Раґулі Власідзе - Провінційне пекло by Михайло Качанський

ISBN ББК Раґулі Власідзе. Провінційне пекло. Драматургічна трилогія. Івано-Франківськ.: видавництво «Мантикора», 2014. — 608 с. © Рагулі Власідзе, 2014 © Мантикора, 2014

Це драми, що розраховані на режисерів, які тяжіють до містично-символічного мислення. Раґулі Костянтиновичу вдалося розгорнути в повновартісні драматичні характери суперечності єдиного людського індивіда. В. Винниченко, до речі, на початку XX ст. намагався це зробити у п’єсах «Брехня», «Гріх», «Базар», «Пророк», де герої прагнуть пізнати багатогранність істини, множинність буття, перебуваючи в різних психологічних станах, стихіях, площинах. Лариса Мороз, доктор філологічних наук, професор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Персонажі п’єс Р. Власідзе постійно існують у двох вимірах: «Я» — натуралістичний і «Я» — як персонаж «театру для себе». Автор провадить своїх героїв поміж двома дзеркалами: одне з них відбиває норму, а друге — гротеск. Усі ці твори — погляд із того духовного пекла, де людина шукає виходу до самої себе — і не знаходить. Лесь Танюк, режисер театру і кіно, народний артист України, голова Національної спілки театральних діячів України

Мова Великого Кобзаря, як сяючий дзвін над небесним собором, що гармонізує світову культуру національними традиціями і народною мудрістю. І хто б не намагався дати тріщину цьому дзвону — він стає ще міцнішим та потужнішим завдяки закладеній у нього сонячній енергії, містичній естетиці та земній красі. Книга, яку я створював упродовж багатьох років на благодатній українській землі і яка вперше побачила світ українською мовою, — теж певна подія, підпорядкована законам містики, естетики, краси і любові, за що й висловлюю велику подяку тобі, Україно — мій духовний небесний соборе! Раґулі Власідзе

…Його драми: «Провінційне пекло», «Райський пейзаж», «Мертва тиша» — постають своєрідною характеристикою завершеної епохи, такої, що вже відбулася і лягла на сторінки людської історії. Герої Раґулі Власідзе єдині у своєму бажанні знайти вихід із абсурдних, почасти ними ж спровокованих, ситуацій. У їх характерах віднаходимо риси, притаманні дійовим особам грузинського народного театру масок: берикаоба і модерного європейського театру абсурду; постатей масових карнавальних свят кееноба і архетипи Мольєрівських персонажів; трагічну естетику Вільяма Шекспіра і поетику ліричних героїв Галактіона Табідзе. Грігол Катамадзе, Надзвичайний і Повноважний Посол Грузії в Україні в різні роки 5

Читаючи ці драми, спіймав себе на думці, що, очікуючи спаду емоційної напруги, після дев’ятого валу потрапив у десятий. Вражає реалістичність життя, що сплітається з потойбіччям, проникаючи через серце в душу. Богдан Бенюк, актор театру і кіно, народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка

ЗМIСТ

Сюрреалiстичнi мандри сутiнками свiдомостi ……8 Слід наголосити, що творчості драматурга Раґулі Власідзе притаманне саме філософське мислення. Трагічні події, які відбуваються в його драмах, стосуються різних сторін людського життя (реального, містичного). Зокрема, в одній із драм автора, що називається «Провінційне пекло», говориться: «Люди! Зірки падають не тоді, коли хочуть сповістити про чиюсь смерть, а тоді, коли ви не спроможні вберегти високі поривання своїх душ!..». Творчість Власідзе є відбитком національного характеру у грузинській драматургії і, почасти, з цієї причини становить інтерес для українського читача. Ферхад Туранли, завідувач кафедри української та східної філології Університету «Україна», доцент кафедри загального і слов’янського мовознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Незважаючи на стрімкий розвиток інформаційних технологій, паперова книга завжди буде домінувати над електронною. Адже паперова книга — це своєрідне сховище духовного стану всесвіту. І якщо я беру активну участь у виданні книг, то роблю це заради духовних цінностей, щоб наш життєвий простір не заростав «отруйним бур’яном», якому протистоять герої Раґулі Власідзе у драматургічній трилогії «Провінційне пекло». Віктор Вінтоняк, меценат та куратор проектів сучасного мистецтва

ПровIнцIйне пекло ………………………13

Перша дiя ………………………16

Друга дiя .………………………59

Третя дiя ..………………………82

Райський пейзаж ………………………205

Перша дiя ……………………208

Друга дiя .……………………256

Третя дiя ..……………………371

Мертва тиша ………………………………411

Перша дiя ……………………414

Друга дiя .……………………465

Третя дiя ..……………………552

СюрреалIстичнI мандри сутIнками свiдомостI Драматургія — одна з найскладніших форм мистецтва слова, очевидно, тому в неї не так уже й багато послідовників. Адже драматичний твір — це не лише сюжет, конфлікт і внутрішні колізії героїв. Усе це треба «побачити» в дії, на театральному кону. Саме поняття драми передбачає синтезний підхід до творчомистецького категоріального апарату. Раґулі Власідзе — автор, творчість якого об’єднує знання акторської майстерності та режисерське бачення. Раґулі Костянтинович закінчив Грузинський національний університет театру і кіно ім. Шота Руставелі, за фахом — актор драми, проходив стажування як режисер у майстерні кінорежисера Вахтанґа Мікеладзе в «Мосфільмі». Його драми заздалегідь розраховані на реальне, часопросторове, сценічне буття, бо народжуються готовим повновартісним театральним видовищем. Продиктовані вимогами і потребами сучасної сцени, вони стають своєрідною антитезою Lesedrama (тобто «драми для читання»). У них органічно співіснують коди національної грузинської культури з поетикою світового модерного театру. Роботи Раґулі Власідзе — втілення високохудожнього синтезу сюрреалізму, екзистенціалізму, символізму, психологізму та неоромантизму. Різні за суттю драми сприймаються як трилогія, котру об’єднує парадигма головного героя — приреченого, зруйнованого, однак мрійливого ката. Філософський у своїй основі, грузинський театр суґестує ці парадигми в сучасній національній драматургії. У драмі «Провінційне пекло» автор обирає далеко не нову форму — гру двійників, які втілюють амбівалентну особистість сучасності. Це навіть не парапсихологічна аномалія, коли особистість роздвоюється, втікаючи від світу, і ховається за його ж хиткі принципи «стабільності». Пасивний, відчужений, підпорядкований бажанню сховатися й відособитись від усього світу в будці залізничника — таким постає перед нами головний 8

герой п’єси — Ґурам І та Ґурам ІІ. Характер виписаний у найкращих традиціях Ж.-П.Сартра. Провінція стала пеклом для більшості молодих людей, які не можуть самореалізуватись, і будьяка примха долі здатна зруйнувати затхлий світ маленької людини. Багатий поетичними образами творчий світ автора трансформується у світосприйняття драматичних героїв, якот трагічний ліризм юної Цири І та Цири ІІ. У творі відсутній лінійний хронотоп — йому притаманна манера екзистенціалізму: кадровість, фраґментарність. Так, наче кінострічка, котра постійно рветься при перегляді. Роздвоєння драматичних героїв вибудовується не на бутафорно-смисловому чи психологічному рівнях, адже їхнє світобуття ідентичне. Відбувається взаємопроникнення двох світів на рівні як головних героїв, так і образів-символів: тиша, порожнеча, вітер, дощ, поїзд… З точки зору кримінального сюжету, то ситуація абсурдна. Хтось колись украв огорожу, а згодом і семафор, сходить із колії потяг, загинуло чимало людей, а винен, як завжди, стрілочник. Драма сповнена трагедійного світовідчуття. Головний герой пройшов мить очищення (катарсису), готовий прийняти нове, незвідане. Він ладен літати, любити і жити по-справжньому, повно і жагуче, але його час уже минув, життя безглуздо закінчилося на тюремній мотузці. Опудала виконують роль масок, як у театрі абсурду, хоча водночас це і символи, префігурації реальних людей. Наскрізною постає тема пошуку змісту людського життя, його призначення, зрештою, покликання. З нею безпосередньо пов’язана тема смерті як її протилежний центр у традиційному розумінні або змістове наповнення в авторському баченні. Щоб зрозуміти красу буття, слід побачити потворність... Звернення героїв до Бога, пошук шляху до самоідентифікації через осмислення неперебутніх цінностей, прагнення пізнати власну не тільки духовну, але й інтелектуальну сутність. Епічність зображення та філософське мислення — риси, притаманні іншій драмі — «Райський пейзаж». Пошуки людиною самої себе переносяться у потойбіччя, у невідомі нам глибини психіки. Відчутна авторська рецепція теорії психоаналізу Зиґмунда Фройда. Раґулі Власідзе демонструє нам існування іншого, паралельного світу, який владно втручається в наше щоденне життя. Сюжетна дія не розгортається паралельно у світі реального та ірреального — події переходять із сучасного пошматованого 9

суперечностями людського життя у містичний світ підсвідомості, ще суперечливіший і трагічніший. Герой (відповідно до категорій екзистенціалізму «буття — між») звик жити між цими двома часопросторами; парадоксально, але в обох абсурдних системах він залишається справжнім, істинним. Симон — деміург, тому народжена ним скульптура Мікеланджело Давид та дідівські руки, котрі йому дарує Соломон, переносять смерть астронома з площини безглуздого самогубства на рівень жертовності (самопожертви). Неспроможність героя віднайти духовну рівновагу приводить його до відчаю, розчарування через усвідомлення несумісності ілюзорного світу мрій та реального буденного життя. Демонічні постаті диктують свої правила гри, тому людині, позбавленій внутрішнього світла, важко протистояти цим темним силам. Автор ніби зіштовхує теорії об’єктивного наукового пізнання і закони ірраціонального буття. Сутнісну основу філософської концепції героя становить пошук людиною Абсолюту, величини, співмірної Творцеві і творінню. Найбільш психологічно напружений твір, що репрезентує відчуття розпаду сучасного життя, — драма «Мертва тиша». Герой драми — Степан, який живе минулим. Його реальне буття сконцентроване на постійній втечі від себе. Криза свідомості стала причиною того, що він з особливою запеклістю змітає і нищить ті крихкі межі, що відділяють людське життя від тваринного існування. Автор зумисне викликає у нас обурення, зневагу, бажання покарати героя за його вчинки. Адже він порушує майже усі морально-етичні канони людського суспільства (знущається з немічної матері; ставить під удар родину через власні борги; намагається вчинити самогубство; зраджує дружину; жертвує сином), проте не забуваймо, що й він покинутий сам на себе… Драматург показує нам нас ізсередини, оголюючи не надто принадний світ внутрішнього «Я», — це свого роду рефлексія думки і почуття в реальному та сюрреальному світах, які надзвичайно тісно взаємопов’язані. Парадоксально, але всі принесені Степанові жертви перетворюють його з ката на кривавого ідола. Справді моторошно, коли у фіналі п’єси він залишається самотньо стояти на сцені серед телефонних дзвінків, голосів, вітру і порожнечі.

Причини проблем реального життя (як-от катастрофа на залізниці — «Провінційне пекло», божевілля — «Райський пейзаж», убивство — «Мертва тиша») слід шукати у світі ірреального, почасти містичного буття, адже вони лише наслідок, розплата за негідні людини вчинки у потойбіччі. Драматург доводить існування паралельного, незнаного світу, котрий живе за тими законами, що й людська спільнота, але там немає права на помилки, які так вибачливо дозволяємо собі робити ми. Герої Власідзе — зрілі люди, котрим саме час творити, жити повним життям, насолоджуватися успіхом, натомість його герої вже вичерпані, вони відбулися. У драмах такого типу соціум постає як елемент реальності, що протистоїть людській свободі, стає причиною життєвої невлаштованості.

Оксана Когут, доктор філологічних наук, професор

ДРАМА

ПРОВIНЦIЙНЕ ПЕКЛО

на три дi¯

Дiйовi особи: Цира I — мрійлива дівчина. Цира II — її двійник. Ґурам І — стрілочник на залізниці, 26 років. Ґурам ІI — його двійник, 16 років. Черговий корпусу I — старший сержант, 38 років. Черговий корпусу II — його двійник, 38 років. Коридорний I — молодший сержант, 44 роки. Коридорний II — його двійник, 54 роки. Лікар I — 40 років. Лікар II — його двійник, 30 років. Слідчий I — 32 роки. Слідчий II — його двійник, 32 роки. Примари батька і матері. Незнайомець. Лісник. Кілька ляльок селян. Людські опудала, що сидять у вагоні та висять на тросі.

Провiнцiйне пекло

ДІЯ ПЕРША У темряві чути завивання вітру, гуркіт грому, десь далеко сяйнула блискавка, лунає гудок поїзда. Крізь перестук коліс вчувається уривчастий дзвін та іржання коней. Один за одним повільно запалюються і гаснуть жовто-червоні світлофори. У глибині сцени, праворуч, освітлюється каркас пасажирського вагона, у вікнах якого від вітру тріпочуть шторки. З вікон вагона визирають байдужі обличчя опудал. Здалеку долинає церковний дзвін. Ліворуч, на задньому плані сцени, освітлюється блідо-жовтий купол дзвіниці. Під куполом стоїть дівчина у світлоблакитній сукні, її волосся і одяг колишуться на вітрі. Дівчина з усієї сили б’є у дзвін. Всі звуки разом з миготливими світлофорами зникають, залишається тільки шум вітру.

Дiя перша

Цира І (Міцно тримається за мотузку і нахиляється вниз). Люди! Зірки падають не тоді, коли хочуть сповістити про чиюсь смерть, а тоді, коли ви не спроможні вберегти високі поривання душі, подаровані вам Отцем. Опудало селянки (З дверей вагона долинає тривожний жіночий голос). Знову! Знову! Знову... (Простогнала) ця божевільна гроза. Завжди одне й те саме, завжди. Цира І (Нервово смикає мотузку). Так, так! Знову! Знову цей шалений вітер. Ця скажена тривога, що вдирається у ваш сон. (Шепоче). Так, так... я божевільна, за мною, так само, як за вами, не ходить двійник у масці, і я не ділю брудне ліжко з живими холодними мерцями, як це робите ви! (Скрикує). Я не можу жити вашим марним життям вічного очікування чогось, тому що я божевільна.

Цира І (Кричить у відчаї). Світе, занурений у пекло, прокидайся, прокидайся! (Продовжує щосили бити у дзвін). Господи, Господи, Вседержителю! Розжени, розвій морок, що поглинув цей світ!

Опудало селянки (У дверях вагона з’являється опудало селянки, що несамовито кричить). Дзвін не зірви, безбожнице! (Опудало зникає, луснувши дверима так, що посипалося скло, а двері зависли на одній завісі).

Опудало І селянина (З грюкотом відчиняються двері вагона. На порозі похитується опудало, яке сердито хрипить). Гей, ти, безсоння пекла! Який нечистий тебе кусає, що Богу спокою не даєш? Забирайся геть, забирайся! (За дверима, що з гуркотом зачиняються, зникає опудало I селянина).

Цира І (Втомлено схилилась, намагається зібрати рештки сил). Для чого вам дзвін, якщо для вас він давно мовчить? Люди, зазирніть у себе, бодай би раз доторкніться до власної душі!

Цира І (Не припиняє калатати у дзвін). Люди! Подивіться на небо, як падають зорі... люди! Опудало ІІ селянина (Зі скрипом відчиняються міжвагонні двері, з яких із криком випадає опудало). Ну що ти, блаженна! Бодай би раз цей нещасний дзвін в іншому селі воскресила! (За дверима, що з тріском зачиняються, зникає опудало II селянина). 16

У відповідь чути приглушений гомін юрби; кашель хворого, що роздирає йому груди; грюкіт дверей, що зачинилися. Цира І Так... (Пошепки). Все вірно... Мудра відповідь на пусте запитання... (Розмовляє сама з собою). А, може, зірки не падають, а, уникаючи порожнечі, шукають себе у темряві... може...

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Ґурам І Циро!

Цира I (Голосом, сповненим смутку, говорить у простір). Світе, ти велика брехня... Безглузда величезна брехня: суцільна.

Будь-який шум стихає. Здалеку чути завивання вітру. Під куполом, на освітленому місці, стоїть у плащі-накидці молодий чоловік, з-під плаща видно форму залізничника. В руці чоловік тримає сигнальний ліхтар стрілочника, палаючий похмурим світлом.

Голос Незнайомця (З вагона долинають крики чоловіка). «Брехня! Кому в цьому селі можна вірити?! Кому?! Де мої мішки? Хто мені скаже, куди вони зникли? Чи є хтось у цьому триклятому місці, хто скаже правду? Руки! Руки!.. Заберіть руки!» (Чути звуки боротьби. З розбитого вікна вагона випадає худий, невисокий на зріст чоловік, панічно хапаючись за край рами, продовжує верещати й сваритися). Віддайте! Негайно поверніть! Ну хоч половину віддайте з того, що я назбирав. (Розлютившись, із запалом кидає камінням у вагон).

Ґурам І Циро!!! Цира І Циро? (Розчулено дивиться вниз). Циро! Циро!.. Ну й що з того, що я божевільна, може, цей морок і є дорогою в майбутнє. Туди, де зникають зорі. Ґурам І (Стривожено). Циро, припини знущатися над селом! Злазь, застудишся... Цира І Бачиш — світ задихається у глибокому сні. Не відставай від них, вони тобі цього не пробачать. Йди у їхній сон, там панує великий спокій. Ґурам І Злазь, Циро, захворієш... Я вже й так перетворився на сон. Будь ласка, злазь, мені час іти. Злазь, Циро, ну ж бо, не впирайся. Ґурам І зникає в темряві. Цира I Йди, йди... Жени своїх Пегасів... (З сумом) жени… Залишаються глухий шум вітру і легке колихання полотен.

Цира I Гей, Ви! Незнайомець (Зупиняється і починає здивовано озиратися. Нічого не побачивши, гукає). Хто тут? Відгукніться! (Переляканий, стискає праву руку з каменем так, наче це пістолет). Є хтось? Цира I З ким Ви боретеся, з ким? (Пауза). Тут, крім вітру, ніхто не живе. Незнайомець (Помітив дівчину біля купола дзвіниці). О... Господи!!! (Викидає каміння і починає хреститися). Ви хто? Цира I Я... Я, як і Ви, вітер... Тут усе і всі мають подобу вітру. Незнайомець Так, але… ( Ледве не плачучи). Може, Ви скажете, куди пропали мої мішки? Я ціле літо збирав дрова і, щоб моє добро нікому не заважало, склав у мішки і тимчасово зберігав у цьому вагоні. Так ні, хтось поласився! Будь ласка, допоможіть. Може, Ви когось помітили? Хто забрав мої мішки? Цира I Так, так... Я бачила її. 19

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Незнайомець Ну і хто, хто наважився мене обікрасти? Мене ж усі знають. (Жалісливо дивиться на Циру I). Як, як могли мене обікрасти? Скажіть, хто це міг зробити?

Незнайомець Я можу чимось Вам допомогти? До дідька ці мішки. Куди що не сховаю, все одно вкрадуть. Я сам винен в усьому. Але нічого, я колись спіймаю цю негідницю. (Обертається у бік вагона і знову починає кидати камінням). Обов’язково спіймаю. Потрапиш мені до рук, тоді подивимось. (Іде в темряву. Здалеку чути страждальний звук двигуна автомобіля «Запорожець»).

Цира I Я знаю її, її всі знають... Ви також її знаєш! Незнайомець Знаю?! (Верещить). Ну і хто вона? (Підозріло дивиться навколо). Хто?! Цира I Тихше. (Торкається пальцем губ). Вона тут. (Дивиться в бік вагона). Незнайомець (Робить кілька повільних кроків і зазирає під вагон). Ах ти ж, щоб тебе... Ану, ану виходь! (Збирає каміння, продовжує шукати когось). І де ж вона? Гей, дівчино, Ви про кого? Цира I Т-с-с, не галасуйте... її ім’я Порожнеча... І вона ховається за вашими плечима. Незнайомець (Розчаровано). Ви хочете сказати, що... Цира I Так-так... (Говорить голосніше). Вона гірша за всіх злодіїв і грабіжників світу. Вона не лишень Вас не шкодує, вона спустошує всіх і все, що потрапляє їй на очі: речі, почуття, емоції, долі і все те, що незахищене лежить на її дорозі. Вона не боїться нікого і нічого. Йдіть і шукайте її. Головне — знайти початок, а кінець, як ідіот, завжди лежить перед тобою. Незнайомець (Здивовано дивиться на Циру I). З Вами все гаразд? Цира I Так... (Пауза. Плаче). Зі мною все гаразд.

У глибині сцени помітно рейки, що простягаються аж до горизонту, де тьмяно освітлена скульптура Давида. Зі скрипом відчиняються навстіж двері вагона, звідки по черзі скидають валізи. На порозі, в класичному англійському костюмі, одягнутому поверх сукні, з’являється Цира II — двійник Цири І. Вона свариться з кимось у вагоні. Цира IІ Так, так... колись! Колись!!! Колись уся ця Земля зійде зі своєї осі. Ось тоді й подивимось, як рушить цей поїзд, завантажений суцільним непотребом. Цира I (Очі повні сліз, вона не може стримати усмішки, дивиться у далечінь й уся тремтить). Циро! Порожнеча ніколи не зрушить з місця! Ніколи!!! Ти ж знаєш, з ким воюєш?! Цира IІ Це ти мене запитуєш? Ти?! (Кричить, ображена). Та ти хоч знаєш, через що вся ця колотнеча? Все через тебе, Циро! Все через тебе!.. Як ти могла повернутися, як?! Чому не попередила?! Цира I Я не встигла, все почалося так несподівано... Цира IІ (Збирає розкиданий багаж). Циро, ти хоч колись зійдеш, щоб я могла тебе зрозуміти, знайти бодай якусь дорогу до твого розуму? Що відбувається, Циро?

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Цира I Я боюся залишитися на самоті із зірками. Вони гаснуть, а морок висмоктує мою силу. Циро, я не можу зробити й кроку вниз, не можу!

Цира IІ Але й упокоритися ти також не можеш. Я більше не дозволю тобі сліпо йти за своїми бажаннями. Тому я завжди буду поряд.

Насувається гроза. Блискавки розтинають небо. Цира IІ Припини, Циро, припини! Дай спочити душі. Хіба є на світі така сила, що може тебе налякати й змусити назавжди добровільно залишитися прикутою до порожнечі?! Цира I Самотність і мертва тиша. Лише вони можуть дати собі раду зі мною! Лячно слухати мертву тишу і чогось чекати, Циро, просто жахливо... Цира IІ Чому ти мене не покликала, я ж не метеор, щоб гаснути денебудь? Цира I Я не встигла, не змогла... Цира IІ Ти вся тремтиш, заспокійся. Дай зігрію тобі руки. Цира I Зігрій, люба, зігрій. Я перетворилася на кригу. Нічого не відчуваю. Цира IІ (Зігріває власні руки). Я ж застерігала: якщо без мене йдеш по воду — не бери з собою бажання, бо з ними ти заблукаєш у темряві. Чому ти така вперта?! Цира I Я не хотіла тебе будити, але спрага не давала мені спокою. Вона така сильна, що я не змогла встояти перед її волею, не могла більше з нею боротися... 22

Цира I Завжди, Циро, завжди... Ти ж знаєш, як я боюся тиші, вона так кричить і панує наді мною. Я безсила боротися з нею. Цира IІ Заспокійся. Втихомирся, незабаром усе буде позаду. Незабаром усе зникне. Цира I (Збуджено). Так, так. Зникне. Розчиниться, як істина, як будьяка правда. (Кричить у порожнечу). Загубиться! Щезне, як суть власного «Я»... як цілі планети, але ніколи не зникне володар почуттів — симфонія власного болю... (Замислено). Все піде у небуття, крім нього, крім нього... Цира IІ Тихо. А то більше нікуди не відпущу. Цира I Як скажеш... Ти маєш на це право. Мене треба тримати у темряві. Хіба я не розумію, як ти піклуєшся про мій спокій? Кидаєш тоді, коли тобі заманеться, не попередивши, зникаєш невідомо куди. Хіба ти згадуєш про мене: як я, де я, що зі мною діється?.. Не можу зрозуміти, навіщо ти так чиниш, чому? Це жорстоко, Циро, жорстоко... Цира IІ Я завжди поряд, але ти останнім часом перестала мене помічати. Моя думка для тебе — порожній звук. Хіба я не просила, не переконувала тебе поїхати звідси? Цира I Переконувала, просила... Але як я могла залишити могилу батька і покинути тебе? Цира IІ Не могла, ти не могла... Але ж вони залишили нас. То що, тепер ми будемо докоряти одна одній тим, у чому завжди були єдині? 23

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Цира I І ти кажеш про це зараз?! Хіба не ти робила все наперекір моїй волі, не ти докоряла мені почуттями, не ти зупиняла мої емоції, коли вони прагнули розгорнути свої крила?

обдумати твої вчинки. Хіба я могла зупинити тебе, примусити жити інакше?

Цира IІ Так, у всіх наших бідах винна я сама, тому що твої погляди на життя ніколи не звільняли мене від страху. Я навіть оголитися соромилася перед тобою. Пристрасть любові так сильно палала в тобі, що я часто непритомніла. Хіба можна було тебе хоч якось контролювати? Тому я й боялася твоєї реакції на те, що відбувалося, її ніколи не можна було передбачити. Ти ніколи не була врівноваженою. Я завжди побоювалася таких ситуацій. Тоді мені здавалося, що я своїм втручанням рятую тебе від неприємностей. Цира I Циро, це і є порятунок?! Хіба відсутність пристрастей сприяє розміреному і спокійному ритмові життя? Що ти скажеш на це? Ти ж бачиш, що все зникло, й емоції нам уже не личать, тим паче, що відвертість усіма одразу сприймається як дурість, маячня. Очевидно, ти дуже задоволена геройськи прожитим життям, чи не так? Хіба не розумієш, що ми нікому не потрібні, ні-ко-му... Завдяки тобі навіть власне «Я» проти нас. Цира IІ Так, так, твоя правда... Я винна у всьому, але я знайду спосіб, як спокутувати провину перед тобою, неодмінно знайду. Цира I Я ні в чому не звинувачую тебе. Напевно, через молодість — вітер у голові — не усвідомлювала всієї складності ситуації, не бачила потреби у твоєму втручанні. Мені завжди здавалося, що ти поряд, і я сподівалася на правильні вчинки, але виявилося, що я весь час носила в собі порожнечу і більше нічого! Цира IІ Ти не права. Я завжди була з тобою, але ніколи не заважала тобі, я була переконана, що ти все робиш правильно. Ти так упевнено діяла і так швидко вирішувала, що я навіть не встигала

Цира I Якщо не довіряла, то навіщо давала мені стільки свободи? Чому не стукала в моє серце, чому не тривожила мене? Чому? Цира IІ Циро, свободу, зрештою, як і кохання, нікому не дають і не відбирають, її видурюють!.. І ти жила за цим принципом — ніколи нічого не питаючи — завжди робила все, що вважала за правильне. Як я могла бодай чимось тобі дорікнути? (Чути, як гримить, вітер дужчає). Ти хоч раз дозволила мені проявити ініціативу? Ні, Циро, ні. Любов — це як сліпий собака, який не знає, кому довірився, і навіть не підозрює, за ким плететься. Я любила тебе, а ти розуміла тільки себе саму. Цира I Як ти можеш таке казати, Циро?.. Ти ж знала, чим були сповнені мої думки і почуття... Цира IІ Так, знала, але не розуміла... Ти мене ніколи не підпускала до своїх почуттів. Як я могла зрозуміти, що відбувалося в тобі? Я завжди виконувала всі твої бажання, зайнята цим і тепер. Хіба у мене є хоч якийсь шанс змінити наше існування, навіть зараз, коли на нас упала порожнеча? Цира I Але я любила і вірила тобі. Постійно відчувала твою присутність, як ангела-охоронця, тому так легко і просто ставилася до всього, ніколи не замислюючись про наслідки і руйнівну силу думок. Циро, мені дуже важко, я не можу зосередитися. Все навколо мене руйнується. Допоможи!!! Допоможи, якщо можеш, Циро! Прошу тебе! Цира IІ Заспокійся, заспокійся! Я більше ніколи не залишу тебе саму, ніколи. Не бійся, нічого не бійся. Я поряд, і так буде завжди! Злазь, дощ починається. Доведеться тікати...

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Цира I Я не можу. Цира IІ Злазь, не тривожся, я поруч. Цира I Я не знаю, як це зробити, як зійти додолу?!.. Цира IІ Злазь і все. Цира I Але як? Цира IІ А як ти там опинилася? Цира I Не пам’ятаю... Цира IІ Може, вітер допоміг?.. Цира I Так, вітер знявся раптово, і я не могла знайти собі місця. Падали зорі, все поглинав морок. Я перелякалася. Цира IІ Мене треба було покликати. Ти просто вперта і завжди шукаєш пригод на свою голову. Тому ми ніяк не можемо вибратися з цієї безвиході. Образливо, Циро, прикро... Цира I Так... Цілий світ ображений... Цира IІ Не бійся... Міцно тримайся за мотузку, а я тим часом покличу когось на допомогу. (Починає метушитися). Мене треба було вчасно покликати. Ти просто вперта. Гей, хто-небудь!!! (Кричить у темряву, відповіді нема). Завжди мені доводиться рятувати тебе. (Підходить до вагона). Гей, ви там, є хто? (Вітер сильно шарпає шторки у вагоні). Крім порожнечі, ми ніколи і 26

Провiнцiйне пекло

нічого не можемо знайти. Образливо, Циро, прикро. Гей, ви, є хто у вагоні? (У відповідь ні звуку). Цира I Кого ти кличеш, Циро? Тут на допомогу, крім смерті, ніхто не прийде, та й ту потрібно вистраждати.

Дiя перша

Цира II Ні! Цира I Чому?

Цира IІ (Метушиться навколо вагона). Нікого нема, жодної живої душі… (Піднімається у вагон).

Цира II Чому, чому... Тому що він сам уражений тією самою хворобою — вічного очікування. (Схвильовано). Але тобі треба якось злізти, боюся, щоб ти не застудилася.

Цира I (Стоїть навколішках, міцно притиснувшись до колони, яка підпирає купол). Так ніхто і не прийшов...

Цира I (Збуджено сміється). Пам’ятаєш, як я каменем розбила йому голову?!

Цира IІ Так, усі зникли, крім Ґурама...

Цира II Ти ж розбороняла собак, що зчепилися, а люди... (Багатозначно розводить руками). Боже, жодної живої душі. Хоч би хтось прийшов на допомогу...

Цира I Але він також вважає мене божевільною?!. (Немов продовжує внутрішній монолог). Цира II Він не сміявся... (Оглядає вагон). Є тут хто?! (Руками торкається опудал і трішки їх розгойдує). Цира I Але він не помічає мене... Цира II Він і не може тебе помітити, Циро! Він же один з нас... Відгукніться!!! Хто-небудь!!! Цира I Він один з нас?.. Один з нас!.. (Пестить колону, наче марить). Цікаво, зірки відчувають самотність? Цира II Так, відчувають. Цира I А Ґурам?..

Цира I Тоді вони завадили мені, а коли вони потрібні, то їх не докличешся... Цира II Ти хотіла пригорнути його? Цира І Так... але... Люди не дозволили мені... Цира II Цікаво, чи є таке місце, де не водяться живі трупи?! (Розлючено розгойдує опудала пасажирів). Цира I (Різко встає, вражено дивиться вниз). Е-е-е-е-е-х... Відірватися б від землі тінню власного ж тіла і у безконечності відчути ясність, свободу... Здалеку долинає приємна музика. Її мелодію тихо наспівує Цира І.

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Цира I (Завмерла, втупившись у небо широко розплющеними очима. Мелодія звучить голосніше). Коли б знати, що після життя, Циро?!. Може, знову місяць... Знову зорі... Знову ти... Знову я... і все те, що не дає нам спокою в цьому житті...

Ґурам II Я стомився! Прокинься, будь ласка. (Продовжує кругові рухи по камері).

На сцені зникає світло. Чути тільки пісню, що поступово переходить у незрозумілу мелодію. Освітлюється одна з камер тюремного шпиталю. На порожній сцені — залізне ліжко і стілець. На тросах висять шматок металевих ґрат, а також продовгуваті білі і чорні фіранки, що дуже тріпочуть на вітрі. Виразно чути типовий для в’язниць неспокійний зажурений шум. За ліжко чіпляється знесилений Ґурам I у тюремному одязі, а його двійник, надзвичайно збуджений, швидкими кроками ходить по колу. На ньому звичайна майка і старі джинси. Взутий у черевики великого розміру без шнурівок, дещо кульгаючи, метушиться по камері. Ґурам I Так, так, так... Я повинен прокинутися, просто зобов’язаний піднятися і вистояти... Я знаю, що треба все почати спочатку... Знову одне і те ж, одне й те саме, але все спочатку... Ґурам II (Продовжує тривожно пересуватися по камері). Ґураме, прокидайся, будь ласка, вставай... Ґурам I Так, так... Зараз, зараз відкриється, ось-ось... Я усіх покличу, всіх... Ґурам II Я боюся, Ґураме, мені страшно... прокинься, ну ж, давай... Ґурам I Е-ге-ге-й!.. Е-ге-ге-й!.. (Наче кличе когось). От побачиш! Зараз усе буде по-іншому, хіба я не розумію, хіба я не відчуваю?.. Так, так... Я знаю... я повинен встати...

У просторі над сценою ледве освітлюється купол дзвіниці, біля нього рухається лялька Цири І. Ґурам I (У тому самому положенні довго і схвильовано спостерігає за лялькою Цири І). Ти бачиш? Бачиш, хто там стоїть? (Показує вгору). Вона зараз упаде, вона зараз зірветься. (Злякано). Циро, не рухайся! Гей!!! Ви!!! Є хто?!. Розіб’ється ж!!! Ґурам II Що ти бурчиш? Прокидайся, скоро світанок, вставай, прошу тебе!.. (Продовжує рухатися по колу). Ґурам I (Пошепки звертається до ляльки). Я знаю, Циро, знаю, ти добре казала... Я ревнував до бездушних, порожніх, відсторонених ляльок, до пустих усмішок. (Опудало Цири І продовжує гойдатися). Я втомився від твоєї самотності, Циро, змучився. Я не знав і не розумів, чим можу її заповнити... Не йди, ти ж обіцяла написати мій портрет... Ти казала, що збоку я краще зрозумію себе... Ось, я готовий. Намалюй усе, як бачиш, я не ображуся, тільки не йди. Голос Цири І (Пошепки). Ґураме!.. Реальність уже в минулому, а майбутнє я не змогла роздивитись, бо не відчувала його присутності в наших голосах. Ґурам I Чому?! Тобі ж подобалося писати портрети, пейзажі. Хіба все це не було реальністю?! Голос Цири І (Пошепки). Ґураме! Все, що я малювала, було сірим і сумним — ніяким. Це ж твої слова, Ґураме… Твої... А зараз я спокійна і мене ніщо не хвилює. 31

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Ґурам I Ні! Ні! Ні! Як ти можеш так думати?! Мені завжди подобалися твої картини, особливо колір і манера виконання. Але обрані тобою сюжети до смерті лякали мене.

Твоє дихання зупиниться, очі закриються і все? (Регоче). Яка дурість!

Лялька Цири І повільно опускається в камеру. Ґурам II продовжує рухатися, нічого навколо не помічаючи.

Ґурам I (Встає, здивовано дивиться на ляльку Цири ІІ). Хіба є якась різниця в тому, хто і як помирає? Адже жахливий сам зміст смерті. Я саме цей страх мав на увазі, коли засуджував твої роботи, а ти образилася. Голос Цири ІІ Ґураме, якщо ти гадаєш отримати у фіналі життя троянду в руки, а її шпичаста бережа не завдасть твоїм пальцям муки аж до зашпорів студенохуких — помиляєшся: ти ж не знаєш, що троянда про тебе думає.

Голос Цири І Наприклад. Лялька гойдається в повітрі. Ґурам І підходить до неї і, нахилившись, обіймає її ноги. Ґурам I (Замислюється). Наприклад... Ну... от — церкви, що у твоїх картинах висять над цвинтарем. Голос Цири І Невже, крім страху, вони не викликали в тебе жодних інших почуттів? Мені здавалося, що, малюючи цвинтарі, я висловлювала сакральне ставлення Всевишнього до нас, живих, як нагадування про інший, невідомий світ, як застереження. Ґурам I (Міцно притискає її до себе). Але навіщо?.. Я завжди боявся цвинтарів. Не те що вночі, але й удень старався не заходити, навіть коли в черзі туди випадково завертала корова. Яке там попередження, я й так знаю, що колись також помру. Згори з’являється лялька Цири ІІ і літає над сценою. Чути її голос. Голос Цири ІІ Так?! Ти гадаєш, що колись ось так просто візьмеш і помреш?

Ґурам I (Обіймає ляльку Цири І). Не хочу більше думати про смерть. Боже, як добре, що це все неправда. А то я гадав, що ми занурені в якийсь кошмар. Я ледь-ледь вирвався зі сну. Яким же я був дурним. Думав, що ти під потяг потрапила. (Заходиться сміхом). А уві сні мені дорікали, що я це навмисно зробив... (Регоче). Говорили, що я і ти... Яка нісенітниця! Ґурам II Ґураме, прокинься, будь ласка... Незабаром обхід почнеться... Ну ж, Ґураме, вставай!.. Ґурам I О!.. Ти нічого не розумієш!.. Циро!.. Ми повинні все переосмислити... (Опускає ляльку Цири І і кладе собі на коліна. Цира ІІ продовжує літати над сценою). Слід усе обміркувати і намагатися змінити наше життя. Мені дуже подобається твоя пропозиція виїхати звідси. Раніше я боявся змін у житті, а тепер — готовий. Зараз же зберу речі. (Встає і починає метушитися). Навіть Ґурам замучив: «Прокинься, прокинься», — і він мав рацію. (Вказує на свого двійника, котрий змінив траєкторію руху і продовжує ходити в протилежний бік. Помітно, що він занепокоєний і дуже схвильований). Мені треба було вчасно вирватися з пекельних снів, але тепер... Ґураме, збирай речі, ми їдемо.

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Ґурам II Що? (Продовжує ходити й здивовано дивиться на свого двійника). З ким ти там шепочешся?

Ґурам I От і чудово... (Чути скрегіт залізних дверей, ляльки повільно починають зникати. Ґурам II непоспішно підходить до штатива згаслого прожектора і прискіпливо розглядає його). Що сталося? (Тривожно метушиться). Чому йдеш?.. Я не хотів тебе скривдити. (Голосно шепоче). Це вони говорили, що я... (На весь голос кричить). Я любив тебе, правда!!! Не йди, Циро, я просто боявся зізнатися в цьому!!! Так, усе це дивно, але що б там не було, ти ж мені обіцяла... Ти ж казала, що...

Ґурам I Цира приїхала!.. Ґурам II Що? Хто приїхав? Ґурам I Цира нас чекає, треба їхати негайно. Все... збирай речі... їдемо... Ґурам II Вона що, воскресла? Ґурам I Ти знаєш (біжить по колу за своїм двійником), виявляється, вона не потрапляла ні під який потяг, від нас усе приховували, вона чекає на нас... ми їдемо, Ґураме... нарешті... Ґурам II здивовано дивиться на свого двійника і продовжує ходити. Ґурам I (Підбігає до ляльки Цири I). Циро!.. А, власне кажучи, навіщо речі, зайві клопоти? Просто так і поїдемо. Боже, який я щасливий, що ти поруч. Я в такому чудовому настрої, що це слід відзначити. Ти поки що відпочинь (лагідно цілує її в чоло), подумай про мій портрет, а я тим часом обід приготую... (Зупиняється й здивовано обертається). Боже, я зовсім забув, яка твоя улюблена страва. Пробач, пробач (ніжно пригортає), нагадай, будь ласка. Як добре, що ти повернулася, а то я вже бозна про що думав... Відверто кажучи, я ніколи не любив спати. Там стільки страхітливих видінь. Знаєш що... (Зупиняється й говорить пошепки), а давай ми з тобою більше ніколи не заснемо, га?.. Що ти на це скажеш? Голос Цири І Я теж не люблю спати.

Голос Цири І Так, я обіцяла, я казала, але хіба дерева хитаються з волі вітрів? Ґурам I Циро, все завмирає, я втрачаю себе, я нічого не відчуваю, мені погано. Не залишай мене! (Кричить у темряву). Егей!.. Є хто?!. Чому ти мовчиш, Циро? Зачекай! Куди ти йдеш, пообідаймо разом... Обидві ляльки разом з куполом дзвіниці зникають у темряві, а Ґурам II крадькома підходить до ліжка і ховається під нього. Вдалині глухо відлунює церковний дзвін. Ґурам I (Вслухається в темряву, обережно наближається до прожекторів, що імітують двері. Пошепки, ніби говорить сам до себе). Хто там ходить?! Ви що, оніміли?! Ех... (Хоче закричати, але раптом з темряви з’являються силуети чоловіка і жінки). Хто там?! (Здивовано витріщився на них). Боже!.. Батьку, ти?! І мама також тут?! Примари оживають. Ґурам I (Втрачаючи дар мови). Хто вас сюди впустив?! Примари засмучено погойдуються.

Провiнцiйне пекло

Ґурам I (Стає навколішки). Як ви змінилися... (Хоче доторкнутися до них рукою, приголубити). Батьку. (Пауза). Пробач за все... Мамо, я буду чемним... як мені страшно без вас... З-під ліжка визирає Ґурам II. Він починає повільно вилазити з-під нього, потім рачки підповзає до батьків і, як цуцик, на радощах треться то до батька, то до матері. Тінь матері підіймає його й, обіймаючи, садовить на стілець і витирає рушником волосся, надягає чисту футболку. Ґурам II стрибає зі стільця на підлогу й на сцені під звуки акордеона і барабана починає по-дитячому танцювати на місці. Ґурам I Мамо! (Болісно кашляє і сідає біля ніг батька). Вчителька заборонила дивитися на небо — ти, мовляв, розлінишся і не захочеш учити уроки. (Встає і підходить до згаслого прожектора, хоче зазирнути всередину). Може, потрібно все почати спочатку, що ти на це скажеш, мамо?!. Знову будемо всі разом і все буде по-іншому, як у тій казці, яку ти любила мені розповідати перед сном... Примари мовчки гойдаються. Ґурам I (Дивиться в темряву, хитає головою так, наче хтось його скривдив). Ні, ні!.. Я більше не хочу бути пугачем... (Нервово присідає на коліна). Мені соромно, мамо, мене втомив безконечний політ. (Встає). Вітер?!. (Повільно наближається до одного з неосвітлених прожекторів на високій підставці, вдивляється у темряву. Продовжує грати музика. Ґурам II танцює. Ґурам I пильно дивиться в одну точку на підлозі, схвильований, наближається до неї, робить рух рукою, немов ніжно торкається саджанця). Як я не помітив... Напевно, він пустив коріння ще до того, як піднявся вітер...

Дiя перша

Примари зникають. Ґурам I (Схвильовано скрикує). Батьку!.. Мамо!.. (Підходить до погаслого прожектора, рукою обмацує штатив так, наче це двері). Тату!.. (Пошепки). Де ви?!. Примари знову з’являються. Ґурам I, знесилений, знову влаштовується біля ніг тіні батька, який присів на стілець. Ґурам II (Припиняє танцювати, підбігає до батька й обіймає його за шию). Татку!.. Пам’ятаєш, як ми змагалися, розбиваючи великодні крашанки? (Усміхається). Це були яйця цесарки... Ґурам I Ні... (Регоче). Те, з вапном, я купив на базарі... (Сумно). Я довго його беріг на згадку про тебе, але потім хтось украв його... (Здригається й дивиться на батька). Ґурам II Мама сказала мені, що хтось незнайомий забрав його... (Сумно сміється). Як я плакав... Чути церковний дзвін. Вітер продовжує тріпотіти полотнами. Тінь матері починає стрімко рухатися. Ґурам I Не бійся, мамо, це ж Цира. Вона пішла по воду і все-таки піднялася туди... (Розлючений, стає на стілець і кличе). Гей!.. Циро!!! Злазь, мої батьки приїхали... (Роздратований, зіскакує зі стільця). Вона зараз повернеться з джерельною водою. Батьку, ти ж любиш холодну воду. Не бійтеся, до обходу ще багато часу, не йдіть, не залишайте мене...

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Прожектор, до якого наближається Ґурам I, слабко освітлюється синім променем. Примари зникають. Чути тільки дзвін... Ґурам I безцільно блукає по камері, немов шукає притулку. Ґурам II знову ховається під ліжко.

Коридорний I Я... я... підійди до мене, чому ти зупинився?

Ґурам I Не бійся. Я тебе так сховаю, що ніхто не знайде... краще за дверима. (Озирається). Ґураме!.. Ти де?! Не ховайся від мене, я більше не буду... ти де?!.

Коридорний I (Вражено витріщився на нього). Бог з тобою!

Освітлений синім світлом прожектор, що стоїть праворуч на сцені, яскраво засвічується, кидає сніп проміння на протилежний бік. Там розташовані прожектори на штативах, що відіграють роль дверей камери, відкіля з’являється Коридорний І, одягнений як охоронець, але не за статутом. Дзвін припиняється. У прожектори, що на сцені, закрадається бліде червоне і жовте світло. Поблизу камери, у коридорі, збуджено сновигає двійник Коридорного. На ньому така сама форма. Він дуже хвилюється, поводиться так, наче стежить за кимось.

Коридорний I Господи, допоможи! Ґураме, синку! Підійди до дверей.

Коридорний I (Оглядає камеру так, наче робить це через віконце у дверях). Ти спав?! Ґурам I Він ховається від мене... (Зупиняється). Т-с-с-с-с... Там... (Вказує на ліжко).

Ґурам І Але ж ти помер?!

Ґурам I Відчепись від мене... (Продовжує шукати). Стривай, стривай... Ти?!. Це ти свистів зранку, коли вони вийшли?!.

Ґурам I (Відступає назад). Битимеш?! Коридорний IІ (Ховається в коридорі, не може впоратися з хвилюванням, майже кричить). Досить! Припини!.. Коридорний I (Швидко обертається). Т-с-с-с... Чого репетуєш?! (Знову зазирає у камеру). Ґураме, ходи ближче, не бійся, візьми молоко. Коридорний IІ зникає в темряві.

Коридорний I (Пошепки). Синку, це я... підійди до дверей, мерщій!..

Ґурам I (Уважно оглядає Коридорного I). І чому ви всі схожі один на одного?..

Ґурам І Ти хто? (Здивовано дивиться на Коридорного І).

Коридорний I Хто?

Коридорний I Ти що, не впізнав?! Це ж я, Коридорний...

Ґурам I Усі ви, старі дідусеві світлини... жовті картки... що вже не вміщаються в родинному альбомі...

Ґурам I Ти?! (Вдивляється в нього). 38

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Ґурам I Здається, ти не любиш спати. (Пошепки). Ти колись жив на землі, серед нормальних людей?! Не мовчи... відповідай!..

Коридорний I Може, тебе хтось скривдив?! Ґурам І Так, скривдив.

Коридорний I (Вражено втупився в Ґурама I). Так!..

Коридорний I Хто? Ґурам І Тут багато тарганів, вони постійно кричать... (Зображає тарганів). «Відпусти нас, відпусти...». Але ж я їх не тримаю, чому вони так репетують?.. (Продовжує шукати). Мені здається, якщо хочеш осягнути безглузду істину життя, треба спати, щоб безболісно проникнути в її таємний світ, зрозуміло? (Робить невизначений рух рукою). Коридорний I Зрозуміло... (Вражений, уп’явся очима в Ґурама І, який багатозначно розглядає Коридорного І). Що з тобою? Тобі знову стало погано?.. Ґурам I Так! Тільки уві сні душа, занурена в глибоке забуття, відчуває смак свободи, відчуває те, що так жагуче і з такими стражданнями шукає людина... Лише уві сні ти стаєш посправжньому вінцем творіння Господа Бога, а в решті випадків ти одне велике ніщо, що хитається на двох ногах. Надзвичайний винахід — сон. Тобі все осточортіло, часом ти засинаєш і відчуваєш дивний, просто чарівний спокій. Батьку, ось це і є найголовніша таїна... Гей, ти!.. Хіба ти в змозі зрозуміти насолоду, пізнану уві сні?.. Коридорний I Що?.. Ґурам I (Підходить до дверей). Ти що, оглух?!. Коридорний I Не знаю, що сказати.

Ґурам I Не обдурюєш? Коридорний I Що? Ґурам I Твій розум, серце, почуття, кінчики пальців, не знаю що ще, відчували колись щось людське?.. Ні, крім тепла сонця, інше, якесь справжнє, живе тепло, те, що йде від людини... Коридорний I (Вагається). А яке ж?.. Ґурам I (Іронічно всміхається). Яке?! Взимку біля грубки, відігрівши зад, чи в ліжку, де потім під ковдрою пестиш крізь сон демона, що з’явився у подобі коханої жінки?.. (Хутко відходить від дверей). Ось це і є твоє людське тепло?!. Коридорний I (Засмучено стежить за ним). Ґураме!.. Ґурам I (Ходить туди-сюди, шепоче). Т-с-с... Ну ж бо, допоможи мені шукати. Тут... немає... ось де він сховався від мене... (Показує на ліжко). Коридорний I Ґураме, синку!.. Коридорний IІ Дурню, відійди від дверей! Звести мене хочеш, ідіоте?! Швидко кидай йому те, що там притяг, і йди звідси...

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Коридорний I Відчепись від мене...

Ґурам І (Розглядає пляшку). А де він?

Коридорний IІ (Неспокійно метушиться, оглядає темні кутки). Боже, з ким я зв’язався? Ненормальний. (Знову зникає в темряві).

Коридорний I Хто? (Озирається). Вранці здоїли... пий, я маю пляшку сховати.

Коридорний I Ґураме! Ґурам I Куди він подівся? Дивно! (Зажурено дивиться на двері й опускається на стілець). Коридорний I Підійди до дверей... не бійся, тільки мерщій, будь ласка... Ґурам I (Дивиться на нього сумними очима). Де?! Коридорний I Тут він, тут... Ґурам I Так?!. Він у тебе?!. Скільки я його шукав... (Встає, обережно наближається). Коридорний IІ (Висуває голову з темряви). Пенсія, бовдуре... Пенсію втратимо. З глузду з’їхав... Що ти робиш? Господи, допоможи... (Знову зникає). Коридорний I Ґураме, ходи сюди! На, візьми, я тобі молоко приніс, домашнє. Швидше, щоб нас керівництво не застало. Ґурам I наближається до нього, повільно бере з рук скляну пляшку з молоком. Коридорний I Пий, поки не охололо... 42

Ґурам I (Підносить до губ, але не п’є). А де він сам?.. Коридорний I Господи, хоч би лікар з’явився. Пий... Обхід починається... Здалеку чути важкий стук залізних дверей, брязкіт ключів і тупіт солдатських чобіт. Ґурам I (Вражений, реве). Він пішов!!! Кажу тобі — пішов!!! (З усієї сили жбурляє пляшку, що десь із дзенькотом розбивається). Коридорний IІ (Розлючений, вискакує з темряви). Дурню, казав же тобі, згубиш мене. Вони йдуть сюди, чуєш... ідуть сюди... бовдуре... вони вже йдуть сюди... До коридору заходить конвой з чотирма солдатами, обличчя яких нічого не виражають. За ними Черговий корпусу, старший сержант, за яким іде його двійник із в’язкою ключів у руці. Коридорний I зникає в темряві, а його двійник розгублено притискається до штатива прожектора. Черговий корпусу I

(Невисокий на зріст, трохи хворобливо зігнений, наче в нього радикуліт. Одягнений у військову форму: штани, сорочка, піджак і кумедний великий кашкет. Так само виглядає його двійник. Обоє затинаються). Раз! Раз! Раз! Два! Три!.. (Плескає в долоні біля ніг солдатів так, ніби хоче цим підтримати ритм). Раз! Раз! Раз! Два! Три! Лівою, лівою… Стій!.. (Солдати

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

завмирають. Черговий корпусу I зауважує Коридорного II. Ледве випростовується). Ти?!.

Черговий корпусу I Не лякай його. (Затинаючись, з очевидним цинізмом, звертається до свого двійника). Може, він тут теж когось зґвалтував? Не заважай йому...

Коридорний II (Винувато виструнчується біля штатива прожектора, віддає рукою честь). Товаришу старший сержанте, на поверсі під час чергування порушення режиму не помічено, черговий старший сержант... Черговий корпусу I (Затинаючись, глумливо перебиває). Давай, давай, старший сержант... недоумок ти, недоумок. У твоєму віці повинна ж людина мати здоровий глузд. Очевидно, без стороннього втручання ти не в змозі ворушити ним, чи не так? Тоді ми допоможемо тобі... Чому ти постійно крутишся біля 22-го?! Коридорний II (Розгублено). Він попросив у мене цигарки... Але я навіть не заговорив з ним. Статут не дозволяє. Черговий корпусу II (До свого двійника). Бреше... Черговий корпусу I (З погордою дивиться на Коридорного ІІ). Цигарки, кажеш... У тебе що, кіоск тут? Чи як це розуміти?.. Я добре знаю, що ти за птах. (Знаком показує двійникові, щоб відчинив двері камери, той миттєво виконує наказ). Давай, давай, заходь, не соромся, може, і для тебе теж місце знайдемо в цій камері, якщо тобі тут так подобається. (Іронічно посміхається). Давай, заходь! (Підштовхує Коридорного II в камеру, решта теж йдуть за ним). Ґурам І стоїть на колінах біля ліжка і здивовано дивиться на «гостей». Черговий корпусу II Встати!!! (Звертається до Ґурама I, але той не реагує на наказ).

Черговий корпусу II (Теж затинаючись). Тут навіть таргани ходять вагітні від нього. Черговий корпусу I Що тобі передав Коридорний?! (Звертається до Ґурама I). Ґурам I Т-с-с... Здається, він тут... (Засуває голову під ліжко). Черговий корпусу II Гей, виродку! Досить дурня клеїти! (Дає Ґураму I ногою під зад). Уставай! (Хапає його за барки і намагається поставити на ноги). Стій так, худобо! Черговий корпусу I Що він тобі передав? Ґурам I (Уважно розглядає Чергового корпусу ІІ). Т-с-с... Здається, він тут. Черговий корпусу II (Затинаючись). Ти що, оглух?! Тебе питають: що він тобі передав?! (Ґурам І мовчить). Черговий корпусу I (Затинаючись). Я в такому гуморі, що зараз із тебе всі ребра повитягую… Ти чуєш мене? Кажи! Що він тобі передав? Ґурам І (Уважно розглядає його). У Вас дуже великі вуха, навіщо вони Вам?.. Черговий корпусу I Так?.. З цього світу так просто не зникають, тим паче такі покидьки, як ти. (Піднімає праву руку. Чути стукіт металевих дверей. Чергові по корпусу I і II з лементом афективно рухаються, імітуючи побиття). Виродок, падло... (У глибині 45

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

сцени починають мерехтіти червоні і жовті вогні). Гнида, худоба!!! (Солдати крокують на місці. Ґурам I якось дивно падає на ліжко).

Черговий корпусу I Скільки ти йому даєш?! (Запитує в Ґурама I, котрий повзає по підлозі).

Коридорний IІ Зупиніться! (Намагається зупинити побиття). Що ви робите?!

Коридорний IІ (У нього таке напружене обличчя, що очі ладні вилізти з орбіт). Йому дуже погано, покличте лікаря...

Черговий корпусу I (Захекався). Ти що собі дозволяєш?! (Обурено звертається до Коридорного ІІ). Ґурам I (Безсило падає на ліжко). Батьку!.. Де ти є? Коридорний IІ Що ви накоїли?! Черговий корпусу II A... два чоботи пара!.. (Піднімає кашкет з підлоги, обтрушує). Черговий корпусу I Стій! (Віддає наказ солдатам, вони виконують). Великі вуха, так? (Поправляє піджак). А тебе... (Коридорному ІІ). Скоро під «веселу» статтю відправлю, тоді подивимось, яку пенсію отримаєш! Черговий корпусу II (Обтрушує штанину, раптом помічає уламки скла, піднімає один з уламків і показує своєму двійникові, потім крутить ним перед носом у Коридорного ІI). Може, скажеш, що в тебе туберкульоз?.. І молоко ти для себе притяг? Черговий корпусу I Носи, напувай, гляди, щоб здоров’я у нього не похитнулося. Обшукати! Обшукати всіх!!! Солдати миттєво виконують наказ, двоє з темряви витягують Коридорного I, який там ховався, починають обшукувати і його. Інші солдати те саме роблять з Коридорним II та Ґурамом I. Черговий корпусу II силоміць витягує з-під ліжка Ґурама ІІ. Солдати збираються разом і займають попередню позицію.

Черговий корпусу II Лікаря?.. (Сміється). Йому уролога треба викликати, уролога… Напевно, в нього одне місце опухло. Чи не так? (Підбиває ногою Ґурама I). Черговий корпусу I Ти! (Підходить до Коридорного II, нахабно дивиться йому у вічі). Донести на тебе? А тебе... (Обертається до Ґурама I) розчавлю, як хробака... (Наступає йому на ногу). Збоченець, наволоч! Коридорний IІ (Нервує, смикає комір піджака і зненацька скрикує). Досить!.. (У глибині сцени знову мерехтить червоне і жовте світло). Накажіть йому! (Показує Черговому корпусу I на знятий з голови кашкет, що пхає йому до рук). Черговий корпусу I Що ти робиш? Коридорний IІ Наказуй!!! (З лементом знімає піджак і кидає його в руки Чергового корпусу II). Наказуй! (Знімає штани і жбурляє йому в обличчя). Йдіть і пишіть!!! Страх! Вічний страх!! Набридло тремтіти перед вами... досить!!! Припиняється будь-який шум, зникає мерехтіння світла. Коридорний II стоїть так само, як і Коридорний I. У камеру заходять Лікар зі своїм двійником, який виконує обов’язки санітара. На них білі теплі халати, так, наче вони щойно вийшли з сауни, а босі ноги взуті у тапочки. Здивовано дивляться на Чергового корпусу I, який кидає на підлогу одяг, що тримав у руках, і зникає в темряві.

Провiнцiйне пекло

Лікар I Що тут відбувається? Щось сталося? Коридорний IІ (Не знає, що відповісти). Ні в якому разі... Лікар I Що означає «ні в якому разі»? (Розгублено оглядає камеру). Сподіваюся, все гаразд?.. Коридорний I (Стоїть у напівосвітленому кутку). Так точно. Черговий корпусу ІІ розгублено дивиться на Коридорного I, на обличчі якого грає посмішка. Лікар I придивляється до Ґурама I, який щось шукає під ліжком. Лікар I (Обводить поглядом чергових і багатозначно хитає головою, підходить до Ґурама I). Заспокійся. Нумо, подивися на мене... Ґурам I Вони кудись зникли... Черговий корпусу ІІ (Важко зітхає). Спробуй витримати стільки ненормальних. Лікар I Залиште нас самих! Вам теж щось здалося? (Двійникові). Ліки, швидко! Двійник метушливо порпається у валізці. Лікар I садовить Ґурама І на ліжко, той вражено дивиться на нього. Лікар I Ось твоя дитяча світлина... (З підлоги піднімає світлину і простягає Ґурамові II, який, засмучений, стоїть біля ліжка, бере і розглядає знімок).

Дiя перша

Ґурам II (Усміхається й киває на світлину). Пам’ятаєш мамину сукню, ту, що ти облив чорнилом і на мене зіпхнув... ось ці плями. У матері засмучене обличчя, пригадуєш? Ґурам I (Довго дивиться на фото, повільно хитає головою). Так, пам’ятаю, як осінь довгими палицями била наш горіх. Від цього видовища на городі непритомнів мигдаль. Пам’ятаю, як мені в пазуху сипали сирі горіхи, а я гірко плакав. Пам’ятаю, як на землі валялися зламані гілки. Пам’ятаю, як ночами вітер струшував з дерева останні плоди і щосили, з гуркотом кидав їх на каміння. Щоосені б’ють горіхове дерево, і воно сохне. (Отямився, обдивляється довкола). Тут... він, адже... (Встає й підходить до одного з прожекторів, що стоїть на високому штативі, освітленому тьмяним блакитним світлом. Усміхається). Невже світає? Лікар I А ти дуже рано встав. Ґурам I Ви ж... Хоча ні, ні. (Звертається до Лікаря I). Навіщо ви мене розбудили? Лікар I (Виймає з кишені сигару). Я тобі гаванську сигару приніс... бери, не соромся, сьогодні дозволяю. Ґурам I (Вагаючись). Як я забув... Дякую. (Бере сигару, яку з посмішкою відбирає Ґурам II). Не можу зрозуміти, що це було... Лікар I Щось сталося? Ґурам I Ні, просто згадав, тепер ось шукаю. Лікар І На світлині ти веселий.

Провiнцiйне пекло

Ґурам I Як я не помітив... (Дивиться на світлину).

Дiя перша

Ґурам II підходить до Лікаря II, просить прикурити.

Лікар II Поклади на видному місці так, щоб потім не шукати. Візьми ліки (простягає ліки Ґурамові I, той неохоче бере).

Лікар I Звичайно, що спав. (Лагідно гладить його по голові). Він приймає призначені ліки? (Звертається до свого двійника).

Лікар I Кров?! (Торкається обличчя Ґурама I). Звідки вона в тебе?

Лікар II Ліки ж ми приносимо, але чомусь цей Товариш не видужує (піднімає з підлоги біля ліжка пігулку і повертається до Ґурама I). Так, ось і доказ цього, от ще, дивіться. Тут кожні ліки дістаються ціною крові, а ти... (До двійника). Не призначай йому більше нічого від безсоння, хай сам засинає.

Ґурам I (Проводить рукою по обличчі). А… Дурниця, кров з носа пішла. (Витирає обличчя хустинкою). Лікар I (Сідає на прикручений біля ліжка стілець). Як ти? Ґурам I Добре... Лікар II (Пошепки). Дурненький! Навіть коли тобі добре, повинен сказати: «погано». Ґурам I втомлено дивиться на Лікаря I, який оглядає його груди і спину. Ґурам ІІ у цей час розглядає сигару. Ґурам ІІ Де ви берете ці сигари? Лікар II Ти краще запитай, чого тут не дістанеш? Такого добра тут доволі... Лікар I (Закінчує огляд). Уночі не спав? Ґурам I (Знизує плечима). Не знаю, наче заснув, але так швидко розвидніло, що не можу зрозуміти, чи спав узагалі!

Ґурам I (Опускає голову і немов про себе бурмоче з гіркотою). Набридло, набридло... Лікарю, призначте комісію, я почуваюся чудово, прекрасно. Випустіть мене з цих пекельних стін. Лікар I (Кладе руку йому на плече). Розслабся, що з тобою?.. Якщо я тебе звідси випущу, то що від цього зміниться? Ґурам I Мене переведуть у в’язницю... цій нескінченній самотності прийде кінець. Лікар II Так-так, а ще з твоєю справою — хтозна-куди тебе переведуть, якщо взагалі кудись переведуть... (Бурчить). Тюрма, тюрма, що вони знаходять у цій тюрмі, просто вражає. Лікар I (Ходить туди-сюди). Я тебе не розумію, люди звідти сюди втікають, а ти зі своєю справою... от, подумай, ти тільки подумай... Ґурам I (Підводиться і нервово ходить по камері). Думати, думати, думати... День і ніч думати. (Стоїть так, немов упирається руками в невидиму перешкоду). Та ці стіни душать мене...

Провiнцiйне пекло

Лікар II А там що? Тебе з квітами зустрінуть? Ґурам I (Стискає скроні руками). Ні, ні, ці стіни страшні, це якісь гнітючі, мертві стіни. Лікар I Мені здається, настав час знайти розпізнавальну риску між білим і чорним... Ти ж не дальтонік? Правда? Ґурам I Правда. (Киває головою). Але, на жаль, життя має тільки один колір, колір тіні. І я божеволію від цього. Лікар I (Своєму двійникові). Як він їсть? Лікар II Крім тютюну, йому нічого більше не треба. Лікар I Послухайте, дорогесенький, ми тут не боги, щоб одним порухом руки зняти біль, вилікувати душу. Але якщо ти ворог собі, тоді я не знаю, що сказати… Ґурам I Але що мені робити, що? У мене зовсім не залишилося сили для логічних вчинків, жодної. Я здаюся собі небіжчиком, трупом. Ґурам II сідає на ліжко, обернувшись спиною до свого двійника. Він курить, обхопивши голову руками, повільно нахиляється і дивиться на підлогу. Лікар I (Багатозначно хитає головою). Ти!.. Будь уважніший зі своєю долею. Вона річ тендітна, через безладне ставлення до себе починає тріскатися. (Пауза). Слідчий, який веде твою справу, чекає мого дозволу на зустріч з тобою... Зосередься під час слідства. Працюй заради власної долі, працюй…

Дiя перша

Ґурам I (Здивовано дивиться на Лікаря I). Що? Яке слідство? До чого тут слідчий, якщо днями відбудеться суд?.. Лікар I Ти навіть не знаєш, що твою справу мають розглянути повторно. (Пошепки). Я не хочу перед комісією представити тебе цілком здоровим. Одягайся. (Простягає йому халат). Ґурам I (На якийсь час замислюється, потім дивиться на Лікаря I, який уникає його погляду, забирає в нього халат). Ніхто мене так не стомлює, як ці слідчі. Ґурам II, накинувши на себе простирадло, як стародавні греки, виглядає трохи смішно. У глибині сцени освітлюються кілька підозрілих силуетів, що погойдуються на тросах, вони одягнені в усе чорне. Лікар I Ти сам повинен їм допомагати, поки ще не пізно. Ти хоч розумієш, яку стіну доведеться пробивати?! Ґурам I О Боже!.. Знову все спочатку, знову і знову?.. Вони не вірять мені, а я не розумію їх. Що я можу зробити?.. Лікар I Ти молодий, Ґураме, думай, думай... (Віддає наказ). Відведіть його до слідчого! Чути чіткий вигук Чергового корпусу I: «Слухаюсь, товаришу капітане!». Лікар I на мить зупиняється, дивиться на Ґурама I, наче хоче щось сказати, але мовчки залишає камеру. Двійник Лікаря дуже схвильований, відбирає з рота у Ґурама ІІ сигару і також зникає в коридорі. Ґурам II довго і важко кашляє. Ґурам I намагається заспокоїти його кашель.

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Черговий корпусу І (На сцену з темряви по частинах викидає форму сержанта). Вдягайся, вдягайся, недоумку!!! (Звертається до Коридорного  II). Коридорний II Добре, добре… (Соромлячись, вдягається, винувато киває головою). Коридорний I (Визирає з темряви, помітно, що він дуже нервує, говорить пошепки). Не роби цього, прошу тебе, не треба. (Звертається до свого двійника). Коридорний II (Роздратовано). Та пішов ти... (Продовжує хутко вдягатися). Коридорний I (Пошепки). Хіба ти не відчуваєш, що тут усе просякло запахом крові? Ходімо звідси, поки не пізно. Коридорний II Ти вже дістав мене!.. (Роздратовано, буквально шаленіючи, щось шукає на підлозі, наче хоче чимось закидати свого двійника, котрий зі страху знову ховається в темряві). Через тебе я ледь голови не позбувся... Черговий корпусу I (Робить крок із темряви на світло). Ти про що?! (Коридорний II розгублюється, не знає що сказати). Черговий корпусу II (З темряви, тримаючи за комір і відважуючи ляпаси по шиї, витягає опудало Коридорного I і тягне його до двійника). Добрим став, так? (Продовжує бити по шиї). Став хорошим?.. Хлопчика пошкодував, так? Провокатор!.. Це він тут усю воду каламутить... Підкидає опудало до ніг Коридорного II, який стоїть струнко. Той ногою відкидає свого двійника.

Провiнцiйне пекло

Дiя перша

Черговий корпусу I Ну, нехай сам цю воду і п’є... (Зухвало). Правильно, совісний ти наш?

Ґурам I

Коридорний II Дозвольте йти!

Коридорний II Що зробиш? (Говорить собі під ніс). Це закон такий, наш місцевий, якщо колега підіймається на одну сходинку по службовій драбині вище, то не дивуйся, якщо він спробує знищити тебе... тим паче, що це я притяг його із села на цю роботу — він же мій небіж, цей скурвий син... Подивись, подивись, як він поводиться. (Вказує на Чергового корпусу II, який самозакохано походжає біля вишикуваних солдатів). Але як начальником став, ой... (Хитає головою). Якби ти знав, як я старався заради його кар’єри. Але що поробиш, як сказав один розумний чоловік: «За добро добром не воздасться». Мені до пенсії не так багато залишилося, так що... Але нічого (пошепки), наступного чергування принесу тобі цигарок... Йди за ним... А то він зараз мене зжере.

Черговий корпусу I (Кидаючи Коридорному II кайданки, наказує глузливо). На... Батьку Небесний... йди, надінь на нього. На місці кроком руш!!! (Солдати крокують на місці. Коридорний II з ентузіазмом починає виконувати наказ. У коридорі чути шум, що зчинили хворі в сусідніх камерах). Що за шум? Уже розвиднілося? (Ціпком б’є по ґратах). Раз, раз, раз… (Помічає опудало сержанта, що валяється долілиць, і звертається до солдатів). Сміття не залишати, викинути звідси! Раз, раз, раз, два, три... Кроком руш! (Двоє солдатів беруть за ноги опудало сержанта і тягнуть його, як колоду, решта залишаються крокувати на місці). Черговий корпусу II (Звертається до Коридорного II). Мерщій, швидше, бігом!!! Коридорний II (Смикає кайданки). Який ідіот їх так зчіплює?.. (Розстібає їх і дивиться на Ґурама I). Давай руки. (Ґурам I неохоче повертається спиною до сержанта, повільно простягає руки). Бачиш, з мене мало шкіру не здерли... і пляшку розбили... (Починає надягати кайданки). Черговий корпусу II Швидше, швидше. (Звертається до сержанта). Раз, раз, раз, два, три... Лівою, лівою... (У коридорі знову чути голоси в’язнів). Що за шум? Розвиднілося? (Залізним ціпком б’є по ґратах). Раз, раз, раз, два, три... Коридорний II (Вовтузиться з кайданками, заледве вдягає їх на Ґурама I). Що за лихий мене попутав, дурня?.. І молоко розлив...

(З підозрою дивиться на Коридорного II). Чи варто було через мене так ризикувати?

Черговий корпусу II Швидше, швидше! (Звертається до Коридорного II). Раз, раз, раз, два, три... лівою, лівою... (У коридорі знову чути шум голосів ув’язнених). Що за шум? Розвиднілося? (Залізним ціпком б’є по ґратах). Раз, раз, раз, два, три... лівою, лівою... Ґурам I обертається й уважно дивиться на свого двійника, всім своїм виглядом показує, щоб він ішов за ним, а той, плачучи, погойдується на місці. Солдати прискорюють крок. Ґурам II (Тихим напруженим голосом). Ґураме, я боюся, мені страшно!.. (На білому простирадлі, що накинуте на нього, починають проступати криваві плями). Ґурам I Потерпи, будь ласка. Ще трохи — і це пекло закінчиться. Ґурам II Дивися, Ґураме, дивися...

Провiнцiйне пекло

Коридорний II згортає на ліжку матрац. Ґурам I здивовано спостерігає за тим, як один із солдатів з ентузіазмом займається прибиранням постелі. Ґурам I (Підходить до свого двійника, сідає навпочіпки і підставляє спину. Очі повні сліз, він намагається бодай якось підбадьорити двійника). Хочеш, я тебе покатаю так, як у дитинстві це робив батько, пам’ятаєш?.. Ґурам II Страшно мені, я боюся... ти не розумієш, що тут відбувається... вони ж нас уб’ють, Ґураме! Ґурам I (Сидить навпочіпки, з очей капають сльози). Це не страшно, коли перед тобою власну могилу риють, а ще коли заздалегідь про це попереджають. Сідай, покатаю... (Ґурам II, плачучи, як дитина, чіпляється за спину й обіймає його за шию). Черговий корпусу II Кроком руш!!! У цей час солдати галасливо крокують на місці. На сцені повільно сутеніє, освітленим залишається Ґурам I, який скаче на місці разом зі своїм двійником за плечима. Чути гуркіт грому, свист потяга та перестук коліс, іржання коней.

Дiя друга

ДІЯ ДРУГА На неосвітленій сцені чути знервований лемент чоловіка: «Досить! Досить!». Додається звук ударів по обличчі. Водночас здалеку долинає іржання коней, важкий скрип осей і глухий монотонний шум коліс потяга. Один за одним запалюються і гаснуть червоні і жовті вогні світлофора. Сцена освітлюється майже пурпуровим світлом. На ній двоє чоловіків, вчепившись за важіль, вмонтований у підлогу, обертають сценічний круг. Обоє чоловіків, які обертають круг, одягнуті у форми охоронців. Вони обидва мають волосся, брови й вуса яскраво-рудого кольору і носять громіздкі окуляри з чорною оправою. Посеред обертового круга біля перекинутого стільця лежить Ґурам I, який намагається підвестися. Він поправляє стілець і зі сльозами на очах приводить себе до порядку. Його двійник стривожений і наче щось шукає на підлозі, ходить проти руху сценічного круга. Перед кругом сновигає Слідчий І, а за столом сидить його двійник, поклавши голову на стіл, ніби куняє. Обоє Слідчих виглядають цілком респектабельними, одягнені в дорогі костюми, суцільне втілення педантичності й порядку. В Слідчого I кишеню піджака відтягує пістолет. У Слідчого II піджак висить на спинці стільця, а пістолет недбало кинутий на стіл. На тлі сцени висять кілька людських опудал, вони злегка погойдуються.

Ґурам I (Продовжує стрибати і від безсилля кричить щодуху). Господи, що таке правда?!! Хто її вигадав? Навіщо?!! В чому її суть? Чи потрібна вона нам, якщо над світом Тебе не видно?!

Ґурам I (Увесь тремтить, витирає сльози й намагається себе стримати). Мені нічого більше сказати. Все одно вони (показує на висячі опудала) краще створять ті формальності, які Вас більше влаштують.

На сцену опускається суцільна пітьма.

Слідчий I Судячи з твоєї упертості, поки що незрозуміло, яка форма ведення слідства мене влаштовуватиме...

Кінець першої дії 58

Провiнцiйне пекло

Дiя друга

Ґурам I Звичайно! Те, що Вас не влаштовує, Ви ставите під сумнів. (Ґурам II піднімає з підлоги недопалок, прикурює і віддає своєму двійнику).

залишає обертовий круг сцени, підходить до свого двійника й бере його за плече, заспокоюючи у такий спосіб. Слідчий ІІ знову опускає голову). Так... (Здивовано розглядає Ґурама II). Очевидно, в тебе радикуліт на шиї, голову не можеш підняти, щоб побачити, які хмари збираються над твоєю долею.

Слідчий I Облишмо іронію. (Занепокоєно продовжує ходити туди-сюди). Відколи ти її знаєш?.. Хоч на це запитання ти можеш відповісти? Чи знову нічого не хочеш пригадувати?!.

Слідчий II (Розлючено і не підводячи голови). Тебе запитують!..

Ґурам II (Не випускаючи з рота цигарку, кашляє, істерично сміється, через що не може прикурити). Доля?.. (Регоче). О, доля! (Слідчий II знову підводить голову і з підозрою дивиться на Ґурама II, глибоко зітхає, багатозначно хитає головою і прибирає попередню позу). Доля... Гарний верстат — доля, на ній багато м’яких подушок, і вона так шліфує людину, що іноді до блиску доводить. Доля... доля! (Щосили горланить). Доля! Доля!

Ґурам I (Напружено хитає головою). Питання, питання... а де відповіді брати, де?

Ґурам I (З відчаєм дивиться на свого двійника). Перестань... припини, будь ласка.

Слідчий I (Розлючений, застрибує на круг, ловить Ґурама II і дає йому пару ляпасів по лобі). Отут вони, тут... ану ж бо, поки не відірвав тобі голови, шукай ті відповіді, що відкриють мені істину, яку ти обплутав неправдою. (Нахиляється до Ґурама I і пронизливо дивиться йому в очі, продовжує цинічно вести допит). Ну, давай, відповідай! Може, все-таки щось згадаєш без мого втручання?! (Карбує кожне слово). Відколи ти почав задивлятися на цю бідолашну дівчину?! Коли і за яких обставин познайомився з нею?!

Слідчий II (Не підіймаючи голови, звертається до свого двійника). Що ти морочишся з ним?! Нехай підписує папери і щоб його... у м’ясорубці відчує м’яку подушечку.

Ґурам I Знову одне і те саме, все спочатку, все спочатку...

Ґурам I (Іронізуючи, але серйозно). напівзруйнованому тілі...

На

даху

божевілля,

Слідчий II (Піднімає голову). Гей! Нещастя! (Звертається до Ґурама I). Не змушуй мене прокидатися, зрозумів?.. Слідчий I Добре... (Виструнчився, ледве стримуючи своє роздратування,

Слідчий I (Перегортаючи папери, звертається до Ґурама I). Що це за коні тут? Звідки вони взялися? Ґурам I Ввечері до озера часто спускалося багато диких коней, вони лизали солоне каміння, що було там, на березі. Тому мені завжди доводилося відганяти їх від залізничних шляхів. Слідчий I Завжди, так?! (Нервово). Якщо ти в ту ніч коней відганяв, то яким чином Цира опинилася під колесами, хто і як пустив під укіс увесь пасажирський потяг?! Як?! Де тоді твій труп або кінські туші?! Де логіка твоїх слів?! Куди ти закопав істину, куди?! Це ж з твоєї вини людей з рейок не могли зішкребти!..

Провiнцiйне пекло

Дiя друга

Ґурам I (У власному тілі собі місця не знаходить). Вона відганяла коней, вона!

Слідчий II (Сідає на стіл, закурює). Підкинув під потяг зґвалтовану дівчину, і він нічого не знає... бачите, спав... (Гнівно дивиться на Ґурама I, який стоїть на крузі і погойдується на пальцях. Двоє охоронців повільно, зі скрипом, починають рухати сценічний круг).

Слідчий I Досить! Досить, мерзотнику! Ти за кого мене маєш?! Ґурам I (Тремтить). Там же все написано, навіщо одне і те саме перепитувати, навіщо?!

Ґурам II (Зігнутий, качається долілиць і наспівує якусь невиразну мелодію). Ма-ма-ла, ма-ма-ма, пи-би-ма, мо-бу-бу, да-ли-ли, мима-би...

Слідчий I Ти що городиш?! (З криком кидає папку Ґурамові I в обличчя). Якщо вона відганяла коней, то чим ти у цей час займався?! Де ти був тоді?! Чому вона опинилася на колії, як?!.

Ґурам I (Механічно підходить до двійника і намагається підняти його). Заради Бога, перестань... (Ґурам II продовжує белькотіти). Ґураме, будь ласка, допоможи...

Ґурам I Я не знаю, що сталося, не знаю. Я пояснював адвокатові, він усе записав, я не знаю. (Ледве стримує сльози).

Ґурам II (Повільно підводить голову і так дивиться на свого двійника, наче бачить його вперше). Ви отримали мій лист?

Слідчий II (Схоплюється з місця, хапає пістолет і тримає його як молоток, розгніваний, заскакує на рухомий круг сцени). Спиніть це довбане життя!.. (Ударом ноги збиває Ґурама II, той падає на підлогу і корчиться від болю). Не знаєш? Ти нічого не знаєш, ти нічого не бачив і не чув, так?! (Продовжує бити). Я твій адвокат! Я! І я теж хочу знати все, що знаєш про катастрофу ти!

Ґурам I Так, дякую, все вірно, я надішлю тобі червоний олівець, тільки припини, прошу. Давай покуримо... (Дістає сигарету, закурює і віддає своєму двійникові, який ледве підвівся, повернувся спиною і закурив. Ґурам I неквапливо підіймає з підлоги розкидані папери і складає в папку. Один аркуш довго розглядає). Цікаво, а якого кольору правда?

Слідчий I (Підбігає до свого двійника і намагається його зупинити). Та допоможіть же, ви! (Звертається до охоронців, які крутять круг. Утрьох вони силоміць відтягують Слідчого II і садовлять його на стілець).

Слідчий II А ти знаєш, якого кольору лайно? (Цинічно). Може, намалювати на твоїх же свідченнях твій портрет, щоб ти на нього міг подивитися...

Слідчий II Та відчепіться ви... адвоката йому... убивця, виродок... Слідчий I (Дуже наляканий і ніяк не може приховати розгубленість). Що ти робиш? Ти що, з глузду з’їхав? (Дивиться на свого двійника).

Ґурам I Дякую, я вже згадав, Ви справжній ху-дож-ник! Слідчий I (Жестами просить свого двійника не піддаватися емоціям). Я попереджаю тебе (звертається до Ґурама I): облиш іронію, поки цілий, а то мій терпець скоро увірветься... (Пауза). Коли зустрівся з нею вперше, де і за яких обставин?

Провiнцiйне пекло

Дiя друга

Ґурам I Якщо Ви ведете мою справу, то хіба не мали змоги ознайомитися з усіма обставинами, що зібрані в цих паперах? Хіба я в змозі впродовж року щодня пояснювати й доводити одне і те ж, одне і те саме весь цей час... Я втомився, я нічого не хочу, давайте, що там у Вас, підпишу будь-який папір, тільки б Ви відчепилися...

Слідчий I Треба буде — зламаємо, але не відразу. Досить, заспокійся. (Підіймає кілька паперів і починає уважно розглядати. Ґурам I сильно кашляє). Дайте йому води! (Двоє охоронців, які обертають сценічний круг, виконують наказ. Один з них подає горня з водою Ґурамові I, а інший тонким струменем із графина виливає воду прямо на голову Ґурамові II, який не рухається на підлозі. Ґурам I тримає горня й очима, повними сліз, дивиться на свого двійника). Пий, пий і ти теж заспокійся... Поводься нормально, а то відправимо у справжній «дитячий садок», де щодня власні очі в чужому лайні шукати будеш, зрозуміло, друже?! (Ходить туди-сюди, заспокоюється). До арешту постійно стрілочником працював чи заміняв когось тимчасово? (Звертається до Ґурама I, а двоє охоронців знову починають обертати сценічний круг).

Слідчий I Зрозуміло... Так! Якщо ти так порозумнішав, давай розповідай. (Знову карбує слова). Що тебе пов’язувало з нею до катастрофи? Ґурам I (Виснажений, ледве дивиться на Слідчого I). Так, нас багато чого пов’язувало, багато чого. Ми майже постійно, без комплексів, знімали штани, сідаючи на горщики в дитячому садку... Золотий час дитинство, світлий... Слідчий II Так... виявляється, ти дуже відважна дитина. (Заскакує в круг, що крутиться, вибиває папку з рук Ґурама І, папери розлітаються у повітрі. Підбігає до Ґурама II, зіштовхує на підлогу і з усієї сили б’є ногами). Щоб тебе... ґвалтуєш хвору дівчину, кидаєш під потяг, до того ще й знущаєшся над усіма!.. (Продовжує бити). Слідчий I Достатньо!.. Перестань бити! (Намагається заспокоїти свого двійника. Ґурам I, зігнувшись, тримає руку на животі, а другою впирається у важіль, котрим обертають сцену). Ти що, хочеш його вбити? І чого доможешся? (Відводить свого двійника до столу).

Ґурам I (У відчаї киває головою). Так... так... постійно... Слідчий I Що це за пограбування висвітлюється у твоїй білосніжній біографії, що там украли таке і чому так довго не могли знайти?! Ґурам I (Красномовно дивиться на Слідчого І). Хіба не написано в моїй справі про те, що сталося п’ять років тому?! Слідчий I Я ще не встиг навчитися читати, так що цікава твоя думка про власні гріхи.

Слідчий II (Важко дихає). Припиняй жаліти цього покидька і перестань читати мені мораль. Хіба ти не розумієш, що він за тварюка?!

Ґурам I Моя думка, ну звичайно... моя думка для слідчого, який цілий рік вів справу, не варта була навіть шматка туалетного паперу.

Слідчий I Розумію, знаю, але поки що рано про це... Хочеш, щоб тобі також зіпсували кар’єру?

Слідчий II (Роздратовано). Я запитав — відповідай!.. Клаптик паперу!.. Що за пограбування присутнє у твоєму смердючому житті!?

Слідчий II Та не потрібні цьому покидькові твої методи. Йому хребет треба ламати, інакше від нього нічого не доб’єшся.

Ґурам I У тій папці (показує на розкидані папери) на сорок восьмій сторінці написано, що на залізниці в районі Мареліс через

Провiнцiйне пекло

погану амортизацію шпальної системи товарні поїзди скидали швидкість мало не до повного гальмування, а в цей час, як з’ясувалося згодом, відбувалося пограбування вагонів. Звідки мені було знати, кому і коли диспетчер надавав потрібну інформацію про вміст вагонів. У ту злощасну ніч знайомий із залізничної міліції припхався до переїзду на старому зіпсованому «газоні» й покинув його біля моєї будки, примусивши охороняти, поки із села не прижене інший. Я собі навіть уявити не міг, чим він був завантажений. (Пауза). Перськими килимами... Мене тоді мало не вбили в слідчому ізоляторі. Якби не довгий язик тещі того сержанта, завдяки якому і було розкрито злочин, мене не було б уже серед живих. Слідчий II Так, тоді тобі справді пощастило... Слідчий I До вбивства Цири ти знав, що вона була психічно хворою?!. Ґурам I І хто ж її вбив?.. Слідчий II Це нас і цікавить. З твоєю допомогою хотіли б з’ясувати, як удалося разом із власною жертвою відправити на той світ сімнадцять ні в чому не винних людських душ? Як?.. Ґурам I Я про це теж повсякчас думаю. Не знаю, як таке могло статися... Слідчий I До тієї ночі у вас були з нею якісь близькі стосунки? (Замислюється). Ґурам I Несуттєві, майже ніяких...

Дiя друга

Слідчий II Може, тобі венеролога викликати?! Ґурам I Мені зле. (Опускає свого двійника на долівку). Слідчий II Цікаво, як божевільні кохаються? Розповідай, як вони це роблять, може, від спогадів тобі стане краще. Слідчий I (Роздратовано до свого двійника). Залиш його... (Ґурам II стоїть навколішках і сильно кашляє). Бачиш цей олівець?.. (Злегка б’є олівцем з ґумкою по носі). Він чарівний, тому може писати все, що я накажу: відчинити ці залізні двері чи перетворити тебе на клаптик туалетного паперу. Так що обирай той варіант, який буде більш придатним для судового процесу. Ґурам I Думаю, що у Вас є власне бачення для суддів, а то він би не був у такому стані... (Показує на свого двійника). Продовжуйте далі вигадувати, у Вас непогано виходить. Слідчий I Ти ще не знаєш сили цієї штуковини (показує на олівець), але про це згодом... В історії хвороби Цири йдеться, що вона була психічно нездорова. А чому ти скрізь у своїх свідченнях заперечуєш цей факт? Чому? Ґурам I Істина, як і будь-яка правда, ніколи не була наріжним каменем нашого життя. Слідчий I І де ж цей камінь??? Ґурам I На жаль, з вашою допомогою він надто глибоко закопаний.

Слідчий I І все ж... Ґурам I (Підходить до свого двійника, хоче його підняти). Я дуже погано почуваюся. 66

Слідчий II Значить, з нашою допомогою!

Провiнцiйне пекло

Ґурам I Вас завжди цікавить одне: місце розташування цієї правди, а не її зміст. Тому цей світ і котиться до біса... Слідчий I Гей, філософе, ти що, науявляв, що ми тут на канікулах? Ну ж бо, мерщій збирай уламки свого каменя, поки вони не почали сипатися на твою дурну голову. Зрозуміло?.. Крім цих паперів, проти тебе багато інших фактів. Чому майже всі мешканці села налаштовані проти тебе? Чому? Чим ти їх так розгнівав? Ґурам І Їх дратувало моє сприйняття Цири. Їм здавалося, що в нас приховане взаєморозуміння, сама ця думка виводила їх із себе. Слідчий I Але чому, яке їм діло до почуттів якогось хлопця чи тієї ж божевільної? Ґурам І Ви хіба не бачите, на що перетворюється провінція? Ви не бачите, якими темпами захлинається свідомість обивателя в різних релігійних культах? Хіба вони можуть терпіти поруч із собою інакодумців? Життєві погляди Цири ніяк не вкладалися у провінційні рамки. Тому вона майже ні з ким не розмовляла. Напевно, в неї були на це певні причини. Слідчий I І які ж?.. Ґурам I Я тоді не розумів, серйозно не сприймав усе те, що відбувалося. Але коли в селі почалося слідство за фактом скоєного вандалізму й наруги над святинями православної церкви, окрім Цири, ніхто не надавав цьому значення, тому що в кожному будинку своя церква зі своєю паствою, а врешті вийшло так, що все звалили на бідолашну дівчину. Ви що, не знаєте, скільки місяців Циру тримали в дурці? Там же все написано. (Показує на папку). От відтоді в односельців особливе ставлення до мене. Я єдиний, хто не свідчив проти неї.

Дiя друга

Слідчий I Чому ти так вірив їй, ти ж з нею майже не спілкувався? Ґурам I З перших хвилин нашого знайомства вона чимось приваблювала мене, десь у глибині душі я навіть захоплювався нею, заздрив силі характеру. Ну... Цира навіть трошки подобалася... Слідчий II Трошки чи... Ґурам I Так, подобалась, але я намагався не помічати її, оскільки в замкнутому міщанському світі теплі людські стосунки ставали приводом для всіляких брудних пліток. Будь-які стосунки з Цирою вони сприймали як божевілля, а мені для вияву своїх почуттів не вистачало сміливості. (Кашляє). Можна води? (Простягає склянку охоронцям, котрі зовсім не реагують на його прохання). Слідчий I Ви що, оглухли? Дайте йому води... Слідчий ІІ (Сердито хапає графин і сам наливає йому води). Пий, пий, поки дають, от переведуть туди, куди ти мрієш потрапити, а там за кухоль води кров будеш здавати. Пий, пий.... Ґурам І (Напуває водою двійника, який лежить, скоцюрбившись, на підлозі і сильно кашляє). Прошу Вас, викличте лікаря, у мене більше немає сили... Слідчий II Так, так, мій терпець увірвався, все... Слідчий I (Швидко заступає йому шлях). Та сядь ти!.. Слідчий II Хіба не бачиш, що він знущається?

Провiнцiйне пекло

Слідчий I Заспокійся, я з ним сам усе з’ясую. Слідчий II Подивимося, як ти доб’єшся від нього щиросердечного каяття. І не забувай, що це стане ще однією невдачею, яка перетвориться на чергову нерозкриту справу цього року. Ти ж знаєш, що тебе чекає. Слідчий I Так, так, але потерпи ще трошки. Слідчий II Скільки, скільки треба ще чекати: день, два, три, може, місяць чи рік?.. Ти з глузду з’їхав! Думаєш, таким лояльним ставленням доможешся успіху? Віддай його мені, і він ще «дякую» нам скаже за швидке і відверте зізнання... Слідчий I Та зачекай ти, чого кипиш, що, не бачиш, на кого він схожий?.. Слідчий II Та невже? Може, йому ще макіяж зробити? Слідчий I Прошу, не лізь, у мене й без тебе голова обертом іде. Дай хоч у паперах розібратися... Слідчий II Де?! Та у них сам чорт не розбереться. Зламати б йому пару ребер — от він і виверне всю правду-матінку. Слідчий I Усе, досить, йди покури, мені треба працювати. (Слідчий II, нервово курячи, ходить туди-сюди, а Слідчий I підходить до Ґурама I й уважно дивиться на нього). Ґураме, що ж вона робила такого, що викликала твоє захоплення? Слідчий II (Цинічно своєму двійникові). Ти що? Не розумієш, що вона в нього робила?!.

Дiя друга

Слідчий I Припини!!! (Різко зупиняє свого двійника). Ґураме, згадай, постарайся пригадати все аж до найменших подробиць, що відбулося тієї ночі? Це ж для тебе, заради твого порятунку... отямся, розбуди свій розум... Ґурам I Ви не так зрозуміли мене, я мав на увазі її думки і погляди. Цира нічого не вигадувала, просто правильно все сприймала. Тому все поверталося проти цієї незвичайної дівчини. Її загибель — результат цього. Слідчий II (Відверто знущається). Кинув під потяг, так?.. Ось ти вже близько до істини, ну ж бо, продовжуй... Ґурам I (Багатозначно дивиться на Слідчого II). Коли я з нею познайомився, то ще вчився в школі, у десятому класі, а Цира вже була абітурієнткою зі стажем. Сім’я відправила її в наше село, до бабусі, і чомусь усі мешканці відразу відвернулися від неї. Я цього не розумів. Якось увечері її бабуся прийшла до нас разом з Цирою. Я сидів за столом і розв’язував математичні задачі. (Продовжує ходити проти руху сцени). Вони довго про щось розмовляли, я нічого не чув. Цира підійшла до столу, всміхнулася мені, потім подивилася в зошит і спитала результат, я відповів. «Ти відповіді не одержиш, бо неправильно розклав формулу», потім запитала... ні, ні, її бабуся повернулася і запитала: «А ти чим займаєшся? Де збираєшся продовжити навчання?» «Хочу стати архітектором», — відповів я. Цира всміхнулася мені: «Хай щастить, але все це дурниці!». «От закінчить школу, і дід візьме його до себе на роботу, на залізницю, — сказала моя бабуся. — Відслужить в армії, одружиться і буде працювати, навіщо йому те навчання? Хто за нами, старими, буде доглядати? Ті, хто виїхав до міста, так і не повернулися назад», — продовжувала бурчати. Слідчий I А що Цира вважала дурістю? Вона ж була не при здоровому глузді, чи як?

Провiнцiйне пекло

Ґурам II (Намагається підвестися з підлоги, кашляє. Ґурам I підбігає до нього, хоче допомогти). Не кажи їм більше нічого, прошу тебе... Слідчий II Що ти там шепчеш? Ґурам I Потерпи, будь ласка, ще трошки. Ґурам II Не кажи нічого, заради її пам’яті... Слідчий I Ти більше нічого не знав про неї? Ґурам I Знав, що вона мріяла стати художницею, але їй ніяк не вдавалося. Впродовж багатьох років вона хотіла вступити до академії мистецтв, але всі її спроби закінчувалися невдачею. На той час ситуація в родині теж не давала значних приводів для радості, особливо після самогубства батька, що дуже вплинуло на неї. Слідчий I Ви часто спілкувалися одне з одним? Ґурам I Ні. Слідчий I Це означає, що до катастрофи потяга і загибелі Цири ти не робив жодних спроб налагодити з нею бодай якихось стосунків? Ґурам I Якщо Ви маєте на увазі інтимні, то нічого подібного ніколи взагалі не було. Слідчий I Дивуюся твоїй упертості і дурості. Навіщо? Заради чого ти йдеш на це?

Дiя друга

Ґурам I Ви гадаєте, я щось приховую? Слідчий I (Стає на рухомий круг навпроти Ґурама І). Невже ти не розумієш, що мені потрібні справжні докази, щоб я зміг переконати їх? (Показує на силуети). Якщо все те, що зібрано в цих паперах, залишиться в такому ж вигляді, як воно є зараз, то ти заробиш найвищу міру покарання. Твоїй душі назавжди буде закритий шлях до вічного життя. Ґурам I Я збожеволію. Я не знаю, яка правда, яка істина потрібна Вам, я вже не розумію, що і як доводити, у мене немає ніяких свідків. Навіщо мене перетворили на чудовисько? У світі відбувається безліч катастроф: падають літаки, тонуть кораблі, горять ліси, і за все хтось несе відповідальність... розплачується за власні помилки. Слідчий I (Нервово постукує пальцями по папці). Всі змовилися, чи що? Як могли всі так однаково витлумачити твої вчинки? (Ходить навколо Ґурама І). Зі свідчень Лісничого виходить, що ти постійно намагався наблизити до себе Циру і скористатися її психічним станом для здійснення своїх збочених фантазій, чи не так? Ґурам I Ні, ні!!! Що хочете, те й робіть!!! У мене немає свідків, немає захисників. Позбавте мене безглуздої гри в цьому балагані. Слідчий I Балагані?!. Та твоя гра тільки починається, і тому ніхто не хоче позбутися тебе, нам же потрібні герої вистави. Наш гуманний закон хоче показати себе, який він милосердний до таких звірів, як ти... Верховний Суд виявляє увагу до правильного ведення цієї справи, йде назустріч апеляції і вимагає, щоб тебе судили на підставі нового розслідування. Для цього нам видали чисті рукавички. (Охоронці, які обертають круг, і Слідчі дістають і вдягають білі рукавички).

Провiнцiйне пекло

Дiя друга

Ґурам I (Вражено дивиться на силуети і ходить перед ними). Нового! Значить, нового? Знову, знову і знову? (Повертається до Слідчого). В людській сутності є така властивість, як колективне свинство. Чим його більше, тим краще для всіх, ніхто не відчуває запаху власного лайна. Різноманітні темні справи добре маскуються в юрбі. Там цим створінням легше розмножуватися. Я все своє свідоме життя тікав від них, відгороджувався, а сьогодні на підставі свідчень цих істот, загублених облич і силуетів, повинна вирішуватися моя доля? (Вказує на силуети опудал). Чому, чому так? (Від безсилля течуть сльози. Пауза). За що?..

сцену, вітер посилюється. Вагон тьмяно освітлений. У повітрі літають різноманітні папери, газети і т. п. У вагоні висять і сидять людські опудала різних розмірів і статей. Ґурам I вдирається до вагона). Ось! Ось вони, ось! Усі ті, хто нищить наше життя!!! (Звертається до Слідчого I). Хіба це народ? Так, Ви думаєте, що це народ, але насправді це «моя родина», давно порожній, мертвий світ. Це в них Ви берете свідчення? От вони, ангели небесні, нумо, скажіть, будьте добрі, тільки дивіться мені в очі! (Звертається до великого опудала, що одягнене в куфайку і шапку, як Лісник). Це Ви? Від кого Ви ховаєтесь? Якщо Ви вже тут, чому мовчите? Кажіть! Кажіть, що Ви таке бачили в ту трагічну ніч на переїзді, що готові мене знищити? Я не ображуся, тільки правду скажіть!!! (Опудало повільно летить через усю сцену). Чому?! Чому? Чим я Вам не догодив? Ось це і є кара за той шматок землі, котрий Ви не поділили з моїм дідом?! Та йдіть Ви... Бог Вам суддя!!! (Кричить щодуху). Тільки Він розсудить наші вчинки, тільки Він!!! А Ви чому мовчите, тітко Ксеню? (Звертається до опудала жінки). А Вас я чим скривдив? Чому ви стверджуєте, що я постійно намагався спокусити хвору дівчину, чому? Навіщо брехали? Ви що, хотіли мене одружити на своїй доньці, яка привела на світ п’ятеро байстрюків? Вона ж у Вас природжена... (Опудало починає рухатися і відлітає, як і попереднє). Так, так, Ваша правда, хтось мусить спокутувати чужі гріхи. Вас дуже розпестив Господь Бог, Він вірив у Вас, але Він не думав, що Ви так знахабнієте, що навіть власний хрест примусите носити інших. Летіть, летіть... Ти, ти, чому нічого не кажеш, Дмитре?! Чому ховаєшся? (Звертається до опудала, що сидить у темному кутку вагона. Ґурам I зриває опудало з місця і трясе ним над головою). Розповідай, розказуй їм. (Показує на Слідчих, які підвішують Ґурама II).

Слідчий IІ Я його зараз уб’ю! (Підхоплюється з місця і розгнівано ходить біля круга). Ти запитуєш, за що? Це ти хочеш знати, чому? Ідіот! Так після того, що сталося, ти ще смієш рот відкривати?! (Стрибає на рухомий круг, хапає Ґурама II за барки і трясе щосили). Хто зґвалтував бідолашну дівчину, хто? Чому пульт керування був розтрощений тієї ночі, чому? Хто перевів стрілки у тупик? Хто? Чому швидкий потяг зійшов з рейок? Як Цира опинилася під колесами, як? Чому не кажеш правду, коли все село свідчить проти тебе? Не мовчи, говори, говори, а то я тебе вб’ю! (Товче його головою об підлогу). Не мовчи!!! (У Ґурама II з рота тече кров). Слідчий I (Пильно дивиться на Ґурама I). Ґураме, поки мій терпець не урвався, розповідай правду! Слідчий II Він у мене заговорить, дайте мені мотузку. (Звертається до охоронців, які обертають круг, вони охоче виконують наказ). Я йому зараз влаштую. (Усі троє підвішують Ґурама II догори ногами). Я примушу його згадати все! Ґурам I Гей, ви, слуги пекла! (Кричить щосили). Ось вони, ось ваші свідки! (Показує на вагон). Нехай самі при мені розповідають, що бачили тієї ночі. Ну ж бо, відкрийте обличчя! (У гніві ламає стіну вагона, чути шум вітру і коліс потяга. Стіна падає на 74

Ґурам II (Крутиться на мотузці). Мамо, дай мого м’яча... будь ласка, мамо, дай м’яча… Ґурам I Розкажи (трясе опудало), скажи, падлюко, хто обікрав церкву? Хто займається вандалізмом, повідай усім, як рідня зіпхнула на Циру твою провину. (Опудало починає летіти, і з ним ще кілька). Летіть до дідька!!! Летіть! (Репетує щосили). У пеклі я вас усіх бачив!!! У пеклі!!! 75

Провiнцiйне пекло

Ґурам II хрипить. Ґурам I Ґураме, не бійся! Треба витримати це пекло, поки канат виконує функцію закону. Тримайся, будь ласка, тримайся... (Ґурам I падає на край розваленої стіни вагона. Мертва тиша. Чути лиш скрип мотузки, на якій гойдається Ґурам II). Слідчий I (Здивовано дивиться на все, що відбувається, намагається щось сказати, але не може зрозуміти, що сталося. Очима запитує свого двійника, що робити далі. Після довгої паузи хоче якось змінити ситуацію). Добре, добре, на сьогодні досить... Я поки писати нічого не буду. (Підходить до столу, розкладає папки і гукає до свого двійника). Збери папери! Всі до єдиного! Пістолет прибери зі столу. Ґураме, завтра прошу тебе бути більш зібраним. У нас обмаль часу, сподіваюся, ти розумієш мене. Слідчий II Поки ця папероманія не закінчиться, злочинність не буде викорінена з нашого життя. (Збирає папери, що валяються на підлозі). От би 37-й... Перейшов вулицю в забороненому місці — все: до стінки — і кулю в чоло без будь-яких письмових пояснень. Слідчий І (Пильно дивиться на Ґурама II). Перестань бурчати! Йди краще глянь, що там з ним. Слідчий II З ним усе гаразд, дай йому пару разів по ребрах — і відразу отямиться, симулянт нещасний! (Кидає папери на стіл, а пістолет кладе до кишені). Слідчий I (Підозріло дивиться то на Ґурама I, то на його двійника, який висить на мотузці догори ногами). Тут щось не так. Мені здається, ти, брате, переборщив. (Швидко підходить до

Дiя друга

Ґурама ІІ). Що ти з ним зробив? (Торкає Ґурамове обличчя). Це ж кров... Ти що наробив, психу? Слідчий II Це не кров, це в них по-іншому називається (знущаючись): «рідина для гальмування мозку». Слідчий I (Кричить щосили). Лікаря, терміново лікаря!!! Зупиніть, зупиніть рух, щоб вас!!! Викличте лікаря! Негайно! Лікаря! (Всі заметушилися). Чути тупіт солдатських чобіт. На сцену з усіх боків збігаються солдати, Черговий корпусу I і Лікар I зі своїми двійниками. Лікарі I і II оглядають Ґурамів I і II, одночасно роблять висновки — він мертвий!.. Так само луною віддають кілька голосів: «Він мертвий. Пізно, він помер. Він мертвий». Лікар I Що ви з ним робили?.. (Всі стоять мовчки). Чому це сталося? Його не можна було чіпати, я ж вас попереджав... Що за бійню ви тут влаштували? Хто вам дав право його бити? Ви що, всі разом з глузду з’їхали? Слідчий II бере за руку Лікаря II і відводить його вбік, щось шепоче на вухо, лікар обурюється, вони довго сперечаються. Лікар I (Настільки обурений, що місця собі не знаходить). Ви усвідомлюєте, чим усе це пахне для нас? Ви хоч маєте уявлення про те, що накоїли? Лікар II підбігає до свого двійника і відводить убік, нервово щось шепочучи, розводить руками.

Провiнцiйне пекло

Дiя друга

Лікар I Ти що?! Ти що?! Та пішли вони до дідька, вони ж звірі, справжні нелюди, які вони слідчі? Їм на бойні треба працювати, а не тут... Ти хоч розумієш, про що вони просять? Лікар II продовжує щось шепотіти. Лікар І Не тисни на мене, заради Бога, одчепися... (Ходить як очманілий). Ви хоч переверніть його… (Киває на Ґурама II. Крім солдатів, усі кидаються до трупа і перевішують його за шию). Приберіть усе, щоб жодної краплі крові тут не залишилося. (Всі метушаться. Двоє охоронців вносять відро з водою і миють підлогу. Черговий корпусу I зі своїм двійником забирають важіль, яким обертали сцену. Солдати виносять тіло Ґурама I, кидають його у вагон і підіймають стіну). До появи прокурора тут усе має виглядати природно. (Своєму двійникові). Зараз же виклич незалежного експерта, швидко!!! Лікар II (Підходить до свого двійника і тихо запитує). Кого ти маєш на увазі? Лікар I Кого-кого (дивиться багатозначно)... Ти ще запитуєш?.. Лікар II Зрозумів, вони не відмовляться. (Бере валізу і йде, а Лікар I оглядає тіло Ґурама II). Лікар I Не відмовляться... Хто знає?! Всі прямо в дикому захопленні будуть. Подивимося, що вони ще викинуть після того, як це видовище побачать... (До нього підходить зблідлий Слідчий II, хоче щось сказати). Ідіть, геть ідіть з моїх очей... Не наближайтеся до мене... (Слідчий II не відстає від нього). Не торкайтесь мене!.. Ідіоти!.. (Його злість не має меж). З’ясуємо, все з’ясуємо, прийде час... з’ясуємо...

Провiнцiйне пекло

Дiя друга

Черговий корпусу II (Заминаючись, чистить закривавлені туфлі Ґурама II). «Повішуся», «повішуся», от і доскакався... Гарний хлопець був, усе-таки свого слова дотримав.

чужого? Для них ми всі — ніщо! Єдине, що вони для нас можуть зробити, — це тільки посуд змінити... А на інше «Закон вмивання рук» не здатний...

Черговий корпусу I (Заминаючись). Закрий рота, дурню...

Кінець другої дії

Лікар I Господи! Невже Ти ще здатен розібратися в усіх гріхах, які ми чинимо щохвилини?! На сцену опускається темрява, наступає цілковита тиша. Освітленим залишається Ґурам I. На мотузці, зі скрипом, гойдається Ґурам II. Чути їхні голоси. Голос Ґурама I Ґураме, тобі боляче? Голос Ґурама II Так, дуже... Голос Ґурама I А мені — ні, напевно, в тебе від переляку залишилося відчуття болю. Але нічого, незабаром усе з’ясується... коли прокуратура розгляне всі обставини... вони будуть покарані, а нас неодмінно виправдають, от побачиш. Голос Ґурама II (Сміється). Про... прокуратура... (Регоче). Голос Ґурама I Чому ти смієшся, що я такого сказав? (Ґурам II продовжує реготати). Ну добре, не побачиш, а відчуєш, яка різниця. Голос Ґурама II Ґураме! Хіба прокуратура може захистити простого смертного, якщо вона розправилася з Христом?! Вони ж миють руки частіше й ретельніше за хірургів. Хто розбереться в каламутній воді прокурора, чийого бруду в ній більше плаває: твого чи 80

Провiнцiйне пекло

ДІЯ ТРЕТЯ Здалеку чути гудок потяга, шум коліс, іржання коней, що супроводжується пульсуючим дзвінком. Відкривається завіса. На сцені декорації кімнати стрілочника на залізничному переїзді. На авансцені шлаґбаум, на ньому блимають два червоних ліхтарі. Праворуч, як і в першій дії, стоїть здеформований вагон, а над ним, на стовпі, висить ліхтар, погойдуючись на вітрі, і тьмяно освітлює вагон і напівзатемнену сцену. Сяйнула блискавка, гримить, іде злива. По сцені бігають Ґурам I зі своїм двійником. На Ґурама I накинутий брезентовий плащ-дощовик з каптуром, а Ґурам II у шапці, напівголий бігає по даху вагона. Вони обоє махають батогами і кричать, намагаючись зігнати з колій коней: «Еге-ге-й, еге-ге-й, еге-ге-й». Ґурам II Ґураме! Вони пішли на твій бік... (Бігає вагоном, кричить щосили й б’є батогом по даху вагона). Ґурам I (Метушиться навколо шлаґбаума і теж махає батогом). Я нічого не бачу. В який бік вони пішли?.. В який бік?!! Долинають іржання коней і безперервний гудок потяга, удари грому, обоє чоловіків свистять та хльоскають батогами. Ґурам II Он вони, он! Праворуч від тебе, праворуч! (Б’є батогом по даху вагона, намагається спуститися вниз). Ґурам I продовжує махати батогом, кричати і свистіти, до нього з вереском приєднується Ґурам II, чути кінський тупіт.

Дiя третя

Ґурам II Вони побігли! (Чути, як наближається потяг. Ґурам II, зігнувшись, ледве дихає. На сцені все тріпоче від хвиль проминаючого потяга). Ґурам I (Швидко виставляє ліхтар, що горить тьмяно-жовтим світлом. Підходить до шлаґбаума і дивиться вслід потягу. Дзенькіт розбитого скла). Що це?.. Ґурам II (Продовжує стояти так само, лишень повертає голову в бік вагона. Потяг поїхав, вітер, що піднявся, стих, ще чути шум коліс. Обоє хлопців дивляться йому вслід). Шляк би вас трафив!!! Ґурам I Що сталося? Ти щось кинув? Що це був за звук? Ґурам II Качка би вас копнула!!! Ти подивися на них! Щоб вас! Шумить увімкнений двигун трактора, чути крики обуреного водія: «Відчиняй, мерщій, що ти стоїш, як бовдур?!» Ґурам I дивиться на двійника, який продовжує лаятися, піднімає шлаґбаум. Майнула блискавка, десь далеко загуркотіло, деренчить трактор, нетерпляче сигналять вантажівки. Всі вони по черзі освітлюють фарами затемнену сцену, повільно переїжджаючи через переїзд. Ґурам II Та йдіть ви під три чорти! Ґурам I

Ти щось розбив?..

Ґурам II

Я?! Ти при своєму розумі?.. Якийсь недоумок з потяга щось на наш вагон кинув.

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I (Ліхтарем освітлює ділянку землі біля вагона). Якийсь ідіот пляшку з-під шампанського через вікно потяга викинув, ти глянь на них. (Говорить, вбігаючи до приміщення). Так, добре, ходімо, йдемо швидше, доки ця нескінченна злива нас у пекло не змила.

Ґурам I (Знімає плащ, струшує і вішає його на дверях). Так... увесь світ поступово божеволіє, цілий всесвіт... (Бере рушник, що висить на спинці ліжка, і неквапливо витирає обличчя. Обтрушує на собі форму).

Ґурам II Так, прямо в «пекло», наче ми в раю живемо і бігаємо за пегасами. (Біжить до вагона, озирається довкола і мочиться на колесо вагона). Ґурам I Ти краще замовкни і швидше ходімо до кімнати. (Перед входом в кімнату почав витирати ноги і, обернувшись, побачив, як Ґурам II мочиться на колесо вагона). Ти що, не міг знайти іншого місця?.. Мочишся, як пес... Ґурам II Ну ти даєш! Боїшся, що в таку зливу моя «священна» рідина потоп викличе?.. Доки я за твоїми пекельними «Пржевальськими» бігав, ледь у штани не намочився. Ти що, не знаєш, що в таку негоду до нашої вбиральні без акваланга зайти неможливо? Говорив тобі: викопаймо глибшу яму, хоча б три-чотири метри. А він — ні: відро туди поставив, наче ми тут канарки на перельоті. Ґурам I Давай, давай швидше... Канарки. (Зайшов стрілочника, залишивши двері відчиненими).

до

кімнати

Ґурам II Ось тобі на... Навіть помочитися не дадуть... Так... увесь світ поступово з глузду з’їжджає, весь всесвіт… і нам зараз навіть пекло не допоможе. Ні, ні в якому разі. (Заправився і швидко побіг до кімнати). Освітлюється центральна частина сцени, це кімната стрілочника. Ліворуч розташовано пульт автоматичного керування, на якому мерехтять різнокольорові маленькі лампи. На кінці сцени залізне ліжко, біля нього шафа з тріснутим дзеркалом, за нею прилаштовано умивальник. 84

До кімнати вдирається Ґурам II, зовсім мокрий. Ґурам II Ти бачив? Га? Бачив?.. (Знімає шапку і викручує її в умивальник). Куди тільки дивляться провідники, га? Куди вони дивляться, щоб їх... Ґурам I Що ти весь час лаєшся, що з тобою?! Ґурам II (Вішає на мотузку шапку). Після того, що я пережив, ти ще питаєш, що зі мною?! (Знімає піджак і також кидає сушитися). От коли б повз твої вуха пляшка з-під шампанського зі свистом пролетіла, мов фугасний снаряд, випущений з танка... Знаєш, що таке фугас?! Ґурам I Знаю, знаю... він на твою пику схожий... Ґурам II Так?!. Був би ти на моєму місці. Я б подивився на твою пику, коли порожні й крилаті пляшки вітання від провідників переказують... (Знімає штани). Так... Ми вже не працівники залізниці, а цілий розважально-мисливський комплекс для пасажирів напідпитку... Цілодобове сафарі... Ґурам I Коли ти замовкнеш?!. Ґурам II Незабаром, незабаром, коли нас мамонтами будуть називати, а на наших фізіономіях запалені мішені повісять, для нічної стрілянини. Ось ти і будеш відігравати роль носорога. 85

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

(Заходиться сміхом). Взагалі ти чимось схожий на цього прославленого звіра...

сказати. І, будь ласка, добре запам’ятай або краще олівцем в журналі зазнач.

Ґурам I спопеляюче дивиться на свого двійника. Ґурам II вішає на мотузку мокрі штани, залишаючись у сімейних квітчастих трусах, у котрих він виглядає трохи дурнувато. Ґурам I Досить цих жартів. Краще одягайся тепліше, а то не дай Боже схопиш якесь лихо на легені і будеш ходити по селі як сліпий муляр Захарій. Ґурам II Добре, що ти за мене хвилюєшся. Якщо зі мною щось трапиться, я впевнений, що ти до сорока днів намертво зачиниш шлаґбаум і перестанеш голитися. Так... Жалоба буде районного масштабу. (Відчинив шафу і почав щось шукати). А твій хресний Захарій Іродович дурнем був і дурнем залишився. Не потрібно було сина з невісткою з хати виганяти. Велика справа, невістка доньку твого хресного повією обзивала. І що, Захарій з перепою хату і землю на свою доньку переписав. А донька разом з матір’ю «дорогого» батька технічним спиртом напоїли. Тому він і осліп, а не від запалення легень, як вони вас, селян, дурять. (З шафи дістав теплий светр червоного кольору і став роздивлятися його). Зараз усім полегшало. Плітки про жінку Захарія і водія автобуса підтвердилися: прямо у хаті перед його носом, але сліпому не доведеш, він же не бачить. А його улюблена донька, ти знаєш, з траси не сходить, наче на перехресті коло приватизувала: день і ніч далекобійників зустрічає і проводжає. Ґурам I Тебе що, суддею призначили, що розбираєш чужі біди? Ґурам II А ти що — прокурор?! Не треба було мене зі сліпим Захарієм порівнювати. (Збирається на мокре тіло одягнути светр, але на мить зупиняється і з серйозним виразом обличчя звертається до двійника). До речі, хочу тобі, про всяк випадок, щось важливе

Ґурам I (З підозрою дивиться на мокрого двійника). Може, нотаріуса покликати, якщо ти вже вирішив заповіт написати? Ґурам II Не треба нікого турбувати, тим паче в таку негоду. Я тобі довіряю і без мокрої печатки. (Пауза). Якщо я випадково загину від запалення легень або від пляшки, кинутої з потяга якимось божевільним, хочу, щоб мою могилу викопав ти, власноручно, прямо на рейках між прогнилими шпалами. І зі сльозами на очах, під прощальний марш духового оркестру моє пошматоване тіло опустиш в обійми матері-землі. Але не забудь головне: мою праву руку залиш піднятою вгору між шпалами в позиції трьох пальців, ну, по-нашому, дулі на знак протесту проти пасажирів, що полюють за бідними стрілочниками. А щовесни мою багатостраждальну руку, зведену як обеліск проти насилля, обкладеш свіжими польовими квітами. І, будь ласка, не пошкодуй пари сльозогінних слів. Ґурам I Мені здається, що твій заповіт я виконаю достроково без допомоги грипу і пляшок з-під шампанського, якщо ти негайно не припиниш безглузді жарти і не займешся справами. Через пару годин декілька потягів на носі. Ґурам II (Одягнув светр і, дивлячись у дзеркало, заправляється). Ні, Ґураме, жарти жартами, а якщо серйозно, я здогадуюсь, хто може нас атакувати порожніми пляшками. (Знову поліз до шафи, звідки дістає дідівські штани-галіфе, ще з часів Великої Вітчизняної війни). Точно, це він! Ґурам I Хто — він?! (Дивиться з підозрою на свого двійника). Кого ти маєш на увазі?! Ґурам II Неважко здогадатися. Це Ґіві. (Пауза). Згадав?.. Та це він, навіть не думай. Це Ґіві. Серцем чую, що це справа його рук. Минулого 87

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

тижня дві пляшки кинув: одна на тракторі розбилася. І ти добре пригадуєш, яке вітання передав для нашої покійної матері тракторист через твого Ґіві. Напевно, він провідником працює.

Ґурам II Ну той, недороблений, який останнім часом профкомом керував. Твій товариш дитинства. Пригадуєш, ще в дитячому садку постійно в смердючих штанах ходив, а ти завжди мочився йому на сандалі?

Ґурам I Що ти мариш!.. Що за Ґіві, який провідник? Пляшки кидають постійно, і не тільки пляшки. Ось, усі залізничні шляхи сміттям завалені і що, все це одна людина робить? Ґурам II Я не кажу про всіх, мене турбує власне життя. Нас постійно хтось бомбить порожніми пляшками з-під шампанського. (Одягнув штани і застібає ґудзики). Невже забув, як минулого року нашому листоноші на велосипеді голову розбили на переїзді біля шлаґбаума? Ґурам I І що? Ґурам II Що, що?! Це він за нами полює. Ґурам I Який Ґіві, ти при своєму розумі?!

Ґурам I Ти, напевно, Цукерку маєш на увазі. Ґурам II Яку цукерку? Ґурам I Ім’я не пригадую, а прізвисько мав Мармелада. Той, що у мертвого тата в труні золоті зуби вирвав і у рідного брата в карти програв у ніч перед похороном. Ґурам II Точно! Він! Нарешті ти згадав. От він тепер за моральні збитки, завдані у дитинстві, і мстить тобі, кидаючи на наші голови порожні пляшки... Скидається на те, що він дуже недобра людина, до того ж жадібна, бодай би раз повною пляшкою кинув у тебе, щоб повз мої вуха порожні не свистіли... А ти що скажеш?.. Будемо від нього захищатися чи як?

Ґурам II Ґіві, чоловіче, Ґіві!.. Той, що нас у дитинстві солодкими півниками на паличці закидував, а ти йому в очі волоські горіхи жбурляв, через що він ледь не втратив зір. Точно, це він лежить у своєму купе з якимись дівчатами, п’є шампанське, а порожніми пляшками атакує нас.

Ґурам I Та добре тобі, просвистіла, прошуміла. (Кидає рушник своєму двійникові). У тебе, напевно, в голові вже свистить. (Сідає за робочий стіл й починає щось писати у журналі). Згадав мені теж... він же позаторік у власному сараї повісився.

Ґурам I Ти жартуєш чи?..

Ґурам II Що? Вмер?.. (Витер рушником голову і повісив його на спинку ліжка).

Ґурам II Які жарти в таку погоду? Точно тобі кажу, це він. Ґіві Рожденович. Згадав?..

Ґурам I Ні! Полетів! Ну дає!

Ґурам I (Жарт двійника сприйняв серйозно). Ґіві... Ґіві... Ні, не можу пригадати.

Ґурам II Куди він полетів?

Провiнцiйне пекло

Ґурам I На Канари, дурню!.. Ліг у труну і полетів... тьху, щоб тебе... Ґурам II Звихнувся чи що?

Дiя третя

Квазімодо згадав. Заспокійся. Забудь про нього. Ґурам II Ніколи. Я злопам’ятний, ти знаєш... Ґурам I Яке сьогодні число?! Я тебе питаю, «злопам’ятний»...

Ґурам I Так!.. Звихнувся, як ти... Ґурам II От до чого людей керівна посада доводить... Ось бачиш, а ти в партію хотів вступити, щоб заради «годівниці» десь у загубленій провінції під партійним мандатом народ грабувати... Якби не я, то ти б зараз також разом з Ґіві на Канарах засмагав... Ґурам I (Багатозначно дивиться на свого двійника). Ти краще скажи, яке сьогодні число. Базікало... Ґурам II (Витираючи волосся, підходить до двійника). Ні, зачекай, зараз. А от якби в голову влучили, то що б тоді було? Ґурам I Твій товариш, Дмитро, відразу б на тракторі в медпункт відвіз. Ґурам II Та пішов він. (Підходить до шафи, дивиться в тріснуте дзеркало і розчісується). Теж товариш мені знайшовся. Він би мене радше в морг відвіз, ніж до лікарні... Ти що, забув, за якою ціною він нам комбікорм привіз у минулому році, забув?.. Крім грошей, цей виродок усю солярку з бочки висмоктав, а ти ще для нього стіл накрив і, проводжаючи, на додачу зовсім нову тілогрійку подарував. Я вже нічого не кажу про фінський ніж, який у той самий день зник. Пригадуєш, той, що я у цигана за металобрухт виміняв? Я впевнений, що це Дмитрових рук справа. Тоді я в хаті ніж залишив, біля умивальника. Товариш... Лісоруб... Ідіот... Уся сімейка в них така: одні скупердяї і заздрісники. Ґурам I Що ти завівся, як двигун старого мотоцикла?! Вибач, що про 90

Ґурам II Яке-яке, шосте, п’ятниця... Ґурам I Так... Цей тиждень теж просвистів повз нас, як порожня пляшка... (Продовжує писати). Ґурам II Зачекай, зачекай. Миколу коли поховали? Ґурам I Якого ще Миколу? Ґурам II Ну цього, якого деревом прибило, лісоруба? Того, що ведмеді витягнули з лісу і залишили на дорозі. Ґурам I Микола? Та ні, то не Миколу — Кирила... Ґурам II Микола! Кирило! Яка різниця для ведмедів, яким хотіли смерть Кирила приписати… Коли ми цього браконьєра поховали?! Ґурам I Минулої суботи, і що? (Дивиться підозріло). Ґурам II Так, твоя правда, то була субота. Ні, почекай, яка субота? У неділю поховали. В суботу вириту яму злива знищила. Ґурам I Так, ти правий, у неділю поховали. Ґурам II У неділю поховали, добре пам’ятаю. 91

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам II Чому я недоумок? Чого це ви мене ображаєте?

Ґурам II Навпаки… Я працюю над твоєю заржавілою уявою. Хочу почистити її від емоційного непотребу і розбудити в ній старі приємні спогади. (Пауза). Скажи, Ґураме, хіба Клавдія не схожа на ту акторку з індійського фільму? Пам’ятаєш дядька Тхлашка — рудого кіномеханіка, який на станцію приносив фільми і на п’яну голову догори ногами пускав у залі очікування? Ти так закохався тоді в одну акторку, що тричі його дивився. Згадай, ну, так ту героїню, по-моєму, Анкою звали чи Тачанкою. Ти простотаки марив нею, а фільм же як називався, нумо, пригадай, здається, «Пекельні пальці» чи «Пекельні яйця».

Ґурам I Кретине, я ж у журналі шосте число вже написав, п’ятниця, ну ти!!!

Ґурам I Та замовкни ти зі своїми яйцями!!! (Кричить, роздратований). Через твою дурну балаканину я в журналі всі записи переплутав.

Ґурам II А ти, Ломоносов, сам не міг повернути шию і подивитися на календар, хоча б заради Клави Шифер. Вона ж над тобою висить. Та глянь, як вона свої груди випинає. Бачиш, як тебе хоче? (Лягає в ліжко й укривається ковдрою). А він мене ще про цифри питає...

Ґурам II Та вже, ну неможливо ні з ким нормально поговорити. (Загасив недопалок у консервній бляшанці і поставив її під ліжко). З тобою не пожартуєш, не помрієш. (Загорнувся в ковдру й обернувся до стіни). Завтра щоб я цю корову з роздертим ліфчиком і подертими колготками більше не бачив на стіні туалету, зрозумів!?

Ґурам I Субота! Неділя! І що? Що ти цим хочеш сказати? Ґурам II Я нічого не хочу сказати. Просто намагаюся нагадати тобі, що сьогодні тринадцяте число, субота. Так, тринадцяте. Ґурам I Ти! Недоумок! Ти мене не виводи...

Ґурам I Ех, задовбали ці коні, як у мене ще голова працює?! (Продовжує писати). А ще ці нескінченні дощі весь мій мозок промили... Ґурам II (Закурює цигарку). Так, тобі не позаздриш: то коні постійно спокою не дають, то тупі лісоруби, а ще на дощ жаліється, чому «дощ — вода, а не «Кіндзмараулі»? Ти так розгубився, що навіть не пам’ятаєш, куди Клавочку повісив, а жінка ж божественна! От зараз я розумію, чому Бог світ сотворив. Молодець, Батьку, молодець, добре Ти на жінках розумівся, от звідки гріх початок бере, а я ж гадав — з яблук. Ні, просто в той час, коли Бог у Єви ребра поправляв, Адам Мавпович сидів собі на яблуні й сливи їв, а думки про тринадцяту зарплату його ніколи не покидали, навіть у райському саду. Ґурам I Не заважай мені дурною балаканиною. 92

Ґурам I Що?! Ти що мелеш?! Ґурам II Що мелеш?! Надивився на цих потвор на обкладинках журналів і обклеїв ними весь туалет, от іди і дивися, яке сьогодні число, на якій висоті сонце стоїть і з якою швидкістю рухається місяць. Ґурам I У тебе що, дах поїхав? (Чути, як вантажівки повільно переїжджають через рейки, світло від фар машин падає на стіну. Ґурам І пильно дивиться у вікно). От сволоти, весь ліс вирубали... Ґурам II (Не обертаючись). Переймаєшся, що тобі кущів не залишать?!.

Провiнцiйне пекло

Ґурам I Замовкни! (Дістає алюмінієвим горнятком з відра воду і п’є). Ґурам II Дивися, дивися, може, північне сяйво побачиш. (Радіо, що висить над ліжком, несподівано включилося, виплюнувши кілька останніх акордів якоїсь мелодії). Ось і радіо запрацювало, тобі не буде нудно. (З приймача лунають оплески, чути голос диктора: «Шопен, увертюра...», після чого радіо з хрипом знову відключається). Так, не пощастило тобі, доведеться на власному тралі-валі добувати ніч. (Гримить, і чути сильний шум дощу). Ґурам I Плещи, плещи. (Випив воду і знову сідає за стіл). Краще б ти з джерела холодної води приніс, ніж тут бездарно жартувати. Ґурам II Навіщо мені за півтора кілометра джерельну воду тарганити, якщо ти спокійно можеш вийти на вулицю і підставити свою пащу під дощову ринву. Ця вода набагато чистіша, ніж та, із засміченого нелюдами джерела. Ґурам I знову встає, знімає піджак і вішає його на спинку стільця, сідає, позіхає, тре очі й тричі чмихає. Ґурам II На здоров’я! На здоров’я! Ґурам I Спасибі, базікало, спасибі. Ґурам II Дощ випадково не пошкодив твоє міцне здоров’я? Ґурам I Про дощ я не знаю, але переконаний, що кілька зубчиків часнику не завадить.

Дiя третя

«От зараз би Клавдія не завадила, хоч на годинку...» А він — «часник»! Що за молодь пішла?! Ґурам I Сам пішов, знаєш куди... Ґурам II От і приїхали, так? До берегів довгих ночей і жахливих снів. Ґурам I О!.. Не починай. Твоїми снами я по горло ситий. Ґурам II Ну, звичайно, що тобі може наснитися, якщо спиш, як верблюд, з відкритими очима від страху, щоб, не дай Боже, без твоєї присутності потяги не просвистіли мимо нашої розбитої платформи. Ґурам I Час закрити рота і щоб до ранку писку не було чути твого. Краще перевертайся і спи. Ґурам II Ти теж запропонував. Щось останнім часом якісь дивні сни сняться. (З сумом присів на ліжко, притиснувшись спиною до стіни). Вчора теж якийсь дивний сон бачив. Немов покійні батьки прийшли, а ти з радості став дитиною і довго-довго танцював той танець, якого тебе ще дід учив. Мене якісь люди повісили догори ногами, а з вух і носа текла кров, навколо літали пегаси і, що дивно, серед них кружляла Цира. Вона така гарна була, що очей не відвести, просто лялечка. Щось останнім часом якісь дикі сни сняться. Цікаво, що це все означає?.. Ґурам I Менше треба ляпати язиком, от що це значить... Ґурам II Дивно... дивно. До речі, Цира сиділа у тебе на колінах, а ти так її цілував, що я від цього видовища миттєво прокинувся. (Усміхнувся).

Ґурам II От дає, хоч коли мрієш, то роби це по-чоловічому, наприклад: 94

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I Пішов ти зі своїм сном... (Взяв зі стола олівець і кинув у свого двійника). Негідник.

худорлявий, невисокий незнайомець. Він обома руками тримає над головою мокрий піджак, яким прикривається від дощу. Ґурам I зніяковіло дивиться на нічного гостя). Я слухаю вас...

Хтось несподівано стукає у двері. Обоє хлопців замовкають. Стук повторюється.

Незнайомець Ви не могли б позичити мені свій насос, усього на дві хвилини?!.

Ґурам II Усе! Це кінець!.. Кришка! Казав тобі, казав! Придбаймо будьяку стару зброю. Хто знає, коли в наш страшний час вона могла б знадобитися. Збирай зараз костилі з колії і захищайся від злочинців. Ґурам I Замовкни! (Важко встає і повільно йде до дверей). Кого це там у таку негоду несе?!. (Стук повторюється). Ґурам II Ґураме, зажди! (З тривогою в голосі). Ґурам I (Здригнувся і на мить завмер, прислухаючись). Тобі чого?.. (Стук не припиняється). Ґурам II (Оговтався). Може, це він?.. (Підозріло киває в бік дверей головою).

Ґурам I (Немов оглух і не чує, чого від нього хочуть). Що? Що?!. Незнайомець Насос, насос, колесо підкачати... Ґурам I Для велосипеда чи що?.. Незнайомець Ні, для автомобіля... та он, буквально півтора кілометра не дотягнув до переїзду... треба ж так, га?.. У таку погоду... Ґурам I На жаль, я нічим не можу Вам допомогти. Незнайомець Як? Я ж... Ґурам I Шкода, що сьогодні Вам не пощастило. (Перебив Незнайомця).

Ґурам I (Насупившись, дивиться на нього). Хто?!. Він?..

Незнайомець Та Ви не турбуйтеся, я собі сам дам раду, Ви мені тільки насос на кілька хвилин позичте і якусь парасольку, будь ласка...

Ґурам II Ґураме, будь обережний, згадай мій сон. (Голосно шепоче). Може, це Ґіві з мертвих воскрес і по тебе приїхав, щоб помститися... (Заливається сміхом).

Ґурам I Але де я візьму насос?!. У мене немає машини, нічого немає!!! (Винувато розводить руками). А парасолькою я взагалі не користуюся.

Ґурам I Та пішов ти, базіко нещасний. (Зітхнув із полегшенням. Стук у двері стає дедалі наполегливішим. Ґурам I так відчиняє двері, наче збирається когось збити з ніг. Біля порога стоїть

Незнайомець Може, Ви і правильно робите. В кінці світу парасолька вже нікого не врятує. Ну, добре, вибач, друже, даремно Вас потурбував... (Загриміло, сяйнула блискавка, злива посилилася). Бачу, така

Провiнцiйне пекло

злива, що нам усім скоро доведеться будувати Ноїв ковчег... На добраніч, друже, на добраніч... (Незнайомець зникає в темряві). Ґурам I Боже, помагай! (Зачинивши двері, починає поправляти на них вицвілу шторку). От народ, га? Ні вдень, ні вночі немає від нього спокою, всі ходять і метушаться, ніяк не втихомиряться, ще Ноїв ковчег захотіли будувати. Ну що за життя таке пішло, якесь ідіотське життя. Ні! Ні! Треба пса завести, а то... Ґурам II Хто це був? Ґурам I Незнайомець, напевно, якийсь алкаш в лісі заблукав. Ґурам II Він випадково не загіпнотизував тебе, що став біля дверей і бурчиш сам з собою? Ґурам I Ні, не хвилюйся. Він був без фрака і без чарівної палички. Я думаю, час уже цю шторку поміняти... Ґурам II Ну і що ти туди повісиш? Свої труси?..

Дiя третя

Ґурам II Він був сам чи ще з кимось? Ґурам I Сам! Ґурам II Ти впевнений? Ґурам I Ну, так... Ґурам II Ти хоча б роздивився його обличчя. Хто б це міг бути? Ґурам I Що я міг побачити в таку темінь? Тим паче він голову прикривав від дощу. Ґурам II Від дощу, так?! О, Боже, Боже... (Скочив з ліжка). Швидко, зачиняй двері! (Запалив цигарку). Ґурам I Що зробити? (Захвилювався).

Ґурам I Ні, твою мармизу...

Ґурам II Зачиняй двері на замок. Ти що, хочеш, щоб хтось до нас увірвався в масці з бензопилою в руках?

Ґурам II Почекай! Почекай! (Присів на ліжко). Ти кажеш, якийсь незнайомець був, так?

Ґурам I розсунув шторку і ще раз уважно подивився на вулицю. Знову сяйнула блискавка і загриміло.

Ґурам I Так!

Ґурам II Впевнений, що це він!

Ґурам II Він же у лісі загубився, так? Ґурам I Ну і що?! Скільки таких безхатченків навколо, хто їх порахує?!

Ґурам I Що? Ґурам II Кажу тобі, це він сам приходив до нас. (Затягнувшись цигаркою, 99

Провiнцiйне пекло

енергійно підійшов до дверей. Через вікно підозріло роздивився вулицю і ще раз перевірив замок на міцність). Я вважаю, що на ці двері не завадило би поставити ще один замок. Або краще броньовані двері замовити. Ґурам I Броньовані тут, на цю... Ґурам II До речі, тут люди працюють і живуть, а не курей тримають. Сьогодні безпека — це першочергова проблема світу, а потім все решта... (Повернувся до ліжка, дістав з-під нього консервну банку і стряхнув попіл). Душа, душа... Ти ж не віриш в інкарнацію!.. Ось його душа і пристала до нашого пристанища, переселившись в якогось безхатченка, як ти кажеш. (Присів на ліжко). Треба ж... після стількох років... Ґурам I (Дивиться на свого двійника і жалібно хитає головою). Ех ти, базікало. «Душа». «Бензопила». (Присів за робочий стіл). Мені здається, у тебе шарики розсипалися в голові. Дивись, не загуби їх. Ґурам II Коли тобі на голову накинуть мішок і зі зв’язаними ногами витягнуть звідси, потім згадаєш про «мої розсипані шарики».

Дiя третя

Ґурам I Якщо не замовкнеш, каміння мало буде. Ґурам II Добре! Добре! Я замовкну! Але Бог суддя, він усе бачить, скільки разів я тебе рятував. І якби не я, то тебе три роки тому чекала б така сама доля, як нашого столяра, котрий ожив у труні, коли його ховали. Ґурам I Що? Що? Ґурам II Я тебе від одруження вже два рази рятував. Ґурам I Ти — мене? Від одруження? Ґурам II Так, я! Що, забув, перший раз, як тільки донька мельника тебе цілувати навчила, ти, ніби зірвавшись із ланцюга, відразу хотів з нею вінчатися. Ґурам I Я хотів з Тамарою повінчатися? З цією коровою?

Ґурам I Мене?!

Ґурам II Ні, вона тоді була не Тамара, а Тамріко. І не корова, а ще телиця, яка вечорами біля водопаду тебе язиком облизувала.

Ґурам II Ні, друже, твого привида, обкаканого від страху.

Ґурам I Мене? Біля водопаду?

Ґурам I Ти слідкуй за своїм язиком.

Ґурам II Не тільки біля водопаду, а й у млині, і у вагоні, і на сіні, і на дереві, коли її мама за вами ганяла. Що, забув?! А каблучку з бабусиної скриньки? На чиї пальці ти її даремно вдягав? (Ґурам I, усміхаючись, хитає головою). Так, склоріз, хороша штука, всі гріхи можна за ним сховати. Якби не я, ти б уже однією ногою в могилі був. Яка теща сьогодні витримає зятя-голодранця, га?! Не дай Боже перед нею очі закрити хоча б на хвилину, миттєво за небіжчика прийме — і віко гарантоване.

Ґурам II Слідкую, слідкую. Я за тебе хвилююся. Як би там не було, я ж твій Ангел-охоронець. Завжди попереджую про будь-яку небезпеку, котра постійно націлена на тебе. А ти як глухий індик, ніколи мене не чуєш, лише намагаєшся мене принизити. Добре, що ще камінням мене не закидуєш. 100

101

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I Що ти мелеш?! Що за нісенітницю несеш сьогодні?

Ґурам I Замовкни! Замовкни!!!

Ґурам II Я мелю, так?! Добре, пане, добре. Я просто хотів нагадати тобі, з якої причини повісився друг твого дитинства і чому саме тебе закидує порожніми пляшками, і чому саме в твої двері у таку негоду стукає всяка нечисть.

Ґурам II Дивися, щоб гранату тобі під ноги не кинули!.. Із задоволенням подивлюся, як ти на шматки розлетишся... (Загасив у консервній бляшанці цигарку і знову приліг на ліжко).

Ґурам I Іди вже, засинай. Ти не бачиш, що мені треба працювати?! Я не маю ніякого настрою вислуховувати твої дурнуваті жарти. Ґурам II А на що ти маєш настрій? Сидиш у цій норі і боїшся навіть голову висунути на вулицю. Як би тобі не опинитися у житейській пастці, як миша в мишоловці. Ґурам I (Терпець уже вривається). Ти! Недоумку! Стули пельку!!! Замовкни, будь ти сичем, тільки щоб я більше твоєї балаканини не чув, зрозумів?!! (Верещить). Ти вже дістав мене своїми дурними балачками! Тобі що, робити більше нічого? (Кидає йому газету). На, хоча б газету почитай!.. Ґурам II (Спіймав газету й оглядає її). Ти що? На нову пресу грошей шкода, так? Що ти мені даєш? Та я цю газету за місяць, як «Мцирі», напам’ять вивчив, на... (Кидає назад). Повісь у туалеті. Там вона буде як свіжий номер... Знову хтось стукає у двері. Ґурам I Ну, що ти скажеш? Кому це ще не спиться?.. (Встає і підходить до дверей). Ґурам II Жарти жартами, але перш ніж відчиняти двері, може, все-таки запитаєш, хто там?!. 102

Ґурам I (Перед дверима призупинився і тремтячим голосом запитує). Хто там?.. Голос Незнайомця: «Я, це я!» Ґурам I О Боже!.. (Відчиняє двері). Незнайомець (Знову ховається від дощу під мокрим піджаком, але поводиться вже сміливіше). Друже! А може, домкрат позичиш?.. Га?.. Ґурам I (Через шум дощу і грому не розчув прохання Незнайомця). Що... що?.. Незнайомець Домкрат, хоч домкрат позич — машину треба підняти... Ґурам I Немає, брате, в мене домкрата, тим більше для автомобілів, нема. Незнайомець Як — немає?! У залізничника немає домкрата?! Ґурам І Ну як Вам ще пояснити?!. Ми тут, крім інструментів для ремонту залізничних колій, нічого не тримаємо... тож... мені шкода, але я не можу вам нічим допомогти...

103

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Незнайомець Ну, вибач тоді, вибач, друже!.. (Збирається йти, Ґурам I причиняє двері, але Незнайомець раптом повертається і знову починає канючити). Зачекай, будь ласка, зачекай! Може, поблизу якась техстанція чи вулканізація є?.. Не знаєш?..

шишки збираю, у нас газ відключили, а шишки добре горять... сьогодні всього п’ятнадцять мішків навантажив і щойно рушив — відразу колесо тріснуло... На старі колеса по сорок вантажив — і нічого, а ці, нові, для «Запорожця», нікуди не годяться... А на Різдво хтось запаску свиснув. Будь другом, позич, будь ласка, трос. Може, тросом хтось би витягнув? Якщо є хоч якийсь трос. Обов’язково поверну, мене ж довкола всі знають... Я чемпіон з вільної боротьби в районі, може, чув? Силач Ґіві?!.

Ґурам II (Кричить з ліжка). Якщо їхати прямо, то на вісімнадцятому кілометрі є поворот ліворуч, доїжджаєте до готелю «Кінець світу», знову повертаєте ліворуч, ні-ні, праворуч і прямо, через двісті метрів від гастронома «Усе для мавп» спуститеся вниз, аж до річки, і там побачите кафе «Пити чи не пити», його неможливо пропустити, воно прямо біля старого цвинтаря і побудоване з пляшок від шампанського... а там уже запитаєте кучерявого Самвела, його дядько в Лос-Анджелесі техстанцію тримає, в них усе є: і насос, і парашут для гелікоптера, і домкрат для підводних човнів, і... Незнайомець Я нічого не зрозумів... Як?.. Що він сказав?! Ґурам I Та не звертайте уваги... Незнайомець Може, він на папері мені намалює, як туди потрапити?.. Ґурам I Це папуга там щось по-своєму торочить, не звертайте уваги... Незнайомець Папуга?!. Ні фіга собі папуга... такий текст навіть я не зміг би запам’ятати... ні фіга собі... Друже! Вибач, заради Бога, даремно тебе потривожив!..

Ґурам I (Отетеріло дивиться на непроханого гостя, який мокрий, мов щур, стоїть під дощем і не знає, де шукати порятунку). Ні, я не чув, але може... Ґурам II Ґіві!!! (Закричав на повний голос). Це ти, брате?! Якщо ти справжній силач Ґіві, ну тоді молися, друже!.. Молися, нарешті воскреслий брате Ґіві, молися!.. (Гримить, шум дощу посилюється). Незнайомець Що?! Що він сказав?.. Я не чую, здається, він назвав моє ім’я? Ґурам I (Схвильований, стоїть у дверях). Ні! Ні! Вам здалося! Пробачте, мені треба працювати!.. Я не можу Вам нічим допомогти, тут усе тільки для залізниці... Незнайомець Добре, друже, це ти вибач, що дарма потурбував, вибач... Ґурам I Та нічого, нічого...

Ґурам I Нічого-нічого, всяке буває...

Незнайомець Ну тоді на добраніч... ну ні фіга собі папуга: «Ґіві, молися!» (Зникає в темряві).

Незнайомець Друже!.. А може, хоч якийсь трос позичиш? Га?.. Присягаюся, поверну... я тут, поруч, у сусідньому районі... в будинку престарілих завгоспом працюю... он у найближчих лісах

Ґурам I (Сердито грюкнув дверима і накинувся на свого двійника). Ти, жалюгідне щуреня, що собі дозволяєш?! (Кидає в нього капцем, що лежав біля дверей).

104

105

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам II Ну, все, все! Припини. Ґурам I Не можеш закрити свій рот?.. (Кидає другим). На цвинтар тебе потягло? Так?.. То я тобі сам могилу викопаю, недоумку нещасний!.. (Ніяк не заспокоїться). Ґурам II (Очевидно, один із капців поцілив в обличчя, бо, тримаючись рукою за праве око, присів на ліжку). Ти що?! Зовсім здурів?! Що тебе вкусило? Ти що, жартів не розумієш? Що за напад ти на мене влаштував? (Устає, підходить до шафи і розглядає себе в дзеркалі). Чому ти раптом психонув? У тебе з головою все гаразд? Якщо осліпну — приб’ю тебе!.. Запам’ятай це... От телепень... навіть пожартувати не дасть. (Знову лягає на ліжко). Настає тиша, чути шум дощу і цокання настінного годинника. Ґурам I, злісно хитаючи головою, підійшов до умивальника, намочив водою руки, обличчя і потилицю. Зі спинки ліжка взяв рушник і, витираючи обличчя і потилицю, підійшов до дверей. Лівою рукою розсунув шторку і через вікно звернув свій сумний погляд на вулицю. Ґурам I Де ти, Всевишній, де?! (Не відводячи погляду від вулиці, повільно витирає правою рукою обличчя і волосся. На пульті чергового з пульсуючим свистом почала миготіти маленька червона лампа). Почалось... (Важко зітхнувши, підійшов до пульта, натиснув одну із кнопок, і свист, разом з миготінням лампи, припинився. Він присів за стіл, відсунув шухляду і почав щось у ній шукати). Де мій гребінь?! (Голосно запитав свого двійника, той відповів мовчанням). Я тебе питаю, «принце Гамлете», де ти подів мій гребінь?! (Ґурам II не відповідає). Ти що, язик проковтнув? Де мій гребінь? (Ще голосніше). Ґурам II У тебе з головою все добре, «принце Річарде»? Спочатку поправ свій горб, а потім звертайся... (Відповів плаксивим голосом).

106

107

Провiнцiйне пекло

Ґурам I Відповідай мені з повагою, будь ласка, а то… Ґурам II А то що, друге око мені пошкодиш?! Ґурам I Ні! Поставлю тобі горба і не одного... (Знову присів за робочий стіл, продовжуючи витирати обличчя). Ґурам II Тобі треба було в час інквізиції родитися. Я здогадуюсь, де б ти працював, на якій посаді — на самій шибениці. Ґурам I Нічого, нічого, в природі все за принципом спіралі побудовано. Тож незабаром теслям буде на чому гроші заробляти. Несподівано сварку двійників порушив стукіт у вікно. Обидва миттєво замовкли. Стукіт ще раз повторився. Ґурам I А це що ще за дідько в таку негоду? Ґурам II Він знає, куди і коли йти. Іди відчини, напевно, гребінь тобі приніс. Тільки не забудь обладунки на себе одягнути. Ґурам I Замовкни. (Стукіт ще раз повторюється). Займуся я тобою, почекай ще трохи. (Встав, повісив рушник на спинку стільця). Ти ще пошкодуєш про все. Ґурам II Я вже шкодую, що я не смерть, яка чекає біля твоїх дверей. Ґурам I Тобі нічого шкодувати, ти більше ніж смерть. Ґурам II Які можуть бути справи на залізниці, якщо на деяких ділянках

108

Дiя третя

працюють пацієнти з психлікарні?! (Засунув голову під подушку). Про всяк випадок без шаблі на вулицю не виходи. (Буркнув з-під подушки). Ґурам I (Хотів ще щось сказати на адресу свого невгамовного двійника, але стукіт у двері змусив відчепитися від нього). Хто там?! (Вимовив тихим, невпевненим голосом). Чути тривожний жіночий голос: «Ґураме, відчини двері!» Ґурам I Кого ще принесла злива в цю ніч? (Повільно підійшов до дверей і так приклав до них вухо, наче хоче ним роздивитися вулицю). Ґурам II (Забрав з голови подушку і прискіпливо дивиться на свого двійника). Щось знайомий голос... Чого стоїш біля дверей, як тінь від шлагбаума?! Виходь на вулицю, подивися, хто там... Ґурам I Лежи тихо. Я знаю, що робити. Якби я всіх п’яниць і безхатченків сюди пускав, мене б уже давно з роботи вигнали. «Ґураме, відчини двері!» — знову чути жіночий голос. Цього разу стала сіпати за дверну ручку. Ґурам II (Бадьоро зіскочив з ліжка, але, побачивши ворожий погляд свого двійника, присів на ліжко і став сумно дивитися на двері). Що ти на мене дивишся як пінгвін? Відчини двері. Невже цей голос не впізнаєш?! Ґурам I (Тяжко захитав головою. Не поспішаючи розсунув шторку і подивився на вулицю, де під дощем стояла Цира). О Боже!.. (Миттєво відчинив двері). Циро!.. Ти?!

109

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II Я, Ґураме, я!.. (Вона тримає на плечах свою двійницю. Сяйнула блискавка, сильно загриміло). Допоможи, будь ласка...

Цира II Застудилась. Під куполом дзвона. Ти ж знаєш, де її пристанище?! Ґурам I (Дивиться на Циру I). Знаю, знаю. Зранку дув холодний вітер. Я намагався допомогти їй, але вона ніяк... Цира II Вона нікого не слухає. Я теж втомилася боротися сама з собою. Ґурам I Треба було її додому відвести. Цира II Я не змогла. Ґурам I Ти ж знаєш, що на платформі немає медпункту. Цира II Знаю, знаю. Ґурам I Що тебе змусило в таку негоду перейти весь ліс і добратися до залізниці? За тобою хтось женеться? Цира II Вітер, Ґураме. Порожнеча і відчай. Ґурам I Як це зрозуміти? Цира II Просто. Я з дому втекла. Ґурам I Втекла?! Цира II Так, назавжди. Ґурам I (Мовчки хитає головою). І куди збираєшся їхати? Цира II В посольство.

Через цю неочікувану ситуацію Ґурам I так розгубився, що навіть не зрозумів, в якому напрямку йому потрібно діяти. Ґурам II в очікуванні від свого двійника наказу діяти завмер на місці. Цира II Цира захворіла. Допоможи, будь ласка. Ґурам I Звичайно, звичайно, Циро... (Вискочив на вулицю). Ґураме! Іди допоможи, швидше! (Покликав свого двійника). Ґурам II, наче стріла, вилетів на вулицю. З плечей Цири II разом зі своїм двійником обережно взяли Циру I і повільними кроками завели всередину. Двійники дбайливо посадили Циру I на ліжко. Цира II закрила парасолю і важко пошкандибала за стрілочниками всередину. Вона зупинилася біля дверей і втомленим поглядом обвела кімнату. Ґурам I здивовано дивиться то на Циру I, то на Циру II, а Ґурам II розгублено приперся до шафи, шукаючи нагоди для дії. Цира II Вибач, Ґураме, я не хотіла тебе турбувати в такий пізній час, але... Ґурам I Все нормально, Циро. Будь ласка, не звертай на нас уваги. Ми трохи втомилися від наших справ. А цей дощ взагалі... Цира II Не говори. Весь тиждень йде. Наче океан розлився над нами. Ґурам I (Прискіпливо дивиться на непрошених гостей. На мить настає тиша). А що з нею?.. (Показує на Циру I).

110

111

Провiнцiйне пекло

Ґурам I В посольство? (Здивовано дивиться на неї). Цира ІI Так! Ґурам I Якої держави? Цира II Ще не знаю. Ґурам II Добре! (Радісно). Це добре, Циро. Доки приймеш правильне рішення, залишайся у нас. Може, за цей час випогодиться. Знову засвітить сонце. У тебе зміниться настрій, і передумаєш кудись їхати. Ґурам I Дивись, язик не впусти. (З усією суворістю зупинив емоційний порив свого двійника). Знайшов мені, «готель». (Бурмочучи, зачинив двері, розсунув шторку і став дивитися на вулицю, де проливний дощ командував «парадом»). Ґурам II (Розгублено дивиться то на Циру II, то на свого двійника). Може, закуриш, Циро? (Вона залишила дружню пропозицію без відповіді. Але він взамін спіймав ворожий погляд свого двійника). Ти права, Циро, куріння — це зло. Краще пригощу Вас гарячим чаєм. Для твоєї безпеки (звертається до Цири I) я пропоную зняти мокрий одяг і вкритися цією ковдрою, вона дуже тепла. (Поклав біля Цири I ковдру. Вона подивилася на нього, і в її тривожних очах промайнуло щось більше, ніж подяка). Поки я приготую чай, ти зігрієшся під ковдрою. Циро! (Звернувся до Цири II). Допоможи, будь ласка, треба з неї мокрий одяг зняти, а то запалення легенів у черзі після першого «ачхи!». Цира II поставила біля дверей парасолю і разом з Ґурамом II зняла зі своєї двійниці мокрий в’язаний светр. Цира II А це куди? (Показує на светр). 112

Дiя третя

Ґурам II Повісь на мотузку, не соромся, повісь, повісь, мій одяг теж мокрий, нехай разом сохне. (Цира II повісила светр, а Ґурам II загорнув Циру I у ковдру). Можеш на ліжко прилягти. (Звертається до Цири I). Трохи скрипить, але відпочити на ньому можна. (Відчинив шафу і, зігнувшись, почав щось шукати на першій полиці між металевим посудом і скляними пляшками). Цира II (Присіла на ліжко і стала поправляти ковдру на своїй двійниці). Як почуваєшся? Цира I (Зігнувшись до колін, тримає обличчя в долонях). Ніяк. (Відповіла, не підводячи голову). Ґурам II Здається, знайшов. (З шафи витягнув старий електрочайник, але, на жаль, він виявився зіпсованим — шнур на ньому був розірваний). Що за дідько чайник зіпсував? (Засмучено роздивляється шнур). Чого не торкнешся — все зіпсоване… (З образою кинув чайник назад у шафу). Циро!.. Скупість нашого керівництва показує, що ритуал чаювання цього разу не відбудеться, але ковток червоного вина тобі не завадить. Цира II Не турбуйся, будь ласка. Не дай Боже ще хтось вино побачить, і ти знаєш село… Я за тебе хвилююсь. Ґурам II По-перше, я не турбуюсь, навпаки... (Знову кинувся до шафи і між порожніх пляшок почав щось шукати). А, по-друге, село вже не в змозі щось бачити. На жаль, воно бачить тільки свою уяву, а не Божу красу... (Він з великим задоволенням дістає старий чорний літровий бутель, в якому замість корка — згорток газети). Гадаю, щось знайшов... Ґурам I Що ти копирсаєшся в цьому смітнику? Ґурам II Вона застуджена. Поглянь на неї, в якому вона стані.

113

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I Бачу, бачу... Не бійся, через чхання у вовка ніс не відпаде. (Зі злістю підійшов до свого двійника і відібрав у нього пляшку). Ти хоча б подивися, що витягнув! Гасом хочеш її лікувати?! (Поставив бутель у шафу і, присівши, почав шумно прибирати між скляним посудом).

Лісничий Неможливо?! Можливо!!! Людина не зможе, а людина-звір на все здатна. Як зуміли цілу електростанцію розтягти... навіть тисячовольтні генератори поцупили, до того ж вони були підключені... Можуть!.. Вони все можуть!!! Лиш би було що красти.

Поки Ґурам I хазяйнує в шафі, хтось сильно шарпає вхідні двері. Але оскільки не може відчинити, сильно стукає у вікно. Ґурам I (Розгніваний, кидається до дверей). Хто там ще лізе? Ґурам I навіть не встиг підійти до дверей, як зовні хтось так сильно штовхнув їх ногою, що мало не вибив. Ґурам I застиг на місці, не може зрозуміти, що відбувається. Раптом завалює Лісничий — кремезний чоловік у брудних чоботах. Він ледве затяг і кинув біля дверей металевий футляр від семафора. Лісничий Бачу, світло горить, а то вже хотів на вулиці залишити. На, дивися, бачиш, що діється... (Киває на залізяку, не припиняє обурюватися). Ґурам I (Нагнувся і рукою помацав залізяку). Що цей семафор робить тут?! (Здивовано дивиться на Лісничого). Лісничий (Обвівши поглядом кімнату, помічає Циру й змінює тон). Напевно, вкрасти хотіли, але не встигли... скло розбили і лампу витягли... Ґурам I (Дурнувато дивиться на футляр від семафора і не може збагнути, що відбувається). Як вони могли цю бандуру викрутити?.. Адже її без спеціального обладнання неможливо зняти... 114

Ґурам I А де його зняли?! (Не відводить очей від футляра семафора). Лісничий Біля запасних шляхів. Напевно, їх хтось налякав, бо серед рейок на шпалах це добро ніхто так просто не залишив би. Треба негайно викликати ремонтників. Ґурам I Дякую Вам! Спасибі величезне, що не оминули увагою і вчасно попередили... Лісничий Будь обережний, синку!.. (Багатозначно зиркнув на Циру II). Навколо лише злодійство. Незабаром і красти буде нічого... Лісничий виходить з приміщення. Ґурам I проводжає його. Раптом біля дверей гість повертається, наче хоче щось сказати, але передумує і зникає у темряві. Ґурам I замислено стоїть біля розчинених дверей і довго проводжає поглядом Лісничого. Ґурам II Може, зачиниш двері? Що стоїш, наче забитий в колоду клин?! Ґурам I Бувають обставини, коли життя перетворюється в колоду і так тебе затискає, що неможливо і кроку ступити. Ґурам II Ти за семафор не хвилюйся, завтра його полагодять. (Підходить до ліжка і уважно дивиться на Циру I, яка навіть під ковдрою тремтить. Він нагинається, з ніг Цири I знімає туфлі і робить їй масаж ніг). Зараз розженемо кров, і тобі полегшає. 115

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам II Не соромся, будь ласка, ми ж друзі, Циро!

Цира II Будь ласка, не вказуй мені, куди і коли повертатися. (Піднялася з ліжка). Тим більше в село, де навіть для посмішки немає місця. (Підійшла до дверей, розсунула шторку і стала сумно дивитися у двір).

Цира I Ніколи ніхто цього не робив...

Ґурам I Якщо ти кудись тікаєш, до чого тут я?!

Ґурам II Отже, за це мені пам’ятник зведуть як першому і останньому в селі масажисту.

Цира II Ти ні до чого. У всьому винен дощ.

Цира I О, Боже… (Їй стало незручно).

Цира I Те, що останньому, це точно. Ґурам II Ну, як процедура? Ґурам I (Побачивши дію свого двійника, від злості грюкнув дверима так, наче вони були причиною всіх його проблем). Тобі нема що робити? Ґурам II Вона сильно замерзла. Ноги, як крига. Шкода її залишити у такому стані. Ґурам I Залиш її… (Силоміць відштовхнув від Цири I). Ґурам II Що за дідько тебе вкусив?.. Ґурам I Закрий рота! Цира II Ґураме! (Звертається до Ґурама I). Ти ж не… Ґурам I Нічого не хочу чути… (Перебив її). Як тільки дощ перестане, відразу повернешся в село! 116

Ґурам I У мене немає часу займатися «природознавством». Я на роботі. Ти ж бачиш, що я працюю... Цира II Працюй, працюй... (Пауза). Дощ теж працює... Ми всі працюємо... Хтось потяги проводжає, а хтось біль переварює... (Почала шукати щось на вішаку). Ґурам I Що там шукаєш? Цира II Дай щось обличчя витерти. Ґурам I На, тримай... (Взяв зі спинки крісла рушник і кинув їй). Цира II (Спіймала рушник, похитала головою і почала повільно витирати обличчя і волосся). Дякую тобі, що через силу проявляєш до мене свою роздратованість. Це краще, ніж камінням кидати в спину. Ґурам I Витирай, витирай… (Навіть голову не підняв, щось уважно читає в робочому журналі). Цира II (Витираючи волосся, продовжує дивитися у вікно). Так... Дощ по-справжньому працює... (Пауза). О, Боже, Ґураме, я зовсім 117

Провiнцiйне пекло

забула, надворі мої речі мокнуть. Занеси, будь ласка, якщо можеш. Ґурам I Твої речі? Цира II Так. Усі мої речі там, на вулиці. Ґурам I (Тяжко піднявся і підійшов до дверей. Через вікно подивився на вулицю. Сяйнула блискавка. Загриміло). А що, раніше не могла сказати? Цира II Блискавка налякала тебе?!

Дiя третя

Цира II Завдяки брехні. Ґурам I Брехні?.. (Уважно глянув на Циру II, щоб зрозуміти, жартуючи вона вимовила цю фразу чи це її чергове дивацтво). Цира II Яка різниця?.. (Пауза). Біля вагона має кошик бути. Напевно, вся їжа намокла. Ґурам I Ти що, всі свої статки з собою забрала? Цира II Ні, тільки приречені речі. Ті, що допомагають захоронити минуле.

Ґурам I Де ти їх залишила? Цира II Біля вагона лежать, там, де ти у дитинстві... Ґурам I Замовкни... (Захитав головою. З вішака зняв плащ-накидку, одягнув, відчинив двері і миттєво зник у темряві).

Ґурам II Що треба забрати з вулиці, я принесу. Цира II Дорогу. Ґурам II Дорогу?! Де ліхтар?.. (Наївно звернувся до свого двійника).

Цира II Там і кошик має бути! (Крикнула навздогін Ґураму I, але шум грому накрив її голос).

Ґурам I Або ви мене знищите, або ця проклята ніч. (Знову вискочив надвір, цього разу без плаща-накидки).

Ґурам II (Підскочив до дверей). Куди він в таку зливу? Він що, з глузду з’їхав?!

Ґурам II Дощова в цьому році осінь, сіра і сумна. Навіть картоплю не встигли викопати. Вся погнила. Він щось останнім часом дуже змінився. (Показує на свого двійника).

Цира II В таку погоду потрібно з’їхати з глузду, якщо хочеш спілкуватися з життям. Ґурам I (З валізою і з сумкою повертається до кімнати). Як ти змогла такий вантаж без допомоги донести? (Речі склав біля футляра від семафора. Зняв плащ-накидку і повісив на вішак). 118

Цира II Все це суєта суєт. Не важливе. Ґурам II Як не важливе? Було ж у нас трохи горілки, але він усе випив. Як його просив: «Залиш трохи. Може, знадобиться?». Ні, все видудлив. Я ж міг їй зараз спину натерти. (Дивиться на Циру I). 119

Провiнцiйне пекло

Цира II Якби труна була ліками — в аптеці продавали б. Ґурам II (Здивовано подивився на неї). А до чого це?..

Дiя третя

Ґурам I (На мить зазирнув у сумні очі Цири II, але засоромився від жіночої турботи, забрав у неї рушник, підійшов до свого робочого стола і почав витирати обличчя). Терпіння... Хороше завдання.

Цира II Що — до чого?!.

Ґурам II А де ялинку подів? (Закриваючи двері, іронічно запитав Ґурама I).

Ґурам II До чого труна?

Ґурам I (Здивовано подивився на свого двійника). Яку ще ялинку?

Цира II Труна ні до чого.

Ґурам II Ну, ту, з якою вечорами гуляєш. (Усміхнувся).

Ґурам II Тоді чому використала слово «труна», не знайшла інших слів?!

Ґурам I Давай, дуй звідси! (Суворо подивився на нього). Ти теж заспокійся. (Звернувся до Цири II). Мені зараз не до вас.

Цира II Для чого на залізничних коліях попереджувальні вогні, якщо потяги без страху рухаються в темряві?! Ґурам II Я не знаю, що ти маєш на увазі. Знаю, що я нічого не зрозумів. Цира II (Усміхнулась). Якби ми вимовляли тільки те, що наш мозок здатний сформулювати, тоді б і дерева рухалися, як люди. Ґурам II (Хитає головою, посміхаючись). Твої слова без інструкції неможливо зрозуміти. А так цікаво було б бачити Ґурама, гуляючого попід ручку з ялинкою. Ґурам I (Обурений, повернувся до кімнати і поставив до ніг Цири II кошик). Чого ще бажаєте, панно?! Цира II (Зазирнула в очі Ґурама I). Трохи терпіння... (Вона спробувала рушником витерти мокре обличчя Ґурама I, який, як медуза, застиг перед нею).

120

Цира II Не хвилюйся, я не перетворюсь у буденну річ твого життя… Я скоро піду. Ґурам II Куди ти підеш в таку ніч? Ґурам I Ти взагалі замовкни. Ґурам II Що означає «замовкни»? Я що, вартовий на кладовищі? Ґурам I Ні, ти гробар моїх нервів… Зараз знайди своє місце і далі продовжуй рити мені яму. (Рушником витирає на собі одяг). Циро! (Звернувся до неї, не подивившись в її бік). Доки ти будеш тягти ці клунки? Цира II Доки не прийду...

121

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I Не прийдеш куди? (Перекинув рушник на спинку крісла, присів і знову почав заглядати в робочий журнал).

Несподівано почувся звук пульсуючого дзвінка. Шлаґбаум автоматично опустився. Замерехтіли червоні вогні.

Цира II До кордонів власних думок, за межами яких нема що робити ні страхові, ні ненависті.

Ґурам I Котра година? (Дивиться на старий настінний годинник, що працює на ланцюгах). Що, вже десята?! Ой, Циро, Циро! (Як ошпарений, скочив з крісла. Одягнув на голову кашкет залізничника). Як я міг забути?! (Розгублений, звинувачує себе. З-під робочого стола дістав ліхтар стрілочника. З вішака зірвав плащ-накидку і вибіг на вулицю).

Ґурам I (Захитав головою). Навіть альпіністи позаздрили б такій відважній супутниці. Цира II Ти правий, неначе ясновидець. (Почала крутитися навколо Ґурама I, який діловито гортає журнал із графіком руху потягів і на деяких сторінках щось помічає). Ось нарешті вирішила їхати для зустрічі з ним. Шлях наш довгий, складний і безповоротний. (Провела пальцем по сяючих на пульті різнокольорових маленьких лампах, як по клавішах піаніно. Пульт несподівано видав дивний сигнальний звук, схожий на звук заведеного мотоцикла).

Незабаром почулися гудки електровоза і за хвилину-другу два зчеплені електровози з шумом проїхали переїзд, видавши два короткі гудки — вітання стрілочнику. За деякий час пульсуючі дзвінки затихли, шлаґбаум знов піднявся. Ґурам I повернувся в кімнату. Плащ-накидку витрусив і повісив на вішак, зверху накинув кашкет.

Ґурам I Ти що там робиш?! (Повернувся обличчям до Цири II, яка стоїть, трохи налякана, за його спиною біля пульта).

Ґурам II Це що, Лаврента був? (Запитав про машиніста, що гудками привітав колегу).

Цира II Я навіть не торкалася, а він як вартовий пес, ледь...

Ґурам I Ні, Серго... (Поклав мокрий ліхтар на стіл і почав витирати його рушником).

Ґурам I Обережно! Мені ще не вистачає, щоб пульт вийшов з ладу. Тоді тут усе полетить до дідька. Він і без тебе ледве працює.

Ґурам II Який Серго? З Озера чи що?

Цира II Боже борони! А якщо він вийде з ладу, що буде з пасажирами?

Ґурам I Ні, з Кар’єра. Ну той, що свою жінку в Туреччині загубив.

Ґурам I Пасажири нікого не хвилюють. Важливо, щоб ешелони з нафтопродуктами рухалися вчасно. Народ — це вже вчорашній день, збиткова частина для залізниці.

Ґурам II А-а-а... той... От баба! Всі думали, що вона в Туреччині загинула, а її через три роки з Австралії депортували. До речі, чому вона повісилась?

122

123

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I Іди звідси! Теж мені слідчий... (Продовжує вовтузитися з ліхтарем). Чому, чому?

обслуговуєш, в тебе не викликають бажання поїхати з цього Богом забутого села?

Ґурам II Не можеш спокійно відповісти. Чого гавкаєш? Ґурам I Я тебе зараз загавкаю. Цира II Що за електровози пролетіли без вагонів? (Звертається до Ґурама I). Ґурам I Це штовхачі проїхали. Порожняком. Цира II І що вони штовхають? (Запитала з іронією). Ґурам I Вагони, Циро, вагони!

Ґурам I «Поїхати»! Хіба ти не бачиш, що відбувається навколо?! (Показує на футляр семафора). «Поїхати»... Куди тікати, якщо я навіть не уявляю, що таке «бажання»? (Занервував). Я не можу народжувати ідею, а потім галопом гнатися за нею. Цира II Чоловіки частіше народжують, ніж жінки. Жінки — фізично, а ви — морально. Першу частину свого життя ви зайняті народженням мертвих, символічних плодів. У другій частині — вихованням мертвих монстрів. А в третій частині, коли ваші плоди виявляються даремними, нікому не потрібними бульбашками, ви починаєте боротися з власним порожнім минулим. Від агонії блискавично стаєте революціонерами, благодійниками, апостолами, майстрами слів, вішаючи локшину на вуха тим, кому життя ще не встигло зробити щеплення проти логіки. Ґурам I Я не маю словника іншомовних слів, щоб зрозуміти зміст твоїх «афоризмів». Але цього разу власною «порожнечею» керую за допомогою «статуту». (Показує на пошарпаний робочий зошит). За його допомогою я спостерігаю за безпечним рухом економічних процесів у державі.

Цира II А де ж вони, «вагони»?! Ґурам I Чекають. Цира II А ти кого чекаєш? Ґурам I Я? Цира II Так, ти!.. Ґурам I (Здивовано). Я тебе не розумію... Цира II Ці вагони, котрі ти зустрічаєш, проводжаєш, відмічаєш,

124

Цира II Яка держава?! Яка економіка?! Після того як цією ділянкою залізниці почали перевозити нафтопродукти, на прилеглих територіях неможливо стало жити. Від онкозахворювань почали помирати діти. Дорослі стали алергіками. Свіжовидоєне молоко пахне бензолом. «Економіка». Може, цими смердючими ешелонами хтось кудись мільярди перевозить, але як би відповідально ти не тримав перед ними прапорець, ця «економічна процедура держави» ніяким чином не відобразиться на твоєму житті. А ти ще намагаєшся голими руками рятувати цей Богом покинутий край?.. Хочеш і далі сидіти в цій дірі і спостерігати, як «штовхачі» трамбують твою свідомість? 125

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам I (Дивиться на неї, неначе бачить уперше). Я думав, ти від дощу ховаєшся, а, виявляється, ти з прокуратури. (З посмішкою похитав головою і продовжує чистити ліхтар).

Ґурам II Мені краще самому стати семафором, ніж у таку негоду гнати дванадцять кілометрів. Вивісимо червоний прапор, і нехай майорить, поки бригадир сам не пожаліється.

Цира II У твоєму житті теж наступить час, коли сльози з горла будуть фонтаном битися, а не з очей капати.

Ґурам I Ти при своєму розумі?

Ґурам I Циро, зупинися! (Образився). Краще за нею подивися. (Киває в бік Цири I, яка тремтить під ковдрою). Ґурам II Я ж попереджав тебе — залиш трохи горілки. Ґурам I Ти Цирі дай спокій. Бери ліхтар, треба його полагодити, знову щось на жовтому кольорі не переключається. Ґурам II Це вже музейний експонат, а не робочий інструмент. Скільки разів я просив тебе: вимагай від керівництва, нехай видадуть нові інструменти. Що ти соромишся? Цього бідолаху майже вісім поколінь ремонтувало. Я не буду більше чіпати, тим паче пружини на ньому остаточно розсипалися. Ґурам I Мені байдуже, що там розсипається, щоб до ранку ліхтар був справний. (Відійшов від робочого стола і присів біля футляра семафора). Що за?.. (Розглядає семафор). Як вони змогли це викрутити?! Ґурам II Що ти кажеш?! Яка проблема його відкрутити? Банківські сейфи відкривають або взагалі крадуть. Якщо в державі не покращиться соціальне становище, то сигналізацію поставлять не тільки на залізничному майні, але навіть на наших ґудзиках. Ґурам I Вранці візьмеш велосипед і поїдеш у контору, хай аварійку приженуть. 126

Ґурам II А до ранку ще треба дожити. Може, потоп почнеться. Взагалі звідси доведеться тікати, поки ще можна душу рятувати. Цира II (Присіла на ліжко біля своєї двійниці). Як почуваєшся? (Нагнувшись, поворушила плечима). Потерпи ще трохи, дорога, потерпи, і всі страждання залишаться в далекому минулому. На світанку назавжди покинемо край, і ніколи не проси мене повертатися до села. Цира I (Витирає ніс і сльози хустинкою). А що планує Ґурам? Не збирається з нами їхати? Чи ти ще не говорила з ним?! Цира II Ти ж бачиш — він зайнятий. Цира I Доки не зруйнуєш мурашник, мураха не почне шукати іншого місця. Ґурам I (Замислившись, дивиться на семафор так, наче цей шматок заліза ніяк не звільняє його думок). Ні! Сигналізація — ні, але тридцять сьомий рік точно спрацює. Він набагато ефективніший, ніж будь-яка сигналізація. Цира II Ґураме! Чому ти марнуєш свою молодість на цій невдячній роботі?! Поїхали з нами... Передай це «добро» комусь іншому, і поїхали звідси...

127

Провiнцiйне пекло

Ґурам I Більше нічого тебе не хвилює? (Встав. Знову підійшов до дверей. Розсунув шторку і через вікно почав дивитися на вулицю, де, не зупиняючись, дощ заливає світ). Подивися, що коїться, Циро?! Якщо і далі такими темпами литиме, тобі не потрібен буде транспорт, щоб кудись їхати. Повінь змиє всіх нас так, що різні проблеми і негаразди разом з усяким побутом будуть плавати над селом після всього. Тож зачекай ще трошки... Цира II Що з тобою, Ґураме?! Негоди і катаклізмів сьогодні навіть дворняжки не бояться. Велика справа — небо гримить і блискавка сяє. (Пауза). Тобі ще не набридло сидіти у цій берлозі і все життя дихати випарами бензолу?! Ґурам I Циро! Ти що, не розумієш, що я на роботі?! Це моя робота, мій дім, моє село... Цира II Я давно зрозуміла, якщо всі ці назви: робота, дім, село і ще багато чого — з’єднати в одне ціле, отримаєш коток, що утрамбовує наші душі. Я не хочу заради патетичних традицій перетворити власне життя на суміш мазуту і піску. Ґурам I (Закурив цигарку). Що ти хочеш від мене?! Цира II Ти знаєш, «що»! Поїхати звідси разом. Ґурам I Разом? Цира II Так, разом. Я і ти. Ґурам I І як ти собі це уявляєш? Я залишаю роботу, покидаю дім, землю, виноградник, село і їду з тобою Бог знає куди?

128

Дiя третя

Цира II Вірно! Тільки Бог знає, куди нам їхати. Ґурам I А ти сама знаєш, куди їдеш? Цира II Неважливо. Хвилі завжди до берегів пориваються. На пульті пролунав глухий пульсуючий дзвінок. Одночасно загорілася маленька червона лампа. Ґурам I, покурюючи цигарку, підійшов до пульта, натиснув одну з кнопок, і пульсуючий дзвінок замовк, а разом з ним погасла червона лампа. Цира II Ґураме, я не знаю, яке ти приймеш рішення, але я на світанку їду. Сяду на швидкий потяг і назавжди покину це провінційне пекло. Ґурам I Припини грати в хованки з ілюзіями. Ти нікуди не поїдеш, а на світанку повернешся в село. На цей час, може, і дощ припиниться. Цира II Чому не поїду? Ти мене прив’яжеш до шлаґбаума? (На її обличчі спалахнуло хвилювання). Ґурам I Для чого мені тебе тримати, Циро?! У цьому «пеклі», крім річки і потягів, нічого не рухається, а з них на цій платформі навіть на мить ніхто не зупиняється. Цира II Але ж зупинялись потяги, коли «штовхачі» відчіпляли?! Ґурам I (З жалем дивиться на неї, яка не приховує хвилювання). Все змінилось, Циро, все!.. На нашій платформі жоден потяг не зупиняється. Зараз усе інше: і потяги, і залізниця, і навіть саме 129

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

життя… Без мотивації у сучасному світі нічого не відбувається. Тому або ми самі женемося за життям, або у нього немає для нас часу. Тим паче якщо від нього щось вимагаєш на сентиментальному ґрунті.

Цира II Видно, що щури не помирають за збереження робочих місць і не женуться за вмотивованим життям.

Цира II По-твоєму, якщо життя стало швидким і мотивованим, то в ньому перестало існувати будь-яке диво? Ґурам I Я не це мав на увазі... Будь-яке може бути... Дивлячись для чого і для кого?!. Цира II Може, і завтрашній день розпочнеться з якогось дива і якийнебудь потяг випадково зупиниться без усяких мотивацій. Ґурам I Може, чому ні... Тільки раз на сто років. За цей час, може, і земна куля почне в інший бік крутитися. Цира II Я погоджуюсь! Я зачекаю. (Присіла на свою мокру валізу). Ґурам I На кого ти зачекаєш?! Цира II На диво і на той випадок, який мене виведе на світло, а то у цій темряві можна або осліпнути, або збожеволіти. Краще я зачекаю. Ґурам I Сидячи упродовж ста років, будеш чекати на якесь диво? Цира II Чому «сидячи»? Можна і лежачи. Я просто не маю часу даремно витрачати час. Я згодна чекати стільки, скільки треба. Навіть сто років і в будь-якому положенні. Ґурам I Чекай, чекай... (Задумавшись, продовжує курити). Тут не тільки потяги — навіть щури не зупиняються... 130

Ґурам I (Йому стає соромно, він знічується). Яка ти дивна… Цира II Дивна?! (Від напруги потекли сльози). Ні, Ґураме, ти помиляєшся… Я — дурна. (Носовою хусточкою витерла на щоці сльози). Я від тебе дива чекала... (Встала). Все життя чекала... (Пауза). А сьогодні ти навіть права на бажання мені не залишаєш... Ґурам I Циро! Мені шкода, що нічим не можу тобі допомогти. Правда... Цира II Гадаєш, я потребую від тебе якоїсь допомоги? (Пауза. Дивиться йому в очі). Взагалі — ти правий. Чого можна чекати від людини, котра все життя, крім шуму коліс потяга, нічого не чула? Добре, добре... Хай буде так. Вставай, Циро! Ми їдемо. (Підійшла до ліжка і намагається допомогти своїй двійниці). Піднімайся, будь ласка, нам треба негайно поїхати звідси... Цира I (Здивовано підняла голову). Куди ми поїдемо, ще ніч і дощ на вулиці?.. Цира II Ніч нам не заважає. (Виймає з кошика різну їжу, загорнуту в мокрий папір, целофанові пакети, і викладає на стіл). Все одно тут ніколи не настане світанок. І без дощу все життя ходиш мокрий з голови до ніг. (Все з кошика виклала на стіл). Нагодуйте цуценят. Нам вже нічого більше не потрібно. Ми вдосталь наситились. Вставай, Циро, поїхали! (Взяла речі і крокує на вихід). Ґурам I Циро!.. Я не думаю, що це правильне рішення. Раджу зачекати...

131

Провiнцiйне пекло

Цира II Циро! Чому сидиш? Ти не розумієш, що нам вже час їхати?! Ґурам II (Не знаходить собі місця від хвилювання. Нарешті набрався сміливості і, незважаючи ні на що, підійшов до Цири II. Відібрав валізу і звернувся до неї тремтячим голосом). Циро! Подивися, що коїться. Куди ти підеш у таку негоду? Тим паче застуджена. Почекай ще трохи. Хоч одяг висушиш. Ґурам I Нехай, нехай... В такій темряві не те що вона — навіть дідько не знайде дорогу. За дві хвилини знову прибіжить. Цира II Неначе навколо тебе все сонячним промінням сяє... «Почекай». Чого чекати? Милостині від погоди чи коли на мені висохне одяг?! (Пауза. Потекли сльози). Я завжди до тебе поспішала, а не від дощу порятунок шукала. Ґурам II Циро! Дай сумку, будь ласка. (Хоче забрати сумку, але Цира так сильно її тримає, що Ґураму не вдається це зробити). Ґурам не хотів тебе образити. (Пауза). Постав сумку, прошу тебе. Ґурам I Займайсь своїми справами! (Накричав на свого двійника). Хто тебе питає, що ти пхаєш свій ніс у чужі бажання? Вона нікуди звідси не поїде. (Сяйнула блискавка. Загриміло. Дощ почав шуміти ще сильніше). Вона вже давно поїхала… (Пауза). Знайди своє місце і сиди тихо. (Накинувся на свого двійника, як кат). Тихо! Без голосу і звуку... Ґурам II Якщо я — певна енергія в твоїх жилах, це не означає, що ти повинен користуватися мною як цапом-відбувайлом для відпущення твоїх гріхів. Запам’ятай, друже: страшніше за власну енергію немає нічого, тому що нераціонально витрачена енергія завжди через власне серце вихід шукає. Не викликай її проти себе, а то мені не буде складно зав’язати вузол і повісити на ньому тебе, як Юду. І навіть у пеклі над тобою будуть сміятися: «Дивіться, дивіться, який він крутий, його душа у власному тілі 132

Дiя третя

повісилась». Тож ти остерігайся мого гніву!.. (Підняв руку на свого двійника, хотів ударити його, але стримався і правою рукою цинічно поправив йому комір). Зрозумів? А зараз усі свої вимоги на папері напиши, на якому рівні я повинен жити у твоїй свідомості?! Ґурам I (Здивовано дивиться на свого двійника). Ти хотів мене вдарити? Ґурам II Ні! Просто мух відганяв, какають, а потім мені все одно доведеться твоєю мордою какашки зішкрябувати. Ґурам I Давай, давай, бий! (Все його обличчя почервоніло від злості). Ображаючи мене, ти їй доводиш свою значимість. (Показує на Циру II. Схопив за комір Ґурама II і, як ведмідь, почав його трясти). Давай, бий мене, сволото, давай! (Озвірівши, став його бити і волочити по кімнаті). Чому не б’єш? Бий! Ти ж крутим хлопцем став, давай, бий! Цира II Ґураме! Зупинись! Що ти робиш?! (Кинулася на Ґурама I). Дай йому спокій, що з тобою? (Намагається його зупинити). Ґурам II якось вислизнув з рук власного ката і почав швидкими кроками ходити навколо. Потім став біля дверей і почав на місці по-дитячому танцювати, так, як у першій дії перед батьками. Цира II (Побачила цю несподівану картину, в ній спалахнуло почуття жалості до Ґурама ІI). Ґураме! Ти чуєш мене?! (Ґурам ІI не звертає на неї уваги, продовжує танцювати на місці). Ґураме! Зупинися, будь ласка! Ти чуєш мене?! Зупинися! (Ґурам ІI не чує її). Ґураме! (Вона схопила його обома руками і силоміць зупинила). Прошу тебе, заспокійся! Ґурам ІI (Зупинився. Захопленими, повними сліз очима дивиться на Циру II). У твоїх снах буває дощ? 133

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II (Мовчки дивиться в обличчя Ґурама ІI). Не знаю. Уві сні я сліпа. Давно нічого не сниться. У тебе кров тече... (На шию біля вуха Ґурама ІI приклала хусточку). Обличчя теж подряпане...

скільки разів він мене переважить. (Цира II засміялася). Чому смієшся? Справді цікаво… Але хто зможе заміряти його вагу?

Ґурам ІI Я сам. (Дістав свою носову хусточку і приклав до обличчя). Цира II Болить?!

Цира II Любов! (Посміхається). Ґурам ІI Любов?.. (Засоромився). Цира II Так! Іншого інструмента Бог поки що не створив!

Ґурам ІI Ні. Я звик. (По усміхненому обличчю течуть сльози. Обережно витирає кров і сльози). Біль — найнадійніше почуття. У важку хвилину ніколи не покидає. Я теж хочу бути йому корисним, але не знаю, як це зробити, адже почуття не має ані запаху, ані кольору. Цира II Почуття не служать болю, їх замість ліків застосовують для розминання крові і сліз. Ґурам ІI Можливо... (Пауза. Запалив цигарку. Зробив глибоку затяжку і повільно випустив дим, проводжаючи його поглядом). Біль тютюновим димом живиться. Це все, чим я можу бути йому корисним. Цира II Ні!.. Тільки душею... Ґурам ІI (Хотів зробити чергову затяжку, але на мить зробив паузу). Душею?! (Замислившись, дивиться на Циру II, котра ні на крок не відходить від нього). Цира II Так!.. Біль має вишуканий смак. Він тільки нашими душами живиться. Ґурам ІI Тоді що виходить?! Якщо зважити власний біль, уявляю, у

134

Ґурам І (Терпець увірвався, і з гнівом напав на свого двійника). Знайди своє місце!!! Своє місце знайди!!! Ґурам ІI Мені нічого шукати. Я на своїй території... Брутальний вияв Ґурама І до Ґурама ІI вивів із себе Циру II, котра, як шуліка, налетіла на Ґурама І, схопивши його за праву руку. Цира II Чому так нещадно поводишся зі своїми почуттями?! Чому?! Ґурам І Припини годувати мене отрутою. Зрозуміла?! (Жорстким поглядом змусив звільнити руку). Цира II Отрута хоч якийсь смак має, а лайно? Якщо люди звикають до смаку лайна, воно перестає бути ним, оскільки змушує нас підпорядковуватися новим стандартам духовної їжі. А з цього і починається «бунт на кораблі».(Пауза. Зі співчуттям дивиться на Ґурама І). Тобі негайно потрібен переворот у свідомості, поки ще маєш ресурс терпіння для порятунку. Ґурам І Чому ти втручаєшся в моє життя?.. Ти щось шукаєш там?!

135

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II Що в твоєму житті, крім відчаю, можна знайти?! (Пауза). Я намагаюся розбити бетон, той, яким ти як маскою залив власне обличчя. (Пауза). Ґураме, Ґураме... Як би ти не старався заховати свою неміч під маску жорстокості, все одно помітно, як частинки твого обличчя від страху перед твоїм характером намагаються втекти від тебе.

Ґурам І Замовкни! (Суворо глянув на свого двійника). Циро! Чого ти від мене вимагаєш?! Я перед кимось маю якийсь обов’язок?..

Ґурам І Не отруюй мені душу... (Попереджуючим жестом махає вказівним пальцем перед обличчям Цири II). Я тебе попереджую. Цира II Що за маячня? (Вимовив безутішним голосом). Бережи пальці, вони ще знадобляться... Ґурам І Циро! Не змушуй мене відправити тебе додому в дощ. Цира II Мені не потрібні твої послуги, я сама знайду дорогу туди, куди моє серце покличе. (Пауза). Виганяючи мене на вулицю, хочеш таким чином розправитися з моєю зухвалістю? Будь ласка, в будь-який час можеш відчинити двері і виштовхнути мене звідси. Дощ нічим не відрізняється від собачого гавкоту. Відчуття небезпеки — найнадійніша зброя для власної безпеки. Ґурам І незадоволено захитав головою і мовчки відвернувся від неї. Цира II Що тебе лякає, Ґураме? (Знову звертається до Ґурама І). Нескінченні дощі чи повінь почуттів? Ґурам ІI Ти теж питаєш... (Іронічно звертається до Цири II). Що він знає про почуття?! Людина, котру навіть скрип настінного годинника виводить із себе...

136

Цира II Завтра я ні від кого не буду нічого вимагати, якщо ти «правду», «логіку» чи «турботу» плутаєш з «вимогою». А сьогодні я би не хотіла вірити, що дощ, який намочив мене по дорозі до тебе, — просто вода і більш нічого. Ґурам І Що?! Завтра світ стане кращим ареалом для людського життя чи сьогодні стихія його досконалості заважає?! Цира II Я не знаю, що ти називаєш стихією — дощ, що капає тобі на голову, чи повінь, яка може відірвати тебе від землі і, як пір’їну, затягти у свої обійми, а тобі нема за що зачепитися?! Якщо так, це твої проблеми, а не природи, де нічого не відбувається несподівано. Біда в тому, що нас, крім себе, нічого не хвилює, поки хвиля несподіваності не виникає перед нашими очима. Ґурам І Так, Циро, так! Ти любиш прості житейські події огорнути філософським туманом. Цира II Якщо воду, що перетворилась на стихію, ти називаєш злом, а любов — отрутою, де між ними залишаєш місце для філософії?! Ґурам І У мішку, набитому лайном, що бовтається серед стихії. Цира II Яку функцію ти виконуєш перед цією стихією? Ґурам І (Підозріло дивиться на неї). Я не розумію суті твого запитання. Цира II На чому ґрунтується твоя життєва філософія: на мішку, кинутому у воду, чи на набитому в нього «добрі»?

137

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І У таку негоду ти намагаєшся перетворити цю ніч на судове засідання?

маю вимагати від тебе?! Рано чи пізно ти теж перетнеш межу в бік божевілля, наче ці машини, завантажені лісом, оскільки, крім нього, нічого доброго не чекає на тому боці.

Цира II Негода, негода... (Дивиться на свою двійницю, котра, закутавшись у ковдру, задумано сидить на ліжку). Може, негода — це ми, Ґураме, а дощ — суддя нашої совісті, якому байдуже, коли нам винести вирок, вдень чи вночі?!

Ґурам І Події, які відбувалися навколо нас, ти завжди називала божевіллям. А взагалі що ти вважаєш божевіллям, що ця фраза постійно при тобі?!

Ґурам І Я бачу, дощ тебе сильно тішить... Цира II Ні, не тішить. Навпаки, дивує. Дивує своєю щедрістю. А особливо коли перетворюється на потік і цією небесною енергією цілеспрямовано пробиває шлях. (Пауза. Дивиться в очі Ґурама І). А більше за всіх дивуєш ти, Ґураме, ти… (Пауза). Що тебе лякає — те, що без дозволу хтось знову пробиває свій шлях до твого серця чи бездіяльність власної енергії? Ґурам І Що ти хочеш від мене, Циро? Слухати лекцію про повінь чи щось інше?! Цира II Що я можу хотіти у печері захованого динозавра?! (Пауза). Хоч ніс висувай на вулицю, щоб життя запахом нагадало про своє існування. Знову загриміло. Ґурам І з незадоволеним обличчям відвернувся від Цири II і підійшов до дверей. Розсунув на вікні шторку і став сумно дивитися на вулицю, де не припиняється дощ. Почулися звуки автомобілів, які з важкими вантажами повільно перетинали переїзд. Світло фар машин по черзі освітлювало кімнату стрілочника. За деякий час шум двигунів автомашин повільно стих, як і розпочався. Цира II Ех... (Глибоко вдихнула і безнадійно похитала головою). Що я 138

Цира II Це не фраза, а простір, в якому ми живемо. Ґурам І Кожен з нас живе у своєму просторі. А ти власний погляд не нав’язуй, будь ласка, навколишньому світу. Від цього і ворогів будеш мати менше. Цира II Життя не підпорядковується суб’єктивним поглядам. Воно є предметом колективної несумісності... (Пауза). Якщо основна маса, відповідальна за структуру нашого житейського простору, безсердечно відсахується від буксуючого правосуддя, як можна формувати логіку позитивних емоцій як основу життя?! Ґурам І Як би близькі небіжчика не побивалися від горя, живі мертвих все одно на цвинтарі залишають, а самі повертаються до своїх домівок. Цира II Звідки ти знаєш, хто куди повертається?! Може, навпаки — живі вертаються на цвинтар, а мертві з радістю набувають волю? Ґурам І (Не відходячи від вікна). Так… сильно тебе дістали, сильно… Кого ти вважаєш автором усіх наших бід — сільського голову чи всю нашу громаду?! Цира II Нікого...

139

Провiнцiйне пекло

Ґурам І Твої погляди мають якийсь словник для тлумачення або щось схоже на інструкцію? Цира II Мають, Ґураме, мають... Ґурам І Добре! Добре... Якщо ти так упевнена у власних претензіях до сільської громади, тоді продемонструй той невидимий шлях справедливого життя, розмовами про який ти не даєш їй спокою. (З посмішкою глянув на Циру II). Цира II Він не потребує демонстрації. Його пізнають за особливим смаком, а не тлумаченням його суті. (Пауза). Життя селища — не тільки залізнична колія і бігаючі по ній електропотяги. Простір нашого існування — це безмежна кухня смаків і неймовірне сховище поглядів. Там, де їжу готує кухар, вона легко засвоюється, а для обману розуму їжа, приготовлена з ілюзій, завжди стає в горлі, і без зусиль над собою її неможливо проштовхнути у шлунок. І тільки через появу алергії на обличчі розумієш, якою гидотою тебе годують. Шкода, що у селі не виникає потреби у справжньому кухарі. Ґурам І Ти що, до цього часу не зрозуміла, що поки нашій громаді на таці подають ілюзію про світле майбутнє як особливу, адресну їжу, їй байдуже, чим будуть гасити бунт у шлунках. Ти що, думаєш, вони не розуміють, що талановитого кухаря не так просто знайти?! А навколо одні ілюзіоністи і чаклуни куховарять. Зате добре розбираються в хімії — про привабливість їжі для мас. (Пауза). Ти правильно задаєш питання про смак. Але якщо село не має уявлення про нього, чим ти спроможна замінити їхнє уявлення про культуру співіснування різних груп людей? (Пауза). Село дуже чутливе до конкуренції, особливо елітної, котра в корені знищує всі правила справедливості... В селі нема місця для філософії. Цира II Крім відчайдушного протесту, що ще залишається тим, хто не 140

Дiя третя

примиряється з фальсифікованим існуванням. Ґурам І На сьогодні дуже тяжко фокусувати свої переживання як форму протесту, дуже тяжко. (Пауза). Я вважаю, що тобі треба дочекатись. Цира II Чого?! Ґурам І (Розгубився). Ну... принаймні погоди... Цира II Погоди?! (Пауза). Так... всі чогось чекають… і так все життя… (Пауза). Тяжко чекати, особливо тоді, коли важкість у тобі, а не в самому житті. Ґурам І (Похитав головою). Діалог з тобою завжди дивно завершується. (Повільно повернувся до робочого стола). Ніколи не приводячи до якогось логічного кінця. Цира II А те «диво», що постійно відбувається перед твоїми очима, має якусь логіку?! Ґурам І (Засмутився). Що ти маєш на увазі? Цира II Щоденну жалобну процесію... Ґурам І (Підозріло дивиться на неї, намагаючись зрозуміти логіку її слів). Ти дощ маєш на увазі? Цира II (Усміхнулася). Як дощ може бути жалобною процесією, якщо він — основна енергія нашого існування?! (Пауза). Я маю на увазі те «дивне мовчання», яке багатотонні автівки систематично вивозять з наших гір.

141

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І (Захитав головою). Що в цьому дивного? Це ж вони ліс вивозять, до чого тут жалоба?

Ґурам І (На його обличчі зникла усмішка. Трохи засоромився). Ти не ображайся, я пожартував.

Цира II Ти правий. Там, де зло творить біду, жалоба втрачає містичність і воно перестає бути об’єктом співчуття.

Цира II Твій гумор я вважатиму світлом в кінці тунелю… Так і виходить, Ґураме, якщо ми хочемо щось змінити — навіть настрій, — завжди шукаємо аргументи, забуваємо про внутрішню природу, де навіть диво любов’ю замасковане. (Пауза. Ґурам І почав поправляти свої речі). Людина може пустити своє коріння там, де їй заманеться, а дерево, куди б його не депортували, своє коріння тільки на батьківщині залишає як частину себе... А ми?

Ґурам І Про що ми говоримо, Циро?! (Несподівано запитав нестерпним, суворим голосом, намагаючись змінити тему розмови). Цира II Про те, що ще тягнуть перед нашими очима від лісових масивів. Про ті дерева, котрі також з любов’ю народжені на цій землі, як і ми з тобою. (Пауза). А… диво в тому, що, незважаючи на депортацію, своє коріння вони залишають як пам’ять, як надію вічної присутності на рідній землі. А що залишає людина на батьківщині, покидаючи її?! Ґурам І Надію на повернення. Цира II І в чому ж різниця між нами і тим лісом, який по-варварськи вивозять звідси?! Ґурам І (Довго дивиться на Циру II і несподівано сміється). Так... Справді дивно, Циро! Ти ще вмієш дивні анекдоти розповідати... (Пауза. Продовжує сміятися). Добре, Циро! Добре… Скоро і каміння заговорить, чи не так?.. Якщо між людьми і чагарниками немає ніякої різниці, може, їх схрещувати і в скорому часі з людських вух, до прикладу, збирати ожину, шипшину, на людському тілі вирощувати шампіньйони... Так, Циро? Яка різниця, хто ми?! (Продовжує сміятися). Цира II Цікава думка, тим паче, що на гної що завгодно можна вирощувати, немає значення, чиє тіло він прикриває.

142

Ґурам І А що ми?.. Що в цьому дивного? Цира II Але ж диво — це не тільки емоційна ейфорія людини. Воно — частинка нашої уяви, що пробуджує все нові і нові погляди. Але поки ми зайняті служінням спустошеним почуттям, будемо перебувати в стані сліпоти. (Пауза). Кому ми можемо бути корисними в такому безпорадному стані, якщо радість як джерело благодатної природи залишаємо непомітною і непотрібною? А кому служимо?.. Для чого і для якої мети?.. Ґурам І Один Бог знає, Циро, хто кому служить. Але як би там не було, в природі і без нашої оцінки все має свої функції. Навіть гній, яким ти колись щедро обдарував голову сільської ради на день його народження. І що?.. Сьогодні ми і це добро закуповуємо у сусідніх селах. Тож у природі ніщо не залишається непотрібним. Цира II (Довгим сумним поглядом дивиться на Ґурама І). Я вже не знаю, Ґураме, кому ти служиш таким фанатичним, неприступним героїзмом, але бачу, що він не допоміг тобі далеко просунутися у власному житті. (Пауза). Але, незважаючи на всю набридливість лірики, мені час, Ґураме, час рухатися далі, а то скоро і гній не буде з чим купляти.

143

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II так заметушилася зі своїми речами, наче готується до подорожі. Бачачи дії Цири II, Ґурам І встав і повільно підійшов до неї.

Ґурам І Ти точно мене з розуму зведеш. (Розводить руками). Ти випадково не в змові з диким табуном, що сьогоднішній день перетворив у день розтерзання?! (Пауза. Гнівно дивиться на Циру II, яка вийняла з валізи маленьку коробку. Сумно тримаючи її в руках, зі сльозами дивиться на нього). Я думаю, що ти теж не випадково опинилася сьогодні тут в таку негоду. Табун, дощ, ти… Ви всі троє — це вже цілий судовий склад. Але оскільки ти є одночасно і прокурором, виголоси мою провину, в чому вона полягає?!

Ґурам І Може, я тобі допоможу?.. Цира II Ні, дякую. (Намагається закрити зламану валізу). Валізу зламала по дорозі. Гадаю, взагалі потрібно її позбутися. Все це зайве в подорожі. Тим паче, що хвора печаль на руках. Неможливо все це двома руками тягти. Ґурам І Може, не варто залишати дім і їхати невідомо куди?! Цира II Досить з мене вартувати безкінечну порожнечу. Ґурам І Порожнеча, всюди порожнеча: чи вдома, чи за його межами. Ми всі потрібні тільки нашим домашнім вогнищам: наше тепло, наше серцебиття, наше життя. Цира II Але якщо дім, в якому живеш, заштукатурений одним відчаєм, як ми можемо бути корисними одне одному? Ґурам І За яких обставин ми б не покидали свої домівки, шукаючи щастя, багатства чи незвіданості, рано чи пізно всі повертаємося додому із ще більшим розчаруванням і повним кошиком «шишок», а час навіть штукатурку не залишає нам для діалогу. Цира II Повернення в минуле — така сама проблема, як і втеча з нього. Але все це тобі не загрожує. Ти можеш сидіти в цій будці із її стінами, надалі гріти свою дупу. Вам повінь не загрожує. На цьому березі все завчасно передбачене. Тож ховайся зручніше в чужому замку, доки життя тобі теж не винесе вирок. Потім подивимося, в який бік ти захочеш утекти від самого себе! 144

Цира II В байдужості, Ґураме! В байдужості... Ґурам І (Дивиться на неї, наче бачить уперше). Перед ким я байдужий?! Такий страшний, такий нестерпний злочинець. Перед ким?! Перед тобою?! Цира II (Дивиться на нього довгим мовчазним поглядом). Ні, Ґураме! Перед собою… А переді мною ти світлина з мого дитинства. Ґурам І Якщо моя «байдужість» спрямована проти себе самого, то перед ким я ще винен, що ти весь вечір докоряєш мені?! Цира II Байдужість — це не річ, якою можна розпоряджатися на свій розсуд. Це епідемія. Жахлива епідемія епохального масштабу. Шкода, що їй комфортно серед нас проростати. Ґурам І І що?! (Іронічно подивився на неї). І ця проблема — теж об’єкт моєї шаради? Цира II Вона є шарадою для всіх. Кожного з нас. Ґурам І Поки що моя шкіра не свербить... (Відійшов від неї і знову сів за робочий стіл). 145

Провiнцiйне пекло

Цира II Біда не в епідемії, а у звиканні і співіснуванні з чудовиськом.

Дiя третя

як стаєш об’єктом несумісного для життя і знову чіпляєшся за крайнощі, як потопаючий за мох.

Ґурам І Нічого, нічого. Ти за нас не хвилюйся. Зроблять кілька щеплень — і всі будемо врятовані...

Ґурам І Хіба втечею врятуєш себе, якщо весь світ охоплений епідемією байдужості чи самознищення?!

Цира II Людина нічим не відрізняється від скляної посудини, в якій у лабораторіях розмножують бактерій. Тож закривайся, Ґураме, закривайся більш герметично, ніж це робить твоє сільське пристанище, де, крім гною, нічого більше не потребують. (Підняла сумку з валізою і переставила ближче до дверей).

Цира II Я не збираюся тікати від світу. Страждання не є джерелом змін. Я намагаюсь відійти від власної тіні, і все. Не хочу, щоб я також легко була доступна до земного бруду, як мої погляди, перетворені в тінь.

Ґурам І Для чого такий тон, Циро?! (Пауза). Невже село перед кимось в боргу?! Цира II (Дивиться на Ґурама І жалюгідним співчутливим поглядом). Ти знаєш, у чому різниця між рекламним щитом і нами? (Пауза. Продовжує сумно дивитися йому в очі). У часі, Ґураме, тільки у часі. Настане час, коли ти почнеш жити справжнім власним часом. Тоді зрозумієш, звідки з’являється його «тон» і куди він тебе веде. (Пауза). Коли у людини настають важкі часи, вона насамперед шукає порятунку у рідних, а коли не знаходить, потім шукає там, де серед лабузиння благородство цвіте, як червоний польовий мак. (Пауза). В моїй уяві відстань від тебе завжди була заповнена незрозумілою радістю і надією. А біля тебе у мене в руках, крім зламаної валізи, нічого більше не залишилось. Ґурам І Нічого образливого я не мав на увазі, Циро! Просто я добре знаю характер наших селян... Якщо ти заради своїх принципів допомагаєш усім і вся, щоб змінити жахливий стан села, у тебе нічого не вийде, і не тільки в тебе. Будь-які нові ідеї дуже дорого обходяться селу, Циро! Дуже дорого. Цира II Бажання для змін — як повінь, яка прокидається несподівано і насамперед знищує все повноцінне. В цьому хаосі не помічаєш, 146

Ґурам І Твоя правда. Одним стражданням нічого не зміниш. Добре буде, якщо перестанеш бродити лісами і заспокоїш свою бунтарську душу. Від цього село теж заспокоїться... Я би на твоєму місці повернувся в школу, знову взяв би уроки малювання… Пригадуєш, як дітлахи любили займатися на твоїх уроках?! Цира II З тебе був би добрий казкар. Ґурам І Циро! Циро!.. (Безнадійно розвів руками). Цира II Невже ти не розумієш, що сьогодні «наше село» вже не те, що раніше: коли дітлахи разом з вчителями боролися за знання?! Кому зараз потрібні уроки з малювання, якщо за гроші тобі будь-який диплом принесуть додому. Офіційно. Ґурам І Наша школа ще на своєму місці стоїть, і поки що на відсутність дітей педагоги не жаліються. А ось уроки малювання до цього часу ніхто не веде. Правда, вчителька хімії спробувала, але дітлахів не стримала. Цира II Кому сьогодні потрібна вчителька малювання, якщо жуйка продається краще, ніж кольорові олівці.

147

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І Циро! Я не погоджуюся з тобою. Ні! (Пауза). Скільки ти ще збираєшся чіплятися в мохом покрите життя і тягнути його невідомо куди?! (Пауза). Невже ти не боїшся, що в будь-який час і мох може вислизнути з рук?

Ґурам І (Заметушився). Звідки ти знаєш, хто про що говорить за твоєю спиною?! У тебе що, локаційна станція встановлена в лісі?!

Цира II Ні, Ґураме! Ґурам І Ні?! Цира II Коли бурхлива річка постійно повертає тебе проти течії, до витоків пальцем створених проблем проти тебе — спокійне життя вже не в твоїх силах. Ґурам І Скільки може тривати ця безглузда «вендета» між тобою і селом?! Невже тобі не набридло боротися зі всіма одночасно?! Цира II Односторонньої війни не існує. Ґурам І Але ж і світ не існує без компромісів.

Цира II У селі не те що люди — навіть комарі стали носіями інформації. (Пауза). Ви праві, весь негатив навколо — від мене. Те, що весь лісовий масив перетворили на сміттєзвалище, теж від мене? В тому, що стара прогнила липа з ненавистю дивиться на підростаючу під її тінню ялину, теж я винна? Чи не так?! (Від напруги розчервонілася і просльозилася). Ґурам І (Йому стало соромно. Встав і почав ходити по кімнаті). Заспокійся, будь ласка! Заспокійся!.. (Зі співчуттям підійшов до Цири II і звернувся м’яким, дружнім голосом). Циро! Може, варто пом’якшити свій характер замість стількох хвилювань і переживань? Ти теж поступися своїми вимогами до односельців. Вони ж не роботи, щоб діяти за програмою. Ми всі далекі від ідеалу. І що, нам треба знищити одне одного?! Цира II Ти переконаний у тому, що моя смерть раптом перетворить село на притулок для ангелів?!

Ґурам І (З посмішкою похитав головою). Яким чином тобі вдалося так налякати односельців, що навіть за хмизом бояться йти до лісу?!

Ґурам І Боже збав, Циро! Для чого так сумно?.. Я мав на увазі те, що безкомпромісна крайність — це не транспорт моральних цінностей, завдяки яким можна довести когось до якоїсь мети. (Схвильовано ходить туди-сюди). Невже ти не розумієш, що провінція не терпить докучливих ідей? (Пауза). Будь-яка ідея — це насамперед соціальний хаос, а потім усе інше. Тим паче, що наше село ніколи не піде проти течії своїх традицій, який би йому рай не запропонували.

Цира II Може, стихійне лихо теж на мене спишуть. Чому ні?! Ти що, не бачиш, з якою швидкістю навколишнє середовище міняє обличчя?.. Хто в цьому винен?! Звичайно, я, а хто ж іще?! Я ж «чаклунка, що говорить із хмарами». Чи не так пліткують про мене «мужики», розпиваючи з тобою пивні баночки?!

Цира II Жорстокість у всьому — однаково страшно. (Пауза. Сумно дивиться у вікно, звідки доноситься шум грому і дощу). В липняку добуваючи свого кінця, стара липа ніколи не уступить промінь сонця красуні-принцесі природи — маленькій ялинці, що несподівано проростала під тінню «її величності». Як це

Цира II Правда, перетворена в ганчірку, не може бути міцною причиною компромісів. Перемир’я, здобуте низькою ціною, більш небезпечне, ніж постійна війна.

148

149

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

можна сприймати — як форму справедливості, невезіння чи як закономірність?!

Тим паче, що одних сліз недостатньо для співчуття байдужості.

Ґурам І Старість — це характер жадібності та егоїзму, а не стан немочі... Цира II Жадібність і неміч — це два суперечливі елементи, через які жорстокість легко захоплює життєвий простір і ніколи добровільно не відмовиться від нього ані під тиском черв’яків, ані під загрозою часу. (Пауза). А взагалі егоїзм — це як бур’ян: скільки не сапай перед очима, стільки ж виростає за спиною. Як боротися з цим явищем, щоб життя було плодовитим? Як?!

Цира II Коли стаєш схожим на ту ялинку, котра з розкритими обіймами зустрічає свою смерть, ніхто не питає про кількість пролитих сліз. (Прикрила обличчя хустинкою). Ґурам І Циро! В природі сприятливого місця як вибіркового явища взагалі ні для кого не існує. А боротьба за місце — це вже елемент існування, а не природне явище. Тож місце тієї ж ялинки, напевно, на деякий час під липою було розраховане. Чого тут страждати?!

Ґурам І О!.. Циро! Циро! Ти так глибоко заглядаєш у криницю, навіть не помічаючи, що води в ній — рукою дістати.

Цира II На скільки часу розраховане місце під сонцем для прогнилої липи?!

Цира II Криниця глибокою не буває. Вода в будь-якій криниці знаходиться на тому рівні, на якому страх перед спрагою змушує волаючого в пустелі рити яму і при тому думати тільки про воду і ні в якому разі не про глибину криниці. (Пауза). А що змушує людину перетворюватися в ката, який, наче ягня для жертвопринесення, несе на плечі ще не пророслу ялинку, що вже пахне ароматом життя, але страчена заради одного жадібного вечора новорічного свята.

Ґурам І Це як природа вирішить.

Ґурам І І це є та епідемія, через яку ти уникаєш участі в житті села?! (Пауза). Весь світ так влаштований, Циро. Все навколо добра і зла крутиться. Що тут можна змінити?! Цира II Ні! Ні! Я не збираюся щось змінювати. З мене досить. (Витерла сльози). В кінці життя всіх нас заспокоює примирення з власною бідою, як ту ялинку, прикрашену подарунками і солодощами, що готова під бурхливу новорічну радість оніміло висохнути і померти. Ґурам І Заспокійся, Циро! Не варто все так близько приймати до серця. 150

Цира II Так, як і моє місце, за визначенням села, в божевільні?! Ґурам І Ні, я так не думаю. Цира II Так, Ґураме! Так! Ти теж так думаєш, як твої односельці, грабуючи майстерню мого діда, а потім підпаливши її для прикриття слідів. Все крадуть, все знищують. Жодного шматка заліза не залишили на подвір’ї, навіть стовпи від огорожі вкрали. А це що, діти робили?! (Пауза). Чомусь у голови сільської ради ніхто нічого не краде, і у дільничного все навпаки, у священика нова церква, будинок більший за саму церкву, машини, діти по закордонних університетах. Живуть, як липи. Ґурам І Ну для чого так категорично?! Тобі ж обіцяли, що знайдуть цих злодіїв і все повернуть. Не тільки ти страждаєш від цієї проблеми, в такому стані все село.

151

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II Так, всім все обіцяють, але впродовж багатьох років нікому нічого не повернули, тому що отрута не страшна; якщо її приймати маленькими порціями, можна до всього звикнути. А для чого смикати народ, якщо їм за пронос гноєм компенсують? Але за цей час я вже пройшла свій шлях до пекла. Той шлях, який вам ще належить пройти.

вони звільнені від будь-якої відповідальності. Але досить черв’якам сховатися від очей — вони готові в корені знищити і звалити навіть могутню липу...

Ґурам І Що ти маєш на увазі?! Який шлях ти вигадала?! Невже не досить того, що повінь змиває? Цира II Перед нами існує одна невидима дорога, якою доля кожного з нас веде за заслугами. А на тій дорозі, якою мені довелося пройти, навіть ґрунт покривають сумішшю любові та надії. Я вже нічого не говорю про сонце, котре сходить для кожного окремо, за необхідністю його віри і поглядів. Цим шляхом йдуть багато пліч-о-пліч, не притискаючи один одного. Тому що кожна людина чує серцебиття іншої, яка йде з нею поруч. Там ніхто не впізнає один одного в обличчя, тільки за тактом серцебиття. Але, ступаючи на той шлях, всі інстинкти, як собак, залишають прив’язаними до воріт. Ґурам І Добре, що ти нарешті знайшла свій шлях. Шлях примирення з навколишнім світом. Треба телеграму надіслати в сільраду. Цира II Я забула сказати: особам, які поверталися і в яких проблема зі слухом, є можливість забрати своїх собак. Всі інстинкти при вході пронумеровані, їх неможливо з кимось сплутати. Тож запам’ятай мою пораду, хто знає, коли вона знадобиться. Ґурам І Боже збав, Циро! Я не іронізую. Як ти бачиш, живу так собі. Нікого не чіпаю і ні в чиї справи не втручаюсь. (Пауза). Останнім часом у мене алергія на сентименталізм. Цира II Бачу, бачу! Для тебе позиція черв’яка — найкраще життєве сховище. До черв’яків ні в кого не виникає претензій, відповідно 152

Ґурам І Було б несправедливо народитися черв’яком, ще й без апетиту. Звичайно, всім хочеться, щоб до них ставилися з винятковою повагою, як до липи чи дуба... Може, і черв’як хоче бути соловейком, але твоя абсурдна природа для нього тільки на посаду черв’яка розщедрилася. Цира II А для тебе якою посадою розщедрилася?.. Ґурам І Я не цікавлюсь, кому яку функцію визначив Всевишній. Я не маю до нього претензій за своє життя. Я хочу жити за простими житейськими законами. Реальними, повсякденними. Ти розумієш мене?! Просто жити. Плисти за течією життя. Ні більше, ні менше. (Запалив згаслу цигарку). Цира II За якою течією, Ґураме?! За якою течією, якщо у твого життя навіть берегів немає? Ти навіть не знаєш, куди тече твоє життя. Життя тоді повноцінне, коли ти є його сіллю, а не якимось маринадом. Ґурам І А чим я, по-твоєму, повинен займатися?! (В ньому спалахнула злість). Цира II Ти вважаєш, що чимось займаєшся?! Ґурам І Літати в небесах я не можу. А тут я обслуговую рух. Рух державної машини. Чесно виконую свій обов’язок. Живу в межах своїх можливостей, як кожна пересічна людина. Цира II І все це ти називаєш життям?!

153

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І Ти вважаєш, що, крім містерійного життя, нічого іншого не існує?! Може, мені потрібно власну тінь від бродячих собак заховати, щоб на матрац під нічліг не перетворили?!

Цира II Ніяк не повинен сприймати. Ти все одно їх не зрозумієш. Їх треба бачити, а не слухати. Але це не страшно, колись і з тебе життя зніме темні окуляри, і тоді ти все зрозумієш.

Цира II Який сенс у порожньому житті: слідкувати за ще більшою порожнечею, від якої тільки бігаючі потяги відволікають? Стань перед дзеркалом і дивіться один на одного доти, доки на протилежному боці твого плеча не сяде муха.

Ґурам І Цікаво, перед ким я зобов’язаний власний життєвий звіт представити?!

Ґурам І (Розводить руками). У мене таке враження, що ти прийшла на мої поминки, а я ще не в курсі, що небіжчик. Може, мені час поставити голову на колію?! Ґурам ІI Раніше треба було зробити цей крок, раніше. Але для цього насамперед треба мати голову. А по обезголовленому тілу не те що потяг не прокотиться — навіть ворона не наробить. Ґурам І В тобі що, черв’яки прокинулися?! Ґурам ІI Ні! Ідіотизм не дає заснути! Ґурам І Добре! Я допоможу тобі заснути! Міцно, міцно! (Зробив декілька кроків у бік свого двійника, але Цира II стала перед ним). Циро! Терпіння теж має межу, так чи ні?! Відійди вбік! Цира II Не відійду! Захист потрібен тобі, а не об’єкту твоєї злості. Подивись на себе. Ти перетворився в страховисько, Ґураме. У лісі звірі не викликають такого почуття страху, як людина, що загубила орієнтир життя. Ґурам І Як це сприймати?! Як комплімент чи образу від «мудрого» чоловіка?!

154

Цира II Перед собою, Ґураме! Інших наше життя не цікавить. (Пауза. Її очі знову наповнилися слізьми). Як я заздрю звірам, як я їм заздрю... Як вони точно виконують свою місію... (Хустинкою витерла очі). Чому від нас відвернувся Бог?! Чому?! Ґурам І Що ти хочеш від Бога, якщо цивілізація сама ускладнює місію людині?! Цира II Чому так?.. Заради чого?.. Хто винен в цьому, якщо не ми самі?! Ґурам І Ареал людської творчості з кожним днем звужується, Циро! Відкрий очі і без емоційного терору подивися навколо. Людство давно проморгало свою основну місію. А зараз пожинаємо скоєний врожай. Негатив усюди стає настільки безрозмірним, що витісняє з нашого життя весь накопичений позитив людської діяльності. Я не здивуюсь, якщо в найближчому майбутньому в державах з’являться міністерства бездіяльності. Державні академії недолугості. Університети нахабства. Навчальні заклади шахрайства і цинізму. Також буде затверджено нові державні ордени і медалі. Наприклад, нашого голову сільської ради нагородять орденом «Героя нероби праці». Наліво і направо будуть охоче роздавати ордени і медалі, такі як орден заслуженого афериста третього ступеня. Орден знаменитих негідників. Затвердять спеціальні премії і нагороди в галузі злодійства і казнокрадства. Зведуть пам’ятники й обеліски ледарям державних і громадських діячів. І далі звично буде текти наше життя. А вся цінність буде полягати в тому, що за все це нас, полум’яних громадян своїх держав, змусять своєчасно 155

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

платити податки, а то штрафи і санкції до колін зігнуть. Як інакше утримувати державну «моніторингову» систему?! Цира II Ґураме! У Божественій природі найбільше сховище — це мозок людини, в якому весь світ розміщений. І все це в нічим не захищеному людському кістлявому черепі зарито. Зарито в тому просторі, в якому навіть потріпаний, спущений м’яч не затиснеш. (Пауза. Вона щось згадала й почала щось шукати в сумці). Але якщо ти своїм переконанням намагаєшся витесаним із пня аргументам присвоїти юридичний статус, то я не здивуюсь, що тобі не тільки людська діяльність видасться утисненою, а й сама людина видасться в статусі чотириногої постаті. Гавкати саме життя навчить. Але постарайся оточуючих тебе не турбувати. Все одно твій біль ніхто не почує. (Із сумки дістала звичайний річковий камінь розміром з кулак людини). Але, незважаючи ні на що, ти молодець: далеко просунув свій світогляд відтоді, як в «монахи постригся». Ґурам І Перестань, Циро! До чого вся ця іронія?! Ґурам ІI Ти права, Циро. Останнім часом він «стільки молиться», що від хреста не можу відірвати. А журнал «PLAYBOY» для нього... Ґурам І Ти закриєш рот чи допомогти?! Цира II Ґураме! (Звертається до Ґурама II). Будь ласка, не зважай на церемонію нагородження. (Пауза. В руках крутить камінь). Шановний, Ґураме! (Сумно звернулася до Ґурама I). Для чого така людина, як ти, марно тратить час на залізниці?! З таким талантом красномовства ти можеш усю державу агітувати за соціальну справедливість. Ґурам І Ти знову за своє? Цира II Ні, Ґураме! Я за тебе. За твою ревну працю, виконану в науці 156

157

Провiнцiйне пекло

у сфері вищої соціології з реформування людських стосунків на порозі XXII століття, суспільство «Горем убитих скель» нагороджує Вас «Зерном оптимістичного каменя» першого ступеня. (І демонстративно протягнула йому річковий камінь). Ґурам І (Злісним поглядом дивиться на той камінь, що в руках тримає Цира II). Ти що, знущаєшся з мене?! Цира II Зовсім ні! «Це не просто камінь, Циро!» (Чоловічим голосом почала когось зображувати). «Це зерно оптимізму. В ньому замурована вся правдива інформація про нас. Про наші мрії і погляди. І той, хто має слух, багато чого навчиться в цього каменя. Але якщо ні, то саме життя задасть нам багато неприємних питань». (Знову протягнула йому камінь). На, бери, Ґураме, не бійся! Ґурам І Навіщо це мені — в голову себе бити?! Ґурам ІI Ні! В пику! Приймати два рази на день — вранці і ввечері, особливо тоді, коли сьорбаєш чай із сухарями. Ґурам І Я тобі посьорбаю! Ґурам ІI Та йди ти… (Піднявся зі стільця, що стоїть між ліжком і шафою). Циро! Краще мені подаруй... (Підійшов до Цири II). Цей камінь я повішу на шию одного «товариша», коли він буде приймати душ... (Забрав камінь і почав крутити в руках). Ти знаєш, є категорія людей, які, навіть стоячи під душем, тонуть у воді... (Пауза). Чекай, чекай! (Уважно дивиться на камінь. Повільно сідає на ліжко біля Цири I). А це часом не той камінь, коли... (Протягнув камінь Цирі I). Цира I (Подивилася в очі Ґурама ІI). Ти теж не впізнав?!

158

Дiя третя

Ґурам ІI Невже це той камінь?! Цира I Так! Це той камінь, який ти колись подарував на річці біля вогнища на мій день народження. Ти тоді, тримаючи в руці цей камінь, вискочив на велику каменюку з тими словами, які тільки що нагадала Цира, демонстративно вручаючи цей камінь мені. Скільки тоді сміялися... Тоді Ґурам сказав (дивиться на Ґурама І), що цей камінь не простий — він виконує функцію телефону і що я в будь-який час можу слухати всі твої розмови і навіть думки. А я, дурна, все життя слухала його. Думала, що почую хоча б шепіт твоїх уст... Але ти мене обдурив. В камені, крім мовчанки, нічого не чути. Ґурам ІI І що ти на це скажеш?! (Звернувся до свого двійника). Тобі подарунки повертають. Це поганий знак. Ґурам І Та закрийся ти зі своїм... Знайшов мені нову проблему для істерії... Цира II Дійсно, Ґураме... (Звернулась до Ґурама ІI). Дай, будь ласка, я краще викину цей камінь, щоб він якогось лиха не накоїв. (Відібрала камінь у Ґурама ІI). Він колись був дуже цінним, а зараз виявився просто фальшивкою... (Пішла в бік дверей). Ґурам ІI Що ти стоїш, як бов... (Звернувся до свого двійника). Зупини її, а то справді викине! Ґурам І Хай викидає... Ґурам ІI Циро! Зачекай! (Зіскочив з ліжка і блискавично наздогнав біля дверей, коли Цира II їх відчиняла. Почувся сильний гуркіт грому. Дощ безупинно продовжує лити). Циро! Будь ласка, не роби цього. (Цира II зупинилася і сумними, наповненими сліз очима подивилася в щирі очі Ґурама ІI). Не дай Боже ще комусь попаде 159

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

в голову — і мені гаплик... (Цира II посміхнулася). Дай мені цей камінь, я знаю, в кого треба ним кидати. (З посмішкою забрав у неї камінь). Ти не хвилюйся я його відшліфую і поверну. А то, я бачу, він через сльози зовсім почервонів. (Дивиться на камінь). А камінь-то свого часу був білим. Що ти скажеш, «Мефістофелю», камінь-то був білим, коли ти його Цирі подарував?!

(Пауза. Дивиться в руки Цири I, котра ніжно водить пальцем по камені). От якби можна було цей камінь як фотоплівку проявити, уявляю собі, скільки світлин надрукували б. Але, думаю, не варто цього робити. Мені соромно за себе.

Ґурам І Я тобі дам «Мефістофель»! Ти ідіот! Краще вкороти свій язик, а то вилетиш звідси разом із цим каменем. Ґурам ІI захитав головою, махнув рукою і повернувся до ліжка, на якому сумно сидить Цира I. Ґурам ІI Слава тобі, Господи! Хоч одну добру справу вдалося зробити за цілий Божий день. Ти бачила, як я архівний камінь від знищення врятував?! Бачила?! (Звертається до Цири I). Цира I Бачила, бачила. Ґурам ІI І що?! Мій вчинок чогось вартий чи ні? (Дивиться на неї усміхаючись). Цира I Як справжній герой, заслуговуєш державної відзнаки. Ґурам ІI Та... герой!.. Десь на колії хтось із профкому, стоячи на старій дрезині, вручить якусь грамоту «з обличчями трьох бородатих революційних фотомоделей» і не те щоб чимось міцним пригостити, навпаки, з тринадцятої зарплати за одну потріпану грамоту ще й певну суму грошей спишуть. Без хабаря вони навіть ручки до труни безкоштовно нікому не випишуть, чи ти стрілочник, чи герой соцпраці. А ти кажеш: «нагороду»… (Пауза. Посміхаючись, дивиться на Циру I). На, тримай нагороду… (Вклав у її руки камінь). Збережи, будь ласка. Це справжній свідок нашого безхмарного дитинства. Він нам ще згодиться. 160

Цира I Тобі що, соромно за наше минуле?! Ґурам ІI Чому за минуле?! Мені соромно за той день на річці. Ми ж твій день народження відзначали. Пригадуєш: тоді, коли ми, купаючись, бризкали один на одного водою, я ногу у воді порізав? А ти мені зупиняла кровотечу якимись травами. Цира I І тобі за це соромно? Ґурам ІI Ні! Просто на мені тоді дідові труси були, фронтові, великі, рожевого кольору, з прапором U.S.A. Ти ще сміялася з мого жалюгідного вигляду. Цира I З тебе ніхто не сміявся. В дитинстві ми всі були смішними та нерозумними. Зате — щасливими. Мріяли, сподівалися. Усім цікавилися. Ґурам ІI Пригадуєш, як ми скарб давнини шукали в старому занедбаному замку?! Копали ями. Перекидували каміння. Ґурам ще якийсь череп викопав і від страху ледь не обробився. (Сміється). Цира I Зараз теж шукають, але вже набагато старші. Навіть голова сільської ради з синами ходять потайки і ями там копають. Всю територію замку перекопали, ідіоти. Дорослі більш наївні, ніж ми були в дитинстві. Свято вірять в легенду, що хтось колись із монголів, покохавши нашу дівчину, начебто закопав у тунелі, що сполучав замок із річкою, величезний котел, набитий золотом. Копати копають, а вхід до тунелю по сьогодні ніхто не знайшов.

161

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам ІI Так! Твоя правда... Діти сьогодні більш прагматичні. Мало хто з них вірить у міфи та легенди. А старше покоління у минулому залишилось.

«страхітливе» селище, де люди і без твоїх проблем ледве кінці з кінцями зводять?

Цира I Тому все і летить до дідька. Вони до сьогодні малюють нам майбутнє, що веде в нікуди. Навіть їхні потяги на нашій платформі не зупиняються. Ґурам ІI Ти не хвилюйся. Настануть інші часи. Прийде інше покоління і весь накопичений негатив відправить на смітник. Я серцем відчуваю, що час змін гряде, як усесвітній потоп. Треба тільки дочекатися. Цира I Чекати?! Ще чогось треба чекати?! Я не знаю, звідки і яке покоління з’явиться з прапором перемін, але потопу ми точно дочекаємося. Ґурам ІI Ну, для чого так трагічно?! Після дощу завжди на небі сяє сонце і нас тішить веселка. Цира I Радій, радій. Тільки дивися в обидва, щоб на виході основу для радості не підмінили фальшивкою. Цира II Бачиш, Ґураме (звертається до Ґурама І), завдяки чому звужується людське поле діяльності. (Пауза. Дивиться на нього, неначе чекає відповіді). Завдяки цинізму, Ґураме. Завдяки цинізму. І поки чогось світлого дочекаєшся — почуття взагалі вилучать з переліку людської діяльності, а творчість налаштують на ту хвилю, яка буде вигідна цинікам. Ґурам І До чого тут цинізм?! Ти завжди все перебільшуєш. Будь-яку дрібницю до абсурду доводиш. (Пауза). Невже ти не розумієш, що всі наші головоломки через наші погляди на світ, а не наше

162

Цира II І що ти своєю патетикою хочеш довести?! (Пауза. Дивиться на нього пильно). Я щось перебільшую чи надто розщедрилася спогадами минулих часів?! Ґурам І Ти знову за своє... (Нервово розвів руками). Я про одне, а вона на усі запитання відповідь у містиці шукає. Немов комашку в тумані. (Ні з того ні з сього кинувся на каркас семафора і зі скрипом почав перетягувати на протилежний бік). Знову сяйнула блискавка. Почувся сильний гуркіт, неначе десь поблизу в землю вдарив грім. Безупинно продовжує лити дощ. Цира II, отетерівши, стоїть біля своїх речей і безнадійно дивиться на Ґурама І, який вимоченою в солярці ганчіркою енергійно почав чистити каркас семафора. Ґурам ІI Циро! (Звертається до Цири II). Будь ласка, не звертай уваги на цю «дошку пошани». (Посміхаючись, показує на свого двійника). Іноді він таке говорить, що волосся дибки стає. Цира II Ради Бога! На кого можна звернути увагу, якщо всі навколо стали чужими, неприступними, агресивними і глухими. Взагалі — слабкими. (Пауза). Сумно все. Образливо. Колись обличчя кожного з нас було справжньою дошкою пошани, наповнене радістю і надією… (Пауза). А зараз він — хіба він?! (Показує на Ґурама I). Ґурам ІI Думаєш, тільки ти це помічаєш?! Зі мною він узагалі поводиться як завойовник. (Пауза). Останнім часом він теж відчуває дисбаланс у самому собі і намагається загублений через нав’язані погляди простір власного розуму реабілітувати зовсім непопулярними факторами, такими як популяризація чужих

163

Провiнцiйне пекло

більш-менш привабливих роздумів про економіку, соціологію, політику. Цира II Тільки цього йому не вистачало. Мені здавалося, що, крім цієї холодної стіни, через яку він останнім часом став спілкуватися із зовнішнім світом, він більше нічим не цікавиться. (Пауза. Сумно дивиться на Ґурама I). Значить, він теж, як усі решта «рятівники вітчизни», політикою захопився, так?! Ґурам ІI Ідіотизмом, Циро! Ідіотизмом. Треба бачити, які книги він тягне до хати. Про антиматеріальні світи. Про жорстку революційну психологію. (Пауза. Підійшов ближче до Цири II). Циро, скажу по секрету. Останнім часом Ґурам чогось Троцьким цікавиться. Ніби нашій епосі не вистачало сталініади, залізними чоботами якої до сьогодні топчемося на місці. Цира II Якщо між нами простору для дії йому не вистачає, він що, з іншими світами почав спілкуватися?! Ґурам ІI Ні! Із сільським перукарем, син якого у листоноші пенсію селян украв і ніяк не зізнавався, поки сини листоноші його догори ногами в сараї не повісили. Ти знаєш цього лисого, того, що всіх одним полубоксом стриже з гривкою на чолі. Цира II Хто Євстратія Бонапартовича не знає — депутата районної ради всіх скликань? Ґурам ІI Це ще півбіди, Циро! Після візиту до вашої перукарні, вибачте, так званої «сільської академії політології», Ґурам повертається, як Платон від Сократа. І миттєво починає мене завантажувати якимись дурницями, нібито «шлунок — зайвий орган в людині. Печінка взагалі не потрібна. Нігті — звірячого походження і теж не потрібні». А я йому кажу: «Може, хоча б задниці даси спокій, щоб можна було на що сісти?»! А він починає мене бити, ніби я знущаюсь над його поглядами.

164

Дiя третя

Цира II Він що, справді тебе б’є?! Ґурам ІI Б’є — це м’яко сказано. Подивись на нього. (Показує на Ґурама I). Як він пострижений?! Я навіть у дитинстві нікому не дозволяв полубоксом стригти ще й з гривкою на чолі, як стригли радянських трактористів у тридцяті роки. А Ґурам повертається додому з такою самою стрижкою, як кожний наш селянин, побризканий «тройним одеколоном», і верзе всяку брехню про краще майбутнє після виборів. І всіх цих та інших дурниць набираються у Євстратія-перукаря — людини, яка замість того, щоб поміняти на даху сільської перукарні пару черепиць, поставила біля робочого стільця велику парасолю з власного пивбару, щоб клієнтам, вибачте, слухачам «академії» на голову не капало. І поки наші «індики» про життя міркують, Євстратій Бонапартович разом із сільськими «благодійниками» все до своїх рук прибрали: землі, склади, ліси, джерела. Неначе нашому селу для благих намірів ще приватизації не вистачило. А те, що міст на річці кожного року валиться, — це вже наші проблеми. Цира II Що він знайшов такого надзвичайного в цій зачовганій перукарні, що намагається себе перебудувати, але незрозуміло в кого?! Ґурам ІI Циро! Вважай, що наша перукарня, окрім того, що давно перетворилася на місце азартних ігор, залишається певною «академією політичної філософії» на подобу Сократа в Давній Греції. Але тодішня філософія по сьогодні хоч якусь корисну ідею пропонує світу заради його досконалості, а в нас уся шпана з перукарні по селу бігає з лопатами: думають, кого з приїжджих забити до смерті, бо місцевим жити заважають. Ти розумієш, Циро, що відбувається?! Цира II Розумію, розумію, більше, ніж ти... (Пауза). Цікаво, з якого часу Ґурам — людина, яка мріяла про своє майбутнє в архітектурі, у творчості, в поезії — став дослухатися до цього бритоголового?! 165

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам ІI Ще тоді, коли ми на похорон бабусі гроші у Євстратія позичали. Ну, він шакал... Впродовж року в день зарплати, як привид, стояв на наших сходах — приходив за грошима. Я вже не говорю, що він наші дубові бочки з-під вина позичав. Ми ж давно йому борг повернули, а він по цей день нам ні бочки не повернув, ні фіру, а сідло взагалі загубив. Думаю, що продав. Дуже гарне було наше сідло, давнє, раритетне. Кажуть, що на виставці якийсь італієць з ним про сідло торгувався.

«В нашій державі (знову зображує свого двійника) куди не застрибнеш, все одно в кінці тільки в лайно впадеш», — каже він мені. «Тоді навіщо стовбичиш цілі божі вихідні дні в цього демагога в перукарні?! Що ти там шукаєш?!» — обурююсь я. «Справедливість!» — каже він мені.

Цира II Я не розумію, як такий негідник, як Євстратій Бонапартович, може бути для когось авторитетом?! За такими тюрма плаче, а він слухає його. (Показує на Ґурама I). Ґурам ІI Грошима, Циро, грошима. Хтось позичає гроші під захмарні відсотки, хтось підкуповує подарунками, хтось щось обіцяє. Тому й досі він до депутатів ходить! Тобі треба бачити обличчя Ґурама, коли він від нього повертається: у справжнього Троцького перевтілюється і починає читати мені мораль про мораль. Наче — (зображує Ґурама І) «Розум — це не сховище дрібних нікому не потрібних думок і переживань або якийсь закритий простір у кістлявому черепі людини для утримання тих негативних ідей, що з нетерпінням чекають свого часу для протистояння цивілізаційним процесам світу». Далі його не зупиниш, як почне, що «Спустошення ідейного багажу людства — одна із глобальних проблем світового інтелекту, на ґрунті якого, як бур’ян, блискавично росте фантазія негативної уяви. І все це ніби дрібниці порівняно з тим моральним сміттям, що ігнорує логіку як основу міжлюдських стосунків. Що в корені змінює поведінку мас у доленосних обставинах на стороні руйнування і знищення всього живого». (Пауза. Говорить пошепки). Циро! Скільки разів я йому казав: «Ґураме, друже! Якби ти з таким ентузіазмом міг виступити перед залізничниками, спочатку хоча б на дрезині, а згодом створив би партію стрілочників, я впевнений, що все колійне рабство пішло би за тобою із закритими очима. І тупотіли би до того часу, доки ти не стрибнув би з цієї загубленої діри на якусь висоту в керівні органи». Ні! (Пауза). Це вже йому не цікаво.

166

Цира II Справедливість? Ґурам ІI Так! Принаймні, так він мені каже. На жаль, ти не зрозуміла його, Циро! Він щойно намагався роз’яснити тобі те ж саме, чим кожного дня мене давить. Що «Розум, (знову зображує Ґурама І) сьогодні у великій депресії. Ніби сильно пошкоджений різними тупими історичними катаклізмами, як цей розкрадений каркас семафора». Він те ж саме хотів донести до тебе, чим його свідомість панічно переповнена, «начебто життя зовні виглядає нормальним, а функція всередині вже не та». (Пауза. Дивиться на свого двійника, який чистить семафор). Я йому кажу: «Ґураме! Заспокійся, друже! Ті проблеми, які змусили тебе хвилюватись, — це звичайна боротьба між поглядами і совістю. І ти своїми переконаннями ніяк не вклинишся між ними, щоб якимось чином виправити пошкоджену частину від затопленого корабля». А він, навпаки, починає на мене тиснути, начебто я «баран без мізків, який не розбирається в тому, що відбувається у світі». «Що таке відбувається, що ти на мене гніваєшся?! — кажу я йому. — Що дощ навпаки почав йти чи зірки перемістилися на небі?! Люди догори ногами почали ходити чи не з того місця почали приймати їжу?! Заспокійся, друже! Сьогодні всі проблеми ті самі, що й тисячу років тому». — «В цьому і вся проблема», — починає на мене кричати. Неначе його силоміць виштовхують на трибуну перед мітингувальниками. І знову починає… Що «життя змінюється проти програми самого життя. Через непридатність живої енергії змінюється в негативний бік як характер людини, так і навколишнє середовище, де людині стає некомфортно жити». «І що далі?! — запитую я його. — Нам що, іншу планету шукати чи що?!» «Ти, баран, нічого не розумієш!» — кричить на мене. «Добре! — кажу я йому. — Якщо так, прижени свою дрезину і полетимо куди очі дивляться». А він починає мене бити. (Пауза). Скажи, будь ласка, Циро! До чого я в сутичці світової моралі?! 167

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

У нас що, мало проблем на залізниці?! Ось навесні потяг корову збив на нашій дільниці. А коли ніхто не взяв на себе вину, суд звинуватив у халатності нас і з нашої зарплати розрахувався за корову. А власники м’ясо в ковбасний цех здали, і не задарма. А я вже майже рік не можу собі дозволити купити нові шкарпетки, а його (показує на Ґурама І) проблема світового розуму турбує, замість того, щоб нашу зарплату на суді захистити. Що не скажу — на все махає рукою. Йому все шкода. Мільйон корів пасеться біля залізничної колії, а я що, повинен за них нести якусь відповідальність?! «Напиши скаргу керівництву, напиши», — прошу я його. Ні! Нуль уваги на мої слова. Скажи, будь ласка, це справедливість?!

Ґурам І Це ти мене обзиваєш «троцькістом»?! (Припіднявся). Ти мені?! Ти, стрілочник нещасний. Що ти пліткуєш як баба?!

Цира II Припини вимагати від когось будь-якої справедливості. Таке явище як «справедливість» до нашої платформи не доїжджає.

Ґурам ІI Будь ласка. Турбуйте. Я готовий в будь-який час ваші унікальні думки навіть забальзамувати для майбутніх дослідників кольорів у непримиренному і нещадному фанатизмі.

Цира I Що ти зробиш, Циро, якщо людина шукає справедливості?! (Пауза. Витирає сльози). Дай йому спокій, він же не ходить по твоїх стопах. Може, він знайде щось. Цира II Я нікому нічого не заперечую. Нехай шукають. Але справедливість як антибіотик: одних лікує, а в інших алергію викликає. Цира I Чесно признатися — для мене щось нове в твоєму тривожному запитанні, Ґураме. (Звертається до Ґурама II). Щось незрозуміле, але незважаючи ні на що, все прояснить час. Ґурам ІI Дуже тяжко щось шукати в собі, де, крім «троцькіста», ніхто не пристає на твої пропозиції. Ґурам І перестав чистити семафор і гнівним поглядом втупився в Ґурама ІI.

168

Ґурам ІI Чому «як баба»?! Серце мені підказує, що я скоро і вити почну, як пес, від нестерпного болю. Ґурам І Молодець, друже, молодець. (Плескає на адресу Ґурама ІI). Нарешті вже можна сокровенними думками з тобою ділитися. Браво, Ґураме, браво.

Ґурам І Чого, чого?! Ґурам ІI Циро! (Звертається до Цири I). Мені здається, що (сідає поруч з нею на ліжко) з того часу, як почуття перестали бути джерелом духовного життя людини, все полетіло до матері одного рогатого товариша, тільки не назву його прізвища. Ґурам І Що ти бурмочеш?! Скажи голосніше, так, щоб твої однодумці теж почули. Ґурам ІI Я твого Троцького цитував про методи досягнення революційної мети у співпраці з голодом і холодом. Ґурам І Так?! Таке він, напевно, для тебе писав. Значить, ти знову в моїх книжках рився в дерев’яній валізі?! Ґурам ІI Я папір шукав для одного заходу і випадково натрапив на твого «троцького». Я помітив: як тільки я хочу кудись вискочити з

169

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

паперових питань, він обов’язково потрапляє мені до рук. Я не знаю, що це означає, але відчуваю: нічого доброго це не обіцяє. Тому або здам їх на макулатуру, або завтра ж спалю. Тобі буде на душі спокійніше без цих «революційних» підказок.

Ґурам І, витираючи руки, зупинився і став підозріло дивитися на Циру II, яка нібито непомітно витирає на щоках хусточкою сльози.

Ґурам І Закрийся ти! (Кинув Ґураму ІI брудну ганчірку). Ти тільки спробуй хоч пальцем торкнутися книг, скоріше тебе спалю, ніж їх.

Ґурам ІI (На обличчі Цири II помітив хвилювання, через що вона прикрила очі хустинкою. Він знову піднявся з ліжка, обережно пройшов повз свого двійника, так, як тореадор з червоною ганчіркою перед биком, і повільно підійшов до Цири II. Взяв її попід руку і повернув до себе). Циро! Заспокійся, будь ласка!

Цира II І ти кажеш, що його хвилює психологічний стан людства?! (Звернулася до Ґурама ІI стосовно його двійника). Ґурам ІI Хто його знає, Циро?! Принаймні весь його психічний стан на мене націлений для страждань, для суму, для самопожертв якимось поглядам і принципам, яких немає і які ніколи не були для нас орієнтиром самоутвердження. Цира II Бачиш, Ґураме (звертається до Ґурама І, котрий в умивальнику миє руки), де і коли звужується людське поле діяльності. Поки чогось світлого дочекаєшся, почуття взагалі вилучать з переліку людської діяльності. А духовність налаштують на ту хвилю, яка буде вигідна цинікам. Ґурам І Заспокійся, будь ласка. (Відповідає Цирі II, стоячи спиною до неї, продовжує мити руки). Цира II Я спокійна. (Усміхається і заодно витирає хусточкою сльози). Мені нічого хвилюватися. Ґурам І Я знаю. Але ти про всяк випадок бережи свої почуття. Цира II Замовкни, Ґураме! (Звертається до Ґурама І). Ти більш полюдськи виглядаєш, коли мовчиш. Моїм почуттям, перевернутим догори ногами, залишається більше шансів для маневрів. 170

Цира II (Забрала хусточку і очима, переповненими сліз, глянула на Ґурама ІI). Я спокійна. Ти ж бачиш, я... Ґурам ІI Бачу, дорога, бачу! (Пауза. Дивиться їй в очі). Треба душу заспокоїти. Іншого виходу нема... Цира II (Знову витерла сльози і помітила, якими лютими очима Ґурам І дивиться на свого двійника). Не наражай себе на небезпеку. (Тихим голосом звернулася до Ґурама ІI). Не варто заради мене натягувати стосунки із самим собою. Ґурам ІI Навпаки, Циро! Ніяка проблема не варта твоїх страждань. Цира II Напевно, комусь доведеться страждати, щоб рано чи пізно життя стало прозорим, як церковний вітраж, де неможливо буде щось негативне — дії чи думки — заховати. Ту руйнуючу енергію, якою так сильно переповнені наші душі і серця. Ґурам ІI (Посміхнувся). Уявляю собі нашу сільську громаду: голісінькі, нічим не прикриті, з хвостами, бігають за прозорими вітражами. Подивлюся, якими «крильми» будуть махати деякі з них, що видають себе за благочинних ангелів. (Пауза. Захитав головою). Але... (Хотів ще щось сказати, але передумав).

171

Провiнцiйне пекло

Ґурам І (Закинув рушник на спинку стільця і прискіпливо дивиться на свого двійника). Скажи, скажи! Що ти мав на увазі?! (Пауза). Язик проковтнув чи страшно щось голосно промовити?! Ґурам ІI (Іронічно подивився на свого двійника). Кого ще можна боятися, якщо мотиви усякого страху носимо на собі як до самого горла застебнуті ґудзики? Ґурам І Дивися, дивися! Сильно не застібай, небезпечно для життя, задихнутися можна. (Присів за свій робочий стіл). Ґурам ІI Циро! (Знову звернувся до Цири II). Я розумію твоє прагнення, але якщо всі ми втечемо звідси, яким чином життя стане прозорим?! Цира II На жаль, провінція не дає ніякої можливості втекти звідси… Дуже дорого коштує таке бажання, дуже дорого. (Пауза). Напевно, треба відійти від неї або взагалі випаруватися як ранкова роса на травичці. (Знову витерла сльози). Ґурам ІI Циро! (Посміхаючись, дивиться їй в очі). Не відвантажуй весь арсенал сліз. І так все зрозуміло. Цира II Що тобі зрозуміло, Ґураме?! Якщо тебе самого навіть у магазин за хлібом не посилали. Ґурам ІI Я ж не винен у тому, що не уявляю, що являє собою «бажання». Я навіть не уявляю, де його тримають і чим годують. А відрізнити вищі цінності від якоїсь звичайної приправи життя мене ніхто не привчив. А те, що відбувається на стежці, яка веде до магазину, мене зовсім не цікавить. Зате дорога твоїх страждань усе життя пролягала через моє серце. (Пауза. Уважно дивляться одне на одного). Шкода, Циро, шкода! З самого початку, як тільки мама привезла тебе до бабусі, наше село тебе не злюбило. 172

Дiя третя

Цира II За що його можна було любити, за що?! Ґурам ІI По-перше, все твоє дитинство тут пройшло. А літні канікули — ми ж до ранку могли сидіти біля джерела під зоряним небом. Цира II І де зараз це джерело?! (Пауза). Пригадую, як на горі з величезною помпезністю почали будувати водосховище. За це хтось депутатом став, хтось побудував собі фешенебельний будинок, хтось отримав нагороди від держави, а джерело пішло під землю. А зараз ні водосховища, ні джерела. Одні депутати та їх добробут. Ти про це хочеш мені нагадати?! Ґурам ІI Неможливо все навколо сприймати в штики. Ти від усіх до сьогодні вимагаєш справедливості. Циро! Село до твого приїзду навіть не вживало слово «справедливість». Відтоді ти для них стала білою вороною. Цира II Все закінчено, Ґураме. Хоч на слона перетворюйся — нічого не зміниться. Ґурам ІI Так, коли тобі сумно, ти завжди говориш одне, а від села знову і знову вимагаєш того, що для нього немислиме. Для них соціальні чи моральні реформи — те ж саме, що мавпам доручити хірургічні операції на серці. (Пауза). Нікому нема справи до провінції, Циро! Ні до її значення. Ні до її філософії. Тому тут і самого життя не існує. Те, що так сильно тебе бентежить. Провінція сьогодні існує тільки завдяки людським інстинктам. Горілка, махорка, кінь, город. Як основний орган дії, без усяких роздумів і аналізів. Як ця залізнична наглядова система. (Показує на пульт, на якому миготять кольорові лампи). Цира II А якщо по правді, тобі хоча б відомо те, в чому ти намагаєшся мене переконати: жити і діяти під наглядом інстинктів. (Пауза. Знову витерла сльози). Але, з іншого боку, твоя правда: інстинкти є необхідністю для охолодження наших почуттів, 173

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

як джерельна вода для перегрітих сердець. Але нічого... На світанку поїду звідси, і ніколи ноги моєї не буде в цьому пеклі, де без фальшивих маніпуляцій своїх дій неможливо вижити.

двійника. Якби на нього не був звернений уважний погляд Цири II, він би продовжував «наїзд» на свого двійника.

Ґурам ІI Куди б ти не поїхала, всюди чекатиме гнилий запах провінції, оскільки трагізм слабкості сильних звірів рівносильний людській немочі. Ні перший, ні друга без сторонньої допомоги і нагляду існувати не можуть. Але відмежуванням або зникненням не висловлюють протест проти життя.

Ґурам І Мій пане (іронічно звернувся до Ґурама ІI), Ви впевнені, що зараз саме той час, коли можна спокійно сидіти на ліжку і тупо міркувати про життя?! Невже Ви до цього часу не зрозуміли, що нікому не цікаве ні власне, ні чуже страждання? (Уважно дивиться на Циру II). Все в цьому житті підпорядковане інструкціям, а не емоціям, безглуздим міркуванням і оцінкам балакучих «експертів».

Цира II Ґураме! Протест — це звичайна претензія до життя, що склалося. А який у нас вихід, якщо наше життя схоже на післяповеневе видовище?.. І хто тебе згадає, коли ти будеш вкритий грязюкою чи викинутий на берег?! Протест!.. (Пауза). Протест потрібно самій собі висловлювати за примирення з паскудним життям. Ґурам І (Не вистачило терпіння. Наче град, напав на свого двійника). Доки я маю слухати тлумачення твоїх слів? Доки?! Тобі що, більше нема чим займатися, ніяк не втомився від балаканини?! Подивись на розклад, подивись на годину. Скоро потяги почнуть рухатись, а ти чим займаєшся?! (Продовжує на нього кричати). Ґурам ІI Що трапилося?! Чого ти вибухаєш?! Навіть розмови заборонені в цьому проваллі. Ґурам І Замовкни і займися справою... Незабаром потяг має проїхати, а він мені зараз почав про пізнання світу. Цира II Ґураме! (Звертається до Ґурама II). Не починай з ним сперечатися, краще відійди від нього і присядь поруч із Цирою. (Показує на свою двійницю, що сидить на ліжку). Ґурам ІI відійшов від свого двійника і без настрою присів на ліжко зі спинкою біля Цири I. Розгніваний Ґурам І провів очима свого 174

Цира II Твоя правда, Ґураме... (Звертається до Ґурама I). Я згодна... Єдине, що у села залишилось для вічного користування, — це головоломні інструкції про витриманість... (Пауза. Безнадійно дивиться на Ґурама І). Як ти вважаєш, заради побудови щасливого життя обов’язково потрібно перетворитися в раба згідно з інструкцією?! Ґурам І Яке щастя?! Подивися, що у світі відбувається! (Щоб приховати знервованість, декілька разів перегорнув робочий журнал, неначе намагався щось помітити в ньому, але кинув на стіл олівець і тремтячими руками запалив цигарку). Цира II Власник порожнього серця не в силах бачити світ. (Пауза). Така людина, як ти, яка завжди тримає голову під дахом, не повинна боятися дощу. Я намагатимуся швидше відійти від села. Воно перетворило власний народ на ганчір’яних ляльок для лялькового театру, які для приведення їх у дію завжди чекають чиєїсь протягнутої руки. Ґурам І Циро!.. Я не є ситом для просіювання думок, я тут працюю стрілочником. Цира II Твоя правда, Ґураме! Ти правий... А мені здавалось, що ти Бог...

175

Провiнцiйне пекло

Я думала, що всіма своїми таємницями і думками тільки з тобою могла поділитися...

Дiя третя

Цира II Чому не повинні зупинитися?!

Ґурам І Давай так! Скоро ешелон із зерном має проїхати. Я його прийму і відведу тебе додому.

Ґурам І А це ніхто мене не питає...

Цира II Ти про мене не турбуйся... Скоро і мій потяг з’явиться, і тобі не доведеться тягти мої речі по грязюці... (Почала щось шукати в сумці). Десь розклад руху потягів має бути. О Боже, де він?! (Від напруження все обличчя почервоніло, продовжує енергійніше шукати).

Ґурам І Зупинку анулювали, анулювали... (Розвів руками).

Ґурам І Я навіть гадки не мав тебе образити... Заспокійся... (Забрав з-під робочого стола стілець і поставив перед Цирою II). Присядь трохи... Тобі зараз більше відпочинок потрібний, ніж подорож кудись. Цира II Я не маю часу для відпочинку. До появи потяга багато справ потрібно встигнути зробити. (Продовжує порпатися в сумці). Ґурам І Циро! Я ще раз тебе прошу: заспокійся і послухай мене уважно. Цира II (Зупинилася і почала підозріло дивитися на Ґурама І). Знову хочеш мене ображати чи збираєшся мене витягнути під дощ?! Ґурам І Припини, будь ласка... Хочу, щоб ти знала. Впродовж восьми годин проїдуть один пасажирський та три товарні потяги, але на нашій платформі жоден з них не має права зупинятися. Цира II Чому?!

Цира II А кого питають?!

Цира II Хто?! Ґурам І Ти що, знущаєшся з мене?! Цира II Я не маю часу на дурниці. Мене зараз цікавлять тільки мої відносини із залізницею... Я вимагаю елементарного пояснення: чому на нашій платформі не зупиняються пасажирські потяги?! Ґурам І Циро! На залізниці різко збільшилася кількість вантажоперевезень. Рух з кожним днем стає більш інтенсивним. А залізничне господарство залишилось на тому самому рівні, що 25 років тому. Само собою розклад руху теж змінився, зрозуміло?! Цира II Виходить, для вантажів завжди горить зелене світло, так?! А для народу червоний колір перетворився на соціальний символ хронічної обмеженості, так?! А що з цього виходить?! Ґурам І А що має вийти?! Цира II Замість того, щоб ти якимось чином постарався виправити цю несправедливість, ти мені пропонуєш відпочинок?!

Ґурам І Що «чому»?!

176

177

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І На що я можу повпливати, Циро, якщо тут, на магістралі, усіма нами керує інструкція?!

Цира II Якщо ти сам собі кажеш, що ти тут порожнє місце, тоді потрібно негайно змінити неблагополучне місцезнаходження. І зроби це швидше, поки самій порожнечі не набридне твоя присутність на її території. А ці нескінченні проблеми проти тебе як у духовному, так і у фізичному плані. Тож у тебе обмаль часу, щоб зробити висновки.

Цира II Це непридатна інструкція. Будь-яку інструкцію, яка заважає людям жити, потрібно негайно змінити. Ґурам І Я згоден. Потрібно її вдосконалити або взагалі змінити. Багато чого потрібно змінити в нашому житті, але як?! Цира II Потрібно побудувати великий мур! Ґурам І Стіну?! Цира II Ні! Краще кремль побудувати, щось схоже на великий замок. Ґурам І І де збираєшся його збудувати?! Цира II На коліях. Між шпалами і навколо них. Побудуємо залізобетонну стіну. Сильнішу і міцнішу, ніж Великий китайський мур. Я впевнена в тому, що китайці завдяки муру легше захищалися від навали завойовників, аніж ми від небачених інструкцій життя і смерті. Тому я пропоную негайно почати будівництво такої міцної фортеці, щоб жодна видима чи невидима несправедлива інструкція не змогла її зруйнувати. І будемо будувати доти, доки на нашій платформі не дозволять зупинку пасажирським потягам. Як належить у цивілізованому світі, де живуть люди, народи щасливої держави, а не заклеймоване стадо баранів з кредитними картками на шиї. Ґурам І Циро! Чому ти на мою адресу вічно висловлюєш безліч претензій?! Ти що, не бачиш, що я, крім кашкета залізничника і сигнальних прапорців, ні до чого не маю права торкатися? І що ти від мене вимагаєш, що я можу змінити тут, що?! 178

Ґурам І Циро! Будь ласка, припини тероризувати мене своїми забобонними поглядами. Мені і без цього достатньо об’єктів для боротьби. Цира II Добре! І далі продовжуй у такому стилі військового життя. А я швидше поїду. Поїду назавжди і вам залишу село, де, крім людини, все безперешкодно рухається і утверджується як інструкція існування, де головну функцію виконують ненависть, заздрість, зло, насилля, дощ, зливи, смерть і багато якостей, не придатних для щасливого життя. (Пауза). Зараз мене тільки потяги хвилюють. Чому вони не зупиняються на нашій сільській платформі?! Що, село щось заборгувало перед залізницею?! (Пауза. Ґурам І мовчить). Відповідай, Ґураме! (Ґурам І намагається не встрявати в полеміку з Цирою II). Якщо є якась причина цього, до чого тут я?! Я ж звичайний пасажир, котрий нікуди не може виїхати. Чому жоден потяг не зупиняється на нашій платформі, чому?! Ґурам І Будь ласка, не доводь мене до інфаркту з одним і тим самим питанням. Скільки разів я повинен тобі давати одне і те саме пояснення?! Цира II Поки я не отримаю від тебе вичерпної відповіді. Ґурам І Вичерпна відповідь — це справа не моєї компетенції, чорт забирай! (Не стримав емоцій). Невже тобі не зрозуміло, що я тут виконую функцію станційного писаря, котрий на цьому

179

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

перегоні день і ніч фіксує рух різноманітних потягів, що з одного безглуздя впевнено мчать в іншу порожнечу?

руйнуються і кануть у забуття. Велика справа, якщо в якомусь загубленому місці колишньої імперії ліквідовано і перетворено в руїни одну безхмарну станцію.

Цира II Засвіти їм червоне світло. Хай зупиняються. Може, твій героїчний вчинок стане для них більш важливим, ніж державні пристрасті, що безупинно нагнітаються. Ґурам І На перегоні без причини засвітити червоне світло?! (Здивовано дивиться на Циру II). Цира II А що?! Для доброї справи можна і рейки забрати. Ґурам І (Мовчки дивиться на Циру II). Забрати рейки на перегоні, де потяги рухаються зі швидкістю більш ніж сто кілометрів за годину?! Якщо ти жартуєш, Циро, то це невдалий жарт. Цира II У цьому всі наші біди, що наш життєвий простір на одні перегони перетворили. Якщо ми це дозволили, кому потрібний такий безідейний народ?! (Пауза). Ні, ні! Ти як хочеш, а я цю справу так не залишу. Як тільки припиниться дощ, постараюсь з’ясувати, для чого служить ваша інструкція, котра на нашій платформі холоднокровно анулювала пасажирським потягам двохвилинну зупинку. Дві хвилини радості і надії. (Пауза. Хитає головою). А якщо всі ті дві хвилини радості зібрати разом, зараз ми би мали... Але! (Пауза. На її обличчі промайнула сумна посмішка). Пригадуєш, скільки різноманітних видовищ ми виставляли на платформі нашої станції? Скільки концертів самодіяльності, скільки вечорів танців? Хто порахує, скільки пасажирів відстали від своїх потягів, захопившись нашою відрадою?! (Ґурам І мовчки слухає Циру II). Пам’ятаєш нашого рудого кіномеханіка, котрий раз на тиждень фільми привозив на дрезині і в залі очікування показував заплутані за черговістю кіноплівки?! (Пауза). А зараз тут усе зруйновано і нікого не хвилює це жахливе видовище.

Цира II А що зробиш з пам’яттю, в якій нічого не руйнується?! Де все міцне і вічне. Може, в твоїй свідомості минуле почало руйнуватись і тому ти так говориш?! А в моїй пам’яті та сама славна станція залишилася, де ти колись мене в кіно запрошував. (Пауза). Пригадую, стояла осінь, а наш рудий кіномеханік демонстрував новий фільм — дуже довгий і солодкий. Такий солодкий, що смак того фільму до сьогодні пам’ятаю. Ґурам І Що тобі запам’яталося таким солодким, що до цього часу зберігаєш у пам’яті смак того кіносеансу?! Цира II Смак шоколаду. Ґурам І Шоколаду?! Цира II Так, шоколаду! Ґурам І Якого ще шоколаду?! Цира II Ти навіть не пригадуєш того вечора, коли ти мене пригостив шоколадом. Під час кіносеансу і впродовж усього часу постійно порушували тишу в залі, коли наші пальці торкалися один одного в папері, що шарудів, дістаючи дрібні шматочки багатостраждального шоколаду. Ґурам І Так, так! Згадав... (Посміхнувся і, засоромившись, опустив голову). Якщо не помиляюсь, на обгортці від шоколаду ластівка була намальована, так?!

Ґурам І Нічого вічного немає на цьому світі. Зрештою, імперії 180

181

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II Ні, не помиляєшся. Насправді ластівка була зображена вперше і востаннє.

коли-небудь дощ припиниться і разом з ним ти теж покинеш наш край, що залишиться у селі, котре всі свої біди або на дощовитість списує, або на твою персону?!

Ґурам І (Здивовано дивиться на Циру II). Я забув. Справді забув. Мабуть, життя з дощем капітально промиває нам мозок. Як ти згадала про... (Розгублено розводить руками).

Цира II Багато чого: темні вулиці; наш історичний вокзал, перетворений на руїни; безнадійно пограбований перший електровоз, що стоїть на пероні на п’єдесталі, і навколо рекламні щити про «безперспективну цивілізацію». (Витерла сльози). Залишиться те, що в наше поле зору поступово вторгалися отруйні погляди на світ, а ми без бою здалися.

Цира II Як я могла забути про ту ластівку, котра самотужки не в силах була привести весну? (Вийняла з валізи книгу, розкрила і дістала звідти обгортку від шоколаду із зображенням ластівки). Я теж хотіла пригостити тебе тим же шоколадом, але він вже не міг мати такого смаку, як колись у цьому папері. Ґурам І (Побачивши обгортку від шоколаду із зображенням ластівки, втратив дар мови. Прикурив цигарку і так глибоко затягнувся, неначе весь накопичений на світі сум через власні легені хоче пропустити). Поклади назад у книжку, там їй тепліше... Цира II (Деякий час покрутила в руці папірець, заклала в книжку, яку знову закрила у валізі). Якщо ми її розучили літати, то нехай подорожує як затримана — без надії і зайвої мрії. Ґурам І Циро! (Звертається сумним голосом до Цири II). Може, тобі здасться дивним, але своїм минулим помилкам я колись дав імена і прізвища. Навіть адреси їм зареєстрував. А пізніше, коли вирішив покаятися у своїх гріхах, за допомогою звернувся до них — своїх помилок. Але моєму подиву не було меж, коли я їх не впізнав. Вони на волі виявилися набагато дорослішими і міцнішими, ніж живучи в моїй пам’яті. (Пауза). В очікуванні виправлення змінили адреси і почали жити самостійним життям. Тому неможливо звільнити себе з тих кайданів, яким я дав можливість звести будинок на тому не усвідомленому мною шляху, де потяги радості безадресних пасажирів ніколи не зупиняються. (Пауза. Відкрив двері, став на порозі і далі продовжує курити). Я не знаю, що нас чекає завтра. Але якщо 182

Ґурам І Циро! Наші справи набагато гірші, ніж ми їх уявляємо. Моє велике прохання до тебе, щоб ти нарешті заспокоїлася, оскільки ми нікого нічим не здивуємо: ні гострими запитаннями, ні нашими діями, ні співчуттям до ближнього. Всі ми в одному поржавілому посуді варимося і свідомо закриваємо очі, щоб наша печаль не видалась перебільшенням. (Пауза). У просторі нашого часу, обробленому ненавистю, ми ні для кого не становимо необхідності... (Пауза. Дивиться їй в очі). Циро! Куди б ти не поїхала, моя тобі порада — визначся більш-менш у чутливих захопленнях, які без великих духовних затрат допоможуть тобі врятуватися. Декілька разів сяйнуло і сильно загриміло. Почалася ще сильніша злива. Здалеку пролунали гудки електропотяга, разом з ними почулося іржання коней. Ґурам І Що це було?! (Від неочікуваних звуків ураз зблід). Мені іржання коней почулось чи щось інше?! А цей нескінченний дощ теж ніяк не припиниться... (Знову почулось іржання коней). Знову, знову, знову! Одне і те ж! Одне і те ж! (Від хвилювання почав ходити навколо робочого стола). Ґураме! (Розкрив на столі робочий журнал і став уважно дивитися на розклад руху потягів). Значить, швидкий прибуває! (З пульта дістав старий залізний будильник). Що, початок п’ятої?! (Приклав годинник до вуха). О, дідько! Швидкий же близько дванадцятої прибуває! 183

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

(Декілька разів покрутив механізм на годиннику, чим привів у робочий стан). Але котра зараз година?! (Наче сам себе запитував). Ґураме!

відбувається, коли я говорю, що на магістралі цілий табун коней стоїть?

Цира II (Дивиться на настінний годинник). Зараз двадцять друга сорок п’ять.

Цира II Якби ти насправді зрозумів, що відбувається, то й оком би не моргнув на табун коней, що з’явилися на магістралі. (Здалеку почулася приємна мелодія).

Ґурам І Він відстає, а цей поспішає. (Будильник, який тримає в руках, знову ставить на пульт керування). Швидкий о двадцять третій сорок проїжджає. А де Ґурам запропастився?! Ґураме?!

Ґурам І Циро! Будь ласка, ти ж бачиш моє становище?! Я зараз не можу твої загадки розгадувати... Ґураме!!! Куди ж ти, чоловіче, зник?! Ґураме!

Цира II Що таке проїжджає, що на тобі лиця нема?

Цира II Кого ти кличеш, Ґураме, кого?! (Зняла з плечей піджак-накидку і кинула на підлогу).

Ґурам І Швидкий на підході. Пасажирський. З хвилини на хвилину з’явиться... Ґураме! (Почав щось шукати під робочим столом). Цира II На твоєму місці я б нікуди не поспішала... Ґурам І Про що ти, Циро?! Про що?.. (Нервово дістав сигнальний ліхтар, поставив на стіл і почав приводити його в робочий стан). Цира II З вершини лавина почала сходити, і нам уже нема куди поспішати...

Ґурам І (Здивовано дивиться на Циру II, обличчя якої сяє величезною радістю). Що з тобою, Циро?! Цира II Зі мною все добре... А ти прислухайся до цієї мелодії (Дивиться кудись удалеч). Чуєш?! (Звуки мелодії поступово стають голоснішими). Ґурам І Що я повинен чути?! Цира II Тобі нічого не нагадує ця мелодія?

Ґурам І Я щось тебе не розумію... (Дивиться на неї з підозрою). В принципі, куди тобі поспішати?! А мені знову за цими проклятими кіньми доведеться бігати. Ти що, не чуєш, як вони вже іржуть?! Вони вже на магістралі.

Ґурам І Що тобі причулося, Циро?! Яка мелодія? Це коні іржуть...

Цира II Дуже добре... Виходить, не тільки я швидкого чекаю...

Ґурам І З тобою все гаразд?!

Цира II Ти слухай, слухай і все зрозумієш...

Ґурам І Циро! Ти що, на моїх нервах граєш чи не розумієш, що 184

185

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II Все гаразд, Ґураме! Зі мною все гаразд. Якщо я щаслива, це, потвоєму, хвороба?!

Ґурам І Циро! Ти що, знущаєшся з мене?! (Відійшов від неї і звернув увагу на настінний годинник, стрілки якого намертво показували 22.50). Котра година, чорт забирай?! (Говорить сам з собою і від хвилювання місця собі не знаходить). Агов!.. Ей, ви!!! (Крикнув у порожнечу). Котра година?!! (Відповіді ні від кого не почув. Знову почулись гудки електровоза і разом з ними іржання коней. Симфонічний мотив знову продовжується). Онімів цей народ чи що?! Ґураме! Час потяга, Ґураме! (Зі всієї сили кличе свого двійника, але від нього ані звуку). Куди ж він зник?! Коли потрібно, ніколи його нема на місці. А ще цей семафор на мою голову зараз звалився... Що за... (Сяйнула блискавка і сильно загриміло. Надворі така злива, наче небо впало. Знову почулось іржання коней). Боже! Боже! Як цю ніч пережити?.. Ґураме!!! Треба негайно колії від коней звільнити!!!

Ґурам І (Розгублено дивиться на Циру II, яка ні з того ні з сього розквітла, як кришталевий абажур над кольоровими лампами). Я не це мав на увазі. Цира II Зараз це не має ніякого значення. Важливо те, що я почула ту мелодію, яку все життя бачила, але не чула... (Пауза. Слухає мелодію). Ти чуєш?! Ґурам І Що я повинен чути, Циро?! Що тобі вчувається?! З хвилини на хвилину потяг повинен прибути, а на рейках знову цей проклятий табун коней розташувався, щоб доконати мої нерви... Ґураме! Ґураме!!! Цира II Для чого кличеш когось, Ґураме?! Якби ти чув власне серцебиття, у тебе не було б потреби, щоб хтось сторонній втручався у твої справи. Ґурам І Що з тобою, Циро?! Цира II Тихо, тихо... (Торкнулася рукою Ґурама І). Ти чуєш цю далеку, далеку симфонію, котра, як маяк, шукає кожного з нас?! Ґурам І Крім іржання коней і гудків електровоза, я більше нічого не чую. Цира II Ти слухай, слухай... (Обома руками так торкається Ґурама І, наче збирається його розбудити). Цей наспів ні з чим неможливо сплутати...

186

Ґурам І випадково помітив свого двійника. Перед ним з верху до низу опустилася біло-прозора завіса, наче між двійниками стоїть легкий туман. Ґурам ІI і Цира I за прозорою завісою захоплені пристрасними поцілунками. Цира II (Не зводить очей з Ґурама І, який з таким виразом обличчя дивиться на свого двійника, наче онімів від побаченого. Звертається до Ґурама I). Ґураме! Не зупиняй те, що не бере початок у твоїх принципах, а виконуй бажання захованих за спиною часу наших почуттів. Ґурам І Що зі мною відбувається, Циро?! Цира II Якби ти себе чув, поява коней не схвилювала би тебе... Ґурам І Коні! Коні! Коні!.. Який вони можуть мати стосунок до почуттів — коні, що з’явилися в нічній імлі як небезпека?!

187

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Цира II Не звертай уваги ти на цих коней... Воювати неозброєними думками самим із собою — це провина нескінченного дощу.

допоможеш себе врятувати в цьому хаосі. (Обома руками на знак співчуття торкнувся Цири II і уважно заглянув їй в очі). Циро! На твоїй проїжджій дорозі друге не пройде, оскільки жодна дорога не є надійною, якщо за тобою власне серце не йде.

Ґурам І Так... «Не звертай уваги». Тобі легко казати. А моєму пристанищу ніяк не звикнути до нав’язливих туманів. Ніяк. Цира II Тоді міцніше тримай своє місце... Краще кайдани одягни на ноги тяжкі-тяжкі, щоб про всяк випадок мати від життя міцну гарантію на знерухоміле існування. Ґурам І Чому ти засуджуєш всіх і все?! Чому?! Цира II Тому, Ґураме, тому, що на нашому проклятому місці, крім сильних злив, ні до чого більше не звикають. (Не змогла стриматися від сліз). Ці нескінченні зливи хоч камінь і щебінь спускають з гір селу для нових і нових головоломок... А я? Що я несу, крім воєн і страху?! Ґурам І (З жалістю дивиться на плач Цири II, що не стрималася). Циро!.. Ми не маємо досвіду для екстремального життя. Щоб зірватися з ланцюга і в імлі вибирати єдиний правильний шлях... Почуття і лезо одночасно в руках недосвідчених створюють більшу небезпеку, ніж зброя в битві. Цира II Якщо не захищаєш власні почуття, яка різниця, яку небезпеку несуть бризки нескінченного дощу?! Ґурам І Циро, хто може сльозами зупинити дощ, коли життя на кожен наш виклик невидимими хвилями відповідає, щоб з корінням вирвати нас і назавжди знищити?.. (Пауза). Не варто беззмістовно боротися з бажаннями, як і з несподівано піднятими хвилями, в боротьбі з якими потрібно терпляче прогнутися і цього разу мовчки уступити. Щоб все — і пристрасті, і страждання — стало на свої місця. Тільки так 188

Цира II Який сенс має дорога для жінки, якщо мотив, народжений жінкою, не має жіночого життя?! Ґурам І (Неначе прокинувся. Як ошпарений, відійшов від Цири II. Негайно відчинив двері, став на порозі і почав глибоко дихати повітрям). До дідька дощ! До дідька! Тобі негайно потрібно звідси йти, негайно. (Сяйнула блискавка. Сильно загриміло. Здалеку знову почулись гудки електровоза). Циро! Нам негайно потрібно повертатися в село. Обов’язково! Я з хвилини на хвилину відмічу потяг і сам проведу тебе додому... Цира II Твоя правда! Скоро повинен прибути мій потяг. І якщо ти хоч до вагона мене проведеш, це теж буде для мене велика честь. (Відкрила валізу і почала щось нервово в ній шукати). Куди ж це квиток запропастився, де ж він?! Ґурам І Який квиток, який потяг?.. Не зводь мене з розуму! Скільки разів я тебе попереджав: тут нічого не зупиняється, жоден потяг, жоден!!! Цира II (Сумно глянула на Ґурама І). Ґураме! Якби тут щось зупинялось, наше село не перетворилося б на зупинку в пеклі... А зараз яка для тебе різниця, що прибуває на мою станцію?! Ґурам І Я не знаю, що має зупинитися на твоїй зупинці, але як тільки з’явиться потяг, щоб я тебе не бачив на вулиці, якщо не хочеш, щоб мене звільнили з роботи... (З вішака зняв плащ-накидку). Цира II По-твоєму, я божевільна, щоб заздалегідь купляти квиток?! Той потяг, який має тут зупинитися, не підпорядковується твоїм 189

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

інструкціям, тож можеш продовжувати спокійно працювати... Важливо вчасно знайти квиток... (Перекинула валізу і всі речі з неї висипала на підлогу).

Ґурам І Що відбувається, Циро?! (Розгублено дивиться вгору). Чому така жорстокість, чому?!

Ґурам І Що ти робиш, Циро?! (Не розуміє дивної поведінки Цири II). Цира II Квиток шукаю. З хвилини на хвилину потяг має прибути. (Продовжує порпатися в речах). Де ж вузлики кольорових мотузок?! (Знову чути мотив симфонії, який особливо надихає Циру II). Боже, невже ти мене так розтерзаєш, що останню ніч не уступиш?.. (Підійшла до шафи. Відчинила дверцята і звідти все викинула на підлогу. Видно, що вона щось шукає в ній). Ґурам І (Втративши дар мови від дій Цири II, стоїть на місці як забетонований стовп). Зупинись, Циро! Що ти робиш?!! Цира II Лавину не зупиняють, Ґураме! Від неї тікають... (Відповіла, не припиняючи пошуків у шафі). Ґурам І Що ти загубила в шафі, що ти там шукаєш?! Цира II Душу твою шукаю, Ґураме! Вузли твоєї душі... Такі люди, як ти, стару шафу тримають не тільки для збереження усякого непотребу. Все ваше невидиме життя ви тільки в ній можете приховувати, оскільки, крім старої шафи, вам нічого більше не залишається на околиці життя. Цира II з глибини шафи витягла плетені кольорові мотузки, декілька разів обмотала на лікті правої руки і з такою силою рвонула до себе, неначе збиралася щось вирвати з глибини шафи. Із задньої частини сцени почали повільно підніматися вгору шматки прозорої матерії, неначе вітрила корабля. На фоні вітрил, які шумно майорять під вітрами, як окрилені чайки, що ширяють у повітрі, з’являються захоплені почуттями Ґурам ІI і Цира I.

190

Цира II Не знаю, Ґураме! Я не знаю!.. Ти ж не питаєш у небес, чому так нещадно над нами ллється дощ?! Ґурам І Зупинись негайно! Зупинись! Цира II Як?! Як?!! Ґурам І Зупини цей кошмарний рух — і все само собою зупиниться! Цира II Руки не слухаються. Я не можу себе підкорити! Ґурам І Це ж божевілля, Циро! Божевілля!.. Цира II Якщо серцебиття під моїми грудьми — божевілля, тоді нехай весь світ живе одним божевіллям. Ґурам І Ми не маємо права розбудити почуття несвідомого вогню! Циро! Не маємо права! Цира II Якщо не маєш права на радість, тоді у твоєму житті настане час, коли, стоячи на колінах перед нікчемними почуттями, свою покірність оголосиш невідомому звіру... Шкода! Шкода, Ґураме, що ти до цього часу не зрозумів, що ми в цьому світі не народжені як без толку розсипане каміння. Ґурам І Циро! В моєму становищі неможливо побачити більш повноцінне життя, ніж те, що стоїть перед тобою, як каркас цього світлофора... (Показує на каркас розкраденого світлофора, що до цього часу валяється біля дверей). Невже ти не зрозуміла, що 191

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

я, як дерев’яна палиця, кинута під дверима, яка власні почуття навіть за поріг не відпускала?! А ти, не дочекавшись світанку, вриваєшся як вогонь. Чому? Щоб знищити мене?

Цира II Ні час, ні століття, ні смерть не змінюють почуття. Тебе вбиває страх перед селом!.. Традиції... Так?! Якби не страх, ми б уже давно поїхали звідси... (Пауза). Послухай мене, Ґураме, послухай... Поїдемо звідси, поки ще не пізно... Невже ти не бачиш, куди котиться наше життя? Невже не помічаєш, як люди відвикли любити одне одного, мріяти про світле, надійне, яскраве життя? Вони натомість одну ненависть утверджують як епідемію... Чого можна чекати від села, яке власне життя перетворило на провінційне пекло?!

Цира II Навпаки, Ґураме! Я навколо тебе все життя морок вартувала, оскільки в тебе ніколи не було часу для світанку. Ґурам І Чому?! Чому, Циро?! Чому?! Цира II Це запитання чи звинувачення?! Ґурам І Хто тебе змушує духовну перетворювати на страхіття?!

бездіяльність

навколо

мене

Цира II Що тебе лякає у моїх вчинках?! (Пауза). Мене змушує втручатися в твій ареал любов, а не безумство, від якого все село на вухах стоїть!.. Ґурам І Ти що, не розумієш, що в нашому становищі будь-які почуття — це кинуті в річку тріски, а не прокладений через неї міст? Цира II Зрештою, поїдьмо звідси... Чому ми повинні страждати через село, що стоїть догори ногами?! Світ такий широкий... Почнемо все спочатку... Ґурам І Це неможливо, Циро!.. Неможливо!.. Цира II Чому, Ґураме?! Чому?! (Пауза). Ти ж кохав мене... Ми ж мріяли разом... Ми ж жили окриленими надіями... Що трапилося останнім часом, що?! Ґурам І Ні, ні, ні!.. Це все було давно. Тоді ми ще дітьми були... Зараз інші часи. Все змінилося... Я теж інший... 192

Ґурам І Знаю, знаю, знаю! Але я не можу, не можу, Циро! Не можу!.. Тут все моє життя, може, втоплене в болото, але моє. Я не маю іншого життя, крім цього. Цира II Кому потрібне життя без надії і без радості? Ти ще молодий, повний енергії, совісний... Ми можемо все спочатку почати... Ми можемо вчитися, працювати і за наше майбутнє боротися разом... Я більше за своє життя буду тебе любити, більше за своє життя... Хто у нас залишився в цьому селі, що нас тут тримає? У нас тут немає майбутнього, Ґураме! Ґурам І (В його очах з’явилися сльози. Він намагається стриматися від слабкості почуттів, але йому це вже не вдається). Пам’ять, Циро, пам’ять... (Пауза. З очей потекли сльози). Вона така тяжка річ, що неможливо зрушити з місця. Я теж в її полоні живу... Цира II Звичайно, Ґураме! Звичайно! Пам’ять — це вічний скарб, який тільки має людство. Вона як місячне світло, що освітлює твій шлях. Але неможливо постійно ходити місячною стежкою, ми повинні вирватись до денного світла і там утвердитися... Ґурам І Як? Як?! Як можна досягти того, про що навіть уявлення не маєш?! Цира II Негайно, негайно потрібно виїхати звідси... Головне — побороти 193

Провiнцiйне пекло

страх, що змушує чіплятися за минуле. Боязнь незвіданої дороги в майбутнє підсилює почуття обов’язку перед великою пам’яттю, адже вона також жадає від тебе великих вчинків. Ґурам І Я не можу, Циро, не можу... Не можу власну долю випробовувати наосліп. Цира II Ґураме, прислухайся до свого серця, адже воно змогло, воно готове до польоту. (Показує вгору на двійників, які літають, як пташки, в обіймах любові). Чому ти тримаєш його, чому не відпускаєш на волю?.. Їдьмо звідси, їдьмо, у нас все буде інакше, ось побачиш... Ти станеш іншим, таким, як був: веселим, цілеспрямованим, сповненим надій. Потрібно раз, єдиний раз зробити той крок, який ти вважаєш безглуздим. Тільки тоді зможеш зрозуміти, хто ти насправді і де твоє місце... Ґурам І Це неможливо, Циро!.. Принаймні зараз, на цей час і за цих обставин... (Чути гудок електровоза й іржання коней). Циро! Невже ти не бачиш, що я не готовий для прийняття доленосних рішень? Над цим питанням потрібно багато міркувати... Багато!.. Цира II Ти вважаєш, що маєш багато часу для роздумів?! Ґураме! В нашому становищі час для роздумів вичерпався, маємо час тільки негайно втекти і ні на що інше. Ґурам І (Знову чути гудок електровоза. Ґурам І розгублено заметушився. Також почулось іржання коней, що зовсім вивело його з себе). До дідька! До дідька!.. Що за пекельний наступ?! Звісно, ти права, Циро!.. Права!.. Час втечі!.. Тільки тікати... Але поки що потрібно знайти ліхтар... Де сигнальний ліхтар?! Я його десь тут поклав... (Шукає навколо стола). Я з хвилини на хвилину маю прийняти потяг, а ти краще зачекай мене тут... Боже! Боже! Де ж мій плащ-накидка? (Шукає плащ-накидку на вішаку, але помічає, що вже одягнений в нього). О... Боже, що зі мною?! Циро! Може, ти краще додому повернешся?! Я маю дуже багато справ. На коліях знову табун коней з’явився, їх негайно треба звідти зігнати, а то хто знає, як вони можуть зашкодити руху потягів... А де ж Ґурам 194

Дiя третя

зник?! Ґураме! Ґураме!!! (Кличе зі всієї сили). Цира II Кажи, що потрібно зробити, я тобі допоможу, для чого турбуєш Ґурама?! (Звільнила від мотузок руку і зняла з шафи батіг, що висів). Ґурам І Поклади на міце батіг... Це не твоя справа! Ти чуєш мене?! (Пролунав пульсуючий дзвінок. На авансцені замерехтіли червоні вогні світлофора. Опустився шлаґбаум). Ґураме!!! (Зі всієї сили кличе свого двійника). Ґурам ІI Ґураме!!! (Ширяє в повітрі, наче птах). Чому приховав від мене, що душа людини може літати?! Ґурам І Що ти там робиш, Ґураме?! (Дивиться вгору, де Ґурам ІI і Цира I насолоджуються одне одним). Ґурам ІI Літаю, Ґураме! Літаю!!! Ґурам І Які польоти?! Спускайся, скоро потяг повинен прибути. Спускайся! Спускайся! Ґурам ІI Яке мені діло до твоїх потягів?! «Потяг прибуває» (Кепкує зі свого двійника). Неначе ось-ось потяг Ілліча з Кронштадта прибуває... Твоїм безперспективним потягам кінця-краю не видно, пливуть як бракований пліт по забрудненій річці. А я не стерновий, щоб їх з однієї безнадійності в іншу супроводжувати... Я теж людина, проста людина, яка теж хоче відчути смак вільного польоту. А ти мене знову на унітаз кличеш... Скільки можна какати в порожнечу, а запах гнилих зубів видавати за сите життя?! Ґурам І Що ти за маячню верзеш, ти що, з глузду з’їхав чи що?!

195

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам ІI Аякже! Якщо сьогодні трохи не сходиш з розуму, то небом для польоту тобі ніхто не поступиться...

на себе. Таким чином змусив свого двійника спуститися згори вниз).

Ґурам І Припини знущатися і швидше спускайся, треба коней відігнати з колій. Треба негайно звільнити колії від цих дідьчих коней. Спускайся, Ґураме, спускайся!..

Ґурам ІI Чому, Ґураме?! Чому?! Ґурам І Я не маю сил наодинці боротися з життям, не маю сил!

Ґурам ІI Краще буде, якщо ти цим коням даш спокій, може, вони теж когось чекають. Кидай все і теж приєднуйся до нас.

Ґурам ІI (Зі сльозами на очах зупинився біля ліжка). Ну що?! Ти задоволений, що мене знову в болоті топчеш?! Чи цього разу маєш інший, більш повчальний план?!

Цира I Ґура-а-а-ме-е! Летимо вище, ще вище... Наздожени мене... Е-геге-й!!! (Піднімається ще вище, а навколо неї все тріпоче на вітрі). Зорі!!! Відчиніть ворота, ми летимо до вас! Відчиняйте ворота!!!

Сяйнула блискавка. Сильно загриміло. Дощ, як і раніше, нескінченно ллється. Знову почулось іржання коней.

Ґурам І Не слухай її!.. Ґураме! Будь мудрий, а то все життя будеш шкодувати за миттєву радість... Ґурам ІI Якщо ця мить — це те що шукає людство для щастя, тоді мені краще цю мить пережити, ніж роками бути завантаженим беззмістовним життям... Ґурам І Чому робиш цю помилку, Ґураме, чому?!! Ґурам ІI Якби любов мала тлумачний словник, ми б давно Бога в обличчя знали... Чуєш ти, виродку?! З Ним би ми напряму мали справу! Ґурам І Я не дозволю тобі вчинити це безумство, яке нам дуже дорого буде коштувати! Не дозволю!!! (Закричавши, кинувся до шафи. Підібрав біля неї кинуті зв’язані різнокольорові мотузки). Ти ще пошкодуєш, що на світ народився, зачекай трохи, зачекай!.. (Перекинув мотузки на плече і, наче рибалка, почав тягнути

196

Ґурам І Не говори дурниць. Зараз же піди і віджени з рейок тварин. Скоро потяг з’явиться... Ти що, не чуєш іржання коней?! Іди швидше, один Бог знає, що вони там творять. Я побіжу по додаткових коліях. Треба, щоб там хоч аварійка миготіла... Ґурам ІI Тобі що, не набридло одне і те ж, одне і те ж?! Кожного дня одне і те ж?! Ґурам І Думай, що говориш, дурню! (Чути гудки електровоза. Пульсуючі сигнальні дзвінки продовжуються). Бери батіг і йди за мною. З хвилини на хвилину потяг до мостів пристане... Ґурам ІI Я нікуди не піду... (Дивиться вгору, де Цира I, як загублений птах, продовжує ширяти наодинці). Цира I Чому повернувся, Ґураме?! Приєднуйся до мене, приєднуйся!!! (Продовжує кружляти в повітрі).

197

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І Як ти міг спокуситися нею?! (Показує на Циру I, що ширяє в повітрі). Що її тримає в цих безглуздих діях, що?! Вона у своїх вчинках вільна, як птах, а ти?! Як ти можеш наосліп гнатися за своїми почуттями і ще галопом рвонути в небеса?! Ґураме! Припини, будь ласка, цю трагікомедію і негайно берись за роботу... Швидше йди відганяти з колій коней! Ґурам ІI Іди під три чорти зі своїми кіньми. Навіщо дозволив вкрасти захисну сітку вздовж лісу, чому не відкрив рота на допиті, ти ж знав, чиїх це рук справа? А тепер сам іди і ганяй своїх коней. Мені все це набридло — щоразу бігати і всіляку живність з колій зганяти. Ґурам І Закрий рота, недоумку! На... (Кидає батіг). Бери і ходімо. Скоро потяг прибуде, а він?! Дивись, влаштував тут самосуд... (Збирається йти, але бачить, що Ґурам ІI ніяк не реагує на його заклик. Це його сильно дратує). Що ти дивишся на мене як індик? Йдемо швидше! Ґурам ІI Ти що, оглух?! Я нікуди не піду! Бери свій батіг... (Кидає його назад). Ґурам І (Мовчки взяв батіг і знову кинув на ліжко). Ґураме, попереджаю тебе — не грай на моїх нервах! Бери батіг і йдемо працювати. Нема часу на дитячі витівки. Нумо, рухайся швидше... Ґурам ІI Ти що, насправді оглух?! Я нікуди не збираюся йти, дай мені спокій... (Кинув з ліжка батіг і ліг, не звертаючи уваги на свого двійника). Ґурам І Що, один політ з розуму тебе звів?! Ґурам ІI Зі мною все добре. Ти не хвилюйся... Не хочу більше бігати по коліях... Набридло, ти чуєш мене? Набридло! 198

199

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

Ґурам І І все це через неї? (Показує вгору на Циру I). Політ сподобався?! (Чути гудок потяга, цього разу голосніше. Його супроводжує іржання коней). У хмарах хочеш літати? Тоді... (Поклав на стіл сигнальний ліхтар, з підлоги підняв батіг і з усієї сили почав шмагати свого двійника). Давай літай, не відставай від неї... Давай (б’є ще сильніше) літай...

(З батогом в руках вискочила на вулицю. Сяйнула блискавка, за нею пролунав сильний грім. Почулися гудки електровоза. Дощ безупинно ллє). «Швидше, Ґураме, швидше!» (Її слова вже долинають з темряви, в якій вона зникла).

Ґурам ІI (Обома руками прикрив обличчя і, зігнувшись на ліжко, почав плаксивим голосом кричати). Чому?! Чому?! Ґурам І Ти мене питаєш «Чому?»! (Продовжує по-звірячому бити Ґурама ІI). За зраду! За зраду!!! Цира II Зупинися, що ти робиш? (Кидається до Ґурама І). Дай йому спокій! (Вона з усіх сил чіпляється за Ґурама І, котрий, озвірівши, б’є свого двійника). Зупинися! Зупинися! Благаю тебе, зупинися! Ґурам І Відчепися від мене! (Жорстоко штовхнув Циру II і далі продовжує лупцювати Ґурама ІI, який, як беззахисна дитина, закутався в ліжку, обома руками прикриваючи голову). Цира II (Знову вчепилася в руки Ґурама І). Що ти робиш, Ґураме?! Дай йому спокій! Ходімо, я допоможу, лише припини його бити... (Вихопила батіг з рук Ґурама І). Ґурам І Що ти вчепилася за мене, що хочеш, що?! (Закричав на Циру II з поглядом божевільного). Дай мені спокій! Залиш! Цира II (Стоїть з батогом в руках і від напруження не може знайти собі місця). Хочу тобі допомогти, мені від тебе нічого не потрібно, нічого... Я тільки зараз зрозуміла, що ми самі є помилками у власній шкірі, а не долі наші перед нами... Але зараз треба негайно коней відганяти з рейок, йдемо, Ґураме, швидше! 200

Ґурам І Куди ти побрела, Циро! Негайно зупинися! Я з тобою пізніше розберуся… (Тяжко дихаючи, звернувся до Ґурама ІI, який з широко відкритим від болю ротом крутиться на ліжку, тримаючись обома руками за живіт. Ґурам І взяв з робочого стола ліхтар, зі стіни зняв скручений батіг, що висів на заржавілому цвяху, і вибіг на вулицю). «Де ти, Циро?! Ти де?!» (Кличе її в темряві). Голос Цири II «Сюди, Ґураме! Сюди!» (Їх обох поглинула темрява). Голос Ґурама І «Відійди від колії, Циро! Ти чуєш мене?! Від колії відійди! Я не бачу тебе, де ти?!» Голос Цири II «Де коні, Ґураме?! Я їх не бачу! В який бік мені йти?!» (Чути гудок електровоза й іржання коней). Голос Ґурама І «Еге-ге-ге! Еге-ге-ге!» (Почав свистіти і бити батогом по землі). «Вони вздовж запасних колій. Запасних колій!!!» (Кричить щосили). Голос Цири II «Бачу! Бачу!!! Еге-ге-е-е! Еге-ге-е-е!» (Чути свист батога, котрим вона б’є по шпалах). «Сюди, Ґураме! Сюди! Їх багато, дуже багато! Сюди! Еге-ге-ге! Еге-ге-ге!!!» Голос Ґурама І «Повертайся, Циро! Повертайся!» (Кричить щосили). «Не ходи в бік мостів, Циро! Повертайся! Ти чуєш, Циро?!!» Сяйнуло. По небі разом із серією блискавок прокотилася хвиля громів. Дощ йде так упевнено, ніби готує для людства другий

201

Провiнцiйне пекло

Дiя третя

потоп. Цира II та Ґурам І, покрикуючи на коней, бігають по різних боках колії...

Ґурам I (Вибігає з темряви на авансцену, махає батогом і продовжує свистіти щосили. Отетерівши від побаченого, повільно обертається назад, звідки на нього б’є яскраве світло електровоза. Рейки, які висять на сцені, зі скрипом змінюють своє положення. У бік авансцени зі скреготом продовжує насуватися вагон). О... Боже!!! Що це??? Що ти накоїв, Ґураме?! Що ти накоїв?! (На мить втратив дар мови і, отямившись, почав навколо оглядатися). Циро, Циро... О Боже, де вона?! Циро! Циро!!! (Почав кричати, як поранений звір). Циро!!! Тікай! Циро!!!

Ґурам II Сволото! Сволото, де ти?! Сволото!!! (Тяжко підводиться з ліжка. Ніс, з якого фонтаном б’є кров, тримає лівою рукою, а правою витирає сльози. Усе його обличчя в крові). Що ти накоїв, тварюко?! Чому?! (Стоїть біля ліжка і намагається роздивитися кімнатний простір). Ось так ми будуємо наше майбутнє?! Ось це ти називаєш стриманістю перед спокусою?! І це є мій завтрашній день?!! (Кричить, наче скажений). Набридло твоє беззмістовне життя, набридло! До дідька! До дідька твої скам’янілі принципи, що ведуть у нікуди! (Розгнівавшись, ухопив стілець і з усієї сили кинув у шафу. З тріском розсипалося дзеркало). Більше не хочу дивитися на безглузде життя, не хочу! (Від зламаного стільця відірвав ніжку і почав трощити усе підряд). Навіщо завдаєш мені стільки болю, навіщо?! Невже не розумієш, що ти своїм відсталим поглядом на життя кожен день і кожну мить приносиш мене в жертву!!! (Продовжує трощити все навколо). Набридла твоя зачарована стайня, життя, що перетворилося в болото, набридло!!! Набридло!!! Отримуй! Отримуй!!! Ось твоє робоче місце. Ось твоє майбутнє! (Перевернувши робочий стіл, добрався до пульта управління коліями, який почав з усієї сили трощити ніжкою стільця. З пульта почали летіти іскри). Працюйте! Дійте! Керуйте нашим беззмістовним життям!!! (Продовжує трощити пульт).

Усю сцену миттєво поглинає туман. Чути безперервний гудок електровоза, металевий виск гальм, несамовитий крик Цири і потужний удар. На сцену з туману в бік глядачів насувається здеформована купа металу — те, що залишилося від вагона. Погойдуючись, вона зупиняється на краю сцени. Через якийсь час стає тихо. На напівзгаслу сцену з усіх боків безшумно виходять робітники і починають повільно розбирати декорації.

Кінець

Чути пронизливий скрегіт рейок та осей потяга, що наближається. Каркас вагона, що стоїть на сцені, боком повільно починає рухатися в бік авансцени. У глибині світлофор, що горів зеленим, змінює світло на червоне. Прожектор електровоза повільно посувається на глядацьку залу, чути протяжний гудок. Пульсуючий дзвінок переїзду лунає безперервно, шлаґбаум починає хаотично рухатися вверх-вниз. Водночас іржання коней перекриває весь звуковий фон на сцені.

202

203

ДРАМА

РАЙСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ

на три дi¯

Дiйовi особи: Симон — колишній астролог. Саша — дружина Симона, модельєр. Абкен — учитель музики. Рой — коханець Саші. Соломонівна — тітка Саші. Василиса — друга половина Симона і його опудало. Пан — чоловік, який повзає. Соломон — народний канцлер. I пасажир. II пасажир. Мері — мер міста. Бригадир і 12 охоронців канцлера. Козлов — суддя міста. Пожежник. Ліліпут I. Ліліпут II. Тромбоніст. Сторож театру. Жіночий церковний хор та його опудала. Духовий оркестр. Людські опудала, що представляють цивільне населення міста. Шестиметрова скульптура Давида (Мікеланджело). Дія відбувається у двох психологічних вимірах свідомості головного героя.

207

Райський пейзаж

Дiя перша

Симон Уб’ю, уб’ю своло... (Плачучи). Cволо... cволо... ти своло... дія перша На напівзатемненій сцені лунають глухі, уривчасті звуки гри на віолончелі. Через якийсь час чути звук ляпасів і роздратований чоловічий голос. Голос Роя «Ти знову за своє, знову за своє?» (Верещить). Шум тривалої боротьби. Звідкись долинає зляканий дитячий плач і тривожний жіночий голос. Голос Саші «Рою, облиш його. Рою!» Освітлюється права частина сцени, де розташовані балкон і дерев’яні сходи, що з’єднують перший і другий поверхи. На них видно чоловіка в червоних плавках, щедро оздоблених мереживом. Він б’є і тягне униз босого худенького чоловіка в майці і коротких штанях. Рой Ти знову за своє, знову?! (Люто). Знову в спальню закортіло?!. Симон Ти знову за своє, знову, знову в спальню закортіло?!. (Плаче і реве як ведмідь). Так!!! Так!!! Закортіло! Закортіло!.. Я ж дощовий черв’як, і де ж мені ще може закортіти, якщо не в лайні?.. Де ж іще?.. Рой Уб’ю!.. Уб’ю, сволото!.. Задушу!..

208

Рой Я займуся тобою… Я тебе вилікую! Я стану твоїм лікуючим лікарем... Ой, як я тебе вилікую! Симон Сашо!!! (Кричить крізь плач). Чому ти мене не попередила, що цей кнуряка — психіатр?.. Га?.. Люба?!. Рой Я — кнуряка?! Це я — кнуряка?!. (Продовжує бити його і намагається затягти до комірчини, що під сходами). Саша, майже роздягнена, вискакує на балкон, накидаючи на ходу прозорий пеньюар. Вона, лементуючи, біжить униз сходами, біля яких Симон відчайдушно намагається вирватися з рук Роя. Саша Дай Симонові спокій, Рою, ти чуєш мене? Дай йому спокій!!! (Вона намагається їх розборонити, але Роєві все-таки вдається загнати Симона в комірку і там замкнути. Саша пробує відчинити двері). Рой Сашо!!! Не чіпай дверей, відійди від них!.. Відійди від дверей, Сашо!.. (Вона продовжує смикати ручку дверей, але Рой грубо відштовхує її). Ти що, оглухла?! Йди звідси... (Штовхає її рукою). Саша Рою, ну що він такого зробив, що?!. Крізь замкову щілину все одно нічого не видно, ну що він міг там побачити?! Що?.. Випусти його, будь ласка, Рою, ну пожалій ти його врешті... Рой Дай мені спокій!.. Ідіоте нещасний... (Виймає з холодильника пляшку з водою, відкриває і п’є з горла).

209

Райський пейзаж

Саша (Кидається на нього). Рою, я благаю тебе... Рой (Поперхнувся, нахиляється і сильно кашляє). Дурепо!.. (Знову кашляє). Одчепися, дурепо, а то я за себе не відповідаю!.. Дурепа, ну, дурепа!.. (Вихлюпує воду з пляшки на Сашу). Саша Ти що, з глузду з’їхав?!. Рой (Не може втамувати кашель). Йди звідси, поки ціла, ідіотко... (Ледве віддихався). Істеричко!.. Дитина продовжує плакати. Чути, як Симон щось бурмоче в комірчині. Саша Чим він тобі заважає? Вперше підслуховує під дверима чи що?.. Чим він тебе образив цього разу?.. У тебе що, дах поїхав?.. Навіщо все це? Голос Симона «Мила!» (Кричить із комірчини плаксивим голосом). «Кидай цього педика! Навіщо він тобі?!.» Рой Що?!. Як він мене назвав?!. Саша Рою, будь ласка, заспокійся!.. Прошу тебе, не звертай на нього уваги. Він же хворий... Рою, ну що з тобою?.. Голос Симона «Люба, ти ж розповідала тітці, що у нього маленький пеніс, та й той не працює!.. Навіщо він тобі, нащо?..» Рой Що?! Що ти сказав?! (Кидає пляшку в двері комірчини. Вона з тріском розбивається на друзки). Ви тільки подивіться на цього 210

Дiя перша

недоумка... (Розлючено кидається на двері і намагається їх відчинити, але цього разу їх ізсередини замкнув Симон). Ану, ану, виходь... Саша Благаю, Рою! (Схопила його за плечі). Я прошу тебе, дай йому спокій!.. Його не можна чіпати, Рою!.. Як ти можеш слухати хвору людину? Як?!. Рой Ах ти ж, суко! (Дає Саші кілька ляпасів). Що в мене не працює?!. (Смикає її). Саша Перестань!.. Відпусти руки, мені боляче... Рой Що, стерво, тобі боляче?!. Боляче, так?!. Голос Симона «Гей, ти! Виродку!..» (Репетує з комірки). «Відпусти її, бо я вб’ю тебе!.. Садист проклятий!.. Худоба!!!» Рой Давай, давай!.. Виходь, лайно смердюче!.. (Б’є ногою у двері комірки). Саша Рою, зупинися! Що ти робиш?!. Рой Відкривай, мерзото! (Смикає дверну ручку). Ну ж бо, давай, хочу на тебе подивитися! (Знову б’є ногою в двері). Давай... відчиняй!.. Голос Симона «Відійди від дверей, поки не продірявив череп…». (Чути якусь метушню і звук, схожий на клацання курка). Саша Симоне, не роби цього!!! (Несподівано кричить на повний голос).

211

Райський пейзаж

Дiя перша

Рой, до смерті наляканий, завмирає на місці, навіть не встигає опустити ногу, готуючись до чергового удару. Голос Симона (Кричить плаксивим голосом). «Усіх перестріляю, сволото». (Чути звук, схожий на той, коли клацають затвором). Рой Сашо… Намагається жестами щось пояснити Саші, але вона не звертає на нього уваги. Розгублений Рой не знає, що робити. Всі притихають, тільки чути надривний плач дитини. Голос Симона «Зара…з!.. Зачекайте трішки... Зара...з!.. От підійму вас усіх у повітря і тоді заспокоюся... Йдіть ви на... Зара...з!.. (Крізь щілину у дверях комірки просочується тонкий струмінь диму, і чути дивний свист, наче горить ґніт). Зара...з!.. Я вам влаштую! Зара...з!..» Рой (Тупо дивиться на двері. У нього тремтить і зривається голос. Він нечутно відходить від дверей). Сашо?!. Що він робить?.. Він нас підірве?! (Вони з криком біжать до дивана, що стоїть посеред сцени, і ховаються за ним. Кімната наповнюється димом). Що він робить? Він що, з глузду з’їхав?! Саша Я ж попередила тебе, на що він здатен. Зараз сиди і нарощуй крила... Нам довго доведеться літати... Рой Які крила? Що ти верзеш?.. Хто буде літати? Саша Ми з тобою, разом з ангелочками…

212

213

Райський пейзаж

Рой З якими ангелочками? Саша Червоними, з блакитними вусами… Рой Які вуса, дивися, що робиться… (Вказує на двері комори, звідки димиться). Я бачу, він справді підірве нас, а в середу у мене нарада з французами стосовно натуральної шкіри. Саша А ти про чию шкіру думав, коли руки розпускав?.. Зараз подивишся, як твою шкіру сушитимуть у вільному польоті. (Дитина зайшлася плачем). Що ти робиш, Симоне?! Хоч дитину пошкодуй. Навіщо так жорстоко? Для чого, Симоне?.. Настає гнітюча тиша. Через якийсь час свист припиняється і дим розвіюється. Саша (Схиляє голову на спинку дивана). Спасибі, Симоне!.. Вибач нам, прости… (Повільно, через силу підводиться і йде до сходів). Голос Симона «Я цього козла точно застрелю, хай тільки голову підведе». (Знову щось клацнуло). Рой Сашо... Сашенько!.. Він що? Справді чи як? Сашунь... Саша Дай мені спокій… Ви всі... (Піднімається догори сходами і зникає у спальні). Рой (Присоромлений, навшпиньки йде за Сашею). Сашенько, його треба негайно відправити у лікарню... Негайно... Голос Симона «Тільки спробуй до мене доторкнутися, лайно смердюче!..» 214

Дiя перша

(Закричав істерично). «Живцем спалю, живцем... і не тільки спалю, а на шматки поріжу, пропущу крізь м’ясорубку і таких котлет насмажу, що кожен бродячий собака твоїм голосом гавкатиме...» Рой (Зляканий, біжить догори сходами). Сашо, ти чула, що він сказав?!. Скільки разів я тобі казав, що його місце в психушці?.. Сашенько!.. (Зникає у спальні). Голос Симона «А твоє де місце, Родіоне Марковичу, га?..» (Продовжує кричати). «Де ж твоє місце, виродку?!. Ти виродок, і більше ніхто... Йди, йди... нарощуй свій язик, усе одно, крім нього, у тебе більше нічого не працює, лайно собаче...» Зі спальні чути окремі вигуки скандалу, що вибухнув. Удари ляпасів, дзвін розбитого посуду, несамовитий плач дитини. Голос Саші «Не хочу я більше слухати тебе! Не хочу — і все! (Плаче і лається). Не хочу! Не смій мене торкатися! Не смій!..» Голос Роя «Відколи це ти без нього жити не можеш?! Відколи?!» Голос Саші «Відпусти мене, відпусти, ідіоте!!!» Голос Роя «Я — ідіот?!.» (Ляпас). «Маєш, суко! Ти теж нічим не відрізняєшся від свого недоумка!.. Ти ж обіцяла повернути його в лікарню і назавжди сховати від зовнішнього світу!» (Репетує). «Хіба не ти просила мене про це?! А тепер що сталося?!. Хто тобі мозок перевернув, хто?!» Голос Саші «Ти! Ти мене примушуєш жаліти його, ти!» (Схлипуючи). Голос Роя «Я?» 215

Райський пейзаж

Голос Саші «Так. Ти! Твоє нелюдське ставлення до нього змушує мене жаліти його». Голос Роя «А-а-а... Так...»

Дiя перша

Голос Роя «Ах ти, суко!» (Чути ляпаса). Голос Саші «Зараз же забирайся звідси, негайно!.. Негайно забирайся, козел!.. На кого розпускаєш руки, виродку?!.»

Голос Саші «Так, так! Жаль мені його, шкода. Чим він тобі заважає, ну чим?!. Тут же все його, абсолютно все!.. Зрештою, він теж жива людина і поки що ще мій чоловік...»

Голос Роя (Знову чути ляпаси і дзенькіт посуду, що б’ється). «Та пішла ти, худобо невдячна…»

Голос Роя «Так, так… він твій чоловічок з роду людського, адже так?!. Так?! Відповідай! Що з тобою сталося?!. Чому ти не хочеш здати його до лікарні?!.»

Рой вибігає на балкон. На ньому накинута сорочка, а штани він надягає на ходу. Збігає сходами. У цей час повністю освітлюється сцена. В центрі розташовано диван, ліворуч від якого стоїть ширма, а поруч із нею — тумбочка з телефоном. У глибині сцени на всю висоту стоять гардеробні стелажі, завішені одягом із Сашиної колекції. Перед гардеробом стоять одягнені манекени.

Голос Саші «Ми так не домовлялися. Ти що, забув, у якому він стані, коли ми його звідти привозимо?» Голос Роя «Тому і треба його там залишити назавжди. Назавжди. І не морочити собі голови». Голос Саші «А якщо вмре?» Голос Роя «Нехай здихає». Голос Саші «Нехай здихає?.. А коли його сестри викинуть мене надвір, то ти візьмеш мене до своєї спитої повії? Авжеж?» Голос Роя «Що?!. Це моя дружина — повія?!.» Голос Саші «Так!!! Пиячка і повія! Вона на твоїй голові вільного місця не залишила від рогів! Невже голова не свербить?»

216

Саша (Плачучи, вибігає вслід за ним на балкон і кидає навздогін туфлі і піджак). Забирай і котися під три чорти!.. (Іде в спальню заспокоювати малюка). Рой Ось так, так?!. (Піднімає піджак і кидає його на спинку дивана, починає взуватися). Подивимося, як ти свою імперію сама побудуєш... Почекай, ти ще на колінах приповзеш до мене пробачення просити... Голос Симона «Гей! Ти!..» (Продовжує кричати). «Верблюде! Тобі час у пустелю, покакати... Гнида нещасна...» Рой Так?!. Ну ти даєш, козел... Давай, виходь зі своїм стволом... Поговоримо віч-на-віч. (Підбігає і кілька разів б’є ногою в двері комірки). Йди сюди, подивимося, як ти вмієш стріляти. (У комірці тиша. Він намагається роздивитися в щілину, що там відбувається. Знайоме клацання, Рой відсахується від дверей. Переборює страх і знову припадає до отвору). Гей, щуряко!.. 217

Райський пейзаж

Дiя перша

Відчини, де ти там?! Покажи, чим ти там клацаєш? (Крізь щілину в дверях Симон мочиться Роєві на штани. Той ніяк не може зрозуміти, що відбувається, і здивовано оглядає штанину). Ах ти ж!.. (Швидко відходить від дверей. Струмінь посилюється, зиґзаґоподібним рухом дістає до середини сцени і ллється на його піджак). Нічого собі!!! Гей, ти, ідіоте... піджак... кретине, куди?! Куди?! (Відходить на безпечну відстань і, матюкаючись, обтрушує піджак і штани). Чорт би тебе забрав!.. Звідки такий напір?!. Кретине!..

Саша Заткнися, кретине, а то заробиш у мене зараз по-справжньому!

Саша (Вибігає на балкон і жбурляє додолу кілька краваток і чоловічий халат). На, забирай своє смердюче ганчір’я, і щоб я тебе тут більше не бачила, мерзотнику!.. (Зникає у спальні). Рой Та пішли ви всі… Ти ще пошкодуєш, стерво!!! (Підбирає речі й виходить, грюкнувши дверима). Голос Симона «Повертайся, козел, повертайся...» (Передражнює. Западає тиша. Маля, яке постійно плакало, втихомирилося. Симон тихо наспівує слова пісні). «Може, пацан, він дідом був твоїм, який повстав проти царських звича-ї-і-ів... і в могилі він у кайданах лежа-а-ав, а мертвий куди він міг втекти?!. Випустіть мене звідси!.. Мила, ти де?! Сашуню!..» (Ридає, як дитя). Саша виходить на балкон, знімає з мотузки дитячі повзуни. Видно, що вона дуже засмучена. Голос Симона «Сашо, випусти... Відчини двері, будь ласка!..» Саша (Сердита, пошепки кричить). Замовкни!.. Голос Симона «Ну Сашенько…»

218

Голос Симона «А що мені тут робити?!. Тут темно і сонця не видно... Що я буду робити сам?!. Га?! Сашо!.. Ну добре, все, я більше не буду... Сашо!..» Саша Стули пельку… дитину розбудиш... (Несе дитячу білизну. Дзвонить телефон). Голос Симона «Сашо!!!» (Репетує). «Телефон!.. Сашо, телефон!..» Саша Чую, чую... (Біжить по сходах). Не репетуй, недоумку, я не глуха... (Телефон замовкає). Починається... (Збирається йти назад, але помічає калюжу і здивовано роздивляється довкола). Голос Симона «Сашо… ну, будь ласка, ну, Сашенько...» (Пхинькає). Саша Симоне, припини скиглити!.. Якщо розбудиш дитину, я тебе... (Наступила на мокрий килим. Пауза). Хто це отут мені килим намочив?.. Га?.. Голос Симона «Усю ніч лив дощ… Я ж казав, що дах тече...» Саша Я тобі дам дах… Голос Симона «А хто пляшку розбив?.. Я?.. Га?.. Скажи, я?» Саша Не верещи!.. Пляшка під сходами розбита, а килим і... (Оглядає диван). Навіть диван мокрий!.. Як сюди могла вода потрапити?..

219

Райський пейзаж

Голос Симона «Може, цей козел зі страху, як гейзер, помочився?.. Га?!. Сашо... мила... люба, відчини двері, я тобі все поясню…» Саша О Боже, Боже… (Іде і виносить з-за комірки відро для сміття, віник і совок). Голос Симона «Сашо! Випусти, а то двері виб’ю!..» Саша Не галасуй… дитину розбудиш... Голос Симона «Виб’ю!» Саша Я тебе зараз виб’ю... (Піднімається нагору і зникає у спальні). Голос Симона «Сашо! Випусти, а то кричатиму і почну трощити тут усе, чуєш?! Краще пусти сама, а то втечу, тоді подивимося, як ти мене наздоженеш... дулю, не піймаєш...» Саша (Повертається через якийсь час). Козел!.. Усю спальню мені споганив... (В одній руці несе відро з віником і совком, а в іншій — уламки побитого посуду). Голос Симона «Са… а.. шо!.. Я зголоднів. Пожалій мене». Саша Та коли ж ти заткнешся!.. Дитину розбудиш... (Ставить біля сходів відро, а уламки виносить за комірку. Повертається і підмітає біля комірки). От тебе якраз і потрібно посадити в темряву на голодний шлунок, щоб краще почав думати. Може, тоді навчишся поводитись... Голос Симона «Ну страшне, один козел втік… Знайдеш собі іншого... Чому ти 220

Дiя перша

так хвилюєшся?..» Саша Стули пельку! Хто тебе питає? Взагалі, що ти тямиш у моєму особистому житті?.. Завтра він продасть своє ательє... і що я тоді робитиму?.. Хто нас годуватиме?.. Може, ти?.. Голос Симона «А що? Чому б і ні? Нехай продає на... своє ательє, ну і що... А я післязавтра продам віолончель, і ще в мене на горищі сховано два мішки сухариків… Так що ти не бійся, мила... Відчини двері, і ми спокійно все обговоримо...» Саша О Господи, за що мені все це?.. Голос Симона «Ти це про кого?» Саша (Знімає гачок з дверей комірки). Виходь!.. І щоб я від тебе навіть писку не чула... Симон (Босий вибігає з комірки і наступає на уламки скла). Ой, ой, ой… Саша Обережно, дивися під ноги!.. Куди ти преш, віслюче?!. Симон Ой, ой, ой... (Стрибає на лівій нозі). Саша О Боже… (Кидає віника). Ну куди ти вічно пхаєшся?!. Ти ж бачиш, я підмітаю... Симон От тобі і воля… Обов’язково заріжуть... Саша Замовкни… Не чіпай... Сядь, дай я подивлюся, а то ти мені зараз весь килим замастиш... (Оглядає ногу Симона, з тумбочки дістає аптечку й обробляє рану). 221

Райський пейзаж

Симон Обережно, пече! Ай, боляче… подуй... ще... ой... Саша Не смикайся, а то швидку викличу… Симон І що?.. Мені відріжуть ногу?.. Саша Ні, язик! Симон Назавжди?! Саша О, починається…

Дiя перша

Симон Треба звернутися до суду за завдані матеріальні і моральні збитки. Хай там як... адже пляшка була ціла. І взагалі, куди дивилася громадськість, коли цей пляшковий кілер на білий світ з’являвся? Га? В усьому винна держава. Інквізитори — оце молодці! Так і треба! Вони ж мають рацію... Раз кульгаєш, значить, тут щось не так... і в багаття. Народився косооким — туди ж. А якщо не пощастило і ти рудий, та ще з ластовинням, то священне полум’я інквізиції тобі гарантоване... Чи раптом на тілі чорну пляму знаходили — кінець приходив без суду і слідства... От зараз би нам їх хоч на кілька років... Але нічого... я нюхом чую, така практика незабаром буде дуже розповсюдженою... А лісів у нас багато... та й дров на всіх вистачить... Саша Симоне, припини молоти нісенітниці, краще покажи, чим ти там клацав. (Підходить до комірки. Він полотніє і заступає їй дорогу). Ти що?!. Ану, зараз же відійди...

Симон Ай, боляче, я ж не ґумовий… Саша Прикуси язика! (Завершує перев’язувати ногу). Взувай тапочки, і щоб я тебе більше не чула... (Дзвонить телефон. Саша бере слухавку). Так!.. Добрий день... я не встигла, ну і що?!. Коли?.. За дверима подивися. Десь там, на другій полиці має лежати... Ну, пошукаєш… Господи, ну хіба я маю все пам’ятати, у мене і так голова обертом іде... Що?.. Так, ні, звичайно... у кого? Так, ні, брехня це все... приїду, розповім... хто?.. Який Дмитрик?.. Пішов він до біса, нехай спочатку поверне те, що зі складу потяг... добре, про це потім поговоримо. Постараюся... ні, нічого, приїду, тоді дізнаєшся... Ну все, бувай... (Кладе слухавку, тре око і дивиться на Симона, що, накульгуючи, з запалом підмітає уламки). Та облиш ти це, тобі що, робити нічого?.. Симон Шкода, гарна пляшка була... двадцять копійок коштувала... де зараз таку знайдеш?.. А може, склеїти?.. Що скажеш? У нас же є клей. Саша Дай сюди… (Відбирає віник і виносить його разом зі сміттям).

222

Симон Сашо, туди не можна… Саша Симоне, що з тобою? Покажи, чим ти його так налякав?! (Занепокоєна). Симон (Відчиняє двері комірки і розгублено оглядається по боках. Саша намагається зазирнути всередину). От! (Показує на засув, що прибитий на внутрішній стороні дверей, і кілька разів клацає ним). Чуєш? Саша Щось це зовсім не схоже… (Теж клацає). Симон Ну що, це зброя?! (Показує на засув). Схоже? Саша А хто його знає… А дим звідкіля?.. Чим це ти тут димів?.. (Роздивляється довкола). Що це за запах? (Відходить від комірки). Чорт би тебе забрав, чим це ти отут займаєшся?!. 223

Райський пейзаж

Дiя перша

Останнім часом ти чомусь довго тут засиджуєшся... Симоне, що відбувається?!. Ти щось ховаєш від мене?!.

повертаючись, сам намагається повторити схожий свист). Ну... Саша (Багатозначно хитає головою). Хіба тебе зрозумієш? А всетаки ти його добряче налякав.

Симон Нічого я від тебе не ховаю, що я можу ховати?.. Саша Коли ти в комірці, то постійно з кимось лаєшся…

Симон Скажи, ну як я його, га?! (Підбадьорюється). Педик нещасний, нехай ще тільки посміє...

Симон Звідки ти знаєш? Хіба ти щось бачила? Саша Як це звідки знаю?! Недавно приходжу додому... тебе ніде нема, потім чую, як ти тут під сходами з кимось сваришся щосили. Може, ти погано почуваєшся? Симоне, ти ж знаєш, як я хвилююся... Симон Мені добре… (Ображається, як дитина). Зі мною все гаразд... Саша А чому ти боїшся показати мені, що там диміло?.. Ти ж міг усе спалити! Симон Але ж я боюся вогню, навіщо ти так? (Винувато опускає очі додолу). Саша Тоді покажи, чим ти тут димів. Симон Так ось же, ось! (Виймає стару гасову лампу, знімає кришку, видно, як звідти стирчать три ґноти). Ось чим я димів, бачиш?! Саша А хіба вона може свистіти? Симоне, подивися мені в очі! Ти щось не договорюєш... Симон (Нервово

заносить

гасову

лампу

224

комірку,

а,

Саша Симоне, стули пельку! І щоб я від тебе таких слів більше не чула, зрозуміло? (Він киває головою). Знову я на роботу спізнююся... (Біжить сходами догори). А я ще не одягнена... коли приведу себе до ладу? (Зупиняється і з жалем дивиться на Симона, вигляд якого дійсно викликає співчуття. На останній сходинці вона розвертається і йде вниз, перехиляється через поруччя і гладить Симона по голові). Василисо ти моя, Василисо... (Він швидко піднімає голову і запитально дивиться на Сашу). Дурнику, що це за Василиса у тебе в комірці, чому ти з нею увесь час лаєшся?.. Симон (Знічується і, збентежений, відходить від сходів. Саші теж стає незручно, вона відводить погляд). Звідки ти її знаєш?! Вона що, була тут?.. Саша (Розгублюється, не знає що відповісти). Симоне, що з тобою?!. Ти про кого?.. Симон Звідки ти її знаєш?! Вона була тут?.. (Біжить до комірки, чути гуркіт предметів, що падають: відер, тазиків і подібного). «Де вона, де?!.» (Продовжує щось шукати, перекидаючи все). Голос Саші (Заклопотана, спускається вниз і йде за ним до комірки). «Симоне, заспокійся... Нікого тут немає і не було!.. Що з тобою? Ну, будь ласка, заспокійся...»

225

Райський пейзаж

Голос Симона «От стерво, га! Що ти скажеш! Скільки разів я її попереджав, скільки разів! А вона знову за своє! Уб’ю цю сволоту!» (Продовжує сваритися. У спальні заплакала дитина). Голос Саші «Симоне, заспокійся, кого ти там шукаєш?!!» (Ляпас). «Ідіот!» (Вискакує, перелякана, з комірки, плаче і біжить нагору до малюка). Господи, коли закінчиться це божевілля?! (Дзвонить телефон. Вона на мить зупиняється, але, безнадійно махнувши рукою, знову йде нагору). Симон виходить, розтираючи ліву щоку, оглядаючи божевільними очима все навколо, наче бачить уперше. Чути, як Саша співає колискову, заколисуючи малюка. Телефон, що дзвенів увесь цей час, замовкає. Симон сумно дивиться на нього, механічно, але дуже обережно бере слухавку і починає її вивчати. Саша (Навшпиньки спускається вниз. Через плече перекинутий рушник, а в руках тримає косметичку). З ким ти розмовляєш? (Запитує пошепки). Симон Ні з ким… Напевно, Василиса проговорилася канцлеру... тепер він знає, де мене шукати... Саша Чого ти чекаєш?.. Поклади слухавку... Симон А раптом знову подзвонять? Саша Якщо подзвонять, тоді і візьмеш слухавку… Симон Так... ти права... (Кладе слухавку і сідає на підлогу біля дивана). Чому я повинен стояти і чекати?.. Слушно я кажу, мила?

226

Дiя перша

Саша Так, усе правильно. Симон Краще я посиджу… і заспіваю тобі... Адже тобі подобається, як я співаю? Саша Дуже… (Імітує рухи перед дзеркалом). Симон Може, пацан, він дідом був твої-і-і-м… (Голосно мукає). Саша Симоне, тихше, знову дитину розбудиш. Чому ти виєш? Симон Якщо він прокинеться, я підійду… Саша Я повинна його погодувати… Симон Грудьми?! Саша Так, якщо щось буде у них. Симон Люба, чому не годуєш? Йди погодуй... Годування дитини грудьми — це найвеличніший земний процес... І хтозна... кого вигодують твої чарівні груди?.. Головне — його вчасно годувати, а то виросте якимось недогодованим чудовиськом і захоче увесь світ перебудувати... Йди, погодуй його, а я телефон попильную... Саша Він поки що спить… Симон Стій, не ворушися… Саша Що сталося?.. 227

Райський пейзаж

Дiя перша

Симон Обережно, не зламай його…

Симон Тобі що, важко мені води подати?..

Саша (Дивиться під ноги. Нахиляється і підіймає смичок від віолончелі. Оглядає його і вішає на ширму поруч з одягом). Гарний смичок.

Саша Ні, не важко... просто її немає... Сьогодні взагалі воду не включали.

Симон Ага, зовсім новий.

Симон Що?!

Саша (Продовжує накладати макіяж). А де старий?..

Саша Води сьогодні не було!!!

Симон Він забрав.

Симон Тоді поплескай мене по спині. (Кашляє ще голосніше). Швидше, а то пенсію втратиш... і ще багато чого...

Саша Хто, сторож?

Саша (Докірливо хитає головою, підходить і плескає його по спині). Так?

Симон Ні, вчитель. Саша Він завжди щось забирає, певно, добре знається на їхній вартості… не подобається мені цей чоловік… Уявив себе Пушкіним і ходить з бакенбардами. Симон Зате він дуже добрий. (Кашляє). Він завжди щось приносить. Поза... позапозавчора він мені шматок колючого дроту приніс, я його про це просив. Він мені дуже потрібний, ну просто більше життя... і він його з великими труднощами дістав. (Кашляє).

Симон Так, так… ще треба промовити заклинання... Саша Яке ще заклинання? Що ти верзеш? Симон Повторюй за мною. О великий Бага-бага, я твоє око, я твоє око, я твоє око... (Задзвонив телефон).

Саша Припини! Ну що з тобою діється?!

Саша Йди ти до біса разом зі своїм Бага-багою… (Бере слухавку). Так, алло... я Вас не чую... голосніше... Алло! Чому Ви мовчите? Алло! (Роздратована, кладе слухавку).

Симон Дай води, (кашляє), швидко дай води, я вмираю…

Симон Це він, напевно!

Саша Цього ще мені не вистачало. (Не реагує).

Саша Хто він?!

228

229

Райський пейзаж

Дiя перша

Симон Точно! Це він! (Переповзає на протилежний бік дивана і всідається біля клітки з канарками). Навіть тут мене знайшов... Якби ти промовила заклинання, він би навіть і не згадав про мене... а зараз, мабуть, образився, тепер уже точно мені спокою не дасть. Я його знаю...

вийде. Ну ж, дай мені руку... тобі стане краще, от побачиш... і сон повернеться... ну, йди зі мною...

Саша Симоне, на кого ти схожий?! Хоч у дзеркало на себе подивися... Чому не приймаєш ліки?!. Ти ж від безсоння незабаром помреш... Я що, дарма гроші на ліки витрачаю?! Поясни мені, Симоне, що відбувається... Останнім часом ти мене просто лякаєш... Симон Ти хочеш сказати, що серед безсонних ночей я знайшов інший світ… Саме так. Але щоранку я вмираю, а як інакше, коли відриваєшся від зоряної поезії і ступаєш у реальний світ, як тупа курка. У світ, де ти нікому не потрібний, туди, де тебе ніхто не чекає, не розуміє і не відчуває. (Звертається до пташки). Може, варто з ними погодитись... чужі обов’язки я не зможу виконувати, тільки все зіпсую... А з ніччю я відчуваю себе малятком, яке припадає до материнських грудей... Саша (З жалем дивиться на Симона. Підходить і сором’язливо сідає поруч, ніжно гладить його по голові). Симоне, не ховай очей, подивися на мене... (Пауза. Насилу вичавлює з себе). Може, ти хочеш жінки?! Скажи, не соромся... (Продовжує його пестити). Симон Не треба, мені соромно... що про нас подумають пташки? Як я потім буду їм дивитися в очі? Саша Ходімо нагору… я ж розумію, як тобі важко без цього... Давай руку, ходімо зі мною... (Симон вростає в підлогу). Симоне, не бійся, мені шкода, що минулого разу я була груба з тобою, бо погано почувалася... дуже засмутилася... пробач мені, будь ласка... я сама в усьому винна. Ходімо зі мною, цього разу все буде добре... я буду з тобою ніжною і лагідною... у тебе все

230

Симон До спальні? Саша Так. Ти ж давно цього не робив... може, я зможу тебе заспокоїти... Симон Ти? Саша Ну так, а хто ж іще?.. Давай руку, ходімо зі мною... (Простягає йому свою руку). Симон А якщо Василиса побачить? Саша Василиса?! (Дивиться, не розуміючи). Василису я вигнала, вона більше не прийде... ми її не пустимо... Симон Вона в спальні. Вона завжди там ховається... Саша У моїй спальні, крім мене, ніхто не ховається. Обійми мене, й усе буде добре, тобі полегшає... Симон Вона там, нагорі... Я боюся її, вона все канцлерові доповість... Саша (Розплакавшись, обіймає і притискає його до грудей). Симоне, дурнику ти мій... Господи, ну чому все так відбувається?! Чому?.. (Шепоче). Давай підемо в комірку... нас там точно ніхто не побачить... га, що скажеш?.. Симон (Шепоче). У комірку? Саша Так… у комірку... 231

Райський пейзаж

Дiя перша

Симон Під сходами? Саша Ну так, а де ж іще? Симон Там же темно… Саша Ну і добре, значить, нас там ніхто не побачить… Симон Чому я відразу про це не згадав? Який же я тупий... а ... Саша (Шепоче). Тільки ти не галасуй і голову високо не підводь, щоб нас не помітили. (Вона повільно рачкує до комірки). Симоне, давай за мною... тихо... тихо... Симон (Швидко повзе за нею до комірки). Мила, ти знаєш, я якось там з канцлером посварився через Мері... Вона прийшла гола, а Василиса приревнувала... Саша Який ще канцлер? Обережно, голову... нахили голову... (Обоє зникають у комірчині). Голос Симона «Він такий потворний, просто жах… навіть думати про нього не хочу...» Чути лише їхні голоси. Голос Саші «Ну і не згадуй… Зажди, що ти робиш, Симоне?! Повернися до мене... ось так... О!.. Симоне, та ти не жартуєш... зачекай, не поспішай. Дай мені хоч труси зняти... Симоне, зажди... що ти робиш?..» (Чути, як дзвенять, падаючи, відра). «Стривай, Симоне, зачекай... забери з мене швабру, що за чорт...» 232

233

Райський пейзаж

Голос Симона (Голос тремтить від збудження). «Мила... я... я... люба, ти...» Голос Саші «Симоне, не смикайся, зажди… куди ти?!. Давай я сама... зараз, ще трохи... ось, ось... Симоне, не квапся... ну куди ти так поспішаєш?..» (Тихо стогне). «Симоне, о, Симоне, Симоне... Ой, боляче, що ти робиш?! Обережно... а... забери руки, ти завдаєш мені болю... не тисни так сильно... Симоне, ти дряпаєш мене... а... а... а...» (Рипить дерев’яна підлога). Голос Симона (Дзвонить телефон). «Я підніму... зараз... уже беру...» (Він стогне). «Василисо, Василисо... О люба...» (На мить западає тиша). Голос Саші «Цікаво, хто так наполегливо намагається додзвонитися?!.» Голос Симона «Він усе бачив, я знаю… але мені начхати на нього». (Тиша). «Якщо він ще подзвонить, то я сам з ним поговорю, нехай нарешті зрозуміє, з ким він має справу... але якщо ти... раптом знімеш слухавку, скажи, що мене немає вдома... добре?..» Голос Саші «Добре!.. Але спочатку відпусти мою руку... мені боляче». (Тиша). «Ти вже?..» Голос Симона «Що вже?» Голос Саші «Твоя Василиса пішла чи вона ще тут?!»

Дiя перша

гарцює... як тобі це подобається?! Ну... скажи...» Голос Саші «Симоне, що за слова?!» Голос Симона «А хто його знає…» Голос Саші «Давай, підводься, ногу затис, боляче! Симоне, вставай!» (Дзвонить телефон). «О Боже!..» З гуркотом щось падає у комірці, потім виповзає розпатлана Саша. Голос Симона «Ти повернешся, Сашо?» Саша Заткнись! (Біжить до телефону, поправляючи на ходу халат і зачіску). Так. Алло! Ти що, язик проковтнув, у чому справа?!. Де, де?.. Вдома, ще вдома... Ну і що, нехай зачекає... він що, на Місяць летить?! Ледве дитину заспокоїла і спати поклала... Що з тобою, обкурився чи що?!. За дверима подивися, пошукай у гардеробі, може, там десь упала... Ну що за день такий сьогодні дурнуватий!.. Добре, добре... (Кладе слухавку). Голос Симона «Знову він?! Я запитую: він, так?! Я йому покажу, — де раки зимують. Зачекай, педик, я ще доберуся до тебе... пофіг мені твоя канцелярія... А там подивимося, хто кого!» (Кричить з комірки). Саша Ти знову за своє?!

Голос Симона «От сука, га!..» Голос Саші «Ти можеш говорити нормально, а то матюкаєшся, як швець…»

Голос Симона «Це твої труси?» (Викидає на середину чорні бікіні). «Чи це вона підкинула, щоб ти приревнувала?»

Голос Симона «А як її назвеш інакше? Щойно втекла від одного, а вже з іншим 234

235

Райський пейзаж

Дiя перша

Саша Вона підкинула… (Підняла труси, роздивилася їх і похитала головою). Ну що, тобі добре? (Зайшла за ширму і одягла білизну).

не боюся погляду божевільного... (Знімає з ширми рушник і піднімається східцями нагору). Боже, яка ж я дурепа... яка дурепа!

Симон Але ж це не любов… (Виповзає з комірки рачки і, знесилений, лягає на порозі).

Симон Так я тобі і повірив! А смерть?! Ти ж боїшся її! Смерті не бояться тільки дурепи. (Перевертається на спину й дивиться у стелю, безглуздо махаючи руками). І ще ти боїшся різі у животі, а я тобі не клізма з часниковою приправою. (Саша швидко спускається сходами і йде до ширми. На ній інший халат, а в руках вона тримає фен). Страх!!! Біль... це ж найвідоміші вчителі життя. От хто справжні педагоги. Шкода тільки, що в інстинктів така коротка пам’ять. Біль змушений часто нагадувати про себе!.. (Саша вкладає волосся феном, чхає). На здоров’я! (Ще раз чхає). На здоров’я, і досить! (Ще раз чхає). Припини!!! Ненавиджу, коли жінка чхає!

Саша А навіщо зайві емоції? Ти ж зробив що хотів? Ти задоволений. Тобі ж добре, Симоне. Симон Саме так!.. Але ж ти змушуєш мене поводитися як собака... Пам’ятаєш, того разу як ти мене мучила?! Пам’ятаєш?.. Ось тоді я і стаю скаженим... А тепер?.. Саша Що, що?! Що ти там варнякаєш, худобо?! Симон От, пташки запитують: «Симоне, що за повія тебе гладила?!.» Я навіть не знаю, що їм відповісти... Саша Ти хочеш сказати, що я повія? Симон Це ж вони запитують… Хіба можна їх слухати? Саша Та пішов ти! Треба ж! (Б’є Симона по обличчі). Ти худоба, Симоне!.. Справжня свиня! Симон Гей ти!!! (Задирає високо голову і витріщається на Сашу). Коли п’єш чай з тріснутого блюдця — не сьорбай, а то я за себе не відповідаю. Саша А ти!.. Ти!.. Ти!.. (Зі злості не знає, що сказати). Ти нахабний псих, одурілий від безсоння недоумок!.. Припини витріщати на мене свої ідіотські очиська... мені абсолютно однаково, я 236

Саша (Виключає фен). Що таке, звідки так тягне?! (Знову заплакала дитина). Тільки не це! Я не встигну його погодувати! (Засмучена, піднімається в спальню). О Боже, Боже! Симон Виклич масажиста, і на вечір у тебе будуть груди, повні молока. Але після цього обов’язково потрібно притулитися цицьками до дзеркала і тричі повторити: «Бага-бага! Дай молока, дай молока, дай молока!» (Плеще в долоні і підстрибує). Молока!.. Молока!.. Молока!.. Саша (Вибігає на балкон і кидає в обличчя Симонові рушника). Ти чому верещиш, кретине? Замовкни зараз же! (Повертається у спальню). Симон (Зводить руки до неба і голосно шепоче). Спасибі, Батьку, за скатертину... а тепер подай, будь ласка, порцелянові тарілочки зі смаженими перепеличками, томатний соус, і огірочків не забудь... От така манна небесна... Гей! Гей! Гей!.. (Через силу перекидається на живіт і намагається підвестися). Варто було б з учителем музики побалакати, може, він допоможе повернути тобі молоко... як би там не було, а Абкен усе-таки ріс 237

Райський пейзаж

Дiя перша

у селі. Якщо вірити йому на слово, то він усе життя чужих кіз доїв. Навіть таємницю мені свою відкрив... він і зараз любить козяче молоко... (Помічає мураху, яка повзе по підлозі). Усе в житті буває, і ні на що немає гарантії, ось головна проблема... правильно я кажу?.. (Звертається до мурашки). Навіть ця істота розуміє, хто вона, і виконує свою місію, а ми... дотепер не можемо зрозуміти значення судженого нам хреста!.. Ваша високосте!.. Ваша високосте!.. Зупиніться!.. (Кличе мураху і повільно рачкує за нею). Дозвольте дізнатися, куди мандруєте, в які міста, в які країни?.. Почекайте, відпочиньте, наберіться сил... Ну що Ви... не треба соромитися, заходьте... сміливіше... ось так! Зараз Вам стане краще. Чаю, кави?! Може, мінералочки холодної? Га?! Ні?! Ну, як хочете... Куди ж Ви? Куди Ви пхаєтесь? Ви ж могли прямісінько в прірву звалитися... і хто знає, чим би все це закінчилося?! Ось так!.. Тут Вам буде значно краще! (Симон доповзає до краю дивана і сідає біля нього). Тут значно безпечніше і протяг менший... Так, я знаю... Вам усі заздрять, аякже... наслухався про це...

Симон Не звертайте уваги! (Продовжує говорити з комахою). Продовжуйте, я Вас дуже уважно слухаю! Вона зараз ще м’ясорубку почне шукати... і цей жах триватиме до вечора... Голос Саші «Симоне!» Симон Ти мене кликала, мила? Щось хотіла? Саша «Ні, ні!» (Повертається назад, збовтуючи в руках дитячу пляшечку). Нічого, нічого... (Знову піднімається на сходи і зникає в спальні).

Симон Ну так, хіба його зрозумієш? Може, воно на сонці, сушиться, у раю... (Сміється). Я маю рацію?.. (Знову звертається до мурахи).

Симон От бачите, Ваша високосте, чим наші дружини займаються?!. (Нахиляється ще нижче і шепоче). Напевно, Ви встигли помітити, що функцію мозку в наших дружин виконує шматок затхлого м’яса, розташований у роті, названий у народі Я-З-И-К-О-М... Саме тому всі їхні думки через рот проходять... недаремно ж язик будь-якого звіра коштує дорожче за людський... Навіть ви, мурашки, дорожчі за нас... Що?! Не може бути?! Може, може! Кілограм мурашиних тушок коштує... правильно, згідний... сто, ні, сто тридцять доларів, так?! І до того ж сирі... А скільки тоді, по-Вашому, коштує одне людське тіло?!. Як Ви гадаєте... скільки?.. Навіть не ламайте собі голови, не здогадаєтеся... карбованець і сімдесят п’ять копійок... Та й то як хімікат для знищення бур’янів на залізничних шляхах... От і все, на що ми придатні... Що?! Голова розболілася? Так, дійсно, це жахливо... я цілком погоджуюся з Вами… А живий незалежний труп і того дешевше — всього вісімнадцять копійок, та й то, якщо язик ще не стух... Ось такі справи, друже мій... Що, вже час? Так швидко? Може, залишитеся пообідати з нами? Шкода, дуже шкода... Що? Поїхати до Вас? Ні, ні, якось іншим разом... Що?.. А... Дівчата!.. Добре!.. Ну, дивіться, я Вам про дівчат обов’язково нагадаю, коли приїду у гості, обов’язково нагадаю.

Голос Саші «Куди ж воно загубилось?!»

Саша (Швидко збігає сходами). З ким це ти балакаєш?!

Саша (Швидко збігає вниз і зникає за коміркою). «Симоне!» Симон Прошу вибачити! (Відвернувся від мурахи). Ти мене кликала, мила? Голос Саші «Де ситечко для чаю?» Симон Напевно, потонуло? Голос Саші «Я про ситечко запитую».

238

239

Райський пейзаж

Дiя перша

Симон От справжній робітничий клас. Яка організованість! Горілку не п’ють, не курять, з чужими дружинами не гуляють... вони самі до них приходять. От що означає відсутність ідеології і всіляких там вищих шкіл! Закінчив початкові класи... отримуй водійське посвідчення, й усе... Ти вже повнолітня мураха, йди, бігай собі на здоров’я. Маркса вони не читають... Леніна ж бачити не хочуть, навіть у труні... і живуть собі спокійно, без терору і різноманітних стресів...

Саша Якби ти свого часу прикусив язика, то зараз на світі не було б жінки, щасливішої за мене.

Саша Я гадала, ти по телефону розмовляєш. (Пауза). Симоне, з ким ти балакаєш?

Симон До чого тут язик?! Твої жіночі принади навіть цей мурашиний бабій помітив своїми малюсінькими оченятами... йому знизу видніше, що відбувається поверхом вище. Саша Кретине! Симон Чим я тебе так засмутив?!

Симон Та ні, так, згадав давнє.

Саша Тим, що німим не народився!

Саша (Перед ширмою накладає макіяж). Вікно причини, дуже тягне.

Симон Твою ідею я візьму на озброєння, але для іншого життя, а поки що нехай мій язик теліпається в роті… інколи щічку ним чухаю зсередини, часом ворогів лякаю... По-моєму, дитина плаче...

Симон Тобі холодно? Саша Причини! До спальні тягне, а дитина спітніла... Симон Зачекай, зараз двері причиню. Дуже жарко! Саша Зачини вікно!!! Симон Одну хвилинку, мила, вже йду… (Складає пюпітр, що стоїть праворуч за диваном, поруч з віолончеллю). Саша І щоб я більше його не бачила відкритим. Уночі ти вікно теж не зачиняєш, і в спальні такий протяг, що неможливо заснути. Симон Ну, звичайно, така красива жінка, як ти, хіба може спокійно заснути?! 240

Саша О… Я зараз не витримаю... (Йде вгору до спальні, втомлено розводячи руками). Мене точно з роботи виженуть. Симон У нього, напевно, животик болить… люба, переверни його, й усе пройде, або ж дай попити чаю з кропом, та й усе. Дитина буде спати, наче скупана! Але раптом обкакається... от це вже проблема. Він же не вміє користуватися туалетним папером... той такий похмурий, що їм краще так невитертими і ходити, аніж ним користуватися. Ось якби був спеціальний, дитячий туалетний папір, з усілякими там звірятками і пташенятками, тоді б їх із горщиків не можна було підняти. Саша Тихо, тихо! (Швидко сходить згори, повертається до ширми і продовжує чепуритися). Тобі вже вчувається, він спить.

241

Райський пейзаж

Дiя перша

Симон Спить?! Дивно, а мені здалося, наче хтось плаче. Цікаво, що б це могло бути? Може, це коти весну зачули?!

Симон Так, так! (Мастить кремом і одночасно масажує спину Саші). От цей лікар хитрий... Очевидно, він добре розуміється на запахах. Знаєш, він мені казав: «Симоне, коли відчуєш приємний запах, то відразу займися фізкультурою доти, доки не впадеш від утоми». Як добре, що твоя спина завжди має приємний аромат. Пам’ятаєш, як я тобі робив масаж у воді, коли ми були на морі?! Тобі ж було приємно... так, скажи?!

Саша (Нахиляється до нього). Симоне, подивися на мене. Скажи, чого ти боїшся?! Тобі погано?! (Вона знітилася). Ні, ні! Будь ласка, не приховуй від мене нічого, ти ж знаєш, як я боюся, коли тобі погано. Я мушу знати, що тебе тривожить! Якщо ти погано почуваєшся, то я відвезу тебе до лікарні... Симон (Повзає навколішках). Ні, мила, ні. Чому ти так думаєш?! Мені зараз не до лікарні... у мене багато справ, дуже багато... От незабаром почну квіти вирощувати. Вони будуть незвичайні, музичні, при найменшому подуві вітру звучатиме приємна мелодія. Я для них уже оперу складаю. Хочеш, сюжет тобі розповім? Як кактус закохується в герберу, а фікус засихає від ревнощів. Хочеш?

Саша Так, так, було приємно… доволі, віддай крем. Симон (Продовжує робити масаж). У лікарні нам теж робили масаж... але мені було огидно... Швабра — дуже тверда штука, в ній жодної ніжності... Саша Все, досить… Дай сюди крем...

Саша Симоне, припини, ти що, вважаєш мене дурепою?! Я ж бачу, як ти щодня змінюєшся. Тобі чимраз гірше і гірше... Може, лікаря додому викликати, він би обстежив тебе, можливо, варто змінити метод лікування.

Симон Хочеш, оперу розповім… як потім, наприкінці, всі квіти в різні горщики пересаджують...

Симон (Підповзає до віолончелі, нервує, намагається настроїти її). Я що?! Зухвало поводжуся чи... Чому ти мене боїшся?!

Симон У різні горщики… а потім…

Саша Коли ти спілкуєшся з комахами, мені стає якось моторошно. Ти розумієш, про що я?! (Простягає йому тюбик з кремом). На, намасти мені спину. Симон (Жваво схоплюється, відкладає віолончель і миттєво виконує її прохання). О... Який аромат... Саша Так?!

Саша Ні, не хочу.

Саша Припини, Симоне, мені ніколи… я спізнююся на роботу, віддай крем. (Підвищуючи голос). Симон Що ще?!. Саша Ти що, зовсім здурів?!. Крем віддай, куди ти його подів?!. Симон Який крем?..

242

243

Райський пейзаж

Саша Чим ти мені спину мастив? Крем, крем дай сюди. (Дивиться на руки Симона і довкола нього). Куди ти його дів? Симон А... Це? (Дістає тюбик з кишені штанів). Саша (Розсерджена, відбирає крем, знімає халат і вішає його на каркас ширми так, що він прикриває її голизну). Принеси мені сукню, вона там на рамі висить біля гардероба. (У глибині сцени ліворуч освітлюється стелажний гардероб, де висить багато різного вбрання). Симон (Накульгуючи, йде до гардероба. Зупиняється і ніжно гладить рукою чорно-білу шубу). Яка вона пухнаста. Саша Симоне, дай мені сукню, швидше. (Роздратовано одягає білизну). Симон Цю?! (Показує на одну з них). Саша Ні! Та, що прямо перед тобою висить, з чорною окантовкою... ну ж бо, ворушися! Симон (Напружено розглядає вбрання, але ніяк не може знайти потрібне). Ця?! Саша Ні! Ну он же, прямо перед тобою! Симон Ця? Саша Це ж пальто, Симоне, пальто, розплющ очі!

244

Дiя перша

Симон Ця? Саша Так! Так! О Боже... Симон Мила, вона ж темно-синя! Саша Темно-синя, чорна, яка різниця! Давай її сюди. (Відбирає в нього вішак і йде одягатися). Симон Мені також подобається ця сукня. Позавчора, коли я не міг заснути, цілу ніч думав про тебе. Мріяв... от якби ти була моєю бабусею, як добре було б... (Гірко плаче). Саша Симоне! Симон Ні! Якби була. Я тільки так подумав, але ця думка не засіла в мене в голові. Зовсім ні! Решту ночі я думав про зорі, потім про оперу, вигадував фінал і ніяк не міг вирішити: чи кактус гине на дуелі, чи фікус одружується. Хочеш, розповім, як квіти повстали проти добрив у другій дії?! Саша (Красномовно дивиться на Симона). Ти знову за своє?! Мені лишень твоєї опери не вистачає… Мені свого водевілю забагато. Що тобі лікар сказав? Якщо хочеш видужати, то що ти зобов’язаний робити?! Симон Люба, не вір йому! Він сам мастурбує, а на інших зводить наклеп. Хіба я не бачу, як він ходить і чим пахнуть його руки! Саша Дурню! Поки не припиниш думати про зірки, ніякого пуття не буде від цих ліків. А просто так купляти дорогі медикаменти у

245

Райський пейзаж

мене немає більше вже ані бажання, ані можливості. (Продовжує чепуритися). Ти мене дістав! Симон (Винувато опускає голову). Зірки самі в голову лізуть, ніякого спокою від них. До чого тут я?! (Ображено витирає сльози). Саша (Одягає сукню і туфлі на високих підборах). Припини знущатися наді мною, композиторе! Краще допоможи мені блискавку на сукні застебнути. (Повертається спиною до Симона).

Дiя перша

Симон От худоба… яка дивна блискавка... не хоче застібатися. Саша Не вигадуй, давай мерщій! Симон Там, напевно, все місто збереться?! Так, кохана? Саша Так! Усе місто.

Симон (Шморгає носом і намагається застебнути замок). Це що, нова сукня?

Симон А можна мені взяти із собою вчителя? Він так мріє про цих жінок.

Саша Так, нова. Тобі подобається?

Саша Візьмемо! Але за умови, що він пристойно поводитиметься і не чіпатиме чужих речей. (Фарбує губи).

Симон (Киває головою і щось шепоче). Сашенько, якби я був жінкою, то також носив би тільки красиві сукні, такі, як у тебе. Саша Незабаром усе місто так одягнеться. Що ти там робиш? Симон Щось замок заїв. Зараз, люба, хвилинку. Саша Будеш добре поводитися — візьму з собою на наступний показ.

Симон Добре. Я тоді і клітку з канарками візьму. Пташки будуть дуже задоволені показом мод. Вони так співатимуть на радощах... (Сильно смикає блискавку й обриває її). Саша (Німа сцена). Ти що зробив?! Симон (Тремтячим голосом). Я ж казав, ці блискавки всі браковані.

Симон Мене?!

Саша Ти що зробив, бовдуре?! Ідіоте! От кретин, га! Ну й у чому я зараз піду на роботу?! В чому?!

Саша Чому ти кричиш?!

Симон Заспокійся, будь ласка, дитину розбудиш.

Симон (Стискає губи). Хочеш, я також одягну сукню і буду показувати моду? (Передражнює моделей).

Саша Та пішов ти! Псих нещасний! Боже мій, яка ж я дурепа, яка дурепа!

Саша Припини знущатися! Чому так довго? 246

247

Райський пейзаж

Симон Люба, тобі погано, так? Ти засмутилася через блискавку? Саша Дай мені спокій! Ідіоте! Ну й у чому мені тепер на роботу йти?! Симон Сашенько, заспокійся, кохана. Хочеш, я виберу тобі іншу сукню? Адже їх у тебе ціла колекція. Саша Спасибі за турботу, Симоне, дякую! Зараз одягну плаття пушкінських часів, пропахле нафталіном, і побіжу на роботу? Ти цього хочеш, так?! Невже не можна було акуратніше?! Все, що потрапляє тобі до рук, розламується на очах, а ти наче цього не помічаєш... Чому я, як ідіотка, повинна терпіти це все?! Ні, Симоне, я не можу так жити далі... або ти дійсно займаєшся своїм здоров’ям, або я забираю дитину і їду до тітки... Симон Ти маєш рацію, так… (Розгублений і не знає, що робити; хапає віолончель і крутить нею у повітрі, шукаючи, об що вдарити). Ти маєш рацію... Саша (Помічає рухи чоловіка і розуміє його задум, кидається до нього). Що ти робиш, Симоне?! Не смій! (Намагається зупинити його і відібрати інструмент). Віддай мені віолончель, Симоне! Відпусти руки, дай її сюди!!! (Вириває віолончель і відносить назад до комірки, зачинивши за собою двері). Ти сповна розуму? Симон (Зупиняється і не знає, що робити далі. Погойдується на місці і раптом починає великими стрибками скакати навколо дивана). Раз, два... Раз, два... Раз, два... Раз, два... Раз, два... Саша Ні! Ні! Ні! Симоне! Тільки не це! Заради Бога, прошу тебе! (Кидається до Симона, який хитається від запаморочення голови, обережно садовить його на диван. Сама йде до холодильника по ліки). Заспокійся, будь ласка!.. Тільки не це!.. Симоне, ти ж знаєш, як я боюся твоїх нападів! На, випий 248

Дiя перша

ліки. (Дає йому пляшечку, Симон, зблідлий, сидить на дивані). Розслабся, усе буде добре. Зараз тобі стане краще... (Пауза). Симоне, хіба я маю тобі постійно нагадувати, що слід приймати ліки? Адже це необхідно для твого здоров’я! Чому ти впираєшся і мене не слухаєш? Усі ці пігулки і мікстури завжди розкидані будь-де. Ти хоч розумієш, що з тобою відбувається?!. Симон (Багатозначно дивиться на Сашу). А ти?! Саша Що я?!. Ти про що? Симон А ти? Саша Симоне, я кажу про твоє здоров’я! Симон Учора я приймав ліки, вони були дуже гіркі, я додав цукрової пудри і випив разом з ґоґолем-моґолем. Після цього всенький день бігав навколо дивана, а коли втомився, сів на східцях, потім... Саша Зачекай, Симоне, зажди… ти ж знаєш, що я спізнююся на роботу, знаєш, так?! Симон Так, мила, знаю! Йди, йди... мені вже краще, все минулося, я зараз устану. Ти йди, не треба тобі спізнюватися. Саша Симоне, тільки не приховуй від мене нічого. Якщо тобі погано, я викличу лікаря… і взагалі, нікуди не піду, залишуся з тобою. Симон Але, Сашенько! Ти ж бачиш, що я поки ще живий, навіщо такі жертви?! Йди, тебе ж чекають, а то знову за тобою почнуть видзвонювати!

249

Райський пейзаж

Саша Так… якщо цей ідіот буде телефонувати... Симон Хто?! Цей педик? Я йому дещо покажу... Саша Припини, Симоне! Ти знову за своє! Щоб я більше таких слів не чула, зрозумів?! Симон Зрозумів, друже бригадире! (Став струнко, як солдат, але винувато опустив голову). Але це не від мене залежить, там усі так розмовляють...

Дiя перша

приїду і сама все з ними з’ясую... Все, все... вважай, що я вже там... (Кладе слухавку і замислено дивиться на Симона). Ти як? Як почуваєшся?! Симон Сашо, ти ж бачиш, що стрибати з вікна я поки що не збираюсь! Саша Все, Симоне, я побігла… (Швидко йде до сходів). Дивися, будь уважнішим, дверей не замикай, незабаром тітка має прийти. Їжа на плиті, ліки в холодильнику. (Йде до спальні).

Симон Ні! Це не в лікарні. Це там! (Показує рукою в бік комірки).

Симон (Підходить до телефону, бере слухавку і дивиться на неї так, наче хоче когось побачити всередині). Чому ти мовчиш? Язик проковтнув?! Можеш не відповідати, я й так знаю!.. Я й так відчуваю твою присутність... і, будь ласка, попередь своїх собак, хай тримаються від мене подалі, а то якщо в моїй голові щось замкне, то я висаджу вас усіх у повітря... а вже там покажу справжній райський пейзаж... Ти зрозумів, лайно собаче!.. І припини плакати, як дитина, а то...

Саша (Встає, збирається йти). Боже мій, незабаром я сама з’їду з глузду... (Дзвонить телефон). Це з роботи, мене точно звільнять...

Саша (Навшпиньки швидко спускається вниз сходами, одягаючи короткий жакет фіолетового кольору, а в руках тримає жіночий ридикюль і тубус). З ким ти там балакаєш?..

Симон Усе! Це вони, мене точно вб’ють!

Симон Та це… так... привіт тобі передавали!

Саша (Бере слухавку). Алло! Слухаю Вас! Говоріть... Алло!

Саша Хто це раптом?

Симон (Присідає на диван). Так! Це вони! Все! Я пропав...

Симон Розмовляв з командиром порту!

Саша Слухай, Вероніко! Я тебе точно вб’ю! Ти що, язик проковтнула?! Чому так довго тримаєш слухавку і мовчиш? Відповідай, будь ласка, що відбувається, в чому справа... Хто? (Пауза). І що вони хочуть? (Пауза). Та вони що, всі там збожеволіли? Яка перевірка, які гроші, які вибори? Вони що, щотижня будуть нас перевіряти? Пішли вони всі до дідька... Ти не плач, я зараз

Саша Ти знову за своє?!

Саша Там — це де?! Хіба так говорять у лікарні?! Хто ж там вживає такі огидні слова?.. Га?!

250

Симон Ні, кохана! Звичайно ж, ні! Я просто забув, які доручення ти мені давала... (Бере з телефонного столика блокнот і олівець). Повтори мені, будь ласка, я їх запишу... 251

Саша (Дивиться на занотовувати?

нього

спопеляюче).

Що

ти

Райський пейзаж

Дiя перша

збираєшся

Симон Навіщо їх класти у холодильник? Коли я можу кинути до них кілька кубиків льоду...

Симон Як ти сказала? Тітка... ліки, де вони лежать? Саша О Боже!.. Симоне, ти що, знущаєшся з мене?! Симон Ну, люба! Будь ласка... Значить, їжа... (Записує в блокнот). А як воно виглядає? Колір... розмір посуду... Саша Ти кретин! Ти бачив колись блакитну мавпу?! Хочеш, я тобі зараз покажу? Симон Ти тітку маєш на увазі чи?!. Між іншим, вона постійно чимось невдоволена. Коли приймає душ, то завжди мені кричить. (Зображає тітку): «Симоне, дитинко, принеси мені рушника, будь ласка!..» Люба, хіба після цього вона не мавпа?! Вона що, відразу не може взяти рушника, коли йде в душ?!. Ось візьму і перекрию їй воду, коли вона піде в душ, отоді подивимося, як вона з голою дупою буде сантехніків викликати!.. Ну ж бо... ліки... (Записує в блокнот. Саша дивиться на нього такими очима, немов сама божеволіє). У холодильнику... люба, а де саме лежать ліки... на верхній чи на нижній полиці?.. Саша Симоне, в мене теж незабаром дах поїде! Ти що, не пам’ятаєш, де ліки?!. Що за маячню ти постійно повторюєш?! Я цього довго не витримаю! Симон Раніше ти завжди на столі залишала… Саша Вони нагріваються на сонці, тому я поставила їх у холодильник. Котра година? Подивися... Коли ти маєш приймати ліки? Хоч це ти пам’ятаєш?! 252

Саша Боже мій! Ну за що мені ця кара?!. Симоне, слухай мене уважно... (Шепоче про себе). Боже, я не знаю, що мені робити: йти, не йти... Симоне, прошу тебе: якщо дитина прокинеться, не смій брати її на руки, просто погойдай. Малий спатиме до вечора, але якщо прокинеться — просто заколиши. Невдовзі має прийти тітка. Симон Дуже добре, люба. Тітка обов’язково прийде. Коли вона тут, то скрізь лізе, постійно щось говорить... Але я її не скривджу, нехай приходить, ти не хвилюйся. Саша Щось хотіла тебе запитати... Так... Ти вночі дуже кричав, у тебе щось боліло чи ти знову за минуле?! Симон А!.. Це! Ні, нічого, не звертай уваги. Вони там для повстання дозріли, а мені на них просто начхати... Саша Що ти верзеш?! Хто вони?.. Де?.. Симон Тобі краще не втручатися, вони і так на тебе зуби гострять… Саша Хто?! Де?! Що взагалі відбувається? І чому ночами ти грюкаєш під сходами? Симон Ну я ж пояснюю тобі! Вони хочуть повстати проти Мері й усе доповісти канцлеру, тому що нам усім наділи дали, а вона хоче нас надути і все собі забрати, а на нашій землі побудувати платний туалет. Але ми вирішили не здаватися. (Саша багатозначно хитає головою). Кохана, як шкода, що надворі

253

Райський пейзаж

Дiя перша

літо... от якби була зима, то я б подав тобі пальто. Так хочеться за тобою повпадати, якби ти тільки знала.

Світло на сцені миттєво тьмяніє. Двері комірки відчиняються зі скрипом, вона освітлена яскравим жовтим світлом, що охоплює Симона і половину сцени. З комірки подув вітер, затріпотіли білі полотна, що висять біля входу. Пориви вітру настільки сильні, що навіть Сашин одяг тріпоче у гардеробі.

Саша Симоне, просто поводься нормально, і я вважатиму це за твоє впадання. Симон Пам’ятаєш, як тоді, у театрі… після спектаклю, я пробирався в гардероб серед глядацького натовпу? Я завжди був першим, пригадуєш? Саша Так, звичайно. Хіба від пам’яті кудись можна сховатися?! Симон А пам’ятаєш, як я Федорові… Саша Все, все, вистачить, досить спогадів. Мене вже тут нема, я побігла. Симоне, будь уважніший. (Цілує його в щоку і зачиняє за собою двері). Симон І як це розуміти? (Мацає щоку). Ну, добре... якщо зателефонуєш, тобі ж буде спокійніше, хоч будеш знати, що вдома, крім автовідповідача, ще хтось є... (Сідає на пуфик біля телефону). Я тут почекаю твого дзвінка, а то, знаєш... (Довга пауза. Кладе обидві руки між колін і сильно стискає їх. Засмучено оглядає спорожнілий хол. Виглядає дуже жалюгідним і смішним. Очі теплі та вологі, втомлені). А раптом я не почую твого дзвінка, що тоді? Здалеку долинає ритуальна мелодія, яку виконують на барабанах. Симон напружено дивиться у бік комірки, звідки лунають ці звуки.

Симон (Намагається опанувати себе). Мені важко. Я не можу скоритися. Благаю вас, дайте мені спокій. Я не хочу. (Барабанний дріб посилюється. Несподівано гримить, яскраво спалахує блискавка. В цей час сходи, що ведуть на другий поверх, разом з коміркою і балконом миттєво міняються місцями. Вони опиняються на задньому плані сцени. Він кричить). Час!!! (Знову гримить, і спалахує блискавка. Цієї миті нагору потужним потоком вітру здіймається весь Сашин гардероб. Дзвонить телефон. Симон швидко схоплюється на ноги). Час!!! (Телефон замовкає, але він продовжує лунати в його свідомості). Час!!! (Механічно підходить до ширми, дивиться відчуженим поглядом на неї. Угорі над ним мерехтить зоряне небо, він піднімає голову і тужливо споглядає його. Симон повільно повертається обличчям до глядачів). Час! Шкода, що він — глухий і сліпий, як цей недосконалий світ... (Дивиться вгору, звідки ллється яскраво-жовте світло. Знову гуркоче грім, і все завмирає. Грає симфонічний оркестр. Під його супровід на середину сцени опускається величезна сяюча павутина, що спершу здавалася зоряним небом). Час!!! Час!!! Час!!! (Його слова відлунюють, а він повільно піднімається в повітря і розчиняється в темряві).

Кінець першої дії

Симон (Його голос сповнений тривоги). Ні! Ні! Тільки не це, ні! Я не хочу... не хочу... не хочу... 254

255

Райський пейзаж

Дiя друга

Раптом один із ліліпутів плаче, як немовля, незабаром до нього приєднується і другий. дія друга На затемненій сцені чути істеричний жіночий крик: Голос Василиси «Відстаньте від мене, одчепіться!!» (Пауза). «Вони всі отруйні стали, всі!.. Я не можу з ними розмовляти, не хочу!» (Її голос дуже напружений, говорить, задихаючись. У відповідь лунає глумливий регіт ліліпутів). Голос Ліліпута І «Так, так! Я все знаю, ненько, все!..» Голос Ліліпута ІІ «Я теж знаю…» Голос Ліліпута І «Ні, я перший довідався!..» Голос Ліліпута ІІ «Не може бути, матінко, хіба не я перший дізнавався про всі ваші страждання?!» Голос Ліліпута І «Не слухайте його, мамусю, адже я раніше за всіх підмішував отруту до їжі». Ліліпути знову заливаються сміхом і продовжують знущатися над жінкою. Голос Ліліпута ІІ «Я знаю, що вона вся покусана, тому її треба частіше щипати, скрізь, їй це подобається, тому що боляче…» Голос Ліліпута І «Мамо, матусенько, Вам боляче, правда?»

256

Голос Пожежника «Замовкніть!!! (Репетує щосили якимось дивним, дитячим голосом). Заткніться обидва!..» «Займіться своїми справами, поганці, поки я з вас шкіру не спустив!..» (Розлючений і не може заспокоїтися. Звертається до жінки). «А ти, стерво!.. Відколи це в тебе крила почали рости?! Ти ж усе своє життя годувала їх отрутою, а тепер що сталося?» (Продовжує верещати на неї). «Чому більше не хочеш цього робити, чому?!.» (Пауза). «Зрозумій, усе можна викинути на смітник! Усе!.. Крім минулого! Воно ніколи не зійде тобі з рук так просто, ніколи!.. Чому ти опираєшся?! Навіщо?! Відповідай, дурепо, поки я тобі в’язи не скрутив!» Голос Василиси «Дайте мені спокій! Облиште! Благаю Вас!.. Я не можу більше так жити, не хочу!..» (Голос жінки поступово стає плаксивим і безпомічним. Знову чути удари сильних ляпасів і її істеричний лемент). «Мені страшно їх годувати!!! Страшно!!! Я боюся їх, боюся!!!» Голос Пожежника (Чути ще один ляпас). «Боїшся?! Так?!. А в цьому проклятому місті випрошувати ділянку і будувати рай ти не боїшся, так, сволото?!» (Знову звук удару по обличчі і ридання жінки). «Ми всі чогось боїмося, всі!!! Всі!!!» (Пауза). «Після багатьох років, коли витрачено стільки зусиль, як ти смієш кидати нас ось так?!» Голос Василиси (Жінка загнана в кут, але сподівається, що істерика врятує її від цих дивних людей). «Вони всі мої груди висмоктали, всі! Я не можу їх годувати грудьми! Не можу!.. Від їхніх укусів вони перетворилися на суцільну зяючу рану. Ти можеш це зрозуміти!!! Мені боляче, боляче!.. Господи, ну чому так відбувається?! Чому всі живуть не за правилами? Чому?!»

257

Райський пейзаж

Дiя друга

Голос Пожежника (Чути короткі неспокійні кроки по залізній підлозі. Падає в’язка ключів). «Щоб тебе!.. Нічого не видно під ногами, нічого... Дайте сірники... А то у власному мороці сліпну, коли це слово «правила» чую. Гей! Гієни! Ви що, поглухли?! Дайте сірник, хоч власне божевілля від мороку звільню!»

дрібницю далеких родичів турбувати, якщо ми завжди поруч, а «Він всередині кожного з нас!». (Несподівано скрикує від болю, чути, як грюкає молоток, упавши додолу). «Ідіот! Припини бити кувалдою по моїх пальцях. Зараз же засвіти!!! Де сірники подів?!»

Хтось швидко крокує. Пауза. Запалюється сірник, освітлюючи обличчя дивного низькорослого чоловіка, схожого на ліліпута. Він одягнений у стародавню форму пожежника, а на голові — шолом. Поруч з ним видно ще двох чоловіків, але вони значно повніші. Обоє у кожушках і чорних окулярах, на ногах лаковані чоботи. Вони стоять біля сміттєвих баків, насипають у відро якийсь корм із мішка і розмішують палицею. Крім них, полум’я вогню освітлює жінку, яка стоїть навколішки і плаче. Чоловік, тримаючи запалений сірник, не зводить з неї очей, підбирає з підлоги в’язку ключів і повертається до своїх слуг, які ретельно щось готують. Вогонь згасає. Знову опускається морок. Голос Пожежника «Подивися на моїх кухарів, дурепо, глянь! Учися, як треба годувати місто». (Продовжує холодним і різким тоном умовляти жінку). «Крім грудей, у тебе ще багато чого є, цим можна весь світ нагодувати. А от зі своїм мозком обережніше, щоб, бува, не перетворився на нашу проблему, ти ж знаєш, чим це пахне. Запам’ятай і не примушуй мене тобі сто разів одне і те ж повторювати. У нас немає права на співчуття... У цьому свинарнику немає нічого святого... ніколи і нічого не було, не могло бути і не буде ніколи...» (Чути скрегіт металевого замка, що відчиняється). «Тому тобі навіть помолитись не вдається... (Пауза). Все заіржавіло». (Стукають молотком по залізних дверях). «Тобі нічого соромитися». (Напруженим голосом продовжує розмову). «Якщо істина у вас вже давно понівечена, то хіба не все одно, як жити?! Ви уже ніколи не станете архітекторами власної душі, яку перетворили на маятник механічного годинника, котрий завжди хтось повинен заводити... Адже ми намагаємося вам допомогти, натомість ви просите допомоги в Бога. Як вам не соромно?! Через кожну 258

Голос Ліліпута ІІ «О! Пробачте, заради його величності вибачте... О!.. Я винен, винен, якось випадково посковзнувся. Простіть!» Голос Пожежника «Заткнися, ідіоте! Замовкни!» «Бодай у темряві окуляри зніміть, щоб тебе... Мало руку мені не скалічив, ідіот! Швидко відчиняйте ці кляті двері, а то...» (Він знову запалює сірник. Двоє ліліпутів щосили смикають двері, вирізані на стіні сміттєвого бака. За допомогою вогника намагається освітити жінку). «Що тебе бентежить у цьому свинарнику? Запах чи щось інше?» (Жінка кашляє, правою рукою прикриває очі). «Що?!» (Запитує здивовано). «Я не почув, що ти сказала?» (Пауза). Голос Василиси «Їжа, якою ти їх годуєш, не досолена совістю. Я не можу знову доглядати за ними... Я вже доволі загрузла у твоїх справах, я більше не хочу...» (Вона не встигає закінчити фразу, як дістає ляпаса і кричить). «Відстань від мене, геть!!! Господи, скільки можна це терпіти, скільки ще?!» (Пауза). Голос Пожежника «Очевидно, такі дурепи, як ти, приречені бути носіями такого невиліковного вірусу, як терпіння… Поки Господь не відкриє вам справжні двері «Кімнати сміху», те, що ви чомусь раєм називаєте, доти ви ніяк не усвідомите, що він давно плюнув на вас... Так що стукай, гримай, дурепо, голосніше, щоб він міг тебе почути... але навряд чи він захоче звернути увагу на ваші вередування... часи ж інші, не божественні». Голос Василиси (Перестає плакати, її голос уже не напружений). «А як же істина, де обіцяна правда? Де вона?»

259

Райський пейзаж

Дiя друга

Скрегіт металу, мабуть, слугам таки вдалося відчинити двері на сміттєвому баці, звідти чути вереск і рохкання голодних поросят. Чоловік знову запалює сірник і підносить вогник у бік жінки, яка стоїть навколішках, мов пантера перед стрибком, і застиглими очима дивиться на вогонь. Пожежник стоїть біля дверей сміттєвих баків, розчинених навстіж, і запалює мініатюрну лампочку, що висить на їхній внутрішній стороні.

Блискає, гримить, під час одного зі спалахів усі троє дивних чоловіків зникають у повітрі. Василиса кричить і зі злості жбурляє порожнє відро, чути дзенькіт розбитого скла. Пауза. Всі звуки зникають. На мить настає мертва тиша. Здалеку долинає ритуальна мелодія, що виконується на ударних інструментах. У темряві, наче на зоряному небі, тьмяно висвітлюється величезна павутина, що висить посеред сцени. По ній лазить Симон і плете її незавершену частину. На сцені, праворуч від павутини, розташовано кілька пам’ятників різної висоти, накритих атласом різних кольорів. Перед ними стоять сміттєві баки різних форм і розмірів, з яких долинають людські голоси, кашель і клубочиться сигаретний дим. За ними вибудована висока стіна з дерев’яних ящиків. На протилежному боці сцени праворуч і ліворуч розміщено кілька високих ліхтарів різних форм. Вони нахилені в різні боки і тьмяно горять різнобарвними вогнями. На них висять три чоловічих опудала, біля ніг одного з них прикріплений вінок. За павутиною, на стіні, відбивається полум’я багаття, навколо якого під музичний акомпанемент людські силуети виконують ритуальний танок. Перед павутиною по сцені рачкує худенька жінка в напівпрозорому одязі. На голові в неї корона демонічного характеру. Незважаючи на зав’язану поверх корони косинку, вона блищить яскраво-сріблястим кольором. Жінка повзає, щось відмірює лінійкою і відзначає крейдою на підлозі.

Голос Пожежника «Дурепо!» (Знову звертається до жінки). «Та зрозумій ти нарешті! Поки всередині свого серця не знайдеш справжнього пекла, що спопеляє все навколо, то ніколи не відчуєш істину, її справжню силу... Божевільна, запам’ятай: демонструючи свої нікому не потрібні принципи, ти щоразу забиваєш цвяхи у власний хрест. Але лихо всіх тих, хто шукає істину, в тому, що, пізнавши її абсурдність, вони через безвихідь місця собі не знаходять... А за порятунком чомусь знову всі звертаються до нас, але ми не завжди можемо їм допомогти. Чи то мотузок для всіх не вистачає, чи ще чогось. Так що виконуй те, що тобі наказують, і не смій мені більше таких номерів стругати. Ти ж знаєш, що Він не терпить художньої самодіяльності, тому не примушуй мене вкотре нагадувати тобі про обов’язки». (Пауза). «На, роздай їжу». (Ставить перед нею відро, а сам продовжує запалювати мініатюрні лампочки на сміттєвих баках. Василиса неохоче встає і мовчки підносить відро до першого смітника. Вимішує ціпком їжу в ньому і висипає у дерев’яні корита. Тим часом ліліпутам вдається відчинити всі двері на сміттєвих баках і запалити інші лампи. Василиса підходить до кожного «свинарника» і роздає їжу. Поросячий «оркестр» поступово затихає. Раптово б’є барабанний дріб, і всі ліліпути повільно здіймаються у повітря. Знову чути голос Пожежника). «Не бійся, Василисо, нічого не бійся!» «Голодний звір далекий від моралі і будь-яку цінність він тільки через власне черево сприймає, тому не обов’язково їм корм совістю досолювати. Крім шкоди, це нічого не дасть. Запам’ятай це, Василисо. Запам’ятай».

260

Василиса (Люто). Час! Час! Час!!! Навколо і скрізь тільки він, лише він! Цей безжальний володар і вседержитель пригноблених жіночих доль!!! Дивно якось усе виходить... Коли ти молодий і дійсно потребуєш його присутності, то навіть сліду не знаходиш, а як стукне сорок… Він безпомилково відчуває жіночі сорок!.. Особливо тоді, коли за плечима нічого не маєш, окрім цього ідіота, та й то нехрещеного. О!!! Господи!.. Чому відведений мені час перетворився на вуличну мітлу, га?! Навіщо ти змушуєш мене власноручно вимітати себе з цього життя? Господи!.. Чому приховані на чорний день крихітні радощі через примхи часу я повинна вигребти і кинути йому під ноги?.. Чому все не так?.. Невже я віддана на поталу часу, цьому невидимому брехуну, котрий нещадно мордує мою душу, яка щойно повернулася з пекла!.. Він, як ніхто, точно відчуває мить, коли розповзається 261

Райський пейзаж

Дiя друга

жіноче обличчя! Він краще за всіх знає, коли і як залишає наші губи малиновий аромат... О час, час! Крім нього, ніхто так точно не відчуває наближення агонії в спустошеному жіночому тілі, і відразу ж вимальовується перед тобою, мов тінь місячного сяйва, із оголеними грудьми та хтивим поглядом донжуана, в котрому вгадується одна-єдина думка: в яку позу тебе поставити, щоб на довгі роки відбити будь-яке бажання загравати з ним. О час, час! У сні і наяву тільки він, тільки він! Скрізь і в усьому завжди одне і те ж, одне і те ж: встигнути, встигнути, встигнути! Аби не спізнитися, наздогнати, не відстати, йти далі! Але куди?! Куди далі? Навіщо? О Боже, невже ти мене залишив? Хіба я так завинила перед тобою, що тобі начхати на мою долю?.. (Симон, висячи на павутині, чхає кілька разів. Пауза). Господи, і це все?

проблеми. Хоч здохни біля цього живого монумента вічності, ніколи від нього допомоги не дочекаєшся, завжди нуль уваги... (Передражнює). Філософ...

Симон Василисо, припини! Що ти цілий вечір виєш, як голодна вовчиця на місяць?.. Підкинь аспірин, мені, напевно, спину протягло. Василиса Заткнися, ідіоте! Замовкни! Ти що, не розумієш: у мене депресія, пов’язана з проблемою самоідентифікації. Навіть долю не можу втримати, все валиться в ній! Але ж ти сліпий. Що ти можеш побачити, крім гаснучих зірок? Симон (Висить на мотузках у дуже незручній позі та продовжує плести павутину. Він дуже стривожений). Василисо! (Голосно шепоче). Мила, заспокійся, ну, будь ласка, не треба. Прошу тебе, дай мені аспірин, а то трусить усього. Василиса Господи! Зроби так, щоб він звідтіля скоріше звалився. Симон Василисо, припини зараз же, у мене немає часу слухати твій вереск… Невже ти не відчуваєш часу, що, як ревізор, постійно стоїть над головою і контролює кожен крок? Василиса Так! Час, час!!! Крім мене, ще хтось відчуває, яку ревізію він влаштував у моєму житті?! А ти! Як ти розумієш його? Крім власних дурниць, у цього Галілея немає часу на насущні 262

Симон Василисо! Будь ласка, заспокійся, не заважай мені... Василиса Заспокійся, так! Заспокійся!!! Т-с-с. (Різко знижує голос і голосно шепоче). Тихо, тихо! Не заважайте цьому монстру, цьому душогубові, т-с-с, він слухає серцебиття Творця, ні звуку. Не дай Боже, він загубить пульс Всевишнього і не зможе завершити будівництво сховища часу... Чи не так? (Знову репетує щодуху). Всі повинні навшпиньки ходити навколо тебе, так? Так! Звичайно, ти ж перебуваєш на варті у хмарах власного божевілля... А хіба до твого розуму колись доходить хоч якась думка про щоденні життєві проблеми?! Що завтра нічим прати і цукор давно закінчився... Звичайно, тебе це не хвилює, навіщо! (Копіює Симона). «Цукор — солодка смерть...» А торти я навіть не встигаю як слід спекти, як він їх зжирає. (Репетує). Заспокійся! Симон (Шепоче). Василисо! Прошу тебе, заспокійся, опануй себе, не треба привертати увагу оточуючих, дай мені можливість завершити справу всього мого життя... Василисо, невже... Василиса Невже?! (Репетує ще голосніше). Так, так! Невже я таке стерво, що цьому «великому архітекторові» не даю можливості розвиватися... так! Я його персональний демон. Це я помилка його молодості! Так, це я його гальма духовного росту... А те, що інколи власному «чорту» теж потрібні колготки, нехай навіть найдешевші! Тоді Симон погано чує, в нього запалення середнього вуха! А якщо в особистого «біса» є на обличчі губи, і їх теж хочеться нафарбувати помадою, то він миттєво стає сліпим, у нього від напруженої роботи підіймається тиск, і нічого не можна вдіяти... А якщо у власної «відьми», виявляється, раз на рік теж буває день народження, то у цього «творця» відразу з’являється алергія на квіти. Він починає тисячу разів чмихати і випорожнювати носа... Невже?! Так?!. 263

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон Замовкни! (Мало не зривається з павутини). Та заглохни ж ти нарешті! Така ж істеричка, як і твоя мати!..

родичі так жирують, що у відпустку незабаром на Марс почнуть літати. А ми чого домоглися?

Василиса Ти мою маму не чіпай! (Розлютившись ще більше). Матір не чіпай, зрозумів! Не смій чіпати мою маму, псих! Симон Не чіпаю, не чіпаю. (Ледь ловить рівновагу, схопившись за павутину). Василисо! Припини істерику. Скільки можна скандалити через кожну дурницю?! А якщо верещиш, то тихо, дай людям поспати!!! Василиса Так, так, тільки б тебе не тривожили, а на все інше тобі наплювати. Симон Ну-ну, давай, накручуй мене, продовжуй! Василиса Навіть хронічних кретинів хоча б іноді щось хвилює в житті. А цьому… (З відчаєм хитає головою). Крім власного ідіотизму — нічого… Симон Зачекай, зачекай. Незабаром я познайомлю тебе зі справжнім ідіотом. Почекай ще трохи, зажди... (Нервово смикає мотузку).

Симон Чому це ти раптом про родичів згадала? Нехай летять, нехай! Хоч повітря очиститься, бо від їхнього лайна мені ніс заклало. Родичі... Та вони гробарі, а не рідня. Не дай Боже, ти піднімешся у чомусь вище за них — живцем закопають і навіть не кліпнуть. А друзі тільки здатні зіграти роль юрби на твоєму похороні... Нехай летять! Але хрін куди вони полетять. (Пауза). А ті, хто швидко піднявся, через запаморочення тепер дозвіл на посадку просять, але вони дулю отримають! Може, ти теж про це мрієш, га? Василисо, зрозумій: якщо починаєш думати про політ, то насамперед треба посадкову смугу будувати, а не рватися в небо. Василиса Досить. Припини. Заткнися!!! Облиш свою демагогію, вона мені давно поперек горла!!! Злазь, негайно!!! Я більше не можу так жити!!! Симон «Не можу»?! (Немов кажан, ступнями тримається за павутину, а все тіло звисає вниз головою). А як я міг? Як я зумів створити це чудовисько?! (Розкидає руки і показує на павутину). Адже ти ніколи не цікавилася, скільки мені це коштувало, в тебе тільки одне на думці... але про це я краще змовчу.

Василиса Що ти ще можеш показати такого, що я ще не бачила в твоїх хмарах? (З очима, повними сліз, продовжує міряти ділянку біля смітника, ніяк не заспокоїться).

Василиса Гляньте на цього «творця», гляньте… ось зразок вищого нахабства: чорт, що заплутався в бороді у Бога... Так... правду казала моя мама, коли вперше побачила тебе на світлині... А я, дурепа, Господи, яка ж я дурепа... кому повірила, кому.

Симон Зараз, зараз… врешті-решт біда сама приведе тебе до істини.

Симон Та щоб тебе і твою матір…

Василиса Чого мені ще чекати, куди вже гірше? Скільки ще років ми через тебе будемо тупцювати на місці? Скільки? Ти навіть не помічаєш, як життя повз нас галопом мчить... Усі твої друзі і

Василиса (Схоплюється). Ти мою маму не чіпай! Не смій!

264

Симон Це вона мене чіпає, сама!!! Що твоя мама могла побачити на 265

Райський пейзаж

Дiя друга

світлині, якщо вона підсліпувата від народження? А яку світлину ти їй показувала, якщо в мене тільки одна за все життя? Адже я на ній гола дев’ятимісячна ляля на ведмежій шкурі. Цікаво, що їй там потрапило на очі? Я ж заради її доньки день і ніч у небесах труджуся, як шахтар працюю, без будь-якого відпочинку, а вона, невдячна, навіть у повітрі примудряється мені палиці в колеса пхати, і це називається справедливістю?!

зводити будинок: серед зірок. Тут треба шукати ділянку для вічного життя.

Василиса Кому?! Кому потрібен цей ідіотський витвір? (Яро вказує на павутину). Симон Ідіотам, дурепо!!! Ідіотам!!! (Продовжує висіти догори ногами). Окрім них, хто ще може проникнути крізь ворота пекла, щоб утвердити в житті неоціненні цінності?! Хто?! Василиса А ти? Про що ти згадуєш? Я ж ніг від утоми не відчуваю! Ти хоч розумієш, до чого мене довів, Симоне?! Та мені плювати на всю твою маячню, зараз же злазь! Я більше не можу так жити, мені набридло це тваринне існування! Симон Та я через тебе з глузду з’їду! Невже тобі все так осточортіло, що вже не можеш трішки потерпіти, буквально трішки? Щастя ж уже на підході, залишилася буквально мить. Василиса Спускайся, Симоне, ну ж бо, а то побачиш, що зараз з тобою зроблю. Твоєму «трішки» незабаром піввіку стукне, з глузду можна з’їхати… «Ще трішки». (Копіює Симона). Симон Заспокійся, Василисо! Кинь цю дурнувату затію і йди сюди. Хочеш, сходи спущу? Піднімайся до мене. Подивися, яке небо над нами, які зірки, який величний спокій, глянь! Мила, хоч на мить звільни душу від грішного тіла і злети в блаженне піднебесся. Підведи голову, подивися, яке приголомшливе видовище... Спасибі, Всевишній, за ці чудові декорації... Дякую Тобі за геніальний витвір... Дякую!!! Люба, ось де потрібно

266

Василиса Ну, попроси свого Батька, може, він для тебе хоч якусь роботу знайде там, у піднебессі?! Будеш зірки щовечора запалювати, ну ж, попроси, давай! Симон А що, і попрошу… Василиса Попроси, попроси… Симон Попрошу… Дивися, метеор згас... Он ще... і ще... Василисо, швидко загадай бажання, ну ж бо, не тягни, а то прямо на нас жовтогарячий метеор летить. Загадуй, поки він не згас! Ого, все... згас. Ну як, встигла загадати щось чи я даремно тут небо вартую?! Василиса Загадала, аякже… (Чути, як дзенькнула пляшка, розбившись між смітниками). Симон Що це було?.. (Злякано дивиться вниз). Ти кинула щось? «Агов! Агов!» (Долинають голоси зі сміттєвих баків). Василиса Бачиш, як швидко здійснилося моє бажання? От тільки траєкторію метеор не вгадав. Гей! Галілею, спускайся, поки місто спить, а то зараз так заверещу, що небові мало не здасться! Симон Не кричи, дурепо, не репетуй! Щось мені підказує, що ти незабаром у наморднику будеш ходити... Зачекай трохи, я невдовзі займуся тобою серйозно і суттєво...

267

Райський пейзаж

Дiя друга

Василиса Симоне, скільки мені ще терпіти твої дивацтва, скільки? Хіба можна все життя висіти на хвості власного маразму і займатися утвердженням у житті нікому не потрібних дилем? Чому ти не можеш зрозуміти це, Симоне, чому?

примарними цінностями, що сьогодні вже нікого не хвилюють...

Симон Невже до твоєї свідомості ще не достукалися вічні цінності з людським обличчям? Чого ти хочеш від мене, Василисо, чого? Цей світ що, по-твоєму, презерватив, що кожен намагається натягнути його на себе? А цей «ідіотизм», як ти його називаєш, і є вершиною загального божевілля, його символом, що через найближчі двісті років стане основною концепцією нового мислення... Василиса Заткнися!!! Заткнися!!! (Репетує). «Цінності! Вічні істини!». (Копіює Симона. Пауза). А що мені робити перед обличчям твоєї вічності, як мені бути з моєю миттю? У мене нічого немає, крім короткого людського життя, і я ще повинна допомагати в’язати цю ідіотську павутину, що наснилася тобі в кошмарі. Нам нема де і нема на що жити, а ти?! Що ти робиш?! Симон Не кричи, не кричи!!! (Верещить. Пауза). Я займаюся цим усе своє життя, тому ти і покохала мене. Хіба не ти дорікала мені, коли я запустив творчу роботу і переключився на грішні земні справи, щоб нормально заробляти і жити? Згадай, як ти мене ображала, коли я влаштувався працювати в морг санітаром. Мовляв, у мене немає сили волі, щоб довести все до кінця, досягти поставленої мети. Хіба це не твої слова? Не ти казала, що людина, яка не може боротися за свою ідею, приречена? Може, згадаєш, як ти втекла з буфету, коли я сказав, що кинув інститут і пішов працювати в трупарню? Василиса Так, у тебе пам’ять, як у лихваря, але все це було дуже давно, ще за царя Гороха, а зараз інші часи, розумієш, усе змінилося, Симоне! Життя стало пекельним, майже нестерпним. Щомиті воно жадає від нас усе більших і більших зусиль, щоб хоч якось вижити. А ти, як і колись, продовжуєш жити якимись 268

Симон Чому?! Як бачиш, мене дотепер хвилюють... Істина, вона ж вічна, просто тебе труси тиснуть, а на нові з моїх вічних справ ніяк не заробити, і тому я маю злізти донизу?! Василиса Ні!.. (Піднімає голову і люто втуплюється в Симона). Злізати — це дуже довго і нудно... Негайно стрибай, ідіоте, падай зараз же! Симон Добре! Добре! (Відпускає павутину і каменем летить униз). Василиса Симоне!!! (Реве, мов поранена левиця). Симон (Прив’язаний гумовою мотузкою, як еквілібрист у цирку, тому, не долетівши до підлоги, знову злітає вгору і чіпляється за павутину). Що, Василисо, злякалася, так? (Він звільняється від страховки). Що за чорт тобі спокою не дає? Після того, що я пережив через своє творіння, хіба можна просто взяти і кинути все, так і не досягнувши мети?! Василиса (Важко опускається на підлогу. Поступово приходить до тями від пережитого). Симоне, щоб ти здох, худобо. (Ледве переводить подих). Хто тебе просив оголювати душу, хто? Хто тебе примушує влазити в цю авантюру, хто? Симон Божевілля, павутині).

люба,

божевілля…

(Повільно

гойдається

на

Василиса Господи, що мені робити, повіситися чи застрелитися, щоб нарешті ніколи більше не бачити цю тупу мавпу, що все життя висить у мене над головою?! Симон Я навіть не знаю, як тобі ще пояснити! Ти так нічого і не зрозуміла, що діється в мені. Замість того, щоб мене підтримати, постійно 269

Райський пейзаж

Дiя друга

дістаєш своїми дурнуватими претензіями. Я так напружений, що руки тремтять, не можу зав’язати навіть найпростіших вузлів...

Симон (Повільно спускається, але погляд прикутий до верху павутини). Василисо, ти невиправна, жах, якесь суцільне пекло з криків, сліз і лайки. Як я все це витримую, в голові не вкладається! Тьху! Василисо, а хто мені допоможе відшукати власну суть, щоб висловити моє монументальне мислення?

Василиса Симоне, я так жити більше не можу… Я втомилася... Або ти кидаєш цю дурну павутину і спускаєшся допомагати мені споруджувати будинок, або я збираю речі й їду до мами. Симон (Ошелешено вирячується на Василису). Ех ти!.. (Починає важко спускатися вниз. Дорогою зупиняється, поправляє і перевіряє деякі вузли). Тут Кассіопея спокою не дає, ніяк між вузлів не протиснуся, а вона до матері втікає... (Бурчить, але продовжує спускатися). Так! У кінці повороту чомусь усі до бісової матері втікають... (Скрегоче метал. Симон завмирає на павутині, пошепки звертається до Василиси). Ти чула?

Василиса Яка різниця… адже без павука їй гріш ціна. А до нього тебе не допустять. Хіба Мері дозволить, щоб на її території хтось тривожив приспаний народ?! Симоне, поглянь, що відбувається довкола, тільки по-справжньому, реально. Згори видніше, що тут з нами діється. Дивись добре... Симон Ну, дивлюся, і що далі?

Василиса Так, я ще щось чую. Поки місто віддане снові, спусти душу на землю, треба все точно виміряти і розрахувати, а то на світанку все зміниться. Хіба ти не помічаєш, як швидко минає ніч?!

Василиса От це «що далі» і є їжею для ідіотів. Невже ти дотепер не можеш зрозуміти, що хвилинні цінності криються в матеріальних благах, що здобуваються блискавично, у будь-який спосіб, незважаючи ні на що...

Симон Ну і що, нехай зникає, яка тобі справа до часу? Що, хочеш його обігнати? Тоді ліпи мою скульптуру...

Симон А ти! Який варіант ти пропонуєш для блискавичної дії?

Василиса Не жартуй так, Симоне, мені не до сміху. (Пауза). Все життя як одна мить, як цей нічний вітер, як сухий і гарячий пісок, що струменіє між пальців. Що залишається після них? Нічого, порожнеча. І все тому, що ніяк не можна тебе на землю спустити. Тому я хочу від тебе піти і почати все спочатку... Симон (Дістає з кишені штанів шматок мотузки і кидає вниз). На! Візьми! Зв’яжи пальці, а потім подивишся, що в тебе в руках залишиться. Василиса (Піднімає мотузку і красномовно крутить її). Спускайся, давай! Я тобі дещо перев’яжу, ну ж бо. 270

Василиса Якби в мене був хоч якийсь вибір, то я б не стала шукати ділянку на цьому смітнику. Я зі шкіри пнуся, щоб хоч якийсь дах над головою звести, а ти?! Симон От це я тобі і повторюю постійно. Людина, насамперед, повинна мати голову, щоб навіть на голому черепі можна було покласти черепицю. Василиса Симоне, мені не до твоєї ідіотської філософії… (Роззирається довкола). Мені здається, що я все переплутала, вже забула, скільки метрів відміряла вчора ввечері. Я вже нічого не пам’ятаю. Боже, як мені це все набридло...

271

Райський пейзаж

Симон Дістала… (Зістрибує вниз і сідає на підлогу). Так! Дивно, дивно... (Роззирається довкола). Вас не зрозумієш: чи то павук не потрібний, чи ви в Бога не вірите, чи ще щось не так. Чим ти не задоволена? (Василиса дивиться на нього спопеляюче). Дар мови втратила? Що ти смикаєшся, ну, чому набундючилась? Василиса Боже!.. Симоне! Який ти... (Крутить головою і не знає, як висловитися). Цілими днями плетеш павутину і ще мені чимось дорікаєш?! Симон Василисо! Ти мене дивуєш, люба... По-твоєму, заради кого я це роблю, га?! Подивися... (Витягує ноги, що набрякли від постійного ходіння по мотузці). Дивися. (Крутить ногою в повітрі). Навіть сандалі не можу натягнути... (Торкається нігтів на правій нозі). У тебе є ножиці? А то ці нігті так швидко ростуть, просто як упирі всередину до крові вгризаються. Варто б їх помити. Воду хоч сьогодні давали чи знову треба дощу чекати?.. Василиса (Нерозуміюче крутить головою). Симоне, ти знову за своє?! Невже ти не розумієш, яким чужим і холодним стаєш після кожного відрядження?.. (Пауза). Я ледве повертаю тебе в сім’ю, собі ж на голову. І що мені з цього? Адже ти цілими днями висиш у хмарах, а іноді мерехтиш навколо мене, як уламок метеора. І після цього в тебе ще вистачає совісті запитувати, чим я не задоволена?!. Симон (Багатозначно дивиться на Василису). Отже, це ти мене повертаєш... ти?! Василиса Так!.. Я!.. А ти що думав?! Симон Так… ось як ти мене до раю силоміць заганяєш... Я просто тану від насолоди. Так, значить, це твоя подяка за всі мої муки, так?

272

Дiя друга

Василиса Які ще муки? Святий ти наш! Симон (Через силу підводиться, помітно, який він напружений, уважно і підозріло дивиться на Василису). Заради чого... заради кого я все це роблю? (Репетує і метушиться біля павутини). Заради кого, дурепо!.. Заради кого?.. Заради кого я борсаюся в цих клятих лабіринтах... (Махає рукою в повітрі). Поясни мені, заради кого?! Василиса Не верещи! (Кричить). Не верещи, поки не закидали тебе камінням... Симон Бачу, бачу, як у тебе руки сверблять! Давай! Кинь перший камінь, покажи всьому світові, як слід розправлятися з мучениками... навчи... Василиса Та хто тебе примушує мучитися, хто?.. Симон Обов’язок!.. Обов’язок, дурепо! Обов’язок перед Ним. (Показує вгору). Невже до тебе не доходять вищі цінності нашого призначення?.. А ти хоч знаєш, скільки треба життів, щоб виконати свій обов’язок перед Ним?! Знаєш? (Вирячує очі). Але швидше цап у космос полетить, ніж до тебе щось дійде. Василиса Доходить, усе доходить, це до тебе ні хріна не доходить! Ти хоч знаєш, скільки коштують туфлі? Ти колись цікавився вартістю нехай навіть звичайної, найдешевшої губної помади або панчіх?! Симон Що ти хочеш цим сказати? (Безневинний погляд, як у немовляти). Що через ці дрібниці варто так засмучуватися і просто так витрачати море дорогоцінної життєвої енергії? Василиса Господи, допоможи мені! З ким я зв’язалася? (Ходить туди273

Райський пейзаж

Дiя друга

сюди і наче розмовляє сама з собою). Так, правду казала моя мама, правду. Вона застерігала мене: «Донько, запам’ятай одну істину: в жіночого щастя на світі є тільки два вороги. Один...»

ми постійно сваримося, чому? Хто нам заважає побудувати елементарні людські стосунки, нормальне спокійне життя? Що за демонофобія навколо... не можу зрозуміти...

Симон Так! По-моєму, ти занадто далеко зайшла, люба, боюся, ти незабаром потонеш у жіночому щасті... Раджу плисти назад, а то мені теж є що сказати стосовно Євграфії Відьмівни... вона ж справжня...

Василиса Я не можу, не можу так більше жити, не хочу... (Вивільняється з його обіймів, відходить убік і починає ходити туди-сюди). Я втомилася, втомилася!!! Ти розумієш це?

Василиса Що ти можеш про неї сказати, ти, скажений собако? Та як ти смієш говорити про цю бідну жінку? (Плаче ридма). Симон Ну-ну, далі... (Місця собі не знаходить). Це я — скажений собака, так?!! (Кричить, мов божевільний). А душа твоєї матері шанеллю пахне, так?! Навіть скажені собаки бояться її дотику. Забула, як вона ледь не здохла позаторік, забула?! (Трясе Василису). Василиса Забери руки, відпусти мене, ідіоте!.. Симон (Відштовхує її вбік). Василисо! Бог свідок, я не хочу тебе чіпати, заспокійся, отямся, поки мене не заклинило, а то потім... Василиса Що потім, що? (Кричить, витираючи сльози з очей). Симон Не репетуй, дурепо! Не верещи! (Кричить і намагається її вдарити). Василиса Давай, бий, ну ж бо, вдар мене, вдар! Симон (Кидається до неї, обіймає і сильно притискає до грудей). Яка ж ти дурна, Василисо, дурепа ти, моя дурепа... (Пауза. Василиса ридає в його обіймах... Він дивиться кудись угору і ледь стримує сльози). Що з нами таке, чорт забирай? Чому 274

Симон Вибач, заради Бога, пробач. Я не хотів тебе скривдити. Але твій язик тільки гіркоти додає моєму життю. Що, гадаєш мені з медом висіти над цим містом?!. Василиса Симоне, я не можу так більше жити. Не можу постійно чекати то тебе, то якусь долю, то потягів із потрібним товаром... і що?! Що залишається? Тебе постійно немає, доля перетворилася на жахливий сон, а від потягів мрій залишилися лише тривожні гудки, і я повинна бути задоволена? З’являєшся вдома і відразу ж зависаєш у хмарах. Доля рипить, як стара підлога. Потяги приходять тільки з жебраками і каліками. Навіть кімнату ніхто не хоче винайняти, кожен силкується лише переспати зі мною, а йдучи, не те що грошей не платить, а ще й шматок мила з умивальника краде. А я маю при цьому всміхатися і дарувати всім почуття радості і щастя? Симон Ну все, досить, заспокійся. Поплакала — і досить... (Метушиться, розглядаючи землю в себе під ногами). Ну, що тут таке?.. Ну, скільки ти відміряла? Василиса (Руками витирає сльози). Сімсот тринадцять... Симон Сімсот тринадцять? Не може бути! Василиса Сімсот тринадцять… (Підвищує голос).

275

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон (Робить кілька демонстративних кроків у бік павутини і дрібними кроками починає міряти ділянку. Зупиняється біля Василиси, видно, що він чимось не задоволений). Тут щось не так... сімсот тринадцять, ми ж учора порахували?!

Василиса Ти мою маму не чіпай! (Знову репетує). Ти мою матір не чіпай!!!

Василиса (Витріщається). Учора?!

Симон (Злякано дивиться довкола). Що ти кричиш, су... (Хоче дати їй потиличника). Василиса Давай, давай!.. Чого від тебе ще можна сподіватися, кнуре нещасний...

Симон Так, учора, на світанку… Василиса (Обурено махає руками). Сімсот тринадцять — це торік навесні порахували і з того часу жодного кроку не зробили вперед... «Учора». (Передражнює Симона). Симон (Йому незручно, намагається викрутитися). І що?! Чому ти так на мене вирячилася? Хочеш сказати, що це я винен у тому, що ми дотепер тупцюємо на місці? Так? Василиса Ні!.. Я!..

Симон Так!.. Ну, Василисо, ти даєш! Знову спочатку, приїхали, так? Знову за своє, ще раз, усе по-новому?! Шукаєш причини остаточно посваритися зі мною, так? Я ж знаю тебе... значить, уже знову з кимось спиш... (Бере її за комір і хоче надавати потиличників). Я тобі заважаю, так?.. Хто він?! Хто?! Що ти мовчиш, язик проковтнула?! Що, знову цей бомж повернувся, цей виродок?!. Що, не так? Василиса Відпусти руки!!! Симон (Роззирається довкола). Репетуй, репетуй... (Чути звук розбитої пляшки). Тихо, ти чула? (Відпускає руки Василиси).

Симон Що ти хочеш цим сказати? Василиса Нічого… Давай, швидше міряй своїм дурним способом, може, до ранку щось і вийде... Симон Ану, постривай! Що це ти мені тут показуєш? Розповідай, що ти тут надумала! Василиса Ти що, знову пригод шукаєш на свою голову? Не треба! Просто працюй, працюй... Симон (Дивиться на неї здивовано). Тьху! Матері твоїй ковінька!

276

Василиса (Поправляє сукню і зневажливо дивиться на Симона). Чула, чула… я не глуха, як дехто... Симон (Стишує голос). Що ти посміхаєшся, дурепо?.. Що відбувається? Ти щось приховуєш від мене? Василиса Це ти мене запитуєш, ти? Хто постійно зникає незрозуміло куди і наскільки... А потім зненацька з’являється, мов піратська шхуна, і починає звинувачувати інших, чому дотепер тупцюємо на місці... А я, як ідіотка, зі шкіри пнуся, щоб бодай щось висмикнути з цього клятого міста, а цей підвішений дурень ще матюками криє... 277

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон Тьху! Щоб тебе... (Ледь не матюкається). У тебе, напевно, дах поїхав... то ти мене повертаєш... то звинувачуєш у всіх наших бідах, наче не знаєш, де я був дотепер?! Василисо, ти що, не знаєш, у якому я стані постійно перебуваю в лікарні?

Симон Ти теж згадала… Де там можна було лягти? Одне засмічене поле навкруги. Я навіть згадувати про це не хочу.

Василиса Звідки мені знати, чим ти там займаєшся?.. Симон (Очі спалахують чорним вогнем). Хочеш сказати, що ти нічого не знала, так?! (Пауза). А хто тоді постійно лазив у комірку, хто?! Хто?! Хто постійно ховався у спальні, хто?! (Дістає з кишені труси і кидає в обличчя Василисі). Чиє це? Я тебе запитую: чиї труси? Мої, скажи, мої?! Як вони під сходами опинилися, як?! (Кричить і ніяк не заспокоїться). Василиса (Піднімає труси і крутить їх у руках, красномовно дивиться на Симона і починає якось дивно сміятися. Йому стає від цього не по собі). Симоне! Ти, по-моєму, став професійним ідіотом. Симон Що?! Що ти сказала?! (Знову хапає Василису за комір і починає трясти). Я голову тобі зараз відірву, суко! Як ти мене назвала, ану, повтори! (Продовжує її смикати). Василиса Давай, давай! (Починає плакати). Чого від тебе ще можна чекати, чого? Симон (Відштовхує її). Тьху, твою... Василиса Так, Симоне, твоя правда, я в усьому винна, я… Бо, дурна, вірю усій твоїй маячні. (Пауза). Хто перед від’їздом набрався, як свиня, і присягався мені в коханні до гробу, хто?.. Що, вже не пам’ятаєш? Хто у привокзальному саду за годину до відправлення потяга займався зі мною сексом, мов скажений жеребець, прямо на ходу, стоячи рачки? Навіть на траві не дав мені полежати. 278

Василиса Про задоволення ти швидко забуваєш, кнуре, чи не так? А хто собі на пам’ять мої труси забрав, хто? От так дотепер без трусів і залишив... (Одягає труси). Невже забув, ангел небесний... (Симон так дивиться на Василису, наче бачить її вперше). Ти хоч колись згадуєш про те, що я жива істота?.. Може, і для мене щороку приходить весна, і я теж відчуваю запах квітів. (Намагається стримати ридання), може, я... теж... (Затуляє обличчя руками). Симон (Через почуття провини не знає, як поводитися). Ну, все, все... пробач, будь ласка... (Обіймає, цілує і гладить її). Ну... Василисочко... Ну прости мене, ідіота, будь ласка... Василиса Відійди! Геть від мене, не займай. (Продовжує тихо плакати, нервово покусуючи губи). Симон Василисо, ну, Василисо, прости, ну, добре, Василисо, ти ж бачиш, я теж увесь на нервах. Чи то павутина мені не кориться, чи цей курс лікування від ідіотизму відволікає... чи ця ділянка, чи ще щось... Ну, Вас... вибач, будь ласка, а я думав, що ти з ревнощів почала мене переслідувати, а ще ці труси в комірці... Я сказився... правда... ну... вибач. (Обіймає). От незабаром продамо павутину... відкриємо рахунок у швейцарському банку... купимо будинок на березі моря, яхту і корову, заведемо дітей. На день народження подарую тобі пральну машину... Нову. А стару викинемо на смітник, тільки двигун треба з неї витягнути, може, продамо... Ну, що скажеш? До речі, а як там твої груди? Адже ти постійно скаржилася на біль у них. Що, знову ниють?! Василиса (Вивільняється з обіймів Симона). Облиш мене.

279

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон Василисо, я щось не те сказав?! Василиса Замовкни, будь ласка… (Уважно дивиться на підлогу). Симон Василисо, ну чому ти знову набундючилася, скажи, будь ласка, що кажуть лікарі?! Ти хоч аналізи здала? (Пауза). Що?! Ти хочеш сказати, що дотепер у лікаря так і не була? Василиса Симоне, на які такі бабулі я можу до лікаря піти, коли ти не те що копійки не залишив, а навіть єдині труси, і ті зняв… ти ж чек забув виписати із швейцарського банку... Симон Ну от! Починається... Не забудь згадати, яка ти нещасна, а я козел безрогий, чи вже рогатий, давай, сварися, ображай, прошу, тільки сама заспокійся... Василиса Якби тебе бачила моя… Симон Знову за своє! Знову одне і те саме... Якби мене бачила твоя бідна мама (передражнює Василису), точно б з глузду з’їхала. Але ж вона напівсліпа. Ну, продовжуй далі, як у бідного брата життя не склалося, і він повісився, і про те, як нещасну маму тероризує невістка... Хочеш вилити душу, давай... Ніяк не можеш, поки мене не виведеш із себе... (Ходить розгублений). Ну що, Василисо, так і будемо тут стояти до ранку й одне одному нерви сіпати? (Нахиляється й розчищає землю від сміття). Ну все, досить, час братися до справи. Ти ставай біля цих стовпів (показує на вуличні ліхтарі), а я почну міряти від пам’ятника. Ну що, ти готова?! Отже, Василисо, раз, два, три... (Робить кілька великих кроків у бік пам’ятника, але раптом різко обертається). Раз!.. (Дивиться на Василису, яка стоїть байдужа і машинально крутить у руках лінійку). Василисо, вище носа, досить, поплакала й усе. Не переживай, у тебе все буде добре, я тобі обіцяю і весну з квітами, і навіть труси від кутюр, навіть цілих дві штуки: чорні і малинові. До речі, я дуже люблю малинове 280

281

Райський пейзаж

варення. Моя бабуся дуже смачно його готувала... Але про це потім, ну ж бо, Василисо, працюймо, працюймо. Значить, так... (Дивиться вниз на розкидане сміття і ногами, мов собака, гребе назад. Різко зупиняється і пильно розглядає все навколо себе). Ти чула? Василиса Що? Знову тобі щось вчувається?! Симон Тихіше! Прислухайся... чуєш? (Говорить повільно і тихо. З-під ніг витягає брудний папір і намагається щось прочитати на ньому). Василиса Я нічого не чую, крім п’яного гульбища бомжів… Симон Як?! (Напружено шепоче). Серце підказує мені: він тут!.. Василиса Хто «він»? Кого ти тут шукаєш?! Симон (Полотніє). Краще, щоб ти його не знала. (Симон опускається на коліна біля пам’ятника і підбирає розкидані папери, шукає щось. Піднімає і нюхає один папірець, відкидає, потім інший). Але боюся, що... Василиса (Злякано спостерігає за Симоном). Симоне, ти мене лякаєш... Симон Де мої окуляри?! Василиса Окуляри?!

Дiя друга

Симон Де там, де?! Василиса Он там! Де ліжко стояло. Коли комод продавали, ти їх на ліжко поклав, а потім я не знаю, куди вони поділися... Симон (Піднімає якийсь папір, розгортає, дивиться уважно, нюхає). На, поглянь... (Подає Василисі). Хіба це чорнило?! Василиса (Бере аркуш і розглядає його уважно). І що це? Симон Це ж кров... хтось кров’ю писав, але я не можу розібрати, що це за букви... Точно такі самі аркуші я часто знаходив у лікарні, а одного разу навіть у комірці знайшов... Василиса (Нюхає папір). Так, справді! Наче хтось кров’ю букви писав... (Намагається прочитати). Коли... місто... не можу зрозуміти... коли... (Пауза). Симон Читай, читай… Симон уважно дивиться навколо. Встає і обережно оглядає сміттєві баки, звідки долинають приглушені звуки людської розмови, кашель, просочується сигаретний дим. Зробив декілька кроків, зупинився і підозріло став дивитися в бік пам’ятника, що закутаний атласною матерією золотистого кольору. Василиса Де ти його знайшов?!

Симон Окуляри! Окуляри!.. Де вони? Куди ти їх поділа?! Василиса Ти ж окуляри там залишив… 282

Симон Ти що, сліпа?! Ось там. Он їх скільки... (Показує в бік пам’ятників. Підходить до одного з них і з підозрою оглядає його п’єдестал). Серцем відчуваю: він десь тут... Може, навіть поруч стоїть або

283

Райський пейзаж

ходить услід за мною і контролює кожен рух... Але навіщо? Чому він має бути тут сьогодні? Чому нині?! (Піднімає голову й дивиться на павутину). Чорт забери, я ж незабаром її закінчу, а потім подивимося, чиї фанфари голосніше звучатимуть... А поки що вони все кров’ю розписали, сволота! І ще собі пам’ятників понаставляли!.. Василиса Ти мене лякаєш, Симоне! Навіщо... кому потрібно писати листи кров’ю? Що це все означає?! Симон Василисо! Це не листи, ні! Це контракти, контракти... різні договори... Василисо, якщо прочитати не можеш, то хоч на сторінку глянь... це ж аркуші з гербовими печатками... (Дивиться навсібіч). У державі, де кожен другий чиновник один з одним оформляють контракти кров’ю, то як ти думаєш, хто для них відіграє роль чорнильниць? Хто? Василиса Хочеш сказати, що… народ?.. Симон Ось! Ось чому все і котиться до бісової матері, ось... (Обличчя спалахує гнівом). Василиса Симоне! (У неї тремтить голос). Може, це писали червоним олівцем... Симон (Задихаючись від гніву, кричить). Олівцем, так? А в твоїх жилах чорнило кипить? (Сновигає по сцені). Казав же я тобі, казав! Усе, що проходить крізь кишки, повинно обслуговуватися тільки якісним папером. Але ти не слухаєш, поки все це сміття не повстало проти нас... Ой, Василисо, який він засранець, якби ти тільки знала його так, як я знаю цього сучого сина, знаю... Дупа — це його улюблена посада... Будь-яку гидоту він тільки через неї просуває вперед і так швидко й міцно утверджує в нашому житті, що незабаром нічим буде дихати... Ненавиджу! Ненавиджу!!! (Із розкиданого сміття підіймає якусь дерев’яну палицю і щосили б’є по п’єдесталу пам’ятника). Я більше не 284

Дiя друга

можу все це терпіти, не хочу!!! Раптово блискає, гримить. Симон впускає палицю і паде на спину, так, наче його хтось штовхнув. Усю сцену освічує яскравосріблясте проміння. Палиця, що випала з його рук, несподівано піднімається в повітря і ширяє над сценою, потім на мить зникає. Чути тріск палиці. Згори сипляться її уламки, але швидко все стихає, зникає яскраве світло. Василиса Перестань, Симоне, припини... (Тремтить, налякана). Не треба… Симон (Стає навколішки і чолом притискається до підлоги). Ти права... (Пауза). На превеликий жаль, ти абсолютно права… Вони не дадуть мені закінчити павутину, просто не дозволять... не допустять існування Павука, вони знищать його... Але що робити?.. Як мені бути?.. Василиса (Нервово тупцює навколо Симона і від напруги заламує руки). Просила ж я тебе, Симоне, просила... Ну кому потрібен досконалий світ? Кому? Хаос і ще раз хаос. Ось зброя, націлена на нас... Але ж ти такий упертий, як віслюк, Симоне... Скільки разів я казала тобі: «Займімося реальними справами, маленькими, земними». Але ж ти не хочеш зрозуміти мене... ну і доки ти збираєшся воювати з цією порожнечею? (Махає в повітрі руками). Навіщо тобі це, заради чого? Симоне, час кидати цю затію, ну не потрібна нам ця павутина... Знімімо її і сховаймо кудись, щоб ніхто не знайшов. Симон (Не міняючи пози). Та ти з глузду з’їхала, Василисо, геть збожеволіла... Василиса Все! (Сердито махає руками і шукає щось на підлозі). Роби, що хочеш, подивимося, кого повісять на цій павутині замість твого Павука... (Знову по-діловому обдивляється свою ділянку). 285

Райський пейзаж

Незабаром згадаєш мої слова, коли тебе будуть тут сушити, як тараньку. Згадай, що зробили з тим шевцем (показує на опудало, що висить на стовпі), якому раптом заманулося змінити владу. Ось, лишень краватку на собі встиг замінити, тепер мовчки гойдається на вітрі... Ти ще згадаєш мої слова... Симон І що ти пропонуєш? (Підводить голову). По-твоєму, ми повинні все життя мовчки просидіти на цьому смітнику і боятися невідомо чого?! (Встає). Ти це мені пропонуєш?! По-твоєму, ми зобов’язані, склавши руки, сидіти і чекати, поки не задихнемося в цих баках? (Копає ногою бак). Ти мені пропонуєш теж гнити тут, серед цієї безвиході? Тут? Отут! Серед цих!.. З баків чути роздратовані хрипкі голоси: «Відійди від ділянки, свине!». На всіх сміттєвих баках з грюкотом одночасно відкидаються люки. Звідти, брязкаючи затворами, показуються дула автоматів, кулеметів, гранатометів. Одразу за ними з’являються брудні сірі люди невизначеної статі в шоломах танкістів. Грудний жіночий голос: «Давай, дуй звідси, поки цілий, зрозумів?! Сволота така». І знову все зникає в сміттєвих баках, щільно задраївши люки. Василиса Симоне, ти сподіваєшся, що вони будуть жити за правилами твоєї павутини? Отямся... вони давно вже звикли до запаху власного лайна, і їх звідтіля вже нічим не виманиш: ні національними питаннями, ні земельними, ні навіть економічними. Народ випарувався, як калюжа під палючим сонцем. Пізно, Симоне, наш час промайнув. Роль народу в нашому місті давно вичерпана. Ти розумієш це чи ні, Симоне?! Ти хоча б усвідомлюєш, з чим зіштовхуєш свою ідею?! Симон А тоді хто ж вони, ці озброєні люди?! Василиса Вони — не люди, Симоне. Придивися пильно. Все це закони нашого життя, їхні параграфи і підпункти. 286

Дiя друга

Симон Тоді чому все це на смітнику відбувається? Я щось не розумію. Василиса Тому що «законодавча діяльність» затишніше себе відчуває на смітнику, а той, хто її потребує, завжди проходить мимо, щоб не задихнутися від смороду. Так зручніше для беззаконня. Ти все це зрозумієш, як тільки щось захочеш від закону, до прикладу, невеликий шматок паперу з гербовою печаткою. (Пауза. Розчаровано розводить руками). Симон (Ціпеніє). Ах ти ж!.. До чого народ довели!.. Щоб вас! Ні! Треба їх спалити, Василисо! Як вони могли опуститися до такого стану?! Як?! Ні, ні. Треба шукати людей, скликати народ, маси! Василиса Не треба, Симоне! Якщо народ покличеш — людей не знайдеш, а ті, хто голову піднімуть, — їм усе одно: вони ладні захищати навіть цей бруд. Ти ж нічого не розумієш, що тут відбувається... (Шепоче). Вони ж усі вигодувані отрутою, вони самі стали смертельно небезпечною зброєю... Від них треба триматися подалі, а то вся ця зброя — неконтрольована. У місті кожен намагається рятувати себе, тільки себе… Симон Ну і що, Василисо, що з цього? Нехай запхають собі цю зброю до... (Скрегоче зубами і крутить головою, вирячивши очі). У них же мозок зогнив, їх навіть атомна бомба не врятує... Василиса А ти, що хочеш ти? Може, підірвеш їх, як колись обіцяв мені з п’яних очей? А чому ти дивуєшся?.. Тебе ж постійно десь носить — чи на заробітки за кордоном, чи на лікування, десь далеко. Потім звідкись з’являєшся, усім невдоволений, і закидуєш усіх своїми грандіозними ідеями. Симоне, зрозумій: нашим городянам уже нічого не треба, аби тільки їх не займали і не тривожили... Ти краще сам визначся в цьому житті, знайди своє місце тут чи там — за кордоном. І, нарешті, зупинися, поки тебе самого не впіймала власна павутина.

287

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон Все, досить, не розпускай язика! Не треба мене всіх розумів учити, залиш собі, знадобиться, коли там опинишся... (Показує на баки).

кути визначити... Відкіля не починай, однак більше семисот тринадцяти...

Василиса Симоне, до світанку не так багато залишилося, допоможи мені розібратися з цією ділянкою, а то і її відберуть у мене, тоді я точно збожеволію… Невже у своєму рідному місті не можна стояти на двох ногах? (Ледве не плаче). Симон Ну добре, Бог з тобою, але, щоб потім не скаржилася, що побудувалася серед цього бруду… Теж мені місто. Тут і не пахне ніякою перспективою, ніякого майбутнього, Василисо, запам’ятай це... Василиса Навіщо тоді ти свою павутину плетеш, для кого? Симон Я її у хмарах створюю, щоб народ керувався високими ідеалами, а не вовтузився в багновищі… (Симон помітив розчарований погляд Василиси). Але краще нехай буде по-твоєму. Ну що... (Дивиться довкола). Добре! Обміняймося місцями, я почну міряти з того кута... (Показує на ліхтарі). Але я не бачу лінійки, куди ти її поділа? (Шукає її).

Симон (Розгнівано). Сімсот тринадцять, сімсот тринадцять... нехай буде п’ятсот, навіть триста... ти що, палац збираєшся тут будувати?! Василисо, час бункер копати, бомбосховище! Василиса Симоне! (Очевидно, що її щось надихнуло). Симоне! (Бігає довкола нього, як дитина). Симоне! Симон (Дивиться на неї підозріло). Василисо, кидай свої давні фокуси... Нумо, дивись мені в очі! Василиса (Стрибає від щастя). Симоне, я придумала, придумала!!! Радій, ну ж, усміхнися, Боже!!! Симон Чому це я повинен тішитися, що, мотузки привезли? Василиса Які мотузки, Симоне?! Господи, спасибі Тобі за світло, що вказало мені шлях серед цього бруду! Дякую Тобі за цю думку, за пораду!

Василиса Не витрачай дарма часу, на, візьми мою…

Симон Василисо, ти що, добити мене хочеш, чи як накажеш усе це розуміти?!

Симон Цією нічого не вийде, на ній нічого не видно… Візьми іншу лінійку, бо ці дерев’яні якісь підозрілі. На них постійно не вистачає двох-трьох сантиметрів, до того ж вони всі криві, тому в мене у школі на кресленні ніколи не виходили рівні лінії. (Продовжує шукати). А де та стара?

Василиса Радій, Симоне, радій! Я все обміркувала, все! Значить, так... Боже! (Ніяк не може приборкати свою радість). Зараз усе буде інакше, цілком по-іншому. Ти переконаєшся, як легко в нас цього разу все вдасться, втіляться задумані плани...

Василиса Симоне, скільки разів я тебе просила купити нормальну лінійку, але ти, як завжди, не слухаєш мене! Зараз навіть не знаємо, з якого краю почати міряти, і не можемо навіть правильно 288

Симон Василисо!

289

Райський пейзаж

Дiя друга

Василиса Симоне, тільки не зараз! Зачекай, я думаю. Нам насамперед потрібно вимити місто.

Василиса Що за варварство?! І ти дотепер це від мене приховував?! (Симон розводить руками). Тоді тягни ліжко, будемо займатися реабілітацією колишніх військовослужбовців. (Симон зникає за стіною з ящиків, а Василиса починає прибирати ділянку). Раз одне яблуко на двох, то, заодно, потрібно виправдати і грішну Єву, дотримуючись усіх ритуалів і з усіма належними почестями. (Симон з гуркотом витягає на середину сцени величезне нікельоване ліжко на роликах. На ньому закріплено дві стійки, на яких натягнута завіса. Василиса застрибує на нього і починає підстрибувати, мов спортсмени на батуті). Симоне, напевно, твоя правда! Будь-яка гідна справа починається з божевілля... У твоєму маренні є щось магічне, з тобою треба бути обережною... (Продовжує підстрибувати).

Симон Що?! Що вимити? Василиса Місто! Чому дивуєшся? Комусь потрібно починати. Негайно вимию тут усе, і тоді почнемо спочатку. Ну, що скажеш? (Симон хоче щось сказати). Згоден! Згоден, згоден! Загалом я погоджуюся з усіма твоїми зауваженнями стосовно масштабів будівництва, а щодо бруду, то жодної проблеми немає... Я так вилижу ділянку, що ти її не впізнаєш, отоді почнемо все спочатку. Цього разу я точніше виміряю довжину твоїх кроків... А в цілому ти маєш рацію, ми повинні помінятися місцями. Ти відлік почнеш від павутини, але тільки без усяких хмар, і тоді сам переконаєшся, чому твоя проклята Василиса тебе так часто гризла... Симон Ну добре, поки у твоїй свідомості не почався відплив, нехай буде так. Але насамперед потрібно витягти ліжко і як слід відзначити твою грандіозну ідею, котрої так чекали всі прогресивні землеміри і двірники світу. Кожне свято повинно вирізнятися чимось оригінальним... (Василиса хитро посміхається). Наприклад, в армії раз на рік на десерт разом з оселедцем давали одне яблуко на двох, і нічого... Василиса На двох одне яблуко?! Симон Так! Василиса На двох?!

Симон (Енергійно відслонює і заслонює фіранки). Ну як? Подобається?! Василиса (Розкинувши руки, падає на ліжко). Так, усе гаразд... Спасибі, Симоне, дякую!.. О, як легко і вільно на душі. Чому ми присвячуємо своє життя? Нескінченній низці великих і маленьких сумних проблем... Симон Що, Василисо, кінець припливу чи… Василиса Все, все… підведи мене, а то я зараз розслаблюся, і ліжко нас уже не врятує. Нам треба з усім встигнути, до світанку не так багато залишилося. (Симон подає їй руку і піднімає Василису. Вона сідає на ліжку, а Симон присідає на підлогу біля її ніг. Він обіймає її за коліна і гладить). Крім ділянки, нам потрібно ще з дечим навести лад. (Симон продовжує жагуче пестити її). Нуну, Симоне, припини! Симон А ліжко?! Я що, даремно працював? Ледве його притяг...

Симон На двох!..

Василиса Симоне, заспокійся! Ліжко нікуди не втече. Мені треба терміново випрасувати білизну. Розібрати всі ці папери, а 290

291

Райський пейзаж

то вони так верещать, і нічим їх не заспокоїш. (Звільняється з обіймів Симона і дістає з-під ліжка прасувальну дошку, розкладає її і ставить на неї чавунну праску на вугіллі. Піднімає і прасує аркуші, що валяються на підлозі). А з ліжком усе-таки будь обережний... Симон (У тій самій позі впав на ліжко обличчям униз). Що, зачіпає?! Василиса Гірше!.. Доведеться все витрушувати, а то від злих духів у подушці місця для пуху не залишилося, а матрац узагалі треба викинути... Симон (Животом розгойдує ліжко). Все нормально, нічого не треба викидати. Йди сюди, Василисо, ну! Зараз на цьому матраці таке влаштуємо, що всім твоїм злим духам щелепи відвиснуть. Василиса Смійся, смійся! Не знаю, що у злих духів відвисне, але якби ти знав, що за твоєї відсутності на цьому ліжку виробляв твій небіж, то у тебе відпала б не тільки щелепа, а й ще дещо. Симон (Присів на ліжко і з підозрою втупився у Василису). Ну, ну, викладай, що це щеня чудило на цьому ліжку?!. Василиса Ага! Зараз! (Пауза). Ніби не знаєш, як він дихає, коли я подушку вибиваю… Симон Скільки разів я тебе попереджав: коли вибиваєш подушку, прикрий груди, а то твої цицьки скачуть під червоним пеньюаром, наче акробати на батуті… (Усміхнувся). Василиса Дуже смішно… (Ображена, продовжує прасувати папери). Симон Василисо!..

292

Дiя друга

Василиса Відчепись!.. Симон Я тобі дам «відчепись»! (Підвищив голос). Нумо, розповідай, що за монстри завелися в твоїй подушці, що на ній молодь голову втрачає?! Василиса Ніби не знаєш, як він себе поводить, коли у нас ночує. Як він кричить і лається уві сні. І якими словами тебе псячить. Симон Що ти верзеш? Чого ти хочеш від людини, в якої від онанізму мозок у голові перевернувся? Він що, має спати як немовля? Якесь марення. Василиса Бачу, бачу, хто з нас марить. Симон Василисо! (Потягнувся, позіхаючи). Василиса Відчепись, заради Бога! Симон Ти що, через цього ідіота засмутилася? Не звертай на нього уваги. В цього щеняти замість мозку милиця забита в голові. Василиса А у тебе що в голові? Симон Припини! Забудь про нього. Ти краще підійди до мене і нагадай про магічний матрац, а то гріх просто так беззмістовно, самотньо лежати на ньому… Василиса Чому самотньо? Найближчим часом твій небіж приїде і тобі точно сумно не буде.

293

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон Василисо, припини! Що ти мені на ніч замість бутерброда цього кретина сунеш?

Василиса Я не знаю, що ти там не роздивився, але я добре пам’ятаю, куди ти запхав свій великий палець… (Вона швидко кладе праску на ліву руку Симона).

Василиса Думаєш, що ти від нього чимось відрізняєшся? Симон Зачекай, зачекай!.. Ти мене з цим ідіотом порівнюєш? Василиса Ні, звичайно. Ти ж у нас святий, без гріхів і турбот…

Симон (Відскакує, як ошпарений, верещить від болю і бігає навколо неї). Щоб тебе... Щоб тебе... Палець, мій палець!!! Я його зовсім не відчуваю! (Дивиться на великий палець, дує на нього щосили). Щоб тебе! Ідіотко!.. Дурепо!.. Відьмо!.. Василиса регоче, тримаючись за живіт, і ніяк не може спинитися.

Симон Що ти цим хочеш сказати?.. Василиса Нічого! (Продовжує прасувати папери). Просто згадала про твоє «праведне» життя, історії твого небіжа про різні паскудства в саунах, голих «жінок-масажисток»… А як твої очі горять від пристрасті… Я ж бачу, як ти перетворюєшся в слуховий апарат з відкритим ротом… Ти ловиш кожне його слово, затамувавши подих, а мене готовий розірвати, коли нагадую про свою присутність. Симон Зачекай, зачекай! Це в мене очі запалюються завзяттям?

Василиса Боже!!! Я не можу. (Продовжує реготати). У цей час з-під павутини виповзає дивний чоловік, на голові в якого така сама корона, як у Василиси. Він рухається до центру сцени, проповзає під ліжком і зупиняється біля прасувальної дошки. Василиса не припиняє сміятися, але, помітивши його, кричить з переляку. Від її вереску в Симона відразу зникає відчуття болю.

Василиса Так, у тебе.

Василиса Симоне!!! Хто це?! (Вона застрибує на ліжко).

Симон В мене?! (Встає і йде до неї).

Симон (Теж бачить чоловіка, який плазує. Хапає праску і замахується нею). Ти хто?! (Репетує, як божевільний). Ти що тут робиш? Звідки ти тут узявся? Хто ти такий? (Продовжує репетувати, не дає вставити ані слова непроханому гостю. Той відкриває рота і зі страху махає правою рукою, намагаючись пояснити все).

Василиса Ні, в мене! (Передражнює Симона). Симон (Руками впирається у прасувальну дошку і знизу догори дивиться на Василису). Василисо, вчора мені наснився сон, наче сьогодні ти повинна одержати коштовний подарунок від мене. От тільки я не роздивився, що було в коробці: чи зламані ребра, чи жменя зубів. Василисо, ти зрозуміла мене? 294

Пан Будь ласка, заспокійтеся! (Кричить якимось замогильним голосом. Зі страху Симон впускає праску). А-а-а!!! Не вбивайте!.. Змилуйтеся!.. (Обома руками чіпляється за ноги Симона так, 295

Райський пейзаж

Дiя друга

що той ледь не падає). Зупиніться! Прошу вас! (Заплакав, як дитина).

Пан Я не заподію вам зла. (Продовжує ридати, міцно тримаючись за Симона). Тільки не вбивайте мене, Ваша високосте!..

Василиса Ні, пане! (Заспокоївшись, злазить з ліжка). Ми нічого не хочемо сказати (Піднімає з підлоги праску і махає нею, роздуваючи вугілля)... бо нам нічого Вам сказати. (Пан злякано витріщається на неї, очікуючи удару). Ми квартиранти, без усяких прав на життя, тому нам суворо заборонено спостерігати за будь-якою неординарною поведінкою оточуючих, так що... (Розводить руками і продовжує прасувати папери).

Симон (Силоміць відриває від себе незнайомця, відходить на безпечну відстань і починає розтирати ноги). Що за дідько?.. Чого Вам треба від нас, і взагалі, що Ви тут робите?.. Ти його знаєш? (Звертається до Василиси, яка тремтить і заперечно хитає головою).

Пан Приголомшливо… (Дивиться навколо). Невже можна так захопитися власною справою, що навіть не помітити, як тебе живцем ховають? Ось так часто буває з моїми боржниками, а потім мені самому доводиться розшукувати їхні похоронні процесії...

Пан (Важко дихаючи, поправляє маленьку подушку, прив’язану в нього на потилиці). Пробачте мені, панове, за це мимовільне вторгнення у ваше царство... Але, незважаючи на нестандартність ситуації, що виникла з моєї вини, я невимовно радий, що все-таки доповз до міста-мрії всіх живих. О, саме звідси люди з усмішкою переходять у інший світ... До речі, Ваша величносте, Ви випадково не помітили чогось підозрілого на Вашій вулиці?!

Симон (Ходить довкола нього, наче намагається когось упізнати). Може, Ви й маєте рацію... З нашого боку така поведінка здається цілком не виправданою. Та якщо Ви дозволите, то з цієї хвилини ми намагатимемося бути уважнішими до кожного небіжчика. Але пробачте за запитання, що виникло в мене мимоволі: чому ваші небіжчики всміхаються?! Дивно якось, хіба Ви не вважаєте?!

Симон Відпусти мої ноги! Одчепися!

Симон Що я повинен був помітити таке, що могло б Вас зацікавити? Пан Наприклад, похоронну процесію, там ще покійник живийживісінький хизувався, стоячи у труні, і, наче з трибуни, агітував народ боротися з кредиторами, широко всміхаючись при цьому. Симон Ні! Я навіть випадку такого не помітив... Хіба що... Але це не суттєво. Деякі небіжчики прикидаються, їм не можна вірити. Пан Ви хочете сказати, що… (Знічується і зіщулюється весь). 296

Пан Ні, Ваша високосте, нічого дивного я в цьому не бачу. В мене просто алергія на них. Через їхні усмішки в мене відмовляє опорно-руховий апарат, тому я і перебуваю в такому жалюгідному становищі. Це просто-таки нестерпно спостерігати їхні усміхнені обличчя під час переходу в інший світ!.. Ах, пробачте мені за те, що порушив Ваш спокій, тим паче мої проблеми і ті обставини, в яких я опинився, не повинні Вас хвилювати, крім того, це так нецікаво... Симон Ні, пане потерпілий, стосовно цікавості Ви не маєте рації… Василисо, дай мені ручку, будь ласка. Ручку і папір, негайно! (Вона дивиться на нього так, що він мовчки йде сам усе шукати). Ну і де вони, де? Коли треба, нічого немає на своєму місці!

297

Райський пейзаж

Дiя друга

Василиса Ну і де ти їх шукаєш? Ти що, не знаєш, де вони?

Симон А кому ж іще? (Посміхається).

Симон (Прилягає і рукою нишпорить під сміттєвим баком. Витягає звідти стержень). Збожеволіти можна, що за життя пішло? Через кожну дрібницю доводиться крізь лайно проходити... (Бере з прасувальної дошки один аркуш паперу, присідає біля непроханого гостя, ніби збирається щось писати). Такі оповідання... (переходить на голосний шепіт) вони нам (киває у бік Василиси) дуже допомагають в інтимному плані, ну, я сподіваюся, Ви розумієте... (Важко зітхає). В цьому світі стільки збочень.

Пан Погано, Ваша величносте, що Ви не розумієте його подвійного призначення і довіряєте ворогові наосліп. Цей папір здатний будь-якої миті змінити зміст ваших думок. Ви ніколи не зможете одержати правильних відповідей навіть на найпростіші запитання... (Раптом зауважує павутину. Він з такою цікавістю розглядає її, що Симонові стає ніяково). Що це, Ваша величносте? Що це висить над містом? Невже це і є?..

Пан (Відразу оживає). Я цілком з Вами погоджуюсь, абсолютно. (Теж переходить на шепіт). Але про всяк випадок одне Ви повинні завжди пам’ятати... (Показує пальцем, щоб Симон підставив йому вухо). Коли будете цим займатися, то озирніться назад, подивіться вперед, уліво, вправо, щоб переконатися, що в цій справі, крім Вас, більше ніхто не бере участі... (Зауважує, що Симон все це записує). Ви що, усе це записуєте? Ваша величносте, що це за папір, що так дивно пахне? Симон Звичайний аркуш. (Віддає листок). У нас його доволі. Його стільки навколо викидають, що ми не встигаємо прибирати. Пан (Уважно розглядає й обнюхує його). Дивно! Симон Найдивніше те, що хтось, немов навмисно, його кров’ю вимастив. Але після того, як ми його випрасуємо, він стане чистішим. От тільки плями залишаються, але вони нам не заважають у наших дослідженнях. Пан Ви думаєте, що Ваші знання після цього (показує на папір) служитимуть Вам?

298

Симон (Не зводить очей з незнайомця, надихається). Так, пане, так! По-моєму, Ви вгадали... Василисо! Василисо, ти уявляєш, він упізнав її! Боже, яке щастя мати справу з освіченою людиною... Але Ви хоч маєте уявлення про важливість... про саму суть порятунку? Від кого, чому і заради чого! (Симон з таким ентузіазмом пояснює це, що в Пана все обличчя спалахує вогнем). А час, куди подіти втрачений час? Що, просто так викинути і все?! Ні, його слід покласти в це сховище, адже будьякої миті він може знадобитися. А саме життя? Що ми можемо? Як його проконтролювати, якими заборонами і догмами?! Адже немає чіткої градації цінностей. Але тут, у цій системі, можна розмістити всіх, абсолютно все з того, що не буде заважати нашому розвитку. Не можна, щоб у любові під ногами плуталася ненависть, а поруч з радістю — горе і так далі. Ми тут усім і кожному знайдемо своє місце... Пане, погодьтеся, що людина не може просто так померти або народитися. Час вічний, він завжди тут, навіть тоді, коли його вже немає. Він, як Бог, з’являється, коли це необхідно, і зникає... (Бачить, як полотніє незнайомець). Шановний, Ви знаєте, Павук неодмінно знайде своє місце... розумієте, що тоді відбудеться?! Ви уявляєте... Пан Так!!! (Викрикує дуже голосно, так, що навіть Симон розгублюється). Так, Ваша величносте, так! Ви, напевно, божевільний, якщо наважилися знищити все навколо, сподіваючись врятувати її... Ви!!! І це все Ви!!!

299

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон Заждіть, почекайте… Ви мене не так зрозуміли. (Стривожений, ходить навколо незнайомця. Василиса залишається байдужою до всього, що відбувається). Я Вам усе поясню, тільки заспокійтеся, і не треба привертати увагу оточуючих... (Підозріло оглядається на всі боки і починає шепотіти). Тут ще ніхто не знає про цей витвір, тим паче про мою присутність... А якщо Ви помітили існування суті самого часу, то це не має викликати у Вас занепокоєння. По-перше, павутина ще не закінчена, а по-друге...

злізь! Я вб’ю тебе, покидьку! Злазь зараз же, худобо!!! (З усієї сили б’є його по ногах).

Пан По-друге!!! (Кричить). Вона вже вбиває найменшу тінь від особистості. Це Ви не розумієте, що створили. Навіть бруд, саме божевілля, що накопичується у нас роками, стає частиною нашої сутності. Утрата їх в одну мить не мине безболісно, як може видатися, адже неможливо заповнити одразу чимось світлим порожнечу, що утворилася... А це чудовисько... (Показує на павутину), як меч Господній, що готовий щомиті простромити нас. Симон Послухайте! Дайте мені хоч слово сказати... Пан Це ти дай висловитися тим, хто вже відчув вплив цієї ідеї. Поки Ви тут творили ключ Всесвіту, в місті поступово почали непомітно зникати люди. У містян піднімається тиск, традиції перетворилися на ритуали, небіжчиків ховають з усміхненими обличчями, і ніхто не в змозі зупинити це. Навколо панує хаос, але ніхто не розуміє, що відбувається... Всі впевнені, що Господь от-от явить їм свій лик, і це викликає дикий переляк, через який ніхто тобі не дозволить завершити цю найбільшу дурість. Її зараз же потрібно забрати. Знищити! Негайно! (Він неочікувано схоплюється і стрімко кидається до павутини. Симон навіть не встигає зрозуміти, що сталося. Пан з лементом чіпляється за павутину і починає дертися нагору). Я допоможу її знищити так, як ти допомагав моїм ворогам знищити мене... Симон (Отямлюється і починає стягати незнайомця). Злізь! Сволото, 300

Пан Забери свої руки! (Оскаженіло відбивається від Симона). Геть! Іди звідси, а то я сам тебе вб’ю... (Намагається вирватися і піднятися ще вище). Я повинен знищити її, просто зобов’язаний!!! (Кричить і плаче). Вона зруйнувала все моє життя!!! (Симон запекло бореться з ним). А в цей час Василиса виймає з-під сміттєвого бака тазик і ставить його перед ліжком, а з бака виймає відро з водою і починає мити голову. Василиса Симоне, будь ласка, подай шампунь! Симон Злазь! (Продовжує боротьбу). Зараз же спускайся звідти! (Зубами впивається йому в ногу. Незнайомець кричить від болю і падає вниз; заплутавшись ногою в мотузках, зависає на павутині вниз головою, махає руками. Симон, мов божевільний, репетує і копає його ногами). Покидьку! Тварюко! Здохни, сволото! Пан Відв’яжи мені ноги, дурню! (Кричить на Симона, плачучи від болю). Кров так закипіла, що сеча прямо душу заливає! Симон Там їй місце! Сволото! Тільки там! (Продовжує його бити). Пан Дай мені спокій, дурню!!! (Плачучи від болю, верещить). Облиш!!! Василиса (Ллє воду на голову і кричить істерично). Симоне, ти що, оглух?! Подай шампунь і дай, нарешті, моєму родичу спокій! Він не гірше за тебе знає свою справу. Дай хоч мило, ідіоте, ти де?!

301

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон (Б’є кулаками по ногах, і Пан падає на підлогу, де і залишається лежати нерухомо). Я зітру з лиця Землі кожного, хто тільки посміє до неї доторкнутися. (Показує на павутину). Родич?! (Ходить навколо Пана). Значить, це родич?! Звичайно, Василисо, він теж твоя гнила кров. От від чого ти постійно втікаєш, але від себе нікуди не сховаєшся... Нічого в тебе не вийде.

прибуває вдосвіта, раз на рік, але тебе ж роками немає в цьому раю...

Василиса (Обтрушує волосся від води по-собачому). А в тебе що вийшло? (Бере тазик і зливає з нього воду у відро, і все це виливає в той самий сміттєвий бак, звідки і набирала її). Ти ледащо і більше ніхто! Ніякий ти не геній! Симоне, запам’ятай це раз і назавжди! Зарубай собі на носі! (Ногою закидає тазик під сміттєвий бак). Симон Василисо, коли душу віддаєш на поталу демонові, то залиш собі бодай один палець, який не загруз у гріхах, щоб було чим постукати в двері Господа і виблагати прощення для загубленої душі та тіла. Здалеку долинають паровозний гудок і перестук коліс. Симон завмирає на місці. Василиса продовжує прибирати: складає і ховає під ліжко прасувальну дошку. Симон (Не зводить очей з Василиси і здивовано слухає звуки в просторі). Що це таке, що за звуки? Мені здалося, чи це гуде паровоз?! Василиса (Цілком спокійно). Так. Тобі не вчувається. (Бере з ліжка рушника і витирає волосся). Симон Відколи сюди почали ходити паровози? Що тут відбувається, чому ти все приховуєш від мене? Василиса Нічого я від тебе не приховую, нічого! (Пауза). Просто ти, нарешті, почув гудок райського спецпотяга. Він завжди 302

Симон Василисо, припини це патякання. Василиса Я тобі зараз дам — патякання! (Витріщає на нього очі). Симон Скажи, що це за потяг? Звідкіля і заради чого він сюди приїздить? І яким чином, якщо до міста не прокладена залізнична колія? Василиса До чого тут залізниця? Якщо місто для своєї життєдіяльності не засіває жодної ідеї. А потойбіччя — фундаментальний погляд на буття — ні в якому разі не змінює вічну ідеологію. Тим більше, що для вторгнення в наше життя не потрібно жодних залізниць. Симон А ці гудки паровозів? Що це? Звідки? Василиса Паровоз!? Це просто думки, погляди, безнадійність. Врештірешт, це боротьба з самим собою. Це твій вибір. Ти можеш не чути паровоз, не бачити, можеш навіть не звертати на нього увагу. Але це майже неможливо. Ми ж людиноподібні істоти, які завжди чогось потребують. Симон Припини, Василисо! Це якась маячня. Роз’ясни мені, що насправді відбувається? Кого і що тут чекають? Василиса Я не можу пояснити тобі зараз усе це… Ми завжди по-різному з ним зустрічаємося, але в мене ніколи не вистачає сміливості хоч щось змінити у своєму житті до його прибуття... Я і тобі раджу бути обережним. Чути кілька протяжних гудків і шум потяга, що наближається. Ще один гудок, і на сцені з різними звуками одночасно включається безліч прожекторів. Усю сцену заливає яскраве світло. Симон 303

Райський пейзаж

розгублюється і на мить завмирає, але отямлюється і смикає Василису, вимагаючи пояснень. Симон Скажи, що це за потяг, чого від нього чекає місто? Василисо, благаю тебе, скажи! Василиса Забери руки!.. А як ти думаєш, звідки в нас нагромадилося стільки бід? Їздячи весь цей час у різних потягах, ти колись запитував себе, яким з них перевозять втрачені надії? Ти колись думав, чому до кінцевої станції пасажири завжди прибувають із порожніми серцями і невиспаними, згаслими очима?.. Цей потяг призначений для таких пасажирів, як ми. Тому що... (Василиса плаче). Ми так і не навчилися вибирати потяги. Дотепер не вміємо визначити зручні місця і не можемо прорахувати сприятливий час для подорожі... Симоне, зрозумій, для нас не залишилося щасливих маршрутів, тому безвихідь стала причиною наших з тобою нескінченних воєн. (Пауза). Нищити одне одного — це все, на що ми здатні. Згори зі скрипом опускається ще одна сцена із заслоненою завісою, що зупиняється трохи вище половини висоти. Чути звичний шум вокзалу, що залишається тлом усієї другої дії. Ліворуч з боку пам’ятників забігають дванадцять підлітків в уніформі бойскаутів, у всіх на головах блищать короткі сріблясті корони. Четверо з них кличуть Яшу. Зі сцени, що підвішена, опускається трап, як на пасажирському лайнері. Ним піднімаються четверо з тих, які щойно ввійшли, після чого трап знову забирають нагору.

Дiя друга

до III і IV охоронців). IV охоронець Поки невідомо… III охоронець Шукаємо… Бригадир Шукаєте? IV охоронець Так… Бригадир Ось так? Сидите, як у землю вкопані! Невже ви здатні когось шукати?! III охоронець Ну, ми ж з дороги, шефе… Бригадир Я зараз вам покажу дорогу… III і IV охоронці швидко почали діяти: обшукують Симона, перевіряють ліжко, зазирають під нього, перевертають матрац і подушку, обмацують сітку. III охоронець Шефе, ви не хвилюйтесь. (Продовжує шукати). Якщо треба, то ми і уві сні кого потрібно знайдемо. Бригадир

III охоронець Де він? (Розмовляє уривчасто і чітко). Хтось бачив його?! IV охоронець Що? Його тут немає?! (Метушиться, шукаючи когось). Бригадир Де архітектор?! Гей, недоумки, я вас запитую?! (Звертається 304

Невже? Я бачу, як ви архітектора шукаєте. Добре! Якщо так, то від завтра ваша бригада буде мухи рахувати в казармі. (Махнув рукою і відійшов убік). IV охоронець Тьху! Щоб вас... З вами без скандалу жодну операцію не можна завершити. Я ж просив тебе як людину (звертається до ІІІ охоронця): не висовуйся і тримай язика за зубами, якщо навіть 305

Райський пейзаж

Дiя друга

плюють в обличчя. (Дає йому потиличника). Скільки можна одне і те саме повторювати? (Бере його за комір і трясе).

ІІ охоронець Бригадире! А з цим що робити? (Штовхає ногою Пана, який лежить на підлозі під павутиною).

ІІІ охоронець (Виривається з його рук і верещить). Геть від мене, поки я тобі не заїхав!!! IV охоронець Ти на кого гавкаєш, покидьку?! Бригадир Ну, ви! Припиніть! (Охоронці відразу беруться до роботи). Ви мене вже дістали своїми чварами... (Повертається до IV охоронця). А, Донжуан потіпаний! Чим ти всю ніч у потязі займався, що на мокру курку схожий? Хто повинен був відразу ж після прибуття в місто миттєво знайти архітектора? Я?.. IV охоронець Так я і знав. Так я і знав. (Розводить руками). Звичайно! В усіх земних гріхах винен тільки я. Цікаво, як я мав його розшукати за тупим фотороботом, якщо його ніхто в очі взагалі не бачив? Бригадир Гаразд. Тоді детально опишеш у протоколі, як ти його шукав у купе, під спідницями нічних «метеликів», підібраних на вокзалах! IV охоронець Але я теж маю право на особисте життя, позапротокольне! Бригадир Стули пельку і берися за справу, поки хор не розбігся. IV охоронець Та твоїм наказам кінця-краю не видно… (Іде зі сцени). Бригадир Я за тебе після відбою візьмуся! Працюємо, працюємо… (Плескає в долоні). Де лавки, де декорація?!. V і VI охоронці виносять з-за лаштунків лавки і ставлять їх посеред сцени. 306

Бригадир Приберіть десь подалі. (Кидає в обличчя Василисі червоний пеньюар). На, хутко вдягайся й приведи себе до ладу. (Уважно розглядає Симона). Щось мені твоє обличчя надто знайоме, але не можу пригадати, звідки. Симон ошелешено спостерігає за всім, що відбувається. ІІ і ІІІ охоронці, ледве піднявши, тягнуть Пана. Кидають його під нічними ліхтарями. ІІ охоронець Тьху! Як смердить! V охоронець А це куди подіти? (Звертається до Бригадира, показуючи на сміттєві баки). Бригадир Сховайте їх кудись так, щоб ніхто не помітив… Бригадир штовхає ногою один із сміттєвих баків — так сильно, що той перекидається й котиться, розносячи стіну, складену з дерев’яних ящиків. Його приклад наслідують інші охоронці, атакуючи сміттєві баки. Симон Василисо (шепоче, не зводячи очей з охоронців), хто ці люди?.. Звідки вони взялися, якого біса вони тут роблять? Може, поясниш? Василиса (Стоїть нерухомо). Зараз ти побачиш, скільки мені коштує твій фанатизм (очима показує на павутину), що висить наді мною дамокловим мечем. Я ж бо розумію, чого чекати, якщо вони 307

Райський пейзаж

Дiя друга

тебе впізнають. Ти відчуваєш, як він спостерігає за нами (киває у бік Бригадира)? Сволота! Ніяк не може зрозуміти, що у нас спільного... Симоне, що б тут не трапилося, стій на місці і не рипайся, навіть не ворушися...

Пан У дупу!!! Куди її ще сховаєш від цього гидотного життя?! (Підводить голову). А ти хто? Брат чи зять цих? (Показує пальцем угору). Втім, яка різниця, якщо все довкола брехня, лиш велика, підла брехня. (Знову засинає і хропе).

Охоронці по-варварськи ховають сміттєві баки і дерев’яні ящики, з яких долинають людські крики, плач, стрілянина. Чути тривожний гудок паровоза. На сцені з’являються ще двоє охоронців, які котять візки. На одному з них везуть картонні коробки, а на другому сидить пристойно вдягнений чоловік, який тримає на колінах великий паперовий згорток, перев’язаний різнокольоровими стрічками. Деякі охоронці біля ліжка з картонних коробок виймають різноманітні гірлянди і прикрашають ними каркас завіси. Кожен настільки захоплений своєю роботою, що не звертає уваги на інших, тільки пасажир у візку, очевидно, не розуміє, куди потрапив. I пасажир Панове! (Розгублено, з тривогою в голосі, звертається до присутніх). Панове! (Вилазить з візка). Моє шанування, пані! (Киває головою Василисі, яка так само, як і інші, не реагує на нього). Ви мені не підкажете, де тут знаходиться святий квартал зі сходами, що риплять і здіймаються до небес на п’ятий рівень? Симон Який квартал?.. Василиса Заткнися! (Сильно штовхає його ліктем). Пан (Лежить під ліхтарем, несподівано неначе оживає. Не піднімаючи голови, махає руками). Всі квартали над душею висять, усі до одного... Ось так марно і гойдаються над нашою головою... (Сміється, наче марить). Хто їх зніме?.. Коли?.. I пасажир (Підходить до Пана і придивляється до нього). Вам погано? Ви чуєте мене? Може, покликати когось на допомогу? Гей, шановний... (Шарпає його). Відкрийте душу. Куди Ви її сховали? 308

I пасажир Пані, Ви не знаєте, хто цей бідолаха? Василиса знизує плечима. Симон Він профес… (Не встигає вимовити, як дістає стусана від Василиси і аж змінюється на обличчі). Василиса Вперше бачу… I пасажир А на запах у нього місцевий акцент, але за розумом він не з Ваших країв. (Бачить опудала, що висять на стовпі). А це хто? Симон Вони... (Василиса так б’є його, що з очей у Симона котяться сльози). Пан (Знов прокинувся і закричав). Прокурор і шахрай! А цей, із квітами, — швець! Це ті, кому здавалося, що можна все, завжди і безкарно! А зараз теліпаються... Їх ще в дитинстві повісили, але вони навіть там примудрилися рости. От що означає добре місце. I пасажир (Зацікавлено обертається до Пана). Я бачу, Ви дуже обізнана людина... Може, Ви мені підкажете, де квартал із загадковими сходами, що ведуть на небо? Мені потрібен п’ятий рівень шостого будинку... (Пан знову хропе).

309

Райський пейзаж

Дiя друга

Бригадир Завершуйте! Усе, досить! Сховайте їх так, щоб навіть спогаду про них не залишилось! (Витирає білою хусткою руки, забруднені кров’ю по лікті. Інші охоронці, в яких обличчя і руки червоні, розгортають на підлозі величезне золотавого кольору полотнище, яким накривають розкидані сміттєві баки і дерев’яні ящики. Бригадир помічає I пасажира і швидко підходить до нього). По-моєму, раніше я Вас тут ніколи не бачив, чи не так?

II пасажир (Сидить у візку і кричить, високо задерши голову). Яшо! Що це за сервіс, брате?! Гей, ти! Чуєш мене? Опусти сходи! (Дивиться на Симона). Дай руку! Що стоїш як бовдур?! Допоможи мені вилізти з цієї душогубки на колесах, а то ледь мозок по дорозі не розтряс. (Симон хоче доторкнутися до крил, що лежать на колінах у II пасажира). Но-но, це не смій чіпати! На, візьми валізу... (Симон мовчки бере валізу і допомагає II пасажирові злізти з візка). Дивлюся, ти хлопець беручкий! (Діловито одне за другим одягає крила). Ти щось на місцевих бісів не схожий. Як ти опинився в цій забороненій зоні? (Симон опускає голову і мовчить). Очевидно, ти дуже відважний лицар!.. (Пауза). Все вірно, мовчання — це дуже важка робота, за це тут шалені гроші платять... (Зауважує Пана, який валяється на підлозі. Підходить до нього і починає нишпорити в його кишенях).

I пасажир Так, усе вірно, я вперше у Вашому чудовому місті. Такі краєвиди, такі пейзажі! Просто рай! Але дозвольте запитати, з ким маю честь?! Бригадир (Кричить). Василисо, ти що, знущаєшся? Чому стоїш, йди мерщій приведи себе до ладу! (Пауза). А це що за неподобство? (Показує на повішені голі опудала). Вам що, всім повилазило? (Верещить на двох охоронців, що сидять на лаві і тупо спостерігають за тим, що відбувається). Чому люди на дошці пошани не одягнені дотепер?! (З подушки, що закріплена на спині сплячого Пана, виймає шматки матерії і кидає їх охоронцям). Прикрийте їх. (Вони підбігають до ліхтарів, наче це флагштоки, й опускають опудала. Василиса шепоче щось Симонові і зникає за завісою на ліжку). Дайте ваші документи, подивимося, що Ви за птах... (Дивиться в очі I пасажира). Тебе це теж стосується. (Звертається до Симона). I пасажир Вони там. (Показує на візок, де лежать паперові згортки). Тривожно гуде паровоз. Ліворуч між ліхтарями один з охоронців закочує візок, на якому сидить напівголий чоловік зі срібним німбом на голові, а на колінах тримає два великих крила. Він підстрибує на візку, намагаючись утримати рівновагу, його голос при цьому вібрує: «Обер-р-р-ежн-но-о-о! А-к-к-ур-рат-н-ні-і-ше!». Охоронець залишає візок біля лавок і включається в роботу — починає прикрашати сцену.

310

Пан (Відкриває очі, всміхається і намагається підвести голову). Ой, ангел!.. II пасажир Спи, мій хлопчику, спи! (Дає йому кілька ляпасів). Пан Невже я на небі? Ангеле, де я? II пасажир (Не знаходить нічого, крім пляшки з рідиною, знімає з Пана одяг). О, чорт, усе в лайні! (Швидко складає всі речі до валізи і, кричачи, біжить до сходів, що спустилися). Привіт, Бригадире! (Плескає по плечу Бригадира, який розпаковує паперовий згорток I пасажира). Працюємо? Щось виходить? Бригадир Та пішов ти… ІІ пасажир зникає на сходах, що зі скрипом підіймаються вгору. I пасажир (Не зводячи очей зі сходів). Прошу вибачення... (Звертається 311

Райський пейзаж

Дiя друга

до Бригадира, який намагається зубами розв’язати мотузку на упаковці). Куди ведуть ці сходи?

Прошу мені вибачити, курсанте... (Різко змінює інтонацію і своє ставлення до нього). Я Вас не впізнав... Ви так скромно поводитеся, що я навіть не міг припустити... Бачите, який навколо хаос... Треба за всім устежити... А тут то похорони, то свята різні, а ще це відкриття нових пам’ятників... Так закрутили мені голови, що вже й не второпаєш, що до чого, і так щоразу… А завтра ще відповідальніший для нас день — затвердження нового міського свята — «День незалежного кіллера». Все місто буде гуляти, стріляти, підривати. Буде дуже весело! Якщо маєте бажання трохи відпочити, будь ласка, завітайте. (Подає руку на знак привітання). Ласкаво просимо, курсанте, на нове робоче місце. Як би там не було, робота — це святе, тим паче у верхах, де нервозна праця швидко виганяє позитивні емоції. І тільки там починаєш розуміти філософію гріхів... Але у Вас ще все попереду... А може, до цього і сама суть життя зміниться, стане простішою і щирішою, але... хто його знає... Одягніть (подає крила), а то поки що без них тут можуть виникнути деякі непорозуміння...

Бригадир Тьху, щоб тебе! (Плює на підлогу, але видно, що він усе-таки нарешті розпакував паперові згортки). Які ще сходи, де ти їх бачиш? (Сердито витирає рот, продовжує спльовувати). «Сходи?!» (Перекривляє I пасажира). I пасажир Так ось же вони! Ними щойно піднявся Ваш знайомий... Бригадир Вам щось примарилося… Немає в нас ніяких сходів, тим паче знайомих. На сцені всі метушаться. ІV і V охоронці заносять людські опудала і намагаються всадовити їх на лавках. ІІ й ІІІ охоронці вовтузяться із флагштоком. Вони не можуть підняти нагору одне з одягнених опудал, що застрягло десь посередині, й одночасно кричать: «Бригадире!» ІІI охоронець Щось із системою не так! ІІ охоронець Шахрая назад повісили, а прокурора ніяк не можемо, застряг. ІІI охоронець Поглянь, Бригадире, тут щось не так… Бригадир Ви що, всі зараз отупіли? (Підбігає до них і сердито поправляє мотузки на нічному ліхтарі). Навіть мотузку нормально на ролик не можете накинути! Ідіоти! (Поправляє мотузку, тягне опудало нагору). Тримайте... (Кидає їм мотузку). Йдіть і мерщій наведіть лад з пам’ятником, а то там усе переплутали. (Повертається до згортка). А ти чому стоїш, як бовдур? (Звертається до І пасажира). Що, сам не міг дістати? (Виймає великі жовтогарячі крила і здивовано дивиться на них). 312

I пасажир одягає крила і закріплює на голові знак ангелів. Згори лунає надривний кашель, наче хтось задихається. Голос Яші (Голосно кашляючи). «Ти що притяг, ідіоте?!. Який бальзам?!. Це ж розчинник!!!» (Кашляє. Голоси доносяться згори). Голос II пасажира «Яшо! Присягаюся. Я не знав!.. Заспокійся, будь ласка!..» Голос Яші (Кашляє). «Забери руки, дурню! Чим ти хотів мене напоїти?! Чим?! Що це за гидота?!» На сцену падає і розбивається пляшка. Охоронці, які стоять внизу, обурюються. V охоронець Гей, це хто там пляшками кидається, га? 313

Райський пейзаж

Дiя друга

забороняєш це? Мені необхідно з ним побачитися, зрозумій мене, будь ласка!»

VI охоронець А дідько їх знає!.. V охоронець Дідько знає!.. Дідько знає!.. А твої очі куди дивляться? Ти щось останнім часом став погано бачити... Дивися, аби зовсім не осліп... (Намагається посадити жіноче опудало поруч із чоловічим, але воно ніяк не слухається). VI охоронець А, по-твоєму, я маю стежити за кожним опудалом?! Боже, Боже, хоч би хтось розтрощив щелепу цій потворі… V охоронець (Кидає опудало на підлогу і хапає за комір колегу). Що ти сказав, недоумку? (Інші охоронці кидаються їх розбороняти). Бригадир Вам що, нема більше що робити?! (Кричить на охоронців, які б’ються). Ви що, сьогодні всі збожеволіли?! Незабаром церемонія почнеться, а тут нічого як слід не готове... (Кричить безперестанку). Облиште всі ці дурниці, поки я вам голови не повідривав, ідіоти!!! (Всі мовчки повертаються до своєї роботи. V охоронець знову намагається силоміць всадовити жіноче опудало). Ти, без мізків! (Хапає і відбирає в нього опудало). Хіба не розумієш: вона не хоче сидіти поруч з цим виродком? Ось де вона хоче сидіти, бачиш! (Садовить жіноче опудало на коліна іншому чоловічому опудалові — більш тендітної статури). Це тільки здається, що вони нічого не відчувають... Але вони розумніші істоти, ніж ви! Всі підготовчі роботи завершено. Симон стоїть нерухомо, не розуміючи, що відбувається навколо. Голос Яші «Не говори мені нічого! Нічого не кажи! (Кашляє). Ви мене вже дістали зі своїми розчаруваннями...» Голос II пасажира «Яшо, дозволь мені зустрітися з його величністю! Чому ти мені 314

Голос Яші (Кашляє). «У чому ти збираєшся постати перед ним? У цій обідраній одежині? Ти ж смердиш, як зграя скунсів! Йди звідси, поки він не повернувся...» Голос II пасажира «Яшо! Я прошу тебе! Скажи мені, де він?» Голос Яші «Йди звідси, скунсе проклятий! Кому потрібен твій сморід?» Згори на сцену по черзі падають: валіза, штани, піджак, крила і різні папери. Опускаються сходи, з яких стрімголов збігає напівголий II пасажир. Він ледве втримується на останній сходинці і намагається піднятися нагору. II пасажир Яшо, даремно ти так! Я ж злопам’ятний, стережися!.. Хоч семафор віддай, а то незручно голяка перед твоїми чортами хизуватися. Яшо, поверни семафор, я тобі ще стану в пригоді... Голос Яші «Стули пельку, недоумку!» (Кидає йому німб ангела). II пасажир (Ледве тримає в руках кинуті йому речі, вдягає на голову німб і гордо спускається сходами). Запам’ятай, Яшо, запам’ятай! Коли тобі пам’ятник поставлять, першим, хто на нього помочиться, буду я, тільки я! Подивимося, чим ти тоді будеш пахнути! Бригадир (Злегка підштовхує I пасажира вперед). Ось вони, Ваші сходи, йдіть мерщій, а то там чекати не будуть... I пасажир Дякую Вам, я думаю…

315

Райський пейзаж

Дiя друга

Бригадир Добре, все, йдіть, а то не встигнете… (Сходи починають зі скрипом підійматися). Думати там будете, а діяти — тут! (I пасажир стрибає на сходи і разом з ними зникає нагорі).

Бригадир Не треба знущатися над простим службовцем. Якщо я і звів будинок і придбав дещо, то це не означає...

II пасажир Дістали! (Складає речі у валізу). Що не принесу, все не так! Чи не те несу, чи цього мало. Я їм що, народжу нові душі?! Чи маю списані наново шліфувати?!. Тут вже нема з чого вибирати, лише живі трупи залишилися. Їх (дивиться нагору) ніяк не зрозумієш. Свого часу з таким азартом воду каламутили, навіть нікому не давали і слова пискнути, відразу ворогом народу оголошували. А тепер уже не знають, чим ще прикрити свої темні справи, а я знову маю стати офірним цапом. Та пішли вони... (Одягає крила і звертається до Бригадира). А ти що, задоволений усім цим? (Дістає з валізи одяг і одягає його на Пана). Пан (Відкриває очі). Ой! Знову ангел з’явився!.. II пасажир Хоч ти заткнися! Від твого запаху навіть блощиці блюють. Пан Ангеле, а де мама? II пасажир Ти що, додому захотів?! (Продовжує одягати піджак). Дай сюди руку, ну ж! Пхай!..

II пасажир Ну… не треба мені байки розповідати... Твій будинок навіть з неба добре видно. По-твоєму, цього мало для щастя?! Бригадир Гаразд, припини (взуває сандалю), що ви всі сьогодні, як на голках?.. Заспокійся... Все, що в нас є, ми кров’ю заробляємо, а не чекаємо, поки нам готове на тарілочці подадуть. II пасажир Ну так, кров’ю, а піт ви тільки в ліжку ллєте, і то на халяву… Заспокійся, аякже... Стривай, а де господиня, щось я її не бачу... Бригадир Вона у себе. Готується. Зараз повинна церемонія початися... (Розвертається і відразу береться за роботу). II пасажир Ех, бригадире, бригадире... Ні, ні! Вас навіть у пеклі не виправлять... Ні. (На адресу Бригадира). А ти кого тут чекаєш? (Звертається до Симона). Симон мовчки ледь знизує плечима.

Пан Мамо, ти вдома?

II пасажир Ти такий блідий. Та на тобі лиця немає! Тобі що, погано?

II пасажир Все, досить, закривай очі і швидко забирай звідси душу, поки тато не прийшов. Отоді побачиш, куди він тобі призначить... (Пан хоче підняти голову, але той так стукає його по ній, що він одразу ж відключається). О, як я бачу, ти останнім часом дуже поважним став. (Звертається до Бригадира, який витрушує із сандалів пісок). Цікаво, як стільки щастя потрапило в одні руки?

Симон Ні… Просто я погано переношу далекі переїзди.

316

II пасажир Видно, що ти приїжджий, я це відразу помітив… Важко не помітити фанатичного страждальця, котрий чекає єдиного і найважливішого прояву власної інтуїції... Але якщо Ви все-таки сподіваєтеся на щось, то тільки даремно гаєте час. Тут ніхто не приходить вчасно, місія в них така... 317

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон (Кидає на нього зневажливий погляд). Ви, бува, не знаєте, коли відкриються? (Шепоче. Киває вгору).

II пасажир Ви що, здуріли? (Дивиться на Симона з жалем). Чи ідіотизм — це єдине вигідне місце, де найчастіше валандаються спустошені душі?! (Пауза). Небесні ворота.... А Ви впевнені, що Вам вистачить сміливості зазирнути всередину?.. Подумайте про це... На, потримай. (Віддає Симонові валізу). Пізніше я розповім тобі про те, чого ніколи не можна бажати. (Знімає крила і закидає їх за завісу на ліжко). Неодмінно розповім. (Сам стрибає за завісу. Чути, як перелякано скрикує Василиса). «Тихо, дурепо, тихо! Це ж я!» (Симон кидає валізу і біжить до ліжка. З-за фіранки визирає голова II пасажира з німбом). Так, друзяко, без фокусів! Якщо хочеш побачити, як відчиняються небесні ворота, міцніше тримай валізу, а то замість них у «спецрай» потрапиш. Усе, давай, маршируй! (Зникає за завісою).

II пасажир Що відкриється? Симон Небесні ворота. II пасажир (Здивовано дивиться на Симона). Небесні ворота? Ви жартуєте? Симон А тут що, безнадійно тільки потягів очікують?! II пасажир Ні, звичайно… Але Ви думаєте, що раз так завзято чекаєте, то в нагороду за це хтось там (очима показує нагору) натисне і розчинить навстіж заповітні двері?! (Він регоче, наче божевільний). Ну Ви даєте! Раз так, то кличте Яшу, але він за кожен перегляд дуже дорого бере. Так, Ви справді насмішили мене. (Витирає сльози шторою, що прикриває ліжко). Давно я так не сміявся. У нас тут нема з чого сміятися, а от Ви мене від душі розвеселили... Цікаво, що Ви сподіваєтеся там побачити?! Ви впевнені, що побачене не розчарує Вас?

Симон Гей, ти!!! (Кричить так сильно, що привертає увагу охоронців, які метушаться).

Симон Якщо я побачу серце…

У цю мить лунає гудок паровоза, і на сцену входить жіночий церковний хор, одягнений у все червоне. Обличчя жінок запнуті жовтими хустками, так що видно тільки силуети. Вслід за ними гордо входять ще кілька охоронців.

II пасажир Серце?! Серце чого?..

Бригадир Зажди, зажди! (Кидає відрізки дощок, з яких складають сходи на кілька приступок). Ти! (Звертається до Симона). Ану йди сюди... Хіба я не казав, що твоє обличчя мені звідкись знайоме? (Пильно дивиться на Симона).

Симон Думаєте, істина не має серця?

IV охоронець Усе, Бригадире! Всі зібралися. Можемо починати!

II пасажир Серце в істини? (Заінтригований, затискає і розтискає кулак, імітуючи його роботу).

Бригадир (Відвертається від Симона і разом з іншими кричить). Яшо! Яшо! Яшо! (Паровоз кілька разів гуде, а згори зі скрипом опускаються сходи. Бригадир звертається до Симона). Поки до тебе дійде черга, роби, що наказують: маршируй звідси. Я

Симон Так! Я хочу його послухати і відчути, як воно б’ється насправді...

318

319

Райський пейзаж

Дiя друга

пізніше з’ясую, хто ти насправді. (До підлеглих). Усе, досить, заокруглюйтесь, час займати свої позиції...

складно Вам відповісти... навіть уявити собі не можу, про кого йдеться...

Хор піднімається сходами нагору. З-за лаштунків охоронці заносять кілька пам’ятників різних розмірів, закутаних в атлас різних кольорів. Щойно сходи починають підійматися, як з’являється I пасажир і швидко збігає вниз. Зістрибує з останньої сходинки і забиває ногу. Присідає навпочіпки біля ліжка і розтирає ушкоджену ногу. Він одягнений як охоронець, але через плече, як мисливська рушниця, перекинуте одне крило, а голова зав’язана блискучою хусткою. I пасажир А де та жінка, яка з такою любов’ю дивилася на Вас? (Звертається до Симона. Очевидно, що шукає когось). Симон здивовано дивиться на нього. I пасажир Я Вас запитую: де та пані, яка, мов тінь, стояла біля Вас?! Симон дивиться отетеріло. I пасажир Хто вона Вам?

I пасажир (Зніяковіло оглядається). Тут так смердить... (Затуляє носа хустинкою). Симон Це ще торішній запах, тут туалет влаштували… Кажуть, в інших місцях не тільки дихати нічим, але і повз гріхи пройти не можна. З нами часто проводять курс розради, так що все гаразд, а цей запах тут вже давно вкоренився... (Чути, як рипить ліжко, і приглушений жіночий стогін). I пасажир Очевидно, Ви лицар з неабияким щастям! Вона так завзято за Вами стежила, що навіть місця собі не знаходила... Симон Так, так! Ваша правда, цілком вірно... Якщо я не помиляюся, Ви запитуєте про ту красуню, яка за лаштунками займається написанням моєї біографії... Якщо це так, то вона там. (Показує на ліжко). Уточнює необхідні штрихи моєї біографії, розпитує послів, розумієте, адже якщо... (Обертає очима). Трапиться хоч найменша дезінформація про моє минуле, то вона всіх утопить у власному поту... Ви чуєте?! Ось як працює життєво необхідний інструмент, завдяки якому можна без будь-яких проблем запакувати свої духовні відходи. А що потім з ними робити, розуму не доберу... I пасажир Так, Вам точно пощастило…

Симон Я нічого не знаю… I пасажир Що з Вами? Я запитую про жінку, яка недавно стояла біля Вас... Симон (Розгублено роздивляється довкола). Біля мене багато стояло... Хто тихцем чохли шив для труни, хто за свічками стежив, хто приймав подарунки покійного... Їх так багато тут було, що мені 320

Симон Ага, всі заздрять. Але мені начхати на них. (Смикає мотузку на каркасі біля фіранки. Дзвонить дзвіночок, усе стихає). Голос Василиси (Гукає з-за завіси). «Рано ще, занадто рано! Я не готова... дайте мені можливість спокійно зібратися».

321

Райський пейзаж

Симон Василисо, до тебе посланець, терміново! Він хоче... Василиса (Відхиляє завісу і визирає напівроздягнена). Чого Вам треба від мене? I пасажир У мене важливе для Вас повідомлення, але… (Нахиляється і шепоче їй на вухо). Василиса (Сміється). Оце так! I пасажир Пані, все, що від мене залежить! (Передає їй згорток, запакований як подарунок). Василиса О, я навіть не знаю, як Вам дякувати… Ви так мені допомогли... Ласкаво прошу, будьте моїм гостем. (Обіймає його і тягне на ліжко). Симон (Знову смикає за мотузку). Василисо! Василиса (Визирає дуже невдоволена). Симоне, не смій мене більше турбувати... Симон Що відбувається, чорт забирай?!

Дiя друга

А взагалі-то пекло — це ще не кінець. Пекло — це найкоротший шлях до райських садів. У цьому ти невдовзі переконаєшся. Дуже швидко. (Вона ховається за завісою, звідти знову чути метушню, стогони і сміх). На сцені панує робоча атмосфера. Охоронці забивають останні цвяхи в невеликі сходи. Між лавками, де вже розсаджені опудала, встановлюють флагшток. Довго гуде паровоз. З-за завіси викидають опудало Василиси, одягнене в чорний пеньюар. Одночасно всі припиняють працювати і зосереджують увагу на опудалі, що валяється долілиць. Симон (Кидає валізу і дбайливо піднімає опудало). Василисо... (Широко розплющеними очима розглядає опудало). Що з тобою? Бригадир З нею все гаразд, а от твоє обличчя мені звідкись знайоме, хоч би згадати… (Не зводить очей з опудала Василиси і віддає наказ). Встановити трибуну! Кілька охоронців швидко відсувають ліжко у бік павутини, а перед ним ставлять невеликі, щойно змайстровані сходи. Поруч ставлять мікрофон на високому штативі. Симон трепетно опускає на підлогу опудало Василиси і повільно відходить до павутини.

Василиса Що відбувається?!. А що відбувається?!.

III охоронець (Вибігає по сходах і пальцем стукає по мікрофону). Раз, раз, раз. Працює! (Мікрофон гуде).

Симон (Витріщує очі). Василисо!

IV охоронець Ти що, глухий?

Василиса Симоне, якби все корилося нашій волі, то ми б зараз не варилися в цьому пеклі… Стій там і не заважай мені боротися... (Зникає на мить за завісою, але відразу ж з’являється і шепоче).

III охоронець (У мікрофон). Так, глухий, а тобі що?

322

323

Райський пейзаж

Дiя друга

Бригадир Злазь з трибуни, а то ти у мене по-справжньому оглухнеш! (Кричить на III охоронця. Потім нахиляється над опудалом Василиси і з цікавістю розглядає його. Повільно піднімає її праву руку, потім, не поспішаючи, опускає). Так...

III охоронець Швидше, щоб вас! (Репетує на учасників духового оркестру). Що ви стовпилися, мов отара овець?

IV охоронець (Посміхаючись, піднімає її ліву ногу, дивиться на колег і кидає на підлогу). Так... Бригадир Обережно, ідіоте! Це ж... з нею треба акуратно. (Піднімає опудало і ніжно гладить його). Вона така тендітна, безпомічна... (Лукаво дивиться на підлеглих). Що, подобається? (Усі на знак згоди кивають головами). Ну раз так... що ж, по святах вам належиться, а то ще дах поїде. Так? (Знову кивають). Але дивіться, аби був порядок... (Кидає опудало, але IV охоронець ловить його на льоту і бере на руки, наче сплячу жінку). IV охоронець (Тупо посміхаючись). Бригадире, Вам не здається, що одному генералу проводити маневри на цьому полігоні (вказує на опудало Василиси) буде надто виснажливим заняттям?.. Може, Ви теж з нами запустите фугасні снаряди? Бригадир Тобі що — армію надіслати на допомогу? (Починає метушитися і нервувати). Де вся інша бутафорія? Де Козлов? Де оркестр?! (Репетує на підлеглих, які відразу ж кидаються виконувати його накази. Гуде паровоз). Час!!! Яшо, час!!! (Гримить барабанний дріб. Він стоїть струнко і напружено прислухається). IV охоронець Час?!. (Кидає опудало). Час! Час! Боже, Боже, скільки жорстокості в цьому слові... Яка ненависть до всього живого... (Метушиться). Де Козлов? Де ж він?! (Кричить на охоронців, які тягнуть на сцену манекен Козлова, трохи вищий за людський зріст). На сцену юрбою ввалюється духовий оркестр.

324

IV охоронець Манекен Козлова сюди! Поставте тут! (Показує місце біля ліжка, де стоїть Бригадир. Той бореться з короною, яку ніяк не може зняти з голови). А цих тупаків розмістіть біля пам’ятників... (Киває на оркестрантів, які розбрелися по всій сцені). III охоронець (Свистить музикантам). Ану, ви, давай сюди, хутко! (Вони мовчки виконують його наказ. Шикуються в лаву і завмирають). Тромбоніст Ну що? (Звертається до III охоронця). Задувати?! (Всі музиканти приготувалися до виконання). III охоронець Ну що?! (Звертається до IV охоронця). Нехай задувають чи як? IV охоронець Я вам зараз так задую! Стійте на місці і без наказу навіть не дихайте, поки у вас потрібне повітря не накачаємо... III охоронець Ідіоте, ти зрозумів? (Кричить на Тромбоніста). IV охоронець Усе, досить! Припиніть знущатися з представника закону! (Лає охоронців, які бавляться перукою манекена Козлова). Дайте йому спокій і негайно заберіть це. (Ногою відкидає опудало Василиси). А ти стій на місці! (Наказує III охоронцеві, що дуже зацікавився опудалом Василиси, той беззаперечно виконує наказ). III охоронець Вас це також стосується! (Кричить на двох охоронців, що теж намагалися схопити опудало Василиси. Його виносять ті охоронці, що крутилися біля лавок, за ними йдуть ще троє). IV охоронець Обережно з нею! Вона ще може отямитися, тоді я вам не 325

Райський пейзаж

Дiя друга

позаздрю. Тільки не порвіть її! (Охоронці з радісними криками несуть її за лаштунки). Тварюки, ох, які тварюки... Ну що, Бригадире, ви готові?!

все одно нічого не працює. Ну ж. Одягай мене швидше, поки до них не дійшло, що їм жіноче опудало підіпхнули.

Бригадир (У тій самій позі). Тихо, заткнися! Не верещати! (Пауза). Ще злякаєш почуття, накопичені такою працею... (Намагається зняти з голови корону, але це йому не вдається).

IV охоронець закріплює на його голові перуку судді, а на плечі накидає чорну мантію, знявши її з манекена. Очевидно, що перука і мантія на нього завеликі.

IV охоронець Бригадире, заспокійся! Вона ж легко знімається...

Бригадир Ну, як я виглядаю?!

Бригадир (Високо підняв голову, і IV охоронець обома руками покрутив корону). Боляче, як боляче! (Замружується від болю і присідає, IV охоронець різким рухом зриває з його голови корону. Підводиться, але від запаморочення ледве втримується на ногах). Давай, мерщій (звертається до IV охоронця), а то голова розколюється... (Стоїть із заплющеними очима, стиснувши обома руками потилицю).

IV охоронець (Сміється). От тепер ти справжній козел!

IV охоронець знімає з голови манекена перуку і демонстративно подає її Бригадирові. На сцені стає дуже тихо, тільки з-за лаштунків долинають п’яні чоловічі вигуки. Бригадир (Відкриває очі і гнівно дивиться на IV охоронця). Вони що? Збожеволіли? IV охоронець (Тримає на витягнених руках перуку, зніяковіло крутить головою). Та ні, це вони з опудалом розважаються... Бригадир Що? Не могли до кінця церемонії потерпіти? IV охоронець Але ж Ви самі їм мозок у труси зашили… Бригадир Зашили, не зашили, яка різниця, де його пришивати, якщо в них 326

Бригадир Що? Хто я? IV охоронець Справжній Козлов, Бригадире, Козлов! Тепер нікому не треба доводити, що ти не справжній Козлов — вершитель доль мешканців нашого міста! Бригадир Досить знущатися з мене! Ворушися, треба манекен Козлова забрати звідси. Швидше, поки ніхто не бачив його. Двоє охоронців піднімають і переносять голий манекен до сходів поруч із ліжком. IV охоронець зав’язує манекенові на око хустку, як у морських піратів. Бригадир знімає з плеча автомат і вішає на груди манекена, а на голову йому одягає свою корону. Один з охоронців, що сидить між опудалами на лавках і тримає в руках фотоапарат, швидко підбігає до сходів і, присівши навпочіпки, фотографує Бригадира і IV охоронця разом з манекеном, щоразу засліплюючи їх спалахом. Після чого швидко повертається на своє місце і знову сідає між опудал на лавці. Бригадир (Знімає з шиї манекена масивний ланцюжок з медальйоном і повільно підіймається сходами, встановленими біля ліжка. 327

Райський пейзаж

Дiя друга

Зупиняється, повертається обличчям до опудал, що сидять, і, не рухаючись, шепоче IV охоронцеві). Поклич Яшу...

Він несподівано падає на коліна й обома руками оповиває ніжки Василиси.

IV охоронець (Вдихнувши на повні груди, верещить). Яшо!!! Підіймай!!! Звучать фанфари. Сцена освітлюється ще яскравіше. IV охоронець підбігає до III охоронця, і вони разом з оркестром завмирають. Під звуки фанфар нагору піднімається завіса з каркасом, що висіли над ліжком. Ліжко перетворюється на трибуну, де стоїть Василиса, одягнена в червоний короткий пеньюар, у туфлях на високих підборах, а на голові в неї виблискує кривава корона. По обидва боки від неї стоять I і II пасажири. Симон побачив Василису в новому амплуа, почав сильно хвилюватися. Він не зводить очей з трибуни і повільно ходить по колу біля нічних ліхтарів, де валяється Пан. Василиса (Піднімає пеньюар і з панчохи на правій нозі дістає невеликий згорток. Перечитуючи, звертається до Бригадира). Пане Бригадире! (Знову перечитує текст). В рамках світової кризи неефективного використання розуму та за значний особистий внесок у розвиток міні-демократії нашого міста і вагомі досягнення перед Батьківщиною наше неосяжне суспільство поклало на ваші металеві плечі велику місію, велику надію і почесний обов’язок у боротьбі за наше світле майбутнє… Наказом його величності Ви, дорогий Едмунде Едмундовичу Едмундов, призначені на посаду підпоручика «Козлова». (Чути бурхливі овації). Тихо! Тихо! (Всі затихли. Знову читає текст. Звертається до громади). Вельмишановна громадо! За відродження нашої прославленої мотострілецької зброї і збереження багатовікової традиції вічного мовчання міста дорогий наш Едмунд Едмундович нагороджується перехідним срібним орденом «Сяючого Ката» третього ступеня. I пасажир забирає згорток у Василиси і передає їй стрічку срібного кольору, на якій висить орден у вигляді двох перехрещених сокир. Василиса робить крок уперед і вішає орден на шию Бригадира. 328

Бригадир О… Пані, пані! Не можу в це повірити, не можу. Все життя чекав цієї миті, все життя! Ні, ні, це, напевно, сон! Сон! Розбудіть мене, будь ласка, розбудіть!.. Василиса Все, досить! Піднімайся, Бригадире, час прокинутись… I і II пасажири схопили Бригадира і силоміць підняли на ноги. II пасажир Давай мерщій, поки не передумали! (Смикнув Бригадира). Бригадир (Витер сльози і несподівано зірвав з голови перуку). Служу його величності! Служу вітчизні! Служу міні-демократії! Присутні серед громади охоронці одночасно підняли овації: «Ура! Ура! Ура!..» Бригадир знову одягнув на голову перуку. Василиса Козлов! (Звертається до Бригадира). Гадаю, Ви розумієте, що в наш тяжкий час перетворитися в Козлова не так просто, чи не так?! Бригадир Так, пані! Так! Василиса Якщо так, бажаю Вам успіхів у Вашій нелегкій і відповідальній справі. Бригадир Це велика честь для мене, пані! Хочу запевнити: зроблю все, щоб 329

Райський пейзаж

Дiя друга

дихання нашого міста відповідало диханню його величності. (Сповнений гідності, підходить до мікрофона і грізно дивиться нагору. Суворо гукає). Яшо! (Миттєво стихають фанфари, всі завмирають у чеканні. Чути приглушений скрип дощаного помосту). Леді і джентльмени! (Його голос тремтить).

досяг довгоочікуваної мети вільно декларувати всі події, що ведуть до знищення нашого міста... (Пауза. Важко зітхає). Цього не так просто було домогтися! (Пауза). Любі містяни, в ці радісні хвилини розмова про загибель міста не повинна мати патетичний характер, аж до миті, поки народ міста, який гине, візьме всю відповідальність за те, що відбувається, на себе і стане добровільною жертвою заради його ж порятунку... А до цього про жодну патетику не може бути й мови!

Василиса Досить! Досить! (Знервовано звертається до Бригадира). Козлов! На правах господаря час звернутися до народу. Говори коротко і зрозуміло, без усіх цих реверансів, і швидше, доки пам’ятники не розбіглись. Козлов (Знічується і закашлюється). Прошу пробачення, пані... (Кашляє, виймає з кишені хустинку і витирає з обличчя піт, сам себе заспокоюючи, бурмоче під ніс). Прошу вибачення... (Пауза). Дорогі співробітники, вельмишановні співвітчизники! Сьогодні в цьому райському місті на нашу долю випала велика честь увіковічнити наші імена подією, що ввійде в історію як час возз’єднання найважливіших і наймогутніших моментів людського життя: дня народження та смерті. (Пауза). Почесне право відкрити пам’ятники, якими місто ознаменувало об’єднання двох начал усього людства, надається господині нашого міста, пані Мері! Закінчивши фразу, підморгує IV охоронцеві, але поки той думає, чого від нього хочуть, то III охоронець уже віддає оркестрові наказ грати. Музиканти своїм блискучим виконанням суттєво пожвавлюють церемонію. Козлов підходить до Василиси й урочисто одягає на шию медальйон, потім з повагою цілує їй руку, називає її «Мері» і спускається зі сходів, займаючи місце біля озброєного манекена. Мері (Поправляє ланцюжок, упевнено підходить до мікрофона. В руках у неї червона в білий горошок хустинка і аркуш паперу, який щойно передав II пасажир. Вона обводить усіх присутніх уважним поглядом. Починає читати з папірця, попутно розбираючи, що там написано). Коли наш народ 330

Симон (Уважно спостерігає за виступом Василиси і не знаходить собі місця. Він намагається наблизитися до трибуни, щоб хоч якось привернути її увагу). Василисо... (Кличе її тремтливим і невпевненим голосом, але вона його не чує). Мері І на закінчення… (Пауза). Пам’ятник, що ми з вами сьогодні відкриваємо, ніяк не відображає ні кінця, ні початку абсурдності нашого міста. І, нарешті, ось! Ось вона — реальність! Ось той факт, що остаточно розвіє всі домисли і припущення як про саме життя, так і про його кінець. (Махає хустинкою у бік пам’ятників, що збилися в купу біля сцени). Козлов! Чому я не бачу пам’ятників, що втілюють глибоко трагічні символи містян? (Козлов і всі охоронці, які перебувають на сцені, з ентузіазмом хапають пам’ятники і з гуркотом починають їх пересувати у бік трибуни). Ні! Ні! Зачекайте! Зачекайте! (Всі зупиняються і втуплюються в Мері). Не всі відразу! Давайте он той, що найбільше блищить... Усе одно кожен з них так само похмурий, як і міське життя, проти якого ми ведемо запеклу боротьбу! (Охоронці викочують у центр зазначений пам’ятник). Ми ж не винні в тому, що справжнього скульптора удень зі свічкою не знайдеш, тому нам самим доводиться ліпити і будувати... Тому, будь ласка, будьте поблажливі до пам’ятників, і обійдемося без оплесків. (IІ пасажир шанобливо подає Мері склянку води, але вона не встигає надпити, як лунають оплески). Припинити, негайно! (Кричить, захлинаючись від люті). Зараз же опустіть руки! Зараз же!.. Козлов, раз і назавжди запам’ятайте: оплески — це свідчення порушення психіки громадян, які сумніваються, а такий народ — це Клондайк для зміцнення влади, обраної самими містянами. За найдешевшу винагороду ніхто так легко не розстанеться з власними переконаннями, як частина 331

Райський пейзаж

Дiя друга

населення, що сумнівається. Це їхня зброя в торгівлі з владою. Інших, ефектніших контрактів, аніж оплески, між ними не існує. Зрозумій: якщо знищимо їх, то дуже швидко черга дійде і до нас, тож тримайте руки в кишенях!

верещить на них так, що у всіх руки застигають у повітрі). Ви що, геть здуріли? Припинити! (Пауза). Козлов! Чому я не чую гімну?

Пан Правильно, пані! (Наче крізь сон, вигукує). Вірно! У Вашому місті ще дотепер ні в кого не виросли руки, які б могли виразити справжню суть речей... (Охоронці метушаться). Але я про всяк випадок оголошую Вам протест, раптом пощастить — і хтось наллє... (Знову засинає і хропе. Охоронці кидаються до порушника порядку).

Охоронці і Козлов махають руками на музикантів. Оркестр виконує якусь сумну мелодію, і всі відразу, навіть опудала, стають струнко. Мері і її «охоронці» сходять униз до флагштока. Вона урочисто передає хустинку Козлову, котрий закріплює її на мотузці як прапор. Потім він стає на праве коліно, цілує прапор, віддає честь і починає піднімати його, але посередині щось заїдає. Козлов нервує і починає щосили смикати мотузку. Несподівано здіймається вітер.

Мері (Говорить тоном, що не віщує нічого доброго). Козлов! Я не думала, що твоє відомство може опуститися так низько, що почне колупатися у лайні руками, котрі ми дбайливо шліфували роками... Симон (Обережно обходить трибуну і з острахом дивиться на Мері). Василисо, що тут відбувається? Що за божевілля діється? Що це все означає?! (Охоронці щільним кільцем оточують Симона). Мері Козлов! Ця людина має рацію... (Виливає на Симона воду зі склянки і віддає її назад II пасажирові). Займіть свої місця. (Наказує охоронцям). Я сама впораюся з ним!.. (Охоронці неохоче відходять від Симона). Бачите?! (Показує на Симона, з якого стікає вода, а очі блищать від злості). Як гостро стоїть питання про божевілля! Зараз ви переконалися в тому, що змушує нас боротися з характером усього народу?! Так! Розум! Він раніше за всіх заражується непокорою. Сьогодні я не збиралася глибоко аналізувати цю тему, але якщо сам народ (показує на Симона) вимагає її обговорення, то скажу єдине. До завершення карантину містянам доведеться ненадовго покинути місто. Всі ваші будинки ми збережемо, а в деяких із них навіть зробимо косметичний ремонт. Місто давно цього потребує. А загалом для наших городян соціальні проблеми не мають значення. Вони вже домоглися найголовнішого: відкриття пам’ятників, що увічнять їхній громадянський дух. (Охоронці аплодують. Мері 332

Мері Козлов, що сталося? Козлов Заспокійтеся, пані, це звичайне непорозуміння… Мені здається, що хтось мотузку поміняв. Ви тільки не хвилюйтесь, я впораюся з цим. Зненацька на сцену входить Сторож театру. Це літній чоловік, одягнений у фуфайку і галіфе, взутий у домашні тапочки. На сцені всі завмирають. Припиняє грати музика, западає мертва тиша. Сторож тримає в руках увімкнений ліхтар і здивовано роздивляється довкола. Сторож Дивно. (Вимикає ліхтар). Наче музика грала! От народ, ну знову хтось світло залишив увімкнене. Так... цим акторам довіряти не можна, а потім я від начальства дістаю. (Дивиться на підлогу). Я молоток шукаю, а він тут валяється... (Підбирає з-під стільця молоток). Ну що за люди, га? О, і пилка тут, хто її сюди притяг? (Підбирає пилку). Що за безлад такий? (Зупиняється й уважно дивиться на застиглих акторів. Підходить до Мері, вмикає ліхтаря й освічує її ззаду, прицмокує язиком і похитує головою). Чого тільки вони не вигадають?! (Обережно одним пальцем 333

Райський пейзаж

Дiя друга

торкається мережива на пеньюарі і мимоволі відсмикує руку). І хто ці ляльки так робить, глянь, мов жива. (Впускає пилку і молоток). О, чорт! (Сміється і починає збирати інструменти, що розсипалися. Проходить між опудал, що стоять). Ого, які груди! (Буцає головою одне з жіночих опудал. Сміючись, залишає сцену. З-за лаштунків чути клацання рубильника, і на сцені гасне світло. Западає суцільна пітьма. Через якийсь час чути звук кількох ляпасів і голос Мері).

Голос Пана «Що таке? В чому справа?! Ви хто? Що ви від мене хочете? Пустіть! Ви мене з кимось сплутали!» (Чути звуки боротьби).

Голос Мері «Чому, за що?» Голос Пожежника «Тому!» (Ще один ляпас). «Тому, суко!» (Пауза). «Вона ще запитує, чому?» Голос Мері «Що я ще можу зробити, що? Мене принижують, я мовчу, ґвалтують — терплю. Я цілком віддалася вашій волі, і на, маєш, заслужена нагорода? (Ридає). Що ви ще від мене хочете?! Я ж виконую все, що ви мені наказуєте, що я ще можу?!» Чути уривчасті звуки чиїхось кроків по залізній підлозі. Запалюється сірник. Його вогонь освітлює дивного ліліпута у формі пожежника, біля якого навколішки стоїть Мері. Навколо метушаться кілька ліліпутів, одягнених так само. Голос Пожежника «Думаєш, я не розумію, чому ти зволікаєш?» (Вогонь згасає). Голос Мері (Розгнівано). «Дайте мені можливість хоч якось завершити почате або дайте мені спокій! Я так більше не витримаю! Я вже не можу купатися в цьому болоті!» Голос Пожежника «Заткнися, стерво! Заткнися!» (Чути ляпас і плач Мері. Чути тупіт кроків і зляканий голос Пана).

Голос Пожежника «Що, вже не виступаєш, худобо!» (Долинають голоси ліліпутів і голосні стогони Пана). Голос Пана «Не треба! Я прошу вас, навіщо?! Відпустіть мене, будь ласка, я ні в чому не винен!» (Чути стогін і крики). «Ай! Ой!» Голос Пожежника «Давай, протестуй про всяк випадок!» Голос Пана «Відпустіть…від...а...а…» Прохання Пана поглинають звуки ударів. Запалюється сірник, освітлюючи Пана, який лежить на підлозі, а його б’ють п’ять ліліпутів. Один із них заливає з пляшки Пана, який захлинається і крутить головою. Пожежник Ось так, дорогесенький, за твої порожні протести ми наливаємо справжню горілку… Ми дуже наївні істоти, всім відразу віримо... (Кидає на підлогу голову Пана). Ось так! (Вогонь згасає. Все затихає). Голос Мері «Козлов!» (Кричить розлючено, але голос зривається на плач). «Хто вимкнув світло! Хто посмів?!» Голос Козлова «Пані! Я Вас не бачу! Ви де?!» Голос Мері «У лайні! Виродку, в лайні! Щоб тебе!!» Голос Козлова «Заспокійтеся, пані, прошу Вас! Яша ж у курсі справи, нас довго

334

335

Райський пейзаж

у темряві не залишать... Пані, дайте руку, я Вам допоможу, Ви де?» Голос Мері «Козлов!» (Голос слабшає). Голос Козлова «Я чую вас, пані, але не бачу, де Ви?» (Він на щось наштовхується і лається від болю). Голос Мері «Ти ідіот, Козлов! Тобі шию треба скрутити, а потім усе інше... Ти гадаєш, якщо з’їв вовка, то знищив його? Ти ж не знаєш, що він ще може накоїти, мандруючи по твоїх кишках! Але нічого, ти ще пізнаєш це «задоволення»! Я займуся тобою, неодмінно!» Голос Козлова «Пані, пробачте, будь ласка! По-моєму, я ногу зламав... ой-а-ех, як болить, зараза! Вибачте, але я ніяк не можу зрозуміти Ваших докорів на мою адресу. Повірте! Для них немає підстав!» Голос Мері «Я тобі дам підстави, худобо! Ти ж ідіот, Козлов! Адже тільки ідіоти будь-яку нісенітницю сприймають всерйоз і на ній будують політику з серйозним виразом обличчя, як це робиш ти!» Голос Козлова «Пані, рівень освітлення нашого життя не визначає якість влади. Темрява — це ж дурниця, це миттєве явище, як стихія, в темряві головне — витримати ручне керування влади, щоб не зламати шию. А в чиїх руках має знаходитися рубильник: чи влади, чи народу — це вже питання риторичне». Голос Мері «Риторичне, так?! Тоді поясни, як ти зміг узяти владу в свої ні до чого не придатні руки, якщо ти не розумієш обов’язок влади?» Голос Козлова «Не потрібно нічого розуміти, пані. Головне — відчувати режим згори і не проспати вибори внизу».

336

Дiя друга

Голос Мері «Вибори?» Голос Козлова «Так, пані, вибори. Це ж як церква, де неможливо вгадати, хто там молиться: ангел чи демон. Головне — кому вистачить грошей викупити німб у священика, а народу байдуже, за кого молитися, лиш би йому сам процес молитви не заборонили». Голос Мері «І де ж обіцяна справедливість?» Голос Козлова «Пані, справедливість — це ж формула для кросвордів. А насправді її багато не буває. Вона, як пшениця: ніколи не вгадаєш, яке борошно з неї вийде і яким на смак потім буде хліб». Голос Мері «Де обіцяна організація церемонії відкриття або принаймні маніпулювання тими, хто довірив тобі владу? Де це все?» Голос Козлова «Пані, ці непередбачені обставини…» Вмикають яскраве світло. Всі стоять, як і раніше, крім Мері, яка повзає на колінах. Симон з дурнуватим виглядом витріщується на стовп, де гойдається опудало Пана. Козлов, який лежав біля трибуни, підхоплюється і, накульгуючи, кидається до господині. Охоронці намагаються підвести Мері, але вона так кричить на них, що вони миттю відходять від неї. Мері Не смійте доторкатися до мене!!! (Сама піднімається і як тільки повертається до сходів, їй до ніг падає Козлов і починає розтирати їй коліна). Козлов Ви не забилися, пані?!. Я можу...

337

Райський пейзаж

Мері Забилася? Забирайся! (Вона так штовхає його коліньми, що той падає). Геть звідси! (З кишені піджака в І охоронця виймає білу хустку і, сякаючи носа, впевнено піднімається на трибуну. I і II пасажири, з ангельськими крилами на плечах, ідуть за нею). Стійте на місці!!! Ні кроку далі!!! Я не потребую ваших послуг напоказ. Краще займіться чимось корисним, аніж стояти тут без потреби і тупо витріщати очі... I і II пасажири, що представляються ангелами-охоронцями Мері, остовпіли, перезираються між собою і мовчки спостерігають за тим, що відбувається навколо. Мері нервово витирає сльози. Козлов стає біля флагштока, механічно поправляє суддівську перуку, намагаючись тим самим привернути увагу пані до прапора, що застряг посередині. Але Мері верещить на Симона, котрий спопеляє її поглядом. Мері Що? Що Ви вирячилися на мене? Чого Вам треба від мене? Де Ваше місце? Звідкіля Ви взялися? Хто ця людина? (Звертається до своїх «Ангелів»). Його хтось знає?! Козлов (Відразу оживає). Пані, я бачив цього чоловіка... Він дуже підозріло поводиться, але ми зараз займемося ним... (Гуде паровоз, чути якесь гарчання). Мері (Прислухається). Що це за звук такий дивний? Козлов, Ви чуєте? Козлов Не знаю, пані, але він нам спокою не дає… я думав, Ви знаєте... Мері (Відвертається від Симона, прикладає хустку до очей і робить кілька кроків). Козлов, я не фахівець зі звуків... Зараз я навіть власного голосу не впізнаю.

338

Дiя друга

Симон (Репетує щосили). Чому?! Мері (Різко повертається до нього). Що «чому»?! Що Ви хочете дізнатися? Чому кричить звір чи чому Ви ще дотепер живі?! Що з цього Ви хочете знати? (Охоронці метушаться). Симон (Швидко йде вздовж трибуни). Василисо, чому повісили хвору людину? За що? (Вказує на опудало Пана, підвішене на ліхтарі). Мері Тому що в нього були проблеми з головою! Що, заціпило? (Кричить на охоронців). Зараз же заберіть цього психа, негайно! Пасажири І і ІІ та кілька охоронців хапають Симона, який розгнівано намагається видерти автомат, що висить на манекені. Симон Виродки!!! Всіх перестріляю, до єдиного!!! (Всі кидаються ловити Симона і разом з манекеном падають на підлогу. Охоронці швидко схоплюються, а I і II пасажири залишаються стояти навколішках. Всі б’ють Симона: хто ногами, а хто руками. Він кричить і вивертається). Бийте, щоб вас!!! Сильніше!!! Ще!!! Бийте, захисники вітчизни, давай! Лунає автоматна черга. Всі завмирають. Знизу піднімається струмінь диму. Симон ледве підводиться, його обличчя закривавлене. Симон Чому темно?.. Ти де? Василисо! Куди поділися всі свічки? Ти де? Василисо! Козлов (З цікавістю спостерігає за тим, що відбувається. Швидко

339

Райський пейзаж

зорієнтовується і бере на себе командування). Ви чому стоїте? (Суворо звертається до своїх підлеглих-охоронців). Один постріл — і від страху весь мозок вибило?! Охоронці відновлюють «бойові дії». Звалюють на підлогу Симона і, мов опудало, тягнуть до нічних ліхтарів.

Дiя друга

стук у двері). Що це за звуки? Козлов А, напевно, це знову Сторож… не звертайте на це уваги. Пані, головне... (Показує на прапор).

Мері (Витирає хусткою сльози). Козлов!

Мері Пані, пані! (Не може стримати свого гніву). Що ти смикаєшся? Що, хочеш дотягтися до прапора? Давай, чіпляйся за мотузку і піднімешся без проблем... Віддай наказ, нехай грають марш, швидше все завершимо. Я не хочу далі провадити цей балаган.

Козлов Так, пані! (Стоїть струнко біля флагштока).

Козлов Слухаюсь, пані!

Мері Ти великий мерзотник, Козлов! Ти знаєш про це? Козлов Так, пані! Це сутність моєї влади... Це головне — те, що вчать у нашій академії. Мері Сутність?! Тоді чому ти не за призначенням її використовуєш? Скільки ще посад я повинна зосередити у твоїх руках, щоб ти нарешті відчув ступінь власних гріхів? Врешті-решт, коли ви дійсно навчитеся знаходити вихід з непередбачуваних ситуацій, а не знищувати їх? Коли?! Козлов Пані, згідно з інструкцією ми не маємо права показуватися серед білого дня, щоб щось шукати чи намагатися запобігти чомусь. Нам це суворо заборонено. Ми покликані знищувати кожен факт, що викликає навіть найменшу підозру в закону! Пані! Мені незрозуміле Ваше обурення в зв’язку з цим, адже Ви і є закон. Мері Так, усе вірно… (Дивиться, як охоронці вішають на ліхтарі Симона догори ногами). От так усе життя і будеш за інструкцією у лайні копирсатися. Ти ж без крові навіть дощового хробака не можеш знайти... (Знову чути ревіння якогось звіра і приглушений 340

Козлов повертається і дає музикантам знак, вони виконують жалобну мелодію. Охоронці займають попередні місця. IV охоронець піднімає з підлоги манекен, знімає з нього рушницю, перекидає собі за спину і приєднується до всіх. Симон (Хитаючись на стовпі). Чому все так, Василисо, чому? Мері Та він ще при пам’яті! (Верещить на присутніх). Нічого нормально зробити не можете, виродки! (Пауза. Плаче, прикривши хусткою обличчя. I і II пасажири перезираються між собою і рушають на трибуну). ІІ пасажир Стійте, зачекайте! (Роздратовано махає рукою Козлову, але той нерозуміюче дивиться на нього). Припиніть!!! Тут що, жалоба? Кого ви тут ховаєте? (Музика стихає). А ти що собі дозволяєш, суко?! (Вибігає по сходах до Мері і так смикає її, що вона ледь не падає з трибуни). На, читай! (Кидає їй аркуш). Дотримуйся реґламенту, поки не забронювали тобі місце поруч з ними. (Показує на повішені опудала). Час — це не альбом зі світлинами, які можна тупо гортати туди-сюди. Працюй, швидше!

341

Райський пейзаж

Дiя друга

Мері дивиться на нього так, мов бачить уперше. Підіймає з підлоги аркуш паперу і, пересиливши себе, підходить до мікрофона. Прокашлюється, не відриваючи погляду від Симона.

і голосно віддає наказ). Кавалерія! (З-за лаштунків вибігають напівроздягнені охоронці, ті, що розважалися з опудалом Василиси. Вони на ходу приводять себе до ладу і стають поруч з усіма). Струнко! Рівняння на прапор!

Симон (Наче марить). Симоне, не можна нікому довіряти власні погляди... Вони завжди зраджують щирі почуття...

Симон (Повільно обертається навколо власної осі). Що вдієш, Симоне! Ти ж бачиш, тут смерть, як провізор в аптеці, котрий отруту від крові не може відрізнити. Однак з часом він стає нашим аптекарем. (Кашляє і сміється із себе). Сприйняття істини завжди суперечить її суті, ідіоте!

Знову гуде паровоз. Мері дивиться на аркуш, але продовжує уважно слухати Симона. ІІ пасажир Чого ти чекаєш?! Мері Просвітлення! Просвітлення!!! (Кричить. Пауза. Вона збирається з силами і, не відриваючи очей від аркуша, монотонно читає). Місто мерехтить вогнем в імлі, схоже на згаслу зорю... Там не квітне мигдаль і поле не дихає степовими грудьми... я мовчу й не тривожу сонної совісті спокій... Місто, яке я так любила, бачу тільки уві сні. (Пауза. Вона опановує себе). Так, нелегка попереду дорога життя, похмурого і порожнього, але мене не лякають тривоги, що навіяні рікою сліз. Нехай вас пам’ятник цей утішить, він дарований нам долею. (Пауза. Лунають оплески і крики «Браво!», «Браво, пані!» І і ІІ пасажири неохоче плескають). Честь відкрити пам’ятник надається нашій шляхетній кавалерії! Козлов (Знічується від несподіванки і ледь не підстрибує з радості). Пані, я не можу повірити! Це така честь для нас! Мері (І пасажир подає їй ножиці, які вона недбало кидає Козлову). Починайте церемонію! Козлов (Падає на коліна і нишпорить по підлозі руками, шукаючи ножиці, що загубилися серед юрби. Дістає їх з-під лавки, підхоплюється 342

Козлов (Дає знак музикантам, вони грають жвавий марш. Він стройовим кроком підходить до пам’ятника, дивиться на нього). Де сходи, недоумки?! IV і III охоронці вибігають з-за лаштунків і відразу ж повертаються зі сходами на колесах, що схожі на трап. Вони підвозять їх до пам’ятника. Козлов під звуки маршу з гордо піднятою головою йде трапом нагору. Іронічно оглядає всіх присутніх, повертається до пам’ятника і відтинає шматок блакитної стрічки, якою він був перев’язаний поверх золотавого атласу. Посміхаючись, демонструє його присутнім. Бурхливі оплески. Падає вниз розтята стрічка, і разом з нею опускається край полотнища. Козлов, не поспішаючи, спускається вниз. IV і III охоронці як очманілі кидаються до полотнища і намагаються повністю стягнути його вниз. Раптово гуде паровоз і здіймається вітер. Полотнище, підхоплене потужним поривом вітру, зноситься вгору, відкриваючи пам’ятник для загального огляду. Від побаченого всі ціпеніють. Музиканти по черзі припиняють грати, а Козлов, дурнувато посміхаючись, витріщається на господиню, наче це він винен у тому, що сталося. Мері дивиться крізь юрбу і нічого не бачить. IV охоронець (Присвистує). Ні фіга собі… III охоронець Це що за звірюка така? 343

Райський пейзаж

Дiя друга

На п’єдесталі стоїть чоловік, дуже схожий на велику мавпу. Він увесь заріс густою шерстю, з неприємним, але дуже розумним виразом обличчя. На ньому коротка майка-сітка, з-під якої видно живіт. Він одягнений у короткі широкі шаровари, подерті ззаду, босий.

почуттів. (Пауза). Здається, якийсь божевільний хотів зробити мене інвалідом. (Продовжує розминати пальці ніг). Болить... Ой як болить...

Мері (Наче випльовуючи слова). С-с-с-о-о-… Соломоне, ти? Западає мертва тиша, тільки вітер сильно сіпає вкраденим полотнищем. Чоловік дивиться на усіх з неприхованим смутком, обличчя його спотворене від болю. Він згинається, тримаючись лівою рукою за поперек, а правою починає розминати пальці на ногах. Соломон Здається, якийсь божевільний хотів зробити з мене каліку. Мері розгублюється і не може знайти собі місця, поводиться так, наче вимагає від когось відповіді стосовно ситуації, що склалася. Соломон, не підводячи голови, продовжує розминати пальці ніг. Соломон Які слова шукаєш, Мері? Може, я тобі допоможу їх знайти? Мері (Ніяк не може прийти до тями). Соломоне! Я навіть не знаю, що сказати! Це все так несподівано... Соломон Несподівано! Зненацька навіть смерть не приходить. (Пауза). Мері, треба почуттями діяти, а не емоціями, котрими керуємо ми, а не ваше власне «Я»... (Пауза). Емоції — це ж наша зброя проти зрячих, які нічого не бачать... От тому нам і доводиться з’являтися так непрохано і наводити лад у вашому смітнику 344

З юрби знову вискакує фотокореспондент і, наче нічого не сталося, фотографує Соломона з різних ракурсів. Той ліниво прикривається від яскравих фотоспалахів, невдоволено супиться. Його дратує цей папараці. Мері Соломоне, може, лікаря викликати? Соломон Кого ти маєш на увазі? Оці стовпи, що виконують у вас роль лікарів? (Пауза). Чи «ходячу алергію» (Показує на фотографа), яка самовільно атакує мій зір? (Пауза). «Лікаря...» (Перекривляє Мері). Симон (Марить). Тополі завмерли в ранішньому тумані. Наче їхній список читає Всевишній. Чути молитву… В ній фатум і милосердя разом з ним. Соломон дивиться на Симона з-під руки. Мері (Помічає, що Симон привернув увагу Соломона, і починає кричати на підлеглих). Зараз же заткніть цього божевільного!!! Негайно!!! Пасажири І і ІІ збігають з трибуни і мчать до ліхтаря, де висить закривавлений Симон. II пасажир на ходу підбирає з підлоги довгу палицю і починає з усієї сили бити Симона. I пасажир теж шукає, чим уперіщити жертву. Мері розгублюється і не знає, що робити. I пасажир нарешті знаходить знаряддя катування і з азартом б’є Симона. З’являється фоторепортер. Зафіксувавши цю подію, знову зникає в юрбі. 345

Райський пейзаж

Дiя друга

Симон (Плаче і кричить). Бийте!!! Бийте!!! Бийте сильно!!! Ще болючіше!!! Біль, тільки він у змозі знищити всепоглинаючий страх!!! Бийте!!! Сильніше бийте!!! Бодай вас!!! (Пасажири в тому ж ритмі продовжують побиття Симона, який регоче, мов божевільний). Василисо!!! Все одно в одному світанку не помістиш усю поліфонію власного життя... Хай! Хай! Хай так і буде!

Мері Ідіоте! (Понижує голос і заплющує очі). Швидко знайдіть йому окуляри, поки він не знищив нас усіх...

Мері Соломоне, будь ласка, не звертайте уваги на цього божевільного. Він тут недавно, зовсім випадково опинився. Ми навіть не знаємо, хто він, але він незабаром знайде своє місце. Нам не потрібні провокатори, що завжди завдають купу проблем. Чи не так, Соломоне?!

Соломон Тихо, припиніть! (Майже шепоче, але дуже жорстко). Не будіть його! Ось він! (Показує свої долоні, наче зачерпує в них води. Чути, як краплі падають на землю). Ось його кров... ось вона... кров мого секретаря... (Нахиляється і нюхає свої руки). Кров вірного сина (пауза), а ви його вбили...

Соломон (Пронизливо і голосно кричить, від несподіванки всі завмирають, пасажири впускають палиці). Ти когось впізнаєш у своєму місті, Мері?.. Ти когось чуєш? (Мертва тиша). Ось так ти використовуєш владу?! Яким чином тобі вдалося перевернути свідомість містян, що навіть кров втратила запах і колір! (Оскаженіло дивиться на Мері. Вона полотніє. Соломон складає докупи долоні й уважно їх розглядає. Навколо цілковита тиша). Де мої окуляри?! Чим ви мене осліпили? (Голос дуже втомлений). Де вони?!

Мері Соломоне! Що Ви таке кажете, хто б наважився?

Мері (Отямлюється). Окуляри, ну так, окуляри... де вони, Козлов?! Де окуляри Соломона?

Симон Господи! (Тихо шепоче, порушуючи мертву тишу). Як втримати час, коли весь світ зійшов з глузду? Чи маєш інший годинник, на який можна орієнтуватися? Невже все життя необхідно мовчки дивитися на зіпсований настінний годинник?

Козлов (Розгублений). Пані! Окуляри? Мері (Кричить). Так, так! Окуляри! Де вони?! Козлов Соломон ніколи окуляри не носив, пані! Я гадки не маю, куди могли подіти окуляри, яких я ніколи не бачив... Може, Яша знає?!

346

Козлов (Дає команду підлеглим, і всі разом кричать: «Яшо!» Пауза). Пані, секретар кудись пропав. Щось давно його не чути... (Знову кличуть: «Яшо!!!»).

З висячої вгорі сцени падає вниз опудало маленького чоловіка, одягненого в стародавню форму пожежника, й зависає над сценою. Юрба злякано зітхає і дивиться вгору на Яшу. Настає мертва тиша, чути лише шум вітру, що тріпоче полотнищем, і скрип мотузок, на яких висять Яша і Симон.

IV охоронець (Знімає з сурмача окуляри з великою оправою, підходить до трапа, піднімається вгору на кілька сходинок і простягає окуляри скам’янілому Соломонові). Ваша величносте! (Соломон не реагує, мов перебуває в прострації). Ваша величносте, окуляри! (Соломон повільно і сумно дивиться на охоронця. Пауза. Охоронець сміливішає, піднімається і надягає окуляри Соломонові. Нарешті той впізнає меткого слугу). 347

Райський пейзаж

Дiя друга

Соломон Я знав твого батька… (Говорить тихим напруженим голосом). Він був найкращим гробарем у цілому білому світі. (Охоронець, скромно всміхнувшись, мовчки спускається сходами і займає місце поруч з іншими). А дід цього архітектора... (Повільно повертає голову в бік Симона, на якому сконцентроване світло кількох прожекторів) усе життя мені спокою не давав, поки я не зламав йому кисті обох рук... (Пауза). От у чому служіння Богові — у вічній покорі і терпінні, що проходить крізь біль... (Соломон шепоче це як заклинання). Симон І це, по-твоєму, називається справедливістю, Соломоне? Соломон (Нервово хитає головою, обличчя перекошене люттю, а на очах з’являються сльози). Мері, на що витрачено стільки моїх зусиль? Як ти могла це допустити?! Чому ніхто не зміг упізнати цього слизького типа? (Показує на Симона). Мері Соломоне, мені необхідно розібратися в усьому… Мабуть, я щось недооцінила... Може, мені спуститися і навести лад... Соломон Так! Так!!! (Кричить, навіть не давши їй закінчити думку). Тобі давно треба було спуститися, щоб глянути на результат своєї дурнуватої самовпевненості!!! (Пауза). Де моє місто, Мері?! Де воно? Де народ, сповнений життя?! Куди ви його поділи? (Чути, як гуде і наближається паровоз). Власний бруд ви швидко поховали, а розум (показує на Симона) проґавили! (Пауза). А ти! (Кидає гнівний погляд у бік Козлова). Куди твої очі дивилися, коли перед твоїм носом мені могилу рили? Чим ти тоді був зайнятий, скурвий ти сину?! Я з тобою розмовляю, Козлов! Дивися мені в очі! (Він заціпеніло дивиться Соломонові в очі). Це так ти мені віддячив за те, що витяг тебе із злиднів?! Хіба не тобі я відразу віддав у руки все, навіть правосуддя? І що, це твоя мені відповідь?! (Розводить руками, показує на павутину). Ви всі по вуха у лайні! (Пауза). Чому ви постійно займаєтеся тим, що вас не стосується, га?! Козлов! Хто вас просив ставити пам’ятники на честь моїх предків?.. Хто? (Пауза). Козлов, чому так 348

349

Райський пейзаж

Дiя друга

безболісно втратили власний народ?.. Я щось не пам’ятаю, щоб вам хтось давав подібне завдання. Чи я знову чогось не розумію. (Не зводить очей з Козлова, обличчя якого палає вогнем). Ти що, язика проковтнув? (Пауза). Може, закон корони змусить тебе говорити? А то, я бачу, ваш ви давно перетворили на дишель. (Нервово підвищує голос). Чим ти керуєшся, застосовуючи своє правосуддя? Чим більше крові, тим сильніший страх?! Це стає у вас головним законом, що гарантує недоторканність власної немочі? Як ти міг проґавити цього «творця істини», Козлов?! (Указує на Симона). Його давно треба було придушити, а не бити палицями. Відкрийте очі! Зніміть рожеві окуляри!!! (Верещить щосили). Ось він!!! (Кричить в істериці і показує на павутину, яка тьмяно відсвічує, як зоряне небо). Ось (показує на павутину), ось досконале мислення, творене перед вашою сліпотою, яким нас хотіли знищити… (Павутина спалахує ще яскравіше, починає вібрувати і видавати протяжні звуки, як під час польоту в просторі. Від здивування музиканти опускаються на коліна). Ідіоти, він і є архітектором наших шибениць... (Показує на Симона. Чути рокіт юрби. Лунає постріл, опускається тиша. З рук Козлова випадає пістолет, а сам він падає горілиць. Настає довга пауза). Може, ти і мав рацію, Козлов. Але можна було й інакше вчинити… (Пауза). Гей, ви! (Звертається до пасажирів). Опустіть на землю ваше «Прозріння»… (Показує на Симона). Він уже зіграв роль гробаря для тупих… (I і II пасажири стоять і дивляться на павутину).

Викликає почуття небезпеки, страху перед невідомим, навіть жалю. Соломон зупиняється біля тіла Козлова і засмучено починає розглядати його обличчя.

Мері (Втуплюється в «зоряне небо» і завмирає, як мармурова статуя). Соломоне! (Приходить до тями, мов у неї вдихнули життя). Мені необхідно розібратися в своїх помилках. Соломоне, допоможи мені зробити це, будь ласка... Соломон спокійно знімає окуляри, сумно опускає голову й підходить до трапа. З лівої ноги починає спускатися вниз, але на останній сходинці зупиняється і напружено вдивляється в підлогу. Знову одягає окуляри і ступає, наче в гірську річку. IV охоронець відразу опиняється поруч із Соломоном, йде за ним, мов тінь. Тим часом Соломон закладає руки за спину і, не поспішаючи, йде в юрбу, уважно заглядаючи кожному в очі. Очевидно, що ліва нога в нього коротша, це додає його ході незрозумілої таємничості. 350

Соломон Мері! (Кличе її, не зводячи очей з мерця). Колись совість як заставу приймали... це найдорогоцінніший товар у світі. IV охоронець Ваша величносте. (Пошепки звертається до Соломона). Ліхтарі всі поржавіли, а мотузки прогнили, вони не витримають стільки трупів. Він (показує на Симона) може впасти будь-якої миті нам на голову, і нам ніде буде взяти ключа від цього жаху... (Киває нагору). Дозвольте мені діяти, а то вони створять нам безліч проблем. (Махає рукою на «ангелів-охоронців», які завмерли на місці). Соломон (Проникливо дивиться на IV охоронця, який надимається від почуття власної значущості. Вражений його відважністю, Соломон обнюхує його обличчя, потилицю і спину. Знімає окуляри, одягає на вірного слугу й уважно розглядає його очі). Глибоко дивишся, солдате! Не загуби батьківські очі (Соломон нахиляється, з голови Козлова бере перуку й одягає на IV охоронця. Він тоне у великій перуці, його обличчя майже не видно). Дій, Козлов другий, по-батьківськи, дій... (Дружньо плескає по плечу новоспеченого суддю й обертається до трибуни). Козлов II (він же IV охоронець) поправляє на голові перуку, рішуче розсовує опудала, що сидять на лавках, і переступає через них. Підіймає з підлоги пістолет і йде у бік ліхтарів, перевіряючи на ходу обойму в пістолеті. Побачивши його, «ангели» відразу метушаться: швидко відмотують мотузку від стовпа і повільно опускають Симона на підлогу. I пасажир розв’язує йому руки, а скороспечений Козлов обшукує. II пасажир виносить з-за лаштунків відро води, виливає його на Симона, а потім відкидає, воно з гуркотом котиться в кут сцени. Симон приходить до тями: кашляє і намагається підвестися.

351

Райський пейзаж

Соломон (Підходить близько до трибуни, на якій стоїть Мері, і разом з нею розглядає павутину, що захопила майже весь простір над сценою). От, Мері, що значить сліпота, але поки носом не тицьнешся у катастрофу, що виникає через власні амбітні фантазії, то так нічого і не зрозумієш. Симон Соломоне! (Знесилений, намагається встати). Про що ти думаєш, коли дивишся правді в очі? Напевно, правда встигла пустити в твоєму серці глибоке коріння тривоги. Але ти хоч помічаєш, як мимоволі цвіте мигдаль? Так... Соломоне. Так... Ти споглядаєш правду, але тебе це не тішить... (Через сильний біль кладе голову на підлогу). Соломон (Кульгаючи, повільно підходить до Симона і стає біля голови). Коли у приречених тілах вішаються душі, то вони завжди вустами поета висловлюють власні біди... (Пауза. Ходить довкола нього). Адже життя теж дуже хитра штука. Таким, як ти, воно жодного разу не відчинить дверей надії, а затопче, та так, що навіть власна тінь тебе зненавидить. (Розвертається і повільно віддаляється від нього, але раптом різко зупиняється і спохмурніло починає розглядати опудала, що висять на стовпах). Козлов! Козлов II (Миттю з’являється біля Соломона). Слухаю Вас, пане народний канцлер!.. Соломон Вас не турбує цей сморід?! (Показує на стовпи, де висять людські трупи). Козлов II Ні, пане народний канцлер, ми вже звикли. Соломон Так?!. Козлов II Так, пане народний канцлер. Для міського бюджету так набагато 352

Дiя друга

дешевше... Принаймні так нам пояснили. Соломон (Здивовано дивиться на нього). Ну... раз такі порядки, то хоч би прокурора поховали. Вам особисто не завадило б виявити більше поваги до тіла служителя Феміди. Козлов II Пане народний канцлер. (Поправляє перуку на голові). Мені шкода, але ми не можемо його впізнати. Вони всі такі однакові (розводить руками), а на експертизу грошей не вистачає. А що стосується похорону, то де їх ховати? (Знизує плечима). Землю ж усю продали... Соломон (Шокований). У вас що, в місті немає цвинтаря?! Козлов II (Розгублено). Та був тут у нас один, маленький, пане народний канцлер, але, на жаль, там уже давно нікого не ховають. (Тривожно роззирається довкола і переходить на шепіт). Я чув, що на місці старого цвинтаря хочуть побудувати оздоровчий комплекс готельного типу для інтуристів... А в старому готелі вирішили відкрити крематорій, але поки що коштів не вистачає для купівлі нових печей. Ті, що дісталися нам з гуманітарної допомоги, дуже гріються, але тіла лише до половини спалюють. Тому ми і змушені їх ось так, у мішок і... (Жестами і звуками показує, як їх запаковують і підвішують на ліхтарях). Соломон (Заклопотано дивиться на енергійного чиновника, який так досконало володіє інформацією про ситуацію, що склалася в місті). Напевно, у Вас усе під контролем, чи не так?! Козлов II Так точно, пане… (Стає струнко, але Соломон не дає йому продовжити). Соломон Вам би не завадило пару мішків собі залишити, а то хто знає, коли вони знадобляться. (Розгніваним поглядом обводить усе

353

Райський пейзаж

Дiя друга

довкола. Його увагу знову привертає Симон, що, зігнутий, качається по підлозі і щось бурмоче).

не бачу сенсу надалі обговорювати з тобою проблеми цього міста. (Розчаровано дивиться на неї. Відвертається і береться роздивлятися павутину). Козлов!

Симон Невже воля — це причина, щоб колючки троянду незлюбили?.. Соломон (Схиливши набік голову, уважно слухає Симона і, не кліпаючи, дивиться вгору). Навіщо поетові павутина?! (З жалем дивиться на нього). Коли торкаєшся щастя — обережно торкайся, і в житті своєму не дзвони про нього без кінця. Бо побачиш болісну дорогу в усміхнених рисах свого обличчя. Соломон розвертається і повільно йде геть. За ним рушають Козлов II і охоронці Мері. Мері (Стоїть на сходах, заламуючи пальці). Соломоне... (Звертається тремтячим голосом. Соломон зупиняється і спопеляє її поглядом). Соломоне, нам треба поговорити... Соломон (Із смертельною тугою дивиться на неї). Так?! Мері Будь ласка (натягнута, як струна), Соломоне, дайте мені можливість пояснити все. Соломон Про що? Про божевілля (показує на Симона) чи про погоду? (Киває вгору на павутину). Мері Мені потрібно поговорити з Вами про майбутнє, обговорити сьогоднішні тривоги… Соломон (Забирає праву руку з попереку і уважно розглядає нігті на ній). Майбутнє сьогодні треба було будувати, Мері, вже... Але, як виявляється, ти майстриня різних невдалих афер, тому я

354

Козлов II Так, пане народний канцлер! (Стає струнко). Соломон А оцю «вічну шибеницю» (вказує на павутину) знищити, і щоб навіть сліду від неї не залишилося, а то заманеться ще комусь повторити цей подвиг. Козлов II (Віддає честь). Дозвольте йти. Соломон Ви вже спізнюєтеся, Козлов! (Той киває головою і мчить до оркестру). Ось! Мері, ось результат твого сліпого керівництва! (Показує на Симона). Козлов II (Постійно поправляє перуку, що спадає, і віддає накази). Оркестр! Рівняйсь, струнко! (Музиканти стрепенулися). На трибуну кроком руш! (Марширують під барабанний дріб). Раз! Раз! Раз, два, три! Рівняння направо! (Козлов віддає честь Соломонові, разом з музикантами стройовим кроком проходить повз нього і підіймається на трибуну). Раз! Раз! Раз, два, три... Стій! (Оркестр завмирає на місці). Вільно! Швидко зайняти позицію! (Плеще в долоні. Розвертається і біжить назад. Оркестр ледь уміщається на вузькій сцені, а Козлов ІІ стає поруч з пам’ятниками і кричить). Кавалерія!!! (Охоронці швидко шикуються в шеренгу). Рівняйсь, струнко! (Козлов ІІ повільно проходить перед шеренгою, заглядаючи кожному в очі. Зупиняється біля III охоронця, дивиться на нього презирливо). Струнко!!! Вирівняй ноги!!! (Репетує і б’є його по ногах. Той мовчки згинається від болю). Встати!!! (Знову б’є його по ногах. III охоронець здивовано витріщається на нього. Козлов ІІ самовдоволено скоса поглядає на Соломона, сподіваючись на заохочення з його боку). Так! Оркестр! Рівняйсь! (Робить коловий рух, наче заводить за допомогою ручки двигун старого автомобіля. Музиканти виконують бойовий марш). Кавалерія, за мною! (Разом зі своїми бійцями кидається на павутину, мов 355

Райський пейзаж

пірати на абордаж корабля. Гуде паровоз. Соломон мовчки проводить поглядом тих, хто наступає, і повертається у бік опудал, що сидять. Не встигає зробити кілька кроків, як до нього кидається Мері). Мері (Її трясе від нервової напруги). Соломоне, Ви не маєте права ось так піти і кинути мене. Зачекайте, вислухайте, будь ласка... Соломон (Здивовано дивиться на неї). Я не маю права?.. (Пауза). На що я не маю права? Може, на те, що не бажаю вислуховувати всю цю маячню?! (Із зневагою та ненавистю дивиться на неї і повільно починає прокладати собі шлях серед опудал, що сидять). Тим часом I і II пасажири піднімають з підлоги опудало Бригадира, несуть до ліхтарів і починають готувати його до підняття. Симон розмовляє сам із собою, повзає по підлозі, намагаючись намацати дорогу.

Дiя друга

має межу свого смаку, а ви… Мері Ні, Соломоне, ні. Мені потрібно значно більше, ніж ці довбані потяги, набиті «биками в уніформі». Соломон Я не думав, що твої справи настільки безнадійні, що знадобиться звертатись до «повітряної ескадрильї». Мері Соломоне, мені справді погано. (Соломон спідлоба подивився на Мері і знову відвернувся). Мені потрібна корона... Вогняна корона його величності! Соломон здригається, наче крізь нього пропустили електричний розряд. Здіймається вітер. Його очі спалахують сріблястим вогнем, і він повільно повертається до Мері. Соломон Мені причулося чи ти...

Мері (Потай дивиться на гнівне обличчя Соломона). Соломоне, не відштовхуйте мене! Будь ласка, дайте можливість обговорити з Вами питання, порівняно з яким павутина — марна тривога. Соломон (Зупинився і уважно розглядає одне з опудал, наче намагається між ними когось упізнати). Невже господиня розуміє вашу німу тривогу? (Звертається до опудал, які злегка погойдуються). Мері Соломоне! Не можна постійно годувати місто гнилими овочами і порожніми обіцянками про світле майбутнє. Завтра весь мегаполіс може вийти з-під контролю... Соломон Ну, і що ти хочеш від мене? Постійно гнати тобі на допомогу поштові потяги, набиті кредитними коштами? Ти цього домагаєшся? (Підозріло дивиться на неї). Мері, навіть смерть 356

Мері Ні, все вірно! (Нервово роздивляється навсібіч, на мить зупиняє свій погляд на охоронцях, які завершили «підняття» мішка з тілом Бригадира). В мене немає іншого виходу... Без вогняної корони тут жоден уряд довго не протримається при владі, жоден... Соломон Мері. (Вітер посилюється). Пустити за вітром усе місто і при цьому зберегти бажання втримати владу... Не цілком грішна думка. (Повільно підходить до неї). Отже, не зважаючи ні на що, ти готова застосувати вогняну корону проти власного дитяти? Мері Так, так! Я готова на все, на все!!! Аби спалити це чудовисько, що вигодувало мої незліченні гріхи!

357

Райський пейзаж

Дiя друга

Соломон (Вирячується). Мері! (Голос крижаний і жорсткий. Швидко хапає її за волосся і штовхає обличчям униз).

Соломон Ти, згасла зірко пекла!!! Що я ще не зрозумів з побаченого?! Що?!

Мері Соломоне... (Ледь чутно стогне). Соломон Та як ти смієш вимовляти ім’я вогню, що споглядає цей світ?! Як ти посміла?! (Кричить і б’є її). Як ти до цього докотилася, стерво?! Мері (Намагається боротися). Відпустіть... пустіть... (Ледве вириває волосся з його рук). Соломоне, Ви все не так зрозуміли. Соломоне, я інше мала на увазі, цілком інше. Соломон Так?! (Репетує). Я щось не зрозумів? Зате ти зрозумієш причину всіх своїх бід! (Знову хапає її за волосся, грубо повертає голову в бік павутини). Дивися!!! Господине, дивись!!! Ось! (Розгніваний, тримає голову Мері і показує на павутину). Ось вони: принцип і симетрія, які стільки років мені спокою не давали, поки в його істини ноги не підкосилися! (Продовжує мордувати Мері). Мері Соломоне, прошу Вас, зупиніться. (Намагається звільнитися з його ціпких рук). Соломон Як можна було так запустити місто, щоб у ньому неможливо було виявити архітектора — творця безумної дії?! Як ти могла таке допустити?! Як? Дивися, дурепо, дивися! (Повертає її голову догори). Яка гармонія між думкою і матерією! Дивися!!! Як ти могла таке дозволити на своїй території?! Як?! Як ти могла дозволити безумцям у твоєму місті зерно розумної волі сіяти?! Як?! Мері Соломоне, зупиніться, будь ласка... зараз Ви все зрозумієте.

358

Пасажири I і II метушаться на сцені. Пасажир I підходить до Симона, котрий ледве доповз до трибуни, і ногою притискає його до підлоги. Пасажир II тягне мотузку, що висить над трибуною, і опускає завісу, встановлену над ліжком. Пасажир I швидко піднімається сходами і закриває завісу перед оркестром, який відразу припиняє грати. Соломон Гей, ви! (Звертається до пасажирів I і II, що миттю опиняються біля нього). Знайдіть цій мучениці гідне місце в наших серцях для майбутніх поколінь... Віддає їм понівечену Мері. Пасажир II швидко знімає одне з опудал громадян міста, витягає його з ременів, якими воно кріпилося до мотузки. Пасажир I одягає їх на господиню і піднімає нагору до інших опудал. Пасажир II бере кілька довгих палиць, якими били Симона, і прив’язує їх до тіла Мері так, як це роблять травматологи, коли накладають шини під час переломів. Соломон кладе стомлені руки на флагшток, докірливо хитає головою і ніяк не може заспокоїтися. Мері Навіщо Ви так, Соломоне, навіщо?! (В її голосі змішалися почуття страху, болю, розчарування, образи). Соломон Очевидно, земна слава так скаламутила твій розум, що ти навіть не в змозі помітити, як у твоєму місті пам’ятників стало більше, аніж самих містян... Як ти могла довести порожнечу до фанатичної любові до тебе?! (Вітер посилюється, павутина поступово тьмяніє). Оскільки законом життя ти обрала порожнечу — я тобі над нею даю повну владу. Подивимося, як назвеш дитину, народжену з порожнього живота. 359

Райський пейзаж

Дiя друга

Мері (Стогне). Мені боляче, Соломоне, це нестерпний біль... Поки ще не пізно, відпустіть мене, я прошу Вас...

плакати). В міста інші проблеми, абсолютно інші, суттєвіші, аніж усі ті, що творяться навколо. Соломоне, дозвольте про все Вам розповісти.

Соломон Боляче?! Тобі боляче?!. (Шаленіє). Нарешті ти відчула біль. (Пауза). Але ти ще мені за смерть прокурора відповіси, за його страждання!!!

Соломон О, звичайно, проблеми міста. Треба ж, га! (Пауза). Де обіцяне мені місто, Мері?! Де?! (Махає руками в різні боки). Де ти бачиш непокірність міста, якого немає? Якщо і так всі ледве на ладан дихають, кого ти ще збираєшся знищувати?

Мері Соломоне, це непорозуміння! Я все поясню, це випадковість, тільки відпустіть, будь ласка... Соломон Випадковість!!! (Метається серед опудал). Як, як ти могла випадково повісити прокурора?! Мері Його переплутали… (Кашляє) не навмисне... Соломон (Репетує). Переплутали?! З ким переплутали, з ким?! Мері Із шахраєм! Із шахраєм! Соломон Як могли з кимось сплутати мого посланця?!

Мері Характер! І тільки характер цього непокірного міста. Зате є система, закон проти непокірності, які ведуть приховану боротьбу з божевіллям і порожнечею. (Плаче, схлипуючи). Соломоне, ви ж не розібрались у наших законах, а так жорстоко хочете зі мною розправитись! Чому?! Соломон Те, що без бою переселила на смітник усе місто, вважаєш заслугою твоєї системи? Що це за закони такі, що від них усе живе кам’яніє?! Міста немає, нічого немає, крім цієї порожнечі і нікому не потрібних законів!!! І ти ще маєш сором просити пощади, стерво?! (Кавалеристи ретельно знищують павутину, що поступово спускається все нижче і нижче). Навколо стільки непохованих тіл, що навіть собак нудить від цього смороду, а ти вимагаєш дотримуватися твоїх порядків?! Заради кого, стерво?! Заради чого?!

Соломон А чому нас ні з ким не плутають?

Мері Соломоне, ми ж не можемо використати територію міста для поховання цих останків! (Кричить і плаче від безсилля). У нас немає землі, просто немає! Нам вигідніше з найманими народами вживатися, аніж постійно ламати собі голову над соціальними проблемами корінного населення... Соломоне, не мучте мене!.. Будь ласка, відпустіть, щоб Ви потім не шкодували про вчинене.

Мері (Пасажири I і ІI обгортають Мері палицями так, наче статую на зиму в Літньому саду). Вам простіше, Соломоне, значно простіше. Для смертних Ви нібито є, а наче Вас і немає... Ми ж не можемо втручатися у ваш неорганічний світ... (Продовжує

Соломон (Кидає гнівні погляди у бік Мері, яку вже запакували і в повітрі почали пересувати у бік п’єдесталу, до якого приставили трап). Так, я вже шкодую, що виховав таку кровожерну стерву!!! (Пауза). Ти все переплутала, Мері, все. Кому потрібне духовно

Мері Ми ж одразу все виправили. Того шахрая теж повісили... Соломоне, відпустіть, благаю... (Плаче). Останнім часом вони нічим не відрізнялися один від одного, повірте мені... те, що їх переплутали, — цілковита випадковість...

360

361

Райський пейзаж

Дiя друга

мертве місто, кому? Тим паче нам... (Пауза). Ось чому твоє місто залишають люди. А ми, як останні дурні, відправляли тобі на допомогу незліченну кількість товарняків. І що з цього, що далі?

як я тебе не розгледів?! Ви бачите?! (Звертається до пасажирів). Це результат безконтрольного мислення, впевненість у повній безкарності.

Мері (Її ставлять на порожній п’єдестал і закріплюють ноги). Далі нічого — порожнеча! (Репетує, як божевільна). А на що Ви ще сподівалися, Соломоне?! На що?! (Від безвиході вона стає агресивною). Для кого ти докладаєш зусилля, для них? (Киває у бік опудал). Так нехай ідуть з міста, нехай летять. Ми їх ніколи назад не пустимо, нізащо!!! Ти ж не уявляєш, що означає вільна територія, яку можна заселити іноземними втікачами, котрі цілком невибагливі. Соломоне, навіщо годувати народ, який уже вичерпався? Він застиг, завмер назавжди. В місті давно вже ніхто не народжує, плач немовляти — такий же дефіцит, як і щирий погляд найближчих тобі людей. А померти хочуть усі! Ну і що, нехай помирають, але не тут, а в інших землях. Наша земля і так уже отруєна їхнім мозком! Чому Ви знущаєтеся наді мною, Соломоне, чому? Звільніть мене, будь ласка! Коли Ви осмислите зміст моїх реформ, то дуже сильно пошкодуєте, що не дали мені можливості побудувати нове суспільство з новим характером, де кожному громадянину заздалегідь була б відома межа його генетичної можливості.

Мері Шкода, Соломоне, дуже шкода, що Ви так і не зрозуміли мене…

Симон (Піднімає догори голову і намагається щось розгледіти вдалині. Бурмоче собі під ніс). Рідна земля важкою не буває... (Вимовляє це тихим пригніченим голосом і продовжує шукати дорогу). Важкими бувають тільки наші кроки по ній. Мері Ось він, Соломоне! (Киває на Симона). Ось твій неспокій, який народжений із власної неможливості. Вам не здолати його, навіть якщо позбудетеся його божевілля... Він і є представником корінного населення, що завжди ворохобитиме Ваше життя своєю горизонтальною істиною. (Пасажири I і ІI виймають з-під трапа золотистий атлас, яким раніше був накритий Соломон, і закутують у нього господиню, котра б’ється в істериці). Соломон (Обличчя відображає ненаситну жагу помсти). От стерво, ну! І 362

Соломон Нічого, Мері, зате зрозуміють ті покоління, що вічно носитимуть тривожні погляди власного призначення. Запакуйте її відповідно до цього спустошеного міста... Мері (Сміється крізь сльози). Соломоне, якщо сьогодні не помітили ворога, то в цьому помилка не тільки моя, але й Ваших застарілих поглядів на майбутнє. Скоро тут все вийде з-під контролю, а хаос, Ви ж знаєте, що це таке?! Ви не подолаєте його. Соломоне, Ви можете заживо мене захоронити, але Ваші методи, засновані на страсі, найближчим часом не злякають навіть дитину. Не можна одночасно насаджувати людям стільки неусвідомлених пристрастей, а потім жорстоко карати їх за це. Не кожному місту пророчено бути в авангарді прогресу… Адже радість, щастя, жага фільтруються століттями. Каміння і те не сприймає чужорідних елементів, що заважають формуванню власного енергетичного мислення. А народ, який навіть у своєму місті безсилий що-небудь змінити, просто зникає. (Вона вже майже закутана, але до останнього ще сподівається на щось. Соломон, не зводячи з неї очей, повільно наближається). Соломоне, якби Ви раніше звернули увагу на мої доповіді, то все склалося б по-іншому. І не виникло б потреби ні у прокурорах, ні в суддях, ні навіть у цих клятих потягах. (Соломон повільно піднімається трапом). Слід було відразу втрутитися в генетичну інфраструктуру міста — тоді б усі відразу підпорядкувались нам. Ви тільки уявіть, якби ми заздалегідь мали інформацію про ще не народжених мешканців цього міста, про їхні задуми, бажання, про справи, які здійснюватимуть у своєму житті. Ми би відразу, без усяких судів і слідства, ще в зародку ліквідували всіх майбутніх інакодумців і неблагонадійних. Ви хоч розумієте, яке життя чекало би нас у майбутньому?! Нікому б і в голову не прийшла думка вибудувати проти нас ось таку катівню. (Показує на павутину). 363

Райський пейзаж

Дiя друга

I і II пасажири цілком закутали Мері, акуратно зав’язали на ній червону стрічечку і швидко спускаються вниз. Настає мертва тиша. Десь блискає і гримить. Здіймається сильний вітер. На сцені все тріпоче від його дужих поривів. Чути тріск і скрегіт, наче за сценою шаленіє ураган, трощачи все на своєму шляху. Тривожно гуде паровоз. Згори повільно опускається сцена у формі дерев’яного вагона товарного потяга початку ХХ століття. Симон знесилений і ледве тримається на ногах. Лунає запальний сміх Василиси.

підпишеш договір з ангелом про безболісну карету смерті, сплетену з тернових вінків». (Сміх продовжується).

Симон Василисо! (Кричить, наче крізь сон. Намагається щось роздивитися удалині. Його обличчя вимащене кров’ю. Згори з гуркотом падає частина павутини, а решта зависає і тримається на кількох тонких мотузках. Продовжує гудіти паровоз, із глибини сцени пробивається далеке, але яскраве світло його фар). Василисо! (Продовжує безнадійно кликати, часто похитуючись, але міцно тримаючись за трибуну). Василисо! Ти де?! Вже сутеніє, я зголоднів! Мені треба додому, терміново... Крізь увесь цей шум чітко чути запальний сміх Василиси. Пасажири розвертають трап у бік спорожнілого вагона. На трапі, немов статуя, застиг Соломон.

I і II пасажири приставляють трап до спущеної сцени, яка є вантажним вагоном. Швидко піднімаються по ньому і зникають усередині. Соломон Ну що, нещасний, шукаєш свою істину? (Знущається із Симона). Клич, клич! Може, дійсно відгукнеться з-під покривала твоя повстала думка! Кричи голосніше! Кричи! Симон (Метається між трибуною і трапом і продовжує репетувати). Ти де, Соломоне?! (Намагається очима відшукати його). Я не бачу тебе! Тут нічого не видно, крім висічених по твоїх слідах доріг. Соломон Дивись, не посковзнися на власній крові! Поки що тобі щастить, Симоне, бо твоя сліпа дорога — це єдина надійна з усіх заплутаних шляхів. На ній усіма відчуттями зосередиться твій розум, що спостерігатиме за кожним твоїм кроком. Так і продовжуй свій шлях, Симоне. Може, він і виведе тебе із власноруч збудованого пекла... (Повільно піднімається сходами).

Голос Василиси «Симоне! Чому ти мене кличеш? Я ж поруч. Обід давно готовий. Чого ти чекаєш? Швидко мий руки і сідай, поки все не охололо. А взагалі ти мені не подобаєшся. Що сталося?! На кого ти схожий?!»

Симон Соломоне!!! Ти ж не можеш зникнути, не попрощавшись зі мною! (Кричить, махає руками і крутить головою). Соломоне, відгукнися!

Симон Василисо, це ти? (Чути її сміх). Хто це?

I і II пасажири з гуркотом розчиняють двері вагона, звідти лунає розлючений гавкіт собак. Усередині горить безліч свічок різних форм і розмірів, їхнє світло фіолетове. Пасажири роблять такі рухи, наче відбиваються від невидимих собак, що напали на них. Соломон повільно входить усередину вагона й опускається на коліна перед пристосуванням, що схоже на вівтар, там лежить величезна розкрита книга, а над нею висить корона. Пасажири

Голос Василиси «Симоне, заспокійся, звичайно ж, я… А хто ж іще може бути поряд з тобою у таку важку хвилину? Повір, тобі немає чого хвилюватися... сідай і їж спокійно... Однак у кінці ти теж 364

365

Райський пейзаж

знімають її і вдягають на голову Соломонові. Передня частина корони спалахує фіолетовим вогнем. Собаки відразу притихають, тільки тихенько скавулять. Незабаром настає цілковита тиша. Грає поліфонічна музика, на тлі якої глухо вступає жіночий хор. Соломон кладе руки на книгу і, заплющивши очі, щось шепоче. Пасажири стоять по обидва боки від входу до вагона, на них одягнені фартухи фіолетового кольору.

Дiя друга

і тут вам ніякі павутини не допоможуть... Симон Соломоне, ти помиляєшся, це я Павук. (Голос дуже напружений, ладен зірватися на плач). Я не помилую нікого! Ти ж боїшся істини, тому вона огорне тебе всього, й одного чудового дня ти сам собі винесеш вирок. (Весь тремтить).

Симон (Його голос сповнений розпачу. Він навпомацки підіймається трапом угору). Соломоне, відгукнися! Ти ж не можеш завжди ховатися у мене за спиною, постійно б’ючи її. Соломоне, доведи розпочате до кінця, згаси мою свічу, чого ти так... у тебе ж добре це виходить!

Соломон Ви вічно воюєте з нами, але невже так і не зрозуміли, що ми терпиміші до ваших гріхів, аніж сам Творець? Це тому, що ми завжди поруч, як предмети побуту, що сховані про всяк випадок. Але підсвідомо ви частіше потребуєте нашої допомоги, аніж Господньої. (Пауза). Ваші гріхи ми нікуди не викидаємо, а просто зберігаємо, щоб будь-якої миті можна було їх дістати і пустити в хід. Гріх — це найживучіший елемент людського життя.

Симон піднімається нагору і входить до вагона, але на нього відразу накидається зграя невидимих псів. Соломон закриває книгу, і собаки затихають. Хор продовжує співати. Симон корчиться від болю, намагаючись роздивитися укуси.

Симон Ти впевнений, що все життя кориться тобі?! Ні, Соломоне! Ти можеш знищити нас усіх, але енергії твого розуму недостатньо, щоб постійно боротися з моєю істиною...

Соломон (У тій самій позі). Кожен сам вибирає свій спосіб життя, визначає його форму, ритм, навіть колір і час власної смерті! Симон І це каже той, хто постійно порушує межі моєї волі?! (Напружено вдивляється вперед). Соломон Я?! (Пауза. Встає). Ні в кого ніяких меж я не порушую... Я їх відсуваю, але рівно настільки, наскільки мені дозволяє ваша «розумна воля». (У гніві обходить довкола Симона. Гуде паровоз, чути, як працює його ходова, гуркочуть вагони). Ви краще у вашому духовному просторі пошукайте причини своїх бід, там, куди ви самі і затягуєте нас... (Пауза). Поки егоїзм працює у ваших серцях, то нас там ніхто не помічає, а як тільки ваша свідомість прояснюється, то негайно хочете нас позбутися. Але гріх — це дуже важка штука, його так просто не знімеш з душі, 366

Соломон Істина… Істина… Що ти знаєш про неї?! Тобі хоч відомо, якого вона кольору, як вона називається, з якого вона міста, з вусами чи без?! Усі вуха мені продзижчав своєю істиною, псих... (Усміхається цинічно). Навіщо мені боротися чи миритися з нею, коли вона краще за всіх у нашому місті працює. Тобі поки не зрозуміти суть цього, але колись, може, і зрозумієш. А це місто — звичайний цвинтар. Ти, напевно, чув про таке місце?! (Пауза). Там твоя істина дійсно працює без будь-яких ілюзій, не покладаючи рук. (Симон напружений, дуже засмучений, ним трясе. Соломон підходить до нього, плескає рукою по плечу і вимовляє з жалем). Так, Симоне, хай там як, ти людина, яка далеко дивиться в майбутнє. Але, на жаль, ти, як і всі інші, не зможеш там побачити нічого корисного для себе через короткозорість ваших божевільних ідей. Істину, як ти її називаєш, будь-який ваш задум радше доведе до абсурду, аніж до якогось конкретного результату. (Пауза). Все твоє життя — суцільний хаос, а істина, що блукає в ньому тривалий час, перетворюється зненацька на 367

Райський пейзаж

Дiя друга

некерованого холерика, котрий на вівтар свободи приносить жертву, і найперше — свого господаря. (Пауза. Гладить рукою невидимих собак). Тобі багато в чому варто розібратися, щоб зупинитися нарешті не на головному, а на необхідному. А ці ваші розмови про вічне тільки відволікають від самих себе. А коли настає прозріння, то тільки тоді ви помічаєте, що по вуха в лайні, і починаєте вести запеклу боротьбу з неіснуючими ворогами заради порятунку так і незрозуміло чого. Але, на жаль, ваша впертість вас не зупиняє, бо боротьба стає самоціллю, що ігнорує самопожертву заради чогось світлого.

(Пауза. Соломон відходить від Симона). Все життя він годував їх гнівом, примушував займатися ненависною роботою, змушував трудитися, щоб мене знищити. (Пауза. Соломон нервує і починає ходити туди-сюди). Його хворому розумові здалося, що він досконалий і все належить лише йому... але так думають тільки хворі. Вся ваша суть — це все наше, Симоне, тільки наше, навіть ваші руки і ноги, очі, вуха — все наше, все тіло належить нам. Вашими очима ми бачимо те, що хочемо бачити, вашими руками творимо те, що хочемо створити... Вам просто нікуди подітися, настільки величезні ваші амбіції, що в остаточному підсумку самі притягують вас до нас. Так легше контролювати ваші душі, тому немає жодної потреби у створенні різних генетичних інфраструктур. (Пауза). Але ти не сумуй, прийми від мене подарунок, що буде завжди нагадувати тобі про головні цінності власного єства. (Різко повертається у бік I і II пасажирів і дзвінко плескає в долоні). Покажіть цьому прочанинові його діда!

Соломон знімає опудало однієї хористки і кладе на книгу. Бере за руку Симона і підводить до опудала. Соломон Симоне, як не намагайся огорнути реальність своїми принципами, вона все одно рухається за своїми законами… А от ваші узаконені принципи лише на сідницях і тримаються... (Він силоміць проводить рукою Симона по стегнах хористки). От вона, вісь, навколо якої обертаєтеся ви зі своїми законами і принципами. (Симон відсмикує руку, наче обпікся). Бачиш?! Ось ти вже навіть почав прозрівати, незабаром, гляди, зрозумієш, що важливіше у вашому бою — зад чи голова. (Пауза. Видно, як опудало ритмічно погойдується туди-сюди. Соломон криво посміхається). От бачиш, Симоне, собаки і ті розуміють, що треба робити. А ти боїшся навіть доторкнутися. (Повертається і кличе пасажирів). Гей, ви! Заберіть її звідси, бо вони зараз нічого від неї не залишать. (Пасажир I відганяє собак. Пасажир II вішає опудало на місце. Соломон бере під руку Симона і підводить до свічок). Запам’ятай, синку: некерований розум завжди до власної дупи приводить... Але тобі страшенно пощастило, що ти не скотився до рівня свого славетного діда. (Переходить на шепіт, видно, що дуже схвильований). Ти знаєш?! Він усе своє життя за моєю спиною собі могилу рив. Йому здавалося, що для мене риє яму: тихенько копав, копав, копав… Копав доти, доки його власні руки не здогадалися, для чого він їх використовував. Отоді для нього і настав кінець світу... Адже як це має бути страшно, коли твої ж руки тебе не слухаються.

368

Симон стоїть з таким виразом обличчя, наче його хочуть поховати живцем. Пасажири підходять до дверей, розташованих з протилежного боку вагона, і з гуркотом відчиняють їх. Поліфонічний спів звучить голосніше. У щойно відчиненій частині вагона згори вниз повільно опускається білий саван, на якому, як боксерські рукавиці, висять величезні кисті рук. Вони містяться посередині савана і складені, як у небіжчика. Соломон підходить до них і уважно роздивляється. Соломон Ось воно — твоє славне минуле... (Дивиться у бік Симона, показує на руки діда, що висять на савані). Бачиш, як воно дбайливо ворогує з вічністю... Дивися, Симоне, дивися і не ображайся, коли щось не так. Адже легка кара — це теж справжня кара. Руки твого діда так напружені, наче він ніяк не може розлучитися з цим світом. Симоне, хіба тобі не хочеться розбудити його, а то він наче спить і чекає, що хтось до нього доторкнеться і нагадає про життя... (Обережно знімає руки й, цинічно посміхаючись, дивиться на Симона, що низько опускає голову, а з його очей капають сльози. Соломон, уважно оглянувши

369

Райський пейзаж

прославлені руки, підходить до Симона і вішає їх йому на шию). Нагадай йому про життя, синку, нагадай... (Розвертається і неквапливо йде до середини вагона. Зупиняється, позіхає, багатозначно дивиться на Симона, який страждає). Без жорстокості все одно ніякої каші не звариш, Симоне. Ніякої. Соломон мовчки зникає всередині вагона. Симон згинається під вагою рук і повільно опускається на коліна. Піднімає голову, розплющує заплакані очі й шепоче. Симон Звільніть мене хоч від болю!!! Нащо мені душа, яка мордує плоть?! Гуде паровоз, чути, як рушають вагони. Пасажири зачиняють вагон. Опускається морок. Хор продовжує співати.

Кінець другої дії

Дiя третя

ДІЯ третя На затемненій сцені чути плач немовляти і пронизливі крики літньої жінки. Голос Соломонівни «Як!? Як можна було допустити, щоб ця «чума» знову в будинок повернулася?! Де це чувано, щоб біля дитини пропащого ідіота тримали? Як так можна?! Як?!» Освітлюється сцена з декораціями з першої дії. Навколо жахливий безлад. Одірвані двері комірки теліпаються на нижній завісі. Вся колекція одягу ширяє у повітрі. Манекени з розбитими обличчями розкидані по підлозі. Між цими завалами ходить розгнівана жінка літнього віку і намагається хоч якось навести серед цього лад. Вона піднімає манекени, до чола яких прикріплені маленькі корони. Жінка дуже маленького зросту, але досить огрядна. Одягнена в коротку атласну сукню з жовто-червоними смугами. Сцена тьмяно освітлена. На перекиненому дивані стоїть напівзігнений горем убитий Симон з руками свого діда на шиї. Він чимось схожий на статую, що зображає скорботу і сум. Соломонівна (Продовжує наводити лад). Після стількох бід, заподіяних родині!.. Після всього, що довелося пережити!.. Ніяк не второпаю, як можна було його знову в будинок пустити?! Симон Допоможіть мені… (Стогне). Соломонівна (Розлючена, повертається до нього). Як? (Репетує). Чим я можу тобі допомогти?! У твоєму черговому божевіллі?! Ти в цьому просиш допомоги?!

370

371

Райський пейзаж

Симон Допоможіть мені, тітонько… (По його щоках течуть сльози). Соломонівна Відколи це я стала твоєю тіткою, га?! Після всього, що ти тут накоїв... (Розводить руками). Та як ти смієш звертатися до мене по допомогу?! (Біжить до Симона, не розбираючи дороги і не припиняючи лаяти його). Як тільки твій язик повернувся сказати мені таке?! А як ти мене називав?! Що, вже не пам’ятаєш?! (Береться руками в боки). Яких я тут тільки слів від тебе не почула!! (Пауза). Як я тебе просила, благала відчинити мені двері, щоб хоч якось тебе заспокоїти! І що? Що ти мені відповів? Мало мені голову дверима від комірки не розтрощив!!! (Вона собі місця не знаходить від люті і продовжує кричати на Симона). Он, подивися, що ти тут накоїв! Ну, що цього разу скажеш? Невже ти думаєш, що Саша все життя буде терпіти твої безглузді витівки?! Ні, цього разу я не терпітиму твої божевільні польоти!!! Я тобі дам стару жінку повією обзивати! Симон Будь ласка… Соломонівна Що, щуряко, що? Знову від демонів сім’ю рятував, знову дитину захищав? (Продовжує мучити Симона своїми істеричними нападками). Просто хочеться тебе на шматки розірвати, ідіоте нещасний!!! Чим ти так захопився в цьому проклятому сараї, що головою став двері ламати? Ти хоч подивися, на що ти будинок перетворив!!! Подивися на себе у дзеркало, на що ти став схожий... астроном ти паршивий! Поруч із закинутим місяцеходом твоє місце, серед повної порожнечі і самотності... на Місяці? Але в жодному разі не в будинку, поруч із дитиною, псих... Ось там найкраще місце для таких кретинів, як ти. Може, там нарешті заспокоїшся і перестанеш мучити бідолашну дівчину своїми польотами... (Дитина продовжує плакати). Що це? (Звернула увагу на речі, що висять на шиї в Симона). Знову всіляку гидоту додому тягнеш, га? Симон Допоможіть мені… (Голос знесилений, і його вже майже не чути).

372

Дiя третя

Соломонівна Допомогти, так? (Передражнює його). Ні! Тобі капітальна допомога потрібна, довічна, і цього разу я тобі дійсно допоможу! Та так, що більше ні в кого ніколи нічого не вимагатимеш. Симон (Зненацька кричить). Тоді по вінця наповни неправдою мою чашу, ти, стара відьмо!!! Соломонівна (Торопіє від вибуху його люті). Що?! Симон Сильно!!! Дуже сильно навантажена вірність спокоєм байдужих!!! (Кричить незв’язні слова, задихаючись від гніву). Самогубством збагатилося віроломство!!! Навіть ненависть утратила своє призначення!!! І перед зрадою, як неминучий жорстокий вердикт, постала таємна вечеря!!! Від внутрішнього напруження, духовного і фізичного болю Симон готовий вибухнути плачем, але замість цього з очей капають німі сльози. Він увесь тремтить. Соломонівна (У тій самій позі, але погойдується на підборах). Ні, ні! Тебе більше не можна вдома тримати, небезпечно... Ой-ой, гляди мені, гляди. Незабаром я твою маячню доведу до розуму, зачекай, а потім подивимося, кого ти будеш старою відьмою називати! Яка ж вона дурепа, яка дурепа! На кого вона свого першого проміняла, на що спокусилася? Хіба можна було такого чоловіка, який жив, як баран, на цього божевільного поміняти, ну?! (Підстрибуючи, йде вглиб сцени і зникає за коміркою. Звідти долинає шум міксера). Симон Господи! (Повільно, тремтячи від напруги, опускається вниз, ступає на підлогу і стає на коліна). Де хрещенням обіцяна дорога, по якій можна провести душу? (Притискає голову до підлоги).

373

Райський пейзаж

Дiя третя

Соломонівна (Міксер вимкнула, вийшла, плачучи і голосячи собі під ніс. У руках у неї дитяча пляшечка. Вона йде в бік сходів). Яка ж ти щаслива, сестричко, яка щаслива, що не бачиш цього жаху, що не дожила до цього суцільного пекла... (Плаче і ледве підіймається сходами догори в спальню).

захотів! (Вона нехотячи сильно смикає візочком, маля знову заплакало).

Симон Хто-небудь! (Намагається звільнитися від ноші, але в нього нічого не виходить). Боже, скільки ще Ти будеш очима небіжчика витрачати правду?! (Його голос повен суму. Дитина заспокоїлася). Невже Ти дотепер не помітив, що Твоя «правда» давно моїми очима безпомічно дивиться на світ... (Пауза). І те, що я так наполегливо шукав, уже більше не знайду. А від того, що безкровно втрачаю, ніякої пощади нема. Соломонівна (Зі спальні долинає її плаксивий голос). «Поки він дитину не задушить, доти до цієї дурепи не дійде, кого вона в будинку тримає». (Виходить на балкон, тримаючи на руках дитину, загорнену в ковдру. Вона нервово, але дуже обережно спускається вниз, продовжуючи голосити). Подивимося, як ти далі будеш гидити в наше життя... (Дрібними кроками швидко йде вглиб сцени. Із темряви вивозить дитячий візочок, що дуже скрипить. Обережно кладе в нього малюка). Очевидно, до такого, як ти, треба серйозніше ставитися... Я незабаром знайду спосіб, як налагодити наші з тобою стосунки, обов’язково відшукаю! Соломонівна штовхає до виходу візочок, але він зламаний і не їде. Жінка намагається якось його полагодити. Б’є ногою по колесах, клацає чимось ззаду і спереду. Симон Соломонівно! (Ледь піднімає голову). Соломонівна Не смій вимовляти ім’я мого батька, а то зараз очі тобі видряпаю, сволото!!! Подивіться на цього мерзотника! Соломонівни він

374

Симон Залиште дитину, залиште… Не треба її нікуди відвозити... Соломонівно, будь ласка, допоможіть мені... Соломонівна Аякже, не вистачало ще дитину віддати тобі на поталу. (Виймає з візочка малюка, який плаче, і йде до виходу, підхопивши на ходу невеликий кошик з дитячими речами. Біля дверей обертається і гнівно дивиться на Симона). І запам’ятай, скурвий ти сину: поки твоя гнила душа перебуватиме в цьому проклятому будинку, я нізащо не дозволю Олександрі виховувати Яшу поруч з таким невиліковним психом, як ти! (Повертається й іде до виходу, не перестаючи лаятися). Гори я в пеклі, якщо не покажу тобі вічне пристановище, тоді подивимося, як ти мене «віслючим задом» називатимеш. (Чути, як зачиняються двері та клацає ключ, шум кроків, що віддаляються. Настає абсолютна тиша). Симон продовжує лежати нерухомо на підлозі і монотонним голосом через вірші виливає біль своєї знівеченої душі. Симон

Якщо вздовж берегів Немає сліз плакучих верб — Хто оплакати ладен Вас, біля могили поклавши?! Якщо повз сфінкса вічно Топче караван піски, — За спиною тріпочуть свічки Від туги, що зітхає. Розумієш лише в кінці, Коли термін твій минає: Є в безглуздому житті ціль — Смерть, що невдовзі пригорне.

375

Райський пейзаж

Дiя третя

Знову запановує тиша, яку порушує гра на скрипці. Праворуч від Симона в гардеробі, між одягом, що ширяє, опускається гойдалка, на якій сидить чоловік, граючи на скрипці. Він невисокого зросту, лисуватий. Одягнений у старий генеральський мундир з еполетами, на щоках бакенбарди. На ньому короткі штани, взутий у подерті кеди.

Симон Допоможи, мерщій, а то незабаром мене вже й труна не врятує…

Симон (Напружено слухає музику і не може стримати сліз радості). Ну і де тебе носило! (Кричить). Бодай би тебе! Абкене, бодай би тебе голодні терміти з’їли із твого висохлого футляра... Гойдалка спускається вниз, чоловік зістрибує на підлогу. Симон (Репетує). Абкене, припини, припини?! (Музика перестала грати). Абкен Що відбувається, Симоне? Без музики ти ніколи мене в дім не пускав. Я щось не так зробив? (Запитує спокійно). А, може, я не ту ноту взяв?

Абкен (Стає над головою Симона і здивовано розглядає його). А це ще що за чорт на тебе навалився?! Симон Я тобі дам чорт! Це мій дід! Звільни мене, а то моя душа невдовзі сама до нього почимчикує! Абкен Ну, Симоне... Ну ти даєш... (Кладе на диван інструмент). А що з диваном? Ти що, ремонт збираєшся робити? (Нахиляється над Симоном). Симон Так, Абкене, так! Пружини сіли, задів більше не витримують... Абкен Ти знаєш, таким екстремалам, як ти, час книгу про власне життя написати… Симон Пора, пора. Але мені зараз не до лекцій про екстремалізм. Допоможи мені, швидше, будь ласка!

Симон Яку ноту?!. Допоможи, поки я душу не віддав Творцеві!!! Допоможи!!!

Абкен (Тягне мотузку). Ого! (Відпускає і, спантеличений, розглядає руки). Чому вони такі важкі? У них що, золото?

Абкен Що з тобою сталося, Симоне? (Повільно йде до Симона). Чому ти репетуєш? Ти що, молишся чи обкакався, друже?

Симон Гріхи, Абкене, гріхи! Давай ще раз, головне — трохи підняти, щоб голову можна було витягти.

Симон Молюся, звичайно… Хіба ти не бачиш, як я безпомічно вмираю у власному лайні?

Абкен Добре! (Чіпляється за мотузку і тягне з усієї сили. Симон обережно виймає голову й утомлено прихиляється до дивана. Абкен продовжує з цікавістю розглядати руки). Що за важкість така? Ти де їх знайшов?!

Абкен І що? Тобі труну замовити чи дупу підмити? Може, чогось іншого хочеш?

376

Симон (Обличчя перекошене від болю, губи тремтять, очі повні сліз). 377

Райський пейзаж

Вони все життя наді мною висіли, Абкене! Але я їх не відчував. Очевидно, біда — це найточніший барометр долі, що без промаху б’є в ціль... (Пауза). Він краще за всіх знає, коли йому необхідно знищити тебе, і лише тоді починаєш відчувати все довкола... Абкен Симоне, ти мені не подобаєшся... (Дивиться на нього із співчуттям, але не розуміє його тривог). Що з тобою відбувається? Що з твоїм обличчям? Симон Нічого, все гаразд, просто час так мчить, що через відстань навіть найтепліші почуття втрачають свої обриси. (Від напруги в нього течуть сльози). Давно вже ніхто не виконує ритуалів вірності, а сам ти не в змозі витримати удари долі і, як троянда, залишаєшся наодинці зі своїми колючками, бо, крім них, ніхто навіть не згадає про тебе... І все це в мене на обличчі... Абкен (Йому шкода убитого горем Симона, він намагається хоч якось розвеселити його). Так, я зовсім забув тебе втішити... (Щось шукає). Я недавно новий інструмент придбав... (Бере з дивана скрипку). Вона так звучить... (Проводить по струнах кілька разів смичком). Ну, як тобі?! На, спробуй! (Простягає її Симонові, але той не реагує). Не бійся, спробуй, зіграй щось, почуєш, як вона звучить... Симон (Насилу піднімає праву руку). Де вона?! (Напружує очі, намагаючись щось роздивитися). Я нічого не бачу... Абкен Що? (Широко розплющивши очі, дивиться на нього і дбайливо вкладає йому до рук інструмент. Дзвонить телефон. З несподіванки Симон упускає скрипку). Ти що, Симоне! (Хутко піднімає інструмент). Ти що, це ж така дорога річ! (Телефон продовжує дзвонити. Абкен хоче взяти слухавку). Симон Не підходь до телефону!!! (Верещить і насилу підводиться).

378

Дiя третя

Абкен (Застигає на місці). Чому? Симон Не треба! (В його голосі знову з’являється тривога). Я знаю, це вони! (Телефон продовжує дзвонити). Де він? Куди ви його поклали? (Симон іде на звук, чіпляючи по дорозі різні предмети. Наштовхнувшись на тумбочку з апаратом, швидко відшукує шнур і висмикує його. Телефон замовкає. Абкен стоїть нерухомо, розгублений). Так краще... Не треба нам зайвих слів... Однаково, окрім порожнечі, нічого цінного в ньому не почуєте... А так спокійніше. (Сам себе підбадьорює). Абкен А якщо це Олександра телефонувала? Може, вона… Симон Абкене! (Дуже роздратований). Усе головне всередині нас, у самій глибині серця, а все, що зовні, — суцільна брехня. (Пауза). Абкен Симоне, заспокійся, будь ласка. Нумо лікаря викличу? Симон Навіть і не думай, Абкене!!! (Кричить, наче звір). Не смій!!! (Повертається в його бік і робить кілька кроків, намагаючись намацати його). Ти мені краще води дай, вона там, у холодильнику... (Ногою відчуває край дивана і втомлено присідає на нього). Абкен (Кладе біля Симона інструмент і мчить вглиб сцени до холодильника). Симоне, ти що, справді нічого не бачиш чи, може, тобі щось в око потрапило?! (Відчиняє холодильник і шукає пляшку води). Симон Так, потрапило! Абкен І що, що тобі потрапило? (Продовжує шукати).

379

Райський пейзаж

Симон Муха з неголеною бородою.

Дiя третя

склянку чаю собі на обличчя. Абкен одразу відбирає в нього склянку і кладе під диван. Симон руками прикриває обличчя). Так краще...

Абкен Муха, так?! (Сміється). Безсовісна вона, алкаш і бомж твоя муха... А де вода? Тут її немає.

Абкен Що ти зараз бачиш?

Симон А, ну так, вона не там. Подивися на кухні.

Симон Знову цих, волохатих… там, окрім них, ніхто так довго не затримується...

Абкен Добре, а ти що, окрім мух, більше нічого там не бачиш? (Зникає за стіною комірки). Симон Багато чого бачу, Абкене, багато чого… Абкен (Несе склянку води, тримаючи обіруч). Ну і що тебе там так тривожить? (Обережно вкладає у його руку склянку).

Абкен І що вони хочуть? Може, вони там не самі? (Іронічно посміхається). Симон Самі, самі. Якісь анкети заповнюють, їм ніколи розважатися… Абкен І що?!

Симон Якісь дивні волохаті фігури…

Симон До раю не пускають…

Абкен (Посміхається). Ну і що вони хочуть?

Абкен Що, теж грошей вимагають?!

Симон (П’є воду і відразу її випльовує). Фу, що ти мені дав?! Що це за гидота, де ти її взяв?

Симон Ні, мук людських хочуть!

Абкен З дитячого чайника.

Абкен Напевно, ще запаху грошей не знають, а то пекло давно б законсервували…

Симон Хіба це чай?

Симон Ну от, усе, не пустили…

Абкен Води я ніде не знайшов. У крані також немає, тому взяв дитячий чай.

Абкен З глузду можна з’їхати… (Дурнувато посміхається). Скрізь знайомі потрібні, навколо... (Чути, як хтось дзвонить у двері).

Симон Бідолашні діти… Ось чому вони завжди поносять... (Виливає

Симон (Схоплюється і кричить як поранений звір). Абкене!!!

380

381

Райський пейзаж

Дiя третя

Абкен (Завмирає на місці). Симоне, ти мене налякав, припини! (Дзвінок повторюється). Це ж просто дзвонять у двері.

час... (Намагається роздивитися центр сцени). Нам потрібні надійні орієнтири, вічні...

Симон (Хитається на місці). Тихо... (Шепоче). Йди, глянь, хто там, але дуже тихо. (Обережно задкує. Абкен злякано витріщається на Симона, який розвертається і прокрадається до сходів). Спокійно, друже, спокійно... треба за всім дивитися, тихо... (Повертається і, витягнувши руки вперед, іде в бік комірки). Абкене, я правильно йду? (Рукою торкається перил, зорієнтувавшись, упевнено проходить крізь дверний отвір під сходами. Абкен проводить його сумним поглядом і теж залишає сцену. В комірці гримлять металеві предмети. Дзвінки припиняються. З коридору долинають звуки розмови). Абкен Симоне! (Радісно кличе його, швидко крокуючи до сходів). Симоне, там листоноша, вона запитує... (Не встигає завершити фразу, як з комірки випадає спітнілий Симон, який тягне за собою великий білий згорток. Абкен підбігає до нього і піднімає все разом). Там усе в порядку, все гаразд, це листоноша, заспокійся... Симон Не вір чужому спокою, він найбільший ворог бунтівної душі. Ти не вір нікому, смерть завжди приходить крадькома. Абкен Там листоноша, треба двері відчинити, де ключ?! Симон (Важко дихає). Не відчиняй... чуєш, нікому не відчиняй... (Знову дзвонять у двері). Абкен Ну от, знову вона! Симон Скажи, що нікого немає вдома, а ключі загубили… І взагалі, Абкене, замуруй двері, мені слід підготуватися, потрібен час...

382

Абкен Заспокійся, Симоне, я все залагоджу, ти сядь, відпочинь. (Біжить до дверей, але, зупинившись на мить, глипає на Симона, що тримає за спиною згорток, наче самурайський меч. Знову дзвонять. Абкен виходить). Симон Треба ґрунтовно підготуватися, щоб вистояти перед власною сліпотою!!! (Кричить надірваним голосом. Здіймається вітер, шарпає колекцію одягу). Хочу побачити, як ви будете його забирати!!! Хочу подивитися!!! (Продовжує кричати й обережно пробиратися до гардероба, розкидаючи по дорозі манекени). Все!!! Забирайте все!!! (Губиться серед манекенів і одягу, що висять). «Але починайте з істинних цінностей. Хочу подивитися, як ви його здолаєте! Забирайте, він мені більше не потрібний! Він став надто важкий! Я довго його виношував, дуже довго!». Чути сильний удар і кілька поштовхів, як під час землетрусу. Вбігає Абкен, не може зрозуміти, що відбувається. Здіймається сильний вітер, він ладен роздерти одяг, що висить. Опускається напівморок. На тьмяно освітленій сцені з боку гардероба з’являється Симон. Навколо його грудей натягнені мотузки, він намагається щось втягти на сцену. Повільно розкривається стіна гардероба, і під шум ураганного вітру на всю шестиметрову висоту з’являється «Давид» — скульптура, що втілює вічну красу думки. Абкен, який щойно забіг на сцену, відкриває рота від побаченого і присідає за диваном. Симон продовжує тягти свою істину, яка щойно народилася з його серця. Симон Забирайте!!! Все забирайте!!! Все одно істина не така важка, як порожній розум, що шукає її!!! (В такому напруженому стані він зупиняється на авансцені). Господи! Чим Ти зараз заповниш мою спустошену душу?!

383

Райський пейзаж

Дiя третя

Все стихає, крім глухого шуму вітру. Абкен (Насилу отямлюється). Симоне... (Механічно ходить по сцені, вдивляється у бік гардероба. Розводить руками і, не поспішаючи, обходить навколо Давида). І скільки часу ти це ховав від мене?! Симон Я нічого не ховав. (Голос пригнічений). Очевидно, важко в чужій душі щось світле розгледіти... Абкен (Не зводячи очей з Давида). Хто б міг подумати, що на світі знайдеться такий безумець, який посміє видурити через свій розум у самого Бога Його витвір?! Хто б міг подумати? (Ніяк не заспокоїться). Це ж треба, га... І де ж ти його ховав так довго? Симон У серці, Абкене, в серці… Абкен (Недовірливо дивиться на нього і похитує головою). Ну в тебе і серце, Симоне... Його спокійно можна в оренду здавати, як сховище чудес світу... (Мацає скульптуру, шепоче). А як ти думаєш, він справжній? Симон Не знаю, не знаю… Поки не впаде і не розчавить мене, я не можу сказати. Я вже нічого не відчуваю. Абкен Не ображайся, але, по-моєму, ти збожеволів більше, ніж його творець. Після всього, що створив, ще хочеш щось відчувати? Симон Він ще там чи теж… Абкен Ні, він поки що тут і запитує, що далі.

384

385

Райський пейзаж

Симон Якщо він тут, значить далі буде війна… Абкен Ні, Симоне, ні! (Бігає по сцені в пошуках чогось). Далі буде хрещення. От я зараз піду і приведу дяка. В мене є один знайомий дяк, правда, він німий, але нічого. Тебе терміново слід охрестити... негайно. Якщо хочеш, я навіть можу стати твоїм хрещеним батьком. Симон Це нам уже не допоможе, занадто пізно ти про це згадав. Абкен (Енергійно підходить до Симона і красномовно дивиться на нього). Давид запитує: «Чи довго ще цей буйвол стоятиме запряженим?» Симон (Тихо опускається на коліна). Поки не здохне, Абкене, поки не здохне... Абкен Ну, здохнути ти завжди встигнеш, так що не засмучуйся. Симоне, я ніколи не сумнівався, що ти великий астроном. Ти навіть сам не розумієш, хто ти насправді... Симон Не перебільшуй… Хто краще за мене знає, що я за худоба? Перетворився на бочку, напхану стресами, як порохом, і готовий вибухнути будь-якої хвилини. А ти кажеш «астроном»… Абкен Але я ніяк не второпаю, Симоне, як можна було носити в серці його подих (показує на Давида), перебуваючи на такій величезній відстані?! Я навіть повірити не можу! Симон Повіриш… Коли ревнощі до свого призначення руйнуватимуть розум так, що аж тьмянітиме в очах. Повіриш усьому, коли не зможеш зрозуміти, що головне в твоєму житті, яке ти так нерозумно присвятив порожнечі. Остаточно повіриш, коли 386

Дiя третя

побачиш, хто з ворогів залишиться вірним тобі до кінця. (Пауза). А тепер не слухай нікого і нікому не вір... ні в чому. (Пауза). Абкене, я не лякаю тебе, а застерігаю, бо знаю, що життя — це не тільки поле, засіяне запашними квітами. Частіше воно буває замінованим, і ти сам до ладу не розумієш, де ступаєш. І ось твоє життя, як одне велике мінне поле, заховане під райською красою. Крокуєш по ньому, наївно думаючи, що сам це робиш, не бачиш, як Бог веде тебе, міцно тримаючи за руку. Ти не розумієш цього, поки Він не залишить тебе із самим собою. (Пауза). Але велич Господа в тому, що Він ніколи просто так не залишає, поки заздалегідь не підготує орієнтири, за якими доведеться йти самому... Ось мій орієнтир, Абкене, от... (Пауза). Де він?! Він ще тут? Абкен (Слухає зі співчуттям, хоче допомогти). Тут він, тут! Заспокійся. Яке там мінне поле, куди йти, ти про що? Твоє минуле зараз не настільки важливе, як майбутнє... Твій розум змушений боротися. (Пауза). Симоне, на твоєму полі бою головне — надійно сховати свої задуми, та так, щоб сам про них забув. Не потрібно стільки розмірковувати, і немає жодної потреби у твоїх переживаннях. Урешті-решт, повернися на роботу. Он скільки в тебе грамот з астрофізики та різних університетів. Хто знає, може, якусь нову зірку твоїм ім’ям назвуть... Симон Не починай знову: астроном, астроном… Який я до біса астроном, якщо будь-які життєві дрібниці гальмують мої думки? Таке відчуття, що цілий всесвіт перекинувся на мене на доказ моєї неповноцінності. А астрономія — це не професія, а стан душі… чистота розуму… Ти ж бачиш, в якому стані мій розум… А ти кажеш… Абкен Симоне, не перебільшуй, ти завжди так казав, аби лише мене не підпустити до свого телескопа. А я так хотів хоч раз у житті на зірки подивитися, як я мрію про це... Симон Ти думаєш, що в телескопі зірки більшого розміру, аніж ти їх бачиш неозброєним оком? Глибоко помиляєшся. Підніми 387

Райський пейзаж

Дiя третя

голову і дивися на зоряне небо, аби тільки вогні міста тобі не заважали, а все інше — дріб’язок.

згорток, закинутий йому за спину. Смикає його до себе). А це що, буксир?

Абкен А до чого тут дріб’язок? Зірки що, торгують? Симон Аякже, навіть такими, як я! (Глибоко зітхає). Абкен Ну за що ти себе так мучиш? Ти ж учений, Симоне! Симон Ти це про кого, Абкене? Вчений… Який учений, зосередившись на вивченні сузір’їв, стане відволікатися на телефонний дзвінок, щоб, піднявши слухавку, почути голос дружини, який запитує, скільки кілограмів помідорів купити, бо на роботу щойно привезли дешеві. А ти на повному автопілоті відповідаєш: «Шість». Абкен А чому шість? Симон Тому, що перед цим ти відзначав на мапі шостий місячний день. А коли знову починаєш спостерігати за небом, то помічаєш, що між зірками обертаються дешеві помідори, навіть відчуваєш їх свіжий запах. Потім пошкодував, чому не замовив десять кілограмів... Абкен Справді, а чому десять не замовив? Симон (Пауза. Починає через силу всміхатися. Абкен розуміє, що поставив дурне запитання, і теж усміхається). Абкене! (Швидко заспокоївся і намагається зняти із себе мотузки). Допоможи мені, а то я рук не відчуваю. Абкен (Допомагає йому звільнитися від мотузки). Після того, що вони створили, як можуть ще тобі підкорятися? (Дивиться на

388

Симон Не смій чіпати! (Схоплюється, наче його перелякали до смерті). Не жартуй так більше! Абкен (Знічується і відходить убік). Я лише хотів... Симон Не руш мене… (Кидає мотузки на підлогу). Мені зараз не до жартів... (Повертається у бік Давида). Ти замкнув двері? Абкен Так! Зачинив… Симон Це ти правильно зробив. Треба все зачинити на міцний засув, щоб ніхто не міг порушити вічного спокою. (Йде до Давида). Де він? (Намагається руками намацати його). Де? Абкен Поруч, Симоне, він поруч. Усе гаразд. Симон (Підходить до скульптури і ніжно торкається її). От... От кому можна довіряти. Це орієнтир, що ніколи не підведе. Він непохитний, у ньому ховається сама вічність разом з усіма таємницями і думками. (Гладить Давида і обходить навколо). Шкода мені його, дуже шкода... Абкен (Здивовано). Чого тобі жаль? Симон Його, він дуже подорослішав, настільки, що ніхто і не помітив, як він постарів. Якщо прислухатися (притискається до нього вухом), то можна навіть почути його серцебиття. (Абкен киває головою, підходить і теж слухає). Абкен І що ти чуєш? 389

Райський пейзаж

Симон Як стукає серце літньої людини. Абкен Я нічого не чую… Симон Це не страшно, що ти глухий… Я боюся за його ноги, вони підводять його на старість. (Б’є долонею по ногах Давида). Боюся, щоб він не впав. Абкен (Квапливо відходить від скульптури і з острахом оглядає її). А якщо його посадити?! Симон (Сумно хитає головою). Абкене... Абкен (Бачить його реакцію і ніяковіє). Взагалі-то його можна просто покласти... Ти що, ніколи не чув про сплячу красуню? Симон (Обличчям притискається до ніг Давида). Та заткнися ти, заради Бога, помовч... (Пауза). Зроби так, як це вміє він... (Руками водить по ногах статуї). Ти хоч чуєш, що він говорить?

Дiя третя

пам’яттю часу. (Пауза). Мовчання — це таємниця довголіття... тільки так можна втримати в тілі душу. Він не любить, коли його тривожать через кожну дрібницю. Ну що?! (Кричить). Давиде, ти задоволений, що вторгся в моє життя?! (Абкен лякається поведінки Симона і відходить подалі). Ні! Звичайно ні! Бо не дивився б таким похмурим поглядом на мій змертвілий простір. (Присідає біля його ніг). Я теж дуже втомився... Все життя тебе визирав... шукав усюди... скрізь. Завжди йшов по твоїх слідах... Але ніяк не міг тебе відшукати в своєму житті. (Засмучується). Абкен (Пауза. Бере з дивана свою скрипку). Симоне! Ми ж не на поминках у Давида. Може, потренуємось?.. Я думаю, він із задоволенням послухає, як ми граємо. Що скажеш? Симон (Стомлено підводиться з підлоги). Так, так, Абкене, це хороша ідея. Молодець, що згадав, я давно вже інструмент до рук не брав... Ти тільки, будь ласка, знайди мою віолончель, вона десь тут має бути... (Знімає з плечей білий згорток і кладе біля ніг скульптури). А що ми будемо грати? Абкен (Шукає віолончель). Ну, заради Давида зіграємо симфонію мармуру.

Абкен Ні, по-моєму, він мовчить…

Симон Чудово, Абкене, чудово, і як ми її назвемо?!

Симон Так, але своїм мовчанням він багато чого говорить… От воно, мовчання вічності... (Пауза). В тебе не буває такого: коли перебуваєш у старому будинку і, знаючи, що ти там абсолютно сам, чомусь усе-таки ходиш крадькома?

Абкен Кого?

Абкен Дивно, але в мене часто таке буває в батьківському будинку, але я ніколи над цим не замислювався. Цікаво, чому так буває? Симон Бо давнє мовчання дуже ніжне, як тіло Давида, огорнене

390

Симон Симфонію! Абкен Так і назвемо: «Симфонія в мармурі, полоненому пам’яттю». Симон Геніально, Абкене, ти справжній композитор… (Спотикаючись, іде до дивана). Справжній... Я завжди пишався тобою, завжди...

391

Райський пейзаж

Дiя третя

Абкен на підлозі знаходить і піднімає розбитий інструмент. З жалем дивиться на Симона, який, мов дитина, котра чекає чогось приємного, влаштувався на дивані і розминає пальці.

Абкен Шкода, що я не встиг, але зараз, правда, нагодую. Ти тільки подивися, які таланти! (Торкається рукою клітки).

Абкен Знаєш, напевно, сьогодні... (Тихо кладе уламки віолончелі на підлогу).

Симон От тобі і дар Господній… Цікаво, в якій музичній школі вони вчилися? Мені теж не завадило б там позайматися, а то ти мене за двадцять років так жодної симфонії і не зміг навчити. За це я їх незабаром на показ мод повезу. Вони заслужили.

Симон А що, сьогодні? Чому ти мовчиш? Ти де, Абкене! (Голос стривожений).

Абкен Що? Куди ти їх повезеш?

Абкен (Не знає що відповісти). Нічого, нічого… Я тут, просто інструмент не можу знайти... (Несподівано заспівали птахи. Їхній спів заволодіває усім простором. Абкен полегшено зітхає і, зігнувшись, починає шукати клітку з канарками). Симоне, ти чуєш?

Симон Незабаром Олександра буде показувати в Будинку моди свою нову колекцію, от і запросила нас.

Симон Чую, чую… Моя школа... Треба їх погодувати, а то голодні довго співати не будуть.

Симон Так, ти також у списку запрошених. Звичайно, якщо не будеш мочитися в штани, як тоді, в зоопарку, коли намагався лева з долоні погодувати.

Абкен Е, куди ти заховав цих божественних співаків? Симон Вони завжди на своєму місці… у клітці. Абкен знаходить у глибині гардероба клітку і з радісним обличчям несе її до Симона. Ставить біля дивана і сам сідає поруч. Обоє, затамувавши подих, слухають спів птахів. Раптово вони замовкають.

Абкен Та ну?!

Абкен Знайшов що згадати. Він же звір! А твоя Олександра — це зовсім інше. Симон Звір, так?! Абкен Ну навіщо ти так, Симоне. Вона шанована жінка, талановита, красива... Симон От вона тебе і запрошує.

Абкен І це все? Симон А ти що, квиток узяв на їхній концерт? Навіть не нагодував їх...

392

Абкен Ти серйозно чи?..

393

Райський пейзаж

Дiя третя

Симон Абкене, хіба я колись жартував?

Абкен (Полегшено зітхає). Але навіщо, Симоне! До біса штани!

Абкен Ні, але… до Будинку моди... нас... (Знітився).

Симон (Кричить). Тихо! (Його обличчя серйознішає. Він знову сідає на диван).

Симон Так, так, незабаром ми з тобою, як два справжні джентльмени, будемо пурхати серед красунь нашого міста, а в руках триматимемо цих чарівних пташок... Абкен (Його обличчя спалахує з радості). Ти дійсно думаєш, що Олександра нас туди візьме? Симон Звичайно, а куди ж іще, не на барахолку ж. Якщо будеш пристойно поводитися і не крастимеш там наклейок для своєї скрипки, то, без сумніву, підеш з нами на показ... Абкен Ого! Яке щастя, яка удача... (Тішиться, як дитина. Шепоче). Симоне, напевно, там найкрасивіші жінки зберуться? Симон Безумовно! Тільки обрані красуні, але! Абкен (Зляканий погляд на Симона, що витримує паузу). Що «але», Симоне? Симон Я повинен негайно цю майку випрати. (Демонстративно встає). І! (Пауза). Абкен (Знову тривожиться). Що «і»? Симон (Мацає свої штани ззаду). Треба терміново зацерувати ці штани. Соромно ж так іти, що скажуть красуні?

394

Абкен Що сталося? Симон (Крутить пальцем у повітрі). Не треба згадувати ім’я цього негідника, а то хто знає, що він може нам улаштувати. Не треба привертати його увагу. (Виписує в повітрі якісь фігури). Абкен Зрозумів, я все зрозумів! (Говорить тихо і напружено). Але тобі треба негайно переодягтися, а то в такому вбранні тебе навіть у безкоштовний туалет не пустять. (Шукає серед манекенів щось придатне для справжнього джентльмена). Симоне, а де твій одяг? Симон Який одяг? Усе, що є, на мені. А ті халати, що дають у лікарні, я одразу викидаю... Даремно шукаєш, нічого там немає... Абкен продовжує шукати. Ненароком перекидає один з манекенів, відразу ж піднімає і поправляє одягнену на нього сукню. Серед них легко можна впізнати Бригадира, Козлова, Охоронців, Соломона. Всі вони одягнені в жіночі сукні. В повітрі серед одягу ширяє манекен Мері. Абкен Треба хоч якось освіжити тебе, а то як з’явишся на показі із закривавленим обличчям? Симон Абкене, як сильно ти відстав від життя. Кров — це ж найбільше багатство. Чим більше її, тим гостріше відчувають тебе оточуючі. Вони тоді простіше й радісніше тебе сприймають. 395

Райський пейзаж

Абкен Але… Симон Ніяких «але»! Дай мені руку. (Простягає йому свою праву руку). У мене є дещо краще... (Абкен бере його за руку і допомагає піднятися). Почекай, зараз, це там (показує у бік сходів), у комірці. Після того, як один кабан украв мій піджак, я знайшов своїм речам надійніше місце. Хрін туди хтось потрапить, там у мене справжнє мінне поле. Відпусти руку, я сам... (Абкен забирає руку і з жалем спостерігає за Симоном, який повільно відходить). А ти поки що свій мундир почисть, а то від нього рибою тхне... і орден не забудь, обов’язково вдягни, не ховай його в кишеню. Абкен (Збентежений, опускає руку в кишеню мундира). Тобі до лікаря не завадило б піти, а то, чого доброго, фіолетове світло побачиш. Симон До лікаря?

Дiя третя

Абкен дістає із внутрішньої кишені мундира дивний орден дуже великого розміру. Через диван, ліворуч від Давида, піднімає з підлоги дерев’яну ширму і ставить її на попереднє місце. Дивиться в неї, наче у дзеркало, приміряючи орден. Абкен Симоне! Голос Симона (Відгукується з комірки). «Чого тобі?» Абкен (Продовжує роздивлятися себе у дзеркалі з дуже задоволеним виглядом). Як ти гадаєш, ми їх скоро побачимо? Голос Симона «Кого?» Абкен Ну цих курок на подіумі. Голос Симона «А ти що, півень, чи що? Ти що, крім курок, у жінках нічого більше не бачиш? Курки... Ну ти даєш, Абкене».

Абкен Так, до лікаря… а що? Симон Коли в тебе дах поїде, от тоді подивимось, як ти лікаря від гробаря відрізниш, а поки що нічого свій ніс у моє життя пхати… Все одно нічого цікавого ти там не побачиш. А я вже досить надивився, нудить від усього того, що залишилося в пам’яті. (Обережно заходить до комірки; чути шум предметів, що падають). Абкен В тебе все гаразд?

Абкен Так, дивлюся, незрячість привела тебе до щирих почуттів. (Плює на долоні і пригладжує волосся). Голос Симона «Тихо, тихо! Не гарячкуй, вияви терпіння і незабаром усе побачиш: і курок, і жінок, а якщо захочеш, то зможеш навіть на ангелів подивитися, як вони будуть по дахах літати... Тільки зачекай трохи».

Голос Симона «Все гаразд, тут усе під контролем». (Знову щось падає).

Абкен А я підморгну найкрасивішому янголятку. Що скажеш, як тобі моя думка?

Абкен Ну, дивись. Тільки обережно…

Голос Симона «Треба подумати».

396

397

Райський пейзаж

Абкен А пам’ятаєш, як я підморгував колись одній красуні тоді, на морі? Голос Симона «Так… Гарна була. Що правда, то правда...» Абкен Згадав, так? А як вона називалася, часом не пам’ятаєш? А то я забув. Відтоді стільки часу минуло. Голос Симона «По-моєму, Римма… Світланова чи Сметанова, точно не пам’ятаю. У мене навіть десь у старому блокноті має бути її адреса. Ти що, хочеш її на показ запросити через тридцять років?» Абкен Та куди там… Просто згадав чомусь. Голос Симона «Цікаво, а розпечений сонцем камінь, яким її ревнивий чоловік тобі ледь ліве око не вийняв, ти пам’ятаєш?» (Симон знову щось перекидає). Абкен Так… цей ідіот все одно потім утопився. Собака... Тоді я через нього ледь ока не позбувся... Виродок... Голос Симона «До речі. Вона довго тебе розшукувала, навіть мені кілька разів писала і завжди про тебе розпитувала». Абкен (Остовпів). І чому ти мені про це ніколи не казав? Голос Симона «Ти тоді вчетверте одружувався, і я не став тобі псувати життя». Абкен Все! Нікуди я не піду! Даремно тільки орден причепив. (Мацає на грудях орден).

398

Дiя третя

Голос Симона «Що за муха тебе вкусила?» Абкен Не піду — та й край! (Висмикує орден і кидає на підлогу). От тобі й орден! Голос Симона «Ти що? Що це ти там робиш?» Абкен Нічого. (Скривдженим голосом). Орден викинув. Голос Симона «Навіщо?» Абкен Не хочу його більше носити на грудях. Голос Симона «Зараз же його знайди, негайно! Це ж орден! Його ж треба було заслужити!» Абкен Які там заслуги, якщо за нього навіть використаного презерватива ніхто не дасть. Голос Симона «Мені дуже соромно за тебе. Я ніколи не сподівався від тебе такого». (Абкен винувато опускає голову). «Швидко шукай орден». Абкен Нікуди я не піду, і орден мені більше не потрібний. Голос Симона «Ну навіщо ти так, Абкене? Я що, даремно чепурюся?» Абкен А якщо там теж будуть чоловіки… що далі?

399

Райський пейзаж

Дiя третя

Голос Симона «Ну ти жеребець… А ти нікому не підморгуй, у тебе ж і так очі косі».

Голос Симона «Ні, диво. А наука каже, що в природі наче нічого не губиться...»

Абкен Так… тобі легко сказати. А де гарантії, що я зможу стриматися, побачивши красунь? Голос Симона «Тепер ти розумієш, як складно себе контролювати, якщо зсередини тобою керує інша людина? Кому доведеш, що непристойна поведінка від тебе не залежить?» Абкен Так, це ти слушно підмітив. Тому мене часто з кимось плутають. От нещодавно мені сусід каже: «Коли я Вас бачу, чомусь свого батька згадую, і якщо можна, дозвольте мені на Вас дивитися». Ти уявляєш? Батька бачить у мені... Голос Симона «А маму він не хотів тобі привести?» Абкен Не смійся, я правду кажу… (Бере скрипку і починає її акуратно чистити). Він дотепер ображається, що я йому відмовив. Голос Симона «І правильно зробив… А що він думав... Тепер безкоштовно навіть кішки не народжують. Хай платить і дивиться на тебе скільки завгодно, а так нічого, ти що, меморіальна дошка?» (Пауза). «Абкене!»

Абкен Ну звичайно… Голос Симона «Тоді скажи мені, що таке поцілунок? Це втрата чогось чи відкриття?» Абкен О-го-го… Це... (Замислюється). Ну... Почекай, ти маєш на увазі взасос чи просто «чмок»? (Губами зображує його). Голос Симона «Ну ти даєш, Абкене! Ми ж не про верблюдів говоримо. Я розповідаю про поцілунки: трепетні та ніжні, на вустах коханої жінки, як подув вітру, що торкається пелюсток троянд, всіяних ранковою росою». Абкен Ну… (Думає). Що ти так довго? (Змінює інтонацію). Ти там, бува, у штани не наробив? Голос Симона «Та он блискавка, блін, заїла на штанях… Ну ніяк... А ти відповідай, відповідай, не переводь стрілок. Ти ж сам хвалився, що спец у цих справах. Так що давай, відповідай на моє запитання».

Голос Симона «От, думаю, і ніяк одну річ не можу розгадати…»

Абкен А… Ну... Щоб розкрити таємницю цього феномену, потрібно створити науково-дослідну базу, оснащену новітніми приладами, здатними робити синтез і аналіз поцілунків. Але насамперед знадобляться кардинальні зміни в політиці, яка б забезпечила надійну воєнізовану охорону для проведення експериментів...

Абкен Загадка якась чи що?

Голос Симона «А слово ж яке просте, ну?»

Абкен Чого тобі?

400

401

Райський пейзаж

Дiя третя

Абкен Так, я теж часто…

Абкен (Оцінювально дивиться на нього). Ти що, так і підеш, босий?

У дверному прорізі комірки з’являється Симон. Абкен здивовано дивиться на нього.

Симон Мода зараз така — все дозволено. Ти краще біжи крани перекрий, а то ще, чого доброго, труби прорве. Пташок не забудь! Давай, швидше.

Симон Ну, як? Абкен Ну ти даєш, Симоне Варфоломійовичу... Симон вдягнений у костюм, що завеликий на нього. З нагрудної кишені піджака стирчать кілька гілок білого бузку. Він босий. Замість краватки визирає фото вусатого чоловіка в рамочці. Симон намагається пройти вперед. Його обличчя, як і раніше, в крові. Абкен від здивування присідає на руки діда. Абкен Симоне, це ти? Невже?! Ти прямо як Коперфілд! Симон Я, я… Дай руку, а то полечу... нічого ж не видно... (Прикриває рукою очі від спрямованих на нього прожекторів). Абкен (Підходить до нього ближче і з цікавістю розглядає його краватку). А це що за жалобна процесія замість метелика? Симон Сам ти жалоба! Це мій дід, а ти, здається, щойно сидів у нього на руках… Ну як тобі? (Повертається на місці). Абкен Нормально! А чим це твоє волосся пахне? Симон Гасом. (Поправляє злипле волосся).

402

Абкен Симоне, штани ж розстебнуті, хіба так можна йти?! Симон Кажу ж тобі, ці блискавки всі браковані. (Рукою намагається прикрити недолік на штанях). Ти мені краще шпильку знайди, і ми зараз усе виправимо. Абкен Почекай, зараз. (Щось шукає на підлозі). Куди ж я його подів, куди він занапастився? От він, от! Мода, кажеш, так? (Підбігає до Симона). Ану, стій струнко. (Нахиляється й орденом намагається прикрити проблемну частину штанів). Хай буде мода. (Випрямляється, відходить на кілька кроків від нього і починає розглядати). Ось так краще. Симон (Торкає орден). Абкене, що це таке? Абкен Ну, мода така… Симон (Зриває орден). Ти де? Абкен Симоне, що з тобою? (Підходить ближче). Ти ж знаєш, що це бутафорія. Симон Не знаю і знати не хочу. (Намацує руками Абкена і кладе йому в кишеню орден). Знайди цій бутафорії краще місце, добре? Абкен (Розгублюється). Ну, добре… Ти що, образився? 403

Райський пейзаж

Симон Так! (Пауза). Давид ще там?! Абкен А де ж йому бути? Зажди, тобі що, погано? (Стурбований його виглядом). Симон А ноги? Абкен Ноги? Що ноги? Симон Ти перев’язав йому ноги чи забув? Абкен Але ж ти мені про ноги нічого не казав… Симон Хіба я не сказав тобі, що на ноги Давида потрібно накласти гіпс? Абкен Який ще гіпс? Уперше чую. (Розгублено розводить руками). Симон Ти що, тупий чи глухий? Я ж пояснював тобі, що треба розвести гіпс, намочити в ньому бинти і перев’язувати його ноги. Хіба я не просив про це?! Абкен (Стоїть, мов дерев’яний, і не знає, що робити). Симоне, хіба бинти врятують його ноги? Симон Не врятують?! А що тоді його врятує?! От завалиться він тобі на голову, і полетить тут усе! (Пауза). Все!!! Нікуди ми не їдемо. Через твої ідіотські витівки ми повинні від усього відмовитися. (Метнувся у бік дивана). Сиди вдома і грай на своїх ізотопах. Абкен (Стрепенувся). Які ще ізотопи?.. До чого тут вони, ти про що, Симоне! 404

Дiя третя

Симон (Регоче як божевільний). Усе, все. (Сам себе заспокоює). Зараз покладемо Давида і будемо заколисувати старими молитвами. (Пауза). Абкене! Абкен Що? Симон Якщо ти такий розумний, то ставай замість нього і застигни на цілу вічність… (Пауза). А ми для нього навіть гіпсу пошкодували... (Знімає піджак і кидає на диван. З-під нього випадає фотопортрет діда). Абкен Симоне, стривай, що ти наробив? (Засмучений, підбирає фото). Це ж погана прикмета. Симон Ти про що? Абкен Не можна було впускати світлину покійного діда. Симон А орден твого батька, обагрений кров’ю, вішати на одне місце — це що, по-твоєму, гарна прикмета?! (Повільно підходить до скульптури). Добре, не базікай, краще допоможи мені його якось покласти. (Хапається за ноги Давида). Абкен (Тупо дивиться знизу вверх на Давида і заходиться істеричним сміхом). Ти що?.. Серйозно?.. Дійсно хочеш його покласти?.. У глибині сцени з’являється Сторож театру. Він зупиняється і здалеку дивиться на цю веселу компанію. Сторож Гей, хлопці!

405

Райський пейзаж

Дiя третя

Абкен (Продовжує сміятися). А Ви хто такий? Нянька чи що?

Симон Ви про кого?

Сторож Ви там, хутчіше… я незабаром світло вимкну...

Сторож Минулого чергування ваші хлопці вкрали в мене інструменти, я їх тут на підлозі знайшов. А сьогодні вранці хтось молоток потяг, я його там бачив. (Показує на гардероб). Увесь ранок тут хтось стукав, а коли побачив мене, то кинув усе і зник, гадав, я його не впізнаю... Він у вас тут постійно пожежників грає, маленький такий, як його, тьху... забув. (Намагається пригадати). А втім, ну його. (Показує на Давида). Цілий ранок бив його по колінах молотком. Дивіться, аби він вам тут чогось не пошкодив. Щось мені не подобається цей тип, ні з ким не вітається, ходить увесь час мовчки. Добре, ви закінчуйте, мені треба світло вимкнути. Там ще хтось хліб залишив, я його до кімнати заніс, хай заберуть, а то до ранку зачерствіє. (Уважно оглядає все навколо. Вп’явся в Симона). А в тебе що з обличчям, упав чи що?

Абкен Правильно, дитина не може спати при світлі. (Згинається і регоче). Симон (Репетує). Припини!!! Припини!!! Припини!!! (Абкен миттєво замовкає і винувато киває головою). Сторож (Підходить ближче до Давида і починає дивитися на нього знизу вверх). Ні фіга собі... Ви це самі зробили?! (Питається наївно). Симон (Напружено слухає Сторожа). Що Ви маєте на увазі? Сторож Ну, цю фігню… Ну, хлопа, чи як його? Симон Ні, не робили, а під серцем виносили. Бачите, народили. Добре, що бодай помітили. А Ви хоч відчуваєте, як він кашляє? (Сторож оторопів і здивовано дивиться то на одного, то на другого). Бачите, як він виріс? А тепер он коліна болять, суглоби ниють... А ми хочемо вилікувати, але нам удвох важко його покласти, він важкий. Сторож А навіщо? Нехай стоїть, адже він нікому не заважає… А закурити у вас є? Сигарети закінчилися, а виходити мені не можна. Симон У нас немає сигарет, ми не куримо… Сторож Ось воно що… (Згадує щось). Худоба така... От негідник, почекай, хай тільки він мені на очі з’явиться.

406

Симон Ні, ні! Це так, ми тут просто дурня клеїмо... Сторож Ну добре, займайтеся своєю справою, тільки скажіть, коли будете йти. Піду і я, а то... (Збирається йти) там якась швидка та пожежники, дивні такі... чомусь приїхали, і поки вони не виїдуть, я не можу собак випустити. І хто їх міг у цей час викликати?! Нічого не можу зрозуміти. (З останніми словами виходить). Симон Яка швидка, які пожежники? Що за маячня? Він що, дійсно говорив про швидку чи мені щось причулося? Абкене! Абкен Хто знає, хіба можна йому вірити, від нього ж горілкою і часником за верству тхне! Симон (Тривожно метається по сцені, наштовхується на різні предмети, ледве втримується на ногах). Абкене! Абкен (Зляканий). Що, Симоне? Я поруч, чому ти так кричиш? 407

Райський пейзаж

Дiя третя

Симон Швидко йди до спальні і подивися з балкона, звідтіля все видно. Абкене, будь ласка, швидше...

хтось вибиває вхідні двері). Де двері, Симоне? Де ж твої двері, щоб їх... (Йде до комірки). Швидше, Симоне, давай!!! (Кричить до хрипоти, на губах виступає кривава піна. Гасне світло, сцена занурюється у напівморок. Симон входить до комірки. Чути, як вибили вхідні двері, і кроки, що наближаються. У цей час з комірки долинає свист і клубочеться густий білий дим, що заповнює всю сцену. Западає тиша. Стривожений голос Симона). Господи!!! Навіщо мені порожня душа без твоєї присутності в ній?! Навіщо?!

Абкен Симоне, заспокійся. Я вже йду дивитися, що там таке. Симон Біжи!!! (Кричить що є сили. Абкен підбирає свої інструменти, квапливо піднімається сходами і зникає в спальні). Ну, що там?! (Хвилюється і не знаходить собі місця, спіткнувшись, падає на коліна над кистю дідових рук). Ну, як там, Абкене?! Ідіоте, ти де, чому не відкликаєшся?! (Внутрішня напруга виливається сльозами). Ні!!! Ні!!! (Хтось довго, розмірено дзвонить у вхідні двері). Абкене!!! (На сцені посилюється вітер, набираючи ураганної сили. На чолах у манекенів фіолетовим вогнем спалахують корони. Вітер піднімає їх догори і вихором крутить навколо Давида. Знову дзвонять у двері). Де мій згорток?! Куди я його поклав, Абкене?! (Швидко рачкує, шукаючи згорток). Навіщо?! (Кричить, наче смертельно поранений звір, повертається назад). Де мої руки?! (Продовжує шукати. У двері дзвонять і починають гримати. Чути голоси).

У комірці видно яскравий спалах світла, лунає вибух. Все в уповільненому русі злітає догори і на якусь мить зависає в повітрі. Лунає пісня Симона. Дим поступово розвіюється, всі предмети знову лягають на сцену. Скульптура Давида наче летить над хмарами. Промінь сонця ковзає її обличчям, полискуючи багрянцем. Пісня стихає, лунає тільки симфонічна музика, нагадуючи про вічність.

Кінець

Голоси за дверима «Відчиніть двері!» Симон (Плазуючи, наштовхується на дідові руки). Навіщо?! (Просовує голову під дідові руки і намагається встати разом з ними, при цьому кричить, як роблять це штангісти, піднімаючи снаряд). Діду, підніми мене, ну, давай! (Встав і крутиться на місці). Де двері? Куди вони поділися? (Дуже напружений, намагається хоча б щось роздивитися. Дзвінки і стук у двері продовжуються). Голоси за дверима «Відчиніть двері! Зараз же відчиніть! Негайно!!!» Симон (Повільно, крок за кроком, йде у бік комірки, намагаючись не спіткнутися). Так! Так! Ми всі вдома!!! Всі вдома!!! Зараз, зараз відчиню!!! Зачекайте трохи, зараз, заждіть одну хвилинку!!! Симоне, ще трохи. (Зупиняється, переводить подих. Чути, як 408

409

ДРАМА

М ЕР Т ВА Т ИША

на три дi¯

Дiйовi особи: Степан — колишній учений, професор. Степан I Степан II двійники Степана. Степан III Христина — колишній педагог, дружина Степана. Христина I Христина II двійники Христини. Христина III Річард — їхній син, студент. Марія — їхня донька, учениця 10-го класу. Бабуся Дарина — стара хвора жінка, мати Степана. Мадлена — коханка Степана. Зінаїда Сиґізмундівна — банкір. Двоє чоловіків (Худий і Невисокий) — друзі Зінаїди. Річард — співробітник Ермітажу. Граф Дагонський. Пан Йозеф Морґінсон. Річард — школяр із м’ячем. Христина замолоду, вагітна. Степан замолоду. Федір — батько бабусі Дарини. Столяр — старий чоловік у інвалідному візку. Високий хлопець, який супроводжує Столяра. Молодий священик; школярі — хлопчик і три дівчинки різного віку, одягнені в шкільну форму; три співробітники Ермітажу; чоловічий церковний квінтет; симфонічний квартет; три жінки в чорному; опудало дівчинки Даринки та маленького Річарда на триколісному велосипеді; садівник і два ліліпути.

413

Мертва тиша

Дiя перша

На затемненій сцені чути ритмічне порипування металевого ліжка і спів, так наче мама заколисує дитину. Згодом чути стривожений чоловічий голос.

вимикачем). «Що за дідько!» (Чути, як він нишпорить по кімнаті, гримає дерев’яними шухлядами, шукаючи щось у шафі). «Хіба у цій хаті щось може мати своє місце?» (Степан черкає сірником і запалює свічку. Тримає її в лівій руці і намагається освітити кімнату, але вітер гасить полум’я). «А бодай тебе...» (Стогін старої жінки сильно дратує Степана. Він знову запалює свічку. Тьмяно освітилася сцена. У центрі, поряд зі старою шафою, стоїть босий чоловік у шортах і майці).

дія перша

Голос Степана «Що!?» (Пауза). «Агов!..» (Пауза). «Що тут відбувається?!» Продовжує лунати колискова. Рипить розкладачка, чути, як хтось нервово обертається на ній. Голос Степана «Кому це співати заманулося опівночі?!» (Інтонація впевнена і вимоглива). «Маріє! Припини негайно! Знайшла час пісні волати! Ти зараз дістанеш від мене, якщо бабуся прокинеться…» Різко зарипіла розкладачка. Очевидно, чоловік підвівся і роздратовано гукає в темряву. Голос Степана «Маріє! Ти що, оглухла?!» Спів припинився. Чути лише, як вітер б’ється об раму крізь відчинене вікно. Голос Степана «Хто тут?!» (Збуджено. Пауза). «Христю! Це ти?! Ти вже встала?» (Крізь шум вітру долинає стогін старої жінки). «О, Боже!» (У Степана під ногами зарипіла підлога. Клацнув вимикач, на мить спалахнула лампа і згасла). «Тьху!..» (Ще кілька разів клацає 414

Степан (Кладе сірники у задню кишеню шортів і, прикриваючи свічку рукою від потоку повітря, йде до правого боку сцени, де стоїть металеве ліжко). Поки не збожеволієш, тут ніхто не заспокоїться! (Шпортається і впускає свічку). «Тьху, щоб тебе...» «Скільки можна серед цього лайна плавати, скільки?!» (Знову запалює сірник і на підлозі шукає свічку. Знайшовши, прикриває її рукою, запалює і обережно кладе біля ліжка на табурет. На підлозі під ліжком, наче лялька, лежить худесенька бабуся, мати Степана. Вона, мов перелякана дитина, обома руками вчепилася за ніжку ліжка і продовжує стогнати). Знову розляглася на підлозі! Боже, Боже… Скільки можна?! (Став над головою бабусі). Що ти загубила під ліжком? Що?! (Верещить на бідолашну жінку. Кладе сірники до кишені та нахиляється, щоб підвести її). Я незабаром через тебе збожеволію!!! (Вітер знову задуває свічку). Що це за ніч така клята? Га?! (Чути, як грюкає об раму відчинене вікно. Рипить підлога, щось падає і, гуркочучи, котиться по долівці). «Ой, ой, ой! Що за дідько під ногами?! Ой, ой, ой!!! (Запалив сірника. Накульгуючи, повільно йде до вікна і з усієї сили зачиняє його. Знову засвічує свічку. Хоче щось розгледіти на підлозі. Піднімає алюмінієвий чайник і нервово жбурляє на табурет). Ох, ох, твою... (Інтенсивно розтирає пальці правої ноги). Що за лихий контролює моє життя?! (Накульгуючи, відходить і стає над головою старенької, яка голосно стогне і продовжує судомно чіплятися за ніжки ліжка). Ай, ай, ай! Хіба може бути щось гірше за це пекло?! (Намагається підвести її, але вона так учепилася за ніжки ліжка, що він не може її відірвати). Відпусти руки!.. Руки відпусти!!! (Люто кричить на бабусю, але вона не реагує і тримається так, наче у цьому шматку заліза шукає свій порятунок). Та відпусти ж ти, нарешті, руки!.. Відпусти!!! 415

Мертва тиша

Дiя перша

Бабуся (Продовжує боротьбу, голосно стогнучи). А-а-а-а-а... Ай-яй-яйяй... Степан Відчепись від ліжка, поки я не задушив тебе власноруч! Пальці розтисни!!! (Він ледве стримує гнів, але ніяк не може підняти стареньку, яка намагається залізти подалі під ліжко).

Що це за цирк ти тут влаштував? Ти що, також з глузду з’їхав, як і твоя безсмертна матуся?! Її нічний стогін мене вже до сказу довів, тебе ще не вистачає. Чому ти верещиш, наче побитий шакал?.. (Її аж трусить від обурення. Кинулась углиб сцени і з гуркотом розсунула штори, що висять на дроті, натягненому від правого кутка кімнати до лівої частини авансцени). Дітей він кличе, недоумок! Свідків йому не вистачає для ритуалу душення власної матері…

Бабуся (Стогне і опирається). Ай-яй-яй... А-а-а, а-а-а, а-а-а... А-а-а, а-а-а, а-а-а... А-а-а, а-а-а, а-а-а...

Степан Ти що, збожеволіла? Подивися, в якому вона стані... (Пошепки намагається захистити себе від нападів розгніваної жінки).

Степан Відпусти руки! Відпусти!!! (Розгніваний, силоміць намагається відірвати стареньку).

Христина Так, аякже ж! Я не лише бачу, але й відчуваю, як тут усе сечею тхне!.. Тут і так дихати нічим, а він ще й вікна позачиняв! Що за садист такий! (Намагається відчинити вікно).

Бабуся А-а-а, а-а-а, а-а-а... (Стогне ще голосніше і напруженіше). Степан Відпусти!.. Пусти!.. Забери руки від ліжка!!! (Терпець увірвався, і він почав бити бабусю по руках). Відпусти, я тобі кажу!!!

Степан Облиш вікно, не відчиняй!!! (Кричить). Ходи сюди, допоможи мені якось відірвати її від ліжка! Хіба не бачиш, вона знову впала? (Пауза). Що ти скалишся, мов скажений собака? Поможи її підняти!..

Бабуся А-а-а, а-а-а, а-а-а!.. (Її стогін сповнений образи, страху і болю). А-а-а, а-а-а, а-а-а...

Христина Ти спершу свій мозок збери докупи, а потім будеш маму рятувати, і без своїх ритуалів зі свічками...

Степан (Грубо бореться з неслухняною немічною бабусею). Ви тільки подивіться, скільки чортячої сили у ній зібралося. Сама на судно ніколи не сяде, зате до інфаркту може навіть бика довести. (Щоб уникнути непоправних наслідків, намагається опанувати себе). Річарде! (Кличе сина на допомогу). Річарде, прокинься, Річарде!!!

Степан Які ритуали, дурепо!.. Що ти верзеш?! Лампочка згоріла, світла немає!

Христина «Кричи голосніше! Чому так тихо?!» (Лунає голос з протилежного боку сцени. З гуркотом розчиняються скляні двері однієї зі спалень. Звідти, наче вихор, влітає розлючена жінка зі скуйовдженим волоссям, одягнена в пеньюар. На ходу вдягає халат і з криком кидається до Степана). Що тут відбувається? 416

Христина відвернулася від неприємного видовища і швидко пішла вглиб сцени. Поклацала вимикачем; переконавшись, що лампочка таки перегоріла, відкрила шухляду в старій шафі і почала щось шукати. Степан Дурепа, от дурепа!.. Тьху, твою...

417

Мертва тиша

Христина І свою теж не забудь, кретин!.. Степан Припини, Христино, досить! Допоможи цю нещасну на ліжко покласти, а то я зараз задушу її власноручно, і на цьому закінчаться ваші нічні жахи. (Він не знає, як підступитися до вимученої бабусі, яка стогне ще голосніше). Христина Я тебе прошу! (Вийняла з шухляди хустку і зав’язала голову). Задушити!!! (Цинічно). Дивно, як ти дотепер не дозрів для такого відважного вчинку?! «Задушу!» Теж мені, чоловік знайшовся... Степан Та закриєш ти нарешті свій паскудний рот чи ні?! Христина Сам рот закрий і не пищи, як порося недорізане!.. Степан Замовкни, дурепо! (Верещить). Заткнись!!! Христина Сам заткнися, поки тобі «дурепа» горло не перегризла, ідіот!.. Степан Ах ти, стерво!!! (Хапає чайник з табурета і кидає у Христину. Вона, не бачачи цього, продовжує чепуритися. Чайник пролітає повз неї і поціляє у скляні двері спальні Річарда. Чути, як сиплеться розбите скло).

Дiя перша

Степан Ось тобі «скотина»!!! От тобі «ідіот»!!! (Продовжує трясти і бити дружину). Із спальні, де щойно на дверях розбили скло, вибігає Річард. Не встигши отямитися, кидається розбороняти батьків. Річард Батьку! Зупинись!.. Забери руки, батьку! Ну що з тобою?! Що ти робиш, батьку! (Міцно тримає його за руки). Зараз же припини! Ніж!!! (Кричить). Ніж!!! Мамо, киньте ножа!!! Степан отямлюється, почувши останнє слово. Христина, скориставшись моментом, вислизає з рук чоловіка, плачучи, біжить до своєї кімнати і так грюкає дверима, що ледь не вилітають шибки. Степан Я знаю!.. (Ледве дихає). Річард Заспокійся, батьку! Що з тобою? Степан Я знаю!.. (Не може знайти собі місця). Я знаю, до чого вона мене доведе!.. Знаю...

Христина (Швидко обертається до Степана, який з кулаками накидається на неї). Ти що?! Геть збожеволів?!

Річард Та заспокійся ти... Скільки можна так безжально нищити одне одного?

Степан Так!!! Так!!! (Хапає її за комір і щосили трясе). Зовсім!!! Уже зовсім... (Б’є її).

Христина (Розчиняє двері своєї кімнати і, захлинаючись сльозами, ледве кричить). Річарде! Хай цей звір забирає свою обісрану маму і йде до біса геть з мого дому! Хай забираються обоє, поки я їм очей не видряпала! (З усією силою зачиняє за собою двері).

Христина Забери руки!!! Скотино, відпусти! (Кричить крізь сльози і відбивається від Степана). 418

419

Мертва тиша

Дiя перша

Степан Я тобі видряпаю, істеричко!.. Я тебе так зараз видряпаю... (Іде у бік Христини, але Річард хутко заступає батькові шлях).

винувато всміхаючись, дивиться на нього). Йди хоч тапочки взуй, поки твого батька у м’ясорубку не запхали...

Річард Прошу тебе, батьку, заспокійся!.. Що з тобою? Хочеш зігнати на комусь злість? Ну ж бо, бий мене, але мамі дай спокій. Не треба кидатися на неї через кожну дрібницю. Вона й так... Степан Що вона, що?! Давай, захищай її, захищай!!! Тільки я такий поганий у цьому домі, так?! (Ходить туди-сюди). Річард Батьку! Я її не захищаю. Мені просто жаль її!!! Ти хіба не помічаєш, як вона схудла за останній час?! Не бачиш, яке в неї бліде обличчя?!

Річард Які тапочки?!. Час ґумові чоботи шукати, щоб ноги у крові не замастити. (Сміється). Степан (Дивиться з підозрою). А по чиїй це ти крові збираєшся бродити? Річард А, зовсім забув: у тебе ж крові нема. Ти маєш рацію — піду краще тапочки взую. (Всміхається). Степан (Хитаючи головою, нахиляється і шукає щось на підлозі). Куди вона його кинула? Річард Що?

Степан А я?!

Степан Як що — ніж!..

Річард Ти? А що ти? Степан А я здоровий, так?! Щоночі серце від болю з грудей вистрибує. «…Жаль її...» (Передражнює). Річард Та як ти можеш себе з нею порівнювати?! Ти ж виглядаєш, наче молодий жеребець, котрий аж сяє від сонячного проміння! Степан Так, так... А ти хіба не бачив, як розкладається на тому-таки сонці жеребець? Річард Та припини, тату! Хто їм дасть здохнути, коли їх живцем у м’ясорубку пхають! Вся Європа блює кониною. Степан (Втуплюється в сина, який стоїть босоніж, у трусах і майці та,

420

Річард Який ніж? Степан Ти ж кричав?!. Ніж, ніж!.. Річард Та ні, це мені здалося. (Всміхається). Степан Як здалося? Річард Ну, здалося. Ці гребінці не те що на холодну зброю схожі... часом їх від гранатомета неможливо відрізнити!.. Степан Та заткнися ти! Теж мені... (Продовжує ходити туди-сюди).

421

Мертва тиша

Зі спальні Христини долинає плач.

Дiя перша

і смикає за плечі. Старенька розтискає пальці й з усієї сили б’ється головою об каркас).

Річард Батьку! (Степан так замислився, що навіть не звертає уваги на сина). Федричу! Ти чуєш, як вона ридає?

Бабуся Ой-й, о-о-о... (Від болю наче заспівала). Ой-й, о-о-о-ой, о-о-о. А-а-а...

Степан Я тобі дам Федричу. Молокосос...

Річард (Побачивши дії батька, сам не тямить, як кричить). Що ти робиш?! Що?! Як ти можеш?! (Втрачає дар мови, коли бачить, як батько кидає бабусю на ліжко). Що ти робиш, батьку?!

Річард Ну, Федоровичу. Йди до мами. Зайди і попроси пробачення!.. Вона ж досі собі життя без тебе не уявляє... А ти? Як ти дотепер не можеш зрозуміти, що вона все життя терпить тебе лише тому, що любить? Степан Та іди ти... Любить... (Ще більше пришвидшує темп ходіння по кімнаті). Любить!.. Нікого вона не любить!.. Любить!.. Видно, видно, як вона мене любить... Видно... Річард Ну, Федричу, припини. Степан (Зупиняється і красномовно дивиться на сина). Річарде, якщо ти ще раз скажеш «Федричу», дістанеш по шиї. Річард Ну що ти казишся, батьку!.. Ну не може вона продати квартиру, щоб віддати твої борги. Не може вона цього зробити, хоч убий. Степан Замовкни! Не смій! Не потрібні мені твої поради!.. Особисті проблеми я сам вирішу. Ви краще за своїми стежте. (Знову застогнала старенька). Ох! Ох! Ох!.. Хіба це життя? Хіба це життя?! (Швидко підходить до бабусі і починає піднімати її). Нічого не розуміє, не видужує, не вмирає!.. Ні, це нестерпно!.. Вона мене скоро в гріб зажене!.. Це її покликання!.. (Вона, як і раніше, чіпляється за ніжки ліжка й опирається). Відпусти руки, відпусти!.. Розтисни пальці!.. (Зі злості б’є матір по руках

422

Степан (З гуркотом пересуває ліжко ближче до стіни). Ні-і-і!!! Цьому жахові ніколи не буде ні кінця, ні краю... Ні-і-і!!! (Наступає на щось і мало не падає додолу). Тьху, твою... Що за чорт у цьому домі парадом командує?! Що це за бісівська змова керує моїм життям? (Піднімає з підлоги судно і, затуливши носа пальцями, несе у ванну, розташовану праворуч від шафи. Як тільки він заходить туди, щось грюкає, очевидно, він кинув судно у ванну і включив воду). У цей час з кімнати, розташованої біля бабусиного ліжка, виходить дівчина в піжамі. Вона ще остаточно не прокинулася, повільно йде і щось бурмоче собі під ніс. Марія Господи, як тут смердить! (Насилу роздивляється затемнений інтер’єр вітальні, мов сліпа, йде у бік ванної). А ти чого? Що, не спиться? (Плечем грайливо штовхає отетерілого Річарда, який сумно втупився в підлогу. Не дочекавшись його реакції, вона робить кілька кроків, зупиняється і повертається у бік брата). Що з тобою? (Пауза. Сонними очима обводить кімнату. З кімнати Христини долинають плач і якесь шарудіння, чути, як у ванні шумить вода). Знову на варті миру? (Пауза). Мені церква наснилася і багато запалених свічок. Ось тобі і сон у руку... (Показує на свічку, що горить на табуреті). Що, батько знову якусь ритуальну маячню вигадав?

423

Мертва тиша

Дiя перша

Річард (Повільно обертається і мовчки йде до себе в кімнату, але біля дверей зупиняється і обережно переступає навшпиньки). Маріє, принеси, будь ласка, віник. Треба підмести уламки скла.

Степан Фіолетовим кольором, ось як... (Вимовляє, рухаючи шваброю вправо і вліво). По-вашому, я що, просто так свічку запалив?

Марія Отже, в будинку знову військовий стан, так?

Марія (Вирішує переконатися у словах батька, натискає на вимикач — і світло з’являється). Так, батьку, з жартами тепер у тебе не надто...

З ванни виходить Степан, несучи відро і швабру з ганчіркою.

Степан (Зупиняється і здивовано дивиться на стелю). Як ти це зробила?

Степан (Ледь не зіштовхується з донькою). А ти чому тут стоїш, мов привид?!.

Марія Нічого я не зробила. Просто ввімкнула світло... Він думає, що, економлячи електроенергію, зможе розрахуватися з боргами... (Бурчить собі під ніс і збирає уламки скла біля дверей).

Марія Віника шукаю, щоб мерщій полетіти звідси. (Розвертається й іде до ванної). Степан Незабаром у всіх крила виростуть, віник вам не буде потрібний!.. І без нього всі звідси повилітаєте!.. (Мочить ганчірку і з гуркотом миє підлогу). Але в якій оазі ви зробите посадку, це ми ще подивимось... З ванни чути шум води, яку щойно злили в унітаз. Клацає замок у дверях, і виходить Марія, несучи відро для сміття, віник та совок. Марія (Біля дверей спальні Річарда ставить відро і роздивляється довкола). Що я маю підмітати, якщо тут нічого не видно? Річарде, ввімкни світло!.. Степан Світла немає, лампочка перегоріла!.. (Продовжує нервово гримати шваброю). Марія Як перегоріла? 424

Степан (Не зводить очей з лампочки, робить кілька кроків до центру вітальні). Річарде! (Пошепки кличе сина). Синку! Присягаюся, вона справді перегоріла... Марія (Збирає скло у відро). Так... Батьку, присягати ти вмієш... А ось... Степан (Роздратовано кидає швабру додолу і біжить до дітей, хапає Марію за руку). Маріє! Присягаюся, Маріє, кілька хвилин тому лампочка перегоріла! Та ще з таким тріском, наче вибухнула. Навіть твоя мати не змогла ввімкнути світло! Марія Батьку!.. (Обурена, вивільняється з батькових рук). Але ж лампочка світить!!! (Продовжує прибирати). Степан Світить... Але, Річарде! Синку! Я ж... Я почув якусь пісню, навіть здивувався, чому це раптом опівночі Марія співає, а коли ввімкнув світло — лампочка перегоріла... (Бачить реакцію своїх дітей і розуміє, що не варто щось доводити. Марія бере відро й іде до кімнати Річарда, вмикає світло і теж починає

425

Мертва тиша

підмітати). Ріо!.. Синку!.. Я... (Розгублюється і не може знайти потрібних слів). Навіщо мені брехати? Річард Вірю, батьку, вірю... Ти тільки заспокійся, добре? (Плеще батька по плечу). Степан Як я можу заспокоїтися?.. Я ж бачу, як ти мене... (Він стривожено метушиться, знову дивиться на лампочку). Річарде! Лампочка згоріла... Вона згоріла... А навіщо я тоді при свічці мордуюся? (Бере з табурета запалену свічку і, як дитина, біжить до Річарда, намагаючись так довести щось важливе). Якщо лампочка була цілою, навіщо мені тоді потрібна свічка? Навіщо, Річарде? Річард Батьку, заспокійся!.. (Відбирає запалену свічку і гасить). Нам лише пожежі не вистачає. Марія виходить зі спальні Річарда, багатозначно дивиться на батька й іде у ванну, несучи відро для сміття. Степан Ти бачив? Ти бачив, як вона на мене дивиться, га? Бачив? Річард Батьку, заспокійся!.. Вона просто боїться тебе!.. Степан Мене боїться? Мене?! Річард Це навіть корисно, якщо когось із нас вона буде трохи боятися. Марія виходить з ванни, робить кілька кроків, зупиняється, знову дивиться на батька і, ображена, іде до себе, грюкнувши за собою дверима.

426

Дiя перша

Річард Ну ось, батьку! Бачиш, як вона на тебе глянула? Степан Так!.. Бачу, яка зміюка росте!.. Річард Не треба було тобі дозволяти їй обтинати коси. Бабуся знову стогне. Степан Добре, добре... Обтяла, не обтяла — нам це зараз ні до чого... Найбільша проблема... ця нескінченна старість. (Показує на ліжко). Ох, ох, ох... Чим я завинив перед Богом? Чим? (Бере відро, швабру і хоче їх віднести геть, але Річард зупиняє його). Річард Батьку! Зачекай… Степан Чого тобі? Річард Не бий більше бабусю! Добре?! Степан (Знічується). Та хто її б’є? Хто? Краще своїй мамі нагадай про це, коли вона до посиніння б’є бабусю за нічні стогони. Річард Не смій більше бити бабусю, зрозумів?! (Каже це таким тоном, що Степан від здивування впускає відро на підлогу). Степан Ти що?.. (Пауза). Йди краще ляж, а то ще, чого доброго, захворієш, тоді ще більше всіляку маячню верзтимеш!.. Річард Не смійте бити цю безпомічну жінку!.. Не бийте її більше!.. Вона давно вже не твоя мати... Ти розумієш це чи ні?! 427

Мертва тиша

Дiя перша

Степан Ти що, збожеволів?! А хто ж вона тоді, хто?!

Христина Не забудь розбудити Марію, їй нині треба раненько встати.

Річард Вона вже не мати, навіть не жінка!..

Річард Добре, але я сьогодні теж удосвіта йду з дому.

Степан Не жінка? (Здивовано дивиться на сина).

Христина Розбудиш її, а потім роби що хочеш!..

Річард Ні, батьку, ні! Це безпомічне семимісячне немовля, яке потребує турботи і ласки. І не смій більше вимагати від неї поведінки матері!.. Її життя скапує, мов віск на цій свічці... а ти її...

Річард Добре, добре...

Степан Річарде!.. Річард Не треба, батьку!.. Не треба нічого казати!.. Ти знаєш, як я тебе люблю, але іноді твоя поведінка вбиває мене!.. (Йде до своєї кімнати і зачиняє за собою двері). Степан (Замислено застигає на місці). Ти правильно кажеш... (Дивиться кудись у далечінь). Очевидно, я сам перетворився на ката рідних душ... Але... (Ледь не плаче). Рипають двері, Христина виходить із спальні. Вона одягнена в плащ, а на шиї пов’язаний шарф. Бере з круглого столу два великих термоси і кладе у великий поліетиленовий пакет. Підіймає невеличку сумку та пакет і крокує до виходу, але зупиняється біля спальні Річарда. Христина Річарде! (Чути, як рипнуло ліжко, і у дверях з’являється Річард). Річард (Багатозначно дивиться на батька, пам’ятник). Мамо, ти мене кликала?

428

який

стоїть,

мов

Христина Продукти в духовці, а холодильник я вимкнула. І дивіться, щоб вони там не зіпсувалися. (Збирається йти, але ще щось згадує). А... (Виймає гаманець). На, візьми гроші і до обіду заплати за світло, а то ці квитанції незабаром мені кишені порвуть. І клей для шпалер не забудь. (Бере речі і виходить). Чути, як зачинилися двері. Річард ще раз дивиться на батька, хоче щось сказати йому, але передумує і йде до спальні, тихо замкнувши за собою двері. Западає мертва тиша. Степан отямлюється, коли бачить, як у спальні дружини згасає світло. Степан Що за чортівня? (З підозрою дивиться на спальню Христини). Може, я вже з глузду з’їхав... (Жваво хапає швабру і тягне її разом з мокрою ганчіркою до спальні дружини. Штовхає шваброю двері, які зі скрипом відчиняються). Маріє... (Шепоче). Це ти тут, доню?.. (Відповіді немає. Він обережно заходить до кімнати і вмикає світло. Лампочка засвічується, але за мить з тріском перегорає). Що за дідько? (Чути, як він кілька разів клацає вимикачем, але безрезультатно. Обережно виходить з кімнати, причинивши за собою двері. Цієї миті дзвонить телефон. Від несподіванки він впускає швабру). Тьху, а бодай тебе... (Телефон продовжує голосно і наполегливо дзвонити). Ріо! (Кричить пошепки). Річарде!

429

Мертва тиша

Річард (З’являється, невдоволений, на порозі спальні). Батьку, чому ти кричиш? Можна хоч одну ніч нормально поспати? Степан (Піднімає швабру). Синку, йди візьми слухавку!.. Річард (Обурений, підходить до письмового столу. Бере антикварний стілець, ставить біля шафи, стає на нього і піднімає слухавку телефону, який стоїть на шафі). Алло? Так... Добрий... Хто?.. (Пауза). А-а-а, вибачте, я Вас не впізнав... Щойно пішла... Так, так, на роботу... (Річард жестикулює, намагаючись у такий спосіб щось пояснити батькові, який пильно спостерігає за розмовою). Ні... Нічого не казала... Батько? (Пауза. У Степана густо червоніє обличчя). З батьком? (Пауза). Ні, ні. Обов’язково. Та нема за що, до побачення... (Кладе слухавку і втуплюється в батька, який тримає швабру з ганчіркою, наче городнє опудало). Це не та, про кого ти думаєш. Твоя банкірша зовсім по-іншому тебе питає, а це мамина господиня. До речі, вона тобі вітання переказувала. Стоїть на базарі без ключа, кіоск не може відчинити, Христину Янтарівну чекає... а ти ледь мамі голови не розтрощив. (Зіскакує зі стільця і кладе його на місце). Степан Досить, все!.. Не треба робити з неї ангела!.. (Пауза). Якби не її отруйний язик... Річард Ну що, володарю янтарних душ, можна мені поспати чи й надалі залишатися на варті та приймати дзвінки?!. Степан Річарде, припини!.. Річард Ну, добре... (Хоче йти до себе). Степан Синку!..

Дiя перша

Річард Ну, що ще?.. Степан Піди ввімкни світло в маминій кімнаті, бо в мене руки мокрі... Хочу там трохи прибрати. Річард (Багатозначно дивиться на батька). Так, Степане Федри... Федоровичу?! Це мене тішить, нарешті зможу спокійно заснути. Мої батьки... (Відчиняє двері до маминої кімнати і вмикає світло. Воно одразу загоряється, Степан знову впускає швабру. Річард миттєво повертається до вітальні). Що з тобою, тату? Степан Нічого, нічого... (Відсуває стілець з-за столу і мовчки сідає на нього). Налий мені води... Річард (Наливає з карафи води і подає склянку батькові). На, пий... (Степан бере склянку і п’є маленькими ковтками). Що сталося? Тобі погано?.. Степан Ні, нічого. Зараз усе минеться... Річард Щось мені твій вигляд не подобається... Хочеш валідолу? Я зараз швидко принесу... Степан Припини, Річарде, зачекай хвилинку, зараз усе минеться!.. (Пауза. Глибоко дихає широко відкритим ротом). Зараз пройде... Річард Ходімо, батьку, ходімо... Відпочинь трохи... Степан Мені ще треба тут лад навести, а то у вітальні так тхне... Річард (Вимикає світло в спальні матері й причиняє двері). Не треба тут нічого прибирати!.. Ходімо до мене, ляжеш на дивані, а

430

431

Мертва тиша

Дiя перша

завтра нехай інші прибирають... Ходімо... Якщо хочеш, лягай на моє ліжко... Ти ж любиш спати на твердому матраці. Трохи ліжко скрипить, але тебе витримає. Все одно мені вже час іти... Вставай, батьку... І взагалі, облиш ти це прибирання. (Виносить швабру і відро до ванної). Тут скільки не прибирай, поки ремонт у квартирі не завершимо, то нічого... Степан Річарде! Річард Що? Може, ще чогось? Степан Чому все так погано? (В нього тремтить голос і течуть сльози). Адже все було... (Закриває обличчя обома руками і починає схлипувати). Річард (Лагідно плеще батька по плечу і пригортає до себе). Все вірно, батьку. Коли в житті настає поганий час, то нічого не клеїться. Очевидно, ми також не зовсім за правилами поводимося перед Ним... (Показує пальцем угору). А час — це теж живий організм, який мусить якось боронитися від нас, ось він і тисне, як тільки може. Степан Як мені бути? Як?! Після стількох років каторжної наукової праці, всіх мук і поневірянь, через які довелося пройти, мене всі засуджують за неробство?! (Пауза). Хто порахує, скільки часу і життєвої енергії я вклав у різноманітні проекти! А зараз що?.. Що мені ще треба зробити, щоб хоч якось догодити цьому триклятому часові? (Знову хвилюється). Річард Нічого не треба робити, нічого!.. Заспокійся!.. Степан (Витирає сльози). Нічого?! (Дивиться на сина, намагаючись зрозуміти, чи він жартує, чи дійсно хоче зрозуміти батька).

432

433

Мертва тиша

Дiя перша

Річард Вибач, я не хотів тебе образити... (Винувато крутить головою). Просто я не можу змиритися з тією жахливою атмосферою, що склалася в нашій родині.

Річард Нічого не треба робити! Степан А як далі?! Як?! Річард Ніяк! Степан Так... Напевно, у тебе взагалі нема проблем. (Ображається). Річард Усі твої проблеми — це наслідок твоїх кроків у ногу з новою епохою. І що з того? Хіба ці кроки змінили на краще наше сьогодення?.. Хіба ми живемо краще? Ми не те що не живемо — ми навіть не існуємо, батьку!.. А зрештою... (Безнадійно махає рукою і рушає у бік спальні). Степан Час, Річарде! Він по-різному дихає. Ми не можемо постійно тримати руку на його пульсі. І не треба мене постійно звинувачувати в тому, що я колись не так... Річард (Розлючений, обертається, не дає йому завершити). Ніхто нікого ні в чому не звинувачує... (Пауза). Тобі просто слід зрозуміти, що час — одне, а життя — зовсім інше... Степан Так?.. Річард Так, так, батьку! Так!.. Твоїм професорським звичкам у нинішньому житті просто немає місця, а ти, як і раніше... (Вчасно опанував себе). Степан Як раніше?.. (Напружено спостерігає за сином, який не знаходить собі місця від хвилювання). Що «як раніше»? Продовжуй, синку, продовжуй...

434

Степан Ось це мене й убиває... Всі ті, хто впродовж життя гріли на мені руки, сьогодні навіть не хочуть глянути у мій бік, не те що допомогти. По-твоєму, це справедливо? Адже кожен з них має частку власної провини у зриві моїх проектів... Річард Заради Бога, батьку!.. Заради Бога, не стукай у чужі двері зі своїми проблемами, від цього твої борги не зменшаться, а навпаки, наробиш нових!.. Степан Але чому, Річарде, чому? Чому я повинен сам нести цей тягар, коли... Річард Ось! Бачиш, батьку! Я про одне, а ти про інше. Очевидно, поки тебе життя не примусить порпатися у смітті власної душі, ти так і не зможеш побачити найнебезпечнішого ворога — власний характер... Степан Гаразд! Синку, йди поспи... Може, сон приглушить твої хвилювання... (Встає, спирається кулаками об стіл). Нічого, нічого... Я ще подивлюся, як з мого смітника багато хто з вас буде власну душу нігтями викопувати... Річард Чому ти сердитий на цілий світ? Хіба ти колись слухався чиїхось порад, коли брав кредити із шаленими відсотками? (Пауза). Хіба ти колись радився з рідними щодо своїх планів? (Пауза). То чому тепер звинувачуєш сім’ю у власних гріхах? Степан Так. Я бачу, синку, ти дійсно подорослішав, але не настільки, щоб міг зрозуміти причини батькових гріхів.

435

Мертва тиша

Дiя перша

Річард Може, ти і маєш рацію... Але моє серце теж тривожиться, коли я бачу твої страждання. Відтоді, як гроші, що ти вклав у свої винаходи, зникли, я загубив усі орієнтири свого майбутнього. Тепер навіть не знаю, куди йти, чим зайнятися. Постійно думаю, як тобі допомогти. Щоб кожен, хто мешкає в цьому домі, знову став таким, як раніше, щоб ми говорили і розуміли одне одного, а не гризлися, мов скажені собаки.

Степан Річарде, мені зараз не до твоїх алегорій! Я на межі власного апокаліпсису! Я не знаю, що мене завтра чекає!..

Степан Річарде, не треба мені читати мораль і вчити, як жити!.. Коли б свого часу ви всі разом не вставляли мені палиці в колеса, то я міг би навіть заводи запускати!!! Але, вочевидь, я дуже любив усіх, тому не зміг розпізнати серед них своїх ворогів!..

Степан Так, твоя правда...

Річард Тебе послухати, то довкола лише вороги. А мені здається, що твої справи навіть коліс не мали, в які можна було б палиці встромляти... Судячи з того, що, окрім кредиторських пик, ми так нічого більше й не заробили. Ні багатства, ні слави... Степан (Схвильований, великими кроками ходить по кімнаті). Так... Так... Так... Річард Якщо ти відчув, що для тебе настають «чорні» часи, треба було негайно зупинитися і з’ясувати, чому цей час для інших виявився світлим, а для тебе — чорним. Степан Коли щось робиш, то неможливо все передбачити. Ризик присутній у кожній справі, йому неможливо запобігти. Річард Коли застуджуєшся, хіба твій організм не показує симптоми хвороби, що насувається?.. Показує, батьку, показує... Але поки біда не приходить до нас, ми не хочемо думати про неї. (Пауза). Тату, невдалі часи — це як захворювання, його слід було лікувати... Треба було!!!

436

Річард Очевидно, апокаліпсис ще не настав, якщо тебе так хвилює власна реальність. Залишилося тільки знайти її суть, а там і решта покажеться.

Річард Справа не в мені... Пам’ятаєш, як тебе рідні попереджали у жодному випадку не проводити в інституті наукові експерименти за рахунок кредитів? Пам’ятаєш? Тож я давно чекаю наслідків цього. Степан Ні! Я цього не дозволю! Я потягну за собою весь інститут, усіх, до єдиного! Річард Пізно про це зараз думати, батьку, пізно!.. Бачиш, як твої «колеги», розваливши інститут, сьогодні представляють себе великими бізнесменами. Вони — молодці — вчасно і вдало зістрибнули з ваших наукових карет мрій, а ти залишився погоничем, який батожить сліпих коней. Степан Річарде, мені зараз за будь-яку ціну треба вийти з цього лайнового становища!.. А повчати мене ви ще встигнете. Річард Батьку, ти ж знаєш, що нам нічим віддавати твої борги. Степан Я розумію, я все розумію!.. Але мене добивають не мої оскаженілі кредитори, а ставлення моєї сім’ї до... (Пауза). Річарде, чому твоя мати ховається, як страус?! Чому?! Що, мої проблеми її не стосуються?! Хіба я не заради вас старався?

437

Мертва тиша

Дiя перша

Річард Батьку, маму не чіпай!.. Як би ти не мордував свою душу, все одно мама тобі нічим не зможе допомогти.

Річард Я тебе не зрозумію!.. Навіщо ти себе мордуєш? Гадаєш, що в такий спосіб зможеш вирішити ці болючі питання?

Степан Так, звичайно!.. Але коли вона у хмарах літала, то чому ж її не цікавило, на які гроші вона жила? Хіба когось у родині цікавило, звідки і як фінансувалися їхні бажання?! А тепер, коли мені... (Пауза. Хитає головою, ледь не плаче). Всі стали страусами!..

Степан Облиш, Річарде!.. Благаю тебе... Не треба мене чіпати!..

Річард Та як ти не можеш зрозуміти, що все, про що ти говориш, було давно? Тоді мама була молода і щаслива. Вона любила і вірила тобі. Працювала на престижній роботі, подорожувала з тобою різними країнами на конференції, симпозіуми, спілкувалася з відомими людьми. (Пауза). А зараз? Чим вона живе сьогодні? Окрім пекельних страждань, вона за останні десять років нічого так і не бачила!.. Жінка, в якої в минулому було все: батькогенерал, благополучна сім’я, хороша робота, вдала кар’єра!.. Тепер змушена щодня прокидатися о третій годині ночі, щоб уже о п’ятій продавати каву на базарі. Хіба вона погодиться через твої борги продати квартиру свого батька?! (Пауза). Ні, батьку, ні!.. Не треба вимагати героїчних вчинків від тих, хто навіть у дзеркалі себе давно не помічає!.. Степан (Розлючений). Ну то й що!.. У кого не було нещастя? Хто не прогорав? Хто не програвав справи!.. Це може статися з кожним!.. Але щоб... (Пауза. Дихає глибоко). Так, сталася біда, часи змінилися, щось пішло не так, як планувалося!.. Але хіба я... (Задихається від хвилювання). Річард Знову... (Підбігає до батька і садовить його на стілець). Заспокійся, прошу тебе, заспокійся... Тобі треба відпочити, а то ти невдовзі Богу душу віддаси... (Наливає води і подає склянку батькові). На, пий!.. Степан Забери!..

438

Річард Якщо зараз же не заспокоїшся і не підеш спати, то через безсоння раніше за бабусю побіжиш на той світ! Степан Куди йти, куди? Зараз не час спати! Хіба ти не бачиш, що тут відбувається? Якщо стареньку не вимию, то вона у власному лайні втопиться. Чи тебе не турбує цей сморід? Спати... якого дідька «спати»!.. Мені треба води нагріти і якось викупати її. Охо-хох-о-хо! Річард Ти що, дійсно збираєшся це робити?.. Та поклич тих родичок, нехай вони допоможуть бабусю скупати. Степан Кого?! Кого покликати?! Річард Не кричи! Спершу верещить на весь світ, а потім стогне: «синку, мені повітря не вистачає», «пульсу не чую», «ноги відняло». (Передражнює батька). Тобі треба було в оперному співати, а не в науці спопеляти себе! Ат! Як собі хочеш, я йду. А бабусю нехай її невістки купають. Степан Які ще невістки! Їм самим допомога потрібна! Річард Та ти на себе подивися, незабаром зовсім загнешся! Степан Правда, синку, свята правда!.. Мене вже давно борги до землі зігнули і тягнуться, мов кайдани за каторжанином. Борги, які

439

Мертва тиша

Дiя перша

щодня ростуть, мов гриби після дощу, і не без допомоги твоєї матері.

в золотому піску. (Продовжує робити масаж батькові, який розслабився і поклав голову на руки). Ну як?

Річард Маму не чіпай!.. Будь ласка!.. Їй і так не солодко. І взагалі, хіба можна цілими днями тільки про борги говорити?.. Пий, чому не п’єш? (Знову подає склянку).

Степан (Не підводячи голови). Все одно погано!..

Степан (Важко дихає). Не хочу, відчепися!.. (Відкидається на спинку крісла, задирає голову і втуплюється в стелю).

Річард Знову... Якщо вважаєш, що тебе вже добили, то пора підводитися, людина не може тривалий час перебувати у піднесеному чи пригніченому стані. Після цього можуть виникнути проблеми з депресією побічного характеру.

Річард Заспокійся... заспокійся, батьку!.. (Хоче обійняти).

Степан Якого характеру?

Степан Одчепися!.. (Відсахується від Річарда). Я зі своїми проблемами якось сам собі дам раду, не потрібне мені ваше співчуття!.. Ще прийде мій час, прийде...

Річард Потім поясню, батьку, потім!.. (Усміхається й хоче йти. У телефоні вмикається будильник).

Річард Тобі ніхто нічим не дорікає, і взагалі — навіщо тебе жаліти?.. Врешті-решт ти сам повісишся, і на цьому закінчаться всі твої страждання!.. Степан (Дивиться на Річарда так, мов перед ним кат, який уже приготував зашморг). Повіситися, так? Річард А що робити? Якщо ніякого виходу не бачиш із ситуації, що склалася. (Масажує батькові спину). Треба сидіти і чекати, поки не прийде твій час. Степан Що? Сидіти і чекати, поки мені хтось стілець під шибеницю покладе? Річард (Усміхається). Поки довкола тебе все чорне, скільки не смикайся, все одно нічого не вийде!.. Життя мов болото: чим сильніше смикаєшся намарне, тим глибше засмоктує. І ніхто тебе не пожаліє, бо всі бачать, що ти смикаєшся у болоті, а не 440

Степан (Здригається від несподіванки). От зараза!.. (Встає). Річард Ось так!.. (Підходить до шафи, приставляє стілець, стає на нього, піднімає слухавку і кладе назад. Дзвін припиняється). Ця ніч також промайнула, а все залишилось, як і було. (Підходить до кімнати сестри і стукає в двері). Маріє! (Стукає дуже обережно і кличе пошепки). Марічко! (Відчиняє двері). Марусенько! Вставай! Батько тобі яєчню приготував. (Усміхаючись, дивиться на батька, який невдоволено морщить ніс). Степан Знущайся, знущайся. Подивимося, як ти будеш своїх дітей доглядати!.. (Чути стогін старенької). Річард От і бабуся прокинулася!.. Піду вдягнуся, а то прохолодно і час іти у справах. А ти тим часом зроби моніторинг власного життя і щоб до мого повернення зміг чітко визначити свої можливості, але так, щоб більше не чіплятися за минуле. (Іде до себе в кімнату).

441

Мертва тиша

Дiя перша

Степан Так! Ви вже такі мудрі стали, що мені час бронювати квиток прямісінько до пекла. (Йде за завісу, де стоїть ліжко з матір’ю). Чому ти стогнеш, що тобі треба? (Кричить на стареньку, яка продовжує голосно стогнати).

Марія Та що від тебе ще можна чекати?

Річард (Чує голос батька і зупиняється у дверях спальні). Чого вона може хотіти, батьку? Завари чай, звари кашу... (Зникає у своїй кімнаті).

Марія (Метушиться, складаючи сумку). Відірвати ще встигнеш, краще швидше залагоджуй свої проблеми, що, як пісок, розсипані навколо.

Степан Зварю, я зварю! Отрути собі!.. Тоді тут усім стане спокійніше. (Кричить роздратовано). Тоді подивимося... (Дзвонить телефон. Степан одразу замовкає і перелякано роззирається, наче чекає від когось порятунку. Старенька продовжує голосно стогнати). Ти можеш замовкнути?! Га?! (Верещить на бабусю).

Степан Маріє, не знущайся з мене, а то дуже пошкодуєш.

Марія (Вийшла зі спальні, одягнена в шкільну форму). Ви що, поглухли? Батьку, візьми слухавку! Степан Сама візьми! Мене немає вдома!.. Марія (Стає на стілець і з шафи бере слухавку). Алло? Добрий... Так... А хто його питає? (Пауза). Його немає!.. (Пауза). Що? Навіщо Ви так, якщо його немає вдома? Так, я його донька... Що?! (Степан стоїть біля завіси так, наче ховається від телефонної слухавки). Як хочете... (Кладе слухавку). Дурепа! Степан Вона?!.

Степан Маріє, думай, що верзеш! А то я тобі язика відірву!

Марія Я вже шкодую, що взагалі народилася. (Знову дзвонить телефон). Нумо, татусю, сам бери слухавку, і нічого нас тероризувати. (Швидко йде до ванної. Телефон продовжує дзвонити. Бабуся почала стогнати). Степан Та заткнися ти!!! (Кричить на бабусю. Розлючений, підходить до шафи, застрибує на стілець, піднімає слухавку і кидає назад). А бодай би вас!!! Річард (Швидко виходить зі спальні, одягаючись на ходу). Батьку, чому ти сваришся?.. Знову на бабусю наїжджаєш? (Застібає ремінь на штанах). Злізь зі стільця, а то ще тебе збирати доведеться... Степан Давай, давай, котися звідси! А то я зараз вам влаштую справжній наїзд!.. (Ледве злазить зі стільця).

Марія Ні, душі повстали з пекла! (Зійшла зі стільця, сердито зиркнула на батька).

Річард Заспокійся! Хіба можна кожний ранок починати з однієї і тієї ж тональності? У тебе не нервова система, а справжній симфонічний оркестр. Як у тебе лише серце витримує?

Степан Говори по-людськи, а то я тебе навчу, як з батьком слід розмовляти!

Степан (Місця собі не знаходить). Припиніть знущатися з мене! Мені не до жартів! Теж мені захисники знайшлися! Бабусю їм жаль!

442

443

Мертва тиша

(Пауза). Та вам на все начхати! Ви нічого не розумієте! Ви все це спостерігаєте здалеку, а я щодня няньчуся з нею! Річард А ми що, на острові живемо? Чи як? Може, нас це все не стосується? Чому ти завжди нападаєш і виправдовуєшся? Я іноді навіть не знаю, з ким я розмовляю, ти так швидко перевтілюєшся. Степан Так. У цій сім’ї я вже давно роздвоївся, а може, й розтроївся... Інакше вижити неможливо. Річард Ну, і що ти пропонуєш нам: повіситись чи емігрувати? (Знову дзвонить телефон, сигнал схожий на міжміський). Степан (Здригається). І я маю це терпіти цілий день? Річард Я відповім. Ти тільки заспокійся і не смикайся!.. Степан Не треба!.. Річард Не хвилюйся, тебе немає вдома — і все... (Стає на стілець і знімає слухавку). Степан (Верещить щосили). Не треба! Річард (Здивовано дивиться на батька, в якого починається істерика). Добре, добре... (Кладе слухавку). Ти тільки заспокійся... Степан Пішли вони всі до біса... (Не знаходить собі місця). Не підходь більше до телефону... І взагалі його треба звідти забрати. Річард Навіщо? До речі, це не місцевий дзвінок, а міжміський. 444

Дiя перша

Зізнавайся: це, напевно, вона, так? (Усміхається). Степан Хто «вона»? Кого ти маєш на увазі!.. Річард Красуню Ангеліну, кого ж іще!.. Степан (Розгублюється). Яка ще Ангеліна? Річард Ну, не знаю, може, Реґіна чи Павлина, яка різниця. Давній гріх — це також гріх!.. Степан Та замовкни ти нарешті!.. Мені не до твоїх знущань. З ванної швидко виходить Марія і поспішає до себе у спальню. Річард Маріє! (Зістрибує зі стільця). Марія (Не зупиняючись). Чого тобі? Річард Ти не хочеш обняти батька на прощання? (Обтрушує штани). Марія Сам обнімай!.. (Заходить до себе і зачиняє двері). Степан Ой, Річарде, Річарде… (Хитає головою. Бабуся знову стогне). О-йо-йо-й! Річард Що ти ойкаєш?!. Нагодуй її кашею і подай чай без цукру. Я поспішаю, а то б сам… Степан А чому без цукру? 445

Мертва тиша

Дiя перша

Річард Бо цукор закінчився. (Всміхається. Бабуся продовжує голосно стогнати).

Марія Іду, іду!.. Нічого мені у цій божевільні робити!.. (Чути, як грюкають двері).

Марія (Вибігає зі своєї спальні). Річарде! Я більше так не можу, не можу! (Бере бабусине ліжко і з гуркотом відкочує у бік ванної). Хай вона тут стоїть! Я не можу заснути через її стогін! Увесь сморід і так до мене в спальню тягне. (Бабуся продовжує стогнати. Марія бере табуретку з чайником і ставить біля ліжка старенької). Чому не можна, щоб вона тут спала?! (З шумом розсуває завісу і закриває бабусю).

Річард Ні! Ні!.. Заспокійся, батьку, заспокійся!.. Ти цього не чув. Заспокійся, батьку, заспокійся!.. (Говорить монотонно, наслідуючи екстрасенсів. Степан замовкає і втуплюється у двері, за якими зникла донька). Так, Федричу, заспокійся, заспокійся.

Річард А запах млинців, які бабуся щоранку смажила, тебе не дратував? (Помічає оскаженілий погляд Степана). Починається. (Шепоче). Навіть не думай, батьку!.. Степан Що ти собі дозволяєш, стерво? (Зривається з місця). Річард Федоровичу! (Вчасно заступає йому дорогу і стримує). Степан Задушу цю зміюку! Задушу! (Кричить і намагається вирватися з рук сина). Відпусти мене, пусти!.. Річард Не треба, Федоровичу! Не треба! Маріє, дуй звідси мерщій, поки він з ланцюга не зірвався! Ну ж бо, тікай швидше! (Продовжує стримувати батька). Марія (Не реагує на вибух його гніву. Спокійно бере сумку, одягає на плече). Нехай він з таким ентузіазмом до своїх справ береться!.. І нічого мене лякати, а то викличу кого треба з гамівною сорочкою... (Йде до виходу). Річард Маріє! Швидко, мерщій виходь! (Батько продовжує вириватися з його рук і кричати на Марію). 446

Степан Та відчепись ти! (Вивільняється з його рук і ходить туди-сюди). Ой-йо-й, Маріє! Ой, Маріє!.. Річард «Ой, Маріє! Ой, Маріє!» (Помічає реакцію батька і пом’якшує тон). Що ти цілий день охкаєш, як старий дід, сидячи на припічку?! Степан (Зупиняється і сердито зиркає на сина). Старий дід, так?.. Зачекай, синку!.. Зачекай… (Ходить туди-сюди). Знущайся з мене, знущайся!.. (Стогне бабуся). Заткнися, заткнися, стара відьмо! (Підбігає до ліжка і кричить на неї). Заткнися! Річард Е-е-е, батьку! Ти що, цілком з глузду з’їхав чи... (Хоче відтягти його від бабусі). Степан Забери руки! (Дає Річарду ляпаса, той отетерів. Степан швидко зникає у ванній і замикає за собою двері. Чути, як шумить вода). Річард завмер, мовчки втупившись у підлогу, покусує нижню губу. Знову стогне бабуся. Він підходить до столу, наливає води і дає їй пити. Вона п’є і припиняє стогнати. Решту води, що залишилася в склянці, він допиває сам. Знову дзвонить телефон. Дзвінки міжміські. Підходить до шафи, кладе склянку на письмовий стіл і, ставши на стілець, знімає слухавку.

447

Мертва тиша

Річард Так. Алло... Так. З ким? Ні, ні, Ви не туди потрапили... Як? Сибір? Хто? Микола? (Пауза). Напевно, Ви помилилися, Миколо. Хто? Тітка Галя? Я не знаю. Очевидно, Ви переплутали номер. Ні, ні, це не квартира. Це конюшня! Конюшня! (Кидає слухавку. Зістрибує на підлогу, зриває з вішака куртку, швидко одягає і вибігає геть). Западає мертва тиша. Через якийсь час знову протяжно дзвонить телефон. Сцена освітлюється яскравіше. Здіймається вітер. З ванної вибігає Степан і ходить по кімнаті, наче щось шукає. Він розсуває драбину, що стоїть біля стіни, і, мов скажений, лізе догори і кричить на когось. Вітер тріпоче всім довкола. Степан Що?! Не сподівався?! Знаю, зараз мене повчатимеш. Мені відомі всі твої фокуси. (Запихає голову між щаблі драбини і продовжує на когось кричати). Чого вирячився? Не сподівався?! Якщо ти такий хоробрий, то дивися... (Швидко злазить з драбини і, як озвірілий, біжить на кухню, що перед ванною. Звідти долинає гуркіт речей, що падають. Вибігає з довгою мотузкою в руках і, кричучи, лізе догори). Зараз!!! Зараз ти побачиш!!! Зараз!!! (Згори спускається шматок фанери, що є стелею квартири. На фанері закріплений гак. Степан залазить на найвищий щабель драбини, сідає, наче на коня, і прив’язує мотузку на гак. Телефон настирливо дзвонить). Дзвоніть, чорти б вам дзвонили! Шукайте, шукайте мене у пеклі! Подивимося, як ви мене там знайдете! У цей час зі спальні Христини долинає дзенькіт розбитого скла і до вітальні по-діловому входить Степан ІІ і йде повз шафу. Степан ІІ Здоров, Степане! Ти чому слухавку не береш? Степан Та пішов ти! Ще тебе тут не вистачало, лайно собаче! (Продовжує 448

Дiя перша

вовтузитися з мотузкою). Степан ІІ Я думав, що ти лише в борги заліз, але, виявляється, ти ще й з глузду з’їхав. (Стає на стілець і бере слухавку, прикриває мікрофон рукою і дивиться на Степана, який завзято прив’язує мотузку). Ну ж бо, Степане, давай, гляди вузлів не наплутай, а то ще у зашморгу застрягнеш. (Багатозначно киває головою). Алло!.. Хто? З якого ще Сибіру? (Пауза. Прикривши слухавку, звертається до Степана). З Сибіру дзвонять. Ти знаєш там когось? (Степан не звертає на нього уваги. Степан ІІ безнадійно махає рукою). Алло... Ви, напевно, помилилися номером. Що? (Уважно слухає). Так, вірно. (Знову прикриває слухавку). Степане, в нас у Сибіру є небіж Микола Арматуров, син тітки Галі, сестри твоєї матері. (Степан не звертає уваги). Гей, ідіоте, зупинися і подивись сюди, бо зараз тобі мотузка не знадобиться, я тебе сам з драбини скину. (Розлючений, кидає слухавку). Та що це ти собі дозволяєш, виродку нещасний? (Стрибає зі стільця, підбігає до драбини і розгойдує її). Ти образився на життя і вирішив так звести з ним рахунки! Хочеш так просто втекти від усіх проблем? Степан Дай мені спокій! (Кричить плаксивим голосом). Облиш! (Сідає на щабель, опускає голову і мовчки витирає сльози). Степан ІІ Ідіот! (Відходить від драбини). Так, Річард має рацію! Цілком! Усе вірно! (Нервово ходить туди-сюди). Ти так ненавидиш власну реальність, що навіть не спроможний відчути себе в ній. Невже через те, що ти не здатен уявити власне майбутнє, ладен звести рахунки з минулим? Степан Так! Звичайно! (Продовжує плакати). Зі своєї дзвіниці все просто, все зрозуміло, а що діється в чужій душі... Степан ІІ Припини скавуліти! Ти не лише рідним — навіть нам набрид, своїм... Ти гадаєш, що сум — це особливий стан? Це те саме, що собачий голод, його навіть через чуже плече можна розгледіти. І не треба нам локшину на вуха чіпляти. Я чудово усвідомлюю 449

Мертва тиша

Дiя перша

причину твоїх невдач. Треба було своєчасно характер виховувати, а не через мотузку з’ясовувати з ним стосунки. (Підсуває стіл на середину вітальні). Ну, і де тебе нечистий носить?! (Запитує сам себе). А ти, Степане, якщо уже наважився вирішувати свої проблеми, то зроби це як належить. Утекти від себе не так просто, ще застрягнеш десь там... (Показує пальцем угору). Хто ж молитиметься за твою грішну душу щодня? Ну, куди ж він дівся?

Ти з переляку смердиш, як тхір! Це що, страх так тхне, чи це вже ти розкладаєшся? Коли так, тоді давай, Степане, вішайся, мерщій, а то нічим дихати буде! Степан Усі мої нещастя через вас! Через вас! (Ногою відбивається від Степана ІІ). Заждіть, я вам влаштую радісне життя... Степан ІІ Тьху на тебе... (Відходить від драбини).

Зі спальні Марії чути дзенькіт розбитого скла, і до вітальні забігає скривавлений Степан ІІІ.

Степан ІІІ Не забувай, ідіоте, що нещастя — це теж товар, на якому можна непогано заробити. (Продовжує витиратися).

Степан ІІІ Спирт є вдома? (Звертається до Степана ІІ). Дай чимось рану обробити. (Бачить Степана на драбині під зашморгом). Здоров, Степане! Ну що, нарешті зважився, чи це лише репетиція?

Степан Чого вам треба від мене? (Кричить згори). І взагалі, хто ви такі?!

Степан Та пішов ти! Твоїх глузувань ще не вистачало! Степан ІІІ Козел ти, Степане, козел! Я заради тебе кров’ю стікаю, а ти? Тьху... Степан ІІ Що, обережніше не міг? (Оглядає рани). Степане, злазь... Дай щось. Треба зупинити кровотечу. Степан Та ідіть ви!!! (Знову стає на щабель і накидає зашморг на шию).

Двійники беруть стіл і ставлять його посеред вітальні. Степан ІІІ Не впізнаєш, так? Степан ІІ Та не ламайся, святий ти наш!.. Навіщо зруйнував межі власних амбіцій? Для чого?! Хіба ти в змозі подолати свій гнів, від якого хочеш позбутися за допомогою зашморгу? Ні, Степане, ні... Так просто і легко, як ти збираєшся це зробити, навіть до пекла не пустять. (Розсувають стіл, кладуть вставку, видовжують його).

Степан (Засовує голову в зашморг). Відпустіть мене, виродки, пустіть!..

Степан Не треба мене вмовляти, не треба. Якщо ви не бачите, що все завмерло навколо мене, — це ваші проблеми. А я більше не можу терпіти це безвихідне становище!.. Не можу!.. (Від напруження в нього течуть сльози). Хоч ви мене не мучте! Дайте мені спокійно повіситися, як порядній людині, яка зазнала духовного апокаліпсису!..

Степан ІІІ (Виймає з шафи рушника і витирає кров на обличчі). Степане!

Степан ІІІ Зачекай, Степане, зачекай... Це не так просто, як тобі здається.

Степан ІІ Я тебе зараз пошлю, сволото! (Підбігає і смикає драбину). Злазь! Негайно! Я тобі зараз тут влаштую сім кіл пекла!

450

451

Мертва тиша

Дiя перша

Давай все обговоримо... Ні, ми не хочемо втручатися в твої справи. Ти вішайся, але мудро й економно. Бодай мотузку зміни, щоб на шиї слідів від злиднів не залишилося...

Степан ІІ Мені від тебе нічого не треба!.. З тобою хочуть попрощатися, і, будь ласка, будь з ними ввічливим. (Вітер посилюється).

Степан ІІ Облиш його! Звідки в нього шия? Там давно замість неї прикордонний стовп, який дотепер не може визначитися, в який бік йому вигідніше дивитися... Хай вішається. Ну ж бо, шукай білу скатертину. Степан ІІІ А де я тобі її знайду?! Степан ІІ Коли так легко знаходиш кров для своєї пики, то і скатертину знайдеш. Ну ж бо, хутко, поки літургія не почалася!.. Степан ІІІ біжить у кімнату Марії і, перекидаючи там усе, шукає скатертину. Степан (Чухає шию і кричить двійникам). Скатертина в шафі, придурки! Де ви її шукаєте, де?! Господи, прости!.. (Збирається стрибнути). Степан ІІ Степане! (Волає). Степан (Від переляку ледь не впав з драбити). Тьху твою… Ти чого кричиш? Я ледь… Степан ІІ Зачекай хвилинку, а то я забуду, що хотів тобі сказати, бо потім хрін тебе знайдеш? Степан Чого тобі ще від мене треба?

452

Степан ІІІ (Вибігає зі спальні Марії). Там немає скатертини! Степан ІІ Та ти не гарячкуй, вона в шафі!.. Обоє ідуть до шафи і витрушують усе із шухляд, так, наче обшукують. Степан Що ви робите, ідіоти! Акуратніше!!! Навколо все тріпоче від вітру. З ванної виходить струнка жінка в туфлях на високих підборах, у чорних панчохах і короткому фіолетовому пеньюарі. На обличчі в неї вуаль, а в руках букет червоних троянд. Вона повільно підходить до стільця і сідає на нього, закинувши ногу на ногу. Дивиться вгору на Степана. Разом з нею до вітальні заходять четверо дітей різного віку, які стають поряд. Вони одягнені в шкільну форму. Степан (Отямлюється). Що ти тут робиш, дідько забирай?! Мадлена Я прийшла попрощатися з тобою... Степан Як ти про це дізналася?! Я ж... Як ти сюди потрапила, Мадлено?.. Мадлена Чому ти дивуєшся, Степане? Хіба я не частина твого життя?! Хіба не я доглядаю тебе, мию тобі голову, перу тобі, варю, прасую?

453

Мертва тиша

Дiя перша

Двійники знаходять білу скатертину і застеляють нею стіл. Степан ІІ навшпиньки йде до кімнати Христини, а Степан ІІІ — до спальні Марії.

Мадлена (Зупиняється. Діти, граючись одне з одним, підходять до ліжка бабусі). Чого тобі, Степане? До речі, мало не забула: з твоїх кредитів я не отримала жодного цента, так що моя совість перед тобою чиста, Степане... Але ти все одно цього не зрозумієш!..

Степан Мадлено! Ти повинна негайно піти звідси, бо хтозна-що подумає Христина, якщо побачить тебе тут. Мадлена А що вона може тут побачити, крім покійника?.. Степан Чого ж ти ще від мене хочеш?!.. Ми ж про все домовилися... Мадлена Про що ми домовилися?!. Про ті жалюгідні позики, через які ти вішаєшся на гнилій мотузці? Чи про той сердечний біль, якого ти майстер завдавати всім, хто тебе любить? Степан Мадлено! Дай мені спокій, будь ласка!.. Забери звідси дітей, бо я не можу при них повіситись!.. Мадлена Які діти?!. Де ти їх бачиш?!. Степан Діти! Ті, які довкола тебе! Я не знаю, хто вони, але я не можу повіситися в них на очах!.. Мадлена А-а, діти... Чомусь усім перед смертю старі гріхи ввижаються!.. (Встає). Діти могли б у нас бути, Степане, коли б не твій страх перед дружиною і власною совістю!.. (Кладе букет під драбину). Прощавай, Степане, і нехай земля тобі буде пухом, коли ти так і не зумів нічого доброго на ній посіяти!.. (Хоче йти). Степан Зачекай, Мадлено! Зажди... (Ковтає сльози).

454

Степан Мадлено! Пробач, благаю... Я зробив велику дурницю, коли покинув тебе. Тоді мені здалося, що тебе цікавили тільки гроші і моє становище в суспільстві. Мадлена І все? А що тебе цікавило, коли ти відправляв мене на черговий аборт? Що? Ти так змішав кохання з доларами, що я вже тоді бачила на твоїй шиї те, що там є зараз!.. Прощавай, Степане!.. (Іде знову до ванної. Степан плаче, стоячи на драбині із зашморгом на шиї). Чути, як глухий чоловічий голос читає молитву. Степан ІІ виводить чоловічий церковний квінтет. Він шикує його праворуч від драбини. Диригент кладе перед собою пюпітр і розгортає ноти, уважно роздивляється їх. Співаки встановлюють поруч чотири штативи, на яких запалюються маленькі лампочки. Степан Степане, що це все означає? (Звертається до Степана ІІ). Степан ІІ Та... Це жіночі фокуси... (Із спальні Христини тягне великий, чимось напханий мішок і кладе його біля столу). Сцена затемнюється, залишаються освітленими тільки постать Степана на драбині і церковний квінтет, який готується співати. Чути, як хтось читає молитву. Картина схожа на заупокійну службу. Степан ІІ Степане! Ти не журися! (Затягує до вітальні ще один повний 455

Мертва тиша

мішок). На жаль, у чоловіків дуже велике серце, занадто... (З кімнати Марії, задкуючи, виходить Степан ІІІ, тримаючи в руках велику запалену свічку, і хреститься перед дверима. Степан ІІ кладе на стіл підсвічник, куди Степан ІІІ вставляє свічку). Наше серце, як повітряна куля... Усе життя надуваємо його непотрібними пристрастями, і чим більшим воно стає, тим більше порожнечі в ньому накопичується. Та варто тільки доторкнутися, як куля тріскає і розлітається на безліч частинок. Ось до чого доводимо свої серця. (Двійники виймають з мішків буханці чорного хліба і розкладають їх на столі. Стихає молитва, чути, як співає квінтет). Степан ІІІ Жінки розумніше використовують наповнюють його порожнечею!..

серця,

ніколи

не

Степан ІІ Вірно! Степан ІІІ Бачиш, Степане, скільки невирішених проблем скупчилося в нас над головою, а ти її у зашморг пхаєш, замість того... Степан Що ви хочете від мене?!. Щоб я продовжував жити, варячись у власних гріхах, мов вишні у власному соку? Степан ІІІ Вишневе варення — це ще дуже смачно сказано. «Вишневі гріхи» сьогодні тільки олігархам притаманні, а не тобі, який вже не відрізняє запах лайна від аромату вишневого варення. Степан ІІ Степане, чим більше залишається частково не вирішених проблем, тим міцніше затягується зашморг на шиї. Степан На що ви натякаєте?! Що я так безглуздо жив і, крім порожнечі, у своєму серці не знайшов місця ні для чого святого? Так, звичайно, якби я був Богом... (Чоловіки припиняють співати, зі спальні Марії чути, як читають молитву).

456

Дiя перша

Степан ІІ Ти що, думаєш, богів не вішають і не розпинають? Степан ІІІ У нашому житті насаперед всіх активних вішають, а дуже розумних — розпинають!.. Степан ІІ (Витрушує порожній мішок і кидає на драбину). На, одягай... Мішок на голову треба одягти... Степан ІІІ На білому світі замало місця для істини. Як тільки посмієш доторкнутися до неї, одразу повісять або розіпнуть — чи будеш Сином Божим, чи самим Господом!.. Степан ІІ Тож не поспішай стрибати, нам ще треба багато що обговорити, потерпи ще трохи, поки столяр прийде!.. Степан Який ще столяр? Степан ІІ Той поштар вічності, який дерев’яні бандеролі збирає. Зачекай ще трошки, і він за тобою теж прийде. Степан Коли ж він прийде? Я вже змерз!.. З кімнати Марії виходить молодий священик разом з кількома літніми жінками, одягненими у все чорне, які несуть кошики. Хрестячись, підходять до столу і складають хліб у кошики. Священик повертається обличчям до дверей, відкриває молитовник і читає вголос. Дзвонять у двері. Степан ІІ Нарешті, нарешті! (Радісно біжить до вхідних дверей. Високий хлопець вивозить інвалідний візок із старим чоловіком невеликого зросту. Степан ІІ супроводжує гостей до вітальні).

457

Мертва тиша

Столяр (Сидячи у візку, по-старечому). А де небіжчик? Степан ІІ Там. (Показує на Степана, який стоїть на драбині). Столяр А чому він ще там?! Степан ІІІ Ну, розумієте (шепоче на вухо столяру), він перевіряє електромережу. Людина хоче зробити перед смертю невеличкий ремонт у своєму будинку. Столяр Ви яку труну будете замовляти: одно-, дво-, триповерхову чи звичайну, з цвяхами і сейфом? Степан ІІ Який ще сейф? Столяр А де він зберігатиме свої гріхи?

Дiя перша

Степан ІІІ Так, йому ще в труні блищати... Давай просту, звичайну, професорську!.. Столяр Отже, економну... Пиши. (Наказує хлопцеві, який його привіз і вже давно записує усе в планшет). Хлопець (Заминаючись). Тоді вішатися ніяк не можна. Степан ІІ А що ви пропонуєте? У цей час священик закінчує молитву і стає посеред сцени, обличчям до стіни, а квінтет співає заупокійну. Столяр Я нічого не можу запропонувати, тільки попередити, що якщо клієнт буде вішатися, то його шия видовжиться на 10-15 сантиметрів, і тоді ви не вкладетесь у професорські розцінки.

Степан ІІІ Які гріхи? Він у нас святий! І за святі справи іде! Просто життя у нього хрінове, от і хоче трішки... (Знизує плечима).

Степан Як це?

Столяр Раз у клієнта життя таке хрінове, що він сам себе обвинувачує, то необхідно додати до нього трохи оцту, кілька приправ, і тоді зміниться його смак. Тоді і язик почне працювати за іншим, власним рецептом, а не вимушеним. Але якщо язик привчити до смаку лайна, то життя дійсно здаватиметься хріновим.

Степан А Вам яка різниця?

Степан ІІІ Ти чув, Степане! Це все через твої... (Кривиться). Столяр Ну, що ви вирішили? Яку труну бажаєте? Степан ІІ Ну-у-у. (Дивиться на Степана ІІІ). Може, трохи лаковану, бо... 458

Хлопець (Заминаючись). Матеріал буде дорожчим, пане.

Столяр Як яка? Покійник стає дорожчим, а як Ви думаєте, чому в професорських трунах голови зазвичай схилені ліворуч чи праворуч? Га? (Пауза). Тому що державні замовлення настільки економні, що їм зазвичай ламають шию або силоміць втискають у труни, призначені доцентам. Степан ІІІ Але ж... Це грабунок! Справжнє дикунство!

459

Мертва тиша

Дiя перша

Хлопець (Закашлюється). Можна і з багатоповерхівки зістрибнути, тоді ми його вкладемо у коробку від взуття 48-го розміру без жодних проблем. (Знову закашлюється).

Степан ІІ Звичайно, вона. Якщо у жінки в записнику, окрім твого номера телефону, більше нічого не записано... це означає, що в неї предки справжні канібали.

Степан ІІ А кращого Ви нічого не можете запропонувати?!

Степан Аякже ж... А рахунки? У неї ціла бухгалтерія з моїх боргів!..

Столяр А якщо Ваш покійник усе-таки віддає перевагу професорській труні, хай вішається лежачи.

Степан ІІ Ну, рахунки, числа, якщо твої справи числами вимірюються, то тебе хочуть живцем поховати!.. Ну що, Степане, ти згоден лежачи вішатися чи хочеш, щоб тобі шию ламали?

Степан ІІІ О, це реально!.. Степан ІІ Ти зрозумів, Степане? Давай, злазь!.. Степан Ага, все кинув і зліз. Усе, прощавайте. (Двійники разом кричать: «Зачекай, зачекай!!!» Степан з переляку мало не падає з драбини. Обіруч схопився за мотузку на шиї). Вашу маму!!! Я мало не... (Дзвонить телефон. Квінтет припиняє співати, а священик починає читати молитву). Навіть померти нормально не дадуть! Щоб вас!!! (Свариться плаксивим голосом). Степан ІІ (Підходить до шафи, стає на стілець і бере слухавку). Так. Слухаю Вас. Так. Ні. Так. Уже ні, що Ви хочете від мене? (Пауза). Не кричіть, прошу Вас, не треба так репетувати. (Пауза). Я розумію Вас, але... (Пауза). Я розумію Вас. (Пауза). Я чудово Вас розумію, але дайте людині це зробити самій, без Вашої допомоги. Ну, що Ви дійсно? (Пауза). Він якраз вішається... Хто знущається? Люба, не треба, вже все вирішено, обговорюється питання про труну... А ось питанням могили Ви б могли зайнятися... Та пішла ти.... (Кладе слухавку). Ну все, давай, Степане, злазь і вішайся лежачи, а то одна пані хоче тебе повісити догори ногами. (Зістрибує зі стільця). Степан Знову вона, так?! Знову вона?! (Дратується).

460

Степан Та ідіть ви всі до бісової матері! (Знову дзвонить телефон. Мало не падає з драбини). Тьху, твою... (Телефон дзвонить довго і протяжно. Жінки, хрестячись, поступово виходять. Одна з них підходить і розсуває завісу, за якою бавляться діти, оточивши бабусю. Вони підбігають до жінки, яка ламає і роздає їм хліб, веде за собою до ванної). Степан ІІІ (Стає на стілець біля шафи і бере слухавку). Так. Хто-хто? (Пауза). Степане, хтось телефонує з Сибіру. Алло. Так, так, слухаю Вас. Хто? А, Миколо! Привіт, дорогий, привіт! (Закриває схухавку рукою). Степане, хто такий Микола Арматуров? Степан ІІ Це, напевно, кіллер. Людина цікавиться твоїм здоров’ям, Степане! Думає, який тобі бетон приготувати — гарячий, з морським піском, чи охолоджений — з річковим гравієм… Степан Та пішли ви обоє до дідька! Степан ІІІ Так, слухаю тебе, Миколо. Що? (Пауза). Напевно, не туди попав, так? Ми всі живі, здорові... Хто? Бабуся? (Прикриває слухавку рукою). Степане, а як бабуся? Він питає про твою матір. Степан Поклади слухавку! Мені ще цих божевільних не вистачає! 461

Мертва тиша

Дiя перша

Степан ІІІ Так, так, Миколо, звичайно. Ні, ні, вона гуляє з онуками. (Пауза). Як це сталося? Треба було нам подзвонити. А чому вона померла? (Пауза). Так, старість — це старість. А що від неї ще можна чекати? Мої співчуття тобі, Миколо, мої співчуття. (Пауза). Що, що?.. Зачекай хвилинку, зараз візьму ручку. (Повертається у бік хлопця). Запиши, будь ласка: два, сім, чотири... Чую, Миколо, чую! Нумо, диктуй! Два, сім, чотири, шість... Так, так, записав. Велике спасибі! Що, цвяхів? (Прикриває рукою слухавку). Степане, він пропонує цвяхи. Тобі їх треба? Степан Які цвяхи, навіщо ти знущаєшся?! Кидай слухавку! Дайте спокійно попрощатися з душею! Степан ІІІ Ну прощайся, прощайся. Так, так, Миколо, слухаю. А які цвяхи? (Пауза). Скільки? Нічого собі... Добре, добре... Обов’язково подзвоню, щасти тобі. (Кладе слухавку. Священик припиняє читати молитву, співає хор). Степане, ти знаєш, хто ти? Егоїст! Сьогодні, як з’ясувалося, день народження твоєї матері, а ти хочеш повіситись. Як це розуміти? Твій небіж із Сибіру пам’ятає, коли день народження у твоєї матері. А ти?.. (Зістрибує зі стільця і повертається до хлопця). Ану, дай мої цифри. (Хлопець видирає картку з блокнота і віддає Степанові  ІІІ). Ось! Небіж тітоньці... (Читає). Через ВЕСТЕРН тисячу двісті доларів перевів! Степан Що? (Ожив). Що за дурниці ти верзеш? Який небіж? Які гроші? Ти при своєму розумі? Степан ІІІ (Кладе аркуш паперу на стіл). На. Ось він, твій код. Іди й отримай гроші. Степане, маючи такого родича, директора величезного заводу, який пропонує цвяхи всіх можливих ґатунків цілими вагонами під реалізацію, ти шукаєш місце під стелею. (Бере з-під драбини букет троянд). Ти хоч перед самогубством подзвони цьому шляхетному чоловікові і подякуй йому за увагу і щедрість до твоєї сім’ї. (Іде з букетом до бабусі, наспівуючи «Happy birthday to you»). 462

463

Мертва тиша

Чути, як грюкають вхідні двері, так, наче їх хтось замкнув за собою. На сцені згасає світло, стихає вітер, тільки горить свічка. Все стихає. Хтось заходить до вітальні і вмикає світло. Стоїть Річард, він хоче йти до себе в кімнату, але помічає на столі запалену свічку. Зводить голову догори і бачить батька на драбині із зашморгом на шиї. Річард Батьку! Навіщо? (Пауза). Навіщо все це? Степан (Не рухаючись, мовчки плаче. Йому боляче і соромно). Річарде. (Ледь вимовив). Річард Не хвилюйся, батьку. (Підходить до драбини). Я поряд. Я тобі допоможу. Не хвилюйся, батьку. (Хоче піднятися до нього). Степан Бабуся померла, Річарде. (Гірко плаче. Річард зупиняється і повільно повертається у бік ліжка, де лежить бабуся).

Кінець першої дії

Дiя друга

дія друга На затемненій сцені чути удари молотка, яким забивають цвяхи, вищання ручної пили. Здалеку долинає молитва ченця. Роздратований голос Степана «Не потрібні мені твої пояснення», що зривається на крик. Освітлюється сцена, на якій ті самі декорації, що і в першій дії. У квартирі хаос. Навколо лежать запаковані книжки, різні коробки. Стіл стоїть на тому самому місці. Посеред вітальні бабусине ліжко, на якому лежить згорнений матрац, складені ковдри і кілька поліетиленових пакетів. Уздовж стіни біля спальні Марії стоїть драбина, на якій працює Христина, одягнена в робочий одяг. Навпроти драбини розташовано комод, а на ньому табуретка. Між нею і драбиною покладено широку дошку, на якій стоїть Марія. Мати з дочкою тримають розгорнені шпалери, вони роблять ремонт у занехаяній квартирі. Перед шафою навпочіпки сидить Степан і дуже нервово й енергійно порпається в шухлядах. Очевидно, що він щось наполегливо шукає. Над ним стоїть Степан ІІІ, який з подивом розводить руками. Христина Степане! Подай щітку! (Звертається до Степана, який не реагує). Степан (Звертається до двійника). Йди пошукай у кухні. Там усе запаковано — розпакуй, перерий. Може, там знайдеш. Не могли вони так просто зникнути з будинку. Степан ІІІ Я там теж шукав! Не знайшов. Усе перерив, усе перекинув догори дриґом, але її там немає! Нема! Христина Степане! Ти що, оглух?! Степан (Навіть не обертаючись, продовжує шукати). Що вона хоче?

464

465

Мертва тиша

Дiя друга

Степан ІІІ Чого тобі? (Звертається до Христини).

Христина Степане, не змушуй мене злазити вниз…

Христина Щітку подай!

Степан Річарде!!!

Степан ІІІ Не бачиш, чим я зайнятий? (Показує на Степана, який, гуркочучи, відчиняє і зачиняє шухляди в комоді).

Христина (Кричить істерично). Заткнися, ідіоте, замовкни!

Христина Бачу, бачу, як ти собі могилу риєш. Я все бачу, але перш ніж лягти у неї, подай щітку. (Під стелею вона приклеїла один бік шпалер, а другу частину тримає Марія). Степан ІІІ Яку ще щітку?!. Христина Фіолетову, на тебе схожу… подай же щітку, що ти там порпаєшся?! Степан Куди поділися мої старі записники, куди?! (Продовжує нишпорити в шухлядах). Христина Дай щітку, Степане! Степан ІІІ Одчепися, заради Бога! (Вилазить на стілець, що стоїть біля шафи, і починає копирсатися в речах, що лежать зверху, скидаючи додолу більшість із них. Захоплений пошуками паперів, взагалі не відчуває присутності Христини). Христина Дивися, Маріє, глянь! (Очима показує на Степана). Поки твого батька в ці шухляди не заб’ю, він і вухом не поведе. Степан Забий, забий! Ви тільки цим і займаєтеся щодня…

466

Степан ІІІ Чому ти репетуєш, істеричко?! (Продовжує пошуки). Марія Батьку! (Обурено). Ти можеш нам приділити увагу, хоч трішки? Степан Що?! Що?! (Різко повертається і волає). Що ви хочете від мене?! Що?! Христина Щоб ти здох, кретине!!! Марія Не кричіть, не кричіть! Степан (Відвертається і заходиться знову щось наполегливо шукати). Незабаром ти побачиш, як я здохну… незабаром. (Бурчить собі під ніс). Із спальні Христини, звідки долинають звуки столярних робіт, хтось роздратовано горлає: «Що за чорт?! Що за чорт?». Чути, як грюкнув об підлогу молоток. Вискакує розлючений Степан ІІ. Степан ІІ (Оскаженіло шукає на підлозі щітку). Ти її шукаєш?! (Піднімає щітку з підлоги біля драбини). Христина Я нічого не шукаю! Я просила подати мені щітку!..

467

Мертва тиша

Степан ІІ Яка щітка тобі потрібна?! Ось ця?.. (Показує щітку для одягу). Христина Так! Так! Дай її сюди!..

Дiя друга

Степан ІІІ (Зі страху мало не падає зі стільця). Ти що?! (Звертається до Степана). Ти що, Степане?! Марія Мамо! Що ти накоїла?!

Степан ІІ подає щітку і повертається до Христининої спальні, де знову лунають звуки роботи пили і молотка. Степан Річарде!!! (Продовжує порпатися в шухлядах). Христина (За допомогою щітки розрівнює шпалери на стелі). Степане!.. Подай відро!.. (Дивиться вниз). Куди ти зник?.. Степане!.. Подай відро! Степан Чорт, чорт!!! Де вони, де?! Річарде!!! (Емоційно відчиняє і зачиняє шухляди). Вам не у квартирі жити, а в балагані… Христина Подай відро! А то я тобі покажу справжній балаган… (Сердиться). Що ти там порпаєшся, га?! Або допомагай нам, або забирайся звідси!.. (Пауза). Йому наплювати, в яких умовах житиме його сім’я, тільки б його не чіпали!!! Степан ІІІ Та іди ти!.. (Продовжує згрібати все з шафи і скидати вниз). Христина Ти мене ще посилаєш? Так?! Скотина! Христина люто кидає щітку в Степана, яка, пролетівши повз нього, поціляє у дзеркало на дверях шафи і розбиває його на друзки. Степан схоплюється на ноги, наляканим і скаженим поглядом дивиться то на уламки дзеркала, то на Христину.

468

Христина Очевидно, цього віслюка інакше не піднімеш!!! Степан Ти при своєму розумі, дурепо?! Христина Чим ти займаєшся? Чим?! (Кричить на Степана). Невже ти не можеш виділити для нас п’ять хвилин свого дорогоцінного часу?! Степан ІІІ Ти що, сліпа?.. Не бачиш, що я працюю? Христина Чому ти нам не допомагаєш?! Чому?! Чому ти цілий день порпаєшся в цих шухлядах? Що ти в них безперестанку шукаєш?! (Продовжує істерично кричати). Степан Чому ти кричиш?! Чому?! (Волає, кидається до неї і кілька разів смикає драбину). Марія Батьку! (Налякано). Степан ІІІ Степане! Не роби цього! (Зістрибує зі стільця і відводить його вбік). Ти що, з глузду з’їхав?! Степан Істеричка!!! Степан ІІ (Кидає молоток на підлогу, знову вибігає зі спальні у вітальню). Що тут відбувається?! (Роздивляється навколо). 469

Мертва тиша

Степан (Відходить від драбини і ходить навколо уламків дзеркала). А якби в голову попала?.. Я ж міг Богу душу віддати! І що потім? Христина Ой, ой, подумаєш… У твоїй улюбленій країні стало б одним ідіотом менше… Марія Оголосили би триденну державну жалобу, а нам грошову компенсацію виплатили б за втрату «годувальника». Христина До речі, а це непогана думка. Ану ж, дай мені молоток, цього разу точно поцілю!.. Степан II Дурепи! Дурепи! Вам у психлікарню час, давно!.. Степан Річарде!!!

Дiя друга

Степан Я тобі дам «Боже». Збирай своє сміття! Що ти тут влаштував?! Степан III Потім, потім… Дай знайду ці кляті блокноти. Христина Чоловік, який за останні двадцять років собі навіть краватки не зміг змінити, до того ж професор… хіба він зможе змінити сімейний устрій?!. (Пауза). Кретин!.. Степан Від кретинки чую!.. (Підмітає уламки дзеркала, що розлетілися, збирає їх на совок і виносить до ванної). Христина Мені давно треба було кинути цього нещасного, давно!.. Степан (Гнівно дивиться на Христину, яка продовжує клеїти шпалери). Це я нещасний?.. Я?!

Христина Подумаєш! Султана потурбували.

Христина Ти! Ти!.. Любий!.. (Цинічно). А я дурепа, справжня дурепа! Тупа курка, яка все життя вірила твоїм красивим химерним обіцянкам про нові наукові розробки, що зроблять націю багатою, а ми всі будемо в золоті купатися… ось, тепер плаваємо в лайні його матері!.. Ідіот!..

Степан Річарде!!! (Збирає великі уламки дзеркала).

Марія Мамо!.. Я вже рук не відчуваю, клей мерщій…

Христина «Дайте йому спокій, не турбуйте професора!». Ідіот.

Степан Це я — ідіот?!. Я?!

Степан Від ідіотки чую! (Виносить сміття до ванної і кидає у відро. Повертається з віником і совком).

Христина Ні-і-і, любий, ти — не ідіот!.. Ти — геній!.. Ти — сонце, що сходить на горизонті математичних наук!.. Ще не народжений академік, лауреат Нобелівської премії, але вже успішний ідіот!..

Степан II (Піднімає щітку і разом з відром подає її Христині). На!.. На!.. І дай мені спокій. (Знову повертається до спальні Христини).

Степан III Боже, Боже!.. (Продовжує нишпорити в ящиках на шафі).

470

Степан А ти?! Хто ти??? Ти за все своє життя жодного дисертаційного

471

Мертва тиша

Дiя друга

дослідження не змогла довести до кінця, і ще смієш мене ображати?! Тобі мотузку треба на шию, а не стелю обклеювати!!!

Степан Добре! Якщо так… подивимося!.. (Промовляє багатозначно і швидко йде до комода, що стоїть між ванною і спальнею Христини. Зриває простирадло з комода, яким той був накритий, відчиняє верхню шухляду і щось шукає в ній). Річарде!!!

Христина Дивлячись на тебе, я розумію, що мені давно слід було повіситися, а не присвятити своє життя твоїй науковій маячні… Краще б я свої наукові програми розвивала, аніж у такого віслюка була служницею. Степан Зате язик у тебе добре розвинений!!! Постійно локшину мені на вуха вішала, дотепер отямитися не можу! Христина Від чого?! Від чого хочеш отямитися, професоре?! Від свого егоїзму чи від власної бездарності?! Степан Прикуси язика, відьмо, прикуси! Христина Так, я — відьма! Так! Твоя правда! Зате ти — справжня потвора!!! Ось ти хто! (Продовжує клеїти шпалери). Степан «Степане!» (Імітує Христину). Коли ми з тобою одружимося, все зміниться у нашому житті! Батько обов’язково подарує нам квартиру, купить машину, їздитимемо на ній в інститут... Христина А в чиїй квартирі ти живеш, ідіоте, у чиїй?! Ще й своїх батьків притяг сюди, мені на шию! (Пауза. Продовжує працювати). А машину хто вщент розбив, не пам’ятаєш?! Мій покійний батько? (Пауза). А зараз уже забув, під чиїм дахом живеш, так?! Негідник! Степан Так?! Христина Так! Так! Це все майно мого батька, і ти навіть пальцем ні до чого не доторкнешся!!! Сам віддавай свої борги, як хочеш! 472

Христина Подивіться на цього «лицаря»! Твоє місце в горщику на підвіконні, замість кактуса!!! Він ще на мене кричить! Марія Мамо! Хоч ти помовч! Голова вже болить від ваших щоденних сварок! Клей швидше, а то я кину зараз все і піду! Христина Йди! Йди! Тільки батька не забудь прихопити із собою! Інакше хто тобі в Римі навчання оплатить?! Степан Заткнися, бодай тебе! Замовкни!!! (Мов божевільний, кидається до драбини і сильно трясе нею, мало не скидаючи Христини). Марія Батьку!!! Що ти робиш?! Степан Скину тебе, стерво! Скину!!! (Кричить і продовжує трясти драбиною. З дошки на підлогу падає відро, з якого виливається клей). Христина Забери руки, сволото! Відійди!!! (Кидає в Степана щітку, він інстинктивно ухиляється). Марія Річарде!!! Річарде!!! Річард (Заспаний, виходить зі своєї кімнати. Бачить сутичку батьків і кидається їх розборонювати). Ей, ей!!! Батьку!

473

Мертва тиша

Дiя друга

(Силоміць відриває його від драбини і відводить убік). Що тут відбувається?! Ти що? Хочеш, щоб мама впала?!

Степан Перестань, Річарде, досить! (Пауза). Припини, ради Бога! (Відвертається і знову щось шукає в комоді). Мені не до твоїх знущань, потрібно негайно знайти старі записники!

Степан Дурепа! Кретинка! (Ледве дихає, продовжує лаяти Христину). Христина (Тремтить, стоячи на дошці, і мовчки витирає сльози). У труні я тебе бачила, сволото! Річард Невже в цьому будинку не можна і дня без криків прожити? Що за дідько? Що з нами відбувається? (Дивиться на батька, який ходить туди-сюди). Може, ти відповіси, мамо? Що сталося? Христина Запитай у професора! (Плаче). Річард Маріє, хто розлив клей на підлогу?! Злазь і витри його негайно, а то засохне!

Річард Що, що?! Степан Куди поділися мої блокноти?! Річард Які ще блокноти? Степан Пам’ятаєш?! Коли в бібліотеці прибирали, я відклав коробку, де зберігалися всі мої старі записники… може, ти пригадаєш, куди вона поділася? Річард Ти маєш на увазі синю коробку?

Марія Сам прибери! І так спиш цілими днями, нічого не робиш!

Степан Та я не пам’ятаю…

Річард Це я нічого не роблю? Я?! От зараза! (Замащує босу ногу. Відходить набік і витирає її). Що за дідько! Тату (повертається у бік батька, який обома руками тримається за ліжко бабусі, а з його посоловілих очей котяться сльози), поясни їй, чим я займався цілу ніч!!! Поясни!

Христина (Насилу злазить з драбини і збирає розлитий по підлозі клей у відро). Дай йому спокій, Річарде, хіба ти не бачиш, що в нього вже склероз розвинувся?.. Відійди від нього, а то він ще і тебе з кимось переплутає!

Степан Відчепись! Річард Узагалі-то слава Богу, що ти живий, батьку! А то уві сні якесь чудовисько стало в мене над головою і кричало: «Прокинься, Річарде! Прокинься! Твого батька вбивають!». Богу дякувати, що це був тільки сон! Усе-таки я радий, що всі разом, щоправда, за містичних обставин, але з живими обличчями! А коли б ще бабуся жила, от було б чудово! А ти що скажеш, батьку?!

474

Марія Мамо! Ти не можеш свого язика припнути?!. Христина Я тобі зараз так припну язик!.. (Дзвонить телефон). Річард Ну ось, знову!.. Хто цього разу на вихід?!. (Обводить поглядом усіх присутніх). Так!.. (Підходить до шафи, вилазить на стілець і здивовано дивиться на те місце, де було дзеркало). А це ще що таке? Де дзеркало? (Телефон розривається). Що за… (Знімає слухавку телефону, що стоїть на шафі). Алло?!. Так… 475

Мертва тиша

Дiя друга

Удома!.. Можна… (Дивиться на батька та іронічно протягує йому слухавку. Зі злості Степан очима метає іскри). Маріє! Іди! Це тебе!..

Степан Як в макулатуру?!. Коли?!. (З кімнати Марії чути телефонний дзвінок).

Марія Хто?!. Річард Він!.. (Кладе слухавку поряд з телефоном, зістрибує зі стільця, дивиться на батька) Що, тату?!. Марія (Швидко злазить на підлогу. Підбігає і застрибує на стілець. Бере слухавку). Алло?!. Привіт!.. Нічого… (Пауза). Річард Довго не займай телефон, як ти це вмієш робити… Може, хтось батькові дзвонитиме… Степан Припини знущатися, Річарде! Краще допоможи мені знайти коробку із записниками!.. Марія Передзвони через хвилину… (Від’єднує телефон від короткого дроту, що звисає зі стелі, зістрибує з апаратом у руках і йде до себе в кімнату). Христина Маріє!.. Ти куди втекла?!. Повернися негайно!.. Ми ще не закінчили!.. Марія Ну, мамо! Зараз!.. (Причиняє двері спальні. Мати продовжує збирати розлитий клей). Степан (Нервово зачиняє шухляди комода). Жодного записника не можу знайти!.. Що за чортівня?!. Річард Ти дарма їх там шукаєш, батьку!.. Ми ж давно всі твої записники в макулатуру здали… 476

Річард Бачиш? (Великим пальцем стиснутої в кулак руки показує в бік Маріїної спальні). З телефонним зв’язком у нас усе гаразд. А з родинними зв’язками — завжди проблеми. Так, тату? Степан Що ти верзеш? Яка макулатура, який зв’язок? Де мої записники? Річард Ти сказав мені викинути їх, от я і викинув!.. Ти постійно чомусь забуваєш те, що робиш, але ніколи не забуваєш про вчинки інших… Христина І не кажи, Річарде. Зате він час обіду ніколи не забуває… Річард Мамо, я вас прошу… Не починайте… Не треба знову запускати реактор… (Очима показує на батька). Я ледве охолодив його… Батьку! Ми давно позбулися непотрібних речей, а разом з ними і твоїх записників… Степан Як позбулися? Що ти мелеш?!. Річард Я не мелю! Я нагадую, що я твій син — Річард Степанович Старовірів, який народився тисяча… двісті… Степан Ти мене зараз виведеш!.. Нерви і без того на межі… Річард Зачекай, батьку, постривай! Правда, я не жартую… добре пам’ятаю, коли ти багато грошей приносив додому. Ти тоді солідні суми позичав у знайомих для своїх експериментів. Чи не так?.. (Пауза. Степан сердито зиркає на сина). Так!.. Ти, гортаючи папери, сказав: «Синку (зображає батька в

477

Мертва тиша

Дiя друга

позі Наполеона), від сьогодні у нас все буде по-новому… жодних зв’язків з минулим… Ніяких старих знайомих, ніяких родичів…» І пішло, і поїхало… Ти нас переконував, що дивитися треба тільки вперед, а думати лише про майбутнє… Все повинно бути новим… нові справи, нові друзі і так далі… Ти мене тоді примусив викинути все старе. Навіть італійські туфлі, які тобі мама в перекупки купила на день народження, викинув, а потім… (Пауза). Я ж пам’ятаю, як ти потім шкодував про це два роки, коли залишився на зиму в одних босоніжках, та й ті у діда весь час позичав. Пригадую, як він на тебе за це сердився… А мама завжди через тебе сварилася з ним…

Річард Зачекай, мамо, зажди! (Піднімає з підлоги біля шафи дерев’я ну ікону, витирає і цілує її). Який варвар бабусину ікону кинув на підлогу?! Люба матусю, будь ласка, до сорока днів нічого не чіпай!.. Як ти можеш? Ти ж християнка?! Може, помолишся?! (Простягає їй ікону). Це ж бабуся бісером вишивала…

Степан Річарде, ти — чудовисько!.. Справжнє чудовисько!.. (Пауза). До чого тут усе це?!. Навіщо ти зараз згадуєш про всяку гидоту?!. Христина Річарде! (Продовжує наводити лад у вітальні). То нагадай йому про приємне: як він мав намір купити віллу в передмісті Парижа для сім’ї, підготувати тебе до вступу в Кембриджський університет… Хай! Нехай пригадає, як хотів відправити Марію вчитися в коледж у Римі… А мене… Степан А тебе я в труні хотів бачити, у протигазі, щоб ти на тому світі демонів не лякала. Але зараз я вже бачу, що ти і без нього обійдешся, якщо не прикусиш свого язика. Річард Ну, ну! Не треба починати все спочатку!.. Я кажу про минуле, а ви?!. Христина Перед твоїм батьком усі мають тримати рот на замку!.. (Відштовхує ліжко, яке заважає їй прибирати). Врешті-решт це жахливе ліжко знайде своє місце? Чи… (Нервово відштовхує його в дальню частину кімнати у бік ванної і залишає його перед дверима кухні). Річарде!.. Скажи своєму батькові, нехай він хутчіш забирає свої смердючі речі, а то я викину їх звідси… (Показує на ліжко зі складеними речами).

478

Христина Ти при своєму розумі?!. Забери зараз же! По-твоєму, я ці смердючі речі сорок днів маю нюхати?!. Нізащо! Хай він їх збирає і котиться звідси до своїх братів… Нічого в моїй квартирі влаштовувати камеру схову для речей покійників!.. Річард Ох, мамо, мамо!.. (Кладе ікону на ліжко. Прибирає речі, що лежать на ньому. Складає їх у кутку на підлозі, біля кухні. Зверху на них кидає халата, якого знімає із цвяха, забитого на шафі, а ліжко з гуркотом відтягує назад). Христина Що ти робиш?!. (Річард не реагує і продовжує тягти ліжко). Річарде! Я тебе питаю, куди ти тягнеш цей мотлох?!. Річард Мамо! Це ліжко не таке вже й звичайне, як тобі здається… (Затягує ліжко майже на авансцену). Ось!.. Ось тут вона любила спати, біля відчиненого вікна… аж поки Федорович бідну стареньку ледь не викинув з нього… Степан (Продовжує нишпорити в коробках, що стоять поряд з комодом). Ти б краще про свою відьму потурбувався (киває в бік Христини) так, як я піклувався про свою матір… (Закриває коробку і підходить до письмового столу, що за шафою, вмикає нічник і починає порпатися в паперах, які хаотично розкидані на ньому). Теж мені захисники прав людини!.. (Продовжує бурчати собі під ніс). Річард Мамо!.. Щоб я більше не чув від тебе розмов про ліжко!

479

Мертва тиша

Христина Що, що!.. Ти що?!. Уже матері перечиш?!. Іди краще займися чимось корисним, бо я не збираюся більше через вас узимку і влітку цілодобово на вулиці вистоювати!.. Ти тільки поглянь на цього шмаркача!.. Річард Навіщо ти так, мамо?!. Як ти не можеш зрозуміти, що це ліжко мого прадіда і воно мені дороге як пам’ять?!. (Гойдає руками сітку, вона рипить). На ньому всі мої предки зачаті… навіть дивно, що воно ще рипить, а не плаче… (Продовжує гойдати сітку і слухати її рипіння). А воно якось по-особливому рипить… неначе дідусь щось шепоче бабусі, а вона йому, здається, читає молитву… Навіть Степан Федрич на ньому зачатий… Степан (Гортаючи свої папери, сердито зиркає у бік сина). Я зараз дам по вухах за «Федрича»... Річард Яка різниця, навіть якщо Федорович… Усе одно від діда Федора, окрім рипіння цього ліжка, нам нічого не залишилося… (Знову мацає руками сітку). Як дивно: ось тут, на цьому місці… Мамо!.. Йди сюди, доторкнися рукою, мамо!.. Христина (Метушиться по квартирі, складаючи розкидані речі). Відстань, Річарде!.. Відчепись!.. Мені не до твоїх знущань!.. Річард Мамо!.. Я не знущаюся, правда, чесно! Ось тут, на цьому місці… (Мацає середину ліжка). Навіть залізні пружини якось… (Пауза). Дивно!.. Вони теплі… Мабуть, груди бабусині були ще теплими, коли вона вмирала… а ось тут… (Продовжує обмацувати ліжко). Степан (Непомітно стає за плечима Річарда). Що тут?.. Що?.. Що ти знайшов у цьому ліжку?!. Чому ти знущаєшся над нами?!. Річард Батьку! Ну торкнися, доторкнись!.. Не бійся!.. А ось ноги у бабусі Дарини (показує місце на ліжку) були дуже холодні, 480

Дiя друга

напевно, вона завжди потребувала гарячої грілки. Степан Що ти верзеш?!. Маячня якась!.. Постав ліжко назад!.. Річард (Дивиться на батька). Як я не здогадався, що в цьому житті все ногами віслюка вимірюється… недарма ж кажуть, що… Степан Чи не час тобі стежити за словами, синку! Христина Заберіть звідси це кляте ліжко!.. Поки я його через вікно не викинула! Річард Мамо, чому ти так його ненавидиш?!. Окрім мисливської рушниці, залиш нам ще щось на згадку про батькових предків… ліжко, наприклад… Чому ти так хвилюєшся? Дивись, скільки всього тобі дідусь Янтар залишив: квартиру, дачу, трофейний годинник, картини! До речі… Христина Замовкни, негайно!.. І не смій говорити про мого батька таким тоном! (Люто штовхає ліжко до дверей кухні). Хай твій «професор» залишить тобі щось цінне, а потім подивимося, як ти своїм дітям дозволиш чіпати руками власні «трофеї»… А мої… не дозволю, навіть назви вимовляти вголос не дозволю… Степан (Порпаючись у ящиках, продовжує бурчати). Ідіот я, Річарде! Ідіот!.. На кого Мадлену проміняв, на кого?! На цю жахливу жінку?! (Показує на Христину, яка з гуркотом пересуває порожню книжкову шафу і ставить її біля стіни, між кухнею і ванною). Мені ще замолоду треба було тікати світ за очі, як тільки переступив поріг РАГСу... Вже тоді слід було знати, що кожна донька генерала ще до появи на світ має звання генералісимуса!.. Ідіот я, Річарде! Ідіот! Річард Степане Фе… Степане Федоровичу!.. Як тобі не соромно на

481

Мертва тиша

життєвому перехресті так люто обзивати жінку, яка є символом юнацької любові? Не забувай, що ти особа євроінтегрована… Степан Я тобі зараз дам особу! (Суворо). Баки він мені тут забиває! Христина (З ванної виносить миску з водою). Річарде! Відійди від нього, раптом укусить, тоді жоден хірург тебе не врятує. (Ставить миску посеред вітальні, намочує ганчірку і миє підлогу). Не треба мене захищати, Річарде!.. Ти ж не заборониш собакам гавкати… хай!.. Хай бреше, поки не сказиться… Ми потім знайдемо від нього ліки!.. Ти не хвилюйся, Річарде! Хай!.. Хай гавкає, синку!.. Річард Швабру візьми, мамо!.. Навіщо так мучитися!.. Христина Швабру своєму батькові застосування знайде!..

запропонуй,

він

їй

швидше

Степан Так!.. З вами все зрозуміло!.. Вітаю!.. Ви вже одна команда ангелів небесних. А я, напевно, давно вже заробив свого дубового хреста! Ну?! Чого ж ви чекаєте?! Давайте мого хреста, я отут зараз і спокутую свою провину перед вами, як перед янголами!.. Христина Річарде!.. (Продовжує мити підлогу). Я ж тобі сказала: дай йому швабру і хай летить з дев’ятого поверху… Степан Швабру, так?!. Оце і є ваша подяка?!. Христина Поясни йому, Річарде, якщо він так дуже хоче, то спокутує свою вину й очиститься від гріхів ще в польоті. Навіть устигне висповідатися ангелові, який його супроводжуватиме!.. Річард Ну, батьку! На землю ти вже приземлишся святим!.. Мамо, а де наша швабра? 482

Дiя друга

Христина Хай сам і шукає свою швабру!.. (Продовжує мити підлогу). Степан Подивимося, синку!.. Подивимося, як ти спокутуватимеш гріхи перед своїми дітьми… Такими ж цинічними і жорстокими. (Ображений, повертається до письмового столу. Забирає стілець, що стоїть біля шафи, сідає і знову щось шукає в своїх паперах). Річард Окрім віника, мені від них точно нічого не залишиться. Зате хоч буде чим вимітати власні гріхи… Якщо я, звичайно, встигну їх наробити!.. Степан Устигнеш, синку, встигнеш!.. Ти все встигнеш!.. Тебе навіть порохотягом не зможуть відчистити: я це точно знаю! Річард От і приїхали… Я ж думав, що виконую миротворчу місію, а виявилося, що в сім’ї зовсім відсутня релігійна самосвідомість… (Пауза). Мамо!.. (Христина продовжує наводити лад). Ну, мамо, ти можеш зупинитися на хвилинку?!. Христина Чого тобі?.. (Випростовується з мокрою ганчіркою в руках). Ти що, не бачиш, чим я займаюся?!. (Знову нахиляється і продовжує мити підлогу). Річард Мамо!.. А може, нам час запросити з церкви когось із отців, щоб він освятив нашу квартиру?!. Бо скільки ми тут живемо, то, крім істерик і скандалів, тут так більше нічого і не відбувається… Може, пора очистити квартиру, вигнати злих духів?!. Що скажеш, мамо?.. Христина Так, твоя правда! Але насамперед потрібно вигнати ось цю потвору (киває в бік Степана), і все само собою очиститься!..

483

Мертва тиша

Дiя друга

Річард Так!.. Бачу, з вами каші не звариш!.. Піду краще посплю, аніж далі слухати, як ви одне одного гризете…

Степан (Зупиняється). Згадала, так?!. Вона згадала б адресу рідної сестри, яку сорок років не бачила, так?!. Геть!.. Геть звідси!.. (Знову повертається до письмового столу, сідає. Степан III підходить до Степана і щось шепоче на вухо. Степан нервово заламує пальці рук).

Степан Хоч би раз цей кретин передзвонив, хоч би разок дзенькнув, ну!.. (Нервово перебирає в руках якісь папери). Річард Ти про кого, батьку?.. (Підходить до нього і розглядає папери, які Степан тримає в руках). Що за папери? Степан Та так… нічого!.. (Кидає їх на стіл). Я серджуся на свого двоюрідного брата… Річард Який ще двоюрідний брат?!. Степан Що з тобою, Річарде?!. (Здивовано дивиться на сина). Хто нам із Сибіру на бабусин похорон грошей надіслав? (Пауза). Я про Миколу кажу… Річард Він не на похорон надіслав, а на день її народження… Факти люблять точність… До речі, він дотепер не знає, що Дарина Степанівна померла. Так що, може, з Сибіру знову прилетять зелені папірці… Степан Геть з моїх очей… Я вже з деким домовився стосовно цвяхів… вони хоч зараз ладні їх вагонами купувати… а ти тут над моєю совістю суд влаштовуєш… Ледащо ти язикате, ледащо!.. (Ходить туди-сюди по кімнаті). Ти б краще мої блокноти пошукав, аніж глумитися над власним батьком, який адреси брата ніяк не знайде… Річард Гаразд, гаразд!.. Не гарячкуй!.. Навіть заради цього варто було бабусю Дарину берегти… Вона, напевно, і без записника згадала б адресу рідної сестри… 484

Христина От худоба, ну!.. Зранку з мене всю кров висмоктав, а тепер синові спокою не дає!.. Степан III Заткнися, стерво! Заткнися! Поки я тебе… (Витрішкує очі). Христина Ой, налякав… ой, як страшно!.. (Знущається). Дивись, щоб очі не повилазили. Степан III Закрий рот!!! (Хапає зі столу товстий зошит і жбурляє у Христину). Ідіотка!.. Річард Ну, ну!.. Ти чому кидаєшся?!. Степан III Та йди ти!.. Христина (Підняла зошит). Не хвилюйся, синку!.. Зараз відчиню вікно і подивимося, як він полетить без бортового номера… (Кидає Річардові зошит). На, Річарде!.. Почитай, це його вірші… одразу зрозумієш, з якою потворою мені доводиться жити… (Схлипує). Річард Знову!.. Ну, мамо!.. Навіщо?!. Та заспокійся вже!.. Що за… (Піднімає зошита). Батьку! Ну, хіба можна професору, поету, сім’янину… (Дивиться на батька). Бізнесмену… Степан Припини, Річарде, припини! (Встає, підходить до комода, витягає нижню шухляду і шукає щось у ній).

485

Мертва тиша

Степан III Поки всім вам не поставлю бортові номери для вильоту з сімейного пекла... (Кладе порожню коробку і збирає в неї розкидані на підлозі біля шафи папери). Річард (Відкриває зошит і читає). Батьку! Степане Федоровичу!.. (Здивовано дивиться на Степана). Як ти міг дотепер мовчати про це?!. (Показує на зошит). Степан Поклади його на місце!.. Все одно тобі цього не зрозуміти! Річард Я знав, що ти справжній поет… але цей зошит я бачу вперше… і ти дотепер приховував це від мене?!. (Пауза). Ось, послухайте!.. Чуєш, мамо?.. «Прокляття». Нічого собі назва, батьку!.. Що це?! Вірші чи текст якогось обряду?!. Ти що, віршами проклинав когось?!. Степан (Порпається в паперах, перевіряючи кожен аркуш). Поклади на місце і йди звідси!.. Річард Так… Тепер мені зрозуміло, чому дідусь Янтар повісився! (Читає). Вірю беззастережно чарам твоїм бунтівним!.. Зачарований тобою, йду, не журячись нічим! Жаль, що долею сліпою присуд визначено мій Згинуть, люба, у безкраїй владі почуттів!.. Ну, мамо?!. Що скажеш?.. Хіба не Хайям?.. Христина Так, звичайно… Ти поглянь довкола, до чого нас довів цей Хайям!.. Він же, окрім цього непотребу, так нічого нажити й не зміг! Невдовзі свої «шедеври» в бомжатнику читатиме, ще трохи! Річард Ну, мамо!.. Навіщо ти так… Ось!.. Послухай (читає): «Мрія» 486

Дiя друга

Я на твоїх губах, як пелюстка троянд на вітрі, Що ридають на самоті від туги. Розіб’юсь, мов хвилі океану, Об твої бездушні пестощі.

Христина Припини, Річарде! Що ти читаєш?!. Розплющ очі, довкола купи цього непотребу! Степан То це непотріб, так?!. Непотріб і маячня, так?!. (Говорить, продовжуючи порпатися в ящику). Колись ти з цими зошитами в руках засинала, а зараз, значить, непотріб!.. Звичайно, коли в людини мозок починає всихати… Христина Окрім побутового і духовного мотлоху, в цьому будинку є ще й ходячий непотріб!.. Тільки поки що я не знаю, як його викинути! Річард Усе, усе. Лише без істерики... Усе. На сьогодні досить… Піду до себе далі читати свого Хайяма… (Йде у бік своєї кімнати). Степан Річарде! Зажди!.. Річард Ну, що ще?!. Степан Мені треба з тобою поговорити… (Говорить тихо і загадково). Але спершу потрібно знайти мої записники, а потім… (Пауза). Степан III Ріо!.. Слухай, синку!.. (Намагається стримати нерви, говорить тихо, але дуже напружено). Нам зараз цвяхи необхідні, як повітря... Ти розумієш, яка важлива для нас ця продукція? Степан Нещодавно розмовляв зі своїм давнім товаришем, і він, на превеликий подив, ладен хоч зараз купувати цвяхи ешелонами…

487

Мертва тиша

Дiя друга

Степан III Ти уявляєш?! (Багатозначно дивиться на Річарда). Ну, хто б міг подумати?!.

Марія Мамо!.. Припини!.. Що ви весь час гризетеся?!. Набридло цілими днями слухати ваші… (Пауза). У нас і без того проблем вистачає!..

Степан А вчора вночі я переглянув усі старі альбоми зі світлинами, і уявляєш, у жодному з них не знайшов світлини з Колею!.. Річард Так!.. Хай там як, та він твій брат, разом росли, м’яча ганяли, гм… а зараз?!. Шкода… Жаль, що ви загубили один одного. Степан III Я його не впізнаю на жодній світлині… Діти всіх родичів так схожі між собою, що не розумієш, хто є хто! Та я тепер навіть їхніх імен не пригадаю… Степан Якби хоч когось із родичів адреса була, потім би… Річард А потім утопитися, так?.. (Степан так люто глипає на Річарда, що той заминається). Я хотів сказати — потонути в щасті, у ньому можна потонути!.. А я не знаю, чого тебе постійно у небо тягне?!. (Зі своєї спальні виходить розпашіла Марія, вона заносить до кімнати телефон). Ти чому одна, Маріє? А де твій Алладін?!. Тільки не кажи, що він знову у слухавку заліз?!. Марія Ні! У вікно вистрибнув… (Бере стільця, що стоїть біля письмового столу, приставляє до шафи, стає на нього і насилу під’єднує апарат до дроту, що звисає зі стелі, й зістрибує на підлогу). Річард Ну, ось бачиш, батьку! Як тобі це подобається?!. Тільки вікно залишиш відчиненим, відразу бетмени літати починають!.. А ти хочеш потонути?.. Христина Йому давно треба було це зробити, давно!..

488

Христина Я ось тобі зараз покажу проблеми!.. (Кричить на Марію). Давай підіймайся вгору, далі сама клеїтимеш… (Марія нехотячи підкоряється вказівкам мами, яка енергійно готує стіну під наклеювання шпалер). Річард Я бачу, з вами далі власного носа не просунешся… ну, добре… (Йде до своєї кімнати). Степан Річарде! Зачекай… (Продовжує перегортати якісь папери). Річард Батьку! Ти знаєш, що Бог сьомий день створив для себе?.. Знаєш?.. Степан Так! Знаю!.. Річард Ну, ось!.. Отож… Степан III Він дуже шкодував, що за шість днів нічого корисного не зміг створити… (З нижньої шухляди виймає згорток листів). Христина (Обклеює стіну газетами, які подає Марія). Річарде! Дай йому спокій!.. Хай робить що хоче!.. Річард Зачекай, мамо! Зачекай... Федоровичу, по-твоєму, для кого Бог повинен створити світ, з користю для тебе?!. Степан III Річарде! Припини знущатися!..

489

Мертва тиша

Дiя друга

Христина Річарде, прошу тебе, дай йому спокій! Залиш!.. Невже ти не бачиш, що в професора нерви розгулялися!.. Нерви, які він пожертвував науці, а потім на власній мамі свою нервовість зганяв!..

плачучи). Невже більше нема роботи, як тільки порпатися в чужих речах?!. (Збирає листи і швидко йде до себе).

Степан III Заткнися! Люба дурепо!

Христина Так, цього таланту в твого батька не відняти!.. Окрім своїх речей, він знає напам’ять вміст усіх чужих ящиків!.. Степан III «Своїх!.. Чужих!..» (Перекривляє Христину).

Христина Сам ти… Річард Усе, всі розбіглися, досить!.. Степан Чим тобі моя мама не догодила?.. Що вона тобі зробила, що ти їй навіть у могилі спокою не даєш?!. Христина Чому ж у могилі?.. Вона в небі літає… вона ж у тебе ще за життя ангелом працювала!..

Степан Річарде, що це за листи в твоєї сестри?!. Звідки вони взялися?!. (Підіймає впущеного Марією листа, читає напис на конверті). Нічого собі!.. (Витріщує очі від здивування. Звертається до Річарда, який мастить клеєм газети і подає матері). Хто такий Хаїм Ібрам Агду?.. (Виймає з конверта аркуш і читає). Степан III (Відбирає в Степана листи і сам читає). Шановна Маріє Степанівно, люба Марі!

Степан III Ох, твою!.. (Схоплюється).

Степан Ах, навіть так! (Марія, як кішка, вискакує зі своєї спальні, накидається на Степана III, намагаючись відібрати листа. Степан III прагне відбитися від Марії).

Річард (Швидко зупиняє його, хапаючи за руки). Федоровичу! А ось цього не треба… не варто цього робити!..

Марія Віддай листа! (Гнівно). Хто тобі дав право, що ти шукаєш у моїх речах, навіщо! (Її голос стає плаксивим).

Степан III Відпусти руки!.. (Відкриває конверт). Подивимося, подивимося, хто зараз полетить у небо!.. Подивимося!.. (Бурчить і читає листа). Що за біс?!. (Розглядає конверт). Що ще за Париж?!. Що за Тель-Авів?!. Що це все означає?!.

Степан III Я тобі зараз дам «навіщо»! Ти подивися на неї! Отже, ти вже Марія Степанівна?

Марія (Кидає мокру газету і стрімголов біжить до батька). Батьку!.. Навіщо ти порпаєшся в моїх речах?.. Навіщо ти читаєш мої листи?!. (Вихоплює листи з його рук). Тобі що, робити нічого? Йди краще мамі допоможи… (Розсипає пачку листів і починає нервово їх збирати). Що за неподобство?!. (Говорить, ледь не

490

Марія Чого ти від мене хочеш, чого? (Відбирає листа і відходить убік, витираючи сльози). Степан III Ти зараз отримаєш від мене! Хто такий Абрім Рахман Мандру? Річард Хаїм Ібрам Агду, батьку. Ти що, насправді осліп? У тебе в 491

Мертва тиша

найближчому майбутньому кучеряві онуки на шиї висітимуть. Так що весела старість тобі гарантована.

Дiя друга

Степан Ах так!

Марія Замовкни, дурню! (Знову допомагає матері).

Христина Так, так і тільки так! (Бере миску і відносить до ванної).

Річард Мовчу, мовчу. (Мастить стіну клеєм).

Степан III Може, я і в твоїх ящиках щось недодивився? (Кричить на Христину). Може, тут є послання і на твою адресу?

Христина Річарде, йди звідси. Всю стіну загидиш! Річард Ну, як хочете. (Кладе щітку й іде до себе в спальню). Степан Що за бедлам у хаті? І взагалі, що тут відбувається? Христина Ох… Нарешті прокинувся останній динозавр. (З іронією звертається до Степана). Що, за час твоєї відсутності світ змінився? (Продовжує клеїти шпалери). Степан Христино, тримай язика за зубами, а то мені не до жартів. Маріє, що відбувається? Що ти приховуєш від мене? Христина Дай їй спокій. (Кидає щітку на підлогу). Маріє, йди до себе в кімнату. Не треба мені демонструвати свої невинні сльози. (Суворо звертається до дочки, яка відразу ж іде до себе). Теж мені принцеса знайшлася. (Швидко підходить до комода, де Степан порпається в речах, і з таким гуркотом засуває шухляду, що ледь Степанові пальці не защемила). А ти, професоре, будь ласка, свої записники шукай у іншому місці, а сюди більше не лізь. Степан Обережно, пальці!!! Христина Навіщо тобі пальці, щоб тільки в носі колупатися?

492

Христина Може, може. (Повертаючись назад). Але ж ти сліпий. Ти далі свого носа нічого не бачиш. (Бере відро і мішає клей палицею). Степан Ану-ну! (Зумисне повертається до комода). Мабуть, я щось пропустив. (Знову відсуває шухляди. Сідає навпочіпки і нишпорить у нижній шухляді). Христина (Помічає дії чоловіка, кидає відро і біжить до Степана). Забери руки, забери!!! (Дає чоловікові сильного ляпаса, аж остовпівши від своєї сміливості). Як ти смієш ритися в моїх речах? Чому? (Степан, сидячи навпочіпки, так дивиться на неї, неначе бачить уперше. Не зводячи ненависного погляду з дружини, поволі встає). Степан III Ах ти!!! (Бере дружину за комір і трясе). Христина Відпусти мене! Забери руки! Степан III Ти на кого руку підняла?! На кого?! (Сильно трясе Христину і кричить щосили). Річард (Заходить до вітальні, несучи якусь коробку). Гей, гей, Федричу! (Кидається до них). Що ти робиш? На, візьми свої записники! (Силоміць упихає коробку до рук Степана III, щоб відвернути його увагу). Тільки жінок і дітей не чіпай.

493

Мертва тиша

Дiя друга

Річард Мамо, йди мерщій, Абдула тебе кличе...

Степан III Дурепа! Дурепа! Степан III бере коробку, йде за завісу й сідає на скрипучу розкладачку. А Степан з приниженим виглядом бере стільця і сідає за письмовий стіл, одягає окуляри і порпається в паперах. Христина Ідіот! (Збирає в ящик речі, що розсипалися під час сутички. Дзвонить телефон). Ну ж бо, іди, візьми слухавку. Герой! Це тебе твої лайнові справи викликають! (Люто кричить на Степана. Телефон продовжує дзвонити). Річард (Бачачи, що ніхто не підходить до телефону, неохоче бере стільця від круглого столу і приставляє його до шафи). Хоч якусь зарплатню можна мені дати за телефонні послуги? (Стає на стілець і бере слухавку). Алло. Добрий день. (Пауза). Степан III (Відсуває завісу і дивиться на Річарда, який завмирає на місці). Мене немає, Річарде. (Шепоче). Ти зрозумів? Річард Так, так, звичайно, звичайно. (Говорить у слухавку). Завжди вдома. (Степан блідне). Зараз його покличу. Прикриває слухавку рукою). Батьку. (Пауза). Степан III Ідіот ти, Річарде! Ідіот! (Рвучко засуває завісу. Встає, сердито відкриває завісу і виходить у вітальню). Я ж просив! Річард Федричу, маму поклич. Це Абдула питає про неї. Степан III (Остовпівши). Ти що, знущаєшся? Який Абдула? Ти сповна розуму?

494

Христина (Укладає речі в ящик). Який Абдула? Що ти верзеш? Річард Янтарівно, це твій начальник, директор школи. Христина Який ще директор? (Підводиться і підозріло дивиться на Річарда, який, іронічно посміхаючись, притискає до грудей слухавку). Річард Ну, йди ж скоріше. Це Ірина Миколаївна, з базару. (Відкладає слухавку і зістрибує зі стільця). Христина Ну, ти погань! (Нервово підходить, обережно підіймається на стілець і зі злістю хапає слухавку). Алло. Добрий. Та нічого особливого. Я ще ремонт ніяк не закінчу… Що? (Пауза). Річард (Усміхаючись, дивиться на остовпілого Степана). Заспокійся, батьку. (Степан III довго дивиться на Річарда, витріщивши очі. Різко розвертається і зникає за завісою; чути, як падає на розкладачку. Річард підходить і демонстративно розсуває завісу). Ти куди, Федричу? Степан III Засунь негайно! (Волає). Річард Ну, не можна ж від народу залізною завісою відгороджуватися. Світ тебе просто не зрозуміє. Степан III Ти що, випив? Як ти поводишся? Річард Випив? (Сідає на розкладачку поряд із батьком). Аякже ж. Хто дасть випити, коли у всіх тільки і думки — як тебе обібрати. 495

Мертва тиша

Степан III Що ти верзеш! (Смикає рукою). Ну ж бо, вставай! Ніколи мені. Христина Що ти кажеш? (Розмовляє по телефону). Коли це сталося? Чоловік хоч відчуває, що у нього роги ростуть на голові? Чи ні про що не здогадується? Степан III підозріло дивиться на Христину, котра пліткує по телефону. Річард Заспокійся, батьку. Це тобі не загрожує. Степан III Дурепа! Дурепа! Річард (Голосно шепоче). Ти хіба не знаєш, що мама… Навіть не знаю, як тобі це сказати. (Багатозначно дивиться на батька, неначе міркує, чи варто сказати йому щось важливе).

Дiя друга

Степан III (Витримує довгу павзу. Дивиться на сина, неначе не впізнає його). Що? Лесбіянка? Річард Так, батьку, так! Зараз у багатьох євроінтегрованих чоловіків жінки… Степан III Що ти верзеш?! Річард Ось що значить, коли чоловіка поглинули власні проблеми. Треба коло дружини упадати, а вже потім свої проблеми вирішувати. Так що мама… (Не стримується і сміється). Степан III Геть звідси, сволото! (Смикає Річарда, ледь не б’є). Справжня сволота! Річард Спасибі за щиру оцінку. Бути хоч у чомусь справжнім — це не так уже й погано.

Степан III Що? Що ти хочеш сказати?

Степан III Забирайся! (Кидає в Річарда подушкою).

Річард Та ні, нічого. (Відвертає голову вбік).

Річард Добре, добре. (Піднімає подушку і кидає назад прямо до рук Степанові III, який тримає відкриту коробку із записниками). Я піду, але спочатку треба заплатити, батьку.

Степан III (Хвилюється). Ану, ану... (Рукою повертає до себе обличчя сина). Що ти хотів сказати? Що «мама», що? Річард Федричу, ану подивися мені у вічі… Ти що, дійсно не знаєш? Степан III Що я повинен знати!? (Підняв голос). Річард Та не кричи, заспокійся, що ти через кожну дрібницю панікуєш? Вона ж… (Зітхає). Вона лесбіянка. (Пауза). 496

Степан III Забирайся! (Продовжує порпатися у коробці). Річард Ну, Федричу. Я ж сім років і чотири місяці цю коробку беріг як зіницю ока. Треба ж за зберігання щось заплатити? Чи мені звернутися до суду? Степан III Забирайся!

497

Мертва тиша

Річард Дякую, здачі не треба. Христина От молодець Анка, так йому і треба. (Продовжує пліткувати по телефону). А він що, молодший за неї? (Пауза). Ну, Анка! Молодець! Річард Гаразд, батьку. Добре, що я в пролетарській сім’ї народився. А то б… (Чути, як дзвонять у двері). Степан III (Впускає коробку). Тьху, твою… Степан Річарде! (Остовпівши за письмовим столом). Іди глянь, хто там. Але мене немає вдома, ти зрозумів? Річард Заспокійся… (Продовжує дзвонити). Що ти сіпаєшся? Степан III Та йди вже. Христина Зачекай хвильку. (Говорить у слухавку). Маріє!!! Річарде!!! (Вона не бачить їх). Маріє!!! Марія (Вискакує зі своєї кімнати). Чого ти горланиш? Христина Я тобі дам «горланиш»! Іди відчини двері! Річард іде відчиняти двері. Чути його зрадницький голос: «Батько? Так, удома». Степан схоплюється і рішуче ховається у ванній, а Степан III кидає на підлогу коробку із записниками і зникає у спальні Христини, де лунає шум столярних робіт.

498

Дiя друга

Марія Там же Річард. Чому ти мене постійно смикаєш? Неможливо нормально уроки вивчити. Христина Ой, подивіться, принцесу потурбували! (Ображена Марія заходить до себе в кімнату, грюкнувши дверима). Гаразд, я тобі пізніше зателефоную. Христина ставить слухавку, обережно спускається зі стільця і кидається наздоганяти доньку, грюкнувши дверима за собою. Чути сварку в кімнаті. Голос Христини «Що ти собі дозволяєш?» (Ляпас). «Що ти собі дозволяєш? Чи не занадто крута ти стала? Що, не можна тебе зайвий раз потурбувати?» Голос Марії «Що ти хочеш від мене? (Чути її плаксивий голос). Чому ти до мене причепилася?» Голос Христини «Ти перед ким дверима гримаєш, перед ким?!!» Голос Марії «Чому ти постійно кричиш на мене? Навіщо?» Річард (Повертається). Батьку! (Дивиться навколо, нікого немає. Чути сварку в спальні Марії). Батьку! (У ванній шумить вода. Він швидко підбігає до ванної і стукає в двері). Батьку, пенсію принесли. (Відчиняються двері ванної, на порозі Степан, голий до пояса, з рушником на голові). Що ти робиш, батьку? Чого це ти раптом? Степан Ти що, не бачиш? Голову помив. (Витирає волосся). Хто там?

499

Мертва тиша

Дiя друга

Річард На, підпиши. (Простягає Степанові аркуш паперу). Пенсію принесли, людина чекає.

Твої жарти вже не цікаві, надто ідіотськими стали. Ти зрозумів, синку? (Пауза). Так… (Дивиться на гроші). Хоч би інструкцію давали, як на таку пенсію можна прожити.

Степан (Витирає руки). Дай хоч окуляри знайду. (Швидко підходить до столу і шукає окуляри). Куди вони поділися? Річард Де ти їх шукаєш? Ось вони, на розкладачці валяються. (Бере окуляри і подає батькові). Степан А, так… (Одягає окуляри і дивиться на папір). Так, гроші… (Підписує). За таку пенсію не те що прожити не можна… (Річард повертається до передпокою). Навіть гробаря не винаймеш. Марія (Плачучи, вискакує з кімнати). Дай мені спокій!!! (Забігає у ванну і замикає за собою двері). Христина (Змилена, виходить зі спальні Марії). Подивіться на це дівчисько! Гадає, коли виросла рівна зі мною, то їй усе можна? Я тобі дам «дурепа»!.. Я займуся тобою!.. (Одягає гумові рукавиці і продовжує прибирати). Степан (Дивиться на дружину, яка роздратовано метушиться, прибираючи інструменти). Що за істерику ти тут влаштувала? Христина А ти взагалі заткнися! Набридли ви мені всі зі своїми беззмістовними амбіціями! Річард (Повертаючись, рахує гроші). Ось, батьку, тримай. Це все, що бабуся змогла із соцзабезу надіслати тобі на прощання. І на цьому кінець пенсії, так, батьку?! Степан Річарде, коли ти нарешті подорослішаєш? (Бере гроші і рахує).

500

Христина Ворушитися треба, а не інструкції чекати, паразит! Річард Нічого, нічого… Скоро нас у Євросоюз приймуть, і нарешті… Христина Так, вже. Там тільки про вас і думають, як паразитів прогодувати. Степан Я тобі зараз дам «паразитів»! Дзвонить телефон. Дзвінки довгі, як міжміські. Степан і Річард дивляться один на одного. Телефон наполегливо дзвонить. Христина Ви що, поглухли! Це ж міжміський дзвінок! Степан Ох, твою… (Разом із Річардом кидається до телефону. Одночасно вискакують на стілець, ледь не падаючи. Степан відштовхує Річарда, піднімається і швидко хапає слухавку). Алло! Алло! Річард Батьку, адресу, адресу питай, хутко! (Як цуцик, бігає навколо стільця). Степан Зачекай! (Верещить на сина). Нічого не чую. Алло! Алло! Річард (Біжить до батькового столу і шукає ручку). Де ручка? Ручка де? Степан Говоріть голосніше, нічого не чую! Алло! Алло! 501

Мертва тиша

Дiя друга

Річард Батьку, адресу не забудь, адресу! Чорт! Де ручка, ручка де? (Продовжує шукати).

Степан Та пішов ти. (Розвертається, безнадійно сідає на розкладачку і знову порпається в блокнотах). Коли ж вона встигла з ним познайомитися? Вона що, зовсім?

Степан Ось вона, ось! (Кричить, тримаючи ручку тремтячою рукою). Алло! (Не може стримати хвилювання). Миколо, це ти, алло?! Колю! Я нічого не чую! Говори голосніше! Колю, це я, Степан! Степан, твій брат!.. Колю, пам’ятаєш, як ми в дитинстві з тобою м’яча ганяли? А рогатку пам’ятаєш, Колю?! Пам’ятаєш?! (Мало не плаче від розчулення і радості). Нічого не розумію, Колю!.. Говори повільніше, а то нічого не розумію! Колю, алло! (Пауза. Звертається до Річарда, який стоїть унизу, вп’явшись очима в Степана). Щось буркає незрозуміле… Алло. (Пауза). Хто, хто? (Пауза). Який Асад? Нічого не розумію. (Тупо дивиться на Річарда). Річард Швидко спускайся!.. (Степан важко злазить зі стільця. Річард вистрибує на його місце і бере слухавку). Алло! Так, так. Слухаю, слухаю. (Пауза). Мар’яну? Хто її питає? (Пауза. Дивиться на розчарованого батька). Та-а-к… Ось тобі і зять з’явився. Алло! Хто, хто? Асад Махмуд… (Закриває слухавку рукою). Це якийсь інший, навіть не Джафар і не Борис. Це якийсь дуже далекий товариш… Так, так, Асаде. Вона поїхала. Її немає вдома. Що? На канікули, в село поїхала, до села. (Пауза). Нічого собі допит, батьку. Асаде, вона з мамою поїхала, з мамою… Перекажу, обов’язково перекажу. Степан Кидай слухавку, що ти вовтузишся. (Пауза). Так! Річард ставить слухавку. З ванної виходить Марія із заплаканими очима й іде до себе в кімнату. Христина збирає сміття в поліетиленовий мішок. Річард Тьху, твою… Батьку, а якщо цей Асад принц якийсь? Шейх Діамант Нафта ібн Газ Арабія, га?! 502

Річард У неї в кімнаті таких Асадів знаєш скільки ховається? (Зістрибує зі стільця і підходить до батька). Степан (Тупо вирячується на сина). Що ти верзеш, хто ховається? Де? Річард Що з тобою, професоре? (Усміхаючись). Казала ж мама: не треба комп’ютер у дім приносити. Ще б Інтернет підключив. Степан Їй на все грошей шкода. Що поганого в комп’ютері? Річард Нічого, просто за ніч сотню разів можна одружитися і розлучитися. Так що знайомство вже не потребує довгих залицянь. Ти лише в Інтернет зазирни. А якщо вже голу жінку хочеш побачити, натискаєш кнопку і… Степан Гаразд, гаразд. Теж мені експерт по жінках знайшовся. Річард Ось бачиш, увесь світ по-людськи влаштований, а ми дотепер на Сибір дивимося як на єдину надію. Але ж ось тобі — Сибір з африканських широт. (Знову лунає телефонний дзвінок). Усе. Це вже точно не Микола. Ти не сіпайся, батьку. Все одно тебе немає на світі. (Степан вороже дивиться на сина. Річард неохоче стає на стілець і бере слухавку). Алло, слухаю вас. Так. Так. Правильно. Я? Я його внук… Не знаю, зараз покличу батька. (Рукою прикриває слухавку). Батьку, йди сюди, хтось із Ермітажу телефонує. Степан Який ще Ермітаж?

503

Мертва тиша

Дiя друга

Річард Який Ермітаж? (Кричить у слухавку. Пауза. Знову прикриває рукою слухавку). Ну, батьку, Ермітаж один. Іди, якийсь Антрополович дідуся питає.

Христина Таких багато чекає… Скажи, що мене немає вдома… Знову комусь наснився годинник мого батька… (Річард не зводить очей з матері). Річарде, не дивися так на мене. Я не візьму слухавку. Скажи, що ми нічого зі старих речей не продаємо.

Степан Який ще Антрополович? Він що, з глузду з’їхав дідуся питати?.. Річард Я не знаю. Підійди мерщій, він дідуся кличе. Степан Та пішов він. Скажи, що той давно помер. От, ще б Керенського згадав. Річард Алло… На жаль, я не можу нічим Вам допомогти… Так… Але… (Пауза). Так, але Янтара Кириловича давно немає серед нас. (Знову прикриває слухавку. Звертається до батька). Каже, що він у курсі, маму питає. Степан Маму? Річард Так. Мамо, тебе якийсь Ісаак Антрополович питає з Ермітажу. Христина Пішли вони до біса. Степан (Спопеляє її поглядом). Річарде, ти краще матусю спитай, хто такий цей Ісаак чи як там його. Річард Мамо, йдеш чи ні? Христина Відчепись!

Річард (Знову в слухавку). Так, так, я слухаю. (Пауза). Янтарівни немає вдома… Що? (Пауза). Одну хвилинку. (Відкладає слухавку і зістрибує зі стільця). Щось хоче продиктувати. (З батьківського столу бере зошит, ручку і повертається до телефону). Диктуйте. (Щось записує). Так… Так… Вісімнадцять. Вісімнадцять чи сімнадцять?.. А-а-а, вісім латинськими літерами, так? Надя, центр, чотири, Степан, Петро, Надія, Юрій… Правильно? Диктую: вісімка, Н, Ц, четвірка, С, П, Н, Ю, тисяча сімсот вісімдесят другий. Добре. А куди передзвонити? Зрозумів. Як?.. Річард… Просто Річард. До побачення. (Кладе слухавку). Самі передзвонять. Дивно. (Дивиться на папір). Дивно. Мамо, ти хоч колись перевіряла карб на тому старому годиннику, що за шафою стоїть, запакований дідько знає в що? Га, мамо? Христина Одчепися, ради Бога, мені не до вашого годинника. Річард Треба все-таки перевірити. А то цей Ісаак так хвилювався, коли диктував цей спецномер, що слухавка тремтіла від його голосу. (Швидко підходить до шафи). Батьку, облиш ці записники. Все одно там немає ніякої адреси Миколи Арматурова. Я за місяць усі сторінки напам’ять вивчив, а сибірської адреси ніде не знайшов. Навіть в Інтернеті шукав твого родича, але… (Зістрибує зі стільця). Так що давай, допоможи шафу відсунути, а то серцем чую: час шукати «калашникова», бо Арматуров нам уже не допоможе. Степан (Кидає на підлогу коробку). Отже, весь цей час ти мені локшину на вуха вішав, так? (Пауза). Засранець… (Скривджений, устає з розкладачки).

Річард Ну, мамо, людина чекає.

504

505

Мертва тиша

Дiя друга

Річард (Намагається відсунути шафу). Батьку, бери з того боку, а то тут ніжка відламана, вона може впасти.

годинника дала доступ? Ні, Річарде, я не можу цього дозволити. Підростеш ще трохи і зрозумієш, що до чого.

Христина Ви що, збожеволіли? (Оскаженіло накидається на сина). Геть звідси! (Кричить і відштовхує Річарда від шафи). І ти теж руки забери! (Степанові). Нічого вам тут вовтузитись. Знайшли собі роботу, чоловіки. Річард Що з тобою, мамо? Я просто хочу глянути на годинника і дещо перевірити. Що в цьому поганого? Не розумію… Христина Нічого в чужих речах порпатися. Щороку питали про годинника, але батько нікому не дозволяв доторкатися до нього. І я не збираюся дозволяти, тим паче продавати. Річард Мамо, це ж з Ермітажу дзвонили. А може… Христина Ніяких «може»! Все. Це питання закрите. Знаю я цих аферистів, скупників історичних цінностей задарма. Річард Ну, мамо. Заради цікавості можна мені глянути на нього? Христина Ні, Річарде, ні. Коли мене не стане, тоді роби з ним що хочеш. Річард Ну що за дивацтво таке? Я що, з’їм його чи що? Христина Хто вас знає. У ваших руках у цьому будинку все черствіє. Ось, улюблена скульптура твого батька. (Показує на скульптуру, обмотану білим простирадлом). Запитай свого «професора»: він хоч раз витер пилюку з неї? (Пауза). Відколи сюди переїхали, він жодного разу її не розгортав, навіть не дав мені випрати це брудне простирадло. А ви хочете, щоб я до батьківського

506

Річард До якого віку мені ще треба дорости, щоб дозволили зазирати за шафу? (Дзвонять у двері. Всі замовкають). Христина Річарде, йди подивися, хто там. Вона виходить, а Річард іде до передпокою. Степан не знаходить собі місця і швидко крокує до ванної. З передпокою чути приглушену розмову. Хтось кашляє, голосно сміється. Річард увічливо супроводжує до вітальні вишукано вдягненого чоловіка. Річард Тату! (Дивиться довкола, але не бачить Степана). Зараз, зараз. Він щойно працював над мемуарами. Він десь тут. Ось, бачите? (Показує на батьків стіл, де горить настільна лампа). День і ніч щось пише. Степан I Раз він ще пише — це добре… (Зупиняється біля столу і гортає зошит). Мемуари, мемуари… Річард (Бачить маму, яка підмітає квартиру). Мамо! Христина Що? Річард У нас гості. Христина Які гості? (Вона стоїть, обернувшись спиною, і нікого не помічає). Річард Мамо! Ну, глянь же на нас. (Показує на гостя, який заходить до вітальні і розглядає безлад у квартирі). 507

Мертва тиша

Дiя друга

Христина (Обертається до гостя обличчям). О Боже! (Дивиться довго і сумно). Степане! (Кидає віника, знімає з рук ґумові рукавички й іде назустріч гостеві).

Степан I Не хвилюйся. Ти виглядаєш просто чарівно, люба. (Плеще Річарда по плечу). Дивися, як він виріс!

Степан I О! Христю!.. (Ніжно обіймає і по черзі цілує в обидві щоки). Христина Боже! (Дуже знічується, дивиться на Річарда, який здивовано спостерігає за ними). Річарде! Хіба ти не впізнаєш цього чоловіка?! Річард Та… наче… на світлинах, мабуть… а може… (Дивиться розгублено на гостя). Христина Ось так, Степане Федоровичу! Коли ховаєш духовне обличчя від своїх дітей, відразу стаєш для них невпізнаним. Степан I І хто ж у цьому винен? Христина Не знаю, не знаю. (Збентежена. Нервово обсмикує на собі заляпаний клеєм халат). Боже, яка я брудна! Степан I Зате ти завжди смачна. (Хитро всміхається). Христина Ти так несподівано, Степане Федоровичу!.. зателефонував! Я б підготувалася як слід, а то...

Хоч

би

Степан I У тебе дивовижний вигляд. Тобі личить навіть бойова форма одягу. Христина Ну, звичайно, коли все життя на бойовій варті.

508

Христина Так, діти дорослішають, а я старію. (Усміхається). Степан I Христю, навіщо так жорстоко судити те, що належить нам? Час не владний над красою. Отож… (Дивиться багатозначно, хитро всміхаючись). Христина Ой, Степане, Степане. Бачу, ти так і не зрадив своїх шляхетних звичок. Степан I Хто дозволить, Христю, хто? (Продовжує усміхатися). Христина Ну ти хитрун, Степане! Ти ж завжди виправдовувався, коли я ревнувала. Адже тепер, як і раніше, твій погляд — це ж містична карета жіночих фантазій. Степан I Ні, Христю. Усе не зовсім так, як здається. Я дуже змінився за минулий час. (Знову плеще Річарда по плечу). А карета, як ти кажеш, давно перетворилася у тачку, що донині возить усякий непотріб. Христина Та припини. Чоловіків не зрозумієш: як тільки зміните краватку, то вам здається, що весь світ відразу набуває кольору вашої краватки. Це ми, жінки, наївно дивимося на життя. Дотепер упертих віслюків за романтичних верблюдів маємо. Степан I Ну ти й порівняла. Чим тобі віслюки завинили? (Усміхається). Христина Нічим, Степане, нічим, але чомусь верблюжий вантаж, який бере на себе віслюк, усе одно з півдороги доводиться тягнути

509

Мертва тиша

Дiя друга

нам, жінкам. У вас, чоловіків, принципи розсипаються на половині життєвого шляху.

питання щодо цвяхів. А я не лише з’ясував, але й питання з оплатою вирішив.

Степан I Ну, Христю, ти, як і раніше, безжальна. (Плеще Річарда по плечу). Ох, як час летить! Христина (Відсуває від столу стілець). Ти сідай, Степане. А то стоїмо, як на вокзалі. (Присідають. Річард стоїть, як швейцар, дивиться на всі боки, виглядаючи батька). Розповідай. Як ти живеш? Чим зобов’язані такому несподіваному візиту? Степан I Христю, я постійно хотів зайти до вас, але час так швидко летить, що... (Роззирається довкола, розводить руками). Пам’ятаю, ти ремонтом давно займаєшся. Чому Степан так довго його тягне? Христина Тягне!?. Біда в тому, що він узагалі нічого не може тягнути... (У неї псується настрій). Та ти не звертай на нас уваги. (Розводить руками). Вибач, що на кухню не запрошую. Я пам’ятаю, як ти любив там проводити час. Навіть дисертацію писав. А зараз там такий безлад, що я і сама туди рідко заходжу, але кави все-таки зварю.

Христина (Зі зміненим настроєм). Так!? Степан I Христино, хіба я можу бути байдужим до проблем нашої сім’ї? Поки я ще можу бути хоч чимось корисним, треба частіше мене турбувати. А то невдовзі вибори, і я можу залишитися за межами парламенту. Христина (Дивиться, не знає що відповісти). Хіба ти дотепер у парламенті? Степан I Поки що так. Але ж ти знаєш, як швидко змінюються часи! Неможливо наперед усе передбачити. Але, сидячи тільки в парламенті, теж далеко не просунешся. Христина А куди ж далі, Степане Федоровичу? Зараз що, цінності змінилися чи погляди? Степан I Ні, все нормально, Христю. Просто конкурентів побільшало.

Степан I Христю. Не турбуйся, будь ласка, я буквально на хвильку.

Христина Конкурентів?..

Христина Я не турбуюся, я ж знаю, який ти… (Приреченим тоном).

Степан I Так, конкурентів, тих, хто бореться за світле майбутнє народу.

Степан I Ну, не варто ворушити минуле. Треба Степанові допомогти цвяхи реалізувати. І у вас невдовзі все зміниться. Я вже і покупців знайшов, і склад відшукав, одразу із залізничними коліями. Отож…

Христина (Засміялася, хитнула головою). А ви боретеся з ними тими законами, що ухвалили впродовж десяти років?

Христина Які цвяхи? Звідки?

Степан I Навіщо ти так, Христю? Незабаром парламентські вибори, і, не дай Боже, більшістю стануть ті, кого найбільше боїться народ.

Степан I Як звідки? З Сибіру. Степан подзвонив, попросив з’ясувати 510

511

Мертва тиша

Христина Ну, якщо народ боїться, то вони точно раніше вас там опиняться. Страх дуже швидко і дуже дешево продається. Степан I Ось це нас і турбує. (Дещо жвавішає і стає у ділову позу). Христю, за будь-яку ціну треба вмовити Степана повернутися в інститут. Христина Інститут? Степан I Так, в інститут! Христина Як? Ти хоч уявляєш, що ти йому пропонуєш? Степан I Уявляю… (Пауза). Йому треба негайно повернутися в інститут. Ми допоможемо затвердити його на посаді директора і навіть гарантуємо докторський ступінь. Він давно на це заслуговує. Христина Ну, я не знаю. З цим питанням до нього, Степане Федоровичу! Не думаю, що він погодиться на таку авантюру. Адже інститут давно закрили! Що там залишилося, лише руїни? Степан I Це зараз не головне. Головне — мобілізувати всі ті наукові авторитети, для яких патріотизм — ще не пустопорожні слова. А після виборів інститут почне працювати.

Дiя друга

Христина До мужності йому ще далеко. Степан I Шкода, що мене не впізнає. Христина А як він може тебе впізнати? Ти ж миттю зник, щойно він народився, навіть слідів своїх не залишив. (На очах забриніли сльози). Степан I Христино, будь ласка, пробач мені!.. (Лагідно торкається її руки. Вона дивиться кудись удалеч, з очей течуть сльози). Я все розумію, але життя — така сувора штука, що… Христина Так, у чоловіків завжди знаходиться сила-силенна «штук», щоб непомітно вислизнути від моральних зобов’язань, і чорт знає, з якою потворою потім доводиться жити цілий вік. Степан I Ну навіщо так жорстоко?.. Я ж завжди був поряд, але… Христина Ну і що? Що від того, що ти завжди був поряд? Степан I Як що?!

Річард (Продовжує стояти струнко, уважно спостерігаючи за гостем). Вибачте, Степане Федоровичу, я піду пошукаю батька. А то він щось забарився.

Христина Ось так! Дуже просто. (Пауза. Витирає сльози). Я виходила заміж за ту людину, яка в моєму… в моїй уяві була світлом і надією, а жити довелося з потворою, в якої, окрім егоїзму від власного «Я», нічого не залишилося… І ти бачиш, на що перетворилася моя мрія... (Прикриває долонями обличчя і мовчки плаче).

Степан I Ну звичайно. (Річард виходить. Гість проводжає його очима). Він так змужнів.

Степан I Христю, будь ласка, заспокійся. (Встає, підходить до Христини і втішає). Пробач мені, якщо зможеш, пробач… Але я не міг, я не

512

513

Мертва тиша

Дiя друга

міг, хай йому біс… терпіти постійні докори Янтара Кириловича… Я не міг бути вічним солдатом чужого характеру. Христина Він від тебе нічого не вимагав, окрім… Степан I Христю! Я тебе ніколи не зраджував, тим паче тоді… Але я теж не міг жити за чужим статутом. Христина А за яким статутом тебе примушували спати одночасно з двома жінками?! Степан I (Ніяковіє). Христю, ти перебільшуєш… Христина Так, я завжди перебільшувала, особливо коли ти тижнями перебував на вигаданих симпозіумах, а потім постійно зустрічав якихось наукових співробітниць. І знову десь зникав разом із ними. Якщо я закривала очі на все, то батько не міг цього терпіти. (Продовжує плакати). А зараз за яким статутом живеш? Кинув мене у пекло з двома дітьми та власними химерами і ще смієш твердити, що завжди поряд. (Продовжує ридати). Степан I Будь ласка, перестань. Не треба ворушити минуле. Скоро вирішаться всі наші фінансові проблеми, і я обіцяю, що більше ніколи тебе не залишу. А зараз заспокійся, бо Річард помітить, і мені буде дуже незручно перед ним. Христина Так, тобі перед усіма незручно, крім мене. Тобі завжди було наплювати на мою думку, на мої погляди… А перед іншими ти завжди виглядав дуже достойним чоловіком, але ж я… Степан I Ось бачиш, Христю, ти — копія батька. Точно його слова, тому мені завжди ніяково розмовляти з тобою про свої почуття, адже вони не вкладаються в твоїй уяві. Якість душі визначається не

514

515

Мертва тиша

Дiя друга

нашою поведінкою, а її специфічним запахом, який сприймаєш серцем, — те, чого ти ніколи не хотіла робити.

Степан I Я нічого не добиваюся. Намагаюся пробити бетонну стіну твоєї свідомості, щоб достукатися до серця! (Пауза). Продай батьківську дачу — і відразу закриєш усі проблеми, що вбивають нашу сім’ю.

Христина (Дивиться багатозначно). Раніше я гадала, що корінь твого язика міцно зв’язаний з розумом, тому, роззявивши рота, слухала твої казки. Як виявилось, язик просто теліпався у тебе в роті. Дивно, як ти дотепер ще не загубив його. Степан I Христю, Христю... (Пауза). Бог свідок, що я одружився з тобою з любові, а не з розрахунку. Я дотепер тебе шалено кохаю. І, окрім тебе, ніколи нікого не любив. А ти… (Пауза). Ти вийшла заміж і жила зі мною заради моєї любові, а не своєї. Тому в принципових питаннях ти ніколи не підтримувала мене. Христина Як я могла тебе підтримувати в чомусь, якщо твоєю звичною ставкою в будь-яких починаннях була власна доля, через що я завжди жила, наче на пороховій бочці. Степан I Христино, порохову бочку породила ти зі своїми рідними. Коли я був у бізнесі, твій батько обливався потом, як тільки чув про гроші. А коли я знову зайнявся наукою, змінилися цінності, і я перетворився для вас на ледащо. Твоя сім’я відкрито заганяла мене в кут. А коли я звернувся по допомогу до твого батька, він через страх, що викриють його «замуроване минуле», взагалі відвернувся від мене. А ти обрала позу страуса, щоб не засмучувати батька. Що мені залишалося робити, як не загрузнути в боргах і кредитах? Христина Ти завжди був майстром звинувачувати в своїх нещастях інших! Степан I А зараз що тобі заважає повернути мене в своє життя, що?! Батька уже немає, щоб дорікати тобі. Христина Чого ти знову добиваєшся від мене?

516

Христина Дачу!?. Ти хочеш, щоб я продала дачу, на якій батько залишив половину свого здоров’я? Степан I Ну добре, не дачу, продай щось інше. Христина Що? Що я маю продати? (Голосом, що зривається). Що? Степан I Продай якусь картину… Христина Картину!? (Приголомшена). Степан I Тоді хоч годинника продай. Навіщо він тобі, захований чортзнаде? Христина Ти знову за старе, так? Тільки б урятувати власну шкуру, ти ладен винести з будинку все, що мій батько за ціле життя… (Ридає). Степан I (Не знаходить собі місця). Христино. (Голос пригнічений). Мені не треба рятувати свою шкуру. Я хочу, щоб ти врятувала свою душу. Коли я виявив, що в тебе цілком відсутня здатність спілкуватися з собою, мені важко зрозуміти, кого я любив, з ким одружився і з ким жив… (Пауза). Я дотепер намагаюся зупинити те, що твій страусячий спосіб життя накоїв. Христина Замовкни, ради Бога, замовкни. (Витирає сльози). Все одно ніякої користі від твоїх постійних докорів!

517

Мертва тиша

Дiя друга

Степан I Якщо манна небесна з різних причин потрапляє в один кошик, то це не означає, що нею не треба ні з ким ділитися… Рано чи пізно зайве все одно зникне. Мені дуже шкода, що ти цього не розумієш, але все-таки хочеться чимось тобі допомогти.

швидше, хоч маму врятуй, а то в неї незабаром воскреснуть старі почуття, і тобі тоді хана.

Річард дивиться на всі боки, шукає батька. Але шум води, що чути з ванної, змушує його прямувати туди. Річард (Стукає у двері ванної кімнати). Батьку! Федричу! Відчини, там на тебе друг чекає. Степан (Відчиняє двері, виходить напівголий з рушником на голові). Чому ти кричиш? Річард Ти що? Знову мив голову чи що? Степан Не твоя справа, що я мив. Хто там? Річард Твій колишній співробітник, парламентарій, Степан Федорович. Ходімо мерщій, він хоче тобі роботу запропонувати. Степан Та пішов він, козел. Як щось вигідне занюхає, одразу, як шуліка, на злеті. (Витирає волосся. З ванни чути шум води). Річард Хоче, щоб ти повернувся в інститут, директором. Що скажеш? Це нас влаштовує чи?.. Степан Хоч ти помовч. Що ви розумієте в тому, що цей гівнюк замислив. Річард Батьку, не опирайся. Може, варто його вислухати? Ну, ходімо

518

Степан На, повісь. (Кидає рушник Річардові й одягає сорочку). Почуття!.. Якби в нього були почуття, наше життя не стояло б догори ногами. (Поправляючи волосся, іде до вітальні). Річард, крутячи рушником, заходить до ванної, звідки чути його бурчання: «Кран можна було закрити?» Шум води припиняється. Степан Нарешті, пропажа. (Застібуючи сорочку, входить до вітальні). Степан I (Обертається до Степана і встає). О-о-о!!! Ну ось, викликали — і я тут, власною персоною. (Тиснуть один одному руки). А то ти так швидко зник з поля зору… Степан Сідай, сідай. «Поля зору»… В моєму полі зору з твоєю допомогою давно все зникло. А потім ти так остаточно пропав у своєму парламенті, неначе мати тебе там і народила. Степан I Чому «в моєму»? В нашому парламенті. Степан Так, так. Нашому, нашому… Степан I Так… Степане Федоровичу, ти ніяк не перевиховаєш свій упертий характер. Христина (Встає. Витирає заплакане обличчя). Гаразд, іду зварю вам кави. Степане Федоровичу, тобі як завжди: з цукром і коньяком? Степан I Ну, коли ти наполягаєш, то з цукром і, якщо можна, крапельку. (Показує пальцями. Христина йде на кухню). 519

Мертва тиша

Степан Що з нею? (Проводжає підозрілим поглядом дружину). Степан I Нічого особливого — батька згадала. Христина (Нервово відсуває ліжко бабусі, яке стоїть біля входу до кухні. З ванної виходить Річард). Синку, забери цей металобрухт, а то я його з вікна викину! (Вимовляє сердито і заходить до кухні). Річард Заспокійся, Янтарівно. Цікаво, що Вам заважатиме після сорока днів, коли ліжко відішлю на дачу? Христина (Кричить з кухні). «Я тобі дам дачу! Ще цього непотребу там не вистачало!» (З чайником в руках заходить до ванної). Річард Ну вас… (Пауза). Гаразд. Ходімо знайдемо інше місце. (Звертається до ліжка і, гуркочучи, пересуває його до спальні Марії). Христина (Виходить з ванної). Річарде!

Дiя друга

Степан Іншого часу для перестановки не могли вибрати? Зі спальні Христини виходить Степан III, несучи в руках два нові табурети. Степан I Так, зовсім забув (звертається до Степана III, встаючи). Мені дуже шкода, що твоя мама так швидко пішла від нас — це була дивовижна жінка. Степан III ставить табурети, тисне руку Степанові I і з жалібним виглядом опускає голову. Степан I Вона могла б жити ще років двадцять. (Він так серйозно це каже і киває головою, наче щодня доглядав бабусю Дарину). Степан III Скільки, скільки? Двадцять? (Здивовано дивиться на всіх).

Христина Зайди сюди! (Обличчя перекошене від люті, знову йде на кухню).

Степан I Ну, може, і тридцять. (Підозріло розглядає Степана III, який червоніє, прикриває обличчя руками і беззвучно заходиться істеричним сміхом, імітуючи плач). Що з тобою, Степане? Що з ним? (Звертається до Річарда, який іронічно спостерігає за Степаном III).

Річард Зараз. (Продовжує переставляти ліжко).

Річард Не треба було бабусю згадувати. Він дуже важко це переживає.

Степан Що ти робиш, Річарде?

Степан I (Ніяковіючи, не знаючи, що робити). Я лише хотів…

Річард Заганяю в ангар, бо дехто хоче вирулити на злітну смугу. (Присуває ліжко до стіни і сідає на його край так, наче на ньому хтось спить).

На шафі дзвонить телефон. Степан перелякано сіпається від несподіванки. А Степан III витирає сльози. Дзвінки продовжуються.

Річард (Зупиняється). Що?

520

521

Мертва тиша

Степан Річарде!... (Від напруження ледве вимовляє синове ім’я). Візьми слухавку… Степан I Що з тобою, Степане Федоровичу? (Звертається Степана III). Вибач, ради Бога. (Винувато заспокоює його).

до

Степан III Двадцять років… Степан, сидячи на стільці, не знаходить собі місця. Степан III Я думав, що вона житиме вічно. (Ледве стримує іронію, викликану наївним виглядом Степана I). Степан Так, звичайно. (Скривдженим тоном звертається до Степана I). Ти ж бачив її останній раз двадцять років тому. Все правильно. (Телефон продовжує дзвонити). Річарде, візьми слухавку! Степан III заперечно хитає головою, піднімає табурети, дивиться на зажуреного Річарда і йде до нього в спальню. Річард (Проводить Степана III здивованим поглядом, ліниво підводиться з ліжка, підходить до шафи, стає на стілець і знімає слухавку). Алло… (Продовжує дивитися в бік своєї спальні). Так… Ні, я його син… Хто? У Степана псується настрій, і він напружено продовжує сидіти за столом. Річард Так, удома. Ти поговориш, батьку? (Звертається до Степана). 522

Дiя друга

Степан (Мертвим голосом). З ким? Річард Зварювальники дзвонять з пункту прийому металобрухту. Степан (Ніяковіє). Які ще зварювальники? Річард Ну ті, які батареї зрізали в нашій квартирі. Хочуть забрати. Гроші, кажуть, віддадуть пізніше, як тільки продадуть… Степан Хай забирають… Пізніше… (Ображеним тоном). Річард Алло! Коли ви можете зайти? (Пауза). Ну тоді чекаємо. Нема за що. (Кладе слухавку і продовжує здивовано дивитися в бік своєї спальні, звідки чути, як хтось переставляє меблі). Степан Ось, батареї вирішив замінити. (Виправдовується перед гостем). Ці чавунні дуже погано гріють. Степан I Так, твоя правда, їх давно вже ніхто не використовує. Річард А на базарі вони чомусь подорожчали. (Мляво спускається зі стільця). І хто їх так швидко розкуповує, незрозуміло! Степан (Сердито дивиться на сина). Іди, не заважай нам. Степан I Навпаки, Річарде, сідай поруч, ти нам не заважаєш. (Пауза). На якому ти курсі? Річард Перейшов на другий. (Скромно сідає на ліжку і замислено дивиться на двері своєї кімнати).

523

Мертва тиша

Степан I Факультет який — юридичний чи економічний? Річард Верстатобудівний. Степан I (Розгублюється). Це добре, але ти б міг вступити на будь-який факультет, адже, якщо не помиляюся, ти закінчив школу з медаллю? Річард Так, але я взагалі хотів у циркове училище піти, та батьки категорично заборонили. Степан I Степане, ти чому молодь у цирк не пускаєш? Забув, як ти молодим жонґлював у нашому інститутському клубі? Там і Христина на тебе увагу звернула, коли ти випадково шістнадцятикілограмову гирю в глядацьку залу запустив. (Сміється). Це неможливо забути… Що коїлося в залі… Степане, пригадуєш, як ми тікали через чорний вихід? Степан Степане Федоровичу, давай по справі, а то зараз як почнеш, твоїм жартам кінця не буде. Степан I А що починати? Не гирі кидаємо… (Усміхається). Давай прайс, люди готові хоч сьогодні ешелон цвяхів купити. Я з усіма домовився. Степан Із цвяхами треба трохи почекати. (Чухає потилицю). Степан I Трохи — це скільки? Степан Ну, я не знаю, але трохи доведеться почекати. Степан I Скільки чекати? Давай мерщій. Незабаром почнуться вибори, і 524

Дiя друга

мені ніколи буде цим займатися. Степан Ти ж знаєш, що це не від мене залежить. Степан I А від кого? Як це розуміти? (Пауза). Степан Заспокійся, мені треба ще дещо уточнити, і все буде нормально. Степан I Степане, ми можемо мати монополію у нас на ринку на постачання цвяхів. (Пауза). Заради цієї справи я таких людей підняв… Днями збираюся оформити з ними контракт. Степане, розгорни цю справу і сиди собі, пиши мемуари. (Пауза). До речі, в мене до тебе, окрім цвяхів, є серйозніша пропозиція. Степан (Замислюється). Яка ще пропозиція? Степан I Степане, тобі негайно треба повернутися в інститут. Степан Що? Степан I В інститут треба повернутися. Але директором. Цього разу я тобі це гарантую. Степан Який інститут? (Пауза). «Інститут»… Що, місце сторожа звільнилося? Степан I Та не гарячкуй ти. (Пом’якшує голос). Ось, візьмемо й оберемо тебе директором. Степан (Сміється). Ти про що, Степане Федоровичу? З ким ти вибори проведеш? Хто голосуватиме? Порожні стіни? Маячня якась.

525

Мертва тиша

Дiя друга

Степан Народ? (Пауза. Дивиться багатозначно). А де ти його візьмеш, якщо інститут розформований?

Степан А хіба це я тоді піднімав народ проти директора інституту? Хто закликав до відставки академіка Вандальського? Хіба не ти переконував нас у тому, що навіть привид краще б захищав інтереси інституту, ніж доведений до інфаркту директор? Привида дотепер так ніхто і не бачив, а цінне устаткування все-таки вкрали. (Пауза). І що я зараз маю там робити? Ловити привидів у порожніх кабінетах?

Степан I Народ голосуватиме, народ.

Степан I Намалюємо. Народ, до речі, на папері краще виглядає, ніж насправді. А інститут скопіюємо за європейським стандартом, так їм буде спокійніше. Степан А минуле? Теж від них «скопіюємо»? Степан I До чого тут минуле? Степан Отже, все те, що було в минулому, викинути?

Степан I Та нічого не треба робити! Сидітимеш удома і «творитимеш» свої мемуари. А приміщення інституту здамо під склад. Ну, це для початку, доки його розкрутимо. Ти з оренди матимеш сім відсотків. Це чимала сума. До того ж я потурбуюся про безвідсоткові кредити. Степан Брати кредити для неіснуючого інституту? Та ти при своєму розумі? Степан I Так! На відміну від тебе я мислю тверезо. Тому здатен не тільки кредити знайти, але й ґранти вибити!

Степан I Що ти хочеш цим сказати? Степан Ти мене питаєш?

Степан Ґранти?! (Пауза). Які ґранти, Степане Федоровичу? Які?!

Степан I Так, тебе, а кого ж іще? Степан Ти себе запитай, себе! Степан I Я не розумію, чому ти психуєш? Степан Я не психую! Я божеволію! Як я міг дозволити тобі під соусом патріотизму знищити наш унікальний інститут! Степан I Ти мене звинувачуєш у цьому?

526

Степан I Зелені, зелені! (Підвищує голос. Річард хвилюється). Ти хоч пам’ятаєш, як вони пахнуть? Прокинься, Степане, прокинься. Зарубіжні фонди купу ґрантів і безвідсоткових кредитів пропонують для наших наукових інститутів. Щоправда, з певним «присмаком», але дідько з цією політикою. Нам треба тільки вчасно ворушитись і не проґавити найважливішого. Ти що, не розумієш, що це означає? Степан Розумію, розумію. Але ж ти знаєш, як я ставлюся до цього всього. Степан I Так… знаю. Запах лайна нікому не подобається. (Пошепки). Але 527

Мертва тиша

Дiя друга

тут головне — мати доступ до їхніх фінансів. А політика не що інше, як кошик для господині, яка йде за продуктами.

Степан Для тебе минуле — просто життєвий етап, а для мене — справжнє пекло, донині!

Степан Коли все так просто, то чому сам не хочеш повернутися в інститут? Степан I Хто тобі сказав, що не хочу? (Пауза). Ще не час. Обставини самі вимагають від нас підгодовувати свої справи збоку. А ось коли настане сприятливий час… Степан Який ще час?! (Спалахує від люті). Йому ж ні кінця, ні краю не видно! «Час»!!! Знаю я, що це означає для тебе, знаю… Спершу зникаєш, а потім з’являєшся, мов привид, і знову перекидаєш усе догори ногами. Степан I Та ти не гарячкуй! (Пауза). Я хочу тобі допомогти, і не треба чіпати минуле. Степан Так, так... Ти мені вже десять років допомагаєш. Бачиш, як я живу, загруз по вуха в лайні. Степан I І хто в цьому винен? Я? Степан Ні, я. (Пауза). Я справжній ідіот, який повірив у твою фанатичну любов до науки і заліз у космічні борги, щоб запустити виробництво онкологічних препаратів. Де воно зараз? Де технології, над якими стільки часу працював увесь інститут? Куди зникло те замовлення, яке ми одержали від іноземних інвесторів? Де це все, де? Степан I Зачекай, зачекай. Це що, суд? Чи у тобі прокинувся згаслий вулкан совісті? (Пауза). Коли ти, нарешті, даси спокій минулому і почнеш жити нормальним життям?

528

Степан I Степане, пригадай, скільки разів я тебе застерігав про ризик приватизації лабораторії. Тим паче, що вона вже не мала жодного стосунку до експериментальних замовлень. (Пауза. Степан мимоволі бентежиться). Але в тебе не вистачило терпіння, щоб запустити власне виробництво. Тебе ж трусило, коли чув про мільйонні замовлення, які колись отримував інститут. Я ж тоді попереджав тебе. Степан Ні. Ти тоді обіцяв підтримати мене і погасити кредити. Степан I Так, я обіцяв! Але хто міг тоді передбачати інфляційний шок, який поховав без сліз вітчизняну науку, а виробництво і зараз перебуває в стані клінічної смерті. Степан І хто винен у цьому? Ти ж сидів у парламенті! Хіба не знав про фінансову катастрофу, що насувається? Степан I Звідки я міг знати? Думаєш, кожен парламентар має доступ до державних таємниць? (Пауза). Іноді змушують ухвалювати закони наосліп. Навіть до ладу не встигаєш зрозуміти, за що і чому голосуєш. Степан Зате в мене було багато чого для реанімації мертвого інституту: батьківська квартира в центрі міста, розкішна дача біля озера, машина, але все це в очікуванні твоєї допомоги пішло на погашення кредитів. Тепер у мене більше нічого немає, і нічим погашати суму, що залишилася. А від тебе, окрім порожніх обіцянок, я дотепер нічого не бачу. Степан I Тоді хай твоя Арагонська відкриє тобі очі й покаже повну

529

Мертва тиша

Дiя друга

картину, куди йшли твої кредити. І перестань вплутувати мене в своє амбітне минуле. Не треба!

справи знімає з нього мірки, при цьому уважно спостерігає за двійниками.

Степан Ти Мадлену не чіпай! А то вона, окрім очей, багатьом відкриє давно закриті роти. І ще багато чого покаже — як і в який спосіб фінансувалася твоя партія, заради якої принесли в жертву інститут. (Пауза). І що? Чого ти добився за весь цей час? (Насилу стримується). Річард, що напружено стежить за буревієм емоцій двійників, знову сідає на ліжко і глибоко замислюється, втупившись у підлогу. Через скрип ліжка обидва Степани отямлюються, зрозумівши, що вони не самі, й відразу замовкають.

Степан I Степане! Не гортаймо хроніку минулих подій… Маючи такий доступ до сибірських виробників, котрі можуть кардинально змінити твоє життя, навіщо копирсатися в минулому, де, окрім відчаю, нічого не знайдеш? (Пауза). Степане, працюймо разом. Ти будеш постачати цвяхи, а я — ґранти вибивати. І, врештірешт, чом би тобі не вступити до нас у партію? Ти б точно пройшов разом з нами в парламент. Кілька разів крикнеш з трибуни і назавжди забудеш про свої негаразди. Степан, замислившись, хитає головою.

Степан I Заспокійся, Степане, досить! (Насилу опановує себе). Давай без істерики. (Пауза). Так!.. Ми багато чого проґавили… дещо неправильно розрахували… Степан Для кого не розрахували?! (Від напруги ледь не плаче. Раптом несподівано блимає світло, ніби ось-ось згасне). Це що ще за дідько? (Піднімає голову, дивиться на стелю). Риплять, відчиняючись, двері шафи, звідки, мов привиди, тихо, без жодного звуку з’являються по черзі музиканти симфонічного квартету з інструментами в руках. Вони одягнені в чорні фраки і галіфе. Взуті в чорні лаковані чоботи. Обличчя загримовані, як у мімів. Їх ніхто не помічає. Один із них підходить до Річарда і стає позаду. Хлопець відчуває присутність сторонніх. Поволі обертається і дивиться на музиканта, потім важко підводиться з ліжка. Той тисне руку Річардові і навшпиньки йде до нього в спальню. Решта музикантів наслідує його. Вони по черзі тиснуть руку Річардові, який засмучений і поводиться так, наче приймає співчуття. Він стоїть нерухомо і сумно дивиться їм услід. Згодом чути звуки окремих інструментів, як під час репетиції перед концертом. Степан III виходить зі спальні Річарда і зі знанням

530

Степан III Степане, не треба хитати головою. Нею думати треба, а ти? Слухай, що тобі говорять… Ти що думаєш, там усе так просто? (З-за вуха дістає олівець, записує на папері мірки Річардового тіла і знову закладає олівець за вухо). Степан І що мені там робити? Сидіти і цілими днями тиснути на кнопки? Степан III Так! Ти ж раніше грав на баяні, а зараз що, кнопок боїшся? Степан Відповідальності, ідіоте, відповідальності. Степан I (Усміхаючись, хитає головою). Степане! (Звертається до Степана III). Поясни йому (показує на Степана), що в парламенті ніхто не дасть спокійно сидіти. Там ще більше доводиться пітніти заради шматка хліба. Степан III Навіщо йому парламент, якщо можна лежати на дивані і

531

Мертва тиша

Дiя друга

пасти череди своїх думок про майбутнє фармацевтичного господарства на Марсі.

Степан Річарде, не втручайся, це не твоя справа... Іди краще займися чимось.

Степан I Чув? (Звертається до Степана). Тож готуйся, в парламенті доведеться багато працювати. Тим паче, якщо ти там зі своїм бізнесом, то повинен щодня з Богом вітатися. Тому треба рухатися з тими, хто вже міцно засів у свідомості народу. Степан Рухатися? (Хитає головою). А тоді, коли я жив за твоїми інструкціями, багато чого домігся? Степан I Ні, Степане! Якби ти діяв за моїми інструкціями, то не тупцяв би на місці. (Пауза). Я давно передбачав поразку нашої науки, тому пішов у політику. Моя партія хоч і не велика, але всетаки ближче до «державної кухні». (Побачив Річарда, який розпачливо дивиться на нього). Ось так, Річарде. Завжди доводиться вмовляти твого батька.

Річард Ні, батьку, саме це моя справа. Степан Прикуси язика! Степан I Заспокійтеся, тихіше… Степане, він має рацію. (Пауза). Річарде, я постійно переконував його, що треба йти в бізнес, а не зациклюватися на голодних наукових теоріях. Христина (На таці несе дві чашки кави). Бачу, ти, як і раніше, дуже емоційний співрозмовник. (Послужливо подає йому чашку, а другу недбало кладе посеред столу, не звертаючи на чоловіка уваги). Пригощайся, Степане Федоровичу.

Степан (Похмуро зиркає на Степана III). А ти?.. Що ти хотів цим сказати? Що вся його діяльність (показує на Степана I) скерована на порятунок вітчизняної науки?

Степан I Спасибі, Христю, спасибі. Бачиш, як Степан на мене дивиться? (Усміхається). На його думку, я і чашки кави не вартий. Але я все-таки спробую. (П’є).

Степан I Степане! (Здивовано витріщає очі). Ти що, інопланетянин? Чи щойно ожила середньовічна мумія? (Пауза). Хіба… (Знову втуплюється у Степана). Чому так дивишся на мене? Що, не знаєш, кого треба рятувати? (Пауза). Себе, Степане, себе! (Сидячи за столом, не знаходить собі місця).

Христина Ти вибач, що все так розкидано… Наступного разу попереджай про свій візит.

Степан III Так, твоя правда! Але всіх неможливо врятувати. Навіть на кораблях не передбачено стільки рятувальних човнів, скільки пасажирів на них. (Йде до Христининої спальні, звідки чути шум столярних робіт). Річард Степане Федричу! Вибачте, що я втручаюся у вашу розмову, але мені все-таки незрозуміло: що мав зробити батько? 532

Степан I Не хвилюйтеся, Христино Янтарівно. Це не головне в нашому житті. (П’є каву). Я теж другий рік ніяк будівництво не закінчу. До речі, кава дуже смачна. Христина Спасибі. А ти що, знову щось будуєш? Степан I Ну, ти ж знаєш, які тепер діти, які в них запити. Як тільки син одружиться, відразу захоче жити окремо. От і будуємо хатину. А я лишився сам у величезній квартирі.

533

Мертва тиша

Дiя друга

Степан I Ні, разом з собакою.

Степан I А ти знаєш кращих? (Пауза). Народ не потребує порятунку. Найважливіше — правильно його зорієнтувати у власних страхах і пристрастях. А далі він сам зрозуміє: кого уникати і від чого рятуватися.

Христина А Христина Янтарівна хіба не з вами?

Степан І хто йому в цьому допоможе, ти?

Степан I Христина Янтарівна дезертирувала до доньки в Туніс. Там вовтузиться з онуками.

Степан I Я! Ти! Партія!!!

Христина Як, цілковито самотній?

Христина Напевно, їй живеться весело. (Виходить). Степан I Хай живуть, де хочуть, аби мене не турбували. Хіба я недобре кажу? (Плеще по плечу насупленого Степана). Степан Не знаю, не знаю. Степан I Та що там знати, скільки не роби, їм усе мало і мало. А ти кажеш… Степан Що я кажу? Степан I Що, що… Верстати, устаткування, заводи… Зрозумій, Степане, це все в минулому. Зараз головне бізнес, ти розумієш? Степан А народ? Чим він повинен жити? Степан I Бізнесом, Степане, бізнесом. Він сьогодні для народу, як релігія. Ти не хвилюйся, народ усе одно врятуємо, головне, щоб у нього голос не пропав. Степан З такими рятувальниками, як ти… 534

Степан Чим?! (Підвищує тон). Голіруч і з обдертою дупою?! Річард Степане Федричу! (Голос дуже стривожений. Підводиться. Злякано дивиться в бік своєї спальні. Слухає репетицію оркестру, який поступово настроюється). Господи, Степане Федричу. (Його голос настільки напружений, що відразу привертає увагу професорів). Ви, ви ж… ви ж наш месія, Степане Федричу. Степан I (Ніяковіє, не розуміючи, чи це черговий жарт, чи серйозно). Перестань, Річарде, який я месія. Річард Ні, ні. Я не жартую. Ми так довго чекали, що до Вашої появи навіть не знали, чим зайнятися. (Пауза). Ми теж народ, Ваш народ, Степане Федричу, який негайно потребує Вашої допомоги. Степан I Річарде, ну навіщо так цинічно? Я маю на увазі перспективу розвитку суспільства в цілому. Ми обговорюємо серйозні проблеми. Річард А хіба наша проблема не потребує негайного вирішення? Якщо Ви зможете допомогти нам тепер, навіщо відкладати це на потім?

535

Мертва тиша

Дiя друга

Степан Річарде! (Кричить зі злості, але Річард перестає його чути. Репетиція квартету продовжується).

Степан I Річарде, я не розумію — що тобі треба? В мішках чи готовий розчин?

Степан I Степане, що ти нервуєш, дай йому висловитися.

Річард У мішках. І збоку має бути клеймо, латинська буква «S», перекреслена згори донизу двома рисками зеленого кольору.

Річард Степане Федричу, не слухайте мого батька. Все те, що від нього залишилося, — це голос, голос, про який ви щойно говорили. Але я хочу, щоб цей голос мав хоч трохи сили, через відсутність якої ми зараз терміново потребуємо цементу. Степан I Добре, добре, заспокійся, Річарде. Навіщо стільки емоцій? Скільки тонн тобі потрібно, скажи. Хоч завтра привезуть. Річард Тонн не треба, але кілька невеликих мішків цілком достатньо. Степан I Кілька мішків? Степане, дай мені телефон. (Очима шукає телефон). Де він у вас? Степан Та що ти його слухаєш? Хоче, щоб я йому вуха накрутив! (Схоплюється з місця). Степан I Та зачекай ти! (Заспокоює Степана. Голосніше звучить репетиція квартету). Річарде, ти не соромся. Я готовий у всьому допомогти тобі, тільки дай мені конкретне завдання. Скільки мішків потрібно, коли і якої марки? Річард (Дуже нервує, гойдаючись, мов дерево на вітрі). Найсильніша марка, яка фундаментально з’єднує все: країни, народи, долі людей і багато чого іншого з того, що може опинитися в розчині. Цього ж розчину потребує сім’я Вашого друга, професора, заслуженого вченого, людини, яка відкрила нові технологічні можливості для виробництва онкологічних препаратів без застосування хімії. І в цієї людини сьогодні розвалюється сім’я. 536

Степан Закрий рот, ідіоте! Негайно! (Кричить тремтячим голосом. Шукає на столі, чим би кинути в Річарда. Несподівано вхопив чашку з кавою і так махнув нею у повітрі, що виливає каву на стіл і на Степана I). Степан I Що ти робиш, чорт забирай!? (Схоплюється, облитий кавою). Степане, в тебе що, нерви на пружинах чи напхані порохом? Чого це ти раптом спалахнув? (Виймає носовичок і витирає каву з рукава). Річард Так, батьку, так. Не розпад страшний, а його катастрофічні наслідки. Тому я і звертаюся до Вас, шановний Степане Федричу, допоможіть нам! Ми теж народ. Програму Вашої партії про надання допомоги своєму народові починайте з нас. Дайте трохи цементу, щоб хоч поштукатурити моральні стіни нашої колись дружної сім’ї. Степан Припини, Річарде!!! Попереджаю: припини знущатися, буде боляче… (Його нерви на межі). Річард Знаю, знаю. Я вже це відчуваю, але ти не знаєш, що мені приготував. Я змушений зараз же шукати порятунку в тих, хто готовий рятувати свій народ. Степан I Річарде! Ну!.. Знаєте! Ви ще молоді і трохи по-іншому дивитеся на життя. А насправді наша партія…

537

Мертва тиша

Дiя друга

Річард Так я і знав. (Остовпів і дуже зблід). Так я і знав. Зараз Ви скажете: «Ось допоможіть нам перемогти на виборах, дайте можливість прийти до влади. Потім хай усе село збере яйця, продасть їх, а ми на ці кошти збудуємо вам міст». Але ж, Степане Федричу? В мого батька, який ладен з’їсти мене від люті, попри всі його заслуги перед наукою і Батьківщиною, впродовж кількох років немає роботи. А те, що він зберіг і придбав у минулому, — проблеми і борги. І ми, члени його сім’ї, просимо Вас як депутата, як засновника комерційного банку, лідера партії «За себе»: допомогу народу починайте з нас.

Степан I Чого ж ти боїшся?

Степан Річарде!!! (Волає на повен голос і грюкає кулаком по столу). Що за муха тебе вкусила? Що з тобою сьогодні?! Що це за знущання?! Що ти хочеш від нас, що?!

Степан I (Здивовано спостерігає за Річардом). Я не зрозумію. Ми спокійно сидимо з твоїм батьком і обговорюємо насущні проблеми. Може, тобі щось не подобається? Може, щось викликає в тебе страх?

Степан I Заспокійся, Степане. Що ти постійно висиш на нервах? Степан Я пізніше з тобою поговорю. (Махає пальцем в бік Річарда, не може заспокоїтися). А зараз залиш нас, іди до себе в кімнату. Річард Я боюся. (Дуже пригніченим голосом). Степан I Річарде, Річарде… (Усміхається). Ось бачиш, Степане, як негативно реагує молодь на твої нервові вибухи? Не бійся, Річарде, він тобі нічого не зробить. Річард Я не батькового гніву боюся, а механізму… Степан I (Усміхаючись). Навіщо, Річарде, такі жарти в твоєму віці? Річард Я не жартую, Степане Федричу, я справді боюся…

538

Річард Я вас боюся, вас… Степан I Нас? (Здивовано дивиться на Степана, наче вимагає від нього відповіді). Річард Так, вас… Вас обох. Ви змушуєте мене боятися.

Річард Степане Федоровичу, невже Ви не розумієте, що Вашими безглуздими міркуваннями про реанімацію спустошеного розуму Ви постійно підгодовуєте невидимого… Степан Річарде! Не виводь мене, а то ти знаєш мій характер… (Перебиває і підозріло втуплюється в сина). Річард Знаю, батьку, знаю. Ти так довго і наполегливо стукав у двері власної порожнечі, що за нею прокинувся звір, якого ніколи не можна чіпати… А він!.. Я ж відчуваю, як він ходить навколо нас. (Говорить схвильовано, з містичним пафосом). Степан Річарде… (З такою злістю зривається з місця, наче сам хоче знищити сина). Степан I Зачекай, Степане, зачекай. (Силоміць усаджує. Пауза). Річард має рацію… Як ми можемо вирішити проблеми, якщо не можемо зрозуміти один одного? (Пауза). Річарде! Якщо твого

539

Мертва тиша

Дiя друга

батька неможливо вмовити вступити в нашу партію, то, може, ти подумаєш про співпрацю з нами?

Вам потрібен Альфред Альфредович. Якщо у Вас незабаром вибори, кращого агітатора Вам не знайти.

Річард Я в партії? (Здивовано дивиться на нього).

Степан Ти що, знущаєшся!? Який Альфред? Який агітатор?

Степан I Ми не тільки політикою займаємося. Ми куруємо кілька громадських організацій. Це так, між іншим. Ти б міг у них знайти своє місце і зробити блискучу політичну кар’єру в майбутньому. Нам потрібні нові, молоді, прогресивно мислячі кадри. Ти якою іноземною мовою володієш?

Річард Я пропоную нашого сусіда. З шостого поверху. Фреда Альфредова.

Річард (Глибоко замислюється і дивиться кудись удалеч). Цікаво… Він там чи вже тут?..

Степан I (Здивовано дивиться на Річарда). Річарде, я тобі хочу допомогти, тобі. А навіщо мені якийсь Альфредов? Степан Іди, Річарде, йди звідси. Май хоч трохи совісті. Річард Так. Знаю, знаю, що я раб. Але я теж хочу чимось допомогти Степанові Федричу — людині, яка потребує професійних кадрів. А якщо потрібний кадр живе у нашому будинку, чому не покликати його зараз?

Степан I Річарде, ти мене чуєш, чи я… Річард Вибачте, Ви... Степан I Я запитую, якими іноземними мовами ти володієш? Річард А хіба це має якесь значення? Степан I Так, звичайно. Поки ти ще молодий — не розумієш усього. В житті є більш важливі й, до речі, дуже небезпечні обставини, котрі потребують тверезих суджень. Партійна діяльність — це не іронічні жарти. Кандидата, який виявляє бажання вступити до лав нашої партії, ретельно перевіряють. Він повинен володіти кількома іноземними мовами, мати вищу освіту і, звичайно ж, добре орієнтуватися в політичному та економічному житті країни. Як я помітив, ти достатньо глибоко пізнав ці аспекти. Тому такі кадри і потрібні нам. Річард Я не уявляю, чим можу Вам допомогти, але знаю людину, яка підійде для вашої партійної справи. (Емоційно перебиває його). 540

Степан I Річарде, мені не потрібні незнайомі люди. І не треба нікого кликати. Мені і так уже час іти. Річард Чому? Він, до речі, теж Ваш народ, який тимчасово спився. Але за першої необхідності він зразу ж опам’ятається. Між іншим, він колишній директор дитячого будинку, заслужений учитель. Володіє німецькою, англійською й угорською мовами. Недавно його покинула сім’я. Він скривджена людина. Думаю, під час виборів він Вам стане в нагоді. Ви навіть не уявляєте, як він махатиме прапором партії на Ваших мітингах. Тільки налийте йому сто грамів, покажіть, куди йти, і «МЕТУ», хоча абсурдну, заради якої він повинен рвати фуфайку на грудях. Степан (Демонстративно встає і накидається на Річарда, який, бачачи агресивні наміри батька, навіть не зрушує з місця). Забирайся

541

Мертва тиша

до чортової матері!!! (Степан хапає Річарда за комір і виштовхує з вітальні, але той чіпляється за ліжко й опирається). Степан I Що ти робиш, чорт забирай! (Устає зі стільця). Зупинися, Степане! Степан Відпусти ліжко! (Кричить і сильно трясе Річарда). Відпусти!!! Степан I Степане! (Схвильовано розбороняє батька і сина). Дай йому спокій! Що ти робиш! (Силоміць відриває Степана від Річарда і відтягує до столу). Степане, ти що, зовсім голову втратив!? (Пауза). Що з тобою? Як ти можеш? Він ще молодий. Хай виражає себе так, як йому хочеться. Степан «Молодий». (Кашляє). Мій батько в його роки двічі в танку горів. «Молодий». Степан ледве дихає, а Річард, пригнічений, поправляє сорочку. Він мало не плаче. Річард У нас усе вийде, тату… Все у нас вийде… От побачиш… (Ледве стримує сльози). Дзвонять у двері. Степан блідне і повільно опускається на стілець. Продовжують дзвонити. Зі своєї спальні виходить Христина. Христина Річарде, чому ти стоїш?! Хтось дзвонить у двері. Річард Так, я чую. (Полотніє. Чути різкі дзвінки, що не припиняються). Це, напевно, зварювальники. (Поправляє одяг). Іду, іду. 542

Дiя друга

(Повільно йде до вхідних дверей). Христина А Ви чому встали, Степане Федоровичу? Степан I Мені вже час, Христю. Я і так засидівся… (Повернувся до Степана і поклав на його плече руку). Степане, коли ти мені прайс-листи надішлеш? Степан Скоро, скоро. (Встає і йде до ванної, але зупиняється і дивиться на Річарда, який стоїть біля шафи і теж дивиться на батька. Степан змінює напрям і йде до свого письмового столу. Стає біля нього і вдає, ніби щось шукає серед паперів. Річард, спостерігаючи за батьком, замислившись, підходить відчиняти двері). Христина Степане Федоровичу, вибачте нам, будь ласка… Степан I Це ти мені вибач, що я так… (Розводить руками). Без гостинців. Річард відчиняє вхідні двері. Звідти долинає стривожений жіночий голос. Степан одразу кам’яніє біля письмового столу. Розгублюється і, не знайшовши собі місця, швидко ховається в шафі. Шум і гучні розмови коло вхідних дверей привертають увагу Степана I і Христини. Вони здивовано витріщаються у бік передпокою, звідки з’являється Річард, тримаючись правою рукою за живіт. Він повільно мовчки входить до вітальні. Від болю в животі в нього течуть сльози. Христина Що з тобою, Річарде? (Схвильована). Услід за Річардом до вітальні входять троє — солідна, але вульгарна зовні жінка і двоє чоловіків. Один з них дуже низького

543

Мертва тиша

Дiя друга

зросту, а інший надзвичайно худий. Чоловіки похмурі на вигляд, обоє по-звірячому спостерігають за Річардом.

Невисокий Це вже не має значення. Коли ми вже тут, може, і нам відкриєте секрет, як стати невидимкою. Ви ж майстер зникнень у власній шкірі. (Вирячує на нього очі).

Зінаїда Нічого, нічого, до весілля загоїться… (Цинічно гладить Річарда по голові). Випадково об двері вдарився. (Христині). Здрастуйте, подруго! (Обводить ворожим поглядом вітальню і присутніх). Христина Зінаїдо Сиґізмундівно… (Блідне, втрачає голос. Розгублюється). Ви?! Зінаїда Ні, мій привид, подруго…

Зінаїда Дай йому спокій. (Прикрикнула на Невисокого. Пауза). Де твій чоловік, Христино? Я хочу, щоб він подивився мені в очі… Христина Мій чоловік… Річард Мамо! (Скрикує, наче від болю). Христина (Розгублюється). Що, Річарде?

Христина Ми Вас не чекали… Зінаїда Знаю, Христино Янтарівно, знаю. (Пауза). Зате я Вас довго чекаю... Дуже довго. Довго і болісно. А Ваш син навіть не хотів нас впустити до будинку. (Річардові, який стоїть біля завіси). От бачиш, «хлопчику», іноді, на жаль, доводиться порушувати етикет. Христина Що це означає, Зінаїдо Сиґізмундівно? (Підвищує голос). Зінаїда Це питання своєму чоловікові задавайте. А Вам раджу: бережіть голос. Невисокий (Підходить до Степана I, стає перед ним і нахабно дивиться в очі). Професоре!.. Ми прийшли до Вас за рецептом… Степан I (Дуже розгублений, не розуміє, що відбувається). Ви щось плутаєте… Я… тут… у гостях.

544

Степан I Річарде, де батько? Він же… Річард Так Ви… Він уже тут не живе і, взагалі, його вже давно нема. (Голосно, з болем у голосі перебиває Степана Федоровича). Зінаїда Некролог твого батька ще ніхто не читав. Ви впевнені, що він не розкладається десь тут?.. Іди поклич його. Степан I (Розгублено дивиться на непроханих чоловіків, які, мов тіні, нишпорять по квартирі). Я… Може, я… Христино Янтарівно, мені вже пора. Я Вас залишу, але днями обов’язково зателефоную. (Іде до виходу). Річард Степане Федоровичу! (Кличе стривоженим голосом). Степан I Так, Річарде. (Зупиняється).

545

Мертва тиша

Річард Може, Ви залишитеся? (Ледве стримує себе через напруження). Ми ж іще партію не закінчили… Степан I Яку партію? (Розгублюється).

Дiя друга

Невисокий Тихіше, Зіно, тихіше. Навіщо кричати. Христина Негайно залиште мій будинок… Негайно! І зі своїми проблемами звертайтеся…

Степан I Пробач, Річарде. Я дуже поспішаю… Зайду якось. І… На все вам добре. (Кланяється господині і залишає квартиру).

Зінаїда Послухай, ти, дорогесенька… (Підходить до Христини і нахабно дивиться їй в очі). Через вас мою сім’ю розривають, а ти навіть вислухати мене не хочеш?! До кого мені ще звернутися, до кого?! Скільки років мені ще краяти свою душу через ваші борги? Скільки?

Христина Зінаїдо Сиґізмундівно, хто ці люди? Що вони шукають у мене в квартирі? (Її хвилюванню немає меж).

Христина Що Ви хочете від мене? Я щось взяла у Вас? Чому Ви від мене вимагаєте те, що віддали іншим?

Зінаїда Вони шукають твого чоловіка — безсовісного щура. Ось кого вони шукають… Шукають, щоб відірвати йому вуха.

Зінаїда Іншим, так? Твій чоловік зараз став іншим? (Пауза). Христино Янтарівно, Ви думаєте, я не розумію Вас?.. Я все розумію, все. Але я… Хіба Ви не розумієте, що діється у мене в сім’ї? Подивися на мене, на кого я стала схожа… Твій чоловік зі своєю бездарністю все моє життя перевернув догори ногами.

Річард Ну, цю… Як її?

Христина Якщо Вам потрібен Степан… Річард Мамо! (Ледь не кричить). Батько вранці дзвонив. Приїде завтра… Я забув тобі сказати… (Розвертається і йде до ванної, звідки виходить худий чоловік).

Христина А що я можу зробити, Зіно, що?! Я дуже співчуваю Вам, я сама від цього страждаю. Але що я можу зробити, що?

Зінаїда Христино Янтарівно, як Ви думаєте, та ситуація, в яку мене загнала Ваша сім’я…

Зінаїда Нічого не треба робити. Особливого нічого. Просто треба відкрити двері до свого серця, щоб до твоєї свідомості можна було достукатися.

Христина Чому моя сім’я? Ви, будь ласка, уточніть факти і звертайтеся до тих, хто створив Вам неприємну ситуацію. Зінаїда До кого, до кого звертатися, до кого?! (Верещить). Твій чоловік перетворився на невидимку, а ви сліпо заграєте, так, наче нічого не сталося.

546

Христина Навіщо так, Зінаїдо Сиґізмундівно? Хіба Ви не бачите, як ми живемо?! Хіба Ви… Зінаїда Бачу, бачу. Я все бачу. Але ви не бажаєте або не хочете бачити, як я живу. Мені набридли ваші плаксиві голоси… Мені набридли ваші обіцянки… Скільки можна мене повітрям 547

Мертва тиша

Дiя друга

годувати, Христино? Невже у вас, окрім цього непотребу (розводить руками), нічого людського не залишилося? Якщо твій чоловік перетворився на трупа, то чому ти не рухаєшся? Скільки ти можеш усе це терпіти? Невже саму не нудить від цих неприємностей? Христина Чого ти від мене домагаєшся? Що ти хочеш від мене? Хто тобі дав право вдиратися в мій будинок і читати мені мораль? Хто?! (Дуже розсерджується). Забирайтеся звідси зі своїми проблемами і вирішуйте їх в іншому місці і з тими, кого ти так щедро годувала кредитами!!! Через ваші проблеми я нічого не збираюся продавати! Невисокий Тихше, тихше ти, жінко! (Витріщується на Христину). Христина А ти хто такий? Хто вам дав право нишпорити в мене в квартирі? Невисокий Стули пельку! (Смикає рукою). Худий Не треба, Кашалоте, не чіпай її. З ванної виходить Річард. Зупиняється і схвильовано дивиться на непроханих гостей, які не на жарт розшумілися. Христина Забери свої брудні руки і негайно забирайся звідси! (Штовхає Невисокого). Худий Гей, ти, жінко! (Прагне захистити приятеля від Христини). Зінаїда Кашалоте! Залиш цю ідіотку. (Звертається до Невисокого). Кашалоте! (Хоче взяти під контроль ситуацію).

548

549

Мертва тиша

Дiя друга

Невисокий Ах ти, стерво! (Дає Христині ляпаса). Твою матір!.. Кого ти рушила?! (Ще раз б’є Христину по обличчю).

Худий Кашире!!! (Волає на повний голос). Зупинися, твою матір!!! Що ти робиш!!! (Теж кидається вслід за приятелем. Але Кашир перший ускакує в спальню Річарда. Лунає постріл мисливської рушниці. Через мить, мов звір, кричить Річард).

Худий Що ти робиш, Каше?! (Силоміць відводить його вбік). Річард Кого ти б’єш, тварюко?! Кого?! Закричав плаксиво і, мов кішка, накинувся на Невисокого, який крутиться на місці, намагаючись звільнитися від озвірілого хлопця. В цій круговерті обоє падають за завісу на розкладачку. Чути дзвінкі ляпаси. Худий підключається до цієї метушні. Незрозуміло, чи він їх розбороняє, чи теж б’є Річарда, який кричить нелюдським голосом.

Одразу за останнім криком Річарда чути крики величезної воронячої зграї. Разом з цим шумом на сцену опускається напівтемрява, всі стіни і перегородки квартири поволі підіймаються вгору.

Кінець другої дії

Христина Відпустіть його, відпустіть!!! (З криком накидається на тих, які б’ються). Річарде!!! Зупиніться!!! (Ніяк не може доступитися до Річарда). Зінаїда (Схвильована, застигає на місці). Кашире, облиш його, Кашире! Річард Уб’ю!!! (Якимось чином виривається від них. Устає, втративши орієнтацію в кімнаті. Обличчя все в крові). Уб’ю!!! Уб’ю, вашу матір!!! Усіх уб’ю!!! (З криком кидається до себе в спальню, де голосно грає симфонічний квартет). Христина Річарде!!! (Волає, побачивши обличчя свого сина). Що ви з ним зробили!!! Що!!! Невисокий Твою матір!!! (Схоплюється з розваленої розкладачки). Твою матір!!! (Випльовуючи з рота кров, кидається за Річардом, розкриваючи на ходу ніж).

550

551

Мертва тиша

Дiя третя

Степан стоїть так, наче перебуває поза реальністю, і здивовано розглядає підняту догори праву руку. дія третя На затемненій сцені чути, як радісно заливається сміхом Христина. «Річарде, перестань, прошу тебе! Будь ласка, Річарде, я більше не можу». Сміх триває. «Досить, Річарде, досить. Не сміши мене. О Боже, все, я більше не можу». Дзвонить телефон. Христина перестає сміятися. Дзвінки продовжуються. «Маріє! Візьми слухавку! Маріє!». Чути голос Степана. Дзвінки продовжуються. «Річарде! Візьми слухавку!». Дзвінки не припиняються. «Маріє!!!». Степан продовжує кликати дітей. На авансцені включається тьмяне світло, в піжамі стоїть Степан. Він зовсім сивий, з довгою скуйовдженою бородою. Телефон розривається. Степан так озирається навколо, неначе телефонні дзвінки змусили його вийти з летаргічного сну. Степан Боже, Боже, Боже, Боже… Мало не проґавив, мало не проґавив. (Робить кілька несміливих дрібних кроків уперед і рух рукою, неначе бере слухавку). Алло… Так, так, так, Степан. Так, це Степан, Саїде!!! (Втішений). Я впізнав тебе, звичайно! Що? (Пауза). Добре, Саїде, добре! Як ви? А де Марія?.. Маріє, донечко, Маріє!!! Я чую тебе, чую! Говори голосніше! Говори! Говори, Маріє!.. Говори. (Плаче з радості). Як ти? Чому так довго не дзвонила, Маріє? (Пауза). Я розумію, я все розумію, але… А як діточки? Махмуд, Річард, Христя… А як Саїдик? Він почав ходити чи йому лінь?.. Що? Мама? Мамі зараз значно краще, набагато краще. Вона вже сама встає з ліжка… Вчора з нею навіть у парку гуляли. Звичайно, з Річардом. Він такий упертий, такий упертий, неможливо від м’яча відірвати. (Пауза). Маріє!?. Алло! Алло! Боже, Боже, Боже. (Чути короткі гудки телефону). Маріє… (Зневірено вимовляє ім’я дочки). Голос Христини «Знову з порожнечею розмовляєш?» (Чути хворий голос Христини).

552

Голос Христини «Степане, чому мовчиш? Ти плачеш?» Степан (Втуплюється в темряву. Мовчки витирає сльози). Що? Ти щось питала, Христю? Голос Христини «З ким ти там говориш?» Степан Марія дзвонила. Голос Христини «Знову брешеш?» (Кашляє). Степан Христю-ю-ю. Голос Христини «Чому мене не покликав?» Степан Знову урвався… Голос Христини «Не смій більше піднімати слухавку. Я сама підійду до телефону. А то в тебе або постійні гудки, або лінію не з’єднують чи ще щось. Не підходь більше до телефону! Будь ласка, Степане. Не ображайся. Не підходь більше до телефону, а то я скоро забуду голос своєї доньки». (Її голос повен любові й образи). Степан Твоя правда, люба. Мене дійсно не можна підпускати до телефону… Після тієї ночі, коли я його впустив, він неначе образився на мене. Відтоді нічого неможливо почути.

553

Мертва тиша

Голос Христини «Ось бачиш, я ж постійно попереджала тебе: обережно на стільці. Ти ж поки телефон не впустив, то навіть дріт не спромігся подовжити». (Вона кашляє). «А стілець був трофейний, «з бункера». Де тепер такий знайдеш? Дарма ти його викинув». (Вона продовжує голосно кашляти). Степан Ти знову кашляєш, Христю? Степан розвертається лицем до сцени, яка освітлюється фіолетовим світлом. На ній, так само як і в попередніх діях, по діагоналі натягнений дріт, посеред якого висить стара пошарпана завіса. Праворуч на сцені, трохи вглиб, стоїть поміст. Він закритий шматком завіси. Христина не припиняє кашляти… Степан Христю, люба. (Метушливо підходить до завіси). Тобі негайно треба випити ліки, а то від кашлю можеш втратити голос. Степан енергійно відслонює завісу, за якою стоїть ліжко бабусі, на котрому лежить Христина. Перед ліжком розміщені два табурети. На одному з них сидить Христина I, а на іншому стоїть чайник. У ногах Христини на ліжку сидить Христина II, яка безперестанку в’яже. Христина III за ліжком розвішує випрану дитячу білизну на мотузку. За завісою все погойдується на легенькому вітрі. Христина Степане! (Говорить хворим, пригніченим голосом). Ти з Марією розмовляв? (Продовжує кашляти). Степан Христю, може, вікно причинити?

Дiя третя

Христина Степане, з ким ти там розмовляв? Марія телефонувала? Степан Так, Марія... Ах, так… Я геть забув. Марія дзвонила, Христю. Обіцяла влітку приїхати. Виявляється, вона тобі светр в’яже з верблюжої вовни. Ось чому вона дотепер не дзвонила. А мені купила краватку. Але ні за що не зізнається, якого кольору. Каже — сюрприз. Ти уявляєш, Христю: вона — копія тебе — завжди любить робити всім приємні сюрпризи. А я… (Усміхається). Питаю: «Маріє, донечко, навіщо ти тратишся на нас? У тебе ж сім’я велика. Краще б на ці гроші дітям солодощів купила». Вона чомусь образилася. Христина III Навіщо ти її образив? (Стоїть, повернувшись спиною, продовжуючи розвішувати дитячу білизну). Христина I Степане! Ти образив Марію? Христина II Ти що, дійсно образив Марію? Степан Ні! Я не хотів її образити… Всі три Христини гнівним тоном в унісон запитують Степана: «Навіщо? Навіщо ти це зробив, Степане?!» Степан (Розгублено розводить руками). Я… Я не хотів… Я хотів як краще… Христини продовжують в один голос: «Як краще?! Ти питаєш, як краще?!»

Христина I Ні! (Різко обриває його). Їй корисне свіже повітря. 554

555

Мертва тиша

Степан Навіщо їй витрачатися, навіщо?! (Нервує). Христини в один голос: «Вона це робить із задоволенням, а ти відбираєш у неї це право, ще й образив її. Тому вона так швидко вийшла заміж, Степане». Степан Гаразд! (Місця собі не знаходить). Добре! Коли так. Як тільки вона зателефонує, я відразу попрошу в неї вибачення. Христина I Ні, любий, ні! (Цинічно). Коли вона зателефонує, ти до телефону більше і близько не підійдеш. Степан Чому, Христино, чому?! (Ображається, як дитина). А як я почую її? Як вона почує мій голос? Як? Христина I Ніяк! Ніяк!.. «Голос!» Хіба твій голос, це що — людський голос?! Христина Перестань, Христино, будь ласка! Ти краще подай мені води і не репетуй. Не терплю гучних розмов. Христина I підводиться, бере чайник і дає їй попити з носика. Чайник ставить знову на табурет і йде за ліжко. Нервово знімає з мотузки дитячу білизну. Христина III, обурена діями Христини I, фиркає, йде й сідає на її місце. Христина Степане!.. (Продовжує кликати хворим голосом). Степан (Стоїть, мов покарана дитина). Що, люба? Я тут…

556

Дiя третя

Христина Ти тут? (Насилу повертає голову). Степан Так, звичайно. Де ж мені ще бути? Я завжди поруч… Христина Дай мені твої руки — я люблю дивитися на них. Степан (Підходить і ніжно простягає Христині свої руки). Христю, люба… (Сідає до неї на край ліжка. Христина II гнівно зиркає на нього, роздратовано відсувається і продовжує в’язати дитячу блузку). Христю, хочеш, підемо у парк, посидимо, погодуємо голубів? Хочеш? Христина II Куди ти її тягнеш? Помацай її ноги, вони ж мов лід. Краще їй гарячу грілку поклади в ноги… Річард вірно помітив, що на цьому місці (показує на постіль) ліжко завжди холодне, а трохи далі, під спиною Христини, воно дуже гаряче. (Пауза). Дай грілку!!! (Кричить на Степана). Стоїш і витріщаєшся на світ, мов індик! Христина Христино! Не поводься по-хамськи, будь ласка… Христина I Захищай, захищай… (Витрушує білизну і знову перевішує). Христина А ти?.. Христина I Що я?! Христина А ти бодай би раз у житті захищала Степана? Христина I Хіба він потребував мого захисту? Та йому здавалося море по коліна. Хіба він колись просив про це?

557

Мертва тиша

Христина Уся біда в тому, що він ніколи не вмів цього робити. А коли він тебе про щось просив, то ти прикидалася глухою. Христина I (Нервово розвертається). Чому ти в усіх своїх бідах завжди звинувачуєш мене? За що ти мені мстиш, Христино? За що? Христина III Вона не мстить, а нагадує, що ти жодного разу за все спільне життя не зігріла своїм тілом ліжко чоловікові… А щодо твоєї душі, то я краще промовчу. Христина I І правильно зробиш, якщо закриєш рота. Гляньте на цих породистих бліх! Неначе з крил ангела на волю вистрибнули. А хто цьому нервоїдові дітей народжував? Ви? Скажіть, ви?! Хто цього козла краще за мене знає, ви? (Продовжує нервово розвішувати білизну). Йому не ліжко треба було гріти, а спалити на ньому! Не було б зараз стільки біди на нашу голову. Христина III Христино! (Ображена, звертається до Христини I). Біда Степана в тому, що він дотепер не розуміє, за що покохав тебе. І не треба тут ангельськими крилами махати, ніхто не знає, що звідти, крім елітних бліх, ще може вистрибнути. Христина I Що, совість спокою не дає, свої шмарклі чужими руками витираєш? Христина III А ти? Ти мене хоч раз допустила до власних почуттів? Христина I Яких почуттів, ти, соромітнице?! «Почуттів». Дуже потрібні були тобі почуття, коли на кожному кроці витріщалася на всі боки, фліртувала то з одним, то з іншим Степановим другом. «Почуття». І через це ти все життя мені лестиш? На що ти натякаєш? Га?

558

Дiя третя

Христина III (Знічується). Дурепо ти, дурепо… Христина I Я зараз тобі дам «дурепа»! (Кидає в неї мокру дитячу майку). Христина Заспокійтеся, ради Бога, заспокійтеся. Набридло одне і те саме вислуховувати щодня. Доки ви гризтимете одна одну? Христина II Це ти заспокійся. І не лізь у чужі справи… Знайшлася захисниця зігрітих почуттів. Христина III Батько не випадково тебе боявся. (Звертається до Христини I). Я тільки тепер зрозуміла, чому він тебе з цеглиною порівнював. (Вішає мокру майку на мотузку). Христина I Що ти хочеш цим сказати, стара відьмо? Все життя гризеш мене! Чого тобі ще треба від мене?! Христина Не кричіть… Дайте мені спокій!.. Боже, Боже… Христина III Хіба не про неї батько сказав, коли вона виходила заміж (киває на Христину I), що чоловік невдовзі змінить її на гарячу цеглину. І він це зробить із задоволенням… Христина I Про мене? Христина III Так, про тебе! Ти що думаєш, він не помічав, як ти ставилася до власних почуттів?! Христина I Так! (Кидає займатися білизною і нервово повертається до Степана). Нумо, Степане, вставай! Що ти сидиш, як бовдур?! Уставай!

559

Мертва тиша

Дiя третя

Христина Не звертай на неї уваги. Сиди поруч. (Тримає за руку Степана).

Степан А чому тоді, коли я був у відрядженні, ти мені постійно писала: «Як твої справи, Степане? Погано без тебе. Навколо якийсь вакуум нерозуміння». А коли я приїжджав додому…

Христина I (Кричить). Степане!!! Степан Христино, ти кликала мене? Христина I Так, так!!! Степан (Встає). Що?!. Що я повинен зробити?

Христина I А що вдома, що? Тебе вдома молотком били по одному місцю, так? Добре, що хоч мої листи запам’яталися. (Зривається з місця). А ти не хочеш пригадати, як я божеволіла за твоїми губами і руками?.. Коли я писала тобі, що ти зі мною, Степане, щоночі, щомиті. Може, ти це хотів пригадати?

Христина I Нічого, «Ромео»! Нічого! Тільки згадай, «будь ласка», з котрою з нас ти пережив найяскравіші відчуття в житті.

Христина Христино! Будь ласка, дай йому спокій, спокій… Минуле не вернеш. Навіщо зараз тривожити свою і чужу душу? Дай йому спокій. Краще йди приготуй обід, а то невдовзі Річард зі школи повернеться і нічим буде погодувати дитину.

Степан Що ти хочеш сказати?..

Степан Річард? Христю, ти кажеш «Річард»?

Христина I Так, так! Я хочу почути від тебе, з ким із нас ти одержав найбільше задоволення?.. З ким? (Обводить навколо рукою).

Христина Вранці він так побіг до школи, що навіть чаю не випив. Я ледве встигла кинути йому одну булочку в портфель. Ну хіба ти його не знаєш? Віддасть комусь із голодних однокласників, а сам прийде зі школи і з головою пірне в каструлю. Іди, Христино, приготуй йому щось смачненьке… Степане, а ти, будь ласка, поклич Річарда, я вже чую, як він грається надворі.

Степан Ти маєш на увазі в ліжку чи на кухні? Христина I У ліжку, «Ромео», в ліжку! Хто з нас зводив тебе з розуму, хто? Степан Ну… (Розгублено дивиться на Христину). Ну… Якщо пригадати, як ми з тобою лежали у великому ліжку в гостях у Григорія. (Пауза). Ти навіть там кричала на мене. Христина I Так! Любий, пригадуй. Згадуй частіше. Чому так рідко це робиш? (Знічується). Тоді емоції лилися через край зубного болю, я сіпалася на кожен звук у чужій квартирі. І, окрім однієї ночі, тобі більше нічого згадати?

560

Степан Кого, Річарда? Христина Так! А кого ж іще? Він, напевно, м’яча ганяє. Йди, Степане, поклич його. Я дуже люблю, коли батьки кличуть своїх синів. Неможливо передати словами, скільки любові ллється в цьому поклику. Скільки батьківської гордості, скільки надії. А я дурна… Як я раніше цього не помічала… А сини на батьківський заклик від радості відразу перетворюються на впертих скакунів. Іди, Степане, поклич свого сина, йди… Люблю, коли ти його кличеш.

561

Мертва тиша

Степан Йду, люба, йду. Він і так уже спізнюється. Я йому вуха накручу. Христю, краще я вікно причиню, а то ти ще застудишся. Христина Зачини, зачини. Тільки заспокійся. Степан (Заслонює завісу, робить кілька кроків праворуч і кричить у темряву). Річарде! Річарде! (На сцені здіймається сильний вітер). Річарде! (На сцену викочується старий пошарпаний шкіряний м’яч. Степан ногою зупиняє його і бере в руки, озирається навколо). Річарде! Де ти, синку?! На сцену вбігає спітнілий дев’ятирічний Річард у формі футболіста. Річард О, тату! Дай м’яча, я знову не влучив… Степан Не влучив? Річард Так! Захисник штовхнув мене, і м’яч полетів повз ворота. (Він засмучений). Степан Не засмучуйся, синку. (Рукою витирає йому піт з чола). Закінчиш п’ятий клас, і я віддам тебе до футбольної школи. Там ти гратимеш зі справжніми футболістами.

Дiя третя

Річард Зачекай, тату, дай м’яча, мені не можна йти додому… Степан Чому? (Віддає м’яч). Річард Не можна, вчитель не відпускає. (Бере у батька м’яч і починає поправляти ніпель камери). А ти? Що ти тут робиш, тату? Степан Тебе чекаю. Ходімо додому, мама хвилюється. Куди ти пропав? Цілий день нічого не їв. Досить ганяти м’яча, ходімо додому. Річард Не можу, тату, не можу. (Продовжує крутити м’яча). Не бачиш, хлопці чекають… А ти… Чому ти сьогодні такий сумний? Степан Сумний? З чого ти взяв? (Намагається змінити настрій). Річард Я ж бачу твої сумні думки. Степан (Розгублено дивиться кудись удаль). Іноді, синку, такими важкими стають власні думки, що навіть не можеш узагалі думати про щось. І ось так, із сумом, чекаєш, поки не заспокояться і не осядуть сумні думки. Синку, найнебезпечніший ворог людини — це її безладні думки. Річард Я знаю, тату. (Продовжує обертати м’яч). Степан Знаєш? Звідки?

Річард Та хто мене туди відпустить? Степан Як хто? Я сам тебе туди відведу. Ну добре, синку. Ходімо додому, а то ще застудишся на цьому вітрі. Мама тобі обід готує, ходімо, синку.

562

Річард Нам у школі отець Серафим викладає «Теорію думок». Степан «Теорію думок»?

563

Мертва тиша

Дiя третя

Річард Так, тату, так. Пригадуєш, ти колись мені читав «Думи мої, думи мої»?.. Як ти вважаєш, чому він так говорив?

підлоги. Потім бере, притискає його рукою до правого боку). Ти посивів, і борода, як у отця Серафима. Тату, бережи себе. Зі «збудником» у тебе теж не все гаразд.

Степан Не знаю, синку, не знаю… А що, в п’ятому класі вже філософію викладають? Річард Ні, тату, ні. Філософія — це коли за допомогою мислення пізнаєш світ. А «Теорія думок» — це як хірургія. Коли вивчаєш збудники хворих думок, ось тоді починаєш дошукувати ті молитви, що допоможуть їх врятувати. Степан Які збудники, Річарде? Що це за збудники? Де ти вчишся, синку? Річард Ну, тату, збудник — це душа. А в нас у школі душу називають «Симу Лектурум». Степан «Симу Лектурум»? Річард Так, тату… Ось, наприклад, зіпсувався в тебе телевізор — ти відразу міняєш зіпсовану деталь на нову. Так і ми. Коли тіло людини не може більше носити душу, тоді той, хто стежить за всіма «Симу Лектурум», забирає їх і після реабілітації знову запускає в дію. Отже, наші душі не пропадають, не випаровуються і не вмирають. Тому їх у нашій школі так і називають — «Симу Лектурум» — вічний воїн. Але головною небезпекою для них є «Дантімо» — сильне пошкодження, яке не піддається лікуванню, тоді їх просто списують. Вони навіть переробці не підлягають. Ось таке у нас навчання, тату. Степан Річарде! Я не вірю своїм вухам, синку. Про що ти говориш? Річард Ні про що, тату. (Привів м’яч до ладу і кілька разів відбиває від 564

Степан Не гаразд? Що, синку? Що ти маєш на увазі? (Хвилюється). Річард Ох, коли б не цей вітер, я б тобі все пояснив, але… Степан Річарде… (Хоче доторкнутися, але щось йому заважає). Річард Тату, бережи себе. Не дай своїм емоціям стати путівником душі. (Пауза). Тату… Степан Що, синку? Річард Не забувай, що ти завжди вище всіх своїх проблем. І ти тут для їх вирішення. Степан (Розгублено дивиться на сина). І як мені це зробити, Річарде? Допоможи мені, синку, допоможи!.. Річард Припини хвилюватися. Це забирає дуже багато часу. Бог створив жертви разом з Усесвітом, державами, містами, селами, звичайними людьми. Вони завжди очищують грішні дії людства. Я — один з них. Тепер ти повинен зрозуміти своє призначення і не дати проблемам знову набрати фізичної сили. Бо з ними ти знову не даш собі ради. Степан Синку, важко боротися з несприятливими обставинами. Хто знає, звідки вони беруться? В цьому житті не кожен народжується воїном, щоб гідно боротися з ними, а теорія на практиці важко засвоюється.

565

Мертва тиша

Дiя третя

Річард Це і біда, тату. Коли ти не готовий і підсвідомо у своїх мріях замовляєш ті обставини, що ворожі тобі. Тоді вони набувають руйнівної сили, проти якої ти безсилий. Тому шукай дорогу до власного серця і відчини в ньому двері для світла Всевишнього.

Річард Звичайно, що сон, тату. Але коли в житті настають безнадійні часи, хоч-не-хоч — комусь доводиться померти. От я і помер, за тебе, тату.

Степан Річарде, ти мене дивуєш, синку. Коли ти встиг осягти всю цю мудрість, я дотепер… Річард Це не мудрість, тату. (Перебиває батька). Твоя упертість у ставленні до своїх проблем у глибині моєї душі завжди викликала тривогу. І тоді страх змушував мене бачити ту містичну картину, перед якою опинилася наша сім’я. Я бачив, як довкола нас згущувалися трагічні події. Я прагнув хоч якось уникнути їх, але сам не міг протистояти цьому. Адже сімейний розбрат керував ізсередини головним механізмом нашої трагедії. Я бачив і відчував боротьбу двох непримиренних сил, між якими я опинився в ролі пошарпаного м’яча. «Річарде!» Чути дивний чоловічий голос. Річард Я тут, батьку. (Говорить у пустку). «Вже вечір, час додому». Кличе той самий чоловічий голос. Річард Іду, іду. (Вимовляє сумно). Тату. Бережи себе. На власній трагедії світ також не закінчується. От незабаром Марія приїде зі своєю дітворою. Ти їх водитимеш до лісу. Навчиш грати у футбол. (Збирається йти). Степан Річарде, синку, зачекай, куди ти? Ти що, дійсно помер, чи це сон?

566

Степан Погано мені, Річарде. Погано… (Річард зникає в темряві. Степан продовжує говорити з порожнечею). Твоя правда, синку, твоя правда. Якщо людина не в змозі серцем відчути чуже страждання, нічого вона не зможе як слід досягти. Як пізно ти дав нам це зрозуміти, Річарде. Як пізно… Пробач мені, синку, пробач, будь ласка. «Не хвилюйся, тату». Чути голос Річарда. «Покатай мене на велосипеді». Степан На велосипеді? Зараз, синку, зараз. (Розгублено дивиться довкола, неначе шукає щось). Куди я його подів? (Витирає сльози). Чути щасливий дитячий сміх. На сцені з’являється молодий Степан. Він, зігнувшись, швидко возить ляльку маленького Річарда на триколісному велосипеді. Степан одягнений у пальто з букле. На голові шапка з кокардою. Лялька Річарда одягнена так само, як молодий Степан. Він з велосипедом робить кола по сцені. Чути щасливий сміх і вереск дитини. «Обережно, Степане, обережно». Лунає голос молодої Христини, яка входить услід за ним на сцену. Вона вагітна. Степан замолоду (Зупиняється, ледве дихає). О-о, Христю. Твоєму синочкові земної кулі не вистачить, щоб накататися на велосипеді. А в мене більше немає сили. Синку, я ж не можу тебе цілий день катати. (Чути радісний дитячий крик). Ну добре, ще одне коло, і все. (Знову возить ляльку по колу). 567

Мертва тиша

Дiя третя

Христина замолоду Обережно, Степане, досить.

Степан замолоду Дай щічку…

Степан замолоду Ну все, синку. Досить. Ходімо, доглянемо за мамою, бо вона на нас образиться. (Зупиняється, бере на руки ляльку Річарда). Христю, ходімо сядемо на ту лавку. (Показує в бік авансцени, де стоїть лавка. В лівій руці він тримає ляльку, а правою бере під руку Христину, веде і садовить на лавку). Ось так, Христю. Зараз тобі стане краще.

Христина замолоду Ні, в губи.

Христина замолоду Боже, як тут добре. Який спокій. Осінь майже закінчується. Степане, дивися, які голі дерева. Скоро почнеться зима.

Степан замолоду Тоді заплющ очі. (Вони цілуються).

Степан замолоду А ми зими не боїмося. (Радісно підкидає ляльку догори. Чути радісний дитячий виск). Ми зими не боїмося, так, синку? (Продовжує підкидати ляльку догори). Христина замолоду Обережно, Степане, впустиш дитину… Степан замолоду Не бійся, люба, не бійся. Я його ніколи не впущу, ніколи. (Притискає ляльку до грудей і крутиться на місці). Христина замолоду Йди до мене, Степане. Сідай поруч, я змерзла. Степан замолоду Мамі стало холодно, мама змерзла… А ми її зігріємо, а ми її зігріємо, так, синку? (Сідає поряд і цілує Христину в щічку. Вони обіймаються і разом з лялькою притискаються одне до одного). Христина замолоду Степане, ти знаєш?..

Степан замолоду Ні, в щічку. Христина замолоду Ні, в губи.

Христина замолоду (Зітхає від задоволення). Боже, Степане, ти божевільний… Давай ще, любий, тоді я тобі відкрию таємницю. Степан замолоду Ну, тоді ще раз заплющ очі. Христина замолоду (З протилежного боку сцени помічає Степана, що сумно дивиться на них). Почекай, Степане… (Стривожено). Степан замолоду Що з тобою, Христю? Христина замолоду Здається, той чоловік з нас очей не зводить. Глянь, як він на нас дивиться. Бачиш? (Вказує на зажуреного бородатого діда). Степан замолоду Та не звертай уваги. Хіба цих нещасних порахуєш у цьому парку? (Знову намагається її поцілувати). Дай щічку. Христина замолоду Степане, почекай. (Вона не може відірвати погляду від дорослого Степана). Знаєш, він мені когось нагадує… Боже, кого він мені нагадує?

Степан замолоду Що, люба? Христина замолоду Поцілуй, бо не скажу. 568

569

Мертва тиша

Степан замолоду Та не звертай уваги. Напевно, безхатченко якийсь. Перевіряє, чи зможемо ми йому дати пару копійок, чи ні. Христина замолоду А чому він так дивно на нас дивиться? Степан замолоду Нехай дивиться. Хочеш, піду і спитаю: «Пане нещасний, чому Ви так дивно на нас дивитеся?» Або візьму і прожену його геть. Христина замолоду Не жартуй, будь ласка… (Не відриваючи погляду від старшого Степана, встає і повільно йде в його бік). Не жартуй… Степан замолоду Христю, ти куди? Христина замолоду Я зараз, рідний. Я зараз. Зараз. (Наближається до старшого Степана й уважно розглядає його). Хто Ви? (Степан-старший мовчки дивиться на Христину, в нього течуть сльози). Ви плачете? (Він заперечно хитає головою). Вам боляче? (Знову хитає головою). Ви приїжджий? Степан У Вас буде донька. Христина замолоду Донька? Степан Так. Донька. Христина замолоду Звідки Ви знаєте? Ви ясновидець? Степан У кінці життя доля на кожного одягає окуляри пошарпаної мудрості. Христина замолоду Я не приховую, я дійсно мрію про доньку. Навіть ім’я для неї… 570

Дiя третя

Степан Ви назвете її Марією. Христина замолоду Марією? Звідки Ви це взяли? Степан (Лагідно торкається живота Христини). Так… Її звати Марія. Христина замолоду (Дивиться на руки Степана, які ніжно гладять її живіт). Якщо справді буде донька, я хочу її назвати… Степан Клавдія. Я знаю. Але ти не послухаєш маму і назвеш Марією. Христина замолоду (Бере руки Степана й уважно розглядає). Так, так я і хотіла назвати, але моя мама… (Продовжує здивовано дивитися на його руки). Які знайомі руки. (З тривогою зазирає в очі Степанові). Я Вас знаю? «Совісті у Вас немає! Совісті!» Долинає стривожений чоловічий голос і чути кроки солдатських чобіт. З глибини сцени швидко наближається дивний літній чоловік, який тягне за собою ляльку маленької дівчинки. Він одягнений у кітель та галіфе. У нього великі вуса, що стирчать урізнобіч. Лялька — копія матері Степана з першої дії. Він кидається на молодого Степана, який спокійно сидить із сином на лавці та спостерігає за Христиною. Федір У тебе є совість? Степан замолоду Що? (Лякається, притискає до себе ляльку Річарда). Федір (Трясе лялькою Даринки перед його обличчям). Подивися на її руки, подивися! (Простягає руки ляльки). Ти що, звір? Ти наволоч остання, покидьок!!! Що ти з неї зробив? Що? 571

Мертва тиша

Степан замолоду Що ви хочете від мене? Хто Ви такий, чого Вам треба? (Молодий Степан встає і бере ляльку Річарда на руки). Федір Це ж моя донька? Моя єдина дитина! Як ти міг!? Як ти міг, покидьку, підняти руку на власну матір!? Як ти посмів?! Степан замолоду Чого Ви хочете від мене? Федір Ай-яй-яй!!! Тьху на тебе!!! Думав, чоловіком тебе виховав. Ти ж на моїх колінах виріс, сволото ти така!!! І це така твоя подяка? Старість своїй матері вже за життя на справжнє пекло перетворив!!! Як ти можеш після цього власним дітям у очі дивитися!? Степан замолоду Дайте мені спокій, ради Бога. (Чути плач Річарда). Що за муха Вас укусила? Ви мене з кимось переплутали. (Плач дитини стає голоснішим). Ідіть звідси, не лякайте дитину. Дайте нам спокій. Федір Піду, піду… (Тягне ляльку доньки у бік Христини і Степанастаршого). Ось! (Показує довгі руки ляльки Дарини Степанові і Христині). Насолоджуйтеся цими синцями! Подивіться на її шию! (Крутить лялькою перед ними). Ось на що ви перетворили мою доньку! Що ви за звірі такі?! Подивися на свою тінь! (Звертається до старшого Степана, показуючи на молодого). Подивися, ти, «професоре»! Я ж у неї все своє життя вклав! І ось ці побиті руки моєї доньки — платня за те, що я зробив для тебе у житті? (Степан-старший кам’яніє). На що ти перетворив своє життя, на що?! Чого ти стоїш!? Йди! Йди і шукай свої помилки! Шукай!.. Тебе теж стосується! (Нервово звертається до Христини). Як я на вас надіявся! Як я на вас сподівався! Тьху!!! Мені шкода, Степане, що я проґавив, коли у тебе совість росла! Я думав, що цим життя займалося, але ви його вбили, навіть заповіт не визначив вашу долю. Йди, Степане, йди! Шукай свої помилки. Може, в кінці своєї дороги щось і знайдеш. (Розвертається і, продовжуючи бурчати, швидко покидає сцену, 572

Дiя третя

несучи на руках ляльку, наче сплячу дитину. Зникає у темряві). Христина замолоду (Притискає руки Степана до свого обличчя, беззвучно плаче). Пробач мені, якщо зможеш. Пробач, будь ласка. Степан Вам погано? Христина замолоду (Повільно забирає його руки від обличчя і зі сльозами на очах дивиться на Степана). Ні, ні… Мені здалося, що… Степан Що Вам здалося? Ходіть, я Вас проведу до лавки. (Бере її за руку). Степан замолоду Христю! (Тримаючи за руку ляльку Річарда, схвильований, підбігає до Христини). Що з тобою, Христю? (Бере під руку). Ходімо сядемо. Христина замолоду Я не хочу. Степан замолоду Ти що, плачеш? Хто це був? (Дивиться вслід Федорові). Він що, і тебе образив? Не звертай уваги. Він якийсь божевільний. Притягнув якесь дивне опудало і кричав на мене, чому я б’ю свою маму. Ідіот якийсь. Не звертай на нього уваги. Таких ідіотів повно на світі. Ходімо сядемо. Христина замолоду Я не хочу. Ходімо звідси, будь ласка. Забирай велосипед і ходімо додому. (Вона поволі йде). Степан замолоду Добре, добре. (Ляльку Річарда бере в ліву руку, в праву — велосипед і йде вслід за Христиною, буркочучи під ніс). «Маму б’єш». Кретин. Христю, зачекай, Христю!.. А хто ця людина? З ким ти так довго розмовляла? Він що, твій знайомий? Чому ти мовчиш? (Молодий Степан, продовжуючи ставити запитання Христині, зникає в темряві).

573

Мертва тиша

Старший Степан, примружившись, убитим поглядом проводжає своє минуле і повільно ходить по сцені. Музиканти симфонічного квартету по черзі тиснуть йому руку і тихо виконують сумну мелодію. Вітер стихає. Дзвонять у двері. Голос Христини «Степане!» (Чути її хворий голос). «Куди ти подівся?» (Продовжують дзвонити. Степан стоїть, ніби відключений від реальності). «Степане! Хтось дзвонить. Іди відчини двері! Степане!» Степан Ти мене кликала, Христю? Чи мені причулося? Голос Христини «Де ти, Степане?» (Чути її голос. Дзвінки продовжуються). «Іди відчини. Подивися, хто там, Степане!» Степан А, так, так. Так, хтось дзвонить, Христю. Піду відчиню. Це, напевно, листоноша. (Іде до дверей). Через якийсь час з-за лаштунків чути якусь розмову, і на сцену повертається зніяковілий Степан. Услід за ним заходять троє пристойно одягнених чоловіків. Один з них — юнак, другий середнього віку з кейсом у руці, який дбайливо супроводжує третього — чоловіка похилого віку. Степан Прошу вибачити за незручності, панове, прошу вибачити. Я чекав вас, але не сьогодні. У нас був дуже важкий день, тому прошу вибачити. (Він дуже розгублений). З вашого дозволу, піду попереджу дружину. Вона краще знає про цей годинник. (Розвертається і розслонює завісу, де на бабусиному ліжку самотньо лежить Христина). Христина Хто там, Степане? 574

Дiя третя

Степан Христю! (Він дуже нервує). Христина Що з тобою, рідний? Знову якісь неприємності? (Говорить тихим хворим голосом). Степан Христю, будь ласка, тільки не хвилюйся. Христина Що сталося, Степане? Що, Марія не приїде до нас? Степан Ні. Марія вже давно замовила квитки і ціле літо буде біля тебе. А от… (Мне, заламуючи пальці). Христина Ну скажи, Степане, що трапилось? (Лагідно звертається до нього). Степан Вони… Вони знову прийшли. Христина Хто «вони»? Зварювальники? Що ще вони хочуть забрати? Степан З Ермітажу прийшли. Ніяк не одчепляться, Христю. Хочуть лише глянути на годинника. Тільки глянути і все. (Пауза. Христина мовчить). Христю, будь ласка, вони вже тут… Їх якийсь молодий хлопець привів, я не міг йому відмовити. Христина Ну, коли вони вже тут, то незручно якось. Поклич їх, хай заходять. Степан Спасибі, спасибі, Христю. (Цілує її в щоку). Піду покличу. Панове! (Енергійно звертається до гостей). Прошу вас, заходьте. (Гості нерішуче входять до вітальні). Знайомтеся, моя дружина — Христина Янтарівна. Вона трохи погано почувається, але…

575

Мертва тиша

Річард Пані, пробачте нам за вторгнення. Але ці панове дуже наполягали на зустрічі з Вами. (Він трохи збентежений). Вони вже кілька років поспіль приїздять до нашої країни з однією метою — побачити трофейний годинник Вашого прославленого батька. Цього разу мені доручили супроводжувати їх до Вас. Христина Годинник… Знову годинник батька. (Вимовляє сумним знесиленим голосом). І хто ж вони? Що вони хочуть знайти в цьому старому годиннику? Річард Пані, дозвольте представити — граф Дагонський, спадкоємець королівського престолу. (Старий киває головою). Пан Йозеф Морґінсон — директор королівського музею. (Він кілька разів кланяється Христині). Якщо дозволите, граф хотів би Вам передати невеличкий презент. (Річард нерішуче підходить до табурета і кладе на нього невелику коробку, обгорнену подарунковим папером і обв’язану стрічкою з бантиком). Христина Навіщо, не треба. (Зніяковіла, намагається підвестися). Не варто турбуватися. Річард Заспокійтеся, пані, прошу Вас… (Підходить, цілує їй руку і говорить пошепки). Будь ласка, Христино Янтарівно, дозвольте їм поглянути на годинника, а то мене виженуть з роботи. Христина (Зніяковіла, хоче сісти на ліжку. Степан швидко підходить, поправляє подушку і допомагає їй сісти. Христина не зводить очей з Річарда). Бачиш, Степане, яка вихована молода людина. Степан Так. Він дуже вихований. Христина І Ви працюєте в цих поважних панів?

576

Дiя третя

Річард Ні, пані. Христина Називай мене просто — Христино Янтарівно, ми звичайні люди. Річард Вибачте, Христино Янтарівно. Я працюю в Ермітажі. Молодшим науковим співробітником. Досліджую механічні шедеври сімнадцятого століття. Христина Цікаво, цікаво. Отже, це Ви до нас часто телефонували стосовно годинника? Річард Ні, це мій керівник телефонував, Ісаак Антрополович. Христина Як Ваше ім’я? Річард Річард. Христина Як? (Блідне). Ти Річард? Річард Так, Христино Янтарівно. Я Річард Покровський. Христина (Дивиться мовчки довгим сумним поглядом). Ти чуєш, Степане? Степан Так, Христю, я чую, звичайно. Христина Ця молода вихована людина називається так само, як і наш син… (Пауза). Підійди ближче, Річарде. Річард (Соромлячись, озирається на своїх супутників, які мовчки стоять, тримаючи в руках капелюхи. Говорить до них 577

Мертва тиша

Дiя третя

німецькою). Панове, Христина Янтарівна сьогодні погано почувається, вона хоче мені щось повідомити.

грати. Іноді вони зупиняються, немов для репетиції. Степан піднімається на сцену, зсуває завісу і стає перед шафою.

Граф і Морґінсон Звичайно, Річарде, звичайно. (Відповідають німецькою і обидва кивають головами на знак згоди. Річард підходить ближче до ліжка). Христина Дай мені твою руку, Річарде. (Річард сідає на край ліжка. Вона бере його руку і розглядає, неначе намагається щось прочитати). Річард Христино Янтарівно, у Вас усе буде добре. Ви обов’язково видужаєте. Я запрошу свого батька, він лікар і, напевно, зможе Вам допомогти. Степан Ні, Річарде, не турбуйся. Їй зараз значно краще. Христина Спасибі, Річарде. (Витирає сльози зі щоки). Степане! Степан Так, Христю. Христина Покажи Річардові батьківський годинник. Йди, синку, йди. Покажи цим панам те, що вони хочуть бачити. Річард Щиро дякую, велике спасибі, Христино Янтарівно. (Встає і цілує їй руку). Степан Ходімо. Річарде, скажи своїм панам, хай заходять. (Поволі йде углиб сцени). Степан зупиняється перед маленькою сценою, над якою натягнена завіса. Річард німецькою щось каже панам, і вони разом ідуть за ним. Симфонічний квартет у тому ж ритмі продовжує

578

Степан Річарде, допоможи, будь ласка, відсунути шафу. Річард Одну хвилинку. (Знову щось шепоче панам, які діловито кивають головами і піднімаються на сцену). Степан (Нахиляється, прагнучи підняти лівий бік шафи). Річарде, з мого боку вдвох легше буде її відсунути. Давай разом, синку. Річард разом зі Степаном з рипом відсувають шафу вбік. За шафою захований дивний великий предмет. Він загорнений у мішковину і обв’язаний мотузками. Граф і пан Морґінсон багатозначно переглядаються. Степан метушиться навколо годинника, розв’язуючи мотузки, і знімає мішковину, з якої клубочиться пилюка. Річард виймає хустинку, затуляє носа і відходить убік. Степан знімає мішковину, під якою показується чорний оксамит. Граф і пан Морґінсон знову перезираються. Річард кладе хустку до кишені й уважно спостерігає за Степаном. Степан уважно дивиться на предмет і одним рухом зриває з нього оксамит, з-під якого блискає золотом величезний кімнатний годинник. Знову знімається пилюка. Пан Морґінсон, побачивши годинника, роззявляє рота. Граф дуже схвильований, але стримує себе. Квартет у цей час грає один із творів Моцарта. Річард Ого! (Пильно оглядає годинника). Граф Річарде! (Простягає тремтячу руку). Річард Пробачте, графе. (Говорить німецькою, швидко спускається,

579

Мертва тиша

Дiя третя

і вони з Морґінсоном допомагають графові піднятися на сцену. Всі разом підходять до годинника). Граф звільняється від супровідників і схвильовано обмацує годинника. Уважно розглядає кожен квадратний сантиметр корпуса. Степан Річарде, може, відкрити годинника? Річард Так, звичайно. Бажано. Степан Я зараз. (Спускається і йде до Христини). Христю, люба, їм треба відкрити годинника. Дай ключ, будь ласка. Христина У мене його немає, Степане. Степан А де ж він? Христина Ключ від годинника ще батько загубив, і відтоді ніхто його так і не шукав. Степан А як тоді його відкрити? Христина Хай ламають, хай що хочуть, те і роблять. Степан Ой, Христю, Христю. (Іде назад до годинника). Річарде! Річарде. На жаль, ми не можемо знайти ключ від годинника. Доведеться ламати замок. Річард (Заперечно хитає головою і звертається до графа німецькою).

580

581

Мертва тиша

Дiя третя

Графе, на жаль, господарі загубили ключ від годинника. Вони кажуть, щоб ми ламали замок.

Річард Степане Федоровичу, граф цікавиться, скільки Ви хочете за цей годинник.

Граф Дагонський заперечно хитає головою, тремтячою рукою виймає з кишені згорток чорного оксамиту. Розгортає його, виймає старовинний футляр і простягає Річардові. Той бере і здивовано розглядає його. Потім багатозначно дивиться на графа, який схвально киває головою. Річард відкриває футляр, виймає ключ, демонстративно поволі проводить ним у повітрі, схиляється до замкової щілини, вставляє ключ і відкриває годинник. Ключ кладе назад у футляр і простягає власникові. Граф, не звертаючи уваги на Річарда, підходить до годинника і обережно, дбайливо відчиняє скляні двері. Він застигає перед годинником, неначе переміщується в інший світ. Стає перед ним навколішки і розглядає зсередини. Пан Морґінсон виймає з кейса лупу і простягає її графові, який щось уважно розглядає на дні корпуса. Через якийсь час віддає лупу Морґінсону й піднімається з колін. Річард допомагає графові. Всі уважно спостерігають за графом, який мовчки втуплюється у свою родинну реліквію. Пан Морґінсон ступає кілька кроків і стає поруч із графом, котрий, не рухаючись, щось шепоче йому. Морґінсон Річарде! Річард Так, пане Морґінсон. (Миттєво підстрибує). Морґінсон (Говорить німецькою). Річарде, дізнайся в господарів, скільки вони хочуть за годинник. Річард Я зараз з’ясую це питання. (Він звертається до Степана, який з жалюгідним виглядом стоїть поряд із годинником). Пане Старовіров. (Степан такий відключений, що навіть не чує слів Річарда). Степане Федоровичу! Степан Ти щось запитав, Річарде?

582

Степан Цей годинник не продається, Річарде. Річард (Дивиться збентежено, не знає, що сказати, оскільки від нього не відводить погляд пан Морґінсон). А може, Вам варто подумати? Степан Не знаю, Річарде. Христина Янтарівна на це нізащо не погодиться. Річард Вони всі питання про вивіз годинника вже погодили з владою. А зараз я навіть не знаю, як це їм пояснити. (Показує на панів). Степан Так і скажи. Річард (Важко обертається і робить кілька кроків у бік Морґінсона). На жаль, вони не збираються продавати цей годинник. (Говорить німецькою). Граф (Трепетно витирає білосніжним носовичком щось усередині годинника). Хай назвуть будь-яку суму. Я звідси без цього годинника нікуди не піду. Річард (Знову розгублено обертається до Степана). Степане Федоровичу, будь ласка, запитайте Вашу дружину. Може, всетаки вам варто замислитися про продаж цього годинника? Мені здається, що для вас він давно вже нічого не означає, а для графа цей годинник дорожчий за життя. Цей трофей — їхня родинна реліквія, створена руками його предків. Будь ласка, Степане Федоровичу, вирішіть. Граф — дуже заможна людина, він Вас не обділить. Будь ласка, поговоріть з Христиною Янтарівною. 583

Мертва тиша

Степан (Стоїть розгублено, безглуздо заламуючи пальці). Річарде, Річарде. Я навіть не знаю, як про це їй сказати. Не знаю. Річард Може, я її попрошу про це? Степан Ні, ні. Я сам, я сам спробую, але... (Знизує плечима. Поволі спускається зі сцени, тихо підходить до ліжка, зупиняється, важко дихаючи). Христина Степане, ти? (Вимовляє втомленим хворим голосом). Степан Так, люба, а хто ж іще? (Поправляє їй ковдру і сідає на край ліжка). Христина Вони ще там?

Дiя третя

Степан Я? (Від напруги горло мало не перехоплює спазм). Христина Я ж пам’ятаю, як ти колись просив продати цей годинник. І Річард благав… От хай забирають. Скоро Марія приїде. Хоч кімната від цього непотребу звільниться. А то дітям ніде буде побігати. Шафу теж треба буде забрати. Навіщо вони нам? (Степан стоїть нерухомо). Степане, ти чуєш мене? Степан Так, так, Христю, так… Я чую тебе… Чую. (Він зціплює зуби від люті, а по щоках течуть сльози. Насилу стримує себе). Христина Іди, скажи, хай забирають, і повертайся скоріше. Мені нудно без тебе. Тільки причини двері, я більше нікого не хочу бачити. Степан, мов закам’янілий, розсунув завісу. Витираючи зі щік сльози, повертається до гостей, які не зводять з нього очей. Граф стоїть перед годинником, мов у церкві перед іконою.

Степан Так, вони ще там. Христина І що? Їм сподобався годинник батька?

Степан Річарде… (Вимовляє важко).

Степан Не те слово, Христино. Граф ладен хоч зараз його купити, але я…

Річард Так, Степане Федоровичу. Що сказала Христина Янтарівна?.. (Схвильований).

Христина Якщо він їм подобається, хай забирає.

Степан Хай забирають...

Степан (Підстрибує, наче вражений струмом). Що? (Питає тихо, майже пошепки. Дивиться на дружину так, ніби бачить її вперше). Що ти сказала?

Річард Що?! (Скрикує).

Христина Рідний, ти що, не хочеш його віддавати?

584

Степан Христина Янтарівна згідна, хай забирають... Річард О-о-о!!! Степане Федоровичу, Степане Федоровичу! (Мало

585

Мертва тиша

Дiя третя

не скрикує від радості. Миттєво розвертається у бік пана Морґінсона). Вони згідні, панове!!! (Кричить німецькою).

який відчиняє кейс і віддає йому кілька інструментів. Той, узявши інструменти, підходить до годинника ззаду і порпається в ньому. Другий механік так само йде до Морґінсона, бере інструменти, опускається перед годинником на коліна і копирсається в дні корпуса.

Граф так притискається до годинника, неначе суд відмінив йому смертний вирок. Морґінсон швидко підходить до графа і шепоче щось на вухо. Граф, не відходячи від годинника, схвально киває головою і мовчки витирає сльози хустинкою. Морґінсон Річарде. Річард Так, пане Морґінсон. (Підбігає услужливо). Морґінсон Йди поклич, хай зайдуть «лікарі».

Морґінсон (Зачиняє кейс і з серйозним виглядом звертається до Річарда). Річарде. Річард Так, пане Морґінсон. Морґінсон Скільки ми повинні заплатити цим благородним людям за наш годинник?

Річард Так, це годинникарі. Будуть реанімувати час у годиннику. Ходімо, будь ласка. Треба буде якось винести його.

Річард З їхнього вигляду, пане Морґінсон (говорить німецькою), їм самим буде важко назвати реальну ціну за цю реліквію. Як би там не було, у нас золото значно подорожчало. А вісімдесят сім кілограмів високопробного золота плюс сімдесятирічне зберігання раритету в незайманому вигляді, плюс моральні збитки за вимушений продаж історичної цінності, годинника, під звук якого, як мені відомо, сам Бетховен «Місячну сонату» писав. Я вже не кажу про те, яку естетичну роль виконував цей годинник, прикрашаючи райхканцелярію самого…

Степан Так, звичайно. (Виходить з Річардом).

Морґінсон Досить, досить…

Чути шум засувок і рип дверей, що відчиняються. У кімнату заходять Степан і Річард. Степан здивовано спостерігає, як услід за ними входять три солідно одягнені пани. Вони штовхають перед собою ноші на колесах, що, як у реанімації, накриті синьою тканиною. Біля нош встановлені штативи із закріпленими на них пляшками з рідиною різних кольорів. «Лікарі» зупиняються біля сцени, на якій стоїть старовинний годинник. Усі троє піднімаються на сцену. Один з них підходить до пана Морґінсона,

Не дає Річарду можливості завершити фразу. Обертається до графа і щось із дуже серйозним виглядом швидко пояснює йому. Граф, не зводячи погляду з механіків, які розкручують основний механізм, схвально хитає головою. Виймає з внутрішньої кишені авторучку і чекову книжку, а з нагрудної кишені — окуляри. Пан Морґінсон підставляє графові кейс замість столу. Граф кладе на кейс чекову книжку, одягає окуляри і починає щось писати. Тремтливою рукою видирає аркуш і віддає його Морґінсону.

Річард Я зараз... Степане Федоровичу, будь ласка, ходімо, треба буде вхідні двері повністю відчинити, там нас чекають «лікарі». Степан «Лікарі»?

586

587

Мертва тиша

Дiя третя

Морґінсон Річарде.

Річард Слухаю Вас.

Річард Слухаю вас, пане Морґінсон.

Граф (Виписує ще один чек і простягає його Річардові). Це твоя зарплата за титанічну працю, за знахідку архівних матеріалів дагонських безцінних реліквій. Спасибі вам, спасибі, Річарде.

Морґінсон Передай цей чек господарям. (Простягає чек). Гроші можуть отримати в будь-який час у будь-якому банку. Річард (Бере чек, швидко дивиться на нього). Ого! (Здивовано піднімає брови і кидається до Степана, який, засмучений, стоїть внизу біля сцени, як наймит, чекаючи звільнення). Степане Федоровичу (не може приховати радості), граф — дуже щедра людина. Це вам. (Простягає чек). Думаю, Христина Янтарівна залишиться задоволена. (Степан такий відключений, що навіть не чує його радісних слів). Степане Федоровичу, будь ласка. (Знову простягає чек). Ви знаєте, скільки тут грошей? (Шепоче йому на вухо. Степан, не звертаючи уваги на Річарда, прокидається і відвертається від нього. Річард розгублюється, не знає, що робити. Знічений, розводить руками і повертається до пана Морґінсона). Панове. (Простягає чек Морґінсону). Здається, вони роздумали продавати годинник або запропонована сума їх не влаштовує. Морґінсон Чому не влаштовує? (Обурюється німецькою). Граф Заспокійтеся, пане Морґінсон. (Говорить німецькою). Це їхнє право… Річарде. Річард Слухаю вас, графе. Граф (Забирає щойно виписаний чек. Швидко виймає чекову книжку. Морґінсон мовчки підставляє кейс. Граф виписує новий чек, відриває його і віддає Річардові. Річард швидко розвертається, але граф зупиняє його). Річарде!

588

Річард (Дивиться на чек). Графе... (Розгублюється і втрачає дар мови). Граф Заспокійся, Річарде, заспокійся. Твій науковий відділ не залишиться без моєї уваги. Річард Дякую Вам, дякую. (Кидається до застиглого Степана). Ми багаті, Степане Федоровичу! (Не може приховати свою радість). Ми багаті! (Силоміць втискає до рук Степана чек). Степане Федоровичу! (Продовжує збуджено рухатися). Степан Так, Річарде, так, звичайно. (Ніби щойно прокинувся). Річард (Ледь не плаче). Степане Федоровичу, можна, я подякую Христині Янтарівні? Степан Не варто, Річарде, вона відпочиває. Здається, вона навіть заснула. Не треба нікому дякувати. Річард Як не варто!? Ви щойно подарували мені сімдесят тисяч. (Шепоче у вухо). Це великі гроші, це ж валюта! Ви уявляєте, що Ви зробили для мене, Степане Федоровичу?! Це десять відсотків від суми, врученої Вам за проданий годинник… Степане Федоровичу! (Ніяк не може заспокоїтися від безмежної радості).

589

Мертва тиша

Дiя третя

Степан Що? (Поволі дивиться на чек). Що? (Продовжує дивитися на чек).

перестає дзвонити). «Ніч!» (Пауза. Його голос змінюється, смутнішає). «Як проклята доля». (Пауза. Очі повні сліз, голос ослаб). «Нещадне завивання вітрів...»

Річард Так, Степане Федоровичу, так. Цей годинник я знайшов в історичному архіві та визначив його місцеперебування. Я з першого курсу займався дослідженням історичних цінностей, вивезених з Європи після закінчення Другої світової війни. Степан Вітаю, вітаю. (Не може відірвати погляд від чека). Вітаю. Механіки, що працювали з годинником, завершують роботу, дбайливо виймають деталі з корпуса годинника і по частинах акуратно складають на ноші. Механік, що стоїть поряд, під’єднує крапельниці до механізму годинника. Граф хоче потиснути руку Степанові, але той настільки захоплений чеком, що навіть не помічає, як гості залишають квартиру. Разом з вітром стихає музика. Дзвонить телефон. Степан Річарде, візьми слухавку. (Не зводить очей з чека, дивно всміхається, продовжує стояти на місці. Телефон дзвонить знову). Маріє, візьми слухавку. (Пауза). Христю!.. Христю! (Не зводить очей з чека, йде у бік заслоненої завіси). Річарде, візьми слухавку, синку!.. Христю, люба! (Стає біля завіси і продовжує дивно всміхатися). Христю, знаєш, що написано на цьому чеку? Знаєш? Ось послухай… Річарде, візьми слухавку. (Розслонює завісу. Дзвінки продовжуються. Не відриваючи погляду від чека, стає перед порожнім ліжком. Телефон продовжує дзвонити. Степан так захопився чеком, що навіть не помічає відсутності Христини. Ліжко перетворено на басейн, з якого піднімається пара, наче над озером на світанку). Христю, послухай, будь ласка, ось той вірш, який ти загубила... Річарде, візьми слухавку! Пам’ятаєш, як я втік від тебе з дому із патефоном у руках? Пам’ятаєш? (Ходить навколо ліжка, не зводячи очей з чека). Я написав цього вірша ще тоді, коли сидів на пероні, чекаючи на поїзд. Ось послухай: «Мертва тиша». (Телефон 590

Щось гуркоче. За плечима Степана падає скульптура, загорнена в біле брудне полотно. Здіймається хмара пилюки, котру вітер відносить углиб сцени. Степан кам’яніє, переповнений болем, не може вимовити і слова. Чути, як довго і монотонно риплять двері на корпусі годинника, звідки насилу вилазить чоловік, одягнений як садівник. За корпусом чути дитячі голоси і плескання у долоні. Садівник Досить, досить! Давайте мерщій! Дайте руки. Садівник виймає з-за корпуса годинника по черзі двох ліліпутів, Нотаріуса і Свідка, одягнених у коричневі дитячі шуби, обоє лисі і босі. Один з них тримає великий згорток з вовчої шкіри, а другий — дерев’яне відро. Нотаріус Що, знову віршика дали в школі? (Цинічно звертається до Степана). Садівник Тихо, тихо. (Піднімає йому комір і міцно зав’язує шарф, як дитині). Свідок Знову «Ніч»?! (Упускає відро. Здіймається вітер). Нотаріус «Ніч, як проклята доля, знову самотністю хвора...» (Разом з ним слова Степана повторює другий ліліпут). «...Нещадне завивання вітрів у царстві моїх тривожних снів». Нотаріус Знаємо ми такі вірші, знаємо.

591

Мертва тиша

Дiя третя

Садівник Припиніть пустувати, ходімо швидше, поки гроза не почалася. (Бере ліліпутів на руки і повільно крокує у бік авансцени).

Нотаріус Чому ти мовчиш, Степане? То ми вчасно, так? Навіть номер будинку не переплутали... (Підходить до нього). Що це в тебе? (Звертає увагу на чек у руках Степана). Дай-но сюди... (Забирає чек і, хитро всміхаючись, роздивляється його). Так, отже, ти став заможним... Гаразд, ми його оформимо під високий відсоток. (Чек акуратно складає і кладе у внутрішню кишеню. Знову повертається до табуреток). Ну тоді почнемо проводити опис твого стану, а то як почне вити вітер, я нічого не встигну. (Розкриває книгу і гортає її). Ста... Ста... Ста... (Пауза. Уважно дивиться на список). Старовіров, Старовіров... (Повторює і продовжує шукати потрібне прізвище).

Свідок За такий віршик у нас ніхто навіть і цукерки не дасть. Ах ти! «Ніч, як проклята доля…» (Далі, як приспів, в один голос дочитали вірш до кінця, перекривляючи Степана). Садівник Досить! (Ставить обох на підлогу). Нумо мерщій працювати, бо ці хмари нічого доброго не віщують. (Швидко підходить до ліжка, бере дві табуретки та кладе їх поряд на авансцені, а сам зникає у глибині сцени і розв’язує мотузки, якими прив’язані полотнища на колонах). Нотаріус Знаємо ми всі твої болячки, Степане. (Шкутильгаючи на ліву ногу, підходить до табуреток і обережно кладе на них свій згорток, розв’язує його). У цей час Свідок ходить навколо скульптури й уважно розглядає її. Нотаріус Але як би там не було, Степане Федоровичу, звітувати доведеться всім. Ось такий фінал цього віршика. (Розгортає вовчу шкіру, з-під якої сріблястим кольором блищить обкладинка товстої книги. Цинічно всміхаючись, дивиться на заціпенілого Степана). Що, не знав, так? (Хіхікає, вишкіривши золоті зуби). Ой, насмішив ти мене. (Озирається довкола). Навіщо такої негоди мене викликав? (Пауза). Ти що, їдеш назавжди? Степан опускає голову і мовчки втуплюється в підлогу. Полотна, які розв’язує Садівник, тріпочуть на вітрі. Свідок розглядає скульптуру, що впала, обережно відриває зотліле полотно, намагаючись розгледіти, що там під ним.

592

Свідок (Відриває шматок полотна від скульптури, торкається її і відразу відсмикує руку, наче від розпеченого металу). Ай-яйяй!!! (Кричить і підстрибує, дме на долоню правої руки). Що за... Ай-яй-яй!!! (Продовжує стрибати). Нотаріус Куди ти лізеш без інструкції! (Не обертаючись, гортає книгу). Спершу охолоди, а потім берися оглядати. Відро ж на тобі закріплено!.. Старовіров, Старовіров... Свідок Ой, ой!!! (Закочує рукав і тримає руку на вітрі). Ти тільки глянь, як розпікся цей камінь. Від чого це він так? (Бере відро лівою рукою і занурює його у ліжко-басейн). Нотаріус Від інформації. (Хіхікає, не відводячи очей від книги). Через те, що багато знав, багато наслухався на своєму віку. Дивися, тебе чекає те саме, якщо вчасно свої вуха не закриєш, вони ж, як локатори, стирчать на твоїй макітрі. Свідок Подивимось, подивимось. (Ледве витягає повне відро води). Степане, допоможи... Степан Не можу, руки не слухаються.

593

Мертва тиша

Свідок Звичайно, коли вони дарма теліпаються на плечах, як у декого язик у роті. (З іронією дивиться на Нотаріуса). Тоді зрозуміло, чому ми тут. (Виливає воду на скульптуру, яка шипить і миттєво випаровує все. Він повторює цю процедуру кілька разів, аж поки скульптура повністю не холоне). Так довго бідолаха тліла, довго. Ще трохи — й могла згоріти дотла. (Зриває з неї полотно). Нотаріус Старовіров, Старовіров... Степане, а як ти далі збираєшся своє минуле вимірювати, коли руки не слухаються? (Розмовляє, втупившись у книгу). Степан Минуле? Нотаріус Так, минуле. Баланс має відображати все достеменно. Степан замислюється. Нотаріус І не думай. Ніхто не рахуватиме твої сльози. Степан Я сплю? Нотаріус Так! Але ти наказав, щоб до ранку тебе ніхто не будив. (Слинить пальці і продовжує гортати книгу). Степан І я дотепер так безглуздо сплю? Нотаріус Часом огидно хропеш і випробовуєш мої нерви. Степан А ви як хотіли? (Говорить голосніше, наче прокинувся). Повашому, кинути мене у темряву можна, а спілкуватися з тінню я 594

Дiя третя

не маю права? Чи не так? Нотаріус Тихше, тихше! Ти диви! З тінню йому спілкувати захотілося, та ще й жіночим голосом... Знаю я вас, знаю... Добре, що мухи панчіх не носять, а то я собі уявляю, чим би пахли ваші стелі. (Пауза). Коли незрячий бачить Бога, а німий розмовляє з дияволом, то зрячий, але глухий, як ти, бездумно служить обом, поки терпляча реальність не візьметься за ревізію ваших поглядів. Лише тоді у вас зникає апетит до моралі й духовності. А до цього хто зрозуміє, що ви прикриваєте своїми переконаннями… (Продовжує гортати книгу). Старовіров Степан Федорович. Ось і до тебе дійшли. Народився у тисяча... (Шепоче собі під ніс автобіографічні дані). Так... (Багатозначно дивиться на Степана). Чому носа опустив? (Підходить до ліжка і полоще руки у воді). Ти поки що не сліпий і не німий. (Мокрими руками плеще себе по обличчю й лисій голові). А до могили тебе якось дотягнуть. Це я знаю точно. (Пауза. Уважно розглядає Степана). Але я не знаю, чиї сльози хмарою супроводжуватимуть тебе в останню путь. Сяйнула блискавка, чути гуркіт грому. Вітер розгулявся по всій сцені. Свідок Треба негайно забиратися звідси, бо як гримне по-справжньому, то мало не буде. (Серед здертих полотен знаходить голову скульптури Давида). А з цим що будеш робити? (Звертається до Нотаріуса. Кладе її на сходи біля корпуса годинника. Обличчя скульптури запорошене так, що ледь проглядаються контури). Нотаріус З цим? (Ходить навколо шматків полотна, серед яких валяються уламки скульптури). Ану... (Виймає з кишені рулетку і простягає кінець Свідкові). На, тримай. (Вимірює ділянку, на якій лежить скульптура). Так... (Дивиться на рулетку). Мені здається, його не варто вносити до списку. Без нього і так достатньо речей треба описати.

595

Мертва тиша

Дiя третя

Садівник (Закінчує розв’язувати полотна на колонах, вітер тріпоче ними). А з ними як? (Показує на симфонічний оркестр, який байдикує на помості).

Свідок З ним! (Показує на шафу). Який у шафі павуків абетки гріхів навчає...

Нотаріус (Обводить їх поглядом). Ніяк. Вони своє вже відіграли. Плати і відпускай їх. Садівник Плати, плати... (Бурчить і виймає з кишені кілька конвертів). За все плати, а потім... (Переглядає конверти, один з них знову ховає до кишені, а решту роздає музикантам). Тут довго не затримуйтесь, бо незабаром так гримне... (Здалеку долинає гуркіт грому. Кілька разів сяйнула блискавка). Ось і дощ починається. Музиканти збирають свої інструменти та збираються йти. Нотаріус Ви куди? (Звертається до музикантів. Вони мовчки зупинились. Вітер ледь не зриває з них одяг). Ідіть розпишіться он у тій книзі. (Показує на книгу, що лежить на табуретці. Вони оточують книгу і гортають її, але ніяк не можуть відшукати місце, де слід розписатися). Поверніть до себе і все знайдете... Музиканти повертають книгу і по черзі ставлять свої підписи у ній. Кожен з них тисне руку Степанові та зникає у корпусі годинника. Тим часом Нотаріус і Свідок витягають з-під полотна усі частини скульптури і розкладають на авансцені. Все це викликає жаль і огиду.

Нотаріус Тягни його сюди. Без основного предмета я тут ледь усе не переплутав. Свідок (Іде до шафи і, недбало спершись на її двері, стукає). Гей, Степане! (Свистить). Степане, виходь! (Знову свистить). Ти що, вглух?! (Свистить). Є тут хтось? (Стукає). Ти що, заснув? Виходь! Усе закінчилося, Степане, виходь, поділися своєю печаллю. Я ж знаю, що ти тут. (Повільно, з рипінням відчиняє двері шафи і зазирає всередину). Ховаєшся?.. (Пауза). Так, твоя правда. Страх — великий керманич. Але його вже немає. Нікого немає, окрім нас... (Хіхікає). Виходь, виходь, Степане. Ну ж бо... (Виймає з шафи бородате опудало Степана). Прикидаєшся? Ти повірив у власну смерть? Ні, ні. В кінці життя шлях смерті не вибирають. (Повільно йде до корпусу годинника, волочачи за одну руку опудало). Якщо смерть дозволяє тобі так тупо знайти у ній порятунок, то хай так і буде... (Вішає опудало за комір у корпусі годинника. Зігнені коліна опудала торкаються підлоги). Садівник збирає розкидані на підлозі мотузки й кидає їх біля ліжка. Нотаріус (Накульгуючи, підходить і дивиться на мотузки). І це все? Садівник Так. Нотаріус І через ці дрібниці нас такої негоди сюди відправили?!

Свідок А з ним як?

Садівник Зараз часи не ті. (Переходить на голосний шепіт). Ми більше нічого не можемо викопати. У них усе святе так глибоко

Нотаріус З ким? 596

597

Мертва тиша

Дiя третя

закопане, що вони самі не можуть згадати, де воно. Оформляємо, що є, і забираємося звідси.

Нотаріус (Від такої поведінки Свідка йому стало не по собі). Дивися, що ти накоїв!!! Ти ж замість нього підписався! Навіщо?!

Свідок А з ним як? (Киває на Степана, який завмер, наче пам’ятник). Нотаріус А з ним ніяк. Хіба не бачиш, що він зараз із самим Господом судиться. (Пауза. Офіційним тоном). Степане Федоровичу, підійдіть, будь ласка, і поставте підпис на контракті, і Ваш стан буде надійно збережений. Степан, мов пам’ятник, ніяк не реагує на заклик. Свідок (Стає перед Степаном у позу Наполеона, високо задерши голову). Степане Федоровичу! (Говорить улесливо і підступно). По-моєму, з тобою нормально розмовляють... Ніхто голосу не підвищує... Ніхто тебе не тривожить, ніхто не тисне... Ти ж якось поворушися. Іди, постав підпис, і бувай здоровий на віки вічні.

Свідок Подумаєш, «підписався». (Буркочучи, бере відро і залазить на руки до Садівника). Я ж не нагидив. «Підписався». (Перекривляє Нотаріуса). Їдьмо, їдьмо, а то поки з них кров випустиш, власна совість почне прокидатися. А потім ми подивимося, на чиїй дупі будеш підписуватися. Нотаріус Ох ти!.. (Встає, закриває книгу, кладе під пахву і залазить на руки до Садівника). Лізеш у чужі справи... Хоч би спитав, коли він востаннє кров здавав. (Ображено). Свідок Я ні до чиїх справ не пхаюся, так як ти. (Дає ляпаса Нотаріусові за плечима у Садівника). Звідки в них кров... Нотаріус Якщо ще хоч раз удариш, я тебе вб’ю.

Степан Я не можу цього зробити, не можу.

Садівник Негайно припиніть! (Прикрикує на ліліпутів, які б’ються).

Нотаріус Степане! Ми нічого не порушуємо, ми просто фіксуємо твій стан. Моніторимо. (Пауза). Мораль — надто велика організація, у неї багато непередбачених пробілів, і вона не єдиний «рятівний круг», на який можна спертися. Крім такого кривавого спадку, у вас ще багато невідкритих, нерозпізнаних можливостей для творення нових принципів. (Пауза. Напружено дивиться на Степана). Підпиши і шукай у собі те, що можна ще знайти.

Нотаріус Степане, бережи вовчу шкуру! Раптом нічим буде душу зігріти... (Кричить через плечі Садівника, і всі троє, пройшовши повз корпус годинника, не перестають битися, потім зникають у темряві. За ними чути гуркіт водоспаду битого посуду).

Степан Я не можу. (Від напруги течуть сльози). Свідок Тьху!!! (Швидко підскакує, стає навколішки перед книгою і підписується).

598

Гримить, блискає. Степан Чому так тихо?! Вдар ще! Я тут! Хоч увесь світ перекинь мені на голову! Я тут! (Кричить у повітря).

599

Мертва тиша

Вітер відриває шмат полотнища від скульптур, що стоять на колонах, і несе догори. Все це схоже на вітрильник під час сильного шторму. Сцена напівзатемнена. Над колонами висять ляльки дійових осіб (окрім Річарда і Марії), які перетворилися на химери. Знову вдарив грім.

Дiя третя

Степан Мамо, припини! Я не можу заснути. (Шепоче плаксивим голосом). Хор припиняє співати, а десь із глибини сцени долинає голос молодого священика, який читає молитву.

Степан Грими, грими!!! Все одно, крім болю, нічого більше мені не завдаєш. Як грім не порахуєш у хмарах, так і біль не виміряєш у моєму серці! Хай, хай буде біль! Хай! Усе одно нічого ріднішого в мене немає! Навіщо мені твоя істерика, я і так божевільний! Грими!!! Грими!!! Чути голос літньої жінки, який багатоголоссям повторює одне й те саме: «Степане, прокинься, синку, прокинься». У глибині сцени з’являються три жінки в чорному. За ними входить чоловічий церковний квінтет, виконуючи молебень. Вітер мало не зриває з них одяг, сильно тріпоче у полотнищах на колоні. Вони йдуть у бік авансцени, але вітер заважає їм. Одна з жінок несе кошик, закриваючи обличчя від вітру. Продовжують звучати голоси літніх жінок: «Степане, прокидайся, уже ранок. Прокинься, синку, прокинься». Степан Мамо! (Виснажений). Перестань мене будити. Я вмираю від безсоння, а ти будиш мене. Чоловічий церковний хор розташувався на нижніх підмостках і продовжує співати. Жінки стали за плечима у Степана, наче ховаються від вітру. «Прокинься, Степане, прокинься». Знову звучить багатоголосся літніх жінок, повторюючи одне і те саме. «Прокинься, синку, не опирайся».

600

Степан Мамо, хіба не ти мене вчила, що не можна засинати з поганим настроєм, бо снитимуться жахи? Я не слухався, от тепер сняться лише жахи. Мамо, я вирішив ніколи не засинати без радості. Ось і чекаю. Не хочу проґавити відчуття радості. Вона ось-ось з’явиться. Але... Як її відчути? Якщо я засну, то як зрозумію, що це вона і є? (Пауза). Серце настільки сповнене болем, що я навіть не знаю, як знайти в ньому прихисток для радості. Тому я не можу спати, мамо. А ти мене будиш і будиш. Голос Степана II — Химери: «Степане, шукаєш незабутні хвилини?» Степан Так! Шукаю! Як я їх шукаю!.. (Пауза). А це хто? Голос Степана II — Химери: «Це ж я, Степане, хіба ти мене не впізнаєш?» Степан Ні! Не впізнаю. Голос мені не знайомий. Голос Степана II — Химери: «Степане, ти на нас не ображайся. А коли ти дійсно шукаєш те, заради чого так довго не можеш заснути, то пострибай — і одразу ж його знайдеш».

601

Мертва тиша

Дiя третя

Степан (Усміхається). Так. Як це я не міг згадати? (Стрибає на місці. Чути сміх химер). Що? (Зупиняється). Я не так стрибаю?! (Кричить. Сміх химер заглушує грім). «Усе вірно, синку, вірно». Знову чути багатоголосся літніх жінок: «Ти нікого не слухай, Степане. Ти завжди правильно стрибав. Але хто знав тоді, що вірно, а що — ні?» Знову дзвонить телефон. Гудки довгі, як міжміські. Степан, наче прокинувся, роздивляється навколо. Чути голоси химер: «Степане, візьми слухавку, Степане!» Степан (Начебто бере слухавку). Так! (Пауза). Хто? Микола?!. (Наче розмовляє по телефону). Миколо... (Пауза. Стоїть закам’янілий). Так! Я слухаю тебе, слухаю. Так, Степан... так, твій брат, а хто ж іще? (Пауза. Прикриває очі рукою). Добре, Миколо, все добре... Всі вдома... Всі живі і здорові... (Пауза. В цей час вітер б’ється об раму відчиненого вікна). Річард?.. Він пішов по хліб, щойно про тебе говорили... так, він незабаром повернеться. В нас усе добре, Миколо, все добре... (Вітер продовжує битися об віконну раму). Що?! Що?! Що ти кажеш, Миколо?! (Пауза). Вагон цвяхів?!. Так! Так! Треба!!! Але не один, а два, три!!! Але ешелону не вистачить, щоб душу розіп’яти!!! Ешелону! Ти чуєш мене? ЕШЕЛОНУ!!! Вітер продовжує тріпотіти всім навколо. Жінки в чорному знімають зі Степана одяг і кидають на підлогу. Він підкоряється їм. Одна з них виймає з кошика довгу до п’ят сорочку і одягає її на Степана. Інша йде до табуретки, скидає на підлогу вовчу шкуру і забирає обидві. Одну табуретку кладе за ліжком перед Степаном, а другу — у воду, в ліжко. Це все супроводжується жіночими голосами: «Степане, заспокійся, синку. Тобі треба зрозуміти, що життя...» Степан Так, мамо, так! (Верещить). Я розумію, що життя, окрім Бога і

602

603

Мертва тиша

вітру, складається ще з багатьох різнокольорових сліз. Вони як гробарі, мамо. Гробарі!!! «Степане, не кажи дурниць». Знову чути голоси жінок: «Перед сном обов’язково тричі перехрестися, прочитай молитву і попроси пробачення у Господа...» Степан За що, мамо, за що?! За що, за що... За що... (Повільно стає на табуретку). За що, мамо, за що... Хіба свічка може одночасно служити душі і розуму, мамо? (Дуже обережно опускає ногу в воду). «Сміливіше, синку, сміливіше... Він тебе зрозуміє... Він зрозуміє». Відлунюють жіночі голоси. Степан поступово опускається у воду. Священик припиняє читати молитву, квінтет співає молебень. Навколо все тріпоче від вітру. Сцена занурюється у напівморок, неначе в нічному тумані.

Кінець

604

Книгу створено і перевидано з ініціативи та за фінансової підтримки мецената і куратора проектів сучасного мистецтва Віктора Вінтоняка. Автор також вдячний: Романа Балаяна — кінорежисер, Володимира Чепового — письменник,

Марії Кокидько — генеральний директор компанії «Будматеріали»,

Богдана Соколовського — український фізик, політик, дипломат, Михайла Сидоржевського — головний редактор «Української літературної газети».

Особлива подяка

владиці Борису Ґудзяку — єпископ УГКЦ, громадський діяч, провідний науковець у галузі церковної історії, президент Українського Католицького Університету, а також

працівникам та студентам УКУ (м. Львів).

За технічне сприяння вдячний:

Сергієві Базиленку,

Шалві Абашидзе,

Наталії Софієнко,

Юрію Невідомському,

Зої Гуцуляк,

Богдану Климковецькому,

Оксані Бакоті,

Сергієві Штогрину.

Коли в людині переростає власне «его», вона не в змозі надалі керувати ним і перестає бачити переможний результат свого страждання, її охоплює агонія порожнечі і життя перетворюється на доменну піч. А якщо ще проторований шлях замість містерії стає сумішшю містичного продукту, інтелектуальна спроможність особистості миттєво змінює курс на 180 градусів проти себе і власноручно починає безглуздо знищувати навколо все пов’язане з минулим. З огляду на це герої моїх творів перестають відчувати межу з істиною, котра завжди проходить поруч. І їх біда полягає в тому, що вони чують дзюркіт струмка, але не бачать його. Доторкнутися до джерела і відчути його життєву енергію вони не спроможні, у них відсутній інстинкт відчуття Спасителя. А життя без присутності Всевишнього стає однією суцільною проблемою не тільки окремо взятих героїв тих чи інших творів, а цілої епохи, де знову починає панувати той, чиє ім’я я свідомо не називаю. В таких умовах ціною власного життя морально виживають тільки ідеалісти та гуманісти, котрі залишаються орієнтироммаяком заради «блукаючих» майбутніх потрясінь. Раґулі Власідзе

Раґулі Власідзе. Провінційне пекло. Драматургічна трилогія. Івано-Франківськ.: видавництво «Мантикора», 2014. — 608 с. Видання друге, доповнене. Переклад Оксани Когут — доктор філологічних наук, професор. Переклад віршів Раґулі Власідзе світлої пам’яті поета Миколи Мірошниченка. Репродукції полотен художника Володимира Чіркова Графічні роботи — Раґулі Власідзе Редактор та коректор — Ірина Шалкітене Дизайн та верстка — Майя Гук Керівник проекту — Ольга Котюк e-mail: kotjuk_olja@ua.fm Підписано до друку Формат Папір офсетний Друк офсетний Наклад 1000 прим. Гарнітура BalticaC Друк Свідоцтво

ISBN УДК ББК Всі права захищені. Передрук будь-якої частини видання можливий лише за згодою редакції. Будьяке копіювання матеріалу або його частин, незаконне розповсюдження та тиражування переслідуються Законом України «Про авторське право та суміжні права».