відомий у світі, в першу чергу, як митець слова. Однак, природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним даром, а й талантом художника. Для Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу. Тарас Шевченко, як художник, займає чільне місце в українському образотворчому мистецтві. Він став першим художником, який проклав новий реалістичний напрям, і став основоположником критичного реалізму в українському мистецтві. Тарас Григорович був одним з найталановитіших майстрів офорту того часу та прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення. Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. У його картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Шевченка. Бо він був гуманістом та інтернаціоналістом, не мав ані краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів; любив Україну, за неї стояв непохитно, і себе віддав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому що хотів бачити її рівною з іншими у сім’ї світовій - «сім’ї вольній, новій». З його біографії ми знаємо, що з 1838 по 1845 рік Шевченко навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, виявивши неабиякі здібності у живописі маслом, аквареллю, малюнку олівцем. Коли його ім’я вже здобуло певної слави, меценат Григорій Тарновський купує його картину «Катерина», поклавши початок своїй українській колекції.
2
У 1843-1844 роках Шевченко працює над серією офортів «Мальовнича Україна», самостійно вивчаючи техніку гравіювання. Повернувшись у 1845 році після закінчення Академії в Україну, Шевченко працював художником в Археографічній комісії аж до свого арешту. На засланні поетові забороняли писати та малювати, але завдяки допомозі та сприянню місцевої прогресивно налаштованої інтелігенції він зміг протягом усіх десяти років напівлегально займатися творчістю. Останні роки життя Тараса Григоровича, вже після звільнення, були відзначені найбільшими досягненнями не тільки в поезії, але й у живописі та графіці. У вересні 1860 року Академія мистецтв удостоїла Шевченка звання академіка гравюри. Живопис посідає неабияке місце в житті Тараса Шевченка. Художник ставився до образотворчого мистецтва з глибокою щирістю, воно приносило йому розраду в гіркі хвилини його життя. Зараз його роботи, крім автобіографічного, мають ще й історичне та етнографічне значення. Прекрасно виконані малюнки окреслюють художні смаки та прагнення Шевченка, і є немовби паралеллю до його віршів, служачи ілюстраціями до життя поета. Життєвість, реалізм, енергетика, талант і велич видно в живописних творах художника. Його історична спадщина налічує десятки полотен, які зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. У його фондах є цінні експонати, що належать руці майстра, а це близько двохсот робіт: портрети, пейзажі, жанрові роботи в техніці акварелі, сепії, офорту, масляного живопису.
3
Ян Станіславський – польський художник, який зумів усій Європі показати мальовничу Черкащину
Народився Ян-Ґжеґож Станіславський 24 червня 1860 року, у м. Вільшані на Городищині. Проте сім'я мала перебратися до Казані – сюди за участь у польському національному русі вислали батька родини, випускника Київського університету Антонія Станіславського. У Казанському університеті він викладав право. Щоправда, пізніше вдалося перебратися поближче до рідних країв – у Харків. Ян удався у свого батька Антонія – той умудрявся поєднувати в собі адвоката і поета, цей же був водночас і художником, і... математиком. Улюбленим предметом Яна з дитинства була математика. Саме цю науку він вивчав у Варшавському університеті, який закінчив зі срібною медаллю. Та раптом у його житті настав момент, коли хлопець зрозумів, що його справжнє покликання – мистецтво. І він розпочав навчання спочатку. Навчався у рисувальних школах Варшави, Кракова, Парижа. У Парижі, де Станіславський був учнем Каролюса Дюрана, польський юнак захопився імпресіонізмом, особливо творчістю Клода Моне. Збагачуючи свій досвід і набуваючи необхідних художникові вражень, побував в Італії, Іспанії, Швейцарії, Пруссії, Австрії і... Наддніпрянській Україні. Відтоді українська тематика стала незмінною в роботах художника. 1887 року Станіславський став професором Краківської академії красних мистецтв. Тут він запровадив новаторський підхід до викладання образотворчого мистецтва – часто виводив своїх учнів на природу, запровадив для них обов'язкову екскурсійну програму. Цього принципу Краківська академія дотримується до сьогодні. 4
Станіславський усе життя багато подорожував. Співпрацював з художніми школами багатьох країн світу, в тому числі й із Київською рисувальною школою Миколи Мурашка (входив до педради цього закладу). Став одним із засновників польського художнього новаторського товариства "Мистецтво". Станіславський писав головним чином пейзажі – невеликі за розміром, яскраві, сповнені світла. Відомо понад півтори сотні його картин, що зберігаються у музеях Кракова, Варшави, Києва, Львова. Станіславський виховав цілу плеяду відомих художників, серед яких – українці Микола Бурачек, Іван Труш, Олекса Новаківський. Одружився художник в досить зрілому віці – у 39 років. Але довгого життя йому не судилося. 6 січня 1907 року художник помер. Його поховали з великими почестями на Раковицькому цвинтарі у Кракові.
5
ФОТІЙ Степанович Красицький (1873–1944)
Фотій
Степанович Красицький (1873–1944), внучатий небіж Тараса Григоровича Шевченка. Безперечно доля Шевченка умовно переплелась з долею Красицького. Ім’я Т.Шевченка допомагало знайти можливість здобути гідну освіту, визначитись із жанром мистецтва, всією душею любити Україну. Він здійснив мрію Тараса Шевченка – створив сім’ю, у нього народилися діти. З іншого боку, вже зрілому художнику, йому не знайшлося місця на виставці 1937 року через «український націоналізм». Тобто Ф.Красицький зміг навіть у період «соцреалізму» не зрадити самому собі, а залишитись дійсно українським художником. Народився Фотій Красицький в селі Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаської області). З 15 років навчався у школі М.Мурашка (1888–1892 рр.), де саме учителював М.Пимоненко, на навчання отримав стипендію від М.Лисенка. Після Київської рисувальної школи продовжував навчатися в Одеській художній школі до 1894 року, по закінченню поступив до Петербурзької Академії мистецтв, клас Іллі Рєпіна. Тему дипломної роботи вибирає з історії Запоріжжя, для цього їде до України в своє рідне село та створює численні ескізи та етюди національної природи, місцевих жителів. У 1901 році, успішно захистившись, отримує звання художника та їде до Києва, де живе та працює. Свою творчість присвячує Т.Г.Шевченку та портретує багатьох відомих співвітчизників. Ф.С.Красицький закоханий в українських людей та українську природу. В «Енциклопедії українознавства» Фотія Красицького визначають як «малярареаліста імпресіоністичного нахилу…». І це справді так. Побачити не репродукції, а оригінали картин та етюдів Ф.Красицького – справжня насолода та професійна удача. Це надзвичайно сонячні, світлі, реалістичні пейзажі. Виникає особливе відчуття легкого хвилювання при їх спогляданні. Улюблені пори року Ф.Красицького – це весна та літо. Колір – відтінки зеленого, їх у майстра сила-силенна. Кожна з його робіт викликає почуття оптимізму, віру в добро та красу. 6
Деякі з картин хочеться прокоментувати. В етюді «Гість із Запоріжжя» художник малює те, що дійсно бачить, не тільки враження від побаченого. Мазок впевнений, рухливий. Відтінки зеленого (від темно-зеленого до світло-зеленого. Мінімальними засобами досягнуто максимального результату в картини «Дід» та «Біля криниці». Картини дихають теплим, чистим повітрям, а в мазках художника відчувається швидкість, з якою художник встигає є за вітром та сонцем. Такі ж слова хочеться присвятити і портретупейзажу «Селянська дівчина біля тину» (1898). Центром композиції є дівчина в українському вбранні, яка тримається за тин. Головними персонажами картини є босонога дівчина та сонце. Сонце проривається через тин, через зелень, яка його оповила, крізь білу сорочку та пшеничне волосся. Сонце позбавляє матеріальності все навкруги, розчиняє небо, листя, землю; все мерехтить та рухається. Фігура дівчини рухома, в такій позі вона довго не вистоїть, пальці ніг цупко тримаються за землю, зараз вона зробить швидкий веселий легкий стрибок. Дійсно «імпресіоністичний нахил» при передачі природи та одночасно реалізм ідеї. Сонячна різнобарвність підсилює відчуття юності, легкості. Переїхавши до Києва 1901 року, Ф.Красицький створює ряд полотен, тематично схожих між собою. Це пейзаж «Літній день» (1902) та портрет-пейзаж «Портрет дівчини в українському костюмі»(1902). Ці роботи можуть бути посібником художника-пленериста. У фондах музею І.Гончара є картина «Портрет діда у солом’яному брилі» (1905). Вона аж занадто реалістична, але не фотографічна. Картина не втратила кольору, навіть більше ніж через 100 років. Сорочка аж засліплює глядачеві очі. Бриль на голові дідуся горить золотом на тлі яскравого блакитного неба, сонце «роз’їло» зелень позаду моделі. Вуса у діда довгі та пухнасті, аж виникає бажання їх поскубти. Зрозуміло, що, побачивши в Полтавській губернії колоритного чоловіка з посохом, схожого на апостола, Ф.Красицький не 7
стримався та попросив йому позувати. Дідусь на художника дивиться трохи злякано та недовірливо, в селах завжди до чужинців ставились обережно. Паралельно з творчою діяльністю Ф.Красицький учителює в початкових школах, викладає у Миргородському художньо-керамічному технікумі та Київському художньому інституті. Випускає перший в Україні посібник «Рисування та малювання» (1929 р.), за яким навчалось не одне покоління майбутніх художників. Підсумовуючи творчі здобутки Фотія Красицького, можна впевнено сказати, що художник отримав прекрасний навчальний старт: у Київській рисувальній школі, де орієнтували на чіткий майстерний малюнок; Одеській художній школі, де на час навчання майбутнього художника вирували імпресіоністичні настрої; та Петербурзькій академії, де Ілля Рєпін остаточно допоміг закріпити майстерність, вправність рисувальника та колориста. Ф.Красицький має свій індивідуальний почерк, митець не обмежує себе одним жанром, його можемо назвати об’єднуючим словом: український реаліст-пленерист.
8
ЛАПЧИНКО Григорій Гнатович (1801-1878)
25 січня 1801 року у сім’ї простого козака з Валяви (нині Городищенського району) Гната Васильовича Лапи й Ірини Іванівни Петрученко (Петренко) народився талановитий хлопчик Гриць Лапченко. Гірко, що у батька-козака знайшовся син-кріпак, якого граф Михайло Воронцов міг продати, як худобу. Хоч і був козак Гнат Лапченко церковним старостою села, але сина з кріпацтва не зміг визволити. Змалку у хлопчика пробудилася жага до малювання. Спочатку Гриць навчався у сільській парафіяльній школі у місцевого дяка. На одинадцятому році життя батько спровадив його в Корсунь до іконописця Степана Превлоцького, у якого пізніше навчалися Іван Сошенко і Тарас Шевченко. Граф хотів мати власного придворного художника, тому послав Григорія Лапченка на навчання спочатку в Білу Церкву до художника Якова Нікітіна, а коли той помер – до Санкт-Петербурга в Академію мистецтв. Кріпаків туди не приймали, але граф Воронцов був таким впливовим, що його посланець проходив поза всяким конкурсом. Навчався Григорій Лапченко в Академії з 1823 по 1830 рік у класі історичного живопису професора Андрія Іванова та дружив із сином професора Олександром Івановим. За картину «Киянин сповіщає Претича про наближення до Києва печенігів» Григорій одержав золоту медаль І ступеня та звання художника. Графу Воронцову полестила ця звістка і він вирішив оплатити кріпакові семирічне стажування в Італії. Двоє 30-річних друзів Григорій Лапченко та Олександр Іванов приїхали до Італії, оселилися поблизу Рима в містечку Альбано, винайняли помешкання у місцевого винороба Кальдоні. Коли трохи призвичаїлися, звернули увагу на 23-річну доньку хазяїна будинку, Вітторію (Вікторію) Кальдоні. Цю античну красуню знав мистецький світ. Ще коли дівчині було 13, її помітив художник і попросив у батька дозволу намалювати дівчину. З того часу Вітторія позувала славетним скульпторам Теккерані, Торвальдсену. Її портрет 9
був надісланий Бальзаку, великому Гете. Кажуть, гетевська Маргарита мала багато рис від Вітторії. Коли Микола Гоголь побачив дівчину, він вигукнув: «Никакой гибкой пантере не сравниться с ней в быстроте, силе и гордости движений. Все в ней венец созданья, от плеч до античной дышащей ноги и до последнего пальчика на ее ноге…». Як Ви здогадалися, обоє наших героїв закохалися в італійську натурницю. У Олександра фльор закоханості швидко здимів, а Гриць та Вікторія серйозно покохалися. Лапченко написав з красуні картину «Сусанна і старці», за яку удостоївся звання академіка живопису. Здавалося, доля відміряла щастя повними пригорщами, але у 33 роки Лапченко почав катастрофічно втрачати зір. Та закоханих це не зупинило: вони займалися довгою справою оформлення шлюбу українського кріпака з італійкою; православного з католичкою. Вони одружилися 29 вересня 1839 року, красуня Вікторія Лапченко залишила сонячну Італію, близьких, відремонтований і обставлений на її кошти будинок, і разом із чоловіком поїхала до північної країни. Граф Воронцов поселив молодих у своєму маєтку в Криму, дав художнику посаду управителя. Це сприяло покращенню здоров’я Григорія Лапченка. Через рік у молодих знайшовся син-одинак Сергій. У горі, радощах Лапченки були разом. Довгий час вони жили в Києві, в Одесі, потім у селі Мошни на Київщині, у 1850 р. переселилися до Черкас. І хоч Вікторії було холодно в Росії, вони разом із Григорієм виїхали до Латвії в Динабург (нині Даугавпілс), де син Сергій працював викладачем у Ліцеї, а в 1870 му році переїхали до Петербурга. На сімдесят восьмому році життя сліпий і всіма забутий Григорій Лапченко помер. А його вдова тихо доживала на чужині.
10
ЛИСЕНКО Іван Іванович (14.09.1921 – 02.09.1997) Народився І.І. Лисенко 14 вересня 1921 року в селі Золотоноші Драбівського району. До війни закінчив сім класів, працював у колгоспі, служив в армії. Замолоду став культпрацівником, потім – війна. Івана Лисенка кілька разів намагалися забрати до фашистського рабства, а він щоразу втікав. Та одного разу йому не поталанило – потрапив до Бухенвальду. Цей період життя він не любив згадувати. Після війни закінчив культпросвітній технікум, а згодом – інститут культури. А понад усе любив малювати, та професійної художньої освіти здобути не вдалося. Сам Іван Іванович говорив, що його душа і любов до знедоленого народу – ось вся його наука. Своєрідне сприйняття світу художником виявляється в його творах: «Апостол правди і свободи» (1981), в «Шевченкіані», де художник часто звертається до поетичного слова Т.Г. Шевченка. Художник любив рідну Золотоношку, присвятив рідному краю та його людям найбільшу серію своїх робіт, назвавши її «Люди мого села». За його картинами можна вивчити історію села («Перший трактор в Золотоношці», «На новий урожай», «Куток мого села», «Жнива», «Приїхали» та ін.), а також прочитувати долі людей (портрети Віри Кутової, майстра «Золоті руки» Василя Криворучка, портрети Петра Кальонова та ін.). І. Лисенко писав портрети видатних людей: В. Симоненка, К. Білокур, Н. Ужвій, Р. Кириченко. Іван Іванович працював директором сільського будинку культури, «тримаючи на собі» впродовж десяти років більшу частину культурного життя району. Створив вокально-етнографічний ансамбль чотириголосого акапельного співу «Золотоношківські вечоринці» (1975 - 1983) та оркестр духових інструментів. Протягом десяти років у будинку культури працювало близько десяти гуртків художньої самодіяльності. І. Лисенко створив живописну галерею, колекція творів відомих самодіяльних художників нараховує близько чотирьохсот полотен.
11
Як художник-етнограф, І. Лисенко проявився ще в 70-х роках на виставках самодіяльних художників, створивши цілу серію творів історикоетнографічного спрямування. Упродовж творчого життя художник мав 23 персональні виставки, брав участь в усіх обласних, семи республіканських і чотирьох Всесоюзних виставках. Про майстра відзнято два документальні фільми «Золотоношківські вечорниці» та «Сяйво фарб Лисенка», дві його роботи надруковані у Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва. Творчість Івана Івановича відзначена грамотами та премією імені Катерини Білокур. 2 вересня 1997 року І.І. Лисенко помер, залишивши по собі багато нереалізованих творчих ідей і мистецьких планів.
12
КАЙДАШ-МАШКІВСЬКА Катерина Дмитрівна (1913-1993) Народилася майбутня майстриня в м. Харкові в 1913 році. Все своє свідоме життя Катерина Дмитрівна тяжко і наполегливо працювала. І так, як сама художниця згадувала про себе: «Хотілося малювати від дитинства». Буремні революційні роки змусили сім’ю Кайдашів переїхати на Україну, а саме в с. Стеблів, теперішнього Корсунь-Шевченківського району. Весь час маленькій дівчинці доводилось допомагати батькам по господарству, в полі, пасти громадську худому. Ввечері поверталася втомлена і задумлива. І думалось їй не про тяжкий завтрашній день – до роботи дівчинка давно звикла –, а про те, якби було б добре все оте побачене і пережите перенести на папір, відобразити на картині, як батько орав, як її намочив дощ або саме небо після дощу. В період загальної колективізації вже самій Катерині доводилось ходити в ланку, будувати власне сімейне життя. Але за усім цим буденним клопотом дівчина намагалися, хоча б в уяві, відобразити ніч, став, дівчат, які співають… Минали роки, діти, як ластівки порозлітались, покинувши рідне гніздо, Катерина Дмитрівна вийшла на пенсію і… почала несамовито малювати. Всі ті образи, які вона зберігала в своїй пам’яті, як найзаповітніший скарб, нарешті виплеснулись на волю. З під її пензля вийшло понад 200 робіт малювала К.Д. Кайдаш-Матківська і аквареллю, і гуашшю, і простим олівцем. На своїх полотнах майстриня намагалася відтворити всі свої спогади і переживання: гуляння на весіллях, звичайний сільський день, небо, річки і ставки, простих сільських жителів у своєму побуті і героїв. В доробку художниці також надзвичайно багато ілюстрацій до народних пісень. Адже і сама майстриня дуже поважала і любила народні українські пісні. На одній із зустрічей, коли Катерину Дмитрівну попросили прокоментувати зміст своєї картини, вона взяла і просто тихо заспівала і її спів підхопив увесь зал. У 1991 році Катерину Дмитрівну було прийнято до Національної спілки майстрів народного мистецтва України. 13
Вона стає учасницею всеукраїнських, обласних та місцевих виставок. На цьому Кайдаш-Матьківська не зупиняється і проводить дві свої персональні виставки. Одну в м. Корсунь-Шевченківському, а друг в м. Києві. Як майстер народної картини була нагороджена дипломами та чисельними почесними грамотами. Свого часу Б.І. Олійник, відвідавши виставку Катерини Дмитрівни, сказав: «Тут є гармонія і ритм — неодмінні ознаки справжнього таланту, це мистецтво первозданне, суто народне, отже, вічне». Зараз роботи майстрині знаходяться в художніх музеях Києва, Черкас, Кам’янки, а також у с. Стеблів Корсунь-Шевченківського району, яке стало для художниці справжньою батьківщиною.
14
МУХА Макар Корнійович (29.03.1906 – 26.04.1990) заслужений майстер народної творчості Народився художник у с. Михайлівці на Кам’янщині. З раннього дитинства зазнав сирітства й поневірянь. Сам навчився робити фарби і розмальовував комини, стіни, віконниці. Невтомно вишукував і доповнював свою палітру новими переливами барв. Перша виставка творчих робіт майстра відбулася восени 1926 року в с. Жаботині. Твори М.К. Мухи здобули високу оцінку. У 1936 році відбулася Шполянська міжрайонна виставка народних митців, на яку художник подав понад 300 робіт: казкові барвисті орнаменти, ескізи до килимів, вази з ліпним орнаментом, різьблення по дереву. Творчістю митця зацікавилися мистецтвознавці і запросили його на навчання в Київську школу майстрів народної творчості, одночасно, запропонувавши М.К. Мусі посаду майстра. У повоєнні роки у с. Михайлівці він заснував школу народного декоративно-прикладного мистецтва. З особливою святою любов’ю ставився М.К. Муха до Т.Г. Шевченка: створив унікальний портрет поета і виконав ряд ілюстрацій до творів Кобзаря, зробив ескіз килима з портретом поета для Державного музею Т.Г. Шевченка у Києві, ескізу панно для музею у с. Шевченковому. У 1967 році М.К. Мусі було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України, у 1971 році був нагороджений орденом «Знак Пошани». Останні роки свого життя митець прожив у Черкаському будинкуінтернаті. Помер художник 26 квітня 1990 року. Твори М.К. Мухи прикрашають експозиції багатьох музеїв України, більше 40 робіт зберігається у фондах Кам’янського державного історикокультурного заповідника. Є твори митця в музеях Канева. Одним з яскравих представників мистецької Кам’янщини є Макар Муха, заслужений майстер народної творчості. Його роботи в стилі українського орнаменту експонувалися в Києві, Москві, галереях Франції, Чехії та Словаччини, Болгарії, Польщі, Канади. Вони прикрашають колекції багатьох вітчизняних музеїв. 40 робіт з понад 5000 створених Макаром Мухою, уродженцем Михайлівки, що неподалік Кам’янки, зберігаються у фондах 15
Кам’янського державного історико-культурного заповідника і представлені в експозиції його картинної галереї. Надзвичайним є життя художника. Це той випадок, коли ні сирітіство, ні поневіряння, матеріальні нестатки не стають на заваді покликанню, непереборному бажанню привносити у буденність яскраві барви, збагачуючи її відтінками та вигадливими візерунками. Адже починав художник, розписуючи односельчанам у Михійлівці комини, віконниці, лиштви, винаходячи фарби з тутешніх глею, трав, квітів. Вже перша виставка восени 1926 року привернула увагу до 20-річного художника. А в 1936-му Макар Муха став водночас і учнем і викладачем школи народних майстрів у Києві. У цей час він виготовив 15 різних за формою та розміром ваз з ліпним орнаментом. Найвідоміші з них "Паризька комуна", Завоювання Північного полюсу". Відомі гобелени за мотивами творів Т.Г. Шевченка "Де ті залізні стовпи?" та гобелен-портрет видатного поета. Навесні 1946-го року Макар Муха отримав дозвіл на створення у Михайлівці школи народного декоративно-прикладного мистецтва, і вже в наступному, 1947-му з усіх кінців Київщини з’їхалися талановиті учні. Десятки чудових різьбярів по дереву, ткаль, вишивальниць, майстрів розпису та килимарства підготував художник. Багато років прожив Макар Муха у Кам’янці. Мотиви рідного краю пройшли через усю його творчість. Кожна робота вражає різнобарв’ям квітів, невичерпною фантазією, приваблює бездоганною композицією. Художник ілюстрував твори Т.Г.Шевченка, І.С.Нечуя-Левицького, О.С.Пушкіна, П.І.Чайковського. Найвідоміші його роботи – "Жар-птиця з червоним хвостом", "Жар-птиця", "Півонії", "Павич та метелик", "Півонії", ілюстрації до творів Т.Г.Шевченка "Лілея та королевий світ", "Садок вишневий коло хати". У 1979 році в Києві у видавництві "Веселка" вийшла книга Сергія Носаня "Пір’їна з крила жарптиці". І спочинок вічний художник знайшов біля джерел свого життя та натхнення, у рідній Михайлівці…
16
НАРБУТ Данило Георгійович (9.01.1916 – 2.03.1998 р.р.) Народився в м. Санкт-Петербурзі (Росія). Помер в м. Черкаси. Видатний український художник театру, живописець. Син художника-графіка Георгія Нарбута. Народний художник України (1994), лауреат Шевченківської премії (1996). Данило Георгійович Нарбут народився в родині художника-графіка Георгія Івановича Нарбута (автора тризуба – Малого гербу України). Коли Георгій Нарбут помер, Данилові було лише 4 роки. Серед вихователів-опікунів були художник-графік, що захоплювався етнографією, Антон Середа і особливо великий митець колорист Федір Кричевський. Від вчителів Данило взяв багато, і все ж обрав свій самобутній шлях театрального декоратора. Від 14 років Данило Нарбут працював у декоративній майстерні Київського оперного театру, де навчався у Олександра Хвостенко-Хвостова, С. Евенбаха, В. Ленерта. 1933 театр направив Нарбута у Ленінград на 3-річні курси театральних художників при Всеросійській Академії мистецтв. Від 1935 року працював у Київському театрі опери та балету. 1936 року репресований. Після 2 років ув’язнення на Біломорканалі та звільнення працював у театрах російських міст Єйська та Златоуста. У 1939 році пішов добровольцем на Фінський фронт. Учасник Другої світової війни. Потрапив в оточення, перебував в окупації. Працював в Українському окружному театрі в Коломиї (1942—44). Оформив вистави: «Огні Іванової ночі» Г. Зудермана, «Казка старого млина» С. Черкасенка, «Серед бурі» Б. Грінченка, «Циганський барон» Й. Штрауса, «Лимерівна» П. Мирного, «Батурин» Л. Лісевича та інші. Всі вистави стали знаковими для Коломийського театру. Зокрема, в статті колишнього диригента Українського окружного театру в Коломиї Юрія Плевако-Оранського «Обрамлення століття» згадується успіх Данила Нарбута, як художника – сценографа вистави «Казка старого млина» С. Черкасенка. Так, зазначається, що «оплесками стверджений був великий успіх, теж інших епізодів вистави. Дружнім «браво» і викликами диригента вітала публіка музику 3-ї дії. Але насамперед буря оплесків зірвалась на залі зараз же по першому відслоненні куртини. Цю бурю викликала декорація-віньєта з чортиків, символ психічного стану Вагнера (герой вистави – ред.) («… яка тут ніч в душі моїй!»), а може, й похмурої приреченості в самій ідеї драми. Вистава не могла початись, поки не вийшов на авансцену Нарбут та не задовольнив глядачів своїм поклоном». Напевно, унікальна ситуація, коли 17
глядачі побачивши декорації фактично зупиняють хід прем’єрної вистави – вимагаючи побачити та подякувати їх автору – художнику – сценографу! Данило Нарбут продовжив співпрацю з Коломийським театром і після війни. Зокрема, він виступив сценографом вистави «Лісова пісня» Л. Українки. У повоєнні роки оформляв спектаклі у театрах України, від 1961 року — головний художник Івано-Франківського, від 1965-го — Черкаського українських музично-драматичних театрів. У 1996—97 роках у багатьох областях України пройшли виставки його робіт. На суд глядачів були виставлені картини із серій: «На Черкаському базарі» та «Мої друзі, мої вчителі». В основі творчості Данила Нарбута — переважно етнографічні мотиви й українські історичні сюжети. Шевченківську премію художник отримав за портретні серії «Сподвижники Б. Хмельницького», «Гетьмани України», а також за філософсько-історичне полотно «Страшний суд», чуттєві й високохудожні картини «Вибори кошового» та «Покрова Богородиці». У 1998 році Нарбут Данило Георгійович посмертно нагороджений пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» I ступеня «за неоціненний вклад митця у відродження духовності України, визнаний авторитет в сценічнодекоративному мистецтві, вагому культурну спадщину видатного майстра пензля для нащадків багатьох поколінь Черкащини, який був взірцем патріотичного ставлення до рідного міста», ставши при цьому почесним громадянином цього міста. У Черкаському художньому музеї створено «Нарбутову світлицю», яка не лише знайомить зі зразками творчості митця, а й знайомить з його життєписом. У Черкаському обласному краєзнавчому музеї, на 4 поверсі, виставлено роботи Нарбута з серій «Черкаський базар», «Гетьмани України» та «Квіти України».
18
ГОМЕНЮК Ірина Остапівна (1913-1987 р.р.)
Родом з с. Родниківка Уманського району Черкаської області. Освіта неповна середня. Заслужений майстер народної творчості України. Майстриня традиційного оригінального настінного живопису. Мала десятки персональних виставок,брала участь у всеукраїнських, обласних, регіональних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. Жила і працювала в м. Умань Черкаської області. Роботи знаходяться в Київському державному музеї народного декоративного мистецтва України (м. Київ), Черкаському обласному художньому та Уманському районному краєзнавчому музеях, Канівському музеї народного декоративного мистецтва, Запорізькому художньому музеї, а також приватних колекціях. І.О.Гоменюк славиться розмальовуванням хат квітками ( ця традиція існує й досі в багатьох селах району). В липні 1969 року в Київському музеї імені Тараса Григоровича Шевченка експонувалося понад сто праць І.О Гоменюк та її сестри Софії. Високу оцінку самобутньому таланту сестер дали народний художник СРСР, заслужений діяч мистецтв М. Г. Дерегус та інші митці. В книзі відгуків є такий запис:“Спасибі тій землі, що народила Вас, Ірино і Софіє Гоменюк! Ви самі не знаєте, хто ви є для нас, художників ! І. Кавалерідзе”. Починала Ірина Гоменюк свій творчий шлях з традиційного настінного розпису природними натуральними глинками, вкриваючи рослинно-квітковими мотивами всі стіни від підлоги до стелі, виплескуючи в них вібрацію власної настояної на любові душі, щоб жилося в тій хаті щасливо. Їй пофортунило в тому, що її талант був відкритий художником і мистецтвознавцем Наумом Кочережком. Відтоді, натхненна поцінуванням, вона почала працювати гуашшю на картоні, на папері пензлями, виготовленими власноруч з лісової трави. ЇЇ роботи швидко здобули загальнонародне, навіть світове визнання. Уманським квітом милувалися в Японії! Ірина Остапівна бачить свої квіти не лише в лінії малюнка, не лише в кольорі, а й у звуковому, навіть музичному оформленні. Тому в неї “Дзвіночки”, “Танцюючі квіти”. На картоні – якісь незаймані форми: підтягнуті, елегантні і дуже прості. Вони виростають серед зелені й, тягнучись вгору на тоненьких, але міцних ніжках, створюють 19
враження танцю. Навіть зігнута центральна квітка має потенцію до рухомості. Здається, вона ось – ось випростається, а інші низенько вклоняться їй. Роботи Ірини Гоменюк написані корпусно, в декоративній манері. Палітра її не багатоколірна, але насичена. Фарби святково бринять на блакитному, білому або зеленому тлі. Вона вільно користувалася різноманітними засобами – застосовувала підфарбовані стеблини трав для відтисків на своїх аркушах, часом тло створювала за допомогою квачика з ганчірки (так черкаські майстрині оздоблювали хатні стіни). Створене таким лаконічним прийомом тло набуває емоційного забарвлення, підсилює сприйняття центрального образу і надає динаміки композиції. Це тиха мелодія для головного лейтмотиву. Улюблені сюжети художниці – “Вазон”, “Дерево”, “Квіти” – частіше, крупні. Буває, що в роботах одне зображення накладається на інше – це створює ілюзію простору. Але найбільше у неї робіт, де жоден елемент квітки, рослини, стилізованого птаха не закриває інший. В таких роботах простір стає плоским. І саме в цих творах її “коріння” – її зв`язок з народними настінними розписами. Іноді здається, що квіти Ірини ростуть біля стіни. Ростуть не як прийдеться, а ефектно організованими. Таємничі та дивовижні композиції – коло та “вінок”. Здається, що художниця дивиться на квітучу землю з Космосу. Вона зображує багато натуральних квітів, але найбільше – вигаданих, фантастичних, віртуозно складених з елементів квітів, що існують в природі. І, дивно, віриш у їх реальність. (По цих зразках квітководи могли б вивести стільки нових видів!) Невичерпною була її фантазія. Є у неї робота “Квіти мого саду”. Таких квітів немає на землі і немає такого саду – але ці квіти, цей сад був у її душі, в її світі. І завдяки її мистецтву вони тепер є у нас. В роботах Ірини Гоменюк поєднання форми, ліній, колориту, назви виявляє музичне сприйняття світу. Мелодія її творів включає багатство відтінків, вона то ніжна і тиха, то швидка і легка, то велична і ритмічно-весела, то урочиста і лірично-спокійна. Її квіти живуть своїм життям (і навіть не своїм). Вони танцюють, вони сумують, або співають, чи радіють, перетворюються в птахів, тварин, людей. У них свій карнавал!
20
ГОМЕНЮК-МЕЛЬНИК Софія Остапівна (17.09.1921 – 21.01.2011) майстриня декоративного розпису З
давніх-давен Уманщина славиться народними умільцями, які зросли серед чарівної природи краю. Софія Гоменюк народилася 17 вересня 1921 року в с. Родниківці Уманського району. Батько був різьбярем, а мати – ткалею, то ж Софія та її сестра Ірина перейняли у талановитих батьків уміння в простих речах бачити красу. Невдовзі дівчата стали майстринями декоративного розпису. Софія Остапівна Гоменюк жила і працювала у с. Кузьмина Гребля Христинівського району. Декоративним живописом займалася з 1965 року. Використовувала в роботі трав’яні пензлики. Роботи майстрині ліричні, м’які за колоритом. Чудові розписи вона створювала на червоному, жовтому, синьому або зеленому тлі. Серед творів – розписи з рослинним орнаментом («Метелики на квітах» (1965), «Осіння квітка» (1966), «Вогник», «Маки», «Квіти літа» (1967), «Зустріч сонця» (1971). Софія Остапівна створювала і тематичні композиції, в яких поміж квітів впліталися метелики, звірята, птахи, фігури людей. Часто вони створювались на теми народних приказок, співомовок. Назви творів живі й дотепні: «Веселі дівчата», «Запрошення на весілля» (1978), «Балет на льоду» (1976), «Моє село» (1980), «Букет делегатам з’їзду» (1985). Помешкання майстрині були розписані від підлоги до стелі. Є у Софії Остапівни робота під назвою “Жар-птиці над квітами”. Можливо, це найкращий авторський епіграф до творчого шляху художниць Гоменюк. Роботи Софії Гоменюк побували на багатьох виставках, починаючи з рідного села, подорожували до виставкових залів Спілки художників у Києві та Москві. Головні герої творів Софії – квіти, теж нею побачені, нею вигадані, нею одухотворені і намальовані. Вони живуть то на жовтому, то на синьому тлі, на бузковому, на бірюзовому. Вони немов презентують себе, вибираючи найбільш вигідні пози і повороти. Як і Ірина, Софія досягає цього, використовуючи поєднання різних точок зору. В зображенні однієї квітки може поєднуватися вид згори і вид знизу, в профіль і анфас, і навіть зображення у розрізі. Улюблені настінні народні мотиви: “вазон”, “кущ”, “букет”, “квітка” – в станкових роботах Софії завжди симетричні, врівноважені, площинні. 21
Роботи раннього періоду, навіть при невеликих розмірах, відрізняються монументальністю (“Каштан”, 1972; “Квіти з поля”, 1973). В них часто великі елементи обведені контурною темою лінією. Софія схильна до більш багатоколірної палітри, ніж сестра, вона нерідко змішує фарби, досягаючи різноманітності їх сполучення. З роками вона відходить від корпусного малювання до тонкошарової, променистої, прозорої техніки нанесення фарб (1984-1985 роки). Камерні роботи середини 1980-х років дивовижно нарядні, декоративні, в них приваблює вишуканий смак майстрині і в колірному, і в лінійному вирішенні. Художниці завжди вдається створити красиву, ефектну композицію, де кожна робота випромінює любов до квітів. Вона їх всіх щиро любить і нам показує в них все найкраще, дивне, ніжне, часом загадкове та таємниче. Життєстверджуючій та оптимістичній творчості Софії також притаманні невичерпна фантазія, метафоричність та асоціативність образів, здатність передавати багатогранність життєвих явищ і людських стосунків – і все (як і у сестри) через квіткові композиції. До того ж до них вона іноді складає вірші (у музеї тільки три такі роботи). Очевидно, цей дар від батька, відомого в селі талановитого різьбяра по дереву, котрий записував свої вірші у товстий зошит і усно знайомив з ними своїх односельців. Невичерпне джерело, що давало наснагу художницям, – це світ українського села, це українська природа і пісня. Заслуженій майстрині народної творчості Софії Остапівні приємно відчувати, що мистецтво сестер Гоменюк продовжує викликати зацікавлення, знаходить відгук у людських серцях. Творчий доробок художниці відзначено багатьма дипломами, грамотами. У 1988 році Софії Остапівні присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР. З 1992 року – член Національної спілки народних майстрів України. У грудні 2000 року їй було вручено українську премію імені Д. Щербаківського. 21 січня 2001 року Софія Остапівна Гоменюк померла. За життя майстриня подарувала Уманському краєзнавчому музею велику добірку своїх розписів. Частина творів зберігається у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва України, Черкаському обласному художньому музеї, Канівському музеї народного мистецтва, Запорізькому художньому музеї, в приватних колекціях.
22
Список картин:
Ш Е В Ч Е Н К О Тарас Григорович 1. 2. 3. 4.
КАТЕРИНА ШХУНИ АРАЛЬСЬКОЇ ЕКСПИДИЦІЇ 1848. ЧОБОТАР СЕЛЯНСЬКА РОДИНА 1843
С Т А Н І С Л А В С Ь К И Й Ян 1. МАЛЬВИ НА СОНЦІ 1900 2. ВУЛИКИ НА УКРАЇНІ 3. ДНІПРО ПІД КИЄВОМ 1904
Ф О Т І Й Степанович Красицький 1. 2. 3. 4.
ГІСТЬ ІЗ ЗАПОРІЖЖЯ СЕЛЯНСЬКА ДІВЧИНА ДІД БІЛЯ КРИНИЦІ
Л А П Ч И Н К О Григорій Гнатович 1. 2. 3. 4.
ДІВЧИНА ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ ПОРТРЕТ ВІТТОРІЇ КАЛЬДОНІ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТРЕТ СУСАННА. ФРАГМЕНТ
Л И С Е Н К О Іван Іванович 1. НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА 2. Я НА ТЕБЕ КОЛОДІЮ МАЮ ЩЕ НАДІЮ
КАЙДАШ-МАШКІВСЬКА Катерина Дмитрівна 1. ДО ПАНА НА БУРЯКИ 2. ІЛЮСТРАЦІЯ НОВА КАЙДАШЕВА СІМЯ 3. ІЛЮСТРАЦІЯ МИКОЛА ДЖЕРЯ 23
М У Х А Макар Корнійович 1. РОЗПИС СЕЛЯНСЬКОЇ ПЕЧІ 2. ЖАР-ПТИЦЯ 3. СУПЕРЕЧКА
Н А Р Б У Т Данило Георгійович 1. КВІТИ ДЛЯ УКРАЇНИ 2. НАРБУТ-ГЕТЬМАН 3. ВИБОРИ КОШОВОГО
Г О М Е Н Ю К Ірина Остапівна 1. ВОДОЛАЗИ 2. СОНЕЧКО 3. СТЕПОВІ МАКИ
ГОМЕНЮК-МЕЛЬНИК Софія Остапівна 1. КВІТИ ГВОЗДИКИ 2. ДЕ Й ДІЛАСЯ МОЯ КОТЯЧА СПРИТНІСТЬ
24
Література: 1. Інтернет-ресурс http://chobd.ck.ua/index.php 2. Тележенко О.В., Тележенко Т.М. Жива традиція:майстри народного мистецтва Черкащини. – Ч:Бізнес-стиль, 2009.–237 с. 3. Травень Л.І., Ритікова Г.М., Борисов Д.В. Декоративні розписи Ірини і Софії Гоменюк. Каталог. – З:Запоріжзький художній музей, 200.–47 с.
25