Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Духовний світ Анатолія Погрібного» 75 років від дня народження Анатолій Григорович Погрібний (нар. 3 січня 1942, Мочалище, Бобровицький район, Чернігівська область помер 9 жовтня 2007 Київ) український літературознавець, письменник, критик і публіцист, політ ичний, культурний і громадський діяч. Академік, доктор філологічних наук, професор (1984). Перший заступник Міністра освіти України, заступник Голови Комісії України у справах ЮНЕСКО(1992–1994). Радник Прем'єр-Міністра України (1999–2001). Лауреат національних премій: ім. О. Білецького в галузі літературної критики (1996), ім. І. Огієнка (1998), ім. І. Багряного (2002), Міжнародного фонду ім. Т. Шевченка (2003), ім. Б. Грінченка (2004), ім. Д. Нитченка (2004), Національної премії України ім. Т. Шевченка (2006). Засновник і голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка. Народився 3 січня 1942 року в селі Мочалище Бобровицького району Чернігівської області. Батько – Погрібний Григорій Федотович (1914–1941) – завідувач клубу, загинув на фронті. Мати – Зимбалевська Софія Петрівна (1914–2002) – вчителька. Дружина – Погрібна Галина Григорівна (1947), вчитель, викладач української мови та літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Діти – Богдана (1970), Віталій, дипломат (1977) і Валентин, юрист, дипломат (1980). У 1959 році закінчив Харківський хіміко-механічний технікум. З серпня 1959 до жовтня 1961 – апаратник, старший апаратник заводу хімічних реактивівміста Шостка Сумської області. В лютому 1962 – липні 1964 працював вчителем історії та суспільствознавства у селі Піски Бобровицького району. Наступні два роки Анатолій Погрібний був студентом філологічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. З травня 1966 до лютого 1969 року – літературний працівник, старший літпрацівник, завідувач відділу художньої літератури і мистецтва, газета «Друг читача». Після цього до липня 1970 року навчався в аспірантурі Київського університету ім. Т. Шевченка, захистив кандидатську дисертацію на тему «Ідейноестетичні позиції Бориса Грінченка в літературно-критичній боротьбі кінця XIX – початку ХХ ст.»). З серпня до грудня 1970 року – завідувач відділу критики газети «Літературна Україна». З грудня 1970 р. – старший викладач, з 1976 р. – доцент, з 1983 р. – професор факультету журналістики; у 1983 – 92 роках – завідувач кафедри історії літератури і журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. У 1981 році захистив докторську дисертацію на тему: «Проблема художнього конфлікту в теорії і практиці сучасної прози». У 90-х був депутатом Київської міської ради народних депутатів, кандидатом на посаду Київського міського голови від демократичних сил (1990 – 1995). Член Національної ради Демократичної партії України (1992 — 1996). У 1992 – 1994 роках працював на посаді Першого заступника Міністра освіти України. З 1994 року – заступник Голови Національної спілки письменників України. З 1999 року – член Центральної ради Української республіканської партії «Собор». У 2003 році обраний Головою Київської міської організації Національної спілки письменників України. У 1998 році – кандидат в народні депутати України від виборчого блоку партій «Національний фронт», у 2006 році – від Блоку «Наша Україна». Член президії Національної ради Конгресу української інтелігенції, Голова Комісії з питань української мови (з лютого 1996 р.); член Ради з питань мовної політики при Президентові України (1998 – 2001). Член Української всесвітньої координаційної ради (з 1997 року). Академік Академії наук вищої школи України (з 1996), Академії оригінальних. ідей (1993), Української вільної академії наук (з 1999 року, США). Дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка (з 1998 року). Член Національної спілки письменників України (з 1984 року). Входив до організаційних комітетів-засновників: Народного Руху України, Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», Демократичної партії України, Конгресу української інтелігенції. Професор, декан факультету україністики Українського вільного університету (м. Мюнхен, Німеччина). Провідний науковий працівник Інституту українознавства МОН України. З 1989 року – член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Заслужений працівник вищої школи України (1985). Орден «За заслуги» III ст. (1998). Державний службовець 1-го рангу (1994). Володів англійською, сербською і хорватською мовами. Анатолій Погрібний помер 9 жовтня 2007 року у Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі Автор понад тисячі статей та десятків монографій: «Художній конфлікт і розвиток сучасної прози» (1981), «Осягнення сутності» (1984), «Яків Щоголев» (1986), «Олесь Гончар» (1987), «Відповідальна перед епохою» (1987), «Борис Грінченко» (1988), «Борис Грінченко у літературному русі кінця XIX – початку ХХ ст.» (1991), «Криниці, яким не зміліти» (1994), «Якби ми вчились так, як треба» (1999), «Розмови про наболіле» (2000), «Класики не зовсім за підручником» (2000), «По зачарованому колу століть» (2001), «Світовий мовний досвід та українські реалії» (2002), «Раз ми є, то де» (2003), «Поклик дужого чину» (2004) та інші. У 2007 році у світ вийшли дві останні в його творчості книжки: публіцистичний твір «Захочеш і будеш» та літературознавчий – «Літературні явища і з'яви». «Захочеш і будеш» була п'ятою з серії публіцистики. У хрестоматійному виданні «Літературні явища і з'яви» зібрано статті різних років, де ґрунтовно аналізуються національні літературні процеси, постаті і твори.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«В його книжках всі барви слова» 80 років від дня народження Євгена Гуцала Народився Є. Гуцало 14 січня 1937 р. в с. Старому Животові (нині – Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху. Серед перших книжок Євгена – Біблія. Ще не вміючи читати, хлопець познайомився із цією книгою, яка стала для нього згодом втіленням мудрості. Почувши про Тараса Шевченка, сам почав шукати «Кобзар» і зразу ж відчув магічну силу його слова. Згодом так само зачарований був творами Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника. Важко сказати, коли відбулася перша проба пера майбутнього письменника. Сам він, жартуючи, згадував: «Здається, я писав завжди». Якось йому задали писати твір на вільну тему. Українську мову та літературу викладав батько Євгена. І коли він прочитав твір сина, то на весь клас запитав: «Ти оце звідки списав?» У Євгена був і свій «робочий кабінет»: за хатою, у кущах бузку, він сам змайстрував стола з грабових жердин і спекотного літа, сховавшись у затінку, писав там оповідання та вірші, заклеював написане у конверти й надсилав до Києва. У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960 р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші. Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, описуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози. Назва першої книжки – «Люди серед людей» – програмова. її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала. У 1960-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями у прозі, з'являються друком дві повісті Є. Гуцала – «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва – «Мати своїх дітей»). На початку 1970-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні», дилогія «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб». Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу – в новому баченні, про що свідчить цикл «Оповідання з Тернівки», книжка «Княжа гора». У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на юрі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через 20 років після першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики. Євген Гуцало – лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературної премії імені Юрія Яновського, його книги перекладені багатьма мовами світу.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ
Шорт-лист на тему : «…Титан, творець, пророк, революціонер – велетень» 135 років від дня народження Леся Курбаса Олександр-Зенон Степанович Курбас народився 25 лютого 1887 р. в місті Самбір у сім’ї акторів. Навчався в Тернопільській гімназії, потім у Віденському університеті. У Відні закінчує драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. Грав в театрі Гната Хоткевича, був в трупі Миколи Садовського в Києві, та все це було для нього рутинним театром. Він прагнув ставити п'єси сучасних українських авторів і використовувати весь свій досвід, котрий він здобув, навчаючись в Європі. І ось у 1922 р. Курбас у Києві засновує Мистецьке об’єднання «Березіль» (в 1926 році його було переміщено до Харкова). На сцені з'являються такі постановки: «Джіммі Гіґґінз», «Макбеті», «Гайдамаках» і багато інших. Театр подобається як пересічному глядачеві, так і вимогливому критику. Лесь Курбас, безперечно, був однією з зірок українського відродження, тож не міг не привернути увагу чекістів. Звинувачений у схильності до українського націоналізму, Курбас наприкінці 1933 року переїхав до Москви. Тут працював в державному єврейському театрі, що, між іншим, мало б продемонструвати безпідставність підозр. Проте цей крок не врятував режисера - 26 грудня 1933 року чекісти заарештували Курбаса у Москві. Для доведення провини не проводилося жодних слідчих дій, ані обшуків, ані допитів рідних, зокрема так ніколи й не допитано дружину. Адже чекісти вже мали необхідні їм зізнання людей, які працювали з Курбасом. Із їх свідчень випливало, що театр «Березіль» був одним із пунктів підпільної УВО, сам Курбас входив до складу терористичної ланки, яка готувала замахи на радянських державних діячів, і під час однієї з прем’єр в театрі (найкраще підходило відкриття сезону) мали бути вбитими Балицький, Постишев та Косіор. Попри те, що Курбас був шокований оформленими як викривальні свідчення нісенітницями, режисер стояв на своєму і не визнавав звинувачень. Він повертається у Харків – місто своєї слави. Цього разу його чекали не овації, а допити. Через два тижні «роботи» чекісти отримали потрібний результат - написану тремтячою рукою режисера заяву. «Цим заявляю, – писав Лесь Курбас, – про своє цілковите і остаточне роззброєння у відношенні до Радянської влади, і признаюся в тому, що належав до контрреволюційної організації УВО». 9 квітня 1934 року засудили зламаного фізично і психічно режисера до 5 років таборів – досить м’який як на ті часи вирок. Тож Лесь Курбас мав шанси ще вийти на волю і повернутися до життя. Та великий акторський талант не допоміг йому переконати чекістів у своїй щирості. На волю режисер ніколи не вийшов - таборове поневіряння закінчилися в страшний для української культури день 3 листопада 1937 року. Тоді до двадцятої річниці Жовтневої революції у Соловецькому таборі особливого призначення за вироками позасудових органів розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Михайло Яловий. В один день було страчено понад 100 представників української інтелігенції: відродження 1920-тих стало «розстріляним відродженням».
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему : «Закони національної пам’яті» 135 років від дня народження Архипа Тесленка Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в селі Харківці на Полтавщині в бідній селянській родині. Власної землі, крім городу з невеличким садком, не було, тому матері доводилося наймитувати. А батькові, інвалідові без лівої руки, іноді приходилось підробляти в ратуші переписуванням паперів. Від не достатку, голоду та холоду діти часто хворіли і вмирали. З десяти дітей вижили лише двоє. Малого Архипа, хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили галасливі дитячі розваги. Добре закінчивши в 1894 році однокласну церковно-парафіяльну школу, Архип одразу ж вступає до двокласної. Десь наприкінці 1897 року - на початку 1898 року йому пощастило влаштуватися писарчуком у м. Лохвиці, а в серпні 1898 року він перевівся на службу до міської нотаріальної контори. Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря. У ці роки чимало працював він і над самоосвітою - у міській громадській бібліотеці, а згодом - у новоствореній бібліотеці Народного дому. В 1902 році він пише драму «Горобина ніч», а навесні 1903 - драму «Не стоїть жить». На початку 1904 року Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями - і в цьому жанрі утвердив себе як письменник. Перші оповідання, переписані до одного зошита, навесні 1905 року склали збірочку, яка містила п’ять творів. З нею він поїхав у червні 1905 року у Київ, бажаючи її надрукувати. Та на цей раз спроба не вдалася. Згодом збірку було передано до журналу «Нова громада», в якому у 1906 році і були надруковані оповідання. 5 грудня 1905 року відбулися політичні виступи в Лохвиці, в яких прийняв участь і Архип Тесленко. Почались арешти. Тесленко покинув село і вирушив до Києва. Архип був змушений шукати випадкового заробітку й нічлігу. Постійним притулком для нього стала редакція газети «Громадська думка», де він міг працювати, читати, вчитися. Першими з написаних у Києві творів були оповідання «Радощі» та «Школяр», які побачили світ в 1906 році. У рідне село Тесленко повернувся у другій половині серпня 1906 року, але там він попав під слідство, а потім його відправили на північ. Хворий на туберкульоз, він у 1909 році повернувся в Харківці. Протягом 1909-1910 років була написана повість «Страчене життя». Тим часом відбувся новий суд над Тесленком, який засудив його на 2 тижні ув’язнення. Наприкінці 1909 року його збиралися відправити до в’язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. Її поховали 3 січня, а другу половину січня хворий письменник відсидів у Лохвицькій в’язниці. Стан його здоров’я погіршав. Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах. І 28 червня 1911 року у лікарні м. Луки Архип Юхимович Тесленко помер. Цінність творів Тесленка полягає в тому, шо він надзвичайно проникливо відобразив нужденне, безправне життя селянської бідноти, поривання передових селян до чогось кращого, а це краще - мрії про землю, волю, демократію і освіту.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Шорт-лист на тему : Байкар – Леонід Глібов Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом – у с. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»... Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності – інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто. Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безбородька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція – його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький. Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців – цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей». Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі. Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання. Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. У середині 1861 р. він почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами. 1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З'явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена. У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко передав з тюрми «на волю» Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації «Землі і волі». Ці компрометуючі Глібова послання «державного злочинця» потрапили у слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили «Черниговский листок» та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейстер. Позбавлений роботи, Глібов 30 жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини. Тільки через два роки він зміг повернутися до Чернігова на посаду переписувача губернського статистичного комітету. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. На цій посаді йому судилося пробути до кінця свого життя. 10 листопада (29 жовтня) 1893 р. Глібова не стало. Чернігів урочисто поховав свого великого громадянина.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Микола Лисенко – сонце української культури» 175 років від дня народження Народився Микола Віталійович Лисенко 22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Село Гриньки належало двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, поміщикові М. Булюбашу, у якого вона виховувалася. Він надзвичайно любив свою племінницю, а народження Миколи стало для нього справжньою радістю. Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М. Старицький, над М. Лисенком «...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи з одного боку – французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку – українська мова... пестощі і зайва простота манер». У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого – пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький, троюрідний брат М.Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури. Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою. Подорожуючи, композитор ніколи не втрачав нагоди записати завершені зразки пісень до спеціального нотного зошита, з яким ніколи не розлучався. З 1867 по 1869 рік він навчається у Лейпцігській консерваторії, а з 1874 по 1876 рік – у Петербурзі, у класі блискучого майстра оркестру М.Римського-Корсакова. Повернувшись до Києва, Микола Віталійович поринає у творчість, не забуваючи при тому педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність. На українському народному ґрунті М.Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», оперу-сатиру «Енеїда», монументальну народну музичну драму «Тарас Бульба». Починаючи з 1869 року Микола Віталійович продовжував невтомно виступати у концертних програмах. У 1904 році М.Лисенко відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 року - ім. М.В.Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з О.Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя. М.Лисенко був засновником і головою ради правління «Українського клубу» (1908 - 1911 рр.). Серед творчої спадщини композитора основне місце посідають опери: «Різдвяна ніч» (1873 р.), «Утоплена» (1883 р.), «Тарас Бульба» (1890 р.), «Наталка Полтавка» (1889 р.), «Енеїда» (1910 р.), «Ноктюрн» (1912 р.), дитячі опери «Коза-Дереза» (1888 р.), «Пан Коцький» (1891 р.), «Зима й Весна» (1892 р.). Микола Віталійович Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» Т. Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокальних творів різних жанрів. Помер 6 листопада 1912 року.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Найдавніша Просвітителька» – 135 років від дня народження Христини Алчевської Христина Данилівна Алчевська, у дівоцтві Журавльова, народилася 16 квітня 1841 р. в м. Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Батько – Д. Журавльов – викладач міського училища, мати – дочка героя війни 1812 р. генерала Вуїча. Освіту здобула самотужки. Юність вона провела в Курську, куди переїхала її родина. Тут, навчаючи письма селянських дітей, уперше випробувала свої сили на ниві народної освіти. Вона з дитинства мріяла стати вчителькою, але отримати освіту їй не вдалося. У 1862 році Христина Данилівна одружилася з відомим підприємцем і меценатом Олексієм Алчевським і переїхала до Харкова. Тут молода жінка стала активним членом товариства «Громада», діячі якого ставили перед собою мету відновити єдність інтелігенції з народом, сприяти народному просвітництву. Христина Данилівна склала іспит на право викладати і у 1862 році заснувала приватну безплатну недільну школу для жінок. З 1862 до 1870 р. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома у Алчевської. Школа проіснувала до 1919 року. У 1879 році Христина Данилівна влаштувала на власні кошти подібну до Харківської недільну школу в селі Олексіївці на Катеринославщині, в якій вчителював і письменник Борис Грінченко. Вона домагалася відкриття на Харківщині жіночих безплатних шкіл, збереження українських книг у бібліотеках та присвоєння парафіяльним школам імені Т.Г.Шевченка. За це її було притягнуто до суду. Алчевська була однією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності , а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні. Христина Данилівна працювала з колективом педагогів – сподвижників. Безкоштовно викладали понад 100 учителів. Поряд з просвітницькою, Христина Данилівна займається літературною і науковопедагогічною, бібліографічною діяльністю. З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомний рекомендаційний покажчик книг «Что читать народу?» (1884–1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. У ньому понад 4 тис. рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів (учителів, викладачів, професорів і просто читачів) на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых» (1899–1900), що протягом 1899–1917 рр. витримав 40 видань. Вона – автор мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих, укладач «Каталога книг» та «Програм викладання у недільних школах». Друкувала оповідання в журналі «Детское чтение». Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віцепрезидентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом, вона удостоєна найвищих нагород – золотих та срібних медалей Московського й Петербурзького товариств поширення в народі писемності, почесних дипломів. Вона зустрічалася й листувалася з І.Франком, М.Павликом, Л.Толстим, Ф.Достоєвським, І.Тургенєвим, А.Чеховим, В.Короленком, Г.Успенським. Померла Христина Данилівна 15 серпня 1920 р. у Харков
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Великий українець із грузинським прізвищем» 130 років від дня народження Івана Кавалерідзе
Видатний скульптор, кінорежисер і драматург, багатогранний художник ХХ століття Іван Петрович Кавалерідзе належав до плеяди митців, яким судилося стояти біля витоків українського національного відродження. Він залишив нащадкам скульптури, кінофільми, п’єси, що стали відомими в усьому світі. Сьогодні ми говоримо про Кавалерідзе як про людину виняткового, надзвичайного таланту, оригінального митця, яскраву індивідуальність Народився майбутній митець 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанський (нині це село Новопетрівка) Роменського району Сумської області в сім’ї грузина Петра Кавалерідзе і вродливої українки Килини Кухаренко. Після закінчення трьох класів земської школи дядько забирає Івана у Київ. У 1906 році він стає учнем Київського художнього училища. З цього часу у Івана Кавалерідзе починається справжнє творче життя. З 1909 року він починає вчитися у Петербурзькій академії мистецтв у майстерні І. Гінбурга, бере участь у багатьох виставках. У 1910 році приїздить до Парижу на безкоштовне навчання у паризькій студії скульптора П. Арансона. А у 1911 році перед талановитим майстром відкривається другий світ – світ кіно, з яким він не розлучався до кінця життя. Скульптура і кіно у творчості Кавалерідзе йшли пліч-опліч. 6 Започаткувавши скульптурний авангард – власний напрям у скульптурному мистецтві, Іван Петрович став по своєму неперевершеним. Важливою темою його творчості була «Шевченкіана». Його пам’ятники Тарасові Шевченку можна побачити в Полтаві, Сумах, Ромнах Сумської області, пам’ятник Сковороді стоїть у Лохвиці на Полтавщині, Петрові Запорожцю – у Білій Церкві Київської області. Кавалерідзе послідовно продовжує працювати в кіно, пише сценарії, а також пробує себе як драматург – пише п’єси, сатиричні комедії. Зняв кінофільми «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1935), «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958) «Повія» (1961). Поставив п’єси «Вотанів меч» (1962–1966), «Перша борозна» (1969). У 1969 році І. Кавалерідзе став народним артистом України, а пізніше – членом Спілки письменників України. Іван Кавалерідзе був високоерудованою людиною, прожив довге, плідне життя (помер 3 грудня 1978 року). Його творча спадщина належить до золотого фонду вітчизняної культури, ЮНЕСКО визнало його одним з найвидатніших митців ХХ століття.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Великий оповідач на високогір’ї віку» 95 років від дня народження Анатолія Дімарова
Письменник Анатолій Дімаров народився 5 травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932–1933. Юнак, після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено й контужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями. У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. Анатолій Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню – «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача. Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські – започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що «не може прийняти з рук людей, які штовхають країну у прірву». Помер 29 червня у Києві.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему : «Невмируща слава» 110 років Роману Шухевичу Народився Роман 30 червня 1907 року у Львові у відомій галицькій родині. Його дід, Володимир Шухевич – непересічний педагог і етнограф світової слави, автор монументального п’ятитомного дослідження ―Гуцульщина‖. Стрийко Степан – курінний отаман Легіону Українських Січових Стрільців і одним з найкращих тогочасних українських адвокатів. Ще дитиною майбутній Провідник наслухався від свого діда Володимира, відомого дослідника Гуцульщини, про опришку Олексу Довбуша, і мріяв піти слідами народного месника. Ті мрії стали ще реальнішими, коли 11-літній Роман побачив у 1918 році в Кам’янці-Струміловій синьо-жовтий прапор і запам’ятав зворушливі слова, що їх читав про ―Червону калину‖ і вільну Україну його батько Осип. Після закінчення філії Академічної Гімназії в 1925 році Роман Шухевич розпочав навчання у відділі архітектури Львівської Політехніки і успішно його завершив 1931 року. Опісля теж закінчив Львівську консерваторію, ставши піаністом. У 16 років Роман Шухевич вступає до Української Військової Організації (УВО), а відтак стає членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Розвал Польщі та нова політична дійсність висуває Романа Шухевича на позицію Крайового Провідника Західних Окраїн Українських Земель. Як член Революційного Проводу ОУН організує і очолює курінь Дружин Українських Націоналістів ―Нахтігаль‖, який, після відступу більшовиків, першим входить до Львова. Наступного дня, 30 червня 1941 року, сотник Роман Шухевич разом із Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком бере участь у проголошенні відновлення Української Державності і стає заступником міністра з військових справ. Після арешту більшості творців Акту 30 червня, химерна воєнна доля кидає Романа Шухевича у Білорусію на боротьбу з більшовицькими грабіжниками-партизанами. Тут після однорічного перебування німецька команда ліквідовує курінь. На початку 1943 року Роман Шухевич поринає в гущу українського націоналістичного підпілля. Відтоді разом із Олексою Гасином, Дмитром Клячківським, Василем Івахівим, Василем Сидором, Олександром Луцьким та Дмитром Грицаєм творить підпільну Українську Повстанську Армію (УПА). Молоде українське військо воювало проти німецьких окупантів, більшовицьких катів Ковпаків і Мєдвєдєвих, польських зайд, а далі проти російської імперії зла т. зв. СССР. В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдонімом Тарас Чупринка. В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів. 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:
«Ми – крапельки ртуті на рівному полі» до 55-річчя від дня народження Юрія Іздрика Юрій Романович Іздрик – народився 16 серпня 1962 року в місті Калуш, Івано-Франківської області. У школі, любив математику, грав у шкільному ансамблі. Тоді ж почав цікавитися літературою. У 14 років написав перші вірші, щоправда російською мовою. Особливу роль у літературній творчості митця відіграв чотиритомник Хемінгуея, котрий став «першим підручником справжньої української літературної мови» і дав зрозуміти, «що всі речі, всі емоції, всі переживання, все взагалі можна передати своєю рідною мовою». Ю. Іздрик також закінчив музичну школу по класу віолончелі та фортепіано. По закінченні школи вступив на навчання у Львівський політехнічний інститут на механіко-технологічний факультет. У студентські роки грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру. Закінчивши університет у 1984 р., Юрко Іздрик почав працювати інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин (1984–1986), згодом – у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990). Наприкінці 80-их років письменник активно включився у мистецьке життя: брав участь у численних офіційних та неофіційних мистецьких акціях, виставках, співпрацював з обласною комсомольською газетою. У 1989 р. розпочалася історія легендарного журналу – «Четвер». Перші два номери були самовиданими. У 1990 р. на одному з мистецьких заходів (під час підготовки бієнале «Імпреза», що відбулося в Івано-Франківську) Іздрик познайомився з Юрієм Андруховичем, що стало визначальним у житті автора. Юрко запропонував Андруховичу разом випускати «Четвер», на що той одразу ж погодився. Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка». У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990–1994). У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). У перервах між написанням книг Ю. Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою. Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998) У 2000 р. світ побачив наступний роман «Подвійний Леон» У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року БіБі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля») - поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник». У 2014 році під час перебування на Міжнародній стипендії для поетів і перекладачів поезії Meridian Czernowitz у Чернівцях разом із журналісткою і культурним критиком Євгенією Нестерович та фотографом Олександром Населенком розпочали роботу над медіапроектом Summa.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему :
«Народжена співати» до 145-річчя від дня народження Соломії Крушельницької Соломія Амвросіївна Крушельницька – народилася 23 вересня 1872 року, в с. Білявинці, нині Бучацький район Тернопільської області, в сім'ї священика, пароха села Амвросія Крушельницького та його дружини Теодори Марії. Походила зі шляхетного і старовинного українського роду Крушельницьких гербу Сас. У 1873 році сім'я декілька разів переїжджала: спочатку до Осівців, потім – Старих Петликівців, деякий час сім'я Крушельницьких жила в передгір'ях Східних Бескид – у селі Тисові біля Болехова. З 1878 року вони перебралися до села Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали. Співати почала з юних років. Навчалася в Тернопільській школі товариства «Приятелі музики». Основи музичної підготовки отримала у Тернопільській класичній гімназії, в якій здавала іспити екстерном. У Тернополі Соломія Крушельницька вперше познайомилася з театром. Тут час від часу виступав львівський театр товариства «Руська бесіда», в репертуарі якого були опери Семена ГулакаАртемовського та Миколи Лисенка. 1891 року Соломія вступила до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. Під час навчання у консерваторії відбувся її перший сольний виступ. Ще під час навчання в консерваторії Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери, якої на той час не існувало. Співачка вирішила їхати до Італії, щоб продовжити навчання. Восени 1893 року Соломія їде до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі і професор Конті. З 1894 року Крушельницька виступає в театрах Львова У другій половині 1890-х років почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст», Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. У 1920 році Крушельницька в зеніті слави покидає оперну сцену. Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. У 1894–1923 виступала у Львові, Тернополі, Стрию, Чернівцях та інших містах Галичини. Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті Тараса Шевченка та Івана Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала до України. У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С. Крушельницької. У серпні 1939 року співачка відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися до Італії. Померла співачка 16 листопада 1952 року. Її поховано у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника – Івана Франка. Сьогодні ім'я Соломії Крушельницької мають Львівський оперний театр, Львівська музична середня школа, Тернопільське музичне училище (де виходить газета «Соломія»), 8-річна школа в селі Біла, вулиці у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Бучачі.
Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Шорт-лист на тему : «Парадокси співочої долі» / 85 років від дня народження Анатолія Солов’яненка/
Народився 25 вересня 1932 року в Донецьку в сім’ї шахтаря. Змалку захоплювався музикою. Батько та мати в молодості виступали в аматорських виставах опер «Наталка Полтавка» М. Лисенка та «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Змалку Анатолій брав участь у художній самодіяльності, співав дискантом. Після закінчення школи 1949 року вступив у Донецький політехнічний інститут на гірничий факультет. В інституті виступав з сольними номерами у супроводі інструментального ансамблю. 1952 року робить спробу вступити в Ленінградську консерваторію, але невдало. Бере уроки у соліста Донецького оперного театру О. Коробейченка. У 1954 році, по закінченні інституту, почав працювати асистентом кафедри графіки та нарисової геометрії. Водночас продовжує заняття у Коробейченка. У 1962 році вперше бере участь у концерті художньої самодіяльності Донецької області у Києві, де виконав кілька романсів, зокрема Я. Степового на слова І. Франка «Розвійтеся вітром». У липні 1962 року під час Всесвітнього конгресу профспілок у Москві брав участь у концерті й був обраний для стажування в Італії, в Мілані, у театрі «Ла Скала». З січня 1962 року Анатолій Солов’яненко півроку стажується в Італії, в «Ла Скала», у відомого співака Дженнардо Барра. 22 листопада 1963 року у Київській опері відбулася прем’єра опери «Ріголетто», в якій Солов’яненко виконав роль герцога Мантуанського. В січні 1964 року Солов’яненко знову перебуває на стажуванні в Італії. Того ж року бере участь в концерті трупи Великого театру в Мілані, в «Ла Скала». 1965 року стає переможцем конкурсу естрадної пісні «Неаполь проти всіх» в Італії. Після конкурсу повертається в Москву й виступає у Великому театрі. Бере участь у численних гастрольних поїздках в Радянському Союзі та за кордоном. У Київському оперному театрі Анатолій Солов’яненко виконав близько 20 партій в операх українських та зарубіжних авторів, зокрема Герцога в опері Дж. Верді «Ріголетто», Манріко в опері Дж. Верді «Трубадур», Андрія в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», Фауста в опері Ш. Гуно «Фауст», Маріо Каварадоссі в опері Дж. Пуччіні «Тоска» та ін. Всесвітню славу принесла Солов’яненку його концертна діяльність у багатьох країнах світу, особливо виконання українських та російських романсів. 1975 року Солов’яненку було присвоєне найвище в колишньому Радянському Союзі звання – Народного артиста СРСР. У 1977–1978 роках Анатолій Солов’яненко співає у славетному ньюйоркському театрі «Метрополітен-опера». 1980 року співакові присуджено Ленінську премію. 1985 року на екрани виходить фільм «Прелюдія долі», присвячений творчості Анатолія Солов’яненка. 1987 року співак бере участь у серії концертів у Чорнобилі. У 1990-х роках артист через незгоди з керівництвом залишає Київський оперний театр і займається виключно концертною діяльністю в країнах СНД та за кордоном. 1999 року славетний співак у розквіті творчих сил раптово помер. Поховано його у селищі Козин поблизу Києва. Життя Анатолія Солов’яненка, справді народного, улюбленого народом співака, було сповнене безперервної й напруженої праці над вдосконаленням голосу. Щоб досягти успіху, він зрікався простих радостей життя задля того, щоб у хвилини найвищого злету свого таланту досягати вершин виконавської майстерності. Солов’яненко співав у найкращих театрах світу. Йому аплодували в міланському «Ла Скала» та в нью-йоркському «Метрополітен-опера». Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. Солов’яненко досконало оволодів так званим італійським стилем, віртуозно виконуючи тенорові партії в операх Верді, Пуччіні, Доніцетті, Масканьї. Він вільно володів італійською мовою, і його тенор звучав настільки проникливо й лірично, що вимогливі італійські слухачі визнали його переможцем у конкурсі «Неаполь проти всіх», віддавши перевагу йому перед славетним італійським співаком Клаудіо Вілла. Український співак досконало оволодів французькою манерою співу й блискуче співав у багатьох операх французьких композиторів, зокрема Обера, Бізе, Массне. Особливо майстерно виконував він арію Надира в опері Бізе «Шукачі перлин». В ній чудові природні дані голосу Солов’яненка за тембром і характером навдивовижу точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії. Вражаюче натхненно й лірично виконував Солов’яненко славнозвісний романс «У сяйві місяця її побачив я…», коли м’який, ніжний голос співака наче линув у наповненому місячним світлом просторі. Серед найскладніших партій його тенорового репертуару – партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». Її співали Енріко Карузо, Беньяміно Джільї, Маріо Ланца, Леонід Собінов, Маріо Дель Монако. Для багатьох виконавців світу образ Каварадоссі був каменем спотикання в співацькій кар’є-рі. Але у виконанні Солов’яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо.