Помилка Солженіцина

Богдан КУШНІР

Помилка Солженіцина Документальне публіцистичне видання

1

ББК 84.4 К 12

Українські олігархи гальмують вступ країни до Євросоюзу. Їм потрібна дешева робоча сила, а не контролер з Брюсселя, який буде вимагати для українського народу європейських стандартів життя.

У Польщі, Чехії, Словаччині швидкими темпами розвивається малий та середній бізнес. Партнерами влади виступають мільйони рядових громадян. У нас навпаки – погоду замовляють кілька десятків олігархів, пише в своїй книзі «Помилка Солженіцина» Богдан Кушнір.

Кожен з українських олігархів – це свого роду маленький президент. Зі своєю імперією, армією, партією, прислугою та частиною парламенту.

В основу книги лягли злободенні публіцистичні статті про корупцію й здирництво у всіх ешелонах влади. Більшість з них побачили світ в авторській колонці Інтернет-видання «Українська правда».

Перша глава присвячена взаєминам з Росією. Це найбільша наша проблема, вважає Богдан Кушнір, який знає про українсько-російські взаємини з перших уст – свого часу працював власним кореспондентом українського видання у Москві.

Наступні глави – про українські проблеми й тих, хто заважає розбудовувати незалежну державу. У літературній агенції «Піраміда» готується до друку ще одна книга Богдана Кушніра – детективний роман про контррозвідників «Спецслужба: сміття 99%», події в якому розгортаються у Москві та у Красній Поляні біля Сочі.

Перегній для олігарха Влада замочила дзюбак в багні Ви хочете, щоб ми голову попелом посипали? Ненаситні коритники інтелігенцію відсунули на задвірки З «дикого капіталізму» прийшов до влади множити капітали Побори, «відкати», схеми, відмивання грошей – ось у чому задіяна владна еліта

З авторської колонки «Української правди»

Книга «Помилка Солженіцина» виходить при сприянні корпорації «Оболонь» Художнє оформлення обкладинки: Іван Кушнір Книга видана на замовлення Автора

ISBN 978-966-441-163-6

© Богдан Кушнір, 2010 © Худ. оформл. обкл.: Іван Кушнір, 2010 © ЛА «Піраміда», макет, 2010

2

3

Вступне слово автора

Адреналін творчості Ви бували на полюванні? Бачили, як заганяють тварину в пастку? Щось схоже рік тому я пережив. Все валилося з рук. Жоден проект не діставав підтримки. За вікном економічна криза. А тут ще життєві несподіванки сиплються, немов осіннє листя. Я вже думав змінити професію. Хотів усе кинути й піти на будову. Моя перша професія – будівельник. Там все так просто. Чисто й чесно. Донині відчуваю запах будови – свіжої дошки й сирого бетону.

Починаючи з сьомого класу, я всі канікули працював з будівельниками. Найбільше запам’яталося, як біля Самбора, у Стрілковичах, будували ферму. Висота фундаменту – 3 метри. І ми, сільські хлопчаки, шуфлями піднімали на риштування десятки кубометрів бетону.

Справжнім благом був час обіду. Я витягав привезену з села торбину. З’їдав зварених мамою 5 яєць, цибулину і півхлібини, запивав молоком, і – годину можна полежати на травичці.

Будови, на яких пізніше довелося працювати у Сургуті, не здавались такими величними, як сільська ферма під Самбором. Можна було змінити професію – ніколи не боявся фізичної роботи. Але маю одну наступальну рису характеру. Ніколи не здаюся. Адреналіном для нової творчості стали авторські колонки в інтернет-виданні «Українська правда». Прокидався о п’ятій годині ранку. Сідав за комп’ютер – і в ранішній тиші народжувалися есе, які сьогодні прийшли до тебе, шановний читачу.

За них не платили гонорарів. Я працював для душі. Як пізніше напишу – відводив душу в «Українській правді». Ніхто не порпався у моїх публікаціях, не коротив і не дописував. Я міг відверто писати все, що думаю.

4

5

За журналістську кар’єру були два видання, де я справді почувався незалежним. Це «Молодь України» і «Українська правда». Авторська колонка допомогла мені пережити скрутні часи. І зрозуміти головне: життя занадто коротке, аби розмінюватися на дрібниці.

Більшість моїх есе вперше побачили світ в «Українській правді». Я безмежно вдячний друзям і колегам, які підтримували мене, ділилися своїми ідеями. Не стану називати усіх прізвищ, бо справжніх друзів, як правило, не афішують. Вони впізнають себе, знайдуть свої думки та ідеї на сторінках моєї нової книги.

З повагою та вдячністю, Богдан КУШНІР

Глава перша

«Загадку Галичини не зумів розгадати не тільки Солженіцин. Не здолала цей край Австро-Угорщина. Не могла дати собі раду на західноукраїнських землях Польща.

Німці ніяк не могли второпати, як у них під носом галичани 30 червня 1941 року проголосили незалежну Україну.

Ідеологи СРСР не помилялися в одному – знали, звідкіля почнеться процес розпаду. І наробили багато зла, створюючи з галичан образ ворога. Цей ідеологічний штамп досі тяжіє над Західною Україною.

В роки незалежності галичани так само спрощено, по-радянському, сприймали Донбас. Образ шахтаря, для якого немає значення, як звучить слово – "ковбаса" чи "колбаса", аби була, надовго врізався у людську підсвідомість.

До посилення суперечностей найбільше приклалися політики, розігруючи під час передвиборної кампанії карту російської мови».

6

7

Помилка Солженіцина Це вже заяложений штамп: вибори знову розділили Україну. Укотре дорікають: у вас Схід і Захід. Схід традиційно тяжіє до Росії, Захід - до Європи. У вас дві України. Це ваша найбільша проблема. Чому з нашої самобутності створюють проблему? У США є північні й південні штати. У Німеччині - східні й західні землі. У нашого птаха - України - теж два крила.

Без одного з них він би ніколи не став самим собою. Можливо, саме в цьому наш порятунок. Схід і Захід - це не біда, це наше майбутнє, коли в країні є дві сили, які не дають розвиватися крайнощам, врівноважують одна одну. Змушують конкурувати й рухатися вперед. Тільки уявіть собі на хвилину, що б нас чекало, якби ми вибрали галицький чи донецький шлях розвитку країни. Ми б навіть самі собі стали нецікавими. Галичина - культурний центр України, на який припадає третина пам'яток архітектури країни. Регіон багатий на духовну спадщину. Тут досі живуть ті, хто боровся проти незалежності України. Говорять рідною російською мовою і ані не гадають кудись виїжджати. Галичина завжди була матір'ю для представників різних національностей - поляків, євреїв, росіян, вірменів, угорців. Так повинно бути, бо майже 90% їх на референдумі проголосували за незалежну державу. Донбас - економічний центр країни, де зосереджені найбільші підприємства, розвивається великий бізнес. У Донецьку закладався економічний фундамент нашої незалежності. Чому ми постійно намагаємося протиставляти два регіони однієї держави? Вони ж органічно доповнюють один одного.

Спрощений погляд на феномен Сходу і Заходу до нас прийшов з історичного минулого. У старій тоталітарній системі з Галичини часто малювали образ ворога. Цей край виступав найслабшою ланкою в СРСР.

Звідси почалася реакція розпаду Союзу. Тому до години Х готува8

лися заздалегідь. У 1939 році кожного десятого західняка або розстріляли, або вивезли в Сибір. Тих, що не скорилися, у 60-х роках кинули в радянські концтабори.

У радянські часи партійну еліту постійно тримали в напруженні. Приймали постанови ЦК про ідеологічну роботу. Утримували могутню мережу спецслужб, одна з яких доповідала Києву, а друга - напряму Москві. Знали про небезпеку й готувалися.

У чому загадковий феномен галицького краю? В одному з останніх прижиттєвих діалогів російський письменник Олександр Солженіцин висловив думку, що найбільша помилка російського царя Олександра І в тому, що свого часу не повернув Галичину від Австрії до Росії. Дивний феномен Галичини колишній дисидент пояснив тим, що протягом півтора століття на Заході України насаджувався "антиросійський та антимосковський характер".

Загадкову Галичину не зумів розгадати не тільки Солженіцин. Не здолала цей край Австро-Угорщина. Не могла дати собі раду на західноукраїнських землях Польща. Німці ніяк не могли второпати, як у них під носом галичани 30 червня 1941 року проголосили незалежну Україну. Організаторів всенародного свята незалежності гестапо відправило у німецькі концтабори.

Радянська контрпропаганда малювала зовсім іншу картину, залякуючи весь Союз бандерівцями із Західної України, які прислужували окупантам.

Ідеологи СРСР не помилялися в одному - вони знали, звідкіля почнеться процес розпаду. І наробили дуже багато зла, створюючи з галичан образ ворога. Цей ідеологічний штамп досі тяжіє над Західною Україною.

У роки незалежності галичани так само спрощено, по-радянському, сприймали Донбас. Образ шахтаря, для якого немає значення, як звучить слово - "ковбаса" чи "колбаса", аби була, надовго врізався у людську підсвідомість. До посилення суперечностей найбільше приклалися політики, які під час передвиборної кампанії доливали олії у вогонь, розігруючи карту російської й української мов. Одних кликали до Росії, других - до НАТО. А істина, як правило, десь посередині.

Зрозуміло, що через історичні причини в Донецьку та Львові порізному дивляться на нашого найближчого сусіда. Для порозуміння потрібно не так багато. Для початку російському президенту варто приїхати до Києва й українською мовою заявити: "Дорогі мої земляки. Ви живете в Україні й 9

повинні добре володіти двома мовами. Так само і українці, які проживають в Росії".

Після таких слів російського гостя чекають бурхливі аплодисменти.

Саме такий крок зробив новий російський посол в Україні. Думаючій людині важко зрозуміти, чому чукча може вивчити дві мови, а ми - ні. За імперською логікою, галичани мали б у Верховній Раді виступати німецькою або польською мовою. Колись Західна Україна входила до Австро-Угорщини та Польщі. Мовне питання найбільш болюче для східного регіону. Але це хвороби росту - 75% дітей в донецьких дитсадках сьогодні говорять поукраїнському. І усі йдемо до того, що крім української та російської володітимемо й англійською. Скільки знаєш мов - стільки разів ти людина.

Після виборів, на дев'ятнадцятому році незалежності, політики обіцяють об'єднати Україну. На щастя, економічними методами. Сподіваємося, нові рятівники не будуть Донбас перетворювати в туристичну Мекку, а Карпати - в індустріальний центр. Чому ми, українці, вічно бідкаємося, що маємо різні за ментальністю й економічним розвитком центри, як Донбас і Галичина? Погляньмо на вічну проблему з іншого боку – у нашій самобутності наша сила. Це дві гілки одного дерева.

Схожі проблеми мали Італія, Великобританія, Бельгія. Але там живуть і процвітають, їм ані на думку не спаде, як би ото частину своєї країни приєднати до сильнішого сусіда.

10

Страшилки від Жириновського

Розпад України Володимир Жириновський прогнозує через п'ять років. Західна частина відійде до Європи, східна – до Росії.

"Нам невигідно, щоб Україна стала другою Польщею, - повчав росіян після президентських виборів в Україні Володимира Вольфович в ефірі радіо "Ехо Москви". - Тому ідеальний варіант: Львів - столиця (України), а решта - 9-й федеральний округ Росії". Вперше зблизька я побачив "Жирика" у Державній думі Росії. Так ніжно, з іронією називали московські колеги Володимир Вольфовича. В Охотний ряд на зустріч із лідером Ліберально-демократичної партії Росії прийшло близько сотні людей. Видовище вражало. До інших політиків - по кілька журналістів, а до "сина юриста" хмара народу.

У президії з Жириновським сидів у мундирі генерал-майора керівник прес-служби. Поруч стояв Анатолій Кашпіровський у чорному костюмі й поїдав очима зал. Тоді відомий психотерапевт був депутатом Держдуми і Жириновського мав за партійного лідера.

Спереду примостилася група зарубіжних журналістів, а ззаду, як виявилося пізніше, підтримка "Жирика". На кожне запитання журналістів масовка реагувала, немов на концерті. Подобалося - аплодували, не подобалося - гуділи і топали ногами. На мене, новачка серед зарубіжних журналістів у Москві, шоу справило враження. Помилково групу підтримки політика я сприйняв за російських колег.

Росіяни ходять дивитися на свого Вольфовича, як малюки в цирк - на улюбленого клоуна, від якого очікують все нових витівок. Лідер ЛДПР, портрет якого прикрашав пляшки найдефіцитнішої сувенірної горілки "Жириновський", не розчарував публіку.

Було смішно, весело й трохи моторошно. Вольфович себе порів11

нював з Леніним і обіцяв виправити помилки всіх правителів Росії. Наприкінці традиційно згадали про Україну:

Українські козаки збираються походом на Москву, - інтригуючи, повідомив генерал із прес-служби.

- Де ж ви їх бачили? - поцікавився я.

- По телевізору.

- А звідкіля вони?

- Запорізькі, - відбивався генерал від прискіпливих запитань, поки Вольфович роздавав автографи.

- Слава Богу, що не львівські, я вже не буду випитувати, чим вони озброєні - салом чи ковбасою, - посміявся я з витівок російських лібералдемократів. Жириновського в Росії не сприймають всерйоз. Тим паче - його прогнози, які він щедро роздає для всього пострадянського простору.

"Син юриста" не вперше робить гучні заяви. У 1995-му Жириновський у стінах нижньої палати парламенту налякав світ двома сценаріями загибелі Росії.

Перший - американський. Росія стає напівколонією США, 51-м штатом. Країна не розпадається, але з неї можна викачувати всі багатства. Росіяни стануть лісорубами, газовиками і нафтовиками. Більше ніхто американцям не потрібен. Другий сценарій - ізраїльсько-сіоністський план розчленування країни. Національні республіки почнуть виходити зі складу Росії. Армія небоєздатна. В ФСБ, МВС нема грошей. 15 тисяч мусульман готові влаштувати різню росіянам. Більше не буде виборів. Запровадять надзвичайний стан. Два сценарії занепаду від Вольфовича закінчувались словами: "Нас нема в ХХІ столітті. З 1995 по 2000 рік - кінець Росії".

Поки що жоден із сценаріїв Жириновського не збувся. Росія живе й розквітає на дешевих енергоносіях. І слава Богу! Бо, як казав покійний генерал Олександр Лебідь, Росію треба любити. Якщо вона почне розкладатися, то всіх зі собою потягне у вирву: "Тому любіть Росію, бо "худо будет". Вольфович тепер змушений шукати аудиторію в близькому зарубіжжі. І для підняття рейтингу передач в Україні "Жирика" час від часу випускають на арену.

Багатьох здивувало, як в програмі Шустера не припинили образливих випадів Вольфовича проти України. Наплів гість повну торбу небилиць.

12

Присутні в студії просили поставити на місце знахабнілого політика, який цинічно ображав українців. Ведучий тільки розвів руками: ну як я можу, це мій гість. Якби Савік Шустер запросив Вольфовича до себе в дім, то хай би той ляпав собі язиком. Заступник голови Держдуми звертався не до домочадців ведучого, а до мільйонів українців.

У чужий монастир в цивілізованому світі зі своїм статутом не лізуть. Але для "сина юриста" нема табу. Провокації - це друге "я" лідера ЛДПР. І для підняття свого рейтингу Вольфовичу можна підіграти. Московські журналісти якось поцікавилися, чому Жириновський тримає біля себе Кашпіровського. Ось що лідер ЛДПР відповів:

"Я спеціально його не шукав. Просто Анатолій Михайлович подивився на лідерів інших блоків і зрозумів, що це його клієнти. Лікаревіпсихотерапевту потрібно їх лікувати. Тому прийшов у наш блок".

Кого з російських політиків і як треба лікувати, наші сусіди визначать самі. Але нам не байдуже, коли образливі "страшилки" північного сусіда вкотре вже поширюють в Україні. Жириновський далеко не дурник у російській політиці. Вольфовичу час від часу дозволяють озвучувати нові віяння Москви у так званому непричесаному варіанті. Вивчають реакцію людей, і пізніше "страшилки" звучать із високих офіційних трибун у пристойній словесній обгортці. Так що думаймо над черговим ребусом "Жирика". Це Вольфович сам ляпнув про розчленування України чи озвучив майбутній офіціоз?

13

Міфи Росії Найбільш поширений у Росії міф - Україна не виживе без газу свого північного сусіда - активно взяла на озброєння нинішня команда Віктора Януковича. Це в стилі Володимира Вольфовича: перекриємо кран, і від України нічого не залишиться. У Києві повірили в зомбування Жириновського. Тільки одна біда - газовий і нафтовий краники не можуть забезпечити гідне життя навіть росіянам. Болівар двох не витримає. Ця конячка одного ледве тягне.

Росія, у порівнянні з розвиненими країнами Заходу, виробляє внутрішнього валового продукту значно менше. Якщо навіть при найсприятливіших умовах економіка стабілізується і кожного року виробництво ВВП буде зростати на 5-10 відсотків, усе одно доведеться доганяти розвинені капіталістичні країни ще 50 років.

У світовому масштабі новий варіант перебудови російської економіки полягає в конкурентній боротьбі з країнами "великої сімки". Останні, своєю чергою, проводять жорстку політику, спрямовану на перетворення Російської Федерації в сировинний додаток. Наші сусіди рано чи пізно опиняться у становищі, коли доходи від експорту сировини не зможуть покривати витрати на технології, товари народного споживання.

І що тоді?..

Україні доведеться розраховуватися за тимчасові вигоди, які здобули власники хімічних та металургійних підприємств завдяки дешевшому газу.

Прізвища їхні всім відомі. Це найзаможніші олігархи України. За 14

них буде розплачуватися простий народ. Тож чому б українським олігархам не замовити провідним науковцям серйозне аналітичне дослідження: що нас чекає від такої "дружби" із Росією? І куди йти Україні - у Європу чи в Азію? Натомість росіяни ще до початку третього тисячоліття спробували заглянути у своє майбутнє. І всеросійське об'єднання підприємницьких спілок "Круглий стіл бізнесу Росії" замовило провідним московським ученим аналітичний огляд "Політичний процес у Росії: сучасні тенденції та історичний контекст".

Підкреслюю: це зробила не влада, не політичні партії, а бізнесмени. Вони грошей на вітер не кидають. Хотіли бачити перспективу вкладали кошти в незалежний Центр комплексних соціальних досліджень і маркетингу.

Російські науковці у боргу не залишилися. Спробували відверто відповісти на ряд проблем та викликів часу, які хвилюють країну та рядових росіян. Один із викликів, які поширюються серед російської інтелігенції та політичної еліти, полягає в тому, що найближчими десятиліттями у Росії не буде вибору між демократією й авторитаризмом.

Провідні вчені вважають, що перед країною навіть не стоїть питання: демократія чи авторитаризм? Мова йде тільки про те, якого типу авторитаризм пануватиме в Росії. Виклик другий. Демократія неможлива в багатонаціональному суспільстві. Тим паче в державах із територіально відособленими націями. Це доволі обґрунтована та підтверджена численними прикладами теза Джона Мілля. Якщо з нею погодитися, то в перспективі можна говорити про неминучість розпаду Росії. Який же вихід запропонували бізнесменам науковці?

"Росія як держава має останню історичну можливість для облаштування економіки, суспільства й держави. Якщо ця спроба закінчиться невдачею, подальше ослаблення Росії (аж до її дезінтеграції), котре супроводжуватиметься міжнаціональними конфліктами, локальними війнами, прихованою та відкритою боротьбою за владу як у центрі, так і в регіонах, здається цілком вірогідним". Кінець цитати. Виклик третій. У Росії наступило протверезіння. "Новий світовий порядок", як прийняття у "європейський дім", не відбувся. Головний парадокс новітньої політичної історії Росії полягає в тому, що невгамовні "західники" стануть "східняками" і будуть піддавати 15

анафемі вавилонську блудницю Америку.

Космополіти стануть націоналістами, та ще й такими, що перевершать усе досі бачене в Росії. Критики імперії, прихильники "необмежених місцевих суверенітетів", стануть войовничими імперіалістами й центристами-державниками, успадкувавши традиції Калити та Івана IV Грозного. Виклик четвертий. Як боротися з утопізмом?

Проблема Росії в тому, що партія, яка програла вибори, йде не у відставку, а на ешафот. Єдиний спосіб уникнути хвилі нового державного утопізму - створити для правлячої еліти механізм безпечного відходу від влади. Тільки це збереже від чергової утопії ще незміцнілу демократію.

У суспільстві необхідно перебороти установку на великі скачки: з відсталості - в авангард, з темного минулого - у світле майбутнє. До влади в державі довірливий народ приводив не тих, хто виходив із реальності й охолоджував завищені оцінки. А навпаки, тих, хто його надмірно експлуатував, обіцяючи виконання усіх забаганок. Поступовців із презирством відкидали, а утопістів-максималістів усіляко підтримували. Майже як в Україні. Як ці рекомендації впроваджуються в життя, ми бачимо на прикладі харківських домовленостей Дмитра Медведєва й Віктора Януковича.

Замість входження в "європейський дім" колишнім радянським республікам "для запобігання соціальному й національному вибухам" пропонують упровадження принципу єдиної колективної долі всіх народів колишнього СРСР.

16

Путін заговорить українською

"Чи не хоче російський прем'єр приїхати до Києва і зробити новий крок для покращення наших взаємин? Для початку - заговорити українською й пояснити своїм землякам, що вони, живучи в Україні, повинні володіти як мінімум двома мовами - рідною й державною", - таке запитання я надіслав електронною поштою до Москви, на пряму лінію з Володимиром Путіним. Відповіді не отримав, але приємно здивувався, коли через кілька місяців російський посол у Києві заговорив українською. Чи не вперше за роки незалежності Росія робить спроби розмовляти з нами як добрий сусід і рівноправний партнер. Наші взаємини останніми роками дійшли до абсурду. В Україні почали створювати організації, які б захищали право росіян жити в нашій країні й не знати державної мови. Де ви бачили щось подібне? Звідки витоки такої "дивної любові" найближчого сусіда?

Росія - одна з найбагатших на сировину країн світу. Володіє 30% світових запасів вугілля, 10% нафти, 45% газу, 44% залізної руди, добуває майже 30% алмазів і дорогоцінного каміння. У сибірських надрах залягають корисні копалини - на 30 трильйонів доларів США.

У 17-му столітті Росія провела у війнах 48 років із 100, у 18-му - 56 років. А у 20-му столітті, після війни з Чечнею, у військових академіях ввели новий предмет - як воювати у міських кварталах зі своїм народом. Намагаючись утримати під своїм впливом сусідні держави, Росія не може дати собі раду з рідними просторами.

Свого часу один спритний американський журналіст запропону17

вав США купити в Росії Сибір. За три трильйони доларів. Половину суми віддати готівкою, а решту - товарами. За отримані кошти Росія проведе економічні реформи, а США створять два мільйони робочих місць. Ось так, зовсім не жартуючи розмірковував американець. А однак цю загалом несерйозну тему бурхливо обговорювали в Росії. Мене найбільше здивувало, чому саме росіянам запропонували продати півкраїни, аби вийти з кризи. Витоки дивної пропозиції можна шукати в історії: продали ж Аляску - продадуть і Сибір.

Ще недавно російські вчені з академії імені Плеханова цілком серйозно розробляли концепцію передачі земних надр у концесію зарубіжним країнам - і таким шляхом вийти з кризи. Тільки як пояснити татарам, башкирам, бурятам, що доведеться розплачуватися їхньою землею? Якось у Москві в кулуарах верхньої палати парламенту я запитав відомого політика Сергія Бабуріна:

- Коли Крим будете відбирати?

- Ми з Кримом Україну заберемо.

- Та у вас вдома скоро китайці з корейцями відчикрижать шмат Росії. Вже не кажу про Калінінградську область. Для чого вам Україна?

- Щоб з вашою допомогою там навести порядок. Невже нема інших способів утримати свої величезні простори, як з допомогою такої «дивної любові»? Чи не кожен російський політик, чи не кожне відомство на власний розсуд демонструє "любов до України" з усіма її відтінками. Це такий собі "останній писк" моди в Росії.

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації створює навколо країни "пояс стабільності й доброзичливості". Кажуть, останню сорочку знімуть, але гроші для цього знайдуть. Я можу назвати з десяток проросійських організацій в Україні, ба більше - прізвища кількох українських депутатів, з допомогою яких ця російська директива в Україні втілюється в життя. Нещодавно до неї захотів докластися віце-прем'єр Володимир Семиноженко, який заговорив про можливий союз України, Білорусі та Росії. Добре, що чиновника вчасно зупинив президент, порадивши кристалофізикові, який опікується гуманітарною сферою, читати українську Конституцію й менше думати про якісь союзи. Схоже, наш фізик перегнув палицю й піймав облизня - навіщо бігти поперед батька в 18

пекло? Через кілька місяців Семиноженка тихенько відправили у віставку. Щоб не каламутив води.

Що тут скажеш.

У цивілізованих державах мости з сусідами наводять економічними методами. А наш "старший брат" - ледь не силовими потугами, за рекомендаціями шпигунського відомства.

"Ми повинні насамперед сприяти збереженню цілісності держави російської. Це завдання номер один. Друге за важливістю завдання - близьке зарубіжжя, інтеграційні процеси". Ці директиви Служби зовнішньої розвідки Росії українські проросійські політики давно взяли на озброєння.

Їх часто можна побачити на прийомах у російському посольстві в Києві. Це вони в поті чола трудяться над створенням "поясу стабільності й доброзичливості" чужої держави. Найдивніша серед російських політиків "любов до України" - у Костянтина Затуліна. Так би й задушив в обіймах.

200 років тому його предки в Полтавській області сіяли хліб й займалися скотарством. Мали прізвище Затула.

Їхньому праправнуку належать слова: "Україна й Росія - це сіамські близнюки. Коли їх починають різати, хочуть роз'єднати - боляче обом". Мабуть, схильність колишнього комсомольського ватажка до гучних ефектів не дозволила додумати це речення до кінця. Адже сіамські близнюки - це щось неприродне. Анормальне. Ну не можна на такому фундаменті будувати взаємини двох країн.

Правда, в Затуліна з'явилися українські послідовники, які хочуть знову зшити роз'єднаних радянських сіамських близнюків. Окрім палкого прихильника союзу Семиноженка, в уряді Азарова на арену вигулькнув "хірург" Табачник. Цей вже готовий відрізати Галичину, щоб не заважала створювати губернії. Від правнука Затули не відстає російський комуніст номер один Геннадій Зюганов: "Відмовитися від традиційної ролі "збиральниці земель" Москва не має права - і не стане того робити, як би не хотілось комусь зацькувати російського ведмедя в його барлозі". Оце - позиція справжнього російського націоналіста! Чого не скажеш про нашого головного комуніста. Навіть уродженець Одеської області, людина з українським корінням, колишній депутат Держдуми, ліберал Микола Лисенко не залишає нам вибору: "Треба виходити не тільки з того, що в світі є Америка і Франція. Й чому Україна й Росія не можуть мати таких же відносин? Тут 19

зовсім інший контекст стосунків. Нас не можна порівнювати з країнами, які існують століттями в рівноправних відносинах. Я розумію українців, які постійно бачать, як Росія, значно більша держава з великими ресурсами, весь час старається поширити свій вплив на Україну і через економічні важелі вийти на політичний тиск. Але повторюю: сьогодні в Росії нема жодної політичної сили, яка б мала інший погляд. Тобто говорила, нехай Україна йде куди хоче - під німецький чи американський вплив". Чого домоглася Росія своєю агресивною політикою? Митний союз на ладан дихає. Договір про колективну безпеку навіть не згадують. СНД нагадує столичну спілку за інтересами. Міжпарламентська асамблея стала товариством з обмеженою відповідальністю. Ціни газу перевалили за європейські. Німці - й ті менше платять. А Україна живе й розплачується за свою незалежність - усупереч усім прогнозам російських політиків.

Українським росіянам від такої політики Москви стало краще жити?

Скоріше навпаки - перетворилися в заложників Росії. Вони ж бачать, як живеться їхнім братам і сестрам, котрі опинилися в країнах Євросоюзу. Як ховаються російські й українські олігархи від свого народу в європейських країнах. Вілли скуповують у Швейцарії чи Франції. З понеділка до четверга працюють в Євразії, а на вихідні власним літаком - до сім'ї в Європу. Там навчаються їхні діти, там вони самі лікуються. А народ залякують Євросоюзом. В Євросоюзі їм би не дозволили народу платити копійчану зарплату, споювати його отруйним сурогатом чи тримати кишенькові правоохоронні органи. Там закон - один для всіх. Через років п’ятдесят росіяни подякують українцям, що обрали свій шлях у лоно цивілізованих європейських держав. І тим самим прискорили процеси демократизації російського суспільства. Нам, під могутнім російським політичним тиском, теж випав прекрасний шанс - прискореними темпами працювати над створенням високоорганізованого й конкурентоспроможного суспільства - України. Останній візит до Москви Віктора Януковича ще раз нагадав: по-перше, ми приречені на тривале перетягування каната між двома країнами. По-друге, розмова з позиції сили ні до чого доброго не приведе. Все ж таки доведеться Володимирові Путіну приїхати до Києва й заговорити українською - для блага обох народів.

20

Росія не здала в оренду 7% земних надр Майже 15 років тому Російська Федерація мала не менше проблем, ніж Україна сьогодні. Криза затягувалася. Уряд Віктора Черномирдіна піддавали жорсткій критиці економісти та практики.

Росіяни навіть не мали чіткого уявлення, куди йде країна. Копіювання західного шляху монетаристських моделей без врахування специфіки Російської Федерації ще більше загострило ситуацію.

Кожне наукове угруповання, яке давало рекомендації уряду, монополізувало право на істину. Головна помилка того часу: державне регулювання призвело до виникнення псевдоринкових структур, що підштовхнуло країну до тривалого застою.

Світила російської економічної науки прогнозували, що затягування строків стабілізації спричинить депресію в економічному та політичному житті країни. Для виходу з кризи Росії доведеться збільшувати експорт енергоносіїв, металу, деревини й інших сировинних ресурсів.

Захід не захотів вкладати кошти в наукомістке й перспективне виробництво. Заохочувався розвиток тільки екологічно шкідливої продукції. А коли до всього ще додати великі борги тогочасної Росії, вивезення капіталу за кордон, картина поставала гнітюча. Вчені підрахували: для виходу з кризи треба було залучити два трильйони доларів США. Де взяти такі величезні кошти? Ситуація майже як в Україні в 2010 році. Найпростіший варіант – поміняти російський флот на своїй території на дешевий газ. Швидко і без клопоту. Тогочасний президент Російської економічної академії імені Плеханова, доктор економічних наук Віталій Відяпін запропонував відразу 21

розрубати гордіїв вузол. Передати в концесію зарубіжним фірмам частину земних ресурсів і за отримані два трильйони доларів США провести економічні реформи.

«Плехановці» підрахували: щоб отримати два трильйони доларів США, треба здати в оренду іноземцям 7 відсотків земних надр.

«На наш погляд, це одна з тих відправних точок, від яких ми можемо рухатися далі, щоб розв’язати проблеми і соціального розвитку, і нашої промисловості, і створення таких умов, щоб нам не соромно було за Росію», - підтримав колегу президент Російської інженерної академії Борис Гусєв. Отримані кошти мали піти в спеціальний фонд реформ. Вчені прогнозували, що вкладаючи по 33 мільярди доларів США щорічно, за 10 років можна подвоїти виробництво.

Росію наприкінці минулого століття довели до такого стану, що люди були готові з усім змиритися, аби тільки настали кращі дні. 75 відсотків продуктів харчування і половина всіх товарів народного споживання завозились з-за кордону. Одним з основних пріоритетів нової концепції мало стати виробництво продовольства, другий пріоритет - машинобудування, третій – підприємства, науково-дослідні інститути, конструкторські бюро військово-промислового комплексу. Авторові цих рядків довелося слухати Віталія Відяпіна, коли той у Москві презентував свою концепцію швидкого виходу з кризи шляхом передачі в концесію 7 відсотків земних надр.

«Передача ресурсів не вплине на економічний суверенітет і територіальну цілісність Російської Федерації», – запевнив цей науковець. Я б сказав, що ситуація в часи прем’єрства Черномирдіна була набагато гірша, ніж нині в Україні. Тодішні псевдореформи підтримувало тільки 10 відсотків росіян, які розбагатіли в умовах дикого ринку. Переважна більшість не розуміла, що відбувається.

Концепція була прекрасною. Тільки російська влада побоялася одного – народного гніву. Як пояснити звичайному росіянинові малозрозуміле слово «концесія»? Він же буде говорити про розпродаж Росії іноземному капіталові. Й покаже економічним світилам таку мать, що їм і не снилося. Народний гнів зупинив владну еліту Росії від поспішних кроків не можна торгувати рідною землею.

Російська концепція швидкого збагачення обмежилася лише науковою дискусією.

22

Але історія, як правило, повторюється. Зовсім недавно німці запропонували Греції для виходу з економічної кризи продати один з островів. Пригадуєте, якою була реакція Афін? Люди вийшли на вулиці, й почалися масові погроми. Якби мені хтось сказав, що через 15 років стану свідком проекту «Концесія-2» в Україні, я б ніколи не повірив. Можливо, нинішні керівники нашої держави живуть лише економічними категоріями – їм так бракує патріотизму й гонору.

Передача в оренду частини Криму в обмін за газ, або концесія поукраїнськи, небезпечна тим, що вбиває в українцях душі. У кожного народу є святі поняття, якими не можна торгувати. Одне з них – земля.

23

У Верещиці не тренувалисЯ на смертниках

«Львів – найбільш заплутане місто світу. Багато віків тому його так і будували – щоб вороги ніколи не змогли знайти центр міста. Природа все зробила для того, щоб будівельникам допомогти: пагорби, яри, обриви. Мабуть, я в цьому місті теж ворог. Центр міста я ніяк відшукати не можу. Серед каштанів миготять куполи соборів. Ось він поряд. Ось обійду пару будинків… Ні. Самому мені не знайти, і вся моя диверсантська підготовка не допоможе. Таксі! Ей, таксі! У штаб округу! Пентагон? Ну, так, саме туди, в Пентагон. Великі корпуси штабу Прикарпатського військового округу вибудувані недавно. Місто знає ці скляні брили під назвою «Пентагон» – таким постає Львів очима автора книги «Акваріум» Віктора Суворова.

Пентагон – ця грандіозна організація пригнітила новачка великою кількістю охорони, полковницьких погонів і генеральських лампасів. Штаб військового округу – це штаб, в розпорядженні якого тоді була територія завбільшки як Західна Німеччина і з населенням сімнадцять мільйонів осіб…

Усі картини написані, як з життя, відчувається знання місцевої термінології й багатьох інших особливостей, які свідчать, що майор Віктор Суворов (Резун) справді перебував у Львові.

У своїй книзі «Акваріум» Віктор Суворов описує, як спецназ ГРУ тренувався на «ляльках» – живих людях, засуджених до смертної кари. Це найбільш вражаючі сторінки. Тренування ніби проходило на території дисциплінарного бата24

льйону, де відводили спеціальне приміщення для утримання смертників. Теоретично це було можливо. У Львівській тюрмі у ті часи розстрілювали приречених на страту. До дисциплінарного батальйону у Верещиці в Яворівському районі Львівської області – 50 кілометрів. Це був найстрашніший «дисбат» у СРСР – ним залякували солдатів від Камчатки до Чопа. Мені навіть під час служби у Північно-Кавказькому військовому окрузі довелося чути про страшну Верещицю. Але жоден високопоставлений керівник правоохоронних органів Львівщини не вірить в байки Суворова. Це було неможливо навіть в СРСР. Це звичайний авторський художній вимисел.

У цьому переконаний і письменник Іван Мотринець, генерал-лейтенант міліції в запасі, колишній керівник УВС у Львівській області. До речі, автор восьми детективних романів. Нині на території колишнього дисциплінарного батальйону, де проходили службу солдати, які були засуджені за злочини, розміщено університет внутрішніх справ. Перші два роки навчання курсанти проводять у казармах Верещиці.

У штабі Західного оперативного командування Збройних Сил України свого часу полковник Василь Тарчинець авторові цих рядків підтвердив: така людина справді була й служила в управлінні розвідки округу за радянських часів. На наше прохання навіть пообіцяли знайти колишніх колег Резуна, але, мабуть, ніхто з офіційних осіб не захотів говорити на дражливу й слизьку тему. Розвідка – відомство закрите: навіть коли вмирає стара організація, її таємниці й далі бережуть як зіницю ока. Саме «акваріумом» Суворов назвав найбільш засекречену структуру ГРУ генштабу, яка діяла за кордоном. Автор «Акваріума» народився 1947 року в сім’ї колишнього фронтовика Богдана Васильовича Резуна під Запоріжжям. Закінчив Харківське гвардійське танкове училище. За іншими джерелами – Київське вище загальновійськове командне училище. Командував танковою ротою 300го полку в Чернівцях. Саме там танк Резуна, аби під час тривоги швидше вивести техніку з боксів, проламав стіну. Авантюрний характер Суворова підмітили. Нестандартного молодого офіцера перевели в управління розвідки. Служив у штабі армії у Рівному та в штабі Прикарпатського військового округу у Львові. Звідси потрапив у Москву, де став слухачем Військово-дипломатичної академії.

У 1974 році скеровується в Женевську резидентуру Головного управління розвідки генштабу Збройних сил СРСР. Через чотири роки 25

втікає на Захід і опиняється в Англії. Військовий трибунал в Москві заочно засудив Резуна до смертної кари. Через три роки з’явилися перші книги під псевдонімом Віктора Суворова, немов нагадування, що він живе й непогано влаштувався за кордоном. Житель Чернівецької області в обласній газеті «Молодий буковинець» розповів про історію своєї зустрічі в Англії з Суворовим. Щоб віддалити термін депортації в Україну, він ляпнув, що володіє військовими секретами. Через кілька днів побачив у своїй камері Суворова. Слова-другого було досить, щоб офіцер розвідки зрозумів, що той просто не хоче покидати Англію. Жодними таємницями не володіє. Віктор Суворов (Резун) був далеко не поодиноким офіцером спецслужб, який зрадив СРСР. У своїх книжках, які вийшли багатьма мовами світу, перебіжчик переконує, що саме так воював з ненависною комуністичною системою.

Постає запитання: а скільки представників країни розвиненого соціалізму зневірились у комуністичній ідеї й «дефектнули» на Захід? У США майже одночасно вийшли три книжки: «Той, що йде вночі» Девіда Уайза, «Шпигун-вбивця» Пітера Мааса і «Зрада», автори якої – три кореспонденти «Нью-Йорк таймс» Девід Джонстон, Ніл Сміт і Тім Уайнер. В них унікальні подробиці війни радянської та американської розвідок періоду «розвиненого соціалізму».

У цих розповідях російську газету «Новости разведки и контрразведки» зацікавили прізвища інших перебіжчиків на Захід. Їх було не десять і не двадцять. Відразу після провалу російського агента в ЦРУ Еймса Москва визнала: на США працювали генерал Дмитро Поляков з військової розвідки та офіцери КДБ Валерій Мартинов і Сергій Моторін. Видав їх подвійний агент Еймс, і вони були розстріляні. Американські автори дають багатий матеріал для роздумів. Спецслужби США спеціально надали їм конфіденційну інформацію, щоб таким чином згладити історію про зрадництво високопоставленого співробітника ЦРУ Еймса. Гріх не скористатися тихою війною спецслужб і не назвати інших радянських «героїв», які чи не в усіх точках світу зраджували СРСР й «допомагали США боротися з комунізмом»: Лісабон: полковник КДБ Геннадій Сметанін.

Бонн: підполковник КДБ Геннадій Вареник. Греція: полковник військової розвідки Сергій Бохон.

Індонезія: підполковник КДБ Володимир Пігузов, назвав прізвище 26

офіцера ЦРУ, який працював на СРСР, пізніше викладав в академії КДБ у Москві й далі працював на США.

Будапешт: полковник збройних сил Володимир Васильєв Афганістан: офіцер КДБ Леонід Поліщук

Список «борців з комунізмом» із представників спецслужб СРСР можна продовжити: офіцер КДБ Сергій Воронцов, підполковник КДБ Борис Южин, спеціаліст у галузі озброєння Володимир Поташов, консул в Тунісі Олег Агранянц. Найціннішим американським агентом був генерал радянської військової розвідки Дмитро Поляков, завербований ФБР на початку 60х. За 20 років шпигунської діяльності дослужився до генерала й передав ряд важливих повідомлень. Поляков поінформував американців про радянську стратегію атомної війни, попередив про затяжний конфлікт між Москвою і Пекіном, видав розвідників, яких готував. Офіцер КДБ Мартинов поділився інформацією про об’єкти в США, які цікавлять радянську розвідку, розповідав про події на Луб’янці. Під час кожної зустрічі ФБР платило Мартинову по 300 доларів, і, крім цього, переказувало щомісяця по півтори тисячі доларів на особистий рахунок в банку, який блокувався до закінчення операції. Після того, як зрадив Еймс, Мартинова судили й розстріляли. Вдова агента так і не отримала заблокованих гонорарів. Офіцер КДБ Моторін працював у Вашингтоні під прикриттям кореспондента АПН. Під час кожної зустрічі з американцями отримував по 100-200 доларів і 500 доларів блокувались на особистому рахунку. Був заарештований в 1984 році та засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу. Людям, далеким від великої політики, а тим паче від кухні спецслужб, залишається тільки дивуватись, що це була за країна – СРСР, якщо найкращих її синів з блискучими анкетними даними можна було купити за 100, 200, 300 доларів. Ми ознайомилися тільки з невеликою частиною вже відкритої інформації з США. Що подумаємо про наше радянське минуле, коли інші країни Заходу – Англія, Німеччина, Франція – опублікують списки радянських розвідників, розстріляних за вироками радянських судів?

У якій країні ми жили, коли брехня й подвійна мораль процвітали навіть в елітарних закритих і секретних відомствах, куди потрапляли найкращі з кращих?

Похмурі будівлі двох найбільш засекречених відомств колишнього СРСР на Хорошівському шоссе і в Ясеновому завжди викликали дивний трепет перед всесильною рукою Москви.

27

Що відбувалося у штаб-квартирах військової розвідки і першого управління КДБ (росіяни його перейменували на Службу зовнішньої розвідки), ми не могли знати, поки наші славні «штірліци» не перейшли в стан противника і не почали видавати мемуари.

Спогади «колишніх» стали найкращою пропагандистською літературою і зробили більше, ніж десятки ідеологічних диверсій. Ми дізналися хоч частину правди, яку від простих людей старанно приховували.

Так вмирала імперія

1990 року на березневих виборах більшість у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях здобули демократи. Комуністи в обласних радах опинилися в меншості. Можете собі на хвилинку уявити. Оперний театр. У вишиванках сидять депутати з демократичного блоку, а на гальорці перший секретар обкому компартії. У президії - В'ячеслав Чорновіл.

Ще існував Радянський Союз, в Кремлі керував Михайло Горбачов... А над львівською ратушею майорів національний український прапор. На третьому поверсі в "білому домі" Львова керував голова облради В'ячеслав Чорновіл, а на другому - перший секретар обкому компартії України В'ячеслав Секретарюк. Львівській обласній раді пророчили сто днів існування. Але вона вистояла.

- Ми пережили московську блокаду завдяки тому, що зібрали найкращих професіоналів, - згадує Степан Давимука, заступник голови облвиконкому тих часів. - Продуктами Львівщину забезпечував завдяки своїм зв'язкам Михайло Бутрин, сільським господарством опікувався Леонтій Дунець. Тон в прийнятті політичних рішень задавав Чорновіл. Оті самі революційні ухвали Львівської облради пізніше лягли в основу законодавчих актів українського парламенту. Через 20 років депутати першого демократичного скликання знову зібралися в львівській опері, щоб згадати про буремні роки. Двадцять два з них вже відійшли в інший світ.

Розпад радянської імперії розпочинався з Галичини.

У 1989 році з радянських концтаборів повернулися патріоти, яких 28

29

не зламала імперська машина. Левко Лук'яненко, брати Михайло та Богдан Горині, В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Степан Хмара.

Їм перекривають усі дороги - навіть на роботу не дають влаштуватися. В'ячеславу Чорноволу пощастило стати кочегаром. Могутня ідеологічна машина намагається змінити громадську думку. З інакодумцями воюють кадрові офіцери спецслужб.

І все даремно. Грядуть переміни у молодіжних організаціях. Комсомольські лідери не підтримують комуністичних ортодоксів. Львовом прокотилася хвиля перших в СРСР мітингів. Це був єдиний шлях донести до народу слово правди. Колишніх політв'язнів старалися будь-якою ціною ізолювати, не допустити до створення громадських організацій, до засобів масової інформації.

Преса тих років рясніє словами: "так звана Гельсінська спілка", "так зване товариство української мови". Але "так звані" товариства ставали масовими. Мітинги збирали десятки тисяч людей. Грізне багатоголосе "Гетьганьба!" лунало над усією Галичиною. Львівське віче завжди проходило під синьо-жовтими кольорами. Влада, чиновники бояться вийти на діалог з людьми - ховаються в затишних кабінетах.

Першим в Україні представником влади, який вийшов до людей і виступив під синьо-жовтим прапором, був голова Львівського міськвиконкому Богдан Котик.

Колишній секретар обкому комсомолу, керівник великого підприємства, як ніхто інший, розумів: тоталітарна система не має права на існування.

Згодом Богдан Котик став мером демократичного Львова, депутатом Верховної Ради України.

Імперія гинула на очах.

Партапарат ставав безвільним, силові відомства - безпомічними. Комуністи відчули ці зміни, коли проти мирних людей кинули собак та озброєний кийками загін міліції особливого призначення.

З Галичини намагаються створити образ ворога. Але галичани не здаються. Організовують Галицьку асамблею трьох областей і проривають навколо себе інформаційну блокаду.

Імперія не здається. Під покровом ночі озброєний спецназ за допомогою вибухівки знищує пам'ятники борцям за волю України в 30

Бродівському та Жовківському районах. Галичину продовжують й далі блокують.

Розрядку вніс приїзд заступника голови ВРУ Івана Плюща на Галицьку асамблею. У Києві очікували, що галичани проголосять незалежну Галицьку республіку.

- Та не такі вони страшні, як їх малюють, - по-селянському пожартував Плющ й трохи розтопив лід недовіри. Галичани бачили себе тільки в складі соборної й незалежної України. А комуністи довго не могли пробачити того Плющеві.

Що запам'яталося з тих років. Небачена досі підтримка народу. Коли хотіли припинити прямі трансляції з сесії обласної ради, Чорновіл кинув клич: зберемо гроші і самі заплатимо телебаченню. За кілька тижнів люди принесли один мільйон 400 тисяч карбованців. Галичани ніколи не були злопам'ятними. І не згадують зла навіть найзапеклішим ворогам й опонентам. У Львові досі живуть й працюють ті, хто боровся проти незалежності України, хто активно впроваджував імперську політику Москви, хто насміхався з боротьби українців за незалежність. Вийдіть на площу Ринок і запитайте львів'ян: ви б хотіли, щоб повернулися колишні часи? Нелегко жити в час змін. Але ніхто не захоче повернення минулого. Так, спершу Львівщина дуже захопилася політикою, й повітряних замків набудувала багато. Але згодом зрозуміла: основна політика економіка. Жаль, що нинішній депутатський корпус зовсім не схожий на той, чорноволівський. За партійними списками прийшло багато випадкових людей, які хочуть перетворити обласну та міську ради в бізнес-центри за інтересами. З одного боку - вони приймають революційні політичні ухвали, з другого - відлякують від Львова серйозний бізнес. Корупція, побори привели до того, що підприємцям стало некомфортно у Львові. Так буває, коли на вершині влади опиняються не духовні люди, як В'ячеслав Чорновіл чи Микола Горинь, а циніки й шкуродери. Не завжди так буде. Шумовиння зникне. Після чорних днів обов'язково настануть світлі.

31

Преса і спецслужби

Повернувшись із тривалого закордонного відрядження, зайшов я на рідний факультет і питаю:

- Чому ви майбутнім журналістам-міжнародникам не читаєте спецкурсу "Преса і спецслужби", щоб їх не використовували, немов сліпих кошенят?

- А хто такий спецкурс насмілиться прочитати?..

Справді, хто розповість журналістам про негласні методи роботи спеціальних служб - розвідки, контррозвідки. Хто скаже, що в міністерствах закордонних справ та в зарубіжних посольствах із журналістами спілкуються дипломати в погонах - кадрові офіцери спецслужб. Така практика роботи під прикриттям панує у всьому світі. І кожен із нас, журналістів, це відкриття робить по-своєму.

Про стиль роботи "контори" ми найчастіше дізнаємось із зарубіжних детективів. У тому числі й про роботу під прикриттям. Методи скрізь однакові. Частина нас стиль роботи спецслужб вивчає на собі. Найбільше мене дивувало, чому колеги ніколи не пробували навіть протестувати, щоб закриті відомства не використовували журналістів та ЗМІ у своїх цілях.

Спецслужбам подобаються такі ігри - нехай собі граються в Шерлоків Холмсів. Мені якось прикро усвідомлювати, що частину твоїх вчинків і зустрічей фіксують, що твій співрозмовник-дипломат насправді - кадровий офіцер спецслужби.

Запитайте будь-якого колишнього дипломата з погонами, скільки інформації його колеги черпали від журналістів та засобів масової інформації. Мабуть, відсотків вісімдесят.

Резидентури добросовісно перелопачують центральні, а особливо 32

запопадливо, регіональні видання. І знаходять масу повідомлень для телеграм у центр.

У Москві найдоступніше джерело таємниць для розвідок усього світу - газета "Московский комсомолец". Бойове видання - публікує навіть стенограми закритих засідань Держдуми.

Завдяки нашій журналістській роботі дипломати-офіцери ставали підполковниками, полковниками й навіть генералами. Чимало інформації черпають від самих журналістів. Адже їхнє перебування в будь-якій установі не викликає жодних підозр.

Приїзд журналіста в країну перебування починається з акредитації в міністерстві закордонних справ.

У Росії ці функції покладені на департамент преси та інформації МЗС, що на Зубовському бульварі, 4. Пригадуєте сумновідому пресконференцію ГКЧП в 1990 році, коли в путчиста Янаєва тряслися руки? Вона проходила саме на Зубовському бульварі. Там мене зустрів перший секретар департаменту. Випускник факультету журналістики Московського інституту міжнародних відносин. Ми були майже однолітки. За чаркою запитую:

- Ти підполковник?

- Ні, майор, пізно почав. Майор розказав про правила гри. Журналісти часто жаліються, коли не отримують акредитації на певні заходи. Які б ти скарги не писав, усі вони повернуться до мене.

У нас виявилося багато спільного. Він, як і я, здобуває інформацію. Тільки в мене одна професія: журналіст. Завтра я передам своє повідомлення про московські події - його прочитає вся Україна. Під матеріалом буде моє прізвище.

У майора дві професії: дипломат і розвідник. Він кадровий офіцер Служби зовнішньої розвідки Росії. Його інформації лягають на стіл начальства і в сейфи.

- Як ти дивишся, якщо Україна, Білорусь та Росія об'єднаються і будуть мати одного президента? - питає дипломат-майор.

- Я не людина крайніх поглядів. Але ніколи б не хотів жити в такій країні, - кажу відверто. Наша розмова, звичайно, фіксується. І ще десятиліттями буде зберігатися в архівах Служби. Такі, кажуть, правила. Тільки чому про ці правила я мушу дізнаватися сам, після котрої вже чарки випитої горілки? В українському посольстві не менший інтерес до журналіста 33

проявляє вже рідний дипломат-капітан. Чи майор? Мабуть, з управління контррозвідки департаменту розвідки. Ми з ним теж п'ємо чарку. І кожен із нас здобуває свою інформацію. І робить свої відкриття. На вулицях Москви на журналістах-міжнародниках, як правило, тренуються курсанти академії ФСБ. Вивчають інтереси журналіста, коло друзів, ведуть спостереження. За це їм виставляють оцінки. На одному з ринків я знайшов дуже цікавий прохід. Два кіоски були розміщені під таким кутом, що переслідувач на якусь хвилину втрачав свого "підопічного". Ти його бачиш, а він - ні. Дуже цікава картина, коли стикаєшся віч-на-віч із "топтигіним", заскоченим зненацька. У молоді роки - дуже потішно. Тепер просто смішно.

У радянські часи робота офіцерів спецслужб під дахом газети чи інформаційного агентства була мало не практикою. Екс-керівник Служби зовнішньої розвідки Росії академік Євген Примаков у молоді роки працював власкором "Правди" на Далекому Сході. Майор КДБ Колосов - власкором "Известий" в Італії.

У США вийшла книга "Зрада", яку спільно написали три кореспонденти газети "Нью-Йорк таймс". Автори художніми засобами й мовою конкретних фактів зображають широку панораму інтриг спецслужб двох країн. Серед реальних героїв - офіцер КДБ Моторін, який працював у Вашингтоні під прикриттям кореспондента АПН. Був завербований американцями й розстріляний у Москві 1984 року.

"Холодні роки" минули. Часи змінилися. Але журналісти далі залишаються піддослідними кроликами спецслужб. І кожен із нас це відкриття робить по-своєму.

Спілкуватися з воїнами плаща й кинджала чи краще оминути стороною?

Коли наші молоді колеги думають, що можуть "контору" обіграти й здобути цікаву інформацію, - вони глибоко помиляються. Їм протистоять оперативники, які пройшли спеціальну підготовку. Грати за їхніми правилами - значить програти. Тим паче, ще жоден журналіст не зробив кар'єру з допомогою інформації спецслужб. Це шахраям, які займаються поборами, вигідно прикриватися дахом "контори". Журналістам такі прикриття, як правило, нічого не принесуть. У них своя "свадьба", а в нас - своя.

І, як показує життєвий досвід, не варто плутати дві професії.

34

Глава друга

«Наш шлях до Євросоюзу гальмують українські олігархи. Вони зі своїми сім’ями вже живуть у Європі - користуються усіма благами цивілізації, а капітали заробляють в африканській Україні.

Для чого їм Євросоюз? Ще один контролер, який буде вимагати для народу європейських стандартів життя, їм не потрібен.

Для чого їм заможний народ? Бідняками легше понукати…

Маєш кілька сотень мільйонів доларів - і влада перед тобою стоїть навшпиньки.

Такі блага в жодній країні Євросоюзу не купиш.

100 сімей володіють в Україні 80 відсотками національних багатств.

У цивілізованих країнах мільярдні капітали кілька поколінь накопичують століттями, а у нас - за 10 років».

35

Олігархи з Буркіна-Фасо Наприкінці тижня з київських аеродромів кілька десятків приватних літаків беруть курс на Швейцарію, Францію, Люксембург, Іспанію, Англію. Це після напружених буднів повертаються до своїх європейських домівок власники найпотужніших українських підприємств та їхні топменеджери.

У понеділок знову прилетять в Україну. Бо тут заробляють гроші.

Переліт сучасних лайнерів займає до двох годин, майже як у години пік із Білої Церкви до Києва. Затрати, як на олігархів, мізерні. Щорічно літак-таксі обходиться в 2-3 мільйони доларів. Деякі з українських олігархів останніми роками настільки звикли до європейських цінностей, що перестали їздити в Україну навіть "на роботу". Придбали вілли в престижних краях, як відомий женевський відлюдник Коломойський, і навідуються вряди-годи.

Перевірити б, як поповнюються банківські рахунки в офшорних зонах. Адже майже 50 відсотків української економіки перебуває в тіні. Олігархи вже живуть у країнах Євросоюзу. Там навчаються їхні діти. Там вони лікуються. Тратять зароблені в Україні гроші. Купують якісні продукти харчування й товари першої потреби. Користуються всіма благами розвинених європейських країн. Там їхня домівка. З Україною пов'язує лише бізнес і гроші. Про бізнес у країнах Євросоюзу навіть не думають. Там зовсім інші правила гри. В тіні всього-на-всього 5-10 відсотків економіки. Усі справно платять високі податки. У тому числі – за казкову розкіш. У Швейцарії багатіїв обклали податками до 70 відсотків із прибутків. В Євросоюзі дорога робоча сила. Бо там людей – шанують. Зарпла36

та німця – до трьох тисяч євро. В Україні можна платити по 200 євро – і ще подякують. В Україні олігарх – справжній господар. Перед ним скидають шапки губернатори й міністри, чиновники з податкової чи правоохоронних органів. До рота заглядають столичні політики. Маєш кілька сотень мільйонів доларів – і влада перед тобою стоїть, виструнчившись. Такі блага в ніякій країні Євросоюзу за жодні гроші не купиш. Де ще можна себе почувати справжнім царком?

100 сімей володіють в Україні 80 відсотками національних багатств. Ви бачили, як відбувалася гостина в нового українського президента Віктора Януковича? В об'єктиви камер найчастіше потрапляли два десятки найзаможніших. Ахметов. Пінчук. Ярославський. Тігіпко. Коломойський. Бойко. На диво, навіть не приховували своїх облич. Навпаки, демонстративно показували – ми господарі свята й країни. Виграла б Юля – ми б побачили ті самі обличчя, тільки в іншій послідовності. Новий президент обіцяв побороти бідність – навіть указ із того приводу підписав. На жаль, Віктор Янукович не зробив головного. Не зібрав власників найбільших українських підприємств і не сказав: «Панове, ви працюєте в Україні, а не в Африці. У цій країні - географічний центр Європи. Не ховайте гроші в офшорах. Вкладайте в українську економіку. Модернізуйте виробництво. Підвищуйте людям зарплати. Процвітаюча Україна – найкращий полігон для вашого бізнесу. Бідна Україна – це некерована стихія, це акції протесту, це невпевненість у завтрашньому дні...» Українська влада зробила ставку на великий капітал.

У сусідніх країнах, які вийшли із соцтабору, – Польщі, Чехії, Словаччині, – швидкими темпами розвивається малий та середній бізнес. Партнерами влади виступають мільйони рядових громадян.

У нас навпаки – кілька десятків олігархів. Кожен із них – це свого роду міні-президент. Зі своєю імперією, армією, прислугою та частиною парламенту. Українські чиновники наввипередки біжать до них на службу - там крутяться великі гроші.

Завтра олігархам не сподобається в Україні – заберуть капітали й переїдуть, де комфортніше. Хоч вони – справжні господарі країни.

У Львові дійшло до того, що галицький міні-олігарх не пустив в ефір телекомпанію обласної ради. Як завзятий крутько, заволодів контрольним пакетом компанії і тепер диктує владі свої правила гри.

37

І так поводиться володар кількох сотень мільйонів доларів. Що говорити про мільярдерів? Чому нас не пускають у Євросоюз? Причина – низький життєвий рівень українців. Якби нам щомісяця платили 500-800 доларів США, – жодних перепон. Але при теперішніх зарплатах відкрий кордони – півкраїни виїде на чужину! Нікому буде гарувати на олігархів за мізерні зарплати. Доведеться китайців та в'єтнамців завозити.

Україна, після Молдови та Албанії, опинилася на третьому місці серед найбідніших країн Європи. Понад 6 мільйонів наших земляків на заробітках.

Їдуть українці в країни, де за робочу годину платять по 140-220 гривень, а не як у нас – 7 гривень із копійками.

Що говорити про наші села, які виживають лише з городів та пенсій стареньких родичів. Збідніле населення масово спивається або втікає з депресивних регіонів. Найнебезпечніше: депресія, що затягнулася, вбиває людські душі.

Знаю одного київського олігарха, який свою газету п'ять років тримає на голодному пайку. Купив видання на гребені слави. Зробив із нього політичну підстилку, після чого катастрофічно впали тиражі. Платить журналістам копійки, і то невчасно. Офіційна зарплата менша, ніж у "районах". Не хоче ані розвивати свою газету, ані продавати. Адже в повному олігархічному наборі – футбольний клуб, підприємства, банки, вілли в Європі, персональний літак, молода дружина, – повинні ще бути ЗМІ чи телеканал. Отака собі іграшка для залякування влади. А люди без зарплати – це перегній, на якому виростають олігархічні мільйони. Наш шлях до Євросоюзу гальмують насамперед українські олігархи. До речі, в Росії аналогічна картина.

Українські олігархи вже живуть у Європі – користуються усіма благами цивілізації, а гроші заробляють в африканській Україні. Для чого їм Євросоюз? Ще один контролер, який буде вимагати для народу європейських стандартів життя, не потрібен. Для чого їм заможний народ? Бідняками легше управляти.

За всю дорогу із Франкфурта до Страсбурга мій німецький приятель, учитель географії та англійської мови, який об'їздив півсвіту, показав два об'єкти. Перший – завод "Опель", як символ німецької економіки. Другий – околиці Баден-Бадена, як дзеркало пострадянської економіки.

38

Нерухомість у престижних районах курортного містечка масово скуповують вихідці з Радянського Союзу.

"Вони багаті, нахабні, з ними рахуються, але їх не поважають" – ділився своїми думками німецький учитель. – "Вони завжди в нас будуть мільйонерами другого сорту. Не можна поважати людей, які не шанують свій народ". Мій співрозмовник кілька років працював в одній з африканських республік. Тепер викладає в Україні. Зіткнувшись із нашою дійсністю, часто наводить паралелі з Африкою. Каже, що українські інспектори ДАІ нічим не відрізняються від африканської поліції. І там, і в нас корупція на всіх рівнях влади. Німця дивувало лише одне: як високоосвічений і духовно багатий народ може стільки терпіти? Якщо африканський рівень життя далі залишиться в Україні, наших скоробагатьків невдовзі будуть порівнювати з мільйонерами із Буркіна-Фасо – однієї з найбідніших африканських країн. Виживає бананова республіка лише за рахунок сільського господарства та видобутку корисних копалин. Такий собі сировинний придаток. В Україні давно склалася ситуація, коли владна й бізнесова еліта почувається як у Європі, а народ – як в Африці. Вони немов кружляють на різних орбітах і не бачать одне одного.

39

В кожній олігаршій редакції діють свої неписані правила. Молодому журналістові відразу пояснять, що можна, а куди – зась. Для науки знайдуть пристойну словесну обгортку. Скажуть: "Такий наш формат". Не подобається написане – вибач, друже, нам не підходить. Не хочеш думати так, як ми – йди працювати в інше видання.

Ракета для олігарха Галицькому багатієві, чиї статки перевалили за кількасот мільйонів доларів, я пояснював, що таке "газета". Часу обмаль. Ця порода людей більше п’яти хвилин слухати не може – схоплює ідеї з першої миті. Починаю з того, що може зацікавити:

"Заможні мають свої захоплення – картини колекціонують, церкви будують, футбольні команди утримують. Трапляються багатії з більш екзотичними забаганками: заводять зоопарки або гареми.

Є ще одна порода бізнесменів. Ті, які хочуть впливати на громадську думку, а заодно й – на прийняття політичних рішень. Для яких бізнес і політика нероздільні. Потрібні інструменти впливу – засоби масової інформації".

Загинаючи пальці на руці, я почав перераховувати функції ЗМІ. Говорив і бачив: мій співрозмовник не пройнявся ідеями впливу на суспільство. Хотів чогось конкретнішого.

Зрештою, жартую, "газета – як ракета на городі. Усі бачать, що вона стоїть, і знають – у будь-яку хвилину може вистрелити. Тому сусіди побоюються – у город не полізуть". Останній аргумент олігарху сподобався найбільше. Круті машини, заводи, будинки, рахунки в банках, взвод охоронців – все це якось непримітно. А от "ракета у своєму помісті" – це переконливо й модно. Десятки українських товстосумів розжилися своїми засобами масової інформації. І кожен інформаційною ракетою розпоряджається на власний розсуд. Одні – як іграшкою: ану, хлопці, вріжте нашому меру попід зав’язку. Сучий син, не хоче землю виділити.

Інші – ніби оминають увагою свою газету. Виходить – і добре. Чекають "чорного дня", коли доведеться натиснути на кнопку "пуск". Але в усіх олігархів є щось одне, спільне: газета повинна знати, де друзі власника, а де вороги. "Своїх" чіпати категорично заборонено. Табу!

40

* * *

Свобода слова в Україні – це свобода олігархів. Це їхні погляди на життя, на бізнес, на політику. І ти часто повинен обстоювати чиїсь інтереси, немов собака на прив’язі. Ніби є свобода, але тільки на метр чи на два відходити від будки. Довжину свободи ЗМІ кожний власник визначає по-своєму.

Знаю одного блискучого київського редактора, який після спілкування з власником газети грюкнув дверима й залишив редакцію без допомоги з безробіття. Хоч багато зробив для реформування видання, розширення читацької аудиторії. З ним в армії навіть старшина роти так не розмовляв, як той олігарх.

Причина банальна: не того чиновника покритикували.

Українські олігархи дивляться на ЗМІ як на новий вид бізнесу. Або – як на інструмент захисту своїх інтересів. Часто повчають: заробляйте, хлопці, гроші самі, скільки я вас буду годувати. Не хочуть розуміти одного: газети не пиріжками торгують, а виконують важливу для суспільства функцію. Ви собі хоч на хвильку можете уявити, яким би стало життя без ЗМІ? Наші рідні крутії бояться не так судів, як осуду громадськості.

– Ви знаєте, чого вас так не люблять? – запитав якось мене голова апеляційного обласного суду.

– Знаю! - відповів я.

– Ми багатьом заважаємо спокійно красти й залишатися білими та пухнастими.

Що принесли в українські ЗМІ олігархи? Насамперед, подвійну мораль. На одних сторінках можете писати правду, а на інших, за гроші, що завгодно. Хоч брехню. Аферисти часто користуються цією лазівкою.

У Львові шановане видання облило багнюкою професора права з університету. І нікого не покарали. Адже матеріал був офіційно оплачений і опублікований у розділі "Реклама". За що редакція ніби не несе жодної відповідальності. Олігархи нам принесли психологію борделю: за гроші можна все друкувати – долари не пахнуть.

41

З чого починається прихід олігархів в ЗМІ? З подвійної бухгалтерії, зарплати в конвертах. Вам добре платять – тому мовчіть. Як почувається редактор, який щомісяця порушує законодавство? Сидить і оглядається, коли прийде податкова з перевіркою. Публікування під рубрикою "Реклама" оплачених й брехливих матеріалів – не найбільший гріх. * * * Над кожним головним редактором висять два мечі. Перший – чорна бухгалтерія й податкова, другий – невдоволення олігарха.

Про яку свободу преси можна говорити, якщо потерпаєш під постійним пресом? Весь час думаєш, де опинишся завтра: або на нарах, або на біржі.

Редактори, які встигли побувати між молотом й ковадлом, як правило, стають більш слухняними. Якщо хтось із них хоч раз опинявся на вулиці в статусі безробітного, – це ідеальний редактор для олігархів. Такі мені чомусь нагадують сусідську вівчарку Ладу. Мій знайомий віддав свою норовисту собаку на навчання в кінологічний центр прикордонних військ. Приїхали два прапорщики і пообіцяли, що власник не впізнає своєї Лади. Повернувшись через місяць після науки в міську квартиру, вівчарка до свого господаря ще з порога поповзла по-пластунськи. Облизала руки й ноги й відсахнулася в далекий закуток від вихователів-прапорщиків.

Коли Лада інколи буянить, господар тепер лише гукає: "Учєбка!" Собака з переляку ховається під ліжко. Олігарх по-своєму дресирує своє видання. Може перестати виплачувати "капусту" – долари з чорної каси. Або затримає на кілька місяців усю зарплату. Методів виховання непокірних багато. Особливо коли за вікном економічна криза, а біржа праці переповнена випускниками факультетів журналістики. Ви помітили, що деякі дражливі теми зовсім не розробляються в ЗМІ? В Україні велика градація між різними верствами населення. Ніхто чомусь не пише про прірву між заможними і злиденними. Про забаганки "нових українців", які спецрейсами літають на екзотичні острови дивитися на черепашок. Можна навіть окремий журнал започаткувати – "Багаті й бідні". Тільки от хто профінансує? Хіба що злидарі скинуться по гривні… Мене інколи запитують: якої ж свободи преси ви хочете? Ну хоч би такої, як в польській "Газеті виборчій". Нічого ідеального в нашому житті 42

не буває. Проте там журналістів хоча б не змушують займати позицію лівих чи правих, Суркіса чи Коломойського, Ахметова чи Гайдука. Наші колеги, немов жирафи, дивляться на підкилимні війни своїх олігархів зверху. І пишуть з погляду не мільйонера Тадеуша, а пересічного громадянина своєї країни. Це вигідно полякам, чи не вигідно?

За 20 років журналістської кар’єри я найвільніше почувався у "Молоді України" за часів Володимира Боденчука. Можна було писати не оглядаючись. Останній рік душу відводжу в одному з інтернет-видань. Нашого брата завжди чомусь намагалися поставити в якісь рамки під умовною назвою "формат". Ми довго на летучках дискутували, що таке насправді "наш формат"? Вуздечка для непокірних чи димова завіса для читача? Завжди доходили одного висновку: музику (читайте "формат") замовляє той, хто платить.

І нема на то ради...

43

Олігарх – це більше, ніж партія

У час передвиборної боротьби до олігархів шикуються черги з політиків, бізнесменів, піар-технологів, журналістів. Відбувається свого роду кастинг, де кожен хоче продати свій товар. Чомусь біжать не до партій, а до мільйонерів.

Спробуємо цей дивний феномен дослідити на прикладі львівського чиновника з 30-річним стажем, який зібрав з десяток партійних квитків.

Попрацював чолов'яга і в міській раді, і в обласній. Ділив квартири, продавав майно, керував інспекціями. Завжди був на плаву. Де гроші, там і Влодко.

У хвилини відвертості чиновник любив заглядати в невеличкий сейф. Витягав звідти з десяток партійних квитків і зі сміхом розповідав за яких обставин і в яку партію вступав. Ще на зорі юності Влодко засвоїв золоте правило: владу здобувають, щоб нею зловживати. Владною драбиною він рухався з партквитком в кишені.

У комуністи подався, щоб потрапити до університету. Як тільки Союз почав валитися, побіг до демократів. Втримався в міській раді, а потім перейшов в обласну адміністрацію.

Рух почав виходити з моди, і наш герой перекинувся до націоналістів. Перерахував кілька десятків тисяч гривень на партійні справи і став своєю людиною. Несподівано Львівщину окупували есдеки. Не виходячи з рядів націоналістів, Влодко отримує квиток СДПУ(о).

Потім подули інші вітри. Під час Помаранчевої революції наш герой, звичайно, в перших рядах "Нашої України". Нещодавно я зустрів нашого Влодка у львівському ресторані. Закушував горілку ікрою з чорним хлібом. Це його коронний номер - в ресторані завжди замовляє шість банок червоної ікри і буханець хліба.

44

Викидає все на тарілку і наминає під оковиту.

Бува, після чарчини охоплюють патріотичні почуття – тоді гукає офіціанта, дає йому 300 гривень, щоб поїхав і поклав вінок до могили одного з національних героїв. (Перебування у лавах націоналістів, напевно, найбільше "зачепило" нашого героя). Того дня Влодко був у доброму гуморі. Я вже подумав, що обмиває черговий партійний квиток. Скажімо, "Фронту змін".

– Та ти що! Це ненадовго. Шеф казав не висовуватись. Хай все перемелеться, перетреться, а там вже й ми випливемо, – повідомив про свої плани на майбутнє Влодко.

Слухаючи його, я згадував біографії десятків львівських чиновників, які за роки незалежності міняли партії як рукавички. В їхньому товаристві це не вважалося зрадою чи пристосуванством. Скоріше навпаки – даром передбачення, нюхом справжнього політика.

Партійний марафон львівської еліти багато в чому нагадував вибрики нашого Влодка-гумориста. Починали з Руху і КУНу. Потім НДП і СДПУ(о), УНП. І так далі.

Коли губернатором стає аграрій Михайло Гладій, всі біжать піднімати село. Керівники районів, начальники управлінь масово стають членами Аграрної партії.

Після 2005-го чиновницький апарат міняє колір на помаранчевий. Та колір не має значення – усе заради влади. Арсеній Яценюк кинув клич, що у "Фронт змін" набере справжніх героїв, Україна побачить нові обличчя. Проходить час, а нових все не видно. Не те що нових, навіть "старі" не поспішають на барикади.

– Набридло, політики ж нічого не вирішують. Тільки слухають, що скажуть олігархи, – зізнається Влодко. – Чого я маю бути придворним партійним цуциком? Політики не самостійні, немов на прив'язі. Виникла потреба полякати владу – спустили з повідка партійного цербера. Не треба, знову вкоротять поводок. Я працюю напряму. Оліграх – це більше, ніж партія. Так, у руках олігархів гроші – головний інструмент впливу. Захотів у Львові Петро Димінський – і купив собі канал «УТ-Захід». Сам вирішує, кого пускати в телевізію. Прийде час, і свого губернатора призначить. А влодки допомагатимуть стверджувати примат грошей над ідеологією. Безвідносно до кольору партійного квитка чи квитків у кишені.

45

Відсотки і мораль: долар понад усе?

– З вашим приходом моральний клімат у регіоні змінився? – поцікавився я після чергового звіту у Миколи Кмітя, коли той керував Львівською областю. Колишній десантник і успішний бізнесмен, який розкрутився і заробив свій перший мільйон на продажі моршинської води, відверто признався, що відразу навіть не второпав – про що мова?..

Про мораль і порядність нинішня влада дуже рідко згадує. Нема такого рядка в жодному звіті. Питають про інвестиції, про безробіття, про відсотки розкриття злочинів.

Про мораль – ні слова. Чого ж дивуватися, що губернатор не замислюється над моральним кліматом у регіоні?

Зате кожен бізнесмен перед тим як "входити" в якусь область, навідується до своїх колег і ставить стандартні запитання: губернатор займається поборами? Податківці збирають данину з бізнесменів? Начальник міліції підгодовує прокурора? Злочинні клани відбирають успішний бізнес? Газети вільні чи залякані судами? Господарський суд вирішує питання по совісті чи по тарифу?

Залежно від почутого, у бізнесмена складається уявлення, куди потрапив: у дикі джунглі чи в цивілізований край. Вимальовується чітка картина того, що ми називаємо моральним кліматом в регіоні.

Після чого ділові люди приймають рішення, як їм працювати. Шукати владне прикриття чи платити бандитам за "кришу". Створювати свою потужну юридичну службу чи знаходити виходи в суди? Або – вантажити 46

на машини заводське устаткування й втікати в іншу область. Так свого часу зробила тютюнова фабрика під Львовом. Після чергових наїздів податківців – підприємці підігнали фури, завантажили станки і виїхали з Львівщини. Жителі невеличкого містечка Винники залишились без засобів існування. * * * Губернатор – далеко не поодинокий чиновник, який за відсотками не бачить реалій життя. Відрапортувався за 2009 рік прокурор Львівської області Олексій Баганець. До речі, один з найкращих в Україні прокурорських працівників. Цифри вражали.

За рік з допомогою прокуратури відшкодовано до бюджету 201 мільйон гривень – це один з найкращих показників в Україні. За кількістю направлених до суду справ Львів має кращі показники, ніж Харків, Одеса, Київ чи Крим. Ми поцікавилися в Олексія Баганця: а чи знає він, як в передовій області живеться середньостатистичному львів’янинові?

Зранку такий "пересічний громадянин" виїжджає на дорогу в стареньких "Жигулях". Перший хабар інспекторові ДАІ. В шапці (сто гривень) або з косою (двісті гривень).

Потрапив у лікарню – плати. Безплатна медицина у Львові найдорожча в Україні. Неофіційні розцінки на операції – від двохсот до тисячі доларів США.

Зайшов в управління земельних ресурсів: переоформити звичайну дачну ділянку коштує більше, ніж за неї заплатив. Навіть на кладовищі прейскурант: запропонують місце для вічного спочинку від 200 до 500 доларів або безплатно – у болоті.

Йдеться не про поодинокі випадки, а про систему поборів й хабарництва.

У Львівській області вона якось більше випирає, ніж в інших регіонах.

Прокурор області вдав, що не зрозумів запитання. Що від нього вимагати? Він же "наглядає за законністю". Мовляв, питайте міліцію, оперативні служби.

Що говорити про середньостатистичного львів’янина, коли роками залишаються нерозкритими резонансні вбивства понад двох десятків львівських бізнесменів? Найгучніші – розстріл під Львовом колишнього губернатора Львівщини Степана Сенчука, спалення живцем завідуючого відділом 47

міськради. Список можна продовжити: у самому центрі міста кілери мало не впритул убили з пістолета бізнесмена Опірського, власника скло-дзеркального заводу Дацка.

"За останні 10 років багато професійних оперативників звільнилося. Це головна причина – кому розкривати злочини", – критикує колег Олексій Баганець. Але в нас трохи інший погляд на причини бездіяльності оперативних служб. Останніми роками вони перетворилися на структури, які збирають кошти для начальства. Оперативники займаються провокаціями, підставляють бізнесменів, а потім вибивають гроші. Це у них називається "подоїти або розвести лоха".

– Де докази? – запитує прокурор. А хто поцікавиться статками керівників ДАІ чи підрозділів боротьби з економічними злочинами?! Вони виходять на пенсію заможними людьми, живуть у розкішних особняках. Звичайно, куплених на офіцерську чи генеральську зарплату. Я знаю лише одного львівського генерала Володимира Хімея, який збудував у своєму селі на Вінниччині церкву. Попросив друзів – й ті допомогли з фінансами. Інші генерали-силовики зазвичай відкривають ресторани, готелі, мережі магазинів. Цей звіт прокурора Львівської області закінчився з’ясуванням стосунків з газетою "Експрес", яка час від часу декому плутає карти в регіоні.

Попередня війна "Експресу" з львівським губернатором і сваволею судів у 2000 році породила "Хвилю свободи". Журналісти вже навчилися самі захищатися. Нині головний редактор Ігор Починок домагається відставки прокурора Баганця. Вважає, що прокурорський «наїзд» на газету замовили люди колишнього губернатора області Петра Олійника. В свій час "Експрес" широко висвітлював бізнесові оборудки Олійника. У відповідь – прокуратура зацікавилася... земельними ділянками редактора, які той взяв в оренду. Баганець подав на газету в суд, щоб… не псувала ділову репутацію прокуратури. * * *

Є ще одна серйозна причина наших негараздів, яку останніми роками замовчують, – падіння людської моралі. Ми забули про такі слова, як честь і гідність. Все почали вимірювати доларами. Чесні люди у нас не в пошані. Вагомість людини у суспільстві – тепер вимірюється вмістом її гаманця та 48

рахунком в банку. Тому не дивно, що з екранів регіональних каналів не сходять власники ринків та бізнесмени, які збили капітал на контрабанді. Це найбільш дієвий спосіб заробляння грошей в Західній Україні.

У Шегинях мені довелося бачити, як одному хапузі солдати-прикордонники віддавали честь. Нікого вже нічим не здивуєш... Власник ринку ходить по Львову в генеральському мундирі з двома зірочками – він тепер козачий отаман Галичини. Як вилікувати моральний клімат регіону? Мій добрий знайомий, відставний військовий Петрович, з падінням моралі бореться "партизанськими методами". Плює хабарникам в обличчя. І каже: подавайте на мене в суд, я заплачу штраф, але всім розкажу, що заплював хабарника. І всі про це дізнаються.

Поки що Петровича ніхто до суду не потягнув. І він принципово нікому не платить ні копійки. * * *

У влади більше важелів впливу на моральну атмосферу суспільства. Для початку – за відсотками побачити живих людей з їхніми проблемами. Правда, за це медалей не дають. Можна надати слово авторитетним і шанованим в регіоні та в Україні людям. Тим, кого ми називаємо моральними авторитетами. Вони б могли чесно й відверто розповісти землякам про моральні хвороби свого краю. Але їх випускають на екрани хіба що перед виборами. Адже не все у нашому житті вимірюється грошима?..

49

Глава третя

Хто припнув галицького коника

«Спостерігаючи за новим перерозподілом фінансових потоків, мимоволі задумаєшся над тими обіцянками, які роздавали переможці напередодні виборів. Обіцяли економічне благо для регіону: створити нові робочі місця, підвищити зарплати, досі найнижчі в Україні. Кілька мільйонів жителів Західної України працюють за кордоном. І живуть тим днем, коли повернуться до своїх домівок і дітей.

Що ми натомість бачимо? Підкилимні ігрища навколо наявних фінансових потоків. Знову почалися розмови про продаж посад.

Про достаток простих українців навіть не згадують. Бізнесменам легше завезти дешеву робочу силу – китайців та в’єтнамців, ніж забезпечити гідне життя своєму народові».

Кожен регіон шукає свого коника, на якому міг би вибратися з економічної кризи. Захід України великі надії покладав на Євро-2012. Збудувати сучасний стадіон, нові готелі, реконструювати міжнародний аеропорт, прокласти нові дороги – все це вимагає великих капіталовкладень і робочих рук. Усі сподівалися на новий поштовх в розвитку економіки. Але чим ближче до європейського чемпіонату, тим більше виникало запитань: чи справді нас врятує Євро-2012?

50

Як заробити мільйон?

Знайомий економіст порадив розвиток будь-якого українського регіону вивчати з історії бізнесу місцевих мільйонерів. Звідки взялися капітали, які галузі найшвидше приносять прибутки. Гроші – це дзеркало бізнесу. Все видно як на долоні. До числа ста найбагатших людей України ще до кризи (за версією тижневика «Фокус») входили двоє львів’ян – Віталій Антонов та Петро Димінський. Відповідно вони посідали 33-тє і 46 місця.

46-річний Віталій Антонов, президент компанії «Концерн «Галнафтогаз», родом зі Стрия Львівської області. Його статки до кризи оцінювали в 720 мільйонів доларів США. Бензин, нафта, фінанси – основне джерело капіталів. Останніми роками фінансова група Антонова зацікавилась харчовою промисловістю. Взяла під контроль залишки хлібної імперії покійного губернатора Львівської обасті Степана Сенчука. Віталій Антонов також контролює Універсальну інвестиційну групу, до складу якої входить страхова компанія «Універсальна» та концерн «Хлібпром».

53-річний Петро Димінський, президент футбольного клубу 51

«Карпати», торував дорогу у великий бізнес з шахтарського Червонограда. Колишній директор шахти заробив стартовий капітал на енергоносіях – вугіллі та нафті. Свого часу контролював Дрогобицький нафтопереробний завод. Коли це підприємство простоювало, економіка Львівської області падала на 20 відсотків. За неофіційною інформацією, статки олігарха до кризи оцінювали у 580 мільйонів доларів США. В розмові з автором цих рядків Петро Петрович не підтвердив, але і не спростував цю інформацію. Димінського вважають співвласником групи «Континіум», якій належить «Гранд-Готель» та медичний центр «Богдан». Після скандалу на 12-му львівському телевізійному каналі несподівано виявилося, що Петро Димінський має контрольний пакет УТ-З. Напрошується один висновок: енергоносії – головне джерело капіталів «нових українців». Хоч Львівщина добуває мізерну частку нафти та вугілля. Гроші зароблено на перепродажу нафти, бензину, газу.

Представників львівського тіньового бізнесу ще ніхто не оцінював. Тому про них мовчать. На Львівщині заробляють ще шалені гроші на контрабанді – тут три найбільші митні переходи. Процвітають власники великих промислових ринків. Вони в основному виступають спонсорами великих культурних та політичних заходів.

Ще 20 років тому Львів вважали великим промисловим центром. Телевізори, радіоелектроніка, автобуси, автонавантажувачі, крани, конфети «Світоч» – це була візитна картка Львова.

Що говорити про військово-промисловий комплекс? Що залишилось з тих часів? Львівське пиво і горілка. Хоч пиво вже звичайне, пастеризоване. Львів не той, яким був 10– 15 років тому. Нові сучасні підприємства все частіше відкривають в Івано-Франківську, Тернополі чи на Закарпатті. Найбільший на Заході України бетонний завод, надсучасне виробництво автомобілів, пральних машин – все це збудували у наших сусідів. А що ми сьогодні запропонуємо Україні? Спогади про минуле, коли в 1990 році на Львівщині до влади прийшов демократичний блок і В’ячеслав Чорновіл зі своєю командою започаткував переміни, які сколихнули усю країну. Нині навіть найпопулярніший фестиваль вертепів проходить у Франківську.

У політиці є свої закономірності. Дії кожної команди можна спрогнозувати й передбачити. З перших кроків було видно, до чого нас приведе аграрна команда ветеринарного лікаря Михайла Гладія.

52

«Відкати», схеми…

У 1997 році чорноволівську команду на Львівщині змінили колишні голови колгоспів. Відходили в минуле часи, коли революційна Львіщина справді гриміла на всю Україну. Перші демократичні ради. Галицька асамблея. Роздержавлення колгоспів. Приватизація «Електрона». Львів йшов попереду політичних і економічних змін в Україні. Але грянув час приватизації, і колишні чорноволівські романтики стали не потрібні. Вони розгубилися – побоялися масової приватизаціії.

Ставку владна еліта зробила на Михайла Гладія, який тоді працював у Кабміні. Підібралося з десяток вихідців зі Стрийського району. «Сільські хлопці» спробували домовитися з тодішнім керівником області Миколою Горинем.

– Запросили на вечірку мого помічника. Розмовляли до півночі. Вранці передали ультиматум, – пригадує Микола Горинь. – Вимагали лояльності під час приватизації. Я відмовився. Аграрна команда починає шалену атаку на Гориня. Здобуває більшість в обласній раді. До Львова з Києва в губернаторське крісло повертається колишній заступник голови Михайло Гладій. Провідні посади дістаються стрийській команді.

Що ж роблять аграрії? Нарощують сільськогосподарське виробництво? Збільшують поголів’я худоби? Допомагають селянам вижити? Аграрії беруть під контроль спиртову, харчову промисловість, на усіх грошових посадах розставляють своїх людей. Депутати в обласній раді стали голосувати як в комуністичні часи – майже одноголосно. Кажуть, їм доплачували.

З часу губернаторства аграріїв Львів почав втрачати позиції неофіційної столиці Західної України. Слова «П’ємонт національного відродження» ставали ледь не лайкою. Як і в інших регіонах України, до влади дорвалися люди, що стали тупо заробляти гроші.

Колишній перший заступник В’ячеслава Чорновола Степан Давимука опиняється в кріслі керівника регіонального відділення Фонду держмайна. За 10 років під керівництвом аграріїв він встигає приватизувати мало не всю область. Микола Горинь відійшов у тінь. Аграрна команда принесла на терени Львівщини нові віяння – відкати, дієві схеми відмивання грошей і швидкого збагачення.

1999 року – в пік аграрного «розквіту» – під час президентських виборів, до Львова приїхав колишній політв’язень Левко Лук’яненко. Від побаченого був шокований. У палац імені Гната Хоткевича аграрії присла53

ли групу студентів, які мали зірвати зустріч з виборцями, бо Лук’яненко не підтримував офіційного кандидата Кучму.

– Хто вони такі? – дивувався Лук’яненко.

Шокованими були і львівські науковці, коли в оперному театрі для презентації примітивного довідника «Львівщина» зібрали всю еліту регіону. Шановні мужі виходили на сцену і, опустивши очі, розхвалювали аграріїв. На селі теж нічим було похвалитися. Навіть на стрийському свинокомплексі, яким колись керував Михайло Гладій, число поголів’я свиней зменшилось у 10 разів.

Що залишили після себе намісники Аграрна епоха затягнулася до 2003 року. Михайло Гладій за цей час встиг двічі побувати у губернаторському кріслі, перебігти з Аграрної партії до блоку БЮТ і посваритися зі Степаном Сенчуком. Навіть на його похорон не приїхав. Цей період у Львові згадують з гумором: усі вони вийшли з села, але село не вийшло з них. Нині Михайло Гладій відійшов від політики – керує громадською організацією «Сільськогосподарська палата». Наступний аграрний губернатор Степан Сенчук керував Львівщиною з 1999 по 2001 рік. Відкрито заявляв, що хоче бути галицьким олігархом.

– Поки ви воюєте зі мною, Суркіс приватизував Жидачівський паперовий комбінат, – повчав журналістів.

Збільшення фінансових статків Сенчука стривожило Київ. Степана Романовича відправляють в Болгарію торговим представником. Через півроку Сенчук залишає дипломатичну службу й створює найпотужнішу в Галичині аграрну фірму «Еколан».

У листопаді 2005 року біля Брюховицького лісу розстріляли колишнього голову Львівської облдержадмінстрації Степана Сенчука. Називали багато причин замовного вбивства. Найчастіше показували пальцем на чужих. Прокурор області Олексій Баганець заявив, що у ліквідації відомого бізнесмена були зацікавлені львівські конкуренти. Це висновки трирічного слідства. Сенчук намагався придбати завод зі 100 гектарами землі неподалік центру міста. За ринковими цінами ласий шматок коштував понад 500 мільйонів доларів США. Замовили і вбили колишнього голову облдержадміністрації Степана Сенчука «свої».

За іншою версією – Сенчук мав очолити Держрезерв. Вихід галицького олігарха на всеукраїнську арену в штики сприйняли в Києві. Наступний голова облдержадміністрації, завкафедри економіки 54

ветеринарної академії Мирон Янків вже відхрещувався від аграрного минулого. У своєму кріслі протримався найменше – більше року. Чим запам’ятався? Бажанням усім догодити. Потім Мирон Янків працював у посольстві України в Польщі. Наступний губернатор Олександр Сендега протримався на посаді недовго. Не втручався в політичні чвари і не «кришував» фірм. Керує львівською філією «Укргазвидобування».

Мильна бульбашка від Олійника

Після Помаранчевої революції губернаторське крісло віддають рухівцю й бізнесмену Петрові Олійнику. Львів завмер в очікуванні перемін. У влади шалена підтримка, як у часи Чорновола. Тільки замість реформ звучать клятви на вірність Майдану. Місцевий олігарх Петро Димінський, чиї статки оцінили в 400 мільйонів доларів, не перестає звинувачувати губернатора у лобіюванні бізнесових інтересів.

Що запам’яталося з тих часів? Фраза Димінського: посада губернатора – не місце для заробляння грошей. Олійник панічно боявся конкуренції. З Руху перебіг в «Нашу Україну». Навколо себе зібрав посередніх людей, які шукали дах для захисту бізнесу. Три роки губернаторства пройшли непомітно. Що запам’яталося? Запустили лише мильну бульбашку про будівництво нового нафтопереробного заводу під Бродами. Обіцяли три мільярди доларів інвестицій залучити. Тисячі робочих місць відкрити. Підсунули озвучити ідею створення грандіозного проекту Вікторові Ющенку під час економічного форуму у Львові. Нині про завод вже ніхто навіть не згадує.

Що зробив Олійник, окрім того, що постійно клявся у вірності Ющенку й ідеалам Майдану. Допомагав голові апеляційного суду Ігореві Зваричу «засівати». У кабінеті голови облдержадміністрації, запевняють слідчі, передали судді хабар на суму 100 тисяч доларів США. Сьогодні Петро Олійник безробітний. Мабуть, ковзається на лижах у Тисовці.

Голодний чиновник страшніший за розбійника

За роки незалежності регіональна владна еліта пройшла шлях від сміливого новаторства в часи Чорновола до тупого заробляння грошей і збагачення в період аграризації регіону. «Дикий капіталізм» призвів до спустошення людських душ і виродження моралі. Нині більшість представників регіональної влади дивиться на події під одним кутом зору: що ми з того будемо мати? А що може породити гонитва чиновників за багатством? Заздрість, злобу і ненаситність. Чиновництво не могло спокійно спостерігати, як по55

руч працюють й процвітають, дають безробітним роботу люди діла. Вони прагнули перерозподілу власності. Як наслідок, бізнесу на Львівщині стало некомфортно. Тільки за роки незалежності під час перерозподілу власності вбито понад 20 бізнесменів. Найбільша біда – голодне чиновництво. Немає значення, кого вони представляють: адміністрацію, мерію, міліцію, податкову, митницю чи суд. Вони заздрісні, ненаситні, цинічні й злі. Яскравий приклад такого – суддя Зварич.

Бізнес зі Львова пішов у менші обласні центри – в Тернопіль, ІваноФранківськ, Ужгород. Там спокійніше, й апетити чиновників скромніші.

Ще рік тому були сподівання на Євро-2012. Гадали, майбутній чемпіонат Європи дасть поштовх розвитку економіки не тільки Львову, а й усій Західній Україні. Але коли львівські будівельні компанії усунуто від бюджетних грошей, зникли останні надії. Стадіон, злітну смугу аеродрому споруджують донецькі фірми. Галичани шукають роботу за кордоном.

Аграрний занепад

«У нас ринкова економіка, - коментує ситуацію Петро Жук, директор Центру з інформаційних проблем територій НАН України.- Бізнес йде туди, де вигідніше. Тепер привабливіше працювати у невеликих обласних центрах. Там керівництво розуміє, що треба не стояти осторонь, а працювати на розвиток регіону. Вони дбають про імідж свого краю. Нам доводилось працювати з колишнім губернатором Івано-Франківщини Ткачуком. Проводили опитування населення. Цікавилися проблемами, вивчали, як привернути увагу бізнесу до регіону. У Франківську створені сприятливі умови для інвестицій – вони мають своє обличчя.

У Львові – застій. Тут звикли, що Львів – столиця. Все залежить від керівництва. Пробував щось зробити тодішній мер Львова Василь Куйбіда, але не вдалося. На Львівщині, як і в Україні, звикли багато балакати, а мало робити. Все тільки на словах.

У Львові консервативна місцева еліта. Це добре стало видно з приходом аграріїв. Усе ще залежить від соціальних закономірностей. У чорноволівський період, коли трощили стару тоталітарну систему, населення бачило перспективу. Сприятливу нагоду змарновано після Помаранчевої революції. Через кілька років ситуація зміниться. Менші обласні центри вичерпають свої можливості».

Про причини занепаду економіки регіону ми поцікавилися в ще одного львів’янина, політолога Костя Бондаренка.

- Після того, як в державі не змогла закріпитися галицька 56

концепція розвитку України, почалася аграризація Львова, - розповів Кость Бондаренко. - Бізнес, який домінував у регіоні, - радіоелектронна, оборонна промисловість – став занепадати. Аграрники не розуміли проблем промисловості. Вони робили акцент на харчову промисловість. Там крутились швидкі гроші. Часто тіньові. Степан Давидяк, директор автобусного заводу, інші підприємці опинилися в меншості. І змушені були відійти.

Із запровадженням шенгенських віз занепала і транскордонна співпраця. Не розвивалися моршинські й трускавецькі курорти. Потрібно було оновлювати інфраструктуру. Регіон перестав розвиватися. Почав вимиватися бізнес, інтелектуальний потенціал.

Бізнес-проект Кмітя Губернатор Микола Кміть прийшов до Львова вже мільйонером. Мав свій бізнес у Моршині – завод мінеральних вод. Безпартійний, не пов’язаний зі старою владною елітою, керівник регіону зібрав молоду команду. Хотів щось змінити. Поводився незалежно, немовби прийшов на кілька днів. Вирішив свої питання – і бувайте здорові. Доступ до джерел мінеральної води узаконив. Дорогу до Моршина збудував. В обласній раді правлять бал бізнесмени. Вони можуть як підтримати, так і провалити будь-який проект. Ніхто навіть не приховує, що у сесійній залі відкрито заробляють гроші для партійних кас. З того приводу відбулася закрита гостра дискусія між керівниками облради і лідерами фракцій.

- А де нам брати гроші для підтримки партій?- питали бізнесмени. Зі своєї кишені ніхто не хоче фінансувати. Це тільки олігарх Димінський міг доплачувати депутатам минулої каденції за депутатську роботу.

Що легко приходить, ще легше відходить Часто сам собі ставлю запитання: чому так сталося? Можливо, не було іншого шляху для владної еліти, як збагачення заради збагачення. Але можна навести інші, хоч і поодинокі приклади. З чорноволівської команди зміг пройти через усі випробування владою і не потонути в споживацькому болоті Микола Горинь. Не має фірм, палаців, валютних рахунків. Хоч давно вже не губернатор області, але це поважна і шанована у Львові людина. Моральний авторитет, до думки якого прислухаються, з яким рахуються. Вийшовши на пенсію, Микола Миколайович купив собі у 57

віддаленому селі в Старосамбірському районі хату. Зробив ремонт. І почувається в сільській хатині не гірше, ніж багатії в палацах під Львовом. Каже, що має велике задоволення від роботи на городі, від спілкування з простими селянами. Вони щирі й відверті. Головне: колишній губернатор може відкрито будь-кому дивитися у вічі.

Політичні опоненти, які усіма правдами й неправдами зміщували Гориня з посади, живуть сьогодні в Києві. Не хочуть ходити вулицями рідного міста і дивитися землякам у вічі. Багатство не принесло їм радості життя на старості літ. Вони незадоволені своїм буттям, на усіх нарікають. Один з них втратив сім’ю – дружина залишила багатія без численних палаців.

Ще один колишній купив собі місце в партійному списку. Львів’яни побачили по телебаченню цього доктора економічних наук під парканом Київського адміністративного суду. Разом з безвусими парубками прийшов на пікетування. Партійна дисципліна – серйозна річ. За місце в списку треба відробляти. Дивувалися земляки: це ж треба було їхати до Києва, щоб під парканом стояти? Жаліється бідака, що до його думки у фракції не прислухаються.

Роздумуючи про регіональні команди, все частіше ловлю себе на думці, що проблеми почалися з відсторонення інтелігенції від влади. Саме інтелігенція була моральним авторитетом суспільства. З нею рахувалися, до її думки прислухалися. У команді Чорновола інтелігенція, а це були відомі академіки, професори, ректори вузів, художники, письменники, виступала стримувальним фактором для владної еліти. З масовим приходом бізнесменів й підприємців влада перетворилася на базар, де все продається і купується. Бал стали правити комерсанти. Рішення ради почали продаватися, як ковбаса на прилавках. Друга причина – ми не були готові до «дикого капіталізму», принаймні у коридорах влади. Чиновники у прагненні швидкого збагачення кинулись прислуговувати олігархічним кланам.

58

В Галичині розмножуються хамелеони

Показовий спротив команді Віктора Януковича в трьох галицьких областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – з тріском провалився.

Із принципових питань обласні ради не набрали більшості голосів. Харківські домовленості засудили лише у Львівській та Тернопільській областях. У Франківську забракло голосів.

Під стінами парламенту лише львів'яни зібрали трохи більше ніж половину депутатів для проведення виїзної сесії.

У Галичині хотіли продемонструвати новому президенту, що «донецька» політика не сприймається в західному регіоні. Для початку мали висловити недовіру губернаторам, яких призначив Янукович. Акцію почали зі Львова і... провалили. Забракло голосів. "Виховання по-галицьки" не пройшло. Як написали у Львові – вийшов великий пшик. Невже реверанси Віктора Януковича в бік Росії не знаходять осуду на Заході України? Усі останні опитування громадської думки свідчать про протилежне: галичани не сприймають поспішних кроків президента і розцінюють їх як нехтування українських інтересів. Чому народні обранці не обстоюють інтересів своїх виборців? Натомість голосують із точністю до навпаки.

Спробуємо на прикладі Львівської облради дослідити цей дивний феномен галицької непослідовності.

Перед голосуванням за недовіру голові облдержадміністрації Василеві Горбалю ми в кулуарах поспілкувалися з різними депутатами. Зі 120 народних обранців – більшість представляє Львів або великі міста. Здебільшого це партійні функціонери, начальники, чиновники та бізнесмени. Деякі з них заплатили гроші за депутатські мандати. Своє перебування в сесійній залі розглядають із погляду успішного бізнеспроекту.

Усіх депутатів можна умовно поділити на три групи. Перша – націонал-патріоти, які хочуть повчити Януковича патріотизму. Друга – 59

чиновники й бізнесмени, які залежать від влади. Ці дуже обережні й бояться за свої крісла та гроші. Ну й третя – ті, що ображені на колишню владу, проте ще не знають, до якого берега пристати. А може, щось перепаде.

Слухаєш сторони і дивуєшся. Виявляється, хамелеони живуть не тільки в Африці та Азії. Малорухливі ящірки, які мають прекрасні маскувальні халати, після президентських виборів почали розмножуватися в Галичині.

Справжні хамелеони, побачивши чужака, хочуть його налякати. Піднімаються на чотири лапи й збільшуються вдвічі. Широко роззявивши пащу, грізно пирхають. Якщо номер не проходить, залишається останній шанс хамелеона – повна нерухомість і бездоганний камуфляж. Так і львівські бізнесмени та чиновники. На сесії облради із принципового питання – вибрали позу останнього шансу хамелеонів. Поки націонал-патріоти голосно пирхали, їхні колеги масово одягали маскхалати, щоб ніхто не примітив.

Під час дискусії зал вибухнув невдоволенням, коли почули, що УНП ховається в кущі і не має наміру виявити принциповість. Цю позицію виклала невістка відомого українського письменника Романа Федоріва Лариса Федорів.

Інші взагалі не прийшли на сесію. Це керівник діагностичного центру, начальник лісів, головний лікар, чиновники облдержадміністрації... Дехто ховав бюлетені для голосування за пазуху. Або на весь зал, щоб губернатор почув, кричали: "Я не голосую!" Керівники районів голосували з оглядкою. "А може, пронесе". Хоч голосування було таємним і ніхто ні на кого не давив. "Може, залишусь ще при владі?"

Слухаю одного з таких – заступника губернатора – і не вірю своїм вухам. Цей гінеколог-ідеолог вийшов із бандерівського стрийського краю. У Народному Русі Україні з перших днів, згодом у БЮТі. А нині трясеться за свою посаду: залишать чи не залишать? Він же блискучий політолог, кандидат наук, медик! Невже боїться з голоду померти, якщо втратить крісло? В кутку зали голосно обурюється колишній голова обласної ради: "Я що, знову залишусь голий-босий. Юлька мене копнула з посади. А вони вже були при владі. Дивись, які животи наїли. Що, знову їх підтримувати". Чотири роки тому саме цю людину не міг зламати весь владний апарат Львівщини разом із податковою. Здавалось, міцний як скеля. Ні! Виявляється, їсти хочеться усім. Ось залом мовчки йде власник великих мисливських угідь, урапатріот. Ще вчора, засунувши дві руки в кишені, демонстрував свою 60

могутність бідним і наляканим селянам. Сьогодні нижче трави. Приходить час рахувати голоси. Зі 120 депутатів за відставку губернатора проголосували 58.

Позицію галичан зрадили чиновники та багаті бізнесмени.

Кажуть, що серед перекинчиків опинилася й одна радикальна партія. Розіграли карусель з голосуванням. Хтось кинув папірець і забрав із собою бюлетень. А потім пішло-поїхало. Очевидно, що до результатів голосування доклав руку один з львівських олігархів. Ось так гроші й чиновники розвели раду. Галичан завжди поважали за сміливу позицію. Так було на початку 90-х років, коли вмирала стара імперія. Так було й за Кучми. Що ж трапилося сьогодні? Невже нинішня Галичина стала іншою? Думки простих галичан не змінилися. Ні щодо Януковича, ні щодо харківських домовленостей. Цей край завжди бунтував. І за Австро-Угорщини, і за Польщі, і в часи Другої світової, і за СРСР...

Бездарна партійна система виборів привела до того, що мандати народної довіри отримали випадкові люди, які насамперед бояться за свої крісла та капітали. На жаль, саме вони правили бал на знаковій сесії Львівської обласної ради.

Їхня позиція - це не позиція жителів Львівщини. Влада й бізнес замочили дзюбаки в багні і тепер намагаються за всяку ціну врятувати своє становище. Ще вірять у милість переможців. Вже завтра кричатимуть про політичні переслідування. Хоч до буцегарні частину їх потягнуть за звичайний кримінал. Депутати-бізнесмени переплутали політику з найдревнішою професією. Сесійну залу залишали з чорного виходу під крики вуличного натовпу: "Ганьба!"

61

Що б сказав своїм колегам В’ячеслав Чорновіл?

У Львові «сірі кардинали» на сесії обласної ради з цинічною методичністю вчетверте робили потуги продати приміщення двох самбірських газет – районної та міської. Двоповерхова 30-річна будівля в центрі Самбора давно впала у вічі невідомим ділкам. Не так приміщення, як добрих півгектара землі поблизу міського базару. З часом тут можна відкрити сучасну гуртівню продтоварів або збудувати житловий комплекс. Ціна ласого шматочка відразу зросте в кілька разів. Якби комусь була потрібна стара друкарня площею близько півтори тисячі квадратних метрів, то ніяких проблем – бери і приватизуй. Але хтось невідомий намагається проковтнути ще дві редакції: міську, яка займає 150 квадратних метрів, і районну – близько 100 метрів. Комусь потрібен весь майновий комплекс, аби одноосібно розпоряджатися землею і приміщеннями, які за ринковими цінами потягнуть до мільйона доларів.

Управління комунального майна облради спочатку навіть не хотіло з самбірськими редакціями продовжувати термін договору оренди. Вкотре журналісти їдуть на сесію і просять з'ясувати, хто той бідняк, який поклав око на 250 газетярських квадратних метрів.

У сусідніх Пустомитах вже продали друкарню з приміщенням районної газети. Через рік журналістів викинули на вулицю.

Хтось з депутатів після гарячої дискусії запропонував: "Нехай встане сірий кардинал, який проштовхує це питання через сесію". У відповідь: "А що нам продавати?" Дійсно, чим торгувати? З таким успіхом обласна рада може виставити на аукціон лікарні, школи, дитсадки. Або частину свого просторого приміщення на вулиці Винниченка. Скільки прибутків!

62

Вовчі апетити бізнесменів, які не бояться викидати журналістів комунальних видань на вулицю, спонукали одного з депутатів розповісти нам повчальну історію про старого злодія. Вже бувалому в різних перепалках крадію запропонували купити за півціни 15 кілограмів золота.

– Що ви, я не можу, – відмовився той.

– Чому? Віддаємо майже задарма.

–Я можу взяти рівно стільки, скільки проковтну. Інакше мені все вирвуть з нутрощами. Так трапилося і в самбірській історії. Невідомий не зміг проковтнути дві редакції. Тільки як проголосують депутати завтра чи післязавтра? Депутатський корпус просто зомбують. "Редакційні приміщення треба залишити газетам, співзасновниками яких є міська та районна ради", – вважає депутат облради Іван Білак. Ще недавно він був успішним бізнесменом. Добре знає всі підводні течії місцевого бізнесу. Прізвища глитаїв не став називати. Від нинішнього депутатського корпусу можна різних несподіванок чекати. Завтра партійні бонзи скажуть «голосуйте» – і куди дінешся? Галичани пам’ятають, як створену В’ячеславом Чорноволом у Львові обласну газету кілька разів перепродали, а потім прикрили.

Бізнесмени поласилися на приміщення редакції в самому центрі міста. Це 600 квадратних метрів. По тисячі доларів за один квадратний метр. Що їм пам'ять Чорновола? Апетити дикунського бізнесу не мають меж. Нічого святого, лише прибутки й гроші. Львівська обласна рада першого демократичного скликання часів В’ячеслава Чорновола сьогодні згадується як казковий сон. Тоді депутати працювали за ідею. Нині в стінах облради на вулиці Винниченка бал правлять комерсанти. Все купується і продається, немов ковбаса на прилавку. Обговорені й проголосовані на засіданнях комісій питання чомусь не знаходять підтримки на сесіях. За видачу одних дозволів голосують майже стовідсотково, а інших – не підтримують.

Старий депутат чорноволівської доби в прямому ефірі відкрито заявив: заплатили – голосують, не заплатили – ігнорують. Розлючені колеги на діда гаркнули, налякали судом, а на додачу облили брудом: "Та він п’яний".

Здавалось, прийдуть заможні люди і допоможуть бідним. Схоже, навпаки, заможні готові бідних журналістів викинути на вулицю за ласий шматок ковбаси. Вони не хочуть зрозуміти: засоби масової інформації не товаром торгують, а виконують важливу для суспільства функцію. Чого дивуватися: в обласній раді домінують бізнесмени. Що їм 63

проблеми забитих райцентрів? Депутати-бізнесмени принесли з собою не найкращі традиції "дикого капіталізму", з середовища якого і вийшли. Проблеми з моральністю та порядністю почалися з відсторонення інтелігенції від влади. Саме інтелігенція в обласній раді, якою керував журналіст за професією В’ячеслав Чорновіл, виступала моральним авторитетом суспільства. З нею рахувалися, до її думки прислухалися. В’ячеславу Чорноволу у Львові поставили пам’ятник, але творіння журналіста – створену ним газету – друзі продали і закрили. На фасаді будинку залишилась тільки старенька вивіска.

Команді Януковича дали привід нейтралізувати Галичину Львівським депутатам буде не до протистояння з регіоналами. Вони відпиратимуть свою білизну. Депутат Верховної Ради від БЮТ Іван Денькович звинуватив обласну раду в корупції та здирництві. Мовляв, реальну владу захопила жменька депутатів-бізнесменів, які диктують свої закони й правила гри.

Свого колегу підтримав колишній голова обласної Ради Михайло Сендак, заявивши, що після голосування депутатам роздають конверти з тисячами доларів.

Більше того, за підтримку голови облради одна фракція вимагала 2 мільйони доларів, інша – 600 тисяч. Автор цих рядків у колонці "Що б сказав своїм львівським колегам В’ячеслав Чорновіл?" вже розповідав про бізнесовий дух наживи у сесійній залі Львівської облради. А тепер з’явилися нові факти.

Правило №1: за більшість рішень треба платити

Буквально за все, що стосується бізнесу. За оренду майна, кар’єрів, земельних ділянок, за нафтові та газові родовища, за приватизацію, за гірничий відвід. Навіть від голів сільських рад за розширення меж села вимагають виділити 10 відсотків земель для окремих депутатів обласної ради. Наділи оформляються на підставних осіб і пізніше перепродуються. Виторг осідає в депутатських кишенях. За винятком кількох відсотків, які забирають посередники між головою сільради і депутатами. Оголошені конкурси на оренду чи приватизацію майна часто проходять фіктивно. Відкривають конверти з пропозиціями й створюють сприятливі умови своїм представникам. Згодом майно перепродують.

64

65

Різницю – ділять між собою. Дачу Добрика, комплекс відпочинку радянської еліти площею понад 2 тисячі квадратних метрів з сімома гектарами лісу продали за ціною кількох особняків. За 5 мільйонів 750 тисяч гривень.

Заробляють і на бюджетних коштах. Одні райони чомусь отримують великі капіталовкладення, інші – мізер.

Причина одна: треба ділитися, в тому числі і коштами обласних програм. Там діє чітка система «відкатів».

Ще одна шпарина – створення комунальних підприємств. Хтось знає, скільки їх є в області, що вони роблять, чи ефективно працюють, чи дають прибутки? Навіщо витрачати великі кошти на їх утримання? Адже в облдержадміністрації є відповідні профільні управління. Механізм поборів дуже простий. Візьмемо питання продовження терміну ліцензії.

Під час розгляду на профільній комісії усі депутати голосують "за". Пізніше кажуть: треба йти домовлятися до міжфракційної бізнесгрупи. Там називають таксу. Можливий навіть торг. Домовилися – зал проголосує, не домовилися – не проголосує. Домовленості бувають різні. Недавно предметом торгу стала посада керівника обласного бюро технічної інвентаризації.

За твердженням Деньковича, входять до "мафіозного клану" депутати з різних фракцій – БЮТ, "Наша Україна", "Свобода" та УНП.

Правило №2: хто не з нами, той проти нас Голова обласної ради Мирослав Сеник пробував опиратися. Неодноразово з трибуни питав депутатів, чому не голосують. В обговоренні ніхто ж не виступив проти, не назвав якихось аргументів. Одного разу голова навіть обізвав деяких депутатів "гівню…ми". На прийняття рішень керівники облради не впливають. Мафіозний клан усіх, хто протестував, усував зі своєї дороги. Так вчинили з заступником голови обласної ради Миколою Горинем. Це порядна людина, яка намагалася у все вникати і впливати на ситуацію. Кому потрібний такий політик? Попередили. І дружно скоротили посади заступників голови облради. Голова Золочівської районної ради Борис Золотник на засіданні Асоціації місцевих рад Львівщини відкрито запитав, скільки й кому занести, щоб підприємству "Карпатські мінеральні води" дали дозвіл на гірничий відвід. І попросив оприлюднити прейскурант.

66

Пробував протестувати і депутат-пенсіонер Ярослав Коржинський. На нього накричали колеги. Почали погрожувати судом…

Правило №3: не впійманий – не злодій

"Скажете, що я голослівний, – каже Іван Денькович, – подивіться, на яких авто вони роз’їжджають, на яких островах відпочивають, які особняки вибудовують. Якщо такі святі, то хай оприлюднять свої зарплати, щоб громадськість знала, звідки в них "зайві" кошти. Ми повинні очиститися від випадкових людей, які йшли в депутати, щоб заробляти гроші. Такого, як у Львові, ніде нема, ні в ІваноФранківську, ні в Тернополі. За рівнем корупції Львів зрівнявся з Києвом".

Колись Львівщина справді була взірцем для інших регіонів, а нині – соромно людям в очі дивитися. Дійшло до того, що на сесію приходить чеський консул й просить не кривдити своїх бізнесменів.

У Львові міські депутати догосподарювалися до того, що всі клаптики вільної землі в центральній частині розпродали. І забудували. Немає чим дихати.

За продану у Львові землю можна було і стадіон, і аеропорт збудувати, а не просити в держави грошей. Дійшло до того, що депутатські комісії мають своїх агентів, які шукають клієнтів. Вони підходять до бізнесменів і кажуть: кому й скільки заплатити. Михайло Сендак стверджує, що частина депутатів за своє місце у партійному списку заплатила від 25 до 50 тисяч доларів, а тепер заробляння грошей в сесійній залі шляхом голосування чи не голосування перетворили в прибутковий бізнес.

25 відсотків "зароблених" коштів йде керівнику партії, 25 – депутатам своєї фракції. Решта – на відкуп інших депутатів. Ось так на практиці у Львові виглядає прогресивна партійна система обрання депутатів. Нічого особистого – лише бізнес.

Реакція колег по депутатському корпусу на заяви Івана Деньковича та Михайла Сендака була різною. Одні вимагали створити комісію і з’ясувати, де правда. а де брехня. Інші кивали на Деньковича і Сендака – самі такі. Голова обласної ради Мирослав Сеник написав заяву, щоб прокуратура, СБУ та міліція перевірили, що останніми роками робилося у сесійній залі.

Скоріше за все, народний депутат Іван Денькович буде вимагати створення комісії Верховної Ради. З участю представників правоохорон67

них органів. Не будуть же львівські депутати самі себе перевіряти…

Коли хоч частина найважливіших фактів знайде підтвердження, команді Віктора Януковича випаде нагода нейтралізувати революційну обласну раду. Львівським депутатам буде не до протистояння з регіоналами – дуже старанно відпиратимуть білизну.

Колишній заступник голови обласної ради заявила, що в депутатській корупції винні й журналісти. Не аналізували, не писали, чим займалися депутати. Дивна логіка: партійні бонзи понабирали в списки пройдисвітів, а хтось інший повинен за ними слідкувати…

68

На Заході побоюються капіталів зі Сходу Не відкрию секрет, якщо відкрито скажу: галичани регіоналів побоюються. Особливо бізнесмени. Понад 80 відсотків виборців Заходу у другому турі голосували за Юлію Тимошенко. Чого у Львівській області очікують від команди Віктора Януковича? Перш за все – перерозподілу власності. Підприємців не заспокоюють обіцянки донецьких верховод "нікого не чіпати".

"Якщо хтось боїться, що сюди прийдуть зі своїми коштами донбасяки і все заберуть – не треба! Ми запрошуємо львівський бізнес. Будь ласка, беріть свої кошти, ідіть до нас – інвестуйте! Обсяг інвестиційного ринку Донецької області 30 мільярдів доларів", – запрошував львів'ян робити бізнес в Донбасі голова обласної ради Анатолій Близнюк.

– Я добре знаю, що в Донецькій області всім заправляють 3-5 олігархів, або китів. Там розвинений великий бізнес, – розповідає приватний підприємець зі Львова Петро Воробець. – У нас – навпаки. Малий і середній. Плаває кілька сотень невеликих щук. Влада може їх у будьякий час приперти до стінки. У Донецьку – все навпаки. Кожен з китів сам собі хазяїн. Усе найкраще давно прихватизували. А що залишилось – "інвестуйте". Ну, просто несерйозно.

Інтереси великого бізнесу призвели до того, що в Донбасі вимирають цілі міста. У нас села зникають. А там – багатотисячні міста.

«Донецькі» не захотіли вкладати кошти навіть у вибори на Львівщині. Зробили ставку на місцевого бізнесмена Петра Писарчука. Він весь час заспокоює земляків: спокійно працюйте ... А тепер трохи історії. У Львові добре запам'ятали, як "працювала" донецька команда в недалекому минулому.

4 серпня 2006-го Янукович вдруге стає прем'єром. Через півтора місяця західний кордон потрясла серйозна перевірка.

69

Вивчали все: розмитнення автомобілів, вантажоперевезення, звіряли дані з польською стороною... Допитливіших ревізорів на митниці не бачили. Особливо старався Олександр Моргун. А 13 жовтня 2006-го колективу Західної регіональної митниці представили нового керівника. Ним виявився – все той же Моргун. Народився в Макіївці Донецької області. Закінчив Донецьке вище військовополітичне училище і державний університет, факультет правознавства. Як за принципом доміно, на "грошових" митних переходах почали з'являтися нові люди. Не будемо уточнювати, до якої політичної сили вони мали симпатії.

«Донецькі» під час прем'єрства Януковича надіслали свою людину навіть у забите село Стрийського району Львівської області, на посаду директора Угерського спиртзаводу. Таке – не забувається. Наскільки серйозно зберігався вплив донецького клану в регіоні, можна судити з того, що заступником голови Львівської облдержадміністрації з питань будівництва та інвестицій кілька років працював ставленик Донбасу Сергій Таратута.

У біографії – нічого особливого, щоб такого цінного фахівця запрошувати до Львова. Народився 1969 року в Маріуполі Донецької області. Після інституту працював на комбінаті "Азовсталь", національним менеджером ЗАТ "IDS" у Києві. У 2008 році звільнився на власне бажання і став радником голови Львівської ОДА. Як заступник львівського губернатора займався "Азовінтексом", фірмою донецьких бізнесменів, яка будувала стадіон у Львові і розширювала злітно-посадкову смугу міжнародного аеродрому. Донецьк без владного прикриття не ризикує.

У Львові побоюються, що найкращі прибуткові об'єкти можуть змінити своїх власників. Як трускавецькі санаторії.

ЗАТ "Трускавецькурорт" – один із найбільших санаторних комплексів України. Щорічно тут лікувалося понад 4 тисячі осіб – це відповідало майже половині санаторно-лікувальних послуг Трускавця. Частка профспілок становила 49%, стільки ж належало інвесторам, і близько 2% – трудовому колективу.

– Ось ці два відсотки відіграли фатальну роль, – вважає голова Об'єднання профспілок Львівщини Роман Дацко. – Це була золота акція, яка дозволяла всім керувати. Акції колективу перекупив інвестор.

У 2004 році власником "Трускавецькурорту" стала компанія "Поліінвестгруп", яку пов'язують з регіоналом Юрієм Бойком. Цю 70

інформацію під час перебування у Львові підтвердив голова Федерації профспілок України Василь Хара.

Санаторний комплекс "Трускавецькурорт" продали за смішну суму. Профспілки обіцяли подати позов до суду і все повернути.

Сумнівно, що Юрій Бойко поверне сім санаторіїв, 19 свердловин, два бювети мінеральних вод, палац культури, кілька ресторанів і три медичних центри колишньому власнику.

Серйозних підприємців заходу України перш за все насторожують великі фінансові ресурси представників Сходу. З ними не можна конкурувати. Яскравий приклад тому – будівництво стадіону до Євро-2012 і реконструкція аеропорту. Тендер у Львові виграла донецька фірма. Галичани залишилися без прибуткових проектів. Один з банкірів, який побажав залишитися неназваним, передрікає Західній Україні долю Балтії в СРСР. Янукович захоче лояльного ставлення до себе – і буде галичанам сприяти в економічному розвитку регіону. Одним із перших спільну мову з «донецькими» знайшов Віктор Балога. Запропонував у коаліцію кількох депутатів з ЄЦ, натомість попросив розставити своїх людей на губернаторських посадах у Західній Україні і дати крісло МНС.

Кажуть, до числа наближених до Балоги хотів потрапити тодішній львівський губернатор Микола Кміть.

Ще вчора збирався залишити посаду голови Львівської ОДА і повернутися на свій завод мінеральних вод у Моршині. Згодом – передумав. Для бізнесу, напевно, безпечніше, якщо власник залишається губернатором. Це вже мода нинішнього дня: влада стає придатком до бізнесу. Тільки Балога попросив багато – і залишився з нічим.

71

Президент не поспішає до Львова Вже вкотре перенесли приїзд до Львова президента України Віктора Януковича. Причини називають різні. Одна з найпомітніших: лідер країни не знає, що сказати своїм співвітчизникам з приводу тих викликів, які останнім часом поставило перед Львівщиною саме життя. Кандидат Янукович напередодні виборів обіцяв об'єднати Україну економічними методами. Зарплати в Галичині в кілька разів менші, ніж у Донбасі. Тільки як це зробити, коли регіон роз'їдає іржа хабарництва й здирництва? У області з низькою зарплатою завжди високий рівень корупції й велика прірва між багатіями й бідняками.

Хто ж зможе розрубати львівський вузол? З одного боку – патріотичний регіон, з другого – владна еліта замочила дзюбак в багні. Рядовий житель не має уявлення про механізм підготовки візитів керівників держави. На здоровий глузд, перед прибуттям президента до Львова мала б приїхати група експертів і вислухати людей. Львів давно нагадує хворого, на тілі якого утворився великий нарив. Замість того, щоб взяти в руки скальпель й вирізати гнояк, хвору частину тіла стараються припорошити чи припудрити, аби не впадала у вічі. То губернатора змінять, то нового прокурора пришлють. Але перемін не відчутно.

Що зробив на посаді голови облдержадміністрації підприємець, офіційний мільйонер Микола Кміть, якого два роки не було чути й видно? Вирішив свої бізнес-проблеми. Львівський гнояк має свою назву – корупція й побори на всіх рівнях влади. Найнебезпечніше, що місцева влада злигалася з бізнесовою елітою й «дерибанить» регіон без страху й стиду.

72

Їм допомагають доблесні захисники закону. Попався – віддай 50 відсотків краденого й "трудися" далі.

Поцікавтеся повідомленнями кримінальної хроніки. Скількох хабарників затримували на гарячому. Де справи? До судів не дійшли? За 100 тисяч доларів можна закрити будь-яку кримінальну справу. Або купити посаду.

З екранів телевізорів мало не щодоби на нас дивиться герой нинішнього дня. Хвацький чолов'яга, який навіть з повітря вміє робити гроші. Йому все сходить з рук, бо знає таблицю ділення, навіть не приховує, як заробив свої мільйони: пощастило потрапити в коло осіб, допущених до поділу спільного пирога.

З "дикого капіталізму" прийшов до влади, щоб множити свої капітали. Це вже звичний сюжетний хід нинішніх телевізійних серіалів і буденна картина нашого життя. Львівське осине гніздо розворушили кілька депутатів обласної ради. Вони розповіли про механізми поборів на самій верхівці регіональної влади.

"Українська правда" про це вже писала. Кілька тижнів тривало затишшя, як це буває після переляку, а потім все почалося знову. По коридорах міської та й обласної ради знову ходять агенти й розповідають, кому й скільки дати, аби проштовхнути важливе питання.

Що робити, якщо у Львівській обласній раді, за висловлюванням одного народного депутата України, безплатно приймаються тільки політичні рішення? Майже аналогічна картина у львівській ратуші.

Здирництво й хабарництво пронизали клітини всього державного механізму. Побори, відкати, схеми відмивання грошей – ось у що задіяні найкращі представники владної й бізнесової еліти. Найстрашніше, що кричущі факти не знаходять критики з боку регіональної влади. Чиновники сприймають корупцію й хабарництво як доконаний факт. На запитання автора цих рядків, як боротися зі здирництвом в медицині, голова комісії обласної ради, медик за професією, відповідає: "Ви хочете, щоб ми голову попелом посипали?" Якщо розшифрувати, то звучить так: брали й будемо брати, бо життя таке.

З допомогою чиновницьких схем львівські медичні заклади, за твердженням депутата облради Михайла Блавацького, наповнилися брухтом на мільйони доларів.

73

Якось я запитав головного лікаря: чи не краще вивісити прейскурант поборів, який діє напівофіційно.

Присутній при розмові народний депутат України з Львівщини назвав мене циніком й вибачився перед головним лікарем: "Та у вас зарплата мала".

Що б почули президентські експерти, якби поспілкувалися з галичанами?

Колись державні чиновники дев’яносто відсотків працювали на країну, а десять - на себе. Зараз все навпаки. Донині ніхто не може сказати, скільки мільйонів минулими роками вкрали під час усунення наслідків стихійного лиха на Львівщині. Майже рік у міській раді шукали інвестора для будівництва стадіону. І не знайшли. Чому? Ніхто не хотів давати «відкатів», які у Львові для будівельників сягнули 30 відсотків.

Колишній міністр з регіонального розвитку й будівництва Василь Куйбіда був дуже здивований, коли під час закордонного відрядження підійшов бізнесмен й розповів, чому не порозумівся із львівською владою. Наміри мав найкращі: за свої кошти збудувати у Львові стадіон. Після розмови з українськими чиновниками бажання відпало. Куйбіда чомусь відмовився назвати відсоток «відкатів», які вимагали в бізнесмена.

З міської ратуші пройдемося кілька сотень метрів на вулицю Дорошенка - там є регіональна митниця. Її працівники забудували елітні ділянки під кордоном віллами, як в Баден-Бадені. На зарплату від однієї до трьох тисяч гривень?

Ще 100 метрів – обласне управління міліції, керівники якого виходять у відставку, як правило, багатіями. Найдохідніші підрозділи ВВІР, ДАІ та боротьби з економічними злочинами.

Про суди вже не будемо розповідати. Екс-голова Львівського апеляційного адміністративного суду Ігор Зварич продемонстрував рівень галицького судочинства. Найменш ураженими корупцією залишаються через особливості своєї роботи лише спецслужби. На Львівщині шалені гроші заробляють на контрабанді – три найбільші митні переходи.

Процвітають власники великих промислових й продуктових ринків, на яких найчастіше збувається контрабандна продукція. Найбільший злочин львівської влади, що серйозний бізнес подався в інші регіони, де прозорі правила гри й менш голодні чиновники.

74

Новий губернатор Львівщини почне свою роботу не з економічних проблем, а з боротьби з поборами й хабарництвом. Якщо прийшов надовго. Львівщина великі надії покладала на Євро-2012. Це тільки солодка казочка голодних чиновників для простого народу. Це вони за 30 відсотків відкатів виганяють сотні тисяч своїх земляків на заробітки за кордон і перетворюють дітей при живих батьках у сиріт.

75

Так непокірних редакторів заганяють У "стійло"

Ігор Починок, головний редактор газети "Експрес", має одну погану рису: любить усім плутати карти. Живи собі спокійно. Вирішуй свої проблеми. Одного телефонного дзвінка достатньо, щоб редактора найтиражнішої газети України почули у будь-якому відомстві. Ні. Починок буде звертатися до суду, писатиме листи в інстанції, не проситиме, щоб для нього зробили виняток. Пробує на собі силу бюрократичного апарату.

Пережите виллється згодом у резонансні публікації.

Ігор надіявся, що на український ринок прийдуть зарубіжні фірми і принесуть цивілізовані правила гри. Помилився. Наш рідний бюрократичний апарат, уражений корупцією і здирництвом, будь-кого змусить грати під свою дудку.

Починок все не здається, і далі бореться. "Вередливий" редактор дожився до того, що озлобив проти себе добру половину чиновницького апарату Львівщини. Воює відразу на кілька фронтів. Війна з уже колишнім губернатором Петром Олійником закінчилася тим, що на Починка почали шукати компромат. А тут ще президентські вибори. Редактор своєю передовицею сплутав карти місцевим олігархам. Написав, що виграє Він, а не Вона. Прогноз справдився. Але замість слави додалося клопоту.

Зараз редактор газети веде відразу кілька воєн.

Перша – з прокурором області і податковою, друга - з галицькими мільйонерами братами - Дубневичами, третя – з галицькими багатіями, які в народу почали відбирати ліси, і четверта – з частиною корумпованих депутатів Львівської облради. Ми вже не будемо писати про "загарбані" земельні наділи – редактор про них сам в "Українській правді" розповідав. Інша сторона не 76

захотіла висловити свою точку зору, як пропонувала редакція.

Кожного тижня завдяки війнам з чиновниками Галичина читає все нові серіали про зловживання владної еліти. Про прокурорські "Лексуси", мисливські угіддя для обраних, перерозподіл фінансових потоків. А суди отримують чергові позови до газети.

Ще вчора кільце навколо редактора звужувалося. Здавалося, осьось Починка заженуть у "стійло", щоб не заважав декому спокійно жити й красти.

Починок програє суд податківцям. Ті на радощах, прихопивши суддю та прокурора, поїхали до ресторану святкувати перемогу.

Прокуратура, з якою воює "Експрес", робить висновок, що на Починка ніхто не тисне.

Здавалось би, з великої хмари вийшов великий пшик. Починок все програє. Аж тут події починають розгортатися в протилежному напрямку. Апеляційний суд скасовує рішення районного. І справу - "Експрес" проти податкової - направляють на новий розгляд. Даремно, виходить, податківці святкували перемогу.

Керівник обласної податкової сам подає у відставку. Генеральна прокуратура скасовує рішення прокуратури Львівської області і просить прокурора Рівненщини перевірити факти тиску на видання. А суддя Личаківського районного суду Львова Надія Шумська, яка розглядає позов Ігоря Починка про захист честі й гідності до прокурора області Олексія Баганця, зі слізьми на очах відмовляється слухати цю справу.

"Мене переслідує прокурор Баганець, - каже вона. - 20 травня у нас було перше судове засідання, почався попередній судовий розгляд. А 2 червня прийшли матеріали – копії рішення квалiфiкацiйної комiсiї суддiв загальних суддів Львівського апеляційного округу – на пiдставi звернення прокурора Баганця про притягнення мене до дисциплінарної вiдповiдальностi. Це прямо не пов'язано зі справою, яку ми слухаємо сьогодні. Але, аналізуючи матеріали дисциплінарного впровадження, у відкритті якого, до речі, було відмовлено, я дійшла висновку, що підстави, наведені прокурором, були абсолютно надумані. Вони свідчать про небажання знайти правду і намір розправитися зі мною - суддею, яка ухвалила рішення, що не подобається прокурору. Це була справа, в якій я скасувала постанову про порушення кримінальної справи. Мою постанову залишили в силі апеляційна iнстанцiя i Верховний 77

суд. Не зважаючи на це, прокурор двiчi після відмови чомусь намагається притягнути мене до дисциплінарної вiдповiдальностi. Тому я заявляю про самовiдвiд у даній справі". Насамкінець - ще одна невдача львівських "мисливців" на редактора.

Ігореві Починку зателефонувала кореспондентка радіо "Свобода" Галина Терещук і розповіла несподівану новину. Чоловік Галини – Василь Терещук, працював головним редактором львівської газети. Видання нещодавно придбали нові власники. До кабінету редактора прийшла представниця господарів Марушкіна і зажадала надрукувати серію публікацій. Новими власниками називають братів Дубневичів. Василь Терещук, прочитавши матеріали від нових господарів, сказав: "Це не статті, це пасквілі на редактора "Експресу". Я їх друкувати не буду, це було б аморально".

У відповідь почув: «З понеділка ти не редактор».

Схоже, не усіх можна загнати у "стійло". У нашому безхребетному суспільстві ще залишилися люди, здатні на мужні вчинки.

І остання новина, яка з нашою історією, здавалось би, не має нічого спільного. Галицький олігарх відправив телевізійну групу підконтрольної телекомпанії до 85-річної матері голови Львівської обласної ради Мирослава Сеника – щоб накопали компромату.

Що олігарх хотів почути від бабусі, яка вже недочуває і недобачає?

78

Про два крісла, або скільки протримаються київські варяги Минув ще один місяць, відколи Василь Горбаль став головою Львівської облдержадміністрації. Тільки киянин не поспішає прощатися з депутатським мандатом. Мабуть, залишає собі запасний аеродром, щоб на випадок НП сховатися за парламентською недоторканністю. Чого ж побоюється Василь Горбаль? Галицького політикуму? Ну, не знайшов банкір-політик спільної мови з регіональними партійними лідерами. На день Перемоги перетворив обласний центр у міліцейське гетто - центральним проспектом навіть журналістам не дозволяли пересуватися без спеціальної перепустки. Не все складається з Партією регіонів. Колеги з обласної організації звинувачують, що посади керівників районів продаються. Губернаторові ближче до душі бізнес, ніж партійні справи.

З першим заступником Мироном Янківим теж не зжився. Інколи Мирон Дмитрович підставляє молодого губернатора. Досвід – велика справа. Перший заступник прибув до Львова аж із Варшави, де працював заступником посла. Покинув європейське місто, затишну квартиру, та й поїхав за меншу зарплату розбудовувати Україну. Майже як Горбаль. Але все це дрібниці, порівняно з дамокловим мечем, який висить над Василем Горбалем у золотоверхому Києві.

Податківці зацікавилися банківською діяльністю Василя Горбаля на посаді керівника Укргазбанку. Ця фінансова структура, як і попередні, до яких доклався Горбаль, обслуговувала певні угрупування й схеми. Коли в Укргазбанку почалися проблеми, владі довелося взяти фінустанову під своє крило. Тепер правоохоронці з'ясовують, як банк втратив десятки мільйонів гривень.

Столичними колотнечами найближче оточення губернатора 79

пояснює його нерішучість. І тільки банківський шлейф змушує Горбаля до останку триматися за депутатське крісло, як воша кожуха.

Сидіння на двох кріслах призвело до того, що наміснику не вдалося вчасно сформувати вертикаль влади у Львівській області. Натомість губернатор не забуває про київських друзів. Починає потрохи звозити до Львова.

Промисловістю відтепер опікуватиметься киянин Євген Пастух, який за роки своєї кар'єри більше встигав у комерції, ніж на виробництві. Хімік-технолог спершу пішов по комсомольській лінії, але згодом знайшов себе в Києві, у торгівлі. Керував магазином "Оптика", управлінням реалізації продукції. Остання посада в столиці - заступник голови правління Інтернафтогазу – теж треба було займатися комерцією.

Першу робочу поїздку Пастуха в район в офіційному повідомленні облдержадміністрації назвали "візитом". Відчуваєте новий рівень влади? Тому нема чого дивуватися, що відтепер столичні варяги будуть "із візитами" гостювати в районних центрах.

З того приводу згадується історія, яка трапилася з Іваном Плющем, коли той керував Київською областю.

– Дякуємо, що прибули до нас із візитом, – пригиналися підлабузники в одному з райцентрів.

– З яким візитом? – здивувався Плющ. – Я не в гості приїхав. Я на роботі.

Сподіваємося, це не останній столичний висуванець у Галичині.

Керувати Сколівською райдержадміністрацією приїхав з "візитом" заступник голови райдержадміністрації з Київської області.

Кажуть, нова команда має великий інтерес до Карпат. "Буковель" вже застовпив Коломойський. Львівські Карпати - поки що без господаря. На них поклала око беручка фінансова група із владного оточення. Адже бази "Динамо" і "Тисовець" можна прихопити однією лівою. Кинути мільйони під віртуальну Зимову олімпіаду, а потім усе приватизувати. Неспроста Горбаль новому керівнику Сколівщини наказав взяти курс на Олімпіаду. Новий намісник почав розставляти своїх людей насамперед на грошовитих місцях. Запекла боротьба розгорілася за крісло керівника Львівського контрольно-ревізійного управління. Губернатор настирливо пробиває в головні ревізори Львівщини кандидатуру полковника міліції Віталія Ткачука з Києва, на якого в ГоловКРУ надійшла об'єктивка.

Перша професія кандидата в ревізори – інженер з експлуатації автомобільного транспорту. Донедавна полковник Ткачук у ГУБОЗ 80

МВС України керував управлінням боротьби з легалізацією доходів організованих груп і злочинних організацій.

Починав кандидат у ревізори з Дарницького району Києва – боровся з економічною злочинністю. Тривалий час займався столичними банками. Ось там, скоріше за все, шляхи Горбаля й Ткачука перетнулися. Адже банки, у яких працював Горбаль, мали свої труднощі.

Що має робити дорожник і опер із банківської справи на Львівщині, залишається загадкою. Може, Горбаль збирає свій репресивний апарат, за допомогою якого можна приборкати непокірних. Орлів Луценка із приходом нового міністра Могильова відчутно потіснили. І Горбаль вирішив кинути 48-річному полковнику рятувальне коло. Мабуть, своєрідна дяка за минуле. Тільки як столичний гість проживе у Львові на скромну чиновницьку зарплату? Та ще й без квартири. Нічого страшного, губернатор живе в готелі й роз'їжджає Львовом на власній «Тойоті». Тільки от Горбаль входить до першої сотні найзаможніших людей України. А про фінансові можливості кандидата в ревізори ми нічого не чули.

У Львові не забули, як зі столиці прислали варяга керувати управлінням захисту прав споживача. Той, щоб вижити в дорогому місті, змушував інспекторів брати хабарі. Й потрапив неборака до буцегарні. На риторичне запитання, яка різниця між міліціонером і ревізором, відповідь одна: ви можете бути ким заманеться, якщо у вас друг Вася Горбаль. Але ж Горбаль не надовго приїхав до Львова!

Сухий уже з Тернополя накивав п'ятами. У регіонах треба працювати, це не ляпати в Києві язиком. І не створювати банківських пірамід під певні схеми.

Що губернатору кадри? Завтра сховається в столиці – а там хоч не розвидняйся. А львів'яни чухатимуть чуби. Галицька владна еліта вже б'ється об заклад: скільки протримається столичний висуванець Горбаль у Львові?

81

Чого побоюється губернатор-банкір Вже не один місяць голова Львівської ОДА Василь Горбаль сидить на двох кріслах – ніяк чолов'яга не розпрощається з депутатським мандатом. Однак це не додає впевненості чиновницькому апарату, а інколи приводить до комічних ситуацій.

Створюється враження, що губернатор чогось панічно боїться. Дмухає навіть на холодне, щоб не попектися. Так трапилося на засіданні Львівської обласної ради. Депутат-оригінал Ростислав Новоженець вивісив під трибуною плакат із написом, скільки днів залишилось Вікторові Януковичу до пенсії. Аналогічний плакат перед тим приліпили на знаменитій львівській "клумбі". Уночі творіння Новоженця хтось вирвав разом із металевою дошкою оголошень. Такого навіть за Кучми не траплялося. "Клумба" завжди жила за своїми законами. Можна було посміятися з витівки Новоженця. Президент у нас ще ого-го-го, здоровань – плуга може перти. Зрештою, подякувати за нагадування про президентський ювілей – 9 липня Віктор Янукович відсвяткує 60-річчя.

Переляканий власник двох крісел, побачивши "крамольний" плакат, висунув голові облради Мирославу Сенику ультиматум: "Жоден чиновник облдержадміністрації не виступить з цієї трибуни!" На сесії мали розглядати серйозні соціально-економічні питання. Мирослав Сеник попросив Новоженця зняти плакат. Той категорично відмовився, пославшись на Верховну Раду, де теж вивішують час від часу схожі плакати.

У залі на добру годину розгорілася дискусія. Навіть оголосили перерву. Порадилися із фракціями. По перерві поставили питання на голосування і... не набрали більшості. Депутати просто проігнорували витівку колеги. У Львові не впер82

ше бачать схожі креативи від Новоженця і його однопартійців. Тому й не звертають уваги. Якось під час приїзду Леоніда Кучми до Львова на вулицях міста з'явився несподіваний велосипедист. Тротуари перекриті міліцейськими заслонами, а центральною вулицею велосипедом роз'їжджав республіканець Михайло Сарвас із плакатами "Голодні й бідні вітають президента Кучму". Леонід Данилович тільки посміявся, а велосипед інспектор ДАІ поставив на штрафмайданчик - щоб не плентався перед президентським кортежем. Народ теж потішився з витівки члена УРП Михайла Сарваса, який у часи СРСР навіть із козацької гармати стріляв на Красній площі в Москві. За що й потрапив у московське відділення міліції. Новоженець не вперше отак жартує. Він представник народу, який дав йому в руки депутатський мандат. А народ у нас різний. На Місяць усіх оригіналів не вивезеш. Львівська комедія за годину закінчилася тим, що Василь Горбаль підійшов до трибуни і сам зняв плакат про наближення ювілею Януковича. При цьому виглядав якось кумедно й трохи налякано. Як людина, яка насправді чогось панічно боїться.

Замість того щоб новому губернатору вийти на трибуну й розповісти, якою бачить програму соціально-економічного розвитку Львівщини на 2010 рік, – той, немов рядовий чиновник, поліз зривати із трибуни плакат.

Про "подвиг" губернатора відразу розповіла прес-служба облдержадміністрації, відправивши свої комунікати у всі ЗМІ. Від побаченого на сесії, яка транслювалась в прямому ефірі, склалося враження, що губернатор не дуже цікавиться настроями жителів Львівської області. Для Горбаля головне, що подумають у Києві, в АП. Тому намісник із таким натхненням "захищав" свого президента. Та чи потрібен президентові самий такий захист? Та дай Боже, щоб кожен президент-пенсіонер виглядав так переконливо, як наш Віктор Федорович. І хай живе й працює до ста років без капітального ремонту!

Президенту потрібне інше. Люди повинні бачити, які кроки в економіці робить нова команда. Натомість ані сам губернатор, ані його заступники не захотіли вийти на трибуну й розповісти, що нова команда намагатиметься зробити для стабілізації економіки регіону.

Замість цього керівники області доручили викласти програму №1 Львівщини – чиновникам середньої ланки, начальникам управлінь. Невже боязно своїм землякам подивитися у вічі й розповісти, що будемо 83

робити, і як житимемо, коли в Горбаля заберуть одне крісло. І чим раніше це зроблять, тим ефективніше запрацює нова команда. Які перші кроки губернатора найбільше запам'яталися?

Перекриття другого поверху й, уперше за 20 років після падіння компартії, поява там охоронця. Облдержадміністрація – не банк. Що тут приховувати? Людина при владі – як на екрані телевізора.

З перекриття поверху посміялися, та й відчинили знову для всіх двері біля приймальної Горбаля. Львівщина отримала губернатора, у якого гроші й бізнес у столиці, а тимчасова влада в регіоні. Василь Горбаль для порятунку своїх капіталів змушений оглядатися на владу в Києві, від якої залежить добробут банкіра-політика. Тільки тим можна пояснити останні губернаторські "подвиги". Ми зустрічалися зі львівським губернатором за чашкою кави після попередньої публікації в "Українській правді". Горбаля цікавило одне: звідки в журналіста інформація. Автор вибачився перед губернатором, бо той їздить на «Тойоті». Я помилково модерний "танк" банкіра прийняв за «Гаммер». Більше не висловлювалось жодних претензій до написаного. Тільки шукали месника, який "злив" інформацію.

Схоже, губернатор не знає, що кожна професія має свою специфіку. До банкіра пливуть гроші й слава, а до журналіста – інформація й прикрощі. Тому я завжди готовий до нових "сюрпризів". Тільки банкірам й олігархам є що втрачати, а журналістам – нічого. Наш брат ніколи не тримається за свою посаду. Це, панове-добродії, велика перевага журналістської професії.

84

Зміна владних еліт В Галичині починається новий перерозподіл фінансових потоків. Тільки «донецькі» з місцевими колотнечами не мають нічого спільного. Після перемоги Віктора Януковича вони стали птахами високого польоту. Їм не до малого і середнього бізнесу, який переважає в західних областях України.

Поки галичани чубляться, «донецькі» споруджують у Львові стадіон, розширюють аеропорт. Хочуть збудувати сучасну дорогу від обласного центру до Трускавця. Освоюють мільярдні капіталовкладення.

«Донецькі» мислять більш масштабно. На дрібнички не роздрібнюються. Панівне становище у будівельній галузі Львівщини без шуму і метушні захопила донецька фірма «Альтком», близька до губернатора Донеччини Анатолія Близнюка. Витіснила навіть турецький «Онур». Турків погнали з Києва, Одеси, Харкова. Тільки хтось захотів пригріти їх у Львові. Десятки шляхобудівних фірм стояли без роботи, а тендери вигравали чужинці. Ось такі звичаї панували в Галичині, поки основні об’єкти не прибрали до своїх рук «донецькі». Тепер ніхто не сумнівається: все заплановане збудують вчасно.

Свої тим часом зайняті новим перерозподілом фінансових потоків. Підкреслюю, не «донецькі», а свої. Галицькі підприємці, близькі до нової команди Януковича, почали по-новому перекроювати місцевий бізнес. Для початку «наїхали» на львівського бензинового «короля». До речі, серйозного бізнесмена, який зробив блискучу кар’єру від водія до президента компанії – і ніколи не пхався у велику політику. Тихо й без скандалів заробляв свої гроші, фінансував церкви та культуру. І навіть не піарився. Оскільки причепитися до відомого бізнесмена не було за що, взялися за сина й дружину. Чого собі не дозволяла навіть сицилійська «коза ностра». На дітей і сім’ю в мафіозних кланах панувало табу. Але це Львів. Тут не тільки «наїжджають». Тут ще стріляють.

За останні роки відстрілили з два десятки бізнесменів. Найгучніші 85

злочини – вбивство екс-губернатора Сенчука, власника скло-дзеркального заводу Дацка, керівника компанії Опірського – досі не розкриті. Степан Сенчук створив майже 7 тисяч робочих місць. Люди мали високі заробітні плати. Після вбивства бізнес-імперію розтягнули по шматках. Зупинили Сенчука на самому злеті, коли той готувався очолити Держрезерв України. Галицькі бізнес «розбірки» почалися з того, що за останні десятиліття методично відстріляли майже усіх кримінальних авторитетів. Щоб не пленталися під ногами і не заважали діловим людям ділити гроші.

У Львові ще не забули, як з допомогою невідомого газу були приспані й розстріляні 7 членів угрупування «Артура». Приспали і добивали по одному контрольному вистрілу в голову. Не пожаліли навіть матір «Артура» та собаку. Злочин не розкритий. Один з останніх львівських «авторитетів» заховався у Києві. Пришили «Рокеро» автоматною чергою, коли приїхав до родини у Львів на великодні свята. Злочин не розкритий.

Ще одного розшукали у Празі. Штовхнули на нього дитячу коляску. І поки намагався її стримати, схопив кілька куль. Злочин не розкритий.

Після «зачистки» цих кримінальних верховодів взялися за бізнесменів.

Західний регіон завжди привертав увагу бізнесменів та злочинного світу насамперед з однієї причини – поряд кордон. На території Львівської області три найбільші переходи – Шегині, Корчова, Рава-Руська. Великий капітал місцеві мультимільйонери заробили на торгівлі нафтою, бензином та контрабандою.

Кордон «донецькі» теж перекрили — прислали з Києва свою людину. Поле маневру для місцевих мільйонерів залишилося дуже мале – новий перерозподіл бізнесу.

Сценарій останніх галицьких подій дуже простий. Великий бізнес, близький до «донецьких», хоче взяти реальну владу у свої руки. На першому плані – з’ясування стосунків в обласній раді. Тут ділять бюджет. Почалися атаки на голову облради та бізнесменів, які займають незалежну позицію. Це тільки димова завіса. На другому плані, невидимому – повним ходом йде підготовка до нових виборів, зміни владних еліт та новий перерозподіл власності. Залишається тільки з’ясувати: чи галицькі мільйонери самі до такого додумалися, чи це підказка «донецьких» – розділяй і владарюй.

І остання новина з Галичини: в одного з місцевих олігархів хочуть 86

відібрати ринок, вартість якого потягне на кількасот мільйонів доларів США. Це справжнє торговельне містечко з сучасною інфраструктурою. Львів з того приводу гуде найнеймовірнішими подробицями. Але олігарх все це називає «плітками».

Спостерігаючи за новим перерозподілом Галичини, мимоволі задумаєшся над тими обіцянками, які переможці роздавали напередодні виборів. Обіцяли економічне благо для регіону: створити нові робочі місця, підвищити зарплати, досі найнижчі в Україні. Кілька мільйонів жителів Західної України працюють за кордоном. І живуть тим днем, коли повернуться до своїх домівок й дітей.

Що ми натомість бачимо? Підкилимні ігрища навколо наявних фінансових потоків. Знову почалися розмови про продаж посад. Про достаток простих українців навіть не згадують. Бізнесменам легше завезти дешеву робочу силу – китайців та в’єтнамців, ніж забезпечити гідне життя своєму народові.

87

Дичині все дозволено Незабаром відкривається сезон полювання на дичину. Селяни з острахом чекають дня, коли елітні мисливці почнуть розважатися в приватних угіддях. А ті розростаються останніми місяцями, як на дріжджах. В Україні з'явилася нова мода - на ліси. Беруть в оренду по 1020 тисяч гектарів - це території маленьких європейських держав. Після кіровоградського Лозинського пошесть розбрелася по всій країні.

Прості люди з пересторогою стали придивлятися навіть до створення заповідних територій - у всьому бачать зловісну тінь Лозинського й «нових українців». І неспроста.

Створення на території Львівської області національного парку "Північне Поділля" площею понад 15 тисяч гектарів теж викликало протести жителів трьох районів. Якби заповідна територія не перетворилась на помістя для новоявлених феодалів. Науковців Інституту екології Карпат НАН звинуватили, що новий національний парк - шлях до «дерибану» землі. Після дискусій завідувач відділу інституту, кандидат біологічних наук Олександр Кагало засів за природниче законодавство й сам розхвилювався. В українських законах справді є лазівка для сучасних феодалів. Але коли створювали "Північне Поділля", постаралися її надійно перекрити. На території парку унікальна флора і фауна. В урочищі "Лиса гора" на 100 гектарах росте 800 видів рослин. Ніде в Україні нема такого різноманіття, навіть у Криму.

Звідсіля бере початок річка Західний Буг, у верхів'ях якого збереглись унікальні болотисті масиви з реліктовими видами рослин, що зникають. Виявляється, в національних парках є визначені зони обмежень.

88

В одній із них - зоні стаціонарної рекреації – можна розміщувати об'єкти відпочинку: готелі, ресторани, бази відпочинку, і на бажання, приватні мисливські угіддя.

Право на забудову дають не органи місцевої влади, а всього лише... науково-технічна рада парку. Ось цією лазівкою можуть скористатися сучасні лозинські. Завтра така рада що заманеться продасть. Гроші не пахнуть. Львівські вчені, які готували наукове обґрунтування для "Північного Поділля", знайшли заслін від феодалів. Виділили під зону стаціонарної рекреації лише 4 гектари землі. Це наявна спортивна база в селі Сасів і невелика ділянка біля Підгорецького замку. Весь парк займає 15 тисяч гектарів. Тому масової забудови й переселення "нових українців» в унікальний природничий парк не передбачається.

Ще одну лазівку для лозинських виявили жителі села Зіболки Жовківського району Львівської області. Одного дня вони дізналися, що навколишні ліси передали в приватні руки.

7 тисяч гектарів лісових угідь вилучили з Жовківського лісгоспу й здали в оренду на 49 років. Ніхто навіть не питав думки селян. В селі, розташованому за 28 кілометрів від Львова, проживає понад тисячу жителів. Люди не приховували, що побоюються нових власників. Наші співрозмовники запитували: хто найчастіше ходить на полювання? Керівники району, прокурор, начальник міліції, кілька бізнесменів - і все. Чому для розваг кількох десятків можновладців та багатіїв роздали тисячі гектарів лісів?

Під самим Львовом! В густонаселеному районі! Найбільша біда попереду, коли панство почне під сільськими вікнами розводити кабанів чи оленів. Звірі будуть шукати поживу на людських городах. Від цього ніхто не застрахований.

Кабани люблять поласувати картоплею, кукурудзою, буряками. Чистять сільські городи не гірше від комбайнів.

Українське законодавство не врегулювало питання потрави сільських угідь дикими тваринами. Відповідальність за шкоду ніхто не несе, вважає заступник начальника управління лісового і мисливського господарства Василь Бурмас. Ніхто не міг передбачити нову моду, коли власники приватних мисливських господарств почнуть масово розводити диких тварин. Ось чого побоюються селяни. Завтра, захищаючи свої городи, затлумлять кабана, а післязавтра в село на розправу приїдуть бандюги. Що 89

почнеться в селі? Мода на лісові угіддя стала якоюсь пошестю. Близько 100 тисяч гектарів лісів тільки у Львівській області передали в приватні руки за останні два роки. Не тільки у віддалених Старосамбірському та Турківському районах, але й за кілька десятків кілометрів від обласного центру - у Пустомитівському, Перемишлянському та Жовківському районах. Начальник управління лісового господарства та мисливства Анатолій Дейнека вважає, що нові господарі будуть краще дбати про свої угіддя. Розводитимуть звірів. Влаштують годівниці. Боротимуться з браконьєрами.

Селяни іншої думки: нові власники відстрілюватимуть дичину, як заманеться. Ніхто не буде охороняти тутешні городи. Депутати чомусь роздають найкращі угіддя в густонаселених районах.

Полюють не тільки в лісах під сільськими хатами, а навіть у Яворівському національному природному парку.

За кілька місяців до створення парку виділили тисячі гектарів лісів громадській організації відставників-військових.

Залишилося тільки обнести села, які розташовані біля лісів, дротом. Щоб ніхто не заважав панству стріляти дичину.

Питання приватних мисливських угідь має бути законодавчо урегульоване, щоб їх власники несли відповідальність за завдані сільським господарствам збитки. Чіткіше мають визначити, що дозволено, а що заборонено власникам мисливських господарств, щоб не множилися нові лозинські.

90

Як безболісно відірвати чиновника від крісла Ви задумувались, чому чиновники так відчайдушно тримаються за свої посади й водночас уважно спостерігають, як складається доля попередників? І чим гірше у «вчорашніх» йдуть справи, тим наполегливіше «нинішні» намагаються втриматися на плаву. В Україні нема механізму цивілізованого відходу від влади високопоставлених керівників. Після відставки їм ще рік платять високі зарплати, але нову команду вже не цікавить, як працевлаштувалися «вчорашні».

Про них стараються не згадувати, їх не бачать, хоч ще вчора перед ними скидали шапки і ловили кожне слово.

Хто сьогодні згадує Михайла Гладія, колишнього віце-прем’єра з питань агропромислового комплексу? Хто знає, де працевлаштувався після відставки високопоставлений чиновник, який двічі був губернатором Львівської області? Ця фотографія облетіла чи не всі газети. 1998 рік. У Львові біля пам’ятника Адаму Міцкевичу стоїть Леонід Кучма з польським президентом Александром Квасневським.

Поряд – міцна статура губернатора Львівщини Михайла Гладія. Усі усміхнені. Високі гості трохи під шофе.

Кучма по-козацьки засунув два пальці в рот і свище.

Пізніше заповзяті гуцули навіть коломийку склали: «В Коломиї камінь тріснув, а у Львові Кучма свиснув». Галичанин Михайло Гладій, чиновник ще радянського гарту, умів створити своєму краю добрий імідж, прийняти високих гостей на найвищому рівні, зі знанням діла показати свою роботу.

Пройшов через усі чиновницькі сходинки. Міг зі всіма знайти спільну мову. Це він створив гостям таку святкову атмосферу, що Кучму аж потягнуло на свист. Ветеринарний лікар за професією, починав зі свиноферми, однієї з найбільших у колишньому Радянському Союзі. Кілька десятків тисяч свиней.

91

Михайло Гладій в часи Леоніда Кучми зробив блискучу кар’єру. Двічі був губернатором Львівської області. Виріс від чиновника середньої руки до віце-прем’єра з агропромислового комплексу.

Президент Кучма зійшовся з львівським посадовцем. Збоку це було схоже на дружбу. Часто гостював у Трускавці. Гладієві вдалося з допомогою Леоніда Даниловича добрий десяток львів’ян рекрутувати до столиці на високі посади.

Згадаймо хоч би блискучий кар’єрний злет начальника Львівської залізниці Георгія Кірпи.

Спокійного, виваженого, по-селянськи мудрого галичанина досі пам’ятають київські колеги по Кабміну. Тільки мало хто сьогодні знає, що 58-літній Михайло Гладій, аграрій-практик з 38-літнім стажем, уже кілька років трудиться в Києві на скромній посаді чиновника середньої руки. Очолює невеликий ветеринарний підрозділ на кордоні. Доктора економічних наук, колишнього віце-прем’єра, який керував галуззю, в столиці працевлаштували на другорядній роботі. У Львівській області на аналогічній посаді трудиться колишній помічник губернатора Гладія.

У нього, як голови спостережної ради Львівської ветеринарної академії, були шанси стати ректором. Тільки в останню хвилину виваженого Михайла Васильовича обіграли хитрі чиновники. Один із заступників міністра агропромислового комплексу на чорний день застовпив за собою тепле місце. До речі, нахрапистий і невдячний висуванець Гладія. Михайло Васильович умів блискуче позиціонувати свій край. Тільки сьогодні виявився нікому не потрібним. Найбільша проблема чиновника Михайла Гладія, що той не вміє з повітря робити гроші. На посадах, куди рекомендували колишнього віце-прем’єра, висловлюючись нинішнім жаргоном, треба «здавати кров» - збирати «данину» для начальства чи партійної каси. Вихованець старої школи, Михайло Гладій непридатний для цієї брудної роботи. Це одна з причин, чому сидить на лаві запасних. Я ніколи не був другом колишнього львівського губернатора, радше навпаки, незручним впродовж кількох років опонентом. Але шкода, що такі професіонали, як Михайло Гладій, не можуть себе знайти в нашій країні. Виявляється, тихі роботяги – не герої нашого часу.

За радянських часів для керівників регіонів знаходили гідні посади 92

у столиці. Колишній перший секретар Львівського обкому партії Віктор Добрик після відставки керував управлінням в Раді економічної співпраці з соцкраїнами. А для губернатора Львівщини, колишнього віце-прем’єра, знайшли посаду у ветеринарній службі на одній з ділянок кордону. Тому наші чиновники, дорвавшись сьогодні до високих крісел, з великим натхненням починають дбати про своє майбутнє, бо якщо в тебе нема власного бізнесу чи рахунку в банку, ти приречений. Навіть з докторським дипломом в кишені. Далеко не всі можуть стати успішними бізнесменами. Як інакше можна пояснити важке розставання з владними кріслами? Знаю одного львівського губернатора, який після звільнення в літаку відразу перехилив півлітру, інший запив на місяць і вбивав час у пивбарах. Нинішньому наміснику Львівщини Василеві Горбалю не так страшно буде прощатися з губернаторським кріслом. Для київського варяга робота у Львові – самі збитки. Їздить на власній «Тойоті», за свої кошти винаймає резиденцію, платить охороні. Мабуть, не на одну чиновницьку зарплату живуть й інші київські варяги, які примчали до Львова в обозі Горбаля, бо стоять за свого шефа горою. Як для однієї зарплати - забагато старання. До вересня він ще залишатиметься народним депутатом. Банкір Горбаль перестрахувався на всі 100 відсотків. З переляку заяву про припинення повноважень народного депутата надіслав не в регламентний комітет, а в секретаріат ВРУ. І, як мінімум, півроку просидить одночасно на губернаторському й депутатському кріслі. Плювати на закон. Закон власного збереження – понад усе. Тільки як Горбаль, який не знає, куди писати заяву на звільнення, зможе керувати областю? Це ж не газета, де звільняють на власне бажання навіть без заяви, лише за вказівкою олігарха. Невже Горбаль приїхав до Львова займатися благодійністю? Важко повірити, бо в губернатора перша професія – банкір, а хобі – турист. Встиг об’їхати найцікавіші замки Львівщини, навіть сходив на екскурсію в шахту глибиною 480 метрів. Горбалю примітивний піар галичани великодушно прощають – чиновник сам платить за свої забаганки. Тільки яка користь регіону, що його керівник живе й працює за свої банківські дивіденди? Один позитив для влади – для таких не треба створювати механізм цивілізованого відходу з посади. Але скільки в нас губернаторів входять в сотню найбагатших людей України?

93

Олімпіада-2022 в Карпатах: реальність чи перерозподіл власності?

У Славському Львівської області найбільше лякають жахливі дороги. Обабіч сучасні відпочинкові комплекси, готелі, ресторани, а шляхи як в забитому селі. Туристи залишають на стоянках автомобілі й розважаються на квадроциклах.

Забудова селища - немов стихія: будівлі, розкидані по усіх закутках, вражають то убогістю, то вишуканою красою. Інколи створюється враження, що власники намагаються переплюнути один одного, а в Сколівському районі нема на них архітектора. Кожен сам собі законодавець будівельної моди. Невже в хаотично забудованому селищі, без доріг й тротуарів, можна проводити Зимові олімпійські ігри?

Бойки без особливого ентузіазму сприйняли месидж Віктора Януковича про можливі Зимові Олімпійські ігри 2022 року в українських Карпатах. На заклики львівського губернатора Василя Горбаля, коли під час представлення голови Сколівської районної адміністрації він наказав взяти курс на Олімпіаду, щоб основні змагання пройшли на Львівщині, навіть уваги не звернули. Настільки далекою й нереальною видається перспектива – 2022-й в Україні.

Зрештою, що може зробити голова райадмінстрації чи навіть губернатор для просування мрії Януковича? Потрібні мільярдні капіталовкладення. І не тільки гроші. В олімпійських мріях насторожує лише одне. Паралельно з двома месиджами від влади почалися заходи зі зміни власників відпочинкових комплексів у Карпатах.

Першою в зону уваги потужної фінансової групи, близької до влади, потрапила база відпочинку «Динамо». Міліцейське відомство давно не вкладало фінансів у комплекс у Славському.

94

Інфраструктура бази годиться для спартанського загартування або тренування спецназу. Змінити власника – жодних проблем. Трохи складніше з іншим ласим шматком – спортивною базою міністерства оборони «Тисовець». Хто сумнівається, що нинішній міністр оборони і начальник Генерального штабу, якого відкликали з пенсії, підпишуть що завгодно? Для початку можна створити спільне підприємство, а згодом, для дальшого допливу інвестицій, все приватизувати. Яка знайома схема! Карпати поки що без господаря. Лише Буковель по-серйозному прихопив Коломойський.

Поки українські олігархи ділять Карпати, заглянемо до наших близьких сусідів росіян, чий досвід любить запозичувати нинішня команда Януковича.

Зимова Олімпіада 2014 року пройде в Красній Поляні Краснодарського краю, за кілька десятків кілометрів від чорноморського узбережжя Кавказу. ***

Сучасною європейською трасою від аеропорту Адлер ви домчите до Поляни за 45 хвилин. Вертольотом ще скоріше. Зійшовши з трапа літака, за лічені хвилини потрапляєте на вертолітний майданчик. За двадцять хвилин приземлитеся на вертодромі в центрі Поляни.

Ще 30 років тому селище міського типу неподалік Сочі виглядало значно гірше від українського Славського. Дорога в Поляну, де проживало понад три тисячі етнічних греків, нагадувала сюжет з фільму жахіть. Із 50-кілометрової складної траси половина пролягала гірською ущелиною. Ширина – три метри, а далі обрив – стометровий. Водіїв попереджали: не хвилюйтеся, падати не боляче, поки долетите до річки, з переляку помрете від розриву серця. Цей відрізок траси, який проходив через пробиті в горах тунелі, давно облюбували кінорежисери. Пригадуєте захопливі кадри погонь з фільмів «Кавказька полонянка», «Діамантова рука» - вони зняті дорогою до Поляни.

Селище свого часу привернуло увагу багатих людей царської Росії – з кількох причин. Унікальний гірський клімат. Коли набридає море, можна сховатися в горах. І відносний спокій. Перекрий одну дорогу – і миша не прослизне. Дача фабриканта Сави Морозова, який фінансував революцію Леніна, розкинулася в самому центрі Поляни, а на схилі гори, що зависає над селищем, під час правління Миколи ІІ облюбував місце для дачі депу95

тат Держдуми Хом’яков.

Що знали росіяни по Красну Поляну? Тут випадали найбільші в Росії сніги – до чотирьох метрів. На околиці селища була республіканська гірськолижна школа. В горах можна було тренуватися весь рік, на деяких схилах ніколи сніги не сходили. Влітку в купальнику їздили на лижах. І ще славилися селищні бджолярі, один з яких навіть став Героєм Соцпраці. ***

Свій розвиток забите селище має завдячувати покійному міністру оборони СРСР маршалу Андрієві Гречку і нинішньому прем’єру Володимирові Путіну – це їхнє улюблене місце відпочинку. Друге дихання в край прийшло після побудови турбази міністерства оборони СРСР «Красная Поляна». Виросли два триповерхові корпуси. Поряд ще збереглася дача Сталіна. Похмура будівля з однією сонячною кімнатою – на самому горищі. На схилах виріс симпатичний комплекс, який природно вписався в навколишній ландшафт.

За ескізами маршала Гречка на фоні гір поряд з генеральським готелем виріс зі скла й дерева модерний ресторан. Трохи далі, на схилі, де вранці першими з’являються сонячні промені, збудували дерев’яну дачу самого міністра оборони Гречка. Ця назва збереглася до 2003 року, поки росіяни з перепою не спалили улюблене місце відпочинку радянської та російської військової еліти. Особливо дача Гречка славилася дерев’яною лазнею - у ній побували міністри оборони чи не усіх країн Варшавського договору.

За двадцять кілометрів від турбази «Красная Поляна» спорудили будинок для мисливців «Лаура». В гірських лісах, де багато каштанів, водилися кабани, ведмеді. На полюваннях розважалися генерали.

Про маршала Гречка досі Поляною ходять легенди. Одна з них, як міністр оборони підсів у самоскид і втік від своєї охорони. Поблукав селищем, у гастрономі випив кефіру й пішки повернувся на свою дачу. Минулими роками безпечно добратися до Красної Поляни можна було лише вертольотом з Адлера. Взимку дорогу часто перекривали снігові лавини або сповзлі гірські грунти.

У самому селищі не було жодного готелю чи ресторану. Лише крило єдиної їдальні віддали під бар «Лаура». ***

Із чого починали росіяни? Збудували сучасну безпечну дорогу біля русла самої річки. Стара залишилася поряд як нагадування про страшні часи. Її узбіччя досі завішені вінками - спогадом про загиблих.

96

Після Гречка нове життя в Красну Поляну вдихнув Володимир Путін. Скоріше за все, офіцер першого управління КДБ вперше побував у Поляні ще замолоду. В часи СРСР селище закрили для іноземців. Тут відпочивали також високопоставлені офіцери з соціалістичних країн. Туристичний маршрут для військових Красная Поляна – Псеашко (гірські будиночки) - Кудепста (море) користувався шаленою популярністю.

За роки свого президентства Путін найкраще пропіарив Красну Поляну - їздив сюди кататися на лижах, а за ним потягнулася вся владна й бізнесова еліта. Губернатор Краснодарського краю Олександр Ткачов почав проводити в селищі серйозні наради. Поляна стала місцем для відпочинку й ділових зустрічей. Найпотужніше в край зайшов «Газпром»: провели газ, збудували вертодром, сучасну інфраструктуру – все це перетворило регіон у модний гірськолижний курорт.

За Путіна освоювати Поляну, немов нафтові родовища, кинулися відразу три кити – крім «Газпрому», фінансова група Володимира Потаніна і губернатор Олександр Ткачов.

Що важливо, ніхто не побіг відбирати у військових прекрасну базу відпочинку, з якої починалася історія гірськолижного курорту. Російські олігархи почали будувати нові готелі, ресторани, лижні траси.

Красну Поляну, глухе колись селище, не впізнати, це популярний міжнародний центр гірськолижного відпочинку з сучасними олімпійськими об’єктами. Завдяки тому, що влада першою показала приклад і віддала перевагу рідному краєві, а не Австрії чи Швейцарії. ***

Бойки повірять у серйозність олімпійських мрій Віктора Януковича лише після того, як побачать Президента на лижах на Тростяні. Горяни такі люди. До речі, Леоніда Кучму кататися на лижах голова Сколівської райдержадміністрації Романів навчив, коли той був уже передпенсійного віку. Тренувалися разом на схилах біля «Тисовця».

97

Глава четверта На бутафорському фронті не вистачало оркестру

«Слухав Сергія Тігіпка і згадував старого університетського викладача економіки. Він брав аркуш паперу. Зверху писав: багатії – 5-10 відсотків, знизу – бідні, понад 50 відсотків. Середину залишав чистою. Там мав бути середній клас.

Підносив аркуш догори, мнув у різні боки і запитував: що можна робити з суспільством, в якому нема сильного середнього класу? Що завгодно! Як з людиною, в якої нема хребта.

Найбільших втрат після виборів 2010 року зазнають саме ті, кого ми називаємо середнім класом. Власники малих підприємств, кафе, ресторанчиків, магазинів, ремонтних майстерень».

98

Розрекламований "Фронт змін" Арсенія Яценюка з кожним днем ставав все більше схожим на якусь драглисту, невизначеної форми масу, без зрозумілої ідеології і без окопів. Схоже, тільки туману напускали ніхто ані не гадав воювати.

Штабісти "фронту" дедалі частіше клянуться в любові до Віктора Ющенка і не приховують - у другому турі будуть вибирати між Віктором Януковичем і Юлією Тимошенко.

Ющенка підтримають в першому турі, щоб разом із ним не поховати свої мрії про переміни. І не дати вчорашньому кумиру потонути в створеному ним же політичному болоті. Буде неприємне видовище для усієї України.

Із політичних підмостків починає зникати фігура вчорашнього "маршала" Арсенія. Якимись невиразними та блідими стали військові ятки кольору "мілітар" на вулицях міст і селищ. Нецікавими та заштампованими політичними гаслами почали рясніти газети "фронту".

Що ж відбувається на "фронті"? Військо створюється, щоб воювати. Армія без війни - це бутафорія, театр. Військо Арсенія не воює. Були спроби невеличких маневрів, але й вони з тріском провалилися. Не того обрали противника.

Спочатку "маршал" погорів у перепалці з мером Ужгорода Сергієм Ратушняком. Не було жодних причин для міжнаціонального конфлікту. Арсеній міг посміятися з вибриків ужгородського забіяки. Але війську був потрібен противник.

Побити хоч свого, щоб чужі боялися. Війна скінчилася кухонною сваркою. Газети Арсенія тим часом почали новий наступ: відкрили фронт боротьби "з нацизмом в Україні". Спеціальний випуск навіть присвятили 99

цій темі. Оскільки нацистів не знайшли, підняли з архівів старі фотографії часів Другої світової війни. Військо Арсенія у дріб'язкових шарварках захиріло. Вже не видно вчорашнього лоску у регіональних лідерів. Їхні кабінети спорожніли. Ніхто не несе гроші, щоб включили в списки на майбутніх виборах.

"Вояки" навіть із регіональних телеканалів зникли. Сидять тихо, немов у банку, до якого не несуть депозитів. Та й показувати нема кого. Всі чекали на нові обличчя. Тільки де вони?

З "нових" у Львові лідер "Фронту змін" зумів рекрутувати неформала з колишнього товариства Лева, директора з центру зайнятості для безробітних і кількох "комсомольців", один з яких керує центром науковотехнічної інформації, а інший носив папку за генеральним директором збанкрутілого "Електрона". Ага! Ще забули колишнього начальника управління житлового господарства. Його сплавили спочатку в район, а потім витурили з чиновницьких рядів як дуже амбіційного. Після чого подався на "фронт". Головний львівський штабіст, екс-заступник губернатора, залишив «фронт» ще до початку бойових баталій. Він не зрозумів ідеології нової політики Арсенія. За що воювати? Посаду заступника губернатора залишив, а місце в списку не запропонували. На "фронті" Яценюка запанувало справжнє затишшя. Штабісти в регіонах б'ються в пошуках піар-технологій, як підняти дух здеморалізованого війська.

"Фронт" відкрили, а боротьби немає. "Маршал" вправляється в словесності. Порожні балачки починають набридати. А тут ще Юлька наступає - хтозна - який сюрприз ця краля викине. Вона ж, як княгиня Ольга. Ніби закликає до перемир'я. Збере усіх своїх ворогів на святковий обід, а потім голови повідриває. Від Януковича теж можна сюрпризів дочекатися - "Донбасс порожняк не гонит". Це добре розуміють "вояки" Арсенія і потерпають за своє майбутнє. У що вляпаються? А "маршал" ще не признається, кому лаштується здаватися. Галицькі гумористи пропонували "фронтовикам" для підтримки духу здеморалізованого війська на вулицях міст і сіл поряд з "мілітар"ятками розмістити духові оркестри. Нехай грають браві солдатські марші. Щоб не чути, що народ говорить. Може, не так страшно буде. Бо ж політика – справа брудна, а музика – вічна.

100

Ви не хочете змінити імідж із залізної леді на добру фею? Ось і добігла кінця весела й щаслива казочка про президентські вибори. Що буде завтра, коли країна прокинеться після святкового похмілля? В останні місяці 2009 року очільники держави побували у Львові по 3-4 рази. Таке враження, що доля виборів вирішувалася не в Україні, а в окремому місті.

Причину передвиборних поїздок мені пояснив соціолог, директор центру з вивчення проблем територій НАН України Петро Жук. Виявляється, Львів розкинув свої щупальці на весь західний регіон. Події в неофіційній столиці Галичини мають вплив на громадську думку в семи сусідніх областях, а далі фокусуються на Києві.

Себто розгойдані у княжому місті хвилі доходять до столиці. Через тиждень. Від влади не відстає опозиція. Львівщину протягом кількох тижнів відвідали Віктор Янукович, депутати-регіонали Юрій Мірошниченко і Борис Колесников, голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк.

"Вас викличе Янукович і суворо запитає: "Як нашу неньку Україну об'єднати?" - сказав я Анатолієві Близнюку. Обличчя очільника Донеччини залилося широкою усмішкою. Уважно оглянув зал, немов вивчаючи львів'ян, які збіглися подивитися на живого "донбаська".

Примружив очі й українською випалив (як-не-як, приїхав до бендерів у Львів): "Янукович вже в курсі".

Перед парламентськими виборами Близнюк порадив своєму партійному патрону окупувати Західну Україну економічно. Галицькі села вимирають. Мільйони селян на заробітках. Тільки успішна економіка допоможе склеїти докупи розхитану країну.

У моє рідне галицьке село приїхали Дід Мороз зі Снігуронькою та роздали думаючим людям по 200 гривень. І пообіцяли після виборів до101

платити. Земляки гроші взяли, але проголосують по-своєму. Не дурненькі: селянська мудрість підказує, що після виборів грошима ніхто не стане розкидатися.

Скоріше навпаки, почнуть повертати роздане. Ще не забули, як власник львівського базару після парламентських виборів направив у сільські школи бритоголових, аби позабирали подаровані комп'ютери. Князькові не сподобалися результати народного волевиявлення.

Київська Снігуронька Юля привезла до Львова 330 мільйонів гривень. Місто отримало воду цілодобово.

У вересні я не вірив: як можна за чотири місця зробити те, чого не сталося за 18 років. Перепитав Юлію Тимошенко: "Ви не хочете змінити імідж із залізної леді на добру фею?". "Що ви, рано, добро повинно бути з кулаками", - кокетливо відповіла Юлія Володимирівна.

Потім підійшов у кулуарах і перепитав: "Ви пообіцяли дати Львову цілодобово воду до Нового року. Виділили 191 мільйон гривень. А якщо мер міста Андрій Садовий проект провалить?" - Я його задушу! - відповіла прем'єр. Міський голова залишився живий. В останні години старого року столична Снігуронька урочисто пустила воду до Львова. Ви думаєте, що галичани зраділи? Хитруни, почали погрожувати Тимошенко судом. Обласна рада збиралася судитися з Кабміном, який не виконує своїх угод з фінансування регіону. Минулого року місто отримало з держбюджету 40 мільйонів гривень, наступного - 330 мільйонів. "Це в 7,5 раза більше, ніж торік, підрахувала прем'єр. - Уряд перевиконує угоди". Такого щедрого гривневого дощу Львів не знав з часу свого заснування. У місті запустили новий рейковий автобус і з'єднали дві околиці - Сихів та Підзамче. Для школярів і медиків привезли новенькі автобуси. Сільським жителям виділяють виготовлені прискореними методами земельні сертифікати. Швидко і без хабарів.

Бідні українські чиновники. Ще одні такі вибори - і підуть вони з торбами по світу.

Бідніші кандидати влаштовують економічний лікнеп для галичан. Привозять до Львова світил економічної науки. Не будемо згадувати про роздані під час епідемії грипу марлеві пов'язки, про них встигли забути.

Що багато говорити: настав час справжнього новорічного чуда. Так і тягне заспівати: я так хочу, щоб вибори ніколи не закінчувалися...

102

Юні "орли" не штовхають з постаментів "динозаврів"

Інтрига виборів – наскільки другий ешелон кандидатів потіснить перший – несподіванок не принесла. Молоді політики не захотіли домовлятися. Важковаговики президентських перегонів знову не залишають нам вибору.

Хто б не переміг – Віктор Янукович чи Юлія Тимошенко – нас чекають нові сутички та скандали, протистояння та новий перерозподіл власності. Кожен з них захоче закріпити свою перемогу на десятиліття. Хто не здасться в полон – буде розчавлений.

Шкода. А така симпатична й обнадійлива команда могла зібратися з молодих осіб.

"Чому молоді не змогли домовитися і зіштовхнути з постаменту підстаркуватих "динозаврів"? – поцікавився я у Сергія Тігіпка під час його перебування у Львові. Тігіпко був готовий до такого запитання. Сказав, що Яценюк і Гриценко не хотіли об'єднуватися. Щодо декого з інших кандидатів, їх участь в команді могла зіграти негативну роль.

Схоже, кожен з трійки лідерів другого ешелону думав насамперед про майбутні парламентські вибори. Хотіли спробувати, чого варті, як учні в школі, яким у щоденник заносять оцінки. Другому ешелону бали виставить виборець. А потім все підсумують і порівняють рейтингову шкалу. Хто виявиться сильнішим, до того побіжать політики, до того попливуть фінанси. Ось заради чого другий ешелон кілька місяців морочив українцям голову.

"Але ж ви відкинете Україну на п'ять років назад, – спробував я викликати Тігіпка на відвертість. – Ви знаєте, що нам принесе прихід до влади Януковича чи Тимошенко?"

"Вони не запалять людям очей. Вже були при владі. Не провели 103

реформ. Що тепер скажуть?" – відбивався від прискіпливих запитань Тігіпко. Далі став розповідати про необхідні переміни. Про непопулярні кроки щодо розвитку малого та середнього бізнесу. Про реформу судової системи.

"А куди ви вивезете 20 сімей олігархів?" – поцікавилися ми в Тігіпка. Наш співрозмовник відразу не второпав натяку, що на перепоні реформам можуть стати інтереси олігархічних кланів. Вони не зацікавлені в розвитку малого і середнього бізнесу.

Коли уточнили суть запитання, для відповіді вибрав м'який варіант. Щоб вовки були ситі та вівці цілі. Нікого не треба вивозити – владу олігархії можна обмежити економічними методами. Для цього існує Антимонопольний комітет. Серйозні зміни можуть торкнутися монополізму у сфері ЗМІ... Я слухав Сергія Тігіпка і згадував старого університетського викладача економіки. Він брав у руки аркуш паперу. Зверху писав: багатії – 5-10 відсотків, знизу – бідні, понад 50 відсотків. Середину залишав чистою. Там мав бути середній клас.

Підносив аркуш догори, мнув середину у різні боки і запитував: що можна робити з суспільством, в якому нема сильного середнього класу? Що завгодно! Як з людиною, в якої нема хребта. Цей трюк рік тому я продемонстрував Арсенію Яценюку.

"Ви неглупий чоловік", – повідомив той і погодився, що без міцного середнього класу неможливо провести повноцінні реформи. Електорат другого ешелону – це переважно представники малого і середнього бізнесу, яких укотре використали. Вони найбільш беззахисні. Потужні олігархічні клани мають у своєму розпорядженні усі важелі впливу: гроші, владу, юридичні контори, своїх людей в силових структурах. Вони правлять бал в Україні. Для чого їм дрібна рибина під ногами?

Знаю впливового галицького олігарха, який у недільні дні зібрання для обласної влади проводив у своїй сауні. Хто не приходив, міг позбутися посади. Керівник регіонального силового відомства цілком серйозно розповідав, як олігарх передав через знайомих персональне запрошення в сауну.

Перед тим багатій змістив одного силовика і посприяв призначенню сусіда-полковника з прилісового селища на відповідальну посаду. Чим налякав місцеву владу.

Ситуація, на щастя, розрядилася сама собою. Після виборів вплив 104

олігарха зменшився. Принциповий юрист зробив блискучу кар'єру і тепер займає відповідальну посаду в столиці. Але історія досить повчальна, бо найбільших втрат після виборів 2010 року зазнають саме ті, кого ми називаємо середнім класом. Власники малих підприємств, кафе, ресторанчиків, магазинів, ремонтних майстерень. У представниках другого ешелону вони побачили надію на зміни в суспільстві. Чим ближче до фінішу, тим відвертішим ставав другий ешелон. Вже ніхто не приховував, що головне для них – парламентські вибори. Заради політичного майбутнього «орли» готові закрити очі на проблеми свого виборця.

Подумаєш, політичні "динозаври" ще п'ять років будуть з'ясовувати між собою стосунки. А їм є що ділити. На десятиліття закріплюють майбутнє своїх родин, дітей і правнуків. Ми, середньостатистичні українці, завдяки "орлам" знову будемо свідками тривалого перетягування каната. Сили майже рівні. Переможців не буде. Втрати країни, схоже, нікого не цікавлять. Другий ешелон тим часом готується приміряти крісла в парламенті. Але чи можна завтра довіряти політикам, які сьогодні заради свого політичного майбутнього пожертвували інтересами країни? Чого доброго чекати від тих, хто не зумів домовитися? Чим вони відрізняються від політичних "динозаврів"?

105

Глава п’ята

«Данило Романович постійно відчував протистояння з боку заможних феодалів, мусив рахуватися з їхньою думкою, брати когось до свого двору. З допомогою інтриг вдавалося сварити між собою бояр і тримати їх в покорі.

Після битви під Ярославом 1245 року, коли князь Данило здолав угорське військо і загони галицьких бояр, він надовго поквитався зі своїми опозиціонерами. Більшість ворожих Романовичам галицьких бояр стратили».

106

Таємниці королівського двору

Свого часу на вулицях обласного центру з'явилися плакати "Львів – королівське місто". Городяни повеселилися. Дороги в ямах. Будинки в аварійному стані, а місто – королівське. У сучасному Львові часто люблять повертатися до історичного минулого. Тут у самому центрі міста Данилу Галицькому споруджено пам'ятник. Сидить молодий князь на коні в бойових латах, а постамент прикрашає королівська корона. Відкрив пам'ятник у 2001 році міський голова Василь Куйбіда. На виготовлення пішло 9 тонн бронзи і 60 тонн граніту. Тут улюблене місце фотографування туристів. Завжди людно. Поруч один з найстаріших ринків Львова - Галицький. До нинішніх часів дійшло тільки зображення Лева, що був сином Данила Галицького - засновника Львова.

Постать Данила Галицького досить суперечлива. Оскільки князь прийняв королівську корону від Папи Римського Інокентія IV, його ім'я в радянські часи довгий час замовчували. Але це не заважає сьогодні експлуатувати його символи навіть в передвиборній боротьбі.

У Львові вийшла книга, яку можна назвати проривом у вивченні історії короля Данила Галицького. На думку істориків, "Доба короля Данила" - наукова розвідка про епоху одного з могутніх галицько-волинських князів - стала книгою року. І для цього можна знайти ряд причин.

По-перше, відомі вчені з Санкт-Петербурга, Києва, Варшави, Львова спробували по-сучасному осмислити постать єдиного українського короля Данила Галицького (1201-1264). Його ще називали князем Галицько-Волинським і великим князем Київським (1240). Отець Йосиф Мілян, представник Української греко-католицької церкви, навіть порівняв Данила Романовича з Олександром Невським, час володарювання якого 107

припадає на 1220-1263 роки.

Російська православна церква зачислила свого полководця до лику святих. Його іменем названі храми, Невського визнали покровителем Санкт-Петербурга. Постать Данила Галицького постійно применшувалась, особливо радянськими істориками. Вони возвеличували Олександра Невського і немовби в тіні згадували галицького князя. На заваді стало прийняття ним королівської корони з рук Папи Римського та тісні зв'язки із заходом. Як вважає співзасновник мистецького фонду імені короля Данила, банкір Степан Кубів, який видав книгу, проблеми державотворення 800-річної давності характерні й для нинішньої епохи: "Пророчою була далекоглядність Данила Романовича: нині головна мрія давньоукраїнського дипломата і полководця, великого князя Київського - бути з Європою і бути рівним в Європі - є ще більш актуальною для нашого народу, ніж у далекому тринадцятому столітті".

Бояри-опозиціонери

У часи середньовіччя князь виступав уособленням усієї влади, а його двір був державним апаратом. Монархи, як тільки виникала загроза, разом зі своїм двором відправлялись наводити порядок. Основу двору становила бойова дружина. У князя Данила Романовича двір був досить суперечливий, бо в ньому перебували галицькі й волинські бояри, які досить часто між собою ворогували. Вони виступали головною опозиційною силою, вважає доктор історичних наук Микола Котляр з Інституту історії України НАН, який досліджував особливості княжого двору. Час від часу князь жорстоко розправлявся з боярами. Данило Романович походив з родини пращурів Ярослава Мудрого. Його батько Роман Мстиславович зумів об'єднати Галицько-Волинську державу і контролювати велику частину Русі. Мати Анна, за однією з версій, була родичкою угорського короля.

Боярська опозиція була настільки сильною, що після походу угорського війська на Галич в 1212 році, підняла бунт і змусила малого Данила Романовича з матір'ю втікати з міста. Десятилітній княжич добре запам'ятав 1211 рік, коли галицькі бояри повісили князів Ігоревичів. Вперше в історії Русі боярин Володислав Кормильчич був проголошений галицьким князем. Але правив недовго. Потрапив у полон до угорських військ і помер на засланні. Тільки зі взяттям в 1237 році Галича Данилові Романовичу вдалося 108

повернути зібрані батьком землі.

Пізніше ще не один раз князеві довелося боротися з віроломством бояр.

Під час монгольської навали 1241 року вони не пустили Данила і його брата Василька до Дорогочина. Скориставшись панікою, почали захоплювати землі й роздавати своїм прибічникам. Данило Романович постійно відчував протистояння з боку заможних феодалів, мусив рахуватися з їхньою думкою, брати когось до свого двору. Саме з допомогою таких інтриг вдавалося сварити між собою бояр і тримати їх в покорі.

Після битви під Ярославом 1245 року, коли князь здолав угорське військо і загони галицьких бояр, він надовго поквитався зі своїми опозиціонерами. Більшість ворожих Романовичам галицьких бояр було страчено.

"Ярославська вікторія підвела риску під сорокарічною боротьбою Романовичів з антидержавним боярством, Угорщиною і Польщею, за відновлення створеного Романом Мстиславичем Галицько-Волинського князівства. У 1245-1264 роках воно зробилось наймогутнішим, а Данило став повновладним государем Галицької та Волинської земель", - вважає історик Микола Котляр.

Основною силою була княжа дружина

Після монгольської навали князь Данило почав створювати потужне військо й відвойовувати захоплені землі. Основною силою була княжа дружина. До війська набирали з дитячих років. Служба була важкою, доводилось постійно тренуватися. Воїни отримували земельні наділи і могли зробити блискучу адміністративну кар'єру. Деякі навіть ставали боярами. Озброєння дружинника коштувало добре стадо корів. Військо складалося з дружин та "списів" - невеликих підрозділів васалів князя. Було ще земське оточення, до складу якого входило сільське населення. Дружина Данила Романовича, за твердженням історика Леонтія Войновича, становила понад 3 тисячі воїнів. Все військо разом з ополченням доходило до 30 тисяч чоловік. Більше воїнів не могли виставити ні угорці, ні поляки. Лише монголи мали змогу в одному місці сконцентрувати від 60 до 120 тисяч.

Князь Данило під час реформування війська ставку робив на індивідуальну підготовку воїнів. Поліпшили якість кольчуг. Вони стали майже удвічі важчими - до 10 кілограмів, але надійніше захищали воїнів від мечів та стріл.

109

Данило Романович у своїй дружині першим запровадив спеціальні "личини" та "кояри" для захисту коней. На озброєнні піхотинців з'явилися арбалети. Вони були досить ефективні при обороні галицьких фортець. Свою міць галицько-волинська піхота довела в 1257 році під час захисту Володимира, про що розповідається в Галицько-Волинському літописі.

Реформа торкнулася і технічного забезпечення війська. З'явилися станкові каменомети-самостріли. Вони могли метати камінь вагою до 50 кілограмів. Данило Романович вперше використав такі машини. Він нарівні з монголами уміло застосовував швидкий маневр військами. За один день його військо з обозом, навантаженим метальними гарматами, в 1244 році здолало 60 кілометрів від Холма до Любліна.

Усю міць Данилового війська показала битва 17 серпня 1245 року під Ярославом. Претендент на Галицьке князівство Ростислав Михайлович, підтриманий угорцями і поляками, а також зрадниками-боярами з Перемишля, був вщент розгромлений. Полком лівої руки війська Данила Романовича керував його син Лев. Саме він вирішив долю битви, вдаривши у фланг угорців. Після цієї битви угорський король відмовився від претензій на Галицько-Волинську державу. А Лев Данилович обвінчався з його донькою Констанцією Белівною. Цим актом родичання князь Данило доказав, що він ще й хороший дипломат.

У пік своєї могутності Данило Романович в 1253 році приймає корону від Папи Римського Інокентія IV і дістає титул Данила I - короля Русі. Це був відкритий виклик Золотій Орді. Отримання цього титулу означало посилення впливу Данила Романовича на інші території. Усе своє життя визначний полководець, як і його батько, намагався об'єднати всі землі і стати князем київським.

У 1262 році король Данило повертається з Угорщини і перестає визнавати зверхність Золотої Орди. Помер Данило Романович в 1265 році. Похований у соборі святої Богородиці в Холмі. Це місце з часом зрівняли зі землею. Тому могилу досі не знайшли.

З королівської корони пізніше зробили митру для перемиських єпископів. Її сліди губляться під час Другої світової війни. Це ще одна нерозгадана загадка королівського двору Данила I.

науковій розвідці спробували дослідити, від чого помирали галицькі князі. Творцем Галицького князівства був князь Володимирко (11041153). Досить підступний і хитрий. Присягнувши угорському королю, не дотримав слова. Помер 50-річний чоловік після емоційної розмови з послом, який нагадав про дану клятву. Представився, скоріше за все від інфаркту міокарда або від розшарувальної аневризми грудного відділу аорти. Наступником Володимирка став його син Ярослав Осмомисл (1129-1187). Усе життя його доймали болі в лівому суглобі, кульгавість. Весь час дотримувався дієти, оскільки недуга була невиліковна. Лікарі забороняли йому будь-які фізичні навантаження. У походи не ходив. Тому усі конфлікти вирішував мовою дипломатії.

Князь Данило Галицький мав проблеми з очима. У 1253 році під час походу в Чехію захворів на очі і не міг керувати штурмом фортеці. Хвороба тривала 2-3 місяці й мала запальний характер. Скоріше за все це був аденовірусний, епідемічний кератоконюнктивіт.

Поки що віднайдено поховання тільки одного галицького князя – Ярослава Осмомисла, останки якого дали можливість визначити причину смерті.

Мрія про фортецю меру коштувала кар'єри

Свого часу міський голова Любомир Буняк спробував побудувати на найвищій точці Львова князівський замок. Плани були грандіозні. Із резервного фонду українського уряду намагалися вибити 18 мільйонів гривень. Вже розробили проект. Тільки львівська інтелігенція не зрозуміла свого мера. Чий замок відновлювати? Данила Галицького чи Лева Даниловича? Або замок польських королів? Навіть ескізи з тих часів до нас не дійшли.

"Повітряний замок" став для депутатів останньою краплею терпцю. І вперше за час незалежності в 2005 році львівського мера депутати достроково відправили у відставку. Пізніше через суди міський голова домігся скасування незаконного рішення. Але допрацювати півроку Любомирові Буняку вже не дали.

На що хворіли галицькі князі Львівський історик Юрій Гудима разом з лікарем-анестезіологом військово-медичного госпіталю Західного регіону Іваном Банахом у своїй 110

111

Операція «Бужа» Наприкінці липня 1944 року німці покидали Львів. Командувач групи гітлерівських військ генерал Гарпе, боячись оточення, наказав залишити місто 22 липня.

17-18 липня зі Львова виїхали губернатор Вехтер зі своїм апаратом, гестапо, крипо, поліція безпеки СД. Останньою втекла адміністрація тюрми.

«21 липня, коли перед містом з’явилися танкісти Лелюшенка, там залишалися загони німецької жандармерії, які мали регулювати рух частин, що відступали через Львів, - розповів нам науковий співробітник Інституту українознавства НАН Кім Науменко. - Бої за місто проходили мляво, спорадично. Втрати були незначними. Найбільше загинуло радянських бійців 29 мотострілецької бригади, 108 солдатів та командирів. Втрачено 11 танків. Наступ Червоної армії мав на меті скувати ар’єргард німецьких військ».

Солдатів 10-го гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу, які першими увійшли в місто, зустрічали озброєні польські вояки Армії крайової. Вони захоплювали німецькі склади зі зброєю, вивішували на будинках біло-червоні прапори. Польські вояки, декотрі одягнені в трофейну німецьку форму, діяли досить організовано. У бої з радянськими військами не вступали, але брали в свої руки важливі стратегічні об’єкти. Аківські загони зайняли район Політехніки, Погулянки та вулиці Зеленої.

Радянське командування на перших порах розгубилося. Як бути з тисячами польських вояків?

За задумом, Армія крайова після відходу німців мала захопити в свої руки владу в Західній Україні і стати повновладним представником польського уряду.

Радянські генерали не знали всіх деталей операції «Бужа» (українською мовою «Буря»), розробленої в Лондоні польським еміграційним урядом.

112

Подробиці цієї операції тривалий час замовчувались. Спробуємо на маловідомі сторінки історії Другої світової війни глянути очима двох очевидців – українського історика Кіма Науменка й поляка Яна Балицького.

80-річний Кім Науменко, історик, колишній кадровий військовий, підполковник запасу. У Львів потрапив у 1944 році з батьком Єлисеєм Науменком. Приїхали з Харківщини, де в Барвінківському районі батько працював головою колгоспу.

У Галичині ще господарювали німці, а в Києві вже створювалися оперативні групи, які мали перебрати владу в районних й обласних центрах Західної України. Єлисей Науменко став першим головою Щирецького райвиконкому під Львовом. Коли німці відступили, біля Щирця, за 22 кілометри від Львова, й далі стояли три роти польської «Армії крайової».

14-річний Кім добре запам’ятав, як встановивши на підводи станкові кулемети, поляки відтісняли вояків УПА. Майор Ян Балицький у 1941-1944 роках керував у Львові польською кримінальною поліцією – крипо.

Після закінчення гімназії у Львові у 1920 році два роки працював вчителем. Навчався на юридичному факультеті. Перебрався до Варшави, де влаштувався у кримінальну поліцію. Перейшов через усі відділи. Найдовше затримався у політичному.

Перспективного поліцая скеровують на навчання у Віденському інституті криміналістики. Після чого починається блискуча кар’єра у Львові на посаді керівника відділу боротьби з бандитизмом. Пізніше Балицький керував поліцією у Кракові, Станіславі, Гдині.

Що робив «Рудольф» у Львові

У 1941 році до окупованого фашистами Львова капітан Ян Балицький повернувся з подвійною місією. Німці вимагали негайно відновити колишню кримінальну поліцію – крипо. Польські військові відправили Балицького для підпільної боротьби.

Із матеріалів допиту Яна Балицького:

«Мене завербував полковник польської армії Штаба у фільтраційному таборі, де перебували полонені офіцери після захоплення Польщі Німеччиною, для боротьби у рядах Армії крайової. Дав псевдо «Рудольф» і призначив комендантом корпусу забезпечення Львівського воєводства. Я мав добирати своїх людей, переважно з колишніх працівників польської поліції, і бути готовим захопити місто після відступу німців».

Після окупації Львова у газетах з’явилося повідомлення: польсь113

ким поліцаям необхідно прибути у крипо – колишню кримінальну поліцію, яка розташовувалась біля готелю «Жорж». Яке було здивування поліцаїв, коли вони поряд із німцем Рудольфом Фойкландером побачили колишнього шефа Балицького.

Із матеріалів допиту Яна Балицького:

«Діяльність зводилась до боротьби з бандитизмом, крадіжками, проституцією. У поліції ще діяв політичний відділ, який боровся з партіями, насамперед ОУН, селянською партією та Комуністичною партією Західної України. Серед членів названих партій крипо вербувала агентуру, з допомогою якої порушувала кримінальні справи. Про всі політичні справи я мусив інформувати владу. І лише після її дозволу порушувались кримінальні справи. Робота політичного відділу здійснювалася у співпраці з розвідувальними органами – дефензивою, яка боролася із зарубіжною агентурою. Дефензива у свою чергу, співпрацювала з 2-м відділом головного штабу польського війська».

Із таким досвідом Балицький міг успішно працювати на захопленій німцями території. Німці колишніх поліцаїв запрошували до себе на службу. Ян із табору потрапив у краківське крипо.

У Львові капітан зробив ставку на давніх польських колег. Серед сотні працівників крипо було 7 українців і один росіянин. Оунівське підпілля заслало в поліцію українця Анатолія Шутька, який дослужився до заступника начальника третього комісаріату. Балицький сплавив Шутька в Сокаль, де його заарештувало гестапо за підпільну діяльність.

Із матеріалів допиту Яна Балицького:

«Формально крипо вважалася самостійним каральним органом. Але насправді всім керував шеф львівського гестапо доктор Тайсман. У його підпорядкуванні перебували усі німецькі розвідувальні, контррозвідувальні й каральні органи на території Львівської, Станіславської, Тернопільської і Дрогобицької областей.

У Львові, крім польської крипо, діяли Абвер, угорський розвідзагін, жандармерія, таємна польова поліція, шуцполіція й українська поліція, яка охороняла об’єкти і пильнувала за порядком у місті.

Крім основних функцій, гестапо вимагало від нас розшукувати євреїв і боротися з партизанами та партактивістами».

Про що мовчав шеф крипо

1943 року в ресторані на вулиці Жолкевського у Львові невідомі застрелили співробітника гестапо. Доктор Тайсман підняв на ноги всю каральну машину Галичини. Усі відділи гестапо – український, польський, 114

церковний, інтелігенції, єврейський, паспортний – були орієнтовані на розшук месників. Гестапо збивалося з ніг, але конкретних винуватців акції не могло розшукати. Тайсмана виручив Ян Балицький. Заступник шефа крипо надіслав оперативну інформацію, що вбивство гестапівця – помста українських націоналістів. Відплата фашистських каральних органів була жорстокою. За смерть одного гестапівця привселюдно під стіною за оперним театром німці розстріляли 20 молодих українців.

Арешт у Кракові

За роки війни посланці від Армії крайової навідувались часто. Полковник Штаба не набридав Балицькому інструкціями. Головне – у годину «Х» з підлеглими захопити зброю крипо і перебрати владу у свої руки. Та не так сталося, як планували. Влітку 1945 року Балицький знову повернувся до Львова, але вже під дулом автоматників із НКВС. У нього були документи на ім’я Яна Богуцького. Затримали поліцая у Кракові, де той готувався перейти на нелегальне становище. Півроку тривало слідство. Німець Роберт Рупп із львівського гестапо розказав, що в Тайсмана на столі бачив рапорт Балицького про українців, які в 1943 році розстріляли гестапівця. Майору показали довгий список працівників крипо, яких відзначали горілкою і злотими за впійманих євреїв. За кожного єврея співробітникам крипо видавали по 500 злотих і пляшці горілки. Свідки показали, що затриманих розстрілювали без суду і слідства у дворі поліції. Вирок - 20 років позбавлення волі за співпрацю з фашистами – Яну Балицькому був забезпечений.

Інформацію про співпрацю Балицького з Армією крайовою та участь в операції «Бужа» слідчі до уваги не взяли. У матеріалах кримінальної справи Армію крайову назвали «націоналістичним підпіллям».

Подальша доля Яна Балицького невідома.

Наслідки операції «Бужа» нейтралізував Сталін

Кім Науменко родом з міста Барвінкове Харківської області. Закінчив Хабаровське артилерійське училище, історичний факультет Благовіщенського державного педагогічного інституту. 33 роки прослужив в армії. З 1989 року працює науковим співробітником Інституту українознавства НАН України. Один із провідних фахівців інституту з історії Другої світової війни. Наша розмова проходила в інститутському 115

робочому кабінеті Кіма Єлисейовича.

- Як народилася операція «Бужа»?

- У 1943 році у Лондоні генерал польського війська Сосиковський розробив спеціальний план, який передбачав захоплення Львова і презентацію польської влади перед Червоною армією.

Ще навесні 1944 року було очевидно, що під ударами 1 Українського фронту німці незабаром залишать Західну Україну. Гітлер прилетів до Львова 27 березня і в будинку аграрного університету провів нараду, де вимагав негайно стабілізувати фронт. 30 березня він змістив з посади фельдмаршала Манштейна та призначив керувати групою армій «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Моделя. У Львові операцією «Бужа» керував полковник Філіпковський. У його розпорядженні було майже сім тисяч вояків. Три тисячі у місті. А решта – на околицях.

Річний бюджет Армії крайової становив 35 мільйонів доларів США. Британська авіація регулярно постачала львівським підрозділам зброю і боєприпаси. Тоді як УПА, чи не єдине формування руху опору в Європі, не отримувало допомоги ззовні.

- Чи траплялися сутички з вояками УПА?

- 7 липня польський полковник віддав наказ після відступу німців захопити місто й нейтралізувати підрозділи УПА. Частини АК мали паралізувати будь-які спроби українців захопити Львів. Я б сказав, що виступ мав яскраво виражений антиукраїнський характер.

У листівці АК до своїх вояків говорилося: «Вояки. Ідете карати! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита…Тільки тверда, немилосердна рука польського вояка може врятувати східні землі для Польщі, вигубити злочинців».

- Як поводилось радянське командування, побачивши на деяких будинках польські прапори?

- 28 липня полковника Філіпковського викликали до комісара безпеки Грушка з НКВС. У переговорах брав участь Микита Хрущов. Розмова була короткою: Львів – радянське місто, негайно зняти польські прапори, припинити патрулювання і скласти зброю. Все вище керівництво було заарештоване. Того ж дня в тюрму на Лонцького привезли 300 представників командування Армії крайової. Частина жовнірів погодилась вступити до Війська польського. Хто не захотів, того заслали у Сибір.

30 липня на мітингу біля оперного театру Микита Хрущов за116

явив, що радянська влада принесла львів’янам свободу і щасливе життя.

Польський еміграційний уряд вважав операцію «Бужа» успішною й присвоїв Філіпковському звання бригадного генерала та нагородив найвищою військовою нагородою – орденом «Віртуті Мілітарі».

По суті, наслідки операції «Бужа» нейтралізував Сталін ще 25 липня 1944 року в Москві, коли під час переговорів із польською делегацією Осубка-Моравського на карті олівцем червоною лінію провів кордон на захід від Львова.

Спроби Рузвельта на Ялтинській конференції підтримати лондонський еміграційний уряд Миколайчика та приєднати Львів і нафтовий басейн Галичини до Польщі не увінчались успіхом, бо з рішенням Сталіна погодився Черчілль.

117

Замість епілогу Люди і події Марія Шикітка

Селянка з села Нижня Яблунька Турківського району Львівської області. Написала листа до газети, що колгосп забороняє людям тримати коней. Подає на селян позови до суду і вимагає компенсації за пасовища. Жінка виховувала п’ятеро дітей. Кінь у гірському селі був головним годувальником сім’ї.

Завдяки цій селянці я написав своє найкраще журналістське розслідування. Турківський район не отримував для розвитку всього рослинництва стільки мінеральних добрив, скільки списували на пасовища. Чиновники так викручували селянам руки, щоб були поступливіші. Після листа Шикітки власникам коней у гірських районах дали спокій.

Ігор Юхновський

Львів, відділення Інституту статистичної фізики Академії наук України. 1987 рік. Ще живе СРСР. Ще компартія усім керує. А Ігор Рафаїлович Юхновський, академік, мені пояснює закони суспільного буття: «Кожна замкнена система гине. Це за законами фізики. Тільки цього не пиши. Ще рано».

Леонід Кравчук

Президент Кравчук приїхав до Львова. В’ячеслав Чорновіл не захотів бути намісником – перебрався до Києва, став керувати НРУ.

118

Прес-конференція. Хочу поставити Леонідові Макаровичу запитання. Але переді мною все закінчується. Не стримуюсь і кричу: «Можна ще одне львівське запитання?»

- Давай, - махає рукою Кравчук. Я розхвилювався й кажу:

- В’ячеславе Максимовичу!

Зал вибухає реготом. Кравчук оглядається, де взявся Чорновіл. Горло пересохло, слова не можу видавити. Врешті насилу вичавлюю із себе:

- Вибачте, Леоніде Макаровичу, я хотів тільки спитати, як вам працюється в Києві тепер, якщо на кожному кроці в спину дихає Чорновіл?

Президент засміявся й почав говорити, що не так страшно, коли хтось дихає в спину. Головне, що не в обличчя.

Після прес-конференції колеги жартували:

- Добре ти Кравчука «підколов». Навіть вірити не хотіли: це я від хвилювання, що не дадуть поставити запитання, переплутав Кравчука з Чорноволом.

Леонід Кучма

Єдиний президент, який на моє запитання відповів чистою польською мовою.

У Трускавці я запитав Кучму:

- Дивлюся, як Павло Лазаренко грає роль лідера завзятої опозиції. Він це робить із власної ініціативи чи за вашою, Леоніде Даниловичу, вказівкою?

- Цо за бардзо, то нєздрово, - лаконічно по-польськи відрубав президент.

Генерал Радченко

У президії сидить Василь Дурдинець, перший віце-прем’єр, зліва Радченко, шеф СБУ, справа Деркач, голова Держмиткому.

- Василю Васильовичу, подивіться, що на нашому кордоні робиться. Підопічні Деркача беруть хабарі, а служаки Радченка в той час їх охороняють, - кажу я.

- Є такі факти, - відповідає Дурдинець. Від почутого мені аж посвітлішало. Бачу, Радченко після пресконференції махає рукою: підійди.

119

Не йду. Шеф СБУ сам ступає кілька кроків назустріч. Нахиляється й спокійно каже: «Гадаєш, якщо мене звільнять, то хтось стане краще працювати?» Тут як тут – прискакав Деркач. Почувши дипломатичний діалог, відразу відійшов. Мабуть, подумав, що Радченко мені всипле по перше число.

Юрій Лютак

Закінчив у Балтії училище диверсій МДБ. Служив у Сибіру. Родом з Надсяння. Керував слідством у міській міліції Львова, працював у прокуратурі області. Мало хто знав, яка в Лютака посада. Напроти прізвища значилося одне слово – «старший».

Після навчання дістав завдання влаштуватися на один із львівських заводів. Попрацював вісім місяців слюсарем. Лише після того «легалізувався» в міському управлінні міліції. Напрочуд швидко вирішував будь-яку проблему. Цікавий співрозмовник. Завжди тримав у напрузі. Широкої душі людина. Збирав навколо себе людей різних професій. Завзятий мисливець. Навіть після виходу на пенсію не позбувся своїх «оперативних» звичок. Годинами міг розповідати історії з роботи спецслужб. Був знайомий із працівником транспортної міліції на станції Підзамче, який завербував Богдана Сташинського, вбивцю Степана Бандери. Лютаку належала версія, що тіло вбитого головнокомандувача УПА Романа Шухевича спочатку кілька місяців переховували на території слідчого ізолятора НКВС у Львові.

Болгарин Даракчі

Зона посиленого режиму під Коломиєю. Засуджені захопили один із корпусів й вимагають пресу. Всю ніч я добирався до Коломиї поїздом. Зранку спілкуюся з усіма охочими. Приходить чоловік середнього зросту. Відкрите, щире обличчя. Болгарин Даракчі з Одеської області. Розповідає свою історію. Крав у колгоспі капусту. Уночі на полі зарізали людину. Вбивцю недовго шукали: Даракчі.

- Розумієш, у мене донька із золотою медаллю школу закінчує, а тут – вбивця. Я не вбивав, - більше ні слова не сказав, розвернувся й пішов. Донині не можу забути цей короткий монолог. Навіть вечірня розмова із кількома десятками бунтівників у захопленій зоні під дулами снайперів так не вплинула, як спокійні слова 120

цього в’язня. Наступного дня бунт закінчився без жертв. Спецназ автоматними чергами із холостих патронів зігнав «танкістів» із дахів. А історію болгарина досі не можу забути. Я чомусь Даракчі повірив.

Степан Давимука

Міг зробити блискучу кар’єру державника. Перший голова Львівського облвиконкому часів Чорновола. Доктор економічних наук. Фатальну роль зіграв телефонний дзвінок Кучми. Той просив допомогти організувати зустріч з виборцями. Давимука відповів: у нас є свій кандидат – Кравчук.

Кучму у Львові зустрів тільки Хмара з плакатами «Геть Кучму». Леонід Данилович підійшов, потиснув Хмарі руку й з гумором сказав: «Дякую, Степане Ільковичу, якби не ви, мене б ніхто не зустрів». Давимуці він так і не простив відданості Кравчуку. Усі 10 років президентства Кучми Давимука просидів на другорядній посаді – керівника регіонального відділення Фонду держмайна. І втратив віру у своє майбутнє.

Микола Горинь

Наймолодший з братів Горинів. Керував Львівською областю. З гідністю пройшов через усі випробування. Один із небагатьох колишніх намісників, який залишився для галичан моральним авторитетом. Горинь вже давно на пенсії, але до нього прислухаються, з ним рахуються. Не через посаду. Через мудрість і порядність.

Степан Сенчук

Якби мене попросили назвати прізвище губернатора, який нічого не боявся, то я, мабуть, без запинки випалив би: Степан Сенчук. Відвертий і відкритий. Самовпевнений і наступальний. Блискучий бізнесмен, до якого гроші самі пливли рікою. Владний адміністратор. Не приховував, що хотів бути галицьким олігархом. Досі не названі ні виконавці, ні замовники вбивства Сенчука. За першою версією, Сенчук хотів взяти під контроль 100 гектарів землі «Львівсільмашу» в центрі міста. За другогою – мав очолити Держрезерв України.

Був розстріляний під Львовом з автомата Калашникова.

121

Володимир Здоровега

Попросіть випускників факультету журналістики Львівського університету назвати прізвище викладача, який би міг усіх нас об’єднати. У відповідь почуєте: професор Володимир Здоровега. Талановитий науковець і справжній Вчитель. Я сім років ходив читати спецкурс для студентів-журналістів, щоб після пар поспілкуватися з Володимиром Йосиповичем.

У часи тоталітаризму, коли всі цитували Маркса - Леніна Брежнєва, Володимир Йосипович казав: «Я вважаю». За дві пари ми якось нарахували 150 разів «я вважаю».

Володимир Боденчук

Упродовж багатьох років незамінний головний редактор «Молоді України». Тираж всеукраїнської «молодіжки» за Боденчука сягнув 900 тисяч примірників.

Блискучий редактор і прекрасна людина.

Саме завдяки принциповій позиції Боденчука-редактора Україна в 1990 році дізналася правду про події у Галичині, коли там на виборах переміг демократичний блок і до влади у Львові прийшов В’ячеслав Чорновіл. Партійні газети або замовчували львівські події, або описували їх з погляду через компартійні окуляри. На жаль, хвороба рано вирвала Володю Боденчука з наших рядів.

Софія Кушнір

Моя мама Софія Антонівна Кушнір (дівоче прізвище Андрушко) прожила 86 років. Народила і виховала п’ятеро дітей. Стільки ж дітей народила моя бабуся Пелегія Андрушко. Четверо з них теж мали по п’ятеро дітей. Мама була найкраща кравчиня села Вербівки. Чи не всі сільські дівчата йшли під вінець у пошитих нею сукнях. Досі у хаті зберігається мамина стара швейна машинка німецької марки, яку дід Антон купив перед Другою світовою війною за кілька сувоїв лляного полотна. З допомогою цієї машинки мама з татом – Іваном Максимовичем – утримувала нашу велику сім’ю. Тоді тато в колгоспі заробляв копійки, а мама няньчила дітей. І обшивала сільських модниць. За сукню платили 3 карбованці, за спідницю – півтора. Пенсію селянам видавали по 12 карбованців. За Хрущова ще заборонили по дві корови на одному подвір’ї тримати. Тато відігнав Лису до колгоспу.

122

Федір Стригун

Найпереконливіший аргумент, проти набридлого людям політикування я почув від художнього керівника театру імені Марії Заньковецької - Федора Стригуна.

– Дайте народу спокій! Життя показує, що в тиші й спокої навіть діти кращі народжуються і швидше виростають. Скільки вже можна мітингувати, – мовив Федір Миколайович. Найбільшою проблемою наших днів Стригун-режисер називає падіння людської моралі. Все стали вимірювати грошима.

У Стригуна завжди було відчуття теми – чого хочуть люди. Так у театрі з’явився «Павло Полуботок», «У.Б.Н.».

Олег Гринів

Професор Міжнародного університету в Києві, доктор філософських наук. Мало хто знає, що перша професія Гриніва – юрист. Починав слідчим районної прокуратури. Написав десятки книжок, сотні статей на політологічні теми, про українське відродження. Свого часу я залучив професора до співпраці з «Молоддю України». За аналітичні статті, надруковані в «молодіжці», Олег Гринів став «Журналістом року в Україні».

Саме Гриніву, а не мені, належать такі слова: «У Львівській області до влади прийшла аграрно-ветеринарно-гінекологічна команда. З того приводу з’явився новий львівський анекдот. Чи може губернатор-ветеринар керувати правоохоронними органами? Може, бо там теж є худоба».

Богдан Буца

Державний менеджер, який не любить виставлятись напоказ й піаритися. Родом із Самбірщини. Допоміг своїм землякам у Воютичах збудувати церкву.

Захоплюється живописом і карпатським краєм. Любить старовину.

Працював міністром в уряді України, заступником міністра оборони.

Блискучий аналітик й організатор. У міністерстві оборони відповідав за озброєння. Ефективних менеджерів державного управління такого рівня в Україні набереться зо два десятки.

123

Євген Блажівський

Прокурорську кар’єру зробив на Львівщині. Заступник генерального прокурора України. Коли вся львівська влада колонами ходила до галицького олігарха паритися в сауні, Блажівський навідріз відмовився бути як усі. Прокурору передавали персональні запрошення, а той стояв на своєму. Я прокурор області, а не…

Перед тим олігарх вже змістив одного керівника регіонального управління силового відомства за непоступливість. І прилаштував на посаду свого сусіда з Брюховичів.

Блажівський вистояв. Зробив у столиці блискучу кар’єру.

Володимир Хімей

Єдиний із львівських генералів-силовиків, який збудував у рідному селі на Вінниччині церкву. Попросив друзів – і ті допомогли з коштами. 21 рік пропрацював у розвідці.

Здається, єдиний генерал серед випускників журфаку.

Комунікабельний і відкритий. Зовсім не схожий на представників відомства, в якому працює. Завжди вирізнявся інтелігентністю й почуттям гумору.

Його друзі кажуть: «Не май сто рублів, а май одного друга Хімея».

Іван Васюник

Колишній секретар комітету комсомолу Львівського університету імені Франка. Для земляків досі залишається дивиною, як Іван з Великого Любеня став віце-прем’єром з гуманітарних питань.

Пощастило вчасно потрапити в команду Пинзеника. Після того кар’єра пішла по висхідній. В університеті свого часу сталася непередбачувана подія, яка могла долю Васюника повернути в іншу сторону. Іван з кількома колегами застрягли в ліфті. Й вчасно не поклали квіти до пам’ятника Леніну. У старі часи за таке знімали з посади. Секретар парткому Остап Семків помилував молодих. Васюника вважають одним із власників «Газети по-українськи».

Був єдиним українським високопоставленим чиновником, який не знав, скільки заробляє:

- Треба підрахувати, - відбивався від журналістів.

Разом з молодшим братом захоплюється колекціонуванням творів живопису.

124

Віктор Черномирдін

У колишнього посла Росії в Україні блискуча пам'ять. Звертаюся до Віктора Степановича під час його перебування у Львові: «10 років тому у Москві я поцікавився у вас, прем’єр-міністра Росії, чому з Києвом ви ніяк не можете домовитися. Як би ви сьогодні відповіли на це запитання?

- Слухай. Ну, я тоді тобі відповів. Нема таких питань, з яких Росія й Україна не знайдуть спільної мови, - сказав Черномирдін. Дружина в екс-прем’єра була українка. Посол завжди, і в Москві, і в Києві, дуже делікатно говорив про російсько-українські взаємини. Чого не скажеш про інших російських політиків.

Після прес-конференції Черномирдін підійшов, потиснув руку й запитав:

- Чому не приїжджаєш у Москву? Приїжджай!

Михайло Гладій

За часів Кучми віце-прем’єр з питань агропромислового комплексу. Двічі був головою Львівської облдержадміністрації. Доктор економічних наук. Прикро, що управлінець такого рівня нині перебивається другорядною роботою у ветеринарній службі на кордоні. Найбільше критичних статей я написав про аграрну команду Гладія. Але Михайло Васильович не пішов на підкилимні штуки, щоб нашкодити журналісту. Тільки його заступник намагався автора звільнити з роботи. Після того я вісім місяців друкувався у своїй газеті під псевдонімом «Володимир Петренко, журналіст зі Львова». Головний редактор Олег Медведєв відмовився виконати вказівку олігарха.

Володимир Рубан

Блискучий редактор, автор ряду цікавих газетних проектів. Останні – «Газета по-українськи», журнал «Країна». Має хороше відчуття теми й настроїв людей. Терпеливо працює з молоддю, виховав цілу плеяду журналістів. Хоч сам історик за фахом. Для стовідсоткового успіху біля Володі завжди має бути «мудрий єврей», який би умів заробляти гроші для газети. Талановитий редактор не завжди хороший директор компанії – фізично на заробляння грошей бракує часу.

125

Віталій Сікліцький

Один із найкращих лікарів-травматологів Львова, завідувач другого травматологічного відділення лікарні швидкої допомоги на Топольній. Не відділення, а справжній конвеєр, де людей ставлять на ноги. Взимку ліжка стоять навіть у коридорі. Всі хворі хочуть потрапити до травматології Сікліцького – там працюють найкращі фахівці. Стільки операцій не роблять у жодній лікарні Львова. Я дивувався з витримки Віталія: кожного терпеливо вислухає, дасть пораду. З тих лікарів, які можуть лікувати словом. Хворі з надією і усмішкою покидають кабінет Сікліцького.

Завжди приємно спостерігати, коли людина на своєму місці.

Богдан Ваврик

Призначення Богдана Ваврика, вихідця із Золочівського району, начальником львівського управління СБУ свого часу стало знаковою подією перемін. До Львова завжди присилали «чужинців».

Перед тим ми кілька місяців воювали з начальником прес-центру підполковником Ігорем Паращаком. На одній сторінці газети чотири колонки Паращака – переконливо б’є мене під дих. Поряд мої аргументи – я даю здачі. Пізніше професор Здоровега на парах на наших публікаціях вчив студентів, що таке аргументація в журналістському творі. Ваврик прихилив до себе тим, що, почувши під час знайомства моє прізвище, відразу став у боксерську стійку.

З того приводу мені згадується анекдот. Опери беруть банду. Стрілянина триває кілька годин. Аж тут приїжджає полковник. Підтягнутий, поголений, акуратно випрасуваний. Витягає з кишені білу хустинку. Махає. І йде до бандитів на переговори. За кілька хвилин бандюги виходять з піднятими руками.

– Чого ж ви полковника не застрілили? – дивуються опери.

– Для чого стріляти по розумній людині?

Богдан Шкарада

Керував міською й обласною міліцією у Львові. Як зізнався один з генералів: за 30 років роботи Шкаради в міліції ми на нього не накопали жодного компромату. На диво проста й скромна людина. Ніколи не намагався комусь 126

догодити чи вдаватися до крайнощів.

Пішов у відставку полковником – бо ні перед ким не вислужувався.

Приїхав якось до Шкаради у Львів земляк. Питає по телефону: «Як тебе знайти?»

– Дуже просто: підходиш до вітрини будь-якого магазину, розбиваєш – і тебе відразу привезуть до мене, – пожартував головний міліціонер Львова. БОГДАН ТОКАРСЬКИЙ

Полковник трьох служб – міліції, податкової й митниці. Дідусь трьох онуків. Талановитий від народження самбірець – поет, гуморист і співак. Дружина – Антоніна Семенівна, професор права, доктор юридичних наук, завідує кафедрою університету внутрішніх справ. Мають двох прекрасних синів-дипломатів. Мало хто знає, що медикові зі світовим ім’ям Володимирові Козявкіну, який лікує дітей, хворих на церебральний параліч, допоміг осісти на Львівщині Богдан Йосипович. Відкрила Козявкіна газета «Молодь України», коли розповіла про незвичайного лікаря з Рівненської області, до якого черги шикувалися з самого ранку. Власкор газети Віктор Мазаний, автор сенсаційного матеріалу, звів Козявкіна зі своїм однокурсником Токарським.

БОГДАН КУЧЕР

Співак, композитор і поет з Івано-Франківська. Чудовий журналіст. Нова пісня Богдана «Батьківська хата» стала шлягером у Галичині.

Після служби в армії ми навчались в одній групі на факультеті журналістики Львівського університету. Для першокурсників найважчим предметом була українська мова. Приймала екзамен гроза факультету – професор Олександра Сербенська. Ми вранці йшли з Богданом до університету і дорогою співали пісню «Там, де гори-полонини». А приспів придумали такий: «Олександра Антонівна, дорогенька, по четвірці, по маленькій, ви поставте нині нам, ми хороші хлопці, не по127

збавляйте нас стипендії».

З Богданом у студентські роки підробляли на винзаводі, що на Рогатці. Завантажували вагони. За зміну заробляли по 7 рублів. ІВАН МИХАЛЬЧАК Мій перший вчитель журналістики. Завідував відділом сільського господарства міськрайонної газети в Самборі. Я приносив йому перші замітки. Добра, світла й напрочуд позитивна людина. Душа компанії. Справжній сільський господар. Вийшов на пенсію з посади редактора газети. Живе в селі, має своє господарство. Хто б із земляків до Михальчака не звернувся, той завжди допоможе.

Саме завдяки моєму першому вчителеві я завжди хотів працювати у відділі сільського господарства. Друга після журналістики професія, яка мені подобалася, – агроном.

Інколи шкодую, що не пішов вчитися в сільськогосподарському інституті. СТЕФАНІЯ ПЕТРІВСЬКА Моя перша шкільна вчителька. У Петрівських – вся родина педагоги. Жили в нашому селі й навчали кілька поколінь вербівців.

Про них можна знімати фільми, писати книжки – справжні сільські вчителі. Я пішов до школи не підготовленим. Мама хворіла, нікому було зі мною займатися. Після уроків вчителька несподівано прийшла до нашої оселі. За першу чверть в табелі самі трійки. Як кулеметна черга: тр-тр-тртр. Я з переляку сховався на горищі, прихопивши з собою драбину.

Після пережитого останню чверть закінчив на «4» і «5».

У селі тоді панувало натуральне господарство. Коли не було грошей, у вчительки зошити купували за яйця.

на скрипці. Мельники – це по-вуличному, бо прадід обслуговував сільський водяний млин. Прізвище вуйка Мельника – Павлів Микола.

Павліви гуляли весілля доньки. Дід підійшов до музикантів, взяв у руки скрипку й заграв. По обличчю покотилися сльози. В улюбленій пісні вуйка Мельника були такі слова:

Шо ви мі, музики, не впізнали,

Шо ви мі штаєра не заграли, А я хлопець з-під Самбора… Тато вмер, а мама хора, Гуляю-співаю, як холєра. МИХАЙЛО ПАЦУЛА

Будівничий з Вербівки. Закінчив лише сільську школу, але був майстер на всю округу. Десятки хат збудував у рідному селі. Михайло Пацула реконструював дерев’яну церкву у Вербівці замінив купол. Надзвичайно складна операція. Довелося замовляти потужний кран. Все село переживало: аби тільки майстер не помилився. Пацула розрахував усі деталі не гірше дипломованого інженера.

Ще одним пам’ятником за життя для вуйка Пацули став сільський млин, який не один раз лагодив, - він досі стоїть при в’їзді до села. Вербівка - Львів - Брюховичі - Кузьмина Гребля, 2010 рік

ВУЙКО МЕЛЬНИК

Сільський музикант з Вербівки. На весіллях грав на скрипці, син Іван - на гармошці. Мельники усі досить музикальні. Як у нашій хаті заколядували – аж світло погасло в лампі. Такі голосисті.

Пригадую, як у 80-річному віці вуйко Мельник останній раз грав 128

129

Зміст ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА.................................................................................. 5 ГЛАВА ПЕРША....................................................................................................... 7 Помилка Солженіцина........................................................................................................ 8 Страшилки від Жириновсього......................................................................................... 11 Міфи Росії.......................................................................................................................... 14 Путін заговорить українською…..................................................................................... 17 Росія не здала в оренду 7% земних надр........................................................................ 21 У Верещиці не тренувалися на смертниках................................................................... 24 Так вмирала імперія.......................................................................................................... 29 Преса і спецслужби........................................................................................................... 32 Олігархи з Буркіна-Фасо.................................................................................................. 36 ГЛАВА ДРУГА........................................................................................................ 35 Ракета для олігарха........................................................................................................... 40 Олігарх - це більше, ніж партія....................................................................................... 44 Відсотки і мораль: долар понад усе?............................................................................... 46 ГЛАВА ТРЕТЯ......................................................................................................... 50 Хто припнув Галицького коника..................................................................................... 51 В Галичині розмножуються хамелеони.......................................................................... 59 Що б сказав своїм колегам В’ячеслав Чорновіл............................................................ 62 Команді Януковича дали привід нейтралізувати Галичину.......................................... 65 На Заході побоюються капіталів зі Сходу...................................................................... 69 Президент не поспішає до Львова................................................................................... 72 Так непокірних редакторів заганяють у «стійло».......................................................... 76 Про два крісла, або скільки протримаються Київські варяги....................................... 79 Чого побоюється губернатор-банкір............................................................................... 82 Зміна владних еліт............................................................................................................ 85 Дичині все дозволено....................................................................................................... 88 Як безболісно відірвати чиновника від крісла............................................................... 91 Олімпіада-2022 в Карпатах: реальність чи перерозподіл власності?.......................... 94 ГЛАВА ЧЕТВЕРТА................................................................................................. 98 На бутафорському фронті не вистачило оркестру......................................................... 99 Ви не хочете змінити імідж із залізної леді на добру фею?........................................ 101 Юні «орли» не штовхають з постаментів «динозаврів»............................................. 103 ГЛАВА П’ЯТА....................................................................................................... 106 Таємниці королівського двору....................................................................................... 107 Операція «Бужа»............................................................................................................. 112 ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ............................................................................................. 118 Люди і події..................................................................................................................... 118

130

131

Документальне публіцистичне видання

Богдан КУШНІР ПОМИЛКА СОЛЖЕНІЦИНА Видавець Василь Гутковський Головний редактор Ольга Федченко Комп’ютерна верстка Микола Левицький Директор з виробництва Андрій Василик

Здано на складання 20. 07. 2010. Підписано до друку 26. 08. 2010. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 12,0. Обл.-вид. арк. 12,75. Замовлення № 287. Літературна аґенція «ПІРАМІДА» Україна, 79006, а/с 10989 м. Львів, вул. Промислова, 45. тел./факс: (032) 242-31-31 E-mail: piramidabook@ukr.net www.piramidabook.com

К 34

Богдан Кушнір. Помилка Солженіцина: Документальне публіцистичне видання. — Львів: ЛА «Піраміда», 2010. — 132 с. У Польщі, Чехії, Словаччині швидкими темпами розвивається малий та середній бізнес. Партнерами влади виступають мільйони рядових громадян. У нас навпаки – погоду замовляють кілька десятків олігархів, пише в своїй книзі «Помилка Солженіцина» Богдан Кушнір. В основу книги лягли злободенні публіцистичні статті про корупцію й здирництво у всіх ешелонах влади. Більшість з них побачили світ в авторській колонці Інтернет-видання «Українська правда».

ББК 84.4

ISBN 978-966-441-163-6 132

133