ФОНТАН
СКОВОРОДИ #2
Філософське фрагментарно дискусійне утворення 2016 друга сповідь
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (народився 22 листопада (3 грудня) 1722 року Чорниці , Лубенський полк — пом. 29 жовтня (9 листопада) 1794 року. Іванівка, Харківщина ) Український просвітитель, гуманіст, філософ, поет, педагог.
Двадцять п'ять років мандрував дорогами України незвичайний подорожній. За способом життя — чернець без ряси, мандрівник, самітник. За способом мислення — філософ, богослов, містик. За способом діяння — учитель, письменник, проповідник, «мандрівний університет». Великий оригінальний чоловік. Його вітали архимандрити і єпископи, сільські священики і звичайні прості люди, прикуті своїми обов'язками до монастирів, церков, сіл, пасік, хуторів. Кого вони бачили в Сковороді — паломника, прочанина, музику, піїта, дивака, невдаху, порадника чи пророка? І чи розуміли вони, до якого високого обов'язку покликав його внутрішній ангел, що «...віддаляв його від усяких прихильностей і, роблячи його пришельцем , переселенцем, мандрівником, виробляв у ньому серце громадянина Всесвіту, який, не маючи родини, маєтків, кутка, де голову прихилити, сторицею більше смакує задоволення природне, насолод простих, невинних, безтурботних, які черпаються чистим розумом і безтурботним духом у скарбах вічності» (Михайло Ковалинський).
Є й зараз на Полтавщині над річкою Многою село Чорнухи, а в ньому незаселена ділянка, яку звуть дворищем Сковороди. Чорнухи — тоді сотенне містечку Лубенсь-кого полку, а нині районний центр Полтавської області. Саме тут сто-яла хата Сави Сковороди та його дружини Палажки — Батько Григорія колишній козак Лубенського полку, але вже тоді був малоземельний селянин. У тій хаті 3 грудня 1722 р. побачив світ їхній молодший син Григорій. Батьки його чесністю й правдивістю, гостинністю і побожністю, та миролюбивимсусідством славилися на всю округу, таким і хлопця виховували. Праця у цій родині завжди була у пошані. Коли ж батько щось робив біля хати, Гриць змалечку намагався допомогти — привчався до праці. Очевидно, саме з сім'ї він виніс переконання: «Хто труда не перейде, до добра той не прийде». До виховання Григорія долучилася й сама природа. Ще в дитинстві звик бути сам із собою й зовсім віддався враженням чарівного оточення: вишневі садки, кленові гайки й рідна річка Многа. Не дивно, що вже в дитинстві відзначався Грицько меланхолійним темпераментом. Але й допитливим був. Все, було, матір запитує: «Як засинають поля? Чого сонце щодня за грушу ховається? А де опинишся, якщо йти прямо-прямо і нікуди не звертати?» Від дитячих літ, як сам про це згадував, тягла його якась таємна сила й порив до книг та навчання. За звичаєм того часу здобував освіту хлопець у чотирирічній дяківській школі у рідному селі. Одного дня повів тато сина до дяка “в науку”. У полотняній торбі малюка — скибка жит-нього хліба, а в душі — цікавість: що то за наука в тій школі?
Окрім охоти до науки виявив малий Грицько нахил до пошанування Бога, твердість духу й талант до музики. Гриць лю-бив сидіти від вербою, що купала в Мнозі свої зелені віти, і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. Пасе гусей і грає, забуваючи про все на світі. У грі можна впізнати то повів вітру чи шемрання осоки, то ґелґотання гусей чи плескіт риби. Які звуки вловить вухо, те й відтворює Гриць на милій серцю сопілоньці. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо той виявив у хлопця незвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію.
І ось, погожого дня осіннього ранку посеред двору козака Сави Сковороди стояв чималий віз, ще звечора налаштований у далеку дорогу. Ще вдосвіта батько й син поїхали в поле. На прадідівській ниві юнак проорав довгу, рівну борозну. Це мало символічне значення: щоб такою прямою, рівною, як ця борозна, була його життєва стежка, щоб ніколи не кривив душею, не розминався з правдою. Такий тоді був звичай: колись проорював свою борозну й Сава, коли проводжав його батько на Запорозьку Січ. А того дня проводжав свого молодшого сина Григорія в стольний Київ, до академії, про яку хлопець давно мріяв.
Лемма.1. Є декілько свідоцтв, що у 9 років маленький Григорій втратив батька та матінку. Саме сільский священик був ініціатором подальшого Навчання хлопчика…
Лемма.2. "Григорий Сковорода родился 22 ноября (3 декабря) 1722 года вторым ребёнком в семье малоземельного казака Савки (Саввы) Сковороды и его жены Палажки (в девичестве — Пелагеи Степановны Шенгереевой в окрестностях Полтавы в сотенном селе Чернухи Лубенского полка, входившем в черту Киевской губернии. Среди уроженцев Лубенского полка в ревизских книгах XVIII века также упоминаются Клим, Фёдор и Емельян Сковорода, очевидно, состоявшие с Саввой Сковородой в родстве. Как полагают исследователи, Григорий Сковорода родился на входившем в село Чернухи хуторе Харсики. Там до недавнего времени ещё проживали люди с фамилиями Сковорода, Сковородько и Сковороденко; в восемнадцатом веке в Харсиках располагался земельный надел, который предоставлялся в Чернухах лицам духовного звания. Согласно Густаву Гессу да Кальве, отец философа — Савва Сковорода — был в Чернухах сельским священником, что подкрепляет версию о том, что отчий дом философа мог находиться именно в Харсиках.
Лемма 3. Сыновья — Григорий и Степан — отправились учиться по воле и наставлению отца, так как для малоземельного казачества настали не лучшие времена. Старший сын Саввы Сковороды — Степан — уехал в столицу ещё при жизни отца, а Григорий после его кончины. Важно отметить, что в Санкт-Петербурге и в Москве у семьи Саввы Сковороды уже проживали родственники. Известно, что Степан Сковорода много времени проводил в Санкт-Петербурге у родни. В 1738 году Степан отправился в город на Неве, «чтобы искать счастья в столице, где проживали его родственники Полтавцевы». Дядя по материнской линии и двоюродный брат будущего философа Григория Сковороды — Игнатий Кириллович Полтавцев — был крупным вельможей и землевладельцем. В царствование императрицы Елизаветы Петровны Полтавцев состоял в должности камер-фурьера и имел в Коломенском, в Керенском и в Шацком уездах шестьсот тридцать пожалованных душ. Дом Полтавцева и его семьи всегда был открыт для сыновей Саввы Сковороды. Дмитрий Чижевский, в частности, выдвинул предположение, что Именно благодаря усилиям и влиянию Игнатия Полтавцева Григорий Сковорода получил возможность стать придворным певчим в Санкт-Петербурге, а Степан Сковорода — получить начальное образование в Польше.
Києво-Могилянська академія славилася у ті часи як один з найкращих навчальних закладів у слов’янських країнах. Наступних 20 років життя Григорія будуть пов’язані з її славою.: Новий, ще не знаний світ, постав перед очима молодого хлопця в стінах академії. Жадібно вивчав він мови - латинську, старогрецьку, єврейську, німецьку. Успішно проходив класи граматики та синтаксису. Збагачували фантазію міфи "Іліади", езопівські байки, а коли читав Вергілія, то здавалося, що й сам Григорій мандрував з його героями від зруйнованої греками Трої аж до берегів Тібруна латинській землі. Тут, в академії, хлопець опанував теорію поезії і практичне віршування, заглибився у філософію. Захоплювався Плутархом, Цицероном, Лукіаном, Еразмом Роттердамським
Лемма 4. Традиционно считается, что c осени 1738 года по лето 1741 года Григорий Сковорода учился в Киево-Могилянской академии, однако в списках учащихся его имя не сохранилось. Первый период обучения Сковороды в Академии восстановил в 1902 году Н. И. Петров, основываясь на сведениях о Самуиле Миславском и копии латинской книги «Об исхождении Св. Духа» Адама Зерникава, переписанной 35 студентами для Тимофея Щербацкого, среди которых был Сковорода. По мнению Л. Е. Махновца, Н. И. Петровым был допущен ряд неточностей в реконструкции протяжённости «первого украинского периода» Сковороды, которые впоследствии воспроизводит и развивает Д. И. Багалей. Согласно архивным исследованиям Л. Е. Махновца, Сковорода должен был проходить обучение в академии с 1734 по 1741, с 1744 по 1745 и с 1751 по 1753 годы, то есть получается, что Сковорода поступил в Академию в возрасте 12 лет, причём, исходя из этих расчётов, в Киевской академии юный Сковорода мог воочию увидеть молодого Михаила Ломоносова. Хотя большинство современных исследователей разделяют позицию Л. Е. Махновца, вопросов о первом периоде обучения в Академии больше, чем ответов, поэтому его периодизация по-прежнему остаётся дискуссионной.
Коли Григорій закінчував останній граматичний клас, йому вже йшов 19-й рік. Саме тоді до Києва приїздить петербурзький співак, бас Гаврило Матвійович Головня з надзвичайними повноваженнями і мператриці Єлизавети щодо залучення українських музикантів до придворної капели . Серед перших було названо Г. Сковороду
Лемма 5. Обучение, начатое в Академии, Сковорода так и не закончил. 7 сентября 1741 года Сковорода по настоянию Рафаила Заборовского прибыл в Глухов вместе с тремя товарищами Стефаном Тарнавским, Иваном Тимофеевым и Калеником Даниловым, где прошёл конкурсный отбор и был отправлен назначенным по приказанию обер-прокурора И. И. Бибикова уставщиком Гаврилой Матвеевым в придворную певческую капеллу в Санкт-Петербург. Как показал Николай Бородий, будущий философ ехал в северную столицу через Москву, так как именно там проходили торжества по поводу коронации Елизаветы Петровны, взошедшей на престол 25 ноября 1741 года. В Санкт-Петербург Сковорода прибыл только в декабре 1742 года. В качестве придворного певчего Сковорода поселился в Придворной капелле близ Зимнего дворца. Его годовое жалование составляло 25 рублей, что по тем временам было большой суммой, при этом родители Григория Сковороды освобождались от налогообложения. Будучи певчим, Сковорода сблизился с фаворитом императрицы, графом Алексеем Разумовским, происходившим, как и Сковорода, из малоземельных казаков. С 1741 по 1744 год Григорий Сковорода проживает в Санкт-Петербурге и в Москве. В этот период он часто гостит в имениях Разумовских и Полтавцевых. Примечательно, что доверенным лицом в доме Разумовских был другой выдающийся русский философ Григорий Теплов, с которым Сковорода мог познакомиться в период придворной службы.
І був він уставником в придворному елітному імператорському хорі цариці Єлизавети в Петербурзі. Перебуваючи там він склав глас духовного співу «Іже херувими», що вживався по сільських церквах на Україні. «Г. Квітка-Основ'яненко свідчив, що голос цього духовного співу, під назвою «придворного» уміщено в службі, розісланій по всіх церквах України для однаковості в церковному співі. Сковорода склав і веселий та урочистий спів «Христос Воскрес», і канон «Воскресіння День», що вживалися по всій Росії замість давнішнього сумного ірмолойного співу - голос, котрий всюди зовуть Сковородиним» Лемма 6. В 1744 году Сковорода поехал в составе свиты императрицы Елизаветы в Киев, где получил увольнение с должности певчего в звании придворного уставщика, с тем чтобы продолжить обучение в академии. Дмитрий Багалей обнаружил в Харьковском историческом архиве ревизскую книгу за 1745 год, в которой числится «двор Пелагеи Сковородихи, чей сын (обретался) в певчих». Из записи в ревизской книге вытекает, что Саввы Сковороды к 1745 году уже не было в живых. Остаётся только гадать, застал ли Савва Сковорода возвращение своего сына Григория из Петербурга. Будучи в академии, Сковорода слушал лекции архиепископа Георгия Конисского. В период обучения в академии большое влияние на Сковороду оказала фигура знаменитого киевского путешественника и паломника Василия Беляева Барского, вернувшегося под конец жизни в Киев. Желая постранствовать по миру, Сковорода (по версии Густава Гесса де Кальве) притворился сумасшедшим, вследствие чего был исключён из бурсы. Вскоре, согласно Ковалинскому, Сковорода отправился за границу в качестве церковника при генерал-майоре Фёдоре Степановиче Вишневском (сербском дворянине на русской службе, близком друге и сподвижнике Алексея Разумовского) в составе русской миссии в Токай. Целью миссии была закупка токайских вин для императорского двора
Учень і біограф Сковороди Михайло Ковалинський пізніше зазначатиме, що за кордоном, філософ навчався та мандрував по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.
Він побачив Прешбург, Відень, Братиславу, Будапешт і інші довколишні місцевості. За свідченнями сучасників виходить, що Сковорода перейшов пішки не тільки Угорщину, але й Польщу, Пруссію, Німеччину й північну Італію. Побував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів.” Набув знання та зв’язки. З Європи Сковорода повертався без шеляга в кишені, але сповнений новими знаннями та блиску-чими ідеями. ПОРТРЕТ В свої студентські роки Григорій шукав духовно-живого оточення. Він уникав п'яних юнацьких забав, вважаючи, що вони ранять духовні сили людини і приводять, як і кожна зла пристрасть, до перекрученого розуміння слова Божого, і як наслідок - нещастя і знесилення самого життя. Так про пристрасть до оковитої з її отрутою, застерігаючи від такого роду рабства, він жартував: «Я знаю шевця, який протягом двох чи трьох місяців свято додержував правила не пити сивухи, але після закінчення посту за один день стільки набирався нектару [артемовскаго], скільки могли б випити три превеликих мули чи три аркадські осли, змучені спрагою». Навчаючись в Академії веселий, енергійний, проникливий Григорій брав найкраще із студентського життя, - брав участь у колядуваннях, Різдвяному вертепах, написавши до багатьох сценарії особисто, писав і виконував релігійні канти, вже тоді здійснюючи малі паломництва по святинях Київщини. Одним з його найкращих земних друзів був земляк Петро Величковський (в майбутньому преподобний старець Паісій) з яким Григорій належав до студентського гуртка ідейних однодумців. В товаристві братчиків панувала особлива високочеснотна ідеологія. Юнаки присягнули жити монашим життям, але не в багатому монастирі, щоб не спокуситись славою і сріблолюбством, а подальше від великих міст.
Лемма 7, Считается, что за три года Сковорода побывал в Польше, Венгрии и Австрии. По данным Густава Гесса де Кальве, Сковорода также был в Пруссии и даже Италии. Достоверно известно только то, что Сковорода посетил окрестные земли близ Токая и побывал в Вене. Однако, основываясь на том, что Сковорода был в токайской миссии пять лет, а не два с половиной года, как полагали в начале двадцатого века пришли к выводу, что Сковорода и впрямь мог побывать в Италии и даже добраться до Рима. Основным аргументом в пользу правдивости сведений Густава Гесса де Кальве о поездке в Италию служит тот факт, что у Фёдора Степановича Вишневского были знакомые во многих посольствах Западной Европы, а значит Сковорода мог воспользоваться связями генерала.
У 1750 році він повертається у Україну. По-перше поїхав до домівки батьків. Але вони вже пішли з життя, а брат десь подівся у великому світі. . Григорію вже 31 рік. Незважаючи на талант , досвід та знання, він ще ніяк не отримає “коріння” для подальшого життя. Але він не впадає у відчай. У 1753 році у старовинне місто Переяслав прибуває новий епіскоп – Іоанн Козлевич. Саме йому Сковорода посвятив панегітик , що у творі «Сад божественных песней» під номером 26-м. Його призначено викладачем, але застосовані молодим педагогом нові методи викладання викликали заперечення єпископа Никодима Сребницького, якому підлягав колегіум, «По сему Сковорода выгнан был из училища Переяславскаго не с честію».
Після втрати місця викладача в Переяславському колегіумі Сковорода восени 1751 р. повертається до Києва і ще два роки навчається в академії, в богословському класі. Він не хотів іти в ченці, тому залишає академію, не закінчивши її повного курсу, і в січні 1754 р. стає в с. Ковраї домашнім вчителем поміщика Степана Томари, навчаючи та виховуючи його сина Василя. Лемма 8. Сковорода возвращается в Киев. По приглашению Никодима Скребницкого он пишет для Переяславской семинарии «Руководство о поэзии» («Разсужденіе о поезіи и руководство к искуству оной»); когда же переяславский епископ потребовал, чтобы Сковорода преподавал предмет по старине, Сковорода не согласился и процитировал латинскую пословицу «Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одно дело (архиерейский) жезл, другое — (пастушья) свирель»), что послужило поводом для увольнения философа в 1754 году. В том же 1754 году, после увольнения из Переяславской семинарии, Григорий Сковорода становится домашним учителем четырнадцатилетнего дворянского юноши Васи Томары и проживает в имении отца мальчика в селе Каврай, или Коврай на реке Ковраец близ городка Золотоноша. Мальчик был сыном переяславского полковника Степана Ивановича Томары, имевшего греческие корни, и его жены Анны Васильевны Кочубей, дочери знаменитого генерального судьи Войска Запорожского Василия Леонтьевича Кочубея, ценою собственной жизни обличившего гетмана Ивана Степановича Мазепу в государственной измене. По каким-то причинам отношения Сковороды с семьёй Томары не сложились. Несмотря на достойную оплату, пан Стефан Томара (как звал себя полковник) стремился подчёркивать своё превосходство над философом, а жена Томары — Анна Васильевна — не считала Сковороду достойным наставником для сына. Как-то раз Сковорода, недовольный учеником Васей (сыном Томары), назвал его «свиной головой», мать ребёнка подняла скандал. В результате этого инцидента Григорий Сковорода покинул дом Томары до окончания контракта. Получив от старого приятеля из Москвы Алексея Сохи письмо с выражением поддержки, Григорий Сковорода в том же 1754 году решил отправиться в первопрестольный град вместе с проповедником Владимиром Калиграфом. Известно, что Владимир Калиграф, получивший в Москве назначение префекта, вёз с собой труды Эразма Роттердамского и Лейбница. Вполне возможно, что Сковорода ознакомился с этими сочинениями во время дороги.
Сковорода навчав свого вихованця Василя Томару думати, а не повторювати з чужих вуст або книжок нісенітниці. Він не затуманював голову учня готовими висновками, а намагався збагнути його вроджений хист і розвинути природні здібності хлопця. Заняття вів переважно у формі розмов, весь час спонукаючи учня висловлювати власну думку. Після непорозумінь з родиною Томарів – знову мандри та навчання у Всесвіті знань. ... Десь у кінці 1754 року мандрівник зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі недалеко від Москви. Намісником у лаврі був вихованець Київської академії Кирило Ляшевецький. Того захопили освіченість і розум Григорія Сковороди, і він просив свого земляка залишитись у лаврі викладачем монастирського училища. Сковороді пропонували місце, гроші, славу, але, як і під час закордонної мандрівки, він затужив за батьківщиною, за її степами і садами. Наприкінці 1755 року знову він з'явився в Переяславі. Тут чатував на нього все той же дідич Степан Томара, який шкодував, що втратив незвичайного вчителя. Коли Сковорода спав, друзі Томари привезли його в Каврайський маєток. Поміщик вибачився і ледве умовив Сковороду залишитися. Ще понад три роки праці віддав він своєму вихованцю Василеві Томарі, аж доки тому настав час іти до офіційної школи, а Григорій Сковорода спробував ще раз стати офіційним вчителем. Толком никому не известный мальчик Вася, обучавшийся Сковородой, вошёл впоследствии в историю как сенатор и действительный тайный советник Василий Томара, проявивший себя как видный русский дипломат в Турции и на Кавказе. Василий Томара также сформировался как самобытный мыслитель. Философские воззрения Василия Томары отчётливо перекликающиеся с духовными размышлениями Сковороды, нашли отражение в воспоминаниях Жозефа де Местра о дипломате.
Лемма 9. Переяславський період (1753-1758 рр.) - окрема сторінка життя Сковороди. Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця був на ногах, надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов, куди хотів. Був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то лише раз на день по заході сонця. Але ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його лю-били і завжди шукали товариства з ним. Біблія, яку любив читати Сковорода на лоні природи, настроювала на філософський лад. П'ять переяславських років не минули безслідно як для Сковороди, так і для української літератури, поклавши початок одній з найцікавіших поетичних збірок у давній українській літературі. "Сад божественних пісень" створювався протягом 1757- 1785 рр. "Божественні" пісні не слід розуміти буквально, хоч Сковорода і вказує, що його "Сад" проріс "із зерен священного писання". Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора. Перші вірші збірки за жанром - панегірики, що складалися для вихваляння окремих осіб чи подій. Сковорода дещо обновив традиції панегіричного вірша. Безпосередність і простота ліричного героя, щирість і чистота почуттів стали ознакою жанру. Ода "Похвала бідності" розглядає низку морально-етичних проблем, які були предметом розмов між Сковородою та його учнем М. Ковалинським. "Нестурбований мир", "спокій нерушений і здоров'я міцне", "серце незламнеє", "зрівноважений дух", "мудра розсудливість", "веселість ясна" – цим супутникам людського життя співає хвалу поет. Тут Сковорода подає ідеальний образ людини, якого він усе життя прагнув. Цей ідеал протистоїть "жебракам", "захланним старцям", "що до скарбів земних так пожадливо горнуться". Сатиричні вірші Сковороди представлені поезією "Всякому місту звичай і права". Цей твір настільки подобався народові, що ввійшов у репертуар кобзарів-лірників як народна пісня. Гадають, що й музику на слова вірша створив Сковорода. Його поезія служила високій меті звільнення людини від кріпацтва. Джерело людського щастя поет бачив у соціальній і національній волі…
З 1759 року Григорій Савич починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії. Рік минув щасливо, але вже на канікулах епіскоп зробив спробу схилити Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до керівництва колегіумом. Та Сковорода вбачав істинне буття не в кар'єризмі, а в незахланнім житті, у вдоволенні малим, у відмові від усього непотрібного, у погамуванні самолюбства, щоб зберегти моральну чистоту. Сказав про це епіскопові. Відчувши його незадоволення, одразу попросив благословення на дорогу і пішов з міста. У Харкові Сковорода познайомився з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Між ними на все життя зав'язалась щира дружба. Часто-густо заради свого вихованця з'являвся він у Харкові. Допомагав вивчати мови, музику, античну літературу, філософію. Повертався в село - брався викладати на папері свої повчання, записувати думки, народжені у розмовах з юним другом. Іноді влаштовував з вихованцем пізно ввечері прогулянки за місто, приводив на цвинтар і, гуляючи поміж могилами, навчав не боятися ні життя, ні смерті. Педагогічна справа, очевидно, була покликанням філософа, бо коли 1766 року йому знову запропонували викладати в Харківському колегіумі нововведений предмет - основи доброчинності, він охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії". Керівники колегіуму мали намір зробити талановитого викладача "своїм", а Сковорода не хотів втрачати зв'язків з учнівською молоддю, плекаючи надію виховати в неї вільнолюбство і критичне ставлення до церкви, релігії; суспільства. Неприємності сталися вже після першої лекції, яку Григорій Савич розпочав словами: "Увесь світ спить! Та ще не так спить, як сказано: коли впаде, не розіб'ється; спить глибоко, розкинувся, наче прибитий! А наставники... не тільки не будять, а ще й погладжують, примовляючи: спи, не бійся, місце хороше... чого боятися!"
Коли зважити, що в громадській атмосфері цього часу пахло селянськими повстаннями, Коліївщиною, яка через два роки по цьому і спалахнула, то буде зрозуміло, що на Сковороду чекали нагінка і неприємності.
Лемма 10, Своєю діяльністю Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирічний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.
З 1759 р. Григорій Савич викладав спочатку поетику, а потім етику в Харківському колегіумі, дотримуючись свого новаторського способу навчання студентів. І тут його зазжріздники та вороги зводили на нього наклепи, доносили єпископові й губернатору, звинувачуючи в протиурядовій та антирелігійній діяльності. Через постійні переслідування і гоніння Сковорода змушений був двічі переривати на один рік викладання в Харківській колегії, а з 1769 року більш не займав жодної офіційної посади. Лемма 11. После окончания учебного года (1759—1760) Сковорода не захотел принять монашеский постриг, оставил коллегиум и около двух лет жил в селе Старица близ Белгорода. О годах жизни философа, проведённых в селе Старица и Белгороде практически ничего неизвестно. С сентября 1762 по июнь 1764 года он читает курс греческого языка. В этот период вокруг Сковороды формируется целый круг учеников. При чём этот круг учеников Сковороды по преимуществу формировался из детей священнослужителей, которые ко всему прочему были друзьями, либо состояли в родстве с Михаилом Ковалинским. В качестве исключения следует упомянуть Ивана Панкова, сына Афанасия Панкова, смотрителя из Острогожска. Тем временем, по смерти архиерея Иоасафа новым архиереем становится Порфирий (Крайский). И сам Сковорода, и новый префект коллегиума протоиерей Михаил (Шванский), и новый ректор Иов (Базилевич) не пользовались благосклонностью Порфирия. В результате, после окончания 1763—1764 учебного года Сковорода снова вынужден был покинуть учебное заведение. Спустя несколько лет Сковорода сближается с харьковским губернатором Евдокимом Щербининым. В 1768 году Сковорода (по инициативе Щербинина) вновь возвращается в Коллегиум: Щербинин своим приказом назначил его на должность преподавателя катехизиса. Однако новый белгородский и обоянский епископ митрополит Самуил был недоволен тем, что катехизис читает светский человек, и критически оценив курс философа, весной 1769 года уволил его. Сковорода отстраняется от преподавания (уже в третий раз), после чего к преподавательской деятельности не возвращается. В последующие годы Григорий Сковорода по большей части вёл жизнь странствующего философа-богослова, скитаясь по Украине, Приазовью, по Слободской, Воронежской, Орловской и Курской губерниям; в последней он сблизился с архимандритом Знаменского монастыря Амвросием.
ПОРТРЕТ З кожним роком його аскетизм приймає суворіші форми, але тим більше проявляється духовна бадьорість, з переконанням: «Кому менше в житті треба, той найближче стоїть до неба», тому супутницею його стає свята убогість. Бувало що у нього не було ні в що належно одягнутись ні - спожити. Та бути вільним від примусу людського і вірним Богові йому смакувало більше. Григорій Савич говорив: «Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого і найтвердішого металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує». Будучи для багатьох причиною нещастя, добровільно вибрана Григорієм Сковородою бідність, стає святою і найкращою умовою для спасіння. В чому ж тут секрет? - спитаємо ми. «Бідність і багатство, без Бога прокляті», - відповідає він нам. Отже, бідність і багатство без віри і уповання на Бога, не матимуть заповіданого Ісусом Христом правильного душеспасительного застосування, і не можуть сприяти щастю людини. «О блаженна й свята - уділ мій бідносте, Справжня мати серцям, рідна і лагідна...» «Зрівноважений дух, мудра розсудливість Та веселість ясна, що з верховин своіх На глупоту людську дивиться з осміхом От (це)супутники бідності
О vita nova, нове життя... Та, власне, він і до цього жив більше в мандрах, аніж у Харкові. Тепер же стане все на свої місця і запанує спокій у його душі. Хоча і пізно, в сорок чотири роки, він остаточно збагнув себе самого й віднині житиме життям, спорідненим своїй натурі, Він — мандрівник, поборник істини, апостол правди й волі! Тут і шукай, тут щастя. Лівобережжя, Приазов’я, Воронежчина,Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цього краю, де жив навчав, творив, користувався великою прихильністю й популярністю. Ці десятиріччя — це роки його слави. Всі хотіли бачити його. Мандрував від одного знайомого до другого або живучи в самоті й задумі, або ведучи розмови зі своїми знайомими на улюблені теми пізнання себе самого. Лемма 12 Його життя все більше обростало легендами. .Ізмаїл Срезневський у 1836 році у «Московському наблюдателе» опублікував оповідання «Майор, майор!», виписавши там історію невдалого одруження Г.Сковороди. Звісно це все художній вимисел (хто знає), але такий манливий та можливий. Сковорода часто зупинявся в домі відставного майора. Похилого віку господар полюбив гостя за його задушевність. Його дочці Олені викладав Григорій премудрість латини. Чим більше приязнь до цієї дівчини розросталась у серці Григорія, ти частіше він чув слова її батька: Кидай мандри та суєту суєт, бери Олену, хутір і живи, як люди... І я при вас. Та при онуках... Чи то справжнє щастя, земне і вічне? Незчувся, як вже в Валках й відбулися заручини, і коровай, і дівич-вечір. Украй схвильований Сковорода дивився на дівчину, яка сьогодні стане його дружиною, його супутницею у горі й радості, його найближчим і найвірнішим другом. Не мав і краплі сумніву: вона зігріє його остуджене вітрами мандрів серце, научить жити в затишку, народить діток... Господи, за рік чи два він буде батьком! А потім... Потім він повезе своїх синів у Київ, до Академії! От там усі здивуються... І тут йому війнуло в душу стужею. Та він пішов.: .
Лемма 14. В 1774 году Григорий Сковорода оканчивает в имении Евдокима Щербинина в селе Бабаи «Басни харьковские» и посвящает х станционному смотрителю города Острогожска Афанасию Фёдоровичу Панкову. Важно отметить, что сын Афанасия Панкова Иван был в числе студентов, слушавших лекции Сковороды в Харьковском коллегиуме. Благодаря переписке известно, что в том же 1774 году Сковорода жил у сотника Алексея Ивановича Авксентиева в Лисках. По всей видимости, Сковорода дружил не только с сотником, но и с другими членами семьи Авксентиевых. В одном из писем к священику Якову Правицкому из Бабаев Сковорода в 1786 году написал: «Целуйте такожде духовную матерь мою, игумению Марфу. Писать обленился к ней». Марфа Авксентиева была служительницей Вознесенского монастыря в пятнадцати верстах от Харькова. В Воронежской губернии Сковорода проводил много времени, в особенности в 70-е годы. Там проживали его близкие друзья, помещики Тевяшовы, у которых Сковорода часто гостил. «В гостеприимном острогожском доме (Тевяшовых) странник отогревался душой и телом». Диалог «Кольцо» и следом за ним «Алфавит, или букварь мира» Сковорода в 1775 году посвятил «Милостивому государю Владимиру Степановичу, его благородию Тевяшову». В 1776 году Григорий Саввич заканчивает в Острогожске «Икону Алкивиадскую» и адресует её отцу Владимира — Степану Ивановичу Тевяшову. Ему же посвящён трактат «Израильский Змий» и переведенный Сковородою с латинского диалог Цицерона «О старости». В Острогожске также жил близкий друг философа, художник Яков Иванович Долганский: в Диалогах Сковороды он фигурирует под именем «Яков». В числе друзей Сковороды также было много видных харьковских купцов, среди которых следует упомянуть Егора Егоровича Урюпина («правую руку» Василия Назаровича Каразина), Артёма Дорофеевича Карпова, Ивана Ивановича Ермолова, Степана Никитича Курдюмова и др. Также Сковорода находился в близких отношениях с харьковскими дворянами, в частности, с вахмистром Ильёй Ивановичем Мечниковым, владевшим окрестностями Купянска. У него Сковорода часто останавливался погостить. Воспоминания о Сковороде вахмистра, а также его сына Евграфа Ильича Мечникова (предка знаменитых учёных Ильи Ильича и Льва Ильича Мечниковых) легли в основу биографии Сковороды, составленной Густавом Гессом де Кальве, женившимся на дочери вахмистра Серафиме.
Лемма 15. В 1781 году Сковорода едет в Таганрог к брату своего ученика Михаила — Григорию Ивановичу Ковалинскому, который, в бытность учащимся в Харьковском коллегиуме, слушал вместе с Михаилом курс Сковороды о катехизисе. Как отмечает де Кальве, поездка Сковороды в Таганрог продлилась в общей сложности около года. О пребывании Сковороды в городе свидетельствует сохранившаяся переписка с друзьями, которую философ вёл, проживая у Григория Ковалинского. Из биографии, составленной де Кальве, следует, что Григорий Ковалинский организовал по приезду Сковороды большой приём, на который были приглашены знатные вельможи. Однако Сковорода, проведав об этом, укрылся в телеге и не вошёл в дом до тех пор, пока гости не разошлись. Среди корреспондентов Григория Сковороды в этот период, в частности, фигурирует харьковский купец Степан Никитич Курдюмов. Переписка философа с Курдюмовым сохранилась в архиве семьи купца. В 1790 году Сковорода заканчивает перевод с греческого «Книжечки о спокойствии души» Плутарха и посвящает её старому умирающему другу, секунд-майору Якову Михайловичу Донцу-Захаржевскому, предводителю харьковского дворянства, происходившему из казацкой старшины Донского и Запорожского Войск.
ПОРТРЕТ Образ Сковороды − странствующего мыслителя − будет далеко не полным, если, проследив его слобожанские пути-дороги, мы упустим из виду одну чрезвычайно важную тему. Эта тема − монастырские адреса и знакомства Григория Саввича. Коваленский свидетельствует, что во второй половине жизни Сковорода пребывал «в монастырях Старо-Харьковском, Харьковском училищном, Ахтырском, Сумском, Святогорском, Сеннянском и проч. по несколько времени». Если к этому перечню слобожанских монастырей добавить ещё Киево-Печерскую лавру и Китаеву пустынь − обитель в окрестностях Киева, где Сковорода жил летом 1770 года; если вспомнить, что с монастырским бытом и наставниками-монахами он познакомился уже в отроческом возрасте, когда поступил в учебное заведение монастырского типа; если, далее, упомянуть Переяславское монастырское училище, Троице-Сергиеву лавру и Белгородский монастырь, то мы обнаружим, что на любом почти жизненном отрезке, от молодости до старости, многие весьма значительные события в жизни Сковороды развиваются именно у монастырских, а шире сказать, у церковных стен. Это очень внушительный жизненный опыт. Настолько внушительный и очевидный, что он весьма часто служил и служит камнем преткновения для исследователей, поводом или для крайне односторонних выводов, или, что не лучше, для отмалчивания. В отношении Сковороды к обитателям монастырей то и дело обнаруживала себя какая-то странная двойственность. Как это объяснить, что он вроде бы и постоянно тянется к монастырским стенам, но и не менее постоянно отталкивается от них? Можно вспомнить и эпизод в Троице-Сергиевой лавре, когда молодой странник вежливо отказался остаться в обители на более продолжительный срок; и размолвку с Гервасием Якубовичем, когда Сковороде было предложено принять монашеский постриг; и, наконец, его грубовато-насмешливый выпад в адрес монахов-приятелей в КиевоПечерской лавре. Почему всё-таки получалось так, что уважаемый гость, милый, словообильный и откровенный Сковорода вдруг, вроде бы ни с того ни с сего, оборачивался ершистым и колючим строптивцем? Откуда брался этот нет-нет да и вспыхивавший огонёк неприязни, а то даже и озлобленности?
В Троице-Сергиевой лавре он живет как гость настоятеля, в Белгородский монастырь приходит как гость архимандрита отца Гервасия, в КиевоПечерской лавре тоже пребывает на положении почитаемого гостя. Теперь, если мы присмотримся к монастырским адресам, которые перечислены Коваленским, то и здесь обнаружится та же закономерность: Сковорода никогда не навещает «чужого» монастыря, то есть обители, в которой у него нет знакомых. Так, в Сумском монастыре, что в десяти верстах от города Сумы, во время пребывания там Григория Саввича настоятельствовал его сверстник, выпускник Киевской академии Иоакинф Боярский. В сеннянском Покровском − семь вёрст от слобожанского городка Сенной − игуменом с 1764 по 1787 год был Исайя Земборский, из семейства помещиков Земборских, уже известных нам почитателей Сковороды. Куряжский Преображенский монастырь, в котором, как известно, он жил летом 1767 года, а вероятно, захаживал сюда и позже, возглавлял в те времена Наркисс Квитка, родной дядя известного украинского писателя Григория Квитки-Основьяненко. Существует предположение, что Сковорода был знаком с семейством харьковских Квиток. Не «экзотическое» ли имя куряжского настоятеля − Наркисс,− столь редко встречающееся в славянской монашеской среде, подсказало Григорию Саввичу заглавие для первого философского диалога, для «Наркисса»? Мог быть гостем Сковорода и в Воскресенском девичьем монастыре, который находился недалеко от Бабаёв и в котором игуменствовала с 1764 по 1777 год его «духовная матерь» (так Григорий Саввич называет её в письме Якову Правицкому) игуменья Марфа. Она ведь принадлежала к роду Авксентьевых, а Сковороде этот род тоже был знаком: в 1774 году он гостил «в Липцах, у Алексея Ивановича Авксентиева». В 1770 году, когда Григорий Саввич приехал в Киев и обосновался в окрестной Китаевой пустыни, её настоятелем был Иустин Зверяка, в прошлом лаврский типограф и, по-видимому, его двоюродный брат («брат мой, Иустин Зверяка, бывый тогда игуменом…»).
Лемма 16. Из Китаева Сковорода часто ходил пешком в город − повидаться со старыми приятелями. Однажды во время такой прогулки с ним роизошло нечто, резко выделяющееся своей необъяснимостью с точки зрения здравого смысла − даже на фоне других необычных событий в его жизни. Шагая по спуску с Андреевской горы на Подол, он вдруг остановился, встревоженный неприятным запахом. Смрад натягивало ветерком откудато снизу, от крыш и палисадов, от базарных прилавков Нижнего города. Может, просто-напросто то был запах подгнивающих под жарким солнцем отбросов, облепленного мушнёй мяса? Нет, Григорию Саввичу почудилось и ещё что-то. Забыв о цели своей прогулки, он тут же поворотил назад, в Китаев. И как только, запыхавшийся от быстрой ходьбы, достиг своей келейки, не медля ни минуты, принялся за сборы. Что такое опять стряслось с гостем, куда это он надумал бежать? Кажется, ведь и повода к обиде никто не подавал? − недоумевали вокруг него. Но Григорий Саввич, вероятно, и сам недоумевал не меньше: не мог он объяснить толком, что с ним случилось, но случилось что-то такое, после чего он совершенно отчетливо понял: пора в дорогу, и побыстрей… На следующий день его уже не было в Киеве. Целых две недели шёл он и шёл по харьковской дороге и только в маленьком городе Ахтырка позволил себе сделать остановку, впрочем, не в самом даже городе, потому что от него отшагал ещё несколько вёрст, пока не забелели впереди, на лесистой горе, храмы и кельи ахтырского Троицкого монастыря. Сюда-то спустя несколько дней и докатилась по следам беглеца страшная весть: в Киеве − моровая язва. Город закрыт.
ПОРТРЕТ “ЧУДАКА” Если присмотреться к одной знаменательной черте в его облике − черте, так часто уже попадавшей в поле зрения. Речь идёт о пресловутой чудаковатости Сковороды, о его склонности к поступкам и действиям, выходящим за рамки привычных житейских норм. Саму по себе эту черту разглядеть в нём совсем не трудно, гораздо сложней дать ей верное истолкование. Ведь с «чудака», как мы теперь понимаем это слово и обозначаемый им тип поведения, спрос невелик. С «чудака» многое списывается. «Чудак» рассчитывает на снисходительность, на то, что при всей необычности своих слов и поступков он во мнении окружающих остаётся в общем-то милым и вполне приемлемым человеком. Его роль в конце концов делается некоторой услугой обществу, скучающему без «чудаков», без их лёгкой, часто изящной и вполне респектабельной клоунады. Он − партнёр в игре, условия которой хорошо известны как одной, так и другой стороне. И вот «чудак» превращается в оригинала, в своего рода общественного затейника, от которого ждут новых, никому не обидных выходок и трюков. Бытовые и литературные склонности неуживчивого Сковороды − совсем иного рода, чем приспособительное, «себе на уме», поведение типичного «чудака»-профессионала. Сковорода мог поступать и говорить странно и даже «дико» вовсе не в расчёте, так сказать, на публику, а в силу того, что таков был органически свойственный ему тип общественного поведения. В «Записках» И. Срезневский говорит: «Сковорода заслуживал часто имя чудака, если даже и не юродивого». Весьма показательна тут оговорка «если даже и не». Автор будто несколько постеснялся того, что Сковороде может быть накрепко приписана склонность к юродству, столь несерьезная с точки зрения просвещённого интеллигента XIX века. Но нельзя обойти вниманием ещё одну и, может быть, наиболее выразительную, красноречивую в духовном облике Сковороды черту. Речь идёт о так называемом «нестяжательстве» − идеологическом принципе, роднящем образ его мыслей со взглядами русских «нестяжателей» XV − XVI веков. «Нестяжательские» укоризны автора «Брани архистратига Михаила со сатаною» сегодня свидетельствуют о Сковороде как об одном из наиболее духовно чутких и совестливых представителей своей эпохи…
… У середині 1794 року, хворий і знесилений, Григорій Савич прибув у село Пан-Іванівка (тепер Сковородинівка) на Харківщині. Якось до господаря зібралися гості послухати повчань філософа. Він був веселий, цікаво розповідав про свої пригоди. А потім вийшов. Знайшли його тільки надвечір — на узвишині біля діброви копав глибоку й довгу яму. Закінчивши роботу, він виклав дно ями дубовим листям з рідних Чорнух. Потім він повернувся до своєї кімнати, умився, одягнув чисту сорочку, поклав у голови книжки та рукописи, ліг і вкрився свитиною. Заснувши, він більше не прокинувся. Сталося це 29 жовтня 1794 року. Згідно з його власним заповітом на надмогильному камені висічено: «Мір ловил меня, но не поймал».
Лемма 16. В 1791 году Сковорода уезжает в село Ивановка. Там он посвящает своему ученику Михаилу Ковалинскомусвой последний философский диалог «Потоп Змиин», который он, по-видимому, написал ещё в конце восьмидесятых годов. Весь 1792 год Сковорода проводит под Купянском в селе Гусинка. В августе 1794 года философ останавливается у Михаила Ковалинского в селе Хотетове Орловской губернии. Сковорода передаёт все свои рукописи ученику и, попрощавшись, едет в Киев, чтобы там, как Василий Барский, встретить свой конец. Сковорода умер 29 октября (9 ноября) 1794 года в доме дворянина Андрея Ивановича Ковалевского в селе Ивановка Харьковской губернии на пути в Киев. Незадолго до смерти в селе Ивановка был закончен последний прижизненный портрет Сковороды кисти харьковского художника Лукъянова.
Лемма остання.. Свої твори він звав “доньками”. Писав діалоги , як Сократ. Уривок з листа учня: : «Вспомнишь ты, почтенный друг мой, твоего Василия, по наружности может быть и не несчастнаго, но внутренно более имеющаго нужду в совете, нежели когда был с тобою. О, если бы внушил тебе Господь пожить со мною! Если бы ты меня один раз выслушал, узнал, то б не порадовался своим воспитанником. Напрасно ли я тебя желал? Если нет, то одолжи и опиши ко мне, каким образом мог бы я тебя увидеть, страстно любимый мой Сковорода? Прощай и не пожалей еще один раз уделить частицу твоего времени и покоя старому ученику твоему − Василию Тамаре».
Декілька заповідей від Григорія Савича: •Якщо любиш прибуток, шукай його пристойним шляхом. Тисяча на те перед тобою благословенних ремесел. •У істини проста мова. •Найголовніша з усіх згубних пристрастей є заздрість – мати інших пристрастей та беззаконь. •Уникай людей, які, бачачи твої вади і недоліки, виправдовують їх або навіть схвалюють. Такі люди або підлабузники, або боягузи, або просто дурні. Від них не чекай допомоги ні в якій біді чи нещасті. •Краще в одного розумного і добродушного бути в любові і повазі, ніж у тисячі дурнів. •Ми повинні бути вдячні Богові, що він створив світ так, що все просте – правда, а все хибне – неправда. •Ні про що не турбуватися – значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух. •Не все те отрута, що неприємне на смак. •О, якби ми в ганебних справах були такі ж соромливі і боязкі, як часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках! •Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні. •Для шляхетної людини ніщо не є таким важким, як пишний бенкет, особливо коли перші місця на ньому займають дурні. •Що полюбив, в те й перетворився. •Хіба може говорити про біле той, кому невідомо, що таке чорне? •Ніхто не може вбити в собі зло, поки спершу не зрозуміє, що таке зло, а що добро. А не пізнавши цього усередині себе, як можна пізнати і вигнати його в інших. •Нам недобре від того, що ми знаємо багато зайвого, а не знаємо найпотрібнішого: самих себе. Не знаємо того, хто живе в нас. Якби ми знали і пам’ятали те, що живе в кожному з нас, то життя наше було б зовсім інше.