Жінка як кінець початку
серія А і
офорт
188 x 92
2012
Жінка як початок кінця
серія А і
офорт
188 x 92
2012
Катерина Міхаліцина ЖІНКА (кінець початку) чуюся краплею на старому піску знаю, він пропустить поступиться зробить стежку всередині себе аби я лиш була аби лежала впокорено у його сипкому нутрі у нурті піщинок у тріщинах на їхніх кристалічних боках що завжди повертаються до сонця найхолоднішими зрізами аби снилася йому як великий круглий мак чорний од спеки майже сипкий на дотик майже рідний йому майже у нього вкорінений знаю, як він хоче знайти місце звідки я проростаю але то не любов а страх бути без… чуюся краплею на старому піску випаровуюся
Катерина Міхаліцина ЖІНКА (початок кінця) чуюся краплею на молодому стеблі а стебло волохате майже сиве від пишних ворсинок воно вміє бавитися у зрілість вміє тримати торкати за кожну молекулу змінювати вигини і западини простір над шкіркою і рух соків під нею вміє ставати усім чим захочу навіть розтуляє овальний пуп’янок чотирма окрайцями долонь навіть випускає на волю густо-червоний єдваб зморшкуватих пелюсток навіть дозволяє називати себе маком хоч насправді воно квітка чи рух до квітки чи просто – рух чуюся краплею на молодому стеблі біжу вниз
Ярина Бурбан ЖІНКА ЯК ПОЧАТОК КІНЦЯ… ЖІНКА ЯК КІНЕЦЬ ПОЧАТКУ… Жінка – це натюрморт з чашею, мушлею, замковою щілиною, ущелиною, розщелиною, отвором – в-твореним чи за-твореним – зі змієм-спокусником, змієм спокушеним; з ласощами, лестощами, пестощами, квітками розчахнутими очей і очима квітів; з платівкою, що під тонармом крутиться вперто в один лише бік – все те сáме, те сáме, те сáме… – з чужими руками, націленими на обійми, на цілу обойму обіймів; з альфою і омегою, із золотим перетином чи-то розтином, схожим на cлід від леза Оккама, який вона носить в собі, на собі потай, як найкоштовнішу в світі прикрасу, як роковану кожній одвічну спіраль, закручену зроду в один лише бік: і правий її завиток – то кінець початку, і лівий її завиток – то початок кінця… Жінка – це натюрморт в космічному інтер’єрі…
Ярина Бурбан ЗАКОХАНІ В ЧОВНІ Ми любимось тихо, тихесенько, якнайтихіше: Щоб тільки човéн не схибнувсь! – щоб ця спрага не зникла! На дні у човні ми удвох, наче в дивній криниці, З якої вода утекла – і довкола застигла… Ми любимось тихо і так віртуозно-статично, Як пара зелених жучків на осиковій гілці: Вони завмирають в єднанні, здається, навічно, Неначе поснули – і наче цей світ їм наснився. А ми у хисткому човні все пливéмо, пливéмо, Ніхто нас не чує, не бачить – ні ближні, ні дальні… Щодня і щоночі над нами схвильоване небо, І риби у хвилях, і голови в хмарах печальні…
Закохані в човні
серія Закохані подорожні
офорт
123 x 180
2012
Закохані верхи на драконі
серія Закохані подорожні
офорт
123 x 150
2012
Юлія Мусаковська ЗАКОХАНІ ВЕРХИ НА ДРАКОНІ ніч має крила дракона під які уміщає світ чорна луска лоскоче нас а в іншу мить ми прилипаємо вростаємо в неї грудьми так що не видно межі де вона а де ми місяці кігті рибини прибило до берегів між луски ребра стирчать мов кам’яні боги наші тіла вкриті ніччю із голови до ніг ніч затуляє своїх собою а ти би зміг вигодувати зірки крихтами своїх снів поки вони не в змозі вилетіти з гнізда поки ти ще мені всього не доказав чи то дракон всередині нас чи то ми верхи на нім
Наталя Трохим ЗАКОХАНІ ВЕРХИ НА ДРАКОНІ Жив собі був дракон. Та такий же!.. – не знати який! І весь у брунатній лискучій лусці з райдужним переливом. І була в нього одна голова – круторога, з розверстою пащею. І було в нього чотири лапи з пазурами хижими, наче у півня, а на кожній лапі – по оку: щоб краще бачити, видіти себто. А в пащі у нього було сто зубів і один язик. І язик його був такий самий, як хвіст, тільки тонкий і червоний. А хвіст його був отакий, як язик, тільки зелений і грубий. А тулуб у нього був довжелезний і все кільчився безперестанку, наче ціле кублище змій. І придумав собі Дракон свої Сонце і Місяць – всього по два – і вчинив ті світила багряними, щоб ніхто і ніколи не міг розпізнати, де ж тут Сонце, де Місяць: всі чотири великі були й багряніли, як призахіднє сонце на обрії, як місяць уповні на обрії. І придумав собі Дракон свою ніч – бо людської було йому мало –
і розстеляв її, де заманеться й коли заманеться. А дня не придумав собі Дракон – дня зовсім не треба йому було. Літав-літав той Дракон попід небесами, тай натрапив зненацька на пару закоханих. І відчув він, що нудно йому самому, тай каже: – Ану, голуб’ята, сідайте мені на спину! Еххх, прокачууу!!! – А де в тебе спина? – спитали вони. – А де сядете, там вам і спина! – відказав норовливо дракон. – – Ну ж бо, мерщій сідайте! Ті закохані не злякалися – сіли одне навпроти одного на спину драконову. А той закільчив їх своїм тулубом, підніс ген високо-високо, розстелив свою ніч по всіх усюдах, розклав по кутах ті багряні сонця-місяці, – і несе їх, несе понад світом тай сміється. А закохані світять очима. А в дівчини перса – мов дві білі голубки, впіймані вмілим ловцем-птахоловом, горнуться тихо одна до одної. І голови закоханих тихо одна до одної горнуться. Побачив оце Дракон своїми очима на лапах, розчепірив страшні пазурі, закоцюрбив страшного хвоста,
роздраконив страшну пащеку тай став пускати вогонь через всі свої пори! А закохані не злякались – роззирнулись хитренько, обережно вхопили ніч пальчиками за найтонший краєчок, нечутно згорнули її разом з тими сонцями-місяцями, разом з усім, що в тій ночі було – і намотали Драконові на голову. А самі злинули вгору, наче пара прекрасних янголів, – тай полинули в день. А Дракон ніде не подівся – він лише спустився на землю, виборсався зі своєї ночі й далі жив так само, як доти, і літав собі понад світом, тільки більше ніколи-ніколи не садовив на спину собі закоханих: це ж морока з ними, най Бог боронить! Цур їм та пек!
Закохані на велосипеді
серія Закохані подорожні
офорт
123 x 180
2012
Остап Сливинський ЗАКОХАНІ НА ВЕЛОСИПЕДІ Вона їде на рамі, як пташка, що ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена, з двома стуленими колінцями, що шлють солодкі позивні водіям зустрічних вантажівок. Його бачимо невиразно, зате чути, як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням педалей. Мугикає мелодійку, з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають. Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його, не обертаючись – точніше, підносить їх навмання, а він ловить горіхи вустами, що нагадують брунатну поторочену латку. Назад, зі станції, вона вертатиметься сама, більше схожа на фігурку з паперу, суха, рівна, двовимірна, звикла вправлятися в цій любові, як у добуванні обіду з нічого – жменьки чаю і двох картоплин. Буде їхати крізь перші удари дощу, перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні і крутив її довго в обіймах. От, пуста мова любові, що торгується із надією, як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня не чіпай, якщо вже не дано мені пережити ніч.
1
2
3
4 5
6
7
Маріанна Кіяновська СЕРІЯ “ШІСТЬ ДРУЖИН ГЕНРІХА VIII” Жінки — як метелики. Ентомологія. Очі Прикриті повіками, наче пройшли крізь одне З семи перетворень, а потім спинилися, не Такі, як до того. І шати єдвабні жіночі, Крізь той золотистий пилок, що подібний на пил, — У вихорі часу, в спасінні — нетлінні, незмінні. А з іншого боку портретів — підрамники й тіні Прожитого і непрожитого, шрамів і крил.
серія Шість дружин Генріха VIII офорт
207 x 85 (1 — 6); 207 х 103 (7) 2011 — 2012
1
Катерина Арагонська
2
Анна Болейн
3
Джейн Сеймур
4
Анна Клевська
5
Катерина Говард
6
Катерина Парр
7
Генріх VIII
Катерина Міхаліцина СТРАХ (та, що п’є біле вино) та що п’є молоко називаючи білим вином імена забуває збираючи краплі губами зате знає напевне коли випадатиме дощ скільки в міста подряпин і хто їй затулить при брамі перші кроки до втечі хто стане їй наперекір або так навперейми розводячи руки як крила бо вона пам’ятає що вчора була наче звір котрий вскочив у пастку а завтра складе орігамі зі своїх двох долоньок лопаток чи ніздрів чи всіх невідправлених мейлів що враз обростуться папером їй завжди буде мало зелених розпоротих нір гіацинтів у горщиках слів кави вітру дерева не дадуть їй злетіти хоч першопричина – то Він кОтрий в брамі стоїть і сліди її ловить на шворку Він великий і стиглий Він важчий ніж ребра човнів що несли її з дому Він вміло здирає обгортку і вилущує зЕрня в якому вже видима цвіль та що п’є молоко і край келиха гріє губами завжди буде при Ньому
хоч світ має тисячі кіл та що п’є молоко вже ніколи й не вийде із брами
Біле вино
серія Вино
офорт
142 x 97
2012
Атлантида
серія Континенти
офорт
165 x 130
2011
Андрій Воронов-Зимний *** АТЛАНТИДА Якийсь кипучий біль, вигнання з раю. Ми перші виявили міт або ж пра-давність майбутніх днів на грозовому негативі ПараБрами, на вихорах етеру… Те, дитинство — провалля віри, наосліп винаходячи батьків, не предків — прародителів, не звірів — лише кров і піт. Безлюдні храми, береги, глухі й високі, нас обіймали вечоровим безголоссям дня. Ще юні, ще і ще колись назад не втомні, але вже сивиною пахли руки, спів надломлений лунав. Ніхто уже не біг в домівки голоребрим лугом, зібравшись колом на дворі, пісок тремтів під стопами, десь хвилі бились гулко одні об дно, немов вжé згинув горизонт й погас… Ми все чекали — стріли і серця напоготові, красиві й злі, несамовиті — діти божевільних рас. Стояла тиша гулом невагомим, востаннє: ранок…пошепки…вода…сон…тьма.
Наталя Трохим БАРСЕЛОНА Все тоне в червоному: навіть хрест доземним своїм раменом; навіть місяць, хоч він між морем і небом, як парус; навіть світлофори, хоч вони жовті, червоні й зелені; навіть риби, хоч вони і не тонуть… Все двоїться у мареві: навіть хрест, доземним раменом в червоне занурений; навіть місяць, між морем і небом, як парус – їх тепер два чи три!; і світлофори, і риби – їх тепер не злічити!; все двоїться, троїться – і тоне в червоному: Барселона!
Барселона
глибокий друк, змішана техніка
700 x 650
2012
Наталя Трохим ОМ МАНІ ПАДМЕ ХУМ Сяйво перлини коштовної, тихе і тепле, як молоко, б’є джерелом із найглибших глибин, із найвищих висот лине… Лишися з ним віч-на-віч, зіниці втопи йому в серце, затамуй погляд, як подих – і побачиш: розтане перлина, зостанеться тільки німб, корона довкола сяйної безодні, в якій розчиняється зір; – і побачиш, що всі – птахи, звірі, комахи, і риби морські, і дерева, і трави, і зорі небесні, всі ми – лиш Божі літери, на прозорих пелюстках Всесвіту написані так, щоб видно було й потойбіч…
Ом мані падме хум
глибокий друк, офорт, змішана техніка
700 x 650
2012
© Ярина Бурбан, текст, 2013 © Андрій Воронов-Зимний, текст, 2013 © Маріанна Кіяновська, текст, 2013 © Катерина Міхаліцина, текст, 2013 © Юлія Мусаковська, текст, 2013 © Остап Сливинський, текст, 2013 © Наталя Трохим, текст, 2013 © Роман Романишин, ілюстрації, 2013 © творча майстерня Аґрафка, дизайн, 2013