Павло Тичина не прославляв більшовиків, а висміював їх [Електронний ресурс] // Meest-Online [сайт]. – Текст. та граф. дані. – 2009-2021. - Режим доступу: https://meest-online.com/history/figure/pavlo-tychyna-ne-proslavlyav-bilshovykiv-avysmiyuvav-jih/ - Дата публікації: 21.01.2021. – Дата перегляду: 14.04.2021. Павло Тичина не прославляв більшовиків, а висміював їх |
Павло Тичина 23 січня 130 літ тому в с. Піски на Чернігівщині народився чи не найзагадковіший серед українців. Академік-самоук 1966-го Асоціація англійських учителів та американський Гарвардський університет, яких важко запідозрити в симпатіях до СРСР, запропонували нагородити Нобелівською премією з літератури Павла Тичину, голову Верховної Ради УРСР у 1953-1959 рр., котрий закликав у вірші «Партія веде»: «Буржуїв за буржуями будем, будем бить!». Але «буржуазна» західна інтелігенція повірила не в кровожерливість поета, а літературознавцю зі США Остапові Тарнавському, котрий довів у докторській дисертації, що насправді Тичина не прославляв більшовиків, а пародіював їх. Та й не за дифірамби їм висували його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії, а за ті твори, які захоплено переклали й видали у 1920-х рр. в низці країн Європи, й за котрі він був визнаний «найбільшим сучасним поетом слов’янського світу». А Василь Стус писав, що Тичина й «деградував так само генiально, як колись писав вірші». Генієм його визнали й тому, що цей син бідного сільського дяка, не закінчивши жодного закладу вищої освіти, заслужено став доктором філологічних наук та академіком. А в 1943-1948 рр. був народним комісаром (тобто міністром) освіти УРСР. «Нема Дантеса!» Та через те, що у своїй ранній поезії писав про більшовиків, що «Ждали ми героя, а встав свинопас», від найпочеснішої літературної нагороди за це довелося відмовитися. Тим паче, що, за даними літератора й культуролога Оксани Забужко, він з початку 1930-х страждав на гостре психічне захворювання — манію переслідування. Але письменник і літературознавець Станіслав Тельнюк запевняв, що «Тичина і в поведінці житейській своїй блискуче грав роль переляканого». І що підкреслено примітивні оди більшовикам писав навмисно, провокуючи відразу до їхньої партії. А той факт, що таки досяг своєї мети, засвідчують епіграми, присвячені йому: «Та немає в світі гірше, як Павла Тичини вірші — та всі ж як один! Ми рядки
його читаєм — божеволієм, конаєм, та всі ж як один!»; «Біля церкви на майдані спить Тичина в чамайдані. Дайте мені кирпичину — я уб’ю Павла Тичину!»; «Тичина — геній і професор! Ти — майже Пушкін! Жаль, нема Дантеса!» Та позаяк їх поширювали з уст в уста про одописця більшовикам, удостоєного ними звання Героя соціалістичної праці, п’ятьох орденів Леніна та двох — Трудового червоного прапора, то це означає, що ті кпини стосувалися не лише Тичини, а й «героїв» його віршів. Тим паче, що його оди їм разюче контрастували з ранніми творами поета. 1933 рік Ще одна підстава не сприймати написане поетом у 1939-1960-х рр. буквально — це його «темне», за мірками більшовиків, минуле — він, як засвідчив активіст «Братства самостійників» Роман Бжеський, входив до складу таємної організації. А 1918-го прославляв Героїв Крут — «Український цвiт! Вмерли в Новім Заповіті з славою святих». Натомість обдурених більшовиками таврував — «Хто зрадить неньку Україну — прокляття тим!». А в намірі розвінчати більшовиків зізнався 1930 року у вірші-посланні індійському поетові Рабіндранату Тагору: «Я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль». Та й один із своїх віршів назвав доволі промовисто — «А чи не єсть це самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів». Ще більшою диверсією Тичини проти більшовиків Тельнюк вважав те, що поет навіть у шкільних читанках, де під віршами зазвичай не ставлять дати їхнього створення, обов’язково підписував під «Партія веде», що цей твір з’явився на світ 1933-го. А позаяк упродовж того року українців морили голодом, то поет таким чином, зі слів Тельнюка, «апелював до народної пам’яті: люди мруть із голоду, мруть мільйонами, а «орден мечоносців» заявляє на весь світ: «Та нехай собі як знають, божеволіють, конають — нам своє робить». Але не виключено й те, що постійною прив’язкою свого вірша до 1933 року Тичина прагнув реабілітуватися за написане ним, як запевняв Тельнюк, аж ніяк не для друку, а випадково виявлене у нього на столі кореспондентом головного друкованого органу більшовиків — московської газети «Правда». І хоч поет намагався під різними приводами відмовити йому в пропозиції опублікувати «Партія веде», той таки наполіг. Зате Тичині вдалося надрукувати рядки, які не цураються цитувати антикомуністи: «Я єсть народ, якого правди сила нiким звойована ще не була». Як повідомляв «Міст», Кум Путіна намагається заборонити правду про поета. Ігор Голод Дорадянські вірші Павла Тичини *** Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Виростали діти в хаті, як в гаю, Без ясного сонця в рідному краю. Накипіла злоба, сповнились серця — Гей, курки спустили в матір і отця!
Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Засівали поле потом і слізьми. Не родило жито — що хоч, те й візьми. То ж сокири брали, щоб в крові погріть. І йшли брат на брата однімать, ділить… Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас? І сказали людям: ми вас поведем! Рушимо з ножами у наш край-едем. І взялися кров’ю поле і гаї, Бо рубались, бились ріднії, свої. Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас? І сказали люди: годі нас дурить! Будем ще й на волі у кайданах гнить: Ждали ми героя, а встав свинопас, — Хто ж так люто кинув на поталу нас? 1918 Антистрофа Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція. Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє. Своє ж рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить. Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи? 1919-1920 *** На майдані коло церкви революція іде. — Хай чабан! — усі гукнули, — за отамана буде. Прощавайте, ждіте волі, — гей, на коні, всі у путь! Закипіло, зашуміло — тільки прапори цвітуть… На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі! На майдані пил спадає. Замовкає річ… Вечір.
Ніч. 1920 Пам’яти тридцяти На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих… На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка… На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. — На Аскольдовій могилі Поховали їх. 1918 *** Прийшли попи, диктатори (о сором!), — якраз всі ті, кого Ти не любив. І хтось Твоє погруддя встановив поміж монастирем, поміж собором. Стоїш. У далеч дивишся з докором… Який огонь в душі Твоїй горів, коли будив Ти, кликав кобзарів з насильством биться, з царствами, з терором! Ну що ж. Тарасе! Рад єси, не рад — дивись, який в господі нашій лад, в сім’ї великій, у громаді вольній. Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти — нічого не кажи Первопрестольній. — Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи. 1920 *** Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. — Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене! Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок… Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько. Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними. Проходять солдати у хату; один з них писати сідає, два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях. — Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? — Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо. Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно. Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно. Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі, і синю голівку під ситом, що вже почала протухати. Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно. — Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш? — Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї? Хрипкий, а тремтючий, веселий. — Та так і живу, — проспівала. Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось? Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая. Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула — затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу… Отак і живу,— проспівала. — Отак, удова молодая,— і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала. Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка. Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно. Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою: — Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! — Солдати підводять нещасну, її освіжають водою. А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають. 1921