Genderna politika

Міністерство освіти і науки України Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського Навчально-науковий інститут історії та права

І.Є. Ворчакова

ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА навчальний посібник

Миколаїв 2013

УДК 396.9 ББК 66. 3 В 75 Рекомендовано до друку вченою радою Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського (протокол №6 від 29.01.2013 р.) Рецензенти: Калакура О. Я., доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Передуга Є. В., доктор політичних наук, доцент, завідувач кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури. Колісніченко А. І., доктор історичних наук, професор кафедри політичних наук Чорноморського державного університету ім. Петра Могили.

Б 75

Ворчакова І. Є. Гендерна політика [Електронний ресурс]: навч. пос. для студ. вузів ІІІ-ІV рівнів акредитації / І. Є. Ворчакова. – Миколаїв: Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського, 2014. — 258 с. Навчальний посібник розроблений відповідно до стандартів кредитно-трансферної системи. Розглядає основні питання гендерної політики, розкриваючи сутність гендерних і егалітарних відносин, ролі гендерної влади та її призначення, феміністичної ідеології, паритетної демократії, гендерної освіти, гендерного фактору у виборчому процесі. До теоретичних питань додаються практичні завдання (тести, теми рефератів, питання до підсумкового контролю), а також список рекомендованих джерел та літератури до курсу. Посібник призначений для студентів вищих навчальних закладів.

Рекомендовано до друку вченою радою Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського (протокол № 8 від 25 лютого 2014 р.) УДК 396.9 ББК 66. 3

2

© МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2014 © Ворчакова, 2014

ЗМІСТ Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Мета, завдання та структура дисципліни . . . . . . . . . . . . . Організація і проведення контролю та оцінювання . . . . . . . .

6 7 16

Змістовий модуль І

Гендерна політика як актуальна проблема сучасних наукових досліджень

Тема 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань 1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика». . . 19 1.2. Гендер – категорія аналізу соціально-політичного процесу. . 22 1.3. Виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень.

30 Тема 2. Історичні засади формування жіночого руху 2.1. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 2.2. Становлення жіночого руху у світі: причини виникнення та основні етапи розвитку. . . . . . . . . . . . . . . . . . 48 2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні. . . 53 Тема 3. Фемінізм як джерело гендерної політики 3.1. Поняття та витоки феномену фемінізму. . . . .

3.2. Різновиди феміністських ідеологій. . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . .

69 73

Змістовий модуль ІІ

Роль державної влади в забезпеченні гендерних прав у політичній сфері

Тема 4. Гендерні аспекти державної політики 4.1. Державна гендерна політика: поняття та детермінанти. . . . 86 4.2. Типи гендерної політики: концептуальні підходи. . . . . . . 88 4.3. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади. . . . . . . . . . . . . . . . . . 92

3

Тема 5. Комплексний підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

5.1. Комплексний підхід до проблем рівності статей як методологія здійснення егалітарної державної політики. . . . . . . . . . . 103 5.2. Гендерний аналіз як інструмент реалізації політики гендерної рівності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 5.3. Створення спеціальних органів для забезпечення гендерної рівності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 Тема 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах 6.1. Історичні засади формування жіночої освіти. . . . . . . . . 117 6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії. . . . . 130 Змістовий модуль ІІІ. Паритетна демократія та перспективи розвитку гендерної політики в Україні Тема 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції людини 7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів. . . . . .

7.2. Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

7.3. Нормативно-правовий захист жінок в Україні. . . . . . . . .

прав

142 154 168

Тема 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження 8.1. Концептуальні засади паритетної демократії. . . . . . . . . 176

4

8.2. Проблеми становлення гендерно паритетного суспільства в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 8.3. Перспективи розвитку паритетної демократії в Україні. . . . 183 Тема 9. Гендерний фактор у виборчому процесі.

9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні. . . . . . . .

9.2. Реалізація виборчого права жінками в світовій практиці. . .

9.3. Особливості політичних процесів як умов, що перешкоджають активній участі жінок у виборчій діяльності. . . . . . . . . .

9.4. Міжнародна і національна система сприяння жінкам у реалізації виборчого права. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Індивідуальні завдання до курсу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . Завдання для самостійної роботи. . . . . . . . . . . . . . . . . . Підсумкові узагальнюючі тести з дисципліни. . . . . . . . . . . Рекомендована література до курсу. . . . . . . . . . . . . . . . .

5

189 196 201 204

211 214 218 225

Передмова

ПЕРЕДМОВА Початок третього тисячоліття позначився виразними процесами демократизації у світі, пріоритетом демократичних цінностей, серед яких права людини є визначальними. В умовах становлення паритетного суспільства, гуманізації політичного життя на перший план виходить проблема переосмислення ролі гендерної культури в системі суспільно-політичних традицій. Тому впровадження курсу «Гендерна політика» в вищих навчальних закладах є доцільним і обгрунтованим. Дисципліна «Гендерна політика» є однією з загальнополітичних дисциплін, передбачених навчальним планом спеціальності «Політологія», знайомить студентів з основами теорії та практики формування гендерної рівноправності на основі паритетної участі в політичній діяльності. Історичний досвід засвідчує, що становлення цивілізації, відстоювання демократичних свобод було результатом спільних зусиль як чоловіків, так і жінок. Тому логічними є вимоги до сучасної системи освіти відповідати принципу, що акумулює гуманізм і демократизм у доланні нерівності між чоловіками та жінками. Створення атмосфери партнерства, толерантності, взаємної відповідальності, взаємоповаги, особистісного взаєморозуміння при прийнятті політичних рішень залежить значною мірою від паритетного представництва в органах влади жінок і чоловіків. Практика рівної участі жінок і чоловіків у відстоюванні демократичних свобод має продовжитися у закріпленні рівних можливостей реалізації як чоловічого, так і жіночого самовиявлення сутнісних людських сил, спрямованих на загальну збалансованість суспільства, світорозбудову й миротворення. Рівноправна участь жінок і чоловіків у прийнятті рішень зміцнює демократію й сприяє її належному функціонуванню.

6

Мета та завдання дисципліни

МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ Мета курсу «Гендерна політика» – оволодіння студентами політологічними основами гендерного підходу до рівноправної з чоловіками участі жінок в процесі становлення сучасної цивілізації. Завдання курсу – розкриття поняття гендерного паритету як стратегічної цілі соціуму, визначення гендерних вимірів українського суспільства, вироблення шляхів досягнення гендерної рівноваги в практичній роботі. Даний курс передбачає вивчення змісту і поняття гендерної політики як навчальної дисципліни у межах фундаментальних політичних дисциплін, історії становлення фемінізму та боротьби жіноцтва за загальне виборче право та право політичної діяльності, аналізу основних рис політичної культури жінок, розкриття змісту та шляхів досягнення рівних політичних прав чоловіків та жінок, усвідомлення суті та змісту міжнародного пакета жіночих людських прав як невід’ємної та інтегральної частини загальних людських прав, реальність жіночих прав у сучасному українському суспільстві, особливо щодо політичної його сфери, ознайомлення студентів з вітчизняним законодавством та національною програмою уряду щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх статусу у суспільстві, збільшення та зміцнення ролі у складі політичної еліти України. Дисципліна «Гендерна політика» тісно пов’язана з політологією, теорією політики, державним та міжнародним правом, соціологією, історією, конфліктологією, психологією та іншими науками. Як і інші галузі теорії політики і права, курс «Гендерна політика» базується на досягненнях філософії, соціології, демографії, політології. Вивчення дисципліни «Гендерна політика» є важливим джерелом формування кваліфікованих спеціалістів у галузі політичних наук, права, державного управління і міжнародних відносин. За7

Гендерна політика

своєння знань з даної дисципліни сприяє підвищенню рівня загальнотеоретичної підготовки студентів та підвищенню їх загальної та правової ерудиції. Вивчення курсу надасть студентам можливість знати: • об’єкт, предмет і методи гендерної політики, чітко оперувати і володіти її понятійно-категоріальним апаратом; • поняття та основи гендеру та гендерної демократії як складової системи прав людини; • історичні уявлення про роль жінок в історії людства та їх внесок у становлення цивілізації; • систему, устрій, порядок формування та діяльності міжнародних, національних урядових та неурядових організацій із захисту прав жінок; • детермінанти політики, які зачіпають інтереси жінок і чоловіків; • технології комплексного підходу до проблем рівності статей; вміти: • визначати умови, які забезпечують ефективність егалітарної державної політики; • робити гендерний аналіз як інструмент реалізації політики гендерної рівності; • обгрунтовувати актуальність політичної освіти, орієнтованої на партнерство чоловіків і жінок у політичному житті; • визначати роль паритетної демократії у формуванні політичної еліти в сучасному українському суспільстві; • аналізувати чинне законодавство з точки зору дотримання гендерної рівноваги, зокрема в соціально-політичній сфері та у владній сфері для вирішення професійних завдань; • розробляти практичні рекомендації щодо електоральної жіночої кампанії та її впровадження в життя при висуненні й обранні жінок-кандидатів до вдадних структур різних рівнів. Структура дисципліни Курс «Гендерна політика» складається з трьох залікових кредитів, двух модулів. Кредити, відповідно до системи ECTS, відо8

Мета та завдання дисципліни

бражають обсяг усіх видів роботи студента: лекційних, практичних занять, консультацій, індивідуальної та самостійної роботи, тобто базуються на повному навантаженні студента. Кредитно-трансферна система – це Європейська система накопичення та перезарахування кредитів, яка відповідає Болонському процесу, спрямованому на інтеграцію вищої освіти України до загальноєвропейського освітнього простору. Кредит (залікова одиниця) – це уніфікована одиниця виміру виконаної студентом як аудиторної, так і самостійної навчальної роботи (навчального навантаження). Аудиторні навчальні заняття проводяться за затвердженим розкладом. До основних видів аудиторних навчальних занять зараховуються: лекції, семінарські, індивідуальні заняття, консультації. Лекційні заняття проводяться відповідно до тематичного плану з метою надання дидактичного (теоретичного) матеріалу. Семінарські заняття проводяться за заздалегідь розробленою тематикою, методичними рекомендаціями і списком необхідних для підготовки до занять джерел і літератури. За відсутність на семінарському занятті без поважних причин студент отримує -2 бали. Виступ студента з одного питання на семінарі відповідно до рівня його знань оцінюється за п’ятибальною шкалою: «відмінно» – 5 балів, «добре» − 4 бали, «задовільно» – 3 бали, «незадовільно» – 0 балів. При цьому враховується опрацювання студентом монографічної літератури, статей із наукових часописів, першоджерел тощо. Оцінюється також участь в обговоренні (дискусії) проблемних питань семінарського заняття. Позитивне доповнення оцінюється 2 або 1 балами. За відмову студента від відповіді на одне із питань, передбачених планом семінару, з нього знімається 2 бали. Допускається складання студентами тем занять, пропущених з поважних причин, що проводиться згідно з графіком консультацій викладача кафедри політології.

9

Гендерна політика

Індивідуальна робота студентів є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для якнайповнішої реалізації творчих можливостей студентів через індивідуально-спрямований розвиток їх здібностей, науково-дослідну роботу і творчу діяльність. Індивідуальні заняття проводяться під керівництвом викладача з одним або кількома студентами в позааудиторний час за окремим графіком, складеним кафедрою і затвердженим деканом факультету. Організація та проведення індивідуальних занять доручається найбільш кваліфікованим викладачам. Індивідуальні заняття на молодших курсах спрямовуються здебільшого на поглиблене вивчення студентами окремих навчальних дисциплін, на старших курсах вони мають науково-дослідний характер. Види індивідуальної роботи студентів: консультація, тестування, індивідуальне навчально-дослідне завдання (конспект із теми (модуля), реферат, анотація прочитаної наукової літератури з курсу, бібліографічний опис, розробка та виконання тестів тощо). Самостійна робота студента є основним видом засвоєння навчального матеріалу у вільний від аудиторних занять час. Цей вид роботи планується як форма організації навчального процесу, що має на меті надати допомогу у самостійному вивченні запропонованої літератури, у пошуку відповідей на проблемні питання курсу, виконання практичних завдань курсу. Самостійна робота студентів передбачає самостійне опрацювання тих тем навчального курсу «Політологія», що відповідно до робочої програми за конкретним фахом виносяться на самостійне вивчення. Кожна індивідуально складена викладачем тема оцінюється такою кількістю балів: «відмінно» − 10-9 балів, «добре» – 8-7 балів, «задовільно» − 6-5 балів, «незадовільно» – 0 балів. Позааудиторна самостійна робота студента включає виконання індивідуальних навчально-дослідних завдань (ІНДЗ), участь і здобуття перемоги в олімпіаді з навчального предмета, участь у студентських конференціях, конкурсах наукових студентських робіт, «круглих столах» з предмету вивчення, виконання складних ситуаційних вправ, розрахунково-графічних робіт, публікація на10

Мета та завдання дисципліни

укових статей, тез доповідей, захист рефератів, підготовка есе, аналітичних оглядів літератури з предмета вивчення, міні-досліджень тощо. Навчальний модуль – це логічно завершена, відносно самостійна, цілісна частина навчального курсу, сукупність теоретичних та практичних завдань відповідного змісту та структури з розробленою системою навчально-методичного та індивідуально-технологічного забезпечення, необхідним компонентом якого є відповідні форми поточного та підсумкового рейтингового контролю. Форми контролю – поточний, модульний, семестровий. Поточний контроль здійснюється в формі опитування та перевірки результатів виконання різноманітних завдань. Студент, відповідно до затвердженої робочої навчальної програми з дисципліни, виконує певні види навчальної роботи (лабораторні та практичні роботи, реферат, розрахунково-графічну роботу тощо), передбачені в кожному навчальному модулі, і захищає їх результати у встановлені терміни. Причому, виконання курсової роботи або проекту здійснюється в межах окремого навчального модуля. Оцінювання виконаної студентом навчальної роботи здійснюється в балах за багатобальною та національною шкалою. При цьому можуть бути передбачені як заохочувальні так і «штрафні» бали (наприклад, за недотримання встановлених термінів виконання різних видів навчальної роботи тощо). Виконаний вид навчальної роботи зараховується студенту, якщо він отримав необхідну кількість балів, встановлену в РСО з дисципліни. Сума рейтингових оцінок, отриманих студентом за окремі види виконаної навчальної роботи в межах даного модуля, становить поточну модульну рейтингову оцінку, яка заноситься до відомості модульного контролю. Якщо студент успішно виконав передбачені в даному модулі всі види навчальної роботи, то він допускається до модульного контролю з цього модуля. Поточне тестування студентів здійснюється в формі опитування та перевірки результатів виконання різноманітних завдань. Студент, відповідно до затвердженої робочої навчальної програми 11

Гендерна політика

з дисципліни, виконує певні види навчальної роботи, передбачені в кожному навчальному модулі, і захищає їх результати у встановлені терміни. Якщо студент успішно виконав передбачені в даному модулі всі види навчальної роботи, то він допускається до модульного контролю з цього модуля. Модульний контроль здійснюється в формі виконання студентом модульної контрольної роботи тривалістю до двох академічних годин під час аудиторних занять. Модульні контрольні завдання студенти отримують безпосередньо на початку контролю, їх виконання здійснюється кожним студентом індивідуально. Під час виконання завдань студенти можуть користуватись допоміжними та довідниковими матеріалами, якщо це передбачено робочою навчальною програмою дисципліни. Сума поточної та контрольної модульної рейтингових оцінок становить підсумкову модульну рейтингову оцінку, яка виражається в балах та за національною шкалою. Контрольні та підсумкові модульні рейтингові оцінки доводяться до відома студентів протягом трьох днів після проведення модульного контролю. Модуль зараховується студенту, якщо він успішно виконав всі передбачені в даному модулі види навчальної роботи та під час модульного контролю отримав позитивну (за національною шкалою) контрольну модульну рейтингову оцінку, а відтак, позитивну підсумкову модульну рейтингову оцінку. У випадку відсутності студента на модульному контролі з будь-яких причин навпроти його прізвища у колонці «Контрольна модульна рейтингова оцінка» відомості модульного контролю робиться запис «Не з’явився», а у колонці «Підсумкова модульна рейтингова оцінка» – «Не атестований». У випадку отримання незадовільної контрольної модульної рейтингової оцінки студент повинен повторно пройти модульний контроль в установленому порядку. Перескладання позитивної підсумкової модульної рейтингової оцінки з метою її підвищення не дозволяється. Сума підсумкових 12

Мета та завдання дисципліни

модульних рейтингових оцінок у балах становить підсумкову семестрову модульну рейтингову оцінку, що перераховується в оцінку за національною шкалою. Якщо студент має позитивну (за національною шкалою) підсумкову семестрову модульну рейтингову оцінку то він допускається до семестрового контролю з дисципліни, що здійснюється в формі семестрового екзамену. Семестровий контроль здійснюється в формі семестрового екзамену або диференційованого заліку. Студент має право не складати семестровий екзамен і отримати підсумкову семестрову рейтингову оцінку із зарахуванням йому навчального курсу з дисципліни у даному семестрі, якщо він виконав протягом семестру всі види навчальної роботи без порушення встановлених термінів, успішно пройшов модульний контроль і набрав кількість балів, яка відповідає позитивній (за національною шкалою) підсумковій семестровій модульній рейтинговій оцінці. В іншому разі він повинен обов’язково складати семестровий екзамен. Підсумкова семестрова рейтингова оцінка студента, який виконав протягом семестру всі види навчальної роботи без порушення встановлених термінів, отримав позитивну (за національною шкалою) підсумкову семестрову модульну рейтингову оцінку і вирішив не складати екзамен, дорівнює сумі підсумкової семестрової модульної рейтингової оцінки та відповідної екзаменаційної рейтингової оцінки, встановленої для кожної категорії підсумкових семестрових модульних рейтингових оцінок. Якщо студент під час семестрового екзамену отримав позитивну (за національною шкалою) екзаменаційну рейтингову оцінку, то навчальний курс з дисципліни у даному семестрі йому зараховується. В іншому разі він повинен повторно складати семестровий екзамен в установленому порядку. Сума підсумкової семестрової модульної та екзаменаційної рейтингових оцінок у балах становить підсумкову семестрову рейтингову оцінку, що перераховується в оцінки за національною шкалою та шкалою ECTS. 13

Гендерна політика

Екзаменаційні та підсумкові семестрові рейтингові оцінки доводяться до відома студентів протягом трьох днів після проведення семестрового контролю. У випадку відсутності студента на семестровому екзамені, який він повинен обов’язково складати, з будь-яких причин навпроти його прізвища у колонках «Екзаменаційна рейтингова оцінка» заліково-екзаменаційної відомості робиться запис «Не з’явився», а у колонці «Підсумкова семестрова рейтингова оцінка» – «Не атестований». При цьому студент вважається таким, що не має академічної заборгованості, якщо він має допуск до семестрового екзамену і не з’явився на нього з поважних причин, підтверджених документально. Інакше студент вважається таким, що має академічну заборгованість. Питання подальшого проходження студентом семестрового контролю в цих випадках вирішується в установленому порядку. Підсумкова семестрова рейтингова оцінка в семестрі, в якому передбачений диференційований залік, дорівнює сумі підсумкової семестрової модульної рейтингової оцінки та залікової рейтингової оцінки, встановленої для кожної категорії підсумкових семестрових модульних рейтингових оцінок. Перескладання позитивної підсумкової семестрової рейтингової оцінки з метою її підвищення не дозволяється. Підсумкова семестрова рейтингова оцінка в балах, за національною шкалою та за шкалою ECTS заноситься до заліково-екзаменаційної відомості, навчальної картки та залікової книжки студента. У кінці кожного семестру студенти пишуть підсумкову модульну контрольну роботу. Семестровий підсумковий контроль – це форма підсумкового контролю засвоєння студентом теоретичного та практичного матеріалу з навчальної дисципліни за семестр. Складання екзамену здійснюється під час екзаменаційної сесії перед комісією, яку очолює завідувач кафедри, відповідно до затвердженого розкладу.

14

Мета та завдання дисципліни

Рейтинг (рейтингова оцінка) – це кількісна оцінка досягнень студента за багатобальною шкалою в процесі виконання ним заздалегідь визначеної сукупності навчальних завдань. Види рейтингу: семестровий, річний, загальний.

15

Гендерна політика

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ КОНТРОЛЮ ТА ОЦІНЮВАННЯ Положення про кредитно-трансферну систему оцінювання знань розроблене з метою оптимізації критеріїв оцінювання рівня знань і вмінь студентів та підвищення їх зацікавленості в опануванні дисципліни «Гендерна політика». Пропонована система дає можливість враховувати ефективність роботи кожного студента під час аудиторних занять і в процесі передбаченого програмами самостійного вивчення окремих тем курсу, участь у науково-дослідній роботі впродовж семестру. Рейтинг як комплексний кількісний показник сприяє більш достовірному і системному оцінюванню рівня знань і вмінь з кожного модуля (блоку) навчального матеріалу і всього курсу загалом. Порядок переведення рейтингових показників за європейською системою оцінювання ECTS Система оцінювання ECTS − європейська система оцінювання успішності засвоєння студентом кредитних модулів. Система передбачає семибальну шкалу (A, B, C, D, E, FX, F) та подвійне (описове та статистичне) визначення цих оцінок. Переведення підсумкових семестрових рейтингових оцінок (підсумкових рейтингових оцінок з дисципліни), виражених у балах за багатобальною шкалою, в оцінки за національною шкалою та шкалою ECTS здійснюється відповідно до таблиці. Шкала оцінювання: національна та ECTS Сума балів за всі види навчальної діяльності

Оцінка ECTS

90 – 100

А

Оцінка за національною шкалою для екзамену, курсового проекту (роботи), практики

для заліку

відмінно

зараховано

16

Організація і проведення контролю та оцінювання 80-89

В

65-79

С

55-64

D

50-54

Е

35-49

1-34

добре зараховано задовільно

FX

незадовільно з можливістю повторного складання

не зараховано з можливістю повторного складання

F

незадовільно з обов’язковим повторним вивченням дисципліни

не зараховано з обов’язковим повторним вивченням дисципліни

Критерії оцінювання «Відмінно» – (90-100 б) 1) Повне виконання вимог навчальної програми; 2) глибоке засвоєння та розуміння програмного матеріалу, необхідного для кваліфікованого аналізу та оцінки політичних явищ та подій; 3) здатність вільно орієнтуватись у визначенні основних категорій та понять з кожної теми; 4) вміння давати вичерпні та аргументовані відповіді на поставлені запитання; 5) глибокий, всебічний культурологічний аналіз політичних процесів і явищ; 6) чіткий виклад і вміння обґрунтувати власний погляд на розглянуті питання: 7) творче опрацювання основної та додаткової літератури до всіх тем. «Добре» – (65-89 б) 1) Повне виконання вимог навчальної програми; 2) засвоєння та розуміння всього програмного матеріалу, здатність до загального культурологічного аналізу явищ та подій;

17

Гендерна політика

3) визначення категорій та понять з незначними помилками у дефініціях; 4) уміння давати обґрунтовані, послідовні, з окремими порушеннями логіки та повноти викладу відповіді; 5) загальний культурологічний аналіз політичних процесів і явищ у світі; 6) опрацювання основної літератури до всіх тем навчальної дисципліни. «Задовільно» – (60-69 б) 1) Виконання основних вимог навчальної програми та планів семінарів; 2) засвоєння основних положень програмного матеріалу; 3) неповне, але достатнє висвітлення розглянутих питань; 4) наявність помилок у відповідях; 5) здатність орієнтуватись у визначенні категорій та понять; 6) порушення логіки та аргументованості у висвітленні питань; 7) поверхове ознайомлення з основною літературою до всіх тем. «Незадовільно» – (50-64 б) 1) Невиконання вимог навчальної програми та планів семінарів; 2) незнання програмного матеріалу; 3) невміння визначати категорії та поняття; 4) відсутність навичок аналізувати культурні процеси і явища; 5) відмова від відповіді на одне чи декілька запитань; 6) необізнаність з рекомендованою літературою.

18

1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика»

ЛЕКЦІЯ 1. ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ЗНАНЬ 1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика».

1.2. Гендер – категорія аналізу соціально-політичного процесу.

1.3. Виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень.

1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика» На межі 70-80-х років ХХ століття в Західних країнах у руслі суспільних наук почала розвиватися нова наукова дисципліна – гендерна політика. Її предметом був обраний аналіз загального і різного у сприйнятті політичної дійсності та політичної поведінки чоловіків та жінок. В Україні гендерна політика розвивається в системі вищої школи з початку 90-х років XX століття. Ця інноваційна для вітчизняної гуманітарної науки галузь наукового знання зуміла за досить короткий строк інтегрувати різні ресурси: науковий потенціал академічної й вузівської науки, вузівську систему підготовки науковопедагогічних кадрів, підтримку закордонних благодійних фондів, демократичні принципи вибору студентами спецкурсів, закладені в навчальних планах по спеціальностях, бібліотечні фонди, нові інформаційні технології. На сьогоднішній день гендерну політику вже сприймають як відносно самостійну сферу суспільного буття, яка охоплює всі прояви і реалії функціонування соціально-політичного життя статей. Гендерна політика – це утвердження партнерства статей у визначенні та втіленні політичний цілей, завдань та методів їх досягнення в діяльності політичних структур – держави, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань. Основні напрями гендерної політики це:

19

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

- зосередження уваги на природній ролі, яку відіграють жінки і чоловіки у стабільному розвитку, та остаточне визначення даного факту; - забезпечення умов, за яких до голосу жінки і чоловіка прислухатимуться рівною мірою як до учасників прийняття рішень на всіх рівнях щодо ключових моментів, що впливають на їхнє життя: формування уряду, діяльність державних інституцій, органів місцевої влади, добробут родини, окремої особи; - забезпечення умов, за яких у всіх сферах суспільного життя політика ґрунтуватиметься на даних, деталізованих за статтю, на усвідомленні того, що результати політики істотно впливатимуть на розвиток чоловіка і жінки як особистостей; - забезпечення доступу до державної служби, участі у розподілі ресурсів між чоловіками та жінками, а також серед соціальних груп відповідно до віку / раси / етнічної приналежності та інших відмінностей на основі справедливості; - надання жінкам права особисто визначати свої потреби, виражати сподівання, набувати професійних навичок, досвіду, соціальної впевненості нарівні із чоловіками; - забезпечити вживання в офіційних документах держави, політичних заявах мови, яка була б гендерно толерантною і не мала дискримінаційних виразів. Об’єктом гендерної політики виступає політична сфера, яка впливає на діяльність та розвиток чоловіків та жінок, а також вплив останніх на політичні процеси в державі. Предметом гендерної політики є вивчення проблем формування гендерної політики, процесів становлення та розвитку гендерного законодавства, діяльність органів державного управління в напрямку формування гендерної політики, а також взаємодії органів влади з неурядовими жіночими організаціями. Одним з важливих теоретичних питань, які будуть підніматися є питання співвідношення (на теоретичному та практичному рівнях) гендерної політики та політики стосовно жінок.

20

1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика»

У сучасному політико-правовому дискурсі (як на рівні міжнародних організацій та документів, так і на національному рівні) використовуються такі поняття, як «жіноча політика», «політика стосовно жінок», «політика в інтересах жінок», «гендерна політика», «політика в інтересах рівності», «політика досягнення рівних прав та можливостей», «державна політика забезпечення рівності жінок і чоловіків», «державна політика стосовно жінок» та деякі інші. Розглянемо деякі з них. Під поняттям «жіноча політика» розуміється комплексна цілеспрямована діяльність держави щодо кожної жіночої особистості, жіноцтва та питань співпраці з жіночим рухом в цілому, яка ставить за мету ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок у суспільстві, формування механізмів, які складають основу дотримання жіночих людських прав для покращення становища українського жіноцтва та суспільства в цілому завдяки розкриттю потенціалу жінок. Державна гендерна політика – діяльність держави, спрямована на врахування диференційованих та спільних інтересів статевих груп, задоволення цих інтересів через надання гарантій рівної участі у всіх сферах публічного життя, та створення збалансованої системи соціального захисту для жінок і для чоловіків. Державна політика щодо жінок – це частина загальної соціальної політики, що стосується інтересів жінок як великої соціально-демографічної групи, формує їх правовий і соціальний статус, регламентує відносини з суспільством. Ідентичне предметне поле поряд з гендерною політикою має на сьогоднішній день і фемінологія, вивчення якої популяризується останнім часом у вітчизняних вищих навчальних закладах. Позначимо ряд причин, що обумовили інституціоналізацію у вузах фемінології як галузі наукового знання. Протягом декількох десятиліть вітчизняні суспільні науки акцентували увагу на позитивних результатах політики КПРС за рішенням жіночого питання, відводячи на другий план різноманітні проблеми, факти прихованої дискримінації жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Роль 21

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

жінок в історії державності була досліджена в обмеженому обсязі. У масовій свідомості населення вкорінилися стереотипи про непорушність соціополового поділу суспільних і сімейних ролей, про вирішеність жіночого питання в нашій країні. Андроцентричний характер праць по історії Батьківщини обумовив формування «жіночої історії» як самостійної сфери гуманітарного знання. Ця історія писалася ученими-жінками й була присвячена осмисленню ролі жінок у суспільному розвитку. У цьому зв’язку вітчизняній науці був необхідний етап наукового осмислення гендерної структури суспільства, реінтерпретації статистики, вторинного аналізу результативності «жіночої» державної політики в радянський період.

1.2. Гендер – категорія аналізу соціально-політичного процесу Гендерна політика як нова багатоскладова наукова дисципліна в якості основної категорії аналізу використовує поняття «гендер». Достатньо часто зустрічається спрощений російсько-український еквівалент цього поняття - «соціальна стать». Ще в 60-ті роки ХХ століття поняття “ґендер” у тому значенні, як воно використовується сьогодні – “співвідношення людей різної статі” або “соціальний конструкт статі”, – було абсолютно невідоме і вживалось для описання лише граматичної категорії, яка дослівно перекладається українською мовою як “рід”. Наукові розвідки суспільно-політичного спрямування проведені в 90-х роках ХХ століття вже свідчать про те, що відбулось переосмислення проблеми стосунків статей і їх стали сприймати як форму соціальної організації. Таким чином відкрилися нові теоретичні та пізнавальні перспективи в напрямку вивчення ключових понять гендерології. Вважається, що вперше термін «гендер» був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером. «Гендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. У 1963 році Р. Столер виступив на конгресі психо22

1.2. Гендер – категорія аналізу соціально-політичного процесу

аналітиків у Стокгольмі, зробивши доповідь про поняття соціостатевого (чи – як він його називав – гендерного) самоусвідомлення. Його концепція базувалась на розділенні «біологічного» і «культурного»: вивчення статі, вважав Р. Столер, є предметною галуззю біології і фізіології, а аналіз гендеру – може бути розглянутий як предметна галузь досліджень психологів і соціологів, аналіз культурно-історичних явищ. Пропозиція вченого про розмежування біологічної і культурної складової при вивченні питань, пов’язаних зі статтю, і дало поштовх формуванню особливого напрямку в сучасному гуманітарному знанні – гендерним дослідженням. У 1968 році вийшла праця Р. Столлера «Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночості». Один з найавторитетніших соціологів сучасності англієць Ентоні Гідденс пояснює, що Гендер – не фізична різниця між чоловіком і жінкою, а особливості «мужності» (masculinity) та «жіночності» (feminity), які формуються соціально; соціальні очікування відносно поведінки, які розглядаються як такі, що відповідать чоловікам та жінкам. Деякі дослідники пропонують виділяти чотири основні теорії гендеру: 1) теорія соціального конструювання гендера; 2) гендер як стратифікаційна категорія; 3) гендер як соціально-демографічна категорія; 4) гендер як культурна метафора. У рамках першого підходу гендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками й чоловіками, конструйована основними інститутами суспільства. Цей підхід заснований на двох постулатах: 1) гендер конструюється за допомогою соціалізації, поділу праці, системи гендерних ролей, сім’єю, засобами масової інформації; 2) гендер будується й самими індивідами - на рівні їхньої свідомості (тобто гендерної ідентифікації), прийняття заданих суспільством норм і підлаштування під них (в одязі, зовнішності, манері поводження й т.д.).

23

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

Коли соціальне виробництво гендеру стає предметом дослідження, звичайно розглядають, як гендер конструюється через інститути соціалізації, подолу праці, через культуру (гендерні ролі й стереотипи, мас-медіа), проблеми гендерної стратифікації й нерівності. У рамках другого підходу гендер розглядається як мережа, структура або процес, тобто гендер пояснюється як стратифікаційна категорія в сукупності (мережі) інших стратифікаційних категорій. Гендер, який ієрархізує соціальні відносини й ролі між чоловіками й жінками, - категорія стратифікаційна. Але крім гендера, такими категоріями є клас, раса, вік. Американська дослідниця Дж. Скотт однією з перших запропонувала розглядати гендер у ряді цих категорій. Французька постмодерністська феміністка Т. де Лауретіс вважає, що гендер - комплексний механізм або технологія, що визначає суб’єкт як чоловічий або жіночий у процесі нормативності й регулювання того, ким повинна стати людина відповідно до експектацій, які запропоновані йому суспільством. Процес конструювання гендерної ідентичності протікає у взаємодії з іншими нормативними змінними, такими як раса й клас, у ході чого виробляється владна система. Інакше кажучи, Т. Лауретіс вважає гендер процесом, що конструює соціально-нормативний суб’єкт через побудову розходжень за статтю, зв’язаних у свою чергу з расовими, етнічними, соціальними розходженнями. У рамках третьої гендерної теорії поняття «гендер» використовується як традиційна соціодемографічна категорія (соціостатева роль), або проведення під видом гендерних досліджень положення жінок і дітей. Сприйняття гендера як соціостатевої ролі характерно для соціально-економічних досліджень, автори яких не хочуть відставати від сучасних ідей. Цей підхід є комбінацією ідей традиційної соціології статі з ідеями, що обговорювалися у феміністських роботах і women’s studies. У рамках цього підходу, з одного боку, розрізняються стать як біологічний факт і гендер як соціальна конструкція; з іншого боку - наявність двох протилежних «гендерів» 24

1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика»

сприймається як даність. При цьому вважається, що «природа» чоловіків і жінок різна настільки, що їх можна віднести до різних соціальних (соціостатевих) категорій. У рамках четвертого підходу гендер розуміється як культурна метафора, тобто крім біологічного й соціального аспектів в аналізі проблеми статі, феміністки виявили й третій, символічний, або властиво культурний його аспект. Чоловіче й жіноче на онтологічному й гносеологічному рівнях існують як елементи культурносимволічних рядів: чоловіче - раціональне - духовне - божественне - (.) - культурне; жіноче - чуттєве - тілесне - гріховне - (.) - природне. На відміну від першого - біологічного аспекту статі, у двох інших його аспектах – соціально- символічному, культурно-символічному - утримуються неявні ціннісні орієнтації й установки, сформовані таким чином, що все обумовлене як «чоловіче» або ототожнюється з ним, вважається позитивним, значимим і домінуючим, а обумовлене як «жіноче» - негативним, вторинним і субординуємим. Це проявляється не тільки втім, що чоловічі предикати є домінуючими в суспільстві. Багато хто пов’язує зі статтю феномени й поняття (природа й культура, чуттєвість і раціональність, божественне й земне й т.д.) через існуючий символічний ряд, що ототожнюється з «чоловічим» або «жіночим». У такий спосіб створюється ієрархія, супідрядність усередині вже цих - нестатевих - пара понять. При цьому багато явищ і понять здобувають «статеве» (або, вірніше сказати, гендерне) забарвлення. Разом з тим убудованість чоловічого і жіночого як онтологічних початків (тобто первинних буттєвих принципів) у систему інших базових категорій трансформує і їх власний, спочатку біологічний-природно-біологічний зміст. Стать стає культурною метафорою, що передає відносини між духом і природою. Дух - чоловік, природа - жінка, а пізнання виникло як якийсь агресивний акт володіння; пасивна природа піддається запитуванню, розкриттю, людина проникає в її глибини й підкоряє собі. Прирівнювання людини до духу, що пізнає, у його чоловічому втіленні, а природи - до жінки з

25

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

її підпорядкованим положенням було й залишається безперервною темою західної культури. Так, метафора статі виконує роль культурного символу й, отже, виступає як культурно-формуючий фактор. Іншими словами, гендерна асиметрія фігурує як один з основних факторів формування традиційної західної культури, що розуміється як система виробництва знання про світ. Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що поняття «гендер» відбиває, по суті, і складний соціокультурний процес конструювання суспільством розходжень у чоловічих і жіночих ролях, поводженні, ментальних і емоційних характеристиках, і сам результат - соціальний конструкт гендера. Важливим елементом конституювання гендерних розходжень є їхня поляризація й ієрархічна супідрядність, при якому маскулинне автоматично маркується як пріоритетне й домінуюче, а фемінне - як вторинне й підпорядковане. В 70-ті роки з’являються окремі роботи з соціології і культурної антропології, які пропонують розрізняти поняття “sex” і “gender”. Автори цих робіт зупинялися на тому, що окрім біологічних відмінностей між чоловіками і жінками існує поділ на соціальні ролі, форми діяльності, відмінності у поведінці, ментальних, емоційних характеристиках. Таким чином гендер, на відміну від поняття статі, стосується не суто біологічних чи фізіологічних властивостей, за якими різняться чоловіки й жінки, а соціально сформованих рис, приманних «жіночості» та «мужності». Стать – комплекс анатомічних (репродуктивних) ознак, що визначають індивіда як чоловіка чи жінку (перша ознака, за якою індивід входить у світ розумних людей – світ «homo sapiens»). Однією з перших робіт, в якій звернено увагу на існування системи “стать-ґендер” була праця Гейл Рабін «Обмін жінками» (1947 р.). Застосовуючи методи психоаналізу та структурної антропології, авторка дослідила символічне значення факту обміну жінками в архаїчних суспільствах, дійшовши висновку, що саме обмін жінками між племенами відтворює чоловічу владу і структури ідентичності, 26

1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика»

які відносять жінок винятково до сімейної сфери й оцінюють їх як біологічний фактор. Це породжує статево-ґендерну систему як набір угод, якими суспільство трансформує біологічну сексуальність у продукт людської активності. Іншими словами, ґендерна система, яка конструює дві статі як відмінні, нерівні і взаємодоповнюючі, фактично є системою влади і домінування, мета якої – концентрація матеріального та символічного капіталу в руках батьків. Рода Унґер у праці “Про редефініцію понять статі і ґендеру” запропонувала вживати слово “стать” лише щодо специфічних біологічних аспектів людини і використовувати слово “ґендер”, коли мова йде про соціальні, культурні і психологічні аспекти. Таким чином, щоб описати співзалежність статей у суспільному значенні, довелось відмовитись від поняття відмінностей статей, яке базувалось на утвердженні біологічних особливостей, насамперед тому, що така відмінність передбачала незмінність жіночих і чоловічих статевих ролей, що не лише сприяла леґітимації патріархальної системи влади, але й розглядала її як дану від природи. Відмінність понять “стать” і “ґендер” мала сприяти усуненню цього причинного зв’язку і вести до усвідомлення того, що поняття “жіночість” (фемінність) і “мужність” (маскулінність) зумовлені багатоманітністю культурних значень. Маскулінність та фемінність не пов’язані з біологічною статю, а складаються з відмінних психологічних характеристик, історично сформованих особливостями культури певного суспільного середовища. Маскулінність асоціюється з екстравертивністю, активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність з інтровертивністю, залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий (а не просто набутий) однією особою, свідчить про її андрогінність. Андрогінність – поєднання високого розвитку фемінності та маскулінності в одній людині (незалежно від її статі чи статево-рольової орієнтації). Розвинута андрогінія в людині передбачає гнуч27

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

кість її гендерно-рольової поведінки, високі соціально-адаптивні здібності й інші важливі якості. Одним з ключових понять сучасної ґендерології є поняття «патріархат», що визначається як система влади та домінування чоловіків над жінками, яка є – завдяки дії суспільних, політичних, економічних інституцій – джерелом гноблення жінок. Витоки сучасного соціологічно-психологічного прочитання патріархату містяться у працях американської вченої Ненсі Ходоров, яка розглядала патріархат як систему соціальних відносин з характерним домінуванням чоловіка над жінкою. На початку 90-х років Сільвія Волбі розвинула теорію патріархату, вбачаючи у ньому насамперед систему соціального чоловічого контролю і порядку, що трансформувався з мікрорівня (сім’ї) до макрорівня (системи суспільних відносин). Сучасні ґендерні дослідження головну увагу зосереджують не стільки на проявах ґендеру, скільки на механізмах його відтворення. Серед історичних дисциплін з’явилась нова галузь – історична андрологія (як відповідь на розгортання історичної фемінології 80-х рр.) Термін «андрогінія» ввів американський психолог С. Бром для виокремлення людей, які успішно поєднують в собі як традиційно чоловічі, так і традиційно жіночі психологічні якості. До категоріального апарату гендерної політики, крім згадуваних понять, можемо віднести ще поняття: андроцентризм, сексизм, біархат, патріархат, дискримінація тощо. Андроцентризм (від гр. andros – чоловік+центризм) – ціннісна настанова західної культури, в якій чоловіче вважається нормою, чоловік – людиною ( як представник homo sapiens), а жінка – як специфічне відхилення від норми, «інша» стать, відмінна від чоловічої. Термін «сексизм» (лат. sexus — стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему настанов, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоло28

1.1. Об’єкт, предмет та завдання курсу «Гендерна політика»

віків. Як соціальне явище, сексизм завдячує патріархату. На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняттю «патріархат» як системи взаємопов’язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. У зв’язку з цим категорія «патріархат» є однією з найуживаніших у фемінізмі, одна із представниць якого американка К. Міллет вважає, що патріархальними були всі історичні цивілізації. Адже під орудою чоловіків завжди були армія, індустрія, технологія, освіта, наука, політика і фінанси — усе, з чого складається влада. Сучасні суспільства теж патріархальні, відрізняються лише ступенем та особливостями соціальної нерівності, зумовленої соціальним статусом чоловіків і жінок, тобто гендерних нерівностей. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно пов’язаний з гендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей). Дискримінація за ознакою статі – практика, через яку одній статі надається перевага щодо іншої. У більшості суспільств це розглядається як дискримінація, яка сприяє розвитку чоловікам за рахунок завдання шкоди жінкам. У суспільствах, які характеризуються патріархальними відносинами, жінки, як правило, зазнають систематичної дискримінації у всіх сферах суспільного життя, тобто у приватній і публічній сферах соціальної діяльності. Тому дискримінація за статевою ознакою є інституціоналізованою та може прирівнюватися до расової дискримінації. Ідеологія, що базується на статевих відносинах, слугує для того, щоб закріпити подібну практику, надаючи їй легітимності та перетворюючи в норму. У патріархальних суспільствах жінки зазнають дискримінації в таких сферах, як зайнятість, політика, забезпечення житлом, право на власність тощо. Становище жінок у класовій структурі та інших основних соціальних підрозділах – вік і раса – може також укріпити або послабити вплив дискримінації за статевою ознакою. Бути чоловіком чи жінкою – це не просто бути людиною з чоловічою або жіночою анатомією чи фізіологією, лише цього замало.

29

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

Важливо, щоб людина сама себе відчувала представником тієї чи тієї статі, щоб було відчуття гармонії з певними соціокультурними експектаціями стосовно прийняття у суспільстві зразків поведінки.

1.3.Виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень Наприкінці 60-х років у Европі та США в межах гуманітарних наук з’явилась та почала розвиватись нова галузь досліджень, яку називали жіночими студіями (англ. – women’s studies, фр. – etudes feministes, пол. – feminologia). Їх головні теоретичні та методологічні засади вийшли з світоглядних засад жіночого руху та феміністичної ідеології ХХ ст. Ознакою визнання академічним середовищем наукової значимості жіночих студій стала поява колективних праць та спеціальних тематичних випусків фахових періодичних видань, присвячених висвітленню відповідного спектру проблем, які засвідчили інтеґральність нової дисципліни та перспективи її міждисциплінарності. Разом з виникненням у 1970 році у Франції «Руху за звільнення жінки» там були засновані і перші журнали феміністичного спрямування. Аналогічний процес почався і в США, де в короткі строки домоглися великих тиражів журнали «Signs», «Feminist Studies», «Women’s Studies Quarterly». Піднесення неофемінізму вплинуло на інтелектуальну сферу: вчені в Європі та США стали обирати об’єктом своїх досліджень жінку – в сім’ї, на виробництві, в системах права та освіти, в науці, політиці, літературі та мистецтві. Перший спецкурс з історії «жіночого руху» був прочитаний у Сіетлі в 1965 році. Наприкінці 1960-х років спецкурси, присвячені жіночому питанню викладалися також у Вашингтоні, Портленді, Річмонді, Сакраменто. У 1969 році дослідниця з Корнельского університету Шейла Тобіас запропонувала узагальнюючу назву для цих спецкурсів - Female Studies. У 1970 році вона очолила команду викладачів соціальних наук, які прочитали в зазначеному університеті міждисциплінарний курс «Жіноча персональність» («Female Personality»). Одночасно в цьому ж році, в університеті Сан-Дієго 30

1.3.Виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень

була заснована власна «жіноча» програма навчання студентів і Ш. Тобіас організувала там спеціальне видання «Female Studies», яке взялось за публікацію програм курсів, списків літератури і було спрямоване на обмін досвідом між викладачами, які займаються жіночою тематикою. В Тому ж 1970 році в Балтиморі Флоренс Хоу і Полом Лоутером було засновано видавництво «Feminist Press», яке зіграло значну роль в пропаганді наукового знання про взаємостосунки статей. На кінець 60-х – початку 70-х років у межах багатьох традиційних академічних дисциплін вже в десятках університетах США та Європи з’явились курси, що вивчали жіночу проблематику. Історики повертали несправедливо забуті імена тих, хто зробив вклад в розвиток культури, літературознавці розглядали своєрідність образного і мовленевого стиля жінок-письменниць, педагоги ставили питання про особливості виховання хлопчиків та дівчат, психологи звертались до раніше відомим, але дещо забутим класичним працям з жіночої психології, соціологи намагались показати неординарність соціальних ролей чоловіків та жінок і демографічні наслідки, що з них витікають. Термін «гендер» в їх роботах співвідносився лише з жіночим досвідом і використовувався тоді, коли мова йшла про соціальні, культурні, психологічні аспекти «жіночого» у порівнянні з «чоловічим», при описанні норм, стереотипів, соціальних ролей, типових для жінок. Започаткування спецкурсів у низці вищих навчальних закладах Европи та США (1971-1975 – у США та англомовній частині Канади, 1975-1978 – в Англії, 1977-1979 – у Франції та Квебеку, 1980-1983 – в Нідерландах, Швеції, Німеччині) стало першим кроком на шляху до переведення діяльності жіночих студій у наукову площину. Відмінності у процесах становлення та рівні тематичнопроблематичної структурованості жіночих студій в окремих країнах дослідники пов’язують насамперед із зростаючим суспільним впливом жіночих рухів, а також зі ступенем розвитку окремих академічних дисциплін (етнології, соціальної антропології, соціології тощо).

31

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

Засновуючись спершу на епістемологічній критиці андроцентризму наукової думки (який мав місце у працях описового та аналітичного характеру, на мовленневому рівні тощо), жіночі студії згодом спрямували свої зусилля на проведення спеціальних досліджень різних форм вияву “жіночої компоненти”, її місця, ролі, значення в усіх сферах життя: у соціальних структурах, світогляді, господарсько-виробничій сфері, мистецтві, літературі тощо. В межах соціальної антропології жіночі студії розвивались на ґрунті дослідження способів культурного конструювання жіночості, аналізу структури сім’ї та статевого поділу праці; у літературознавстві – на контент-аналізі жіночого письменництва. Сьогодні жіночі студії посіли гідне місце у системі наукових знань. Спеціалізовані періодичні видання (наприклад, Feminist studies, Woman’s Studies International Forum – США, Canadian Women’s Studies – Канада, Nouvelles Questions Feministes – Франція, Pelnym Glosem – Польща та ін.) отримали міжнародне визнання завдяки публікаціям серйозних наукових розвідок з різних питань “жіночої” тематики. Свідченням поважного ставлення до всебічного вивчення проблеми “жінка в історії, суспільстві, культурі” є видання у 1991 році фундаментального п’ятитомного монографічного дослідження Г. Дюбі та М. Перо «Історія жінок на Заході». З іншого боку, це видання стало тріумфом історичної фемінології, головне завдання якої полягало у зміні уявлень про минуле з акцентом на роль жінки в суспільно-історичних процесах, тобто в написанні “її історії” (HER story) на противагу до єдино-панівної досі “його історії” (HIS story). Патріархальний характер традиційної науки і культури, асиметричне становище жінок порівняно з чоловіками в суспільстві призвели до нагальної потреби вивчення і переосмислення жіночого досвіду та їх погляду на світ в різних сферах життя соціуму. Внаслідок даного факту в 70-х роках ХХ ст. в університетах і жіночих об’єднаннях США вперше проводяться жіночі дослідження.

32

1.3.Виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень

Жіночі дослідження як виклик традиційній науці виникли, коли стало очевидним, що соціальні і гуманітарні науки під виглядом вивчення людини взагалі, тобто homo sapiens, вивчають винятково чоловіків. Жіночі дослідження саме і були орієнтовані на вивчення жіночого культурного задзеркалля, причому тут використовувалися найрізноманітніші методи: сповідь, групові дискусії, глибинні інтерв’ю, вторинний аналіз матеріалів етнографічних досліджень. Як зазначає Н. Кутова, осмислення того, що знання, які викладаються в традиційних академічних дисциплінах, є неповними, частковими й викривленими, оскільки в них немає жінок, зумовило виникнення жіночих студій як нової галузі дослідження і викладання. Теоретики фемінізму довели, що традиційна соціальна наука розпочала свій аналіз тільки беручи до уваги чоловічий досвід, тобто в ній порушувалися лише ті питання, на які чоловіки хотіли мати відповідь. Щоб змінити стан речей, за якого жінки були невидимою і маргінальною діючою силою в культурі, треба було реорганізувати знання, змінити сам ракурс, під яким жінок розглядали в культурі, та інструменти аналізу, щоб оцінити їхнє політичне, історичне та особисте становище й узятися за створення більш збалансованої культури. Саме розуміння цього завдання й породило жіночі студії. А. Посадська спромоглася чітко визначити задачі жіночих студій і що, найголовніше, їх політичну мету: „Освітня задача women’s studies полягає в тому, щоб підняти рівень суспільного усвідомлення гендерних проблем і зробити їх частиною основного освітнього курсу гуманітарних відділень інститутів та університетів. Політична мета полягає в тому, що через гендерне бачення становища жінок в суспільстві сприяти включенню жіночих інтересів в «політичний порядок денний». З часом жіночі дослідження, динамічно розвиваючись, почали розширювати „лави” своїх прихильників. Активну участь у розвитку жіночих студій стали брати не тільки профемінізовані жінки, а й науковці-чоловіки. Це призвело до введення в жіночі дослідження більш широкого спектру саме гендерних понять та зсунення ак33

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

центів з питань чисто жіночого простору на питання паритетності соціальних ролей у суспільстві. Саме через вищеокреслені явища, відбулося виникнення у 80-90-х рр. ХХ ст. гендерних досліджень. Є. Здравомислова, А. Темкіна запропонували свій варіант бачення виникнення гендерних досліджень, підкреслюючи, що гендерні дослідження почали інституціалізуватися в 80-ті роки у зв’язку з розвитком соціально-конструктивістського і поструктуралістського підхода, з одного боку, і руху кольорових феміністок – з іншого. В центрі їх уваги знаходяться механізми створення і відтворення множинної гендерної нерівності. Дослідження жінок та гендерні дослідження розвиваються в межах феміністичної традиції. При цьому часто „дослідження жінок” критикують гендерний підхід саме на основі несприйняття самоназви. Згідно цієї критики, зміна самоназви досліджуваного спрямування на „гендерні дослідження” означає зраду феміністському рухові, оскільки термін „гендер” в публічному дискурсі сприймається як менш радикальний і більш політично нейтральний, ніж терміни „жінка”, „фемінізм” і „патріархат”. Як зазначає Г. Силласте в англосаксонських країнах поняття „феміністські дослідження”, „гендерні дослідження” і „дослідження з проблем жінок” часто вважаються синонімами. Однак в науковій практиці переважає традиційне поняття „дослідження жіночих проблем” (чи „по проблемам жінок”). Це спрямування розглядається як наукова гілка жіночого руху, яка займається як дослідженням, так і навчанням. ,,Дослідження – навчання – політична участь є складовими частинами і відображенням історичного процесу становлення жінок” (Х. Роуз). Дане посилання на думку Х. Роуз дає можливість пригадати, що остання в свою чергу у власній статті „Дослідження жіночих проблем у Великобританії” також зробила інтерпретацію цих трьох понять („дослідження жіночих проблем”, „феміністські дослідження”, „гендерні дослідження”). Так, Х. Роуз розставила наступні акценти, підкреслюючи, що „дослідження жіночих проблем” – це дослідження, які здійснюють жінки по жіночій

34

1.3.Виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень

проблематиці для жінок; це дослідження, що вивчає проблеми пригнічення жінок. Вираз „феміністичні дослідження” вперше використано датськими дослідницями, які відкрито виступили проти американського культурного імперіалізму. Ця назва чітко робить ставку на політичний аспект боротьби за наукове знання. Гендерні дослідження представляють собою такий підхід, який можуть використовувати обидві людські статі, причому тим, хто тримає в своїх руках владу на знання особисто, він кидає виклик. Таким чином, гендерні дослідження – теорія, методологія та практика міждисциплінарного вивчення суспільства і культури на основі гендерного підходу: 1) принципово новий підхід, що означає зміну ціннісних орієнтацій людини та перегляд багатьох звичних уявлень про світ; 2) генерація ідеї про те, що важливим є не біологічні або фізичні відмінності між чоловіками та жінками, а те культурне й соціальне значення, яке суспільство надає цим відмінностям. Основою методології гендерних досліджень є не просто опис відмінностей в статусах, ролях і інших аспектах життя чоловіків і жінок, але й аналіз влади та домінування, затверджених у суспільстві через гендерні ролі та відносини. Гендерні дослідження розглядають які ролі, норми, цінності, риси характеру суспільство через системи соціалізації, розподілу праці, культурні цінності та символи відводить виконувати жінкам і чоловікам для того, щоб сформувати традиційну (патріархальну) ієрархію влади. Треба мати на увазі, що хоча жіночі й гендерні дослідження і сформувалися як єдиний напрям досліджень, все ж на даному етапі розвитку науки їх об’єднання є некоректним з онтологічної точки зору, оскільки на сьогодні вони відрізняються об’єктом досліджень. Різниця між ними в тому, що останні більшу увагу приділяють компаративному аналізу та використовують більш універсальну та досконалу методологію. Жіночі дослідження, незважаючи на свій революційний характер, обмежились констатацією відмінностей між статями. Їхній недолік в тому, що вони намагались актуалізувати 35

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

все жіноче за допомогою чоловічих шаблонів. Та попри ці обмеження, жіночі дослідження стали важливим фактором у розвитку наукового знання. Власне, переростання жіночих досліджень у гендерні почалося у 80-ті рр. ХХ ст., і збігається з переходом від аналізу патріархату та специфічно жіночого досвіду до аналізу гендерної системи. При цьому на перший план виходять підходи, згідно з якими всі аспекти людського суспільства, культури та взаємин є гендерними. Зараз відбувається поступовий перехід від “додавання жіночого фактора” у програми досліджень до аналізу того, як гендер проявляється, конструюється та відтворюється у всіх соціальних процесах. При цьому основою для проведення гендерного аналізу є визначення залежності того чи іншого соціального явища від фактора статі. Якщо ця залежність не простежується або слабко проявляється, то робиться висновок, що статеві відмінності ніяк не впливають на хід соціальних процесів. Якщо стать інтерпретується як соціально-демографічна категорія, це окрема сфера застосування соціологічного знання. У тих випадках, коли це поняття сприймається як ідеологічний конструкт суспільства, мова йде про гендерну методологію. З метою вивчення та дослідження гендерної проблематики, напрацювання практичних заходів щодо впровадження гендерної ідеології та гендерної рівноправності у суспільну свідомість створюються науково-дослідні групи та організації, які називають гендерними центрами. Активну участь в удосконаленні та реалізації державної гендерної політики в Україні беруть чотири основні гендерні центри, які діють на засадах громадських організацій. Це – Київський центр гендерних студій, Львівський науково-дослідний центр «Жінка і суспільство», Одеський науковий жіночий центр, Харьківський центр гендерних досліджень. З травня 1997 року діє так зване Гендерне бюро – це координаційна організація в межах програми ПРООН «Гендер у розвитку». Її діяльність сприяє інтеграції гендерних підходів у державні програми та в діяльність громадських структур. Бюро здійснює гендер36

Семінар

ну експертизу існуючих державних програм і нормативно-правових актів. Одним із найважливіших напрямків діяльності Гендерного бюро стало дослідження сучасного становища жінок в Україні на основі гендерного аналізу. Програма «Гендер у розвитку» розпочала навчально-освітню роботу через видавничу діяльність, шляхом проведення семінарів, круглих столів, до яких залучаються як науковці, так і представники недержавних організацій, службовці. Ця програма сприяє розвитку мережі неурядових жіночих організацій та співпрацює з ними. За ініціативою програми ПРООН «Гендер у розвитку» було створено Національну жіночу раду. Таким чином, є підстави затверджувати, що гендерні дослідження є сьогодні невід’ємною складовою частиною науково-дослідної й навчальної роботи в системі вищого освіти. Цей напрямок поєднує сотні дослідників і активно сприяє поширенню гендерних знань, гуманітаризації вищого утворення й підготовці наукових кадрів для вищої школи. Широкому загалу стали доступні ідеї й соціальні стратегії XXI століття в галузі гендерної рівності. Семінар № 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань. План.

1. Ступінь наукової розробки проблеми формування теоретичних знань з гендерної політики.

2. Основні напрямки та методологія гендерних досліджень.

3. Гендер як новий вимір соціокультурного розвитку. Основні теорії гендеру. Теми доповідей 1. Гендерні дослідження як нова багатоскладова наукова дисципліна.

2. Гендерна ієрархія як матриця для формування авторитарних режимів.

37

Лекція 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань

3. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні.

4. Гендерна політика в аспекті соціальної відповідальності держави і суспільства. Література 1. Андрусенко Н. Утвердження гендерної рівності : реалії та перспективи / Н. Андрусенко // Праця і зарплата. – 2007. – лют. (№ 7). – С. 5.

2. Антология гендерных исследований: [сб.пер. / сост. комментарии Е. Гаповой и А. Усмановой]. – Мн. : Пропилеи, 2000. – 384 с.

3. Введение в гендерные исследования: [учеб. пособие для вузов / под общ. ред. И. Костиковой]; Моск. гос. ун-т им. М. Ломоносова. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Аспект Пресс, 2005. – 252 с.

4. Гендер і державна політика: навч. посібник [пер. з англ./ упоряд. П. Ренкін]. – К. : Основи, 2004. – 394 с.

5. Гендер і культура : [зб. статей / упоряд.: В. Агеєва, С. Оксамитна]. – К. : ФАКТ, 2001. – 224 с.

6. Гендер у політиці : проблемна реальність // Віче. – 2008. – № 5-6. – С. 40-42.

7. Гендер. Фемінність. Маскуліність // І : Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2002-2003. - № 27. – 132,150 с.

8. Грицяк Н. Особливості розвитку гендерних досліджень в Україні / Н. Грицяк // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 3. – С. 32-37.

9. Лазар І. Особливості розвитку гендерних теорій і концепцій / І. Лазар // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ „Магістр”, 2006. - № 2 (28) – Ч.1. – С. 268-277.

38

2.1. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі

ЛЕКЦІЯ 2. ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ 2.1.Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі.

2.2. Становлення жіночого руху в світі: причини виникнення та основні етапи розвитку.

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні.

2.1. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі. Сформувати повноцінну картину сучасного становища жінок у суспільстві можливо за допомогою порівняльної ретроспективи. Ідейно-філософські погляди на соціостатеві відносини прямим чином впливають на формування сучасних гендерних та феміністичних ідеологій. Нерівність статей, другорядність жінки по відношенню до чоловіка у суспільстві (визнання тільки її репродуктивної та господарської функції), принизливе позиціювання ролі жінки в громадсько-політичному житті, в більшості випадків чітко прослідковується в працях стародавніх мислителів. Хоча деякі науковці, такі як Ю. Івченко, К. Левченко, О. Кулачек, філософів Платона та Піфагора називають першими в історії феміністами. Інші дослідники, такі як О. Вегнер, С. Айвазова підкреслюють суперечливість ставлення Платона та Піфагора до жінки. Так, О. Вегнер у праці «Фемінізм як джерело гендерної політики» зазначає, що Платон, з одного боку, вважав жінку нижчою істотою (навіть стверджував, що якщо чоловік був боягузом та нечесною людиною, то після смерті його душа переходила до жінки), з іншого боку – у трактаті «Держава» він серед інших ідей висловлював ідею про соціальну та політичну рівність обох статей: «Однакові природні властивості зустрічаються у живих істот обох статей, і за своєю природою як жінки, так і чоловіки можуть брати участь у всіх справах». Погляди Піфагора на соціальний статус жінки теж можна назвати амбівалентними.

39

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

З одного боку, дослідниця О.Кулачек, цитуючи, доводить його егалітаристські погляди: «Жінки як стать, - твердив Піфагор, - за самою природою своєю схильні до благочестя». Тому в товариство, - продовжує дослідниця, - яке заснував Піфагор, чоловіків і жінок приймали нарівні; власність була спільна і спосіб життя теж у всіх однаковий. В свою чергу російський науковець С. Айвазова заперечує феміністичні позиції Піфагора, наводячи, в своїй роботі, вислів самого філософа: «Існує позитивний принцип, який створив порядок, світло, чоловіка, і негативний принцип, який створив хаос, сутінки і жінку». Негативне ставлення до жінки простежується і в думках Сократа та Демосфена. Три речі можна вважати щастям, - стверджував старогрецький філософ Сократ, - те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка. Відомий афінський оратор Демосфен так висловлював традиційний погляд на стосунки статей: «коханок ми тримаємо заради задоволення, наложниць для щоденної турботи про нас, а дружин – щоб вони виношували нам законних дітей і були вірними охоронцями наших домашніх вогнищ». Таким чином, різні мислителі виявляються єдиними у відокремленні від сфери «політики» жінок. Відмінність між соціальними статями і сексуальними відносинами розглядається переважно як маргінальна або зовнішня до об’єкта політичного дослідження проблема. За жінками закріплювалася роль берегині приватних основ політичного життя чоловіків; жінка символізує приватні домашні, сімейні відносини, стабільність, на якій будується «поліс» у Арістотеля. На відміну від соціальних гендерних позицій вищезгаданих давньогрецьких філософів, відповідні погляди давньокитайських мислителів були ще більш принизливими по відношенню до жінки. Наприклад, Конфуцій, в книзі «Бесіди та судження» доволі образливо, для жіночої статі, писав : «У звичайної жінки розуму стільки, скільки у курки, а у незвичайної – скільки у двох». Західне християнство розвивалось найбільше під впливом гностичних уявлень про шлюб і стосунки статей Августина Блажен40

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

ного. Філософ називав жінку знівеченим чоловіком і звинувачував її в гріхопадінні людей. У середньовічній християнській філософії Ф. Аквінський продовжує традиції Св. Августина і Ф. Олександрійського, які протиставляли форму і матерію, душу та тіло, раціональність та емоційність, маскулінність та фемінність. Ф. Аквінський проголошує, що жінка – «це невдало зліплений чоловік», «випадкова істота». Сьогодні більшість науковців (наприклад, В. Успенська, О. Вороніна, С. Павличко, А. Фурман, Т. Надвична) вважають, що зародження феміністичних ідей відноситься до епохи Відродження з її культом людини. Саме тоді з’явилися перші трактати Крістини де Пізан і Корнеліуса Агріпи, в яких відкрито говорилося про придушення особистості жінки і несправедливе ставлення до неї суспільства. Крістина де Пізан сформулювала одну з основних вимог фемінізму наступних століть: жінки повинні бути допущені до серйозної освіти. Фактично, вона була однією з небагатьох феміністок досучасної (дофеміністичної) епохи, тому що її твори і ідеї про відносини статей зробили великий вклад в розвиток феміністичної свідомості майбутнього. Захищаючи жінок від несправедливих нападів літераторів, вона склала перелік досягнень жінок, взявши історії з міфології, і написала «Книгу о граде женском» (1405). Ця перша профеміністична книга була написана в період підйому гуманізму. Інший, згадуваний вище філософ, відомий представник «окультної філософії» Відродження Корнеліус Агріпа (1468-1535) написав трактат «О благородстве и преимуществе женского пола» (1529), де доводив, що жінка за своїми духовними характеристиками стоїть значно вище чоловіка. Впевнений прихильник жіночої рівноправності П. де ля Барр в ессе «Про рівність обох статей» запевняв, що нерівність статей є результатом підкорення жінки грубій чоловічій силі, а зовсім не припис природи. Просвітники в цілому розділяли цей підхід: Вольтер викривав несправедливість жіночої долі; Дідро припускав, що принижене існування жінки є наслідком певних громадянських за41

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

конів та звичаїв; Монтеск’є вважав, що жінка може і повинна брати участь в суспільному житті; Гельвецій доводив, що громадянська «непросвіченість» жінки викликана недоліками її виховання, а то й зовсім відсутністю такого, тощо. В епоху Відродження слід відзначити ставлення до міжстатевих стосунків утопістів Т. Мора і Т. Кампанелла. Т. Мор у своїй ідеальній державі не ділив заняття на «чоловічі» та «жіночі». Жінки можуть займатися наукою, мистецтвом, суспільною та релігійною діяльністю (як священики), служити в армії (щоправда тільки разом з чоловіком). На вищих посадах можуть перебувати і чоловіки, і жінки. Т. Мор розглядав проблеми, які й сьогодні не втратили своєї актуальності: рівність статей, рівність здібностей чоловіків та жінок, а також лідерські здібності, проблеми гендерних відносин. Т. Кампанелла у «Місті сонця» змалював ідеальне місце, в якому освіта чоловіків та жінок не відрізняється, не відрізняється й їхній одяг. Однак заняття в них дещо різні: чоловіки займаються важливою фізичною роботою, а жінки народжують дітей. Але сім’ї немає. Т. Кампанелла висловив ідею про рівності здібностей статей, вказав на вплив подібності в одягу, на подібність характеристик особистості та поведінки та жорстко регламентував гендерні ролі. Концепції пізнання, які безпосередньо впливали на статус жінки у суспільстві, були розвинуті в ліберальних ідеях філософів Нового часу. Для французького просвітителя і демократа Ж.-Ж. Руссо, в уявленні якого природа є дійсною цінністю, жінка, що тотожна природі, все ж виявляється нижчою істотою порівняно з чоловіком. Тому що, на думку Руссо, тільки чоловік, який не має настільки тісного зв’язку з природою, завдяки своєму розуму здійснює інтелектуальний шлях підсилення в собі істинної людської природи, що тільки і робить його дійсно моральною істотою. Думки Ж.-Ж. Руссо, людини, що великою мірою посприяла Французькій революції, про освіту, яка потрібна жінкам, були як надзвичайно впливові, так і страшенно реакційні: «Вся жіноча освіта має бути спрямована на чоловіка. Догоджати чоловікам, бути їм 42

2.1. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі

корисними, заслужити їх кохання і повагу, виховувати їх в юному віці, дбати про них уже в зрілому, ставати в пригоді доброю порадою, робити їхнє життя приємним і щасливим – ось споконвічні обов’язки жінки і те, чого її треба навчати з дитинства”. Активні теоретичні дискусії з Ж.-Ж. Руссо провадила М. Уолстоункрафт – авторка книги «На захист прав жінок» (1792), виданої одночасно в Англії і США. Ця праця має засадниче значення у серії феміністської публіцистики кінця ХVІІІ ст. У ній авторка докладно описала стан неуцтва і рабської покірності, на який через соціальні забобони і систему виховання були приречені жінки; проаналізувала «чесноти жіночого характеру», підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок. Ж.- Ж. Руссо вона критикувала за погляди на виховання, особливо на те, що він вважав, що жінка ніколи не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Відома українська дослідниця Т. Журженко висловила думку про те, що сучасний фемінізм до сих пір стикається з тим, що було названо в літературі «дилемою Мері Уолстонкрафт»: ліберальною вимогою гендерно-нейтрального суспільства і рівних прав, з одного боку, і врахування специфічно жіночих інтересів і вимог, які протирічать ліберальному універсалізму – з іншого. Прихильником політичної рівноправності жінок був французький філософ і політичний ідеолог епохи Великої французької революції Ж. де Кондорсе. Він виходив з того, що жінки, так само як і чоловіки, обдаровані розумом і моральними ідеями, тож повинні мати ті ж права, що і чоловіки. Він вимагав для них активного і пасивного виборчого права. У 1790 р. де Кондорсе опублікував статті «Про даруванням жінкам громадянських прав». На його думку, проголошений революцією принцип рівності був знищений, оскільки половину роду людського було позбавлено права на участь у законодавстві: «Або взагалі не існує уроджених людських прав, або кожна людина незалежно від статі, релігії, раси, має однакові права».

43

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

Інший прогресивний мислитель того часу, пруський письменник Теодор Готтліб фон Гіппель, опублікував у 1792 р. книгу «Про поліпшення статусу жінок», що поклала початок дебатам про права жінок у Німеччині. У ній автор закликав до рівноправ’я жінок у політиці, освіті, професійній діяльності. Від участі жінок у державному управлінні Т. Гіппель очікував на великі результати, вважаючи, що «в цьому випадку було б менше тиранів і марнотратства сил підданих». Видатний англійський вчений ХІХ ст. Дж. С. Мілль у своєму ессе «Про підкорення жінок» обґрунтував своє переконання в тому, що «протягом усіх прогресивних періодів в історії людства становище жінок змінювалося в бік наближення до рівності з чоловіками». Але найголовніші слова Дж. Мілля, які часто цитують сучасні гендерологи, наступні: «Звеличення або приниження жінок можна розглядати як найкращий тест і найточнішу міру цивілізованості народу чи епохи… Моральне відродження людства насправді розпочнеться лише тоді, коли найфундаментальніші соціальні відносини регулюватимуться законом однакової справедливості і коли людські істини навчаться культивувати найміцнішу солідарність рівноправних освічених громадян». З. Фрейд вважав, що відмінність між статями має природну зумовленість, і виступив проти Дж. Мілля. Тема соціальної взаємозалежності статей піднімається і у німецькій класичній філософії, яку презентують І. Кант, Г. Гегель, Ф. Ніцше, А. Шопенгауер та інші. У І. Канта є роздуми спеціально присвячені питанню визначення, відмінності, порівняння чоловічого та жіночого «характеру». За І. Кантом, природа у відповідності зі своїми цілями чітко розподілила якості духовного устрою між статями, ні один з яких не має переваг над іншим, і єдине, що вимагається від людини в цьому сенсі, - точно відповідати в поведінці своєму природному призначенню. Філософ приписує чоловікові такий набір природних якостей: благородність, глибокомислення, здатність до подолання труднощів, принциповість, працелюбство, абстрактне мислення.

44

2.1. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі

Що стосується жінки, то в ній в ідеалі закладено наступне: краса, чуттєвість, сором’язливість, добросердечність, співчуття, доброзичливість, приємність, прихильність тощо. Вона явно програє чоловікові в якостях розуму, зате безперечно виграє в сфері почуттів. І І. Кант пише про взаємодоповнюючі цінності кожної статі. Так, як і І. Кант, Г. Гегель виводив жінок і пов’язані з ними форми буття та свідомості за сфери громадянського суспільства і моралі. Розглядаючи сім’ю у «Фемінології духу», він визначив її як нижчу стадію громадянського суспільства, оскільки відносини у сім’ї формуються між родичами по крові, а не між громадянами. За Г. Гегелем, це – «нижчий світ». І саме тому, що жінки не визнавалися громадянами, це – світ жінок. Як у І. Гегеля, так і у Ж.-Ж. Руссо, підхід до розуміння фемінності має подвійний зміст. З одного боку, це – раціоналізація вилучення жінок і жіночого з соціокультурної сфери. Основою їх розвитку є почуття, а не розуміння універсальності, тому фемінне відповідно до Г. Гегеля, є загрозою громадянському суспільству. З іншого боку, існування та функціонування нижчого жіночого світу – важлива складова громадянського суспільства, оскільки цей світ дозволяє чоловікам розвиватися як самосвідомим етичним істотам. В результаті такої подвійності формується ідея про пригнічення фемінного і відсторонення його у приватну (нижчу) сферу. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, О. Вейнінгер стверджували, що природа обдарувала жінку лише нещирістю, брехливістю, схильністю до зрад, невдячністю. «…Жінка за своєю вдачею приречена на покірність, їй потрібен пан… найяскравіші представники цієї статі ніколи не виробляли… нічого дійсно великого і самобутнього». Ці слова А. Шопенгауера відображали епоху чоловічого права, тиранії, а також і індивідуальні особливості автора. Ф. Ніцше також принижував жінок, ні бачив в них ні таланту, ні розуму. «Чоловіки повинні дивитись на жінку, як на предмет володіння, як на власність, яку треба забирати». І далі: «Бажання емансипувати йде від впливу «тупоголових» … вчених віслюків чоловічої статі».

45

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

Філософська думка про рівноправність жінок і чоловіків представлена в працях соціалістів-утопістів А. Сен-Сімона та Ш. Фур’є. Один з них, соціальний філософ Шарль Фур’є в своїй праці “Теорія чотирьох рухів», яка з’явилася як результат роздумів автора над подіями Великої французької революції, писав: «Розширення прав жінок є головним принципом соціального прогресу». Інший великий утопіст Анрі де Сен-Сімон, вмираючи, залишив у спадок своїм учням загадкову думку: «Чоловік і жінка – ось повноцінний соціальний індивід». Обидва вони розробляли ідеальні проекти гармонійного, щасливо і справедливо влаштованого соціального життя, основою якого, на їх думку, повинна була стати гендерна рівність. Феміністи марксистсько-соціалістичної орієнтації вважали класове суспільство головним винуватцем пригнічення жінки. У витоків цієї теорії ще у другій половині ХІХ століття стояли теоретики історичного матеріалізму К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін. Як оцінює класик фемінізму Сімона де Бовуар у своїй праці «Друга стать»: «теорія історичного матеріалізму відкрила дуже важливі істини. Людство – це не тваринний вид, а історична реальність. Воно не пасивно терпить присутність природи, а бере на себе відповідальність за неї. Це сприйняття природи здійснюється не як суб’єктивна операція, а об’єктивно - в практиці». У передмові до вищеобговорюваної праці, В. Агеєва робить акцент на тому, що в класичній роботі Ф. Енгельса «походження сім’ї, приватної власності і держави» мова йде не про цілісну людину з усією багатогранністю її почуттів, бажань і поглядів, а лише про одну абстрактну іпостась – homo economicus. Соціалістичне суспільство, всупереч прогнозу Ф. Енгельса, не знищило сім’ю і не звільнило жінку, бо справа не лише у зміні виробничих відносин. У патріархальному суспільстві чоловіки трактують її як іншу, як проміжну опосередковану ланку між мертвою природою, що її підкорює, самостверджуючись, чоловік, - і вищою духовною сутністю, носіями якої представники «сильної» статі визнають лише себе. Саме в переході від матріархату до патріархату Ф. Енгельс вбачав «велику історичну поразку жіночої статі». Він це пов’язує з пере46

2.1. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі

воротом від гуртових форм статевого життя до статевого альянсу, парування і, врешті, моногамії. В основі моногамії лежить приватна власність, її перемога над природним первісним колективізмом. Феміністка С. Павличко наполягає на тому, що Ф. Енгельс лише вікторіанець, який вважає, що жінка завойовує своє право через фрігідність, відмову від статевого життя. Жінці відмовляється в статевій насолоді. Ф. Енгельс дуже чітко показав, чому і як саме розвиток приватновласницьких відносин призвів до поневолення і дискримінації жінки в суспільстві та сім’ї і яку дійсно роль зіграли в цьому процесі чоловіки. У праці «Німецька ідеологія» К. Маркс визначив ідеологію як хибну свідомість стосовно матеріальної реальності. Якщо змінити реальність, наприклад, закріпити і ній нове, незалежне економічне та правове становище жінки, то зміниться ідеологія. Але ідеологія, як переконує практика, виявляє значну автономність свого існування щодо економічних систем суспільства. Марксистську феміністичну стратегію можна сформулювати так: визначити вплив і дію статевих відносин скрізь, де їх можна виокремити та пов’язати із процесом виробництва. Класична стратифікаційна теорія К. Маркса виключала зі сфери уваги гендерні аспекти стратифікації, не розглядаючи можливості займання жінкою визначеної соціальної позиції, оскільки соціальний статус жінки розглядався як залежний від класової позиції її чоловіка та батька. Погляди К. Маркса та Ф. Енгельса отримали подальший розвиток у працях відомого німецького марксиста Августа Бебеля. Як і Ф. Енгельс, А. Бебель вірив, що повна емансипація жінок можлива тільки при соціалізмові. Він стверджував, класові протиріччя між жінками дещо згладжуються, дякуючи тому, що у всіх жінок є певні спільні інтереси. Але головним А. Бебель вважав беззастережну класову боротьбу. Союзи між жінками з буржуазного і пролетарського середовища для досягнення конкретних цілей в межах існуючого соціального порядку повинні бути підкорені вищій меті – обов’язку жінок-про47

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

летарок приєднатися до чоловіків свого класу для перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне. «Жіноче питання, - говорить А. Бебель, - є для нас лише однією стороною соціального питання…; тому він може знайти своє заключне рішення лише зі знищенням суспільних протилежностей і знищенням зла, що витікає з них». Це одне з основних положень, яке визначило ставлення соціал-демократії до боротьби жінок за свою емансипацію. Цим положенням А. Бебель розгромив ілюзії феміністок, які розраховували відвоювати собі рівні права та привілеї з чоловіками, не порушуючи основ сучасного класового суспільства. Роль, яку відводять жінці філософи у своїх працях, формуючи таким чином певні ідеологічні концепції, детально вивчається гендерними студіями. Така серйозна увага науковців є важливою з огляду на те, що ці знання дають уявлення про те, яким чином і на якому рівні, піднімалася проблема, що досліджується, в різні періоди існування філософської думки. А відтак, є можливість в наукових колах проводити аналогії сучасного гендерного світобачення з відповідними філософськими концепціями різних історичних часів. Сьогодні, важливим аспектом при формуванні освітніх методологій, є пошук шляхів презентації матеріалу таким чином, щоб він допомагав тим, хто навчається, сформувати раціональне сприйняття гендерних процесів. Тому, саме філософська культурна традиція допоможе збагнути позитивні та негативні сторони позиціонування жінок у суспільстві.

2.2.Становлення жіночого руху у світі: причини виникнення та основні етапи розвитку. Жіночий рух виник в руслі визвольних демократичних ідей епохи Просвітництва. Його першим ідейним маніфестом стала «Декларація прав жінки і громадянки» французької письменниці Олімпії де Гуж (1791 р.), написана у відповідь на появу «Декларації прав людини і громадянина», що проголошувала рівність усіх громадян чоловічої статі перед законом. Головною ідеєю була уста48

2.2.Становлення жіночого руху у світі: причини виникнення та основні етапи розвитку.

новка на вільну жіночу особистість, її самореалізацію. Цю ж ідею, як вже зазначалося, виразив Ш. Фур’є на основі вражень від Великої Французької революції - «розширення прав жінки є загальний принцип усякого соціального прогресу». Перші поборниці рівноправності сподівалися домогтися своєї мети за допомогою прогресивних реформ в галузі права. В роки французької революції жінки брали участь у всіх великих народних виступах. Однак вожді революції відкинули ідею жіночої рівноправності. Виниклі перші жіночі організації - революційні клуби, які брали участь у політичній боротьбі, але з часом вони були закриті. У другій чверті ХІХ ст. вимоги феміністок у різних країнах стали перетворюватись у форму громадських компаній та акцій. Спочатку на першому місці в Європі і США стояло питання про доступ жінок до вищої освіти (в Азії, Латинській Америці і на Близькому Сході, де було мало освічених жінок, питання про жіночу освіту піднімалося чоловіками). Далі постало питання про законодавчі реформи. Усюди жінки боролися проти подвійних стандартів у стосунках статей, за реформи в галузі права власності, розлучення, можливості працювати. Наступним етапом була постановка питання про право голосу для жінок як засіб для забезпечення законодавчих реформ. У Франції боротьба жінок за право голосу змусила їх приєднати свої вимоги до загальної критики соціального порядку: в ході революції 1848 р. там була зроблена нова невдала спроба включити вимогу жіночої рівноправності в загальний список демократичних перетворень. У Німеччині проводиркою ідей жіночої рівноправності в цей час стала Луїза Отто-Пітер - одна із засновниць «Загального німецького жіночого союзу» (1847г.). У своїх виступах її прихильниці вимагали для жінок політичних свобод, права на освіту і роботу, економічної незалежності, права голосувати. Після поразки революції 1848 р. тут теж настав час реакції, жінки Німеччини відійшли від політики, їх організації заборонялися, а газети зазнавали цензури. В Англії жіночому руху пощастило більше: в 40-і рр.

49

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

ХІХ ст. в Шеффілді і Манчестері - центрах радикальної опозиції - з’явилися організації, які вимагали надання жінкам рівних з чоловіками прав і продовжували свою діяльність до кінця ХІХ ст. Найуспішнішим виявився жіночий рух в США. У 1848р. в місті Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк) 68 жінками і 32 чоловіками, учасниками Руху проти рабства, була підписана Декларація позицій і резолюцій, що стосувалася становища жінок. Вона починалася словами: «Усі жінки і чоловіки створені рівними ...». Висунувши вимоги надання жінкам прав на власність, освіту, оплачувану працю та участь у політичному і релігійному житті суспільства, Декларація стала відправним пунктом в історії американського і світового фемінізму, поклавши початок формуванню його ліберально-реформістського напрямку. Учасниці та учасники зустрічі в Сенека Фоллз не заперечували існуючого суспільного порядку, але бажали розширити правовий захист жінок і дати їм рівні з чоловіками права, зокрема - і виборчі. Можна помітити, що саме буржуазні революції в країнах Європи в середині XІХ ст. дали новий імпульс розвитку жіночого руху за політичну і цивільну рівноправність. Виникли жіночі клуби, безліч жіночих союзів. У США в 1848 р. відбувся перший в історії з’їзд, спрямований на захист прав жінок. Наприкінці XІХ - початку XX в. жіночі організації вже були в багатьох країнах Європи, Азії, Америки. У 1888 р. з ініціативи американських жінок виникла перша міжнародна жіноча організація - Міжнародна рада жінок. У 1904 р. була заснована міжнародна організація суфражисток - Міжнародний альянс за виборчі права жінок. Одночасно створювалися благодійні, релігійні, національні жіночі організації. Починалися спроби створити окремі жіночі профспілки, що були безпосередньо пов’язані з революційним рухом робітничих класів в умовах капіталістичних відносин, що розвиваються. У ряді європейських країн жіночий рух усе більш здобуває пролетарський напрямок, ідеї рівноправності тісно погоджуються з загальними задачами боротьби проти соціального гноблення трудящих. Особливо цей рух активізувався в Німеччині, де під керівництвом К. Цеткин став ви50

2.2.Становлення жіночого руху у світі: причини виникнення та основні етапи розвитку.

даватися журнал, регулярно скликалися і всенімецькі жіночі конференції. Відбулися міжнародні конференції жінок-соціалісток у Штутгарті (1907 р.) і Копенгагені (1910 р.). У Копенгагені, де були присутні делегатки 17 країн, було прийняте рішення про проведення 8 березня щорічного Міжнародного жіночого дня. В роки Першої світової війни, в обстановці революційних настроїв у жіночому русі, за кордоном проходять процеси диференціації. У цей період зароджується міжнародний пацифістський рух. У 1915 р. у Гаазі з ініціативи американської суспільної активістки Джейн Аддамс був заснований Міжнародний комітет жінок «За міцний світ» (з 1919 р. - Міжнародна ліга жінок «За світ і волю»). Підсилили свою діяльність і дружини соціал-демократів, в результаті чого було створено міжнародний жіночий соціалістичний секретаріат. З’явилися спеціалізовані жіночі організації - Міжнародна федерація жінок з університетським утворенням (1919 р.), Міжнародна кооперативна жіноча гільдія (1921 р.), Інтернаціонал відкритих дверей для економічного звільнення жінок-робітниць (1929 р.) і ін. При Комінтерну був створений Міжнародний жіночий секретаріат. Таким чином, виникнення таких жіночих організацій призвело до появи християнського фемінізму, що був спрямований на виправлення спотвореного культурою місця жінки в християнстві, соціалістичного фемінізму, представники якого захищали ідеї рівної оплати жіночої праці, участі жінок у профспілках, радикального фемінізму, що пропагував ідеї свідомого материнства й контролю над народжуваністю. Всі ці напрямки, кожний на свій лад, допомагали жінці, так чи інакше, звикнути до нової для неї ролі суб’єкта історії. У результаті повільних завоювань в кінці XIX - першій половині XX століття жінкам вдалося добитися права на освіту; на рівну з чоловіками працю і заробітну плату, пізніше - отримати право голосу та право бути обраними, спочатку в місцеві, потім у вищі ешелони влади, право входити в профспілкові організації та політичні партії, право на розлучення, подекуди - на застосування протизаплідних засобів і на аборт; право на державну допомогу по вагітності та пологах, на відпустку по догляду за дитиною і т.д. Так, 51

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

повільно і поступово, починалися зрушення у соціальних відносинах статі, відбувалося завоювання жінками права на владу, а потім - і самої влади. У розвитку ідей фемінізму важливу роль зіграв суфражизм початку ХХ ст. - рух за надання жінкам виборчих прав, які відкрили б їм доступ до політичної діяльності, забезпечили соціальну рівність. Отримання жінками США і Європи виборчих прав, а також зростання їх зайнятості призвели до спаду феміністичного руху, який знову починає активізуватися після закінчення другої світової війни. Небезпека фашизму привела до зародження демократичного антифашистського жіночого руху як складової частини єдиного народного фронту. У 1934 р. у Парижі відбувся Всесвітній конгрес жінок проти війни і фашизму, у 1938 р. - антивоєнна жіноча Міжнародна конференція в Марселі. В роки Другої світової війни багато закордонних жіночих організацій активно брали участь у всіх формах опору фашизму. Після розгрому фашизму в жіночому русі розвиваються нові процеси. Усе більша увага акцентується на питаннях захисту прав жінок, благополуччя дітей, шириться коло загальносоціальних, національних і міжнародних проблем, світу і безпеки народів. В другій половині XX сторіччя відбулася жіноча революція. У більшості країн світу є національний механізм вирішення жіночого питання. Створюються жіночі організації й активізується діяльність вже існуючих. Так, у Швеції діє Соціал-демократичний жіночий союз, у Німеччині - більше 100 жіночих організацій і жіночих секцій у партіях і профспілках. Є об’єднана німецька жіноча рада. У США понад 1000 жіночих організацій, у тому числі більше 100 загальнонаціональних. Вони поєднують більше 1 млн. жінок різних політичних переконань - від правого радикалізму до комунізму. Існує Американська асоціація жінок з університетським спрямуванням - найбільша національна організація жінок з філіями по всій країні. Її програма: рівні права і можливості для всіх жінок Амери-

52

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

ки, особливо політичні; розширення законодавчої бази; поліпшення медичного обслуговування. Таким чином розвиток жіночого руху та фемінізму як соціально-політичної теорії, спричинив підйомом соціальної активності працюючих жінок, кількість яких значно зростає. Змінилися і соціальні пріоритети жінок, їхній імідж. Відмовившись від ролі тільки дружин, домогосподарок і помічниць чоловікам, вони стали прагнути до вільного самовираження, соціального визнання як дійсно рівноправних партнерів чоловіків. Підвищення цивільної активності жінок, їхнє прагнення впливати на політику, інтерес до глобальних проблем, особливо до проблем виживання людства - усе це перетворює жіночий рух в істотну силу сучасної демократії.

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні. Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем в українському соціумі. Українське суспільство має історичний досвід існування жіночого руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття, і сьогодні, на етапі становлення сучасного жіночого руху, в умовах пошуку об’єднавчої ідеї та формування ідеології надзвичайно важливим є знання історичних уроків жіночого руху першої хвилі, усвідомлення традицій самого руху, без яких розвиток сучасного етапу не має перспективи. Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії. Змагання за вищу освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України “Товариство допомоги вищій жіночій освіті”. Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). У Києві був 53

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

заснований і перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої. Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій ниві багато працювала Х.Д. Алчевська. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально–кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. В 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Вагому роль в розгортанні жіночого руху відіграла “Жіноча громада” (1901–1905), “Харківське товариство взаємодопомоги жінок” (1902–1919), “Київське товариство оборони жінок” (1905–1917) та “Одеське товариство оборони жінок” (1904–1917). У 1909 р. формуються організації нового типу – Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. До найбільших жіночих організацій нового типу належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908–1914 рр. позначився утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських з’їздах (Перший Всеросійський жіночий з’їзд (1908); Всеросійський з’їзд по боротьбі з торгівлею жінками (1910); Всеросійський з’їзд з освіти жінок (1913), Міжнародних конгресах, Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до загальноцивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австрії, піонеркою жіночого руху була Наталя Кобринська, яка заснувала в Станіславі “Товариство руських женщин”. Хоч товариство не існувало довго, все ж його ініціаторка знайшла інші вияви популяризації жіночого руху, головним чином через видавничу діяльність (альманах “Перший вінок”, 1887). У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а в 1891 р. в Стрию було організоване перше 54

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

жіноче віче. У 90-і роки XIX століття виникають нові жіночі організації. Так, наприклад 1893 р. у Львові був створений “Клуб русинок”, “Жіночий кружок” в Коломиї, 1894 р. “Жіноче товариство” в Городенці і москвофільське “Общество русских женщин” на Буковині, 1896 р. “Жіночий гурток” на Тернопільщені, 1901 р. “Жіноча читальня” в Долині, “Гурток українських дівчат” у Львові, 1903 р. жіночі товариства в Бережанах і Рогатині, 1909 р. у Львові “Жіноча громада”. Серед громадсько-доброчинних організацій активними були “Товариство Руська захоронка”, “Товариство опіки над слугами та робітницями”, “Товариство вакаційних осель”, “Товариство опіки над дітьми та молоддю”. Загальнодержавний характер мав громадсько-доброчинний рух проти проституції. Так, наприклад у Львові діяла руська філія загальноавстрійського “Товариства св. Рафаїла”. Доволі активно йшла розбудова жіночих організацій релігійно-доброчинного спрямування: “Маріїнське товариство пань” (Львів, 1904), “Мироносиці” (Чернівці, 1904), Товариство Православних Русинок (Чернівці, 1908). Одночасно із створенням і кількісним зростанням жіночих організацій на західноукраїнських землях йшло всезростаюче залучення жінок до діяльності різноманітних громадських організацій, наприклад, до роботи у “Просвіті”, педагогічному товаристві, “Руській бесіді”, кооперативі “Народна торгівля” та ін. Діяльність жінок у цих товариствах, як правило, прямо не була пов’язана зі специфічно феміністичними завданнями, але об’єктивно сприяла новому психологічному сприйняттю жінки у суспільстві. Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни була тісно пов’язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво брало активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В Києві та інших місцях українські жінки працювали в “Товаристві допомоги біженцям”, допомагаючи втікачам, закладникам та полоненим. Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали українські жінки, які вели одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Так само активно в харитативній діяльності працювало жіноцтво Захід55

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

ної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам, що опікувався українськими вояками по віденським лікарням. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин. Багато жінок та дівчат працювало як медсестри, служили в армії. Революція 1917 року втягнула жінок до політичної та громадської діяльності. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок, дві стали членами Малої Ради. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з’їзд, на якому був заснований Український Жіночий Союз, виходив часопис “Жіночий Вісник”. У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. З цією метою в 1919 році в Кам’янці-Подільському було створено Українську Жіночу Національну Раду. Її делегати брали участь у конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920) і міжнародного Жіночого Союзу (Женева), а 1921 р. в конгресі Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень). Українська Жіноча Національна Рада стала членом цих міжнародних об’єднань. Жіночий рух періоду між двома світовими війнами мав можливість розвиватися лише за межами радянських земель. В УРСР було заборонено будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої рівності жінок з чоловіками. На західноукраїнських землях жіночий рух розвивався далі, не зважаючи на несприятливі умови чужого панування. В Галичині найбільшою жіночою організацією був Союз Українок, перетворений з Жіночої Громади 1917 р. Значну роль в розгортанні жіночого організованого життя відігравала жіноча преса. В 30-роках постало питання спеціалізації жіночого організованого життя, виникли фахові об’єднання, наприклад: секція господинь при “Сільському Господарі” з мережею гуртків по селах, товариство “Будучність”, кооператив “Українське Народне Мистецтво” та ін. Організовувалися жінки й за політичним чи світоглядно-релігійним принципом. З 1934 р. почали створюватися жіночі гуртки при Українському Католицькому Союзі. В 1938 р. на місці закритого польською владою Союзу Українок засновано політичну організацію “Дружина Княгині Ольги”.

56

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

Виявом сили українського жіночого руху став перший жіночий Конгрес у Станіславові, скликаний 1934 р. з ініціативи Союзу Українок. Участь у ньому взяли представниці жіночих організацій з усіх українських земель поза УРСР та з еміграції, які підкреслили своє прагнення до єдності українок. Ініціатива до створення загальноукраїнського об’єднання жіночих організацій у Світовому Союзі Українок (1937) з центром у Львові стала наслідком цього конгресу. Отже український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейнотеоретичного та організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були: домінування концепції ліберального фемінізму, яка тісно поєднувалася із завданням національно-визвольної боротьби, а також формування організаційної структури, типологічно подібної до тогочасних європейських аналогів. Жіночий рух Наддніпрянської України мав свої особливі риси, які були сформовані відповідними соціально-економічними умовами та політичною системою Російської імперії. Об’єднання жінок для захисту своїх інтересів стало реакцією на низький правовий статус, небажання влади змінювати феодально-кріпосницьку систему державних і сімейних відносин, відгуком на необхідність нових соціально-економічних відносин. За півстоліття активної соціально вагомої діяльності жіночий рух Наддніпрянської України нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок та став важливим чинником формування громадянського суспільства. Численні ініціативи організацій та товариств з внесення змін у правове становище жінки сприяли прийняттю державних рішень. Під їх впливом розширилася можливість для загальної освіти жінок, була закладена система вищої освіти, розширився доступ до нових професій, жінки добилися права займати державні посади. Жіночий рух і його лідери були центром об’єднання і пропаганди серед різних верств ідей рівноправності жінок та чоловіків. З допомогою преси і, зокрема, жіночої, публіцистичної діяльності, залучаючи прогресивних діячів, лідери жіночого руху змогли створити цілий пласт громадсько-політичної літератури, присвяченої проблемам жінок, сприяли 57

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

включенню їх у процес демократичних перетворень. Жіночі організації на практиці створили модель ініціативної поведінки жінок як самостійного суб’єкта в різних суспільних сферах. Концепція самозахисту була центральною в жіночому русі України і базувалася на самодопомозі в сфері професійної діяльності, взаємопідтримці в процесі отримання знань, покладанні на власні сили, самовихованні, самоемансипації, трансформації суспільних поглядів на жінку, вимозі виборчого права тощо. З самого початку формування жіночого руху спостерігалося прагнення до єдності жінок обох частин України. І виданням жіночого літературного альманаху “Перший вінок”, в якому взяли участь письменниці з обох частин України, під проводом Олени Пчілки та Наталі Кобринської відкривається історична сторінка єднання галичанок і наддніпрянок. Праця в “Товаристві допомоги населенню Півдня Росії” у часи першої світової війни знову зблизила українських громадських діячок Києва з західноукраїнськими землями. І ґрунт тієї праці жінок, закладений в часи “Першого вінка”, відроджений у роки війни, вже ніколи не піддавався сумніву. При кожній можливості жінки будуть надавати допомогу одна одній. Створенням Української Національної Жіночої Ради і Союзу Українок в Кам’янці-Подільському (1919) жінки обох частин України знову продемонстрували єдність, а весь наступний розвій жіночого руху реально показав силу такої співпраці та взаємопідтримки. Плекаючи почуття єдності всіх частин нації, поділеної кордонами та змагаючись до консолідації національних сил, зібралися жінки в 1934 р. на Перший Всеукраїнський Жіночий Конгрес у Станіславі. А незабаром, у 1937 р., реалізували ідею об’єднання у Всесвітній Союз Українок (ВСУ). Ідеї фемінізму в Радянському Союзі не поширювались. Одним з пояснень було те, що наші жінки вже здобули всі або майже всі права, і їм більше немає чого виборювати у держави. Усі невирішені питання були покликані розв’язувати жіночі ради на виробництві, а також спілки радянських жінок.

58

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

Емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР як негативні явища. Заміна поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість» на «жіночі маси» стала принциповою. В радянський період це відповідало змісту комуністичної ідеології, повернутої об’єктивно в минуле. Радянська патріархальна система, яка дала жінці формальну свободу й дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала її в вищу керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації, ніколи не приєднувалася до феміністичного руху. В політичній науці існують спроби виділити три головні періоди в тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією: • 1917-1929 рр. – час дискусій та «узагальненої емансипації» жінки; • 1930-1965 рр. – «невидимі роки», коли було оголошено про досягнення рівності статей; • 1965-1985 рр. – відкрите визнання, що «жіноча» проблема не вирішена. У 20-х роках ХХ ст. нова радянська влада намагалася підняти країну з руїн та одночасно мала на меті створення принципово нового суспільства. В контексті глобальних перетворень жінки були одразу і необхідним ресурсом, і джерелом проблем. В резолюції 1-го Всеукраїнського з’їзду робітниць та селянок зазначалося, що жінки є «тим резервом, тією робітничою армією, яка необхідна для завершення боротьби за завоювання революції та побудови соціалізму», руками всього робітничого класу. Жінки отримали разом з рівноправністю і обов’язок – активного та самовідданого служіння справі революції, поразка якої неодмінно мала призвести до закріпачення жіноцтва. Більшовицька стратегія взагалі, в тому числі і у вирішенні жіночого питання, відштовхувалась від фундаментального заперечення 59

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

існуючого стану речей. Нова жінка мала постати в результаті рішучого розриву з минулим у всіх його проявах: з буржуазним жіночим рухом, з традиційними родинними стосунками, з традиційним розподілом суспільних ролей між чоловіками та жінками. Більшовики сповідували ідею примату суспільних інтересів над приватними, колективу над особистістю. Тож ідеальна радянська людина мала повністю ототожнювати себе з ідеальним радянським суспільством та існуючим політичним режимом, завжди вважати суспільні інтереси набагато важливішими за інтереси особисті. Все приватне викликало підозру, бо не підлягало контролю. Цим обумовлений був, зокрема, курс на руйнацію родини, що простежувався в шлюбному законодавстві 1920-х рр., та на колективізацію побуту. В цьому контексті жінки також були гальмом для побудови нового суспільства, оскільки інтереси жінок традиційно концентрувались в приватній сфері, а публічна сфера була монополізована чоловіками. Саме цим були зумовлені намагання знецінити приватну сферу життя та дискримінувати традиційні жіночі цінності. Знаковий простір, в якому формуються жіночі образи, в цей період майже позбавляється традиційних символів, тем, образів, насичується принципово іншим змістом. За тоталітарного режиму спостерігався контроль над усіма сферами життя суспільства. У таких умовах система жіночих рад як громадських організацій формально існувала, але фактично не мала самостійності. Вони перебували під впливом комуністичної партії, що й визначало їхні функції. Жіночі ради не виражали жіночих інтересів. Навпаки, через жіночі ради партія-держава впливала на сферу приватного життя, керувала жінками незалежно від їхньої партійної належності. Жіночі ради у своїй діяльності набули суто партійного характеру. Інституціоналізація, тобто оформлення жіночих організацій як суб’єктів суспільного життя, відбулася після виборів 1990 р. Проголошення України незалежною державою сприяло тому, що цей процес набрав особливої інтенсивності.

60

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

Перший етап жіночого руху, його організаційного становлення та оформлення, розпочався у другій половині 80-х років і завершився після проголошення незалежності України. У роки, що передували проголошенню незалежності, та у перші роки становлення української державності важливого значення набуло усвідомлення людьми власної національно-культурної ідентичності. Ідеї національного відродження, державної незалежності у той час були єдиною альтернативою комуністичній ідеології. Тому перші жіночі організації демократичного спрямування формувалися під загальним впливом національно-визвольних ідей, а пріоритетними завданнями своєї діяльності вбачали побудову незалежної української держави, відродження українських звичаїв і традицій. У подальшому національна парадигма вже не відігравала домінуючої ролі у жіночому русі, а створена згодом мережа жіночих організацій характеризувалася значною плюралістичністю ідеологічних спрямувань, різномисленням і різноманітністю ідеологій, намірів та завдань. Другий етап жіночого руху розпочався 1991 р. Головною його особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організованих груп. Вони різнилися теоретичною основою, головними завданнями та методами діяльності. Відсутність у жінок досвіду формування власних ланок у громадянському суспільстві вплинула на структурні характеристики таких організацій. Вони будувалися за принципом централізму, формального залучення до роботи значної кількості жінок у рамках однієї організації, відсутності тісного безпосереднього зв’язку між членами, нав’язливого підкреслювання організаційної незалежності. Це призводило до небажання тісно співпрацювати з іншими жіночими організаціями і дистанціювання між ними. Організації відрізнялися за своїм культурним потенціалом, різноплановістю ціннісних орієнтацій, пристосуванням до інакомислення та ін. Перший Всеукраїнський з’їзд жіночих організацій, що відбувся у лютому 1994 p., започаткував якісно новий третій етап жіно61

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

чого руху. Це – етап відкритості до співпраці та взаємодії жіночих організацій, об’єднання зусиль у розробці стратегії щодо відстоювання інтересів жінок. Об’єктивно лише з цього часу можна стверджувати про існування осмисленого українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій і прагнення їх до взаємодії. Вони починають, по-перше, розглядати будь-яку соціальну проблему з погляду жінок, їхніх інтересів, по-друге, висувати завдання про зміну тих соціальних умов, які генерують та відновлюють дискримінаційні механізми щодо жінок. Шукаючи шляхи до співпраці, до утвердження гендерних принципів у всіх сферах життєдіяльності особи, жіночі організації своїми акціями та ініціативами підтверджують прихильність до загальноцивілізаційних цінностей і через участь в роботі міжнародних конференцій, форумів, реалізацію міжнародних програм та проектів, співпрацю з міжнародними організаціями, фондами, переконують світову громадськість, що Україна – не національно ізольоване суспільство. Жіночий рух цього періоду розвивався в новому просторі «третього сектору», серед інших громадських і неурядових організацій, що виникали паралельно з жіночими та формували горизонтальні структури, горизонтальні зв’язки, які, можливо, з часом набудуть якості громадянського суспільства.

IV Всесвітня конференція зі становища жінок (Пекін, 1995) та участь жіночих організацій України в її діяльності суттєво вплинули як на розвиток самого руху, так і трансформацію свідомості жінок. Жінки стали значно активніше засвоювати технології соціального партнерства у взаємовідносинах зі структурами влади та партнерами по «третьому сектору», вчилися укладати спеціальні угоди і створювали ланцюги громадянських ініціатив. Причому з найгостріших соціальних проблем, на вирішення яких у держави не вистачає ні сил, ні доброї волі. Це проблеми насилля, включаючи насилля у сім’ї та зґвалтування, дитячої безпритульності, наркоманії, торгівлі жінками й дітьми і т. ін.

62

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

Отже, загалом можна чітко визначити три етапи, які пройшов жіночий рух: Перший – етап саморефлексії, визначення завдань та цілей діяльності. Другий – пошук шляхів взаємодії зі структурами державної влади і партійно-політичної системи. Третій – самовизначення у контексті громадянського суспільства, оволодіння його прийомами і способами діяльності. Пошук ідентичності – власних цілей та способів впливу на суспільство, власної стратегічної лінії пов’язує ці етапи в одне ціле і дає змогу говорити про жіночий рух як про соціальне явище. Сьогодні в Україні жіночі організації впливають на вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища жінок, прагнуть суспільного визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника. Низкою акцій жінки заявили про себе як реальну силу. І все-таки слід визнати, що ця громадсько-політична сила ще молода, багато в чому несформована. Перед нею стоїть низка завдань, серед яких першочерговими є формування ідеології жіночого руху України та утвердження жіночого руху як суб’єкта соціального й політичного творення. З кожним роком зростає кількість та чисельність різних сучасних жіночих організацій: асоціації, ліги, об’єднання, кризові центри, клуби за інтересами. Згідно з цільовими установками, формами діяльності та впливом на розвиток жіночого руху та українське суспільство в цілому умовно можна виділити чотири групи жіночих організацій: 1. Традиційні жіночі організації, їх ще визначають як історичні. Вони відродилися на ґрунті тих жіночих організацій, що діяли у різні історичні періоди по всій Україні. Сюди ввійшли організації, які стоять на різних ідейних позиціях, а часом навіть і на зовсім протилежних, що є свідченням драматизму історії української державності. На чітко визначених національно-культурних позиціях організовує свою діяльність «Союз українок», що відновив роботу з кінця 63

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

80-х років у західних областях, а згодом і на усій території України. Проблеми поліпшення становища жінок «Союз українок» пов’язує з національним відродженням, із творенням національної самостійної держави та громадянського суспільства.

2. Соціально орієнтовані жіночі організації. Їх створення було відгуком на болючі соціальні проблеми, зумовлені змінами, що зачепили домінантні підвалини людського буття після розпаду Радянського Союзу. Однією з таких гострих проблем, для вирішення якої жінки об’єдналися в організацію, було проходження юнаками служби в армії. Початком формування неформального руху жінок з метою поліпшення справ у радянській армії стало об’єднання групи жінок у грудні 1989 р. 8 вересня 1990 року засновано «Організацію солдатських матерів України» (ОСМУ). Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головна мета цієї організації – сприяння формуванню національних збройних сил. Формування професійної армії, ліквідація позастатутних відносин серед військовослужбовців, поліпшення морального та фізичного здоров’я в армії – такі завдання ОСМУ. Забруднення довкілля, згубні наслідки Чорнобильської катастрофи зумовили появу мережі жіночих екологічних організацій. Однією з перших була київська регіональна неурядова екологічна організація «Мама-86», заснована групою молодих матерів у 1990 р. для захисту київських дітей від шкідливих наслідків індустріального радіаційно забрудненого міста. Головне завдання організації – «підвищення громадянської та екологічної свідомості через конкретну допомогу дітям і мамам, пояснення залежності стану здоров’я від стану навколишнього середовища». Соціально орієнтовані жіночі організації – це найчисленніша група організацій. Вони не виявляють активності у відстоюванні жіночих прав, а більше уваги звертають на вирішення нагальних соціальних проблем. Орієнтація на соціальний захист маргінальних категорій населення, соціальну роботу об’єднала навколо цих орга-

64

2.3. Важливі процеси формування жіночого руху в Україні

нізацій різні категорії жінок і створила ґрунт для співпраці жінок та чоловіків. Серед актуальних питань сучасної політики дедалі більшу увагу останнім часом привертає до себе проблема різних форм нелегальної еміграції українських жінок та дівчат за кордон із метою будь-якого працевлаштування, поліпшення матеріального становища. Проте, як свідчать факти, таке працевлаштування часто перетворюється у торгівлю жінками, які зазнають жорстокої експлуатації, у тому числі сексуальної. При цьому вони не мають ні соціального, ні юридичного захисту. Щоб привернути увагу громадськості та представників державних структур до проблеми торгівлі жінками, як до питання грубого порушення елементарних прав людини, у травні 1997 р. в Україні було створено неурядову організацію «LaStrada-Україна», яка розпочала програму «Запобігання торгівлі жінками у країнах Центральної та Східної Європи», що впроваджена одночасно у Нідерландах, Чехії, Польщі та спрямована на попередження торгівлі жінками та дівчатами, надання профілактичної допомоги тим, хто має намір виїхати на роботу за кордон, працює там, а також соціальної та юридичної допомоги тим, хто повернувся додому. Спонсором програми виступило Європейське Співтовариство. В Україні цей проект спрямований на підтримку громадських неурядових структур, метою діяльності яких є запобігання торгівлі жінками. Він передбачає дослідження цієї проблеми в Україні, а також роботу в трьох головних напрямах щодо проведення широкої кампанії в засобах масової інформації: – організація публічних дебатів шляхом публікації у пресі та розповсюдження матеріалів, створення спеціальних рубрик і програм, присвячених проблемі вивезення жінок та дітей; – упровадження освітніх програм, читання лекцій у середніх та вищих навчальних закладах; – надання юридичної і соціальної допомоги потерпілим жінкам: створення гарячої лінії та телефону довіри для консультації

65

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

жінок, створення мережі соціальної, психологічної та медичної допомоги жертвам торгівлі.

3. Організації ділових жінок. Проблеми, успадковані від тоталітарного ладу, новий етап трансформації суспільства, з характерними для нього стратегією наздоганяючої модернізації призвели до вкрай важкого економічного становища країни. У таких умовах певна частина жінок вдалася до активних пошуків шляхів економічного виживання. Їх економічна активність виявилася у створенні об’єднань економічного характеру на ґрунті ділових відносин. Першим таким об’єднанням ділових жінок була Київська федерація «Либідь», створена наприкінці 1990 р. при Київському фонді милосердя і здоров’я. Основними напрямами її роботи були: доброчинна діяльність, проведення благодійних фестивалів з жіночої проблематики, допомога маргінальним категоріям населення, сприяння жінкам у вдосконаленні та розвитку їх можливостей входження у ринкову економіку та ін.

4. Організації феміністичної орієнтації. З розвитком жіночого руху в Україні, зумовленого трансформаційними процесами в усіх сферах життя й утвердженням особистісної парадигми в культурі суспільства та прав жінки, почали формуватися феміністичні організації. Вони характеризуються строкатістю, багатоплановістю, структурно нагадують групи підвищення свідомості їх членів, малочисельні за складом. Ці організації не претендують на провідну роль у жіночому русі, не прагнуть представляти та захищати інтереси усіх жінок України, а створюються та діють на основі спільних групових інтересів, взаємодовіри та порозуміння у межах об’єднання. Такі групи мають форму громадянських ініціатив – неформальних груп жінок, які прагнуть вирішити локальні конкретні проблеми. Своєю діяльністю вони сприяють трансформації суспільних поглядів щодо становища жінки в суспільстві через реалізацію різних програм, і в першу чергу «Women Studies», «Gender Studies». Гендерну нерівність у соціумі жіночі організації феміністичної орієнтації пов’язують з наявною гендерною системою і тому спрямовують свою діяльність на трансформацію гендерних ролей і 66

Семінар

гендерних відносин. Значну увагу приділено модернізації свідомості жінок, особливо молоді, переборенню сексистських стереотипів у суспільних поглядах. Організації феміністичної орієнтації виникли лише в середині 90-х років. До цієї групи організацій належать об’єднання жінок, створені за професійним принципом. Їх започаткували насамперед жінки творчих професій. Семінар № 2. Історичні засади формування жіночого руху. План.

1. Правове та соціально-економічне становище жінки в ХІ-ХХ ст.

2. Внесок жінок-громадських діячок у соціально-культурний розвиток у VІІІ-ХІ ст.

3. Становлення жіночого руху в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).

4. Вплив жінок на побудову соціалізму в Радянській Україні. Теми доповідей 1. Становлення та специфіка жіночого руху, жіночих громадських організацій та політичних партій на сучасному етапі.

2. Основні етапи розвитку українського жіночого руху.

3. Жіночий рух як суб’єкт державотворення в Україні. Література 1. Аніщук Н. Правове становище українських жінок в історичному минулому / Н. Аніщук // Право України. – 2002. - № 3. – С. 155 – 157.

2. Аніщук Н. Роль жіночого руху України в демократизації суспільних відносин / Н. Аніщук // Науковий вісник. Гуманітарні науки : історія, соціологія, політологія, психологія, мистецтвознавство.

– 2005. - № 2. – С. 23-25.

3. Богачевська М. Дума України – жіночого роду / М. Богачевська.

- К.: Воскресіння, 1993. – 109 с.

67

Лекція 2. Історичні засади формування жіночого руху

4. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 – 1939 / М. Богачевська-Хомяк. – К., 1995. – 424 с.

5. Бондаренко Н. Еволюція конституційно-правової доктрини змін соціально-економічного становища жінок в УРСР / Н. Бондаренко // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІУАДУ „Магістр”, 2004. - № 3 (22). – С.

33-39.

6. Бондаренко Н. Жіноча ініціатива у боротьбі за соціальні права в радянському суспільстві / Н. Бондаренко // Теорія та практика державного управління. Випуск 2 : Державне управління та місцеве самоврядування : тези ІІІ Міжнародного наукового конгресу 26 лютого 2003 р. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ „Магістр”, 2003.

– С. 36-38.

7. Геник С. 150 видатних українок / С. Геник. – Івано-Франківськ : Лілея – НВ, 2003. – 230 с.

8. Еволюція правового становища жінок : історія і сучасність / [упоряд. О. Руднєва, О. Дашковська; наук. ред. А. Гетьман]. – Харків : Право, 2000. – 196 с.

9. Кулачек О. Роль жінки в державному управлінні : старі образи, нові обрії : [монографія] / О. Кулачек. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2005. – 301 с.

10. Маланчук-Рибак О. Жінка в історії : [хрестоматія] / О. Маланчук-Рибак. – Львів, 2002. – 336 с.

11. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ - першої третини ХХ ст. : типологія та європейський культурно-історичний контекст / Львівський національний ун-т імені Івана Франка. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2006. – 500с.

12. Українки в історії / [за заг. ред. В.Борисенко]. – К. : Либідь, 2004.

– 328с.

13. Федунов В. Правовой статус женщины в звконодательстве Киевской Руси Х – ХІІІ вв. / В. Федунов // Юридический вестник.

– 2002. - № 4. – С. 113-121.

68

3.1. Поняття та витоки феномену фемінізму.

ЛЕКЦІЯ 3. ФЕМІНІЗМ ЯК ДЖЕРЕЛО ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ 3.1. Поняття та витоки феномену фемінізму.

3.2. Різновиди феміністських ідеологій.

3.1. Поняття та витоки феномену фемінізму. Суспільство, яке дає жінкам рівні права з чоловіками в усіх сферах життя, демонструє рівень своєї цивілізованості й культури, тобто суспільний стан жінки є мірилом суспільного прогресу. Фемінізм виникає у відповідь на маскулінність. Маскулінна культура впроваджувала та забезпечувала домінування чоловіків в усіх сучасних суспільствах. Фемінізм як багатогранне явище розуміється в трьох значеннях: • громадський рух жінок за зрівнювання прав жінок з чоловіками, напрям їхньої діяльності за поліпшення становища в суспільстві й утвердження гендерної демократії в усіх сферах життя; • ідеологія рівноправності жінок з чоловіками; • напрям наукового дослідження. Творення терміну «фемінізм» належить французькому соціалісту-утопісту Шарлю Фур’є. Він першим визнав, що становище жінки в суспільстві є мірилом суспільного прогресу. Фемінізм – це західний феномен. Історія фемінізму невід’ємно пов’язана з західною політичною історією. Як окреслена інтелектуальна і культурна традиція фемінізм сягає ХV століття, тобто епохи Відродження з її культом людини. Саме тоді з’явилися перші трактати Крістін де Пізан і Корнеліуса Агріпи, в яких відкрито говорилося про придушення особистості жінки і несправедливе ставлення до неї суспільства. Як цілком сформована політична теорія фемінізм є породженням і відгалуженням європейської ліберальної думки ХVІІІ ст., яка висунула ідею всезагальної рівності людей на землі. Його витоки лежать в революційно-демократичному русі середнього класу ХVІІІ ст.. Він є породженням революційної епохи.

69

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

Тож наступний етап у розвитку фемінізму пов’язаний з Великою французькою революцією. Гасла волі, рівності й братерства всіх людей, незалежно від їхнього походження активізували прагнення жінок до рівноправності. Разом з тим «Декларація прав людини і громадянина», яка проголосила, що всі люди мають невід’ємні природні права, фактично була декларацією про права чоловіків. Не випадково в 1792 р. Олімпія де Гуж написала «Декларацію прав жінки і громадянки», яка містила вимоги надати жінкам громадянські і виборчі права і можливість займати державні посади. Слідом за цим виникли жіночі організації і клуби, що, втім, досить швидко були заборонені конвентом. Саму Олімпію де Гуж було страчено. Однак у тому ж 1792 р. Мері Волстонкрафт опублікувала в Англії книгу «Захист прав жінок», в якій виправдовувала можливість і необхідність громадянських прав жінок, а в Німеччині в цьому ж році вийшла робота Теодора фон Гіпеля «Про поліпшення суспільного стану жінок». Англійський філософ і економіст Джон Стюарт Міль через 70 років після Волстонкрафт в своїй праці «Про підкорення жінок» (1861) піднімає питання про причини пасивності жінок, їх мовчазного погодження з громадянською безправністю: «Влада чоловіків над жінками не схожа на всі інші види влади, оскільки не користуючись силою сприймається добровільно, мораль твердила їм, начебто внутрішній емоційній сутності жінки відповідає покликання жити для інших, вміння цілком зректися себе і не мати іншого життя, крім занурення у потреби близьких». Д. Міль виступив на підтримку сміливих англійок, які публічно заявили про те, що жінки можуть самі говорити від свого ім’я, вільні в улаштуванні власної долі і тому можуть вимагати однакових з чоловіками політичних прав. У 1867 році він представив в англійському парламенті петицію на користь виборчих прав для жінок. Так вперше у вищих органах влади прозвучав голос нового громадського руху. Фемінізм – система поглядів, ядром яких є ідея громадянського рівноправ’я жінок і чоловіків.

70

3.1. Поняття та витоки феномену фемінізму.

Фемінізм – це філософія чи ідеологія навіть не стільки власне жіночого рівноправ’я, скільки звільнення особистості від репресивної влади статі, відокремлення, автономізація індивіда від статевого начала. Протягом ХІХ ст. Європою прокотилася хвиля буржуазних революцій, що активізувала боротьбу жінок за свої права – в основному мова йшла про право на працю і рівну з чоловіками оплату. Наприкінці ХІХ століття виникає рух суфражисток (від лат. suffragium – виборче право) – це жіночий рух, основною метою якого було досягнення рівних виборчих прав для жінок (право голосу, тобто право обирати та бути обраними в структури влади). Крім виборчих прав суфражистки домоглися однакових з чоловіками прав на власність, вищу освіту, професійну зайнятість. Зародився суфражизм у Північній Америці. Маніфест жіночого руху був проголошений американськими активістками на першій в історії конференції з прав жінок. У 1848 році в Сенека-Фолсі (штат Нью-Йорк) відбувся з’їзд, в якому взяли участь 200 жінок і 40 чоловіків. На цьому з’їзді після бурхливої дискусії прийняли так звану «Декларацію почуттів», записавши в ній основні ідеї і принципи суфражизму. Цією назвою авторка маніфесту Елізабет Стентон підкреслила зв’язок зі «священим» для американської демократії документом, прийнятому в роки Американської революції, «Декларацією незалежності», де було проголошено, що «всі люди створені рівними і наділені їх творцем невідчуженими правами». На конференції були сформульовані гасла нового руху – «Всі чоловіки і жінки створені рівними» - і основні вимоги: жінки як громадянки Сполучених Штатів повинні володіти всією повнотою політичних прав, а також мати право на розлучення, на опікунство над дітьми у випадку розлучення, на володіння майном і спадщиною, право на власні заробітки і отримання вищої освіти. Учасники конференції вважали, що тільки за допомогою організований масових дій можна домогтися своїх прав. Малочисельні жіночі групи в Америці і Європі до початку ХХ століття перетворюються на впливові національні коаліції і асоціації. Усіма способами громадянської активності суф71

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

ражистки намагаються домогтися зміни законів, зробити все, щоб їх голос був почутий. Масові демонстрації, петиції, звернення до партій та політичних діячів, мітинги, демонстративні, навіть провокаційні, акції протесту були спрямовані на привернення суспільної уваги, зміни політики і проведення реформ. У діяльності організацій і акціях протесту в той час в основному брали участь жінки з середнього класу (робітникам фабрик і заводів було не до громадської активності). На захист прав жінок виступили соціалісти. На Міжнародній соціалістичній конференції в Копенгагені в 1910 році Клара Цеткін запропонувала щорічно проводити Міжнародний жіночий день під гаслами боротьби за політичну і соціальну рівноправність. Цим днем жіночої солідарності, який сприяв і заохоченню до боротьби жінок-робітниць, став 8 березня. У 1870-ті роки вперше європейські університети відкрили свої двері для студенток. Але суфражисткам знадобилось майже сімдесят років наполегливої боротьби, щоб стала реальністю їх головна політична вимога. У 1920 році Конгресом США була прийнята 19та поправка до Конституції, яка надавала виборче право жінкам. Англійки отримали це право обмежено (тільки для заміжніх жінок) у 1918-му, а в повному обсязі – у 1928 році. Найпрогресивнішою в цьому відношенні країною стала Нова Зеландія, яка першою в світі вже у 1893 році допустила жінок на виборчі дільниці. А у Франції жінкам надали законне право голосувати на виборах тільки у 1946 році, через півтора століття після отримання цього права чоловіками. До 1970-х років Швейцарія відмовляла громадянкам у праві обирати та бути обраними. Для деяких мусульманських країн ця вимога залишається актуальною і у ХХІ столітті. У 20-ті роки ХХ століття в Європі та США феміністський рух першої хвилі, коли добився, поряд з виборчими правами, прийняття законів, які дозволяють жінкам навчатися в університетах і працювати поза домівкою, вважав свої задачі виконеними, і активність жіночих організацій почала спадати. Нова хвиля у розвитку фемінізму почалася у 60-ті рр. ХХ ст. разом з виникненням ліворадикальних рухів протесту і формуван72

3.2. Різновиди феміністських ідеологій

ням контркультурних теорій. У цей період сформувалися основні течії фемінізму про які і піде далі мова.

3.2. Різновиди феміністських ідеологій У теорії сучасного фемінізму мова йде вже не тільки про досягнення політико-правової рівності жінки, але й про переосмислення духовних пріоритетів усієї західної культури. Переосмислення диктується якраз фактом відкриття того, що наш погляд на природу суспільства, людини, культури не нейтральний, як здавалося раніше, в статевому відношенні. Тому належність до феміністичного способу мислення визначає сьогодні не ставлення до „жіночого питання”, а визнання нового – статевого – виміру в світогляді в цілому: „визнати феміністичну позицію” означає визнати статеву точку зору на всі аспекти інтелектуальної та соціальної діяльності. Багато жінок західного світу не бажають відстоювати фемінізм, тому що вони не упевнені в значенні цього терміну. Інші жінки, які представляють експлуатовані і гноблені етнічні групи, відкидають цей термін з тієї причини, що вони не хочуть, щоб їх сприймали як тих, хто підтримує расистський рух – фемінізм часто прирівнюють до боротьби за права білих жінок. Велика кількість жінок розглядає фемінізм як синонім лесбіянства; їх гомофобія приводить до того, що вони відкидають асоціацію з будь-якою групою, яка визначається як пролесбійська. Деякі жінки бояться слова «фемінізм», оскільки вони уникають ототожнення з яким би то не було політичним рухом, особливо з рухом радикального типу. Безумовно, є жінки, які не хочуть асоціюватися з рухом за права жінок ні в якій формі, тому вони не підтримують феміністський рух і виступають проти нього. Більшості жінок краще відомі негативні погляди на «звільнення жінок», чим позитивне значення фемінізму. Зараз жінкам необхідно боротися саме за позитивне значення і силу цього терміну, щоб відновити і зберегти його. Фемінізм фокусується на праві кожної окремої жінки на свободу і самовизначення: «Це свобода вирішувати свою власну долю; свобода від детермінованої статтю ролі; свобода від пригнічуваних 73

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

обмежень з боку суспільства; свобода повного вираження своїх думок і перетворення їх в дію. Фемінізм вимагає визнання права жінок на індивідуальну совість і судження. Він постулює, що основна цінність жінки випливає з її загальнолюдської природи і не залежить від інших відносин в її житті». Феміністичний рух можна поділити на чотири основних види: соціал-демократичний (традиційний), ліберальний, радикальний та соціалістичний (марксистський). Ці види феміністичного руху досить різнорідні в своїх розумових та соціально-практичних цілеспрямуваннях. Найбільш давню історію має соціал-демократичний фемінізм. Він нараховує більше двохсот століть. Традиційний фемінізм склався в середовищі білих жінок середнього класу. Основною метою традиційний фемінізм вважає розвиток індивідуальних можливостей жінок у всіх сферах – інтелектуальній, творчій, громадянській, утвердження в суспільному житті жіночих цінностей поруч з чоловічими, досягнення реформістськими методами рівної участі жінок у суспільно-політичному житті поруч з чоловіками. Соціалдемократичний фемінізм у ХХ столітті був доволі добре організований саме як рух за зміну соціальних стандартів для покращення умов життя і праці жінок. Ще в десятих роках минулого століття всередині феміністського руху виникла течія, яка концентрувала свою увагу не стільки на соціальних проблемах жінок, скільки на питаннях їх фізіологічних відмінностей від чоловіків. Цьому сприяв досвід Першої світової війни, катастрофічний для всього інтелектуального суспільства Європи і особливо для освічених жінок, які зрозуміли крах колишніх конвенціональних уявлень. Цей „новий” вид фемінізму має назву радикальний. Він структурно аморфний і являє собою скоріше деяку інтелектуальну програму, деякий специфічний ракурс бачення світу, в якому ми живемо. На перший погляд може навіть здатись, що він взагалі ігнорує реальні суспільні і особистісні проблеми, які притаманні самоутвердженню і самореалізації жінок. Радикальний фемінізм у порівнянні з традиційним соціал-демократичним суттєво змінив цілеспрямування. Замість реальної 74

3.2. Різновиди феміністських ідеологій

планомірної роботи в суспільстві з покращення життя і соціального положення жінок на перший план для феміністок постмодерної епохи вийшла розробка стратегій пізнання і зміни – в самому загальному значенні – системи цінностей в західній цивілізації. Феміністки наполягають на справжньості „свого”, жіночого, способу пізнавати світ (з подальшими спробами його переробити). У центрі уваги радикальних феміністок є факт гноблення жінок у суспільстві й культурі. Причину приниженого становища жінки вони вбачають у біологічній нерівності між статями. Головна теза радикального фемінізму – дискримінація жінки за ознакою статі (сексизм) є наслідком універсальної дії патріархату як системи домінування чоловіків над жінками. Відтак будь-яке особисте приниження жінки є справою політичною, оскільки є наслідком дії всієї патріархальної системи. Однією з яскравих представниць цього напрямку є американська дослідниця С. Файерстоун. У своїй праці «Діалектика сексу» вона підкреслює, що патріархат як система гноблення жінок закладена в біологічних особливостях статі. Дослідниця вірить, що коріння гноблення жінок перебувають в біологічній сфері, тому вона робить висновок про те, що засоби звільнення жінок пов’язані з біологічною революцією. Жінка повинна захопити контроль над способами відтворення для того, щоб знищити соціально-класову структуру суспільства. Для цього необхідно подолати біологічні засади відтворення роду, оскільки саме заради репродукування суспільство поділено на статі. Взагалі ліквідація статевих ролей стане можливою коли чоловіки й жінки припинять грати суттєво різні ролі в репродуктивній драмі. Крайнощі радикального фемінізму створили негативний імідж фемінізму взагалі. Отже, жіноча репродуктивна функція веде жінку до замкненості у колі домашнього осередку, а чоловіка – до праці у відкритому просторі громадського життя. Різновидом радикального фемінізму є терористичний фемінізм. Він зародився в Америці в 70-х роках ХХ століття, коли тисячі жінок вийшли на демонстрації, приводом до яких був протест про75

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

ти незаконної експлуатації жіночої праці. Так розпочався масовий феміністичний рух. Одночасно зародився фемінізм терористичний. Відомі фракції Червоної армії (РАФ) в Німеччині, „Аксіон дірект” у Франції, Червоні бригади в Італії хоч і не були феміністичними, але піднімали „жіночі” питання, проводячи терористичні акти проти пригноблення жінок. А єдина за всю історію радикального фемінізму винятково жіноча терористична група „Роте Зора” в Німеччині досі не дає забути про себе. І сьогодні деяких членів з цих організацій шукає поліція. „Досьє” їхньої діяльності вражає: знищені офіси фірм, судів, державних установ, вбивства юристів, що зневажали права жінок. У 1974 році жінки-феміністки підклали бомбу під Верховний Суд Німеччини, щоб домогтися права на аборт. У 1977-му з тією ж метою підірвали Федеральну Гільдію Лікарів. Постійно висаджували в повітря секс-шопи, а на початку 80-х нападали на посольство Філіппін і нелегальних торговців людьми, захищаючи жінок третього світу від примусового продажу у повії. Свою діяльність пояснювали просто: законним шляхом права жінок захищати не можна, бо закони створені тільки, аби захищати права чоловіків. Насильством треба відповідати на насильство. Якщо суд досі не може ухвалити рішення стосовно того, дозволяти жінкам аборти чи ні, – підірвати такий суд. Наступними різновидами фемінізму є марксистський та соціалістичний фемінізм. Ці напрями фемінізму мають не лише багато спільного, але й суттєві відмінності, які не дають змоги ототожнювати їх. Так, марксистський фемінізм утверджує ідею про те, що саме соціальна структура суспільства – наявність класів – зумовлює статус і функції жінки. Соціалістичний фемінізм зважає на те, що гноблення жінок у суспільстві однаковою мірою залежить як від класової структури, так і від статевої позиції. Спільними для них є визнання великої ролі соціально-класової структури в розумінні та вирішенні «жіночого питання».

76

3.2. Різновиди феміністських ідеологій

Марксистський фемінізм визнає, що жінка буржуазного класу не знає такого типу гноблення, як жінка пролетарського походження. Проте феміністки звертаються до всіх жінок без винятку, закликаючи усвідомити, що гноблення жінок не є результатом волі та дій окремих індивідів; воно є продуктом політичної, соціальної та економічної структур, породжених капіталістичною системою. Марксистську феміністичну стратегію можна сформулювати так: визначити вплив і дію статевих відносин скрізь, де їх можна виокремити та пов’язати із процесом виробництва. Зміни у способі суспільного виробництва та привласнення можуть призвести до змін у домашньому виробництві та домогосподарюванні, оскільки жінки звільняться від матеріальної залежності та здобудуть собі гідне місце у суспільстві. Соціалістичний фемінізм засновується на суспільно усталених відмінностях між чоловіками та жінками як відмінностях класових, ієрархічно представлених, і вбачає головну причину дискримінації жінок у поділі праці за статевою приналежністю. Зокрема, закріплення за жінками непрестижних, низькооплачуваних або й зовсім неоплачуваних (як от домашня праця) сфер самореалізації. Натомість пропонується концепція культурного розподілу праці. Відтак головна мета – зміна соціально-економічної площини суспільного буття. Першою, хто проголосив питання сексу та шлюбу як першочергові у політичній та освітній роботі з жінками, була Клара Цеткін. Ще одним різновидом феміністичного руху є ліберальний (поміркований) або фемінізм рівності. Ліберальний фемінізм лежав в основі американського суфражистського руху, тобто руху за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав і руху за громадянські права негрів. Він є основною ідеологією для більшості неурядових і фахових організацій нинішньої Америки. Фемінізм рівності вбачає як законодавчу, так і практичну рівність для жінок. Розподіл праці вважається основним джерелом конфлікту між статями. Фемінізм рівності критикує насамперед дискримінацію жінок у сфері освіти і праці, виступає проти соціальних стереотипів, які принижують роль жінки. Він про77

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

понує спеціальні програми рівного доступу жінок до соціальних, політичних і економічних ресурсів. Фемінізм рівності ідеологічно виходить із можливості реформи патріархальної системи під гаслом «рівність можливостей». Ця форма фемінізму нині репрезентує офіційне обличчя сучасного жіночого руху і виступає за реалізацію формули «різні але рівні» без будь-яких докорінних змін патріархальної системи (представники Б. Фріден, М. Волстонкрафт). Ліберали вірять в законодавчі зміни, які торкаються жінок. Вони впевнено підіймаються кар’єрними сходинками, патріархат для них – пережиток минулого. Їхній лібералізм у тому, що, сприймаючи світову систему влади та економіки, вони виборюють собі місце під сонцем і вважають, що настає час матріархату. Ліберальні феміністки на конференції з питань прав жінок, яка була проведена в Х’юстоні в 1978 р., у своїй доповіді висунули вимоги про надання повноправного голосу і ролі жінкам при визначенні долі нашого світу. Безпосередньо в ньому є: заклик до усунення домашнього насильства і створення притулків для жінок, які підпадають під насильство; надання підтримки жіночому бізнесу; захист матерів; забезпечення репродуктивних прав; зняття дискримінації за сексуальною орієнтацією; перегляд кримінальної відповідальності за зґвалтування. Крім усіх вищезгаданих напрямів фемінізму, у науковій літературі зустрічається ще істотна кількість їх різновидів (інтерпретація деяких з них буде наведена у словнику в кінці викладення даної теми – прим.). Дослідники феміністичного руху в Україні дійшли висновку, що український фемінізм не відноситься до жодного з перелічених вище різновидів. Якщо пригадати українське минуле феміністична ідеологія в українській інтерпретації дуже часто поєднувалася з ідеєю національного відродження, була тісно пов’язана з пошуком шляхів вирішення соціальних питань, і не тільки тих, що стосувалися безпосередньо жінок. Майже повна відсутність систематичної глибокої 78

3.2. Різновиди феміністських ідеологій

освіти для жінок зумовила їх настороженість і недовіру до фемінізму. Проте ідейно-теоретичний доробок ідеологів українського жіночого руху (Н. Кобринської, С. Русової, X. Алчевської. О. Кобилянської), практика їх організаційної роботи дає підстави стверджувати, що була створена концепція, яка у пізніших дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм. Така концепція ґрунтувалася на широкому демократизмі, на ідеї національного поступу, реаліях культурно-освітньої і громадсько-політичної діяльності. Прагматичний фемінізм став типологічно спільним явищем у практиці жіночого руху тих народів, що перебували на етапі передіндустріального суспільства і головним завданням мали реалізацію національно-визвольних прагнень. Лідери сучасних українських жіночих організацій вважають жіночий рух в Україні складовою міжнародного жіночого руху. Але, визнаючи досягнення жіночого руху західноєвропейських країн і США, наголошують на тому, що український фемінізм – особливий. Він, на їхнє переконання, відрізняється від західного передовсім тим, що українські жінки є глибоко вкоріненими у національновизвольні і державотворчі процеси своєї нації. Гілка ж західного фемінізму (західний – означає передусім радикальний та ліберальний напрями), не має шансів прижитися в Україні. Останнім часом у світовій практиці, а в Україні після Пекінської конференції, набув поширення гендерний рух, в основі якого лежить відповідний підхід. Це, на думку багатьох дослідників, більш перспективний рух для України. Незважаючи на те, що багато ще питань у гендерній галузі залишаються невирішеними, феміністичний рух з кожним роком посилює свій влив на соціально-політичний розвиток країн світу та набуває все більшої ваги. Як у світі, так і в Україні з’являється все більше жіночих організацій. Поступово, дякуючи власним зусиллям, жінки вирішують свої проблеми. Але майже в усіх країнах світу, крім скандинавських країн, залишається доволі багато роботи в гендерній сфері. Той факт, що є реальний приклад вирішення жіночих проблем у скандинавських країнах, дає іншим країнам (в 79

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

тому числі й Україні ) віру в те, що й вони можуть досягнути відповідного результату. Семінар № 3. Фемінізм як джерело гендерної політики. План 1. Роль суфражизму в історичному формуванні гендерної політики.

2. Етапи становлення гендерної рівноправності.

3. Філософські концепції суспільного статусу жінки в світовій культурі. Теми доповідей 1. Історична роль жіноцтва в державотворчому процесі в Україні.

2. Громадсько-політична діяльність жінок як один із чинників ліквідації дискримінації щодо жінок.

3. Проблеми та перспективи жінки в сучасній українській політиці.

4. Проблеми фемінізму в сучасній освіті. Словник додаткових термінів необхідних для ознайомлення: Екзистенціальній фемінізм. Цей тип феміністичної думки пов’язують із розвідками С. де Бовуар. Вона адаптувала основні ідеї екзистенціалізму до жіночого питання, створила щось на зразок екзистенціалізму для жінок. На її думку жінка в західному суспільстві є “другою статтю”, чимось таким, що відхиляється від норми – другорядним. С. де Бовуар наголошувала на проблематичності для широкого кола жінок виплекати власну ”Самість”, стати собою після того, як вони народили дітей. Гноблення жінок у суспільстві здійснюється переважно безпосередньо не прямим чином, а через творення міфів (чоловічих міфів) про жінку. Ці міфи наділяють її тим, чого не вистачає чоловікові, а також наділяють прагненням забувати себе, нехтувати своїми інтересами. Внаслідок цього вона 80

Семінар

стає іграшкою чоловіка. Мета екзистенціального фемінізму – пробудити в жінці свідоме ставлення до себе, зробити себе предметом власної уваги, турботи. Екологічний фемінізм охоплює різноманітний спектр філософських ідей і форм діяльності, для яких базовим є уявлення про важливі та визначальні зв’язки між експлуатацією природи та пригніченням жінки в патріархальних суспільствах. Згідно з концепцією екологічного фемінізму неможливо відокремити дії, спрямовані на захист довкілля, від дій, спрямованих на визначення статусу жінки в сучасному суспільстві. Вперше термін було запроваджено Ф. Дюбон (1984р.) із метою визначення потенціалу жінок у здійсненні “екологічної революції”. Одна із провідних ідеологів екофемінізму К. Уорен вважає, що саме цей різновид фемінізму має посісти центральне місце в теорії та практиці подолання патріархальності та вироблення нових екологічних принципів. Екофеміністи вважають, що їх дослідження можуть бути корисними не тільки для жінок, природи та планети Земля, а й для розгляду світогляду та практичних дій, які є важливими як з екологічного погляду, так і задля досягнення загальної соціальної справедливості. Екофеміністська філософія має відігравати важливу роль як у сфері фемінізму, так і у сфері збереження довкілля. Інтелектуальній фемінізм. Основною метою інтелектуального фемінізму є ліквідація насилля як ведучого компоненту мускуліністського світогляду, врятування світу від репресивної культури. Цей тип феміністичного руху найперспективніший як гуманістична соціально-філософська теорія, і як широка соціальна практика, яка належить до сфери творчості та політики. Цей напрям із вузької ідеології жіночого руху поступово перетворюється на нову теорію альтернативного суспільного розвитку. Він спрямований на знищення насильства як провідного компонента маскулінного світосприйняття. Таке розуміння фемінізму вимагає радикальних інтелектуальних зусиль, революції у свідомості. Неофемінізм виник у середині 60-х рр. ХХ ст. у США. Його започаткували учасниці Руху за визволення жінок. Пізніше подібні 81

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

неофеміністські організації з’явились і в Західній Європі. Причинами піднесення жіночого руху були: по-перше, масове втягнення жінок після війни у всі сфери економічного життя й виникнення багатьох проблем (нижча зарплата, погані умови праці тощо); по-друге, великого розмаху набрали настрої вирватися з полону домашніх стін; по-третє, зросла самосвідомість жінок (вони стали брати активну участь у діяльності різних політичних партій, громадських організацій тощо). Неофемінізм охоплює ліберальний, радикальний і соціалістичний фемінізм. Див. вище: «Ліберальний фемінізм», «Радикальний фемінізм», «Соціалістичний фемінізм». Постмодерний фемінізм робить акцент на тому, що жінка потребує звільнення, насамперед, у сфері думки та вираження. Ставлення жінок до світу формуються під тиском маскулінних категорій, понять, ідей. Жінка мовчить у культурі не тільки тому, що не дають публічно висловитися, вона мовчить тому, що вся сфера висловлювань організована за чужим, ворожим їй принципом. Тому, коли жінка починає публічно виступати, вона вже говорить не своїм голосом, інтегруючись в існуючий символічний простір. Представниці цього напряму (Е. Сіксу, Л. Ірігарей, Ю. Крістева), відкидаючи традиційні уявлення про істину й реальність, намагаються позбутися традиційних (фало-лого-центричних) понять, за допомогою яких описується жінка та її становище. Вони усіляко протистоять загрозі уніфікації теорії та практики фемінізму, утверджують плюралізм, різноманітність і відмінність як норму. Л. Ірігарей висуває ідею «фемінного фемінізму» на противагу «маскулінному фемінізму». У традиційному фемінізмі жінки бачили й описували себе з чоловічого погляду, користуючись чоловічими поняттями й цінностями. Натомість жінки мають виробити свою мову, свій погляд на речі, розкріпачити свої бажання. Головна мета - вивільнити жіночій дискурс у його автентичності та своєрідності, з його незвичайними інтонаціями, акцентами, розривами. Чоловічий дискурс побудований на бінарних опозиціях: активне/пасивне, культура/натура, день/ніч, чоловік/жінка. У цих опозиціях визначальним є протиставлення «чоловік/жінка», відповідно до якого вибудовуються та поляризу82

3.2. Різновиди феміністських ідеологій

ються інші поняття. Більше того, вони поляризуються несиметрично, оскільки другий член вихідної опозиції – жінка, кваліфікується як такий, що відхиляється від норми як маргінальний тип. Стратегічною метою постмодерного (фемінного) фемінізму є докорінне перетворення світового порядку, в якому ми живемо: відмовитись від бінарних опозицій у мислені та житті, скасувати владний дискурс культури, дати простір відмінностям, досягти єдності у відмінності. Постмодерний фемінізм здійснив глибоку критику культури, проблематизував усі сфери особистої індетифікації та прояву життя. Правовий фемінізм - напрям у філософії права, що вийшов із правового критицизму і розглядає право з позицій феміністичної ідеології. Трактує існуюче право як відображення світобачення, інтересів і цінностей чоловіків і тому несправедливе щодо жінок. Виходячи з відмінностей між чоловіками і жінками, правовий фемінізм розглядає шляхи і способи реформування права, подолання жіночої дискримінації та створення справедливих щодо жінок правових систем. Акцентує увагу на специфічних «жіночих» проблемах (аборти, сурогатне материнство, насильство тощо) і піддає критиці існуючі правові погляди і норми, що регулюють ці проблеми (Сміт, Крамер, Мак-Кіннон). Психоаналітичний фемінізм заперечує біологічний детермінізм. Як відомо, З. Фрейд вважав, що біологія - це доля та визнавав жінок неповноцінними за самою суттю їх психічного життя. Сучасні послідовники Фрейда переконані, що жіноча ідентичність не формується через усвідомлення будови тіла і є продуктом соціального досвіду та культури. Жінка усвідомлює свою дефектність внаслідок патріархальних очікувань стосовно неї в суспільстві, а не в результаті біологічної даності. Предмет цих очікувань -чоловіче домінування. Саме тому рисами жіночності стають пасивність, мазохізм, нарцисизм (К. Хорні). Психоаналітичний фемінізм дав плідні ідеї в усвідомленні материнства як феномена (Н. Ходоров) і в розкриті специфіки моральних відношень у жінок (К. Гілліган). Жінка (або чоловік), перш ніж досягає віку свідомого ставлення до 83

Лекція 3. Фемінізм як джерело гендерної політики

свого буття, вже має весь необхідний набір статево-рольових навичок і стереотипів. Бажання бути матір’ю занурене здебільшого в несвідоме, але не в біології. Міф про фатальну незмінність жіночої натури було скасовано. Релігійний фемінізм у православній традиції мислиться як альтернатива «американському фемінізмові». Останній оцінюється як безумовне зло, як прояв чужої ворожої культури. Представники цього напряму погоджуються з тим, що сучасна жінка опинилася в ситуації кризи, і саме духовної кризи. Вони доводять, що врятувати жінку може тільки православна система цінностей: служіння Богові та сім’ї. Боротьба за соціальні права не має сенсу, поки жінка духовно не переродилася, не усвідомила свого призначення. Якщо вона, занурившись у себе, осягне всю глибину та необхідність духовного служіння, то для неї втратять вагу зовнішні матеріальні блага та юридичні права. Цей погляд схиляється до традиційного тлумачення жіночності (слабкість, сором’язливість), проте не заперечує наявності «жіночої проблеми» та намагається знайти свої шляхи її вирішення. Представники цього напряму пов’язують глобальні духовні зміни у розвитку цивілізації із вирішенням проблеми піднесення жіночності. Література 1. Ворчакова І. Роль жінок - політичних лідерів в сучасних державотворчих процесах України / І. Ворчакова // Науковий вісник. Науки : економіка, політологія, історія. – Одеса: Одеський державний економічний університет. - 2009. - № 6 (84). – С. 42-58.

2. Ворчакова І. Фемінізм як ідеологія жіночих рухів / І. Є. Ворчакова // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. – Київ; Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили, 2004. – С. 240-247.

3. Вегнер О. Фемінізм як джерело гендерної політики / О. Вегнер // Держава і право : збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 34. – К. : Ін-т держави і права імені В. Корецького НАН України, 2006. – С. 635-643.

84

3.2. Різновиди феміністських ідеологій

4. Грабовська І. Політичне лідерство в Україні : гендерний аспект / І. Грабовська // Сучасність. – 2007. - № 3. – С. 79 – 96.

5. Грабовська І. Про українську жінку в українській політиці і не тільки / І. Грабовська // Сучасність. – 2004. - № 3. – С. 82-91.

6. Грицяк Н. Фемінізм як джерело гендерної теорії / Н. Грицяк // Вісник НАДУ при Президентові України. – 2003. - № 3. – С. 465472.

7. Жовтуля І. Від літератури до фемінізму / І. Жовтуля // Сучасність. - 2002. - № 11. – С. 84 – 89.

8. Кулачек О. Роль жінки в державному управлінні : старі образи, нові обрії : [монографія] / О. Кулачек. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2005. – 301 с.

9. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ - першої третини ХХ ст. : типологія та європейський культурно-історичний контекст / Львівський національний ун-т імені Івана Франка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 500с 10. Павличко С. Фемінізм/С. Павличко; [передм. Віри Агеєвої]. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – 322с.

85

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

ЛЕКЦІЯ 4. ГЕНДЕРНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 4.1. Державна гендерна політика: поняття та детермінанти.

4.2. Типи гендерної політики: концептуальні підходи.

4.3. bv Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади.

4.1.Державна гендерна політика: поняття та детермінанти. Під державною політикою розуміється діяльність організованих в різні інститути людей, яка спрямована на вирішення визначених соціально-історичних задач. Державна ґендерна політика - це діяльність (або бездіяльність у разі навмисного непровадження такої політики) державних інституцій, спрямована на здійснення (безпосередньо або опосередковано) та гарантування рівних прав, свобод і можливостей для жінок і чоловіків, утвердження ґендерної демократії та формування ґендерної культури в суспільстві. Для державної ґендерної діяльності характерні: • вироблення ґендерних стратегій і способів їх досягнення; • цілеспрямоване розроблення планів, програм втілення ґендерних стратегій; • імплементація ґендерного конструкту в усі сфери суспільного життя; • вироблення державних механізмів забезпечення ґендерної рівності в суспільстві, узгодження їх із громадськістю; • прийняття ґендерного законодавства, ґендерна експертиза чинного законодавства; • гарантування здійснення державної та правової політик щодо ґендерної рівності; • сприяння науковим установам у розробленні ґендерних проблем і проведенні ґендерного аналізу соціальних процесів у країні.

86

4.1.Державна гендерна політика: поняття та детермінанти. Інституціональні фактори: - Політична система - Політичний режим - Політична культура - Законодавча база з проблеми рівноправності статей

Соціально-економічні фактори: - Стан економіки - Рівень розвитку промислового виробництва - Ступінь розвитку сери послуг - Інформаційні технології - Потреба в жіночій робочій силі

Ідеологічні фактори: - Пануюча у владних структурах і масовій свідомості система поглядів на роль жінки і чоловіка в суспільстві;

Детермінанти політики, які торкаються інтересів жінок і чоловіків Тип соціальної політики: - Система соціального захисту населення - Визнання і невизнання материнства соціально значущою функцією - Материнське і батьківське право

Характер взаємовідносин між державою і сім’єю: - Соціальне партнерство - Протекціонізм - Невтручання держави у виконання сім’єю своїх функцій

Громадянське суспільство: - Позиція політичних партій - Ініціатива суспільних рухів; - Ініціативи жіночих організацій

Оскільки реальне становище жінки суттєво відрізняється від становища чоловіка, то особливий наголос у структурі ґендерних стратегій і їх реалізації ставиться завжди на політиці щодо поліпшення становища жінок. І це справедливо. Водночас така справедливість не унеможливлює, а, навпаки, передбачає в структурі ґендерної політики наявність надзвичайно важливого її напряму - оновлення становища чоловіків стосовно формування ґендерно якісніших, адекватних потребам сучасності світогляду, поведінки, громадських і державних форм діяльності, долання неадекватності сприйняття ними сучасних перетворень світового й національного рівнів, насамперед у сфері ґендеру. Отже, складниками державної ґендерної політики є: політика щодо жінок, забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками шляхом гарантування можливостей для їх рівноправного розвитку як соціально-демографічної групи; політика щодо чоловіків, формування в них ґендерної свідомості, культури ґендерної 87

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

поведінки, орієнтації на паритетність відносин з жінкою; державно-правове регулювання ґендерних відносин; сприяння розвиткові ґендерної демократії та ґендерної культури в суспільстві. Історичний аналіз і усвідомлення внутрішньої політики держави показують, що вона спроможна суттєвим чином впливати на соціальний статус жінок і чоловіків в самих різних сферах: в галузях зайнятості населення, співвідношення чоловіків і жінок по галузям виробництва, в бізнесі, бюджетній сфері (жіноча і чоловіча безробітність). Оплата праці, нові робочі місця для чоловіків і жінок та інші проблеми в сфері політики і управління, втягнення жінок і чоловіків в діяльність органів законодавчої і виконавчої влади, в роботі політичних партій, соціальних рухів, в сфері сімейношлюбних відносин, наділення можливості вибору партнера, контроль за народжуваністю, механізація домашньої праці тощо.

4.2.Типи гендерної політики: концептуальні підходи. В залежності від об’єкта соціальної політики, цілей, які висуваються в галузі рівноправності статей і засобів їх досягнення, розрізняють декілька рівней типології державної гендерної політики: 1. Типологія, заснована на різних системах поглядів на проблеми рівноправності статей. У відповідності з даним критерієм, розрізняють патріархальний, патерналістський і ліберальний тип політики.

2. Типологія, в основі якої лежить об’єкт, на який спрямовуються міри державного впливу. За цим критерієм розрізняють політику по відношенню до жінок чи «жіночу» державну політику, яка зачіпає інтереси жінок, як великої соціально-демографічної групи і егалітарну, активну гендерну політику, об’єктом якої виступають жінки і чоловіки. Розглянемо детальніше кожний з визначених типів політики. Оскільки в системі відносин статей більшої дискримінації зазнають жінки, в структурі державної ґендерної політики цій статі приділяється особлива увага, тобто виділяється як самостійний її напрямок - державна політика щодо жінок.

88

4.2.Типи гендерної політики: концептуальні підходи

Державна політика щодо жінок - складник соціальної політики, спрямований на подолання ґендерної нерівності в становищі жінок для забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками через гарантування можливостей їх рівноправного розвитку. На основі узагальнення історичного світового досвіду наука й практика визначають типи державної політики щодо жінок, яким мають відповідати й необхідні механізми її реалізації: Патріархальний тип державної політики стосовно жінок – це політика, заснована на концепції певного поділу функцій у сім’ї і суспільстві між чоловіком і жінкою. При цьому «природним» призначенням жінки вважаються сфери материнства, виховання дітей і ведення домашнього господарства. Чоловіку призначаються ролі суб’єкта державної, професійної і суспільної діяльності, голови і годувальника сім’ї, що зв’язують ланки між сім’єю і суспільством в цілому. Такий тип державної політики характерний для періоду «класичного» капіталізму першої половини ХХ століття, коли публічна сфера була переважно сферою чоловічої зайнятості, приватна сфера – прерогативою жінок. Патерналістський тип державної політики стосовно жінок – такий тип політики, в межах якого здійснюється державний протекціонізм по відношенню до жінок. В основі такого типу політики лежить гендерний устрій, що сполучає моделі «двох годувальників при державному догляді за дітьми» або «контракт працюючої матері». Патерналістський тип державної політики характерний для форм суспільного устрою, заснованих на марксистсько-ленінській ідеології, де держава виступає в ролі головного суспільного суверена і включає у свою концепцію постійну турботу про «специфічні інтереси жінок». Ліберальний тип державної політики стосовно жінок – це політика, що торкається інтересів жінок у суспільстві, заснована на ліберальній моделі взаємовідносин статей. Для цієї моделі характерним є, з одного боку, вирівнювання становища, прав і можливостей 89

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

чоловіків і жінок у публічній і приватній сферах – і дискримінація за ознакою статі в сферах зайнятості, політики і управління, з іншого. Політика такого типу зустрічається в постіндустріальних або економічно розвинених державах, де здійснюються суперечливі процеси: на основі розвитку економіки стимулюється включення жінок у професійну сферу, у той же час статево-рольова ідеологія продовжує пропонувати жінці традиційну роль домашньої господарки. Основними напрямками егалітарної політики є: рівна участь жінок і чоловіків в усіх сферах професійної діяльності, включаючи управління державою. Створення умов для максимального звільнення членів сім’ї від виконання рутинної хатньої роботи. Розповсюдження державних пільг, пов’язаних з доглядом за дітьми, на обох батьків. Забезпечення рівного доступу обох статей до освіти як необхідної умови досягнення гендерної рівності. Подолання патріархальних стереотипів щодо чоловічих та жіночих ролей у суспільстві, створення сприятливої суспільної думки про гендерну рівність. Створення системі підготовки держаних службовців, яка дозволяє керівникам і спеціалістам всіх рівнів зрозуміти сутність проблеми гендерної рівності. Активна гендерна політика – це політика, яка: - Сприяє гендерній рівності у розумінні забезпечення рівного доступу чоловіків та жінок до виробничих ресурсів, до джерел отримання доходу.

- Скорочення часу та зусиль, які жінки витрачають на ведення домашнього господарства.

- Забезпечує соціальний захист в гендерному плані, реалізує програму, спрямовану на усунення гендерного дисбалансу в різних соціальних сферах з урахуванням схильності і жінок, і чоловіків до різного роду ризиків.

90

4.2.Типи гендерної політики: концептуальні підходи

- Закріплює політичну вагу жінок і сприяє їх участі в політичному житті країни. До умов, які забезпечують ефективність егалітарної державної політики, необхідно віднести: - Наявність політичної волі, коли держава визнає рівність статей одним зі своїх пріоритетів; - Повне визнання і повага прав особистості, чоловіків і жінок. Ця умова стимулює державні органи: забезпечувати урівняння статей в юридичних правах, боротися проти насилля, торгівлі жінками, проституції, прийняти комплекс заходів, які забезпечують право на вільний вибір жінкою та чоловіком образу життя, вільне рішення питань, відтворення нащадків, рівність в сімейних відносинах.

- Демократичний політичний режим, який забезпечує демократичну репрезентативність. В умовах дійсно демократичного режиму владні органи проявляють зумовленість в повноцінній участі жінок в процесі прийняття рішень на всіх рівнях і в усіх галузях. Для цього вони можуть використати технології, які сприяють тому, щоб частка жінок чи чоловіків складала в державному чи виборчому органах не менше 30%, тобто критичну масу. Даної кількості достатньо, щоб вплинути на результати голосування.

- Наявність громадянського суспільства, яке залишає не тільки чоловікам, але і жінкам широкий простір для створення сучасних рухів, недержавних організацій, які спроможні впливати на прийняття державних рішень.

- Досягнення гендерної симетрії в таких галузях соціального життя, як до фінансових, економічних ресурсів, ринок праці, оплата праці. Для забезпечення цієї умови держава володіє достатньо ефективним інструментарієм - Рівний доступ обох статей до освіти, як необхідної умови досягнення гендерної рівності. Ця умова носить принциповий характер, адже через освіту здійснюється гендерна соціалізація особистості, передача від покоління до покоління соціокультурних

91

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

цінностей, зразків поведінки, в тому числі в гендерних відносинах.

- Визнання суспільством в цілому необхідності виправдання соціальних диспропорцій, досягнення фактичної рівноправності статей. Це одна з важко досяжних умов, оскільки зачіпає масову свідомість, культуру суспільства. Для її забезпечення потрібна не тільки політичні воля, але і активна участь ЗМІ, широке гендерне просвітництво населення Забезпечення всіх зазначених умов і є фундаментом державної політики, досягнення гендерної рівності. Егалітарна політика спирається на гендерну модель двох годувальників, двох домогосподарів, модель симетричного і врівноваженого включення жінок і чоловіків у всі сфери суспільного життя.

4.3. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади Комісія ООН зі становища жінок у 1990 р. визначила критичний поріг, а саме 30 %, який є мінімальним для обрання або призначення жінок на керівні посади в національних суспільствах. Такий відсоток вказувався на спеціальній конференції «До партнерства між чоловіками та жінками в політиці», яка відбулася 14-18 лютого 1997 року в Нью-Делі. Квотування представництва жінок у владних структурах розглядалося як тимчасовий спеціальний захід, який може бути використаний для усунення фактичної нерівності та повинен бути скасований при досягненні такої нерівності. Квотування гендерні у принципі можуть встановлюватися для обох статей. Але оскільки частка чоловіків у різних органах управління перевищує 90 %, то позитивна дискримінація використовується переважно для відновлення порушених жіночих прав. Гендерні квотування передбачають збільшення жіночого представництва на виборних посадах. Головна мета гендерного квотування полягає у подоланні історичної несправедливості ізоляції жінки від участі у політичному житті; залучення жінок до прийнят92

4.3. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади

тя політичних рішень; гарантування участі жінок у представницьких органах влади. Гендерне квотування не слід ототожнювати з жіночими квотами, як це практикувалося за радянських часів. Гендерний баланс у демократичному суспільстві має бути предметом турботи всіх виборців, політичних і державних структур, громадськості. Введення гендерного квотування розглядається як явище тимчасове, як засіб забезпечення рівних можливостей. Вони спрямовані на виправлення гендерних диспропорцій у владі. З розвитком гендерної культури жінок і чоловіків, з утвердженням їх рівних прав та можливостей у різних сферах життя потреба у гендерних квотах обовязково відпаде не тільки де-юре, а й де-факто. У сучасних умовах гендерні квоти – це вид позитивної дискримінації. Розглянемо типи квот, які використовуються окремо чи залежно від політичного, культурного контексту розвитку цих країн, незалежно від типу виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана): «партійні квоти» та «резервування місць у парламенті». Деякі вчені виділяють ще такий тип квот як партійна рознарядка. Ця форма була розповсюджена в країнах соціалістичного блоку. Як відомо, рознарядка встановлювалась у відповідності 30-відсоткових квот для жінок на національному і 40-50-відсоткових квот на місцевому рівнях. У деяких пострадянських країнах в тому чи іншому вигляді вона існує і понині. Специфічні моменти цього підходу, притаманна тільки йому лише формально-символічна репрезентація жінок дозволяє класифікувати його як історично унікальний вид. Можна визначити такі типи квотування, як «тверде квотування» і «мяке квотування». «Тверда квота» - це кількісно фіксована норма представництва, коли відразу обумовлюється кількість або/та кількісна межа місць, скорочення якої не допускається. «Тверді квоти» можуть бути закріплені в Конституції, Законі про політичні партії, Законі про місцеве самоврядування, Законі про вибори, Законі про державну службу.

93

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

«Мяким квотуванням» називають обов’язкову участь у конкурсі представників двох статей на одне місце. У Швеції «м’яке квотування» є обов’язковим для участі у конкурсах на керівні посади не тільки в політичних структурах, але і в економічних. «М’яке квотування» також вимагає підтримки законів про вибори, державну службу, про місцеве самоврядування. Квоти вводяться, як правило, чотирма правовими способами (їх комбінацією): конституційною нормою (від формування принципу керівних можливостей до резервації місць у парламенті з вказівкою пропорції резерву); виборчим законодавством (за допомогою регламентації принципу рівних можливостей для виборчих об’єднань, визначенням гендерної норми і включенням санкцій різного роду); законодавством про партії і регламентацією дотримання принципу гендерної рівності; спеціальним законом про рівний статус (і статтями з виборчого законодавства); партійними статутами партій (приблизно 200 партій у 61 країні). За типами використання квот у більшій частини країн одночасно використовується два із вказаних трьох типів квот: «партійні квоти» – використовуються у 30 країнах, «електоральні квоти» – використовуються у 12 країнах, «резервування місць у парламенті» – використовується у 9 країнах. Противники гендерного квотування стверджують, що їх введення є явищем недемократичним, що воно не відображає волевиявлення народу. Однак при цьому вони уникають оцінки «мужекратії», пануючої у сучасному парламенті, замовчують недоліки рішень, прийнятих в одностатевому їх розв’язанні. Світовий досвід не тільки розвинених країн світу засвідчив позитивні результати введення системи гендерного квотування до партійних списків (пропорційна виборча система) і електоральної системи. Наприклад, в Уганді одне місце в парламенті від кожного з 39 виборчих округів має бути закріплене за жінкою. В Аргентині виборчий закон передбачає тридцятивідсоткову «жіночу» квоту під час виборчих перегонів. 74-та поправка Конституції Індії обумов94

4.3. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади

лює надання 33% місць у муніципальних органах влади жінкам. Кількісні квоти на парламентські місця закріплено в законодавстві Бангладеш (жінки мають 10 обов’язкових місць із 330), Еритреї (10 із 105) й Танзанії (15 – з 225 парламентських місць). До речі, 28 жовтня 2007 року Кристина Бернандез де Кішнер, перша леді Аргентини, отримавши на президентських виборах 46% голосів, змінила свого чоловіка на посаді голови держави. У 2005 році перша в історії жінка президент з’явилася і на африканському континенті: фінансистка Еллін Джонсон-Серліф здобула перемогу на виборах у Ліберії, набравши 60 % голосів. Україна ще не має досвіду обрання жінок на президентську посаду, проте можливість використання «парламентського квотування» в нашій державі уже існує. У 2003 році Україна зобов’язалася до 2015 року виконати проголошені Декларацією Тисячоліття ООН «Цілі тисячоліття», шостий пункт яких присвячений рівності прав жінок і чоловіків. Цей документ, зокрема, передбачає конкретні показники пропорційної участі жінок у роботі виборчих та представницьких органів. Відповідно до нього у 2007 році у Верховній Раді мало б бути не менш як 13% жінок, у 2011-му –20%, а в 2015 – вже 30%. Наразі в українському парламенті VIІ скликання 10 % жінок від загальної кількості депутатів. Наведені показники – одні з найнижчих серед європейських парламентів. Тому, за висновками експертів, допомогти змінити ситуацію може лише запровадження системи квот, що значно ефективніше, ніж уся сьогодніша правова база гендерної тематики. Зрозуміло, що такі новації, як гендерні квоти, мають спочатку ввійти до суспільної свідомості, стати елементом загальної культури суспільних відносин. Це поняття, як і інші, що входить до гендерної ідеології, спонукають абсолютно природні трасформації суспільної свідомості. Як один із варіантів можна розробити систему квот для жінок в Україні за західним зразком, наприклад, скандинавських країн, де

95

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

частка жінок у політичному житті і управлінні складає 30%. У Фінляндії президентом республіки у 2000 році стала жінка. В окремих країнах – Данії, Норвегії, Нідерландах та ін. 1/3 міністрів складають жінки, у Швеції – 52%. І ці країни відрізняються своїм стабільним соціальним, економічним та політичним добробутом. Можливість і час впровадження заходів позитивної дискримінації в різних країнах варіює. Це залежить від їх політичної культури, особливостей партійно-політичних систем і державного устрою, соціально-економічної ситуації, розмаху самого жіночого руху і ступеню підтримки його вимог суспільством. У деяких країнах, наприклад, у США, де центральні партійні організації традиційно слабкі, а кандидати в законодавчі органи обираються самими виборцями в ході «первинних» виборів, гендерне квотування не використовувалося, хоча й там були знайдені підходящі методи заохочення жіночої участі. Ініціаторами гендерного квотування виступили соціал-демократичні, соціалістичні та зелені партії, які за своєю ідеологією і партійною організацією виявилися більш пристосованими до реалізації політики позитивної дискримінації. Причому вирішальну роль у прийнятті відповідних партійних документів відіграли тиск і контроль з боку самих жінок. Партії консервативні та християнсько-демократичні виступали в більшості випадків противниками позитивної дискримінації, розглядаючи її як замах на право місцевих організацій робити вільний вибір на стадії висунення кандидатів, а також як погрозу зниження високого професійного рівня парламентарів. Але останнім часом центриські і праві партії в ряді країн змінили своє ставлення до гендерного квотування з огляду на кардинальні заходи на міжнародному рівні. Вважається, що пропорційні виборчі системи, при яких вибори здійснюються за партійними списками кандидатів, більш спиятливі для просування жінок у члени парламенту, ніж системи мажоритарні, коли в кожному окрузі від кожної партії пропонується лише один кандидат. В останньому випадку місцеві відбірні комітети часто 96

4.3. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади

вагаються, чи висувати їм жіночу кандидатуру, побоюючись, що це пов’язано з ризиком втрати місця. І, навпаки, при складанні списка кандидатів партії, намагаючись справити сприятливе враження на жіночий електорат у цілому, зацікавлені у тому, щоб обидві статі були представлені більш рівномірно. Не випадково країни з пропорційною системою представництва випереджають країни з іншим типом виборчих систем за числом жінок, обраних в законодавчі органи. Однак зв’язок між характером виборчої системи і просуванням жінок на високі посади неоднозначний. Поліпшення позицій жінок при владі і в межах мажоритарної системи здійснюється при наявності інших важливих умов. У Швеції, Ісландії, Голландії, Фінляндії, Литві норми гендерної збалансованості закріплені в Акті про рівність між чоловіками та жінками. За дотриманням іх слідкує омбудсмен із питань рівних можливостей. Розвинені європейські країни взагалі мають значний досвід роботи в цих питаннях саме парламентських адвокатів. Зараз багато жінок у цих країнах обіймають керівні посади. Голова найбільшої у Норвегії партії – жінка. Вона вже протягом багатьох років є прем’єр-міністром. Дві наступні за величиною партії теж очолюють жінки. Значну роль відіграють жінки у політичних партіях Німеччини. У Норвегії у 1977 році прийнято закон, яким передбачено, у всіх представницьких органах – комітетах, комісіях, радах, які створюються владою, – має бути не менше як 40% жінок. Подібна система квотування була введена майже усіма політичними партіями. Аналізуючи дані дослідження Міжнародного інституту демократії та підтримки у виборах (ІДЕА) Стокгольмського університету щодо гендерних квот у політичних партіях, можна дійти висновку, що вони коливаються у межах 15 % (Індія, Греція) – 50 % (Швеція, Франція). Причому в одній країні у різних партіях можуть встановлюватися різні квоти, наприклад, у Італії практикували введення таких квот: Народна партія Італії – 20%, ліві демократи, Комуністична оновлена – 40%, Соціал-демократія Італії – максимум 66% пред97

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

ставництва будь-якої статі у партійних структурах і Федерація зелених – 50%. Одні з партій вводять квоти для партійних списків, інші для представництва в усіх партійних структурах. У 1994 році в Бельгії був прийнятий закон, який передбачав поступове збішення максимального представництва кожної статі в партійних списках у формулюванні : «Сприяти урівноваженому представництву чоловіків і жінок в виборчих списках». Відповідно до закону в 1996 р. в партійних списках не повинно бути трьох четвертих представників однієї статі, до 1999 р. – не більше трьох третин. Якщо партія не включає в список третину кандидатів другої статі, ці місця повинні залишатися вакантними. Так, якщо партія отримала 25 місць, то 6 з них повинні зайняти жінки, якщо ж серед партійних кандидатів тільки 4 жінки, то 2 місця повинні залишатися порожніми. Закон 2002 року розширює цей принцип: на перших виборах з використанням цього закону перші три позиції у списку не повинні займатися особами однієї статі, на наступних виборах уже перші дві позиції не повинні займатися особами однієї статі. Представництво жінок у верхній палаті парламенту Бельгії в результаті виборів 2003 р. близько 53 із 150 депутатів (35,3%). Представництво жінок у верхній палаті парламенту – 22 із 71 депутатів (31,0%). У Великобританії кількість жінок-депутатів значно збільшилась після того, як лівоцентристські партії ввели квотні правила для кандидатів від своїх партій. У Ліберально-демократичній партії щонайменше третину кандидатів від кожного виборчого округу повинні складати жінки. Нова лейбористська партія обумовлювала, що 50% місць у парламенті має бути надана жінкам. Ліберально-демократична партія застосовувала так звану «систему застібки-змійки» для своїх регіональних списків кандидтів на виборах до Європейського парламенту. Це означає, що прізвища чоловіків і жінок були розташовані почергово у партійних списках (жінка-чоловік, жінка-чоловік).

98

4.3. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади

Система квот повинна супроводжуватися коректуванням всієї виборчої системи, яка передбачає збільшення чи включення жінок у партійні списки. Квотування до сьогодні є дуже дискусійним питанням для будь-якої країни чи то політичної партії, яка намагається його запровадити. Поширеними аргументами є те, що : - Введення квот веде до прихованого конфлікту жінок із чоловіками; - Квоти для жінок створюють нерівні можливості для чоловіків, і тим самим квоти суперечать принципу демократії; - Принцип квот ставить під сумнів кваліфікацію кандидата, пропонуючи віддавати перевагу за статевою ознакою; - Багато жінок не хочуть бути вибраними до органів влади за квотою. Між тим, існують і досить серйозні аргументи «за» квотування, а саме: 1. Квотування не можна визначити як дискримінаційне положення по віднощенню до чоловіків, як спеціальну компенсаційну, регуляторну міру, тим більш, що завжди підкреслюється її тимчасовий характер.

2. Квотування, яке спрямоване на підвищення представництва жінок, тісно пов’язане з вирішенням питання соціального рівноправ’я жінок та чоловіків, подолання існуючої в суспільстві несправедливості.

3. Підвищення ролі жінок у владних структурах призведе до більш ефективного використання «жіночого досвіду», який у ХХІ столітті кваліфікується як вагома цінність.

4. Квотування трактується як демократичний чинник впливу населення на політику політичних партій, тому що в уряді країн населення не має змоги впливати на формування партіями списку кандидатів, голосуючи, загалом, за партію як таку.

5. Чим більше жінок досягають політичних вершин, тим вільніше вони себе почувають, порушуючи такі жіночі питання, як збільшення кількості жінок на відповідних керівних посадах, прого99

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

лошення жіночих цінностей, стимулювання відкритого обговорення важливих, з їхньої точки зору, тем. У 2005 році в Україні був прийнятий довгоочікуваний Закон «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків», але він мав би більш вагому цінність, якби включав у себе положення про квотування, тобто пропорційне представництво чоловіків і жінок в органах влади. Як відомо, проект Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків» включав положення про представництво будь-якої статі не менше 30 і не більше 70 відсотків від загальної кількості кандидатів у народні депутати. Згадане положення викликало найгостріші дебати, і, в результаті, не було прийнято Верховною Радою. Цей факт свідчить, що насправді суб’єкти сучасного політичного процесу не готові до реалізації принципу гендерної рівності у процесі прийняття рішень. Як зазначив Г. Удовенко, законопроекти про гендерну рівність вносили на розгляд до Верховної Ради України ще у 1999, 2001 роках, але це категорично не сприймала парламентська більшість. Прихильнішими народні депутати були до проектів концепції поліпшення становища жінок. У такий спосіб еволюція сприйняття від «охоронної концепції» до ідеї рівності статей тривала в парламенті більш як 5 років. Керівник Програми рівних можливостей ПРООН Лариса Кобелянська висловила думку стосовно законодавчого закріплення представницьких норм у державних органах управління України. Зокрема, вона зазначила, що «якщо українці будуть обстоювати конституційне право чоловіків та жінок на забезпечення паритетного представництва, то треба запроваджувати норму 50/50. Однак, виходячи із реальної ситуації (оцінки можливостей входження жінок у владу через політичні партії та з огляду на економічну складову цього входження), таке співвідношення, принаймні, на сьогодні, є нереальним. Тому, власне, і з’явилося співвідношення 30/70 як тимчасовий засіб забезпечення репрезентативного представництва

100

Семінар

чи, як називають науковці, «критична маса» представництва жінок у парламенті». Підсумовуючи вищевикладене, можна припустити, що реформи в будь-якій сфері життєдіяльності українського суспільства потрібно починати не зі створення ще однієї «порції» законодавчих актів, а, в першу чергу, з реалізації на практиці вже існуючих законів. У нас достатньо багата правова база, і в цьому сенсі ми можемо похвалитися демократичністю законодавчої системи. Єдине виключення складає на сьогоднішній день відсутність чіткого закону про конкретне пропорційне представництво жінок в органах влади. В цьому плані законодавчо закріплене гендерне квотування стане першим вагомим поштовхом до становлення паритетної демократії в Україні. Це дуже важливий фактор, тому що значний (від 30 до 50) відсоток жінок, представлених на всіх рінях державного управління, може потенційно призвести до відчутного покращення соціальних умов життя суспільства. Семінар № 4. Гендерні аспекти державної політики. План.

1. Основні напрями егалітарної політики.

2. Активна гендерна політика. Умови, що забезпечують ефективність егалітарної державної політики.

3. Досвід приходу жінок на найвищі державні посади: азійський, європейський, скандинавський. Теми доповідей 1. Тенденції гендерної політики в Європі та Україні.

2. Гендерна рівноправність як проблема перерозподілу влади.

3. Представництво жінок в структурах влади України: історія та сучасність.

4. Гендерна перспектива в Українському парламенті.

101

Лекція 4. Гендерні аспекти державної політики

Література 1. Андрусенко Н. Утвердження гендерної рівності: реалії та перспективи / Н. Андрусенко // Праця і зарплата. – 2007. – лют. (№ 7). – С. 5.

2. Ворчакова І. Рівень участі жінок в соціально-політичному житті Скандинавських країн / І. Ворчакова // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Київ; Миколаїв : Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип. 16. – С. 424431.

3. Галанець О. Управління гендерними процесами в державній політиці / О. Галанець // Віче. – 2009. - № 6. – С. 7-9.

4. Гендерна рівність як фактор сталого розвитку суспільства // Вісник програми сприяння парламенту України університету Індіани. – 2004. - № 217. – 35 с.

5. Гендерний розвиток в Україні : реалії і перспективи. – К. : Sida, 2003. – 104 с.

6. Гендерний розвиток у суспільстві : конспекти лекцій. – 2-е вид. – К. : Фоліант, 2005. – 351 с.

7. Гендерні аспекти державної служби : [монографія / за заг. ред. Б. Кравченка]. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002.

– 335 с. (Укр. Акад. упр. при Президентові України. Центр дослідж. адмін. реформи. Центр-студія гендер. освіти).

8. Гонюкова Л. Гендерні механізми партійного будівництва / Л. Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 2 (30) – С. 107-113.

9. Грабовська І. Культура неподаної руки : гендерна політика крізь призму цивілізаційного розвитку / І. Грабовська // Сучасність.

– 2008. - № 1 – 2. – С. 88 – 100.

10. Кочкина Е. Женшины во властных структурах за рубежом // Е. Кочкина // Народонаселение. – 2004. - № 1. – С. 57-63.

11. Красноголов В. Прихід жінки в політику : досвід Великобританії та українські реалії / В. Красноголов // Наукові записки. – Т. 19. – Спец. вип. – Ч. 2. – К. : НаУКМА, 2001. – С. 325-330.

102

5.1.Комплексній підхід до проблем рівності статей як методологія здійснення егалітарної державної політики.

ЛЕКЦІЯ 5. КОМПЛЕКСНІЙ ПІДХІД ДО ПРОБЛЕМ РІВНОСТІ СТАТЕЙ І ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЯ В ПОЛІТИЦІ.

5.1. Комплексній підхід до проблем рівності статей як методологія здійснення егалітарної державної політики.

5.2. Гендерний аналіз як інструмент реалізації політики гендерної рівності.

5.3. Створення спеціальних органів для забезпечення гендерної рівності.

5.1.Комплексній підхід до проблем рівності статей як методологія здійснення егалітарної державної політики. Оскільки прояви нерівності між жінками і чоловіками мають місце і у високорозвинених, і у державах, що розвиваються, все більше політиків замислюється над тим, що потрібні нові підходи, нові стратегії і методи роботи для досягнення реальної рівноправності статей. Однією з таких стратегій став Комплексний підхід до проблеми рівності статей, який був запропонований світовим співтовариством. В документах Четвертої Всесвітньої конференції ООН з проблем жінок в Пекіні в 1995 р. було закладено принципи розвитку гендерної державної політики та стратегії комплексного підходу до проблем рівності статей. Комплексній підхід до проблем рівності статей – це активна політика, яка має на меті інтегрувати дії, спрямовані на закріплення рівності між статями в усі політичні стратегії та програми; політика, що аналізує у випадку необхідності, до прийняття будь-якого рішення, їх можливі наслідки відповідно для жінок і для чоловіків. Рада Європи створила групу спеціалістів з питань комплексного підходу до проблеми рівності статей. Група розробила концептуальні основи, методологію та методику комплексного підходу. Зокрема, визначено комплексний підхід як такий, коли «реорганізація, поліпшення, розвиток та оцінювання політики відбувається так, що перспектива рівності включена у всі політичні рішення на всіх рів103

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

нях та стадіях діячами, які зазвичай беруть участь у розробленні політики». Комплексний підхід має на меті інтегрувати перспективу рівних можливостей у щоденну роботу публічних органів так, щоб рівність враховувалася в усіх аспектах їх роботи. Громадські консультації часто є основною частиною цього процесу. Це дає можливість тим, хто може потерпати від негативного впливу публічної політики, наприклад жінкам, брати участь у процесі розробки цієї політики. Дана стратегія активно інтегрується в політичне життя в багатьох розвинутих державах (Канади, Німеччини, Швеції, Данії, Фінляндії). В європейських державах вона отримала назву «gender mainstreaming». Комплексній підхід до проблем рівності статей пропонує інтегрувати питання рівності між статями, в загальний контекст суспільного життя, який об’єднує всі напрямки, ідеї та сфері. При цьому акцент робиться на соціокультурні, а не біологічні відмінності між статями. Реалізація цього підходу дозволить прораховувати наслідки політики для соціального становища жінок та чоловіків, втягнути в цей процес всі суб’єкти політики з тим, щоб знання проблем гендерних стосунків стали нормальною кваліфікацією відповідальних осіб, які приймають рішення. На сучасному етапі розвитку світового співтовариства гендерні неспіввідношення в галузі основних прав людини широко розповсюдженні в усьому світу, і в повній мірі не усунені в жодній країні. Однак, як вже відмічалось, існує група країн, де політика, яка зачіпає інтереси жінок та чоловіків, має виражений характер. Розглянемо детальніше, в чому це виражається. Перш за все, в країнах з активною гендерною політикою (Швеція, Данія, Фінляндія) представництво жінок в законодавчих органах складає 33 – 50 %, що дозволяє депутатам–жінкам здійснювати відчутний вплив на політичне рішення. Для проведення егалітарної політики важливе значення має частка жінок в складі національного уряду. В Швеції і 104

5.1.Комплексній підхід до проблем рівності статей як методологія здійснення егалітарної державної політики.

Норвегії урядові посади розподілені порівну між жінками і чоловіками, Фінляндії, Данії і Нідерландах вище однієї третині чисельності кабінету міністрів представлена жінками. В складі регіональних парламентів Швеції частка жінок досягає до 40%. Однією з причин високого рівня представництва жінок є політика позитивних дій. Таку політику проводять уряд і політичні партії. Так, в 80-ті рр. 20 ст. більшість партій Скандинавських країн ввели квоти, для жінок, а шведський та датський уряд проголосив основним принципом своєї політики рівність між чоловіками та жінками. Політика «позитивних дій» - це технології, які використовуються урядом і політичними партіями по втягненню жінок в політику (введення квот в партійних списках в період виборчих компаній, резервування місць для жінок у складі уряду тощо). Для країн з активною гендерною політикою характерна висока частка жінок, зайнятих в режимі повного робочого часу, розвинута мережа державних дитячих дошкільних закладів і можливість безперешкодного отримання батьківської відпустки. Прикладом політики даного типу слугує Швеція, де з кінця 60-х рр. 20 ст. сформували суспільство, в якому переважає модель сім’ї з двома годувальниками. Частка жінок серед професійно зайнятого населення складає тут 49% на початку 90-х рр. проти 25% - в 1940 р. Це відбулося в основному внаслідок зростаючої участі праці жінок, які мають дітей дошкільного віку, чому сприяло розширення державних закладів для дітей та похилих. Внески батьків за відвідування дітей яслів чи дитячого садочку складають – 12% витрат по їх утриманню, інші діляться між урядом і місцевими органами управління. Закордонні дослідники називають такий тип «держави» державою, дружньої до жінок «women – friendly state». Реалізація політики такого типу передбачає наявність правової бази для вирішення проблеми, створення арбітражу, комітетів, рад для подолання дискримінації за ознакою статі, відкриття в кожному міністерстві департаментів чи відділів зайнятих питаннями рівності статей, введення науково–дослідної роботи, з гендерної пробле105

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

матики, створення достовірної, об’єктивної статистичної бази, яка відбиває становище обох статей, а не сексистські дані. Гендерна експертиза – це: - Визначення адекватності поставлених завдань тим витратам, які плануються здійснити для їх вирішення; - Аналіз впливу різних видів політики на умови життя і творчості представників обох статей; - Вияснення ступеня обліку проблематики рівності між статями в політичних і соціальних програмах. З метою більш достовірного прогнозу законів, що приймаються, державних рішень для соціального становища жінок і чоловіків в ході реалізації егалітарної політики доречно здійснювати гендерну експертизу. Стратегія егалітарної політики покликана не залишати, а доповнювати традиційну політику, яка зачіпає інтереси жінок як специфічної соціально-демографічної групи населення. Технологія чи інструмент комплексного підходу до проблем рівності статей - набір методів і засобів, які дозволяють здійснювати гендерний підхід на практиці, інтегрувати дану проблематику у різні політичні процеси. До таких технологій можна віднести: - Навчальні технології, які дозволяють відповідальним керівникам усіх рівнів вникати у суть проблеми; - Аналітичні технології, які полягають в зборі і аналізі різноманітної соціологічної інформації, статистичних даних, гендерної експертизи законопроектів і рішень; - Технології в галузі науково-дослідної діяльності, прогнозування наслідків рішень, що приймаються; - Технологія контролю за ходом реалізації програм у вигляді спеціалізованих досліджень, проміжних та підсумкових докладів експертів, конференцій, слухань.

106

5.2. Гендерний аналіз як інструмент реалізації політики гендерної рівності.

5.2. Гендерний аналіз як інструмент реалізації політики гендерної рівності. Однією із важливих технологій політики гендерної рівності є використання гендерного аналізу при оцінці результатів тих чи інших рішень. Під гендерним аналізом розуміється процес збору достовірної інформації з урахуванням гендерних відмінностей в сфері досліджуваного політичного курсу і прогнозування наслідків впливу політичних рішень і соціальних програм на статусні характеристики чоловіків та жінок. Критерій оцінки ефективності соціальних програм з точки зору гендерного аналізу полягає в наступних показниках: - Ступінь вирівнювання статусних позицій жінок і чоловіків на ринку праці, доступ до професій, співвідношення рівня з/п між галузями і всередині галузі, частка чоловіків і жінок серед управлінського персоналу, гендерна структура безробіття тощо.

- Рівні умови для самореалізації чоловіків і жінок в сфері підприємництва.

- Доступ до освіти і наукової діяльності (гендерний аналіз складу студентів, аспірантів, докторантів, кандидатів, докторів наук тощо).

- Рівень життя, структура споживання жінок і чоловіків (в цілому і по окремим соціальним групам).

- Доступ до послуг охорони здоров’я, облік специфіки стану здоров’я, структури захворювання жінок і чоловіків в діяльності лікувальних закладів.

- Тривалість життя жінок і чоловіків.

- Рівень пенсійного забезпечення і різниця в розмірі пенсій.

- Ступінь підтримки обох батьків у виконанні сімейних обов’язків. Гендерний підхід до оцінки результативності політики, яка зачіпає інтереси чоловіків і жінок, дозволяє порівняти потенціал рівності статей і реальних їх досягнень в сфері праці, зайнятості, доходів, політики управління.

107

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

Вимір рівня гендерної рівності/нерівності може бути здійснений на основі ряду критеріїв: Потенціал рівності: - Рівень здоров’я чоловіків і жінок; - Рівень загальної і професійної освіти чоловіків і жінок; - Рівень включення в суспільне виробництво чоловіків і жінок; - Законодавче закріплення рівних громадянських і політичних прав чоловіків і жінок; - Система соціальної підтримки репродуктивної функції сім’ї з боку держави.

Досягнута рівність: - Доходи чоловіків та жінок; - Рівень зайнятості і безробіття; - Середня з/п чоловіків та жінок в середині галузей та між галузями з переважно «чоловічою» та «жіночою» зайнятістю; - Ступінь участі чоловіків і жінок на рівні прийняття державних рішень; - Співвідношення чоловіків і жінок в економічній, політичній, воєнній, фінансовій еліті.

Для розробки соціальних програм, які зачіпають інтереси чоловіків і жінок, владні структури повинні володіти певною аналітичною та статистичною інформацією, яка відображає становище обох статей, тобто гендерною статистикою. Під гендерною статистикою розуміється статистика щодо становища жінок і чоловіків у всіх сферах суспільної та економічної діяльності. Гендерна статистика – це галузь статистики, що передбачає традиційне визначення, створення та розповсюдження статистичних даних таким чином, щоб відображати реальні аспекти життя жінок та чоловіків, а також політичні питання, пов’язані з гендером. Для цього необхідно врахувати різні соціально-економічні реалії життя жінок і чоловіків у суспільстві. Це означає, що усі дані збираються та аналізуються з урахуванням гендерних факторів які по-різному впливають на жінок та чоловіків. Це можна назвати гендерним мейнстрімінгом у статистиці. необхідно адекватно формулювати концепції, а відповідно, і методи збору даних, щоб вони відображали існуючі гендерні проблеми та розбіжності, вра108

5.3.Створення спеціальних органів для забезпечення гендерної рівності.

ховуючи соціальні, культурні, історичні фактори, що впливають на інформацію. Гендерна статистика виступає одним з важливих інструментів реалізації в політиці принципу рівних прав і рівних можливостей. Дані гендерної статистики роблять можливим співставлення статичних характеристик чоловіків та жінок, дозволяють оцінити ефективність політики в сфері рівноправності статей.

5.3.Створення спеціальних органів для забезпечення гендерної рівності. Забезпечення державою гарантованих громадянам прав на законодавчому рівні та захист від дискримінації, забезпечення гендерної рівності у сфері праці та інших сферах суспільного життя вимагає наявності спеціального законодавства та державних інституцій, які мають на меті практичне забезпечення виконання ґендерної політики. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав вважає, що національна політика і стратегія мають передбачати створення ефективних механізмів та інституцій, зокрема адміністративних органів влади, інституту уповноважених з прав людини та інших національних інституцій, судів та трибуналів. Ці інституції повинні досліджувати та реагувати на заявлені порушення заборони дискримінації та надавати засоби правового захисту від таких порушень. Крім організацій та органів, відповідальних за забезпечення рівних можливостей для чоловіків та жінок в інститутах Європейського Союзу, кожна держава-учасниця Європейського Союзу створила власні механізми, зокрема спеціальні органи, наприклад, Велика Британія — Комісію щодо забезпечення рівних можливостей, Польща — Уповноваженого уряду з питань рівного статусу жінок та чоловіків. У США таким органом є Комісія з рівних можливостей у сфері зайнятості. Узагальнюючи світовий досвід, можна виділити такі основні види державних структур, які забезпечують впровадження ґендерної рівності: 109

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

• президентські структури: радник з ґендерних питань; консультативно-дорадчий орган з ґендерної проблематики та ін.; • парламентські структури: радник з ґендерних питань при голові парламенту; парламентський комітет (або підкомітет) у справах ґендерної рівності; науково-дорадчий орган з питань ґендеру; жіночі фракції та ін.; • Омбудсмен у справах ґендерної рівності або рівних можливостей; • урядові структури: радник при прем’єр-міністрові; управління при прем’єр-міністрі або інших високопоставлених членах Кабінету; управління з ґендерної проблематики; комісія у справах ґендерної рівності при уряді; різні комітети, комісії; • міністерства, державні комітети: державний комітет у справах ґендерної рівності; в межах міністерств — окремі структури з проблем ґендерної рівності; • структури з питань ґендеру в місцевих органах. Серед основних повноважень, якими наділяються такі спеціальні органи, можна виділити: • збір та поширення інформації про ґендерні проблеми; • здійснення моніторингу реалізації чинного законодавства про ґендерну рівність та його виконання; • підготовку звітів та заходів щодо стимулювання діяльності, яка сприяє ліквідації ґендерної дискримінації; • розробку програм позитивних заходів, спрямованих на громадян, працедавців та профспілки; • розробку та ґендерну експертизу проектів нормативних актів і заходів державних органів у сфері забезпечення ґендерної рівності; • допомогу в роботі та (чи) координацію діяльності інших державних органів з питань ґендеру; • розгляд скарг про дискримінацію статі щодо заробітної плати, працевлаштування чи переслідування, розслідування випадків дискримінації та сексуальних домагань; • ініціювання судових розглядів справ про ґендерну дискримінацію; 110

5.3.Створення спеціальних органів для забезпечення гендерної рівності.

• представництво інтересів потерпілих від дискримінації у судах за певних умов; • обговорення ініціатив неурядових організацій, зокрема міжнародних, метою яких є утвердження ґендерної рівності. Можна виділити тимчасові спеціальні заходи, спрямовані на забезпечення ґендерної рівності. Багато міжнародних документів, зокрема і ратифіковані Україною, передбачають можливість застосування тимчасових спеціальних заходів («temporary special measures», «рositive action», «affeirmative measures») для забезпечення встановлення фактичної рівності, зокрема рівності жінок та чоловіків. Такі заходи, згідно з міжнародним законодавством, не вважаються дискримінаційними. Тимчасові спеціальні заходи — це заходи, які йдуть далі простої заборони дискримінації і спрямовані на пошук захисту від дискримінаційного становища. І національні в різних країнах, і міжнародні нормотворчі органи та суди визнають, що всі форми позитивних спеціальних заходів мають бути обґрунтовані та об’єктивні, і працювати пропорційно до завдань. Тому часто позитивні спеціальні заходи є обмеженими в часі та обсягах, беручи до уваги особливі незручності, від яких потерпає особа чи група людей, та необхідність подолання дискримінації, що склалася в минулому. Декларація про рівноправність жінок та чоловіків Комітету міністрів Ради Європи, зокрема, наголошує на необхідності передбачити відповідні заходи — також і тимчасові спеціальні заходи, які спрямовані на прискорене встановлення реальної рівноправності жінок і чоловіків у різних сферах, та зокрема у доступі до державних посад усіх рівнів, доступі до всіх професій, зайнятості та заробітної плати. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав визнав потребу у спеціальних позитивних заходах. Зокрема в Генеральних Коментарях 16 Комітет вказує, що тимчасові спеціальні заходи можуть бути інколи необхідними для того, щоб привести особу (групу осіб), які перебувають у невигідному становищі, чи маргінальну особу (групу осіб) до того ж фактичного рівня, що й інші. Напри111

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

клад, якщо загальні умови певної частини населення не дають змоги чи послаблюють використання ними своїх прав, держава повинна вжити спеціальних заходів для виправлення таких умов. Такі заходи можуть передбачати надання на деякий час частині населення певного преференційного ставлення («рreferential treatment») у певних сферах, порівняно з рештою населення. Однак тільки на час, потрібний для виправлення дискримінації на практиці. Тим самим документом держави-учасниці заохочуються до прийняття тимчасових спеціальних заходів для прискорення досягнення рівності між чоловіками та жінками у використанні прав. Такі заходи не визнаються дискримінаційними, якщо вони базуються на зобов’язанні держави викорінити невигідні умови (disadvantage), спричинені минулими чи існуючими дискримінаційними законами, традиціями та практиками. Суть, тривалість та застосування таких заходів мають відповідати специфічній проблемі та контексту, і мають бути адаптовані до обставин. Результати таких заходів мають піддаватися моніторингу для того, щоб ці заходи були припинені, коли їх мета буде досягнута. Комітет з прав людини затвердив використання квот у звітах декількох країн. Наприклад, він прийняв конституційні зміни в Індії, які передбачали резервування третини місць у виборних місцевих органах для жінок. Жіноча Конвенція покладає обов’язок на країни вживати спеціальних заходів та зазначає, що такі заходи повинні бути передусім спрямовані на подолання дисбалансу та попередніх дискримінаційних практик. Конвенція зазначає, що такі заходи мають бути обмежені в часі, однак не пропонує спеціальних часових меж. В Генеральних Рекомендаціях 23 Конвенція також відверто підтримує надання квот для досягнення ґендерного балансу у громадських та політичних органах. Стаття 14 Європейської Конвенції вказує, що здійснення прав та свобод має бути гарантоване без будь-якої дискримінації. Це акцентує увагу на тому, що держави можуть мати у своїх нормативних актах позитивні зобов’язання за цією статтею поряд із негативним зобов’язанням не дискримінувати. Преамбула Протоколу 12 до Єв112

5.3.Створення спеціальних органів для забезпечення гендерної рівності.

ропейської Конвенції наголошує на важливості спеціальних заходів та акцентує, що принцип заборони дискримінації не забороняє державам вживати заходів для сприяння повній та ефективній рівності, за умови, що буде об’єктивне та справедливе обґрунтування для цих заходів. Необхідність позитивних зобов’язань держав за статтею 14 Європейської Конвенції для гарантування рівності поряд із зобов’язанням не дискримінувати та запобігати дискримінації підтверджується також недавніми справами Європейського Суду з Прав людини. У своїй Рекомендації 84/63 5/ЕЕС стосовно сприяння позитивним заходам для жінок Рада ЄЕС стверджує, що рівність можливостей для чоловіків і жінок потребує більше, ніж просто антидискримінаційного закону, й акцентує увагу на негативних шкідливих впливах, які лежать в основі дискримінації і які постають із поширених у суспільстві уявлень, які грунтуються на ідеї традиційного розподілу ролей в суспільстві між чоловіками та жінками. Найбільш поширеними видами спеціальних позитивних заходів, які використовуються в національних та міжнародних юрисдикціях, є наведені нижче: - Навчання та підтримка. Деякі національні нормативні акти з прав людини визначають навчання та підтримку як один із методів подолання проблеми нерівності. Навчання створює умови для рівності можливостей, але не вирішує проблеми дискримінації, що виникає на останній стадії відбору кандидатів чи просування по службовій драбині. Члени різних груп, наприклад чоловіки та жінки, можуть мати однакову кваліфікацію та навички, але існуючі упередження чи стереотипи заважають досягненню рівності можливостей у займанні певної посади. Наприклад, у Великобританії законом передбачено, що за певних обставин, зокрема занадто низького представництва однієї з груп, працедавці можуть забезпечувати навчання для працівників цієї групи, щоб заохотити їх до виконання нової роботи чи подання своїх кандидатур на інші посади. Однак працедавцям не дозволено дискримінувати на користь пред113

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

ставників однієї статі під час прийняття на посаду, крім випадків, коли це визначається особливостями роботи.

- Преференційне ставлення («preferential treatment»). Практика преференційного ставлення до членів груп, які перебувають у невигідному становищі чи потерпають від дискримінації, є формою позитивних заходів, яка інколи заборонена міжнародними нормами. Автоматичне надання переваги чи спеціальна увага, що ґрунтується на певних особистих характеристиках, через яку особи або групи відібрані для роботи, навчання чи підвищення кваліфікації, є забороненою в деяких країнах через дискримінаційний ефект на інших осіб. Це можливо навіть у випадках, коли особисті характеристики, наприклад стать, використовується тільки як так званий «плюс-фактор» для вибору одного з двох однаково кваліфікованих кандидатів. Альтернативна форма преференційного ставлення містить врахування належності особи до групи осіб, які перебувають у невигідному становищі чи потерпають від дискримінації, разом з іншими факторами, які впливають на рішення про прийняття на роботу. Європейський Суд Справедливості розглядав питання автоматичного надання переваги у справах ґендерної дискримінації на робочому місці. Законодавство Європейського Союзу дозволяє таку пріоритетність, але тільки у випадках, коли кандидати мають однакові якості та кваліфікацію. У таких випадках за однакової кваліфікації двох претендентів на робоче місце перевага може віддаватися представникові групи осіб, які перебувають у невигідному становищі чи потерпають від дискримінації. Квоти є формою преференційного ставлення. Хоча квоти мають законну мету забезпечення доступу до можливостей та участі для групи осіб, які перебувають у невигідному становищі чи потерпають від дискримінації, їх сліпе застосування може призвести до дискримінації осіб, які змагаються за ті самі можливості. У сферах, де участь як така є основною метою, наприклад, у демократичній політиці, часто використовують квоти. Квоти іноді застосовують в галузі освіти, органах державної влади та у сфері зайнятості.

114

Семінар

Квоти назагал дозволені тільки там, де вони є тимчасовими і обмеженими за своєю природою. Хоча законодавчі норми дозволяють застосування квот, не треба забувати про те, що квоти можуть мати негативний ефект за певних обставин. Наприклад, положення про квоти для неповносправних працівників може наштовхувати на думку, що такі працівники не можуть претендувати на роботу на відкритому ринку праці, створювати уявлення про те, що вони менш варті економічно та менш продуктивні. Семінар № 5. Комплексний підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

тей.

План.

1. Технологія комплексного підходу до проблем рівності ста-

2. Вплив гендерного квотування на формування державного апарату в розвинутих країнах світу.

3. Поняття гендерної експертизи та гендерної статистики. Вимір рівня гендерної рівності. Теми доповідей 1. Гендерна статистика України: сучасний стан, проблеми, напрями вдосконалення.

2. Зміна гендерних структур політики і проблема політичних альтернатив.

3. Позитивна практика підвищення жіночого представництва в вищих законодавчих органах: світовий досвід. Література 1. Анупрієнко О. Гендерна сегрегація в державному управлінні: пошук шляхів подолання / О. Анупрієнко // Вісник національної академії державного управління при Президентові України. – 2007. - № 4. – С. 216-224.

115

Лекція 5. Комплексній підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

2. Ворчакова І. Є. Гендерне квотування як один із механізмів паритетного представництва жінок в органах влади / І. Є. Ворчакова // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Київ; Миколаїв : ЧДУ ім. П. Могили, 2009. – Вип. 15. – 374-383.

3. Гендерна експертиза українського законодавства (концептуальні засади) / [Т. Мельник (відп. ред. і керівник авт. кол.); Проект „Гендерна експертиза українського законодавства”, Програма ПРООН „Сприяння гендерної рівності”]. – К. : Логос, 2001. – 120 с.

4. Гендерний розвиток у суспільстві: конспекти лекцій. – 2-е вид. – К. : Фоліант, 2005. – 351 с.

5. Гендерні аспекти державної служби: [монографія / за заг. ред. Б. Кравченка]. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – 335 с. (Укр. Акад. упр. при Президентові України. Центр дослідж. адмін. реформи. Центр-студія гендер. освіти).

6. Гендерный калейдоскоп: [курс лекций / под общ. ред. М. Малышевой]. – М. : Academia, 2002. – 519 с. (РАН, Моск. центр гендер. исслед., Ин-т соц. экон. проблем народонаселения).

7. Даудова Г. Складові механізму формування гендерної політики в Україні / Г. Даудова // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 12. – С. 55-60.

8. Лазар І. Гендерна асиметрія в органах державної влади / І. Лазар // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 9. – С. 374-381.

9. Левченко К. Гендерна політика в Україні : визначення, формування, управління : [монографія] / К. Левченко. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 344 с.

10. Сулімова С. Введення квотування як шлях досягнення паритету жінок та чоловіків в українському суспільстві / С. Сулімова // Актуальні проблеми державного управління. Вип. 3 (27). – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2006. – 332 с. - С. 91-97.

116

6.1. Історичні засади формування жіночої освіти

ЛЕКЦІЯ 6. СИСТЕМА ВПРОВАДЖЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ ОСВІТИ – ЗАПОРУКА АКТИВІЗАЦІЇ ЖІНОЦТВА У ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ 6.1. Історичні засади формування жіночої освіти.

6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації 6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії 6.1. Історичні засади формування жіночої освіти У XVIII столітті більшість чоловіків вважали, що освіта дівчатам не потрібна: їм досить простого виховання; їхня царина — практика і практичні знання. Увесь комплекс наукового знання перебував для них під забороною. 1762 року А. Руссо писав: «Дослідження абстрактних і спекулятивних істин, принципів, аксіом у науках, всього того, що передбачає узагальнення ідей, не є жіночою парафією, всі їхні студії повинні стосуватися лише практики». Винятковою постаттю щодо розв’язання цієї проблеми можна назвати лише Кондорсе: «Врешті, жінки мають ті самі права, що й чоловіки. Отже, вони мають право на ті ж таки пільги щодо здобуття знань. Оскільки освіта має бути на загал однаковою, викладання також має бути спільним [для обох статей] і довірятись якомусь одному вчителеві, незалежно від викладання». Та Кондорсе не плекав жодних ілюзій: «Але боюсь, як би мені не посваритись із жінками, якщо вони колись прочитають мої слова […]. Та й хіба повинен я сподіватись на їхні схвальні слова після того, як похвали від них удостоївся Руссо, ствердивши, що вони створені лише для піклування про нас, чоловіків, а придатні лишень до того, аби нас мучити?». Перші феміністки чи, їх можна назвати, протофеміністки, були впевнені: тільки знання, тільки освіта відкроють жінкам шлях до рівності. При цьому багато жінок, які писали на тему жіночої освіти на початку ХІХ ст., підкреслювали, що їх бажання бачити жінок 117

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

освіченими не мають ніякого політичного підгрунтя. Розставляючи акценти в основному бінарній опозиції класичної метафізики «розум-чуттєвість», велика англійська письменниця Дж. Остєн вступила в полеміку з Руссо («Sense and Sensibility»), на думку якого розум не доступний жінкам, а тому жінки протягом всього свого життя повинні вдаватися до послуг чоловіка-наставника. У ХІХ столітті прибічників ідеї освіти дівчат стає більше. Цей факт пояснюється тим, що в модерних суспільствах, де плюралізм уможливлює, поряд з міфологією та релігіями, існування нових форм теоретичного знання (філософія, точні й природничі науки), поставлено під питання патріархальну концепцію, що забороняє жінкам опанувати теоретичні знання та викладати їх. Демократична вимога щодо права на знання (яка стосувалась також і права громадянства) для всіх, поступово поширювалась і на жінок. Саме у цьому полягав сенс залучення дівчат до шкільної освіти, яке розпочалось у ХІХ столітті. Тому, до середини ХІХ ст. становище з жіночою освітою в Європі суттєво змінилось. В Англії, наприклад, до цього часу курс жіночої освіти пішов двома напрямками: підготовка гувернанток і загальна жіноча освіта. Був створений Колледж Королеви (1848 р.) і Бедфордський колледж (1849 р.), а у 1841 р. Благодійний заклад для гувернанток. Як відмічається, більшість студенток були з ряду гувернанток і вчителів, їх навчали прийомам і навичкам викладання; не дивно, що гувернантка (вчителька) була популярною героїнею вікторіанського роману. В Російській імперії перший жіночий навчальний заклад – Смольний інститут шляхетних дівиць був заснований у 1764 році в Петербурзі. Інститут призначався для навчання і виховання дівчат з дворянських сімей. При Єкатерині ІІ з’являються і школи для міщанок, яких навчали головним чином різним ремеслам. Але питання про вищу освіту в середині ХІХ ст залишалося в Росії відкритим. Університетський статут 1863 року заборонив доступ жінкам в університетські аудиторії. Це примусило російських дівчат шукати

118

6.1. Історичні засади формування жіночої освіти

вищу освіту за кордоном. У 1867 році, наприклад, з 152 студентокіноземок Цюріхського університету росіянок було 125. В 70-х роках ХІХ ст. російська професура домагається відкриття вищих жіночих курсів в Москві, Петербурзі, Києві. Це були приватні навчальні заклади, які спочатку не мали цільової програми, з часом відбулася їх спеціалізація, і програми почали відповідати університетським. Російський вчений І. Сеченов називав Бестужевські курси в Петербурзі «жіночим університетом». На них було два відділення: історико-філологічне і фізико-математичне. Навчалися курсантки 4 роки. Інститутами називались закриті середні навчальні заклади, в яких як і раніше навчалися «дівиці з привілійованих станів». Подібних закладів було 30, половина з них – в Москві і Петербурзі. Натомість царський уряд обмежив можливості навчатися за кордоном. «Глуха пора», яка прийшла після прийняття досить жорсткого університетського статуту 1884 року, взагалі не давала можливості обговорювати права жінок на університетську освіту. І хоча наболіле питання про жіночу освіту було внесене на всезагальне обговорення на початку ХХ століття, жінки були допущені до вищої школи тільки на правах слухачів. Імператорська Росія так і не побачила повноправних жінок-студенток на університетських лавах. Перша світова війна примусила допустити жінок до повноправної вищої медичної освіти, але не в усіх університетах. В Україні першим вищим жіночим навчальним закладом стали Київські вищі жіночі курси (1878), відкриття яких ініціювала група професорів Університету св. Володимира. Курси мали на меті продовжити освіту слухачок і „підготувати їх до педагогічної діяльності”. Спроби організації вищих жіночих курсів в означений період спостерігалися також і в Новоросійському краї. Заслуговує на увагу проект статуту Одеських вищих жіночих курсів проф. О.С.Трачевського (1878). На думку автора проекту, вищі жіночі курси мали на меті дати жінкам вищу освіту й підготувати їх до педагогічної діяльності. Курси планувалось організувати у складі двох факультетів: історико-словесного та фізико-математичного. До на119

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

вчального плану історико-словесного факультету входили предмети педагогічного спрямування: педагогіка (теорія та практичні заняття), гігієна, філософія, логіка, психологія. На фізико-математичному факультеті читались анатомія людини, фізіологія, педагогіка, гігієна. Загальним для обох факультетів було викладання Богослов’я. Відчутно слабке фінансування проекту курсів, незичливе ставлення піклувальника навчального округу послабили ініціативу автора проекту, залишили нездійсненною мрію про організацію вищих жіночих курсів в Одесі. Вищі жіночі курси, що функціонували в період з 1870 по 1886 рр. відзначались слабкою організацією, відсутністю чіткої мети, матеріальною незабезпеченістю (існували виключно на кошти слухачок). Більшість із них орієнтувались на надання загальної освіти слухачкам, на підвищення рівня жіночої освіти до рівня освіти чоловіків (доповнення середньої освіти жінок до рівня програм чоловічої гімназії), забезпечення жінок необхідними знаннями для виконання обов’язків виховательок та вчителів. Жодне з цих спрямувань не було досягнуто. На перешкоді першого став низький рівень середньої жіночої освіти. А з причини відсутності у навчальних планах курсів предметів педагогічного циклу (крім Київських вищих жіночих курсів, де викладалися: „Психологія та педагогіка”, „Логіка”, „Історія філософії”, „Гігієна”, „Психологія”, „Богослов’я”), Міністерство народної освіти не надавало слухачкам прав домашніх наставниць та вчителів. Зазначене призвело до того, що 1884 р. при Міністерстві народної освіти під керівництвом заступника міністра князя Волконського була створена комісія з питання організації жіночої освіти в Російській імперії. У 1886 р. на особливій нараді під головуванням міністра народної освіти відбулося обговорення проблем подальшого існування жіночих курсів. Було прийнято рішення про необхідність припинення прийому слухачок на вищі жіночі курси до вироблення статуту, програм і правил вищого жіночого навчального закладу. Дана постанова була затверджена 12 травня 1886 р.

120

6.1. Історичні засади формування жіночої освіти

Робота комісії тривала до 1889 року. Щодо вищої жіночої освіти нею були вироблено ряд проектів: вищих жіночих курсів, педагогічних класів, вищих жіночих курсів нових іноземних мов. Жоден із них не був схвалений, оскільки висловлювалися думки, що вимога атестату зрілості при вступі на вищі жіночі курси зменшить кількість бажаючих навчатися. Вузькою визначалась і мета діяльності курсів – підготовка вчителів для середніх навчальних закладів. Початок ХХ ст. позначився піднесенням робітничо-селянського руху в Україні. Низка політичних страйків та демонстрацій пройшли в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі. До 1903 р. заворушення не були об’єднані між собою, проводились незалежно один від одного. І лише у 1904 р., під впливом російсько-японської війни, вони стали масовими, переростаючи в антивоєнний рух.

1905 рік став поворотним для культурного розвитку України. Громадсько-просвітницький рух став одним із важливих його напрямків. Наростання українського національного руху супроводжувалося ідеєю розвитку національної освіти.

1905 рік став знаменним і для розвитку вищої жіночої освіти. Беручи до уваги зростання кількості звернень та клопотань до Міністерства народної освіти з боку громадських організацій та окремих осіб щодо відкриття приватних вищих жіночих курсів, міністру народної освіти 3 грудня 1905 р. було надано право видавати дозвіл на відкриття приватних вищих жіночих курсів з програмами, вищими за середні навчальні заклади. Це значно полегшило справу організації курсів, дало поштовх до реорганізації та модернізації (відкриття нових відділень, розширення навчального плану тощо) існуючих курсів. Згідно з Тимчасовими правилами від 27 серпня 1905 р. університетам було надано автономію. Спеціальним наказом від 17 вересня 1905 р. право автономії отримали й вищі жіночі курси. Отже, система вищої педагогічної освіти України постійно вдосконалювалась. На початок ХХ ст. існувала мережа вузів (державних і приватних). До приватних вищих навчальних закладів належали вищі жіночі курси та Київський Фребелівський жіночий 121

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

педагогічний інститут. Таким чином, окреслюється тенденція фемінізації вищої педагогічної освіти. Діяльність як державних, так і приватних вищих навчальних закладів регулювалась відповідними документами, статутними правилами, які затверджувалися Міністерством народної освіти. Діяльність університетів регламентувалась загальними і внутрішніми статутами. Окремі статути мали Вищі жіночі курси, Ніжинський історико-філологічний інститут і Київський Фребелівський педагогічний інститут. Середина ХІХ ст. може вважатися періодом постановки проблеми жіночої емансипації. Крім прирівняної до чоловічої праці, жінка отримала можливість навчатися, брати участь у громадському житті. Задіяність жінки у виробництві, навчанні й т. ін. зумовили необхідність створення системи державних дитячих виховних установ, зокрема, дошкільних навчальних закладів (притулків, дитячих садків, ясел). Ініціатива відкриття подібних закладів освіти належала громадськості, приватним особам та благодійним товариствам. Уряд стояв осторонь щодо розв’язання проблеми. Впритул до 1918 р. організація такого типу навчальних закладів була повністю покладена на громадськість. Водночас із поступовим збільшенням кількості дитячих садків, притулків, дитячих майданчиків, садків-ясел виникає питання про підготовку педагогічних кадрів для відповідних навчальних закладів, нестача яких постійно відчувалася. На початку ХХ ст. підготовкою педагогів-дошкільників займалася Школа нянь-фребелічок Київського товариства народних дитячих садків (1905 р.). Єдиним свого роду вищим навчальним закладом, що готував вихователів дитячих садків був Київський Фребелівський жіночий педагогічний інститут, заснований у 1907 р. за сприяння Товариства Трудової допомоги для інтелігентних жінок. Згодом, до першої категорії жіночих вищих навчальних закладів були віднесені Харківські вищі жіночі курси (історико-філологічний та фізико-математичний факультети), а до другої – приватні вищі чотирирічні вечірні жіночі курси А.В. Жекуліної в м. Києві (історико-літературне відділення).

122

6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації

З 1909 р. в Україні з метою задоволення потреб в учительських кадрах починають відкриватися учительські інститути. Вважається, що таких інститутів було 7 (станом на 1 січня 1917 р.): Глухівський (1874), Київський (1909), Катеринославський (1910), Вінницький (1912), Миколаївський (1913), Полтавський (1914), Чернігівський (1916). Це були суто чоловічі навчальні заклади, які не надавали випускникам вищої освіти. На 1917 р. у Росії їх нараховувалось близько 47.

6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації У зв’язку з демократизацією українського суспільства зростає роль ґендерної освіти як основної ланки впровадження принципів ґендерної рівності, що сприятиме реалізації прав особистості, активізації її участі в економічному, політичному, соціальному та культурному розвитку. Просуваючись на шляху інтегрування в європейське співтовариство, Україна орієнтується на досягнуті у світі стандарти, в тому числі в питаннях ґендерної політики. На відкритті 22 лютого 2010 р. 55-ї сесії Комісії зі статусу жінок у Нью-Йорку перший заступник Генерального секретаря ООН Аша-Роуз Мігіро підкреслила, що «освіта — не лише ключ до економічного росту, це також каталізатор розширення прав і можливостей жінок». Незважаючи на те, що ґендерна освіта в Україні перебуває на етапі становлення, вона має значні напрацювання. Розроблено багато спецкурсів з ґендерної проблематики. Підготовлено різні навчальні посібники та навчальні програми. У багатьох університетах створено ґендерні освітні центри, які активно працюють. Про це свідчать форуми, круглі столи та інші заходи. З метою підтримки інституціоналізації ґендерної освіти в Україні, створення широкої регіональної мережі експертів та популяризації ґендерних знань 17–18 лютого 2010 р. у Києві було проведено форум ґендерних освітніх центрів «Сучасні тенденції ґендерної освіти в Україні». 21 вересня 2010 р. пройшов міжнародний 123

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

науково-практичний семінар «Ґендерна освіта в Україні: досвід, проблеми, перспективи». За підсумками VI Всеукраїнського конкурсу студентів та молодих вчених з напряму «Ґендерні дослідження» у Тернополі 27–29 квітня 2011 р. відбулася міжнародна науково-практична конференція «Ґендерна освіта — ресурс розвитку паритетної демократії», присвячена поширенню ґендерних знань як стратегічного напряму державної ґендерної політики, впровадженню ґендерно чутливого підходу в сферу гуманітарного знання. Політична воля в освіті, роль її ґендерного компонента не мають однозначного виміру. В ньому існують як позитивні, так і негативні моменти. До негативних слід віднести використання влади для надмірного споживання людських, економічних, грошових та інших ресурсів. До позитивних — паралельну передачу досвіду створення громадянських інститутів та способів протистояння патріархатним та технократичним засобам управління суспільством. Ці системи виросли одна з одної. В основі кожної лежать принципово різні організації управління суспільством. Донедавна їх еволюція розглядалася в прогресистських термінах, оскільки критеріями були лише кількісні характеристики, зростання обсягів виробництва, в тому числі людського ресурсу. Однак останнім часом дедалі частіше можна почути критику щодо шляху соціальних змін, яким прямує людство, оскільки потужні технологічні та економічні прориви супроводжуються винаходом нових форм експлуатації, дискримінації та навіть насилля. Всі існуючі відмінності між людьми — етнічні, расові, статеві, культурні, класові, професійні, ґендерні — перетворюються в об’єкти маніпуляції. Культивований технократизм в управлінні та існуванні сучасної системи освіти призвичаїв нас до уникнення специфіки відповідальності за суспільні зміни, до усвідомлення глобальності рішень в економічній сфері, що визначені, за фактом, станом приватного простору людини. Сучасний дискурс патріархату посилюється технократичними підходами до вирішення соціальних питань, у тому числі в системі освіти. Вкрай необхідним, за таких умов, стає онов124

6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації

лений освітній проект жіночих та ґендерних досліджень як принципової і тотальної методологічної бази освіти. Як засвідчує педагогічна практика, нині існує чимало проблем виховання та освіти з ґендерного погляду. Особливо в аспекті ґендерної соціалізації учнівської молоді. Це значною мірою зумовлено тим фактом, що ґендерне освітнє поле ще й досі є недостатньо структурованим за напрямками. Як вважають у цьому зв’язку дослідники, системність ґендерної освіти у підсистемах «дошкілля — загальноосвітній заклад — вища школа —післядипломна освіта» не може бути забезпечена лише введенням у державні стандарти окремих навчальних курсів із ґендерної проблематики. Йдеться про доцільність впровадження ґендерної методології у навчальні дисципліни гуманітарного циклу в цілому. Вища школа, як відомо, є основним етапом особистісно-професійного становлення фахівця. Аналіз наукової літератури підтверджує, що у вищих навчальних закладах значна увага приділяється ґендерній освіті студентів. В основному це відбувається через введення спеціальних навчальних предметів, елективних курсів з ґендерної проблематики, науково-методичну розробку викладачами інформаційно-аналітичних матеріалів, проведення експертизи наявної науково-методичної літератури. В освітній практиці ґендерний підхід передбачає організацію рівноправного співробітництва осіб різної статі у навчально-виховному процесі із заохоченням тих видів діяльності, що відповідають дійсним інтересам і можливостям особистості, а не стереотипним вимогам до неї залежно від статі. Особливо важливим є впровадження ґендерного підходу в процес підготовки майбутніх фахівців з гуманітарних спеціальностей, які працюватимуть у системі «людина — людина» і для обрання ефективної стратегії взаємодії з іншими людьми мають враховувати ґендерний чинник. Вивчення й впровадження ґендера саме в освітній сфері дасть змогу подолати ситуацію ґендерної дезорієнтації, що є неоціненно важливим для розвитку України як європейської держави.

125

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

За останні роки ґендерні підходи вкоренилися та розвинулися в Україні майже в усіх гуманітарних і соціальних галузях вітчизняних наук: від соціології, психології, педагогіки, історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства та мистецтвознавства до політичних наук, права, наук про державне управління, економіки й статистики. Але українська освіта поки не може похвалитися такими пріоритетами у соціогуманітарній підготовці висококласних спеціалістів, які прагнуть до самовдосконалення і саморозвитку, оскільки сучасна українська система освіти ще не відповідає заявленим стандартам. Однією з причин цього ми бачимо відсутність ґендерного підходу в освіті, який передбачає: 1) впровадження ґендерних стратегій в освіту: це і ґендерний зміст Державних стандартів вищої освіти; це і ґендерний напрям розвитку моделі спеціаліста, що має сформувати соціопсихологічні орієнтири під час розробки освітньо-кваліфікаційних характеристик підготовки фахівців; 2) глибоке вивчення цілого ряду моментів: хто навчається, хто навчає, якої якості й змісту навчання, хто керує процесом навчання. Включення ґендерних підходів у структуру вищої освіти — це ключовий момент необхідних змін освітнього процесу. Подібна зміна буде сприяти розвитку нових напрямків досліджень і створенню навчальних програм на основі ідеї співпраці чоловіків і жінок. Тому виникнення ґендерної освітньої технології — нового напрямку, пов’язаного з посиленням протиріччя між відтворюванням патріархальних стереотипів у взаємодії статей і реальними трансформаціями ґендерних відносин у сучасному українському суспільстві, було неминучою частиною розвитку сучасної української освіти. Поки що в системі освіти панує так звана прихована дискримінація (наявність ґендерних стереотипів у підручниках та інших навчальних матеріалах, їх ретрансляцій у поведінці вчителя під час занять).

126

6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації

Зокрема, у більшості шкільних підручників дівчаткам пропонується тільки одна модель ідентифікації (родина), хлопчики мають більш широкий вибір, але при цьому їхня сімейна роль розглядається як периферійна. Жінки показані пасивними, зайнятими традиційними справами (готування, прибирання тощо). Чоловіки та хлопчики зайняті роботою або хобі. Граматика мови підручників часто вимагає використання чоловічого роду, особливо коли йдеться про людину або людей взагалі без посилання на статеву належність. Часто вчитель не усвідомлено робить учинки, що впливають на уявлення дітей про ґендерні ролі (підвищено дбайливе ставлення до дівчаток). Тому метою ґендерного виховання є створення умов для формування егалітарної свідомості, вільної від ґендерних стереотипів і відповідальної за свої міжособистісні взаємини в соціумі. Ґендерне виховання має конструюватись на основі аналізу моделей ґендерних взаємовідносин, що розвиваються та трансформуються в суспільстві. Ґендерне виховання виходить із того, що людина — не абстрактна нейтральна цілісність, а жінка і чоловік, в їхній рівноправності, самовираженні й самоствердженні, що є найважливішим із соціальних орієнтирів у всіх сферах життя демократичного суспільства . Через це однією з визначальних стає категорія ґендерної освіти. Через ґендерну освіту здійснюється процес формування егалітарної свідомості особистості в системі соціокультурних взаємозв’язків на паритетних засадах. Саме ґендерна освіта сприяє викоріненню біодетерміністських уявлень про сутність «жіночого» і «чоловічого», вивченню природи статеворольових стереотипів. Фахівці з гендерних питань приділили багато уваги становленню такого поняття, як ґендерна освіта. Так, В. Кравець визначає ґендерну освіту як процес засвоєння знань про психосексуальну культуру, що включає ґендерну просвіту, пропаганду й самоосвіту. Російська дослідниця І. Кльоцина виділяє ґендерний підхід в освіті як засіб пізнання дійсності, де протидія та нерівність чоловічих і жіночих рис особистості, її мислення, особливості поведінки закрі127

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

плюють зв’язок між біологічною статтю й досягненнями в соціальному житті. О. Шнирова підкреслює, що ґендерна освіта є часткою освіти взагалі, призначенням якої є поширення знань про специфічний добір культурних характеристик, що визначають соціальну поведінку жінок і чоловіків і взаємовідносини між ними. Сьогодні в Україні процес упровадження ґендерного знання в освіту ускладнений дією об’єктивних факторів, серед яких багато дослідників виділяють: відсутність чіткої державної програми розвитку ґендерного компонента в освіті, неготовність суспільства до сприйняття ґендерних проблем як дійсно актуальних, обмеження ґендерної проблематики жіночою темою; відсутність освітніх програм, методичного забезпечення, кваліфікованих кадрів тощо. Усі зазначені фактори дійсно об’єктивні, і на їх подолання піде ще не одне десятиліття педагогічного пошуку. У системі освіти ґендерний компонент визначається як теоретична концепція й освітня практика. При цьому саме практика випереджає теорію, а не навпаки. Ґендерні підходи сьогодні уже міцно впроваджуються у зміст вищої освіти через дисципліни соціогуманітарного циклу: філософію, соціологію, психологію, культурологію, історію, політологію тощо, у зв’язку з чим актуальними стають проблеми легітимації ґендерного підходу в ті чи інші навчальні дисципліни, вибору оптимальних методів ґендерної освіти. Впровадження ґендерної складової в навчально-виховний процес сприятиме, розумінню студентами теорії соціального конструювання ґендера, ґендерних стереотипів, які заважають самореалізації особистості, законодавчих документів щодо впровадження ідеї ґендерної рівності в суспільство, вміння використовувати ці знання на практиці, помічати ситуації ґендерної нерівності, вміння аналізувати та вирішувати ґендерні проблеми, визнання різних умов і передумов у засобах і реаліях життя, де чоловіки та жінки живуть, проявляючи свою різноманітність і складність, а також уміння не застосовувати у своїй власній поведінці ґендерно дискримінаційних практик, тобто проявляти ґендерну чутливість.

128

6.2. Ґендерна освіта у вищій школі: досвід і проблеми подальшої інституціоналізації

Завданнями ґендерного виховання є: реалізація ґендерного підходу в усіх ланках навчально-виховного процесу; усвідомлення значимості проблем ґендерного паритету; оволодіння певним обсягом знань про упередження щодо кожної статі та їх усвідомлення; пом’якшення стереотипів щодо сімейних, професійних та суспільних ролей та корекція уявлень про норми маскулінності/фемінінності; збагачення емоційного світу, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей з метою самореалізації особистості; накопичення та формування досвіду егалітарної поведінки. Засобом впровадження ґендерного виховання в навчально-виховну діяльність є включення в освітній процес ґендерної складової та застосування особистісно-орієнтованого підходу у взаємодії викладачів та студентів. Велике значення у формуванні ґендерного паритету в нашій державі має сфера освіти. Внесення ґендерного компонента у зміст та організацію навчального процесу у сфері освіти сприяє формуванню егалітарної свідомості, вихованню особистості, вільної від ґендерних стереотипів та упереджень за ознакою статі, здатної комфортно вписатись у концепцію демократичного суспільства. Саме ґендерна освіта сприяє викоріненню біодетерміністських уявлень про сутність «жіночого» і «чоловічого», вивченню природи статеворольових стереотипів. Сучасні вимоги до освіти — це засвоєння знань з основ ґендерної рівності, що матимуть вплив на формування гармонійної особистості громадянина та громадянки України, між якими пануватиме взаємоповага. Невід’ємною складовою демократичного громадянського суспільства виступає ґендерна культура, формування якої передбачає утвердження рівності прав, забезпечення партнерства між чоловіками та жінками, взаємної відповідальності у створенні умов для вільного розвитку особистості. Отже, ґендерний підхід в освіті як механізм досягнення ґендерної рівності та утвердження рівних можливостей для самореалізації кожної особистості передбачає: відсутність орієнтації на «особливе 129

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

призначення» чоловіка чи жінки; заохочення видів діяльності, що відповідають інтересам особистості; пом’якшення ґендерних стереотипів; врахування соціально-статевих відмінностей. Ґендерний підхід є необхідною передумовою реалізації ґендерного виховання і виступає складовою особистісно-орієнтованого навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі.

6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії Нині у чоловічому світі жінкам, щоб досягти успіху у царинах, які найбільшою мірою визначають сучасний розвиток суспільства (політика, бізнес, управління в цивільній і військовій царинах), доводиться відмовлятися від власного біологічного жіночого начала і грати за чоловічими правилами. При цьому, відповідно до статеворольових стереотипів, сумлінне виконання задачі, високий результат, досягнений чоловіком, найчастіше пояснюється його здібностями (стабільні причини), а такий саме результат, досягнений жінкою, пояснюється її зусиллями, випадковим успіхом чи іншими нестабільними причинами. Більш того, сама типологія стабільних і нестабільних причин виявляється неоднаково, залежно від того, чия поведінка пояснюється — чоловіча чи жіноча. Встановлено також, що і «здібності», і «зусилля» можуть мати різні конотації залежно від того, пояснюється поведінка жінки чи чоловіка. Так, наприклад, пояснюючи успіх жінки, чинник зусиль розглядають найчастіше як нестабільний, що загалом має певне негативне оцінне забарвлення, стосовно ж професійних успіхів чоловіка цей чинник інтерпретується як стабільний і такий, що має позитивну оцінну валентність, як необхідну умову «природної чоловічої потреби в досягненні», як засіб подолання бар’єрів і труднощів, що постають на шляху до мети. У реальній міжособистісній взаємодії й у особистісному плані компетентність виявляється для жінок швидше негативним, ніж позитивним чинником. З’ясувалося, що в розвинених країнах популярна ідея егалітарності (рівності статей), а в традиційних культурах (особливо му130

6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії

сульманських — Індії, Пакистані, Нігерії) — ідея переваги відмінностей між чоловіками і жінками. В Японії, країні з традиційною ґендерною ідеологією, різняться погляди різних поколінь: старше надає перевагу ідеї нерівності, а молоде — рівності, але специфічним є те, що багато японських жінок надають перевагу лідерству в сім’ї, але не прагнуть до лідерства на роботі. Трохи більше століття тому жінкам у Канаді було майже повністю відмовлено у доступі до будь-яких форм вищої освіти, що перевищували навички читання чи письма. Таким чином, освітні можливості для жінок стали одним із центральних питань суфражистського руху в Європі та Північній Америці. Прихильники рівних прав для жінок стверджували, що освіта — це сила, яка може призвести до радикальних соціальних змін. Послідовниці раннього феміністичного руху боролися проти виключення канадських жінок зі сфери освіти. Дослідниці зазначають, що у дев’ятнадцятому столітті ані університети, ані роботодавці не вітали перспективу прийому жінок. Противники вищої освіти для жінок стверджували, що такий досвід принесе шкоду ніжному жіночому здоров’ю та репродуктивній здатності. Університети вважались чоловічою сферою, місцем серйозних занять, що готували чоловіків до того, щоб вони зайняли відповідні позиції в суспільному світі. Допуск жінок до університету розглядався як неприродний, причому як для самого інституту, так і для жінки. Жінки домагались права вивчати латину разом з чоловіками, права вступати в медичні школи, права навчатись у тих самих університетах, що й чоловіки. У 1860 — 1870-х роках перші канадські жінки-лікарі Емілі Ховард Стоу та Дженні Траут змушені були здобувати освіту в США, оскільки у Канаді їм було відмовлено. У 1883 році в країні було засновано перші два медичних коледжі для жінок, один — при Королівському Університеті, другий — при Університеті Торонто. У 1897 році у Канаді перша жінка отримала юридичну освіту, а також стала першою жінкою-юристом у країні. Подолавши велику кількість упереджень і протистояння чоловічої влади, жінки домоглись формального рівноправ’я. Це було 131

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

значним кроком уперед, однак боротьба за повну рівність в освіті тільки розпочалась. З моменту відродження фемінізму наприкінці 1960-х років жінки почали стверджувати, що рівні можливості означають значно більше, ніж рівний доступ до освіти на формальній основі. Проблема лежить значно глибше.

1960-ті були позначені протестами проти війни у В’єтнамі, вимогами про перерозподіл влади у суспільстві і рівного ставлення до чорних, корінних канадців та американців, бідних, студентів і, зрештою, жінок. Університети були одними з основних мішеней цих соціальних рухів. Університети, які монополізували доступ до навчання і видачі документів про освіту, необхідних для отримання високооплачуваних посад та входу до політичної еліти, зазнали критики за «нерозуміння пригнічених груп і за невпровадження суспільної політики, яка б задовольнила потреби цих груп». Друга хвиля жіночого руху наприкінці 1960-х років і на початку 1970-х змусила феміністок замислитись про серйозні вади в академічних дисциплінах. Зрештою, було усвідомлено, що те, що раніше приймалося як вивчення людського досвіду, було насправді вивченням чоловічого досвіду. Дослідження проводились у першу чергу чоловіками (і жінками, які були соціалізовані приймати правила чоловіків) на теми, які цікавили чоловіків, використовуючи методи, які підходять чоловікам. Оскільки соціологічні теорії також були розроблені чоловіками, жіночий досвід ігнорувався і не був представлений. Ґендерні відносини як сфера вивчення виникла у 1969 році, коли соціологи Північної Америки «відкрили» існування жінки. На зборах Американської Соціологічної Асоціації у 1969 році жінки виступили з протестом проти дискримінації жінок-соціологів у професії, дискримінації жінок у суспільстві загалом і сексистського упередження у соціологічних науках. Подібні проблеми хвилювали також жінок у гуманітарних та природничих науках.

132

6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії

Протести феміністок-науковців були міжнародними, але були особливо виразними у Сполучених Штатах, Великобританії, Австралії та Канаді. У 1970 році Королівська Комісія зі Статусу Жінок у Канаді винесла на обговорення свою доповідь, яка містила 167 рекомендацій у галузях економіки, освіти, сім’ї, оподаткуванні, бідності, громадського життя, іміграції та громадянства і кримінального права. Як зазначає Margrit Eichler, дослідження, здійснені для цієї доповіді, варто вважати початком наукових пошуків, зосереджених на розумінні ситуації жінок у Канаді. Перші університетські курси, пов’язані з жінками та статевими ролями були запропоновані у 1971 році. Через «Канадський бюлетень досліджень жінок», який був уперше опублікований у травні 1972 року під редакцією Margarit Eichler і Marylee Stephenson, викладачі, які розробляли ці нові курси, обмінювалися навчальними планами та бібліографією. Дві перші університетські книги про жінок (за редакцією Anne-Marie Henshel, 1973; Marylee Stephenson, 1973) також з’явились на початку 70-х. Міжнародний жіночий рік (1975) був також досить продуктивним для розвитку досліджень у Канаді. «Канадський журнал соціології і антропології» присвятив своє листопадове видання 1975 року жінкам у канадській соціальній структурі. Перші випуски двох міждисциплінарних видань «Атлантида» і «Канадські жіночі студії» з’явилися у 1975 і 1978 роках відповідно. У 1976 році Susan Clark і Linda Christiansen-Ruffman організували першу Канадську конференцію про жінок і жіночі дослідження у Mount Saint Vincent University у м. Халіфакс. У тому ж році, з метою підтримки та сприяння дослідженням у сферах, суттєво необхідних канадським жінкам, було засновано Канадський дослідницький інститут досягнень жінок. Швидке розширення системи вищої освіти у 1970-х та збільшення кількості жінок у науці були також пов’язані з тим, що питання ґендера було порушено на політичному і науковому рівнях. До 1981 року в Канаді нараховувалось 260 вищих закладів освіти.

133

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

Кількість жінок також зросла у 1970-х з 47% до 51% серед студентів місцевих (дворічних) коледжів і з 35% до 45% серед студентів університеті. Неабияка кількість студентів різного походження з’явилась у науковому світі і вимагала визнання соціальної рівності національності, класу, раси і ґендера у навчальних програмах. Одним із результатів таких змін було впровадження канадських студій, досліджень корінного населення, досліджень робітничого класу та жіночих студій у програми багатьох університетів і коледжів. На початку 1970-х років вчені-феміністки розділились у своїх думках про те, якою є краща стратегія для звернення коледжів і університетів до феміністичного способу мислення. У рамках «сепаратистської» стратегії вважалось доцільним організувати інституційну базу в університетах і коледжах, яка була б відокремлена від традиційних факультетів та кафедр. Проте опоненти жіночих студій вважали, що поділ жіночого досвіду на соціологію жінок, психологію жінок, літературу жінок, історію жінок і т. п. призведе до фрагментації знань. «Інтеграційна» стратегія містила рекомендації трансформувати традиційні дисципліни зсередини. Популяризатори такої точки зору зосереджувались на введенні феміністичного змісту в уже існуючі курси, розробці нових курсів у рамках традиційних дисциплін, вимогах до факультетів та кафедр брати на роботу жінок і підтримці студенток та аспіранток. Хоча прихильники інтеграції погоджувалися з прихильниками жіночих студій, що жодна дисципліна не може повністю врахувати людський досвід, вони вважали, що так само необхідним є глибоке вивчення окремих дисциплін. Нечутливість академічного світу до ґендера та ігнорування жінок у теорії і науковому дослідженні неминуче призвело до того, що навчальний план був неповним і викривленим. До того моменту, поки жіночий рух зняв завісу, ніхто не помічав, що теорія, яка викладалась студентам, була теорією чоловічого суспільства. У підручниках тієї ери жінки зазвичай були стереотипізованими або відсутніми взагалі. Типи ілюстрацій до книжок, обрані авто134

6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії

рами та редакторами, були часто відображенням соціальної позиції.

Joseph Schneider і Sally Hacker доповідають, що ілюстрації у досліджених ними найпопулярніших соціологічних текстах підтримували гіпотезу про жіночу відносну невидимість. Сьогодні жіночі студії набули більшої вагомості у канадських вищих навчальних закладах, ніж на початку їх виникнення. У країні було написано ряд підручників з ґендерної тематики. Видання «Ресурси для феміністичних досліджень та канадських жіночих студій», колишній «Канадський бюлетень досліджень жінок», продовжує бути місцем обміну ідеями про жіночі курси. Курси ґендерних відносин і жіночих студій, які тепер викладаються у більшості канадських коледжів і університетів, тепер приваблюють багато студенток та студентів. Також традиційні курси соціології (наприклад, стратифікація, девіація) тепер включають деякий ґендерний контент. У контексті цього наукового пошуку зростає актуальність комплексного висвітлення відповідного досвіду, узагальненого, зокрема, в німецькій науці. Німецька вища школа перебуває в процесі реформування й модернізації відповідно до принципів Болонської угоди, яка висуває нові вимоги до організації й змісту процесу навчання студентів й передбачає оволодіння основами ґендерних знань, реалізацію ґендерного підходу в професійній освіті. У концепції модернізації системи професійної освіти Німеччини підкреслюється необхідність пред’явлення нових вимог до діяльності сучасної вищої професійної школи у зв’язку з реалізацією особистісно-орієнтованої парадигми освіти. Принципово важливою стає така антропоцентрична модель навчання, за якою студент визнається головною дієвою особою всього навчально-виховного процесу, активним суб’єктом діяльності, який може самореалізуватися відповідно до властивих йому індивідуальних пізнавальних можливостей.

135

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

Ґендерна дискримінація в системі професійної освіти Німеччини об’єднує вертикальний і горизонтальний сегрегаційні процеси: – горизонтальна сегрегація: навчальні інтереси жінок багатогранніше, ніж у чоловіків, але вони рідко націлені на отримання диплому з технічної спеціальності; – вертикальна сегрегація: незважаючи на успіхи під час навчання в школі або ВНЗ жінки закінчують навчання, коли отримують ступінь бакалавра. Жінки не досягають вершини академічної кар’єри. Вертикальна сегрегація має місце в усіх наукових напрямках, навіть у так званих жіночих галузях знань. Студенти-чоловіки та студенти-жінки в Німеччині розподіляються за фахами нерівномірно. Німецькі вчені наводять терміни «чоловічий фах», «жіночий фах», «нейтральний фах». На їхню думку, дефініція «чоловічий фах» стосується дисциплін, які прослуховують менш 30% жінок від загальної кількості студентів факультету. За їхніми даними, це такі спеціальності: інформатика, фізика, машинобудування, електротехніка, транспорт, електроустаткування та низка інших технічних спеціальностей. Жіноча частина професорсько-викладацького складу на таких факультетах становить менш ніж 10%. Ґендеро-нейтральні фахи, а саме правознавчі, економічні й соціальні науки вивчають від 40% до 60% жінок. У галузі охорони здоров’я залучено 61% студенток. Треба зазначити, що магістратуру закінчують від 30% до 50% жінок, в той час як вчений ступінь доктора отримують менше ніж 20%. Жіночі спеціальності (мовознавство, мистецтво, педагогіка, ветеринарія тощо) вивчають 70% жінок, магістратуру закінчують до 75%, але тільки 25% одержують ступінь доктора наук. Незважаючи на той факт, що починаючи з 1990-х років ХХ ст. у науковому й освітньому просторі Німеччини проводяться ґендерні дослідження й реалізується ґендерний підхід, ступінь ґендеролізації наукового життя країни, на думку деяких німецьких вчених 136

6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії

(У. Кессельс, Л. Фрід та ін.), є невеликою. Труднощі у впровадженні ґендерної політики в освітній процес професійної освіти Німеччини пов’язують із складністю методології, термінологічним імпортом і ототожненням ґендерної теорії з фемінізмом, укоріненням ідей про жіноче й чоловіче призначення в масовій свідомості. Аналіз психолого-педагогічної і соціологічної літератури з проблеми дослідження свідчить, що для ґендерної соціалізації студентської молоді в Україні та Німеччині, крім певної етнокультурної специфіки, характерні й спільні риси. Зокрема, простежуються суперечності між: – декларованою ґендерною рівністю і реальною асиметрією соціальних і сімейних ролей, притаманних обом статям; – універсалізацією ґендерних функцій, визнанням важливості суспільної діяльності жінок і стійкістю традиційних ґендерних стереотипів у свідомості населення; – традиційним підходом до виховання особистості та необхідністю поглиблення ґендерної компетенції педагогів, вивільненням їх мислення від статеворольових стереотипів; – високими вимогами до професійної діяльності, які зумовлені рівнем розвитку сучасних технологій та обмеженістю соціальних функцій жінки, що полягає в поєднанні сімейної та професійної сфери. У Великій Британії сімдесятих років справжнього розквіту досяг дослідницький підхід, що дістав назву «нової соціології освіти». Саме в межах цієї програми вивчався увесь процес дифузної соціалізації, яку пізніше було названо «прихованим перебігом навчального процесу». На думку соціологів, як-от Бурдьє та Пасерон, зазначені процеси становлять «суб’єктивний бік», що означатиме: для учня образ себе самого і того, на що можна реально сподіватись, істотно пов’язаний зі статтю, оскільки з нею пов’язано навчальні спеціалізації та провідні, для останніх, дисципліни. А значить, мова йде і про легітимацію розподілу праці (і компетентностей) між статями.

137

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

Одним з аспектів прихованого перебігу навчального процесу є той образ себе, що його поступово виробляє учень, постійно порівнюючи себе з іншими і отримуючи оцінки від дорослих. Так, у переважній більшості хлопці засвідчують свою любов до математики, оскільки цей предмет асоціюється з чоловічими рисами: змагальністю та честолюбством. Разом з тим точні й природничі наукові дисципліни, що, як вважається, містять «непогрішну раціональність, приземлений утилітаризм, одержимість об’єктом і неувагу до стосунків, виключення чутливості» — виглядають супротивними традиційній культурній ідентичності жінок (їх емоційності, схильності до фантазії, до спілкування). Тому у хлопців є схильність асоціативно сприймати предмети, що їх прийнято вважати «жіночими», як нудні, тоді як дівчата розцінюють «чоловічі» предмети як складні. Тут треба зазначити, що насправді уявлення про якусь дисципліну як про відповідну певній статі неодмінно позначається на успішності та на умінні долати труднощі: якщо хлопців труднощі стимулюють, дівчата виявляються вкрай погано озброєними, щоби вистояти у ситуаціях, коли вони, на їхню думку, мають зазнати невдачі (наприклад, у точних і природничих науках). Крім того, й самі викладачі підходять до своїх учнів зі стереотипними очікуваннями. Тому при вивченні точних і природничих наук викладачі стимулюють домінування хлопців. У дисциплінах, конотованих як чоловічі, викладачі менше спілкуються з дівчатами, менше заохочують їх знайти правильну відповідь, висловлюють менше зауважень, покликаних стимулювати пізнавальні зусилля. Те ж саме — і стосовно оцінювання: якщо маємо дві однакового рівня роботи, одна з яких написана дівчиною, а друга — хлопцем, то перша викликатиме прихильність завдяки своїй акуратності, а друга — завдяки науковій коректності й лаконічності. І це незалежно від того, чоловіком чи жінкою є викладач. Цілком ясно, що ці образи поведінки і пріоритетних занять, що відповідають чоловікам і жінкам, вписуються у глобальніший контекст розподілу праці між статями. Навіть вважаючи загалом, 138

6.3. Впровадження гендерного компоненту культури у розвиток освіти на прикладі Канади, Німеччини та Великобританії

що професія однаково важлива, молодь без опору здійснює дуже стереотипний вибір. До того ж, у справу втручається також логіка соціального позиціонування, згідно з якою престиж професії (у свою чергу пов’язаний з їхньою кар’єрною перспективою) накладається на ієрархію, що існує між статями. Так, стереотип науковця як особи логічної, передбачуваної, зосередженої, вочевидь більше підходить чоловічому стереотипові, ніж жіночому. Крім того, дівчата сумніваються у своїй компетентності щодо «чоловічих» професій. Цікаво спостерігати, як молодь виправдовує свій вибір. Можливість неповного робочого дня або гнучкі умови праці — аргументи, що переконують дівчину зробити компромісний вибір і відмовитись від престижної, але всепоглинаючої кар’єри. Англосаксонські дослідження засвідчили, що вибір викладачем того чи іншого педагогічного підходу впливає на якість засвоєння знань представників різних статей. Викладач має чітко наголошувати, що жодну дисципліну не призначено для якоїсь однієї статі. І, нарешті, якщо ми хочемо змін у переконаннях, цінностях і практиках, слід вдаватись до глибокої психологічної роботи з кожною особистістю. Таким чином, підсумовуючи викладений матеріал можна зробити висновки, що більшості вітчизняних навчальних закладів (особливо вищих) активізується розроблення курсів, пов’язаних з культурою гендерної рівності. Не дивлячись на прогрес у доступі до вищої освіти, жінки в усьому світі продовжують відчувати серйозні труднощі як в процесі переходу до учбових закладів наступного рівня, так і в сфері працевлаштування. При цьому, в більшості країн відмічається приблизно рівне число випускників зі ступенем бакалавра. Крім того, жінки найчастіше продовжують навчання на більш високій сходинці. Вони складають 56 % від загальної кількості випускників зі ступенем магістра. Однак майже в усіх країнах число чоловіків, які завершили навчання на вищому ступені освіти, перевищує кількість жінок: чоловіки складають 56% від загальної кількості випускників зі ступенем кандидата наук і 71% серед наукових робітників.

139

Лекція 6. Система впровадження гендерної освіти – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах

Семінар № 6. Система політико-правової освіти жінок – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах. План.

1. Мета і завдання політико-правової освіти жінок.

2. Актуальність політичної освіти, орієнтованої на партнерство чоловіків і жінок у політичному житті.

3. Закордонний досвід системи жіночої освіти («уповноважена освіта»). Теми доповідей 1. Досвід українських жінок у використанні політико-правових знань.

2. Проблеми реалізації декларованих рівних прав жінок у політичній сфері.

3. Жінка як державний службовець та вища посадова особа.

4. Підготовка жінок в Україні до виконання депутатських повноважень на постійній або непостійній основі. Література 1. Аніщенко О. Професійна освіта жінок в Україні / О. Аніщенко // Жінка в Україні : міжвідомчий наук. зб. – Т. 23. – К., 2001.

– С. 506-516.

2. Проскурина М. Феминизация науки как социологическая проблема / М. Проскурина // Социологические исследования. – 2002. - № 3. – С. 72-77.

3. Стяжкіна О. Гендерні дослідження в Україні в 90-ті роки ХХ століття й історична наука / О. Стяжкіна // Наукові праці : науковометодичний журнал. – Т. 8. Історичні науки. – Миколаїв, 2000. – С.

159-163.

4. Феминология : словарь терминов / [Т. Дубликаш, А. Дунебабин, А. Карпов и др. ; Харьк. нац. ун-т им. В. Каразина; отв. ред. Пищулина О.]. – Харьков : ХНУ, 2002. – 291 с.

140

Семінар

5. Фурман А. Основи гендерної рівності : навчальний посібник / А. Фурман, Т. Надвинична. - Тернопіль : Економічна думка, 2006. – 168 с.

6. Шевченко Н. Гендерні студії в Україні / Н. Шевченко // Наукові праці: наук.-метод. журнал. Політичні науки. – Миколаїв : вид-во МДГУ імені П. Могили, 2002. – Т. 23. Вип.10 – С. 55-63.

7. Шевченко Н. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні / Н. Шевченко // Український історичний журнал. – 2001. - № 1. – С. 30-39.

8. Шевченко Н. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні / Н. Шевченко // Український історичний журнал. – 2001. - № 2. – С. 78-80.

141

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

ЛЕКЦІЯ 7. ПРАВА ЖІНОК ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА СУЧАСНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ 7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів.

7.2. Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок.

7.3. Нормативно-правовий захист жінок в Україні.

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів Чотири всесвітні конференції зі становища жінок, скликані Організацією Об’єднаних Націй допомогли поставити проблему гендерної рівності в центр уваги світової спільноти. Рішення конференцій об’єднали людей з усього світу для досягнення низки спільних цілей, виробивши ефективний план дій щодо поліпшення становища жінок в усіх сферах громадського та приватного життя. Боротьба за гендерну рівність все ще перебувала в початковій стадії на момент заснування ООН в 1945 році. З 51 країни, перших членів Організації, тільки в 30 країнах жінкам забезпечувалися виборчі права рівні з чоловіками або дозволялося займати державні посади. Проте, укладачі Статуту ООН спеціально передбачили «рівні права чоловіків і жінок», продемонструвавши віру організації «у фундаментальні права людини» та «гідність і цінність людської особистості». До цього в жодному міжнародному документі не проголошувалася рівність всіх людей і спеціально не виділялася приналежність до однієї зі статей, як підстава для дискримінації. Протягом перших трьох десятиліть робота ООН щодо вирішення проблем жінок зосереджувалася, насамперед, на визначенні юридичних і цивільних прав жінок і на зборі інформації про становище жінок у всьому світі. Проте, з часом ставало все більш очевидним, що лише законів недостатньо для забезпечення жінкам рівних прав.

142

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів

Другим етапом боротьби за гендерну рівність стало скликання з ініціативи ООН чотирьох всесвітніх конференцій для розробки стратегій і планів дій щодо поліпшення становища жінок. Вжиті зусилля пройшли через кілька фаз і трансформацій, від погляду на жінок, майже виключно з точки зору їх потреб у розвитку, до визнання їх істотного внеску в процес розвитку в цілому, до прагнення розширення їх прав та можливостей повноцінної участі у всіх видах людської діяльності на всіх рівнях. Перша всесвітня конференція. Перша всесвітня конференція зі становища жінок була скликана в Мехіко в 1975 році. Цей рік був оголошений Міжнародним роком жінки. Конференція стала початком нової ери в поліпшенні становища жінок шляхом всесвітнього діалогу. Згідно з висновками, зробленими в ході роботи Генеральної Асамблеї ООН, конференція в Мехіко повинна була привернути увагу міжнародних кіл до необхідності розробки майбутніх цілей, ефективних стратегій і планів дій щодо поліпшення становища жінок. Для цього учасники Генеральної Асамблеї визначили три ключові завдання, які стали згодом основними напрямками роботи ООН щодо вирішення проблем жінок: - повна гендерна рівність і ліквідація дискримінації за ознакою статі; - залучення жінок до процесу розвитку та їх повноправна участь у цьому процесі; - визнання внеску жінок у зміцнення миру в усьому світі. Учасники конференції прийняли Всесвітній план дій - документ, що містив основні напрями діяльності урядів і світового співтовариства на наступні десять років щодо виконання поставлених Генеральною Асамблеєю трьох ключових завдань. Планом дій була визначена програма-мінімум до 1980 року, основним завданням якої було забезпечення рівного доступу жінок до таких сфер, як освіта, зайнятість, політична діяльність, охорона здоров’я, забезпечення житлом, харчуванням та планування сім’ї.

143

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

Це означило зміни в ставленні до жінок, що почалися на початку 70-х років. Якщо раніше жінки сприймалися як пасивні одержувачі підтримки і допомоги, то зараз до них почали ставитися як до повноцінних і рівних партнерів з рівним доступом до ресурсів та можливостей. Така ж зміна відбувалася і в підході до процесу розвитку: від думки про те, що розвиток служить прогресу жінок, до нового розуміння того, що саме розвиток неможливий без повноправної участі жінок. Учасники конференції закликали уряди розробити національні стратегії та визначити цілі та пріоритети для забезпечення рівноправної участі жінок у процесі розвитку. До кінця Десятиліття жінки ООН 127 країн-членів ООН відгукнулися на заклик, створивши в тій чи іншій формі національні механізми та інститути з проведення досліджень та створення програм, націлених на покращення становища жінок. На додаток до вже існуючого Відділення (нині Департаменту) з поліпшення становища жінок, в ході конференції в Мехіко було ініційовано створення в системі ООН Міжнародного навчального та науково-дослідного інституту з питань поліпшення становища жінок і Фонд розвитку в інтересах жінок з метою забезпечення інституційних рамок для проведення досліджень, навчання та оперативної діяльності в питаннях участі жінок в процесі розвитку. Важливим аспектом зустрічі в Мехіко був той факт, що тон дискусії задавали безпосередньо самі жінки. З 133 присутніх там делегацій країн-членів ООН 113 очолювали жінки. Жінки також організували паралельний Форум неурядових організацій (НУО), трибуну Міжнародного року жінки, в яких взяли участь близько 4 000 осіб. Між присутніми на Форумі жінками виникли гострі розбіжності, що відобразили політичні та економічні реалії того часу. Наприклад, жінки з країн Східного блоку проявили найбільшу зацікавленість у питаннях миру, в той час як жінки з країн Заходу робили акцент на рівності, а жінки з інших країн віддали пріоритет проблемам розвитку. Тим не менш, Форум зіграв важливу роль, зі144

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів

бравши разом жінок і чоловіків з країн з різними культурами та історією для обміну інформацією та думками, а також для приведення в рух процесу, який згодом допоміг об’єднати жіночий рух, який став до кінця Десятиліття жінки ООН справді інтернаціональним. Форум також допоміг НУО відкрити шляхи до співпраці з ООН та забезпечити участь жінок в процесі вироблення політики ООН. Друга всесвітня конференція. На Другій всесвітній конференції зі становища жінок, скликаній у Копенгагені в 1980 році для аналізу та оцінки виконання Всесвітнього плану дій 1975 року, представники 145 країн-членів ООН прийшли до одностайної думки про досягнення значного прогресу в цій галузі. Уряди і світове співтовариство домоглися успіхів на шляху до досягнення цілей, поставлених п’ять років тому в Мехіко. Важливою віхою було прийняття Генеральною Асамблеєю в грудні 1979 року Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок - одного з найважливіших інструментів у боротьбі за рівність жінок. Конвенція, що отримала назву «Білль про права жінок», юридично об’єднувала 165 країн-членів ООН і зобов’язувала їх протягом року після ратифікації, а потім кожні чотири роки доповідати про вжиті заходи щодо подолання перешкод, що стоять перед ними на шляху до виконання положень Конвенції. 10 грудня 1999 р., в День прав людини, був відкритий для підписання Додатковий протокол до Конвенції, що дає можливість жінкам-жертвам статевої дискримінації подавати скарги в міжнародний договірний орган. Після вступу його в силу він надасть Конвенції статус, рівний статусу інших міжнародних інструментів щодо захисту прав людини. Для розгляду ходу здійснення норм Конвенції було засновано Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, який складався на момент набрання чинності Конвенцією з вісімнадцяти експертів. Конвенція визначає поняття «дискримінація щодо жінок» як будь-яку відмінність, виняток або обмеження за ознакою статі, що спрямовані на ослаблення чи зводять нанівець визнання, користування або здійснення жінками, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній або будь-якій іншій 145

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

галузі, незалежно від їх сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок. Держави-учасниці, засуджуючи дискримінацію жінок в усіх її формах, погодилися усіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації і з цією метою взяли чимало зобов’язань, які мають методично-рекомендаційне значення не тільки для держав-учасниць, а й для всіх країн демократичної орієнтації. Зокрема, згідно зі ст. 2 Конвенції держави-учасниці мають включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції, інші законодавчі акти, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити на законодавчому рівні практичне здійснення такого принципу, включаючи санкції, які забороняють будь-яку дискримінацію жінок. Конвенція була ратифікована ще Президією Верховної Заради СРСР 19 грудня 1980 p. Україна є правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави. Отже, Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок є складовою частиною законодавства України. До теперішнього часу до Конвенції приєдналися 133 держави (всього в ООН 185 держав-членів) і за кількістю учасників це одна з найчисленніших Конвенцій. Таке широке визнання свідчить про високе значення, надане світовим співтовариством підвищенню ролі жінок у сучасному світі. Важлива особливість Конвенції - її універсальність. У ст. 23 міститься вказівка, що ніщо в ній не зачіпає будь-яких положень національного законодавства учасниць, більш сприяють досягненню рівності статей. У свою чергу пріоритет народного документа дозволяє забезпечити більш високий рівень захисту прав жінок у разі, якщо національне законодавство не має тих чи інших настанов, що містяться в Конвенції. У країнах-учасницях посилання на норми Конвенції може служити підставою судового розгляду у випадку порушення прав жінок. Конвенція є орієнтиром, надійним інструментом для аналізу дій щодо поліпшення становища жінок в тій чи іншій країні відповідно до міжнародно-визнаним

146

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів

документам. Вона задає той рівень правового статусу жінок, який відповідає сучасним міжнародним вимогам у галузі прав людини. Для Конвенції характерний всебічний підхід і охоплення широкого спектру проблем, правових, соціальних, культурних, економічних, політичних, моральних, характеристик становища жінок, їх місця і ролі в суспільстві. Вона передбачає також прийняття державами-учасниками тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на якнайшвидше встановлення рівності жінок, забезпечення рівних можливостей і рівного ставлення, виходить з необхідності зміни моделей поведінки чоловіків і жінок, стереотипного патріархального ставлення до їхніх соціальних ролей; підвищення відповідальності батьків за виховання дітей; створення можливостей для широкого включення в політичне життя, дипломатичну роботу, міжнародну діяльність. Особливо важлива роль засобів масової інформації у формуванні шанобливого ставлення до жінки. Незважаючи на досягнутий прогрес, в ході Копенгагенської конференції був визнаний факт виникнення невідповідності між гарантованими правами й умінням жінок користуватися цими правами. Для вирішення цієї проблеми учасники конференції виділили три галузі, де було необхідно вжити спеціальних цілеспрямованих заходів для досягнення рівності, розвитку і миру, задекларованих на конференції в Мехіко. Цими трьома галузями були рівний доступ до освіти, можливість працевлаштування та належне медичне обслуговування. Дискусії на Копенгагенській конференції супроводжувалися ознаками політичного тиску, причому деякі з них були характерні і для конференції в Мехіко. Тим не менш, конференція завершилася прийняттям, хоча і не одностайним, Програми дій, в якій названо ряд різних факторів невідповідності між юридичними правами й умінням жінок ними користуватися, включаючи: - недостатню участь чоловіків у підвищенні ролі жінки в суспільстві; - недостатність або відсутність політичної волі жінки;

147

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

- недостатнє визнання цінності внеску жінок у розвиток суспільства; - недостатній облік особливих потреб жінок при плануванні; - недостатнє число жінок на керівних посадах; - недостатня кількість послуг, що сприяють участі жінок у житті країни; - недостатнє усвідомлення жінками доступних їм можливостей. Для вирішення цих проблем в Копенгагенській Програмі дій викладено заклик до прийняття більш істотних державних заходів щодо забезпечення прав жінок на власність і управління майном, а також з розширення прав жінок на спадкування, опіку над дітьми і зміну громадянства. Делегати Конференції також зажадали покінчити зі стереотипами в поглядах на жінку. Третя всесвітня конференція. Рух за гендерну рівність отримав справжнє світове визнання на Третій всесвітній конференції зі становища жінок під назвою «Всесвітня конференція для огляду та оцінки досягнень Десятиліття жінки ООН: рівність, розвиток і мир», що відбулася в Найробі в 1985 році. Багато з 15000 представників неурядових організацій, які взяли участь у паралельному Форумі НУО, поставилися до конференції як до акту «народження світового фемінізму». Жіночий рух, розділений політичними та економічними реаліями на конференції в Мехіко, тепер став міжнародною силою, об’єднаною під прапором рівності, розвитку і миру. За цією епохальною подією стоїть десятиліття напруженої роботи. В процесі обговорення, переговорів та аналізу виконаної роботи було зібрано багато інформації, знань і досвіду. У той же час делегати були приголомшені шокуючими даними поданих звітів. Зібрана ООН інформація показала, що поліпшення статусу і зусилля щодо зниження дискримінації торкнулися лише незначної кількості жінок. Поліпшення становища жінок в країнах, що розвиваються, було, в кращому випадку, незначним. Іншими словами, цілі другої половини Десятиліття жінок під егідою ООН досягнуті не були.

148

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів

Усвідомлення цього факту зажадало вироблення нового підходу. Делегати конференції були уповноважені почати пошук нових шляхів з подолання перешкод для досягнення цілей Десятиліття рівності, розвитку і миру. Перспективні стратегії на період до 2000 року, розроблені і прийняті одноголосно 157 країнами-учасницями ООН в Найробі, являли собою вдосконалений проект плану з поліпшення становища жінок до кінця століття і новий етап у боротьбі за гендерну рівність. Участь жінок у прийнятті рішень і доступ до управління всіма сферами людської діяльності були визнані не тільки їх законним правом, але й суспільно-політичною необхідністю. В основу документа було покладено ряд заходів з досягнення рівності на національному рівні. Уряди повинні були визначити свої власні пріоритети, засновані на їх стратегіях розвитку та ресурсних можливостях. Трьома основними групами заходів були: - заходи щодо удосконалення конституцій і законодавств; - рівна участь у соціальних програмах; - рівна участь у політичному житті й прийнятті рішень. Відповідно до твердження про те, що всі загальні проблеми є, в тому числі, і жіночими проблемами, рекомендовані перспективними стратегіями заходи поширювалися на широкий спектр галузей: від працевлаштування, охорони здоров’я, освіти та соціальних послуг до промисловості, науки, комунікацій та навколишнього середовища. Крім того, були запропоновані основні напрями національних заходів з підтримки участі жінок у діяльності зі зміцнення миру, а також наданню їм допомоги в особливо важких ситуаціях. Відповідно до вищесказаного, рішенням конференції у Найробі було рекомендовано урядам всіх країн делегувати повноваження щодо вирішення проблем жінок всім державним установам. Більше того, слідом за конференцією делегати Генеральної Асамблеї звернулися з проханням до ООН про внесення нових положень, які стосуються проблем жінок в усі сфери діяльності Організації, а саме, в ті, які до цього їх не мали.

149

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

В ході роботи конференції в Найробі був вироблений більш широкий підхід до проблеми поліпшення становища жінок. Нарешті було досягнуто визнання того, що рівність жінок не є ізольованою проблемою, а безпосередньо стосується всіх сфер людської діяльності. Тому для досягнення цілей Десятиліття жінок життєво важливими визнавалися перспективи покращення становища жінок та їх активне залучення до вирішення всіх проблем, а не тільки тих, які стосуються безпосередньо жінок. Четверта всесвітня конференція. Незважаючи на те, що зусилля, які докладалися протягом двох попередніх десятиліть, починаючи з конференції в Мехіко в 1975 році, допомогли поліпшити становище жінок і розширити їх доступ до ресурсів, вони не торкнулися структурної основи нерівності у відносинах між чоловіками і жінками. Рішення, що впливають на життя всіх людей, здебільшого все ще приймалися чоловіками. Назріла необхідність пошуку шляхів розширення прав і можливостей жінок для того, щоб вони могли висунути свої власні пріоритети і цінності як рівноправні партнери чоловіків у процесі прийняття рішень на всіх рівнях. Визнання необхідності залучення жінок до процесу прийняття рішень знайшло відображення в ході ряду всесвітніх конференцій, проведених ООН на початку 90-х років ХХ ст. з різних аспектів розвитку - навколишнього середовища, прав людини, народонаселення та соціального розвитку. На всіх конференціях була підкреслена важливість повноцінної участі жінок у прийнятті рішень, і проблеми жінок були включені в план дискусій і прийняті документи. Тим не менш, можна з упевненістю сказати, що нова глава в боротьбі за гендерну рівність була відкрита лише на Четвертій всесвітній жіночій конференції з проблем жінок, що відбулася в Пекіні в 1995 році. Головною зміною, яка мала місце в Пекіні, стало усвідомлення необхідності перенести основну увагу з самих жінок на концепцію статей, визнавши потребу переоцінки всієї структури суспільства і всіх відносин між чоловіками і жінками всередині нього. Тільки 150

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів

шляхом такої фундаментальної перебудови (реструктуризації) суспільства та його інститутів жінки зможуть отримати повну можливість зайняти належне їм по праву місце в якості рівних партнерів чоловіків у всіх сферах життя. Ця зміна ще раз яскраво підкреслила той факт, що права жінок - це права людини і що гендерна рівність - це загальна проблема, від вирішення якої виграють усі. Пекінська конференція надихнула світове співтовариство на взяття на себе нового глобального зобов’язання з розширення прав і можливостей жінок і привернула безпрецедентну міжнародну увагу. Конференція одноголосно прийняла Пекінську Декларацію і Платформу дій, що являла собою, по суті, розширення прав і можливостей жінок. У Платформі дій виділено 12 найважливіших проблемних галузей, в яких криються головні перешкоди на шляху до прогресу жінок, що вимагають прийняття конкретних заходів з боку урядів і громадянського суспільства, які визнані пріоритетними в підсумкових документах Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті»: - жінки і злидні; - освіта та професійна підготовка жінок; - жінки та охорона здоров’я; - насильство над жінками; - жінки в період збройних конфліктів; - жінки та економіка; - участь жінок у роботі директивних органів і в процесі прийняття рішень; - інституційні механізми поліпшення становища жінок; - жінки і права людини; - жінки та засоби масової інформації; - жінки та навколишнє середовище; - дівчата. Приймаючи Пекінську платформу дій, уряди взяли на себе зобов’язання з ефективного включення гендерного аспекту в усі державні інститути, стратегії, планування та прийняття рішень. На 151

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

практиці це означало, що до прийняття рішень або виконання планів завжди необхідно проводити аналіз їх наслідків як для жінок, так і для чоловіків, а також аналіз потреб жінок і чоловіків. Наприклад, замість прагнення поступово зробити існуючу систему освіти більш доступною для жінок, включення гендерного аспекту зажадає реконструкції (перебудові) цієї системи таким чином, щоб вона в рівній мірі відповідала потребам як жінок, так і чоловіків. Введення гендерного компонента зажадало перегляду всієї структури суспільства в цілому і структурної основи нерівності. Тому основна увага більше не зосереджувалася на жінках і їх становищі в суспільстві, а була перенесена на перебудову інститутів та процесу прийняття політичних та економічних рішень в суспільстві в цілому. Підтримуючи Платформу дій, Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави, структури ООН та інші міжнародні організації, а також НУО та приватний сектор вжити заходів щодо виконання її рекомендацій. Всередині самих країн-членів ООН державним (національним) механізмам, створеним раніше для зміцнення статусу жінок, була додана нова функція центральних координуючих органів з впровадження гендерного компонента в усі інститути та програми. В рамках системи ООН Генеральний секретар запровадив посаду спеціального радника з гендерних питань, в чиї обов’язки входить забезпечення в рамках всієї системи обліку гендерного компоненту у всіх сферах діяльності ООН. За ООН була також закріплена ключова роль з контролю над виконанням положень Платформи. Пекінська конференція мала великий успіх як в сенсі масштабу і представленості на ній величезної кількості країн, так і в плані результативності. Це були найбільші в історії збори представників урядів та НУО, на яких були присутні 17 000 делегатів, включаючи представників 189 країн. Одночасно з конференцією проводився Форум НУО, який також побив всі рекорди, зібравши понад 47000 учасників.

152

7.1. Роль міжнародних жіночих конференцій у формуванні гендерно орієнтованих міжнародно-правових документів

Присутність і вплив НУО, однієї з найактивніших сил у боротьбі за гендерну рівність, разюче зросла з часу проведення конференції в Мехіко в 1975 році. У Пекіні НУО мали безпосередній вплив на зміст Платформи Дій і згодом зіграли важливу роль, вимагаючи від своїх національних лідерів звіту про виконання взятих на себе зобов’язань по виконанню положень Платформи. В огляді чотирьох всесвітніх конференцій, підготовленому Відділом ООН зі становища жінок, зазначено: «Фундаментальним перетворенням, яке відбулося в Пекіні, стало визнання необхідності змістити акцент з узагальненої концепції жінок в бік гендерної концепції, визнаючи, що вся структура суспільства і всі відносини між чоловіками і жінками в його рамках підлягають кардинальному перегляду. Тільки така фундаментальна перебудова суспільства та його інститутів допоможе жінкам повноправно зайняти своє законне місце в якості рівних партнерів з чоловіками в усіх сферах життя. Ця зміна зайвий раз підтверджує те, що права жінок є правами людини і що проблема гендерної рівності має універсальну природу і її рішення піде на загальне благо». Після прийняття Декларації тисячоліття у вересні 2000 року на Саміті тисячоліття, гендерна проблематика була включена до Цілей розвитку тисячоліття. Причому найбільш повне втілення це знайшло в меті № 3 («Заохочення рівності чоловіків і жінок та розширення прав і можливостей жінок») і меті № 5 («Скоротити на три чверті коефіцієнт материнської смертності»).

2 липня 2010 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно проголосувала за створення єдиного органу ООН, якому доручено прискорити темпи прогресу в досягненні гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй створила орган ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок «ООН Жінки». Держави-члени ООН зробили історичний крок у прискоренні цілей Організації в області гендерної рівності та розширенні прав і можливостей жінок. Головними цілями діяльності «ООН Жінки» є: 153

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

- підтримка міжурядових органів, таких як Комісія зі становища жінок, в розробці політики, глобальних стандартів і норм у сфері гендерної рівноправності; - допомога державам-членам у реалізації цих стандартів, готовність надавати відповідну технічну та фінансову підтримку тим країнам, які її потребують, а також зміцнення партнерських зв’язків з громадянським суспільством; - приведення системи ООН у відповідність із власними зобов’язаннями в області гендерної рівності, в тому числі регулярний моніторинг загальносистемного прогресу; - задоволення потреб жінок світу. Нове утворення ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок - «ООН Жінки» - об’єднує чотири раніше окремі підрозділи всесвітньої організації: Фонд ООН з розвитку в інтересах жінок, Відділ з поліпшення становища жінок, Канцелярію Спеціального радника з гендерних питань та Міжнародний навчальний і науково-дослідний інститут з поліпшення становища жінок. Ці організації перетворилися на єдину – «ООН Жінки». Це дозволить більш ефективно використовувати наявні ресурси ООН та залучати нові, а також централізовано скеровувати їх на подолання визначених проблем.

14 вересня 2010 р. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун оголосив про призначення колишнього президента Чилі Мішель Бачелет на посаду заступника Генерального секретаря ООН з питань жінок у діяльності ООН.

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок Проблема використання міжнародних організацій та документів, які були прийняті ними для захисту та охорони прав людини, є актуальною як на міжнародному, так і національному рівні. Поза ефективно працюючими механізмами використання цих організацій їх діяльність не має великого значення для конкретних громадян, організацій та країн. «Одна з важливих характеристик міжна154

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

родного правозахисного законодавства полягає в тому, що воно має державну основу (тобто формується шляхом досягнення угод між державами), хоча його мета в тому, щоб захищати інтереси різних груп, наприклад, інтереси родини. Таким чином, порушення прав людини вважаються порушенням з точки зору різних правозахисних документів тільки в тому випадку, якщо державу, яка підписала такий документ, можна вважати відповідальною за такий злочин. Це породжує низку проблем і обмежень в плані захисту прав жінок». «Обов’язок кожної держави, яка підписала будь–який правозахисний документ, – забезпечити, щоб усі особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мали права, які визначені в конкретному документі. Якщо будь–яка особа або група осіб систематично порушують гарантовані громадянам права, держава, під юрисдикцією якої відбувається порушення, несе відповідальність за це. Однак держава систематично буває не в змозі «забезпечити» громадянам дотримання їх прав і здійснити необхідні заходи для запобігання порушення цих прав». Серйозний фактор, який випливає з природи міжнародного правозахисного законодавства, – «неможливість користуватися правозахисним документом для громадян тих країн, які не підписали конкретний документ. Міжнародне правозахисне законодавство, як і міжнародне законодавство в цілому, приймається і ратифікується окремими державами на основі добровільної згоди або консенсусу». Тому виникає питання, чи може міжнародне співтовариство залишити без захисту населення цілих країн лише тому, що уряди цих країн не ратифікували міжнародні правозахисні документи. Цієї ж проблеми торкається і система обмовок, які вносили держави при ратифікації документів. Міжнародні правозахисні механізми тільки тоді ефективні, коли вони доступні. Але дуже часто вони невідомі. Основні механізми використання міжнародних документів та можливостей міжнародних організацій поки не набули «гендерної ефективності», а існуючі правозахисні гендерні механізми все ще дуже ізольовані і від того не є поки достатньо ефективними частинами системи ООН.

155

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

Коли будуть встановлені механізми звітності (як специфічні – з прав жінок, так і загальні) і коли вони будуть використовуватися для захисту і розширення жіночих прав, тоді і тільки тоді буде подоланий гендерний вакуум в ООН. Існують наступні шляхи використання міжнародних механізмів: 1) вихід на міжнародний рівень, коли в міжнародних організаціях, на міжнародних конференціях і зустрічах представляють конкретні випадки порушення прав жінок на національному рівні для тиску на державні структури; 2) впровадження міжнародних норм у конкретній країні – тобто використання міжнародних норм та прецедентного права для діяльності на національному рівні. Як підкреслює Е. Бернс, «хоча звернення до міжнародних процедур може іноді впливати на національному рівні, це не кращий засіб досягти швидкого та ефективного задоволення скарги щодо порушення прав людини, особливо коли мова йде про особисті випадки. Очевидно, більш корисно підходити до використання міжнародних правових механізмів, розглядаючи їх як один із шляхів здійснення тиску на уряди або інші країни з метою досягнення своїх цілей. Використання міжнародних процедур повинно бути частиною більш широкої політичної стратегії». Структури міжнародних організацій, їх діяльність та можливості щодо захисту прав жінок: Комісія з прав людини. Комісія з прав людини збирається щорічно і є форумом для урядів, неурядових організацій і спостерігачів з будь–яких питань, які стосуються порушень прав людини. Вона приймає резолюції, приймає або відхиляє роботу і пропозиції, що представлені іншими організаціями та установами, які є механізмами дотримання прав людини і договірними органами. В цій Комісії національні неурядові організації через посередництво міжнародних неурядових організацій, що мають консультативний статус, можуть виступати з заявами з питань, які їх цікавлять. Підкомісія з запобігання дискримінації і захисту меншин. Ця Підкомісія була створена Комісією з прав людини, якій вона підзвітна. Вона є «резервуаром ідей» для Комісії з прав людини, проводить 156

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

дослідження з питань прав людини і надає цій Комісії рекомендації. Національні неурядові організації можуть надавати звіти про порушення прав людини через посередництво міжнародних неурядових організацій, які мають консультативний статус, які в свою чергу презентують ці звіти в ході дискусій того чи іншого питання. Комісія ООН зі статусу жінок також має мандат, хоча і обмежений, приймати повідомлення про статус жінок. Але ця процедура не дає Комісії достатніх повноважень ефективно реагувати на такі повідомлення. Від урядів вимагається, щоб вони давали відповіді на ті повідомлення, які їх стосуються. Ще одним механізмом контролю за дотриманням прав людини на рівні ООН є створення спеціальних тематичних робочих груп. Так, в 1979 р. була створена Робоча група з примусового зникнення, а в 1991 р. – Робоча група з питань довільного утримання під вартою. Мандат робочої групи з зникнень полягає в розгляді питань «примусового та вимушеного зникнення». Вона складається з п’яти осіб, які виступають як експерти. Робоча група проводить публічні засідання, отримує матеріали від неурядових організацій і дає можливість їм коментувати відповіді урядів (і навпаки). Робоча група з сучасних форм рабства. Робоча група з сучасних форм рабства – це допоміжний орган Підкомісії з запобігання дискримінації і захисту меншин. Він складається з п’яти експертів. Держави надають доповіді про заходи, які вживаються ними для здійснення Конвенції про рабство і работоргівлю. Ця Робоча група тісно співпрацює з міжнародними неурядовими організаціями (нерідко при участі національних і місцевих неурядових організацій), з спеціальними установами ООН, зокрема МОП, ЮНІСЕФ, ВОЗ, Інтерпол, а також з Радою Європи. Вона слідкує за здійсненням відповідних положень конвенцій з прав людини. Робоча група з зникнень. До складу цієї групи, яка також створена Комісією з прав людини, входять п’ять експертів від кожної регіональної групи. Вона займається питаннями порушень прав людини на чисто гуманітарних засадах, незалежно від того, чи ратифікували уряди існуючі правові акти. Група діє між сім’ями зниклих 157

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

безвісти осіб і урядами. Вона розробила процедуру термінових заходів, на підставі яких голова Робочої групи уповноважений розслідувати справу, навіть якщо Робоча група не має засідань. Центр з прав людини. Центр з прав людини ООН виконує функції секретаріату для всіх механізмів, які пов’язані з правами людини, і в ньому зосереджуються всі проблеми, що стосуються прав людини. Він готує стратегії для здійснення правових реформ та програм. Він надає консультації, інформацію, документацію і передає скарги і\або кореспонденцію відповідним механізмам ООН з прав людини, а також Верховному Комісару ООН з прав людини, який очолює цей Центр. Крім міжнародних систем та договорів щодо прав людини, існують регіональні конвенції та угоди. Великий інтерес становлять європейські механізми дотримання прав людини. Міжнародна система значною мірою спирається на підтримку з боку регіональних структур у сфері прав людини, що подібні до тих, які функціонують в Європі. Регіональні структури у сфері прав людини виконують важливу додаткову функцію в укріпленні міжнародних норм і механізмів, забезпечуючи засоби, за допомогою яких можливе вирішення проблем у сфері прав людини в конкретних соціальних, історичних, політичних та культурних умовах відповідного регіону. За останні роки в зв’язку з розпадом СРСР та інших соціалістичних країн докорінно змінилася ситуація в Європі. І справа не тільки в зміні політичної карти Європи, але й зростанні диференціації в рівні економічного та соціального розвитку між різними регіонами і країнами. Ці тенденції ведуть до погіршення ситуації жінок в країнах, до порушення їх людських прав. Ситуація в галузі прав жінок погіршується в зв’язку із зростанням націоналізму та релігійної свідомості, особливо в сфері репродуктивних прав (Польща, Росія). В Європі існує низка різних урядових установ, які накопичили правозахисний досвід і були прийняті як моделі в інших регіонах. Стратегії укріплення і захисту людських прав жінок необхідно розглядати в межах існуючих структур, таких як Рада Європи, Європейське Співтовариство, Організація з безпеки та співробітництва в 158

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

Європі. В цих організаціях різний склад членів, різні права, повноваження та процедури, можливості та діючі інструменти. Рада Європи. Рада Європи була створена в 1949 р. Її основні статутні принципи – демократичний плюралізм, повага до прав людини та законність. В усіх міжнародних інстанціях, в тому числі в ООН, держави – члени Ради Європи завжди захищали принцип нероздільності усіх прав людини і завжди демонструють свою рішучість зробити все необхідне в межах власної компетенції для того, щоб захист соціальних прав здійснювався з тієї ж мірою ефективності, яка забезпечується по відношенню до захисту громадянських та політичних прав. Основні документи Ради Європи в галузі прав людини: Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. та 10 протоколів; Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 р. і Додатковий протокол від 1988 р.; Європейська конвенція про невикористання тортур від 28 листопада 1987 р. Але права дітей та жінок в цих документах окремо не розглядаються. Європейське Співтовариство. Установчий договір Європейського співтовариства – Римський договір від 25 березня 1957 р.

– включає положення про рівність в деяких галузях, наприклад, вимогу рівної оплати за рівну працю. Для контролю за дотриманням прав жінок та захисту прав в Європейському Співтоваристві можуть бути використані наступні процедури: подання петицій; втручання Європейського парламенту; процедури щодо порушень; передача справи до Європейського суду. Державне законодавство країн – учасниць Європейського Співтовариства повинно бути приведено у відповідність до законодавства Співтовариства. Організація безпеки та співробітництва в Європі. Заключний акт Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (серпень 1975 р.) – Гельсінська угода – підписали 35 країн (Європейські країни, а також США та Канада). Гельсінська угода не створює ніяких юридичних зобов’язань, але є важливою заявою про політичні 159

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

наміри та зобов’язання. В січні 1989 р. було встановлено механізм правозахисного моніторингу в межах положень цієї Конференції: – прохання до інших держав–учасниць надати інформацію (з 1990 р. досягнуто домовленість про подання інформації в письмовій формі і максимально короткий термін, який не перевищує чотирьох тижнів); – використання положення про двосторонні зустрічі між країнами – учасницями; – дипломатичні канали; – обговорення конкретних ситуацій та випадків на засіданнях та на зустрічах. Найбільш важливою процедурною відмінністю між документами та угодами цих організацій є те, що прийняття обов’язкових до виконання судових рішень передбачено тільки умовами Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та Римської угоди. Створено процедури моніторингу Гельсінської угоди, але вона не є обов’язковою для виконання державами. Європейська соціальна хартія також не передбачає механізмів контролю за її виконанням. Існують наступні міжнародні процедури використання міжнародних документів та їх механізмів: Подання доповіді за правозахисними договорами ООН та міжнародними конвенціями. Процедура подання індивідуальних скарг за правозахисними угодами, конвенціям Міжнародної організації праці (процедура «скарга – ресурс»). Процедура «скарга – інформація» (наприклад, процедура за резолюцією 1503). Гібридні процедури (Робоча група зі зникнень і тематичні спеціальні доповідачі). Створення спеціальних установ, які займаються наглядом за виконанням документів. Проведення міжнародних та всесвітніх конференцій.

160

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

Доповіді з конкретних питань порушення прав людини є досить розповсюдженою процедурою використання міжнародних документів та їх механізмів. Є декілька шляхів підготовки доповідей. Один з них – це призначення спеціальних доповідачів в міжнародних організаціях, які готують періодичні доповіді щодо порушення прав людини, зокрема прав жінок (цей шлях відноситься до гібридних процедур). Другий шлях – це підготовка спеціальних доповідей країнами щодо виконання в країнах конкретних міжнародних документів та конвенцій. Так, на рівні ООН такий механізм відпрацьований на прикладі контролю про реалізацію в конкретних країнах Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. На міжнародному рівні відпрацьовано механізм нагляду за виконанням різними країнами вимог Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, який може стати прикладом для використання на національному рівні механізмів контролю за дотриманням прав жінок. Цей механізм ґрунтується на принципі підготовки періодичних доповідей щодо виконання положень Конвенції в тій чи іншій країні. Він сформульований у ст. 17 – 22 Конвенції. Наглядом за дотриманням Конвенції в Організації Об’єднаних Націй займається спеціальний комітет – CEDAW (Convention About Elimination All Forms Discrimination Against Women). Кожна країна– учасниця готує один раз на чотири роки доповідь про виконання в своїй країні Конвенції. В 1983 та 1988 роках комітет CEDAW прийняв універсальні рекомендації щодо підготовки доповідей щодо статусу жінок. Ці положення є корисним посібником для державних органів та неурядових організацій, які готують звіти. Відповідно до рекомендацій CEDAW в першій частині доповіді необхідно надавати загальну інформацію про країну, характеристику установ та організацій, які відповідають за дотримання прав жінок в країні. Щодо другої частини доповіді, то в ній повинна бути розглянута кожна зі статей Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, а також надана конкретна інформація про діючі правові норми, про перешкоди, які стоять на шляху досягнення мети 161

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

що регулюються тією чи іншою статтею. Крім цього, CEDAW розробив цілу низку загальних положень стосовно розробки звітів з впровадження Конвенції в кожній країні: -при можливості наводити конкретні статистичні дані щодо статусу жінок, в тому числі підкріпляти статистикою інформацію про зміни в статусі жінок; -при можливості давати ілюстровані приклади дискримінації жінок та введення протидискримінаційних дій; -крім законів та постанов, наводити в звіті дані про фактичні умови повсякденного життя жінок; -проводити аналіз факторів, які заважають поліпшенню статусу жінок; -надавати характеристику відмінностей в статусі жінок, які належать до різних соціально–економічних класів, релігійних конфесій або географічних регіонів; -звертати особливу увагу на вплив надзвичайних ситуацій на статус жінок. Крім державної доповіді, яку належить подати до Комітету, є можливість для національних неурядових організацій подати альтернативну або додаткову доповідь до спеціального комітету – IWRAW. Ця доповідь має вплив на оцінку офіційної доповіді від держави. Неурядові організації різних країн, в тому числі України, вже мають досвід такого впливу. Виходячи зі своєї незалежної позиції, неурядові організації можуть брати участь також в підготовці офіційної доповіді для Комітету, а також висловлювати свої коментарі та зауваження до офіційного звіту держави. В керівництві зі створення доповідей про виконання Конвенції з викорінення всіх форм дискримінації щодо жінок наголошується на трьох можливих шляхах участі неурядових організацій в підготовці доповідей: участь у підготовці доповідей та допомога, створення власного звіту, друкування доповіді. В незалежних доповідях неурядових організацій можна відобразити тільки деякі статті Конвенції. Комітет ООН з викорінення дискримінації щодо жінок рекомендує всім державам інформувати громадськість своєї країни 162

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

про звіти в ООН та друкувати і розповсюджувати доповіді у власних країнах, висвітлювати їх зміст у засобах масової інформації, проводити громадські обговорення та слухання. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 р. Українська РСР звітувала про виконання Конвенції Генеральному секретареві ООН тричі – в 1983, 1987 та 1991 рр. Але третя доповідь з технічних причин була розглянута Комітетом ООН тільки в 1996 р. У першому розділі доповіді повинна міститься інформація загального характеру: статистичні дані, стисла характеристика соціально–економічного стану, дані про національний механізм забезпечення рівноправ’я жінок та чоловіків, а також конкретна інформація про законодавче забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав жінок. Другий розділ повинно бути присвячено висвітленню реалізації в Україні конкретних статей Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінацію щодо жінок. Ця Конвенція може бути корисною також в питаннях, які стосуються прав дівчаток, особливо після прийняття Пекінської Платформи дій на Четвертій Всесвітній конференції ООН зі становища жінок (вересень 1995 р.), в якій питання про становище дівчат розглядається як особливо тривожне і урядам рекомендується вжити заходів щодо захисту жінок та дівчат. Хоча Пекінський документ не має зобов’язуючої юридичної сили, його статтями можна користуватися для здійснення морального тиску на уряди держав з метою дотримання того, що було прийнято міжнародною спільнотою на Всесвітній конференції. Положення про механізм контролю та нагляду за виконанням Європейської соціальної хартії формулюються в четвертій частині, ст. 21–29. Система нагляду заснована на доповідях, які надають держави–учасниці кожні два роки Генеральному секретарю Ради Європи. Форма такої доповіді встановлюється Комітетом Міністрів. Копії цих доповідей Сторони, що домовляються, повинні також пе163

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

редавати до національних організацій трудящих та роботодавців, які можуть робити зауваження щодо змісту цих доповідей. На прохання цих організацій такі зауваження можуть бути надіслані Генеральному секретареві Ради Європи. До процедури нагляду за виконанням Хартії залучені наступні організації: 1. Комісія незалежних експертів. Вона складається не більше ніж з семи членів, призначених Комітетом Міністрів Ради Європи. Зауваження після вивчення доповідей оформлюють у вигляді висновків; 2. Урядова комісія. Вона складається з представників усіх держав– учасниць договору; 3. Парламентська асамблея; 4. Комітет Міністрів. На відміну від Європейської конвенції про захист основних прав і свобод, яка постановляє, що Договірні Сторони повинні гарантувати права і свободи, які сформульовані в Конвенції, «будь– якій особі в межах власної юрисдикції», Європейська соціальна хартія діє тільки відносно громадян Держав, які підписали документ. В додатках безпосередньо мова йде про те, що до «осіб, на яких розповсюджується дія статей з 1–ої до 17–ої, відносяться тільки ті іноземці, які є громадянами інших Договірних Сторін». З іншого боку, дія статей 18 та 19 Соціальної хартії, в яких мова йде про робочих–мігрантів та їх сімей, могла б розповсюджуватися на всіх іноземців, якщо б сфера дії Хартії відносно осіб, які захищаються нею не була обмежена пунктами 18 та 19 частини 1 Хартії, які вказують, що права цих статей розповсюджуються тільки на громадян будь–якої з Договірних Сторін. В той же час в додатках спеціально вказано, що Договірні Сторони можуть розповсюджувати права, гарантовані відповідно з Хартією, на інших осіб – це обмеження не є обов’язковим. Деякі статті Хартії розповсюджуються на «будь–яку особу», деякі – тільки на працюючих, деякі – на працедавців та працюючих. Але в деяких статтях поняття працюючих дуже звужене і включає в себе тільки робочих та службовців, без 164

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

врахування тих, хто працює за наймом. Тому необхідне уточнення для того, щоб уникнути неоднозначності інтерпретацій. Вибір тієї чи іншої процедури подання скарг до міжнародних установ залежить від багатьох факторів, у тому числі від того, чи визнала держава компетентність міжнародного органу, чи визнала держава вид подання скарги, чи відноситься подана заява до компетенції обраної процедури тощо. Індивідуальна скарга має ще одну назву: «скарга – ресурс». На відміну від процедури «скарга – ресурс» процедура «скарга – інформація» не є засобом задоволення особистих скарг, а існує для виявлення загальних тенденцій порушення прав людини в конкретних країнах. Автор інформації не бере участі в розгляді скарги. Процедура 1503. Це процедура прийняття та розгляду скарг за порушення прав людини державами–членами ООН. Ця процедура існує для виявлення конкретних ситуацій, які вказують на систематичні, грубі, вірогідно встановлені порушення прав людини, а також для пошуку засобів відповіді на такі порушення. Але ця процедура не для індивідуальних скарг. Міжнародна організація праці (МОП) також використовує низку процедур для розгляду повідомлень про порушення прав людини в сфері діяльності МОП, які є за своїм змістом колективними скаргами. Процедури МОП можуть бути розпочаті за ініціативою: держави – члена МОП; організації працедавців; організації працівників; керівного органу МОП. Таким чином, приватні особи не мають доступу до процедур МОП, але від їх імені може виступати будь–яка з перелічених вище організацій. Відповідно до механізму подання скарг до МОП вона може отримувати і розглядати подання, які стосуються порушення прав працюючих в країнах–членах МОП. Ці доповіді та дослідження є важливою складовою в проведенні двосторонніх дискусій з приводу трудових стандартів. Призначення тематичних доповідачів відноситься до так званих «гібридних процедур». Цей інструмент було сформовано Комісією ООН з прав людини, яка установила інститут тематичних 165

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

доповідачів – незалежних експертів для складання доповідей з різних тем. На сьогодні існує чотири тематичні доповідачі. До функцій таких доповідачів входить: збір інформації про дотримання або порушення тих чи інших прав; отримання та передача урядам одержаних від приватних осіб або неурядових організацій повідомлень про порушення прав людини в межах мандата доповідача; підготовка доповідей про масштаби та практику порушення відповідних прав людини; подання рекомендацій з формування політики дотримання прав людини. На рівні міжнародних організацій, зокрема ООН, працюють спеціальні доповідачі з наступних питань: Спеціальний доповідач з питань торгівлі людьми, дитячої проституції та дитячої порнографії і Спеціальний доповідач з питань насильства щодо жінок. Спеціальний доповідач з питань торгівлі людьми, дитячої проституції та дитячої порнографії. Спеціальний доповідач з питань торгівлі людьми, дитячої проституції та дитячої порнографії призначається Генеральною Асамблеєю ООН. Він (вона) надає звіти про конкретні випадки, здійснює відрядження з метою пошуку фактів, розслідування конкретних тенденцій і ситуацій в будь–якому регіоні та будь–якій країні, організує робочі наради, надає консультації. До неї (нього) неурядові організації можуть звертатися безпосередньо через Центр з прав людини. Напередодні Пекінської конференції Спеціальний доповідач з питань насильства щодо жінок проаналізувала проблеми торгівлі жінками в різних регіонах планети як одну з причин порушення прав людини й основних свобод жінок і дівчат. В підсумковому документі Пекінської конференції запропоновано в терміновому порядку включити в її мандат питання про міжнародну торгівлю людьми з метою використання їх в проституції, а також питання примушування до проституції, зґвалтувань, статевого примушування і секс–туризму. Жінки та дівчата, що стали об’єктами такої міжнародної торгівлі, піддаються підвищеному ризику стати жертвами ще більшого насилля, а також небажаної вагітності й зараження венеричними хворобами, включаючи ВІЛ/СНІД .

166

7.2.Механізми використання міжнародних організацій для контролю за дотриманням прав жінок

Цей же документ зобов’язує Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй надавати Спеціальному доповідачеві з питань насилля по відношенню до жінок Комісії з прав людини всю необхідну допомогу, зокрема кадрами й ресурсами, необхідними для виконання всіх передбачених у її мандаті функцій, особливо при здійсненні місій і заходів з реалізації висновків місій, що організовуються або незалежно, або разом з іншими спеціальними доповідачами і робочими групами, а також допомоги з метою проведення періодичних консультацій з Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок і всіма договірними органами. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини має найбільш розвинутий механізм контролю. Зокрема, ст. 14 наголошує, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь–якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин. Механізми контролю за виконанням Конвенції прописані в ст. 19. Конвенція діє через Європейську комісію з прав людини, Комітет Міністрів та Європейський суд з прав людини. Існують два види подання скарг: від держави (ст. 24) та від особи, але лише в тому випадку, якщо держава визнала право на індивідуальне подання скарг. Першою інстанцією є Комісія з прав людини. Справу до Суду можуть подати (ст. 46) тільки Високі Договірні Сторони або Комісія. Якщо Суд визнає порушення Конвенції, може бути винесено рішення про задоволення скарги. Існує велика кількість позитивних прецедентів винесення вироків щодо порушення Конвенції. Але в той же час процедури Європейської конвенції мають велику кількість недоліків, які знижують її вплив на дотримання та охорону прав людини. Так, багатьом заявникам може бути відмовлено в прийнятті скарг. Жертва порушення прав людини повинна бути готовою добиватися рішення по своїй справі, іноді шляхом багатьох особистих та матеріальних коштів. Навіть коли скарги приймаються, розгляд справи триває 167

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

досить довго, і заборгованість по нерозглянутим справам зростає. Особливо цей процес почав спостерігатися після вступу до Ради Європи східноєвропейських держав та збільшення кількості держав–учасниць. Але ефективність дії всіх перелічених вище інструментів та документів з прав людини залежить великою мірою від політичної готовності конкретної держави, України, її уряду та Верховної Ради дотримувати та охороняти права жінок. Тому велику роль відіграють процеси лобіювання у власному уряді силами правозахисників та неурядових організацій.

7.3.Нормативно-правовий захист жінок в Україні. Україна як цивілізована держава приєдналась до основних міжнародних документів, і особливо до Пекінської декларації, яка всебічно визначає сучасний стан жінки в суспільстві. Передусім слід зазначити, що в Україні досить добре розроблено систему нормативно-правових актів, які регулюють права жінок відповідно до норм міжнародного права. Україна як член ООН з 1945 р. приєдналась до таких важливих міжнародних документів з прав людини та прав жінок, як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародні пакти з прав людини (1966), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (1979), які заборонили дискримінацію за ознакою статі, а також до Конвенції ООН з прав жінок (1952), Конвенції про громадянство одружених жінок (1957), Конвенції та рекомендації про згоду на шлюб і вступ до шлюбу, реєстрацію шлюбів (1962). Внутрішньодержавне право України також відповідає вимогам наведених міжнародних актів. Так, у Верховній Раді України створена комісія у справах жінок, охорони сім’ї, материнства і дитинства. У Кабінеті Міністрів України діє сектор, що займається справою жінок. Верховна Рада України прийняла Закон “Про державну допомогу сім’ям із дітьми” та інші нормативні акти, внесено зміни у законодавство про сім’ю. Привертає увагу створена в Україні “Довгострокова державна програма поліпшення становища жінок, 168

7.3.Нормативно-правовий захист жінок в Україні.

сім’ї, охорони дитинства і материнства”. Ця Програма містить певну систему стратегічних установок, що визначають принципи соціальних відносин між жінкою і чоловіком, між особистістю і сім’єю, між сім’єю і державою, між дорослим і дитиною. Конституція визнає за жінкою значно більше прав, ніж здатність народжувати. Концептуально сім’я визнається “природним, основним соціальним осередком громадянського суспільства”, а не осередком держави. Закон містить статтю про рівність статей, чим не програмує подальшу дискримінацію. У вересні 2012 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про засади попередження та протидії дискримінації в Україні». Він викликав серйозну критику з боку громадськості. Основні претензії до тексту висловлювалися неодноразово. Вони сформульовані і в заяві громадських організацій, зокрема – запропоновані в ньому визначення не покривають усіх виявів дискримінації, він є декларативним, не передбачає запровадження відповідальності за дискримінаційні дії. Наскільки він вплине на захист від дискримінації за ознакою статі, говорити зарано. Та все ж в українському суспільстві залишаються так звані “жіночі” і “чоловічі” питання. Існування їх у суспільстві є показником його неблагополуччя. Одна справа – проголосити рівні можливості статей, інша – реально втілити їх у життя. Практика свідчить, що жінка перебуває в умовах значно складніших, ніж чоловік. Для вирівнення стартових можливостей необхідна система державних заходів. Така стратегія має чітко виділити нагальні і перспективні політичні завдання, чітко визначити етапи їх досягнення, забезпечити створення необхідних інститутів для здійснення цих завдань і контролю за їх виконанням. Така діяльність може бути здійснена при широкому розвитку жіночих рухів, здатності їх до інтеграції з чітко визначеними проблемами й розумінням реальної ситуації. У сучасних соціальних умовах, які реально існують в українському суспільстві, жінки мають серйозні проблеми моральної і фізичної незахищеності, дискримінації тощо. Серед найбільших проблем слід визначити такі: 169

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

1. Дискримінація на ринку праці. На важких роботах працює значний відсоток жінок. Використання жіночої праці в шкідливих умовах призводить до масових захворювань. Українська жінка працює в будь-яких умовах заради мізерних надбавок до зарплати, жертвуючи власним здоров’ям і здоров’ям своїх дітей, до того ж зарплата жінок нижча заробітної плати чоловіків більш ніж на 20 відсотків. Жінки залишаються незахищеними перед таким явищем як приховане безробіття, а відсутність юридичного статусу вимушеної неоплачуваної відпустки ще більше ускладнює ситуацію. При цьому можливість влаштування на роботу у жінок порівняно з чоловіками обмежена. На кожні 100 вільних місць претендують 200 безробітних жінок і 21 безробітний чоловік. Сьогодні фемінізація бідності, зменшення реальної заробітної платні та прибутків сім’ї є однією з найболючіших проблем жінок України. Виходячи з цього, в цій сфері потрібно: • домагатися фактичної рівності прав та можливостей жінок та чоловіків на ринку праці, забезпечувати реальні умови підвищення конкурентоспроможності жінок та їх адаптації в нових економічних умовах; • домагатися практичної реалізації положень законодавства України про рівність можливостей та становище жінок у сфері зайнятості; • посилити державний нагляд та контроль за дотриманням законодавства про права та гарантії щодо працюючих жінок; • передбачити систему санкцій за порушення законодавства та дискримінацію за ознаками статі; • удосконалювати механізми підтримки існуючих та створення нових робочих місць для жінок з широким залученням для державного та приватного інвестування інноваційних проектів; • удосконалювати форми й методи соціальної підтримки різних категорій жінок щодо забезпечення їх зайнятості та розвитку активних форм індивідуальної трудової діяльності; 170

7.3.Нормативно-правовий захист жінок в Україні.

• розробити національну та регіональні програми розвитку малого та сімейного бізнесу, різноманітних форм самозайнятості жінок; • постійно удосконалювати й зміцнювати систему фахового навчання жінок, підвищувати їх кваліфікацію та сприяти здобуттю нових спеціальностей; • налагодити постійну гендерну експертизу правових норм, які регулюють трудові відносини та виключають дискримінацію за статтю та віком; • надавати батькам, що виховують, можливість користуватися гнучкими режимами праці; • визнати працю вдома жінок, які займаються вихованням дітей, суспільно необхідною і сприяти поєднанню професійних та сімейних функцій як жінок, так і чоловіків; • здійснювати постійний моніторинг становища жінок на ринку праці, насилля проти жінок.

2. Високий рівень злочинів проти особи, жертвами яких є жінки.

3. Торгівля жінками – цей злочин як окрема норма було включено до Кримінального кодексу тільки в 1998 р.

4. Насилля в сім’ї. Цю проблему найважче досліджувати, оскільки офіційна статистика правоохоронних органів не повідомляє, який саме відсоток злочинів проти особи скоєно в сім’ї. Окрім того, статистика, складена на основі судових справ чи навіть звернень до правоохоронних органів, не може відобразити дійсну динаміку та характеристику сімейного насилля. Причинами цього є: 1. Ставлення громадськості до сімейного насилля, яке вважається “внутрішньою”, домашньою справою, не визнається злочином.

2. Пасивність жертв сімейного насилля, страх перед насильником, глум оточення, сором, незнання власних прав, страх відкрити своє горе перед сторонніми, особливо ж чоловіками-міліціонерами, та подібні причини.

171

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

3. Легковажне ставлення працівників правоохоронних органів до випадків сімейного насилля. Слід підвищити правову обізнаність жіночої частини населення, усвідомлення нею своїх прав та можливостей, у тому числі тих, які зумовлені Конвенцією ООН 1979 року “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”; створити національну програму “жіночого лідерства”, школи жіночого лідерства; випускати збірники з поясненням основних правових норм, законів щодо жінок; підвищити правову культуру працівників державних та громадських організацій, що займаються вирішенням питань щодо жінок. При різнопланових гендерних характеристиках громадянського суспільства обов’язковою його ознакою є функціонування самоорганізованих добровільних об’єднань, на розвиток яких спрямований “Закон про громадські об’єднання”. Такі самоврядні об’єднання структурно незалежні від держави і здатні здійснювати колективні акції щодо захисту своїх інтересів. До них відносять і жіночі організації. Вони впливають на вдосконалення законодавства та механізмів поліпшення становища жінок, прагнуть до суспільного організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника. Жінки цілим рядом акцій заявили про себе як реальну силу. І все ж слід визнати, що ця громадсько-політична сила ще молода, багато в чому несформована, яка стоїть перед нагальною проблемою координації зусиль жіночих організацій та проблемою єдності в жіночому русі. Величезним резервом поліпшення становища жінки в суспільстві є вдосконалення правових відносин. Об’єктивною є потреба пошуку впливу на державні структури за допомогою правових механізмів. Тому пріоритетного значення набуває надання жіночим організаціям як суб’єктам громадсько-політичного життя права законодавчої ініціативи. На відміну від тоталітарного суспільства, яке надає перевагу публічному, розбудова демократичного суспільства на перший план все більше висуває приватне, цивільне право. Тобто забезпечення економічних та соціальних свобод відкриває простір ініціативам, 172

Семінар

захищає особу та суспільство від тоталітарного втручання держави. Щодо цього для жіночого руху виникають дві проблеми: потреба у значному підвищенні правової культури жінок і професійна підготовка членів жіночих організацій, обгрунтування та внесення ініціативних пропозицій. Головними напрямами діяльності жіночих організацій має стати активна робота з налагодження широкої політичної та правової просвіти жінок, проведення тренінгів. Але зміст цієї діяльності повинен спрямовуватися не лише на руйнацію старого. Спадок – спадком, а слід насамперед звернути увагу на творення нового бачення сучасного світу, в основі якого повинна стати реалізація особистості незалежно від статі, віку, національності, релігійності тощо. Семінар № 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини. План.

1. Принципи рівності прав чоловіків і жінок у міжнародному праві: історичні етапи.

2. Міжнародні документи у сфері прав людини та прав жінок.

3. Вплив міжнародного законодавства про права жінок на процес реформування законодавства і державної політики в Україні. Теми доповідей 1. Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність.

2. Формування законодавчої бази забезпечення гендерної рівності в Україні.

3. Концептуалізація жіночих прав у міжнародних документах.

4. Права жінок в Україні: під кутом зору міжнародно-правових стандартів.

173

Лекція 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини

Література 1. Аніщук Н. Права жінок в контексті принципу рівноправ’я статей / Н. Аніщук // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць.

– Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 46-31.

2. Аніщук Н. Правове становище українських жінок в історичному минулому / Н. Аніщук // Право України. – 2002. - № 3. – С.

155 – 157.

3. Бєлкіна О. Гендерно-правові засади демократичної розбудови державного управління на регіональному рівні / О. Бєлкіна // Стратегія регіонального розвитку : формування та механізм реалізації : матеріали щорічної міжнар. наук.-прак. конф., 31 жовт. 2007 р. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Т. 1. – С. 373-374.

4. Ворчакова І. Є. Нормативно-правовий захист жінок в Україні / І. Є. Ворчакова // Наукові праці : Науково-методичний журнал. – Т. 23. – Вип. 10. Політичні науки. – Миколаїв : МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С.78-81.

5. Георгізова І. Становище державної політики України щодо забезпечення прав жінок / І. Георгізова // Право України. – 2006. - № 10. – С.106-108.

6. Законотворчість : забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. – К. : „Заповіт”, 2006. – 189 с. (Програма сприяння Парламенту України університету Індіани).

7. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” // Відомості Верховної Ради України. – 2005.

- № 52. – С. 2693-2015.

8. Кормич Л. Правовий статус жінки в Україні : гендерний вимір / Л. Кормич // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць.

– Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 3-24.

9. Кремльова О. Врахування гендерних аспектів у формуванні законодавства України / О. Кремльова // Право України. – 2006. - № 7. – С. 96-99.

10. Лисенко А. Правовий механізм забезпечення рівноправ’я чоловіків і жінок та діяльність жіночих організацій (1991-2001) / А.

174

Семінар

Лисенко // Наукові праці : науково-методичний журнал. – Т. 27. Історичні науки. – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2004. – С.

151-154.

11. Мельник Т. Міжнародний досвід гендерних перетворень : Закони зарубіжних країн з гендерної рівності. – К. : Логос, 2004. – 320 с.

12. Шахман Н. Конституційно-правові проблеми забезпечення гендерної рівності в Україні / Н. Шахман // Держава і право. – 2008.

- № 42. – С. 214-217.

175

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

ЛЕКЦІЯ 8. ПАРИТЕТНА ДЕМОКРАТІЯ: ЗМІСТ КОНЦЕПЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ 8.1. Концептуальні засади паритетної демократії.

8.2. Проблеми становлення гендерно паритетного суспільства в Україні.

8.3. Перспективи розвитку паритетної демократії в Україні.

8.1. Концептуальні засади паритетної демократії Сучасний демократичний розвиток базується на принципах, які обумовлюють можливість реалізації рівних прав всіх суб’єктів, задіяних у процесах демократизації суспільства і держави. Цей підхід притаманний сфері управління, стосуючись формування та функціонування механізму розподілу влади. Він розповсюджується на модель співпраці інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, потребуючи дієвого механізму стримувань та противаг. Також паритет визначає взаємини у різних сферах життєдіяльності суспільства: національних відносинах, міжконфесійних відносинах, гендерній політиці тощо. В цілому, паритетну демократію слід розглядати як оптимальну модель системи стримувань і противаг, що забезпечує реалізацію рівних прав і можливостей для всіх учасників демократичного процесу, створюючи певний баланс інтересів. В свою чергу, така модель будується на політичній та правовій системах, які визначають правила, норми та механізми взаємодії різних складових. Вона має об’єктивне підґрунтя, обумовлене соціально-політичними реаліями, а також враховує перспективні потреби розвитку суспільства. Важливий аспектом паритетної демократії є забезпечення гендерної рівності у всіх сферах життєдіяльності. Розв’язання гендерних проблем забезпечує реальний паритет у відносинах чоловіків і жінок як учасників суспільних перетворень. Спільна зацікавленість у результаті робить діяльність більш ефективною, а її наслідки більш прогнозованими. Це надзвичайно важливо для трансформаційного суспільства. Адже певний баланс 176

8.1. Концептуальні засади паритетної демократії

інтересів статей укріплює соціально-політичну стабільність, без чого неможливий подальший суспільний розвиток. Наявність гендерних диспропорцій в окремих сферах означає фактичну дискримінацію, що не відповідає вимогам сучасної демократії. Зокрема, зважаючи на надзвичайно низьке представництво жінок у Верховній Раді, серед держслужбовців не лише першої, а і другої посадової категорії, можна робити висновок про неможливість для жінок суттєво впливати на процес прийняття важливих і відповідальних для держави і суспільства рішень. При цьому навіть у кадровому резерві на ці посади жінок майже немає. Існує не лише вертикальна, а й горизонтальна сегрегація за сферами діяльності, перетворюючи освітню галузь, статистику, охорону здоров’я, соціальний захист і ряд інших у жіночу царину. Це шкодить врахуванню статевої специфіки і негативно впливає на кінцевий результат діяльності. Тож гендерна рівновага як елемент паритетної демократії упереджує можливі негативні наслідки щодо різних статей у всіх без виключення напрямках функціонування держави та суспільства і в управлінні всіма соціальними процесами. Концепція паритетної демократії була розроблена Комітетом з рівності між чоловіками та жінками і Департаментом прав людини Ради Європи. Їй була приділена особлива увага на регіональній підготовчій нараді в Відні у 1994 році при обговоренні становища жінок в Європі. Концепція увібрала в себе ідеї, які широко обговорювалися в ті роки жіночими організаціями західноєвропейських країн. Ці організації вимагали від своїх урядів і керівних органів Європейського співтовариства прийняти конкретні міри з забезпечення реальної рівності жінок в структурах влади. Головне гасло цього часу – паритет, представництво жінок і чоловіків в структурах влади за формулою «50/50». Розробники концепції паритетної демократії аргументували свою позицію таким чином: «Людство складається з чоловіків та жінок, які мають рівну гідність і рівну цінність... Демократія є справжньою тільки в тому випадку, якщо люди сприймаються та177

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

кими, якими вони є в дійсності – не абстрактними, безстатевими істотами, а чоловіками і жінками, кожний і кожна з яких можуть бути по-своєму корисні суспільству». Вони довели, що демократія передбачає «повноцінну участь жінок на основі рівності з чоловіками на всіх рівнях і в усіх галузях функціонування суспільства, ... участь кожної статі в органах управління повинно здійснюватися на паритетній основі, при цьому мета – прийти до співвідношення 50% на 50%». На думку прибічників паритетної демократії, в результаті її становлення виникає реальна основа для стійкого розвитку суспільства. Жінки отримують можливість поряд з чоловіками робити внесок у справи суспільства – в його економіку, політику, культуру. Чоловіки, в свою чергу, будуть більше займатися сімейними справами, вихованням дітей Передбачалось, що концепція паритетної демократії буде обговорюватися на Пекинській конференції (Четверта Всесвітня конференція зі становища жінок). Але організатори конференції визнали цю проблематику, яка випереджає час. Вони були вимушені вважатися не тільки з думкою представників західноєвропейських країн, але і з позицією ісламських країн, Святійшого Престолу (Ватикана), які також активно брали участь в підготовки Пекінської зустрічі. Розрив між рівнями вимог представників жіночих організацій, держав-членів ООН з різних регіонів світу виявився в Пекіні набагато вище і відчутніше, ніж на попередніх Всесвітніх конференціях зі становища жінок. Він примусив багатьох активісток жіночого руху Заходу засумніватися в доцільності подібних зустрічей. Не дивлячись ні на що, Пекінська конференція зі становища жінок виконала ті задачі, які перед собою ставила. Таким чином, паритетна демократія – це форма суспільних відносин у політико-правовій сфері, за якої жінкам гарантується рівний з чоловіками статус на підставі практичного представництва на всіх рівнях і в усіх владних структурах. Паритетна демократія передбачає фактично рівний розподіл ресурсів влади та відпові-

178

8.2. Проблеми становлення гендерно паритетного суспільства в Україні

дальності в усіх сферах суспільного життя, зокрема сфери публічної влади.

8.2. Проблеми становлення гендерно паритетного суспільства в Україні. Отже, політико-правова форма організації соціально-статевих відносин у суспільстві, коли жінки та чоловіки мають рівний правовий та політичний статус і як рівноправні представлені й здійснюють діяльність в ґендерно збалансованих органах влади та управлінських структурах, називається паритетною демократією, або ґендерно паритетним суспільством. Вітчизняні науковці говорять про те, що розвиток паритетної демократії в нашій державі є достатньо проблемним явищем. Це пояснюється тим, що в Україні на даному етапі немає ефективної державної підтримки розвитку гендерної політики. Однак, це не заважає громадським організаціям реалізовувати міжнародні проекти, працюючи за своїми програмами. Наприклад, Програма розвитку ООН (ПРООН) в Україні озвучує проблематику на вищому рівні держави й фінансує освітні програми з питань гендерної рівності, Представництво Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) взяли під свою опіку програми протидії насильству й торгівлі людьми. Крім того Європейський Союз, Шведське агенство з питань міжнародної співпраці та розвитку (SIDA) та Програма розвитку ООН презентували в Україні проект «Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні». Проект реалізовується за п’ятьма напрямками. Перший – формування усталеного механізму забезпечення гендерної рівності на рівні уряду; другий – впровадження гендерних стандартів в освіті; третій – протидія домашньому насильству; четвертий – підвищення кваліфікації державних службовців у впровадженні гендерної політики; п’ятий – внесення відповідних змін до законодавства та звітності. Провідну роль потрібно відвести жіночим недержавним громадським організаціям у формуванні громадянського суспільства на засадах паритетного представництва. Діяльність цих організацій 179

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

в багатьох випадках продиктована намірами до встановлення гендерного балансу влади як запоруки здійснення моделі ефективної соціальної політики. Тому ключовим блоком взаємодії суспільства і влади є саме шлях формування ідеології співучасті, яка в свою чергу, повинна мати інституціональний вираз в широкій і консолідованій мережі недержавних громадських організацій. Одним із напрямів гендерної демократизації сучасного суспільства є досягнення гендерної рівності в системі професійної і позапрофесійної (домогосподарської) праці. В деяких законодавчих актах України прописані норми про недопустимість дискримінації за ознакою статі в професійній діяльності. Так, в Законі «Про забезпечення рівних прав та рівних можливостей чоловіків та жінок», який набув чинності з 1 січня 2006 року містяться положення про недопустимість дискримінації за ознакою статі при прийомі на державну службу та на службу до органів місцевого самоврядування. Роботодавцям, за окремими винятками, Законом забороняється в оголошеннях про вакансії пропонувати роботу тільки жінкам або тільки чоловікам. Не дивлячись на вищеперераховані позитивні правові норми, потрібно визнати, що «Закон України про рівні права і можливості» досі так і не продемонстрував своєї ефективності. Громадські організації роблять чимало для успішного розв’язання гендерних проблем у нашій державі, але діяльність ця несистемна, не завжди кваліфікована. До того ж, вони не мають важелів впливу на контроль за виконанням згаданого закону. В Законі бракує ефективних механізмів, за допомогою яких жертви дискримінації та/або сексуальних домагань можуть захистити свої права. Закони України не визначають форми гендерної дискримінації, процедури оскарження дискримінації за ознакою статі та сексуальних домагань, не встановлюють цивільної та адміністративної відповідальності у разі вчинення дискримінації (а кримінальна відповідальність хоч і встановлена, проте також не застосовується).

180

8.2. Проблеми становлення гендерно паритетного суспільства в Україні

В Національному плані забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок на період до 2015 року серед основних чинників забезпечення гендерної рівності виділяється: - розширення представництва жінок на вищих щаблях державної влади та бізнесу; - забезпечення рівності в доступі до робочих місць та оплаті праці; - створення умов для поєднання роботи й кар’єри із сімейними обов’язками як для чоловіків, так і для жінок. В українському суспільстві існують певні специфічні умови, які заважають становленню паритетного суспільства. Серед них можна виділити: 1) Відсутність політичної волі до утвердження паритетності у владних стосунках, зокрема, на рівні створення паритетного парламенту (термін, що вживається для характеристики парламентів, в яких реально досягнута ґендерна рівність 50/50. Прикладом такого парламенту є парламенти Португалії, Швеції); 2) Відсутність настанов на ґендерно-паритетні стосунки в масовій свідомості громадян України; 3) Поширення патріархальних та патріархатних стереотипів в суспільній свідомості та їх активний вплив на формування владних та суспільних відносин між громадянами країни; 4) Орієнтація на традиційні форми взаємовідносин в економічній сфері, коли існує усталений традиційний поділ на жіночі та чоловічі професії, заняття, форми економічної діяльності, зокрема, бізнесу (так серед керівників великих фірм в Україні лише 3% - жінки); 5) Притаманна всім постколоніальним суспільствам орієнтація на відновлене автентичне доколоніальне минуле, що у свою чергу відтворює чи витворює домінантні націєтворчі міфи, орієнтовані на героїчне минуле, яке, начебто має бути втілене у теперішньому. Таким сучасним домінантним міфом для українців є козацький. Він апріорі не передбачає рівності та рівноправності між жінками та чоловіками;

181

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

6) В реальних сучасних умовах тотальної кризи в Україні існує прагнення сильної влади («сильної руки»), невід’ємної від урізання демократичних свобод, зокрема і у ґендерному плані. Тобто, в такій ситуації проблеми паритетності відсуваються на маргінес суспільного розвитку; 7) Посилення свідомого опору усталенню ґендерно паритетного суспільства як форма посилення конкуренції між статями в соціальному просторі сучасної України. Не можна не погодитись із думкою Сергія Пролєєва про те, що сексуально-ґендерні змагання зрештою визначають успішність і повноту буття кожної людини і є чинником формування певної специфіки владних стосунків у конкретному суспільстві. Сексуально-ґендерні змагання не симетричні для різностатевих учасників, вони відбуваються в умовах ґендерної нерівності. Відносини людських статей є асиметричними, що суттєво диференціює їх зміст для жінки з одного боку, і для чоловіка – з іншого. Сексуально-ґендерний успіх для неї і для нього має різний сенс. Однак факт ґендерної нерівності (власне нерівноцінності) додає до цих змагань третю площину: боротьбу статей за первинність. Слід зауважити, що в демократичному суспільстві, де є можливості вільного розвитку особистості, кожна жінка вибирає для себе варіанти: освіта-сім’я-кар’єра, освіта-сім’я, освіта-кар’єра-політика або іде на інші можливі компроміси. Причиною гендерної нерівності чи дискримінації, по-перше, слід шукати у слабкості суспільства або точніше громадянського суспільства. Адже радянський період в українській історії залишив свій баласт непорозумінь прав жінки і чоловіка. Жінка могла бути передовою в колгоспі, шахті, харчовій промисловості, але в жодному випадку не в політиці. Це залишило спогад про «тендітну слабкість» жіночої статті, яка може виконувати роль домашньої берегині, коханої подруги але не жінки-політика. Головною місією громадських організацій є не тільки плекання культу сильної і стильної ділової жінки, а виховання жінок поновому. Це включає синтез і виховання в національному дусі, та й в часовому просторі з досвідом цивілізованих країн, які вже пройшли шлях демократизації.

182

8.3. Перспективи розвитку паритетної демократії в Україні

8.3. Перспективи розвитку паритетної демократії в Україні. Історико-порівняльний аналіз дає підстави виділити і позитивні моменти в становленні гендерної демократії в Україні. На відміну від заангажованого ставлення до проблеми жіночої емансипації в Радянський період за роки української незалежності зроблено значний прорив в даному напрямку. По-перше, активізувався і консолідувався жіночий рух в Україні. По-друге, на правовому рівні прийнято низку важливих законів, спрямованих на забезпечення гендерної рівності, у тому числі і ратифіковані міжнародні документи, що стосуються захисту прав жінок. По-третє, в Україні діють державні інститути, що відповідають за розвиток гендерної політики. По-четверте, спостерігається значний прогрес у ставленні самого соціуму (особливо жіночої його частини) до динамічних емансипаційних тенденцій. Дослідниця І. Кіянка запропонувала наступні можливі моделі втілення гендерної політики в Україні: 1 модель –досягнення гендерного паритету на ринку праці, що пов’язане в першу чергу з ліквідацією гендерних стереотипів в даній сфері. Основна проблема полягає в тому, що слід подолати бар’єр в оцінці можливостей жінки і чоловіка. Звичайно чоловіки і жінки відрізняються один від одного, але вони не гірші і не кращі один одного - вони різні. Психологічні і соціальні розбіжності не перешкоджають рівності у виборі професії та робочого місця. Адже рівність означає свободу вибору, а розходження ведуть до того, що чоловіки і жінки можуть надавати перевагу різним сферам діяльності. І, навіть, якщо їхні інтереси належать до однієї і тієї ж сфери, то шляхи досягнення успіху бувають зовсім різними. І в жодному випадку не можна принижувати гідність жінки, задумуючись над дилемою чи зробить вона кар’єру чи піде в декрет. Це в свою чергу тягне і відповідальність працедавця, який може опиратись на стереотипи і боятись гендерної рівності.

2 модель – зміна декоративної паритетної політики на реальні кроки взаємодії гендеру. Для даної програми слід застосувати комплексний підхід, що включає формування стратегій і тактичних 183

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

кроків щодо втілення гендерної рівності, а не дисбалансу і змін індексу людського розвитку з урахуванням гендерних відмінностей. Навіть якщо враховувати квоти на представництво жінок в органах влади з досвідом у різних країнах, то можна помітити таку картину, що в українському суспільстві жінці-політику не довіряють, до неї мають особливе ставлення і навіть іноді співчувають з її «жіночим щастям». І тому, перед нами стоїть завдання не тільки серією семінарів, тренігів та конференцій з гендерного лідерства виховати жінку-лідера, а впершу чергу дати можливість її бути яскравою особистістю, творчою натурою, яка зможе реалізувати свій потенціал у будь-якій сфері.

3 модель - реалізація національного плану дій з програми гендерної рівності. Важливим моментом даної моделі є те, що написання плану і його втілення завжди в країнах посткомуністичного простору мають двоякий і суперечливий характер. Головним є не тільки діагноз проблематики, а механізм вирішення такої ситуації починаючи з національного рівня і закінчуючи локальним. І тому тематика гендерного паритету в українському суспільстві має ілюзорний характер, який базується на міфах та стереотипах минулого століття. Саме так, як у Середньовіччі трактували призначення жінки у трьохвимірному просторі: Kuchen, Kirche, Kinder (перекладаючи з німецької мови кухня – церква – дитина). Безумовно таке трактування жіночого призначення безнадійно постаріло і стало нереальним. Аналізуючи проблему гендерної нерівності, приходимо до висновку, що дана проблема не є штучно створеною і короткочасною, а наболілою і важливою. Громадські організації ще кілька років не тільки проводитимуть тренінги, семінари чи літні школи з проблем рівних прав і можливостей, але й пропагуватимуть нові стратегії щодо втілення даного закону. І тому, гендерні проблеми не є суто проблемами країн Західної чи Центрально-Східної Європи з розвинутим громадянським суспільством і цінностями демократії. Також не можна стверджувати, що обговорення закону України «Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей 184

8.3. Перспективи розвитку паритетної демократії в Україні

їх реалізації» - це данина часові і представницям жіночої статі. Це своєрідний правовий механізм, який повинен не тільки аргументувати, а мати правову силу і компетенцію. Дискусійним серед вітчизняних науковців виявилося питання впливу економіки на становлення егалітичної соціально-політичної системи. Наприклад, російська вчена І. Калабіхіна стверджує: «думка про те, що розвиток суспільства автоматично веде до посилення гендерної нерівності є хибною». Вона підтверджує це, порівнюючи регіони Росії за рівнем доходів (показник відношення середніх доходів населення до прожиткового мінімуму) і за гендерною рівністю (показники співвідношення заробітної плати жінок і чоловіків): чим вище грошові прибутки в регіоні, тим вище нерівність між заробітною платою жінок і чоловіків. Виходячи з вищеобгрунтованого можна зрозуміти наукові позиції, які відводять важливу роль жінок саме в політичній сфері. Є підстави стверджувати, що становлення паритетної демократії можливо у випадку значної участі жіночого сегменту суспільства у політиці. Це підтверджує і факт фемінізації державної влади в Європі. На політичному рівні прикладом можуть слугувати скандинавські країни – лідери політичної емансипації жінок і добробуту населення. Ще в 1986 році був сформований уряд, в якому з 18 міністрів було вісім представниць слабкої статі. Сьогодні в Норвегії 50% жінок представлено в органах виконавчої влади, і країна знаходиться на другому місці з ВВП на душу населення в Європі (після Люксембурга). В Швеції і Данії жінки складають 45% і 47% урядів відповідно, з ВВП ці країни на п’ятому і шостому місці. В Нідерландах і Австрії – не менше третини жінок в парламентах і урядах. В даному контексті варто підкреслити ще один доведений факт, що чим більш фемінізованими є владні органи, тим більш гуманною і соціально орієнтованою є сама політика. Таку позицію підтримує дослідник А. Кузьменчук, зазначаючи, що «присутність жінок в органах державної влади є доброю ознакою часу: як і в будь-якому колективі, атмосферу творчості і продуктивної праці 185

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

краще досягти за рахунок правильної організації і створення відповідної атмосфери, хай і змагальності, але не війни, як це часто буває у одностатевих спільнотах». Однак вищезгаданий науковець один з небагатьох, який вважає, що «не треба штучно пришвидшувати цей процес: жінка сама займе місце, на яке заслуговує, у вищих ешелонах влади. Навіть всупереч селекційній виборчій системі закритих списків». Україна в рамках програми ООН «Цілі розвитку тисячоліття» зобов’язалася досягти до 2015 року співвідношення жінок і чоловіків в органах влади (в т. ч. представницької) на рівні не менш як 30 на 70, на сучасному етапі необхідним є врахування цих моментів у виборчому процесі. Існують підходи до формування виборчого законодавства, рекомендовані Декларацією до участі жінок у виборах Венеціанської комісії від 2006 року, а саме: забезпечити формування списків кандидатів шляхом чергування, а також відмовити в реєстрації списків, у яких не дотримано такого принципу. В Україні цілком можливо забезпечити квотування місць для жінок або на рівні вимог до партій, або до їх виборчих списків, або в парламенті. Можливим способом забезпечити представництво є створення специфічних виборчих умов для організацій, що працюють в інтересах жінок. Позитивна дискримінація у формі гендерних квот – кількісних норм присутності осіб кожної статі в керівних органах партій і серед кандидатів у парламент почала застосовуватися політичними партіями окремих європейських країн ще в 60-70-ті роки ХХ ст. і дала ефективні результати. Вирішення проблеми гендерного дисбалансу в соціально-політичному житті можливо не тільки за допомогою пропорційного представництва жінок у владних структурах. У становленні паритетної демократії в Україні не останню роль повинна зіграти система освіти, яка прямим чином впливає на формування гендерної культури. Тому позитивним зрушенням в данному аспекті можна назвати впровадження в Україні гендерного компоненту в навчальний процес.

186

Семінар

Таким чином, виходячи з вищезазначеного зрозуміло, що паритетна демократія в Україні може відбутися, якщо позбутися гендерних диспозицій в соціальному, економічному та політичному житті. Бажано робити це в наступних напрямках: по-перше, провести політичні реформи, спрямовані на забезпечення егалітарного представництва в органах влади, по-друге, за допомогою введення в освітній процес гендерного компоненту культури подолати гендерні стереотипи, по-третє, на законодавчому рівні чітко визначити механізми відповідальності за скоєння дискримінаційних злочинів. Крім того, українському суспільству потрібно активізувати інформаційну політику, яка прямим чином впливає на формування уявлень про ефективні аспекти паритетної демократії. До того ж, позитивний досвід формування гендерної політики в розвинутих європейських країнах дає і Україні підстави рухатися в данному напрямку. Семінар № 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження. План.

1. Роль міжнародних організацій у становленні паритетної демократії.

2. Вплив паритетної демократії на формування політичної еліти в сучасному українському суспільстві. Теми доповідей 1. Утвердження гендерної демократії – запорука сталого розвитку.

2. Паритетна демократія в світовій політиці та українські реалії.

3. Культура державно-владних відносин як запорука демократичних перетворень в Україні. Література 1. Ворчакова І. Проблема становлення паритетної демократії в Україні // Гуманітарно-наукове знання: становлення і парадигми: 187

Лекція 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження

Матеріали Міжнародної наукової конференції (7-8 жовтня). – Чернівці: Чернівецький національний університет, 2011. – 447 с. – С.

419-420.

2. Гендер і державна політика : навч. посібник [пер. з англ. / упоряд. П. Ренкін]. – К. : Основи, 2004. – 394 с.

3. Гендер і культура : [зб. статей / упоряд.: В. Агеєва, С. Оксамитна]. – К. : ФАКТ, 2001. – 224 с.

4. Гендерний розвиток в Україні : реалії і перспективи. – К. : Sida, 2003. – 104 с.

5. Гендерний розвиток у суспільстві : конспекти лекцій. – 2-е вид. – К. : Фоліант, 2005. – 351 с.

6. Гендерні аспекти державної служби : [монографія / за заг. ред. Б. Кравченка]. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002.

– 335 с. (Укр. Акад. упр. при Президентові України. Центр дослідж. адмін. реформи. Центр-студія гендер. освіти).

7. Грицяк Н. Гендерний паритет у державному управлінні : визначення, мета та завдання / Н. Грицяк // Державне управління в Україні : реалії та перспективи : зб. наук. праць. – К. : Вид-во НАДУ, 2005. – С. 59-64.

8. Даудова Г. Складові механізму формування гендерної політики в Україні / Г. Даудова // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 12. – С. 5560.

9. Основи теорії гендеру : навчальний посібник. – К. : „К.І.С.”, 2004. – 536 с.

10. Фурман А. Основи гендерної рівності : навчальний посібник / А. Фурман, Т. Надвинична. - Тернопіль : Економічна думка, 2006. – 168 с.

188

9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні

ЛЕКЦІЯ 9. ГЕНДЕРНИЙ ФАКТОР У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ 9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні.

9.2. Реалізація виборчого права жінками в світовій практиці.

9.3. Особливості політичних процесів як умов, що перешкоджають активній участі жінок у виборчій діяльності.

9.4. Міжнародна і національна система сприяння жінкам у реалізації виборчого права.

9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні. Специфічним механізмом забезпечення принципу паритету в управлінні державою і суспільством слід вважати виборчу систему. Вибори – це ефективний спосіб впливу громадян на владу. Чинне виборче законодавство забороняє будь-які прямі чи непрямі привілеї чи обмеження за ознаками статі, етнічного та соціального походження, переконань політичних чи релігійних, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками. Тобто, гарантується рівність прав і можливостей для всіх суб’єктів виборчого процесу впливати на формування системи представницьких структур різних рівнів. Жінки у Верховній Раді Радянського Союзу складали одну третину депутатів, точніше 33%. Здавалося б це було великим надбанням, яке ми зараз втратили. Але, рознарядкою на жіночі місця забезпечувалося перш за все представництво від робочих та селян і жінка-депутат представляла інтереси не жінок-виборців у цілому, а інтереси того чи іншого виробництва – промислового чи сільськогосподарського. Більш за те, за рахунок жінок забезпечувалися показники змінювання складу депутатів, так звана ротація. Виходило так, що чоловіки могли працювати у Верховній Раді фактично на постійній основі, а жінки, ледве зорієнтувавшись у своїх обов’язках, залишали свої депутатські посади. Таким чином, жінки не виборювали своє право приймати важливі для країни рішення, а одержували те, що дають у тих меж189

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

ах, що дозволяються. У суспільстві напередодні набуття Україною незалежності була сформована психологічна модель: “Політика не для жінок!” У країні на той момент сформувалася так звана “мужекратія”, для якої у 70-80-х роках стало характерним управління суспільством виключно чоловіками старшого та похилого віку. Фактично у 70-і роки 20-го сторіччя у Радянському Союзі зародилися та зіткнулися дві важливі соціально-психологічні тенденції, ознаки яких ми відчуваємо і досі. З одного боку, у 60-і роки жінки широким фронтом прийшли у суспільне виробництво, коли жіноча робоча сила допомогла відбутися екстенсивним методам праці в умовах вельми неуспішної економічної реформи. Жінки зайняли досить велику частину позицій, де приймаються рішення нижчого та середнього рівня – завідувачок відділами, поліклініками, директорів шкіл тощо. На їх долю випало і зайняття найбільш важких за умовами трудових відносин позицій, де праця не вимагає високої кваліфікації. А з іншого боку, всі ключові позиції у суспільстві продовжували займати чоловіки. Вони приймали всі стратегічні рішення, набували досвіду політичної та господарської активності. За радянських часів жінки втратили і досвід громадської роботи, досвід виборювання прав жінок та створення суспільства рівних прав та можливостей. Вже наприкінці 20-х років минулого століття було прикрито жіноче питання разом і з жіночими організаціями. Отже у політичне життя нової держави України жінки вступили, з одного боку, як більшість населення (жінки складають 54% населення України), що вміє працювати, несе на собі весь тягар сімейного життя та виховання дітей, має досить високий прошарок освічених людей, кандидатів та докторів наук, але майже без досвіду політичної діяльності та використання своїх прав. І це зразу ж відбилося на стані жінок на рівні прийняття важливих для суспільства рішень, на їх представництві у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів. За час незалежності України на найвищому рівні законодавчої влади в країні депутатками Верховної Ради України всіх сьоми скликань стали 163 жінки. Натомість кількість їхніх колег-чоловіків 190

9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні

досягла за цей час майже 2,5 тис. осіб, а точніше – 2386 чоловік. У відсотковому виразі жіноче представництво ВР коливалось від 3% до 10% у різні роки каденції. Відповідно по роках ця картина виглядає так: І скликання ВР: у 1990 році обрано 13 жінок-депутаток (3,0%); ІІ скликання ВР: у 1994 році обрано 19 жінок-депутаток (5,7%); ІІІ скликання ВР: у 1998 році обрано 35 жінок-депутаток (8,1%); ІV скликання ВР: у 2002 році обрано 23 жінок-депутаток (5,1%); V скликання ВР: у 2006 році обрано 36 жінок-депутаток (8,0%); VІ скликання ВР: у 2007 році обрано 37 жінок-депутаток (8,2%); VІІ скликання ВР: у 2012 році обрано 45 жінок-депутатів (10%). «Чоловіки у парламенті ніколи не обговорюють питання нерівного представництва жінок і чоловіків», - стверджують дослідниці Лариса Кобелянська і Тамара Мельник. – «Табуйованою темою вона є і для ЦВК при аналізі результатів виборів. Вона може «проскочити» скоромовкою, проте аж ніяк не є реально пріоритетною, злободенною проблемою. Залишається трохи не канонізованим образ чоловіка-депутата, який у боротьбі за щастя народу самозречено вболіває й бореться за щастя жінки». Щоправда, і серед українських жінок-політиків, окрім, безумовно, Юлії Тимошенко (за що вона і потрапила у розряд батьків-засновників нової України), не спостерігається жодної яскравої самостійної постаті. Ті, хто на виду, чітко обслуговують чиїсь конкретні інтереси, як то Інна Богословська чи Ганна Герман. Якщо взяти до уваги вибори 2002 року, то потрібно констатувати, що лише три політичні партії та блоки висунули жінку на першу позицію свого списку, і в усіх цих випадках жінка була лідером партії чи блоку партій: • Юлія Тимошенко, яка очолила виборчий блок, сформований чотирма партіями та названий її ім’ям.

• Наталія Вітренко, лідер блоку партій лівого спрямування, названий її ім’ям.

• Валентина Довженко, лідер Всеукраїнського політичного об’єднання «Жінки за майбутнє».

191

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

Варто згадати такі партії, як «Жінки України», Всеукраїнська партія жіночих ініціатив (ВПЖІ), «Солідарність жінок України» (СЖУ), Жіночу народну партію (об’єднану) ЖНП(о), які в своїх програмах відстоювали жіночі питання, хоча вони були непослідовними і непереконливими і тому населення з недовірою ставилось до цих партій. Таким чином, представництво жінок-депутаток у Верховній Раді України IV скликання склало 23 представниці (5,1%) із загальної кількості 447 депутатів, враховуючи й той момент, що 11 депутаток – були вибрані вперше і 12 депутаток вибрані повторно. Але, з іншого боку, досить велика кількість жінок була обрана у місцеві ради, не одна тисяча жінок. 16 жінок пройшли у Верховну Раду України за партійними списками ‒ за списками Комуністичної партії України (5 депутатів), «За Єдину Україну!» (4), Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» (2), Соціалістичної партії України (2), Виборчого блоку Юлії Тимошенко (1) та Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) (1). 8 жінок були обрані у мажоритарних округах України: по 2 депутати у Донецькій та Луганській областях та по одному у Київській, Кіровоградській, Сумській, Харківській областях. Не здолав чотиривідсоткового бар’єру політичний блок «Жінки за майбутнє». Є багато фахівців, які прямо заявляють: «На думку аналітиків, тенденції політичної участі жінок визначаються особливостями гендерної системи нашого суспільства. І коли вона знаходиться у зародковому стані, то складно очікувати, щоб ідеї «жіночої» партії знайшли широку підтримку у населення… В Україні існує виражена гендерна нерівність…». Жінки-політики ще не знайшли своєї політичної та соціальної ніші і не сформували в масовій свідомості зацікавленість у приході більшої частини жінок до влади. Доволі критичними були і деякі публікації у засобах масової інформації восени 2001 року. Так наприклад, О. Маркосян у газеті “День” прямо висловлювався: “… жіночі партії нічого нового в політику не привносять. Як би їх не називали, але вони використовують стандартні чоловічі прийоми у роботі, апробовану структуру 192

9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні

внутріпартійних взаємодій та нежиттєвоздатні моделі партійного будівництва”. Отже – це прямий виклик жінкам-політикам. Ті, хто готовий до них поставитися серйозно, голосувати за них, чекають нових підходів, нових технологій політичної поведінки. А натикаються на стереотипи політичної поведінки як жінок-політиків, так і чоловіків. Та ж сама О.Маркосян відмічала, що “…ставлення чоловіків до жінок-політиків стандартно-стереотипне. Їхня присутність, дії, реакція та світоглядна позиція сприймаються як дещо чужерідне, некомфортне, вороже та заважаюче.” В цей же час, восени 2001 року жінки-політики демонстрували своє розуміння завдань, що стоять перед жінками-політиками. Так, Т.Кондратюк, голова Всеукраїнського жіночого народно-демократичного об‘єднання “Дія” висловлювалася про те, що “… жінка у політику привносить гуманізм. …Українкам треба сміливіше заявляти про себе”. У попередньому III скликанні Верховної Ради України було 35 жінок (8%), які активно залучались до побудови гендерного паритету в Україні. Зниження представництва жінок в органах влади неминуче призводить до зниження їх впливу на прийняття важливих загальнодержавних рішень на національному, регіональному та локальному рівнях. А це є одним з очевидних аспектів втрати позитивного впливу на підвищення соціального статусу жінки. Адже, з ширшою участю компетентних, освічених та професіоналів-жінок у владних структурах стає можливим не лише ставити життєво важливі для жінок питання (проблеми насильства в сім’ї, торгівлі жінками і дітьми, вимушеної проституції). Розподіл кандидатів у народні депутати України за посадою та родом заняття розкриває загалом реальну гендерну ситуацію і гендерний паритет в різних сферах суспільного життя. Жінки, які балотувались у народні депутати займались в основному підприємницькою діяльністю. І тому участь жінок у політиці може дати низку переваг особам, які займаються бізнесом. Однією з таких переваг є юридична недоторканність депутатів. Проте, для жінкикандидата у народні депутати не основною метою є володіння цим правом, а багато інших переваг і обов’язків у суспільному житті.

193

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

Навіть цей факт, що не кожна жінка мріє будувати свою кар’єру “politicus women”, а вибирає свої важливі життєві пріоритети, які найчастіше складають таке коло: чоловік – сім’я – діти – родина – друзі – робота. Звичайно боляче, коли жінку трактують, як “female sex”, що робить кроки до влади, і свою чергу споріднюється з прагненням “male sex”. На парламентських виборах 2007 року із 1016 кандидатів-жінок у партійних списках 900 були розміщені після 41 номеру. Тобто більшість з них не мала реальних шансів бути обраними, а їх включення до партійних списків відігравало символічну, статистичну, технічну роль. Виборчий процес 2012 р. не став винятком в цьому ряді. Якщо в 2002 р. кількість кандидаток у депутати по мажоритарних округах була 456 і аж ніяк не відповідала європейським прагненням народу та деклараціям влади, то в 2012 р. – зареєстровано на 67 жінок менше, ніж десять років тому. Тобто 389 жінок на 2720 чоловіків. Частка жінок у партійних списках становить 19,14%, тобто 533 жінки серед 2785 кандидатів за партійними списками. Таким чином до Верховної Ради України сьомого скликання обраного 43 жінки. Це найбільше представництво прекрасної половини людства в українському парламенті за всю історію незалежності.

9,7% від усіх зареєстрованих ЦВК 445 народних депутатів становлять жінки. У минулій каденції депутатами було обрано лише 32 жінки (7,6% від усього складу парламенту). На парламентських виборах 2012 року лише 15 жінок вибороли перемогу у мажоритарних округах, а 28 їх коліжанок потрапили до парламенту за партійними списками. Найбільше жінок стали нардепами за списком Партії Регіонів – 8. Це Таїсія Повалій (№ 2), Ірина Акімова (№ 6), Ганна Герман (№ 13), Світлана Фабрикант (№ 25), Катерина Ващук (№ 45), Олена Бондаренко (№ 47), Інна Богословська (№ 60) та Лариса Мельничук (№ 65). Крім них, семеро регіоналок виграли вибори у мажоритарних округах. Причому четверо з них обрані у Криму (Віталіна Дзоз, Олена Нетецька, Валентина 194

9.1. Гендерний аналіз виборчого процесу в Україні

Лютікова, Юлія Льовочкіна), дві – у Харківській області (Ірина Бережна та Ірина Горіна), а Тетяна Бахтєєва перемогла на Донеччині. У складі опозиційної «Батьківщини» у найвищому законодавчому органі країни працює 12 жінок: 8 обраних за партійними списками та четверо переможниць у мажоритарних округах. За списком обрані Лілія Гриневич (№ 12), Ірина Луценко (№ 16), Олександра Кужель (№ 20), Леся Оробець (№ 24), Людмила Денисова (№ 36), Тетяна Слюз (№ 51), Тетяна Донець (№ 53) та Олена Кондратюк (№ 58). Мажоритарку представниці «Батьківщини» виграли у Києві (Ксенія Ляпіна), Львівській області (Лідія Котеляк), Івано-Франкцівщині (Ольга Сікора) та Сумщині (Ірина Купрейчик). По 6 жінок представлено у фракціях партії УДАР та комуністів. Усі вони пройшли за партійними списками. Натомість у фракції ВО «Свобода» лише дві жінки-депутата: Ірина Сех та Ірина Фаріон. Обоє вони перемогли у мажоритарних округах Львівської області. Серед 50 депутатів-самовисуванців, які перемогли у мажоритарних округах, також лише дві жінки-переможниці. Анжеліка Лабунська перемогла на Житомирщині (округ № 63), а Оксана Калетник – на Вінничині (округ № 17). Якщо брати у відсотковому відношенні, то найбільше жінок у фракції комуністів – майже 19% від усього складу фракції, а найменше – у ВО «Свобода» ‒ 5,5%. Щодо інших фракцій, то у ПР жінок-депутатів буде 8%, у «Батьківщині» ‒ майже 12%, в УДАРу ‒ 15%. За даними міжнародної неурядової організації InterParliamentary Union за 2012 рік, Україна опинилася на 119-му місці зі 145 можливих за кількістю депутаток, пропустивши вперед навіть африканські країни Кенію й Екваторіальну Гвінею. Цікаво, що хоча й жінки становлять 54% населення і більшість виборців в Україні, їхнє представництво в парламенті та й в інших органах влади й надалі залишається досить низьким. Хоча ще у 2000 році Україна приєдналася до Цілей розвитку тисячоліття ООН, взявши зобов’язання забезпечити до 2015 року не менше 30% жінок у представницьких органах влади. В Україні були спроби на 195

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

законодавчому рівні внести квоти на представництво жінок у виборчих списках, але чоловіче лобі цього не допустило.

9.2.Реалізація виборчого права жінками в світовій практиці. Жінки здобули право голосувати та бути обраними лише протягом минулого століття. Хоча Лідія Тафт – перша відома жінка, котра легально проголосувала, жила в середині 18 століття (в США), жіноче голосування було рідкісним винятком аж до початку 20 століття. Перша самоврядна країна, що надала жінкам повноцінне право голосу (висувати свої кандидатури на виборах спершу не дозволяли), була Нова Зеландія. Це сталося у 1893 році. Першою, хто надав жінкам право і обирати, і бути обраними стала Південна Австралія (1894 р.). Перша європейська країна, що запровадила жіноче виборче право стала Фінляндія (1906 р.). Також у Фінляндії жінки вперше увійшли до законодавчого органу: у 1907 році 19 депутаток зайняли місця у фінському парламенті. Канада, як і Радянський Союз, надала виборчі права жінкам у 1917 році (повсюдно, за винятком провінції Квебек). Британки, старші 30 років, німкені та полячки здобули права у 1918-му, а американки (в окремих штатах, що до того забороняли жінкам брати участь у виборах) – у 1920 р. У 1928 році виборче право у Великобританії було поширене на всіх жінок, старших 21 року (тобто жінок урівняли в правах із чоловіками). У Франції право голосувати надав жінкам генерал де Ґолль лише у 1944 році. Боротьба жінок за виборче право часто набувала шалених форм. Особливою войовничістю відзначалися суфражистки Великобританії. Інколи справа доходила навіть до вандалізму та наруги. Деякі суфражистки бомбили церкви пляшками з запалювальною сумішшю, били вікна; одна навіть кинула сокирою у тогочасного прем’єр-міністра. Численних активісток арештовували, і коли вони на знак протесту оголосили голодування, - насильно годували. Після того, як жінки у більшості країнах здобули виборче право, розпочалася інша тривала й важка боротьба за те, щоби жінок, власне, почали обирати до парламенту. Частина цих зусиль була 196

9.2.Реалізація виборчого права жінками в світовій практиці.

спрямована на те, щоби переконати жінок голосувати за жінок як представниць їхніх інтересів. Загалом, у більшості країн політична роль жінок у органах законодавчої влади стала предметом публічної розмови лише у другій половині 20 століття. На початку 21 століття більше 95 відсотків країн світу наділили жінок двома основними демократичними правами: правом голосувати та бути обраними. А проте і досі існують країни, де жінки не мають права голосу або на це право накладено суттєві обмеження. До цих країн належать: Ліван – жінки мають часткове виборче право. Вони можуть проголосувати, якщо підтвердять, що мають початкову освіту. Для чоловіків голосування обов’язкове, для жінок – добровільне. Саудівська Аравія – жінки не мають виборчого права. Перші вибори у країні було проведено у 2005 році, і жінки не брали в них участі. Ватикан – жінки, як і більшість чоловіків, не мають права голосу. Обирати Папу можуть лише кардинали-чоловіки. Незважаючи на те, що більшість країн світу усунули юридичні перешкоди, котрі заважали жінкам брати участь у політичному житті, чоловіки все одно домінують в урядах та парламентах. І це стосується не лише країн із частковою демократією чи демократією, що розвивається, а й країн із давніми демократичними традиціями. Сучасні дослідження демонструють, що жінки неадекватно представлені у виборних органах практично кожної країни. Міжпарламентський союз (Inter-Parliamentary Union – IPU, www.ipu. org) регулярно підраховує долю жінок у національних парламентах. Перше місце за кількістю жінок у парламенті в 2012 році посіла Руанда - 56%, за нею йде Андорра, де з 2008-го по 2012-й роки представництво жінок у законодавчому органі зросло з 25 до 50%. Замикає трійку лідерів Куба, де налічується 45% жінок-парламентарів. В першій двадцятці країн-лідерів з участі жінок в роботі їхнього головного законодавчого органу знаходяться п’ять африканських 197

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

держав: Руанда, Сенегал, Південна Африка, Мозамбік і Танзанія. У всіх цих країнах цей показник становить 35% від загального числа парламентарів. У списку країн, що перевищують 30-відсотковий бар’єр, ще дев’ять країн - Уганда, Ангола, Алжир, Бурунді, Ефіопія, Туніс, Південний Судан, Ефіопія і Лесото. Ситуація серед країн колишнього СРСР дещо гірша. Так, 25%ий бар’єр подолала лише Білорусь, посівши 43-е місце в загальному рейтингу (27%, зниження порівняно з 2011 р. на 5%). Далі лідирують мусульманські центральноазіатські країни: Казахстан 55-е місце (24%), Киргизстан - 60-е (23%) і Узбекистан - 70-е місце (22%). Молдова посіла 82-е місце (20%), Туркменістан - 98-е (18%), Азербайджан - 102-е (16%), Росія - 119-е (14%), Грузія - 134-е (12%), Вірменія - 142-е місце (11%). Замикає рейтинг Єгипет - там за два останні роки кількість жінок у вищому законодавчому органі впало з 13 до 2%, Соломонові Острови - 2% і Оман - 1%. Серед країн-членів ЄС перше місце (четверте в світовому рейтингу) посідає Швеція - 45%, решта провідних країн спільноти знаходяться ближче до середини рейтингу: Німеччина - 26-е місце (з 33%), Франція - 40-е (27%), Польща - 59-е (24%), Великобританія - 65-е (23%), Італія - 73-е (21%). Лідерами залишаються Скандинавські країни - компанію Швеції складають Фінляндія (43%), Норвегія (40%) і Данія (39%). США в 2012 році посідали лише 91-е місце з 18% жінок-парламентарів у Палаті представників. При цьому їх загальна кількість, включаючи сенаторів, досягає в 2013-му майже 30%, що вважається найвищим показником за всю історію і стало проривом останніх виборів. Лідером з розвитку гендерноорієнтованої політики по праву вважають Фінляндію. Фінські дами першими в Європі скористалися правом голосувати на виборах і балотуватися до парламенту. І, як ніде в Європі, це право цінують досі. У Фінляндії, «країні загального соціал-демократичного добробуту», в складі найвищого законодавчого органу країни жінок - 40%.

198

9.2.Реалізація виборчого права жінками в світовій практиці.

В історії боротьби жінок за політичні права є один парадокс: чим жорсткішою була ця боротьба, тим довше доводилося чекати на результат. Піонерами в дотриманні гендерної рівності стали країни, в яких жінки в жодному разі не поспішали виходити на вулиці з політичними вимогами. Наприклад, у Франції виборче законодавство змінили тільки після Другої світової. А серед перших право жінок на голос визнали Нова Зеландія й Австралія, при цьому, втім, позбавивши їх можливості бути обраними. Проте країною, яка першою узаконила рівні політичні права обох статей - не тільки у Європі, але й у всьому світі, - стала Фінляндія. Відбулося це 1 червня 1906 року. Парламентська реформа стала переворотом у політичному житті країни. З того часу і донині національний парламент для кожного фіна - ідеал і осередок демократії. Перед реформою без права голосу залишалися понад 70 відсотків населення. У 1906 році було обрано лише 19 жінок із 200 депутатів, та й Фінляндія ще 10 років залишалася автономним Великим герцогством Російської імперії, поки не здобула незалежність у 1917 році. Та попри це саме в 1906му було закладено підвалини фінської демократії, внаслідок чого кількість виборців збільшилася вдесятеро, а обмеження за ознаками статі, класової приналежності та величини гаманця були скасовані. І нині жінки відіграють ключову роль у фінських політичних процесах. У парламенті їх постійно близько 40%. Порівняно з Фінляндією багато європейських країн залишилися на рівні початку XX століття. В Італії, наприклад, жіноча частина парламенту становить усього 11%. У цілому по світу цей показник - 16%. Фінляндію, як і інші скандинавські країни, можна охарактеризувати двома поняттями: політична стабільність і загальний добробут. Виборчі кампанії у Фінляндії, наприклад, проходять дуже стримано: масові політичні збори й гучні скандали - велика рідкість. Стіни фінського «фемінізованого» парламенту ніколи не чули емоційних дебатів, провокаційних промов, криків і тим більше бійок. Що стосується добробуту, то на чільне місце фіни ставлять переду-

199

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

сім соціальну рівність, що досягається в результаті соціально орієнтованої державної політики. Найпопулярніший ідеолог такої політики у Фінляндії - Соціал-демократична партія, заснована 1899 року. В середині 1960-х вона створила соціально-економічну базу тієї Фінляндії, яку згодом назвуть країною загального соціал-демократичного добробуту. Серед досягнень соціал-демократів останнього десятиріччя - вихід з економічної кризи 1995-го, зниження рівня безробіття з 18% до 10%, постійне збільшення соціальної допомоги сім’ям, яку, до речі, держава завжди виплачує матері. (Цікаво, що за ініціативою лівоцентристів у 1978 році Фінляндія перша в світі узаконила тижневу відпустку для батьків у зв’язку з народженням дитини.) Проте було б помилкою вважати, що фінські жінки сидять на шиї власної держави. Вони високоосвічені, і їхня присутність на ринку праці - одна з найвищих у світі та найвища в Європі (71% серед 15-64-літніх). При цьому з 1980-х рівень народжуваності у Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, значно перевищує середньоєвропейські показники. Сьогоднішню спокійну, стабільну і багату Фінляндію визнано однією з найкомфортніших для життя країн. З початку 1980-х на посаду президента фіни обирають соціал-демократів, а з 2000-го - ще й жінку, Тар’ю Халонен. Країною керує уряд, створений коаліцією Соціал-демократичної партії, Шведської народної партії і Партії центру. Чи треба казати, що половина міністрів у ньому - жінки. У звіті, виголошеному 1995 року Програмою розвитку ООН, було зроблено висновок, що у парламенті повинно бути представлено як мінімум 30% жінок, щоби вони могли справляти вплив на прийняття рішень як суспільна група. Упродовж другої половини ХХ століття лише 42 країни із 186, котрі мають органи законодавчої влади, обирали жінку на посаду голови парламенту. Це трапилося лише 78 разів – у 18 європейських країнах, 19 країнах обох Америк, 3 африканських країнах, 1 азійській та 1 тихоокеанській.

200

9.3.Особливості політичних процесів як умов, що перешкоджають активній участі жінок у виборчій діяльності.

Ще рідше жінки виграють президентські вибори, враховуючи навіть той факт, що ця посада у багатьох країнах є значною мірою номінальною. У 10 столітті у світі було всього лише 11 жінок-президентів. У 2000 році Тар’я Галонен була обрана президентом Фінляндії, у січні 2006 р. – переобрана на цю посаду. У січні 2006 року Мішель Бачелет стала першою жінкою-президентом Чилі. У січні 2006 року Еллен Джонсон-Сірліф, вигравши вибори у Ліберії, стала першою жінкою-президентом Африки. У липні 2007 року Пратібга Патіл стала першою жінкою-президентом Індії. Втім, посада президента у Індії – швидше церемоніальна. І хоча багато хто розглядав перемогу Патіл як важливий крок до гендерної рівності в Індії, чимало також вбачають у цій події просто символічний жест.

9.3.Особливості політичних процесів як умов, що перешкоджають активній участі жінок у виборчій діяльності. В більшості країн не існує формальних юридичних бар’єрів, які б заважали жінкам брати участь у виборчому процесі. На практиці ж можна зустріти незліченні перешкоди, які стримують жінок від активної участі у політиці. Адже ця сфера традиційно вважається чоловічою, і багатьом жінкам вона видається непривітною та навіть ворожою. Суспільства, де традиційні або патріархальні цінності домінують, засуджують входження жінок до політики. На додачу, жінки частіше, аніж чоловіки, стикаються з практичними перешкодами на початку своєї політичної діяльності, такими як гендерні стереотипи, нестача фінансових ресурсів, нижчий рівень освіти, гірший доступ до інформації, більша відповідальність за сім’ю, позбавлення окремих прав. Це різноманіття перешкод потребує ближчого ознайомлення. Переважання “чоловічої моделі” у політичному житті та у виборних урядових органах. Політичне життя у більшості країнах побудоване на чоловічих нормах та цінностях, а у деяких випад201

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

ках навіть на чоловічому стилі життя. Наприклад, політика часто вважається ареною, де відбувається розподіл гравців на переможців та переможених, панують змагання та протистояння, а не дух співпраці та взаємодомовленостей. Зазвичай це призводить до того, що жінки не сприймають політику в цілому або її чоловічий стиль. Якщо навіть жінки і йдуть у цю сферу, то лише у незначній кількості. Специфіка політичної культури. Політичні партії, етнічні групи чи клани часто очолюються одним сильним лідером, зазвичай чоловіком, що майже не залишає жінці шансів увійти до світу політики через уже сформовані політичні групи. Жінці важче проявити себе у ролі нового політичного лідера, якщо політичні партії спираються на видатних особистостей, які асоціюються із певним конфліктним угрупуванням, а не з програмою по вирішенню проблем, що дуже часто видно у післявоєнних та країнах, що розвиваються. Це призводить до нестачі підтримки з боку партії, наприклад, обмеження фінансування кандидатів-жінок та обмеження доступу до інформації інших політичних організацій. Під час кампаній жінки відіграють важливу роль при мобілізації підтримки для своєї партії, і все одно вони рідко займають керівні посади у цих структурах. Статистика свідчить, що насправді менше 11% партійних лідерів у всьому світі є жінками. Хоча політичні партії мають у своєму розпорядженні ресурси для проведення передвиборчих кампаній, жінки рідко мають з них користь. Багато партій не надають кандидатам-жінкам необхідної фінансової підтримки. Дослідження показують, що наявність належним чином профінансованих й проконсультованих кандидаток може значно збільшити частку жінок у парламенті. Система виборів сама по собі не є гендерно нейтральною. Тип системи може мати визначальний вплив на число жінок, обраних на держпосади. Практика свідчить, що більше жінок обирається у країнах із пропорційною системою виборів, аніж у країнах із мажоритарною.

202

9.3.Особливості політичних процесів як умов, що перешкоджають активній участі жінок у виборчій діяльності.

Пропорційними є такі системи, коли партія оприлюднює список своїх кандидатів, а виборці мають надати свою перевагу одному з-поміж конкуруючих партійних списків. Партіям, що отримали достатньо голосів, надається певна кількість місць, яка пропорційна відсотку отриманих голосів. До парламенту проходять ті члени партії, що розташовані у списку найвище. При такій системі у партій існує більший стимул урізноманітнювати списки своїх кандидатів, додаючи до них у тому числі і жінок, щоби здобути більше прихильників. Якщо жінки розташовані у списку достатньо високо, існує більша вірогідність, що вони отримають місце у парламенті. Як показує практика, за пропорційної системи виборів частка обраних до парламенту жінок у країнах зі схожою політичною культурою (наприклад, Німеччина та Австралія) зросла у 3-4 рази. І навпаки, мажоритарна система функціонує по принципу “переможець забирає все”. У кожному виборчому окрузі місце віддається тому, хто набрав найбільшу кількість голосів. За такої ситуації партія рідко висуватиме кандидата-жінку. Нові й маленькі партії, які можуть бути більш прогресивні та включати більше жінок, також мають менше шансів виграти місця за такої системи виборів. Чинні ж посадовці, зазвичай чоловіки, надають перевагу саме цій системі. Крім того, спосіб, у який запроваджується та чи інша система, також може мати великий вплив на частку жінок-депутатів. Ось деякі приклади: За пропорційної системи, партійний список може бути відкритим чи закритим. Якщо він відкритий, то виборці можуть вибирати кандидатів із списку згідно зі своїми уподобаннями, а при закритому – мають голосувати за уже сформований список кандидатів у порядку, визначеному партією. Як правило, закриті списки дають жінкам більше шансів на входження до парламенту, але за умови, що вони стоять високо у списку. За деяких пропорційних систем, партії мають набрати певний відсоток від загальних голосів, скажімо, 3 чи 5, для того, щоб брати участь у розподілі місць. Цей мінімум називається “поріг”. Низь203

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

кий поріг є сприятливим для маленьких партій, які, до речі, можуть бути жіночими. Але система, яка заохочує поширення таких партій, часто шкодить жінкам, оскільки верхівка партійних списків все одно віддається чоловікам. Тому, як правило, вищий поріг дає дещо більше шансів жінкам посісти місце у парламенті.

9.4.Міжнародна і національна система сприяння жінкам у реалізації виборчого права. Парламентарії різних країн світу створюють відповідні органи із забезпечення гендерної рівності – комітети, комісії, групи тощо, спрямовані на вироблення законодавства щодо реалізації принципу рівності між жінками й чоловіками в парламенті, в усій системі державних органів і в суспільстві загалом. Депутати, котрі виявляють бажання займатися цією проблемою або за представництвом від фракцій, залучають до роботи у відповідних органах незалежних експертів, громадських лідерів. Варто навести як приклади парламентських органів із забезпечення гендерної рівності такі: • В Албанії група жінок-парламентаріїв, створена 1994-го, визначила своїм завданням захист і забезпечення прав жінок. Після Пекінської конференції 1995 року групу було перетворено на Підкомісію з питань молоді та жінок парламенту Албанії.

• У Бельгії у верхній палаті Федерального парламенту Консультативний комітет з питань рівних можливостей розв’язує завдання забезпечення нагляду й оцінки законодавчих ініціатив і урядової діяльності з погляду рівних можливостей, розробляє заходи щодо включення питань рівності в усі напрями законодавчої й урядової діяльності.

• В Естонії з 1998 року Асоціація жінок-депутаток, до якої увійшли представниці різних політичних партій, виступає спостерігачем за роботою парламенту та сприяє розробці й ухваленню законів.

• В Іспанії працює змішана комісія двох палат парламенту (конгресу й сенату), до якої входять представники різних парла204

9.4.Міжнародна і національна система сприяння жінкам у реалізації виборчого права.

ментських груп. Комісія координує питання забезпечення й захисту прав жінок, а також проведення дослідницьких робіт тощо.

• Жіноча група парламенту Литви, що діє з 1997 року, має на меті виявлення законодавчих ініціатив з питань становища жінок, рівних прав і можливостей.

• 1990 року при Національній асамблеї Словенії створено Комісію з проведення політики в інтересах жінок. Після виборів 1996го на рівні комітету Національної асамблеї розпочала свою діяльність Комісія з питань політики рівних можливостей.

• У Франції парламентські делегації з питань прав жінок і рівних можливостей жінок та чоловіків засновані законом № 99-585 від 12 липня 1999 року в кожній з двох палат парламенту. Вони інформують палати парламенту про результати урядової політики щодо прав жінок і рівних можливостей жінок та чоловіків, а також відстежують застосування законів і складають річний звіт про виконану роботу, який містить практичні рекомендації. Утворення парламентських структур, котрі опікуються гендерними проблемами, має позитиви. Оскільки і зарубіжний, і вітчизняний досвід свідчить, що незалежно від партійної належності ці утворення лобіюють розв’язання гендерних проблем у парламенті. Навіть неформальне об’єднання, запевняють депутатки місцевих рад, дає добрі результати, коли всі голосують спільно за вирішення проблем охорони здоров’я, освіти, соціального захисту попри партійну належність. Досягнення гендерної рівності дає позитивні результати, коли є політична воля політичних лідерів і громадський тиск знизу. Зокрема, австрійський досвід впровадження гендерної рівності засвідчує ретельну й комплексну роботу всіх структур. На урядовому рівні працюють дві міжміністерські робочі групи – з гендерної рівності та гендерного інтегрування. Перша надає пропозиції й поради уряду з усіх питань рівноправного ставлення та просування жінок на державній службі (їхній рівень представництва не задовольняє суспільство). А друга розробляє стратегії та методи для реалізації

205

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

концепції гендерної рівності в рамках міністерств і на політичному рівні. У кожному міністерстві щонайменше одна особа призначається як комісар з рівного ставлення. Їхнє завдання – надавати консультації державним службовцям і моніторити всі види гендерної дискримінації, які до них надходять. Саме комісари подають скарги щодо сексуальних домагань та гендерної дискримінації на розгляд до відповідних інституцій і судів. Комісари з рівного ставлення є членами міністерських однойменних комітетів, заснованих з метою моніторингу й подальшого просування жінок на державній службі. Досягненням паритетного представництва в органах влади опікуються комітети політичних дій та кампанії з підтримки жіночого лідерства. Усі гендерні перетворення відбувалися під громадським тиском, спрямованим на обстоювання політичних і виборчих прав жінок. Про задавненість цієї проблеми та складнощі її розв’язання свідчить історія країн світу. Найдавнішим в сучасній історії об’єднань на політичну підтримку жінок є Фонд жіночих кампаній, створений 1974 року у Вашингтоні (округ Колумбія, США). Він допомагав усім жінкам, незалежно від їхньої партійної належності, потрапити до всіх рівнів законодавчої та виконавчої влади. Фонд надавав фінансову підтримку жінкам на найбільш ранніх стадіях виборчої кампанії. Мета згаданого об’єднання – створити національну мережу з прихильників ідеї розвитку жіночого лідерства в країні. За 20 років свого існування Фонд надав фінансову й технічну підтримку понад 1300 жінкамкандидатам. Іще одна відома організація з фіксованим членством – Список Емілі (EMILI’s LIST), заснована 1985 року в США, направляла фінанси безпосередньо кандидатці, котра зобов’язувалася в разі обрання вирішувати соціальні питання захисту жінок, сім’ї, дітей і всіляко сприяти розвитку жіночого політичного лідерства. Це – ефективний засіб підтримки жінок-кандидаток, які розпочинають політичну кар’єру. Для України важливий досвід Польщі через територіальну близькість та історичні реалії. Комуністична ідеологія «рівності» 206

9.4.Міжнародна і національна система сприяння жінкам у реалізації виборчого права.

сприяла лише високому рівню зайнятості на ринку праці жіночої частини населення. Інші норми й цінності гендерних прав і можливостей не розвивалися. Зміни політичної системи сприяли розвитку гендерної рівності. Польські аналітики Урсула Новаковська та Войцех Станкєвіч стверджують: вивчення проблем, які постали внаслідок економічних і суспільних реформ, змусили владу окреслити стратегію щодо різних соціальних груп, у тому числі і щодо статусу жінок у Польщі. Великий вплив на гендерні зміни Польщі мала гендерна політика Європейського Союзу. Вона передбачає відсутність дискримінації та сприяє рівним можливостям жінок і чоловіків. Основними принципами законодавчих актів Європейського Союзу є: заборона дискримінації за статевою ознакою; особливі заходи, що сприяють фактичному досягненню рівності між жінками й чоловіками та спрямовані на заборону прямої й опосередкованої дискримінації; призначення компенсації та санкцій за порушені права; запровадження відповідних інституційних механізмів захисту – омбудсмана й колегіальних органів установлених прав, уповноважених здійснювати контроль над виконанням установлених вимог і розглядати справи про порушені права. Основні принципи гендерної рівності закладені в Конституції Республіки Польща 2003 року. Стаття 32 проголошує рівні права жінок і чоловіків та недопущення дискримінації в політичній, суспільній або економічній сферах. Стаття 33 стверджує, що жінка й чоловік у Республіці Польща має рівні права в житті сімейному, політичному, суспільному та господарському. А першим кроком на шляху запровадження гендерної рівності в країні став проект закону про рівний статус жінок і чоловіків від 19 липня 2002 року, поданий на розгляд Сейму. Він передбачав: • Розподіл обов’язків, пов’язаних із наданням обом статям права участі в політичному житті, між політичними владами різних рівнів.

207

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

• Принципи, яких не знало раніше польське законодавство, передусім, паритетної демократії щодо майнових прав жінки та чоловіка як подружжя.

• Право рівного доступу до навчання, а також верифікації підручників і шкільних посібників на їхню відповідність критеріям рівності статей.

• Засади рівного доступу до професійної праці, що полягають у рівності шансів під час прийняття на роботу, однаковій винагороді за однакову працю, однакових умовах праці, рівних шансах при підвищенні кваліфікації та недопущенні дискримінації.

• Рівність прав і обов’язків батьківства. Як наслідок, у Польщі дедалі частіше на політичних посадах з’являються жінки. На виборах мера (президента) Варшави перемогу в листопаді 2006 року здобула Ханна Гронкевич-Вальц, кандидат від партії «Платформа обивательська». Вона стала першою жінкою, котра посіла таку високу посаду в Польщі. Розвиток гендерної рівності у Польщі посилюватиметься внаслідок того, що гендерна політика в Європейському Союзі є пріоритетною. Що демократичнішою стає країна, то краще розвивається гендерна рівність. І навпаки: що ліпше долаються гендерні проблеми, то демократичнішою стає країна. Семінар № 9. Гендерний фактор у виборчому процесі: тенденції та перспективи. План.

1. Гендерний електорат як об’єкт та суб’єкт виборчого процесу.

2. Роль та можливості неурядових жіночих організацій у підтримці жінок-політичних лідерів під час виборів.

3. Реалізація лідерських здібностей українських жінок у політичній діяльності.

208

Семінар

Теми доповідей 1. Вплив політтехнологій на свідомість жінок-виборців та формування їх політичного вибору.

2. Досвід просування та підтримки жінок під час виборчої кампанії в Британії, Швеції, США.

3. Проблема висвітлення передвиборчих програм та виступів жінок-політичних лідерів у засобах масової інформації. Література 1. Андрусенко Н. Утвердження гендерної рівності : реалії та перспективи / Н. Андрусенко // Праця і зарплата. – 2007. – лют. (№ 7). – С. 5.

2. Галанець О. Управління гендерними процесами в державній політиці / О. Галанець // Віче. – 2009. - № 6. – С. 7-9.

3. Гендер у політиці: проблемна реальність // Віче. – 2008. - № 5-6. – С. 40-42.

4. Гендерний розвиток в Україні : реалії і перспективи. – К. : Sida, 2003. – 104 с.

5. Гендерний розвиток у суспільстві : конспекти лекцій. – 2-е вид. – К.: Фоліант, 2005. – 351 с.

6. Гонюкова Л. Гендерні механізми партійного будівництва / Л. Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 2 (30) – С. 107-113.

7. Грабовська І. Політичне лідерство в Україні : гендерний аспект / І. Грабовська // Сучасність. – 2007. - № 3. – С. 79 – 96.

8. Грабовська І. Про українську жінку в українській політиці і не тільки / І. Грабовська // Сучасність. – 2004. - № 3. – С. 82-91.

9. Грабовська І. Ladies first : Феномен жіночого політичного лідерства в Україні / І. Грабовська, Л. Кобелянська. – К. : К.І.С., 2007. – 144 с.

209

Лекція 9. Гендерний фактор у виборчому процесі

10. Мельник Т. Час обирати жінок : гендерний аналіз виборів 2006 року в Україні / Т. Мельник, Л. Кобелянська; Ліга жінок-виборців України «50/50», Український жіночий фонд. – К. : К.І.С., 2006. – 70 с.

11. Скоблик Н. Гендер і влада / Н. Скоблик // Віче. – 2008. - № 1. – С. 61-64.

12. Скорик М. Політичні партії перед гендерним вибором / М. Скорик // Контекст. – 2002. - № 1 (13). – С. 15-19.

210

Індивідуальні завдання до курсу

ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ДО КУРСУ 1. Визначте доцільність та актуальність включення в систему вищої освіти курсу «Гендерна політика». Місце курсу «Гендерна політика» в системі соціально-гуманітарних знань.

2. Поясніть значення понять: гендер, гендерна демократія, гендерна соціалізація, гендерна стратифікація, патріархат, матріархат, фемінний, маскулінний, дискримінація, гендерні ролі.

3. Пригадайте вітчизняних та зарубіжних вчених, які присвятили свої праці дослідженню гендерної рівності.

4. Об’єкт та предмет курсу. Мета і завдання навчальної дисципліни.

5. Гендерна демократія як ознака цивілізованості суспільства.

6. Роль гендерної рівності у формуванні демократичної правової України.

7. Розмежуйте поняття «гендерні дослідження», «феміністичні дослідження», «жіночі дослідження».

8. Конструювання гендерної свідомості індивідів та створення системи нерівності відносно статі.

9. Характеристика гендерних теорій та роль гендерних теорій в аналізі влади та домінування.

10. Відмінність політичного підходу від юридичного, філософськоправового підходів у вивченні гендерної проблематики. Парадигми гендерної рівності.

11. Система гендерних квот як засіб вирівнювання гендерної асиметрії.

12. Фактори, які вперше сприяли жінкам здобути пасивні виборчі права.

13. Відмінність у реалізації набутих жінками активних виборчих прав у США, країнах Східної та Західної Європи.

14. Характеристика рівня представництва жінок у парламентах світу.

211

Гендерна політика

15. Приклади діяльності жінок на найвищих державних посадах (прем’єр-міністр, президент). Особливості цієї діяльності і порівняння з діяльністю чоловіків на подібних посадах.

16. Сприяння ООН та Єврокомісії у реалізації гендерного паритету.

17. Зробіть гендерний аналіз парламентських виборів в Україні.

18. Значення впливу партійної та політичної еліти на формування політичної культури суспільства.

19. Гендерний аспект українського парламентаризму.

20. Вплив діяльності жінок на гуманізацію політики.

21. Роль паритетної демократії у формуванні політичної еліти в сучасному українському суспільстві.

22. Характеристика чинників, що призводять до проявів насильства.

23. Наслідки поширення соціальної дискримінації.

24. Оптимальні методи усунення соціальної дискримінації жінок.

25. Рівень міжнародного впливу на здобуття жінками виборчого права.

26. Жіночий рух та жіночі політичні партії на сучасному етапі.

27. Міжнародні документи у сфері прав людини.

28. Доцільність та актуальність включення в систему вищої освіти курсу «Гендерна політика». Місце курсу «Гендерна політика» в системі соціально-гуманітарних знань.

29. Значення понять гендер, гендерна демократія, гендерна соціалізація, гендерна стратифікація, патріархат, матріархат, фемінний, маскулінний, дискримінація, гендерні ролі.

30. Вітчизняні та зарубіжні вчені, які присвятили свої праці дослідженню гендерної рівності.

31. Об’єкт та предмет курсу. Мета і завдання навчальної дисципліни.

32. Гендерна демократія як ознака цивілізованості суспільства.

33. Роль гендерної рівності у формуванні демократичної правової України.

34. Розмежуйте поняття «гендерні дослідження», «феміністичні дослідження», «жіночі дослідження».

212

Індивідуальні завдання до курсу

35. Конструювання гендерної свідомості індивідів та створення системи нерівності відносно статі.

36. Характеристика гендерних теорій та роль гендерних теорій в аналізі влади та домінування.

37. Відмінність політичного підходу від юридичного, філософськоправового підходів у вивченні гендерної проблематики. Парадигми гендерної рівності.

38. Система гендерних квот як засіб вирівнювання гендерної асиметрії.

39. Фактори, які вперше сприяли жінкам здобути пасивні виборчі права.

40. Відмінність у реалізації набутих жінками активних виборчих прав у США, країнах Східної та Західної Європи.

41. Характеристика рівня представництва жінок у парламентах світу.

42. Приклади діяльності жінок на найвищих державних посадах (прем’єр-міністр, президент). Особливості цієї діяльності і порівняння з діяльністю чоловіків на подібних посадах.

43. Сприяння ООН та Єврокомісії у реалізації гендерного паритету.

44. Гендерний аналіз парламентських виборів в Україні.

45. Значення впливу партійної та політичної еліти на формування політичної культури суспільства.

46. Гендерний аспект українського парламентаризму.

47. Вплив діяльності жінок на гуманізацію політики.

48. Роль паритетної демократії у формуванні політичної еліти в сучасному українському суспільстві.

49. Характеристика чинників, що призводять до проявів насильства.

50. Наслідки поширення соціальної дискримінації.

51. Оптимальні методи усунення соціальної дискримінації жінок.

52. Рівень міжнародного впливу на здобуття жінками виборчого права.

53. Жіночий рух та жіночі політичні партії на сучасному етапі.

54. Міжнародні документи у сфері прав людини.

213

Гендерна політика

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ До теми 1. Гендерна політика в системі соціально-гуманітарних знань.

1. Визначте доцільність та актуальність включення в систему вищої освіти курсу «Гендерна політика». Гендерна рівність як необхідна передумова розвитку демократії.

2. Поясніть значення поняття гендер, гендерна демократія, гендерна соціалізація, гендерна стратифікація, патріархат, матріархат, фемінний, маскулінний, дискримінація, гендерні ролі.

3. Обгрунтуйте місце курсу «Гендерна політика» в системі соціально-гуманітарних знань.

4. Охарактеризуйте вітчизняних та закордонних вчених, які присвятили свої праці дослідженню гендерної рівності. До теми 2. Історичні засади формування жіночого руху 1. Визначте соціальний статус жінок та їх культурно-економічне становище в процесі розвитку суспільства.

2. Охарактеризуйте рівень ставлення держави до жінок протягом ХVІ-ХІХ століть.

3. Наведіть приклади діяльності українських жінок, які відігравали важливу роль в соціально-політичному житті країни.

4. Визначте рівень впливу жінок на побудову соціалізму в Радянській Україні. До теми 3. Фемінізм як джерело гендерної політики.

1. В чому полягає роль феміністичних досліджень у розвитку гендерних досліджень. Поясніть відмінність та взаємозалежність цих двох понять.

2. Охарактеризуйте роль гендерних теорій в аналізі влади та домінування.

214

Завдання для самостійної роботи

3. Поясніть значення понять «гендерні норми», «гендерна асиметрія», «гендерна ідеологія», «гендерна асиметрія», «гендерна ідентифікація».

4. Наведіть приклади релігійних підходів до визначення ролі жінки в становленні цивілізації.

5. Наведіть фактори, які вперше сприяли жінкам здобути пасивні виборчі права. До теми 4. Гендерні аспекти державної політики.

1. Проаналізуйте значення впливу партійної та політичної еліти на формування гендерної політичної культури суспільства.

2. Визначте детермінанти політики, яка торкається інтересів жінок та чоловіків.

3. Обгрунтуйте основні напрямки егалітарної політики.

4. В чому сутність активної гендерної політики?

5. Назвіть умови, які забезпечують ефективність егалітарної державної політики. До теми 5. Комплексний підхід до проблем рівності статей і його реалізація в політиці.

1. Проаналізуйте систему гендерних квот як засобу вирівнювання гендерної асиметрії.

2. Перерахуйте оптимальні методи усунення гендерної нерівності в політиці.

3. В чому зміст політики позитивних дій?

4. Проведіть аналогію між гендерною експертизою та гендерною статистикою.

5. Назвіть технології чи інструменти комплексного підходу до проблем рівності статей.

6. Продовжить вираз : «під гендерним аналізом розуміється…»

215

Гендерна політика

До теми 6. Система політико-правової освіти жінок – запорука активізації жіноцтва у політичних процесах 1. Охарактеризуйте рівень політико-правової освіти жінок в Україні.

2. Наведіть приклади держав в яких успішно сформовані системи жіночої освіти.

3. Поясніть як впливає освіта на професійний статус жінок.

4. Обгрунтуйте залежність патріархальних стереотипів від процесу здобуття жінками освіти. До теми 7. Права жінок як складова частина сучасної концепції прав людини 1. Виділить три блока в сучасній концепції прав людини.

2. Зробіть гендерний аналіз міжнародних заходів і документів у сфері прав людини та прав жінок. Визначте їх ефективність.

3. Зробіть загальну характеристику трьох рівнів захисту прав людини: національного, регіонального, міжнародного.

4. Обгрунтуйте доцільність ратифікації нашою державою головних міжнародних документів з захисту прав жінок та чоловіків. До теми 8. Паритетна демократія: зміст концепції, перспективи розповсюдження 1. В чому полягає роль паритетної демократії у формуванні політичної еліти?

2. Визначте проблеми становлення паритетної демократії в Україні.

3. Проаналізуйте європейський досвід досягнення гендерної паритетності в державному управлінні.

4. Охарактеризуйте рівень представництва жінок у парламентах світу.

216

Завдання для самостійної роботи

5. Наведіть приклади діяльності жінок на найвищих державних посадах (прем’єр-міністр, президент). В чому особливість цієї діяльності і порівняйте з діяльністю чоловіків на подібних посадах.

6. В чому сутність гендерного аспекту українського парламентаризму. До теми 9. Гендерний фактор у виборчому процесі: тенденції та перспективи 1. Назвіть політичні технології, які використовуються для здобуття політичної влади жінками.

2. Визначте вплив жінок та чоловіків на виборчий процес в Україні.

3. Зробіть гендерний аналіз парламентських виборів в Україні.

4. Проаналізуйте проблеми висування жінок до органів влади різних рівнів.

217

Гендерна політика

ПІДСУМКОВІ УЗАГАЛЬНЮЮЧІ ТЕСТИ З ДИСЦИПЛІНИ Модульна контрольна робота з курсу «Гендерна політика» № 1 Варіант №1

Рівень 1 1. Гендерна політика як нова наукова дисципліна виникла в: А) 70-80 рр. ХХ ст. Б) 20-30 рр. ХХ ст. В) в кінці ХІХ ст. Г) 50-60 рр. ХХ ст.

2. Тип політики, в межах якого здійснюється державний протекціонізм по відношенню до жінок називають: А) Патерналістський тип політики; Б) Ліберальний тип політики; В) Патріархальний тип політики; Г) Консервативний тип політики.

3. Поєднання високого розвитку фемінності та маскулінності в одній людині називають: А) Андрогінністю; Б) Андроцентризмом; В) Експектацією.

4. Термін фемінізм вперше використав: А) К. Агріппа; Б) Ш. Фур’є; В) О. де Гуж; Г) С. де Бовуар. Рівень 2.

1. Дайте визначення поняттю «фемінізм».

2. Продовжить фразу: «Об’єктом гендерної політики є…»

218

Підсумкові узагальнюючі тести з дисципліни

Рівень 3.

1. Охарактеризуйте виникнення та розвиток жіночих та гендерних досліджень. Варіант № 2 Рівень1.

1. Однією з головних представниць радикального фемінізму є: а) Б. Фрідан; б) М. Востонкрафт; в) С. Файєрстоун; г) К. Цеткін.

2. Вперше в Україні застосувала феміністичний метод прочитання та аналізу творів українського та світового письменництва: А) Н. Кобринська; Б) С. Павличко; В) О. Ярош; Г) Л. Трофіменко.

3. Жіночі дослідження вперше проводилися: А) 70-х роках ХХ ст.; Б) 50-х роках ХХ ст; В) наприкінці ХІХ ст.; Г) 80-90-х роках ХХ ст.

4. Фемінізм орієнтований на мирне співіснування жінок і чоловіків в межах цивілізації і заперечує будь-які аморальні прояви чоловічих детермінант над жіночою сутністю називається: А) елітний фемінізм; Б) гуманістичний фемінізм; В) постмодерний фемінізм; Г) психоаналітичний фемінізм. Рівень 2.

1. Дайте визначення поняттю «gender mainstreaming».

2. Закінчить фразу: «Гендер – це …».

219

Гендерна політика

Рівень 3.

1. Розмежуйте поняття «марксистський» та «соціалістичний» фемінізм. Варіант № 3 Рівень 1.

1. Перші феміністичні ідеї та концепції зародилися в : А) Стародавньому світі; Б) епоху Відродження; В) епоху Середньовіччя; Г) Новий час.

2. «Декларацію прав жінок і громадянки» написала: А) К. де Пізан; Б) О. де Гуж; В) М. Волстанкрафт; Г) С. де Бовуар.

3. Першою країною, в якій жінки отримали виборчі права стала: А) Великобританія; Б) Німеччина; В) Нова Зеландія; Г) Фінляндія.

4. Родоночальницею неофемінізму називають: А) С. де Бовуар; Б) С. Павличко; В) Л. Українку; Г) Н. Кобринську. Рівень 2.

1. Дайте визначення поняттю «ліберальний фемінізм».

2. Продовжить фразу: «Фемінізація бідності – це…» Рівень 3.

1. Розмежуйте поняття «гендерний рух» та «жіночий рух».

220

Підсумкові узагальнюючі тести з дисципліни

Варіант №4 Рівень 1.

1. Першу Жіночу Національну раду в Україні у 1918 р. створила: А) Х. Алчевська; Б) С. Русова; В) О. Кобилянська; Г) М. Рудницька.

2. Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок прийнято у: А) 1980 р.; Б) 1979 р.; В) 1989 р.; Г) 2000 р.

3. Закон України «Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків в Україні» прийнято в: А) 2005 р; Б) 2000 р; В) 2002 р; Г) 2009 р.

4. Жіночий рух в Україні зародився у: А) 1920 р ; Б) 1948 р.; В) 1884 р.; Г) 1900 р. Рівень 2.

1. Дайте визначення поняттю «гендерна політика».

2. Завершіть речення «політика позитивної дискримінації – це…» Рівень 3.

1. Проаналізуйте відомі Вам види гендерного квотування.

221

Гендерна політика

Модульна контрольна робота з курсу «Гендерна політика» № 2 Рівень І 1. Під категорією «гендер» розуміється: а) фізичні, фізіологічні, біологічні відмінності між чоловіками та жінками; б) соціокультурні міжстатеві відмінності; в) система норм рольової поведінки людини 2. Автономні дії суб’єкта, спрямовані на його власне звільнення називають: а) емансипацією; б) модернізацією; в) матріархатом; г) фемінізмом.

3. Процесом збору достовірної інформації з урахуванням гендерних відмінностей в сфері політичного курсу, що досліджується і прогнозуванням наслідків впливу політичних рішень і соціальних програм на статусні характеристики чоловіків та жінок називають: а) гендерну експертизу; б) гендерний аналіз; в) гендерну статистику; г) гендерний моніторинг 4. Станом справ, за яким зрівнюється соціальне, економічне, політичне становище чоловіків і жінок називають: а) гендерний розрив; б) гендерну стратифікацію; в) гендерний паритет; г) дискримінацію 5. Концепція суспільного устрою, яка базується на принципі рівності всіх людей у різних сферах суспільного життя – це: а) егалітаризм; б) фемінізм; 222

Підсумкові узагальнюючі тести з дисципліни

в) андрогінія; г) токенізм 6. Теорія гендерного відбору лідерів розроблена: а) А. Сержентом; б) Д. Спенсем; в) С. Бемом; г) Дж. Ноуменом, С. Суттоном ІІ рівень 1. Державна політика, в межах якої здійснюється державний протекціонізм по відношенню до жінок – це: а) патерналістський тип політики; б) ліберальний тип політики; в) патріархальний тип політики; г) марксистський тип політики 2. Конвенція щодо ліквідації всіх форм дискримінації по відношенню до жінок прийнята ООН у: а) 1951 р; б) 1969 р; в) 1979 р; г) 1990 р 3. Гендерний мейнстримінг – це: а) комплексний підхід до проблем рівності жінок і чоловіків; б) система ідей, через посередництво яких гендерні відмінності й гендерна стратифікація отримують соціальне виправдення; в) дискримінаційний відбір за ознакою статі; г) мистецтво ведення гендерної тактики та політики 4. Засновницею першої української жіночої організації – «Товариство руських жінок» є: а) М. Рудницька; б) С. Русова; в) Н. Кобринська; г) О. Кобилянська

223

Гендерна політика

5. Концепція, відповідно до якої, людина, незалежно від її біологічної статі, може мати як риси маскулінності, так і фемінності, поєднуючи в собі як традиційні жіночі, так і традиційно чоловічі якості має назву: а) концепція гендерного потоку; б) концепція інформаційного опрацювання; в) концепція «природної» взаємодоповнюваності статей; г) концепція андрогінії 6. Відомою представницею ліберального (поміркованого) фемінізму, або фемінізму рівності є: а) М. Вольстонкрафт; б) К. Цеткін; в) С. де Бовуар; г) Д. Мітчелл ІІІ рівень 1. Перерахуйте головні етапи боротьби за гендерну рівність.

2. Назвіть критерії типології державної політики по відношенню до чоловіків та жінок.

224

Рекомендована література до курсу

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ 1. Айвазова С. Гендерное равенство в контексте прав человека : [пособие] / С. Айвазова. – М. : Эслан, 2001. – 320 с.

2. Акімова Л. Реалізація державної політики стосовно жінок на Одещині : реалії та перспективи / Л. Акімова // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005.

– Вип. 24. – С. 51-61.

3. Активізація можливостей жінок в побудові громадянського суспільства : зб. наук.-метод. праць до Всеукр. наук.-практ. конф.

– Миколаїв, 2002. – 56 с.

4. Андрусенко Н. Утвердження гендерної рівності : реалії та перспективи / Н. Андрусенко // Праця і зарплата. – 2007. – лют. (№ 7). – С. 5.

5. Аніщенко О. Професійна освіта жінок в Україні / О. Аніщенко // Жінка в Україні : міжвідомчий наук. зб. – Т. 23. – К., 2001. – С.

506-516.

6. Аніщук Н. Права жінок в контексті принципу рівноправ’я статей / Н. Аніщук // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 46-31.

7. Аніщук Н. Правове становище українських жінок в історичному минулому / Н. Аніщук // Право України. – 2002. - № 3. – С.

155 – 157.

8. Аніщук Н. Роль жіночого руху України в демократизації суспільних відносин / Н. Аніщук // Науковий вісник. Гуманітарні науки : історія, соціологія, політологія, психологія, мистецтвознавство. – 2005. - № 2. – С. 23-25.

9. Антология гендерных исследований : [сб.пер. / сост. комментарии Е. Гаповой и А. Усмановой]. – Мн. : Пропилеи, 2000. – 384 с.

225

Гендерна політика

10. Анупрієнко О. Гендерна сегрегація в державному управлінні : пошук шляхів подолання / О. Анупрієнко // Вісник національної академії державного управління при Президентові України.

– 2007. - № 4. – С. 216-224.

11. Баллаева Е. Конвенция ООН о ликвидации всех форм дискриминации женщин / Е. Баллаева // Народонаселение. – 2000. - № 2. – С. 118.

12. Барсукова С. Модели успеха женщин советского и постсоветского периодов : идиологическое мифотворчество / С. Барсукова // Социологические исследования. – 2001. - № 2. – С. 75-82.

13. Баскіна А. Женская борьба / А. Баскіна, А. Новиков // Огонек. – 2003. - № 21. – С. 28-31.

14. Березовчук Л. У феминизма не женское лицо / Л. Березовчук // Октябрь. – 2002. - № 1. – С. 104-110.

15. Бессіс С. Штурм чоловічих бастіонів / С. Бессіс // Науковий світ . – 2005. - № 3. – С. 14-16.

16. Бєлкіна О. Гендерно-правові засади демократичної розбудови державного управління на регіональному рівні / О. Бєлкіна // Стратегія регіонального розвитку : формування та механізм реалізації : матеріали щорічної міжнар. наук.-прак. конф., 31 жовт. 2007 р. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Т. 1. – С. 373-374.

17. Біттнер О. Радиться жіночий актив Європи / О. Біттнер // Урядовий кур’єр. – 2005. – 28 трав. – С. 6.

18. Бовуар де С. Друга стать : у 2 т. / [пер. з фр. Н. Воробйової, П. Воробйова, Я. Собко]. – К. : Основи, 1994.

19. Т. 1. – 1994. – 399 с., Т. 2. – 1995. – 400 с.

20. Богачевська М. Дума України – жіночого роду / М. Богачевська. - К. : Воскресіння, 1993. – 109 с.

226

Рекомендована література до курсу

21. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 – 1939 / М. Богачевська-Хомяк. – К., 1995.

– 424 с.

22. Бондаренко Н. До питання про історію жіночого руху за надання рівних з чоловіками виборчих прав / Н. Бондаренко // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІУАДУ „Магістр”, 2003. - № 1 (15). – С. 33-39.

23. Бондаренко Н. Еволюція конституційно-правової доктрини змін соціально-економічного становища жінок в УРСР / Н. Бондаренко // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІУАДУ „Магістр”, 2004. - № 3 (22). – С. 33-39.

24. Бондаренко Н. Жіноча ініціатива у боротьбі за соціальні права в радянському суспільстві / Н. Бондаренко // Теорія та практика державного управління. Випуск 2 : Державне управління та місцеве самоврядування : тези ІІІ Міжнародного наукового конгресу 26 лютого 2003 р. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ „Магістр”, 2003. – С. 36-38.

25. Булавко В. Українські жіночі організації виходять на світові арену / В. Булавко // Освіта України. – 2000. - № 30 (26 липня).

– С. 3.

26. Бурбан В. Перша українська феміністка / В. Бурбан // Сільські вісті. – 2005. – 10 черв. – С. 3.

27. Буроменський М. Міжнародне законодавство. Гендерна експертиза / М. Буроменський ; [відп.ред. Т. Мельник]. – К. : Логос, 2001. – 40 с.

28. Бушин М. Жіночий рух в Україні у період десятиріччя української державності (1991-2001) / М. Бушин, А. Лисенко // Наукові праці : науково-методичний журнал. Історичні науки. Т. 26. Вип. 13. – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2003. – С.

116-119.

227

Гендерна політика

29. Введение в гендерные исследования : [учеб. пособие для вузов / под общ. ред. И. Костиковой]; Моск. гос. ун-т им. М. Ломоносова. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Аспект Пресс, 2005.

– 252 с.

30. Вегнер О. Фемінізм як джерело гендерної політики / О. Вегнер // Держава і право : збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 34. – К. : Ін-т держави і права імені В. Корецького НАН України, 2006. – С. 635-643.

31. Власенко Н. Гендерна статистика для моніторингу досягнення рівності жінок і чоловіків / Власенко Н., Виноградова Л., Калачева І. – К. : Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2000.

32. Ворчакова І. Роль жінок - політичних лідерів в сучасних державотворчих процесах України / І. Ворчакова // Науковий вісник. Науки : економіка, політологія, історія. – Одеса: Одеський державний економічний університет. - 2009. - № 6 (84). – С. 42-58.

33. Ворчакова І. Рівень участі жінок в соціально-політичному житті Скандинавських країн / І. Ворчакова // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Київ; Миколаїв : Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип. 16.

– С. 424-431.

34. Галанець О. Управління гендерними процесами в державній політиці / О. Галанець // Віче. – 2009. - № 6. – С. 7-9.

35. Гаташ В. Женщина и политика / В. Гаташ // Зеркало недели. - № 43 (3 ноября). – 2001. – С. 19.

36. Гендер і державна політика : навч. посібник [пер. з англ. / упоряд. П. Ренкін]. – К. : Основи, 2004. – 394 с.

37. Гендер і культура : [зб. статей / упоряд.: В. Агеєва, С. Оксамитна]. – К. : ФАКТ, 2001. – 224 с.

228

Рекомендована література до курсу

38. Гендер у політиці : проблемна реальність // Віче. – 2008. - № 5-6. – С. 40-42.

39. Гендер. Фемінність. Маскуліність // І : Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2002-2003. - № 27. – 132,150 с.

40. Гендерна експертиза українського законодавства (концептуальні засади) / [Т. Мельник (відп. ред. і керівник авт. кол.); Проект „Гендерна експертиза українського законодавства”, Програма ПРООН „Сприяння гендерної рівності”]. – К. : Логос, 2001. – 120 с.

41. Гендерна перспектива / Упоряд. В. Агеєва. – К.: Факт, 2004. – 256 с.

42. Гендерна рівність як фактор сталого розвитку суспільства // Вісник програми сприяння парламенту України університету Індіани. – 2004. - № 217. – 35 с.

43. Гендерний розвиток в Україні : реалії і перспективи. – К. : Sida, 2003. – 104 с.

44. Гендерний розвиток у суспільстві : конспекти лекцій. – 2-е вид.

– К. : Фоліант, 2005. – 351 с.

45. Гендерні аспекти державної служби : [монографія / за заг. ред. Б. Кравченка]. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002.

– 335 с. (Укр. Акад. упр. при Президентові України. Центр дослідж. адмін. реформи. Центр-студія гендер. освіти).

46. Гендерні відносини в сучасному суспільстві : поняття «гендер» // Іменем закону. – 2006. – 10-16 лют. (№ 6). – С. 15-16.

47. Гендерный калейдоскоп : [курс лекций / под общ. ред. М. Малышевой]. – М. : Academia, 2002. – 519 с. (РАН, Моск. центр гендер. исслед., Ин-т соц. экон. проблем народонаселения).

48. Геник С. 150 видатних українок / С. Геник. – Івано-Франківськ : Лілея – НВ, 2003. – 230 с.

229

Гендерна політика

49. Георгізова І. Становище державної політики України щодо забезпечення прав жінок / І. Георгізова // Право України. – 2006.

- № 10. – С.106-10.

50. Гонюкова Л. Гендерні механізми партійного будівництва / Л. Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 2 (30) – С. 107-113.

51. Грабовська І. Культура неподаної руки : гендерна політика крізь призму цивілізаційного розвитку / І. Грабовська // Сучасність. – 2008. - № 1 – 2. – С. 88 – 100.

52. Грабовська І. Політичне лідерство в Україні : гендерний аспект / І. Грабовська // Сучасність. – 2007. - № 3. – С. 79 – 96.

53. Грабовська І. Про українську жінку в українській політиці і не тільки / І. Грабовська // Сучасність. – 2004. - № 3. – С. 82-91.

54. Грабовська І. Україна – простір гендерних утопій чи реальних проблем? / І. Грабовська // Сучасність. – 2002. - № 6. – С. 71-79.

55. Грабовська І. Ladies first : Феномен жіночого політичного лідерства в Україні / І. Грабовська, Л. Кобелянська. – К. : К.І.С., 2007. – 144 с.

56. Грицяк Н. Гендерний паритет у державному управлінні : визначення, мета та завдання / Н. Грицяк // Державне управління в Україні : реалії та перспективи : зб. наук. праць. – К. : Вид-во НАДУ, 2005. – С. 59-64.

57. Грицяк Н. Особливості розвитку гендерних досліджень в Україні / Н. Грицяк // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 3.

– С. 32-37.

230

Рекомендована література до курсу

58. Грицяк Н. Проблеми трансформації державного механізму забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні / Н. Грицяк // Управління сучасним містом. – 2003. - № 1-3.

– С. 26-33.

59. Грицяк Н. Розвиток методології реалізації державної політики в Україні / Н. Грицяк // Жінки в Україні, Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників : [міжвідомчий науковий збірник / гол. редактор Комарова А.]. – Київ, 2005. – Том 32. – С.

25-35.

60. Грицяк Н. Фемінізм як джерело гендерної теорії / Н. Грицяк // Вісник НАДУ при Президентові України. – 2003. - № 3. – С.

465-472.

61. Гупало С. Піонерка українського фемінізму / С. Гупало // День.

– 2005. – 10 черв. – С. 8.

62. Дармограй Н. Культура гендерної рівності в політиці / Н. Дармограй // Збірник наукових праць Української академії державного управління при Президентові України. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – Вип. 2. – С. 276-286.

63. Дармограй Н. Культура державотворення в Україні : гендерний аспект / Н. Дармограй // Статистика України. – 2002. - № 2. – С.

23-34.

64. Даудова Г. Складові механізму формування гендерної політики в Україні / Г. Даудова // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2007. – Вип.

12. – С. 55-60.

231

Гендерна політика

65. Дацюк Л. Лариса Кобелянська: „Українці не лише гідні, а й спроможні жити у суспільстві рівних можливостей” / Л. Дацюк // Новий кур’єр. – 2006. – берез. – С. 41-43.

66. Диденко Л. Гендерный анализ семейного законодательства Украины / Л. Диденко // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 41-45.

67. Драч М. Цінність жіночої ініціативи / М. Драч // Урядовий кур’єр. – 2005. - № 8. – С. 6.

68. Дядюн К. Приборкання гендера : українські особливості дотримання прав чоловіків і жінок / К. Дядюн // День. – 2004. – 14 січ. – С. 7.

69. Еволюція правового становища жінок : історія і сучасність / [упоряд. О. Руднєва, О. Дашковська; наук. ред. А. Гетьман]. – Харків : Право, 2000. – 196 с.

70. Жарко Т. Права жінок в Україні / Т. Жарко // Наукові записки. – К. : НаУКМА, 2000. – Т. 18. - С. 171-172.

71. Жінки України : бібліографічний енциклопедичний словник / [уклад. Л. Андрієнко та ін.; голов. ред. М. Орлик]. – К. : Фенікс, 2001. – 560 с. (Спілка жінок України, Інститут гуманітарних досліджень Української академії наук національного прогресу).

72. Жовтуля І. Від літератури до фемінізму / І. Жовтуля // Сучасність. - 2002. - № 11. – С. 84 – 89.

73. Журженко Т. Социальное воспроизводство и гендерная политика в Украине / Т. Журженко. – Харьков : Фолио, 2001. – 240 с.

74. Законотворчість : забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. – К. : „Заповіт”, 2006. – 189 с. (Програма сприяння Парламенту України університету Індіани).

75. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” // Відомості Верховної Ради України. – 2005.

- № 52. – С. 2693-2015.

232

Рекомендована література до курсу

76. Зборовська М. Фемінний характер української ментальності (за допомогою літературного дзеркала) / М. Зборовська // Сучасність. – 2001. - № 7-8. – С. 146.

77. Зубаиров Н. 100 самых влиятельных женщин Украины / Н. Зубаиров // Фокус. – 2008. - № 40. – С. 16-86.

78. Зуйкова Е. Феминология : [учебное пособие] / Е. Зуйкова, Р. Ерусланова. – М. : Издательско-книготорговый центр „Маркетинг», 2001. – 448 с.

79. Кампанія Ради Європи боротьби з насильством по відношенню до жінок включно із насильством у сім’ї / Підготовлено до парламентських слухань «Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства». – Верховна Рада України, 21 листопада 2006 року (неофіційний переклад).

– Київ, 2006. – 94 с.

80. Катан О. Женщина может все, что мужчина должен : гендерная политика в Украине : проблемы и перспективы / О. Катан // 2000. – 2008. – 27 июня – 3 июля (№ 26) – С. В.8.

81. Кириллина В. Гендерный конфлікт как социальная форма историчности и самопроизводства общества / В. Кириллина // Вестник Московского университета. Сер.12. Политические науки.

– 2004. - № 4. – С. 5-25.

82. Кись О. Кого оберегает берегиня, или матриархат как мужское изобретение / О. Кись // Зеркало недели. – 2005. - № 15-16. – С.

27.

83. Климковська Н. Чи має жінка рівні можливості? : Українські феміни зазнають дискримінації в політичній, бізнесовій й освітянській сфері / Н. Климковська // Демократична Україна. – 2008. – 28 листоп. – С. 9.

84. Ковалішіна Н. Жіночий рух у системі громадянського суспільства : зарубіжний досвід / Н. Ковалішина // Суспільні реформи 233

Гендерна політика

та становлення громадянського суспільства в Україні : матеріали наук.-практ. конф. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – С. 95-99.

85. Козлова О. Гендерные роли в репродукции социальной жизни / О. Козлова // Социально-гуманитарные знания. – 2004. – № 3. – С. 91-111.

86. Конституція України : зі змінами і доп. від 8 груд. 2004 року / Верховна Рада України. – К. : Атака, 2006. – 64с.

87. Кормич Л. Правовий статус жінки в Україні : гендерний вимір / Л. Кормич // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 3-24.

88. Костюкова О. Жіночий рух сучасної України як засіб створення передумов громадянського суспільства / О. Костюкова // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. – Вип. 3. – С. 154-156.

89. Кочкина Е. Женшины во властных структурах за рубежом // Е. Кочкина // Народонаселение. – 2004. - № 1. – С. 57-63.

90. Красноголов В. Прихід жінки в політику : досвід Великобританії та українські реалії / В. Красноголов // Наукові записки. – Т.

19. – Спец. вип. – Ч. 2. – К. : НаУКМА, 2001. – С. 325-330.

91. Кремешна Т. Статус жінки в суспільстві як дзеркало його цивілізованості / Т. Кремешна // Політичний менеджмент. – 2004.

- № 3 (6). – С. 70-76.

92. Кремльова О. Врахування гендерних аспектів у формуванні законодавства України / О. Кремльова // Право України. – 2006.

- № 7. – С. 96-99.

93. Кулачек О. Роль жінки в державному управлінні : старі образи, нові обрії : [монографія] / О. Кулачек. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2005. – 301 с.

94. Кулачек О. Українська жінка на початку третього тисячоліття : від соціальних рухів до політики / О. Кулачек // Суспільні ре234

Рекомендована література до курсу

форми та становлення громадянського суспільства в Україні : матеріали наук.-практ. конф. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – С. 7881.

95. Лазар І. Гендерна асиметрія в органах державної влади / І. Лазар // Ефективність державного управління : зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 9. – С. 374-381.

96. Лазар І. Гендерна політика : поняття, визначення, управлінські підходи : словник-довідник / І. Лазар. – Львів : Ліга-Прес, 2005. – 142 с.

97. Лазар І. Особливості розвитку гендерних теорій і концепцій / І. Лазар // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ „Магістр”, 2006. - № 2 (28) – Ч.1. – С. 268-277.

98. Лазар І. Участь жінок України в громадсько-політичному житті держави / І. Лазар // Ефективність державного управління в контексті становлення громадянського суспільства : матеріали щорічної наук.-прак. конф., 22 січ. 2002 р. – Львів : ЛРІДУ УАДУ, 2002. – 422 с.

99. Лазаренко О. Жіночі громадські організації як складова українського громадянського суспільства / О. Лазаренко // Сучасність.

– 2006. - № 1. – С. 46-53.

100. Левченко К. Гендерна політика в Україні : визначення, формування, управління : [монографія] / К. Левченко. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 344 с.

101. Лисенко А. Правовий механізм забезпечення рівноправ’я чоловіків і жінок та діяльність жіночих організацій (1991-2001) / А. Лисенко // Наукові праці : науково-методичний журнал. – Т.

27. Історичні науки. – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2004. – С. 151-154.

235

Гендерна політика

102. Маланчук-Рибак О. Жінка в історії : [хрестоматія] / О. Маланчук-Рибак. – Львів, 2002. – 336 с.

103. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ - першої третини ХХ ст. : типологія та європейський культурно-історичний контекст / Львівський національний ун-т імені Івана Франка. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2006. – 500с.

104. Мельник Т. Гендер у світовій і національній думці / Т. Мельник // Науковий світ. – 2005. - № 12. – С. 2-4.

105. Мельник Т. Міжнародний досвід гендерних перетворень : Закони зарубіжних країн з гендерної рівності. – К. : Логос, 2004.

– 320 с.

106. Мельник Т. Час обирати жінок : гендерний аналіз виборів 2006 року в Україні / Т. Мельник, Л. Кобелянська; Ліга жінок-виборців України «50/50», Український жіночий фонд. – К. : К.І.С., 2006. – 70 с.

107. Мечетная Н. Время женщин : новым миром правят женщины : в их наманикюренных руках по меньшей мере половина министерских портфелей в Испании, Франции и Финляндии / Н. Мечетная // Корреспондент. – 2008. - № 19. – С. 54-56.

108. Невмержицький Ю. Гендерний рух в Україні / Ю. Невмержицький // Зб. наук. праць Української Академії державного управління при Президентові України . – К. : Вид-во УАДУ, 2001.

– Вип.2. – С. 372-385.

109. Нечипорук В. Правовое регулирование выборов в Украине в контексте гендерного равенства / В. Нечипорук // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 82-89.

110. Основи теорії гендеру : навчальний посібник. – К. : „К.І.С.”, 2004. – 536 с.

236

Рекомендована література до курсу

111. Павличко С. Фемінізм / С. Павличко ; [передм. Віри Агеєвої].

– К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – 322с.

112. Пашко А. Жіночий рух в Україні : історичний аспект та сучасний розвиток / Анета Пашко // Право України. – 2004. - № 3.

– С. 125 – 127.

113. Пашко А. З поглядом у майбутнє / А. Пашко; [ред. Козакевич О.; вступ Харчук Н.] – Львів : Логос, 2001. – 183 с.

114. Петришина Л. Гендерна політика в Україні : між деклараціями та реальністю / Л. Петришина // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С.

31-35.

115. Пехник А. Гендерний розвиток в Україні : напрямки та перспективи / А. Пехник // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 39-41.

116. Погорєлова А. Як позбутися гендерної асиметрії / А. Погорєлова // Віче. – 2004. - № 6 (147). – С. 13-16.

117. Попов Г. День парадоксов : История женского дня так же причудлива, как образ советской женщины / Г. Попов // Корреспондент. - 2005. - № 8. – С. 72-75.

118. Попов М. Механізми державного управління в сфері гендерної політики : міжнародний досвід та перспективи України / М. Попов // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 65-77.

119. Попов М. Поняття гендера і проблеми становлення гендерології / М. Попов // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 3 (19) – С.

48-58.

120. Попов М. Пріоритети та напрямки реформування інституційних механізмів державного управління гендерною політикою 237

Гендерна політика

/ М. Попов // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ „Магістр”, 2006. - № 1 (27). – С. 125-133.

121. Посадская А. Женские исследования в России: перспективы нового видения / А. Посадская // Народонаселение. – 2002. - № 2. – С. 11-18.

122. Постанова Верховної Ради України „Про рекомендації парламентських слухань „Становище жінок в Україні : реалії і перспективи” // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 50.

– С. 2010-2015.

123. Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій / [за ред. Є. Захарова, І. Рапп, В. Яворського]. – Х. : Фоліо, 2005. – 332 с. (Українська Гельсінська спілка з прав людини).

124. Проскурина М. Феминизация науки как социологическая проблема / М. Проскурина // Социологические исследования. – 2002. - № 3. – С. 72-77.

125. Сарсембаева Р. Феминизм как политическое явление / Р. Сарсембаева // Вестник Московского университету. Серия 18. Социология и политология. – 2004. - № 3. – С. 73 –79.

126. Сергєєва Л. Реалізація гендерної політики в Україні на регіональному рівні / Л. Сергєєва // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ „Магістр”, 2004. - № 2 (20) – Ч.1. – С. 80-87.

127. Серьогін С. Співпраця органів державної влади з жіночим громадським рухом в умовах інтеграції України в Європейський Союз / С. Серьогін, О. Костюкова // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2004.

– Вип. 2 (16). – С. 3-11.

238

Рекомендована література до курсу

128. Скляренко В. 100 знаменитых женщин Украины / Скляренко В., Иовлева Т., Батий Я. – Харьков : Фолио, 2006. – 511 с.

129. Скоблик Н. Гендер і влада / Н. Скоблик // Віче. – 2008. - № 1. – С. 61-64.

130. Скорик М. Політичні партії перед гендерним вибором / М. Скорик // Контекст. – 2002. - № 1 (13). – С. 15-19.

131. Словарь гендерных терминов / Под. ред. А. Денисовой / Региональная общественная организация «Восток-Запад». Женские информационные проекты. – М. : Информация ХХІ век, 2002.

– 256 с.

132. Сорочинська-Кириленко Р. Жінки країни організувалися / Р. Сорочинська-Кириленко // Голос України. – 2009. – 29 квіт. – С. 2.

133. Становище жінок в Україні : реалії та перспективи // Парламентські слухання 9 червня 2004 року. – К.,2004. – 157 с.

134. Стрельник О. Гендерна нерівність: теоретико-методологічні підходи до інтерпретації / О. Стрельник // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. – 2005. - № 4. – С. 147 – 154.

135. Стрельник О. Поняття соціального потенціалу в інтерпретації проблеми гендерної нерівності / О. Стрельник // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. – 2006. - № 4. – С. 147-160.

136. Стяжкіна О. Гендерні дослідження в Україні в 90-ті роки ХХ століття й історична наука / О. Стяжкіна // Наукові праці : науково-методичний журнал. – Т. 8. Історичні науки. – Миколаїв, 2000. – С. 159-163.

137. Сулімова С. Введення квотування як шлях досягнення паритету жінок та чоловіків в українському суспільстві / С. Сулімова // Актуальні проблеми державного управління. Вип. 3 (27). – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2006. – 332 с. - С. 91-97.

138. 50/50 : сучасне гендерне мислення : словник / Т. Мельник, Л. Кобелянська. – К. : К.І.С., 2005. – 280 с.

239

Гендерна політика

139. Таран А. Українські жінки – за гендерну рівність / А. Таран // Праця і зарплата. – 2005. - № 9 (берез.). – С. 3.

140. Таран А. Українські жінки на порозі тисячоліття / А. Таран // Праця і зарплата. – 2002. – № 9 (берез.) – С. 2-3.

141. Тельник М. Гендерна рівність як показник розвиненості суспільства / М. Тельник // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип. 24. – С. 90-94.

142. Удовенко Г. Утвердження гендерної демократії – запорука сталого розвитку : від „охоронної” концепції до ідеї рівності статей / Г. Удовенко // Голос України. – 2005. – 5 берез. – С. 10.

143. Указ Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» // Урядовий кур’єр. – 2005. - № 140 (30 лип.). – С. 2.

144. Українки в історії / [за заг. ред. В.Борисенко]. – К. : Либідь, 2004. – 328с.

145. Федунов В. Правовой статус женщины в звконодательстве Киевской Руси Х – ХІІІ вв. / В. Федунов // Юридический вестник.

– 2002. - № 4. – С. 113-121.

146. Феминизм в общественной мысле и литературе. – М. : Грифон, 2006. – 399 с.

147. Феминология : словарь терминов / [Т. Дубликаш, А. Дунебабин, А. Карпов и др. ; Харьк. нац. ун-т им. В. Каразина; отв. ред. Пищулина О.]. – Харьков : ХНУ, 2002. – 291 с.

148. Фурман А. Основи гендерної рівності : навчальний посібник / А. Фурман, Т. Надвинична. - Тернопіль : Економічна думка, 2006. – 168 с.

149. Хомуленко Т. Психологічне підґрунтя явища торгівлі жінками (аналіз у контексті гендерної демократії) // Соціально-психоло240

Рекомендована література до курсу

гічний вимір демократичних перетворень в Україні : статті / Т. Хомуленко, Л. Сергєєва. – К., 2003. – С. 250-257.

150. Хрісанова С. Спроба гендерного аналізу Конституції України / С. Хрісанова // Право України. – 2002. - № 8. – С. 111–113.

151. Цуницька О. Жіночий рух в Україні : погляд з регіону : [монографія] / Цуницька О. – О. : Астропринт, 2001. – 248 с.

152. Чанишева Г. Реалізація принципу гендерної рівності у трудовому законодавстві України / Г. Чанишева // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : ПП „Фенікс”, 2005. – Вип.

24. – С. 25-30.

153. Чирикова А. Женщина в российской власти: мотивация и стили лидерства / А. Чирикова, Н. Лапина // Общество и экономика. – 2009. - № 6. – С. 144-176 154. Чорновіл Т. Жінки інкогніто… / Т. Чорновіл // Політика і культура. – 2002. - № 2. – С. 6-9.

155. Чубар Л. Права жінок в Україні як об’єкт правового захисту / Л. Чубар // Право України. – 2000. - № 5. – С. 12 – 14.

156. Шахман Н. Конституційно-правові проблеми забезпечення гендерної рівності в Україні / Н. Шахман // Держава і право. – 2008. - № 42. – С. 214-217.

157. Шевченко Н. Гендерні студії в Україні / Н. Шевченко // Наукові праці : наук.-метод. журнал. Політичні науки. – Миколаїв : видво МДГУ імені П. Могили, 2002. – Т. 23. Вип.10 – С. 55-63.

158. Шевченко Н. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні / Н. Шевченко // Український історичний журнал. – 2001. - № 1. – С. 30-39.

159. Шевченко Н. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні / Н. Шевченко // Український історичний журнал. – 2001. - № 2. – С. 78-80.

241

Гендерна політика

160. Шконда І. Жінки у владі – за квотами? / І. Шконда // Україна і світ сьогодні. – 2004. – 5-11 черв. (№ 21). – С. 12.

161. Экономика и социальная политика : гендерное измерение : [курс лекций / под общ. ред. М. Малышевой]. – М. : Academia, 2002. – 286 с. (РАН, Институт социально-экономических проблем народонаселения, Московский центр гендерных исследований ).

162. Як досягти рівності між жінками і чоловіками // Урядовий кур’єр. – 2007. – 27 січ. – С. 8.

163. Ярошенко В. Аналіз гендерної політики на Миколаївщині / В. Ярошенко, А. Коротич // Наукові праці : наук.-метод. журнал. Політичні науки. – Миколаїв : Вид-во МДГУ імені П. Могили, 2004. – Т. 33. Вип. 20. - С. 44-49.

164. Ярош О. Жіноче обличчя політики. Міжнародне жіноцтво у політичній системі суспільства / О. Ярош // Політика і час. – 2001.

- № 2. – С. 58-64.

242

243

244