Album 2 Banias

ВОЛОДИМИРА БАНЯСА

МІНІАТЮР І НОВЕЛ

2 

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

НЕЛІТЕРАТУРНІ ЕТЮДИ

Характери

Брат Мабуть, уперше я відчув, що можу втратити єдиного брата, сніжної зими, десь у середині дев’яностих. Після незначної сварки я, на правах старшого, вкотре набив його, і Рома кудись зник. Неподалік нашого будинку протікає річка; влітку вона цілковито пересихає в окремих місцях, зате в холодну пору об’єм води у ній набуває загрозливих форм, а течія стає дуже швидкою. Керований ірраціональними покликами, я ходив уздовж ближнього берега річки, гукаючи брата, з широко розплющеними від жаху очима. Пізніше з’ясується, що він тинявся неподалік, затамувавши образу. Бабусі Татова мама бабка Марія, на противагу бабці Рузі, мала доволі складну вдачу. Можна навіть сказати, крутий норов: частенько виглядала роздратованою, непривітною, насупленою, раз-у-раз гримала на мене з братом, зриваючись через різні хвороби, що поглинають людину в літах. Особливо дошкульно і регулярно допікав шлунок: окрім, мовити б, «стаціонарних» проблем, інколи траплялися загострення, тому доводилось їй лягати в лікарню. За найгірших оказій батьки, які майже цілий день проводили на роботі, просили пильнувати нас, дітей, двоюрідних сестер бабки — тітку Анну й тітку Маріку, двох неймовірних жінок із винятковим чуттям гумору. Для мене вони були особливі тим, що я завше… плутав їх: Марікою звав Анну й навпаки. Це при тому, що назвати їх близнючками не можна ніяк, і жили вони в різних місцях. Першою спочила та, яка знову вийшла заміж у селі Широкому зі суміжного району. А незадовго до того, як прийшла черга другої, вона завітала до нас у гості, наразилася на вкотре нездорову сестру, тож відбувся між ними коротенький діалог: «Чим лікуєшся, Марусько?» — «Кізяками!» — «Нічого, аби помагали…» Сміялися всі. Мештер Усе моє дитинство тісно переплелось із Юрком Мештером — на рік молодшим сусідським хлопчиною, постійним учасником забавок-витівок, що їх організовували ми з братом і які часто мали негативну суспільну оцінку: гуртом ловили рибу, рубали качани капусти на прилеглих городах, грались «у війну» й захоплювалися фільмами на воєнну тематику, билися-мирилися тощо. Я кілька разів бачив Юрка заплаканим, але ридаючим — тільки на похороні його мами, яка не пережила чергового нападу епілепсії. У розпалі літа 2001-го мій, іще неповнолітній, приятель, в якого з’явилося несподівано помітне пузо (цим він вдався у покійного дідуся — також Юрія), поїхав на заробітки до Чехії. Відтоді він жодного разу не відвідав Батьківщину — ні велику, ні малу. А я, приїжджаючи додому на літо, очікую, що саме цього разу наша зустріч таки відбудеться.

Репродукція Романа БАНЯСА.

Батьки У певному сенсі я є однолітком нашої держави: мені, як і їй, довелося пережити становлення в дев’яностих роках минулого сторіччя. Сьогодні цей час нерідко характеризують прикметниками на зразок «буремний», та, як на мене, подібні визначення — це свого роду евфемізми. Адже саме тоді моя мама — вчителька за освітою та покликанням — добряче «посадила» зір, виплітаючи на продаж акрилові черевички. Річ у тім, що робилося це ввечері, коли наставало чергове «планове відімкнення електроенергії», себто працювала вона при світлі парафінової свічки. До речі, не раз виходило, що на базарі функцію продавця тих черевичків виконував молодший брат, який на той момент не досяг і десятирічного віку. І саме тоді мій тато — вчитель за освітою та покликанням — їздив до сусіднього району на продовольчий ринок, де торгував виробленим у домашніх умовах смальцем. Що було — те, на щастя, загуло.

Віктор Існує знаковий стереотип: мовляв, студентам, як жодній іншій суспільній верстві, притаманно страждати од перманентного відчуття голоду. Парадокс у тому, що цей начебто стереотип дуже наближений до «об’єктивної реальності». Середина червня 2003-го для мене, а також для мого друга Віктора Павловця, була доволі непростим життєвим періодом: ми обоє страждали від «розбитого кохання»; наша психіка потерпала від «ефекту закінчення навчального року» — це коли втома й напруження від численних стресів нависає над головою і тисне, наче зміна погоди на гіпертоніків; а найголовніше — у нас майже не залишилося їжі й грошей, аби купувати її. Не пам’ятаю, чим вимірювалися мої запаси харчів, одначе в свідомості назавше закарбувалося те, що Віктор мав лише цукор і масло — навіть хліба не було. Після чергової зустрічі в стінах гуртожитку, ми вирішили об’єднати наші зусилля — скинутися грошима й купити щось їстівне. «Об’єднаних зусиль» вистачило на пачку вареників із вишнями. Я одразу попередив друга, що нам цього аж ніяк не вистачить, але наразився на доволі безапеляційне заперечення. Купували вареники у звичному гастрономі. Віктор зайняв чергу, я розмістився в куточку, стомлено притулившись до холодної стіни. Стоячи в черзі, мій колега по випробуваннях із неприхованою цікавістю розглядав умістилище прозорого холодильника, де лежали найрізноманітніші м’ясні вироби. У «критичний» момент Віктор повернувся до мене, обвів правою рукою не зовсім кошерне багатство, промовивши: «Дивлюсь — і отримую естетичну насолоду». Звісно, однієї пачки вареників нам не вистачило. Немеш Коли у Максима Немеша — мого земляка та колеги по факультету — помер батько, це не дуже вплинуло на його «зовнішню» поведінку: хлопець і надалі ходив усміхнений. Маска зникала нечасто. Одного дощового дня мені потрібно було піднятися зі свого шостого поверху гуртожитку на сьомий, де мешкав Максим, і я випадково застав його в коридорі, де той… Навіть не знаю, як це описати: хлопець закляк біля кімнати, очі в нього мали скляний відтінок — виглядало

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» так, мовби людина кудись ішла і раптово забула, куди саме, тому завмерла на місці, не в змозі поворухнутися. Приблизно за два роки до того він попрохав мене передати батькам сіточку з гостинцями (я саме їхав додому, а мій потяг зупиняється у Сваляві — його рідному місті). Зустріч із Максимовим татом була короткою: йшов дощ. Шпиля Із невисокого зросту голомозим хлопчиною на прізвисько Шпиля ми познайомилися навесні 2005-го, коли завершувався останній рік мого студентського навчання. Якось увечері товариш і колега по факультету (охрещений Сашком, але всі знайомі іменують його Рибою) завітав до мене в кімнату (мешкали ми в гуртожитку), повідомивши, що є місце, де можна попоїсти. Пройшовши певний шлях до «іспанської» частини нашої студентської резиденції, ми піднялися на, здається, восьмий поверх, постукали у вже не пам’ятаю з яким номером кімнату, тимчасовим господарем якої і був Шпиля. На столі, що за спудейською традицією розміщувався близько від дверей, вже приємно майоріли, радуючи спраглі шлунок і душу, яства: ковбаси, сири, хліби — все домашнього виробництва. Смачно наминаючи їжу, я, мов крізь приємний сон, слухав розмову двох інших — значно стриманіших — учасників трапези: по-перше, про славне учнівське минуле в жовтоводській гімназії (так балакають однокласники), по-друге, про популярну українську рок-групу з картавим і самозакоханим вокалістом. Цей ВІА дуже подобався Шпилі, котрий залишив рідне індустріальне місто, поступивши до мого вузу на факультет заочного навчання. Згодом обсяг інформації про життя-буття новоприбулого, про його звички й уподобання помітно збільшився — з’ясувалося, що Шпиля є справжньою легендою для деяких людей, походженням із міста, відомого урановими шахтами. Отже, я дізнався: про справжнє і непоказне бунтарство хлопчини, який колись мав довге волосся й завжди казав, що думає; про його унікальні розумові й інтелектуальні здібності (у певних колах людей і досі гуляє розповідь, як Шпиля, навчаючись в одному з дніпропетровських вузів, жив на березі річки, щоранку ходив до неї по воду, а коли виникла потреба, прийняв чергову дозу якогось там наркотику і написав таку курсову з філософії, що викладачка поставила йому «автомат»); зрештою, про доволі неординарну вихованість. За кілька місяців ми з ним опинилися в однаковому становищі людей, які шукають житло. Мене такий оберт долі легко й швидко підвів до стану паніки; для нього тут не було нічого особливого. Ми попрощалися біля дитячого майданчика на проспекті Науки: Шпиля пішов у бік Сталінки, а я, з уже згадуваним Сашком, змусив себе допити пиво. Навесні 2011-го він повісився у себе на квартирі в Жовтих Водах. Перед тим Шпиля взяв на роботі (якась маклерська контора) одноденну відпустку: написав заяву, обійшов усі необхідні інстанції, отримав відповідні підписи й печатки. Я ніколи не знав, як насправді його звали. Холоденко Володимир Холоденко — це людина, з якою я три роки спав на одному ліжку. Ми знімали квартиру на Оболоні, а в кімнаті, де нам довелося мешкати, стояла велика двомісна «кровать», на якій, судячи з усього, колись відпочивало подружжя власників апартаментів. Унаслідок браку грошей, ми вирішили не витрачатися на купівлю двох нових ліжок, порівну поділивши старе: я обрав праву його половину, Володимирові дісталася ліва. Часто, через певні обставини, хтось із нас двох спав абсолютно голий. Інколи «в костюмі Адама» ми проводили ніч обоє. Трапилося так, що інший співжилець квартири зайшов до нашої кімнати вранці, коли ми ще не прокинулися (лише цим шляхом можна було пройти на балкон). Згодом він розповідав, наскільки вразило й розсмішило його те, що йому довелося побачити, а саме: пару голих молодих чоловіків, які лежали на животах; різниця між нами полягала в рясності натільного волосяного покриву. Основні залежності Володимира можна зашифрувати в абревіатуру з трьох літер «п»: покер плюс пиво. І те, і те впливає на нього здебільшого деструктивно. Якось Володимир змалював мені візію ідеального подружнього життя — вважаю її чудовим відображенням відмінності у сприйнятті любові між чоловіками та жінками. Отож візія: триповерховий будинок, оточений маленьким

3

акуратним садочком; його красива пишногруда (цей аспект дуже важливий) дружина порається з квіточками на клумбі; сам він у хаті, де один із поверхів цілком відведено під бібліотеку; проходячи повз стелажі, завалені дорогими фоліантами, Володимир — у теплому махровому халаті на голе тіло — вибирає, що він читатиме сьогодні; на душі в нього спокійно, бо його кохана — десь поруч і водночас далеко. В одному норвезькому кінофільмі персонаж — знаменитий письменник — каже, що жінка потребує любові повсякчас, вона прагне, аби це почуття огортало її, наче озоновий шар нашу планету; натомість для чоловіка любов є, радше, тягарем, од якого треба вміти відсторонюватися. Наприклад, спати на різних ліжках. Джокер Справжнім ім’ям адміністратора одного зі столичних комп’ютерних клубів було Сергій, але про це мало хто знав, тому всі відвідувачі (та й знайомі) звали його Джокером — такий за ним числився службовий псевдонім. Цей хлопчина, який асоціювався у мене зі старим поношеним светром, повсякчас невиспаним виглядом (нічні зміни — що ж тут удієш), а також хворобливою худизною, зумів написати чудове оповідання під назвою «Райдуга». У ньому від третьої особи розповідається про те, як чоловік посеред зими побачив на небі веселку, і це неначе «перезарядило» його свідомість. Особисто я ніколи не зустрічав райдугу взимку. Може, причина в тому, що, як і всякий мешканець великого міста, рідко підіймаю очі вгору. Філософ Найзнаменнішою подією першого курсу навчання в аспірантурі були для мене відвідини лекцій із філософії (котрі, зрозуміло, закінчилися екзаменом на кандмінімум). Пари проводила абсолютно легендарна постать як у межах вітчизняної академічної науки, так і в осередку київської інтелігенції: низенький, лисуватий, похилого віку чоловік із величезними окулярами. Кожна лекція, попри інтелектуальну напругу, породжену колобродінням думок Філософа, періодично переривалася доволі щемливими «вставочками», коли академік зазирав у свої конспекти: унаслідок поганого зору, він підіймав оті папірці майже до самого носа, маючи вигляд хлопчика, котрий рознюхує новий і цікавий йому предмет. Після вирішального (й дуже вдалого) іспиту, я підійшов до професора з його щойно виданою книгою, аби той поставив на ній автограф. Наблизившись до нього близько, як ніколи до того, з подивом зауважив, що від метра, скажімо так, трохи пахне. Іще більше я здивувався, коли усвідомив, що той дещо неприємний запах не викликав у мене відразу. Навпаки — я мало не розплакався: цей видатний чоловік, який на восьмому десятку дійшов висновку, що «Сенс життя людини в тому, аби робити щасливими інших людей», виявився беззахисним дідусем, уже не спроможним належно обіходити себе — просто через вік. Дивовижним чином оця історія продовжилася за кілька місяців. Я був удома, щодня грався з нашим стареньким песиком на ймення Тузік. Побачивши це, мій батько здивовано зауважив: «Як ти можеш його гладити, від нього ж смердить?» І я — цілком несподівано для самого себе — відповів: «Якщо любиш, то не смердить». Еліаде У самому розпалі захисту моєї кандидатської дисертації стався невеличкий інцидент, коли мій науковий керівник промовив: «Якщо з цієї роботи забрати Еліаде, від неї нічого не залишиться». Чотири роки перед тим, також у жовтні, я мерзнув у читальному залі бібліотеки ім. Вернадського, марно намагаючись знайти бодай якісь «зачіпки» до розуміння творчості Жерара де Нерваля — французького письменника з трагічною долею, формально приналежного до романтизму. Справа в тому, що цей автор більшість головних творів написав під безпосереднім упливом тяжкої психічної недуги, внаслідок чого їм притаманні фрагментарність, рваність сюжетної лінії, а також щедра присутність оніричних, сновидних елементів. Усе це, ясна річ, надзвичайно утруднює читання, сприйняття й розуміння Нервалевого художнього доробку. Так ось упоратися з «непідйомним» завданням — написати дисертацію — допоміг мені румунський культуролог,

4

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

історик релігій, письменник Мирча Еліаде: якби не він, у мене нічого б не вийшло. А було все так: сидячи в економно отоплюваному читальному залі Національної бібліотеки, я виокремив у одній із книг румуна тлумачення — там ішлося про дуже розповсюджений у міфологіях народів світу лейтмотив, — що з часом розрослося до розмірів… ну, назву це баченням. Або наріжним каменем, на якому конструювалася моя робота. Згодом уплив ідей Еліаде, грандіозний колись, поступово згас. Сталася свого роду зрада з мого боку. І я схиляюся до думки, що це, можливо, єдино правильна «формула стосунків» із авторитетами. Камю На сторінках «Історії західної філософії» британський математик-культуролог Бертран Рассел доволі безапеляційно висловився про доробок німецького мислителя Георга Гегеля: мовляв, усі його ідеї — хибні. Моїм улюбленим письменником є француз алжирського походження Альбер Камю, дюжину років тому він посів цілком осібне місце в моїй душі. Проте згодом я дійшов висновку, що всі його ідеї — хибні. Він загинув у 47-річному віці — тоді ж, коли Тарас Шевченко і Василь Стус. Причому, як у випадку з українськими поетами, «алжирський француз» (отак він сам себе нарік) дочасно пішов із життя через фатальні обставини: у перших числах січня 1960-го Камю на машині повертавсь із Провансу в Париж, але за якусь сотню кілометрів до столиці його автомобіль не вписавсь у поворот. Наймолодший лауреат Нобелівської премії з літератури помер миттєво. Містичність ситуації в тому, що на цьому ж місці, неподалік містечка Вільбльовен, регулярно трапляються аварії, хоча поворот там такий, що в нього «не вписатися» доволі складно. Недалеко біля розбитої машини найшли сумку Альбера, де серед речей містився рукопис останнього (незавершеного) творіння метра — повісті «Перша людина». Її публікація, що відбулася лишень у середині дев’яностих (настільки пізньому виходу «сприяли» два фактори: по-перше, текст написано нерозбірливим почерком, відтак онуці Камю довелося багато років працювати з лупою в руках; по-друге, чимало сторінок присвячено Алжиру, з яким у «галлів» були непрості стосунки аж до Шарля де Голля, тобто передчасний друк міг збурити скандал), спровокувала у Франції читацький фурор: тираж книги сягнув ледь не мільйона примірників. І всі (надто критики) відзначали, що тут Альбер відмовився од попередньої стилістики, більшості філософсько-етичних поглядів, здійснивши зусилля вийти на нові горизонти — художні та буттєві. Тож факт незакінченості повісті сприймається нині багатьма ніби перерваний політ: мовляв, як жаль, що в нього не вийшло довести задумане до сформованого кінця. Мені ж бачиться, що «Перша людина» є головним провалом у творчій біографії любимого автора: відхрестившись од «себе колишнього», він не знайшов «себе нового» (гадаю, то неможливо в принципі). «Це — не Камю», як написав мені свого часу знайомий. Так і є, бо тут ми не знайдемо того, за що любимо цього письменника: граничної відвертості — не сучасної, уречевленої прагненням показати «те, що на споді», а метафізичної; порубіжної щирості — інший знайомий сказав якось, що, читаючи Альбера, розумієш — усе це правда; провокаційних фраз (як-от хрестоматійний початок «Стороннього»: «Учора померла моя мама. Або позавчора, точно не знаю»), які збурюють кров, змушують думати; мінімалістичної стилістики — того знаменитого «нульового градусу», коли письмо оголене ніби до тяжів, ледь не цілком позбавлене метафор, епітетів та інших «красивостей». Усього цього в «Першій людині» майже немає. Натомість є бажання написати «щось у дусі «Сповіді» Льва Толстого», як зізнавався Камю у щоденнику. Що ж… Хоча колись усе для мене було інакше. Колись — то дюжину років тому: тоді я, першокурсник вишу, благодатного травня насолоджувався великою кількістю вихідних, які дали змогу не ходити на пари, а читати. Якогось дня, поглинувши один із п’яти томів видання творів Камю українською, я лежав на ліжку й удруге, цитуючи Томаса Мана, «відчув, як страхітливо розширилася моя душа» (вперше таке сталося за півроку до того, коли вдалося ознайомитись із доробком Жана-Поля Сартра). Абсолютно всі тексти Камю — романи, повісті, оповідання, есе й особливо драми — мали на мене колосальний уплив: кардинально видозмінювали уявлення про світ; давали нові знання, а вже наявні — розкладали по полицях; зрештою, приносили небувале естетичне розкошування.

Одначе з часом ситуація змінювалася: моя перцепція доробку уродженця Алжиру еволюціонувала в бік неприйняття. Причому я помітив, що всі, без винятку, знайомі з когорти поціновувачів проходили аналогічний шлях. І якби хтось запитав, у чому причини «охолодження стосунків», я б отак відповів: картина людського буття, вибудована Камю, настільки складна, нестерпна, просякнута таким болісно-безжальним градусом, що витримати її можливо лише в юності. Тоді, коли організм здоровий, нічого не болить (ані голова, ні суглоби, ні серце), серед ночі не прокидаєшся від непевної тривоги, а головне — перцепція довколишнього світу сповнена запалом, отже, однаково легкими видаються обидва варіанти — досягти в житті всього, чого хочеш, або якогось моменту добровільно з нього піти. Тож якраз коли тобі ще не виповнилося 20-ти, тексти письменників-екзистенціалістів ідуть «на ура». То вже потім з’являються «зупражні» проблеми, рутинна робота, сім’я, відтак доводиться понижувати напругу, точніше, сам організм її «гасить» — аби не зійти з ума. Не дивно, що нині найтепліші відчуття в мене викликають оті твори Альбера, які раніше видавалися примітивними. Йдеться, зокрема, про збірку ностальгічних есе «Повернення в Типасу», де автор описує природу свого дитинства та юності. Тобто періоду, котрий одного дня завершиться походом до лікаря й діагнозом «туберкульоз», опісля чого цей красивий чоловік із фігурою спортсмена, який життя сприймав із язичницькою повнотою, усвідомив, що «носить у собі смерть», як висловилася професор літератури Валентина Фесенко. Кажуть, на похороні Камю його друг-опонент-ворог Сартр висловив найкоротшу і найліпшу епітафію: «Альбер завжди був кращий за мене». Гадаю, саме в цьому випадку «головний екзистенціаліст» говорив щиро, без властивого йому позерства. Лазарєв Останнього дня листопада 2013-го ми з ним могли зустрітися… Ні, інакше: тієї суботи я мав його побачити. Адже тоді в київському Будинку офіцерів пройшло громадське вшанування Юхима Марковича (наголос обов’язково робимо на другий склад — так наполягав сам Лазарєв) із нагоди 80-річчя. Згадуваного дня, зваживши на те, що то був вихідний, я нічого особливого не планував, отож відвідини зазначеного заходу видавалися мені чимось обов’язковим. Одначе пополудні всі наміри різко змінилися: мені стало відомо, що трапилося тієї ж суботи приблизно о четвертій годині ранку (досі я нічого не знав, оскільки не вмикав комп’ютера, а телевізора не дивлюся), відтак, чітко усвідомлюючи, в якому місці Києва мушу перебувати такої години, подався саме туди. Коли ж повернувся додому, зрозумів, що на вшанування не встигну ніяк. Та й, якщо бути чесним, на той момент про захід я чистісінько забув — голова та серце обмірковували зовсім інші речі. За два дні до того я подзвонив Юхимові Марковичу додому: взяла слухавку його дружина, проте на моє прохання покликати на кільканадцять секунд ювіляра тактично відповіла відмовою. Мовляв, Лазарєв сидить у дальньому кутку стола, йому незручно буде вставати й іти через усю кімнату. Я попросив передати мої вітання. Й, звісно, зовсім не образився — хоча би тому, що зателефонував доволі пізно, о дев’ятій годині вечора. Тиждень перед цим мені таки вдалося поспілкуватись — востаннє, як з’ясувалося — з метром: я точно пам’ятав, що його день народження припадає на кінець листопада, й чомусь мені здавалося, що відповідне число — 22-е. До слухавки, знову-таки, підійшла багаторічна друга половина «футбольного шахіста», а коли промайнуло кілька хвилин, я почув голос — його і не його водночас: знайомий тембр бринів на тлі якогось звукового приглушення. За наслідком секундних роздумів збагнув: рік тому десь отак розмовляв мій приятель, який пережив інфаркт, а Лазарєва подібна біда спіткала приблизно тоді ж. Справді: хвороба змінює людину. Тож ми почали розмову: Юхим Маркович відповів (повільніше, ніж зазвичай) на мої запитання, які стосувалися історії українських шахів, а потім, на традиційне зацікавлення станом здоров’я, промовив — не жаліючись — мовляв, дуже погано бачить, невдовзі робитиме операцію катаракти. Все життя в журналістиці Лазарєв працював у двох газетах: од кінця п’ятдесятих до початку сімдесятих у «Молоді України», по тому, аж до осені 2008-го, — у «Спортивці»,

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» а відтак повернувся до рідного видання. Там, окрім своєї колонки «Куточок шахіста», він виконував інші обов’язки, завдяки яким ми познайомились і навіть трішки здружилися: чотири роки Юхим Маркович був літредактором «Українського футболу» — часопису, котрий довго мав спільну з «МУ» редакцію. Я не прагну нічого ідеалізувати, бо впродовж того часу, як і в будь-якому трудовому колективі (надто серед «творчих професій», а тим паче — в чоловічому), було всякого: непорозумінь, незгод із його правками. Але ось у чім річ: ми, тобто журналісти, які з ним працювали, через особливості людської натури, занадто часто користувалися вродженою «слабкістю» нашого літредактора — той був унікально доброю людиною. «Без агресії», як зазначив колись його та мій приятель Олексій Радченко, котрий спочив рівно за тиждень опісля Лазарєва. Він ніколи не кричав, не огризався, й саме це часом… злило: ми ж бо звикли до іншої форми міжлюдських взаємин. А він завжди просто відходив убік: така позиція обеззброювала тих, хто хотів із ним сваритись. Од середини сімдесятих Юхим Маркович узагалі не писав про футбол, зосередившись на іншій грі, яку любив іще більше, ніж першу: на шахах. А в цій царині він є абсолютним авторитетом! І справа не в тому, скільки тисяч статей Лазарєв написав, скільки книг випустив, із якими геніями жовто-чорної дошки змагався тет-а-тет: тутешню його вагу, його значення я збагнув наприкінці 2012-го, коли в метра стався інфаркт, а гроші на лікування стікалися з усього світу. Без жодних перебільшень: учні, колеги, знайомі, друзі знайшлися на всіх континентах, відтак дороге задоволення у вигляді лікарні обійшлося для нього відносно легко. Особисто ж для мене Юхим Маркович назавше зостанеться передусім людиною, котра не зуміла впоратись із власним минулим: воно було в нього настільки славетне, що в останні роки життя він, як я не раз переконувавсь, мучився через «утрачений час» молодості. Лишень уявіть собі: у шістдесятих то був найпопулярніший футбольний кореспондент України, частенько після резонансних матеріалів Лазарєва (чи Хоми Ходуна — таким він псевдонімом підписувався) до редакції «Молоді» телефонував особисто Петро Шелест, тодішній керманич УРСР! І в дальші роки, зосередившись на шахах у «Спортивній газеті», Юхим Маркович пожинав солодкі плоди всесоюзної слави. А потім прийшли інші часи: у другій половині «нульових» вітчизняна журналістика остаточно (як здалось якогось моменту) перестала мати вагу в суспільстві. Та ще й перші лави в ній окупувало нове покоління неграмотних, неосвічених, неначитаних, одначе нахабних «борзописців», у яких на корінь немає того, без чого я не уявляю собі життя: ієрархії цінностей, певної системи координат, де існують авторитети. Тому Лазарєву велося особливо складно: за часів колишнього СРСР він був величиною, з думкою котрої рахувались усі (Карпов, Каспаров, Бєлявський…), а згодом для багатьох моїх колег із когорти «жодної книжки в житті не прочитав і наміру не маю» — надокучливим дідусем, який навіщось пояснював різницю вживання між словами «навколо» та «довкола». У коридорах нашої редакції я інколи бачив Юхима Марковича замислено-замріяним. І саме (лише?) тоді він виглядав щасливим. Стикаючись із ним, намагався проходити повз, не зачіпаючи його, бо розумів: він згадує. Недарма київська літературознавка Валентина Фесенко (на жаль, теж покійна) сказала якось, що кожній людині для душевної рівноваги треба створити-плекати такий-собі внутрішній простір, територію, утворену спогадами, й нікого туди не пускати. Бодай тому, що «інший» і так нічого там не зрозуміє. Белькевич Що я можу написати про свого навіки улюбленого футболіста? Напевно, розпочну ось із чого: мені пощастило зробити з ним два інтерв’ю (друге по телефону, перше — при особистій зустрічі). Люди обізнані скажуть: то хороший показник, оскільки Валентин Миколайович журналістів не любив і ніколи цього не приховував. Ба більше: ще виступаючи в рідній Білорусі, Белькевич заробив неоднозначне реноме рідкісного мізантропа, відлюдька, самітника. Тоді, єдиної моєї з ним розмови тет-а-тет, що відбулась у його іномарці поблизу станції метро «Арсенальна», я відчув: чутки про нього водночас відповідають і не відповідають дійсності. Справді, якась крижана відстороненість сиділа в ньому, причому дуже глибоко. Іноді про таких людей кажуть, що

5

вони живуть наче в мушлі, не впускаючи туди нікого й самі не вилазячи назовні. Ніколи. А втім, траплялися секундні миті, коли мушля, здавалося, злегка привідчинялась: у моєму випадку найдовший проміжок відкритості, під час якого Валентин Миколайович виглядав майже беззахисним, стався, коли я показав йому два дружні шаржі, намальовані знайомими художниками. Він узяв їх, роздивився, сказав, мовляв, «Ніколи не зустрічав карикатур на себе», по тому, не питаючи дозволу, поклав їх на заднє сидіння, розвернувсь у мій бік і промовив: «Залиш мені їх. На пам’ять». Навряд чи я зоставив згадку про себе в душі Белькевича, а ось він у моїй «оселився» назавше. Нічого суб’єктивного: вважаю, що наразі не бачив кращого за нього півоборонця-розпасовщика. Хоча сьогодні для мене найяскравішим спогадом є те, наскільки різко він згас: навесні 2004-го його постать височіла понад усіма у нашому футболі, а вже за лічені місяці він позбувся позиції в основі столичного «Динамо». Гадаю, причина в характері: Валентин Миколайович був вожаком за душевним складом і потребував, аби всі сприймали його саме з такого кута зору, бо у випадку появи довколишньої невіри в нього, зневірювався сам. Іще ось пригадав, що за останній рік, попри відомі події в Україні, я плакав тричі: вперше — вночі 19 лютого, коли, на щастя, не зреалізувався план «остаточного вирішення питання Євромайдану»; вдруге — по обіді 30 липня, бо на очах помирала улюблена пецилія; втретє — зранку 1 серпня. Черенков Знаєте, ким у футболі був хлопчина, котрого всі звали Федею? Святим. От саме так і не інакше: либонь, єдиним святим у грі «11х11» за кілька останніх десятиріч. Ну, хто ще, крім нього, засоромиться, зніяковіє у відповідь на слова: «Ви — великий гравець!» При тому, що він направду був великим, на противагу деяким. Тільки він міг не таїти зла на тренера, який ігнорував його послуги, та ще й виправдовувати того, пояснюючи громадськості нехтування своєї персони. Лишень у серці й голові Черенкова не залишилося слідів од багаторічного перебування у всуціль корумпованому, брудному радянському чемпіонаті, тому на просьбу пригадати щось «пікантне» він щиро стенав плечима. Справді, цей корінний москвич ніколи не усвідомлював свого місця у спорті, в історії, в людській пам’яті. Тож увесь ажіотаж, пов’язаний із його постаттю, викликав у нього суто дитячий подив. І я б остерігся пояснювати все одним-єдиним фактом — тим, що Федя був «юродивий». А нехай навіть «юродивий»! Що важать чутки, пересуди, медичні діагнози, порівняно зі спілкуванням віч-на-віч? Бачите, особистий контакт із ним… мабуть, такою могла би бути стріча з ангелом: дивишся на нього, а він ніби тут і заразом далеко. Хоча мені більше сподобався «доторк» до іншої радянської легенди — Сергія Алейникова: поставивши йому всі підготовлені запитання, я подякував за виділений час і з подивом почув, мовляв, давай іще побалакаємо, проте розгубився й попрощався. Із москвичем я простився восени 2005-го, на грі, приуроченій 30-літтю тріумфу столичного «Динамо» в Суперкубку Європи. Пригадую, найпроникливіший епізод зустрічі між київськими ветеранами та запрошеними спартаківцями стався тоді, коли, після перехоплення м’яча Черенковим, хтось на трибунах стадіону ім. Лобановського вигукнув: «Федю, бий!» А він зробив пас. Він завжди все робив по-своєму. Нестайко Понад п’ять років, од кінця «нульових» до суботи, 16 серпня 2014-го, улюблений автор мільйонів дітлахів не давав інтерв’ю. Навіть більше: як розповідав мені його друг, київський художник Анатолій Василенко, Всеволод Зіновійович майже перестав виходити з дому, позаяк утратив зір. Гадаю, перший фактор — припинення спілкування з людьми — не надто його переймав. Так мені принаймні здається після ознайомлення з біографією майстра. А ось другий — неможливість виходити на прогулянки — тут, підозрюю, все було складніше: особи обізнані запевняють, що Нестайко, мешкаючи поблизу Майдану, любив блукати центром столиці в компанії свого собаки, тож позбутися двох настільки значимих радостей… Я не знаю, чи варто назвати це парадоксом (історія показує, що схожі феномени трапляються доволі часто), тому

6

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

просто нагадаю: найпопулярнішим вітчизняним автором із тих, хто писав для дітей, стала людина з надзвичайно складною долею; людина, котра задовго до повноліття кілька разів могла загинути; очевидець двох Голодоморів і Другої світової, котрий якимось дивом не зазнав озвіріння характеру, залишився унікально доброю особистістю (його книжки доводять то неспростовно, вони-бо на дітлахів орієнтовані, а цю вікову категорію не проведеш). Мій фах літературознавця доводить: у сучасному красному письменстві левова частка митців, які пережили війну, перетворюються на авторів песимістичних, депресивних, злобних, навіть натуралістичних, «чорнушних». Чесне слово: прогляньте, про що пишуть усі безпосередні очевидці Балкан дев’яностих, чисельних африканських різанин або не менш численних південноамериканських революцій. А ще раніше — жертви Голокосту. Припустімо, мій улюблений поет — німецький єврей Пауль Целан, сім’я котрого загинула в концтаборах, так і не зміг упоратися з негативним досвідом минулого, захворів шизофренією, відтак наклав на себе руки. А ось — Нестайко. І його тексти: добрі, світлі, життєрадісні та життєствердні, неагресивні, легкі, людяні. Чи не є це виявом колосально потужного духу? Адже, погодьтеся, значно простіше плювати жовчю, мстячись світові за все, ніж перебороти у собі таке прагнення, дистилювавши його до стану, коли в ньому не зостанеться й сліду негативу. Либонь, то і є Іскра Божа. Альф Маю в персональній відеотеці кілька фільмів, якими можу смакувати невпинно, хоч щодня. Й навіть із-поміж них телесеріал «Альф» займає особливе місце: давно помітив за собою, що здатен його передивлятися, епізод за епізодом, упродовж багатьох годин поспіль. Це своєрідний наркотик: чим частіше споживаєш, тим більше хочеться ще. Сьогодні, згадуючи космічного прибульця, фокусуюсь у пам’яті на двох ключових оказіях. Дія першої проходить страшної зими 1999-го. Тоді, через затяжні й потужні снігопади, у Закарпатті склалася критична ситуація: по-перше, виник серйозний ризик повені з настанням відлиги, по-друге, у більшості населених пунктів краю багато будинків зазнали відчутних ушкоджень — їхні дахи не витримували ваги снігу. (Назавше запам’ятав такий випадок: ішов я рідним Хустом уздовж берега річки, аж ось неподалік пролунав гуркіт — обернувшись ліворуч, помітив, як на протилежному березі покрівля хати наче завалилася.) Тож, як наслідок, майже тиждень по всій області не було електроенергії — дроти, обідрані та вкриті кригою, лежали на землі. Коли ж, урешті, світло з’явилося, подумав, що радію передусім нагоді побачити чергову серію «Альфа», що його канал ICTV показував тоді вдруге. Спогад № 2 повертає також у дев’яності, до періоду мого знайомства з Альфиком. Отже, останній (102-й) епізод, «трагічне» його закінчення — волохатого симпатягу забирають злісні урядові війська. Кінець. Сумна завершальна мелодія. Титри. А мене, вже підлітка, душать сльози. Спливло десятиліття, і я зумів завантажити чотири сезони «Альфа», зберігши їх у комп’ютері. Відтоді маю ритуал: коли знову доходжу до фінальної серії, миттєво вмикаю першу, й ось він — невеличкий, рудий, укритий шерстю, довгоносий, із добрими оченятами — врізається в будинок Таннерів. І все починається по-новому. Ужгородці Вочевидь, почати варто з того, що найзахідніший обласний центр України — то (як Стамбул і Нью-Йорк) місто контрастів, парадоксів. Відповідно, парадоксальними є його мешканці. Людину, яка вперше відвідує Ужгород, найбільше здивує всюдисуща присутність у місті російської мови: нею розмовляють перехожі; вона часто лунає на вулицях, у кав’ярнях, супермаркетах; домінує в органах державної влади та лікарнях. Пояснюється це двома факторами: перший — дається взнаки традиційна проросійська орієнтованість області (в культурному ареалі підвалини цього заклав видатний закарпатець Олександр Духнович іще століття тому); другий — за радянських часів у благодатний карпатський край масово переселяли людей зі Сходу України й деяких регіонів Росії. Тож не шукайте парадоксу в такій фразі: ужгородці — двомовні. То — найперша, зовнішня, сказати б, характеристика місцевих мешканців.

Оця «подвійність» невимушено позначається на їхньому мисленні, світогляді: ужгородці — дволикі (характеристика № 2). З одного боку, вони не сумніваються у своїй «європейськості»: близькість кордону, маса туристів-іноземців, домінування вивісок багатьма мовами, величезна кількість симпатичних кав’ярень, крихітні вулички, архітектура виразно центральноєвропейського зразка (знаковий факт: саме в «місті над Ужем» чи не вперше в Україні — на зорі дев’яностих років минулого сторіччя — з’явилося пиво у бляшаних баночках). Із іншого — вони, як і мешканці індустріального Сходу нашої держави, смітять, матюкаються, голосно регочуть у публічних місцях, не дотримуються правил вуличного руху, не знають іноземних мов. І, сидячи в симпатичних кав’ярнях, не дають офіціантам на чай. Безпосередньо з цим пов’язана наступна характеристика: ужгородці — помірно провінційні. Чому «помірно»? Річ у тім, що близькість Євросоюзу все ж відображається на тих ста з гаком тисячах осіб, які мають міську прописку: провінційність зустрічаєш, приміром, коли у супермаркеті продавець не знає, що таке сигарилла; або коли, мандруючи містом, відчуваєш, що на місто воно не дуже схоже (біс його знає, чим це спровоковано, можливо, тими ж крихітними вуличками); або заїжджаєш у більш-менш віддалений район, і там не дороги, а суцільні вибоїни. Так і ужгородці: мало з них зможуть вести діалог із гостем, походженням… наприклад, із далекого Бірмінгема, та при цьому вони зроблять усе від них залежне, аби звести того гостя з кимось, хто таки знає англійську. Тому логічно, що ужгородці — толерантні (характеристика № …). Багатовікова позиція на різнобічному роздоріжжі — народів, традицій, мов, релігій — привела до того, що «древній Унґвар» є справдешнім мультикультурним вінегретом, вітчизняним топографічним відбитком глобалізму. Втім, отой «глобалізм» у цих краях має, мовити б, людське обличчя: він проявляється саме в тендітній терпимості мешканців, які зі школи звикають до того, що люди різні, й у цьому нема нічого поганого, ба більше — то навіть цікаво. Скалярії Риби, як відомо, не мають душі, проте ось я тримаю в руках мертву скалярію жовто-білого-сірого забарвлення, гладжу її, прошу вибачення за те, що їй у мене, мабуть, погано велося, й згадую. У моєму невеликому, на три десятки літрів, акваріумі жило двійко представників сімейства цихлових (або цихлідів). Як і належить цим окунеподібним рибам, наша парочка мала низку відтінків, одначе ми з дружиною називали їх за домінуючим: одну чорною, другу — жовтою (тим паче обидві, як з’ясувалося згодом, були самочками). Впродовж двох місяців од часу поселення у нас лідером була світла риба, яка періодично покусувала темну, ганяла її від стінки до стінки, першою підпливала до їжі. Потім ситуація круто змінилася. Вочевидь, причиною стала хвороба жовтої скалярії: якийсь грибок, занесений, імовірно, з новими водоростями, ушкодив їй плавники — а вони в неї, на відміну від чорної, були довгі, вуалеві. Після лікування заразу вдалося вивести, проте плавці так і залишилися посічені. Котрогось дня я помітив, що з цією красивою рибою, яка, на диво, досягла десятисантиметрової висоти й довжини, справжня біда: хтось покусав її, відтак усе тільце вкрилося ранками, а інші мешканці акваріума розпочали на неї полювання, причому найагресивніше діяла скалярія-«брюнетка». Взагалі-то це нормальна поведінка: риби ж хижаки, тому, коли відчувають, що одна з них заслабла, природній інстинкт гонить їх добити «аутсайдера». Зазвичай це завершується колективним сніданком. Довелося перемістити потерпілу в окрему трилітрову банку, до якої було під’єднано запасний кисневий компресор. І тут почалося найцікавіше. Чорна скалярія, що залишилася в акваріумі, якось наче захандрила, й коли проминув тиждень і ми пересадили назад видужалу жовту, стала… охороняти її! Немовби відчуваючи, що світла колега ще «на лікарняному», вона тримала її в самому куточку водойми, під фільтром, не дозволяла випливати звідти, відганяючи всіх надто допитливих сусідів. Ані спеціалізовані брошурки з Інтернетом укупі, ні навіть знайомий акваріуміст Армен не спромоглися пояснити цей феномен: усюди я натрапляв на думку, що така поведінка не зовсім природна. Так тривало місяць, опісля чого жовта скалярія спочила: несподівано, наче без причин, за одну добу. Попервах лежала

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» на дні — й уже тепер чорна не чіпала її, а тривожно кружляла довкола. Затим пережила ніч у тій же банці на три літри й під ранок відійшла. Тож тепер я не знаю, як поводитиметься її одинока подруга, проте точно вирішив: коли в мене народяться діти, акваріума доведеться позбутись — надто часто тут умирають. Риби Чи знаєте ви, як конають риби? Коли я, побачивши темнуватого сомика анциструса заслаблим, спробував дати йому шанс на життя в окремій водоймі, той торкнувся моїх пальців найніжнішим у світі доторком мікроскопічних присосок і більше не рухався. В’юн акантофтальмус кюля, помаранчево-чорний та смугастий, мов тигр, раптом згаснув у барвах, схуд, а останнім його вольовим зусиллям була спроба допливти до верхньої товщі води акваріума, втім, вона увірвалася на половині шляху, й тільце, що нагадувало зміїне, обм’якло на гальці дна. Ще пригадую скалярію, яку вранці побачив головою донизу, з надкушеним хвостом: я підготував для неї десятилітрове відро й акуратно переніс туди; щоразу, зустрічаючи мене, вона радісно махала плавцями — впізнавала після півроку спільного життя; вкладаючись спати, прикрив її кришкою, рибка знову підпливла до поверхні, проте нас відгородила пластмаса та моя заклопотаність справами; наступного дня поховав красуню на території парку, попередньо укутавши в целофановий пакет. І все без пафосу, позерства, намагання привернути до себе увагу. Мовчки, одним словом. Павуки Трапилося це на початку травня 2014-го, коли більшість українців тікала з великих міст у невеликі села: того разу не тільки й не стільки на городи-поля, скільки від страху перед очікуваним безчинством колорадів (на жаль, побоювання справдилися принаймні в контексті одного південного міста). Ми з дружиною (й собакою в якості «бонусу») вирушили до її малої Батьківщини — міста Корсунь-Шевченківського. На вокзалі Видубичів маршрутки відходили одна за одною (відбою од пасажирів у такий час не могло бути), а нам дісталася зовні найоригінальніша: весь корпус чорного автомобіля обплітала намальована павутина сріблясто-білого кольору, що на багажному відділенні виростала у великого павука — також намальованого. Заходячи до салону, я не озирався довкола, думаючи лишень про те, як знайти два вільні сидіння. Однак за півгодини після того, як ми вирушили, вже огледівся й зауважив, що внутрішня «начинка» автомобіля нагадує зовнішню: теж павутиння, такі ж членистоногі, розміщені на стелі та вікнах. Ну, подумалося мені, кожен сходить із розуму по-своєму, тож у цей процес не треба втручатися. Гаразд, іншими словами — всяк має право на власні уподобання. Втім… Ми виходили не безпосередньо в Корсуні, а за кілька кілометрів до міста, в селі Ситники. Пробираючись крізь клунки до чолової частини салону, побачив щось дивовижне: поблизу водія — на лобовому склі, панелі, в інших місцях — були приклеєні, прибиті, приліплені десятки павуків різного розміру та матеріалу виробництва. Один із-поміж них вражав величиною (мав сантиметрів зо 30) і відчутною огидністю. Попри сумніви (незручно лізти незнайомій людині в душу, та й знайомій теж), усе-таки зважився запитати пана шофера: мовляв, чому? Й ось що почув. Служив той дядько в Афганістані, керував взводом на 20 чоловік. Якось серед ночі прокинувся від неприємних укусів на обличчі: з’ясувалося, павук. Коли ж командирові вдалося задрімати, перед тим змахнувши із себе нахабу, оказія повторилася: надокучливий «гість» нагадав про себе так само болісно. Вдруге скинувши його, теперішній водій, а тоді — служивий знову заснув. І знову ненадовго, тільки-от тепер із іншої причини: поганий сон, у якому мати про щось попереджала. Остаточно відійшовши од спання, з тривожно-неприємним станом на душі, командир підняв по тривозі солдатів і наказав вирушати в пошуках нової стоянки. А за півгодини, підіймаючись гірським хребтом, що на них багата ця азійська країна, радянські солдати побачили, як у те місце, де вони щойно відпочивали, влучив снаряд. Зрозуміло, після такого павуки зобов’язані були стати оберегом для нинішнього власника маршрутки. Жуля Чорної масті непородиста собака Жуля з’явилася у нас напередодні Великодня: вранці, йдучи на роботу, мама побачила поблизу літньої кухні дивне створіння — маленьку темнувату

7

дворнягу, в якої нижню частину тулуба обрамляло щось, схоже на спідничку. Такого сірувато-солом’яного кольору. Попри необхідність поспішати, мама, за допомогою віника, спробувала нагнати приблуду, та в неї нічого не вийшло. Як і в тата; той, повернувшись із роботи, також захотів позбутися тварини — передусім через страх: ота «спідниця» здалася йому чимось на кшталт лишаю. Заразного. Втім, чотирилапа істота була надто вперта: вона, немовби відчуваючи, що потрапила до добрих людей, ховалася по всіх закутках подвір’я й таки досягла свого — батьки змирилися з її присутністю. Тижнів за два дворняжка, «охрещена» Жулею, стала улюбленцем родини: з’ясувалося, що вона надзвичайно лагідна, розумна й хазяйновита, ну, а здатність відчувати настрій господарів у неї просто вроджена. Отож прижилася Жуля швидко, звикнувши і до регулярного харчування, і до ласки від людей. Єдине, що в ній не зазнало змін, то це панічний страх закритих приміщень, а також боязнь палиць — усіх видів. Очевидно, там, де тварина жила раніше, її регулярно били, причому робили це, попередньо десь зачинивши. Коли Танцюристка (це її так тато величає — за специфічні прояви радості, схожі на витанцьовування) вперше народила — хлопчика та дівчинку — стався показовий випадок. Моя мама ненароком прищемила вхідними дверима лапку самочці, ми спочатку злякалися, що перелом — настільки гучно й жалібно та скавучала. Щоби заспокоїти малу, я забрав її з братиком до себе в кімнату, наполегливо кличучи туди й Жулю, але навіть тоді вона не зважилася увійти. Напередодні чергового від’їзду з дому я взяв собачку (в якої «спідниця» зникла вже безслідно) на руки, кілька хвилин походивши з нею подвір’ям. Після того, як її опустили на траву, Жуля певний час лежала там, дивлячись у мій бік зачудованими очима, де шок і ніжність поєднувалися з чимось незрозумілим. Ніка Електронна бібліотека Вікіпедія зазначає, що серед усіх тер’єрів Йоркширський потребує найбільшої уваги з боку господаря. Особливо ретельно треба слідкувати за харчуванням: припустімо, їжа, в якій кількість жиру мінімально перевищує допустиму (дуже невелику) норму, може вкрай негативно позначитися на здоров’ї песика. Аби зробити своїй дружині приємне, мій рідний брат подарував їй кількамісячну самочку Йоркширського тер’єра, котру назвали Нікою. Оте невеличке створіння, по-перше, на диво легко прижилося в новій обстановці, безболісно перенісши розлуку з матір’ю, по-друге, так само на диво швидко закохало в себе довколишніх людей. Ніка все робила симпатично: їла, гавкала, бігала, гралася, зустрічала гостей, навіть дзюрила — де тільки сама хотіла. Цю пасторальну ідилію зруйнував невідомий предмет, який Ніка десь знайшла і проковтнула, — ветеринари не змогли визначити, що то було. Собачка захворіла, майже не вживала їжі, довелося ставити їй крапельниці, а коли здалося, що їй уже краще, померла, бідолаха, у братовій машині. Задихнулася. Передостанньої нашої з нею зустрічі Ніка сиділа в своєму імпровізованому ліжку, її спинку було неприродно вигнуто, тоді як животик наче втягнуто всередину. Вочевидь, її дуже боліло, і вона намагалася відштовхнути од себе ту частину свого тільця, де застряг предмет-убивця. При цьому тварина не видавала ні звуку. Дивлячись на неї, я згадував хорошу (нині вже неіснуючу) британську рок-групу та її пісню — «Умри, як собака». Пальміра Йдучи з дому на роботу, незмінно бачу погляд моєї Пальміри — собаки породи Джек Рассел тер’єр: вона дивиться мені у вічі, немовби хоче сказати, мовляв, «Не залишай мене саму!» Тоді хочу обійняти її, пояснити, що за кілька годин повернуся, відтак ми сходимо в парк, погуляємо; що мушу йти працювати бодай тому, аби мати змогу купувати їй їжу, ласощі та засоби від бліх і кліщів; зрештою, без оцих моїх тимчасових зникань вона б отак не цінувала мене. Втім, собачка людської мови не розуміє, тож я, від безсилля заспокоїти її, намагаюся якомога швидше вийти з квартири й зачинити двері. Дивно те, що дуже схожий погляд я вже бачив колись давно, понад чверть століття тому, коли ми з молодшим братом ходили в дитсадок. У ті часи найвеселішими для нас були

8

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

перерви між заняттями (наша улюблена забавка виглядала так: я розкривав обійми, а Рома з розгону біг у мій бік), найсумнішими ж — дзвінки, що сповіщали про початок уроків, адже тоді братик завжди плакав, хоч і мовчав, тільки погляд його наче виказував: «Не залишай мене самого!» Запах Обираючи з дружиною підходящу породу собаки, ми брали до уваги кілька факторів: характер — чотирилапий має бути веселий; розмір — маленький, позаяк житлова площа (28,5 квадратів) не спонукає до «прописки» умовного Добермана; також зважали на запах, точніше, його відсутність, отож вибір логічно впав на «мисливця». Незабаром дійшли висновку, що наш ідеал — Джек Рассел тер’єр (якби ми тоді більше знали, наскільки ці карапузи «характерні»!): песик емоційний, рухливий і маленький (до 26-ти сантиметрів у холці для самки; на жіночій статі наполіг особисто я), та й зі специфічним душком (а-ля мокра курка) стикаєшся тільки після купання. Зазвичай наша Пальміра пахне соломою чи сухим сіном. Уже за кілька тижнів перебування у нас тоді ще шкодливої істоти помітив, що просто-таки дурію від її, не побоюся сказати, аромату: попервах то була суто насолода для нюху, а згодом — ознака чогось рідного. Трапляється, сидячи на роботі чи будь-де не вдома, ворухнеш одягом, і тут од нього полинуть її флюїди, відтак заплющуєш очі, аби за надцять секунд одійти. Від чого? Не знаю, хто як, а я стикаюсь із чимось схожим тієї миті, коли майже фізично відчуваю, що живий, що життя — ось воно, поруч, і воно ось якраз таке. Коли Пальміра захворіла, підчепивши від іншої собаки якийсь лишай, унаслідок чого на лапах у неї з’явилися набряки, її запах змінився: до звичного додалися «нотки», що чимось нагадували щурячий сопух. Утім, саме тоді я, здається, обнюхував її ще частіше, ніж завжди. Аби не забувати: то ми винні, що вона страждає, бо запустили недугу, невчасно зводили нашу крихітку до ветеринара. Також по-інакшому вона «духмяніє» після того, як довго не миється: лише тоді від неї віддає псиною, інколи навіть запашком столичних безхатьків. І це значить одне з двох: або її господарі розлінились, або має місце щорічне відімкнення гарячої води, бо в холодній Пальміра стає дещо агресивною. А ще я зауважив, що запах «мандрує» по різних частинах тіла песика: найслабший аромат на тім’ячку, найсильніший — на пузі, найбільш насичено пахнуть подушечки задніх лап. Добре, що він і вона з нами. Мокачино Що для вас є символом якщо не багатства, то достатку? Автомобіль, багатокімнатна квартира на Печерську, хатиночка в Альпах, регулярний відпочинок за морями-океанами? Тоді як вам ситуація, коли скромні достатки уречевлені змогою раз на кілька днів купувати одну чашку кави мокко, а заможність утілює мрія знайти великий пластиковий стакан, вилити туди потрійну порцію мокачино, відтак сповна насолодитися його божественно солодкою густиною? Бо одної чашки було нестерпно мало: вже роблячи перший ковток, мої смакові рецептори жваво сигналізували про контакт із чимось неперевершеним, навіть позаземним, чимось таким, що, проникаючи в організм, на короткий час відривало од жалюгідного життя людини без роботи і власних квадратних метрів, підіймаючи у висі, де в хаті завжди тепло й немає зайвих людей, а прокидаєшся, щойно захочеш. Але щасливого мріяння вистачало ненадовго, тому, облизавши вічно шершаві губи, викидав стаканчик у сміттєвідро, виходив із супермаркету, йдучи назустріч «сльотавій осені» — вечірньому дощу, калюжам під ногами, холоду, депресії та ностальгії. Інколи здавалося, що це — єдиний приємний епізод за весь день. Про мокачино хотілося марити, пригадувати аромат, відновлювати в пам’яті кожну деталь шляху до улюбленого кавового апарату. Так, із часом я міг розрізняти смак шоколадного латте в різних точках Києва: найгірший, припалений, розливали на Центральному залізничному вокзалі, найсмачніший — біля метро «Оболонь», у кав’ярнях явно переборщували з молоком. Утім, наскільки раптовою, всепоглинаючою, навіть наркотичною була залежність од мокко, настільки несподівано я до нього остиг (чи, може, він до мене): те, що здавалося насиченим, стало надто солодким, помірне в ціні — дорогим, натуральне перетворилося на хімію, свято — на недоцільну

трату часу. Я так і не спробував заразом кілька порцій, бо вже й однієї не допивав до дна. Справді, інше життя символізують інші напої: італійське еспресо — міцне, гірке, з жирною пінкою — хоч і не спонукає до замріяного стану душі, проте легко п’ється будь-коли й не вимагає потрійної дози. Жовтень Одного жовтневого ранку я звично завітав на сайт американського мистецького журналу Rolling Stone й узрів перед собою новину… Ну, мені одразу захотілося, аби «це було не те, про що я подумав»: посередині веб-сторінки розміщувалася світлина Лу Ріда — засновника та фронтмена чи не найкращої групи в історії року, а обабіч знимки значилися дві цифри — «1942» і «2013». Їй-бо: попервах я подумав, що йдеться про якусь фотогалерею, присвячену дідусеві, котрий давним-давно, півсторіччя тому, цілком змінив світову гітарну музику, вплинувши на неї значно більше, ніж якісь там The Beatles. Аж ось «клікаю» на новину й бачу те, чого злякався, але до чого підсвідомо вже був готовий: Льюїс Алан Рід переставився в Нью-Йорку два дні тому, на 71-му році життя. Про це повідомила його дружина Лорі Андерсон (теж не остання людина у мистецтві), не називаючи, втім, офіційної причини смерті. Той жовтневий ранок видався дуже світлим, сонячним і теплим («Мне в такое утро умирать не хочется», — написав із цього приводу відомий бард). За півгодини після таких невеселих відвідин сайта RS ми з дружиною стояли на балконі, розвішуючи випрану білизну. І я згадав, що десь приблизно такого ж світанку, тільки-от майже десятиріччя тому, мешкаючи у Франції, в приатлантичному місті Бордо, вперше почув пісні Ріда: сім’я, де мені пощастило мешкати три тижні, володіла доволі непоганою колекцією вінілових платівок, ізпоміж яких тільки чотири були мною, як-то кажуть, заслухані до дірок. Дві належали ансамблеві The Velvet Underground і мали майже ідентичні його назві «титулки». Інші дві представляли собою зразки раннього, «діамантового», етапу сольної творчості Лу: відтоді саме альбоми Berlin та Rock «n» Roll Animal я люблю понад усе, створене ним у період «одиночного плавання». Особливістю тих дисків стали два, мовити б, світоглядні переломи для мене: з одного боку, я вперше в житті слухав музику на вінілі, тож мав змогу переконатись, що звучання на цьому носієві справді відрізняється від усіх інших отією незбагненною м’якістю, «оксамитовістю»; з іншого, я насолоджувався неймовірного рівня мистецтвом — як у цілому, так і деякими формалістичними аспектами (скажімо, неймовірною помпезністю «Берліна» чи пастельним звучанням гітари Стіва Хантера, що в усій красі проявилось у «Рок-нрольній тварині»). За кілька років опісля, такої ж погожої вранішньої години в жовтні, я сидів у братовій машині. Ми під’їжджали до станції метро «Чернігівська», де я мав зійти, слухали радіо. Якоїсь миті там почала лунати пісня з прегарного альбому The Invisible Band британського гурту Travis, що був одним із визначальних у «нульових». І якраз тоді я виразно зрозумів, що ледь не весь нинішній рок придумав уроджений Рабиновиць із колегами по «Оксамитовому Підземеллю»: по суті, відтоді, тобто з початку сімдесятих, усе рухається по протоптаній ними стежині. Безумовно, з часом якийсь рекорд-лейбл випустить платівку з раніше невиданими композиціями метра. Та останньою з прижиттєвих є Solsbury Hill — кавер-версія шлягера кінця сімдесятих од британського співака Пітера Ґебріела. Над нею Льюїс Алан працював уже тяжко хворий (рак печінки…), чим, можливо, пояснюється те, що з безтурботної пісеньки він створив сумовито-щемну баладу в стилі другого диска VU. І жартівливі слова Ґебріела «My heart going boom boom boom» («Моє серце б’ється бум, бум, бум») у виконанні Ріда звучать возвеличено-прекрасно. Справді: на той момент звукам «бум, бум, бум» у його серці зоставалося лунати недовго. Антон Чехов мовив колись, що «найбільше ми брешемо в першому та останньому реченнях». Тому, аби не писати якогось пафосного закінчення, поставлю крапку. Ойкумена Переоцінений літературознавцями німецький поет Генріх Гайне вважав, що Біблія — то «переносна Батьківщина» для єврейського народу. Вітчизняний культуролог Іван Дзюба роль «переносної Батьківщини» українців відводить

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» «Кобзареві» Тараса Шевченка. Обидва уявлення вписуються у відому теорію іншого німця, герменевта Ганса-Георга Гадамера, який висловлював переконання, що єдина справжня домівка для людини — її рідна мова. Гадаю, є й інший різновид домівки: пам’ять. Із-поміж найцікавіших особливостей функціонування пам’яті — схильність до міфологізації. Найлегше ж піддаються міфологізації спогади про дитинство: чимало культурологів іще кілька століть тому справедливо зауважували, що природною частиною людської свідомості є міф про «втрачений рай», про певний, давно минулий, проміжок життя, який був, мовити б, щасливіший за решту. Для мешканців одного із сіл, що розташоване на півдні Закарпаття, «втрачений рай» — то дерев’яна церква в самому його центрі. Або невисокі гори поблизу. Або цеолітовий кар’єр. Або порослі вербами-акаціями узбережжя річок. Або вражаючий різнобій висот: починається село на пониззі Тиси, а підіймається, кілометр за кілометром, угору, утворюючи там своєрідний квартал, прозваний «горішнім краєм». Або, наприклад, залізничний переїзд, іменований мешканцями «штреком». Розуміння того, що колись ти жив у «раю» і що він уже «втрачений», приходить майже одразу, коли стається розрив: якогось доленосного моменту Ойкумена виявляється болісно недосяжною, а єдиною довколишньою реальністю постає Чужина — для когось то просто інший географічний простір, до якого треба звикнути, втім, для більшості цей простір є (тією чи іншою мірою) ворожим. Відтак дерев’яна церква робиться наймилішим на планеті пам’ятником архітектури. А ліс на невисоких горах — найзеленішим із найсмачнішими грибами. А непрацюючі цеолітові заводи — зразком урбанізації без найменших негативних рис, урбанізації притаманних. А відсутність на берегах двох сільських річок верб і акацій (розчистила відповідна комісія, бо, як з’ясувалося, дерева-кущі «сприяють» повеням та паводкам) шокує так, що це сприймаєш, як наругу. А подолання висотного різнобою завершується найприємнішими втомою й потом. А «штрек», попри всю свою засмердженість мазутом, — гарний і милує око. Років із п’ять тому довелося почути розповідь про дивну бабусю: вона мешкає у селі, що сусідить із вищезгадуваним, і за все своє життя жодного разу не виїжджала за межі району. Жодного. Мені тоді уявилося, що ця людина, внаслідок такого, сказати б, обмеженого кругозору, готова прийняти на віру багато нісенітниць — як у давнину робили. Зокрема, вона цілком могла би повірити в існування десь за морями-океанами двоголових ящерів чи жар-птиць. І лише згодом я збагнув, що насправді в кожної людини обмежений кругозір: по суті, всі ми ціле життя так само снуємо між двома точками — Ойкуменою та Чужиною. Й саме в цьому розщепленні — причини драматичної внутрішньої напруги, що її ми повсякчас прагнемо подолати, не усвідомлюючи, наскільки це нереально. Агресія Вона схожа на самозарядний двигун: одного разу запущена, працює безупинно й довічно. Той, кому її передали батьки, — а іншого способу не існує — перетворюється на носія всесильного вірусу. Тоді кожен учинок, кожна дія — навіть ті, які зовні видаються цілком безневинними, — проходять під спрямовуючим упливом потужної сили, подолати котру майже неможливо. Її функціонування набуває найрізноманітніших проявів. От людина захоплюється релігією народів Мезоамерики, при цьому вірить, що інтерес викликає багатокольорова гама малюнків чи цікаві сюжетні перипетії міфів. А насправді приваблює передусім всюдисуща присутність насилля та смерті. Присутність, яка впливає безпосередньо на ключові вузли психіки. Годі вже й казати про такі побутові моменти, як миттєва і начебто безпричинна злоба на адресу пасажира, який ненароком віддавив ногу в транспорті. Менталітет Здається, в сімдесятих одна газета Донбасу надрукувала резонансний матеріал, автор якого доводив, що після перемог тутешньої футбольної гордості — «Шахтаря» — у місцевих гірників підвищуються показники видобутку вугілля. Нині в Україні вже встановилась інша тенденція: є дата в році, коли різко падають продажі товарів широченного спектра — від автомобілів до косметики. Йдеться про 24 серпня. Саме тоді

9

стається масовий «Ісход»: міста вимирають, а села олюднюються, бо величезні потоки громадян гайнують головне національне свято… ні, не для мітингу, відпочинку, сім’ї чи подовження сну, а для копання картоплі. Десь півтора десятиліття тому я пережив шок, ідучи вздовж річки, до одного берега котрої прилягали людські городи, рясно заставлені автомобілями, подекуди дуже дорогими. Я не міг збагнути, чому хтось, у кого є змога придбати «Джип», садить і копає бараболю, хоча може дозволити собі запастися нею на тисячоліття? Пізніше прийшов до гадки, що то, либонь, специфічний вияв патріотизму: ми працюємо 24 серпня, аби посприяти економіці держави. Картопля-бо — все ще «другий хліб» українців, отож хіба дозволено День Незалежності присвятити чомусь іншому? Певна річ, ні.

10 

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

ОПОВІДАННЯ ДО КАВИ

Покрівельник Стефан Яворський ніколи не вважав себе художником і не прагнув «породичатися» з цією цариною. Одначе так трапилося, що в семирічному віці батьки віддали його до дитячої школи мистецтв, яка щойно відкрилася, де він і проводив більшу частину свого пообіднього часу наступні вісім років. Учителі — а їх за цей період було двоє — вважали, що в нього є талант, який неодмінно треба розвивати. Сам Стефан вбачав у необхідності відвідувати цю школу (в той час, як однолітки займалися справами значно приємнішими — наприклад, ганяли м’яча) єдиний позитив: нагоду малювати, тобто робити те, до чого неусвідомлено тягнулися його права рука й мозок. Малював він майже безупинно: щойно десь умостившись, маючи папір і ручку (чи олівець), Стефан блискавично концентрував на чомусь увагу, а його довгі худі пальці щось неодмінно виводили (переважно на полях шкільних зошитів). Інколи оте «щось» мало привабливий вигляд, і тоді довколишні люди не барилися повідомляти йому про це. Втім, відвідини мистецької школи таки давали чимало приємних емоцій: учителі — особливо другий, який став до роботи на п’ятому році Стефанового навчання, — намагалися (хоч і за мізерну платню) поділитися з учнями власними вміннями, тож ознайомлювали їх як із різними техніками малювання, так і з усіма можливими видами фарб. Саме тому до звичних акварелі чи гуаші у скорім часі приєдналися олійні фарби й навіть темпера. Останні стали улюбленими для Стефана, бо гармонійно поєднували насиченість, густоту олійних із яскравістю акварелей, до того ж — порівняно швидко висихали на мольберті. Якраз темперами він намалював оту картину… У шостому класі загальноосвітньої школи уроки образотворчого мистецтва проводила специфічна жіночка, котра на п’ятому десятку життя зберегла незвичайну замріяність характеру й залюбленість у культуру. Для неї Стефан був неабиякою знахідкою: талант, обізнаність у фарбах і приналежність до мистецької альма-матер настільки вивищували його з-поміж однокласників, що вчителька буквально розцвітала, тільки-но побачивши хлопчину. Періодично вона організовувала шкільні олімпіади відповідного профілю, коли після уроків усі бажаючі сходилися до спеціально відведеного для цього класу й… малювали. Тоді за Стефаном закріплювалася особлива роль — показати майстер-клас: він поважно заходив до приміщення з готовим саморобним мольбертом, де на тканині ледь устигла висохнути водоемульсія, ставив його на парту, поруч — темперні фарби та пензлі, а потім сідав на стілець із виглядом, наче не здогадувався, що всі навколо дивляться лише на нього. Напередодні одного з таких «шоу» Стефан довго розмірковував, що ж намалювати цього разу, врешті, вирішивши сфокусуватися на актуальному пейзажі осінньої природи. Так, приготувавши все необхідне, він почав створювати ту картину — і його серцебиття не пришвидшилося… Отож він намалював гірський пейзаж: четверту — горішню — частину метрового мольберта займало передгрозове небо, де переважали похмурі барви синього спектра; на решті полотна «оселилася» вкрита лісом верховина, для зображення якої було використано бруднуваті смарагдові відтінки; про присутність людини на картині свідчила брунатна стежина, котра (звісно, змійкою) в’юнилася кудись угору, а також (майже по центру) сумовита дерев’яна хатина з яскраво-червоним дахом. Саме він — точніше, його колір — спричинив те, що за півроку Стефан, сидячи вдома у коридорі, востаннє поглянувши на цю картину, розламав її навпіл і спалив. Негаразди почались одразу — безпосередньо в класному приміщенні. Стефанову роботу начебто оцінили, але з двома зауваженнями: по-перше, вчителька повідомила дванадцятирічному художникові, що переважання темних фарб на малюнку свідчить про темінь у його душі; по-друге, вона ж (а за нею й усі присутні) розкритикувала Стефана за червоний дах, який різко дисонує із загальним настроєм полотна. Обструкція продовжилася й тоді, коли засмучений автор приніс свою роботу додому, аби показати її батькам: вони також відзначили передусім неприродність покрівлі будиночка… Через десятиліття (плюс-мінус кілька місяців) вітри закинули Стефана до Франції — країни, де він не те, щоби мріяв побувати, проте чомусь завжди знав, що побуває. Левовий шмат того дивного (сомнамбулічного, сказати б) часу він мешкав у щедрому

Малюнок Габріель МЮНТЕР.

Картини

на дощі Бордо, регулярно відвідуючи музеї — знічев’я, без особливого інтересу. Якось йому повідомили, що до міста на кілька місяців завітала експозиція основних полотен Габріель Мюнтер — відомої німецької художниці-експресіоністки. «Чудовий привід убити годину-другу», — подумав Стефан, купив шоколадний батончик, а відтак перепустку (за половину вартості — як студенту) на виставку. Музей, де експонувалися твори експресіоністки-новаторки, вражав відвідувачів невеликими розмірами: вочевидь, це було звичайне приміщення «під офіси», що його здавали всім, хто ладен заплатити. Такий-собі п-подібний коридор, на стінах якого висіли оригінали німецької майстрині. Байдуже ковзаючи поглядом по полотнах пані Мюнтер, Стефан здійснював свою «культурологічну мандрівку», аж зненацька угледів щось таке, від чого його очі мимоволі заплющилися, даючи змогу розумові збагнути побачене. Отож на останній (із вивішених) картин майорів похмурий пейзаж: захмарене сизе небо; вершини кольору індиго; набрякле темно-зелене листя дерев; сіро-чорна стежка, що зміїлася, зникаючи за пагорбом; а по центру — колиба з пастельно-червоною покрівлею. Ледь-ледь світлішою, ніж на згорілій картині Стефана.

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» 

11

НАРИС-ОБРУБОК

Малюнок Марії ПРИЙМАЧЕНКО.

Собака

Уперше дволапого собаку Стефан Яворський побачив, нудячись на вузловій залізничній станції «Київ-Волинський»: він очікував прибуття поїзда, котрий мав відвезти його до Протасового Яру, й несподівано ближню колію перебігла зграя дворняг, де одна помітно відставала од решти. Зовнішній вигляд відстаючої перевернув уявлення Стефана про світоустрій: вона мала тільки дві лапи, ще й обидві праві, а з лівого боку виднілася пара стручечків — настільки невеликих, що здаля могло скластися враження про якийсь вроджений дефект. Зате ближній розгляд неспростовно доводив, що то — культі, на місці яких колись були повноцінні кінцівки. А близькість залізничних колій наводила на думку, що саме поїзд став причиною каліцтва собаки. Спершу Стефан не міг (ба навіть більше: відмовлявся) повірити в те, що побачив: ота дворняга скидалася, радше, на сюрреалістичні візії Сальвадора Далі, аніж на живе створіння. Все у ній мало відбиток якоїсь нетутешньої химерності — наприклад, хода: вона рухалася стрибками, без видимих зусиль тримаючи рівновагу. Подолавши стартове сум’яття, Стефан спробував уявити, яким же чином дворняга позбулась обох лівих кінцівок, але в результаті заплутався у твані запитань: «Поїзд перерізав тварині одразу дві лапи чи кожну окремо?» — «Їй допомогли вижити чи вона виборсалася самостійно?» — «А як довго вона пристосовувалася до обмежених можливостей свого організму?..» За кілька місяців Стефан намірився створити її портрет. Він одразу вирішив зосередитися на трикольоровій гамі: тварину оточує біле тло, а сама вона — чорна з украпленнями насиченого ультрамарину (при тому, що насправді дворняга була світло-коричневої масті). Також од самого початку Стефан задумав зобразити її лежачою, аби виднілися тулуб і голова, натомість лапи зоставалися «за кадром». Ключовим елементом полотна мали стати очі: тільки-но побачивши дволапу, Стефан понад усе намагався вловити вираз її

зіниць, сподіваючись, що в живої істоти з настільки непростою долею цей орган особливий, із якимись ледь видимими «зарубками», причому саме ті «зарубки» й варті змалювання. Втім, хоч який прискіпливий був Стефан, нічого особливого він не помічав: очі собаки відображали звичайні емоції — переляк, голод, спрагу і ніякої «метафізики». Мабуть, тому й малюнок виходив недоладний: усі його «плюси» — загадкове сліпуче тло, незвична осанка тварини, дражливий синьо-чорний полиск її шерсті — нівелювалися, позбавлені певної «клейковини», організуючого стрижня, що втримував би окремі елементи. Прояснення настало після низки розмов з іншими людьми, які також натикалися на дволапу дворнягу: в когось вона викликала жалість, у когось — відразу, а в одного знайомого — сміх. Отже, запитав себе Стефан, у ній і справді немає нічого особливого? Тоді чому ж, продовжував розмірковувати він, кожна зустріч із нею спричиняла те, що його нервова система на певний час заклякала, а в грудях глухо боліло? Можливо, в цьому й полягав чийсь задум: знову нагадати йому його роль — жити у стані болезасліплення, співпереживання всьому довколишньому. Розуміння цього переповнювало художника виснажливим сум’яттям, тому не дивно, що він безперервно намагався знайти бодай якесь полегшення: менше чути, бачити, відчувати. І «полегшення» прийшло: у Стефана почав падати зір. А на портреті він «розвернув» собаку так, аби тварина лежала спиною до глядача.

12 

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

НОВЕЛА ПРО ЛЮБОВ

Понеділок. Вранішній спокій. Із глибин пам’яті виринає кущ смородини. Незабаром усі й уся прокинуться. Незабаром на блоці пролунають сонні голоси й не менш сонні постаті сновигатимуть туди-сюди. Холодно. Трохи холодно. Важко розплющити свої, заліплені клейкою речовиною, очі. Де ж та настільна лампа? Хай станеться світло! Ура! Але як воно ріже очі — мов у катівні. Такі випробування, якщо їх часто повторювати, — вмикати-вимикати, вмикати-вимикати — витримують лише хороші вуйки в американських фільмах. Потрібно вставати. Але навіщо? Вкотре буде сірий день, проведений поруч сірих людей. Як хочеться їсти! Звісно, кількагодинне сидіння на лекціях із безперервним намаганням вдавати розумний вигляд обличчя, зображувати інтенсивну роботу думки. То важко, дуже важко. Взагалі, думка є. Проте чомусь не виникає потреба її проявляти. Раніше проявляв для себе, зараз уже й на це немає бажання. Моя кімната? Так, вона справді цікава. Всі про це говорять. Справді всі. По-перше, стіни в цій опочивальні не обклеєні шпалерами. Вони зафарбовані у фіолетовий колір — мій улюблений. Влітку приїжджав тато, і ми вдвох за один тиждень кавалерійськими темпами перетворили цю фортецю на винятково оригінальне, як для гуртожитку, приміщення. Фіолетовий колір здавна мені подобається. Чому — не знаю. Мабуть, просто так. По-друге, на моїй невеликій житловій площі відсутні плакати, мінімум меблів. Я часто помічав, як люди, що заходили всередину, були шоковані (хоча намагалися це приховати): протяги, тьмяне освітлення (верхня лампа вже давно не функціонує) і неймовірна пустка, що вкоренилася тут. …………………………… Вівторок. Колись зі мною мешкав сусід. Нині він поселився на квартирі, та, про всяк випадок, залишив собі місце в кімнаті. А що? Мені краще. Один на цілий квадратний всесвіт! Знову нудно, нудно, нудно. Мряка. Листопад. Ніхто й ніщо не дратує мене так, як оцей місяць. Калюжа на дорозі. Як обійти її? Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою. Немає тверді, треба перетворитися на коника-стрибунця. Ось і кімната. А хто тут у мене? Павучок! Маленький чорненький павучок. Дивно — ти не тікаєш від мене. Як тебе сюди занесло? Який же ти симпатичний! Можна тебе торкнутися? Серйозно, я жадаю. В тебе черевце ніби мохом укрите. Ото приємність гладити! Ти будеш Жмуріком. Моїм маленьким Жмуріком. Моїм єдиним другом. Чуєш? Впевнений, чуєш. У нас особливий космічний зв’язок — то я зрозумів із першого погляду. Ти милий. Я тебе вподобав. І ти мене не лякаєшся. Хоробрий павучок! …………………………… Середа. Є в мене якесь насіння, з дому залишилось. І чому я його не викинув? Треба десь посіяти. Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі. Жмуріку, для тебе все так просто! Мабуть, тобі досить зустріти якусь гарненьку десятиногу павучишку і… О, ви не переймаєтеся дурними умовностями. Ви не прагнете «пізнати один одного», «зрозуміти його/її почуття». Ви ніколи не кажете, що не готові до чогось. Ви завжди готові. Як піонери. Мені з тобою справді добре. Ти вмієш слухати. Уважний павучок! Сказати, чому я тебе поважаю? Бо ти не прагнеш мене аналізувати. Твій мозок узагалі непридатний до чогось іншого, крім пошуку їжі. Не ображайся, малий! Я ж тебе люблю. Відкрию тобі секрет: ми поєднані навіки. Тактак. Хочеш молока? Бачу, хочеш. Правду кажучи, я теж. Одначе вділю тобі, Жмуріку. Й обіцяю: коли настане літо, ловитиму мух. Повішу на стелю таку липку стрічку, і будеш ти їх жерти. …………………………… Четвер. Настав вечір. Ти спиш, мій мохнатий? Очевидно, спиш. А може, я хворий? І чого прив’язався до якоїсь комашки? Ні, він не «якийсь». Він — Жмурік. Мій маленький Жмурік. Він особливий для мене. Поглянь на небо. Бачиш зорі? Навряд, адже ти спиш. Напевно, сниться тобі срібляста павутинка, в яку потрапила жирна зелена муха. І ти, відчуваючи приплив естетичного екстазу, рухаєшся до неї. Вичікуєш. (Ще одне, чим відрізняєтеся од нас, — ви вмієте чекати.) Далі ти робиш навколо її тіла білий теплий кокон, і по тому твої губи та її плоть зливаються в поцілунку Ероса й Танатоса. Один організм помиратиме, продовжуючи життя іншому. А про що ти, Жмуріку, мрієш? В які кольори зафарбований для тебе світ: жовтий, червоний, бежевий? Кажуть, що ви їх не розрізняєте. Можливо. Я весь час думаю про тебе. Ти — моя сокровенна таємниця. Розповівши комусь, я опущу на землю твій повітряний образ.

Малюнок Оділона РЕДОНА.

Жмурік

Зорі — шкода, що ти їх не бачиш. І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею. Але ж ти спиш. …………………………… П’ятниця. За ніч погода змінилася — випав сніг. Тепер певні частини тіла, якщо вони не заховані під одягом, укриваються гусячою шкіркою. Нарешті, вставши зранку, помічаєш принаймні формальні зміни. Гарна картина. Земля, здається, сама не чекала, що небо розщедриться на модифіковані крапельки дощу. Схоже на старий чорно-білий телевізор. А навіщо сніг? Чому він саме білого кольору? Кажуть, аби прикрити бруд. Тепле пухкеньке хутро на пронизаній багнюкою землі — є тут щось сентиментальне. Ну, що, прокинувся? Глянь крізь вікно — сніг. Твоє тільце не вижило б на морозі, правда? Втім, у тебе інша доля. Тобі вистачить темної нірки, де ти сховаєш свою химерну плоть. Скромний павучок! Ох, Жмуріку, Жмуріку, чи ти знаєш, що таке пустка? Ось лежу я на ліжку, дегенеративно вдивляючись у стелю, в такий-собі екран, де зображення ніколи не змінюється. Відомо тобі, що це, коли всередині наче абсолютно порожня чаша, яку ти просто зобов’язаний заповнювати? Дурне заняття. Непотрібне. Та тобі цього не треба знати. Не хочу, щоби ти страждав. Страждання — то людське. Ми самі перетворюємо наші тіла на зборища колючок, ранимо інших, інші ранять нас, а потім щиро дивуємось і не менш щиро ображаємося на образи. І був вечір, і був ранок, — день п’ятий. …………………………… Субота. Жмуріку, чи відомо тобі, хто така смерть? Це — Найвища Фея. Знаєш, чим вона займається? Вона відвозить душі людей до Царства Вічного Спокою. Там не болить. І ото, — вельми добре воно! Йдучи в ту країну, людина проходить крізь тоненьке дзеркало, що розділяє її володарювання з цариною життя. Я постійно на неї натикаюся. Ти, сподіваюся, ні. Правильно! Бо в тобі панує внутрішня рівновага. Щасливий павучок! Але, чесно кажучи, не хочу, аби вона мене забрала. Пояснити причину? Мені тебе бракуватиме. Ми подорожуватимемо. Ось уже скоро, на Різдво. Поїдемо в гори. Я візьму коробочку, викручу там дірку, щоби ти міг дихати, й триматиму її отут, у кишені, біля серця. Ми житимемо разом. Наші серця битимуться в унісон. Я тебе доглядатиму, купуватиму молоко, періодично підкидатиму м’ясне. Двоє друзів. Тільки ти і я. Згода? …………………………… Неділя. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. Прокинувся. Сів на ліжко. Почухав щетину. Взув на ноги драні капці. Подивився — павук лежав на землі. Заніс над ним ногу. Пролунав огидний тріск. На брудному лінолеумі з’явилася пляма.

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» 

МЕЖОВА ВІЗІЯ

«На початку завжди темрява», — подумала Сабріна, заходячи до туалету поїзда в момент, коли зникла електроенергія. Уже за кілька секунд світло блиснуло, «розсекретивши» несподівано акуратне приміщення, єдиним недоліком якого була закономірна хитавиця. Сабріна підійшла до раковини, ретельно — палець за пальцем — вимила руки, обвішані товстими золотистими ланцюжками, що пасували до такого ж кольору нігтів, зупинила погляд на дзеркалі. За мить розмістила на вмивальнику свою сумочку, вийняла звідти тюбик помади, розкрутила його й піднесла до губ. Зробила чотири дугоподібні рухи, зупинилася. Опісля нетривалої паузи витерла серветкою ті місця навколо рота, що їх помада зачепила випадково. Знову втупилась у власне відображення, поправила чорну блузку з червоно-жовтими смугами на рукавах, вдихнула-видихнула. Перечекавши, допоки потяг проїде ділянку колії, де розхитування вагонів було особливо відчутним, Сабріна стала вивчати своє землисте обличчя, хоча відкрилася перед нею звична картина: пухкі губи, товстий ніс із широкими ніздрями, глибоко посаджені зіниці карого відтінку. Раптом хтось смикнув за ручку дверей, але, переконавшись, що їх зачинено, розвернувся й пішов углиб вагона, віддаляючись затихаючими кроками. Сабріна заховала помаду, схилилася над раковиною, завмерла. Випрямившись, провела долонею по густо вкритій пушком шиї, по обох настовбурчених вухах, а відтак ухопила пальцями правий ріг, затим лівий. «Я б хотів, аби цей колір був твоїм», — такі (не відомо де почуті) рядки лунали в її голові. Їхнє ритмічне звучання різко перервала нова атака на двері, тепер уже наполеглива, тож Сабріна спустила воду в унітазі, причепурилася наостанок і пірнула у вузький коридор плацкартного вагона. Смеркало; поїзд набирав ходу. Сабріна повернулася до свого купе, вмостившись на сидінні з оксамитовою оббивкою. Пасажири-сусіди, як заведено, обмінювалися недовірливими поглядами. «Чергової безсонної ночі не уникнути», — з жалем констатувала вона: попри багаторічний досвід, Сабріна так і не навчилася спати в транспорті. Доводилося чимось компенсувати відсутність сну, найчастіше — спогляданням. Наразі вона споглядала густу пелену снігу за вікном. За мить її відволікло втручання глухонімого продавця, який ненав’язливо пропонував пасажирам іконки й образки, розставляючи їх на столиках і сидіннях. Сабріна взяла один виріб, пригледілася, здригнулася й поставила назад. Потім замружилась і… Весна; невелике містечко; люди сходяться до греко-католицької церкви. Дев’ятирічна Сабріна йде поруч із матір’ю, тіткою та бабусею. Вона святково зодягнена, в її волоссі — рожевий бантик. Дорослі відстають, про щось розмовляючи між собою. Початок служби, найперші миттєвості дійства завжди подобалися Сабріні: урочиста обстановка, специфічний запах од кадила, цікаві малюнки на стінах, захопливо-незрозуміла поведінка священика… Втім, далі виникали труднощі: сидіти в церкві — навіть дітям — було наче заборонено, доводилося стояти, відтак ноги умлівали, дерев’яніли, а спина віддавала кольками. Того дня Сабріні взагалі стало зле (можливо, від запаху ладану), її почало нудити, в голові загуло, в очах замерехтіло. Вона звернулася до матері з проханням вийти, проте у відповідь почула шипіння, схоже на зміїне, де можна було розібрати недобру фразу: мовляв, усі діти, як діти, лише з тобою завжди щось не так. Минув десяток хвилин, нудота наростала, і дівчинка таки не витримала: з калатаючим серцем, ледь тримаючись на ногах, повільно попленталася до виходу. Обличчя рідних перетворилися на маски, інші віряни проводжали її з осудом. Сама ж Сабріна, поки вийшла з церкви, відчула, що змінилася: лице набрало землистого відтінку; ніс розширився; вуха настовбурчилися; волосся зникло, натомість виріс пушок; а на голові з’явилося двійко закручених донизу рогів… Розплющивши очі, Сабріна випросталася, сіла, підібгала ноги. Затим попрохала провідника, який саме проходив повз, принести чаю. Посьорбавши коричнюватої рідини, виснажена думками, вляглась у купе, заплющила очі, поринула в рятівну дрімоту. Наостанок нізвідки прийшли дивні рядки: «Пауль Целан старіє в ріці, блаженно сходить з ума…» О п’ятій ранку потяг зупинився на одній із станцій. Після того, як провідник одчинив двері тамбура, Сабріна ринулась уперед, але тут же заклякла: зимове повітря обпекло обличчя, обірвало спробу глибокого вдиху. «Півжиття промайнуло», — згадала Сабріна, ступаючи на здобрену снігом бруківку.

Малюнок Оділона РЕДОНА.

Імагосфера

13

14 

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ»

ЕПІСТОЛЯРНИЙ ОБРАЗОК

Малюнок Марії ПРИЙМАЧЕНКО.

Хорватія

Люба сестричко! Пишу до тебе кілька слів і повідомляю, що я вже не в Модорівці: звідти виїхав у лютому, короткий час пробув у місті Дрездені, недалеко від Берліна, там ми вступили до війська, відтак вирушили на Хорватію. Скоріше не міг написати, бо не мав твоєї адреси. Коли ж приїхав на Балкани, зразу відправив листа додому, не дістав жодної відповіді, склав іще два й заледве тепер дочекався відпису. Вислали мені адресу, де ти проживаєш, тож і пишу. Небагато, бо не знаю, чи отримаєш мою кореспонденцію. Коли дістану звістку від тебе, то другим разом повідомлю більше. Зараз мені живеться весело, тільки жаль, що на свята не буду вдома, бо сама знаєш, як довго не приїжджав я на Великдень до України. Маю надію, що після Паски дістану урльопа. Як одержиш вістку від мене, то прошу негайно повідомити, чи добре тобі живеться і чи дістаєш ти листи зі Сосниці. Бо я вже стільки туди писав, а ніхто не озивається, тому не знаю, що є. Іще пришли мені свою знимку, а я тобі якось передам свою. Кінчаю тих кілька слів і знову прошу скорої відповіді. …………………………… Христос воскрес! Повідомляю вам, дорогі родичі, що отримав кореспонденцію, за котру щиро дякую. Коло мене немає нічого нового, все гаразд. Здоровий, дякувати Богу, чого і вам усім засилаю. Час мені скоро сходить, чекаю того менту, коли здобуду урльопа й буду могти приїхати додому. На урльоп пускають. Наразі не міг їхати, сподіваюся, другим туром, десь із початком червня, примчу. Коли того листа читав, жаль мені було, що не побував удома на святах. Іще в Модорівці я все казав, що Великдень проведу з ріднею, але

тим часом інакше сталося, бо змушений і дальше воювати. Не жалію того, тільки аби вже здоровий був щасливо вернутися додому. Хотів би чим найскоріше побачитися з вами. Тепер питаєте щодо татового пакунка: раніше я писав вам, що дістав його, все в порядку. Тому висилаю вам відповідь. Як дочекаєтеся листа, напишіть, чи й знимка прийшла. Здоровлю вас зі щирого серця. …………………………… Сестричко! Послання і знимку від тебе отримав, а ще того ж дня з дому кореспонденція прийшла. Щойно дістав листа, миттю відписую, бо знаю: будеш чекати. Тішуся, що ти здорова, й життя твоє не таке зле. Здогадуюся: є й недобре, адже тепер нігде добра немає. Коло мене все по-старому: я, хвала Богові, живий-здоровий, ведеться мені весело, хоча не завжди. Із Сосниці нікого зі мною немає, лиш один із Радимна та ще хлопчина з Перемишльського повіту. Виїжджаючи з Модорівки, залишив Феранича Миколу в шпиталі. Наразі щодо харчів: сказати можу небагато, дістаємо так, що всього вистачає, тільки-от із куривом трохи зле, адже на день дають нам три дзиґари. Мусить вистачати: одержав я з України пакунок із дзиґарами, не раз мої хлопці таке ж отримують, од них перепадає. У короткім часі маю дочекатися урльопа, бо вже одні від нас виїхали, ждемо, коли приїдуть назад, а тоді, можливо, і я поїду на Батьківщину. Думаю, буде це десь на Зелені свята, якщо ж ні, то при кінці червня напевно. Надійшов лист од Петра стрийкового, каже, на Зелену неділю буде вдома. Хотів би і я також, адже такий довгий час не бачився з ним. Відправляю тобі ще одну знимку, вибач, що кращої не маю, й ту, котра є, ледве дав зробити, бо коштів наразі брак.

ГРУДЕНЬ 2014  БІБЛІОТЕКА «МУ» Зроблю інші, надішлю знову. Писала ти, що хочеш ту знимку Гані, котру я раніше від неї дістав, як був у Австрії. Незадовго отримаєш: вона й мені дорога, бо більше з нашої любої Сосниці тут не побачиш нікого. Жаль, що ніколи Ганя з думки мені не сходить, і листи, котрі я писав до неї ще перед святами, тепер назад одержую. …………………………… Мільцю! У перших словах красно тобі дякую за новий пакунок і листа. Коли зачав його читати, дуже засмутило мене, чому ми такі нещасливі: правду кажеш, що непотрібно нам було в чужинні сторони їхати, а вдома самі мусимо мучитися. Дивуюся, що тобі хотілося з Батьківщини їхати, бо маєш знати: в теперішнім часі добра нігде не знайти. Адже коли я йшов із дому, то не сподівався, що аж так довго в чужині блукатиму, думав, незадовго назад вернуся, але бачиш, із Німеччини урльопа не можу дістати. За три роки ледве всього три тижні відпочивав. Хоча… От Ступків Андрій уже четвертий рік воює, а в Україні ще ні разу не був. Пишеш, ніби добре тобі поводиться. І я тішуся, що втрапила ти до такого пана, котрий дає змогу приїхати додому. Пам’ятаєш, повідомляв я, що в червні приїду? Тепер докладно не знаю, чи зможу. Для мене краще здобути урльопа в липні, тоді міг би вдома дещо помочи: в полі роботи буде, а немає, кому працювати. Тут відпускають на двадцять днів, тоді би й користь од мене була на ланах. Живу добре, бо воякові все мусить бути гаразд. Але всього бракує, навіть такі черевики з дерев’яними підошвами нігде не знайдеш. Тільки того легко дістати, що одного вина: є його всюди досить, ціла літра коштує півтори сотні грошей. Коли приїду в Україну, привезу його: вже незадовго буде новий виноград, а ще старого є чимало. Казала ти, що німка, котра з тобою, пришле дзиґарів: можливо, в тебе є її знимка, то відправ мені, нехай подивлюся на неї. Ще дай адресу, де вона живе, я їй напишу. Сестричко, кінчаю свого короткого листа. Вже скоро будемо вдома, тоді й говоритимемо більше, бо все писати не маю змоги. Ось знимка: недобра, та що поробиш. Зробив її зі своєю групою: тут німець говорить, а я тлумачу хлопцям. Так, тепер я за тлумача. Щиро бажаю сповнення мрій на майбутнє. …………………………… Моя дорога дитино, пишу зараз розпачливі слова: вчора пополудні ми отримали з команди повідомлення, що наш Стефан убитий. Опишу тобі повідомлення: «Високоповажний пане Яворський! Змушений подати вам сумну звістку: два тижні тому вашого сина було вбито. Битва сталася на півночі Хорватії. Він був дуже хоробрим вояком, який, вірний своїй присязі, життя віддав за свободу Європи від більшовизму. О нім ніколи не забудуть. Його приватні речі скоро вам надішлють. Обер-лейтенант Клінгамер». Боже, Боже, такий жаль: моя дитина спочиває в чужій землі…

15

Малюнок Інни ХІВРЕНКО.