Літературний журнал "Дніпро" by Журнал Дніпро

Зміст Літературно-художній журнал № 10-11, 2010 Видається з 1927 року

Шеф-редактор Євген Юхниця Головний редактор Микола Луків Редакція Відділ прози Роман Романюк Відділ поезії Олександр Бик Відділ драматургії та театру Юлія Бражнікова Відділ критики Катерина Туранська Художнє оформлення, дизайн та верстка Олександр Петержак Коректор Наталія Фехретдінова Головний бухгалтер Сергій Ганжа Секретар Катерина Мельник Адреса: вул. Дегтярівська, 38–44, Київ – 119, 04119 Контакти: (044) 483-26-98 – приймальня (044) 483-26-99 – редакторська (044) 483-30-53 – бухгалтерія Із питань реклами: (044) 483-26-98 Відділ збуту: (044) 454-12-91 e-mail: zhurnal_dnipro@ukr.net Електронні скриньки: lit-jur-dnipro-proza@kas-ua.com lit-jur-dnipro-proza-humor@kas-ua.com lit-jur-dnipro-poet@kas-ua.com lit-jur-dnipro-drama@kas-ua.com lit-jur-dnipro-krytyka@kas-ua.com lit-jur-dnipro-vus@kas-ua.com lit-jur-dnipro-molodnyak@kas-ua.com «Дніпро» — літературно-художній журнал Засновник і видавець ТОВ «Редакція журналу «Дніпро» Головний редактор: М. В. Луків Свідоцтво серія ДК №3442 від 31.03.2009 року. Віддруковано: ТОВ «Формула-1». Адреса: м. Київ, вул. Маршала Гречка, 13, тел.: (044) 581-57-43. Свідоцтво серія ДК № 3316 від 14.11.2008. Замовлення: № 983. Наклад — 7000 примірників. Передплатний індекс видання: 37583 Редакція може не поділяти точки зору автора. Редакція не несе відповідальності за зміст друкованих матеріалів. Надіслані до редакції рукописи не рецензуються й не повертаються. Редакція залишає за собою право редагувати та скорочувати надіслані матеріали. Передрукування творів можливе з письмового дозволу редакції.

Проза Андрій Буторін. Квіти під асфальтом Дмитро Савченко. Обережність Гудзика Анастасія Соколова. Колесо на стіні у пабі старого Лорі Єгор Коник. Євангеліє від тещі Тетяна Кисельчук. Мухи Дмітрій Ємєц. Я все знаю! Анна Рибалка. Перевертень Володимир Чернишенко. Основа цивілізації Класика Іван Франко. Як русин товкся по тім світі Поезія Сучасники Катерина Матвєєнко. Піду в математики! Ганна Онищук. У ліс, де дуб стоїть, як контрабас Юлія Радченко. Перед зимою Ольга Боженко. Осінь. Вічна тема Ніка Новікова. Усьому горіховому листю і кільком каштанам Юля Шешуряк. Аміна Іллівна Юлія Броварна. Щасливий

4 14 16 24 36 38 44 58 66 72

Гумор Віктор Охрименко. В метро Патара Бачія. Мрійниця Зоряна Ель. Доредагувався Кока Черкаський. Чорний поет Володимир Шинкарук. Поліські коломийки на біс

Класика Степан Бен. Чи не сніг… Олекса Влизько. Туман Василь Еллан. Червоні плями листу осіннього

Драматургія Моріс Метерлінк (Пер. Лесі Українки). Неминуча

Інтерв’ю Юрій Мушкетик: «Колись я був молодий і дикий. Зараз хотів би так, але не можу…»

До ВУС

Молодняк Ярина Цимбал. Кава – гіркий аромат

Критика Валерій Верховський. Українська фантастика: пошук себе Володимир Єшкілєв. Місія присмеркова, або «Only Hindu!» Максим Кідрук. Сучасна мандрівна проза в Україні

104

Нобелівка Ігор Оржицький. Марйо Варгас Льйоса: війна проти кінця світу

106

На завершення номера Юрій Кирик. Револьвер

110

100 102

Дніпро № 10-11

ДНІ

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

Андрій Буторін, м. Мончегорськ (Росія)

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

бити першу суперницю виявилося нескладно. Значно простіше, аніж її знайти. Дар Валентини – прокляття – був не настільки всесильний, щоб розшукати незнайомку за тисячі кілометрів, лише за натяками із Володиних листів. Познайомилася вона з Володею випадково – на одному з мережевих форумів. Сперечалися про новий фільм; продовжили дискусію наступного дня; далі – більше, почалося листування. Спочатку Валентина й не думала про щось таке – про любов, віртуальний роман, іншу сопливу маячню для інфантильних нафталінових панянок, які надають перевагу безпечному флірту, захищеному надійними «нулями» та «одиницями», наче силою «щитиків» і «мечиків», а не справжньому роману з живим чоловіком і не менш реальному сексу. Цього Валентині цілком вистачало в реалі. А вже кохання!.. Фе, від цього слова її пересмикувало. Годі, назакохувалася… Безсонні ночі, пролиті сльози, навіть жменя таблеток, яку проковтнула колись, після чого виблювала всю любов – усе це залишилося з десяток без дещиці зим і весен позаду, із тією наївною дурепою в ластовинні, якою вона колись була. І якби хтось місяць тому сказав їй, що подібне повториться знову, та ще й як – шалено й за силою несподіваного почуття, і за самими обставинами, іще божевільнішими: полюбити заочно, жодного разу не бачивши чоловіка, – вона б не лише висміяла того, хто це сказав, вона послала б його далеко-далеко, куди далі, ніж літають літаки й прямують поїзди. Однак це сталося. Як не пручалася раптовому почуттю Валентина, як не кпила із себе, як не посилала саму себе під три чорти, вона покохала. Так, як не кохала ніколи й нікого в житті. Так, як неможливо й уявити. Так, що не хотілося ні їсти, ні пити, ні дихати без коханого. Та й не виходило дихати спокійно: дух перехоплювало, стягувало тугим гарячим обручем при одній лише думці про Володимира – недосяжного, зовсім незнайомого й такого неймовірно рідного та близького. Виявилося, що Володя одружений. Він і не приховував цього ніколи. Та й навіщо? Вони ж познайомилися не для близьких стосунків, вони тільки обговорювали фільм... І потім – просто спілкувалися. Принаймні для Володі просто. Для Валентини – несподівано й зовсім скоро – дуже навіть навпаки. Складно, та ще й як. Спочатку вона злякалася. Хотіла все припинити. Не писала йому, спробувала забути. Не вийшло. Не змогла. Та й він надсилав щодня по кілька схвильованих

листів, і стільки в них було непідробної тривоги, відвертої туги, що в серці Валентини, крім кохання, зажевріла надія. А раптом?.. Раптом він – теж?.. Звісно, вона не вірила, що таке можливо, але така вже їдка гидота – ця надія, що роз’їдає дужче за найсильнішу кислоту всілякі щити та іншу зброю, якими Валентина намагалася заслонити своє по-зрадницьки слабке серце. І вона скорилася. Почала знову писати Володі. Щодня. По два, три, п’ять листів на день. Про все-все-все. Крім одного, найголовнішого. Хоча на це в неї не стало б сили. Вона вирішила чекати, поки він скаже про це першим. Якщо скаже... Валентина проклинала обмеженість свого чарівного дару – вона не могла проникати до свідомості чоловіків! Тільки жінок... Та й то, якщо вона знала жінку, могла її уявити – чітко, зримо. Ну й, звісно, і тоді, коли жінка була поруч. Тож прочитати Володині думки, подіяти на його свідомість вона не могла. А Володина дружина була далеко, і Валентина майже нічого не знала про неї й уявити її не могла. Але знала, що її не повинно бути. Не тільки у Володиному житті – узагалі ніде. Вона мусить померти вже тільки тому, що наважилася захомутати її чоловіка! Виручив той-таки Інтернет. Володя обмовився в одному з перших листів, що дружина працює у великій газеті – чи то редактором, чи то коректором... Валентина, певна річ, зберігала всі Володині листи. Не полінувалася, перечитала, знайшла: «Моя дружина Світлана керує відділом новин…» Газета, як з’ясувалося, мала сайт. На сайті були фотографії тих, хто працює в газеті. Валентина вп’ялася поглядом у портрет ненависної жінки – вродливої ефектної та ділової, із очима, повними впевненості та самолюбування. Так принаймні здалося Валентині. І вона, не роздумуючи, узялася за справу. Мабуть, тому, що думала вона про суперницю дуже-дуже багато, контакт відбувся відразу. Валентина «побачила» круглий офісний стіл сірого кольору й людей, що за ним сиділи – чотирьох жінок і чоловіка. Зараз Валентина нічим не виказала своєї присутності, вона лише дивилася й слухала – не так те, що говорили люди, а Світланині почуття й думки. І відразу ж «почула», що думала та про чоловіка, який сидить навпроти... Від несподіванки Валентина ледь не втратила контакт: дружина її коханого мріяла про близькість із цим... цим!.. У неї забракло слів, щоб описати свій стан, гнів, ненависть до тієї, котра посміла так повестися з Володею. Нехай навіть лише подумки, у

во

на не м ог ла пр пр

ок л с до во и н св го ч ала ід а о ом рі бм о с вно еж Ті ті го ен ль чо д іс ки ло ар ть ж вік у – ін ів ок ! ...

Дніпро № 10-11

ин

ат

нт

ик

ле

он

Ва

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

Підвіконня було висо ко – прос то ст упити на нь ого не вийшло . Довелос я повернут ис я до підвіконня спиною , спертися на руки й, підс тр ибнувши,сіст и.

злякати коханого нав’язливою безтактністю. І вона чекала Навіть писала Володі набагато рідше. І були ті листи не довгі ні про що, а містили лише кілька теплих рядків співчуття й підтримки. Так тривало майже два місяці. Нарешті Володя почав відповідати регулярно. Але щось в цих листах було не так. І проблема тут була не тільки в смерті дружини, це Валентина відчувала. Чомусь здавалося, що Володя виправдовується перед нею, вважає себе винним. Це Валентині не сподобалося, погані передчуття давалися взнаки спершу маленькими дзвіночками, а потім почали відверто й відчайдушно бити на сполох. Що робити? Запитати прямо у Володі? Ні, це не годилося... Узяти й наскочити до нього? Не можна, іще не час... І тут Валентині спало на думку те, про що пізніше вона думала, чому саме тоді й саме ця ідея пройняла її? Чи не було те підказкою згори, допомогою тих невідомих сил, що колись обдарували її надприродними здібностями? Хоч би що там було, Валентина вирішила «просканувати» свідомість тих жінок, які сиділи на нараді разом зі Світланою. Адже вони могли бути в курсі справ чоловіка покійної начальниці. Принаймні нікого іншого з оточення Володі вона все одно не знала й не бачила. У пам’яті Валентини найяскравіше закарбувався образ однієї з жінок – ефектної брюнетки років тридцяти із гарними зеленуватими очима. Щоб уточнити деталі портрета, Валентина ще раз відвідала сайт газети. Дані ресурсу вже оновили – жінка, яку звали Маргарита, встигла обійняла посаду покійної Світлани. «З’єднання» відбулося швидко, свідомістю Маргарити заволоділа Валентини. Те, що вона відразу ж побачила там, спочатку здалося помилкою, точніше – її власними думками. Це були думки про Володю: кохання, туга, жадання... І тільки за спогадами, яких у Валентини бути не могло, вона зрозуміла, що це не її думки. А від спогадів, Маргарити Валентину обсипало жаром: нова суперниця не витрачала часу даремно. Утішаючи овдовілого Володю, жінка зайняла порожнє місце на колишньому подружньому ложі. Якщо про те, що вона вчинила зі Світланою, Валентина хоч і не шкодувала, ув глибині душі чула відголоски провини за скоєне, то зараз вона без жодних сумнівів і вагань була впевнена: убити Маргариту не лише необхідно – цей учинок буде абсолютно справедливим!

Дніпро № 10-11

мріях. Цьому стерву випало таке щастя, їй так неймовірно поталанило зустріти Володю й стати його дружинною, а вона... Ні, їй точно не варто жити! Якщо досі Валентина хоч трішечки сумнівалась у правомірності задуму, то зараз усі сумніви зникли. Навпаки, вона отримала наочне підтвердження власної правоти й вирішила виконати вирок негайно. Тому Валентина миттєво заволоділа свідомістю Світлани, присунула блокнот, що лежав перед нею, і великими літерами вивела: «Володю, я тебе не варта!» Потім підвелася, вийшла з-за столу, кинувши замовклому доповідачеві: «Продовжуйте», – і зупинилася біля вікна. Розсунула жалюзі, глянула вниз. Поверх приблизно п’ятий-шостий, уздовж будівлі асфальтована доріжка з невисокими кущиками обабіч. Трохи далі – газон, смуга дерев, дорога... але це вже неважливо.Головне, що внизу – асфальт і висота достатня. – Відчиніть вікно, – обернулася вона до чоловіка, про якого мріяла Світлана. – Задушливо. Той здивовано закліпав: чи то через те що вона звернулася до нього на «ви», чи тому що кондиціонер у кабінеті вправно виконував свої обов’язки, але не став сперечатися з начальницею, а тому підійшов до вікна й, клацнувши засувками, відчинив його. Підвіконня було високо – просто ступити на нього не вийшло. Довелося повернутися до підвіконня спиною, спертися на руки й, підстрибнувши,сісти. Тепер не тільки чоловік (Валентина вже знала, що його звати Толик), а й жінки за столом вражено витріщилися на неї. Валентина всміхнулася, помахала їм рукою й швидко перекинула ноги за вікно. Чекати «приземлення» вона не стала й перервала контакт одразу, щойно підскочило до горла серце на початку «польоту». Цього дня листів від Володі не було. Не було їх і назавтра, і ще через день, і ще... Валентина ж і далі писала; спочатку це були цілком звичайні листи, потім вона додала туди тривожних ноток, потім стала панікувати... І Володя відповів. Коротко, сухо. Повідомив про трагедію з дружиною, не вдаючись, утім, до подробиць, перепросив, що навряд чи зможе писати найближчим часом часто й багато. Проте Валентина була готова чекати. Тепер – готова. Адже це очікування було вже не порожнім і марним, тепер заповітний плід був зовсім поруч – простягни руку й зірви. Тільки поспішати не треба, щоб не

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

Однак влаштовувати ще одне самогубство Валентина не схотіла. Дві начальниці одного відділу, що вкоротили собі віку одна за одною, – це вже занадто. Звісно, справжньої причини ніхто ніколи не виявив би, але навіщо зайві клопоти? Тим паче, хто знає, що подумає про це Володя, чи не вважатиме себе винуватим у загибелі і дружини, і... коханки? Хоча Валентина й відчувала образу на коханого за зраду, але змусити його страждати більше, ніж треба, вона все-таки не хотіла. Тому, дочекавшись закінчення робочого дня в редакції, Валентина «спрямувала» підступну суперницю не додому й тим паче – не в обійми Володі, а прямо під важке ребристе колесо вантажівки, що завищало останньої миті від раптового гальмування не гірше за саму Маргариту. Цього разу Валентина не залишила свідомості жертви завчасно: вона мала впевнитися в кінцевому результаті. Тому і їй довелося пережити спочатку жах від швидкого наближення машини, чути нестямний сигнал, а потім – різкий біль від удару, що тривав, утім, недовго – лише секунду, а може, і менше, доки на «її» обличчя, подряпане вже від падіння на асфальт, не наїхало те саме колесо. Володя знову замовк. Авжеж, Валентина була готова до цього. І тепер, трохи зловтішаючись, вона терпляче чекала, як же він буде виправдовуватися. Однак, вона часу даремно не гаяла. Аби не наступити ще раз на ті самі граблі, Валентина відвідала свідомість усіх жінок, чиї фотографії були на сайті газети. На щастя, вона переконалася, що, крім байдужого співчуття, ніхто з них нічого іншого до Володі не відчуває, а більшість не знає його зовсім. Через три дні прийшов лист від Володі. Він перепросив за мовчання й пояснив його, майже не збрехавши: загинула колега дружини, довелося допомагати в організації похорону. Ні про які особисті стосунки із загиблою не було й слова. А ось певну сухість у Володиному посланні вона все ж таки відзначила, отруйно посміхнувшись при цьому. «Так буде з кожною, Володю, хто надумає ще зазіхнути на тебе, – засичала вона по-зміїному. – Тільки більше я цього не допущу!» Вона була впевнена в цьому. І... помилилася. Наступного дня вона отримала листа з незнайомої адреси: «Дорогенька! Відчепися від Володимира! Припини забивати йому баки безглуздими листами! Тим більше що вони йому не потрібні – він читає їх уголос, і ми разом регочемо з них так, що ледве з ліжка

не падаємо. Мені навіть шкода тебе, дурепу». Підпису не було. Зате була зворотна адреса. Першої миті Валентина мало не розбила монітор, але вже наступної опанувала себе, хоча, відверто кажучи, не на жарт розізлилася. Дівчина вискочила з-за столу й кинулася на кухню, де в шухляді намацала заначку – напівпорожню пачку цигарок. Місяців зо три тому вона кинула курити, але шлях до відступу все ж таки залишила. Тепер Валентина похвалила себе за мудрий учинок і жадібно затяглася. Упорядкувавши так-сяк думки, Валентина відразу ж відкинула найменші сумніви у Володиній порядності. Принаймні в тому, що він міг читати комусь її листи. А ось у те, що він мало не падає з кимось із ліжка, дівчина повірила. У готовності коханого приймати в такий спосіб співчуття від жалісливих панянок вона вже, на жаль, переконалася. І в тому, що чергова Володина утішальницю вона вб’є, не сумнівалася теж. Але вона нічого не знала про «приречену». І ще – у душі Валентини, як цвяхом по склу, дряпалося кляте запитання: як ця гадина змогла дізнатися про її листи? І якщо їй стала відома Валентинина адреса, значить, вона ці листи бачила! Але ж не міг Володя їх і справді комусь показати! Авжеж, не міг. Отже, ця сучка настільки зуміла вдертися до нього в довіру, що він дозволяє їй користуватися комп’ютером за його відсутності... Ось вона й скористалася! Вершина підлості – читати чужі листи!.. Але як же вона всього за три дні зуміла обкрутити Володю? Найімовірніше, знала його й раніше. Можливо, навіть, не просто знала... Ну, Володю, ну, пес!.. Валентина вперше відчула неприязнь до коханого й навіть злякалася. А потім здивувалася. Здавалося б, що може бути краще? Минуло б оце кляте кохання – наскільки легше стало б жити й дихати! Подумала так і знову злякалася... Ні, ні, ні! Нікому й ніколи не віддасть вона своє кохання до Володі, не хоче, не може, не повинна вона втратити те найкраще, яскраве, світле, солодке, що було в її житті. Валентина віддихалась і викинула в кватирку догорілий до фільтра недокурок. Разом із ним відлетіли останні крихти сумнівів. Володю вона кохала, як і раніше, і твердо знала, що боротиметься за нього до останку. Спершу вона хотіла бігти на вокзал, придбати квиток, поїхати до коханого й усе вирішити на місці. Але, трохи помір-

Дніпро № 10-11

На А ле вряд якб чи х т и та о к и й с ь г ул поб сміл яв піз и ач и н вши ве ц ь з о вве гол найш чері т у кр е а с у о вс я, в м н и м ню, и і кот н, напе алеям ра к в упа но, д у и міськ є ть с я в же з д и о г о п а р в міс ячн увавс к у. я ому с яй б, ві.

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

кувавши, вирішила з поїздкою зачекати. Убивати суперницю доведеться все одно, а робити це на місці здавалося їй не найкращим рішенням. Звісно, Володя навряд чи її запідозрить, але в відволікатиметься, замість того щоб цілком належати їй... Валентині спало на думку інше. Вона знову сіла за комп’ютер. Відкрила поштову скриньку й написала: «Здрастуйте. На жаль, не знаю Вашого імені, але дуже сподіваюся, що Ви мені його повідомите. Я отримала Вашого листа й, повірте мені, зовсім на Вас не ображаюся. Навпаки, я зраділа. За Вас, за Володю. Я дуже вдячна, що Ви підтримали його в такий важкий для нього час. Бо сама я, хоч і дуже добре ставлюся до Володі (що вже приховувати), нічим не змогла б йому допомогти. Тільки листами, які, як з’ясувалося завдяки Вам, йому теж не дуже-то потрібні. У мене до Вас одне-єдине прохання: напишіть мені, Ви справді кохаєте Володю? Яка Ви? Хто Ви? І, якщо можна, надішліть мені свою фотографію... Прохання, можливо, дивне, але мені дуже хочеться знати, з ким Володя буде по-справжньому щасливий. Адже буде?.. Ви мені обіцяєте? Із повагою та вдячністю, Валентина».

Що ж, тим гірше для них! Увечері прийшла відповідь від незнайомки. Тобто колишньої незнайомки. Цього разу жінка назвалася. Її звали Лариса. Вона виявилася сусідкою Володі, залишилася без чоловіка кілька років тому. Усе це й багато чого ще Лариса написала Валентині зовсім в іншому тоні, ніж дозволила собі в першому листі. Вона навіть вибачилась і... запропонувала Валентині листуватися!.. Лариса повірила їй, навіть не здогадуючись, що тим самим затягує петлю на власній шиї. Утім, такий спосіб убивства Валентина зразу ж відкинула. Потрібно було щось інше, на кшталт випадку з Маргаритою, але якось інакше. Валентина взялася вивчати фотографію Лариси, яку та надіслала з листом. Звісно, надіслала! Іще б пак... Мабуть, вона була впевнена у власній неперевершеності. І Валентина, зціпивши зуби змушена була визнати, що Лариса була значно привабливіша за Світлану й Маргариту. Вона не здавалася настільки ефектною, як ті жінки, що звикли бути публічними, проте в ній була краса, яка хоч і не впадає зразу в очі, але змушує мимоволі милуватися нею.

Валентина хижо примружилася: нічого, це востаннє. Більше вона не зволікатиме. І вже коли опиниться поруч із коханим, ніхто не посміє до нього й наблизитися! Тільки-но надіслала лист, як прийшла звістка від Володі. Серце Валентини закалатало, палець завис над мишкою – чомусь подумалося раптом, що там, усередині файла, який вдає з себе звичайного листа, її чекає щось страшне. Вирок. На зразок того, що виносила вона сама незнайомим й узагалі-то ні в чому не винним жінкам... Валентина різко хитнула головою так, що відлетіла в куток шпилька і темнорусяве волосся розсипалося по плечах. «Невинним?!.» Ще б пак! А хто відбирав у неї коханого? Хіба не вони? Хіба вони в цьому не винні?! Валентина клацнула мишкою й прочитала листа. Жодного вироку там, звісно, не було. Так само як і зізнань-одкровень. Звичайний сухуватий лист, як і решта, що отримала від Володі останнім часом. Валентина хижо примружилася: нічого, це востаннє. Більше вона не зволікатиме. І вже коли опиниться поруч із коханим, ніхто не посміє до нього й наблизитися! А якщо посміють...

У чому тут секрет, Валентина так і не зрозуміла, але відчула, що ось тепер перед нею справжня суперниця, від якої Володя сам ніколи й нізащо не відмовиться. Навряд чи хтось гуляв пізно ввечері темними алеями міського парку. Але якби такий сміливець знайшовся, він, напевно, дуже здивувався б, побачивши голу красуню, котра купається в місячному сяйві. Валентина змусила Ларису повністю роздягнутися, щоб навіть після того, як дістануть з води мертве тіло, принизити її. Лариса гарним чистим голосом проспівала: «На тобі зійшовся клином білий світ», – і пірнула, а розбите на безліч шматочків відображення місяця на плесі ставка набуло незабаром недавнього вигляду. Сама ж Валентина стукала вже по клавішах комп’ютера. Спочатку вона збиралася нагрянути в гості до Володі несподівано, але передумала. Вона вирішила дати коханому час, щоб ті три доби, що вона буде до нього добиратися, він міг неквапливо обдумати й усвідомити, навіщо вона до

на мене! Але мені стало соромно. Я не міг з’явитися перед тобою таким. Бо ж я чоловік! Я мріяв про твоє кохання, як потопельник – про ковток повітря, але я не вірив, що ти зможеш мене покохати, а вже такого – і поготів. І треба ж було такому статися, що мене полюбили знову! Щоправда, ця жінка любила мене давно, але відкрилася лише в ці трагічні для мене дні. І я знову виявився слабким, знову піддався, поступився... Знаєш, це так тепло й солодко, коли тебе жаліють, люблять, обожнюють. Тоді забувається горе й негаразди. Не пішло й не забулося тільки моє кохання до тебе. Але я вже зневажав себе й упевнився остаточно, що не гідний тебе. Навіть хотів припинити наше листування. Не зміг... А біда й не думала мене залишати. Моя нова подруга вчора втопилася. Я дізнався про це відразу після того, як отримав твого листа. Щойно я відчув, що нарешті посправжньому щасливий, аж тут отримав найпотужніший удар під дих. І тоді я все зрозумів. Я покараний. Не знаю ким і за що, але покараний дуже й дуже жорстоко. Таке покарання міг придумати тільки наймерзенніший збоченець. Він зробив так, що гинуть ті, хто любить мене. І його задум досягнув мети! Я зрозумів усе саме тоді, коли дізнався про твоє кохання. Хоч я й не гідний цього. Але зараз не про це. Ти знаєш тепер, що і я тебе кохаю. І я не можу дозволити, щоб моя кохана померла. Годі смертей! Я йду. Я не прошу в тебе вибачення ні за це, ні за все інше, тому що прощення я не заслуговую. Молю лише про одне: якщо є щось після смерті, то нехай же хоч там ми зустрінемося з тобою! Я буду чекати стільки, скільки доведеться, довго-довго, хоч цілу вічність... От тільки якщо Рай і Пекло справді існують, ми й там опинимося територіально несумісними... І всетаки сподіваюся, вірю, люблю. Прощавай! Будь щаслива. Володимир». Валентина відкинулася на спинку крісла й зареготала. Сльози котилися по щоках, шиї, скочувалися в улоговинку між грудей, лоскочучи ніжну шкіру, від чого сміх ставав іще голоснішим і нестримнішим. А потім стих. Раптово, наче перекрили кран або клацнули вимикачем, від чого Валентина відразу обм’якла в кріслі й опустила голову на випростані перед собою руки. Вона сиділа так довго-довго, не думаючи майже ні про що. Тільки про смерть. Бо ж сама Валентина в життя після смерті не вірила, вона знала: нічого далі немає. А справжнє життя після смерті для неї вже почалося.

Дніпро № 10-11

нього їде. А для цього вона вирішила в усьому відверто зізнатися Володі... Ні-ні, звісно ж не в убивствах, а в її коханні, у нестерпному бажанні й непохитному рішенні бути поруч із ним до кінця життя. Ось і писала тепер Валентина великоговеликого листа, уперше називаючи своїми іменами ті речі, про які до цього лише натякала. І писати ці слова було так неймовірно солодко, що юрмища малесеньких мурашок тупйяли зараз, здається, м’якенькими теплими лапками в середині її живота. Уранці, щойно відчинилися каси, вона придбала квиток. Але до поїзда ще залишалося три години і Валентина вирішила повернутися додому, щоб іще раз перевірити пошту, бо ж учора відповіді від Володі вона так і не дочекалася. Сумку, яку дівчина вже прихопила з собою, засунула в комірку камери схову, спіймала таксі й, поки їхала, не могла позбутися відчуття, що це дорога в один кінець – на вокзал вона вже не повернеться. Сердячись на себе за безглузді думки, Валентина, не знімаючи туфель, пройшла до столу й увімкнула комп’ютер. Поки той завантажувався, сходила на кухню, витягнула ще одну цигарку. Коли прикурювала, помітила, як сильно тремтять руки. Це спостереження ще дужче роздратувало. Так і не прикуривши, Валентина зламала цигарку навпіл і жбурнула її в раковину. Рішуче подалася до кімнати, відкрила поштову скриньку. На екран вискочило повідомлення про свіжу пошту. Це був лист від Володі. Полегшено видихнувши, Валентина почала читати: «Здрастуй, моя кохана! Так-так, я не обмовився, я написав саме те, що є. Я кохаю тебе, кохаю дуже давно, як мені тепер здається, із найпершого твого листа. Але я не міг освідчитися тобі в цьому раніше. Спочатку – бо не мав на це права (ти ж знаєш, я був одружений і не хотів робити боляче ні тобі, ні Світлані). Але чому ж я не зміг сказати цього потім, коли загинула Світлана?.. Не знаю. Либонь... тому що я все-таки виявився негідником?.. Адже я все-таки вчинив підло щодо тебе, і зараз хочу тобі в цьому зізнатися. Річ у тім, що після смерті дружини я зійшовся з її заступницею. Як це вийшло – не розумію сам, найімовірніше – був тоді наче в тумані. А ця жінка – вона любила мене й своєю любов’ю зігріла, розділила мій біль. Але... невдовзі вона теж загинула. І я розгубився. Буду відвертий, перша моя думка: негайно мчати до тебе, притулитися до тебе, сховатися в тобі від усіх бід, які звалилися

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

Дмитро Савченко, м. Київ початку квітнули маки, зеленіли ландшафти й небо вигравало бузковим перламутром. Стрілки годинників намотували кілометри — і раптом настала зима. Залишилися гола земля та іскринки холоду в повітрі. Похмуре зимове небо в кремовій сутіні нагадувало кору жилавих дерев. На подвір`ї завмерли будинки. Вишикувавшись уздовж вулиць, вони ховали за пазухою, у приємному кімнатному теплі, силуети пересічних мешканців міста. Виструнчені димарі стирчали з дахів. Вони були схожими на тліючі сигари, які встромлював у покрівлю горищ нікому не відомий подорожній велетень. Під похмурими фасадами з атлантами та каріатидами стояли пришвартовані ретро-автомобілі. Повз монументальні вхідні двері під`їзду прослизнув анонімний мешканець будинку. Разом із ним із будинку вирвалися каструльні випари кухонного варива, притлумлений запах умебльованих кімнат і кілька акордів

пісні Олександра Вертинського. У квартирі на другому поверсі хтось утретє поспіль слухав шорстку платівку на грамофоні. Пан Ґудзик був почесним автохтоном четвертого поверху будинку № 8. Він мав статечне бюргерське черево, пожований плащ статиста й зсунутий на потилицю фетровий капелюх. Широкі криси представницького головного убору утворювали довкола гладкого обличчя пана Ґудзика компактний німб праведника. Грюкнувши дверима й забряжчавши в`язкою ключів у ліліпутській норі замкових шпарин, поважний пан обережними дрібними кроками почав спускатися до вхідних дверей. Між поверхами він за звичкою задивлявся в тьмяні й помережані павутинням вікна під`їзду. — Гм… ворони сьогодні низько літають над землею…Гм… підозріло… – тихо пробубонів собі під ніс пан Ґудзик. Подібні багатозначні й загадкові міркування були притаманні його натурі.

— Можливо, від такого удару в мене станеться крововилив або відкритий перелом… Притьмом приїде карета швидкої допомоги, і мене блискавично доправлять до міської лікарні… Там, під пильним наглядом лікарів, у кращому разі, мені доведеться провести кілька тижнів, а то й місяців… Гм… І весь цей час я валятимуся на лікарняному ліжку… А як же робота?! – сполохано запитував себе пан Ґудзик. – Як мої підрахунки й місячні звіти? Як моя контора й ватрушки з чаєм під час обідньої перерви?! О-о-о, а як же за мене хвилюватимуться Льовочка й Софочка?! А як відреагує розбалансована нервова система старенької тітки Лілі? Вона ж така вразлива й сентиментальна… Невтішна перспектива… дуже невтішна, а головне — ризикована… Нажахавшись масштабами можливої катастрофи, пан Ґудзик зупинився на останній сходинці, що упиралася в поріг вхідних дверей. Він завмер, зважуючи всі «за» і «проти». Потупцяв на місці. Розвернувся й спішно попрямував назад до свого теплого помешкання з прогрітими стінами й витертим паркетом. Побачивши підозрілих ворон, які надто низько кружляли над землею, пан Ґудзик вирішив не ризикувати й утриматися від походу в кондитерську на перехресті проспекту Богарне та Ланцюгового бульвару. Такий рейд видався йому небезпечним, адже все могло скінчитися фатально. Краще пересидіти вдома…

Дніпро № 10-11

Маючи хист до скрупульозного (і виснажливого) аналізу всього побаченого й почутого він продовжив озвучувати власні думки принишклим голосом: – Це означає, що сила земного тяжіння сьогодні сильніша, ніж учора…Гм… Відтак, якщо я випадково послизнуся на бруків`ї Ланцюгового бульвару, – падатиму швидше, ніж зазвичай… Поважний пан на мить спинився на сходинці, насторожено розправив шалик і глибше натягнув капелюх. При цьому він насупив щіткоподібні брови і опустив їх на ніс. Останній вирізнявся солідним розміром і був схожий на зменшений плавник чорноморського катрана. — Отже, якщо я послизнуся на нерівній бруківці, то показники сили удару внаслідок падіння будуть вищими від звичайних. Із цього випливає, що той удар буде для мого тіла болючішим порівняно з тим, що я відчував раніше. Панові Ґудзику не давало спокою невгамовне маніакальне прагнення поєднати всі явища й події життя в упорядковану картину світу, між компонентами якої встановлено чіткий лад завдяки прямому причиннонаслідковому зв`язку. Тож невгамовний аналітичний розум і бурхлива 3Dуява пана з фетровим німбом продукували логічнопослідовні судження й трагічні образи перспективи.

16 Дніпро № 10-11

ДНІ

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

Анастасія Соколова, м. Житомир

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

ірий пароплав, усіяний жовтими квітами електричних ліхтарів розтинав замулене дзеркало ріки. Він викидав у повітря хмару газів, яка, розсіявшись, показала Біллові розпечене тавро сонця, що опускалося ближче до води й запалювало маслянисту пляму на поверхні, піднімаючи стовпи вогню в передзахідне скляне небо. Розплавлене дно ріки густішало, перетворюючись у дзеркально-чорну пластину. Звідти, із самого його серця, почулися хрип і стогін, хтось голосно клацав зубами, полонені брязкали десятками ланцюгів, свистіли стріли й масляниці, чоловіки кричали в передсмертних муках, жіночі голоси надривались у потойбічному завиванні. Показалися обдерті голови, лисі й зі скуйовдженим волоссям, руки, що тримали батоги, і руки, закуті в кайдани, окреслювались окремі тіла, голі й одягнені в хутро, – усе сплелося й танцювало в кривавому аркані, змінюючи обличчя на пташині та звірині морди. То левова паща хапала зубами за крила голубів, то кабанячі ікла роздирали рожеве черево, то людські руки ламали хребти новонароджених дітей. Аркан – з жовтими отруйними квітами очей і налитими кров’ю горлянками – повільно перетворювався у суцільний клубок ангельських крил, людських спин, тваринячих зубів

кігті в білих рукавичках і затягуючи на шиї металеву струну. І по декількох днях безуспішних пошуків друзі розпізнаватимуть твоє тіло серед баранячих тушок на м’ясних прилавках або в продавців хот-догів. Проте Білл не вважав за потрібне обходити парк – це була найкоротша дорога, що вела до паба старого Лорі, де на нього чекала Джоан. Її темне пасмо кучерявого волосся й маленькі оченята, невгамовні та невичерпно веселі, разом із холодними очима Білла творили унікальний ансамбль дивакуватого подружжя. Із Джоан було двоє Біллових університетських друзів – Гінзі та Джек. Того вечора Джоан зустріла цих бездарних писак дорогою з роботи – їхній пошарпаний, але інтелігентний вигляд і поспішна хода в напрямку паба були відгомоном епохи. Їхні обличчя освітлювалися жовтими та блакитними кольорами неонових ліхтариків вивіски. Спалахували вогні міста й червивими червоно-жовтими яблуками висіли в кожному вікні та над кожним бодай миршавим закладом, відтіняючи у довгу шухляду всесвіту світло зірок. Друзі зраділи появі Білла й заусміхалися. У глибині напівтемного затишного залу всі навколишні кольори зливалися та втрачали своє значення, перетворюючись на

Це було надзвичайне видовище. Піднявши одну з голів, він випускав клуби вогню, бив мечем об колесо й калатав дзвіночком. та хвостів, з’єднаних одним ланцюгом, що гупав, і ляскав, і видихав у небо вогненні язики – терновий вінок, що палав на вогнищі під тихим вечірнім небом. Білл сіпнув головою, щоб відігнати жахливе видиво. Воду під мостом розтинав слід від пароплава. Він іще дужче закутався в брудножовтий шарф, намагаючись заховатися від несподіваного холоду, що пройшов по спині. Його ледве не знудило, він всією вагою навалився на поручні мосту. Навкруги о такій порі нікого не було, тільки вітер стиха погойдував темно-зелені гілки верб на березі. Білл насунув коричневого капелюха на очі й повільно пішов у бік парку. Підбори його чорних англійських черевиків глухо відбивали кроки на асфальтованих доріжках у смолистій густій тиші, що текла жолобами між передосінніх рудих дерев. Жовте світло ліхтарів робило алеї схожими на смугасту спину тигра, що їжачилась і випиналася під м’якими підошвами й підстерігала сітчастими очима нічних метеликів, готуючись до вирішального стрибка. Білл намацав руків’я револьвера в кобурі під піджаком. Будь-якої миті темний звір міг напасти, розправляючи

сіро-коричневі тони оббивки, дерев’яних столів і лавок, пива, а власні кольори яскравішали й набували свого первісного значення. Умостившись біля центральної стіни під дерев’яним колесом, Джоан тарахкотіла про останні новини в редакції, Джек жартівливо загравав із нею, закинувши ногу на ногу й цмулячи вже третє пиво, Гінзі поблажливо всміхався з висоти свого блаженства, зрідка докидаючи гостренькі фрази. Розмовляли. Білл жартував. Прозорі вогники згасали й запалювалися біля сцени. Грала гарна джазбанда мелодійну, повільну пісню, лляну, наче сукня п’ятнадцятирічної американки – у блакитних волошках і червоних маках серед жовтих луків – на старому післявоєнному фото. Пахло четвертим, п’ятим, шостим пивом дружньої розмови молодих чоловіків і жінок, письменників, читачів чорно-білих, як джаз, сторінок. – Друзі, кілька днів тому мені таке наснилося! Від згадки про нього мене ще й досі холодом проймає до кісток, – схопився Джек, коли в музикантів була пауза між виконанням пісень, і, відсьорбнувши із свого бокалу, продовжив: – Мені здавалося, ніби

вийшов за білосніжний паркан й роззирнувся: звичайна вулиця в передмісті, проте все в суворо визначених чорно-білих кольорах. У голові промайнула думка: «Господи, невже я пережив Апокаліпсис? Невже такий вигляд має твоє Золоте Місто?» Я очікував побачити отари овець і янголів, тому закрокував веселіше вздовж парканів, копаючи обвуглені камінці. Аж раптом мені заманулося зайти на чуже подвір’я. Відчинив хвіртку й попрямував до будинку. Підходячи до вікна, я вже почав нервувати, міркував: кого зустріну? І от побачив дівчину, яка трусилася на підлозі. Вона то охоплювала руками свої худенькі ноги, то розтирала тіло, намагаючись урятуватися від холоду. Я постукав у шибку – вона не почула; постукав голосніше – нічого не змінилося. Закричав – вона не почула. Підбігши до дверей, я почав просто гамселити в них кулаками. За кілька хвилин безуспішних спроб привернути до себе увагу я знову вибіг на подвір’я, схопив стілець і з усієї сили пожбурив його у вікно. Скло дзвінко розлетілось на дрібні скалки, мало не зачепивши моєї спини. Я зазирнув усередину. Там нікого не було. Ба більше – там нічого не було: ні дівчини, ні підлоги, ні стін, не було будинку, холоду – там було ніяк, ніщо, не темрява, навіть не вічний морок. Тоді я побіг до наступного будинку. Там у вікні побачив голого чоловіка, який крутився на стільці й нігтями дер свою шкіру, дмухаючи на себе, витираючи піт, мучачись, певне, від спеки. Я знову розбив шибку й побачив те саме, що й у попередньому будинку. За кожним вікном нелюдських мук не було нічого. Люди лише відбивались у склі, як у дзеркалі, тільки от об’єктів, які могли б давати таке відображення, ніде не було – на квартал, на місто, на цілий усесвіт я був один. Сівши на бруківку, дістав цигарки і, помацавши кишені, так і не знайшов, чим припалити. Зі злості я копнув автомобіль. Його двері відчинилися, і я вирішив попорпатися там. Нічого там не було, я маю на увазі – ні сірників, ні запальнички. Згодом я почав викидати на землю все з бардачка, з багажника, зламав панель водія, виламав кермо і побіг трощити паркани, ламати столи й вибивати вікна. Усе мене засмучувало – усе надто легко ламалося й піддавалося руйнації, було трухлявим і непотрібним: важкі шезлонги, несправні прилади, інструменти, м’ячики. Скажіть, на Бога, хто міг гратися м’ячиком у місті, де нікого немає? Сон починав мені набридати. Валяючись на траві й складаючи якийсь дитячий пазл, я мріяв про те, коли нарешті прокинуся, звільнюся від цього огидного міста, вип’ю міцної кави або ні – краще яскраво-червоного томатного соку. Раптом я зрозумів, що ніколи не прокинуся, я помер учора, від алкоголізму, зупинилося серце. Господи! Мене пройняв піт: я

Дніпро № 10-11

я прокинувся у своєму ліжку під ранок, а ніч перед тим ми добре погуляли тут-таки, у цьому пабі, щоправда, більшою компанією та з читанням віршів. Я приповз додому й одразу завалився спати у чому був: у піджаку, штанях, не пам’ятаю навіть, чи скинув туфлі. І тут я прокидаюся: у роті – ніби кицька напаскудила й у шлунку повісилася, курити хочеться нестерпно. А навколо мого ліжка танцюють якісь дикуни, чимось схожі на хіпі. Я мало не наклав у штани з переляку, тим паче гадки не мав, що сплю – усе було реально, як зараз. Вони трясли своїми патлами, махали руками, бурмотіли намовляння, просили в мене щось, читали молитви, співали й водили хороводи. Тоді мене це почало потішати, я витяг із кишені пачку цигарок, але не знайшов чим прикурити. От зараза! Ви не уявляєте, як мене це розлютило. Одразу охопив відчай, я мало не плакав. Відштовхнув когось із хіпі, устав із ліжка й вирішив іти на кухню. Раптом побачив, – Джек зробив паузу, повільно чухаючи підборіддя й добираючи слова, – величезну слизьку коричнево-чорну тварюку, яка дихала вогнем. Це був іще один жах, схожий на твого головного редактора, Джоан, але триголовий. Одна голова була біла, друга – червона, третя – жовта. Із-під лилася вода, у якій плавали дві срібні рибини. У руках він тримав цілий статок. Я, коли прокинувся, спеціально записав усі ті речі, які були в нього, – Джек дістав записник із внутрішньої кишені піджака, – так-от: у верхній парі рук – колесо й меч, у середній – величезний блакитний алмаз і мідний дзвіночок, в останній – рожевий лотос і лемех плуга. Це було надзвичайне видовище. Піднявши одну з голів, він випускав клуби вогню, бив мечем об колесо й калатав дзвіночком. Я був уражений! На спині в чудовиська сиділа сліпа жінка з попелястими пластинками на шиї, як у ящірок. Вона обіймала його однією рукою, а іншою поїла голови кров’ю з великої білої мушлі, облизуючи червоним роздвоєним язиком. Проте вві сні людина, певне, краще розуміється на світових процесах, тому я не відчував огиди, навпаки – тільки приязнь. – Ха-ха, не дивно, мати за жінку таку кралю, – прохрипів Білл. – Якого біса, я кажу серйозно! Я попросив у нього прикурити, він не відмовив і взагалі виявився непоганим товариським хлопчиною. Але я попрощався і вийшов на вулицю… Я вдихнув затхлого повітря – тут не було навіть легенького вітерцю, небо затягнули важкі чорні хмари, із яких сипався сірий попіл. Навколо – жодної живої душі, пташки або хоча б якогось собаки – лише гнітюча кровожерлива тиша. Я зупинився на подвір’ї. Трава була чорною, дерева стояли голі й непривітні. Будинок – білий, як стіл і лавки біля нього. Я

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

в пеклі! Глянув на пазл, що складав, – у ньому не вистачало одного фрагмента. Я побіг розбити останнє вікно, щоб знову за ним нічого не побачити: ні стін, ні будинку, ні мене, ні цього світу. І тут, замість прокинутися за усіма правилами жанру, дістав із кишені сірники. – Добре, хоч покурив уві сні, – Білл співчутливо похитав головою. – Так, але я не зрадів. Бо нарешті зрозумів: я можу все, адже це мій сон. За одним моїм бажанням я міг звільнити всіх тих людей, розігнати хмари, намалювати веселку на небі, улаштувати безліч вечірок із тютюном і алкоголем у всіх можливих кольорах, із міріадами квітів. Але на дідька мені це все треба, якщо я все одно помер, – Джек зажурено подивився в порожню склянку. Джоан подивилася на столик його спиною. Там горіла романтична блідо-червона свічка й сиділа безтурботна парочка. – Знаєте, друзі, – продовжив Джек, замовивши ще пива, – у мене й досі таке відчуття, що насправді зараз ми із вами не розмовляємо, нас просто не існує або ми маємо настільки мізерне значення, що нами можна легко знехтувати. – Джеку, мені це нагадує тибетську теорію істинної реальності. Як вважаєш, Гінзі? – Джоан стріпнула кучерями, повернувши голову в бік Гінзі, ніби хотіла відмовитись від своєї думки. – Ох, мені теж відоме це відчуття, – Гінзі, за звичкою, усміхнувся й подивився крізь Джека, – усі ми відчуваємо це, коли настає час. Я хотів би заспокоїти тебе, продовживши твій сон історією, що сталася зі мною, коли я подорожував Індією. Але не лякайтеся передчасно! Прошу вас. – О Гінзі, «не питай по кому подзвін…»? – Джоан глянула йому в очі. – Так, люба, під час подорожі по мені справді били дзвони. – Жартуєш?! – Ні, послухайте. Після того як я рік жив і молився по різних храмах, мені лишалося відвідати лише один – високо в горах на півночі. Це надзвичайно цікавий монастир, який за сотні років свого існування зберігав дивні звичаї. Там стверджували, що сповідують справжні, чисті ідеї буддизму, які сягають своїм корінням іще часів перших будд і великих учителів. Тож, звісно, я не міг його оминути. Від того селища, у якому я знайшов провідника, нас очікувала складна триденна дорога крізь джунглі в гори. Мій провідник повідав мені, що поблизу монастиря живе святий йог. Ох, я відразу вирішив ризикнути й зробити виснажливе коло в пошуках його благословення. Два дні ми, докладаючи незмірних зусиль, видиралися крутими схилами й проривалися крізь непрохідні джунглі, що

нагадували переплетені сіті, у які потрапляють і коричневі водорості, і живі риби мудрості. І ось під вечір другого дня, коли ми вже втратили останні надії й вибирали місце для ночівлі, святий йог сам нас знайшов, навівши на мене рушницю. Мій провідник страшенно перелякався, почав махати руками, кричати, благати помилування, упав на коліна, бив себе й ридав так, що я перелякався не на жарт і не знав, що робити. Мені було прикро. Але за хвилю, зустрівшись із ним поглядом, зрозумів, що ж мені хотів сказати йог. Я заплющив очі. Мабуть, я закричав, коли опритомнів. Пам’ятаю тільки сіре зморщене обличчя йога, яке то з’являлося, то зникало в білих хмарах. Він нашіптував мантри. Раптом я відчув, що старий розрізає ритуальним ножем моє плече, аби дістати кулю. – А хай йому біс, якийсь божевільний! – Джек мало не розлив пиво від хвилювання. Гінзі тільки всміхнувся. – Мене почало лихоманити, точніше, мені здавалося, що навколо дрижить, мов під час землетрусу. Очі заливало потом так, що я думав, ніби тону. За якусь хвилину я почув грім або радше дзвін, моя голова гула роєм бджіл, від якого кидало в холод і потім одразу у жар. Мені марилося, наче мене поглинула розпечена магма. Я опинився в центрі землі, розкладений на елементи, і знепритомнів. Із цього моменту я помер: серце перестало битися, дихання зупинилося – це в зовнішньому світі, а в середині землі я опинився на острові. Перше, що побачив, була зірка в темному тихому небі. Я лежав горілиць на піску, а навколо заспокійливо хлюпала вода. Біля себе я помітив багаття. Воно поступово розгоралося – від маленького вогника ширше й вище, поки не стало величезною ватрою. В іскрах мені почали ввижатися обличчя й постаті. Жінки з ніжними молочно-рожевими обличчями й срібними руками, із оголеними персами, у жовтих, помаранчевих, рожевих спідницях; вони тримали достиглі плоди, квіти, іграшки у вигляді зірок і планет. За ними з’являлись чоловіки з мужніми прекрасними обличчями й поставами грецьких богів, які мали зброю й символи влади. Я наповнювався радістю й блаженством, щастям від споглядання. Постаті збільшувались і насувалися на мене все ближче й ближче разом із полум’ям. Далі обступили мене, і я зрозумів, що от-от почну горіти. Так і сталося: одяг на мені зайнявся, мов суха тріска, я згорів дотла й сам став вогнем біля ніг єдиного бога, який сидів, схрестивши ноги, і мовчав. Але я чув його дихання, відчував вібрацію й хвилі радості, що усіма кольорами спектра розходилися від нього. Я був із ним, і тоді з божественного тімені на мене полилось перламутрове світло, яке огортало теплими приємними хвилями. Я

– Виставка повністю була присвячена морю. Але кілька робіт були насправді геніальні; мені здалося, що я побачила в них щось більше, ніж просто море. Перша картина називається «Людина без вітрила»: сірі блискучі скелі, на яких сидить чоловік і тримає коротку щоглу з півмісяцем на кінці. А перед ним стелиться глибоке-глибоке темно-синє море. Розумієте, цій людині не треба вітрила, вона сама собі вітрило й готується розпочати своє велике плавання в темно-синьому морі реальності. Або ось ще одна «Свята Матір Божа Чорноморська». На ній Богородиця на березі моря, убрана в турецький халат, розмальований червоними трояндами. В одній руці вона тримає маленького Христа із царською діадемою на голові, а в іншій – золотий кубок із серцем. Голова Марії, звісно, покрита хусткою, а в небі над ними – білий голуб. Для мене на цій картині зображена саме та любов, про яку ти говорив. Гінзі всміхнувся, подивився на Білла: – Це справді цікаво. Ті полотна могли би бути гарними ілюстраціями до нашого сьогоднішнього вечора. – Можливо… Гінзі випив і перевів погляд зі своєї склянки: – Білле, Джоан казала, що ти зараз працюєш над драмою?

– Я зовсім не виключаю любові. Вона дає нам ключ до розуміння справжньої реальності, яка є абсолютне ніщо й абсолютна любов водночас – Я зовсім не виключаю любові. Вона дає нам ключ до розуміння справжньої реальності. Щоправда, якщо ми з тобою говоримо про одну й ту саму любов: я маю на увазі агапе, або любов святого Павла. На мою думку, справжня реальність є абсолютне ніщо й абсолютна любов водночас. Тому пробудження в людині агапе може також слугувати й методом для її пізнання. – Гінзі глянув крізь Джоан, і вони обоє випили. – Ми з Біллом нещодавно були на приватній виставці. Вхід тільки за запрошеннями. Не розумію, навіщо ці фрукти колекціонують картини й тримають їх під замком! Мистецтво має бути публічним! Картини повинні висіти на стінах будинків, аби кожен міг їх побачити, – Білл ледь тримав склянку в руках, Джек куняв над столом і періодично намагався звабити офіціантку. – Але виставка все-таки була неймовірна. – Усе ж він довго їх збирав: найкращі зразки мариністики, геніальні художники – і припадають пилом! – Джоан гостро зиркнула на Білла, ображено скрививши губи.

– Так, друже, я пишу моноп’єсу. Хотів надіслати тобі уривки листом, але бачиш, старий, ми зустрілися раніше. – То, може, ти нам покажеш щось тут-таки? – Ха, сьогодні – усе для тебе! Джоано, мені потрібна твоя допомога! – він узяв за руку Джоан і підвів її до стіни, на якій висіло колесо, наказавши тримати кухоль на голові. – Дія називається «Полювання на мексиканську царівну». – О! Так, так! Просимо, Білле! Білл піднявся зі стільця, тримаючись за його спинку й погойдуючись, наче маленький ліхтарик на вітрі: – Затемнена сцена з індіанцями – служителями храму – у глибині. На передньому плані вождь племені науа у червоному світлі, яке під час дії змінюється на зелене, жовте, знову червоне й гасне. Вождь: Моя мати, сестра й донька – Усі полягли на жертовник У храмі Кецалькоатля. Хор із індіанців: Але незворушним лишалося Бога обличчя.

Дніпро № 10-11

відчув, що тону. Розплющивши очі, я побачив темно-зелену товщу води в океані. Спробував урятуватися, проте не міг дихати, намагався рухатися, але мене ще більше затягувало вглиб. Я подивився туди, де мав би бути верх, але не розгледів і промінчика світла. Раптом біля мене з’явилася дивна глибоководна риба. Сіра, пласка, вона поплила собі далі, не помічаючи мене. Із цією рибою прийшло відчуття марності моїх зусиль. Я заспокоївся, розслабився, заплющив очі, видихнув і повільно опинився на своїй рідній вулиці. Падав мокрий сніг, був хмарний холодний ранок, я пішов уздовж вулиці до власного будинку, піднявся сходами й увійшов. На кухні побачив свою вагітну матір за столом із чашкою кави й пластинкою таблеток. Вона не бачила мене й навіть не дивилася в мій бік. Я розглядав її чорне волосся та стомлене обличчя й був спокійний. Я зрозумів… Ми всі, усе навколо нас не має жодної цінності, а отже, не існує. Звідси починається шлях сходження до мудрості. Вийшовши з будинку, я опинився в хижі йога. Я опритомнів, розплющив очі і побачив, що він, байдужий, сидить біля мене.. – Де в чому ти все-таки не правий. А як же любов, яка має врятувати світ? – Джоан, опустивши очі, відсьорбнула з келиха.

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

Вождь: І серце моє розривалося Від болю й печалі – Хор: Не лишилося жертви На честь нашого Бога. Вождь: Тож я став на стежину І вирушив в пошуках Діви. Хор: На небесний край світу. Вождь: Я йшов через ліс І дороги, що джунглями вкриті. Хор: Нелегко небесною стежкою йти. Вождь: Але мені розкривалися квіти, Рожеві, і сині, і жовті, Неначе каміння коштовне, Й метелики пісню співали Й вели мене вниз у долину. Хор: У долині вони показали тобі водоспад.

Вождь: І там за стіною води, У темній вологій печері, Сиділа вона! Хор: Мексиканська царівна! Вождь: З волоссям чорним, Смарагдами грали очі її, І золоті візерунки на шиї і грудях. Хор: Біля ніг – її син Талматіні Грався алмазним ножем. Вождь: І я впав біля неї, Цілуючи руки її і коліна, Й пізнав її серце і лоно. А потім приніс її в жертву. Пролунав постріл, Джоан повільно сповзла вниз по стіні. Білл навіть не зрозумів, що трапилося. Хор: І усміхнулось обличчя

ми, ніби батоги, язиками. По його щоках потекли сльози, Білл переліз через поручні. – Білле, – Гінзі нагло й чітко постав перед ним, – Білле, ми всі в колі вічних перероджень, вічних перевтілень, смерть – лише двері до наступної кімнати життя. Не бійся, хлопчику мій. – Якого дідька, Гінзі, я її вбив! – Так, я розумію. Але тепер вона назавжди з тобою і з нами також. Вислухай мене, Білле, я лише хочу тобі нагадати: ми всі в одному казані. Поглянь на це незаангажованим поглядом. Повертайся. Гінзі з усієї сили штовхнув Білла, і той голосно шубовснув у воду. – Повертайся… із Господом у серці.

Дніпро № 10-11

Жорстокого бога З червоним й чорним пір’ям Кецалькоатля. Білл припав до Джоан, обіймаючи й цілуючи її руки й обличчя. Лорі викликав швидку, підбіг, коли Білла вже піднімали під руки, і виштовхнув його через чорний вхід. Білл опинився на вулиці. Усе навколо змішалося: вогні вивісок, зорі, кольорові машини й люди – усе крутилося, мов у колесі. Білл, ледве переставляючи ноги, побіг через безлюдний парк додому. Але, зупинившись на мосту, він глянув на чорне тло ріки, у якому відбивалися червоні й жовті вогники міста. Йому знову примарилися душі й фіолетово-червоні квіти переплетених тіл. Вони танцювали, облизуючи одне одного довги-

Колесо реінкарнації. (Комплекс стародавніх наскельних рельєфів «Дацзу», розташований за 10 км від міста Дацзу (Китай). Велике Колесо Перероджень являє собою буддійське вчення про карму: безкінечний цикл перевтілень форм життя у відповідності до своїх минулих вчинків. В цій скульптурі демон Мара, що уособлює існування, тримає Колесо щелепами та руками.)

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

(Нотатки Дена Брауна) Єгор Коник, м. Житомир

Але і цей шепіт стих — і настала суцільна тиша, коли на узвишшях, як головуючий, з'явився сам первосвященник Каіафа. — Предвічний з вами, — урочисто привітав він раду. — Хай благословить тебе предвічний! —Усі зибралися? —Усі! Каіафа сів і поклав руки на звиток... Густав Даниловський.

«Марія Магдалина»

Кожна історія має свій початок, мабуть, як і вся історія взагалі. Та починається вона не раптово, не пострілом гармати з якогось там крейсера, до нього її щось приводить, може, попереднє життя. Ця історія теж не виняток, а тому почнеться вона, найімовірніше, завтра, а сьогодні... Аспірант, молодий викладач історії в торговому університеті Петро Славський жив у тещі в приймах. Останніми днями і без того важке життя ускладнило ще й те, що дружина взяла відпустку та поїхала до тітки. Родичці було дуже зле, а жила вона одна, тож доглянути її було нікому. Прокидався аспірант рано, автомобіля свого в нього, звісно, ще не було, а тому на роботу добиратися дуже довго. Разом з ним, за традицією, на кухню заходила теща Ольга Степанівна зі своїм французьким бульдогом Лордом. Як і всі тещі, котрі себе поважають, вона готувала йому сніданок. Чому саме вона? По перше, для того аби зять завжди пам’ятав, хто його в цьому домі годує, а по друге, щоб чого зайвого з холодильника не поцупив. Вона дещо поклала в тарілку та поставила її на стіл перед зятем. – На ось, учорашніх дерунів поїж, гріти не буду, бо вони й так трохи підгоріли, щоправда, тільки з одного боку. Я їх на інший бік покладу. Ти не дивися, що вони з цього боку сині, картопля з села, крохмалю багато – то вони й посиніли. Я їх майонезом помащу – пролізуть зі свистом, не вдавишся... Вона вмостилася навпроти, посадила собаку на стіл і почала її розчісувати. – Лорд гарний пес, гарний… Він дерунів учора ввечері їсти не схотів… усе Петру залишив. Любиш Петра?.. Любиш!.. От молодець, гарний пес, гарний... Петро мовчки жував деруни, та поглядав на плиту: чи нема іще чогось. Теща перехопила його погляд. – Може, іще хочеш? То там повна каструля... стане й на завтра... – Потім зазирнула в тарілку. – Ти оту цибулю горілу не їж, відгорни ложкою на край, я її потім приберу. Почувши слова: «Може, іще хочеш» – Петро аж відсахнувся, холодних дерунів з майонезом та здобрених горілою цибулею він не дуже любив, особливо зранку. Він поглянув на Лорда й уявив себе на його місці. Кожен зять завжди хоче бути собакою тещі – не в переносному, а в прямому сенсі цього слова. Собака тещі – це наступна сходинка в ієрархії родини, про неї ніхто не може поганого слова сказати, вона завжди їсть найкраще та спить скільки завгодно та де заманеться, а ще – тільки вона може гавкати на тещу.

Петро доїв геть усе – а це головне, коли їх подає теща – і запив смачною дніпровською водою з-під крана. Трохи поплямкавши післясмаком хлорки та іржавих труб, він пішов одягатись. Ранок... Ранок одразу заплакав по-дитячому – це коли він іще спускався сходами, потім заспівав пташками у дворі, далі заревів моторами на вулиці, а згодом оте все одночасно загуло, заспівало, заревіло та заплакало на проспекті перед метро. Ті, хто вважає, що громадський транспорт зводить з розуму, дуже помиляється. Транспорт дуже схожий на подушки безпеки: він дає можливість поволі, без шокового стану та без побічного ефекту перейти від проблем сімейних, які щойно були, до проблем на роботі, які зараз почнуться, і все це потихеньку, протягом години, та ще й під гарнюній шансон. А так уявіть собі: жінка репетує, коли буде зарплатня та чого вона така мала, ви відчиняєте двері – а з того боку, у коридорі – уже ваш офіс: стоїть ваш шеф і теж дере горлянку, що ви й того не заробили, а про премію і не мрійте. А ви стоїте як дурень в отих дверях – позаду дружина, а попереду шеф – і тікати нікуди. Отже, транспорт дуже потрібен. Петро Славський їхав у метро. Тут люди завжди про щось мріють. Отож він мріяв про те як напише дисертацію, а найбільше – про добру ложку соди (хоча тещині деруни були холодними, та зараз чомусь сильно пекло зсередини). Отак мріючи про дисертацію й соду, він уже підіймався сходами університету. Той шумів як вулик, студенти бігли, сказати б, за знаннями – то ні, просто за вищою освітою (нині це дуже різні речі). Лаборантська зустріла його запахом тютюну та одеколону професора математики Матяша, який сидів за столом та розкладав на купки гроші. Петро пройшов повз нього, дістав із шухляди столу баночку із содою і чайну ложку. Ковтнув трохи, налив із графина склянку води та заходив кімнатою, поволі запиваючи. Угледівши гроші, він із подивом глянув на професора. – А що, хіба вже сесія?.. – Та ні, якось допоміг зі вступом, та й боржників із заліків ще вистачає. – Він усміхнувся. – Деякі чинять неправильно, ставлячи заліки всім одразу, воно, безперечно, гроші на відпочинок потрібні, але ж і після відпустки теж за щось жити треба. Учися, аспіранте, я поганого не навчу, я ж професор. – І він знову всміхнувся. – Ти, до речі, що після занять робиш? Бо є привід. – Узагалі-то нічого... Воно можна… та й настрій кепський. Тільки от ... – Та не переживай, аспіранте, я теж колись без грошей сидів, а потім нічого попустило, твій час іще настане. Отже, пригощаю. – А що за привід?

Дніпро № 10-11

Напередодні

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

– Я завжди напередодні сесії за когось із видатних п’ю. Сьогодні хильнемо за Ейлера. Петро вже хотів запитати, чому за Ейлера, коли до кімнати зайшов іще один викладач, із філософії, він привітався, швиденько оцінив ситуацію, та, уключивши електрочайник, сів і почав уважно слухати розмову. – Кажу аспірантові, сьогодні п’ємо за Ейлера, – математик, подивися на викладача філософії Павловича. – А він, либонь, хоче запитати, чому за нього... Я правду кажу, аспіранте? – перевів погляд на аспіранта. Петро схвально кивнув, професор продовжив. – А тому що… ви, аспіранте, як людина з вищою освітою знаєте... Ейлер сказав: «Функція пєрєменного колічєства єсть аналітіческоє вираженіє... чого?..» – він замовк і уважно й серйозно глянув на аспіранта. – Що?.. Не знаєте? – А чому я маю це знати? Я викладач історії. – От бачите… але ж ви маєте вищу освіту! А ми кого випускаємо? – менеджерів із продажу, бухгалтерів, аудиторів. Їм це конче потрібно це знати, – він вдарив по столу кулаком, і викладачі зареготали. Математик далі продовжував, тоном, яким звертаються до дітей. – Ейлер – це наші засоби праці, до них треба ставитися з повагою, а тому сьогодні питимемо за Ейлера: чим складніше людина пише закони, тим їх важче запам’ятовувати студентам, а це краще для нас – більше грошей заробимо! Філософія! – Нарешті-таки зрозумів, що останнє слово завжди за філософією, – філософ Павлович усміхнувся. – Я всім це кажу. Але ж не слухають! А ми, як ви помітили, аспіранте, люди мудрі, але нас не слухають. А мудрість, як наголошує філософія, це що, аспіранте? – Петро знизав плечима. – Мудрість – «ето способность грамотного прімєнєнія знаній», це не я – філософія так говорить, а її не вчать... От і дурні. – Ну та годі, – математик усміхнувся. – Бо аспіранта зовсім загнобимо, йому, я бачу, і так невесело. – А як, на вашу думку, у приймах легко жити? – Та знаємо, знаємо... Ну то давайте після роботи зустрінемося... Маю на прикметі одне «завєдєніє». Коли на вечір є мета, то й день минає швидше. Вони вже сиділи в «завєдєнії» та потихеньку закусували. Заразом розмовляли про роботу, потім пригадали, як писали дисертацію, а тоді – як захищалися, згодом учили цьому аспіранта, опісля цього про науку взагалі, далі – про прикладну науку, про науку в суспільстві, а за деякий час... А за деякий час аспірант Петро Славський подзвонив у двері, він був іще веселий,

та коли з-за дверей відповіла теща, він одразу посерйознішав, та зробив вигляд украй змореної працею людини. Двері відчинилися, і Петро зрозумів, що не треба було робити той вигляд, теща все одно подумки сказала: «Нє вєрю!», – але спектаклю грати не стала. Вона була мудрою жінкою, і розуміла, що зараз, коли чоловік напідпитку, це ні до чого, буде просто імпровізація, тому перенесла виставу на завтра. Теща, мовчки розвернувшись, пішла до своєї кімнати, але вже подумки складала ту п’єсу. Почала з епіграфа: «Хвали, мати, того зятя, що я полюбила» – Метлинський А. Л. Потім пригадала, що цей вислів вона готувала на весілля, і зараз він уже застарів, тому вирішили взяти інший. Вона підійшла до полиці з книжками, довго щось вишукувала і враз її погляд зупинився. Стівени Кінг... Саме те, що потрібно! Вона переглядала зміст, шукаючи найбільш підходяще оповідання, зважаючи на ситуацію. Її очі весело бігали по назвах: «Ярость», «Пляска смерті», «Тот, кто хочет вижить», «І прішол Бука», «Труп». Вона всміхнулася, прочитавши: «Гостья із ада» – і взяла книжку до себе в кімнату.

Артефакт Того ранку, мабуть, і почалась ця історія, і це вже був отой постріл, що з гармати. Але в нашому випадку все відбувалося романтичніше. Теща за ніч дописала-таки п’єсу і навіть вийшла на сцену. І тут, як-то кажуть, «Завіса» – але на початку спектаклю. Петро якомога тихіше вийшов із кімнати, зайшов у туалет, відвідав ванну, а потім почимчикував на кухню, але одразу зрозумів, що запізнився. Теща стояла біля дверей кухні. Вона поставила на стіл коробку та розбирала речі, що залишися від її матері, усе те уважно роздивляючись і вдаючи, що це вкрай важливо зробити саме цього ранку. Він тихо її обминув, пройшов до плити й, щоб якось пом’якшити ситуацію, промовив. – Ви працюйте, я сам дерунів накладу. І тут він як іще молодий та не досвідчений зять зробив помилку. У таких випадках, ніколи не можна першим починати розмову. Він не знав, що на все готові жінки іноді вагаються. Не знав і того, що в тещиній п’єсі його персонаж лише статист, тому слів йому не належало. Теща подивилася на нього уважно, аналізуючи його стан, і почала: – Я працюю, та, бачу, ви почали багато грошей заробляти... Маєте вже за що випивати? – Ні, то друзі пригостили, – він спробував видавити усмішку. Але припустився другої помилки. По-перше, він не звернув уваги на те, що теща перейшла на «ви», бо в такому разі зять

– На ось, підітри, з носа капає, рознюнявся… Працювати треба, а не штани протирати. Петро взяв хусточку і витер сльози, вийшов у коридор, одягнувся та й почвалав на роботу. Дорогою він плакав і тер очі, ніби в нього ячмінь вискочив. В університеті почалися пари, і в коридорах, на щастя, уже нікого не було. Він зайшов в лаборантську, сів біля столу, протер іще раз очі й почав розправляти хусточку, шукаючи сухе місце. Раптом серце його наче зойкнуло – біла хусточка від того, що стала мокрою, вкрилася мереживом. Петро уважно придивився й зрозумів, що то не мереживо, а якийсь текст. Якою мовою написано – незрозуміло, бо літери були дуже дрібні. Аспірант розхвилювався, поклав хусточку на сканер і зісканував з усіх боків по кілька разів. Потім перевів усе на монітор і збільшив. То справді був текст, але мова залишалася незрозумілою. Написано було каліграфічно, у кутках стояли якісь червоні печатки чи монограми. Що було на тих монограмах – теж не розібрати: неначе малюнки зі сценами якихось жертвоприношень, а може, якісь обрядові дії.

На думку тещі, друзі можуть бути лише в її чоловіка, зятя та сатани, у всіх інших нормальних людей бувають тільки подруги. Замолоду його теж гризла теща, щоб він отримав якусь посаду, та став шанованою людиною. А тоді це було можливим лише за допомогою тієї єдиної партії, і він почав вивчати її історію. Мріяв стати професором, та тільки часи змінилися, і тепер він просто розвозив товар тачкою на базарі. На кухні увертюра давно вже закінчилася, теща перейшла на «ти». Розглядалися питання про купівлю зятем своєї квартири, машини, про те, який він нікчема й таке інше. Петро сидів похнюпившись, із очей закапали сльози. Він хотів попити води, та випадково зачепив чашку, яка впала... і розбилася. – Постріл із гармати. Він підняв скалки й подумав: «Мабуть, на щастя», однак не вимовив цього вголос. Потім вислухав про те, що він нічого в цей дім не придбав, а тільки все нищить, і тепер сльози ще дужче потекли. Теща з полегшенням зітхнула, їй стало набагато краще, вона подивилася на зятя, потім на стару материну скриньку, яку тримала в руках, відкрила її, там всередині лежала звичайна хустинка, вона розправила її. Хусточка була білого кольору, без мережива та доволі старенька. Теща зрозуміла, що вона ніякої цінності не має, а тому кинула її зятю.

Тіло його розслабилося, він сперся на спинку стільця, іще раз поглянув на хусточку. Там, де вона вже просохла, текст поволі зникав. Петро всміхнувся, він знав, як його відновити. У голові промайнуло: «Артефакт... Історична загадка, із цього боку хустинки – кандидат наук, з іншого – доктор, а монограми в кутках – то вже професор та Нобелівська премія». Аспірант нагрів чайник, зробив каву й уважно вдивлявся в монітор, думав, що робити далі. Додому він, певна річ, не піде, поки не зробить наукового відкриття, але як його зробити, він іще не знав. По-перше, треба як слід сховати хусточку, де саме, він поки що розмірковував. Удома – неможливо, якщо закопати у тещі на дачі – може зіпсуватися, у будинку – а раптом хтось підпалить, тож і дача не підходила. В університеті в бібліотеці – можуть знайти, у підвалі – теж. І тут його осінило філософською думкою: «Не головне, як знайти, головне – як потім заховати». Пари закінчилися. Аспірант усе ще сидів у лаборантській, та розмірковував, із чого почати. Додому він вирішив не йти, і якщо спочатку він іще вагався, то тепер це було остаточне рішення.

Дніпро № 10-11

із досвідом завжди замовкає, розуміючи, що жартувати та дурнувато всміхатися не слід, тим більше казати оте слово. Що за слово? Це слово… «друзі», бо, на думку тещі, друзі можуть бути лише в її чоловіка, зятя та сатани, у всіх інших нормальних людей бувають тільки подруги. – Друзі пригостили... Це я знаю… знаю і те, що потім тобі їх пригощати доведеться, а згодом знову вони тебе, а далі ти... Заробляти багато почали, тепер кожного дня потроху будете?.. – Чого ви зразу про гроші?.. Будуть гроші – я ж дисертацію пишу... – А після цього – що, кандидатом станеш і будеш, як мій, тачку по базару возити? Тесть, який вийшов на галас, та тихенько щоб і йому теж не перепало, знову зник у кімнаті, цю п’єсу знав дослівно, тому навіть не прислухався. Він, справді, був кандидатом – тільки з історії партії, тоді єдиної, а зараз він був нікому не потрібен, тому розвозив тачкою товар по невеличкому базару, де теща мала, як кажуть, свої торговельні точки. Колись він теж був зятем і жив у приймах, до того ж у цій самій квартирі.

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

Осіння ніч застала його в університеті. Коли все стихло, він пішов блукати коридорами, розмірковуючи про те, де ж усе-таки заховати артефакт. Зі стін на нього дивилися портрети. Коли портрети намальовані в одній площині, то, де б ти не стояв, завжди здається що вони дивляться тільки на тебе, а ці – немов щось іще й казали. Петро Славський стояв посеред коридору, вдивляючись у портрети й ніби слухаючи їхні поради. «Нічого не бійся та до всього підходь творчо», – зауважив Ейнштейн. «Достеменно так... А головне – на всі події звертай увагу... Усе може бути знаковим. Якби я тоді не помітив отого яблука – нічого б і не вийшло», – додав Ньютон. «Та чого ви його лякаєте, усе просто, і нема там нічого складного. Я у двадцять п’ять уже професором був», – додав Ніцше. «Та я вас прошу, пане Ніцше… – заговорив Кант, – нічого собі – просто. У вас діти були? А теща? Отож і мовчіть. У мене були, то я знаю, що це. Зарплатню тоді в Альбертіні теж, як і зараз, малу платили, то, щоб родину утримувати, я навіть у карти на гроші грав. А йому все просто... ти, хлопче, уважніше до всього стався й прагматично, бо й помреш у злиднях». «Прагматизм прагматизмом, але й про інших не забувай, – додав Гомер. – Пиши не все і так, щоб тебе не одразу зрозуміли, залиши щось і нащадкам. Я як написав ту історію про Трою, то й Шліману робота була та слава». «А ще подумай, чи потрібно те відкривати. Бо все впливає на подальший розвиток історії, – промовив Лаплас. – І не тільки нашої, а історії Всесвіту, усе пов’язане одне з одним». Аспірант подивився на портрет Гете, той теж ніби промовив: «Та все ж... краще, що нам дає історія, – це збуджений нею ентузіазм. А тому вперед!» Унизу щось заклацало – то сторож зачиняв двері. Аспірант зайшов до лаборантської. Раптом йому спало на думку: «Де б я оте не заховав, усе одно буде страшно та я постійно тільки про це й думатиму». Він дістав іще одну хусточку й, замотавши в неї артефакт, пришив до своєї білизни, потім зіставив кілька стільців один до одного, підклав під голову підшивку старих газет і заснув.

Експедиція Ранок затарабанив краплинами ще теплого, хоч уже й осіннього дощу по шибках. Аспірант прокинувся, умився й поставив чайник. Хотів прибрати стільці, але не встиг – до кабінету зайшов професор Матяш. Він кинув погляд на стільці та чайник. – Розумію... – Узагалі-то правильно розумієте, – усміхнувся аспірант. – Тільки не до кінця. – А ще чого я не знаю?

– Учора потрапив мені до рук один документ, справжнісінький артефакт. Хочу з ним розібратися, це для дисертації. Тому є прохання: подивіться, – він показав Матяшу роздруковані листки. Той уважно їх розглянув. – Формул немає, тому хоч дивися, хоч ні… Маю надію, це щось серйозне... – Іще й яке серйозне! У зв’язку із цим у мене до вас прохання... грошей трохи позичте. А ще як підійти до ректора, аби дав невеличку відпустку? – Розумію... – кивнув профессор. – Гроші, вважай, є, а з ректором піду домовлятися. Ти поки пий чай, згодом зайдеш до нього в кабінет. Аспірант подолав останні метри до кабінету ректора, на мить зупинився, обдумуючи, що говорити, аби при цьому не показувати хусточки й не розповідати, звідки вона взялася. Постукав. Із-за дверей почувся веселий голос ректора. – Заходьте-заходьте... Аспірант увійшов, привітався, ректор запросив його присісти. У приміщенні пахло одеколоном Матяша, кавою, та прокуреним піджаком філософа Павловича. Уся обстановка кабінету нагадувала картину, точніше, фреску Рафаеля «Афінська школа». Математик Матяш сидів ліворуч біля столу, та, як Піфагор, переглядав папери, щось відмічаючи в них олівцем. На фоні великого вікна, мокрого від дощу, за яким кудись до обрію перспективою линуло місто, стояли ректор і викладач філософії Павлович. Вони, ніби Платон і Арістотель, щось один одному намагалися довести, але йшлося не про давню освіту та філософію, а про сучасну. – Я вам ось що хочу сказати, пане філософе, – ректор весело дивився на Павловича. – Он там є університет радіоелектроніки, то ви мені назвіть хоч одну марку вітчизняного телевізора чи приймача, або, може, хоч якоїсь антени чи телефона, узагалі будь-якоїсь продукції. А он далі, – він показав у вікно, – Інститут легкої промисловості, тут зовсім мовчу, а далі – Дорожній. Про дороги не треба, хоча там, до речі, навчають інженерів із автомобілебудування, то як?.. Таврію вже не випускають, щоправда, КрАЗ іще є, унікальна машина, слава Богу, хоч кабіну тепер не дерев’яну, а металеву роблять. То ви мені скажіть! Як, нічого не виробляючи... – він справді, як Платон, підняв палець, – Чому?.. якій науці так заповзято можна навчати студентів? – Питання складне, – усміхнувся пан філософ. – Не знаєте?.. То я вам відповім. От дивіться на наш університет торгівлі… хліба дарма не їмо. Торгівля в нас є?.. Ще й яка!.. Магазини, базари, маркети – усе росте, як на дріжджах, робити не вміємо, а торгуємо добре.

Він знову замислився: «А й справді, що я скажу потім, у чому моя наукова праця? У тому, що рознюнявся, а теща мені хусточку в обличчя жбурнула? Якось не так. Треба шукати незацікавленого експерта». Автобус загальмував на потрібний зупинці, аспірант вийшов, запитав у перехожого, де гуртожиток, і потихеньку пішов.

Знакове яблуко Когосьстан гуртожитку, може, й уразив би, але не аспіранта. Триповерховий будинок був типовою спорудою старих часів і зараз мав дуже цікавий вигляд. За кожним вікном висіли спідня білизна, шкарпетки, сорочки, сукні, усе це було різнокольоровим, та ще й гойдалось від вітру, тому здалеку виглядало, наче то прапори всіх держав світу, а в будинку проводять асамблею ООН. Петро зайшов усередину, біля дверей сиділа консьєржка, яка зміряла його поглядом. – Вам кого? – Тамару Степанівну. Та взяла слухавку й поклацала по кнопках. За хвилину до вестибюля зайшла приємна жінка. Петро подумав: «А що, Матяш має добрий смак, і недарма кожен день одеколоном користується!» – Я від професора, мені б кімнату. – Він уже дзвонив. Кімнати немає, а от ліжко знайдеться. На третьому поверсі зараз мешкає міліціонер – на курси підвищення кваліфікації приїхав. Зараз він у кімнаті, можете підніматись – у вісімдесят другу, ліворуч від сходів. Петро тихенько постукав, за дверима панувала тиша, а потім здалося, ніби ізсередини, теж хтось тихенько постукує. Він відчинив двері й уже хотів привітатися, та, вдихнувши повітря, трохи не зомлів і аж присів від теплого смороду, що з повітрям повіяв із кімнати. Тепер він зрозумів, що то стукало: зграя мух, не витримавши нелюдського катування, спробувала вибити двері зсередини, тепер, вилетівши в коридор, вони посідали на стінах і ніби відхекувалися. Петро подумав: «А що ж ти хотів, Індіано Джонсе, експедиція така й повинна бути». Він зазирнув досерединуи і зрозумів, чим пахло. А відгонило вчорашньою закускою, квашеною капустою, гарним вінницьким самогоном із малясу, тарілкою недокурків, невеличкою купкою чоловічих шкарпеток під ліжком, добре начищеними чобітьми й онучами, які лежали зверху, щоб просохнути, а останню ноту до аромату, як кажуть, акцент, додавав чоловік, який спав на ліжку. Аспірант тричі глибоко вдихнув повітря, а потім навприсядки побіг до вікна. Вікно відчинилося легко, і повітря потягнуло в іншому напрямку – воно теплим смер-

Дніпро № 10-11

Тож треба всю ту дурню, маю на увазі виши, позакривати – усе одно толку ніякого – та відкрити торговельні. Зробити з нашої держави центр усесвітньої торгівлі. – А я терористів із Аль Каїди не розумію, – сміючись, зауважив філософ. – Навіщо було той торговельний центр руйнувати? Гроші ж є? Є! Треба було зробити (як, до речі, вчинили американці) ось що: профінансувати вибори в конгрес якоїсь нашої української партії. Ото бомба була б! Навіть якби вони в меншості були, таке в їхньому конгресі в устругнули б... Уявіть собі: АльКаїда приїздить через чотири роки – а Америки немає, самі руїни… Усі зареготали. Матяш подивився на аспіранта, який принишк у кутку на стільці, потім звернувся до ректора: – Борисе Семеновичу, ось той аспірант, я вам уже казав... – А наука – це добре... Ну що ж, треба підтримати. Сходиш у бухгалтерію, оформиш відрядження для наукової експедиції, і грошей хай дадуть, я зараз зателефоную. – Вибачте, – із тривогою в очах аспірант подивився на ректора. – А з лекціями як? – У нашій державі економіка та юриспруденція нікому не потрібні, головне тепер – історія, тож президент у нас зараз головний історик, хай студенти по телевізору історію вчать, там більш докладно про неї розповідають. Іди вже, бо передумаю... Щасливий аспірант вийшов у коридор, за ним – Матяш. – Стій. На ось гроші. – Та казали ж – дадуть... – Та що там дадуть... На освіту... Схаменися... Візьми, потім віддаси. Слухай уважно, тобі як я розумію, іще й жити десь треба. – Звісно, треба. До тещі не піду, краще скажу що у відрядженні, а спатиму на вокзалі. – Тоді слухай: підеш у гуртожиток від освіти, ось адреса. Там мешкають студентиіноземці, які тільки-но мові навчаються, ті, хто на курси підвищення кваліфікації приїздть, та інші. Підійдеш до коменданта – там така молода симпатична Тамара Степанівна – скажеш, що від мене. Кімнату не обіцяю, а ліжко дасть, та йди зразу, аби ввечері не шукати. Петро Славський їхав громадським транспортом до гуртожитку та розмірковував, із чого почати. «Одразу треба з’ясувати, що то за мова, якою текст написано, а потім спробувати перекласти». Раптом він збагнув всю складність цієї роботи, навіть не складність, а небезпечність. Якщо він дасть текс перекладачу, той невідомо як перекладе – хіба його перевіриш? А працювати з неперевіреним текстом – дурня може вийти, та й узагалі, перекладач може забажати, щоб він і його в співавтори взяв, а можливо, і шантажуватиме.

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

дючим язиком облизало стіну, а потім карниз над нею. Із шести горобців, які сиділи на карнизі над вікном, двоє зразу впали навзнак у водозбірний жолоб, що й урятувало їм життя, інші наосліп, бо очі виїдало, ляпнулися на каштан під будинком. Ворона ж, яка сиділа на дереві та сполохана горобцями, що попадали, навпаки, злетіла й зацікавлено сіла на карниз над вікном. Вона втягнула повітря, гидливо глипнула на горобців у жолобі і, каркнувши, ніби сказала: «Боже ж ти мій... Які ми тендітні... Тільки не треба мені докоряти відсутністю смаку...» Розвернулась, випорожнилася на тротуар під вікнами, звільняючи місце для їжі, далі, нахилившись, одним оком зиркнула у відчинене вікно, шукаючи поглядом чогось смачненького. Петро ж, навпаки, по пояс виліз у вікно, його трохи не знудило, та врятувало те, що дві симпатичні студентки саме вийшли з гуртожитку й, піднявши в гору голови, усміхнулися йому. Повітря поступово змінювалося: потягло запахом із кухні другого поверху, потім парфумами з першого, жіночого, поверху, а згодом і взагалі – із відкритих дверей гуртожитку. Петро віддихався й сів на ліжко. Міліціонер був справжнім: він знав, що покликати на допомогу можуть будь-як миті, тому спати ліг не роздягаючись, знявши тільки новенькі кирзові берци.

– То це ще й нічого... – А що, могло бути гірше?.. – Та як сказати. У п’ятницю на заняттях… відпрацьовували оперативно-пошукові дії, а саме – розділ «Засідка». Усю ніч із хлопцями в кущах просиділи, змерзли, то як із завдання в суботу вранці повернулися, вирішили трохи зігрітися... – Розумію, трапляється. – А ви, вибачте, хто такий? – Я викладач історії, аспірант, пишу дисертацію, зараз у науковій експедиції, звати Петро Славський, мене до вас підселили. Міліціонер із повагою подивився на сусіда. – Як цікаво... Степан Дзусь, дільничний із села Звиздів, із Карпат. Старший лейтенант, приїхав на підвищення кваліфікації… навчаюся на слідчого. – О... то в нас навіть дещо споріднені професії, маю на увазі розслідування... Степан кивнув, враз його чудові кармінові очі помітили відкриту трилітрову банку під ліжком аспіранта, у якій було ще багатенько прозорої рідини, він повеселішав. – Зараз снідатимемо. Аспірант, який потроху вже звикав до сніданків тещі, усе ж із підозрою глянув на сковорідку, що стояла на стільцях між ліжками. У ній було щось схоже на омлет, приготований божевільним кухарем.

Очима чудового кармінового кольору, схожого на схід сонця над хімкомбінатом в Алчевську, дільничний уважно подивився на аспіранта. Холодне повітря знизу, через відкриті двері та ліжко дільничного, тягло у відчинене вікно, він здригнувся, розплющив очі й подивився на аспіранта, який сидів навпроти. Міліціонер почав перебирати в голові останні події, потім усі портрети з орієнтировок із розшуку злочинців, згадуючи, може, когось затримав, та не пам’ятав. Дільничний сів на ліжку, намацав банку із розсолом, набрав у рот трохи рідини, та не ковтнув – чекав, поки оцтова кислота з розсолу розчинить ту речовину, що приклеїла язик до піднебіння. Коли те відбулося, залишками розсолу пополоскав у роті. Спочатку він очима чудового кармінового кольору, схожого на схід сонця над хімкомбінатом в Алчевську, іще раз уважно подивився на аспіранта, потім у відчинене вікно і знову – на аспіранта. – Вечір?... – Ранок. – Неділя?... – Вівторок. – Сподіваюсь – вересень?.. – Останні числа.

У сковорідку поклали залишки квашених помідорів та огірків, також шкурки від сала, ковбаси, хліба, додали голову копченої скумбрії і ще трошки хвостиків від кільки, закидали те все яйцями – не тим, що в них усередині, а цілими, зі шкаралупами – і, усе те змішавши, добре просмажили. Аспірант усміхнувся. – Шотландське рагу? Дільничний не зрозумів гумору. – Мабуть. Не знаю. Учора хлопці щось готували. Та я зараз. Він підвівся й попрямував до холодильника, дістав щось із нього, викинув те, що було в сковорідці, у сміття й поставив її на електричну плитку. За хвилину в кімнаті запахло розігрітою тушонкою з качки та домашньою олією, якою помастили салат. Тепер повеселішав і Петро, він тільки зараз роздивився кімнату й дав їй належну оцінку. Степан нашвидкуруч накрив на стільцях і присів на ліжко. – А що ви досліджуєте? – Та ось, – Петро дістав із кишені аркуші з відсканованим зображенням хусточки. – Натрапив на артефакт, хочу дізнатися його історію.

подумки подякував Матяшу за гуртожиток і за те, що його поселили саме в цю кімнату, а головне – що в ній спав дільничний. Згодом пригадав Ньютона та його яблуко – це точно був знак. Опісля вони ще довго сиділи, і пішло навіть те, що було в банці, розмовляли на різні теми і Петро розпитав дорогу до села дільничного. Той йому все докладно пояснив і ще й написав матері коротенького листа, щоб було де аспіранту заночувати. Усе складалося дуже добре, і Петро Славський тепер тільки чекав ранку.

Карпати І знову був ранок, а як не крути, ранок є ранок – це початок дня, а бува, ще й початок життя, навчання, одруження. Початок – завжди надії та сподівання, і це завжди добрео. Аспірант теж прокинувся з надією та мріями. Він умився та, зайшовши до кімнати. Петро розумів, що експедиція потребує спорядження. Його костюм для подорожі не годився, він перелічив гроші й із сумом зауважив, що зараз нічого зайвого купувати не слід, бо хто знає, як воно все вийде. Пробігшись по базару, точніше по секонд-хендах та циганах, він із торбою повернувся в гуртожиток. Переодягнувшись, роздивлявся себе в дзеркалі. Дільничний, який зранку теж уже десь побігав, на хвилинку завітав до кімнати. Критично оглянувши науковця, він зауважив. – А що, непогано! Ви спокійніше почуватиметеся, і люди будуть з вами відвертіші. Маскування при слідстві – це головне. Зараз ви схожі на гастарбайтера, якого на кордоні митники вщент обібрали, коли він повертався із заробітків у Москві. Дуже непогано. У тих краях, куди ви їдете, таких чоловіків дуже багато. Точно вам кажу – будете як свій. Аспірант дурнувато всміхнувся. – Мабуть, ви праві. Вокзал, потяг на Львів, затим знову вокзал, потім приміський. Петро зійшов на невеличкій станції. Люди, які вийшли разом із ним, розійшлися – хто по домівках, а хто по машинах, що на них чекали. Петро підійшов до дядька, який стояв неподалік. – Вибачте, як потрапити до Звиздіва? – Та як... Хочете – пішки, тут недалеко, кілометрів десять, а як пощастить – може, якась попутка буде. Тільки якщо збираєтеся, то вже йдіть – у горах швидко настають сутінки. – Він показав рукою: – Отам, між двох гір, річка тече, уздовж неї дорога, як нею підете – то в Звиздів потрапите. Повісивши сумку на плече, Петро вирушив у дорогу. Він і справді був немов свій, бо коли йшов селом, жодна собака на нього й не гавкнула. Аспірант вийшов на дорогу між двох гір –

Дніпро № 10-11

Міліціонер узяв аркуші й уважно їх розглянув. – Давньою арамейською написано. – Звідки ви знаєте? – аспірант, широко розплющивши очі, подивився на Степана – Я таке вже бачив. – Де? – розчаровано запитав аспірант, усвідомлюючи, якщо це бачив звичайний дільничний, то дисертації не буде. – Де? Це довга історія, та я розповім. Моя мати – жінка набожна й дуже хотіла, щоб я став священиком, а тому водила мене до церкви й лишала там допомагати священику, щоб я навчився його справі. Та пізніше з’ясувалося, що в нього вже був наступник, тільки ми цього не знали. Одного разу, коли я йому допомагав, я й натрапив на майже такі самі листки. Розповідаючи про святі писання, священик казав, що всі вони були написані давньою арамейською. Ті, що я потім побачив, виведені такими самими літерами, щоправда, без отих червоних монограм у кутках. – Степан на хвилинку замовк, а потім знову продовжив. – У нас тепер інший священник – молодий, він десь спочатку навчався, а потім прийшов до нас, я гадаю, він про ті папери знає. Аспірант, який спочатку слухав із сумом, знову повеселішав. – А як вони до нього потрапили? – Не знаю. Я побачив їх випадково, коли священик ховав папери в інше місце. Я ж завжди хотів бути детективом, тому змалечку подобалося за всіма спостерігати. Коли він пішов, я витяг їх і добре роздивився, тому, самі розумієте, розпитувати не став. Та мені бабця розповідала: у давні часи через наше село горами на схід ішли ченці ордену домініканців, іноді вони зупинялися, щоб переночувати. Колись один так заночував, що в селі й залишився, потім він за допомогою громади збудував церкву, яка і досі стоїть, у ній я ті папери й бачив. – Ой як цікаво... Дуже цікаво... – аспірант потер долоні та подумав: «А якщо й справді ті папери – продовження моїх, оце буде наукова бомба! А може, молодий священик про них і не знає...» – Я, певне, сходжу за пляшкою. – Таж… там трохи є. – Степан показав на банку. – Ні, я коньячку візьму, бо те в мене не полізе. – Та й справді, треба вже потрошку, бо всі заняття пропущу. Аспірант ішов до магазину й розмірковував про те що священики можуть знати мову, та й наукові відкриття їм не цікаві й вони не конкуренти, але при цьому можуть допомогти із тлумаченням. Усе виходило чудово. Петро тепер знав, що робити. Він

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

і справді потемніло, хоча час був іще не пізній. Була осінь, пахло хвоєю, прілим листям і грибами, із правого боку дороги облизуючи камінці крижаною водою, текла річка. Десь трошки вище, снуючи між гір,хмаринки, як отара овець, ніби паслися, гуляючи серед смерек. Коли він пройшов іще далі й старі смереки майже закрили небо, стало дещо моторошно, та все ж подорож видавалася легкою, бо йшов він назустріч мрії. За деякий час позаду почувся цокіт копит по кам’янистій дорозі. Петро обернувся. Кінь тягнув воза, на якому сидів дід у капелюсі, він зупинив коня й запросив. – Сідай, хлопче, підвезу. – Мені до Звиздова. – Та зрозуміло, що до Звиздова... У Париж цією дорогою не потрапиш. Аспірант усміхнувся та поліз на воза. – Ти наче не місцевий? – запитав дід, запалюючи цигарку. – Так. Я до священика в гості їду. – До молодого, до отця Михайла? – Так, саме до нього. – Є такий, я покажу, куди йти. Далі їхали мовчки. Уже за півгодини вони дісталися села, яке через туман майже не було видно. Дід проїхав ще трохи селом, а потім показав рукою вгору. – Бачиш, вікно світиться, отам і живе отець Михайло. Було ще не дуже пізно, та через туман у хатах стало темно і люди вмикали світло, тому подекуди світилися квадратики вікон, надаючи селу якоїсь містики. – Дуже дякую, – сказав Петро і пішов стежкою вгору.

Священик Отець Михайло збирався вечеряти, коли у двері постукали. Він поклав ложку, якою перемішував салат із грибів, витер руки й пішов відчиняти. На порозі у світлі невеличкої лампочки, що висіла в сінях, священик побачив чоловіка років тридцяти, специфічно одягненого. – Здоровенькі були, – привітався аспірант, побачивши на лиці священика якийсь переляк. Той, кивнувши, штовхнув аспіранта в груди та, проскочивши повз нього, кудись дременув. Петро, ледь устоявши на ногах і нічого не розуміючи, кинувся за священиком. Біжучи, розмірковував, що зробив не так, але так і не встиг додуматися, бо погоня вийшла коротенькою. Пробігши кілька метрів та підслизнувшись на мокрій від туману траві, священик упав. Якби він був одягнений у щось інше, Петро довго б його шукав, та біле спіднє отця було видно далеко. Петро підбіг до священика, той виставив кула-

ки і про щось швидко забелькотів: – Я не винен! Не бийте мене! Вона сама наполягла, я не хотів. Я дуже довго опирався... Це ж для нас, священиків, гріх... а вона бувало прийде, треться об мене, як кішка, а потім, коли всі підуть, каже щоб я її висповідав... та таке розповідає!.. А я ж не залізний. Казала, якщо не я, то по руках піде. Я й не витримав. – Він приречено зітхнув. – Та ви самі винуваті. Розумієте, вона жінка молода, а ви її покинули майже на два роки саму. – Вибачте, я нічого не розумію. Кого я покинув? Яка жінка? – Ну, ви ж… Славко Ухоль, чоловік Ганни? Який поїхав до Москви на заробітки, і вже два роки ні слуху ні духу. – Та ні, ви помиляєтесь! Я Петро Славський, історик із Києва, приїхав до вас на наукову консультацію. – Справді? – Можу посвідчення показати. – Тоді прошу вас забути, що я казав. Отець Михайло підвівся. Тільки тепер вони обидва оцінили комічність ситуації. Разом з тим аспірант подумав, що це добре і священик тепер буде відвертішим. Вони пішли в будинок. У хаті було тепло, на столі стояла вечеря, і аспірант подумав, що йому останнім часом дуже таланить, хоча б із їжею. Священик із усмішкою та трохи зніяковіло провів рукою. – Я вибачаюся, мені треба трохи заспокоїтись, а потім уже до справи. Ну що, чим Бог послав... Аспірант схвально кивнув і йому спало на думку, що іще з часів класиків і донині завжди після цих слів добре частують; видно, не просто так кажуть, бо на столі стояв чавунець із печеною гускою в капусті, варена картопля, салат із грибів і боби з квасолею тушковані зі шматками м’яса, а також, безперечно, – пляшка з наливкою. Отець Михайло прочитав молитву, і вони почали накладати та наливати. Після гарної вечері й перепочинку священик глянув на аспіранта й мовив: – Ну то розказуйте про свою справу. – Справа ось яка. Мені до рук потрапив один документ, на мою думку, вельми цікавий. А питання просте: чи не могли б ви його прочитати або хоч щось розповісти про нього, – він дістав роздруківку й поклав на стіл. Отець Михайло взяв аркуші, швидко переглянув їх та здивовано й уважно подивився на аспіранта. – Ох і день сьогодні... Він хутко одягнув сутану та хрест і, підійшовши до ікон у кутку, почав читати латиною якусь молитву. Петро нічого не міг втямити, хоча ні, він зрозумів одне: у його руках справді щось важливе. Священик замовк і повернувся до столу.

Каіфа У чорному плащі з криваво-червоними очима, човгаючою ходою людини, яка вісім днів святкувала, рано-вранці четвертого числа зимового місяця тенет у криту колонаду між двома крилами будинку тещі зайшов первосвященик Каіфа. Понад усе він ненавидів запах парфумів тещі, але тепер той запах був усюди, і це віщувало, що день видасться паскудним. Запах, здавалося, ішов звідусіль – із будинку, із флігеля, де готували обід, із саду. Зранку теща вже все оббігла, щоб переконатися, чи все роблять як треба. У Каіфи після тижня святкувань дуже боліла голова, до того ж тільки одна половина. «О... це воно, немає сумніву – похмілля, – думав Каіфа. – За що ж мене так?!» Він сів у крісло на терасі, але запах парфумів «Шахрезада» неначе був усюди. Голова запаморочилася. За кілька хвилин у криту колонаду зайшов тесть Каіфи Ханнана, теж колишній первосвященник. Після смачного обіду він погладжував руками живіт. Ханнана, чи просто Анна, як кажуть тепер, вийшов на пенсію, але, маючи великий вплив на зятя, все ж обіймав високу посаду – відповідав за казну та за призначення на різні посади, а тому був у курсі всіх справ у синедріоні. Анна подивився на зятя – той сидів із заплющеними очима. – Спиш чи що? – Та ні, просто голова болить. – Учора таємна поліція синедріону піймала одного чоловіка, котрий бігав містом і вигукував усілякі дурниці. – Що за дурниці? – Каже: «Хлопці, досить пити, бо волю свою проп’єте! Упаде старий храм віри в те, що ми, чоловіки, – головні на світі; жінки прийдуть до влади», – а потім до бунту всіх підбурював. – Та й справді дурня, які, у біса, жінки при владі... нехай, дурнее, бігає... – Каіфа знову заплющив очі. – А може, насправді щось знає? – Анна поплямкав залишками обіду. – Ми його про всяк випадок упіймали. Я б на твоєму місці все-таки допитав його... Ми зараз із дружиною, ну, із твоєю тещею, на базар сходимо, вона каже, наче там якісь нові купці з Молдавії припливли, може, придбає собі щось. То як буду біля в’язниці, скажу конвою, аби тобі його привели. Ти допитай… бо раптом там що... На терасу вийшла дружина Анни, одягнена в чорну, гаптовану золотом сукню. Теща уважно подивилась на зятя. – Страждаємо... ну…ну... Нічого, незабаром настане наш час... Це ще не страждання...

Дніпро № 10-11

– Де ви це взяли? Ні, не так. Бажаєте, аби я вам сказав, як воно до вас потрапило? – Аспірант кивнув. – Вам дала її ваша теща, коли ви заплакали, то була проста біленька хустинка. Тепер аспірантові захотілось помолитися, але не знав як. Тому він, кліпаючи очима, запитав. – А як ви про це дізналися? – Справа в тому, що те, що ви мені показали, річ дуже серйозна, – він обійшов будинок, визираючи у вікна, потім перевірив двері й зачинив їх на засув. У Петра аж груди розпирало – по-перше, від того, що це таки річ серйозна, а по-друге – він нарешті дізнається правду. – Ну кажіть, що це? – Це один із трьох загублених аркушів Євангелія від тещі. – Хіба таке можливе?!. – аспірант усміхнувся та показав пальцем вгору. – Хіба в Нього теж була теща? – А тут немає нічого смішного. Ви ж учений. Непорочне зачаття було лише раз, а все інше відбувалося природним способом; і якщо були син і жінка, яка його народила, то в неї, звісно, була мати, із чого випливає, що теща була й у найголовнішого, – він показав пальцем вгору. – А й справді, я над цим ніколи не замислювався. А чому про неї нічого невідомо? – Це дуже просто. Ви ж знаєте, що навіть Євангеліє дитинства записали до апокрифів, як гадаєте, чому? Та я вам скажу: аби нікому навіть не спадало на думку запитати, а чи була теща? Чому так? Тому що коли є малюк, треба його бавити. А як кортить до кума в гості сходити – куди його подінеш? Звісно, бабусі – хай із ним побавиться, добриками нагодує, казочку розповість, пісеньку заспіває або кашель вилікує… Хіба не так? То хто перший дбав про виховання? От бачите! А про неї й забули. Тоді теща й почала заповіді писати, аби всі інші тещі такого ставлення до себе не зазнали. Спершу написала одну, потім іншу, а тоді зустріла подругу, коли йшла сміття викидати, – і та свого додала, і за деякий час вони вже разом писали. Зустрінуться біля геєни вогненної, коли туди сміття несуть, і обговорюють усе, а згодом і інші тещі почали допомагати. А одного разу всі зібралися біля того смітника й вирішили свій орден заснувати – і заснували. Яку він мав назву, не знаю. Потім, коли тещі мали вже свій орден, вони вирішили всіх зятів на світі приборкати, та й пішло – усе більше та сильніше. Урешті-решт вони захотіли всю владу на себе перебрати. – Оце так... А де ж тепер те Євангеліє? Та й це ще треба довести. – Не треба нічого доводити. У Чорному плащі...

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

от тоді будуть справжні страждання. – Вона перевела погляд на чоловіка: – Гроші взяв? – Та взяв. – Чимало? – Та чимало. – Треба й тобі щось пригледіти, ходиш у цьому старому плащі, як опудало. Дівчата казали, під Кишиневом у Європі гарно шиють. Іще подейкують, у Європі зараз модні такі плащі – синенькі, а вздовж рукавів – щоб три білі смужки. То що, пішли... Каіфа сидів на веранді із заплющеними очима, сонце вже піднялось і світило йому на сандалі. Раптом хтось закашляв. Каіфа підняв голову. Перед ним стояв малий на зріст, дуже лихий начальник варти на прізвисько Мишоловка. Це прізвисько отримав за те, що за його влади із в’язниці ще нікому не вдалося втекти. – Перепрошую… бунтівника привели. Каіфа сумно зітхнув. Сьогодні чинити допит йому зовсім не хотілося. – Заводьте... Конвойний завів чоловіка років тридцяти з добрим гаком, доволі пристойно вдягненого. Із хворобливою гримасою на обличчі Каіфа подивився на полоненого. – Як звати?.. – Кого, мене?.. – Я своє ім’я знаю... – він напружив хвору голову й замислився: – чи не знаю?.. Ні, іще пам’ятаю... – він зиркнув на полоненого. – Яке твоє ім’я?.. – Мене звати Кац Моня. – Звідки ти? – Із Кайфи... – Це ж де?.. – здивувався первосвященик. – Коли гроші є – Кайфа всюди... – спробував усміхнутися полонений. – Ти дурня не клей... це мені сьогодні ні до чого. Бо зараз скажу Мишоловці... – Він зміряв поглядом полоненого, потім начальника варти і додав: – той скаже своїм хлопцям, вони тебе так віддубасять – мало не буде... – Усе зрозумів… – полонений кивнув. – Кац Моня дуже розумний, повторювати не треба. – Кажи: це ти бігав містом і підбурював усіх на бунт... Моня важко зітхнув. – Мені ніхто не вірить, а я істину кажу... – А ти знаєш, що таке істина?.. – Істина насамперед... це те, що в тебе болить голова. Увесь тиждень було свято Ханука, тому я тебе розумію... – Добра людина, хоч ти мене розумієш. Та все одно, що ж тепер робити? – Усе дуже просто, тобі треба випити кілька кухликів гроалю і додати туди пива. Це такий напій, його, кажуть, іще у Вавилоні винайшли, точніше, їхні первосвященики.

– І що, допомагає? – Мертвого піднімає. – А де ж його взяти? – Скажи Мишоловці, аби пішов на ярмарок, у вавилонських купців його придбав. Тільки хай холодне бере. – Мишоловко! – крикнув Каіфа. – Той ховався за мармуровою статуєю голої жінки, вдаючи, ніби роздивляється її ззаду. – Ти що, паскудо, знову підслуховуєш?.. – Ні-ні… що ви… я долучаюся до прекрасного. Нагадує роботу Праксителя – Афродіта Кнідськая... Гарна... – Ти знову за своє... Чув, що розумна людина каже... – Та чув. А як не знайду я те пиво, що тоді? – Візьми хлопців із податкової, на митницю заїдь, ті швидко знайдуть, учити тебе чи що?.. Бігом! Одягнений у все сіре, у чудових сандалях – не в отих пластмасових китайських за двадцять гривень, а зі справжньої, гарно прошитої шкіри білого бика, із ремінцями по коліно, у блискучому бронзовому шоломі, який в’язні щодня чистили, аби всі думали, ніби він золотий, на сірому в яблуках коні, піднявши пилюку, розрізаючи натовп на вузьких вулицях міста, летів на базар начальник варти Мишоловка. Каіфі було дуже зле. Він роззирнувся – більше ніхто не підслуховував. – То все-таки, що ти хотів розповісти? – Історія, на перший погляд, проста, та не дуже, щось у ній є. Було це не так давно. Приїхав я з Кайфи до тещі погостювати. Теща готувала святковий обід, саме фарширувала рибу. А дружина мене й просить: «Піди до геєни вогненної, сміття винеси», – і розповіла, як туди дістатися – я ж не місцевий. Іду собі – гарно, пташки співають, то, заслухавшись, і загубився. Там навкруги оливкові садки – легко заблукати. Дивлюся: дим попереду, ну, думаю, якщо горить – точно смітник, туди потрапив. Продираюся через хащі, бачу – жіночки з відрами стоять, видно, теж сміття виносили. Думаю, підійду запитаю. Підходжу ближче, дивлюся – а в них очі заплющені й вони якусь молитву співають. Оце, думаю, так! Я принишк і сиджу. Коли вони закінчили, одна, мабуть, головна каже: – «Ну що ж, голубоньки мої, незабаром настане наш час, три аркуші залишилося – і все, буде наша віра, і станемо ми головнішими за чоловіків». А одна запитує: «А звідки ті аркуші привезуть?» Головна відповідає: « Один зі сходу – від тещ східних, то не дуже важливо, бо вони жінки пригнічені. А два аркуші з півночі – від скіфських тещ, то, навпаки, дуже важливо, вони – народ іще дикий, то, кажуть, такі тортури знають, що як навчимо усіх тещ тим тортурам – усе, гаплик

Тепер я пригадую: мій любий тесть Анна в Синедріоні говорить одне, а як додому прийде та з тещею повечеряє – уранці зовсім інше верзе, та таке, що слухати гидко. Ось воно: уже потроху й до мене добираються! Ох і теща... Він запалив смолоскип і зайшов до тещиної спальні. Одну за одною почав діставати із шафи скручені хусточки й підносити їх до смолоскипа – усі починали диміти. Та ось діставши хусточку з іншої полиці й провівши її над вогнем, та почала вибухати, як бенгальський вогонь, не займаючись, – і так уся стопка. – Ось де вони, – усміхнувся Каіфа. – Правду сказав Кац Моня. От і добре. Він згорнув хусточки рулончиком й виніс зі спальні. Хмара, що прийшла із Середземного моря, накрила ненависний Каіфі будинок. Темрява окутала все: садок, флігель і фонтани. А вже діжка з пивом, яку допив Каіфа, накрила його самого. Він тепер не сидів, а лежав на канапі. На столі валялася перекинута чаша гроалю, а навколо неї розкиданий тоненько нарізаний тунець. Каіфа ще іноді сьорбав пиво з іншої чаші та заїдав тунцем. З чорної хмари пішов дощ. Десь загриміло, але головна буря була попереду. Крізь шелест дощу Каіфа почув, як хтось піднімається сходами, він давно цього чекав. У криту колонаду в мокрій сукні, чорнішій за хмару, увійшла теща.

Каіфа підняв голову. Перед ним стояв малий на зріст, дуже лихий начальник варти на прізвисько Мишоловка. Вони присіли на стільцях і почали смакувати пиво. Після трьох чаш Каіфі полегшало. – І справді – із мертвих піднімає, – Каіфа всміхнувся. – А ти чим займаєшся? – Шию потроху, – Кац Моня відпив із чаші, – здебільшого зі шкіри... хоча можу й із тканини... – О... Добре! А плащик такий синенький можеш пошити, щоб по рукавах три білі смужки?.. – Це такий, як під Кишиневом шиють? Та чого ж, можна. Вони вже вижлуктили півдіжки. – Чого ж я сиджу? Діяти треба! – мовив Каіфа. – Ти, певне, уже йди, а я ще попрацюю. Мишоловко, ти де? – Той зайшов на веранду. – Проведіть чоловіка. – До в’язниці? – До якої в’язниці?! – додому. І адресу запишіть, незабаром поїду новий плащ замовляти. Каіфа важко підвівся й промовив сам до себе. – Тож треба перевірити, раптом що…

Вона повернулася з базару. Струсивши краплини дощу, вона з якоюсь тривогою подивилася на зятя, той весело всміхався, вишкіривши білі зуби. – Як погода мамо? Що, нагнало з базару? А тато де? – Та нагнало. Батько повів коней у стайню. А ти чого скалишся?.. – Враз вона побачила діжку з під пива. – А, зрозуміло, – і їй трохи відлягло, однак якась тривога відчувалася. Знову щось відчувши, може, навіть запах горілої тканини, вона пішла до спальні, і за хвилину звідти долинув страшний крик. Та його заглушив грім, а блискавки почали влучати в Лису гору. Над будинком тещі Каіфи й у ньому почалася буря. Пісочний годинник свідчив, що час зупинився, а сонячний нічого не показував, бо хмара все ще затуляла сонце й не рушила до Мертвого моря. Тому котра тоді була година – невідомо.

Дніпро № 10-11

зятям нашим. То треба почекати, без тих аркушів не можна». Іще якась запитує: «А як хто знайде та спалить?» Усі засміялися, а головна відповіла: «По-перше, ми їх сховали в тому будинку, де шукати не будуть, у самого первосвященика. А по-друге, ми ж навіщо їх по всьому білому світу розіслали? Для того щоб ті аркуші слізьми зятів усього світу просякли! А коли те станетья, то вони вже не горітимуть». І вони знову затягли молитву. Каіфа, який уважно слухав, аж устав і нервово заходив по веранді. – А я ж думаю, чого це теща мені каже: «Ну-ну... настане наш час», – тепер я все зрозумів... Де той Мишоловка, його тільки за смертю посилати, прийде – приб’ю гада. Легкий на згадку Мишоловка ввійшов у криту колоннаду, тримаючи діжку з пивом. – Чому в очі не дивишся, коли мені подаєш, га? Чи вже надпив трохи? От паскуда! – Я ж небагато… щоб перевірити, чи не отруїли, бува. Ось бачите, поки що живий, я ж за вас вболіваю. – Спробував усміхнутися Мишоловка. – Дивися мені! Принеси чашу, ні – дві, сам не питиму. Може, іще щось? – він подивився на бунтівника. – Хіба тарані якоїсь… – Точно: збігай у флігель – хай тунця дрібненько наріжуть. Та хутко… і пробувати тунця не треба.

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

берштурмбанфюрер Грасс не відзначався добротою. Він був наглядачем у концтаборі вже два роки, що надавало йому впевненості в завтрашньому дні. Це був сорокарічний чоловік із червоним обличчям та охайними вусами «а-ля Гітлер». Оберштурмбанфюрер курив міцні цигарки й дуже соромився цього: фюрер кинув, а він ще й досі не міг. Грасс вважав куріння своєю єдиною вадою. Педант від природи, завжди був одягнений у напрасовану форму й носив кілька носових хустинок. Усі знали про нього лише дві речі: що ненавидить мух і не може заснути, якщо під його ліжком не було «свіжого» небіжчика. Ув’язнених убивав власноруч, тому в бараки ходив у рукавичках. На його рахунку було близько шестисот убитих, чим оберштурмбанфюрер надзвичайно пишався. Перед сном Грасс заходив за колючий дріт, знаходив охлялого чоловіка й знущався над ним хвилин п’ять. Потім одним ударом валив його на землю й добивав ногами. Чинити опір було марно, жертви нічого не просили, не кричали, усі знали: якщо Грасс вибрав когось, сам Господь йому не завадить. Ідеальним варіантом був той, хто вмирав не одразу. Його тягли до кімнати оберштурмбанфюрера, і вже там, під ліжком, жертва доходила. Приречений стогнав у свіжому болю, і під акомпанемент передсмертних звуків Грасс засинав краще – колискова нікому не завадить. Ув’язнені боялися його, підлеглі поважали. Єдиним ворогом наглядача були мухи. Бісові настирливі істоти. Наглядач концтабору замовляв безліч пристосувань, аби порятуватися від єдиного лиха в

його житті. Двері до кімнати Грасса завжди були зачинені, вікна захищені дрібною сіткою, але якщо ворог усе ж таки проникав до його кімнати, про це знали всі – він верещав, тупотів ногами, і без того червоне обличчя оберштурмбанфюрера ставало багряним. Він не просто ненавидів крилатих обридливих істот, він боявся їх. Панічно. Але казав, що вони його дратують, негоже оберштурмбанфюреру боятися дрібних комах. У всьому концтаборі була лише одна людина, яка ненавиділа Грасса по-справжньому – його секретар Гааке. За допущені помилки Гааке отримував сповна; витерпіти репетування наглядача було справою воістину непростою. Гааке був винен у тому, що курка пересмажена, салат недосолений, а документів на підпис занадто багато. Особливо секретар страждав, якщо коробки з «ліками» від мух затримувалися, або коли жертва мало стогнала вночі. Останнього разу хлопці, які зазвичай заносили тіло ледве живого в’язня до кімнати оберштурмбанфюрера й клали його під ліжко, були зайняті й Гааке довелося власноруч тягти бідолаху. Тіло було досить важким, і секретар кинув би це діло, але знав, як Грасс кричатиме за затримки. Тому продовжував тягти нещасного чоловіка, тримаючись за комір його таборової сорочки. Помічники Грасса зазвичай несли жертву на руках, у Гааке такої можливості не було. Усе відбулося б добре, якби Гааке помітив гострий камінь – жертва вдарилася головою й затихла. Секретар спітнів від жаху, він знав, що Грасс відлупцював жертву лише до півсмерті,

йому саме сьогодні хотілося тривалої «колискової». Гааке кинувс я до тіла й почав нервово його оглядати. Смертник іще дихав, але всі спроби поверну ти його до свідомості, що супровод жувалася б с тогонами, були марними. Наступного ранку Грасс був злий. Він ганяв секретаря, даючи йому «витончені» завдання, зокрема, наказав прибрати всі вбиральні ув’язнених (від випаровувань екскрементів Гааке кілька разів непритомнів). Потім змусив секретаря брати участь у катуваннях. Для такої людини, як Грасс, тортури були одним із улюблених занять. Інша справа – Гааке: він ненавидів будь-які знущання над людським тілом – не від доброти душі, йому було гидко, а ще боявся крові й дратувався від криків. Секретар займався лише паперами. Тортури ув’язнених були його власною мукою, і Грасс це знав. Насамкінець оберштурмбанфюрер наказав Гааке власноруч «обробити» ще одну «колискову». Той, переборюючи гидливість, одразу, пішов до барака. Коли Грасс заснув, секретар наловив мух, підкрався до вікна, прорізав сітку та впустив добрий десяток набридливих комах до кімнати. Оберштурмбанфюрер мирно хропів. Ув’язнений лежав під ліжком. Жертва поводилася належно своїй ролі, усе було зіграно згідно зі сценарієм, давно написаним самим Грассом. Ув’язнений стогнав і вивертався від болю. Хрипів, завивав і корчився. Арештант боявся поворухнутися. Напівживий, ослаблений від бурди, що давали замість їжі, вимучений тортурами, в’язень знав: йому не впоратися з ве-

личезним наглядачем, якщо той прокинеться. Адже всі знали: Грасс спить сторожко. Його можна вбити лише вві сні, і такий шанс випадає раз у житті.Він тихо виповз із-під ліжка, ледь чутно підкрався до столу, на якому стояла статуетка, важка, бронзова – те, що треба. Придивився: це був невеликий бюст фюрера. Невільник всміхнувся. Зібрав усю силу в кулак – удар має бути потужний і точний, щоб напевно. Колишній власник парфумерної фабрики, батько двох синів обернувся, щоб завдати удару. Грасс дивився на нього зосереджено. Жодного натяку на сон, навіть на втому. Той самий погляд ката, коли він приходив за наступною жертвою. Оберштурмбанфюрер різко підвівся й кинувся на колишнього парфумера. Мухи, що досі спали, прокинулися від пожвавлення і почали дзижчати, а головне – літати. Літати й дзижчати. Такої кількості мух у закритому приміщенні Грасс не бачив давно. Не бачив і не чув. Його охопила паніка, він почав верещати, тупати ногами і розмахувати руками, раз у раз прикриваючи обличчя. Ув’язнений знав: через кілька хвилин на крики прибіжить охорона. У нього є хвилини дві, можливо, і менше. Він схопив наглядача за волосся. Грасс від несподіванки перестав розмахувати руками, і тепер ув’язнений ясно бачив його перелякані очі, перекривлений рот, червону шкіру. В’язень ударив Грасса статуеткою в скроню – різко, обірвано. І з усією силою. Іще кілька секунд оберштурмбанфюрер Грасс, наглядач концтабору, бурмотів: «Мухи, мухи, мухи…»

Дніпро № 10-11

Тетяна Кисельчук, м. Київ

ПРОЗА

ДНІ

ікарю, прокидайтеся! Лікар Баранников позіхаючи присів на канапі. Перед ним стояв високий санітар із кучерявим волоссям із приймального відділення. – Нового психа привезли! – повідомив він. – Ну то й що? Не можна було зачекати до ранку? – Він не зовсім звичайний. Начебто якийсь учений. Вимагає, щоб до нього прийшов головний лікар. Я сказав, що головного немає, і тоді він почав наполягати аби покликали чергового. Лікар Баранников підійшов до дзеркала й, уважно вдивляючись у нього, провів руками по обличчю, розгладжуючи зморшки. – Знову параноїк, – мовив . – А хто він? – Тож я й кажу – учений якийсь. Чи то доцент, чи то професор. Прізвище Коптін. Упіймали на телестудії – намагався прорватися у прямий ефір. Коли його затримували, укусив міліціонера й іще декого, – відповів санітар. Великий годинник у приймальному відділенні показував за п’ять хвилин третю. Новоприбулий пацієнт, маленький скуйовджений чоловік із синцем на правій вилиці, сидів на стільці у гамівній сорочці. Молодий міліціонер, який стояв поруч, із цікавістю роздивлявся її зв’язані рукави. Пацієнт нетерпляче підхопився, побачивши лікаря Баранникова – Ви черговий лікар? Нарешті ви прийшли! Я цілком нормальний! Накажіть санітарам розв’язати мене! – вигукнув він. – У нас усі нормальні. Сядьте! Усе з’ясуємо! – Я доктор наук Коптін! Ви не маєте права утримувати мене тут! Я скаржитимуся! Я цілком здоровий! Баранников насупився. Усі душевнохворі вважають себе здоровими. Саме тому в психіатричних клініках ставлять ґрати й небиткі шибки. – Я можу йти? – запитав міліціонер. – Поставте тут підпис, будь ласка,! Узявши папери, міліціонер вийшов. Чоловік у гамівній сорочці провів його поглядом. – То що далі? – стомлено запитав він. Не відповідаючи, Баранников сів за стіл і подивився на копію протоколу затримання, до якого було прикріплене направлення на психіатричну експертизу. – Що вам знадобилося в ефірній студії? Ви не усвідомлювали, до чого це призведе й де ви опинитеся? – запитав він. Пацієнт сіпнувся в гамівній сорочці. – Я розумів, на який ризик іду, але хотів попередити якомога більше людей. Два дні тому я просив надати мені ефір, але ці дурні відмовили! Бовдури, незабаром вони пошкодують! – Ви погрожуєте комусь конкретно? – швидко зреагував лікар, проникливо зиркаючи на пацієнта поверх паперів. Коптін заперечливо похитав головою. –Чому ви взяте вирішили? Я вчений. І взагалі не схильний до насильства. – А із супровідного протоколу видно, що схильні. Під час затримання ви вкусили старшого сержанта В. Морденка за руку й образили дією асистента режисера... е-е... прізвище нерозбірливо. – Якого ще асистента? А, це, напевно, той юнак, якому я відірвав ґудзика на комірці. На жаль, не знав, що це вважається образою дією, — здивувався пацієнт. – Бачите, самі зізнаєтеся! – поважно сказав лікар.

Дніпро № 10-11

Дмитро Ємець, м. Москва

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

– Ну то й що – відірвав ґудзик. Сподіваюся, для вас не секрет, як у нас затримують? Кийком по шиї, пістолетом по вилиці. Певна річ, я обурилвся й почав пручатися. Але це не привід вважати мене небезпечним. Переглянувши протокол, Баранников відклав його. – Ви вчений? – запитав він. – Доктор біологічних наук. Старший науковий співробітник інституту рослинництва імені Мічуріна, – гордо мовив Коптін. – І ви працювали... е-е... донедавна? Обличчя Коптіна збуряковіло. Лікар знав такий холеричний тип — маленькі повнокровні чоловіки, нервові, швидко дратуються (утрачають самовладання, витримку) і більше за інших схильні до психічних порушень. – Що? Ви натякаєте, що мене могли витурити, бо я божевільний? – Я ні на що не натякаю. Я запитую. Це ви робите висновки. – Ви запитуєте? – скипів учений. – Чули б ви лишень свій тон! Ви звикли мати справу із психами, а не з нормальними людьми! Це вам так не минеться! Та знаєте, хто ви? Ідіот! Хам! Дурень!

зу», – подумав Баранников. – Не могли б ви розповісти про все докладніше? – попросив він. Хворий недовірливо всміхнувся. – Ви впевнені, що зможете правильно сприйняти те, що я вам скажу? Чи все це потрібно лише для того, аби замкнути мене в божевільні? – У нас немає плану щодо психіатричних хворих. Якщо ви переконаєте мене, що здорові, я вас тут не триматиму, – пообіцяв Баранников. Пацієнт допитливо подивився на нього й вочевидь зважився. – Добре, я розповім! Вважаю своїм обов’язком розказати. Але якщо не повірите – нарікайте на себе. Мені не страшно опинитися в божевільні, бо незабаром не буде ані божевілень, ані міст, ані людей – узагалі нічого. – І що ж чекає на нашу Землю? Вторгнення інопланетян? – іронічно поцікавився Баранников. – Вторгнення інопланетян? Ні, я так не гадаю. Принаймні не найближчим часом. Ворог набагато ближче. Інакше кажучи, він завжди був поруч. Я знаю, що нашу планету захоплять і станеться це за тиждень.

Я знаю, що нашу планету захоплять і станеться це за тиждень. Можливо, днем пізніше чи днем раніше, хоча я не впевнений, що вони змінять плани. І Коптін вибухнув лайкою. Лікар терпляче чекав, поки він вгамується. Нарешті пацієнт знесилено замовк. – Гаразд, запитуйте – і покінчимо із цим, – сказав він. Баранников розкрив картку надходження. – Ви не п’єте? Ні? Перебуваєте на обліку в наркологічному чи психіатричному диспансерах? Хтось із ваших рідних був схильний до алкоголізму? Може, божевільний? Коптін знову почав червоніти, але стримався. – Ні, – відповів він. – Майте на увазі, приховувати марно, усе одно зробимо запити, — попередив лікар. Чоловік зненацька хмикнув, і на його обличчі з’явилося щось схоже на зловтіху. – Робіть будь-які запити. Усе одно ви не одержите на них відповідей, – сказав він. – Чому? – здивувався лікар. – Бо якщо не почати діяти, людству залишилось існувати рівно тиждень. А потім – усе! Завіса! «Якщо написати в картці «маніакальна маячня», ніхто не заперечить цього діагно-

Можливо, днем пізніше чи днем раніше, хоча я не впевнений, що вони змінять плани. – І хто ж нас захопить? Американці? – Ні, американці постраждають разом із нами, – похитав головою Коптін і, понизивши тон, прошепотів: – Нас захоплять овочі та фрукти! Від несподіванки Баранников посунувся вперед, а згодом розреготався. – Ви серйозно? Овочі та фрукти? А чому не комахи? Пацієнт подивився на нього майже з ненавистю, і лікар одразу припинив усміхатися. – Перепрошую, я не хотів, – вибачився він. – Нічого. Ви не перший. Вони теж сміялися. – Хто вони? – У Міністерстві оборони, у ФСБ, у Міністерстві з надзвичайних ситуацій та інших подібних установах. Телепні! Покепкували, навіть не вислухали мене й випхали за двері. Ніхто навіть не погортав моїх викладок. Баранников глянув на нього. – Он як? У вас і викладки є?

у чомусь вони навіть мають перевагу над нами, особливо якщо взяти до уваги, що їхнє життя набагато швидкоплинніше. Певен, проживи яблуко чи груша не три-чотири місяці – а десять–п’ятнадцять років, воно б перевершило будь-якого земного генія! Лікар узявся було за ручку, аби щось занотувати до картки, але нічого не записав, а лише став машинально креслити щось на полях. – Маю визнати, що ваша гіпотеза доволі незвичайна. Зізнаюся, мені багато чого доводилося чути, але безглузде твердження, про мислячих рослин... – Не рослин узагалі, а саме овочів та фруктів! – виправив пацієнт. – Листяні неплодові дерева, водорості, траву не беремо до уваги. Вони не наділені особистістю, а їхнє насіння не випромінює мікрохвиль. – І що ж це за мікрохвилі? – з легкою посмішкою поцікавився Баранников. – Змінні теплові та інфрачервоні хвилі слабкої інтенсивності. За допомогою них плоди спілкуються між собою, змовляюься й чинять мерзенні підступи! Хвилі слугують їм мовою так само, як нам коливання повітря. Коптін замовк і ковтнув слину. Лікар чемно дивився на нього, очікуючи продовження. – Ви, напевно, хочете довідатися, як я до цього додумався? – продовжував пацієнт. – Це було неважко. Такі інфрачервоні хвилі помічало багато вчених, але вони вважали їх випромінюванням, що йде від будь-якого матеріального тіла. Скажімо, процеси клітинного метаболізму, розщеплення, відбиття світла й таке інше. Я перший, хто припустив, що ці хвилі насправді – мова рослин, і розшифрував їх. – Дуже сміливо. І як же вам це спало на думку ? – Випадково. Я дослідив одразу кілька яблук, покладених до лабораторної посудини. Мене здивувало те, що яблука випромінювали мікрохвилі по черзі, наче перемовляючись. Коли одне яблуко випромінювало, інші тримали інфрапаузу. Погодьтеся, уже це неймовірно! Я людина прискіплива та завзята і не визнаю невирішених завдань. Я почав вивчати цю проблему, проводив безліч досліджень і незабаром мені пощастило виокремити певні комбінації частот... Докопуючись далі, завантажив частоти в комп’ютер, зробив кілька сміливих припущень і через півроку – я знаю, у це важко повірити – я вже розумів мову яблук. Далі – більше: виявилося, що розумні не лише яблука, а майже всі фрукти: банани, груші, сливи, інжир, персики. Мова кожного відрізняється, але не так суттєво, як у людей. Знаючи одну мову, можна дуже швидко засвоїти інші. Після фруктів я взявся за овочі й

Дніпро № 10-11

– Цілий зошит. Його забрали в міліції. Благаю, зателефонуйте їм, нехай мені його повернуть. Це єдиний примірник. – Зараз там усі сплять. Я зателефоную вранці, – пообіцяв доктор. – А поки розповідайте так, без викладок. Коптін спідлоба глянув на нього. – Я сподіваюся, ви зрозумієте. Це не маячня божевільного, це факти. Маю надію, ви повірите. Зрозумівши, що розповідь буде тривалою, Баранников жестом відіслав знудженого санітара. А пацієнт, перш ніж розпочати, оглянув приймальню. – Що у вашому холодильнику? – підозріло поцікавився він. – Ліки. Ампули, – не здивувавшись відповів доктор. – І все? – не вгавав Коптін. – Не знаю. Напевно, усе. – А фруктів чи овочів там немає? – Можливо, і є. Родичі іноді приносять для хворих. Очі пацієнта запалали особливим вогнем. – Відчиніть холодильник! – зажадав він, схоплюючись. Зрозумівши, що сперечатися марно, Баранников підійшов до холодильника й відчинив його. Коптін прискіпливо оглянув усі полиці. – Тут яблука та банани. Банани можете залишити. Вони тупуваті й нічого не зрозуміють, а яблука розріжте й розчавіть усе насіння! Ну ж бо! Або зробіть це самі, або розв’яжіть мені руки. Трохи позволікавши, лікар по черзі розрізав яблука й, вичистивши насіння, розчавив його на столі. Пацієнт уважно спостерігав за ним. – Дуже добре, що ви це зробили, – сказав він. Тепер вони не підслухають. Насіння – це органи чуття, без них вони нічого не чують і не сприймають на дотик... Ви ніколи не замислювалися над тим, що будова фруктового плоду й овочевої бульби нагадує людський мозок? Подивіться на яблуко, і ви виявите дві півкулі, ту ж таки серцевину й той-таки стовбур центральної нервової системи. Я тривалий час вивчав цю подібність і дійшов висновку, що річ тут у правічній генетичній програмі клітини. Якщо заглибитися в першоджерело історії, то очевидно, що фрукти та овочі – наші еволюційні брати, які ненавидять нас, як Каїн Авеля. І їхню ненависть можна зрозуміти, бо, споживаючи плоди та бульби, ми пожираємо мислячих клітинних істот, які майже не поступаються нам! – Що, так-таки майже не поступаються?! – не витримав лікар. – Запевняю вас, так воно і є! Можливо,

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

теж виявив, що вони розумні, хоча перебувають на нижчій стадії еволюції... До приймальні зазирнув санітар із кучерявим волоссям, але Баранников розлючено відмахнувся, і голова санітара зникла. Коптін здивовано обернувся й замовк. – А? Що? – неуважно запитав він. – Не зважайте. Ви порівнювали овочі та фрукти й розповідали, що опанували їхню мову... – нагадав лікар. – Справді, так усе й було. Я купив фрукти, овочі, збільшив оперативну пам’ять комп’ютера, засів у лабораторії – на щастя, мене ніхто не турбував, і кілька місяців поспіль услухувався в їхню мову. – Ви комусь показували результати досліджень? Колегам, друзям Коптін похнюпився. – Спочатку показував, але потім припинив. Марно. Я ж казав, що, розшифровуючи імпульси, я зробив кілька сміливих припущень – майже прозрінь, які ніяк не підтверджуються науково: ані логікою, ані формулами. А те, що не підтверджено формулами, для науки – лише гіпотеза. – А записи ваших перехоплень не справили на них враження? Коптін скривився. – На жаль! У перехоплених мною розмовах не було нічого примітного. Загалом це були сварки, плітки чи теревені про те, хто як стежить за шкіркою, яка маточка зв’язалася з якою тичинкою, кого з’їли й кого проточив черв’як. Утім, я розумів, що, випадково важко натрапити на щось цікаве: адже й люди не завжди говорять про наукові відкриття, релігію або мистецтво, частіше вони базікають про всякі дурниці. Задзвонив телефон. Доктор Баранников дав йому раз чи двічі теленькнути, а потім, піднявши слухавку, знову поклав її. – Усе, що ви кажете, дуже цікаво, але я не розумію, як із цього виходить, що людству загрожує знищення? – запитав він. Божевільний нахилився до нього й прошепотів: – Я довідався про це випадково. П’ять днів тому я підслухав розмову двох апельсинів. Вони обговорювали підготовку плану «З» і дуже гарячкували. Лікар здивувався. – Якого плану «З»? – План «З» – план знищення всіх біологічних видів Землі й приходу їм на зміну ботанічних видів. Лікар присвиснув. – Ну й масштаб у вас, добродію! Із якого дива фрукти стануть це робити? – Як я зрозумів, річ тут у життєвому просторі. Рослинам потрібен ґрунт, щоб пускати в нього коріння, необхідний

кисень і стабільний, передбачуваний клімат. Нас, людей, вони ненавидять злісно, на рівні свідомості. Ми не лише забираємо в них ґрунт, а й займаємося селекційними мутаціями – інакше кажучи, робимо з них виродків, яких потім з’їдаємо. Лише цього достатньо, аби раз і назавжди, без докорів сумління (тим паче що сумління в нашому розумінні в них немає й бути не може), звільнити від нас планету. Відчуваючи, що він і сам піддається впливу божевільного, Баранников похитав головою. – І що, ви вважаєте, овочі і фрукти справді здатні взяти верх? – запитав він. – Боюся, що так. В овочів і фруктів чітка ієрархія. Існують клани й касти із суворими межами, яких ніколи не переступають. Вища каста – помідори, яблука та груші. Це аристократія. Вони – учені, дипломати, офіцери – мозковий центр, розпоряджаються всім. Апельсини, мандарини, лимони й деякі інші цитрусові – середня ланка. Це чиновники, фельдфебелі, розпорядники, молодше офіцерство, суддівство, міліція. Звісно, професії я називаю за аналогією до людських, а в них дещо інакше. Крайня ланка ланцюга – це овочі: морква, картопля, капуста, редис та інші. Овочі – зразкові виконавці: бойовики, солдати, чорнороби – загалом, низ піраміди. Розум у них не розвивається вище певного рівня, а головна чеснота – здатність беззаперечно виконувати накази. А щодо трави, листяних дерев та інших «нерозумних» рослин, то вони, на думку вищих каст, потрібні для того, аби угноювати землю. Підперши голову рукою, лікар хмикнув. – Яка у вас, однак, безпомилкова логіка! І як саме рослини мають знищити людей? В атаку вони підуть, на багнети чи як? Коптін збуджено заворушив руками під гамівною сорочкою. – На багнети? Аж ніяк! Здатність рослин до руху обмежена, але рухатися їм і не потрібно, – сказав він. – Усі поважні посадовці, члени урядів, міністри оборони, навіть президенти вже інфіковані повільними отрутами, що виділяють свіжі сирі фрукти, які вони їдять. Ці отрути не можна протестувати й виявити, але рівно за тиждень, година в годину, вони попрямують у кров. Перш ніж люди отямляться, серед живих не залишиться жодної хоч трошки впливової особи. Запанує хаос: вимкнеться електрика, газ, телебачення, почнеться безлад. І тут, у полум’ї анархії, до справи візьмуться бойовики — картопля, цибуля, капуста та інші. Вони жертвуватимуть життям, і кожен їхній грам буде просякнутий отрутою. Повстануть гриби, джгутикові.

верхівці? Досі я був переконаний, що яблука, а тепер сумніваюся: раптом ні? Раптом існує іще якийсь вид, неймовірно розумний, навіть геніальний, який усе це спланував? Що це за вид? Хто всім керує? – Гм... І ви, звісно, маєте припущення, хто це може бути? – з усмішкою запитав лікар.. – У тому-то й річ, що ні. Мої дослідження поки що не завершені! Баранников підвівся й потягнувся. Усе, що йому було потрібно, аби поставити діагнозу, він уже знав. Типова шизофренія, обтяжена маніакальною маячнею. – Дуже шкода, любий мій, дуже шкода. Я ось що подумав: може, вам поки піти до палати та як слід відпочити? Водночас поміркуєте над цією проблемою, — приязно сказав він і простягнув руку до кнопки виклику санітара. Обличчя пацієнта сполотніло. Він усе зрозумів. – Ні! – заволав він. – Благаю! Я не божевільний! Авайте домовимося: я визнаю, усе, що я розповів, – цілковита маячня, невдалий жарт, вигадка. Я в усе це не вірю! Тоді ви мене відпустите? Баранников похитав головою. – Ні. Я не маю права цього зробити, якби ви й справді були нормальним. Ми спостерігатимемо за процесом... е-е... вашого відновлення. Пройдете курс, і, якщо все минеться без ускладнень, вас випустять. – Коли? – майже застогнав Коптін. Лікар допитливо глянув на нього. – Ну, може, через місяць або через два. Навіть за найсприятливішого прогнозу раніше ніж через п’ять тижнів я нічого не зможу для вас зробити. – Ідіоте! Ти не тямиш, що робиш! Ти знищиш людство! Голосно зойкнувши, пацієнт підхопився й кинувся на лікаря, намагаючись виплутатися з гамівної сорочки. Баранников натиснув на кнопку. Убігли санітар із кучерявим волоссям і з ним іще один, голомозий, із шиєю колишнього класичного борця. Вони підхопили Коптіна, який пручався щосили, і понесли його з приймального відділення до лікувального, із залізними дверима. – Заспокійливий укол! До окремої палати та встановіть постійне чергування! – наказав лікар, замислено постукуючи пальцями по столу. Залишившись на самоті, лікар Баранников повівся доволі дивно. Він покрокував до свого кабінету й зачинився там, залишивши ключ у дверях. Потім підійшов до дзеркала, помацав обличчя й одним енергійним рухом зірвав його із себе. Обличчя виявилося маскою, під якою ховався середніх розмірів кавун.

Дніпро № 10-11

Почнуться епідемії. – Теорія паразитаріїв? – пригадав лікар. – Саме так. Біологічні види, по суті, паразитують на ботанічних, живлячись ними, водночас ті одержують енергію з елементарних складових: мікроелементів, води й світла. Біологічні види не можуть існувати без ботанічних. Баранников заклопотано торкнувся щоки. – І що, на вашу думку, рослини зуміли зберегти це в таємниці від людей? Ніхто з них досі не прохопився, ну, окрім цих апельсинів, звісно? Коптін насупився. – Ви жартуєте, лікарю? Яким чином? Щоб розуміти їхню мову, потрібен шифрувальний код, який маю лише я. Крім того, вони йдуть єдиним фронтом. Їхні особистості уніфіковано, а бажання подібні. Серед них немає й не може бути зрадників. Цим вони відрізняються від нас, людей. – Дуже цікаво! – сказав лікар. – І що ж ви пропонуєте робити? Як можна боротися із цією... е-е... загрозою? Очі пацієнта заблищали. – У мене є план. Передусім необхідно негайно створити єдину світову комісію з боротьби із цією недугою. Звісно, теперішніх урядів уже не врятувати – вони отруєні, але можна ж створити резервний склад! Далі потрібно терміново заборонити споживання всіх сирих овочів та фруктів. Не можна їсти жодного сирого плоду! І третє – слід знищити всі великі овочесховища та склади, особливо ті, на яких зберігаються фрукти. – Чому фрукти? – Я ж казав, саме вони бал керують балом. Без фруктів овочі не здатні на самостійний виступ. Вони тупоголові й нерозвинені. Потрібно роз’єднати їх, зробити якомога безпечнішими. Якщо якісь із овочевих складів не знищать, необхідно відгородити їх один від одного хоча б тонким шаром фольги. Я перевіряв: через фольгу вони не можуть спілкуватися. У крайньому випадку допоможе гаряче консервування. Варені плоди – я проводив аналізи – можна безпечно вживати. Крім цього, потрібно терміново розпочати роботи з деградуючої селекції овочів і фруктів. Раптово він нахилився, так що обличчя його й майже торкнулися лікаревого. – Одного лише я досі не зрозумів – мабуть, найголовнішого! – по-змовницьки прошепотів Коптін. – Чого саме? – Як я сказав, у овочів і фруктів чітка ієрархія, заснована на беззастережному підпорядкуванні. Низ піраміди мені відомий, середина теж, але хто ж на самісінькій

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

Анна Рибалка, м. Львів

Дніпро № 10-11

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

кби хто-небудь міг спостерігати за ним із висоти пташиного польоту, то побачив би щось схоже на велетенську безкрилу чорну муху, котра повільно суне по розлитій на столі липкій доріжці солодкого меду. Куций шлейф полуденної тіні тягнувся вслід битим шляхом, підстрибуючи на горбах і провалюючись у дорожні вибоїни. Мандрівник уже не поспішав, засліплений сонцем, вимучений до краю спекою та дорогою. Лише побачивши зблизька замок – мету подорожі – пришпорив коня. Слідом біг величезний чорний пес. Замок, що височів попереду, нагадав ченцеві й ледь живого від старості сторожового собаку, сліпого й беззубого, з вилинялою шерстю, що його господар з жалощів годує і тримає на обійсті, не потребуючи уже охоронця, і водночас мертву рептилію, казкового дракона, простромленого невидимим лицарським списом, котрий в агонії вчепився кігтями в пагорб. Колись цю твердиню звели, щоб оборонятися від чужинецьких орд, ховатися від ворожої навали за її товстими кам’яними стінами, витримувати затяжні облоги. Тепер напівзруйнований мур здіймався вгору, як старий гребінець із повідламуваними дене-де зубцями. Дно колись повного води рову, викопаного навколо фортеці, було тепер гарячим і сухим, мов днище пательні на вогні. Давно вже ця земля не чула звуку бойових сурем; вороги припинили турбувати країну десятки років тому; непотрібною стала лицарська звитяга в битвах, мечі витягували з піхов лише на поєдинках і турнірах. Правителі освоювали нові морські шляхи й відкривали далекі землі, приєднуючи їх до власних володінь, опікувалися торгівлею в містах і добробутом городян; давні криваві бої жили хіба в піснях менестрелів. Дух нового часу, невидимий велетень, міряв шлях широкосягнистими кроками; горе всім, хто не міг за ним не встигав. Він же прибув тепер до одного з нечисленних острівців патріархального буколічного спокою – до родового замку Генріха Фолькмара, свого далекого родича. Усе ніби причаїлося – не видно ні душі. «Наче після чуми», – пробурмотів він із мимовільною досадою. Челядь ховалась від нещадної спеки у звивистих темних і прохолодних коридорах – нутрощах здохлого смока. Кінські копита протупотіли по дошках підйомного мосту – коли його підіймали востаннє? – голосно зацокали по вимощеному камінням внутрішньому дворику, що, закритий стінами, утримував тінь і живильну прохолоду, мов чаша, пов-

на свіжої води. Із якогось темного коридору вигулькнула постать служниці. Назустріч вийшов граф, єдиний власник цього замку й прилеглих земель. Прим’яте лице господаря та його припухлі очі свідчили про любов до післяобіднього відпочинку. «Вітаю, чесний отче», – промовив він із несподіваною щирістю. Монах чемно й церемонно привітався, але на його засмаглому обличчі, укритому шаром сірого дорожнього пилу, не з’явилося прихильного виразу. *** Генріх, молодий граф, насправді виявився доброю людиною; певна обмеженість світогляду поєднувалася в ньому із енергійним практицизмом та добродушною хитрістю. У душі цей дворянин був рідним братом своїх підданих, які народилися й зростали під сільськими стріхами. Цього не могло приховати ні його вельможне вбрання, ні сяке-таке знання грамоти й придворних манер. До маєтку та сім’ї він прив’язаний міцними духовними путами, як дерево до ґрунту. Граф – пильний господар – наглядав за нивами, виноградниками, ставками, плодовими садами й вуликами, пам’ятаючи точну їхню кількість так само легко, як пальці на своїх руках. Він не оминав увагою жодної дрібниці. Поля колосилися, творилися нові рої, виноград наливався сонцем, сита худоба рeмиґала в стайнях, бродило молоде вино в глеках, селяни везли до двору молоко, м’ясо, білосніжні руна, янтарні медові соти. Надлишок усього зазвичай продавали. Усе було в руках Божи, і все процвітало, дякуючи Його безконечній милості. Господар за такого стану справ не міг не багатіти з року в рік. Гроші він збирав, пильно перелічував і ховав у скрині без видимої жадоби, із якоюсь мовчазною покірністю, ніби це був ще один із його обов’язків, визначений долею. Звісно, не цурався граф і певних лицарських розваг, зокрема полювання. Десь поза його тісним, добре знаним світом, шуміли великі міста, повні розваг і перемін; там вирувало життя, та хіба це його обходило? Його, неохочого до вельможного товариства, вважали поміж марнотратних сусідів-дворян диваком, відлюдьком і скнарою. Звідки ж прийшов Вовк до цього тихого, сонного краю? Почалося все з того, що на околицях селищ почали знаходити мертві тіла: чоловіків із перегризеними горлянками, роздертими животами, відірваними руками й ногами, із глибокими укусами на всьому

зорі й плиткі, ніби вода струмка, крізь плин якої видно кожен камінчик на дні, очі. Хоча схожості було пояснення, і доволі вірогідне, нагадав собі монах. Сусіди-дворяни пліткували, що граф, котрий не квапився одружитись, був запанібрата з сільською молоддю: мов із рівнею, товаришував із парубками та й сам, як той парубок, любо залицявся й масно жартував із вродливими сільськими дівчатами, наплодив уже від отих дівчат добрий десяток світловолосих дітлахів. Тим часом хлопчина, чухаючи на ходу біляву куделю, погнав корову геть по дошках підйомного мосту – отого самого, що не підіймався уже з кільканадцять літ… І якось не вірилося, що в цій сонній місцині на людей чатує нагла смерть і громада темного лісу ховає у своєму нутрі загибель для мирного селища. Розповідь графа видавалася дивною вигадкою. – Ви зможете його спіймати? – спитав господар, мружачись від сонця та намагаючись розгледіти вираз обличчя гостя. – Чому саме мене покликали ловити його? Хіба це обов’язок церковників – полювати на звірів у лісах? – Селяни гадають, що це не звичайний вовк. Вони вважають його нечистою силою. – І ви теж? – Я не знаю… – Ви маєте сумнів. Служителі церкви не мають права сумніватися в тому, що вони чинять; це прямий шлях до загибелі душі

Якщо це хижа тварина, ми її спіймаємо. Коли ж щось інше – усе одно вона не сховається від нас, якщо на це буде ласка Господня, – упевнено відказав монах. рогом. Тварина незворушно дивилася на прибульців, ліниво прядучи вухами. – А це звідкіля? – здивувався граф. Звідкись вигулькнув білявий круглоголовий хлопчисько в грубій селянській полотняній сорочці та штанцях, засмаглий і неймовірно брудний, та заходився поспіхом щось пояснювати молодому землевласникові. Мабуть, цей горе-пастух задрімав десь у тіні, а корова забрела просто у панський двір. Хлопець не був, проте, дуже наляканим – очевидно, селяни зовсім не боялися графа. Дивлячись примруженими очима то на графа, то на хлопця, монах мимохіть подумав, що власник навіть зовні навдивовижу схожий на підданців – чи не через це вони його шанують. І дворянин, і пастушок мали біле й густе, мов овеча куделя, волосся, широкі носи, про-

й тіла. Якщо це хижа тварина, ми її спіймаємо. Коли ж щось інше – усе одно вона не сховається від нас, якщо на це буде ласка Господня, – упевнено відказав монах. Він дивився перед собою, незважаючи на співрозмовника. *** Руки. Порепані, із брудом, що глибоко в’ївся, гострими, понадламуваними нігтями, блискучими від слизького жиру. Руки селян та ремісників безперестанку в роботі; руки святих, яких шанує темний забобонний простолюд, і вірить, що вони допомагають йому в скрутну хвилину уникнути наглої смерті. Колись небесний заступник підхопив і затримав у повітрі важелезну балку, яка мала впасти й розчавити будівельника. Це було велике диво.

Дніпро № 10-11

тілі, юних дівчат. Знайшли одного разу на березі річки й пошматоване тіло дитини, дівчинки шести років. Вона лежала, простягши до води рученята; на відстані кількох метрів валялися віддерті мокрі клапті її сукні, чорні від крові. Тіло волочили по землі, прим’явши траву на березі, мов у нападі несамовитої люті, і, урешті-решт, покинули. Хижак, очевидно, був величезним, значно більшим і сильнішим за звичайного звіра. Нападав лише на людей, нехтуючи худобою на пасовищах. Жах охопив селян. Жодними обіцянками чи вмовляннями ніхто не зумів би виманити якусь жінку чи дівчину надвір після заходу сонця; навіть дорослі чоловіки почали боятися темряви, наче діти. Лютих псів на ніч спускали з ланцюгів. Якось загін із найхоробріших селян і кількох озброєних дворян на чолі із самим графом довго нишпорив у лісі, намагаючись натрапити на слід чи знайти нору тварюки. «Пильнуйте себе й моліться Господові, щоб захистив вас, вірних овець, від зубів лютого звіра», – лише такими словами міг потішити мирян священик. Проте, попри всі заходи безпеки, люди зникали й далі. Від хати до хати ширилися чутки, що до селищ прийшов сам Диявол. – От таке, – обірвав мову граф на півслові. Прогулюючись неквапом, вони вийшли у дворик замку. Очі засліпило сонце. У вимощеному камінням дворику стояла… велика ряба корова з надламаним

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

Руки дворян зрідка складаються докупи в молитовному жесті. Вони грішні, ліниві та зажерливі. Ці долоні схожі на мисливських гостродзьобих соколів, що вчепилися в рукави хазяїв, пильнуючи здобич. Ось зараз повиверталися, полягали на стіл, розімлілі, розніжені, немов корови на ситій паші. Він любив спостерігати за руками інших. Вони уміють відкривати чужу душу. – У Священній книзі сказано: «Якщо ви не виконуєте моїх заповідей, то я нашлю на вас польову звірину, котра буде пожирати вас та ваші стада», – він підвів голову й зустрівся з темними очима Агнеси, молодої сестри графа, яка сиділа за столом навпроти. Чорноволоса у яскраво-червоній сукні графиня нагадувала зірвану квітку польового маку з чорною серцевиною. Праворуч від неї сидів її наречений – Людвіг фон Ротенбург, нащадок стародавнього уславленого роду, власник одного із сусідніх маєтків, високий худорлявий чоловік із темною жорсткою чуприною, густими бровами, що зрослися на переніссі, та яструбиним носом. Після трапези вино розцвітило нерівним яскравим рум’янцем його бліді щоки. Монах одразу, із першого погляду, відчув, що за недбалою поставою та спокійним обличчям цього гостя ховається внутрішній супротивник, насмішник. Ворог. Такі

ки світильників на начищених кубках, округлі роздобрілі обличчя гостей випромінювали масне сяйво, плавились у ньому, мов чаші, повні оливи. – Люди підозріло ставляться до зайд, диваків, самітників. До тих, хто зовні вирізняється. Одна з ознак перевертня – запалі очі, волохаті долоні. Зрослі брови, – присутні мимоволі глянули на барона, задоволений монах провадив далі. – Схопивши підозрюваного, шукають на його тілі ознаки обертання на тварину. – Які саме? – запитала якась із дам, длубаючись у зубах новомодною зубочисткою – золоченим яструбиним кігтем. Хоча легко могла б застосувати власний. – Повністю роздягають. Якщо на тілі знайдуть подряпини та шрами, бідоласі не пощастило, – надзвичайно галантно відмовив оповідач, – значить, він продирався крізь лісову гущавину, він –вовкулака. Якщо ж подряпин немає, горопасі не поталанило ще більше – це означає, що він навчився ховати вовчу шкуру всередині власної. Одному з таких перевертнів у пошуках звірячого хутра відрубали руки. – Запала мертва тиша. – І ноги. Він помер, стікши кров’ю. Після цього, вительбушивши грішне тіло та не виявивши всередині жодного клаптика хутра, міський суд урочисто ого-

Ікласта залізна паща метнулася до нього із землі, хапаючи за литку. Високі трави ховали металеві зуби. Хлопець дико закричав із переляку та болю. обличчя він уже бачив у місті, усередині університетських стін. – То це справжні вовки чи демони у вовчій подобі? – запитав хтось. – Такі напади вважають насланням демонів. Я чув колись оповідь про чоловіка, одержимого вірою в те, що він уміє обертатися на вовка і час від часу живе в барлозі. Він і сам вважав, що перетворюється на вовка, блукає околицями й розриває дітей. Божевільний помилявся, він не був перевертнем. Зрештою його знайшли мертвим у лісі. – То хто ж їх убивав, отих дітей? – поцікавився барон Людвіг, далі цмулячи вино. – Справжній вовк, одержимий дияволом. Демони тішаться, уводячи людей в оману та змушуючи повірити в те, що чоловіки та жінки уміють перекидатися на тварин. Хоча чернь захоплюється такими байками понад міру, часом це призводить до жорстоких розправ, – Якоб хильнув іще вина. Воно додало красномовства. Червона велетенська маківка перед його очима пульсувала й горіла жаром; сяяли відблис-

лосив його невинним та праведним. Тиша. Лише здалеку чується люте собаче гарчання: пси не поділили котрусь із костомах, кинутих їм зі столу. – Селюків лякатимете страшними байками про вовкулаків! – рикнув раптом добряче захмелілий Людвіг; навіть кудлаї в кутку припинили гризню. – Про мене, можете спіймати якогось волоцюгу, який утік із панського маєтку, та почикрижити його на паси для загального остраху… Але нас ви не змусите повірити ні в перевертнів, ні в те, що… – він замовк, перевів подих. – Ці… демони вселяються у вовків! Якщо котрийсь звір у лісі й сказився або йому просто припало до смаку мужиче м’ясо, не треба нас страхати, наче дітей. Я вполюю його сам та приволочу до двору за загривок! – і барон, не втримавшись, із гуркотом посунувся з лави. – Я не вірю в перевертнів, – провівши очима барона, монах продовжив: – Я вірю в темряву людської душі, у її бездонні ущелини, яри та закутки, куди не проникає сяйво Божого слова. Саме там недосяжні для

*** – Граф Генріх дуже боїться родового прокляття, – просторікував служник, також добряче підохочений. Несучи смолоскип, він проводив монаха до його покою. Той уважно слухав, удаючи п’яного. Уже скінчився бенкет, слуги повиносили столи з недоїдками із зали, подопивали вино, що лишилося на столах. – Відоме давне прокляття, яке, мовлять старі люди, має спіткати когось із роду нашого господаря. За ним має прийти Звір і вбити… Ні, це він має стати звіром і вбити… Кого?.. – остаточно заплутавшись, служник замовк. Стеля хиталася й крутилася над головою; теплий потік дрімоти заливав свідомість. Під повіками заплющених очей сяяло червоно-гаряче плаття; воно пульсувало, наче велетенське серце, билося, гонячи кров його тілом. Наразі він опинився в залитій сонячним світлом просторій університетській залі, перестрашений сільський хлопчак, скуйовджене дике вовченя, шпиганий звідусіль кпинами та штурханами старших студентів. «Скинь із себе звіра, новачок!» – хтось хапав за шию, гнув його голову додолу, куйовдячи волосся, ніби жартома, але боляче, так, що сльози набігали на очі й текли по обличчю, тицяли пальцями попід ребра. Кожен студент, який прибував до ясного храму наук із темної глушини, несучи із собою незграбність неприрученої худобини, косий звірячий погляд, тяжкий дух, проходив через таку посвяту. «Скинь із себе звіра!» – парубки реготали, дряпали лице, термосили його, щипали, розривали жорсткими пальцями рота, здираючи уявні ікла й шерсть; нещадне сяйво з вікон сліпило очі. Він утопився вві сні, повному тривожних марень. Темні грубі стовбури дерев стрибали в диявольському танку. Із темряви раз по раз вигулькували гострі, мов голки, гіллячки, хльостали по обличчю й руках. Серце дико калатало, тонко закололо в боці від шаленого бігу. Тікати – безумство, але він нізащо не лишився б на місці. Ненадійна земля то провалювалася під ногами ямами й улоговинами, то підсовувала йому невидимі пороги-перепони – трухляві пеньки, гілляки та каміння. Він уже двічі летів сторчголов, простягався на землі, підводився й біг далі. Здавалося, за ним хтось женеться, легкими довгими стрибками, долаючи відстань. От-от у потилицю йому вда-

рить гарячий подих чудовиська, а на шиї зімкнуться гострі, наче ножі, ікла… Ікласта залізна паща метнулася до нього із землі, хапаючи за литку. Високі трави ховали металеві зуби. Хлопець дико закричав із переляку та болю. *** – То кого ви впіймали? – спитав монах, кваплячись заплутаними переходами. Це він, – мало не підстрибував від збудження Йоган, служник, приставлений до нього графом, спритний та верткий рудий Йоган. Цьому парубкові слід би було народитися не селянином; із нього б вийшов чудовий міський торговець, кмітливий та шахраюватий. Обличчя служника було в ластовинні, ніби сонях у насінинах. – Цей приблуда, певно, і є вовкулакою! Чого він, нетутешній, вештався поблизу замку?!. І потрапив у вовчу пастку… Цього року всі капкани для звірів, що чекали зими, витягли зі сховків та розставили повсюди. Уночі в один із них потрапив невідомий хлопчак. – То це і є ваш вовкулака? – похмуро перепитав Якоб, ставши на порозі до кімнатчини. На ложі простягся підліток років чотирнадцяти. Звісно, такий юний вік анітрохи не відводив від нього підозр у чаклунстві та демонських підступах: Якоб свого часу був присутній на судових процесах, у яких обвинувачували значно молодших. Хлопець злякано глипнув на чоловіка в рясі. – Не бійся, я лікар. Мені треба оглянути тебе, – Якоб скинув покривало. – Бачу, вони вже перев’язали рани. Тебе тут хтось доглядає?.. Гаразд. Перепало тобі добряче, але жити будеш. І ходити також, хоча й накульгуватимеш… – Він замовк, потім запитав зовсім іншим, жорстким тоном: – То чому ти, розбишако, вештався вночі біля замку? Хотів когось убити? Раптовий перехід від доброзичливої бесіди до допиту спантеличив хворого. – Я не розбійник, – палко запротестував він. – Я йшов зовсім у інший бік, до міста, але заблукав. Я – музика й поспішав на співоче змагання, улаштоване королем у місті. Але, тікаючи, загубив торбину зі скрипкою… – Від кого ж ти тікав? – монах удивлявся в округле дитяче обличчя, поросле темним пухом. – Від вовка. Це був величезний вовк, страшний, наче Диявол. І білий, як привид у савані. – Білий вовк? – Так. Його було добре видно в темряві. Цей вовк вибіг із замку.

Дніпро № 10-11

людського позирку й живуть хижі вовки. Бійтеся демонів, котрі рвуть ваші нутрощі! – його голос загримів у залі. – Це хіть, заздрість, лінощі, злоба. Пиятика. І сріблолюбство – гнійна виразка нашого часу!

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

– Що ти сказав?! – Він вибіг із замку, – упевнено повторив хлопець. Я заблукав, збочивши на інший шлях, і аж вночі приблудився до селища. Думав, хтось пустить переночувати. Підійшов до замку так близько, що мені було добре видно білого вовка, який вибіг через ворота. Я побачив його здалеку й зачаївся в лісовій гущавині, благаючи Бога, щоб ця тварюка не вчула мене. А потім, коли він зник, кинувся до села. Я був страшенно наляканий. І потрапив у цей капкан. Я не втікач, не злодій, не вбивця. До того ж загубив там скрипку – єдину власність. Присягаюся, кажу правду! – хлопець злякано й гаряче, зі сльозами на очах дивився на допитувача. – Скрипку селяни знайшли, – озвався Йоган від порога. – От бачите! – радісно гукнув хлопець. Якоб спинив його жестом: – Те, що ти справді скрипаль, не доводить твоєї невинності. Невже ти не чув про вовка, який полює на людей у цій місцині? – Ні, – заперечливо похитав головою юний музика, – кажу вам, я йшов здалеку, і мені ніхто… Голосне гарчання за дверима перебило його. Лютував пес монаха, який чатував при вході. – Вітаю, панно, – надзвичайно чемно привітався монах із молодою графинею, яка принишкла біля входу до кімнати. Розлючений собака з палаючими очима та величезними іклами, здається, перелякав її не на жарт. Дівчина була дуже бліда. – Ви прийшли провідати хворого? Це по-християнськи, – іронічно зауважив Якоб. Графиня анітрохи не була схожою на добру самаритянку, у чому ж причина її візиту сюди? – Більш по-християнськи – вилікувати хлопця перед тим, як здерти з нього шкіру живцем, – відрізала Агнеса. Пес замовк і заспокоївся за знаком господаря; дівчина стояла зовсім поруч. Якоб уперше бачив так близько її біле чоло, опуклі темні, мов застигла смола, очі, тіні довгих вій на щоках, блискучі вологі зуби в напіввідкритому роті, довгу білу шию, виріз у сукні, над яким сяяла плоть, відчував пряний запах дівчини – запах мира й сандалового дерева. Борючись із бажанням нахилитися до неї, ухопити за округлі повні плечі, щоб удихнути на повні легені цей хмільний запаморочливий аромат, монах озвався: – Я ні з кого не збираюся здирати шкіру. Звісно, юнака можна запідозрити в лихих намірах. Але він розповів мені доволі ці-

каві речі. Здається, він бачив отого вашого вовка. – Можна мені побачити його? – зважилася графиня, – вірите чи ні, але я таки прийшла провідати покаліченого хлопця… Мозолиста рука, шорстка й гаряча, стисла дівочу пухку й м’яку, мов у дитини, долоню, простягнену до дверей. – Не варто, – наказав Якоб, відчуваючи, як розплавлене олово, ніби лава, розтікається його тілом, як слабнуть ноги й паморочиться в голові. Ця жінка наче дурман, її доторк – смерть. – Йому потрібен відпочинок і спокій. Хай хлопець поспить. Пізніше ж хворого доглядатиму я сам, подбаю про рани, напою цілющим зіллям, від якого він одужає набагато швидше. Я добре знаюся на лікувальних травах. – Звідки у вас ці знання? – невинно поцікавилась Агнеса. Адже завше відомо, що всілякі трави та цілющі напої – чаклунська темна царина, знатися на якій не надто личить християнинові. – Я багато вичитав у книгах древніх мудреців. Хоча вони й були язичниками, не варто відкидати їхні пізнання в лікуванні. Багато чого довідався від наставників в університеті, – монах перевів погляд на темну стіну коридору. Чари графині вже відпустили його; але темна жага пробудилася в тілі, мучаючи його, мов спрага. Так, я прочитав чимало заборонених книг. Я суворо дотримувався монастирських правил, неволячи слабку плоть; лише мій потяг до знань не знав жодних обмежень. Якби церква вміла читати думки, мене б давно засудили, як відступника. А ще я слухав зізнання відьом на допитах, перечитував протоколи їхніх зізнань, намагаючись виловити з тих марень бодай зернину істинних відомостей щодо лікування тілесних недуг та чарівних засобів. Про владу над людським розумом та душею. Про те, чи справді можна когось за допомогою чарів ввести в транс, змусити побачити надприродні речі, служити собі. Шкода, що ці кляті чаклунки насправді так мало знають про те, за що їх нібито судять. – Я дуже багато знаю про цілющі властивості трав. Природа може підняти нас із ложа хвороби; вона нас може й убити. Рецепти отрут, засобів зміцнення й послаблення тіла – усе це береже в голові лікар. Я можу дати людині випити зілля вранці – і до полудня вона ослабне, наче дитина. Знання – могутня зброя, тому не багатьом дозволено наблизитися до них. Він уже твердо дивився в темні очі дівчини. – Гаразд, – зітхнула вона, – колись ми

ще поговоримо про це. А зараз мені час іти. Не зводячи погляду з графині, яка віддалялася коридором, Якоб розмірковував над тим, що ж привело її сюди. Що вона хотіла вивідати в хлопця, який нібито бачив вовкулаку? Він розтиснув зціплені кулаки. Роздивляючись смужки крові на нігтях, Якоб намагався розгадати: чи хоче вона відкрити чиюсь таїну, чи, навпаки, приховати її. Можливо, захищає когось? Він відчував, що ця її таємниця, якщо вона існує, пов’язана з перевертнем. *** Пора. Світ розкривається назустріч мені сотнями розчинених дверей, із яких струменить світло. Мої людські ноги, безволосі, гладенькі й потворні, мов черви, укриваються густим хутром, хребет виги-

дертими м’язовими волокнами якого біліли кості черепа. Груди наче переїхав віз чи похвицяв копитами оскаженілий кінь. Іншу руку дівчини, відірвану чи відгризену біля плеча, так і не знайшли. Навколо роїлися мухи. Якоб не переймався видовищем пошматованого тіла. Значно більше його зацікавила річ, яку він знайшов у кулаці нещасної. Золотий перстень із величезним рубіном. – Я відразу знав, що цей хлопчисько вовкулака, побачив по його очах. Його б допитати з усією суворістю закону, то він хутко переповість, як розірвав бідолашну. Якщо зв’язати йому руки за спиною та підняти, почепивши мотузку за гак… Метушливі думки Якоба розбігалися, мов курчата в бур’яні. Усю ніч йому снилося, що він біжить нічним лісом, ловля-

нається горбом, темніючи, маленькі прозорі нігті дряпають холодну долівку, видовжуючись. Музика сотнями скрипок, гусел, бубнів гримить у мозку. Хочеться, закинувши назад вовчу горлянку, закружляти в прадавньому язичницькому хороводі, перестрибуючи, ніби через вогнище, крізь струмені місячного сяйва. Повітря отримало голос, воно тривожно дзвонить на сполох, і, розбиваючись усередині кошлатих і загострених вух, камінцями окремих звуків скочується донизу, мов у колодязь. Я чую поступ лані в лісі, розмови селян за зачиненими дверима їхніх хиж, шурхіт голодного плазуна в траві, сонний писк пташок у гніздах, сопіння сплячого люду, порипування гілок під вітром. Здобич ходить поміж дерев, легконога й полохлива, лякаючись вовків. Хвилі звуків та запахів терзають вовче тіло тисячами осиних жал. Голод кличе мене. Прокинувшись уранці з тяжкою головою та металевим присмаком в роті, наче після похмілля (хоч він і не пив увечері вина), Якоб почув новину. За селом знайшли ще одне тіло – замордовану дівчину. Ця жертва щосили боролася з нападником. Оглядаючи труп, монах звернув увагу на те, що її права рука, укрита чорними рубцями й засохлою бурою кров’ю, стиснута в кулак. Добре, що кріпаки й близько намагалися не підходити до трупа, одвертаючись від посинілого обличчя з відкушеною щокою та вухом, старалися не дивитися на спотворене обличчя, під роз-

чи когось. Зроду йому не верзлося нічого подібного. А пробудився монах із почуттям, ніби й очей не склепив. Усе тіло боліло, наче побите. Чортів замок. Йоган і далі бубонів щось нерозбірливе про розправу над ненависним прибульцем. Зненацька монах міцно вхопив його за барки й щосили струсонув. Служникові зуби голосно стукнули. – А зараз ти скажеш мені правду! І не здумай викручуватися, якщо сам не хочеш повиснути на шворці! Ти впізнав перстень, який я показував тобі, чи не так?! Чий він?! Мало не задушений коміром власного одягу, рудий служник злякано витріщив очі. Він боявся цього дивного монаха з поставою вояка, більше схожого на розбійника, переодягненого в рясу, із його чорним, мов пекельна ніч, собакою. Боявся значно більше, аніж графа, свого господаря, чи будь-кого іншого, відчуваючи його рішучість і жорстокість. А зараз той не жартував – із його очей на Йогана дивилася смерть. – Гаразд, – захрипів він, – я скажу… Це графський перстень… Коштовність старовинного роду… Пустіть… «Родове прокляття?!! – шибнуло в голові Якоба. – Невже воно таки існує?!! О Боже…» Премудрий Тома Аквінський повторив слова Аристотеля про плин часу: час насправді – це число рухів. Сонце сходить зранку над лісом, стає в зеніті вполудні, котиться донизу, до вечірнього пругу. Для

Дніпро № 10-11

Монах чекав, доки розірветься сонна змора та скажений вихор подій розкрутиться безумним маховиком. Чекати довелося недовго.

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

мешканців замку останніми днями спинився плин життя, час завмер, наче сонце в зеніті – тоді, коли Ісус Навин зумів спинити його наказом. Проте ніхто в замку та селищі не відає і спокою – «quies», блаженного мирного спокою, що мав настати натомість суєти. Нинішній спокій має передгрозову напругу та смертельну загрозу. Селянки, стоячи над ручними прядками, випрядають нові хвилини, години та дні, мов прадавні язичницькі божища. Але прядиво сонних днів от-от розірветься. Віддаючись сонним міркуванням та філософії дозвілля в прохолоді кімнати, лише вряди-годи навідуючись до пораненого хлопчака, просиджуючи днями й ночами над розкритими рукописами, Якоб, здавалося, зовсім забув про мету свого приїзду – знайти й впіймати вовкулаку. Він тішився дозвіллям – зрештою, будучи родичем графа, хай і далеким, хіба він не може просто гостювати в нього, ні про що не турбуючись?! Іноді після настання темряви монах залишав кімнату й зникав надворі під покровом темряви – попри небезпеку нічних прогулянок. Про те, де він ходив, не здогадувався навіть Йоган. Рудий служник уже втямив, що деякими речами не варто цікавитися надміру.

розборонили. Їхню суперечку наступного ранку мав вирішити Божий суд. *** Пес почув якийсь рух за дверима. Нечутно, мов привид, смертельно небезпечна примара, не гавкнувши жодного разу й нічим не видаючи своєї присутності, підкрався до дверей. Лише кігті собаки легко стукали по долівці – і ось він причаївся й чекав, щомиті готовий до нападу. – До мене, – майже беззвучно наказав собаці монах. Він добре знав, хто там. – Заходьте, панно, вас ніхто не скривдить, – додав голосніше. Масивні двері прочинилися, і дівчина хутко прослизнула всередину. Тьмяне світло каганця вихопило з сутінків тонку постать прибулої. Агнеса була зодягнена в просту сукню кольору соснової глиці й не мала на собі прикрас. Чорне волосся юної графині товстими гадюками кіс обвивало її голову. Раптом вона рвучко спинилася, мов сама сполошилася власного нахабства й рішучості. Проте це був надто награний жест. Монах непорушно сидів у кріслі, він і не думав підвестися й вітати несподівану гостю. Її анітрохи не збентежила ця непош-

Я не міг бути з нею. Її, видіння з царства снів та мрій, котрою я снитиму довіку, я вигнав… Так, вигнав зі свого покою. Насправді монах чекав, доки розірветься сонна змора та скажений вихор подій розкрутиться безумним маховиком. Чекати довелося недовго. Почалося все з п’яної сварки – зчепилися Генріх із його майбутнім шуряком. Спершу за вечірньою учтою голосно звучали вразливі балачки, на які був майстром барон, особливо напідпитку. Міський жевжик, він прилюдно закинув співрозмовникові дикість та неотесаність звичаїв. Потім необачно згадав уголос оте злощасне родове прокляття, про яке натверезо перемовлялися лише стиха, по кутках, та й то здебільшого служники. Барон заявив, що сумнозвісний невловимий вовкулака був би достойним співтрапезником господареві замку, який уже й здичавів у глушині та потроху сам обростає шерстю. Іще дещо було згадано… Таке, чого згадувати не варто. Не так управно володіючи язиком, граф Генріх знайшов вагоміший аргумент. Важкий мідний кубок, кинутий через стіл, розсік одну зі зрослих брів барона. Зрештою роз’юшених хмелем дворян

тивість. Підійшовши до столу, Агнеса взяла й почала розглядати книгу, яку читав монах. Трактат із медицини. Закопиливши губу, вона погортала сторінки грубого фоліанта. На одній чорно-білій гравюрі, скрупульозно вималюваній невідомим художником, чоловік без шкірного покрову, м’язів та жиру на торсі демонстрував власні нутрощі, тримаючи в лівій руці, мов плащ, власну здерту шкіру. Графиня гучно закрила книгу й поклала її назад на стіл. – Отче, пробачте, що ввірвалася так пізно до вашого тихого покою. Просто мені потрібна допомога. Це ж було б не похристиянськи – прогнати мене, чи не так? – додала дівчина вже цілком спокійно й іронічно, явно глузуючи і з нього самого, і з манери, у якій промовила перші слова, і з безглуздих правил доброзвичайності й пристойності, що змусили її прокрастися сюди крадькома, поночі. Якоб і далі мовчав. Його руки, непорушні й безживні, біліли на фоні темних билець крісла. – Ви знаєте, що трапилося сьогодні. Ви

це таке – коли юна вродливиця мусить животіти в цих похмурих стінах, наче черниця, не маючи змоги виборсатися із цих пут! Рахувати години, дні… Що це таке – бути живою клепсидрою! Ви не розумієте мене – вам достатньо осідлати коня і рушити в дорогу, щоб більше сюди не повертатися, а мені... Послухайте, – дівчина вела далі, наче справді благала милосердя у розбійника. – Я хочу свободи, бо хочу жити! І лише Людвіг може забрати мене звідси. Якщо ж він помре… Боже, скільки ще доведеться чекати! – скрикнула вона. – І ви… – Так, я здатна на все. Зневажайте мене, прокляніть, лише допоможіть! Чоловік заперечливо похитав головою: – Ні. Я не вб’ю невинну людину лише через вашу примху, – відмовив він пихато. – Слухайте, – вона знову стишила голос до змовницького шепоту. – Мій брат дуже багатий, дуже. Після його смерті все майно перейде до мене, єдиної спадкоємиці. Я знаю всі його сховки, мені відомі схрони… Там скрині, повні золота! Я щедро віддячу вам! – Я не жадаю чужого добра. – Справді? – зчудовано підвела тонкі брови дівчина. – А я бачу, що жадаєш. Щомиті. По очах бачу. Графиня зненацька здійняла обидві руки до зачіски – і пишні коси нараз упали на її плечі й спину, наче снопи, підтяті серпом. – Кажуть, і святі не могли встояти перед дияволом у жіночій подобі… А ти хіба святий? – прошепотіла вона. – Ти ж молодий і дужий чоловік. Невже ця ряса здатна вбивати людські бажання, поклик тіла? Ти відчуваєш голод, спрагу, утому, як і я. Ти кричиш, коли тобі боляче… Отче. Ти відчуваєш навіть більше, ніж звичайна людина, я знаю. Поклик Вовка. Монах завмер. Я знаю, що ти відчуваєш. Вогники свічок мигонули, мов хтось велетенський і невидимий перевів подих у кімнаті. Той, чию присутність монах постійно відчував шкірою. У сусідніх країнах, на півдні, селяни часом викопували в полях, витягали із захланної утроби землі білосніжні мармурові статуї оголених язичницьких богинь, виточені майстерним різцем скульптора. Мужлаї волочили мармурові тіла по чорній ріллі, та, витягши на шлях, трощили дівочі постаті, розбивали в поросі на скалки, як нечисть та спокусу очам. Нині одна з тих богинь набула життя та прийшла до мене. Її білосніжні мармурові перса тривожно здіймалися, під її світлою шкірою стру-

Дніпро № 10-11

теж були свідком цієї безглуздої сварки між моїм братом і нареченим! – Справді. Повірте, якби я міг вчасно втрутитись і їх розборонити… – Чи варто говорити про «якби», – перервала вона його розважливу мову різко й брутально, мов жбурнула об кам’яну долівку невидиму таріль. Очікуючи, що він намагатиметься говорити далі, Агнеса глянула монахові у вічі. Але він замовк і не порушував гнітючої, важкої тиші. – Ви мусите їх помирити… – Я нічого не можу зробити. Образи дворян, ви ж знаєте, змиваються кров’ю. Завтра на них чекає Божий суд, і тоді – уже хто переможе… Виправити будь-що неможливо. – Як ви вважаєте, хто переможе? –На все воля Божа, – вагався Якоб із відповіддю, прагнучи натрапити на правильний шлях у темряві. – Ваш брат молодий і дужий, проте не мав нагоди вправлятися зі зброєю. Мабуть, переможе барон. Хоча вони не обов’язково битимуться до смерті. Під час таких поєдинків нерідко лише кров пустять одне одному, замість цирульника, а наступного дня, дивись, знову друзі-нерозлийвода. – Він, мимрячи останні слова розради, уже відверто зазирнув у похилене обличчя дівчини, намагаючись збагнути, що вона хоче почути й чого взагалі хоче від нього. – Ви – лікар, – зітхнула вона. Простягнувши тонку руку, дівчина механічно вхопила гусяче перо з каламаря. Монах простежив очима за її рухами й знову прикипів ними до обличчя гості. – Так, – кивнув повагом монах, не зводячи з неї своїх гострих, блискучих очей. – Допоможіть мені. Ви казали, є зілля... яким можна ослабити найдужчого чоловіка. Напоїть таким зіллям мого брата вранці. – Вашого брата? – Я мушу бути впевнена в тому, що барон залишиться живим і неушкодженим! – Ви так кохаєте цього павича! – Зойкнув Якоб, мов од болю, не приховуючи більше люті й ревнощів. – Так кохаєте, що ладні на все? – провадив далі, уже не тямлячись од гніву, мов дорікав за зраду власній дружині. Він рвучко підвівся з крісла й став перед нею, безжальний, наче убивця в темному провулку. – Мені байдужий барон. Але я мушу одружитися з ним. Це… єдина можливість поїхати звідси, потрапити до міста, між блискучого товариства. Послухайте, – додала вона благально, протягуючи до нього руки, мов старчиха. – Ви чоловік, ви вільний у діях і навіть не можете уявити, що

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

меніло тепло життя, і я прагнув упасти ницьма перед нею та оживити її холодні стопи цілунками. Але не міг зробити цього. Я не міг бути з нею. Її, видіння з царства снів та мрій, котрою я снитиму довіку, я вигнав… Так, вигнав зі свого покою. *** Кілька хвилин опісля у двері тихенько постукали. Усередину обережно просунулася руда скуйовджена голова. – Отче, я стежив за бароном Людвігом, як ви й наказали. Стежив, доки він не вийшов із замку. Барон не помітив мене. – Добре. Іди відпочивати. Не чекай на його повернення. Ніч була ясною й паркою. Ніде ані шелеснуло. Яскравий місяць освітлював околиці замку. – Уставай, Йогане. Хочеш першим побачити перевертня? Йоган спав на встеленому соломою ложі. Він широко розплющив очі в темряві. – Чуєш, що кажу? Хочеш глянути на мертвого вовкулаку? Монах явно схибнувся через свої книжки. Служник рвучко сів на постелі, мізкуючи, що його тепер робити з божевільним. –Хутко підводься, – підганяв той, – тільки тихенько, нас ніхто не повинен помітити. Гадаєш, я не сповна розуму? – Якоб засміявся, якщо тільки людина може сміятися пошепки. – Ходімо! Безшелесно, мов тіні, вони прокрадалися темним коридором. Усе довкола поринуло в мертвий сон. Навіть щурі не попискували в нірках поміж каміння. – Я не раз розповідав, що добре знаюся на травах. І на трутизнах також. А більшість людей забуває, що отруйним може бути не лише пиття. Існує чимало смертоносних мазей. Намасти нею одяг – і кожен, хто одягне його, чи візьме до рук, невдовзі вирушить до прабатьків. – То що ж ви намастили отрутою? – боязко запитав служник. – Шкуру вервольфа. Руки. Руки дворян, які він оглядав, сидячи за столом. На руках графа не було персня з багряним дорогоцінним каменем. Перстень, реліквію старовинного роду, носила на той час інша людина. – Я не вірю в перевертнів. Людина не може обернутися на тварину по-справжньому, це суперечить здоровому глуздові та Божій волі, яка кожному творінню надала його власної подоби. Та деяким розбещеним людським натурам подобається звіряче життя. І вони час від часу тікають

до лісу, віддаючись хижим нахилам. Я чув байку про простолюдина, котрий вбирався у шкуру вовка та нападав на молодих жінок, дівчат та навіть юних хлопчаків. Зрештою його впіймали й стратили. Щось подібне трапилося у вас – та ваш вовкулака шляхетного роду. Той, хто прикидався вовкулакою, убирався у вовчу шкуру. Її він ховав у таємній криївці поблизу замку. Натягнувши на себе звіряче хутро, розбишака сідав на коня й рушав до селища. Полювати на людей було його розвагою – виродком керувала пристрасть та жага вбивства. Та донедавна я зумів знайти його схованку – мій вірний собака вчув її. Злочинця треба було спіймати на гарячому. Лише того, що граф подарував йому перстень незадовго до вбивства дівчини, у руці якої я й знайшов коштовність, було замало для звинувачення. Я вирішив дочекатися, коли він знову схоче вдавати вовка. Двобій, що мав відбутися завтра, прискорив події. Навряд чи йому хотілося цієї ночі вирушити до селища на полювання. Думаю, він вирішив удертися в цій подобі до замку та напасти на графа. Тому я й прокрався до схованки, узяв його вовче «вбрання» і намастив однією зі своїх мазей. Отрута в ній діє швидко – хвилина-дві, та й по всьому… – Хто… він? – Хіба ж не зрозуміло, хто, – зітхнув Якоб. – Той, хто обертався на звіра, щоб задовольнити ниці пристрасті душі. Той, хто тішився, убиваючи. Гульвіса, картяр та марнотратник, якому бучне життя в місті коштувало майже всіх статків. І тоді він вирішив урятувати становище, заручившись із сестрою одного з найбільших багатіїв серед місцевих вельмож. Сріблолюбство. Корінь усього лихого. Чи знала графиня правду про нареченого? І як би повелася, якби дізналася її? – А ось і він сам, просто перед нами. Недалеко ж зайшов. Тіло у вовчій шкурі лежало недалеко біля лісу. Собака помітив його першим і гавкотом сповістив людей про знахідку. Якоб підійшов до нерухомого, розпростертого на землі чоловіка. Той був зодягнений у чудернацьке вбрання – щось схоже на плащ, пошитий із декількох вовчих шкур. Каптур кудлатого плаща прикрашала шкура, знята з морди звіра. Відкинувши його, навіть монах мимоволі сахнувся, – обличчя мертвого чоловіка було спотворила жаска гримаса. Йоган, котрий стояв позаду, скрикнув від переляку та вмовк. Перед смертю від отруйної мазі жертва зазнає страшенного болю. Шкіра

шерсть. Собака, вовк та чоловік сплелися в смертельному кривавому рикаючому клубку. Присівши, – із переляку йому відійняло ноги, – Йоган, мов рак, задкував від цієї гризні. Придавлений, майже розчавлений волохатою тушею, Якоб виставив уперед ліву руку, обмотану плащем, – у неї лещатами вчепилися вовчі зуби, прогризаючи тканину, щоб дістатися тіла. Лапи звірюки кресали в повітрі гострими кігтями. Помах лапи вже здер шкіру з його чола та незгірше цирулика поголив частину черепа від волосся. Кігті, мов леза ножів, смугами розпанахали рясу та вчепилися в ребра. Гаряча кров заливала ліве око Якоба, ще більше утруднюючи боротьбу. Жалібно вискнув поранений пес. «Один удар лапи – і він мені кишки випустить», – промайнула розпачлива думка. Насліпо він ударив кинджалом, і смертельний морок заволік свідомість. – Отче… Прокиньтеся, отче… – Йоган потермосив його за плечі, перевіряючи, чи той іще живий. Пекучий біль привів монаха до тями. – Ви живий, хвала Богові… Він мертвий, я убив його, гляньте… – Якоб, підтримуваний служником, насилу підійнявся із землі.

Його шерсть майже світилася при сяйві повного місяця; волохатими боками звіра, що тяжко здіймалися, проскакували блакитні іскорки. лася при сяйві повного місяця; волохатими боками звіра, що тяжко здіймалися, проскакували блакитні іскорки. Якобові видалося, що із зубів звіра стікає слина. Ось воно, сумнозвісне родове прокляття, ось і він – перевертень, про якого стільки балакали порохняві діди в селах. Тепер ти віриш?! Він мало не розреготався – істерично та голосно. – Вітаю, пане графе, – тихо мовив Якоб і жестом зобразив церемонний уклін. Йоган смикнувся, наче отямившись. – Навіть не здумай бігти, – попередив монах, скидаючи плащ і виймаючи кинджал – цяцьку, дитячу забавку супроти такої звірюки, та не зводячи з вовка очей, – він тебе вмить наздожене. Звір зірвався з місця. Він стрибнув уперед зі страшним риком, роззявивши смертоносну пащу і явно бажаючи вдарити людину важкими лапами в груди та, зваливши здобич додолу, розірвати їй горло. Але назустріч йому блискавкою метнулася велетенська чорна тінь, руйнуючи плани, хижо впиваючись у густу білосніжну

Він побачив величезну білу тушу, що лежала в темній калюжі крові. Неподалік валявся пес, – його вірний собака з розпореним животом. Бідака віддав за мене життя. – Я вбив його, коли він збив вас із ніг та стрибнув на вас. Я всадив йому ніж під ліву лопатку, і це чудовисько здохло… Ви були без тями… Я врятував вас, пане! – Якоб мовчав, кліпаючи правим оком та втираючи рукавом залите кров’ю обличчя. – Добре, що я завжди ношу зброю із собою! Якоб підступив до вбитого перевертня. Саме вчасно. Звір почав… перетворюватися. Кігтисті волохаті лапи на очах утрачали шерсть і змінювали форму, на очах випростовуючись та вкриваючись гладенькою шкірою. Зникли страхітливі ікла, вишкірені до нічного неба; вип’ячені щелепи звіра провалювалися всередину, кудлаті загострені вуха танули, наче бурульки від жару, і зникали, згинаючись та скручуючись, до мініатюрних вушних раковин людини. Хвіст розтав, наче мара. Замість вовчої морди, місяць сяяв просто на обличчя, що

Дніпро № 10-11

та нутрощі ніби згоряють та обвуглюються живцем. Барон жахливо мучився, подумав байдуже Якоб. Він анітрохи не співчував мертвому злочинцю, котрий за життя отримував насолоду, катуючи невинних дівчат. Він заслужив таку смерть. Іще раз глянувши на плащ із хутра темно-сірого кольору, монах насупився, наче згадав про щось. Ні, не може бути. – Що ж, вертаймося до замку. Треба розбудити господаря, привести сюди та показати йому… вовкулаку, – він уявив, яким спантеличеним буде граф, дізнавшися про те, що мало не породичався з перевертнем. Згадав і темні, сповнені ненависті очі… Та відігнав цю згадку від себе. Монах випростався, подивився на ліс і… застиг, наче соляний стовп. Йоган, котрий зчудовано оглядав мертвого барона, не зважуючись, підійти до нього занадто близько, ще нічого не помітив. Він не бачив звіра, який вийшов із глибин чорного лісу та дивився просто на них. Білого вовка. Того, про якого й оповідав хлопець. – Здається, він прибув без запрошення, – прошепотів монах. Білий вовк широко роззявив пащу, наче всміхався. Круглі очі тварюки сяяли голодним блиском. Його шерсть майже світи-

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

на очах набувало знайомих обрисів. За кілька хвилин на місці вбитого вовка при світлі місяця біліло людське тіло, розметавши навколо чорні пасма розпущеного волосся. Тіло графині: із розірваним горлом, укрите глибокими собачими укусами. На її обличчі застигла скорбота. Здавалося, смерть очистила дівчину від усього демонічного й лихого, стерши чаклунські ознаки, звільнила від прокляття. Якоб мовчки став над нею. Гримаса перекривила його губи, коли він подумав про те, що графиня знайшла свою смерть поруч із дорогоцінним нареченим. Може, вони й полювали разом? Його обличчя так і застигло в судомі, наче маска. – Це графиня… – прошепотів служник. Його губи тремтіли. – О, Боже… Зараз він прийде до тями й кинеться до селища. За мить тут буде вся громада. Вони побачать голе скривавлене тіло з перегризеним горлом. Оглядатимуть мертву дівчину, прадавню мармурову статую, утоптану в болото, поволочать битим шляхом до яру, мов здохлу скажену тварину. Чернь тицятиме на неї пальцями та плюватиме з огидою; чоловіцтво брутально озиратиме

перекривлені, спотворені товщею гарячих вод, над поверхнею каламутної сірчаної водойми з’являлися обличчя служників і часом лице, схоже на обличчя графа Генріха, хоча розмите й спотворене. Личини ворушили безформними губами, і крізь товщу води долинали лункі звуки та уривки слів. Голоси, мов гуки архангельських сурем із апокаліптичних видінь, віщували загибель і лякали настільки, що він починав обертатися, підкидатися, борсатися в пекельному казані, щоб відігнати жаскі примари. – Пити! – волав він із пекучих глибин. Чиїсь руки підіймали його голову, і пошерхлі губи та язик відчували смак прохолодної води. А потім Якоб знову падав у темряву. Проте зрештою молоде й дуже тіло подолало гарячку, перенісши її, як переносить кінь пораненого вершника крізь бойовище, через останній смертельний рубіж. Монах швидко видужував. Він прийшов до тями; страшні рани на диво швидко загоювалися. До хворого щодня навідувався граф. Якоб усе йому розповів. Перевертнів було двоє; обоє мешкали якийсь час у замку.

Якоб не вірив очам. Якби це трапилося з кимось іншим, він би запідозрив відьомське втручання. Cтарі переповідали, що жертва нападу перевертня, якій пощастило вижити, згодом сама перетворюється на вовкулаку. роздягнену плоть. Її ім’я буде втоптане у твань. – Йогане! – скрикнув монах. – Допоможи, я ж поранений… Я зараз упаду, дай спертися на тебе! Ще не оговтавшись від побаченого, служник підступив близько. Лівою рукою монах ухопив його, мов заточуючись, і міцно пригорнув до себе. У правій він тримав кинджал. Його вірний помічник так і не втямив, що трапилося. Лезо ножа зненацька в’явся в горлянку. Йоган захрипів, кров, чорна у сяйві місяця, потоком ринула на руки та рясу його вбивці. Він бився в руках монаха, захлинаючись нею. Коли все закінчилося, залитий власною й чужою кров’ю, відчуваючи, що слабне від рани й от-от утратить свідомість, Якоб кинувся до замку. *** Кілька днів по тому він плавав у палаючому озері, потопаючи в жару, занурюючись глибоко в бездонну грань і час від часу виборсуючись на поверхню, – тоді,

Барон був звичайною людиною, хоч і переодягався у вовчу шкуру та начіпляв сталеві щелепи; жадоба крові та хіть змушували його коїти злочини. Але хоча Диявол і панував над його розумом, тіло барона лишалося тілом людини. Але інша тварюка справді мала здатність обертатися вдень на звичайного чоловіка, такого, як решта добрих християн, лише вночі він обростав шерстю та перетворювався на звіра. Якоб занадто пізно збагнув, хто це. Вовкулака, який удень обертався на непомітного служника, напав на сестру графа й розтерзав бідолашну дівчину. – Я не встиг її захистити. Якби не мій собака, я б і сам загинув від іклів та пазурів чудовиська. Добре, що я таки перерізав йому горлянку, – і, помовчавши, він додав: – Я бачив, як він після смерті обернувся на людину. Монах умів розповідати впевнено й переконливо, тому ніхто й не міг засумніватися в правдивості його слів. А графові це й на думку б не спало. Він був розгубленим

ний, під її охороною. Бери мою людську душу, як прощальний дарунок. Бо незгладима її скорбота. Навіки-віків амінь. На мить йому видалося, що хтось незримий і справді залишився позаду. Долаючи спокусу обернутися, Якоб пришпорив жеребця. Я зробив тут усе, що міг. Він вибрався вдосвіта. Копита вороного пожирали шлях, вибиваючи з нього сухе груддя, наче іскри з кременя. Уперед і далі, за пагорби. Переді мною незвідані простори, а час не жде. Підвладний шаленому ритму гонитви за власною тінню, прибою пульсу в тілі, він забув усі пережиті пригоди. Плече перестало боліти, цілком зарубцювавшися, лишилися тільки знаки на тілі – сліди від вовчих зубів. Навіть юну графиню монах згадував із холодною розважливістю. Він наче переродився за останні дні. Сила хвилями розливалася тілом, укривала плоть, наче броня. Темрява зла лякає добрих християн та губить їхні душі; але для міцних духом, для обраних вона береже свої дари. Жінка, хитка духом та моральністю, не зуміла впоратися з темним дарунком, що загубив її, спопелив дощенту, перетворивши на тварину, яка кориться лише інстинктам, хижим потягам. Вона, наче вовчиця, хворіла на сказ. Це вбило б її неминуче, рано чи пізно. Моя потуга несхибна й керована – як спис у правиці воїна. Я, чоловік, пануватиму над нею. Міць звіра допоможе здобути владу, узяти те, що моє. Я залишив там, у напівзруйнованій твердині, уламку колишньої лицарської слави, тремтяче й хистке єство грішної людини, наче гнилий труп у ямі. Жар сонця розливається торсом, гонить сплетіннями сухожиль, озивається тремтінням у кінчиках пальців. Вогонь затоплює мене. О, божественне сяйво… Може, усі завойовники та славетні полководці були вовкулаками. І це допомагало їм здобути перемогу. Юному Олександрові корилися народи, хтозна, чи не була і його звитяга наслідком отакого перетворення. Так, люди слухатимуть і мене. Він скупо всміхнувся. Я й надалі боротимуся зі злом, трощитиму нечисть, наче залізний таран. Як молот. І вовча натура допоможе охороняти овечі стада від бездомних чужих сіроманців. Але ніхто не повинен дізнатися, що саме дає мені силу долати підступи лукавого. Молот. Хороший образ. Якоб не зводив очей із далекого обрію. Темрява відступала, сяйво дня розливалося над пагорбами. Його сонце сходило кривавлячись.

Дніпро № 10-11

та пригніченим, і за ці дні, здається, навіть постарішав. У сірих очах світилася туга. – Я радий, що ви одужали, отче, – лише й вимовив господар. Оглядаючи рубці на тілі від ран, що майже зовсім загоїлися, затяглися свіжою плоттю, лишивши непомітні сліди, Якоб не вірив очам. Якби це трапилося з кимось іншим, він би запідозрив відьомське втручання. Мимоволі йому згадалися оповіді простолюду – старі переповідали, що жертва нападу перевертня, якій пощастило вижити, згодом сама перетворюється на вовкулаку. Йому вже час було в дорогу. Рани достатньо загоїлися для того, щоб він мав змогу вирушити в подорож. Розтерзане тіло Агнеси вже прийняла земля, сховавши всі таємниці небіжчиці; її брат ніяк не міг оговтатися від тяжкої втрати. Здається, він щиро любив сестру. У яру біля чагарників без жодної відправи закидали землею та гілляками осквернений труп зарізаного служника, під личиною якого ховалося кровожерне чудовисько. Кохана, чи почуєш ти мене, якщо я покличу тебе у вогкому мороці родинного графського склепу, чи закалатає в грудях серце, причавлене кам’яною плитою? Кричатиму вголос, то, може, луна в гробниці збудить тебе! Доки я лежав непритомний, безборонний та немічний у лабетах страшної гарячки, тебе, моє сонце, замурували в підземеллі, і сонячний промінь чи весняний легіт уже не торкнеться збілілих уст… Жити без тебе муситиму я віднині. Міряти довгі хвилини, наче крапля, що скапує зі сталактиту в темряві й холоді печери, довбаючи пекучим болем мертві незворушні груди скелі, доки не розколються вони від моєї лютої муки, – так лічитиму плин часу, прожитого без тебе. Як порожньо стало навкруги без тебе, як душать мене, мов сира земля, похмурі небеса, якими гіркими й отруйними стали цілющі джерельні води. Твоє серце було зачинене для мене, та я любив тебе, кохав безмежно. Зізнаюся в цьому вперше й востаннє, перед тим як навіки змовкнути, і нехай мене спопелять блискавиці. Душа моя, людська, християнська, залишиться тут, біля тебе, незримо блукатиме чорним лісом, дослухатиметься до тиші, укладатиметься на ніч на глицю під старими соснами, укриваючись габою мороку. Носитиме жалобу по тобі, адже їй, душі, ніхто не заборонить тужити вголос й оплакувати тебе, а мої очі сухі й пекучі. А вдень приходитиме на твою могилу, присяде обережно навпочіпки, сидітиме тихо, наче голублячи сплячу дитину. Лишайся, коханий перевертню, грішний та проще-

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

Володимир Чернишенко, с. Зазим’я (Київська обл.)

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

винтар з однаковісінькими білими хрестами тягнувся, здавалося, аж до обрію. Акуратно опоряджені порослі травою горбики вишикувалися по два ряди вздовж гравієвих доріжок. Західне сонце світило впоперек могил, і тому тіні від хрестів лягали одна на одну, ніби сполучали їх нескінченними темними смугами від середохрестя до середохрестя... Біля багатьох хрестів купчилися люди, у тому числі й невелика родина з чотирьох душ, яка застигла біля однієї з тих могил, тихо перемовляючись. – Та, а наш дідо справді герой? – запитувала дівчинка з чорнявим волоссям у синій сукенці. – Іще б пак. Твій прадід, доцю, загинув заради існування нашого світу, – поважно відповідав тато, а мама лише німо дивилася на нескінченне поле хрестів і, мабуть, нічого не чула. – А як?.. – обізвався довготелесий хлопчина також із чорнявим волоссям, але тато урвав його розмову, різко піднявши руку. – Це справа державного значення, Голдене, нам не вільно тут про це говорити. Тієї миті, а може, це так лише здавалося, бездоганні смуги тіней між хрестами зламалися, наїжачившись драбинками на схід. – Час іти, – сказала мати. І вони рушили. Майже водночас до виходів заквапилися й інші відвідувачі. Люди приходили сюди щороку. Так бувало на початку травня. Голден не знав, чому цього разу батько вирішив привести їх сюди на тиждень раніше, але, судячи з усього, там були не лише вони. Тисячі родин порушили багаторічну традицію й прийшли на поминки передчасно. Дивне заціпеніння, яке огортає людей на цвинтарях, цього дня ніяк не минало. Коли в запиленому «Ніобусі», пропахлому паленою гумою, Голден із молодшою сестричкою Фібі почали гратися «у слова», тато якось напрочуд різко їх перервав. – Цитьте! Зараз не час. Діти похнюпилися, але решту дороги сиділи мовчки. Голден дратувався – ну їйбогу, вони того діда ніколи не бачили, нічого про нього не чули, не знали! Невже батько сподівався, що вони його любитимуть і шануватимуть його пам’ять? Та ще й коли через нього доводилося щоразу їздити на цвинтар у власний день народження? Раніше, повертаючись зі цвинтаря, вони гралися «у слова» утрьох під несхвальними маминими поглядами. «Ніобус» різко загальмував біля їхнього двору, Фібі аж буцнулася головою об

переднє сидіння. Запах смаленої гуми посилився. Голден вийшов із автобуса останнім – його наплічник зачепився за бильце одного з сидінь, тому щойно він скочив на тротуар, автобус рушив, огорнувши його хмарою куряви. Із-за живоплоту сусідського двору визирав Петер. Він нахабно вишкірився до Голдена, повільно провів ребром долоні по своєму горлу, а потім тицьнув у його напрямку вказівним пальцем. Голден показав Петерові середнього пальця, але той уже сховався. Голденові замлоїло в животі. Цей Петер діставав його ще з першого класу. Він був дужчий, відчайдушніший і безжальніший за Голдена, а ще – постійно носив під пахвою мисливський ніж. Якось у сьомому класі дорогою додому Петер так дістав Голдена, що той у істериці спробував зіпхнути свого ворога під машину. На щастя, водій автівки зумів вивернути кермо й Петер залишився живим. Відтоді він ніби залишив у спокої жертву, але Голден міг заприсягтися, що й смерть його улюбленого собаки Бінкі, якого знайшли випатраним у стічній канаві, і викрадення всього його одягу з роздягальні басейну – усе це справа Петерових рук. «Та нічого, – думав хлопець, – мені за тиждень вісімнадцять, я вступлю до інституту, а Петер – у якийсь там технікум, і ми ніколи більше не побачимося, а коли зустрінемося знову, – о, це була його мрія! – я буду успішним інженером-конструктором, як тато, а Петер – п’яничкою-слюсарем. Отоді ми й побачимо, чию голову слід було запихати в унітаз! А ще Голден любив згадувати про те, що Петер не мав нікого на Цвинтарі Героїв. Голден уявляв Петерового прадіда, який ховається в кущах, доки предок Голдена здійснює Подвиг і здобуває вічну пам’ять. Жалюгідний Петер! У душі він такий самий боягуз, як і його предки, інша справа – він, Голден! Зловтішно всміхаючись, Голден переступив поріг рідноїх домівки й одразу ж відчув – сталося щось погане.

II – Що трапилося, мамо! Тату! – закричав Голден, стоячи на порозі. Мати голосила на дивані, а батько стояв поруч блідий, наче смерть, стискаючи в руках щойно розкритий конверт. Поруч, не розуміючи, що відбувається, заходилася плачем Фібі. – Заспокойтеся всі! – гримнув тато. – Ну ж бо!

копичувачі). – Як це – «узяти»? – Через убивство, – відповів батько. У Голдена попливло перед очима. Хтось підніс йому склянку води – то була мама. – Оскаре, ти йому сказав? – запитала вона стривожено. – Так, Неллі, – відповів батько Голдена. Юнак насилу сфокусував погляд на зблідлому обличчі мами. – Це ж неправда? Ма, мене не вб’ють? Вона відвернулася. Голден застогнав. – Сину, вони вб’ють і тебе, і нас із матір’ю, – спокійно пояснив батько, – так має бути, і так буде. А якщо ти досі не віриш, то ось, – він підвівся й увімкнув старий телевізор, що стояв у кутку, – вони саме починають рекламну кампанію. Екран іще не засвітився, але голос уже залунав із динаміка: – ...Вивезення неповнолітніх відбуватиметься точно за графіком. Сьогодні в нашому окрузі евакуюють передмістя Леосіті, Смуз, Райпіс та К’юз. Про подальші відселення повідомлятиметься згодом... Екран нарешті просвітлів, і Голден побачив у студії за столом двох популярних телеведучих, чоловіка та жінку, які по чер-

Біда в тому, що одна половина людства здатна тільки накопичувати енергію, а інша – лише використовувати її. батько й глянув синові в очі. – Наша цивілізація живе й розвивається завдяки життєвій енергії. Ти ж про це знаєш? Голден знав. У школі їх учили, що прогресивна цивілізація нового типу з’явилася на зміну старої, коли люди навчилися використовувати так звану життєву енергію. Цю енергію накопичували люди протягом щонайменше чотирьох поколінь, а потім її могли використати для будь-якої конструктивної мети. Завдяки цій енергії з’явилась атомна енергетика й створено перші космічні кораблі, та незабаром буде створено гравітаційний двигун, що дозволить дістатися зірок... Голден кивнув. Батько трохи помовчав і знову продовжив. – Так ось, біда в тому, що одна половина людства здатна тільки накопичувати енергію, а інша – лише використовувати її. Тому кожні вісімдесят років ті, хто використовує енергію (Перетворювачі), мусять узяти її в тих, хто енергію накопичує (На-

зі зачитували новини, наче повідомляючи дати майбутніх святкових заходів. – ...У цих же округах починають діяти центри соціального взаємознищення. За помірну плату кожному Накопичувачу, який покаже родову посвідку, буде надано одну з найгуманніших смертей. Закликаємо користуватися послугами центрів і Перетворювачів. ...Далі в ефірі – курси зі знищення, що допоможуть тим перетворювачам, які все ж вирішать отримувати енергію згідно зі Звичаєм. ...На екрані ви бачите телефон гарячої лінії, де вам із радістю нададуть потрібну довідкову інформацію. ...Нагадуємо, що використання несертифікованої державною комісією зброї карається статтями кримінального кодексу... Батько вимкнув телевізор і подивився на сина. – А ви... Знали?.. Увесь час?.. – запитав той. – Ми знали, що нам доведеться помер-

Дніпро № 10-11

Мати придушила ридання, а Фібі, закусивши кулачок, налякано зиркала на батьків. – Неллі, забери малу нагору. Їй час збиратися. Я побалакаю із сином. Мати тремтячи встала, узяла за руку Фібі й потягла її сходами на другий поверх. Тато вказав синові на стілець, а сам утомлено впав на диван. – Ми сподівалися, що тебе зарахують до неповнолітніх, – ніби виправдовуючись, почав він. – Куди зарахують? – перепитав Голден і злякано зиркнув нагору, де в дитячій знову голосно плакала Фібі. – До неповнолітніх. Розумієш, ми належимо до тих родин, у яких після восьмого травня кожні вісімдесят років мають загинути всі повнолітні. Ми думали, оскільки тобі виповниться вісімнадцять лише того дня, тебе це омине... Запала мовчанка. Фібі нагорі також заспокоїлася. – Це що, такий жарт? – прохрипів Голден. Його батько мовчав. – Ти здурів?! – голосніше перепитав Голден і схопився на ноги. – Сядь, малий, я поясню, – тихо мовив

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

ти, – пояснила мама, – але що ти помреш... – вона витерла очі мокрою від поту долонею. – А чому ми? Тобто звідки відомо, що ми не... Перетворювачі, а Накопичувачі? Може ж бути якась помилка! – не вгавав Голден. – Це спадкове, синку, воно передається з покоління в покоління... – пояснив Оскар. – Увесь наш рід накопичував життєву енергію, яку потім споживали Перетворювачі, забезпечуючи прогрес. Таке стається кожні вісімдесят років восьмого травня... Голден зареготав. Він сміявся нестримно, конвульсивно здригаючись, бризкаючи слиною. Він нічого не чув і нічого не відчував, окрім дикого, нелюдського бажання реготати. – Наш... прадід... – реготав він, – той, який... героїчно... загинув... Батько щосили вдарив його в ліве вухо, і хлопець упав на диван. – Не блазнюй! – гримнув він. – Він загинув заради розвитку нашої цивілізації, і так буде з нами. Він гордо прийняв смерть, аби рідна країна отримала життєву енергію, і це зробимо й ми. Ти ж не осоромиш наш рід, відмовившись від свого обов’язку?! – Оскаре, припини! – втрутилася мати. – Хлопчикові зараз важко, цього не мало статися! Він замолодий,

Оскарове обличчя скривила гримаса. – Розумієш, Перетворювачів завжди було значно менше, ніж Накопичувачів. Завжди всім вистачало. Цього разу, кажуть, доведеться залучити кілька відсотків, як вони це називають, із резервного фонду... На сходах загриміло – то спускалася Фібі, тягнучи за собою важку валізу: гупгуп-гуп... – Мамо, тату! – усміхалася вона. – Я вже готова їхати! Але наступного обійдемося без таких несподіванок, добре? Я люблю дитячі табори, але ж не зненацька! – дівчинка пустотливо розсміялася. – Голдене, я їду до табору! – От і розумниця! – промовив Голден і відчув, як мати підбадьорливо стиснула його плече. За вікном пролунав автомобільний клаксон. – Фібі, це по тебе, – сказав Оскар, – попрощайся з Голденом. І мене обійми. Фібі обійняла татка, на секунду скочила на коліна матері, а потім повисла на Голденові, обсипаючи його обличчя поцілунками. – Ну чого ти, дурненька, припини! – пручався Голден, водночас не бажаючи випускати сестричку з обіймів. – Ти мені писатимеш? – Обов’язково. Уже час іти.

Перетворювачів завжди було значно менше, ніж Накопичувачів. Завжди всім вистачало. Цього разу, кажуть, доведеться залучити кілька відсотків із резервного фонду... вони не можуть убивати неповнолітніх! Бідолашний мій Голдене! – вона сіла поруч на диван і притулила його голову до грудей, хитаючись, ніби заколисуючи сина. – Що мені робити? – хрипко запитав Голден. – Ми з матір’ю, – швидко озвався Оскар, – підемо сьогодні до центру соціального взаємознищення. Щойно відправимо Фібі в притулок... – Вони її не займатимуть? – злякано запитав Голден. Думка, що хтось може вбити Фібі, налякала його більше за власну смерть чи за смерть батьків – ці смерті він і досі сприймав як щось нереальне. – Ні, неповнолітні лишаються жити, – промовив Оскар дещо дивним голосом. – Тату?! – спробував натиснути на батька Голден.

– Бувай, Голдене! – Па-па, Фібі. Дівчинка вибігла з будинку й помчала до барвистого автобуса з написом «Р-тек» на боці. Батько виніс її валізу, і удвох із водієм вони запхали її в багажне відділення. Фібі сіла на порожнє місце біля вікна й махала рукою вслід своєму будинку, доки той не зник за рогом. На секунду їй стало сумно, але вона згадала, куди їде, і весь смуток миттю розвіявся. Раптом до неї підсіла незнайома дівчинка в окулярах. – Можна біля тебе? – запитала несміливо. – А то там така дівчинка сидить, таке страшне розповідає... – її голос зірвався. – І що ж то? – весело перепитала Фібі. – Каже, що ми ніколи не повернемося додому, а наших рідних, які залишилися там, уб... – дівчинка затнулася, – уб’ють! – Та не вигадуй! – на мить Фібі перехо-

IV У вітальні яскраво світлося. За круглим столом сиділи Оскар, Неллі та Голден. – Отже, людство поділяється на тих, хто вбиває, і тих, кого вбивають? – порушив мовчанку Голден. – Неправильна позиція, – прогарчав Оскар. – Тих, хто створює, і тих, хто використовує! Синку, тобі буде важко помирати, якщо ти мислитимеш так. – Він же щойно дізнався, він не готовий! – підтримала сина Неллі. – А чому я маю помирати? – вишкірився Голден. – Якщо я сховаюся? Якщо пересиджу десь цю пошесть? Оскар сумно всміхнувся, Неллі співчутливо глянула на хлопця. – Це буде злочин, і тебе потім за це стратять, – пояснила вона. – Так, і ще подумай, що нестача одного Накопичувача змусить їх узяти ще одне життя із резервного фонду. А що, як це буде Фібі?.. – додав Оскар. – Зрозуміло, – буркнув Голден. Він відчув, що страшенно голодний. Зазирнув до холодильника, але знайшов там лише кілька банок консервованих бобів. Йому знову закортіло реготати, але хлопець стримався – ось чому батьки не робили в п’ятницю закупівлі! – Скажіть, а діти не знають про це? – запитав він. – Ні, – відповіла Неллі, – їм повідомляють про це в день повноліття. За розголошення таємниці основ цивілізації суворо карають, як мені відомо. Та й навіщо забирати в дітей можливість радіти життю, – вона схлипнула. – А... а діти Перетворювачів? – Їм теж заборонено повідомляти про це, – озвався Оскар, – щоправда, розголошення частіше трапляється саме серед них. Голден мовчки поставив банку бобів назад до холодильника й зачинив його. Здавалося, він знав правду все життя, але лише зараз її усвідомив. «Агов, дур-Голден! Ти що, обкалявся? Потерпи, ось я тобі кишки випущу, буде легше!» – учувалося йому. «Татко возив мене на полювання в суботу. Ми підстрелили оленя. Я сам розрізав йому черево, аж кров’ю мені все обличчя забриз-

кало, розрізаю, а там серце ще б’ється!» «Ти людина, чи теля, Голдене?! Му-у-у!» – Коли він по мене прийде? – запитав хлопець пошепки. – Хто? – не зрозуміла Неллі. – Я маю на увазі... – опанував себе Голден. – Коли мене можна буде вбивати? – Щойно тобі виповниться вісімнадцять, тобто, в останній день кампанії, – пояснив Оскар. Раніше – це буде злочином. – А ви?! – раптом злякався хлопець. – А ми підемо сьогодні, – сумно всміхнувся Оскар. – Воліємо вмерти безболісно. Неллі, віддай йому родову посвідку. – Що? – перепитав Голден. – Родова посвідка, – пояснив Оскар, доки Неллі тремтячими руками порпалася в сумочці, – засвідчує, що ти Накопичувач із роду Накопичувачів і дає тобі право померти в центрі соціального взаємознищення. – Ось, тримай, – мати простягнула йому невеличку прямокутну картку. – Наче все, – промовив батько й устав. Він наблизився до сина й міцно обійняв його. Неллі, ридаючи, обійняла їх обох, і вони стояли так, міцно притулившись. Голден відчував на своєму обличчі лише таткові сльози, бо мама була невисокою на зріст. Батьки вийшли з будинку й попрямували до освітленої дороги. Голден стояв у прочілі дверей. Він дивився вслід батькам, не ймучи віри, що більше ніколи їх не побачить. Раптом його осінила думка. – Та! – Що? – той знехотя обернувся та поглянув на сина. – А що як Накопичувач уб’є Перетворювача, чи стане він Перетворювачем? Оскар нічого не відповів, тільки хутко закрокував до сина, Неллі лишилася біля хвіртки. Він підійшов до нього майже впритул, зазирнув хлопцеві в очі й тихо промовив. – Голдене, я лише раджу тобі, коли настане час, скористатися своєю карткою. Я чув про ритуальні вбивства, і повір мені, центри взаємознищення – значно кращий варіант. Я знаю, бо працював над цим проектом... І він, не озираючись, попрямував до Неллі. Мати взяла батька під руку, і вони вийшли на дорогу. Оскар зупинив таксі, і Голденові батьки поїхали з дому, щоб уже ніколи сюди не повернутися. Його приголомшення минуло лише за деякий час, і тоді, сидячи у вітальні, він зміг посправжньому осмислити останні батькові слова...

Дніпро № 10-11

пило подих, але вона швидко оговталася. – Це дурниці! Ми ж у табір їдемо – чудово, правда? – Так, – підбадьорилася дівчинка в окулярах, – я люблю табори, пам’ятаю, минулого разу... – і вони поринули в спогади, не помічаючи, як за вікнами автобуса западає ніч.

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

V Це треба було зробити раніше восьмого числа. Голден чудово це усвідомлював, хоча й не відав, звідки така впевненість. Знав лише, що Петерові вже виповнилося вісімнадцять. О, він добре пам’ятав, коли в Петера день народження! Коли Голденові було дев’ять, Петер пробив йому ногу алюмінієвою кулькою із пневматичної гвинтівки, яку йому подарували батьки на десятиріччя. Це сталося третього квітня. Бінкі також десь зник третього квітня, але вже через шість років. Щоранку Петер бігав уздовж парку, потім повертав до озера, там спускався крутим кам’янистим берегом і за будьякої погоди обливався водою. Звідти він направлявся додому, дорогою зупиняючись ненадовго біля їхнього паркану, залишаючи на ньому мокрий овальний слід. Петерові звички важливо було пам’ятати Голденові – він завжди волів, щоб їхні шляхи не перетиналися. Тепер ці знання знову мали йому знадобитися. Вирішивши так, він перш за все боби й почав їсти. Шлунок відмовлявся приймати їжу, але хлопець пересилив себе та з’їв усе, що містилося в банці. Тоді підвівся, підійшов до буфета й почав навмання смикати ящики. В одному він знайшов, що шукав. Мамині ножі. Ось маленький складаний ніж, який вони брали колись на пікнік за місто, коли мала Фібі знайшла мертву пташку й із нею сталась істерика. «Мамо, чого птася не летить, мамо, поможи їй, вона хвора!» Ось великий різак для м’яса – таким можна й кістку перебити. Новесенький. Його купили в наборі, але ніколи ним не користувалися. Ось гарний гострий ніж із тонким лезом для нарізання хліба. А це – ніж з реберцями, щоб різати фігурні шматочки сиру й усякої всячини. Але Голден шукав щось інше. Нарешті він підібрав собі ножа – із доволі тонким, але не ламким лезом, завдовжки трохи більшого Голденової долоні, якщо прикласти впоперек. Хлопець потримав його в руці й відзначив, що ручка затонка, проте кращого все одно не було. Можна, зрештою, намотати ізоляційну стрічку. Головне – ніж був гострий, із загостреним кінцем. Голден поставив будильник на шосту й ліг у ліжко. Не міг заснути. Нарешті провалився в дивне напівмарення, йому ввижалася Фібі, тоді мама з татом. Раптом він усвідомив, що батьки вже, мабуть, мертві, і від цього прокинувся. Була за п’ять хвилин шоста. Надворі сіріло. Він причаївся в кущах навпроти Петерового двору, щоб бачи-

ти, коли той вийде на пробіжку. За чверть години з’явився Петер. Він був у шортах і футболці. Поверх футболки цей недоумок натягнув широкі підтяжки, з’єднані поперечним паском на рівні лопаток. Щойно Петер зник за рогом, як Голден вийшов зі схованки й спокійно почимчикував до озера. Він мав у торбинці документи – раптом зустріне того, хто поцікавиться його віком. Біля озера він знайшов місце, де люди найчастіше спускалися до води. Берег був крутий, усипаний камінням, до води в цьому місці вела лише одна звивиста стежка. Неподалік росли кущі, у які він і сховався. Петер мав тут з’явитися хвилин за десять, однак уже час приготуватися. Голден дістав із торбинки ножа, загорнутого в газетний папір, розгорнув його й узяв у руку. Хай йому грець – він забув обмотати руків’я! Але зараз уже пізно повертатися – або пан, або пропав. Голден замислився й переклав ніж у лівицю. Звісно, він же хапатиме Петера правою, зі спини, тому ніж має бути в лівій – волів бити один раз... Почулося важке дихання й шурхіт піску – хтось наближався. Ще мить, і Голден побачив за кілька метрів перед собою Петерову спину. І чому він засів так далеко? Петер відсапувався, готуючись спускатися до річки, коли йому на спину щось стрибнуло. Чиясь рука обхопила його за горло, він утратив рівновагу й покотився донизу крутим схилом, тягнучи за собою невідомого нападника. Щось гостре черкнуло хлопця по ребрах, але не сильно. Краєм ока він побачив, як відлетів ніж. Голден не розраховував, що доведеться отак котитися по камінню, він не встиг навіть як с лід замахнутися, а вони вже летіли. Руків’я ножа випорснуло з долоні – він відчув, що загубив свою єдину зброю. Тоді вдарився головою об камінь і втратив свідомість.

VI Отямившись, Голден не одразу збагнув, що сталося. Він лежав обличчям униз на холодному піску, перемішаному з гравієм. Гострі камінці впивалися йому в тіло, яке боліло. Голова розколювалася, але серйозних ушкоджень ніби не було. Поруч хтось застогнав. Голден змусив себе підвестися й роззирнутися. То був Петер. Ворог лежав на спині десь за метр. Його ноги й руки були неприродно вивернуті, але той, здавалося, не робив спроб покласти їх зручніше. Лише очі весь час зиркали на всі боки, від чого здавалося, що вони крутяться по колу. Голден спробував підвестися хоча б навкарачки і з радістю

том гостро відчув відповідальність перед Фібі, перед тими Накопичувачами, які ще мають з’явитися й піти на забій, але... – Зрештою, яка різниця, хто стане вбивцею? – вимовив він, дивлячись Петерові в очі. Підняв ніж і кинув його в озеро. Тієї ж миті він пошкодував про свій вибір. Але ради вже не було... – Знаєш, насправді все не так, – заговорив він, не відводячи погляду від Петера. – Ти ж мене чуєш? Це важливо. Кліпни, якщо так, можеш? О, добре! Так ось – усе не так. Ваша цивілізація – лайно, вона розвивається, поки хтось когось убиває, це її основа. Життєва енергія – треба ж таке, як я, кретин, міг вірити? Просте вбивство. І знаєш, Петере, ти, мабуть, уже збагнув, що немає жодних ідіотських Перетворювачів і Накопичувачів. Є люди, які за своєю природою здатні вивільнити цю кляту енергію – скоїти вбивство, а є такі, хто на подібне не здатен. Не фізично, – баране ти такий, бачиш, я тебе мало не вбив? – а морально. Отут щось не дає... – він поплескав Петера закривавленою долонею по грудях, той застогнав. – Вибач, я забув, що тобі болить. Там і має боліти, Петере, чуєш?

Є люди, які за своєю природою здатні вивільнити цю енергію – скоїти вбивство, а є такі, хто на подібне не здатен. Не фізично, а морально. Сонце піднімалося все вище, ось-ось міг хтось прийти купатися чи ще навіщось, тоді йому кінець. Він мусить! Це його єдиний шанс! Можливо, він навіть колись знову побачить Фібі, а його діти автоматично стануть Перетворювачами. Дивно, про це він раніше не думав... Голден приклав лезо ножа до горла Петерові, відчув, як пульсує в його венах кров, як рухається кадик. Чи то його власна, Голденова, кров пульсує в кулаці й рука тремтить? – Ну ж бо, зроби це, – прохрипів він і знову не зміг зробити вирішальний рух. Він глянув у очі Петеру й спробував знову пережити подумки все, що він йому заподіяв. Згадав Бінкі, школу, зіпсовані книги. Пригадав те, як повертався зі школи обхідними шляхами. Скільки разів він мріяв його вбити, а тепер не може! Але тут ішлося про більше. Оця людина – Петер, його батьки й діди вбивали й убивають його – Голдена, його батьків і дідів. Споконвіку. Як казав тато, суспільство поділяється на нащадків убивць і нащадків жертв? Нарешті нащадок жертви може вбити нащадка вбивці, але ж чому не зважиться? Він рап-

Голден зітхнув і звівся. Очі Петера боязко за ним стежили. – Ти не переймайся, твою смердючу дупу незабаром знайдуть і поставлять на ноги за тиждень. Якби ти не прогулював уроків медицини, то знав би. А я... А, до біса мене! Ти, падло, будеш жити. І знатимеш, що ніякий ти не обраний, ніякий не Перетворювач, наділений правом убивати, а просто мурло, яке достатньо тупе, щоб мати змогу вбивати, живлячи цивілізацію. Ти чуєш? Голден не міг більше дивитися на Петера, відчував, що його зараз знудить. Тримаючись лівою рукою за бік, він, важко сапаючи, виліз на крутосхил і, не оглядаючись, пішов у місто. Хутко прямуючи, витяг із торбинки родову посвідку. З одного боку були стислі відомості про нього – включно з віком, зростом, вагою, іменами батьків та сестри. З іншого – яскравий напис: «Центр соціального взаємознищення – безболісна жертва. Приходьте – Батьківщина вас не забуде!»

Дніпро № 10-11

усвідомив, що може це зробити. Підповз до Петера й сів поруч – той застогнав, але не ворухнувся. – Тобі що, хребет перебило, лайно ти собаче? – прохрипів Голден, не впізнаючи власного голосу. Слова давалися важко, мабуть, було зламано кілька ребер. Петер лише крутив навсібіч очима й мовчав. І не рухався. – Ну то молися, гнидо! – прошипів Голден і почав озиратись, очима шукаючи ніж. На лихо, його ніде не було – мабуть, відлетів десь під час падіння, за камінням і не видно. Голден запустив руку Петерові під пахву й намацав там ніж. При спробі його витягти, Петер знову застогнав. Схоже, будь-який рух завдавав йому нестерпного болю. Ніж виявився широким і трохи коротшим, ніж той, який обрав для вбивства Голден. На блискучому лезі було викарбувано фразу: «Стане всім» – хлопець не знав, що це означає, та й знати не хотів. Він дивився в обличчя своєму ворогові, давньому мучителеві, але не міг зважитися на те, що мав зробити. – Зрештою, як не можеш випатрати, переріж йому горлянку, та й по всьому, – пробурмотів він сам до себе.

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

Іван Франко

КЛАСИКА

Русин умер. Про се не було ніякого сумніву. Секція його тіла, доконана трьома лікарями, виказала навіть причини, задля яких він мусив умерти. Причини були дуже глибокі і висловлені дуже вченими термінами; в протоколі не промовчано навіть, що секції доконали ті самі три лікарі, що за життя лічили його, пускали йому кров, виривали зуби і вирізували всякі шкідливі нарости, поки не вмер. Умер нарешті, і його поховали. Як відомо, руська душа не зараз по смерті летить на той світ, але ще якийсь час літає по тих місцях, де спочиває тіло. Може, се перша кара за її життєві гріхи — приглядатися невидимо до того, що з її тілом і пам’яттю роблять по смерті. Так воно, чи ні, досить, що душа нашого Русина почула се дуже дошкульно. Коли зійшлися -лікарі, щоб краяти і шматувати її тіло, вона в виді мухи сиділа на великім чорнім цвяху, яким були прибиті до хреста ноги дерев’яного Христа, що стояв у головах катафалка. Сиділа і чула розмову ескулапів, не можучи одначе ніяким способом виявити свого осуду про неї. — Крепкий був хлопиця, — сказав один лікар,—погляньте, колего, які в нього кості, які м’язи, які груди, як у Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками. — Що кажете, колего,— швидко! Згадайте краще, скілько то ми намучилися з ним. Мені дивно лише, як багато він витримав і жив. Коли б не шановний наш протомедик, то хто знає, чи не жив би ще й досі. — І певно жив би,— мовив поважно третій лікар, якого ті два звали протомедиком.— Колеги, невважаючи на всю свою вченість, не пізналися на тім, де його найслабша сторона, і задавали йому ліки не такі, яких було треба, щоб вповні знівечити його життєві сили. – Але ж, шановний колего, – скрикнули в один глос оба перші, – адже ж нам здається… – Лиш потривайте, хвилинку, колеги, – мовив поважно протомедик, – зараз витолкую вам се. Колега з правої руки розуміє свою задачу дуже примітивно і лічив його тільки на Vim numerican через пущанє крові, насильні прочищування і т. д. – Здається, одначе, що наслідки… – перебив несміло лікар із правої руки. – Наслідки, розуміється, були, але ані не такі скорі, ані не такі тривкі, як би можна було надіятися, – сказав протомедик. – А колега з лівої руки навіть

і настілько не зрозумів своєї задачі. – Як то? – скрикнув лікар із лівої руки. – Хіба ж моє ліченє його Rabies hajdamacica… – То-то ж то, та ваша нещасна Rabies hajdamacica! А знаєте, колего, що само етіологічне і терапевтичне поняття тої хороби інвольвує певну нерівність і несистематичність поступування. В’яжете хорого і рівночасно даєте йому їсти. Випікаєте його рани і рівночасно виводите його з зомління і доводите до притомності. Даєте йому рвотного і рівночасно пробуджуєте його апетит. Пускаєте йому кров і рівночасно очищуєте її. А головна ваша вина – ділання в суперечності з сусідом. – Ну, ну, не знаю, оскільки колега протомедик… – почав якось помалу, ніби іронічно лікар з лівої руки. – Знаю, знаю, що колега хоче сказати, – живо перебив його той, – і зараз виясню вам свій метод і своє поступування. Я вступив на фізіологічний терен, приготований вами, – не перечу сього, але я приложив метод досконаліший та успішніший, бо звернув головну операцію не против тіла, а против душі. Його Vis numerica, яку підкопував колега з правої руки, придалася мені против самого колеги. Його Rabiem hadamacicam обернув я в відповідній хвилі против колеги з лівої руки. Ані одна, ані друга не шкодила мені ані крихітки. Натомість я головною підвалиною його життя признав Independetiam summi positam, звану також Mania autonomica, і против тої чисто психічної хвороби звернув я весь апарат також психічних способів, поки його душа не стратила віри в своє власне існування і нарешті-таки не покинула сього велетенського тілища. Бідна душа чула ті слова, розуміла їх, але не могла відповісти нічого. Лише затріпотала веселчаними крильцями, але вищий присуд не позволяв їй відлетіти – мусила слухати дальших розмов лікарів, мусила придивлятися, як їх ножі грузли в її тілі, пилували її кості, як їх закровавлені руки виривали з грудей її серце і розрізували його начетверо, щоб пізнати його будову, і як їх пальці видряпували мозок із її черепа та стрягли в його закрутах. Нарешті минув її час, і вона полетіла на той світ, напоєна гіркою отрутою, бо ніхто не згадав про неї добрим словом, ніхто – здавалося – навіть не постерігся, що посеред живих не стало одного, і то не найгіршого та й не посліднього між усіма. Двигаючи ціле пекло болю та жалю, полетіла душа звичайною сонячною стежкою, але швидко заблудила з неї. Була се душа дуже грішна, то й очевидне діло, що блудна стежка завела її просто до пекла.

Дніпро № 10-11

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

II Прийшов Русин перед пекельну браму і навіть стукати не потребував. Пекло, як відомо, все стоїть отворене і браму має широку, а в брамі все натовп і стиск, так що ніхто й не завважив, як наш Русин разом із іншими грішниками ввійшов до середини тої «юдолі», повної «огнів невгасимих» та «черв’яків невсипучих». Вид пекла розчарував його дуже. Думав, що знайде якісь бездонні пропасті, страховища, муки та катуші, яких ані око не видало, ані вухо не чувало. А тим часом куди тобі! Якісь сірі ніби багновища, ніби піски, без кінця й краю, без зелені, без лісу, без ріки; вгорі щось ніби небо, лише чорне, як смола, без сонця і без звізд, — одним словом, околиця нужденна і нудна до найвищого ступеня. А між тим небом і тою землею, ніби чорні хмари, повзали рої душ грішників, що блукали самопас, без заняття, без праці, без радощів, але й без ніякої особливої муки, крім нестерпної нудоти. «Ага! – подумав собі Русин. – Чи бач, чим ті чортяки прокляті хочуть допекти чоловікові! Нібито – жий собі, літай, плавай, по стінах дерися, але не роби нічого.

Бути в пеклі і чорта не бачити – ге, се вже хіба остання ганьба! Але чекай ти, антипку, один із другим зараз я тут повивалюю вас!» Сів посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи. Нарешті, коли того добра наготував уже досить, підняв руку, щоб перехрестити його, і крикнув: - Ну, господи, допомагай! В тій хвилі явився обік нього гарний паничик у шапочці з когутячим пером, у зеленій курточці і в червоних обтислих штанятах, з блискучою лісочкою в руці. – А що ти, чловєчку, тут робиш? – запитав солоденько у Русина. Русин з давньої прививки зняв перед паничем свого здоровенного, повстяного, засмальцьованого капелюха і сказав: – А то, прошу пана, хочу тут церков мурувати. – Що? Як? – запищав панич. – Ти посмів би? Хіба не знаєш, де ти? – Та нібито знаю, що в пеклі, – мовив Русин, чухаючи потилицю, – але не знаю ще, які тут порядки. Панотців бачу тут досить, ну, та й подумав собі: вибудую церковцю, то ми б і оселилися тут усі разом із нашої парафії.

І йшов Русин від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод

Хитро надумали! Нудою хочуть доконати, бо знають, що для господарської дитини праця – то перша основа життя. Але не діждете ви, поганці, щоб я тут піддався вашому правилу!» Лютий був Русин. Так багато лютості приніс із собою зо світу, що наважився робити в пеклі все на злість і наперекір. «Все одно мені, – думав собі. – Раз уже чоловік дістався сюди, то хоч погуляю собі і заллю чортам гарячого сала за шкіру». І давай шибатися по пеклі, як навіжений, перевертаючи, розбиваючи та товчучи все, що лише надибав по дорозі. Але проклята рівнина була така безконечно довга, перешкод не було ніяких, а розбивати бідні грішні душі не було ніякої приємності. «Що вони мені винні? – думав Русин. – От якби так чорта якого спіткати, то було б гаразд!» Що ж, коли чорта ані навіть на лік не було видно. «А се по-якому? – подумав Русин. –

– Не знаєш, які тут порядки? – заверещав панич і замахнувся на Русина своєю паличкою, яка нараз перемінилася на величезний залізний дрюк. – Чекай, я тебе навчу наших порядків! Та поки встиг ударити, вже Русин вирвав йому дрюк із руки та й як не відвине руку, як не вцідить чорта його власним дрюком по хребті, аж той завив, мов ціла сотня вовків, закрутився вихром і полетів до найстаршого дідька з жалобою. Безмірно втішився Русин, дохопившися дрюка до своїх рук. – Ну, тепер уже не буду нудьгувати! – крикнув він. – Я їм отсею патичною стільки дір у всіх стінах нароблю, що їм і крохмалю відхочеться! Ану, попробуймо поміст! І почав працювати щосили, копирсаючи та вибиваючи дрюком діру в помості. По кількох здоровенних ударах почув, що дрюк пролізає наскрізь якусь не грубу верству, якою був переділений горішній пекельний поверх від долішнього.

і покарбулявся ще пару кроків узад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тільки затріпотав ногами. Інші чорти від сусідніх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачачи пригоду свого товариша; деякі кинулися були йому на підмогу, але що солідарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і, мов чорні хмари, покопотіли, хто куди бачив. – Добре йде, лиш голову набік несе! – кричав регочучися Русин, бачачи ту їх утеку. – Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах. Наблизився до першого кітла і, аж нахилившися над його берегом, почув якийсь тихий глибокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавшись ще ліпше, пізнав, що се – людські стогнання, що доходили до нього десь немов із глибочезної глибини. – Гей, хто там? – кричав Русин, нахилившися над кітлом, у якім кипіла-клекотіла смола. – Всякоє диханіє да хвалить господа! Чуєте там? Озивайтеся. – І ми хвалимо! І ми хвалимо! – пискотіло щось із глибини. – Випливайте наверх, бідні душі! – крикнув Русин, але душі не випливали, тілько все пискотіли. – Господи, змилуйся! Господи, змилуйся! – Ага, то бачу, – ви самі руснаки! – жартував Русин. – Без божого змилування навіть пальцем не рушите, хоч вам пекельна смола вухами ллється. Ану-но, кому там негаразд, хапайтеся мойого дрюка, я вас повитягаю! Вискотіння затихло. По хвилі Русин ухопив обіруч за дрючину і почав тягти догори. Ані руш! Дрючина немов примерзла до дна котла. Ще раз попробував, аж зуби закусив – куди тобі, ані не рушить! – А там що за дідько такий тяжкий? – крикнув Русин, спльовуючи в долоні. – Гріхи наші! Гріхи наші! – мимрили грішні душі в смолі. – Господи, змилуйся, відпусти нам наші гріхи! – Во ім’я отця, і сина, і святого духа! Ану, догори! – крикнув Русин, і дрюк з наліпленими до нього душами легко, як пірце, вилетів у повітря, аж кипуча смола оббризкала Русинові всю крисаню. Обтріпалися грішні душі, мов мухи, видобуті з води, і, глибоко зітхаючи, полетіли вгору. – Кому гаряче, нехай іде охолодитися! – мовив їм Русин. – Бачите оту діру в стелі! А я піду до інших кітлів. І йшов Русин зі своєю дрючиною від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод, аж усі чортяки завили з лютості і обурення на таке заворушення пекельного порядку.

Дніпро № 10-11

З діри почав добуватися густий смердючий дим. – Ага, чортяки прокляті! – крикнув Русин. – Гей, дивіться, люди добрі, – кричав він до грішників, що окружили його широким колом, мов незлічене стадо ворон і галок, – гляньте лише, що се за бестіони! Тут нагорі морять нас холодом і пітьмою, а самі сидять у теплі і огник собі палять та світять. Але чекайте, доберемося ми до вас. Гей, хто має відвагу, нуте за мною! Ламайте поміст, буде й нам видно і тепло! Але інші буді були прості тіні, то й не могли нічим допомогти йому. Лиш він один між ними був сильний. Тож, ухопивши чортівську дрючину, заважив нею в діру так здорово, що аж склепіння затріщало і відразу викришилася в ньому величезна діра. Крізь ту діру видно було долішній поверх пекельний. Се була також величезна рівнина, по якій, мов звізди на небі, були розсіяні незліченні огнища з приставленими до них кітлами, ще більшими, як панви в солеварні. Між огнищами, як величезні чорні гадюки, снувалися незлічені ріки і потоки плинної смоли, видаючи з себе досить приємний і дуже здоровий на груди смоляний запах. – Чи бачите їх? От бестії чортяки, як вони собі тут приємно устроїли свою домівку! – крикнув Русин. – А ви, бідні душі, дзвоніть зубами від холоду та душіться тут у смердючих болотяних випарах! То така в пеклі правда? Го, го, панове анциболоти, ми вам не жаби, щоб у болоті сидіти! Годі вам підіймати нас на кпи! Раз уже чоловік дістався до пекла, то бодай пекельна справедливість мусить йому бути! Гей же за мною, кому тут негоже! – крикнув до грішників і з дрюком у руках скочив крізь діру в долішній поверх. Як непроглядна хмара, поперлися за ним грішні душі, наповнюючи все пекельне підземелля невимовним пискотом та свистом. – Гей, а се що? – заверещав один чортяка, що стояв біля найближчого кітла і підкладав огонь під котел та доливав до нього смоли, в якій, мов галушки в окропі, плавали та булькотіли грішні душі. – А ти, проклята машкаро, – крикнув до нього Русин, – то ти тут собі забавки робиш, а про нас ані тямки? А се по-якому, га? – Гевулт! – заверещав по-жидівськи чорт, бачачи діру в стелі і ті грішні душі, що товпилися крізь неї вниз. І чорт ухопив свою здоровенну лопату, якою мішав смолу в кітлі, і замахнувся на Русина. Та Русин не дожидав удару, але, поки ще чорт устиг гаразд замахнутися своєю лопатою, вцідив його своїм дюком так здорово по макоїдах, що чорт перевернувся горілиць

ПРОЗА

ДНІ

Дніпро № 10-11

III До найстаршого чорта, Люципера, прилетіла ціла юрба чортів, кричачи і падькаючи на Русина. – Ваше величество, – кричав один, – прийшов тут до нас якийсь гайдамака і збунтував нам усе пекло. – Мені відібрав паличку і самого мало не скалічив, –стогнав другий. – Діру в стелі провертів і порядок нарушив, – галякав третій. – Мені десять зубів вибив, – гугнявив четвертий. – Душі з кітлів повитягував, – падькував п’ятий. – Що се за гайдамака? – питав зачудований Люципер. – Або ми знаємо? Якийсь Русин, – відповіли хором чорти. – Що ви верзете, недоріки! – гаркнув на них Люципер. – Хіба не знаєте, що від р. 1860 niema Rusi? А коли її нема, то й русинів ніяких не може бути. Може, се якийсь москаль. – Ні, ваше величество, ми москалів знаємо. То Русин. – Верзеш нісенітниці один з другим. Русі нема, то й Русина ніякого не повинно бути. – Що ж нам робити, коли єсть? – простогнали чорти. – Та й ще такий здоровенний і страшний! – Не сміє бути, і шабаш! – грізно крикнув Луципер. – У наших пекельних реєстрах нема такого народу, то й пекло не може приняти нікого такого, хто признається до того народу. Розумієте? – Розуміємо! – сказали чорти. – Хто знає, може, то який побожний відступ тих паничів із неба! – мовив далі Луципер. – Вони на всякі штуки хитрі, особливо відколи ми дали їм відчіпного – кількох єзуїтів. Може, то вони навмисно утворили такий привид, таку мару, таку фікцію і наслали її сюди нам на клопіт. Але не діждете тішитися, панове! – і він своїм здоровенним п’ястучищем погрозився в напрямі неба. – Агей, біжіть усі щодуху і випросіть мені того гайдамаку / з пекла за двері. І накажіть йому остро, аби не важився вертати сюди більше! Як вихор кинулися чорти сповняти накази свого володаря. – Ей, хахол, – гукнув один здалека. – Брацє русінє! – кричав другий зблизька. – Чловєку! – гримнув третій над самим вухом Русина, який усе ще працював та мучився, витягаючи душі з пекельних котлів. – А чого вам? – запитав Русин. – Будь ласка, забирайся звідси! У нас нема місця для тебе.

– Як то нема? А де ж моє місце? – Де хочеш, лише не у нас. Іди собі хоч до пана-бога! А пекло не для тебе. – А попрошу панів. Чому ж ви мені се не сказали швидше? Даремно чоловік напрацювався, роблячи тут у вас порядки. А що мені буде за мою роботу? – Іди лише, йди, вже ми тобі при виході заплатимо, що тобі належиться, – уговорювали його чорти. – Га, що ж, коли йти, то йти, – мовив Русин і, не випускаючи з рук чортівської дрючини, окружений цілою хмурою чортів, полетів до пекельної брами. – Ну, якої ти заплати хочеш за свою роботу? – запитали чорти, коли Русин зупинився у брамі і, впершися, мов віл рогами, не хотів іти далі. – Знаєте що, – мовив Русин, – живуть там на світі три великі доктори, що мене лікували за життя. Хотів би я тепер побачити їх на хвилину і сказати їм пару слів. Приставте їх мені сюди живцем. Чорти глипнули по собі, пошептали щось, і зараз три з-поміж них знялися і полетіли в безмежні простори. Не встиг іще Русин оглянутися гаразд, а вже всі три лікарі, принесені за волосся, стояли перед ним з лицями, перекривленими смертельною тривогою. Якусь хвилину вдивлявся в них Русин напів з жалем, а напів з погордою, а врешті промовив: – Ну, що, панове! Чув я вашу премудру орацію над моїм трупом. Спасибі вам за ваші турботи коло мого здоров’я. А замість подяки прийміть по слову правди. Ти, колего з правої руки, – дурень. Ти старався вичерпати мої сили, – сам умреш на вичерпання своїх власних. Ти, колего з лівої руки, – лічив мене на стеклизну, – і сам зазнаєш її болів. А ти, пане протомедику… Не договорив і, замість закінчення, плюнув пану протомедикові в лице, відвернувся, натиснув крисаню на ліве вухо і потюпав угору до райської брами.

Важка була дорога, терниста і стрімка, і хоч здавалося, що райська брама ось-ось близенько від пекельної, так що лиш рукою подати, то коли прийшлося йди від одної до другої, Русинові видалося се безмірно важкою працею. Він ішов і йшов – здавалося, віки, тисячоліття, а брами раю як не було, так і не було. Сотки разів ослабало його тіло, не ставало духу в груді, тьмилося в очах і зневіра кліщами стискала серце, але його тверда воля, ота стара руська упертість, усе наново попихала його в дорогу. Нарешті, задиханий, утомлений, ледве живий, він застукав до вузької небесної фірточки.

Між святими учинилося замішання, крик і репет, а Русин під брамою також наробив ґвалту. – Віддайте мені мій капелюх! – верещав він. – Передо мною далека дорога, як же я піду без капелюха? Але даремно святі пробували приступити до капелюха і взяти його. Пекельна смола пекла та забруднювала їх пречисті руки. А Русин раз у раз лементував за своїм капелюхом. – Ну, йди, дурню, і візьми собі його, нехай нам тут смороду не робить! – мовив святий Петро і впустив Русина до раю. – Ге, ге, ге! – мовив Русин, діставшись досередини. – Як же тут гарно і приємно! А тепер то я вже певно був би дурень, якби, раз діставшись сюди, та вийшов звідси добровільно! – Що? Як? Ти смів би? – скрикнув святий Петро. – Але ж, святенький Петре, – мовив Русин, садовлячись у наголовачі свого капелюха і підібгавши ноги під себе так, аби стопи зовсім стояли на його широчезних крисах. – Ади, адже я не в твоїм раю сиджу, а в своїм капелюсі!

– Скажи мені, будь ласка, що мені робити, куди податися? Був я в пеклі, відтам вигнали мене. До раю мене не пускаєте. Де ж моє місце?

– Ну, чого тобі іще? – запитав святий Петро, вихиляючи голову крізь віконце над фірткою. – Скажи мені, будь ласка, що мені робити, куди податися? Був я в пеклі, відтам вигнали мене. До раю мене не пускаєте. Де ж моє місце? – Або я знаю! – відповів святий Петро, здвигаючи плечима. – А хто ж се може знати? – Пан-біг знає. А ти йди собі, а там побачиш. – Га, коли так, то нехай буде й так, – відповів покірно Русин. – Бувай здоров, святий Петре! І Русин зняв капелюх із голови і поклонився святому. Та в тій хвилі дика думка стрілила йому до голови. Замахнувши широко капелюхом, він через високий мур кинув його до раю. Капелюх був увесь поляпаний пекельною смолою, від якої почав розходится по раю страшенний сморід.

Аж зареготався святий Петро на такий дотеп, а далі, сплюнувши не то сердито, не то добродушно, пішов запитати панабога, що робити з тим приблудою. – Коли його з пекла вигнали, – мовив пан-біг, – то видно, що не мусить він бути такий злий, як про нього балакають. Але й на рай він не заслужив, бо на рай заслугується не множеством терпіння, а множеством добрих учинків. Нехай, отже, вертає назад на світ, нехай жиє і працює, а там побачимо, куди примістити його. Вернув святий Петро і заявив Русинові той божий присуд. Не смів Русин супротивитися божому наказові і вернув назад на землю, відродився. Пробувши кілька хвилин у пеклі і кілька хвилин в раю, знає, як смакує одне й друге, вміє цінити своє життя, бо знає, в чім його дійсна вартість.

Дніпро № 10-11

– Хто там? – запитав ізсередини святий Петро. – Я, Русин, – відповів наш герой. – Русин… Русин… Русин, – муркотів святий Петро. – Чекай хвилину, нехай я лише загляну до твойого кондуїту. Е, братку, та бо ти гайдамака! – Що ж, – чухаючися в потилицю, мовив Русин, - був той гріх! Але ж, святий Петре, візьми під розвагу, які на се були причини і яка за се покута! – Те, те, те! Знаємо се, знаємо! Але ж бо тут стоять іще інші гріхи. Ти, братку, підкопувався під повагу держави і церкви. – Хто? Я? Коли? Як? – Е, довго би се було толкувати перед тобою, а мені ніколи. Прочитай собі краківський «Czas», то сам переконаєшся. – Краківський «Czas»? Хіба ж він і тут має повагу? – А ти як думав? Розуміється. – Га, то в такім разі мені тут нічого робити. І вже подався, щоб іти геть, та нараз зупинився мов остовпілий. – Святий Петре, – скрикнув, – гей, святий Петре!

ДНІ

ПРО Е З І Я

Володимир Шинкарук м. Житомир Поліські коломийки на біс КОЛОМИЙКА ІНТЕРНЕТНА Це, повірте, щира правда, всі жінки – як Інтернет, І учора, і узавтра: Комусь – «com», а комусь – «net».

Катруся Матвійко м. Ірпінь Піду в математики! Піду в математики, вірші писатиму цифрами! Шукатиму рими у коренях, навіть в іксах. Та графік параболи просто поставлю епіграфом. І душу ховатиму в мінусах. Може, в плюсах.

Дніпро № 10-11

Піду в математики! Точність там, чіткість увічнені. Безпристрасний рух різних ліній без слів і принад. А буде душа розриватись від болю і відчаю – Візьму на папері і виведу: ігрек квадрат!

Ольга Боженко м. Миргород Осінь. Вічна тема

Ганна Онищук Рівненська обл. смт Демидівка У ліс, де дуб стоїть, як контрабас Самотні сосни, як могутні вежі, Здавалось, знову впізнавали нас. Той самий ліс, хоч в іншій вже одежі, І дуб, що схожий так на контрабас. Давай без тиші, годі вже мовчати. Повітря на світанку аж скляне. Лиш перед тим, як все почать спочатку, Хай листопад востаннє присягне. Хай присягне, як свідок, хоч дощами, Що в безкінечній круговерті літ Ми не сховаєм душі під плащами, Урізнобіч замисливши політ. Хай присягне отим листочком клена – Не справжня осінь без таких прикрас – Що все життя ти будеш йти до мене, У ліс, де дуб стоїть, як контрабас.

Усім метафорам – червоне світло… Бентежить душу запах хризантем. Ти чуєш, осінь?! Відтепер ми квити – Не має вітер вже ліричних тем… Все випадково. Що іще шукаю? Бо з жовтнем я знайома вже. Мерсі. Колись мене ще відвезе до раю Із п’яним водієм нічне таксі… Тепер сповна мені, мабуть, тріумфу Лише в відвертості гітарних струн. Вже зупиняйся, осінь! Досить бунту… Це твій останній, безперечно, дюйм. «Постскриптум» у десяткові листівок Автограф осені і кілька фраз… …У пам’яті вінілових платівок До божевілля НЕ осінній джаз.

Сучасники

Ніка Новікова м. Полтава Усьому горіховому листю і кільком каштанам Все дивишся і не бачиш, як перший сніг спускається з неба, наче усі святі; як жовтень сидить і ловить пухнастих бліх на жовтому листопадовому коті; ...як листям крізь пальці висхле тече тепло; як листя горіхів, наче чужі гріхи, все падає вниз, на смерть перебитим склом; а землю стрижуть в найбільшу з грудневих схим. (хсхр-р-р-р хсхр-р-р-р хсхр-р-р-р – чуєш, як сніг рипить? схрить!) ...як стрімко похолоднішали звіти ЗМІ; як в’ються шарфи гадюками кругом ший. І кожному відведеться тепер зими наскільки хто нагрішив.

Дніпро № 10-11

...як тижні, неначе пам’ятники з узбіч, несуться німими кадрами за вікном. Як холод гуляє двором (що звична річ!), кульгаючи через вивихнуте стегно. ...як небом повзуть колони підпити-х-мар; як котиться осінь в прірву нових снігів; і з рота, немов душа, відлітає пар, як той, було, говорив. …як воду вкриває перший невинний лід – у мертвому морі мертві материки. І тихо бреде зима (до усіх воріт), донині не пережита іще ніким.

Юлія Радченко с. Адріанопіль, Луганська область Перед зимою Тихий шерхіт оман – дистилятом ефірних олій. Паровий дисонанс обеззвучує голос шипшини. Скромний жовтень мовчить, убезпечивши висновок свій. Він пізніше, можливо, розкаже про вияв провини. Тим, хто тиху сльозу проміняв на колючий абсент, Хто підробкою болю знецінював дихання кволе, Оповідач застуди доповнить дощем «happy end» Задля того, щоб завтрашній іній струсити додолу.

КОЛОМИЙКА ЖИТЕЙСЬКА Я борги свої ніколи не віддам нікому, Знадобляться такі гроші і мені самому!

ДНІ

ПРО Е З І Я Юля Шешуряк м. Київ

КОЛОМИЙКА ФІЛОСОФСЬКА Для людей найважливіші здоров’я і нерви, А в любові, як у школі, головне – перерви!

Аміна Іллівна Михайло Іванович любить котів. У нього їх п’ять. Нахабні, нервові – лякають дітей, Бабусь і собак. Михайло Іванович кашляв, синів, Збирався вмирать. Аміна Іллівна підсмажила стейк – Божественний смак.

Дніпро № 10-11

Андрій Леонідович п’є «Барбовал» – Безсоння без рим. Андрій Леонідович чухає ніс, Заварює чай. Чотири кімнати, балкон і підвал, Путівка у Крим. Аміна Іллівна сміється чи ні – А спробуй вгадай. Вілен Олександрович пише листи Сусідці згори. Щотижня купує в «Сільпо» карамель, Годує себе. О сьомій подзвонить, почує: «Це ти? Алло, говори!» Аміна Іллівна плете макраме, Вмикає ТБ. Аміна Іллівна – картате пальто, Волосся-зима. Заходить в під’їзд, від морозу лиха, Обтрушує сніг. М’які рукавички підібрані в тон (В’язала сама). Михайли, андрії, вілени? Ха-ха, Та ну їх усіх!

Юлія Броварна м. Вінниця Щасливий Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну, Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу. І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість. Немовби вітер забравсь під светер – ти занедужав. Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість. Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим Собі прямують… Вона чекає на тебе вперто. Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи… Минає квітень, і в літні мандри з’їжджає стріха, А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти, І гризти лікті, й читати Свіфта… Чи не читати… Вона чекає… Бо ти збираєш наплічник, доле, Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем, Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом, Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод, Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі. І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси. Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів. Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні: Ти завеликий хлопчисько – грати у робінзонів, У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти, Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати. Такою буде остання пісня, остання воля: Дивитись з нею – як світ згасає і йде поволі. Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи... І Бог із ними… …І – Бог з тобою. Бо ти щасливий.

Гумор

Віктор Охрименко с. Холми У метро У метро – одні додому, інші з дому. Коли вони працюють – невідомо!

Нік Волошин м. ? «Цивілізація» мобільна «Цивілізація» мобільна... Із телефонами усі: Військові люди і цивільні, Від дітвори – до дідусів...

Патара Бачія м. ? Мрійниця В таку погоду можна тільки пити Гарячу каву, пледом вкривши ноги, А на Гаваях – сонце, пляжі, квіти… Та підійміть зарплату, ради Бога!!! Зоряна Ель м. Львів Доредагувався Ось тільки слово заміню І цей зворот, аякже, Негарно, не пасує «ню» І «дірка в макіяжі». А «вдвічі»? – дуже ріже слух, А дієслівна рима! І не літературно «бух», Русизмом є «помимо». Забрати збіг і пару фраз, І вираз «грубі бабки». Тепер поезія – якраз: Лапки, тире і крапка.

КОЛОМИЙКА З ВЛАСНОГО ДОСВІДУ Час летить, і ми з роками змінюємо звички: Старість – це коли аптечка більша косметички.

Дніпро № 10-11

Іти по вулиці, й волати, І реготати наодинці – Колись могли в дурдом забрати... Такі от поступу «гостинці».

ПРО Е З І Я

Гумор

ДНІ

Чорний Поет Кока Черкаський

Жив собі колись поет, Що ненавидів Інтернет. Ну хоч ти трісни, хоч втопись – А жив такий дивак колись. Не вмикав свій ноутбук, Не заходив на «Фейсбук», Ні на «Твіттер», ні на блог – Отакий поет був л... Він відсталим був, як двері, Творив вірші на папері, І карлякав закарлючки Кульковою ручкою.

Дніпро № 10-11

І складав їх у шухляду (Так йому й потрібно, гаду!) Ще й казав, що в мережі Не поети – муляжі. Він писав про дивні речі Для дорослих і малечі, І хоч були вірші файні, Але ж... вибачте – в офлайні. Кожен стоящий поет Має вихід в Інтернет, Має там свою сторінку, Френдів, фанів й навіть жінку. Хочеш брата чи сестру – То заходь на poem.ru. Всі в Інет ведуть стежки, Тож навіщо ті книжки? Але впертим був поет, Не заходив в Інтернет. Але якось, в одну осінь, Він пішов. І ходить досі... І ніхто не зна, де він, Який в нього nik, uin, Яке псевдо, поганяло, Зник – і геть його не стало. Він літа, мов НЛО, Чинить всяке западло. Тож, якщо завис Інет, – Мститься Чорний вам Поет!

КОЛОМИЙКА СУМНА Хоче знать крокодилятко, де крокодил-тато, Каже мама: у посольстві… Там він – «дипломатом».

Класика Степан Бен ЧИ НЕ СНІГ...

Олекса Влизько Туман І тут, і там вітрила волохаті, — Суцільний дим од моря до небес, і тільки іноді прорвуться з плес далеких сонць проміння кострубаті і зірвуть млу, де піняться прибої та крутять хвилі виром карусель, а десь летить сп’янілий корабель між двох морів — і під, і над тобою... ...І знову, знову... Сторогатим чортом охристить все похмурий капітан, і вдарить в дим, одчайно, мов таран, сирени тон над портом. Василь Еллан Червоні плями листу осіннього

Олекса Влизько Туман І тут, і там вітрила волохаті, — Суцільний дим од моря до небес, і тільки іноді прорвуться з плес далеких сонць проміння кострубаті

Червоні плями листу осіннього — Криваві рани на сірих вулицях... І сонце — вже не сонце... Тінь його На небі хмуриться, у хмари щулиться. Вночі ключі гусей за хмарами Одсталих кличуть срібними сурмами, І в душі стлумлені утом ноктюрнами Ті згуки бризкають огнями-вдарами.

і зірвуть млу, де піняться прибої та крутять хвилі виром карусель, а десь летить сп’янілий корабель між двох морів — і під, і над тобою... ...І знову, знову... Сторогатим чортом охристить все похмурий капітан, і вдарить в дим, одчайно, мов таран, сирени тон над портом.

КОЛОМИЙКА ОЗДОРОВЧА Час займатися собою з вечора й до рання, Бо дорожче за здоров’я тільки лікування!

Дніпро № 10-11

Підв’язала осінь китиці червоні, сіла на коня. Прощавайте, села! Блиснули в тумані зіркою підкови, малиновим дзвоном розляглась луна. І, немов той вітер, за гаями-бором вершник золотий, чи не сніг у хмарах? Брязнули морозом ковані остроги — будуть на Покрову од зими листи.

О МА ДН І ПРА

Моріс Метерлінк (Драма в одній дії) Переклад Лесі Українки Подано за: Л. Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 6. К.: Наукова думка, 1977. 416 с. С.: 221-236.

ДІЙОВІ ОСОБИ Дід (сліпий). Батько. Дядько. Три дочки. Сестра милосердя. Служниця.

Діється в новітні часи.

Три дочки. Ходіть сюди, діду, сядьте при лампі. Дід. Мені здається, що тут не дуже ясно. Батько. Чи підемо на терасу, чи зостанемось тут, в хаті? Дядько. Чи не краще б зостатись тут? Цілий тиждень йшов дощ, і ночі тепер холодні та вогкі... Старша дочка. Однак же тепер зоряно. Дядько. То що? Зорі нічого не значать. Дід. Краще зостатись тут – хто знає, що може статись? Батько. Нема чого турбуватись більше. Тепер безпечно, вона вже врятована. Дід. Я думаю, що вона нездорова. Батько. Чого ви се говорите? Дід. Я чув її голос. Батько. Але ж лікарі запевняють, що ми можемо бути спокійними... Дядько. Ви ж добре знаєте, що ваш дідусь любить нас даремно турбувати. Дід. Я не бачу того що ви. Дядько. То треба вірити тому, хто бачить. Вона мала дуже добрий вигляд по обіді. Тепер вона міцно спить, і ми не маємо чого труїти собі перший спокійний вечір, що нам доля дала... Я гадаю, що ми маємо право відпочити, навіть посміятись трохи сього вечора. Батько. Справді, се перший раз, що я почуваюся дома межи своїх після сих її страшних пологів. Дядько. Вже як тільки хвороба ввійде до хати, то здається, немов хто чужий є в родині. Батько. Але тоді теж видко, що поза родиною нема на кого надіятись. Дядько. Правда ваша. Дід. Чому се я сьогодні не міг одвідати бідної донечки?

«Неминуча» – одна із символістських драм бельгійського драматурга Моріса Метерлінка. М. Метерлінк належав до драматургів плеяди «нової драми» першої половини ХХ століття, які вважали дію внутрішню, що розкриває стан людської душі, важливішою за зовнішні події, вчинки героїв. Так, у «Неминучій» дія полягає в процесі очікування. У Метерлінка відтворення трагізму повсякденного життя стає можливим завдяки недомовкам, підтекстам, настрою. Творчість письменника суттєво вплинула на модерністську драму ХХ ст., його п’єси стали всесвітньовідомими.

Дніпро №9

Доволі темна зала в старому замку. Двері праворуч, двері ліворуч і скриті двері в кутку. В глибині вікна з кольоровими шибами, найбільше зеленої барви. Шкляні двері на терасу. В кутку великий фламандський дзиґар. Лампа горить.

Леся Українка, пишучи власні твори у напрямку близькому до європейської «нової драми», сворила оригінальний переклад «Неминучої» Метерлінка. У листі до видавця, якому Леся Українка надіслала цей переклад, говорилося: «…Згодом пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка «L’Intruse». Хотілось би мені дуже, щоб наша русько-українська публіка познайомилась би з сим новітнім драматургом в його найкращих творах, а до того ж в українськім перекладі. Нехай ваша хвальна редакція поборе відому мені свою нехіть до «модерністів» і прочитає мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ не може не звернути на себе уваги навіть «пристороннього читача». Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі «модерни», але в трьох драмах сього автора я справді бачу нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом. Одну з таких драм оце, власне, маю подати».

О МА ДН І ПРА Дядько. Ви знаєте, що лікар заборонив. Дід. Я не знаю, що й думати. Дядько. Зовсім нема чого вам турбуватись. Дід (показує на двері ліворуч). Вона не може почути нас? Батько. Ми не будемо надто голосно говорити, та й двері товсті, і сестра милосердя там при ній, вона нам скаже, коли здіймемо гомін. Дід (показує на двері праворуч). Він нас не почує? Батько. Ні-ні! Дід. Він спить? Батько. Так, я гадаю. Дід. Слід би довідатись. Дядько. Я б за нього більше боявся, ніж за вашу жінку, за того малого. Вже кілька тижнів, як він вродився, а ледве ворушиться. Досі й разу не крикнув, так наче з воску дитина. Дід. Я думаю, що він буде глухий, а може, й німий... От що то значить споріднені шлюби...

Мовчання незгоди. Батько. Я сливе лихий на нього за ті болі, що він завдав своїй мамі. Дядько. Треба ж мати розум: що ж винна та бідна дитина? Він там сам в хаті? Батько. Так, лікар не хоче, щоб він був при матері. Дядько. Але мамка є при ньому? Батько. Ні, вона пішла заснути на хвилинку, вона ж таки се заслужила за остатні доби. Урсуло, піди лиш поглянь, чи він спить. Старша дочка. Добре, тату.

Дніпро № 10-11

Всі три дочки встають і, держачись за руки, йдуть в хату праворуч. Батько. В котрій годині має прибути наша сестра? Дядько. Здається, так коло дев’ятої. Батько. Вже дев’ята минула. Я хотів би, щоб вона прибула таки сього вечора. Жінка дуже бажає побачити її. Дядько. Прибуде напевне. Чи се вона вперше має тут бути? Батько. Вона ще ніколи не вступала до хати. Дядько. Їй тяжко вибратися з монастиря. Батько. Вона прибуде сама? Дядько. Ні, гадаю, певне, котра з черниць проведе її. їм же не вільно ходити самим. Батько. Але ж вона ігуменя. Дядько. Устав для всіх один. Дід. Ви вже не турбуєтесь? Дядько. А чого ж би мали турбуватись? Не треба про се говорити. Вже ж нема чого боятись. Дід. Ваша сестра старша від вас? Дядько. Вона в нас найстарша. Дід. Я не знаю, що се зо мною, – я не спокійний. Я хтів би, щоб ваша сестра була вже тут. Дядько. Вона буде, вона обіцяла. Дід. Я хтів би, щоб сей вечір вже минув.

Три дівчини вертаються. Батько. Снить він? Старша дочка. Дуже міцно спить, татку. Дядько. Що ж будемо робити, чекаючи? Дід. Чого чекаючи? Дядько. Сестри чекаючи. Батько. Ти нічого не бачиш, Урсуло? Старша дочка (край вікна). Ні, тату. Батько. А на дорозі? Ти бачиш дорогу? Старша дочка. Бачу, тату; місяць світить, мені видко дорогу аж ген до кипарисів. Дід. І ти нікого не бачиш? Старша дочка. Нікого, дідусю. Дядько. Як там надворі?

Журнал «Дніпро» висловлює вдячність авторам, які протягом 2009-2010 рр. надіслали драматичні твори до редакції:

Дніпро № 10-11

Старша дочка. Дуже гарно; ви чуєте соловейків? Дядько. Авжеж. Олександр Шмаль Старша дочка. Щось трохи вітрець по дорозі. Ольга Харина Дід. Трохи вітрець по дорозі? Сергій Лисенко Старша дочка. Еге ж, і дерева трошки затремтіли. Євген Руднєв Дядько. Дивно, що сестри все немає. Марія Вакула Дід. Я вже не чую солов’їв. Микола Кулик Старша дочка. Здається, мов хтось увійшов у садок, діду. Володимир Шелухін Дід. Хто ж? Володимир Снігурченко Старша дочка. Не знаю, не бачу нікого. Лілія Коломієць Дядько. Бо нікого й нема. Старша дочка. Хтось мусить бути в садку, соловейки раптом замовкли. (Продовження на ст.) Дядько. Однак же я не чую, щоб хто йшов. Старша дочка. Певне, хтось іде понад ставком, бо лебеді сполохались. Друга дочка. Всі риби на ставку раптом плюснули на дно. Батько. Нікого не бачиш? Старша дочка. Нікого, тату. Батько. Адже ставок освічений місяцем. Старша дочка. Так, я бачу, як лебеді сполохались. Дядько. Я певен, що їх сестра сполохала. Вона, певне, ввійшла малою хвірткою. Батько. Не розумію, чому ж собаки не брешуть... Старша дочка. Я бачу собаку отам у будці. Лебеді пливуть на той бік! Дядько. Сестри злякались. Погляну лишень. (Кличе.) Сестро! Сестро! Се ти? Нема нікого. Старша дочка. Я певна, що хтось є в садку. Ось побачите. Дядько. Але вона обізвалась би! Дід. Чи солов’ї знов не щебечуть, Урсуло? Старша дочка. Не чую більш ні одного нігде навколо. Дядько. Тим часом і гомін стих. Батько. Мертва тиша. Дід. Певне, хтось чужий їх лякає, бо якби се хто свій, вони б не замовкли. Старша дочка. Он там сидить соловейко на плакучій вербі. Полетів!.. Дядько. Чи вам оце тепер в голові ті соловейки? Дід. Чи всі вікна одчинені, Урсуло? Старша дочка. Шкляні двері одчинені, дідусю. Дід. Здається, холод суне в хату. Старша дочка. Трохи вітряно в садку, дідусю, і рожі облітають. Батько. Ну, то зачини двері, Урсуло. Пізно вже. Старша дочка. Добре, тату. Я не можу зачинити дверей. Дві другі дочки. Ми не можемо зачинити. Дід. Що ж там таке, дітоньки? Дядько. Нащо то говорити таким непевним голосом? Я їм поможу. Старша дочка. Ніяк не всилкуємось гаразд зачинити. Дядько. Се вогкість. Натиснімо всі. Щось, певне, є в дверях. Батько. Столяр завтра направить. Дід. Хіба завтра столяр прийде? Старша дочка. Авжеж, дідусю, він має роботу в льоху. Дід. Буде тут грюкати в хаті!.. Старша дочка. Я скажу йому, щоб робив помалу.

Раптом чутно, як хтось клепає косу надворі. Дід (здригнувся). Ой! Дядько. Урсуло, що се таке? Старша дочка. Не знаю гаразд; думаю, що то садівничий. Щось недобачаю, він у затінку, під будинком. Батько. То садівничий косити збирається. Дядько. Вночі косити? Батько. Адже завтра неділя. Так. Я завважив, що трава дуже висока навколо дому. Дід. Мені здається, що коса занадто свище... Батько. Він косить біля дому. Дід. Ти його бачиш, Урсуло?

Дніпро № 10-11

О МА ДН І ПРА Старша дочка. Ні, діду, він у темряві. Дід. Я боюся, коли б він дочки не збудив. Дядько. Нам його ледве чутно. Дід. А мені так, якби він у хаті косив. Дядько. Хвора його не почує, не бійтесь! Батько. Здається, лампа щось не добре горить сього вечора. Дядько. Треба долити. Батько. Я бачив, як доливали рано. Вона тьмяно горить, відколи вікно зачинили. Дядько. Я гадаю, скло запотіло. Батько. Зараз горітиме ліпше. Старша дочка. Дід заснув. Він три ночі не спав. Батько. Мав багато турботи. Дядько. Турбується без міри. Часом просто нічим його не вмовиш, і слухати нічого не хоче. Батько. Можна йому вибачити при його старощах. Дядько. Хто зна, які ми будемо в його літа. Батько. Він має вже років з вісімдесят. Дядько. Ну, то вже має право бути диваком. Батько. Всі сліпці такі. Дядько. Вони занадто думають. Батько. Мають багато зайвого часу. Дядько. Бо не мають чого іншого робити. Батько. До того ж не мають жадної розривки. Дядько. Се мусить бути страшенно! Батько. Здається, і до того можна звикнути. Дядько. Я собі того не можу здумати. Батько. Та звісно, вони нещасливі люди. Дядько. Не знати, де сидиш, не знати, куди йдеш, не знати, звідки приходиш, не одрізняти полудня від півночі, літа від зими... і завжди ся темрява, ся темрява... Я б волів не жити... Чи се вже так-таки й не вигоїться? Батько. Здається, що так. Дядько. Але ж він не безпросвітно сліпий? Батько. Він одрізняє дуже ясне світло. Дядько. Бережімо наші оченьки. Батько. Часами він має дивні думки. Дядько. Часами він не дуже приємний. Батько. Він говорить все чисто, що думає. Дядько. Але давніш він не був таким? Батько. Де ж там! Колись він був собі тямущий, як от і ми, і не говорив нічого незвичайного. Правда, що Урсула його призводить до того, вона відповідає йому на всі питання... Дядько. Краще б не відповідала, бо то для нього лиха послуга.

Б’є десята година. Дід (прокидаючись). Чи я обернений до шкляних дверей? Старша дочка. Добре проспались, дідусю? Дід. Чи я обернений до шкляних дверей? Старша дочка. Так, дідусю. Дід. Нема нікого біля шкляних дверей? Старша дочка. Але ж, дідусю, я нікого не бачу. Дід. Мені здавалось, що там жде хтось. Ніхто не приходив, Урсуло? Старша дочка. Ніхто, дідусю. Дід (до дядька і батька). Сестри не було? Дядько. Вже пізно; вона вже не прибуде; не гаразд вона се робить. Батько. Вона починає турбувати мене.

Чутно гомін, мов хтось іде до хати. Дядько. Вона тут. Ви чули? Батько. Так, хтось увійшов долом. Дядько. Напевне, то сестра. Я пізнав її ходу. Дід. Я чув, як хтось поволі йшов.

Батько. Вона ввійшла дуже поволі. Дядько. Вона знає, що в хаті хворі. Дід. Я вже більш нічого не чую. Дядько. Вона зараз прийде сюди, їй скажуть, що ми тут. Батько. Я радий, що вона прибула. Дядько. Я був певен, що вона таки тепер буде. Дід. Щось вона забарилась там долі. Дядько. Однак се напевне вона. Батько. Ми більше нікого не сподіваємось. Дід. Я чую гомін долі. Батько. Я закличу служницю; хоч знатимем щось певного. (Дзвонить.) Дід. Я чую гомін на сходах. Батько. Се йде служниця. Дід. Здається, вона не сама. Батько. Вона йде помалу... Дід. Я чую ходу вашої сестри! Батько. А я чую тільки служниці ходу. Дід. Се ваша сестра, се вона!

Вероніка Мєлкозьорова Богдан Мельничук Світлана Львівська Наталя Уварова Едуард Богуш Василь Будянський Генрі Лайон Олді Олександр Стусенко Олена Клименко

(Продовження на ст.)

Дядько. Вона стукає в скриті двері. Батько. Я сам їй одчиню, бо сі малі двері страх риплять; їх тільки тоді одчиняють, коли хотять увійти в хату, щоб ніхто не бачив. (Одхиляє двері; служниця не ввіходить, а стоїть у дверях.) Де ви? Служниця. Тут, пане. Дід. Се ваша сестра на порозі? Дядько. Я бачу тільки служницю. Батько. Тут тільки служниця. (До служниці.) Хто прийшов до нас? Служниця. Хто мав прийти, пане? Батько. Авжеж, хтось тільки що прийшов? Служниця. Ніхто не приходив, пане. Дід. Хто се так зітхає? Дядько. То служниця, вона задихалась. Дід. Вона плаче? Дядько. Де ж там! І чого б вона плакала? (До служниці.)) Так ніхто не приходив от тільки що? Служниця. Але ж ні, пане. Батько. Але ж ми чули, як одчиняли двері. Служниця. Се я зачиняла двері, пане. Батько. То вони були одчинені? Служниця. Так, пане. Батько. Чого ж вони були одчинені в таку пору? Служниця. Не знаю, пане, я їх зачинила. Батько. Коли так, то хто ж їх одчинив? Служниця. Не знаю, пане, певне, хтось виходив після мене, пане. Батько. Треба уважати. Але не кидайте дверима, ви знаєте, що вони грімкі. Служниця. Та я, пане, не чіпаю дверей! Батько. Як же ні? Ви беретесь за двері, мов хочете увійти в хату. Служниця. Але ж, пане, я стою на три кроки від дверей. Батько. Говоріть трохи тихше. Дід. Чи хто згасив світло? Старша дочка. Та ні, дідусю. Дід. Мені здається, що раптом стало чорно. Батько (до служниці.)). Ідіть собі, тільки не робіть галасу на сходах. Служниця. Я й так не робила галасу. Батько. А я вам кажу, що робили. Ідіть тихенько; ви збудите пані. А як хто прийде, кажіть, що нас нема дома. Дядько. Так, кажіть, що нас нема дома. Дід (здригнувся). Не слід було сього казати! Батько. Хіба що приїде сестра або лікар. Дядько. В которій годині приїде лікар?

Дніпро № 10-11

Хтось стукається в двері.

О МА ДН І ПРА Батько. До півночі не приїде.

Дніпро № 10-11

Зачиняються двері. Чутно, як б’є одинадцята. Дід. Вона ввійшла? Батько. Хто? Дід. Служниця. Батько. Та ні, вона пішла. Дід. Я думав, що вона сіла до стола. Дядько. Служниця? Дід. Так. Дядько. Ще тільки сього бракувало! Дід. Ніхто не входив до хати? Батько. Та не входив ніхто. Дід. А сестри вашої нема? Дядько. Сестра не приходила. Дід. Ви мене дурите! Дядько. Ми вас дуримо? Дід. Урсуло, скажи мені правду, на Бога святого! Старша дочка. Дідусю, дідусю! Що вам такого? Дід. Щось тут сталося! Я певний, що моїй донечці погіршало!.. Дядько. Чи вам приснилось? Дід. Ви не хочете мені сказати!.. Я бачу добре, що сталося щось. Дядько. Коли так, то ви більше бачите, ніж ми. Дід. Урсуло, скажи правду! Старша дочка. Та вам же правду кажуть, дідусю. Дід. В тебе не такий голос, як завжди! Батько. Бо ви її лякаєте. Дід. І ваш голос змінився, і ваш! Батько. Та схаменіться!

Батько і дядько показують один одному на митах, що дід либонь стратив розум. Дід. Я чую, що вам страшно. Батько. Та чого б нам було страшно? Дід. Нащо ви хочете одурити мене? Дядько. Та кому там хочеться вас дурити? Дід. Нащо ви згасили світло? Дядько. Ніхто його не гасив, так саме видно, як і перше. Старша дочка. Здається, лампа трішки пригасла. Батько. Мені так само видно, як і завжди. Дід. У мене немов жорна на очах. Діти, скажіть мені, що тут робиться? Скажіть на Бога, ви ж видющі! Тільки я тут у вічній темряві! Я не знаю, хто се сів біля мене! Я не знаю, що тут робиться за два кроки від мене!.. Що се ви там нишком говорили тільки що? Батько. Ніхто нічого не говорив нишком. Дід. Ви нишком говорили коло дверей. Батько. Ви чули все, що я казав. Дід. Ви когось увели в хату? Батько. Та я ж вам кажу, що ніхто не приходив! Дід. Чи то сестра, чи панотець? Нема чого намагатись одурити мене. Урсуло, хто прийшов? Старша дочка. Нікого не було, дідусю. Дід. Не пробуйте одурити мене, я все знаю. Скільки нас тут? Старша дочка. Нас шестеро коло стола, дідусю. Дід. Ви всі коло стола? Старша дочка. Всі, дідусю. Дід. Ви тут, Павле? Батько. Тут. Дід. Ви тут, Олів’є? Дядько. Та вже ж, та вже ж, тут я, на своєму місці. Чи ви жартуєте, чи що? Дід. Ти тут, Женев’єво? Одна з дочок. Тут, дідусю.

Валентин Тарасов Олег Гончаров Володимир Сердюк Надія Ковалик Тетяна Іващенко Олег Миколайчук-Низовець Олександра Погребінська Ірина Марченко Ольга Тарасова

Дніпро № 10-11

Дід. Ти тут, Гертрудо? Друга дочка. Тут, дідусю. Дід. Ти тут, Урсуло? Старша дочка. Тут, дідусю, коло вас. Дід. А хто ж там сидить? Старша дочка. Де, дідусю? Нема ж нікого. (Продовження на ст.) Дід. Тут, тут, посеред нас. Старша дочка. Та нема ж нікогісінько, дідусю. Батько. Сказано ж вам, нема нікого! Дід. Але ж се ви тільки не бачите! Дядько. Що се ви, на сміх? Дід. Мені не до смішків, вірте мені! Дядько. Ну, то й ви ж вірте видющим. Дід (нерішуче). Я думав, що хтось тут є... Я, певне, довго не житиму... Дядько. Ну, і нащо б ми вас мали дурити? Навіщо б вам те здалось? Батько. Однаково ж прийшлось би потім вам правду сказати. Дядько. Нащо нам одно одного дурити? Батько. Од вас би довго неправда не сховалась. Дід. Я хтів би вже додому. Батька. Але ж ви дома! Дядько. Хіба ж ми не дома? Батько. Хіба ви в чужих? Дядько. Ви сьогодні чудні! Дід. Се ви чудні, здається мені. Батько. Чого вам бракує? Дід. Я не знаю, чого! Старша дочка. Дідусю, дідусю, чого вам треба, дідусю? Дід. Додайте мені ваші руки, донечки. Три дочки. Ось наші руки, дідусю. Дід. Чого ви всі тремтите, всі три, чого, донечки? Старша дочка. Ми не тремтимо, дідусю. Дід. Я думаю, що ви всі три поблідли. Старша дочка. Вже пізно, дідусю, ми потомлені. Батько. Вам слід би лягти спати, і дідусь краще б трохи спочив. Дід. Я не зможу спати сеї ночі! Дядько. Пождім лікаря. Дід. Приготуйте мене, щоб я міг вислухати правду. Дядько. Та нема жодної правди! Дід. Ну, то я не знаю, що ж є! Дядько. Я вам кажу, що нема нічогісінько. Дід. Я хтів би побачити свою донечку. Батько. Ви знаєте самі, що се неможливо; її не можна будити без потреби. Дядько. Побачите завтра. Дід. Нічого же чутно з її хати. Дядько. Я б турбувався, якби було щось чутно. Дід. Я вже так давно не бачив своєї доні!.. Вчора я взяв її за руки, але я не бачив її!.. Я не знаю, що з нею робиться!.. Я вже не знаю, яка вона... Я не знаю обличчя її... Вона, певне, змінилась за сі тижні... Я чув під руками, що в неї щоки схудли... Тільки темрява межи нею і мною та ви всі!.. Я не можу більш так жити... се не життя! Ви всі тут дивитесь на мої мертві очі, і ніхто не змилується надо мною!.. Я не знаю, що зо мною... мені ніколи не кажуть того, що треба сказати... і все таке страшне, коли подумати... Та чому ж ви не говорите? Дядько. Що ж ми маємо говорити, коли ви не хочете нам вірити? Дід. Ви боїтесь, коли б не зрадити себе! Батько. Але ж майте розум, нарешті! Дід. Од мене тут вже давно щось ховають!.. Щось в хаті сталося... Але я починаю розуміти... Надто вже довго дурили мене!.. Отже, ви думаєте, що я ніколи нічого не довідаюсь? Часами я буваю менше сліпий, ніж ви, знаєте?.. Хіба я не чую, як ви шепочетесь по цілих днях, так мов у хаті вішальник є? Я не смію сказати того, що я тепер знаю... Я довідаюсь правди! Я пожду, поки ви сами скажете мені правду, але я давно її знаю без вас! А тепер я чую, що ви всі бліді як смерть! Три дочки. Діду, дідусю! Що вам такого, дідусю?

Дніпро № 10-11

О МА ДН І ПРА Дід. Я не про вас говорю, дітоньки, ні, я не про вас говорю... Я знаю, що ви б мені правду сказали, якби їх не було коло вас!.. А врешті, я певен, що вони і вас дурять... Ось побачите, дітоньки, ось побачите!.. Хіба я не чув, як ви всі три оце ридали? Батько. А може, справді, чи не погіршало жінці? Дід. Не кваптесь одурити мене! Тепер вже пізно, я знаю правду ліпше од вас. Дядько. Але ж ми не сліпі, нарешті! Батько. Хочете піти в хату до вашої дочки? Тут якесь непорозуміння, якась помилка, час їх роз’яснити. Що ж, підете? Дід (раптом несміло). Ні-ні, не тепер... ще ні... Дядько. От бачите, які ви нерозумні. Дід. Ніхто не знає, скільки чоловік в своєму житті промовчить!.. Хто се загомонів? Старша дочка. Се лампа тріпотить, дідусю. Дід. Здається, вона дуже неспокійна... дуже неспокійна... Старша дочка. Се на неї холодний вітер віє... Дядько. Звідки ж холодний вітер? Вікна зачинені. Старша дочка. Здається, вона гасне. Батько. Вигоріла. Старша дочка. Зовсім гасне. Батько. Не можна так у темряві сидіти. Дядько. Чому ні?.. Я вже до того звик. Батько. В жінчиній хаті є світло. Дядько. Зараз його візьмемо, ось нехай як лікар прийде. Батько. Воно, правду кажучи, видно; надворі ясно. Дід. Хіба ясно надворі? Батько. Ясніше, ніж тут. Дядько. А я собі люблю отак розмовляти в потемках. Батько. Я теж. Дід. Мені здається, що дзиґар занадто цокає. Старша дочка. Бо ніхто не говорить, дідусю. Дід. Чого ж ви мовчите? Дядько. А що ж ми маємо говорити, по-вашому? Ви глузуєте собі з нас! Дід. Чи воно дуже темно в хаті? Дядько. Та не дуже й видно.

Мовчання. Дід. Мені щось недобре, Урсуло; одчини трохи вікно. Батько. Справді, доню, одчини трохи вікно; оце вже й мені бракує повітря.

Старша дочка одчиняє вікно. Дядько. Я так думаю, що ми всі надто вже довго сиділи замкнені. Дід. Чи вікно одчинене? Старша дочка. Авжеж, дідусю, одчинене настежи. Дід. Не сказав би, що відчинене; не чутно нічогісінько знадвору. Батько. Надзвичайна тиша. Старша дочка. Тихий ангол пролетів. Дядько. От за се не люблю села. Дід. Я б хотів, щоб хоч загомоніло що. Котора година, Урсуло? Старша дочка. Хутко північ, дідусю.

Тут дядько починає ходити з кутка в куток по хаті. Дід. Хто се ходить коло вас? Дядько. Се я, се я, не бійтесь. Мені хочеться трохи розійтись.

Мовчання. Та вже хіба сяду – не видко ходити.

Мовчання. Дід. Я хотів би десь інде бути! Старша дочка. Куди ж би ви хтіли йти, дідусю? Дід. Не знаю, куди, – в іншу хату; куди-небудь! Все одно, куди! Батько. Куди ж ми підемо? Дядько. Вже пізно, щоб іти.

Богдан Мельничук Раїса Обшарська Василь Дмитренко Микола Луків Василь Трубай Леся Кічура Неда Неждана Олександр Гаврош Валентин Чемерис

Мовчання. Всі посідали нерухомо навколо стола. Дід. Що се я чую, Урсуло? Старша дочка. Нічого, дідусю, то листя спадає; так, то листя спадає на терасу. Дід. Зачини вікно, Урсуло. Старша дочка. Добре, дідусю. (Зачиняє вікно і вертається.) Дід. Мені холодно.

Мовчання. Три сестри обіймаються. Що се я чую тепер? Батько. То три сестриці поцілувались. Дядько. Здається, вони дуже бліді сьогодні.

Мовчання.

Мовчання. Дід. Що я чую ще? Старша дочка. Не знаю, дідусю... То, може, мої сестри тремтять. Дід. Я теж боюся, дітоньки.

Тут місячний промінь падає крізь шибу і розсипає кілька дивних плям по хаті. Північ б’є, і за останнім гуком здається декому, немов хтось підвівся дуже раптово. Дід (здригнувся від якого особливого жаху). Хто се встав? Дядько. Ніхто не вставав! Батько. Я не вставав. Три дочки. Ні я! – Ні я! – Ні я! Дід. Але хтось таки встав від стола. Дядько. Світла!

Раптом чутно крик жаху праворуч, з дитячої хати; і сей крик чутно аж до кінця сцени з різними градаціями жаху. Батько. Слухайте! Дитина! Дядько. Воно ще ніколи не плакало! Батько. Ходім подивімось! Дядько. Світла, світла!

В сю хвилину чутно раптову біганину, приглушені кроки в хаті ліворуч. Потім мертва, тиша. Всі прислухаються з німим жахом, врешті одчиняються помалу двері з тієї хати, де хвора, і світло вривається до зали з дверей. На порозі з’являється сестра милосердя в чорних шатах, склоняється, хрестячись, даючи тим звістку, що жінка вже вмерла. Вони розуміють се і по хвилі вагання та жаху йдуть мовчки в хату до померлої, тим часом дядько затримується на порозі і ввічливо відступає набік, щоб дати дорогу трьом дівчатам. Сліпий, зоставшись сам, встає і метушиться, хапаючись руками за стіл у темряві. Дід. Куди ви йдете? Куди ви йдете? Вони мене покинули самого!

Завіса.

Дніпро № 10-11

Дід. Що я чую тепер, Урсуло? Старша дочка. Нічого, дідусю, то я склала руки.

ІНТЕРВ'Ю

Юрій Мушкетик: «Колись я був молодий і дикий. Знов хотів би так, але не можу…»* *Мова оповідача зберігається без змін. Поки молодь щосили утримується від спокуси добровільно прочитати щось з української класики, представник останньої прийняв запрошення редакції «Дніпра» і розповів, як вона, та сама класика, робилася. На щастя, є письменники, які мають що розказати, окрім вже сказаного у власних книгах. «Колись я був молодий і дикий. Знов хотів би так, але не можу…» – посміхається Юрій Михайлович. Про те, як українські письменники ловлять щук, не знімаючи білих штанів, про минулу і сучасну поезію та про плани на майбутнє розповідає Юрій Михайлович Мушкетик.

Дніпро № 10-11

Про перші тексти

– Я, будучи студентом університету, писав ночами перший роман. На кухні, на підвіконні – де міг. Історичний роман. Побоялись тоді назвати романом, назвали повістю, але то фактично роман. І от, коли я вже його закінчував, раптом злякався: в мене жодного рядка нема надрукованого, а що, як це графоманія? І я відклав роман та написав двоє оповідань. Одне відніс у дитячий журнал «Барвінок», а друге – у журнал «Дніпро». Кажу про це, як про найбільший мій у житті тріумф. Перечекавши місяців три з половиною, як кожен автор, іду дізнатися результат. Прийшов у «Барвінок», а там тоді сиділа спеціально, не знаю як зараз, консультант, яка давала одлуп таким як я. Ну, вона хоче повернути оповідання, шукає і не може знайти. Шукає-шукає, стіл весь перерила – не може. Вже сусідні столи шукають – не можуть. Мені незручно сидіти вже, але і тікать незручно. І раптом заходить відповідальний секретар: «Що ви шукаєте?» – «Та ось, – каже консультант, – хлопець оповідання приніс і хоче забрати». «А як називається?» – «Так-то.» – «Так воно ж у номері вже, що ви його шукаєте?!» Оце, уявляєте, тріумф який! Я йду в «Дніпро», а там кажуть, що моє оповідання схвалене до друку. Це було велике оповідання, а платили за обсяг, звичайно. Я одержав перший чималий гонорар. І, якщо класикам платили тридцятками і десятками, то мені карбованцями і троячками. А вони були

чималі завбільшки. Я обіклався кругом і боюсь на вулицю вийти, щоб не пограбували часом. Але так я зазнайомився з редакцією «Дніпра» і в 56-му році – я ще закінчував навчання в аспірантурі – мене запросили в журнал на посаду відповідального секретаря.

Про журнал – Роки півтора був секретарем, роки півтора – заступником, а тоді став головним редактором. Чим я узяв? Не великим умом-палатою і не талантом, певне. Я просто чоловік відповідальний, значить, і точний. Коли редактор Підсуха 1 ішов, порекомендувавши мене, то на застіллі сказав, що «як прийшов Мушкетик, то я тільки тоді відпочив і знав, що можу і у відпустку піти, і все. Він все зробить.» – Треба віддати належне Підсусі. Це він увів «Дніпро» у коло серйозних журналів. Він прилучив автуру: у нас, і тільки в нас, друкувалися Тичина, Рильський. Малишко не друкувався за нього. Підсуха був такий скрупульозний, дотримувався в усьому граматики. Малишко якось приніс вірші, а

Підсуха Олександр Михайлович (1918-1990) – український поет, прозаїк, драматург, перекладач, громадський діяч. з 1953 по 1958 рр. працював відповідальним редактором журналу «Дніпро».

ІНТЕРВ'Ю у нього ж стихія поетична, як у Сосюри, і він щось там напише собі, яку-небудь «теракотову печаль», а Підсуха говорить: «Як може бути печаль теракотова?» І наставив Малишку «птичок», і той забрав вірші і сказав, що «я більше сюди не ходок».

Дніпро № 10-11

– Журнал складається з працівників і автури. Борис Олійник був у нас якийсь час завідуючим відділу прози. Повірте мені, це був чи не найкращий працівник. Надрукував він у нас у журналі поему «Дорога». Дав мені і каже: «Юрію Михайловичу, почитайте. Ви візьмете на себе чи ні?». Я прочитав, кажу: «Борисе Іллічу, оцю і цю строфи знять, оці трошки переробить, а решту я візьму, що буде, то й буде». Ну, але був грім, спілка повстала дуже, ЦК. – Був у нас такий заввідділу критики – Іван Бойчак 2 . Чоловік оригінальний, але жорсткий, правда, і важкий чоловік. Дуже важкий. Тут можна зрозуміть: він одну ногу на фронті втратив. Це він був найбільший дисидент, я і сьогодні так вважаю. Не Світличний, не Дзюба, а Іван Бойчак. Його не арештовували, бо він інвалід війни, мав найвищі урядові нагороди на той час можливі для солдата. Я ще пам’ятаю, він уже помер, а якийсь генерал у «Комсомольській правді» надрукував статтю, що «у нашей части был солдат легендарной храбрости. Где ты Бойчак,

отзовись?» А мене торпедували з усіх сил, щоб я його звільнив з роботи. – А характер у нього був! Тоді комсомол будував будинки, і давали квартири працівникам. І от Іван Бойчак іде просити квартиру. І каже: «На, начальничок, подивися, значить, заяву написав». Я дивлюся, заява на восьми сторінках дрібно-дрібно написано. Кажу: «Іване, ну хто ж буде читати отаку заяву?» – «Прочитають». І пішов. Нема його, та й нема. Аж дзвонить телефон, і на мене хтось дико кричить. Я кажу «Хто це кричить?» – «Дрозденко 3 говорить!» Коли він дзвонив, то спочатку секретарка каже: «З вами буде говорити перший секретар ЦК». А то він сам кричить: «Ходять ваші працівники, розпустили ви їх.» Це мене зачепило, кажу: «Я маленький начальник, а Ви б його і схопили там.» – «Ага, ходять, палицями зуби вибивають!» Приходить Іван, я й питаю: «Іване, що там було?» – «Та нічого не було, а що? В нього стіл такий, що кіньми можна грать, так я підсунув йому заяву… Він каже: «Прочитаєм, товариш Бойчак, до побачення.» А я і кажу: «Читайте. Знаю я вас. Ви меншому бюрократу, а той ще меншому й захарлаєте.» І підсунув цю заяву рукою, а в руці палиця, а він дуже низько нагнувся.» «Так ти все-таки вибив йому зуби, чи ні?» – «А, пішов ти…» Так і поговорили.

Юрій Михайлович Мушкетик (1929) – український письменник, Герой України (2009). Юрій Михайлович – лауреат, мабуть, усіх премій: Миколи Островського (1965, за роман «Крапля крові»), Шевченківської премії (1980, за роман «Позиція»), Державної премії СРСР (1987, за роман «Рубіж»). Але головне, що справді серед тих «героїв», якими рябило останнім часом, це справді людина, яка заслуговує саме такої високої честі. Юрій Михайлович Мушкетик – головний редактор журналу «Дніпро» протягом багатьох років.

«Вже одвик од роботи такої, тепер тільки дома з ручкою. Та внука тішу. Колись мріяв, щоб усамітнитись, щоб той вихідний, коли сядеш, або відпустка. Зараз часом буває нікуди дівать час. Особливо як залишився сам без дружини… »

– Був такий секретар ЦК Хатаєвич 4 . Сцена порожня, виходять з-за шпалєри енкаведисти з двох боків, стають, а тоді виходить Хатаєвич. У нього одна рука всохла, як стальна дуга. Він виходить, і зал зривається: «Ура! Слава великому Хатаєвичу! Ура!» Знову «Ура!» і так далі... А він 37-го року виступає перед Спілкою Письменників і каже, що, значить, «100 лет тому назад умер Пушкін, так вот, я вам даю заданіє, за год воспітать двух Пушкіних. В Союзє Пісатєлєй». А тоді розказує скільки по якій області арештовано і закінчує теж, як той: «Но нєльзя останавліваться на достігнутом». Не зупинилися. І він заторохтів, до речі, теж. – Бюро ЦК Комсомолу розглядає нас з Борисом Олійником. Це те бюро, яке було уже фатальне для Ілліча. Виступають секретарі ЦК, редактори газет, «за всі гріхи», і поза гріхами. Мене піднімають, я кручусь, як в’юн на сковорідці. Як в російській приказці «С одной стороны конечно, а с другой отнюдь». Піднімають Бориса Ілліча, а у того свій метод. Він починає говорить так тихо, що не можна нічого розібрать. «Шо ви там бурмочете, Борис Ілліч?» А відповідальним секретарем був Доломан 5 , армійський фронтовий комісар. І він один прочитав проект рішення. А там крім наших гріхів загнали ще якісь вірші із «Ранку», теж, як наші. Доломан, щоб трошки врятувать ЦК Комсомолу, говорить: «Дозвольте…». А вони вже роздратовані. Ельченко 5 на нього: «Сядьте, товаришу Доломан.» Він сів, але думає, вийде ж таке рішення, то… І знов: «Дозвольте». – «Я сказав сядьте, товаришу Доломан!» Так і кінчилось бюро. «Ми не знаємо, що з ними робить. Ми подумаємо» і так далі. Потім приходить рішення. А тоді ж це було: приходить чоловік із конвертом, револьвер на боку, пакет «Цілком таємно», літера «А». Доломан як секретар з шилом розкромлює ці печатки і читає. Бачу, він в’яне, в’яне, і я підхожу до нього і з-за спини дивлюсь і читаю останній абзац, що «Мушкетик і Олійник помилки визнали, а Доломан протиставив себе центральному комітету Комсомолу. Вигнати з роботи». І вигнали. А потім, через місяць десь, і Бориса Олій2

ника на наступному бюро. А мені чергова догана. Ми прийшли в редакцію, Лігостов 7 вхопив мене за петельки: «Чого тебе не звільнили?!» Кажу: «Віля, звільнять». І як у воду дивилися. – Доган я був набрався. Вже три роки не працював, а мене в ЦК Комсомолу, в оргвідділ викликають й кажуть: «Товаришу Мушкетик, тут аж дві догани чогось вам не вручені. Заберіть». Я кажу: «Хай вони вже вам». – Був у нас такий цензор Іван Трофимович Кошовий, полковник у відставці. Ну, ще можна з ним було працювати. Ми його підпоювали, по черзі возили в кафе. Що за це ми мали? Наприклад, у нього верстка, я дзвоню: «Іване Трофимовичу, можна забрати верстку?» – «Можна, 11.» – і поклав слухавку. Я знаю, що він знімає одинадцять сторінок, і, йдучи до нього, в редакції підберем з запасом. Він тут же прочитає, вставить, і журнал не затримується. А за правилом, він повинен зняти сторінки, оддать старшому цензору, а той у ЦК партії повинен дать. А було його підміняв такий Цвігун, то був такий веселий чоловік. Я до нього приходжу, а він всміхається, руки потирає. Я гортаю верстку, нема статті якоїсь. Я кажу: «А де стаття?» А він: «Скрылась в туманной дали». Веселий чоловік. – Але були серед нас і жарти, і якось ми жили, і десь відпочивали, їздили. Я риболовлею займався. В мене був друг дуже дотепний, химерний чоловік, драматург Олексій Коломієць. Ото ми з ним об’їздили всю Україну од устя Дунаю до устя Дніпра. Збираємося ми на риболовлю. Під’їхали до редакції, там мені треба верстку занести, а він іде на роботу у свою редакцію: білий костюмчик, білі черевички. «Куди ви, хлопці?» – «На рибу.» – «І я з вами». – «Дак куди ж ти в оцьому? Ми ж у робах, чоботах...» – «Ні, я з вами». Він поїхав, значить, сів у машину, ми день пробовталися і піймали одну лише щуку, але отаку велику. Оскільки він потерпілий (ви можете уявить, що з того костюмчика стало), так ми оддали йому цю щуку. Я на другий день уранці звоню. Кажу: «Альоша, ну як щука?» – «Хай вона здохне, така велика. Поки Люба (дружина Олексія

Дніпро № 10-11

Про ті часи і стосунки із системою

Бойчак Іван Яремович (1921-1972) – український літературознавець, літературний критик. Член Спілки письменників України. Багато років працював старшим редактором прози та завідував відділом критики журналу «Дніпро». 3 Дрозденко Василь Іванович (1924-1982) – з 1966 по 1971 перший секретар ЦК КП(б)України. 4 Хатаєвич Мендель Маркович (1893-1937) – радянський партійний і державний діяч. З 1937 року – 2-й секретар ЦК КП(б) України. 5 Доломан Євмен Михайлович (1919-2006) – український поет і прозаїк. Працював відповідальним секретарем журналу «Дніпро». Член Спілки письменників України від 1951 року. 6 Ельченко Юрій Никифорович (1929) – керівник Київського міськкому партії і секретаря ЦК КПУ, екс-міністр культури УРСР. 7 Лігостов Вільям – український радянський письменник.

ІНТЕРВ'Ю Коломійця – прим. авт.) на морді побила, так і ранок настав». Останній свій твір «Святі грішниці» він в нас надрукував. – Я багато таких хохм міг би розказати, але не буду. Хіба що одна ще. У журналі «Ранок» був в редколегії Остап Вишня. Він приходив, так ми збігалися завжди послухати його. Якось він на полюванні був, ніколи нічого не вбивав, а то убив зайця. І Варвара Олексіївна, дружина його, бігає і каже: «Що таке?» – «Купив тобі зайця». І от ми через день питаємо: «Павле Михайловичу, ну, як заєць?». Він так поцмакав і каже: «Дуже гарний заєць. Зійшлися гості, з’їли зайця, з’їли півтора пуди телятини, з’їли два пуди свинини, випили сорок літрів горілки, ще якась зараза літру керасіну випила».

Дніпро № 10-11

Декілька слів про автуру – Тичина і Рильський, тільки в нас друкувалися. Довженко теж все опублікував у «Дніпрі». Ну, а молоді ж було, дуже багато. До речі, цього ніхто й не знає, але йшли шістдесятники, а за ними не в потилицю, а навіть збоку, дихаючи в щоку, йшло стільки молодих! Тоді їх усіх розігнали по віддалених районах, де секретар райкому отакий-собі, і начальник КГБ, як Бенкендорф, і всі вони там засохли. Садили картопельку, годували кабанчиків, читали російську й українську літературу, і так і були. – Найбільш хочеться сказати про шістдесятників. І Симоненко, і Світличний, і Сверстюк, і Стус. Спочатку друкувалися так, а потім як були заборонені – під псевдонімами. Найбільше друкувався в нас Іван Світличний. Це був дуже гарний чоловік. М’який такий. Працював у нас Антоненко-Давидович Борис Дмитрович. Це теж був такий чоловік в житті м’який. А в основному непохитний був. Його із чогось збить… Він мені багато розказував, бо я курив в кабінеті, а більш ніде не можна було курить, бо жінки. Так він до мене приходив. Ми сиділи, курили годинами і він розказував всю свою сибірську епопею: 18 чи 20 років... Я, дурний, не записав. Все казав: «Пишіть, Борисе Дмитровичу...» І, вже як я не працював і він не працював, він мене якось зустрів і каже: «Пишу». Але де воно, невідомо. КГБ забрало. Був Іван Дзюба, вождь тодішньої дисидентської громади. Чоловік непоступливий. Василеві Стусу, коли заштамповані деякі вже речі, і цензура їх зніме обов’язково та ще

й накапає, то можна було сказать: «Василю, ну, перероби оцей абзац, або викинь», а Дзюбі було – ніколи. Непохитний такий був. – Написав Дзюба працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», яка ж пішла по всьому світу. Примірники ж, які перші передрукували, передрукувала Михайлина Коцюбинська. І один з них повіз у своїй валізі Микола Мушинька із «Пряшевщини» . Він через кордон їздив вільно тоді, а тут його «заштопали», і цей примірник із ним. Його, правда, відпустили, але вже не викладать в інституті, а корів пасти. Я дивуюся, як це далі пропустило КГБ. Примірник на руках, автор відомий, поїхать додому, забрать усі примірники і оригінал, та ще накатякать, поїхати до Михайлини, усі машинки були зареєстровані, і той би інтернаціоналізм заглох би, і його б не бачив ніхто. А він ходив ще по руках три з половиною роки. І ним виявлено було оцю молодь. – У нашій парторганізації був Іван Драч. Він був безкомпромісний. Такий, що як лезо ножа. І от надішла вказівка виключити його з партії, бо вони їздили у Львів і читали там якісь «не такі» вірші, Дзюба їх возив. А у Драча вже була до того догана. Приходять уповноважені з ЦК партії, з міському – виключити! Ми знаємо, що це катастрофа для Івана. І я кажу йому: «Ти трошки-трошки удай хоч, покайся, щоб ми могли лавірувати». – «Нізащо. Я все буду отако-во казать!» Я на нього, як на бога, моливсь і думаю, що я не такий, я слабший набагато, я, куди там, як оцей Іван. Ми не знали що робить, і коли зібралися проводить збори, то домовилися і підняли такий єралаш, щоб не давать йому слова. Кричали. Ті із ЦК сиділи, нічого не розуміли. «Та вони тут всі дурні!» – і пішли. І ми догану ще одну винесли і т д. Коли Івану було 60 років, він попросив мене проголовувать на вечорі, а я, за цей час звільнений з роботи, не часто з ним бачився. Думаю, дай почитаю. Почитав його книжки, які за цей час вийшли, «Корінь і крона» і все.. А там суцільні, значить, партії, вірші проти Петлюри, Бандери, Маланюка-поета. Люди у різні умови потрапляли і, бувало, не витримували. То я тоді собі подумав, що краще не так брать високо, щоб потім не так і низько… – Друкували ми Тютюнника. Майже все. І от оповідання «Поминали Маркіяна» розбирається в ЦК на рівні двох відділів зразу. Виступали один, другий, третій,

– Я не буду брехати, що ми тільки шістдесятників друкували. Робили ми і комсомольські матеріали. «Це турбує молодь» і так далі. Ми повідкривали багато рубрик. Що тільки не друкували. Ну, наприклад, зараз друкують у газетах Мессінґа. Ми тоді його надрукували були, і листів нам було стільки, що йшла вся редакція, несла листи з усієї України: в того коня, в того кобилу вкрали, а в того ще щось. Він сам до нас у редакцію приходив.

Про майбутні проекти – В мене, я ще вам скажу, є гарні проекти, але їм треба провідники, з якими б я міг зробить ці проекти. Зараз в цілому занепала по всьому світі поезія. Оцей, вибачайте, наскальний, так сказати, верлібр, а більше ще щось схоже на верлібр, але не він, бо гарний верлібр – це теж поезія, заполонив весь світ. І люди відвикли від читання гарних віршів, глибоких. Ну, починаючи з таких простеньких, як у Я. І. Щоголева: «Висне небо синє синє, Синє, та не те. Світе, та не гріє Сонце золоте». Або: «Від немилого минулого І сумного нині Мак червоний в серці чулому Перецвівся в синій». Отакі вірші. Або зараз піднімають Холодного. Складний був як людина. Його заплутало КГБ, він і сам заплутувався, скажемо, але раптом у нього є такі вірші, на грані геніальності, і писані ще тоді. Ну ось хоча б строфи: «Трупи клав на вози тридцять третій рочок. Хоч бери та й гризи комсомольський значок. 8

Жінка кинула чоловіка і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба…» Або взяти Тараса Мельничука. Поезію. Він теж не реалізувався, був розхристаний, розсипаний, то на навчання поступає, то йде… Але ж є вірші теж божевільні: «Наступає ніжно на траву Скромна по-жіночому бджола. Ти не плач, ромашко, я живу. І живе… «Архіпелаг ГУЛАГ»... (Нереститься!..) Нереститься всесвіт, І кричить неясить; ку-гу-гу... Бусол повертається із рейсу, Та дітей вже не несе в тайгу. Бо людей обнюхують вівчарки, Від вогню осліпли журавлі… А Росія – закотилась в чарку Під салют космічних кораблів. Тільки б чарка… Чарка та вівчарка! – Від рубля і вище, Русь, гуляй! А ти, сива, а ти, вбога чайко, З дітками втікай поза Дунай. Не втекла від дикої навали, Все потопом…Потоптом усе!.. Знову автомати заспівали – Джміль із полігону кров несе.»

Дніпро № 10-11

а тоді виступає заввідділу, Шевель Георгій Георгійович . Я дивлюся, у журналі кожен рядок покреслений синім, червоним, зеленим. І він читає: «Що це ви друкуєте антирадянське? Ну що це ви друкуєте? Ось я вам прочитаю». І читає. А в Тютюнника ж проза, наче влита, там ножа немає де вставить. Читає-читає і раптом об стіл ним: «Та воно ж і написано!»

– Вийде чоловік пятнадцять-двадцять таких, віршів по двадцять-двадцять п’ять. Набралося б таких віршів і в Тичини, і в Рильського, і в Сосюри, і в Плужника, і в Ліни Костенко, і ще б у декого. – У мене спогади сім’ї моєї неймовірні, мабуть у цілому світі такої нема. І поки була жива мати, мені треба було усе це розпитати. Вона мала пам’ять таку, що до дрібниць все пам’ятала. І тут я прозівав. Трошки пізніше дещо позаписував. Зокрема, із того, що я знаю, вгадую, хто були стукачами і в редакції, і в спілці. І взагалі неприглядні такі моменти, які за деким водилися. Дехто ще живий, то поки що я не хочу. Воно лежить, буде надруковане після моєї смерті. Хай воно ще довго не друкується (сміється).

«Пряшевщина» – газета українців-русинів, що була заснована у 1945 році у Пряшеві. «Корінь і крона» (1974) – збірка поезій І. Драча. 10 Шевель Георгій Георгійович (1919) – партійний і державний діяч УРСР. У 1950-1954 роках – перший секретар ЦК ЛКСМУ. У 1961-1970 роках – завідувач відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ. 9

До ВУС

ВІЧНИЙ ВСТУП ановні читачі журналу «Дніпро», просто наші люди, учителі, мовознавці, культурологи, дотепні, язикаті чарівні язики, студенти, учні, домогосподарки і... і... і... Як ви вже начулися, ми започаткували в «Дніпрі» постійну рубрику: «ДОТЕПНІ ТА ВДАЛІ УКРАЇНСЬКІ СИНОНІМИ», скорочено – «До ВУС». Бурхливий, неконтрольований валун і нових закордонних слів до опису зростаючих технологій із одного боку й потреба в українсько-лунаючих, точних, вдалих, співучих назвах предметів, стосунків, явищ – і є запальною частиною існування «До ВУС». Безмежна історична гуморескна увага українця завжди народжувала різнобарвне мовне багатство з різних, колись нечисленних, регіонів. Тепер, коли до мови долучаються поступово Одеса, Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ і вся країна, «вихід» нових українських слів зростає й зростатиме!

Дніпро № 10-11

Доброї чарівної осені, читачі й читачки (дужедуже гарні, цікаві й жіночі!!!) Знаю, що не можна не помітити позитивних змін у журналі «Дніпро». Кольоровість, колористіть запашного апетитного яблучка під назвою «Дніпро» чарує тепер навіть нас, видавців))) І «До ВУС» теж — усіма синонімічними ліктиками відшукує в дивовижних змінах країни й журналу своє мовне місце! І результативно, тому що підтримка «До ВУСа» всіма навчальними та літературними силами й серцями відчувається й у редакції. Дякую всім за теплі слова на нашу адресу! Літо, звісно, було не найефективнішим часом пошуку дотепних влучень, але в нас є що запропонувати еврикологам слова й сенсу. Отож...

ВІДПОЧИВАТИ – подорожувати, мандрувати, заспокоїися, відволіктися, не перейматися, відгулятися, оздоровитися, відлежатися, забутися, усамітнитися, відіспатися, повеселитися, порибалити, поплавати, позагорати, понеділкувати, байдикувати, гостювати, танцювати, чаювати, вечіркувати, мріяти, спостерігати.

ЛІЖКО-МІСЦЕ – софа, диван, розкладанка, лавка, панцирка, лежак, лежанка, лежачка, поселенка, законка, житлоузакака, житлолегалка, легалка, правопроживанка, правопроживалка, гуртожитка, гуртоживка, уртожитомісце, виживанка, прописка, місцезабезпечка, ліжкозабезпечка, житлозабезпечка, мешканка, виживалка, рятівниця, виручалка, небездомка, притулка, прилягка, ночлівка, переночівка, перепочівка, переживка, пережитка, перебутка, переспатка (від «спати»), имчасовка, загортовка, випробувка, випробуванка, підстилка, постілка, постільомісце, сплячкомісце, відпочинка, відпочивка, відпочиванка, відпочивалка, несімейка, одномістка, незабутка, незайка (заєць – той, хто не мав ліжко-місця, але жив у гуртожитоку), нічліжко, тихочасовка, насолодка, м’якостелька, м’якоспатка, вердоспатка, твердостелька, солодкосонка, полка, сидіння, диван, лавка, Депониця; Приюція; В’юкомат; Одновінція; Аренія; Койкован, приютилка.

ХОЛОДИЛЬНИК – морозильник, охолоджувач, морозник, дюдяр, дюдик, зимник, морозко, заморозник, дубарик, морозило, холодило, холодочник, студень. ТАПЦІ-КАПЦІ – шльопанці, топтанці, човганці, зношенці, дранці, виступці, швидковзуванці, обірванці, протоптанці, дирявенці, затоптанці, задрипанці, опорки. ТЕЛЕВІЗОР – телек, видик, екранник, всезнайко, новинотворець, рекламодавець, балагур, перебрехач, базіка, приваблювач, порадник, розважальник, зомбувальник, серіальник, гіпнотизер, член сім’ї. ВІДПУСТКА – відгулка, віддушина, вольниця, подорожувальниця, загульниця, заблудниця, відлежниця, супряжниця, порадниця, мрійниця. РОЗПОВСЮДЖЕННЯ – товаропосів, рекламорозкидання, товаророзвіювання, кожновручення, всероздавання, інформування, рекламування, мережування, мережостворення, роздавання, розсилання, розсилка, розвезення, розширювання, розширення, переказування, трансляція, телетрансляція, радіотрансляція, телепередавання, радіопередавання, телефонування, телефонопередавання, телеграфування, телеграмування, листування, копіювання, тиражування, факсування, ксерування, розростання, розбудування, розголошення, розвиток, охвачення, доставка, подачінформ, доставтовар, поштопересилання, телефонозв’язування.

Тож переможниця цього етапу — Тетяна Коломійченко, із чим її й вітаємо та нагороджуємо передплатою журналу «Дніпро»!

Додам, що при надсиланні слів найпрофесійнішу цікавість викликають не словотвірні, складослівні форми слова, а назви явищ та предметів, які виникають між людьми в процесі спілкування в невимушеній атмосфері))) Із територіальним присмаком та гуморинками в очах))) І, звісно, завдяки До «ВУСу» – найвдаліші та найдотепніші увійдуть у літературу та в ужиток. А ми пропонуємо Вам щось новеньке-цікавеньке: відшукати влучні назви схожого, синонімічного забарвлення до слів: Клей, художник, приміряти (одяг), прикметники від дієслова «закарбовуватися-зберігатися», насиченість роботою (утома від роботи), примушувати (працювати), успіх.

Дніпро № 10-11

Що ж... Успіху всім і в щоденні, і у творчості! Із професійною повагою, безвусий До ВУС Євген Юхниця

МОЛОДНЯК

К ав а — гIр ки й н ект а р

Дніпро № 10-11

Яр и н а Ц и м

б а л, м. Київ

ЛІТЕРАТУРА І КАВА

Кава породила знакове явище в літературно-письменницькому житті. Уже наприкінці ХVІІ сторіччя в Лондоні відкрилася перша кав’ярня, яка стала місцем зустрічі англійських мореплавців, а 1700 року в місті працювало приблизно 3 тисячі кав’ярень. Невдовзі після своєї появи кав’ярні перетворилися на незамінний соціальний інститут міського життя англійської столиці. Сюди приходили погортати свіже число газети, дізнатись останні новини, але головне — обмінятися думками, поспілкуватися, висловитися й послухати інших. Принадні картини лондонських кав’ярень ввижались українському поетові Володимирові Ярошенку: Я марю про Лондон туманний І в мозку малюю уяви… Оркестр у трактирі канканний, І я там за шклянкою кави. В. Ярошенко Традицію українських літературних кафе слід вести, очевидно, від київських кав’ярень «Хлам», «Кривий Джіммі», який Галина Журба означила як клуб-кав’ярня-шиночок, «Льох мистецтва». Для митців кафе перетворюється на клуб, передусім місце комунікації, а не заклад харчування, як його незабаром найменували радянським новоязом. Зрозуміло, що радянська влада не заохочувала існування таких підозрілих «інституцій». Їхній богемний дух, елітарність і певна замкненість суперечили ідеї рівності й постулатам пролетарського мистецтва. За радянської доби в 20-х — на початку 30-х років найвідомішим було кафе «Пок» у Харкові. І хоча воно було лише блідою тінню київських попередників, проте письменники проводили тут вільний час за кав’ярняними столиками або граючи в більярд. Це вже був не літературний клуб, а кафе, але й воно здобуло свої п’ятнадцять хвилин слави: письменники часто згадували його в художній літературі й мемуарах зокрема. Багато хто з них тут і працював. Юрій Смолич писав, що Михайль Семенко мав у кафе «Пок» свій постійний столик і тут-таки розташувався штаб журналу «Нова генерація».

Дніпро № 10-11

ава — один із найдавніших відомих людству збудників, а отже, і натхненників. Європейці cпробували каву доволі пізно й звичку кавувати запозичили в арабів. За легендою, пророк Магомет заслаб на сонну хворобу. Тоді Аллах дав архангелові Джебраїлу горнятко із чорним, як смола, напоєм і послав до хворого пророка. Напій не тільки пробудив Магомета від сну, а й повернув йому життєві сили й снагу. Для європейців кава аж до ХVІІ століття залишалась екзотичною дивиною. Середземноморські народи ще з античності розвивали культуру вина, англійці залюбки кружляли ель у пабах, у Східній Європі віддавали перевагу міцному алкоголю — горілці. Лише в середині ХVІІ століття кава, тютюн і шоколад долучилися до переліку європейських насолод. Щоправда, доступ до них мали не всі, а тільки певні верстви населення, які були законодавцями моди. Каву європейці сприйняли насамперед як протверезний напій, безалкогольний і не п’янкий. Із часом оприявнились інші цікаві властивості кави — здатність стимулювати думку й бадьорити. Цими перевагами нового модного напою скористалися передусім представники творчих професій: літератори, художники, артисти. Більшість вірила, що з допомогою філіжанки чорної міцної кави можна повернути втрачене натхнення, набратися сил і працювати безперестанку цілісіньку ніч. Найвідомішим кавоманом був, безперечно, Оноре де Бальзак. Письменник щодня багато й наполегливо трудився, жертвуючи сном. Щоб «триматись у формі», він випивав по кількадесят чашок кави на добу без молока й цукру. Друзі та знайомі згадують іще одну його звичку — гризти кавові зерна. Бальзак зізнавався, що запашний напій наповнює його голову оригінальними думками. Улюбленим його сортом був «Бурбон пуантю», і письменник міг обійти весь Париж у пошуках потрібного йому для роботи «стимулятора». Кава допомагала письменникові триматися в тонусі. За приблизними підрахунками, працюючи над створенням «Людської комедії», Бальзак випив не менше п’ятнадцяти тисяч чашок кави.

МОЛОДНЯК

Дніпро № 10-11

Про те, що ця кав’ярня була культовим місцем харківських літераторів, свідчить і портрет Семенка, виконаний Анатолем Петрицьким: поет із дамою сидять за столиком, а ми їх бачимо крізь вітрину кафе. Насправді дух богеми був не чужим і комсомольським літераторам, котрі наприкінці 1920-х років згуртувалися довкола журналу «Молодняк». Богемному способу життя сприяли творча професія та якась дещо відчайдушна, молодецька молодість молодняківців. Вадим Собко, котрий прийшов у літе-

ратуру з призовом ударників, уславився серед письменників як чудовий танцівник. А Натан Рибак страшенно хотів навчитися танцювати модний тоді чарльстон. Увечері, коли в харківському будинку «Слово» письменницькі родини вкладалися спати, щасливий власник радіоприймача Василь Вражливий запускав свій крутий технічний гаджет, розчиняв вікно, і Рибак у дворі будинку танцював з дружиною Первомайського Дунею. У поета Леоніда Первомайського день починався з кави.

…А старий поет прокидається рано в своєму непідметеному кабінеті, який заодно й спочивальнею в нього. До вікна приліпився осінній морок, хитає мокрою гілкою дуба і щось нечутно за склом шепоче. Поет, з дивана опустивши ноги, знаходить хатні свої черевики, вдягає штани і в нічній сорочці важко човгає вниз по сходах в холодну, темну, неприбрану кухню. Голодна кицька треться об ноги. Він довго одкашлює вчорашнє куриво, сірники ламаються в неслухняних пальцях, коли він запалює газ і на плитку ставить давно не чищений кавник. Сіріє досвіток. Жовте листя прибило нічним дощем до стежки. Мокрі жоржини давно згасили своє палання. Чорна гілка німого дуба торкає шибку. Поет молока наливає в блюдце, обережно ставить на підлогу і, навпочіпки сидячи, довго стежить, як кицька своїм язичком рожевим працює в блюдці… Скипіла кава. І він несе свій кавник нагору, на стіл між папір, книжки, сигарети, звільняє ріжок, одсунувши купу непотрібних листів, наливає чашку… Як тепло пахне досвітня кава! Л. Первомайський «Світанки»

Та з часом «давно не чищений кавник» замінила електрична кавоварка — диво науково-технічного прогресу. І вже Первомайський у листі до давнього, іще з молодняківської молодості друга Сави Голованівського пише: «Дітей Ваших давно не бачив. Купили їм подарунок на новосілля — пречудовий автопрес-кавник на дві великих чашки кави, такий самий у нас, кава з нього розкішна». Цей лист написано в Переробкино, як Первомайський жартома іменував підмосковне письменницьке селище Передєлкіно, 24 грудня 1961 року. І його можна вважати першою рекламою «пречудової» кавоварки, яка готує «розкішну» каву. Справжня реклама під назвою «Чудодійний сувенір» з’явилася на останній сторінці журналу «Дніпро» багато років потому: «Мабуть, ви вже здогадалися — ідеться про кавоварку. А готує вона ароматний і смачний напій. У невеликих дозах він благотворно впливає на організм, підвищує працездатність, знімає втому. Тож радимо придбати собі та подарувати друзям сувенірну електрокавоварку. Кілька хвилин — і чашка смачного ароматного напою на столі».

ЛІТЕРАТУРА І КАВА Порадник із химерною назвою Укроптгоспторг виявився на диво прозірливим. І ті, хто прислухався до його порад, напевне не шкодують, адже запашна кава не тільки провіщає майбутнє, а й навіює ностальгійні спогади, нагадує про яскраві миті творчої пристрасті. І за живодайну каву можна навіть випити, як-от підносить тост Ірина Жиленко:

Дніпро № 10-11

))

П’ю за нашу осінню дружбу і за кави гіркий нектар, За веселу твою байдужість до моїх поетичних чар, За роки, котрі нас минули або ми проминули їх, І за скрипки тоненьких вулиць, і за перший на скронях сніг. І. Жиленко «Я святкую життя» Ах, як бадьорить зранку чашечка ароматної кави! Як приємно насолоджуватися цим гірким нектаром, проглядаючи щойно надрукований номер газети чи найновіше число журналу «Дніпро», що тільки-но вкинув у поштову скриньку листоноша. Як пахнуть його сторінки свіжою фарбою, яскравими пригодами та далекими мандрами! Як тепло пахне досвітня кава…

КРИТИКА

пошук

Українська фантастика:

пошук себе Валерій Верховський, АР Крим

Що таке українська фантастика, чи можна говорити про неї, як про самодостатнє, самостійне та самобутнє явище? Чи вона конкурентоздатна?

Дніпро № 10-11

Відповідь на ці запитання залежить від ракурсу споглядання. Фантасти, котрі мешкають в Україні – цілком конкурентоздатні на спільному пострадянському просторі фантастики: Генрі Лайон Олді, Марина та Сергій Дяченки, Андрій Валентинов. Провадяться фестивалі фантастики: «Зоряний міст» у Харкові, «Портал» у Києві, «Аюдаг» у Криму, на яких збираються автори цього жанру з усього спільного та неподільного пострадянського простору, а також фани (шанувальники) спілкуються з ними та між собою. Там панує культ особи братів Стругацьких, там свої закони, там не до української мови. Видаються книжки, випускаються журнали фантастики: «Порог», «Очевидное и невероятное», «РБЖ-Азимут» (окрім тих російських журналів, які можна вільно передплачувати в нас); донедавна виходила «Реальность фантастики», та нині вона зійшла нанівець, перетворившись із паперового видання на електронне. Загалом — все спокійно.

100

Щодо україномовної фантастики (УФ), то виданий у Харкові довідник «Писатели-фантасты современной Украины» так само безапеляційно переконує: «Увы, те отдельные издания украиноязычной фантастики, которые все-таки выходили в означенный период, напоминают худшие образцы фантастики советской: переполненные языковыми и сюжетными штампами, картонными героями, надуманными проблемами, а главное — отсутствием свежих... да Бог с ней со свежестью! — просто интересных небанальных идей. Увы и ах! — большинство таких писателей конструируют миры и лепят героев, не имея никакого представления о том, что происходит в мировой литературе. Даже постсоветская фантастика для них terra incognita... Однако есть другой путь, противоположный безоглядному копированию замшелых штампов:по нему пошли украинские русскоязычные фантасты». Треба визнати, що УФ, на відміну від українського сегмента пострадянської фантастики, сьогодні не в найкращому стані. Порівнювати нашу фантастику з іноземною поки що важко, тим паче що ми майже двадцять років не читали нічого іноземнішого за англо-американську й ту ж таки пострадянську фантастику. У минулому десятилітті були переклади лише кількох (!) видань трилогії Джона Толкієна, нескінченної авторської серії Стівена Кінга, яку досить успішно веде харківський «Клуб сімейного дозвілля», та видання добре знайомих творів Бредбері, Шеклі та Ле Гуїн. Нещодавно відбулися позитивні зрушення: київська «Країна мрій» у серії «Світовий бестселер» видала «Сутінкову сагу» Стефані Маєрс

і «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз, тернопільський «Богдан» випустив «Лексикон демона» Сари Різ Бренан, «Зелений пес» порадував шанувальників Анджея Сапковського. Лишається сподіватися, що вихід на екрани стрічок «Гра Ендера» й «Гіперіон» у найближчому майбутньому посприяє виданню в українському перекладі творів, відповідно, Орсона Карда та Дена Сіммонса. Зі своїм власним ситуація не найкраща. ЗаріккнижокУФдрукуютьменше,аніжможнаполічити пальці на руках. У Львові видається «УФО» — часопис українською мовою. Це фензин (аматорський журнал фантастики), він не сплачує гонорарів, розповсюджується вельми незначна кількість примірників. Три роки поспіль виходить досить цікавий луцький альманах-щорічник «Позапростір» – наклад лише п’ятсот примірників. На жаль, припинили існування львівський «Світ пригод», чернігівський «СКІФ» і кіровоградський «Український детектив», що друкували і детективи, і фантастику. Літературні журнали цей жанр майже не публікують. Науково-популярних часописів, які за радянських часів були основним рупором наукової фантастики (НФ), не лишилося. Що трапилося? Видавці нарікають на відсутність талановитих фантастів і цікавих творів; автори скаржаться на неможливість опублікуватися; критики як такої не існує, якщо не вважати критикою замовні рецензії; читачі ж настільки заплуталися, що вже не вірять нікому, а головне — не вірять в існування окремої та самостійної української фантастики. Проте чимало людей пише фантастику. Вже після 2000 року українською мовою вийшло друком більше двохсот книжок понад ста фантастів. Оповідання Ігоря Павлюка, Ігоря Верчука та Олександри Гандзюк (у «Позапросторі»), Марії Ряполової, Олександра Пащенка, Ії Новицької, Юляни Галич, Олега Деримедведя, повісті Ігоря Желема та Івана Гаврилюка (в «УФО»); книжки Маріанни Малиної (видавництво «Країна Мрій»), Наталі Тисовської («Наш час»), Романа Росіцького («Богдан») доводять, що талановитих авторів нам не бракує і майбутній УФ бути! Відносно ж сьогодення: фантастику друкували два десятки видавництв у десяти суто фантастичних і кількох змішаних книжкових серіях. Чи можна нині казати про певні тенденції? Альтернативна історія та історична фантастика (що описує подорожі в минуле на машині часу) мали посісти вагомі позиції. Прикро, та перші спроби в жанрі альтернативної історії,

Доволі успішними виявилися «Фіолетові діти» і «Випалений шлях» — перші дві частини трилогії Маріанни Малиної. Обидва романи відзначено дипломами конкурсу «Коронація слова», а читацька інтерес до цих книжок вже значно обігнав увагу до авторки з боку преси. Шкода, що розповсюдження – досі слабка ланка видавничого процесу. Книжок цієї євпаторійської письменниці неможливо знайти на всьому Кримському півострові. Утворюється зачароване коло: читач не може придбати книгу – видавець скаржиться на відсутність попиту. І ця проблема спільна для всієї сучасної української літератури будь-якого жанру. Судячи з опитування, проведеного компанією GfK-Ukraine на замовлення фонду «Відродження», художню літературу читає 27 відсотків української молоді — і принаймні дві третини з них читають українською. Якщо кожного третього з вісімнадцять відсотків вважати потенційним читачем української фантастики — відкривається величезний неосвоєний ринок. Так, наша країна справді двомовна. Але Україна — не Бельгія, де людина приналежна або до франкомовної, або до фламандської спільноти, кордон між якими можна демаркувати й делімітувати. У нас усе складніше. Більшість мешканців України двомовні; більшість письменників-фантастів володіють і російською, і українською, так само відсотків шістдесят читачів, незалежно від мови спілкування в побуті, читають і російською, і українською. Здавалося б, проблем не мало б бути, якщо не створювати їх зумисне. Однак вони існують, але зосереджені значно глибше, на світоглядному рівні. Мова творчості — лише похідна від світоглядної позиції письменника. Винятки трапляються, але загальне правило вони змінити не в змозі. Українська фантатика нині перебуває в пошуку – себе, свого шляху. Світ УФ від початку формувався на інших засадах, ніж український сегмент єдиного пострадянського фендому, на іншому світогляді. Було менше професіоналізму, менше вкладалося коштів – на жаль; на щастя – у нас не відбулося такої комерціалізації жанру. Відсутність в УФ «конвеєрного виробництва» мала свої плюси та мінуси. Авторам не платили, майже не видавали їхніх творів, це була сумнівна свобода, але всетаки свобода творчості. Вимушена пауза в два десятиліття не могла не позначитися на українській фантастиці.

На початку цього року часопис «УФО» опублікував відповіді чотирнадцяти осіб, безпосередньо причетних до української фантастики: письменників, редакторів, критиків. Опитування підтвердило розбіжності у світоглядах. Наприклад, на запитання про напрями розвитку фантастики в 2010-х роках Генрі Лайон Олді відповів прагматично: «Справа не в напрямах. Ринок «триматимуть» серіали й проекти». Андрій Курков відводить провідне місце історичній фантастиці, а Юрій Винничук, підтримавши її, віддав голос і за розвиток фентезі. Іван Гаврилюк висловився так: «Читачам чимраз більше хочеться знати, як улаштований світ, тому прогнозую зближення фантастики з філософією». Брати Капранови щиро зізналися: «Ми не розуміємося на жанрах фантастики й не бачимо, як це не сумно, різниці між історичною фантастикою й фентезі». Що робити, аби поліпшити ситуацію? Не варто думати, що в цьому випадку кількість може перейти в якість. Наслідувати російський приклад, зрештою, неможливо за наших умов. Ривок в УФ має відбутися не за рахунок кількості, а за рахунок якості. Її здатні забезпечити – кожен на своєму місці – лише кільканадцять авторів та редакторів, але це мають бути обізнані у фантастиці люди. Ситуацію може врятувати навіть один, але серйозний та професійний часопис фантастики й три книжкові серії (можливо, одного видавництва): українське фентезі, українська НФ та перекладна фантастика. Природно, що автори мають отримувати пристойні гонорари та відбір текстів має бути безкомпромісним і непідкупним. Це стане початком. Головне, аби видавці не повторили помилок попередників, а подали руку нашим авторам і повернутися обличчям до наших читачів. Поглянемо на світовий досвід. Американська фантастика успішна у світі та у власній країні, адже вся така недовга американська історія, усі проблеми, із якими стикалися американці, відобразилися в їхній фантастиці. На думку російського критика та письменника-фантаста Антона Первушина, провідна тема американської фантастики – фронтир — прикордонна зона на межі освоєних територій. Нашу історію взагалі нема потреби домислювати, вона й без того насичена яскравими подіями, ідеями та образами; особливо історія нещодавня. Фантастика — найдинамічніший літературний жанр: покоління, мода та віяння тут змінюються щодесятиліття. Справжня фантастика має бути етично правдивою та естетично яскравою. Це ніби ретельно підібрана система лінз і призм, що грається з побаченою реальністю: щось збільшує, щось виокремлює, змушує буденне світло вигравати всіма барвами спектра. Необхідно лише знайти ті провідні теми, які зацікавлять саме українського читача.

Дніпро № 10-11

здійснені Василем Кожелянком, не назвеш вдалими, але є підстави сподіватися на нову хвилю альтернативи, що з’явиться з появою в літературі нових імен. Нові течії світової фантастики знаходять місце й на вітчизняних теренах. Ігор Сілівра освоює екзотичний для нас напрям парового панку. У фентезі вельми цікавими були дебюти Юрія Камаєва («Нездоланне прокляття») та Остапа Кушніра («Поява чародія»).

101

КРИТИКА

Місія присмеркова, або

Володимир Єшкілєв, м. Івано-Франківськ

Дніпро № 10-11

За браком пророків інтелектуали намагаються вести за собою народи. Ну якщо й не народи, то принаймні «просунуті тусовки», які вони називають елітами.

102

Індія, штат Оріса, місто Пурі. Простора площа перед одним із найзагадковіших храмів Індії – Храмом Джаганатга. Близько п’ятдесяти тисяч віруючого люду. Потік прочан тут не припиняється ніколи. За високим муром димлять отвори почорнілих зловісних споруд – храмових кухонь. Там щоденно готують страви для Бога Джаганатга – «Володаря Всесвіту», однієї з іпостасей Вішну. Поряд виготовляють величезні глиняні горщики для божественних страв. Ми з другом чи не єдині європейці в цьому тисячолітньому серці ортодоксального індуїзму. Іздалеку бачимо самотню японку з відеокамерою. Решта – темношкірі бенгальці, нащадки рільників і воїнів легендарної Кутанги. Прокажені підбігають до нас, трясуть перед обличчям зогнилими культями. Вони хочуть десять рупій. А краще – двадцять.

ючою дефініцією «інтелектуали». Не слід плутати з викопним підвидом intellegentis urbanum.

Крізь натовп проходимо до будівлі міської бібліотеки, де на третьому поверсі розташовано єдиний оглядовий майданчик, із якого можна побачити внутрішні двори забороненого для неіндусів храму. «Only Hindu!» Майданчик із трьох боків закрито щитами і завішано шматтям. Про всяк випадок. Деякі місцеві полюбляють кидати каміння. Ми для них – нечисті. Нечисте й місце в бібліотеці. Тому що бібліотека в країні живих богів – така ж недоречна, як... скажімо, як феміністка в гаремі Великого Могола. Працівники бібліотеки міста Пурі мають вигляд чи то недобитих дисидентів, чи то викритих агентів недружніх іншопланетян. У них сумні й навіть перелякані очі. Зате в жерців Джаганатга очі палають вогнем справжньої віри. Очевидно, жерці переконані у своїй обраності. У власній місії. Сюди ще не дійшов постмодернізм. Навіть модернізм не дістався. Певно, він десь у джунглях врізав дуба від малярії й лихоманки Денге. «Only Hindu!»

Отці-просвітники, звісно, не могли передбачити витончених гуманітарних технологій своїх духовних нащадків. Вони навіть критичного імперативу Канта не змогли спрогнозувати. Важко їм за це дорікати. Але злі язики кажуть, що якісь темні сили вже в ту піонерську добу второпали, мовляв, суспільство, котре складається з «природних людей», може виявитися навіть більш керованим, аніж рабовласницькі утопії Платона й Шан Яна. Тому що немає рабів кращих за тих, які: а) на підставі науково обґрунтованих фактів вважають себе вільними й б) на підставі повідомлень ЗМІ позиціонують себе заможними й респектабельними людьми. У середовищі таких ідеальних рабів можна розвивати три корисних (передувсім для керуючої сили) культи: 1) культ самореалізації особистості – коли вершиною людських прагнень проголошується висока якість життя й суспільно оцінена (через гроші) реалізація професійних умінь кожної людини; 2) культ облагородженого споживацтва; 3) культ постхристиянської утилітарної моралі, на базі якої вибудовується форматуючий механізм (чи вже цілий субкульт?) так званої політкоректності.

На цьому ж таки третьому поверсі, розглядаючи сиві вежі прадавнього храмового комплексу, якось доречно виплітати мережива узагальнень. Століття, майже за Пастернаком, випливають із темряви караваном розцяцькованих барж. Кожне століття, на думку більшості істориків, має власний стиль світоглядної гри і свою стрижневу місію. І – відповідно, особливу генерацію жерців для ритуального обслуговування означеної стрижневої місії. Теперішня епоха – назвемо її Епохою Напруженого Гуманізму (надалі – ЕНГ) – породила й виплекала новітнє жрецтво, відоме в широких колах під узагальню-

Віддаленими попередниками інтелектуалів були просвітники-ілюмінати ХУІІ століття. Вони почали з того, що сформулювали ідеал «природної людини» й відкраяли від її «правильного світобачення» (кажуть, лезом Оккама) усю традиційну метафізику, починаючи сільськими забобонами й закінчуючи високими розенкрейцерівськими практиками. Так просвітники змагались із засиллям Церкви й долали спадок середньовічного «мракобісся». Натомість вони відмовились піддати ревізії етичні підвалини християнського європейського суспільства. Просвітники вирішили, що без такої корисної речі, як гуманістична мораль, новоствореній «природній людині» аж ніяк не обійтись.

Насторожі цих трьох культів означені темні сили могли б поставити якісь законспіровані ордени й ложі. Але необхідності в цьому не виникло. На службу ідеологічним потребам природної

Завжди, коли загал починає мислити моральними імперативами, сильна особистість сповнюється глибокого смутку. Адже сильний знає, що сила – це його вічна та неспокутна провина. Він не може безкарно перетворити свою силу на вчинок і голосно насолодитися цим перетворенням. Адже соймик ображених колись здобуде більшість у якійсь там раді, призначить свого прокурора й змусить сильного проклясти всі свої намагання підвестися з колін і підняти над світом свій власний прапор. Йому ніколи не вибачать його сили й успіху та рано чи пізно нагадають про необхідність несамовито й повсякденно любити ближнього. Ще й зацитують моральні повчання знаних інтелектуалів академіка Пупенка, телеведучого Дубенка, правозахисниці Муменко, а потім (обклавши репресивними маркерами) недружньо зруйнують його особисту імперію. «Усі імперії аморальні», – скажуть йому інтелектуали під грізний блиск окулярів. Інші моралісти мобілізуються й заспівають пісень гноблених племен і народів. Сильний запитає в тих співців: «Хто ви, на біса, такі? Звідки ви такі взялися? За яким правом ви мене судите?» А вони йому скажуть: «Ми – читачі корисної гуманістичної літератури. Ми за прогрес і за дотримання прав людини. Ми судимо тебе, тому що нас багато, а ти – один. А ще ми у своїх судженнях спираємося на єдино правильний моральний дискурс. Зрештою, ми за свободу». «А хіба ж я не за свободу?» – здивується сильний і почне здогадуватися, що під свободою жерці ЕНГ розуміють зовсім не те, що він. Під свободою вони розуміють не волю до творення й не подолання незнання, а лише нормативно закріплене право вибору. «Невже протокольно оформлений вибір між двома (двадцятьма) тюремними камерами є титульною ознакою свободи?» – це запитання сильного залишається без відповіді, тому що загрожує основам демократії. За браком віри (метафізики?) інформаційні фільтри та вмонтована в їхню структуру «моральна система» стають політкоректними замінниками середньовічної інквізиції. Таким собі «краєзнавчим глобусом», замість дорожньої карти. Якщо ви не втямили, куди йти, якщо ви вперто не відрізняєте головного від другорядного, то принаймні у вас є реальний шанс прославитися як «моральна істота» і «знаний борець за свободу». Для цього й не треба нікуди йти. Не треба мати жодного таланту. Не потрібно ані сили, ані волі. Найморальнішим,

як відомо, є той, хто нічого не робить і не дає робити іншим. Отже, багатозначно колупайтеся в носі, панове, й не припиняйте послідовно засуджувати клятих будівничих вавилонських веж. Не припиняйте підраховувати кількість битої цегли та критикувати архітектурну концепцію. Від вас самих не залишиться нічого путнього. Не залишиться навіть легенди про недобудовану вежу. Зате на дешевому надгробку інші моральні істоти та вдячні борці за одноповерхове щастя народів напишуть: «Спи спокійно, любий брате!» Моральнонавченіінтелектуалипостмодерної ери принципово ухиляються від будування вавилонських веж. «Не стоит прогибаться под изменчивый мир», – співав колись Макаревич гімн отих оптимістично налаштованих мешканців «однієї шостої», які чекали чогось такого, що під них прогнеться. Може, і прогнеться. Щоб скинути зайву вагу. Себто нестерпно легкий тягар інтелектуальності. За браком пророків інтелектуали намагаються вести за собою народи. Ну якщо й не народи, то принаймні «просунуті тусовки», які вони називають елітами. Черговий «Данко» з палаючим внутрішнім органом у руці й зачарованим натовпом за спиною – обов’язковий персонаж епохи «кольорових революцій». І зачарованим ніяк не второпати, що орган – штучний, а полум’я навколо нього – бенгальське. Ми бачили наших самопальних «жерців», які після нетвердого прочитання Поппера й Левінаса, задерши штанці, бігли на мітинги та гаряче підтримували «технології свободи», запозичені з фронтового життя футбольних фан-клубів. Це, до речі, підтвердило здогадку: дискурсивні кордони між «модерним» і тим, що після нього – надто вже умовні. Тепер деякі зі знаних постмодерністів клянуться Бартом і Дерідою – їх, мовляв, не так зрозуміли. Насправді їм була глибоко байдужа вся та політика й вони приходили на мітинги, лише аби «постьобатися». Інші ж так і залишилися «жерцями ЕНГ», які вічно мітингують. Тому що за носіння прапора на партійному сейшені в нас усе ще платять значно більше, аніж за високоінтелектуальний стьоб у ЖЖ. Українським інтелектуалам хотілося б, звісно, абии було навпаки. Але тренери кажуть їм: «Це лише у високорозвинених суспільствах, малята. Працюйте над собою». Інтелектуали (після паузи з елементами світоглядної розгубленості) запитують: «А ми встигнемо?» На що тренери якось так невпевнено знизують плечима. Адже вони знають – світ швидко змінюється. Швидше, аніж на місцеві говірки перекладають постмодерних мислителів докризової епохи. А ще є підозра, що в післякризову епоху число мислителів різко поменшає. Принаймні за межами тих храмів, на брамах яких кривими літерами написано «Only Hindu!»

Дніпро № 10-11

людини з університетських середовищ прийшли великі загони жерців-добровольців. Себто інтелектуалів. Вони відсунули на узбіччя епохи орденські структури, упевнено стали на захист слабших (більшості) і придумали систему репресивних маркерів для сильніших (меншості). Детальніше пояснювати не треба, особливо тим, хто ускладнив собі життя читанням Ніцше й Генона.

103

КРИТИКА

Сучасна

мандрівна проза в Україні Максим Кідрук, м. Рівне

Дніпро № 10-11

Мандрівна проза – один із жанрів, із якого розпочалася література як культурне явище. Грецькі міфи, скандинавські епоси, хроніки перших європейських пілігримів про Далекий Схід та в Африку рясно переплетені витіюватими роздумами про життя, — усі вони нерозривно пов’язані з подорожами та пригодами.

104

Прийдешня епоха великих географічних відкриттів піднесла цей жанр до рангу беззаперечної класики. Біографія безстрашного Христофора Колумба, щоденники Джеймса Кука та Фернана Магеллана, оповіді про сміливі та відчайдушні подвиги Руала Амундсена1 , Роберта Пірі2 , Роберта Скотта3 — підкорювачів закутих у кригу крайніх точок планети — стають настільними книгами для багатьох поколінь читачів, незалежно від їхнього віку чи соціального статусу. Простори незвіданого на планеті Земля виявилися настільки великими, що їх вистачило майже на п’ять сотень років повсякденних пошуків. Амазонія, загадкові острови Океанії, Арктика та Антарктида, глибини світового океану навіть у ХХ сторіччі продовжували давати безцінний матеріал для книг багатьом неспокійним душам, серед яких знаменитий норвезький мандрівник та антрополог Тур Хейєрдал, британський письменник-анімаліст і зоолог Джеральд Даррел, французький дослідник, винахідник, автор багатьох книг та режисер фільмів про глибини Світового океану Жак-Ів Кусто, польський мандрівник і дослідник Амазонії Аркадій Фідлер, шведський фотограф, продюсер документальних фільмів та публіцист Рольф Бломберг, британський археолог і мандрівник Персі Фосетт, який зник безвісти в лісах Мату-Гросу, намагаючись відшукати загублене місто серед бразильської сельви, та й інші подібні їм відчайдухи. Сучасний транспорт і засоби комунікації значно розширили можливості людини. Найвіддаленіші острови, до яких раніше практично неможливо було потрапити, стали досяжними завдяки реактивним літакам; найбільш неприступні вершини чи непрохідні джунглі нині можна легко побачити на екрані телевізора чи або розгледіти на фотографіях із супутників в Інтернеті. У результаті романтика географічних пошуків та гонитви за новими відкриттями, тісно пов’язані з ризиком для життя, частково втратилася, відійшла на другий план.

Незважаючи на це, жанр мандрівної прози не зник зі світової літератури. А навпаки: наприкінці ХХ століття в Європі й Америці книги про подорожі набувають неабиякої популярності. Щоправда, наукове спрямування таких творів (детальний опис далеких країв, звичаїв місцевого населення, пошук ще не відкритих земель, розробка точних карт тощо) поступово змінюється суто філософським ухилом (роздуми про призначення людини у світі, пошуки власного «я» через призму далеких і небезпечних подорожей і т. ін.). Після нетривалого затишшя книги цього жанру знову заполонили полиці українських магазинів. Сьогодні одне з видавництв пропонує серію перекладів сучасних (себто написаних і виданих за останні 2-3 роки) автобіографічних книг про мандри, під час яких автор чи авторка намагаються краще зрозуміти себе й своє місце в житті. Це, зокрема, «Їсти, молитися, любити» Елізабет Гілберт, «Очима допитливої кішки» Тамалін Даллал, «Мутні води Меконго», «Смак листя коки» Карін Мюллер тощо. Оповіді в стилі «adventure story» загалом відрізняються від інших жанрів літератури чіпким і нерозривним поєднанням action’у, захопливої, енергійної дії й автобіографічності, тобто реальності всіх подій і місць, що описуються у творі. Мандрівна проза балансує на межі белетристики та документалістики, гармонійно поєднуючи гостросюжетність, стрімкий розвиток подій із глибокими світоглядними викладами та значним обсягом фактичної (як історичної, так і природничої) інформації, котра значно розширює світогляд читача. Скажімо, від твору Аркадія Фідлера «Риби співають в Укаялі», де він описує подорож Амазонкою на початку століття, важко відірватися, немов від роману Артура Конан Дойля, майстра гостросюжетного детективу, чи Рафаеля Сабатіні, відомого італійського романіста, автора багатьох пригодницьких та історичних романів про піратів та пригоди на морі.

Руал Амундсен (1872–1928) — норвезький мандрівник та полярний дослідник, перша людина,яка досягла Південного полюса (14 грудня 1911 року), перший, хто здійснив перехід Північно-східним (уздовж берегів Сибіру) та Північно-західним морськими проходами (по протоках Канадського архіпелагу). У 1928 р., під час пошуків на гідролітаку «Латам» експедиції Убмерто Нобіле, Амундсен зник безвісти в Баренцовому морі. 2 Роберт Пірі (1856–1920) — американський дослідник Півночі, у 1909 році перший підкорив Північний полюс. 3 Роберт Скотт (1868–1912) — англійський дослідник Антарктики. Досяг Південного полюса на місяць пізніше за норвежця Руала Амундсена. Загинув, повертаючись із Полюса.

Звісно, пригоди у творах «adventure story» можуть бути зовсім не такими вже захоплюючими й закрученими, як у класичному пригодницькому (а отже, вигаданому) романі. Однак під час читання книги про реальні мандри вас ні на мить не полишає усвідомлення того, що все описане відбувалося насправді й… за бажання змальовані пригоди можна було б спробувати повторити. На сторінках кожної такої книги перед читачем постає не супермен із трилера чи гостросюжетного детективу, а звичайна людина, котра завдяки вольовим рисам характеру здійснила щось хай не завжди героїчне, але точно незвичайне, небуденне, непересічне. Перед кожним читачем мимоволі постає запитання: а чи зміг би я вчинити так само? Як би я повівся в подібній критичній ситуації? Чи вистачило б мені духу зробити так, як реальний герой — герой із плоті й крові — під тиском незручних і напружених обставин? Навіть якщо не зважати на моралізаторський і виховний ефекти, безпосередньо факт ось такої надмірної реалістичності, погодьтеся, додає мандрівному твору особливої гостроти. У Європі та США, де жанрова література є стрижневою віссю національної культури, кожне покоління породжувало плеяду затятих мандрівників-письменників, котрі з ентузіазмом заповнювали літературу власним баченням світу, водночас прищеплюючи молодому поколінню тягу до пригод. Деякі з них, як, скажімо, Джеральд Даррелл, англійський ученийзоолог, письменник-анімаліст, завдяки неперевершеному письменницькому хисту, тонкому гумору та незламній життєрадісності набували шаленої популярності у світі. Наприклад, загальний тираж книг того ж Даррелла вже давно перевищив позначку в кілька мільйонів примірників, обігнавши багатьох суто белетристичних письменників другої половини ХХ століття. Найвідоміша його книга «Моя сім’я та інші звірі» у Британії мала тридцять перевидань, а в Сполучених Штатах перевидавалася більше двадцяти разів! На превеликий жаль, Україні після розпаду СРСР тривалий час не було чим пишатися в царині мандрівної прози. Можна багато сперечатися із цього приводу, нарікаючи на складне економічне становище, похідний від цього жахливий стан книгорозповсюдження, загальне збідніння читацької культури серед молоді, однак факт залишається фактом: на початку 90-х рр. зі здобуттям незалежності жанр подорожніх нотаток якщо й не вмер в Україні, то принаймні заліг у тривалу сплячку. Висловлю-

ючись медичними термінами, мандрівна проза знаходилась у стані глибокої коми. Причому проблема крилася зовсім не у відсутності інтересу до таких книг. Насправді їх просто не було кому писати. Воно й зрозуміло: адже в час болючих змін та постійної непевності люди, замість подорожувати, переймалися більш прозаїчними питаннями: чим прохарчуватись і як зберегти дах над головою. Крім того, покоління, котре виросло в Радянському Союзі за «залізною завісою», не могло усвідомити й сприйняти той факт, що світ вмить ось так просто став доступним і відкритим. (Дехто й досі не може осягнути того, що потрапити на острів Пасхи чи в Нову Зеландію нині нескладно: варто тільки назбирати трохи грошенят і… полетіти!) Відтак знадобилося чимало часу для того, аби в Україні з’явилося нове — своє! — покоління мандрівників, психологія яких уникла лещат комуністичної ідеології, мандрівників, котрі сприймають доступність сучасного світу як належне. Лише за кілька останніх років побачили світ книги про пригоди серед далеких земель і морів Валерія Петущака («Ходіння за три океани»), Антона Санченка («Баркароли»), Артема Чапая («Авантюра»), Максима Кідрука («Мексиканські хроніки», «Подорож на Пуп Землі»), Лесі Ворониної («У пошуках Оґопоґо»). Водночас у нас і досі мало якісних перекладів зарубіжної мандрівної прози, на відміну від Росії, де видавництво «Paulsen» пропонує серію перекладів сучасних книг про подорожі (зокрема: Сибіл Бедфорд «Мексиканська одіссея: візит до дона Отавіо», Брюс Чатвін «Стежки пісень», Пол Теру «По коліях, упоперек континентів», Відіадхар Найпол «Територія пітьми», Свен Лінквіст «Знищіть усіх дикунів» та ін.). Варто згадати й блоги або інтернет-щоденники — популярний нині спосіб самовираження серед молоді. Чимало українців, подорожуючи світом, публікують свої замітки та рефлексії у світовій мережі. Попри те що літературна (та й пізнавальна) вартість таких скроєних нашвидкуруч нотаток досить часто не витримує жодної критики, слід визнати, що останнім часом мандрівні інтернет-блоги через свою доступність, стислість і простоту набувають великої популярності. Хай там як, а за останні роки мандрівна проза в Україні відродилася й продовжує хоч і не надто бурхливо, та все ж розвиватися. Водночас їй іще далеко до того, щоб міцно стояти на ногах, позаяк для цього недостатньо лише старань покоління нових українських пілігримів. Письменники-мандрівники — особливий народ, який надто відрізняється від звичайних літераторів. Вони пишуть не тільки для того, аби писати. Вони пишуть доти, доки буде цікавість до історій про їхні навіжені мандри, пошуки й відкриття. Тож я глибоко переконаний: єдине, що може по-справжньому посприяти розвитку жанру мандрівної прози в Україні — це незмінна цікавість та увага з боку читачів.

Дніпро № 10-11

Водночас, «проковтнувши» книгу, ви несподівано усвідомлюєте, що про відкриття та підкорення найбільшої річки на планеті віднині знаєте не менш ніж викладач історичного факультету. Можна впевнено сказати: усе найкраще, що можна взяти з історичних книжок, пригодницьких романів та епістолярного жанру, поєднала мандрівна проза.

105

НОБЕЛІВКА

Марйо Варгас Льйоса:

війна проти кінця світу

війна проти кінця світу Ігор Оржицький, м. Харків

Дніпро № 10-11

7 жовтня 2010 року Нобелівську премію з літератури здобув іспаномовний автор — перуанець Марйо Варгас Льйоса (народився у 1936). Цьогоріч висновок комітету прозвучав так: за всеосяжний опис владних структур та проникливе змалювання опору, бунту й поразки особистості. Саме ці риси визначають і останній роман — «Сон кельта», який готує до виходу у світ іспанське видавництво «Альфагуара». У романі йдеться про Роджера Кезмента, британського дипломата й ірландського націоналіста, страченого 1916 року. Письменник, літературознавець, політичний діяч, Варгас Льйоса знайомий українському читачеві: оповідання «Гість» (Всесвіт, 1976, № 2); повість «Щенята» у збірці «Сучасна латиноамериканська повість» (1978); романи «Зелений дім» (1988) та «Хто вбив Паломіно Молеро?» (Всесвіт, 1988, № 8). Друкувалися інтерв’ю, публіцистика, творчість аналізувалася в нечисленних наукових працях.

106

Країна М. В. Льйоси в культурно-географічному плані поділена на три частини. Узбережжя (Коста) – квазієвропеїзоване та метиське. У Горах (Сьєррі) переважає сільське індіанське населення. Сельва – мало освоєна територія, де блукають дрібні племена. Ідея розчленованості національного буття зумовлює бачення проблем країни Варгасом Льйосою. Але він акцентує увагу не так на етнокультурному чиннику, як на моральному. Це відповідає його розумінню природи літератури: вона народжується з продукту розпаду суспільства та особистості, а письменник уподібнюється до стерв’ятника. Перший роман «Місто і пси» (1962) розповів про фізичне й духовне насильство у військовому коледжі (який закінчив і автор), трансполюючи оповідь на ситуацію в країні. Тисячу примірників було спалено в стінах закладу, а один генерал заявив, що письменника підкуплено еквадорською розвідкою. Нещадний аналіз пороків людського єства та суспільства, відвертий показ жорстокості ускладнено зміщенням часових планів та поліфонією; попри відсутність прийомів магічного реалізму, це створює ілюзію зсуву реальності, є «ірреальним елементом, який змінює сприйняття твору» (Ю. Покальчук). Так народився стиль Майстра. У романі «Зелений дім» (1966) на перуанському матеріалі втілено базові латиноамериканські культурологічні та художні мотиви. Текст визначають дві сюжетні лінії: доля індіанської дівчини Боніфації, яка спершу потрапляє до місіонерів, а пізніше стає повією, та створення в місті П’юра першого борделю під назвою «Зелений дім». Останній стає домівкою власника, притулком його романтичному коханню до колись врятованої сліпої дівчини. Одночасно це й центр, навколо якого обертається життя персонажів, відтак символ цілого суспільства. Наступ цивілізації та руйнування моралі підкреслені складною, але чітко продуманою структурою тексту. Певною мірою це роман-подорож, історія мандрівки з сельви через монастир у бордель. Промовистим є й наголос на мові, підставовому чиннику тотож-

ності, адже на початку оповіді Боніфація спілкується мовою рідного племені, а наприкінці більше соромиться свого походження, ніж «професії». Варгас Льйоса довго не знаходив морального опертя для своїх героїв. Іманентне зло є головним персонажем його творів, про що автор відверто говорить. Всеосяжність зла й відчуття приреченості посилюються від того, що порочна – сама людина. Через це будинок розпусти є подієвим центром багатьох творів – туди людину тягне її природа. Розповідь про політичну й духовну атмосферу за диктатури М. Одрії (1948-1956) та дошукування причин перуанських бід у романі «Розмова в кафе “Собор”» (1969) прозаїк органічно поєднує з показом розпусти, збоченства, які засмоктують навіть позитивних персонажів. У 70-х рр. Варгас Льйоса відходить від лівих ідей. Ще студентом, він співпрацював з комуністами, хоч і не погоджувався підпорядкувати літературу партійній ідеології. Література й спричинила розрив з Кубою та СРСР у 1971 р. після переслідування кубинського поета-дисидента Е. Падільї. Чи не перший крок до розвінчання ідеї колективного порятунку робиться у гумористичному романі «Панталеон та відвідувачки» (1973), де в побічній сюжетній лінії письменник торкається діяльності секти, яка саму ідею смерті Спасителя на хресті спотворює розпинанням невинних. Позірна непов’язаність цього фабульного відгалуження з провідною темою – облаштуванням офіційного борделю у віддаленому військовому гарнізоні – має глибинний задум: наголосити, що Апокаліпсис в соціумі неминучий. Апокаліпсис вибухне в романі «Війна кінця світу» (1981), написаному на бразільському матеріалі – історії наснаженого месіанством селянського повстання наприкінці ХІХ ст.: коли герої на ґрунті фанатичної віри вдаються до насильства задля колективного спасіння, настає кривавий хаос.

Дніпро № 10-11

КРИТИКА

108

1983 р. виникла полеміка з Ґюнтером Ґрассом. Німецький письменник стверджував, що комуністична система – найбільш придатна для Латинської Америки. Цю ідею Варгас Льйоса заперечив тезою про шкідливість для відсталих країн того, що є шкідливим і для країн розвинутих. Наступного року з’являється роман «Історія Майти» про перуанську ґерілью 50 х рр., неспроможність інтелігенції в революції та згубність партизанського міфу. А 1987 р. на конгресі Пен-клубу сталася ще одна суперечка з Ґрассом, котрий виступив на захист Ґ. Ґарсії Маркеса, якого Варгас Льйоса назвав «придворним» Ф. Кастро. Перуанець нагадав, як раніше засудив і Х. Л. Борхеса за прийняття нагороди від Піночета, та при цьому наголосив, що високо цінує талант обох майстрів. Згодом він створить антидиктаторський роман «Свято Козла» (2000) – про правління Р. Л. Трухільйо в Домініканській Республіці в середині ХХ ст., змалювавши «диктатуру в принципі», де не важать ідеологічні орієнтації, адже Трухільйо ворогував і з Кубою, і зі США. 1987 р. у романі «Розповідач» з’явився перший головний герой, цілком вільний від зла; це був і перший персонаж, що знайшов абсолютний моральний взірець серед індіанців. Заперечуючи можливість чистоти душі в квазієвропеїзованому суспільстві, автор спроваджує героя в джунглі. Єврей за походженням, Саул Суратас іде в сельву й бере на себе одну з найважливіших функціональних ролей у приреченому на зникнення племені – правити за передавача інформації між його порозкиданими групами, та ще й індіанською мовою. Того ж року письменник, спонуканий моральним імперативом, висуває свою кандидатуру на посаду президента Перу під час виборів 1990 року. Ідеалізм Варгаса Льйоси-політика полягав у обстоюванні демократії без оглядань на «третьосвітню» специфіку Перу. Письменник виступав проти подвійного стандарту, коли розвинуті країни «з розумінням» ставляться до порушень свобод у «третьому світі», оскільки, мовляв, іншим політико-економічним умовам мають відповідати інші шляхи вирішення проблем. Варгас Льйоса наполягав на думці, що після «багатовікового політичного маразму» у латиноамериканських країн уже є право на демократію європейського зразка. Він відмовився від популізму у виборчій кампанії та пропонував ліберальні економічні реформи. Ця позиція відбилася в книзі публіцистики «Усупереч стихіям» (1990). Вибори Варгас Льйоса програв і невдовзі почав гостро критикувати президента А. Фухіморі (згодом засудженого й ув’язненого), закликаючи світове співтовариство до економічних санкцій проти Перу (раніше він вимагав такого щодо Чилі, Куби, Гаїті, Південно-Африканської Республіки). Уряд назвав письменника антипатріотом і брехливо звинуватив у боргу перед державою на 4 млн. доларів. 1993 р. Варгас Льйоса прийняв іспанське підданство. Того ж року вийшов роман «Літума в Андах», де події розгорнуто в Сьєррі. Передвиборча кампанія дала змогу Варгасу Льйосі краще познайо-

митися з горами, що уможливило обрання цього регіону за місце романних подій. Цей роман зазвучав майже метафізично. Злочини ліваків із «Сендеро луміносо» подані як прояв насильства самих…духів гір. Щоб їх умилостивити, потрібні людські жертви, які приносять не лише сендеристи. Дотримання цього закону іншими персонажами зображено, як рису автохтонного мислення, і потрактовано в позитивістському осмисленні біному «варварство – цивілізація», коли «варварство» має від’ємний знак. Гори нарешті з’являються у Варгаса Льйоси та постають ворожими для головного героя. Всевладдя зла в художньому світі Варгаса Льйоси проявляється і в негативному осмисленні базових топосів перуанської літератури. Гірський етнокультурний первень є загрозливим та згубним (чого майже немає в літературі країни вже з 30-х рр.). Ріка, раніше позитивний символ, – це дорога до лепрозорію в «Зеленому домі». Герої майже завжди відокремлені від природи. Але твори Майстра не перебувають поза національною традицією і оприявнюють питомі риси перуанського художнього мислення. Приміром, у племені кечуа існує повір’я: для кожної людини народжується пес, що згодом стане провідником у потойбіччі. Мотив метафізичної з’єднаності людини й пса є частим у перуанській класиці. Тож навіть у далекому від культурологічних проблем романі «Розмова в кафе “Собор”» поштовхом до бесіди двох знайомих, під час якої й зроблено ретроспекцію життя країни, стають пошуки запропалого домашнього собаки. Віднайденням тварини композиція й замикається, дарма що до основних подій це жодного стосунку не має. Пес ніби визначає долю людини в романі «Місто і пси» та повісті «Щенята» (1967), утім в останній – як негативна сила. Те саме стосується й символіки каменю. У «Літумі в Андах» герой щоразу в моменти роздумів чи прийняття рішень спирається на камінь, а це слово та його похідні трапляються 94 рази на 134 сторінках книги. І це – попри накреслений для героя мовно-культурний бар’єр. Стиль Варгаса Льйоси – рідкісний випадок прямого відбиття світогляду автора в самій техніці письма. Розчленованість суспільства втілена в композиції романів, читання яких спершу спричиняє відчуття незв’язності подій; ретельно розрахувавши конструкцію, автор далі дає читачу можливість пов’язати водно всі сюжетні ходи, проте квазіхаотична структура на підсвідомому рівні вже створила враження розпаду, в якому перебувають загал та людина. Така структура породжує і відчуття нерухомості часу: вправно перемішані часові плани викликають ефект незмінності хаосу та підкреслюють співіснування в Перу різних епох – від первісної до сучасної. У творчості М. Варгаса Льйоси явлені основні категорії перуанського художнього мислення, але часто – з від’ємним знаком, що надає ідеології автора відтінку позитивізму і робить його найсуворішим критиком національної дійсності.

Дніпро № 10-11

109

ПРОЗА

ДНІ

Револьвер

Дніпро № 10-11

Юрій Кирик , м. Львів

110

Шалена пристрасть, мить блаженства, солодкий біль даруєш ти...

Воронін – керівник криміналістичної лабораторії університету, був добрим приятелем мого батька, своїх діточок у нього не було, то ж коли бачив мене розцвітав посмішкою — його ніжна, мов метелик душа саме на мене виливала нерозтрачене почуття. Повсякчас обдаровував дорогими цукерками, чикулядками та іншими смаколиками, головне ж, завше знаходив мені якесь цікаве заняття, поки вони з татом розмовляли, чи грали в шахи. Тогоріч на уродини тато подарував мені дзеркалку «Зеніт» — диво тогочасної фототехніки – власне розраховуючи на те, що Воронін учинить з мене фахового фотографа. Полюбляв я бувати в Івана Микитовича, де годинами розглядав стенди з різноманітною зброєю, чув чимало інформації зі світу злочинного, що було дивовижею — ця інформація була закрита від посполитої людности — про злочинність в Союзі воліли не пасталакати, якби її й не існувало ніколи. Серед ровесників був єдиним щасливцем, що знав про життя тієї невидимої й нечутної сфери… Нинішні відвідини перевершили усі сподівання – Іван Микитович демонстрував завідувачу кафедри дивну іграшку, яку, йому принесли з міліційного відділку на спеціальну експертизу. — Який все ж талановитий наш народ, – захоплювався Воронін, — погляньте лиш, яке чудо змайстрували на колінах… — промовляв, розбираючи невеличкий, майстерно виготовлений револьверчик. На пару із зав. кафедрою дивувались, як таку пречудову конструкцію, що переламувалась на шарнірі, мов мисливські рушниці, і відкривала доступ до барабану, вдалось виготовити кустарним способом. Зверніть увагу! — не вгавав Іван Микитович, — майстер зумів обладнати його навіть екстрактором, який викидає одразу усі відстріляні гільзи, розхвалював невідомого майстра, мислячи, що Юрцала, іще малий штурпак, і ніц в тому не петрає… Помилявся шановний… До револьверів, саме до револьверів мав особливу слабкість. Смертельно в них закохався, після перегляду американського вестерну «Чудова сімка», що якимось дивом появився в прокаті на початку семи десятих, тоді ж отримав перший дарунок долі — бельгійський «Бульдог», тисяча вісімсот семи десятого року випуску, який знайшов у сритці на нашому стришку, замелінованого хто зна ким, і хто зна коли. Урухомити його механізм, зі складним пусковим гачком, вдалось лиш протримавши місяць у банці з нафтою, відчистивши від іржі кожен триб, кожну деталь. Був гордий від того, що маю таки справжню зброю, а не саморобну пукавку, вичинену прощацьки з дитячого пробкового пістолетику… (хоча, натоді, саджали в фурдеґарню на Лонцького й за такі…) Знав — з цієї зброї мені ніколи не вистрелити – набої до нього років зо сто як не випускались. Яким неандертальцем видався мені він зараз, коли споглядав справнє чудо вичинене невідомим зброярем… Що пристрасть ходить в нерозлучній парі зі спокусою, натоді іще не знав... Відколи заглянув дивовижний револьвер у Вороніна, серце не зна-

Дніпро № 10-11

аме ревОльвер, а не револьвЕр, як це кажуть тепер, став шаленою пристрастю моєї юності. Саме її, ту шалену пристрасть — любив найбільше! Коли душа і тіло завмирають і є лиш вона – повновладна пані, якої не обійдеш, і зради з якою не помислиш. Через неї в дуже юному віці мене взяли на облік в міліцію, це стало головним болем моїх нещасних батьків… Мати мала у Бозі надію, що переросту, минеться разом із «телячим” віком, зрештою, інтерес до зброї у хлопчаків річ нормальна, та воно, чомусь, не проходило, заполонювало усе більше і… глибше. Зброєю снив, усі про це знали, хлопчаки в ті повоєнні роки знаходили зброю на місцях колишніх боїв, несли «зброяреві» багнети, обвуглені, іржаві фрагменти пістолетів, автоматів, гвинтівок, нікому не відмовляв, не було для мене більшої радості, аніж повозитися зі зброєю. Вже тоді зброя асоціювалась у моїй свідомості з могутністю. Добре пам’ятав злі цькування, які терпів від хлопців перейшовши із міської школи в сільську, де одразу отримав зневажливу кличку «Панок», і де кожен вважав своїм обов’язком обізвати, дати штурхана, а за найменшу, в їх очах провину, били пітолка на пац-блін, поки лице не ставало чорним мов у негра. Козломвідбувайлом перестав бути лиш зацідивши нападника німецьким кастетом, а коли сконстроював свій перший пістолет – виточивши під розмір дула дитячого коркового пістолета бойок і ствол «мілкашки» (так тоді називали набої до дрібнокаліберної спортивної зброї калібру 5,6 мм.), і демонстрував, як куля проходить на виліт крізь дерев’яні двері шкільного туалету, ставлення до мене змінилось мовчазною повагою, і страхом. Я став дукою . Відтоді я, і зброя стали нерозлучними. Зброя вчиняла мене захищеним, вселяла силу і впевненість. Коли лиш клав руку в кишеню, мої воріженьки вклякали — ніколи не знали що звідтам витягну… Їхній ляк був виправданий. Коли одного разу на мене потяг мазу «Фріц» – хлопчина з випускного класу, пообіцяв, що після уроків покладу на підлогу не лише його, а й всіх їхніх пацанів. — Почекайте мене після уроків, в спортзалі, — кинув самовпевнено. Школа наша знаходилась в колишньому панському палаці, спортзалом слугувала округла танцювальна зала. Коли прийшов, уже мене підчікувала ціла команда вищих за мене на добру голову дебелих гунцвотів, готових пограти чванькуватим «Панком» у футбол. Не довго роздумуючи витяг самопальну ракетницю і стрелив поверх голів. Вогняна куля з шаленою швидкістю закружляла по залу, звісно ж поклавши усіх на підлогу. Такі речі пам’ятаються довго, а з часом іще й обростають легендами. Хлопчина зі зброєю викликав не лише страх, а й мовчазне захоплення. Згодом, коли моєї підтримки в своїх безконечних розборках почали просити не лише однолітки, а й старші за віком хлопці, відчув себе впливовим пурисом, нині б повіли аторитетом… Чим більше у мене було зброї, тим сильнішим, тим могутнішим почувався.

111

ПРОЗА

Дніпро № 10-11

ДНІ

112

ло спокою. Ураган і землетрус вирували там водночас. Він став моєю найбільшою мрією, і сокровенною таємницею, моєю казковою жар-птицею. Укради цей пістолет! – владно наказував голос пристрасті. Укради його, і ти подаруєш собі ні з чим не зрівняну насолоду. Зможеш скільки завгодно розбирати його, змащувати, відчувати приємний тягар в кишені, це так заспокоює – знати що він з тобою, і в будь яку мить… Звісно, не був він великий і переконливий, як автомат Калашникова, та все ж — справжня зброя — багатозарядна, швидка, й головне до нього міг мати скільки завгодно набоїв… Лечу на галь-паль додому. Бабуся дивується — навіть фриґати не хочу. — Певні Воронін накормив тя якими смаколиками, — ґдирає старенька. — Бис знала! Такогом прецля з’їв, що мені й не снилося… – фальцетом виспівує моя душа… Воронін, для наших занять фото справою, призначив середу. Як пережити цілий день і ніч? Чекання наступає на мене, дрилю свердлить душу, закидає на шию інквізиторську удавку, перепинаючи подих. Від того немає порятунку. Що б не робив, дума моя про завітний револьвер в криміналістичній лабораторії університету. Цей шматочок сталі діє на мене, мов надпотужний магніт — де б не був, відчуваю його притягальну міць. Це сильніше за мене. Це — пристрасть. Настільки солодка й щемка, що збороти її годі. Я й не намагаюсь, бо навіщо? Натоді пережив вже мить блаженства, солодкий біль який вона дарує... День очікування видавався якимсь вбогим, приблідлим від нудьги і взагалі ніяким. Повний чекання, вештав містом не годен себе самого в тому місті знайти, бо, видавалось, мені пустим. Образ револьвера мов усезаполонююча фата моргана простягався перед очима на всю шир горизонту, засланяв геть усе. Чекав на зустріч з ним мов на велике пришестя. Як лиш пережити час до тієї великої зустрічі? Справді, нелегко… Відлягло від серця — реворьвер не щез у великому стальному сейфі, (чого дуже боявся), лежав у Вороніна на столі. Як звикло, пригостивши мене андрутами начиненими шоколадом, які дуже полюбляв, та які нині не лізли в горло, відправив мене з лаборантом проявляти плівки, і друкувати свої перші, вичинені «Зенітом» світлини. Хоч і дуже любив фотографію, та нині цей процес мене не захоплював. Врешті, я знову у кабінеті з дивними запахами. Лагідне, доброзичливе обличчя батькового приятеля. — Задоволений світлинами? — Могли бути кращі… Видати помітив, що мені не береться до розмови. — Поспішаєш, напевно уроків багато задали? Мовчки кивнув головою. Не був рафінованим ошустом, не міг спокійно посміхатись тому, супроти кого планував злодійство. — Гаразд, проведу тебе, в коридорах проводку ремонтують. Підвівся, я зробив те саме, витягши з шухляди ліхтарика, Воронін попрямував до

дверей, у мене задзвеніло у вухах, заколотилось серце, захололі пальці відмовляли послуху, та це тривало якусь секунду. За мент моя рука вже нишпорила навпомацки позаду, в той час коли очі приросли до спини Вороніна. Саме тоді Іван Микитович повернувся, глянувши на мене питально. Першим бажанням було неспостережно опустити револьвер назад на стіл, та, натоді я вже був добрий фіфак, і завітний метал опинився у мене в рукаві. Фертіґ! Готово! З усмішкою на обличчі рушив до дверей. Коли проваджені світлом ліхтарика йшли коридором, непомітно переховав зброю позад, за пасок штанів. Одразу почувся вільніше. — Завтра до мене обіцявся зайти твій батько, то йому передам фотокартки, що іще в сушці, сказав на прощання Микитович, цілком по-дорослому потиснувши мені руку. Спогад про батька викликав страх. Що коли Воронін мене вичислить, і оповість татуньові? За таке зачне золити аж засвіркую! Буде святити, аж аньолків в небі зобачу! Видати, уява спричинила скорочення м’язів, револьвер виховзнув з-за пояса, і мені довелось симулювати бурхливий приступ кашлю, аби зігнувшись у три погибелі знову заштовхати його за пояс. Та що усі ті пережиття в порівнанні зі щастям, коли я врешті залишився на самотині з омріяним револьвером… Мав добру рекомпенсату за пережиття! — Куди зібрався? — В криміналістичну лабораторію. — Краще не йди, я тільки-но звідти – у Вороніна там шалений рейвах… Слідчі, прокурор… Встиг лиш сказати мені, що викрали в нього якийсь револьвер, що проходив по справі серійного вбивці. Казав бідачина, коли б всю зброю з демонстраційного залу поцупили, було б нічого, справу б зам’яли, а тут — речовий доказ… іще й справою Київська прокуратура зайнялась, бо той серійний вбивця по всій Україні наслідив… Дай Боже, аби не судили за халатність. Він, бідачина, такого удару не винесе. Для нього на цій роботі світ клином зійшовся. Певно хлопа погонять з роботи та й з партії… Не той тепер час, аби губити зброю… В серці нараз стало гнітко. Залоскотала тривога. Хвилини драглистим слимаком повзли по тілу. Першим щирим позивом було чим душ мчати до Вороніна! Покаятись! Повернути револьвер. Прозивне слово диркнула пилою по серцю. Але ж… Але ж визнаю, що украв, що злодій! Свідомість гадячою їддю вприснулась в кров, припинивши мій лет. Непереконливо світило сонце. Вулиця з’їла останніх перехожих. Легко сказати віддай. Усе готовий віддати – ровер, дзеркалку фотоапарат, без надуми! Але револьвер… Яким самітником я буду без нього у цьому зловорожому світі?! Це не просто револьвер, це — загартований згусток моєї душі. Мої кроки усе ще в напрямку університету. Що коли Воронін вкаже слідчим на мене? Він з певністю знає, хто це зробив. Але ж батькові не сказав… Думки пнулись в мозок одна за одною. До університету був іще добрий шмат дороги…

«Дніпро» — літературно-художній журнал Видається з 1927 року Засновник і видавець ТОВ «Редакція журналу «Дніпро» Головний редактор: М. В. Луків Свідоцтво серія ДК №3442 від 31.03.2009 року. Наклад — 7000 примірників.

і д ій ж у р н а л літературно-художній

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ВИДАННЯ: 37583

�� ? Вартість редакційної передплати на 2010/2011 роки становить:

1. 2. 3. 4.

Зателефонувати за номером: (044) 495-20-60. Отримати рахунок (на e-mail/поштою/факсом). Сплатити рахунок у найближчому банківському чи поштовому відділенні. Отримувати «Дніпро» додому/установи щомісяця.

грн/міс.

Вартість поштової передплати на 2010/2011 роки становить: 1. 2. 3. 4.

Вирізати квтитанцію передплатного абонемента. Прийти до найближчого поштового відділення. Передплатити в працівника Укрпошти Журнал. Отримувати «Дніпро» додому/установи щомісяця.

грн/міс.

�� ? Роздрібна вартість журналу: Придбати «Дніпро» можна: в будь-якому поштовому відділені вашого регіону; через передплатну агенцію «Ідея»; у кіосках «Союздруку»; в мережі книгарень «Є» (Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Володимир-Волинський); в книгарнях Києва: «Знання» (вул. Хрещатик, 44), «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4), «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21), «Книгарня Києво-Могилянської Академії» (вул. Г. Сковороди,2) Чекаємо на всі Ваші запитання щодо передплати й доставки за телефоном: (044) 495-20-60

Книгарні: Книгарня Національний університет «Києво-Могилянська академія» м. Київ Адреса: корпус 3, вул. Г. Сковороди, 2 Книгарня видавництва «Наукова думка» м. Київ Адреса: вул. Грушевського, 4. Телефон: (044) 279-12-01 ТОВ книжковий магазин «Знання» м. Київ Адреса: вул. Хрещатик, 44. Телефон: (044) 234-22-91 Українська книгарня «Смолоскип» м. Київ Адреса: вул. Межигірська, 21. Телефон: (044) 425-23-93 ТОВ книгарня «Є» м. Київ Адреса: вул. Спаська, 5 Телефон: (044) 351-13-38 Адреса: пр. Повітрофлотський, 33/2 Телефон: (044) 275-67-42 Адреса: вул. Саксаганського, 107/47 Телефон: (044) 383-61-49 м. Харків Адреса: вул. Сумська, 3 Телефон: (057) 731-59-49 м. Львів Адреса: просп. Свободи, 7 Телефон: (032) 272-85-74 м. Львів Адреса: вул. Січових Стрільців, 10 Телефон: (032) 297 11 04 м. Івано-Франківськ Адреса: вул. Незалежності, 31 Телефон: (0342) 72-25-02 м. Володимир-Волинський Адреса: вул. Ковельська, 6 Телефон: (03342) 2-19-57 Передплатні агенції: ТОВ НВП «Ідея» м. Донецьк Адреса: вул. Артема, 84 Телефон: (062) 381-09-32 Мережа кіосків ТОВ «Союз Друк»

«Арсен-6» м. Рівне, вул. Є. Коновальця, 20; «Арсен-7» м. Львів, вул. Патона, 37; «Сільпо» м. Львів, вул. Шевченка, 358а ТОРГОВИЙІ ЦЕНТР «Скриня» м. Львів, вул. Городоцька, 179 СЕТЬ МАГАЗИНОВ «АТМА СВІЖА ПРЕСА г.Днепропетровск Супермаркет «Рейнфорд» г.Днепропетровск ул.Донецкое шоссе 9 «А»; т. +38(056) 374-51-32 ТРЦ «Экспресс» (Вокзал) г.Днепропетровск пл.Петровского 13; т. +38(056) 374-88-08 ТРЦ «Дафи» г.Днепропетровск бул.Зоряный 1 «А»; т. +38(056) 373-91-03 ТРЦ «Мириада» г.Днепропетровск ул.Калиновая 9 «А»; т. +38(056) 375-30-45 ТРЦ «Вавилон» г.Днепропетровск ул.Маршала Малиновского 2; т. +38(056) 377-53-96 г. Днепродзержинск ТРЦ «Материк» г. Днепродзержинск бул.Строителей 27 «А»; т. +38(0569) 52-02-16 г.Запорожье Супермаркет «Амстор» г.Запорожье ул. Победы 64; т. +38(061) 220-02-01 Супермаркет «Амстор» г.Запорожье ул. Бородинская, 20Б г.Донецк Супермаркет «Амстор» г.Донецк ул.Стадионная 3Д; т. +38(062) 348-34-60 Супермаркет «Амстор» г.Донецк ул.Соколиная 38; т. +38(062) 386-26-10 .Кременчуг Супермаркет «Амстор» г.Кременчуг ул.О.Халаменюка 7; т. +38(0536) 7300-43 г. Полтава ТРЦ «Конкорд» г.Полтава ул.Фрунзе, 60а; т. +38(0532) 62-98-24 г. Николаев

Надія Вест

Супермаркет «Амстор» г. Николаев, ул. Лазурная, 17; т. +38(051) 267-53-18

79000, м. Львів, вул. Дорошенка 11/1, тел. 032 23672-41, 050 508-74-77 Гуртівня періодичних видань м. Львів, вул. Дорошенка 11/1; м. Львів, вул. В. Великого 2 СУПЕРМАРКЕТИ «Арсен-1» м. Львів, пр. Ч. Калини, 36; «Арсен-2» м. Львів, пр. В. Чорновола, 93; «Арсен-3» м. Львів, вул. Кн. Ольги, 120; «Арсен-4» м. Івано-Франківськ, вул. Миколайчука, 2; «Арсен-5» м. Львів, вул. Зелена, 147;

Супермаркет «Амстор» г. Николаев, ул. Героев Сталинграда, 9Р; т. +38(051) 267-52-21