ОЛЕКСАНДР АРХИПЕНКО 1887-1964
На червоному корпусі Київського університету немає меморіальної дошки, хоч саме тут 30 травня 1887 року у старовинній інтелігентній українській родині з’явився на світ Олександр Архипенко. Його батько завідував лабораторіями та фізичними кабінетами і мешкав при Університеті святого Володимира. На той час це було нормально: Олександр Блок теж народився у Петербурзькому університеті, де жила родина ректора – дідуся майбутнього поета. Дід Олександра був художником-іконописцем. Хлопець розпочав заняття живописом у 1900-1901, копіюючи з книги рисунки Мікеланджело. У 1902–1905 навчався в Київському художньому училищі, звідки його виключили за звинувачення викладачів у застарілості поглядів. У 1906 році переїхав до Москви, де продовжив навчання в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. У 1908 році Архипенко їде до Парижа, де кілька тижнів навчається в Школі красних мистецтв, яку залишає, не сприйнявши тамтешнього академізму. Продовжує жити в Парижі, ділить майстерню з молодим Модільяні, вивчає давню скульптуру Єгипту, Ассирії, Центральної Америки, Африки, починає експерименти з просторовими елементами, формулює так звану теорію порожнього простору. У 1908-11 Архипенко створює бронзові скульптури «Адам і Єва», «Жінка з кішкою». «Саломея», «Сюзанна», «Та, що сидить оголена», акцентуючи увагу на пластиці цілого, обтічності фор-
ми і фактурності поверхні. У 1910 Олександр Архипенко відкриває майстерню на Монпарнасі, працює зі скульпторами-кубістами. У 1910 році виставляється в Салоні незалежних разом з Екстер, Малевичем, Пікассо, Браком, Дереном та ін. У 1912 створює серію фігур «Цирк Медрано», вибудуваних за допомогою простих геометричних форм. Тоді ж засновує в Парижі власну школу, подорожує з виставкою своїх робіт Італією, Швецією, Німеччиною, Чехією. У роки Першої світової війни Архипенко живе у передмісті Ніцци, працює у сфері «скульптоживопису», сполучаючи тримірне і пласке. У цей час починає створювати фігури з наскрізними отворами, вперше у світовій скульптурній практиці використовує простір «всередині» та «порожнечу» як образотворчі елементи, ідентичні матеріальним. Ми всі вміємо бачити не тільки об’єми, а й простір навколо і всередині них. Таке бачення було неможливим у ХІХ столітті. Архипенкові доводилося привчати людський зір до нового просторового виміру, посилаючись навіть на те, що це не його власна вигадка – таке поняття було добре відоме стародавнім китайським філософам. Так само людство давно звикло і нарешті цілком прийняло узагальнені скульптурні образи-символи, використання у скульптурі різних матеріалів та кольору, рухомі композиції, названі «архипентурою», скульптуру, освітлену зсередини. Все це – винаходи Архипенка, і кожного разу йому треба було доводити їхню доцільність.
Згодом майстер створює витягнуті вгору напівабстрактні металеві та кам’яні торси, вазоподібні скульптури. У 1921 році одружується з німкенею А.Бруно-Шміц і оселяється в Берліні, де відкриває власну художню школу. У тому ж році в нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва з великим успіхом проходить виставка робіт Архипенка. У 1923 році він переїжджає до США, в 1928 році отримує американське громадянство. У 1920-30 створює низку реалістичних творів, а також традиційні скульптурні портрети Шевченка, Франка, діячів американської політики та культури. Продовжуючи пошуки у жанрі абстрактної скульптури, розробляє так звану архипентуру – рухомий живопис, де за допомогою складного механізму приводилися в рух вузькі кольорові смуги, які створювали певні композиції, що змінювалися по волі художника. Архипенко експериментує зі «звуковою скульптурою», створює напівпрозорі, освітлювані зсередини форми-об’єкти. У каталогах скульптор зазначав: «Олександр Архипенко, українець», хоч і мав американське громадянство. Він не втручався в політику, не підтримував і не засуджував політичні події в Україні, але радо відгукувався на всі ініціативи, що виходили з батьківщини, і у 1920х – на початку 1930-х років брав участь у виставках на українській землі. Київському музею він подарував бюст диригента Менцельберга і, за чутками, прагнув передати Києву свою мистецьку спадщину, але за радянських часів саме ім’я Архипенка було небезпечно згадувати,тому рідне місто скульптора на довгий час лишилося з єдиною його роботою. Ті, хто відвідував Архипенка в останні роки його життя, зазначали, що розмовляв він українською та англійською мовами. Його англійська здавалося жорсткою і акцентованою, а українська була мовою Східної України початку ХХ століття. Мистецька ж мова Архипенка стала у цьому столітті мовою всього людства.