***
Торкнувся моєї душі непомітно Ввімкнулось всередині світло І вибач, що знову тебе турбую я кожну хвилину тобі подарую. Твій голос, у снах, в телефоні так гріє І небо, те що чорніло тепер синіє. і звеш ти, мене до своєї безодні ходімо туди, вже сьогодні. Ну а потім, десь через декілька років ми разом повернемося назад і ті ким ми були лиш спогад... прощайте, усі ви знедолені душі до вас тепер ми байдужі. у брехні своїй самі потопайте і справжніх себе глибоко ховайте. Тепер.. Тепер вже нам все одно Кричіть, говоріть, робіть що завгодно.
*** Немає куди бігти з будівлі думок я в тобі гублюсь, блукаю. Їх так багато, як на небі зірок і я все далі, навмисне пірнаю Я залишусь у твоїй весні тільки обійми мене ніжно, наяву чи уві сні вранці, чи навпаки пізно. Ще один крок, і можна летіти ще одна мрія, і в божевілля Куди тікати? Куди йти? Ну ось знову...нових думок хвиля. Ще одна ніч без сну, І я не маю куди їх ховати і не буду їх бити об стіну... та і навіщо ж від себе ж тікати?
*** Наш час йде, Не знати, якою дорогою не знаючи куди, і зараз де? І в супроводі з тишею сірою. Одноманітність сміється Глузує над нами Нічого не зміниться, З німими устами. Час йде поміж «ключів» Наших мрій, думок. Цілий космос своїх світів І темряви без зірок. Поміж того що ховали, Десь глибоко… Наперед казку писали, а вона летіла високо. Він блукає ніби в океані, А тиша сміється Змінимо все сьогодні, Хай вона розірветься.
*** Я вірю у споріднені душі, я знаю що вони вільніші і не залежні від світу, завжди мають душу зігріту. І час нічого не в змозі зробити, і немає куди всім летіти... Коли вони поруч, коли вони разом все навколо стає вишневим садом. і небо стає чистішим, а зорі з'являються все частіше. Ніби все оживає навколо, і немає місця для болю. Лише повні серця щастя, лише повні очі життя, і вишневий сад тієї любові... Я вірю. Не зав'яне ніколи.
*** Знаєш, так добре що ти є, і розуміти що саме "моє" моє світло у цій пітьмі. Найкраща мить у моєму сні. Знаєш, я так люблю твої очі... Засинати б з тобою кожної ночі. Казати "кохаю" на ранок, і готувати тобі сніданок. Знаєш, присвячу тобі усі свої вірші, віддам всі години найліпші просто за те що ти є, за те що тане серце моє. Знаєш,
відчуваю себе живою, так тільки з тобою. Я можу бути собою, так тільки з тобою.
*** І знову приступи самотності, і знову читаю наші листи. Де ж хвилі моєї безтурботності? Де кава, яку робив ти? І я все, знову і знову, згадую які ж твої слова на смак, знову і знову щось вигадую. У власному світі я вже чужак. і діалоги з німою правдою... Від них лиш музика рятує і зіркові картини з Елладою, які небо мені кожної ночі готує. Може врятують мене сни, які вже просто переслідують, в них завжди присутній - ти,
але вони знущаються, катують. Прошу, не стрибай зі мною у прірву, Зупинись, та навіть, на краю спогадів. Кинь світло у нескінченну темряву. Я лише хочу щоб ти жив і радів.
*** А між ними міста, А їм би разом навіки, Він вкотре їй пише листа І відправляє, як ліки. Їм би поглянути в очі, Одне-одному хоча би раз Вона так сильно до нього хоче, І знову, і знову малює той образ. А він все пише, все для неї І кожну краплю присвячує їй, І всі свої слова, всі ідеї, Відкриває світ весь свій. Обоє розписують стіни, А їм би спільну квартиру,
А не різнобічні руїни темніші навіть за темряву.
*** Мені так сильно тебе треба, Десь там далеко всередині Десь звідти. Десь з неба.. Потонути хоча б в хвилині. І ще раз почути твій голос, Який так тихо шепоче у снах, І відправляє мене у космос, Відчиняє вікно. Все в твоїх словах. Твої листи. Їх так багато… Я не знаю коли їх дочитати А мені б тебе обійняти.. Але можу лиш фото переглядати. Я чекатиму тебе, коли засну, Я знаю, ти знайдеш
Коли сама, коли замерзну, Я знаю, ти прийдеш.
*** Він у твоєму серці житиме, коли поруч бути вже немає змоги Він тобі «сонце» робитиме, коли під шкірою такий холод. Його дім – небо, відтепер. а твій світ завмер. Усміхнись для нього. Для нього. Самотнього. Візьми його світ у долоні І сум свій на усмішку зміни, ти ж у думок своїх, в полоні, Звільни себе від них…Звільни. Його дім – твої руки. твоє серце без нестерпної муки
усміхається в небо. Все для нього, тобою зігрітого…
*** В його очах бачила не просто погляд В тих, зіницях було видно душу Вона цвіла коли він був поряд, Його слова ніжно тривожили тишу. В його обіймах вона ніби тонула Закохувалась у сміх як дитина, Свою маску вона стягнула Дізналася що ж це «щаслива людина» Подобались їхні мрії спільні, Про зоряне небо, будиночок власний Де їх двоє, де вони вільні… Де немає слова «нещасний» Їм обом це все треба
Ця нескінченна щирість, Це не звичка, не потреба Може пристрасть, ніжність. Вони відчувають одне одного, Ніби залежні. Навіть без слів, Чи то частинка чогось безвладного, Чи то вони покорителі всіх часів.
*** Вона ніколи не планувала життя Ніколи не загадувала наперед, Це не потрібні думки. Це сміття. Хоча треба йти вперед Не треба жити лише спогадами Безнадійно дивитись у вічність. Катувати себе здогадами Перетворювати все у трагічність. Триматись за минуле так сильно, Марно чіплятись за думки. Так не летітимеш птахом..вільно Зрозумій же ці рядки..
Не перетворюй життя своє На очікування суцільні Цінуй те рідне, те «твоє» а не спогади безнадійні.
*** Для неї твоя розмова Така щира, така ніжна Для неї вона цукеркóва Вона від тебе залежна Вона спить у ніжності, живе у твоїх листах Кохає тебе у вірності Літає наче птах Вона не знає осені… тої, що холодна.... ходить ногами босими
не зупинить її думка, жодна.. І одягає тебе навиворіт, так щоб з середини і бачить весь твій світ всі твої розвалини... Та звісно, цілі будівлі Де було щастя твоє щирість…і взагалі Моменти теплі, свої… Вона довіряє наче дитина Відкриває себе, як книгу Тому що ти необхідна людина І не зробиш з душі її, кригу. Вона з тобою не самотня вона твоя…рідна… І не замінить її жодна сотня Кохай її щиро…ніжно.. *** Вони розмовляли різними мовами, Але розуміли одне одного чудово. З їхніх уст, кохання різнозвучними словами, Линуло ніжно, і водночас так загадково. У них ніби усе було спільним, А ніби зовсім нічого… Здавались вони чимось різним, А іноді частинкою чогось одного. Це було так дивно, і так красиво Їх почуття торкалось аж до кісток. Вона поводилась і серйозно й грайливо ,
а він ніколи не бував як сухий пісок. Завжди для неї щось вигадував, Аби їм було ще краще, ніж зараз. Ніжно цілував її руки…обіймав. Писав їй щастя на устах, раз-у-раз. Вона завжди ніжилась у його руках, Прокидалась раніше, аби щось приготувати, Або слідкувати за тим як він тоне у снах, Чи пестити його волосся і цілувати… І їм не треба було тих слів, Щоб все ж розуміти одне одного Він міг принести їй цілий букет почуттів, І вона розуміла, нема більш рідного. Вона могла просто мовчати, Завжди знаходитись поруч з ним… Йому не треба було казати, Аби знати що вона дихає ним одним. *** Ви не вмієте по справжньому любити. Хто ви? Люди чи ляльки? Бути разом, а почуттів не мати. Ви ніби не списані листки. Це швидше страх, аніж любов, Страх зійти з розуму від самотності. Невже час справжніх почуттів пройшов? Час, правди, щирості, відданості. Залишились лише одиниці, Що вміють чи хочуть справді любити… Що хочуть пізнати кохання того, таємниці,
І дійсно, щасливими разом прожити. Як же можна казати «люблю» «ти моє – ВСЕ», «Не залишу ніколи» Чи то просто так, чи то з жалю.. І брехати серцям, і без того, кволим. Як же можна бути пустими? немов щойно куплені склянки. Бути такими не живими, Й давати «порожні» обіцянки...
*** Я дуже сумую, за відблиском твоїх очей, тебе я малюю, у снах своїх довгих ночей... Тобою я марю, І в мріях тебе, лиш тебе, обіймаю... Я так кохаю твої ніжні губи і очі, я так сумую кожної ночі, я так сильно хочу до тебе, що навіть стримати не можу себе.
Хіба ти не бачиш? Як серце моє тане при тобі Хіба ти не віриш? Що душу, за тебе, віддам, я свою... Тебе я чекаю, кожного дня і кожної ночі, І я точно знаю, нікого іншого я не хочу...
*** Що мало би статись, станеться обов’язково. Треба вміти прощатись, А не вагатись нервово. Не варто називати, те все помилками, чи в собі тримати. Тоді з середини голками. І тебе навиворіт.. Кричи.
Під шкірою скрегіт. Не мовчи. Так просто треба було, так придумала собі доля… можливо не в настрої була, але на те її воля.
*** Життя таке коротке А ти сидиш непорушно Життя таке хитке А ти псуєш його бездушно. Ти можеш бути кращим, Ти в змозі змінити світ, Тому вважати себе слабшим… Це як, ламати живий цвіт.. Життя іноді жорстоке Але завжди є вихід,
Воно не зрозуміле, важке.. Але треба лиш знайти підхід… Не здаватись, йти до мети Про «завтра» не думати, Робити те, що хочеш ти, Всі сни душі здійснити. Перемогти самого себе, Не чекати на долю, Вона не завжди огорне тебе.. Ти не цінуєш свою волю. Чашка твоєї вранішньої кави, Завжди однакова, як скло. Мрії, вплетені разом з стрічками твоя ніч затьмарила світло. Доля чекає кроку від тебе І тоді вона допоможе, Не треба стримувати себе. Вір у те що ти все зможеш… Ти досягнеш незбагненного, Головне – бажання. Нема нічого нездійсненного, Зупини своє непорушне мовчання. *** Ми просто сиділи разом, Сміялись, та пили каву Не було кінця нашим фразам, говорили тихо , ласкаво. Ми просто поруч лежали, за нас дотики розмовляли. Ми нічого не ховали, були вільними птахами. Ми просто малювали життя,
власними, яскравими фарбами. Червоного кольору почуття, не опишеш простими словами. Ми просто двоє мовчали, дивились у бездонні очі. Одне в одному ми потопали, і так кожної, теплої ночі. Летіли, раділи, кричали, разом прокидались, чи засинали. І розуміли, і знали кохають не лише словами.
*** Не скаржся на життя Його могло б і не бути. Не шукай укриття Не роби собі ж отрути. Радій тому, що є, Не викидай на вітер Це єдине. Це твоє. Не блукай у своєму світі. Все найкраще трапляється
Не саме по собі… Несподівано не з’являється Те що так хочеться тобі. Все в наших руках Тому їх не опускай Не живи в думках, Життя не відпускай. Тому що колись залишиться Одне тире між двома датами і твоя душа або ж увічниться або самотня блукатиме.
*** Не картай себе за минуле, інакше все буде марно і майбутнє буде невдале бо малюєш його бездарно. Не хочеш навчитись, і жити сьогодні, відкрити очі – подивитись, щоб вийти з безодні. Ти ж себе вбиваєш,
годуєш себе втомою, життя зовсім не маєш, не вважаєш себе вагомою. Занадто горда щоб зізнатись, хоча б самій собі, і будеш далі опускатись, ховати очі голубі. Розбий цей простір, та навіть руками.. ти не зламаєш кості цінуючи життя до нестями.