ТУРИ ВИХІДНОГО ДНЯ

Вело маршрути Піші маршрути Водні маршрути Комбіновані маршрути Історичні маршрути

+380 96 591 72 19

LADTUR.IN.UA

Живіть цікаво – мандруйте сміливо!

Тури вихідного дня

ladtur@i.ua

LADTUR.IN.UA

Ладижин - перлина Поділля Тут Ви дізнаєтесь про місця для сімейного відпочинку з підбіркою найцікавіших піших, вело і водних маршрутів по історичних та культурних пам’ятках і просто красивих місцях міста і його околицях, які варті Вашої уваги

ladtur@i.ua

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Екскурсія старим містом: Ладижин древній . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Залишки валу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Древні тунелі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Свято-Успенський Храм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Історія Ладижинської Слободи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Храм Казанської Божої Матері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Екскурсія сучасним містом: Історія Ладижинської ЗОШ №1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Ладижинський коледж Вінницького національного аграрного університету . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Будинок №5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Історія будівництва Ладижинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Ладижинська ТЕС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

2

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

ЗМІСТ

Вело маршрути: «Стежками історії Поділля» (275 км) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 0 «Дмитренківська гребля» (15 км) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 0 «Ладижинська Швейцарія» (14 км) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 0 «Джерело в с.Маньківка» (0 км) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 0 «Басиличівські затоки» (12 км) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 0 Піший маршрут: «Маршрут №1» в 4 етапи (0 км) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 0 Водний маршрут: «Маршрут №3. Водний екстрим» в 3 етапи (0 км) . . . . . . . . 0 Інші маршрути: «Маршрут комбінований» 2 варіанти (0 км) . . . . . . . . . . . . . . 0

3

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин. Розкладемо карту й знайдемо в лісостЛадижин. Розкладемо карту й знайдемо в лісостеповій смузі правобережної України на південному сході Поділля. Маленькою крапкою позначений він на папері праворуч блакитної стрічки Південного Бугу. А поза ним стільки тих крапок бісером засіяли глянцьоване полотно! Всюди там люди, своя та спільна історія творилася віками, а то й тисячоліттями. Щоб збагнути всі позначки на карті, треба мати розвинену уяву. А коли проїдешся шляхами й дорогами Поділля, а ще краще пройдешся, тоді ще більше захопить тебе ця прекрасна сторона. То пагорби, то рівнини, то круті яри, то замріяні ліси, гаї та діброви, то синіми або темно-зеленими хмарами колосяться буйні пшениці, жита й ячмені, які перебігатимуть перед твоїми очима. І всюди, через кожні 5-7, а то й менше, кілометрів з-за обрію чи лісової завіси виринатимуть села та міста, великі й малі. Може з однієї хати під очеретом, що темносірими хмарами вкривав колись пологу частину берегів Південного Бугу, почався наш Ладижин. У давні часи, ще на зорі свого існування, люди влаштовували тимчасові, а згодом і постійні поселення чи стоянки біля водоймищ та лісів, у місцях, де близько була вода, пасовиська для худоби, паливо, а також можна було ловити рибу, полювати на звірів і птахів, мати захист від лютих вітрів та ворожих суперників. Хіба не виділялося Надбужжя в прадавні часи саме цими вигодами, якщо зважати на помірний теплий клімат та взяти до уваги, що довкола стояли дрімучі ліси? Буг, Сільниця та Соб мали чималу глибину, несли у своїх руслах чисті зоряні води що живіли рибою, а понад берегами зеленіли

Вступне слово

запашні луги. Буг, ховаючи десь під водою кам’яні глиби, служив колись людям найбільш легким засобом пересування на примітивних човнах і плотах на північний захід і південь. Отож не випадково вибрали наші далекі предки саме це місце для свого поселення, де зараз красується місто Ладижин, вражаючи око промисловими спорудами, сучасними багатоповерховими будинками, липовими й каштановими алеями, квітучими садами та кучерявими вербами, що тихо п’ють воду з Бугу та Сільниці. На трикутнику, котрий врізався гострим своїм кінцем у місці стику двох річок, і розвернувся Ладижин – оцей 800-літній дуб, крила якого ніякі бурі не зламають доти, доки білому світу цвісти під зоряним небом. Григорій Наволочко

... не випадково вибрали наші далекі предки саме це місце для свого поселення ...

5

Ладижин древній

Ладижин-перлина Поділля

ЕКСКУРСІЇ МІСТОМ Ладижин древній Маршрут екскурсії пролягає через стару частину нашого міста. Початок у гирлі річок Південний Буг та Сільниця, звідки видно де проводились археологічні розкопки.

Ладижинський замок у XV-XVIст.

Сучасний вигляд

6

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Коли ж почав своє існування Ладижин?

Поділлі, у Північному Причорномор’ї та інших На це запитання незаперечну відповідь місцевостях. дають розкопки археологічних розвідок. Археологи дослідили не менше двадцяти Пам’яткою археології місцевого значення є великих трипільських поселень і знайшли Городище передскіфського періоду, слов’янське там немало важливих матеріальних пам’яток городище та поселення, досліджене у 1899 р. трипільської культури: житла, господарські археологом Е.Сецинським. Воно знаходиться будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя на стрімкому лівому березі Південного Бугу, праці, зброю тощо. у районі товариства «Поділля», південноТрипільські поселення розташовувалися західна околиця села Ладижин. Мисове переважно на берегах річок або на Городище укріплене валом та ровом з важкодоступних горбах і на ранньому етапі напільного боку. За археологічними даними складалися з 10-15, а в період розквіту поселення датується VIII–VII ст. до н. е, Х-XI трипільської культури — з кількох сотень ст. н.е. глинобитних жител, які обігрівалися печами Наступні дослідження проведені в 1956- й мали круглі вікна. Деякі поселення мали 1957 роках на лівому березі Бугу проти оборонні рови і вали. урочища «Швейцарія», яке славиться Головним заняттям трипільців було мальовничою природою. Зелені шовкові землеробство й скотарство, а мисливство, луги, крислаті дерева, відполіровані водою рибальство та збиральництво відігравали протягом тисячоліть каміння, що виставило допоміжну роль. В орному землеробстві свої спини з води, крутий скелястий правий використовувалися рала й мотики, а тягловою берег, якийсь незвичайний затишок – все силою були воли. Вирощувалися ячмінь, це було оцінене далекими слов’янами, що пшениця, просо й інші культури. Рогові або мешкали тут ще в нову епоху кам’яного дерев’яні серпи з крем’яними вкладишами віку, у час неоліту. За 1 – 1.5 км на схід від служили трипільцям для збирання врожаю. м.Ладижин виявлено неолітичні стоянки V- ІV Зерно перемелювалося ручними кам’яними тис. до н.е. Археологи знайшли там черепки зернотерками. Трипільці розводили велику простого глиняного посуду, кістки тварин, рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали круглі скребки й більше десятка екземплярів також диких коней. Знаряддя праці темно-жовтої кераміки. За допомогою цього виготовлялися з каменю та міді, кісток і рогів полювали на звірів і птахів, мали захист від тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, лютих вітрів та ворожих суперників. мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні Серед пам’яток археології місцевого ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва. Трипільці винайшли перший значення Ладижина є поселення механічний пристрій — лучковий дриль з трипільської, Черняхівської та крем’яним свердлом. ранньослов’янської культури. Посуд виліплювався з глини і випалювався Трипільська культура в горнах: горщики, миски, чаші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання За чотири тисячі років до нашої ери води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися первісні люди освоїли перший метал орнаментом або багатобарвним розписом.

— мідь, який легко піддавався обробці. На посуді зображались птахи, тварини, З нього виготовляли знаряддя праці, люди, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. зброю та прикраси. Але поряд з мідними Трипільські племена відіграли визначну виготовлялися предмети й з каменю. Період, роль у формуванні первісного суспільства коли співіснували вироби з міді та каменю, на території України й були найдавнішими археологи назвали мідно-кам’яним віком предками слов’ян-праукраїнців. (енеолітом). Саме в цей період на території На Вінниччині відомо понад 100 пам’яток України жили численні племена трипільської трипільської культури. Найближчі до культури. Протягом 4-2 тисячоліть до Ладижина села, в яких були знайдені н. е. трипільці розселилися на великій залишки: Ладижинські хутори, Бубнівка, території: у басейнах річок Прута, Дністра, Харпачка, Ярмолинці. Трипільське поселення Південного Бугу, Дніпра, а також на Волині, у селі Ладижин, тоді ще Тростянецького

7

Ладижин древній

району, досліджувалося у 1978 р. експедицією Вінницького педагогічного інституту та Вінницького краєзнавчого музею під керівництвом І. І. Зайця. Поселення знаходиться поблизу села. Займає правий берег р. Соб при впадінні в р. Південний Буг. Площа складає 9 га. Розкопано житло«площадку». В 4 м на північний захід від житла виявлено трипільське поховання (яма 2×1 м, глибиною 0,1м). Похований скорчено на правому боці головою на південь, лицем на південний схід. Пам’ятку віднесено до кінця раннього початку середнього трипілля. Доба черняхівської культури. Поступово в житті первісних людей родові общини втрачали свою колишню замкнутість і почали об’єднувати не тільки родичів, а й сусідів. Утворювалися, по суті, нові об’єднання — територіальні, або сусідські общини, які складалися з господарств окремих сімей. Орна земля та угіддя общин нерідко ділилися між сім’ями, а вироблені ними продукти ставали їхньою приватною власністю. У 1899 р. В. Хвойко відкрив біля с. Черняхова (Київщина) пам’ятки культури слов’янських племен, що жили на Подніпров’ї і Подністров’ї у II—VII ст. Відтоді на території України археологами досліджено понад 2 тис. поселень черняхівської культури. Вони засвідчували порівняно високий рівень орного землеробства, скотарства, ремісництва .Слов’янські племена черняхівської доби підтримували зв’язки з сусідами: скіфами, сарматами, готами, аланами, таврами та іншими, а також з населенням східних провінцій Римської імперії (про це свідчать знахідки римських монет). Вони торгували там хлібом, худобою, медом, воском, хутрами, рибою. Залізний вік приніс східним слов’янам цивілізацію. Уже в зарубинецьку і черняхівську епохи у племен Середнього Подніпров’я і Подністров’я відбувався розподіл общинних орних земель, запроваджувалось і

8

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

поширювалось індивідуальне сімейне господарство. Навколо Ладижина виявлено поселення черняхівської культури біля Бубнівки, Жерденівки, Басаличівки,Заозерного. Залишки поселення біля Ладижина знайдено в 2005 році працівниками Вінницького краєзнавчого музею. Пам’ятка зруйнована

і недосліджена, тому що знаходиться на території садово- городнього товариства «Поділля», біля р.Соб. Поселення ранньослов’янської культури датоване сер. VI ст. н. е., знайдене за 1,2 км. на схід м.Ладижин. Уперше слов’янські племена згадувались під назвою венедів, а згодом – антів і славинів. Жителі городищ та поселень будували напівземлянкові житла зрубної або стовпової конструкції, а також із саману, які обігрівалися печами – кам’янками та відкритими вогнищами. Біля жител споруджувались господарські ями – погреби різних форм

Ладижин-перлина Поділля

та розмірів. Значного розвитку досягло землеробство, з яким пов’язані такі знахідки, як лемеші та чересла від плугів, серпи, коси, жорна. Важливу роль у господарстві відігравало скотарство. З ремесел найбільшого розвитку досягли ковальське,

Екскурсії містом

залізоробне,склоробне, ювелірне, теслярське й гончарне із застосуванням гончарного круга. Ранньослов’янські племена стали основою для створення феодальної держави – Київська Русь.

Наступна зупинка на вул. Наконечна (колишня Грушівка) 21 та 23, понад городами вул. Поштової, де залишились залишки валу. Шукаємо відповідь на питання: Хто і коли або батареї, як колись їх називали. З них заснував Ладижин? одна знаходиться в 2 верстах, а інша в 1 версті від містечка. Вони однакових розмірів, Про існування містечка та городища мають довжину та ширину по 14 сажнів, а Ладижин ідеться й у працях Євфимія в окружності 56 сажнів, форма квадратна Сіцінського - історика та археолога, й обведена валом, який по кутах трохи культурно-громадського діяча Поділля, вищий. Поверхня першого розорюється під православного священика: посіви, друга - служила римо-католицьким «Ладижин знаходиться в гирлі річок Сільниця кладовищем. Близько містечка знаходяться та Буг. Збереглися вали, що оточували 4 кургани, з них два в напівверсті, а два в колись місто, - саме на заході зберігся вал трьох верстах. У напівверсті від містечка і з зовнішнього боку рів значної величини, на північ, на орному полі знаходиться які перетинають урочище Монастир. трикутник, утворений Там був чоловічий річкою Бугом і річкою православний Сільниця, займаний монастир. У 5 тепер містечком. Рів верстах від Ладижина і вал має довжину до півдня, дорогою - 540 сажнів; рів до с. Четвертинівки, шириною до 12 є гора Батіг, де було сажнів. На східній село з такою назвою стороні є також й відбувалася відома вал завдовжки 295 битва Хмельницького сажнів. У містечку, на з поляками. садибі священика є У 1889 р при сліди замка. У шістдесятих роках ХІХ століття ламанні каменя для Уманської залізниці тут ще можна було побачити залишки знайдено скарб, монети і столове срібло з укріплень - вежу й ворота. У 1870 році жителі польськими гербами. За адміністративним пам’ятали місця двох брам – Брацлавську в поділом Ладижин у 16 ст. - Брацлавський земляному валі та Бершадську – на мосту повіт, у 19 ст. – Гайсинський повіт, у 20 ст. через Сільницю. У 2 верстах від містечка Тростянецький район Ладижина в південно-західному напрямку «Археологическая карта Подольской губернии» знаходиться городище, зване місцевим Є.Сициннский, «Историко-статистическое населенням Западнею. Розміщене на описание г.Ладыжина Гайсинского уезда» Ев. високому березі ставка, утвореного від річки Струменского – «Подольские епархиальные Сільниця, у 3 верстах від впадіння в Буг. Має ведомости», 1862г., Орловский М. «г.Ладыжин форму кола, діаметром 36 сажнів, окружність Гайсинского уезда» - «Подольские епархиальнасипу складає 113 сажнів. Поверхня рівна ные ведомости», 1863 г. й розорюється під посіви. Зі сходу й півдня захищена валом і ровом, довжина якого Ладижин-містечко Подільської губернії, Гайскладає 48 сажнів. З півночі та сходу, тобто зі сторони ставу, закінчується крутим спуском синського повіту, при річці Буг та річці Сільу 16 сажнів висоти. Кажуть, що колись тут ниці, у 20 верстах від повітового міста Гайсин, копали шукачі скарбів. Крім вищезгаданого на гранітнім грунті. 941 двір. 6426 жителів, городища, біля містечка є ще два насипи 2 православних церкви, костьол, синагога,

... знайдено скарб, монети і столове срібло з польськими гербами ...

9

Ладижин древній

лавки, млини, постоялі двори, шкіряні та винокурні заводи, 7 суконних фабрик. Станція Уманської гілки Південно-західних залізниць. Згадується в літописах з XIII ст., під ім’ям Лодяжіна або Ладижина, а також Кіловяжна та Колодяжна. У 1240 р. зруйновано татарами й до ХVІІ ст. не згадується «Энциклопедический словарь» Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона 1890 — 1907 гг.

Існує ще декілька припущень щодо назви містечка, від Андрія Скакодуба , голови літературно-мистецького об єднання «Стожари»: «Існує кілька легенд про походження назви Ладижин. Версій є кілька. Перша: назва Ладижин аналогічно пов’язана з древнім ім’ям Лодяжин, яке було створене на честь богині Лади. Лада - богиня жінок, кохання, краси, врожаю. Друга: старожили розповідають, що люди, які жили на цих землях, жили в мирі й злагоді, від цього й назва «ЛАДИЖИН». Третя: на цих землях жили два князі, що постійно сварилися, a їх жінки ладили й потім помирили своїх чоловіків. От i назва «ЛАД ЖІНОК» – «ЛАДИЖИН». Є й інша історія. У десятому столітті на цих землях був популярний рід князів Коротких, але до цього рід називався Ладижинським, можливо, із цією назвою й пов’язана назва нашого міста»

10

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Григорій Наволочко, ладижинський поет і письменник, також написав свою версію про існування міста: «Точних даних немає, коли саме була закладена Ладижиська Фортеця, але можна допускати, що не пізніше ХІІ століття, або й раніше. На цьому місці, скоріш за все, уже існувало звичайне древньо-слов’янське поселення з подібною назвою, яка пішла від стародавнього слова «Лодяжин», що походить від імені язичеської богині Лади. У південно-східних слов’ян вона вважалась божеством весілля, любові, злагоди й всілякого благополуччя. Це слово зберігалось у численних народних піснях, хороводах, оповідях. Є дані, що в найбільш мальовничому місці Ладижина, на горі, де тепер височиться православна церква, а внизу Сільниця впадає в річку Південний Буг, стояла статуя богині Лади» У вітчизняній історії Ладижин згадується у працях знаменитого літописця Росії М.Карамзіна. У його «Історії держави Російської» пишеться, що Ладижин у 1240 році відбивав напад військ Батия, але захисники фортеці не змогли її відстояти й Ладижин був спалений, а мешканці вирізані. Під гнітом монголо-татар ладижинці були до 1363 року. Саме в цьому році литовський князь Ольгерд розгромив монголо-татар, після чого фортеця перейшла під владу Литовського Великого князівства. З 1569 року Ладижин перейшов під владу Польщі після створення держави Речі Посполитої.

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

11

Ладижин древній

Ладижин-перлина Поділля

2007 р. На кутку вулиць К.Маркса та Поштової розрито відсік, що має два входи до основного підземного тунелю, який іде від костьолу по вулиці К.Маркса на Гайсин

12

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Йдемо до перехрестя вулиць Поштової та К.Маркса За легендами, які передавались від покоління до покоління, попід містом існували підземні ходи, навіть 4 попід Південним Бугом. Жителі фортеці користувались ними в лиху годину нашестя ворогів, їх залишки до цього часу нагадують про себе проваллям (по вулиці Карла Маркса, біля аптеки у старій частині міста, на території колишнього учгоспу - технікуму на лівому березі Бугу). Куди ведуть підземні ходи та печери, як далеко тягнуться та які мають відгалуження - сказати важко, бо ніхто цим не цікавився і не вивчав. За тими ж переказами й легендами, вели ходи аж до Брацлава, колишнього воєводства Подільського та до Гайсина. Спливали віки, містечко піднімалось з попелу, населялось і відроджувалось. Наступні історичні відомості стосуються 17 століття, коли Ладижин був фортецею і входив до Брацлавського воєводства. В ньому проживало на той час майже 6000 осіб. За описом видатного турецького мандрівника Євлея Челебі в своїй праці «Книга путешествий» в 1657 році Ладижин був великою фортецею, де знаходилось десять тисяч війська, 150 гармат, 170 тисяч осіб підкорялись фортеці, а в самій фортеці було шість тисяч будинків, церкви, торгові ряди, базар та декілька «заезжих» будинків для торгівців. У 1703 р. м. Ладижин згадується у зв’язку з подіями козацько - селянського повстання на чолі з С. Палієм. Під час повстання польські війська підійшли до міста, яке захищало козацьке військо на чолі з полковником Абазіним. Після тривалої облоги поляки захопили місто, спаливши його вщент, а полковника Абазіна стратили, посадивши на кіл. Після нескінчених війн між Польщою, Туреччиною та Росією в другій половині ХVІІ століття, за даними «Подільських єпархіальних відомостях» 1863 року в 1775 році в Ладижині було 180 дворів. Місто швидкими темпами відбудовувалося, про це свідчать наступні дані: на мапі Європи від 1734 р. м. Ладижин позначений, як одно із міст Речі Посполитої (Європейська Енциклопедія. 1734 р.).

В 1793 році після першого розподілу Польщі Ладижин перейшов під владу Росії в складі Гайсинського повіту, Кам’янецьПодільської губернії. В 1825 році Ладижин відвідав російський імператор Олександр І. З 1832 року всі ладижинські землі були конфісковані і передані у відання військових поселень, а до цього в ХV ст. місто належало роду князів Коротких. З 1595 року Ладижин переходить до князів Вишневецьких, з 1775 знаходиться у володінні князів Потоцьких і з 1805 року переходить до князів Собанських. Після польського повстання 1832 р., за указом російського імператора Миколи І Ладижин був конфіскований у Собанських і на його території було утворено військове поселення. В 1866 році він був переданий цивільній владі. Цей період в Ладижині відзначався швидким ростом промисловості: з’явився спиртовий завод, 5 суконних фабрик, 3 цегляних, шкіряний і черепичний заводи, відкрився сільський банк, поштовотелеграфна станція, камера мирового судді, лісництво, 4 заїжджих двори, налагодилась паромна переправа через Буг, відкрилась лікарня, аптека, 9 водяних млинів і тютюнова плантація. На межі 19 і 20 століть Ладижин переріс в доволі значне містечко: 1042 двори, 7762 жителі. На межі XIX і ХХ ст. Ладижин став доволі значним містечком: 1042 двори, 7762 жителі. У місті проживали в рівній частині українці, поляки та євреї. У місті функціонували різноконфесійні церкви: Успенський собор (зруйнований у 1934 р. більшовицькою владою), у 1908 р. збудована Церква ікони Казанської Божої матері, синагога, католицький костел. В грудні 1917 р. в Ладижині створено волосний революційний комітет, який підпорядковувався Гайсинському повіту (до якого тоді належало містечко). У кінці 1923 р. волосний революційний комітет реорганізовано в райвиконком. У 1932 р. Ладижинський район ліквідовано, у зв’язку з невиконанням планів колективізації та хлібозаготівлі. Місто перейшло до новоутвореного Тростянецького району.

13

Ладижин древній

Свято-Успенський Храм 1910р.

14

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Мандруємо далі по вулиці Поштовій до парку, де раніше стояла церква Свято-Успенський Храм У1721 р. в центрі Ладижина була побудована дерев’яна трикупольна православна церква на честь Успіння Божої Матері. Цей храм розібрали в 1854 р. У 1851 р. з дозволу й за допомогою військового керівництва поселенського був закладений Свято-Успенський храм, кам’яний, у ві-зантійському стилі. По внутрішньому та зовнішньому оформленню й красі він належав до кращих на Подолії. Чотириярусний іконостас, витончене різьблення, ікони академічного живопису, а підлога в ньому була встеле¬на візерунчастими чавунними плитами. У фонд побудови храму війсь¬кове поселення дозволило общині одержувати прибутки з 5 млинів та 10 десятин орної землі. Ладижинський приход одержав право користуватись процентами з капіталу в 1900 карбованців, виданих казною за відібрану землю військовим поселенням.

У храмі була чудотворна ікона Андрія Крітського в пам’ять врятованої царської сім’ї при аварії потягу (1888 р). Свято-Успенський храм мав довжину 38 і ширину 24 аршини. Вартість його перевищила 20 тисяч карбованців, не рахуючи відпущених казною деревини і цегли. У 1775 році священиком у Ладижині був Василь Пашута - запеклий уніат, який відстоював свою віру в містечку та в селі Оляниця. У 1780 році Божу службу в Ладижині відправляв декан Іван Трофимович, який у 1794 р. приєднався до православ’я і потім був протоієреєм гайсинського собору. З 1834 по 1876 роки очолював ладижинську паству Іуст Трофимович, син попереднього священика, будівничий Свято-Успенського собору, ревностний пастир, що залишив по собі дуже добру пам’ять у прихожан. Був похований біля церкви Казанської Божої Матері. На його могилі до сьогодні стоїть напівзруйнований пам’ятник з білого мармуру. Знаним і поважним громадянином Ладижина був селянин Йосип Джалюк, який прослужив 40 років волосним старшиною та ЗО років церковним старостою. За розповідями старожилів, зруйнували храм у 1937 році. Його піді-рвали вибухівкою.

15

Ладижин древній

Ладижин-перлина Поділля

Наступна зупинка вулиця Слобода Історія Ладижинської Слободи У ХVІІ ст. землі освоювалися досить швидко при значній масовості. Будувались слободи з рівними вулицями, мов під шнурочок, подібно до слободи Ладижинської, що простягнулась вздовж річки Сільниці. Для цього викорчовувались ліси та непролазні очерети й вже в 1775 році слобода мала 98 дворів. Будувались вони найчастіше толоками, до якої кожен господар заздалегідь готувався й, коли все було готове для будівництва, запрошувались родичі, сусіди, влаштовували обід. Після трапези приступали до роботи. У лісових селах будувались хати з дерева й виконували роботу майстри. У наших краях, де хати зводили на слупах, а стіни з глини та саману,

16

Тури вихідного дня

де було чимало трудомістких робіт, ішли на толоку (до глини, до замісу, викидати стелю). Толока була елементом виховання людяності, зближення, взаємоповаги. На толоку йшли з радістю допомогти, а не для пустослів’я чи якогось словоблуддя. Жартуючи, парубки та молоді чоловіки, дівчата й молодиці показували свій робочий хист, спритність, кмітливість, уміння сказати гостре дотепне слово, та ще й заспівати. І виростала подільська хата: з побіленими стінами, з солом’яним (з житнього околоту або очеретяних сніпків) чотирисхилим дахом, з вхідними дверима по центру, вікнами з фасаду, невеликим віконцем з причілку. Гарна хата, як писанка!

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

У хаті піч, коло неї опалювальна лежанка, куток з образами, лави вздовж стін, посередині стіл, у кутку піл (дерев’яне ліжко), напроти печі - мисник, біля ліжка жердина для одягу, над хатніми дверима полиця для хліба, у кутку кадуб з водою, а біля вікна скриня. Біля печі і під припічком «жіночий» інвентар – рогачі для горщиків, коцюба для розгрібання жару в печі, коцюбка для вогню, дерев’яна лопата для саджання хліба в піч, ну і, звичайно, макогін, копистка, качалка, а ще рубель (магильниця) і велика качалка для розгладжування сорочок з домотканого полотна. А в «чистій» половині хати стояло прибране ліжко, посагова скриня, жердина для святкового одягу та музей тканих килимів, ряден, гарних покривал, вишитих рушників і подушок. Подоляни відзначались щирістю та привітністю, гостинністю. Ніколи не відмовлялись нагодувати прибулого мандрівника, кобзаря, жебрака. За честь вважалось мати велику родину й зустрічатись, родатись з нею, особливо в Храмові свята. Слобода Ладижинська побудувалась десь років 250 тому й до 1830 року належала князю Олександру Сабанському, але після його участі в Польському повстанні в 1830 році, була передана керівництву військових поселень і стала власністю Московської імперії. З 1866 року Слобода перейшла у відання громадського начальства. На кінець XІХ століття Слобода розрослась. З’явилось кілька верхніх вулиць, що простягнулись паралельно першій, а називалися вони «ленією». Кінець Слободи звався «робоча рота» і так зветься й по сьогодні.

17

Ладижин древній

Ладижин-перлина Поділля

Храм Казанської Божої Матері

Сучасний вигляд

18

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Храм Казанської Божої Матері У 1760 р. на Слободі була також збудована Приходська Хресто-Воздвиженська дерев’яна церква з двосхилим дахом у вигляді простої будівлі, що вкрита гонтом. Це була дуже маленька церква й в 1815 році ця будівля згоріла. А на її місці було закладено на кам’яній основі однокупольну, разом з дзвіницею, церкву. Але за відсутністю грошей у прихожан, будівництво затягнулось і було завершене в 1835 році. Освячена церква на честь животворного Хреста Господнього, а за свої розміри вона так і звалась – „маленька”. Вигляд храму було витримано в уніатському стилі з одноярусним іконостасом. Дах був покритий дранкою. Але містечко збільшувалось і церква вже не вміщала прихожан. Постало питання про побудову більшої церкви. За цю справу взявся Карпо Мельник (1814 -1929), вуличне прізвисько – Баклан. Раду радили щодо побудови церкви ще за отця Іуста Трохимовича, який останні свої роки правив у «маленькій» церкві, але по різних причинах справа затягнулась. Насамперед, треба було взяти дозвіл, аби знести «маленьку» і нам невідомо скільки разів Карпо Мельник з’їздив у центр Подільської єпархії в місто Кам’янецьПодільський аби архієпископ Ієреней дав згоду на побудову більшої церкви. Розпочато будівництво нової церкви в 1904 році. Усі необхідні речі для будівництва церкви: хліб, крупи, олія, мед, м’ясо, риба та все інше постачав Карпо зі своїми братами - Ониськом, Левком, Сидором. Прихожани церкви теж допомагали в будівництві та вносили деякі кошти. На місці «маленької» церкви була побудована цегляна, у візантій¬ському стилі, з куполом (банею) і дзвіницею, яка стоїть і понині. Освятили новозбудовану церкву 4 листопада 1909 року в день ікони Казанської Божої Матері, яка у православних християн

є великошанованою й досі вшановується двічі на рік – 8 липня (у день обретіння) та 4 листопада (у день визволення Москви від поляків у 1612 році за благословенням патріарха Єрмогена: «Благословляю всех верных сынов стояти досмерти за Русь священную за Дом Пресвятой Богородицы»). Церковний погост, на той час, був огороджений гарно виплетеним із вербової лози, мов дівоча коса, тином на камінному підмурку. Вхідні ворота були покриті двохскатною покрівлею. На схід, за церквою, був будиночок – трапезна. І по сьогодні на погості церкви є чимало поховань, та не про всіх тепер ми знаємо, знаємо лишень кількох. Було ще дві каплиці, де горів вічний вогонь. Це на могилі колишнього генерала, начальника військових поселень Дем’яненка Афанасія Трохимовича та його дружини (пам’ятну мармурову плиту на її могилі побито). Поховані вони в 1881 році. Друга каплиця збудована на могилі дружини полковника Сахневського - Параскеви. Поряд ще багато невідомих могил. Білий мармуровий пам’ятник з розбитим ангелочком стоїть на могилі священика, який будував Свято-Успенський храм впродовж 1851-1854 років у містечку Ладижин. Правив церковну службу в названому храмі та мав велику шану в прихожан протоієрей Іуст Іоанович Трофімович, який родом із Гайсина. В останні роки життя Трофімович правив у Слободянській церкві (1865 – 1874). Далі пам’ятник на місці поховання (1852 рік) поміщиці Турчанінової Ірини Максимівни, що була заслана до Ладижина царем Миколою І за участь у 1825 році в грудневому повстанні декабристів. Біля церкви похований Мельник Карпо Михайлович (1814 - 1929) та його дружина – Мельник Фросина Прокопівна (Розгон) (1821-1915).

19

Ладижин сучасний

20

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Ладижин сучасний Наступні кроки до Ладижинської ЗОШ №1 Історія Ладижинської середньої школи №1 Перша Ладижинська середня школа праматір, патріарх освітянських закладів сучасного міста. У 1721р. в Ладижині була створена кантонійська школа (гарнізонна), яка готувала солдатських синів до військової служби. Ця школа була передана військовому поселенню (Ладижину) в 1824 році, а в 1856 році ліквідована. У 1859 році школа стає парафіяльною, навчаються в ній тільки хлопчики.

1877 рік - школу перетворюють в однокласне міністерське училище, а через 18 років училище стає двокласним. Там було також ремісниче зі столярно-токарним та слюсарно-ковальським відділенням. У 1897 р. відкрито школу грамоти для дівчаток - дочок заможних мешканців міста. У 1909 році Гайсинське земство, до якого належав тоді Ладижин, ухвалило рішення про будівництво школи по Онуфріївській вулиці (нині вул.Леніна). Так, об’єднавши новозбудовані корпуси-приміщення по вулиці Слобода та приміщення старого корпусу, - у 1917 році розпочинає роботу Ладижинська вища початкова школа.

Таким чином, після революції в Ладижині діяло дві початкових школи (заводська та слобідська) і одна семирічна. У 1935 році відкрито середню школу, яка діє й зараз. Це перша середня школа. У 1937 році (через два роки після відкриття ) вона розмістилась у приміщенні перебудованого костьолу (Мурований костел Успіння Пресвятої Діви Марії був збудований у 1823 році за кошти Собанських на місці дерев’яної каплиці, яка була споруджена С.Потоцьким у 1797 році) У школі було 28 класів, з них: 12 - перших - четвертих, 11 - п’ятих - сьомих, 5 - восьмих - дев’ятих, і 8, 9, 10 клас вечірньої школи. Навчалось близько 900 учнів, а знання їм давали 40 учителів. Школа мала гарно облаштовані кабінети, понад 10 тисяч книг нараховувала її бібліотека, працювали різні гуртки, було 2 оркестри - духовий і струнний. Але війна знищила все! Після визволення Ладижина загальними зусиллями дітей, батьків і учителів школу було відбудовано.

21

Ладижин сучасний

Школа була єдина на селі й знаходилась у двоповерховому корпусі колишнього костьолу в центрі Ладижина. У ті далекі 50ті роки в ній працював невеликий дружній педагогічний і учнівський колектив. У приміщенні головного корпусу навчались лише середні та старші класи, а початкові класи навчались у приміщеннях по вулицях Слобода, Леніна та Поштова. На той час при школі була створена велика кролеферма, за якою, звичайно, доглядали тільки учні. В педагогічному колективі школи працювали багато сімейних пар. Це Дажин Микола Іванович і Ольга Василівна, Чемерінов Олександр Федорович і Клавдія Юхимівна, Радзіховський Андрій Михайлович і Олена Миколаївна, Козловський Степан Людвикович і Анастасія Степанівна, Провільський Микола Іванович і Ганна Онуфріївна, Юр’єв Олександр Дмитрович і Жанна Борисівна, Степаненко Степан Васильович і Олена Платонівна, Тріфонов Микола Трифонович і Ганна Михайлівна, Тюленєв Олександр Васильович і Анастасія Назарівна, Фомічов Василь Никифорович і Олександра Федорівна, Ліман Микола Андрійович і Ольга Марківна. У 1963 році Ладижинська школа випускала свій першій одинадцятий клас! Був лише один випускний клас, всього 24 випускники, проте багато з них стали студентами вузів, а 5 учнів обрали професію вчителя. Випускники школи тих далеких 60-х, крім

22

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

атестата зрілості, одержували документ про отримання професії шофера, тракториста та штукатура-маляра. Квітень 1968 року. З усіх кінців Радянського Союзу з’їхалися люди на будівництво Ладижинської ДРЕС. У новий 1968 - 1969 навчальний рік школа прийняла дуже багато нових учнів. Вона була переповнена, було по 4 паралельних класи. Не вистачало приміщень, школа працювала в дві зміни. Лише пізніше, коли вступила в дію школа №2, наша розвантажилась та стала працювати в нормальному режимі. Протягом 1969 – 1970 навчального року й у наступні навчальні роки в школі навчалось 820 900 учнів І-ХІ класів. Але приміщення було старе, у головному корпусі мали змогу навчатися лише декілька старших класів, а більшість класів знаходилася в старих, мало придатних для навчання приміщеннях, зимою навіть холодних (опалювались однією грубкою на цілий клас). А про справжній спортзал, майстерні, хімічний та фізичний кабінети учні могли лише мріяти. Виникла гостра потреба в будівництві нової школи. Її будівництво взяв на себе (на той час в зеніті слави) ферментний завод. Будувалася школа швидкими темпами, тому новий 1977 навчальний рік учні розпочали в новому приміщенні. Першого вересня 1977 року директор школи Заховайко Г.Д. урочисто відкрив двері нової школи.

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Подорожуємо далі Ладижинський коледж Вінницького національного аграрного університету - вищий навчальний заклад І рівня акредитації

Згідно наказу Народного Комісаріату Земельних Справ України у 1932 році був створений Ладижинський технікум механізації сільського господарства, до якого приймали дітей робітників та селян з семикласною освітою. Технікум був розташований в двоповерховій будівлі колишнього військового шпиталю і оснащений трактором»ФордзонПутиловець», вантажним автомобілем ГАЗ-АА, токарним та деревообробним верстатами, кінними косарками і т. д. За 9 довоєнних випусків технікум підготував 729 спеціалістів сільського господарства, більшість яких з перших днів воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, в партизанських загонах, працювали на оборонних підприємствах. Багато з них загинули в боях з німецько-фашистськими загарбниками, багато удостоєні високих урядових нагород. Випускники 1935 р. Западинський О. С. та 1938 р. Рудик М. М. стали Героями Радянського Союзу.

З перших днів звільнення м. Ладижин від німецько-фашистських окупантів технікум відновив свою роботу і в 1947 році відбувся перший післявоєнний випуск. Паралельно з підготовкою техніків-механіків готувалися спеціалісти робітничих професій - трактористи, комбайнери, електрики, бригадири тракторних бригад та інші. Всі покоління працівників і студентів вклали чимало праці в розширення і вдосконалення навчально-матеріальної бази. Якщо в 1932 році технікум було розміщено в будинку колишнього військового шпиталю, збудованого в 1914 році, то вже в 1958— 59 роках господарським способом було збудовано два гуртожитки на 60 місць кожний, навчально-виробнича майстерня на 250 умовних ремонтів. Наступним етапом значного розширення навчально-матеріальної бази технікуму розпочалось в 1979 році з закладання першого каменя під навчальний корпус № 1.

23

Ладижин сучасний

24

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

3а роки, що минули з того часу, збудовано навчальний і громадсько-побутовий корпуси з зовнішнім військово-спортивним комплексом, три гуртожитки для студентів по 232 місця кожний, 30-квартирний будинок для працівників, проведено переобладнання навчального корпусу № 2 під кабінети і лабораторії відділення електрифікації і автоматизації сільського господарства, а також побудований навчально-лабораторний корпус №4 для відділень механізація сільського господарства та бухгалтерський облік. В результаті цього на сьогодні, відповідно до діючих навчальних планів в коледжі обладнано 43 аудиторії, 27 лабораторій та чотири комп’ютерних класи, які оснащено, в основному, сучасною технікою, в тому числі комп’ютерами, приладами, обладнанням та устаткуванням. Поряд з цим чимало зроблено по створенню хороших житлово-побутових умов для студентів та їх культурного розвитку. В даний час в коледжі працює бібліотека, книжковий фонд якої нараховує 45 тисяч примірників, читальний зал на 60 посадочних місць, їдальня на 120 посадочних місць, діє два спортивних зали, закритий 50-метровий тир, типове військове містечко, гімнастичне містечко, типовий стадіон та комплекс ігрових майданчиків. За час свого існування коледж підготував біля 16 тисяч кваліфікованих спеціалістів, які працювали і працюють в різних галузях народного господарства України, Росії, Молдови, Латвії, державних установах, Збройних Силах, правоохоронних органах, є керівниками підприємств, науковими працівниками, викладачами вищих навчальних закладів, в т. ч. коледжу.

25

Ладижин сучасний

Ладижин-перлина Поділля

На місці, де мала розгорнутись велична будова, стіною стояв ліс

26

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Мандрівка розпочинається з прохідної Ладижинської ТЕС Сьогодні навіть важко уявити, що ТЕС, яку ми лагідно називаємо Ладижинкою, могла б і не з’явитись біля старовинного селища Ладижин. У далекому 1968-у розглядалось ще два варіанта її майбутнього місцезнаходження: Черкаська та Кіровоградська області. Однак перевагу надали саме Ладижину. По-перше, тут вже було водосховище об’ємом 151 мільйон кубометрів та площею дзеркала 21 кв. кілометр (в Ладижині задовго до будівництва теплової електростанції була споруджена ГЕС).

По-друге, на відстані всього лише 8 км від будівельного майданчика проходила магістральна залізниця, що давало змогу доставляти на будову десятки тисяч тонн вантажів. По-третє, ладижинський майданчик знаходився поблизу великих населених пунктів, які могли забезпечити притік робочої сили, не створюючи при цьому житлової проблеми. Перелічені фактори стали вагомими складовими в успішному спорудженні Ладижинської ТЕС, що увійшло в історію енергобудування, як швидкісне.

27

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин сучасний

Славна історія Ладижинської ТЕС бере свій початок 12 квітня 1968-го року, коли Президія Ради Міністрів СРСР прийняла рішення про спорудження на Подільській землі теплової електростанції потужністю 1800 000 кВт. Вже за два тижні після цього, 26-го квітня, на мітинг з нагоди встановлення на місці майбутнього енерговелетня пам’ятного каменя, зібрався кількатисячний багатонаціональний колектив досвідчених будівельників. На тлі широкогрудого обеліска пломеніє напис: «Встановлено на честь початку будівництва Ладижинської ДРЕС. 26.IV.68 р.» Начальник будівництва Геннадій Михайлович Аксьонов, виступаючи на мітингу, висловив те, що жило у серці кожного його учасника: почуття гордості за причетність до історичної події загальнодержавного значення. Першими на будівельному майданчику з’явились землепрохідники. Бульдозеристи, автомобілісти зобов’язалися за три місяці підготувати котлован площею майже в 34 тисячі квадратних метрів. Перший ківш землі

28

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

28/І – 1969 р.

Так на березі Південного Бугу розпочалась епопея, що тривала понад 900 днів і ночей, назва якій – швидкісна експериментальна будова Ладижинської ТЕС. Головні принципи ладижинського експерименту полягали в тому, що будівництво електростанції передбачалось вести на повну проектну потужність поточно-роздільним методом з оптимальною концентрацією фінан- 8/IX – 1969 р. сових і матеріальних ресурсів за умови високої інженерної підготовки усіх робіт. Одна з головних ідей експерименту – це повністю відокремити в часі будівництво головного корпусу від монтажу обладнання. Для цього всі конструкції головного корпусу і основне технологічне устаткування потрібно було комплектувати для шести блоків одночасно. Головний корпус Ладижинської ТЕС був змонтований всього за 12 місяців. 23 лютого 1969 року розпочались роботи по монтажу каркасу головного корпусу.

28/XI – 1969 р.

25/XII – 1969 р.

29

Ладижин сучасний

Ладижин-перлина Поділля

Перші будівельні бригади розмістились у вагончиках.

26 грудня 1970 року після роботи устаткування під навантаженням протягом 72 годин Державна приймальна комісія підписала акт приймання в промислову експлуатацію енергоблоку №1 Ладижинської ТЕС.

26 грудня 1970 року. Пуск першого енергоблоку Ладижинська ТЕС дала перший струм

30

Тури вихідного дня

З пуском першого енергоблоку розпочалась нова сторінка в історії Ладижинської ТЕС, її працьовитого колективу та й всього Подільського карю. Другий блок здано в експлуатацію 29 березня, третій – 14 червня, четвертий – 30 вересня, п’ятий – 25 листопада, шостий – 29 грудня. Таким чином, вперше в практиці вітчизняного і світового енергетичного будівництва вдалось протягом одного року ввести на одній станції п’ять енергоблоків. Головне завдання, поставлене перед проектувальниками і енергобудівниками, було виконано точно у визначений термін. Загальна потужність Подільського енерговелета вдвічі перевищила потужність усіх електростанцій царської Росії 1913 року. У зв’язку з закінченням будівництва енергогіганта на Південному Бузі, 18 січня 1972 року відбувся багатолюдний мітинг. Будівельники, монтажники, енергетики – вся багатотисячна сім’я востаннє зібралась разом перед головним корпусом ТЕС.

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Для багатьох участь у спорудженні Ладижинської ТЕС та міста енергетиків стала справжньою школою професіоналізму. Поряд з досвідченими будівельниками, монтажниками, справжніми майстрами своєї справи, працював більш як тисячний колектив молоді. Ладижинська ТЕС була і залишається сучасним підприємством, зведеним у рекордно короткі строки (всього лише за три з половиною роки). Швидкісна будова Ладижинки і досі залишається рекордом, побити який не вдалось ще нікому.

31

Ладижин сучасний

Ладижин-перлина Поділля

Далі зупинка біля будинку № 5, який був побудований першим у новоствореному містечку Широким фронтом велось житлове будівництво, що мало важливе значення для успішного здійснення експеримента, формування колективу та укомплектування його висококваліфікованими спеціалістами. Житловий будинок № 5 – перша багатоповерхівка молодого міста будівельників та енергетиків. Про це сьогодні нагадує ладижинцям табличка на стіні будинку з написом: “Первый жилой дом сооружен управлением строительства Ладыжинской ГРЭС треста «Южэнергострой» по проекту института «Теплоэлектропроэкт» VIII 1968 г. В 1968 році було заселено ще три будинки для сімейних та один гуртожиток загальною площею 7,5 тис. кв. м., у 1969 році – вісім будинків і три гуртожитки площею 30,5 тис. кв.м.

32

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Екскурсії містом

Історія будівництва Ладижинської будівельники рапортували: «В день открытия загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 новой, построенной нами школы, мы с гордостью говорим о своих трудовых достижениях. Школа на 1320 мест В центрі міста,на височині, недалеко від предусмотрена вводом в эксплуатацию в схилів Південного Бугу, милує око будівля ІV–м квартале 1969 года. Преисполненные Ладижинської загальноосвітньої школи І-ІІІ желанием вручить нашей смене,- молодому ступенів №2. Уперше приміщення середньої поколению будущего города, подарок, мы школи для дітей працівників Ладижинської обязались построить школу к началу нового ДРЕС розташовувалося на І поверсі учебного года. Внедряя прогрессивные будинку №7, де сьогодні знаходиться метолы труда, в сочетании с применением Промінвестбанк. На 5 вересня 1968 средств механизации отделочных работ, року в школі нараховувалось 195 учнів. проявляя высокую сознательность рабочие Паралельними були лише два класи – 1А, выполняли нормы на 150 -180 % и закончили 1Б, а інші – по одному. В дев’ятому класі весь объем работ в августе 1969 года.» 236 навчалось 12 учнів, у випускному – 6. чоловік штукатурів, малярів, столярів,що 1969 рік – рік народження нової школи. увійшли до складу 21 бригади вирішили Вона швидкісна, адже побудована за 45 результат прийнятого всім колективом днів. Будівництво школи велось під пильним важливого, необхідного і почесного завдання. керівництвом начальника будівництва З 1969 по 1983 рік посаду директора ЛДРЕС Г.М.Аксьонова. На урочистому школи займав Янцен Яків Петрович. мітингу присвяченому відкриттю школи,

33

Ладижин сучасний

34

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин-перлина Поділля

”Найурожайнішим” для будівельниківжитловиків можна вважати 1969-ий. Цього року колектив-житлобудівців (начальник – М. Головін, головний інженер – В. Маренич) побудував і здав в експлуатацію понад 10 будинків, школу на 1320 місць, дитсадок на 280 місць, два кафе, їдальню, магазини, облаштував вулиці. Річний план було перевиконано вдвічі. В першій половині 1970 року, тобто до прибуття основного контингенту монтажників, було побудовано більш як 80 тис. кв. м. житлової площі. Таким чином, фактично було введено в експлуатацію в півтора-два рази більше житла, ніж планувалось. Ці цифри є красномовною оцінкою праці людей, які на пустирі створили місто, гідне гордості і захоплення.

Екскурсії містом

29/III – 1969 р.

27/IV – 1969 р.

24/VIII – 1969 р.

35

Ладижин-перлина Поділля

Стежками історії Поділля

Відповідальна за маршрут Бевз Оксана Леонідівна (097) 690 95 89

«СТЕЖКАМИ ІСТОРІЇ ПОДІЛЛЯ» (275 КМ)

Загальна довжина маршруту – 275км. Маршрут проходить по території Гайсинського, Тростянецького, Тульчинського, Немирівського та Іллінецького районів День 1-й м. Ладижин – с. Лад. Хутори (Коростовецький заказник) – с. Губник (переправа через р. П. Буг в селі Губник на поромі) – с. Четвертинівка – с. Оляниця – с. Лукашівка – с. Тарасівка – с. Клебань – с. Кинашів – м. Тульчин. Відстань – 60 км (50 км – асфальтові дороги, 5 км – дороги з твердим покриттям, 5 км – лісові та ґрунтові дороги). Ночівля: 1-й варіант: с. Кинашів, від церкви вправо (1 км), кафе «Козацька левада», біля «Суворовських криниць».

2-й варіант: за Тульчином, по дорозі на Вапнярку «Марусина гора», біля піонерського табору ім. Жилюка.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

36

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

«Коростовецький заказник» Ландшафтний заказник “Коростовецький” заснований згідно рішення обласної ради від 29.04.1999 р. Розташований у Басалачівському лісництві кв. 108113. Охороною заказника опікується Ладижинсько – Хуторянська сільська рада. У межах заказника переважають лісові ландшафти, вони займають близько 96 % території. На крутих південно-західних схилах із слаборозвинутими дерновими ґрунтами з близьким (5-40 см) заляганням подільських гранітоїдів сформувався характерний екологоценотичний ряд дубових лісів. Тут навіть у тріщинах, заповнених дрібноземом, серед скельних виходів розселюються дуб черешатий, клен польовий, в’яз з оригінальними формами крони. Трав’яниста рослинність скель під покривом лісу є дуже характерною для Побужжя. Особливо численними тут є папороті багатоніжка звичайна, аспленій колосовидний. Зустрічаються рослини які занесені до зеленої книги деревостаном, який у віці 90-100 років має зімкнутість крон 0,4-0 б, середню висоту 8-10 м, діаметр 24-32см. У складі трав’янистої рослинності переважають світлолюбні неморальні види, такі як маруна щитовидна, буквиця лікарська, холодок тонколистий, шоломниця висока та інші. Середні частини південнозахідного схилу займає асоціація дубових лісів татарськокленових-зірочникових, а більш похилі і вологі нижні частини схилів — дубові ліси свидинно-яглицеві типового складу і будови. Біля підніжжя цих схилів зустрічаються і 400-річні патріархи подільських дібров. На плоских ділянках надзаплавної тераси з темно-сірими лісовими добре дренованими ґрунтами з близьким (1-1,5 метра) залягання гранітів вузькою смугою (50-100 м завширшки) зростають ценози, характерні тільки для Подолії — польовокленові ліси яглицеві. Ближче до річки дані ценози змінюються яглицевими вільшаниками типового складу і будови з домішкою черешні, тополі білої і клена ясенелистого.

37

Стежками історії Поділля

Великою науковою цінністю в заказнику є степові і лучно-степові ділянки площею 4 га, які тягнуться вузькою (50-100 м) стрічкою південно-західним схилом з малопотужними (5-20 см) дерновими ґрунтами на гранітах. Ці ділянки раніше знаходились під випасом, тому тут переважають формації костриці валіської та тонконога вузьколистого. В її травостої співдомінують місцями рідкісні в області рястка Гуссона та шолудивник Кауфмана. Є також окремі, незначні за площею фрагменти рідкісної формації ковили пірчастої, внесеної до “Зеленої книги України”. На степових ділянках заказника, згідно багаторічних досліджень (1985-1998 років), відмічається мезофітикація травостою, розростання таких видів як трясучка середня, пахуча трава, смовдь гірська, в’язіль різнобарвний тощо. Північні та східні слабодреновані схилові поверхні займає асоціація дубових лісів татарськокленово-гірськоосокових. Слід також відзначити ділянки різнотравних соснових лісів, що зростають на схилах різної експозиції та плакорній ділянці на сході території на сірих лісових ґрунтах легкого механічного складу, які сформувалися на давньоеолових товщах піску. Соснові бори утворюють сосна звичайна та сосна кримська . В цих лісах травостій надзвичайно багатий лікарськими рослинами. У складі заказника є види, занесені до “Червоної книги України” — зозулинець салеповий, сон чорніючий, лілія лісова, любка дволиста, аконіт протиотруйний,

38

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

коручка чемерниковидна, гніздівка звичайна. Є також ряд мало розповсюджених в східній Подолії видів — сон український, півники угорські, рястка Гуссона, шолудивник Кауфмана. У заказнику охороняються популяції цінних лікарських рослин: наперстянки великоквіткової, материнки звичайної, цмина піскового, буквиці лікарської, суниці лісової, перстачу білого, звіробою звичайного, валеріани лікарської, первоцвіту весняного тощо. Досить значне ландшафтне різноманіття, багатство рослинного світу та антропогенізованість оточуючої території створюють в умовах заказника сприятливі умови для мешкання багатьох видів тварин. До складу ядра фауни входять мешканці широколистих та мішаних лісів, степів і лук та долинно-річкових комплексів. Зокрема, з ссавців це — козуля, борсук, лисиця звичайна, куниця лісова, білка, заєць, кріт, їжак. Періодично з’являються вовки. Часто трапляються сліди діяльності інших тварин — обідрані оленями стовбури дерев, розритий дикими кабанами ґрунт поблизу дубів. Багатою є орнітофауна заказника. Найчастіше зустрічаються дрібні птахи — типові представники місцевих лісових комплексів: повзик, шпак звичайний, дятел строкатий, іволга, дрозди, синиці тощо. З плазунів найбільш поширені: мідянка, вуж звичайний, гадюка лісова, ящірка прудка. Чисельними є також земноводні та комахи.

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

39

Стежками історії Поділля

Ладижин-перлина Поділля

С. Четвертинівка Битва під Батогом перегукується з облогою легендарної Трої у сенсі шерше ля фам. Якщо остання постраждала через Єлену Прекрасну, то тут приводом стали почуття улюбленого сина Богдана Хмельницького до Розанди, доньки молдавського господаря Василя Лупула. На прекрасну молдаванку задивлявся не один із сусідніх вельмож, отже батько її небезпідставно розраховував на вигіднішу партію.

40

Тури вихідного дня

Дізнавшись про те, що до нього збирається зі сватанням небажаний залицяльник, Лупул запросив допомоги в коронного гетьмана Речі Посполитої Мартина Калиновського, брата польського короля Яна Казиміра. Король начебто також розраховував на Розанду, тому гетьмана не довелося довго умовляти на з’ясовування відносин з суперником. Утім, у коронного були і свої рахунки: його нещодавно викупили з ганебного татарського полону, куди він потрапив після Корсуньського розгрому 1648-го. Жагу помсти підігрівало й сподівання на легку перемогу: за повідомленнями лазутчиків, Тимоша Хмельницького супроводжували лише 5 тисяч козаків. Стільки ж татар було в ескорті кума нареченого — Нуреддіна, спадкоємця кримського хана. Проти майже 50-тисячного кварцяного війська — це ніщо. Свій табір коронний гетьман розташував біля гори Батіг, біля підніжжя якої в наші дні і знаходиться село Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області. Це місце було ідеальним для засідки на шляху з Чигирина до Могилева, зважаючи на зручну переправу через Південний Буг. Навіть татари позначили її на прибережних скелях зображенням людської ноги, стрілки й сідла. Не підозрював Калиновський лише про те, що полювання йшло на самого «птахолова»: паралельно загону Тимоша рухалися 30 тисяч ногайців і буджаків Карач-Мурзи, а також близько 13 тисяч козацької кінноти Івана Богуна.

Ладижин-перлина Поділля

І коли 22 травня (1 червня) 1652 року повз польський табір не поспішаючи проїхали «свати», рейтари накинулися на них. Але ледве вони встигли висловитися в дусі «дай закурити» й оголити шаблі, як із тилу вдарила татарсько-козацька кіннота. Під час жорстокої сутички кварцяне військо залишилося без обозів, захоплених татарами. Вціліли тільки укріплені шанці німецької піхоти, де змушений був рятуватися польський головнокомандуючий. Паніка охопила ряди рейтарів і вони кинулися хто рятуватися плавом через Буг, хто - кричати про наміри відкупитися від смерті видачею коронного, останній, не довго думаючи, наказав пушкарям і найманцям стріляти... по «зрадниках». У результаті, за свідченням козацького літописця Самійла Величка, на березі Бугу полягло від власної ж артилерії близько десяти тисяч польської кінноти... Поле бою ще не огорнули сутінки, коли козаки лавиною обрушилися із сусідніх висот і відразу в кількох місцях прорвали недобудовані укріплення. Одночасно їхня похідна артилерія рознесла вщент німецькі редути. І розпочалася різанина. Уцілілі поляки бігли до лісу або ріки, але кінець був один. Відносно пощастило тим, хто потрапив у татарські аркани, інші загинули від козацьких шабель. Проспер Меріме («Б.Хмельницький») порівняв те, що сталося, з кривавими сатурналіями херусків після поразки Вара. Помста за Берестечко була страшною й дала назву Кривавому яру (він зберігся донині), який переповнився тієї ночі кров’ю й відрубаними головами. Зберегли голови

Вело маршрут

лише трьох перших польських регіментаріїв (Пшиємського, Собеського й самого Калиновського), їх поклали в лантусі під ноги обачному Богдану Хмельницькому, котрий прибув на Батізьке поле тільки через три дні. Батько Хміль, мудро виступивши в образі лісника, котрий прийшов і всіх розігнав, «покартав» козаків за розправи й написав листа королю, в якому звалив усе на непослух підданих. Я ж, мовляв, попереджав Калиновського не перешкоджати сватанню Тимоша...

41

Стежками історії Поділля

Примітно, що всі багаті трофеї він віддав татарам, узявши лише 57 гармат і дозволивши козакам як здобич обібрати трупи поляків. Останні, до речі, так і залишилися на полі непоховані. Місцеві жителі, котрим Хмельницький віддав відповідне розпорядження, за свідченням того самого Величка, «скільки могли, стільки їх і поховали, залишивши інші гнити під небом». Через кілька днів гетьман вже узяв в облогу Кам’янець, а його син Тимош успішно закінчив сватання в Яссах. Так завершилася знаменита Батізька битва, яку часто порівнюють з оточенням римлян під Каннами карфагенським полководцем Ганнібалом. Її досягненням вважають «анулювання через форс-мажорні обставини» (висловлюючись сучасною мовою) принизливого білоцерківського договору.

42

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Внесли свою лепту також історики, широко цитуючи листи й мемуари, де говориться про «жахливий, нечуваний і швидкий розгром». Мовляв, «поки Польща Польщею, не було для неї страшнішого удару». От і бій під Батогом порівнюють уже не лише з перемогою Ганнібала під Каннами, а й із подвигами Олександра Македонського, Наполеона. Вона, мовляв, стала (у попередніх шкільних підручниках історії цього ще не було) полем першого успіху військового генія 20-річного чигиринського сотника Тимоша Хмельницького... На жаль, швидка смерть останнього перешкоджала розширенню доказової бази цього твердження. Залишається лише вірити, що гетьманич обійшовся без порад таких випробуваних воїнів, як Петро Золотаренко, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Іван Богун, котрі були поруч із ним...

Ладижин-перлина Поділля

Тим часом, загальна стратегія битви під Батогом— «фіглі» (як поляки називали воєнні хитрощі), характерна саме для вінницького полковника Івана Богуна, котрому навіть Сенкевич у «Вогнем і мечем» був змушений віддати належне. Прикинутися слабким, відступити чи побігти, аби відразу обрушитися на противника, який розслабився, — це була його стихія. Але головне, якщо відволіктися від шляхетного почуття патріотичної гордості, — що конкретно дала ця битва? А вірніше, бійня, успіх якої багато в чому визначив удар із тилу 40-тисячної орди Карач-Мурзи. Саме він зім’яв поляків, із 50 тисяч котрих озброєні були лише 20 тисяч. Решта — обозники, джури, слуги... Цей бій сприяв короткочасному моральному піднесенню, та й Польща нічого не втратила. Уже наступного року Чернецький перетворив на попіл майже все околишнє

Вело маршрут

Поділля. Легендарний Богун виявився раптом союзником поляків і був ними ж розстріляний за доносом Тетері. Ще через кілька років на нашу багатостраждальну землю обрушилися громадянська війна (Руїна), анархія та братовбивство. На цій хвилі піднялися цілі сонми гетьманів, ліво- та правобережних, котрі любили не Україну, а себе та владу. Тетеря, Сомко, Брюховецький, Виговський, Многогрішний, Дорошенко й інші суперничали між собою в інтригах. А 1672 року зійшлися в страшній усобиці — усе на тому самому полі під Батогом, перетворивши його з місця національної гордості на поле національної ганьби...

І затужив Кобзар: «Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться! Було колись панували, Та більше не будем. Тієї слави козацької Повік не забудем».

43

Стежками історії Поділля

Ладижин-перлина Поділля

м. Тульчин Тульчинський палац Потоцького часто називають Подільським Версалем. Поляки воліють іменувати його Версалем Прикордонним — колись це був край могутньої Речі Посполитої. До Версаля, як справедливо зазначив дехто з моїх читачів, маєтку все ж далеко. І тим не менше, помпезний комплекс і його господарі дійсно претендували на перші ролі в європейській політиці. Вперше про Тульчин (тоді його називали на угорський манер Нестервар) згадується в 1607-му. Багато хто вважає, що назва — від турків, які якийсь час володіли цією частиною Поділля. Турчин — тульчин. В час польського панування магнатами Калиновськими будується фортечне укріплення, напевне дерев’яне. Його не без задоволення штурмуватимуть козацькі війська в 1648-му.

44

Тури вихідного дня

На початку XVIII століття чималі подільські маєтки прибирають до рук Потоцькі. Господар Тульчина київський і волинський воєвода Францішек Салезій Потоцький жив переважно в Червонограді й новими придбаннями майже не цікавився. На відміну від свого сина, самозваного графа Станіслава Щенсного Потоцького, котрий якраз мав щодо Тульчина амбітні плани. Помістя мало стати не просто розкішним, воно має бути одним з кращих у Європі. І вже точно — не гіршим за польські палаци його численних недругів. Справа в тому, що Фелікс, як його частіше іменували в Росії, бажав стати польським правителем. Значну частину свого життя магнат присвятив політичним інтригам, наслідком чого слав другий поділ Польщі. Потоцький очолював яскраво проросійську партію — в підтримці могутньої східної імперії бачив він шлях до влади. На місті старого панського маєтку з парком «Хороше» Потоцький вирішує будувати грандіозний бароковий палац. Проте за наполягань запрошеного французького архітектора Жозефа Лакруа замість старомодного бароко обирається класична стилістика. В 1775-85 роках будується комплекс споруд: палац з бічними флігелями (розміром з сам палац), поєднані півкруглими галереями, театр, манеж, турецька лазня, оранжерея. Інтер’єри палацу були оформлені в сюжетами на античні теми. Позаду стараннями ірландського ландшафтного архітектора Діонізія МакКлера, який чимало потрудився для польської шляхти, замість старого парку закладається новий. З альтанками, скульптурами, містками над каналами, що поєднували ставки з річкою Тульчинкою.

Ладижин-перлина Поділля

Після першого короткого шлюбу й трагічної загибелі молодої (кажуть, що без отрути не обійшлося), у другому його дружиною стає графиня Жозефіна Мнішек. Та господинею в Тульчині побуде вона не довго. Ні чималі статки дружини, ні одинадцять спільних дітей не завадять появі нової пасії. Пасія ця матиме не лише романтичну місію. Гречка гречанка Софія Главані, вона ж Челічі, вона ж Вітте, вона ж Потоцька пройшла важкий трудовий шлях від рабині, куртизанки і майорші до віп-коханки і спецагента князя Потьомкіна та мало не самої Катерини II. В усякому випадку Потьомкін не стидався хвалитися, що та Софія «робила величезні послуги Росії, вільно входячи в будуари англійських лордів та французьких королів». Фелікс Потоцький саме як вагався, чи бува не долучитись до сумнівного проекту Конфедерації. Так називалось об’єднання проти нової польської конституції, яка мала замінити анархічну систему влади на монолітну (така собі українська антиреформа-2004). Не без допомоги Софії Потоцький підтримує й очолює ту конфедерацію, яка стає навіть не п’ятою — першою проросійською колоною. Видаються декларації та універсали, створюються альтернативні суди, дезорієнтується армія. Причому якийсь час центром усіх цих «двіженій» є Тульчин. Вже скоро підтримуваний Росією проект втрачає актуальність, а Польща замість повернення до старих порядків розчиняється в складі трьох імперій. Місія виконана!

Вело маршрут

…Якщо за Жозефіни в Тульчині панували майже королівські порядки, то за Софії палац перетворився за п’ятизірковий готель. Численні гості у режимі «все включено» жили, пили, їли, гуляли, катались верхи й приймали вже своїх гостей. Розгульний стиль життя перейняли собі й діти Станіслава і Софії — у цьому шлюбі Потоцький нажив ще восьмеро нащадків (щоправда, троє з них померли у дитинстві). На той час граф (будемо так його називати й далі) «забив» на свої королівські амбіції. Вигнанець, інтриган і зрадник, чиє опудало символічно стратили за вироком кримінального суду повністю віддався своїй головній пристрасті — Софії. Після смерті Жозефіни Потоцький в церкві під Тульчином офіційно бере він свій третій шлюб. Цікаво, що нову дружину Феліксу доводиться буквально викуповувати за величезні гроші. (Пишуть про два мільйони чогось. І от шо цікаво: відки ці суми стають відомими? Ну невже продавець чи покупець патякали про свою угоду на всі боки?) Для коханої Софії з усією властивою йому енергією, не шкодуючи грошей він продовжує облаштування Тульчина. Та в неї вже нова забавка — Умань. Там на честь Софії знову за величезні гроші Потоцьким створюється унікальний парк Софіївка. Помер Станіслав Щенсний Потоцький в Тульчині, у віці 53-х років, в 1805-му. Кажуть, що не витримав зради Софії з його ж сином (а її пасинком) Юрієм. Тіло магната

45

Стежками історії Поділля

мали поховати у збудованому його коштом домініканському костелі. Проте храм ще добудовували, труну виставили у цвинтарній капличці. Вранці помітили, що з покійника щезли як коштовні нагороди з парадного мундиру, так і сам мундир. Це, до речі, на спростування історії, що саме в цьому соборі вінчались Фелікс і Софія. Будову костелу почали в 1786-му. На цьому ж місці ще за Адама Калиновського в 1636му було засновано домініканський монастир, спалений козаками. Багато хто вважає, що новий храм в чомусь подібний до римського собору святого Петра. Добудований в 1817-му монастир прослужив католикам недовго. Після польського повстання його конфіскував уряд і передав православним. Пишуть, що тіло все ж похованого тут Потоцького було таємно перезаховано в іншому місцевому костелі святого Станіслава Костки. Його фото в мене нема. Натомість є фото костелу Розарія діви Марії (початок XX століття). Коштом Потоцького була в 1789-му збудована і православна церква Успіння. Кам’яну дзвіницю прибудували замість дерев’яної вже в XIX столітті. Перед домініканським костелом — кінна фігура генералісимуса Олександра Суворова. Після жорстокого придушення польського повстання Костюшка і штурму Праги полководця призначили командувачем 80-тисячної армії, розташованої в Брацлавській, Вознесенській та Катеринославській губерніях. Штаб цієї армії був у Тульчині. Суворов не був надто бажаним гостем, але Потоцькі вимушені були з ним миритись. Кажуть, що господарі чимало страждали від уїдливого стилю спілкування фельдмаршала — той мистецькі виконував роль блазня. Натомість сам Суворов почував себе тут пречудово і написав свою працю «Мистецтво перемагати». Відтоді війська постійно квартирували в Тульчині. Після війни 1812-го року тут служили офіцери, поєднані в таємну організацію «Союз благоденства». Пізніше тульчинські майбутні декабристи перейменувалися на Південне товариство. Тульчинську управу очолював Павло Пестель, автор проекту

46

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

російської конституції, страчений після повстання 1825-го. У Тульчині з Пестелем зустрічається Олександр Пушкін. Поет кілька разів буває на Поділлі. Є твердження, що тут він мало сам не вступив до Південного товариства, але щось там не склалося. (Про Тульчин і Пестеля є згадка в напівміфічній десятій главі «Євгенія Онегіна».) А може революційним завадили амурні справи: Пушкін ніби був закоханий в одну чи одразу в обидвох доньок Потоцького й Софії.

Ладижин-перлина Поділля

Якийсь час після смерті чоловіка Софія сама ґаздувла в Тульчині, але в 1820-му її з палацу викинув власний син, Мечислав Потоцький. Скандал, який дійшов аж до імператора Олександра I, якось вдалося залагодити. За два роки Софія померла. Ну а молодий Потоцький полинув у вир розваг, перебуваючи переважно за кордоном, а іноді — навіть у російському засланні чи буцегарні. Тульчинський маєток потихеньку занепадав. Після чергового скандалу, вже за Олександра II Мечислав Потоцький виїжджає до Франції. Частину майна з Тульчина, зокрема і багату бібліотеку вивозить з собою. Спустілим маєтком керує якась комісія, й докеровується до остаточного розорення. Пишуть, що навіть цінний архів Потоцьких було продано комусь на макулатуру. Тим не менше, саме містечко в другій половині XIX століття було аж таким задрипаним. Діяло майже два десятки промислових підприємств, купа шинків і винних лавок, п’ять церков, дві синагоги. Чималу єврейську громаду міста, як і всюди на Поділлі було майже повністю знищено під час Другої світової. Здобутки радянської влади, як і незалежної України в промисловому і культурному плані

Вело маршрут

перераховувати не буду. Нагадаю лише про багатьом знайому молокопродукцію торгової марки «Тульчинка» і «Тульчинм’ясо». Храмам, на відміну від промисловості щастило менше. Церкву Різдва Христового в 1928-му «на прохання трудящих» закриють — тут буде розміщено театр, а потім дитячу спортивну школу. Повернуть віруючим (православним) — в 1991-му. Палацу пощастить ще менше. Парк порубають комсомольці, приміщення переважно перебудують, численні вікна — замурують (дійсно, навіщо стільки вікон?), античні інтер’єри замалюють. Згодом військову частину звідси заберуть, будівлі передадуть училищу культури. Перше рішення про реконструкцію було ухвалене ще в 1975-му. З тих пір роботи то застигали, то знову відновлювались. Востаннє, якщо я не помиляюсь, кошти виділялись в кінці 2008-го. Як ви бачите, дещо зроблено. Тоді ж розібрали ліву галерею (сподіваюсь, аби потім відновити). Про реконструкцію парку, десять гектарів якого або поросли бур’янами, або використовуються під городи мова навіть не заходила.

47

Ладижин-перлина Поділля

Стежками історії Поділля

Загальна довжина маршруту – 275км. Маршрут проходить по території Гайсинського, Тростянецького, Тульчинського, Немирівського та Іллінецького районів День 2-й м. Тульчин – с. Нестерварка – с. Гриненки – с. Брацлав – с. Марксово – с. Вишківці – с. Забужжя – с. Печера. Відстань – 50км (30км – асфальтові дороги, 20км – дороги з твердим покриттям) Ночівля: на березі П. Бугу, на лузі, вище моста (500м), вода в кафе, обмаль дров, зручне місце для купання (сільський пляж).

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

48

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

С. Брацлав Брацлавська Фортеця Брацлавська фортеця протягом довгого відрізку часу була центром історичних подій, своєрідним символом у боротьбі за Східне Поділля. Почалась ця боротьба ще в середині XIV ст., з приходом сюди військ Ольгерда і розтягнулась на декілька століть. Небожі Ольгерда князі Коріатовичі серед перших подільських замків наказали вибудувати твердиню на Бузі і назвали її Бряславль (Брацлав). Трапилась ця подія на початку 60-х років XIV столяття, а через декілька років інший литовський князь Вітовт відібрав брацлавський замок у Коріатовичів і призначив у місто свого старосту. У 1432 році (за іншими свідченнями - у 1434) Брацлав увійшов до складу Польського королівства, але в 40-х роках XV ст. був повернений Литві. Починаючи з кінця XV ст. брацлавська фортеця стала епіцентром військових дій у Східному Поділлі. В 1479 р. «татари много зла сотворили на Подолю і около Браславлю». Замок в результаті цього набігу було спалено. Невдовзі брацлавський замок за наказом великого князя Олександра Ягеллончика відновили. Брацлав переіменували на місто святого Петра- апостола, зображення якого було у першому варіанті міського герба (назва не прижилась). Сам брацлавський замок був невеликий, погано укріплений і споряджений; у випадку необхідності міг вмістити не більше третини жителів та й під`їзди до нього готувались нашвидкоруч. Все це зафіксував державний ревізор у 1545 році, і за матеріалами даної перевірки довелось вживати термінових заходів. Замок укріпили, проте в умовах середини XVI ст. Брацлав могла врятувати лише фортеця на кшталт кам`янецької. А так ординці регулярно з`являлись під Брацлавом і намагались його штурмувати. Найбільш відомою подібною спробою був приступ Брацлава, здійснений у 1551 році кримським ханом Давлет-Гіреєм

(«Перекопським царем», як іменував його літопис). Місто і замок були взяті з вини старостинського намісника Богдана Слупиці. Як пише з цього приводу сучасний історик, «з багатого міста залишились лише руїни, а з людного передмістя врятувалось ледве 200 чоловік». В 1569 році Брацлавщина стала воєводством у складі Речі Посполитої, а сам Брацлав одержав магдебурзьке право. У 1594 році під стінами брацлавського замку повстанці Северина Наливайка, яких підтримав місцевий війт Роман Тишкевич, напали на шляхетський табір і перебили немало польських «урядовців». Через чотири роки Брацлав втратив статус воєводського центру, ці функції перешли до Вінниці. Брацлавський замок відіграв неабияку роль в роки Визвольної війни та Руїни. Важко навіть перерахувати всіх історичних діячів, в той чи інший спосіб причетних до його історії в цей період. Серед них гетмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, полковник Данило Нечай, кошовий отаман Іван Сірко, молдавський господар Дука і багато інших. Згідно міждержавних угод другої половини XVII ст. більша частина Брацлавщини повинна була залишатись незаселеною. Замкові укріплення Брацлава тим часом занепадали. Цікаво, що брацлавський замок мало не відбудували уже в XIX столітті, коли імператор Микола І віддав відповідне розпорядження. Брацлав, який знаходився на перехресті стратегічних шляхів, зацікавив імператора; в 1832 році навіть був виконаний план майбутнього замку, проте цьому проекту не судилось здійснитись. Від старого ж замку до наших днів не залишилось нічого. Брацлавська фортеця протягом довгого часу була центром історичних подій, своєрідним символом у боротьбі за Східне Поділля.

49

Стежками історії Поділля

50

Ладижин-перлина Поділля

Брацлав у складі Литви

Брацлав у складі Речі Посполитої

Почалась ця боротьба ще в середині XIV ст., з приходом сюди військ Ольгерда і розтягнулась на декілька століть. Небожі Ольгерда князі Коріатовичі (див. Федір Коріятович) серед перших подільських замків наказали вибудувати твердиню на Бузі і назвали її Бряславль (Брацлав). Трапилась ця подія на початку 60-х років XIV століття, а через декілька років інший литовський князь Вітовт відібрав брацлавський замок у Коріатовичів і призначив у місто свого старосту. У 1432 році (за іншими свідченнями - у 1434) Брацлав увійшов до складу Польського королівства, але в 40-х роках XV ст. був повернений Литві. Починаючи з кінця XV ст. брацлавська фортеця стала епіцентром військових дій у Східному Поділлі. В 1479 р. «татари много зла сотворили на Подолю і около Браславлю». Замок в результаті цього набігу було спалено. Невдовзі брацлавський замок за наказом великого князя Александра Ягеллончикаапостола Петра, зображення якого було у першому варіанті міського герба (назва не прижилась). Сам брацлавський замок був невеликий, погано укріплений і споряджений; у випадку необхідності міг вмістити не більше третини жителів та й під’їзди до нього готувались нашвидкоруч. Все це зафіксував державний ревізор у 1545 році, і за матеріалами даної перевірки довелось вживати термінових заходів. Замок укріпили, проте в умовах середини XVI ст. Брацлав могла врятувати лише фортеця на кшталт кам’янецької. А так ординці регулярно з’являлись під Брацлавом і намагались його штурмувати. відновили. Брацлав перейменували на місто святого Найбільш відомою подібною спробою був приступ Брацлава, здійснений у 1551 році кримським ханом Давлет Ґераєм («Перекопським царем», як іменував його літопис). Місто і замок були взяті з вини старостинського намісника Богдана Слупиці. Як пише з цього приводу сучасний історик, «з багатого міста залишились лише руїни, а з людного передмістя врятувалось ледве 200 чоловік».

В 1569 році Брацлавщина стала воєводством у складі Речі Посполитої, а сам Брацлав одержав магдебурзьке право. У 1594 році під стінами брацлавського замку повстанці Северина Наливайка, яких підтримав місцевий війт Роман Тишкевич, напали на шляхетський табір і перебили немало польських «урядовців». Через чотири роки Брацлав втратив статус воєводського центру, ці функції перешли до Вінниці. Брацлавський замок відіграв неабияку роль в роки Визвольної війни та Руїни. Важко навіть перерахувати всіх історичних діячів, в той чи інший спосіб причетних до його історії в цей період. Серед них гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, полковник Данило Нечай, кошовий отаман Іван Сірко, молдавський господар Дука і багато інших. Згідно міждержавних угод другої половини XVII ст. більша частина Брацлавщини повинна була залишатись незаселеною. Замкові укріплення Брацлава тим часом занепадали.

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

«Брацлавські хасиди» «Хто вони?» У Брацлаві на скелястому березі річки Південний Буг є старовинне єврейське кладовище. Ось уже кілька років сюди приїжджають паломники з більше як 70 країн світу. Що примушує їх їхати за тридев’ять земель до, здавалося б, нічим непримітного маленького подільського містечка? Навіщо навіть у негоду чи то навіть у зимову хуртовину, чи під пронизливим вітром з холодним осіннім дощем, чи літню спеку піднімаються на вершину цієї гори? Чим манить до себе старий єврейський цвинтар? Разом з охоронцем кладовища Юхимом Львовичем Цирульником ми у підніжжя гори. Тримаючись за перила, піднімаємось по сходинках вверх. На деякий час зупиняємось на невеличких майданчиках, що з’єднують дерев’яні східці, а їх аж 70. А тим часом хранитель кладовища розповідає, що долають паломники півсвіту, щоб відвідати могилу єврейського провидця, цілителя рабина Натана Штенгарца Бена Нафталі Герца. Їдуть сюди, тому що вірять: місце це унікальне. Чимало тих, хто тут побував, вилікувались від хвороб, позбулися неприємностей, набули душевної рівноваги та спокою. Науковці намагалися розкрити таємницю зцілення людей. Спеціальні прилади показали, що з-під землі з місця захоронення провидця іде струмінь цілющої енергії. Але походження цього явища ніхто пояснити не може. Нарешті і ми на вершині гори. Ось воно, царство легенди. Звідси відкривається чудовий краєвид: широка синя смуга ріки, обрамлена зеленими лісистими берегами та старий, схожий на фортецю, млин. Чи таким бачив Брацлав на початку XVIII століття провидець Натан, коли ще зовсім юним приїхав сюди? Юхим Львович веде свою розповідь. Колишній викладач Брацлавського технікуму бухгалтерського обліку, він ще з студентських років цікавився життям духовних лідерів хасидів. Перш за все, хто вони, хасиди? В перекладі з давньо-єврейської хасид означає благочестивий, той, хто за допомогою

молитв знаходиться в постійному спілкуванні з Богом і допомагає багатьом іншим євреям знайти контакт з Всевишнім. Засновником хасидизму став Ісраель Бешт. Ця релігійна течія набула популярності серед єврейського населення Поділля, Волині та Галичини на початку XVIII століття. Для хасидів характерно поклоніння цадикам, тобто праведникам, провидцям, людям, наділеним надзвичайною силою, тим, кому доступні таємниці зцілення і яснобачення. Одним із таких цадиків і був Натан Штенгарц Бен Нафталі Герц. Народився він у Немирові у релігійній родині. Батько Натана був заможною людиною, торгував ювелірними виробами, продавав зброю, а також інші різноманітні товари: шовкові тканини, прянощі тощо. Був він власником низки крамниць не лише в Немирові, а і в Одесі та Бердичеві. Майбутнє сина, який був його єдиним спадкоємцем, уявляв тільки як продовжувача своєї торгівельної справи. Але у Натана проявлялися інші інтереси. Він захоплювався релігійною літературою, проводив час у молитвах. Якось юнак дізнався, що у Брацлаві оселився великий провидець рабин Нахман, наділений магічною силою, здатний вилікувати навіть безнадійно хворих. Тож Натан загорівся бажанням зустрітися з живою легендою. По приїзді в Брацлав, він одразу попрямував до синагоги. Там завжди збиралася сила силенна народу, щоб послухати великого пророка. Цікаво, що Натан одразу впізнав свого кумира серед натовпу, коли ще йшов гомінкою базарною площею. До того він ніколи не

51

Стежками історії Поділля

бачив Нахмана, але якесь особливе відчуття підказало йому, що незнайомець у чорному одязі і є великий провидець. А Нахман у відповідь на привітання теж зупинився, привітно усміхнувся і сказав, що вони знайомі один з одним давно, але зустріч відбулася тільки тепер, тож пророцтво збулося. Запропонував він Натану стати одним із тисячі своїх учнів, але найулюбленішим серед них. Як заворожений, слухав хлопець у той день промови пророка, а після повернення додому, в захваті від почутого і побаченого, повідомив батькові, що хоче посвятити себе служінню Всевишньому, завжди бути поруч зі своїм Учителем, тому переїжджає до Брацлава. Батько був шокований. Адже він мав інші плани: син повинен очолити один із торгових домів у Бердичеві та Одесі. Натан, нехтуючи забороною, час від часу відвідував Брацлав. Лідери іудейської общини помітили дружбу учня і Учителя, зібрали кошти і умовили батька Натана відпустити сина. Так у 1802 році Натан назавжди залишив Немирів,

52

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

поєднав своє життя з Брацлавом, а згодом знайшов спокій ось на цьому кладовищі. Вітер колише траву на могилах, що з плином часу зрівнялись з землею. Вдивляюсь в незрозумілі надписи на івриті на кількох уцілілих надгробних пам’ятниках. Деякі з них мають форму дерева зі зрубаними гілками. Юхим Львович пояснює, що це символ сумуючої родини, яка залишилась без годувальника. Могила Натана, як і інші захоронення, колись теж були під відкритим небом. Декілька років тому громадяни Ізраїля Габай Ісраель Меір, равин, реставратор взяв в оренду землю, на якій кладовище. За свої гроші та за сприяння паломників збудував тут Мавзолей, будиночок для молитв, кафе для паломників, сходи з перилами, установив цілодобове чергування охоронців. Місце для молитв та Мавзолей, тобто споруда, під дахом якої зберігається прах великого Натана, дві однакові будівлі з білої цегли, покриті червоною черепицею.

Ладижин-перлина Поділля

Заходимо до Мавзолею. І Юхим Львович продовжує розповідь про дружбу Учителя і учня. Вони були нерозлучні. Любили усамітнюватись на березі річки. До цих пір зберігся камінь равинів. Там вони мололися, і Натан слухав роздуми і промови Нахмана. Разом з учителем у 1803 році побував він на Святій Землі, відвідав Єрусалим. По повернені в Брацлав учитель сказав: «Віднині називай мене Нахман Брацлавський, а моїх послідовників брацлавськими хасидами». У 1810 році Нахман і тисячі його учнів переїхали до Умані, серед них був і Натан. Хворий на туберкульоз Нахман незабаром помер і згідно його заповіту похований на старому кладовищі на горі Турок. Тепер в Умань на місце його поховання з’їжджаються євреї зі всього світу. За іудейським переконанням, душа людини після смерті ділиться на дві частини. Одна піднімається на небо, друга залишається на місці поховання. Тож перезахоронення в євреїв заборонені. Після смерті Учителя брацлавські хасиди

Вело маршрут

попросили Натана стати їхнім вождем. Разом з іншими віруючими равин Натан розпочав в Умані будівництво синагоги. Відкрив також друкарню і почав видавати працю Нахмана, адже за життя записував всі його промови. Умань стала центром брацлавського хасидизму. Але одного дня Натан зібрав всіх хасидів і сказав: «Я відмовляюсь бути вашим вождем і Учителем. Ним міг бути тільки Нахман, а я лише його учень». У 1814 році равин Натан зі своїми учнями повернувся до Брацлава, де прожив решту свого життя. Помер у 1844 році. Прах цієї великої праведної людини лежить у святій українській землі. У Брацлав до могили Натана їдуть люди. Серед них бідні і багаті, конгресмени і бізнесмени, члени уряду і актори, євреї і неєвреї. Приходять сюди члени і брацлавської єврейської громади. Вшановуючи своїх предків, євреї не кладуть на могили квітів, а приносять камінці. Вони символізують міцність пам’яті про родовід

Стежками історії Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Польова кухня На Вінниччині з’явився пам’ятник польовій кухні

Єдиний в Україні і другий у світі пам’ятник польовій кухні з’явився на Вінниччині. Його встановили у містечку Брацлав, де похований винахідник цього незамінного армійського атрибута. Тамтешні мешканці вирішили у такий спосіб вшанувати пам’ять офіцера царської армії Антона Турчановича. За розробку кухні на колесах офіцер російської армії Турчанович узявся у 1898му році. Винахідники мали побудувати похідні кухні двох типів: чотириколісну піхотноартилерійську та кавалерійську на 2-ох колесах. «Кухню-пекарню-кип’ятильню» - так назвав свій винахід Турчанович - він розробляв п’ять років. У 1908-му запатентував його. За словами онука винахідника Георгія Турчановича «ніхто від цього нічого не мав. Не мав і не шукав. І не правильно. А може і не скромно користуватися чужими заслугами. Ми й так добре живемо. Ми й так добре

54

Тури вихідного дня

живем без цього патента. Є кусочок хліба, є кусочок до хліба...» Про те, що легендарний винахід належить його дідові, Георгій Турчанович дізнався декілька років тому. А місцеві історики нещодавно розшукали його могилу на Брацлавському цвинтарі. За іронією долі, сам конструктор польової кухні помер від голоду в 1943-му році, під час німецької окупації. Проте фронтовики досі вдячні винахіднику за надійну конструкцію. Тепер у місті планують увічнити пам’ять не лише кухні на колесах, а й її конструктора. Голова Немирівської РДА Петро Михайленко, повідомив, що наступним кроком стане створення бюсту винахідника. «Наступний наш крок – ми плануємо зробити тут бюст Турчановичу. Поряд повинен стояти бюст. Тому, що в принципі фотографії, якісної фотографії, щоб її можна було на меморіальну дошку набити, ми її не найшли. А бюст, я думаю що фахівці його зроблять, і ми його з часом поставимо», - сказав П.Михайленко.

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Польову кухню Турчановича взяли на озброєння майже всі армії світу. ...Дельный, что и говорить, Был старик тот самый, Что придумал суп варить На колесах прямо... Так у поемі «Василий Теркин» поет Олександр Твардовський згадав про нашого земляка, брацлавчанина Антона Федоровича Турчановича (1854-1943), який створив і вперше у 1903 році випробував у царській армії універсальну пересувну кухню. Свіжі супи, каші, пиріжки, чай у військово-польовій кухні «Самовар» готували за півтори години прямо на полі бою. Це не йшло ні в яке порівняння з казанами холодної їжі, яку раніше підводами привозили на передову. Відтоді вже 108 років військово-польові кухні Турчановича годують армії всього світу. А також МНСників, геологорозвідників, будівельників, спортсменів... Антон Федорович запатентував свій винахід. У Вінницькому краєзнавчому музеї зберігається його «патент на привілей». Похідна кухня, звичайно, простіша за зброю, але на війні важається набагато важливішою за гроші, ліки та обмундирування, бо недаремно сказано: «Голодний солдат — поганий солдат». Турчанович деякий час жив у Вінниці, на березі Бугу (теперішня вулиця Свердлова). Тут, між вул. Міліційною і Червоних партизанів, і досі зберігся підмурок будинку, де він мешкав. З Вінниці він переїхав до доньки у Брацлав, де і помер у 89-річному віці під час фашистської окупації. За гіркою іронією долі, винахідника кухні на колесах спіткала голодна смерть від виснаження. Старожили згадують, що румуни, які окупували Брацлав, віддали належну шану автору солдатської кухні і поховали його з усіма військовими почестями. Невже Антон Федорович Турчанович не заслужив увіковічнення свого імені? Вперше

ця ідея з’явилась у Сергія Михайленка, директора ВАТ «Брацлав». Він поділився нею з друзями — і робота закипіла! Дуже швидко на благодійні кошти, без використання жодної бюджетної копійки був зведений пам’ятник з діючою військово-польовою кухнею на постаменті. Під час урочистого відкриття на День Перемоги — 9 Травня цього року брацлавчани навіть жартували, що у ній смачну кашу можна було б зварити. Втім, пшоняною кашею зі шкварками всіх бажаючих пригостили на народних гуляннях у міському парку. Давно вулиці Брацлава не бачили такої кількості людей! З державними прапорами, під духовий оркестр, дорослі і малі брацлавчани пройшли святковою ходою від монументу на честь загиблих у Великій Вітчизняній війні до нового пам’ятника польовій кухні. Панував піднесений настрій, гордість за славного земляка. Згадувалась народна мудрість: «Не забувайте своїх батьків і дідів, тоді і ваші діти про вас пам’ятатимуть!» На мітингу виступали керівники Немирівського району, народні депутати України Степан Глусь і Віктор Корж.

- У цей світлий День Перемоги я привіз подарунок для ветеранів війни — сучасні ліки на мільйон гривень, в тому числі ліки на 250 тис. грн. для ветеранів Немирівського району, — сказав Віктор Корж. А Георгій Турчанович, онук Антона Федоровича, колишній головний лікар Бершадської райлікарні, процитував улюблену фразу свого діда: «Кожна людина насправді є такою, якою вона повинна стати!» Добрі напутні слова для всіх нас.

55

Стежками історії Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Данило Нечай – лицар козацького Поділля Данило Нечай Про Данила Нечая зберігається пам’ять в багатьох історичних джерелах, усній народній творчості: думах, піснях - «Пісня про Нечая», легендах, переказах, в яких народний улюбленець і герой оспіваний і вкритий невмирущою славою. Михайло Грушевський зауважував, що за своїм впливом на козацтво він не поступався самому Богданові Хмельницькому.

Cучасники шанобливо визнавали також його «надзвичайну відвагу і розум». Вірний побратим І. Богуна і М. Кривоноса – Данило Нечай, як і ці великі українці мав славу характерника, тобто людини, яка володіла надприродними здібностями, завдяки чому він був непереможним у багатьох битвах з поляками, турками, татарами. Визначний французький дослідник Проспер Меріме у своєму нарисі «Богдан Хмельницький» сказав про нього так: «Полковник Нечай, подвиги якого ще дотепер оспівують думи Південної України, в очах своїх сучасників уособлював шляхетні риси козацького ватажка». Данило Нечай (р.н.? — 1651 р.) - полковник брацлавський (1648 — 1651), один з головних військових діячів періоду національновизвольної війни роти поляків, він походив з українського козацько-шляхетського роду Нечаїв, народився ймовірно на Брацлавщині. Мав трьох братів: Івана, Матвія, Юрія, які були визначними старшинами в козацькому війську. З юних літ Данило брав участь у козацьких повстаннях проти поляків під проводом П. Павлюка і Я. Острянина, в підготовці повстання на чолі з Б. Хмельницьким 1647-1648 рр. на Запоріжжі. З початком національно-визвольної війни Д. Нечай був учасником в переможних битвах під Жовтими Водами, Корсунем. Він є натхненником і організатором Брацлавського полку в 16481649 рр., на чолі якого він відзначився в

56

Тури вихідного дня

переможних боях на Вінниччині, зокрема під Меджибожем, Старокостянтиновом, Пилявцями, де керував авангардом козацького війська, в облозі Львова і Замостя. Його полк у 1649 р. облягав Збараж і відіграв значну роль в Зборівській битві. Відомо, що Зборівська угода, надзвичайно невигідна для України, викликала невдоволення багатьох полковників Визвольної армії. Особливо гостро критикував її Данило Нечай, закликаючи гетьмана продовжити боротьбу. Нечай був гордою і незалежною людиною, у політичному плані він очолював радикальну течію в українському керівництві, на основі чого між ним і Хмельницьким виникли деякі суперечності. «Він став виразником почуттів українського народу і виступив перед гетьманом із прикрими й зухвалими докорами: «Ти кидаєш нас, ти кидаєш тих, кого мав би захищати. Чи ти осліп і не бачиш, що поляки глузують із тебе, даруючи свої ласки? Твоя запопадливість перед ними

Ладижин-перлина Поділля

відвернула від тебе найвірніших воїнів. Веди так далі. Хочеш - можеш ставати рабом, а ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю» – таку промову Нечая перед гетьманом змальовує Проспер Меріме. Згодом, брацлавський полковник чинить активний спротив поверненню польської шляхти до своїх маєтностей в Україні. З 1649 по 1651 рр. він обороняє південнозахідні кордони гетьманської держави, тобто Поділля. За наказом Нечая козацькі загони, всупереч Зборівським постановам, зайняли Шаргород і Браїлів, він організував масове переселення селян і міщан із західних районів Поділля на козацьку територію. У 1650 р. Нечай очолював козацькі полки, які за наказом гетьмана здійснили блискавичний, похід у Молдавію, розбили військо В.Лупула та здобули столицю - Ясси, змусивши тим самим молдавського господаря укласти союзний договір з гетьманською державою. У квітні 1650 р. під час переговорів у Києві з комісаром польського короля А. Киселем вимагав, щоб «жоден із шляхти, а поготів із панів (тобто - магнатів) римської віри, не важився за лінію їхати». Зайнявши Брацлав, полковник Нечай написав до брацлавського старости Калиновського такого листа: «Ми довідалися про ті погрози, якими Ваша Милість погрожуєте, що будете у Брацлаві. А я прошу до Брацлава, до дому мого на добрий мед, на кухоль і другий вина. До того бенкету маємо кілька штук гармати і пороху кілька бочок, будемо собі на здоров’я стріляти». На початку 1651 року полковник Д. Нечай вирішив підняти на Поділлі велике повстання, щоб не допустити повернення поляків у цей край. Він уже мав під своєю рукою близько сорока тисяч шабель, і величезну підтримку подільського селянства, міщанства і козацтва, які «не бажали повертатися в попереднє рабство». В лютому 1651 р. 40-тисячне польське військо на чолі з Мартином Калиновським пішло на Поділля для придушення цього

Вело маршрут

повстання. Нечай зі своїм полком (майже 3 тис. чоловік) кинувся йому назустріч. Під містечком Красним він вирішив зупинитися, виславши до с. Ворошилівки передову сотню на чолі з Шпаченком. Дізнавшись, що улюбленець подолян перебуває зовсім недалеко М. Калиновський і С. Лянцкоронський на чолі війська 10 (20) лютого 1651 р. підступно підійшли до Красного, знищивши перед цим передові козацькі сотні Шпаченка. Намагаючись організувати оборону, полковник брацлавський Данило Нечай після численних отриманих поранень загинув у бою, в самий розпал запеклої січі. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму воякові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг». Винесене вцілілими козаками тіло свого улюбленого отамана за різними даними було поховане на стародавній могилі, яка стояла в оточенні ще шістьох подібних могил, поблизу містечка Красного (нині с. Черемошне Тиврівського району Вінницької області). Це місце і дотепер зветься «Нечаєва могила». Ця поразка і смерть Нечая зробили велике враження і в Польщі, і на Україні. В варшавських костелах ксьондзи правили священні меси – «дякуючи Богові за перемогу і щасливий початок війни з козаками». Отримавши повідомлення про смерть брацлавського полковника «Хмельницький вельми засмутився». За розпорядженням гетьмана по всіх церквах України було відправлено панахиду по славному лицарю, при житті якого кобзарі співали про нього думи і пісні. Для більшості свідомих українців-подолян Данило Нечай залишається національним лицаремоборонцем Української нації, який посідає чільне місце в пантеоні українських героїв.

57

Стежками історії Поділля

С. Печера Церква знаходиться у фантастичному місці, в одному з найгарніших в Україні. Заросле травою плато на високій горі понад Південним Бугом з давніх-давен вподобали люди. На стратегічно вигідному місці колись було велике городище. А десь у товщі скелястої гори заховані входи до древніх печер-сховищ, які й дали назву містечку. На цьому ж плато, зовсім поруч з місцем, де стоїть тепер церква, у 1682-1685 рр. побудував свій замок молдавський господар Дука. Після перевороту в Молдавії Дука втік, а його наступник Юрій Хмельницький, призначений турками, переніс резиденцію до Немирова. Покинутий Дукою мурований замок швидко занепав, і у 1764 році камінь з нього пішов на фундаменти і огорожу церкви Різдва Богородиці, а століттям пізніше із залишків збудували дзвіницю. Тому недивно, що до реставрації дзвіниця без верху нагадувала вона не культову споруду, а, скоріше, оборонну вежу. Такою ми ще застали її, відвідавши Печеру у серпні 2002.

58

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

59

Ладижин-перлина Поділля

Стежками історії Поділля

Загальна довжина маршруту – 275км. Маршрут проходить по території Гайсинського, Тростянецького, Тульчинського, Немирівського та Іллінецького районів День 3-й с. Печера – с. Сокілець – с. Мухівці – м. Немирів – городище «Сківські Вали» с. Березівка – с. Чуків – с. Остапківці – джерело «Студенець». Відстань – 55 км (30 км - асфальтові дороги, 15 км – дороги з твердим покриттям, 10 км – ґрунтові дороги). Ночівля: на березі р. Південний Буг, на поляні біля струмка, дрова в наявності, нижче перекату - місце для купання.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

60

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

С. Сокілець На лівому березі ріки знаходиться село Сокілець, у якому збереглись руїни старовинного млина, побудованого в кінці XIX ст. Вражає архітектура самої будівлі. Чудова кладка з вогнетривкої цегли та каменю, ковані елементи декору. Здалеку млин нагадує фортецю. Збудований по замовленню Костянтина Потоцького за проектом німецького архітектора Яна Гойріха у 1899 році, зараз це пам’ятка архітектури загальнодержавного значення. То був потужний промисловий об’єкт – триповерховий млин за добу міг перемолоти 44,8 т зерна, річне виробництво становило 9 600 т. У 1924 р. згідно з діючим на той час планом ГОЕЛРО до вальцьового млина приєднали малу гідроелектростанцію потужністю 240 кВт, що забезпечувала електроенергією села Печера та Сокілець. Це була перша в Україні електростанція, що

не мала греблі через усе русло Бугу. Турбіни були встановлені на деривативному каналі, що відводив з річки лише частину води. У 1951 році ГЕС реконструювали, та вже в кінці 50-х вона припинила свою роботу. Млин на ріці працював до 1992 року, доки жахлива пожежа не знищила усе, що тільки могло згоріти. Місцеві кажуть, що пожежа була такої сили, аж листи бляхи із даху перелітали на той берег, до села Печери. Переказують, що причиною став банальний підпал – конкуренти не поділили ринок поміж собою. Тож зараз на місці млина залишились лише стіни, що простоять, мабуть, не один десяток років – при будівництві для кращої міцності вапна до нього додавали курячі яйця, мертвих тварин, і залишали на кілька років вистоюватись, а потім вже використовували для скріплення стін

61

Стежками історії Поділля

Ладижин-перлина Поділля

М. Немирів Палац княгині Щербатової Історія Історія палацу невідривно пов‘язана з історією міста, перша письмова згадка про яке зустрічається в ярлику хана Менглі I Герайа (I Meñli Geray) (1445 – 1515) від 1506 року, де Немирів виступає в якості стратегічно важливого пункту в боротьбі кримського ханства з Великої ордою. Після входження Поділля до складу Польщі, землі Немирова стали володінням князів Святополк – Четвертинських, а пізніше Збаразьких (Zbaraźeski), після згасання роду яких в 1631 році перейшли до Вишневецьких. Однак і входження в Вишневеччини виявилося нетривалим – у 1672 році Немирів разом з іншими землями Поділля відходить, згідно Бучацьким мирним договором, до Османської імперії.

62

Тури вихідного дня

Після повернення міста за умовами Карловицького миру (1699) до складу Речі Посполитої, його власником стає Юзеф Потоцький (Józef Potocki) (1673-1751), пізніше очолив військо польське в якості великого гетьмана коронного у боротьбі проти Росії. З його ім‘ям пов‘язана перша згадка про замок на території майбутнього палацу, де за документами проходив Немирівський конгрес 1737 року. У період правління Юзефа Потоцького місто, а разом з ним і замок були значно зміцнені на увазі прикордонного положення. Значимої деталлю того часу є перша письмова згадка про немирівської горілці-шипучки, яка налічувала більше 30 сортів.

Ладижин-перлина Поділля

А при його онука Вінцента (Vincent Potocki) (1755 – 1825), який займав пост Коронного підкоморія (судді з земельних питань), Немирів стає центром освіти, науки та політичної діяльності. Так у 1785 році відкрилося училище для хлопчиків, Водонапірна башта немирівського палацу княгині Щербатової а в 1787 році Немирів приймав останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського (Stanisław August Poniatowski) (1732 – 1798), пізніше тут розміщувалися війська Тадеуша Костюшка (Tadeusz Kościuszko) (1746 – 1817) – активного борця за свободу Польщі і Сполучених Штатів Америки. Після другого розділу Польщі в 1793 році Поділля увійшло до складу Російської імперії. А Немирів у свою чергу був відступлений у 1802 році Вінсентом своєму родичу Станіславу Потоцькому Щесному (Stanisław Szczęsny Potocki) (1751-1805). Незабаром після покупки за правом спадкування його отримує старший син Станіслава Єжи (Юрій) Щенсний (Szczęsny Jerzy Potocki) (1776-1810), однак новий власник незабаром витрачає спадщину батюшки та змушене поступається Немирів своїй мачусі Софії Глявоне-Вітт-Потоцької (Sofia Witt – Potocki) (1760-1822), тієї знаменитої Софії, краса якої оспівана в парку «Софіївка». Незабаром господарем Немирова стає за заповітом Софії Болеслав Потоцький (1805-1893) юридичний син Станіслава Щенсного, а фактично – онуку (батько Єжи Потоцький). Гофмейстер Найвищого Двору

Вело маршрут

Болеслав витрачає на утримання маєтку чималі кошти, утримуючи за власний рахунок безкоштовну лікарню для бідних, гімназію, притулок. Чоловік його дочки Марії (1837 – 1882), що отримала Немирів у надане, граф Григорій Сергійович Строганов (1829-1911) відкрив у 1872 році в місті винокурний завод, який здобув світову славу вже в наші дні під торговою маркою “Nemiroff”. У 1857 році в Марії та Григорія Строганових народилася дочка – Марія, якій судилося прославити ім‘я міста, і в той же час стати його останньою власницею. Саме Марія, вийшовши заміж за колезького радника Олексія Григоровича Щербатова (18481912), продовжила справу свого батька. Вона розширює винокурний бізнес, експортуючи продукцію заводу за кордон, організує майстерні з виробництва килимів, мережив, вишивки, продукція яких була представлена на всеросійській виставці 1913 року в Києві та організує безкоштовну лікарню для бідних, гімназію і монастирську школу для дівчаток. Саме подружжю Щербатовим зобов‘язаний своїм існуванням немирівський палац, який зводився з 1885 по 1917 рік. Проте господині не довелося облаштуватися в ньому у зв‘язку з трагічними наслідками жовтневої революції 1917 року, коли спочатку гине її син Володимир (1881 – 1917). У січні 1920 року, незважаючи на заборону голови Ради народних комісарів України Християна Раковського (1873 – 1941), княгиня Марія Щербатова, її дочка Олександра (1881 – 1920), подруга будинку фрейліна імператорського палацу Марія Гудим-

63

Стежками історії Поділля

Левкович та Ольга Столипіна (1897 -1920 ) були зганьблені і вбиті п‘яними солдатами. Їх тіла були поховані черницями біля церкви. Дивом в той момент вдалося врятуватися вдові Петра Аркадійовича Столипіна (1862 – 1911), великого реформатора і політичного діяча, Ользі Борисівні (1859-1944), їх дочці Олені (1895 – 1985) і онукам Марії Щербатової – Ользі (1915 – 1948) і Марії (1916 - …). У 1921 році в приміщенні палацу була відкрита одна з перших здравниць на території Радянського Союзу, яка діє і зараз під назвою санаторій “Авангард” і проводить лікування різних захворювань у тому числі з використанням унікальних радонових вод, родовище яких знаходиться на його території. Визначні пам‘ятки Палац Палац у Немирові був закладений у 1885 році княгинею Марією Щербатової за сприянням чеського архітектора Іржі Стібрала (Jiří Stibral) (1886-1920) і зводився до революції 1917 року. У різні періоди зведення за будівництво двоповерхового палацу в неокласичному стилі відповідали Г. Грінер, Є. Крамарж, А. Зима, та І. Фомін. Будівельним матеріалом для зведення прямокутного будівлі послужив вапняк.

64

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

А неокласичний стиль відображений яскравіше все у традиційному приватному парковому фасаді, де центральний ріазоліт (виступає частина) посилена чотирьох колонним портиком іонічного ордера. Уздовж фасадів, візуально розділених безперервними горизонтальними смугами (стрічковим рустом), зведені прогулянкові тераси напівкруглої форми. У 1956 році було проведено реставрацію будівлі, яка повернула палацу його колишню велич. Для завершення образу хол прикрасили портретом його засновниці – Марії Щербатової, а стіни коридорів – її особистою колекцією. Парк Палац Марії Щербатової вінчає собою величезний дендропарк площею 85 га (пам‘ятник садово-паркового мистецтва XIX століття), де на зеленому килимі виростають більше 80 видів дерев і кущів, найчастіше зустрічаються: бук, дуб, ялина, граб, ялиця, ясен, кавове дерево, платан та інші. Парк являє м‘які переходи пейзажних декорацій з пологим низхідним схилом до берега ставка. Проте в плануванні присутні елементи регулярного парку – партер (південно-східна частина палацу) і центральна галявина (парковий фасад).

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Городище «Скіфські Вали» Головною та унікальною перлиною нашого краю є Немирівське городище або так звані «Великі Вали», розташоване на лівому березі Південного Бугу за 10 км від річки, біля с. Сажки, за 2 км від м. Немирова на схилі плато. Воно є одним з найбільших городищ на території України. Від них віє статечністю, вічною мудрістю й такою сивою давниною, що тебе мимоволі посідають не менш сиві думки: «Яка ж сила стояла за тими людьми, котрі без досконалої техніки, чи ж навіть звичайних лопат, яких тоді ще зовсім не було, нагорнули ті вали? Скільки десятиліть тривала ця робота? І чи захистили ці «мури» своїх творців?». Стоячи на вершині такого віковічного насипу думаєш лише про те, щоб бодай на годину потрапити у ті прадавні часи та хоч одним оком побачити крихітку живого існування тієї давності. Ось уже більш як чотири тисячоліття ті вали мовчазним тулубом лежать розпростертими по периметру на 5 км. Їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й досі становить близько 9 метрів, і лише можна собі уявити, скільки тієї висоти пішло в землю, осіло під невблаганним плином часу, так як за деякими даними первинна висота валів складала десь під 30 метрів. По верху

валів були закопані у два ряди п’ятиметрові колоди заточені доверху. Ця потужна замкнена огорожа розташована на обох берегах р. Мирки, яка ділить її на дві нерівних частини: більшу північну, висотну, яка займає 2/3 площі городища і меншу південну, пологу і болотисту. Ширина розривів валів становить від 10 до 60 метрів. На найвищому місці поміж валами (висотна північна частина городища) розташувалось поселення-городище так зване «замчисько». Довжина його з півночі на південь становить близько 300 метрів, ширина з заходу на схід – у середньому 250 метрів. Обнесене окремим валом й обкопане глибоким ровом воно височіє понад довколишньою місциною, немов притягуючи до себе людей. Повз нього тече таж сама річечка Мирка, яка несе свої води до Бугу. На входах до городища вода перетинає вал. В1862 році землі, на яких розкинулось городище перейшли у спадок до графа Григорія Строганова. Земля тільки частково була його власністю, багато наділів належало місцевим селянам. Розуміючи, що городище – це не лише віковічна пам’ятка історії, а й джерело збагачення, Строганов відселив місцевих жителів до сіл Сажки та Озеро, де для кожного будував садибу і, забираючи

65

Стежками історії Поділля

300 сажнів землі, наділяв в межах 800. Таким чином Строганов залишився єдиним господарем городища. Що ж спонукало графа Строганова до таких дій? А те, що серед мешканців Немирова та навколишніх сіл поповзли чутки, що на городищі схована велетенська скриня із золотом. Ось саме ця чутка й змусила жадібного до багатства графа привласнити городище. Ця чутка покликала на городище й тисячі інших шукачів скарбів, які почали проводити варварські розкопки у пошуках скарбу. Але золота так ніхто і не знайшов. Знаходились інші речі, але вони не цікавили горе-археологів. Ці речі просто варварськи знищувались. Ці розкопки тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька Григорія Строганова Марія Григорівна Щербатова, яку вразили розміри викопаних кісток. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопаних знахідок, княгиня заборонила усі подальші розкопки і наказала усі викопані скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалась ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися від посягань горе-шукачів скарбів, вона повністю викупила всі наділи селян в районі Валів та надала їм орні землі біля с.Озеро. І на відміну від свого батька графа Строганова, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей. Перша наукова експедиція під керівництвом професора С.С.Гамченка побувала у Немирівських валах 1909 року. Вслід за

66

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

нею в 1910 році експедиція під керівництвом професора А.А.Спіцина. Так, у 1909 році на одному із трьох масивів, на яких розташоване «замчисько» С.С.Гамченко відкрив залишки трипільського поселення. Тут же він зафіксував виходи 20 площадок і відзначив, що забудова замчиська велась планомірно: 7 рядів жител поперек довгої осі городища і причому житла розташовані в «шаховому» порядку. Вони, як правило, мали однакові розміри: 21 м довжини; 12 м – ширини і 3 м – глибини . С.Гамченко інтерпретував їх як підземні житла « ямного» типу. Посеред ось такої напівземлянки знаходився центральний стовп, який підтримував конічну ( у деяких будівлях і одно, а то й і двоскатні) покрівлі із соломи чи очерету. Стіни робили із вертикально поставлених колод, які із середини обмазувались глиною. Іноді стіни були закріплені переплетеною лозою і обмазані глиною змішаною із січкою і половою. На земляній підлозі у центрі знаходилось вогнище із каменя. Між житлами, окрім сили-силенної зернових ям, виявлено великий насип із попелу, так званий «зольник», у якому знайдено багато уламків глиняного посуду, побутові і господарські речі (бронзові прикраси, вироби із кістки та каменя, приладдя для ткацтва тощо). На думку вчених це було загальне місце для збору сміття. Проте існують й інші версії щодо походження Валів. Наприклад (за припущенням деяких дослідників), що войовничі скіфи захищали місцевий люд від нападників за данину

Ладижин-перлина Поділля

продуктами. Хоча, якщо припустити, що жителі мали такий «потужний» захист, то навіщо насипати височенні вали? Існує імовірність того, що населення змушене було боронитись і від самих скіфів. Але стільки часу, людей та засобів праці на зведення такої грандіозної споруди не було, адже завоювання скіфами Побужжя тривало відносно недовго? Навіть сам М.І.Артамонов і той у «Південноподільській експедиції» робить слідуючий запис: «Немирівське городище є одна з найбільш визначних пам’яток скіфських часів на Україні» (с.257). Хоча опісля, тут же, добавляє: «Тут таки згодом було і селище скіфського часу» (с.257). І все ж таки не на «первині», а «згодом», тобто після попередніх жителів, тих же трипільців, кіммерійців. Так, ніхто не заперечує того факту, що скіфи все таки жили певний час навіть і у Валах, залишивши там свій слід і що в ті часи городище, як стверджують розкопки, було не тільки ремісничим чи торговим місцем, а й політичним центром об’єднаних скіфських племен на території сучасного Поділля (див.

працю Г.І.Смірнової «Немирівське городище – загальна характеристика пам’ятника УІІІ-УІ ст. до н.е.». Археологія № 4, 1996 р.,с.67-84).

Згідно тих же тверджень Геродота нам слід думати, що саме тут, в нашому краї перебував скіфський цар Аріант. За його словами цар прагнув дізнатись скільки скіфів перебуває під його владою (як сказали б сьогодні – провести перепис населення). А це було непросто. Адже скіфи ні писати, ні рахувати

Вело маршрут

не вміли. Тоді цар наказав усім підданим і то лише чоловічої статті здати по одному наконечнику із стріл. Назбиралась ціла гора мідних наконечників. Зібравши майстрів, Аріант наказав вилити з них чашу. Геродот пише: «А хто не бачив скіфської чаші, для тих опишу її. Вона легко вміщує в себе 600 амфор, а товщину має шість пальців». Якщо врахувати, що місткість однієї амфори біля 40 літрів – то чаша була неабияка. І загубитись вона не могла. Але де її шукати? Геродот вказує, що «між Борисфеном і Гіпанісом (так називали тоді річки Дніпро і Південний Буг) є місце, яке називається «Ексампей»… Тут і стоїть мідна посудина». По-скіфськи, «Ексампей» означає «Священні шляхи». Адреса не конкретна. Але описи Геродота не залишають сумнівів, що вона знаходиться за словами деяких місцевих дослідників… «недалеко від нашого села Райгорода. Отже, тут, біля Південного Бугу, і перебуває чаша царя Аріанта, яка за багато віків «пішла» в землю. Так що нашим краєзнавцям є що шукати» (див. газету «Подолія», № 70 від 27 червня 1996 року). Нехай це все й і так, але це не дає нам приводу для того, щоб ми захоплювались цим, виставляли де треба і не треба на показ, адже, як-не-як, а скіфи були не нашими предками, як за це говорять ті ж самі «дослідники», а всього-на-всього завойовниками, ворогами наших предків трипільців, як, скажімо, ті ж таки монголо-татари, а чи фашисти. Говорити можна, але в усякому випадку не із гордістю та помпезністю. Тут слід добавити думки й інших провідних дослідників щодо того чи варто нам все таки вважати Немирівські Вали скіфськими чи ні. Так, наприклад, В.Д.Отамановський, висвітлюючи роль, значення та місце Немирівського городища в правіковій історії не тільки Немирівщини, а й і всього Побужжя, зсилаючись, правда, при цьому на Є.Сіцінського пише, що городище є «визначним осідком сталої давньої колонізації: знайдено-бо тут в одній місцевості сліди неоліту та пізніх культур – трипільської, мідяно-бронзової й гальштанської» («Нариси з історії Поділля», Ч.І. Вінниця, 1927 р., с.34-57).

Такої ж самої думки є і Г.І.Смірнова, яка в тій же праці (див.вище) пише слідуюче: «Внутрішня укріплена частина городища має достатньо потужний шар, в якому містяться залишки декількох різновікових

67

Стежками історії Поділля

поселень: трипільського, скіфського, слов’янського (древнє руського), а також пізньочорноліського, виділеного тільки в 1948 році» (с.67-84). Але, все ж таки за, як найбільш достовірне твердження щодо походження Немирівського городища ми повинні взяти свідчення того ж таки С.С.Гамченка, за словами якого «Немирівське поселення є пам’яткою, що належить до розвинутого та пізнього Трипілля і представляє у Середньому Побужжі західну лінію розвитку цієї культури» (див. вище вказані праці). Отже, вийшовши із цього судження вченого, можна ствердно говорити, що вік Немирівського городища становить понад 4 тисячі років. А тому твердження відносно спорудження Валів в часи скіфів і тим більш ще й ними самими відпадає само собою. Проходили віки. Вдосконалювались знаряддя праці, прикраси і житла, стогнала земля від безкінечних війн, одні завойовники витісняли інших з нашого краю, а люди все жили на одному й тому ж місці, свято охороняючи землю праотців. Усі ці сармати, готи, гунни, авари, угри, печеніги, половці тощо кочували тут, доки не осіли десь в Західній Європі. А народ

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

того ж таки трипільського коріння (тепер уже, правда, слов’яни) – уличі почали господарювати на Побужжі, зокрема на території сучасної Немирівщини. Це саме вони, уличі, проживали ось в тому «слов’янському до монгольському селищі», яке виявив у Великих Валах М.І.Артамонов під час розкопок у 1946-1948 роках («Південноподільська експедиція» с.256). А згодом це підтвердив (в кінці 80-х років ХХ ст..) і П.І.Хавлюк, встановивши й вік цього поселення, а саме Х ст.н.е. Крім Немирівського городища він дослідив на території району ще 13 стоянок уличів. Це саме вони, уличі, дали тому селищу ймення Мирів. Докладніше за Мирів, його устрій, життя мирівчан можна взнати, прочитавши оповідання М.Ф.Денисенка «І скликали віче у Мирові» ( Газета «Колгоспні вісті», квітень-травень 1989 рік). Навіть і після повного розорення Мирова монголо-татарами наші пращури продовжували жити на прадавніх землях, аж до тих пір поки литовські війська в 13621363 роках не прогнали золото ординців з їхніх земель і вони не побудували нове місто Немирів уже, правда, на новому місці, в знак нового життя, щастя та благополуччя.

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Джерело «Студенець» «Принеси води з Студенця, і я виздоровію», – кажуть старі люди своїм дітям з Остапківців Немирівського району, де за селом у лісі кілька століть є криниця з цілющим джерелом і купіллю. У сусідньому з Остапківцями селі живе 70-річний чоловік, який щодня вранці їздить купатися у джерело. Чоловік цей каже, що його зовсім нічого тепер не болить. Й справді, у сивочолому велосипедистові важко впізнати колись розбитого паралічем, прикутого роками до ліжка дядька. Джерело знаходиться у лісі за селом. Криниця викопана у долині, де сходяться три пагорби. Нижче криниці — купіль, в яку вода біжить із джерела. Люди називають його Студенець й переказують легенду, ніби колись тут стояла церква, але згодом пішла під землю. Поряд з криницею зберігся камінь з відбитком стопи Божої Матері.

- Я знайшов у літописі, що у 1876 році вже згадувалося це джерело, — розповідає благочинний Брацлавського округу протоієрей Миколай Рогачук. - У наші дні біля джерела були непролазні хащі, а тому

визначити, де саме знаходиться цілюща вода, було неможливо. Тож торік я разом з дітками-прихожанами розчистив хащі. До нас приєдналися дорослі, й ми разом вичистили криницю. Гарно облаштували над нею купол, встановили хрест. Так само відновили й купіль. Вода у купелі дуже помічна для бездітних. Якщо з вірою і молитвою прийти до неї, то жінка обов’язково завагітніє. Впродовж року вже записано близько ста зцілень від найрізноманітніших невиліковних недуг. Надалі батюшка планує обладнати водоспад, під яким можна було б стоячи купатися, а вода стікала б далі за течією річки. Біля Студенця щодень багато людей. Приходять купатися, набрати води, помолитися. Престольного свята цієї давньої святині поки ще немає. Молебні служаться під час хресних ходів, якими сюди приходять прочани вже другий рік. Відстань — більше 15 кілометрів. Йшли люди з Тульчинської єпархії, Могилева-Подільського, Жмеринки та Вінниці — від храму Іоанна Богослова. Всіх

69

Ладижин-перлина Поділля

Стежками історії Поділля

Загальна довжина маршруту – 275км. Маршрут проходить по території Гайсинського, Тростянецького, Тульчинського, Немирівського та Іллінецького районів День 4-й Джерело «Студенець» - с. Остапківці – с. Вовчок – с. Коржівка – с. Самчинці – с. Мельниківці – с. Ометенці – с. Юрківці – Шабелянський ліс Відстань – 60км (10км – асфальтові дороги, 40км дороги з твердим покриттям, 10км – ґрунтові дороги) Ночівля: біля ставка, в лісі.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

70

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Шабелянський ліс Ставка Гітлера була головною причиною наджорстокого окупаційного режиму, встановленого фашистами на Вінниччині. Смертю каралась будь-яка провина місцевого населення. За одного німця, вбитого на території села, карателі розстрілювали п’ятдесят селян. Але люди не скорялись, протидіяли окупантам. Партизанський рух в наших краях був одним з найпотужніших в Україні.

- Без керівної ролі партії, самостійно, ми стали партизанами, — розповів Михайло Семиренко, який тепер живе у МогилевіПодільському. – Сімнадцяти мені не було, як почалась війна. Рили з хлопцями окопи, потрапили в оточення, 800 км пройшли за 20 днів і повернулись на Вінниччину. А тут вже німці понавішали табличок «Fur Deutsche» — «Для німців» — на магазини, кінотеатри і навіть на туалети. Першою нашою акцією стало слово «ж... па», написане на дверях нужника для німців. Вінничани посміхались… А ми зрозуміли, що боротись можна і словом. Почали писати листівки в учнівських зошитах. А потім на місці боїв в Криковецькому лісі знайшли автомати, карабіни, набої, організували партизанський загін. В нашій області народні месники діяли в надзвичайно важких умовах. Центром партизанського руху стали густі ліси Іллінецького району, з перших днів окупації тут почали формуватись підпільні організації з Дашева, Білків, Кам’яногірки, з яких пізніше утворилися бойові партизанські з’єднання.

- Шоста рота, другий батальйон, полк «За Батькiвщину», командир – Володимир Волошановський, — згадував немирівчанин Едуард Шевченко. – Наша рота знищувала дрiбнi групи гітлерівців, поліцаїв-запроданців.

У нiмців був дуже добрий зв’язок, ми знали, де тягнеться телефонний кабель «ФронтБерлiн», товщиною з мою руку. Втрьохвчотирьох викопували його, ставили під нього гранату, підривали, а потім засипали, ще й туди-сюди топтались — щоб нiякого слiду не залишилось. А на стовбах проводового зв’язку у нiмцiв була чиста мiдь в чотири проводи. Стовб ми валили, різали, чашки били, а проводи різали саперними ножицями. Жили в землянках, бувало і холодно, і голодно. Кiлька разiв німці нас оточували, в 43-му роцi жорстокi бої були у Шабелянському лiсi. Багато друзів моїх лежать у цій братській могилі!

22 вересня, в День партизанської слави, сотні людей прийшли до меморіалу у Шабелянському лісі — вшанувати нескорених підпільників. За роки війни ними було знищено 20 тис. фашистських солдатiв i офiцерiв, пущено пiд укiс 252 вiйськових ешелона, знищено 216 км зв’язку, пiдiрвано 208 мостiв.

- Ми добре пам’ятаємо тих людей, які повернулись з фронтів! Пам’ятаємо, як вони самовіддано трудились, якими були патріотами Батьківщини, — говорив Микола Джига, голова Вінницької ОДА. – Низько вклоняємось їхньому подвигу і їхній пам’яті! Спогадами поділились Іван Бондарчук, син партизана, Майя Корнійчук, донька секретаря Вiнницького пiдпiльного обкому партiї Максима Корнійчука, Тимофій Безчаснюк, голова обласної органiзацiї колишнiх партизанiв-пiдпiльникiв. Ветерани народного опору цього дня отримали привітання і скуштували під старими дубами Шабелянського лісу партизанської каші під «бойових сто грам»

71

Ладижин-перлина Поділля

Стежками історії Поділля

Загальна довжина маршруту – 275км. Маршрут проходить по території Гайсинського, Тростянецького, Тульчинського, Немирівського та Іллінецького районів День 5-й Шабелянський ліс – с. Ситківці – с. Щурівці – с. Сокільці – с. Степашки – с. Харпачка – с. Басаличівка – м. Ладижин. Відстань – 50км (10км – асфальтові дороги, 30км дороги з твердим покриттям, 10км – ґрунтові дороги) Ночівля: на березі водосховища, на право від моста в березово-акаційовій посадці, джерело – 50м від моста вліво біля старої верби, зручне місце для купання.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

72

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

С. Степашки Історія 1739 р. Гетьман великий коронний Йосип Потоцький надав село Степашки у довічне володіння гайдамацькому отаманові Саві Чалому, який перед цим вступив до нього на службу. Степашки входили тоді до складу Брацлавського воєводства Польського королівства Речі Посполитої.

1741 р. Саву Чалого у його маєтку в Степашках за зраду було вбито гайдамацьким отаманом Гнатом Голим. Після Другого поділу Речі Посполитої 1793 р. Степашки увійшли до складу Гайсинського повіту спочатку Брацлавського намісництва, а від 1797 р. - Подільської губернії Московського царства. Степашки були тоді власністю шляхетського роду Єловицьких. За переписом населення 1897 р. у Степашках 1114 чоловіків та 1096 жінок українців-селян і не більше 10 родин поляків-шляхтичів та жидів-міщан. Головним зайняттям населення було землеробство зі значною частиною вирощування капусти, яка тут добре родила. Капустою Степашки забезпечували весь Гайсинський повіт.

1855 р. у Степашках було побудовано гуральню. Від самого заснування у Степашках існувала дерев’яна церква, яку було розібрано 1857 р. На її місці коштом Єловицьких було поставлено нову дерев’яну церкву в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. 1897 р. у Степашках було засновано двокласну церковну школу. Археологічні пам’ятки У селі виявлено поселення трипільської культури. Пам’ятка розташована поблизу села. Відомі уроджеці Юзеф Сава-Цалиньский — син Сави Чалого, один з найвидатніших вождів Барськoї конфедерації. Народився близько 1736. Як польський герой оспіваний видатним поетом Юліушем Словацьким. Францишек Равіта-Гавронський — видатний польський історик. Іван Матвійович Жмурко — Герой Радянського Союзу Микола Мартинович Рудик — Герой Радянського Союзу

73

Ладижин-перлина Поділля

ПАША!!!!

Відповідальний за маршрут Наогорний Павло (097) ...

«...» (? КМ)

Ладижин – Стара частина м.Ладижин – береги р.Сіб та Пд.Буг – Дмитренківське водосховище – Басиличівське лісництво.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

74

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Маршрут починається з центра міста, проходить через стару частину Ладижина територією берегів річок Пд.Буг та Сіб, Дмитренківське водосховище та Басаличівське лісництво.

З центра міста доїжджаємо до парку,що у старій частині Ладижина. Далі можна обрати шлях через міст, їх тут два – один діючий та старий, який переважно працює для пішоходів і велосипедистів. Проїжджаючи через цю переправу з лівої сторони спостерігаємо річковий краєвид, за яким майорять високі труби Ладижинської ТЕС, ніби стародавні вежі над берегами ріки. Далі повертаємо праворуч. Дорога вас приведе ще до одного мосту,але через річку Сіб. Вона бере свій початок далеко за Гайсинським районом, а впадає в Буг недалеко від мосту. Якщо ви забажаєте побачити саме це місце (злиття двох річок) вам потрібно буде спуститися нижче за течією. Від моста через р.Сіб це приблизно становить 1 км. Рухаючись далі необхідно звернути ліворуч до Дмитренківської дамби. По справжньому

дуже мальовниче місце, особливо на весні. Давнє закруглене каміння, вкрите мовчазним мохом, навколо знаходиться висока кам’яна стіна, і як додаток до пейзажу - вода ,яка стікає з дамби. Після того як ви підніметесь на гору, побачите великий каньйон залитий водою, що є водосховищем. Стежка, що піднімається по схилах, повільно приведе в с. Дмитренки. Перетнувши трасу, що веде з Ладижина на Гайсин їдемо до Басаличівського лісництва і шукаємо стежку через ліс, якою виїжджаємо до лівого берегу річки П.Буг. Десь через 3-4 км, на пагорбі ви побачите Ладижинську ТЕС та її греблю у всій красі. Повертатись можна назад тією ж стежкою до центральної траси Гайсин – Ладижин. Також можна їхати до садового товариства «Заріччя», далі через греблю до центру міста.

75

Ладижин-перлина Поділля

ПАША!!!!

Відповідальний за маршрут Наогорний Павло (097) ...

«...» (? КМ)

Ладижин – Стара частина м.Ладижин – береги р.Сіб та Пд.Буг – Дмитренківське водосховище – Басиличівське лісництво.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

76

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Маршрут приведе до гарного місця з найпрозорішою водою, де ви отримаєте неймовірне задоволення після спекотного літнього дня зануритись в озеро.

Початок маршруту – зупинка садівниче товариство «Швейцарія». Оминаючи дачне товариство, яке знаходиться на березі Р.П.Буг, доїжджаємо до Коростовецького заказника, який є природоохоронною зоною, і носить незвичайну назву «Ладижинська Швейцарія». Це унікальне поєднання гранітних схилів Південного Бугу, які нагадують гірську місцевість, гомінких порогів, клекіт яких чути за декілька кілометрів, голубих плес, широких ланів і дібров, що зеленим намистом розкинулися по долині річки. Не має значення, скільки ви тут побували. Щоразу природа чарує, заворожує, і здається, що то вся краса Поділля зібрана саме тут. Далі вам доведеться проїхати територію лісу невеличкими затяжними підйомами довжиною 5 км. Виїжджаємо з лісу і польовою дорогою добираємось до села Губник - це неповторна, багата щедра природа, найчистіша, прозора вода, пороги і просто унікальна атмосфера, яка сприяє відпочинку. Легенди розповідають,що назва села походить від страшних подій. В

давні часи татари увірвались в село, коли в церкві була служба і весь люд був у ній. Безжалісно вони згубили усіх селян. Від слова згубили, виникла назва – Губник. В цьому селі знаходиться паромна переправа, якою весело переправляємось на другу сторону річки. Чому весело? А тому що вам самим доведеться рухати плав - засіб, а то так цікаво… Після переправи відразу видно велике блакитне озеро, яке створено в наслідок діяльності людини. Раніше там був кар’єр, але після того як технікою, яка добувала граніт, була досягнута глибина 80 м, з’явилась вода і почала стрімко прибувати. Утворилось дивовижне озеро, в якому холодна і чиста вода. В ньому водиться різноманітна риба, у тому числі величезні соми. Це справжній рай для любителів підводного плавання. Влітку в озері можна скупатись кожному. Сьогодні це місце досить популярне серед туристів. Далі маршрут виходить на технологічну трасу довжиною 12 км, яка веде у м.Ладижин. Це відрізок рівної асфальтної дороги по якій приємно їхати велосипедом.

77

Ладижин-перлина Поділля

ПАША!!!!

Відповідальний за маршрут Наогорний Павло (097) ...

«...» (? КМ)

Ладижин – Стара частина м.Ладижин – береги р.Сіб та Пд.Буг – Дмитренківське водосховище – Басиличівське лісництво.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Половина даного маршруту пролягає вздовж берегів Ладижинського водосховища, де є безліч місць для купання.

Початок маршруту – білий міст біля садового товариства «Заріччя». Далі їдемо дорогою до с.Заозерне, а потім через 6 км ви потрапите у с.Михайлівка. За селом в яру є джерело,що б’є дуже стрімким потоком. Селяни зробили великі дерев’яні жолоби по яких стікає вода. Місце гарне для стоянки та перепочинку,біля джерела велика галявина. Далі повертаємось назад до польової дороги. Ліворуч проїхавши

поле спускаємось до річки,оминаючи два залива потрапимо до пляжної зони. На протилежній стороні П.Бугу видно дитячий санаторій «Подільський Артек». А ми їдемо білим мостом, через греблю ЛТЕС і далі наш маршрут переходить в ліс до популярної стежки велосипедистів. Довжина лісової вело доріжки - 4 км. Закінчується маршрут у місті, біля автовокзалу.

51

Ладижин-перлина Поділля

ПАША!!!!

Відповідальний за маршрут Наогорний Павло (097) ...

«...» (? КМ)

Ладижин – Стара частина м.Ладижин – береги р.Сіб та Пд.Буг – Дмитренківське водосховище – Басиличівське лісництво.

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Вело маршрут

Маршрут для любителів диких тварин.

Початок - біля міського пляжу. Проїжджаємо греблю і дамбу, звертаємо ліворуч і рухаємось вздовж берега Ладижинського водосховища. На другій стороні берега добре видно Ладижинську ТЕС. Польовою дорогою ми доберемось до лісу с.Харпачка. Там і село видно, а ми їдемо стежкою посеред лісу. Але лісних стежок є багато і потрібно обрати саме ту,що вказана у маршруті, щоб добратися до потрібної місцевості. Виїхавши

з одного лісу,перетинаємо село Басаличівку і знову звертаємо у ліс. Через 4 км - дім лісника. Там і можна побачити дивовижну красу диких звірів. Зайці, лиси,косулі, олені, куріпки – все це справжня природа. Намилувавшись красою повертаємось назад по технологічній дорозі до дачного товариства «Заріччя». Далі через греблю повертаємось на пляж Ладижинського водосховища.

51

Історичний маршрут

Відповідальний за маршрут ... (0...)

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

«Подорож Бакланською долиною»

Ладижин-перлина Поділля

піший маршрут

Бакланська долина Через долину тягнеться залишок насипного валу, що колись перекривав під час паводка води Бугу. Вал упирався у шлюз, з іншої сторони ріки Бугу був ледь помітний рів уздовж річки. На його початку теж мурований шлюз. Пізніше, на березі стояв гарний великий млин. Тепер залишились лише залишки від його підмурка - рівні гранітні бруски, які тесали з каменю. Існує припущення, що вал на далеких Бакланах, у долині, побудували з цих тесаних блоків. Вал ішов від скелі до берега і впирався у шлюз. Далі через Буг проходила гатка, викладена з валунів. Імовірно, ці роботи проводились у Х-ХІІІ, а, можливо, в XV столітті... Уявіть картину: в долині багато-багато робітників, які одягнені в білі домоткані сорочки і штани, на головах -капелюхи з темного саморобного сукна. Люди скидались на птахів бакланів, давши їй назву Бакланська. А хуторяни, що пізніше поселились на долині, почали зватися Бакланами Екскурсія Марії Провільської, авторки книги «Витоки історії» Хутір був десь в 3-4 км від містечка Ладижин, колишньої кріпості, вниз по річці Буг, за поворотом неначе «коліно» на долині, оточеній скалами граніту, порослими могутніми деревами. А в долині верболози та очерет непролазний. От сюди, в видолинок під горою на початку ХVIIІ століття, якоюсь долею закинуло людину, що назвав прізвище

Яремус. Тут він в глухому кутку і побудувався, давши початок великому роду Мельників і назву долині «Балканська». В давнину, коли ворог підступав до Ладижина, тоді води Бугу, Собу та Сільниці розливались навколо кріпості по всіх пагорбах, долинах та заплавах, де росли густі очерета, верби, вільхи та лозняк, які розпластавшись своїм гіллям в широкому морі води не давало доступу тисячному війську до кріпості. Це розлите море води треба було десь, комусь, чимось підняти і спинити, щоб по ньому не можливо ні переплисти, ні кіньми пробратись. А Буг, поріднившись з Сільницею та Собом, розігнавшись за поворотом, б’ється об каміння, що розкидані неначе якимсь велетнем по плесу річки спинявся об греблю (гатку тепер уже розсунуті водою). Саме тут, по цій місцевості, проходить гряда ВолиноПодільського плато, утворивши райський куток, що зветься в народі «Швейцарія». Річку Буг, умілі руки бужан перегородили греблею (гаткою) вмонтувавши з обох боків міцні ворота, аби при навалі ворога, можна припинити біг ріки, а цим самим підняти води навколо кріпості. Ворота, а чи може заставки, чи то шлюзи, були вмонтовані в витесані гранітні блоки, залишки стоять ще по сей день. З того боку річки, на сазі, на глибокому рові проритому уздовж Бугу берегом, блоків уже немає. Берег вирвало, розмило. Можливо вода поглинула, а може на будівництво хто забрав ті блоки, камінь.

51

Історичний маршрут

Ладижин-перлина Поділля

А з цього боку, на західній стороні річки Буг, на стіні шлюзу, стояв чотирьох поставний млин, олійня, крупорушка, побудовані онуком Яремуса Карпом Михайловичем

Мельником (Бакланом) – блоки, що послужили підмурком млина ще і зараз стоять.

Вал, що ішов від гори до берега, стримуючи в повінь кригу і все, що ніс своїми водами Буг, - зовсім розсунувся, утворивши озеро, в якому ловлять рибу. Під горою є ще шмат валу і біля річки лежать камінні бруски – залишки валу порослі мохом. Вал зник, а з ним в повінь зникли верболози, цільник та намул тисячолітньої давності товщиною в зо три метри (є фото). Це все є тепер а в давнину, після того, як в 1703 році

спалили кріпость, на Бакланській долині біля шлюзів не пантрували люди, по горах (на Оверковій скалі, на скалі Бакланській у Швейцарії) уже не було сторожових веж, не горіли смолоскипи. На спустошену, розграблену, понівечену Брацлавщину, всю Подолію почали запрошувати на поселення гречкосіїв. І люди рушили. І почали забудовуватись села з довгими вулицями – Слободами…

Правий берег річки Буг. Бакланська долина. Західна сторона шлюзу. Я з сином Михайлом на розвалинах підмурку чотирьохпоставного млина Карпа Мельника.

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

….Карпо – четвертий син Михайла був кремезний, русявий з сивими очима парубок. Дуже жвавий, роботящий. Людина красивої душі. Природа наділила Карпа мудрістю і талантом умільця. В 1840 році Карпо одружився з роботящою Фросиною Прокопівною Розгон – народження 1821 року, дочкою заможного козака, розпочав своє господарство на долині, викорчовуючи лозняк та очерета. А на місці кріпосних шлюзів, на острівці насамперед будує невеличке підприємство – фолюші-сукновальню. Це таке устаткування, коли намочивши то в гарячій, то в холодній воді, лопастями відбивалась, ущільнювалась саморобна із овечої шерсті груба тканина. Із такої темної грубої тканини, як повсть, шилась у селян верхня на зиму тепла одежа: гуньки, капелюхи, запаски, штани, на ноги чуні – як валянки. Після фолюш, Карпо побудував олійню, придбавши прес і все устаткування. А далі будує млин. На кінець ХІХ століття у Карповому млині зерно мололось на чотирьох мукомельних установках – це 8 круглих з насічками каменів, які кожного тижня треба підняти, накувати, умілими,

Піший маршрут

знаючими справу, руками. Були сита, які давали першого ґатунку муку. Робила олійня. Біля млина була кузня, де можна було поправити обламане колесо, воза, перекувати коня. Був будинок для завозян, для приїжджих які ставали в чергу на помол і часом надовго, стайня для коней, піднавіс для збіжжя. На Бугу паромна переправа, для Гайсинського, Теплицького районів. Але для того, аби все це працювало, аби вода була покірна людям - треба було укріпити, підняти гатку (греблю), яку забудували наші далекі пращури. Там де був шлюз – зроблено три заставки: дві робочі, по яких вода тихо подавалась на млинові колеса і третя ялова (неробоча) – це коли млин не робив, робочі заставки закривались і вода з ревом вривалась у ялову заставку, розбризкуючи воду високо догори, неначе із злістю бажаючи захопити того, хто її сюди закував. Отак вийшовши із причілкових, бокових дверей млина, ідете на місточок біля заставок, переступаючи на греблю, можете спокійно проходжатись на середину Бугу, на той бік, можете побачити скрючену в кільце сплячу гадюку, що грілась на сонці. Так, все це колись було ....

51

Ладижин-перлина Поділля

Піший маршрут

Відповідальний за маршрут Брушніцький Сергій (097) 725 08 97

«ПІШОХІДНИЙ МАРШРУТ №1» (? КМ)

Ладижин – Дмитренківська гребля – Коростовецький ландшафтний заказник – старий Ладижин – Ладижин (ТЕС).

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

1 етап: вул.Наконечного – старий Ладижин (автомобільний міст) – міст через р. Сіб (пішохідний або автомобільний варіант пересування).

2 етап: Міст через р. Сіб – Дмитренківська гребля – ТОВ „Швейцарія” (пішохідний варіант пересування). На ділянці Дмитренківської ГРЕС – ТПТ спортивний підйом.

3 етап: ТОВ „Швейцарія” – ур. Корост овець. ТПТ – подолання скельних ділянок: спортивний підйом, паралельні мотузки, навісна переправа, спуск з вертикальних перил (дюльфер). Відвідування (курильні), та, за згодою лісництва козацьких печер та скіфських поселень (археологічна розвідка) /пішохідний варіант пересування/.

Піший маршрут

4 етап: ТОВ „Швейцарія” старий Ладижин: відвідування храму Казанської Божої Матері та колишнього кріпосного валу, де річка Сільниця зливається з річкою Південний Буг та повернення на базу (пішохідний або автомобільний варіант пересування).

Привали на етапах 2, 3. Інструктори: ТСК „Лама”. Забезпечення: туристичне спорядження. Транспортне сполучення: до м. Ладижин залізничним транспортом або рейсовими автобусами. На місті заказаним автобусом.

51

Піший маршрут

Молоде, і в той же час старовинне; невелике, але дуже затишне; лагіднозелене навесні й жовтогаряче та яскраве восени наше місто, що оточене з двох боків річками Південний Буг і Сільниця, стоїть на перехресті трьох доріг. Багатовікова історія, сучасна електростанція, затишні двори, більше схожі на пишні зелені парки, добрі, привітні, дуже енергійні люди, могутній промисловий потенціал і ніжна назва – усе це наш рідний Ладижин! Живуть тут чудові люди, майстри своєї справи: люди спорту та здоров’я, люди науки й мистецтва, які люблять рідне місто, пам’ятають і зберігають його історію, бережуть та відновлюють його природу, прославляють на всю країну й турбуються про його майбутнє. Тут, поруч із старенькими глиняними хатинками, будують новітні багатоповерхівки,

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

давній храм – сусід сучасного „Дому молитви”. Біля сивого кріпосного валу тягнуться лінії електропередач. Лише нумерація будинків спантеличить будь-якого гостя, але в цьому теж загадковість та незвичайність цього мальовничого куточка України. Місто, що чотири рази згорало дотла і вставало з попелу, наче міфічний Фенікс, місто великих надій і звершень, місто, що вже декілька століть лагідно називається ЛАДИЖИН… Як щедро нагородила природа таке маленьке за розмірами містечко! Скільки затишних, фантастично-гарних краєвидів оточують його! Тут і красень Південний Буг, і сором’язлива р. Сільниця, ліси та поля, скелі та різнобарвні галявини – усього й не перерахувати. Озирніться: казковий Ладижин у вас перед очима!

Ладижин-перлина Поділля

Піший маршрут

Окна, стены, двери, потолок Между ними все мы существуем, В заточении жизнь свою смакуем Выбрав свой укромный уголок.

И гордясь наличием квартир, Новой кухней, белым унитазом, Батареей и ковром, и газом Незаметно покидаем мир.

Украшая люстрой верхний слой Перекрытий, в основном, бетонных, В середине уголков укромных Зажигаем солнце над собой.

Мир, в котором реки и моря, Горы, лес, пещеры и равнины, Ни с какой квартирой не сравнимы Честно, между нами говоря.

Из-под крана воду напустив Погружаем своё тело в хлорку, В организме проведя уборку Нажимаем на педальку «слив».

А ещё палатка и костёр И глаза друзей в лучах заката, Тех, которым песни пел когда-то С покорённых возвратившись гор.

Окружив себя со всех сторон Разными ненужными вещами, От которых, лишь балдеем сами, Как от пирамиды фараон.

Окна, двери, стены, потолки Дом-курятник и галдёж народа, А меня зовёт к себе природа, Чтоб избавить сердце от тоски. Сергій Брушіцький

51

Ладижин-перлина Поділля

Водний маршрут

Відповідальний за маршрут Брушніцький Сергій (097) 725 08 97

«Водний екстрим» (? КМ)

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

1 етап: Вихід на воду в районі мкр-н Прибережний, Ладижин. У місці злиття р. Сільниця та Південний Буг, огляд храму Казанської Божої Матері і залишків кріпосного валу.

2 етап: Сплав до п. Зелений клин /як варіант ТВТ спас. роботи/ 1. втрата весла; 2. втрата учасника; 3. спас. роботи; 4. „чалка”; 5. проходження воріт. Відпочинок на п. Зелений клин. Можливий нічліг .

3 етап: До етапу п. Зелений клин так само, як у варіанті 1. Далі проходження ділянок порогів 2-ої категорії складності в районі с. Губник до с. Митківка з відвідуванням в с.Четвертинівка пам”ятника „Битва під Батогом”.

Водний маршрут

У кінці водної ділянки маршруту (с. Митківка) складання катамаранів та повернення до Ладижина (бус). Інструктори: ТСК „Лама” Забезпечення: Туристичне спорядження, катамарани в комплекті, кострове спорядження, палатки, спальні мішки, карімати. Варіанти походу: 1-о денний, 2-х денний, швидкісний.

Необхідне обладнання та інвентар: • 2-3 катамарани в комплекті; • спас. жилети та каски захисні; • основна мотузка Ø10 – 250-300 метрів; • мотузка Ø6 – 100-200 метрів; • карабіни туристичні 60 шт. на одну людину; • системи туристичні 14 шт; • спускові системи (вісімка) 20 шт; • палатки 3-х місні (5 шт.); • кострове спорядження та котли; • спальні мішки 15 шт; • коврики туристичні 15 шт; • насоси помпові 3 шт. Інше туристичне обладнання за необхідністю.

51

Ладижин-перлина Поділля

Комбінований маршрут

Відповідальний за маршрут Брушніцький Сергій (097) 725 08 97

«Маршрут №2 » (? КМ)

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

1 варіант: Сухопутна ділянка: Ладижин мкр-н Прибережний – автомобільний міст через р. П.Буг – міст через р. Сіб (пішохідний або автомобільний варіант пересування). Водна ділянка (катамаран): Початок руху на воді в районі автомобільного мосту через р. Сіб – вихід на р. П.Буг – сплав до ур. Коростовць – сплав до п. Зелений клин – привал (варіант ТВТ: як варіант спас. роботи) 1. втрата весла; 2. втрата учасника; 3. спас. роботи; 4. „чалка”; 5. проходження воріт. Відпочинок на п. Зелений клин. Сухопутна ділянка п. Зелений клин – ТОВ „Швейцарія” – І мкр-н. (пішохідний або автомобільний варіант пересування).

Комбінований маршрут

2 варіант: До етапу п. Зелений клин так само, як у варіанті 1 – далі проходження ділянок порогів 2-ої категорії складності в районі с. Губник до с. Митківка з відвідуванням в с.Четвертинівка пам’ятника «Битви під Батогом». В кінці водної ділянки маршруту (с. Митківка) складання катамаранів та повернення до Ладижина (бус). Інструктори: ТСК „Лама” Забезпечення: Туристичне спорядження, катамарани в комплекті, кострове спорядження, палатки, спальні мішки, карімати. Варіанти походу: 1-о денний, 2-х денний, швидкісний. Транспортне сполучення: до м. Ладижин залізничним транспортом або рейсовими автобусами. На місті заказаним автобусом або по варіантам маршрутів.

51

Ладижин-перлина Поділля

Арт маршрут

Відповідальний за маршрут ...(097)...

«ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ ЛАДИЖИНА»

детальніше маршрут можна переглянути на сайті ladtur.in.ua

50

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Місто енергетиків, як сьогодні називають Ладижин, яке розкинулось на правому березі річки Південний Буг, є одним із самих мальовничих куточків Вінниччини. Можливо саме це спр ияє розквіту талантів, які проявляють себе в різних видах мистецтва. Плеяду художників Ладижина складають: Петро Кравчик, Дмитро Самошевський, Олександр Волковський, Володимир Іщук, Віктор Мороз, Олександр Шевчук, Тетяна

Арт маршрут

Кара. Більшість з них працює в реалістичній манері, а також наївному малярстві. Загалом усіх художників захоплює пейзажний жанр, винятком є лише творчість молодих художників Олександра Шевчука та Тетяни Карої. Більшість мистців проводили свої виставки у виставковій залі, яка находиться по вул. Процишина 91, звідки і починається маршрут «особливості художнього життя Ладижина»

П. Кравчик «Під хмарами». 1982 р. Полотно, олія

Петро Кравчик – це особлива сторінка в історії сучасного Подільського живопису. Народився 27 жовтня 1947 року в селі Клембівка Ямпільського району Вінницької області. В 1975 році закінчив Московський Університет мистецтв, після закінчення якого переїхав до Ладижина. Тут розпочав свою творчу діяльність як художник-живописець. Членом Спілки художників України став після кількох персональних виставок у Києві. Майстер пейзажу, зрідка портретного жанру - зажди був у роздумах, у пошуках чогось нового. Усе його життя пов’язане з мальовничим Подiллям. Можливо, саме тому вiн працював виключно у жанрi пейзажу. Дивлячись на його полотна, розумiєш, що Природа для Петра Кравчика не тiльки джерело натхнення, не тiльки невiд’ємне життєве середовище, не тiльки гарний краєвид. Природа у Петра Кравчика – це незаперечна Велич, могутня Сила, велика Таїна. Тому i фарби, i кольоровi контрасти на його полотнах як акорди Бетховенських сонат.

За роки свого творчого шляху отримав багато нагород: грамоти, дипломи за участь у різних виставках. Створив біля п’яти тисяч творів – живопис, графіка, зумів виробити свій творчий почерк. Організовано дев’ять персональних виставок. Художні роботи знаходяться за кордоном. Помер художник 5 серпня 1997 року і похований в місті Ладижин. Петро Кравчик лишився символом творчо-ненаситного і невгамовного митця, працелюбного, з широкою палітрою можливостей реалізації свого таланту, символом свого рідного Подільського краю. Його величний художнiй спадок потребує вивчення i дослiдження, але найголовнiше - збереження, оскiльки йдеться про своєрiдний, потужний мистецький талант. Одна із центральних вулиць Ладижина названа ім’ям Петра Кравчика.

51

Ладижин-перлина Поділля

Арт маршрут

Своїм прикладом Петро Кравчик надихав багатьох своїх земляків, не винятком є і живописець Дмитро Самошевський, який отримував цінні фахові поради від художника. Дмитро Самошевський народився у селi Богданiвка Тульчинського району 28 вересня 1960 року. Його батько був ковалем, i малий Дмитрик часто допомагав йому у роботi. В 1967-1977 роках навчався у Калiнiнськiй середнiй школі. Якщо траплялася вiльна хвилинка, хлопчик бiг до сусiднього лiсу, прилаштовувався пiд розлогим деревом i малював, малював, малював ... Коли ж одного разу він перемiг у творчому конкурсі, який оголосила всесоюзна газета «Пионерская правда», i з далекої Москви йому прислали олiйнi фарби у якості призу, дитяче захоплення переросло у сенс життя. Професiйну освіту Д.Самошевський здобув в Одеському педагогiчному iнститутi, на художньо-графiчному факультетi. Тривалий час Дмитро навчав художнiй майстерності дiтлахiв у Ладижинському мiському навчально-виробничому центрi «Спадщина». Зараз займаєтъся виключно

творчiстю. Коли помічає якусь гармонiю в оточуючому світі, невидиму оку звичайної людини, його рука одразу ж тягнеться до пензля. Серед багатьох технік живопису Самошевський часто обирає свою давню пристрасть - акварель. Вона у нього, як кажуть колеги, завжди свiженька.

- А ще вона, як нiжна i привередлива панi, - додає сам пан Дмитро. - Завжди диктує свої вимоги та умови, а я намагаюся їх витримувати у рамках жанру. Хоча часто доводиться експериментувати….. Останнім часом ладижинський творець захопився сакральним мистецтвом. Його вмiлими руками оформлений не один храм Вінницької областi. За щедеври, якi народилися пiд пензлем ладижинця, у жовтні 2009 року святiйший патрiарх Киїської та всієї Руси України Філарет нагородив пана Дмитра орденом святого Миколая. Це надихнуло художника на нові твори. Сьогоднi роботи Дмитра Самошевського знаходяться у багатьох приватних колекцiях, а також у музеях Вiнниччини .

Д. Самошевський «По першому снігу». 2006 р. Папір, акварель

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Арт маршрут

У барбізонській, дещо наївній, манері письма змальовує природу рідного краю Олександр Волковський. Народився у 1949 році в с.Білоусівка Тульчинського району. Закінчив курси художників-оформлювачів 1969 року в м. Вінниця. Все життя працює художником-оформлювачем на різних підприємствах. З 1969 по 1971 рік працював у Будинку культури села Богданівка Тульчинського району, з 1971 і по сьогодні на Ладижинській ТЕС. Свої картини Олександр пише у вільний, від роботи, час. У своєму творчому доробку має більше 200 робіт. Персональні виставки проводив в м.Ладижині, приймав участь в обласних виставках образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

О. Волковський «Біолік над Сільницею». 2010 р. Полотно, олія

В Ладижині знайшло свій розвиток і народне малярство у творчості Ф.Булаша та В.Іщука, який від свого батька Івана успадкував захоплення малюванням. Оскільки народна картина є просторовою формою втілення автентичної художньої свідомості народу, то відповідно, на неї поширюються всі характеристики, що стосуються фольклору. Традиційна народна картина, як правило, імперсональна, її образи

Ф.Булаш «Весна». Рік невідомий. Полотно, олія

узагальнені, часом збірні, створені кількома поколіннями анонімних авторів, переважно селян. Символи, ідеалізовані традицією і, водночас, реалії традиційного життя народу, у багатьох випадках інтерпретовані згідно з індивідуально-авторським баченням. Саме таким рисами наділені картини Ф.Булаша . Проте авторський компонент у народній картині конкретно поступається: народний майстер спеціально абстрагується від суб’єктивізму, підпорядковує особисті творчі прагнення, носія загальних світоглядних, моральних, етичних та естетичних цінностей, вироблених упродовж віків народом. Діапазон сюжетів народного жанрового малярства досить широкий, принаймні, він включає всі головні мотиви життя на селі: сімейну ідилію або ж конфлікт між подружжям, виховання дітей, господарювання землеробські роботи, наймитування, рекрутство, чумакування, толоку (колективну роботу), справи сільської громади, колективні чи родинні свята. Кожен мотив відтворюється з притаманним тільки йому інтонаціями, сюжет розкривається за допомогою простих, зрозумілих засобів, прийоми відтворення відшліфовуються кількома поколіннями майстрів

69

Арт маршрут

В. Іщук «Вечоріє». 2010 р. Полотно, олія

Ладижин-перлина Поділля

Творчість Володимира Іщука наділена ознаками аматорського народного станкового малярства. Картини автор створює в народній традиції, проте суб’єктивно - індивідуалістичні ознаки в них переважають над ознаками фольклорно-колективної образотворчості. Автор щиро і безпосередньо ставиться до зображувального об’єкта, цікавиться темами, що стосуються народного життя.

Олександр Шевчук, один з наймолодших серед своїх колег, надає перевагу портретному жанру живопису, а також полюбляє мистецтво «ню», обожнює оспівувати жіноче тіло. Народився, майбутній художник, у 1975 році в місті Ладижині. З раннього дитинства захоплювався живописом. У 1995 році Олександр Шевчук вступив до Дніпропетровського художнього коледжу, де навчався 5 років. Маючи бажання досконало оволодіти пензлем живописця, Олександр продовжив навчання в Київській академії мистецтв (2000-2007 рр.). Йому пощастило отримати уроки станкового живопису у професора Михайла Гуйди. Здобувши всі необхідні знання, Олександр повернувся до рідного міста, де з великим натхненням пише свої полотна. Протягом свого короткого творчого шляху, художник створив надзвичайно багато портретів, для яких характерна тиша і спокій, колірна гармонія. Роботи Олександра Шевчука користуються великою популярністю у шанувальників живопису не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Твори художника знаходяться у приватних колекціях та галереях міст України, Росії, Франції, Англії, Італії, США та Австралії.

О. Шевчук «Балерина». Період 2002-2007 рр. Полотно, олія

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Молода художниця, яка поповнила щаблі ладижинських мистців Тетяна Кара, яка також не полишає теми рідної землі, що змальовує на своїх полотнах. Народилася 1977 року в селі Сокілець Вінницької області. В місті Ладижині закінчила загальноосвітню школу, також навчалась в студії образотворчого мистецтва при міському будинку культури «Прометей». Любов до творчості і малювання відіграло значну роль в житті і виборі професії. Отримала освіту в Києві – студія малюнка та живопису (Київський будинок художника), Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну – художник декоративно-прикладного мистецтва, дизайнер театрального та сценічного костюму.

Арт маршрут

Основні напрямки в роботі – це живопис, іллюстрація, дизайн. Живописні полотна виконані переважно в пейзажному жанрі. Жодна з робіт художниці на даний момент не підписана, що дає можливість глядачеві спостерігати полотна, не прив’язуючись до назви . Від недавна Тетяна пробує свої сили в стилізації форми та пошуках свого власного стилю в живописі. Цього року свої свіжі роботи авторка представила у виставковій залі міста. На даному етапі творчого формування картини молодої художниці - яскраві, ціка¬ві, свіжі, що при наполегливій роботі в майбутньому принесуть хороші здобутки.

Т. Кара ...

Ладижин має не лише живописців. Віктор Мороз за роки своєї творчості освоїв різні техніки живопису, та перевагу, художник, надає графіці. Народився художник у 1967 році. Дитинство і юність пройшли у с.Лукашівка Тростянецького району. Малювати почав з п’яти років. У 1984 році поступив на курси художників-оформлювачів, що в м.Тульчині. Деякий час працював за здобутою професією на підприємствах міста Ладижина та згодом закінчив Львівський державний аграрний університет і в даний час працює інженером-конструктором на Ладижинській ТЕС Свій вільний час Віктор Мороз повністю присвятив своїй улюбленій справі. У своїх рисунках художник виробив певну манеру виконання, яку демонструють його роботи.

В. Мороз «Околиці Ладижина». 2008 р. Папір, авторська техніка

69

Арт маршрут

Ладижин-перлина Поділля

МНВЦ «Спадщина», як поштовх до розвитку декоративно-прикладного мистецтва в Ладижині.

Українська художня культура – скарбниця мистецьких надбань усіх попередніх поколінь. У цій скарбниці почесне місце належить народному та аматорському декоративноприкладному мистецтву. Формування народного декоративного мистецтва в його нинішньому вигляді почалося з ХІV ст. Головні його види – художнє ткацтво, вишивка, вибійка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис, обробка металу зберігають своє розповсюдження і в наш час. Поєднуючи в собі загальнонаціональні риси, кожен мистецький виріб водночас несе на собі відбиток регіональних традицій. В Ладижині не існувало яскравих представників декоративно-прикладного мистецтва до 1990 року. Саме тоді утворено міжшкільний навчально-виробничий центр «Спадщина», куди було запрошено творчий колектив, який би зміг передавати свій досвід наступному поколінню. Саме МНВЦ «Спадщина», дав можливість розвиватись творчим особистостям і нарешті заявити про себе. Назва закладу цілком співпадає з метою, яку ставить перед собою педагогічний колектив: працювати так, щоб не всихало джерело народної мудрості і творчості, переданої нам у вишиванці, в писанці, куманці, у виробах з дерева чи металу. Педагоги докладають усіх зусиль,

68

Тури вихідного дня

щоб створити таку атмосферу, аби молодь не цуралася національного спадку. Діяльність закладу базується на використанні традиційної народної творчості як першооснови, першоджерела гармонійно розвинутої особистості, духовного, творчого її розвитку. З 1990 року по 1998 рік першим директором закладу став Требенко Анатолій, який створив та обладнав навчальний центр, що знаходився в старій частині міста. Працювали там майстерні за напрямками декоративного розпису, народної вишивки, художньої обробки деревини та металу, народної кераміки, лозоплетіння, народного костюму. Разом із Требенком Анатолієм у створенні центру брали активну участь такі досвідчені та талановиті майстри як Інна Король, Людмила Плітко, Василь Бурков. Напрямки допрофесійної освіти сьогодні розширені і дають можливість розвиватися різним видам декоративно-прикладного мистецтва. Але все ж на території Ладижина найбільшого розвитку набула художня кераміка, різьба, декоративний розпис, бісероплетіння, завдяки таким умільцям як Василь Рижий, Наталія Лавренюк, Інна Король, Людмила Плітко, Микола Лютий, Ірена Чепірдак.

Ладижин-перлина Поділля

Арт маршрут

Бубнівськй музей гончарства

Так як Ладижин розташований біля славнозвісних гончарних осередків на Вінниччині, як Бубнівка, Адамівка, Бар, це не могло не вплинути на розвиток художньої кераміки, а з часом формування особистої стилістики, колориту та форм. Творчість ладижинських майстрів невід’ємно пов’язана з бубнівською керамікою. Саме техніки фляндрування та ріжкування, якими так відома Бубнівка прижились на теренах краю. Гончарний промисел в Бубнівці прославлений такими іменами, як Яків та Яким Герасименки, їхній батько Агафон, Андрій Гончар, Фросина Міщенко. Мистецька діяльність братів Герасименків ґрунтувалась на народній основі. Проте вони не повторювалися, не копіювали старовинних зразків, а переосмислювали художню спадщину творчо і відповідно до вимог часу. Твори братів Герасименків відомі не тільки в Україні. У 30-ті роки вироби самобутніх майстрів тисячами експонувалися в Німеччині, Франції, Чехословаччині, Англії, в Парижі та Лондоні були удостоєні найвищих нагород – золотих медалей .

У повоєнні роки брати працювали в Бубнівському гончарному цеху Гайсинського промкомбінату, виготовляючи, в основному, ужитковий посуд. Під їх опікою виростали і утверджувались в гончарному мистецтві майстри – М.Збрицька, А.Гончарук, серед них зростала і формувалась молода Фросина Міщенко – племінниця майстрів, яка, до речі, з 90-их рр. підтримує зв’язки з ладижинськими майстрами, передаючи їм свій досвід роботи. Сьогодні Бубнівка переживає складні, але наділені оптимізмом часи. З кінця 80их рр. в історії осередку започатковано нову сторінку, пов’язану з відновленням історичних традицій, досвіду відомого гончарного центру. В селі створено музейсадибу братів Герасименків. Живуть і творчо працюють майстри Ф. Міщенко, Т. Дмитренко, В. Живко, В. Мендусь, а також Тетяна Шпак, яка у свій час творила в Ладижині, передаючи свій майбутній досвід молоді у міжшкільному навчальновиробничому центрі «Спадщина». Сьогодні мисткиня є директором музею-садиби братів Герасименків, що в с. Новоселівка.

69

Арт маршрут

В. Рижий «Зимове сонце». 2008 р. Полотно, олія

В. Рижий «Стадо». 2008 р. Декоративна іграшка. Глина, ручне формування

Що стосується яскравих представників ладижинської кераміки – Василя Рижого, який крім того є ще й прекрасним живописцем, та його колег Інни Король та Наталії Лавренюк, їхня мова формотворення дещо відрізняється від традиційної бубнівської, оригінальністю образно-пластичного рішення та новим підходом до матеріалу. Василь Рижий народився у 1964 році в селі Калініно (тепер Богданівка) Тульчинського

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

району на Вінниччині. Навчався в Одеському педагогічному інституті на художньографічному факультеті. З 1991 року працював в МНВЦ «Спадщина» майстром виробничого навчання. Керамічні твори Василя Рижого відрізняються цікавістю композицій, створені з великим почуттям гумору, яке так притаманне українському народу. Переважають композиційні анімалістичні образи від невеликих ландшафтних до малої пластики, в основному зберігається натуральний теракотовий колір глини. У майстра кожен твір має свій характер і не схожий на інших. Крім декоративної іграшки майстер виконує різноманітні глечики, тарелі, підсвічники, вази, сервізи. Автору властива цупка логіка образнокомпозиційного і пластичного вирішення твору. Він, як правило, бере за основу своїх творів реальне життя українського народу та вміє його дотепно стилізувати. Можна сказати, що кераміка його — це цілий космос української національної поетики: тут і творчі переспіви традиційних народних форм, і народно-пісенні, ліричні образи. У майстра дуже індивідуальне і своєрідне відчуття керамічного матеріалу. Його роботи теплі і дотепні. Також до вподоби відтворювати в глині героїв Гоголя і сюжети з казок. «Мабуть у дитинстві не награвся, — посміхається пан Василь, — а обрав такий стиль творчості, аби відокремитися від решти майстрів керамічного ремесла». Чимало робіт ладижинського гончаря розійшлося по світу — у приватні колекції. Зі своїми теракотовими дотепниками їздив до Німеччини, Польщі. Частину творчості видатного ладижинського кераміста, Василя Рижого, займає малярство. Серед його полотен переважають пейзажі в чіткій об’ємно-матеріальній виписаності форм, просторовості композиції. Пейзажні полотна пана Василя з неповторними подільськими краєвидами лаконічні і майстерні, гармонійні в кольорі, багаті тонкими переходами вальорів. Твори Василя Рижого експонувались на багатьох обласних і всеукраїнських виставках, вони стали окрасою музейних і приватних колекцій у багатьох країнах. Художник на повну силу своєї майстерності висловлює власне захоплення безмежною різноманітністю і досконалістю реальної дійсності. У кожній картині відчувається віртуозність мазка і вишуканість кольору.

Ладижин-перлина Поділля

І. Король «На полюванні». 2010 р.Декоративна іграшка. Глина, ручне формування

Творить обличчя ладижинської кераміки й видатна майстриня,спеціаліст вищої категорії - Інна Король. Вже понад двадцять років пані Інна удосконалює свою майстерність, працюючи при МНВЦ «Спадщина», при утворенні якого майстриня брала активну участь. Інна Король народилася 1966 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської обл. Навчалася в Миколаївському кораблебудівельному інституті. У 1990 році при Вінницькому обласному у правлінні культури закінчила десятимісячні курси керівників гуртків, отримала спеціальність художника-оформлювача, а також почала працювати в МНВЦ «Спадщина» на посаді майстра-викладача художньої кераміки. З 1996 року розпочала виставкову діяльність. У 2005 році закінчила Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського. Найкращим своїм досягненням вважає вміння передавати досвід молодому поколінню. Систематичний, ретельно спланований процес естетичного виховання учнів при врахуванні найкращого культурно-мистецького досвіду минулого та сучасності сприяє формуванню всебічнорозвиненої особистості, яка має жити і працювати в умовах третього тисячоліття. За вміння відшукати обдарованих дітей і передати свій талант, вдячні учні відповідають пані Інні самовідданою працею і підтвердженням того є їхні досягнення на Всеукраїнських зборах та виставках юних майстрів. Інна Король віднайшла свою мову у формотворенні. У доробку майстрині знаходимо низку декоративних тарелей, панно, прикрашених різноманітними квітами, фігурками тварин, людей, куманці, вази, що несуть у собі «дух» Трипілля, адже створюючи їх майстриня поєднує цікаві орнаменти, що нагадують давню культуру, а також привертають увагу

Арт маршрут

І. Король «Приїзджайте Ви до нас, наш Ладижин радий бачить Вас!». 2009 р. Декоративна іграшка.

масивні форми глиняних Великодніх яєць. Пані Інна досконало вивчила характер свого народу, втілюючи його у своїх керамічних персонажах. Найбільше майстриню приваблює декоративна іграшка. Керамічні вироби Інни Король експонувалися на міських, районних та обласних виставках. Роботи знаходяться у приватних колекціях України, Канади, Німеччини, Англії, Франції, Китаю

І. Король «З попом». Декоративна іграшка. 2010 р. Глина, акрил, ручне формування

69

Арт маршрут

І. Чепірдак «Птаха». 1999 р. Декоративна таріль. Глина, полива, гончарний круг, декорування контурним рельєфом

Роботи з тирси, бісеру та декоративний розпис Людмили Плітко – це суцільне умиротворення, спокій та дитяча наївність. До речі, якщо знамениту на весь світ Марію Приймаченко вважають засновницею українського розпису, то Людмилу Плітко можна назвати засновницею ладижинського. Тому що з того часу, як мисткиня потрапила до Ладижина і розпочалася історія розпису в місті. Людмила Плітко народилася у 1953 році в м.Ніжин Чернігівської обл. Від коли себе пам’ятає, мисткиня, завжди любила малювати, а найбільшою радістю для неї були фарби та олівці. Мріяла лише про художнє училище, але так склалося, що закінчила педагогічне училище та трирічну ізостудію у місті Жовті Води (1968-1971 рр.). Після закінчення училища працювала у дитячому садку в Кривому Розі, виготовляла для дітей унаочнення, посібники для занять, ляльки та театральні декорації. Саме тут спробувала працювати з природним матеріалом – тирсою, виконуючи з неї аплікації. У 1975 році Людмила Плітко переїхала до Ладижина і знову ж таки працює у дитячих садочках, лише у 1990 році мисткиню запрошують до викладання декоративного розпису у міжшкільному навчальновиробничому центрі «Спадщина». І вже протягом двадцяти років самовдосконалення

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Молода майстриня Ірена Чепірдак дещо відрізняється своєю мовою в кераміці. Пані Ірена народилася 1977 року в м.Калуш ІваноФранківської обл. У 1987 році разом із сім’єю переїхала до Ладижина. Навчалась у МНВЦ «Спадщина» в майстерні декоративного розпису Людмили Плітко. У 1994 році після закінчення школи вступила до Львівської академії мистецтв. За фахом художник, займається художньою керамікою. З 1999 року працювала при МНВЦ «Спадщина» керівником гуртка «Кераміки». В роботах майстрині відчувається вплив львівської школи, характерна декоративність, спрощеність та лаконічність в образній мові Та все ж чимало декоративних ваз, підсвічників мають спільні риси в декоруванні – смужки, спіралі, меандри, насічки, деякі з тих орнаментів, що так характерні для трипільської культури і які так полюбляють використовувати ладижинські майстри.

та кропіткої праці продовжує передавати свій досвід учням. Людмила Плітко опанувала не лише декоративний розпис, але й вишивку бісером, а також виконання картин, панно, тарелей із використанням тирси. Роботам мисткині притаманна яскравість, щирість і оптимізм, чіткість, витонченість виконання ліній, основаних на орнаментиці петриківського розпису. Найулюбленішими персонажами на картинах виступають фантастичні птахи, метелики, котики, рибки, що вплетені у вінки з польових, садових, лісових квітів. Натхнення пані Людмила черпає від природи , що її оточує.

Л. Плітко «Пташка». 2000 р. Дерево, акварель, декоративний розпис

Ладижин-перлина Поділля

Арт маршрут

Декоративний розпис краю також представляє і Наталія Лавренюк. Так як і Людмила Плітко, мисткиня взяла за основу петриківський розпис. Вивчивши традиції народного малярства, вона виробила свій оригінальний стиль, тому її панно і тарелі притягають зір своєю свіжістю і новизною. Наталя Лавренюк народилася 1975 року в місті Тульчин, що на Вінниччині. З юнацьких років віддана декоративному розпису займалася у майстерні Людмили Плітко в Ладижинському МНВЦ «Спадщина» , у 1997 році з відзнакою закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В.Ю.Шкрібляка. Захопившись декоративним розписом, Наталя дещо шокувала своїх близьких та рідних. Всі дивувалися, що вона, відмінниця, котра мала неабиякі здібності до точних наук, пов’язала свою долю з мистецтвом. На основі народних традицій майстриня виробила свій власний стиль, її композиції пов’язані між собою кольорами і орнаментальними мотивами - серед них квіткові хороводи, дерево життя, казкові птахи. Наталія Лавренюк впевнено пробує свої сили в кераміці, в якій їй допомагає її чоловік – відомий кераміст Василь Рижий. Доля поєднала у шлюбі двох людей яскравої творчої вдачі, кожен з них має власні мистецькі вподобання і спільне захоплення керамікою. Саме у сучасному гончарному мистецтві імена майстрів з Ладижина широко відомі завдяки участі в обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках та акціях, вони є постійними учасниками всеукраїнських симпозіумів-практикумів

Н. Лавренюк «Сині дні». 2004 р. Папір, акварель

з гончарства у с. Бубнівка Гайсинського району. Привертають увагу тарелі з об’ємно сформованими різноманітними сюжетами, натюрмортами, які мисткиня покриває кольоровими поливами. Також майстриня продовжує народні традиції бубнівської кераміки, розмальовуючи, сформовані її чоловіком, різноманітні тарелі, глечики, керамічні яйця, червоний мальований посуд . Яскравою сторінкою у творчій біографії митців став міжнародний пленер з живопису у м. Коло, Польща.

Наталія Лавренюк, із серії «Композиції з елементами писанкових орнаментів». 2007 р.

69 Глина, гончарний круг, шлікерне лиття в гіпсові форми, розпис ангобами

Арт маршрут

Декоративна різьба по дереву представлена у творчості молодого майстра Михайла Лютого, який народився 1983 року у селі Іванівка Теребовлянського району Тернопільської області. Талант художника передався Михайлу від батька, що з раннього дитинства любив малювати. У шкільні роки охоче відвідував гуртки по обробці деревини, тоді і полюбив чистоту і теплоту матеріалу «дерево». У 2006 році закінчив Косівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Дипломна робота «Архієрейське крісло» знаходиться у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в рідному селі Іванівка. Після закінчення інституту працював на фабриках по виготовленню ексклюзивних меблів. Із 2003 року проживає у місті Ладижин. З цього ж року працює керівником гуртка різблення по дереву у ладижинському МНВЦ «Спадщина». Вільний час Михайло присвячує виготовленню творчих робіт, удосконаленню майстерності у різбленні по дереву. Працює майстер у плоскорель’єфній, горель’єфній та об’ємній техніках. Основні роботи Михайла Лютого на релігійну тематику, яка зацікавила його ще уроки навчання у Косові. Адже саме тоді для створення дипломної роботи об’їздив чимало церкв та храмів Тернопільської області.

Ладижин-перлина Поділля

М. Лютий «Ангели». 2006 р. Дерево, об’ємна різьба

Андрій Чепірдак – ладижинський митець, член національної спілки ковалів України, народився в Калуші у 1981 році. До Ладижина родина переїхала у 1986 році. Батько відкрив майстерню по виготовленню кафелю – там працювала уся сім’я. Також робили каміни. Син працював у слюсарному цеху батька. У тринадцять Андрій зацікавився ковальською справою, а в чотирнадцять, до дня народження мами, він зробив подарунок - табуретку. Зараз він майстер. Що ворота зробити, що люстру чи підставку під вазони, а може і троянду - таку, як подарував колись дружині на День святого Валентина. Ідеї коваль в основному черпає з природи, інколи це математичного прораховані форми. У планах Андрія організувати і відкрити виставку народних майстрів Вінничини у Ладижині, а ще коваль хоче, щоб його син Іванко, який ще зовсім маленький, пішов батьківським шляхом. А поки син росте, батько шукає помічників – однодумців, людей, близьких по духу. Бо: - Як казав один

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

румунський коваль, один чоловік – то не коваль, двоє - пів коваля, троє - коваль… У 2005 році А.Чепірдак став наймолодшим учасником першої всеукраїнської некомерційної виставки “Орнаментальне ковальство”, яка проходила в Києві. А одним із більш як півсотні експонатів орнаментального ковальства стала його 20 - кілограмова “Золота рибка” Андрій Чепірдак активно бере участь у фестивалях і виставках, добре зарекомендував себе і тепер має постійних замовників. Останнім часом поряд із садовими меблями, альтанками, місточками люди часто замовляють мангали. Починав із простеньких, а зараз перейшов на більш серйозніші, із художнього погляду, роботи, - розповів Чепірдак. - Наприклад, мангал у вигляді корабля, порося, лебедя, дельфіна. Задуми висловлює клієнт. Ідеї, яких дуже багато, беруться з природи і

Арт маршрут

моє завдання їх опрацювати. Роблю кілька варіантів ескізів, а замовник тоді вже обирає, що йому ближче до душі. Найчастіше виходять із поєднання вогню і води». Виконані ковалем-художником мангали беруть на подарунки, замовляють на новосілля. З великим задоволенням до майстра йдуть на екскурсію школярі. Андрій Чепірдак не лише чудовий майстер своєї справи, він також відданий патріот України – виготовляє всілякі речі, що можуть знадобитися бійцям АТО. Це «буржуйки», пристрої для нагрівання води у польових умовах, броньовані колеса для машин швидкої допомоги. Ладижинський коваль Андрій Чепірдак – автор найбільшого кованого тризуба України, що внесено у 2014 році до Книги рекордів України та розміщений на головній площі міста Ладижин поруч із пам’ятником Тараса Шевченка.

А. Чепірдак «Тризуб». 2014р. Метал, ковка

69

Арт маршрут

68

Тури вихідного дня

Ладижин-перлина Поділля

Ладижин-перлина Поділля

Арт маршрут

69