Ім'я дроку by adobrol

Андрiй Добролюбський Iм’я ДРОКУ

УДК 300.3+301+930.1; 911.3 (477.74) Добролюбський А. О. Ім’я ДРОКУ. Видання друге, доповнене і перероблене. Переклад з російської. Одеса: ВКО, 2022. — 110 с., іл. ГоловкоРецензенти:О.Б.,доктор історичних наук, професор Пилипчук Я. В., доктор історичних наук, професор У книзі висвітлюються історико-культурні обставини виникнення на місці нинішньої Одеси на початку XIV ст. двох якірних стоянок Джинестра (дрок) і Флорделіс (лілії). Ці квіти були геральдичними емблемами сімейних королівських династій Плантагенетів і Капетингів, яких французький король Людовик ІX спробував об’єднати, створивши лицарський Орден Стручків Дроку (1234 р.). Якірні стоянки були засновані кавалером цього Ордену, одним з ватагів Каталонської компанії Сходу (1303–1311 рр.) лицарем і кондотьєром Бернаром де Рокафортом як форпости на західних рубежах християнського світу проти Золотої Орди. The book deals with the historical and cultural circumstances of the appearing of two anchorages: Ginestra (Greenweed) and Flordelise (Lily) in the place of today’s Odessa at the beginning of XIV century. These flowers were the heraldic emblems of the related royal houses of Plantagenet and Capetian, which the French king Louis IX attempted to unite in 1234 by creating the Order of the Broomcod (L’ordre de la Cosse de Genêts). The anchorages were founded by the Knight of the Order, one of the leaders of the Catalan Company of the East (1303–1311), knight and condottiere Bernat de Rocafort, as the outposts on the western frontiers of the Christian world against the Golden Horde. ISBN 966-7965-01-5 © А. О. Добролюбський, 2022 © Всесвітній клуб одеситів, 2022

Exaltathumilis

«Спокуса впізнавання» ................................................ 5 І заповненнясторико-археологічне«шкатулки» ............................................... 7 Топонімічне та етимологічне заповнення «шкатулки» ............................................ 24 Інтуїція професора Бруна ........................................ 31 «Лицарі Корони» ........................................................ 39 «Exaltat humilis» ......................................................... 50 Королі на «ярмарку марнославства» .................... 54 «Йому не було рівного по енергії та лютій силі» ............................................................. 61 Ейфорія Карла Анжуйського .................................. 64 «Desperta ferres! Desperta!» ...................................... 68 Від пажа до кондотьєра-здирника .......................... 74 За славою та здобиччю ............................................. 82 «Друзі ромеїв з давніх-давен» ................................ 85 Бійня на весіллі .......................................................... 90 Тріумф Рожера де Флора ......................................... 92 Помста за помсту ....................................................... 95 У передчутті прекрасної Олени ........................... 101 Що ж влаштував «Промисел, який усе спрямовує до користі людей»? ............ 105

Desperta ferres!5 Ordre de la Cosse de Genet «Спокуса впізнавання» Заслуга у відкритті Джинестри належить графу Яну Потоцькому, автору славнозвісного роману «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Але граф Іван Йосипович був не лише блискучим романістом, але насамперед прекрасним ученим — істориком, географом, археологом, етнографом. Видана ним у 1796 році у Відні «Записка про новий періпл Понта Евксинського…» містила безліч нових відомостей з давньої географії берегів Чорного моря.1 Вони були почерпнуті автором із рідкісних картографічних пам’яток, знайдених ним у різних бібліотеках Європи. Серед них були дані і про якірну стоянку на нинішньому одеському узбережжі. На ранніх з відомих карт — Анонімному Морському атласі «Таммар Луксоро» (початок XIV ст.), а також Морській карті П’єтро Весконте (1311 р.) — вона позначена як Zinestra та La Zinestra.2 Щодо «Рукопису, знайденого у Сарагосі», то він, як звісно, є витонченим «скриньовим», або «шкатулковим» романом, відомим у європейській літературі з часів «Де1 Потоцкий Я. Записка о новом перипле Понта Евксинского, со ставленная графом Иваном Потоцким // Археологонумизматический сборник. — СПб, 1850. — С. 11–77. 2 Губарь О. И. Джинестра // Морская энциклопедия Одессы. — Одесса: Порты Украины, 2012. — С. 163–164. Він саме. 100 вопросов «за Одессу». — Одесса, 1994. — С. 115–119. Він саме. Что известно о средневековых предшественниках Одессы? // День. — 29 августа, 2008. «…Чи не стопорилися тут якісь мандрівні Каталани?» Професор П. К. Брун

Exaltat humilis 6 Ordre de la Cosse de Genet камерона» Джованні Боккаччо. І навіть раніше. Це така вигадлива форма розповіді, як у одну історію, чи новелу, багаторазово вкладаються чергові, як у шкатулку. Всі вони розкриваються всередині «головної», стрижневої та обрамовуваючої, новели. Структура «Рукопису…» Яна Потоцького саме така — в одні новели вкладаються наступні, і так в багато шарів. Сюжети різних новел і верств перевиваються і заплутуються у романі найхимернішими вузлами. Читач, рухомий «спокусою впізнавання» (вираз Франческо Петрарки), може «докопатися до дна» скриньки — сенсу «головної» новели, — лише розібравши всі ці верстви і вузли. У такому читанні міститься, на думку Петрарки3, якась особлива «таємна насолода». Таке саме читання цілком може асоціюватися з археологічними пошуками та розкопками. 3 Петрарка Ф. Канцоньере. Моя тайна, или Книга бесед о презрении к миру. Книга писем о делах повседневных. Старческие письма. — М., 2002. — С. 248, 676. Граф Ян Потоцький

Desperta ferres!7 Ordre de la Cosse de Genet З забаганки наукової долі пошуки слідів та матеріальних залишків Джинестри здійснювалися «шкатулковим» чином. Здається, якщо слідувати «спокусі впізнавання», саме з археологічної «новели» і варто розпочати нашу розповідь, форма і манера якої були запози чені, зрозуміло, у першовідкривача цієї якірної стоянки графа Яна Потоцького. заповненняІсторико-археологічне«шкатулки» Археологічне виявлення Джинестри сталося якось поступово, буденно, неквапливо і майже непомітно. І зовсім ненавмисно. Багато знахідок було зроблено у різний час, різними людьми, за різних та випадкових обставин. Наприкінці 1990-х рр., при зачистці бастіонів фортеці Хаджибей (1765–89 рр.) було знайдено кілька фрагментів так званої «червоно-жовто-стрічкової» кеФранческо Петрарка

Exaltat humilis 8 Ordre de la Cosse de Genet раміки. Серед них звертав на себе увагу уламок стінки зі своєрідним хвилеподібним гребінчастим орнаментом. Тісто без особливих включень, світло-коричневого кольору з оранжевим відтінком. Також виділялася масивна ручка червоноглинної судини. У місці її прикріплення до прямої, у профілі, стінки, глина, що залишилася, не розгладжена, а сформована у валики біля країв приліпи. Посудина покрита світлим ангобом. На поверхні є сліди загладжування якимось інструментом. Такий посуд упевнено датується рубежем XIII–XIV ст. Сказане дозволяло думати, що тут тоді було невелике поселення, культурні напластування якого, мабуть, були знищені під час споруджування Хаджибейського замку.4 Саме це приморське селище на берегах нинішньої Одеської затоки на згаданих румбових (компасних) картах та портоланах (італ.: portolano — лоція, літер.: — перелік, опис гаваней) XIV–XV ст. називається Джинестрою. Тоді ж, під час шурфування Хаджибейського посаду в Карантинній балці, на схилах під Міською думою, і в парку ім. Т. Г. Шевченка (Олександрівському), у районі Порохової та Сторожової веж — нинішнього «Подвір’я Джинестри» — було знайдено понад два десятки фрагментів кераміки, яку, з неабиякою ймовірністю можна було б відносити до XIV XV ст., тобто до часів існування Джинестри. Проте, датування та визначення багатьох категорій та типів середньовічного посуду Північного Причорномор’я поки що залишаються не надто виразними та впевненими. Навіть професійні археологи, не кажучи вже про краєзнавців, часто плутають рештки XV століття з XVI–XVIII і аж з XIX століттями, і, іноді глузливо, називають такий посуд «культурою баби Горпини». 4 Добролюбский А. О., Губарь О. И., Красножон А. В, Борисфен. Хаджибей. Одесса. — Одесса–Кишинев, 2002. — С. 153–154.— Рис. 9.1, 11.1.

Desperta ferres!9 Ordre de la Cosse de Genet В останні роки (2013–2021) автор цих рядків з одно думцями займаються пошуковими археологічними огля дами та обстеженнями мису та пляжу Ланжерон у районі дельфінарія «Немо», його набережної та інших розва жальних закладів, а також схилів Приморського бульвару, на місці нещодавно створених «Стамбульського» та «Грецького» парків.5 Це робиться з метою виявити, зібрати і, по можливості, зафіксувати археологічні залишки, які були тут, перед їх остаточним знищенням повсюдними будівельними роботами, що ведуть на цих ділянках. 5 Добролюбский А. О., Пикановская Л. В. Археология дачи Ланжерона // Дерибасовская — Ришельевская. Одесский альманах. — Кн. 59. — Одесса, 2014. — С. 22–25. Вони самі. Археологические поиски в песках Ланжерона // Дерибасовская — Ришельевская. Одесский альманах. — Кн. 63. — Одесса, 2015. — С. 43–50. У Дельфінарія, розріз культурного шару, 2013 рік

Exaltat humilis 10 Ordre de la Cosse de Genet Ми зовсім не сподівалися знайти саме Джинестру, хоча ці огляди велися не зовсім наосліп. Можна було сподіватися знайти тут, на схилах, хоч якісь перевідкладені залишки середньовічного культурного шару, що, на нашу попередню думку, зберігається на плато Приморського бульвару. Цей шар руйнувався як усім відомими зсувами у ХІХ ст., та й тодішнім інтенсивним будівництвом. Таким чином, арки праворуч і ліворуч від Бульварних (Потьомкінських) сходів засипалися не менше чотирьох років, з 1867-го по 1871-й, причому після 71-го — вже без санкцій міського громадського управління, тишком-нишком. Ґрунт доставлявся домовласниками — будівельне сміття, вибірки з котлованів під будівлі та ін. Це було їм вигідно, оскільки вкорочувало маршрут до звалища. Відсипки робилися, по-перше, щоб привантажити схил, знизити можливість рухів бровки плато, по-друге, влаштувати громадські сади, що було реалізовано. Свого часу схили передавалися у користування господарям суміжних будинків на бульварі (консультація О. І. Губаря). Наші сподівання справдилися. Серед зібраних матеріалів є фрагменти не надто виразної, а тому важЧервоно-жовто-стрічкова кераміка

Desperta ferres!11 Ordre de la Cosse de Genet ко визначаємої червоно- і жовтоглинної неполивної кераміки, яка, за попередніми оцінками, датується досить широко — X–XV ст. Вона умовно називається «керамікою візантійського кола», яка включає так звану «трапезундську групу», а також посуд із південно-західного та південно-східного Криму (консультації С. Б. Буйських та І. В. Волкова). Тим часом, виявились і виразно датовані екземпляри — це уламок імпортної розписної глазурованої (так званої «люстрової») посудини іранського виробництва середини XIV ст., а також кілька десятків уламків золотоординської кераміки першої половини того ж століття. Серед них — обкатані в морі, але чітко визначені фрагменти мисок, тарілок та глечиків з жовтою, зеленою, бірюзовою та коричневою поливою, часто на ангобній (фр. engobe — покриття з рідкої глини) підґрунтовці. Зустрічаються і залишки так званої кашинної кераміки (виготовленої із суміші піску з вапном). Подібний посуд відомий на багатьох пам’ятниках XIV ст. у Причорномор’ї і впевнено відноситься до «золотої ери» Золотої Орди — до часів правління ханів Узбека, Джанібека та Бердібека, аж до чумної пандемії 1346–49 рр. та «Великої замятні» (з 1359-го).6 Площа розповсюдження знахідок — частина плато та схили Приморського бульвару, а також гирло Карантинної балки — дозволяла вважати, що ми знайш ли територію Джинестри, яку шукали. Вона повинна була бути саме такою — «…можу легко описати, що це (Поселення. — А. Д.) має бути, але воно дуже маленьке, саме не вистрибне, — пише автору цих рядків відомий фахівець з італійської колонізації Північного Причорно 6 Добролюбский А., Пикановская Л. Археология Джинестры // Всемирные Одесские новости. — № 2 (96), 2016. — С. 6.

Exaltat humilis 12 Ordre de la Cosse de Genet мор’я археолог І. В. Волков. — Скоріш за все, поселення із шаром близько 20 см (не більше), площею до 5 га, а скоріше — менше. Кераміка буде майже вся імпортна, у Джинестра-Хаджибей. Кераміка

Desperta ferres!13 Ordre de la Cosse de Genet співвідношенні приблизно 1/3 «трапезундської групи», 1/3 групи тавра SSS, 1/3 піфоси з кварцовим піском і піфоси з шамотом… Решта по дрібницях — жовта поливна з піддонами з сегментоподібною порожниною, східний та південно-західний Крим, трішки іншої поливи… Швидше за все, поселення буде (якщо знайдеться) лише XIII століття, без XIV-го. Навіть у Азові весь час робіт при великих десятках тисяч квадратних метрів реально знайшлося дві ями XIII ст. на ціле місто, і все. Що вже казати про береги Водяної балки. Орієнтуючись на те, що є у Приазов’ї, можу сказати, що ці хлопці на чільне місце не лізли»7. Оскільки ми знайшли тут уламки золотоординського посуду XIV ст., це давало достовірну дату знайденого поселення. Задовго до цього, у 1980-х роках, я припустив, що Джинестра вимерла під час катастрофічної чумної пандемії 1346–49 рр. «Чорна смерть», виникнувши у Поволжжі, розповзлася торговими шляхами і майже миттєво охопила багато районів Євразії — від Східного Китаю до Англії. Саме цю епідемію описав О. С. Пушкін у «Бенкеті під час чуми». Її жертвами стали понад 80 мільйонів людей. Арабський письменник аль-Барді, який помер від цього чумного мору, встиг написати про епідемію в Золотій Орді: «Про чуму, подібну до цієї, ніхто раніше не чув. Не стало людей у будинках… було кинуто житла, начиння, гроші, але ніхто не брав їх». Хвороба проникла у Північне Причорномор’я та Візантію, де «також обезлюдніли села та міста»8 . 7 Письмо И. В. Волкова А. О. Добролюбскому от 11.07.2016. 8 Добролюбский А. Трагедия Джинестры // Вечерняя Одесса. — 10.10.1987; Новицкий Е. Ю., Добролюбский А. О. Предыстория Одессы. — Изд. 2-е. — Одесса: Абрикос, 2015. — С. 125–129.

Exaltat humilis 14 Ordre de la Cosse de Genet Приблизно тоді ж О. І. Губар «звично переглядаючи стару періодику з абсолютно іншого приводу…», вия вив відомості про те, що в другій половині 1860-х центр Одеси взялися, нарешті, «завзято мостити вже не вапняковим щебенем, а бузьким гранітом — оскільки облаяні ще Пушкіним хрестоматійні пил і бруд дістали всіх… В результаті Катерининською вулицею, від Грецької до Дерибасівської, стали попадатися численні кістяки, що маркували велике кладовище. Положення кістяків і деякий інвентар свідчили, що поховані християни. А масові поховання, причому в два яруси, явно вказували на „мо рову виразку“. Тоді ж з’ясувалося, що такі ж поховання виявлялися в ході будівництва довколишніх будинків та Міського театру, а набагато пізніше — під час прокладання різних комунікацій. Масштаби епідемії вражали…»9 . Виходить, що могильник «По Катерининській…», випадково і мимохідь знайдений у публічній бібліотеці О. І. Губарем, чудово пов’язується з «чумною» гіпотезою. Напевне, його залишили мешканці Джинестри — невеликої факторії з якірною стоянкою, де населення згуртувалось буквально на п’ятачку — на нинішньому плато Приморського бульвару. Звідси вони в паніці бігли у бік Константинополя і далі, до Середземномор’я. Ми отримали тому прямий доказ. Приємно було й те, що встановлювався час передбачуваної втечі — 1348–49 рр. Проте, не виключається і пізніша дата — друга пандемія 1364 р. Або ж третя — 1374 р. Датуванням нашої ке9 Губарь О. И. 100 вопросов «за Одессу». — Одесса, 1994. — С. 115–119. Він саме. Что известно о средневековых предшественниках Одессы? // День. — 29 августа, 2008; Добролюбский А., Губарь О., Красножон А. Средневековая Одесса // Дерибасовская — Ришельевская. Одесский альманах. — Кн. 10. — Одесса, 2002. — С. 7–10.

Desperta ferres!15 Ordre de la Cosse de Genet раміки це не суперечить. У будь-якому разі, якщо хтось із жителів Джинестри і примудрився тут вижити під час першої пандемії, то друга і третя їх точно добили. Як, втім, і Золоту Орду на цих теренах. Здавалося б, отримані археологічні дані та спостереження є достатньою підставою для встановлення місцезнаходження Джинестри у районі Приморського бульвару та Ланжерону. Тим часом, на згаданих морських картах і портоланах Джинестра точно не локалізується — вказується лише досить велика територія між Сухим і Хаджибейським або Куяльницьким лиманами, або відповідна ділянка чорноморського узбережжя. Тому слід розглянути всі можливості локалізувати Джинестру — для повноцінної археологічної експозиції нашого узбережжя в XIV–XV ст. ми повинні враховувати всі існуючі старожитності цього часу. Так, порівняно недавно був відкритий і, при системному шурфуванні поля, вивчений невеликий ґрунтовий могильник біля Сухого лиману, в нинішньому селищі Совіньйон, поряд із там тешнім пивним заводом, по вулиці Пивоварній. Кістяки лежали в поздовжніх ямах, на спині, головами на захід (з відхиленнями). Одне поховання (поховання 2, жіноче?) було з кам’яним закладом, що, безсумнівно, підкреслювало вищий статус померлого у порівнянні з іншими. Кістки були досліджені за допомогою радіовуглецевого аналізу, широкий діапазон дат — 1280–1430 рр., вузький — 1345–1370 рр. Жодних насипів не простежено. Сам факт перебування тут ґрунтового могильника без сумніву вказує на існування поблизу нього стаціонарного поселення в середині XIV ст. Також було зроблено антропологічне обстеження. На жаль, всі вивчені померлі були досить молоді — один

Exaltat humilis 16 Ordre de la Cosse de Genet LaGinestra, Flordilis

Desperta ferres!17 Ordre de la Cosse de Genet (виділено, лівий верхній кут)

Exaltat humilis 18 Ordre de la Cosse de Genet підліток (13–15 років), три жінки (25–30 років, 35–45 років та 45–55 років) та чоловік 30–35 років. У цілому їх черепи характеризуються великими розмірами мозкової коробки, брахікранією, широким і дещо сплощеним обличчям. На жаль, розбірливе «визначення морфологічного типу в серії Совіньйон утруднене». Тим часом, великі розміри черепного склепіння та обличчя, високі орбіти та ослаблене горизонтальне профільоване обличчя, що свідчить про його сплощеність, вказують на велику частку монголоїдних ознак. Як би там не було, ми отримали перші достовірні відомості про населення Джинестри у XIV ст.10 Наведені датування могильників «По Катерининській…» та «Совіньйон» прегарно узгоджуються з наявними датованими вказівками про існування Джинестри на морських атласах, картах та портоланах XIV–XV ст. Сказане дозволяє досить впевнено, з археологічних міркувань, локалізувати Джинестру як на Приморському бульварі, так і в нинішньому Совіньйоні, на Сухому лимані. Поряд із цим, на місце перебування колишньої Джинестри не менш умотивовано претендують аква торії нинішніх Куяльницького та Хаджибейського лиманів — з історико-географічних та топонімічних міркувань. А вони такі. У середні віки, як і за часів античності, наші лимани з’єднувалися з морем судноплавними протоками. Згодом, ближче до нашого часу ці протоки затамовувалися у зв’язку з кліматичними змінами та відповідними трансформаціями динаміки берегових процесів. Прийнято вважати, що пересипи у гирлах лиманів стали утворю10 Нариси історії та археології Дністро-Бугського межиріччя / С. В. Іванова, А. С. Островерхов, О. К. Савельєв, П. В. Остапенко. — Київ, 2011. — С. 137–150, 235–241.

Desperta ferres!19 Ordre de la Cosse de Genet ватися починаючи з XIV ст. Але ще тоді, як і раніше, навігатори з Амальфи, Пізи, Венеції, Генуї, Анкони та інших середземноморських республік знаходили у цих лиманах безжурний прихисток під час каботажних плавань уздовж тутешніх берегів. Це підтверджується і знахідками середньовічних якорів, як адміралтейського типу, так і типу «кицька». Вони виявлені як у Хаджибейському лимані, так і при видобуванні лиманної грязі в районі Куяльницької грязелікарні. Знахідки досить великих якорів дозволяють вважати, що в лимани могли заходити не лише гребні галери, а й більші судна — нефи. Єдина незручність для середньовічних мореплавців була у тому, що в’язкий донний ґрунт лиманів часто «заковтував» якорі, які цінувалися в тих умовах досить недешево. Згадані знахідки середньовічних якорів в гирлах лиманів співвідносяться і з даними більш ніж вікової давності і про затоплені причали в гирлі Хаджибейського лиману. В останні роки також з’явилися відомості про залишки стародавніх молів в акваторії Куяльницького лиману. Це дозволяє упевнено локалізувати Джинестру при естуаріях цих лиманів, а саме на нинішній Жеваховій горі11, можливо, і в Лузанівці. Таким чином, ми маємо три пункти, або площини на одеському узбережжі, які претендують на місце якірної стоянки — акваторія Сухого лиману, Приморський бульвар та Жевахова гора. Тим часом знахідки якорів останніми роками суттєво почастішали вздовж усього Одеського узбережжя від 11 Добролюбский А. О. Где и когда были Джине стра с Качибеем? И где же тогда был Хаджибей? // Древнее Причерноморье. — Вып. Х. — Одесса: ОНУ, 2013. — С. 215–219.

Exaltat humilis 20 Ordre de la Cosse de Genet La Ginestra, Flordеlis

Desperta ferres!21 Ordre de la Cosse de Genet (виділено, лівий верхній кут)

Exaltat humilis 22 Ordre de la Cosse de Genet Лузанівки до Сухого лиману. Чимала частина їх зібрана в так званому «Музеї якоря», що зараз створюється на Гідробіологічній станції Одеського національного університету, яка знаходиться на мисі Малий Фонтан. Багато якорів є і у колекціонерів. Карта їх знахідок, складена директором станції О. О. Ковтуном, показує, що «більшість знахідок зроблена в Одеській бухті і далі вздовж узбережжя, аж до Сухого лиману…». Значна їхня частина, на думку І. К. Мельника, належала судам Османської імперії та кораблям Російського флоту початку ХІХ ст. Хоча є і ранні, середньовічні екземпляри. Втім, більшість цих знахідок зроблено в районі мису Малий Фонтан. Сам О. О. Ковтун думає, що «це і випадково і не випадково… ми занурювалися вздовж усього узбережжя, просто окрай мису знайдено якорів більше, ніж в інших місцях»12 . Карта знахідок якорів поки що лише імовірнісне виправляє запропоновану тут локалізацію трьох можливих якірних стоянок Джинестри. Можна, хіба що, допустити існування такої ж стоянки і в районі Ланжерону і малофонтанського мису. Проте, надійної «наземної» археологічної вказівки цього поки що не виявлено. Таким підтвердженням могло б стати археологічне виявлення залишків маяків часів Джинестри. Але, на жаль, таких немає. Попри це, І. К. Мельник упевнений, що у Джинестрі, безсумнівно, був маяк. І навіть моделює його можливу конструкцію (за аналогією з маяком у бухті Віго на заході Іспанії): «…кам’яна вежа заввишки чотири метри і діаметром близько трьох має суцільний дах та вузький проріз, що виходить до моря. На проти12 Мельник И. К. О якорях, и не только… — Одесса: Фенікс, 2016. — С. 32–39.

Desperta ferres!23 Ordre de la Cosse de Genet лежному боці є невеликий вхід, куди давні маячники заносили дрова і вугілля і палили їх після заходу сонця і до світанку. Такий маяк, залежно від висоти його розташування, міг бути побаченим з моря на відстані до п’яти миль. Схожими маяками були облаштовані всі генуезькі гавані… Напровесні приходить перше генуезьке судно, привозить тих, хто несе вахту, обслуговує маяк, форпости, хто приймає і перевантажує пшеницю. Споруджуються сховища для зерна та вантажу. Якірна стоянка існує весь навігаційний період»13 . Зі свого боку, О. І. Губар переконаний у колишньому існуванні генуезького маяка на Жеваховій горі — «за свідченням одеських археологів, під час дослідження виявленої на цій височині пам’ятки античної епохи було знайдено також основу споруди типу вежі, що нагадує середньовічні замки». Згодом такий замок пе ремістився, на його думку, на одеське плато — нинішній Приморський бульвар. І справді, ще на початку ХІХ ст. професор Е. Р. фон Штерн припускав, що на Жеваховій горі знахо дився якийсь античний «складковий пункт», а можливо, й залишки складських приміщень італійської Джинестри. Сказане означає, що археологічні контури Джинестри стають все більш помітними і відчутними, а місцезнаходження її якірних стоянок і селищ топографічно збігаються з розміщенням таких же в античну пору — Одесоса, Гаваней Істріан, Ісіаків (або Іаків) і Фіскі. Останні локалізуються приблизно на тих же ділянках узбережжя — на Жеваховій горі та в Лузанівці, на Приморському бульварі та на Ланжероні, а також біля гирла 13 Мельник И. К. Маяки прошлого и настоящего // Моряк Украины, 21.05.2016.

Exaltat humilis 24 Ordre de la Cosse de Genet Сухого лиману, в районі нинішнього селища Совіньйон (Гавань Іаків?)14. Отже, ми спостерігаємо виразну топографічну спадковість античних та середньовічних поселень на території Одеси. Торгове життя на одеському узбережжі бурхливо кипіло в пору Джинестри на тих же місцях, що й за часів античності. Як, втім, і сьогодні. Топонімічне та етимологічне заповнення «шкатулки» Граф Потоцький був прекрасним знавцем багатьох мов. Йому було відомо, що італійською слова Zinestra та La Zinestra, якими відзначено наше приморське селище, нічого не означають. І він спробував пояснити їх із сукупності історико-лінгвістичних та історико-географічних міркувань. На деяких морських картах та атласах XIV–XV ст. річки, що живлять нинішні одеські лимани — Малий, Великий та Середній Куяльник, — зображені як ліві притоки Дністра. У такому разі зазначені назви якірної стоянки — Zinestra, La Zinestra, а також Çinestra, Sinestra, Lazinestra тощо — є вивідними (або перекривленими) від латинського слова «Sinistra», що означає «ліва» (лат.: рука, сторона). Справді, середньовічні мореплавці (а слідом за ними і картографи) були впевнені, що річки, які впадають у одеські лимани (куди більш повноводі, ніж сьогодні), є притоками Дністра (або, точніше, рукавами, відгалуженнями від його розгалуженого та широченного гирла). Тому вони зображували Малий, Великий і Середній Куяльники з’єднаними у верхній течії з Дністром. Подібні 14 Добролюбский А. О. Археология Одессы. — Одесса: Optimum, 2012. — С. 125–132.

Desperta ferres!25 Ordre de la Cosse de Genet помилки аж ніяк не рідкість — так, майже на всіх таких картах Південний Буг і Дніпро показані з’єднаними у верхній течії. Такі неточності цілком зрозумілі — навігатори ходили вздовж берегів і не проникали на материк далі гирл річок, лиманів та бухт. Тому, слідом за графом Потоцьким, О. І. Губар також вважає, що етимологія імені якірної стоянки на місці сучасної Одеси… для суден… пов’язана з помилковими уявленнями навігаторів та картографів, ніби річки, що живлять одеські лимани, є лівими рукавами Дністра. Саме ім’я «Джинестра» слід тлумачити як співзвучну, спотворену назву цієї річки. Оскільки «найлівішою» протокою (рукавом) Дністра є Куяльницький лиман, то якірна стоянка мала знаходитися саме при його гирлі. І справді, тут, як вже говорилося, на території грязелікарні, з боку Жевахової гори, було знайдено середньовічні якорі. Проте Куяльницький лиман є «лівим», якщо дивитися на карту із Варшави чи Петербурга. Як це й робив Ян Потоцький. Але якщо дивитися на нього з боку моря, очима італійських навігаторів, то він стає «правим». А «лівим» виявляється Хаджибейський лиман. Тому Г. Кустова вважає, що якірна стоянка була у гирлі саме Хаджибейського лимана.15 До речі, і тут, ще у ХІХ ст. були знайдені середньовічні якорі. З протилежного боку Жевахової гори. Тим часом, на іншій, трохи пізнішій Морській карті названо го П’єтро Весконте (1318 р.) наша стоянка позначена як Laginestra. На ще пізніших картах XV–XVI ст. вона фігурує як La Ginestra. Це — Морські атласи Граціозо Бенін кази (1453, 1471 рр.), Морський атлас Граціозо Бенінка 15 Кустова Г. Пешие заметки морского геолога. Часть 1 // https://marine-geolog.livejournal.com/716.html

Exaltat humilis 26 Ordre de la Cosse de Genet зи (1480 р.), Морська карта Андреа Бенінкази (1490 р.), а також, знову як Laginestra, — на Морській карті Діогу Хомема (1561 р.)16. Таке позначення, та ще й з певним артиклем жіночого роду — «La Ginestra», — однозначно перекладається з італійської як «дрок». Саме на це звернув увагу професор Новоросійського університету П. К. Брун. Він припустив, що «Джинестра» («Ginestra») походить від genista, що позначало чагарник, яким обросли береги Куяльника (дрок схожий на рослину, з якої плели канати та сіті — antirrhinum genista-folium). Ці зарості, на його думку, виділялися 16 Фоменко И. К. Номенклатура географических названий Причерноморья по морским картам XIII–XVII вв. — Таблица 1 (цит. по [18]). ПилипПрофесорКарлович Брун

Desperta ferres!27 Ordre de la Cosse de Genet на узбережжі в районі Куяльника, і тому італійську стоянку назвали Джинестрою. Так само, як і зарості лілій (тюльпанів або ірисів) в гирлі Тилігула (або Великого Аджалицького лиману. — А. Д.) дали ім’я сусідній стоянці — Флорделіс (Flordelise) або Флор де Ліс (Flor de Lixe, Flor de Lisso, Flor Delixe тощо). Що перекладається як «лілія». «…Ім’я flor de lis… яке з малими варіантами зустрічається у всіх картах, не вимагає пояснення… Назва, що надана цій місцевості, явно не могла мати іншого значення, крім квітучих лілій». З цього погляду, дрок і лілії мали бути розпізнавальними, навігаційно-орієнтуючими ознаками для мореплавців, і під такими іменами записані в портоланах. Зарості дроку мали «маркувати» Жевахову гору, а зарості лілій — гирло Тилігула. І, справді, на усіх атла сах, картах і портоланах з початку XIV ст. до початку XVII ст. Синестра-Джинестра незмінно сусідить із Флорделісом (Флор де Лісом). П. К. Брун також припустив, що середньовічні навіга тори плутали лілії з іншими рослинами, «у тому числі ірисами, оскільки вони, і нині, за менш вигідних кліматичних умов, удосталь ростуть у наших степах. Подібно до того, як ці квіти (Schwertlilie німецькою) простим народом зараховуються до лілій, берег при гирлі Тилігульського лиману, по ірисам, що ростуть у цій місцевості, цілком міг бути названий flor de lis необізнаними в ботаніці моряками Італії».17 Коментуючи ці висловлювання, В. О. Оплачко пояснює, що іриси та тюльпани стали відомі європейцям не 17 Брун Ф. К. Берег Черного моря между Днепром и Днестром по морским картам XIV и XV столетий // Черноморье. Сборник исследований по исторической географии южной России 1852–1887. — Часть 1. — Одесса: Печатная типография Г. Ульриха. — 1879–1880. — С. 81–84.

Exaltat humilis 28 Ordre de la Cosse de Genet Морська карта П’єтро Весконте, 1318 рік

Desperta ferres!29 Ordre de la Cosse de Genet раніше початку XVI ст., а тому під назвою «flor de lis» навряд чи могли бути навігаційними орієнтирами. Однак етимологія слова «флор-де-ліс», вважає він, не така зрозуміла, як вважав П. К. Брун. На його думку, цей термін може відноситися до жовтих ірисів (iris pseudacorus), які зазвичай ростуть у болотистих місцях по всій Європі. Од нак у старонімецькій мові ця квітка називалася Liesblume. Французи, запозичивши цю назву, дали їй ім’я flor-de-lis. На середньофранцузькій слово «квітка» писалося саме так — flor, а не fleur, як у сучасній мові. А назва «ірис» прийшла набагато пізніше — в епоху Відродження.18 Ставши стійким словосполученням, flor-de-lis потрапило як галліцизм в інші європейські мови, так, на середньоанглійській ірис називався flourdelis. Італійці також могли використати цю назву. Щодо Джинестри, то різницю в написанні її імені на різних атласах, картах, у лоціях і так званих «усних портоланах» XIV–XVII ст. (La Zinestra, Sinestra, Cinestra, La Ginestra тощо) легко можна пояснити — всі вони є варіантами слова Ginestra. Середньовічні картографи ви користовували під час виготовлення своїх карт, зокрема, і розповіді бувалих людей — купців, мандрівників і моряків. Тому записані з їхніх слів назви звучали часом з дея кими відмінностями — як почув, так і написав (усні портолани). Географічні назви обов’язково щось позначають і, одного разу названі, стійко зберігаються в топоніміці. Дійсно, за даними А. Ю. Гордєєва, Джинестра відзначена в 259 картах-портоланах з 299 відомих на сьогоднішній день, причому в 50 варіантах написання. А 18 Оплачко В. А. Об этимологии имени Джинестра // Порты Украины, № 2 (124) // http://portsukraine.com/taxonomy/ term/937

Exaltat humilis 30 Ordre de la Cosse de Genet «Флорделіс» — у 256 картах із тих же 299, у 84 варіантах. При цьому «Флорделіс» ним впевнено розміщується не в гирлі Тилігула, а в гирлі Великого Аджалицького лиману, у нинішньої Вапнярки або Нової Дофінівки, тобто майже поряд із Куяльником, де розташовувалася Джинестра19. До того ж, на десяти картах XIV–XV ст. топонім ginestra (або zinestra) переплутаний місцями з топонімом «flor de lisso». Це, безперечно, свідчить про їхнє колишнє близьке сусідство. Тим часом, І. К. Мельник має іншу думку — йому цілком ясно, що наша Джинестра (італ.: — мітла) названа на честь міста Ginestr в Тосканській області в Італії. Бо там, як і на одеському узбережжі, рясно цвітуть трави, з яких робили мітли.20 Втім, не виключено, що ім’я Джинестри походить від «дженичі» або «генічі» (тюрк.: — вузький, тонкий). Відомо, що місто Генічеськ було так названо через вузькість Арабатської стрілки. І в нашому випадку вузький мис між Куяльницьким та Хаджибейським лиманами (Жевахова гора) міг свого часу дати таке «тонке» ім’я італійській якірній стоянці.21 Не можна не згадати, що це ім’я може походити від дрібного хижого ссавця сімейства віверових — «генетти» (Genetta) (циветта, мангуст тощо), що, втім, мало19 Гордеев А. Ю. Топонимия побережья Черного и Азовского морей на картах-портоланах XIV–XVII веков. — Academia. edu — Киев, 2014. — 480 с. — 225–249. — com/document/328985508/Toponimi-Crno-i-Azovsko-more-pdf#https://ru.scribd. 20 Мельник И. К. Галерное прошлое одесских берегов // Моряк Украины. — 24 дек. 2015. — http://moryakukrainy. livejournal.com/2844421.html 21 Поспелов Е. М. Географические названия мира: Топонимический словарь. — М.: Астрель, 2002. — С. 116.

Desperta ferres!31 Ordre de la Cosse de Genet ймовірно. Хоча відомо, що генетта мешкає в Іспанії та на півдні Франції, і її ім’я могло бути якимось химерним чином занесене до наших країв. Можна бачити, що етимологічне наповнення нашої «шкатулки» виявилося досить різноманітним — версій про походження назви Джинестри — «Одеси-Бабусі» (вираз О. І. Губаря) значно більше, ніж версій про походження імені самої Одеси. Інтуїція професора Бруна Отже, майже через століття після відкриття Джинестри графом Потоцьким, професор П. К. Брун припустив, що італійські моряки, «як слід думати, різні пункти одноманітного берега нашого, позначали з предметів, які кожному з них особливо кидалися у вічі». Іншими словами, дрок та лілії мали тут служити навігаційними орієнтирами для середземноморських мореплавців. Хоча «нині, — дивується він, — ці квіти не ростуть самі по собі на північному березі Чорного моря, тому навряд чи входили у склад тутешньої флори тоді, коли почали сюди приїжджати італійці».22 Справді, якщо сьогодні спробувати забратися в «зарості Джинестри» чи в чагарники дроку на одеському узбережжі, це буде не так легко. Тому що дрок тут виростає не більш часто і густо, ніж у будь-яких інших місцях чорноморського берега і навряд чи в минулому це було інакше. Так само, здається не дуже зрозумілим, чому 22 Брун Ф. К. Берег Черного моря между Днепром и Дне стром по морским картам XIV и XV столетий // Черноморье. Сборник исследований по исторической географии южной России. — Одесса: Печатная типография Г. Ульриха, 1880. — С. 72–97.

Exaltat humilis 32 Ordre de la Cosse de Genet саме тутешні чагарники дроку могли показатися італійським колоністам особливо привабливими для виготовлення джинестр-мітелок. Те саме можна сказати і про гирла Великого Аджалицького лиману, або Тилігула — природні зарості «флорде-ліс», або жовтих ірисів, у них зустрічаються, мабуть, анітрохи не частіше, ніж в інших місцях. І дивно думати, що раніше було інакше. Це означає, що для з’ясування змісту і сенсу цих імен потрібно шукати інші шляхи. На можливості такого пошуку вказує зроблена побіжно репліка того ж П. К. Бруна про те, що Джинестра могла «бути прізвиськом англійських королів з дому Анжуського», а «флор-де лис» — «нагадує нам старовинний французький герб». Справді, зовсім не секрет, що гілка дрока, іменем якого позначена Джинестра, — це геральдична квітка Анжуйської династії, та опісля — і Плантагенетів. Прийнято вважати, що нормандський граф Жоффруа Благоліпний, Герб Майерскаппелькомуни Герби комун Жинеста та Жентін

Desperta ferres!33 Ordre de la Cosse de Genet він же граф Анжу, Мена і Тура, під час однієї з битв поставив на свій шолом квітучу гілку дроку, щоб його соратники могли відрізнити його в гущавині битви. Після перемоги дрок став його особистою емблемою. Потім Жоффруа одружився з Матильдою, донькою короля Англії Генріха I і, тим самим, отримав права на англійський престол. Їхній старший син Генріх ІІ був коронований у 1154 р. і став засновником нової династії Плантагенетів (лат. — Planta Genísta — гілка дроку). Він був одним із наймогутніших монархів XII ст., володіння якого тяглися від Піренеїв до Шотландії. А походження золотої лілії на синьому фоні тради ційно пов’язується з королем франків Хлодвігом І, який під час битви з алеманами при Толбіаці (496 р.) отримав цю квітку від янгола на знак перемоги. І це вирішило результат битви на користь франків. І «квітка лілії» Герб комуниКаталоніяАржелагер, Герб комуни Жинестар

Exaltat humilis 34 Ordre de la Cosse de Genet або «флер-де-ліс» з часів короля Хлодвіга відома у всіх гербах Капетингів та Валуа. Ці династії співісну вали у XII–XV ст. з Плантагенетами у найближчому учорноморськомузопинилисятопонімічномусусідстві.історико-культурномуУподібномужсусідствіякірністоянкиіменамидрокуталіліїнаузбережжіXIII–XIVст. Така геральдична і, у нашому випадку, картографічна близькість імен дроку та лілії візуально сприймається чи не як «інтимна» — на десяти картах XIV–XV ст. топонім ginestra (або zinestra) переплутаний місцями з топонімом «flor de lisso». Навряд чи це випадково. Отже, тут може бути якийсь історико-культурний сенс. Дізнав шись його, ми зможемо з’ясувати, кому, навіщо і коли знадобилося називати стоянки іменами дроку та лілій на нинішньому одеському березі. «Справді, — дивується П. К. Брун, — чому… слова, що означають цей герб, відзначені… іспанською… чи не стопорилися тут якісь мандрівні Каталани? Каталани (Тобто каталонці, катал.: catalans, catalanes. А. Д.) ще в 1290 отримали від імператора Андроніка право брати участь у Чорноморській торгівлі, яким, втім, навряд чи могли користуватися через ревнивість Венеціанців і Генуезців. Але оскільки незабаром Рокка форте, один із начальників „Великої компанії“ готовий був одружитися з сестрою болгарського царя СвятослаГерб комуни Манза

Desperta ferres!35 Ordre de la Cosse de Genet ва, вдовою Чакаса, сина Ногая, то барцелонські моряки легко могли приставати до берега Добруджі, тоді саме недоступному для Генуезців, які посварилися з царем Fedixclavbs’ом (Болгарським царем Федором-Святославом. — А. Д.)… Каталани, навпаки, були б там прийняті привітно, оскільки ними близько цього часу зруйнова ний був військовий порт Stagnera, що належав ворогам царя (Візантійцям), поблизу нинішнього села Інада, на західному березі Чорного моря».23 І справді, при самому поверхневому пошуку, гілки дроку — Planta Genísta — виявляються як основна емблема на гербах саме Каталонії — це нині існуючі муніципалітети Жинестар і Аржелагер. Втім, такі ж гілки прикрашають герби комуни Майерскаппель (Люцерн, Швейцарія) і муніципалітету Манза (Овернь, Франція), та комуни Жентін (Овернь, Франція). Повністю ж умовам нашого пошуку відповідають герби з гілкою дроку та ліліями, що перебувають у найближчому сусідстві, — це герби муніципалітету Жинеста (Лангедок — Руссільйон, Франція) та комуни Жентін (Овернь, Франція). Причому в обох останніх випадках герби однакові — золоті лілії розміщені вгорі, на синьому фоні, а дрока — внизу, на червоному. Співзвучність назв Жинестара і Жинести з одеською Джинестрою дозволяє помишляти, слідом за П. К. Бруном, що її ім’я (як і «flor-de-lis»), написане іспанською (чи середньофранцузькою) мовою, могло бути принесено на наші береги з Каталонії або сусіднього Руссільйона за часів «Каталонської компанії» (1303–1311 рр.). Саме тоді, на початку XIV ст., ці наз23 Брун Ф. К. Судьбы местности, занимаемой Одессой // Черноморье. Сборник исследований по исторической географии южной России. — Одесса: Печатная типография Г. Ульриха, 1880. — С. 160–188.

Exaltat humilis 36 Ordre de la Cosse de Genet ви вперше з’являються в Анонімному Морському атласі «Таммар Луксоро», а потім на Морській карті (1311 р.) і в Морському атласі П’єтро Весконте (1318 р.). І якщо наші стоянки так прозвав каталонець, «один із начальників „Великої компанії“ Бернар де Рокафорт, то чому він їм дав саме такі примарні, „квіткові“ імена?». Для з’ясування цих обставин доречний, мабуть, більш «глибинний» пошук, який вимагає як би «занурення» в соціокультурні, соціально-психологічні та інші контексти епохи, щоб «вчутись» в її особливий духовний настрій та ідеологічні орієнтації. Іншими словами, відчути дух часу, і, в нашому випадку, оскільки йдеться про квіти, його запах. Слід з’ясувати історико-культурний сенс імен «Ginestra» і «Flor-de-lis» у їхній взаємній, «конвертованій» (близькість — лат.: conversatio) близькості, і спробувати перейнятися цим «інтимним» образом. Наука такого «вчуття» була придумана ще IV–V ст. знаменитим Аврелієм Августином (Блаженним) і названа герменевтикою (дав.-грец. ἑρμηνευτική — «мистецтво тлумачення»). Звеличником цієї науки став згодом не менш знаменитий Вільгельм Дільтей, родоначальник «філософії життя» (поряд із Фрідріхом Ніцше). Дільтей був переконаний, що історичні події та явища слід розуміти та відтворювати шляхом «занурення» в конкретну епоху, їх особистісного «співпереживання», «вживання» у них як у фрагмент духовного цілого. Позаяк істину неможливо пізнати — істину можна лише пережити. Такий прийом дозволяє емпатично (емпатія, грец. ἐν — «в» + грец. πάθος — «пристрасть», «страждання», «почуття») «увійти в становище» будь-якого історичного персонажа і поставити себе на його місце. Інакше кажучи, це — «мистецтво розуміння чужої індивідуальності».24 24 Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. — М., 2004.

Desperta ferres!37 Ordre de la Cosse de Genet Звичайно ж, для цього «…необхідна освічена і контрольована уява», — пише видатний французький історик Жак Ле Гофф, — оскільки «…одна з найбільших спокус і одна з найбільших небезпек історичної біографії — це зв’язок, що виникає і розвивається між істориком та його персонажем».25 Нагадаю, що основні методичні прийоми герменевтики досить прості — це пошуки подібностей, подоб і аналогій. Це означає, що варто спробувати відшукати в історико-культурному контексті епохи XIII–XIV ст. якийсь знаковий зразок, або «еталон», що поєднує у собі дрок і лілії у найближчому, «інтимному» сусідстві (як і наші якірні стоянки) у вигляді основних символів. Ці квіти були чи не найзна менитішими королівськими емблемами у Європі. Тому такі пошуки доводиться вести на неоглядних просторах геральдичної символіки. Якщо стоянки Джинестра (дрок) і Флор-де-Ліс (лілія) на одеському узбережжі є найближчими сусідами, то і в геральдиці їх слід шукати в одному зв’язуванні. Після кількох імпульсивних «занурень» у туманні області середньовічної емблематики з’ясувалося, що найбільш сприятливою «кандидатурою» виявляється лицар25 Ле Гофф Ж. Людовик IX Святой. — М.: Ладомир, 2001. — С. 668–669. Автор, за його словами, вживався в образ свого героя 15 років і не приховує, що закоханий у нього. ОрденуКвітковийГеральдичнийХрестДрока(бедж)

Exaltat humilis 38 Ordre de la Cosse de Genet ський Орден Дрока (Ordre de la Cosse de Genet), заснований французьким королем Людовиком IX Святим (1226–1270 рр.). Цеп цього Ордену складається зі стручків дроку, які чергуються з квітами лілій. Це — прекрасний «доказ», він найкраще відповідає умовам нашого пошуку. Ніщо не заважає припускати, що хтось із кавалерів цього Ордену «позначив» своїми знаками наші береги на початку XIV ст. Залишається лише з’ясувати, чи міг бути таким названий Бернар де Рокафорт. І як йому вдалося такий Орден здобути? Нашийний ланцюг Ордену Дрока (промальовка)

Desperta ferres!39 Ordre de la Cosse de Genet «Лицарі Корони» Орден Стручків Дрока (Ordre de la Cosse de Genet) нині не надто відомий, хіба що знавцям. Та й те, рідкісним. Існує легенда, згідно з якою цей Орден заснував Людовик Святий у 1234 р. з нагоди його шлюбу з Маргаритою Прованською та її коронацією. Церемонія відбувалася в Сансі і супроводжувалася великим бенкетом, під час якого Людовик IX заснував новий лицарський орден «Coste de Geneste» та посвячував у лицарі молодих аристократів. Це святкування обійшлося королівській скарбниці у 2526 ліврів.26 Доступні відомості про цей Орден є, напевне, лише у відповідній статті — «Сosse de Geneste» — всесвітньо відомої «Енциклопедії…» Дені Дідро та Жана Лерона Д’Аламбера, а також у кількох раритетних каталогах та статтях ХІХ ст.27 Наведемо його більш детальний опис. На золотому нашийному ланцюгу «гілки або плоди дрока, розфарбовані емаллю згідно з натуральним кольором, переплетені із золотими квітами лілії, які 26 Там само. — С. 102–110. 27 L’Encyclopédie ou Dictionnaire raisonné des sciences, des arts et des métiers est une encyclopédie française, éditée de 1751 à 1772 sous la direction de Diderot et D’Alembert. Див. також: Gustav Adolph Ackermann. Ordensbuch, Sämtlicher in Europa blühender und erloschener Orden und Ehrenzeichen. Annaberg, 1855, p. 209, n.°85 — „Orden von der Gensterblume“. — Google Book (Former orders of France: p. 205–214); Nichols J. G. (1842). „III. Observations on the Heraldic Devices discovered on the Effigies of Richard the Second and his Queen in Westminster Abbey, and upon the Mode in which those Ornaments were executed; including some Remarks on the surname Plantagenet, and on the Ostrich Feathers of the Prince of Wales“. In Society of Antiquaries of London. Archaeologia. Or: Miscellaneous Tracts Relating to Antiquity. XXIX. — J. B. Nichols and Son, London. — P. 45.

Exaltat humilis 40 Ordre de la Cosse de Genet були укладені в ромб так, що малюнок був ажурним, пофарбовані білою емаллю, і, пов’язані разом, звідки вниз звисав квітковий хрест». На цьому хресті, «Cross Flory», був латиною накреслений девіз Ордену «Exaltat humilis» («Ти підвищуєш смиренних»). Сам хрест і став беджем, або значком Ордену. На жаль, наочних зображень не збереглося. Тут ми наводимо лише контурний малюнок, зроблений за цим описом. «На честь посвяти в лицарі юнаків королівської династії, — розповідає Жак Ле Гофф, — Людовик Святий влаштовував особливо урочисті свята. У XIII столітті юний аристократ перетворювався на чоловіка, лише коли ставав лицарем. У королівській сім’ї, де король, його брати і сини повинні бути лицарями, щоб відповідати своєму статусу і прийняти на себе належні функції, посвята молодих людей у лицарі набуває особливого значення. Тому Людовик Святий, як король-лицар лицарської династії, протягом усього свого правління періодично „облагоджує“ посвятою в лицарі свого Ордену членів королівської сім’ї, а також інших, особ ливо наближених до нього осіб». І це природно — Ор ден був сімейним, монархічним. А тому не мав іншого статуту, окрім волі короля. Те саме створювало Ордену Дрока виняткову престижність. Є відомості про членів цього Ордену. Так, сьомого червня 1237 року, в день П’ятидесятниці, церковного свята, яке поєднувалося з великими аристократичними святами, включеними до календаря традиційних свят, відбулася посвята в лицарі його молодшого брата Роберта I Артуа. Тоді ж, під час урочистої церемонії у палаці Комп’єню, Людовик IX у присутності численних знатних осіб присвятив у лицарі і інших благородних юнаків.

Desperta ferres!41 Ordre de la Cosse de Genet Двадцять четвертого червня 1241 року, в Іванів день, язичницьке свято, відновлене християнською знаттю, у Сомюрі відбулася не менш урочиста посвята у ли царі другого брата короля, Альфонса де Пуатьє. В 1246 році, знову в день П’ятидесятниці, але вже в Мелені, був посвячений в лицарі третій, наймолодший, брат Карл Анжуйський. Брати стали лицарями після досягнення повноліття, в 20 років, і тоді ж король надав їм у володіння апанаж (фр.: apanage — «доля», від пізд ньолат.: appano — «постачаю хлібом»), заповіданий їх батьком Людовиком VIII, а вони принесли оммаж (фр.: hommage — васальна присяга) своєму вінценосному братові і стали його ленниками. Найпрекраснішою була посвята в лицарі «курносого сина» короля (епітет Данте Аліг’єрі) Пилипа, який став спадкоємцем престолу, майбутнього Пилипа III. Вона сталася 5 червня 1267 року, в Троїцин день, який феодальний християнський світ перетворив на велике свято монархії та аристократії, об’єднавши з традиційним святом весни, і відбулося в саду паризького палацу в присутності численних вельмож, при величезному збігу народу; тоді ж було посвячено в лицарі багато молодих аристократів. Враження посилювалося ще й тим, що Людовик IX щойно знову став хрестоносцем, і багато хто пророкував, що, будучи слабким здоров’ям, він навряд чи повернеться живим. Пилип ставав наче спадкоємцем престолу, а й, у недалекому майбутньому, королем. А отже, і головою Ордену Дрока. «Вчуємося» у мотивацію Людовика Святого: засновуючи «братський», «інтимний» Орден Дрока, він створював із королівської сім’ї єдиний і могутній клан, об’єднаний основними геральдичними символами династій

Exaltat humilis 42 Ordre de la Cosse de Genet Капетингів та Плантагенетів — лілій та дроку. Цей клан міцно цементувався системою апанажу — нормою, коли частина спадкових земельних володінь чи грошові винагороди передавалися некоронованим членам королівської сім’ї. Апанаж призначався кожному принцу як неруКостюм члена Ордену Дрока

Desperta ferres!43 Ordre de la Cosse de Genet хоме майно, що переходить у разі смерті знову до держави. В цьому був його сенс. Втім, він міг переходити після смерті його спадкоємців, розділятися між ними і повертався державі, тільки коли його лінія згасне. «Політика апанажів, що оформилася в систему при Людовику Святому, — зазначає Ле Гофф, — стала чудовим засобом від чвар між братами або між батьками і дітьми… Вона була виразом вічно живої традиції, згідно з якою королівський домен вважався землею королівської сім’ї, і кожен син після смерті батька успадковував свою частку. Але твереза практика обмежень, певне, перешкоджала роздробленню королівства і зберігала права та владу короля». Апанажі служили матеріально-психологічною осно вою згоди між Людовиком Святим та його братами. Брати, на думку Людовика, являли собою єдине ціле. «Апанажі постають не королівським, а сімейним інститутом… Але при цьому глава сім’ї не забуває, що він — король».28 Людовик дуже суворо дотримується умов володіння апанажем, який підлягає поверненню в королівський домен у разі смерті власника апанажу, який не залишив прямого спадкоємця, або у разі його зради сюзерену (Виділено мною. — А. Д.). Ця умова виявиться важливою для нашої розповіді. Можна бачити, що Людовик Святий тим самим формалізував децентралізацію влади за допомогою політики роздачі апанажів, над якими він зберігав владу, фінансуючи їх завдяки запровадженню довготривалих податків. Ці нові доходи дозволили йому створити у Франції таку армію, яка разом із військами його братів забезпечувала йому провідну роль у хрестових походах. Адже «братська» ідея була, по суті, різновидом непо тизму, який тоді досяг небачених розмірів у католицькій 28 Ле Гофф Ж. Там саме. — С. 427–428, 492, 543.

Exaltat humilis 44 Ordre de la Cosse de Genet церкві — римські папи заради зміцнення своєї влади роздавали прибуткові посади, вищі церковні звання, а також землі родичам. Так і Орден Дрока став типовою «непотичною» організацією, або, просто кажучи, сімейним кланом. А сама система (інструмент) апанажу, разом з квітками і гілками дрока і лілій, що «перепліта ються», опинилися в руках Людовика дієвими механіз мами концентрації влади. Настільки дієвими, що їх намагалися використати його короновані нащадки. Так, через століття, Карл V Мудрий (1364–1380 рр.), який відчував до свого предка особли ву повагу, у своїх молитвах просив у Людовика Святого просвітити його щодо управління своїм народом. В одному зі своїх ордонансів він оголошує: «Розглядаючи — що вдумливо і незабутньо в нашому серці — що наш святий предок і попередник, наш патрон, захисник і сеньйор Лю довик Святий, сяйво, честь, світло і дзеркало не тільки королівського роду, але всіх французів, пам’ять про якого залишається благословенною і не зникне в темряві віків, і про якого говорять, що милістю Божою він зовсім уник нув зарази смертного гріха і так добре керував королів ством і спільною справою, що його славне життя, предмет загального захоплення, доки сонце буде ходити по небу, закликає нас і наших спадкоємців наслідувати його приклад, так, щоб його життя служило нам зразком».29 І справді, люди почали порівнювати правління Карла V з благодатними часами Людовика Святого, який традиційно вважався хорошим королем (фр.: bon roi). Це захоплення поділяв і його син, Карл VI Коханий (або Божевільний) (1380–1422 рр.), який, до речі, пер29 Гарро А. Людовик Святой и его королевство. — СПб: Евразия, 2002. — Гл. 8.

Desperta ferres!45 Ordre de la Cosse de Genet шим в історії отримав при народженні титул «дофін» та провінцію Дофіне як апанаж. Він вирішив відживити Орден Дрока і, «щоб надати йому більше блиску, зводить його створення до Людовика Святого, „превеликої людини“ (і святої) династії».30 І здійснив це в 1396 році на честь весілля своєї дочки Ізабелли з королем Англії Ричардом II Бордоським (1367–1399 рр.), одним з останніх в династії Плантагенетів. І присвятив його в кавалери свого Ордену. Ричард зображений з цим орденським ланцюгом на шиї, уклінним, на стулку Вілтонського диптиха. Янголи на сусідній стулці носять на шиї схожі ланцюги. Орденський ланцюг виглядає інакше, ніж за Людовика. На надгробку самого Ричарда у Вестмінстерському абатстві його скульптура прикрашена зображенням гілок дроку з розкритими порожніми стручками. Про «відроджений» Карлом VI Орден Стручків Дрока збереглося набагато більше відомостей, ніж за його предка-засновника. А, оскільки Людовик Святий був кумиром Карла, то він, треба думати, і повністю відтворив його облаштування. І ми, завдяки цьому, можемо судити, яким був цей орден за Людовика. «Карл VI посвячував своїх лицарів у кавалери Ордену Дрока лише на знак найвищого благовоління та з супровідною монаршою грамотою, — пише історик Джонатан Д’Арсі. — Вони ставали, таким чином, єдиною „Сompagnie du Roy“ („Компанією Короля“), або „Лицарями Корони“, і повинні були носити спеціальний ліврейний одяг — білі мантії з фіолетовими капюшонами, які прикрашалися вишитою гілкою квітучого дрока на правому рукаві (срібний або золотий, залежно від рангу). На іншому рукаві — той самий девіз „Exaltat 30 Ле Гофф Ж. Вказ. праця. — С. 108.

Exaltat humilis 46 Ordre de la Cosse de Genet humilis“». Всі кавалери Ордену — від короля та принців крові до найхудородніших служителів-міністеріалів — були зобов’язані постійно носити орденський одяг та орденські регалії, як знаки особливої обраності. Іншими словами, всі вони були свитою короля. Уніформа створювала певну видимість рівноправності, братерства всіх її членів. Така ідея створення Монархічного ордена була запозичена Людовиком IX, а потім і Карлом VI, ймовірно, у короля Артура та його Лицарів Круглого столу. Вона ґрунтувалася на почутті відданості братерству та королю, а не на звичайному статусі лицаря. Однією з її переваг було те, що вона не обмежувала членства виключно статусом лицаря, і навіть приналежністю до чоловічої статі. Ідея братства «лицарів корони» забезпечувала альтернативну систему єднання між сеньйором та васалом. Її символами були, зрозуміло, уніформи та «беджі» — значки із зображенням «Квіткового Хреста» та накресленого на ньому девізу «Exaltat humilis». Такі значки були своєрідним «членським квитком» і були у наявності у кожного лицаря. Вони означали особливе високе заступництво, близькість, причетність їх власника до королівської символіки31 і мали, таким чином, виняткову престижність, що була створеною неперевершеним сакральним авторитетом Людовика Святого. Він створив типовий монархічний клієнтський орден, який не мав ні статуту, ні обмеженого членства. Його верхівка — найближчі родичі короля, які утворю вали свої світи з васалів-міністеріалів. Виходило, що васали братів короля і васали їхніх васалів ставали ніби братами самого короля. 31 D’Arcy Jonathan Dacre Boulton. The Knights of the Crown: The Monarchical Orders of Knighthood in Later Medieval Europe, 1325–1520. — Boydell Press, 2000.

Desperta ferres!47 Ordre de la Cosse de Genet Сама символіка ордена недвозначно позначала братське єднання Капетингів із Плантагенетами, яке могло забезпечити успіх хрестового походу на чолі з Людовиком. Головне — не допускати аніяких чвар. Так, свого часу Пилип-Август забрав у англійців області по річці Гаронні. У 1242 р. англійський король Генріх III Плантагенет спробував повернути ці володіння своїх предків, але зазнав поразки від французів у битві при Тальєбурі. Проте Людовик не скористався перемогою і, всупереч думці своїх радників, «керуючись підставами справедливості», поступився Генріху часткою цих земель. Знову переймемося його міркуваннями — це було кра сиво, вигідно та зручно. Тому, що Генріх ІІІ був з 1236 р. одружений з Елеонорою Прованською, рідною сестрою дружини Людовика Маргарити. Тим самим англійський король був членом французької королівської сім’ї. І цілком міг бути членом Ордену Дрока. І землі були йому передані на правах апанажу. Це забезпечувало повну лояльність Плантагенетів. Так, відомо, що у грудні 1254 року Генріх ІІІ приніс оммаж Людовику IX, після чого обидва королі зустріли Різдво в Парижі, у сімейному колі. Інша сестра Маргарити, Санча Прованська, 1243 р. вий шла заміж за молодшого брата Генріха ІІІ Річарда Корнуольського, який став у майбутньому королем Німеччини (у 1257–1272 рр.). Цей Річард (він же граф де Пуатьє (1225–1243 рр.)) також став членом сім’ї Людовика Святого на правах апанажу. А такі стосунки, безсумнівно, сприяли участі Річарда в хрестовому поході 1240 р. У члени Ордену Дрока у 1267 р., разом із спадкоємцем Пилипом, був посвячений і старший син, спадкоємець Генріха ІІІ Едуард І Довгоногий. Його дружиною була Елеонора Кастильська, вона ж королева Наварри. Едуард

Exaltat humilis 48 Ordre de la Cosse de Genet був вірним Людовикові «лицарем корони» і, в 1268 р., дав обітницю вирушити в хрестовий похід, але брак грошей затримав його до серпня 1270 року, і коли він відплив у Туніс, Людовик IX вже помер. Того ж Троїцина дня 1267 р., поряд з Пилипом Сміливим та Едуардом Довгоногим, у «лицарі корони» були присвячені і сини арагонського короля Хайме I Заво йовника — Педро, згодом знаменитий, «дебелий» (вираз Данте) Педро III Великий (1239–1285 рр.), король Арагона та Валенсії та граф Барселони, а також Хайме Мальоркський (1243–1311 рр.), який після смерті батька отримав у володіння васальне королівство Мальорка. Крім Балеарських островів до нього входили каталонські графства Руссільйон і Сердань, а також сеньйорія Монпельє, віконство Карла в Оверні та баронство Омела біля Монпельє. Ці території, таким чином, теж опинилися під егідою Дрока та Лілій. На них зараз розташовані згадані муніципалітети Жинестар, Аржелагер та Жинеста з емблемами дрока та лілій на гербах. Це важливо для нашого сюжету — відомо, що «наш» Бернар де Рокафорт був родом з Валенсії чи Каталонії. Тут же доречно зауважити, що спадкоємець Людовика Пилип ІІІ Сміливий був одружений із 1262 р. на доньці того ж таки Хайме І Завойовника Ізабеллі. У 1270 р. вона супроводжувала свого чоловіка у Восьмому хрестовому поході в Туніс, де Людовик і помер. Ізабелла була матір’ю його онуків Пилипа IV Благоліпного (1268–1314 рр.) та Карла Валуа, (1270–1325 рр.). Всі вони, як і їхні свити, були кавалерами Ордену Дрока. Третя сестра Маргарити Беатріса Прованська, вийшла в 1246 р. заміж за молодшого брата Людовика Карла I Анжуйського, майбутнього короля Сицилії, який став лицарем Ордена Дрока ще в 1246 р. за таких же урочи

Desperta ferres!49 Ordre de la Cosse de Genet стих обставин. Бо він тоді ж вступив у володіння своїм апанажем Анжу-Мен-Турень, отриманим від Людовика, і тоді приніс йому оммаж. Також він отримав від своєї дружини Беатріси графство Прованс. Володіння Карла були поділені на дві частини, але одна частина входила до складу Французького королівства, а інша — Священної Римської Імперії. Таке становище служило джерелом амбіцій і нерозважливої поведінки Карла — «Дзьоба орлиного» (вираз Данте). Він бридко ладив з провансальськими підданими, які вважали його іноземцем. За умов лянням папи, Людовик прийняв для свого брата італійсь ку спадщину Фрідріха II — Південну Італію та Сицилію. Таким чином, династія Капетингів правила на італійсько му Півдні незалежно від Французького королівства Людовика IX, але зберігаючи з ним братні стосунки. Це дозволяло Карлу, у разі чого, претендувати на французький престол. І, водночас, на верховенство в Ордені Дрока. Можна бачити, що на час своєї кончини Людовику вдалося поплести своєю лілейно-дроковою, апанажно-оммажною «павутиною» сюзеренів найширших територій. Це й забезпечувало йому провідну роль у хрестових походах. І, не дивно, що коли, вирушивши у Сьомий хрестовий похід, Людовик «поклав на себе хрест», то цей хрест був, по суті, квітковим. До нього приєдналися брати Роберт д’Артуа, Альфонс де Пуатьє та Карл Анжуйський зі своїми лицарями. До 1248 р. було сформовано 15-тисячне військо, що включало 3000 лицарів і 5000 арбалетників на 36 судах. Для фінансування експедиції було залучено приблизно 1,5 млн ліврів, що робило похід дуже дорогим підприємством. Тим більше, багато рицарів, які приєдналися до походу, фінансувалися (в борг, зрозуміло) із королівської казни.

Exaltat humilis 50 Ordre de la Cosse de Genet І в Восьмому хрестовому поході 1270 р. також брали участь всі його брати, сини і «товстий і добрий» (вираз Данте) зять Тібо Наваррський. До походу збиралися приєднатися король Арагона та син Генріха ІІІ Едуард. Усі вони були близькими родичами та «лицарями корони» Людовика Святого. Свити ж цих вінценосних родичів складалися, переважно, із служивих лицарів-міністеріалів, які також могли заслужити членство в Ордені і, з волі сюзерена, отримати право носити відповідні беджі — «Квіткові Хрести» з девізом «Exaltat humilis». Так Людовик за допомогою апанажу, а також дрока з ліліями, обплів «квітковим павутинням» всіх своїх вінценосних родичів. І посилював тим самим свої прерогативи. Орден мав «працювати» на короля. І він справно «працював» — Людовик незмінно користується своїм «правом постою» (правом на проживання у своїх васалів), скрупульозно вимагає допомоги (винності), яку вони мали надати йому у зв’язку з посвятою в лицарі його синів, змушує повністю оплачувати права на обіг товарів — дорожні та мостові мита.32 На цю, начебто не надто помітну, «павутину», була накинута й «вуаль» лицарської куртуазності. «Exaltat humilis» Відомо, що лицарство, виникнувши і станово оформившись у хрестових походах, виробляє власну ідеологію. Її суть — кодекс лицарської шляхетності — куртуазність (фр.: cour — двір) та ідея братерства, що сходить, зрозуміло, до легенд про короля Артура. Свої подвиги герой-лицар творив в ім’я власної слави, любові та релігійно-моральної довершеності. 32 Ле Гофф Ж. Вказ. праця. — С. 499.

Desperta ferres!51 Ordre de la Cosse de Genet Куртуазна література, що виникла, відобразила психоідеологію служивого лицарства, зосередженого при дворах великих власників-сеньйорів. Таку літературу настільки любив Генріх II Плантагенет, що в 1175 р. він навіть наказав Бенуа де Сент-Мору закінчити хроніку герцогів Нормандських, тому що захоплювався його «Романом про Трою». У вигадливій плутанині куртуазної системи цінностей це визначалося тим, що Бог і Діва Марія — єдине можли ве джерело любові (Fin’ Amors — «тонка», «досконала» любов, що породжується Богом. — А. Д.). Лише таке кохання дозволяє зробити подвиг-авантюру (l’aventure, diu aventiure), для піднесення честі (onor, ere) самого лицаря і, отже, — честі його Дами, прекрасної і непохитної пані, і свого Сеньйора. А через них — Діви Марії та самого Бога. У такому разі, ідея врятувати Святу Землю від невірних у хрестових походах і піднестися, безсумнівно, угодна і Діві Марії та Богу. Варто думати, що девіз «Підносить принижених» був доречним служивому «покладливому» лицарству. Він був оптимістичний, амбітний і найліпше відповідав «куртуазній» ментальності епохи — всі «значущі» вчинки лицарів визначалися ідеєю особистої доблесті, відчуттям своєї сили, волею до перемоги над злом, і, зрозуміло, мрією про щастя. Девіз обнадіював тих, хто вважав себе ображеним, обійденим чи обділеним — а таких завжди багато, і давав віру у піднесення та тріумф після безлічі принижень. Інакше кажучи, цей «мотив Попелюшки» (вираз Марії Оссовської)33, відбитий у девізі «Exaltat humilis», написаному на квітковому хресті, дає можливість його власнику зробити будь-яку кар’єру. Девіз, таким чином, був особливо привабливий для худорля33 Оссовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. — М.: Прогресс, 1987. — Гл. 5, 6.

Exaltat humilis 52 Ordre de la Cosse de Genet вих, нетитулованих міністеріалів (лат.: ministeriales, від лат.: ministerium — служба, посада), що мріяли піднестися, — дрібних лицарів, які володіють невеликими ленами і зобов’язаних військовою службою монарху, принцу або іншому знатному сеньйору. Лицарська гідність стає характерним знаком класу, окремим від поняття «тримання майна»: вона не передавалася у спадок, а присвоювалася сюзереном. Прошарок міністеріалів виник у процесі звільнення та розширення привілеїв нешляхетних служивих людей. З оброчного населення можна було вибитися в міністеріали, отримавши посаду при дворі сеньйора, нести службу лег коозброєного вершника, а потім, заслуживши відповідний бенефіцій (від лат.: beneficium — благодіяння), перейти у важку кінноту і стати лицарем. Таким шляхом серед невільних виділився привілейований клас дворових слуг (vassi, servi ministeriales, pueri) при багатих сеньйорах. Міністеріали могли нести як військову, так і придворну, адміністративну і господарську службу. Їх статус був вищим, ніж у городян та вільного сільського населення, але нижчим за вільних лицарів. Вони не могли покинути службу за бажанням. У XII–XIV ст. вони були, фактично, окремим станом, мали особисту свободу і були однією з опор центральної влади поза королівським доменом. Удачливі міністеріали монарха, принців могли стати ве ликими сеньйорами. Приклади тому є. Таким «смиренно-піднесеним» щасливчиком став міністеріал Вернер фон Боленд — він примудрився стати васалом 43 різних сюзеренів, від яких отримав понад 500 ленів, у тому числі 15 графств. Сам він мав понад 100 ленників та став найбільшим земельним магнатом. Не менш вражаючу кар’єру зробив Герман фон Зальца, який став у 30-річно му віці Великим Магістром Тевтонського ордена (1209–1239 рр.) і керував ним до кінця своїх днів.

Desperta ferres!53 Ordre de la Cosse de Genet Сам Людовик Святий, як король-лицар, і як глава Ордену, що підносить смиренних, дуже любив робити яскраві «покірні» вчинки: руками лікувати золотушних, омивати ноги жебракам-мандрівникам, але найбільше — прислужувати за столом бідним. Так, «…кожну середу, п’ятницю та суботу під час Великого посту та адвенту він особисто прислужував тринадцяти біднякам, яких запрошував від’їсти в його упокоях або в гардеробі і прислужував їм [при їді], ставлячи перед ними питво та дві пари тарілок з рибою та іншим. І він сам розрізав два хліби, [шматки] яких він клав перед кожним, а слуги королівського покою розрізали інші хліби, щоб кожному з бідних покласти скільки треба. А ще блаженний король, як правило, ставив перед собою три миски з супом, в Людовик Святий у Восьмому Хрестовому поході

Exaltat humilis 54 Ordre de la Cosse de Genet який він власноруч мачав шматки хліба, що лежали перед ним, і …ставив їх перед тими бідняками… І він кликав для цього найубогіших, яких тільки можна було знайти, і з задоволенням прислужував їм, причому набагато частіше саме таким [бідним]. Усі… отримували по 12 паризьких деньє — милостиню від святого короля. Людовик брав їжу руками з тієї ж миски, що й бідняки і, зокрема, прокажені. Він готував питво і, ставши на коліна, напував їм прокаженого, у якого з ніздрів текли кров і гній і потрапляли на руки короля…».34 Втім, Людовик любив чинити і «високі», лицарські діяння, найбільш вражаючим у тому числі був його останній, Восьмий хрестовий похід. У ньому королю судилося померти. І він — людина-мандрівник (лат.: homo viator) помер, за іронією долі, від «дизентерії, малярії та тифу», в ім’я виконання куртуазних ідеалів, що «підвищують смиренних». Його смерть віддала долю Ордену Дрока у різні руки. Королі на «ярмарку марнославства» Навряд чи тут доречно викладати добре відомі свідоцтва про Восьмий хрестовий похід у Туніс. Для наших цілей вони не такі вже й важливі. А значно суттєвіша смерть Людовика Святого, який помер, слідом за своїм сином Жаном Трістаном, 25 серпня 1270 р. Точніше, перипетії з його останками, або своєрідна «битва над тіломОскількиПатрокла».король Людовик IX помер у землі невірних, про те, щоб залишити його прах на чужині, за межами християнського світу, далеко від Французького королівства, не могло бути й мови. 34 Ле Гофф Ж. Вказ. праця. — С. 434–486.

Desperta ferres!55 Ordre de la Cosse de Genet В історії французької монархії подібне вже одного разу відбувалося — суверен помер далеко від королівського некрополя і його не могли або не захотіли поховати поряд із місцем кончини, і треба було зберегти його тіло. Так сталося у ІХ ст. з Карлом Лисим. Техніка бальзамування була невідома. Тоді тіло Карла вирішили відварювати у розведеному водою вині, поки м’ясо не відійде від кісток. Ось і зараз, «камердинери і всі слуги (ministres) і ті, кому це було доручено, — свідчить сповідник Людовика Жоффруа де Больє, — взяли тіло короля і розрізали його член за членом і довго варили у воді з вином, поки виварені добіла кістки не відокремилися від плоті і їх можна було легко витягти».35 Карл Анжуйський, тоді вже король Сицилії, прибувши невдовзі після смерті брата зі своїм флотом і війсь35 Там само. — С. 234–235. Смерть Людовика Святого

Exaltat humilis 56 Ordre de la Cosse de Genet ком (ймовірно, легендарна традиція вимагала, щоб він ступив на берег у момент смерті короля), спробував відібрати посаду головнокомандувача у свого молодого племінника Пилипа ІІІ. І, начебто, навіть саму французьку корону. Але Пилип, дотримуючись рекомендацій радників батька в Тунісі, негайно взяв владу в свої руки. Прах його батька ще не скоро поховають у Сен-Дені, а до його коронації в Реймсі пройде не один місяць. Тому 27 серпня за наказом Пилипа навколишні барони і воєначальники принесли йому клятву вірності. 12 вересня він направив двох гінців до Парижа з підтвердженням даних Людовиком IX йому повноважень. Тоді ж він відправив їм заповіт покійного короля і наказав і надалі користуватися залишеною ним печаткою за умови, що ім’я батька на ній буде замінено ім’ям сина. І почав датувати документи періоду свого правління від дня смерті батька — 25 серпня 1270 року. Останки Людовика одразу ж стали об’єктами сутички дядька та племінника — «Дзьоба орлиного» та «Кирпатого сина». Їх обох Данте Аліг’єрі помістив у «Долину государів», біля брами чистилища — вони, на його думку, «не дбали про спасіння душі своєї».36 А думали лише про свої амбіції. Адже вже багатьом було зрозуміло, що Людовик ІХ має всі шанси стати офіційним святим. Тоді його мощі для Анжуйської династії Сицилії, що володіє ними, стають багатим джерелом впливу, великого авторитету і переваги Анжуйського дому. Карл запропонував останки брата поховати в Сицилійському королівстві — це, мовляв, недалеко, і Анжуйсь36 Данте Алиг’єри. Божественна Комедія. Чистилище: Пісня сьома. — chystylyshhe_07.phpbooks/bozhestvenna_komediya/bozhestvenna_komediya_https://www.truechristianity.info/ua/

Desperta ferres!57 Ordre de la Cosse de Genet кий дом чудово зможе подбати про них. Але Пилип вимагав, щоб останки батька якнайшвидше були повернуті до Франції. Зрештою, як свідчать хроністи, обидва королі, дядько і племінник, прийшли до компромісу: нутрощі та тіло отримає Карл Анжуйський, а кістки будуть відправлені до королівського некрополя в Сен-Дені. Молодий французький король, таким чином, одержав найголовніше — кістки (а вони й могли стати мощами) — тверду частину тіла, що символізує владу. Оскільки м’яка плоть, начинки, і, головне, серце, символізують душу. Така діалектика влади — співвідношення твердого та м’якого. Тому питання про серце Людовика — вмістилище його душі — дебатувалося особливо. Але, після не дуже тривалого і млявого опору, Пилип, за свідченням Жоффруа де Больє, ніби дав згоду, щоб дядько перевіз його разом з усіма нутрощами в абатство Монреаль (близько Палермо, на Сицилії). Мабуть, йому воно було ні до чого — йому потрібна була влада. І кістки. Зате Карлу це було навіть дуже доречно — він, як власник серця і нутрощів Людовика, набув повного права вважатися духовним спадкоємцем короля в релігійно-моральному розумінні. Таким чином, він ставав головою або Магістром Ордену Дрока. А Пилип на це начебто й не претендував. Кожен одержав своє. Можна бачити, що після смерті Людовика та розподілу його тіла утворилися два династичні «меморіальні джерела», що забезпечували збереження пам’яті Людовика Святого. Насамперед, це сама королівська сім’я, яка ініціювала канонізацію. Зі свого боку, Орден Дрока, що символізував його душу, опинився під опікою Анжуйської династії, для якої дрок став рідною геральдичною квіткою з часів Жоффруа Благоліпного.

Exaltat humilis 58 Ordre de la Cosse de Genet Канонізація, яка забезпечила б імені Людовика непе рехідну і ні з чим не порівнянну престижність, залежала, зрозуміло, від Римської курії, або так званої «фабрики святих» (вираз Жака Ле Гоффа), у якої спочатку святість Людовика, начебто, особливих сумнівів не викликала. Так, вже в березні 1271 р. папа Григорій X писав: «Спогад про блискучі заслуги знаменитого короля Франції, Людо вика, чиє життя має служити зразком для всіх християн ських государів, переповнює нас такою утіхою нині, коли він перебуває в небесних чертогах, що ми більше захоплюємося і вражаємося ним, ніж за його життя». Але інші папи виявилися набагато байдужішими. Тому канонізація Людовика, ініційована в 1273 р. його сином і спадкоємцем Пилипом III Сміливим, затягнулася на 27 років. Можливо, через часті зміни понтифіків. За роки цієї тяганини було списано стільки паперу, що, як висловився кардинал Бенедетто Гаетані (майбутній Боніфацій VIII), «її не під силу було знести й ослу». Але це було необхідно для збору доказів святості. Найнадійнішими були визнані показання 38 свідків про чудеса за життя Людовика, 330 очевидців свідчили про 65 чудес, які його мощі в абатстві Сен-Дені і в Парижі створили після смерті. Так само чимало чудес створили нутрощі, що зберігаються на Сицилії. Щоправда, Церква визнала лише два з них. Прийняла вона і три інших, явлених під час перевезення труни у Північній Італії, у Пармі та біля воріт Парижа. Але найбільше чудес було явлено в королівській усипальниці Сен-Дені. А оскільки чудеса можуть відбуватися на могилі тільки святого, то це повністю доводило святість Людовика.37 Були записані свідчення сотень опитаних, зокрема і самих Пилипа III і Карла Анжуйського. Весь цей час 37 Ле Гофф Ж. Вказ. праця. — С. 236.

Desperta ferres!59 Ordre de la Cosse de Genet виняткова престижність Людовика у «всьому християн ському світі» неухильно наростала, як і престижність Ордену Дрока. Превелике досьє про чудеса, що відбувалися на похованнях кісток короля та його плоті, переконало Римську курію. Нарешті, в неділю 11 серпня 1297 р., в Орв’єнто, кардинал Гаетані, який став папою під ім’ям Боніфація VIII, буллою «Gloria laus» (з лат.: «Славі хвала») вписав Людовика IX до каталогу святих. При цьому він був дуже незадоволений тим, що Людовика зварили та розчленували. І, через два роки в булі «Detestandae feritatis» (з лат.: «Жахливе бузувірство») він заборонив надалі такі дії, назвавши їх варварськими, блюзнірськими і жахливими. З цього часу культ Людовика Святого активно схвалю вався у королівському домі. В звичаї у королів-спадкоєм ців стало поститись напередодні річниці його смерті 25 серпня. Вже його онук Пилип IV Благоліпний — «син беззаконь Франції» (вираз Данте Аліг’єрі), 25 серпня 1298 р. наказав перенести мощі в приватну королівську каплицю — Сен-Шапель. Монахам Сен-Дені залишилися лише плечова та гомілкова кістки, підборіддя, зуби та нижня щелепа. Потім, в 1299 р. домініканці Евре вперше присвятили свою церкву Людовику Святому, була заснована його капела при соборі Паризької Богоматері. Єпископ Турне також заснував капелу Людовика Святого у своєму соборі. 17 березня 1306 р., у вівторок після Вознесіння, голова Людовика Святого та частина святих останків були перенесені до Парижа. Пилип IV помістив їх поруч із Богоматір’ю, а череп означив у Сен-Шапелі. Це перенесення стали традиційно святкувати по вівторках після

Exaltat humilis 60 Ordre de la Cosse de Genet Вознесіння: цього дня августинці служили месу в СенШапель, а починаючи з 1309 р. за наказом короля шістдесят домініканців та шістдесят францисканців приходили туди святкувати день Людовика Святого. Вважають, що святий король був дуже красивою лю диною. Але його надгробна маска зроблена не була, і ніхто вже до пуття не знав, як він виглядав. Було вирі шено його живописати та відображати у пластиці з обличчям онука — Пилипа Благоліпного, який, як казали, був зовні дуже схожий на діда. Ця традиція проіснувала до часів Людовика XIV.38 Можна зухвало сказати, що на початку XIV ст. культ Людовика Святого і пов’язані з цим авторитет і пре стижність його імені та мощів досягають апогею. Така престижність поширювалася, зрозуміло, на нутрощі і серце, які лежали в мармуровій урні в абатстві Монреаль, поблизу Палермо на Сицилії. Там вони й перебували до 1860 р., коли їх забрав із собою у вигнання останній сицилійський король із династії Бурбонів Франциск II, який утік від «Тисячі» Гарібальді. Але ця історія далеко сягає меж нашого сюжету. Тому, тут лише варто зазначити, що після смерті Людовика, з 1270 р., Орден Дро ка опинився у розпорядженні його неаполітансько-сицилійських «душевних спадкоємців» — королів Анжуй ської династії — Карла І, його сина Карла ІІ Кульгавого та його онука Роберта Мудрого. У зв’язку з цим, варто також відзначити, що в тому ж, 1270 році, десь у Валенсії або Каталонії, на світ з’явився «головний герой» нашої оповіді, худородний міністеріал Бернар де Рокафорт (1270–1308 рр.). 38 Гарро А. Вказ. праця. — Гл. 9.

Desperta ferres!61 Ordre de la Cosse de Genet «Йому не було рівного по енергії та лютій силі» Відомості про перші три десятиліття життя Бернара надзвичайно скупі. Відомо лише, що до 1303 р. він служив королю Неаполя Карлу ІІ Кульгавому (1248–1309 рр.) та його синові Роберту Мудрому (Доброму) (1277–1343 рр.), герцогу Калабрії. Був командиром загонів найманців, які розташовувались у двох калабрійських замках. І з цими найманцями він приєднався до Каталонської компанії після угоди, укладеної в сицилійському містечку Кальта беллотта 31 серпня 1302 р. Ця угода завершила «Війну Сицилійської вечірні», що тривала двадцять років. Відомо також, що Рокафорт не визнав умов цієї угоди, оскільки вона позбавляла його найманців заробітку. І він намагався продати ці замки Карлу чи Роберту, бо вважав їх своєю власністю — апанажем. А ті (відповідно до правил Людовика Святого про умови апанажу) визнали його здирником і вимагали, щоб Бернар повернув апанаж своєму королю і забирався зі своїми найманцями геть додому. Близько року Бернар утримував замки силою своїх солдатів, загрожуючи цим своїм сюзеренам, але, зрештою, змушений був, несолоно питоньки, пуститися шукати заробітку та щастя в іншому місці. Дитинство та юнацькі роки Рокафорт, напевне, провів у Валенсії та Каталонії, на території Арагонського королівства. Судячи з доступних нам уривчастих і опосередкованих відомостей, родом був із нижчого прошарку служивих лицарів-міністеріалів, тобто, з типових «принижених». Історики характеризують його як сміливого та рішучого воєначальника. Йому «не було рівного по енергії та лютій силі».39 Разом з тим, Бернар був вкрай 39 Успенский Ф. И. История Византийской империи. — Т. 3, отдел 8, гл. 6. — М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1948.

Exaltat humilis 62 Ordre de la Cosse de Genet жорстокий, нещадний, жадібний, виключно амбіційний, із загостреним почуттям соціальної неповноцінності, соромився свого худородного походження.40 Звичайно, що прагнення будь-якою ціною «піднестися» з «принижених», або «мотив Попелюшки», що відповідає оптимістичному девізу Ордену Дрока, був закладений в ньому з дитинства. Він, певне, визначив весь життєвий «сценарій» і «сенс» (вираз Еріка Берна), і навіть «тип поведінки» (вираз Ю. М. Лотмана).41 Мабуть, Карл, будучи в каталонському полоні, для чогось знайшов принагідним наблизити його до себе і підняти. На відміну від Рокафорта, про короля Неаполя Карла Кульгавого відомо чимало. Тут нас займає лише те, що 40 H. J. Chaytor. A history of Aragon and Catalonia. — Londres, Méthuen, 1933. — Chapter 10. 41 Лотман Ю. М. Пушкин. Лотман. Гоголь. — М., 1988. Карл ІІ Кульгавий

Desperta ferres!63 Ordre de la Cosse de Genet після смерті в 1285 р. свого отця Карла І Анжуйського він успадкував Сицилійське королівство разом із серцем і нутрощами Людовика Святого, що зберігалися в абатстві Монреаль поблизу Палермо. Він став його наступником як Магістр Ордену Дрока. Тільки він мав право і можливість залучити Рокафорта до лицарів свого Ордену і вручити йому «Квітковий Хрест», який піднесе нашого «приниженого» героя до Джинестри і Флорделіс. Залишається з’ясувати, як і за яких обставин це могло статися. Війна Сицилійської вечірні (1282–1302 рр.), як відомо, розпочалася між Арагонським та Анжуйським королівськими домами, а саме — вінценосними кавалерами Ордену Дроку — Педро ІІІ Великим та Карлом І Анжуйським. Вона вивчена сучасниками та істориками-фахівцями детально, докладно, і рясно відображена в джерелах та літературі. Так, Данте Аліг’єрі, сучасник всіх цих подій, помістив Педро III, його заклятого ворога Карла I Анжуйського та багатьох інших її учасників у Роберт Мудрий (Добрий) в короні з ліліями

Exaltat humilis 64 Ordre de la Cosse de Genet «Чистилищі», де тепер кожен із ними може познайомитися. Мабуть, коли він писав свою «Комедію», то слушно вважав, що його персонажі були у всіх на слуху. Але це було дуже давно. Тому визнаємо не зайвим надати тут короткий опис основних подій цієї війни для читача, не дуже обізнаного, можливо, в деталях та перипетіях історії Середземномор’я того часу.42 І розглянути ці події у зв’язку з обставинами, що допоможуть знайти у них місце Бернару де Рокафорту. Ейфорія Карла Анжуйського Сицилійське королівство було засноване норманами ще в XI ст., а в 1194 р. перейшло до німецьких імператорів з династії Гогенштауфенів, які і правили тут до смерті Фрідріха ІІ в 1250 р. Йому успадкував Конрад IV, який, втім, теж незабаром помер. Спадкоємцем в 1254 р. став його дворічний син Конрадін. Реально ж весь цей час Сицилією правив побічний син Фрідріха II Манфред 42 Рансимен С. Сицилийская вечерня: История Средиземноморья в XIII веке. — СПб: Евразия, 2007. Монета Педро III Великого

Desperta ferres!65 Ordre de la Cosse de Genet Сицилійський, який, поширивши чутки про смерть Конрадіна, в 1258 р. оголосив себе королем Сицилії. Але папа Климент IV не повірив цим поголоскам і не визнав прав Манфреда на королівство. Проте, тим часом, після загибелі Манфреда в 1266-му, він «передав» сицилійський престол Карлу Анжуйському. Намагаючись повернути королівство, Конрадін зазнав поразки під Тальякоццо, був взятий у полон і страчений в Неаполі в 1268 р. Ця страта торсонула Європу — Конрадін був останнім чоловічим представником Гогенштауфенів. Тих прихильників Гогенштауфенів, які не змогли втекти, Карл стратив або кинув у в’язницю. Він оголо сив недійсними всі колишні пожалування, дані Фрідрі хом II та його наступниками. Ці володіння він роздав своїм прихильникам. Данте Аліг’єрі

Exaltat humilis 66 Ordre de la Cosse de Genet Свого часу ідея посадити Карла Анжуйського на Сицилійський престол належала ще папі Олександру IV — прагнучи змістити Манфреда, папи шукали правителя, який побажав і зміг би завоювати це королівство. Карл побажав, але тоді цього не дозволив йому старший брат, король Людовик IX, і він був змушений відмовитися. Але іншому папі — Урбану IV, французу, вдалося вговорити Людовика — якщо Сицилією управлятиме «своя» людина, тобто Карл, то острів стане важливою базою постачання хрестоносців у новому поході до Святої Землі. А Карл явно був «своїм». Саме так в 1266 р. Сицилія опинилася під владою Карла Анжуйського. Після смерті Людовика в 1270 р. він перетворився в очах папства саме на таку постать, яка здатна очолити новий (умовно, дев’ятий) хрестовий похід. Він виходив і його ідейним натхненником — наступником Людовика як Магістр хрестоносного Ордену Дрока. А у 1272 р. свого сина та духовного спадкоємця Карла ІІ він посвятив у лицарі разом із 100 італійськими та французькими молодими аристократами. І пожалував йому князівство Салерно, де раніше проводилося коронування нормандських государів Сицилії. Це було звичайно — після невдалого, Восьмого хрестового походу, що сплюндрував Людовика Святого, папство шукало нову стратегію і тактику походів. На Другому Ліонському соборі (1274 р.) папа Григорій Х, усвідомлюючи, що кінець Латинського королівства на Сході був уже майже неминучим, ініціював дискусію про проблеми Святої Землі. Вона тривала кілька десятиліть під назвою De recuperatione Terrae Sanctae (з лат.: «Про повернення Святої Землі»). Усі розуміли приреченість походів до Палестини. Тому зусилля Григорія Х щодо нового хрестового похо-

Desperta ferres!67 Ordre de la Cosse de Genet ду виявилися безплідними. Як, втім, і ідея унії із пра вославною церквою. Спочатку імператор Михайло VIII пообіцяв папі домагатися примирення церков. Це було йому потрібно для того, щоб уникнути або, хоча б, від строчити хрестоносну навалу на Константинополь і отримати на Заході позики для ведення воєнних дій. Однак, його син, Андронік II, після смерті батька скликав собор східної церкви, який визнав усі рішення Ліонського собору легковажними. А оскільки «будь-яка Церква, не згодна в чомусь із Католицькою, перестає бути Церквою і стає нічим», то ідея хрестового походу звелася до своєї справжньої мети — знову відвоювати Константинополь і відновити Латинську імперію. Це було надзвичайно зручно і папству, і Карлу Анжуйському. Він розглядав оволодіння Сицилією як перший крок на шляху до завоювання всього Середземномор’я і готувався до війни з Візантійською імперією для того, щоб самому стати її імператором. В результаті папа припинив будь-які переговори з Візантією про церковну унію. Після чого у Карла були розв’язані руки, і він міг спробувати здійснити свою мрію, і як духовний наступник Людовика Святого, очо лити хрестовий похід на Константинополь. На початку 1282 р. він, певне, перебував у якійсь ейфорії, бо вважав себе щонайбільшим монархом Європи та Вінценосним Магістром Ордену Дрока, як власник серця Людовика Святого, що зберігається в Палермо. Він був найвпливовішим сенатором Риму, а папа Мартін IV — давній друг французької королівської сім’ї — віддано стежив за його інтересами. Але нагодилося інакше — «…імперія Карла впа ла, — за словами історика Стівена Рансімена, — лише

Exaltat humilis 68 Ordre de la Cosse de Genet одного березневого вечора в Палермо». Він недооцінив своїх ворогів, вигнанців із Сицилійського королівства, які знайшли притулок при дворі короля Арагона Хайме I Завойовника, старшим сином і спадкоємцем якого був Педро ІІІ Великий (до речі, вінценосний кавалер Ордену Дрока) — він саме близький родич Карла. Але ще ближчим родичем Педро виявився для його ворога Манфред, оскільки одружився з його дочкою Констанцією — єдиною спадкоємицею Гогенштауфенів, що залишалася після загибелі Конрадіна. Педро став королем після смерті батька 1276 р. Через Констанцію він міг претендувати на сицилійський престол. Саме тому він підтримував вигнанців. Змову очолив граф Джованні Прочіда, який об’їздив Константинополь, Рим та Арагон, благаючи про допомогу. Педро ІІІ навіть зробив його своїм канцлером. І візантійський імператор Ми хайло VIII Палеолог залюбки допомагав йому золотом і згодом писав, що «був знаряддям Бога, що несе свободу сицилійцям». Справді, населення Сицилії з запеклістю ненавиділо Карла та його французів. А гордий і самовпевнений Карл, не надаючи усьому цьому особливого значення, тим часом збирав флот і готувався до походу на Візантію. А Педро тим самим часом готував «армію вторгнення» на Сицилію. «Desperta ferres! Desperta!» Повстання почалося у вечірню перед Великоднем, 29 березня 1282 року, у Церкві Святого Духа поблизу Па лермо. Поштовх подав, зрозуміло, один із французьких солдатів, який причепився до сицилійської жінки. Її чоловік прикінчив його на місці. І… завелося. Протягом

Desperta ferres!69 Ordre de la Cosse de Genet наступних шести тижнів сицилійці з неабияким натх ненням вирізали до 4000 французів на острові. Повсталі відправили гінців до Педро III Арагонського, запропо нувавши йому сицилійську корону. Педро, трохи поце ремонівшись, з радістю прийняв пропозицію. 30 серпня 1282 р. він зі своєю армією висадився в Трапані і вже 4 вересня 1282 року коронувався в Палермо. У вересні–жовтні 1282 р. він узяв під контроль всю Сицилію. У Карла зберігалася лише материкова частина Італії з Неаполем. Папі римському Мартіну IV тільки й залишалося, що відлучити «дебелого» Педро від церкви. Що він і зробив. У наступні місяці арагонський флот під командуванням адмірала Руджеро де Лауріа кілька разів розбивав неаполітанців. До лютого 1283 р. Педро зайняв значну частину узбережжя Калабрії. Карл I Анжуйський був змушений вирушити до Провансу, щоб найняти там нові флот та армію.* Намісником Карла в Неаполі залишився його старший син і спадкоємець Карл Кульгавий. Педро також був змушений покинути Сицилію і по вернутися до Арагону вгамовувати своїх вічно і всім невдоволених графів та баронів. Він залишив команду вати армією свого другого сина Хайме. Зі свого боку, у травні 1284 р. папа Мартін IV оголосив про скинення Педро III і надав арагонську корону Карлу Валуа, другому синові Пилипа III Французького. Але Педро і не подумав підкоритися папі. Тоді Мартін IV оголосив проти нього хрестовий похід. А Карлу I Анжуйському вдалося, насилу і величезними витратами, спорядити 40 нових галер у Провансі. Він відправив їх до обложеної арагонцями Мальти. Але ад* Війна Сицилійської вечірні велася, переважно, силами найманців.

Exaltat humilis 70 Ordre de la Cosse de Genet мірал Руджеро де Лауріа майже одразу їх знищив. Цьому успіху він був зобов’язаний, перш за все, винятковим бойовим якостям своїх солдат-альмогаварів (від араб. al-Mugavari — розвідник), одне тільки ім’я яких кидало в тріпотіння будь-якого противника. Справді, альмогавар (або альмугабар) виглядав дуже жахливо. Він «одягався в якусь вільну куртку та бриджі, виготовлені зі шкур; він носив грубі шкіряні сандалії та захищав свої ноги антипарами (напівгетрами для передньої частини ноги), також зробленими зі шкур; був також ранець чи мішок, у якому він ніс свою щоденну їжу, — писав у своїй «Хроніці» арагонський король Хайме І Завойовник. — На своїй голові він носив шкіряну або сталеву „редисілью“ (redicilla), якою він пов’язував своє волосся. На його поясі був шкіряний ремінь, з якого звисав мішок або сумка для кременю та трута, а також ніж чи кинджал. Його волосся було довге, як у стародавніх варварів, оскільки він ніколи їх не стриг, і при цьому він ніколи не голився. Його зброя складалася з короткої піки або списа, придатного для кидання, трьох чи чотирьох дротиків, які він ніс, закинувши на своє плече, як запасні Коронація Карла Анжуйського

Desperta ferres!71 Ordre de la Cosse de Genet боєприпаси. В атаці альмогавари вигукували свій клич „Desperta ferres! Desperta!“ («Прокидайся, залізо! Прокидайся!». — А. Д.), ударяючи своїми піками або списами об каміння, виробляючи при цьому всюди незліченні іскри, з страшенним ефектом; після чого, серед загального шуму, стрімким потоком вони кидалися на ворога», також із дикими криками «Aragó, Aragó!» («Арагон, Арагон!»), «Via Sus! Via Sus!» («Навпрямки! Навпрямки!»), «Sant Jordi! Sant Jordi!» («Святий Георгію! Святий Георгію!»), і, зрозуміло, «Sancta Maria! Sancta Maria!» («Свята Марія! Свята Марія!»).43 «Альмогавари поставали з мешканців Арагона, Каталонії та Наварри. Вони тікали від арабів і знайшли… притулок у суворих горах, звідки нападали чи на друга чи ворога. Місця їхніх укриттів стали фортецями, де 43 Хайме І Арагонский. Хроника / The Chronicle of James I, King of Aragon, Surnamed the Conqueror. — Cambridge, London, 1883. — chronicleofjames/chronicle.htmhttp://libro.uca.edu/ Висадка Педро III Арагонського в Сицилії

Exaltat humilis 72 Ordre de la Cosse de Genet знаходили притулок і християни і сарацини… — пише славетний каталонський хроніст та капітан Рамон Мунтанер. — Вони стали кланами і давали своїм керманичам арабські титули… робили набіги до власного зиску, не маючи на увазі будь-якого військового обов’язку по відношенню до будь-якої з іспанських націй… Корона Арагона була тим, що перетворило цей народ волоцюг і дикунів на новий військовий інститут великої корисності у її завоюваннях…»44 . Вони стали професійними найманцями та «ділилися на загони, капітанів яких називали „аль мокатен“ чи „альмугаден“. Саме вони у тринадцятому столітті завоювали Сицилію та частину Мореї. Зазвичай вони билися пішки, хоча деякі з них були на конях, складаючи свого роду легку кінноту…». Саме альмогавари й становили кістяк арагонської армії Педро ІІІ та Хайме ІІ. Вони з рідкісною ефективністю вміли битися як із важкою лицарською кіннотою супротивника (знищували коней, після чого легко добивали беззахисних вершників), так і на флоті, особливо в абордажних сутичках. Отже, розгромивши та захопивши кораблі Карла І у Мальти, арагонська ескадра у червні 1284 р. блокувала Неаполітанську затоку, виманила туди кораблі його сина Карла Кульгавого та захопила їх. Сам Карл ІІ потрапив до Руджеро де Лаурії у полон. Його спочатку відвезли до Мессіни, де розлючений натовп вимагав його страти на помсту за смерть Конрадіна — племінника Манфреда. Але Карлу Кульгавому пощастило — дружина Педро ІІІ Констанція Сицилійська виявилася молочною сест44 Рамон Мунтанер. Хроника / Ramon Muntaner. Chronicle. — Cambridge, Ontario, 2000. — http://www.yorku.ca/inpar/ muntaner_goodenough.pdf

Desperta ferres!73 Ordre de la Cosse de Genet рою Руджеро. Вона вмовила адмірала, а потім і свого чоловіка, не поспішати — адже він, як-не-як, теж близь кий родич. До того ж за такого бранця можна було от римати чудовий викуп. І Педро його сховав у фортецю Чефалу на Сицилії. Це було, звичайно ж, страшною поразкою та приниженням Анжуйського дому. Карл І «сильно був роздратований і вийшов із себе, як скажений, — пише візантійський історик Никифор Григора. — Він бачив, що його давні надії, що вже здійснювалися, руйнувалися, і що плоди його праць, введені, можна сказати, вже в саму пристань, раптом пішли на дно».45 І, не перенісши такої образи, він незабаром, 7 січня 1285 р., помер. Але встиг оголосити свого онука, неповнолітнього Карла Мартелла, намісником, поки Карл ІІ утримуватиметься у полоні. А Роберта Артуа, лицаря Ордену Дрока, — регентом. А папа Мартін IV, встигнувши оголосити хрестовий похід проти Арагона, теж раптово вмирає 29 березня того ж року. Тоді Педро, який боявся позбутися Карла, для надійності переховав його з Чефалу до Каталонії. Хрестовий похід на чолі з племінником Карла І Анжуйського, «кирпатим» французьким королем Пилипом ІІІ, розпочався наприкінці травня і закінчився вже у вересні через епідемію дизентерії, яка вразила війська. Невдовзі, 5 жовтня, помирає і сам Пилип III, також від дизентерії, як і його батько Людовик Святий. А за місяць, 2 листопада помирає і сам Педро. Таким чином, до кінця 1285 р. померли всі вінценосні лідери воюючих сторін. І були 45 Григора Никифор. Римская история Никифора Григоры, начинающаяся со взятия Константинополя латинянами. — Том 1. — Книга 7: 3. — vzjatija-konstantinopolja-latinjanami-tom-1/7Tserkvi/rimskaja-istorija-nikifora-grigory-nachinayushajasja-so-https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_

Exaltat humilis 74 Ordre de la Cosse de Genet відправлені Данте в «Чистилище», щоб продовжувати з’ясовувати там свої відносини. А війна перейшла до рук їхніх спадкоємців. Престоли в Арагоні та Сицилії зайняли старші сини Педро — Альфонсо III Відвертий і Хайме II Слушний відповідно. А неаполітанський престол продовжував числитися за Карлом II, який перебував у каталонському полоні. Але вже став царственим бранцем. І Хайме II, за посередництва англійського короля Едуарда I, почав переговори з Карлом про можливості його визволення. Мабуть, тоді змінилися умови його утримання як полонянина. Він отримав певну свободу і право на власне оточення — двір та шану. У липні 1286 р. було укладено перемир’я на 14 місяців. Від пажа до кондотьєра-здирника Цей час і місце здаються нам найімовірнішими для знайомства Карла Кульгавого з Бернаром де Рокафортом. Останній, будучи дворянином за походженням, ціл ковито міг служити при арагонському дворі. А це давало можливість стати пажом, якщо ти комусь сподобаєшся: адже паж — це перший ступінь перед посвятою в лицарі. Ось він і сподобався неаполітанському королеві-бран цю. Мабуть, саме тоді Карл і зробив його своїм пажом. Юний Бернар, як паж, мав уміти добре стріляти з лука, метати спис і каміння, займатися бігом, боротьбою, пла ванням, верховою їздою, і навіть виконувати обов’язки слуги, всюди супроводжувати свого патрона, служити за столом тощо. Мабуть, він непогано з цим справлявся, і Карл зробив його своїм зброєносцем — другий щабель перед посвятою в лицарі.

Desperta ferres!75 Ordre de la Cosse de Genet Бернар був тоді 15–16 років. Зброєносцем стають саме в цьому віці. Тим самим він отримав право супроводжувати свого пана в бою та можливість справою до вести свою придатність. А придатність полягала в тому, що він «мав звикнути до виду своєї крові, повинен знати, як тріщать під ударом його зуби, — писав у XII ст. англійський аналіст Роджер із Ховедена. — Впавши на землю, він повинен підвестися і продовжувати боротьбу, не втрачаючи відваги. Кожен, хто може витримати таке, спроможний для участі у битві».46 Далі заняття Рокафорта ще більше визначуються — він повинен постійно перебувати при Карлі II, супроводжувати його в бою, стежити за його обладунками, вимочувати його кольчугу в бочці, наповненій сумішшю оцта та піску, чистити шолом до блиску і покривати олією, 46 Роджер из Ховедена. Английские Анналы в двух книгах. — http://drevlit.ru/texts/r/rodger_angl_an_text2.php Альмогавари

Exaltat humilis 76 Ordre de la Cosse de Genet стежити за кіньми та багажем, обслуговувати за обідом та брати участь у полюванні. Певне, Бернару вдалося показати своєму володареві найкращі якості зброєносця. Після чого обриси його долі вже можуть конкретніше простежуватися за уча стю Карла Кульгавого в подальших перипетіях війни Сицилійської вечірні. За час перемир’я сторони сперечалися за посередни цтва короля Англії Едуарда I. У наслідку, у жовтні 1288 р. було укладено договір у містечку Канфранко, за яким Альфонсо, нарешті, відпустив Карла на волю — за викуп в 50000 марок срібла, за заставу своїх трьох синів — Кар ла Мартелла, Луї, Роберта, і 60 провансальських дворян на додачу. Карл при цьому заприсягся, що він повернеться в арагонський полон, якщо не зможе переконати своїх союзників укласти мир з Арагоном через три роки. Хайме ІІ Слушний

Desperta ferres!77 Ordre de la Cosse de Genet Новий папа Микола IV негайно, на початку 1289 р., коронував Карла Кульгавого королем Сицилії і звільнив його від усіх присяг. При цьому він запропонував Карлу, як спадкоємцю свого батька і Магістру Ордена Дрока, очолити новий хрестовий похід на Схід, у Святу Землю. В його особі папа бачив найкращу кандидатуру Великого Магістра всіх лицарських орденів. Очевидно, саме тоді Карл ІІ присвятив свого каталонського зброєносця Рокафорта у лицарі Ордену Дрока. Той вже досяг лицарського віку — 19–20 років, і тому діставав на відповідний бенефіцій. І, в дусі Людовика Святого, його вінценосний небіж обдаровує свого но вого «брата» Рокафорта апанажем — двома замками в Калабрії. Рокафорт приносить оммаж і стає васалом, «лицарем корони» неаполітанського короля. Це було надзвичайно престижно. А війна тривала. Але у червні 1291 р. Альфонсо несподівано вмирає. А його брат, Хайме ІІ Слушний, ставши королем Арагона, зовсім не збирався відмовлятися від Си цилії, куди і призначив свого брата Федеріго намісником. І цілком «слушно» вирішив її продати Карлові найдорожче — в обмін на руку його доньки, зрозуміло, з величезним посагом. Після чергової тривалої торгівлі, у червні 1295 р. було підписано договір у містечку Ананьї. Карл повертав свою Сицилію. А також своїх синів, які перебували у заручниках у Хайме. Але де там. У цей час папа Боніфацій VIII, який не покидав ідеї хрестового походу і відтворення Латинської імперії, спробував засватати Федеріго з Катериною де Куртене — спадкоємицею титулу імператора Латинської імперії. Але та відмовила — без Сицилійського королівства такий наречений був їй зовсім ні до чого. Тоді

Exaltat humilis 78 Ordre de la Cosse de Genet Федеріго вирішив стати королем. І не підкорився братові Хайме. 12 грудня він був коронований як король Сицилії під ім’ям Федеріго II. Це означало відновлення війни. Але на боці Карла ІІ тепер уже опинився сам Хайме ІІ.** А також Джованні Прочіда та Руджеро де Лауріа, які перейшли на службу до Карла разом зі своїми найманцями-альмогаварами з Арагону та Каталонії. У цей час виповнюється 18 років Роберту Мудрому. Карл посвячує його в лицарі Ордену Дрока*** і робить герцогом Калабрії. Це змінює становище Рокафорта — він зі своїми двома замками опиняється у підпорядкуванні та залежності від Роберта, який, як командувач армією, наймає Бернара «капітаном» собі на службу. І його права на ці замки стають доменіальними. Так Рокафорт набуває двоїстого статусу — залишаючись лицарем «Квіткового Хреста» і васалом Карла II, він стає кондотьєром (condotta — наймана плата) Роберта, герцога Калабрії. І він підряджає альмогаварів, наведених Руджеро де Лауріа, і розквартирує їхні загони у своїх замках. **** Тим було байдуже, хто їм сплачує. До того ж, як каталонець, Рокафорт легко визнається альмогаварами «своїм» капітаном — «альмугатеном». Після цього військові дії тривали сім років, в основному, в Калабрії, яка розташована на «носі» італійського *** Свідченням цього є «Квітковий Хрест» на реверсі срібних монет Роберта Мудрого, і навіть лілії на його короні. ** На думку Данте, Хайме ІІ та Федеріго ІІ були куди менш гідними правителями, ніж їхній батько Педро ІІІ Великий. **** Ці замки розташовувалися біля південного узбережжя Калабрії, де велися тоді основні військові дії. Їхні топонімічні «сліди» — сучасні назви комун: Роккафорте-дель-Греко і Горіо ді Роккафорте. Збереглися й залишки одного із замків.

Desperta ferres!79 Ordre de la Cosse de Genet «чобота», що примикає до Сицилії. Цікаво, що ця війна велася між кондотьєрами з обох сторін. Якщо найманців Карла ІІ та Роберта очолював Рокафорт, то найманців Федеріго — Рожер де Флор, майбутній керівник Ката лонської компанії. Обом закінчення війни було вкрай невигідно — адже з припиненням її вони переставали бути потрібними своїм государям, яким служили. Тому вони затягували війну заради самої війни, що давала їм їжу, вели її повільно, уникаючи великих рішучих зіткнень. А нескінченні облоги пунктів, що не мали нія кого стратегічного значення, і численні марші і контр марші дозволяли влаштовувати незліченні грабежі та насильства над мирним населенням. Так було й у цьому випадку. Спочатку Федеріго з Рожером де Флором захопили кілька приморських міст Калабрії. За це адмірал де Лауріа розгромив сицилійський флот і взяв у полон самого Федеріго. Мабуть, це був суто ритуальний бран — незабаром він був відпущений. А тим часом альмогавари Роберта та Рокафорта висадилися на Сицилії та взяли Катанію. У відповідь відпущений на волю Федеріго, розбив цю армію і навіть узяв у полон Пилипа, одного з синів Карла II. Але папі Боніфацію VIII не терпілося покласти край цій нескінченній війні, тому що він дуже хотів оголосити новий хрестовий похід для завоювання Константинополя та Святої Землі. За роки він підшукав Катерині де Куртене іншого нареченого — Карла Валуа, брата французького короля. Той з нею одружився і успадкував право іменуватися імператором Латинської імперії. У цій своїй новій доброякісності він разом із Боніфа цієм вирішили допомогти Карлу Кульгавому відвоюва ти Сицилію як базу хрестового походу на Константи-

Exaltat humilis 80 Ordre de la Cosse de Genet нополь на чолі з Карлом II — Великим Магістром усіх лицарських орденів. Справді, Карл Валуа в 1302 р. висадився на Сицилії, але невдовзі його армія виявилася небоєздатною, також через епідемію дизентерії. На цьому інтервенція закінчилася. Карлу Кульгавому знову привелося домовлятися із Федеріго II. І вони нарешті домовилися — Федеріго одружується з дочкою Карла II Елеонорою, визнається ним як довічний «король Тринакрії» (Давня назва Сицилії. А. Д.). Так наполягав папа. Але титул короля Сицилії залишався за Карлом ІІ. А після смерті Федеріго II Си цилія мала повернутися до влади Анжуйської династії. Ці угоди були скріплені згаданим договором 31 серпня 1302 в осельці Кальтабеллотта, який був затверджений Боніфацієм в 1303 році. Так і закінчилася ця війна, в результаті якої і Рокафорт, і Рожер де Флор зі своїми навербованими бандами альмогаварів опинилися без роботи. Їх було нікуди подіти. Але їм треба було платити. Адже весь жах найманства для держави полягав у тому, що коли війна закінчувалася, найманці більше не знаходили собі застосування. І єдиним засобом позбавитися їх був заклик їх на нову війну — заманити їх у хрестовий похід або знайти прибуткову роботу у сусідів. Адже альмогавари, що залишилися без діла, ставали небезпечними і для Карла Кульгавого, і для Федеріго. Звичайно, вони намагалися їх позбутися. Якщо Федеріго досить легко зумів позбутися Рожера де Флора, відправивши його до Константинополя, то Карлу з Робертом позбавитися Рокафорта виявилося набагато важче — він був лицарем «Квіткового Хреста» і власником двох замків, які належали йому за ленним

Desperta ferres!81 Ordre de la Cosse de Genet правом, як апанаж. І в цих замках було розміщено 200 кінних лицарів і 1000 альмогаварів, спровадити яких звідти було неможливо. Але війна була закінчена, як і закінчено термін договорукондотти з Бернаром та його буввін,ламігзерена.шиКальтабеллотті,війнивизнаватиБернаральмогаварами.непобажавзакінченнятаумовимирувпішов-противолісвогосю-Зрозуміло,вінвільнопітивідКар-зРобертом.Алетодіяк«лицаркорони»,зобов’язанийповернути свій апанаж — замки неаполітанському королю. Разом із «Квітковим Хре стом» Ордену Дрока. Але він не хотів цього робити безоплатно і близько року утримував замки силою, вимагаючи за них гроші. Це було щонайменше аморально — Бернар був лише васалом Карла і Роберта. А за це не сплачують. Вони обидва мали славну репутацію «лицарів честі». Так, Карл, не зумівши дотримати слова та виконати умови договору з Хайме ІІ у Канфранко, добровільно вирушив на кордон з Арагоном, щоб той знову заточив його в за мок. Щоправда, за ним ніхто не з’явився. Щодо Роберта, то він був, за словами Франческо Петрарки, «унікальФедеріго ІІ Сицилійський

Exaltat humilis 82 Ordre de la Cosse de Genet ним серед володарів на шого часу», а також вважався «другом знання та чесноти», на не менш авторитетну думку Джованні Боккаччо. Роберта прозвали не лише Мудрим, а й Добрим. А Рокафорт виявився лише жадібним кондотьєром, звичай ним здирником і шантажистом своїх колишніх покровителів «співтрапезників і благодійників» (вираз Данте). За це, на думку того ж Данте, йому належали вічні муки в кри жаному озері дев’ятого кола Ада. Без обумовлень. Це здирство тривало до липня 1304 р., коли він зі своїми лицарями та альмогаварами був вимушеним приєднатися до Каталонської компанії, очоленої таким самим кон дотьєром — Рожером де Флором. А «Квітковий Хрест» Людовика Святого, звичайно, не повернув. Це було найпочеснішим його надбанням — адже Людовика нещо давно (1297 р.) канонізували, і Орден Дрока став чи не найпрестижнішим у християнській Європі. За славою та здобиччю На думку діяльного учасника Великої Каталонської компанії Рамона Мунтанера, Рожер де Флор та його супутники є відважними, шляхетними бійцями, що роблять честь своєму народу, за праву справу. Іспанські Квітковий Хрест на монеті Роберта Мудрого

Desperta ferres!83 Ordre de la Cosse de Genet історики ними пишаються і охоче порівнюють дії Фло ра, Рокафорта та інших з подвигами знаменитих іспан ських завойовників Мексики та Перу XVI ст. Кортеса та Пісарро. Вони не знають, «який інший народ може пишатися такою визначною історичною подією, як наша славна експедиція на Схід». Зі свого боку, Хома Магістр, який жив у правління імператора Андроніка ІІ, у своєму листі «Про те, що вчинили під час набігу італійці та перси», докладно описує звірства каталонців, і називає їх не інакше, як варварами, бандитами, бузувірами. «О якби Константинополь ніколи не бачив латинянина Рожера!», — гукає він. Поруч із ним усі грецькі історики, починаючи з Георгія Пахимера47 і Никифора Григори бачать у каталонцях лише нещадних убивць, пихатих грабіжників, ґвалтівників і мародерів. Каталонці ж, природно, вважали греків та їхнього імператора підступними інтриганами та зрадниками. Інші історики стриманіші у своїх оцінках цих «діянь». «Експедиція каталонців на Схід є дивовижним прикладом успіху, який іноді супроводжує пограбування і злочини, всупереч усім звичайним правилам людського здорового глузду» — вважає англієць Дж. Фінлей. Як би там не було, всім очевидно, що «похід каталонців — це одна з найбільш захоплюючих трагедій в історії держави Палеологів» через свій винятковий драматизм.48 Рожер де Флор, або Рутгер фон Блюм (прізвище батька його було «Блюм» (тобто «Квітка»), що у перекладі відповідає італійському та іспанському «Флор»), був лише трохи старше Рокафорта. Він народився в 1267 р. у Брин47 Пахимер Георгий. История о Михаиле и Андронике Палеологах. — http://goo.gl/lAeVJ4 48 H. J. Chaytor. Op. cit. — Chapter 10.

Exaltat humilis 84 Ordre de la Cosse de Genet дізі в сім’ї німця-сокольничого на службі у сицилійських Гогенштауфенів. З восьми років плавав на галері тамплієрів, згодом вступив до їхнього ордену і командував кораблем. Але, в 1291 р. за шантаж, крадіжку та грошові здирства його було виключено з ордену та оголошено відступником церкви. Проте Рожер на ці гроші купив у Генуї власне судно, найняв собі альмогаварів і почав заробляти на життя піратством. У чому досяг успіху. Сицилійський король Федеріго ІІ вирішив скористатися військово-морським досвідом Рожера та запросив його на свою службу адміралом. І він очолив загони альмогаварів у війні Федеріго з Карлом, Ро бертом і Рокафортом, закінчення якої у 1302 р. залишило Рожера та його каталонських найманців без діла. А в цей час папа Боніфацій VIII продовжував наполегливо шукати будь-які можливості для організації хрестового походу та відтворення Латинської імперії. Адже Константинополь був «золотим мостом» між Сходом та Заходом, через який лилися товари, що прибували до Європи з самого Китаю караванними трасами Золотої Орди. Опанування Константинополем обіцяло вели чезні прибутки, що нині осідали у візантійській скарб ниці та банках Генуї. У Карла Кульгавого, зовсім виснаженого сицилійською війною, аніяких сил воювати з Візантією не було. Зате вони знайшлися в Арагонського королівського дома, як в Сицилії, так і в Іспанії в особі Рожера де Флора і його альмогаварів, які прагнули будь-якої війни. Арагонці були схильні використовувати їх «люту силу та енергію» (вираз Ф. І. Успенського) у своїх інтересах. У ці інтереси, зокрема, входило вигнання генуезців з Константинополя.

Desperta ferres!85 Ordre de la Cosse de Genet «Друзі ромеїв з давніх-давен» До появи каталонців більшу і найкращу частину візантійської армії становили найманці-алани (яси) із Причорноморських степів. Вони опинилися на візантійській службі також не від хорошого життя. Алани-яси відомі в Північному Причорномор’ї та пониззі Дунаю з середини I ст. н. е. На відміну від не дуже симпатичних альмогаварів майже всі вони були «високі на зріст, красиві і страшні стримано-грізним поглядом своїх очей, дуже рухливі внаслідок легкості озброєння…». Щоправда, вони, на думку візантійців, вели дикий спосіб життя. Після монгольського завоювання алани-яси опинилися під владою золотоординського темника Ногая і, як пише Никифор Григора, не з власної волі служили монголам. Але, на думку Георгія Пахимера, служили вони в монголів досить довго, щоб засвоїти їхню мову, звичаї та військове мистецтво. Вони були християнами та «друзями ромеїв з давніх-давен». Багато істориків ототожнюють аланов-ясів з «бродниками» (від «переправа», «брод»)49, що населяли тоді долини Дністра, Прута, Олта і Нижнього Дунаю, тобто території улусу темника-сепаратиста Ногая. Збереглися і топонімічні сліди їхнього тутешнього проживання — Яський хребет у Карпатах, місто Яси, місто Оланешти (від молд.: Олани), село Яськи на Нижньому Дністрі (поблизу Джинестри) та ін. Близько 1270 р. Ногай відклався від Золотої Орди і облаштував власний улус із центром Ісакча в пониззі Дунаю. Звідси він тероризував Візантію і Болгарію насильно поріднився з Палеологами, одружившись з Єфросинією — побічною донькою візантійського ім49 Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI ‒ начало XIII вв.). — К.: Логос, 1997.

Exaltat humilis 86 Ordre de la Cosse de Genet Хроніка Рамона Мунтанера

Desperta ferres!87 Ordre de la Cosse de Genet ператора Михайла VIII, а також 15 років тримав у за ручниках Федора Святослава — майбутнього царя Болгарії. Друге Болгарське царство опинилось від нього у васальній залежності. Алани були одними з основних контингентів у військах Ногая та кістяком армії його старшого сина Чаки. Протистояння Ногая і хана Золотої Орди Токти закінчилося близько 1300 р. битвою при Куганлику (Куяльнику — місце, де незабаром з’явиться наша Джинестра). Ногай був поранений, тікав, а потім був убитий.50 А Чака був одружений з Оленою, сестрою Федора Святослава. Це важливо для потреб подальшої розповіді. Після битви при Куяльнику він теж утік, зібрав нове військо з аланів-ясів і вторгся до Болгарії. У цьому вторгненні брав участь і його шваґер і заручник Федор Святослав Тертер. Їхньою метою було здійснити державний переворот. Це їм удалося. Царя Смілеця у Тирново було вбито за наказом Чаки, його вдова з сином Іваном бігли до Візантії. А Чака став царем Болгарії. Але не надовго. На початку 1301 р. його було скинуто Федором Святославом і заточено в Тирнівський замок Царівець. А тим часом переможець Ногая хан Токта вторгся до Болгарії. Йому потрібна була голова Чаки. Бажано, відрубана. Тоді Федор Святослав наказав задушити Чаку в Царівці, обезголовив і послав Токті його голову у подарунок.Токтабувдуже задоволений і вдячний — за це він подарував Федору Святославу усі землі колишнього улусу 50 Веселовский Н. И. Хан из темников Золотой Орды Ногай и его время // Записки Российской академии наук. — VIII серия. — Т. XIII. — № 6 и последний. — Петроград, 1922. — 58 с.

Exaltat humilis 88 Ordre de la Cosse de Genet Ногая до низовини Дністра включно. Це також важливо для нашої розповіді, як і те, що дружина Чаки, сестра болгарського царя Олена стала вдовою. Так Федор Святослав, захопивши болгарський престол, опинився у стані війни з Візантією, що дала притулок поваленим малолітньому Івану Смілецю з матір’ю.51 В результаті два тумени найманців-аланів у числі 16 тисяч на чолі з «темником» Джиаргоном (Георгієм), який служив Чаке, залишилися не при справах. Разом зі своїми жінками, дітьми та старими. Не бажаючи служити ні Токті, ні Федору Святославу, вони як «друзі ромеїв з давніх-давен», запропонували свої послуги василевсу. Імператор, зрозуміло, був щасливий нагоді придбати два тумени професійних воїнів, до того ж християн, 51 Димитров Б. Цар Светослав Тертер. — София: Св. Климент Охридски, 2000. — 52 с. Рожер де Флор

Desperta ferres!89 Ordre de la Cosse de Genet у лояльності яких він не мав особливих сумнівів. І він прийняв алан-ясів на службу. Терміном на рік. «Їх прихід сприйняли як дар провидіння, посланий у необхідний час, щоб нам допомогти… — пише Георгій Пахимер, — і вони за власним бажанням прибули на своїх возах і критих візках». Імператор призначив їм платню з громадських податків». Токта був, певно ж, цим незадоволений, але візантійці загамували його подарунками і вговорили. Аланські найманці були поділені на три частини. Їхні елітні загони утворили, під керівництвом Джиаргона, ніби особисту гвардію Михайла IX. Інші дві поповнили контингенти візантійської армії, у складі якої вони рік (згідно з договором) воювали проти болгар та турків. Ці бойовища йшли з мінливим успіхом. На сході турки-сельджуки та османи чимдалі більше посилювали тиск на Візантію. До 1302–1303 рр., після програних Михайлом IX боїв, становище її володінь у Малій Азії стало критичним: дорогами згасаючої імперії бродили кочові турецькі орди, греки тисячами бігли до Європи, а ті, що залишилися, відсиджувалися в фортецях. Мусульмани вирубували виноградники, позбавивши грецьких селян найважливішого джерела прибутку. У цих битвах безліч аланів загинуло. А найманці, що залишилися, вимагали належну їм плату «за послуги». Але василевс тягнув із цією справою. Тоді алани вирішили повернутися до Болгарії та повністю перебили весь візантійський загороджувальний загін. Імператору довелося розплатитися та продовжити договір з аланами ще на рік. Це було навесні 1303 р. Імперія опинилася в найжахливішому становищі. На неї «хлинули цілі моря лих, начебто тисячі вітрів, раптом

Exaltat humilis 90 Ordre de la Cosse de Genet зірвавшись з протилежних кінців, все збурили і схвилювали» (вираз Никифора Григори). З півночі Візантії загрожувала Болгарія на чолі із царем Федором Святославом. Та й зі сходу турки вже хазяйнували біля самого Константинополя, тоді як імператор, Андронік ІІ Палеолог «ніби спав, чи не був живим» (вираз Георгія Пахимера). Без сторонньої підмоги він обійтися ніяк не міг.52 Бійня на весіллі Таку підмогу і запропонував йому Рожер де Флор його альмогавари не хотіли мирного життя і шукали будь-якого нового випадку повоювати, заробити та по грабувати.ЗацеРожер вимагав від Андроніка згоди на його шлюб із племінницею імператора, дарування титулу мегадуки (генерал-адмірала) та відповідної оплати «послуг». Гроші були чималі — по чотири унції золотом кожному лицарю на місяць, і по дві унції — зброєносцям, по унції — кожному альмогавару. Імператор погодився — кудиПісляподітися.чогоКаталонська компанія залишила Мессіну на 36 кораблях (у тому числі 18 галер) у кількості 8000 осіб (1500 лицарів і зброєносців, 4000 альмогаварів, і безлічі слуг, жінок, старих і дітей) і прибула в порт Мо немвасія (на Пелопоннесі). Тут Рожер вимагає передоплати на чотири місяці. Потім, у вересні 1303 р., вони вирушили до Константинополя, де Компанія була розмі щена Андроніком в районі Вланхернського палацу, поблизу Золотого рогу. Там же відбулася обумовлена церемонія присвоєння Рожеру звання Великого Дука, або 52 Успенский Ф. И. Вказ. праця. — Розд. 8.

Desperta ferres!91 Ordre de la Cosse de Genet Мегадука (грец.: μέγας δούξ досл.: великий командир), або головнокомандувача, як сухо путними військами, так і вій ськово-морськими силами Візантії, а також його одруження з 16-літньою принцесою Марією, дочкою царя Болгарії Івана Асеня III та Ірини Палеолог. Так Рожер поріднився з Палеологами.Вурочистості брали участь співправитель і спадкоємець Андроніка Михайло IX, а з каталонської сторони — сенешаль Компанії Корберан д’Але, капітани альмогаварів Рамон Мунтанер, Феррандо д’Аонес та інші бойові командири, «almocaden»’и каталонців. Були присут ні представники республіки Генуя. І вони спробували зірвати весілля. Бо майже весь візантійський флот складався із орендованих генуезьких кораблів. І призначення Рожера його командиром їх зовсім не влаштовувало, оскільки підривало позиції Генуї у Східному Середземномор’ї та Чорному морі. Тому загін генуезьких найманців зі своїм прапором, на чолі з капітаном Россо дель Фінара, просто під час весілля Рожера увірвався до Влахернського палацу — вони спробували зірвати цю церемонію. Однак альмогавари, казарми яких розташовувалися поблизу, зі прапором Арагона, оточили палац і перебили всіх генуезців, що знаходилися там. Після чого вони Георгій Пахимер

Exaltat humilis 92 Ordre de la Cosse de Genet попрямували до Перу (генуезьку колонію в Константинополі) і перебили там понад 3000 генуезців. Ця різанина відбулася у вересні 1303 р. Було вбито і головнокомандувача генуезького флоту. Усі кораблі були захоплені каталонцями. Адміралом флоту Рожер призначив свого капітана Феррандо д’Аонеса.53 Тріумф Рожера де Флора На цих же захоплених кораблях Рожер зі своїми альмогаварами вже в жовтні 1303 р. вирушили до Анатолії,***** до міста Кізика, де раптово напали на турецький табір і влаштували там ще більш жахливу різанину — було перебито понад 10 тис. піхотинців та близько 3 тис. вершників, які не встигли навіть сісти на коней. А також багато жінок та дітей. Це була вражаюча перемога, каталонці продемонстрували надзвичайну військову майстерність та виняткову жорстокість. Імператор знову щедро розплатився з Рожером та його військами, які провели зиму у розбещених грабуваннях та мародерстві. Околиці Кізика були повністю спустошені. Не меншу майстерність і досконалу жорстокість вони незмінно демонстрували і в наступних битвах з турками протягом 1304 р. Втім, військова кампанія супроводжу валася постійними конфліктами та чварами каталонців з аланами. Один із них особливо значимий для нашого сюжету — кілька альмогаварів зібралися зґвалтувати дру53 Chronicle of Muntaner. Hakluyt Society. — Vol. 2. — Р. 489–512. — dli.2015.505358/2015.505358.chronicle-of.pdfhttps://ia601609.us.archive.org/13/items/in.ernet. ***** «Анатóлія» (грец. ἀνατολή; тур. Anadolu) по-грецьки означає схід (сонця), схід. Так називають азіатські володіння Туреччини (на відміну від Румелії, європейської частини Туреччини).

Desperta ferres!93 Ordre de la Cosse de Genet жину якогось мірош ника-грека. Але алани заступилися за неї. У відповідь каталонці вночі напали на аланський табір, і в бійці було вбито близько 300 аланів, серед яких був син аланського ватажка каталонцічившимститися.заприсягнувсяЗрозуміло,Джиаргона.ДжиаргонпоАпокищо,відпо-післяКізику,(6000альмогаварів) разом з аланами (1000 вершників) на початку травня продовжили кампанію в тому ж дусі. Вони звільнили Філадельфію від турецької облоги, залишивши по собі близько 20 тис. трупів ворогів. Потім вони взяли ще кілька фортець (Герма, Магнесія, Сіпілум, Кула, Тіра та ін.) з такою ж жорстокістю. Рожер у багатьох випадках обезголовлював або вішав візантійських воєначальників за боягузтво і зраду, захоплював магістрати, виганяв візантійських намісників і призначав власну адміністрацію. Все це супроводжувалося жахливими пограбуваннями всіх без розбору, насильствами та розбещеним мародерством. У Магнесії Рожер влаштував власну скарбницю і, вже за власний кошт, найняв 3000 турецьких найманців, які вже служили особисто йому. Ці найманці — турко поли (від грец. Τουρκόπουλοι — «сини турків») — місцеві кінні лучники — здавна служили у візантійській армії, Срібна монета Федора Святослава

Exaltat humilis 94 Ordre de la Cosse de Genet складаючи в ній, як і алани, особливі підрозділи. Вони, переважно, були дітьми від змішаних шлюбів між греками і турками, і здебільшого, християнами. Багато хто з них рекрутувався з сельджуків, що християнізувалися, або з сирійських православних християн. Створивши таким чином власну армію та адміністрацію, Рожер де Флор уже поводився як правитель, який облаштовує свою державу в західній Анатолії. Ті візантійські чиновники, яким вдалося врятуватися, втекли до Константинополя. Імператор перебував у безсилому розпачі. А Рожер тим часом захопив місто Тіру. У цій битві загинув його сенешаль Корберан д’Але, який був одружений із його дочкою. Ця подія збіглася за часом із прибуттям Бернара де Рокафорта. Андронік ІІ Палеолог

Desperta ferres!95 Ordre de la Cosse de Genet Бернар де Рокафорт, який зважився нарешті приєдна тися до Каталонської компанії, в липні 1304 р. прибув до Константинополя на кількох галерах із 200 вершниками та 1000 альмогаварами. Андронік відправив його до Рожера. Той прийняв Бернара як рідного — одружив зі своєю донькою (замість загиблого Корберана) і призначив своїм сенешалем (замість загиблого Корберана). А також подарував йому 100 коней та багато золота. Рожер і Бернар потім разом вирушили до міста Ані. Їх альянс виявився дуже ефективним — разом вони здобу ли блискучу перемогу в битві при Ані, знищивши армію турків, що багаторазово перевершувала їх числом, в 18 тисяч чоловік. Це був апогей їхнього спільного успіху. Обидва лідери були в ейфорії — здавалося, що вже ніщо не може їм завадити. Після такої перемоги альмогавари знову вдалися до грабежів і безчинств і стали вимагати далі просуватися на схід, у Святу Землю. Помста за помсту Але для цього були потрібні чималі гроші, які були у Рожера в Магнесії. Але повернувшись до Магнесії, він виявив, що алани перебили каталонський гарнізон і захопили всю його скарбницю та здобич. Тут же каталонців залишили останні 500 аланів, що залишалися у лавах Компанії. Це була помста Джиаргона за свого сина. Рожер обложив місто, але безуспішно. Це було як крижаний душ. Ні грошей, ні аланів. До того ж і Андронік знизив оплату каталонців уп’ятеро, що викликало сплеск обурення всіх найманців. Це був, звісно ж, приголомшливий удар. Але ще не катастрофа. І розлючені альмогавари, хаотично пересу-

Exaltat humilis 96 Ordre de la Cosse de Genet ваючись від одного грецького міста чи селища до іншого, стали нещадно їх грабувати. Вони просто насолоджувалися своїм мародерським роздоллям і безчинством. «Вони, проходячи через ті, що залишилися у нещасних римлян, міста, чинили значно гірше: вони накинулися, як на ворогів, на тих, ким були покликані, кажучи на своє виправдання, що не отримують від скарбниці певної річної платні і що тому, перш ніж померти з голоду їм самим, їм необхідно вморити тих, що їх покликали, а своїх обіцянок не виконали. Таким чином можна було бачити не тільки те, як розкрадалися майна вбогих римлян, як були зґвалтовані дівчата і заміжні жінки, як були зв’язані і катовані іншими способами старі та священики (неприязна і безжальна рука латинян була винахідлива на катування), але часто і те, як над головою римлянина сяяв оголений меч, погрожуючи йому негайною смертю, якщо не повідомить, де зберігаються його гроші. Римляни або віддавали все і самі залишалися ні з чим, або ж, не маючи чим відкупитися, валялися по дорогах з відсіченими кінцівками тіла, представляючи собою жалюгідне видовище, випрошуючи у перехожих скибку хліба або якийсь обол і не маючи ніяких інших засобів до підтримці життя, крім розмови та струмків сліз».54 Поки Рожер із альмогаварами повільно рухався до Галліполі, греки, залякані кривавим розгулом каталонців, вважали за краще самим віддатися під турецьку забезпеку. До речі, і каталонці, яким імператор явно недоплачував, повертали туркам захоплені ними міста за окрему плату. Так, вже у жовтні 1304 р. вони повернули туркам Ефес, а трохи згодом — Сарди, Німфей та Магнесію. Становище погіршувалося і тим, що самі візантійці гидко ставилися до свого замученого війною насе54 Григора Никифор. Вказ. праця. — Кн. 7, 3.

Desperta ferres!97 Ordre de la Cosse de Genet лення. Рамон Мунтанер писав у своїй «Хроніці», що «Бог покарав греків так, що їх може збентежи ти кожен. У них два певні гріхи: по-перше, вони найпишніші люди у світі і всіх вважають ні в що, хоча самі не стоять рівно нічого. По-друге, вони менш ко гось у світі мають жалість до ближнього. Під час на шого буття в Константино полі грецькі втікачі з Азії валялися на гною і кричали з голоду, проте не знайшлося нікого з греків, хто дав би їм що-небудь Бога заради, хоча в місті було безліч всяких припасів. Тільки альмогавари, схвильовані великою жалістю, ділилися з втікачами своєю їжею. Тому понад дві тисячі жебраків греків, пограбованих турками, слідували за алмогава рами всюди… Зрозуміло, що Бог забрав у греків всякий розум». Це не дивно — імперія Андроніка поринула «в хаос і безвладдя» (вираз Георгія Пахимера). Як би там не було, імператор повернув каталонське військо в Галліполі, але розплатитися з Рожером не захотів чи не зміг. А в цей самий час, наприкінці 1304 р. туди ж прибув Беренгар д’Ентенца, посланий на допом огу Рожеру королем Хайме ІІ Слушним та його братом Федеріго ІІ Сицилійським, щоб дотримуватися інте ресів Арагонського дому. Д’Ентенца був родовитим араМихайло IX Палеолог

Exaltat humilis 98 Ordre de la Cosse de Genet гонським аристократом, а тому вважався куди привіле йованішим за Рожера і, тим більше, Рокафорта. І пово дився він зверхньо гордовито. Він же привіз із собою на дев’яти галерах близько 300 кінних лицарів та 1000 альмогаварів. Тим самим цей чванливець ставав третім лідером Каталонської компанії. Рожер і Бернар були раді, зрозуміло, військовій допомозі, хоча сама присутність д’Ентенци з його аристократичною пихатістю їх анітрохи не Альмогавари,зачаровувала.хочідещо стомлені мародерством, нескінченними грабежами та безчинствами, були готові до нових битв. Тим більше, що турки знову взяли в облогу Філадельфію і захопили острів Хіос. Рожер де Флор знову почав готуватися до походу в Анатолію. А Андронік дедалі більше побоювався Рожера з його непомірними амбіціями і претензіями на власну державу і, заступай Господи, на імператорську корону. І вони з Михайлом IX вирішили його позбутися за допомогою аланів Джиаргона, які, хоч і захопили левову частку скарбів Рожера в Магнесії, але все одно вважали себе недостатньо помщеними. Всі ці почуття та побоювання всіляко поділялися та підігрівалися генуезцями. Михайло зі своєю армією, що включала елітну «аланську лейб-гвардію» (вираз Фердинанда Грегоровіуса) на чолі з Джиаргоном, проводив час у війні з болгарами. Його ставка була в Адріанополі. Туди він і запросив Рожера на бенкет, щоб попрощатися перед походом в Анатолію. Принцеса Марія, яка глибоко любила свого чоловіка, благала його ухилитися від запрошення. Але Рожер не прислухався до її благань і вирушив до Михайла з найсильнішою охороною в триста вершників і тисячею піхотинців. Його зустріли дуже святково і по-дружньому. І того ж дня він був зарізаний особисто Джиаргоном за

Desperta ferres!99 Ordre de la Cosse de Genet обіднім столом, а всі його люди були майже поголовно перебиті аланами. Це було чудово сплановане замовне вбивство. Лише кілька каталонців зуміли бігти і дістатися Галліполі, щоб повідати цю страшну звістку д’Ентенці та Рокафорту. Чутка про це майже миттєво поширилася серед населення імперії. Каталонці, що знаходилися в столиці та інших містах, також зазнали побиття. Михайло, розвиваючи успіх, оточив Галліполі. Його війська — греки, алани та туркополи — складалися з 14000 вершників та 30000 піхотинців. Але, за словами Мунтанера, «лютість і відчайдушна рішучість вирували в таборі каталанів». Д’Ентенца негайно, «із іспанською гордістю шле до Константинополя велике посольство для оголошення війни Андроніку за всіма правилами лицарських звичаїв». Потім він «спалив Іраклію, біля Родосто, — багате фракійське прибережжя було спустошене нещадно, плями крові довго плавали в морі… стовпища нещасних втікачів затопили Константинополь, наводячи жах своїми розповідями». Але столиця імперії була врятована генуезцями — їм вдалося розгромити д’Ентенцу і захопити його в полон разом із кораблями та здобиччю. Його не віддали імператору, а відвезли до Генуї. Компанія залишилася у складі лише 206 вершників, 1256 піхотинців на чолі з комендантом Галліполі Рамоном Мунтанером, сенешалем Бернаром де Рокафортом та шістьма капітанами. З цими силами Рокафорту вдалося прорвати блокаду на суші, переманити на свій бік значну частину туркополів і, разом з ними, зайняти північну частину Галліполійського півострова. Після цього каталонці з туркополами попрямували до Стенії — імперського арсеналу на північ від Золотого Рогу — і спалили там понад 150 різних судів. А потім вони розграбували і підпалили Стенію, захопили чотири своїх галери, втра-

Exaltat humilis 100 Ordre de la Cosse de Genet чені ними раніше, завантажили їх здобиччю і відплили в Галліполі на очах у константинопольців.55 Ті найжахливіші звірства, які чинили каталонці далі, іменуються в літературі Каталонською, або Альмогавар ською помстою. Рокафорт, після смерті Рожера де Флора і полону д’Ентенци, перетворився на єдиного лідера Ком панії — до кінця 1305 р. він об’єднав навколо себе рядових альмогаварів, які шукали лише здобичі і подвигів. «Щасливе франкське військо у Романії»56 (як себе назвали каталанські ватаги), під прапорами Святого Георгія і Святого Петра, стало буквально винищувати ненависних греків. Населення було перебито чи продано в рабство, на полях Південної Фракії «не залишилося ні хлібороба, ні плодового дерева». Вони спалювали всі православні монастирі, які тільки зустрічалися їм на шляху. Ком панія залишила настільки глибокий слід в історичній свідомості греків, що саме ім’я каталонців і похідні від нього досі вживаються в грецькій мові для опису хаосу, безглуздої жорстокості і живодерства. Було пограбовано афонські монастирі, населення Халкідіки зменшилося на 25–40 відсотків. Пам’ять про це спустошення та страшну жорстокість альмогаварів триватиме в історичній пам’яті греків багато століть — ченці Афона забороняли відвідування каталонцями території монастиря до 2000 року. Досі в деяких областях Греції, щоб дорікнути будь-кому в поганому вчинку, кажуть: «Цього не зробили б і каталонці». У Афінах саме слово «каталонець» — лайливе, воно синонім «дикуна, розбійника, злочинця». 55 Chronicle of Muntaner. Hakluyt Society. — Vol. 2. — Р. 536–542. — dli.2015.505358/2015.505358.chronicle-of.pdfhttps://ia601609.us.archive.org/13/items/in.ernet. 56 Грегоровиус Ф. История города Афин в Средние века (От эпохи Юстиниана до турецкого завоевания). — М.: Издательство «Альфа-Книга», 2009. — Глава XIId.

Desperta ferres!101 Ordre de la Cosse de Genet У цій ситуації смерть Рожера та полон д’Ентенци були Рокафорту дуже навіть на руку. Якщо «вчутись» у його інтереси, то найбільше його займало, як би по вернути собі скарбницю Рожера, яка була відібрана аланами у каталонців у Магнесії. Тим часом відносини Андроніка та Михайла з аланами різко зіпсувалися, оскільки візантійці вже не могли або не хотіли їм платити. І тоді, навесні 1306 р. 16000 аланів вирішили залишити імператорську службу і повернутися додому, у пониззя Дністра та Дунаю, які були нещодавно подаровані ханом Токтою болгарському цареві Федору Святославу на подяку за голову Чаки. Вони попросили Святослава прийняти їх назад. Святослав, який вів май же безперервну війну з Візантією, охоче погодився йому потрібні були і воїни, і населення.****** У передчутті прекрасної Олени Дізнавшись про це, Рокафорт вирішує перехопити аланів, перш ніж вони перетнуть Дунай, і відібрати в них скарбницю. Він забрав із собою для цього майже всіх альмогаварів з Галліполі, які були в наявності. Вони наздогнали і розгромили аланів біля міста Хемуса (червень 1306 р.), знищивши 9000 воїнів, і захопили величезний добуток, у тому числі й жадані скарби Рожера де Флора. Алани у цій битві втратили практично все, що вони заробили та награбували на візантійській службі. Святослав сам попрямував із загоном у 1000 солдатів на ****** Відомо, що у кочових об’єднаннях кількість воїнів –боєздатних чоловіків становить близько 20 % населення. Воно зазвичай і вказується у джерелах. Отже, у нашому випадку загальна кількість аланів, які хотіли переселитися, перевищує 70 тисяч. Це цілий люд.

Exaltat humilis 102 Ordre de la Cosse de Genet допомогу аланам, але було пізно. І тоді він запропонував Рокафорту пропустити аланів до Болгарії, самому перейти до нього на службу, а також руку своєї сестри Олени, яка була вдовою Чаки.57 Це була найвигідніша змовка. Якщо «вчутися» у мір кування болгарського царя, то цією пропозицією він по вертав собі податне населення колишнього улусу Ногая і Чаки, який став тепер частиною його володінь, а також набував професійної армії каталонців для захисту східних рубежів свого царства із Золотою Ордою на Дністрі. Це звільняло йому руки для продовження війни з Візантією. Альмогаварам з їхніми сім’ями було також досить ви гідно залишити абсолютно розграбовану ними Півден ну Фракію і перейти грабувати на нові території. Але найбільше це було вигідно самому Рокафорту — він, одружившись з вдовою Чаки, разом з Оленою отримує спадщину Чаки — велику територію, що належала ко лись самому великому Ногаю. Це ж ціле королівство! АбоСвятославцарство!таким чином давав Рокафорту такий «статусовий» шанс, упустити який було неможливо. Адже саме це і було межею мрії «смиренного» кондотьєра, що «піднісся», лицаря-носія «Квіткового Хреста». Перед Рокафортом відкривалася ласолюбна нагода, втрачена Рожером де Флором, — отримати собі королівство. Його не треба було навіть завойовувати — воно готове потрапляло йому в руки разом із підданими — аланами. І тоді, мабуть, побоюючись, як би Святослав не пере думав, Рокафорт негайно організовує експедицію у свої передчувані нові володіння, східними межами яких було гирло Дністра. За тодішніми картографічними уявлення 57 Иречек К. Й. Исторiя болгаръ. — Одесса, 1878.

Desperta ferres!103 Ordre de la Cosse de Genet ми це гирло включало також долини Хаджибея, Куяльни ка та Аджалицьких лиманів. Саме сюди й вирушили Рока форт із альмогаварами на кількох галерах, щоб облашту вати форпости на східних рубежах Болгарії із Золотою Ордою. Звичайно, що ці форпости були ним іменовані за назвами квітів свого лицарського Ордену — Дрока та Лілій. Саме так, здається, тут виникли приморські селища з відповідними іменами — Джинестра та Флорделіс. Судячи з усього, експедиція Рокафорта з облаштування Джинестри та Флорделіса відбулася влітку-восени 1306 р. Це була розвідка нових територій, які він сподівався і так жадав опанувати. А успіху її сприяло майже повне тодішнє безсилля Генуї на Чорному морі після різанини на весіллі Рожера де Флора — болгарські порти були для неї закриті. До того ж і хан Токта вигнав генуезців зі своїх володінь через те, що вони купували татарських дітей і продавали їх у рабство. Тому на морі тоді каталонці не мали скільки-небудь серйозних конкурентів. Здається, свої прибережні селища вони заснували на місцях занедбаних генуезьких якірних стоянок. При цьому весь здобуток каталанів і аланів знаходив ся на той момент у руках Бернара — і скарби Рожера з Магнесії, і здобуток альмогаварів у Фракії, і все награбоване аланами. Це були незліченні багатства, до яких він отримував руку Олени. Тому в липні-серпні 1306 р., коли цвіте дрок і розквітають лілії, у Рокафорта були всі підстави для оптимізму, райдужних мрій, надій, передвесільних очікувань та передчувань. Головне — не злякати таку удачу. Ніщо не заважає нам мати здогадку, про що він мріяв у заростях дроку на наших узбережжях далекого літа 1306 року — про те, що, одружившись з прекрасною Оленою,

Exaltat humilis 104 Ordre de la Cosse de Genet він ставав найближчим родичем болгарського царя, що надзвичайно підвищувало його соціальний статус, престиж і навіть (чим чорт не чудить?) дозволяло, у разі чого, претендувати на болгарський престол. Адже ж Чаці вдалося його захопити? Так чим він, Бернар де Р ока форт, гірший за якогось там Чаку. Крім того, йому могли не бути чужими й місіонерські почуття — як благородніший лицар Ордена Дроку він засновував форпости на західних рубежах християнського світу проти Pax mongolica — Золотої Орди. Це повністю відповідало хрестоносним мріянням Людовика Святого, який гадав обернути всіх монголів у християнську віру. Тоді не виключено, що ім’я квітів Ордену Дрока було ним дано Джинестрі, частково, з місіонерських спонукань. Він був романтиком, якщо жив за гаслом «Ти підносиш смиренних», написаному на його лицарському значку. Це співвідносилося і з хрестоносними ідеями Анжуйського та Арагонського королівських домів, завдяки яким він, зі худорідних міністеріалів, став лицарем «Квіткового Хреста», і які, по суті, і ініціювали Каталонську компанію Сходу. Тому у Бернара все виходило ніби дуже навіть «по-лицарськи» — справжній подвиг-авантюра (фр.: l’aventure), і він, мабуть, упивався своїм таланом. Але, як повчально зауважив про таких, як Рокафорт, «лицарів удачі» візантійський історик Никифор Григора, «тішити себе такими думками пристойно тільки недалекому розуму, який такого роду, що прямує в глибину тини і не може піднестися до думки, що події, які має у своєму розпорядженні Промисел, відповідають тим викликам, які ми робимо Йому нашими справами».58 58 Григора Никифор. Римская история Никифора Григоры, начинающаяся со взятия Константинополя латинянами. — Том 1. — Книга 6: 4. — vzjatija-konstantinopolja-latinjanami-tom-1/6Tserkvi/rimskaja-istorija-nikifora-grigory-nachinayushajasja-so-https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_

Desperta ferres!105 Ordre de la Cosse de Genet Що ж влаштував «Промисел, який усе спрямовує до користі людей»? Тим часом, до кінця осені 1306 р. Федор Святослав передумав віддавати Олену якомусь заїжджому каталану. Адже він уже домігся бажаного — позбувся безчинних альмогаварів на південних кордонах свого царства, відвоював прибережні міста у візантійців і повернув своїх аланів у рідні причорноморські степи. До того ж каталонські форпости на східних рубежах Болгарського царства навряд чи могли сподобатися хану Токті. Святославу не було ні найменшого сенсу погіршувати добрі стосунки із Золотою Ордою, що склалися після страти Чаки. Особливо в умовах війни з Візантією. Тому болгарський цар вирішив цю війну припинити, замиритися з Андроніком ІІ, а водночас і одружитися з його онукою Феодорою. Для цього він послав дві галери із зерном до голодуючого Константинополя, чим завоював симпатії його населення, яке почало чинити тиск на імператора. Вже на початку 1307 р. угода між Болгарією та Візантією була підписана та скріплена шлюбом Святослава з Феодорою. Угода підтвердила всі територіальні завоювання болгар. Рокафорт став Святославу вже не потрібен. І тому нічого не залишалося робити, як спішно повернутись зі своїми альмогаварами в Галліполі — адже, пропустивши свій шанс стати правителем, він міг втратити і владу над Компанією. Для цього були всі підстави — тоді ж, до кінця 1306 р. у Галліполі повертається і д’Ентенца, викуплений Хайме ІІ з генуезького полону. Він прибув разом з інфантом Фердинандо Майоркським, якого надіслав Федеріго ІІ для контролю над діями Компанії. Вони привезли із собою 6000 альмогаварів.

Exaltat humilis 106 Ordre de la Cosse de Genet Після повернення Рокафорт одразу ж свариться з д’Ентенцею та інфантом Фердинандо. Його підтримали і ті альмогавари, які прибули з інфантом, яких мало займали політичні інтереси Арагонського будинку — вони шукали лише здобичі та удачі. Внаслідок конфлікту «славолюбивий інфант» (вираз Фердинанда Грегоровіуса) змушений був тікати, а брат Бернара Жильбер разом зі своїм дядьком ніби «випадково» вбили д’Ентенцу під час чергової сутички. Так Бернар знову став одноосібним лідером Компанії. І він знов, з ще більшим захопленням і «лютою силою та енергією» взявся зі своїми альмогаварами грабувати Македонію, Халкідіки і розоряти Афонські монастирі. Афонський монах-очевидець писав: «Жах бачити тоді запустіння Святої Гори від руки супротивних». Мабуть, роздратований невдачею своєї «болгарсько-аланської» авантюри, він умислив стати герцогом Афінським. «Але справа, як видно, була не завгодна Богу, пише Григора, — і скінчилася нещасним чином». Люта жорстокість і самоврядність Рокафорта досягли настільки високої мірки, що викликали невдоволення серед командирів альмогаварів. Вони почали нарікати і обурюватись.Цимнепроминув скористатися Карл Валуа, який сам був не проти стати Афінським герцогом. Його завзято підтримували венеціанці, які «сипали золотом між вождями каталанів, щоб скинути Рокафорта… їм вдалося збудити заколот проти цього здатнішого спадкоємця кесаря Рожера». В наслідку венеціанському адміралу Тібо де Сепоі вдалось схопити Бернара разом з братом Жильбером. А Карл Валуа відправив їх до Роберта Мудрого (Доброго), свого давнього друга та

Desperta ferres!107 Ordre de la Cosse de Genet союзника, який незадовго до того став неаполітанським королем. Той чудово запам’ятав жадібність і здирства Бернара за два замки в Калабрії. Мабуть, мудрий Роберт, з неабияким задоволенням, ув’язнив братів Рокафортів у свій замок Аверса під Неаполем і, по душевній доброті, вморив їх там голодом. І обидва вони, мабуть, одразу потрапили до дев’ятого кола Ада вічно страждати у вічній мерзлоті. Як це у Данте і належить. Такою виявилася доля невдахи-засновника Джинестри, лицаря Ордену Дрока Бернара де Рокафорта. Зате завдяки цьому «мандрівному каталану» її назва з’являється на морських картах-портоланах з початку XIV ст., продовжує там зберігатися до XVIII ст., та опісля зникає. Арешт Бернара де Рокафорта

Exaltat humilis 108 Ordre de la Cosse de Genet І залишилося тільки ім’я — Ім’я Дроку, яке й розповіло нам всю цю захоплюючу історію. Історична пам’ять поставилася до героїв цієї розповіді по-різному. Багато персонажів війни Сицилійської Вечірні згадані Данте в «Божественній комедії» і нагороджені відповідними епітетами. З героїв Каталонської компанії гучно прославився лише Рожер де Флор, оскільки «Хроніку» його життя склав капітан альмогаварів Рамон Мунтанер, який служив під його керуванням, — сама, мабуть, приваблива особа з лідерів Компанії. Його «Хроніка» стала основою знаменитого лицарського роману Жуанота Мартуреля «Тирант Білий»59, написаного наприкінці XIV ст. Мігель де Сервантес був переконаний, що «у міркуванні мови це найкраща книга у світі». Бернар де Рокафорт не був раніше удостоєний подібної честі, напевно, він все ж таки зумів її заслужити, оскільки залишив нащадкам таємницю імені Джинестри, розкриття якої дозволило нам видерти ім’я її зачинателя з мороку забуття. Так облаштував «Промисел, який усе спрямовує до користі людей», на переконання Никифора Григори. Ось ми й докопалися до дна нашої скриньки. «Мандрівні каталани», як і передбачав професор П. К. Брун, справді приставали до наших берегів. А невдовзі після їхнього відступу Джинестру повертають собі генуезці, які й володіють цією якірною стоянкою майже до кінця XV ст. Але це вже зовсім інша історія. 59 Мартурель Ж., Галба М.-Ж. де. Тирант Белый: Роман / Перевод П. Скобцева, М. Абрамовой, Г. Денисенко. — М.: Ладомир; Наука, 2005. — (Литературные памятники). — 832 с.

Exaltathumilis

Науково-популярне видання Андрій Олегович Добролюбський Iм’я ДРОКУ Технічний редактор, коректор — Є. А. Добролюбська ВКО – 2022