Гордійчук, Ірина. Анатолій Матешко. Людина-джаз. Відомий український режисер
про кіно, друзів і сім’ю [Електрон. ресурс] // День. – 2018. - №3-4. – Відомості
доступні також з Інтеренту: https://day.kyiv.ua/article/kultura/anatoliy-mateshkolyudyna-dzhaz – Дата публікації: 12.01.2018. - Дата перегляду: 20.03.2023.
Анатолій Матешко. Людина-джаз. Відомий український режисер про кіно, друзів і сім’ю
Дозволю собі крамолу посперечаюся з класиком. Всі нещасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна щаслива сім’я щаслива по-своєму.
Дійові особи сьогоднішньої історії: чоловік
актор і режисер Анатолій Матешко. Красивий, талановитий, працеголик. Дружина актриса, сценарист і режисер Анастасія Матешко. Стильна, впевнена в собі та своєму чоловікові.
Сестра Анатолія актриса Ольга Матешко. Одна з перших красунь
українського кінематографа, живе в США, часто буває в Україні. Діти Артем, Микола, Андрій. Жанр сімейна психологічна мелодрама (для читання морозними зимовими вечорами). Короткий зміст історія одного кохання.
СТАРША СЕСТРА
Толя, коли твоє прізвище вперше з’явилося в титрах фільму Ігоря Вєтрова
«Земні і небесні пригоди», воно було вже добре знайоме глядачам, завдяки яскравій красуні-актрисі Ользі Матешко. Актором вирішив стати під впливом сестри?
Мабуть. Оля старша за мене на шість років, і в дитинстві, власне, вона займалася моїм вихованням: відправляла в школу, оскільки батьки були на роботі, конфлікти різні вирішувала, а вже її вступ до ВДІКу взагалі справив на сприйнятливий дитячий організм (сміється) величезне враження. Коли я навчався класі в сьомому, мене відпустили до Москви відвідати сестру, пам’ятаю ту поїздку досі. Це був абсолютно інший світ, інші люди і розмови... Оля дружила з Сашею Ітигіловим, який потім став її чоловіком (кінооператор, кінорежисер «Якщо можеш, пробач...», «Обинувачується весілля», «Смиренне кладовище». Авт.), і я з ними в шість годин ранку (!) ходив на перегляди недоступних простому радянському глядачеві фільмів, і слухав потім, як їх
обговорюють майбутні актори і режисери. Коли повернувся до Києва, напевно, місяць не міг оговтатись все здавалося сірим і нудним, ніхто з мого оточення нічого не знав про те, що відбувається у чарівному світі кіно. Довго згадував фантастичну атмосферу вдіковських аудиторій, де панували «запахи Риму»... (Сміється)
Напевно, саме тоді я і вирішив, що після школи вступатиму на акторський. Але батько хотів, аби я будував «мости і тунелі», і якби не провалив письмовий екзамен з математики, можливо, став би інженером. Однак я отримав двійку, а оскільки
вступати все одно кудись було потрібно, вивчив байку і пішов ловити щастя в
театральний інститут. Перший курс виявився складним, а потім я втягнувся
класний був час, цікавий. У нас ще й курс підібрався відмінний, я вчився разом з
Гришею Гладієм, Славкою Гаврилюком, Олегом Примогеновим...
Ти закінчив театральний у середині сімдесятих (до розвалу Радянського Союзу, коли зруйнувалося кіновиробництво, було ще далеко), як складалася акторська кар’єра?
Так, я встиг попрацювати у Леоніда Бикова у фільмі «В бій ідуть одні старики», у Володимира Бортка в «Каналі», у Павла Любимова «Швидше за власну тінь», зіграв одну з головних ролей на «Ленфільмі» в картині «Суворе
чоловіче життя», режисер Анатолій Гранік. Він зняв фільм «Максим
Перепелиця», якщо пам’ятаєш. Я багато чого у нього навчився, дуже цікава була
людина.
Класні були часи, ми багато їздили по країні, маса вражень. Наприклад, на
Всесоюзному (адже тоді ще був СРСР) кінофестивалі в Єревані, де картина
«Суворе чоловіче життя» отримала «Срібну медаль Олександра Довженка», я
вперше побачив Сергія Параджанова. Він буквально кілька днів тому вийшов з
в’язниці і відразу після Тбілісі приїхав до Єревану, де друзі влаштували йому прийом таку таємну вечерю. Після 12 ночі, коли вже всі заклади в місті
закрилися, в готелі «Ані» зібралася вибрана публіка шановані аксакали, з тростинами, перснями. І Ваня Гаврилюк привів мене туди це було приголомшливо!
Параджанова бачу, як зараз: біла борода, сиве волосся, блакитні-блакитні очі, сірий піджак. Він дивився на всіх якимсь дитячим наївним відкритим поглядом. Тости на його честь говорили по колу, і коли дійшла черга до мене, я виголосив банальні
слова (зараз і не пам’ятаю, що говорив), сів, і у мене сльози з очей
покотилися. Цей вечір запам’ятався мені на все життя.
Потім я ще раз зустрічався з Параджановим, вже в Києві, і знову ж таки Ванька мене притягнув на зустріч.
Ви дружили з Гаврилюком?
Так. Ми знімалися з ним та Іваном Миколайчуком у фільмі «Канал» у Володимира Бортка. Прожили місяць пліч-о-пліч в Чаплинці, загубленому в степах селищі в Херсонської області, у нас склалися дуже теплі стосунки. Я був молодшим у цій компанії. Ми прекрасно проводили час утрьох. Вечорами випивали потроху, а інколи й «побагато» (сміється) по-різному, і розмовлялирозмовляли-розмовляли. Іван Миколайчук весь час щось вигадував, придумував якісь ігри, він був великим винахідником. Кожен вечір перетворювався на своєрідну виставу, і заводієм завжди був Миколайчук. Розповідав масу історій зі свого життя. Наприклад, як після тріумфу картини «Тіні забутих предків» зустрічався з Юрієм Любимовим, який запрошував його до Театру на Таганці, що довго мучився, не міг наважитись їхати чи ні (адже «Таганка» в ті роки була недосяжною мрією всіх акторів!), та все ж таки не поїхав. Хоча прийми він пропозицію Любимова, все могло в його долі скластися інакше.
прийняли до своєї команди. Я не зловживав прихильністю старших товаришів, але наша дружба тривала і після зйомок.
Твоя акторська кар’єра складалася успішно, чому ж вирішив стати
режисером?
Розумієш, чоловік і жінка в акторській професії різні об’єкти. Актор інструмент у руках режисера, і через це у нього починає складатися особливе
відношення до себе. От як художник, наприклад, ставиться до свого інструменту
пензля? Дбайливо зберігає його, чистить, леліє. Так і актор (хочеш не хочеш) починає дивитися на себе вдзеркало більше, ніж потрібно. Можливо, це й логічно
для такої професії, але входить у звичку, яка, як правило, перетворюється на
егоцентризм. Мало хто може впоратись з ним. Ті, кому вдається, досягають
великих висот у ремеслі. Але їх небагато. Мені, до речі, зараз дуже складно
проводити вільний час в акторському середовищі. Набагато комфортніше з
людьми інших професій. Тому що на майданчику ти для артистів будь-якого віку і
мама, і тато, а проводиш там по 12 годин. Наприклад, у мене в останньому фільмі знімався Юра Євсюков, прекрасний актор, але його потрібно було і обійняти, і похвалити, і посварити... А Тьома Мяус, також класний, дуже органічний сучасний
артист, сам говорить: «Мене потрібно торсати!» Вони справді як діти, за ними весь час наглядати потрібно, а тому, коли відпочиваєш, хочеться про це не думати.
Режисурі ти навчався в Росії, на Вищих курсах сценаристів і режисерів. Адаптація проходила складно, адже не секрет, що до тих, хто поступив з союзних республік, ставились, як до «молодших братів»?
Адаптації, по суті, не було, тому що у нас на курсі зібралася багатонаціональна компанія. Я лише там, до речі, зміг відрізнити естонця від латиша або литовця! (Сміється)
Яким чином?
Латиші раціональні і (на той час) більш прорадянські. Литовці справжні мужики, люди, на яких можна розраховувати. А естонці розв’язні хлопці, могли «відлетіти» повністю в прострацію. Начебто один регіон, а характери різні.
Ми дружно жили, звикли один до одного. Я багато спілкувався на курсах із Сашею Кайдановським, чудовою і талановитою людиною. Основним майстром у нас був Олександр Мітта («Гори, гори, моя звезда», «Екіпаж», «Кордон. Тайговий роман». Авт.), він читав загальні лекції, і у той час писав книгу «Між пеклом і раєм», підручник по драматургії і режисурі, прокатував на нас свої думки. Було цікаво. І в режисуру ти також увійшов досить упевнено: за декілька років яскравий дебют «Зелений вогонь кози», про який тоді багато говорили, потім «Ха-бі-асси», «Жінка для всіх». Все складалося чудово, але відбувся розвал Союзу, і кіно перестали знімати. Не пошкодував тоді, що не навчився будувати «мости і тунелі»?
Та у той час мости і тунелі не будувалися, все було погано... Звичайно, зараз я, можливо, вибрав би іншу професію. Чому ні. Сьогодні світ відкритий, багато
можливостей. А тоді спочатку, звичайно, була розгубленість незрозуміло, що робити. Працював на телебаченні, знімав програми, замовлені корпоративні фільми, викладав у інституті. А потім Олександр Роднянський запросив мене режисером на серіал «День народження Буржуя». Він пройшов з великим резонансом, і життя стало налагоджуватися.
Зняв декілька телесеріалів за книгами Дар’ї Донцової та Тетяни Устинової
«Даша Васильєва. Любителька приватного розшуку», «Подруга особливого
призначення», «Міф про ідеального чоловіка», інші фільми, які досі глядачі
дивляться із задоволенням. Сьогодні співпрацюєш з російськими колегами?
Ні, зараз я з росіянами не працюю. Причому мені стало там некомфортно ще до
подій на Майдані, не знаю, чим це пояснити. Я навіть кілька разів відмовлявся від цікавих пропозицій. Одного дня вже дав згоду продюсерові Денису Євстигнєєву, але в останню мить здав квиток і не поїхав...
До того ж сьогодні, нарешті, починає відроджуватися кіно в Україні. З’явилася
можливість пропонувати і захищати свої проекти, знімати те, що хочеться, на
Батьківщині. Останнім часом кожного місяця проходять прем’єри українських
фільмів різних жанрів, деякі роботи просто відмінні. Я ще не бачив «Кіборгів»
Ахтема Сеїтаблаєва, але відгуки чую вельми емоційні, а це означає, що картина
зачепила за живе. Марина Степанська зробила класний арт-хаусний «Стрімголов»
кіно європейського рівня. Там прекрасно заявили про себе молоді актори
Андрій Силецький і Даша Плахтій. Чудовий оператор Себастьян Талер! Мені
дуже сподобалася його камера, ось такої якості я хочу добитися від своїх колег, в яких міцно сидять штампи поетичного кіно, «дуже хочуть знімати красиво».
Звичайно, і у мене буває спокуса побачити ідеальну картинку, але часто вона йде врозріз з драматургією. А «Стрімголов» знятий абсолютно точно. Справив на мене враження і фільм Аркадія Непиталюка «Припутні». Добре, що з’явилася
«Сторожева застава», перша спроба мейнстриму. І на всі ці картини пішов глядач, що свідчить про те, що національне кіно популярне настав час, коли ми хочемо дивитися фільми про себе.
АНАСТАСІЯ МАТЕШКО ІСИНИ
МИКОЛА ТА АНДРІЙ
Наша творча група також зняла за останні роки
комедійний мюзикл «Трубач», військову драму «Полон» (CAPTUM), зараз відбувається монтаж дитячої картини «Фокстер і Макс» за сценарієм Насті Матешко, а аніматори створюють
мальовану собаку-робота, друга нашого героя. Це тривалий і копіткий процес. Отже, не нудьгуємо, і це класно.
ЗАКОХАТИСЯ НА «ЄЛИСЕЙСЬКИХ ПОЛЯХ»
Ви з дружиною Настею працюєте разом: вона знімалася в твоїх фільмах, була другим режисером, креативним продюсером, автор сценарію картини
«Фокстер і Макс». А як ви познайомилися?
У минулому столітті (сміється), в далекому 1993 році в Будинку кіно була прем’єра фільму Олексія Левченка «Єлисейські поля», де я грав поміщика
Володимира Миколайовича, і наші спільні друзі познайомили нас. Мені було страшно ніяково, тому що Настя весь час дивилася на мене та-ки-ми величезними очима. А потім вона сказала.
Ось від цієї людини я хочу мати дітей!..
(Сміється) Спочатку мені здавалося, що відбувається якийсь кошмар: я
нещодавно розлучився з першою дружиною, був абсолютно не готовий до нових стосунків, тим паче що у нас з Настею різниця в 23 роки. Мені вона здавалася
величезною. Потім, щоправда, з’ясувалося, не така вже ця різниця і велика...
Рішення одружуватися вдруге далося легко?
Ні, не просто. Не просто...
І що ж зрештою вплинуло на нього?
Вирішальним чинником все-таки завжди буває кохання.
Закохався відразу, якщо чесно?
Напевно, з часом. Тим паче, що відношення Насті до мене розвіяло багато
побоювань. Скажу більше: вона змінила мене в кращий бік.
І що ж в тобі було поганого, якщо не секрет?
(Сміється) Було. Я не стану розкривати свої недоліки. Палити кинув, наприклад. Не палю років 15.
Ви разом вже двадцять років. Не складно, коли весь час і вдома, і на
роботі разом?
Тут, напевно, важливо, що нас об’єднує спільна справа, мета, якої ми хочемо досягти. Нам завжди є про що поговорити: нереалізовані задуми, конкретні
завдання. Наприклад, Настя зараз продюсує одну короткометражку, самостійно, без моєї участі. Але ми все одно обговорюємо якісь нюанси, її заняття зрозуміле мені. А нещодавно вона зняла як режисер короткий метр (5 хвилин) за п’єсою Максима Курочкіна «Сходознавець». Можу без зайвої скромності сказати
класна робота!
Це перша проба пера у Анастасії як режисера?
Ні, Настя дебютувала короткометражним фільмом «Мешканцем», і в 2015 році його навіть показували в секції ShortFilmCorner Каннського кінофестивалю. Критикуєте один одного?
(Сміється) Буває. Завжди ж є спокуса постібатися один над одним.
Незважаючи на стьоб (або завдяки іронічному ставленню один до одного), ви виглядаєте щасливою і гармонійною парою.
Серйозно?
Мені, в усякому разі, так здається.
Отже, так воно і є. (Посміхається) Є речі, які пояснити не можна: чому, з якоюсь
людиною ти і хвилини не можеш знаходитися в одному просторі, інтуїтивно
відсуваєшся, якщо вона наближається до тебе, відчуваєш дискомфорт, а іншому прощаєш абсолютно все поведінку, вчинки, які, здавалося б, не приймаєш апріорі. Нас із Настею нічого не дратує одне в одному. Ну, наприклад, не помила вона посуд, сидить книжку читає я спокійно встану і помию, мені навіть подобається цей процес думаю в той момент, медитую. І так у всьому. Напевно, це і називається гармонією?..
А як ви зазвичай відпочиваєте?
Ми купили в селі під Кагарликом будинок, їздимо туди влітку. Там такий
класний простір, велика територія, у нас на ділянці свій гай є, і навіть непрохідні місця. Приїжджаєш у село і розчиняєшся. Настя порається весь час, кущі якісь висаджує. Я вирощував дині і кавуни, дуже смачні виходять. Огірочки, помідорчики... У мене є електрокосарка, кошу траву. Молодший син Андрюшка часто з нами їздить, у нього компанія місцева утворилася, придумують різні ігри.
На лижах не катаємося. Можливо, спробуємо почати з Андрієм. Свого часу їздили в Індію, довго там бували. Настя захоплювалася йогою, індійською міфологією.
Зараз трохи охолола, слава Богу. «Навернулася» до європейських цінностей.
(Сміється) І мені це більше подобається, ближче.
ХЛОПЧИК... ІЩЕ ДВАХЛОПЧИКИ
У тебе троє синів. Хто-небудь успадкував артистичні гени?
Старший Артем займається економікою, фінансами, продажем біржових
паперів. Свого часу він працював у Києві, досить успішно. Нещодавно переїхав до
Канади, там живе його мама адаптується. Я вже дід, до речі, у мене онучка
народилася. Правда, поки бачив її лише по Скайпу.
Середнього, Колю, спочатку тягнуло в акторство. Він навіть знявся у французів у
фільмі «Вишенька» (CHERRY). Сам пішов на кастинг (йому було 14 років), і його
затвердили на одну з головних ролей друга героїні, в якої батько працює в
Києві, а мама не може впоратися з дочкою підліткового віку і відправляє її з Франції до нього в Україну. Тут дівчинка (до речі, вона племінниця Ізабель Аджані, така ж красива) знайомиться з хлопчиськом, якого грав Коля. Зйомки
мали проходити в Києві, але вже стався Майдан, і їх перенесли в Софію. Настя
поїхала з сином, їм дуже сподобалося місто, вони багато гуляли, і весь час
проходили мимо зоомагазину, де продавалася собачка
джек-рассел-тер’єр (як у фільмі «Артист», пам’ятаєш?). А коли зйомки закінчилися, Коля на свій гонорар купив її (вони дуже дорогі) і привіз до Києва. Назвав Зоє, так звали дівчинкуфранцуженку(зараз собачка відгукується на Зою), і тепер у нас повний двір родичів. (Сміється) Молоденькою Зоя була бешкетна, а зараз, по-моєму, вже розуміє людську мову. Коли молодший Андрійко грає на саксофоні, вона стоїть поряд і підспівує!
Тобі сподобалася робота Колі?
Я не можу бути об’єктивним. Він дуже здібний хлопець, і після прем’єри в Парижі режисер з експресією, властивою французам, лаяв нас, говорив: «Це геніально! Ви недооцінюєте сина!Дайте йому свободу!» Але найголовніше, вже в Києві ми якось гуляли з Колею, розмовляли, і він сказав найважливіші для мене слова: «Тату, ти знаєш, а я не хочу бути артистом». Хоча йому дуже сподобалося зніматися французька група, оточення приголомшливе! Це його визнання було великим подарунком для мене, друге народження дитяти. Дітям потрібно давати свободу, вони самі виберуть свою дорогу.
І який же вибрав Коля? Адже він вже закінчив школу?
Він не міг визначитися, куди піти вчитися після школи. Я запропонував айтішні курси. Коля спочатку чинив опір, мовляв, не моє це, а після двох занять прибіг з
очима, що горіли від захоплення, настільки йому сподобалося, як вів курси парубок, до якого він потрапив. Він старанно вчився, дошкуляв педагогові, випитуючи різні нюанси у результаті той узяв Кольку на роботу в свою компанію. І син вирішив, що йому цікаво працювати, займатися тим, що подобається, а не витрачати п’ять років на якийсь незрозумілий інститут. У мами спочатку істерика була, вона ледве не непритомніла як це, син без вищої освіти! Але я внутрішньо його підтримував, тому що два роки викладав в одному виші, але не витримав і пішов там педагогамсамим вчитися потрібно, а для студентів марна трата часу за їхні ж гроші.
Зараз Коля сам себе робить, величезні книги за фахом англійською проковтує за
місяць, тому що в цій галузі необхідно щодня стежити за новинками. В результаті, в свої 18 років він вже проводить співбесіди з людьми, які закінчили КПІ, інші
технічні виші. Його запрошують на роботу до Португалії, але Коля сумнівається
боїться, що не потягне. Це буде його вибір: з одного боку, здорово, а з іншого, все-таки йому лише 18 років.
Колі подобається те, чим він займається, але втомлюється. Нещодавно, аби перезавантажитися, купив путівку і махнув на Шрі-Ланку. За свої гроші, нічого у
мене не просив.
А Андрюха, молодший, ні на кого не схожий. Відірваний, вільний, незалежний, легкий. І при цьому, по-моєму, найрозумніший. Почнемо з того, що він вже вміє готувати, і у нього відмінно виходить. Дуже багато читає. «Гаррі Поттера»
проковтнув всього, жонглює назвами станцій, міст, іменами героїв, знає всю гарріпоттеровську біблію запас слів у нього, по-моєму, більший за мій.
Ось Андрій актор, він весь час щось придумує, переодягається, грає. У нього хороший слух, і ми хотіли віддати його вчитися грі на гітарі, але він вибрав
духовий інструмент. Спочатку грав на флейті, а потім його викладач (цікавий
такий парубок, вони з Андрієм на рівних розмовляють, без вікової субординації)
порадив саксофон. Більш чоловічий інструмент, каже. Моя перша дружина
привезла саксафон з Канади, з пригодами, ледве не забула в аеропорту, ось Андрій зараз на ньому і грає. Йому дуже подобається. Міркує (копіює сина): «Коли я граю в залі, я всіх бачу, і кожній людині конкретно граю, кожному хочу щось сказати!». Талановитий актор і розумна, нестандартна мисляча людина, Сергій Чонішвілі, який знімався у тебе в декількох фільмах, поділяє людей на «людина-джаз» і «не джаз». Сенс характеристики, думаю, зрозумілий? Коли я
запитала його, кого із знайомих киян він може назвати «людиною-джаз», Чонішвілі відповів (цитую): «Толя Матешко, оператор Сергій Борденюк однозначно! Вони постійно в джем-сейшні». Приємно.
— А які речі у виконанні сина-саксофоніста найбільше любить «людинаджаз»?
Напевно, «Серенаду місячного світла» з репертуару Глена Міллера і «Рожеву пантеру»...
Закінчуються довгі новорічні «канікули». Виїжджали кудись на свята?
Ми традиційно зустрічаємо Новий рік вдома. З дітьми і батьками Насті. Якщо Оля в Києві, вона теж приходить до нас.Коли мама була жива, ми і її забирали. Свято було з подарунками під ялинкою, як годиться?
Обов’язково! Більше того, кілька років тому зайшла розмова про дива, про те, що замовити «миколайчику», і Андрюха раптом каже: «А давайте я переодягнуся Дідом Морозом, ви всі подарунки в мішок покладете, а я їх роздаватиму!» Ми гру прийняли, і ось вже третій рік Андрій одягається в костюм Діда Мороза, виходить за двері, дзвонить, починає всілякі промови штовхати... Весело!..