Lv 10 2013

№10 (25) ЖОВТЕНЬ 2013

Холодна, але грибна осінь 2013-го

(12 стор.)

Фото Костянтина БАРАНА

із ь н і с о у м» П оринь о к и н с і мв «Лісови

На правах реклами

ТОВ «ОДЕК» Україна – сучасне, оснащене високотехноло­гіч­ним обладнанням підприємство із виробництва водостійкої, екологічно безпечної березової/вільхової фанери, у т. ч. – ламінованої, розмірами 1250х2500 мм, 1220х2440 мм. Система менеджменту якості сертифікована на відповідність вимогам міжнародного стандарту ISO 9001-2008, сертифікована і відповідає вимогам стандартів: EN 13986:2002; FSC, CARB, вітчизняним стандартам (УкрСЕПРО). ТОВ «ОДЕК» Україна зацікавлене у розширенні ринків збуту своєї продукції.

Екологія в побуті

Заснована у 1961 році, і сьогодні займає позиції лідера на європейському ринку дерев'яної тари.

www.bassum.com 2

жовтень 2013

Всеукраїнський журнал

Головний редактор: Чурило Оксана Андріївна e-mail: oxana_thurilo@mail.ru Редколегія: голова – Колісник Б. І., Шеремета С. А., директори державних лісогосподарських підприємств Волині

Зміст 4 Охорона

чи «роззаповідання»?

5 6

Памятник герою-леснику «Буду в церкві – помолюся за тебе, Миколо...» «Орден на груди планеты»

Дизайн та верстка: Микола Волошин Кореспондент: Тетяна Сасюк Бухгалтер: Жанна Мацюк Адреса: пр-т Волі, 30, м. Луцьк, Волинська обл., Україна, 43000 тел./факс: (0332) 72-75-57, тел. моб. (068) 424-10-84 бухгалтерія: тел. 29-97-19, тел.моб. (097) 447-33-69 e-mail: lis.gurnal@gmail.com Веб-сайт: www.lisvisnyk.at.ua Свідоцтво Міністерства юстиції України про державну реєстрацію друкованого засобу інформації КВ №18041-6891Р від 16.08.2011р.

Віддруковано у ТзОВ «Друкмаркет» Передрук та інше вико­рис­тан­ня стилю, дизайну, фото та змісту без письмового доз­волу редакції не допускається Редакція не несе відповідальності за достовірність даних та зміст рекламних матеріалів. Редакція не завжди поділяє погляди авторів публікацій. Надіслані на адресу редакції фото та рукописи не повертаються Усі права захищені ©ТзОВ «Лісовий вісник» Луцьк, 2013 р.

Перша сторінка: Фото Валерія ПНЕВСЬКОГО Редакція журналу запрошує до співпраці регіональних кореспондентів, мисливців, рибалок та любителів природи Редакція запрошує до спів­ праці рекламних агентів

Журнал можна придбати у відділеннях Укрпошти Волинської області та замовити у редакції Передплатний індекс:

89631

9

Особливості прикордонного лісгоспу

10 Зустріч – то ковток солодких спогадів...

12 Холодна, але грибна осінь 2013-го 14 Грибна епопея 15 Перевтілення: із природного у надзвичайне 16 Сонячний Магадан 19 Ой, на тому ярмарку...

20 Мисливство Волинського Полісся. ХІХ ст.

22 Невигадане ведмеже життя 24 Пташині імена 26 Вічнозелена... брусниця 27 Змагання на першість у любові до лісу 28 Жовтень – місяць кота 29 Нотатки натураліста 30 Світ очима дитини 31 Лісовичок

колонка редактора

Ранок іще тільки зачинається. Волого, холодно, туманно. Ліс зустрічає романтикою... Але той, хто його не любить, не збагне, що можна шукати тут такої пори. А вона є – лісова казка, розгадуючи яку, щоразу поринаєш у все нові й нові відчуття. …Осінь пахне особливо. Просіки затягнуті димкою. Це чаруючі аромати ранкового лісу. Минаю чорничник, ступаю на оксамит темно-зеленого вологого моху. А ось перше опале листя, якого ще не торкнула осіння сирість та тління. Ліс можна впізнати за запахом. Заплющуєш очі, вдихаєш – і відчуваєш його. Ось – березина, що пахне терпким молодим вином, ялинник із ароматом сироїжки і різнотрав’я, а тут – тепло та смола – увійшла у старий сосняк. Намагаюся іти якомога тихіше – тільки так можна помітити дивовижне. Раптом чую перші віддалені голоси. Низькі, гучні, розкотисті. Олені ревуть, закликаючи до продовження життя. Хочеться підійти ближче, аби побачити рогачів у всій красі. Тож крадуся. Серед дерев їх не так просто розгледіти, до того ж, заважає легкий туман. Але все ж бачу постаті і чую неймовірну пісню любові. Їхні голоси відрізняються один від одного. Декотрі – басисті, інші – дещо ніжніші, але все одно напористі й закличні. Аж ось мене помічають, змовкають. Красень стоїть, дивиться. Лише мить – і олень ховається поміж дерев. Трохи далі також чую шурхіт тварин, які віддаляються. Поволі встає сонце, а ліс іще гуде. Бурлить… Прямую стежкою далі, насолоджуючись далекими, але такими промовистими голосами. Дорогу мені переходять кілька диких свиней. Навіть не повернувши голови, побігли, заклопотані вранішніми справами. В лісі стає сонячно. Чути шепіт людей, які вийшли на тихе полювання. Я ж бреду, замерзла, стомлена, але сповнена дивного почуття – присутності чогось неймовірного, зрозумілого лише декотрим…

В англійського письменника Джона Роскіна є прекрасні слова, які, на мою думку, найбільш доречні до наших маленьких подорожей і швидкоплинних днів: «Дивися на кожну вранішню зорю, як на початок життя, і на кожен захід сонця, як на його завершення. Нехай кожне із цих коротких життів буде відмічене якоюсь хорошою справою, якоюсь перемогою над собою чи набутим знанням». І тоді все буде немарно. Головний редактор Всеукраїнського журналу «Лісовий вісник» Оксана ЧУРИЛО жовтень 2013

3

«за» – «проти»

Охорона чи «роззаповідання»?

Під приводом прокладання газопроводу (на що потрібно лише 50 га) та виведення із заповідника сміттєзвалищ (іще максимум 50 га) хочуть забрати 712 га! Громадськість вимагає не підписувати такого указу і провести публічне обговорення проекту зміни меж заповідника.

точка на карті

122 представники громадських організацій та окремі громадяни України, Білорусі, Казахстану, Польщі, Росії, Узбекистану, а також Всесвітній фонд природи звернулися до посадовців із закликом «Зупинити знищення Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника». Листи були спрямовані проти масового захоплення земель природного резервату. Адже на 2013 р. (без будь-яких законних підстав) близько 100 га земель Ялтинського заповідника опинилися в користуванні сторонніх власників. При цьому органи місцевого самоврядування Великої Ялти продовжували незаконні відчуження його територій: відповідно до проектів генеральних планів Кореїза, Ялти і Алупки розширення цих населених пунктів має відбуватися саме за рахунок заповідних ділянок. Так, Алупка вже приступила до їх незаконного освоєння, проект генерального плану Кореїза

передбачає його розширення на 452 заповідних га, Ялту за рахунок земель заповідника передбачається розширити на 400 га. Однак найбільш кардинальні зміни конфігурації заповідника передбачає розроблений в 2012 р. «Проект зміни меж і розширення Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника». Згідно з документом, більше 700 га субтропічних природних комплексів заповідника слід обміняти на ділянки гірського поясу, представлені яйлами й старовіковими буковими лісами. Процедурно це має виглядати як вилучення із заповідника субтропічних ділянок (що узаконить більшість згаданих вище захоплень земель) та включення до нього гірських. Фактично під прикриттям охорони одних цінних територій робляться спроби «роззаповідати» інші, не менш цінні, унікальні для України субтропічні ділянки! Олег ЛИСТОПАД

Памятник герою-леснику Единственный в Крыму памятник герою-леснику открыт в урочище Адымтюр Пожалуй, нет в Крыму места, какимлибо образом не связанного с партизанским движением времен Великой отечественной войны. Так, в 1941-1942 годах в районах Коккозской, Бельбекской, Байдарской долин и на примыкающих к ним горных массивах действовал Акмечетский партизанский отряд под командованием ветерана Гражданской войны Кузьмы Калашникова. Отряд дислоцировался в густых лесах недалеко от домика «Адымтюр», где проживал лесник Иван Дума со своей семьей. Сейчас это кордон «Ай-Димитрий» Государственного предприятия «Куйбышевское лесное хозяйство».

13 сентября состоялось торжественное открытие обновленного памятника Ивану Думе на кордоне «Ай-Димитрий». Военный историк, полковник в отставке, автор книг о партизанском движении в Крыму Евгений Мельничук рассказывает: – Роль работников лесного хозяйства в организации партизанского движения в Крымских горах в начальный период войны огромна. Лесники отлично знали местность и помогали руководителям движения обустраивать партизанские стоянки, указывали места для постройки продовольственных землянок, тайников в пещерах и оврагах. Иван Дума жил на кордоне с семьей. Когда сюда пришли партизаны из степного Черноморского района Крыма, то они, прежде практически не видевшие леса, во всем пола4

жовтень 2013

гались на советы и помощь лесника. Надо отметить, что Акмечетский партизанский отряд один из немногих полностью сохранил запасы продовольствия и снаряжения до начала оккупации. Бойцы Акмечетского отряда с первых дней начали активно громить вражеские обозы, уничтожать противника, перерезать телефонные кабеля, блокировать дорогу, ведущую в осажденный Севастополь. Поэтому немцы были серьезно обеспокоены тем, что в их тылу хозяйничают партизаны. И вот 26 декабря 1941 г. румынские солдаты, воевавшие в составе немецкой армии, подошли к домику «Адымтюр» и потребовали от лесника Ивана Думы, чтобы он отвел их к месту дислокации Акмечетского партизанского отряда и показал тайники в лесу, где хранились оружие и продовольствие. Иван Дума отказался. Оккупанты затолкали лесника и его семью в дом, который облили керосином и подожгли. Из окон полыхающего жилища Дума открыл по врагам огонь из винтовки. Когда боеприпасы кончились, Иван, охваченный пламенем, выбежал на улицу, но его подняли на штыки и снова кинули в пылающий ад.

– Руководство Государственных пред­­­ при­ятий «Севастопольское опытное лесо­­­ охотничье хозяйство» и «Куйбышевское лесное хозяйство» при поддержке руко-

водства лесной отрасли Крыма и Крым­ ской республиканской организации Общес­тва лесоводов Украины приняло реше­ние обновить памятный знак на могиле лесника-героя. Это наш долг перед работ­ником предприятия. Глыбу гранита весом в 880 килограммов доставили в Крым из карьера в Житомирской области. После огранки камень весит 550 кило­граммов, – рассказал инженер охраны и защиты леса ГП «Куйбышевское лесное хозяйство» Александр Черных. Сегодня на кордоне постоянно проживает мастер леса Николай Валькун. Николаю Алексеевичу исполнилось 70 лет, но он по-прежнему в боевом строю лесоводов и бережно хранит память о героических временах этих святых для всех крымчан мест. Сергей ГВОЗДЕЦКИЙ, Крым Фото автора

«Буду в церкві – помолюся за тебе, Миколо...»

Пригадується молоде, таке ж мужнє й усміхнене обличчя з густими чорними бровами та темно-русявим чубом. Пам’ять блискавично перебрала сотні чоловічих облич, і врешті я запитав: – Миколо Наумовичу, а ким вам доводиться старшокласник Флоринської ЗОШ Бершадського району, лісничий учнівського лісництва «Зелений світ» Мазур Микола?

– Це – мій найстарший онук, десятикласник Флоринської ЗОШ. У 5 та 4 класах тут іще навчаються внуки Сашко і Таня, а 5-річний Павлик – у дитсадку. Так що, спасибі дочкам Валентині, Наталії, зятям Олегові й Сергієві, що зробили мене щасливим і багатим дідусем. Дійсно, у Миколі бачу себе у 1968 році, коли закінчив восьмирічну школу в рідному селі Ненадиха Тетіївського району Київської області, середню освіту здобув у п’ятигорській школі. Я серйозно займався спортом, приємно, що і Микола без спорту не може жити. Видно, що співрозмовник стрункий, підтягнутий, зі спортивною статурою, зі спортом дружив і дружить. І як добре, що дідусь є прикладом для своїх онуків. І не лише в спорті. Микола Наумович – сьома дитина в сім’ї колгоспників, де народилося восьмеро. Як для мене, то цим про людину сказано все. Все найкраще! Адже в таких сім’ях виростають самостійні, працелюбні, товариські, надійні люди. Саме таких українських хлопців у часи Радянського Союзу брали на військову службу в найвідповідальніші і найважчі місця: флот, ракетні, десантні війська... Микола Лошак служив на Кубі! Це було почесно – служити за кордоном, ще й у такій гарячій точці. Туди могли потрапити тільки такі, як Микола: хлопці морально стійкі, фізично підготовлені, освічені. Коли у 1974 році з незрозумілих причин не пройшов медкомісії на факультет фізичної культури педінституту, пішов навчатися до Малинського лісотехнічного технікуму за фахом «Технологія лісозаготівель». У групі навчалося вісім хлопців після армії. Вони були справжнім ядром, на них можна було покластися в будь-якій справі. У 24 роки дипломований і одружений Микола Лошак із дружиною Тамарою, також випускницею Малинського технікуму, приїхав за направленням працювати в системі Вінницького обласного управління лісового господарства. З легкої руки тодішнього начальника управління Павла Твердохліба молоде подружжя відправили в Бершадський лісгоспзаг. І з 14 квітня 1977 р. Микола Наумович розпочав свій трудовий шлях на посаді майстра цеху переробки Бершадського лісництва (нині – майстер виробничої дільниці з переробки деревини Бершадського лісництва ДП «Бершадський лісгосп»). Уявіть собі: більше 36 років незмінної роботи на одному місці! Ті риси характеру, котрі дали батьки, вигартувані самим життям, ком-

людина

петентність, порядність, вимогливість у перКоли стискав у міцному шу чергу до себе, обов’язковість, уміння прапривітанні сильну руку цювати з людьми стали запорукою успішної Миколи Лошака, зловив роботи цього трудового колективу. І хлопці у себе на думці, що вже десь виробничому підрозділі, як на підбір, мають бачив цю людину, тільки не золоті руки, надійні, знаючі, працьовиті. Це – з пишною сивою Олег Мазур, Павло Синявський, Сергій Гонтар, шевелюрою.

Сергій Чорнокульський, Олег Гоцуленко, Юрій Миколенко, Віктор Садовий. Всі 5 верстатників і 2 укладальники на чолі з Миколою Наумовичем планові завдання виконують якісно і вчасно. За перше півріччя 2013-го дільниця переробила 585 кубометрів деревини, випустила заготовок пиляних на експорт 45 кубометрів на суму 99 тис. грн, на внутрішній ринок 93 кубометри на суму 214 тис. грн, 69 кубометрів дощок обрізних і необрізних на суму 51 тис. грн, 20 куб. м штахет на суму 13,7 тис. грн, 351 складометр паливної цурки на суму 26,3 тис. грн. Середньомісячна зарплата працівників становить 2590 грн. Микола Наумович пригадує, що в часи радянського промислового буму в Бершаді неможливо було знайти кваліфікованих працівників для роботи в деревопереробному цеху. А зараз тут стабільний колектив працює у дві зміни. Робітники цеху для потреб держлісгоспу виготовляють віконні блоки, облицювальну дошку, штапик, плінтус. Тут – просторі виробничі приміщення, начинені необхідною технікою. 36 років тому на цьому місці стояла маленька хатинка з гордою назвою «цех». А планові завдання ставили чималенькі. Тому Микола Наумович все робив для будівництва сучасного цеху, наполегливо збирав матеріали, складував їх. І за першої ж нагоди розпочали у 1996 р. будівництво. жовтень 2013

5

людина

актуальне iнтерв’ю

Пригадує, що якось приїхав до них начальник управління Анатолій Бондар, побачив розпочате будівництво, розпитав усе і підтримав: «Будівництво – це добре. Молодці!». Річ у тім, що були у бершадців перед приїздом начальника певні причини для хвилювань через цей об’єкт. Підтримані Анатолієм Омеляновичем, вони так запалилися, що 25 листопада 1997 р. здали цех площею 432 кв. м в експлуатацію, облаштували 3525 кв. м загальної території. Різні вітри в певні часи приносили різну політику щодо таких деревопереробних цехів. Але вдалося зберегти людей, техніку, приміщення. Сьогодні керівництво Держлісагентства має тверду й однозначну політику: цехам бути і працювати на повну потужність! Бо підприємству потрібно заробляти кошти! А були ж такі часи, що цех, виконуючи солідні замовлення для виноградарів Криму, в прямому розумінні слова рятував фінансову ситуацію на підприємстві.

...Душею колективу в усі часи був і є Микола Наумович Лошак. Усім шести директорам, які керували підприємством за ці 36 років, працювалося з ним добре. І йому також! Бо роботу знає, любить. Найскладніші завдання вміє вирішувати спокійно, виважено. Глибоко поважає людину праці. У будь-якій справі, у будь-якій ситуації для нього головне – людина! Ні на хвилину не забуває батьківської мудрої науки, принциповості і людської гордості батька, який важкою фізичною працею заробляв на сім’ю, на старість, але на приниження ніколи не йшов. Тому до стареньких у Миколи Наумовича особливе ставлення. Коли вони потребують допомоги, зробить усе. Бо перед очима завжди стоять уже покійні тато й мама. І найбільшою нагородою в житті для нього є щирі слова вдячності бабусі з натрудженими, вузлуватими руками: «Спасибі тобі, Миколо. Буду в церкві – помолюся за тебе...» Станіслав ВОВК, Вінницька область Фото автора

«Орден на груди планеты» Крым – удивительное место. И своей уникальностью он обязан лесу: смешению редчайших и самых привычных деревьев, буйству горных трав и красоте полей – розовых, вперемешку с лавандовыми. Здесь все так сплелось – удивительно и органично, и получился крымский лес! Предлагаем вам беседу с Игорем Кацаем – председателем Республиканского комитета Автономной Республики Крым по лесному и охотничьему хозяйству.

– Игорь Александрович, давайте начнем наш разговор с вопроса: что такое крымский лес?

– Есть такое высказывание Пабло Неруды: «Крым – это орден на груди планеты Земля», которое говорит само за себя. Однако Крым не был бы тем, что мы так любим, если бы не крымский лес. Наш лес уникален не только своим биологическим разнообразием, но и лечебной ценностью. Лишь горы и море не дали бы Крыму такой огромной лечебной силы, к ним обязательно нужно добавить крымский лес. Именно горы, море и лес в комплексе рождают уникальный лечебный эффект, которым славен наш полуостров. Достаточно просто дышать этим воздухом, чтобы исцелиться от многих легочных и сердечнососудистых заболеваний. Возьмите хотя бы тот факт, что царская семья постоянно приезжала отдыхать на Южный берег Крыма, понимая всю пользу, которую можно здесь почерпнуть. Крымский лес разнообразен, как и сам его ландшафт. Из 300 тысяч гектаров ле6

жовтень 2013

сов Крыма в нашем ведении – 249 тысяч. Безусловно, изюминкой является сосна крымская, укрывающая горные склоны. Ее природные массивы расположены на южном склоне Крымских гор, но учитывая большую неприхотливость и выносливость крымской сосны, лесники Крыма почти столетие активно используют ее как основную лесообразующую породу в лесоразведении на всей территории полуострова. В районе мыса Айя и поселка Новый Свет произрастают естественные насаждения другого исключительно крымского дерева – сосны Станкевича или судакской. У нее длинная тонкая хвоя и раскидистая крона. В заказниках общегосударственного значения «Новый Свет», «Караул-Оба», «Канака» есть рощи можжевельника древовидного (высокого), занесенного в Красную книгу Украины. На горных

дорогах вы увидите вечнозеленые ки­ парисы, завезенные к нам много веков назад из Греции, на склонах Южнобережья – атласские, гималайские и даже более южные – ливанские кедры. Всего в Крыму 6 природных заповедников и только один входит в сферу управления Рескомлеса АРК – это Ялтинский горнолесной заповедник. Ялтинский горнолесной природный заповедник по богатству и красоте своей природы является одним из уникальнейших и интереснейших объектов Восточной Европы. Его территория представляет собой полосу, вытянутую вдоль побережья Черного моря с запада на восток от Фороса до Гурзуфа. Флора заповедника насчитывает 1363 вида сосудистых растений, что составляет 65 процентов всех видов, встречающихся в горном Крыму, или 28 процентов видов Украины. В Ял-

тинском заповеднике ведется экологопросветительская работа на исторически сложившихся объектах и маршрутах (на тропах Боткинской, Штангеевской, Еврейской, Романовской и других), где на каждом шагу открываются неповторимые горные ландшафты. Есть много примеров, когда к нам приезжают люди, видевшие практически весь мир, и они, все как один, говорят, что такой уникальной природы, такого уникального биоразнообразия как в крымском лесу нет нигде на планете.

– Охранять такое богатство нелегко…

– Крым отличается от всех областей Украины тем, что у нас с 60-х годов прошлого столетия запрещены эксплуатационные или промышленные рубки леса. В наших лесах проводятся только рубки ухода за лесом, ведь четвертая часть крымских лесов – искусственно созданные, а также санитарные рубки, связанные с естественным старением древостоев, болезнями, стихийными бедствиями. Основная задача работников лесной отрасли Крыма – это охрана и защита лесного и животного мира от вредителей, болезней, пожаров, лесонарушителей и браконьеров. Лесистость автономии распределена по территории Крыма неравномерно и в горнолесной части составляет 60-65 процентов, а в степных районах – 0,5-1,5. Одной из основных задач лесного ведомства является повышение лесистости полуострова до 20 процентов, что считается залогом экологической стабильности региона.

– То есть наши леса растут не только естественным образом?

– Несомненно! Мы активно занимаемся новыми посадками и создаем 1000 гектаров лесов ежегодно, а это 5 миллионов сеянцев в год. Защитное лесоразведение в Автономной Республике Крым предусмотрено Государственной программой «Леса Украины» и Республиканской программой охраны, защиты, воспроизводства и рационального использования лесных ресурсов. В основном новые лесные массивы создаются в степных районах. В первую очередь высаживаются засухоустойчивые и неприхотливые древесные породы с применением влагонакопителей и есть неплохие результаты. В то же время особую нашу тревогу вызывает полезащитное лесоразведение и состояние лесных полос. Основная проблема – неопределенный статус этих насаждений, отсутствие у них хозяина. Лесное хозяйство не может распоряжаться на чужих землях. Мы готовы при наличии заказа или запроса посадить лесополосы, вырастить до возраста передачи в эксплуатацию, контролировать их состояние, но определять потребность в их количестве, размещении, а самое главное – охранять, лесное хозяйство не мо-

жет, так как эти земли не входят в нашу сферу управления. Я считаю, что человек посадивший дерево, будет бережно относиться к лесу всю жизнь. Поэтому весной и осенью проводим для школьной, учащейся молодежи и общественности массовые эколого-воспитательные акции по посадке леса. В Автономной Республике Крым работают 11 школьных лесничеств. Дети познают лесную профессию, пишут сочинения, стихи, рисуют лес. Они участвуют в посадке леса, ходят на экскурсии, ухаживают за сеянцами в питомниках, что, безусловно, прививает бережное отношение к зеленым легким планеты. А еще в лесных питомниках мы растим не только сеянцы для лесовыращивания, но и декоративный посадочный материал, пользующийся потребительским спросом.

– Значит, растения можно приобрести в Рескомлесе АРК?

– Конечно. В ГП «Раздольненское лесное хозяйство», ГП «Симферопольское лесоохотничье хозяйство», ГП «Бахчисарайское лесное хозяйство», ГП «Белогорское лесное хозяйство» в питомниках выращивается декоративный посадочный материал сосны крымской, ели, пихты, можжевельника, туи и других популярных древесных и кустарниковых пород. Приобрести саженцы можно непосредственно в лесничествах, а также через сеть сезонных торговых палаток предприятий и торговые павильоны «Лесовичок» в районе объездной дороги в Симферополе и при въезде в Бахчи­ сарай. У нас очень демократичные цены и при этом качественный, район­иро­ ванный, выращенный в условиях Крыма посадочный материал.

– Крымский лес известен не только своей уникальностью. О нем мы также порой слышим в связи с пожарами, особенно в труднодоступных местах Южного берега. Как обстоят дела с этой частью вашей работы?

– Действительно, для нас пожар в лесу – это и ЧП, и боль. К счастью, в этом году погода нам помогала дождями. Для курортников они, конечно, сплошное разочарование, зато для лесников – отрада. В этом году у нас произошло лишь одно возгорание, с которым мы достаточно быстро справились. В 2012-м было два крупных пожара в Ялтинском горнолесном природном заповеднике, первый произошел от молнии, а вот второй – поджог. Кстати говоря, одному из прошлогодних поджигателей суд вынес приговор: лишение свободы сроком на 7 лет. Охрана леса от пожаров – самая главная проблема в знойные и засушливые месяцы. Если в этом году нам иногда приходила на помощь погода, то прежде тричетыре года подряд с апреля по октябрь, особенно на Южном берегу, не то что дождя не было, а даже капли не упало. И это всегда опасно: в любой момент может

актуальне iнтерв’ю

произойти возгорание при неосторожном обращении с огнем. При поддержке правительства и Гослесагентства Украины, благодаря объединению усилий с силовыми ведомствами, лесники Крыма удерживают под контролем ситуацию в пожаро­опасный период. Значительно расширен комплекс противопожарных меро­приятий, увеличены технические воз­можности выявления возгораний на ранних стадиях возникновения огня и, как результат, несмотря на засушливый высокотемпературный период, за девять месяцев 2013 года удалось не допустить масштабных лесных пожаров. Конечно, есть ситуации, когда очень сложно подойти к очагу лесного возгорания. Так было в прошлом году во время тушения пожара в районе ущелья УчКош в Ялтинском горнолесном природном заповеднике. В Крымских горах есть места, куда даже дикие животные не могут подняться. В 2011-м, например, в Крымском природном заповеднике с вертолета удалось высадить десант лесной охраны, который в считанные минуты локализовал начинавшийся пожар. Постепенно мы пополняем парк специальной техники. Так, наши лесо­ хозяйственные предприятия за счет госбюджета Украины в последние годы приобрели 4 пожарных модуля, 1 пожарный автомобиль КамАЗ и 7 систем видеонаблюдения.

– Наверное, у крымских лесников накопился богатый опыт в вопросе организации и охраны леса и пожаротушения?

– Да, и мы им делимся. И сами учимся у коллег. К нам приезжают разные делегации перенимать опыт тушения лесов в горной местности. В мире к проблеме пожаров относятся очень серьезно. Под эгидой ООН постоянно проводятся обучающие мероприятия. Тем более, идет изменение климата, глобальное потепление несет с собой всевозможные стихийные бедствия, в том числе лесные пожары. К этому надо быть готовыми.

17 июля в Ялтинском горнолесном заповеднике на выездном заседании оперативного штаба по минимизации последствий ЧС, связанных с высокой пожарной опасностью, Председатель Совета министров Крыма Анатолий Могилев подчеркнул, что уровень обеспеченности всех служб соответствует реалиям, а техника и запасы горюче-смазочных материалов позволяют оперативно реагировать на возникающие чрезвычайные ситуации. Сегодня в государственных лесо­ хо­зяй­ственных предприятиях действуют 13 лесопожарных станций. Круглосу­ точно на дежурстве находятся 154 пожар­ных бойца, 42 пожарных автомобиля, 5 пожарных модулей и 2 водовозки. Лес­ные массивы ежедневно патрулируют мобильные группы, организовано авиапатрулирование с вертолета Ми-2, жовтень 2013

7

актуальне iнтерв’ю

который осуществляет 5 вылетов в сутки. В этом году выделено 290 летных часов, что на 40 часов больше, чем в 2012 году. Обновлена и передана во все службы электронная карта размещения средств пожаротушения и перекрытых дорог в горнолесной местности. Карта разработана на основе спутниковых снимков, что позволяет видеть ситуацию в режиме реальной местности с отображением дорог и рельефа, которые отсутствуют на топографических картах. Карту тестировали в прошлом году в боевой обстановке – на пожарах в Ялтинском горнолесном заповеднике. Перекрыто 503 дороги, ведущих в леса, но знаковые для крымчан и туристов объекты открыты. Это гора АйПетри, водопады Учан-Су и Джур-Джур, Красные и Мраморная пещеры, Новосветский заказник, Большой каньон и другие достопримечательности. Там круглосуточно ведет наблюдение и патрулирование лесная охрана. Мы также с помощью средств массовой информации проводим большую разъяснительную работу среди отдыхающих и местных жителей. Такая комплексная профилактическая работа привела к положительному результату. Сегодня мы имеем одно возгорание на площади 0,02 гектара, что по сравнению с прошлым годом в десятки раз меньше по количеству и в сотни раз меньше по площади. Слаженная и оперативная работа всех ответственных ведомств позволила нам сократить количество пожаров в крымских лесах и на открытой местности.

– Сколько же работников трудится в этой отрасли в Крыму?

– В ведомстве работает более 1000 человек. Эти люди, как я уже говорил и с гордостью повторю – самая главная наша ценность. Плюс в сезон мы набираем дополнительно пожарных сторожей. Кроме того, стараемся привлечь добровольцев небезразличных к лесу и его проблемам для оказания помощи в охране и при пожаротушении.

– В лесу много посетителей?

– Конечно, сейчас очень бурно развивается зеленый туризм. Крымский лес посещает по разным оценкам до 3 миллионов человек в сезон. И стоит задача по продлению сезонного периода, чтобы он не ограничивался только весенне-летним временем и лес посещало еще больше туристов и просто отдыхающих. Крымский лес готов всех встретить. С одной лишь просьбой: берегите его!

– Есть ли у нас в лесу оборудованные места отдыха?

– Да. Например, наш уникальный Большой каньон мы серьезно охраняем и готовим там места отдыха вдоль дорог. Чтобы были стол, скамейка, заготовленные дрова, место для костра, вода. В Грушевке есть место отдыха, называется «Белочка», это наши лесники 8

жовтень 2013

так его назвали. Там был заезд и всегда лежали кучи мусора, теперь же все красиво. В этом плане мы развиваемся, готовим и места отдыха, и туристические стоянки. Главное, чтобы на них было чисто и удобно. В том же Большом каньоне стоят треноги с мусорными пакетами. Меня порой спрашивают: «За что лесники берут деньги?». А как же нашим лесникам выносить мусор?! Знаете, сколько его собирается? И ведь есть места, куда машинами не подъедешь, это все нужно нести на себе!

– В крымских лесах есть много примечательных мест, где находятся культовые объекты, чудесные творения природы… Там постоянно живут люди. Вы с ними «дружите»?

– Само собой, мы знаем все такие места. Космо-Дамиановский монастырь, армянский монастырь Сурб-Хач, пещерные города, Топловский женский монастырь. Мы с ними дружим, помогаем. Все это строили не просто так, строили на святых, намоленных местах. Туда идут потоки людей и наша совместная задача, чтобы посетители не наносили вред лесу.

– Есть еще и охотники…

– Да, но настоящие охотники к лесу относятся очень бережно. У предприятий, входящих в сферу управления Рескомлеса, охотничьих угодий немного – всего 15 процентов от общего количества в Крыму и это в основном горнолесная их часть. Наш лес славится не только своей уникальной растительностью, но и своими обитателями. В Крыму много редких животных. В первую очередь это муфлон, которого уже почти не встретишь в лесах, он есть только в построенном нами вольере, в Алуштинском лесхозе, где мы его охраняем и пытаемся воспроизводить. Там сейчас 84 гектара, а в скором времени будет 240. В прошлом году в октябре мы провели акцию «Лани в лесах Крыма – быть!», – выпустили в вольер десять особей европейской лани, завезенной из «Тайган-парка». В церемонии выпуска участвовали вице-премьер крымского правительства Георгий Псарев, директор ялтинского зоопарка «Сказка» Олег Зубков. На обширной территории вольера животные находятся в привычных «диких» условиях, где могут комфортно себя чувствовать и размножаться. Там они на­дежно защищены от браконьеров. Работники хозяйства заботятся, что­ бы зимой звери не голодали, а в жару не испытывали жажды: устроили для них во­допои, заготовили сено для оленей и муфлонов, а также другой корм, в том числе кукурузу, которая особенно нравится кабанам.

– А как в Рескомлесе АРК обстоят дела с научной частью?

– У нас есть горнолесная научная станция. Она находится в ведении Государственного агентства лесных ресур-

сов Украины и базируется в Алуште. В Севастополе действует организация по охране и защите леса. В Ялтинском заповеднике трудится целый штат научных работников и работает факультет в филиале университета биоресурсов (бывший сельскохозяйственный университет). Также и в ТНУ, нашем главном крымском университете, готовят специалистов лесного хозяйства. Планируем впервые в Украине сделать магистратуру охотоведения. Уже работает экспертная комиссия во главе с профессором, доктором наук Валерием Ивановичем Лысенко. Мы должны учиться всему хорошему, добавлять свое и получать лучшее, ведя охотоведение на научной основе, развивая, в том числе, активный вид охотничьего туризма. Нам повезло, что через нашу территорию проходит миграция различных перелетных птиц (в основном перепел и вальдшнеп). Сегодня у нас есть хорошие возможности встречать гостей, в том числе иностранцев. Приезжают итальянцы, французы пострелять вальдшнепа на Холодную гору, в Бахчисарайский район, Старый Крым… Немцы к нам ездят охотиться на оленя (у нас в чистом виде остался один из подвидов оленя благородного). Все это дает поступления в бюджет, так как здесь не только охота, но и пользование инфраструктурой, проезд, проживание – целый комплекс услуг. Так что охотничий туризм в Крыму нужно развивать, создавая для этого все возможности. Ведь, например, в Италии охотники добывают около миллиона вальдшнепов в год, во Франции – полтора миллиона, а у нас всего 8-10 тысяч.

– А что с хищниками, волками?

– Отстрел волков ведем. Многие экологи с этим не согласны, но существуют определенные санитарные нормы. Существует проблема гибели домашнего скота от волков. Когда за ночь по 42 особи вырезается волками, люди аж плачут и просят помощи.

– Как стать лесником?

– Я уже говорил про наш факультет, где готовят специалистов лесного хозяйства. Обращаюсь к молодежи: поступайте туда учиться, нам нужны молодые и преданные делу специалисты!

– Игорь Александрович, что для вас Крым?

– Крым для меня родной, хоть я и появился на свет в Донецке. Мне был год, когда родители получили распределение после института и приехали сюда. Потом я уезжал в Киевское суворовское военное училище, служил в армии… Крым – это моя Родина, я другой земли для себя не представляю. Очень люблю свой полуостров и не перестаю им восхищаться. Люблю свою работу и продолжаю постоянно учиться, потому что в каждом деле должны быть профессионалы. Беседовал Сергей ГВОЗДЕЦКИЙ

лів треба створити, скільки заготовити сіна, їжі для диких тварин. Якою буде зима – невідомо. Однак Микола Сергійович звернув увагу, що минулої холодної пори тварини потребували особливої уваги. Приміром, лише однієї кукурудзи для підгодівлі звірів було заготовлено близько 23 т.

– На території нашого лісгоспу розташовані 5 лісництв, – зазначає директор ДП «Ратнівське

глибинка

Особливості прикордонного лісгоспу

Розташоване близько до білоруського кордону, ДП «Ратнівське лісомисливське господарство» створили на базі Ратнівського державного лісомисливського господарства у березні 2005-го. Останнє, в свою чергу, бере початок від реорганізованого Ратнівського лісгоспзагу, витоки якого – з 1961р. Більшість лісгоспів області були утворені на початку 40-х рр., тож прикордонний Ратнівський можна назвати молодим і перспективним. Та й працівники тут – як на підбір. Амбітні, з вогником в очах і бажанням трудитися на благо лісу: створювати і ростити нові насадження, оберігати вже існуючі, дбати, аби ліс був живим. Загальна площа земель лісового фонду ДП «Ратнівське ЛМГ» становить 28 811 га, серед яких лісові землі займають 27 892,1 га. Оскільки лісгосп розташований у зоні Полісся, переважаючою породою тут є сосна звичайна, а також вільха чорна та дуб звичайний.

– Ми багато працюємо над поновленням та створенням нових лісів. Намагаємося робити все можливе для того, аби якомога більше насаджень відновлювалося природним шляхом, – каже головний лісничий В’ячеслав Дейнека.

– На 87 відсотках лісокультурних площ лісовідновлення проводимо методом сприяння, тобто рихлення ґрунту, підсів насіння, підсадка сіянців головних порід та лісівничі догляди. Відновлений природним шляхом ліс зберігає генетичні властивості попереднього материнського деревостану. Крім того, природне відновлення лісу забезпечує створення високопродуктивних та біологічно стійких деревостанів протягом короткого періоду з мінімальними затратами. У Ратнівському р-ні є базисний розсадник, який розмістився на території Жиричівського лісництва. Особливий він тим, що єдиний такий на Волині. Тут вирощують сіянці і саджанці основних лісоутворювальних порід, якими забезпечують усі лісові господарства поліської зони Волинської та суміжних областей. Має державне підприємство і мисливські угіддя загальною площею близько 55 тис. га, до яких належать лісові, польові та водно-болотні масиви.

– Основні види тварин, які у нас водяться, – це лось, олень благородний, козуля, кабан, – каже мисливствознавець Микола Старушик. – Щороку плануємо, скільки площ кормових по-

ЛМГ» Володимир Бадзян. – Заболоттівське, Жиричівське, Гірницьке, Поступельське, Кортеліське. Намагаємося, аби усі вони мали охайний та презентабельний вигляд. До речі, на території останнього цього року зробили капітальний ремонт. Велику увагу у господарстві приділяють і будівництву лісових доріг. За словами Володимира Володимировича, минулого року на території Ратнівського лісомисливського господарства було побудовано 4 км лісових доріг, а нинішнього – 8 км. Для забезепечення цілісності та нормального функціонування природно-територіальних комплексів, для зменшення та врешті унеможливлення підтоплень у лісі, а відтак і на прилеглих територіях, у Ратнівському лісомисливському господарстві проводять чимало заходів із відновлення меліоративних систем.

– У 2012-му ми запланували і виконали поставлене завдання щодо меліоративних заходів: відновили лісомеліорацію протяжністю 4,5 кілометра, – веде далі Володимир Бадзян. – А цього року обсяг дещо більший – 4 кілометри. Охороняти ліси допомагають три камери відеоспостереження. Ця техніка не тільки збільшує ефективність лісової охорони, а й в рази покращує боротьбу з лісовими пожежами, даючи можливість бачити загорання при появі першого диму – за лічені секунди. ...А ось ми на «Лісовій галявині». Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Відомий вислів пригадала, щойно ступивши на територію рекреаційного пункту, що розташувався у Кортеліському лісництві. Ось – джерело, звідки б’є найчистіша в усьому районі вода. Вона смачна. Така холодна, що аж дух перехоплює, і цілюща. Як людина міста, оцінюю та-

Кожна частина окремої одиниці – цілісний пазл, котрий має свій вигляд, механізм функціонування, напрям руху тощо. В тому й полягає її сенс, щоб, приєднуючись до загальної картини, доречно доповнювати всю композицію. Один із таких складових Волинського ОУЛМГ – ДП «Ратнівське лісомисливське господарство».

Головний лісничий В’ячеслав Дейнека та начальник розсадника Григорій Козел жовтень 2013

9

глибинка

історія – сьогодення

кий дар природи особливо. Сам рекреаційний пункт лісівники облаштували альтанками, місцями для розпалювання вогнищ, збору сміття. І наостанок. Вкотре хочеться акцентувати на тому, що ростити й доглядати ліс – справа зовсім не проста. Побутує стереотип, нібито він з’являється та продовжує своє багатовікове життя сам по собі. Насправді стільки треба задіяти факторів, щоби легені нашої планети давали необхідний кисень (та й не лише кисень). Оспівувати й говорити про це – один бік монети. Зовсім інша річ, коли маєш можливість хоча би наближено побачити й почути про заходи, процеси, які стосуються реального поняття «ліс». Наполегливість та працю людини у цьому аспекті навіть важко описати достеменно. Долучаються до неї і діти. Щоб виховувати трудолюбство, гуманне ставлення до

природи у нового покоління, лісівники організовують комплекс різноманітних заходів. Приміром, на території Кортеліського лісництва Ратнівського лісгоспу функціонує шкільне лісництво, де діти активно беруть участь у посадках лісу, допомагають у роботах на базисному розсаднику, підтримують благоустрій на території.

– Крім того, дбаємо, аби молодь проявляла себе творчо, – додає В’ячеслав Дейнека.

– Існують конкурси, акції, де діти малюють, пишуть про ліс, творять щось своїми руками. Подібні заходи допомагають новим поколінням розвиватися всебічно та насправді любити природу. Яна ТЕТ Фото Тетяни САСЮК та з архіву ВОУЛМГ

Зустріч – то ковток солодких спогадів...

Куди можна повертатися, не боячись схибити? Напевне, такий шлях пов’язаний з особистим минулим, квітучою молодістю і нестерпним бажанням тримати світ у своїх долонях. Пізнавати нові кордони існуючих можливостей, робити добрі справи, адже потому в архіві своїх надбань ми залишаємо плоди праці і… спогади. Саме вони – малий, зате золотий ключ до шпарини протоптаного шляху.

Так, за розмовою із колишнім мисливствознавцем Волинського ОУЛМГ Орестом Королем ми верталися у розділ під назвою «студентське життя». То справді особливий період, який залишає за собою чимало: знання, досвід, емоції і глибокий пласт вражень. А як воно, коли через… надцять років намагаєшся згадати себе у ролі азартного студента? Для цього можна організувати зустріч випускників. Справа непроста, але того варта.

– Ми були шостим випуском Львівського лісотехнічного інституту (нині – Національний Лісотехнічний університет України, – авт.), – пригадує Орест Євгенович. – У 1958 році в широкий світ випустили 145 молодих спеціалістів лісівничої справи. У кожного життя по-своєму закрутилося. Так склалося, що за 30 років після завершення університету ми, однокурсники, не проводили зустрічей.

10

жовтень 2013

Перше таке ювілейне зібрання відбулося 1988-го. Орест Король, тодішній головний мисливствознавець Волинського ОУЛМГ, та Василь Малінчук (нині покійний), який на той час був директором «Зеленого господарства» (м. Луцьк), вирішили організувати святкову подію. Спробуй через стільки часу знайти й зацікавити до зустрічі людей, яких доля по всьому світу розкидала! А ще безліч технічних нюансів: зручна для всіх дата, поселення гостей (бо ж із далекої дороги), харчування, програма самої події з листівками, світлинами… «Минуло вже 30 років, як ти закінчив навчання у Львівському лісотехнічному інституті. Якщо тобі дорогі спогади тих років неповторного студентського життя та прожиті роки не згасили твій юнацький вогник, то поспішай на зустріч з тим, кого ти називаєш однокурсником. Твоя присутність не лише бажана, а й

обов’язкова… Коли твоїй поїздці буде заперечувати твоя половинка, то переконай її у необхідності і приїздіть разом», – писалося у листівці-запрошенні. На урочистій, яку організували у Луцьку, в приміщенні Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, колишні студенти розказували, кого куди закинула доля після завершення інституту, як і ким працюють у лісовій галузі. Звісно, ділилися спогадами, цікавими та комічними епізодами, які за студентською лавою трапляються з кожним.

– Із нашого всесоюзного випуску направляли на роботу молодих спеціалістів у різні так би мовити світи, – каже Орест Король. – Наприклад, у Вологду – 30 студентів, у Тюмень та Вірменію – по 10. В Україні за спеціальністю зі 145 випускників залишилося працювати не так вже й багато: приблизно 30-40 людей. Я мав сміливість відмовитися від свого на-

історія – сьогодення

правлення у Вологду, бо дуже хотів працювати у Біловезькій Пущі, де під час навчання проходив виробничу та переддипломну практики. Ще тоді директор Біловезької Пущі Володимир Романов запропонував панові Оресту працювати у них. Але треба було закінчити інститут. Та іноді бажання і реалії не збігаються, адже направляли молодого спеціаліста у Вологду. Не без труднощів, та все ж вдалося Орестові Євгеновичу втрапити на омріяне місце роботи. У Біловезькій Пущі починав з помічника лісничого. Згодом став лісничим, а потому – старшим науковим працівником. Після 10-річного перебування у Білорусі доля послала Ореста Короля на Волинь. Відтак і став працювати мисливствознавцем у ВОУЛМГ... На 50 річницю випуску зустріч організовували безпосередньо у Львові, у стінах рідного вишу. Незважаючи на солідний ювілей, вдалося зібрати більше сорока колишніх студентів. Причому кожен із присутніх знайшов себе у лісівничій галузі. Коли в реальному житті стикаєшся з реальними труднощами, то романтика якось відходить на другий план, адже насправді професія лісівника – діяльність, далека від ліричних уявлень.

– Як ходив на пари і пізнавав усілякі теоретичні аспекти галузі – то був один світ, – веде далі Орест Король. – Ніби потрапив у зовсім інший, коли після завершення інституту безпосередньо зіштовхнувся із практикою. І виявилося: на роботі починаєш вчитися заново. Бо ж ніхто конкретно не показував на ділі, як виконувати ту чи іншу справу. Доводилося по-різному викручуватися, так би мовити, вмикати «смикалку». На думку Ореста Євгеновича, викладач повинен навчити студента правильно користуватися книгою. Що мається на увазі? Молодих людей треба заохочувати і вчити вміло шукати необхідну інформацію. Як-то кажуть, той, хто шукає, завжди отримає. А знайдена інформація – то вже половина вирішеної справи. Під час розмови мимоволі виникає думка: ще нам, молодим, можна повчитися ентузіазму та любові до пригод від такого взірцевого старшого покоління. До слова, Орест Євгенович пригадав, як іще два роки тому вони, 8 колишніх студентів, гайнули на вихідні у Яремче.

– Азарт молодецький, але, на жаль, здоров’я вже не те: за два дні поїздки не могли випити пляшку коньяку, – жартує співрозмовник.

А нещодавно (28 червня 2013 р.) у приміщенні Національного лісотехнічного університету України самозваний оргкомітет випуску у складі Ореста Короля та Євгена Падковського провели… 55-ту річницю випуску! Як-не-як, вік дає своє, та все ж на зустріч прибули 17 поважних людей, які колись молодими й гарячими були. І стільки добрих справ для розвитку лісівничої галузі зробили.

– Організувати людей – штука складна, довго довелося сидіти на телефоні, – посміхається Орест Король. Не знаю, наскільки глибокими є ностальгічні відчуття у колишніх випускників, про яких ідеться. Та зізнаюся чесно, що сама розхвилювалася, гортаючи архівні фото, переглядаючи листівки, запрошення і навіть листування. Ось чут­ тєвий начерк особистих переживань: «Дорогий друже Оресте! Проходить тиждень, як ми роз’їхалися після зустрічі випускників. Але на той раз було сумно, бо і в родині, і серед товаришів багато відійшли у Вічність, і ми всі стали поважніші. Але не забуваймо один одного. Життя продовжується, і тільки Бог знає, кому скільки відміряно тут…» Тетяна САСЮК Фото з архіву Ореста Короля жовтень 2013

11

на часі

Уже перші дні осені здивували і, як то кажуть, «розклеїли» одночасно. Здавалося, іще треба було б погрітися на сонечку, потрохи відвикаючи від літа, а тут – аномальний холод. Синоптики стверджують: востаннє в Україні таке було 1901-го року, коли у перші дні вересня температура знизилася до 9 градусів тепла. Така холоднеча для початку першого місяця осені абсолютно нетипова. Осінь настала явно не за календарем. Синоптики просто вражені, кажуть, що це – майже рекорд. До того ж, пророкують неймовірно холодну зиму. Попри все, цей рік, здається, буде й рекордним за кількістю грибів у лісі. І хоча погода мінлива, але таки тішить людей своєю щедрістю.

12

жовтень 2013

Холодна, але грибна Початок жовтня також здивував боротьбою стихій: то інеєм покриє, то сонце визирне і дасть надію, то дощ так ушкварить, що де хочеш, там і ховайся. Але вибравши день, таки рушаємо до лісу. Кажуть, грибів багато. От тільки ж їх треба вміти збирати. Тут уже природа не допоможе. Або видющий, або… Як на диво, день радує сонцем і навіть вітру немає. Коли опиняєшся такої пори у лісі після метушні міста, хочеться залишитися у цій казці якомога довше. Лісівники розповідають про особливості цьогорічного сезону. Інженер із охорони та захисту лісу Маневицького лісгоспу Іван Пацаманюк посміхається: «Є прикмета: як картопля не вродить, то грибів має бути багато». І дійсно: цього року врожаї бульби не такі вже й щедрі. А природна комора має здатність допомагати людині. Якщо одним обділить, то другим однозначно обдарує. Кажу: то ж коли знаєш, де ростуть гриби, можна спочатку підгледіти, а тоді прийти, як попідростають. Нащо ж малюсінькими збирати?! У відповідь головний лісничий Олександр Чернишин відповідає: «Перевіряли. Гриб, як ти його побачив, рости вже не буде. Зачервивіє, але не виросте ні на міліметр! Отака загадка». А які смачнючі гриби морозної зими на святковому різдвяному столі! От тільки сьогодні не так багато консервованих продуктів, які без остраху купив би. Навіть соки інколи лякають своїм вмістом та «рекламою»: коли директор виробництва не хоче скуштувати напою, який виробляє, чи ж варто його пити нам. …Досі пам’ятаю запах щойно приготовленого джему, дівчат, які консервують грибочки, ящики із плодами полуниці, котрі допомагала перебирати. І як радісно ставало на душі, коли пальці забарвлювалися у червонуватий відтінок. Гордість розривала груди. Бо ж то – сліди праці. І всі бачили, що я самостійно заробляю гроші! Й донині маю глибоку повагу до струджених рук. І людей, які вміють і люблять працювати. Колись консервний цех при заводі, де трудилася головним економістом моя бабуся, був потужною складовою економіки держави. Величезне виробництво, чималі оберти й можливості. З часом все розвалилося. Сьогодні це – більше приватний бізнес, без особливих амбіцій та з невеликим виходом продукції. І якість тут контролюється совістю господаря, а не держстандартами, як це було колись і мало би бути сьогодні. Дуже приємно, що волинські держлісгоспи не стали на стежку спрощеного розвитку і зберегли переробку недеревних лісових ресурсів.

Ми у консервному цеху ДП «Маневицьке ЛГ». Чисто, охайно. А запах який! Розумієш, що тут готують смакоту. Дівчата у білих халатах перебирають гриби, готують банки для закруток. Процес іде. У великій нержавіючій посудині – перетерті ягоди. То – журавлина, королева поліських ягід. По неї сюди приїздять навіть з-за кордону. Загалом же консервний цех виробляє понад п’ятдесят найменувань консервної продукції – від березового соку різних марок до салатів, джемів і варень із врожаю лісів, садів і городу. Продукція – цілюща та екологічно чиста. Замовляють Рівне, Суми, Вінниця, Черкаси, а також торгова група «ТамТам». Консервації маневицького цеху їдуть і далеко за межі України: до Польщі, Панами, Ізраїлю, Литви. Знаючи, що працюють лісові цехи ще за радянськими стандартами (без жодних консервантів, згущувачів, барвників), спо-

В’ячеслав Поштарук – місцевий грибник

на часі

осінь 2013-го живачами цієї продукції стають ліцеї, школи, заклади дитячого харчування.

– Ми працюємо зараз на журавлині, ще консервуємо зелені помідори. Не так давно завершили сезон кабачків. Гриби – фактично в резерві. Це той продукт, із яким, як кажуть, можна погратися. Головне – запастися, а переробляти їх можна й пізніше, коли вже ягоди відходять, – чесно зізнається начальник консервного цеху ДП «Маневицьке ЛГ» Галина Зінич. – Загалом же консервуємо білі, опеньки, маслюки, польські, моховики, лисички. Сьогодні ми вже спрацювали, виробивши продукції більше, ніж на мільйон гривень, – 25 тисяч баночок по 13 гривень кожна. Це – мас-

Жіночки тільки сміються. А чоловіки ще й на глум беруть: мовляв – то продукт, котрий якщо не продаси зараз, то поторгуєш потім (сушеними), але вже дорожче. ...Завершуючи розповідь, повернуся до того, з чого почала. Знаєте, кажуть, якщо грибів уродило багато – зима буде тепла. Може, метеорологи таки помиляються. Поживемо – побачимо… Оксана ЧУРИЛО Фото автора та Валерія ПНЕВСЬКОГО лючки, моховики, опеньки. Ціна на білі гриби залежатиме від собівартості. Тільки маневицький консервний цього року запланував переробити 10 т грибів. Приблизно такі ж плани – в інших чотирьох лісових консервних цехів Волині. Приміром, минулого року у підвідомчих управлінню лісах було заготовлено понад 30 т грибів білих, більше 87 т лисичок. Звісно, все залежить від погоди, але цей рік прогнозують напрочуд грибним, тож усі сподіваються, що плани можна буде втілити в життя, а то й перевиконати.

– Маємо реалізацію близько 2 мільйонів гривень цілорічно, – каже директор Маневицького лісгоспу Володимир Радіон. – Плануємо нарощувати виробництво. Нині у Маневицькому консервному цеху вже заготовили та переробили 350 кілограмів маслюків. На Волині досить плідно займаються заготівлею ягід і грибів поляки. Приміром, за кілограм білих пропонують 25 грн. Лісові консервні цехи таку ціну поставити не можуть, проте місцеве населення (хто через близькість до обійстя, хто з патріотичних міркувань) здають гриби і за пропонованою ціною (близько 20 грн за кілограм білих). На трасі, у пунктах, облаштованих для продажу дарів лісу за кілограм білих просять приблизно 50 грн. Зупиняємося, торгуємося.

аномалії?

За підсумками Все­ світ­ньої метеорологічної організації ООН, у першу декаду XXI ст. було побито більше температурних рекордів, ніж за всі попередні десятиліття. У доповіді зазначили, що перші десять років нового століття стали найтеплішими за всю історію кліматичних спостережень, що ведуться з 1850 р. Також за останній час збільшився рівень смерт­ності від перегріву. Особ­ливо різко він зростав під час екстремально спекотних літніх місяців у 2003 і 2010 рр. у Європі. Крім того, перша декада XXI ст. займає друге місце за рівнем вологості з 1901-го. Однак завдяки поліпшенню роботи систем оповіщення кількість жертв повеней знизилася. Проте, на думку ООН, необхідно постійно розвивати системи попередження, тому що клімат Землі продовжує змінюватися. Приміром, зафіксовані снігопади навіть там, де їх узагалі не може бути. жовтень 2013

13

спогади Гриби… Для поліської людини – то ціла філософія: коли і де ростуть, коли і як збирати, як споживати, сушити, солити, маринувати... Любителі тихого полювання розкажуть вам чимало історій, які трапилися з ними під час пошуків цих справді безцінних дарів природи.

Грибна епопея

Я теж полісянка, тож для мене ліс та мандри його стежками в грибну пору не менш звабливі, аніж відвідини далеких заморських країн. Як кажуть, кожен кулик своє хвалить... Восени, коли прилавки базарів вщент заповнені грибами, душа рветься в рідні краї. У пам’яті зринає то один, то інший епізод із мого дитинства. Не можу стриматися, аби не переповісти один із них. Серпень. Ніби й схилок літа, але сонце пече немилосердно. Усе навкруги знемагає від спраги, а йому, небесному світилу, здається, геть байдуже. Мабуть, вирішило надолужити тепло, що його недодало раніше. Заповзяті грибники з надією позирають на небо: от-от повня, молодий місяць – мусить піти дощ. А його все нема. Кожна, навіть найменша хмаринка уважно розглядається, очі шукають ближчих сусідок – чи не купчаться, єднаються, чи не поспішають зникнути з виду. Має ж бути дощ! Сам Бог велів. Я теж пильно спостерігаю за небом, прислухаюся до кожного поруху душі. А вона аж свербить – де той дощ, що засіє ліс грибами! Нарешті – і дощ, і гриби. Ще не всі мої односельці вірять, що природа їх щедро обдарувала. Вичікують… Я ж іду до лісу. Як кажуть: хто шукає, той знаходить. Вирішила найперше відвідати старі шанці, напівзарослу яму, яку в час війни вояки викопали для стоянки великої автомашини позаду окопів. На щастя, ні вони, 14

жовтень 2013

ні інші (більші чи менші) земляні укріплення не знадобилися. Дякувати Богові, фронт нас обійшов. Кинуті напризволяще, вони відразу ж почали руйнуватися: пообсипалися краї, поросли травою, мовби доводячи, що ліс – для життя, а не для кровопролиття. Зазираю до тієї ямки – і голова йде обертом: вона вщерть заповнена білими грибами, шапочка до шапочки, один в один, наче вояки, що зібралися докупи в якійсь пильній справі! Заніміло стою і заворожено дивлюся на цих світло-брунатних красенів на міцних пружних ніжках. В очах рябіє: здається, вони злегка рухаються, мовби грають у якусь невідому, тільки їм зрозумілу гру. Черінь! Такого я ще не бачила. Надибувала на купки з десятка грибів, сімнадцяти і навіть тридцяти дев’яти (знову ж таки в покинутому одинокому окопчику). Але стільки!.. Починаю зрізати. Та вони ніби й не тримаються землі – самі йдуть у руки. Бачу: тут ніж не підходить. Злегка повертаю ніжку – і гриб у руці. Складаю в кошик. Повний із верхом. А зібрано ледве половину. Міркую: де подіти решту. Еврика! У мене ж є піджачок. Зав’язую рукави, поли знизу – і заповнюю одежину дорогоцінним скарбом. Скінчивши ці казково захопливі жнива, починаю міркувати: як усе це донести додому. І таки знаходжу (чи винаходжу?) розв’язання. Ставлю на край ямки кошика, на нього – піджачок, присідаю, пролізаю з головою у вусілки посудини, рукави з грибами кладу справа і зліва голови. Тепер єдине завдання – піднятися на ноги. Якусь мить, як кажуть мої краяни, моцююсь – і встаю. Поволеньки бреду додому. Матуся, зачекавшись, вийшла зустрічати аж за городи. Нарешті перед її очі з’явилося, як кажуть у нас, якесь чепирадло – без голови, з боків стирчать чи то роги, чи то ноги… Придивилася – а то ж її дитина! Кинулася назустріч. У хаті розібрали мій ужинок. Виявилося: тільки в одній ямі виросло аж сімдесят два гриби-красені! А ще ж були знахідки й до того – де два, де п’ять, а де й сімнадцять боровиків чи білих. Ненька нагодувала мене сніданком, правда, дещо запізнілим, а затим відіслала на горище спати. Я влягаюся на запашне сіно. Ноги, плечі втомлені, а заснути не можу – я все ще в лісі. Перед очима рояться то гриби з ямки, то інші, не менш чарівні знахідки. Дивлюся на стріху – а там теж по латах гриби бігають… Та все ж сон виявився сильнішим. Прокидаюсь і чую, як матуся розповідає сусідці про мою грибну епопею. Наступного дня чи не вся вулиця посунула до лісу. Але нікому не вдалося хоч би наблизитися до мого рекорду. Олександра КОНДРАТОВИЧ, етнограф, фольклорист, почесний краєзнавець України Фото Валерія ПНЕВСЬКОГО

хобі

Перевтілення: із природного у надзвичайне Із будь-чого красивого можна створити ще гарніше, вміло надавши потрібної форми. Природа не має обмежень щодо вираження своєї геніальності, різноманіття, барв та виглядів. Людська фантазія тут теж не відстає. Ну а комбінація природних дарів і золотих рук митця народжує шедеври. Зрештою, погляньте на ці витвори. Вражають, правда?

Мистецтво художнього різання овочів і фруктів – карвінг – зародилося ще багато років тому на Сході. Нині ж воно не є таким поширеним, як, наприклад, фотографія, живопис чи художня література. Зате продукти цієї творчості дивують. Так, ми мали нагоду поспілкуватися з лучанкою Ольгою Гончарук, яка вже близько трьох років займається карвінгом. Термін доволі недовгий, аби… досконало творити такі фруктово-овочеві шедеври.

– Якось в Інтернеті натрапила на підбір фотографій із цією красою. Була вражена побаченим, тож і самій захотілося робити щось подібне, – зізнається пані Ольга. – У магазині придбала набір спеціальних ножів, які використовують для художнього вирізання. Методом спроб і невдач, а також за допомогою консультацій електронних носіїв вчилася цьому мистецтву.

Згодом Ольга Гончарук дізналася, що у Львові є молода жінка, яка теж займається карвінгом, – їздила до неї на майстер-клас. Торік подібний одноденний курс відвідала і в Києві. Решта надбань – результат власної наполегливості, працьовитості і творчого запалу. Щоправда, за спиною у лучанки – початкова художня освіта (закінчила художню школу в обласному центрі Волині). Для реалізації свого потенціалу у далеко не простому мистецькому руслі цього виявилося достатньо.

– Найкраще вирізати різноманітні форми з кавуна, оскільки він є досить щільним – зручно у процесі роботи. А його трикольорова гама підсилює естетику і різнобарв’я, – пояснює майстриня. – Єдиний мінус цієї ягоди – недовго зберігається. Зробила, подарувала – і того ж дня презент треба з’їсти (як таку красу хотітиметься псувати?

– авт.). Якщо маю замовлення з кавуна на якусь подію, вирізаю вночі, а на ранок дороблюю, щоб виріб зберігав свіжий і гарний вигляд. За словами Ольги Гончарук, для карвінгу також підходять диня, гарбуз (може зберігатися навіть до місяця), буряк, морква, селера, редька, кабачок, огірок. А ось яблука, груші чи картопля не практичні у художньому вирізанні, адже темніють швидко. Щодо ідей для створення того чи іншого виробу – тут усе залежить від ситуації. Дещо пані Ольга придумує сама, але завжди намагається не повторюватися. Деякі зразки помічає в Інтернеті, а в процесі роботи вони перетворюються у щось авторське – своєрідне і оригінальне.

– Крім роботи заради власного задоволення, подарунків, приймаю також замовлення на різні події: весілля, хрестини, дні народження, – веде далі майстриня. – Зазвичай у таких випадках, залежно від тематики, планую відповідні ілюстрації, знаки та слова. Їх роздруковую на папері, вирізаю, а згодом прикладаю до фрукта – і вперед, творити-різати. До речі, на виріб із кавуна в середньому витрачаю 8 годин. Ввечері приступаю до роботи, а на ранок – готово. Для більш об’ємних композицій із кількох овочево-фруктових елементів можна виділити два-три дні. Так, творити руками – непросто. Крім того, що вкладаєш частину душі, ще й фізично виснажуєшся.

– Руки болять і терпнуть, – зізнається пані Ольга. – Але, повірте, задоволення від процесу творіння перекриває всю втому. А потім робити комусь приємно, даруючи виріб, – подвійне задоволення. Тетяна САСЮК Фото з архіву Ольги ГОНЧАРУК жовтень 2013

15

подорожуємо разом

Сонячний Магадан

Закінчилося тепле літо 1991 р. Україна стала незалежною державою. Тодішні перші дні вересня виявилися на диво сонячними – дійсно оксамитовий сезон. Саме цієї пори я зібрався у подорож із Луцька в Магадан. Мене завжди приваблювали далекі краї із суворим кліматом. Дорогою до новозбудованого аеропорту «Луцьк» я роздивлявся, як селяни копають картоплю. Подумки був далеко… У Магадан я віз гостинці. Звісно, товстий шмат сала і горілку домашнього виробництва, спеціально залиту у пляшки з-під «Столичної». Час минав швидко. Пересадки за пересадками – і ось уже аеропорт «Бо­ риспіль». Якби не табличка та плакати всередині приміщення з написами рідною мовою, можна було би засумніватися в тому, що ми в Україні... З Борисполя довелося летіти на Магадан у літаку ТУ-134. Рейс передбачав посадку та дозаправку у Свердловську та Якутську. Шлях від Свердловська до Якутська мені здався недовгим. Я чекав одного: чи зможу побачити хоча б частину Якутська і навколишню природу. Вийшовши з літака, в аеропорту занурився у краєвиди справжньої тундри. Адже Якутськ розташувався на річці Лєна, трохи нижче (за сибірськими мірками) Верхоянського хребта – найхолоднішого місця на материковій поверхні колишнього СРСР. Тут дерева росли дуже рідко, наче на полі починає з’являтися природне поновлення модрини сибірської, а самі рослини надзвичайно низькі. Все це явно вказувало на суворі кліматичні умови. Я довго дивився на цей пейзаж, не повертаючись у салон літака. Чомусь ці краєвиди магічно притягували зір і діяли заспокійливо. Сибір – країна контрастів, і в цьому випадку – приємних. Піднявшись у безкрайнє Якутське небо, літак набрав потрібний кут рискання. Я вже очікував, що за декілька годин побачу аеропорт із однойменно назвою. Але тим самим спокійним та впевненим голосом пілот повідомив, що літак приземлятиметься в аеропорту Петропавловська-Камчатського. Всього нічого – 1 м на карті, а точніше – від Магадана до ПетропавловськаКамчатського – 900 км прямим шляхом. Причиною змін став страйк працівників аеропорту «Магадан». «От тобі й на – закінчилися радянські часи, настала пора змін, чого раніше аж ніяк не було», – подумалося. Врешті я налаштував себе побачити Камчатку. Чим погано: я ж лечу сам, без сім’ї?

16

жовтень 2013

Минуло ще хвилин 40-50, і той самий незворушний голос пілота повідомив, що все-таки будемо приземлятися у Магадані. Страйк відмінено. От тобі: зміни за змінами. Ось мої ноги ступили на бетонну злітну смугу аеропорту «Магадан» (Сокіл), який розташований на 56 км за межами міста. Був ранок: велика різниця у часі, порівняно з Луцьком, давала про себе знати. Але в моєму віці (на той час) це не було проблемою. Мене вже зустрічала двоюрідна сестра мого товариша, яка проживала тут із чоловіком і двома дітьми. Коли ми їхали з аеропорту в місто, дивлячись на навколишні скелисті пейзажі, подумалося, що цю дорогу важко було будувати, пробиваючи проїзди у скелястих сопках твердих природних порід. Читаючи мої думки, гарною українською мені дали зрозуміти, що ця дорога дійсно побудована на людських кістках. Це надзвичайно висока ціна будівництва... Вона нічим і ніяк не виправдана. Гинули невинні люди, у яких, як тут кажуть, на материку, були діти, жінки, батьки. Їхнім долям не позаздриш.

1991

Така страшна дійсність цього суворого краю – Колими. Слів із пісні не викинеш (рос.): «Будь проклята ты, Колыма, что названа чудной планетой, сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету…» Це вже – в минулому. Розвіялися погані думки. Великі безкраї простори. Вони надзвичайно гарні і чарівні, але важкодоступні. Ось слова із пісні: «500 километров тайга, машины не ходят туда, бредут спотыкаясь олени…» Ось і місто Магадан – столиця Ко­ лимського краю. Розташований у районі вічної мерзлоти, навколо сопок на березі Тауйської губи Охотського моря, на перешийку, який з’єднує півострів Старицького з материком між бухтами Нагаєва і Гертера. Клімат суворий, із коротким літом, на яке випадає період білих ночей. Засноване як робітниче поселення для засвоєння корисних копалин Колимського краю у 1929 р. Статус міста Магадан отримав 1939-го. До 1950-х рр. був центром управління Північзахідлагу. Назване місто – від орочського «монго-

подорожуємо разом

дан», що означає «морські наноси». У 1939 р. чисельність населення тут – 27 тис. осіб. Пік кількості жителів сягнув 1989-го – 152 тис., у 2013-му – 95 тис. ...Після приїзду я приліг відпочити. Але довго спати не міг – був яскравий сонячний день. Коли підійшов до вікна з видом на бухту Нагаєва, був здивований не звичним для мене краєвидом. Безпосередня близькість моря виднілася з будинку, який стояв посередині сопки так, що великий вантажний морський корабель був у порту наче намальований. І я себе запитав: як він зумів сюди запливти? Поруч із кораблем стояли, а на віддалі ходили значно менші катери. Цей краєвид я запам’ятав назавжди. Він і досі для мене є дивовижним та незвичним. У цей час до людей, де я поселився, привезли картоплю – запас на довгу холодну зиму. Як на Волині, так і в Магадані копають картоплю майже одночасно. Причому в Магадані (але не північніше) бульбу встигають виростити у короткий вегетаційний період суворого клімату, де температура влітку (липень) максимальна +26°С, а середня +15°С. Взимку тем-

пература опускається до позначки -35°С, причому дують сильні вітри. Я із господарями, дивлячись на сонячний день (за календарем – початок вересня), вийшов на вулицю в сорочці без куртки. Вже надворі, оглянувшись навколо і вдихнувши свіже магаданське повітря, чітко зрозумів сенс слів – сонячний Магадан. Сонце світить, але холод пронизує тіло наскрізь при найменшому пориві вітру, наче мене хтось раптово пронизав сотнею голок. Голова окутується і стискується не сильним, але холодно-пекучим потоком повітря. Куртку довелося вдягнути негайно. На обід господар обійстя запросив свого товариша. Страви були дуже смачні, особливо рибні. Господиня запропонувала покуштувати кальмари в сметані, які до цього я ніколи не їв (і вони мали, як на мене, непривабливий вигляд). Проте, розкуштувавши цю страву, я зрозумів, що цей делікатес є найсмачнішим з усіх. Господар і його товариші оцінили волинську горілку домашнього виробництва. А от на сало ніхто й уваги не звернув. Згодом я зрозумів чому.

2013

Мені показали місто. Магадан – його житлові райони – були чистими, впорядкованими. Вздовж вулиць росли дерева, хоч не такі високі, як у нас, але вони прикрашали вулиці своїм вічнозеленим виглядом. А ось верхівки дерев часто були приплюснуті або нагнуті – відчувалася дія вітрів при холодному морському кліматі. Відвідали ми й місцевий ринок. Не перебільшую. Вибір сала – значно більший і за якістю кращий, ніж у нашому місті на центральному ринку! Я ледве не підстрибнув від здивування. Мені пояснили, що в Магадані живе дуже багато українців. Хоч приватних будинків тут мало, зате є гаражі, впритул до стін яких власники прибудували хліви, де й тримають свиней. Чим годують? Косять трави, висушують їх. Також із Японії морським шляхом доставляють комбікорм. Я не бачив, щоб у радянські часи в нас продавали вільно банани. У Магадані на прилавках лежали (черг не було): банани, апельсини, мандарини, лимони по 2 крб. за 1 кг. Звідки це? Японці піднімають із дна моря затоплені кораблі, баржі і купують їх як металобрухт. Розраховуються не валютою, а постачають вищевказані та інші фрукти і комбікорм. Із Південної Кореї магаданці отримували курей і свіжі яблука. Моєму здивуванню не було меж, коли я відвідав великий сучасний рибний магазин. Вибір риби, її якість, свіжість, наявність у продажі ікри та інших продуктів переробки примусила мене зрозуміти, що Магадан не тільки сонячний, але й казково багатий край. І я маю на увазі не тільки золото чи каміння-самородки, корисні копалини, надзвичайної краси агати, онікси, гірський кришталь, аметист та багато інших дорогоцінних «камінних квітів», які утаємничують в собі надра суворих сопок. У спеціалізованих магазинах на такі товари, як кришталь, золото, найбільш якісні побутові вироби радянських часів, найкращі фотоапарати, біноклі, зброю, місцеві жителі не «кидалися», як у нас. Вони були у вільному продажу. Люди, котрі вирішили тут оселитися, заслужили такого рівня життя. Вони надзвичайно трудолюбиві, розумні, талановиті, вміють та хочуть працювати і знають головне – за що і як треба цінувати життя. Але (щоправда, не почув від них) зрозумів, що є два камені, які тяжіють у їхніх душах: це важкі часи сталінських таборів, котрі вже у далекому минулому, і той факт, що існує материк (велика земля), клаптик малої батьківщини кожного, який із часом, хоч і на старість років, але потягне надзвичайно могутньою силою у свої обійми, і від цього немає і не може бути жодних ліків. Та й не треба, аби вони були... жовтень 2013

17

подорожуємо разом

У вихідний господар і його товариш взяли мене на прогулянку моторним човном у бухті Нагаєва – це морські ворота Магадана. Ми на човні пройшли до місця відпочинку у нижню частину сопки. Звідти (коли стоїш на березі) справа видніється, як на долоні, Магадан, а зліва – вихід у відкрите Охотське море з невеликим острівцем – заводом із переробки риби та ікри.

18

жовтень 2013

Вище місця відпочинку з надр сопки, яка щільно обросла кущами, било джерело. Люди тут набирали воду. Коли відпливали на човні у бік відкритого моря, все більшою і потужнішою ставала морська хвиля. Човняр поглядав на мене, а я мовчав і думав: чому він не повертається назад. Згодом той розповів, що трохи переживав, бо магаданці не вміють плавати (не було де навчитися). Дивлячись на Охотське море і прислухаючись до нього (а море входить у Тихий океан), дійсно відчуваєш його велич і надзвичайну потужність. Слух сприймає якийсь важкий стогін. Недаремно є слова у пісні: «Это стонет, это стонет Тихий океан…» Два рази на добу на морі відбувається відлив та прилив – море відходить від берега на метрів сто, а потім повертається на попередні рубежі. Кожного разу це триває одну годину. За час відливу люди ходять дном моря і збирають морські зірки, морську капусту (у якій великий вміст йоду), що скручується в рулони, під камінням знаходять невелику рибу, шукають рапани. Попадаються також маленькі далекосхідні краби (великі краби відпливають із водою). Настав час повертатися додому. Жалкував про те, що не встиг походити травами та чагарниками магаданських сопок і в тайзі. Аеробус ІЛ-86 (на той час найсучасніший і найбільший лайнер) взяв курс на Москву північним шляхом о 14 год. за магаданським часом і приземлився у Москві о 14 год. за московським, хоча різниця у часі становила 8 год. Протягом польоту було безхмарне небо. Велика висота дозволяла добре розгледіти землю. На той час тільки на Верхоянському хребті лежав сніг. Могутня та широка ріка Лєна, наче змія, звивалася у різні боки, несучи свої води у море Лаптєвих. Далі довго можна було вдивлятися у безкраї простори голубої тайги з її маленькими і великими річками, болотами і озерами. З часом літак пролетів над величним Єнісеєм, а потім не менш потужною Оббю. І ось хмарне небо закрило землю. …Вражень було багато: і від польотів, і від подорожі. Тепер жителі Магадана повернули собі віру в Бога, яка з часу заснування міста і до розпаду Радянського Союзу була заборонена владою. У 2001 р. розпочалося будівництво СвятоТроїцького собору. Собор освячений 1 вересня 2011-го. Храм – пам’ятник жертвам політичних репресій – одна з найбільших на Далекому Сході православних церков. Свято-Троїцький собор у Магадані є одним із найвищих у Росії. Висота центрального купола з хрестом, покритих чистим золотом, – 71,2 м. Говорячи слова «Магадан», «Колима», ми згадуємо не лише десятки тисяч тих українців, які невинно загинули через політичні репресії у Колимських таборах, а й тих, які вирішили добровільно пов’язати свою долю із цим цікавим краєм. Валерій ПНЕВСЬКИЙ Фото автора та із сайта www.magadan.livejournal.com

традиції

Хоч ярмаркую майже щороку, проте кожного разу знаходжу щось нове для себе – дуже полюбляю народний колорит, веселощі та різноманітні вироби майстрів. А тому, щойно випала нагода потрапити до Великих Сорочинців, одразу полишила всі справи – й нумо гуляти!

Ой, на тому ярмарку...

Гуде-веселиться Національний Сорочин­ ський ярмарок на Полтавщині. Про його розмахи вже не одне століття знають далеко не лише за межами області, а й України. Оспіваний свого часу Гоголем, ярмарок і нині збирає чимало гостей. «Дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав із усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок», – писав Микола Гоголь. З тих часів багато змінилося, проте ярмарок зберіг свої традиції. Свій початок Сорочинський ярмарок бере з другої половини XVII ст., коли він був відомий як велике торжище. Відновлення його у 1966 р. дало можливість продовжити ті підвалини, що були закладені, зберегти і розвинути народні традиції, залучити товаровиробників до участі у торгах. Сьогодні, поринувши у ярмаркову атмосферу, можна переміститися на кілька століть у минуле: зустріти Миколу Васильовича Гоголя (і не одного!), справжніх волів, Чорта, козаків, та безліч люду у народному вбранні. Тут діє справжній спектакль під відкритим небом, де важко розібратися, хто артист, хто продавець, а хто глядач. Територія ярмарку поділена на сектори. Так, у секторі промислових підприємств розміщені різноманітні експозиції представників усіх областей України та закордону. В секторі сільськогосподарської виставки представлені кращі досягнення в цій сфері. Багатогранна торгівля зосереджена серед приватних підприємців, а понад 30 кафе і ресторанів української, грузинської, вірменської, азербайджанської, узбецької та інших національних кухонь нагодують усіх охочих смачною і корисною їжею та нададуть мож-

ливість скуштувати напої з багатьох країн світу. В етнографічній території є відтворені чи реконструйовані будинки сільських жителів України XVIII-XIX ст., у кожному з яких розташований відкритий для всіх етнографічний міні-музей. В експозиціях цих храмів історичної спадщини представлені меблі, посуд, одяг та інші побутові артефакти тієї чи іншої епохи, що відтворюють життя українців у певний історичний період. Розмаїття товарів вражає: від харчів, одягу, робіт народних умільців – до автомобілів та важкої техніки. Як завжди, радує містечко майстрів – розписані глечики та горщики, сувеніри з кераміки, деревини, соломи, яскраві вишиванки, візерунчасті килими, гобелени й обереги, різнокольорові віночки та прикраси для жінок. Словом, чого душа бажає. А ще на ярмарку завжди весело. Тут ніхто не засумує, бо на території розташовано п’ять сцен, кожна з яких звучить уже з десятої години ранку і до темна. Там постійно виступають мистецькі колективи та окремі виконавці: як професійні, так і самодіяльні. Також проводять конкурсну програму Фестивалю народної творчості та святкують день народження іменинники. А на численних майстер-класах здобувають навички народних мистецтв усі охочі. Щороку Сорочинський ярмарок відвідують сотні тисяч не лише українців, а й іноземців. Адже тут – атмосфера справжнього свята. Сюди хочеться поринути знову й знову, тому вже з нетерпінням чекаю наступного року, щоб вкотре вирушити на веселе торжище. Лілія ГНАТЕНКО, Полтавська обл. Фото автора

жовтень 2013

19

сторінками історії

Мисливство Волинського Полісся. ХІХ ст.

Ковель і Ковельщина – древні місця Волинського Полісся, які беруть свій початок ще з XIV ст. Історія Ковельщини надзвичайно багатогранна. Її торкнулося литовсько-руське правління і панування Першої і Другої Речі Посполитої, царсько-російська колонізація, німецька окупація, радянська комуністична тоталітарна система і становлення Незалежної України. Ковельський район має вигідне географічне розташування, оскільки розміщений на перехресті європейських торгових шляхів. Крім того, він повністю перебуває у зоні мішаних лісів, є одним із перших за кількістю мисливських та рибальських угідь в Україні, що є предметом заздрості сусідів із Білорусі та Польщі. Відомо, що на Ковельщині було багато мисливських видів тварин, а сама територія мала славні традиції. І хоча в І половині ХVII ст. тури були повністю відстріляні, на згадку про них залишилася річка Турія.

20

жовтень 2013

У мисливській історії Волині згадуються гончаки Адама Мячинського з Мацеєва Ковельського повіту, що мали велику славу. Зрозуміло: мисливство за таких сприятливих умов утворило окрему ланку суспільного життя. На початку ХХ ст. Друга Річ Посполита, у складі якої перебувала тоді Ковельщина, надавала важливого значення мисливству: відкривалися спеціалізовані музеї та бібліотеки мисливського господарства, проводилися тематичні виставки, конкурси в галузі догляду та охорони звірини, стрілецькі змагання, загальнодержавні мисливські з’їзди. У полювальників з’явилася навіть своя професійна мова. Більше того, для організації діяльності мисливці Другої Речі Посполитої організували Спілку польських мисливських товариств. Відповідно до статуту, діяльність спілки поширювалася на всю територію держави. До її основних завдань належали покращення популяції мисливських тварин, опіка над мисливством в економічному та етичному аспектах, заходи з оптимізації мисливських відносин у сфері законодавства, інструкцій та розпоряджень адміністративних органів. Крім того, її співпраця з владою та нагляд за виконанням законів і розпоряджень, які стосувалися мисливства, підтримка закладів і заходів із покращення догляду за дичиною, зброєю, мисливських знарядь та грамотна організація полювання сприяли розвитку мисливства. Члени спілки збирали статистичні дані щодо мисливських тварин у державі, щоб за потреби вимагати у влади необхідні засоби та кошти. Спілка надавала премії тим працівникам лісового і мисливського господарства, які вели боротьбу з браконьєрством та розкраданням дичини. Матеріальні відшкодування в міру фінансової спроможності спілки отримували і працівники лісової охорони, які нерідко під час виконання службових обов’язків отримували тілесні пошкодження від браконьєрів. Спілка також опікувалася вдовами та сиротами мисливських охоронців, що загинули в боротьбі з браконьєрами. Завдяки Спілці польських мисливців встановлювався особливий догляд за рідкісними видами звірів, які перебували під цілковитою охороною закону, а також над тими видами, яким через надмірний відстріл або вирубку лісів загрожувало зникнення. Саме цю проблему центральна спілка мисливців відстоювала у державній комісії охорони природи. Серед інших питань на порядку денному мисливської спілки – налагодження зв’язків між її членами та усіма мисливськими групами, а також впровадження однакових принципів роботи у товариствах. Крім того, розглядалося питання про надання спілкам права торгівлі впольованою дичиною.

Ковельське спеціалізоване товариство було одним із шести засновників Центральної Польської спілки мисливських товариств, до якої у 1930 р. входило ще 82 товариства, крім Ковельського. У 1931 р. їхня кількість становила вже 102, 1937-го на Волині Польська спілка мисливців нараховувала 435 членів, із них у Ковельському повіті – 51. Ще 32 мисливці приєдналися до Ковельської філії у 1938 р. Як свідчить тогочасна мисливська періодика, керівники Ковельської філії спілки змінювалися майже щороку. Так, головою Ковельського мисливського товариства у 1928-1929 рр. був Антоній Бірар із Маневичів, у 1932 р.

– Петро Квітковський, у 1937 р. – Сергій Довгановський із Мацеєва. У той же час надлісничим Ковельського надлісництва був інженер Юліан-Роберт, а сусіднього Заблоцького – Мечислав Блонський. Крім того, мисливці із Ковельщини тісно підтримували зв’язок із Галичиною, хоча Волинь до Першої світової війни не входила до її складу. Так, Генрик Крупський із Ковеля був членом Галицького мисливського товариства. Керівництво Польської спілки мисливських товариств у повіті затверджувало своїх представників, поділивши зони відповідальності між членами спілки для ефективнішого контролю за мисливством. Так, 1926-го р.

представником Спілки у Ковельському повіті був Францішек Скорупський, у 1934 р. – Антоній Бірар у Маневичах, суддя Аполінарій Бистрицький – у Рат­ но, Пшемислав Мацієвський – у Голо­бах та Гончому Броді, граф Йозеф Жишев­ ський-Стадіон – в Мацеєві та Дольську. За­ступниками голови Ковельської філії Спілки мисливських товариств у 1937 р. були граф Йозеф Жишевський-Ста­діон (Мацєїв, Дольськ), князь Ед­мунд Радзи­ вілл (Олика), Чеслав Сікор­ський (Ківерці, Тро­стянець), Сте­фан Стшалковський (Кол­ки, Куликівці). Статут Ковельського мисливського товариства, яке входило до Центральної спілки польських мисливців, із правилами полювання для його членів був зареєстрований 1924-го. Він передбачав наступне: кожен член товариства повинен добре знати правила полювання (за незнання сплачували штраф у розмірі 5 злотих (п. 36); оштрафовані особи розглядалися на відкритих зборах товариства і шляхом голосування визначалось їхнє подальше членство у товаристві (п.

37); триразове невиконання однієї і тієї ж вимоги Статуту передбачало виключення із товариства без права на поновлення (п. 38). Крім того, відповідно до Статуту Ковельського мисливського товариства, його керівництво мало право закрити полювання, виходячи зі стану та кількості дичини, як на всій території мисливських угідь товариства, так і в його окремо взятому ревірі (п. 39). Серед іншого визначалися також умови полювання на орендованих товариством мисливських угіддях для членів товариства та його гостей. Для оренди мисливських угідь члени товариства сплачували вступні членські та щорічні внески. Боржники не мали права брати участь у полюваннях без згоди керівництва. Під час полювання члени товариства повинні були мати при собі членський білет та відзнаку товариства, щоб представити їх кожному мисливському охоронцю. Місце для індивідуального полювання визначав ловчий товариства. Проте ці полювання мали відбуватися на окремих від колективних полювань місцевостях. Повноваження щодо контро­ лю під час ловецтва належало керівнику товариства та ловчому. Розпорядження керівника товариства та ловчого під час полювання мали безапеляційно виконувати його учасники, яким не дозволялося давати вказівки мисливським охоронцям. Дичина, добута мисливцем, ставала його власністю. Керівнику товариства та його заступнику надавалося право запросити на полювання трьох осіб, які не були членами цієї спілки. Керівник полювання був зобов’язаний завжди ставати на лінію стрільців. Для обліку добутої дичини секретар вів статистику. Мисливських собак гончих порід дозволялося викорис-

товувати лише під час полювання на кабанів і хижаків. Керівником полювання міг бути лише голова товариства. Після закінчення полювання очільник товариства спільно з ловчим вираховували вартість проведення ловецтва, яку розподіляли порівну на всіх учасників, і яку ті мали оплатити. За правилами, особи, які були у списку учасників полювання, вносили гроші за свою участь. Проте мисливець, котрий за добу до проведення полювання відмовився від участі, звільнявся від сплати. На колективних полюваннях заборонялося застосовувати нарізну та військового типу зброю. Визначалися також терміни полювання на дичину. Зокрема на тетеруківсамців дозволялося полювати індивідуально кожному членові товариства, на вальдшнепів – до 15 травня лише на тязі. Кожен учасник товариства був зобов’язаний повідомити керівництво, якщо полювання тривало більше одного дня. Крім того, кожному дозволялося добувати болотну пернату дичину починаючи з 15 серпня, а полювання на рябчиків навесні заборонялося. Якщо між членами товариства виникали конфлікти щодо власності на дичину, то їх вирішував третейський суд, що теж складався із членів товариства. Його рішення були безапеляційними. Процедура обговорення конфліктів щодо дичини, добутої двома або більше особами, відбувалася за такими принципами: куля мала перевагу над дробом; при попаданні декількох куль першість мала та, котра поцілила влучно; за умови пострілу дробом переважав останній, після якого дичина була вбита. Але у цьому випадку особа, що стріляла останньою, могла, відповідно до мисливської етики, відмовитися від дичини на користь мисливця, котрий стріляв першим. За умови одночасного пострілу кулею все вирішувало жеребкування, а при одночасному пострілі двох мисливців із дробу першість мав той, хто стріляв із ближчої відстані. При одночасному пострілі кулею та дробом враховувалося також місце попадання. З метою забезпечення порядку учасники полювання повинні були дотримуватися певних вимог, за невиконання яких передбачалося покарання. Так, мисливці, отримавши під час жеребкування номери своїх позицій на полюванні, мали їх дотримуватися, допоки не почують обумовлений сигнал. За невиконання цього правила встановлювався штраф у розмірі десяти злотих. Також мисливець був зобов’язаний добре знати номери місць сусідів. Переслідування пораненої дичини допускалося лише з дозволу керівника полювання, самостійне ж переслідування підранка і сходження з позиції були заборонені. За таке передбачався штраф. Діяло чимало вимог щодо обережного поводження зі зброєю. Зокрема зброя за-

сторінками історії

ряджалася лише при виході на позицію. За невиконання цієї вимоги встановлювався штраф у розмірі 5 злотих. Якщо мисливець залишив набої у зброї під час переходу на другу нагінку, за постріл у напрямку сусіда чи випадковий постріл треба було сплатити штраф у розмірі 10 злотих, за добування дичини, що не була призначена для полювання, штраф становив від 5 до 50 злотих. Варто зазначити: мисливське законодавство Другої Речі Посполитої не знало таких понять, як «ліміт» чи «норми добування дичини» – їх не було. Такі процеси регулювало керівництво товариств. Якщо мисливське законодавство чітко забороняло відстрілювати самиць, то, відповідно, цих приписів дотримувались і ковельські мисливці. Так, за порушення зазначеного пункту передбачався штраф не лише до державної скарбниці, але й у межах товариства: за добування самиці лося – 300 злотих, оленя – 250, козулі – 100, глухаря – 100. За добування самки кабана в період із 1 березня по 1 вересня треба було сплатити 150 злотих штрафу, за добування молодняку качки, що не злітає, а також її добування у період із 1 лютого до 15 червня – 10 злотих. Незаконно добуту дичину конфісковували і відправляли на продаж, а порушники полювання не мали права у цьому випадку навіть її купити. Осіб, які полювали у заборонений для відстрілу час, виганяли з товариства, а їхні прізвища оприлюднювали у клубі, визначаючи персонами нон грата. Керівництво товариства вживало всіх заходів, діючи через поліцію, щоб позбавити їх права на зброю. (Закінчення в наступному номері) Олег та Богдана ПРОЦІВИ жовтень 2013

21

світ тварин

Чим казки або мультфільми відрізняються від дійсності? Звісно, відмінностей багато. Та, напевно, одна з найголовніших не в тому, що вигадані тварини можуть говорити, а саме у подачі їхніх образів. Наприклад, усім відомий Вінні Пух – такий собі позитивний ведмедик, який полюбляє ласувати медомваренням, живе мирно, має друзів і нікого не ображає. А зазирніть-но, панове, до реального лісу і познайомтеся зі справжнім бурим ведмедем! Не обіцяю, що таке «побачення» виявиться безпечним і веселим. Хоча – кажу вже без жартів – особливості та стиль життя цього величезного ссавця справді цікаві. Багато нового можна довідатись. Отож…

Невигадане

Бурий ведмідь у фауні України є найбільшим хижим звіром. У Карпатах, приміром, протягом століть сформувалася традиція охорони ведмедя. Його часто зображали – колись і до сьогодні – на виробах із дерева, металу, кераміки, а також рушниках. У Фінляндії цей хижак є національною твариною. У минулому бурий ведмідь був мешканцем майже всієї Європи. Поступово, внаслідок скорочення лісистості, розвитку сільського господарства і промисловості, безпосереднім знищенням, чисельність скорочувалася. Наведемо трішки історичних фактів. Колись ареал бурого ведмедя охоплював Європу, північну частину Африки, Азію (до південних схилів Гімалаїв) і Північну Америку. У багатьох країнах Європи тварину знищили ще у середні віки. Так, із території Великобританії ведмідь зник у кінці Х – на початку ХІ ст. У Данії його не стало в ХV ст. Наприкінці ХVІІІ ст. ведмеді поступово стали зникати у більшості країнах Центральної Європи, зокрема Баварії, Чехії; у Швейцарії – на початку 1900х років, в Альпах – у 1940-х рр. На південно-західній частині ареалу бурий ведмідь – рідкісний вид. Не залишилося цих хижаків або вони стали дуже рідкісними в го-

рах Північної Африки, в Малій Азії (Туреччині, Лівані, Сирії, Північному Ірані, Афганістані, Пакистані). Значно більше їх – у Північній Індії, Північному Китаї і Північній Кореї, а найбільше, звісно, у Росії (Камчатка, Охотське побережжя, Прибайкалля, Східні Саяни, Алтай, Примор’я, Якутія, Західний Сибір, гори Середньої Азії), а також у США (на Алясці), Канаді, на Кавказі.

22

жовтень 2013

Щодо території України, бурого ведмедя можна знайти переважно у Карпатах. Іноді звір трапляється на півночі Сумської та Чернігівської областей. Сюди його «доля заносить» із невеликої популяції Брянських лісів (Росія). Проте постійних популяцій бурого ведмедя в Україні за межами Карпатських гір не існує. Лишень уявіть, відмінності між бурими ведмедями настільки значні, що колись їх поділяли на безліч самостійних видів (тільки в Північній Америці їх нараховували до 80!). Сьогодні ж усі бурі ведмеді об’єднані в один вид із кількома географічними расами або підвидами. Задля допитливості перерахуємо їх: – європейський бурий ведмідь (євроазіатський, звичайний); – сибірський бурий ведмідь; – каліфорнійський грізлі (вимер до 1922 р.); – пустельний бурий ведмідь (відомий під монгольською назвою мазаалай); – грізлі; – гімалайський бурий ведмідь; – апеннінський бурий ведмідь; – аляскський бурий ведмідь (ще називають кадьяк); – мексиканський бурий ведмідь (вимер у 1960-х рр.); – тибетський бурий ведмідь (дуже рідкісний підвид); – сирійський бурий ведмідь; – японський бурий ведмідь (водиться на Хоккайдо); – африканський ведмідь (колись водився на території Марокко). Усі ми приблизно уявляємо, як виглядає зовні цей величезний бурий пан. Та, певно, мало хто мав нагоду познайомитися з ним віч-на-віч серед дикої природи. Отож, бурий ведмідь має кремезний незграбний тулуб, велику голову з широким, помітно підвищеним чолом. Його хутровий покрив довший, ніж у інших видів ведмедів, особливо у зашийку та стегновій частині задніх кінцівок. Колір шерсті тварини залежить від середовища існування і буває від темно-бурого, майже чорного, до світло-сірого і солом’яно-жовтого. У ведмежат на шиї та грудях можливі світлі плями, які часто утворюють своєрідний нашийник, котрий із віком зникає. Але й у дорослих ведмедів інколи буває помітна нечітка світла пляма на грудях. Маса тіла окремих тварин

ведмеже життя може сягати 450 кг. Та завжди існують винятки з правил. Наприклад, найбільший відомий бурий ведмідь – це самець, спійманий на острові Кадьяк для Берлінського зоопарку, який важив 1134 кг! Де найкомфортніше цій тварині? Найтиповішими місцями життя бурого ведмедя є глухі ліси з буреломом, що перемежовуються з болотами, галявинами, водоймами. Під пологом лісу звір знаходить притулок, а відкриті ділянки слугують йому місцями харчування. Також ведмідь може заходити і в тундру та високогірні ліси. У Європі він надає перевагу гірським лісам. У Північній Америці частіше трапляється на відкритій місцевості: в тундрі, на альпійських луках, узбережжі морів та великих озер. Зазвичай ведмеді – одинаки, можуть захоплювати у свої володіння ділянки землі площею від 50 до 400 кв. км. Межі власної території тварини помічають запаховими відмітками і так званими «задирами», тобто подряпинами на деревах. Так би мовити, через певні життєві обставини ведмеді іноді здійснюють сезонні кочівлі. Наприклад, у горах бурий ведмідь, починаючи з весни, харчується в долинах, де раніше сходить сніг, потім іде на альпійські луки, далі поступово спускається в лісовий пояс, де дозрівають ягоди та горіхи. Влітку звір влаштовується на відпочинок, лягаючи прямо на землю серед трави, чагарників, у мохові – аби місце було достатньо затишним та відокремленим. Восени ж ведмеді активно дбають про холодне майбутнє, тобто готують барліг для зимування. Але і в цьому випадку вони (особливо у південних частинах ареалу) можуть обмежуватися відкритим лігвом у густому ялиновому молодняку, біля великого дерева або навіть на відкритій галявині, натягавши туди купу моху та ялинових гілок і склавши їх у вигляді велетенського гнізда. Часто барлоги розташовуються в ямах під захистом бурелому або коренів повалених дерев. У деяких районах звірі риють глибокі барлоги в землі, а в горах займають печери та розщелини скель. Згори барліг заносить снігом. Таким чином лишається невеликий отвір для вентиляції, так зване «чоло». Під час сильних морозів його краї вкриваються інеєм. Для барлогу тварина вибирає найбільш надійні, глухі куточки своєї території: наприклад, на острівці посеред великого болота. Сюди звір іноді приходить за кілька десятків кілометрів і, наближаючись, по-різному плутає сліди. Буває, що у ведмедів трапляються улюблені місця зимівлі, куди вони збираються з великої території. Так, одного разу у Вологодській області (Росія) на ділянці близько 20 га було виявлено 12 барлогів. Ще восени звір починає запасати жир на зиму, якого потрібно в середньому близько 150 кг. Наперекір стереотипам, ведмеді не залягають у глибоку сплячку. Їхній стан правильніше назвати зимовим сном, який, до речі, є досить чутливим. Якщо хижак не встигає як слід підгодуватися восени, то може прокинутися завчасно у пошуках їжі. Через те його на-

світ тварин

зивають «шатуном», який є дуже небезпечним під час зустрічі з людиною. Незважаючи на те, що бурий ведмідь вважається хижаком, раціон його харчування на 75% складається з їжі рослинного походження: ягоди, горіхи, жолуді. Для різноманіття такого рослинного меню не завадить додати ще дрібних тварин, зокрема мурах, ящірок, ховрахів і, звичайно, рибу (особливо під час масового нересту). Були випадки, коли бурий ведмідь, щоб не полювати самому, забирав здобич у вовків або пум. А ось той стереотип, буцімто ведмеді – ще ті ласуни, таки виправдовує себе. Так, звірі

усміхнись

дійсно полюбляють мед. Його вони добувають із гнізд диких бджіл, а також можуть розоряти пасіки. Пригадали актуальну серію із мультфільму «Вінні-Пух» про цей випадок? От тільки ніякі повітряні кульки не зможуть підняти справжнього бурого велетня. Більше того, одним ударом своєї могутньої лапи він може зламати хребет зуброві або бізону! Звір веде дуже прихований спосіб життя і не має особливого бажання потрапляти на очі людині. Найчастіше про присутність цього ссавця говорять його сліди. Кігті у ведмедя дуже великі, причому на передніх лапах вони у півтора-два рази довші, ніж на задніх, і сягають 8-10 см. За відбитками передніх кінцівок можна визначити приблизні розміри тварини. Для прикладу: в однорічних ведмежат ширина відбитка 5-7 см, у півторарічних – 8-10 см. У доросліших тварин ширина відбитка 14-17 см, причому, як правило, в самців лапа більша, ніж у самок. Окремі, скажімо, особливі види залишають слід шириною 20 см і більший. Під час своєї немодельної ходи носки лап ведмедя повернуті в середину, а п’ятки назовні. Якщо тварина йшла повільно, передні і задні відбитки лежать окремо, якщо швидко – тоді задні відбитки перекривають передні. Маючи не дуже зграбну комплекцію, бурий ведмідь, на диво, хутко бігає: зі швидкістю 55 км/год. А ще він чудово плаває. Бурий ведмідь занесений до Червоної книги МСОП зі статусом «вид, що перебуває під загрозою», однак його чисельність сильно різниться від популяції до популяції. Підготувала Тетяна САСЮК Фото Костянтина БАРАНА та із сайта www.eco-live.com.ua

Біле ведмежа бігає навколо мами.

– Мамо, мамо, у нас в роду були гімалайські ведмеді?

– Не було, синку, ми чистокровні полярні ведмеді!

– Мамо, а бурі були?

– Не було, синку, ми справжнісінькі полярні ведмеді!

– Мамо, а, може, коали були?

– Ні, я ж тобі кажу: ми чистокровні полярні ведмеді!

– А чому ж я тоді так мерзну?? *** Зооринком іде чоловік і тягне на ланцюгу ведмедя (звір ричить, упирається). Другою рукою тягне за вухо сина (син репетує від болю, вухо червоне). А той раз у раз повертаючись до сина буркоче: – Ходімо-ходімо, покажеш зараз, хто тобі тут торік хом’ячка продав. *** – Тобі випадково ведмідь на вухо не наступав?

– Між іншим, у мене чудовий музичний слух.

– Та при чому тут слух – ти на вухо своє подивися…

жовтень 2013

23

світ пернатих

Називаючи горобця горобцем або ластівку ластівкою, мабуть, мало хто зважає на те, як виникли такі назви птахів, тим паче, що їх майже однаково іменують скрізь в Україні. Коли ж виявляєш, що одного й того ж птаха в одній місцевості називають «чайка», а в іншій – «книга» і, до того ж, російською мовою як «чайка» означені зовсім інші птахи, тоді й може виникнути зацікавленість. То яким же способом утворюються назви наших пернатих сусідів?

Коноплянка Костогриз

Чорногрудий побережник

24

жовтень 2013

Пташині імена Вчені присвоюють птахам (та й усім тваринам і рослинам) латинські назви, які використовуються в наукових працях, написаних будь-якою мовою. Тому всім, хто знає ці назви, легко зрозуміти з наукової літератури, про якого з птахів у ній ідеться. Скажімо, «чайкою» і «книгою» в Україні називають птаха Vanellus vanellus, а в російській мові тією ж таки «чайкою» – птахів роду Larus. Та чи задовольнить таке пояснення тих, хто не знайомий із латинськими назвами птахів? Учений скільки завгодно може закликати жителів котрогось села чи містечка охороняти рідкісного птаха Aquila chrysaetos, або Tetrax tetrax, або Burhinus oedicnemus, або ще якогось, та поки він не вкаже їхні українські назви – «беркут», «хохітва» і «лежень», то його звернення будуть для людей незрозумілими. Тому вчені одночасно користуються і національними назвами птахів, інакше наукові знання залишилися б знаннями самих лише науковців. У будь-якому разі їх було би складно поширювати серед усього люду тієї чи іншої країни. Мабуть, у кожній мові окремі птахи мають кілька назв, які вживаються в одних місцевостях і зовсім не використовуються в інших. Кожен із таких синонімів має право на існування. Примушувати людей відмовитися від добре знайомої назви птаха – безглуздо. Проте вкрай важливо серед синонімів обрати загальнонаціональну назву, аби вона стала звичною для всіх, не залежно від того, мешкають вони на заході, сході, півдні, півночі чи в центрі країни. Це сприяло би легкому поширенню знань про птахів. Такої думки, схоже, дотримувалися ті з учених, хто розпочинав збирати народні назви птахів, аби згодом створити українську зоологічну номенклатуру. Власне кажучи, обрати загальнонаціональні назви, зокрема і птахів. У другій половині XIX ст. такою справою займався Іван Верхратський, який зібрав понад 2000 назв птахів з усієї Галичини і опублікував їх у своїх працях. А протягом 20-х рр. XX ст. діяв Інститут української наукової мови, за програмою якого працював Микола Шарлемань. Саме цей вчений створив одну з частин «Словника зоологічної номенклатури», що стосувалася птахів і була схвалена Зоологічною секцією Природничого відділу згаданого інституту. Для декількох видів у цьому словнику наводиться більше 50 назвсинонімів, а для одного (волового очка) – навіть 80. Серед синонімів були обрані головні назви пернатих, які мали стати номенклатурними, або ж українськими науковими, тобто загальнонаціональними. У словнику не передбачалися пояснення стосовно походження народних назв, а подавався лише їхній перелік. Але ж питання їх виникнення особливо цікаве. Назви пернатих можна розділити на дві великі групи: одну утворюють ті, що беруть початок безпосередньо з української мови (їх

іще називають автентичними), а до другої групи належать назви, запозичені з інших мов. До речі, у «Словнику зоологічної номенклатури» головні назви птахів мали переважно автентичне походження. Виникнення і запозичення іншомовних назв – окрема історія. Втім, чи не найцікавіше довідатися, як утворювалися власне українські і що саме спонукало людину наректи птаха так, а не інакше. Підставою для виникнення ймення могло бути чимало характерних особливостей птаха – його зовнішній вигляд, поведінка, голос, місце, якому надає перевагу, те, чим полюбляє ласувати. Наприклад, саме особлива зовнішня риса дала привід для виникнення української назви одного з куликів – «чоботар». А росіяни через ту ж зовнішню рису називають цього птаха «шилоклювка». Й справді, походжає собі мілиною довгоногий птах із довгим, тонким і загнутим догори дзьобом, наче криве чоботарське шило. То чого не назвати його «чоботарем», якщо при ньому завжди є чоботарське знаряддя?! Ще цікавішою є назва, яку люди дали іншому птахові, – «пірникоза». В шлюбний період велика пірникоза (латинською Podiceps cristatus) має два пучки оздобних пер на голові, які, на перший погляд, чимось нагадують роги кози. Можна було такого птаха назвати просто козою. Та птах-коза живе на воді і вміє чудово пірнати, ось і поєдналися в назві «пірникоза» вказівки на зовнішню ознаку пернатого і особливість його поведінки. Ця назва дуже властива українській мові. Зважте, що в нас є такі прізвища людей, як Козоріз, Стельмах, Кравець, Швидкий, Поміркований, Шульга, Головатий, Черевко та інші, в яких відображені рід заняття, риси характеру та зовнішні особливості людей, для котрих спочатку були вигадані відповідні прізвиська, а згодом вони стали прізвищами. Схоже, через характерність назви «пірникоза» вона була закріплена за кількома птахами у «Словнику зоологічної номенклатури» Миколи Шарлеманя. Один із найменших птахів, які заселяють простори нашої країни, має назву «волове очко». Погодьтеся, в слові «очко» звучить лагідне ставлення людей до цієї пташини. Оскільки вона невеличка, то Іван Верхратський вважав, що саме малі розміри стали причиною виникнення такого ймення птаха. Вона ж не більша волового ока! Людина не лише фіксувала в пам’яті риси зовнішності пернатих, але завдяки своїй допитливості дізнавалася про окремі особливості їхньої поведінки. Спостереження за манерами стали основою того, що за одним із птахів закріпилася назва «косар» (російською «колпица»). Пернаті, котрі носять цю назву, дуже своєрідно здобувають собі їжу: вони збираються на мілководді і ходять там, зануривши дзьоби у воду. При цьому кожен рухає голо-

вою спочатку в один бік, потім – в інший, а тоді – знову в протилежний. Це нагадує рухи косаря, який водить держаком коси з боку в бік, викошуючи духмяну траву на лузі. Поведінка іншого птаха також підказала людині, як можна його назвати. Уявіть... Сидять собі рибалки на березі, закинувши у воду вудки, і чекають, доки хоча би щось почне клювати. А недалечко від них на гілці над водою примостилася чепурненька ошатна пташка. Її пір’я виблискує сапфірово-смарагдовим вогником у сонячному промінні. Рибалки, які нудьгують, не можуть не помітити цього живого смарагду. Пташина трохи посиділа, а потім раптом – бульк у воду... За мить виринає і летить на гілку з упійманою рибинкою. Таке мале створіння, а як талановито ловить рибу! От і стала «рибалочкою». Зауважимо, що «рибалочка» дійсно талановитий, а не талановита, бо це зменшувальнопестлива форма від слова «рибалка», яке належить до чоловічого роду. Голос птахів – ще одне джерело для виникнення їхніх назв. Мабуть, багатьом відомий кроншнеп. Назва має німецьке походження: Kronschnepfe, ід Krone – вінець, корона і Schnepfe – кулик. Звісно, корони на голові цього птаха нема, але великий кроншнеп найбільший із куликів – вагою до 1 кг. Він, схоже, є вінцем мрій для мисливця, який полює на куликів. Та в українській мові є чудова власна назва – «кульон», позбавлена будь-якого натяку на гастрономічну привабливість цього пернатого. Вона є звуковідтворенням голосу великого кульона, колись досить поширеного в Україні з-поміж трьох видів кульонів (зараз усі вони занесені до Червоної книги України). У великого кульона гучний, навдивовижу мелодійний і чарівний голос, його можна передати як «ку-у-у-лії-ї» або як «кю-ю-ю-ї-ї-ї». Той, хто хоча б раз почує його, запам’ятає назавжди. Ось звідки українська назва птаха – «кульон». Не зайве сказати, що у сусідній Білорусі його звуть подібно – «кулон», і навіть у далекій Англії в назві цього кулика звучить меланхолійна мелодія його голосу, бо називають його там – келью. Нерідко підставою для виникнення назви птаха є одна з характерних особливостей місцевості, де він оселяється. Скажімо, представники цілої групи пернатих мають українську назву «пісочник» (російською «зуек»). Найпоширеніший із них – малий пісочник – заселяє піщані коси вздовж річок та інших водойм, іноді гніздиться і на галькових косах. Його «брат» – морський пісочник – обирає для гніздування солончаки, трапляється також на піщаних косах уздовж узбережжя морів. Перебування інших видів – великого пісочника і рідкісних залітних каспійського та товстодзьобого – також пов’язане з відкритими піщаними біотопами. Другу групу становлять кулики, для яких придумали назву «коловодник» (рос. черныш, фифи, травник, щеголь, поручейник, большой улит). Яка ж причина виникнення української назви «коловодник»? І звичайний коловодник, і занесений до Червоної книги України ставко-

вий коловодник, як і решта видів цієї групи, у гніздовий період заселяють заболочені ділянки берегів річок, луків, ставків, також болота. Отже, цих птахів найчастіше можна побачити не біля відкритих водних просторів річок чи озер, а на перезволожених, вкритих водою ділянках, що заросли травою або невеликим чагарником, тобто коло мілкої води. До іншої групи належать кулики, які трапляються на території України лише протягом сезонних міграцій навесні та восени. В цей час вони тримаються вздовж берегів великих річок, переважно Дніпра, на узбережжі морів та на приморських лиманах. Їхня пристрасть до берегових біотопів стала підставою для того, аби вони отримали назву «побережник» – побережник малий, побережник білохвостий, побережник червоногрудий, побережник чорногрудий та інші. Тут варто попередити: для деяких із побережників у російській мові використовують назву «песочник», а це означає, що птах з українською назвою «пісочник» – це зовсім не той пернатий, який російською звучить як «песочник». Тож назва «морський пісочник» в українській мові стосується кулика, котрий означений латиною як Charadrius alexandrinus, а в російській мові назва «морской песочник» належить кулику з латинським йменням Calidris maritima. Будемо сподіватися, що всі, хто стане вивчати куликів, добре запам’ятають цю особливість. Серед птахів трапляються і такі, назви яких прямо вказують на те, чим живиться власник. Наприклад, дуже влучним є ймення одного з хижих птахів – «змієїд». Майже всі, кому доводилося бачити цього птаха після вдалого полювання, розповідають, як пернатий під час польоту ніс у дзьобі довгу змію і поступово ковтав її. Полює змієїд також на ящірок та жаб. А одного з невеликих співочих птахів називають «коноплянка» – через те, що він полюбляє ласувати насінням коноплі, хоча це зовсім не означає, що в його дієті присутнє лише це насіння. Коноплянка вигодовує своїх пташенят комахами, та й дорослі птахи не відмовляються від цієї тваринної їжі. Втім значну частину корму коноплянки становить насіння різних бур’янів. Птахи, яких називають «шишкар», майже винятково рослиноїдні. До того ж, спеціалізуються вони на добуванні насіння з шишок хвойних дерев. Тому й не дивно, що пернатих із такою назвою завжди бачать там, де ростуть ялини або сосни. Природа дала цим пернатим бездоганне знаряддя, яким дістають насіння з-під цупких лусок шишки (у шишкарів міцний дзьоб і кінці його щелеп схрещені). У пташини з назвою «костогриз» дзьоб теж надійний інструмент для лущення насіння. Дзьобик він має справді нівроку: його висота біля основи більша за товщину пальця людини. Можете принагідно переконатися, але пальці до таких «обценьків» краще не сунути. Костогриз із легкістю розлущує вишневі і навіть сливові кісточки. Підготувала Анна КРАВЕЦЬ Фото із сайта pernatidruzi.org.ua

світ пернатих

Шишкар ялиновий

Пісочник морський

Косар

Рибалочка

жовтень 2013

25

цілюща аптека

Вічнозелена... брусниця Родина брусничні (Vacciniaceae Lindl) налічує близько 20 родів і 300 видів листопадних і вічнозелених кущів та напівкущів, що ростуть в основному у Північній півкулі. У дендрофлорі України росте 11 видів із трьох родів. Серед представників родини нарівні з чорницею, лохиною та журавлиною велике господарське значення має брусниця звичайна (Vaccinium vitis-idaea L.). Є такі українські назви: борина, борина брусниця, борівка, брослина, бруслина, брусника, брусниці, брусниця, брусничник, бугіледзи, гогодз, гогоз, гогозда, гогозник, голубець, дододза, камениця, камінки, камінці, кам’янка, квасниця червона, кваснички, кваснівки, суфез, форостінки, хворостянка, яфуза. Російські назви: брусника обыкновенная, брусница, брусена, брусеня.

26

жовтень 2013

Брусниця поширена на Поліссі і в Карпатах, де росте на болотах і полонинах у хвойних та мішаних лісах, на галявинах. Світлолюбна. Багаторічний вічнозелений кущ, живе до 300 літ, маловибагливий до умов проростання. Плодоносить на бідних сухих ґрунтах, високих торф’яниках, піщаних горбах. Не потрібні поради садівникам, щоб раз і навіки висадити довговічний брусничник шляхом поділу кущів або висіванням насіння. Кущі брусниці заввишки до 30 см. Гілки округлі, густо вкриті білим пушком. Листки зверху темні. Квітки білі або блідо-рожеві. Вони дуже гарні – тендітні та симпатичні, примушують зупиняти свій зір на милому, ніби восковому, вигляді. Плоди – яскраво-червоні ягоди, на смак кисло-солодкі. Ягоди збирають із середини серпня до перших приморозків. Із лікувальною метою використовують листки і ягоди брусниці. Збирають їх у період цвітіння рослини. Листки можна збирати і напровесні (з-під снігу). А висушені зберігають колір, не чорніючи. Тримають сировину у темному сухому місці у добре закритих паперових мішках. У брусниці дуже багато дубильних і пектинових речовин. Також є глікозиди, арбутин і вакцинін, провітамін А, вітамін С. Насіння брусниці містить 32% жирної, швидковисихаючої олії. Високі харчові і смакові властивості брусниці зумовлені наявністю у них цукрів, органічних кислот: лимонної, яблучної, молочної, янтарної, бензойної, саліцилової. Завдяки наявності бензойної кислоти ягоди брусниці тривалий час зберігаються у свіжому вигляді. У науковій медицині використовують листки брусниці як сечогінний і дезінфікуючий засіб при каменях у нирках, ревматизмі, подагрі, циститах.

Свіжі листки брусниці при подрібненні виділяють легкі фітонциди. У народній медицині брусницю застосовують для лікування ревматизму, застуди, кашлю, захворювань печінки, нирок, сечового міхура, туберкульозу легенів, гіпертонії. Сік ягід вживають при запальних процесах і проносах. Ягоди і листки брусниці – добрий протицинговий засіб. Відвар ягід тамує спрагу при гарячці. Особливо цінні ягоди брусниці в холодну зимову пору. Ними ласують як діти, так і дорослі, насолоджуючись тонким специфічним фітонцидним присмаком та запахом. Крім того, вона допомагає побороти застуду. Ягоди і продукти їх переробки тонізують серцевий м’яз (підвищують силу його скорочення), понижують кров’яний тиск, підвищують міцність і еластичність стінок кровоносних капілярів, надають протиатеросклеротичну, противиразкову, жовчогінну і заспокійливу дію. Володіють протимікробними властивостями. Незрівнянні за своєю користю народні брусничні соління, варення, мочіння, напівпюре, компоти, соки. Старі, перевірені часом, добрі радянські традиції промислової переробки ягід брусниці підтримує Маневицьке лісове господарство, виробляючи натуральний, без домішок делікатес із назвою «Брусниця, протерта з цукром». Хто його не куштував – обов’язково спробуйте. Це – не реклама. Скуштуйте – і ви повністю повірите у написане. І на завершення – рецепт. Брусниця свіжа з цукром: промиті ягоди засипати цукровим піском і розмішати. Подавати на стіл як десерт. На 1 склянку ягід – 2 столові ложки цукру. Валерій ПНЕВСЬКИЙ Фото автора

Змагання на першість у любові до лісу Понад 100 юннатів з усієї України мали нагоду продемонструвати таланти та здібності в природоохоронній і дослідно-експериментальній роботі у галузі лісового господарства. Захід відбувся завдяки організаторам: Націо­ нальному еколого-натуралістичному центру учнівської молоді Міністерства освіти і науки України, КЗ КОР «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини». Вибороти першість у таких змаганнях, як виявилося, непросто. На розгляд журі необхідно було представити презентацію свого лісництва, оформити виставку, яка б висвітлювала весь спектр роботи і вихованців, і керівника, а також вистояти на захисті науково-дослідницьких робіт. На думку членів журі зльоту, діти із більшістю завдань впоралися чудово. Програма Всеукраїнського збору лісництв була досить насиченою, оскільки мета заходу передбачала не лише оцінити рівень підготовки дітей, а дати їм максимум нових знань, вражень, досвіду та позитивних емоцій. У Києві дітей гостинно зустрічали в Націо­ нальному еколого-натуралістичному центрі. Власне, захист науково-дослідних робіт юних лісівників відбувався в Білоцерківському національному аграрному університеті, а практичний бік діяльності лісництв демонстрували у Дорогинському лісництві. Крім того, програма заходу передбачала і цікаві екскурсії. Так, учасники зльоту насолодилися звуками органу в Білоцерківському ор­ ганному залі, відвідали Білоцерківський крає­ знавчий музей, побували в Музеї води у Києві та Національному ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна… Звісно, перемога – хороший стимул до подальших звершень. А кваліфіковане журі не шкодувало нагород для юних любителів природи. Принагідно зазначимо, що переможці отримали грамоти Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді, департаменту освіти і науки Київської обласної державної адміністрації, Київського обласного управління лісового та мисливського господарства та подяки Державного агентства лісових ресурсів України. Також переможці нагороджені кубками та подарунками. Отже, за підсумками заходу першість здобули Дорогинське учнівське лісництво Фастів­ ського р-ну та Пилиповицьке учнівське лісництво Бородянського р-ну Київської обл. Друге місце розділили між собою: Клеван­ ське учнівське лісництво Рівненського р-ну, Оже­нинське учнівське лісництво Острозького р-ну Рівненської обл.; учнівське лісництво Компаніївської ЗОШ І-ІІІ ст. Кіровоградської обл.; учнівське лісництво Красноокнянського районного будинку дитячої та юнацької творчості Одеської обл.; Порогівське учнівське лісництво Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.

Третє місце посіли: учнівське лісництво «Дубок» Вознесенської ЗОШ І-ІІ ст. №4 Мико­ лаївської обл.; учнівське лісництво Ба­ранів­ ської гімназії м. Баранівка Жито­мирської обл.; учнівське лісництво Сумської ЗОШ І-ІІІ ст. №5; Полянське учнівське лісництво Хо­тин­ ського р-ну Чернівецької обл.; учнівське лісництво Новоборовицької ЗОШ І-ІІІ ст. Щор­сь­ кого р-ну Чернігівської обл. Команда Волині у складі вихованки Цуман­ського учнівського лісництва Ківер­ цівського р-ну Ніни Бацмайт та членів Мане­ вицького учнівського лісництва Михайла Божедая і Юлії Шпанчук виборола найвищу нагороду – гран-прі.

– Ми отримали море позитивних емоцій, цікаве спілкування, знайомство з новими друзями, – каже дівчина. – Секрет успіху простий: бути впевненим у своїх силах, вірити у себе і бути однією дружною командою.

– Наші діти неймовірно раділи перемозі. Вони її варті, адже готувалися наполегливо, завзято і дійсно були найкращими, – зазначає методист Волинського обласного еколого-натуралістичного центру Валентина Юхимчук. Начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Богдан Колісник привітав юннатів із перемогою, додавши: – Наступного року чекаємо всіх молодих людей, які люблять ліс, у нас – на Волині. Наш кор. Фото з архіву ВОУЛМГ

надійна зміна

Виховання у підростаючого покоління важливих моральних цінностей, зокрема любові до природи, бажання працювати на рідній землі, берегти й удосконалювати її скарби – важливий спектр діяльності, який вдало реалізовують на практиці. Пересвідчитися в цьому могли представники всіх регіонів України – гості й учасники Всеукраїнського зльоту учнівських лісництв, що відбувався на Київщині (19-22 вересня).

жовтень 2013

27

Фото Анни КРАВЕЦЬ

нотатки натураліста

­­­

1 жовтня – Ірина 2 жовтня – Костянтин, Федір 5 жовтня – Макар 10 жовтня – Марко 11 жовтня – Марія, Сергій, Уляна 13 жовтня – Григорій, Ми­ хайло 22 жовтня – Петро, Яків, Максим 24 жовтня – Зінаїда 26 жовтня – Микита 27 жовтня – Микола, Назар 28 жовтня – Іван, Лук’ян Якщо до середини жовтня не осипалося з беріз листя – сніг ляже пізно. Якщо перший сніг випав удень, він швидко розтане, а як уночі – лежатиме довше. Скільки б не випало снігу, але якщо на вишнях залишилося листя, то неодмінно буде відлига. Перед сильним вітром горобці метушаться, перелітаючи зграйками з місця на місце.

28

жовтень 2013

ЖОВТЕНЬ – місяць кота

Природа готується поринути у довгий зимовий сон. На деревах іще тримається пожовклий лист, але то ненадовго. Ось-ось уже з’явиться похмурий «двірник осені» – холодний північно-східний вітер «листовій» і остаточно прибере зів’ялі барви природи. Та ще надовго залишаться в пам’яті і червоно-жовті ватри кленових острівців, і сором’язлива посмішка осінньої кульбаби, і припізнілі щедроти кущів шипшини, горобини, калини та черемхи. Стародавні мудреці назвали цей місяць іменем кота. Враховуючи особливості людської психології, саме другий місяць осені присвятили цьому улюбленцеві людей. М’який, пухнастий, вуркотливий, проте зі швидкими пазурами й гострими зубами. Кіт – ніби єдність кількох Сова кричить – до холоду. Дикі гуси на відльоті – кінець бабиному літу. Ворони вмостилися на нижніх гілках дерев – бути негоді й вітрові. Голуб, відпочиваючи, ховає одну ніжку в пір’я – чекай різкого похолодання. Лушпиння на цибулі тонке – зима буде теплою, а грубе та з багатьма «лусочками» – холодною.

протилежностей. Присвячений йому природний цикл символізує такі філософські сторони людського буття, як заперечення, розвиток та пізнання істини через особистий досвід. Анна ШНЕТ Фото Оксани ЧУРИЛО

Якщо восени сіренький ранок – чекай ясного дня. Якщо вранці туман піднімається, утворюючи хмари, – перед дощем, а як припадає до землі – на сонячний день. Чорна бузина й калина достигли раніше пори – чекай холодної і лютої зими. Грім у жовтні – на малосніжну, м’яку й нетривалу зиму. Якщо молодик припаде на

дощовий день, то весь наступний місяць буде дощовим. Польові миші переселяються до людських жител восени – на сувору зиму, а навесні – на мокре літо. Зайці рано нагуляли жиру – на холодну й сніжну зиму. Пізній гриб – пізній сніг. Білий вогонь у печі – на відлигу, червоний – на мороз. Підготувала Анна КРАВЕЦЬ

Природні зміни у жовтні

Лісові новини

­­­

Астрономічним початком осені вважається 22 вересня. Це – період осіннього рівнодення, коли на всій земній кулі день і ніч добу навпіл ділять. Бджолярі готують вулики до зими – прибирають їх в омшаники. У лісі збирають шипшину та гриби. У риб у жовтні спостерігаються зимувальні міграції. Вони збираються великими групами в глибоких місцях, так званих ямах, де й зимують. Анна КРАВЕЦЬ Фото автора

Жовтень – пора свободи: замість того, аби бути зеленим, листя може обирати між жовтим, червоним, коричневим та помаранчевим. Ліс у яскравих осінніх барвах. Линяють звірі. М’які перини з листя готують собі ведмеді, борсуки, їжаки. Ганяють у дубових лісах дикі свині – поспішають нагуляти до зими якомога більше жиру. Анна КРАВЕЦЬ Фото автора

До зими – готова!

Активно готується до зими лісова жителька – білка. Цікаво те, що ці руді панянки дуже старанно запасаються харчами: жолудями, горіхами, грибами, які зберігають у дуплах, під опалим листям або ретельно ховають у тріщинах дерев. Іноді серед білчиних запасів буває понад три кілограми горіхів! У зимову сплячку ці спритні звірята не залягають, але у люті морози та хуртовину можуть спати кілька днів поспіль. Анна КРАВЕЦЬ Фото автора Нарешті вибралися за місто у невеликий лісочок. Сиджу на пеньку, дивлюсь у небо. Промінці жовтневого сонця пронизують розкішні гілки дерев. Примружую очі. Тихо. Здається, ніби час зупинився. Аж раптом чую панічний крик! Підійшовши ближче, уважно роздивилася порушницю мого спокою.

нотатки натураліста

Зустрічаємо гостей

З північних районів прибувають закордонні «гості» – коноплянки, а згодом і снігурі, які віщують снігопади. Також в Україні зимує родич наших хижих птахів – зимняк, який гніздиться у тундровій зоні. Загалом птах цікавий, належить до родини яструбових. Верх тіла – бурого кольору, голова і потилиця забарвлені світліше, майже білі, з чорними видовженими плямами. Хвіст значно світліший за спину, з широкою темною смугою. На горлі і боках грудей – чорні видовжені плями, на череві – чорне. Самки більші від самців, але забарвленням не відрізняються. Зимняк мешкає у відкритій тундрі та лісотундрі. Живиться мишоподібними гризунами та дрібними птахами. Анна ШНЕТ Фото із сайта uk.wikipedia.org

довго не затримується. Також сойка – чудовий пародист: вона може повторювати звуки інших птахів. Літунка мешкає у лісі, віддаючи перевагу старим деревам. Сойка вважається одним із найбільших ворогів дрібних птахів: руйнує гнізда, випиває яйця та викрадає пташенят. Харчується жолудями, лісовими горіхами, а також різноманітними ягодами. А саме зараз готується до зими. Ось такий «поліцейський» охороняє ліси Європи, Північної Африки, Кавказу, Кореї, Китаю та Японії. В Україні сойка – осілий птах Полісся, Лісостепу, Карпат і Криму; під час зимових мандрівок залітає і в степові райони. Анна КРАВЕЦЬ Фото із сайта uk.wikipedia.org

Пернатий поліцейський Нею виявилася сойка. Вона завжди на сторожі. Своїм скрипучим голосом подає знак лісовим мешканцям про появу людини набагато раніше, ніж людина її помітить. У природі сойка уникає відкритих місць, більше полюбляє перельоти з гілки на гілку. На землі пересувається невпевненими стрибками, тому внизу

жовтень 2013

29

світ очима дитини Аліна ЛАЩ, 9 клас (с. Залісся, Любешівський р-н), переможниця конкурсу «Лесина лісова пісня», ІІ місце

Прогулянка до лісу

Якщо дозволите, я заберу кілька хвилин вашого дорогоцінного часу, і ми підемо до лісу. Спокійного світлого лісу, де кожен може залишатися собою.

Валерія МЕТЕЛЬКОВА, 3 клас (с. Римачі, Любомльський р-н), переможниця конкурсу «Людина і ліс», ІІ місце

30

жовтень 2013

Для початку уявіть собі його звуки… Чуєте?.. Це вітер гойдає дерева, пташки виспівують своїх пісень. Цікаво, чи до снаги симфонічному оркестрові відтворити мелодію лісу з усіма її тонкощами? Відчуваєте, як сонячне проміння проходить крізь крони дерев і освітлює все довкола і вас? А он за кущем щось темніє… Чи не Вовксіроманець з народної казки там причаївся? Бр-р-р… Страшно! Потихеньку відступаємо назад, як кажуть, береженого і Бог береже. Тінистий спокій дерев, сонячні промені, що прорізають мовчання столітніх дубів, ледве помітна уторована стежечка. Ідемо

нею – і потрапляємо на велику, оточену темним лісом галявину. Яка палітра кольорів! Яке чисте глибоке небо! Лише єдина хмаринка зачепилася своїм кучериком за гілочку вільхи. Біля обрамленого лепехою прозорого лісового струмочка стоять берізки, милуючись своєю вродою у водяному дзеркалі. Інші, мов легковажні дівчата у білих сарафанчиках, розбіглися по галявині і перешіптуються між собою, щось радісно розповідаючи одна одній. Старий трухлявий пеньок заздрить їм, каже, що в житті бувають і сумні дні. Та берізки, захоплені своєю молодістю і красою, не прислухаються до його повчань. І лише запашна зелена трава з розумінням ставиться до порад дідуся-пенька. Вже вкотре шкодую, що я художник лише у душі... Після холодної затяжної зими і запізнілої весни так і хочеться потрапити в осяйне літо, насолодитися виглядом яскраво-зелених трав, білокорих берізок, близьких серцю кожної людини, набрати у жмені холодної води зі струмка, вслухатись у рулади солов’я. Просто прогулюватися лісом, насолоджуючись чудовим ароматом і приголомшливим пейзажем. Саме із таких простих речей, як прогулянка весняним або навпаки – осіннім лісом, ми черпаємо задоволення, життєву мудрість, сили і особливий ліричний настрій. Спасибі тобі, ліс, за добру твою справу, Що ти все ріс і ріс, не думавши про те; І не претендував на винятковість, славу, А справу ти творив могутньо-величаву: Єднав ти землю й сонце золоте.

Анатолій Таран Марина НАУМЕНКО, 9 клас (с. Лаврів, Луцький р-н), переможниця обласного етапу конкурсу «Людина і ліс», ІІ місце

лісовичок

Аплікації

Жовтень розмалював дерева жовтим, червоним, зберіг і відтінки зеленого. Не скористатися цим – просто неможливо: барви так і манять. Лісовичок пропонує тобі стати трохи художником, трішки скульптором і майстром із декору. Можеш зробити так, а можеш іще краще. Ти ж іще той винахідник!

Для модниць

У тебе, мабуть, є лялька із паперу, на котру можна одягати гарні плаття чи костюми. Та й не одна! А Лісовичок пропонує приміряти одяг на Русалоньку. Тож виріж її, наклей на картон, а потім спробуй одягнути.

Лабіринт

Допоможи веселим хом’ячкам дістатися своїх нірок.

Розфарбуй Міккі

Усміхнись е там виє, – Фу! Хто ц як собака? о.

– Це я, мам співай, – А, ти... Ну . о сол вейку.. співай, мій

ХТО ГАРНО СПІВАВ – Хто це гарно так співав?

– Ми із татом, брате!

– Ну, а хто невлад пищав?

– То, напевно, тато...

Грицько БОЙКО

– Мамо, можна я піду пограю Петром? з – Ні, він погани й хлопчик...

– Тоді можна я піду і наб’ю його?

жовтень 2013

31

«Казкові лісові краєвиди»

наш фотоконкурс

Фото Олесі ЛАПЧУК (Волинська область, Турійський район, с. Соловичі)

«Останні подихи літа»

«Природа теж має серце...»