Шорт лист на 2018 р

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Історик у дзеркалі епохи 165 років від дня народження Миколи Аркаса

Аркас Микола Миколайович народився 7 січня 1853 року у Миколаєві в сім'ї адмірала Чорноморського Флоту. Отримав різносторонню освіту в Училищі правознавства у Петербурзі та Одеській гімназії. Згодом навчався на фізикоматематичному факультеті Новоросійського університету в Одесі. Після завершення навчання (з 1875 до 1881 рр.) за родинною традицією М. Аркас служив у морському відомстві в Миколаєві. У вільний від служби час віддавався улюбленій справі – збиранню і запису народних мелодій і вивченню історії України. Під впливом свого вчителя Петра Ніщинського – українського композитора, диригента, письменника – почав самотужки оволодівати музичними знаннями, композиторськими навичками і писати музику. Творчий доробок композитора складають солоспіви, вокальні ансаблі й обробки народних пісень (близько 80). Найзначнішим твором М. Аркаса, який приніс йому визнання, стала опера «Катерина» за поемою Тараса Шевченка (1890 р.). Цей твір започаткував оперну шевченкіану і став першою українською ліричною народнопобутовою оперою. «Катерина» з великим успіхом була поставлена трупою М. Кропивницького у Москві у 1899 році, а згодом – у Мінську, Вільнюсі, Києві. До цього часу постановки опери постійно відновлюються. Після закінчення морської служби у 1881 році, М. Аркас зайняв посаду мирового судді у Херсоні. Багато часу віддавав культурно-громадській роботі. Він став засновником і головою товариства «Просвіта» в Миколаєві, на власні кошти відкрив народну школу з українською мовою навчання. У 1908 році була опублікована «Історія УкраїниРуси» М. Аркаса. Помер М. Аркас 26 березня 1909 року в Миколаєві, де його і поховано.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Яр Славутич – людина нової доби 100 років від дня народження

Григорій Михайлович Жученко – (псевдонім Яр Славутич; 11 січня 1918 року , хутір Жученки Херсонськоїа губернії (тепер Кіровоградська область) – 4 липня 2011 року, Едмонтон, Канада) — український поет, перекладач. Григорій Жученко (справжнє прізвище та ім'я Яра Славутича) народився 11 січня 1918 року в давньому (заснованому ще в XVII столітті) козацькому зимівнику, згодом – родовому хуторі Жученки на північній Херсонщині (тепер Долинського району Кіровоградської області) Старовинний шляхетський рід дав Україні не одного визначного діяча. Його представники були сподвижниками Я. Остряниці, Б. Хмельницького, І. Мазепи. В сім’ї свято зберігались українські традиції, хлопчик виховувався під впливом вогненного шевченкового слова, музики дніпрових порогів, під впливом свого діді-патріота. Ще хлопчиком, а згодом вже й студентом Яр Славутич зустрічався у Дніпропетровську з Дмитром Яворницьким. На початку 30-х років більшовики розкуркулили сім’ю, вигнали з хати, хутір зруйнували, а Григорія разом з батьками заарештували і відправили на заслання. Він утік і довго переховувся, жив під зміненим прізвищем. Під час війни опинився в Чернигівський Січі – бойовій частині, яка боронила Україну як від німецького фашизму, так і від більшовицької влади.

«1941 року, під німецькою займанщиною, молодий вояк разом з іншими військовиками організовує в лісах північної України Чернигівську Січ, яка ставить за мету оберігати місцеве населення від німецьких грабунків, рятувати молодь, наловлену німцями та поліцаями для рабської праці у фатерлянді, а також готуватися стати армією Самостійної Української Держави – СУД; тоді ж, 1943 року, він, сотник Чернигівської Січі, втрачає дружину з одноденною донькою, яких спалюють гітлерівці, винищуючи українські села». Там він познайомився з Оленою Телігою і Олегом Ольжичем. В 1943 році Григорій Жученко вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі «Нова Україна», де надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу Жученко друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало його легальним прізвищем.

1945 року Григорій Жученко покинув палаючий Берлін, сховавши на грудях свої та чужі рукописи. У Німеччині, знайшовши українські шрифти, надрукував свою першу поетичну збірку «Співає колос». Опинившись у вільному світі, Яр Славутич, попри всі негаразди-необлаштованості починає з наростаючою інтенсивністю вести боротьбу проти колоніального уярмлення України московською необільшовицькою імперією, раз і назавжди обравши за основу зброю в тій боротьбі слово правди, яке незмінно прагне донести до людей. Подальше його життя пов’язане з Американським континентом, одиннадцять років він прожив у США, потім оселився у Канаді. Багато років Яр Славутич, доктор славістики обіймав посаду професора Альбертського університету в Едмонтоні з 1960 по 1983 рр. Його курси з української літератури користувались незмінним успіхом і не тільки серед українців. Автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон). Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 р., похований на цвинтарі св. Михаїла. Ім’я – Яр Славутич – поет обрав на згадку про рідні краї. Сила характеру, успадкована від предків, кипуча діяльна натура допомогли і вижити, і досягти вершин у творчості. Нагороди: Перша і друга премії від Фонду Івана Франка в Чикаго, золота Шевченківська медаль від Конгресу Українців у діяспорі, звання поета-лауреата в Канаді, державний Орден від уряду України «За Заслуги» та «Почесна Грамота» від Національної Академії Педагогічних Наук України (2008).

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Сміх заради життя, а життя заради сміху 85 років від дня народження Євгена Дударя

Євген Михайлович Дудар – один із найвідоміших сучасних українських гумористів. Народився сатирик 24 січня 1933 року в селі Озірна Зборівського району на Тернопільщині в селянській родині. Гумористичні здібності перейняв від батька, звичайного кравця, який був великим жартівником і свою любов до дотепів передав синові. З дитинства Євген захоплювався читанням гумористичних творів Степана Руданського та Остапа Вишні. Закінчив Євген Дудар факультет журналістики Львівського університету в 1962 році. Працював редактором видавництва Львівського держуніверситету, друкував гуморески й фейлетони у пресі. Згодом переїхав до Києва і влаштувався на роботу до редакції журналу «Перець». Про перші літературні спроби Євген Дудар з гумором згадував: «Писати почав змалечку. І одразу смішно. Плакала тільки вчителька. За перші спроби били по руках. Про наступні спроби мовчали...». Бути сатириком у тоталітарному суспільстві – то велика сміливість. Євген Дудар одчайдушно став на цей шлях. Перша збірка його гумористичних творів «Прошу слова» побачила світ 1967 року у Львові. Усього їх вийшло друком аж два десятки, серед них «Коза напрокат», «Сеанс гіпнозу», «Профілактика совісті», «Шедевр за вуаллю», «Директор без портфеля», «Рятуймо жінку». У тих збірках, які з'явилися в роки незалежності України, ще різкіше зазвучали гумористичні та сатиричні мотиви: «Штани з Гондурасу», «Плацдарм», «Українці мої, українці...» та інші. Порадував письменник своїх шанувальників і вибраними творами у 2 томах «Галерея чудотворців». Він – заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні. Євген Дудар переконаний, що «сміх врятує світ» і що українське суспільство можна оздоровити через гумор і сатиру.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Поетеса палкої лірики 100 років від дня народження Любові Забашти

Любов Василівна Забашта – поетеса, драматург, прозаїк – народилася в місті Прилуки на Чернігівщині. З дитинства дівчинка полюбила поезію, пісню і, будучи третьокласницею, вже почала складати вірші. Уперше вірші Любові Забашти були надруковані в газеті «Правда Прилуччини» (1935). Свого часу, в середині 1930-х років, майбутню поетесу підтримав П. Г. Тичина, що окрилило дівчину. На обласній нараді молодих літераторів у Чернігові виступала і сімнадцятирічна Люба. Вона читала вірші про квіти і дівочі мрії. Це було доволі несподівано, оскільки переважно тодішні початківці присвячували свої поезії розвитку сільського господарства і промисловості, ударництву. Але Павло Григорович, який був почесним гостем наради, похвалив молоду авторку і сказав, що від квітів не треба відвертатися і варто вміти бачити красу природи. Після закінчення школи Л. Забашта навчалася в Одеському водному інституті, потім працювала інженером-кораблебудівником. Поетеса наполегливо готувала свою першу збірку, але почалася війна, тому і не вдалося її видати. У роки війни Любові Василівні довелося пережити трагічні й тяжкі випробування (загинув чоловік, з яким прожила всього рік). У повоєнний час без відриву від виробництва Любов Забашта навчалася на літературному факультеті Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. У грудні 1956 року вдруге вийшла заміж – за Андрія Малишка. Мешкала в Києві в будинку письменників «Роліт», на фасаді якого 12 березня 2003 року їй встановлено бронзову пам'ятну дошку. Перша збірка віршів для дітей «Паляниця-білолиця» була опублікована в 1963 році. Пізніше вийшли друком збірки віршів для малят «Коли я виросту», «По гриби», «Пісня зеленого лісу», повість «Будинок мого дитинства» та інші твори. У 1968 році була надрукована драматична поема «Дівчина з легенди» (про легендарну народну піснярку Марусю Чурай), поставлена згодом на сцені Тернопільського музичнодраматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Відома й інша драматична поема поетеси – «Тернова доля» (про великого Кобзаря). Творчий доробок Л. Забашти нараховує декілька поетичних збірок, книжок прози, п'єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями («Ой вербиченько», «Червона ружа», «Криниця мого дитинства», «Засихає в степу материнка» та інші). Померла 21 липня 1990 року під час лікування в Хмільнику (не витримало серце). Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з Андрієм Малишком.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Уроки історії 80 років від дня народження Петра Толочка

Петро Толочко за визначний особистий внесок у розвиток археології, збагачення історичної науки фундаментальними дослідженнями про Київську Русь та стародавній Київ, активну громадськополітичну та законотворчу діяльність нагороджений орденом Ярослава Мудрого V (1998) та IV (2002) ступенів. Відомий український історик, археолог, громадський і політичний діяч, Петро Петрович зробив вагомий внесок у вирішення актуальних проблем історії східних слов’ян, Київської Русі та українського середньовіччя. Народився 21 лютого 1938 р. у с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області. Після закінчення історичного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка і короткочасної музейної роботи свою наукову діяльність пов’язав з Інститутом археології Національної академії наук України. Пройшов шлях від вченого секретаря (1966–1970), завідувача відділу археології Києва (1974– 1982), завідувача відділу давньоруської і середньовічної археології (1982–1987) до директора Інституту (з 1987 р.). Дослідження окремих історичних етапів становлення Києва виклав у кандидатській, а пізніше й у докторській дисертаціях. Таким досягненням Петра Петровича Толочка сприяв правильно обраний фах і заняття улюбленою справою – постійним науковим пошуком. У 1993–1998 рр. обіймав посаду віце-президента Національної академії наук України, з 1990 р. є академіком НАН України. Петро Петрович – член Виконавчого комітету та голова Національного комітету Міжнародної унії слов’янської археології, голова Національного комітету Візантиністів; член-кореспондент Центрального Німецького інституту археології, член Академії Європи, іноземний член Російської академії наук. Один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а з 1989 р. – його голова. Автор близько 500 наукових праць, в тому числі 30 монографічних досліджень, понад 250 публіцистичних і белетристичних праць з проблем становлення української державності, формування політичної нації, громадянського суспільства і його еліти, визначення національної ідеї. Публікації Петра Петровича Толочка побачили світ у Німеччині, Франції, Канаді, США, Болгарії, Росії, Польщі. Був обраний народним депутатом Верховної Ради України III, IV скликань. Брав активну участь у законотворчій діяльності. Зокрема, став одним з ініціаторів внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини», прийняття законів «Про вищу освіту» та «Про охорону археологічної спадщини». У 1983 р. Петро Петрович став лауреатом Державної премії УРСР у галузі науки і техніки за цикл робіт з історії та археології Києва, а в 2002 р. – лауреатом Державної премії України у галузі науки і техніки за цикл праць «Давня історія України» та «Етнічна історія давньої України». За дослідження проблем урбанізації Київської Русі йому присуджено премію Національної академії наук України імені М.С. Грушевського. Винятково плідна діяльність у галузі історії України, вагомі наукові дослідження П.П. Толочка відзначені Почесною грамотою Верховної Ради УРСР, орденом «Знак пошани», медаллю «1500-річчя Києва». Життєве кредо: «Бути чесним перед собою».

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Останній гетьман Війська Запорозького 290 років від дня народження Кирила Розумовського

Народився Кирило Розумовський 18 березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в родині бідного козака Григорія Розумовського. Своїй кар’єрі Кирило зобов’язаний старшому брату Олексію, який маючи чудовий, особливий голос потрапив до царського хору Єлизавети. Говорять, що імператриця та український козак Олексій таємно одружились, за що родина Розумовських отримала графський титул. Олексій турбуючись за освіту свого меншого брата відправив Кирила на навчання до Європи. Той навчався в університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга, Кирило Розумовський одружується із близькою родичкою імператриці -графинею Катериною Наришкіною, яка народить йому вісім дітей. Маючи добру освіту, Кирило користується авторитетом серед російських вчених. Згідно указу імператриці він був призначений президентом Петербурзької академії наук. На прохання козацької старшини, яку підтримав Олексій Розумовським, імператриця Єлизавета I Петрівна іменним указом відновлює гетьманат. На Глухівській раді, яка відбулась в лютому 1750 року, за вказівкою імператриці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського. Його самого на раді не було, він не бажав переїзжати з міста до провінції, але за суворим наказом Єлизавети змушений був поїхати до Глухова. Він зразу ж приступив до проводження політики в якості гетьмана, яка була спрямована на відновлення козацьких вольностей. Об’єднавши навколо себе передових і освічених старшин, Кирило Розумовський запропонував реорганізувати адміністративний устрій Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, він запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити новий орган управління – Генеральні Збори. Козацька старшина поступово почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з стану козацтва. Почало діяти традиційна козацька система судочинства. Було повністю реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував благородні плани про відкриття масштабного українського університету в Батурині. У 1762 році до влади в Російській імперії приходить невістка Єлизавети – представниця збіднілого німецького роду Катерина ІІ. Вона ніяк не бажала посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами урізує вплив гетьмана: ліквідує митні збори між Україною і Росією, Київ більше не під контролем гетьмана. А в 1764 році видає укази про ліквідацію гетьманства та про створення другої Малоросійської колегії для управління українськими землями та народом. За останнім гетьманом Кирилом Розумовським були збережені його титули та власність на території Російської імперії. Він доживав свого віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт - лист на тему : Володимир

Нарбут

130 років від дня народження Один із засновників акмеїзму (мистецького напрямку, представниками якого були А. Ахматова та О. Мандельштам) Володимир Нарбут народився у хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер с. Червоне Глухівського р-ну Сумської обл.) Брат відомого українського художникаграфіка Георгія Нарбута. Середню освіту отримав 1906 р. у Глухівській гімназії, того ж року вступив на математичний факультет Санкт-Петербурзького університету (під час навчання переводився на історико-філологічний та факультет східних мов).

1908 – дебютує в літературі.

1911 – керівник відділу поезії студентського журналу «Gaudeamus». Осінь 1911 – один із засновників товариства поетів-акмеїстів «Цех поетів». 1912 р. вийшла друком збірка В.Нарбута «Алілуйя», яку заборонила цензура і через яку він змушений був покинути університет і виїхати в етнографічну експедицію до Африки (Абіссинія, Сомалі). Березень 1913 р. – амністований, повернувся до Росії, де видавав і редагував «Новый журнал для всех». Але у зв'язку із фінансовими проблемами того ж року повертається до рідного Глухова. Після революції 1917 р. приєднався до лівих есерів, а згодом і до більшовиків. Входив до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів.

1918 – керував виданням більшовицької преси в м. Воронеж, а 1919-го – у Києві. Того ж року заарештований білогвардійською контррозвідкою у Ростові-на-Дону (звільнений із в'язниці червоноармійцями).

1920 – голова Одеського відділення Російського телеграфного агентства (РОСТА), видавець журналів «Лава» і «Облава».

1912 – керівник Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ, м. Харків).

1922 – працював у відділі друку ЦК РКП (б) у Москві, редагував журнали «30 дней», «Всемирный следопыт», «Вокруг света», очолював видавництво «Земля і фабрика». У 1928 р., за звинуваченням у «приховуванні низки обставин, пов’язаних із перебуванням у полоні в білих», був виключений з ВКП (б) і звільнений з адміністративних посад. У жовтні 1936 р. заарештований за доносом як «український націоналіст»; у липні 1937 р. засуджений до ув’язнення терміном на 5 років, відправлений до пересильного табору поблизу м. Владивосток, пізніше – до м. Магадан, де у квітні 1938 р. був повторно засуджений і розстріляний (за іншими даними – утоплений на баржі разом з іншими в’язнями). Як пише у своїх спогадах Н. Я. Мандельштам, вдова Осипа Мандельштама, точних відомостей про його смерть немає, є тільки розповідь якогось Казарновського: «Про нього говорять, що в пересильному [таборі] він був асенізатором, тобто чистив вигрібні ями, і загинув з іншими інвалідами на підірваній баржі. Баржу висадили, щоб звільнити табір від інвалідів. Для розвантаження...». Офіційна дата смерті Нарбута – 15 листопада 1944 року, швидше за все вигадана. «Дата в свідоцтві про смерть, виданому загсом, теж нічого не доводить, – пише Н. Я. Мандельштам. – Дати проставлялися абсолютно довільно, і часто мільйони смертей свідомо відносилися до одного періоду, наприклад, до військового. Для статистики виявилося зручним, щоб табірні смерті злилися з військовими...». Очевидці відносять смерть Владимира Нарбута в крижаних хвилях моря Охотського до весни 1938 року. Творчий доробок В.Нарбута: «Поезії. Рік творчості перший» (1910), «Алілуя» (1912, після виходу друком вилучена цензурою; перевидана у 1922), «Веретено» (1919), «Вірші про війну», «Плоть», «Червоноармійські вірші», «У вогненних стовпах» (усі – 1920), «Радянська земля» (1921). «Олександра Павлівна» (1922); його остання збірка «Спіраль» (1936), підготовлена до друку, не побачила світ через арешт автора.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему : З чарівної країни дитинства 85 років від дня народження Віктора Близнеця Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959 p ., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок – для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980).В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).

1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», – це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, – предки оповідача, кілька поколінь поліщуків. А вже наступна книжка В. Близнеця – повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України. Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька. Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) – як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» – для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення. У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой – підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю – на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини. Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі – гідність. Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід – свідчить повість «Женя і Синько» (1974). Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає – Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості. Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип – суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» – родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль – ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду – і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво – в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979). Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше – життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть – без присідання й без сентиментального рюмсання. В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих – поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того – Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему : Червоний Хрест – це віра й допомога, Надія і Любов, і

милосердя Бога…

100 років від дня заснування Товариства Червоного Хреста

  



 



Місія організації Товариство Червоного Хреста України є всеукраїнською добровільною громадською гуманітарною організацією. Основна мета діяльності Товариства Червоного Хреста України – захист життя людини, попередження та полегшення людських страждань під час збройних конфліктів, стихійного лиха, катастроф та аварій, надання допомоги медичній службі збройних сил і органам охорони здоров’я, сприяння органам державної влади України у їхній діяльності в гуманітарній сфері. «…Зазначена мета досягається цілком неупереджено, без будь-якої дискримінації за національною, расовою, статевою, релігійною, мовною, класовою ознакою чи політичними переконаннями…» (Зі Статуту Товариства Червоного Хреста України) Структура Товариство Червоного Хреста України складається з організацій національного (центрального), регіонального, місцевого та первинного рівнів. До національного (центрального) рівня Товариства належить його виконавчий орган – Національний комітет Товариства Червоного Хреста України До регіонального рівня Товариства належать обласні організації (Вінницька, Волинська, Дніпропетровська тощо). Регіональні організації є складовою частиною Товариства і організаційно підпорядковані Товариству Червоного Хреста України та його Національному комітетові. До організацій Товариства місцевого рівня належать міські, районні та міськрайонні організації Товариства, які є складовою частиною відповідних регіональних організацій Товариства і організаційно їм підпорядковані, а також НК Товариства. До організацій Товариства первинного рівня належать первинні організації (осередки) Товариства, створені за місцем роботи, проживання чи навчання громадян, які є складовою частиною відповідних місцевих організацій Товариства і організаційно їм підпорядковані. Історія 1918 рік В Києві 18 квітня відбувся І З’їзд Товариства Червоного Хреста України. Саме ця дата є початком роботи Українського Червоного Хреста як самостійного національного товариства.

1920-ті роки Товариство організовує тисячі безкоштовних їдалень для бідних, надає населенню мільйони продовольчих пайків.

1930-ті роки Червоний Хрест України має в своїй власності 119 медичних, 206 профілактичних та дитячих закладів, четверту частину всіх протитуберкульозних диспансерів, 36 оздоровчих установ, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів, 400 аптек і магазинів санітарії та гігієни.

1941-1945 Під час Великої Вітчизняної війни Товариство готує та відправляє на фронт понад 100 тисяч медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць. В цей час Червоний Хрест також стає ініціатором безоплатного донорства. Подвиг 17 українських сестер милосердя, учасниць бойових дій відзначений медаллю імені Флоренс Найтінгейл – вищою нагородою Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Нині в Україні 23 медичних сестри увінчані цією найпрестижнішою світовою відзнакою за виняткове милосердя у повоєнний і мирний час.

1961 рік Створення патронажної служби Товариства для медико-соціальної підтримки мало захищених верств населення.

1986 рік Більш ніж 10 тисяч активістів, члени санітарних постів і дружин Червоного Хреста взяли участь у евакуації і розселенні постраждалих від Чорнобильської катастрофи, надавали їм медико-соціальну, психологічну та матеріальну допомогу. Було розподілено 7 тисяч тон продуктів харчування, 105 тон сухого молока, полівітамінів, левотироксін.

1990 рік За ініціативи Червоного Хреста України почала діяти комплексна Чорнобильська програма. Пересувні діагностичні бригади Червоного Хреста проводили обстеження постраждалого населення,





 





вели просвітницьку роботу серед населення постраждалих регіонів. На підтримку гуманітарних програм для постраждалого від аварії на ЧАЕС населення Червонохресний рух залучив понад 35 млн. доларів США.

1992 рік Президентом України видано «Указ про Товариство Червоного Хреста України», за яким воно визнається єдиним національним Товариством Червоного Хреста України на території нашої держави, уповноваженим сприяти органам державної влади в їхній діяльності в гуманітарній сфері. Цього ж року згідно розпорядження Кабінету міністрів України створено Службу розшуку Товариства Червоного Хреста України. Основне завдання Служби розшуку – здійснення заходів по розшуку та відновленню родинних зв’язків, втрачених внаслідок Другої світової війни, інших збройних конфліктів, стихійного лиха, надзвичайних ситуацій та міграції.

1993 рік Товариство отримує офіційне визнання Міжнародного Комітету Червоного Хреста у Женеві і стає повноправним членом Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

1999 рік Верховною Радою України прийнято закон «Про символіку Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в Україні», яким визначені порядок та умови використання і захисту емблем Червоного Хреста і Червоного Півмісяця на території України.

2002 рік Прийнято Закон України «Про Товариство Червоного Хреста України», яким регулюються відносини, пов’язані з діяльністю Товариства Червоного Хреста України, визначається його правовий статус та правові засади діяльності.

2009 рік Верховна Рада України ратифікувала ІІІ Додатковий протокол до Женевських Конвенцій 1949 року «Про Червоний Кристал».

2013-2016 роки Товариство працює в особливому режимі. Створено загони швидкого реагування для надання допомоги постраждалим під час громадського неспокою, особливо в Києві, Харкові, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Херсоні, Одесі, Миколаєві, Вінниці і Вінницькій області. Товариство зосереджує роботу на наданні допомоги постраждалим і переміщеним особам із зони збройного конфлікту та Криму, а також продовжує допомагати вразливим категоріям населення. Розвивається напрямок діяльності Товариства з психосоціальної допомоги. Міжнародне співробітництво Український Червоний Хрест плідно співпрацює з 21 національним товариством зарубіжних країн, з якими укладені угоди про співпрацю, за фінансової підтримки міжнародних колег щороку виконує понад 20 гуманітарних програм. Товариство Червоного Хреста України є одним з ключових розробників стратегії Міжнародного Руху Червоного Хреста по підготовці національних товариств до відгуку на надзвичайні ситуації, спричинені ядерними, радіологічними, біологічними та хімічними факторами. Особлива увага приділяється співпраці з міжнародними організаціями і фондами (UNDP, UNICEF, UNFPA, ECHO, WEP, GIZ, WHO, UNHER тощо) для підтримки гуманітарних програм Товариства.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Беатріче з хутора Мотронівка /190 років від дня народження Ганни Барвінок/

Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш, яка виступала в літературі під псевдонімами Ганни Барвінок та А. Нечуй-Вітер, своїми зворушливими оповіданнями здобула почесне ім’я - «поет жіночого горя». І. Франко Ганна Барвінок (Олександра Білозерська) народилася 5 травня 1828 року на Чернігівщині у високоосвіченій дворянській родині. Освіту майбутня письменниця одержувала вдома та у приватних пансіонах на Полтавщині. Всі діти Білозерських стали видатними діячами української культури: брат Василь – громадський і літературний діяч, один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства; Микола – фольклорист і етнограф, автор праці про Шевченка («Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц»), видавець збірника «Южнорусские летописи», редактор «Черниговских губернских ведомостей». У 1847 р. О. Білозерська вийшла заміж за Пантелеймона Куліша, на весіллі старшим боярином був друг сім'ї Тарас Шевченко. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства виїхала до Тули за місцем заслання чоловіка. Із 1854 р. сім`я жила у Петербурзі, а 1883 р. оселилася в Мотронівці на Чернігівщині. Літературну діяльність письменниця розпочала 1858 р. оповіданнями з сільського життя, опублікованими в альманахах «Хата», «Руська хата», «Рада», «Перший вінок», «Наша доля», журналах «Основа», «Киевская старина» під псевдонімом Ганна Барвінок. Особливу увагу авторка приділяла родинно-побутовим стосункам, тяжкій, нерідко трагічній долі жінок-селянок, зумовленій переважно негараздами у сім'ї та іншими побутовими обставинами. Письменниця створила понад тридцять оповідань, героями яких здебільшого є жінки. Основною прикметою прози Ганни Барвінок є її народна мова, вільне володіння стихією народної творчості взагалі. Саме народні українські пісні, яких чимало записала письменниця, лягли в основу низки її оповідань. Олександра Михайлівна упродовж багатьох років була вірною супутницею та помічницею в різноманітних творчих справах Пантелеймона Куліша. Завдяки її клопотанням вийшли у світ «Біблія», яку Куліш та Пулюй переклали українською мовою, збірки творів. Також вона створила музей письменника. П. Куліш теж щиро підтримував дружину у творчих пошуках. Він і надихав, і спонукав до праці, і редагував. «Я горджуся, – згадувала вона, – що була слухняна учениця, увірувала в його істину, в його благородний порив. Багато було, можливо, обдарованіших, проте не прониклись ідеєю любові до справи, вони дивилися на це, як на забаву, як на мазурку. Я ж свого таланту у землю не зарила і принесла своє серце на алтар...».

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Павло Скоропадський – гетьман України 145 років від дня народження «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням. І нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». (З тексту зречення П. Скоропадського від влади)

Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився Скоропадський у м. Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів у родинному маєтку у Тростянці, що на Полтавщині. Десятирічний майбутній генерал пройшов домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, але й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало – молодий гвардієць отримував чергові звання. Але настав 1904 рік, а з ним і російсько-японська війна на Далекому Сході. Під час війни П. Скоропадський вирушив на фронт на чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість (1905 р.). На початку Першої світової війни він був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня (1914 р.). Невдовзі отримав чин генераллейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу. Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну. Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року. Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників – німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.

29 квітня 1918 року П. Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові. Того самого дня в Софіївському соборі архієпископ Никодим благословив нову владу, а на Софіївському майдані було проведено молебень. Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу. З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети – в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади. Потребувало вирішення земельне питання. Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їх викупу та розподілу між селянами так і не вдалося виконати. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана.

Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Архітектор з химерами 155 років від дня народження Владислава Городецького Ім'я Владислава Городецького назавжди записане в золоту книгу української архітектури кінця XIX - початку XX століття. Особливо завдячує йому Київ, який Городецький прикрасив неповторними будівлями в стилі модерн. Владислав Городецький (1863 - 1930) Проходять десятиліття, а вони залишаються такими ж оригінальними, несхожими ні на які інші, бо кожна споруда ввібрала жагучий темперамент свого творця, його естетику, невситиму пристрасть дивувати і радувати світ. Архітектурне «обличчя» столиці було б не таким виразним Національного художнього музею, без стрімкого костелу святого Миколая, без легендарного «Будинку з химерами». Своєю творчістю Владислав Городецький накреслив у вітчизняній архітектурі чітку лінію по-справжньому європейського містобудування. Народився майбутній зодчий у 1863 році на Вінниччині у селі Шолудьки. Походження мав шляхетне, відповідно і виховувався. З дитинства був здібний до багатьох наук, любив історію, на все життя збереглася його любов до мандрів, відкриттів, але найбільше захоплювався мистецтвом. Цілеспрямований за вдачею, в юності він жадібно навчається, всебічно розвиває себе, активно займається спортом. Його натурі була властива схильність до пошуку, ризик, здоровий авантюризм. Вже ставши дипломованим архітектором, переїхав до Києва. Місто зачарувало його своїм рельєфом, квітучістю, розміреним ритмом життя. Хоча вже з 80-х років ХІХ століття Київ важко було назвати провінційним: розвивалася промисловість, зростала кількість заможного населення, яке тратило чималі кошти на благоустрій рідного міста. Згадаймо хоча б фабрикантів Терещенків, Ханенків, Бродських, які будували лікарні, притулки для знедолених, прокладали шляхи, подавали на церкви, на будівництво закладів культури, займалися меценатством та колекціонуванням творів мистецтва. Владислав Владиславович, як людина добре вихована, інтелігентна, швидко увійшов до київської еліти. Був він у постійному русі: то виїздив за кордон, щоб взяти участь у змаганнях зі стрільби, і рідко повертався без призу, то взагалі пускався у далекі мандри, аж у Африку, щоб вполювати тигра чи носорога. Згодом він написав книгу про свої пригоди на полюванні, сам проілюстрував її, а обкладинку зробив із шкіри забитого ним звіра. Але, звичайно, на першому місці в Городецького була архітектура. Саме він гідно оцінив можливості нового будівельного матеріалу – цементу, який називали тоді «штучним каменем». Владислав Городецький більшу частину архітектурних споруд у Києві втілив у цьому матеріалі. Чого вартий лише «Будинок з химерами», який був споруджений у 1902-1903 роках на вулиці Банківській! Цей дім належав самому архітектору, тому, природно, щонайкраще відповідав смакам та уподобанням автора. Споруда має форму куба з характерним для модерну еклектичним використанням різних стилів. Фасади оздоблені різноманітними скульптурними фігурами на міфологічні та мисливські теми. Всі вони виконані з цементу, який виробляла фабрика Ріхтера. До речі, цей фабрикант з метою реклами безкоштовно постачав свій цемент Городецькому, який сповна використав його конструктивно-художні якості. До декоративно-оздоблювальних робіт архітектор активно залучав свого товариша, італійця за походженням, скульптора Еліо Саля, якому належать скульптурні композиції на більшості архітектурних об'єктів, спроектованих Городецьким. Ще одним його приятелем був київський інженер А.Страус. Саме йому належить винахід із застосуванням бетонних набивних паль. Пізніше у Західній Європі стали широко застосовувати цей метод у будівництві. У Києві палі вперше були застосовані при будівництві костелу святого Миколая. Тут була використана ще одна будівельна новинка – залізобетон. Костел, що споруджувався майже десять років, в 1909 році був завершений і переданий католицькій громаді Києва. Сьогодні він використовується за прямим призначенням та виконує функцію шанованого киянами Будинку органної музики. До творчих набутків Городецького належить і Музей старожитностей та мистецтв, який нині називається Національним художнім музеєм України. На основі конкурсного ескізного рисунку архітектора Г.Бойцова Городецький спроектував справжній храм мистецтв, який споруджувався на кошти київської творчої інтелігенції та щедрих пожертвувань промисловців. Архітектор вдався до так званого «ретроспективного» напрямку, сміливо використавши форми древньогрецької архітектури. І, як не дивно, цей київський Парфенон напрочуд органічно вписався в мальовничий рельєф міста... У 90-х роках по вулиці Ярославів Вал за проектом Городецького була споруджена караїмська кенаса (у 1981 році тут розташувався київський Будинок актора). І знову архітектор активно скористався найновішими на той час технічним досягненнями – приміщення було обладнане електричним освітленням, паровим опаленням, вентиляцією. У 1920 році Владислав Городецький покинув батьківщину. Спочатку виїхав до Польщі, а потім до Ірану. Палац шаха в Тегерані – останній масштабний витвір творчого генія архітектора. У січні 1930 року життєвий шлях видатного українського зодчого обірвався. Похований він на іранській землі. Але серце його назавжди залишилося в рідній Україні, якій він віддав увесь свій щедрий талант.

Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Євген Петрушевич – президент і диктатор 155 років від дня народження Історія нашої держави знає багатьох відомих політичних діячів, котрі боролись за право незалежності нашої держави. Багато особистостей були забуті історією, деякі були знищені політичним та військовим репресивним тиском окупаційних держав. Та завжди находились люди, котрі жертвуючи власним благополуччям та волею протистояли ворогові. Одним із таких борців за свободу став доктор Євген Петрушевич, президент Української Національної Ради, диктатором ЗУНР, шостий член Директорії УНР, адже він європейський політик, який пройшов школу Віденського парламенту та Галицького сейму. Він згідно з європейськими стандартами, намагався провести земельну реформу, всемірно сприяв створенню боєздатної армії. Також був толерантним до різних політичних партій, у тому числі і до лівого спрямування, з повагою ставився до національних меншин. Намагався нав'язати прагматичні стосунки з країнами-сусідами і навіть з більшовиками. Сповідував європейські стандарти життя. Є. Петрушевич політик великого масштабу, на жаль, незаслужено призабутий, був активним громадсько-політичним діячем Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Народився він 3 червня 1863 р. в місті Буськ, Львівська область в родині греко-католицького священика Омеляна Петрушевича. Після закінчення Академічної гімназії і правничого факультету Львівського університету Євген переїхав у Сокаль і відкрив там адвокатську контору, де надавав юридичні послуги. Проте у 1907 році його обрали послом до австрійського парламенту, також був заступником голови Української Парламентарної Репрезентації. У парламенті займав безкомпромісну позицію обстоювання прав українців. У 1910 р. його від Стрийської виборчої округи було обрано послом до Галицького сейму від IV курії округу Стрий - Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу». На першій осінній сесії Є. Петрушевич виступив з доповіддю про обговорення нового закону про вибори до сейму під час якої виникли гострі дискусії. Впродовж майже двох років як діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, зрештою було ухвалено. На виборах 1913 року до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. Це не стало кінцем активності українського клубу. Зайнявши провідні позиції, в комісії для опрацювання нового виборчого закону, разом із К. Левицьким домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів. Є. Петрушевич очолив галицьку делегацію у Бересті , яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди. Проте польські представники таки зірвали ратифікацію Берестейських угод, які певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, за суттю, були кроком до відновлення у краї української державності. У 1915-18 рр. був членом Головної Української Ради та заступником Загальної Української Ради, але в роботі останньої активної участі не брав, в знак незгоди з надто довірливою і лояльною до австрійського уряду тактикою її проводу. У 1917-18 рр. займає посаду голови Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті. Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, Є. Петрушевич ухвалив рішення скликати, у Львові, Українську Конституанту, для визначення долі краю, яка перетворилася в очолювану ним Українську Національну Раду. Саме вона під його керівництвом 19.10.1918 р. проголосив створення, на українських землях Австро-Угорщини, Української держави. Мирним шляхом перебрати владу у Галичині Є. Петрушевичу не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького та Військовий комітет здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («Листопадовий чин») і таким чином було проголошено утворення ЗУНР. Знаний державник 3 січня 1919 p. обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Головою Української Національної Ради (фактично – Президентом ЗУНР). На цій посаді він проявив себе людиною, здатною втримати мир і співпрацю між громадянством і залучити всі прошарки народу до державного будівництва. Після урочистого схвалення Акта злуки у Києві 22 січня Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, як президент УНРади. У цей час він здебільшого виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Разом з тим на відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ. Під загрозою надзвичайної

небезпеки, – польського наступу, УНРада 9 червня 1919 р. надала Є. Петрушевичу спеціальні права Диктатора, які передбачали сумісництво повноважень президента й голови уряду. Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як антидемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції Є. Петрушевича. Після усунення його з Директорії для достатнього впливу на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом С.Вітиком. Улітку 1919 р., не зважаючи на жертовну звитягу УГА, польське військо за сприяння Франції, захопило майже всю Галичину. З його ім’ям пов’язані Чортківська офензива, перехід УГА за Збруч і здобуття Києва арміями УГА та УНР. Кам'янець-Подільський період поглибив наявні непорозуміння між С. Петлюрою і Є. Петрушевичем відносно української внутрішньої і зовнішньої політики та окремішності галицького уряду та армії . А після листопадової катастрофи керівництво ЗУНР виїхало до Відня. У еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР. Реорганізований Уряд ЗУНР, керований ним розгортає активну дипломатичну діяльність і добивається права участі в роботі більшості міжнародних зустрічей і конференції за недопущення влади над Галичиною. Проте рішення Ради амбасадорів Антанти, за яким Галичина без жодних застережень відійшла до Польщі, що перекреслило його плани відновлення української держави. Відтак Є. Петрушевич змушений був у травні 1923 р. розпустити уряд ЗУНР, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину та включилися у легальну діяльність відповідно до програм своїх партій і рухів. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької Армії. Саме у цей період, він підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні в період «українізації» і залишившись без моральної підтримки соратників і в важкому матеріальному стані. Деякий час державник мав надію, що від уряду УРСР можна сподіватися підтримки у боротьбі проти поляків, але невдовзі втратив її. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі внаслідок матеріальної скрути. Помер та був похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги 29 серпня 1940, представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. У 2008 р. на батьківщині Є. Петрушевича, у м. Буську відкрито перший монумент Президенту ЗУНР. У цей рік Національний Банк України випустив монету на честь Євгена Петрушевича. Отже, у підсумку, слід підкреслити, що роль Є. Петрушевича в українській історії є визначальною. Державницька традиція, яку заклав провідник української революції, стала найвагомішим чинником національної ідеї в наступні десятиліття та головною правовою підставою відновлення незалежності. У списку державних діячів України йому належить особливе місце. Впродовж професійної та громадської діяльності, його політичних та міжнародних зусиль він здобув високий суспільний авторитет. Поза помилками у зовнішньополітичних орієнтаціях, Є. Петрушевич залишався прикладом шляхетності, чесності та жертовності у національно-визвольній боротьбі. Тому, я вважаю його прикладом служіння українському народу, національній ідеї. Адже Євген Петрушевич не просто державний лідер та політичний діяч, він й ще людина, котра понад усе любила свою батьківщину, а також був незламним борець за свободу всього поневоленого народу.

Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Гомер наш польовий, славетний Вересай 215 років від дня народження Остапа Вересая Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського району Чернігівської області) в сім’ї кріпака. Батько його, Микита Григорович Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчиком переймав мистецтво співу та гри на кобзі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінки, після нього – у лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту. Понад сорок років мандрував містами і селами України. Його помітив художник Лев Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього кілька пісень. Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Л. Жемчужников та П. Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці в маєток Г. Галагана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М. Лисенко, О. Русов, О. Міллер, П. Мартинович, О. Сластьон, П. Чубинський, які пропагували його творчість. 1871 року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії Галагана. 28 вересня 1873 року, на пропозицію Г. Галагана, було скликано засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». На засіданні Остап Вересай виконав кілька дум, які вразили слухачів. У 1874 році Остап Вересай виступає у Києві на III Археологічному з’їзді, а після нього – на концерті, влаштованому М. Старицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом М. Лисенка. У звіті про з’їзд начальник Київського жандармського губернського управління пише рапорт вищому начальству про те, що «Остап Вересай своїми поетичними піснями і типовим виглядом сприяв збудженню симпатій до гетьманщини…».

1875 року у супроводі М. Лисенка та П. Чубинського Вересай побував у Петербурзі, де виступив на засіданні Російського географічного товариства, в Музеї етнографії і старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання, на засіданні Слов’янського благодійного комітету та в інших аудиторіях.

22 лютого він виступив на сніданку, влаштованому українцями в пам’ять про Т. Г. Шевченка.

6 вересня кобзар співав у Зимовому палаці під час лекції з народної словесності професора О. Міллера князям Сергієві та Павлові, які подарували кобзареві срібну табакерку з підписом.

16 вересня на околиці Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки, відбувся концерт, в якому, крім О. Вересая, брали участь хор під керівництвом М. Лисенка, сам М. Лисенко як піаніст, відома російська співачка М. Каменська. Спів О. Вересая в Петербурзі слухали П. Чайковський, М. Римський-Корсаков.

III відділення, занепокоєне успіхом у глядачів дум та історичних пісень, виконуваних О. Вересаєм, припиняє гастролі. По дорозі з Петербурга, у Прилуках, Вересая заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в’язниці. У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату. Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. 1884 року він виступав у Київській рисувальній школі М. Мурашка, де з нього учні малювали портрети. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.

Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Флагман науки 100 років з часу заснування Національної Академії Наук Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) – вища наукова самоврядна організація України, що є найбільшим центром наукових досліджень в Україні. У складі НАН України станом на початок 2018 року діють 163 наукових установи та 46 організацій дослідно-виробничої бази, в яких працюють 31129 співробітників, в тому числі 15919 наукових працівників, серед яких 2402 доктори наук та 6814 кандидатів наук. На 01.01.2017 до складу НАН України входять 186 дійсних членів (академіків), 361 членів-кореспондентів та 98 іноземні члени. Керівні органи НАН України розташовані у Києві Українську академію наук засновано за указом гетьмана Павла Скоропадського і урочисто відкрито 27 листопада 1918 року. Її було створено самоврядною установою, яка одразу складалася з 45 установ: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічна обсерваторія, Біологічна станція, бібліотека, друкарня та архів. Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Установче спільне зібрання 14 листопада 1918 обрало президентом УАН професора Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем – Агатангела Кримського. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів – історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку. Більшовицький уряд УРСР підтвердив заснування УАН, визначивши її структуру і фінанси. Вже 1921 року відбулося перше скорочення наукових співробітників ВУАН. Декретом від 14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Всеукраїнську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. ВУАН поділялася на 3 відділи, кожен з яких мав у своєму складі кафедри, інститути або комісії. Ці наукові центри створювалися навколо одного з академіків ВУАН і сприяли зосередженню зусиль науковців довкола певного наукового напрямку чи проблеми. Такі центри були автономними та самостійно визначали напрям власних досліджень. Сама Академія не мала жорсткої ієрархічної структури. Таке становище зберігалося до кінця 1920-х років, поки радянський уряд не прибрав залишки автономії через втручання у процедуру виборів керівництва Академії. 1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані. У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УРСР. РНК УРСР затвердила новий статут АН УРСР, за яким вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи – її наукові інститути. Після перейменування Академія стала не національною, а територіальною науковою установою. Її знову поділено на три відділи: суспільних наук, математично-природничий і технічний. 1938 року Другий відділ поділено на фізико-математичний і біологічний. На початок 1941 у складі АН УРСР існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпрі та Львові. Під час Німецько-радянської війни інститути були евакуйовані в 1941 році. Більшість інститутів та Президія АН УРСР переїхали до Уфи, Інститут електрозварювання – до Нижнього Тагіла, інші установи – до Свердловська (нині Єкатеринбурга), Челябінська, Златоуста та інших міст СРСР. Зусилля академії були спрямовані на подання допомоги фронту і тилу. Першочергове місце посіли наукові розробки в галузі оборонної промисловості, поліпшення методики лікування поранених тощо. В березні 1944 почалась реевакуація інститутів АН УРСР до Києва. До 1960 були створені 20 нових інститутів (всього існувало 44). У 1954 засновано Кримський філіал АН УРСР. У 1956 році створено Донецький науковий центр АН УРСР, а згодом і інші центри: Західний, Харківський, Південний та Дніпропетровський. На 1977 рік АН УРСР мала 121 дійсного члена

і 175 членів-кореспондентів. Три її секції охоплювали 11 відділів і 82 наукові установи. У 1980-х роках більшість наукових співробітників Академії була зосереджена у Секції фізико-технічних і математичних наук (у 1986 – 76 % працівників), у Секції хіміко-технологічних і біологічних наук (19 %), у Секції суспільних наук (5 %). Загальна кількість наукових співробітників зросла до 15 340. Разом із прогресом у фізичних і технічних науках проводилося фальшування історії АН УРСР, приховувалися з ідеологічних причин імена видатних науковців. Після досягнення незалежності НАН України постала перед значними фінансовими труднощами. Неможливість купувати обладнання і реактиви, низька оплата роботи науковця, відсутність держзамовлення для практично-орієнтованих досліджень спонукала тисячі співробітників НАН залишити Україну чи науку. З іншого боку, перед вченими, особливо в галузі гуманітарних наук, розкрилися великі перспективи творчої праці. Юристи, історики, соціологи, економісти взяли активну участь у процесах державотворення. Якісно поліпшилися умови спілкування і взаємодії вчених із колегами за кордоном. Найвищим керівним органом НАН України є Загальні збори її членів. Дійсними членами НАН за її статутом можуть бути обрані науковці, які зробили видатний внесок у розвиток певного напрямку науки. Членами-кореспондентами НАН обирають вчених, які збагатили науку визначними здобутками. У жодних нормативних документах НАН немає уточнення щодо сутності «видатного внеску» чи «визначних здобутків». Іноземними членами НАН можуть бути обрані науковці, які є громадянами інших держав, наукові праці яких визнані міжнародним співтовариством та які здійснили внесок у розвиток міжнародних зв'язків НАН України. Члени НАН України обираються довічно. Кількість наукових співробітників НАН України знижувалась упродовж незалежності. Відносно стабільними роками для НАН України були 2000–2010 рр. Починаючи з 2010 рр., фінансування НАН України й науки в цілому невпинно погіршувалося. 2015–2016 рр., попри зміну влади в Україні, характеризуються подальшим різким зниженням фінансування як академічної так і університетської науки, НАН України та інших галузевих академій наук України. Станом на 1 січня 2015 року в НАН працювало 37447 осіб, з яких 34609 – в наукових установах. За 2014 рік кількість наукових працівників Академії знизилася на 5619 осіб (13 % від попередньої чисельності). До аспірантури у 2014 році прийнято 581 особу, що на 34,2 % менше, аніж у 2009 році. В зв'язку з недофінансуванням наукові установі змушені вдаватися до скорочення працівників та переводити працівників на неповний робочий день. Подорожчання комунальних тарифів призвело до того, що наукові установи намагаючись скоротити витрати на електроенергію відключають її на вечірній та нічний час, що призводить до неможливості проведення довготривалих експериментів з фізики, хімії, біології, медицини та ін., що вимагають безперервного живлення приладів. В результаті в 2016 році все це вилилося в найбільш масові за останні десятиліття загально-академічні акції протесту працівників установ НАН України 19 квітня 2016 р., друга акція відбулася 15 червня 2016 р. НАН України представляє Україну у близько 40 міжнародних організаціях, зокрема Міжнародній раді з науки (ICSU), Міжнародній асоціації академій наук (МААН), Міжнародному союзі академій гуманітарних та соціальних наук (IUA), Всеєвропейській федерації академій наук (ALLEA), Міжнародному комітеті з космічних досліджень (COSPAR) та бере активну участь у діяльності міжнародних наукових об'єднань та центрів: Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (IIASA), Європейської наукової асоціації геофізичних досліджень (EISCAT), Європейської організації ядерних досліджень (CERN), Об'єднаного інституту ядерних досліджень (ОІЯД), Стратегічної групи ЮНЕСКО-МАБ з розробки Стратегії цієї програми на найближче десятиліття тощо. Науковці НАН України є активними учасниками міжнародних наукових програм Європейської комісії, ЮНЕСКО, DFG, CRDF, УНТЦ, МАГАТЕ, НATO. За грантами цих організацій, здобутих на конкурсній основі, реалізуються щорічно понад 400 дослідницьких, координаційних та підтримуючих науковий обмін проектів. Розвиваються зв'язки з країнами ЄС та організаціями Європейської комісії, зокрема у рамках участі в програмі ЄС з досліджень та інновацій «Горизонт 2020», у програмі ЄВРАТОМ. У рамках співпраці з Об'єднаним дослідницьким центром Єврокомісії Академія визначена головною організацією з наукового супроводу реалізації Стратегії ЄС для Дунайського регіону на території України і проводить відповідну роботу через свої комплексні наукові програми та проекти ЄС.

Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Будівництво національної держави 100 років від дня проголошення ЗУНР

13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові затвердила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», яким проголосила створення на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) 5 листопада 1916 року рішенням імператорів Німеччини і Австро-Угорщини в межах колишньої російської території Царства Польського було створено маріонеткову державу Регентське Королівство Польща, яке за рік власні сформувало державні інституції, включаючи парламент, місцеві органи влади і армію, і 7 жовтня 1918 року, коли капітуляція Австро-Угорщини і Німеччини у Першій Світовій війні стала справою часу, проголосило незалежність.

16 жовтня 1918 року, цісар Карл І в надії зберегти державність оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася федеративною державою, а її народи отримували право на державність. Для формування власних органів влади 18 жовтняу Львові відбулось зібрання за участю послів австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств з етнічних українських земель, що входили до Австро-Угорщини, яке сформувало Українську Національну Раду (УНРаду).

19 жовтня УНРада проголосила створення Української держави на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття на чолі з депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем і намір перебрати на себе органи влади. Проте наступного дня намісник Королівства Галичини та Володимирії генерал Карл Георг фон Гуйн відповів відмовою, яку 23 жовтня Євгену Петрушевичу підтвердив прем'єр-міністр Австро-Угорщини, повідомиши про плани передати Галичину Польському королівству, для чого 28 жовтня у Кракові була сформована відповідна комісія. Щоб запобігти переходу під владу Польщі, у ніч на 1 листопада 1918 року за ініціативою члена УНРади Костянтина Левицького та сотника Дмитра Вітовського загони Українських січових стрільців загальною чисельністю 2400 осіб зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові, Станіславі, Тарнополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Коломиї, Снятині і Бориславі. Найтяжчі бої Листопадового повстання відбувались у Львові і до 11 листопада, коли у Варшаві була проголошена Польська республіка на чолі з генералом Пілсудським, дише дві третини міста були під контролем стрільців. Незважаючи на це 13 листопада 1918 року, у день зречення престолу цісаря Карла І, УНРада затвердила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким нова держава отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Листопадове повстання у Львові зазнало поразки 22 листопада 1918 року, і уряд ЗУНР переїхав спочатку в Тернопіль, а з 2 січня 1919 року – у Станіславів (тепер Івано-Франківськ), де було сформовано новий уряд на чолі з Сидором Голубовичем, який змінив Костянтина Левицького на посту голови Державного секретаріату ЗУНР.

22 січня 1919 року у Києві відбулося приєднання ЗУНР до Української Народної Республіки в якості Західної області, проте 4 грудня Акт Злуки був денонсований ЗУНР коли стало відомо, що Симон Петлюра під час підготовки до підписання Варшавського договору погодився на встановлення українсько-польського кордону по ріці Збруч, що означало відмову від етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини з українським населенням понад 11 мільйонів чоловік. Після поразки у Польсько-українській війні уряд ЗУНР емігрував у Відень, де 1 серпня 1920 року був сформовано уряд в екзилі на чолі з Петрушевичем. Він проіснував до 1923 року, безуспішно намагаючись поставили перед Лігою Націй і країнами Антанти питання про відновлення незалежності ЗУНР, 15 березня 1923 року Рада Послів держав Антанти затвердили кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека ім. Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Батуринська трагедія 1708 рік : факти та домисли 1708 році в Україні сталася Батуринська трагедія. Минуло вже 300 років. Що це? Для чого це треба згадувати?. Для того, щоб пам'ятаючи минуле, ми ніколи не робили помилок, які могли б привести нас до подібних трагедій. Подаємо вашій увазі невеликий історичний нарис минулих, жахливих для нашого народу подій. На рубежі XVII – XVIII століть між Швецією і Росією спалахнула війна за володіння Балтійським узбережжям, відома як Північна війна. Експедиційний корпус, що вступив на територію Росії, очолив молодий король Карл XII - блискучий стратег і полководець. Іван Мазепа вирішив скористатися слушним моментом і звільнити Україну від московського гноблення. Наприкінці жовтня 1708 р. гетьман відправив стародубському полковнику Скоропадському грамоту з викладом причин, що спонукали його до переходу на сторону Карла ХІІ: «Московська потенція вже давно має всілякі наміри проти нас, – писав український правитель, – а останнім часом почала відбирати у свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами. Я мав від приятелів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас – гетьмана, усю старшину, полковників і усе військове начальство – прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім'я запорізьке і звернути усіх у драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству. Я дізнався про це і зрозумів, що московська потенція вступила до нас не заради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, пограбуваннями і вбивством винищувати нас. І от, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності...» Змінивши маршрут, шведські війська рушили на Стародуб, а потім на Новгород-Сіверський. Здавалося, саме провидіння виступило на стороні українців. Сучасна мобільна шведська армія, яка розгромила поляків і датчан, була найкращим союзником у війні з Москвою. Але низка трагічних помилок і прорахунків не дозволила шведам і козакам здолати Петра I. 30 жовтня 1708 р. московський цар віддав наказ знищити гетьманську столицю – Батурин. Виконувати цю місію відправився фаворит Петра, ясновельможний князь, у нещодавному минулому – пирожечник, а в майбутньому – генералісимус Олександр Меншиков. Оборону Батурина очолив сердюцький полковник Дмитро Чечель. На пропозицію росіян скласти зброю козаки відповіли, що скоріше вмруть, ніж віддадуть столицю супостату. Кілька разів Меншиков кидав свої війська на штурм козацької твердині, але влучний гарматно-рушничний вогонь разив ряди атакуючих. Батурин, добре укріплена фортеця з належним запасом провізії і боєприпасів, міг витримати і багатомісячну облогу. Але в ніч проти 2 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс прийшов до Меншикова і повідав йому про таємний лаз, що вів у фортецю. Московське військо, скориставшись підземним ходом, вступило в місто. Незважаючи на запеклий опір, стримати натиск росіян козакам не вдалося. Ясновельможний князь наказав: «Батурин іншим на приклад спалити весь». Розпорядження Меншикова виконувалося з ретельністю. Карателі залишили в живих лише воєначальників українського воїнства, щоб потім жорстоко стратити. Дикі подробиці Батуринської трагедії сколихнули Європу. Пруський посол Кайзерлінг і його англійський колега Витворт повідомили своїм країнам про каральну операцію росіян. А от що доповідав у Париж французький посол: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабежами і всюди уявляє собою страшну картину варварства переможців...».

1708 року у Батурині було близько 20 тисяч мешканців. 1726 року, через 18 років після знищення, це місто було безлюдним, а мешканці, що вціліли, жили по околицях (428 дворів).

Кам’янець-Подільська міська ЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Існувати – значить мислити 155 років від дня народження Володимира Вернадського Володимир Вернадський — видатний природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу. Вернадський Володимир Іванович народився 28 лютого (12 березня) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім’ї економіста. Походив з давнього козачого українського роду, дитинство минуло у Харкові та Полтаві, часто був у Києві. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. У 1876 році, після повернення сім’ї в Санкт-Петербург, В. І. Вернадський вступив в Першу Санкт-Петербурзьку класичну гімназію.

1885 закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1885-1890 роках він став хранителем Мінералогічного кабінету Санкт-Петербурзького університету. У 1886 році Володимир Іванович Вернадський одружився з Наталією Старицькою, з якою прожив понад 56 років. У сім’ї було двоє дітей.

1888-1890 навчався за кордоном в Італії, Франції і Німеччині. У 1897 році В. І. Вернадський захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті. У 1890 році В. І. Вернадський на запрошення професора А. П. Павлова став приват-доцентом кафедри кристалографії і мінералогії Імператорського Московського університету. З 1898 року він працював професором мінералогії в Московському університеті. Був автором курсів лекцій і підручників з мінералогії та кристалографії. З 1909 академік Петербурзької АН. У 1911 році В. І. Вернадський, на знак солідарності з звільненими з політичних мотивів професорами, подав у відставку. З червня 1917 Вернадський мешкав в Україні.

27 жовтня 1918 став одним із засновників і першим президентом Української академії наук, створеної урядом гетьмана Павла Скоропадського. Читав курс геохімії в Київському університеті. У 1919 році він переїхав до Сімферополя. До 1921 року працював професором, з 1920 року ректором Таврійського університету в Сімферополі.

14 липня 1921 Вернадського заарештували і привезли у в’язницю на Шпалерну, але згодом звільнили.

1921 – повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту.

1922–1926 – відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки політичних репресій В. І. Вернадський пішов зі всіх адміністративних постів, залишаючись тільки науковим консультантом (щоб не брати участь в «чистках»). В цей же час він був обраний членом геолого-географічного, хімічного, фізико-математичного відділень Академії Наук. В. І. Вернадський за життя опублікував 473 наукові роботи. Заснував нову науку – біогеохімію і вніс величезний внесок у геохімію. З 1927 року до самої смерті обіймав посаду директора Біогеохімічної лабораторії при Академії наук СРСР. Був учителем цілої плеяди радянських геохіміків. У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу». Головна праця Вернадського — монографія про біосферу і ноосферу (1941-1944). Член Чехословацької (з 1926) та Паризької (з 1928) Академії Наук, багатьох зарубіжних наукових товариств. Наприкінці 1943 року В. І. Вернадський повернувся з Казахстану в Москву.

25 грудня 1944 у нього стався інсульт. Володимир Іванович Вернадський помер 6 січня 1945 року в Москві.

Кам’янець-Подільська міська ЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність 150 років «Товариству «Просвіта» Товариство «Просвіта» народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою,- з одного боку, і русофільській, – з другого. Галицькі громадські діячі поставили перед собою мету довести, що українці – народ з культурними традиціями, який відрізняється як від поляків, так і від росіян. Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді, а також із таких діячів, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та ін. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Це стало підставою для скликання у Львові першого загального збору. Його організація була доручена конституційному комітетові на чолі з професором академічної гімназії Анатолем Вахнянином. Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 року в залі польської «Стрільниці» на вулиці Курковій.. На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосиф Заячківський, не був мешканцем Львова. Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського: «Кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднеслися до того ступеню просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього». Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу) – Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу. Загальний збір «Просвіти» отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств «Січ» і «Основа» у Відні. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське "Слово" назвало Товариство «польською інтригою». Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися». Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Плідно працювала просвітницька секція, шо розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами.

26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства. І знову довелося просити приміщення у польської «Стрільниці». Збір визначив нові принципи роботи «Просвіти». На Товариство відразу почалися нападки як намісництва і староств, так і русофільського «Слова». Однак просвітня робота набирала сили. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти», організовувало читальні, почали видавати друкований орган «Письмо з «Просвіти», а з 1880 року під редакцією члена виділу «Просвіти» Володимира Барвінського стала виходити народовська політична газета «Діло». Широка популярність Товариства змусила галицький сейм надати йому 1000 срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.

30 листопада 1880 року з ініціативи В. Барвінського скликано перше українське народне віче у Львові. Віче було однією з форм політичної роботи Товариства. Зі зміною ситуації політична боротьба могла мати для «Просвіти» непередбачені наслідки. Зваживши на це, члени виділу (Омелян Огоновський, Юліан Романчук, Олександр Огоновський, Олександр Стефанович, Іван Белей, Кость Левицький та інші) вирішили створити перше українське політичне товариство «Народна Рада», яке б співпрацювало з «Просвітою». 1884 року було засновано ремісниче товариство «Зоря», його очолив один із керівників «Просвіти» Василь Нагірний. За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні "Просвіти" вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси. Своє 25-річчя «Просвіта» відзначила дуже урочисто. Разом з іншими українськими товариствами вона організувала перевезення з Новосілок-Міських на Личаківське кладовище останків Маркіяна Шашкевича. Іван Белей підготував коротку «Історію Просвіти». Великим досягненням «Просвіти» була, безперечно, купівля у 1895 році власного будинку. Для цього надійшли пожертвування не тільки з Галичини, а й з Наддніпрянщини. Кияни передали через професора Михайла Грушевського 1500 ринських.

31 січня 1896 року загальний збір «Просвіти» обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. Ці обов'язки він виконував цілих десять років. За цей час швидкого розвитку набув кооперативний рух, який покликав до життя в 1898 році «Краєвий Союз Кредитовий», а в 1904 році – нове товариство «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя «Енеїди». На зламі двох віків значно активізується політичне життя, в якому члени «Просвіти» завше йдуть попереду. Саме тоді, 1899 року, більшість народовців оформилася в Національно-демократичну партію на чолі з Юліаном Романчуком і Костем Левицьким. Галицька інтелігенція долає консерватизм. Замість самоназви «русин» («руський») поширюється назва «українець» («український»). Водночас запроваджено фонетичний правопис до популярних видань «Просвіти». Просвітницьку діяльність щиро підтримує духовенство, зокрема тодішній станіславівський єпископ Андрій Шептицький. Почуття єдності західних і наддніпрянських земель виявилося під час святкування 12 листопада 1905 року ювілею гетьмана Богдана Хмельницького. На той час за прикладом Галичини організовуються освітні товариства під назвою «Просвіта» на землях Наддніпрянщини: спочатку – в Одесі, а згодом – у Катеринославі, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві. Цікаво, що власні читальні «Просвіти» мали переселенці навіть на далекосхідному Зеленому Клині та в Америці. Починаючи з 1906 року, «Просвіту» очолювали доктор Євген Олесницький (усього 4 місяці) та Петро Огоновський. 1 листопада 1910 року головою Товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов'язки аж до 1922 року. За його головування «Просвіта», попри тяжке воєнне лихоліття, досягла небачених висот. На загальному зборі Товариства в 1912 році було прийнято новий статут, який поставив завдання широкої культурно-освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, організацію книгозбірень, народних музеїв, публічних читалень, книгарень, друкарень та інших підприємств, різних курсів і шкіл (народних, середніх, вищих, господарських, промислових, торговельних), ведення зразкових господарств, садів тощо. Наприкінці 1913 року «Просвіта» мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватися бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, «курси вищої освіти», курси навчання неписьменних. «Просвіта» підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями. До важливих здобутків «Просвіти» належить святкування ювілейних річниць – 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, 50-річчя «Руської Бесіди», 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. 13 грудня 1913 року «Просвіта» взяла участь у події надзвичайної ваги – митрополит Андрій Шептицький передав громадськості Львова Національний музей, який він заснував. При цьому «Просвіта» подарувала музеєві цінні пам'ятки зі свого архіву. Кілька місяців тривали ювілейні Шевченківські урочистості. Цікаво, що читальні та філії, засновані 1914 року, мали ім'я Тараса Шевченка. У масову маніфестацію перетворився «Краєвий Шевченківський здвиг» українських руханкових, пожежних і стрілецьких організацій, що відбувся 28 грудня 1914 року. Свою майстерність показали згуртовані в «Соколах», «Січах» та «Стрілецьких куренях» галицькі юнаки.

Російська окупація Львова завдала значної шкоди «Просвіті». Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступу воєнний стан унеможливив Товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вона активізувалась у 1918 році, коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство «Просвіта» допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР. Терор польської окупаційної влади не оминув і «Просвіту». Заарештованого голову Товариства Івана Кивелюка було вивезено до табору інтернованих біля Кракова. Лише від початку 1920 року знову пожвавилося просвітянське життя. Щоб піднести народний рух, у грудні 1920 року було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!». Для збирання матеріалів про історію визвольної боротьби Головний виділ Товариства створив окреме видавництво «Червона Калина». У п'ятиріччя смерті Івана Франка тлінні останки великого поета були перевезені на нове місце поховання. Одночасно був оголошений конкурс на проект надмогильного пам'ятника. 1 листопада 1921 року відбувся загальний збір, який обрав головою головного Товариства Івана Кивелюка, шо саме сидів під арештом. На жаль, йому не довелося головувати довго: рівно через чотири місяці Іван Кивелюк помер. Більше року «Просвіту» очолював голова міста доктор Іван Брик. У квітні 1923 року загальний збір обрав головою професора Михайла Галущинського. Про розмах організаційної праці в «Просвіті» свідчать такі дані: за п'ять повоєнних років число філій зросло до 96, а читалень «Просвіти» – до 2934, що перевищило передвоєнні дані відповідно на 9 і 65 одиниць. Організаційні успіхи затьмарювали великі борги, які не давали можливості просвітянам розгорнути діяльність на повну силу. Після смерті професора М. Галущинського десятим головою «Просвіти» був обраний Іван Брик. Товариство працювало далі, переборюючи труднощі. У 1928-му, своєму ювілейному році, «Просвіта» мала на землях окупованої Польщею Галичини 2934 читальні і 12 508 безпосередніх членів. Значно слабше працювало Товариство на Волині, Підляшші та Холмщині, де діяло близько 600 його читалень. Розпочатий польською владою на зламі 20-30-х років брутальний наступ на українську культуру призвів до сумних наслідків. Значно скоротилося число читалень і безпосередніх членів «Просвіти», різко зріс в умовах тодішньої економічної кризи її борг. Але Товариство не здавалось і вже 1934 року мало 3046 читалень і близько 500 тисяч членів. Відновлено і відкрито нові читальні. За редакцією професора Василя Сімовича далі виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки фірми фонду «Учітеся, брати мої!» – для найширшого загалу української громадськості, новорічні календарі. Просвітяни організували конференції та перевишкіл бібліотекарів і керівників гуртків самоосвіти й аматорських театрів. 1936 року «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок, 3209 бібліотек із фондом 688 186 книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді. У наступні два роки справи були ще кращими. Лише активних членів налічувалося близько півмільйона. Працювало 11 комісій (просвітньоорганізаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співова, для поборювання неписьменності та інші). Урочисто відзначено 70-річчя заснування «Просвіти». 22 травня 1938 року відбулося богослужіння, яке відправив єпископ Микита Будка. Андрей Шептицький освятив новий біло-золотистий прапор «Просвіти» з написом: «В силі духа-перемога народу!». Цей прапор вигаптували жінки з «Народного мистецтва» за проектом Святослава Гординського. Прапор увінчали стрічками голова Наукового Товариства імені Шевченка професор Іван Раковський, голова «Рідної школи» професор Іван Галущинський, представник української кооперації та інших організацій. Після 1937 року «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. Комуністи намагалися через низові читальні пропагувати «великі перетворення» за Збручем. У таких умовах 8 червня 1939 року відбувся в «Театрі Ріжнорідностей» останній загальний збір «Просвіти». Він обрав головою Товариства отця Юліана Дзеровича.

1939 рік став останнім роком існування «Просвіти» на наших землях. Сталінські опричники знищили у центральному будинку Товариства (площа Ринок, 10) його архів, цінні історичні документи і рукописи, друковану продукцію. Так вони вчинили з осередками «Просвіти» і в інших містах і селах. Не дозволили відновити роботу «Просвіти» і гітлерівські окупанти. Відтоді Товариство «Просвіта» існувало лише за межами України, де українські емігранти відсвяткували його сторічний ювілей. Новітня історія «Просвіти» Наприкінці 80-х років, коли агонізувала комуністична система в Україні, досвід «Просвіти» прислужився справі самоусвідомлення, самоідентифікації українців, реалізації національної ідеї, квінтесенцією якої стало проголошення Акта Незалежності 24 серпня 1991 року. Становлення організації відбувалося в умовах шаленого тиску комуністичної номенклатури. 17 грудня 1988 року в Києві був створений організаційний комітет для скликання установчої конференції Товариства української мови, який очолив Дмитро Павличко. Через 2 місяці був підготовлений статут. А 11-12 лютого 1989 року в Республіканському будинку кіно відбулась установча конференція – перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Було прийнято статут і обрано керівні органи Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Головою став Дмитро Павличко. Товариство брало найактивнішу участь у всіх загальнополітичних заходах, не випускало з поля зору проблему зміцнення позицій української мови як державної, підготовку Верховною Радою Закону про мови в Україні.

29-30 вересня 1990 року відбулася ІІ конференція в місті Києві. Змінено статут. На альтернативній основі головою Товариства було обрано народного депутата України Павла Мовчана.

12 жовтня 1991 року була скликана ІІІ позачергова конференція, на якій Товариство було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Постали й нові завдання, продиктовані новим, незалежницьким курсом держави, – на її розбудову і зміцнення, на утвердження української мови як державної в усіх ділянках суспільного життя, поширення знань серед населення, формування національної свідомості.

4-5 грудня 1993 року відбувся IV з’їзд Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ювілейне засідання, присвячене 125-літтю організації. Головою Товариства обрано народного депутата України Павла Мовчана. З’їзд окреслив актуальні проблеми українського відродження і розбудови держави. Особливу увагу було звернуто на майбутні вибори до Верховної Ради України. Просвітяни продовжили взятий курс на висвітлення замовчуваних раніше сторінок нашої трагічної історії, на відродження української національної культури через видавничу, лекційно-просвітницьку діяльність, визначили як пріоритетну економічну просвіту народу. Активну участь взяли просвітяни і в конституційному процесі, який завершився перемогою демократичних сил – ухваленням 28 червня 1996 року Конституції – Основного Закону України та проголошенням статтею 10 державності української мови. Великий резонанс в українському суспільстві викликала зорганізована Товариством серія «круглих столів» за участю урядових структур щодо активного впровадження статті 10 Конституції України в усі ділянки суспільного життя. Не є ні для кого секретом, що саме із лона «Просвіти» виокремились більшість новітніх організацій і партій, які так і не змогли осягнути масштабів Товариства й зробленого ним: внутріпартійні чвари розчленили ці й так нечисленні політичні угруповання ледь не до карликових розмірів. Просвітянам удалось уникнути такої долі і прийти до свого V з’їзду згуртованими й об’єднаними задля здобуття спільної мети: побудови не на словах, а на ділі незалежної Самостійної Соборної Української Держави, в якій українці відчували б себе повноправними господарями, українським народом, а не зденаціоналізованим народом України. Просвітянський форум, що дуже символічно, відбувся у переддень вікопомної дати – п’ятої річниці Референдуму, який підтвердив всенародним волевиявленням Акт про самостійність Української держави і пройшов під знаком єдності і взаєморозуміння. Лише єдиним фронтом усіх національно-демократичних сил – і це стало лейтмотивом з’їзду – зуміємо відстояти українське в Україні. «Ми, просвітяни кінця ХХ століття, – відзначив голова Товариства Павло Мовчан, – мусимо усвідомити становище української нації в постійно змінюваному світі, бачити її перспективу, її спроможність відновити свій власний шлях розвитку... Наші наміри найсерйозніші. До цього нас спонукає реальність, коли йдеться не лише про виживання української культури, а й мови, отже, нації. А наша нація невмируща. Ми свідомі цього».