КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКА ЦБС ВІДДІЛ КРАЄЗНАВСТВА
Календар знаменних і пам’ятних дат Кам’янеччини
2017
на 2015 «Календар знаменних і пам’ятних дат Кам’янеччини» подає інформацію про найбільш значимі події та ювілеї видатних особистостей краю, які відзначатимуться у 2017 році. Матеріали календаря нададуть допомогу в плануванні роботи на рік, календарному плануванні, підготовці культурно-просвітницьких заходів тощо.
Укладач: Дутченко Т.О. Відповідальна за випуск: Вітвіцька О. Л.
Міські програми
◊ Про затвердження Комплексної програми спільних дій Кам'янець-Подільського МВ УМВС України в Хмельницькій області та Кам'янець-Подільської міської ради щодо профілактики правопорушень та боротьби зі злочинністю на території м. Кам'янець-Подільський на 2016 – 2020 роки. ◊ Про затвердження міської Програми соціального захисту дітей, що перебувають у складних життєвих обставинах, дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування на 20162020 роки.
СІЧЕНЬ *135 років від дня народження Івана Огієнка (1882-1972) українського церковного і громадського діяча, мовозновця, історика церкви. Серед відомих українських церковних і громадських діячів, істориків церкви і освітян вирізняється постать митрополита Іларіона (в миру Іван Іванович Огієнко ). Протягом усього свого життя, займаючи чи-то світські, чи церковні посади, він проніс любов до свого краю, рідної мови, православної церкви. Помітний слід освітянської, релігійної діяльності Івана Огієнка є, зокрема, у фондах Волинського краєзнавчого музею. Протягом багатьох десятиліть зберігали його праці, видання, фотографії у сховищах музею, не маючи можливості донести усю правду про цю людину. Адже повернення цієї постаті у наш край відбувалося практично з проголошенням незалежності рідної Огієнку України. Народився І.І.Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові Радомишльського повіту Київської губернії. У 1896 році закінчив початкову школу і вступив до чотирирічної військової фельдшерської школи в Києві. По закінченні цієї школи він почав шестирічну обов’язкову службу в лікарні з обов’язком вступити на медичний факультет Університету Св. Володимира в Києві, а згодом І.І.Огієнко переходить на історикофілологічний факультет. З 1905 року починається його активна наукова та громадська робота, зокрема співробітництво в київських виданнях («Громадська думка», «Рада»), участь у
діяльності «Просвіти» та заснованому М. Грушевським Науковому товаристві імені Шевченка в Києві. В 1909 році І.І.Огієнко з відзнакою закінчує повний курс навчання в університеті, а вже в 1911 році його затверджують на кафедрі російської мови та літератури професорським стипендіатом. У 1915 році після складання магістерських іспитів Огієнку присвоюють звання приват-доцента цієї кафедри. А у квітні 1917 року І.І.Огієнко, один з перших викладачів Київського університету, переходить на викладання українською мовою і практично розпочинає читати новий курс «Історія української мови». З утворенням Центральної Ради в Києві Огієнка обирають членом ради новоутвореного Міністерства освіти. Він виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який був відкритий у жовтні 1917 року, а у серпні 1918 року перетворений на Український державний університет. До урочистого відкриття цього навчального закладу професор І.І.Огієнко розробляє новий курс лекцій «Українська нова культура». Постала гостра проблема запровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, церкву. У Києві одна за одною великими тиражами виходять навчальні книги, автором яких був Огієнко: «Рідна мова в українській школі» (1918), «Українська граматика» (1918), а також «Наглядна таблиця українського правопису» (1917), (ДМ-41650). У 1918 році І.І.Огієнка запрошують на посаду ректора Кам’янець-Подільського університету. На цій посаді він був до 1920 року. У 1920 році виїхав у Західну Україну і поселився біля Львова. У 1924–1926 роках викладав українську мову і літературу в учительській семінарії у Львові, а в 1926 році він був запрошений до Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті . Заснував і редагував у Варшаві
журнали «Рідна мова» (1933–39) і «Наша культура» (1935–37), які сприяли популяризації української культури, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва Радянської України. Видання даного періоду діяльності І.І.Огієнка зберігаються у фондах ВКМ: «Українська граматика», ч.2. – К., 1918, (КДФ17317); «Українська культура». – Катеринослав, 1923, (КДФ16398); «Український правопис з словничком». – Львів, 1925, (ДМ-10852); «Зразки кириличного письма. X–XVII ст.» – Варшава, 1927, (РА-6266); «Євангелія від Св. Матвія». Переклад проф. І.Огієнка. – Варшава, 1937, (ДМ-37783); «Рідна мова. Початкова граматика». – Жовква, 1935, (КДФ-4070). У жовтні 1940 року на соборі українських православних єпископів І.І.Огієнко висвячений (під ім’ям Іларіон) архієпископом Холмським і Підляським. Тільки за 1940–1941 роки Митрополит Іларіон спромігся повернути 62 церкви та відновити 117 парафій, які у довоєнний період було забрано у православних і переосвячено у католицькі храми. В усій єпархії було введено українську мову, яка фактично набула офіційного статусу. Саме стараннями І.І.Огієнка було віднайдено Холмську Чудотворну ікону Божої Матері і 3 березня 1943 року урочисто внесено до кафедрального собору Холма. У цей час за сприяння І.І.Огієнка були видані для православного населення Холмщини : «Молитовник для православних українських дітей». – Холм, 1941, (КДФ-17538); Холмський Православний Народний календар на 1944 рік». – Холм, 1943, (КДФ-17485); «Літургія Святого Отця нашого Івана Золотоустого». – Холм, 1942, (КДФ16176); «Холмський богогласник», ч.1. – Холм, 1942 р., (ДМ37782); «Чин Божественних страстей Христових або Пасії». – Холм, 1943, (ДМ-37779); «Українська Церква» т.1. – Прага,
1942, (КДФ-15702); «Молебень на Новий Рік». – Холм, 1943, (ДМ-37780), а також переклади релігійних книг. Влітку 1944 року Огієнко змушений емігрувати до Швейцарії, а у вересні 1947 року – до Канади. З переїздом до Канади почався новий етап видавничої діяльності І.І.Огієнка, який тривав практично до початку 70-х років ХХ століття. Вже через два місяці після його облаштування у Вінніпезі, у листопаді 1947 року почав виходити редагований Огієнком місячник «Слово істини». З 1951 року відроджується у Вінніпезі започаткований у Варшаві часопис «Наша культура», який з 1953 року став називатися «Віра й культура», оскільки поновилося засноване Огієнком у Лозанні видавництво української книжки «Наша культура». У 1951 році його обирають першоієрархом Української Православної церкви в Канаді. Митрополит Іларіон доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя в Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне товариство Митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію імені св. апостола Андрія, очолював НауковоБогословське Товариство, розгорнув велику науководослідницьку та видавничу діяльність. За Іларіона було проголошено Акт об’єднання трьох українських автокефалій за кордоном. І.І.Огієнко здійснив перший автентичний переклад Святого Письма українською мовою. Цим Митрополит Іларіон забезпечив право українського народу на звернення до Бога рідною мовою, заклав підвалини організаційного оформлення української православної автокефалії та національно-мовної єдності українців України і діаспори.
Завдяки колишньому музейному співробітнику, журналісту, а згодом Митрополиту УАПЦ в еміграції, знайомому Митрополита Іларіона – Анатолію Дублянському, на початку 1990-х років у Волинський краєзнавчий музей були передані праці І.Огієнка, які були видані в еміграції: «Обоженія людини. Богословська студія». – Вінніпег, 1954, (КДФ-15249); «Іконоборство. Історично-догматична монографія». – Вінніпег, 1954, (КДФ-15253); «Українська церква за час Руїни». – Вінніпег, 1956, (КДФ-16400); «Православна віра». – Вінніпег, 1957, (КДФ-15252); «Преподобний Іов Почаївський». – Вінніпег, 1957, (КДФ-15251); Святий Дмитрій Туптало». – Вінніпег, 1960, (КДФ-15253); «Канонізація святих в українській церкві». – Вінніпег, 1965, (КДФ-16401). Помер професор І.І.Огієнко 29 березня 1972 року. Тіло його поховано на православній секції цвинтаря Св. Воскресення – на кладовищі Глен Іден у Вінніпезі. Після смерті Митрополита Іларіона за кордоном було опубліковано багато його книг. Частина з них, завдяки також Анатолію Дублянському, зберігається у фондах ВКМ: «Українська церква». – Вінніпег, 1982, (КДФ-16402); «Етимологічно-семантичний словник української мови», т. 1-2. – Вінніпег, 1979, 1982, (КДФ-16403); «Українська церква і наша культура». – Вінніпег, 1991, (КДФ16428). В незалежній Україні також було перевидано ряд праць професора І.Огієнка: «Хвалімо Бога українською мовою». – Луцьк, 1992, (ДМ-26738); «Князь Костянтин Острозький». – Київ., 1992.; «Дохристиянські вірування українського народу». – Київ,1992. Чимало книг митрополита є у фондах Волинської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки. «Я робив, що міг, решту дороблять наступники», – писав Іларіон, завершуючи свою «ціложиттєву працю».
Література Велетень науки: матеріали Всеукраїнських наук. – педагог. читань, присвячених вивченню спадщини І.Огієнко (15-16 січня 1996 року). – Київ, 1996. – 231 с. Духовно і науково-педагогічна діяльність І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: наукові доповіді. – Кам’янець-Подільський, 1997. – 352 с. Єсюнін С. Іван Огієнко: яскравий слід на Поділлі / С. Єсюнін // Незнане Поділля. – Городок, 2012. – С.107-108 Іван Огієнко – організатор, керівник і оборонець Кам’янецьПодільського державного українського університету (918-1920 рр.): документи, матеріали, світлини, хроніка діяльності / укладач С. А. Копилов, О. М. Завальнюк. – Кам’янецьПодільський, 2014. – 384 с.: фото. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і виховання національної свідомості особистості: наукові доповіді. – Київ, 1997. – 336 с. Іван Огієнко і сучасна наука і освіта: наук. зб.: В.9. – Кам’янецьПодільський, 2012. – 392 с. Лєцкін М. Письменники на життєвому шляху Івана Огієнка (митрополита Іларіона): до 130-річя від дня народження та 40річчя світлої пам’яті Великого Українця: Ч.1 / М. Лєцкін. – Житомир, 2012. – 336 с. Лєцкін М. Письменники на життєвому шляху Івана Огієнка (митрополита Іларіона): Ч.2 / М. Лєцкін. – Житомир, 2012. – 3308с.
Лєцкін М. Письменники на життєвому шляху Івана Огієнка (митрополита Іларіона): Ч.3 / М. Лєцкін. – Житомир, 2012. – 332с. Завальнюк О. Гуманітарна діяльність Івана Огієнка в Кам’янецьПодільському: основні напрямки, масштаби і результативність (1918-1920 рр.) / О. Завальнюк // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта: наук. зб. – Кам’янець-Подільський, 2015. – Вип. XI. – С. 54-63
Кам’янецькі стежки Івана Огієнка: [Іван Огієнко учений, митрополит УАПЦ, перший ректор К-ПНУ] // Ключ. – 2015. – 22 трав. – С.6 Тимошик М. Найдосконаліша ікона-людина: [до виходу книги митрополита Іларіона (Огієнка) «Служити народові - то служити Богові»] / М. Тимошик // Уряд. кур'єр. – 2013. – 26 груд. – С. 4-5 Сохацька Є. Іван Огієнко: в обороні рідного слова: [за за матеріалами «Віри й культури», 1953-1967] / Є. Сохацька // Дивослово. – 2013. – №10. – С. 35-42 Шпак В. Патентований українець: Іван Огієнко / В. Шпак // Уряд. кур'єр. – 2012. – 17 жовт. – С.18 Ярова Н. Його зброєю було слово: [Іван Огієнко – 130 років від дня народж.] / Н. Ярова // Подолянин. – 2012. – 13 січ. – С.7 Бельзецький Д. Пам'ятаймо, кам'янчани, ті часи минулі: [150-та річниця виходу в світ першого номеру часопису «Подільські Єпархіальні відомості», 130-ї річниці з дня народж. І.Огієнка] / Д.Бельзецький // Фортеця. – 2012. – 12 січ. – С.11
Околітенко Н. «Я все життя орав та сіяв»…: [ІванОгієнко] / Н. Околітенко // Жінка. – 2010. – №8. – С.6-7 Сохаька Є. Будівничі державності: роль Івана Огієнка у формуванні мовної політики УНР (1917-1919 рр.) / Є. Сохацька // Кам'янець-Поділ. вісн. – 2009. – 21 серп. – С.6 Сохацька Є. Духовні заповіді митрополита Іларіона (Івана Огієнка) / Є. Сохацька // Кам'янець-Поділ. вісн. – 2008. – 18 січ. Сохацька Є. Я – за великого українця: [з проф. К-ПНУ ім. І.Огієнка Є. Сохацькою спілкувався М. Мачківський ] / Є. Сохацька // Українець. – 2008. – № 10. – С. 12-13. – Українець. – 2088. – № 11. – С. 30-31 180 років від дня народження Павла Гнатовича Житецького (1837-1911). У місті Кременчук(23 грудня 1836 року за старим стилем) — українського філолога, педагога, громадського діяча, доктора російської словесності (1908), член-кореспондент Петербурзької академії наук (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879) та Наукового товариства імені Шевченка (1903). У 1857—1860 роках навчався в Київській духовній академії, в 1860—1864 роках — на історикофілологічному факультеті Київського університету. У 1865— 1868 роках викладав російську мову та словесність у Кам’янецьПодільській чоловічій гімназії. Серед його учнів був майбутній письменник Григорій Мачтет. У лютому 1866 року в Кам’янціПодільському в Павла Гнатовича народився син, якого на честь діда назвали Гнатом і який згодом завоював визнання як історик, архівіст і літературознавець. Помер Павло Житецький 18 березня 1911 року в Києві. 1997 рік. Гран-прі Всеукраїнського телефестивалю популярної музики «Мелодія-96» завоювала кам’янчанка Марина Одольська (згодом — заслужена артистка України).
1917 рік. У Києві (25 грудня 1916 року за старим стилем) хоровий колектив університету святого Володимира під керівництвом диригента Олександра Антоновича Кошиця вперше виконав знаменитий «Щедрик» Миколи Дмитровича Леонтовича — українського композитора, який 1899 року закінчив Подільську духовну семінарію в Кам’янціПодільському. 1877 рік. У Кам’янці-Подільському відкрито (28 грудня 1876 року за старим стилем) повивальну школу — праматір сучасного Кам’янець-Подільського медичного училища. 1997 рік. У Кам’янці-Подільському об’єднання «Діти Чорнобиля».
створено
громадське
1947 рік. У Кам’янці-Подільському народився Юхим Юхимович Юрист — баяніст, заслужений артист РРФСР. Закінчив 1961 року Кам’янець-Подільську міську дитячу музичну школу, Хмельницьке музичне училище, консерваторію в Горькому (нині Нижній Новгород). Працював солістом Красноярської філармонії. Помер у Гамбурзі (Німеччина) від раку в день свого шістдесятиріччя — 13 січня 2007 року. 2007 рік. У Гамбурзі (Німеччина) від раку в день свого шістдесятиріччя помер Юхим Юхимович Юрист — баяніст. Народився 13 січня 1947 року в Кам’янці-Подільському. 1987 рік. Традиційне свято зими «Кам’янецька сніжинка» вперше проведено в Старому місті. Воно проходило на площі Куйбишева (нині Троїцький майдан), а любителі гострого й дотепного слова зібралися біля Ратуші. Учасниками свята були Дід Мороз, Снігуронька, Зима, Січень, Морозенко. Під час виступів були представлені аматори як із міста, так і із сіл району — Колибаївки, Завалля, Устя. 1917 рік. У російському місті Рославль нинішньої Смоленської області народився Євген Олександрович Ківільша —
отоларинголог, заслужений лікар України. Закінчив 1940 року Смоленський медичний інститут. 1945 року був свідком обвинувачення від СРСР на Міжнародному Нюрнберзькому процесі над нацистськими злочинцями. Від травня 1946 року працював у Кам’янець-Подільській міській лікарні, де організував спеціалізоване відділення вуха, горла, носа й завідував ним 35 років. Понад десять років керував науковим товариством лікарів міста. Помер 31 грудня 1982 року. У Кам’янці-Подільському провулку Проектному на Руських фільварках надано ім’я Ківільші.
******** ЛЮТИЙ *110 років від дня народження Володимира Павловича Бєляєва (21 березня (3 квітня) 1909 (офіційно — 1907), Кам'янецьПодільський — † 20 лютого 1990, Москва) — російський і український письменник: прозаїк, кінодраматург. В довідниках та енциклопедіях (зокрема, і найновіших) зазначено, що письменник народився 3 квітня 1907 року (за новим стилем). Проте одного разу Бєляєв зізнався, що ця дата є фальшивою. Сталося це зізнання 25 жовтня 1988 року (за півтора року до смерті письменника), коли він давав інтерв'ю Віталієві Мацьку для газети «Колгоспне життя» (Летичів Хмельницької області). Інтерв'ю опубліковано 7 листопада 1988 року під заголовком «Під зорею Жовтня»:
Оскільки це зізнання не стало відомим широкому загалу (зокрема, й столичним дослідникам), то досі дата народження Бєляєва подається за офіційною версією. Іншу таємницю було розкрито вже після смерті письменника. Зробив це краєзнавець із Кам'янця-Подільського Андрій Михайлович Терлецький (1917–2001), опублікувавши 16 вересня 1997 року у регіональній газеті «Край Кам'янецький» замітку «Бєляєв чи Цісевич? Правда про письменника В. Бєляєва». Отже, справжнім батьком Володимира Бєляєва був таємний радник, чиновник Кам'янець-Подільського окружного суду Цісевич. Проте коли мама майбутнього письменника познайомилася з курсантом радянської партійної школи Бєляєвим і вийшла за нього заміж, покинувши набагато старшого Цісевича, Володя взяв прізвище вітчима, а про справжнього батька — царського чиновника — офіційно ніколи не згадував. Кам'янець-Подільський Навчання Володимира Бєляєва розпочалося з підготовчого класу Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії. Далі (в період українських національно-визвольних змагань) він навчався в українській гімназії імені Степана Руданського, а 1923 року закінчив Кам'янець-Подільську першу трудову школу (спадкоємицю гімназії). 1924 року Володимир вступив до Кам'янець-Подільської школи ФЗУ імені Балабанова, яка діяла при заводі «Мотор». Водночас працював у ливарному цеху, співпрацював як юнкор із місцевою газетою «Червоний кордон». Після закінчення школи ФЗУ (1926) ливарника п'ятого розряду Володимира Бєляєва направили в Бердянськ на Першотравневмй машинобудівний завод. Улітку 1927 року через хворобу повернувся в Кам'янецьПодільський, де працював у редації газети «Червоний кордон».
У часописі послідовно очолював кілька відділів, зокрема театральний. Пізньої осені 1929 року Бєляєва призвали на війському службу.
Ленінград Військову службу проходив у Сімферополі — в 3-ій Кримській дивізії. Одночасно редагував полкову газету «На бойовому посту». У листопаді 1930 року Бєляєва направили на роботу в оборонну промисловість Ленінграда (нині Санкт-Петербург). Працював на заводі, який випускав перші радянські танки. 1931 року став членом ВКП(б). Працюючи на заводі, одночасно навчався на вечірньому відділі педагогічного інституту імені Герцена. На початку 1934 року на заводі запровадили факультет особливого призначення (ФОП), який давав можливість відповідальним заводським працівникам здобути вищу технічну освіту. Проте Бєляєв не пішов на ФОП. Потяг до літератури призвів до того, що він покинув завод. Вищої освіти Бєляєв так і не здобув. Володимир Бєляєв став працювати завідувачем відділу в ленінградському журналі «Літературний сучасник» («Литературный современник»). Друкувався у журналах «Ленінград», «Залп», «Різець». Його твори «Дитинство», «Ровесники», високо оцінені Миколою Тихоновим і Самуїлом Маршаком, здобули другу премію на Всесоюзному конкурсі Профвидаву. 1936 року Бєляєв працював творчим кореспондентом у відділі сценаристики студії «Ленфільм» — розробляв сюжети, вишуковував у пресі цікаві факти. У листопаді 1936 року в журналі «Молода гвардія» побачила світ повість Бєляєва «Підлітки». 1937 року вона вийшла окремою книжкою як повість «Стара фортеця». За цією повістю
молодий письменник написав сценарій однойменного фільму, знятого 1937 року на Одеській кіностудії режисером Мироном Білинським. Однак фільм «Стара фортеця» так і не побачмв свого глядача, бо до Москви збирався міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп, а у фільмі були кадри про розгром «німецьких інтервентів» (події 1918 року). У травні 1938 року Бєляєв став членом Спілки письменників СРСР. 1939 року його відрядили до Західної Білорусі, а звідти — до Львова, де письменник працював над сценарієм фільму «Голос Тараса» (1941). Війна Початок радянсько-німецької війни застав Бєляєва в Ленінграді. Тут він написав сценарії до фільмів антифашистського спрямування — «Час розплати», «В старої няні», працював над книгами «Варвари з моноклями», «Ленінградські ночі». У лютому 1942 разом із сім'єю евакуювався з блокованого Ленінграду до Архангельська. Там працював військовим кореспондентом Радінформбюро на Півночі, зустрічав конвої у Баренцовому морі, літав на льодову розвідку. На зустріч із земляками — артистами Кам'янець-Подільського драматичного театру імені Григорія Петровського, які в грудні 1943 гастролювали в Архангельську, відгукнувся пафосною статтею в газеті «Правда Півночі» («Правда Севера»). Під час війни зазнав важкого горя — не витримавши блокади, помер Бєляєв-молодший. Львів У серпні 1944 Бєляєв як кореспондент Всесоюзного радіо повернувся в Україну — у Львів. Тут він завів дружні стосунки з Ярославом Галаном. Пізніше за сценарієм Бєляєва було створено фільм про Галана — «До останньої хвилини».
У Львові письменник пропрацював 15 років (1944–1959). Львівський період надихнув письменника на написання сценарію фільму «Іванна». Працюючи у Львові, Бєляєв часто відвідував рідний Кам'янецьПодільський, зустрічався з читачами. Москва 1960 Бєляєв переїхав до Москви, де прожив 30 років до смерті. Проте письменник не засиджувався в столиці. За цей час він відвідав 26 країн світу, проводив значну громадську роботу. Часто приїжджав і в Кам'янець-Подільський, у ці поїздки брав із собою молодих літераторів, аби показати їм пам'ятки рідного міста. Надгробок на Троєкуровському кладовищі На початку 1960-х років Володимир Бєляєв познайомився з актрисою Тетяною Забродіною і одружився з нею. Помер на 81-му році життя. Поховано письменника на Троєкурівському кладовищі Москви. Творчість Найвідоміший твір — трилогія «Стара фортеця». Автор написаних у дусі стереотипів радянської пропаганди памфлетів і документальних повістей, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів»:
«Під чужими прапорами» (Київ, 1958) — у співавторстві, «Луна Чорного лісу» (Київ, 1965) — у співавторстві, «Нічні птахи» (Москва, 1965), «Формула отрути» (Львів, 1971), документальна повість «Хто тебе зрадив?» (Москва, 1972), документальна повість «Я звинувачую» (Москва, 1978) та ін.
Як зазначають сучасні дослідники, у цих книгах Бєляєв намагався очорнити Степана Бандеру та митрополита Андрея Шептицького, принизити боротьбу УПА. Проте на той час памфлети Бєляєва були чи не єдиним джерелом хоч якихось знань — «від супротивного» — про замовчувані повоєнні події в Західній Україні. Українські переклади Володимир Бєляєв писав російською мовою. Українською мовою його твори переклали Михайло Бірюков, Діодор Бобир, Іван Сенченко, Андрій Головко. В українських перекладах побачили світ такі книги Бєляєва:
«Кордон у вогні» (Львів, 1948), «На берегах Дністра» (Львів, 1948), «Львівські зустрічі» (Львів, 1949), «Місто над морем» (Львів, 1949), «Опора землі» (Львів, 1954), «Хто тебе зрадив?» (Львів, 1967), «Останнє сальто Сірого» (Київ, 1981), «Стара фортеця» (Київ, 1985).
Нагороди, премії, звання
1951 — Сталінська премія за трилогію «Стара фортеця». 1975 — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка) як авторові сценарію художнього фільму «До останньої хвилини» Одеської кіностудії художніх фільмів (спільно з кінорежисером Валерієм Ісаковим, акторами Владиславом Дворжецьким і Валерією Заклунною). Премія КДБ СРСР. Нагороджено: o двома орденами Трудового Червоного Прапора,
двома орденами «Знак Пошани», o Кавалерійським хрестом «Відродження Польщі», o медалями. Заслужений діяч польської культури. Почесний громадянин Кам'янця-Подільського під № 1 (ухвала Кам'янець-Подільської міської ради від 5 листопада 1967). o
Література Володимир Павлович Бєляєв // Завальнюк О., Комарніцький О. // Минуле і сучасне Кам'янцяПодільського. — Вип. 1. — Кам'янець-Подільський, 2003. — С. 169 —173. Альперін Ю. В атакуючому строю: [ В. П. Бєляєву — 60 років ] / Ю. Альперін // Прапор Жовтня . — 1967. — 1 квіт. — С. 3. Петров В. О времени и о себе: [ к 70-летию со дня рождения В. П. Беляева]/ В. Петров // Огонёк. — 1977 — 2 апреля (№ 14). — С. 31. Кукуруза С. Двічі лауреат: [Володимир Беляєв] / С. Кукуруза, А. Паравійчук // Прапор Жовтня. — 1978. — 1 серп. — С. 4. Терлецький А. Юність письменника : [Володимир Беляєв] / А. Терлецький // Прапор Жовтня. — 1978. — 2 груд. — С. 4. Дописував юнкор Бєляєв // Прапор Жовтня. — 1989. — 30 черв. — С. 2. [Некролог] // Прапор Жовтня. — 1990. — 24 лют. — С. 4.
Коли народився Бєляєв? // Кам'янець-Подільський вісн. — 1992. — 16 трав. — С. 3.
******** БЕРЕЗЕНЬ 230 років від дня народження Устима Якомовича Кармалюка. Народився 1787 рік у селі Головчинці (тепер Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) народився (27 лютого за старим стилем) Устим Якимович Кармалюк (Кармелюк) — український народний герой. Тричі був ув’язнений у Кам’янець-Подільській фортеці. Вбито із засідки шляхтичем Рутковським. 22 жовтня (10 жовтня за старим стилем) 1835 року в селі Шляхові Коричинці (тепер Коричинці Деражнянського району), поховано в Летичеві. У Кам’янціПодільському 9 квітня 1936 року Онуфріївську вулицю на лівому березі Смотрича перейменували на вулицю Кармалюка. 11 вересня 1990 року їй повернули історичну назву — Онуфріївська. Література Подільський Робін Гуд: [Устим Якимович Кармалюк] // Ключ. – 2015. – 25 верес. – С.6 Будзей О. Устим Кармалюк: герой чи злочинець? / О.Будзей // Подолянин. – 2012. – 16 берез. – С.8 Петрук Л. Хто він, Устим Кармалюк?: [225 років від дня народж. Устима Кармалюка] / Л.Петрук // Кам’янець-Поділ. вісн. – 2012. – 16 берез. – С.6
Романець Д. Безліч облич Устима Кармалюка: [225 років з дня народж.] / Д.Романець // Фортеця. – 2012. – 15 берез. – С.3 Вінюкова-Волкова В. Нескорений: [до 225-ї річниці від дня народж. Устима Кармалюка] / В. Вінюкова-Волкова // Подолянин. – 2012. – 9 берез. – С.8 Подільський РобінГуд: [Устим Якомович Кармалюк] // Позакл. Час. – 2011. – 11. – С.63-64 Соловей В. В’язень Кам’янець-Подільської фортеці: [Устим Кармалюк] / В.Соловей // Подолянин. – 2010. – 17 груд. – С.9 Грищук Б. Іржаві цвяхи в дивані: Устим Кармалюк міг стати просто розбійником, а став – національним героєм / Б.Грищук // Поділ. вісті. – 2006. – 19 квіт. Бурбан В. «Ви на мене, Кармалюка, всю надію майте…»: [до 220-річчя від дня народж. Устима Кармалюка] / В. Бурбан // Культура і життя. – 2007. – 11 квіт. – С.3 Добрянський М. Оборонець поневолених: [до 220-ї річниці від дня народж. Устима Кармалюка] / м. Добрянський // Поділ. вісті. – 2007. – 13 берез. Воробей П. Кармалюк чи Карманюк?: [довгі роки ведуться дискусії щодо особи подільського опришка як серед істориків, так і серед простих людей] / П.Воробей // Робітнича газ. – 2006. – 6 черв. – С.5 Волоховський В. Кармалюк чи… Карманюк?: [походження прізвища Кармалюк] / В. Волоховський // Край КАм’янецький. – 2005. – 6 січ.
ЙОГО КАМ'ЯНЕЦЬ РОЗІЙШОВСЯ ПО СВІТУ До 70-річчя з дня народження Володимира Назаровича Павловича Здається, в Старому місті немає жодного куточка, жодної пам'ятки, які би не ожили на полотні під вправним пензлем Володимира ПАВЛОВИЧА. Як написав один хмельницький журналіст, "дивлячись на роботи цього подільського художника, переймаєшся відчуттям, наче сам блукаєш тихими пам'ятними вуличками міста над Смотричем, зазираєш у його численні потаємні дворики..." Художнику й талановитому педагогу Володимиру Назаровичу ПАВЛОВИЧУ виповнюється 70. Народився він 9 березня 1947 р. у с.Сорокодуби Красилівського району. Володимир Назарович - земляк уславленого поета Володимира БУЛАЄНКА (1918-1944), чиїм іменем названо обласну літературну премію. Батько майбутнього художника - Назар Антонович воював на фронтах Другої світової, під час німецької окупації переховував єврейську сім'ю, тож був визнаний праведником миру. А ще, як зазначає художник в автобіографії, батько "все життя пропрацював у колгоспному рабстві комуністичного режиму". Наступного року йому виповниться 90. Дід Антін Вікентійович (батьків батько) був учасником Першої світової; 1914 р. за мужність його нагородили Георгіївським хрестом. Мати Надія Олексіївна (1924-2000) чотирирічною залишилася напівсиротою, під час війни перебула на
примусових роботах в Австрії. А потім була не менш важка колгоспна неволя... Володимир - найстарший із трьох дітей Павловичів (має молодших брата і сестру). З дитинства Володя мріяв стати художником. Але як вирватися із села (якось уже забулося, що селяни довгий час були безпаспортними)? Виручив такий маневр: вступив у ПТУ в Рубіжному Луганської області, здобув фах електрика, а найголовніше - отримав паспорт. А ще Володимир заочно навчався в Московському народному університеті культури імені Надії КРУПСЬКОЇ на факультеті "Малюнок і живопис". Тож служба в армії виявилася напрочуд легкою: за солдата з талантом художника навіть розгорілася боротьба. Перемогу здобули льотчики - і Володимир служив при штабі льотної частини. Після армії чотири роки (1970-1974) навчався в знаменитому Одеському художньому училищі імені Митрофана ГРЕКОВА, яке давало художню освіту нічим не гіршу, ніж навіть деякі інститути. А далі Володимир Назарович нерозривно поєднує два фахи - художника й педагога. 17 років (1974-1991) віддав він роботі в Старокостянтинівській дитячій художній школі: викладав дисципліни образотворчого мистецтва, а з 1977 р. до 1990 р. був директором. У вересні 1991 р. Володимира Назаровича призначають директором Кам'янець-Подільської дитячої художньої школи. 9 років він очолював цей найстраріший на Поділлі осередок художньої освіти, а далі продовжив роботу в ньому на посаді викладача. Володимир Назарович сприяв відкриттю дитячої художньої школи у Самчиках на Старокостянтинівщині, у місті атомників - Нетішині, був одним з ініціаторів відкриття
спеціальності "Образотворче мистецтво" в Кам'янецьПодільському училищі культури. Творче натхнення художник черпає з самого буття, чарівного світу рідної землі. Численні пам'ятки історії Поділля, його невичерпної культури, мальовничі краєвиди, неповторний ландшафт Кам'янця благотворно вплинули на розвиток його таланту. Роботи майстра легко вирізнити з-поміж інших полотен. Йому належить цикл картин "Замки Західної України". Львівський, Острозький, Сутковецький, Олеський, Летичівський замки, монастир-замок кармелітів у Бердичеві, Любартів замок у Луцьку, Стара фортеця Кам'янця-Подільського постають у своїй історичній величі та красі. А ще Володимир Павлович написав сотні куточків середньовічного міста над Смотричем. Кам'янецькі ведути (міські пейзажі) художника, закуплені і подаровані, розійшлися всією Європою. Частина полотен зберігається в залах Кам'янець-Подільського історичного музеюзаповідника та у зарубіжних шанувальників олійного малярства, зокрема, в Канаді, Німеччині, Великобританії, Іспанії, США, Ізраїлі, Росії, Литві, Естонії. Володимир Павлович тяжіє до імпресіонізму (свій стиль він характеризує як реалістичний імпресіонізм). Як зазначають фахівці, пензлю художника притаманний густий мазок, корпусне письмо. Гармонія кольорів, тепла золотиста гамма тонів змушують шанувальників малярства подовгу затримуватись біля полотен живописця. Серед улюблених митців Павловича французькі імпресіоністи, російський художник Валентин СЄРОВ, український художник Михайло БУРАЧЕК (до речі, народився в Летичеві, навчався в Кам'янець-Подільській гімназії), польські художники Ян МАТЕЙКО, Наполеон ОРДА (подорожуючи,
змалював чимало подільських міст і сіл), італійський живописець Джованні Антоніо КАНАЛЕТТО. Ще одна цікава грань таланту подільського художника фото- й кіномистецтво. Він автор серії хронікальнодокументальних фільмів про історію, фольклор, етнографію Поділля, кращих людей нашого краю, учасник республіканських і обласних фотовиставок. Роботи Володимира Павловича досі експонуються в Старокостянтинівському історичному музеї. Деякі його роботи (зокрема, "Свято-Троїцька церква", "Хрестовоздвиженська церква") увійшли до виданого торік ілюстованого нарису "Старий Костянтинів". Учитель продовжується в своїх учнях. Володимир Павлович впевнений, що прізвища його вихованців - учасників всеукраїнського конкурсу "Нові імена" Анастасії ВЕДЕНСЬКОЇ, Андрія МІНЧЕНКОВА, лауреатів премії імені Людмили МАЗУР Олега ШМІГЕЛЯ, Юлії СОКОВОДОВОЇ згодом засяють на творчому небосхилі України. Талант художника передався і його дітям - синові Сергію (нині мешкає у місті Хоростків на Тернопільщині) та доньці Оксані - випускниці Львівської академії друкарства, яка присвятила свою дипломну роботу драмі Лесі УКРАЇНКИ "Лісова пісня". Напевно, й онуки (а їх у Володимира та Марії Павловичів четверо - Руслан, Олексій, Оля та Марійка) не зостануться байдужими до пензля й олівця.
Олег Будзей.
Про В.Н.Павловича 1. Павлович Владимир Назарович // Сикора Є. Лица Каменца-Подольского. – Харьків, 2010. – С.680 2. Павлович Володимир Назарович // Слободянюк П.Я. Культура Хмельниччини. — Хмельницький, 1995. — С. 288. 3. Павлович Володимир Назарович // Художня школа від учора до сьогодні. – Кам’янецьПодільський, 2006 . – С.10 4. Будзей Олег. Його Кам'янець розійшовся по світу / О.
Будзей // Подолянин. — 2007. — 9 берез. — С. 8.
1937 рік. У Кам’янці-Подільському народився Юрій Володимирович Крушевський — кандидат технічних наук, доцент. Закінчив Київський політехнічний інститут за фахом «Конструювання та технологія радіоапаратури». 1967 року був направлений асистентом кафедри радіотехніки та електронних приладів Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту. Очолював кафедру теоретичних основ радіотехніки. Відкрив спеціальність «Конструювання та технологія радіоапаратури», був першим завідувачем однойменної кафедри. 1988 року захистив кандидатську дисертацію «Методи та засоби вимірювання вологості біологічних матеріалів». Був деканом радіотехнічного факультету. Крушевський опублікував понад 70 наукових робіт, два підручники для коледжів, сім навчальних посібників для технічного університету (один із них із грифом Міністерства освіти й науки України). Дослідив вплив зв’язаної вологи у біоматеріалах на результати оцінки загальної вологості цих матеріалів, запропонував методи усунення впливу щільності упаковки проби сипучих матеріалів на результат вимірювань.
Розробив методи і провів розрахунки інтенсивності опромінення людини пристроями систем стільникового зв’язку. 1887 рік. У Кам’янці-Подільському народився Валер’ян Петрович Захаржевський — лікар, який став письменником. Закінчив 1909 року Кам’янець-Подільську класичну гімназію і вступив на медичний факультет Київського університету. Служив у царській армії під час Першої світової війни. 1916 року склав іспити за університетський курс. У 1919—1923 роках служив військовим лікарем у Червоній армії. 1938 року став кандидатом медичних наук. Під час Великої Вітчизняної війни був провідним хірургом госпіталів. Після війни працював у медичних закладах Києва (зокрема, заступником директора з наукової частини інституту ортопедії), читав лекції в медичному інституті, мав звання доцента. Писав російською мовою. Автор повісті «Глиняна дівчина» (альманах «Молодий більшовик», 1940), романів «Білий дім. Сторінки із життя однієї клініки» (1941), «У клініці» (1957), збірок повістей і новел «Бачити й не бачити» (1965), «Сторінки з неспаленого щоденника» (1968), повістей про Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Тараса Шевченка («Остання втіха Тараса»), Льва Толстого, літературнокритичних статей. Мав також наукові праці з медицини (з ортопедії, травматології, фізіології, хірургії). Був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Дружив із письменником і педагогом Антоном Макаренком. Помер 15 квітня 1977 року в Києві. 1867 рік. У Кам’янці-Подільському відкрито (5 березня за старим стилем) Маріїнську жіночу гімназію. Спочатку розташовувала в Старому місті.
********
КВІТЕНЬ 1977 рік. У Кам’янці-Подільському будівництво заводу металоконструкцій на шосе.
розпочато Хмельницькому
1997 рік. У Кам’янці-Подільському в колишньому кінотеатрі імені Войкова відкрито районний Будинок культури. 1967 рік. У Кам’янці-Подільському на стадіоні педагогічного інституту відбулося велике спортивне свято. Зокрема, глядачі побачили баскетбольні, гандбольні та футбольні матчі. У товариській зустрічі мотоболістів Кам’янця-Подільського й Хмельницького перемогли гості — 2:0.
******** ТРАВЕНЬ
1987 рік. У Кам’янці-Подільському жителі селища Першотравневе вперше провели свято свого мікрорайону, більше відомого як селище цементного заводу. 9 травня 1947 рік. У Кам’янці-Подільському відкрито пам’ятник танкістам 4-ої танкової армії генерал-лейтенанта Дмитра Лелюшенка та танкістам 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу генерал-майора Євтихія Бєлова. 1947 рік. У селі Врублівці Кам’янець-Подільського району народився Микола Петрович Мельник — подільський композитор, автор збірок пісень «Пісня над Смотричем» (1994), «Коли душа співає» (1996), «Щаслива зірка» (2000), художній
керівник народного самодіяльного хору української народної пісні «Смотрич» при міському Будинкові культури, заслужений працівник культури України, лауреат найвищої міської відзнаки «Честь і шана» (2001). 1977 рік. Постановою Ради міністрів Української РСР (№ 298) давньоруську та середньовічну частину Кам’янця-Подільського, що функціонує як єдиний територіально відокремлений містобудівельний комплекс, завдяки унікальному поєднанню історико-архітектурної, містобудівельної спадщини, ландшафту каньйону ріки Смотрич оголошено Державним історикоархітектурним заповідником (ДІАЗ). Сьогодні, відповідно до указу Президента України від 30 квітня 1998 року, це Національний історико-архітектурний заповідник (НІАЗ) «Кам’янець».
******** ЧЕРВЕНЬ 100 років від дня народження Павла Даниловича Цибульського (24 червня 1917, Кам'янець-Подільський — † 11 травня 1984, Львів) — українського письменника. Члена Спілки письменників України (нині Національна спілка письменників України) від 1958 року. 1967 рік. Наказом міністра будівництва Української РСР у Кам’янці-Подільському створено завод залізобетонних виробів і конструкцій тресту «Хмельницькбуд». 1937 рік. Ухвалою Особливої наради при НКВС (Народному комісаріаті внутрішніх справ) українського байкаря Микиту
Павловича Годованця вислано на Середню Колиму. Там він пробув до 1947 року. Тільки 1954 року офіційно дозволено поселитися в Кам’янці-Подільському. Реабілітовано 11 вересня 1957 року. 1977 рік. Хмельницький облвиконком затвердив межі Кам’янець-Подільського державного історичного заповідника площею 121 гектар. 1967 рік. У Кам’янці-Подільському народився Віктор Всеволодович Закриничний — художник. Закінчив 1993 року Кам’янець-Подільський педагогічний інститут за спеціальністю «Педагогіка та методика початкового навчання й образотворче мистецтво». Працював у 1994—1996 роках у сфері дизайну та реклами на агрофірмі «Авіс». 1996 року в Афінах ознайомився з античною скульптурою, навчався у відомого скульптора Рамазі. Від 1997 року працює в Брно (Чехія), зокрема, в у 1999—2000 роках у зоопарку (реконструкція павільйонів для звірів). Має в Чехії посвідку на проживання (право на довгодобовий побут). Персональні виставки: березень 1995року — Кам’янецьПодільський, хол кінотеатру «Юність», 19 травня — 8 червня 2004 року — Брно, приватна галерея Романа Калини «ДілоРока» (50 картин). Видав 1995 року комплект із 12 листівок «Кам’янець-Подільський в картинах Віктора Закриничного». Картини зберігаються у приватних колекціях у Німеччині, США, Італії, Великобританії, Ізраїлі, Польщі, Японії, Ефіопії. 1927 рік. У Кам’янці-Подільському народилася Нінель Леонідівна Гаркуша — український художник декоративного мистецтва, член Національної спілки художників України (від 1964 року). Закінчила 1952 року Московський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Від 1952 року — науковий співробітник Інституту монументального мистецтва Академії архітектури Української РСР. У 1963—1983 роках — старший скульптор, керівник групи, головний спеціаліст відділу, завідувач лабораторії монументально-декоративних мистецтв
Зонального науково-дослідного інституту типового та експериментального проектування. У 1984—1991 роках працювала в монументальному цеху Київського комбінату монументально-декоративного мистецтва. Від 1991 року викладала в Київській середній школі № 94. Основні роботи — у галузі монументально-декоративної скульптури та декоративного мистецтва (художня кераміка, карбування). Від 1963 року — учасниця всеукраїнських художніх виставок. Персональні виставки відбулися 1975 року в Чернігові та 2005 року в Києві. Деякі роботи зберігаються у Кам’янецьПодільському історичному музеї-заповіднику.
******** ЛИПЕНЬ 1857 рік. У Кам’янці-Подільському народився Давид Гораційович Гінцбург — барон, сходознавець, гебраїст, письменник і громадський діяч, спонсор видання та загальний редактор Єврейської енциклопедії Брокгауза й Ефрона. Помер 22 грудня 1910 року в Санкт-Петербурзі. 1837 рік. У Кам’янці-Подільському закладено (25 червня за старим стилем) нову будівлю чоловічої гімназії. Цю подію було присвячено 41-му дню народження російського імператора Миколи І. 1957 рік. У селищі Сахкамінь Кам’янець-Подільського району народився Петро Олександрович Гончарук — автор книг «Нерозпалені багаття» (1991), «Свіча душі моєї» (1993), «Піраміда для всіх» (1992), «Чарівний вершник» (1993) (останні дві у співавторстві з Володимиром Миколайовичем Гурським). Відійшов у вічність.
1927 рік. У Кам’янці-Подільському кінотеатр «Новий світ» перейменовано на Державне кіно імені Войкова. Нині тут розмістився Кам’янець-Подільський районний центр національної культури та мистецтва «Розмай».
******** СЕРПЕНЬ 1807 рік. У Санкт-Петербурзі видано (25 липня за старим стилем) указ про відкриття друкарень при губернських правліннях, зокрема й у Кам’янці-Подільському.
******** ВЕРЕСЕНЬ 1957 рік. Постановою Ради Міністрів Української РСР до Кам’янця-Подільського переведено з Києва будівельний технікум. Згідно з наказом корпорації «Укрбуд» від 30 листопада 2007 року Кам’янець-Подільський будівельний технікум перейменовано на Кам’янець-Подільський коледж будівництва, архітектури та дизайну. 2007 рік. Указом Президента України орденом «За заслуги» третього ступеня відзначено доктора історичних наук із Кам’янця-Подільського Валерія Степановича Степанкова. Це сталося напередодні його 60-річчя (народився 18 вересня 1947 року). Орден вручив Віктор Андрійович Ющенко 22 вересня 2007 року в Хмельницькому. 1937 рік. Унаслідок розукрупнення Вінницької області утворено Кам’янець-Подільську область із центром у
Кам’янці-Подільському. 1941 року її центр перенесли до Проскурова, зберігши за областю первісну назву — Кам’янецьПодільська. Від 1954 року це Хмельницька область. 1947 рік. Наказом Кам’янець-Подільського облмісцевпрому обозобудівне виробництво в Кам’янці-Подільському виділено вобозобудівний завод (згодом акціонерне товариство «Кам’янець-Подільськсільмаш»).
******** ЖОВТЕНЬ 1947 рік. У Кам’янець-Подільському учительському інституті, який невдовзі став педагогічним інститутом (нині Кам’янецьПодільський національний університет імені Івана Огієнка) почав працювати 30-річний Віктор Іванович Тищенко. Був асистентом, старшим викладачем, доцентом кафедри російської мови та літератури, деканом історико-філологічного факультету (від січня 1962 року), проректором з навчальної та наукової роботи (у 1967—1975 роках), завідувачем кафедри російської та зарубіжної літератури (від 1974 року). Захистив 1951 року кандидатську дисертацію («Образ Івана Грозного в російській усній народній творчості»), а 1976 року — докторську («Проблеми літературної кармалюкіани. Життєва і художня правда характеру»). Від 1979 року — професор. Помер 23 грудня 1987 року в Кам’янці-Подільському. 1997 рік. У Кам’янці-Подільському Дмитро Григорович Зволейко, Віктор Георгійович Паньков і Ярослав Іванович Сисин створили видавництво «Абетка». Згодом спочатку Віктор Паньков, а потім Дмитро Зволейко заснували власні видавництва: відповідно «Абетка-Нова» та «Абетка-Світ».
1937 рік. У місті Слов’янськ (нині Донецької області) народилася Наталя Омелянівна Кащук — українська поетеса. Після війни жила в Кам’янці-Подільському, де закінчила середню жіночу українську школу (нині загальноосвітня школа № 5). Померла 2 липня 1991 року в Києві.
******** ЛИСТОПАД 1977 рік. У Кам’янці-Подільському урочисто відкрито середню школу № 16, збудовану на 1176 учнівських місць.
******** ГРУДЕНЬ
Пантелеймон (Панько) Михайлович Педа (* 23 грудня 1907, село Жванець, нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької області — † 27 грудня 1937,Одеса) — український поет, перекладач.
Життєпис Батько Михайло Юрійович Педа (за національністю латиш) був ковалем, майстром металевих виробів. 1914 року, коли розпочалася Перша світова війна, пішов на фронт, а мати Віра Петрівна Педа (уроджена Тимінська) зі Жванця переїхала уТростянець, звідтіля —
у Старий Осот Чигиринського повіту, далі — в Сокільчу на Київщині. Панько ж виховувався у бабусі, яка згодом відправила його на навчання до Вінницького дитячого будинку. Хлопчик навчався сумлінно. Писав вірші, які заполонили серце наркома освіти УРСР Володимира Затонського, коли 1922 року той відвідав дитбудинок. Саме він посприяв, аби вірш «Дитячий рух» Панька Педи побачив світ на сторінках журналу «Червоні квіти» (1923, № 1). Підтримував юного літератора і двоюрідний брат матері — байкар Микита Годованець. Під його впливом Пантелеймон вступив на робітничий факультет Одеського інституту народного господарства, а згодом перевівся до Одеського інституту народної освіти. В Одесі юнак влився до літературної організації «Гарт». Чимало часу віддавав перекладам світової літератури — Мольєра, Віктора Гюго, Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна. 1932 року вийшла його перекладна збірка віршів єврейського поета Ханана Вайнермана «До праці». Тоді ж побачила світ його власна збірка — «Горять вогні». Закінчивши 1932 року інститут, Педа деякий час учителював, потім перейшов на викладацьку роботу в педагогічний інститут, далі — до театру, де завідував літературною частиною. Заарештовали Педу 17 грудня 1937 року в Одесі. Обвинувального висновку в його судово-слідчій справі немає, але є постанова, підписана оперуповноваженим НКВС УРСР по Одеській області Козакевичем, в якій зазначено, що Пантелемон Педа, «активний учасник контрреволюційної української терористичної організації, мав зв'язки з
петлюрівськими елементами і автокефальною церквою». Останнє, як зафіксовано в постанові, відноситься до 1921—1922 років, коли обвинувачуваному було 14—15 років (він співав тоді у дитячому церковному хорі). 23 грудня 1937 року «трійкою» при УНКВС УРСР по Одеській області Педу засуджено до розстрілу (цього дня поетові виповнилося 30 років). Вирок виконано 27 грудня 1937 року. Військовим трибуналом Одеського військового округу 1 березня 1957 року цей вирок скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину. Панька Педу реабілітовано посмертно. Сприяла реабілітації поета рідна сестра Інна ПедаКравченко. 1961 року завдяки їй у видавництві «Радянський письменник» вийшла збірка віршів «Горять вогні» з передмовою Степана Олійника. 1992 року в Одесі професор Іван Дузь перевидав твори Панька Педи, назвавши збірку «Бринить весна». Література
Панько Педа // …З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — Вип.1. — С. 351 — 352. Панько Педа // Літературна Хмельниччина XX століття: Хрестоматія. — Хмельницький, 2005. — С. 110 — 115. Сваричевський А. Розстріляне слово // Подільські вісті. — 2002. — 24 груд. Мацько В. Повертаємо ім'я Панька Педи // Слово і час. — 1993. — № 5. — С. 83 — 84.
1997 рік. Укладено угоду про співпрацю в галузі культури, освіти, спорту, самоврядування та господарського розвитку між Кам’янцем-Подільським і польським містом Перемишль. 1877 рік. У присілку Монастирок (тепер село Немирівського району Вінницької області) народився (1 грудня за старим стилем) Микола Дмитрович Леонтович — український композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, педагог, збирач музичного фольклору. Закінчив 1899 року в Кам’янці-Подільському Подільську духовну семінарію. 23 січня 1921 року в селі Марківка (тепер Теплицького району Вінницької області) загинув від руки вбивці. У рамках святкування 125-річчя з дня народження композитора на колишньому корпусі семінарії відкрито 12 грудня 2002 року меморіальну дошку Леонтовичу (автори — заслужений художник України Борис Негода, заслужений майстер народної творчості України Володимир Лашко та Леонід Киселюк). 1927 рік. У Харкові народилася Євгенія Михайлівна Пламеницька (дівоче прізвище — Філоненко) — український архітектор-реставратор. Закінчила 1952 року Київський художній інститут. Досліджувала й реставрувала пам’ятки архітектури Кам’янця-Подільського. Один із співавторів (разом із донькою Ольгою Анатоліївною Пламеницькою) дако-римської гіпотези про заснування Кам’янця-Подільського. Померла 16 березня 1994 року в Києві.