Овчаренко, Е. Про людей, яких начебто не існує // Слово Просвіти. - 2020. 12 лютого (ч.7). - С.15 Про людей, яких начебто не існує Репертуар Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра поповнила вистава “Сталкери” за п’єсою сучасного українського драматурга Павла Ар’є “На початку та наприкінці часів”. Хто вже бачив “Сталкерів”, знає, як складно підібрати до них слова. Ніколи не забуде, де таємна гілка метро і де час біжить по колу, а не лінією. Хто бачив цю виставу, знає, що в сірій зоні, на своїй землі, живуть люди. І що в людей стріляти не можна. Ця історія про забутих, нікому не потрібних чудернацьку бабу Прісю, хворобливу матір і придуркуватого сина. Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, де радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя. — Пишу про те, що болить, турбує, не дає спокою. Тоді пишеш без прикрас про те, що точно знаєш, а якщо не знаєш, виникає необхідність дізнатися, — зізнався Павло Ар’є. — Обрав писати про ліквідаторів аварії. Але як писати, якщо я там не був? Відтак вирішив поїхати в Чорнобиль, тоді це можна було зробити лише нелегально. Там познайомився зі сталкерами, побачив місцевих, зрозумів їхні проблеми. Через маму, яка поїхала туди і там втратила здоров’я, осягнути це все було легше. Більшість загону, з яким вона тоді їздила, уже не живе. І вона б не жила, якби ми з братом не докладали багато зусиль до її лікування. Спершу не було жодної фінансової допомоги від державних органів — це теж викликало внутрішній процес, нерозуміння, де ж правда. Тих людей, ліквідаторів, залишилося дуже мало. Це була маленька проблема маленьких людей. Але маленьких проблем немає, діяти треба через проблему кожної людини. Я так і пишу: не про катастрофу, а про людей — бабу Прісю, її онука, їхні проблеми. І через свою маму, через її біль я побачив цих людей. Забутих, здичавілих, водночас у тисячі разів чистіших, моральніших, адже в нелюдяних умовах вони все одно залишаються людьми. У Чорнобильській зоні виживають лише дуже сильні. Жінка, яка може на собі цілий світ втримати. Це ті бабусі, які, попри все, йдуть уперед, борються, вони оптимістичні і вважають, що бездіяльність — найбільший гріх. Ось такий збірний образ жінки, яка вже навіть не жінка, а така собі матір-земля, у якій проявляються і чоловічі риси. Баба Пріся каже: “В зоні круглий час, коло, а у них там — лінія. Ми встаємо з сонцем, лягаємо з місяцем. Працюємо весною й влітку, а восени і взимку відпочиваємо. У нас Різдво зимою, а полуниця — літом, а у них там навпаки. Вони спішать, нікуди не встигають…” Це все про нас. А там по-іншому плине час. Вони
працюють за циклом природи, а людство уже вийшло за межі цього циклу, воно створює іншу природу — людську. І таке порівняння мене дуже вразило. За кілька років після цього я потрапив на лекцію австрійського науковця, вона була про лінійний час. І професор, який все життя присвятив вивченню цього питання, і бабуся, яка закінчила чотири класи, дійшли до однакових висновків, щоправда, різними шляхами. “Сталкери” — це вистава про дивну сім’ю, яка мешкає в 30-ти кілометровій зоні відчуження довкола Чорнобильської атомної електростанції. Покинуте село неподалік річки Прип’ять, маленький хутір, глухий кут, тікати нікуди, навкруги ліси і болота… Баба Пріся, її дочка Слава та онук Вовчик хочуть просто жити, але їм доводиться боротися за існування. І боротися не з радіацією — бабця знає, як домовитися з природою, мавками та іншими “мешканцями” лісу (чи то її уяви). Сім’я змушена захищати свій маленький світ від великого суспільства: від дільничного, який весь час намагається їх виселити, від “мисливців”, які для розваги відстрілюють звірину. І допомоги чекати нізвідки. Роль баби Прісі виконує актриса театру і кіно, заслужена артистка України Ірма Вітовська. Її героїня майже удвічі старша за віком від виконавиці. Але завдяки майстерній грі у глядачів складається враження, що на сцені стара жінка. Не залишать байдужими і образи, створені Віталіною Біблів (Слава), Владиславом Писаренком (Вовчик і Батько) та Олексієм Нагрудним (Дільничний).