Журнал «Спільне», №9: Майдан: погляд зліва by Editors Commons

Журнал соціальної критики «Спільне» – колективний некомерційний проект, покликаний аналізувати соціальну дійсність у вітчизняному та світовому масштабі. У дев’ятому випуску журналу на тему «Майдан: погляд зліва» ми хочемо вийти зі «зачарованого кола» метання між цілковитими протилежностями думок про (Анти)Майдан. Наша мета — означити певний діалог між критично налаштованими представниками обох таборів щодо їхніх бачень феномену Майдану й Антимайдану та лівих альтернатив їм. Для реалізації цього задуму ми залучили волонтерів із різних середовищ: академічних та лівоактивістських, учасників та скептиків (Анти)Майдану, з Києва та з інших міст і країн.

Колектив «Спільного» висловлює подяку за підтримку у випуску цього номера: Фонду імені Рози Люксембург

Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції. Матеріали журналу соціальної критики «Спільне» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution — Noncommercial — No Derivative Works 3.0 Unported License. Копія ліцензії доступна за веб-посиланням http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0 Ми дозволяємо й навіть вітаємо вільне копіювання та поширення матеріалів журналу (повністю або частково), якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови посилання на «Спільне: журнал соціальної критики». Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено. Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора. Просимо повідомляти редакційну колегію про передрук матеріалів журналу на електронну скриньку: editor@commons.com.ua.

Зміст Редакторська передмова

Витоки Майдану Можливі соціально-економічні наслідки євроінтеграції для України Олександр Кравчук Протести проти міліції та репресивні дії режиму як рушії Євромайдану Валентин Дегтяр «Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил» Інтерв’ю Юрія Дергунова з Гонсало Посо Економічні передумови «Революції гідності» Святослав Сидоренко

Майдан у деталях Солідаризуйся або зникни. Політична суб’єктність на Майдані та Антимайдані Олексій Вєдров

Політика справжності та її межі Олег Журавльов

Участь крайньо правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінки Володимир Іщенко

Сексизм на Майдані Дар’я Попова

Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан 2013—2014 Тамара Марценюк

Медицина спротиву Ігор Волк

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива «Майдан – це свідоцтво абсолютної організаційної нездатності лівих» Інтерв`ю Тараса Саламанюка із Захаром Поповичем

104

«Антимайдан був продовженням Майдану, але без націоналістичної істерії» Інтерв`ю Андрія Мовчана із Денисом Левіном

114

Шляхи лівих у пітьмі: Між регіональними Майданами та Антимайданами Тарас Саламанюк Студентська асамблея: десяток маленьких революцій Ніна Ходорівська Студентські протести Майдану та участь лівих Михайло Слуквін

123

135

144

Майдан і світ: візії та порівняння Окк'юпай Юкрейн! Тактика окупації з Окк`юпай Волл-стріт до Майдану Емілі Ченнел-Джастіз

158

«Українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає» Інтерв`ю Альони Ляшевої з Теодором Пападопулосом

164

«Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують» Інтерв`ю Івана Скорини із Наталією Гуменюк «Що ж стосується самого політичного проекту київського уряду — в Латинській Америці це вже проходили» Інтерв'ю Тараса Саламанюка з Олегом Ясинським Український конфлікт з погляду німецької лівиці – урок вивчено? Іво Ґеорґієв

168

175

179

Рецензії Ізоляціонізм замість антиімперіалізму Рецензія на книгу «Точки займання в Україні: як прагнення США до гегемонії загрожує Третьою світовою війною» Юрій Дергунов

184

«Майдан», якого ви не бачили Рецензія на фільм «Майдан» Ліза Бабенко

187

Додаток: Війна у двері Для чого Росії Крим? Михайло Рижкін

193

«Українська держава поводить себе так, наче не усвідомила, що проблема вимушених переселенців — це дуже надовго» Інтерв'ю Євгенії Козловської із Максимом Буткевичем та Олександрою Назаровою

206

Annotations

214

Редакторська передмова Протестні феномени (Євро)Майдану і Антимайдану так чи інакше зачепили вельми багатьох людей в Україні та світі. Водночас про них є вкрай мало об’єктивної та, тим паче, наукової інформації. Як результат, думка щодо Майдану схиляється до вияву себе у двох екстремумах: або цілковитому його виправданні як народного повстання із закриттям очей на всі вади, або ж тотальній його демонізації як наскрізь фашистського дійства. Те саме стосується і Антимайдану. А особливо все це посилюється на фоні драматичного військового протистояння на Сході України, що окропило ці чвари людською кров’ю. У цій ситуації вкрай важливою є вибудова певної незалежної лівої оптики на Майдан і Антимайдан. Вона не повинна підмінятися полемікою між про- та антизахідними позиціями, а оперувати в поясненнях реальною структурою та практиками політичних суб’єктів, що були представлені там. І саме спробою розробки такої оптики і є цей випуск «Спільного». Наша мета — означити певний діалог між критично налаштованими представниками обох таборів щодо їхніх бачень феномену Майдану й Антимайдану та лівих альтернатив їм. Для реалізації цього задуму ми залучили волонтерів і волонтерок із різних середовищ: академічних та лівоактивістських, учасників та скептиків (Анти)Майдану, з Києва та з інших міст і країн. Таким чином, ми отримали достатньо збалансовану серію матеріалів, що намагаються з різних сторін розкрити феномен Майдану. Зокрема, в першому, вступному розділі випуску йдеться про передумови Майдану. Статті Олександра Кравчука і Святослава Сидоренка демонструють нам соціально-економічні фактори Майдану: які групи виграли від нього і до чого нас веде євроінтеграція. Валентин Дегтяр звертає нашу увагу на поліцейське свавілля як чинник майданівської мобілізації, а марксистський дослідник Гонсало Посо у своєму інтерв’ю розкриває міжнародний, міжімперіалістичний конфлікт Майдану. Другий розділ переводить усі ці міркування в предметне русло: детально і фахово розглядаючи структури Майдану, його (не)прогресивну суб’єктність і «темні сторони». Зокрема, стаття Олексія Вєдрова розкриває перед нами дилему (лівих) політичних суб’єктів Майдану: опинитися на маргінесі або злитися з мейнстрімом. Далі Олег Журавльов досліджує, як формувалася протестна ідентичність Майдану і чому вона так і не реалізувала свій революційний потенціал. Володимир Іщенко подає нам детальний аналіз участі крайньо правих сил в протестах Майдану, яку, на думку автора, не варто недооцінювати. Розгляд «темних сторін» продовжує Дар’я Попова у своєму аналізі явищ сексизму на Майдані. Проблеми дискримінації, зокрема

Спільне (2015, № 9)

гомофобії, піднімає і Тамара Марценюк, яка на основі результатів емпіричного дослідження зображає більш широку (і дещо суперечливу) перспективу участі ЛГБТ-ініціатив на Майдані. Зрештою, розділ завершують рефлексії газорятувальника Ігоря Волка про медичну службу Майдану, в роботі якої йому довелося взяти безпосередню участь. Таку перспективу безпосередніх учасників підхоплює третій розділ випуску, зорієнтований саме на активістів. Спершу Захар Попович і Денис Левін в окремих інтерв’ю висловлюють свої бачення лівих учасників протестних подій Майдану та Антимайдану. Потім Тарас Саламанюк узагальнено досліджує активістський досвід лівих у регіональних Майданах і Антимайданах. Насамкінець Ніна Ходорівська і Михайло Слуквін розмірковують про студентський активізм під час Майдану, його здобутки, невдачі і можливі перспективи. У четвертому розділі ми намагаємося обговорити міжнародний контекст Майдану, для чого звернулися до зарубіжних авторів та спеціалістів-міжнародників. Так, американська антропологиня Емілі Ченнел та грецький політолог Теодор Пападопулос порівнюють Майдан з масовими протестами в себе на батьківщині. Журналістка-міжнародниця Наталія Гуменюк продовжує у своєму інтерв’ю ці порівняння, а інший журналіст Олег Ясинський дає разючий кон траст сприйняття українських подій в Латинській Америці. Про схоже пише Іво Ґеорґієв, пропонуючи нам опис різних ставлень німецьких лівих до Майдану та пізніших подій. П’ятий розділ традиційно зібрав у собі рецензії. Цього разу ними стали критичні огляди двох різних джерел: умовно антимайданівської книжки «Точки займання в Україні» від Юрія Дергунова й умовно замайданівського фільму Сергія Лозниці «Майдан» від Лізи Бабенко. Завершує випуск додатковий, шостий розділ, який зачіпає питання війни у двох матеріалах: спробі політекономічного аналізу анексії Криму Росією від Михайла Рижкіна та інтерв’ю з координаторами гуманітарних ініціатив Максимом Буткевичем і Олександрою Назаровою щодо загальної ситуації з вимушеними переселенцями. Сподіваємося, що наші читачі, незалежно від того, по яку зі сторін геополітичних барикад вони зараз знаходяться, разом з нами спробують уникнути ролі войовничих прихильників того чи іншого табору і знайдуть для себе в цьому випуску щось спільне. Адже ліва емансипативна оптика на явища Майдану та Антимайдану, яку ми тут пропонуємо, в принципі чужа якомусь про- і антизахідному дуалізму, натомість вона послідовно відстоює єдиний інте рес — на жаль, так і не сформований ясно ніде під час цих подій, — інтерес пригноблених, тобто всіх нас.

Витоки Майдану

Можливі соціальноекономічні наслідки євроінтеграції для України Олександр Кравчук

Олександр Кравчук — кандидат економічних наук, аналітик Центру соціальних і трудових досліджень; akravchuk2@gmail.com

На сьогодні зовнішньоекономічна інтеграція є одним із найважливіших питань для українського суспільства. Спроба повороту від декларованого «європейського напряму» в листопаді 2013 року стала відправною точкою Майдану і наступних масштабних соціально-економічних змін. Одним із результатів було усталення євроінтеграційного вектору в зовнішній політиці — підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським союзом. Але, на жаль, обговорення такої інтеграції в основному зводиться до «цивілізаційного вибору» та інших абстрактних понять. Тому актуальним є аналіз саме соціально-економічних наслідків інтеграційного процесу. I. Економічні передумови ратифікації Угоди про Асоціацію з ЄС Перш ніж робити висновки про можливі наслідки євроінтеграції, необхідно проаналізувати, яким є

вихідне положення України в цьому процесі та якими склались її економічно-соціальні умови після отримання незалежності. Загальна динаміка розвитку української економіки та її вага у світовій економічній системі зображені на рис. 1. Отже, незважаючи на певне відновлення з початку 2000-х років, станом на кінець 2013-го Україна досягла лише 70% ВВП від рівня 1990-го року. І це один із найгірших показників серед колишнього СРСР після Молдови. В 1990 році підприємствами України забезпечувалося близько 1,3% від загальносвітового випуску продукції. За останні 22 роки цей показник зменшився понад тричі й складав лише 0,4% за підсумками 2013 року. У чому ж причини такого скорочення? Насамперед – у розриві економічних зв’язків підприємств, які становили єдиний господарський комплекс; у впровадженні неоліберальних методів управління

Витоки майдану

Рис. 1. Динаміка ВВП України та її частка у світовому випуску продукції (Державна служба статистики України 2014; The World Bank 2014)

Рис. 2. Динаміка структурних змін української економіки (Державна служба статистики України 2014)

Спільне (2015, № 9)

Рис. 3. Динаміка валового нагромадження основного капіталу та рівня зносу основних фондів (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

економікою з наступним зубожінням населення і скороченням внутрішнього попиту; в приватизації, яка перетворилася на відверте розкрадання державних ресурсів. Що відбувається з економічною структурою в зазначений період? Які зміни сталися в основних галузях економіки (рис. 2)? Отже, українській економіці за останні 23 роки притаманні такі тенденції: • скорочення частки сільського та лісового господарства з 25,5% до 10,5%; • падіння переробної промисловості, яка складала в 1990 році майже третину всього ВВП, до 13,8% у 2013-му. • стрімке зростання частки фінансового сектору до 5% і сектору торгівлі в понад 3,5 рази до 18,2%. Загалом, відбувалося формування вразливої структури економіки зі значними галузевими диспропорціями, переорієнтацією на сектори з низьким рівнем технологічної переробки і суттєвою залежністю від попиту на зовнішніх ринках. Економіка України все більше характеризується ресурсо- та енергоємністю виробництва, надмірним екстенсивним розвитком добувної промисловості, відсталістю агропромислового сектору, низьким рівнем інноваційного виробництва, відставанням розвитку інфраструктури, відірваністю фінансового сектору від реальної

економіки та неефективним функціонуванням секторів, що забезпечують соціальний розвиток (Павлюк 2012). Особливе занепокоєння викликають тенденції поглиблення деформацій у структурі промисловості та розвиток галузей із застосуванням застарілих технологій. Близько 58% виробленої продукції припадає на нижчий — третій технологічний уклад (виробництво будівельних матеріалів, чорну металургію, суднобудування, оброблення металу, легку, деревообробну і целюлозно-паперову промисловість). Водночас в обсязі випуску продукції вищі технологічні уклади – п’ятий і шостий – складають усього 4% (Василенко 2013). Що ми можемо сказати про перспективи економічного зростання України? Який фундамент для розвитку закладався протягом останніх років в економіку? Для розуміння загальної тенденції варто проаналізувати показник частки валового нагромадження основного капіталу у ВВП, що показує вартість приросту матеріальних активів, які будуть використовуватись у виробничому процесі (рис. 3) Таким чином, останні роки відбувається погіршення структури використання ВВП. Минулого року частка нагромадження в основний капітал зменшилася до 18,2%, а за підсумками I півріччя 2014 року – до 13,9%. При цьому нормою вважається 20-25%, а в разі наявності задач із прискореного розвитку – до 40%,

Витоки майдану

Рис. 4. Динаміка зростання частки імпорту та експорту до ВВП в Україні та Євросоюзі (Державна служба статистики України 2014; Central Intelligence Agency 2014)

як у сучасному Китаї. Отже, замість інвестування в оновлення основних фондів, кошти від випуску продукції споживаються або виводяться закордон. Закономірним наслідком цього стало погіршення стану основних фондів, ступінь зносу яких у 2013 році досяг критичної позначки в 78% і продовжує зростати. Перейдемо від структурних змін в економіці до аналізу зовнішньоекономічних зв’язків. Україна після 1991 року займає своє місце на світовому ринку в ролі експортноорієнтованої країни (рис. 4). Як бачимо з графіку, зростання відкритості характерне як українській, так і для європейській економікам, що відповідає загальносвітовим тенденціям. Проте Україна випереджає ЄС у цьому процесі. Частка імпорту та експорту в загальному випуску із 30% на початку 90-х зросла до 2/3 від ВВП на початку 2000-х і залишається досить високою: 55,4% за показником імпорту та 46,9% – експорту продукції. Це вказує на зростання залежності української економіки від зовнішньоекономічних ризиків і слабкість розвитку внутрішнього ринку. Для прикладу, частка експорту в реалізації металургійної промисловості зросла за останні роки від 73% до 79%, а в сфері машинобудування – навіть більше – з 49% до 74% (Павлюк 2012). Однак зростання експорту відбувалося повільнішими темпами, ніж збільшення імпорту в Україну, що призводило до негативного платіжного балансу з початку 2006 року.

Спільне (2015, № 9)

Вказаний від’ємний баланс зовнішньої торгівлі погашався за рахунок використання золотовалютних резервів (ЗРВ), а також через збільшення зовнішніх запозичень (рис.5). Отже, зростання золотовалютних резервів із початку 2000-х років змінюється тенденцією його скорочення з 2011 року. На правій шкалі зображено один із показників, який характеризує достатність національних резервів – кількість місяців імпорту, які Україна спроможна покрити за рахунок резервів. Як бачимо, починаючи з 2012 року обсяги ЗВР не відповідають необхідним нормативам. Станом на початок листопада 2014 року, навіть з урахуванням нових запозичень від МВФ, українські резерви дають можливість покрити менше двох місяців імпорту. Як наслідок, Україна стає ще більш залежною від іноземних фінансових інституцій. Державний і гарантований державою борг зростає від 20% до 42% ВВП, а станом на І півріччя – до 52,7% з прогнозованим досягнення 100% ВВП на кінець 2014 року. Сума обслуговування та погашення зовнішнього і внутрішнього державних боргів досягла на кінець 2013 року третини від загальнобюджетних витрат. Україна все щільніше потрапляє в замкнуте коло, де отримання нових кредитів необхідне хоча б для погашення попередніх. При цьому зовсім не розглядаються успішні приклади відмови співпраці з МВФ, під тиском якого розіграно не один сценарій руйнування

Рис. 5. Адекватність золотовалютних резервів України за показником покриття імпорту в 2003-2014 рр. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

національних економік і зубожіння населення внаслідок впровадження неоліберальної політики. Такою є коротка характеристика стану української економіки і процесів, які їй передували. Такими є і передумови, які безпосередньо впливають на наслідки економічної інтеграції з Європейським Союзом. II. Прогнозування соціально-економічних наслідків євроінтеграції в рамках Угоди про Асоціацію В IV розділі Угоди «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею» (Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 2014) декларується створення зони вільної торгівлі (ЗВТ), зняття митних та інших перешкод для вільного переміщення товарів і послуг між Україною та ЄС. Дамо аналіз і своє бачення наслідків реалізації даних процесів. Як уже зазначалося вище, Україна має досить відкриту економіку: її розвиток значно залежить від імпортно-експортних потоків. Оскільки наша країна поставлена перед вибором Східного або Західного партнерства, слід дослідити географічну структуру зовнішньоторговельного обороту. Можна виділити два основних регіони зовнішньої торгівлі України: СНД, де понад 99% належить торгівлі з країнами Митного Союзу (Білорусь, Росія, Казахстан), та Європейський Союз. Їхня загальна частка становить понад

2/3 зовнішньоторговельного обороту України. Дослідимо динаміку торгівлі з ними (рис. 6). З графіку бачимо, що як докризовому періоду, так і 2010-2012 рокам притаманні практично рівні темпи зростання експорту до обох регіонів і прискорене зростання імпорту з країн ЄС. Станом на минулий рік частка СНД склала 35% у загальному обсязі торгівлі товарами (22,1 млрд дол. експорту та 27,9 млрд дол. імпорту), Європейського Союзу – 26,5% (16,8 млрд дол. експорту і 27 млрд дол. імпорту). Що стосується торгівлі послугами, то тут Україна традиційно в додатному балансі (рис. 7). Близько 2/3 експорту займають транспортні послуги. Це пояснюється тим, що Україна є транзитною державою і через її території проходять численні міжнародні транспортні коридори з потужними вантажопотоками, в тому числі – нафтогазові від Митного союзу до ЄС. У структурі експорту послуг помітною є тенденція до зростання частки інформаційної сфери (до 6%). Це пов’язано із розвитком галузі ІТ-послуг завдяки використанню низькооплачуваних кваліфікованих кадрів, які залишилися в Україні від системи освіти, котру успішно демонтують під гаслом реформ. Наступне питання, яке слід розглянути, – що саме імпортується та експортується з країн СНД та Євросоюзу, а також які переваги і загрози існують для українських виробників і споживачів. На рис. 8-9 бачимо структуру експорту до вказаних регіонів.

Витоки майдану

Рис. 6. Зовнішньоторговельний баланс товарів з ЄС та СНД. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Рис. 7. Зовнішньоторговельний баланс послуг з ЄС та СНД (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Спільне (2015, № 9)

Рис. 8. Структура експорту товарів до країн СНД у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Рис. 9. Структура експорту товарів до країн ЄС у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Витоки майдану

Рис. 10. Структура імпорту товарів із СНД в Україну у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Рис. 11. Структура імпорту товарів із ЄС в Україну у 2013 р. (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014)

Спільне (2015, № 9)

Таблиця 1. Тарифний захист внутрішнього ринку товарів та обсяги їхнього імпорту в Україні, Російській Федерації та Європейському союзі (WTO Statistics Database 2014) Середньозважений митний тариф, %

Імпорт товарів, млрд. дол. США

Україна

4,5

82,2

Російська Федерація

10,0

277,6

ЄС-27

5,2

2171,4

Україна

9,5

5,8

Російська Федерація

13,3

37,4

ЄС-27

13,2

130,6

Україна

3,7

76,3

Російська Федерація

9,4

240,2

ЄС-27

4,2

2040,8

Група товарів

Всі товарні групи

Агропродовольчі товари

Інші товари

Країна/регіон

Таким чином, експорт до країн СНД загалом більш високотехнологічний. Близько третини продукції – продукція машинобудування. Це насамперед пов’язано зі збереженням певних виробничих ланцюгів між українськими і російськими підприємствами, спільними технічними стандартами в авіабудуванні, вагонобудуванні та важкій промисловості загалом. Вагомою є також частка металургійної промисловості й сільського господарства, адже, незважаючи на низку торговельних війн, українські виробники продовольства займали вагому частку в окремих сегментах російського ринку. Експорт до ЄС більш ніж на половину складається з продукції металургії та агропродовольчих товарів, які займають приблизно однакові долі в постачанні продукції. Продукції машинобудування через інші стандарти якості постачають значно менше, близько 13% — у загальній структурі експорту. На рис. 10-11 зображено структуру імпорту, який надходить в Україну. Тобто Україна є досить залежною від постачання мінеральних продуктів, перш за все енергетичних ресурсів із РФ, які складають більшу частину всього імпорту з СНД. Також завозять у значних обсягах продукцію хімічної промисловості (9%) та машинобудування (10%). Імпорт з ЄС має зовсім іншу структуру. Переважним чином в Україну постачають продукцію машинобудування і транспортного обладнання (33%), а також продукцію хімічної промисловості (28%).

Помітним є зростання обсягів імпорту агропромислової продукції, що збільшився удвічі після лібералізації українського ринку зі вступом до Світової організації торгівлі в 2008 році (для прикладу, за той же час обсяг агрпродовольчого імпорту з СНД зріс на 23,3%). Отже, Україна не змогла за останні роки підвищити ефективність праці та якість продукції для просування високотехнологічних товарів на європейські ринки. Постачання здійснюється в основному у вигляді сировинних матеріалів, які після переробки в ЄС частково повертаються до України у вигляді готової продукції. В торгівлі з СНД спостерігалася краща ситуація через збереження певних виробничих зв'язків і міжгалузеву кооперацію. Це не означає, що консервація таких зв’язків є пріоритетним завданням, адже, крім кількох сегментів, така співпраця відбувалася за рахунок експлуатації українського застарілого обладнання. З урахуванням запуску масштабних програм імпортозаміщення в Росії, а також без значних інвестицій в інноваційне оновлення скорочення випуску на експортноорієнтованих машинобудівних підприємствах в Україні стало б лише питанням часу. Далі спробуємо відповісти на питання, які зміни в економічній структурі будуть відбуватися після впровадження Угоди про Асоціацію і як це вплине на кінцевого споживача. До перспективних можливостей Угоди відносять: потенційне збільшення доступу до ринку ЄС, гармонізацію і підвищення стандартів української продукції.

Витоки майдану

Таблиця 2. Прогнозований вплив встановлення зони вільної торгівлі Україною та ЄС на добробут та ВВП (Одосій 2013)

Сценарій зони вільної торгівлі

Еквівалента зміна добробуту, млн дол. США

Приріст ВВП, %

Україна

ЄС-27

Україна

ЄС-27

A (50% зниження мита для всіх товарів)

461

-0,4

0,01

B (100% зниження мита для промислових товарів, 50% для агропродовольчих)

-86

803

-0,97

0,02

C (100% зниження мита для промислових і агропродовольчих товарів, скасування експортних субсидій)

195

675

-0,17

0,01

D (100% зниження мита для промислових товарів і 100% для агропродовольчих, підвищення ефективності виробництва на 10%, скасування експортних субсидій)

5716

873

7,82

0,002

До загроз: підвищення конкуренції та витіснення українського виробника з внутрішнього ринку, а також втрату існуючих регіонів збуту серед країн Митного союзу. Почнемо з аналізу загроз, які вже справджуються. По факту за перше півріччя 2014 року Україна знизила загальні обсяги експорту до Білорусії, Казахстану і Росії на 26 %, що становить 2,9 млрд дол. США. Імпорт із цього регіону скоротився меншими темпами – на 16%. З іншого боку, помітно значне пожвавлення торгівлі з країнами ЄС, особливо після впровадження односторонніх торгових преференцій у травні цього року для України (Представництво України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії 2014). Експорт зріс на 1,2 млрд дол. США або 12,4%. Імпорт скоротився на 3 млрд дол. США внаслідок зменшення попиту на продукцію, ціни на яку зросли після стрімкої девальвації української валюти. Але загалом зростання експорту до ЄС не компенсувало втрат у східному партнерстві. Сумарне падіння експорту до цих двох регіонів склало 1,7 млрд дол. США, або -8,2%, у порівнянні з I півріччям 2013 року (Державна служба статистики України 2014). Слід підкреслити, що під загрозою опинилися цілі галузі української промисловості. Загальний експорт машинобудування скоротився в 2014 році більше ніж на третину. Зокрема, експорт залізничних

Спільне (2015, № 9)

локомотивів, який становив 4% у всій структурі експорту року, скоротився утричі внаслідок обмежень поставок на російський ринок. Виробництво залізничних вагонів, які на 3/4 залежали від поставок на російський ринок, упало до 300 вагонів на місяць у вересні 2014 (на 76,2% за 9 міс. поточного року). Внаслідок військових дій на Сході й зупинки багатьох хімічних підприємств у зоні військового конфлікту вдвічі скоротився загальний експорт хімічних добрив (на 25% – експорт усієї хімічної промисловості), на третину – експорт чавунних труб, удвічі – експорт сирів після закриття доступу до російського ринку (Державна служба статистики України 2014; Національний банк України 2014). Перейдемо до аналізу можливих переваг впровадження Угоди. Зміна торговельних потоків залежить від зміни бар’єрів у торгівлі, які проголошуються такими, що будуть скасовані після імплементації Угоди про Асоціацію. Поглянемо на різницю між ЄС, РФ та Україною в розрізі діючих митних тарифних ставок перед підписанням Угоди (табл. 1). Отже, в ЄС на перший погляд нижчі загальні митні ставки, ніж в Україні, та майже вдвічі нижчі, ніж у Росії. Щодо агропродовольчого ринку, тут можна було б очікувати збільшення експорту до ЄС внаслідок скасування високих мит на агропродовольчі товари, адже, як бачимо з таблиці, ринок ЄС є більш

Рис. 12. Розподіл зв’язаних митних ставок за розміром в Україні та ЄС для непродовольчих товарів (WTO Statistics Database 2014)

захищеним. Однак потрібно врахувати, що європейські країни досить уважно підходять до визначення розміру митних ставок і в разі необхідності використовують інструмент специфічних мит для захисту внутрішніх виробників (рис. 11). Як видно з рисунку, хоча в ЄС номінально середні тарифи нижчі в порівнянні з українськими, але для найбільш вразливих сегментів (17% від імпорту) сільськогосподарської продукції діють специфічні, неадвалорні мита. Це дозволяє стримувати імпорт і підтримувати національного товаровиробника. На жаль, такий механізм практично не використовується стосовно імпорту європейських товарів в Україну і не передбачається Угодою. Щодо експорту іншої продукції не агропромислового характеру, то ринок ЄС в плані митного регулювання є досить відкритим. Більшість товарів завозиться за мінімальними митними ставками або взагалі без мита (рис. 12). Так, середня ставка мита для сегменту мінеральних продуктів і виробів зі сталі становить 2,0%, хімічної промисловості – 4,6%, олії та жирів – 5,6%, продукції машинобудування – 2,2%. Важливо зазначити, що скасування митних тарифів не буде тотальним, як це зазвичай сприймається в Україні. Вітчизняним виробникам будуть надаватися квоти безмитної торгівлі, які суттєво не вплинуть на ситуацію в торговельному балансі з ЄС, адже частина їх є на порядок меншою за фактичні обсяги

поставок. Наприклад, для кукурудзи – найвагомішої статті сільськогосподарського експорту – передбачається 400 тис. тонн квоти, тоді як у минулому році даного продукту було поставлено у 19 разів більше – близько 7,6 млн тонн (Eurostat 2014). Великі за обсягом квоти надаються Україні переважно в тих галузях, де поставки є малими внаслідок неконкурентності вітчизняної продукції. Безперечно, експорт рослинної продукції (насамперед зернових) до ЄС значно зріс у поточному році, але це викликано скоріше рекордним урожаєм, аніж спрощенням митних процедур для товарів українського походження. Загалом, європейські митні тарифи достатньо низькі й тому не можуть бути головним бар’єром для вітчизняних товарів на ринках Європейського союзу. Значно серйознішою перешкодою є різниця в технічних і санітарних стандартах, система стандартизації і сертифікації та викривлення умов конкуренції в ЄС (широка система державної допомоги виробникам). Оцінюючи торговельну співпрацю з ЄС, слід пам’ятати, що європейці більше зацікавлені у спів праці з країнами-власниками значних запасів сировинних ресурсів і недостатньо розвиненими галузями-виробниками із високою доданою вартістю. Тому для України важливо якомога швидше диверсифікувати структуру експорту з акцентом на високотехнологічні галузі. Інакше буде реалізовано сценарій згортання залишків промисловості з перетворенням

Витоки майдану

Таблиця 3. Вплив скасування тарифів у рамках ЗВТ Україна-ЄС на зміну обсягів виробництва галузей в Україні, % (Одосій 2013)

Галузь виробництва

Сценарій «B» (100% – промислові товари, 50% – агропродовольчі товари), темп приросту, %

Рослинництво

1,96

Тваринництво

-1,87

Сировинні товари

-0,50

Готові харчові продукти

-0,13

Текстильна промисловість

50,4

Легка промисловість

0,37

Важка промисловість

-1,29

Транспорт

-0,65

Інші послуги

-0,95

Всього

4,99

Рис. 13. Розподіл зв’язаних митних ставок за розміром в Україні та ЄС для непродовольчих товарів (WTO Statistics Database 2014)

Спільне (2015, № 9)

України виключно на постачальника сировини, нехай навіть і до Європейського Союзу. У прогнозуванні впливу утворення Зони Вільної Торгівлі з ЄС на загальний добробут населення та виробництво цікаво використати результати економіко-математичного моделювання – зокрема досліджень, виконаних за допомогою моделі Global Trade Analysis Project (GTAP) – глобальної міжрегіональної, багатогалузевої статичної моделі загальної рівноваги (The Global Trade Analysis Project 2014). Ця модель містить унікальну базу даних 113 країн у розрізі 57 товарних груп і 5 факторів виробництва. Вона поєднує в собі дані двосторонньої торгівлі між країнами, протекціоністських заходів, митних тарифів, транспорту та інших індикаторів, що характеризують економічні зв'язки між країнами (табл. 2). У таблиці наведені результати за різних варіантів Зони вільної торгівлі. Як бачимо, Євросоюз виграє у будь-якому випадку за рахунок відкриття доступу товарів на український ринок. Загальне збільшення добробуту для України можливе при лібералізації торгівлі лише за умови значного підвищення ефективності виробництва (сценарій «D»). Ураховуючи зазначене вище збереження обмеження на експорт агропродукції з України, тенденції старіння основних фондів і відсутність дієвих стимулів до інвестицій у високотехнологічні сфери, найбільш імовірним видається реалізація сценарію «В» із відповідними втратами для української економіки і скороченням ВВП. Слід звернути увагу на те, що GTAP розраховує короткостроковий, а не кумулятивний ефект від змін режиму торгівлі; вже згадані зміни у ВВП і добробуті мають статись у перший же рік після запровадження Угоди. Щодо прогнозування конкретних змін у виробництві продукції за галузями економіки, то такі результати моделювання представлені в табл. 3. Отже, в Україні найбільший приріст виробництва (та експорту) може очікуватися лише в текстильній промисловості – близько 50% – і рослинництві – 2%. Тваринництво – один із найбільш вразливих секторів економіки – отримає вигоди лише за умови підвищення продуктивності праці та ефективності використання факторів виробництва, а також відмови від застосування європейською стороною експортних субсидій. Значних втрат зазнають важка промисловість і машинобудування. Звісно, Угода передбачає і ряд позитивних сфер для співпраці – ряд позитивних моментів для спів праці в науковій та освітній сферах. Остаточний

перехід на міжнародні технічні регламенти ЄС має знизити нетарифні бар’єри в торгівлі з третіми країнами. Водночас упровадження цих регламентів вимагатиме відповідних витрат на адаптацію до нових умов, що навряд чи вдасться зробити за короткий термін. Україна бере зобов’язання імплементації основних принципів законодавства ЄС у сфері державних закупівель і розробки ефективної системи боротьби з корупцією, яка на сьогодні роз’їдає весь державний механізм. Впровадження норм ЄС щодо захисту споживачів у національне законодавство має посилити захист їхніх прав в Україні. Проте ці фактори видаються менш важливими, ніж загрози подальшого перетворення економічної структури на притаманну економікам країн «третього світу». Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що Україна не готова до повної лібералізації внутрішнього ринку для товарів з ЄС, адже більшість галузей економіки є неконкурентоспроможними в порівнянні з європейськими. Це загрожує скороченням виробництва та експорту українських товарів, закриттям підприємств відповідним зменшенням робочих місць, особливо в довгостроковій перспективі. Вочевидь, саме розуміння негативних наслідків лібералізації торгівлі з ЄС, потенційне зменшення надприбутків від експлуатації промислового потенціалу країни, а також прогнозоване скорочення ресурсної бази для підтримання соціальних стандартів серед українського електорату вплинули на призупинення євроінтеграційних процесів режимом Януковича восени 2013 року. Тепер же, з аналогічних міркувань, самим Європейським Союзом ініційовано паузу в застосуванні економічної частини Угоди щодо відкриття українського ринку для європейських виробників. Для компенсації можливих негативних наслідків інтеграції необхідно використовувати досвід європейських країн по захисту найбільш уразливих сегментів внутрішнього ринку, застосовувати інструменти державної підтримки і захисту вітчизняних виробників, сприяти їхньому просуванню на зовнішніх ринках, направляти ресурси на розвиток збережених високотехнологічних галузей економіки і пошук нових інноваційних сфер розвитку. На нашу думку, доцільно також було б зберігати багатовекторність у зовнішній торгівлі як запоруку диверсифікації зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних ризиків. А варіант упровадження такого виду Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським союзом загрожує погіршенням і без того не найкращого соціально-економічного становища населення України.

Витоки майдану

Посилання: Василенко В., 2013. "Технологические уклады в контексте стремления экономических систем к идеальности". В: Соціально-економічні проблеми і держава, 1, с. 65-72. Доступ 23.11.14 за адресою: http://sepd.tntu.edu.ua/ images/stories/pdf/2013/13vvoski.pdf. Одосій О. В., 2013. "Перспективи поглибленої вільної торгівлі між ЄС та Україною для агропродовольчого ринку". В: Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Економіка, аграрний менеджмент та бізнес, 181 (4), с. 122–134. Офіційна інтернет-сторінка Державної служби статистики України. Доступ 11.12.14 за адресою: http://www.ukrstat.gov.ua/ Офіційна інтернет-сторінка Національного банку України. Доступ 11.12.14. за адресою: http://www.bank.gov.ua Павлюк А.П., Покришка Д.С., Белінська Я.В. та ін. 2012. Структурні перетворення в Україні: передумови модернізації економіки. Я. А. Жаліла. (ред.). К.: НІСД. Представництво України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії. Щодо

Спільне (2015, № 9)

автономних торговельних преференцій з боку ЄС. Доступ 23.11.14 за адресою: http://ukraine-eu.mfa.gov.ua/ua/ukraine-eu/trade-and-economic/atm. Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Доступ 23.11.14 за адресою: http://www.kmu.gov.ua/ kmu/control/ru/publish/article?art_id=246581344&cat_ id=223223535. Central Intelligence Agency. The World Factbook. Доступ 11.12.14. за адресою: https://www.cia.gov/library/publications/the-world European Commission, Eurostat. Available 11.12.14 at: http:// epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/eurostat/ home/. The Global Trade Analysis Project. Available 11.12.14 at: https://www.gtap.agecon.purdue.edu/default.asp. The World Bank. Available 11.12.14 at: http://data.worldbank. org/topic/trade. WTO Statistics Database. Available 23.11.14 at: http://stat.wto. org/TariffProfile/WSDBTariffPFHome.aspx?Language=E

Протести проти міліції та репресивні дії режиму як рушії Євромайдану Валентин Дегтяр

Валентин Дегтяр— соціолог, співробітник Центру соціальних і трудових досліджень; degtyar.valeks@gmail.com

Від Врадіївки до Майдану самооборони і від вулиці Грушевського до розгніваного Антимайдану — розгортання найпотужніших протестних хвиль в Україні обумовлене не тільки болючими соціально-економічними чи політичними питаннями, а й взаєминами громадян держави із правоохоронними силами правлячого режиму. Сам характер взаємодії суспільства та силовиків у значній мірі визначає динаміку суспільних мобілізацій. В Україні змінилася правляча коаліція, а от чи змінився, по суті, режим — можна дискутувати. Умовно можна сказати, що антимайданівський режим змінився промайданівським режимом, хоча не виключено, що настане час, коли казатимуть: обличчя змінилися, але система залишилася та сама. Важливіше те, що відбувається в широких верствах суспільства, — і тут Майдан справді помінявся місцями з Антимайданом. Другий із них практично канув у небуття, але частина його виродилася у сепаратистський рух. З іншого боку, і початково різносторонній та ліберальний

майданівський рух нині проявляється переважно в одномірному вигляді патріотичних проукраїнських мобілізацій. У цій статті ми проведемо короткий огляд протестних хвиль перед Євромайданом, зокрема протестів проти міліцейського свавілля, розглянемо динаміку придушення протестів і проаналізуємо роль міліції та недовіри до неї з боку громадян як фактори розгортання протестів. Також ми спробуємо порівняти протистояння між Майданом та Антимайданом і між рухом за єдину Україну та сепаратистами. Рушії протестів Перед Майданом-2014 щомісячна кількість мітингів і демонстрацій в Україні поступово зростала. Невдоволення правлінням Януковича накопичувалося серед різних суспільних груп. Виникали протестні хвилі, однак до Майдану вони не поєднувалися в єдиний рух проти режиму.

Витоки майдану

Що визначає силу і розмах протестів? Здавалося б, чим більше людей зачіпає якась проблема, тим більше людей вийдуть на протест. Насправді це не так, бо громадські мобілізації — це процес. Для прикладу, проблеми пенсійної реформи, що підняла вік виходу на пенсію — по-різному для різних категорій працівників, у найгіршому випадку відклавши його на десять років, — викликала лише доволі непомітну реакцію. Наприклад, у 2011 році протестів безпосередньо проти збільшення пенсійного віку було майже стільки ж, як і протестів, пов’язаних із проблемами довкілля. Водночас більшу частку виступів щодо соціальних виплат склали протести чинних пенсіонерів — чорнобильців, афганців, дітей війни та ветеранів праці — щодо гарантій соціальних виплат цим категоріям населення. Вочевидь, поки до пенсії ще далеко, люди не відчувають, що їх зачіпає ця проблема. Також питання в тому, яким чином вони зорганізуються і мобілізуються на протест, яким буде його динаміка. Теорія суспільних рухів говорить про різні фактори, що сприяють розгортанню протестів: наявність протестної організації, висвітлення у ЗМІ, ресурси протестувальників, дії держави тощо. Зосередимося на проблемі взаємодії протестних рухів із репресивним апаратом. Варто враховувати також, що до репресивних дій супроти один одного можуть вдаватися і протилежні табори громадськості. У будь-якій державі репресії, як і протести, існують завжди; різниться їхній масштаб і характер. Схематично можна окреслити такі процеси в суверенному суспільстві: 1) сили режиму прагнуть вберегти режим і пригнічують будь-яку загрозливу для себе протестну активність; 2) два чи більше громадянських таборів змагаються між собою за свою правду; 3) принаймні один із громадських таборів протестує проти режиму, прагнучи в кінцевому результаті здобути в ньому владу, а отже, стати опорою нового режиму. Ці процеси поєднуються: фактично це три виміри того, що відбувається. Ці виміри породжують різні точки зору. Репресії працюють лише до певної межі і мають неоднозначні ефекти — зокрема, вони можуть підігрівати протести і вести до більшої мобілізації людей. Водночас репресії та протести — це змагання. Коли після тривалого пригнічення активності громадян апарат примусу слабшає, ймовірність розгортання громадських виступів зростає (Epstein 2002). Врештірешт, у часи тривалої політичної напруги відбувається гра на підвищення ставок і рівень репресій може легко зрости, але спадатиме дуже повільно, й то лише за сприятливих умов. У Майдані-2014 саме дії міліції виявилися одним із двигунів. Влада за Януковича поступово пригнічувала громадянські протести, прагнучи «розмінувати»

Спільне (2015, № 9)

мобілізаційний потенціал суспільства до чергових виборів. Аналіз репресій проти протестів у 2011—2012 роках виявляє таку логіку силового апарату: зазвичай проти протестних акцій виносилися судові заборони й обмеження; якщо організатори та протестні колективи могли створити проблеми, то з ними працювали «індивідуально» шляхом дискредитації, вибіркових судових позовів, арештів, залякувань; і лише в крайньому разі режим застосовував організовану силу проти активістів у полі протесту, якщо влада сприймала протест як загрозу для себе (Кучма 2013b). Так, влада не гребувала застосовувати силу при згортанні Податкового майдану 2010 року, розгоні наметового містечка чорнобильців у Донецьку в 2011 році. Сили «Беркуту» були застосовані проти кримських татар, які окупували землі під забудову, влаштовуючи так звані «поляни протесту», беркутівці тиснули на мітингувальників проти закону «про мову» біля «Українського дому», виганяли захисників Гостинного двору, відтісняли від урядових будівель студентів під час невеликих протестних кампаній. У 2013 році рівень безпосереднього насильства держави та найманців проти протестувальників зріс, причому таким собі ноу-хау системи охорони Віктора Федоровича стали «тітушки». Використання ж власне «Беркуту» для брутального побиття мітингувальників 30 листопада 2013 року було неочікуваним. За однією з версій, силовики цим свідомо спровокували Майдан з метою попередити очікуваний електоральний Майдан-2015, прагнучи дискредитувати опозицію та вичерпати її сили. Протестні хвилі та репресії перед Майданом Коли Янукович прийшов до влади в 2010 році, опозиція відразу почала говорити про повернення часів кучмізму та прямування до авторитарного режиму. З точки зору реалізації права на мирні зібрання та репресій проти протестів ці заяви мали певні підстави. У порівнянні з періодом від початку проекту моніторингу протестів у жовтні 2009 року, у перший період 2010 року було зафіксоване певне зростання частки негативних реакцій на 100 протестних подій (Іщенко 2011). У цілому цей показник дійшов до відмітки 19 негативних реакцій на 100 протестів на кінець 2010 року. Переважно влада ігнорувала протести, але більш гостро реагувала на виступи, що стосувалися ідеологічних питань та політичної боротьби. Натомість численні соціально-економічні виступи на місцях, як-от короткі страйки або зібрання місцевих мешканців через комунальні проблеми, рідше репресувалися і частіше були успішними, але вони не ставили кардинальних питань щодо зміни місцевої або центральної влади чи засад політики.

Загальна картина негативних реакцій у 2011 році залишилася схожою. Найчастіше переслідувань за знавали активісти націоналістичного спектру (праві) за виступи ідеологічного характеру, зокрема війну з радянськими пам’ятниками; наприклад, гучною справою був підрив пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Також націоналісти нажили проблем через сутички, що трапилися у Львові 9 травня, в день святкування Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У цей день відбувся конфлікт націоналістів із компартією. Російські націоналісти хоч і робили менше акцій, теж деякими своїми діями викликали несхвальні реакції правоохоронної системи. Наприклад, у 2011 році було ув’язнено на три роки двох активістів проросійської організації «Севастополь-Крим-Росія». Цікаво відзначити, що у 2011 році зросла частка протестів на сході країни, зокрема за рахунок активізації виступів чорнобильців за збереження пільг, зокрема в Донецькій області. Однак у 2011 році Схід також у цілому частіше, ніж Захід, зазнавав репресій. На 100 протестів у західному макрорегіоні припадало 17 негативних реакцій, тоді як у східному — 26. Водночас у цей період на Сході порівняно рідше вдавалися до конфронтаційної чи насильницької тактики (Кучма 2012). Отже, масова громадська активність на Сході з болючих приводів зазнавала більших утисків, а простір для низової боротьби був там менший, ніж на Заході, зокрема через тиск репресивного апарату.

Відповідно, коли силовий апарат був розхитаний Майданом, мешканці Сходу скористалися можливістю виступити у спробі позбутися пресу міліції, хоча проголошені приводи для виступів там були зовсім не соціально-економічні, а ідеологічні. При цьому питання рівня необхідної дії для них, схоже, стояло дуже гостро: все або нічого. 2012 рік відзначився виступами чорнобильців та афганців, кампанією проти закону «про мову» Колесніченка-Ківалова, черговим сплеском передвиборчої активності та зростанням частоти розпорошених соціально-економічних виступів. Окрім того, цікавим явищем було протистояння активістів і найманих охоронців (так би мовити, перших «тітушок») довкола Гостинного двору в Києві. У березні хвилю обурення по всій країні викликало зґвалтування і вбивство міліціонерами Оксани Макар у Миколаєві. Порівняно з 2010-м і 2011-м, у 2012 році протестна активність в цілому зросла на 60%. Негативні реакції на протести також зросли, але відносна їхня частка в порівнянні з минулим роком практично не змінилася. Найпоширенішим видом негативних реакцій були затримання активістів чи організаторів (19% випадків), але намітилася тенденція до зростання безпосереднього фізичного протистояння, що мало місце вже у 16% негативних реакцій; так само зросла сумарна поширеність блокування акцій та перешкоджання їм — у 18% випадків (Кучма 2013а).

Витоки майдану

У травні 2013 року трапилася історія з нападом спортсмена-найманця на журналістку під час зіткнення акцій «Свободи» та Партії регіонів — і з’явилося слово «тітушка». У червні — липні відбувалися протести у селищі міського типу Врадіївка Миколаївської області через справу зґвалтування дівчини міліціонерами. Згодом відбулися такі події, як Врадіївська хода до Верховної Ради та Кабінету Міністрів зі спробою почати Врадіївський майдан. ЗМІ писали про штурм райвідділу міліції у Врадіївці розлюченою громадою. Насправді цілісного штурму не було, але люди вчинили акт агресії, розбивши кілька шибок. Міліція застосувала сльозогінний газ. Показово, що після цих подій міліціянти по всій країні почали проводити демонстративні навчання з оборони райвідділів міліції та установ державної влади зі щитами, касками та дубинами за «типовим сценарієм» народного бунту. Ці навчання мали спільну назву «хвиля». У 2013 році частка негативних реакцій дещо зросла. В листопаді 2013-го частка негативних реакцій сягнула 28 на 100 протестів, при цьому абсолютна кількість як протестів, так і репресій зросла в рази за рахунок Майдану (Центр дослідження суспільства 2014a). Протягом Майдану відбулася суттєва зміна загального розподілу тематики протестів. Відповідно, негативні реакції частіше стали викликати протести, пов’язані з ідеологічною, політичною боротьбою та боротьбою за громадянські права. І саме ці протести

Спільне (2015, № 9)

стали значно поширенішими, затьмарюючи соціально-економічні виступи. Майдан, Антимайдан і війна Попри зростання репресій і кричущі показові акти насильства, силовий апарат держави не впорався з Майданом. У жовтні 2013-го кількість протестів сягнула рекордної позначки, близької лише до аналогічного періоду жовтня 2012 року, але загальний розподіл за тематиками протесту не сильно відрізнявся від попередніх років. Жовтень 2013-го — це 423 протести. Причому протестів проти міліції було лише 3%. У листопаді протестів стало 658, а в грудні — більше тисячі. Однак у цілому за листопад частка протестів проти міліції суттєво не змінилася і становила 6%, що не дивно, адже Майдан почався ближче до кінця місяця. Поза всяким сумнівом, мобілізація громадян 1 грудня 2013 року була надзвичайно масовою саме через поширені почуття страху й обурення, відчуття нахабного свавілля правоохоронної системи і керівних осіб. Заклики виходити тоді звучали дуже гостро: «Захисти дітей від “Беркуту”!» У грудні 2013 року вже у 52% протестів були гасла проти міліцейського свавілля! У боротьбі з Майданом правоохоронна система Януковича слідувала звичайному трирівневому підходу: 1) заборона акцій, намагання зробити мобілізації

нелегальними; 2) вибірковий тиск на окремих активістів, організаторів; 3) силовий вплив на вулицях. Усі ми були свідками тих подій і добре бачили, що тодішня влада одразу сприйняла Майдан як загрозу для себе і намагалася придушити його будь-якими способами. До репресій держави додалися й тіньові переслідування, масова участь найманців для залякувань. Варто визнати, що Антимайдан є справжнім суспільним рухом, що відображає певні настрої в суспільстві. Однак політичні очільники та авторитети цього руху доклали зусиль, аби підштовхнути Антимайдан до прихованої мілітаризації та підготовки до громадянського протистояння. Щоправда, те саме можна сказати і про опозицію часів Майдану, що спонукала його формувати самооборону. Попри те, що найяскравіші моменти Майдану відзначені насиллям, більшість виступів майданівського руху мали мирний характер. Власне, більшість виступів Майдану, який повалив Януковича, відбулася в регіонах України, протести ж у Києві становили близько 13% Майдану. Події у столиці відзначалися досить високим рівнем радикальності, і вони відомим чином давали імпульс активності по всій країні. Звісно, регіональні майдани мають свою специфіку — і знову-таки, більшість подій на них були мирними. Саме в Києві і в Київській області добра половина всіх майданівських протестів були конфронтаційними чи містили елементи насильства (Центр дослідження суспільства 2014b). На сході та півдні країни такі дії становили лише близько 22%. У центральній та західній Україні — до 38%. Абсолютна кількість виступів на Сході та Півдні була меншою, ніж на Заході, але вони зазнавали жорсткіших репресій правоохоронної системи та наражалися на більший ризик контрпротестів, виступів Антимайдану та тіньових переслідувань. Протягом Майдану проти Януковича Антимайдан практично не зазнавав державних репресій. Єдине, від чого страждали антимайданівці, — це від майданівців. Громадянські сутички протягом «Русской весны» та протидія держави цьому руху були вже пізніше. Наразі дані моніторингу протестів щодо цього періоду ще обробляються, тому кількісне порівняння репресій проти Майдану та Антимайдану потребує часу. Все ж зараз важливо відзначити, що Майдану варто дивитися в дзеркало, щоб не стати анти-Антимайданом. Як свавілля правоохоронців та боротьба проти поліцайщини стали фактором, що збурив громадян і призвів до Майдану, так само й агресивні дії захисників постмайданівської коаліції можуть наживати їм непримиренних ворогів.

Звісно, розгортання сепаратистського руху було, серед іншого, обумовлене сплеском почуття страху та відчуття ображеності щирого Антимайдану, поєднаного з бажанням швидкого реваншу. Простіше кажучи, якби не Майдан, усе могло бути інакше і цього би не було. Але, як відомо, історія не знає умовного способу. Так само можна сказати, що якби не «Русская весна», то війни би не було. Важливо підкреслити інше: зараз саме час зупинитися та сприяти миру. До певної міри прихильників «Русской весны» треба зрозуміти, бо соціальні процеси мобілізації Майдану й Антимайдану та проросійських виступів в Україні мають багато спільного коріння. Одним із таких корінців є зневіра суспільства у правоохоронну систему. Коли силовий апарат держави був розхитаний Майданом та різкою зміною керівної верхівки, тривалий репресивний вплив на Сході впав, тож громада Сходу отримала змогу нарешті висловитися про наболіле і позбутися тиску міліції. Щоправда, проблема на Донбасі ускладнена порівняно високою криміналізованістю суспільства, а також участю самих колишніх правоохоронців в утверджені альтернативних систем управління, що нівелювали правоохоронну систему як функцію держави для захисту громадян та втілення верховенства права. Треба визнати, що на сході країни серед сепаратистів справді є частка (невідомо яка — і хочеться вірити, що невелика) людей, яким є за що справедливо ненавидіти нинішню владу та суспільство, яке підтримує бойові дії. Цим людям не пощастило. Можливо, вони бачили несправедливість, по-своєму гіршу за приниження студентів на Майдані. Все-таки у їхніх містах йде війна. Попри значний вплив сусідньої держави у розгортанні конфлікту, він таки частково громадянський і базується на автентичних настроях. Наше суспільство було вимушене воювати, однак треба знати необхідну межу оборони. Отже, окремі випадки свавілля добровольчих батальйонів або офіційних сил правопорядку чи військових у зоні конфлікту чи поза нею можуть бути не менш ганебні, ніж поліцейський «оскал» режиму Януковича і системи корумпованої безкарності. На жаль, не факт, що мирна та масова ефективна мобілізація може відбутися і досягти результату у відповідних випадках. Хочеться лише вірити в те, що з часом суспільства закономірно стають гуманнішими та сумліннішими.

Витоки майдану

Посилання: Іщенко, В., 2011. “Загальний аналіз протестної активності в Україні”. В: Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу, жовтень 2009 — вересень 2010. Київ: Центр дослідження суспільства. Кучма, О., 2012. “Репресії проти протестів”. У: Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2011 року. Київ: Центр дослідження суспільства. Кучма, О., 2013a. “Негативні реакції на протести та інші репресії”. У: Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2012 року. Київ: Центр дослідження суспільства. Кучма., О., 2013b. “Пізнати супротивника: коли влада буде придушувати протести?” В: Центр дослідження суспільства. Доступ 7.11.14 за адресою: http://www. cedos.org.ua/uk/protests/piznaty-suprotyvnyka-kolyvlada-bude-prydushuvaty-protesty.

Спільне (2015, № 9)

Центр дослідження суспільства, 2014а. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2013 року. Доступ 7.11.14 за адресою: http://www.cedos.org.ua/ system/attachments/files/000/000/041/original/CSR_-_ Protests_in_2013_-_29_Apr_2014.pdf?1399981680. Центр дослідження суспільства, 2014b. Статистика протестних подій Майдану: учасники, географія, насильство. Доступ 7.11.14 за адресою: http://www. cedos.org.ua/system/attachments/files/000/000/051/ original/CSR_-_Maidan_-_9_Jul_2014.pdf?1404905306. Epstein, J.M., 2002. “Modeling civil violence: An agent-based computational approach”. In: Proceedings of the National Academy of Sciences, Vol. 99, Suppl. 3. Available 7.11.14 at: http://www.uvm.edu/~pdodds/files/papers/others/2002/ epstein2002a.pdf.

«Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил»

Інтерв’ю з Гонсало Посо Розмовляв Юрій Дергунов Переклали Наталія Мартиненко та Ярина Одинак

Гонсало Посо — викладач департаменту європейських та міжнародних досліджень Королівського коледжу в Лондоні, автор публікацій з питань марксистської теорії імперіалізму та російської зовнішньої політики. Його книжка «Геополітика капіталізму» виходить у видавництві Pluto Press у 2015 році; gonzalo.pozo-martin@kcl.ac.uk

Юрій Дергунов: На пострадянському просторі саме поняття геополітики асоціюється з ультраконсервативним, правим дискурсом (чудовим прикладом тут може послужити Олександр Дугін), тому в наших прогресивних колах геополітику прийнято вважати псевдонаукою. Ваша ідея про марксистську геополітику може здатися більшості наших читачів парадоксальною. Отже, чому саме геополітика (а не просто міжнародні відносини чи глобальна політекономія) і як має виглядати саме марксистська геополітика? Гонсало Посо: Я чудово знав про темну історію геополітики, коли починав працювати з нею… Вона тягає за собою важкий ланцюг, яким вона прикута до расизму, експлуатації та насильства європейського

імперіалізму, і навіть до пізнішого нацистського експансіонізму (хоча я думаю, що цей останній зв’язок був навмисно перебільшений після Другої світової війни). Як завжди, зараз геополітичний дискурс цілком природний для різноманітних правих, націоналістичних рухів. Дугін, про якого Ви згадували, — лише один приклад із сьогоденної Росії, але є ще багато таких прикладів по всій Європі (скажімо, погляньте на Олександра Рара в Німеччині). І звісно, які б не були конотації цього терміна, не можна говорити про повернення геополітики в США: адже, за іронією долі, у США вона ніколи й не зникала, навіть якщо якийсь час мала дуже погану репутацію. Зараз про неї пишуть, викладають її та відстоюють як розважливий підхід до глобальних справ багато

Витоки майдану

інтелектуалів, які мають владу, та пов’язані з ними дослідницькі інститути: наприклад, Волтер Рассел Мід, Роберт Каплан (який зараз є членом Комітету радників Відділу оборонної політики держдепартаменту США — разом із Генрі Кіссінджером та Чаком Хагелом) або — ймовірно, це більш відомі випадки — автори на кшталт Збігнєва Бжезінського чи Джорджа Фрідмана. Тож якби ви сказали мені: «Геополітика — це ультраконсервативний фетиш», то я б великою мірою погодився з цим. Але про яку «геополітику» ми говоримо? Під «геополітикою» ми маємо на увазі специфічну течію політичної географії, яка розвинулася протягом останнього десятиліття ХІХ — перших десятиліть ХХ століття; зачинателями цієї течії були Альфред Мехен у США, Фрідріх Ратцель у Німеччині, Гелфорд Маккіндер у Британії та Рудольф Челлен у Швеції (саме останній із цих дослідників ввів термін «геополітика»). Ця геополітика — класична геополітика — та її сучасні варіації більш-менш об’єднані своїм географічним детермінізмом, своєю тривожною фіксацією на конфлікті та великій стратегії, своїм державоцентризмом, своїм європоцентризмом і своїм прагненням служити владі, а не критикувати її. Водночас геополітика з усіма її варіантами та конотаціями значно ширша, ніж це конкретне визначення. З сімдесятих років цей термін став досить популярним серед політичних кіл в медіадискурсі й охоплював майже всі явища, якось пов’язані з боротьбою могутніх держав. У результаті багато міжнародних подій отримують означення «геополітичні» (особливо в період кризи): «геополітичне суперниц тво», таким чином, вважається властивістю світової системи як вона є — і, як Ви могли помітити, воно завжди «поновлюється», завжди «повертається», коли світ стає войовничим чи трапляються особливо небезпечні зміни. Так думають більшість людей і багато політичних діячів. І найголовніше, що в нашій прогресивній лівій критиці зовнішньої політики, імперіалізму, гегемонії тощо ми також схильні говорити про геополітику в цьому другому сенсі: залежно від того, кого ви спитаєте, вона буде вважатися більш чи менш центральною властивістю сучасного капіталізму «як він є», яка на щось впливає, яка «в системі» і яка тісно пов’язана з війною та дипломатичними кризами на кшталт тієї, в центрі якої зараз перебуває Україна. Річ тут ось у чому: «геополітика», реакційна псевдонаука, достеменно чужа та дошкульна для читачів «Спільного». Але хоч ми й прокляли її і відмежувалися від неї, геополітика в більш широкому сенсі та її наративні схеми нікуди не ділися, і ми все ще могли б звертатися до неї в критиці західного чи російського експансіонізму. З цієї причини у мене

Спільне (2015, № 9)

є відчуття, що прогресивна політика має працювати над віднайденням критичного та — передусім — диференційованого поняття геополітики, корисного для нашого аналізу міжнародної політики; але також варто поєднувати використання цього поняття з хорошим розумінням капіталістичних відносин влади та експлуатації. Те, що я тут (доволі амбіційно) називаю «марксистською геополітикою», — це те, що я вважаю суттєвим внеском до марксистської теорії імперіалізму. Це прагнення підтримувати усвідомлення, що геополітика — це ключова й цілком реальна риса капіталістичної міжнародної системи. Методологічно розробка цього питання належить до сфери, яку можна назвати глобальною політекономією. Я особисто тримаюся «геополітики» попри всі її брудні конотації та численні примхливі повороти, бо я вважаю, що наші теорії імперіалізму потребують приділяти більше уваги тій переважно територіальній арені, на якій розігруються сучасні протистояння — це дуже важливий момент, бо держави у певному сенсі є частинами інфраструктури, яка уможливлює (і потенційно може ускладнювати) відтворення капіталізму. Я найбільш зацікавлений саме в цьому питанні просторових конфігурацій капіталізму і їхнього «місця» в капіталістичній системі міжнародних відносин. Простір, територія здобувають геополітичну вагу для політичних діячів. Цей процес я, слідом за Анрі Лефевром, волію розглядати як «виробництво» геополітичного простору: на різних рівнях і в різні часи частини політичної географії капіталізму перебудовуються і трансформуються через схеми накопичення всередині них. Класові відносини певного типу, конкретні класові об’єднання розташовані в конкретних просторових конфігураціях. Крізь призму різних ідеологічних фільтрів та понять вони перекодовуються в зовнішньополітичні пріоритети. Це пояснення в двох словах того, що саме я називаю «марксистською геополітикою». Я не стверджую, що цей процес є в серці всіх сучасних форм міжнародного суперництва, але я справді думаю, що це — один із важливих елементів деяких сучасних проявів імперіалізму. Наприклад, я думаю, що це суттєвий чинник приєднання до Росії шматка української території в Криму, а також подальшого втручання Росії в події на Сході України. Капіталізм творить страхітливий світ за своєю подобою: він, так би мовити, перетворює географію під себе, робить і переробляє просторові умови, в яких він сильнішає або ж ламається. Просторовий аспект є тим (не єдиним і не завжди основним) рушієм імперіалізму, на якому я хочу наголосити і який, я думаю, може допомогти нам розібратися в питаннях зовнішньої політики.

Ю.Д.: Під час нещодавніх марксистських спроб теоретизувати імперіалізм з’явилася ідея про співіснування «двох логік» імперіалізму — економічної та територіальної. Наскільки я зрозумів, Ви критикуєте цей поділ як вторгнення політичного реалізму1 в марксистську теорію. Як Ви пояснюєте позірну автономію зовнішньої політики капіталістичних держав, яку зазвичай не можна звести до інструментальних міркувань просування інтересів окремих фракцій національного капіталу? Г.П.: Підхід «двох логік» був помітним елементом внеску Девіда Гарві до великого відродження марксистських теорій імперіалізму (Harvey 2003). Він розрізняв капіталістичну логіку конкуренції та відділяв її від територіальної логіки конкуренції, яку він розумів, у загальних рисах, як інтереси та мотиви державного апарату та дипломатії. Для Гарві ці дві логіки неможливо звести одну до одної. Тобто в цьому підході заховане чуття, що зовнішню політику капіталістичної держави не можна (чи не варто) тлумачити просто як вираження інтересів правлячого класу (чи панівних фракцій національного капіталу). З цієї точки зору імперіалізм — це результат злиття цих двох логік. На мою думку, це був великий крок уперед у нашому розумінні імперіалізму — важливіший, ніж будь-що інше, бо він продемонстрував, що марксистська критика міжнародних відносин зовсім не мусить бути редукціоністською та економічно детерміністською. Для мене проблема не в тому, що я гадаю, ніби все мусить зводитися до капіталу. Для мене проблема якраз у тому, що Ви назвали «позірною автономією зовнішньої політики». Безсумнівно, багато з того, що думають чи роблять діячі зовнішньої політики, ніяк не пов’язане з класами. У цьому широкому сенсі зовнішня політика справді автономна. Деякі зовнішньополітичні рішення можуть не мати нічого спільного з економічними інтересами, деякі навіть можуть бути абсурдними, божевільними, примхливими, незрозумілими… Це не означає, що вони не окреслені ідеологічними, інституційними чи, що найважливіше, економічними рамками, які все одно формують їх і надають їм певної раціональної мотивації — якими б недалекоглядними чи капризними вони не були. Уявлення про ці рішення як або інструментальні, або автономні може бути оманою. Я не знаю нікого з 1 Політичний реалізм — концепція в теорії міжнародних відносин, що виходить із уявлення про міжнародні відносини як силову конкуренцію держав з метою захисту національних інтересів; при цьому розуміння національних інтересів є позаісторичним та абстрагується від класового змісту політики. — Прим. ред.

лівих, хто б думав, що зовнішня політика — це просто інструмент, тобто що бізнесмени приходять до Міністерства закордонних справ і кажуть чиновникам, що тим робити. Водночас я не думаю, що хтось із нас серйозно вважає її повністю автономною, тобто гадає, що вона ніяк не пов’язана з економічними інтересами та політекономією. Вибір між прямолінійним інструменталізмом та автономією може виявитися доволі штучним і непотрібним. Хоч багато зовнішньополітичних рішень і не є явно (або зовсім не є) пов’язаними з класовими інтересами, все ж не можна заперечувати, що багато інших рішень очевидно інструментальні: наприклад, мені важко (та й просто здається непотрібним) розглядати левову частку зовнішньої політики США щодо Латинської Америки у ХХ столітті якимось іншим чином. Великою мірою вона відверто, безкомпромісно інструментальна — я маю на увазі зокрема їхню політику в Центральній Америці. Потім, зовнішня політика може здаватися автономною, але насправді бути опосередковано інструментальною — такою я вважаю російську зовнішню політику щодо України сьогодні (про це я більше розповім нижче). Така політика часто інструментальна, але в кращому разі лише у складний чи непрозорий спосіб, зазвичай з купою дискурсивних («російська великодержавність») та інституційних (гіперпрезиденціалізм) опосередкувань, які необхідно ретельно розшифровувати. Опосередкованість не означає, що на зовнішню політику не впливає класовий контекст. Тож частиною нашого аналізу імперіалізму мусить бути певна робота з розшифровки в рамках з’ясування, чи в даному разі йдеться про справді автономну від будь-якого класового інтересу політику, чи про сильніші або слабші, більш чи менш успішні прояви інструментальності. Знову-таки, я думаю, нам варто визначити, що ми тут розуміємо під «інструментальністю»: є різні ступені інструментальності. Під цим терміном ми можемо мати на увазі, що капіталісти контролюють зовнішню політику, що вони просто впливають на неї, що вони тільки намагаються впливати з більшим чи меншим успіхом, або ж що класові інтереси визначають широкі рамки політики і надають їй загальний сенс. Очевидно, що вплив класових інтересів на зовнішню політику відрізнятиметься залежно від контексту і ситуації. Наприклад, санкції проти Росії з боку ЄС у кінці липня (які, до речі, підтримує Конфедерація німецьких бізнесменів — попри збитки, яких зазнає через ці санкції передусім німецький бізнес) були запроваджені тому, що європейські уряди більше не могли нічого не робити проти Путіна, коли двісті цивільних громадян ЄС (переважно голландців) загинули у збитому малайзійському літаку. У цьому вузькому

Витоки майдану

сенсі дане рішення було вмотивоване суто політично — це схоже на автономне рішення, і саме по собі, якщо брати його ізольовано, воно таким і є (хоча, звісно, це були обмежені санкції, які ретельно оминали питання газу). Але чи справді політичні причини для введення санкцій нівелюють економічну значущість України для ЄС? Звичайно, ні. Знову ж таки, я повернуся до цього згодом. Мені здається, що, не забуваючи про всі ці розрізнення, корисно відштовхуватися від припущення, що зовнішня політика принципово інструментальна — через архітектуру капіталістичної держави, тиск приватних інтересів, соціальний склад політичних діячів, зв’язок між бюрократією і класами тощо. Але слід бути обережними: я припускаю, що ця інструментальність не безпосередня чи прямолінійна, не постійна чи цілковита і не завжди послідовна. Усе це зводиться до доволі банального твердження: зов нішня політика ніколи не провадиться у класовому вакуумі. Проте з цього не випливає, що зовнішня політика просто зводиться до класових інтересів. Ю.Д.: Нещодавня анексія Криму здається в якомусь сенсі відновленням застарілих схем міждержавної конкуренції та імперіалізму. Деякі марксистські теоретики, схоже, зовсім відкидали можливість такого повороту у своїх підходах до сучасного капіталістичного імперіалізму. Як це вписується у ваш підхід до капіталістичної геополітики? Як можна пояснити цю анексію і які це має наслідки для нашого ширшого розуміння імперіалізму? Г.П.: Ніхто — ні марксисти, ні немарксисти — не очікували анексії Криму… Водночас я пам’ятаю, як Джон Керрі скаржився: «Не можна у ХХІ столітті поводитися так, наче ти в ХІХ — вторгатися в країну на цілком вигаданих підставах». Звісно, це зіграло на руку Путіну, якому залишилося просто посміятися з цього і вказати на очевидну іронію. І він був абсолютно правий, коли так зробив: факт у тому, що анексії — не таке вже й рідкісне явище. Фокус у тому, як ми називаємо захоплення землі, коли воно трапляється: термін «анексія» ми зазвичай застосовуємо для випадків, які Захід не схвалює (Росія називає анексію Севастополя і Криму возз’єднанням, і цей термін, звісно ж, має зовсім інше, практично визвольне чи спокутувальне забарвлення). Також важливо, хто саме здійснює такі захоплення земель: наприклад, коли Туреччина у 1974 році захопила Північний Кіпр, це спричинило велику бучу, наслідки якої дають про себе знати донині, — але її навіть не виключили з НАТО, яка і далі щедро наділяла Туреччину своєю військовою підтримкою та допомогою. Анексії трапляються

Спільне (2015, № 9)

доволі часто, і в ХХ столітті їх було повно. ХХІ століття почалося з двох значних військових окупацій, одна з яких, в Афганістані, триває досі. Це як у тому старому (1995 року) фільмі «Підозрілі особи» (The Usual Suspects), знятому Браяном Сінгером, у якому Вербал Кінт — персонаж, роль якого грав Кевін Спейсі, — сказав: «Найбільшою на всі часи витівкою диявола було переконати всіх, що його не існує». Ліберальна самопрезентація в цьому сенсі — сатанинська: вона досі переконує багатьох людей, що територіальна агресія, анексія, імперіалізм тощо — це «старі» форми міжнародної конкуренції, які залишилися в минулому, а на зміну їм прийшов ліберальний космополітизм, демократія та ринок. Так, наче дев’яності стали нормою в сучасній історії капіталізму, чи так, ніби у дев’яностих усе і справді було гладко і прекрасно. Але, як знову підтвердив Крим, щоразу, коли ліберали проголошують смерть геополітики, має статися щось, що віщує її повернення. Як Ви зазначили, є й марксистські версії смерті геополітики, і я думаю, що частково це тому, що ліберальна глобалізація стала надто популярним сюжетом у дев’яностих, яка призвела до певного непорозуміння щодо ролі національної держави в сучасних міжнародних відносинах та безперечного становища американської гегемонії  — навіть для марксистів. Але я думаю, що коли ми перейшли у ХХІ століття, багато з цих теорій втратили свою первісну привабливість: з плином часу, схоже, стає дедалі складніше і складніше заперечувати, що імперіалізм — безпосередній, територіальний, неліберальний і дедалі більш розколотий і конкурентний. Щодо Криму: я не знаю нікого, хто може сказати, що очікував цього, але все ж таки деякі люди були більш готові до певної форми відкритого зіткнення між Росією та Заходом щодо України. Коли Росія зазіхнула на територіальний суверенітет Грузії влітку 2008 року (Абхазія та Північна Осетія), це не були власне анексії, але щось дуже схоже. Дуже цікаво, що Медведєв тоді стверджував, ніби те рішення Москви про втручання мало гуманітарні мотиви, — в російському стилі — це звучало так, наче ця війна стала результатом кремлівської версії вільсоніанізму2. Далі, одним із ключових аспектів війни у Грузії в серпні 2008 року було те, що була залучена військова техніка та зброя НАТО, хай навіть сили НАТО не воювали з росіянами безпосередньо. Таким чином, це була «війна за довіреністю», так само, як те, що зараз відбувається на Донбасі, — це війна через посередників 2

Йдеться про політику визнання права націй на самовизначення, проголошену президентом США Вудро Вільсоном під час Першої світової війни. — Прим. ред.

між українськими силами та їхніми радниками з Заходу з одного боку та сепаратистами, за якими стоїть російська зброя, підмога та добровольці, — з іншого. Звісно, Крим набагато важливіший у тривалій перспективі, на мою думку, і його анексія запевне була більш видовищною: пригадайте імперську помпезність у Єкатерининському залі Великого Кремлівського палацу під час церемонії минулого березня. Ви питаєте, як це все вписується в мій підхід до капіталістичної геополітики, і я дуже радий, що Ви про це питаєте. Кілька років тому ми з моїм другом Алексом Коласом опублікували дуже коротку статтю під назвою «Цінність території», де ми говорили про марксистську геополітику (Colás and Pozo 2011). Я нескромно посилаюся на неї тому, що в ній ми використали коротке дослідження-приклад — Україну. Ми стверджували, в кінці двохтисячних, після кількох раундів «газових воєн», геополітичний розкол між Росією та Заходом тимчасово інтерналізувала внутрішня політика України (ми про це написали у 2010му), але цей стан затишшя важко підтримувати. На цю коротку статтю було кілька відповідей, автори яких майже одноголосно критикували те, що ми говорили. Один із цих критиків, який загалом робив дуже влучні коментарі, не погодився з нашим ставленням до України. Він зазначив, що ціла низка геополітичних текстів попереднього десятиліття ще з дев’яностих пророкували виникнення конфліктів через Україну, наприклад, «Велика шахівниця» Бжезінського (2000), але всі ці передбачення ніколи не збувалися. У 2010 році, попри всі зловісні застереження, війна не навідалася в Україну, тож який сенс відроджувати геополітичний порядок денний? Як усе змінилося всього за кілька місяців: зараз ми можемо чітко побачити, якою крихкою та спірною була стабільність та цілісність України з часів здобуття незалежності. Як і будь-хто інший, я ніколи не думав, що Росія просто візьме й забере собі Крим, але я вважав, що відкрите зіткнення цілком можливе, особливо після 2008 року. Я боюся, що ми зараз знову в непередбачуваній зоні. Ця анексія нагадуватиме про себе ще довго та важко: зараз це ключова задача для безпеки Європи, і вона залишатиметься актуальною впродовж наступних десятиліть. Тим часом наслідки Євромайдану призвели до переважно погано висвітленого у ЗМІ громадянського конфлікту у вашій країні — з більш ніж тисячею жертв серед цивільного населення і десятками, а може й сотнями тисяч внутрішньо переміщених людей. Велика кількість цих жертв — це, звісно, результат російського імперіалістичного втручання, але багато що стало й прямим результатом «антитерористичної операції» української армії, яку направляли та підтримували США та їхні

західні союзники. Я пишу це з півдня Польщі, де — і, мабуть, це не дивно — про відповідальність України та Заходу, на наш сором, ніколи не згадують. Довгострокові наслідки цього насильства будуть переслідувати Європу протягом наступних десятиліть. Це і є справжня актуальність капіталістичної геополітики на нині. У більш широкому сенсі, у межах нашого ширшого розуміння імперіалізму, криза говорить на користь її актуальності: імперіалізм є (внут рішньо)капіталістичною формою організованого міждержавного суперництва, яка іноді набуває територіальних, безпосередніх форм. Якщо говорити трохи конкретніше, криза також оголює геополітичні межі Європейського Союзу — не тільки його потенціалу до зростання, але й його уявлення про себе як постмодерний, посттериторіальний і постгеополітичний простір: подобається це нам чи ні, Брюссель зараз є однією зі сторін небезпечного протистояння з Росією. Він уже не може заперечувати, що мусить обороняти свої постгеополітичні прагнення геополітичними засобами. В часи ширших економічних та політичних розколів усередині ЄС це стало справжнім ударом по Європі, що змушена ще раз подивитися у дзеркало на власні суперечності. Що ж до власне пояснення анексії у короткостроковій перспективі, я гадаю, Росія просто зрозуміла, що їй за це нічого не буде, і зробила це — а її дії на Донбасі були вже більш обережними та непрямими. Як можна виснувати з нашої дискусії до цього, причини анексії — це не безпосередні економічні переваги, адже, за винятком хіба що Севастополя, Крим буде коштувати Росії більше, ніж принесе прибутку, — в цьому сенсі ситуація не надто відрізняється від випадку з Південною Осетією та Абхазією, що їх економіка практично повністю залежить від субсидій Москви. Є деякі очевидні політичні переваги анексії для Росії: чорноморський флот, миттєве піднесення від російської національної ейфорії, ілюзія відновлення глобальної гордості Росії тощо. Але це побічні переваги. Я думаю, що Крим найкраще розглядати як крок у стратегії Росії, націленій на те, щоб залишити від українського територіального суверенітету лише зовнішню оболонку — шляхом маніпуляцій етнічними конфліктами та економічними проблемами. Насправді все, у певному сенсі, дуже просто: якщо Україну не може більш-менш прямо контролювати Москва, тоді її не зможе контролювати й Київ. Однак дуже швидко виявилося, що шанси відтворити кримський сюжет на інших територіях на Чорному морі мізерні. До речі, чудернацьке повернення терміна «Новоросія» мало б бути досить переконливим для будь-кого, хто досі сумнівається у важливості геополітичного аналізу. Ця неспроможність повторити кримський сценарій

Витоки майдану

стала очевидною й на Донбасі, де відтворення референдуму про незалежність спрацювало лише частково та по-іншому. Тамтешні події почали розвиватися у власному небезпечному напрямі. В усякому разі, я думаю, що Крим не був ключовою метою сам по собі — хоч події в ньому й однозначно встановлюють статус чорноморського флоту, і я впевнений, що Крим може притягнути дуже цікаві неоліберальні утопії, в яких реалізуватиметься манія величі Росії у спів праці з зовнішнім, переважно китайським капіталом. Я ставлю на те, що після анексії Крим буде приваблювати багато економічної уваги і внаслідок цього, якщо говорити простими словами, буде «перезавантажений» як геополітичний простір. Окрім цього, Крим був тактичним ходом з точки зору стратегічних цілей Росії в Україні — і я повернуся до цього згодом. Ю.Д.: Якими є стратегічні цілі Росії щодо України? Чи вона зацікавлена в подальшому розділенні її території? Г.П.: В довгостроковій перспективі Росія ніколи не сприймала — і в якомусь сенсі не може сприйняти — незалежну Україну, яка може вийти з зони впливу Москви. Причому офіційно для цього нібито є як історичні, так і стратегічні причини: розширення НАТО на схід, ідея про Україну як частину Росії, а також російське населення, що залишилося на території України після розпаду Радянського Союзу. Ці причини важливі самі по собі, але не слід забувати, що вони чудово відповідають економічній ролі України в російській політиці та економіці. Безсумнівно, Україна є ключовою транзитною країною для експорту російського газу в Європу, значним ринком сировини, промислових та сільськогосподарських товарів, а також джерелом працівників-мігрантів. В цьому сенсі важливі питання історії, ідентичності, стратегічних планів і тому подібне чудово накладаються на схему виживання російського капіталізму. Тому Росія мусить намагатися втримати свої позиції в Україні, підриваючи контроль київської влади над її територіями, щоб іще більш дестабілізувати та поляризувати українську політичну систему та щонайменше бойкотувати будь-яку ініціативу, що може призвести до тіснішої інтеграції України в ЄС чи НАТО. Зверніть увагу, що багато політичних дій Москви в Україні з початку року, ймовірно, в тривалій перспективі виявляться контрпродуктивними. Проте Кремль та правлячий клас Росії воліє, щоб Україна залишалася в російській зоні впливу, тому вона скоріше підбурюватиме громадянський конфлікт у вашій країні, ніж допустить її відхід у зону впливу НАТО, під опіку ЄС чи під економічне панування Заходу. Частиною

Спільне (2015, № 9)

цієї політики є усунення будь-якої можливості виникнення російського Євромайдану в Москві, особливо після підйому різношерстого опозиційного руху, що відчутно вплинув на російську політику в 2010—2011 роках. Є ще один аспект: намагання побудувати економічну та політичну альтернативу ЄС, що переважно сприяла б інтересам російського капіталізму та правлячої еліти. Цей контрпроект — Євразійський економічний союз. Одна з причин рішення Москви анексувати Крим та протиставити власну позицію позиціям Заходу в Україні стосується захисту цього контрпроекту. Путін вже заявив, що не зацікавлений в подальших поділах територій чи анексіях; якщо ви вірите йому, то ця відповідь є вичерпною. В будь-якому разі російський капіталізм та російська держава зацікавлені в тому, щоб економіка України була надовго пов’язана з Росією. Навіть якщо вона не прагне подальшого поділу територій, їй усе одно необхідно далі дестабілізувати країну та підривати владу Києва — і цієї мети останнім часом добре вдається досягати. Проте це все поставило Путіна в надзвичайно складне становище. Після того як збили малайзійський літак, під загрозою опинився сплеск його популярності, пов’язаний із анексією Криму: з точки зору пропаганди та довіри Путіну дуже важливо, щоб його не вважали безпосередньо задіяним або частково відповідальним за це. Отже, з одного боку, Путін мусить послабити підтримку сепаратистів у Луганську та Донецьку. Але якщо він зовсім відступить, це буде сприйматися як поразка. Крім того, у себе вдома Путіну доведеться стикнутися із наслідками цільових санкцій проти російської економіки — можливо, не відразу, але в середньостроковій перспективі точно. Економіка Росії цього року в кращому разі не зростатиме: відтік капіталу та негативний баланс прямих іноземних інвестицій за перші чотири місяці цього року майже сягнули рівня всього 2013 року. Ми не знаємо, яких збитків завдадуть Росії ці санкції. Я бачив лише дуже приблизні оцінки, які до того ж серйозно різняться між собою: найнижча оцінка — менш ніж 100 мільярдів доларів, а найвища (за версією The Economist) — більше трильйона. Коли росіяни безпосередньо відчують цей спад на собі в найближчі кілька місяців, імперська ейфорія почне спадати, і тоді тиск на Путіна, ймовірно, ще посилиться. Проте в цій ситуації Путін не може здати позиції, які досі утримував, бо це гарантуватиме гучну перемогу Обамі, Меркель та іншим. У результаті ми стикаємося з суперечністю: хоч Путін і заявив, що не прагне нових поділів території України, може статися, що він не зможе вийти сухим із води без нових вторгнень в Україну. Паралельно з написанням цих рядків

я читаю репортажі, які дозволяють припустити, що Росія може готувати виправдання (на основі гуманітарних міркувань) для мобілізації згуртованих на російській стороні кордону військових сил і провокування нової інтервенції. Тож усе ще не можна відкидати можливості прямого військового втручання з боку Росії. Тим часом, ймовірно, ми спостерігатимемо кілька запізнілих і надто нерішучих дипломатичних кроків. А також переформатування російської підтримки сепаратистів у Донецьку. Боюся, що Росія та Захід розв’язали в Україні події, які перевершили будь-які їхні очікування. Відтепер, наскільки я бачу, у них більше немає генерального плану дій, тож ми заглиблюємося у сферу непередбачуваних ризиків та насильства. Частково це відбувається також і тому, що на ЄС та США чекає непросте майбутнє. Жорсткіші санкції відтепер сильніше битимуть по європейській, ніж по російській економіці, — а ЄС не може дозволити собі такого ризику. Низка «сліпих рішень» з обох боків запустила дуже спантеличливу динаміку розвитку подій, і прагнення до деескалації в таких умовах зовсім непевне. Ю.Д.: Як Ви можете пояснити російську зовнішню політику? Кому вона найбільш вигідна? Чим вона вмотивована — інтересами фракцій російського капіталу чи інтересами державної бюрократії? Г.П.: Перш за все, на мою думку, важливо відзначити, що, хоча деякі фракції капіталу і державної бюрократії різні за походженням, переконаннями і поведінкою, в політекономії країни переважає висококонцентрований сплав фінансових, промислових і бюрократичних інтересів. Функціонально вони працюють разом як правляча еліта чи, якщо завгодно, клас — в тому сенсі, що політична влада та економічна вигода не завжди чітко розділені, і часто одне використовують для здобуття іншого. Ці дві групи, бюрократи та бізнесмени, працюють у тісному симбіозі: бюрократія покладається на бізнес, коли справа доходить до реалізації політики, а бізнес спирається на тісні зв’язки з державою для забезпечення і росту прибутків. Ці групи тісно пов’язані з державою з метою розбагатіти за рахунок простих росіян, структуровані довкола гігантських обертових дверей між приватною діяльністю та державними установами — і все це за густою завісою корупційних взаємодій. Серед академічних дослідників міжнародної політики Росії прихід Путіна до влади розглядають як зміну правил гри, що позначає відхід від десятиліття повного безладу та імпульсивних рішень Єльцина. І цю очевидну новоявлену наполегливість у міжнародній політиці зазвичай пояснюють за допомогою трьох

факторів. Перший фактор — це послідовне зростання міжнародних цін на нафту після 2000 року, що дозволило економіці Росії (яка, як відомо, спеціалізується на видобутку вуглеводнів) відновитися після руйнівних наслідків переходу до капіталізму за західним зразком: погасити зовнішній борг, накопичити величезні валютні резерви, взяти під контроль інфляцію, досягти відносно здорових темпів зростання ВВП (принаймні до 2008 року) тощо. Про другий фактор говорять часто — це харизматичне лідерство. Путін — людина з ведмежою силою, непохитний, патріотичний лідер, відданий справі внутрішнього та міжнародного відновлення Росії. Путін – з вовчою хваткою, що «наведе порядок». Коротше кажучи, Путін – як анти-Єльцин. Зауважте, що містичний ореол Путіна почав тьмяніти після 2009 року, проте з березня цього року його рейтинги злетіли до нових висот. Анексія Криму посприяла Путіну в коротко- та середньостроковій перспективі. Нарешті, багато авторів виділяють третій фактор — більш наполегливу державницьку, націоналістичну ідеологію, в центрі якої — ідея російської «великодержавності». Нове сприйняття національної ідентичності також включає елементи неоєвразійства та класичних геополітичних кліше. Ці елементи надзвичайно важливі, і вони мають цілком реальні наслідки, проте не можуть самі по собі пояснити розвиток зовнішньої політики Росії, адже будь-яка зовнішня політика є не тільки і не стільки дискурсивною практикою. Подібно до інших державних практик, зовнішня політика в будьякому її формулюванні чи здійсненні є складним процесом, на який впливає міжнародне середовище, економічний контекст, інституційні рамки та багато інших суб’єктів та владних відносин. Загалом зовнішню політику Росії, на мою думку, варто розглядати як опосередкований продукт суспільства, дискурсивні й інституційні елементи якого не менш важливі за економічні — і все ж переважна більшість досліджень російської зовнішньої політики насправді не беруть до уваги саме економіку. Я про це вже писав, але мені дуже подобається один приклад, у якому репутацію Путіна як людини, що «наводить порядок» і відновлює великоросійську могутність, приймає та підкреслює ключовий сектор економіки — енергетика. Ось що в 2001 році говорив про Путіна Алекперов, тодішній голова «Лукойла»: «Ми, компанія “Лукойл”, вважаємо себе національною російською компанією, і ми не сприймаємо ідеологію поділу на приватні, державні та інші компанії. Ми без пафосу визнаємо, що кожен зроблений нами протягом останніх десяти років крок спрямований на боротьбу за нову Росію з прагненням враховувати національні інтереси нашої країни». Я не можу

Витоки майдану

не сміятися, коли це читаю: саме тому, що ця фраза якраз переповнена пафосом. Алекперов і компанія — частина хижацької еліти, що викачує гроші з російської економіки ще з 1992 року. Оскільки їх найбільше цікавить швидкий заробіток, вони радше схильні розширювати свій вплив на контроль енергетичної інфраструктури інших компаній та економік, ніж вдосконалювати та модернізувати власний сектор. У пострадянському просторі — і, звичайно, Україна є яскравим прикладом цього — така інфраструктура досі існує на перетині кордонів, що виникли в результаті розпаду СРСР, — і тут з’являється російський президент Путін, який визначає енергетику як ключ до відновлення Росії і робить впевнені кроки до регіональної інтеграції з центром у Росії. Водночас ідеологія путінізму здебільшого прагматична: вона поєднує авторитарні політичні цінності (наприклад, сумнозвісну «суверенну демократію» Суркова) з відвертою відданістю «капіталізму на амфетамінах». Путінські репресії дисидентів і «диктатура закону», переслідування таких осіб, як Ходорковський, абсолютно неандертальський погляд його еліт на соціальні права (особливо гомосексуальність) і багато іншого повністю сумісні з пропорційним оподаткуванням, жахливим рівнем корупції, вступом до СОТ і зростанням кількості мільйонерів на квадратний метр у Москві. Бізнес розуміє, що Путін — єдиний, хто може сполучати всі ці крайнощі — та так, щоб знайшлося місце для всіх (за умови, що вони не намагаються повалити президента). Тож міжнародна політика Росії є продовженням путінізму з його крихкою рівновагою між розгнузданими бізнес-інтересами та нетерпимістю до опозиції. По суті, російська внутрішня та зовнішня політика залежать від жменьки сильних гравців, які встановили своє економічне та політичне панування і не стерплять ані слова проти нього — саме тому, що їхні економічні привілеї так тісно пов’язані з їхнім політичним статусом. Ю.Д.: Якою є ширша картина міжімперіалістичного змагання за Україну? Якою мірою дії Росії були реакцією на тиск імперіалізму США та ЄС, як, наприклад, стверджував Грегор Гізі3? Якими, на Ваш погляд, є інтереси правлячих класів США та ЄС щодо України та Росії? Г.П.: Загалом я погоджуюся з думками Гізі про Україну: прямо засуджуючи дії Росії, він, тим не менш, чітко критикує лицемірство та ляпи Заходу. Проте я думаю, 3

Йдеться про відомий виступ впливого німецького політика Грегора Гізі в Бундестазі: https://www.youtube.com/ watch?v=skyAQpvf_R0. — Прим. ред.

Спільне (2015, № 9)

що ліві антиімперіалісти легко піддаються спокусі надмірної толерантності до так званої «російської захисної позиції» або «геополітичного права Росії на самооборону» від небажання Заходу зважати на неї. Кожен лівий має чітко уяснити собі, що Росія не має жодного права на українську територію, жодного права втручатися в справи України і жодних підстав сприяти гуманітарній катастрофі, що розгортається на сході країни. Так, звісно, США та їхні європейські союзники були приголомшливо недалекоглядними та товстошкірими. Всім відомо, що питання України є особливо болючим для Москви, тож дії Брюсселя і Вашингтона просто мусили спровокувати реакцію Росії та розкол в Україні. Хоча членство України в ЄС насправді ніколи серйозно не розглядали в Брюсселі, тим не менш, ЄС чомусь заздалегідь вирішив, що прийняття його пропозиції минулої зими — то певна справа. Сам договір містив низку пунктів, зокрема щодо питання фінансових інвестицій, які викривають його справжню сутність: це неоліберальна отрута під соусом обіцянок про демократію, модернізацію та тіснішу інтеграцію з Заходом — тобто насправді там важко знайти якісь покращення для українців, яким вже й так довелося пережити двадцять років бездарного управління економікою, корупції та неоліберальних реформ. Всі, хто сподівається дочекатися економічного процвітання громадян України внаслідок тісніших зв’язків із ЄС, обманюють себе. І навпаки, багато людей у Криму та Східній Україні очікують підвищення рівня життя внаслідок тісних зв’язків із Москвою. Скажу ще раз: це, в тривалій перспективі, — небезпечні фантазії. Економічна роль, відведена Україні в уявленнях Європи чи Росії, — периферійна та підлегла роль ринку, з якого можна отримувати зиск, та джерела дешевої робочої сили, яку можна експлуатувати. З березня європейські чиновники показували хороші результати на риторичному фронті, але жалюгідно провалили завдання стулити докупи бодай якийсь план ефективної відповіді на дії Росії. Навіть Обама з його відносно серйозними намірами (президент США і сам був під тиском різних політичних сил у своїй країні) не зумів згуртувати європейців для дій проти Москви. Тільки після збитого в липні малайзійського літака — трагедії, яка забрала життя двохсот громадян ЄС, — подальше замовчування стало політично неможливим для Лондона, Парижа, Рима чи Берліна. Але поки Захід далі обговорює наслідки свіжих антиросійських санкцій чи нових зустрічних санкцій з боку Росії, Схід України дедалі глибше падає у прірву гуманітарної катастрофи. Те, що стверджує Гізі, частково нагадує те, на що з часів розпаду Радянського Союзу, а особливо після

2000 року та під час «кольорових революцій», скаржиться російська політична еліта та її хор журналістів: втручання Заходу в пострадянський простір, повзучий унілатералізм США, маргіналізація інших важливих голосів (вочевидь, Росії) в глобальному урядуванні, ерозія уявного розподілу зон впливу часів Холодної війни з розширенням НАТО, відмова Буша ІІ від договору про обмеження систем протиракетної оборони і, зрештою, безлад і нестабільність, у які все це, а також Ірак і Афганістан, втягнуло світ (від глобального терору до заворушень на Близькому Сході після Арабської весни). У російському зовнішньополітичному дискурсі також є тривала традиція критики Заходу за нескінченні цинічні переконання, що розширення НАТО та ЄС зовсім не спрямоване проти Росії і, звісно, не націлене на створення західної сфери впливу в пострадянській Європі. Хорошим прикладом такої аргументації є репліка Сергія Караганова: «Західні чиновники відкинули саме поняття сфер як застаріле, тим часом вони постійно розширюють свою "неіснуючу" сферу впливу. Я знаю, що багато хто на Заході вірить або хоче вірити їхнім словам. Але в Росії та решті світу, яка живе за іншими правилами, це протиріччя сприймається лише з глузуванням і недовірою». Багато що з цього справдилося під час поточної кризи. Насправді західне політичне втручання неприк рито тривало в перші місяці 2014 року, попри очевидну небезпеку підкинути дров у вогонь, і навіть коли ставало дедалі ясніше, що в Євромайдані брали участь небезпечно праві (давайте без натяків — фашистські) елементи. Ні Обама, ні Меркель, ні, звичайно, Туск і його міністр закордонних справ Сікорський, здавалося, не відчували великих труднощів при безпосередній взаємодії з ультранаціоналістами, водночас публічно засуджуючи порушення демократичних свобод у кримському референдумі. «Антитерористичні» операції, що нині проводяться в Східній Україні, знову-таки, відбуваються під пильним наглядом та за допомогою американських і європейських політиків. Вони також несуть відповідальність за ні в чому не винних громадян, які там гинуть. Отже, так, США та ЄС справді втручаються, вони справді загрожують Росії та поводяться абсолютно лицемірно й безвідповідально. Гаразд, але ж те, що багато хто в Росії пропонує у якості протиотрути, — так само огидно: заново окреслити власні «легітимні» сфери інтересів Росії і відновити «концерт імперій»4 4

Тут проводиться аналогія з так званим «Європейським концертом», або Віденською системою міжнародних відносин, що встановилася після Наполеонівських воєн та полягала у політиці балансу сил та співпраці між провідними європейськими імперіями. — Прим. ред.

(або великих держав), що наведе у світі певний порядок і стабільність. Іншими словами, кому взагалі потрібні ці українці, зі сходу вони чи з заходу? Російська правляча еліта діє з тою самою нестерпною імперською зарозумілістю, за яку вона критикує Захід, — щоправда, вона принаймні не намагається стверджувати, що її національні інтереси універсальні. Звісно, Захід справді загрожує Росії: США та європейські союзники послідовно намагаються домінувати в політичному та економічному вакуумі, що виник після Холодної війни, і несуть відповідальність за багато чого з того, що пішло не так під час переходу Росії до капіталізму. Але будь-який натяк на те, що Москва внаслідок цього має право використовувати інші народи як буфер чи заново утверджувати свою «легітимну» сферу впливу в країнах, які вона зневажливо називає «ближнім зарубіжжям», — це просто образа для загального людського розуміння порядності, не кажучи вже про те, що це глибоко консервативна інтелектуальна реакція, яка стає вкрай небезпечною, якщо її проголошують із прогресивної платформи. Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил: це проекти еліт, які цинічно маніпулюють націоналістичними почуттями для власної короткострокової вигоди. Цей аналіз важливий тому, що в ньому прослідковується чіткий висновок: антиімперіалістична позиція, як завжди, полягає в тому, щоб підкреслювати капіталістичну природу цього конфлікту, щоб зрозуміти, що це їхній конфлікт, щоб не ставати на чиюсь сторону в ньому, а натомість спробувати налагодити громадянську та робітничу солідарність попри всі геополітичні розколи. Саме прогресивні сили на Заході, в Росії і передусім в Україні мають це зробити — на тлі таких важких і несприятливих умов, які я можу тільки уявляти. Те, що саме цій справі (разом із численними антивоєнними платформами по всій країні) зараз віддані багато українських активістів, свідчить про їхню сміливість і ясність ідей. Ю.Д.: Які варіанти розвитку геополітичного конфлікту можливі в світовій капіталістичній системі? Чи має якусь слушність ідея про падіння гегемонії США і/або підйом впливу «Решти»? Наскільки ймовірна військова ескалація міжімперіалістичного конфлікту? Г.П.: Наскільки я знаю, однією з очевидних відмінностей між марксистською теорією геополітики (і, ширше, нашими теоріями імперіалізму) та класичною геополітикою є те, що наш аналіз глибоко закорінений в історичних та соціальних поясненнях, а не в географічному детермінізмі. Це означає, що ми не

Витоки майдану

маємо (і не прагнемо мати) прогностичних теорій. Я кажу це тому, що один із сучасних прихильників класичної геополітики Джордж Фрідман із дослідницького центру Stratfor хвалиться, що він може оцінити, плюс-мінус, якими будуть ключові поворотні події в міжнародній політиці протягом «Наступних ста років» (Фридман 2010). Я думаю, що є кілька речей, які ми можемо з більшою чи меншою певністю знати про майбутній стан справ у міжнародній політиці, але я вважаю, що все це дуже гіпотетично, динамічно та невизначено. Тому я хочу чітко прояснити: те, що я зараз говоритиму, — це не пророцтва. З ранніх двохтисячних можна спостерігати історичну тенденцію поступового послаблення здатності США до забезпечення безперечної підтримки їхньої зовнішньої політики та співпраці в її рамках. З цієї точки зору я думаю, що першим специфічним елементом, який доклався до ерозії американської гегемонії, — це Ірак і Афганістан, вся ця історія з Війною проти терору. Ці політичні дії були повною катастрофою для Америки. З часів 9/11 міжнародна довіра та підтримка США неймовірно впала, а опозиція до США у світі дедалі зростає. Більше того, Америка виставила на загальний огляд власні суперечності і лицемірство. По-друге, міжнародний капіталізм уже сьомий рік кульгає крізь економічну кризу. Один із найбільш очевидних наслідків економічного спаду — це подальше послаблення економіки США та ЄС, і це мало дуже помітний вплив на зовнішню політику та військовий потенціал, залишаючи осторонь послаблені політичні апетити до нових іноземних інтервенцій. По-третє, економічні наслідки глобальної економічної кризи є нерівномірними: значної частини збитків зазнав Захід, що дозволило принаймні усвідомити більш тісну економічну конкуренцію і відносний підйом держав БРІКС. Дуже важливо, що криза призвела до зросту ваги інших незахідних держав у глобальному урядуванні, зосередженому довкола Великої двадцятки. Не зрозумійте мене неправильно: я не стверджую, що Китай, наприклад, стане наступним гегемоном у ХХІ столітті. Аналогічно російська економіка також втягнута у глибокі суперечності та форми залежності від глобального ринку, як і Бразилія, Індія та інші — кожна країна по-своєму. Але конкретна форма

Спільне (2015, № 9)

неолібералізму, яка стала основою західної ідеологічної гегемонії під проводом США після розпаду Радянського Союзу, внаслідок кризи розлетілася на друзки, більше не є взірцем для наслідування, і способи протистояння цій вищості Заходу стають дедалі чіткішими. Якщо ми згадаємо середину дев’яностих, то побачимо помітну тенденцію зростання економічного, політичного та ідеологічного протистояння Заходу. Важливо відзначити, що — і це в якомусь сенсі узгоджується з марксистською теорією імперіалізму — жоден із основних конкурентів США не втілює альтернативу неоліберальному капіталізму. Іншими словами, суть теперішнього імперіалістичного протистояння — в загостренні конкуренції між різними капіталістичними державами, деякі з яких є більш авторитарними та напористими. Тож ця міжнародна система дуже нестабільна, і особливо в умовах дискредитації ліберального космополітизму (наприклад, політичний мейнстрім у Європі дедалі тісніше затиснутий з обох боків), звісно, існує ймовірність військової ескалації. Крим і Україна у 2014 році — дуже чіткий сигнал про те, що потенціал відкритого конфлікту зараз звучить у крещендо. Існує більш широкий системний контекст, у якому деякі з традиційних параметрів міжнародної політики зміщуються. Територіальні суперечки та вторгнення, які мають більш безпосередній просторовий характер, ймовірно, стануть більш помітними протягом наступних десятиліть, ніж будьколи у двохтисячних чи дев’яностих, — чи йдеться про відкриття Арктики, чи про суверенні диспути на Східнокитайському морі, чи про нові проблеми на пострадянському просторі. Не буду надто драматизувати, але глобалізований капіталізм — нерівномірний, розколотий і пригноблюючий — ніколи не міг забезпечити гарантій миру та стабільності. Ми щойно тільки згадували Велику війну 1914 року. Саме цей конфлікт спричинив розвиток марксистської теорії імперіалізму. Не зрозумійте мене неправильно, я не маю на увазі, що ми на шляху до Третьої світової війни, але я переконаний, що подальший розвиток критики капіталістичного імперіалізму нагальний зараз так само, як тоді. 21 серпня 2014 року

Посилання: Бжезінський, З., 2000. Велика шахівниця: американська першість та її стратегічні імперативи. ІваноФранківськ: Лілея-НВ. Фридман, Дж., 2010. Следующие 100 лет: прогноз событий XXI века. Москва: Эксмо.

Colás, A. and Pozo, G., 2011. “The value of territory: Towards a Marxist geopolitics”. In: Geopolitics, 16(1), pp. 211-220. Harvey, D., 2003. The New Imperialism. Clarendon: Oxford University Press..

Витоки майдану

Економічні передумови «Революції гідності»

Святослав Сидоренко Редагував Юрій Лєбєдєв

Святослав Сидоренко — економічний аналітик, випускник КНУ імені Тараса Шевченка; sullafelix193945@gmail.com

Не буває наслідків без причин, як і революційних змін без економічних передумов, котрі сформували запит на зміни. Ця стаття є спробою дати відповідь на питання, які ж сили стояли за Майданом 2013-2014 років і хто є реальними бенефіціарами майданів. Базове припущення аналізу наступне: революціонери/бунтарі, як і будь-які злочинці в очах влади, повинні володіти мотивацією і можливістю вчинити злочин — повалити цю владу. Тобто члени групи осіб, «які стоять за Майданом», повинні зіткнутися із загрозою своїм індивідуальним інтересам і усвідомлювати себе як групу зі спільними цілями на цьому відрізку історії, повинні мати волю і володіти ресурсами для зміни ситуації на свою користь. Таким чином, із рушійних сил відразу виключаються народні маси самі по собі, оскільки інакше рабовласницькі держави ніколи не змогли б існувати. Перш ніж описати дію сил всередині України, варто дати опис процесів у світовій економіці. У США починаючи з 2002 року відбувалося відновлення економіки при одночасному зниженні вартості позики як наслідок політики «дешевих грошей», якої так активно дотримувався тодішній глава ФРС Алан Грінспен. Однак зниження вартості позики всередині США автоматично

Спільне (2015, № 9)

призводить до зниження її вартості в усьому світі, що в умовах формального контролю з боку урядів призводить до утворення бульбашок на всіх ринках активів. Так, наприклад, вартість нафти марки WTI виросла з мінімуму 2000 року в 9,64 долара до 146,08 у 2008му. Власне зростання ціни на нафту не лише повністю пояснює успіхи Путіна, але й більш-менш прийнятне положення сусідів РФ, які мали можливість імпортувати свою продукцію на постійно зростаючий внутрішній ринок Російської Федерації. Однак зростання цін на базові ресурси рано чи пізно призводить до високої споживчої інфляції вже у розвинених країнах, що змушує монетарну владу підвищувати вартість позики для приборкання інфляції. Зрозуміло, що через існування в економіці лагу між подією і проявом наслідків із моменту підняття ставки ФРС до рівня в 5,25% в середині 2006 року до початку колапсу фондового ринку США в 2007-му минув рік. Після цього ще рік спекулятивний капітал, який утік із ринків США, провокував хвилі зростання в сировинних активах і на фондових ринках поза межами Америки. І, нарешті, одночасний вибух бульбашок викликав обвал спочатку фінансового сектора, а потім і реального. Монетарні влади по всіх країнах відреагували досить швидко, знизивши

Таблиця 1. Статистика певних показників зовнішьоекономічної діяльності (Державний комітет статистики України 2014а; Державний комітет статистики України 2014b; Національний банк України 2014b)

Рік

Експорт товарів, млн дол. США

Імпорт товарів, млн дол. США

Сальдо балансу торгівлі товарами, млн дол. США

Курс гривні до $, офіційний

Дефлятор ВВП, % до попереднього року

2000

14 573

- 13 957

616

5,4

23,1

2001

16 265

- 15 775

490

5,4

9,9

2002

17 957

- 16 977

980

5,3

5,1

2003

23 080

- 23 021

5,3

2004

32 672

- 28 996

3 676

5,3

15,1

2005

34 287

- 36 141

- 1 854

5,1

24,5

2006

38 368

- 45 035

- 6 667

5,1

14,8

2007

49 248

- 60 670

- 11 422

5,1

22,7

2008

67 003

- 85 534

- 18 531

5,3

28,6

2009

39 703

- 45 436

- 5 733

7,8

2010

51 431

- 60 740

- 9 309

7,9

13,8

2011

68 410

- 82 607

- 14 197

8,0

14,3

2012

68 810

- 84 658

- 15 848

8,0

8,1

2013

63 321

- 76 987

- 13 666

8,0

3,1

вартість запозичення, проте, зважаючи на масштаби кризи, довелося перейти до прямого включення друкарського верстата у спробі знову запустити зростання економіки. На середину 2014 року задачу вдалося частково вирішити, однак ціною відтворення ще більших бульбашок, вибух яких завдасть ще більшої шкоди. Окресливши часові рамки світових подій, варто тепер перейти до опису економічної дійсності в Україні. Починаючи з 2000 року громадяни України стали свідками безперервного зростання ВВП, що співпало як із початком зростання цін на нафту, так і з надуванням загальносвітової бульбашки на всіх ринках, що дозволило збільшити експорт в усіх напрямках, хоча російський напрям був одним із найлегших. Низькі процентні ставки на світових ринках також дозволяли різко збільшити кредитування економіки за рахунок зовнішніх ресурсів — як із боку приватного сектора, так і з боку держави. Можна виділити три періоди. Період перший — 2000–2004 роки. Після ефективної девальвації гривні в 1997-му з рівня в 1,97 до рівня 5,4 в 2000 році економіка нарешті отримала курс, при якому продукція України стала більш-менш конкурентоспроможною на світових ринках. Період другий — 2005–2008 роки. Після фіксації курсу в 2005 році і зміцнення до рівня в 5,1 сальдо

відразу стало різко негативним. Надалі приріст експорту почав різко відставати від приросту імпорту. З одного боку, зміцнення курсу на 5% саме по собі не могло так сильно вплинути на баланс експорту та імпорту, але якщо взяти до уваги те, що в 2005 році дефлятор ВВП (загальні зміна цін в економіці) виріс на 25, то для збалансування зростання зовнішніх і внутрішніх цін курс мав би не зміцнитися на 5%, а впасти на 20%. Період третій — 2009–2013. Девальвація гривні на дуже короткий період дозволила зменшити різницю між експортом та імпортом, проте з часом проблема так і не була вирішена. Починаючи з 2011 року різниця між експортом та імпортом знову стала більше 10 млрд доларів. У 2014 році ситуація повторилася за ключовими показниками до дрібниць, хоча причиною виступала не світова фінансова криза, а політична, яка поступово переросла у війну. Якщо відійти від симпатій та антипатій, то ясно, що, незалежно від персоналій, владою приймаються одні й ті самі рішення: курс фіксується для забезпечення відносно дешевого імпорту й можливості вивезти зароблений в Україні прибуток за кращим курсом. Єдиною різницею в діях стало те, що в другому періоді зростання імпорту вдалося компенсувати приходом спекулятивного капіталу в економіку України, а в третьому державі доводилося забезпечувати спокій населення

Витоки майдану

Таблиця 2. Статистика ВВП України (Державний комітет статистики України 2014а)

Рік

ВВП на душу населення, грн

Зміна реального ВВП, %

Частка річних ВВП від аналогічних показників 1990 р., %

Дефлятор ВВП, % до n-попереднього року

2000

3436

105,9

43,2

123,1

2001

4195

109,2

47,2

109,9

2002

4685

105,2

49,7

105,1

2003

5591

109,6

54,4

108

2004

7273

112,1

115,1

2005

9372

102,7

62,7

124,5

2006

11 630

107,3

67,3

114,8

2007

15 496

107,9

72,6

122,7

2008

20 495

102,3

74,2

128,6

2009

19 832

85,2

63,3

113

2010

23 600

104,1

65,8

113,8

2011

28 488

105,2

69,3

114,3

2012

30 953

100,3

69,5

108,1

шляхом нарощування боргів. І в обох випадках заради короткострокових політичних завдань жертвували довгостроковою перспективою. Якщо не знати, хто керував країною в обидва періоди, то можна припустити, що управляли одні й ті самі люди. Природно, прихід до влади справжньої національної буржуазії мав би викликати або скорочення імпорту через імплементацію політики імпортозаміщення, або настільки істотне зростання експорту, що сальдо торгового балансу стало б позитивним. Статистика не дає можливості визначити одну єдину групу потерпілих за класовою ознакою: постраждали всі. Безумовно, є різниця між втратами олігархів, у яких просто впала вартість активів, і пролетарями, в яких значно знизились реальні доходи. Держава ж через НБУ починаючи з 2009 року намагалася забезпечити стабільність гривні будь-що, розуміючи небезпеку високої волатильності курсу для рейтингу правлячої сили. З точки зору загального зростання економіки ситуація дещо інша. Економіка зростала до 2009 року, після чого починаючи з 2010-го відбулося відновлення, але рівень навіть 2007 року не був досягнутий і, звичайно, вже не буде досягнутий ані в 2014-му, ані в 2015 році. Власне вже 2012 рік показав, що самих внутрішніх ресурсів уже не достатньо для росту. Але хіба не можна було припустити, що застій сам по собі є приводом для невдоволення? Більший інтерес викликає ситуація з державним бюджетом. Після шоку 2008 року бюджет різко став дефіцитним, але влада не пішла на серйозне урізання

Спільне (2015, № 9)

соціальної складової. Звичайно, були спроби обме жити дефіцит бюджету і підвищити наповнюваність, але при поточних рівнях корупції задачу було неможливо вирішити. Підвищити збирання податків із підприємств неможливо через наявність офшорів, підвищити збирання податків із населення було неможливо з політичних міркувань. Окремі спроби ввести нові податки або зменшити витрати так і не вдалося повністю реалізувати. Природно, наявність дефіциту бюджету перестала бути чимось ганебним ще в 30-х роках 20-го сторіччя. Однак дефіцит економіки, яка є світовим емісійним центром або має позитивне сальдо торговельного балансу, і дефіцит економіки, яка має дефіцитний бюджет при негативному сальдо торгового балансу, — це, як показав хід історії, «дві великі різниці». Дефіцит бюджету пояснюється двома причинами: • по-перше, це забезпечення стабільного рівня номінальних зарплат для всіх, хто працює на державу; • по-друге, через тісні корупційні та політичні зв’язки державного апарату і великого бізнесу (що неухильно зростали з часів Кучми) державний бюджет і державний сектор економіки з кожним роком все більше відігравали роль розподільників і перерозподільників доходів між різними групами великих власників. Саме в світлі останньої із зазначених причин доводитися розглядати «фактор Сім’ї»: різке зростання нових олігархів при замиканні грошових потоків на ставленниках одного клану означав зниження доходів із боку олігархів-аутсайдерів. А в умовах відсутнього

Таблиця 3. Показники державного бюджету України (Національний банк України 2014b)

Номінальний бюджет (млн грн)

Рік

Витрати

Доходи

У % до ВВП

У млн грн

2004

79 471,5

70 337,8

-3,0

-10 216,5

2005

112 975,9

105 330,2

-1,8

-7 945,7

2006

137 108,1

133 521,7

-0,7

-3 776,6

2007

174 254,3

165 939,2

-1,4

-9 842,9

2008

241 454,5

231 686,3

-1,3

-12 500,7

2009

242 437,2

209 700,3

-3,9

-35 517,2

2010

303 588,7

240 615,2

-5,9

-64 265,5

2011

333 459,5

314 616,9

-1,8

-23 557,6

2012

395 681,5

346 054,0

-3,8

-53 445,2

2013

403 403,2

339 180,3

-4,4

-64 707,6

економічного зростання, дефіцитного бюджету і при негативному сальдо торгового балансу нові статки можуть бути зароблені тільки за рахунок перерозподілу активів і грошових потоків, пов’язаних із цими активами. В 2013 році майже все більш-менш цінне було приватизовано і включено у приватні корпоративні системи. Логіка розвитку кожного з великих капіталів, що сформувалися в Україні до 2013 року, змушувала власників шукати шляхи для подальшого зростання; в контексті «фактора Сім’ї» можна припустити, що вона просто змушувала задуматися про виживання. Звичайно, точні цифри масштабів перерозподілу неможливо встановити, але непрямих свідчень більш ніж достатньо: 1. Поява мільйонера Курченка зі статком 650 млн доларів усього за пару років уже в період застою економіки. 2. Різке зростання доходів сина В. Януковича Олексадра до 100 млн доларів усього за пару років. 3. Згідно з даними, отриманими від розслідування «Наші гроші», у 2012 році фірми, афілійовані з сином Януковича, змогли виграти тендерів на суму 7,1 млрд грн тільки у вугільній промисловості (Зеркало Недели 2013а; Зеркало Недели 2013b). Дійсно, пряма оцінка дуже ускладнена з декількох причин. По-перше, ніким не відслідковувалося виведення через «ручні банки» грошей, отриманих шляхом перенаправлення бюджетних коштів. По-друге, активне використання «зіц-прєдсєдатєлєй» на кшталт Курченка сильно обмежує можливість швидко розрізнити

Дефіцит бюджету

«віджиманням бізнесу» з боку Сім’ї та дійсну зміну власників за обопільною згодою. Власне тут і криється відповідь на питання, яка соціальна група усвідомила загрозу своїм інтересам із боку режиму Януковича і володіла достатньою волею і ресурсами, щоб забезпечити виступ проти нього: це — олігархи, не пов’язані з родиною колишнього президента. Якщо ж говорити про переможців Майдану, то всі, хто прямо його підтримував (точніше кажучи, «бенефіціари Майдану»), як, утім, і ті, хто безпосередньо не брав участь у розгоні, зберегли свою власність, а їхні банки отримали значну фінансову підтримку у вигляді рефінансування від НБУ. Винятком став «Форум-банк» Валентина Новинського. Казус цієї фінансової установи, мабуть, потрібно пояснювати тим, що сукупність бізнесменів-ворогів режиму була єдиним колективом, пов'язаним внутрішніми зобов’язаннями, та була і залишається групою сильних гравців з однорідними інтересами, які укладають ситуативні союзи, виходячи з економічної кон’юнктури, короткострокової і середньострокової перспективи. На початку статті говорилося про вольових заможних осіб, які усвідомили загрозу своїм індивідуальним інтересам і спільність цілей. Але природа такої загрози і метод її усунення не призводять до необхідності вироблення нової ідеологічної бази для боротьби і навіть до створення довгострокових внутрішньогрупових зв’язків. Такі характеристики «революціонерів», а так само тих, хто більше півроку прожив за «нової влади», дають право припустити, що ніяких тектонічних зрушень у житті суспільства

Витоки майдану

ініціювати мультимільйонери не будуть. За своєю суттю вони були й залишаються консерваторами, конкуруючими один із одним; вони дозволяють собі загравати з «низами», оскільки не відчувають загрози своїм інтересам із боку політичного суб’єкта ліберального або соціалістичного спрямування. Напрошується також ще один дуже неприємний висновок про політичну природу Майдану як про переворот, що було успішно завершено і тому вдало юридично оформлено, а не про революцію. Однак щоб однозначно це стверджувати, недостатньо розглядати тільки сегмент тих, хто здобуває вигоду, і трансформації в базисі. Необхідно так само розглядати процеси в надбудові, що відбилися на поведінці народної маси. Це вже знаходиться поза межами статті, але дозволю собі відмітити, що про глибину суспільних змін

можна буде судити за наявності бажання (політичної волі) дослідити й відслідкувати грошові проводки Сім’ї та її колишніх союзників, оскільки для фахівців, якщо дати їм повноваження і ресурси, це є справою техніки. Можна припустити, що дотепер певна категорія осіб зацікавлена в тому, щоб суспільство вважало за неможливе розплутати клубок юридичних прийомів і грошових проводок, бо механіка залишається корисною і відносно незмінною не тільки для фінансистів Сім’ї. Вірогідно, в майбутньому державним посадовцям доведеться ще неодноразово посилатися на неможливість «знайти кінці». Якщо це так, то почуття гідності в подіях на Майдані відіграло роль лише мобілізуючого фактору для несвідомих виконавців.

Посилання: Державний комітет статистики України. Валовий внутрішній продукт. Доступ 25.11.14 за адресою: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2005/vvp/vvp_ric/vvp_u.htm. Державний комітет статистики України. Географічна структура експорту-імпорту товарів. Доступ 25.11.14 за адресою: http://ukrstat.org/uk/operativ/operativ2005/ zd/zd_rik/zd_u/gs_u.html. Зеркало недели, 2013а. “Состояние сына Януковича за прошлый год удвоилось”. Доступ 20.11.14 за адресою: http://zn.ua/UKRAINE/sostoyanie-syna-yanukovicha-za-proshlyy-god-udvoilos-119561_.html

Спільне (2015, № 9)

Зеркало недели, 2013b. “Группа Януковича получила каждую 4-ую гривну на «угольных» гостендерах”. Доступ 20.11.14 за адресою: http://zn.ua/ECONOMICS/ gruppa-yanukovicha-poluchila-kazhduyu-4-uyu-grivnu-na-ugolnyh-gostenderah-117912_.html Національний банк України. Курси валют. Доступ 25.11.14 за адресою: http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/ category?cat_id=7693080 Національний банк України. Макроекономічні показники. Доступ 20.11.14 за адресою: http://www.bank.gov.ua/ control/uk/publish/category?cat_id=57896

Майдан у деталях Спільне (2015, № 9)

Солідаризуйся або зникни. Політична суб’єктність на Майдані та Антимайдані1 Олексій Вєдров

Олексій Вєдров — філософ, перекладач, публіцист, студент спеціальності «Соціологія та статистика» магістратури Вищої школи соціальних наук (Париж); aveled@gmail.com

Калейдоскопічне розгортання подій в Україні з листопада 2013 року, певно, не залишило осторонь жодну політичну організацію, жодну політичну групу. Всі вони мусили визначатися зі своїм ставленням до протестів та роллю в них. Крім того, в суспільстві виник запит на нові політичні організації, особливо на здатні до силового протистояння. Вся ця ситуація становила гарне середовище для вивчення особливостей траєкторії розвитку політичних суб’єктів та їхньої взаємодії з ото ченням. Викладені нижче міркування не претендують на якесь систематичне вивчення: це лише окремі рефлексії, що ґрунтуються на уважному спостереженні за подіями та діяльністю різноманітних політичних організацій. Зі зрозумілих причин (симпатії та інтереси автора, місце публікації) велика частина цих рефлексій буде присвячена діяльності лівих організацій. Для початку потрібно визначитися з розумінням політичного суб’єкта. Що необхідно для його наявності? На підставі яких ознак певну групу можна вважати політичним суб’єктом, а іншу вважати таким не випадає? 1 Цю статтю було написано в серпні 2014 року.

По-перше, політичний суб’єкт є певним інститутом з організаційною структурою, порядком ухвалення рішень, розподілом відповідальності тощо. Власне політичним суб’єкт стає завдяки наявності певного програмного бачення організації суспільства, консенсусу принаймні щодо певних положень про мету розвитку та потрібні трансформації. Тому просто наявність організованої дії з певною метою ще не робить колектив політичним суб’єктом. З огляду на це Самооборону Майдану чи Автомайдан не можна вважати політичними суб’єктами. Складнішим є питання щодо Студентської асамблеї: певні стратегічні цілі та мінімальна згода щодо потрібних змін в освіті в цієї ініціативи були, але це бачення обмежувалося лише освітньою сферою та було справді мінімальним, залишаючи місце для дуже різноманітних поглядів на майбутнє як освіти, так і країни в цілому. Ну і, звичайно, політичний суб’єкт має ідентифікуватися оточенням як політична сила. Для цього потрібні дві речі: назва і медійна присутність. Для другої часто в пригоді стають впізнавані спікери, але в теорії можна обійтися і без них, коли різні люди виступатимуть від імені організації в цілому. Існують

Майдан у деталях

організації, які розуміють себе як політичні суб’єкти, однак є цілковито позбавленими уваги ЗМІ. Сам по собі останній факт означає, що така організація не має значущого та помітного впливу на політичне життя. А отже, попри її саморозуміння, її навряд чи можна вважати політичним суб’єктом. Це лише мінімальний набір ознак, необхідних для теоретичного визначення політичного суб’єкта. Але реальне розгортання протестних подій на Майдані та Антимайдані засвідчило, що важливими для набуття певного політичного впливу були ще кілька речей. В усіх політичних суб’єктах, які спадають на думку під час роздумів про події з листопада 2013 року, були впізнавані особи, з якими ці суб’єкти значною мірою ідентифікувала публіка. Вони виступали зі сцени, давали інтерв’ю, робили заяви, які сприймалися як позиція політичного суб’єкта в цілому. У цьому сенсі манера «Української правди» робити заголовки в стилі «У Кличка готуються до виборів» (замість «УДАР готується до виборів») є лише відображенням способу функціонування політичної публічності в сьогоднішній Україні та підлаштуванням під нього (хоча не виключено, що цей стиль ЗМІ сам був чинником формування політичної публічності з таким високим ступенем персоніфікації). Крім того, участь у реальній політичній боротьбі неможлива без ресурсів — фінансових, людських (членів організації або співчуваючих), символічних (авторитету, впізнаваності), медійних (доступу до популярних ЗМІ чи наявності власних каналів комунікації). Ці види ресурсів частково конвертуються один в одний; що більше цих ресурсів, то більше можливостей впливу на політичні процеси, хоча й не обов’язково ці можливості будуть реалізовані. Забігаючи наперед, можна сказати, що саме критичний брак цих ресурсів (який, своєю чергою, теж потребує пояснення) був найбезпосереднішою причиною майже повної відсутності лівих політичних суб’єктів у подіях, пов’язуваних із Майданом та Антимайданом. Які ж конкретно організації можна ідентифікувати як політичні суб’єкти у вирі українських політичних подій листопада 2013-го — серпня 2014 року? Проведемо коротку інвентаризацію, щоб уможливити надання реального змісту наведеній вище характеристиці політичного суб’єкта. По-перше, це політичні партії: спершу опозиційні, а потім владні чи провладні «УДАР», «Батьківщина», «Свобода», «Радикальна партія», «Демократичний Альянс» і, як адресат їхніх дій та суб’єкт реакції на протести, «Партія регіонів». Далі, це різноманітні низові праворадикальні групи різного ступеню радикальності. Першою такою відомою групою, що вперше засвітилася ще 1 грудня під Адміністрацією Президента (хоч непосвячені спочатку бачили в людях у масках, які спробували штурмувати будівлю, «провокаторів» і

Спільне (2014, (2015, № 9)

«тітушок»), а широко відомою стала від початку протистоянь на Грушевського 19 січня, був, звичайно, «Правий сектор». При цьому в його випадку дія та активна присутність у протесті передували здобуттю майже всіх інших ресурсів: журналісти та публіка дізналися, що в насильницькому спротиві брав участь «Правий сектор», що організація розуміє себе як радикальне крило Майдану та вербує людей — і лише слідом за цим почали дізнаватися про її бекграунд і порядок денний, висвітлювати її діяльність, за чим слідувало вже й нарощування людського та пізніше фінансового ресурсу. Згодом, особливо з початком «мобілізації на Схід», набула ваги значно більш радикальна Соціалнаціональна Асамблея, що брала участь у створенні «Правого сектору», але зберігає значну організаційну автономію та відома також сама по собі. Оскільки вважається, що саме на її основі було сформовано батальйон «Азов», а лідери СНА під час публічних виступів здебільшого позиціонуються як представники цього батальйону, він є воєнізованим формуванням, який також можна вважати політичним суб’єктом; це саме можна сказати і про Добровольчий український корпус «Правого сектору». Під визначення політичних суб’єктів потрапляють і Донецька та Луганська народні республіки, оскільки вони (принаймні поки) є не державами, а лише політичними організаціями, що захопили частковий контроль над певною територією та фактично не мають конкуренції з боку інших політичних організацій цієї території, але не утворили державних інституцій, які б виконували економічні та господарські функції, і навіть не мають повноцінної монополії на насильство. На відміну від численних правих, у лівих із політичною суб’єктністю не склалося. Помітні завдяки участі у вуличних боях, графіті та певному інтересу медіа були анархісти, проте саме як «анархісти» загалом; їхні конкретні політичні організації не мали достатнього ресурсу, так і не стали впізнаваними, хоча їм і вдалося дещо наростити членство. Крім того, різні українські анархісти позаймали зовсім різні позиції: хтось однозначно підтримував Майдан, розуміючи його як прогресивний рух і вважаючи Антимайдан цілковито реакційним явищем, хтось почав переймати догми націоналістів, створюючи якусь химерну націонал-анархістську риторику, хтось виступив проти громадянського конфлікту. «Ліва опозиція» відчайдушно намагалася привнести на Майдан соціалістичний порядок денний, однак вплив цих спроб на реальний розвиток подій залишився мізерним. Помітнішою була роль «Боротьби» в Антимайдані, однак і це був досить короткий період: адже на територіях, контрольованих повстанцями, запанувала офіційна ідеологія «русского мира», і такі організації, як «Боротьба», не могли конкурувати з ДНР, а

на території решти України організація опинилася під загрозою репресій як «просепаратистська» і мусила звести активність до мінімуму. Першою очевидною причиною такої маргінальності лівих організацій був брак ресурсів. У цих організаціях беруть участь і знають про них надто мало людей. Їхні фінансові можливості необхідно обмежені, адже використовувати традиційне основне джерело фінансування українських політичних сил — кошти великого бізнесу — означало би стати заручниками його інтересів, а отже, відмовитися від лівої програми. Доступу до медіа в них мало через ту ж таки непомітність, а також через уже наявну прихильність журналістики до правих. І тут варто сказати про ще одну важливу причину того надзвичайного перекосу вправо, який можна було спостерігати під час і внаслідок Майдану та Антимайдану. Ці події не можна брати ізольовано, як якусь нову точку відліку. Майдан не був полем для змагання політичних сил із приблизно рівними стартовими позиціями. Суспільний дискурс в Україні вже був опанований сумішшю (повсякчас у різних пропорціях) націоналізму та лібералізму з великою домішкою мислення «цивілізаціями», де «приєднання» до Європи означає набуття ідентичності гідного поваги цивілізованого народу, а «приєднання» до Росії — набуття ідентичності гідних презирства мешканців східної сатрапії. При цьому практичні питання соціально-економічної взаємодії з ЄС чи Росією перетлумачувалися в цих категоріях «об’єднання-розведення», «дружби-ворогування», «вибору цивілізаційного шляху», «боротьби цивілізації та варварства». Часто цю дилему переносили й на Україну, яка в уяві багатьох ліберально-націоналістичних політиків, журналістів і діячів культури поділялася на Україну «громадянського суспільства» та Україну «тітушок», ще до того, як Мустафа Найєм, ліберальний журналіст зі схильністю до промоушну «патріотів» з крайньо правих організацій, закликав людей виходити на боротьбу за приєднання до цивілізованого європейського світу. Антикомунізм і спокійне сприйняття перспективи неоліберальних реформ також або поділяла, або спокійно сприймала велика частина повсталого суспільства. У світлі панування такого світогляду риторика правих мала значно більше шансів бути почутою, ніж риторика лівих. Крім того, якщо першим було комфортно в цьому дискурсі, другі відчували постійну психологічну напругу, опиняючись під загрозою навішування ярлика «провокаторів» за будь-якого намагання скоригувати повістку Майдану чи вдатися до альтернативної риторики. А це призводило до того, що мотивація була значно потужніша у правих. Схожий перекос управо, особливо в політичних і культурних питаннях, із відповідним заглушенням верхівкою стихійної ностальгії

за соціалізмом радянського зразка був притаманний і Антимайдану. Радикальне обмеження можливостей дії в лівих — це результат path dependency, залежності подальших рішень і розвитку подій від попередніх рішень і попереднього розвитку подій. Внаслідок цієї специфіки контексту більшість тих лівих, які симпатизували Майдану, опинилися перед дилемою: відмовитися від участі в народному повстанні проти диктаторського режиму через наявність агресивного націоналізму та консерватизму й відверто недружнє ставлення до самих лівих, ризикуючи мучитися докорами совісті та відмовляючись від можливості отримати надзвичайно цінний досвід, або ж брати участь у протесті, вливаючись у загальний потік і не пропонуючи активної альтернативи панівним гаслам і вимогам Майдану та вкладаючи значні зусилля без перспективи нарощування сил. Переважно обирали другий варіант, тож із повстання ліві вийшли майже без здобутків, а радше із втратами, до яких, крім гострого конфлікту між про- та антимайданівськими лівими, можна зарахувати дальшу маргіналізацію лівої політики, витіснення її за межі прийнятного для суспільства: адже лівих в Україні стали асоціювати переважно з антимайданівськими силами. Виняток становлять анархісти, але це радше завдяки їхньому образу як антисистемної сили, де в якості системи сприймається держава («що дісталася нам у спадок від СРСР»), але не капіталізм. Тобто анархізм, ризикну стверджувати, толерується тією мірою, якою він здається сумісним із націоналістичним та ліберальним світоглядом; він не осмислюється як «ліва» ідеологія. Дещо осібно в загальній картині стоїть львівський лівонаціоналістичний «Автономний опір», який, віддаючи данину романтичному баченню нації та поділяючи деякі консервативні настанови (що разом із дискредитацією більш правої «Свободи», яка становить кістяк місцевої влади у Львові, і дозволяло йому вписатися в загальний протест), відкрито називає своїм пріоритетом класову боротьбу. Саме цій організації вдалося досягти певного порогу набутих ресурсів, який дозволяв би говорити про політичну суб’єктність. Імовірно, була і ще одна альтернатива, яка могла б дозволити лівим закріпитися як легітимна частина українського політичного ландшафту та розвинути декілька лівих політичних суб’єктів (заодно уникнувши поглиблення конфлікту між різними групами). Це варіант, про який ретроспективно писав член Російського соціалістичного руху Володимир Плотніков на своїй сторінці у Фейсбуці: У меня буквально с первых дней была однозначная позиция. Надо идти. Был бы в Киеве — с самого начала на Майдане был бы. Мы бы там сцену

Майдан у деталях

захватили, свой красный лагерь разбили, а нацисты бы нас оттуда только в виде трупов вынесли. Это же самая жёсткая и самая важная война. Война за души людей. Легко, конечно, так говорить. Сидя в кресле за полторы тысячи километров. Но принцип-то ясный и непротиворечивый. Если бы анархисты, профсоюзники и «Боротьба» вместе со скинами с самого начала собрались и организовали, условно говоря, «левый сектор», то хрен бы их кто-нибудь оттуда прогнал. Они бы а) имели легитимность в глазах майданной публики; б) могли бы дать более или менее серьёзный отпор фашистам. Но этого не произошло. Однак для цього лівим потрібно було б, по-перше, піти на співпрацю між собою в умовах численних давніх не лише політичних, а й особистих конфліктів, подруге, не просто присвячувати протесту весь вільний і частину невільного часу, не просто разом з усіма боротися на барикадах, підставляючись під кийки, світлошумові гранати та кулі — до цього якраз частина лівих була готова, тому річ не в простому боягузтві, — а й могти дати відсіч крайньо правим, бути готовими до пояснень політично нейтральнішій публіці та захищатися перед нею від неуникних звинувачень тих-таки крайньо правих, щодня наштовхуватися на нерозуміння та відбілювати образ «комуняк». Основна проблема в тому, що психологічно значно важче йти проти настроїв колективу, ніж разом із колективом протидіяти спільному опонентові, хай хоч який він сильний. (Чи не тому люди, готові помирати під кулями, мовчали, коли бачили то тут, то там побиття кийками майданівських бійців чергового впійманого невідомого — записаного, звісно, до «тітушок»?) Утім, навіть у разі успішного закріплення в протесті із задекларованою лівою позицією така участь означала б асоціацію політичного суб’єкта з цілями протесту; тобто навіть якби промайданівським лівим вдалося закріпитися зі своїм порядком денним, та частина українського суспільства, що не підтримувала Майдан, поширювала би свою опозиційність до Майдану на всі представлені в ньому сили. Тобто в період з листопада 2013-го до весни 2014 року всі варіанти активних дій, окрім повного утримання від участі в політичних подіях, так чи інакше закріплювали учасників за однією стороною протистояння. Відмова від активної участі неуникно означала подальшу маргіналізацію та відсутність зростання ресурсів у час надзвичайного посилення антикомуністичних сил; натомість активна участь (як на «чужих» умовах, так і зі своїм порядком денним) означала занурення у вир суспільної конфронтації, незалежно від бажання чи небажання учасників. Найбільш промовисто це виявилося в Харкові

Спільне (2014, (2015, № 9)

під час нападу учасників Антимайдану на активістів Євромайдану, що окупували будівлю облдержадміністрації, та під час трагічних зіткнень в Одесі 2 травня 2014 року: в обох випадках ліві були по різні боки барикад. І в наявній ситуації це було неуникно, у чому й полягає її особливий трагізм. Казати це не означає стверджувати рівнозначність Майдану та Антимайдану: йдеться просто про те, що логіка розгортання подій провела суспільний розлам зовсім не там, де хотілося би багатьом учасникам цих подій. Однак із цього випливає також, що набуття політичної суб’єктності може передбачати вступ до конфронтації, формування системи союзників та опонентів у спосіб, що не надається до вольового визначення самим політичним суб’єктом, і часто всупереч його ідеологічним настановам. Так, лівим, які хотіли залишитися на плаву, довелося фактично відступити від принципу «ніякої війни між народами, ніякого миру між класами» і навіть вступити у боротьбу «за» чи «проти» формування квазіетнічної регіональної ідентичності. Важко пояснити, чому Майдан і подальші події поділили українських лівих і розвели їх по різні боки барикад, посилаючись лише на якийсь один чинник. Значну роль тут відіграла політика ідентичності та ставлення до певних історичних і культурних маркерів. Для «Боротьби», наприклад, «ленінопад» був свідченням не тільки антикомунізму, а й «фашистського» характеру Майдану, тоді як ставлення анархістів до того самого явища могло коливатися від байдужого до позитивного. Ставлення до СРСР загалом розкололо лівих не меншою мірою, ніж українське суспільство в цілому. У цьому та схожих моментах полягають світоглядні, а не кон’юнктурні підстави конфлікту. Кон’юнктурний же аспект полягає насамперед у тому, що стосунки між організаціями та окремими особами і далі розвивалися за відцентровим сценарієм, який почав діяти значно раніше, — Майдан лише посилив прагнення займати таку позицію і розставляти такі акценти, щоб бути якнайменше схожими на своїх опонентів із лівого табору. І часто пояснень певної позиції варто було шукати не так у раціональній оцінці ситуації, яка б виходила зі світоглядних принципів, як у цій логіці займання ніш, співвизначених нішами опонентів. Звичайно, це прагнення зайняти «свою» нішу завжди супроводжується раціоналізацією постфактум, ніколи не проговорюється і майже ніколи не усвідомлюється як таке. Певну роль відіграли й окремі події, такі як побиття на Майдані активістів «Боротьби» братів Левіних — подія, що ще більше штовхнула організацію на подальшу конфронтацію з Майданом і солідаризацію з Антимайданом. Однак такі окремі події мали лише обмежений вплив на розвиток ситуації, визначеної більш масштабним контекстом і передісторією: для анархістів, наприклад,

випадок із недопущенням формування окремої анархістської сотні зовсім не дискредитував Майдан загалом, а сприймався лише як момент у протистоянні з С14, дуже нечисленною порівняно з Майданом у цілому (і навіть із силами Самооборони) правою парамілітарною групою. У будь-якому разі світоглядні принципи егалітаризму, невиключення та антикапіталізму не були основним дороговказом при визначенні траєкторії багатьох учасників процесу, які декларують їх як своє кредо. Події останнього року також показали, що й сам образ політичного суб’єкта, сформований у суспільстві, залежить від суспільного контексту та не надається повністю до вольового формування політичним суб’єктом. На прикладі «Правого сектору» можна сказати, що його ідеологічний образ формувався залежно від політичної чутливості та політичної волі його ретрансляторів: російські медіа, налаштовані критично до Майдану українські сили та чутлива до проблеми крайньо правих частина українського громадянського суспільства називали «Правий сектор» «праворадикалами», «фашистами», «нацистами» та іншими звичними означниками з цього синонімічного ряду. При цьому пояснювали специфіку організацій, з яких утворився «Правий сектор», посилалися на символіку, наводили записи з ресурсів особливо радикальних груп на кшталт Соціал-національної Асамблеї чи «Білого молота». Натомість українська мейнстрімна журналістика та прихильники Майдану зосереджувалися на постаті Дмитра Яроша, часто цитуючи його пряме засудження ксенофобії в інтерв’ю Мустафі Найєму та ставлячи у приклад нових членів «Правого сектору» («звичайних хлопців», часом — представників національних меншин), насправді далеких від крайньо правої ідеології. Звісно, в «Правому секторі» було і те, й інше (хоча, судячи з програми партії, зрештою перемогла тенденція Яроша на виключення ксенофобії, що

не виключає подальшого сповідування інших елементів крайньо правої ідеології) — інакше й не могло бути в організації, яка прагне виглядати централізованою та чітко структурованою, як личить правому парамілітарному формуванню, але де-факто є конфедерацією багатьох груп зі своїми власними символами віри. Це дозволяло стороннім спостерігачам посилатися на окремі випадки чи висловлювання як характерні для групи, адже якщо організація є, за її власним розумінням, централізованою, то той чи інший вчинок чи висловлювання має бути схвалений чи принаймні толерований усією групою. Коротко кажучи, ця напруга між декларованою організованістю та централізмом з одного боку і реальною ризоматичністю — з іншого давала простір для формування складної розгалуженої системи медійних образів «Правого сектору» зі своїми перекручуваннями, міфами, розвінчаннями міфів і хибними розвінчаннями насправді-не-міфів, висміюваннями брехні і страхів та обуреннями з приводу висміювань брехні, яка насправді не є брехнею, і страхів, які мають свої підстави. Загалом, події, пов’язані з Майданом та Антимайданом, показали, що без політичної суб’єктності, яка вимагає діяльності певної інституціалізованої організації, наявності проекту устрою суспільства, достатніх людських, медійних та символічних (а інколи й фінансових) ресурсів неможливо досягти очікуваних суспільних змін, але участь у реальних подіях задля набуття реальної політичної суб’єктності часто веде до втягування в боротьбу на умовах, що можуть не відповідати або навіть прямо суперечити проекту устрою суспільства, який відстоює суб’єкт. Без такої боротьби «на чужих умовах» неможливо змінити порядок денний, але сама ця боротьба спрямовує сили (а часом і змінює світогляд) у напрямку, відмінному від початкової бажаної зміни порядку денного.

Майдан у деталях

Політика справжності та її межі Олег Журавльов Переклала з російської Інґа Дараселія

Олег Журавльов — соціолог, співробітник Лабораторії публічної соціології при Центрі незалежних соціологічних досліджень, аспірант Європейського університетського інституту (Флоренція, Італія); olegzhur@yandex.ru

Вступ: справжність проти стереотипів Сприйняття «Майдану» багатьма людьми як в Україні, так і поза її межами було вкрай стереотипним. Далеко не тільки російська преса стверджувала, що українські протести 2013–2014 рр. були спровоковані і проплачені ззовні, Америкою та Європою, а очолили їх західноукраїнські «фашисти», які потім за підтримки нової влади здійснили хрестовий похід на український Схід, який говорить російською мовою і не бажає жити за вказівкою «заокеанських радників». Чуючи ці «штампи», самі «революціонери» протестували: Майдан був зовсім «не про це», він був об’єднуючим, спонтанним і справжнім; він був унікальною подією, що згуртувала громадян із різних частин України проти корумпованої і жорстокої влади, і не потрібно ставити його в рамки подібних стереотипів! Проблема, однак, у тому, що ці кліше були не тільки «окулярами» зарубіжних глядачів, які стежили за подіями по телебаченню: вони стали здоровим глуздом великого числа самих українців, які спостерігали за подіями зблизька та які не підтримали Майдан. Здоровим глуздом, який отримував в їхніх очах все більше й більше цілком «реальних», аж ніяк не лише телевізійних підтверджень. Неможливість діалогу і взаєморозуміння між співвітчизниками, які встали по різні сторони барикад, – між тими, хто бачив у Майдані справжню, об’єднуючу

Спільне (2014, (2015, № 9)

громадян подію, і тими, хто сприймав його як політичний фарс, який призвів до трагічних наслідків, – вводила у відчай і тих, і інших. На мою думку, парадоксальним чином саме аура справжності та унікальності Майдану, якою захоплювалися його активісти, сприяла стереотипному сприйняттю «української революції» її супротивниками. Більше того, на мій погляд, Майдан відрізняла своєрідна «політика справжності»1, яка, з одного боку, зуміла зробити цей протест привабливим для величезного числа людей, а з другого, не дозволила йому домогтися власних цілей. У цій статті я розгляну декілька запитань. У чому полягала «політика справжності» Майдану? Чому вона разом з іншими факторами не дозволила Майдану домогтися своїх цілей? Яким чином вона вплинула на відмінність у сприйнятті причин і наслідків Майдану його прихильниками і противниками? Як ця несумісність поглядів і оцінок українського протесту вплинула на динаміку і результат громадянського протистояння, що розпочалося навесні 2014-го? У цьому тексті я буду спиратися на дослідження «Лабораторії публічної соціології», присвячене Майдану та Антимайдану. Влітку 2014-го ми побували в Києві, Харкові, Одесі та у Криму, 1

На проблематику «ефекту справжності» у протестній політиці мене наштовхнула однойменна стаття І. Матвєєва (Матвеев 2012).

де взяли близько 150 глибинних інтерв’ю з рядовими активістами обох таборів2. Окрім аналізу українських протестів, я буду порівнювати український «кейс» з російським протестом «За чесні вибори» 2011–2012 рр., що дозволить краще зрозуміти специфіку обох рухів у межах їхнього загального, пострадянського контексту. Майдан: революційний рух? Перш ніж перейти до аналізу того, що я називаю «політикою справжності», необхідно пояснити, для чого він потрібен. Майдан і певною мірою Антимайдан цікавлять мене передусім як нереалізовані революції, як масові рухи, котрі мали певні передумови для революційного розвитку, але не змогли їх реалізувати, тобто привести суспільство до дійсних соціальних і політичних змін. Я вважаю, що називати Майдан революцією – передчасно. Подібна кваліфікація, яка вже стала звичною з подачі його апологетів, суперечить багатьом класичним і сучасним теоріям революції. Тим не менше Майдан із самого початку містив у собі елементи революційного руху. На мою думку, погляд на Майдан 2

Звичайно, час, місце і принципи відбору співрозмовників впливають на специфіку отриманого матеріалу і накладають певні обмеження на аналіз, тому необхідно коротко описати контекст дослідження. За допомогою пошуку в соціальних мережах і знайомства з людьми на вулицях ми змогли відібрати активних прихильників Майдану та Антимайдану, для яких разом із тим участь у цих рухах була першим досвідом політичної залученості (більшість наших респондентів були молодими людьми). В Києві, Харкові та Одесі Майдан був переможним рухом, в той час як Антимайдан програв. У Криму, навпаки, Антимайдан був рухом, що отримав перемогу. Зрозуміло, я не маю на увазі, що політичний успіх, як і невдачі цих рухів, був викликаний лише їхніми діями: роль влади, військових та еліт України і Росії була не менш, якщо не більш, важливим фактором; проте відчуття перемоги або поразки накладало певний відбиток на розповіді респондентів. Відхід Криму до Росії, відмова Європи та США надати військову допомогу Києву, безперервна АТО, що викликала масу питань у прихильників Майдану, незадоволених неефективністю військової кампанії, відносний успіх Ополчення, підтриманого значною частиною місцевого населення Донбасу, були в липні–серпні 2014-го найважливішими подіями і процесами, що також впливали на настрої наших респондентів. Нарешті, є і чисто методологічна складність: ми запитували про події зими і весни 2014 року та отримували ретроспективні відповіді, що також могло бути джерелом деяких спотворень інтерпретації: адже те, як наші респонденти сприймали Майдан або Антимайдан взимку і навесні, й те, що вони говорять про ті свої переживаннях тепер, – різні речі.

як на «політику справжності» дозволяє проаналізувати як специфіку його революційних тенденцій, так і фактори, що перешкоджають переростанню Майдану в справжню революцію. Окрім «формальних ознак», таких як зміна політичного режиму, репресії на адресу незгодних і т.інше, ряд внутрішніх, суб’єктивних процесів ріднять Майдан із революційними повстаннями минулого і сьогодення. В цьому тексті я хотів би зупинитися на двох найважливіших тенденціях. По-перше, це прагнення людей до об’єднання в колективний політичний суб’єкт, який претендує на представництво всього народу, і, по-друге, це вимога перебудови політичної системи, що припускає повалення установленої влади і втілення проекту влади установчої. Важливо підкреслити, що створення нового суб’єкта та установча влада не просто супроводжують революції в якості побічних ефектів, вони нарівні з новим економічним курсом являють собою паростки нового порядку, який революція повин на затвердити в суспільстві; це ті революційні винаходи, які потім стають суспільними інститутами. Вже Еммануель-Жосеф Сійес, сучасник і учасник Французької революції, писав про усвідомлення третім станом свого права представляти весь народ і про інститути установчої влади, що заміняють станове представництво демократичним, як про основні завоювання революційної боротьби (Sieyès 1963). Політична думка XX століття також звертається до вивчення інститутів установчої влади та аналізу формування політичного суб’єкта в ході революцій. Сучасні теоретики звертають увагу на два моменти: по-перше, інститути установчої влади, як і колективний суб’єкт, формуються не до, а в момент революції; по-друге, ця новизна спонтанності, що спочатку з’являється всередині революційної події, а потім дає поштовх до оновлення суспільства в цілому, підштовхує соціальні зміни – за рахунок поширення ззовні та інституціоналізації революційних винаходів. Так, у своєму знаменитому дослідженні, присвяченому Французькій революції, сучасний історик Вільям Сьюелл показує, як під час взяття Бастилії в публічних дебатах винаходиться громадянська ідентичність, яка об’єднує тисячі людей і оформулює народження нового колективного суб’єкта – французького народу. Сьюелл підкреслює спонтанність винаходу нової ідентичності, яка народжується в самому ході здійснення революції: протягом декількох днів ідея громадянської нації артикулюється – записується і вимовляється – в публічних документах і промовах; вона раптом захоплює протестувальників, які усвідомлюють себе її частиною, і таким чином стає рушійною силою великої революції, а потім – образом національного цілого (Sewell 1996). У свою чергу, Ганна Арендт стверджує, що всі «великі революції»

Майдан у деталях

характеризуються однією важливою тенденцією: виникненням низових структур самоорганізації, таких як ради. Ці форми самоврядування, які спонтанно виникають у самому досвіді революційного пориву, покликані стати «інститутами свободи», новими структурами й механізмами демократії, котрі, як і конституції, народжуються революцією, але переживають її, стаючи революційною спадщиною, що дарує свободу новим поколінням (Арендт 2011, 324-327). Іншими словами, революційна подія, що згуртовує людей і вивільняє їхню енергію колективного творення, виробляє нові соціальні форми, які потім захоплюють суспільство. Соціолог Альберто Мелуччі називає масові протестні рухи «розчаклованими пророками», маючи на увазі, що вони є прообразом тих соціальних і політичних форм, які потім будуть інстальовані в інституційний порядок (Melucci 1985). Образ політичної єдності й форми установчої влади – «традиційні» революційні ноу-хау, які повинні не просто з’явитися в ході революційного руху, але й пережити хвилю мобілізації, ставши інститутами нового суспільства. Цей перехід від амбіції та інтуїції нового до дійсних соціальних змін, від революційних винаходів до їхніх інституціоналізації та поширення в суспільстві – найскладніше, щоразу до кінця нездійсненне призначення революційного протесту. Французький соціолог Ж.-Л. Фабіані, аналізуючи масові рухи в Європі та Америці останніх років, запитує: «Чи завжди теперішня подія приречена демонструвати свою незаперечну одиничність або свою ефемерну сутність, залишаючи нас незабаром лише з почуттям розчарування? Або навпаки, вона може сприяти виникненню нової форми демократії <...> і бунт тоді стане повитухою нової політичної історії?» (Фабиани 2014). Це питання вкрай актуальне для українського протесту 2013–2014 рр. Бажаючи не просто повалити режим Януковича, але перевлаштувати всю систему політичної влади, уникнувши помилок 2004 року, коли протест виявився лише інструментом зміни еліт, а також прагнучи подолати розколюючі суспільство стереотипи і взаємну неприязнь «Заходу» і «Сходу», створивши в революційному пориві єдину українську націю, учасники Майдану зробили перший крок на шляху до революційної політики. Однак ці прагнення так і не були реалізовані, втілені в громадських інститутах, а революція так і не відбулась – і факт повалення режиму не повинен тут вводити в оману. На мій погляд, «українська революція» програла, бо не тільки не змогла, але й не захотіла поширити ідею політичної єдності і структури самоорганізації, що з’явилися на Майдані, за його межі як унікального місця та одиничної події. Це призвело до того, що замість об’єднання країни в політичну націю Майдан розколов українське суспільство, а запит на перебудову політичної системи так і не

Спільне (2014, (2015, № 9)

був втілений на практиці, й при владі залишилися старі політики. В результаті український протестний рух так і не зміг поширити енергію оновлення, якою був заряджений Майдан, на суспільство в цілому, і передбачення нового так і не призвело до соціальних змін. Нижче я розгляну революційні тенденції українського протесту – прагнення до політичної єдності та проекти установчої влади – і спробую показати, чому вони не були реалізовані. Точніше, я покажу, яку роль в цій невдачі зіграла «політика справжності». Від єднання до політичної єдності: інклюзивність і ексклюзивність нової національної ідентичності Масовий протест несе в собі досвід єднання й солідарності. Наші інтерв’ю показали, що, як і на московській Болотній у 2011-му, на Майдані в 2013–2014 рр. люди були приголомшені почуттям спільності: про це нове і раптове почуття говорили практично всі наші респонденти-учасники Майдану. «Це було таке єднання» – фраза, варіації якої звучали практично в кожному інтерв’ю. Однак історія говорить про те, що для того, аби відбулася революція, емоція єднання повинна не просто виникнути на час активних дій, вона повинна оформитися в нову політичну єдність. Революція трапляється тоді, коли об’єднання людей виходить за межі конкретної політичної події і «втілюється» в тому чи іншому політичному суб’єкті – уявному співтоваристві, заданому критеріями включення і виключення з нього. Громадянська нація або, наприклад, міжнародний пролетаріат, що вийшли на сцену історії завдяки «великим революціям», – приклади нового політичного суб’єкта. Цей суб’єкт – і творець, і продукт революції, і гарант її перемоги. Не менш важливою, втім, є постать, якій протистоїть революційний суб’єкт: «образ ворога», без якого ніяка революція, як правило, не обходиться. Нижче я покажу, що Майдан зробив ставку на створення громадянської національної ідентичності, яка була покликана згуртувати всіх українців, незалежно від їхньої мови й регіону, перед обличчям зовнішньої загрози – української та російської влади; однак своєрідна мова справжності, на якій ця ідентичність артикулювалася, сприяла тому, що фігура зовнішнього ворога перемістилася всередину українського суспільства, не дозволивши сформувати громадянську націю, а якщо в якомусь сенсі й дозволивши, то ціною занадто великої «пологової травми» і відмови від первинних прагнень. На відміну від російської «Болотної», де колективна ідентичність протесту була вкрай невизначеною і в підсумку зводилася до тавтологічного самопредставництва ситуативної «єдності різних», котрі зібралися на мітингу (Савельєва 2013), Майдан породив нову колективну ідентичність, яка сприймалася його учасниками

як прообраз майбутньої політичної єдності. А саме – ідентичність національну, яку, втім, не можна назвати ні громадянською нацією, ні етнічною чи регіональною спільністю. На перший погляд, об’єднання людей на Майдані натякало саме на громадянську ідентичність, що покликана об’єднати всю країну незалежно від мови і регіону. Всупереч стереотипному погляду, що стверджує, ніби Майдан був націоналістичним рухом, спланованим і підготовленим «українськими крайньо правими», які очолили «наступ на Південний Схід», самі учасники руху справедливо наполягають на тому, що національна ідентичність «української революції» була широкою і новою, причому новою у двох значеннях. По-перше, спонтанною: вона не передувала повстанню, а з’явилася всередині нього: «Я ніколи не думав, я не був ніколи патріотом, я ніколи так не думав про Україну, як зараз думаю. Не так цінував це все. <...> на нас впливають <...> події якісь, котрі ... відбуваються. В якийсь момент просто я шалено став любити свою батьківщину... Я дійсно не знаю чому, який момент був переломним. Я розумію, що це була, напевно, одна мить». По-друге, інклюзивною: на противагу політиці поділу України на дві частини – Захід і Схід, яка до останнього моменту була зручною стратегією електоральної боротьби між «помаранчевими» і «блакитними», нова національна ідентичність, на думку активістів, об’єднала всіх українців незалежно від мови та регіону: «Це з’явилося якраз саме під час Майдану. Тому що після 2004 року, коли здавалося, що Донецьк, Луганськ – це одна частина України, Львів, Карпати – це інша <...> я, по-моєму, більше зустрічала людей із Запоріжжя, з Донецька й Луганська, ніж зі Львова. Настільки от Україна дійсно об’єдналась. Якщо до цього ми були по-справжньому розділені <...> тобто зараз ми об’єднані, ми єдиний народ». «В.: А що було, на Ваш погляд, найголовнішим на Майдані? О.: Об’єднання. Об’єднання всіх людей, з усіх областей. Раніше, припустимо, Схід, там кажу, ви, ну як, чи не бандерівці, ну як завгодно, сидите там, в центрі, зажерлись, і таке інше. А це всіх об’єднало. Більше не було харків’ян. Був українець і українець».

«Південний Схід» і виставляють «Захід» суб’єктом «українізації», стало проривом на шляху до утвердження громадянської нації. Більшість респондентівучасників Майдану, наполягали на тому, що завдяки «українській революції» час ворожнечі двох берегів Дніпра залишився в минулому. Проте громадянська війна, яка послідувала за Майданом, показала, що руйнуюча стереотипи новизна та об’єднуючий вектор національної ідентичності поступилися місцем добре знайомим стереотипам. Вони розділили Україну на «нас» і «них», на людей зі Сходу і Заходу, які через воєнізований конфлікт із сусідів, що недолюблюють один одного, перетворилися на політичних ворогів. Безсумнівно, вторгнення на територію України військових загонів, санкціоноване російською державою, а також проросійська риторика деяких груп Антимайдану та Ополчення підірвали революційний процес об’єднання людей у політичну націю. Разом із тим інклюзивна національна ідентичність, що з’явилася на Майдані, на мій погляд, із самого початку таїла в собі можливість переродження в ідентичність, яка виключає. Якщо ми уважно подивимося на висловлювання наших респондентів про те, кого вони вважали частиною уявної спільноти українців, то побачимо безліч критеріїв приналежності до неї: громадянські («зараз українцями гідні називатися ті, в кого паспорт український»), цивілізаційні («коли тут була Київська Русь, в Росії там були суцільні ліси»), етнічні та інші. Більше того, часто в одному інтерв’ю могли сусідити альтернативні версії національної ідентичності. Таким чином, в основі нової національної самосвідомості не лежало ніякої єдиної концепції українського націоналізму або патріотизму. Проте як у такому випадку можна було б визначити нову протестну ідентичність, що об’єднала активістів Майдану незалежно від їхньої мови і регіону? На мій погляд, різноманітні репрезентації цієї ідентичності ріднить мова справжності, що визначає «нас» як «справжніх» українців, «істинних патріотів» без подальших уточнень: «якщо людина не зможе любити щиро Україну, вона не зможе бути українцем»3. Звичайно, уявлення про «справжніх» патріотів – невід’ємна частина будь-якого націоналізму. Однак інша його невід’ємна частина – це ідеологія, доктрина національної єдності або ж романтичний міф про витоки нації, або і те, й інше разом. Специфіка «націоналізму справжності» полягає лише в тому, що ні доктрина, ні 3

Цей же респондент говорить про проблематичність пошуку політичних соратників, оскільки важко зрозуміти, наскільки

Затвердження єдності всіх українців, протиставленої колишньому регіонально-мовному націоналізму, було однією зі ставок українського протесту. Неприйняття старих стереотипів, що стигматизують

щирим патріотом є той чи інший політик чи активіст: «Як би не рахували Яроша націоналістом чи якимось там істинним патріотом, дуже важко, знову ж, вірити людям і дуже, знову ж, воно якось не зрозуміло».

Майдан у деталях

міф не є тут головним джерелом уявлення про «нас» і «них», у той час як метафора «справдешнього» патріота, «справжнього» представника нації виконує не просто підсилювальну, а дефінітивну функцію. Іншими словами, замість формули «Справжній українець – це українець по мові (по крові, по культурі і т. д.)» ми маємо формулу-тавтологію «Справжній українець – це той, хто любить Україну по-справжньому». Необхідно ще раз підкреслити, що «націоналізм справжності» й відмова від ідеологічної, доктринальної основи національної ідентичності – дві сторони однієї медалі: «[Мій] світогляд дуже змінився. Хтось називає це громадянською позицією, хтось патріотизмом, хтось націоналізмом. Кожен по-своєму трактує <...> Деякі вважають, що якщо я люблю Україну, то я націоналіст. Не знаю. Може, й патріот, може, і якась громадянська позиція. Але те, що я люблю Україну, це явно». Як я покажу нижче, схожа романтична мова використовувалася для опису Майдану як руху, що ототожнюється з Майданом як місцем, де, за відчуттями активістів, усе було унікальним у своїй справжності. Якщо «націоналізм справжності» відсував на другий план питання про доктрину громадянської нації, то набір метафор, що описують Майдан як унікальне місце і подію, відкладав на потім проблему ідеології протесту, його політичної програми, вимог і порядку. В результаті уявлення про новий колективний суб’єкт – про українську націю – формувалося в обхід власне політичних та ідеологічних питань. Революційне «ми» репрезентувало уявну спільноту «справжніх українців», у яких причетність до унікальної та одиничної події Майдану пробудила справжню любов до своєї країни. Як виразно зауважив один із наших респондентів: «Я вважаю, що українець – це той, хто Україну любить, хто ходив на революцію, хто підтримував, цікавився хоча б цим». Пострадянська девальвація ідеологічних мов і загальна переконаність, що політика – брудна справа, зробили мову справжності дієвим механізмом політичної суб’єктивації: завдяки йому Майдан переживався не як фарс, який, як правило, бачать у «політиці» «обивателі», а як унікальна подія, що змінює її учасників, глибоко зачіпає їхні особистості. Саме мова справжності переконувала в тому, що Майдан – явище за рамками створених політиками і журналістами стереотипів про ворожнечу «Південного Сходу» і «Заходу», росіян і українців, російської та української мов. Разом із тим ця мова несла в собі ряд принципових обмежень для протестного руху, які далися взнаки з початком громадянського протистояння весни 2014 року. Претензія на об’єднання всіх громадян України незалежно від їхніх «стереотипних» характеристик, будучи сформульованою на мові справжності, обернулася своєю протилежністю – виключенням вагомої

Спільне (2014, (2015, № 9)

частини українців з об’єднуючої ідентичності, – щойно зіткнулася з протестом проти Майдану. Інтерв’ю дозволяють простежити, як інклюзивна ідентичність перетворюється на виключну, а мова справжності поступається місцем стереотипам. Один із наших респондентів формулює своє уявлення про політичну єдність України на мові справжності: «Я вважаю, що українець – це той, хто в душі Україну любить». Він же говорить про те, що всі «громадяни України», «люди з українськими паспортами» можуть пишатися собою після Майдану. Проте в якийсь момент він вдається до стереотипної і виключної мови, реанімує штампи, які останні десять років служили ідеологічною зброєю в електоральній боротьбі: «Схід України, там люди живуть не такі, як Центрі. В них рівень сприйняття, мислення, інтелекту нижче, тому важко з ними спілкуватися, вони не розуміють, що їм треба донести. Це люди, які... просто дурні люди, які піддалися пропаганді». Інша наша співрозмовниця говорить про емоції єднання і про єдність країни як результати Майдану: «Майдан – це таке єднання...», «ми стали єдиним народом»; «ще буквально роки два-три тому ми б ніколи не подумали, що Дніпропетровськ буде так активно <...> зараз нема такого як би ставлення упередженого, якогось агресивного стосовно жителів Луганська»; відчуття об’єднання країни приводить її до переконання в тому, що всі «справжні українці» підтримують Майдан і АТО – військову кампанію, що захищає, на думку більшості прихильників Майдану, незалежність України: «Національна гвардія і сили АТО – це якраз жителі Донецька й Луганська. Ну як ти собі можеш уявити, що вони будуть по своїх же містах розстрілювати і вбивати? Це... ні. Я в це вірю». Наша співрозмовниця заперечує реальність громадянської війни, підкріплюючи свою віру тезою про єдність: усі справжні українці, незалежно від того, живуть вони на Заході чи Південному Сході, говорять російською або українською – за нас, а значить, і українці Луганська й Донецька є прихильниками АТО. Проте в якийсь момент вона заперечує громадянську війну, використовуючи вже не включний, а виключний аргумент, – вона просто оголошує тих, хто підтримує ополчення, несправжніми українцями: «Людина, яка заявляє, що вона хоче в Росію, вже автоматично не українець. Там дуже багато росіян, які приїжджають. Тому я не вважаю, що це брат на брата». В підсумку вона озвучує тезу, протилежну її ж словам про єдність Луганської та Донецької областей із рештою України, а риторика спонтанного єднання всіх громадян країни поступається місцем дискурсу, який колонізує: «[мої знайомі з Луганська, які підтримують Майдан, кажуть, що] Луганськ треба закотити цементом. Це суспільство відрізняється від решти України <...> в той же час це не означає, що ми готові відмовитися від Луганської області...

Яка б там більшість не була людей, там є люди, які українці, які дійсно хочуть жити в Україні... Я вважаю це справжнім геройством, бо на Майдані легко було ходити з прапором України і кричати «За Україну!», бо таких була більшість. А коли в Донецьку чи Луганську у відкриту ходили з українським прапором – вони дійсно герої, тому що до цього всі негативно та агресивно ставилися». Таким чином, у цьому суперечливому дискурсі, сформульованому на «мові справжності», стверджується єдність національного цілого в обхід не лише меншин, які в досвіді будь-якої революції виключаються з колективного суб’єкта, а й тих мажоритарних груп, єдність з якими була вихідною ставкою протесту. «Націоналізм справжності», що стикається зі своєю межею у вигляді співвітчизників, які не бажають ставати його частиною, перетворюється на націоналізм, що воскрешає забобони. В умовах громадянського конфлікту на виключених із національної ідентичності «несправжніх українців» повинен бути навішаний ярлик. Ярлики запозичуються із словника колишніх версій українського націоналізму. Так, справжність поступається місцем стереотипам: «Нерозумно перебувати на території <...> держави і говорити, що я хочу бути в іншій державі... Був би ідеальний варіант, якщо всі ті, хто хотіли жити в Росії, поїхали б туди і залишилася б Україна такою, яка вона є, тому що в ній жили б ті люди, котрі її люблять», – культ справжньої України, «такої, яка вона є», і справжніх українців, «котрі її люблять», стає інструментом виключення тих громадян, які озвучують «проросійські» гасла. Виключеним із «загальної» ідентичності «несправжнім» українцям мова справжності надає стереотипні характеристики, такі, наприклад, як «люди, які живуть на Сході». Проте головною стигмою, що приписується заднім числом до «несправжніх» громадян, стає приналежність до «росіян», яка позначає «жертв російської пропаганди», громадян України, які «хочуть жити в Росії», або навіть етнічних «росіян, котрих за радянських часів завезли в Україну з Уралу». Разом із тим наше дослідження показало, що російська ідентичність, як і вимога приєднання до Росії, спочатку були маргінальними серед пересічних активістів Антимайдану, незважаючи на всі зусилля російських націоналістів зробити імперську ідеологію домінуючою в русі. «Російський світ» – продукт не лише кремлівських політтехнологів і проросійських крайньо правих, а й самого Майдану, вірніше, його стереотипного сприйняття Антимайданом, за яке, втім, перший несе свою частку відповідальності. Наведу типову цитату з інтерв’ю з активістом Антимайдану: «Мені не подобалося те, що <...> при штурмах вішали російські прапори. Ось це мені не подобалося. Припустимо, багато хто в Росії, коли ось тут був

еее... як... захисники Леніна були, ну я ще якось змирився, думаю: «Ну добре», я думаю: «Так, на Майдані ж були ось ці грузинські прапори, литовські, ну, всі, скривджені Росією, коротше». Ну, думаю, хай висять. А те, що Російський прапор, звичайно, повісили, ну, от, мені не сподобалося. І .: А чому? Р1: Ну... Як би, бо тоді ніхто і... не хотів відходити зі... складу України. І .: Зрозуміло. Р1: Ну от, федеральний устрій, щоб якось захистити, еее... ну... своїх... своїх людей, щоб податки залишалися в Харкові». Інший учасник Антимайдану не тільки критикує присутність російських прапорів, але й заявляє про претензії на українську ідентичність: «Чому Росія повинна приходити й допомагати? Чому російські... не знаю... війська, люди, техніка повинна приходити вам допомагати, коли ви сидите на дивані і ниєте або просто ставите російський прапор? Взагалі, це можна цілком було прибрати <...> як не крути, якщо ми теж почнемо тягати українські прапори, – ми теж, виходить, українці, ми теж маємо право на свою думку... ми не якісь... не сепаратисти там, не якісь совки старі». Наше дослідження Антимайдану показало, що «проросійська» символіка із самого початку не віталася досить значною частиною рядових активістів. Ще важливіше те, що респонденти спеціально підкреслювали: саме той факт, що вони залишилися не почутими новою владою і Майданом, буквально змушував їх все більше відчувати себе росіянами: «Раніше ми не вважали себе росіянами; коли приїжджали в Росію, завжди підкреслювали, що ми українці, що не треба плутати, але тепер... особливо після 2 травня… ми не хочемо бути Україною». Мова справжності парадоксальним чином сприяла стереотипізації політичного мислення Майдану та уявлень Майдану й Антимайдану один про одного. Противники АТО оголошувалися «несправжніми українцями», до яких прикріплювався ярлик «росіян», «ватників» і т. п., а ті, в свою чергу, відповідали субверсією, засвоюючи «російську» стигму разом з імперською ідеологією, котра дозволяла перетворити приниження на почуття гідності. Ця спіраль стереотипізації все більше зміцнювала протиборчі сторони в їхніх забобонах один щодо одного. Формула «справжність проти стереотипів» не спрацювала. Таким чином, націоналізм Майдану не можна назвати ні етнічним, ні громадянським. Ані доктрина громадянства, ані міф про стародавні витоки нації не були

Майдан у деталях

артикульовані в якості базового елементу націоналізму, «відповідального» за розрізнення «нас» і «них» – тих, хто є частиною нації, і тих, хто нею не є або ж їй загрожує. Головним інструментом конструювання образу «справжнього українця» стала сама метафора справжності, яка уникає ідеологічної, доктринальної артикуляції критеріїв приналежності до нації. В підсумку національна ідентичність Майдану, що протиставила проект єдності всіх українців етнічному та мовному націоналізму, стала заручницею романтичної мови, яка, воскресивши ксенофобні стереотипи, розколола, а не об’єднала українське суспільство. Однак політика справжності полягала не тільки в мові справжності, але й у своєрідній політиці автономії, яка стверджувала уявлення про Майдан як про особливе місце та унікальну подію, протипоставлену офіціозній «політиці». На мій погляд, це подання перешкоджало розвитку ще однієї революційної тенденції Майдану: виникненню інститутів установчої влади. Установча влада та уникнення політики На відміну від Болотної, де переживання єднання мало швидше сентиментальний характер, на Майдані люди відчували почуття ліктя. Якщо російські протестувальники говорили про єдність як про раптову зустріч із «такими ж, як я», то українські – ще й як про взаємодопомогу: «Майдан – це таке єднання душ... Ти не знаєш цієї людини, вона там може підійти, запропонувати чай, який вона з дому привезла, обігріти». Почуття солідарності на Майдані народжувало ефект empowerment, відчуття власної можливості впливати на те, що відбувається в суспільстві: «Майдану ми вдячні за те, що він об’єднав нас і якось дав зрозуміти, що ми можемо самі щось робити <...> не на органи, не на владу, а людина розуміє, ну, що якщо вона об’єднається ще з якоюсь... кількістю людей, то вони можуть щось змінити». Саме це переживання лежить в основі революційних форм самоорганізації – установчої влади, яка кидає виклик владі установленій. Із цього почуття народжувались установчі збори, ради та асамблеї. Різні соціальні теоретики XX століття, починаючи з Ханни Арендт і закінчуючи Андреасом Калівас і Антоніо Негрі, показують, що під час революційних повстань проти держави й капіталу сам досвід спільності та єднання народжує нові форми політичної влади, які засновуються, виробляються самою цією спільністю, черпають із неї свою силу й легітимність (Kalyvas 2005, Hardt and Negri 2000). Установча влада має два аспекти – негативний і позитивний: перший полягає в прагненні знищити існуючу владу, другий – у створенні на основі механізмів самоорганізації нових інститутів демократичної влади (які, зрозуміло, ніколи не є абсолютно

Спільне (2014, (2015, № 9)

новими, а навпаки, можуть задіяти установи колишнього режиму в якості свого інституційного каркасу). Відчуття empowerment, яке пережили учасники Майдану, сприяло наростанню критики на адресу корумпованих, насильницьких і антидемократичних інститутів установленої влади та появі запиту на нові форми й механізми демократичного правління. Як сказав один із наших респондентів, «я стояв <...> за повалення чинної влади <...> за нове хороше життя. А якщо запитати, як я її бачу, я можу пояснити у двох словах: це залучення повністю нових людей». Безумовно, негативна складова була сильнішою: головною вимогою маніфестантів був відхід тодішнього президента Віктора Януковича. Разом із тим, на відміну від Помаранчевої революції, учасники якої спочатку вважали, що зміни еліт достатньо для соціальних змін, а потім раптом розчарувалися в політиці, зрозумівши, що нові еліти не кращі старих, а їм самим була відведена роль масовки, Майдан усвідомлював, що заміна одних чиновників на інших не призведе до корінних змін. Саме тому активісти Майдану, вимагаючи відставки Януковича, сприймали цю вимогу як програму мінімум – перший крок на шляху до зламу всієї «політичної системи», яку вони асоціювали з олігархами, політичними партіями, корумпованими чиновниками. Показово, що якщо Майдан-2004 об’єднався навколо популярної фігури Віктора Ющенка, то Майдан 2013–2014 рр. призвів до падіння рейтингів опозиційних політиків, яких, коли ті виступали зі сцени, все частіше освистували рядові протестувальники. Активісти з гордістю розповідали нам історію про те, як взимку члени самоорганізованого патруля Майдану зупинили кортеж Арсенія Яценюка та Юлії Тимошенко, зажадавши зняти мигалки. Яценюк запротестував: Тимошенко щойно вийшла з в’язниці та їде виступати на Майдан Незалежності! На це патрульні відповіли, що для них не має значення статус пасажира, й змусили зняти мигалки. Одна з наших співрозмовниць згадувала в інтерв’ю той самий виступ Тимошенко: «Подруга, вибач, ми і без тебе впоралися <...> можеш за нас порадіти, але не заважай... Думаю, для неї був жорсткий облом <...> до Тимошенко таке ставлення було: добре, що жива людина вийшла з в’язниці, але... в політику не лізь». У цій останній фразі ми бачимо вказівку на можливість нової, альтернативної «політики», політики Майдану, в яку не повинні «лізти» представники політичної еліти – установленої влади. Наші респонденти часто апелювали до образу Запорізької січі, з якою вони порівнювали як Майдан, так і українське суспільство загалом, – волелюбне і таке, що не терпить безконтрольної влади над собою. На відміну від Помаранчевої революції, активісти останнього Майдану сприймали опозиційних політиків не як лідерів, а швидше як перших серед рівних, чия

першість – прикра обставина, яку необхідно подолати в найближчому майбутньому. Турбота про те, щоб не допустити сценарію 2004 року, коли змінилися лише люди, але не система, була однією з домінант численних інтерв’ю: «Політики ще самі не зрозуміли, що країна, Україна – наша, вони не відчувають країну, вони думають, що все так само, як у 2004-му, але скоро вони зрозуміють, що після Майдану країна належить нам, а не їм». Активісти наполягали на тому, що оскільки Майдан – це в першу чергу самоорганізація, то статусним політикам тут не місце: «Коли на Майдані з’являється політик, це все, це просто там ворог народу, не смій сюди приходити, ми народ, ми самі все будемо робити і... ну... н... ніхто не хотів ніякої допомоги, там, від політиків. І тому люди, як би... це було дуже унікально, тому що люди до цього... ніколи не було такої самоорганізації». Нарешті, в лютому на Майдані з’явився проект «уряду народної довіри» – паралельного офіційному політичному керівництву колегіального органу, який був покликаний контролювати чиновників і займатися реформами і в який був замовлений шлях найбагатшим людям країни, управлінцям і державним керівникам. Однак прагнення до «зламу системи» і створення інститутів установчої влади так і не було реалізовано: в уряді та Раді залишилися колишні депутати й чиновники, замість демократизації стався крен у бік підтримуваних частиною населення репресій, а з проектом нових конституцій і державності парадоксальним чином виступив рух, який, з точки зору Майдану, був консервативним і навіть контрреволюційним, – Ополчення, що встановило за допомогою Кремля в Донецькій і Луганській областях кишенькові «народні республіки», втім, також із елементами самоорганізації. При цьому не можна сказати, що новий режим знайшов популярність серед учасників Майдану: переважна більшість наших респондентів критично поставилися до уряду Порошенка і навіть заявили про готовність стати на «третій Майдан», якщо той не виправдає їхніх сподівань. Чому Майдан не зумів змінити політичну систему, хоча ставив це своєю програмою максимум? Звичайно, найважливішим фактором поразки демократичної лінії Майдану було прагнення еліт до утримання влади і відтворення колишніх правил гри в політиці. Доступ до сцен Майдану в різних містах, а особливо в Києві, жорстко контролювався; Росія, США та ЄС активно й іноді агресивно використовували свій вплив, щоб домогтися потрібної їм внутрішньополітичної кон’юнктури (при цьому, на думку прихильників Майдану, західні країни чинили зрадницьки пасивно, не надавши допомоги у протидії російській інтервенції); українські еліти намагалися використати війну як інструмент консолідації підконтрольних їм сил. Однак, як і в аналізі краху проекту політичної єдності, тут потрібно враховувати не

тільки «зовнішній» вплив, але і «внутрішні», суб’єктивні процеси. На мій погляд, ахіллесовою п’ятою «української революції» стала принципова відмова більшості активістів від політичного представництва протестного руху й від участі у «великій» політиці, а також від висунення власного проекту перебудови держави. Учасники Майдану, які вимагали радикальної зміни всієї політичної системи, не захотіли ані захопити інститути «установленої влади», ані протиставити їм форми влади установчої. Протестувальники ненавиділи «системну» політику й державу так люто, що були готові віддати життя в боротьбі з ними, і разом з тим настільки сильно зневажали сам інститут державної влади, що не захотіли брати участь у ньому, навіть маючи потенційну можливість змінити його зсередини. Політика справжньості та відмова від подальшої політизації Щоб глибше проаналізувати цей парадокс активності в протесті й пасивності в участі у «великій» політиці, необхідно порівняти Майдан із російським протестом 2011–2012 рр. Досліджуючи «болотний» рух, ми зіткнулися з парадоксальним, як нам здавалося, ставленням протестувальників до держави. Вперше з 1993 року в Росії дозрів масовий політичний протест, який виступив проти оголошеної «партією шахраїв і злодіїв» держави та усієї політичної системи; ця радикальна критика, як і у випадку Майдану, супроводжувалася переживанням раптової солідарності, яка породжувала почуття власної влади: «Я вважаю ці вибори нелегітимними, і я хочу зміни влади. Тобто я хочу, щоб Росія була без Путіна». «Ми будемо виходити, поки не доб’ємося результату <...> – цю систему демонтувати, плюс на цьому не зупинятись, і щоб інші, кожен, хто прийде до влади, щоб він знав, що ми вже існуємо і що з нами вже рахуються». Разом із тим розвінчання держави не супроводжувалося висуненням революційних проектів її захоплення або перебудови, але, замість цього, призвело до заснування публічної сфери протесту як «паралельного світу»: «болотний» рух, на думку його учасників, повинен був боротися проти держави в громадському просторі, але при цьому відстояти від нього: «Так, політика не виглядає такою брудною відтоді, коли в ній беруть участь [письменники й журналісти]. Вони продемонстрували, що не всі там такі брудні... ніхто не міг сказати [про них]: я знаю, вони

Майдан у деталях

хочуть бути депутатами, теж хочуть в уряд. Ні, абсолютно очевидно, що вони не беруть участь у цих перегонах... Це один бік справи, що можна не брати в цьому безпосередньої участі, а тим часом цим займатися. З іншого боку, можна зберігати репутацію, підходячи так близько до цього жахливого брудного місця». Учасники «білострічкового» руху бачили свою владу в моральній перевазі над аморальними представниками державної влади, до якої не слід навіть торкатися. Ця стигматизація офіційної політики визначила відмову від участі в нових політичних партіях і соціальних рухах: – Ви розглядаєте для себе можливість приєднатися до якоїсь громадської чи політичної організації або самим організуватися? – Ні, мені це не цікаво. Я не політична людина. Мені просто хочеться, щоб країна стала краще. А займатися активною політикою... Я думаю, коли зміниться нарешті уряд і президент буде нормальний, то перестану ходити, не буду вступати ні в які партії. Відмову4 руху «За чесні вибори!» від конкретних проектів перебудови політичної системи і держави, незважаючи на кинутий їй виклик, пов’язували з двома моментами. По-перше, з недостатньою радикальністю «болотного» протесту, його ареволюціонністю, неготовністю активістів до насильства і запитом не на зміни, а на «чесну стабільність» (Бикбов 2012, 222). Подруге, з відсутністю відчутного успіху: протестувальники так нічого й не домоглися, частково тому що так нічого й не зажадали, частково тому що на чесних виборах у березні 2012 року переміг Володимир Путін. Проте наше дослідження Майдану показало, що та ж сама установка на «уникнення політики» і відмова від участі в державних справах супроводжувала й радикальний, насильницький протест, що скидав владу. Вистоявши в лютому й досягнувши втечі Януковича, Майдан пережив вибух самоорганізації і приголомшуюче відчуття власної влади, яке супроводжувалося скорботою за трагічно загиблими активістами. В результаті 4

Звичайно, можна сказати, що сама повістка «чесних виборів»

навіть наймолодші та найобережніші учасники Майдану говорили в інтерв’ю про вирішальну роль насильства в народному протесті, про необхідність пролити кров, щоб домогтися перемоги. В той же самий час навіть радикальні активісти не хотіли брати участі в «політичному житті» – вступати в політичні організації та партії, приєднуватися до передвиборних кампаній, створювати громадські рухи. Можливо, Майдан міг би кардинально змінити політичне життя України, якби не війна. І разом із тим наше дослідження показало, що учасники Майдану спочатку не хотіли брати участь у публічній політиці, вважали це для себе і неприйнятним, і обтяжливим5. Наші інтерв’ю дозволяють побачити разючий контраст між натхненням від почуття власної влади і політичною пасивністю в сенсі участі в конвенційній політиці та суспільних рухах: – Зараз... у мене є... усвідомлення, що... я... зберу групу людей і ми можемо на щось вплинути, ми можемо якось щось змінити... це дуже класне відчуття. – Ага, а ще щось? Якісь, можливо... низова яка-небудь активність, там... політична. В чомусь ти збираєшся брати участь, щось тебе ж приваблює? – Е... н... я думаю, ні. – А допускаєш ти вступ, там, в яку-небудь політичну партію? – Нє-а. – Чому? – Ну, тому що... мені просто це не цікаво. Ну, я, наприклад, не хочу засідати в парламенті, ще щось <...> просто мені ось саме така, чисто політична діяльність, там, партії, ще щось <...> мене не приваблює. Інтерв’ю з іншим нашим респондентом демонструє, що відмова від політичної участі викликана не стільки відсутністю інтересу до «чисто політичної діяльності», скільки її стигматизацією в очах активістів. Безперечно, Майдан сприяв появі запиту на нову політику, нових лідерів і нові організації: наш співрозмовник віддає перевагу тим партіям, які можна було б назвати «партіями Майдану» та які він протиставляє старим, системним партіям:

Можна навіть припустити, що воєнна операція виявилася

була спрямована на зміну політичної системи, однак у випадку

більш співзвучною, ніж реформи і перевлаштування влади,

«болотного протесту» вона зводилася або до абстрактної і

з політичною суб’єктивністю Майдану, який створив культ

далекої від якої б то не було політичної конкретики метафори

справжності та витратив свою енергію на священну боротьбу за

справно працюючого соціального механізму, або до технічної

незалежність проти Росії і «несправжніх» українців – боротьбу,

вимоги перерахунку голосів – через два роки після краху

яка дозволила не думати про зневажливі «політику» і державу,

російського протестного руху наївність і неефективність цієї

відкласти проблеми демократії та устрою політичної системи

повістки очевидна практично всім.

на потім.

Спільне (2014, (2015, № 9)

«З партій підтримав Демальянс... Вони <...> одні із засновників Майдану... Багато хто був за «Свободу» <...> дуже багато свободівців померло тоді... А так, голосували більшість за «УДАР», за людей, які... з минулим темним дуже. З нашим мером відомим... дуже сумно було на все це дивитися». Більше того, протест сформував потребу політичної участі – приєднання до політичної сили, здатної змінити суспільство й державу, однак презирство до «великої політики» виявилося сильнішим: «Із самого початку, коли був Майдан, хотілося, звичайно, в якесь об’єднання <...> Розумієте, стільки людей, які наживаються на всьому цьому. Це може бути об’єднання, яке кимось куплено, це може бути об’єднання, яке було... піде в політику, припустимо, і буде не просто активістами або патріотами, а буде тими людьми, які там... їм там щось дають, хабарі якісь, і вони будуть, ну, піднімати руки й голосувати, як їм скажуть. Я просто не хочу в такій організації опинитися. Важко вірити: я не вірю, що просто можна щиро, щоб щира людина пішла в політику. Тому що просто система настільки прогнила – я просто в транспортній сфері працюю, і просто тому так думаю». У результаті наш респондент, як і багато інших активістів Майдану, вибудовує модель, згідно з якою революції повинні відбуватися доти, поки влада не зміниться сама через страх нових революцій: «Чому в нас не можна зробити так [як у Грузії]? Було би бажання. Напевно, це бажання в неї [у влади] має з’явитися під час третьої революції, я не знаю». Важливо підкреслити, що відмова від участі в конвенційній політиці була пов’язана не тільки з презирством до інститутів державної влади, а й з популярністю нової, альтернативної політики – політики Майдану, локалізованої в особливому місці. Іншими словами, якщо раніше люди, які не довіряли державі й «політиці», воліли жити приватним життям, то тепер вони протиставляють офіціозу особливий, романтичний вид протесту: – У чому відмінність Майдану як політичного руху від державної політики, адже й те, й інше – політика? – Майдан справжній. Брехливій і продажній «владі» Майдан протистояв як політика справжності – союз небайдужих людей, які

об’єдналися всередині автономного простору, що став суверенним «паралельним світом». В очах активістів на Майдані все було унікальним у своїй справжності: і люди, і атмосфера, і саме місце: «Неймовірна спільність духу, яку можна відчути, лише поїхавши туди, а так це навіть важко уявити...» Аура справжності, що вирізняла Майдан від брудної та брехливої «політики», зробила його популярним серед тих, хто не довіряв офіційним інститутам. На Майдані ніби були скасовані статусні ієрархії: «Там усі рівні. Там президент приходить, там Віталій Кличко приходить і каже: «Я для вас Віталій». Розумієте?» Там можна було подолати своє безправ’я і безвладдя, не стикаючись при цьому зі сферою державної влади: «Всі люди думали завжди, що от влада буде щось робити <...> раніше <...> чим ми займалися – це критикою влади: ось, вони такі, вони нічого не роблять, вони ще щось. Зараз люди вже розуміють, що не можна віддавати своє життя в руки влади <...> потрібно самим, потрібно брати відповідальність і щось робити». Навіть «вибір сторони» часто міг бути продиктований зовсім не підтримкою політичних ідей Майдану, а досвідом зіткнення з особливим місцем, який був важливішим за будь-які ідеології: «Коли вони проходили по Майдану і бачили, то ставлення змінювалося кардинально <...> приходили на Майдан, вони стояли на Грушевського. І вони такі типу: давай, давай! Мочи цей «Беркут»! <...> Вони мені оcь: так все, коротше, за Майдан!» Таким чином, політика справжності виявилася по-своєму дієвим способом подолання деполітизації, що висмикнув людей із приватної сфери і повернув їм відчуття осмисленості боротьби за свої права і своє майбутнє. Більше того, «ефект справжності» дозволив людям відчути власну силу й тим самим сформував інтуїцію установчої влади. Проте зворотньою стороною цієї сили виявилася політична слабкість протестувальників. Російський соціолог Віктор Воронков в одній зі своїх статей справедливо стверджував, що на відміну від Західних країн, ані в СРСР, ані в пострадянських суспільствах так і не було побудовано публічної сфери в її республіканському розумінні, сформульованому Ханною Арендт і Юргеном Габермасом, тобто політичної сфери, віддаленої як від приватного світу, так і від держави. Радянська й пострадянська публічність, на думку Воронкова, були або поглинені приватною сферою (двори і кухні, де обговорювалася політика), або колонізовані державою (партзбори, політичні технології). Він писав, що в наших країнах «не було простору, в якому люди могли б публічно висловлювати свій протест проти держави» (Воронков 2003, 99-100). На мій погляд, Майдан і Болотна стали прототипами «позадержавної» публічної сфери, про відсутність якої жалкував соціолог. Російські та українські протестувальники

Майдан у деталях

захоплювалися почуттям єдності й солідарності, якого вони не відчували у приватній сфері, та наполягали на тому, що протестні рухи, локалізовані на Майдані Незалежності й Болотній площі, не тільки борються проти держави, а й протиставлені їй на рівні моралі та етики, світогляду і способу дії. Необхідно, однак, зауважити, що в республіканських теоріях Арендт або Габермаса публічна сфера, будучи незалежною від держави, тим не менше, не є ізольованою від неї, а навпаки, на неї впливає і переймає на себе політичні функції (Fraser 1990). Габермасівська «громадськість» – це простір комунікації щодо загальних для всіх громадян політичних турбот, яка дозволяє безпосередньо впливати на прийняття державних рішень (Габермас 2000). Арендт, у свою чергу, вважає публічну сферу конститутивною для політики як такої: в її лоні народжуються «інститути свободи», які покликані управляти політичним життям суспільства після революції, – саме вони і втілюють установчу владу, яка повалює державу (Арендт 2011). Уникаючи ідеологічних дискусій і комунікації щодо конкретних політичних питань, відмовившись від участі у прийнятті політичних рішень та інституціоналізації установчої влади на користь політики автономії, установлення «паралельного світу», Майдан де-факто відмовився від власної програми максимум – перевлаштування публічної політики в Україні. В результаті влада залишилася в руках колишніх еліт – про що з жалем говорили нам в інтерв’ю самі учасники Майдану: «Сталося повністю, не повністю, а частково, розформування адміністрації президента та інших органів. А потрібно було всіх повністю <...> те, що зараз після Майдану <...> ці призначення на нові посади, тимчасова влада, це все було найжахливішим. Майдан стався, революція сталася, але після неї <...> після всіх цих висновків, які були зроблені людьми, нічого не змінилося. Прийшли знову бандити <...> ну так, цей накрав на 2 гривні менше, ніж Янукович, а цей накрав на 3 гривні менше. Все, беремо цього, який накрав на 3 гривні менше. Дамо йому шанс накрасти побільше <...> замість того, щоб брати молодих спеціалістів, яких купа <...> і вони можуть спокійно, прямо зараз ставати біля президентського апарату і в інших органах виконавчої влади, вони попризначали тих же самих козлів <...> і вважають, що це сталася революція і ротація нашої влади <...> але я в це не вірю». Неузгодженість сприймань: передчуття нового і перемога старого Незважаючи на ставку на політичну єдність країни поверх регіонально-мовних відмінностей, повалення

Спільне (2014, (2015, № 9)

установленої влади і паростки влади установчої, український протестний рух так і не зміг передати об’єднавчий і визвольний імпульс за межі Майдану як автономної публічної сфери й революційної ситуації. Наслідком цього стало те, що Майдан не зміг поширити і надихаюче його учасників передбачення нового на українське суспільство – в цілому на тих, хто не брав участі в Майдані. Дискусії між прихильниками протиборчих таборів в Україні часто впираються у неможливість встановити несуперечливу картину низки подій – об’єктивну хронологію. Від того, «хто перший почав», залежить легітимність протилежних інтерпретацій. Одна з них стверджує, що російська підтримка врятувала народне ополчення від неминучих в іншому випадку репресій з боку нової влади – репресій, які ми могли спостерігати в Одесі й Харкові. Інша, навпаки, говорить про те, що російська інтервенція не підтримала, а почала військовий конфлікт, якого можна було б уникнути. На мій погляд, це питання дійсно є першорядним для розуміння суті того, що сталося. Але разом із тим для аналізу краху проекту об’єднання суспільства й побудови демократії важливо не тільки відновити об’єктивну хронологію подій і дій, а й простежити динаміку суб’єктивного сприйняття цих подій двома протиборчими сторонами. Політика справжності призвела до того, що якщо для прихильників Майдану протест став початком нової хронології, в якій можливе будь-яке майбутнє і радикальні зміни («[Майдан об’єднав] прогресивну частину людства, яка хотіла й досі хоче великих змін»; «люди зібралися заради <...> чогось нового <...> вони хотіли змінити ось це»), то його супротивникам, виключеним з особливого простору політики справжності, Майдан бачився повторенням старих помилок: «Ми не вірили в те, що вони говорять. Вони намагалися побудувати нову державу старими методами». Для них «українська революція» стала не точкою відліку нового історичного часу, але стереотипним і насильницьким підсумком спланованої історії: «Народ поступово готували до того, що ми будемо відторгатися від Росії як такої, що нам ближче Європа. Що нам ближче Європа, що нам, що все життя, грубо кажучи, 23 роки ось той же самий Схід, на якому зараз твориться те, що діється. Розповідали навіть про Південний Схід, розповідали, що це не Південний Схід годує всю Україну, а Львів і Галичина годують Південний Схід. Південний Схід, шахтарі – це бидло. Це було, грубо кажучи, на рівні країни, тобто не просто як там «одна баба сказала, а один дід повторив», а це було на рівні країни <...> і якби цього не було, то зараз би принаймні нам не було так важко, як є зараз <...> раніше я жила...

можна було і подорожувати спокійно, і робити якісь плани на життя, довгострокові або короткострокові <...> зараз плани так тільки на один день – вижити – або на тиждень – прожити тиждень. От, прожив тиждень – і все добре». Зміни, до яких призвів Майдан, у сприйнятті його опонентів виявилися позбавленими будь-якої обіцянки майбутнього, вони просто зробили погане життя ще гіршим: «Моє життя, на жаль, змінилось. І в гіршу сторону. От і все». Альтернативи політики справжності Чим викликана гегемонія політики справжності на Майдані? Чому активісти відмовилися від артикуляції доктрини громадянської нації і вважали за краще поділити українців на «справжніх» і «несправжніх»? Як пояснити парадокс активності-пасивності, коли готовність помирати в боротьбі з державою супроводжується небажанням брати участь у політичному житті країни? На мій погляд, тріумф політики справжності пояснюється кількома факторами. Як і для багатьох інших пострадянських країн, для України характерна незавершеність соціальної структури і розпливчасте розуміння власної приналежності до соціальних груп. На питання «До якого соціального прошарку, групи, класу Ви належите?» наші респонденти давали вкрай невизначені відповіді, що демонструють нездатність локалізувати себе в просторі соціальної нерівності: «Я просто патріот», «Я не знаю, ніколи не думала про це», «Я... я – раб!» Це «хитке почуття соціальної приналежності», на думку соціолога А. Бікбова, блокує політичну артикуляцію та репрезентацію соціального інтересу, яка, на мій погляд, могла би стати механізмом конструювання і політизації колективної ідентичності, вкоріненої в тих чи інших соціальних спільнотах із властивими їм соціальними проблемами (Бикбов 2012). Відсутність специфічних колективних ідентичностей на Майдані сприяла створенню більш всеосяжної національної ідентичності, яка зробила Майдан по-своєму революційним, протиставивши весь народ України державній владі. І разом із тим ця ідентичність, сформульована на мові справжності та дрейфуюча у бік більш стереотипних версій націоналізму, виявилася роз’єднуючою. Інша сторона політики справжності – сприйняття Майдану як унікального досвіду, стосовно якого політичні вимоги та ідеологічні дискусії здавалися надмірними,  – була обумовлена серед іншого раптовістю мобілізації, яка для багатьох активістів-неофітів стала першим і захоплюючим переживанням участі в боротьбі. Однак, можливо, більш важливий фактор – це типова для пострадянських суспільств політизація

в умовах інерції деполітизації. Дослідники виділяють дві основні тенденції посткомуністичної деполітизації: стигматизацію конвенційної політики і «девальвацію» ідеологічних дискурсів (Прозоров 2012, Kashirskih 2012). Саме презирство-ненависть до державної влади і недовіра до ідеологій зумовили на початку 1990х «вихід» пострадянських громадян у приватне життя і відмову від участі в публічній політиці. Проте, як показали останні масові протести в пострадянських країнах, ці установки можуть не тільки відвертати від політики, але й сприяти радикалізації протестів: презирство до держави як соціального інституту прискорює делегітимації конкретних політичних режимів, а відторгнення конкретних ідеологій об’єднує людей в «популістські» колективні ідентичності, що протиставляють народ державній владі та елітам (Журавлев 2015, Lassila 2014). І разом з тим, як я спробував показати в цій статті, ця радикалізація має свої межі – межі політики справжності. Чи була і залишається в Майдану можливість довести революцію до кінця: об’єднати країну в політичну спільноту й запропонувати проект установчої влади? На мій погляд, деякі тенденції українських протестів вказують на можливість революційної політики, що не зводиться до політики справжності. По-перше, переважна більшість активістів як Майдану, так і Антимайдану були стурбовані соціальними проблемами. На відміну від російського руху «За чесні вибори», який не надавав великого значення темі соціальної справедливості (Журавлев, Савельева и Алюков 2015), Майдан і Антимайдан були протестами, мотивованими проблемою соціальної нерівності. Практично в усіх інтерв’ю активісти обох таборів говорять про економічну нерівність і соціальну незахищеність, бідність і невпевненість у завтрашньому дні, скорочення соціальних витрат і приватизацію виробництва як про найважливіші проблеми України. Однак у силу відторгнення самої мови політичних ідеологій ці проблеми так і не стають порядком денним протесту, поступаючися місцем мові справжності та стереотипам про Схід і Захід, менталітет і національний характер, які роз’єднують, а не об’єднують людей. Тим не менше, за словами деяких активістів, соціальні проблеми – це те, що ріднить прихильників обох таборів: «У Майдану була одна цікава благородна ідея – повалити олігархів». – А як ви вважаєте, Майдан і Антимайдан, вони могли б об’єднатися навколо якоїсь проблеми або навколо якогось руху? – Ні. Я не вважаю, що таке було можливо, тому що кардинально різнилися цінності, за які боролися та

Майдан у деталях

й інша сторона. Та за Європу, а Антимайдан за Росію, ті хочуть у НАТО, а ті не хочуть у НАТО, там за Євросоюз, тут за Митний союз <...> місяця через три, через чотири, коли «вантаж 200» у цинкових трунах почне масово вже приходити і на Захід, і на Південь, і на Схід, проти війни можуть об’єднатися люди <...> проти того, що стало неможливо жити, настільки зросла інфляція, настільки подешевшала гривня, настільки зросли комунальні послуги, ось проти цього можуть, так. І тоді я, до речі, дуже сильно не заздрю Яценюку, який уже намагається рапорт про звільнення написати або ще чомусь там прем’єр-міністру йти, і тому ж Петі Порошенку, я їм не заздрю. Тоді вони будуть бігти швидше, ніж Янукович. Найрізноманітніші теорії революції говорять нам про те, що на відміну від державного перевороту революція не просто змінює один політичний режим на інший, вона перетворює соціально-економічні основи суспільства. Вона ініціює новий економічний курс і нову соціальну політику, в результаті чого радикально змінюються система майнової нерівності, структури розподілу політичної влади й доступу до суспільних благ – причому не між окремими людьми, а між соціа льними групами. Продовження неоліберальної політики, яку проводить нова влада, несумісне з революційними завданнями. І той факт, що багато учасників Майдану це розуміють і починають розчаровуватися в його підсумках, лише підтверджує їхній початковий революційний посил. Як сказав нам в інтерв’ю один з активістів: «Революція – це зміна поточного становища, яке є зараз в країні. Я розцінюю, що ситуація в країні зараз не дуже. Вона <...> не налаштована на поліпшення життя соціуму, вона налаштована зараз як геноцид <...> Як на геноцид малого та середнього бізнесу, як геноцид старих людей, які заслужили відпочивати, з їхніми пенсіями – неможливо, просто неможливо. А інші все просто заробляють мільйони на нісенітниці. <...> нема підприємств, нема заводів <...> Україна – як великий ринок, одні торгують, інші продають, і все». На мій погляд, наша мета як лівих активістів та інтелектуалів полягає в тому, щоб привносити політичну артикуляцію соціальних проблем у протестні рухи, незважаючи на всю складність цього завдання в умовах інерції деполітизації. При цьому не обов’язково відмовлятися від «популістської» ідентичності, яка претендує на представництво всього народу, на користь ортодоксальної марксистської повістки «класової свідомості» (до речі, автор останньої цитати – зовсім не класичний «пролетар», а дрібний бізнесмен, який усвідомлює свою спільність з іншими простими людьми і

Спільне (2014, (2015, № 9)

необхідність більш справедливої економічної політики, націленої на соціальну рівність). Потрібно тільки наповнити цю ідентичність соціальним змістом. Згадаймо гасло американського руху Occupy Wall Street, яке заявляло, що «ми – 99%», проте визначало ці 99% в термінах економічно непривілейованої більшості, завдяки чому, за словами соціолога Ленса Беннетта, повернуло в американську публічну сферу давно забуту проблематику соціальної нерівності (Bennett 2012). Що ж до демократизації політичної системи, то, як і російська «Болотна», Майдан і Антимайдан зробили перші кроки на шляху до повалення установленої влади. Однак якщо перший так і не втілив у життя запланований проект влади установчої, то другий реалізував його в імітаційній формі. Разом із тим Майдан запропонував реалістичну альтернативу: проект громадянського контролю над діяльністю держави. Філософ П’єр Розанвалон не так давно висунув ідею про те, що, крім державної та революційної форм суверенітету, тобто установленої та установчої влади, існує третя форма, «контрдемократія», яка полягає в нагляді над державною владою. На його думку, контрдемократія – це також форма «народного суверенітету», що протистоїть установленій владі, черпаючи свою легітимність з традиції, початок якій було покладено Великою французькою революцією (Розанваллон 2012). Саме ця ідея – створення структур громадянського контролю – озвучувалася багатьма нашими респондентами як найважливіше завдання Майдану: «Наше завдання, громадянського суспільства – контролювати їх. Це найважливіше, що сталося... Події перетворили всіх у громадських активістів з тієї простої причини, що за нами стоїть відповідальність всіх наших загиблих <...> Ми розуміємо, що, звичайно ж, будуть олігархи, будуть схеми, буде криміналітет намагатися і так далі. Наше завдання в тому, щоб це контролювати і робити цього все менше й менше <...> ми перестали усвідомлювати революцію як подію. Ми почали усвідомлювати революцію як процес. Тривалий процес соціальних змін». Війна перервала процес конструювання колективної ідентичності, яка об’єднує простих людей України в громадянське співтовариство, і проекти демократизації політичної влади знизу. Їх відновлення після закінчення безглуздої і несправедливої громадянської війни має повернути українське суспільство на шлях революційних змін.

Моя стаття носить критичний характер щодо підсумків Майдану; разом із тим наголос на критику пов’язаний з початковою підтримкою Майдану, яка зробила розчарування в його результатах особливо сильним. Я хотів би подякувати М. Алюкову, С. Єрпілєєвій, А. Клотц, Г. Комарову, І. Матвєєву, К. Медведєву, А. Петрович, А. Полянічеву, Н. Правді, Д. Райдеру, Н. Савельєвій та редакції журналу «Спільне» за коментарі та зауваження до первісної версії тексту , а також А. Тідві, Н. Потарській, З. Поповичу, А. Каплану і Т. Барботіній за допомогу в зборі матеріалу та плідні дискусії.

Посилання: Арендт, Х., 2014. О революции. М.: Европа. Бикбов, А., 2012. “Представительство и самоуполномочение”. В: Логос. Воронков, В., 2003. “Жизнь и смерть советской публичности” В.: Горючева, Т. и Клюйтенберг, Э. (ред.), Дебаты и Кредиты. Медиа. Искусство. Публичная сфера. Амстердам: Центр культуры и политики «De Balie». Габермас, Ю., 2000. Структурні перетворення у сфері відкритости: дослідження категорії громадянське суспільство. Львів: Літопис. Журавлев, О., 2015. “Инерция постсоветской деполитизации и политизации 2011-2012 гг”. В: Политика аполитичных, коллективная монография. Москва. Новое литературное обозрение. Журавлев, О., Савельева, Н. и Алюков, М., 2015. “Куда движется движение: коллективная идентичность российского протеста”. В. Политика аполитичных, коллективная монография. Москва. Новое литературное обозрение. Матвеев., И, 2012. Эффект подлинности. В: Русский журнал. Доступ 27.12.14 по адресу: http://www.russ.ru/Mirovaya-povestka/Effekt-podlinnosti Прозоров, С., 2012. “Второй конец истории: политика бездеятельности от перестройки до Путина”. В: Неприкосновенный запас.

Савельева, Н., 2013. “Единство разных”. В.: Социология власти. Фабиани, Ж.-Л., 2014. “Перемены в общественной сфере”. В: Гефтер. Доступ 27.12.14 по адресу: http://gefter.ru/ archive/13086. Bennett, L., 2012. “The Personalization of Politics Political Identity, Social Media, and Changing Patterns of Participation”. In: The Annals of the American Academy of Political and Social Science, Vol. 644. Hardt, M. and Negri, A. 2001. Empire. Cambridge: Harvard University Press. Kalyvas, A., 2005. “Popular Sovereignty, the Constituent Power, and Democracy”. In: Constellations. Kashirskih, A., 2012. “The Depoliticization of Political Preferences in Russia”. In: 1st International Conference on Public Policy (ICPP), Grenoble, June 26-28, 2013. Melucci, A., 1985. “The Symbolic Challenge of Contemporary Movements”. In: Social Research. Sewell, W., 1996. “Historical events as transformations of structures: Inventing revolution at the Bastille. In: Theory and Society”.

Майдан у деталях

Участь крайньо правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінки Володимир Іщенко Переклав з англійської Антон Печенкін

Володимир Іщенко — кандидат соціологічних наук, заступник директора Центру соціальних і трудових досліджень, викладач кафедри соціології Києво-Могилянської академії; jerzy.wolf@gmail.com

Наскільки значною була участь крайньо правих у протестах Майдану? На жаль, це питання швидко стало жертвою надмірної політизації: з одного боку, завдяки активній пропагандистській дискредитації Майдану, що здійснювалася його опонентами, включаючи російські ЗМІ, а з другого – спробами його виправдання (ліво)ліберальними і поміркованими націоналістичними прихильниками. Ретельний аналіз цієї дискусії (що велася не лише в формі статей, але й у соціальних мережах на кшталт Фейсбуку) ще має бути зроблений, втім уже можна навести кілька загальних спостережень. Тексти, що наголошували на значній присутності та помітній участі крайньо правої партії «Свобода» і «Правого сектору» – парасолькової коаліції крайньо праворадикальних організацій і партій, – часто в надмірно вразливий спосіб сприймались як такі, що беззастережно

Спільне (2014, (2015, № 9)

підтримували зневажливий ярлик «фашистського перевороту» (або, пізніше, «фашистської хунти», коли мова вже йшла про новий уряд у Києві), захищати який за визначенням не може жодна прогресивна людина. У відповідь критики зазвичай наголошували на політичному різноманітті й плюралізмі в майданівському русі, заявляючи, що як участь «Свободи», так і «Правого сектору» не була ані домінуючою, ані важливою, ані навіть істотною (Лихачев 2014а, Лихачев 2014b). Досить часто ними також применшувався «фашистський» елемент в основних крайньо правих силах; наприклад, вони переконували, що «Свобода» є просто «етнічними націоналістами», в той час як «Правий сектор» — лише «націонал-консерватори» (Shekhovtsov 2014a). У відповідь на нападки проросійських авторів на Майдан критики часто стверджували, що Путін і Російська Федерація (широко

підтримувані багатьма крайньо правими європейськими партіями після консервативного повороту) мають більше підстав вважатися «фашистськими», ніж Майдан чи новий український уряд — або принаймні вони до того прямують (Shekhovtsov 2014b). Відома петиція «Київський Євромайдан є визвольним і ненасильницьким масовим рухом громадянської непокори» проти сенсаційного перебільшення участі крайньо правих у Майдані, ініційована Андреасом Умландом і підписана багатьма дослідниками українського націоналізму (хоча багато з них вивчали його лише в історичній перспективі (Shenfield 2014), містила майже всі ці аргументи в концентрованій формі (Umland 2014a)1 . Незважаючи на запеклу полеміку, було зроблено дуже мало систематичних спроб оцінки участі крайньо правих у Майдані. Одними з найтиповіших аргументів, на які посилалися в цих дискусіях, були результати опитувань, проведених серед мітингарів і мешканців наметового містечка на київському Євромайдані Київським міжнародним інститутом соціології та Фондом «Демократичні ініціативи», які показали, що лише незначна частка протестувальників були членами політичних партій (3,9% у грудні 2013 року і 7,7% у січні 2014-го (Київський міжнародний інститут соціології 2014). Такий замір давав корисну інформацію, однак з очевидним обмеженням у можливості узагальнювати згадані показники для київських протестувальників у всеукраїнському масштабі. Більше того, результати цих опитувань не дають змоги оцінити роль активних організованих меншин, яка могла бути значно більшою, зокрема у критичних моментах протесту, незважаючи на невелику частку їхніх учасників. Іншими кількісними оцінками, на які часто посилалися в дискусіях щодо ролі крайньо правих на Майдані, були електоральні опитування, а також результати президентських і парламентських виборів, котрі показали незначну підтримку як «Свободи» і «Правого сектору», так і їхніх лідерів — Олега Тягнибока і Дмитра Яроша. Малося на увазі, що навіть якщо вони і відігравали якусь роль на Майдані, то політичного зиску з того не отримали. Крайньо праві мали лише незначний вплив без шансів мобілізувати більше прихильників чи отримати значущі важелі влади. Відповідно, тоді головна небезпека походила не стільки від самих крайньо правих, скільки від нібито невиправданих спекуляцій щодо їхньої 1

Ліволіберальні опоненти тези про важливість праворадикальної активності на Майдані були менш помітні та зазвичай слі-

значимості, які використовувалися Росією у своїх інтересах. Очевидно, що це лише оцінка політичних наслідків участі крайньо правих на Майдані, але не їхнього впливу на сам Майдан – було би помилковим виводити друге з першого. Важливішим є інше: електоральна підтримка – це лише один вимір політичного впливу крайньо правих і лише один із можливих шляхів приходу до влади. Вона показує лише здатність конкретної партії завоювати маси в конкретний момент у конкуренції з іншими партіями. Результати виборів нічого не говорять про потужність структур крайньо правих партій, динаміку мережі місцевих осередків і членства в них, мобілізацію ресурсів, потужність афілійованих парамілітарних і військових підрозділів та позапарламентський вплив на прийняття рішень. Електоральна підтримка сама по собі не вказує навіть на розподіл симпатій до крайньо правих ідей серед українців, принаймні не враховуючи результатів систематичного порівняння передвиборчої риторики інших партій (яка може бути не менш радикальною і націоналістичною, коли весь політичний мейнстрім зміщується вправо). Тим часом існують дані, які можуть допомогти кращому розумінню участі крайньо правих партій, організацій та ініціатив у протестах в Україні, в тому числі — у Майдані. Протягом п’яти років наша команда намагалася систематично збирати та аналізувати дані про протестні події, слідуючи визнаній методології в дослідженнях суспільних рухів і конфліктної політики2 , створюючи базу даних усіх протестів, які, за повідомленнями, відбувалися на території України, та кодуючи ряд параметрів про кожну подію, в тому числі — всіх ідентифікованих учасників протестів, котрі згадувалися в повідомленнях про події. Ця стаття — лише перша спроба попереднього аналізу наших даних про протестні події, що, тим не менше, вказує на значний рівень участі крайньо правих у Майдані. Спочатку я поясню нашу методику збору даних, а потім наведу певну описову статистику щодо участі крайньо правих у протестах Майдану (зокрема, в насильницьких протестах), їхньої динаміки та важливих регіональних нерівномірностей. Стаття завершується обговоренням можливих інтерпретацій цих даних та майбутніх дослідницьких питань. Стаття зосереджується переважно на двох найважливіших крайніх правих учасниках Майдану — ВО «Свободі» і «Правому сектору», однак робоче визначення «крайньо правих» стосується всіх партій, організованих і неформальних груп, що можуть бути охарактеризовані як українські ультранаціоналісти, тобто таких, які поділяють ідеологію радикального

дували аргументам таких експертів, як Антон Шеховцов або В’ячеслав Ліхачов. Див., наприклад, статтю Сергія Решетіна (2014).

Див., наприклад: Koopmands, Rucht 2002.

Майдан у деталях

українського націоналізму (або інтегрального націоналізму) та вважають націю найвищою цінністю, а національну державу — засобом втілення волі нації. На противагу поміркованим націонал-демократам, крайньо праві скоріше з осторогою ставляться до ліберально-демократичних цінностей, аніж поділяють їх. Проект даних про українські протести та насильство (Ukrainian Protest and Coercion Data) Наша команда, що спочатку працювала в Центрі дослідження суспільства (http://cedos.org.ua), а наразі — в Центрі соціальних і трудових досліджень (http://cslr.org.ua) (обидва — незалежні некомерційні центри дослідження соціальних проблем і колективних протестів), розпочала збирати ці дані під моїм керівництвом у вересні 2009 року і продовжує це до сьогодні. В результаті була створена систематична, постійно оновлювана база даних усіх протестних подій (незалежно від тематики та кількості учасників), а також негативних або позитивних реакцій на них (репресій чи поступок), що за повідомленнями відбувалися на території України з жовтня 2009 року. Джерелом даних є систематичний моніторинг стрічок майже 200 електронних медіа3 , що повідомляють місцеві новини всіх областей України, а також декількох провідних загальнонаціональних ЗМІ та активістських веб-сайтів. Понад 80% джерел містять місцеві новини обласного рівня. Ми починали з ручного моніторингу джерел, однак із квітня 2013 року використовується напівавтоматична система фільтрації новинних повідомлень за великим списком ключових слів українською і російською мовами. Відфільтровані повідомлення після цього опрацьовуються кодувальниками. Дані включають дату і місце події, учасників і об’єкти протесту, форми протесту і репресій, тематику, кількість протестувальників і задіяні державні органи та іншу закодовану інформацію разом із повними текстами повідомлень про кожну конкретну подію, що зберігаються в окремій базі, пов’язаній із базою закодованих подій унікальним ідентифікаційним номером. Наші дані широко цитувалися ЗМІ, правозахисниками і політичними експертами в Україні, а також використовувалися в академічних дослідженнях4 . Бази даних і кодувальні книги з деталями

методології та вибіркою джерел можна переглянути на сторінці Центру соціальних і трудових досліджень: http://cslr.org.ua. Базова одиниця кодування – протестна подія – визначається за наступними критеріями: 1) наявність політичних чи соціальних вимог або критики; 2) дія повинна мати практичний, не лише вербальний характер; 3) подія здійснюється однією людиною або групою, які не є частиною центральних органів державної влади; 4) відомий населенний пункт на території України, в якому сталася подія, та її дата (принаймні з точністю до місяця)5 . Кожна подія кодується окремо, навіть якщо вона пов’язана з попередньою, за винятком декількох дуже типових послідовностей подій. Так, наприклад, сутичка, що почалася з мітингу, а завершилася затримкою протестувальників, буде кодуватися як три окремі події. Хода, що закінчується мітингом, кодується як одна подія через типовість такої послідовності. Також введене правило агрегації певних типів подій, які сталися в один день в одному населеному пункті за однією тематикою та з однакового приводу (наприклад, усі арешти в одному місті в той самий день за одним і тим самим приводом кодуються як одна подія). Кодуються лише ті події, які вже відбулися, відповідно до повідомлень ЗМІ, а також невдалі спроби протестних дій, попереджені силовими органами. Протестні заходи, скасовані організаторами через судову заборону, не включаються до бази даних. Кількаденний захід вважається однією подією незалежно від своєї тривалості. На даний момент наша база даних складається з близько 30 тисяч подій, що, за повідомленнями, відбувалися в період із жовтня 2009 року до лютого 2014-го, а також — після деякої перерви — в 5

Окрім протестів, до бази даних включені наступні події: позитивні реакції (поступки) – практичні дії, спрямовані на повне чи часткове задоволення вимог протестувальників. Обіцянки задовольнити вимоги не враховуються, однак враховуються офіційні накази, постанови, розпорядження, спрямовані на задоволення вимог, незалежно від того, чи були вони втілені; негативні реакції на протести (репресії) – практичні заходи, спрямовані на запобігання чи опір протестним діям, юридичний або фізичний тиск на учасників із боку держави або організацій-об’єктів

У 2009-2011 роках ми використовували 150-170 веб-сайтів.

протесту; інші репресії (систематично кодуються з 28 липня

4 Деякі академічні статті, що використовували або цитували базу

2014 року) – практичні заходи уряду або приватних компаній,

даних UPCD: Ishchenko 2011; Martsenyuk 2012; Ryabchuk 2014;

спрямовані на запобігання або придушення критичної чи опо-

Ryabchuk 2013; Федоренко 2013; Симончук 2011; Коркач 2011;

зиційної соціополітичної активності, що не може бути визна-

Дутчак, Іщенко 2010; Марценюк 2010; Вєдров 2010.

чена як протестна подія за нашою методикою.

Спільне (2014, (2015, № 9)

Рис. 1. Кількість протестних подій помісячно

серпні-листопаді 2014 року6 . Це означає, що наразі ми володіємо базою даних, яка охоплює всі повідомлені протестні події та репресії упродовж усіх років президентства Віктора Януковича, включаючи понад 6 тисяч подій протягом періоду Майдану. Майдан: загальний огляд крізь призму даних про протестні події Я буду використовувати операційне визначення «періоду Майдану» як проміжок між 21 листопада 2013 року, коли ввечері було розбито перші намети, і 23 лютого 2014 року – неділею останнього тижня правління Віктора Януковича. Очікувано, дані показують потужний сплеск протестних подій у цей період (рис. 1). Якщо протягом майже 11 місяців – від 1 січня до 20 листопада – було повідомлено про 3428 протестних подій, то протягом трьох місяців Майдану повідомлено про 3949 протестних подій, що означає відносне зростання більш ніж в 4 рази. Не всі з цих 3949 протестів пов’язані з Майданом. Серед них 3234 були справді спрямовані на підтримку Майдану (і згадуючи надалі «протестні події Майдану», я матиму на увазі тільки ті протестні події, що були спрямовані на підтримку, з тих же причин або

на знак солідарності з Майданом), у той час як 365 можуть бути віднесені до Антимайдану. Як мінімум 350 подій протягом цього періоду не були пов’язані ані з Майданом, ані з Антимайданом. Ці показники обраховані на основі робочої бази даних, створеної в кінці червня 2014 року, коли наша команда закодувала тільки ті повідомлення про події, які були опубліковані в наших джерелах до 23 лютого включно. Відповідно, події протягом періоду Майдану, про які було повідомлено пізніше, не були включені до цих і наступних розрахунків. Результати варто сприймати як попередні, однак, виходячи з тривалого досвіду роботи з нашими даними, події, про які повідомлено пізніше, практично ніколи не мають визначального впливу на результати. Фактом, що сам по собі потребує глибшого дослідження, але який також необхідно згадати для правильної інтерпретації викладених нижче даних про участь крайньо правих, є регіональний розподіл майданівських протестів (рис. 2)7. Тільки 13% із них, 7

Ми визначаємо українські макрорегіони наступним чином: Центр (Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Вінницька, Черкаська, Полтавська, Кіровоградська області), Крим (АР Крим та м. Севастополь), Донбас (Донецька та Луганська області), Схід (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька області),

6 Події березня-липня 2014 року кодуються зараз із запізненням

Київ (м. Київ), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська об-

через велику кількість повідомлень, що перевищує наші ресур-

ласті), Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська,

си.

Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області).

Майдан у деталях

Рис. 2. Регіональний розподіл майданівських протестів

за повідомленнями, сталися в Києві, незважаючи на незрівнянно більшу кількість уваги, прикутої до наметового містечка на Майдані Незалежності та подій навколо. Варто зазначити, що місцеві майдани в Західній і Центральній Україні не тільки склали дві третини всіх майданівських протестних подій, але й були принаймні не менш важливим фактором у поваленні Януковича. Як зазначає Сергій Куделя, «до лютого Янукович не тільки втратив контроль над частинами столиці, але й над більшістю Центральної та Західної України. Це особливо послабило його позиції, коли відбулася ескалація насильства в Києві» (Kudelia 2014). Частка київських протестів на Майдані була навіть меншою, ніж їхня частка в усіх протестах 2013 року перед початком Майдану (17%). Більше того, про понад 20% майданівських протестних подій повідомлялося з тих регіонів, де переважні симпатії не були на користь Майдану. Участь крайньо правих у Майдані Для кожної події ми прагнули закодувати всіх учасників протесту, згаданих у відповідних повідомленнях ЗМІ. В багатьох випадках учасники позначались узагальнено, наприклад «громадяни», «активісти», «протестувальники», або як структурні групи: «студенти», «робітники» тощо. Втім, також часто повідомлення ЗМІ згадували конкретні політичні партії, неурядові організації, неформальні ініціативи або

Спільне (2014, (2015, № 9)

їхніх членів, які організовували чи брали участь у протестах. Рисунок 3 показує найчастіше згадувані організації або неформальні ініціативи у протестних подіях Майдану. Серед учасників Майдану крайньо права «Свобода» була найчастіше згадуваною в ЗМІ. Участь цієї партії була повідомлена у принаймні 18% майданівських протестів. Інші партії брали участь у меншій кількості протестів Майдану. Зокрема, участь партії «Батьківщина», за повідомленнями, мала місце лише в 13% подій, «УДАРу» – у 10%, «Демократичного альянсу» – у 3%, Радикальної партії – в 1% протестів. Участь неконкретизованих «опозиційних партій» зафіксована у 2% подій, в яких, імовірно, також могла брати участь «Свобода». В 5% майданівських протестів повідомлялося про участь неідентифікованих політиків або місцевих посадових осіб. Загалом, участь політичних партій, індивідуальних політиків і місцевих посадовців згадується в 35% протестів Майдану. Серед позапартійних учасників та ініціатив найчастіше фігурували «Автомайдан», «Правий сектор» і «Самооборона Майдану» (6%, 6% і 4% відповідно). Загалом, участь крайньо правих («Свобода», «Правий сектор» та інші ультранаціоналістичні партії, організації та ініціативи) згадувалася у 25% майданівських протестів. Ця частка є вищою для протестів Майдану, ніж для подій до 20 листопада 2013 року (переважно через активізацію «Правого сектору»). Натомість частка протестів за участі «Свободи»

Рис. 3. Найбільш помітні учасники майданівських протестів (% від загальної кількості майданівських протестів)

Рис. 4. Кількість протестних подій за участі парламентських партій

Майдан у деталях

Рис. 5. Кількість протестних подій центристських опозиційних партій («Батьківщина»/БЮТ та «Фронт змін») разом із та без «Свободи»

значно не зросла протягом подій, які розглядаються. Це можна пояснити тим, що «Свобода» і так була найактивнішою політичною партією у протестних подіях (принаймні з 2010 року), яка підвищувала свою активність із року в рік як в абсолютних (рис. 48), так і у відносних показниках від загальної кількості протестних подій (з 12% у 2010-му до 17% у 2013-му). Наші дані також демонструють, що протестна коаліція крайньо правих із партіями поміркованої опозиції почала формуватися задовго від початку Майдану. Насправді, кожного року, починаючи з 2010-го, кількість протестних подій, в яких брала участь «Свобода» спільно з однією із провідних опозиційних сил («Батьківщиною», «УДАРом» або «Фронтом змін»), зростала як в абсолютному, так і у відносному вимірі. Більше того, видимість «Свободи» та «Правого сектору» в конкретно насильницьких протестах Майдану була також значно вищою, ніж в інших ідентифікованих організацій/ініціатив. За тактикою ми зазвичай класифікуємо всі протестні заходи за трьома категоріями: конвенційні, 8

«Об’єднана опозиція» представляла собою спільний виборчий список «Батьківщини», «Фронту змін» та ряду дрібних партій

конфронтаційні та насильницькі. Насильницькі протести – це протестні події, що наносять (або погрожують нанести) безпосередню шкоду людям або майну. Під конвенційними протестами ми розуміємо відомі та загальноприйняті форми протесту, які не здійснюють безпосередній тиск на об’єкти протестів: пікети, мітинги, демонстрації, перфоманси тощо. Під конфронтаційними протестами ми розуміємо події, що передбачають безпосередній тиск на об’єкти протесту («пряму дію»), однак не супроводжуються нанесенням безпосередньої шкоди людям або майну: наприклад, блокування доріг, страйки, голодування9. Загалом, абсолютні показники насильницьких протестів протягом Майдану значно зросли. За майже весь 2013 рік перед початком Майдану ми нарахували лише 263 насильницьких протестних події, а за три місяці між 21 листопада і 23 лютого повідомлялося про приблизно вдвічі більше їх число (498). Проте відносна частка насильницьких подій серед усіх протестів Майдану була не такою вже високою: лише 12% з них мали насильницький характер, 24% були конфронтаційними і майже 2/3 протестів Майдану (64%) мали конвенційну тактику. Як би там не було, хоча насильницькі події зазвичай приволікають непропорційну увагу ЗМІ,

перед парламентськими виборами 2012 року. Цей бренд використовувався під час протестних подій і, звісно, підхоплювався

9 Список конкретних дій, приписаних до кожної категорії, можна

ЗМІ. Протести за участі «Об’єднаної опозиції» (майже виключно

переглянути в кодувальній книзі Ukrainian Protest and Coercion

у 2012 році) приписані і «Батьківщині», і «Фронту змін».

Data на сайті http://cslr.org.ua.

Спільне (2014, (2015, № 9)

Рис. 6. Участь у насильницьких протестах Майдану (% від загальної кількості насильницьких протестів Майдану)

у випадку Майдану насильство дійсно мало значний причинно-наслідковий вплив на його успіх (принаймні у вузькому розумінні повалення Януковича). Серед ідентифікованих учасників «Правий сектор» був найбільш помітний у насильницьких протестних подіях Майдану: його участь повідомлялася в більше ніж 16% насильницьких протестів. Наступною була партія «Свобода» з повідомленою участю принаймні в 10% таких протестів. Участь «Самооборони Майдану» склала 7%, а інші партії та ініціативи були повідомлені в менше ніж 3% насильницьких протестів кожна. Учасники більшості насильницьких заходів були або описані узагальнено, або ж віднесені до груп «невідомих». Загалом, крайньо праві партії та групи були згадані у 26% насильницьких протестних подій Майдану. В порівняльній перспективі це не настільки великий показник. Наприклад, у період між 1 січня 2011 року та 20 листопада 2013 року різноманітні крайньо праві ініціативи брали участь у 20% усіх насильницьких протестних подій. Конкретно «Свобода» була згадана у 12% таких протестів, складаючи відносно більшу частку, ніж у насильницьких протестах під час Майдану. Хоча рівень участі крайньо правих у насильницьких протестах до та під час Майдану суттєво не відрізняється, втім кардинально новим феноменом є постання «Правого сектору».

Як слід інтерпретувати ці дані? Важливо мати на увазі, що вони демонструють рівень участі, який повідомлявся українськими ЗМІ (переважно місцевими, обласного рівня). Часто учасники протестів характеризувалися узагальнено, наприклад «активісти Євромайдану». Саме тому для 50% майданівських протестів немає інформації про участь жодної політичної сили, організації, профспілки або ідеологічної ініціативи, хоча це може означати лише те, що журналісти не розпізнали або не вказали учасників події. Також важливо зазначити, що ці дані стосуються лише участі у протестах. Гуманітарні ініціативи, не орієнтовані на протестну діяльність, – такі як «Євромайдан-SOS» або «Варта в лікарні», – відповідно не потрапляли до повідомлень про протестні події. Зрештою, ці дані не розрізняють ступені та форму участі в протестах. Ми не можемо вивести з них інформацію про кількість учасників від кожної організації або колективної ініціативи і визначити, якою саме була їхня роль у події. Найбільш надійно ці дані слід інтерпретувати як оцінку, наскільки видимою і впізнаваною була участь у протестах конкретної організації або ініціативи для ЗМІ. Однак представлення у ЗМІ не є лише результатом журналістського бажання повідомити про той чи інший протест і не є лише продуктом особливостей роботи ЗМІ загалом. Такі представлення до певної міри відображають і дійсні варіації у протестній участі.

Майдан у деталях

Рис. 7. Участь у майданівських протестах за фазами Майдану (% від загальної кількості протестних подій у фазах Майдану)

Необхідним є глибший аналіз, проте навіть зараз ми можемо відкинути найбільш очевидні альтернативні тлумачення. Наприклад, вищий рівень видимості «Свободи» не може бути поясненим лише більшою загальною впізнаваністю партії, що представлена в парламенті з усіма відповідними перевагами для публічності від нього, порівняно з біднішими на ресурси позапарламентськими партіями або громадськими ініціативами. Про участь у протестах провідних опозиційних партій – «Батьківщини»/БЮТ та «УДАРу» – на чолі з чи не найбільш упізнаваними публічними особами в Україні повідомлялося менше і до, і впродовж Майдану. Більше того, «Свобода» була найчастіше згадуваною у протестах партією в період 2010–2012 років, тобто до того, як потрапила до Верховної Ради. Іншим можливим поясненням є те, що висока згадуваність у ЗМІ є взагалі характерною для радикальних сил, оскільки вони набагато частіше за поміркованих учасників беруть участь у провокаційних і насильницьких діях, приваблюючи цим спраглих до сенсацій репортерів. Ми можемо зробити оціночну перевірку цієї гіпотези. Це пояснення може відповідати дійсності у випадку «Правого сектору», 34% протестів за участі якого мали насильницький характер, а 24% – конфронтаційний (порівняно з 12% і 24% в середньому серед усіх протестів Майдану). Однак це не стосується «Свободи»: лише 7% протестів за участі «Свободи» мали

Спільне (2014, (2015, № 9)

насильницький характер і тільки 11% – конфронтаційний. Тобто «Свобода» вдавалася до привабливіших для ЗМІ насильницьких і конфронтаційних дій навіть рідше за майданівські протести в середньому. Переважна більшість протестних подій за участі «Свободи» (83%) були конвенційними, тобто не такими вже й привабливими для ЗМІ. Моє попереднє пояснення найбільшої згадуваності участі «Свободи» у протестах полягає в тому, що ця партія справді структурно відрізняється від типової української політичної сили, маючи об’єктивно вищий потенціал для участі в численних локальних протестах по всій Україні, який вона широко реалізовувала як під час Майдану, так і до його початку. На відміну від типових українських політичних партій (включаючи колишню помірковану опозицію), які скоріше можна охарактеризувати як електоральні машини з низьким рівнем низової залученості партійних членів та які часто за незначні гроші наймали людей для відвіду вання мітингів під партійними прапорами, «Свобода» є дійсно мобілізаційною партією з широкою загальнонаціональною мережею локальних груп ідеологічно відданих активістів. В наших даних можна також побачити цікаві тенденції в динаміці участі різних організацій та ініціатив у майданівських протестах. Рисунок 7 показує частку найбільш помітних учасників протестів Майдану для

Рис. 8. Участь у майданівських протестах за регіонами (% від загальної кількості майданівських протестів за регіонами)

кожної його фази10. Політичні партії (включаючи «Свободу») очевидно втрачали перевагу в протестах, коли останні ставали дедалі радикальнішими. Середня частка протестів за участі політичних партій та/або політиків була вищою на ранніх фазах Майдану (до 19 січня), складаючи понад 30%, однак в останній фазі впавши до 20%. Водночас участь «Правого сектору» і «Самооборони Майдану» стала особливо помітною якраз в останній фазі протестів. Зрештою, участь крайньо правих у подіях Майдану мала важливі регіональні варіації. Всупереч очікуванням, після Києва (32%) найвища частка участі крайньо правих у місцевих майданах була повідомлена не на Заході України, а на Сході та в Донбасі (29%); найнижча (не рахуючи Криму) – у Центрі (24%) та на Заході 10 Фази Майдану визначено відповідно до ключових подій у Києві. Так, перша фаза покриває переважно мирне і конвенційне наметове містечко Євромайдану з 21 по 29 листопада.

(23%). Те саме стосується участі інших політичних партій та/або політиків на місцевих майданах. В Донбасі (54%), на Півдні (51%) та Сході (40%) вона була вищою, ніж у Києві (37%), в Центрі (34%) та на Заході (29%). Такі розбіжності, очевидно, відображають не підтримку політичних партій на місцях, а швидше місцеву підтримку Майдану. За винятком Криму, місцеві майдани мали більш низовий характер там, де існувала переважна підтримка серед місцевого населення. Однак там, де більшість була проти Майдану, місцеві майдани були більш залежними від організаційних структур опозиційних партій, включаючи «Свободу». Водночас опозиційні партії та крайньо праві, котрі і так мали дуже низький рівень довіри серед мешканців Півдня і Сходу, могли відштовхувати цих людей від Майдану ще більше, зводячи нанівець потенціал для розвитку дійсно всеукраїнського руху проти Януковича й роблячи загальнонаціональне схвалення результатів Майдану майже неможливим.

Друга фаза починається з грубого розгону першого наметового містечка 30 листопада. Третя фаза стартує 19 січня з почат-

Висновки

ком масового насильства на вулицях Києва. Фінальна, четверта фаза починається 18 лютого після розірвання перемир’я між протестувальниками і правоохоронцями в Києві та невдалої спроби розгону Майдану, що призвели до масових вбивств і повалення Януковича. Фази охоплюють наступні кількості майданівських протестних подій: І – 268, ІІ – 1036, ІІІ – 1056, IV – 874.

Хоча, очевидно, необхідні більш детальні дослідження участі крайньо правих у протестах Майдану, регіональних розбіжностей (зокрема, винятку Криму) та ролі насильства, навіть цей попередній аналіз демонструє, що участь крайньо правих на Майдані аж ніяк не була незначною. Крайньо праві були найбільш

Майдан у деталях

видимим і впізнаваним колективним агентом серед учасників Майдану з найвищою часткою участі у протестних подіях, повідомлених ЗМІ, в тому числі в насильницьких подіях, які мали критичне значення і зазвичай привертали найбільше уваги. Крайньо праві були найчастіше згадуваними ідентифікованими колективними агентами протягом усіх стадій Майдану. Незважаючи на спад участі «Свободи» в останні дні збройного протистояння, перше місце перехопив «Правий сектор». Усупереч очікуванням, крайньо праві (як політичні партії, так і індивідуальні політики загалом) частіше згадувалися на місцевих майданах у східних і південних регіонах, аніж на Заході чи в Центрі, – тобто саме там, де вони мали найнижчу підтримку серед місцевого населення. Потрібно нагадати, що джерела наших даних – це переважно українські новинні сайти обласного рівня, які навряд значною мірою залучені до «великої політики». Спрямованість новин може відображати політичні упередження редакції або авторів, але сумнівно, що вони виражають якісь значні політичні чи економічні інтереси. Звичайно, результати аналізу протестних подій можна ставити під сумнів, посилаючись на те, що повідомлення ЗМІ лише певною мірою відображають реальність. Тим не менше так чи інакше ми покладаємося на повідомлення ЗМІ, слідкуючи за новинами, шукаючи інформацію про навколишні події і приймаючи практичні рішення, однак, звісно, пам’ятаючи про можливість зіткнутися з помилкою чи заангажованістю. Якщо ми не приймаємо крайню конспірологічну позицію («ЗМІ завжди брешуть щодо всього»), ми можемо використовувати ЗМІ як важливі, практичні та корисні інструменти для того, щоб дізнаватися про реальні події у світі. Однак навіть із радикально конструктивістської точки зору – тобто відкидаючи будь-яку можливість суджень про реальні події на основі повідомлень ЗМІ – ми не можемо заперечувати їхній реальний вплив на формування поглядів їхньої аудиторії. Навіть будучи якомога обережними щодо висунення суджень щодо «реальної» участі крайньо правих на Майдані, так чи інакше «Свобода» була найбільш видимим політичним актором на Майдані, а «Правий сектор» – найпомітнішим насильницьким політичним агентом. Їхня висока видимість могла помітно вплинути на сприйняття Майдану, особливо в людей, які наперед були упереджені щодо нього внаслідок відомих історичних і культурних факторів. Зокрема той факт, що майдани на Сході та Півдні (не враховуючи Крим) мали найбільшу частку участі партій і крайньо правих, може бути вкрай показовим для розуміння, чому Майдан не переріс у загальнонаціональне повстання і чому він призвів до спалаху громадянської війни в одному з регіонів, яка була підтримана російською інтервенцією.

Спільне (2014, (2015, № 9)

Як це стало можливим? Наші дані вказують, що значна участь крайньо правих у протестах Майдану навряд є вигадкою ворожих російських медіа. Навпаки, ми можемо побачити природне і неуникне продовження попередньо сформованої протестної коаліції між поміркованою опозицією і «Свободою». Ця протестна коаліція була сформована впродовж правління Януковича, коли помірковані опозиційні партії чимдалі активніше співпрацювали зі «Свободою». «Батьківщина» і «Фронт змін» діяли переважно як електоральні машини з незначним потенціалом справжньої «активістської» мобілізації та з широким застосуванням «проплаченої» мобілізації. Вони могли бути зацікавлені в підвищенні рівня протестного мобілізаційного потенціалу за допомогою «Свободи», яка мала більше ідеологічно відданих активістів і широку мережу локальних осередків, що були здатні підключатися до низової протестної активності майже по всій країні. Водночас ще перед Майданом поміркована опозиція легітимізувала «Свободу» як складову «нормальної» української політики, без жодної серйозної критики її реакційної та антидемократичної ідеології11. Маючи на увазі цю історію та мобілізаційні ресурси «Свободи», її пізніша участь у Майдані та вплив на його імідж і риторику стали більш ніж природними наслідками і попри певну критику (Kulyk 2014) не були серйозним чином поставлені під сумнів. Ця поширена толерантність до крайньо правих перед обличчям «більшого зла» – Януковича – допомогла «Свободі» відіграти найпомітнішу роль на Майдані та пізніше сприяти його делегітимізації в очах більшості населення Південно-Східної України, створюючи передумови для громадянської війни. Чому «Свобода» та «Правий сектор» виявилися нездатними конвертувати свою протестну активність у високі електоральні результати на виборах 2014 року – цілком інше питання. Власне, чому вони з необхідністю мали бути здатні на це? Результати нещодавніх парламентських виборів мають дуже слабку кореляцію з даними на рисунку 3. Найбільш активні партійні структури виявилися серед невдах електорального змагання, де перемогли партії та блоки, що не відігравали помітної ролі на Майдані. Протестна активність і виборчі кампанії керуються різними логіками і потребують різних типів ресурсів. Щоб бути активно представленим у протестній кампанії, необхідно мати потужну мережу відданих активістських колективів. Це 11 Андреас Умланд, зокрема, звертає увагу на брак типового «санітарного кордону» між центристськими та крайньо правими партіями в Україні: «У своїй виборчій кампанії лідери Об’єднаної опозиції – як і багато демократично орієнтованих журналістів – зробили багато для відбілювання навколофашистського образу соціал-націоналістів» (Умланд 2013).

може бути корисним для виборчої кампанії, однак для неї значно важливіші гроші та прихильність впливових ЗМІ. В будь-якому випадку необхідні додаткові дослідження для розуміння, чому «Свобода» і «Правий сектор» втратили свою можливість стати справжнім авангардом Майдану і конвертувати потужну присутність у сильні владні позиції. Зрештою, ми безсумнівно потребуємо більш деталізованих досліджень також щодо інших вимірів впливу крайньо правих на українську політику поза елек-

торальними результатами: значне поширення гасел, раніше використовуваних лише в межах націоналістичної субкультури, популяризація праворадикальних постатей минулого та їхньої ідеології, вплив на риторику мейнстрімних політичних діячів, афілійовані парамілітарні та військові структури, призначення крайньо правих на високі посади до правоохоронних органів та потенціальна спроможність повернути свою зброю проти держави12.

12 Деякі подібні питання піднято тут: Ishchenko 2014.

Майдан у деталях

Посилання: Вєдров О., 2010. “Парк конфліктів: боротьба в лісопарку як дзеркало харківської громади”. В: Спільне: журнал соціальної критики, 2, с. 96-101. Дутчак О., Іщенко В., 2010. “«Право на місто» або точкові протести проти точкових забудов: дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи старий Київ»”. В: Спільне: журнал соціальної критики, 2, с. 102-117. Київський міжнародний інститут соціології, 2014. Від Майдану-табору до Майдану-січі: що змінилося? Доступ 13.12.14 за адресою: www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=226&page=1&y=2014&m=2. Коркач Д., 2011. “Університет на барикадах: студентський протест в українському контексті”. В: Спільне: журнал соціальної критики, 3, с. 106-113. Лихачев, В., 2014а. “«Правый сектор» и другие: националрадикалы и украинский политический кризис конца 2013 – начала 2014 года»”. В: Россия – не Украина: современные акценты национализма, М.: Центр «Сова». Лихачев, В., 2014b. Майдан и через сто лет будет привлекать исследователей. Доступ 13.12.14 за адресою: http://www.historians.in.ua/index.php/intervyu/1348-viacheslav-lykhachev-maidan-y-cherez-sto-let-budet-pryvlekat-yssledovatelei. Марценюк Т., 2010. ЛГБТ-движение Украины: 10 лет спустя. В: Гендерные исследования, 20-21. Решетин, С., 2014. “Вопрос украинским товарищам: так ли заметно присутствие праворадикалов в политической жизни Украины”. В: Открытая Левая. Доступ 13.12.14 за адресою: http://openleft.ru/?p=4631. Симончук О., 2011. “Класова дія: тенденції формування соціальних класів в Україні”. В: Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, с. 50-96. Умланд, А., 2013. “Типичная разновидность европейского правого радикализма? Четыре особенности Всеукраинского объединения «Свобода» в сравнительной перспективе”. В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, 1, c. 146. Федоренко К., 2013. “Протестная активность крайних правых в Украине в 2010-2012 гг.: Всеукраинское объединение «Свобода» в сравнительной перспективе”. В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, русское издание, 1. Доступ 13.12.14 по адресу: http://www1.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/docs/forumruss19/04Fedorenko.pdf. Ishchenko V., 2011. “Fighting Fences vs Fighting Monuments: Politics of Memory and Protest Mobilization in Ukraine”. In: The Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 19 (2), p. 369-395. Ishchenko, V., 2014. “Ukraine has ignored the far right for too long – it must wake up to the danger”. In: The Guardian.

Спільне (2014, (2015, № 9)

Available 13.12.2014 at: http://www.theguardian.com/ commentisfree/2014/nov/13/ukraine-far-right-fascism-mps. Koopmands R., Rucht D., 2002. “Protest Event Analysis”. In: Klandermans B., Staggenborg S. (eds). Methods of Social Movement Research. Minneapolis: University of Minnesota Press, p. 231-259 Kudelia, S., 2014. Review: Andrew Wilson «Ukraine Crisis.» Available 13.12.2014 at: https://www.opendemocracy.net/od-russia/serhiy-kudelia/review-andrew-wilson-%E2%80%98ukraine-crisis%27. Kulyk, V., 2014. “On «faecal march» and «banderite slogans.»” In: Krytyka. Available 13.12.2014 at: http://krytyka.com/ ua/community/blogs/pro-fekalnu-khodu-y-banderivski-hasla. Martsenyuk T., 2012. “The State of the LGBT Community and Homophobia in Ukraine”. In: Problems of Post-Communism, vol. 59 (2), p. 51-62. Ryabchuk A., 2013. “Divergent trajectories of the miners’ movements in Ukraine and South Africa”. In: Scientific Proceedings of National University of Kyiv-Mohyla Academy, 148: Sociology, p. 62-68. Ryabchuk A., 2014. “Right Revolution? Hopes and Perils of the Euromaidan Protests in Ukraine”. In: Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 22 (1), p. 127-134. Shekhovtsov, A., 2014a. A response to Cas Mudde’s «A new (order) Ukraine.» Доступ 13.12.14 за адресою: https://www. opendemocracy.net/anton-shekhovtsov/response-to-casmudde%E2%80%99s-Ukraine-Far-RIght-How-Real-Russia Shekhovtsov, A., 2014b. Is Putin a New Hitler in the Making? Доступ 13.12.14 за адресою: http://anton-shekhovtsov. blogspot.com/2014/03/is-putin-new-hitler-in-making. html. Shenfield, S. D., 2014. Maidan: Democratic Movement or Nationalist Mobilization? Доступ 13.12.14 за адресою: http:// www.criticatac.ro/lefteast/maidan-democratic-or-nationalist/. Ukrainian Protest and Coercion Data. Available 13.12.2014 at: http://www.cedos.org.ua/uk/protests. Umland, A., 2014. Kyiv’s Euromaidan is a Liberationist and not Extremist Mass Action of Civic Disobedience. Доступ 13.12.14 за адресою: https://www.change.org/p/to-journalists-commentators-and-analysts-writing-on-the-ukrainian-protest-movement-euromaidan-kyiv-s-euromaidan-is-a-liberationist-and-not-extremist-mass-action-of-civic-disobedience.

Сексизм на Майдані

Дар’я Попова

Дар’я Попова – студентка Києво-Могилянської академії, активістка; garakashka@gmail.com

Сексизм — це дискримінація людини за ознакою гендеру, а також упередження, стереотипи та інші культурні елементи, що виправдовують цю дискримінацію. Дискримінація обмежує доступ жінок до певних ресурсів. Упереджене ж ставлення засноване на установках та переконаннях, згідно з якими жінкам чи чоловікам хибно приписуються певні якості та функції. Важливою ознакою сексизму є владні відносини: за чоловіками закріплене право контролювати жінок, обмежувати їх чи дозволяти певні речі, знецінювати їхню працю та приписувати другорядну роль у певних подіях. Майдан зіграв важливу роль не лише на політичній арені країни: окрім зміни президента та часткової зміни уряду, багато хто відзначає його вплив на погляди його учасниць та учасників. Окрім закріплення у свідомості людей правої ідеології — українського націоналізму серед прихильників і прихильниць Майдану та російського націоналізму серед його опонентів і опоненток, — свої позиції посилило і традиційне уявлення про роль жінок та чоловіків як під час народного повстання, так і в буденному житті. Гендерний розподіл праці був однією з основних складових Майдану: «жіночими» видами роботи визнавалися робота на кухні, у пунктах роздачі теплого

одягу, прибирання приміщень, а «чоловічими» — охорона, захист від «Беркуту» та «тітушок». Є і певні уявлення про зовнішній вигляд людини залежно від її статі: чоловік мужній, сильний, зі зброєю, готовий до рішучих дій, а жінка мила, усміхнена, надихає бійців та допомагає їм боротися з режимом. У згадках про жінок, які за певних обставин почали виконувати «чоловічу» роботу, не забувають відзначити їхню жіночність: «[К]расиві та витончені представниці слабкої статі на каблуках та в пальтах активно задіяні в обороні Майдану, передаючи бруківку та запали на барикади» (Поливач 2014). Звичайно, не всі задіяні в самообороні жінки носили каблуки та були одягнені в пальто — більше того, не їхня витонченість допомагала їм передавати бруківку. Навіщо ж раз у раз наголошувати на цьому? Ролі чоловіків та жінок не мали переплутуватись: якщо жінка задіяна в «чоловічій» роботі, акцент мав робитися на її жіночності та символічності того, що вона робила. Вона мала надихати чоловіків робити те, що було визначене як головне у повстанні (про сумніви щодо «головного» пізніше) — битися, а сама грати лише «допоміжну» роль, спрямовану на чоловіків. «Жінки! Якщо бачите безлад — приберіть, революціонерам буде приємно», — подібні заклики не були

Майдан у деталях

рідкісним явищем на Майдані, хоча вони як мінімум розмежовували людей на жінок та «революціонерів» як два взаємовиключні поняття та покладали на жінок зобов’язання обслуговувати цих самих «революціонерів». Про те, як оцінювали участь жінок у повстанні, свідчить жартівлива листівка до Восьмого березня. Вона закликала привітати з цим святом чоловіків, які не йшли на Майдан через страх за свою безпеку. Таке привітання мало в жартівливому тоні образити чоловіка, прирівнявши його до жінок, які апріорі не здатні до сміливих вчинків. Ця листівка ігнорує той факт, що жінок на Майдані було не менше (а то й більше), ніж чоловіків, і те, що жінки не тільки здатні виконувати сміливі вчинки, а й виконували їх день у день під час народного повстання. Знецінення жіночої праці було одним із чинників, що призвели до покладання на жінок додаткових зобов’язань щодо їхнього зовнішнього вигляду та поведінки. Одна з учасниць Майдану, яка працювала на кухні, розповіла, що один чоловік обурювався, коли вона не посміхалася йому, обґрунтувавши це тим, що її головне завдання — це підбадьорювати його. Те, що була приблизно четверта година ранку і дівчина працювала на кухні близько доби практично без перерви, його не цікавило. Така поведінка свідчить про те, що «жіночу» працю не вважали достатньо важкою, щоб від неї втомлюватися, тоді як чоловіки не просто втомлювалися, а й потребували підтримки від жінок, які просто «стояли» на кухні. Обслуговування чоловіків не обмежується приготуванням їжі, наданням теплого одягу та підвищенням їхнього настрою: в патріархальному суспільстві задоволення сексуальних потреб «захисника» є не менш важливою роботою для жінок, ніж перелічені «обов’язки». Тому поряд із волонтерством у постачанні їжі, одягу тощо в мережі почали з’являтися заклики до жінок надавати сексуальні послуги повстанцям, які на Майдані довго перебували «без жінки». У якості платформи для комунікації на цю тематику в мережі Facebook була створена група під назвою Maidan Revolution Love. Якщо безкоштовно надають їжу та одежу, то чому жінки не можуть надати й безкоштовний секс? Один із чоловіків пропонував брати жінок із собою на війну в Східну Україну, аргументуючи це тим, що «не може довго без жінки». Таке ставлення до жінок є звичним: кожного дня ми бачимо рекламу, в якій об’єктивізують жіноче тіло, асоціюючи його з товаром. Чому, якщо його можна купити, то не можна отримати безкоштовно героєві, який виконує важливу справу? Домінування чоловіків виражалося не лише через дискурсивну владу, а й через пряме відсторонення жінок від «чоловічої» роботи. Жінок намагалися не

Спільне (2014, (2015, № 9)

допускати до бійок, аргументуючи це їхньою безпекою. Найяскравіше патерналізм виявив себе у забороні жінкам проходити на вулицю Грушевського під час протистоянь 19—22 січня. Важливим є те, що жінки там були присутні та виконували багато роботи: це і лікарки, і журналістки, і ті, хто носили їсти чи робили інші речі. «Фейс-контроль» пропускав їх без заперечень — але жінки, які претендували на «чоловічу» роль бійця, пройти не могли. Цей факт говорить про функцію «фейс-контролю», яка полягала не у відстороненні жінок від небезпечної території, а у відстороненні їх від ролі героя-бійця на цій території. Звичайно, ті, кого не пускали, потрапили на Грушевського, знайшовши шлях «в обхід». Є навіть дівчина, яка для того, щоб спробувати себе в боротьбі, одяглася як хлопець та пройшла через цей «фейсконтроль». Але такі речі не змінюють системи відносин, де жінки вимушені ховатися та прикидатися, щоб обійти правила, які створили чоловіки1. Таке становище жінок під час повстання зумовлене, по-перше, становищем жінок у країні взагалі, а по-друге — націоналістичним дискурсом, який був присутній на Майдані. В Україні патерналізм закріплений на законодавчому рівні: існують понад 500 професій, які заборонені жінкам через загрозу їхньому здоров’ю (Міністерство охорони здоров’я України 1993). Гендерний розподіл праці, де праця жінок цінується менше за чоловічу, також не є новим явищем для українського суспільства. В сучасній українській сім’ї жінка виконує неоплачувану роботу в домогосподарстві, доглядає за дітьми та недієздатними родичами. Ця робота залишається так само невидимою для суспільства, як і праця більшості жінок на Майдані. Не менш визначальним є вплив націоналізму. Жінкам відведено другорядну роль у національних конфліктах та рухах або роль символу нації, що його підносять і захищають, — а справжніми дійовими особами, які, власне, і відстоюють свободу, честь, батьківщину та самих жінок, є чоловіки (Гентош і Кісь 2003). Роль берегині, яку жінці приписує український націоналізм, представляє жінку в першу чергу як матір (або майбутню матір) та «хранительку домашнього вогнища» (Кісь 2003). Матір треба захищати, тому що її здоров’я потрібне для репродукції та виховання «майбутнього нації», а «хранителька домашнього вогнища» має доглядати господарство, а аж ніяк не воювати. Такий стан справ закріплений його «природністю», а отже, його неможливо заперечити. 1 Однак у протистояннях брала участь «39 жіноча сотня само оборони» (про неї йтиметься пізніше). Деталі її проходження на «передову» мені не відомі.

Уявлення про правильність такого ставлення до жінок підтримувало і православ’я, яке грало неабияку роль у повстанні. По-перше, воно підкреслювало «природність» ролей жінок та чоловіків як «даних Богом», по-друге, надавало жінці нову функцію — молитися за чоловіків, які були на передовій. Ставлення до ролі жінок як до другорядної в «революційних» подіях зумовило потребу в наголошенні на її важливості. Цю функцію виконували деякі ініціативи на кшталт «Ночі жіночої солідарності», де активістки привертали увагу до сміливості жінок, які брали участь у повстанні, та їхнього вкладу в тодішні події (Незалежне бюро новин 2013). Найбільш довговічною з таких ініціатив була «Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської». Вона являла собою позарелігійну та позаполітичну організацію з горизонтальною структурою, задачами якої були підтримка діяльності жінок на Майдані та протидія сексизму (Facebook 2014). Значущими характеристиками цієї організації є її відмежування від націоналістичного дискурсу та опір дискримінації не лише за ознакою статі, а й за ознакою сексуальності, національності, раси тощо (Литвинова 2014). У рамках «Жіночої сотні» були проведені різні заходи, на яких жінки могли висловитися щодо своїх прав та ставлення до себе, здобути певні потрібні їм знання та навички. «Жіноча сотня» була доволі популярною: жінки записувалися до лав угрупування, паблік організації у Facebook набирав сотні лайків та й наразі нараховує понад 3000 учасниць. За словами однієї з організаторок «Жіночої сотні» Ніни Потарської, феміністки «знайшли свою аудиторію» (Марущенко та Малахова 2014). Звідки ж узялася ця аудиторія на Майдані, де панував націоналістичний дискурс та підпорядкування жінок «вищій» меті? Відповідь проста: не всі жінки були згодні з місцем, яке їм «виділили» у повстанні. Через брак платформи для зборів невдоволених та надання їм видимості складалося враження, що їх не було. Поява ж такої платформи не тільки вказала на наявність цих людей, а й скоординувала їх та зміцнила їхні переконання. Існувала й інша «Жіноча сотня», яку часто плутали з описаною вище. Її створили в середині січня на базі жіночої чоти Одинадцятої сотні. «39 жіноча сотня самооборони» підтримувала націоналістичний, мілітаристський та релігійний дискурси, що домінували на Майдані. На відміну від «Жіночої сотні імені Ольги Кобилянської», діяльність цієї сотні не була спрямована на подолання дискримінації жінок чи гендерну рівність. Її учасниці слідували головним цілям Майдану: повалення режиму Януковича, захист території від «Беркуту» тощо. Учасниці «39 жіночої сотні самооборони» брали активну участь у самообороні Майдану та в протистояннях 18—22 лютого. З одного

боку, ця організація сприяла висвітленню участі жінок у повстанні і тим більше участі в «чоловічих» видах роботи (самообороні, бойових діях). З іншого боку, сотня підтримує патріархальний дискурс, приписуючи жінкам та чоловікам різні якості в залежності від статі. У своєму маніфесті активістки зазначили, що «чоловіки захищають нашу цілісність силою та відвагою», а жінки мають захищати Україну розумом та добротою (39 жіноча сотня 2014): тобто сила та відвага притаманні чоловікам, а розум і доброта характеризують жінок. Також у реченні, яке має надихати жінок на слідування загальнонаціональній цілі, окремо відзначене народження дітей: «Тільки вільна жінка може народити вільну людину у вільній країні» (39 жіноча сотня 2014). Майбутнє «хороше» материнство у «вільній» країні протиставляється «поганому» материнству у «невільній» країні, і це має мотивувати жінок діяти. Отже, хоч активістки і виконували «чоловічу» роботу, беручи участь у самообороні та боях 18—22 лютого, вони не виходили за рамки концепту «природної» ролі матері. Роль матері-берегині яскраво виявила себе в акції 30 січня, під час якої жінки наклеїли на себе напис «Мама» та скандували «Чужих дітей не буває» і «Янукович, відпусти наших дітей». Після акції вони молилися за героїв Майдану. До того жінки проводили подібну акцію: стоячи на колінах, вони просили силовиків приєднатися до мирного протесту (Ус 2014). У цих подіях жінки представлені як «матері нації», які намагаються допомогти героям, просячи та молячись. Оскільки життя дітей для матері-берегині має бути найвищою цінністю (вищою за її власне життя), силовики мають її пожаліти як жінку, яка втрачає «найдорожче». Важливо також поставити під сумнів саме поняття героїзму. Чому важка цілодобова рутинна праця на кухні, збір коштів, порятунок людей у лікарнях тощо є менш значущими, ніж охорона території? Чому ризик життям на передовій є героїзмом, а віддавання всього свого часу та сил на потреби народного повстання — ні? Майдан не вистояв би за наявності одних лише чоловіків-охоронців. Своїм існуванням він багато в чому зобов’язаний інфраструктурі, яку створили та утримували здебільшого жінки. Також уявлення про героїзм виключно як вступ у прямі протистояння з ворогами змушує знаходити цих «ворогів», щоб ствердити себе як героя. Прикладом такого явища є «зачистки» території Майдану від «тітушок», які не завжди мали під собою підстави. Чоловіки в охороні визначали, хто є «тітушкою», а хто — ні, тому вони могли означити як ворога кого завгодно. «Ворогами» свого часу стали і профспілкові активісти брати Левіни, напад на яких був скоєний саме з

Майдан у деталях

легкої руки крайньо правих охоронців Майдану (Всеукраїнська ініціатива «За мирний протест» 2013). На Майдані жінки були підпорядковані вищій меті — поваленню режиму Януковича. Через важливість досягнення цієї мети вони були згодні терпіти «невидимість» своєї праці, патерналізм тощо. Якщо слідувати цій логіці, то Майдан був лише засобом досягнення певної мети. Тим не менше Майдан часто називають «революцією гідності», яка не лише «скинула» президента та деяких інших чиновників, а й змінила відносини між людьми та ставлення до певних явищ: з егоїзму у ставленні до проблем інших на взаємодопомогу, з пасивності на політичну активність, невід’ємно пов’язану з націоналістичним дискурсом. Можна сперечатися щодо правдивості описаного, але про народне повстання на Майдані часто можна почути як про «революцію», яка змінила поведінку її учасниць та учасників і відносини між ними. Отже, якщо люди піднімають питання про певні зміни в поведінці, щоб наблизитися до громадянського суспільства, яке вони бачать у країнах Європейського Союзу, то чому не підняти й питання про гендерну рівність, яка є невід’ємною частиною європейської політики? На Майдані ідеї фемінізму не просто замовчувалися: ще на початку повстання крайньо праві «бійці за європейські цінності» проявляли насильство щодо людей, які намагалися просувати ці ідеї (Перший соціальний портал «Страйк» 2013). Чоловіки в чорних масках виривали плакати з рук учасниць акції та кричали: «Феміністок геть!» Вони випускали сльозогінний газ, який потрапив в очі деяким активісткам та активістам. Така ситуація була парадоксальною для акції, яка виражала прагнення «європейських цінностей»2

у країні. Членів праворадикальних організацій на кшталт «Правого сектору» не цікавили ні уявні, ні реальні європейські цінності. Ці угрупування мали ксенофобські та ультраконсервативні погляди. Вони не тільки не збиралися змінювати свої цінності на «європейські», а й хотіли навчити країни ЄС своїх цінностей у майбутньому (Гей-альянс Украина 2014). Отже, попри своє проєвропейське спрямування Майдан мав не так багато спільного з «європейськими» цінностями, як звикли вважати прихильники цього народного повстання. Плюралізм думок «урізали» крайньо праві угрупування, які досить комфортно почувалися на Майдані. До ідей, які «не пасували» повстанню, увійшла й ідея гендерної рівності. Роль жінок у цих історичних подіях звелася до ролі помічниць повстанців, а символічне піднесення витонченості та краси учасниць Майдану мало й зворотній бік: недооцінку їхньої праці, виснажливі вимоги до зовнішнього вигляду, вказівки щодо місць, у які жінки можуть чи не можуть ходити. Багатьом ідея фемінізму та зміни ролі жінок на Майдані здавалася недоречною, адже була більш важлива мета — повалити режим Януковича. Але чи не обернеться таке рішення проблемами для жінок? Досвід повстань, у яких жінки поступалися своїми інтересами заради «глобальніших» цілей, показує, що їхні інтереси потім не враховують (Гентош і Кісь 2003). Чи не стали на ці граблі й жінки в Україні? Якщо взяти до уваги той факт, що майже всі партії, які присутні зараз у парламенті, висували законопроекти про заборону абортів, а крайньо праві угрупування, які мають наразі неабиякий авторитет, підтримують такі ініціативи в силу своїх ультраконсервативних поглядів, — доводиться думати, що все можливо.

2 Під «європейськими цінностями» я маю на увазі уявлення про них, поширене серед учасниць та учасників повстання, яке в багатьох аспектах не співпадало з реальним станом справ у країнах ЄС.

Спільне (2014, (2015, № 9)

Посилання: 39 жіноча сотня, 2014. Маніфест. Доступ 30.09.14 за адресою: http://39s.com.ua/ua/manifest/?page=/ua/ manifest/manifest_page/. Facebook, 2014. Жіноча сотня. Доступ 30.09.14 за адресою: https://www.facebook.com/zhinocha.sotnya/info. Всеукраїнська ініціатива «За мирний протест», 2013. Заява щодо брутального насильства щодо профспілкових та громадських активістів. Доступ 11.08.14 за адресою: http://www.zmina.org.ua/2013/12/7489/. Гей-альянс Украина, 2014. «Правый сектор» научит Европу, как родину любить. Доступ 11.08.13 за адресою: http:// upogau.org/ru/ourview/ourview_773.html. Гентош, Л. і Кісь, О. (ред.), 2003. Гендерний підхід: історія, культура, суспільство. Львів: ВНТЛ-Класика. Кісь, О. , 2003. “Моделі конструювання гендерної ідентичності жінки в сучасній Україні”. В: Незалежний культурологічний часопис «Ї». Доступ 11.08.13 за адресою: http://www.ji.lviv.ua/n27texts/kis.htm. Литвинова, Н. , 2014. “«Женские сотни» Майдана поссорились из-за секс-дискриминации”. В: Взгляд онлайн. Доступ 12.02.14 по адресу: http://vz.ua/ publication/28742-zhenskie-sotni-maydana-possorilisiz-za-seks-diskriminatsii. Марущенко, О. та Малахова, О. (ред.), 2014. Я: Гендер і вільний час та хобі. Київ: «Нове слово». Незалежне бюро новин, 2013. Сьогодні на Майдані відбудеться ніч жіночої солідарності. Доступ 13.12.13 за адресою: http://nbnews.com.ua/ua/news/107811/.

Незалежне бюро новин, 2013. Сьогодні на Майдані відбудеться ніч жіночої солідарності. Доступ 13.12.13 за адресою: http://nbnews.com.ua/ua/news/107811/. Міністерство охорони здоров’я України, 1993. Наказ «Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок». Доступ 30.09.14 за адресою: http://zakon.nau.ua/ doc/?code=z0051-94. Перший соціальний портал «Страйк», 2013. На Євромайдані ультраправі знов напали на феміністок та лівих активістів. Доступ 11.08.14 за адресою: http://www. socportal.info/news/na-yevromaydani-znov-napali-nalivih-aktivistiv. Поливач, М., 2014. “Командний дух Майдану підтримують і жінки”. В: Молодіжна інформаційна спільнота. Доступ 11.08.14 за адресою: http://soli.com.ua/2014/02/18/ komandnyj-duh-majdanu-pidtrymuyut-zhinky/#.U-fU8-N_ sYx. Україна Online, 2014. Президент звернувся до «Диванної сотні». Відео. Доступ 21. 08.14 за адресою: http://ukronline.com/video/9154-propilesoste-divan-mozhedopomozhe-prezident-zvernuvsya-do-divannoyi-sotnvdeo.html. Ус, С., 2014. “Матери активистов помолились за героев Майдана”. В: Сегодня. Доступ 11.08.14 за адресою: http:// www.segodnya.ua/politics/pnews/materi-aktivistovpomolilis-za-geroev-maydana-492737.html.

Майдан у деталях

Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан 2013–2014 Тамара Марценюк

Тамара Марценюк — соціологиня, дослідниця гендерних питань, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії; tarakuta@gmail.com

Як зазначив у своєму есеї «ЛГБТ в Україні — між “Русским миром” і Європейським Союзом» ЛГБТактивіст Андрій Кравчук, «становище української ЛГБТ-спільноти взагалі зникло з поля зору широкої публіки і не викликає жодного суспільного інтересу» (Кравчук 2014). Зрозуміло, що в ситуації війни Україна має так звані «інші пріоритети». З іншого боку, політика прав людини передбачає забезпечення громадянських прав для різних категорій населення, у тому числі для ЛГБТ (лесбійок, геїв, бісексуальних та трансгендерних людей), тобто і за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ). У побутовій лексиці (зокрема України та Росії) віднедавна поширений вислів «гейропа»: прояв такої собі побутової гомофобії, підкріпленої низкою законодавчих ініціатив, приклад мови ворожнечі та

Спільне (2014, (2015, № 9)

насильства. При чому люди, які відвідують «гейропу», потім спростовують стереотипне уявлення про неї і навіть переконують інших, що краще вже «гейропа», ніж «немытая Россия». А політики задумуються і виз нають, що «краще раз на рік гей-парад, ніж російські танки в Києві» (як виразився Юрій Луценко). У період протестів на Майдані доцільно дослідити детальніше таку чутливу останнім часом для українського суспільства тематику, як (гомо)сексуальність. За останні роки вона часто виявлялася таким собі «лакмусовим папірцем» для перевірки на демократію і повагу до розмаїття. Дискурс про «гомодиктатуру», законодавчі спроби криміналізувати «пропаганду гомосексуалізму», мова ворожнечі від публічних людей поєднувалися з браком освіти про права людини, про політику стосовно ЛГБТ-спільноти

в різних країнах світу та про євроінтеграційні вимоги до України з боку ЄС. В останньому щорічному звіті Freedom House, присвяченому оцінці ступеня демократичних свобод, у розділі «особиста автономія та індивідуальні права» зазначено, що ЛГБТ досі стикаються з дискримінацією та ворожістю в Україні (Freedom House 2014). У звіті правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ» зазначено, що у 2013 році спостерігалося явне зменшення кількості випадків та пом’якшення гомофобної риторики з боку представників органів державної влади. Натомість результати інтернет-опитування свідчать про чималі проблеми у сприйнятті інакшої сексуальності та гендерної ідентичності на суспільному рівні: «65% із загальної кількості 499 опитаних (переважно молодих чоловіків-геїв із великих міст України) за останній рік хоча б раз стикалися з проявами гомо- чи трансфобії» (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014b: 15). Як і раніше, актуальною проблемою залишається спілкування з міліцією, яка може здійснювати незаконне затримання гомосексуалів або провокувати на здійснення правопорушень. Несприйняття ЛГБТ-спільноти в українському суспільстві проявляється, окрім іншого, в утворенні та діяльності гомофобних ініціатив та організації антигейських акцій. Результати порівняльного аналізу даних міжнародного соціологічного опитування громадської думки European Social Survey (ESS) свідчать про те, що українці найбільш негативно ставляться до геїв і лесбійок з-поміж п’яти обраних для аналізу країн Європи (Україна, Швеція, Іспанія, Угорщина та Німеччина). Серед п’яти досліджуваних країн Україна — єдина, де кількість тих, хто не погоджується з твердженням, що «геї та лесбійки мають право жити, як бажають», більша за тих, хто погоджується (61,4% проти 38,6%). Удвічі більше угорців (66,8% проти 33,2%) погоджуються з твердженням, що «геї та лесбійки мають право жити, як бажають». Найбільш толерантними країнами, де відсоток тих, хто погодився з цим твердженням, наближається або перевищує 90%, є Німеччина, Іспанія та Швеція — 89,7%, 91,6%, 96,8% відповідно (Марценюк 2014: 33). Тобто відмінності у позитивному ставленні до ЛГБТ в Україні та в європейських країнах є суттєвими. Методологічні аспекти дослідження Таким чином, доцільно проаналізувати тематику прав людини для ЛГБТ в контексті останніх подій на Євромайдані. Як слушно зазначив один із ключових інформантів дослідження голова Координаційної ради «Гей-форуму України» Святослав Шеремет,

«Майдан був віддзеркаленням суспільства, а суспільство в цілому не є прихильним до ЛГБТ». Тобто, очікувано, слід припустити гомофобність як реального, так і медійного середовища Євромайдану і вивчити його особливості саме у період Євромайдану. З іншого боку, слід з’ясувати відповіді на наступні питання. Чи була ЛГБТ-спільнота видимою в подіях Майдану? Чи можна відзначити щось позитивне (а не тільки негативне) у сфері забезпечення прав людини для ЛГБТ-спільноти в Україні за період від листопада 2013 року, і якщо можна, то що саме? Які знакові для ЛГБТ-спільноти події відбулися за час Майдану? Ці та інші запитання були поставлені в емпіричному дослідженні, проведеному з червня до серпня 2014 року шляхом анкетування. Анкета складалася з десяти питань, які передбачали відкриті відповіді (зокрема й у формі розгорнутих коментарів). Для початку були розіслані електронні листи так званим «ключовим інформант(к)ам» — людям, яких я раніше опитувала для дослідження ЛГБТ-руху або яких знаю з правозахисних подій. Потім інформан т(к)и радили по трьох інших людей — тобто надалі вибірка формувалася методом «снігової кулі». Загалом було розіслано 40 анкет, але лише половина надіслали відповіді. Частина адресатів відмовлялися відповідати, аргументуючи відмову певним чином, інші виявили намір це зробити, але анкет не надіслали, а деякі ніяк не відгукнулися на прохання. Отже, було отримано 20 анкет від 7 активістів і 13 активісток у сфері прав людини для ЛГБТ-спільноти. Хочу зазначити, що респондентки та респонденти не обов’язково належать до ЛГБТ-спільноти. Головний критерій відбору — певний досвід активізму у сфері прав людини для ЛГБТ (від одного року) й участь (у різній формі) в подіях Євромайдану. Як виявилося, середній досвід активізму опитаних — від 3 до 10 років. Зокрема, респондентки та респонденти зазначали, що організовували або брали участь у низці правозахисних подій (зокрема щодо прав людини для ЛГБТ): минулорічному прайді, флешмобах проти гомофобії, «КиївПрайді 2014», круглому столі «Бар’єри та виклики у сфері ВІЛ/СНІДу та прав людини: законодавство та політика країни. Що робити далі?», освітніх заходах із прав людини, національній ЛГБТ-конференції тощо. Що ж до участі в подіях Євромайдану (у дослідженні був вказаний часовий проміжок від листопада 2013 року до березня 2014 року), то вона також була розмаїтою: «волонтерська діяльність — від бутербродів до коктейлів Молотова», «участь у Майдані в Києві та в інших містах, особливо у недільному вічі», «надання безкоштовної психологічної допомоги», «допомога в забезпеченні їжею, одягом», «діяльність

Майдан у деталях

ініціативи Євромайдан SOS», «на початку Майдану — участь у демонстраціях із плакатами про права людини (спільно з подругами з ЛГБТ-спільноти та феміністками)», так звана «”диванна сотня”: спілкування з друзями з інших країн про Майдан, пояснення ситуації» тощо. Дехто зазначав, що «не брав участі в подіях на Майдані шляхом особистої присутності». Окремо обговорювалося питання анонімності, оскільки тема є чутливою для дослідження і недотримання конфіденційності може бути небезпечним для здоров’я респонденток і респондентів. Переважна більшість виявили бажання бути відкрито цитованими. Цитати надалі у тексті будуть подані мовою оригіналу (українською або російською) з частковою анонімністю. Вартою уваги виявилася географія активізму. Найкраще у дослідженні представлені місто Київ, східна та південна частина України. Натомість отримана лише одна анкета з західної частини країни. Ця ситуація відображає загальну картину з регіональним представництвом ЛГБТ-активізму в Україні — у західній частині України таких організацій одиниці (див. Реестр ЛГБТ-организаций Украины 2014). Це може означати меншу видимість спільноти як для суспільства загалом, так і для правозахисного активізму зокрема, а також більшу небезпеку у проведенні публічних акцій чи камінг-ауті (публічному зізнанні у власній гей-ідентичності). Першою зареєстрованою в Україні ЛГБТорганізацією вважається Всеукраїнська асоціація «Ганімед» (Київ, дата реєстрації — 13 травня 1994 року), яка припинила свою діяльність через п’ять років, у 1999-му (Реестр ЛГБТ-организаций Украины 2014). Згідно з Реєстром ЛГБТ-організацій України та українських організацій, причетних до ЛГБТ, який веде Рада ЛГБТ-організацій України, станом на 5 серпня 2014 року в Україні були 44 офіційно легалізовані реєстраційними органами громадські та благодійні ЛГБТ-організації (з яких 26 реально діють, а 18 — лише номінально існують); один легалізований реєстраційними органами громадський та благодійний союз ЛГБТ-організацій; п’ять легалізованих реєстраційними органами громадських та благодійних організацій, причетних до ЛГБТ (тісно пов’язаних з ЛГБТ) (Реестр ЛГБТ-организаций Украины 2014). Загалом частина опитаних для цього дослідження належать до восьми ЛГБТ-організацій зі згаданого реєстру. За останні чотири роки кількість таких організацій зросла майже вдвічі (Марценюк 2010: 135). Причому їхня діяльність доволі розмаїта: від надання послуг для геїв і лесбійок до проведення соціологічних досліджень на ЛГБТ-тематику (Громадська організація «Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень

Спільне (2014, (2015, № 9)

Донбас-СоцПроект») або підтримки руху ЛГБТхристиян України (наприклад, громадська організація «Об’єднання “Квір-Кредо”»). Відбулася помітна дегетоїзація ЛГБТ-руху, видимий вихід на співпрацю з правозахисним рухом загалом. У боротьбі за права людини для ЛГБТ-спільноти важливою є співпраця всередині громадянського суспільства, як свідчить досвід «успішного шлюбу між ЛГБТ і правозахисним рухом» (Encarnación 2014: 99). Респондентки також переконані, що «треба залучати інші меншини та правозахисні групи» (Олена Шевченко, ГО «Інсайт»). Святослав Шеремет (Гей-Форум України) згадує: «Свого часу ми підштовхнули сили громадянського суспільства до створення національної Коаліції з протидії дискримінації». Коаліція з протидії дискримінації була започаткована як національна недержавна громадська правозахисна ініціатива 5 квітня 2011 року, коли українські неурядові організації підписали спеціальний Меморандум. Серед здобутків Коаліції доцільно відзначити написання, лобіювання та прийняття антидискримінаційного законодавства в Україні. У дослідженні ЛГБТ-руху в 2010 році я також звертала увагу на те, що «більш продуктивно виробляти загальні національні механізми подолання дискримінації, яка часто має подвійний чи потрійний характер» (Марценюк 2010: 136-137). Якою ж була участь ЛГБТ-спільноти в подіях на Майдані? Щоб з’ясувати це, респонденткам і респондентам було поставлене питання про видимість спільноти на Євромайдані, знакові події, а також позитивні та негативні аспекти у сфері забезпечення прав людини для ЛГБТ за період від листопада 2013 року.

Участь ЛГБТ у Євромайдані: стратегія невидимості та гомонаціоналізм Активістська ЛГБТ-спільнота України 17 грудня 2013 року публічно визначила свою позицію стосовно подій та стратегію (не)участі в них. Так, у Заяві ЛГБТ та дружніх до ЛГБТ організацій України (загалом 21 організація) щодо Євромайдану «Єврореволюція в Україні. Роль і участь ЛГБТ» зазначено: Багато хто з нас цими днями стоїть на «євромайданах» по всій країні. Але ми виборюємо сьогодні не специфічні права для ЛГБТ. Ми стоїмо під прапорами нашої країни та Євросоюзу як громадяни й громадянки України, виборюючи краще життя для себе та своїх близьких за високими європейськими стандартами (Громадський простір 2013).

Ми повідомляємо, що не планували і не плануємо жодних акцій на ЛГБТ-тематику в рамках Євромайдану саме тому, що розуміємо, ким і з якою метою вони будуть використані (Рада ЛГБТ організацій України 2014). Респонденти і респонденки неодноразово вказували на псевдо-ЛГБТ-акції, які «влаштовувалися заради дискредитації Єврореволюції». Зокрема, 10 січня 2014 року була прес-конференція «фейкових» ЛГБТактивістів/активісток в УНІАНі на тему «Євромайдан: шанс для всіх бути почутими та відстояти свої права», а 11 січня ці самі люди нібито намагалися прорватися на Майдан, щоби встановити свій намет. За словами Святослава Шеремета, «ЛГБТ-організації вже давно та надійно спрацювалися з провідними медіа, тож фейкові новини про ЛГБТ в Україні ніколи не набувають популярності, бо ЗМІ вміють відокремлювати пшеницю від полови». Також активістки й активісти спростовували неправдиву інформацію стосовно вимоги ЄС про одностатеві шлюби в Україні: На жаль, останнім часом посадовці найвищого рівня роблять маніпулятивні заяви про те, що ЄС начебто вимагає від України легалізації «одностатевих шлюбів». Звісно, такі заяви, поряд з іншими спробами експлуатувати негативні упередження щодо ЛГБТ, спрямовані на те, щоби перешкодити євроінтеграції. Ми вітаємо оперативне спростування з боку Євросоюзу нісенітниці про вимогу щодо «одностатевих шлюбів» і переконані, що за такі неправдиві заяви з вуст українських можновладців має наставати політична та юридична відповідальність (Громадський простір 2013). Відмова від проведення ЛГБТ-акцій на Майдані є найпоширенішим поясненням того, чому більшість опитаних вважають, що ЛГБТ-спільнота не була видимою на Євромайдані (зокрема у Києві з листопада 2013 року до березня 2014 року). З одного боку, зрозуміло, що ЛГБТ-спільнота виробляла певну спільну стратегію, аби виглядати активістським суб’єктом. З іншого боку, доцільно критично подивитися на таку позицію. Геополітичний вибір зіграв свою роль (принцип «найприйнятнішого вибору з двох не дуже прийнятних варіантів» — як у попередньо згаданих словах Луценка про «краще раз на рік гей-парад, ніж російські танки в Києві»): «Українська ЛГБТ-спільнота розраховувала на те, що перемога проєвропейської опозиції в будь-якому разі вигідніша для захисту її

прав та інтересів, ніж збереження пострадянського статус-кво, не кажучи вже про перемогу проросійських сил» (Кравчук 2014). Добре знаючи політику більшості країн ЄС стосовно різноманітних прав для ЛГБТ (із легалізацією одностатевих партнерств і шлюбів, можливістю усиновлення або удочеріння дітей тощо) і нещодавнє прийняття в Росії низки регіональних, а потім і федерального законодавства щодо заборони «пропаганди гомосексуалізму» (Кондаков 2014: XIII-XIV, 102), ЛГБТ-спільнота обрала перший варіант. Хоча подекуди в анкетах питання «євроінтеграції» використовується як демаркаційна лінія для «іншування» («ми», які за євроінтеграцію, — та «вони», які проти євроінтеграції). Таку беззастережну і некритичну орієнтацію на «західні» («європейські») цінності стосовно політик так званого «сексуального громадянства» (sexual citizenship) називають гомонаціоналізмом. В академічний дискурс цей термін ввела квір-дослідниця Джасбір Пуар (Jasbir K. Puar), авторка праці «Терористичні монтажі: гомонаціоналізм у часи квіру» (Terrorist Assemblages: Homonationalism in Queer Times, 2007). Гомонаціоналізм — це так звані нормативні гомосексуальні ідентичності та практики, які за «еталон» беруть «неоліберальну демократичну етику» та громадянство країн «глобальної Півночі», відтворюють расові та класові привілеї (Kulick 2009: 28). Тобто йдеться про конструювання так званої «правильної гей-ідентичності». Термін «гомонаціоналізм» застосовують у постколоніальних студіях. Як зазначено у статті «Справжні вороги, фальшиві друзі: імперіалізм і гомофобія в Африці», «на Близькому Сході, де ізольований Ізраїль використовує удаване прийняття геїв як зброю та пропаганду у війні із Палестиною, в пригоді стає термін “гомонаціоналізм”» (Спільне 2014). У сучасному українському суспільстві виявляється доцільним використовувати теоретичні аспекти гомонаціоналізму задля критики протиставлення Заходу (або «проєвропейського вектора») і Росії у творенні «правильної» гей-ідентичності та гомосексуальних практик. Окрім того, в контексті внутрішньодержавної політики «правильна гей-ідентичність» конструюється передусім через приналежність до української нації, включеність у «національний проект» (через участь у подіях на Майдані, на фронті, через допомогу для армії тощо). Інші ідентичності та практики є «ворогами», як-от «гей-тітушки». Маємо певне протиріччя. Адже у ситуації захисту прав людини механізми забезпечення такої політики повинні стосуватися радше «включення» (inclusivity), а не «іншування» та «виключення». Саме тому фраза «краще раз на рік гей-парад, ніж російські танки в

Майдан у деталях

Києві» (у якій прослідковується аналогія з Ізраїлем і Палестиною) добре підпадає під визначення ідеології гомонаціоналізму. У цих словах Луценка хоч і є намір толерантності, але він викликаний передусім «спільним ворогом» української нації, тобто є по суті ксенофобним, адже передбачає порівняння та виключення. Виглядає так, що одну фобію, ненависть можна успішно замінити на інший тип ненависті. Можливо, для когось такий варіант і є стратегічно прийнятним, але у дискурсі так званого «розмаїття» (diversity) такі вислови викликають низку критичних зауважень. Хоча деякі з опитаних позитивно ставляться до слів Луценка, аргументуючи це так: «Це вже маленька перемога — від ненависті до можливості “терпіти”». Стратегія компромісу, про яку я вже згадувала в попередньому дослідженні ЛГБТ-руху (Марценюк 2010: 139), у даному контексті означає «стратегію невидимості». Як влучно зазначив Святослав Шеремет, «”за замовчуванням” український ЛГБТ-актив прийняв оцю імпліцитну гомофобію як даність і виходив із того, що Революція гідності — це не час для встановлення веселкових прапорів на барикадах». Низка експертів і експерток підтримують цю стратегію. Наприклад, Назарій Боярський із Коаліції з протидії дискримінації в Україні вважає, що «ЛГБТспільнота не була видимою під час подій Євромайдану за власним правильним вибором». Представники і представниці ЛГБТ-спільноти виходили на Майдан переважно як громадянки і громадяни України: «Всі, хто бажав, боролися за єдину мету, і на даному етапі я б не стала відрізняти ЛГБТ-спільноту від інших громадян України, які прагнуть свобод». Держава і нація у даному випадку отримали пріоритет над соціальною групою, яка перебуває у маргінальному становищі: «У той час перед ЛГБТ-громадянами стояли задачі важливіші, ніж самопрезентація та захист власних прав. Ми разом з усіма захищали право країни на якесь пристойне майбутнє та, в якомусь сенсі, на деякий час відрікалися від своєї ідентичності на користь справі» (Марина Усманова, редакторка журналу «Інша»). Виконавчий директор ВБО «Точка опори» Богдан Глоба зауважив, що така стратегія потрібна «задля уникнення спекуляції на дану тему та задля збереження цілісності Євромайдану». У той же час зрозуміло, що далеко не всі члени і членкині спільноти підтримують ідею пріоритету громадянських прав над правами людини для ЛГБТ. Але постає питання: чи мають вони можливість висловлювати свою позицію і просувати її? Це може бути доволі складно у ситуації ідеології гомонаціоналізму, описаної вище. З іншого боку, серед причин стратегії невидимості слід назвати усвідомлення небезпеки, тому

Спільне (2014, (2015, № 9)

ЛГБТ-спільнота «свідомо уникала протистояння з радикальними націоналістами та використання суспільної гомофобії проти Майдану» (Андрій Кравчук, експерт центру «Наш світ»); «Всі розуміли, що відкрита ЛГБТ-акція викличе агресію у традиціоналістської та правої аудиторії» (Юрій Франк, ГО «Інсайт»). Про не завжди безпечний простір Євромайдану говорить також учасниця неформальної ініціативи «Жіноча сотня ім. Ольги Кобилянської» Анна Довгопол: Інша частина, можливо, і хотіла б якось заявити про свою присутність там як ЛГБТ, але це було небезпечно, зважаючи на велику кількість крайньо правих активістів (спочатку — «Свобода», потім — також «Правий сектор»). Під час першої найбільш масштабної демонстрації після побиття студентів 30 листопада я була з ЛГБТ-групою і ми мали кілька райдужних прапорів у сумках, які не наважилися витягти, тому що поряд з нами йшли колони активістів зі «Свободи», які виглядали, як завжди, досить агресивно. Крім того, пізніше було кілька випадків нападу з боку крайньо правих на дівчат із феміністичної та лівої спільноти, які стояли із плакатами про права жінок (дуже поміркованими, типу «Європа = рівні зар плати для жінок»), а також на лівих активістів. Стратегію невидимості можна критикувати за підтримку владного дискурсу суспільства загалом і Євромайдану зокрема, який виключає інакшість та є дискримінуючим. Приклад критики (зокрема і гомонаціоналізму) — в есеї дослідниці квір-тематики Марії Маєрчик: Ось лідери ЛГБТ-організацій «вітають оперативне спростування з боку Євросоюзу нісенітниці про вимогу щодо “одностатевих шлюбів”». А далі пишуть відозву з закликом «висміяти» псевдогей-акцію, що її було проведено на Майдані одного дня, і «виключно мирно та без насильства спробувати завадити її реалізації, вигукуючи слова “провокація!”». І, зверніть увагу, гей-організації ані трохи не критикують ксенофобію, не звертаються до соратників, мовляв, ваша гомофобія згубна, вона робить вас маніпульованими, ви боїтеся манекенів, ось ми тут, разом з вами стоїмо у варті на барикадах, у нас спільні цілі. Вони цього не кажуть. Деякі відчайдухи намагаються про це говорити, але наштовхуються на стіну нерозуміння. Хоч і хисткий і непевний, але все ж намацальний дискурсивний майданчик, звідки такі заклики могли б звучати, розмито ще до того, як його зникнення було ідентифіковано. Коли

у відозві просять м’яко цькувати геїв, хоч і псевдо, вони говорять мовою правих, просять висміяти тих, хто уявно ними є… (Маєрчик 2014) Однак стратегія невидимості не означає автоматично неучасть. Зокрема, Олена Шевченко вказує на факт видимої присутності активістської ЛГБТспільноти, однак у контексті більш широкого захисту прав людини: «Кожне віче ГО “Інсайт” проводив акції “права людини понад усе”, “права не дають — права беруть”, “стоп дискримінація”, “права людини — права меншин” тощо». Легітимація участі в Майдані, який перетворився на простір війни, відбувається передусім через засвідчення факту героїчної смерті. «За великим рахунком, люди на Майдані не знали, що ЛГБТ творять революцію разом з іншими, — зазначає Святослав Шеремет. — Деякі хлопці з гей-спільноти полягли від снайперських куль. Оберігаючи приватне життя наших товаришів, їхніх родин і бойфрендів, ми не можемо розголошувати прізвища загиблих». Окрім того, ЛГБТ-спільнота включилася у загальнонаціональний дискурс волонтерства і взаємодопомоги у час, коли держава не здатна повноцінно та фахово виконувати свої основні функції: «ЛГБТспільнота проявила гарний приклад взаємодопомоги, створивши шелтер для переселенців з АР Крим та Сходу України». Цікаво проаналізувати мову, якою респондентки і респонденти описують події на Майдані. Подекуди вона доволі патетична і навіть патріотична, що свідчить про прихильне ставлення до Євромайдану: наприклад, «Революція гідності», «боролися за єдину мету», «бойові побратими», «пліч-о-пліч стояли на Майдані». Тобто для ЛГБТ-спільноти участь у Майдані — це радше «завуальована» участь, задля особистої безпеки та інтересу української нації, яка «встає з колін». Втілювалася така участь через «стратегію невидимості» і так звану ідеологію гомонаціоналізму, узгоджену більшістю активних ЛГБТ-організацій. Учасники й учасниці Євромайдану з ЛГБТспільноти наражалися на подвійну небезпеку: загалом як громадяни та громадянки, які вийшли на протест проти правлячого режиму, і як представниці та представники спільноти. Давайте детальніше поглянемо, у чому полягала небезпека другого типу, тобто виявимо ознаки гомофобії на Майдані. Гомофобія на Майдані: прояви та наслідки Як уже зазначалося, Євромайдан відображав певні тенденції в українському суспільстві, у якому

неодноразово траплялися і далі трапляються випадки гомофобії, у тому числі мови ворожнечі (Марценюк 2009; Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014b). Майже всі провідні політики України експлуатують тему консервативних «традиційних цінностей», серед яких неодмінно в тому чи іншому вигляді фігурує гомофобія (Кравчук 2014). Чого варті лише наліпки «Янукович Підарешт» (приклад Юрія Франка). Якщо вибудувати хронологію подій на Майдані та зіставити її з активізмом щодо прав людини для ЛГБТ, то доцільно виокремити такі три періоди: (1) передусім «проєвропейський Майдан» (до розгону студентів 30 листопада 2013 року), (2) «Майдан на барикадах» (від грудня 2013 року до кінця лютого 2014 року) і (3) «пост-Майдан». На початку Майдану (протягом першого періоду) були спроби вийти у публічний простір із правозахисними й антигомофобними гаслами. Активістка Анна Хвиль розповідає про негативну реакцію свідків: Ще перед першим розгоном Майдану 30 листопада, коли провідною темою протестів було підписання Угоди про асоціацію з ЄС, ми з колежанкою вийшли на загальний протест із плакатами «Хочеш в Європу – відмовся від сексизму і гомофобії» та «Фемінізм — це європейська цінність». Попри те, що загалом реакція людей була не агресивною, а скоріше відстороненою, у нас перехожі двічі намагалися вирвати плакати, звинувачуючи у провокації. Другий період, «Майдан на барикадах», в аспекті ЛГБТ-тематики стосується не тільки описаної вище «стратегії невидимості», але й результатів комунікації із владою та ЗМІ. Зокрема, попри численні зауваження національного та міжнародного експертного середовища до прийнятого у другому читанні законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запобігання та протидії дискримінації)» №4581, до переліку захищених не були внесені ознаки сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ). Як загалом зауважив Святослав Шеремет, «Євромайдан засвідчив, що у вітчизняному народному світогляді концепт прав людини відсутній». Натомість Анна Довгопол вбачає також певні позитиви у цій ситуації: «Важливим було певне публічне обговорення його та зокрема ознаки “сексуальна орієнтація”. Це примусило принаймні говорити про це, і певні представники міністерств публічно заявляли, що розуміють необхідність включення СО до переліку захищених ознак, проте саме зараз це зробити важко».

Майдан у деталях

Мілітаризація суспільства і радикалізація насильства сприяє гомофобії. Так, активістка Анна Хвиль вважає: «Травматичний досвід від пережитого насилля може відкрити поле для маніпуляцій населенням зі сторони представників церкви, які в Україні часто використовують ЛГБТ-спільноту для створення образу ворога і розпалювання ненависті серед населення». Віце-президентка Центру «Діалог культур XXI» Лариса Сара Богачик-Волинець озвучує перестороги стосовно подальшого розвитку подій: «Загалом радикалізація настроїв у суспільстві, яке до того ж у черговий раз ризикує бути ошуканим, не сприяє толерантності. Знецінення людського життя в подіях останнього періоду також призводить до більшої небезпеки фізичного насилля проти меншин, серед яких ЛГБТ — перший кандидат». Катерина Баранова зауважує посилення мілітаристського і, відповідно, патріархатного дискурсу як наслідок подій на Майдані: «Загалом, дещо змінилися і настрої суспільства. Неодноразово я чула від знайомих, які раніше були досить поміркованими, такі тези: у цій ситуації нам потрібні міцні традиційні родини — треба народжувати українців, які боронитимуть Україну». Тема нації та гендерної поляризації не є новою у контексті вивчення радикальних суспільних подій. На Євромайдані, особливо в ситуації створення (напів)воєнного простору у вигляді барикад і сотень, неодноразово звучали патріархатні настанови про місце і роль жінок і чоловіків: на кухні та на барикадах відповідно. «На Майдані було достатньо мізогінічних настроїв, що лише почасти було виправлено створенням жіночої сотні. Де присутня мізогінія, там обов’язково присутня гомофобія» (Лариса Сара Богачик-Волинець). У даному випадку для легітимації протестного простору використовуються механізми нормалізації, які апелюють до «справжньості»: «Майдан позиціонувався як парафія “справжніх чоловіків — героїв”, де нема місця для “слабких та не справжніх”» (Олена Шевченко). За період Євромайдану відбувалися такі гомофобні дії як «розгром двох ЛГБТ-клубів у центрі Києва націоналістичними учасниками Євромайдану» (Назарій Боярський), «жорстоке побиття двох геїв десь поблизу Майдану людьми з Самооборони» (Лариса Сара Богачик-Волинець). Респондентки і респонденти ділилися власним досвідом проблем, з якими стикалися на Євромайдані: Одного разу я для перевірки загорнулась у райдужний прапор (але то було новорічної ночі, де на Майдані масово гуляли веселі люди), я зустрічала багато реакцій, коли люди спочатку

Спільне (2014, (2015, № 9)

посміхаються мені в обличчя, потім їхній погляд сягає прапора, посмішка гасне і вони відводять погляд, часто з обуренням (Лариса Сара БогачикВолинець). [Д]івчина зі спільноти не могла зізнатися у своїй причетності до неї навіть бойовим побратимам, з якими пліч-о-пліч стояла на Майдані кілька місяців; також я весь час відчувала напругу моїх товаришів — геїв, які дуже боялись бодай чимось видати нетрадиційну орієнтацію, і недарма, зважаючи на зазначене вище побиття двох хлопцівгеїв (Лариса Сара Богачик-Волинець). Тут стало б у пригоді таке пояснення: «Тепер гасла правого спектру виглядають конвенційно нейтральними, а ліволіберальні — зчитуються як провокації, “тролінг правих”» (Маєрчик 2014). Справді, часто альтернативні до пронаціоналістичних слогани (навіть доволі нейтральні — про права людини) сприймалися як «провокація проти Майдану». Очевидно, передусім через нерозуміння суті цих повідомлень: адже досі і в освітніх закладах, і в медійному просторі доволі мало інформації на правозахисні теми. На моє запитання у анкеті про найбільш гомофобні сили, пов’язані з Майданом, я отримала відповіді про праворадикальні націоналістичні сили («Правий сектор», «Свобода»); «ряд крайньо правих угрупувань, наприклад “Білий молот”» (Богдан Глоба); «правоконсервативні політики, які перебувають або перебували у складі “Батьківщини”, “Партії регіонів” тощо; комуністи; інші проросійські та клерикальні сили» (Андрій Кравчук); «представники влади, що боролися проти Євромайдану і використовували гомофобну риторику з метою залякування населення Європейським Союзом а-ля Микола Азаров», «політичні сили, що будують свою політику та риторику на пошуку “внутрішнього ворога” а-ля партія “Свобода”» (Назарій Боярський); «УПЦ КП. Ця релігійна конфесія послідовно виступала та виступає проти громадянської рівноправності ЛГБТ, зокрема протестує проти законодавчої заборони дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації» (Святослав Шеремет). Також зазначалося, що це ті сили, які «виступають за традиціоналізм і готові знищити все, що не вписується в їхній вузький світогляд» (Богдан Левчук); «їхня ідеологія передбачає “правильних” і “неправильних” людей для держави/нації» (Анна Довгопол); «Будь-які більш-менш войовничі чоловічі угрупування, для яких найбільшим соромом є бути порівняними з жінкою» (Лариса Сара БогачикВолинець). Святослав Шеремет наводить такий приклад публічної мови ворожнечі з боку керівництва «Правого сектору»:

Революційно-націоналістичний рух «Правий сектор» [...] підтримав насильство в ставленні до ЛГБТ в Україні, хоча на словах і відхрестився від прямої причетності до нього: за словами Скоропадського, «ЛГБТ [...] є маргінальними [...]. І той народний гнів, який вихлюпується на них, — ми його, звичайно ж, усіляким чином вітаємо»; «Зло, яке прийшло у світ у вигляді ЛГБТ, [...] щоб викорінити божественне начало в душах людей, [...] повинно бути вирване з коренем» (Пресс-служба 2014; цитати взяті з інтерв’ю прес-секретаря Артема Скоропадського спецкору Латвійського радіо 25 лютого 2014 року). Утім, опір ксенофобії загалом також траплявся на Євромайдані — зокрема в легітимних формах. Майже з самого початку масових подій на Майдані громадськість звертала увагу на питання прав людини та їх порушення. Так, у грудні 2013 року «громадські та правозахисні організації, журналіст(к)и, активіст(к)и, студент(к)и, наукові співробітники/ці, дослідники/ці» оприлюднили заяву «організаційному комітету Євромайдану та всім тим, хто бере на себе обов’язок координації дій на Майдані Незалежності», у якій було зазначено: Люди, які виступають на Майдані за європейський вибір, представляють різні етноси, національності, мови, релігії, сексуальні орієнтації та стать, соціальні стани та переконання, і тому публічна риторика Майдану має поважати права кожного та кожної заради об’єднання зусиль усіх учасників/ ць мирного протесту. Але сьогодні Майдан стає небезпечним для тих груп населення, у бік яких лунають дискримінаційні вислови та гасла (Без кордонів 2013). Віце-президентка Центру «Діалог культур XXI» Лариса Сара Богачик-Волинець зазначала, що ЛГБТ — чи не найменш толерована на Майдані група: Щодо використання гомофобних акцій у якості провокації Майдану: мушу зазначити, що подібні провокації здійснювались і на етнічному ґрунті — було кілька нападів на синагоги та на учнів єшив (єврейські релігійні заклади) у Києві. Після цього Самооборона Майдану взяла під свою охорону синагоги Києва, чим унеможливила провокації в цьому секторі. Але ми навряд чи можемо уявити, щоби ті самі сили взяли під охорону гей-клуби чи осередки або хоча б висловили публічний осуд нападів на представників ЛГБТ.

У період «пост-Майдану» переважають пріоритети війни і дискурс про те, що питання ЛГБТ «не на часі». У відповідях деяких активісток і активістів відчутне певне розчарування через брак можливості захищати власні права: «На майдані нас ніхто не бив, протистояли пліч-о-пліч, поки “треба було” Революції» (Віра Чернигіна, президентка ХЖО «Сфера»); «Міжнародні правозахисні організації на кшталт Human Rights Watch більше цікавляться порушеннями прав людини у районах бойових дій, аніж правами ЛГБТ» (Юрій Франк, ГО «Інсайт»). Виявляється, що в ситуації «революції» та в середовищі мілітаризму різні групи людей, серед яких і певні меншини, активно використовуються задля «спільної боротьби» (наприклад, за євроінтеграцію — адже, як у наведеному одним із респондентів прикладі хоч і «толерантного», але гомофобного дискурсу, «ліпше європейські геї, ніж путінські ***аси») проти «спільного ворога» (наприклад, владного режиму чи Антимайдану, який є антиєвроінтеграційним). Але щойно настає черга для меншин зачіпати питання власного політичного інтересу, то ці групи виявляються «за бортом». І найбільш вагомий у цьому випадку аргумент — «там наші солдати гинуть, а ці ***си хочуть влаштовувати парад» (цитую слова з анкети про реакцію ЗМІ та соціальних мереж на подію, яку аналізуватиму окремо в наступному розділі цієї статті). Виконавчому директору ВБО «Точка опори», відкритому гею та ЛГБТ-активісту Богдану Глобі відмовили у вступі до партії «Демократичний альянс» через його активну позицію у відстоюванні рівних прав для ЛГБТ — про це йдеться у новині Національного ЛГБТ порталу України (Національний ЛГБТ портал України 2014). Київське відділення аргументувало відмову тим фактом, що їхня партія є «християнсько-демократичною», а представник партії заявив: «... важливою цінністю для нас є сім’я. І тут у нас виникають серйозні розбіжності з позицією ЛГБТ-спільноти. Для нас сім’я — це чоловік, дружина і діти... Ми проти спроб поширити значення сім’ї, таїнства шлюбу тощо на гей-пари». Також, зі слів заступника голови партії «Демократичний альянс», вони намагаються уникати дискусій на «чутливі для суспільства» теми. «КиївПрайд 2014», або Марш рівності, якого не було «КиївПрайд» — тема, яку доволі часто згадували в анкетах. Приклад із нездійсненим наміром провести у столиці України «Марш рівності» переконує, що після Євромайдану публічні події за права людини для ЛГБТ так само складно організувати, як і до листопада 2013 року, «або навіть складніше, бо

Майдан у деталях

активізувалися чимало агресивних людей, що мають при собі зброю, і міліція не хоче нести відповідальність за можливі жертви» (Юрій Франк). Загалом ідея «КиївПрайду» з’явилася у 2012 році. Тоді проведення публічної акції заблокували хулігани та радикали, з якими столична влада не впоралася. Проте минулого року Марш рівності у рамках «КиївПрайду 2013» успішно відбувся у столиці за участю міжнародних гостей. Київська влада хоч і поставилася непривітно до проведення цього правозахисного заходу, проте виправила помилки 2012 року та забезпечила для Маршу 2013 року охорону силами спецпризначенців. Марш рівності 2013 року також повністю розвіяв побоювання мешканців і мешканок столиці щодо «непристойного» формату цього заходу, адже він відбувся як хода звичайних людей із правозахисними гаслами (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014a). У рамках «КиївПрайду 2014» відбулися такі події, як правозахисна школа «Права людини у захисті ЛГБТ-спільноти», VII Національна конференція ЛГБТ-руху та ЧСЧ-сервісу України «Загрози та шанси», практичний семінар із написання гасел, показ фестивального кіно на ЛГБТ-тематику «Інші», дискусія про історію ЛГБТ-спільноти в Україні, чаюванняперевтілення з травесті-дівами тощо. Натомість запланований Марш рівності так і не відбувся. У прес-релізі до події співголова оргкомітету «КиївПрайду 2014» Олена Шевченко зазначала: Зараз, коли Україна зазнала зовнішньої агресії, коли суспільство намагаються розколоти розпалюванням ворожнечі між різними соціальними групами, українська ЛГБТ-спільнота заявляє про неприпустимість ескалації ненависті та ксенофобії на будь-якому ґрунті. Ми виступаємо за мир і толерантність по відношенню одне до одного та закликаємо усі верстви населення до порозуміння (Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» 2014a). На своєму сайті Amnesty International розмістили новину про те, що організація «висловлює глибокий жаль щодо нездатності київської міліції гарантувати адекватний захист для бажаючих взяти участь у Марші рівності... Amnesty International нагадує українській владі, що права на свободу зібрань і вираження є фундаментальними правами і що Україна, як і інші держави, повинна поважати, захищати та забезпечувати їх без будь-якої дискримінації» (Amnesty International Україна 2014). Серед пояснень і причин того, чому Марш не відбувся, вказують такі:

Спільне (2014, (2015, № 9)

Марш рівності у рамках «КиївПрайду» у 2014 році провести не вдалося: посилаючись на ситуацію на Сході країни, міська міліція заявила, що не має достатньо ресурсів, щоб гарантувати безпеку учасникам, а міський голова Кличко сказав, що зараз — не час для святкування. Крім того, у самій ЛГБТ-спільноті багато хто не підтримували проведення маршу цього року, бо «не на часі» (події на Сході країни) (Анна Довгопол). Натомість, за словами членкині правління ЛГБТ НГО «Нова хвиля для кращого майбутнього» Олени Семенової, представники та представниці «КиївПрайду» поїхали до міста-побратима Києва Торонто для участі у Світовому прайді. Активістка підкреслює: Знаковою стала заява про стан прав ЛГБТ в Україні на світовому рівні під час Світової конференції з прав людини в Торонто, а також заснування групи співпраці української ЛГБТ-спільноти з українською спільнотою в Канаді. Вважаю це знаковою подією, бо канадська діаспора є найвпливовішим українським об’єднанням за межами країни (Олена Семенова). Гаслом «КиївПрайду 2014» було: «Україна — єдина, і ми — її частина». Зрозуміло, що організаторки й організатори події намагалися бути «почутими» і «видимими» у медійному дискурсі, використовуючи популярний патріотичний слоган «Україна — єдина». Однак привертає увагу звернення до національної тематики замість, наприклад, радше правозахисної, яка була би більш доцільна в ситуації браку уваги з боку влади та медіа до теми прав людини у період «пост-Майдану». Успіхи в забезпеченні прав людини для ЛГБТ і можливості змін Майже половина експерток і експертів вважають Євромайдан гомофобною подією і зауважують радше погіршення ситуації у сфері прав людини для ЛГБТ, хоча конкретної інформації на підтвердження цієї думки надано не було. Я би радше пояснила таку думку невиправданими очікуваннями. Близько третини респонденток і респондентів вважають, що на це питання складно однозначно відповісти. А деякі висловлюють та аргументують протилежну думку: Рівень гомофобії на Майдані був відчутно нижчим, аніж середньостатистично в країні. Зокрема, я є відкритою лесбійкою і на Майдані не приховувала

цього. Проте відверту агресивну гомофобію практично не зустрічала (Марія Берлінська). У мене особисто з’явилося відчуття, що відстояти свої права можна, а значить — треба це робити, зокрема у спосіб вуличних акцій (Анна Шаригіна, віце-президентка ГО «ХЖО «Сфера»). Один із найбільших позитивів у сфері забезпечення прав людини для ЛГБТ-спільноти — лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до апеляційних судів про заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у трудових відносинах (Офіційний вісник України 2014). Святослав Шеремет розповідає: До речі, ЛГБТ-рух вимагав від судової влади подібних роз’яснень ще з 2008 року, коли ми оголошували про це на спеціальній прес-конференції в УНІАНі. А зараз це сталося завдяки стусану від українського уряду, який таким чином прагнув забезпечити виконання надокучливих вимог Євросоюзу в контексті візової лібералізації для українських громадян і громадянок. Були зняті з розгляду кілька гомофобних законопроектів у Верховній Раді — зокрема ті, які ініціювала «Партія регіонів». Як повідомляє Прес-служба Все українського ЛГБТ-об’єднання «Гей-Форум України», один із найскандальніших законопроектів минулого та чинного парламентських скликань — «Про заборону спрямованої на дітей пропаганди одностатевих сексуальних стосунків» (№ 1155) — відкликаний (15 квітня 2014). «Його автором був Колесніченко, а відколи його позбавили депутатства, то всі внесені ним законопроекти, не розглянуті парламентом, пішли у небуття» (Святослав Шеремет). Але ми бачимо, що це був не свідомий акт критичного сприйняття гомофобного законопроекту з боку нової влади, а радше щасливий збіг обставин. Окрім того, як зазначає активіст Юрій Франк, «у результаті протестів на Майдані не були прийняті репресивні закони на кшталт російських, які б значно ускладнили роботу громадських організацій (і ЛГБТорганізацій зокрема)». Як ми вже обговорювали раніше, ЛГБТ-спільнота схиляється радше до євроінтеграційного курсу України як геополітичного вибору. Як вважає Святослав Шеремет, «ЛГБТ є одним із насправді небагатьох в Україні моторів євроінтеграції». Як зазначив в інтерв’ю Андрій Кравчук, напередодні дострокових президентських виборів у травні 2014 року «Міжнародна амністія» разом із іншими українськими правозахисними організаціями провели аналіз передвиборних програм і опитування

кандидатів у президенти. Серед іншого їх запитували і про ставлення до заборони в Україні дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Лише Петро Порошенко висловився за законодавчу заборону такої дискримінації, причому не тільки щодо працевлаштування, а в усіх сферах життя. Експерт центру «Наш світ» додав: «Ми будемо уважно стежити, наскільки його слова відповідати муть справам». Марина Усманова вбачає позитивні риси в уже згаданій історії відмови Богдану Глобі у членстві в партії «Демократичний союз»: «[У]країнські ЗМІ в цьому конфлікті масово підтримали відкритого гея, а не виявившихся консервативними партійців. На моїй пам’яті це вперше. Це ознака змін у суспільній думці». Редакторка журналу «Інша» — видання для жінок, яким тісно у вузьких рамках патріархату, — окремий номер видання присвятила тематиці «Жінка і революція». Активістка зазначає: Ще одна така ознака — поява в українському медійному просторі образів жінок-героїнь, які у своїх поступках далеко відійшли від патріархальних уявлень, а своєю зовнішністю і взагалі відповідають стереотипним уявленням про лесбійок. Це й деякі жінки з «жіночої сотні», й Надія Савченко, за долею якої спостерігає вся країна. Зміни відбуваються дуже повільно, але, на мій погляд, важливо те, що тенденції змінилися з негативних на позитивні (Марина Усманова). Олена Семенова, критично оцінюючи сучасний стан прав людини для ЛГБТ в Україні, зазначає: Я вважаю потенціал Євромайдану прекрасним майданчиком для розмови про стан прав ЛГБТ в Україні на міжнародній арені. Це дозволить нам залучити більше політичної уваги та допомоги. Адже в Україні Євромайдан після революції втратив, вважаю, власне проєвропейскі демократичні цінності та зараз асоціюється більше з традиційною українськістю, яка не сприймає ідею про те, що всі люди рівні, чоловіки не краще жінок і ЛГБТ потребують поваги до власних громадянських прав і свобод. Що слід зробити ЛГБТ-спільноті, аби бути більш видимою в суспільстві? Якими є можливості до змін? Ці питання також ставилися в анкеті. Відповіді респондентів і респонденток були слабко прив’язані до ситуації з Майданом і мало стосувалися критичної переоцінки пост-Майдану. Значна частка з них говорили про «камінг-аути» — загалом актуальну тему для

Майдан у деталях

ЛГБТ-спільноти: «[Н]е приховувати свою сексуальну орієнтацію/гендерну ідентичність від оточення: в повсякденному житті, на роботі, в громадській або політичній діяльності тощо»; «лише відкритість є шляхом до прийняття». Хоча деякі респондентки та респонденти зауважували, що «вимагати від людей “бути видимими”, ризикуючи життям чи здоров’ям, я не бачу доцільним, хоча я та інші люди готові ризикувати». На другому місці стоїть групова видимість: проведення більшої кількості публічних акцій, а також більш активна участь в інших протестах: «окупувати простори — інформаційний, комунікативний, вуличний тощо» (Анна Шаригіна). Олена Семенова вважає, що «зараз є час для нарощування видимості спільноти». Питання актуальне в контексті виробленої для періоду «Майдану на барикадах» «стратегії невидимості» та тенденцій поширення ідеології гомонаціоналізму. Актуальним постає питання подальшої стратегії діяльності ЛГБТ-спільноти та загалом доцільності цієї діяльності. Зокрема, Катерина Баранова переконана, що ЛГБТ-організації мають розвивати інституційний потенціал і співпрацю в медійному полі: Можливо, ЛГБТ-організації мають об’єднатися, сформувати спільну інформаційну політику та визначити публічних лідерів. Відсутність координації та інформаційної політики сприяють тому, що тема ЛГБТ висвітлюється дуже ситуативно. Але чи можлива і чи доцільна єдина стратегія, особливо в ситуації розмаїтих інтересів окремих підгруп у ЛГБТ-спільноті? По-третє, говорять про просвітництво у сфері прав людини, проведення освітніх подій і більшої кількості наукових досліджень на ЛГБТ-тематику. Святослав Шеремет переконаний, що слід дегетоїзуватися, «подолати лінію поділу на своїх (ЛГБТ) і чужих (інша частина суспільства), тобто більше інтегруватися в справи, які становлять спільний громадський інтерес», «популяризувати різноманіття та мультикультуралізм, адже в рамках цієї парадигми знаходиться місце не тільки для ЛГБТ, але й для інших соціальних груп, які вирізняються з загальної маси». Назарій Боярський зазначив, що потрібно формувати рух гетеросексуалів за права ЛГБТ та батьківський рух. До речі, рух батьків, чиї діти — ЛГБТ, в Україні вже почав розвиватися: як приклад можна взяти ГО «Терго» (http://tergo.org.ua). Також з’явився проект співпраці з медичним персоналом «Дружній лікар: надання медичних послуг для ЛГБТ-спільноти» (http://www.friendlydoctor.org).

Спільне (2014, (2015, № 9)

Важливо виходити у публічний простір, як зазначають респондентки та респонденти. До речі, на сучасній політичній арені є так звана «вільна ніша», адже, як зазначив Святослав Шеремет, «[с]еред провідних політичних сил немає жодної, яка розглядала би як пріоритет номер один саме права та свободи людини». Також активіст радить «формувати нову політичну платформу, головним фокусом якої було би постійне вдосконалення та розширення прав і свобод людини для всіх українців та українок». Хоча 17 вересня «Національний ЛГБТ-портал України» опублікував новину «Політична партія “Спільна дія”, яку очолює Монтян, виступає за легалізацію одностатевих партнерств і усиновлення гей-парами дітей». Якщо почитати проект програми партії, то там зазначено: «Не повинно бути заборони на усиновлення одностатевими парами (партнерствами)»; «Одностатеві пари мають право на укладання партнерських договорів, правовий режим яких прирівнюється до правового режиму традиційних родин». Загалом події на Євромайдані виявилися не однозначними і навіть суперечливими для ЛГБТспільноти України в контексті захисту прав людини. З одного боку, радикалізація та мілітаризація протестного простору виключила можливості для спільноти просувати власні права, не надала можливості бути присутніми передусім із політичним інтересом власної групи. З іншого боку, загальнопротестний потенціал Євромайдану (віру у спроможність змінити систему) і його євроінтеграційний результат (радше як відмову від проросійського вибору з гомофобним законодавством) позитивно сприйняли активістки й активісти за права людини для ЛГБТ: вони вказують на можливості незайнятих політичних ніш, подальшої міжнародної співпраці та інституційного розвитку активізму, привернення уваги з боку ЗМІ та правозахисного середовища. Втім, для ЛГБТ-спільноти України також притаманні ідеологія гомонаціоналізму та «стратегія невидимості», які втілюються через механізми «іншування», виключення, нормалізації владного дискурсу. Подяка Хочу висловити особливу подяку Надії Чушак за фахові теоретичні поради до статті, а також за коментарі до чернетки цієї статті — Надії Чушак, Володимиру Іщенку, Альоні Ляшевій, Анастасії Рябчук; за надання додаткових матеріалів та інформації для дослідження — Святославу Шереметі; усім респонденткам і респондентам за заповнені анкети.

Посилання: Amnesty International Україна, 2014. Організатори були змушені скасувати Марш Рівності, 4 липня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://amnesty.org.ua/node/758?utm_medium=email&utm_source=UniSender%20 Ukraine&utm_campaign=30769927. Encarnación, O. G., 2014. “Gay rights: why democracy matters”. In: Journal of Democracy, Special Issue “The Maidan and Beyound”, 25(3), pp. 90-104. Fredom House, 2014. Freedom in the World 2014, Ukraine. Available 27.08.14 at: http://www.freedomhouse.org/report/ freedom-world/2014/ukraine-0#.U9tj6PmSwbQ. Kulick, D., 2009. “Can There Be an Anthropology of Homopbobia?” In: Murray, D. (ed.) Homophobias: Lust and Loathing across Time and Space. Durham and London: Duke University Press, pp. 19-33. Без кордонів, 2013. Заява щодо дискримінативної риторики на Євромайдані, 9 грудня 2013. Доступ 27.08.14 за адресою: http://noborders.org.ua/sfery-dijalnosti/movavorozhnechi/zayava-schodo-dyskryminatyvnoji-rytorykyna-evromajdani/. Громадський простір, 2013. Єврореволюція в Україні: роль і участь меншин на прикладі ЛГБТ, 19 грудня 2013. Доступ 27.08.14 за адресою: http://www.civicua.org/news/view. html?q=2146360. Кравчук, А, 2014. ЛГБТ в Україні – між «Русским миром» і Європейським Союзом. Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ». Маєрчик, М., 2014. “До 8 березня / Про переплавку смислів”. У: Критика, 8 березня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://krytyka.com/ua/community/blogs/do-8-bereznya-pro-pereplavku-smysliv. Марценюк, Т. , 2009. “Страх розмаїття: національні властивості толерантности і гомофобії”. В: Критика, 1112 (145-146), с. 10-13. Марценюк, Т., 2010. “ЛГБТ-движение Украины: 10 лет спустя”. В: Гендерные исследования, 20-21, с. 134-147. Марценюк, Т., Новик, Т. і Святненко, Н., 2014. “Кроскультурний аналіз ставлення населення до геїв та лесбійок: Україна, Швеція, Іспанія, Угорщина та Німеччина”. В: Український соціум, 1(48), с. 31-43. Національний ЛГБТ портал України, 2014. ЛГБТ-активісту відмовили в членстві партії «Демократичний альянс», 2 червня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://lgbt.org. ua/news/show_1492/.

Кондаков, А. (ред.), 2014. На перепутье: методология, теория и практика ЛГБТ и квир-исследований. СанктПетербург: Центр независимых социологических исследований. Офіційний вісник України, 2014. Про належне забезпечення рівності трудових прав громадян при розгляді спорів, що виникають у сфері трудових відносин. Номер від 20.05.2014, № 38. Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ», 2014a. ЛГБТспільнота країни заявить на Прайді про підтримку української єдності та поставить нові вимоги до влади, 27 червня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://www. gay.org.ua/news.php?id=88176001. Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ», 2014b. На порозі. Становище ЛГБТ в Україні у 2013 році. Доступ 27.08.14 за адресою: http://gay.org.ua/publications/lgbt_ ukraine_2013-u.pdf. Пресс-служба всеукраинского ЛГБТ-объединения «ГейФорум Украины», 2014. «Правый сектор» — за христианизацию Европы и против ЛГБТ. Доступ 8.10.14 по адресу: http://www.lgbtua.com/news/allnews/allnews_221.html. Рада ЛГБТ-організацій України, 2014. Провокація на Майдані: Заява ЛГБТ-організацій щодо чергової спроби використання ЛГБТ для дискредитації Євромайдану, 9 січня 2014. Доступ 27.08.14 за адресою: http://lgbt-rada. org.ua/news002/. Совет ЛГБТ-организаций Украины, 2014. Реестр ЛГБТорганизаций Украины и украинских организаций, сопричастных к ЛГБТ [обновляемая база данных, электронный документ]. По состоянию на 05.08.2014. Режим запроса актуальной версии Реестра — по e-mail: info@lgbt-rada.org.ua. Спільне, 2014. Справжні вороги, фальшиві друзі: імперіалізм і гомофобія в Африці. Доступ 25.09.2014 за адресою: http://commons.com.ua/spravzhni-vorogi-falshivi-druzi/. Центр соціальних експертиз Інституту соціології Національної академії наук України, 2013. Опитування громадської думки для визначення суспільного сприйняття ЛГБТ та шляхів його поліпшення. Звіт за результатами дослідження. Доступ 27.08.14 за адресою: http://upogau.org/netcat_files/192/224/h_b922b7f45346af6ed06dccc645f0550a.

Майдан у деталях

Медицина спротиву Ігор Волк

Ігор Волк — газорятувальник Мобільного рятувального центру ДСНС України, активіст студентської профспілки «Пряма дія» та екологічної ініціативи «Вільна земля»; phantomushka@gmail.com

Если, путь прорубая отцовским мечем, Ты соленые слезы на ус намотал, Если в жарком бою испытал, что по чем, — Значит, нужные книги ты в детстве читал! Если мяса с ножа ты не ел ни куска, Если руки сложа наблюдал свысока И в борьбу не вступил с подлецом, с палачем, — значит в жизни ты был ни при чем, ни при чем! В. Высоцкий

Можна по-різному ставитися до подій, що розгорнулися в Києві посеред зими. Але факт лишається фактом: столицею пройшли масові антиурядові протести. Під час цих подій було все: і бійки, і спроба встановлення диктатури, і палаючі будинки, і знищена бронетехніка силовиків, і розстріл із великою кількістю загиблих і безвісти зниклих. Про те, що сталося, й до сьогодні точиться багато розмов: що було зроблено вірно, чого не вистачало, що було зайвим. Від себе можу додати, що сидіти склавши руки за таких обставин мені, м’яко кажучи, здалося неправильним, причому з усіх точок зору. Але, йдучи в гущу таких подій, потрібно

Спільне (2014, (2015, № 9)

задати собі кілька питань. Перше з них — «Чому я туди йду, або що значить те, що відбувається, для мене та суспільства?» Друге питання — «Що я там робитиму, і в чому братиму участь?» На мою думку, якщо людина відповідає на ці питання чітко й зрозуміло, то вона не загубиться у вирі швидкоплинних подій. Для мене відповідь на перше питання була ясна, а от друге потрібно було добре обміркувати. Тоді я запитав себе: «Що я вмію такого, що могло би знадобитися?» Відповідь прийшла чітка як ніколи: перша долікарняна допомога. Досвід роботи в рятувальному загоні був мабуть чи не головним аргументом піти

саме в медичну службу. Саме так я там опинився. Організація і робота медичної служби Майдану виявилися складнішими і важчими, аніж це здавалося на перший погляд. Тут діяли польові медпункти, мобільні бригади, операційні, аптеки, склади... Всього навіть не перерахувати. Проте я все ж таки спробую описати загальну картину. Мобільні бригади Мобільні бригади, а по-простому — мобілки, були тією частиною медичної служби, котра постійно була на виду. Вони займалися роботою в полі, тобто за межами медпунктів. Під час сутичок бригади працювали на Грушевського, а під час затишшя — патрулювали периметр (територію Майдану). Мобілка складалася з трьох-чотирьох осіб. До її складу обов’язково входив професійний медик; у гіршому випадку — людина з медичною освітою. Інші могли не мати освіти, однак наявність навичок першої допомоги була обов’язковою. Це, звісно, в теорії, але на практиці іноді бувало й таке, що правило стосовно присутності професійного медика порушувалося. Особливо коли з’явилися перші фатальні жертви. Для оснащення й формування медичних бригад діяв спецпункт, де отримували аптечки. Комплектувалися вони заздалегідь і видавалися мало не під розпис. Потім кожну мобілку направляли на певні маршрути й території. Чергували по-різному: одні люди приходили вдень, інші — вночі. Проте були випадки, коли заступав удень, а повертався лише через добу. Звісно, події на Грушевського внесли певні корективи в цей розпорядок. Так, наприклад, аптечки почали збиратися самими мобілками, з’явилися так звані партизани (про них — далі), розгорталися польові перев’язочні. З початком боїв була розроблена тактика дій для мобільних бригад. Тепер — детальніше. Почну, мабуть, з аптечок. Аптечки були двох видів — хірургічні та терапевтичні. До терапевтих аптечок входили різноманітні медикаменти: противірусні, протизастудні, протиотруйні та інші препарати. Думаю, це зрозуміло. Хірургічні аптечки, незважаючи на страшну назву, формувалися для надання першої невідкладної допомоги. Про це я можу розповісти більше, адже працював саме з таким комплектом. До нього входили: бинти, іноді — перев’язувальні пакети, джгут, знеболювальні (анальгін, кетанов), шовний матеріал, час від часу — кровозупиняючі ін’єкції. Також тут були хлоргексидин або перекис: їх використовували для знезараження поранень. Самими ходовими засобами були термальна вода і пантенол. Виявляється, термальна вода добре допомогає від дії сльозогінного газу. А пантенол використовували при ураженні перцовим газом та численних опіках — як хімічних, так і

термальних. Медики-волонтери додатково набирали запас різних зособів і медикаментів. Серед них особливою популярністю користувалися бинти, термальна вода та хлоргексидин. Майже одразу з числа волонтерів виділилися упороті — так назвали відчайдушних медиків, які постійно працювали в гарячих точках і яких знала майже вся передова. Ці люди мали певну автономію дій, а згодом отримали право виходити на передній край барикад, що заборонялось іншим. Вони також без зайвих зусиль могли організовувати польові перев’язочні та навіть розгортати повноцінні медпункти. Якщо мобільні бригади призначалися на певні місця і були повністю підпорядковані координаторам, то упороті могли діяти на власний розсуд, просто повідомляючи про своє місцезнаходження, і працювати, незважаючи на команди про відступ. Так, наприклад, 18 лютого 2014 року під час спроб силовиків прорвати лінію оборони БТРами і подальшого підпалу Будинку профспілок мобільним бригадам була дана команда відступати з Майдану до Софіївського собору. Однак упороті продовжували працювати на самому Майдані. Велика перевага таких груп була в тому, що вони здатні діяти за найскладніших умов. З другого боку, саме вони й ризикують найбільше. Щоб потрапити в таку групу, потрібно було постаратися: це була свого роду еліта мобільних медичних бригад. Були ще й такі собі розводящі, які вказували мобільним бригадам, де ті мають знаходитися. Розводящі також спостерігали за діяльністю медиків-волонтерів і пильнували, аби ті не виходили за межі барикад. Їх також називали бродягами, оскільки вони могли створювати власні бригади і діяти незалежно від інших. Їхнє число було дуже незначним, а повноваження — нечіткими. Це ставало причиною численних сварок, що найчастіше відбувалися між упоротими та бродягами: останні нерідко виявляли бажання показати свою зверхність і покомандувати. Чесно кажучи, сенсу в бродягах я практично не бачив. Що стосується роботи мобільних бригад, варто зазначити, що були неодноразові випадки так званої партизанщини. Справа в тому, що всі люди, які приходили волонтерами в медслужбу, мали пройти реєстрацію та отримати аптечки; їм повинні були призначити зони патрулювання. Це робилося з тією метою, щоб забезпечити покриття всього периметру Майдану і запобігти надмірному накопиченню мобільних бригад в одному місці, тобто перешкодити утворенню «дірок». Однак були такі особи, які нехтували цим правилом і йшли в партизани: збирали власні аптечки, обклеювалися червоними хрестами і працювали в полі на власний страх і розсуд. Не скажу, що це було цілком погано: партизанщина мала як переваги, так і недоліки.

Майдан у деталях

Серед переваг було те, що ці волонтери майже завжди знаходились у центрі подій, оскільки вони не були кому-небудь підконтрольні та діяли незалежно від інших. Проте партизани ускладнювали координацію дій. Іноді також давалося взнаки їхнє слабке медичне забезпечення (відсутність важливих препаратів типу адреналіну чи антишокових засобів). Гадаю, партизанщина корисна, але не у великих масштабах. Коли основа медслужби складається зі стихійних медбригад, стає майже неможливо швидко реагувати на такі події, як атаки силовиків, контратаки протестувальників, підготовки проривів... Медпункти Один із найбільш бойових медпунктів знаходився на Грушевського, 4б — якраз на першому поверсі, в холі Національної академії наук України. Це була передова. Вже пізніше, під час спорудження третьої лінії барикад на Грушевського, укріплення сягали арки і самісінького входу до цього пункту. Взагалі, його було відкрито в перший же день протистояння – зайшли кілька медиків зі словами: «Доброго дня. Тут тепер буде медпункт». Охорона мовчала, оцінюючи ситуацію, але не противилася цьому. Саме так надалі створювали й інші медпункти. Тепер варто розповісти, як же виглядав медичний пункт Майдану. В основному це були самозахоплені приміщення. Там знаходилися кваліфіковані медичні

Спільне (2014, (2015, № 9)

працівники, що займалися польовою хірургією, і було місце для відпочинку. Пункт мав власну охорону, що формувалась із самооборони та інших бойових одиниць майданівців. Такі місця слугували опорною точкою діяльності медичних бригад. Іноді там також можна було зібрати собі аптечку. Чесно кажучи, особисто я так і робив і тільки в пізній період уже оснащувався в Будинку профспілок, де відбувалася комплектація мобілок. Таким чином, в медпункті постійно, 24 години на добу, знаходилися люди. Крім майданівців, там були справжні лікарі, нерідко — хірурги. Наприклад, у нас постійно чергував один чоловік, який у свій час служив у Афганістані хірургом. Що цікаво, він був одним із небагатьох, хто не втік після першої смерті. Також тут постійно був хтось із координаторів. Медпункт без старшого, без координатора — не медпункт. Хтось повинен постійно слідкувати за його діяльністю: за наявністю медикаментів — що є, чого немає, що потрібно, — за банальною чистотою і регулярністю прибирань. На передовому медпункті на Грушевського була польова кухня для медиків і охорони, невеликий склад теплих — і не тільки — речей. Навіть за цим потрібно було слідкувати, вже не кажучи про розфасовку медикаментів. Після першої смерті пішли численні штурми. Вулиця Грушевського переходила з рук у руки разів із вісім. Медпункт знищували кілька разів, причому одного разу там знаходилися поранені, які не могли самостійно пересуватися. Під час штурму силовики закидали медичний пункт світло-шумовими і газовими гранатами.

Після повернення вулиці під контроль майданівців поранених уже не було. Крім того, почалося полювання на журналістів і волонтерів мобільних бригад — 20 чоловік залишилося без очей. Відверто кажучи, нашій бригаді скоро набридло ходити туди-сюди і наспіх перев’язувати розбиті голови. Тому ми розгорнули мобільну перев’язочну прямо під Будинком профспілок. Згодом вона перетворилася на справжній польовий медпункт, який ми назвали стратегічним. Коли греміли вибухи на Груші, тут був просто завал постраждалих: усі опинялися в нас. Щойно Груша відвойовувалася — наступав тимчасовий відпочинок. Тут я зіштовхнувся з координацією діяльності медпунктів. На відміну від роботи в полі, де працюєш від 40 хвилин до години, а потім деякий час відпочиваєш, тут працювалося важче. Справа в тому, що постійно доводилося бути на ногах. Відпочинку не було: наприклад, медикаменти принесуть, а там далі — фасуй все принесене... Бинти до бінтів, протизастудні до протизастудних, все інше — відповідно. Чого забагато — відправляєш на склад. Якщо випав сніг — організовуєш його прибирання, слідкуєш за чистотою. На вечір шукаєш теплі речі, покривала, спецгрілки для ніг... Удень доводилося організовувати відведення жінок і дітей до сцени. То були важкі, навіть переломні моменти, коли блиск щитів і касок силовиків було видно із крайньої барикади (де, до речі, ми і розгорнулися). На стратегічному медпункті доводилося займатися найрізноманітнішими справами: від організації

доставки медикаментів і допомоги пораненим аж до розробки планів евакуації. Спочатку нас із упоротих було четверо, але потім ми отримали допомогу. Чергували координатори по двоє: поки одні працюють, інші мають дві години, щоб поспати (за 36 годин, окрім цього, сну не було взагалі). Отак іноді працювали. Оскільки не було достойної заміни координаторам медичних пунктів, доводилося розраховувати лише на власні сили. Штаб, склад і варта в лікарні Як на мене, штаб був досить таємничою частиною всієї медичної організації Майдану, але ще більш таємничим був склад. Я стикався з діяльністю штабу лише кілька разів: на двох останніх планірках, де розроблялася та уточнювалася схема його роботи. Звісно, ця схема не була досконала і не працювала повноцінно. Нижче я спробую описати окремі її складові. Отже, штаб — це цілий апарат, в який входило кілька взаємопов’язаних елементів. Перш за все — координатор мобільних бригад. До його повноважень входило записувати і формувати мобілки, випускати їх у поле, керувати їхнім пересуванням і віддавати накази — в тому числі і про повернення чи евакуацію. Ця людина здебільшого займалася рівномірним покриттям периметру, слідкувала за напливом волонтерів у медичну службу. Другий важливий елемент — ревізор. Він чи вона займалися комплектацією аптечок і видачею

Майдан у деталях

медикаментів. Без цього елементу робота по формуванню мобільних бригад затримала б їхнє функціонування — або навіть унеможливила. Ще одна людина займалася організацією взаємодії зі складами медикаментів: домовлялася про їх доставку спочатку до штабного складу, а згодом — до медпунктів. Окремо також створювався технічний комітет. Він займався різними засобами безпеки для мобільних бригад: від бронежилетів і касок до ліхтариків та інших дрібничок. Також ці ж люди займалися побутовими питаннями, наприклад поселенням в «Українському домі» або утриманням розташування. Проте найзагадковішим — але дійсно дієвим — елементом був цеповий пес. Ця особа займалася тим, що тримала абсолютно всіх у тонусі за допомогою доброго десятка матюків, змушуючи працювати. Однак, на жаль, про сам склад я майже нічого не можу розповісти, крім того, що там проводився опис медикаментів. Видавалися вони по списку і в певній кількості. Все це я особисто бачив, не кажучи вже про штаб усієї служби складу, з яким ми нерідко входили в конфронтацію. Окремим елементом медичної організації була Варта в лікарні. Під час масових сутичок неймовірна кількість людей опинялася в лікарнях. І звісно, там, де були майданівці, одразу ж з’являлися правоохоронці. Вони забирали поранених і відвозили в невідомому напрямку. Тож Варта слідкувала за тим, щоб поранених не викрадали. Її активісти чергували в лікарнях і слідкували за прибулими: кого привезли, в якому стані, хто привіз, куди потрапив чи потрапила — все це знала Варта в лікарні. А у випадках прибуття правоохоронців волонтери одразу ж зв’язувалися з Майданом і місцевою самообороною та разом тримали удар. Безпека і тактика Про безпеку говорити можна дуже багато. Я розкажу про ключові моменти, адже насправді більшість правил дуже банальна. Почну, мабуть, із головного. Працювати доводилося під час повномасштабних сутичок із силовиками, а також під час барикадних боїв. Як, взагалі, це відбувалося? Уявіть собі, що ви стоїте посеред вулиці; навколо — натовп, попереду стоять щити — і раптом поруч лунає вибух, люди падають на землю і навіть не намагаються підвестися; з-за щитів уперед вибігають бійці з рушницями і стріляють. Один постріл — це, гарантовано, поранений. Візьміть до уваги ще й те, що стріляють не лише гумовими кулями, а й справжньою картеччю. Та найжахливіше — спецнабої для знищення двигунів авто — повноцінний бронебійний боєприпас, як для людини. Сльозогінний газ валить з ніг, обпікаючи не тільки горло, а й легені. А ще... Як туди, так і звідти летять коктейлі Молотова та каміння.

Спільне (2014, (2015, № 9)

Світлошумові гранати перев'язують колючим дротом, до них приклеюють гвіздки, саморізи, гайки... І це все ранить оточуюючих. Уявили? Ціль номер один — медики та репортери. Стріляли в очі. В нас тоді 20 медиків без очей з Майдану пішло — в основному це були молоді дівчата. Для правоохоронців червоний хрест на білій футболці часто був за мішень. Трапився й такий випадок: стоїмо біля Будинку профспілок, попереду метрів на десять горять барикади і сама передова; силовики ось-ось прорвуть оборону. Лунає вибух гранати, а за ним — крик: «Медика!!!» Ми — туди, дивимося — лежить, намагається щось сказати... Ми того бійця так і понесли. Окремо його самого, окремо його руку, окремо його кишки. Я вже мовчу про розстріл людей на Інститутській. Це вам не просто «на мітингу постояти»… Зважаючи на це, були розроблені чіткі правила поводження на барикадах і під час так званих замісів. І ці правила були написані кров’ю. Зокрема, щоб уберегти медиків, мобільна бригада обов’язково повинна була мати супровід, одна-дві людини з яких — зі щитом. Нас зазвичай супроводжувало від трьох до п’яти бійців. На небезпечних ділянках нас попередньо прикривали хлопці — не тільки щитами, а й собою. Це — правило № 1. Правило № 2: Не лізти на барикади. Медики ні за яких умов не мали знаходитися на передньому краї — тільки позаду бійців. Тактика допомоги наступна: пораненого бійця до нас доставляють його товариші, після чого вони або чекають наших розпоряджень щодо подальшої евакуації, або ж повертаються в ряди. Якщо поранений не може самостійно пересуватися після надання першої допомоги, його відносять до медпункту або медики, або, найчастіше, інші бійці. І ще раз: медики постійно знаходяться за бійцями. Правило № 3: Якщо наступають майданівці, медики йдуть за ними в останніх рядах. У разі відступу — в перших. Така тактика могла би здатися дещо боягузливою, але знову ж таки, медицина не бере участі в боях — вона допомагає пораненим. І це нормально. Скажу чесно: правила безпеки неодноразово порушувалися. Іноді працювали безпосередньо під обстрілом, особливо на початку. Траплялося, що і на барикади вилазили для того, щоб подивитися... Звісно, це — невиправданий ризик. Медик-волонтер міг не дати померти, допомогти при пораненнях чи ураженнях газом не одному десятку бійців, але поранений — а бувало що й покалічений — він ставав тягарем для всієї мобільної бригади і, звісно, продовжувати участь у протистоянні вже не міг. Були випадки, коли медицина опинялася на території проурядових сил: наприклад, як сталося під час боїв в урядовому кварталі чи з медпунктом в Будинку

офіцерів. Тоді медикам Майдану неймовірно пощастило, що їх не вбили або принаймні не заарештували. Можливо цього не сталося через те, що серед поранених були й силовики, яким також була надана допомога... Проте факт залишається фактом: волонтерів відпустили. При цьому не варто забувати про випадок арешту медика Майдану і випадки травмування й каліцтва. Були навіть спроби вбивства: під час розстрілу Майдану 18 лютого була важко поранена медик-волонтер і застрелена співробітниця швидкої. Сподіватися на те, що будуть працювати міжнародні конвенції про захист Червоного Хреста, не доводилося. Отже, розраховували лише на власні сили і розробляли свою тактику поводження в полі. Завжди призначався один старший. Його завдання — слідкувати за обстановкою, вести маршрутом групу, розбивати мобільні перев’язочні... Це, звісно, крім надання першої медичної допомоги. Зазвичай працювали так: чується крик: «Медика!»; ми не біжимо туди, але швидко йдемо. Якщо є лікар в мобільній бригаді — починає працювати він, а якщо немає (таке траплялося нерідко), — то хтось інший. Одна людина обов’язково мусить спостерігати за ситуацією. Якщо поранення важке — можуть працювати двоє. Бувало, що під час роботи з’являлися нові поранені; тоді вільні волонтери з мобілки займалися ними. Пам’ятаю, як під час одного з найгостріших випадків у лютому ми стояли біля Профспілок. Палав Майдан; по одній стороні Хрещатика — силовики, з другої— майданівці, а ми вчотирьох займаємося пораненими: я та ще один медик-волонтер — легкими, інші двоє — важкими. До речі, така тактика розвантажувала одних, активніших, і вводила в дію інших, пасивніших. У кожної мобілки були свої особливі правила поводження: одні лізли на барикади, отримували кулі й дихали газом; інші ж стояли в глибокому тилу і розповідали, які в них круті аптечки. Тактика також була виключно інивідуальною. Особливо ж чітко вона була розроблена в упоротих та у ветеранів: поки дехто бездумно партизанив, хтось пробував навчати... Було всяке. Насправді, ми тоді отримали значний досвід із самоорганізації медицини. Звісно, хотілося би, щоб він дістався іншим не такою великою ціною, яку довелося нам тоді заплатити.

влаштовували свої склади. До речі, я описав схему саме такого штабу, де й працював. На початку протистояння бригади не вирушали на передову, замовчувався факт створення медпункту на Грушевського. Неодноразово люди знаходили медикаменти, які ними самими були куплені — навіть підписані, — в аптеках столиці. Обладнання вивозилось і перепродавалося. Спочатку на Груші лікарі витягали кулі та осколки за допомогою звичайнісіньких ножиць. Потім там з’явилося найновіше обладнання, але в результаті воно було вивезене керівництвом служби. Був і такий випадок: ми разом із напарницею прямували до медпункту. Зайшовши всередину, ми одразу помітили, що ящики відсутні, а стіл, де раніше були медикаменти, пустий. Нас одразу попередили про переїзд. Хто, куди, як — стандартний набір питань. Відповідь одна: «Зайшла дівчина в формі, як у вас, і сказала, що вона — головний координатор. Лишила телефон, сказала, щоб збиралися. Частину вже завантажили і вивезли». Все, приїхали! Куди вивезли, хто, де і як, — не знають. І це, на жаль, було розповсюдженим явищем: кому війна, а кому — мати рідна... Під час розстрілів на Інститутській ці люди сиділи невідомо де, а в полі працювали одиниці. Під час подій в ніч на 19 лютого вони ж заборонили розкривати кабінети в окупованих адмінбудівлях і розміщувати поранених на різних поверхах. Через це поранені були розкидані мало не по всій будівлі профспілок, і саме тому під час підпалу всіх не змогли винести. До речі, евакуація тоді так і не була організована. Легкопоранені й ті, хто міг ходити, допомагали важкопораненим. Лікарі, волонтери мобільних бригад... До речі, невідомо, що там сталося зі складом. Щось мені — та й не лише мені — здається, що його-таки винесли й розіпхали по своїх аптеках керівники штабу медицини Майдану. А потім вони ж отримали високі посади в уряді...

Заробіток Знаєте, було всяке. Крадіжки, пограбування, вивезення обладнання під час кризових явищ заслуговують на окрему тему — особливо якщо говорити про масові безлади та антиурядові протести. Неймовірна, малоконтрольована влада — явище жахливе. Мобільні бригади в результаті конфліктів з керівництвом усієї служби врешті-решт створювали свої організації і штаби,

100

Майдан у деталях

Редакторська післямова У цьому тексті представлений детальний аналіз організації медичної служби на Майдані. Ми бачимо, що її особливості були зумовлені не так «креативністю» активістів та активісток, як сумним досвідом спроб і помилок. Це — «правила, написані кров’ю», як висловився автор. Таким чином, в умовах наростаючої протестної мобілізації, що тільки збурювала Майдан під час репресивних випадів у його бік, вдалося створити достатньо самобутню систему активістських практик — не тільки в області медичної служби, але й загалом по всій інфраструктурі, яка підтримувала існування Майдану навіть у найбільш кризові моменти. Водночас відкритим залишається питання того, наскільки політичним був досвід, отриманий десятками тисяч волонтерів і волонтерок Майдану від таких ініціатив. Масовий протест відкрив дорогу не лише фінансовим аферист(к)ам, про яких згадує автор, але й аферам іншого, політичного порядку (хоча перші часто були пов’язані з другими). В той же час активістські мережі не утворили практично жодних механізмів прямого впливу на політику Майдану, залишаючи її «професійним політикам» (аферистам?) зі сцени. Таке ігно рування добре видно і по насичених описах цієї статті. Тут надзвичайно детально розповідається про події, що стосуються інфраструктурного горизонту медичної служби, але зовсім не згадується те, чи медичні волонтер(к)и, власне, впливали на прийняття рішень Майданом. Особливо ж проблемним такий стан речей виявився для лівих активістів і активісток. Будучи зненацька захопленими ідеологічно осоружними дискурсами Майдану, практично без будь-яких політичних структур, вони так і не зробили значних спроб в їх розбудові чи в протистоянні правим опонентам. У результаті активістський індивідуальний вибір зводився переважно до двох варіантів: ігнорування масового низового — але не лівого — руху чи вливання в нього рядовими волонтер(к)ами. Хтось, як і автор цієї статті, обрав для себе другий варіант, не бажаючи «сидіти склавши руки». Не порівнюючи таке, в цілому відповідальне, діяльнісне особисте рішення з першим, пасивним варіантом, зазначимо, що воно наштовхується на резонний сумнів: а чи не була така участь банальною (гуманітарною) благодійністю? Звісно, досвід лівих рятувальників і рятувальниць, набутий ними під час активізму в медичній службі Майдану, може стати вельми корисним у світлі перспективи подальших соціальних заворушень. Однак, запевне, набувати його можна було більш прицільно, ініціювавши, наприклад, окремий штаб зі своєю координацією та інфраструктурою. Тим паче що в таких індивідуальних вилазках на Майдані була відсутня можливість організованого тиску на його політичну сцену, а отже — і участі у прийнятті стратегічних рішень, просування лівого порядку денного. Все це приводить до того, що активізм лівих на Майдані, який ми можемо уявити собі за детальним описом роботи медичної служби, був швидше благодійністю, зорієнтованою на повсталі маси. «Медицина спротиву», як і інші «повстанські» інфраструктури, не бралася політично їх (само)організувати. Звісно, це не означає, що досвіду, набутого в цих ініціативах, необхідно цуратися. Проте такі упущення в політичній організації варто враховувати, коли знову випаде нагода участі в масових протестних рухах.

Спільне (2014, (2015, № 9)

101

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

«Майдан – це свідоцтво абсолютної організаційної нездатності лівих» Інтерв'ю із Захаром Поповичем Розмовляв Тарас Саламанюк

Захар Попович — кандидат економічних наук, докторант Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, координатор організаційного комітету Партії соціальної революції; zpopovych@gmail.com

Тарас Саламанюк: Для початку розкажи, будь ласка: як почався Євромайдан у Києві для лівих активістів? Як вони його сприйняли? Захар Попович: Сприйняли, звісно, по-різному. Загалом, ліві економічну євроінтергацію ніколи не підтримували. Як ми зараз бачимо, інтеграція до зони вільної торгівлі з ЄС несе для нас дуже мало користі і скоріше згубно вплине на українську економіку. Але цей рух був не тільки про зону вільної торгівлі. З самого початку висувалися гасла підписання Угоди про асоціацію без економічної частини. Власне, якоюсь мірою так і сталося після Майдану: було підписано Угоду про асоціацію з багатьма, загалом кажучи, корисними гуманітарними домовленостями у сфері освіти, науки, державного управління, якоїсь

104

стандартизації, але яка не охоплювала зону вільної торгівлі. І зона вільної торгівлі, як ви знаєте, буде впроваджена лише наступного року. Саме під гаслами асоціації без економічної частини і брали участь деякі ліві активісти, насамперед — «Ліва опозиція». Ми долучилися в перший же день, коли стало відомо про рішення уряду відкласти підписання угоди, коли на Майдані відбулася перша така акція, перше масове зібрання, в якому брали участь буквально декілька сотень людей – в основному київська інтелігенція та активісти. Наприклад, із «Лівої опозиції» тоді вже була присутня Ніна Потарська з плакатом червоного кольору з 12 зірочками. Вона намагалась агітувати за євроінтеграцію людську, гуманітарну, а не економічну. Тобто історія нашої участі як лівих на Євромайдані сягає найпершого дня і найпершої акції.

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Т.С.: Але ліві сприймали Євромайдан не тільки позитивно, правильно ж? З.П.: Безумовно. Було багато критики. Тобто одразу було несприйняття майже всіма лівими цієї ініціативи в тому сенсі, що вона нібито подавалась як народний виступ за підписання Угоди про вільну торгівлю з ЄС. Звісно, це викликало дуже багато питань і подив у лівих не тільки в Україні, але й скрізь у світі, тому що важко собі уявити, як масовий рух за зону вільної торгівлі може виникнути де-небудь у світі. В тій же Латинській Америці ми спостерігаємо протилежний ефект: там виникають масові протести проти зони вільної торгівлі з імперіалістичними країнами, яка, як правило, згубно впливає на економічну і, перш за все, соціальну ситуацію в країні. Але ми, беручи участь, намагалися саме змінити порядок денний цього руху з такої загальної інтеграції на інтеграцію в напрямку гуманітарної і соціальної сфер — на противагу економічній залежності. Т.С.: Що ж саме ви робили на Євромайдані і чи не бентежила вас там присутність крайньо правих? З.П.: Ми були там присутні з незалежними профспілками, зокрема з лідерами Конфедерації вільних профспілок України, які виступали з цієї трибуни, вели агітацію за те, що нам потрібно впроваджувати верховенство права, дотримуватися міжнародних конвенцій і Кодексу законів про працю. Для незалежних профспілок інтеграція в Європу — це, перш за все, судова адміністративна реформа, це забезпечення верховенства права, як в ЄС, — всі ці гуманітарні речі, хоча профспілки й тоді скептично ставилися до зони вільної торгівлі. І їхня присутність на тому початковому етапі була відчутною: їх можна було бачити  — це були групи людей з прапорами. Ми намагалися разом з ними виробити якусь класову робітничу повістку. Власне, в перші дні Євромайдан являв собою мітинг, можливо, чисельністю до тисячі — двох тисяч осіб в пікові моменти, але не більше того. Тобто в центрі Києва, займаючи якусь незначну частину Майдану, регулярно були люди, які проводили мітинг кожен день увечері, але було явно, що це ще не якийсь масовий рух, який підтримувала б значна кількість киян, хоча багато хто і співчував. На цих перших акціях крайньо правих майже не було. Я так думаю, що вони теж зорієнтувалися трошки пізніше, насправді. Хоча вже буквально через декілька днів саме представники «Свободи» разом з іншими опозиційними партіями і встановили першу трибуну неподалік від Стели Незалежності, яка контролювалася такими людьми, як знаний праворадикал Зорян Шкіряк.

Спільне (2015, № 9)

Однак те, що цей Євромайдан мав суттєву підтримку в суспільстві, продемонструвала велика демонстрація 24 листопада, в якій брали участь десь близько 50 000 осіб і яка починалася від парку Шевченка й закінчилася великим мітингом на Європейській площі. Там ми також були з нашим червоним прапором. Проте це був, ймовірно, єдиний червоний прапор на цій демонстрації в 50 000 осіб. Нас, лівих, було небагато — декілька десятків. Домінування правої ідеології відчувалося дуже сильно. Та попри це, більшість людей ставилися цілком толерантно до нашого прапору, хоча він і викликав якийсь подив. Все-таки це був явно масовий рух, який не зводився ні до ультранаціоналістичних гасел, ні до гасел зони вільної торгівлі. Справжні проблеми почалися трошки пізніше. Тоді, після цієї великої ходи, було сформовано два перманентні Майдани. Перший — зі сценою на Європейській площі, де, так би мовити, відбувався політичний Майдан і три опозиційні партії контролювали його трибуну та порядок денний. Там домінування крайніх правих вже відчувалося досить сильно. Другий — громадянський, безпартійний Майдан, який тоді організовували журналісти-активісти на кшталт Мустафи Наєма, — відбувався безпосередньо під Стелою. Ми були присутні там декілька днів, і певним чином нам вдавалось якось просувати свій порядок денний: ми приходили з різними плакатами і розповсюджували свої ідеї. Проте справжні проблеми почалися після об'єднання Майдану. Спочатку все відбувалося безперешкодно, але потім, коли опозиційні лідери вирішили об’єднати свій Майдан із громадським, до Стели прийшли всі активісти «Свободи» та інших крайньо правих організацій, схожих на неї, — і відтоді нам стало набагато важче публічно висловлюватися. Звісно, ми систематично продовжували робити такі спроби, але це було нелегко. На цих акціях вже були представники інших лівих ініціатив і груп, але часто бувало таке, що заходи просто зривалися через напади крайньо правих на активістів і знищення наших плакатів. Прикро, що такі речі були підтримані власне лідерами цього громадського Майдану. Вони теж не хотіли бачити червоний прапор на своїй акції і були раді скоріше налагодити нормальний контакт із крайньо правими, ніж намагатися підтримувати толерантність і різноманітність, яку вони нібито заявляли на самому початку. Т.С.: Як ти вважаєш, чи були хоча б якісь шанси в лівих закріпитися на початку Майдану? Адже просування гаслами і листівками порядку денного — це хороша річ, але чи був якийсь зворотній зв’язок від присутніх, зважаючи ще й на те, що ніякої публічної

105

платформи на сцені серед організаторів вам не дали? З.П.: Я думаю, що в нас шанси були. Однак тоді, на початках, ми були невеличкою активістською групою і наша мобілізаційна здатність сягала декількох десятків людей, оскільки жодна інша ліва організація, на жаль, на тому етапі втрутитися в Майдан не захотіла чи не змогла. І вийшло так, що тоді, коли це було відносно легко, коли ми могли, ймовірно, встановити свої намети та якось закріпитися на Майдані, багато хто з лівих просто не хотів брати участь. А з іншого боку, коли вже різні ліві групи, побачивши масовий характер руху, почали робити спроби якихось інтервенцій, усі ці спроби були дуже розрізнені: в різних місцях, в різний час — таким чином, фактично ніде не вдавалося досягнути якоїсь критичної маси для того, щоб це було відчутно і суттєво, на відміну від тих же правих, на жаль. Тобто взагалі маргінальні до Майдану організації крайніх правих, які ніхто серйозно не сприймав, вхопилися за це, незважаючи на те, що вони, загалом, теж завжди виступали проти Євроінтеграції. Вони відчули, що це їхній шанс сформувати цю коаліцію, яка потім вже отримала назву «Правий сектор». Потім, правда, вони дещо здали. Але тоді невеликі крайньо праві організації змогли об’єднатись і через деякий час сформувати відчутну присутність на Майдані. І якби ліві організації на початковому етапі Майдану дійсно змогли б домовитися й організувати «Лівий сектор» — нема сумнівів, що він був би відчутний, і я серйозно кажу, що він би не був набагато слабший за правий. Т.С.: Але ж, певна річ, як ти сам зазначив, від самого початку ідеологічне домінування було на користь правих. Наприклад, розповсюджений антикомунізм і налаштування лібералів радше співпрацювати з крайньо правими, ніж із «червонопрапорниками». З.П.: Звісно. Але антикомунізм — це ідеологія, характерна, власне, майже всім політичним партіям в Україні, включаючи й колишню «Партію регіонів», насправді. Щодо тодішніх опозиційних партій — не було жодних сумнівів у їхній правій зорієнтованості. Але ж тут мова йде насамперед про партійних лідерів, які, хочу нагадати, користувалися дуже невеликою довірою серед учасників Євромайдану: як показують соціологічні опитування, в декілька відсотків. Більшість же людей просто хотіли в Європу. Їхній антикомунізм був скоріше, скажімо так, антирадянським чи навіть якоюсь мірою антисталіністським. І, звісно, вони сприймали цю термінологію ототожнення всього радянського з комунізмом. Це, безумовно,

106

було проблемою. Але ліві партії — як та ж СПУ та всі ті інші ліві, які не були завзятими сталіністами і для яких відстоювання честі Радянського Союзу не було головним, — цілком могли бути присутніми на Євромайдані. Ми-от були там: постійно брали участь, спілкувалися з людьми і бачили, що наші гасла сприймають... Я часто наводжу приклад, що там навіть могла сприйматися організація «Боротьба», яка на той час іще не повністю визначилася зі своїм ставленням до Майдану. Після розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада вони теж намагалися провести акцію та після гострих внутрішніх дискусій, наскільки я розумію, передумали. В той же час окремі їхні активісти, як той же Денис Левін, все-таки взяли участь у початках Майдану. Зокрема, Денис зробив там спробу організувати такий лівий профспілковий осередок, поставити декілька наметів, організувати роздачу листівок та окремий мікрофон. І більшість людей, які там знаходилися, це сприймали нормально. Ненормально це сприйняли тільки крайньо праві... Т.С. Ми вже трішки забігли на події після розгону в ніч на 30 листопада. Скажи, будь ласка, чи змінилося щось в участі київських лівих у Майдані після цього розгону? З.П.: З точки зору системної участі лівих, мені здається, мало що змінилося. Насправді, участь лівих в основному полягала в окремих акціях, окремих інтервенціях, без якоїсь колективної програми дій, без планування якогось спільного осередку. Звісно, ті ліві, які до розгону Євромайдану були скептично налаштовані щодо нього, майже всі — і навіть та ж «Боротьба» — на якомусь етапі перейшли до політики участі. Тобто на тій же Михайлівській площі 1 грудня, після розгону Майдану, можна було зустріти, я думаю, всіх лівих активістів Києва. Хоча вони здебільшого були присутні як індивідуальні активісти, які намагалися якось допомогти в цілому і майже не являли собою якийсь єдиний рух, який би міг під єдиним прапором, чи під єдиним гаслом, чи в одному місці намагатися проводити свою агітацію систематично. Власне, трагедія спроб участі лівих полягає в тому, що тоді, коли крайньо праві 4 грудня побили братів Левіних біля їхнього профспілкового намету (Левый берег 2013), «Пряма Дія» одночасно проводила публічну лекцію з декількома сотнями слухачів на Майдані за 300 метрів від того місця. А ще в іншому місці в той же день пройшов антикапіталістичний марш проти поліцейського насильства. Тобто на Майдані різні ліві групи цілком успішно проводили свої заходи, і проблема полягала в тому, що вони з якоїсь причини боялись об’єднатися і проводити заходи в

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

одному місці, формуючи якусь системну присутність. Саме тому з’явилася така можливість для крайньо правих здійснити цей напад на Дениса Левіна. Для них це виявилося найлегшим у плані легітимності, адже Дениса було найпростіше звинуватити в (пост) сталіністських симпатіях. Із другого боку, саме діяльність Левіних була направлена на формування якогось постійного осередку. Якась лекція «Прямої Дії», скажімо так, не була такою страшною для крайньо правих, як і якийсь окремий марш не міг стати осередком для формування «Лівого сектору» Майдану. А от діяльність Левіна могла. І саме тому фокусом агресії були люди, які цим займалися. Хоча з «Боротьби» був лише один Денис Левін, інші п’ять учасників пікету — просто активісти Конфедерації вільних профспілок. Т.С.: По суті, після побиття братів Левіних 4 грудня та після падіння пам’ятника Леніну 8 грудня сила крайньо правих на Майдані лише зростала. Чи були спроби реагувати на це з боку лівих активістів Майдану? З.П.: Дійсно, після цих епізодів стало ясно, що на цьому етапі ми, ймовірно, нездатні відкрито виходити на Майдан зі своїм прапором… Але реагувати ми намагалися. Реагувати саме на побиття Левіних: власне ми ініціювали кампанію міжнародної солідарності з ними. Отож, по-перше, ми вимагали від Конфедерації вільних профспілок і від організаторів Майдану публічного засудження і вибачення щодо цього інциденту з побиттям. По-друге, ми намагалися мобілізувати міжнародну профспілкову спільноту для того, щоб теж справити якийсь тиск. Але виявилося, що лідери Конфедерації вільних профспілок, на жаль, вирішили зробити вигляд, що нічого не відбувається і що це якісь особисті з’ясування стосунків між Левіним і його опонентами. Тобто було ясно, що тут ми суттєвої підтримки від лідерів профспілок отримати не можемо. На тому етапі ми перейшли до проведення акцій поза межами Майдану. Крім молодіжного антикапіталістичного маршу проти міліцейського насильства, була, наприклад, ще акція біля Міністерства внутрішніх справ в день народження «Беркута». Звісно, відчувалась якась загроза і відчувалося, що відбувається щось дуже непевне і неясне, але при цьому не було такого відчуття, що ми в підпіллі. Тобто ми могли діяти публічно. Ймовірно, не могли діяти безпосередньо в тих будівлях і на тих територіях, які були контрольовані «Правим сектором» і «Свободою», — там дійсно це було неможливим. Але загалом, ситуація в місті була такою, що насправді проводити публічні акції

Спільне (2015, № 9)

було легше, ніж до Майдану, тому що міліція намагалася по можливості не ескалювати ситуацію. І ці акції, власне, якоюсь мірою були й більш помітні, ніж ті, що відбувалися до Майдану, оскільки суспільство з більшою увагою ставилося до цих подій. Хоча в принципі, після цих епізодів стало очевидним, що на самому Майдані якийсь «Лівий сектор» організувати не вдалося, тому ми, так би мовити, опинилися на деякий час поза межами цього утворення. Т.С.: Якщо ви бачили, що у вас вже вислизають якісь можливості участі на Майдані та немає цільної стратегії, а тільки точкові ініціативи, то чому ж ви тоді продовжували брати участь в ньому? З.П.: Ми брали участь там, де була можливість апелювати до масового руху. І я хочу наполягти на тому, що Майдан був дуже різнорівневим масовим рухом, який не мав ніякої єдиної чіткої ідеології. І, на відмінну навіть від того ж Майдану 2004 року «Ющенко  – ТАК!», тут були дуже різні гасла, дуже різні організації, дуже різні ідеології. Це був майданчик, на якому можна і потрібно було вести агітацію, знаходити якісь контакти. Власне, те, що зараз відбувається з нами, зокрема значить, що ми таки знайшли багато нових контактів і якесь нове усвідомлення нашої тактики і ролі. Під «нами» я насамперед маю на увазі «Ліву опозицію» і власне сам оргкомітет лівої партії, яку ми створюємо. Це, очевидно, постмайданівський ефект. Тобто саме після того, що відбулося на Майдані, багато різних лівих і профспілкових активістів, які раніше не дуже співпрацювали між собою, усвідомили потребу переформатування лівиці та об’єднання. Це, власне, наслідок Майдану і нашої довгої і плідної роботи там. Звісно, це не означає, що ми намагаємося об’єднати тільки тих лівих і профспілковців, які брали активну участь у Майдані чи є його палкими прихильниками. Варто зауважити, що навіть серед активістів НПГУ, яка від самого початку й до кінця офіційно підтримувала Майдан, значна частина низового активу ставилася до нього дуже скептично, але при цьому однозначно намагалася використати суспільну мобілізацію для активізації робітничої боротьби. Коли ми кажемо про домінування крайньо правих на Майдані, треба розуміти різницю: це не було домінування однієї крайньо правої організації фашистського типу, яка повністю контролювала весь рух. Це було домінування риторики, яка просувалася в різних версіях різними активними групами. При цьому завжди там були групи, які це не сприймали, які це критикували і таке інше. Насправді, простір для нашої агітації був дуже широкий і вона дуже часто була успішна. Я-от завжди кажу про Відкритий університет

107

Майдану, організований лібералами правих поглядів, на якому ми успішно показували фільми, проводили дискусії про робітничу боротьбу, і ті сотні людей, які там брали участь, із великою цікавістю це сприймали. Т.С.: Розкажи, будь ласка: чим для київських лівих став перехід до силової фази Майдану після 19 січня, коли почалися бої на Грушевського? Чи були ліві готові до такого повороту подій? З.П.: Загалом, Майдан — це свідоцтво абсолютної організаційної нездатності лівих до якихось суспільно важливих інтервенцій. Великі ліві партії виявилися абсолютно нездатними ні до чого. Соціалістична партія просто спасувала, і я вже не кажу про Комуністичну партію, яка просто продемонструвала, так би мовити, повністю антинародну політику, голосуючи проти мирних зібрань... Але всі інші ліві теж показали, що в них немає насправді якихось структур, особливо структур силових, аналогічних тим, які є в крайньо правих, які б могли організовувати скелет силового спротиву. В цьому плані ліві були абсолютно неготові до силової фази Майдану. З другого боку, я думаю, що ми розуміли, до чого все йде. Ми продовжували організовувати заходи на Майдані, так би мовити, цілком свідомо брати в цьому участь. Адже після цих надзвичайних законів і після початку силової фази було абсолютно очевидним, що це вже масових рух, підтриманий киянами

108

за збереження демократичного ладу. Тут було вже чітко видно, що дії влади були направлені на згортання демократії. І якщо влада за таких умов змогла б перемогти, то це означало б суттєве скорочення всіляких демократичних свобод, у тому числі — профспілкових. Т.С.: Розкажи детальніше про ініціативи, до яких долучилися київські ліві в цей час. Адже їх ніби було немало: «Студентська Асамблея», «Варта в лікарні», «Майдан-SOS». Яку роль ці ініціативи займали в Майдані і що значила участь лівих там? З.П.: Після захоплення майданівцями «Українського дому» завдяки активній участі активістів «Студентської асамблеї» і «Лівої опозиції» вдалося організували — фактично вперше за весь Майдан — якийсь лівий осередок. Тобто, перш за все, це був студентський осередок, «Студентська Асамблея». Однак фактично це були студенти лівих поглядів, це був майданчик, організований «Прямою Дією». З одного боку, вони зосередилися на пропаганді лібертарних практик і учасницької демократії, включали людей у якісь обговорення, прийняття рішень. А з другого боку, вони проводили таку культурно-просвітницьку програму, яка сприймалася дуже добре, і тому «Український дім» був місцем відпочинку тисяч людей, які приходили з Майдану і відчували потребу в культурному житті: їм було цікаво подивитися, наприклад, кіно чи

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

новини, обговорити якісь політичні проблеми. І от щодо обговорення політичних проблем ми, власне, почали проводити дискусії з соціально-економічної проблематики. Пізніше вони були включені у програму Відкритого університету Майдану (про який я вже згадував), тому що він теж переїхав до «Українського дому». Це фактично був один простір, який використовувався на спільних засадах «Студентською Асамблеєю» і Відкритим Університетом, але вже зі значно більшою присутністю лівих. Я там, наприклад, читав лекцію про економічні проблеми країни. І, знову ж таки, коли я пояснював, що політичні лідери Майдану, ймовірно, будуть проводити політику суттєвих скорочень соціальних видатків і соціальної сфери, мене вразило, що ті сотні людей, які були присутні і слухали лекцію, обурювалися і починали кричати, що вони цього не допустять. Власне, це був загальний настрій Майдану. Я думаю, що було б важко хоч просто на вулиці знайти людей, які б дійсно повірили, що неоліберальні реформи «затягування пасків», які зараз проводить новий «майданівський» уряд, дійсно можуть статися. Тобто наші гасла сприймалися дуже добре. Був ще один дуже смішний епізод, коли ми проводили обговорення надто науковими, так би мовити, словами і один із дідів, який слухав нас, став і каже: «Все ви правильно говорите, але надто складно. А от тут у мене є хороший український документ, в якому все правильно написано». І я думаю: «Що ж це за документ?» А він дістає нашу листівку, яка спеціально написана дещо простішими словами, і зачитує всі 10 пунктів (Ліва опозиція 2014). Цей дід із Коломиї, здається, сприйняв наш документ як довгоочікувану і справді чітко сформульовану програму дій. Що ж до інших ініціатив, де також брали участь ліві, — наприклад, «Майдан SOS» чи «Варта в Лікарні», — то більше про них могли б розповісти їхні організатори. Зазначу тільки, що, без сумніву, це були дуже корисні гуманітарні ініціативи, хоча з точки зору просування якогось лівого політичного порядку денного, звісно, вони були не дуже вдалими. Фактично до цих ініціатив одночасно входили і ліві, і неліві, адже головним для них була допомога постраждалим, які швидко почали з’являтися з початком силових сутичок.

намагатися допомогти так, як у кожного виходить найкраще. В нас, лівих, не було якоїсь власної структури, яка б викликала довіру і за допомогою якої можна було б побачити, що ми всі разом можемо вплинути на ситуацію. Тому великою мірою кожен просто шукав, яким чином він може долучитися і допомогти особисто в якихось загальних ініціативах чи навіть у себе на районі. Т.С.: А як щодо окупації Міністерства освіти, де брали активну участь на завершальному етапі Майдану? Це здобуток чи поразка для лівих і чому?

Т.С.: Тож яка мотивація участі була в лівих? Просто якесь бажання долучитися до загального руху і допомогти людям?

З.П.: Це, безперечно, здобуток, я думаю. Як можна казати, що це поразка? Це, мабуть, за всю історію України найбільш корисний приклад діяльності студентів-ліваків. Це дійсно окупація, яка справді була ефективною і витримала певні спроби прибрати її звідти. Протестувальники дійсно змогли організувати студентську самооборону. Звісно, вони не змогли б довго тримати там облогу проти якихось суттєвих сил міліції чи крайньо правих, але на тому етапі цього виявилося достатньо. Крайньо праві реально не знали, які у студентів-ліваків ресурси, наскільки це потужна самооборона, а тих невеликих праворадикальних груп, які хотіли якось втрутитися, було явно недостатньо, і їх прогнали при перших же нічних спробах увійти в Міністерство. Тобто протестувальники продемонстрували здатність до організації і боєготовність своєї невеличкої студентської самооборони. Проте також вони продемонстрували здатність до дискусії і вироблення якогось порядку денного. Там було багато праволіберально налаштованих студентів, можливо, більшість студентів були нелівих поглядів, але це був якраз майданчик, де ліві змогли пролобіювати свої ідеї, які виявилися не просто якимись догмами, а справді актуальними речами, — так це сприймалося студентами. Звісно, гасло повністю безкоштовної освіти більшість не підтримала, але, ймовірно, тому, що ми не змогли дуже послідовно пояснити, для чого це і як. У той же час переважна частина лівих речей сприймалася. Наприклад, відкриту бухгалтерію — пункт із перехідної програми Троцького — нам вдалося просунути. Прикро, що ці ліві структури після цього не сформувались одразу в новий лівий студентський рух. Хоча зараз відбувається процес відродження «Прямої Дії» і ми сподіваємося на те, що це принесе якісь зміни у студентський рух.

З.П.: Я думаю, що насправді люди лівих поглядів — більш свідомі прихильники демократії та емансипації в суспільстві. Вони відчували, що Майдан — це демократичний емансипативний рух, якому треба

Т.С.: Чи доводилося вам під час участі у всіх цих ініціативах Майдану співпрацювати зі «Свободою», «Правим сектором» чи іншими крайньо правими угрупуваннями? Адже їхні представники займали

Спільне (2015, № 9)

109

ключові позиції, які в інфраструктурі Майдані важко було б оминути. З.П.: Мені поставили схоже питання, коли я виступав у Німеччині: «То ви співпрацювали з міністром Квітом, який є крайньо правим?» Що ж, безумовно, Сергій Квіт має певний бекграунд як людина, котра була учасником крайньо правих організацій і, ймовірно, за підтримки партії «Свобода» здобула пост міністра. Однак якщо дивитися на його теперішні публічні висловлювання, то, насправді, дуже важко зараз його звинуватити в тому, що він просуває крайньо праві погляди чи є частиною праворадикального руху. Отже, Квіта навряд чи можна назвати «нацистом», але не можна приховувати й те, що МОН чи не найбільше за інші урядові органи відзначилося цензурними націоналістичними ініціативами. Зокрема, запровадження «уроків патріотизму», ініціативи з позбавлення наукових звань і ступенів тих викладачів, які залишилися в Донецьку й Луганську. Але я хочу звернути увагу на характер цієї «спів праці». Він був приблизно таким: пан Квіт прийшов представлятись як новий Міністр до студентів на «Студентську Асамблею», яка відбувалася в МОН, що було окуповане студентами. Ми абсолютно відверто брали слово і, коли він брехав, ми казали: «Пане Квіт, ви брешете!» І коли він погоджувався з вимогами студентів чи казав правду, ми казали: «Так, у цьому ви, ймовірно, праві». Наша співпраця з ним полягала в тому, що ми фактично змусили його через цілий ряд суспільно-політичних обставин підписати наші вимоги і потім прослідкували за тим, щоб ці вимоги були виконані. Насправді, — на жаль чи на щастя, — більше ніякої співпраці з ним не було, і я не думаю, що він дійсно хотів би з нами далі співпрацювати. І ми теж не дуже хочемо. Щодо «Українського Дому», де ми влаштовували кінопокази та обговорення, то там комендантом був Юрій Левченко — хлопець, який балотувався в народні депутати від «Свободи», але якого тоді не вибрали через горе-піар на пам’ятнику Леніну, на мій погляд. І тут теж треба звернути увагу на характер цієї співпраці. Левченко був комендантом, але в цій будівлі були присутні різноманітні люди з дуже різних сотень самооборони, громадських організацій і таке інше. Тож фактично мова йшла про те, що «Студентська асамблея» висувала йому певні вимоги як від представників значної маси людей, що були присутні в цьому Домі здавна, — і він виконував ці вимоги. Ситуація була така, що він не міг їх не виконувати, оскільки йому важливо було демонструвати, що там справді була якась демократія і самоорганізація. В цьому плані я теж вважаю, що така взаємодія можлива.

110

Т.С.: Чому ж так сталося, що нинішній нібито замайданівський уряд, який прийшов до влади після повалення Януковича, проводить політику подекуди більш репресивну і точно більш неоліберальну, ніж його скинуті Майданом попередники? З.П.: Я думаю, що головна причина в тому, що всім зацікавленим силам — діючому уряду, представникам попередньої влади і тим, хто зараз ескалює з обох боків військове протистояння, — вдалося змінити фокус суспільної уваги. Змінити проблематику протестів від якості життя, від свободи громадських зібрань, від якихось антикорупційних реформ, що сприймалися більшістю як соціальні реформи, на фокус виживання народу, виживання держави, виживання нації, в деяких випадках. І наскільки вдалося розв’язати цю війну на Сході, — а на мій погляд, очевидно, що зусилля до розв’язання цієї війни докладали з обох боків, — настільки вдається використовувати риторику виживання для того, щоби виправдовувати найантисоціальніші заходи й реформи. Водночас я хочу звернути увагу, що все одно, як ми зараз бачимо, багато хто з ліберальних критиків уряду каже, що нічого не зроблено для неоліберальних реформ, що реформи буксують і не відбуваються. І насправді, можна спостерігати, що, хоча діючий уряд Яценюка декларує дуже радикальні антисоціальні наміри, він набагато більше залежний від Міжнародного валютного фонду (що теж є фактором, чому він мусить проводити такі жорсткі заходи по «затягуванню пасків»). Тим не менше цей уряд далеко не завжди наважується на найбільш антисоціальні заходи. Крім того, там, де ми бачимо масовий соціальний протест (як-от профспілковий «День гніву»), цей уряд робить крок-півкроку назад. Так що висновок загалом такий: цей уряд справді набагато більше залежить від міжнародних фінансових інституцій. Окрім того, він активно використовує воєнну загрозу як виправдання. Тим не менше цей уряд теж не повністю вільний у проведенні реформ саме тому, що він все-таки боїться масового руху: він прийшов на хвилі масового руху і ще не відчуває, що може повністю не звертати на нього увагу. Т.С.: Але як так могло статися, якщо, як ти сам зазначив, настрій пересічних протестувальників на Майдані був скоріше емансипативним і антиолігархічним? Чому ж тоді ці люди так легко піддалися цій риториці виживання? З.П.: Ну, я хочу звернути увагу на те, що не повестися на риторику виживання було важко. Все-таки будь-яка адекватна людина звикла жити в країні, яка

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

має певні кордони, певну законодавчу базу, правила в’їзду і виїзду через кордони. А тут — окупація російськими військами Криму. Вона посприяла формуванню ось цього відчуття невизначеності і, я думаю, справила на багатьох людей серйозне враження. Виходило, що світ руйнується, країна, в якій ти живеш, уже перестала бути такою: вона вже в інших кордонах і явно не здатна захищати себе достатньою мірою, а всі наші масові Майдани, очевидно, не можуть становити загрозу для танків російської чи іншої армії. Тому тут важко звинувачувати пересічних людей. Треба звинувачувати тих, хто цю війну розв’язав. А це, перш за все, Путін, а по-друге — ті, хто свідомо ескалював ситуацію прийняттям Закону про мови, поваленням пам’ятників Леніну, посиленням антиросійської риторики і таке інше. Т.С.: А якою була реакція на це «Лівої опозиції»? Чи намагалися ви щось робити у відповідь на всі ці події після Майдану: на окупацію Криму, на Антимайдани, на АТО? З.П.: Наша позиція щодо Криму була й залишається такою: ми, в принципі, за право людей самим вирішувати, як вони хочуть жити, в складі яких федерацій, конфедерацій, держав тощо. Але справа в тому, що у випадку Криму, на наш погляд, дуже важко встановити, яким було реальне волевиявлення і яким було бажання людей: жити в тій чи іншій країні. Наприклад, я звернув увагу, що, коли на початку березня почалися дійсно масові демонстрації кримських татар і значної частини населення Криму проти приєднання до Росії, коли стало ясно, що цих людей багато і що вони зовсім не хочуть в Росію, саме тоді почалась активна збройна фаза захоплення. Думаю, що ті люди, які приєднували Крим до Росії, не виступали з боку масового руху — навпаки, вони не змогли його мобілізувати і тому застосували зброю для примусу тих же татар до «миру». Тож наша позиція полягає в тому, що російські війська мають бути виведені з Криму, а сам Крим має бути демілітаризованим. І тоді можна справедливо говорити про те, щоб населення Криму — люди, які там живуть чи які жили і хочуть повернутися (тому що багато хто виїхав в Україну), — вирішувало, яка державна, суспільна і громадська форма життя є для них найбільш прийнятною. Щодо Антимайдану, то мені довелося і читати опубліковані порівняльні дослідження його з Майданом, і самому їздити під час цих подій в Донецьк, Харків, Слов’янськ, Краматорськ, дивитися та аналізувати. Тож у мене склалося комплексне враження. З одного боку, вважаю, що Антимайдан був набагато менш

Спільне (2015, № 9)

спонтанним і масовим рухом. Натомість він був набагато більш реактивним — спрямованим скоріше на збереження якогось статусу-кво від переляку, що будуть якісь некорисні для людей зміни, — ніж Майдан, який мав істотно більший емансипативний наголос на тому, що це народне повстання, яке змінить країну на краще. І масовість участі теж суттєво відрізнялася. Ми можемо бачити, що Антимайдану жодного разу не вдалося мобілізувати на масові акції таку кількість людей, яка дуже часто виходила на Майдан на Хрещатику. Отже, це — різні явища, і я б не вважав Антимайдан народним повстанням або чимось таким. Але з іншого боку, це все-таки був достатньо масовий рух, який, очевидно, мав підтримку значної частини населення. Тому позиція «Лівої опозиції» полягала в тому, що ми маємо не ставати на бік Майдану чи Антимайдану в цілому. Натомість ми повинні були шукати шляхи налагодження солідарності і взаємодії між лівими лібертарними компонентами, які певною мірою були і на Антимайдані. Зазначу, що, на мій погляд, їх було на Антимайдані значно менше, але вони були, і ми робили такі спроби. Власне, така позиція була для нас єдиним шляхом запобігти ескалації і виникненню війни — нинішньої війни, яка, очевидно, має не якийсь емансипативний, класовий характер боротьби за визволення народів чи робітників, а є все ж боротьбою за сфери впливу між різними олігархічними групами. Тому ми систематично робили спроби налагодити якусь солідарність, шукаючи лівих інтернаціоналістів — справжніх інтернаціоналістів, які розуміють національно-культурні прагнення і українців, і всіх інших національностей, у тому числі — й населення Донбасу, але не інтернаціоналістів у сталіністському сенсі, коли під цим терміном фактично розумілася русифікація. Однак, на жаль, справжньої взаємодії не вийшло. Саме тому, що більшість лівих груп із боку Майдану стояла на позиціях повного засудження Антимайдану або з боку Антимайдану на позиціях засудження Майдану як такого. Лише окремі активісти були готові до розгортання якогось солідарного порядку денного і до взаємодії в боротьбі за спільні робітничі права. Хоча така можливість була, оскільки і на Заході, і в Центрі, і на Сході України виникали масові робітничі протести, які фактично були присвячені одному й тому самому. І якщо протести в Червонограді на Львівщині фактично відразу були підім’яті загальним праволіберальним промайданівським рухом, то протести в Краснодоні довгий час намагалися бути незалежними від Антимайдану, але врешті-решт теж не змогли знайти якогось незалежного розвитку. Тому така можливість була. Проте через очевидну слабкість і розрізненість лівих так і не вдалося вибудувати

111

всеукраїнського робітничого визвольного руху, який був би вже і не Майданом, і не Антимайданом. Т.С.: А чим, на твою думку, було зумовлене ось це несприйняття майданівськими лівими Антимайдану і навпаки? З.П.: Як правильно казав товариш Ленін, «Поскреби коммуниста, и на поверку оказывается великодержавный шовинист». На жаль, дійсно, серед багатьох лівих, які виросли з Компартії, незважаючи на їхні декларації інтернаціоналізму, виявилося дещо інше, а саме  — те, що вони ніколи не сприймали українську державу та українську націю як щось хоч приблизно рівноцінне російській. І дуже часто реакція на події в Україні в них була зовсім іншою, ніж якби подібні гасла і речі відбувалися в Росії. Те, що в Росії вони вважали чимось цілком лібертарним і спрямованим на розвиток демократії, тут розцінювалось як ледь не фашизм. Хоча постійне вживання ними слова «фашизм», навпаки, знецінювало цю термінологію, наше розуміння його і зменшувало можливість лівих протидіяти безумовно реальній фашизації і реальним праворадикалам. Маю також відмітити, що, на жаль, багато про українських лівих і, здавалося би, проєвропейських (тобто тих, які теж — за якісь європейські цінності) визначили, що для них абстрактний патріотизм і риторика збереження будь-якою ціною територіальної цілісності української держави в сталінськохрущьовських кордонах, в якій вони звикли жити, виявилися важливішими за багато цілком справедливих вимог людей, які живуть в Донбасі та інших Південно-Східних регіонах. На жаль, як і в 1914 році, переважна частина лівих виявилася більшими патріотами своєї держави і національної буржуазії, ніж справжніми борцями за інтереси саме національного робітничого класу та міжнаціональну робітничу солідарність. Т.С.: А чи можливо зараз, уже майже після року з початку цих подій, подолати таке розрізнення між лівими? З.П.: Так, можливо. Подолання цього розрізнення має торкнутися двох моментів. По-перше, ми дійсно маємо дуже чітко розмежуватися з шовіністами з усіх боків. Позитив у тому, що ми змогли зрозуміти, якими є компоненти лівих і хто насправді є не настільки лівим, наскільки соціал-шовіністом. Товариші, які здатні мислити критично, встигли побачити, хто що робить на практиці, й тепер мають змогу зробити адекватні висновки. А по-друге, багато, здавалося б, дуже гострих питань, що були поміж цими людьми,

112

які мислять критично, зараз знімаються самим історичним розвитком. Наприклад, на початку весни деякі російські ліві говорили про народне повстання на Донбасі та ледь не про нові робітничо-соціальні республіки, які будуть будуватися на засадах ледь не соціалізму. Зараз, у кінці року, навіть ті товариші, які брали участь у розбудові структур ДНР і ЛНР чесно зізнаються, що це — псевдодержавні утворення, якими фактично керує російська колоніальна адміністрація. Все це насправді дає нам, лівим, ґрунт для того, щоб принаймні зрозуміти ситуацію разом. Якщо ми зрозуміємо її адекватно, то зростуть наші шанси на те, щоб успішно боротися і з російським колоніалізмом на Сході України, і з американським та європейським імперіалізмом, який теж намагається нас колонізувати — можливо не такими військовими збройними заходами, але часто не менш ефективно. Зі спільним розумінням ми змогли б вибудовувати справді інтернаціоналістичну українську лівицю, яка буде найбільш послідовно відстоювати інтереси українського робітничого класу. Адже найбільш послідовний робітничий націоналізм може бути тільки інтернаціоналізмом. Хоча з точки зору практичних кроків, зараз все дуже складно. Наприклад, налагодити якусь солідарність із робітниками всередині ДНР і ЛНР навряд чи буде можливо, поки не завершиться тим чи іншим чином саме збройне протистояння. Допоки війна так чи інакше триває, значна частина людей буде знаходитися під ось цими соціал-шовіністичними ілюзіями можливості вирішити все збройними заходами. Мовляв, за однією версією, звільнити від російського колоніалізму всю Україну, зрівнявши Донбас із землею, або ж, за іншою, дійти до Києва і звільнити Україну від диктату США збройним шляхом. А вже тоді, після цієї війни, за обома версіями, готувати якісь соціальні перетворення. Я ж певен, що форсована кривава перемога тієї чи іншої сторони навряд чи дасть якраз такі можливості — скоріше вона їх зменшить. Т.С.: На завершення, якби такий самий Майдан зі всіма своїми наслідками трапився ще раз, чи взяли би ви участь у ньому знов? З.П.: Це спекулятивно. Такий самий Майдан не може відбутися. Майдан буде інший кожного разу, адже будуть інші політичні обставини, інша політична свідомість. Майдан 2004-го відрізняється від Майдану 2014-го. І звісно, там, де є масовий рух і можливості просування нашої повістки, треба брати участь. Єдине, на що я сподіваюся, — що наступний Майдан трапиться дуже скоро, і я розраховую, що ліві все-таки якось врахують ті уроки, які ми можемо винести з

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

цього Майдану. Зокрема, що не треба цуратися будівництва публічної революційно налаштованої лівої партії і що всілякі бюрократичні постсталіністські методи зараз уже не працюють. Але з іншого боку, не працює також і така загальноанархістська, безпартійна, суто низова активність, тому що вона не вибудовує знизу якийсь єдиний координаційний механізм зі спільною політичною повісткою. Отже, не треба

цуратися використання широкої демократії, але при цьому необхідно бути готовими до дійсно революційних дій і до формування власних осередків разом із просуванням узгодженої програми та врешті-решт бути здатними до захисту себе і своїх товаришів. 23 грудня 2014 року

Посилання: Левый берег, 2013. Профсоюзных активистов побили в центре Киева за красные флаги.Доступ 04.01.14 по адресу: http://society.lb.ua/accidents/2013/12/04/244338_ profsoyuznih_aktivistov_pobili.html

Спільне (2015, № 9)

Ліва Опозиція, 2014. План соціальних змін. Доступ 04.01.14 за адресою: http://gaslo.info/wp-content/uploads/2013/12/Plan_zmin-A5-1-2.pdf

113

«Антимайдан був продовженням Майдану, але без націоналістичної істерії» Інтерв'ю із Денисом Левіном Розмовляв Андрій Мовчан

Денис Левін – член об'єднання «Боротьба», соціальний активіст і профспілковий органайзер; levin.marxist@gmail.com

Андрій Мовчан: Давай почнемо з Майдану. Ти намагався брати участь у соціальній агітації на Майдані. Я так розумію, що це була спроба привнести якийсь соціальний порядок денний. Розкажи: як це було і чим це закінчилось? Денис Левін: Це було зібрання органайзерів, яке проводив Центр Солідарності спільно з Конфедерацією вільних профспілок України. З питання, що за процеси відбуваються та яку роль у цьому всьому відіграють профспілки. Я тоді висловився, що можна це використовувати, популяризувати Конфедерацію, тільки потрібна конкретна соціальна риторика, щоб не вестися на ту агітацію, яку проводять інші організації на кшталт УДАРу. В принципі, ця ідея була підтримана. До того ж КВПУ в основному ходила туди без будь-якого агітматеріалу – по суті, була статистом. Я запропонував змінити тактику. Була зроблена листівка, її привезли, ми розгорнули намет і почали агітацію. В принципі, було б і непогано, але справа в тому, що елемент

114

націоналістичної агресії там потроху почав зашкалювати. Щодо участі в Майдані організації «Боротьба», членом якої я є, то ми довго обговорювали питання, чи варто брати участь у цих процесах і яким чином. Були різні думки. Наприклад, Олексія Блюмінова, який перебував тоді в «Боротьбі»: що необхідно туди йти, пробувати робити соціалістичну масовку, щось міняти, щоб вплинути на ці процеси. Але більша частина організації висловилася за те, що реально там неможливо вплинути на щось. Усе це вилилося в довге обговорення, але в процесі я та інші товариші приходили дивитися на Майдан, що там відбувається, оцінювали його для себе і для організації в цілому. А.М.: Наскільки я розумію, одразу не було сприйняття всього «в штики», а була спроба провести аналіз і розібратися, що дійсно відбувається? Д.Л.: Звісно. Не було спроби сприймати це «в штики». Більше того, багатьох, хто починав брати активну

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

участь на початках Майдану, я знаю особисто. Ті 400 людей, які зібралися в перший день під Стелою Незалежності, — це були в основному активісти різних громадських ініціатив. Серед них було багато, звичайно, і людей з націоналістичними поглядами, але в основному вони — ліберали. Ось ця тусовка досить мені знайома. Але надалі в це все активно почали вливатися різні партії, як «Удар», «Свобода» та інші. Той Майдан, який зібрався біля Стели, від самого початку намагався відмежуватися від політичних партій. І навіть коли на вихідні 24 листопада відбулася велика хода, організована «Ударом», «Батьківщиною» і «Свободою», все одно цей Майдан себе відмежовував. Він ніби був окремо від того «партійного Майдану» на Європейській площі. В результаті в ніч на 30 листопада було спровоковано так зване «побиття». Чисто моя думка: це було зроблено для того, щоб легалізувати партійну структуру на до того непартійному Майдані. Те, що побили молодь, дало можливість різним партіям («Удару», «Свободі») легалізуватися. Сталося це вже на Михайлівській площі. Користуючись обуренням на дії міліції, які були, на мою думку, спровоковані людьми, в яких зараз влада, тодішні опозиційні партії отримали можливість потроху втиснутися в протест і почати там диктувати свою риторику. Вони це робили спочатку без прапорів, потім потроху прапори з'явились — і в результаті це все перетворилося на партійний Майдан. На партійному Майдані практично робити було вже нічого. Якось його повернути можна було до «побиття», після нього вже реально нічого не можливо було б зробити... А.М.: Але давай повернемося до ваших профспілкових спроб. Це ж було вже після побиття та розгону непартійного Майдану, але ви ж намагалися донести хоча б якусь класову соціальну повістку туди? Д.Л.: Не те щоб намагалися внести її туди. Я виконував завдання профспілкової організації і намагався показати, що є альтернативні точки зору. Точки зору проти корупції, коли вона представлена якимось режимом, а не безпосередньо керівниками корупційних структур на місцях: чиновниками та олігархами. В той день, 4 грудня, коли напали на наш профспілковий пікет на Майдані, я говорив про те, що потрібно організовуватися безпосередньо на робочих місцях. Напад же на нас показав, що контроль на Майдані вже остаточно взяли неонацистські й близькі до них угруповання. І це означало, що альтернативна точка зору там була вже неможлива, хоча її з самого початку було дуже складно донести. Цей же напад я безпосередньо пов’язую з тим, що кілька моїх виступів

Спільне (2015, № 9)

були російською мовою. І відразу це внесло якийсь конфлікт, деякі люди обурились і пішли, але з іншого боку мене помітили молоді неонацисти. Вони мали вагу настільки, що, власне кажучи, ініціювали заклик зі сцени бити «комуняк» і зірвали натовп з Майдану Незалежності. Мовляв, тому що в нас там десь був червоний прапор. Але його там не було. В результаті зірвалося осіб 200, хоча в бійні там, я думаю, брало участь 20-30. Проте в цілому це був великий натовп, який поводився агресивно й деструктивно. А.М.: До кінця Майдану, до перемоги цього руху залишалося ще два місяці. Що в цей час робила твоя організація «Боротьба»? Чи була це тільки нищівна критика руху – переважно в сфері публіцистики? Д.Л.: У нас було кілька тенденцій в організації. Частина хлопців навіть брали участь у харківському Євромайдані. Наприклад, один наш активіст до останнього там знаходився — до періоду, коли випустили Білецького і він повернувся до Харкова. Також, наприклад, був певний напрям роботи з базарниками і їхньою профспілкою в Харкові, які теж були активістами Євромайдану. До січня місяця серед них велася робота, в якій брали участь наші люди. Звісно, в організації були й інші, більш критичні погляди на Майдан. Наприклад, деякі думки були чітко про те, що це — консервативний рух. Моя ж позиція полягала в тому, що все-таки щось там необхідно робити. Звісно, після мого побиття на профспілковому пікеті вона трішечки змінилася, але те, що потрібно готуватися надалі до нового соціального Майдану, було очевидним. Ми обговорювали, до речі, питання, що буде якийсь новий етап у протестах і після того, як праві візьмуть владу в країні. І він з’явився як Антимайдан. Окрім того, в Києві ми проводили певні політичні акції проти громадянської війни в Україні. Ми говорили, що назріває громадянська війна, бо ті люди, які приходять через Майдан до влади, не сприймають іншої точки зору — вони не сприймають опозицію в принципі, для них її немає. А.М.: Те, що після Майдану «Боротьба» з’явилась у Харкові й почала такі силові дії, як штурм Харківської облдержадміністрації, київську публіку шокувало. Як приймалося рішення про участь в Антимайдані в Харкові зокрема? Чому Харків? Д.Л.: Після перемоги Майдану та розгрому нашого офісу в Києві ми прийняли рішення, що там вже відкрита діяльність фактично неможлива. Це було ще до штурму в Харкові. Наші товариші звідти давно

115

просили допомогти їм з організацією профспілкової діяльності. Я повинен був туди трохи раніше виїхати, але в зв’язку з деякими обставинами в мене не виходило, і я спочатку поїхав на Донбас. Через усі ці події з поваленням пам’ятників Леніну, які показували, наскільки вже активізувалася націоналістична публіка і що вона не сприймає іншої точки зору, виникла відповідна протидія тієї частини народу, яка знаходилася на Сході та й не тільки там, а в цілому по Україні. Були люди з іншою точкою зору. І це змусило мобілізуватися. На цьому, звісно, намагалася зіграти місцева еліта, бо вона зрозуміла, що грядуть зміни і їй треба якось протриматися. Коли намагалися звалити пам’ятник у Харкові, я в цей час був у Донецьку. Після цієї спроби на захист пам’ятників у Донецьку теж організувалися люди. З одного боку ініціатором була міська адміністрація, яка вирішила так перечекати події. З іншого боку це були прості громадяни, громадські організації, комуністи, просто радянські люди і російські націоналісти, які вирішили взяти участь і показати себе, позаяк до цього вони не були помітні. Загалом, у Донецьку на мітинги біля пам’ятника Леніну збиралося дуже багато людей. Коли я прийшов туди на агітацію з нашою антифашистської газетою, мені намагалася перешкодити міська адміністрація в особі громадських організацій. Виник скандал, ми посварилися. Тут я і зрозумів, що місцева адміністрація не хоче, щоб увесь цей рух політизувався, вона хотіла просто перечекати. Також місцева влада контролювала периметр біля пам’ятника Леніну, так званий «простір протесту». Ось на такому мітингу нікому до цього невідомий Павло Губарєв став лідером. У нього були готові люди, які перебували по периметру, коли його не пустили на сцену, і які почали кричати «Губарєв–Губарєв!», а народ любить, щоб кожному дали слово, щоб все почесному було. Тож йому дали слово. До речі, тоді він висловився абсолютно не в дусі націоналізму. Його риторика була спрямована більше на радянсько-патріотичну і соціальну тематику. Він наводив як приклад Кубу, Чавеса, питання про те, що олігархат далі перебуває при владі. По суті, це було таке собі продовження Майдану, але з іншого боку, це було висловлення тих людей, які не хотіли сприймати націоналістичну істерію, — радянських людей, іншими словами. Якраз паралельно почали відбуватися події і в Харкові. Чомусь найпершим усі починають згадувати момент, коли Євромайдан викинули з обласної адміністрації, але разом із тим ніхто не згадує подій до того, коли було блокування і напади на казарми військовослужбовців, де націоналісти-євромайданівці побили людей з альтернативною точкою зору. Як

116

наслідок, проросійських активістів стало тільки більше і вони люто зненавиділи Євромайдан. Я спілкувався з людьми, які розповідали, що, коли почалося протистояння біля обладміністрації, перше насильство було з боку тих людей, які перебували всередині. Вони першими відкрили вогонь із травматичної зброї, першими почали кидатися. Це, ясна річ, спровокувало натовп під будівлею. Здавалося б, у нього не було ніяких реальних засобів для штурму, але в той же час він все-таки штурмував. Я впевнений, що місцева влада теж безпосередньо до цього доклала руку, так само як і в Донецьку. Вона намагалася вистояти і залишитися. Наприклад, Генадій Кернес, коли люди вперше збиралися біля пам’ятника Леніну і почалася суперечка щодо каси, сказав, що не треба ніякої каси, бо він забезпечить усім необхідним. Хоча потім, коли Кернес відійшов у бік і припинив допомогу (його люди, однак, були на Антимайдані весь час), протестувальники все одно залишилися й самі створили касу взаємодопомоги. З іншого боку, до штурму також могла докластися команда тодішнього новоспеченого «майданівського» губернатора Ігоря Балути. Їй потрібно було звільнити обласну адміністрацію для того, щоб почати нормально працювати, щоб їй ніхто не заважав. Ймовірно, вони провели зверху якісь переговори і знайшлися ті радикали, які безпосередньо спровокували натовп на штурм, і так далі. Я впевнений, що були люди, які цим займались, але все ж більша частина була спровокована безпосередньо агресією, яка виходила від майданівців, що зайняли обласну адміністрацію. Саме з їхнього боку почалися насильницькі акти. В усякому разі ніхто з наших хлопців із «Боротьби» не брав участі в насильницьких діях щодо активістів Фундації регіональних ініціатив чи щодо Сергія Жадана, які тоді перебували в окупованій обладміністрації. А.М.: Після участі в цих подіях на вас вивалився величезний шквал критики. Чи були ви до цього готові? І як ви це безпосередньо сприйняли? Д.Л.: Я думаю, що насправді значній частині лівої тусовки, яка активно почала нас цькувати тоді, потрібен був лише привід, щоб за щось зачепитися. Вони зачепилися за висловлювання одного нашого активіста, який сказав, що ми взяли обладміністрацію і все таке інше, похвалився, так би мовити. І ось вони за це вхопилися як за факт і почали рознос. Насправді, цей рознос був постійним. Згадаймо, наприклад, що кілька років тому майже на кожен Першотравень нас постійно хотіли обмежити у праві виходити зі своєю радянською символікою. Але ж

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

вона теж є частиною комуністичної символіки. Незважаючи на це, частина ліваків зайняла досить авторитарну позицію щодо цього питання і не допускала іншої думки. Це виразилося і в цих нападках. Вони чекали на привід, і вони отримали його. Хоча цькування й було постійним, воно закономірно набуло більший розмах із масштабнішими подіями в Україні. А.М.: Розкажи, будь ласка, про склад харківського Антимайдану. Що це були за люди, представники яких класів, яких соціальних груп і поглядів на життя? Д.Л.: Можу проаналізувати склад тих людей, які перебували на Антимайдані, виходячи зі свого досвіду, коли я приймав телефонні дзвінки на гарячу лінію. Люди, які брали участь в Антимайдані в Харкові, були харків’янами або приїжджими, багато з них — заробітчани, які приїжджали і залишалися на акції. Велика частина з них працювала або була пов’язана з тими підприємствами, що були зав’язані на російські поставки, або безпосередньо економічно спів працювали з Росією. Тож з одного боку, це — робітничий клас. Безробітні, які телефонували мені на гарячу лінію, складали десь більше половини. В області, напевно, ситуація була ще більш маргіналізованою. Тобто там виходили справді суспільні низи, більша частина людей з тимчасовими заробітками або напівлюмпени. З іншого боку, була також частина підприємців. Вони по-своєму були виховані як радянські люди — і не змінилися. Тож у своїх трудових колективах — колективах менеджерів і підприємців — вони перестали знаходити порозуміння з колегами через те цькування, яке розгорнули ЗМІ. Тобто переважна більшість учасників — це прості радянські люди. А.М.: Наскільки я бачив, на Антимайдані в Харкові було багато людей середнього віку і старше. Тож чи був відсоток молоді нижчим, ніж на тому ж Євромайдані? Д.Л.: Ні, я б не сказав, просто молодь трохи поіншому брала участь у цих протестах. Молодь і середній вік становили бойове крило. Воно, можливо, менше брало участь безпосередньо в заходах мітингу, але більше — навколо мітингу. Недалеко від станції метро їх постійно перебувало дуже багато. Те, що візуально на Антимайдані було дійсно більше людей старшого віку, — дійсно так. Але я б не сказав, що це були люди літнього віку, скоріше передпенсійного. Якщо всілякі КПУшні акції припускали наявність саме пенсіонерів, то тут все-таки був передпенсійний

Спільне (2015, № 9)

вік. Тобто я думаю, що це були люди, виховані радянськими поколіннями. А.М.: Ще хотів би спитати про склад Євромайдану в Харкові. Д.Л.: В основному «напівкровки» — підліткова інтелігенція, студенти, вже виховані в системі освіти, якою вона є. Частина націоналістів старшого покоління, перебудовної інтелігенції і деяка частина підприємців, дуже багато середнього менеджменту. Тобто ці люди переважно були виплекані ось тими двадцятьма роками націоналістичної пропаганди. І їх важко віднести до якоїсь соціальної групи, я б їх все-таки відносив до ідеологічних груп. А.М.: А як щодо частини харківського Антимайдану, яку складали російські націоналісти? Що вони собою являли, наскільки масову підтримку мали? Д.Л.: Коли я з’явився в Харкові, російських націоналістів була меншість, і, взагалі, там їх весь час була меншість. Просто події та агресія з боку патріотичної української сторони та їхні дії підігрівали націоналістичні настрої в цілому. Насправді, всі перші мітинги, в яких я брав участь, були під двома прапорами — українським і російським — і, відповідно, ще була комуністична радянська символіка. Ми та представники інших ініціатив дуже довго намагалися впливати на це, не допускати російського націоналізму, контролювати його, витісняти. Після штурму обладміністрації, коли мені нарешті випало прибути до Харкова, люди почали збиратися на площі без політиканів та їхніх структур. Ні «Партії регіонів», ані КПУ не було, позаяк міська влада дала їм таку вказівку: не брати участь у цих протестах, щоб вони йшли на спад. І так вийшло, що з’явився певний вакуум. Ми використовували цей вакуум, зібрали тих людей, які брали активну участь у протестному русі. Так, по суті, склалася самоорганізація, виник перший комітет, до якого ввійшли дуже багато представників із різних ініціативних груп. Була молодь, були й дорослі люди, були навіть видатні в минулому і сьогодні інженери як прошарок радянської інтелігенції, який не відносив себе до якоїсь із політичних течій. По суті, на харківському Антимайдані склалася така самоорганізація, до якої ми теж долучилися, — і в результаті це вилилося в «Народну єдність», чи, поіншому, Координаційну раду народної єдності. Офіс «Боротьби» використовувався для зустрічей і зборів. Дуже велику роль у розколі руху з метою звести його нанівець відіграв Кернес. Але також я думаю, що пізніше до цього доклали руки й інші люди, які були

117

більшою мірою орієнтовані на російський націоналізм і Росію. Однак спочатку майже три-чотири тижні нам з іншими товаришами по «Народній єдності» вдавалося контролювати ситуацію: російських прапорів у великій кількості не було, а російська та українська символіка з’являлися разом. Розмова більше була про культурну автономію. Сепаратизму на Антимайдані я ніякого не бачив. Розмови про приєднання до Росії не віталися в оргкомітеті. Може були одна-дві людини, які туди входили й висловлювалися радикально щодо цього, але більша частина не говорила так до певних подій. А ці події були пов’язані з провокацією, а надалі — з убивством двох людей на Римарській бандою Білецького. На це ліваки абсолютно не хочуть звертати увагу. Водночас саме ці події на Римарській стали певною відправною точкою, насамперед щодо несприйняття українського прапора. Там вже набагато важче було це питання вирішувати. Хоча, я пам’ятаю, ще незадовго до травня люди говорили, що потрібно більше українських прапорів — і людей стане більше. Говорили чистою українською мовою, бо якщо брати склад учасників, то, напевно, 60% було україномовних. У цьому контексті російський націоналізм на Антимайдані теж був обмежений, оскільки при якихось активних проявах такі люди ставили його на місце. А.М.: За ці три тижні чи місяць, коли «Боротьба» була на піку популярності, яких результатів вам вдалось досягти? Д.Л.: У нас значний приріст відбувся в цей період, з’явилися не тільки прихильники і співчуваючі нашим позиціям, але ще й рядові члени організації. По суті, ті події дали нам можливість вирости. В організації з’явилися нові цікаві та креативні люди, представники інтелігенції, студентства, люди праці, в основному — молодь. Однак на нас чинився всесильний тиск із різних сторін. З одного боку, це тиск наших колишніх союзників у формі нещадної критики — такими організаціями, як АСТ та інші. З іншого боку — внутрішній і зовнішній тиск проросійської публіки та агентів місцевої влади. А.М.: Розкажи, будь ласка, про це останнє спрямування тиску детальніше. Д.Л.: Ну, багато було провокацій. Починаючи з пліток, мовляв, ми намагаємося співпрацювати з Євромайданом, що в нас в офісі відбувалася зустріч із ними, в той час як там відбувалася зустріч із профспілкою базарників, які брали участь тоді в Євромайдані.

118

Думаю, такі провокації організовував Кернес: там була ціла група організованих провокаторок, п’ятьшість жінок, які, якщо я не помиляюся, пішли в так званий «Жіночий рух Харкова», фінансований Кернесом. Так ось вони влаштовували на нас травлю, поширювали про нас чутки. Крім того, вони постійно підходили, коли відбувався якийсь рух на мітингу. А людні протестні акції, самі розумієте, дуже важко організувати і контролювати там ситуацію. Були ще провокатори, які давали неправдиву інформацію і звинувачували нас у тому, що ми не в ту сторону ведемо людей. У ЗМІ та в соціальній мережі з’являлися пасквілі, що ми «жидобандерівці» і таке інше. Або навіть не «жидобандерівці», а просто «жиди». Тобто були й закиди антисемітизму в наш бік. Звісно, з цим усім ми активно боролися. Нам вдалося зібрати дуже багато контактів, які в нас досі залишаються. Була зроблена та ж гаряча лінія. Ми організовували людей на перший опір мобілізації до армії. Ми провели кілька асамблей — я маю на увазі не зустрічі уповноважених людей, а просто рядового активу понад 100 осіб у залі, де обговорювали рух, вирішували, що робити, і розглядали проблеми з шовінізмом. Тобто певні досягнення в напрямі сприяння самоорганізації на Антимайдані в нас були, але дуже негативну роль грали якраз дії українських націоналістів, які провокували рух і штовхали тим самим його в бік Росії. Значну роль також відіграла в ЗМІ кампанія провокаторів, не знаю, з якого боку, що поширювала інформацію, ніби ось повернеться Янукович. Це масово форсувалося в різні антимайданівскі пабліки, з чим дуже тяжко доводилося боротися: люди хотіли простих рішень. А.М.: Щодо репресій. У мене таке враження, що «Боротьба», ти і твої товариші потрапили під чи не найбільший тиск з антимайданівського табору. Таке враження, що владі було вигідно штовхнути цей рух у бік виключно російського націоналізму, оголосити його за це сепаратизмом і прибрати повністю класовий, соціальний порядок денний, який би міг поширюватись іншими регіонами України? Д.Л.: Насправді, тиск був із різних сторін. Але більший, звісно, — з боку обласної влади, яка вже належала новому режиму і займала чітку позицію щодо нас і Антимайдану, ніж з боку міської влади, що ще намагалася в особі Кернеса встояти і визначитися, контролювати ситуацію перечікуючи. Тому й відмінне ставлення міліції обласної та міської. З міською в нас був якийсь контакт. Незважаючи на те, що вони підпорядковувались адміністративному апарату, якесь розуміння ми з ними знайшли, шукали компроміси, щоб

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

не нагнітати обстановку. Обласна міліція ж брала активну участь у процесі цькування. Крім того, був цілий ряд провокацій, спрямованих на те, щоб остаточно зіштовхнути Антимайдан на бік сепаратизму, зокрема і провокацій захопити обласну адміністрацію та проголосити Харківську Народну Республіку. Від самого початку було зрозуміло, що це робиться для арештів. Тиск, до речі, був не тільки на нас, але й на захисників Харкова, наприклад, від чого вони просто роздрібнилися і перестали бути єдиною організованою структурою, що раніше провадила низову організаційну функцію. Ясна річ, це робилося через те, що жодній зі сторін ми там не були потрібні, і тому нас намагалися звідти витіснити. Ще в Харкові в нашому офісі були два обшуки. Перший я цілком успішно відбив, вигнавши підставних слідчих. Другий обшук був безпосередньо перед 9 травня. До акції на цю дату ми підготували багато комуністичної символіки, червоних знамен — і це все було вилучено, в тому числі і звукова апаратура. Це було зроблено, щоб ми не змогли проводити далі заходи на площі Свободи біля пам’ятника Леніну, щоб нас чисто інструментально знерухомити. Крім того, основне ядро, в тому числі і група безпеки, були арештовані. Тобто політичні репресії були спрямовані на тих людей, які організовували, і на тих, хто займався безпекою. Але все ж на 9-те Травня ми все одно вийшли на вулицю і активно брали участь. Тож вони побачили, що це не дало результату, і почали шукали інший відповідний момент. Урешті-решт за допомогою спровокованого взяття обладміністрації (по суті операції по зачистці) була заарештована велика кількість активістів — близько 70-80 осіб, а до того — ще 10. Тому частина людей була змушена відійти від публічної діяльності, хоч я продовжував її до кінця, і ви, мабуть, бачили спробу мого арешту і викрадення. А.М.: Це було таким останнім аргументом того, що тобі треба теж припиняти з’являтися на публіці? Розкажи, що це було за викрадення і як воно було спровоковане? Д.Л.: Взагалі, поради про припинення публічної діяльності і перехід до підпільного, менш публічного активізму мені давали ще до мого викрадення, після першого обшуку в харківському офісі «Боротьби», за місяць до 9 Травня. Власне, тиск на «Боротьбу» почався не тільки в Харкові. До нашого товариша в Кіровограді прийшли додому і розбили скло. А після подій 2 травня в одеському Будинку профспілок, незважаючи на те, що багато товаришів постраждали, почався новий тиск із боку органів влади, а саме – СБУ.

Спільне (2015, № 9)

Щодо мене, то є різна інформація. Наприклад, що мене хотіли обміняти на 10 тисяч доларів Коломойському і що цим займалася київська прокуратура спільно з СБУ. Але те, що це не було санкціоновано, — це на 100%, тому що не було жодних документів, жодних повідомлень або рішень суду. Взагалі, питання підпілля ми обговорювали давно, ще в Києві. Врешті, так воно і вийшло. Спроба мого викрадення стала сигналом, що пора максимально переходити в підпілля. А.М.: Можна детальніше розповісти про події 2 травня? Як вони вплинули на діяльність організації й на вашу позицію, оскільки відомо, що один із ваших товаришів там загинув? Д.Л.: По суті, події в Одесі напряму пов’язані з участю футбольних хуліганів у вирішенні різних питань. Ми бачимо, що якщо активізацією Майдану було побиття студентів правоохоронними органами, то тут міліція залишалась осторонь, а діяли бандформування в формі організованих за клубною системою вуличних хуліганів-націоналістів. Це було зроблено, щоб придушити виступи Антимайдану. В Харкові вони використовували провокацію з узяттям обласної адміністрації та арештом людей. Можливо, готувалося щось і більш серйозне, але події на вулиці Римарська багато в чому запобігли подальшому розвитку. Події в Одесі показали, що, використовуючи бандформування ультрас, на яких не звертала уваги до цього ніяка політична структура чи сила як вагомого гравця у політиці, можна отримати свій результат. Щодо нашої реакції, то ще увечері 2 травня ми провели на площі біля пам’ятнику Леніна мітинг пам’яті, що після цього став проводитися регулярно. Але це не вивело на вулиці натовпи незадоволених людей, тому що, крім безжального вбивства, було й інше залякування — через засоби масової інформації та правоохоронні органи. По суті, це вбивство й подальше закручування гайок поступово призвело до спаду протестної активності. Антимайдан був переможений української владою не ідеологічно, а фізично. Хоча не можу сказати, що через все це Антимайдан переріс у ДНР та ЛНР, позаяк це трохи інші процеси. На мою думку, їх потрібно розділяти, хоча, без сумніву, вони дуже взаємопов’язані. А.М.: А яке, на твою думку, чекає майбутнє на самопроголошені республіки та які перспективи миру на Донбасі? Д.Л.: Не хочу бути ворожбитом і робити які-небудь пророцтва, але спостерігається загальна світова

119

тенденція на знищення засобів виробництва. По суті, знищення на Донбасі вигідно як Україні та її західним союзникам, так і Росії. Тому якщо ДНР хоче вижити, то іншого виходу, крім інтенсифікації економічного зростання через пряме втручання держави у виробництво, немає. Тобто потрібна націоналізація. А поки ми чуємо лише балачки про це. Загалом, цей конфлікт дуже вигідний українській олігархії. За його допомоги, підтримуюючи патріотичний тонус мас, можна продовжувати відмивати гроші й проводити неоліберальні реформи. Конфлікт на Донбасі не завершиться сьогодні чи завтра, він не завершиться тим, що Донбас перейде Росії, — це буде зона постійного військового протистояння. А.М.: Які ліві перспективи в цьому регіоні? Ми часто чуємо від деяких лівих із Росії та Європи, що це ледь не найсправжніша класова боротьба, а з іншого боку, ми бачимо купу російського націоналістичного сміття з козачками, різками, заборонами абортів і православ’ям як державною релігією в проекті конституції. Також відомо, що на стороні ЛНР воюють російські фашисти – баркашовці. Яка в підсумку з цих двох тенденцій візьме гору, виходячи з того, що ти бачив на Донбасі? Д.Л.: Мені здається, що там візьме гору права тенденція. Але з іншого боку, ми маємо відкрите протистояння — громадянську війну, а будь-яка громадянська війна ризикує вилитися в реальний геноцид. Ми маємо в історії багато подібних прикладів, коли знищувалися цілі народності. Зараз будь-який політичний вихід із ситуації воєнного конфлікту — це добре, але з процесом формалізації нового державного утворення виникає внутрішня війна. Повернуся до того, що даний регіон не виживе без націоналізації. Він не перейде до Росії, як Крим, тому що поки немає таких можливостей. У рамках України далі розвиватись як промисловий регіон він не може, позаяк звідти частково був виведений капітал українських олігархів. Окрім того, в цілому стосунки між промисловістю України і Росії, на якій індустріальний Донбас був значно зав’язаний, зараз багато в чому конфліктні. Тож Україна як суб’єкт економічної діяльності, де існує Донбас, не може зараз нормально співпрацювати з Росією і, відповідно, розвивати цей регіон, який без газу і всього іншого не може існувати. Таким чином, конфлікт на Донбасі буде рости й далі. Якщо ДНР і ЛНР не підуть на реальні кроки до націоналізації і запуску виробництва, якщо не примусять підприємців до економічної діяльності за будь-яких умов з Україною чи Росією, якщо не почнуть регулювати економіку, то їхні уряди згинуть,

120

позаяк їх задавлять внутрішні протиріччя. Звичайно, цей процес не на сьогодні-завтра, можливо, він — на кілька місяці, а то і на два-три роки. Все це стосується прямим чином лівої ідеології, лівих тенденцій на Донбасі, позаяк, якщо вони відбуватимуться, лівиця зможе набирати обертів. Зараз виїхала десь третина населення Донбасу, закрито близько 40 тисяч підприємств і вивезений оборотний капітал. Якщо ліві чи ті, хто загравав з лівою риторикою — а загравали з нею майже всі, — не підуть на реальні кроки, то будуть дуже сильні внутрішній і зовнішній конфлікти, а банди ще більше будуть поширюватися. А.М.: Повернімося до Антимайдану. Наскільки соціальний порядок денний був актуальним для протестів Антимайдану та що найбільше турбувало людей? Д.Л.: У Харкові все базувалося на соціальному порядку денному. Були відповідні гасла. Вимога автономії мала під собою теж певні економічні рішення. Мовляв, ми годуємо Київ, а бюджетні кошти повинні залишатися в регіоні й розподілятися. Обґрунтування було в формі гасел проти соціальних урізань, які безпосередньо пов’язані з держбюджетом. Тобто основна частина гасел була соціально-економічною, яка тільки підкріплювалася культурною частиною. Людей хвилювали наслідки перевороту і укладення зони вільної торгівлі для індустріальних, сільськогосподарських (виробництва овочів і молочної продукції) підприємств, орієнтованих на російський ринок. Також тоді активізувався дрібний бізнес, який чи то отримував сировину, чи то виробляв готову продукцію й відправляв її до Росії. З дестабілізуючими подіями, що відбувалися в період Майдану, люди сильніше відчули зубожіння, почали звертати увагу на те, для кого виробляється продукція. Відповідно, для них вихід знаходився сам собою. Мовляв, якщо нам для того, щоб нормально розвиватися, потрібно виробляти і реалізовувати товари, а ще для цього потрібен той самий газ і вигідна торговельну угода, то чому нам не звернути увагу на Росію, з якою в нас значні економічні відносини, — а отже, з нею нам буде жити краще. Ці ностальгічні думки побутували в голові ледь не кожного протестувальника, який пам’ятав, яким був Радянський Союз, які там функціонували підприємства і як вони були пов’язані з іншими підприємствами по всій великій країні. В принципі, багато що так і залишалось. Ось Харківський авіаційний завод більшість деталей і замовлень отримував саме з Росії. А.М.: Яку роль в Антимайдані відігравав безпосередньо російський вплив? Позаяк говорили про

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

автобуси людей з Бєлгорода, існувала значна інформаційна підтримка. Чи підтримувала Росія різні націоналістичні організації? Д.Л.: Вся інформаційна система була контрольована українськими ЗМІ. Російські телеканали були, по суті, просто альтернативною точкою зору. Інша справа, що ці канали далеко не завжди подавали інформацію, що відповідала дійсності. Ми знаємо, що журналістика завжди грає в гру, яку замовляє правлячий клас. Ніяких автобусів, ніяких людей з Бєлгорода не було. Я впевнений, що в Антимайдані брали участь набагато менше людей з регіонів, з інших країн, аніж у Майдані. З фінансуванням і підтримкою все складно, оскільки є місцева влада — Кернес, який грав у свою гру, коли на початках спонсорував Антимайдан, але водночас загравав з української центральною владою. Інформаційний інтерес у Росії, звісно, був. Вона так чи інакше підтримувала деякі провокаційні групи, але ці всі групи ніколи не ставали гегемоном. Саму гегемонію російських настроїв створив український уряд і крайньо праві своїми насильницькими діями. Тобто російський фактор на Антимайдані полягав лише в тому, що владі Росії потрібна була медіакартинка для консолідації громадян і можливості вільно проводити свою політику всередині своєї країни, але вони зовсім не хотіли контролювали антимайданівський процес. Мені доводилося спілкуватися з доволі таки правими російськими правозахисниками. І вони стверджували, що їм не потрібні ніякі розмови про приєднання до Росії, їм потрібні факти порушень прав і свобод російськомовних громадян. А.М.: Ви часто користувалися терміном «хунта» стосовно київського уряду. Чи можна сказати, що це робилося, аби бути більше зрозумілими для пересічних протестувальників Антимайдану? Чи все-таки використання «хунти» має також глибший, аналітичний підтекст? Д.Л.: Термін «хунта» виник як народний термін, народне сприйняття. Але він відображає і реальний стан речей в країні. Хіба Україна не стала поліцейською державою? Хіба не було і немає фізичного придушення і знищення інакомислення, включно до ведення громадянської війни? Хіба інша олігархічна еліта на крові людей не захопила владу? У протестах, які передували Помаранчевому майдану («Україна без Кучми», «Повстань, Україно!»), Тимошенко і Турчинов використовували націоналістичні напіввоєнізовані організації на кшталт УНАУНСО для придушення і витіснення інакодумців із

Спільне (2015, № 9)

цих протестів (зокрема, активних там лівих соціальних активістів). Швидше за все, ці праворадикальні загони планували використовувати для збройного захоплення влади. Але Кучма виявився більш підготовленим до такого розвитку подій і зарубав такі спроби в корені. Тепер же схожий сценарій вдалося реалізувати, тільки з «Правим сектором» (одним із засновників якого була УНСО), що став на Майдані орієнтиром для об’єднання футбольних хуліганів у парамілітарні націоналістичні групи. А.М.: Звернення до радянського патріотизму було метою чи засобом вашої агітації на харківському Антимайдані? Якщо ви декларували створення на базі Антимайдану загальноукраїнського соціального та антифашистського руху, то чи не бентежили вас певні регіональні обмеження у сприйнятті радянського? Д.Л.: Це не просто звернення до радянського патріотизму. Ми використовували радянський патріотизм не як ціль, а як один з інструментів агітації. З нього ми радше брали критику неоліберальних реформ і загального пострадянського розвалу економіки, соціальної сфери, переходу на ринкові відносини, які так сильно вдарили по радянському трудовому люду. Щодо «регіональних обмежень радянського», то я вважаю, що Антимайдан був, по суті, продовженням лівих соціальних протестів, що проходили по всій Україні протягом 90-х — початку 2000-х, де ми не цуралися використовувати радянську риторику та атрибутику. Чому ж ми повинні остерігатись якихось «обмежень» зараз, якщо політика націоналістичних і ліберальних реформ, проти якої і спрямований наш радянський патріотизм, продовжує проходити по всій країні? Так, двадцять із гаком років націоналістичної пропаганди в культурі, освіті, житті, які нога в ногу йшли з ринковими перетвореннями, звичайно, дали свої результати. Не можна заперечувати, що на Західній Україні патріотична проукраїнська спрямованість народного протесту має більш сприятливий ґрунт, аніж наша — так уже історично склалося. Але на Донбасі і Сході України — більш промислових, мультикультурних регіонах — все навпаки. Окрім того, з причин хижацької приватизації та руйнування старих економічних зв’язків соціальний протест в Україні почався саме з Донбасу. Це були перші страйки і походи шахтарів ще в кінці 80-х із виразними лівими соціальними вимогами виплати зарплатні і вирішення питань соціального забезпечення. Надалі становлення української економіки на ринкові рейки захопило однаковими проблемами всі регіони країни. На заробітчанство, наприклад, були змушені подаватися

121

жителі і Заходу, і Сходу — те саме стосується протестів учителів на початку 2000-х. Становлення на ринкові рейки несло однакові проблеми в усі регіони країни. Наявне тоді соціальне невдоволення дуже добре ілюструє карта голосувань на виборах із середини 90-х по 2000-ті: люди у всіх регіонах вибирали ті політичні сили, які виносили гасла лівих соціальних протестів у свою агітацію (КПУ, СПУ, ПСПУ, «Селянська партія» та «Громада»-«Батьківщина», що теж тоді загравала із соціальною риторикою). Власне спадкоємцем усіх цих загальноукраїнських соціальних протестів я бачу рух Антимайдану на Південному Сході країни. Адже соціальне невдоволення, що вивело на Майдан людей, мало чітке націоналістичне забарвлення, в той час як Донбас та інші східні регіони були його позбавлені. А.М.: І наостанок, які ти можеш зробити висновки з цих подій для себе та які висновки повинні зробити всі ліві? Д.Л.: Я зробив висновок, що саморганізація працює тільки тоді, коли її організовують. Це пов’язано не тільки з Майданом або Антимайданом, але і з моєю профспілковою діяльністю. Робітники можуть вийти стихійно, якщо їх організовують. Дуже важлива робота безпосередньо в засобах масової інформації. Все це проґавили наші антимайданівські журналісти і медіафахівці. Ми бачимо, як організовувався через соціальні мережі Євромайдан, яку популярність набрав там ««Правий сектор» зі своїм пабліком. Що нам заважало це робити? Що нам заважало

122

консолідуватися і захопити цей віртуальний сегмент громадської думки? Ми повинні були б завоювати гегемонію не тільки фахівцями, які давали коментарі (та й то виявилося, що таких у нас недостатньо), ми повинні були творити лідерів громадської думки. Ми бачимо, як на рівному місці з’явився Анатолій Шарій. У нас теж могло би бути більше таких лідерів думок і сам інструмент для їх продукування, якби ми за це вчасно взялися. Соціальні мережі показали, що вони можуть бути інструментом, ще кілька років тому, коли в Англії громили офіс правлячої партії, а потім відбулась Арабська весна. В нас же цього не було. Ми не відчули цієї тенденції до кінця і не створили такого віртуального майданчика, до якого люди могли потрапляти, а потім звертатися. Щодо загальноукраїнської ситуації і порад лівим, то я думаю, щоб вийти з глухого кута, вони повинні перестати плисти за течією, як це зазвичай роблять. Їм потрібно створювати такі течії. Вгадувати наперед інструменти і починати ними користуватися. Потрібно спершу підготувати умови, за яких сформувалося б нове, сприятливе до дій середовище. Потрібне не пасивне збиральництво, а інтенсивний органайзинг. Активна кадрова робота, теоретична робота, робота в медіа для формування власної політичної суб’єктності. Якби ліві у своїх аналізах передбачили рух Антимайдану, Євромайдану і готували якісь власні майданчики, то вони змогли би вчасно спрямувати дії людей у потрібне русло. 3 листопада 2014 р.

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Шляхи лівих у пітьмі: Між регіональними Майданами та Антимайданами Тарас Саламанюк

Тарас Саламанюк – соціолог Центру соціальних і трудових досліджень, активіст ініціативи зі створення нової лівої партії в Україні; досліджує соціальні рухи, протестну самоорганізацію; ntsa.fs@gmail.com

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд, Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогниють. Іван Франко, «Каменярі»

Присвячую цей текст усім лівим активістам, що докладали свої надзусилля, ризикували здоров’ям, а деколи і життям, наосліп беручи участь у буремних подіях кінця тринадцятого — початку чотирнадцятого року. Хоч остаточні результати вашої участі й сумнівні, ваш досвід — неоціненний. Адже тільки з таких от проб і належного осмислення помилок можна вибудовувати свій рух крізь пітьму вперед — до комунізму. Говорячи про Майдан з точки зору лівих активістів, варто відзначити дві його особливості. По-перше, це безпрецедентність. Такого масового й безкомпромісного народного протесту, близького до визначення «революції», українські ліві не знали з часу розпаду СРСР. Як сказав один житомирський анархіст: «Ти

Спільне (2015, № 9)

знаєш, ми всі зараз просто вражені». Однак до цього додавалася і друга відома риса Майдану — його національно-патріотичний ухил, що значно ускладнював будь-яку політичну роботу «нових лівих» та й узагалі соціально-економічну проблематику на Майдані. Можна скільки завгодно сперечатися про роль і

123

Графік 1. Участь «нових лівих» у протестах з 2010 по 2013 роки в регіонах у порівнянні з Києвом

місце крайньо правих на Майдані, але їхня протестна активність — це факт. За весь час Майдану моніторинг протестів Центру соціальних і трудових досліджень з вибірки загальнонаціональних, регіональних і активістських сайтів зафіксував 817 випадків участі крайньо правих, тоді як аналогічні показники «нових лівих» становлять лише 14 (причому тільки 4 з них — у регіонах)1. Ні, це не означає, що «нові ліві», особливо в регіонах, проігнорували Майдан. Як буде показано далі, багато лівих активістів активно брали в ньому участь. Водночас такі цифри демонструють те, що (принаймні в мас-медіа) лівиця відіграла в цих протестах роль тільки непримітної масовки, в тому числі масовки для крайньо правих політичних сил. А далі факти закінчуються. Їхнє подальше трактування в напрямку виправдання чи викриття участі лівих у Майдані розгортає прірву поміж українськими лівими — головно між прихильниками та скептиками (ненависниками) Майдану. Тут я не прагну піднести якусь зі сторін, як і не претендую на роль примирителя між ними. Однак я спробую поглянути на мало заторкнуті обома сторонами здобутки і втрати лівої участі в Майданах, а також суміжну їй

активність лівих на Антимайданах. Весь мій огляд буде стосуватися не столиці, а саме регіонів. Адже там — у Харкові, Львові, Одесі, Житомирі чи Дніпропетровську — відбувалися не менш прикметні, ніж у Києві, випадки лівого активізму на Майданах. От тільки історія переважно невдалої участі лівих у столичному Майдані вже загалом відома і добре обскубана в полеміці обома сторонами, а регіональні Майдани ще досі майже незвідані. Саме в цю terra incognita я і пропоную податися. Для цього спочатку, опираючись на дані про протести «нових лівих» із моніторингу ЦСТД, я окреслю передісторію регіональної лівиці, аби зрозумілим було тло розгортання майданівських подій. Далі, базуючись на численних інтерв’ю з місцевими активістами, я спробую зрозуміти їхню мотивацію брати участь у Майдані. Так само за допомогою наданих ними відомостей я намагатимусь реконструювати основні перипетії цієї участі. Врешті, під кінець статті я висуну певні припущення щодо результатів такої участі й подальших перспектив лівих у регіонах.

1 Варто зазначити, що ця цифра не враховує активність такої ор-

Регіональна (тобто некиївська) лівиця — це, по суті, вкрай комплексне поняття. Вона поєднує в собі різні ліві групи в різних регіонах і в різні роки відповідає за частку від 40% до 60% сукупних протестних дій «нових лівих». Тож не дивно, що на цій половині від і так невеликої кількості протестів ліві групи доволі нечисленні для своїх регіонів і слабко

ганізації, як «Автономний опір», що взяла участь у щонайменше десяти протестах львівського Майдану. Через свій суперечливий ідеологічний статус у моніторингу вона віднесена до категорії «автономні націоналісти», а не «ліві». Тим не менш тут і надалі у цій статті «Автономний опір» буде взятий до аналізу на рівні з іншими лівими організаціями та ініціативами.

124

Передісторія

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

помітні в ЗМІ. Отже, констатувати якусь їхню значимість у протестній політиці навряд чи можна. Тим не менш на основі даних моніторингу протестів усе ж можна помітити деякі особливості їхнього динамічного розвитку по роках. Варто зазначити, що ще в 2010 році була зафіксована відносно немала активність «нових лівих» у регіонах — щонайменше 53 протести (порівняно з 35 у Києві). Що не дивно, адже тоді по регіонах у розпалі була кампанія проти введення платних послуг у вишах, а також різноманітні робітничі профспілкові протести. Однак, оскільки нас тут цікавить саме тло розгортання пізніших майданівських подій, ми розглянемо сучасніший відрізок — з 2011 до 2013 року. За цей період можна зафіксувати два піки протестної активності «нових лівих» у регіонах — на початку періоду (2011 рік) та в кінці (2013 рік). Саме тоді відбулися чергові масові хвилі протестів на освітню та робітничу тематику відповідно. В першому випадку їх очолила профспілка «Пряма Дія», що брала участь у майже половині всіх лівих протестів цього року і фактично далі розвивала свій минулорічний успіх. Цікаво, що її активність була добре регіонально розподіленою і не обмежувалась якимись містами-лідерами: один-два протести з приводу освіти проходили в низці обласних центрів. Часто це були протести місцевих анархістів, які на хвилі київського успіху ПД переймалися симпатією до профспілки і самоорганізовувалися в аналогічні ініціативи. Характерним є випадок Житомира, де місцеві анархісти саме під впливом побаченої у Києві активності вирішили започаткувати щось схоже в себе: «Я побував на акції ПД, там мені дуже сподобалося — і коли я повернувся в Житомир, то запропонував товаришам зробити щось схоже». Та хвиля цього успіху виявилася тимчасовою. Вже у 2012 році на фоні загального спаду протестної активності «нових лівих» у регіонах фіксуємо і спад активності «Прямої Дії»: лише 7 протестів, порівняно з 16 минулого року. Таку стагнацію можна пояснити словами тих же анархістів із Житомира, які після кількох спроб відмовилися від ідеї активізму за моделлю ПД: «Ну, до нас на акції майже ніхто, крім нас самих, так і не пішов. Студенти чомусь не переймалися особистими проблемами і не хотіли самоорганізовуватися». Крім того, варто зважити, що саме в цей час у країні тривала передвиборча кампанія, що спрямовувала акценти конфліктів у навколопартійне русло і явно не сприяла переважно непарламентським «новим лівим». Другий же випадок наростання протестів «нових лівих» у регіонах трапився в 2013 році. І значно перевершив як освітній пік у 2011 році, так і попередній

Спільне (2015, № 9)

рекордний 2010 рік: у 2013-му «нові ліві» брали участь у щонайменше 78 протестах. Саме цього року, крім уже звичного Києва, виділяються співмірні йому центри протестного лівого активізму. Насамперед, це Одесса, де ще з 2012 року проявлялася позитивна динаміка росту шляхом неоднозначної тактики «об’єднаної лівої»2. І хоча в 2013 році така тактика, за свідченням активістів, почала занепадати в Одесі, все ж у протестному плані саме тоді вона принесла найбільш значимий результат: за комбінованої участі різних лівих груп по Одеській області відбулося щонайменше 18 протестів. Також у 2013 році різко виділився Харків, де активізувалися з протестами місцеві анархісти, а також, окремо від них, місцеві марксисти. Та справжнім відкриттям стала Львівщина з її не менш як 12 протестами — тоді як за попередній рік там узагалі не було зафіксовано жодної протестної активності «нових лівих». Таке раптове виринання з нікуди відбулося завдяки профспілці «Захист праці» — флагмана лівих протестів 2013 року, — яка в тісній зв’язці з «Автономним опором» організувала більшість своїх протестних дій. Такий підхід неодноразово критикували інші ліві за покладання на сумнівне фінансування та нерозбірливість у зв’язках із (лівими) націоналістами. Водночас не можна не відзначити його прикметної практичності, як і сприятливого впливу на деяких із цих націоналістів. Ось як про це говорить активіст «Автономного опору»: «Наше кредо — з пригнобленими проти гнобителів завжди. «Захист праці» нам значно допоміг у його реалізації. […] Встрягаючи у конфлікти, завжди вигідніше представлятися профспілкою». Інший протестний флагман 2013 року — об’єднання «Боротьба» — також провадив активність, що викликала схожі суперечливі відгуки. Разом із тим протести «Боротьби» в 2013 році теж були досить прагматичні, орієнтовані на співпрацю з активними первинками вільних профспілок. При зустрічі в Харкові один з активістів «Боротьби» розповідав мені, що в той час у них були осередки ледь не в кожній області: «У нас есть активисты по всей Украине. В том числе на Западной Украине: Черновцы, Львов, Ровно. Сейчас все они приезжают к нам в Харьков». Не знаю, чи було це просто перебільшення з метою похвальби, чи справді щось дійсне, однак зафіксовані моніторингом у медіа «боротьбістські» протести у 2013 році були досить рівномірно розподілені по щонайменше

2 Під «об’єднаною лівою» мається на увазі спосіб політичного союзництва, що характеризується формуванням широких коаліцій з різнорідним ідеологічним бекграундом учасників (наприклад, анархісти з марксистами-леніністами).

125

Графік 2. Динаміка п’яти найпопулярніших серед «нових лівих» у регіонах протестних тем за період 2011– 2013 років

шести містах центральних, південних і східних регіонів країни. Отже, у 2013 році «нові ліві» в протестах по регіонах повернулися назад до профспілкових акцентів. Тільки цього разу це були класичні робітничі профспілки з такими характерними протестними темами, як права робітників (щонайменше 17) та затримка зарплати (щонайменше 10). Не можна сказати, що завдяки цьому ліві протести здобули якусь гегемонію чи особливу помітність: у сукупності частка «нових лівих» становила лише 3% від усіх протестів по Україні за 2013 рік. Разом із тим очевидним був прогрес: уперше завдяки рекордній протестній активності виділилися регіональні осередки лівих, сформувалися певні мережі співпраці. На все це чекали складні випробування — Майдан і подальші політичні події, що сколихнули суспільство. Мотивація Отже, ми на початку Майдану. Ультранаціоналісти де-не-де вже гуртуються в перші сектори, ліберали проповідують «європейські цінності» і вільний ринок з ЄС. Що ж змушувало деяких лівих приєднуватися до протесту? Звісно, не перші і не другі. Їх приваблювали переважно ті маси невдоволених людей, що повиходили на вулиці незабаром після першого розгону ще «студентського» Євромайдану. Така мотивація зовсім не дивна для «нових лівих». Хоча найчастіше серед їхніх протестів трапляється

126

соціально-економічна проблематика, тема громадських свобод також для них близька і займає другу за популярністю позицію серед протестів «нових лівих» у регіонах. І саме такої тематики набув Майдан після першого розгону. В цей час навіть деякі пізніші маститі критики Майдану з харківської «Боротьби» чи одеської «Проти течії» загалом були прихильні до нього, а то й брали в ньому участь. Що вже казати про анархістів — по суті, провідних лівих ентузіастів Майданів, — для яких антиавторитарний порядок денний є «хлібом насущним». Наприклад, харківські анархісти вважали, що «Майдан, он как бы стихийно как-то тяготел к более свободному проявлению, даже либертарным идеям […]». Врахуймо й те, що всі ці мотиви примножувала безпрецедентна масовість Майданів, а можливість об’єднання з масами в раніше невідомих масштабах — річ, в принципі, значуща для «нових лівих». Однак таке більш-менш одностайне ставлення почало швидко змінюватися на тлі наростання антикомуністичної істерії на Майдані. Напади на лівих активістів і падіння київського пам’ятника Леніну стало таким собі сигналом для відходу деякої частини лівиці в остаточний скепсис до Майдану. Цікаво, що цей сигнал до відходу був зосереджений у Києві, а старо- і новопосталі скептики з Одеси та Харкова просто екстраполювали його на місцеві Майдани. Робили вони це досить парадоксально, адже і харківський, і одеський, і інші регіональні Майдани, куди ліві змогли безперешкодно вийти, в той час вирізнялися

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

дещо більшою ліберальністю3 і слабкістю крайньо правих4. Окрім того, ліві на них, по суті, і далі продовжували той самий локальний протестний контекст, що й раніше. У Львові це було продовження тривалої антисвободівської кампанії АО. Для дніпропетровських профспілківців це було гуртування проти свавілля місцевої влади разом із власниками заводів. Для анархістів із харківської «Автономної спілки трудящих» — нагода для низової демократії у проектах «Форуму Майданів». Тож, очевидно, на зміну мотивації новопосталих скептиків — як і на подальшу симпатію багатьох із них до Антимайдану — вплинув певний символічний фетиш. Можливість вільно демонструвати свою атрибутику (насамперед комуністичну) налаштовувала деяких із них прихильніше до спільних дій з проросійськими шовіністами, терплячими до всього радянського, ніж із проукраїнськими шовіністами, які відкидали всяку «комуняцьку» символіку: «Здесь, в отличие от того же Майдана, мы спокойно могли поднять наш красный флаг, и никто за это нас не бил». Не можна, однак, сказати, що мотивація лівих з табору Майдану була позбавлена фетишизму. Так, реалії участі в ньому були такі, що толерувалася (та й то не завжди) тільки анархістська атрибутика5. Це непогано гармоніювало для анархістів з антиавторитарним характером протесту, як вони собі його уявляли. Однак головний фетиш був не в цьому, а в самоорганізації. Саме такого роду виправдовувальні мотиви так чи інакше траплялися в усіх лівих активістів регіональних майданів. Наприклад, у Харкові: «Вообще, эта структура меня

Фото 1. Житомирські анархісти в окупованій ОДА під час місцевого Майдану

3 Зокрема, згідно з моніторингом, частка участі крайньо правих у протестах одеського та харківського Майданів становила 17% і 15% відповідно. В той же час у протестах Майдану в цілому була зафіксована участь крайньо правих у 25%, а в Києві — у 29%. 4 Окрім львівського Майдану, де місцеві крайньо праві на чолі зі «Свободою» від самого початку були агресивно налаштовані до «Автономного опору». Тому присутність останнього на Майдані скоріше завдячувала вмінням його активу організовано постояти за себе. Також відбиватися від крайньо правих одного разу довелося й анархістам на харківському Майдані. Однак після успішного відпору такого не повторю-

Фото 2. Поодинокі одеські ліві на місцевому Майдані

валося, на відміну від регулярних нападів на АО. 5 Зазначимо, що на харківському Майдані група марксистів у кінці січня провела перформативний вихід на сцену з червоними прапорами (див. Функция Вейерштрасса 2014). Але наштовхнулася при цьому переважно на осуд чи нерозуміння від присутніх.

Спільне (2015, № 9)

127

Фото 3. «Боротьба» на харківському Антимайдані

дико радовала, потому что в СНГ это была первая прогрессивная структура, которая была действительно какой-то альтернативой государственному апарату и правительству». Або в Кременчуці: «Люди не за ідеологію, а за конкретні дії, за вчинки […]. Тому вони входили масово в «Правий сектор», а потім і виходили з нього так само. Бо нічого не було, тільки якісь мітинги, пікети». Понад те, в такій мотивації все зводилося часто виключно до індивідуального рівня. Мовляв, «я просто не міг залишатися осторонь». Через це ліва ідентичність активістів розчинялася в загальнопротестній течії. Таким чином, мотивацію лівих до участі в Майдані чи Антимайдані загалом можна охарактеризувати як таке собі «народництво». Звісно, деяку роль відігравали конструктивні, прагматичні мотиви участі. Однак можливість демонструвати свою «правильну» атрибутику чи надія на донесення свого «лібертарного» заклику до самоорганізації, помножені на спокусу апелювання до великих протестних мас, вочевидь слугували провідними орієнтирами участі. Участь Отже, як уже було зазначено, «вихід в народ» лівих груп у регіонах головним чином розпочався після першого розгону Майдану в Києві. Далі активність лівих почергово змінювалася, дотримуючись у цілому

128

хвилеподібної динаміки київських подій і врешті дійшовши до масового приєднання груп скептиків до Антимайдану. Та почнемо з початку. А тоді — на початку — характер долучення лівих до протестів регіональних майданів був досить стихійним. Очевидно, через індивідуальний рівень вмотивованості активісти мало дбали про витворення якихось організованих платформ, а певне сум’яття домінувало над ясним розумінням ситуації, як-от в одного активіста з Одеси: «Так, виходили спочатку індивідуально і вже там [на Майдані — ред.] зустрічалися поміж собою. […] А як інакше? Це було скоріше моральне рішення: я не міг бути байдужим до того, що творилося в країні». Безумовно, ці недохопи значною мірою стали визначальними для подальших перспектив лівих у місцевих майданах. Що оперативніше вони оклигали і зуміли організуватися в певні ініціативи, то виразніші місця займали там у подальшому. Один лівий активіст з Одеси, де витворення подібних лівих платформ на Майдані, по суті, так і не відбулося, говорить про це так: «Та я від самого початку пропонував виходити на Майдан організовано всім лівим! Давайте йти на Майдан. Я знаю його організаторів, вони готові з нами співпрацювати, потрібно тільки гуртом прийти і перехоплювати ініціативу». І навпаки, відносно помітні приклади Харкова, Дніпропетровська та Львова засвідчують, що ліві змогли там швидко

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Фото 4. Агітація «Профспілкового сектору» на дніпропетровському Майдані

переорієнтуватися і зайняли певну нішу. Про це кажуть, наприклад, дніпропетровські профспілківці: «Ну, после разгона Майдана в Киеве наши активисты начали по одному выходить на наш местный Майдан. Но потом мы решили коллективно там принять участие – для профсоюзной, так сказать, агитации и за социальные требования тоже. Вот и создали свою инициативу – “Профсоюзный сектор”». Важливим фактором при цьому ставала наявність у активістів вільного часу, який вони готові були витрачати для систематичної роботи на Майдані. Ті ініціативи здобули там найбільший успіх (як-от харківські анархісти чи львівські «автономи»), з тих чи інших причин володіли умовно «вивільненим активом»6, який були в змозі посилати на потрібні заходи — у разі потреби щодня. В цей час інші (насамперед дніпропетровські профспілківці та харківські марксисти) залишалися

6 Ядром харківських анархістів була група «радикальних бомжів» — безробітних активістів із Харкова та інших міст СНД, що проживали разом у спільному житловому проекті. Ведучи напівлюмпенізоване існування, вони мали багато вільного часу,

лише «недільними агітаторами», рідко беручи участь в основному житті Майдану. Зауважмо і характер цих ініціатив. Зважаючи на те, що відкрито комуністичну чи навіть відкрито ліву риторику на Майдані використовувати було неможливо, вони були скоріше соціально орієнтованими. Анархісти (Харків, Житомир, Одеса), народники (АО у Львові) чи профспілки (Профспілковий сектор у Дніпропетровську) — так вони публічно ідентифікували себе. З цієї соціальної орієнтованості випливали і їхні загалом помірковані вимоги — переважно «радикальна соціал-демократія», приправлена антиолігархічними й антиавторитарними випадами7. Жодних ліворадикальних штук типу скасування приватної власності як такої. Зрештою, цього би і не сприйняли їхні сусіди по Майданах — ліберали, крайньо праві, пересічні учасники, — а з ними всіма ще треба було якось співіснувати і, можливо, співпрацювати. Про таку обережну тактику і розповідали харківські анархісти: «Мы не разворачивали чёрный флаг на Майдане сразу. Мы очень долго готовили людей, разговаривали с ними. И сделали это только потом, когда нас уже начали воспринимать и уже считать за своих на Майдане».

який могли використовували, серед іншого, і для активізму. У випадку «Автономного опору» у Львові таких безробітних прак-

7 Для прикладу можна глянути на звіти з агітаційних заходів

тично не було (хоча студентів було вдосталь). Зате за хорошої

АСТ-Харків (АСТ 2014b) чи «Профспілкового сектору» (Свобод-

самовіддачі активу і належної внутрішньої координації «авто-

ные профсоюзы Днепропетровска 2014). Там ми бачимо наго-

номи» — по суті, як афініті-група — могли регулярно виділяти

лоси на розвалі соціальної сфери й необхідності підвищення

необхідний актив.

зарплати, антиавторитарні вимоги.

Спільне (2015, № 9)

129

Фото 5. Активістки і активісти АСТ-Харків та місцевого Євромайдану на агітаційному рейді спальними районами міста За схожою схемою розгорталася і пізніша активність «Боротьби» на Антимайдані в Харкові. Короткий період сум’яття під час антикомуністичної істерії після перемоги Майдану, швидка реорганізація в Харкові і створення за допомогою зібраного там активу чи не найпотужнішої лівої ініціативи за весь протестний період від початку Майдану: «После того как С14 в количестве 50 рыл пришли в наш офис, забрали оттуда некоторое имущество и розгромили его, мы решили, что нам больше нечего делать в Киеве. И поехали на Восток, где проходили митинги на защиту памятников Ленину. Сначала в Донецк, но там как-то всё мутно было. […] Потому спустя уже неделю мы были на Антимайдане в Харькове, где перехватили инициативу у местных политиканов». Звісно, певним фактором успіху тут стало загалом більше толерування лівих символів на Антимайдані, як і відсутність у нього єдиного центру (на відміну від Києва, де опозиція контролювала протест Майдану). Однак важливу роль у цій участі так само відіграли вивільнені харизматичні активісти, що практично безвідривно брали участь у протестних подіях. Та й вимоги «боротьбістів» на харківському Антимайдані вирізнялися не ліворадикальністю, а тією самою підлаштованістю під публіку: «Первое — это равномерное распределение на социальные статьи бюджета. То есть так называемая экономическая автономия регионов, чтобы деньги шли не через госбюджет на соцрасходы по остаточному принципу, а напрямую.

130

[…] Но основное требование — это самоуправление. Наша федерализация — это самоуправление. Сюда же идёт отзыв депутатов, культурное самоопределение с русским языком. Ещё мы выступаем против приватизации, милитаризации и за национализацию стратегических предприятий. Ну и против урезания социальной сферы […]. Также в этих протестах важную роль играет советское прошлое. Им мы показываем людям, что нужно опираться только на свои силы, а не искать лёгких решений». Справедливо, однак, було би зазначити, що, на відміну від лівих на Майдані, з вимогами «Боротьби» — через її визначне місце на харківському Майдані — таки рахувалися. Це була не проста одинична роздача листівок чи організація агітаційної групки, а цілеспрямована й регулярна пропаганда лівих меседжів зі сцени. Зрештою, низка прогресивних вимог — як-от заборона експлуатації чужої праці чи пріоритет колективних форм власності — увійшли в декларацію дітища місцевого Антимайдану Харківської народної республіки (Вести 2014). Разом з тим відзначимо, що успішніше проникнення «Боротьби» у співпрацю з іншими (зокрема, шовіністичними) організаторами харківського Антимайдану доклалося до того, що взаємодія між ними стала тіснішою, — а отже, й ще більш суперечливою, — ніж у майданівських аналогах. Тож бачимо, що умови участі лівих у регіональних Майданах і Антимайданах (принаймні в Харкові) не сильно відрізнялися. В кожному випадку їм

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Фото 6. Масовий першотравневий марш «Боротьби» в Харкові разом з іншими «старими лівими» з Антимайдану

доводилося йти з домінуючими там правими силами на компроміси, більш вигідні для їхніх опонентів. Отже, вся ця гра з невдачами й успіхами, по суті, проходила на чужому полі. Однак чи вдалося лівим винести щось із неї? Це ми і спробуємо з’ясувати далі. Результати Можна багато в чому критикувати лівих учасників Майдану чи Антимайдану. Але одне з їхніх досягнень не забереш: вони відшукали для себе можливість і далі займатися активізмом у непростих умовах. Звісно, всі активістські звершення піку минулого року нікуди не зникли. Напрацьовані зв’язки з колективами, вироблені тактики боротьби, отримані контакти ЗМІ — все це ніби залишалося, але виявилося цілковитим непотребом. Коли акценти зосередилися навколо головних цілей — усунути «Сім’ю» чи «хунту», — все інше набуло другорядного значення. Прикметно, що мої ліві співрозмовники, в яких я брав інтерв’ю, ніколи прямо не посилалися на цей факт. Натомість, коли заходило про інші, до- чи післямайданівські форми діяльності, вони казали щось типу «ну, ти знаєш же…», посилаючись на неактуальність тих чи інших тем у сучасних умовах. І це було зрозуміло: альтернативою вибору між Майданом і Антимайданом (а часто тільки одному з них) був би повністю

Спільне (2015, № 9)

бездіяльний марґінес. Звісно, і такий варіант за даних умов не виглядав би в принципі чимось жахливим, якби пропонував для орієнтованих на дію активістів еквівалентну заміну. Натомість «хитра ідеологія бездіяльності», як її охарактеризував один з активістів, була заснована на доволі суперечливому вивищенні одних лише в’їдливих рефлексивних практик. І це в той час, коли багато лівих ініціатив на Майдані чи Антимайдані вже робили інфраструктурний стрибок. Так, головні здобутки лівих полягали в організаційних інфраструктурах. Досвід для активу, фінанси і реманент з пожертвувань, соціальні зв’язки з громадськими і ліберальними активістами та відомість серед ЗМІ — саме по цих пунктах у кожної з описаних лівих груп на Майдані відбувся значний прорив, що вивів їх на новий рівень. Так, у Житомирі зовсім безформна тусовка місцевих інтелектуалів і субкультурників під час Майдану оформилася в злагоджену організаційно групу. Достатньо маргінальна група АСТ-Харків стала помітною і шанованою серед ліберальної громадськості міста, а також забезпечила себе немалими ресурсами. Врешті, «Автомний опір», уже до того доволі активний у соціально-економічному плані (згадаймо протести «Захисту праці» у Львові) і з непоганою оргінфраструктурою (соціальний центр, тренажерний зал, відвідувані вебресурси), вийшов на новий рівень локальної та навіть

131

Фото 7. Активністи АО на контрольованому ними поверсі у захопленій ЛОДА

загальноукраїнської боротьби. Його активісти, спритно орудуючи «народницькою» риторикою, зуміли провести під час Майдану щонайменше десять протестних акцій у Львові: серед них — така резонансна подія, як окупація Львівської ОДА, або успішна антизабудовна кампанія (під час Майдану!). Як результат, практично тотальна відомість у Львові, неодноразове потрапляння до національних ЗМІ, нові антисвободівські союзники серед громадських активістів і розширення в інші регіони. Те саме стосується й Антимайдану. Динаміка «Боротьби» в Харкові взагалі чимось нагадувала АО у Львові. Теж флагман минулорічних лівих протестів з хорошою організаційною інфраструктурою, вона зосередила всі свої зусилля на поточному протестному збуренні. Та в розрізненому Антимайдані Харкова, на відміну від підсвободівського Львова, з нею рахувалися значно більше: «Да пока мы не приехали со своей аппаратурой в Харьков, у них даже колонок на митингах не было!» Безумовно, це доклалося і до значніших результатів. «Нас десь двісті осіб активу», — таку оцінку давали вони самі, можливо, трохи перебільшуючи. Але потрібно визнати, що ті резонансні тисячні демонстрації, які вони збирали ледь не щодня в піковий період Антимайдану, чи ті сотні прихильників, яких вони так чи інакше здобули під час роботи в Харкові, демонструють нам дещо інші

132

масштаби, порівняно навіть із найуспішнішою лівою участю в Майдані. Звісно, були і приклади невдалих спроб участі. Наприклад, в Одесі. Активний там у 2013 році «Захист праці» під кінець того ж року напіврозпався, так і не зумівши організувати трудящих на підприємствах у якісь постійні первинки та навіть не згуртувавши навколо себе достатньо соціально-критичного активу (як у Львові). Характерний же для української лівиці розкол по питанню Майдану/Антимайдану про йшовся просто по залишках колишньої одеської «лівої єдності». В результаті, ніякого інфраструктурного стрибка так і не відбулося, а все залишилося на рівні стихійної участі8. Та головною проблемою можна назвати не так організацію результативної участі, як подальше збереження цього результату. Показовим у цьому контексті є приклад кременчуцької групи анархістів, бойових активістів з Майдану, які після його тріумфу разом з іншими земляками поїхали до себе додому «наводити порядок». Там їм вдалося провести успішну 8 До честі одеських лівих, у них (чи не єдиних) була спроба започаткувати взимку свою альтернативну протестну кампанію — «За третю силу!», але, не будучи прив’язаною ні до яких медіарезонансів, як це було з Майданом чи Антимайданом, вона швидко провалилася.

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

кампанію проти гірничозбагачувального комбінату, що забруднював довкілля, а також низку дрібніших протестів (наприклад, проти браконьєрів). Але всі ці здобутки народницького руху потроху підминав під себе місцевий «Правий сектор». Звісно, місцеві анархісти намагалися йому протистояти, але в них просто не вистачало ані ресурсів, ані кваліфікації: «Ми не агітатори. Розумієш, ми на них [на «Правий сектор» – ред.] лили чорнуху, а самі не могли нічого путнього запропонувати. Зараз же казати, що ми за пряме народовладдя, пряму демократію, — це популізм, зараз усі про це кажуть: і "Правий Сектор", і БЮТ, і Порошенко, і "регіонали"». Якщо не кажеш конкретних механізмів. А цього ми не знали, ми не юристи, не спеціалісти…» У результаті про них почали розпускати чутки як про «шавок», «підарів», «чеченців», а незабаром і виставили геть із руху. Зі схожими проблемами відтоку результатів стикнулися й інші ліві групи. Зокрема, «Автономний опір» на хвилі Майдану провів у Львові ще цілу серію протестних акцій із працівниками ринків і поліклінік та громадськими активістами, ініціював свою сотню самооборони та рух за територіальну громаду міста. Деякі з них досягли локальних перемог, але в цілому не дали практично нічого самим «автономам». «Ми десь там, де і були», — відповіла мені активістка АО на питання про їхні здобутки через три місяці після Майдану. Те саме можна спостерігати і в Харкові, де на фоні яскравих результатів анархістів на Майдані чи боротьбистів на Антимайдані динаміка поточної лівої активності виглядає доволі тьмяно. Особливо ж загрозливими виглядають репресивні дії влади проти найактивніших представників АО (АО 2014) і «Боротьби» (Объединение «Боротьба» 2014)9. «Боротьбисти» через активне переслідування їхніх активістів під приводом сепаратизму були взагалі змушені згортати свою діяльність в Україні, тож їхнє бачення своїх найближчих перспектив не надто веселкове: «Главное, чтобы нас всех сейчас не попересажали». Усе це підводить нас до важливого висновку. Участь лівих у Майдані та Антимайдані не була простим здобуванням переваг із тією чи іншою успішністю. Це була гра на випередження. І хоч деякі з них демонстрували в ній непогані результати, у підсумку всіх усе одно обіграли. Обіграли опоненти з правого табору. Вони одразу мали величезну фору у вигляді націоналістичних ухилів Майдану чи Антимайдану, якою і скористалися. Ліві ж тим часом у кращому

разі перетворилися на регіональних опозиціонерів, не більше. І зараз терплять закономірний тиск. Перспективи Та все це ще не означає, що всі витрачені зусилля були марними, а подальша ліва політична дія неможлива. Прикметним є випадок Житомира. Там щойно оформлена група місцевих анархістів зіштовхнулася при проведенні свого першотравневого маршу з активним опором «Маршу патріотів». Однак цей опір таки вдалося подолати, заручившись підтримкою поміркованих сил Майдану, — а для цього анархістам довелося взяти пару державних прапорів і зробити додатковий акцент проти російського імперіалізму10. Щось схоже спостерігаємо й у Львові. Тут «Свобода» через свої медіа намагається активно дискредитувати «Автономний опір», конспірологічно звинувачуючи його у зв’язках із Медведчуком, Росією тощо. Тиск неабиякий — до того ж у хід пішли вже згадані репресії від підсвободівського держапарату міста. Але зламати опозицію «автономів» їм ніяк не вдається: за АО заступаються місцеві громадські активісти, які переконані у їхній чесності й патріотичності і, навпаки, в корумпованості «Свободи». Таким чином, правильно розставивши акценти й де-не-де поступившись до вимушеного показового патріотизму, «нові ліві» цілком можуть вбивати клин поміж крайньо правими та лібералами. І цим рятувати себе із ситуацій, здавалось би, майже неминучої політичної смерті. Та, звісно, такий прийом — це лише «рятівна соломинка», не більше. Для реального поступу лівиці необхідно спиратися на власні зусилля. Як засвідчив цей огляд лівих у регіонах, така мета цілком реальна: достатньо лише потрапити в сприятливе середовище низової протестної мобілізації типу (Анти)Майданів11. Однак у цьому ж огляді ми також побачили, що участь лівих у таких середовищах була слабко стратегічно та навіть тактично продуманою. Тверезий розрахунок був підмінений «народницькою» мотивацією відповідно до орієнтації на фетиш атрибутики чи самоорганізації. Все це призводило до того, що ліві активісти скоріше наштовхувалися на несподіваний успіх і навіть не дуже й то встигали його осмислювати, коли він уже йшов геть. Що ще гірше, через постійну 10 З детальнішим описом інциденту можна ознайомитися в Сала-

9 Уже під час завершення цієї статті хвиля репресій докотилася

манюк 2014.

й до АСТ-Харків (АСТ 2014a). Сквот, який вони облаштували в

11 Спроба власноруч ініціювати низову протестну мобілізацію,

Харкові для переселенців із Донбасу, почали атакувати крайньо

звичайно, привабливіша. Але, як показує досвід Одеси, наразі

праві та пресувати міліція.

це навряд чи під силу «новим лівим».

Спільне (2015, № 9)

133

Фото 8. Житомирські анархісти на першотравневому марші

необхідність виглядати «своїми» перед патріотично налаштованою публікою ліві «народники» з різних таборів ущент розсварилися між собою. І все це відбувається на тлі колосального розвою правої гегемонії. Одним словом, ситуація, що склалася для лівиці, є вкрай незадовільною та потребує якоїсь оперативної реакції. І тут би лівим, як ніколи, знадобився кардинально інший підхід, підхід до активізму як до експерименту. Іншими словами, кожна політична дія потребує постановки гіпотези, яку в ході рефлексії над результатами дії можна перевірити, тобто взяти на озброєння чи відкинути проведений тип дії з огляду на її ефективність в експериментальних умовах. Саме на таких цеглинах потроху може вибудовуватися плідна тактика і стратегія лівих. Адже витворення нових «об’єднаних лівих» чи плекання соціально-економічних флагманів протесту — це все добре. Але тільки коли є чітке, вивірене розуміння, як і для чого. А його зараз якраз нема, чи є в тому-таки старому фетишизмі атрибутики, самоорганізації чи інших внутрішньогрупових «фішок». Тож усі благі ініціативи зі створення нових лівих політичних суб’єктів у кращому випадку ризикують перетворитися на шукачів у пітьмі, а в гіршому — на сумнозвісне товариство «лебедя, щуки і рака». З іншого боку, пориваючи з «народництвом» та фетишами, хотілося б застерегти

134

й від полярної позиції — відмови від активізму на користь повної самовіддачі переосмисленню. Такого роду «рефлексій» серед лівих завжди вдосталь — і пасивні скептики Майдану цьому яскраве підтвердження. От тільки відчужені від безпосереднього емпіричного поля медіаобразами тих чи інших підбірок вони зазвичай ґрунтують свої тлумачення на спекулятивних судженнях над обмеженим набором фактів. Окрім того, без суміщення з практичними діями в політичній площині ці «рефлексії» самі перетворюються на невеличкі політичні практики. Тільки набагато химерніші, оскільки ні на що, крім чергових словесних баталій в інтернеті, вивести не можуть. Натомість хай невеликі, але адекватні дослідницькі групи активістів, орієнтованих на практичну реалізацію своїх пошуків, могли би внести чимале пожвавлення у це «ліве болото» короткозорих практиків і самозациклених скептиків. Вони (ці групи) могли б почати закладати фундамент потужного лівого руху в Україні. Для цього їм не були б потрібні якісь значні ресурси. Попервах достатньо ходити та спостерігати. Куди? Насамперед на ліві акції, але, за змогою, також на інші цікаві соціально-орієнтовані заходи. І робити зі всього цього аналітичні висновки. Стати таким дослідником зовсім не складно. Для цього не потрібно отримувати дипломи чи вступати до якихось організацій. Потрібно просто виважено, поза звичними

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

шаблонами та фетишами поставитись до власного активізму. Задуматись, чому чергова акція пройшла маргінально, а цільова аудиторія (якщо вона взагалі була) так і не зрозуміла наші ідеї. Та й взагалі — що це за ідеї такі. І от — уже маємо дослідження, яке залишається лише аргументовано обговорити та

порівняти іншими тематичними відомостями в колі таких же дослідників. Тільки таким чином, коли активізм лівиці перетвориться із наслідування шаблонів на постійний експеримент, її перспективи перестануть бути темними манівцями, а стануть яскраво освітленими дорогами.

Посилання: Автономна спілка трудящих (АСТ), 2014а. Неонацисти та міліція атакували харківський соціально-культурний центр «Автономія». Доступ 25.09.14 за адресою: http://avtonomia.net/2014/09/01/neonatsisti-tamilitsiya-atakuvali-harkivskij-sotsialno-kulturnij-tsentravtonomiya/. Автономна спілка трудящих (АСТ), 2014b. Продовження агітаційної кампанії [харківський Майдан]. Доступ 25.09.14 за адресою: http://avtonomia.net/2014/01/31/ prodovzhennya-agitatsijnoyi-kompaniyi-harkivs-kijmajdan-2/. Автономний опір (АО), 2014. Проти «Автономного опору» готують масштабні репресії. Доступ 25.09.14 за адресою: http://opir.info/2014/07/01/protiavtonomnogo-oporu-gotuyut-masshtabni-represiyi/. Вести, 2014. Харьковская народная рада призвала олигархов делиться с народом. Доступ 25.09.14 по адресу: http://

Спільне (2015, № 9)

vesti.ua/harkov/46337-harkovskaja-narodnaja-radaprizvala-oligarhov-delitsja-s-narodom. Объединение «Боротьба», 2014. Репрессии в тени перемирия. Доступ 25.09.14 по адресу: http://vk.com/ borba_ukraine?w=wall-71935519_1203. Саламанюк, Т., 2014. “Політичне постання лівиці в Житомирі: від Майдану до Першотравня”. В: Спільне. Доступ 25.09.14 за адресою: http://commons.com.ua/politichnepostannya-livitsi-v-zhitomiri/. Свободные профсоюзы Днепропетровска, 2014. Майдан — прямая демократия. Доступ 25.09.14 за адресою: http://union-free.ucoz.org/news/majdan_prjamaja_ demokratija/2014-01-05-145. Функция Вейерштрасса, 2014. Червоний прапор на Майдані. Доступ 25.09.14 за адресою: http://functionw.com/redon-maidan-kharkiv/.

135

Студентська асамблея: десяток маленьких революцій Ніна Ходорівська

Ніна Ходорівська— журналістка, дослідниця мистецтва (для) соціальних перетворень; khna89@gmail.com

Ця стаття Ніни Ходорівської, а також наступна від Михайла Слуквіна утворюють тематичний блок із розгляду різних аспектів студентського майданівського руху та участі в ньому лівих. Тож, для комплексного ознайомлення з даною тематикою рекомендуємо прочитати їх обидві. ФAКТАЖ Могилянський лівацький страйк — прообраз Студасамблеї Прообразом, зародком Студентської асамблеї був страйк у Києво-Могилянській академії — точніше, спроба його зробити. Страйки в Могилянці були два. Перший стався на початку грудня і був фактично ініційований згори, тобто адміністрацією університету, тому мав показовий характер і скінчився за кілька днів. Наступного разу намагання провести страйк почалися 16 січня і виходили з боку студентів та, передусім, недавніх випускників академії. Ці ініціатори здебільшого мали ліві погляди. Хоч вони й не говорили відкрито про класову боротьбу та ліву перспективу осмислення революції, але воліли брати участь у загальному протестному русі, просуваючи саме свої погляди — нехай для початку й не зовсім відкрито.

136

Також складалося враження, що лівацькому активу Могилянки хотілося завдяки загальному сплеску політичної цікавості притягнути більше людей до на той момент нечисленного лівого руху як у цьому університеті, так і взагалі. До цього страйкового руху я і приєдналася 19 січня — а вже 20 січня, в понеділок, студенти КиєвоМогилянської академії в кількості близько п’ятдесяти осіб окупували сходи Першого, адміністративного корпусу — важливого вузла, крізь який постійно ходять студенти різних спеціальностей та працівники університету. На сходах були розклеєні плакати, телефони координаторів робочих груп — тобто вказівки, до кого долучатися, якщо хочете чи то плакати малювати, чи то людей агітувати, чи то принести щось корисне. Були розклеєні та розкладені як роздатковий матеріал покрокові інструкції з організації окупації приміщення, з горизонтального, безлідерного самоврядування за допомогою афініті-груп, а також FAQ

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

про те, що таке страйк і навіщо він. Інструкції були розроблені анархістськими групами й перекладені українською саме для цієї окупації. У будь-якому разі імпульс до цього протесту виходив не від студентів самих по собі, а від випускників. І в процесі планування окупації сходів увечері напередодні, і всі наступні кілька днів присутність випускників, зокрема Богдана Білецького, була потужною і визначальною. Богдан мав достатньо аргументів, щоб без упину відбивати атаки противників страйку й окупації. Безумовно, його активно підтримували ще кілька випускників — серед них і я. Серед студентів же здебільшого панував острах, а також незнання репертуару протесту та брак мінімальної політичної свідомості, яка б мотивувала їх про цей репертуар дізнаватися. Хай там як, сходи окупували. Протягом дня справді багато студентів дізналися про намагання розпочати страйк, і на вечірню асамблею зібралися більш ніж сто людей (під час обговорення напередодні ввечері актив ледве сягав тридцяти учасників). Увагу до протесту привернули: • наявність власне людей з протестною атрибутикою в корпусі університету, а також наявність місця, де можна перебувати, розпитувати, долучатися прямо тут і зараз, коли ти зацікавилася; • залучення активних людей з різних спеціальностей з метою охопити страйком усі кафедри університету; ці люди за особистою базою контактів інформували потенційних учасників зі своїх груп та спеціальностей про окуповані сходи та асамблею ввечері. На зборах наступного вечора було вирішено залишитися в одній з аудиторій корпусу на ніч. Учасників мотивували два фактори: по-перше, у разі розгону Майдану (на Грушевського тоді загострювалося силове протистояння) в університеті будуть люди, які зможуть відчинити двері та надати першу допомогу; по-друге, треба закріпити за собою зачинене приміщення — одну з аудиторій університету — і там постійно займатись організаційною та координаційною діяльністю для студентського страйку. Щоправда, за час вагань, чи варто захоплювати аудиторію, і суперечок з адміністрацією студенти так потомилися, що на якісне обговорення та планування ні в кого вже не вистачало сил, тому здебільшого жартували, а потім поснули на партах. Страйк не набув загальноуніверситетського масштабу. Багато хто зі студентів і без страйку знаходив час на те, щоб «щось робити» на Майдані. Майдан був їхньої окупацією. Університет вони не сприймали як підприємство і тому не вважали, що призупинення його функціонування якось вплине на стан справ у

Спільне (2015, № 9)

суспільстві. Таку саму позицію займало, власне, керівництво університету: Могилянка не має страйкувати, адже це тільки спричинить закриття і без того «неугодного» вишу, але студенти можуть брати участь у протестах у позанавчальний час — ніхто їх за це не каратиме. На вченій раді, яка відбулася через кілька днів після низової спроби розпочати страйк, було вирішено заборонити випускникам Назарію Совсуну та Богдану Білецькому заходити на територію університету та перевести роботу академії в дистанційний режим, тобто закрити фактично всі приміщення. Зрозуміло, що за таких умов страйку в Могилянці вже бути не могло. Охочі й далі протестувати у складі оформленого студентського руху з власною політичною позицією, а не просто «щось робити» на Майдані, зібралися після цієї вченої ради у приміщенні дружнього видавництва й обговорювали потреби та перспективи руху. Серед присутніх тоді було багато представниць руху «Відсіч». Крім акцій протесту, йшлося також про потенційні приміщення для координаційного центру студентського страйку. Страйк переїжджає і припиняє бути страйком. Студентський центр в «Українському домі» Після цієї зустрічі я написала в різні майданівські групи на «Фейсбуці» з питанням, чи ніхто не хоче надати приміщення для студентського координаційного центру, і в одній із груп порадили піти в «Український дім»: його ж бо якраз захопили за день до того. Я відписала про це на розсилку, і Богдан поїхав перевіряти, який стан справ у колишньому музеї Леніна. Там йому сказали, що під студентський центр можуть надати територію на другому поверсі. Одразу виникла необхідність на цій території облаштовуватися. Тому почали обдзвонювати людей, які могли би прийти, заночувати, застовбити місце, прибрати там, налагодити потік ресурсів. Обдзвонювали людей за контактами з могилянського страйку та знайомих активістів і протестних художників. Приміщення вдалося відстояти, на вечір наступного дня зібралася величезна асамблея: все виглядало так, ніби студентський центр потрібен великій кількості людей, і під нього виділили місце на першому поверсі, де потік людей був більший, а особливий пропуск – не потрібний. Але до того, як студентський центр переїхав на перший поверх «Українського дому» і назвався на перших же зборах, що відбулися на новому місці, Студентською асамблеєю, — в ніч, коли перші активісти тільки заїхали в окуповану будівлю, — ми допомогли Першій сотні прибрати в складському приміщенні, яке їм відвели для розквартирування. Таким

137

чином ми заприятелювали з однією з активних сотень Самооборони, яка ще й займалася «внутрішньою безпекою будівлі». • Асамблея як організаційна схема СА вирішили назвати саме асамблеєю, а не центром, щоб підкреслити характер ініціативи: всі рішення приймає не якийсь центр, лідер чи лідери, а загальні збори, які відбуваються на території ініціативи щоденно в той самий час. Ці збори називаються асамблеєю, бо мають низку характеристик: • Будь-хто може долучитися до зборів. • Голос кожного має таку саму вагу, як і голос всіх інших. • Будь-хто з присутніх на асамблеї може запропонувати ідею, яку б він хотіла втілити. • Рішення приймаються консенсусом, тобто, якщо хтось один проти прийняття рішення — цю людину треба переконати, а якщо не виходить знайти аргументів, щоб її переконати, — рішення не може бути прийняте і виконане. • Для доопрацювання рішення може бути створена робоча група, яка представить проект рішення, проти якого не буде блокувань. Це шлях для того рішення, яке хтось заблокував. • Також робочі групи слід створювати для втілення у реальність будь-якого рішення асамблеї. Скажімо, є пропозиція або зробити певну акцію, або започаткувати кіноклуб, або видавати газету. Ніхто в асамблеї не проти того, щоб така діяльність здійснювалася від імені ініціативи, а також не проти того, щоб ресурси асамблеї (зібрані пожертви, контакти активістів та партнерів, технічне обладнання, надане асамблеї в користування, територія, яку утримує асамблея тощо) були надані для реалізації рішення. Але всі учасники асамблеї не можуть і не зобов’язані докладати сил до реалізації саме цього рішення. Не можуть, бо така величезна група буде неповороткою в практичній активності. Не зобов’язані, бо кожен може займатися тільки тими проектами, які їй чи йому до душі. Тому після прийняття рішення ініціатори чи ініціаторки запрошують усіх, хто зацікавився проектом, взяти участь у робочій групі з його реалізації. Телефон координатора групи має бути тут-таки записаний на дошці оголошень в СА та в протокол, який публікується в інтернеті в загальному доступі для всіх учасників асамблеї. Надалі група займається реалізацією проекту і за потреби контактує з групою із забезпечення медіапідтримки, з групою технічної підтримки тощо. На наступних асамблеях робочі

138

•

групи повідомляють, чим вони займаються, на якій стадії проект, що треба від усіх учасників асамблеї наразі. Щоб під час асамблеї учасники не перескакували на наступне питання, перш ніж приймуть рішення по попередньому, за 10 хвилин до початку зборів треба зібрати від усіх охочих питання до порядку денного. Під час асамблеї модератор відсікає всі репліки, які не стосуються того питання порядку денного, яке розглядається. Якщо в ході обговорення з’являється необхідність створити ще питання в порядку денному — його створюють. Час, який можна витратити на обговорення кожного питання, також визначається перед початком обговорення. Перед початком асамблеї присутні домовляються, хто буде модератором, протоколістом та таймкіпером. Модератор має стежити за тим, хто за ким підняв руку, і надавати всім по черзі можливість висловитися, а також стежити, щоб обговорення не перестрибувало з питання на питання. Протоколіст має записувати рішення і координати відповідальних у протокол. Таймкіпер має стежити, щоб час на обговорення кожного питання не затягували. Поміж зборами існування асамблеї триває в електронному режимі. Щоб зробити це можливим, усім, хто приходить на збори, пропонують підписатися на гуглгрупу асамблеї. Кожна робоча група створює там тему, через яку можна координувати роботу групи онлайн двадцять чотири години на добу. Протоколи всіх засідань також обов’язково відправляють у цю гуглгрупу.

Діяльність Студентської асамблеї За час існування СА в «Українському домі» функціонували такі робочі групи: Кіноклуб. Група займалася підбором фільмів, створенням та розповсюдженням афіш, проведенням кінопоказів та обговорень з усіма охочими за принципом відкритого мікрофона. Люди, що прийшли погрітися з барикад, а в Київ приїхали часом із віддалених сіл, дивилися революційне кіно — наприклад, фільми «За Маркса» чи «Захоплення», — а потім мали можливість сказати все, що вони думають про фільм і про ситуацію в країні, в мікрофон так, що почує весь «Український дім». Ця активність виглядала, безумовно, інноваційно, але виміряти її ефективність для підвищення кількості класово свідомих індивідів важко, адже облік відвідувачів ніхто не вів. На безпосередні акції учасників вечірніх кінопереглядів підбити не вдалося — та ніхто й не намагався.

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Відчувалося, що під час обговорень, які тривали після кіно, це було недоречно: люди воліли самі висловитися, і все, що могли зробити ведучі від СА, — ставити каверзні питання після висловлювань про національний анархізм і подібне. Втім, саме каверзні питання, а не інтерпретації психоаналітика змушують пацієнта усвідомити свої проблеми. Саме каверзні питання режисера змушують актора відчути те, що треба зіграти, продумати деталі, а не просто зобразити подобу. Зокрема, після кількох вечірніх обговорень один постійний їхній учасник Геннадій з-під Львова піді йшов до стола СА побалакати і в розмові згадав, що збирається, коли повернеться з київських барикад, реформувати сільський клуб і робити там центр для кінопоказів і обговорень громадських проблем. Щоправда, чи будуть там показувати кіно «За Маркса!», чи якесь інше — це вгадати наперед не вдасться. Медіагрупа. Інформувала про досягнення та потреби СА щовечора, а також оперативно після акцій. Відповідала за спілкування з пресою та всіма зацікавленими. Група з технічного забезпечення. Відповідала за технічні засоби, що їх різні постійно діючі ініціативи надавали в користування «Українському дому» або конкретно під відповідальність СА. Ця група зберігала і щодня встановлювала техніку для Відкритого університету Майдану, для кінопоказів, для телемостів, для показів новин, для мистецьких подій. Наявність такої групи забезпечила створення позитивного іміджу в очах комендатури та інших ініціатив «Українського дому». Школа протесту. Група, що організовувала зустрічі з особистостями, які могли навчити у певний спосіб захищати свої права й організовуватися. Була організована зустріч із Михайлом Волинцем, лекція про те, як поводитись у разі затримання міліцією, лекція Захара Поповича про негативні наслідки олігархізації економіки, презентація сьомого випуску «Спільного» під назвою «Другий світ», щоденні лекції з самоорганізації та створення територіальних громад Рими Білоцерківської та Олександра Супрунюка. Групи під окремі акції. Окупація Міністерства освіти та науки — неочікуваний поворот Багато уваги у спілкуванні зі студентами, які, проходячи повз територію СА, зупинялися і хотіли долучитися, а також зі студентськими організаціями, які вже існували, приділялося мобілізації на студентський страйк. Найактивніші учасники СА вважали, що страйк необхідний як економічна альтернатива насильницькому протестові, а загальнонаціональний

Спільне (2015, № 9)

страйк можуть розпочати студенти: як просто власним прикладом, так і вивільнюючи людей (студентів), які могли б організовувати загальнонаціональний страйк і масштабні акції протесту. На мою думку, брак політичної підготовки у широких мас населення, брак політичної позиції, спів звучної «страйкарям», зробив цей задум апріорі нереалізовуваним. Утім, місяць існування Студентської асамблеї допоміг реалізувати інші зміни. Зокрема, крім страйку впродовж усього існування ініціативи, її учасники постійно обговорювали між собою та з різними афілійованими групами можливість окупації чи то Червоного корпусу Київського національного університету, чи то адміністративного корпусу Національного педагогічного університету. Червоний корпус вважався знаковим для всіх студентів і виклада чів країни, але серед активістів не було майже нікого, хто би там навчався, тому важко було як продумати окупацію технічно, так і заручитися підтримкою маси людей — адже у разі такої окупації вийшло б, що адміністративну будівлю окупували не студенти, а якісь чужі люди. Водночас висувався аргумент, що необхідно окупувати цю знакову будівлю і пояснювати: ми не окупуємо її, а звільняємо від тих, кому вона не належить. Тут має бути самоуправна академічна спільнота, а не офіс бізнесу з продажу «мажорам» юридичних дипломів. Втім, ідея окупувати корпус НПУ мала ширшу підтримку, адже в Студентській асамблеї було багато активістів саме з університету імені Драгоманова. До того ж технічно простіше було захопити саме те приміщення, адже там не було ані камер спостереження, ані великої кількості охорони. Ідея захопити саме Міністерство освіти та науки проскакувала лишень зрідка і швидше у якості жарту. Всім було ясно, що це було би дуже добре і допомогло б натиснути в саме серце системи, але надто вже недосяжно. Хай там як, саме така окупація сталася через місяць існування СА. 21 лютого колона студентів (організована здебільшого активістами страйккому НПУ, а не СА) рушила до МОН із вимогами засудити репресії проти протестувальників та студентських активістів, а також звільнити міністра Табачника та його заступника Сулиму. Напередодні представник страйккому НПУ телефонував до активістів СА, знаючи, що ті збирають мілітаризований загін, і пропонував взяти участь у протестній ході в якості «студентської самооборони» — захищати інших протестувальників від «тітушок». Коли ж протестувальники прийшли під МОН, учасники СА в камуфляжі і балаклавах справили враження на працівників міністерства, і студентам було дозволено чекати на міністра, якого не виявилося на робочому місці, всередині будівлі.

139

У результаті студенти та інші зацікавлені в боротьбі за оновлення освітньої галузі перебували в МОН тиждень. З ними було погоджено кандидатуру нового міністра, а з цим кандидатом, у свою чергу, — «Дорожню карту» змін у галузі освіти, з огляду на яку він мав би здійснювати відтоді свою діяльність. Серед вимог «Дорожньої карти» — сприяння прийняттю нового Закону про вищу освіту в більш інноваційному варіанті, ніж той, що можливо було проштовхнути за попередньої більшості в парламенті, а також введення щоденної онлайн-публікації бухгалтерської звітності всього міністерства у рамках всесвітньої програми Raw Data Now!. Із повним списком вимог можна ознайомитись, наприклад, на сторінці СА в мережі Facebook. Весь час перебування в МОН асамблея продовжувала функціонувати у своєму форматі. Тобто більшість ліберальних студентів дуже швидко обурилися промовами а-ля період застою і зраділи, коли під сценою з’явився модератор-таймкіпер, який надав можливість висловитися всім охочим. Було створено такі робочі групи: перемовники з потенційними міністрами; самооборона; група, що пише довгий список вимог для майбутнього міністра; група, що збирає пропозиції з реформування шкільної освіти; група, яка займається проблемами науковців; група, яка налагоджує шляхи проведення аудиту документів, що залишились у міністерстві від попереднього міністра. Ці групи діяли впродовж дня і звітували на вечірніх асамблеях. Щоправда, через велику кількість людей на асамблеях і часту необхідність обирати персоналії, які будуть когось представляти, система прийняття рішень у МОН була змішана: використовувався і консенсус, і голосування. 1 березня, після того як представники офіційної студентської самоорганізації були задоволені персоналією нового міністра, а представники лівих студентів — повним погодженням «Дорожньої карти» із новим головою відомства, МОН знову повністю окупували чиновники. СА виділяється на тлі інших революційних ініціатив: на противагу всім новоствореним інституціям та ініціативним групам, які розвивалися з майданівських протестів уже навесні, СА припинила своє існування. Вона — та майданівська група, яка не розвинулася на постмайданівському етапі. При цьому виконання деяких вимог «Дорожньої карти» проконтролювали ті окремі активісти, які ці вимоги вводили. Але моніторинг діяльності міністерства централізовано на сьогодні не відбувається. Не можна сказати, втім, що карту зовсім не виконують чи що контролю над її виконанням зовсім нема — адже, як я вже написала, окремі активісти й далі цікавляться

140

діяльністю Міністерства і моніторять ті зміни, які їм здаються важливими. Багато найактивніших учасників СА навесні зайнялися пошуком роботи і зараз зайняті чи поїхали з Києва. РЕФЛЕКСІЯ Далі викладаю радше не науковий аналіз існування СА, а свою рефлексію щодо досвіду участі в ініціативі. Покладаюся на інтуїцію, яка мала б непомітно для мене вичленувати з тисяч думок, продуманих за час протесту, ті, що перегукуються з раніше читаною теоретичною літературою. Чому СА припинила існувати СА, на мою думку, припинила своє існування тому, що була доречна за тих умов, за яких виникла, і не є доречною сьогодні. Вона виникла зі спроби страйку, який би вивільнив студентський ресурс для організації загальнонаціонального страйку, який був би ненасильницькою альтернативою загальнонаціональному протесту і тиснув би на капіталістів, а не на міліціонерів строкової служби. Сьогодні немає імпульсу для загальнонаціонального страйку, адже деякі капіталісти відсторонені від влади, від власних активів, змушені переховуватися, а деякі роблять популярні кроки і завойовують повагу населення. Також звільняти студентів від пар на канікулах немає потреби. Отже, СА не потрібна. Аналіз асамблеї як організаційної схеми і культури спілкування Один мій друг, який недовго був учасником «Воллстріт», ініціатор «Окупуй Берлін», розповідав: вони досліджують, які проблеми виникають у груп, які приймають рішення консенсусом і як ці групи такі проблеми вирішують. І проблемою, з якою ніхто не знав, що робити, була ієрархія знання. Ту саму проблему я відчувала і в діяльності СА. Безумовно, асамблейний тип управління дозволяє фактично всім висловитися, всім проявити ініціативу, але часто люди не вважають, що вони взагалі можуть проявити ініціативу, що їхні ідеї варті уваги. І тоді виходить, що найбільш освічені і досвідчені говорять більшу частину часу, і саме їхніми проектами займаються більшість учасників, і саме їхні рішення підтримує більшість, і взагалі, ці люди якось ніби підштовхують організацію до існування. Від них починають очікувати якихось рішень, пропозицій, як від начальників. І це ніби і має сенс, бо в цих людей завжди більше аргументів, вони в своїх доказах беруть до уваги більше факторів.

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Тому що вони — дослідники протесту, професійно або від душі. Або хороші оратори та добре відчувають присутніх. І ніби ніхто не ветує їхні пропозиції, їхні рішення — але ж виходить, що в організації, незважаючи на всі застережні клапани, з’являються якісь лідери. А коли в колективі відчутно, хто є лідер, то навіть якщо формально будь-хто і може сперечатися з лідерами і за певних умов ставати на їхнє місце, фактично учасники осмислюють себе очима лідера, хтось соромиться говорити, бо вважає, що лідер думає по-іншому, тощо. З іншого боку, я вважаю, що все ж таки асамблейний тип організації — це швидше підхід до спілкування, аніж власне організаційна схема, що повністю убезпечує від будь-якого тиску та ієрархії. Це формат, який заохочує всіх присутніх ділитися думками і запобігає необґрунтованій та необережній критиці, образам та дискримінації за ознаками іншими, ніж компетенція в певному питанні. СА в широкому політичному контексті Чи працювала СА на органайзинг і політичну просвіту пролетаріату? Дуже віддалено і побічно. Так, були організовані лекції, семінари, але чи то було достатньо систематично і чи присутні, що прийшли з двадцятиградусного морозу, бояться за своє життя і знають, що до їхніх сімей додому вже приходили правоохоронці, могли зосередитись і активно сприймати та запам’ятовувати інформацію — велике питання. А щодо органайзингу, то негативний результат — також результат: діяльність СА показала, що організувати страйк раптово, без підготовленої, добре побудованої мережі сильних первинок, справжніх профспілкових лідерів не вдасться. Для соціальної революції знадобиться довга кропітка робота з людьми в складних виробничих умовах, з людьми, які бояться втратити свою роботу і тому не полишають її — а саме таких більшість. З тими, в кого немає рятівних наметів Майдану, де можна тимчасово пожити, і немає рятівного кола друзів-активістів, у яких можна і вписуватися, і їсти, з тими, хто не вміє красти в супермаркетах. Але що ще важливіше — в цих людей немає політичної грамотності і мало часу на її здобуття. Переваги окупаційного протесту Але тут також важливо згадати, що свідомість є сформованою досвідом і середовищем. Усі конструкції свідомості сформовані ситуацією, наявною в суспільстві. Окупований простір, співжиття в ньому

Спільне (2015, № 9)

створюють іншу ситуацію. Саме окупаційний протест має такі переваги: • Простіше приєднатися. Певний час, весь час на певній території, відомо, куди приходити. Можна просто залишатися на території, знайомитися, поступово підключатися, навіть якщо початково не знав, як долучитися. • Домашня атмосфера створює умови для соціальної мобільності. На окупованій території люди сплять, їдять, і коли хтось приходить, не обов’язково цій людині мати політичну ерудицію, вміння добре говорити або малювати. Можна посидіти, погрітися, поїсти. Зав’язуються балачки, і тоді людина в неформальній обстановці може ставити питання, освоюватися з групою людей, із протестом, будувати якусь політичну позицію. Не обов’язково приходити з уже готовою позицією, з готовим плакатом чи ідеєю. • Певна територія притягує ресурси. Люди проходять повз, щось вкладають матеріального в протест. Гроші використовувалися на Майдані на дрова і їжу, а СА використовувала їх здебільшого на листівки, канцтовари. Також до нас потрапило багато аудіо- та відеотехніки, що дало можливість робити кінопокази та лекції на весь хол. Інші ініціативи на ці гроші також купували засоби захисту та зброю. Хтось, безумовно, і крав. Особистісні перетворення відбувалися в режимі 24/7. Але ці особистісні перетворення не закінчувалися «в душі» кожного протестувальника, вони виливалися у співпрацю та нововведення, які також розроблялися в такому самому безперервному режимі. В результаті люди напрацювали і парамілітарні навички, і навички організації в ради, і навички організації акцій. Постійне співіснування дало можливість повного заглиблення в навчання активізму тисячам людей. Чому варто вважати Майдан революційним? Ліберальний дослідник революцій Пол Берман підмітив у особистій бесіді: Майдан можна буде вважати революцією, якщо після цього стояння на площі народяться якісь нові дрібні соціальні інститути. Можна сказати, що принаймні за критеріями Бермана Майдан був революцією, адже як результат процесу тисяч маленьких перетворень у режимі 24/7 з’явилися багато нових соціальних структур. Люди не залишилися на площі навічно. В кінці лютого і в березні вони зайнялися: • Організацією громадських рад при міністерствах (я знаю людей з такої ради при Державній фіскальній службі, Міністерстві екології та

141

•

142

природних ресурсів, Асамблеї діячів культури, чула про ради при інших міністерствах). Ці ради існували і раніше, але зараз активісти почали активно втручатися у справи міністерств, працювати над отриманням для рад статусу не дорадчих, а ветуючих органів. Розробкою пакетів реформ і акціями для їхнього впровадження (ініціатива «Реанімаційний пакет реформ» та багато профільних ініціатив, які до неї примикають). Власне, роботою на постах у відомствах. У кожному міністерстві, управлінні з’явилися по кілька нових людей після Майдану. Я спілкувалася з кількома такими — з Міністерства освіти і науки, з Міністерства агрополітики та продовольства, Державної фіскальної служби, МВС — і всі вони в подробицях розповідають, як працюють над покращенням роботи інстанції та реформуванням галузі. З подробиць складається враження, що кажуть правду. Під покращенням мається на увазі передусім розслідування та ліквідація розкрадання та тіньової бухгалтерії, відновлення державних підприємств із впровадженням на них інновацій. Створенням локальних рад (знаю про Троєщинську, Голосіївську та Лук’янівську). Ради складаються з районних самооборон та активістів Майдану, які стверджують, що спираються саме на досвід Майдану, і займаються районними проблемами: закриттям неекологічних виробництв, розслідуванням та припиненням незаконних забудов, очищенням парків і стадіонів, поверненням їх у державну власність, де це потрібно. Налагодженням парамілітарної частини «АТО». Не вважаю обговорення цієї воєнної операції темою своєї статті, але відносно того, які нові системи в суспільстві створилися внаслідок Майдану, не можна не згадати парамілітарні успіхи. Коли люди отримали парамілітарний досвід, вони відчули в собі силу чинити спротив навіть тоді, коли це вимагає фізичної чи збройної конфронтації, і навчилися налагоджувати такий спротив. Частина парамілітарних об’єднань перетворилися на рекетирські групи, частина — на районні дружини, що обороняють інтереси жителів своїх районів та бізнесменів своїх районів від таких рекетирів, частина зайнялися налагодженням каналів збору матеріальних ресурсів для тих, хто воює, а ще частина організували власне постачання особового складу на схід країни. Системи мобілізації, організації військової справи у волонтерів працюють не гірше за армійські, а система постачання — навіть краще.

Безумовно, участь у чомусь незвичному для людини завжди є «мікрореволюцією», але у випадку з Майданом багато схожих мікрореволюцій сталися за короткий період часу, і це, на мою думку, дало синергетичний ефект у вигляді багатьох дрібних змін у суспільстві, які, в свою чергу, дадуть своєю сукупністю глибинні зміни в країні найближчим часом. Кількість мікрореволюцій переросла в якість. Сукупність дрібних спалахів перетворилась на одне велике полум’я. Місце СА в цій революції СА, на жаль, не стала однією з таких нових ланок. Але досвід співперебування був дуже інтенсивним і допоміг мені особисто розібратися в тому, чого я хотіла б від «революції», як світ має змінюватися на краще. Розмовляючи ночами про загальнонаціональний страйк, соціальну революцію, інший, рівний світ, радикальні зміни, які можна здійснити в пришвидшеному темпі, ось-ось, ще трошки — і буде, практикуючи і вдосконалюючи неієрархічні моделі співжиття, навчаючись захищати свою прекрасну територію фізично, активісти СА та самооборони МОН усвідомили складність та тривалість процесів змін. Сталися десятки маленьких революцій. На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя. Один із активістів співпрацює зі Спільно.ТВ, вносячи ліву думку в планування медіаполітики там. Одна з учасниць СА навчилася говорити з людьми, не лякаючись їх, як вона звикла робити до того. Одна з націоналісток зі страйккому НПУ відкрила для себе анархізм, свободу, рівність і братерство. І так далі. При цьому новий міністр, якого також примусили трохи побути на окупованій території і пограти за правилами анархістів-протестувальників, також щось виніс із цієї окупації: наприклад, можливість викладати бухгалтерські звіти в інтернеті. Активісти ПД домагалися цього від Квіта як президента Могилянки, а домоглись як від міністра освіти і науки — і в масштабах усього міністерства. Також домоглися активної роботи міністерства із проведення аудиту, із перерозподілу бюджетних місць між університетами та створення прозорих критеріїв такого розподілу. Які саме поправки додали з посилу активістів до нового Закону про вищу освіту — я не знаю, адже цими поправками не займалася, але новий Закон прийнятий завдяки тривалому лобіюванню його міністром Квітом та його заступницею Інною Совсун. Власне, це Совсун свідчить, що міністерство працює зараз дуже активно, відчуваючи відповідальність перед громадськістю, яка будівлю передавала в руки нового міністра в обмін на його обіцянки. Працівники

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

міністерства та його вище керівництво, за словами першої заступниці Квіта, залишаються понад робочі години, щоб зробити освітню реформу реальністю. *** Якщо вважати «революцією» швидкі фундаментальні зміни соціальних інституцій, то постає питання: наскільки швидкі і наскільки фундаментальні мають статися зміни? Чи можливі зміни настільки швидкі і фундаментальні, наскільки може уявити мозок однієї начитаної людини? Думка завжди швидша за дії, думка однієї людини тим більше швидша за узгоджені дії групи людей, а якщо йдеться про зміни соціальних інституцій — потрібні узгоджені діяння багатьох груп людей. Я вважаю, що описані вище

зміни, які відбулися внаслідок Майдану, з огляду на в принципі можливу швидкість змін в умовах необхідності узгодження активностей багатьох груп індивідів, досить швидкі і фундаментальні. Ну і наостанок — наймасштабніша рефлексія. Майдан був часом для пробудження homo politicus в тисячах людей. Для того щоб ситуація у країні якось суттєво змінилася, наприклад в бік знищення експлуатації та рівності класів, ці нові політичні суб’єкти мають обжитися у своїх нових, політизованих шатах, сформувати більш складну і виважену позицію, ніж «рішуче за все хороше і проти всього поганого». Коли всі ліві активісти поділяться своїм досвідом і поглядами з тисячами цих охочих — можна очікувати, що і країна попрямує ліворуч.

Післямова редакції У статті Ніни Ходорівської нам, зокрема, важко погодитися з тим, що Майдан призвів до справді швидких та фундаментальних змін в структурі та інституціях українського суспільства або хоча би політики. Адже описана у статті діяльність активістів після Майдану — це радше приклади їхньої інтеграції в уже наявні інституції, ніж поява нових. Детально на критиці «революційних» наслідків Майдану і зображення Могилянського страйку як «лівацького» в цій статті зупиняється наступний автор, Михайло Слуквін. Тут же би хотілося звернути увагу лише на ще один момент. Хоча ми можемо погодитися з авторкою щодо того, що Студентська асамблея була специфічною формою організації, яка навряд підходить для теперішніх умов — але ми не згодні з нею щодо того, що низовий студентський рух втратив актуальність, делегувавши свої повноваження теперішньому керівництву Міністерства освіти. Слід уважніше слідкувати за освітньою реформою, що зараз відбувається. Адже за «прозорими» критеріями розподілу державного замовлення на підготовку спеціалістів у ВНЗ криється організація соціал-дарвіністської конкуренції для «виживання сильніших» серед університетів, яка найімовірніше означатиме втрату робочих місць для сотень науково-педагогічних і (передусім) технічних працівників «неефективних» ВНЗ, яким складно буде знайти нову роботу під час економічної кризи. Водночас найважливіші соціальні покращення нового закону про вищу освіту (такі, як підвищення стипендії для студентів або зменшення навантаження для викладачів) відкладені в часі та, коли настане пора, можуть бути реалізовані зі значними викривленнями. На жаль, не наштовхнулися на жодну суттєву критику зі студентсько-активістського середовища і «патріотичні» ініціативи Міністерства освіти. Насамперед, ганебна рекомендація звільняти викладачів за «аморальні» вчинки, що пов’язувалися з їхньою політичною позицією, фактично дозволяючи університетським адміністраціям здійснювати політичну цензуру. В українській сфері освіти глибокі проблеми, які не можуть бути вирішені лише більш «ефективним» та «прозорим» розподілом державних коштів для найбільш «конкурентоздатних» організацій та студентів, зменшуючи доступність вищої освіти. А залучення приватних коштів створить натомість нові проблеми, перетворюючи університети на освітні фабрики для великого бізнесу, що є вістрям критики європейських студентських рухів. Навряд чи цього хотіли розробники «Дорожньої карти», що окупували Міністерство. Саме тому потреба в радикальному русі студентів та викладачів, що сильно здав позиції після Майдану, гостро нагальна, і нам би хотілося побачити його відродження.

Спільне (2015, № 9)

143

Студентські протести Майдану та участь лівих

Михайло Слуквін

Михайло Слуквін — студент факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, активіст незалежної студентської профспілки «Пряма Дія»; mykhailo.slukvin@gmail.com

Для українських студентів протест не є незвичною практикою. За останні п’ять років розпочато принаймні дві масштабні всеукраїнські кампанії: 1. Проти комерціалізації освітніх послуг 2009—2010 рр. 2. «Проти деградації освіти», що зосередилась на критиці законопроектів «Про вищу освіту». Обидві завершилися певними поступками на користь протестувальників1. За даними моніторингу протестів Центру соціальних і трудових досліджень, у 2011-му відбулось 114 протестів за участі студентів2 (8% від загальної кількості), трохи більше половини з яких (56%) зачіпали 1

Детальніше про особливості студентського протесту цього періоду в Україні можна прочитати в третьому номері «Спільного», що присвячений політиці освіти, в розділі «Освітній протест».

Тут і далі враховувались як автономні виступи студентів, так і участь студентів у протестах разом з іншими суспільними групами.

144

освітню проблематику. Серед 117 протестів 2012 року тематика виявилася найрізноманітнішою, хоча й із дещо більшим наголосом на мовних та освітніх питаннях (22% та 16% відповідно) (Центр соціальних і трудових досліджень 2014). У домайданівський період 2013 року відбулося 93 події, серед яких чітко виділяється хіба що освітня проблематика — 33% (зокрема, протести проти реструктурування та об’єднання вишів за часів міністра Табачника), — а також критика неофашизму — 20% (завдяки тодішній сумнозвісний «антифашистській кампанії» правлячої партії, куди активно залучали студентську молодь). Утім, рекордні 450 протестних подій за участю студентів трапилися саме в період з 21 листопада 2013 по 23 лютого 2014 року. До них належать спроби всеукраїнського студентського страйку, створення Студентської асамблеї та окупація Міністерства освіти й науки України (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Спираючись на дані моніторингу протестів Центру соціальних і трудових досліджень3, статті інших дослідників і — частково — власні спостереження, я спробую окреслити відповіді на наступні питання: чи є, з лівої точки зору, революційними ті зміни, до яких призвів студентський активізм періоду Майдану, та яке в ньому місце лівих студентських активістів. Чому на Майдан? Знайти відповідь на це запитання допоможе аналіз гасел і вимог протестувальників. На першому етапі Майдану з 21 по 30 листопада студенти взяли участь у 120 з 296 протестів. Очікувано домінувала тема підтримки євроінтеграції: її підіймали в щонайменше 115 протестних діях за студентської участі (Центр соціальних і трудових досліджень 2014). Повідомлення у групах студентського протесту в соцмережах свідчать, що відмова від підписання Угоди про євроасоціацію осмислювалася в межах геополітичної опозиції Європа-Росія, на що вказують гасла студентів «Євромайдан або чемодан!» (поряд із загальним закликом майданярів до незгідних: «Чемодан, вокзал, Росія!»), «Чорні брови, карі очі, я до Путіна не хочу», та тягнула за собою цілий ряд конотацій культурно-ціннісного або цивілізаційного характеру: «Молодь нації за євроінтеграцію!», «Європа — це ми!», «Європа — це наше майбутнє», «Ми не СРСР, ми ЄС», «Європейське кіно — ми до тебе їдемо». Cеред загальних гасел також: «Слава Україні — героям слава!», «Студентський страйк!». Після силового розгону протестувальників в ніч на 30 листопада вектор протесту змістився. Це пов’язано також із репресіями щодо протестувальників із боку керівництва ВНЗ та МОН, котре за примхою організувало передекзаменаційні перевірки, які, за словами студентів, посприяли загальній напруженості. З 30 листопада по 18 січня відбулася абсолютна пікова кількість – 228 — протестів за участю студентів, з яких, окрім вже звичної теми євроінтеграції (74%), 71% також стосувався поліцейського насилля та репресій, а 64% носили антиурядовий характер (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

Зважаючи на те, що основний антагонізм Майдану проявлявся між «всім народом та злочинним проросійським режимом Януковича» (Щербак 2014), між тими, хто в позитивних термінах підтримував вибір європейського проекту (хай що б він не означав для різних груп політичних протестувальників: наприклад, для правих — цінність європейської національної держави, для лібералів — економічну ефективність або ж для лівих — універсалістський вимір прав людини та соціальних гарантій, антикорупційність), та всім тим, що заважає цьому здійсненню, навряд чи освітні питання могли мати першочергове значення. Акції, які обирали об`єктом критики освітні установи місцевого або державного рівня, стосувалися переважно загрози репресій адміністрації за участь у протесті. Тож політичне розрізнення ми—вони студентського протесту будувалося за лінією неперешкоджання Майдану. Під час опитувань і спостережень Тарас Саламанюк помічає, що варто було бюрократам висловити схвалення Майдану, підкріплене проєвропейською риторикою, як більшість підозр зникали (Cаламанюк 2014), адже за цим схваленням містилися широкі імплікації щодо підтримки таких абстрактних позначників, як європейська держава, цінності та протистояння спільному ворогу — «режиму Януковича». І навпаки — поміж випадків відвертих жорстких погроз деяких ректорів виключенням з університету за участь у протестах навіть м’які пропозиції керівництва ВНЗ не зривати навчальний процес суцільно викликали підозри ворожості, приналежності до «банди Януковича», корумпованості. «Показовим в цьому контексті є випадок блокування Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА)... коли блокувальними із мобілізованими начебто вже і пішли, але інші студенти, схвильовані такою подією, зовсім не спішили на пари, а стояли або при вході в холі, або і далі — надворі. В цей час при вході з’явився (очевидно, розхвильований не на жарт) ректор із закликами всім заспокоїтись і зайти всередину на пари... студенти обступили його і почали задавати злиденні питання про ремонти в корпусах, опалення в гуртожитках, корупцію в університеті».

Дані моніторингу протестної активності складаються з бази закодованих подій, в якій фіксуються, зокрема, форми колективних дій, до яких вдаються протестувальники (репертуар протестів), тематика, учасники та цілі протестних дій, місце і час,

Атмосфера «зривання масок» із тих, хто не підтримував протест, робила діалог вибірковим, якщо зовсім не унеможливлювала його:

кількість протестувальників, та супровідної бази повних текстів повідомлень із указаним джерелом і датою публікації, до якої можна звернутися в разі необхідності для глибшого аналізу. База подій поєднана з базою повідомлень унікальним ID події (Центр соціальних та трудових досліджень 2014).

Спільне (2015, № 9)

«... достатньо було комусь одному із них (зі студентів) крикнути «Слава Україні!» — і все пішло за ефектом доміно по протореному сценарію кричалок через «Смерть ворогам!» і «Україна — понад

145

усе!». Тут варто зазначити, що ректор КНУБА як старий ще радянський партієць має репутацію такого собі «комуніста», тому всі ці викрики були такими собі погрозами насамперед йому. Врешті, коли зазвучало (хоч і не так впевнено) «Комуняку — на гіляку!», ректор скористався ситуацією і, поскаржившись на невихованих грубіянів, ретирувався геть від незручних соціально-економічних питань студентів. А ті помалу та й розійшлися, хто на пари, а хто на Майдан» (Саламанюк 2013a). Зрештою, розрізнення на основі приналежності до майданівського вектору, частково обрамленого національною ідентичністю, яку протягом років незалежності плекала українська освіта, робили вигуки «Слава Україні!» – «Героям слава!»4 вагомішими за будь-які системні аргументи. Спроба внести у протест бодай якийсь лівий порядок денний особливого ентузіазму у студентів не викликала. Ось що говорить про досвід участі в одному з київських студентських маршів в якості активіста «Прямої Дії» Тарас Саламанюк: «Вже за декілька хвилин після нашого приходу до нас приходять якісь невідомі і настійливо просять згорнути все. Мовляв, не по темі. Звісно, ніхто з нас нічого не згортає. Готуємось до нападу. Але силу застосовувати вони теж (поки що?) не хочуть. Тому йдемо до інших організаторів на переговори. Ті виявляються більш зговірливими – прибрати тільки одну розтяжку. І навіть (о, милість!) дають нам слово, яке я одразу ж беру. Говорю про дві Європи – соціальну і олігархічну – та про необхідність вибору між ними. Не дуже. Тобто спереду мене ще трохи слухають і ніби навіть підхоплюють нашу незвичну ненаціоналістичну кричалку, але тільки на досить короткий час. Потім знову все повертається на круги своя. Ми кричимо про солідарність – ніхто майже не чує, зате зі скакалками про москалів все виходить напрочуд хутко» (Саламанюк 2013b). Зрештою, для цього була потрібна більш глибока робота, ніж війна за гасла. 4

Це гасло заслуговує окремого дослідження. В домайданівські часи ним послуговувалися переважно праві угрупування та парламентська права партія «Свобода», в той час як на Майдані ним користувалися й ліберали. У випадку ж студентства потрібно прослідкувати смислову лінію героїзму. Існує припущення,

Сам образ Європи мав більшу вагу, ніж конкретний аналіз констеляції соціально-економічних умов україно-європейських відносин. Якими будуть взаємодії української та європейської робочої сили, який режим її відтворення потрібен Євросоюзу? Це незважання кристалізується в гаслі «Європа — це наше майбутнє». Майбутнє не тільки без Росії та Януковича, але й, виходячи з плинності студентського статусу, можна припустити, що це звернення до участі в європейському поділі праці. Образ європейського майбутнього5 обіцяв на еволюціоністський лад витлумачену нову інформаційну, пост-індустріальну економіку, зайнятість у сфері послуг, зміцнення зв’язку освіти й роботодавців у положеннях Болонського процесу. Ну і, звісно, трудові гарантії гідних умов та оплати праці, які в самій Європі розподілені доволі нерівномірно і, власне, яких сам Євросоюз уже досить довго позбувається на користь підвищення економічної ефективності (скорочення витрат). Організаційна Участь У повідомленнях мас-медіа студенти зазначають, що вони зорганізувалися без жодних поштовхів політиків чи адміністрації вузів. Однак і без того простір політичних позицій не був однорідним. Можна виділити принаймні три організації, що із самого початку відігравали помітну роль у мобілізації студентів Києва й регіонів. 1) Націонал-ліберальне Громадське об’єднання «Відсіч», що брало участь в освітніх кампаніях 2009— 2010 років, одним із передовимих напрямів діяльності обрали антикорупційні протести та національну культурну політику. Ще до початку Майдану «Відсіч» вела активну проєвропейську кампанію, протиставляючи культурну цивілізаційну відмінність України та Росії, а також позитивні моменти поєднання економічної ефективності й соціальної захищеності європейської правової, політичної та економічної системи з Митним союзом. На самому ж Майдані організація користувалася загальними гаслами й зосередилася переважно на мобілізаційній діяльності та облаштуванні студентської частини наметового містечка київського Майдану та протидії репресіям із боку влади. Ось так виглядає типовий заклик «Відсічі»: «Майдан живе! В новому році все тільки починається. Нас хочуть виснажити, хочуть, аби ми підібгавши хвости розійшлись і забули про те, що ми хочемо жити в кращій країні. Але, які б зусилля нам не довелося докласти разом, — це краще,

що шкільна історія українських територій, витлумачена в дусі національно-визвольної боротьби українського народу під про-

Відмінності образів і майбутнього в ЄС та Митному союзі від-

водом харизматичних особистостей або ж у контексті віктим-

слідковуються, наприклад, у картинках, які розповсюджувала

ності, частково закладала контекст для осмислення Майдану.

«Відсіч» (Журнал Хохлосрач 2014).

146

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

ніж все життя поодинці на власній кухні проклинати Януковича і Партію регіонів». (Відсіч 2013) Також помітною в агітації «Відсічі» є чутливість до майнових нерівностей, проте інструменталізована на досить вибірковий лад: замість критики експлуатації учасники «Відсічі» наголошували на антиукраїнськості олігархів «Партії регіонів». 2) Студентська Координаційна Рада була створена учасниками студентських страйкомів Євромайдану ВНЗ Києва та Львова. Організація мала представників на євромайданах обласних центрів України, сюди ж частково входили представники «Відсічі». У зверненнях СКР взяла на себе відповідальність представляти все протестуюче студентство. 5 грудня СКР офійно опублікувала вимоги студентського Євромайдану (Вимоги студентського ЄвроМайдану 2013), де серед негайних було зазначено неперешкоджання волевиявленню студентів, притягнення до відповідальності виконавців розгону кінця листопада, звільнення заарештованих і заборона перебування міліції на території ВНЗ. Також заява містила блок під назвою «системні вимоги», серед яких введення іменних додаткових ідентифікаторів для міліціонерів, прийняття законопроекту «Про вищу освіту №1187-2», що задовольняло вимогу децентралізації освіти, нове виборче законодавство, публічне висвітлення дій влади, що відповідало прийняттю законопроекту №0947, відставка уряду, парламенту та Президента (СКР 2013). 3) Незалежна студентська анархо-синдикалістська профспілка «Пряма Дія». Ще одна організація, яка брала участь у протестах проти комерціалізації освіти 2009—2010 років. Діяльність профспілки повязана із захистом прав студентів на місцях навчання, а також з освітніми й загальними соціально-економічними питаннями, правами людини. Після побиття 30 листопада деякі активісти «Прямої Дії» наступного дня вийшли на Михайлівську площу з морально-етичним осудом поліцейського насилля. Серед гасел «Ні — поліцейській державі», «Міліція з уродом», «Поліцай, по голові собі постукай» та інших «креативних» надписів і вигуків не знайшлося місця системним анархістським або марксистським поясненням зумовленості діяльності державних репресивних апаратів6. Після прийняття законів 16 січня «Пряма Дія» висловилася заявою, що розгорнуто пояснювала позицію 6

Частково це зумовлено самоцензурою як наслідком попередньої цензури із загрозою фізичної розправи з боку правих під час попередньої інтервенції ліволібералів на Майдан. Зрештою, будь-які гасла, що не вписувались у загальну мейнстрімну лінію Майдану, миттєво зустрічалися звинуваченнями у провокаторстві та погрозами фізичної розправи.

Спільне (2015, № 9)

організації стосовно Майдану в руслі громадянських прав: «З перших днів протестів ми, активісти незалежної студентської профспілки "Пряма дія", виходили на майдани. Не маючи ілюзій з приводу "європейського дива" та регулярно конфліктуючи з вуличними нацистами, ми намагались ствердити ідеї профспілкової боротьби, низової самоорганізації, гендерної та соціальної рівності. З самого початку ми усвідомлювали, що це була не наша революція, але події останніх 10 днів багато чого змінили, і сьогодні, у День студента, ми хочемо оприлюднити свою позицію. Так, сьогодні на київських барикадах не створюється нове суспільство, але саме там захищаються існуючі свободи. Саме там вирішується, чи законсервується режим олігархів, чи житимемо ми у поліцейській державі і чи можливим взагалі буде соціальний протест. Ми принципово не підтримуємо жодної політичної сили. Опозиція має з інтересами народу не більше спільного, ніж діюча влада. Але навіть прийшовши до влади, вони просто не зможуть підтримувати теперішню авторитарну модель та будуть вимушені пом’якшити режим. Якщо ні – ми будемо першими, хто вийде на боротьбу з ними… Нашу боротьбу в наявних умовах ми бачимо на всіх фронтах. І чим їх буде більше – тим краще. Ми вітаємо усі форми протесту і беремо участь у них: від чергування у лікарнях до укріплення барикад, від окупації університетів до активного спротиву!» (Пряма Дія 2014) Для «Прямої Дії» порушення громадянських прав кристалізується саме в авторитарній фігурі режиму Януковича, в той час як «новий режим» видавався здатним чинити згідно права. Таким чином, у цьому зверненні «Пряма Дія» оминула проблематизацію фундаментальних позиційних особливостей співвідношення держави, економіки, політики. Не мислячи державу як форму, а політику – як репрезентацію, в наперед заданих анархістських координатах «репресивної», «центрованої» влади держави, вагу мало лише протиставлення «антиавторитарність» – «авторитарність Януковича», з врахуванням тогочасної протестної суб’єктності Майдану. Здавалося, що ліберальна мобілізована громада сама по собі буде здатна змусити державу послуговуватися власному праву, де надалі анархісти зможуть продовжувати комфортно самоорганізуватися для ліквідації цієї ж держави. Вбачаючи здійснення власних вимог повністю або частково в перемозі Майдану, всім вищезгаданим

147

утворенням і студентам загалом доводилося працювати на звершення Майдану. На перших порах частка присутності студентів сягала близько 13% від загальної кількості осіб, які перебували на київському Майдані, й до 6% на пізніх етапах силового протистояння (КМІС 2014). Участь зосередилася навколо організаційної діяльності, облаштування студентського кампусу, створення тематичних заходів, концертів, лекцій, допомоги в польовій кухні та багатьох інших ініціативах Майдану, що потребували волонтерів. Однак узгодження діяльності студентів як усередині організацій, так і з іншими мережами Майдану не завжди виявлялася легкою справою. У випадку СКР це помітно з конфлікту львівського та київського осередків. У той час як львівські студенти, будучи рішуче налаштованими проти участі політиків і партійної символіки, ще нещодавно виштовхали зі сцени члена «Свободи», в численному мітингу біля Міністерства освіти проти репресій київська СКР на перемовини допустила до представництва студентів депутатів «Свободи» Ірину Фаріон та Ігоря Мірошниченка, що викликало обурення у львівських товаришів. У результаті акції вдалось домогтися створення спільної з членами СКР комісії з розслідування випадків репресій щодо протестувальників-майданярів, яка, втім, так і не запрацювала належним чином. Непевним є ставлення політиків та інших учасників до можливості політичної участі студентів. Наприклад, на львівському євромайдані депутат партії «Свобода» Юрій Михальчишин зневажливо обізвав студентів-організаторів Майдану «шмаркачами, які хочуть робити революцію» (Захід.Нет 2013). Траплялися й більш курйозні випадки: після одного з маршів проти репресій МВС по приходу на київський Майдан самооборона не дозволила пройти в наметове містечко студентській колоні. Мовляв, помічників достатньо, а зіваки не потрібні. Висловлюючи деякі специфічно студентські вимоги або ж маючи альтернативні бачення суспільства, або за відрази до парламентських політиків, студенти слабко артикулювали свої позиції в межах ширшої організації Майдану або ж, як у випадку анархістів, не приділяли уваги перешкодам самоорганізації. Не секрет, що київський Майдан мав політичну ієрархію. Мікрофон сцени Майдану був центром політичної влади. Декларації прогресивної частини студентів, які говорили про можливості радикальних змін на користь соціальної справедливості, cимволічно або фізично нейтралізувались оповідями професійних політиків про євроінтеграцію, повалення Януковича та перевибори як кінцеве призначення протесту; з тієї ж сцени обиралися не лише доречні програмні положення, а й навіть люди: так, було наказано усунути з території Майдану лівих

148

профспілкових активістів — братів Левіних, — що закінчилося побиттям. Разом із тим активізм, згуртований навколо геополітичних опозицій і протистояння спільному ворогу, залишав безліч «сліпих плям» як на рівні інституційної освітньої політики, так і на рівні загальної державної політики та уможливлював широкий простір для маневрів: по один бік опинялись як прості студенти, так і цинічні корупціонери або невмілі бюрократи, які могли скористатися промайданівською риторикою, а на рівні участі у студентському протесті це пов’язувало лібералів — і правих, і лівих, — вберігаючи активістів від з’ясування політичних відмінностей. У пошуках студентської альтернативи Майдану: страйки та окупації Поряд із конвенційними формами студенти вдавалися й до конфронтаційних форм протесту. Крім маршів і мітингів із метою мобілізації на Майдан студенти та активісти громадського об`єднання «Відсіч» та подекуди «Прямої Дії» влаштовували блокування київських університетів. 15 грудня декілька студентів КНУ ім. Т. Шевченка оголосили про можливе голодування у випадку продовження перевірок навчального процесу з боку МОН. А вже 20 січня після силового зіткнення протестувальників на вулиці Грушевського студенти та окремі активісти «Прямої Дії» захопили приймальню МВС у відповідь на арешт кількох товаришів, підозрюваних в участі в заворушеннях. Готовність до тривалих і подекуди навіть радикальних дій свідчить про відданість студентів протесту. Власне про це ж учасники повідомляють в офіційних зверненнях ще на початку Майдану: «Ми страйкуємо до 29 листопада з вимогою до уряду України, до Президента Віктора Януковича виконати всі вимоги для підписання Угоди про асоціацію з Європейським союзом. Ми не відступимо, поки наші вимоги не будуть виконані». Із розгортанням подій протестувальникам ставало все більше зрозуміло, що стояння на Майдані виявляється безрезультатним. У студентських колах ідея страйку витала із самого початку, що можна побачити і з гасел, і з його номінального виголошення. Медійний капітал дозволяв протестувальникам висловлюватися від імені всіх студентів: «Переважна більшість молоді, зокрема студентської, підтримує негайне підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. І ми вимагаємо прислухатися до нашого голосу, оскільки молодь — майбутнє країни. Саме молодь житиме в цій країні та розвиватиме її, і ми вимагаємо не забирати в нас цих шансів та можливостей» (Українська Правда 2013).

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Втілення ж ідеї всеукраїнського студентського страйку, попри зусилля, щоразу спіткала невдача. Крім звичної відсутності мережі низових профспілок і традиційну роль приводного ременя адміністрації офіційних профспілок, про всеукраїнський страйк не могло йти мови через диспропорційну мобілізацію. Найбільшої студентської підтримки у вигляді мобілізації Майдан отримав у західних і центральних регіонах та в Києві. Про студентські протести на Сході й на Півдні йшлося значно рідше. На західні регіони припадає 48% від усіх протестів за участі студентів, 25% на центральні регіони, 10% на Київ і лише 10% та 7% на весь Схід та Південь відповідно (Центр соціальних і трудових досліджень 2014). Після прийняття законів 16 січня та подальшої ескалації збройного протистояння як з боку протестувальників, так і з боку силових органів потреба вироблення альтернатив і насильницькому сценарію, і звичному майданярству ставала дедалі актуальнішою. В цьому значенні страйк студентів НаУКМА став відчайдушною спробою розпочати всеукраїнський страйк і залучити освітян і працівників інших сфер до ненасильницького спротиву7. Символічність статусу НаУКМА для української інтелігенції та націонал-ліберального загалу давала підстави вірити в успішність спонукальної ініціативи. З іншого боку, вивільнені страйком студенти могли займатися встановленням зв’язку з робітниками інших сфер та агітацією, що піднімала б точкові й загальні питання умов праці та соціально-економічної політики. Для частини лівих це означало надію на бодай найменшу соціально-економічну повістку, яка так і не була артикульована на Майдані. Анархістська група, представлена членами «Прямої Дії» та позаорганізаційними анархістами, також сподівалася шляхом демонстрації горизонтальних способів самоврядування окреслити шлях до альтернативи державним врядувальним інституціям. У будь-якому разі організація могилянського страйку, а далі Студасамблеї та окупації МОН вимагала окремої від Майдану організаційної роботи на місцях. У той час як на Майдані та в його околицях відкритий вихід із політичними лівими гаслами означав для активістів пряму життєву загрозу, пов’язану з перебуванням крайньо правих, у випадку з організацією могилянського страйку основний загал був налаштований до лівих, в особливості анархістів і соціал-демократів, принаймні не вороже. Безконфліктному існуванню політично різнорідних організацій сприяв і встановлений лівими активістами в дусі «тиранії

безструктурності»8 плюралістський формат Асамблеї, який продовжував іcнувати в дещо модифікованих варіантах під час могилянського страйку, Студасамблеї в «Українському домі» та окупації МОН9. Можна виділити декілька основних принципів: 1. Будь-хто може долучитися до зборів. 2. Голос кожного має таку ж вагу, як і голос усіх інших. 3. Будь-хто з присутніх на Асамблеї може запропонувати ініціативу. 4. Рішення приймаються консенсусом, тобто, якщо хтось один проти прийняття рішення, цю людину треба переконати, а якщо не виходить знайти аргументів, щоб її переконати, — рішення не може бути прийняте й виконане. 5. Для доопрацювання рішення може бути створена робоча група, яка представить проект рішення, проти якого не буде блокувань. Це шлях для того рішення, яке хтось заблокував. 6. Автономні робочі групи для втілення будь-якої ініціативи Асамблеї (наприклад, кіноклуби, протестні акції, вишколи) (Ходорівська 2015: 138). Cеред основних присутніх організацій — «Відсіч», СКР, «Пряма Дія» — жодна не поспішала відмежовуватися на основі чіткої політичної програми. Наприклад, ліві не поспішали озвучувати власні антикапіталістичні погляди, а швидше оперували етичними категоріями особистої свободи і взаємодопомоги10. Це було тенденцією протягом усього періоду «могилянський страйк — Студентська асамблея «Українського Дому». Це означало зміщення від політичної проблематики до етичної. Допомога затриманим студентам, постраждалим у боях, підтримка інших протестувальників, чергування в «Українському домі» або ж допомога на кухні — все це мало побічне ставлення до політики. Неважливо, чи надходили ініціативи від неформальних лідерів Студентської асамблеї,

8 Критичний термін введений дослідницею суспільних рухів Джо Фрімен, що позначає відсутність формальних важелів регуляції відмінностей у силі та обсязі владних повноважень усередині організації (Фрімен 2012). 9 Відразу варто зазначити, що ці три довготривалі протестні події я розглядаю як послідовність, де кожна наступна так чи інакше пов'язана однією сукупністю активістів, ресурсів, студентських організацій і способів організації. 10 Виняток становить хіба що презентація в МОН та «Українському домі» журналу соціальної критики «Спільне». Втім, не будучи відкрито підкріплений чіткою політичною програмою та

Детальніше про організацію та перебіг в статті Ніни Ходорівсь-

організацією, діяльність зводилася до виголошення правди про

кої (Ходорівська 2015: 136).

світ науковцями.

Спільне (2015, № 9)

149

чи ззовні, — організаторам доводилося дослухатись і приймати їх заради підтвердження власного принципу відкритості. Під час могилянського страйку й перебування в «Українському домі» значна частина часу витрачалася саме на координацію груп активістів, рід діяльності яких міг бути абсолютно різним: від вищезгаданого активізму допомоги, сумнівних, із точки зору ефективності політичної дії, «постполітичних» закликів до бойкоту товарів власників провладних партій або ж російського імпорту, відтворення патріотично-націоналістичної риторики Майдану в символічних акціях заплітання стрічок кольору державного прапору та ін. В останні дні Майдану під час окупації МОН студенти та активісти зіткнулись із прямою потребою вироблення програми, виконання або принаймні погодження якої з Міністерством слугувало б умовою звільнення приміщень. Початкова орієнтація лівих активістів швидше на участь в облаштуванні протесту, регулюванні правил взаємодії, ніж на політичну участь, мала свої переваги. Завдяки організації самооборони активістам значно менше доводилося перейматися можливим рейдерством протесту з боку крайньо правих чи парламентських політичних партій. Уже в перші дні окупації студенти не допустили на територію представників правої партії «Свобода», депутатка якої – Ірина Фаріон, – відома своїми шовіністськими висловлюваннями, претендувала на крісло Міністра освіти. Відмежовуючись від парламентських політиків, студенти мали виробити ряд вимог освітньої політики в наявній структурі Асамблеї з дещо модифікованим порядком прийняття рішень, який відтепер був змішаним і поєднував принципи консенсусу й голосування більшістю. За допомогою консенсусу вирішувалося, чи буде рішення включене в порядок денний, де далі за нього мала проголосувати більшість Асамблеї. Окупація МОН У статті цього випуску «Студентська асамблея: десяток маленьких революцій» Ніна Ходорівська звертає увагу на недоліки асамблейного типу прийняття рішень. Однак робить вона це в особливий спосіб: «Один мій друг, що недовго був учасником "Окупуй Воллстріт" та ініціатор "Окупуй Берлін", розповідав: вони досліджують, які проблеми виникають у груп, які приймають рішення консенсусом і як ці групи такі проблеми вирішують. І проблемою, з якою ніхто не знав, що робити, була ієрархія знання. Ту саму проблему я відчувала і в діяльності СА. Безумовно, асамблейний тип управління дозволяє фактично всім висловитися, всім проявити ініціативу, але часто люди не вважають, що

150

вони взагалі можуть проявити ініціативу, що їхні ідеї варті уваги. І тоді виходить, що найбільш освічені і досвідчені говорять більшу частину часу, і саме їхніми проектами займаються більшість учасників, і саме їхні рішення підтримує більшість, і взагалі, ці люди якось ніби підштовхують організацію до існування» (Ходорівська 2015: 140). Вона зауважує, що попри ієрархію компетентності максимою залишається універсальна рівність думок. Така самокритика, як не дивно, не враховує однакову здатність до продукування компетентних думок за допомогою звернення до різної проблематики. Ось хоча б один із прикладів, що робить цю відмінність видимою. Під час перебування в МОН ліві та ліберали висунули вимогу заборонити будь-яку діяльність із навернення до релігії в освітніх закладах. Пропозиція спантеличила пересічних студентів, з одного боку, внаслідок слабкої обізнаності, що підтверджують запитання про взаємовідносини заборони та доступності вивчення релігієзнавства: «А як же релігієзнавство, як учні/студенти дізнаватимуться про бога, релігію, мораль?»11 З іншого боку, це – невпізнання вимоги як політичної і звернення до етичної проблематики. «А як же священники, які стоять і моляться з нами на Майдані, як бути з ними? Варто виявити хоч якусь повагу!» — прозвучало із зали. У присутніх лівих і лібералів ця репліка викликала насмішливу посмішку. Щоб не суперечити демократичним безструктурним принципам Асамблеї, активістам доводилося відкладати або знімати пропозиції, що викликали гостру суперечку, як, власне, і в цьому випадку12. Що могла значити для вищезгаданих прибічників релігійної доктрини заборона діяльності церковників у навчальних закладах? Можна здогадатися, що релігія для них мала, перш за все, практичне значення, тобто структурувала їхні уявлення щодо суспільної взаємодії, зокрема цілі, норми та очікування. Не будемо розмірковувати, чому серед їхніх соціальних практик місце пояснення зайняла релігія, а не, скажімо, наука. Важливо те, що вимога була сприйнята як спроба «вирвати землю з-під ніг», порушити звичний режим взаємодії та очікувань. Програма просвітницького секуляризму означала ж дещо інше: не заборону релігії, а інституційне розмежування, витіснення релігії з публічної сфери у приватну. Власне така інтерпретація 11 Запитання примітне й з інших причин, адже досить часто в українських навчальних закладах те, що мало б бути науковим виченням релігії, дійсно пов`язане з наверненням до релігійних доктрин або езотеричних вчень. 12 Уже зараз у школах читається факультативний курс «духовного виховання» для учнів 5-6 класів, що має на меті прищепити «християнські цінності».

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

пропозиції, що обговорювалася, відповідала політичному рішенню стосовно конкретних інституцій. Як бачимо, в одному випадку одна й та сама пропозиція могла сприйматись в умовно двох видах проблематики та відповідної компетентності: етичної та політичної. Сам же вид компетентності, як і можливість продукувати самостійні політичні думки, значною мірою залежав від наявного культурного капіталу, що дозволяв віднести ті чи інші програмні положення до домінуючого визначення політичного та розташувати їх на політичних координатах. Врахування багатоманіття політичних позицій, думок, звісно, хоча б номінально cприяло демократичності в сенсі репрезентативності присутніх, однак чи могло це бути горизонтом для лівих? Відповідь навряд буде задовільною. Виголосивши умовою участі здатність продукувати думки в межах політичної проблематики (тобто володіння засобами, необхідними для осмислення практичного досвіду в політичних категоріях й оперування варіантами політичних програм й їх обґрунтуваннями), Асамблея залишала тих, хто такими засобами не володів, майже не представленими в цьому, здавалося б, спрямованому на поступ русі. Наприклад, це стосувалось осіб, мало знайомих з освітньою тематикою, або тих, які не мали до неї доступу, й тих, чий культурний капітал не дозволяв нейтралізувати вплив домінуючої ідеології та шкільного виховання разом з усіма його націоналістичними, релігійними та прокапіталістичними настановами. Тож без універсалізації боротьби за соціально-економічну справедливість суспільних відносин Асамблея універсалізувала те, що французький соціолог П’єр Бурдьє називає «ставленням інтелектуалів до політики»13 — ставлення дрібних власників засобів виробництва думок, в яких немає підстав делегувати іншим владу виробляти думки за них (Бурдьє 1993). Окрім цього, відсутність у анархістської частини окупації акцентів на політичні презентації/репрезентації пригноблених або ж класову боротьбу й позиціонування Студентської асамблеї як безієрархічної плюралістичної «платформи для організації інших 13 П’єр Бурдье говорить про два основні механізми вироблення політичних думок: на основі диспозицій класового етосу # — системи латентних засвоєних цінностей, «об’єктивно пов’язаних між собою і сумісних з практичним постулатом про практичне відношенні до дійсності», що є радше дорефлексивними, ніж рефлексивними, і обмеженими соціальною позицією; або ж на основі «системи експліцитно, специфічно політичних принципів, що піддаються логічному контролю і рефлексивно-

ініціатив» навряд додавало лівим інструменти політичного впливу. Чи могли в такому режимі ліві не просто взяти учать у єдності навколо Майдану, але й об’єднати присутніх навколо своєї політичної програми? На час зайняття МОН Янукович уже був де-факто відсторонений від влади й виконання євроінтеграційних вимог видавалося незворотнім. Разом із тим під час дискусій на тему освітньої політики між студентськими організаціями, раніше cкріпленими спільним ворогом, починали виявлятися принципові розбіжності. Cам cписок вимог, прийнятий на Асамблеї МОН, мав довільний порядок, який навряд чи можна було початково підвести під одну політичну програму. Втім, на наступних етапах обговорення все більше виявлялась обмеженість вимог приватними інтересами та домінуючою неоліберальною проблематикою. Тут варто згадати кантівський тест на універсабельність: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом, — нормою для всіх людей і також для тебе». Обігруючи цю ідею, навряд чи можна сказати, що список затверджених протестувальниками вимог не надто сприяв організації доступу до освіти як складової загальної рівності. Специфічні вимоги на користь уже включених у поле вищої освіти обговорювалися досить жваво: наприклад, проблеми наукової та освітньої діяльності студентів, автономії ВНЗ, самоврядування, проблеми гуртожитків. Натомість, ці вимоги мало що могли запропонувати тим, чия життєва траекторія в силу суспільних обставин не включала здобуття вищої освіти14. Фрагментарне включення до списку таких вимог, як стипендії на рівні прожиткового мінімуму, гарантований соціальний пакет для всіх студентів, збільшення державного фінансування освіти, викликали якщо не здивування та звинувачення в утопічності, то аргументи на кшталт: «Держава не має таких коштів: євроінтеграція, криза вимагатиме від нас затягнути паски». Зрештою, вони не представляли більш тонко інтереси заможніших студентів або тих, хто з «комуняцькою» ідеологією нічого спільного мати не хотів. У результаті відбору лишилось усього декілька негайних вимог окупаційного протесту: 1. Забезпечення ефективного розслідування корупційних схем та актів насильства і всіх інших випадків незаконних репресій в Україні за період із 30 листопада. 2. Публікація онлайн звітності. 3. Відсторонення від виконання обов’язків Міністра освіти Дмитра Табачника

му осягненню, політичної аксіоматики (в повсякденній мові — «лінії» або «програми»), які дозволяють породжувати і перед-

14 Розвінчує міф про рівні шанси доступу до вищої освіти в

бачувати безліч таких і тільки таких суджень і політичних дій»

Україні стаття третього номеру «Спільного» «Порівняльний

(Бурдьє 1993).

аналіз звичайних та елітних шкіл в Україні».

Спільне (2015, № 9)

151

та звільнення його заступника Євгена Суліми. 4. Узгодження кандидатури нового Міністра та його заступника, які відповідатимуть за вищу освіту, зі студентським співтовариством. 5. Прийняття до кінця нинішньої сесії Верховної Ради закону «Про вищу освіту» в редакції «групи Згуровського» (законопроект №1187-2) (Лівий берег 2014). Вимоги, звісно, важливі, з точки зору наявного стану речей, оскільки хай навіть у неоліберальний спосіб15 забезпечували покращення послуг для включених в освітній процес, а саме: постачання якіснішого знання для конкурентоздатності на ринку праці, самоврядність навчальних закладів, підвищення «ефективності» (скоріше економічної) освіти. Не погодитись із цим не могли навіть активісти «Прямої Дії». Що ж до «Прямої Дії», то в політичному плані вона відігравала роль невеликої, непостійної групи лобіювальників деяких рішень лібертарного й соціал-демократичного блоку. Політичний, соціальний і символічний капітал «Прямої Дії» був досить незначним у порівнянні з СКР і «Відсіччю», які через спорідненість вимог і ширшу мережу активістів були здатні чинити істотніший вплив. Саме представники цих організацій за результатами голосування Асамблеї стали делегатами від студентів у перемовинах із новообраними посадовцями Міністерства. Анархісти ж, які від початку відігравали не останню роль в організації Студасамблеї, не отримали необхідної підтримки. Тиранія безструктурності маскувала нерівну політичну підтримку й нерівний обсяг владних повноважень поміж політично організованими учасниками окупації — «Прямою Дією», «Відсіччю», СКР. У той час ліваки тішили себе гаслами Liberté, Égalité, Fraternité16 в ансамблі, який універсалістською політикою на користь загальної рівності займатись не збирався. Тож за «рівноправністю» автономних робочих груп, які не несли значної відповідальності одна перед одною, від самого початку існувала додаткова структура підтримки вже наявних груп «Відсіч», «Пряма Дія» і СКР. Власне вона ж підвела до завершення окупації. СКР і «Відсіч» не вимагали створення альтернативного органу представництва інтересів студентів або, ширше, громадян в освітній політиці на основі Студентської асамблеї. Вони задовольнялися прийняттям нового закону «Про вищу освіту» або ж приведенням нових облич у МОН. Сама Асамблея припинила існування не через «непотрібність», а, точніше, тому, що, з точки зору більшої частини окупантів, виконала всі вимоги. Майже одразу після погодження вищезгаданої програми націонал-ліберальні учасники протесту, зокрема СКР та «Відсіч», передали право прийняття рішень 15 Детальніше в післямові до статті (Ходорівської 2015: 143). 16 (з франц.) Свобода, Рівність, Братерство

152

щодо освітньої політики Сергію Квіту через відповідність останнього їхнім уявленням про справжнього технократа. Ліві, хоча й не погоджувалися з таким розгортанням подій, реальних важелів впливу у вигляді підтримки учасників окупації вже не мали. Як наслідок, у медійних повідомленнях виринали різні твердження, як, наприклад, що активісти СКР вихваляли новопризначеного справжнього менеджера-міністра й висловлювали готовність до «професійно проведених» «непопулярних» «ефективних» неоліберальних реформ, а ліві активісти вітали запровадження прозорої звітності або висловлювали невдоволення фігурою Квіта-націоналіста. Припинення діяльності Асамблеї виявилось тим більше легким, оскільки за її учасниками не було закріплено жодної відповідальності, чіткого розподілу обов’язків. Політична повістка окремих організацій виявилася важливішою, ніж діяльність колективного тіла Асамблеї. В таких умовах повернення до делегування повноважень державі в освітній галузі видалося набагато звичнішим. СКР та «Відсіч» після прийняття нового Закону «Про вищу освіту» практично повністю усунулися від освітньої проблематики й останнім часом займалися популяризацією електоральної парламентської демократії, підтримкою оснащення АТО та націонал-культурною політикою пам’яті. «Пряма Дія» частково через внутрішні проблеми, частково через довіру освітніх повноважень заступниці Міністра освіти Інні Совсун, яка попередньо симпатизувала лівим поглядам, припинила діяльність й відновилася лише через рік після початку Майдану. Уявна революція? Ніна Ходорівська пропонує звертатися до наступного критерія революційності: «Ліберальний дослідник революцій Пол Берман підмітив в особистій бесіді: Майдан можна буде вважати революцією, якщо після цього стояння на площі народяться якісь нові дрібні соціальні інститути» (Ходорівська 2015: 141). Згідно з цим, протестний рух «Могилянський страйк — окупація МОН» не спричинив революційних змін. Протягом періоду діяльності від студентського страйку НаУКМА та Студентської асамблеї в «Українському Домі» протестувальникам вдалося накопичити значний соціальний і символічний капітал, що виявлявся навіть у державному й медійному визнанні на етапі окупації в МОН. Проте в довготривалій перспективі протест так і не породив альтернативні інституції, що чинили б помітний вплив на державну освітню політику. Протестувальники делегували повноваження Міністерству, практично не поширюючи й не відслідковуючи

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

стан виконання повного списку власних вимог: ця інформація була відсутня навіть на внутрішніх поштових розсилках Асамблеї.

наостанок — наймасштабніша рефлексія. Майдан був часом для пробудження homo politicus в тисячах людей....» (Ходорівська 2015: 142)

«Які саме поправки додали з посилу активістів до нового закону про вищу освіту — я не знаю, адже цими поправками не займалася, але новий закон прийнятий завдяки тривалому лобіюванню його міністром Квітом та його заступницею Інною Совсун. Власне, це Совсун свідчить, що міністерство працює зараз дуже активно, відчуваючи відповідальність перед громадськістю, яка будівлю передавала в руки нового міністра в обмін на його обіцянки» (Ходорівська 2015: 142).

Навряд чи можна сказати, що індивідуальні зміни професійного або ж, ширше, етичного характеру можуть бути критерієм здійснення революції. З якою легкістю Ніна Ходорівська згадувала про соціальну ієрархію знання, з такою ж легкістю вона забуває про цей аргумент у подальшій аргументації «мікрореволюцій». Зрештою, це був досвід перебування освічених молодих людей у чіткому фізичному просторі, попередні практики яких, структуровані та обмежені соціальними позиціями, вже уможливлювали прийняття доктрини творчості та особистої свободи, як і вихід під гасла Майдану загалом. Утім, навіть серед учасників Асамблеї не було однозначного схоплення політичної проблематики, як було показано в попередньому розділі. Одразу постає питання, а чи мав Антимайдан, на погляд авторки, такий самий статус, адже він також мобілізував велику кількість учасників. Чи революційне тлумачення в дрібнобуржуазному руслі задавала логіка «незвичності», «позаповсякденності» протистояння владним інституціям і супутніх особистих перетворень?

Потрібно пам’ятати, що без постійного контролю та тиску будь-яка «відповідальність» слабко здатна слугувати рушієм змін. Власне, так і сталося з освітніми реформами: більшість прогресивних положень нового Закону «Про вищу освіту» (такі, як підвищення стипендії для студентів або зменшення навантаження для викладачів) відкладені в часі та, коли настане пора, можуть бути реалізовані зі значними викривленнями. Більше того, лише нещодавно в якості міри економії бюджету розглядалися відміна стипендії та ряд інших антисоціальних кроків. Тож «відповідальність у вакуумі» мало що може протиставити економічним умовам і політичному домінуванню капіталістів. Натомість далі Ніна Ходорівська заміщує нестачу теоретичного бачення тематикою «мікрореволюцій» — людей та їх перетворень. Погляньмо на аргументацію трішки детальніше: «Безумовно, участь у чомусь незвичному для людини завжди є “мікрореволюцією"…» (Ходорівська 2015: 141). По-перше, сумнівною є гуманістична проблематика. Ліві, як ніхто інший, мають знати, як у негативний спосіб (відмінностями cтруктурних форм виробничих, політичних, ідеологічних практик) визначається «людяність». І, як було попередньо сказано, Студасамблея так і не надала міцної організаційної чи то політичної форми навіть власній відносно тривалій присутності. Аргумент «мікрореволюцій» повністю усувається від розгляду соціальної структури суспільства та умов, що її відтворюють. «На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя. Один із активістів співпрацює зі Спільно.ТВ, вносячи ліву думку в планування медіаполітики там. Одна з учасниць СА навчилася говорити з людьми, не лякаючись їх, як вона звикла робити до того. Одна з націоналісток зі страйккому НПУ відкрила для себе анархізм, свободу, рівність і братерство. І так далі. [...] Ну і

Спільне (2015, № 9)

«... практикуючи і вдосконалюючи неієрархічні моделі співжиття, навчаючись захищати свою прекрасну територію фізично, активісти СА та самооборони МОН усвідомили складність та тривалість процесів змін. Сталися десятки маленьких революцій. На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя» (Ходорівська 2015: 142). Доволі ідеалістично виглядає твердження, що протестувальники для приватної або навіть суспільної користі використають набуті навички для поступу свободи. Світовий досвід показує, що ті ж неієрархічні моделі організації не несуть у собі абсолютний емансипативний потенціал і з успіхом можуть запроваджуватися великими транснаціональними корпораціями. Разом із тим вищенаведена аргументація пошуку-віддзеркалення прийняття іншими спільної доктрини творчості та свободи особистості як критерія революційності є нічим іншим, як нарцистичним ототожненням з ідеологічним фантазмом революційних мас. Ці ж аргументи повторюють твердження уявної «революції гідності» — ідеологічного фантазму, який зміщує структурні конфлікти українського суспільства й глобального капіталізму в бік протистояння здорового організму українських громадян-держави

153

«всемогутній» шкідливій фігурі іншого — Путіну, або в питаннях смаку та етики — менш «гідним», «контрреволюційними» або «недостатньо лібертарним», які повинні бути виключеними або навіть фізично знищеними. Власне, твердження приблизно в такому ключі стали сьогодні частковими ідеологічними виправданнями громадянської війни на Сході. У відриві від теоретичного осмислення суспільних практик участь лівих у Студасамблеї звелася до ідеологічного повстання. Ситуація активізму МОН повторює ситуацію ХVIII століття, коли зростаюча буржуазія виробляє гуманістичну ідеологію Свободи, Рівності й Розуму та переживає в ній своє відношення до реальних умов існування (закони ліберальної капіталістичної економіки), вважаючи, що всі люди вільні, включно з вільнонайманими працівниками (Альтюссер 2006: 332 - 333). В такому ж значенні на ідеології як «“уявленні” про уявні відносини індивідів до їхніх реальних умов існування» (Альтюссер 2011:) ґрунтувався активізм лівих Студентської асамблеї, пропонуючи уявні рішення реальних структурних протиріч. Маючи доступ до зміни правил гри в освітньому полі на користь доступної освіти, боротьби за ідеологію та символічне панування, ліві активісти звабились самозамилуванням у специфічних вимогах, формах організації та практиках особистої свободи і творчості. Якщо ще п’ять років тому студенти були здатні вийти на соціальний протест, то сьогодні консенсус усе далі прямує в бік приватних меритократичних неоліберальних уявлень про роль держави та освіти зокрема. Освіта та наука для ринку, а не для загального суспільного блага, стипендія для обраних — не нові речі для Європи17. Так, можна в руслі неоліберальної доктрини стверджувати, що буцімто населення готове до таких змін і саме про себе потурбується, або ж у руслі лівих вибудовувати есхатологічні наративи і стверджувати, що «неодмінно буде соціальний вибух». Від чого точно потрібно звільнитися, так це від фантазмів революційних або консервативних мас. «Коли

всі ліві активісти поділяться своїм досвідом і поглядами з тисячами цих охочих — можна очікувати, що і країна попрямує ліворуч» (Ходорівська 2015: 143), — за таких тверджень за шатром домінуючої ідеології, підкріпленої політичним та економічнм домінуванням, легко розчаруватись у неефективності політичного активізму в цілому. Навряд чи нам вдасться повністю звільнити політичну дію від фантазмів та ідеології, та й навряд чи потрібно цим відчайдушно займатись. Утім, досвід вкотре показав необхідність винахідливості в часи, коли форми організації як «старих», так і «нових» лівих зазнали значної критики, зокрема й ті, які використовували активісти Студасамблеї. Пошук форм організації, які зможуть сьогодні об’єднати для довготривалої політичної боротьби поза межами конкретного протесту, є нагальним. Просте відігравання сценаріїв лібертарної організації протесту на основі ідеології гуманізму повертає нас навіть не в 68-й рік минулого століття, де вони отримали розвиток, а ще в домарксистські часи неусвідомлення необхідних суспільних умов для універсалізації свободи. Поміж тим чи не в замилуванні людиною та її правами сьогодні об’єдналися ліберали й ліві, чи не правами людини сьогодні виправдовують вторгнення імперіалістів і вільного ринку? Чи завжди ідеологічне визначенням людини та її свободи (а сьогодні, по суті, свободи дрібних буржуа та великих капіталістів) важить більше, ніж комуністичне майбутнє? Шукаючи відповідь на це питання, варто не забувати давно відому марксистську істину важливості революційних теорій. Теоретичне пізнання суспільних умов є першонеобхідним для політичних стратегій і тактик. Саме теорія здатна дати нам відповідь, чи є зокрема сьогодні гуманізм (як і будь-яка інша ідеологія) та супутні йому форми політичної участі та організації консервативним, революційним, конформістським чи реформаторським.

17 Детальніше про неоліберальні трансформації освіти у третьому номері «Спільного» у розділі «Трансформації вищої освіти».

154

Майдани й Антимайдани: активістська перспектива

Посилання: Альтюссер, Л., 2011. “Идеология и идеологические аппараты государства”. В: Неприкосновенный запас, с. 3, 77. Альтюссер, Л., 2006. За Маркса. М.: Праксис. Бурдье, П., 1993. Политические позиции и культурный капитал. В: Социология политики. М.: Socio-Logos, с. 99158. Вимоги студентського ЄвроМайдану, 2013. Доступ 20.01.2015 за адресою: https://drive.google.com/file/d/0B_A47nfCTuOeTmZ5QXRlQ3N3LTg/edit Відсіч, 2014. Українцю, нині не час для розчарувань! Любиш Україну — люби і на Майдані стояти. Доступ 03.01.2015 за адресою: https://vk.com/wall-33837602_6097 Журнал Хохлосрач, 2014. Европейский Союз или Таможенный Союз: сравнение в картинках. Доступ 20.01.2014 по адресу: http://ua-hohlosrach.livejournal.com/134451. html КМІС, 2014. Майдан-декабрь и Майдан-февраль: что изменилось? Доступ: 03.01.2015 по адресу: http://kiis. com.ua/?lang=rus&cat=reports&id=226&page=1 Лівий Берег, 2014. Студенты заняли Министерство образования (документ). Доступ 03.01.2015 за адресою: http://society.lb.ua/education/2014/02/22/256586_studenti_zanyali_ministerstvo.html Мокрик. Д., 2013. “Михальчишин і “сопляки”. В: Zahid. net. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://zaxid.net/ news/showNews.do?mihalchishin_i_soplyaki&objectId=1297861 Пряма Дія, 2014. Заява Незалежної студентської профспілки «Пряма дія. Доступ 03.01.2015 за адресою: https://vk.com/wall-5600972?day=31012014&w=wa ll-5600972_2863 Cаламанюк, Т., 2014. “Студенти на Майдані: 5 уроків протесту. Недостатній радикалізм і відсутність адекватних

Спільне (2015, № 9)

лідерів”. В: Teксти.org.ua. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/52710/Studenty_na_Majdani_5_urokiv_protestu_Nedostatnij Cаламанюк, Т., 2013a. “Блокування університетів: як воно відбувається і до чого приводить?”. В: Я.Корреспондент. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://blogs.korrespondent.net/blog/pro_users/3338897-blokuvannia-universytetiv-yak-vono-vidbuvaietsia-i-do-choho-pryvodyt Cаламанюк, Т., 2013b. “Як гартувалася євросталь. 6 днів Майдану очима соціолога”. В: Я.Корреспондент. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://blogs.korrespondent. net/blog/pro_users/3291104-yak-hartuvalasia-yevrostal-6-dniv-maidanu-ochyma-sotsioloha СКР студентський рух, 2013. Прес-реліз. Вимоги студентського Євромайдану. Доступ 25.12.2014 за адресою: https://drive.google.com/file/d/0B_A47nfCTuOeTmZ5QXRlQ3N3LTg/edit Українська правда, 2013. 15 тисяч студентів підуть на Банкову вимагати євроасоціації. Доступ: 03.01.2015 за адресою: http://www.pravda.com.ua/ news/2013/11/27/7003246/?attempt=1 Фрімен, Д. 2012. “Тиранія безструктурності”. В: Cпільне. Доступ 03.01.2015 за адресою: http://commons.com.ua/ tiraniya-bezstrukturnosti/ Ходорівська., Н. 2015. “Студентська асамблея: десяток маленьких революцій”. В: Спільне, №9: Майдан: погляд зліва Центр соціальних і трудових досліджень, 2014. Бази протестних подій та повідомлень. Доступ 25.12.2014 за адресою: http://cslr.org.ua/bazi-protestnih-podiy-ta-povidomlen-2/ Щербак, С., 2014. Зачем интелегенции майдан? Доступ 25.12.2014 по адрессу: http://matveychev-oleg.livejournal.com/1093828.html

155

Майдан і світ: візії та порівняння

Окк'юпай Юкрейн! Тактика окупації з Окк`юпай Волл-стріт до Майдану Емілі Ченнел-Джастіз Переклала з англійської Анастасія Шевцова

Емілі Ченнел-Джастіз — докторантка кафедри антропології Міського університету Нью-Йорка; echannell@gc.cuny.edu

З того часу як перший намет піднявся на Майдані Незалежності в листопаді 2013 року, масові акції протесту в Україні стали центром аналізу на місцевому, національному та глобальному рівнях. Рухи протесту характеризувалися то як народні революції з кінцевою метою демократизації, то як радикально праве, ультра-націоналістичне повстання, що спричинило відчуження величезної частки населення на сході України. Прихильники обох цих концепцій роблять багато неправильних припущень, але в той же час вони є частиною сьогоднішньої реальності в Україні. Тоді як аналітики та експерти в галузі ЗМІ зосередилися на потенційних геополітичних подіях, ця стаття фокусується на початку розгортання подій на Майдані і, зокрема, на тактиці окупації в рамках глобальної тенденції, яка використовує суспільний простір як форму протесту. В статті обговорюватиметься те, наскільки актуально розглядати Майдан паралельно з іншими глобальними випадками окупації; зокрема,

158

йтиметься про порівняння з Окк`юпай Волл-стріт (ОВС), в якому я брала участь протягом осені 2011 року в Нью-Йорку. Ця стаття вийде за рамки простого визначення подібних і відмінних рис із рухами, схожими на ОВС, щоб з’ясувати напрям роздумів, за якого ці два феномени разом можуть допомогти нам зрозуміти, як тактика окупації може створювати нові форми і види використання громадського простору, що може бути використаний для різних цілей. Стаття розгляне роль лівої та антикапіталістичної критики в обох випадках і зробить припущення щодо потенціалу, який має окупація як тактика для просування цих ідей в найближчі місяці й роки в Україні та за її межами. Окупація простору не є новою тактикою для масових заворушень (Angotti and Kennedy 2012: 5). Проте, якщо відстежити історії окупацій, виявляється, що Україна – і постсоціалістичний простір загалом – нечасто є частиною обговорень, незважаючи на регулярні випадки використання окупації в сучасних протестах.

Майдан і світ: візії та порівняння

Чи набуває наше обговорення Майдану переваг від розташування цих заворушень у хронології окупаціїяк-протесту, організатори якої були дуже різними, – від Руху безземельних працівників у Бразилії до «жителів тротуарів» в Індії, яких витіснили в результаті промислових та економічних реформ (Roy 2012), до площі Тахрір у Каїрі (див Kamel 2012, Kandil 2012) і до ОВС? З іншого боку, що виокремлює Майдан серед інших прикладів протестів, де окупація була центральною тактикою? Оскільки протестні рухи, засновані навколо окупацій, стають усе частішими (декілька прикладів можна знайти на Форумі Критичних Коментарів Ради Європейських Досліджень), особливо в постсоціалістичних умовах, ми повинні зробити свій внесок у глобалізовану дискусію, яка чесно відображає те, як окупація використовується в якості тактики, ким і задля яких цілей. При цьому ми повинні розглянути шляхи, якими такі рухи, як ОВС і Майдан, знаходять нові і продуктивні способи використання окупації, визнаючи, що ця тактика може привести до проблемних стосунків із владою, що відвертають увагу від можливих результатів, досягнутих цими протестами. «Суспільна практика колективного життя»: використання громадського простору в ОВС Окк`юпай Волл-стріт почався у Нью-Йорку 17 вересня 2011 року. Він розгорнувся як протест проти самої Волл-стріт і тих людей, які контролюють глобальне багатство та шляхи його обігу. Славнозвісне наметове містечко, яке діяло без чітких вимог, виросло в парку Цукотті за наступні декілька місяців, надаючи харчування, медичну допомогу, безкоштовні курси, бібліотеку та юридичну допомогу. Загальні збори проводилися щовечора, щоб обговорити функціонування табору, тактику протестів і солідарність. Завдяки регулярним масовим акціям протесту в Нью-Йорку – з акцентом на студентських правах, правах трудящих і антикапіталізмі – ОВС залишався динамічним протестним рухом аж до виселення з парку Цукотті, яке здійснила нью-йоркська поліція 15 листопада 2011 року. Інші протестні рухи в стилі ОВС у Північній Америці мобілізували населення від узбережжя до узбережжя, призвели до закриття порту Окленд у Каліфорнії (King 2012: 20) і вивели тисячі людей на вулиці в містах і селищах по всій країні (Гудвін, 2011 надає ретельний опис ОВС і ранню оцінку його потенціалу і впливу). Табір у Цукотті-парк був тим, що Маніссі МакКлів Мееревел назвала «суспільною практикою колективного життя» (Maharawal 2012: 10): однією з головних цілей учасників Окк`юпай було створити

Спільне (2015, № 9)

в Цукотті-парк такий простір, в якому вони хотіли б жити, простір без капіталізму, простір обговорення і консенсусу. Рух Окк`юпай був одразу і процесом, і протестом; це був процес, що кинув виклик глобальному капіталізму в його фізичних і теоретичних основах. Концепція і використання громадського простору були невід'ємною частиною ОВС. Хоча учасники спочатку хотіли зайняти власне Волл-стріт, вони були змушені влаштуватися у приватному парку через закони, спрямовані проти певних видів використання громадського простору (наприклад, довгострокового кемпінгу). Табір був виселений на основі закону про «незаконний кемпінг», згідно з яким використання наметів у просторі такого роду було виправданням для нічного поліцейського рейду (Maharawal 2012: 11). Після рейду учасники ОВС спробували знову зайняти Цукотті-парк, а також інші приміщення, що належали різним приватним групам по всьому місту, однак ці спроби були безуспішними і поставили багатьох людей під загрозу арешту (Stein 2012: 13). Окупація Цукотті-парк була ефемерним моментом, в якому сама окупація й була центральною тактикою, але ідеї та цілі ОВС знайшли продовження в дискурсі та повторних акціях протесту. За межами міста Нью-Йорк сприйняття фактичних завоювань ОВС є таким, що цей рух суттєво не вплинув на розподіл багатства у Сполучених Штатах, який був початковим мотивом для акції протесту. Як «результат», який не можна виразити кількісно, під час моєї роботи в якості професора у Нью-Йоркському громадському університеті я бачила значне підвищення занепокоєння і компетентності в обговоренні питань про розподіл багатства; студенти зараз краще поінформовані, якими шляхами питання багатства впливають на них і на їхні сім'ї. Крім того, більш локалізовані результати ОВС спонукали нью-йоркців до подальшого обговорення руху. Нещодавно міська влада Нью-Йорку розглянула позов проти Департаменту поліції Нью-Йорка (NYPD) щодо незаконного арешту за хуліганство 14 протестуючих: протестуючі виграли майже $ 600 000; розгляд кількох інших позовів триває (Pinto 2014). Це пов'язано з тим, що я вважаю одним із найважливіших і найбільш довгострокових наслідків ОВС, – відновленням уваги суспільства до надмірного поліцейського примусу, зловживань владою і насильства. Тоді як широко розповсюджене занепокоєння щодо поліцейської діяльності й надмірного використання сили є циклічним – під час руху за громадянські права у 1960-х зловживання силою поліції викликали значну негативну реакцію – і локалізованим – наприклад, нещодавні події, пов'язані з убивством поліцією беззбройного афроамериканця у Фергюсоні, штат Міссурі, спонукали масові заворушення проти поліції, – ОВС уможливив загальноміське

159

обговорення расових утисків і регулярних зловживань поліцейською владою. Хоч ОВС не призвів до переорганізації світового багатства або хоча б фінансових структур Нью-Йорка, він створив простір для різноманітних дискурсів стосовно влади, що залишаються актуальними для жителів міста навіть сьогодні. Окупація як тактика ненасильства та її ефективність Чи був Майдан у Києві «суспільною практикою колективного життя»? Ті, хто були на Майдані, забезпечили задоволення всіх своїх потреб, щоб підтримувати довгострокову окупацію площі: як і у випадку ОВС, на Майдані було вдосталь їжі та медичної допомоги; різноманітні заходи, подібні до Відкритого університету, відбувалися на Майдані та в окупованому Українському домі. Однак центральними в організації Майдану були добровольчі воєнізовані бригади, які багато людей вважали необхідними для продовження Майдану. ОВС був задуманий і функціонував як ненасильницький рух, у той час як на Майдані ефективність тактики ненасильства постійно переглядалася, особливо у відповідь на застосування сили Беркутом та іншими поліцейськими формуваннями. Активісти ОВС використовували приклади жорстокості поліції проти учасників протесту для подальшого підкреслення соціальної нерівності, яку підтримував капіталізм. Відповідаючи на застосування сили поліцією відмовою від насильства, активісти ОВС змогли викликати співчуття і підтримку своїх ідей, перевертаючи з ніг на голову широко розповсюджене американське припущення, що поліція служить для захисту громадян. Для ОВС ненасильство було ефективною тактикою в тому сенсі, що воно змінило дискурс навколо використання громадського простору і способів зловживання владою. Ненасильницькі тактики відіграли на Майдані іншу роль. Хоча тактика окупації була спочатку задумана як форма протесту – як у Цукотті-парк, – однієї цієї тактики було недостатньо для досягнення вимог протестуючих. Тоді як ОВС фактично закінчився після того, як від тактики окупації відмовились (після виселення з парку і заборони будь-яких наступних випадків окупації), протестуючі на Майдані при спробі виселити їх із площі відповіли захистом свого простору шляхом його мілітаризації. На Майдані на насильство відповіли насильством. Це чітке розходження припускає, що Майдан ніколи не прагнув створити простір, подібний до ОВС, де люди могли б жити колективом, без партій та урядів. Замість цього він був призначений для відповіді на поліцейські репресії своїми власними формами і структурами насильства. Фізичне насильство на Майдані відіграло значну роль у визначенні, яку

160

форму прийняла окупація. В той час як на ОВС фізичне насильство мало вигляд надмірного застосування сили поліцією – переважно водомети і перцевий аерозоль, а також масові арешти, – на Майдані ставки були зовсім інші. Необхідно враховувати, що зростання насильства унеможливило ідеалізовану «суспільну практику колективного життя» на Майдані. Ще однїєю відмінністю між використанням окупації на ОВС і на Майдані було широко розповсюджене зайняття будівель протестуючими на Майдані. Ця тактика взагалі була занадто ризикована для ОВС у масовому масштабі через посягання на чинне законодавство, як довів випадок із кількома студентами з Міського університету Нью-Йорка, заарештованими при спробі штурму будівлі університету для зриву засідання опікунської ради (див. Speri і Phillips 2011). Проте, зважаючи на значно триваліший термін проведення Майдану, зайняття будівель стало корисним доповненням до окупації громадського простору, аби захистити учасників протесту від холоду та забезпечити їм медичну і психологічну допомогу. В той час як вторгнення учасників ОВС у будівлі було частиною демонстрації проти влади, зайняті приміщення на Майдані були частиною стратегії подовження терміну протесту. Завдяки окупованим будівлям протестуючі отримали безпечніше місце, звідки можна було зорганізуватись, щойно застосування сили урядом стало помітнішим. Хоча тактику захвату будівель відкрито підтримували праві організації, вона використовувалася не виключно цими групами в їх корисливих цілях. Студенти-активісти, в тому числі багато учасників із лівими поглядами, зайняли Міністерство освіти цілком мирним шляхом і використовували цей простір, щоб донести свої вимоги до самого міністра, хоча це відбулося в кінці лютого з наступними проявами значного насильства на Майдані. Ця оцінка показує, що повністю ненасильницька окупація не є успішним механізмом, щоб кинути виклик уряду та іншим формам влади. Це питання займає центральне місце в сучасній дискусії про хронологію рухів, що використовують окупації в якості тактики, оскільки наявність успішних прецедентів використання насильства або відмови від нього значно впливає на те, як можуть розвиватися протестні рухи, основані на окупації. Іншими словами, якщо окупація спрямована на цілковите повалення уряду, то ненасильницькі тактики навряд чи будуть успішними. Проте, якщо цілі протестного руху мають менший масштаб – як, наприклад, висвітлення расових утисків поліції або вплив на те, хто стане наступним міністром освіти, – можливо, ненасильницька окупація є правильним рішенням. Як описано вище, багато з досягнень ОВС не

Майдан і світ: візії та порівняння

підлягають обчисленню, але тактика окупації зробила неможливим ігнорування присутності цих активістів і їхніх вимог. Хоч уряд міг більш-менш ігнорувати початкові заворушення та окупації на Майдані в кінці 2013 року саме тому, що вони були ненасильницькими, застосування значної сили на початку 2014-го вказує, що тактика ненасильницької окупації була неефективною проти дій поліції, санкціонованих урядом. Звичайно, протест став відповіддю на репресії; якщо б уряд не зреагував на Майдан таким чином, цілком можливо, що ненасильство могло би бути ефективнішим, ніж за таких обставин. Критика капіталізму і ліві ідеї Незважаючи на те, що фізичне насильство, так само як і інші форми структурного застосування сили в результаті капіталістичного розвитку (Farmer 2003), мало за свою основу значну нерівність в Україні – як і скрізь, – у цілому, події Майдану не були антикапіталістичною акцією протесту. Швидше, вони почалися як рух, що спонукав українську владу зробити економіку більш капіталістичною, сильнішою в якості учасника світових капіталістичних взаємодій. Проєвропейська риторика за вступ до ЄС на Майдані включала прийняття кредитного пакету від Міжнародного валютного фонду. Як і в інших контекстах, ці глобальні обміни коштів призводять до заходів жорсткої економії, які мають потенціал для загострення нерівності, особливо в короткостроковій перспективі, коли ці корективи будуть прийняті. Цим ставленням до глобального капіталізму і місця простих людей у такій системі ОВС і Майдан відрізняються найбільше. Протестуючі ОВС були зосереджені на таких інституціях, як МВФ і Світовий банк, і зацікавлені в тому, як саме ці організації допомагають консолідувати великі обсяги багатства в руках небагатьох – особливо урядів, які вже вважалися потужними гравцями в умовах глобалізації економіки. В цілому, рух Окк`юпай відкинув економічні ієрархії, в яких деякі громадяни у певних країнах вважаються ціннішими за інших. В Україні багато учасників Майдану прагнули бути визнаними європейцями і, відповідно, більш привілейованими в цих економічних ієрархіях без їх оспорення. Незважаючи на те, що на європейських теренах досвід Західної Європи, в порівнянні з досвідом посткомуністичних країн, кардинально відрізняється (Dunn 2008), промови з Майдану стерли ці відмінності, стверджуючи, що Україна – це «Європа», так, начебто єдина, економічно успішна Європа дійсно існує (глибша критика політики європеїзації і те, як вона пов’язана з Угодою про асоціацію

Спільне (2015, № 9)

з Україною, заслуговує окремої статті. Для огляду деяких із наслідків неоліберальної європеїзації в постсоціалістичному контексті, порівняти з Bockman and Eyal 2002;. Böröcz, Kovács, Engel-Di Mauro, Sher, Dancsi and Kabachnik 2002 ; Dunn 2004; Haney 2002; Jansen 2009). Критика цих глобальних економічних ієрархій надходила переважно від лівих, а особливо – марксистських, уявлень про функціонування капіталізму. Критики часто є прихильниками альтернатив капіталістичній економіці. ОВС був рухом, що тяжів до лівих поглядів у тому сенсі, що його організатори виступали за покращення добробуту, безкоштовну освіту і кращу медичну допомогу, а протести були зосереджені на матеріальних нерівностях, укорінених у нашому класовому суспільстві. На противагу цьому заклики з подібними ідеями були зовсім небажаними на Майдані. Явно «ліві» ідеї – як ті, що були сформульовані ОВС, – відкинули вже на ранніх стадіях Майдану. Заклики щодо безкоштовного транспорту і навчання, світу без кордонів і заперечення МВФ не бралися до уваги або сприймалися зі зневагою, а гасла про толерантність, рівність і права людини зустрічалися прямими атаками, можливо, через їхній зв'язок із фемінізмом і ЛГБТ-дискурсом. Ці ідеї були небажаними не тільки через їх причетність до марксизму і соціалізму, а в очах багатьох протестуючих – і до Совєтизму, а й через те, що в них вбачали загрозу для самовизначення Майдану та його учасників у Європі. Участь у глобальному капіталізмі – це не лише повна відмова від державного соціалізму і планової економіки – тобто показник «європейськості»; якщо хтось виступав за соціальну підтримку, цю людину одразу ж відносили до попереднього (радянського) моменту в історії, який Майдан гаряче відкидав. Зміни згори: чи є вибори кінцем окупації? Активісти в Цукотті-парк прагнули створити самоорганізований табір протестуючих, який був би вільним від будь-якого впливу політичних партій (цьому сприяло ще й те, що місцева політика в Нью-Йорку не відображає типовий розподіл на демократів і республіканців, який визначає політику на національному рівні) і спирався б на місцеву допомогу з продуктами харчування, спорядженням для кемпінгу, охороною здоров'я та освітніми заходами. На Майдані ліві активісти намагалися використовувати аналогічні формулювання самоорганізації з метою спонукання інших протестуючих вийти за рамки партій і представляти себе самих для того, щоб домогтися глибоких

161

довгострокових змін. Незважаючи на те, що деякі з цих активістів вважають, що ці промови були прийняті іншими протестуючими саме через зусилля лівих учасників, на думку більшості, партії мали занадто багато впливу на Майдані не лише в їх символічній репрезентації, але і в сенсі контролю над ресурсами та їх розподілом. Незалежно від того, наскільки сильний відгук отримали ідеї самоорганізації в учасників протестів, упереджена політика в Україні проникла в Майдан занадто глибоко, щоб повністю його покинути. Факт того, що обидві акції протесту можуть бути пов'язані зі значною політичною реорганізацією на найвищих рівнях, залишається фактом. У листопаді 2013 року в Нью-Йорку Білл де Блазіо був обраний мером завдяки обіцянкам проведення соціальноекономічних реформ, у тому числі – змін у поліції Нью-Йорка. Українці обрали нового президента у травні 2014; парламентські вибори пройдуть восени. Для деяких осіб, серед яких і відомі західні аналітики, ці вибори в Україні є кульмінацією протестів на Майдані (див., наприклад, Snyder 2014). Але вони не завжди розуміють, що нові вибори були тільки однією з вимог, які з'явилися на Майдані, і що не всі учасники Майдану вважають ці вибори логічним завершенням протестного руху. Петро Порошенко, як і багато великих політиків в Україні та їх прихильників, – олігарх; зміни в його кабінеті не означають конкретних довгострокових змін для більшості людей в Україні. З демонтажем табору протестуючих на Майдані українські політики показали, що вони також бачать вибори завершенням заворушень і що зміни можуть відбутися лише згори. Природа Майдану істотно змінилася протягом терміну його життя: навесні він став гаванню для продавців антиросійських і українських націоналістичних дрібничок і набув нового напрямку «революційного туризму». З настанням сутінок відбувалися зіткнення між різними радикальними націоналістичними угрупованнями, які змагалися за територію Майдану. Тим не менш ці зрушення не означають, що тактика окупації була провальною; я радше припускаю, що окупація була кооптована спочатку сторонами, а потім дивним перетворенням на шкоду тим, хто хотів побудувати «суспільну практику колективного життя» без партій і, можливо, без капіталу. ОВС створив місце для дискусії про те, як ми використовуємо суспільний простір і чому, а також хто визначає використання цих просторів. До того ж ОВС створив шлях для загальнонаціональних

162

дискусій про расу, клас і стать, які було набагато легше ігнорувати до масових заворушень по всій країні. Активісти України також повинні проводити ці дискусії, незалежно від політичних поглядів. Створюючи ідеалізований простір, ми також створюємо можливість обговорити ці проблеми в суспільстві без втручання політичних партій. Саме в цьому — найбільший успіх ОВС. Усі окупації мають свої власні цілі. Деякі з них можуть бути дуже локалізованими, в той час як інші можуть мати загальнонаціональний масштаб – як Майдан. Цілі Окк`юпай Волл-стріт ніколи не були до кінця зрозумілими, оскільки організатори та учасники ніколи не висували заяв або вимог. Для багатьох громадян, особливо тих, хто знаходився за межами великих міських центрів зі значними рухами Окк`юпай, відсутність вимог значила відсутність впливу або результатів. Я вважаю дискурсивні зрушення – як ті, що сталися внаслідок ОВС, – основним фактором впливу, оскільки простір окупації був перетворений на простір для складних дискусій щодо расових і класових меж. Активісти Майдану використовували окупацію, щоб домогтися відставки президента і проведення нових виборів; однак ці вимоги не виражають волю всіх учасників Майдану. Це не означає, що активісти Майдану не повинні були висувати вимоги для того, щоб бути більш репрезентативними. Я підозрюю, що ОВС був одним із небагатьох окупаційних у своїй основі протестних рухів, для якого була характерна така нерепрезентативність. Якщо це так, то ми не можемо з необхідністю очікувати настання тих же дискурсивних зрушень, які були результатом ОВС, після Майдану. Ми повинні визнати, що вимоги тих, хто став представниками Майдану, були задоволені через політичні канали. Окупація працювала на них. Але це не означає, що всі, хто брав участь у Майдані в різних контекстах або був до нього причетний, залишаться задоволені. Інші нематеріальні цілі, засновані на соціальній справедливості – такі, як терпимість і рівність, – не можуть бути задоволені за допомогою окупації, яка була на Майдані. Через це деякі можуть бути більш озлобленими, ніж раніше. Це – своєрідна можливість вчитися на прикладі ОВС – руху, кінцевою метою якого не були вибори, руху, який прагнув, хоча й не завжди успішно, обійняти безліч ідей, стертих на Майдані. Як видно з прикладів — від площі Тахрір до ОВС і до Майдану — уряд і влада ніколи не будуть на боці народної окупації, а це і є саме тим, що робить її ефективною тактикою.

Майдан і світ: візії та порівняння

Посилання: Angotti, T. and M. Kennedy, 2012. “Occupy Urban Planning!” In: Progressive Planning, 191, pp. 2; 5; 19. Bockman, J., and G. Eyal, 2002. “Eastern Europe as a Laboratory for Economic Knowledge: The Transnational Roots of Neoliberalism”. In: American Journal of Sociology, 108(2), pp.310-352. Böröcz, J., M. Kovács, S. Engel-Di Mauro, A. Sher, K. Dancsi, & P. Kabachnik, 2001. “Empire’s New Clothes: Unveiling EU-Enlargement.” In: Central Europe Review e-books. Council for European Studies, Reviews and Critical Commentary, 2013-2014. “Enough!” – Dispatches from researchers studying Europe’s exploding social movements. Available 2.10.2013 at: http://councilforeuropeanstudies. org/critcom/enough-dispatches-from-researchers-studying-europes-exploding-social-movements/ Dunn, E.C., 2004. Privatizing Poland: Baby Food, Big Business, and the Remaking of Labor. Ithaca: Cornell University Press. – 2008. “Standards and Person-Making in East Central Europe”. In: Ong, A. and S.J. Collier (eds) Global Assemblages: Technology, Politics, and Ethics as Anthropological Problems. Oxford: Blackwell Publishing Ltd. Farmer, P., 2003. “On Suffering and Structural Violence”. In: Farmer, P., Pathologies of Power: Health, Human Rights, and the New War on the Poor. Berkeley, CA: University of California Press. Goodwin, J., 2011. “Occupy Wall Street: The Challenge Ahead”. In: Labor Standard. Available October 2011. http://www. laborstandard.org/Occupy_Wall_Street_Challenges_Ahead.html Haney, L., 2002. Inventing the Needy: Gender and the Politics of Welfare in Hungary. Berkeley: University of California Press.

Спільне (2015, № 9)

Jansen, S., 2009. “After the Red Passport: Towards an Anthropology of the Everyday Geopolitics of Entrapment in the EU’s ‘Immediate Outside.’”. In: Journal of the Royal Anthropological Institute, 15(4), pp. 815–832. Kamel, N., 2012. “Tahrir Square: The Production of Insurgent Space and Eighteen Days of Utopia”. In: Progressive Planning, 191, pp. 36-39. Kandil, H., 2012. “Tahrir Square: Choosing the Right Place for the Wrong Reasons”. In: Progressive Planning, 191, pp. 40-42. King, M., 2012. “Occupy Oakland and State Repression: The Struggle for Public Space”. In Progressive Planning, 191, pp. 20-23. Maharawal, M. M., 2012. “What Can We Do In Public? Lessons from Zuccotti Park”. In: Progressive Planning, 191, pp. 10-11. Pinto, N., 2014. “City Agrees To Largest Occupy Wall Street Settlement Ever”. In: Gothamist. Available 10 June 2014. http:// gothamist.com/2014/06/10/city_agrees_to_largest_occupy_settl.php Roy, A., 2012. Walking with the Comrades. New York: Penguin Books. Snyder, T. 2014. Ukraine: The Antidote to Europe’s Fascists? In: NYRblog: The New York Review of Books. Available 27.05.2014. http://www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2014/ may/27/ukraine-antidote-europes-fascists/ Speri, A., and Phillips, A., 2011. “CUNY Students Protesting Tuition Increase Clash With Police”. In: New York Times. Available 21 November 2011. http://www.nytimes. com/2011/11/22/education/cuny-students-clash-withpolice-in-manhattan.html Stein, S., 2012. “Occupy Nowhere: OWS After the Eviction”. In: Progressive Planning, 191, pp. 12-14.

163

«Українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає» Інтерв'ю Теодор Пападопулос Розмовляла і переклала з англійської Альона Ляшева

Теодор Пападопулос — суспільствознавець, викладач Університету Бату (Велика Британія), дослідник у сфері варіацій капіталістичних держав добробуту, а також – управління та демократичних інституційних інновацій у ринкових суспільствах; t.papadopoulos@bath.ac.uk

Передмова Одним із наслідків глобалізаційних процесів у політичній та економічній сферах є утворення наддержавних інституцій, що отримують дедалі більше повноважень, які раніше належали лише національним державам. Такі об’єднання чи союзи не є державами у класичному розумінні цього слова, але в той же час вони є тими суб’єктами, які мають можливість впливати на процеси, що відбуваються в державах, які до них долучені безпосередньо або ж опосередковано. Ці інституції можуть існувати у формі союзів держав, як СНД чи НАТО, або ж менш інституціалізованих домовленостей про співпрацю. Прикладом такої інституції може стати — за умови його укладення — Трансатлантичне Торгове та Інвестиційне Партнерство. Під час Євромайдану для України питання співпраці з тією чи іншою інституцією стало ключовим. Асоціація з Європейським Союзом стала причиною для багатьох вийти на вулицю та усвідомити себе носіями «європейських цінностей», а євроінтеграція стала синонімом розвитку та надії на краще майбутнє. Єврооптимізм став важливим складником риторики Євромайдану. Можна виділити наступні складники такого єврооптимізму. По-перше, одним з основних є заперечення радянського минулого та асоційованої з ним спів праці з Росією. На фоні консервативної Російської Федерації з її «президентом-диктатором» «демократичний» Європейський Союз є більш привабливим партнером. По-друге, важливим фактором єврооптимізму є ідея девелопменталізму, яка є частиною домінантної нині ліберальної ідеології. З уявлення про те, що Україна, як і всі інші країни, проходить певний шлях розвитку, ви пливає ідея, що на цьому шляху потрібні більш «розвинуті» партнери, як країни ЄС. По-третє, складником єврооптимізму є певне усталене уявлення про ЄС, викликане небажанням або незацікавленістю в тому, щоб розібратись, яким є Євросоюз наразі та які перспективи ця інституція має в

164

Майдан і світ: візії та порівняння

майбутньому. Тому, говорячи про Європу, єврооптимісти оминають питання про те, що не всі держави ЄС досягають того рівня розвитку, який стереотипно приписується Європі, а також забувають про кризу, що аж ніяк не збирається нас полишати. Погляд на ЄС ізсередини є менш оптимістичним, і все частіше європейці виступають із критикою політики правлячої верхівки Союзу. Прикладом такого євроскептицизму є грецькі протести 2010–2012 років, що сколихнули всю країну та підняли галас по всій Європі. Для того щоб зрозуміти, які фактори впливають на протилежне ставлення до ЄС в Греції, ми вирішили поговорити з політологом, котрий спеціалізується на Південній та Східній Європі, Теодором Пападопулосом.

Альона Ляшева: Тео, не є новиною, що велика кількість українців до, під час і після Євромайдану мали і мають дуже єврооптимістичні настрої. В цьому контексті цікаво провести порівняння із Грецією, бо вона відома своїм євроскептицизмом, особливо після протестів 2010–2012 років. Чим викликані такі настрої у грецькому суспільстві? Теодор Пападопулос: Для того щоб описувати євро скептичні настрої у грецькому суспільстві, для початку варто зрозуміти, про яку Європу йде мова, тобто щодо чого проявляються ці скептичні настрої. Греки ніколи не були антиєвропейськими. В час, коли Греція приєдналася до ЄС, на початку 80-х, домінували дуже єврооптимістичні настрої. Сучасний євроскептицизм направлений не на Європу або ЄС як такі, а на певний тип Європи, на певну, так би мовити, архітектуру суспільства. Архітекторами такого устрою, що викликає євроскептицизм, є Європейський Центральний Банк, МВФ, Єврокомісія. Євроскептицизм пов’язаний із тими мірами жорсткої економії, які були введені цими інституціями та сильно вплинули на населення Греції. Тому вся антиєвропейська та антинімецька риторика, що постала впродовж протестів 2010–2012 років, не була скептичною щодо ідеї об’єднаної Європи, тим паче щодо концепту соціальної Європи. Протести як раз підтримували ідею такої Європи, але критикували неоліберальну Європу. Тобто замість описування суспільних настроїв словом євроскептицизм, я б назвав це скептицизмом щодо неоліберальної Європи. Що є цікавим стосовно України: якщо прибрати з фокусу ті крайньо праві елементи, що мали місце в русі, то настрої більшості радше були схожими на ті настрої, що мали греки у 80-х. А саме — надію на більш демократичний і менш корумпований устрій. Але справа в тому, що Європа змінилася з тих часів. Вибачте, що я це кажу, але українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає. Демократичність, прозорість і соціальність — це те, з чим зараз Європа має все більше й більше проблем. Національні держави мають все менше й менше впливу

Спільне (2015, № 9)

на прийняття рішень, а вертикаль влади стає більш централізованою. А.Л.: Іншою дотичною між Україною та Грецією є те, що протести в обох країнах були викликані кризовою ситуацією. Бізнес української еліти сильно постраждав із часів початку кризи і потребував допомоги або від Росії, або від ЄС. Тому питання напрямку на євроінтеграцію постало так гостро. А які економічні передумови грецьких протестів? Т.П.: Коли глобальна криза проявилась у Греції, ЄС, звичайно ж, допомагав їй вийти з неї і — звичайно ж — шляхом давання в борг. Розмір державного боргу складав 120% від ВВП. Греція мала борги і в 90-х, але в той час вона не була частиною Єврозони, і тому грецька влада мала більше контролю над власною економікою. Я б виділив три основні особливості цієї кризи. По-перше, це запровадження євро, глобальна економічна криза та залежність від держав із сильнішою економікою. Німецькі банки, французькі банки дали великі суми грошей у борг Греції. Однак в умовах глобальної кризи в цих банків також виникли проблеми, і вони різко відмовилися давати в борг грецькій державі, мотивуючи це тим, що вона не зможе віддати борг. Тому європейська влада мала знайти шляхи для підтвердження того, що Греція поверне борги. І це було зроблено дуже просто: грецькі борги переклали на плечі європейських платників податків. Тому зараз Греція має борги перед ЄС, а не перед європейськими банками. Трагічність цього полягає в тому, що гроші, які поступають у Грецію, не витрачаються на розвиток економіки, збільшення робочих місць чи на соціальні витрати: вони витрачаються на погашення боргу європейським банкам. Тобто Греція є просто однією точкою на шляху грошових потоків у ЄС від платників податків до банків, яка нічого від цього не отримує. Що вона отримує, так це величезний тиск із боку інших держав. Тому ситуація погіршується постійно: я говорив про 120% боргу під час

165

кризи — зараз він складає 170%, економіка спадає, менше робочих місць, вищі податки. Влада ЄС каже про те, що всі ці рішення направлені на погашення боргів, але нічого такого не відбувається. Це все руйнує довіру звичайних греків до Європи. І оскільки ситуація не покращиться без змін у самій Європі, то той євроскептицизм, про який ми говорили на початку, буде зростати. Крім того, ця історія, яку я розповів, є не лише грецькою, але й португальською, іспанською, італійською та й інших країн периферії Європи. І, як на мене, оскільки Україна обрала курс на ЄС, вас чекає схожий сценарій. Європа не може поводити себе іншим чином в умовах затяжної економічної кризи. А.Л.: Як Ви знаєте, Євромайдан значно посилив внутрішні протиріччя України, що пізніше стало одним із чинників, які зумовили війну. Чи були певні регіональні відмінності у грецьких протестах? Чи можна сказати, що це були протести певних класів населення? Т.П.: Такої регіональної відмінності, як в Україні, у грецьких протестах не було, тобто протести проходили по всій країні. Але була інша відмінність, яка може бути пояснена класовою структурою населення. Розділ у реакції населення на політику Євросоюзу радше пройшов по лінії міське-сільське населення. Центрами протестів стали Афіни та Фесалоніки як найбільші міста, що загалом не дивно, бо масові протести — це міське явище. Але особливістю Греції стало те, що сільське населення та населення невеликих міст проявило себе вкрай неактивно. На мою думку, це може бути пояснено тим, що сільське населення не так сильно відчуло на собі кризу. Це може здатися доволі позитивним, але насправді нічого позитивного в цьому немає, оскільки сільське населення є виключеним з економічної сфери та великою мірою живе за рахунок сільського господарства. Тобто село не так сильно відчуло кризу, бо в них була земля, було що їсти, чого не скажеш про міське населення. Так, я не жартую: їжа стає проблемою для людей, і я не кажу про бездомних чи тих, кого вважають маргіналами, я кажу про тих, хто втратив роботу, а з цим — і надію. Звичайно ж, з’являються всілякі благодійні ініціативи – наприклад, церкви влаштовують безкоштовні обіди. Але це абсолютно не є вирішенням питання — я розповідаю про це для того, щоб проілюструвати останню тезу. Кількість людей, які потребують найпростішої їжі — супу із шматом хліба, — що раніше призначалася лише для бездомних, зростає. Також зросло число людей, які втратили своє житло. Грецькі соціологи навіть вживають термін «нова бездомність». Коли я був молодим, у 80-х, бездомність

166

була якимось віддаленим феноменом. Бездомних було так мало, що я, будучи студентом, знав усіх бездомних людей в Афінах. У двохмільйонному місті було декілька бездомних, які завжди проводили свій час у центрі міста та були певною диковинкою для нас. У кінці 2010-х років ситуація радикально змінилась: Афіни повні бездомних, їх можна побачити на кожній зупинці транспорту – скрізь. Тому міста стали найгарячішими точками протестів. От мої батьки, наприклад, живуть у невеличкому місті, вони вирощують овочі, якщо в них виростає більше, ніж їм треба, що часто буває, вони обмінюють свої помідори та картоплю на яйця чи ще щось — така-от доринкова економіка. В містах же, що включені у глобальну ринкову економіку, люди постраждали найбільше, тому й вибухи протестів відбулися саме там. Через таку дихотомію місто-село можна побачити певну класову приналежність протестувальників, але, звичайно ж, люди, які долучалися, походили з різних класів і прошарків. Великою мірою це були ті люди, котрі рік тому вважали себе «середнім класом». Після того як вони втратили все, що мали, — роботу, стабільність, житло, — в них не залишилось вибору, лише виходити на вулицю. Роботу втратили і працівники громадського сектору, лікарі, вчителі, дрібні чиновники — держава викинула їх на вулицю — і працівники бізнес-сфери — через спад економіки й відтік інвестицій. Також активними учасниками були молоді люди, які, маючи освіту, не можуть отримати роботу навіть у сфері низько кваліфікованої праці. Тому ці молоді люди і люди, які вважали себе середнім класом, дуже злі на ЄС. Вони задаються питаннями: чому ми страждаємо через вчинки корумпованої еліти, грецької та європейської? Ми такі ж європейці, як інші, але чому замість підтримки ми отримуємо покарання? А.Л.: Тео, як Ви б оцінили політичне забарвлення протестуючих? Т.П.: На це питання також немає однозначної відповіді. Хоча в лівому середовищі ці протести часто представляються як виключно ліві, така думка є помилковою. Так, справді, лівий блок там був найсильнішим — тобто люди, які не просто підхопили ліву риторику, але й ідентифікували себе як ліві. Незважаючи на те, що ці ліві були дуже різних мастей, я б об’єднав їх у дві великі групи, які роз’єднує одне дуже гостре питання. А саме, як це не сумно, — національне питання. Одна частина лівих стоїть на інтернаціональних позиціях, інша ж — має патріотичні позиції. І така різниця у поглядах сильно впливала на їх вимоги. Риторика перших була більше направлена на критику

Майдан і світ: візії та порівняння

процесів у Європі та світі, вони вимагали системних змін як у Греції, так і в ЄС; другі ж радше критикували ставлення ЄС до Греції та вимагали «повернути нам нашу Грецію». Крім лівих рухів, там сильно вирізнялись і праві сили. Їхні вимоги були, звичайно ж, не антикапіталістичними, а антивладними; критика була в основному спрямована на грецьку владу та конституцію. Іншою групою були радикально праві, велика кількість яких була і є неонацистами. У Греції неонацистський рух є одним із найсильніших. «Золотий Світанок» відрізняється від інших європейських праворадикалів своїм нацистським ухилом. Загалом крайньо праві підтримували всю антидержавну риторику, але до цього вони ще й додали антимігрантську риторику: їхнім поясненням проблем були мігранти та, вибачте, «небілі» люди. Такий спектр пізніше вилився в сильну політичну поляризацію на виборах. А.Л.: Продовжуючи тему виборів. Які наслідки цих протестів у політичній сфері? Т.П.: Наразі, як нам відомо, СІРІЗА отримала неочікуваний успіх. Їм це вдалося за рахунок капіталізації своєї активності в період протестів. Вони залучили на свою сторону середній і робітничий класи, що мають ліві погляди, а також так званих «патріотичних лівих». «Золотий Світанок» здобув велику кількість голосів за рахунок своїх антимігрантських закидів, про які я вже згадував, і за рахунок антикомуністичної пропаганди, але в той же час — через популізм. Однією з їхніх стратегій було «піти в народ»: вони займалися благочинністю, дуже тісно співпрацювали з молоддю. За умов такої поляризації всі традиційні центристські партії переживають колапс. Політичні ідентичності, що сформувалися під час протестів, пізніше виразилися у біполярному політичному полі. І зараз цікаво, чим усе це закінчиться.

Спільне (2015, № 9)

А.Л.: Ті партії, які утвердилися після Євромайдану в Україні, займають ліберальні та праві позиції. На жаль, лівим там місця не знайшлося. Греція в цьому, звичайно ж, радикально відрізняється від України. Але чи є успіх СІРІЗИ успіхом тих протестів, які відбулися? Чи зможе СІРІЗА щось радикально змінити? Т.П.: Я, мабуть, не є тією людиною, яка зможе розкритикувати СІРІЗУ, бо я у свої поглядах, та й взагалі, дуже близький до них. Я радше зможу розказати про проблеми, з якими зараз стикається ця політична сила. Як вам відомо, це коаліція різного роду радикальних лівих, членів комуністичної партії, які відкололися від неї, екологістів, феміністів, більш ліберальних лівих. Мабуть, єдине, що їх об’єднує, — це усвідомлення себе радикальнішими лівими, ніж старі соціал-демократи. Що ж відрізняє їх від інших лівих партій, так це тісна співпраця із соціальними рухами, які постали після протестів. І наразі для СІРІЗИ великим викликом є той успіх, який вони здобули. Вся Європа та Греція прискіпливо слідкує за тим, що відбудеться з ними та що вони змінять, але такі сподівання є великим перебільшенням можливостей СІРІЗИ. В них є серйозна опозиція як у Греції, так і по всій Європі. Для правих СІРІЗА, яка піднялась, а потім впала, була б справжнім подарунком. Поза політичною сферою в них ще більше ворогів: правлячий клас Європи, банки, транснаціональні корпорації. Вони — як індіанці проти ковбоїв. Тому очікувати від СІРІЗИ вирішення всіх проблем не варто. Для реальних змін лівий рух має поширитися та інституалізуватися як у Греції, так і далеко поза її межами. 10 листопада 2014 року

167

«Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують» Інтерв'ю із Наталією Гуменюк Розмовляв Іван Скорина

Наталя Гуменюк— журналістка-міжнародниця, співробітниця інтернет-каналу «ГромадськеTV». Відвідувала різні протестні «гарячі точки» та досліджувала революції в реальних умовах; ngumenyuk@gmail.com

Редакторська передмова Українські медіа приділяють напрочуд мало уваги закордонним подіям. Ми вирішили взяти інтерв’ю в журналістки «Громадського телебачення» Наталки Гуменюк, що працювала на Близькому Сході під час подій Арабської весни та цікавилася багатьма іншими гучними протестами останніх років, аби поставити Майдан у ширший міжнародний контекст. Досвід Майдану неодмінно вимагає порівнянь, однак позиція, висловлена Наталкою, в деяких аспектах не збігається з позицією редакції «Спільного». Наприклад, ми не вважаємо, що доцільно ставити в один ряд соціально орієнтовані протести проти заходів суворої економії з виразним залученням лівих сил у Греції та право-ліберальний Майдан, що фактично привів до влади неоліберальні сили. Так само варто дуже обережно ставитися до питання самоорганізації Майдану, адже, попри небувалу масову мобілізацію, представлені на Майдані сили так і не змогли зорганізуватись у виразний політичний суб’єкт — за винятком, звісно, Правого сектору — обмежившись лише волонтерською участю в русі. Вирішальна роль (не)насильства Майдану так само є доволі дискусійною. Попри те, що в Києві активісти Майдану навряд чи змогли б перемогти урядові спецзагони у відкритому збройному протистоянні, на Заході країни на момент втечі Януковича більшість управлінь МВС та СБУ разом із облдержадміністраціями захопили протестувальники. Чи не було саме це насильство причиною втечі Януковича? Питання залишається відкритим.

168

Майдан і світ: візії та порівняння

Представлена в інтерв’ю оцінка міжнародних та локальних українських подій зумовлена у великій мірі підходом до класифікації масових протестних підйомів за такими критеріями, як антивладність, самоорганізованість та ненасилля. Яскраво побачити такий підхід можна у популярному зараз документальному фільмі Everyday Rebellion. Слідуючи таким або схожим критеріям для аналізу, багато масових протестів останніх років можна поставити на один рівень та розглядати як прогресивні, як такі, що несуть позитивні політичні зрушення. Але ці критерії не те щоб некоректні — їх просто недостатньо. У вічі впадає відсутність класового підходу до аналізу та класифікації протестів. Без відповіді на питання, яким чином масові протести пов’язані з класовою боротьбою, як у них представлені інтереси різних суспільних груп та які політичні діячі мають вплив на масові соціальні підйоми, дуже важко сказати, чи є ті чи інші протести кроками у суспільному поступі.

Іван Скорина: Розкажи про свій журналістський досвід роботи в різних протестних «гарячих точках». Наталя Гуменюк: Говорячи про Україну, потрібно конкретно відрізняти протести від війни та збройного конфлікту. Усе-таки це різні речі. Я міжнародник і завжди цікавилася протестами. А останні кілька років мене цікавило, що відбувається після революцій. Особливо коли почалася так звана Арабська весна, коли покотилася хвиля у США, що перетворилася на «Окупуй Волл-стріт»… Відтоді я їздила час від часу в Туніс, Єгипет, Йорданію, з якої слідкувала за ситуацією в Сирії, цікавилася тим самим «Окупаєм» у Нью-Йорку, бразильськими протестами. Це те, що я бачила безпосередньо на місці. Всіма іншими я цікавилася в Інтернеті, багато спілкувалася з бразильцями та греками. Усе це якось перейшло в український контекст. І.С.: Чим випадок Майдану схожий на інші масові протести останніх років? Н.Г.: Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують. Є умовна влада, що приймає рішення супроти позиції принаймні якоїсь більшості. До попереднього питання: так само було у турецьких протестах, в індігнадос. Між іншим, тут більш доречне слово «Майдан», ніж «Євромайдан». Ніколи не вживала терміну «Євромайдан», адже Євромайдан існував рівно п’ять днів, а після того, як побили студентів, остаточно перетворився на протест проти свавілля міліції та репресивного апарату, що саме тоді запустився. Звісно, можна сказати, що це протест «проти всього поганого, за все хороше», але тут є один момент. Маси усвідомили, що авторитарні режими навчилися маніпулювати виборами. Якщо раніше у країні просто не було виборів і люди виходили за те, щоб вони були, то тут уже ніби й вибори є, але це не означає, що вони репрезентують думку людей, навіть якщо вибори не сфальсифіковані. Авторитарні

Спільне (2015, № 9)

режими по всьому світу навчилися вдавати, що проводять вибори. На відміну від СРСР, ніби й є різні партії, але різниці — жодної. Звісно, вибори все одно лишаються чи не єдиним інструментом представницької демократії. Щодо ситуації з Януковичем, то мені найбільше імпонує, як це пояснював болгарський дослідник протестів Іван Крастєв. Після диктаторських законів 16 січня змінився характер влади: це була зовсім не та влада, яку обирали люди, не з тими повноваженнями — відбулася її узурпація. Окрім того, що б там не було, люди виходили на вулиці в грудні із закликами покарати винних, відпустити незаконно затриманих, але влада ніяк не реагувала, а інститути, альтернативні до виконавчої влади, ставали інструментами утиску — як-от українські суди. Тож утворився вакуум, коли жодна з гілок влади не могла представляти інтереси людей. Додам, що я також цікавилася протестами в Ірані, їхніми виборами 2009 року, за лондонськими слідкувала. Загалом, усі протести починалися з різних причин: іранські — проти фальсифікацій на виборах президента, грецькі — через якісь соціальні питання, бразильські — проти корупції. Ці протести були дуже близькими до нашого, бо люди в основному вийшли, коли побачили, як жорстко поводиться міліція з протестувальниками і що влада не готова слухати громадян. Це все і об’єднує. Всіх людей у всьому світі турбує серйозна соціальна несправедливість, нерівність. Але вона є у всіх країнах. Чому все це так пов’язано з громадянськими свободами, свободою слова, вибору і так далі? Бо якщо не артикулювати проблеми, якщо медіа не говорять про них, то їх і не будуть вирішувати. Все зводиться до цього. Звісно, це протест соціальний. Для багатьох єгиптян брак свободи слова, знову ж таки, напряму пов’язаний із бідністю та безробіттям, бо якщо медіа не говорять, що в країні немає роботи, а людям немає чого їсти, — то це не вирішується. У випадку «Окупаю» чи протестів у Бразилії демонстранти виступали проти центральних

169

телеканалів, бо ті, на їхню думку, представляли насамперед істеблішмент. Я не соціолог, щоб давати чіткі критерії соціальності протестів. Я говорю про журналістські спостереження. На диво, протести у Греції з антибрюссельськими гаслами і Євромайдан мають більше спільного, ніж відмінного. В обох випадках це протест проти влади, яка здійснювала ту чи іншу політику. Грецькі демонстранти наполягали, що Брюссель їм нав’язує реформи, які сильно вдарять по населенню, але врятують великі банки… Але все ж це був виступ проти безробіття і соціальної нерівності. Євромайдан — якщо говорити про європейський вибір — звісно, був більше політичним, бо йшлося також і про репресії, але для більшості це, знову ж таки, був виступ проти корупції, не так безробіття, як несправедливої оплати, грабіжницької політики інституцій. І.С.: І чим він був унікальним? Н.Г.: Зараз я бачу, що він не був аж таким унікальним. Звісно, рівень організації, точніше самоорганізації, був значно вищим і якіснішим. Те, що було у Стамбулі, дуже подібно до Майдану. Те, що відмінно, — не так суттєво. І.С.: Багато хто порівнював Майдан з Occupy Wall Street, але там, на відміну від Майдану, чітко звучали соціальні вимоги. Чому цього не сталося на Майдані? Н.Г.: Тому що є різні етапи розвитку українського протесту. Перший — один тиждень Євромайдану, коли люди виступали проти того, що Янукович одноосібно скасував рішення, на яке покладалося так багато надії. Після побиття студентів — це це проти насильства, яке вжила держава щодо людей. Після 1 грудня — проти очевидного початку репресій, які лише посилювалися. Після диктаторських законів 16 січня, а особливо подій на Грушевського, — проти диктатури. Але це все приводи. Люди приєднувалися до протесту, тому що бачили, що в інших сферах держава також не дбає про них: це підтверджується їхнім досвідом вдома, на роботі, в громадському житті. Якщо говорити про інші країни, то гасла не завжди синонімічні, але схожі. У Єгипті — дуже буквальні: «Роботу», «більше грошей», але й проти корупції. У Бразилії — за гроші на освіту, наприклад, але, знову ж таки, і проти корупції. Але в обох країнах також виступали і проти жорстокості поліції. У Києві звучали соціальні вимоги, і мені здається, що на Майдані вони акумулювалися саме в боротьбу проти корупції. Всі соціальні вимоги до цього зводилися. Просто поступово значення силових органів

170

зростало, бо саме вони ніби стали уособлювати режим, а не корумповані чиновники. І.С.: Чому лівим силам не вдалося просунути соціальні гасла? Н.Г.: Я думаю, що це, звісно, дивно. Нашу реальність складно пояснити людям із Греції, Бразилії. Наприклад, що наші комуністи представляють ортодоксальні релігійні групи, які так само представляє й Партія регіонів. У Бразилії також є свій умовний «Правий сектор» — «Чорний блок». На них медіа вішали всі гріхи. Про бразильських анархістів, які були на передовій і кидали там балончики з газом, били вітрини та трощили банкомати, постійно говорили, що вони «вкрали протест», бо, на відміну від більшості демонстрантів, вдавалися до насильства. Такі групи є завжди, у кожному суспільстві. Є частина суспільства, що представляє умовно ліберальні цінності. Вважає, що свобода важливіша за стабільність. І є люди, що кажуть навпаки. Умовні консерватори та неоконсерватори. Це було дуже подібно і в Тунісі. В кожному протесті є радикальна група і менш радикальна. І тут сталося так: після Радянського Союзу у нас весь протестний рух був антикомуністичним, тоді як у Латинській Америці та на Близькому Сході весь рух проти істеблішменту був не те що лівий, але умовно лівий. Насправді з ідеологією теж усе дуже зле. Бо просто всі так звикли, що влада у нас завжди правіша. Це наслідки ще з холодної війни. Це якась величезна несправедливість, що все отак ділиться. Я зараз не говорю про Правий сектор, бо фактично таким же фуфелом був «Чорний блок», я говорю про репрезентацію. Ця калька повторюється в кожній країні. Тобто є певна традиція: у них весь протестний рух антикапіталістиний. У нас — ні. Так склалося. І це прикро. Прикро мені як журналісту, який має певні погляди, але не представляє якісь ліві партії, бо їх у нас і нема. Звісно, я схиляюся до лівого боку. Це питання того, що не потрібно навертати до віри тих, хто вже вірить. Лівим варто потрапити в контекст і правильно формулювати. Не те що не говорити про певні речі, тому що хтось цього не хоче, а думати, як про це говорити. Я дуже добре пам’ятаю, як лівих сприймали на Майдані. Але тут треба означити: якщо тут відбувається своя революція і ти бачиш, що в ній є твоя ніша, то, можливо, треба вписатися. А з тими гаслами, що були у лівих, можна було виступати на Донбасі, наприклад, і закликати гірняків, а не намагатися переконати лібералів, що вони говорять не тими словами. Це моя позиція. Проблема у слабкості лівого руху в Україні. Питання в тому, як далі

Майдан і світ: візії та порівняння

взагалі вибудовувати лівий рух. Після комуністичного минулого України, з сучасним несприйняттям лівих як таких. Це питання часу. Естонці теж усе це пережили. У них пройшов націоналістичний етап, і тільки зараз почали з’являтися якісь соціальні гасла, інтеграція російської меншини. Так само Шотландія пережила це: ірландці та шотландці об’єднуються, і всі протиріччя, хай і дуже поступово, але стираються. Україна теж може пройти цей шлях. У нас є оцей ярлик комуністичної партії, спадку Леніна. Він сприймається так само, як, наприклад, американський імперіалізм на Кубі. І ти з цим нічого не зробиш, не замаскуєш. Ті самі німецькі партії більше не називаються соціалістичними, а соціал-демократичними. А роблять те саме, що й раніше. Немає сенсу гратися з символами. Вони стають занадто важливими. Той самий прапор УПА та гасла про Бандеру. Декому це важливіше за реальність. Якщо термін «ліве» тут не дуже сприймається, то постає питання: нам важливо, як ми називаємося, чи те, що ми хочемо зробити? І.С.: Дехто говорить, що, як і у випадку протестів Арабської весни, Майдан привів до посилення реакційних сил. Чи справді це так? Чому? Н.Г.: До речі, я вважаю, що Арабська весна не призвела до посилення реакційних сил, а показала, якими

Спільне (2015, № 9)

вони є в ділі, чим відвернула помірковану частину населення. Поговоримо про Мусульманське братство. Це єдина зорганізована партія ще з 1928 року, яка мала дуже сильну мережу, що витримала роки гонінь. Усі решта партій не були настільки організованими, і на вибори йшли десятки. Брати-мусульмани схожі чимось на наших дисидентів. Вони перетерпіли поневіряння. За Мусульманське братство голосували близько 10 мільйонів людей, що складає дев’яту частку з 90-мільйонного населення Єгипту. Це були не тільки члени партії, бо їх усього там два-три мільйони. Всі тоді казали, що їм треба перемогти на виборах (це популістська партія), і тільки тоді люди зрозуміють, що вони не можуть нічого дати. Чому потім населення було невдоволене? Тут теж соціальне питання. Не лише тому, що Брати були реакціонерами, а тому, що вони просто брали і ставили своїх людей на місця. На посаду мера, заступника мера, голови міліції в районі й області — всіх своїх. Чисте кумівство, як у нас кажуть. Це викликало спротив єгипетського суспільства. Зараз там армія повернулася. Якщо якась третя сторона намагається вплинути на конфлікт, то дуже зручно грати на популістських гаслах. Але зараз можна сказати, що міф Мусульманського братства розвалився. Вони не спромоглися щось змінити. Усі сподівалися, що вони прийдуть і все зроблять. А вони, як багато опозиційних партій, прийшли і нічого

171

не зробили. Є Ісламська революція 1979 року, коли об’єдналися і ліві, і праві, й ісламісти, й інші. Зрештою ісламісти узурпували владу. У Сирії інша історія: там ситуація схожа на українську. І Ассад, і Іран, і Росія казали тоді: «Не виходьте на площі, бо буде громадянська війна». Маскуючись за такими погрозами, режим робив усе, щоб цю війну накликати. Наприклад, щойно на півдні Сирії почалися протести через корупцію, а потім через те, що влада катувала дітей, на сирійському телебаченні почали показувати відео про руйнування церков ісламістами, яких у Сирії і не було, бо два десятки років усі сиділи за ґратами. Сирійці цьому не вірили, бо знали, що на той час у Дамаску і муха не могла пролетіти без відома спецслужб. Це були погрози суспільству: не пробуйте. Але якщо дуже довго годувати населення такими погрозами, залякувати, то можна їх і переконати. І.С.: А як щодо України? Н.Г.: У мене були такі остереження, але пам’ятаю, як перші два-три тижні після повалення Януковича захоплення реакційними силами спало. Казали, що, справді, монополія на насильство має повернутися до держави — тобто захоплення радикалами зменшилося. Поки була загроза, всі ними захоплювалися, а коли загроза минула, всі такі типу: «А навіщо нам радикали?» Загалом, коли зникає загроза, будьякі радикали — ліві чи праві — стають непотрібними.

172

Що в Польщі, що в США чи деінде. І тут найгірше, що сталося, — це зовнішня агресія. При тому з того боку, який представляє реакційні сили. Тому суспільство досі вважає, що радикали потрібні. Якби не було російської загрози, ці настрої були би скороминущі. Питання не в тому що радикали є, а в тому, що вони стають провідними силами, а не маргіналами, яких не сприймають, які замикаються у своїй резервації, субкультурних клубах — як це зазвичай буває з американськими, французькими й іншими крайніми правими. Більшою мірою не Майдан призвів до цього, а ситуація на Сході. Якби після Майдану існувала здорова ситуація в країні, то ці проблеми були би вирішені. Метою Росії є не окупація України, а послаблення потенціалу реформ. І.С.: Зважаючи на міжнародний досвід, що потрібно протесту, щоб він став революцією? Н.Г.: Потрібен системний план. Продуманість. Протест стає неконтрольованим, і люди стають агресивними. Чи здатні при цьому лідери направити енергію мас у правильне русло? Мені здається, що сам хід протесту був недостатньо продуманим. Бо була мобілізація, але не було організації. Доходило до крайнощів: «Ми стоїмо і нічого не відбувається, давайте щось робити». Але ніхто нічого не робив. Страйки оголошувалися, а не організовувалися. Інше питання, чи страйк був би дієвим методом. Напевно. Революції

Майдан і світ: візії та порівняння

відбуваються, коли система розпадається, коли інститути втрачають лояльність. Влада ж тримаєтся на певних речах — obedience, покора, неспротив, ще щось. Коли люди не підкорюються, влада не має сенсу. Чому пішов Янукович? Бо він зрозумів, що його не слухають. Чому йдуть диктатори? Бо вони розуміють, що вони віддадуть наказ стріляти в народ, а армія цього не зробить. А протест триває. Жоден активіст, наприклад, із Єгипту тобі не скаже, що революція завершилася. Системні зміни не відбуваються в один день. І.С.: Чи можна в такому випадку вважати Майдан революцією? Н.Г.: Майдан можна назвати революцією лише у значенні зміни влади, але не системи. Поки що. Пройшло лише півроку після Майдану. Мають пройти кілька років, щоб сталися системні зміни. Але їм заважає війна. Питання до дискусії: чи можна одночасно змінювати систему і воювати? В принципі, можна, бо інколи війна дозволяє пояснити непопулярні і не популістські рішення — але це також і ризик. І.С.: А якою революцією є Майдан — гідності, національною, ліберальною, демократичною? Н.Г.: Усі ці означення — це ярлики, що нав’язують одну характеристику явища. По суті, у нас, так само як і в Каїрі, люди вийшли «проти всього поганого, за все хороше». Велика маса людей не можуть скомунікувати, проти чого вони вийшли. Хтось проти корупції, хтось проти Януковича, хтось проти свавілля міліції у Врадіївці, наприклад. Загалом, це виступ проти прогнилої системи влади. Під час протестів люди дізнаються про природу своєї влади. Відбувається таке собі оголення. До Майдану у нас було щось на кшталт корумпованої олігархічної автократії, на яку всі погоджувалися. Але впродовж революції характер влади змінився. Вона стала відверто репресивною. І.С.: На початку Майдану ви відстоювали його ненасильницький характер і знаєтеся на методах ненасильницького протесту. Чому вони не спрацювали? Н.Г.: Ненасильницький спротив надзвичайно дієвий. По-перше, я вважаю, що він частково спрацював. Янукович пішов. Ви можете сказати, що він пішов, бо на Грушевського кидали коктейлі Молотова. Ні. Він пішов, бо цьому передували місяці демонстрацій. Громадянське суспільство висловилося негативно щодо влади. Самі тільки коктейлі Молотова не вирішують. Чи Янукович втік тому, що в кількох людей на Майдані в останні дні була зброя? Не думаю. Для

Спільне (2015, № 9)

того, аби нейтралізувати людей зі зброєю, потрібна невеличка купка силовиків. Очевидна репресивність та насильство влади над людьми змусило і депутатів виходити з Партії регіонів, не голосувати, замислитися про нелегітимність системи після законів 16 січня. Чому, знову ж таки, так звана ДНР не відбулася як політичний проект? Бо якщо одразу взяти в руки зброю, то просто не матимеш підтримки населення. Узагалі спротив на Майдані переважно мирний. Те, що гинуть люди, не означає, що спротив не мирний. Жертви можливі. «Мирний» — це означення характеру тих, хто виступає проти влади, а влада може і вдаватися до насильства. За часів Магатми Ганді чи Нельсона Мандели були тисячі жертв. Влада може вбивати, репресувати, саджати. Якщо владу не забрали збройним шляхом і якщо зброя не є основним інструментом протесту, то він ненасильницький. А коктейлі Молотова — це, насправді, дрібниця. Та і Правий сектор — лиш одна невеличка частинка Майдану. Я взагалі вважаю, що насильство на Майдані не подіяло, ба навіть завдало великої шкоди. До чого воно призвело? До того, що довелося потім боротися з пропагандою проти нас. Воно залякало Схід. Прямого впливу на зміну влади в Україні воно не мало. Інше питання: як утриматися від насильства? Лідери мають знати, куди спрямувати енергію народу. Багато про це було дискусій, і загалом складно говорити, але людям треба пояснювати, як тиснути на брехливі медіа, на політиків, як максимально мобілізовувати країну. Бойкот товарів під час апартеїду організовувався щоденно: люди стояли біля магазинів і переконували, ходили по домівках. Тепер можна лише мріяти, як було б, якби ми організовано проводили мобілізаційну роботу в регіонах. Взагалі, насильство характерне для будь-якого суспільства, питання лише в лідерах протесту (навіть горизонтального) і в тому, чи вони готові зберегти дисципліну. Це складне завдання, яке, наприклад, нелегко давалося і прихильникам руху за громадянські права та права чорношкірих у США. До Ганді взагалі була впевненість, що іншого шляху немає… І лише потім, коли ненасильницькі протести зазвучали, люди почали підтримувати саме такі форми спротиву. Доти в тій самій Польщі вважали, що ті, хто не хоче боронити землю зі зброєю, — слабаки. В Україні до кінця не вдалося повністю завадити використанню насильницьких методів, бо не було запропоновано нічого натомість. Коли є спроба залякати людей, спрацьовує режим самозахисту. Люди не бачать виходу і готові на все, бо не бачать, що втрачати. В ідеалі цю енергію можна скерувати у правильне русло, але для цього треба мати авторитет.

173

Також у насильстві на Грушевського не останню роль зіграли саме закони 16 грудня. Вони фактично зруйнували залишки правового поля. Написав статус у «Фейсбук»? Сідай у в’язницю. Вийшов на Майдан — уже злочинець. Вдягнув каску? Тим паче. І коли заборонили все, здається, зламалися всі обмеження. Людям ніби не було вже чого втрачати, бо все вже втрачено. І.С.: Чи можливо домогтися виконання вимог Майдану, зокрема масштабної люстрації? Н.Г.: Чим далі, тим більше я усвідомлюю, що протест повинен інституціалізуватися. Після Майдану громадянська думка важить. Не завжди, але з нею тепер

174

неможливо не рахуватися. Якщо раніше політики могли взагалі не звітувати про те, що роблять, то тепер вони просто змушені зважати на людей. Тому зараз зріс рівень популізму. Треба просто пояснювати, чому в умовах війни далі потрібно реформувати систему. Бо з корумпованим генералом якось ненадійно воювати. Це потрібно чітко артикулювати. Люстрація дуже потрібна, але на неї підуть сили та час. З одного боку, війна зменшує ймовірність серйозних реформ. З іншого боку, вона пришвидшує процес, бо вже зараз ясно, що без реформи міліції та армії Україна просто не виживе. Ти або береш на роботу професіонала, або просто програєш. 9 вересня 2014 року

Майдан і світ: візії та порівняння

«Що ж стосується самого політичного проекту київського уряду – в Латинській Америці це вже проходили» Інтерв'ю з Олегом Ясинським Розмовляв Тарас Саламанюк

Олег Ясинський — незалежний український журналіст, що проживає в Чилі; yasinsky.oleg@gmail.com

Тарас Саламанюк: Для початку розкажіть, будь ласка, як Україну загалом сприймали в Латинські Америці? Олег Ясинський: Мені завжди здавалося дивним, що Київ, який я вважаю одним із найкрасивіших міст світу, цьому світу досі так мало відомий, та й сама Україна — країна або територія, та, що протягом минулого століття внесла більш ніж помітний культурний і науковий внесок у розвиток людства, — до останнього часу залишалася маловідомою плямою на карті, особливо в далеких від неї країнах. Звідси, здалеку, на Україну на карті Європи часто дивляться приблизно як на Гвіану-Суринам-Гайану на карті Південної Америки, причому часто дивуючись, що вона, виявляється, в Європі ... Я думаю про це, коли читаю в різних українських виданнях новини про те, що «Україна в світі відома (або знаменита) тим, що ...». Тому що насправді

Спільне (2015, № 9)

Україна не відома і не знаменита в світі нічим. До її нинішньої трагедії в останні десятиліття було, мабуть, дві новини, що ненадовго привернули до неї якусь світову увагу, — Чорнобиль і «помаранчева революція». Мені здається, це — перше, що необхідно враховувати при спробі аналізу сприйняття української війни з-за кордону. Т.С.: А в чому, на Вашу думку, були причини такого інформаційного вакууму щодо України? О.Я.: Напевно, зараз не час говорити про причини маловідомості України в світі, а їх повинно бути багато: це і старий північноамериканський стереотип про те, що «все це — Росія», і фізична ізольованість радянського простору від Європи в період існування СРСР, і нульова політика з просування іміджу України з боку її недавніх урядів періоду незалежності...

175

Що б там не було, сьогоднішня інформаційна реальність «далекого зарубіжжя» така, що люди, які не є міжнародними аналітиками або не мають особистих зв'язків з Україною, уявляють собі реалії нашої країни більш ніж туманно. Світові ЗМІ висвітлюють зазвичай події у важливих або знайомих їхнім власникам інформаційних просторах. У ці простори входить те, що пов'язано з життям і благополуччям громадян високорозвинених країн «першого світу»... або в крайньому випадку, їх солдатів у екзотичних країнах. При цьому Латинська Америка куди більш інтегрована в логіку і реалії Заходу, ніж пострадянські держави, і, як не дивно, сьогоднішня Чилі за менталітетом і культурою — це куди більш «європейська» країна, ніж Україна. Говорячи про «європейськість», я маю на увазі стереотипи, які існують на цей рахунок у самій Україні: ефективність державних інститутів, поділ влади, законослухняність населення, терпимість до інакомислення і культ індивідуалізму в побуті. Наскільки вони відповідають нинішнім європейським реаліям — тема окремого дослідження, результати якого стали б сюрпризом для багатьох євроорієнтованих українців. Т.С.: Чим же особливе сприйняття теперішніх українських подій у Латинській Америці? О.Я.: Тут, у Чилі, до кривавого перевороту 1973 року у місцевих жителів існував дуже поширений міф про себе: ми, мовляв, така південноамериканська Швейцарія, самий мирний і цивілізований з тутешніх народів і, на відміну від різних дикунів-сусідів з їх постійними переворотами і диктатурами, незважаючи на всі політичні суперечки, завжди зможемо між собою мирно про все домовитися і ніколи не будемо стріляти один в одного. Майже як в Україні до 2014 року. І досі, через 40 років після цього, чилійці досі запитують себе: як таке стало можливим? Щоб пояснити сприйняття тут, у Чилі, сьогоднішньої української драми, доведеться відступити до інших подій з недавнього минулого. Я добре пам'ятаю дні, коли трохи більше десятиліття тому світ застиг в очікуванні неминучого військового удару США по Іраку. В географічно і культурно далекій від Іраку Латинській Америці серед у цілому досить деполітизованого населення був майже фізично відчутний жах наближення злочину, і за опитуваннями громадської думки більше 98% населення Чилі були проти північноамериканського нападу на Ірак. Чилі тоді була частиною ради безпеки ООН і мала висловити думку з цього приводу. Вперше в історії думки більшості піночетистів і комуністів збігалися. І Чилі в ООН виступила проти військового рішення США. Це ні на

176

що не вплинуло, честь чилійського уряду була врятована, але це почуття загальної беззахисності перед вседозволеністю провідної наддержави в людей залишилося. Крім Іраку, були Югославія, Афганістан і Лівія, і вже зовсім недавно в останній момент якесь диво врятувало Сирію... причому диво сталося при активному втручанні Росії. У відповідь на мою не дуже захоплену думку про путінський уряд багато людей говорять приблизно таке: може, ти і правий, але нарешті знайшовся хоч хтось, здатний зупинити Штати... Т.С.: Чим же зумовлені такі «проросійські» позиції? О.Я.: На відміну від України, в Латинській Америці імперіалізм США — не теорія лівих маргіналів, а реальний військовий досвід усього ХХ і початку XXI століть — від підтримки найодіозніших режимів «наших сучих синів» до збройного повалення десятків законних і демократичних урядів, чиї інтереси розходилися з планами США. Чи варто дивуватися тому, що, коли самознищення СРСР порушило геополітичний баланс біполярної рівноваги і США стали першою світовою імперією, у всьому так званому «третьому світі» і, особливо, в Латинській Америці багато хто не раз зітхнув через брак політичної і військової противаги. Тому, коли путінська Росія заявила в останні роки про своє історичне право на роль світової наддержави, багато людей сприйняли це з надією. Не стільки через симпатії до Володимира Путіна або ілюзій з приводу особливої духовності російського капіталізму, а просто тому, що занадто агресивно і самовпевнено в цьому новому світі поводилися Сполучені Штати Америки. Т.С.: Тобто це позиція латиноамериканських лівих чи просто думки, поширені серед народу? О.Я.: Ліві і соціальні рухи в Латинській Америці — практично одне і те ж, оскільки, на відміну від Східної Європи, правих соціальних рухів тут майже немає (а праві сором'язливо називають себе лівоцентристськими). Тож ці рухи однозначно не довіряють інформації північноамериканських і західноєвропейських ЗМІ, звинувачуючи їх в упередженості на користь можновладців. Що стосується російських джерел — вони сприймаються тут як противага західним, і в цьому сенсі довіри і уваги до них більше. Згадаймо, що в колективній свідомості більш освіченої частини латиноамериканців російський солдат залишається визволителем Європи від фашизму. При цьому врахуємо, що левова частка латиноамериканського простору масової інформації контролюється

Майдан і світ: візії та порівняння

північноамериканськими телеканалами і прозахідною пресою, так що PT або «Голос Росії» — джерела явних меншин населення, які серйозно цікавляться міжнародною політикою. Тому дуже умовно можна сказати, що середньостатистичний латиноамериканський житель, який навряд чи з першого разу здатен знайти Україну на карті, налаштований завдяки західним ЗМІ більш «проукраїнськи» («проукраїнськи» саме в лапках як мінімальна іронія на адресу київського уряду), ніж його більш освітчений співвітчизник, який цікавиться історією і політикою. Врахуємо при цьому, що найяскравіші представники латиноамериканської культури нашого часу були і залишаються людьми вельми політизованими і лівих поглядів. Т.С.: А чи є доступ в латиноамериканців безпосередньо до українських ЗМІ? О.Я.: Прямої інформації від українських ЗМІ в Латинській Америці однозначно немає. На щастя для залишків іміджу української держави. Примітивний антикомунізм, заклики до національного єднання і нав'язлива мрія про «успішні ринкові реформи» нагадали би більшості жителів агітпроп тутешніх військових диктатур 70-х і початку 80-х, що покінчили з середнім класом і подарували національні багатства регіону іноземним економічним групам. Т.С.: А як саме мейнстрімні прозахідні ЗМІ в Латинській Америці висвітлювали недавні події в Україні? О.Я.: З початку подій на Майдані в грудні минулого року чилійські ЗМІ ретранслювали вкрай поверхову картинку північноамериканської інтерпретації подій як «українську мрію» про євроінтеграцію та недемократичність «проросійського режиму Януковича». Коли конфлікт загострився і з'явилися настільки ціновані пресою криваві кадри, це подавалося як природна частина боротьби добра зі злом, демократії з тиранією і вільного майбутнього з тоталітарним минулим. Зрозуміло, без спроби надання історичного контексту та економічного аналізу ситуації в країні — і тим більше без згадки інтересів економічних груп, що беруть участь у конфлікті. Йшлося про народне повстання за Європу і проти авторитарної Росії. І 2-3-хвилинного сюжету вистачало, щоб між рекламою та футболом нікого не втомити політикою, що збиває рейтинг телеканалів-конкурентів. Анексія Росією Криму виявилася ідеальним пропагандистським подарунком для США і їхніх прихильників: одвічний ворог «вільного світу» Росія нарешті порушила монополію Заходу на попирання міжнародних законів. Світова преса висвітлювала ці події з

Спільне (2015, № 9)

особливим драматизмом і надривом. Більшість із тих, хто симпатизує Росії в Латинській Америці, спробували пояснити собі ці події офіційною версією про «вільне волевиявлення» жителів Криму, але, здається, скоріше для порядку, ніж за переконаностю. В геополітичному футбольному матчі між США і Росією, полем гри якого опинилася Україна, симпатії більшості латиноамериканських уболівальників виявилися на боці Росії. При цьому склалося повне розуміння того, що ніхто вже давно не грає за правилами і Захід в будь-якому випадку давно мусить отримати по заслугах. Водночас, незважаючи на те, що події відбувалися на території України, про саму Україну мова йшла найменше. Моя теза про неприпустимість будь-якого іноземного втручання в справи України розуміння тут не знайшла: для правих ця позиція виявилася занадто проросійською, а для лівих — занадто антиросійською. І мова знову була не про Україну. Початок військових дій на сході виявився новиною менш надзвичайною, ніж розстріл «Небесної сотні» в Києві. Преса стільки разів повторила слова про ризик громадянської війни, що більшість телеглядачів не помітили реального моменту її початку. І якщо на початку громадянського протистояння на Майдані ще були якісь куці та односторонні спроби пояснення суті конфлікту, то з початком війни сам факт стрілянини і появи жертв зайняв усю увагу телеглядача, тим часом як преса для позначення протиборчих сторін маніпулювала сумнівною термінологією «українці» і «проросійські». З війни на Донбасі було кілька репортажів. В жодному з них не було ні найменшої спроби проаналізувати історичні та соціальні передумови трагедії. У найвідомішому і розрекламованому документальному матеріалі чилійського телебачення про Україну найзнаменитіший військовий кореспондент країни, Сантьяго Павлович, давав більшу перевагу — замість цього аналізу — зйомкам блондинок у міні-спідницях і трупів — у моргах. У перервах між цим він героїчно прогулювався поряд із блокпостами під фонограму обстрілів, поки українські військові не затримали і не побили його. Можливо, це — їхній єдиний правильний вчинок із моменту початку АТО. До честі чилійських телеглядачів, із тих, хто дотерпів до цієї пізньої нічної програми, репортаж Павловича не сподобався майже нікому. Він був ні про що, а тим більше — не про Україну. Т.С.: То чи варто розраховувати на солідарність з Україною від латиноамериканців? О.Я.: Навряд. Ми часто чуємо голоси з України про те, що «нас підтримує весь світ». Що таке «весь світ»?

177

США та їхні союзники? Кого це «нас»? Прозахідну реінкарнацію уряду Януковича в оточенні ринкових фундаменталістів і правих радикалів? На щастя, це — неправда. Симпатій до теперішнього київського уряду в Латинській Америці зовсім небагато. Якщо говорити не про офіційні позиції урядів, що часто залежать від США, а про тих людей, які цікавляться політичними новинами, то йому симпатизують нечисленні прихильники правих військових диктатур і прибічники найконсервативніших поглядів. Але головна проблема скоріше в іншому: при майже нульових симпатіях до київського уряду міжнародна солідарність з українським народом теж практично нульова. Єдиними, хто в Чилі щиро переживає за те, що відбувається в нашій країні (крім кількох десятків українців, що мешкають тут), є чилійці, які отримали притулок у СРСР під час диктатури Піночета і справедливо вважають Росію і Україну своєю другою Батьківщиною. Як і ми, вони досі не розуміють, як таке стало можливим. Зрозуміло, всі вони ліві, і моя найчастіша тема бесід з ними — про те, що Новоросія — все-таки не республіканська Іспанія. Т.С.: Чому склалася тут така прикра ситуація з нерозумінням і байдужістю щодо України? О.Я.: Наш народ був вихований на подвійних стандартах радянського бюрократичного соціалізму. Це й перетворило нас на вкрай інфантильний і пасивний людський матеріал, який під невидимою і все осяжною владою чорної магії ЗМІ готовий добровільно перетворитися на гарматне м'ясо для війни між місцевими олігархами та імперіалізмами, що правлять світом. В останні роки наш народ ніяк особливо не цікавився драмами і трагедіями інших народів і

178

ніякі надзвичайні події в світі не збирали українців на багатотисячні демонстрації проти імперських війн і злочинів, що відбувалися в інших частинах планети. Проти воєн останніх років десятки разів мобілізувалися соціальні рухи десятків країн Європи й обох Америк. Українські ж громадяни, зайняті власними проблемами, залишалися, як правило, байдужими до проблем «закордону», і, коли в Іспанії чи Німеччині проти бомбардувань Югославії або Іраку на вулиці виходили мільйони жителів, у нашій країні це було не більш ніж кілька десятків маргінальних лівих активістів. Наше громадянське суспільство, мріючи про якусь міфічну, вже не існуючу Європу для себе і самоусуваючись від спроби зрозуміти і брати участь у тому, що відбувається у світі, саме вибрало собі це місце на узбіччі історії. Чи варто після цього дивуватися взаємному нерозуміння і байдужістю? Коли повалили Сомосу, маленькою Нікарагуа захоплювався весь світ, і добровольці з різних країн прагнули дістатися до Нікарагуа, щоб допомогти народу злиденної напівграмотної країни побудувати нове життя. Я мав щастя бути серед цих людей і до останнього дня в моєму житті не забуду тієї загальної атмосфери людського братерства і надії. Коли в нашій великій європейській країні повалили Януковича, термін «революція» залишився виключно для внутрішнього споживання, і навіть серйозні західні ЗМІ все рідше ним користуються. Що ж стосується самого політичного проекту київського уряду — в Латинській Америці це вже проходили, і нинішній підйом лівих сил є прямим результатом провалу цього проекту.

29 жовтня 2014

Майдан і світ: візії та порівняння

Український конфлікт з погляду німецької лівиці – урок вивчено?

Іво Ґеорґієв Переклала з німецької Неля Ваховська

Іво Ґеорґієв — магістр політичних наук Софійського державного університету, голова відділу Східної, Центральної і Південно-Східної Європи у Фонді Рози Люксембург; georgiev@rosalux.de

Німецькі ліві відкрили для себе Україну як політичне поле лише після початку протестів на Майдані Незалежності пізньої осені 2013 року. Як і більшість німецьких політиків, ця криза заскочила лівих зненацька, і їм було непросто адекватно сприйняти і політично витлумачити події на Майдані та пізніше – у регіонах. Нижче я спробую підсумувати основні позиції німецьких лівих щодо кризи в Україні і показати їхнє загальне місце в контексті німецької зовнішньої політики. Моїм другим кроком буде спроба окреслити окремі висновки, які лівий рух Європи мав зробити з цієї кризи, усвідомлюючи їх дещо передчасний характер, адже нестабільна ситуація і досі незакінчена війна на Південному Сході країни впливають на міждержавні відносини на старому континенті, але ці впливи поки не надаються до вичерпного аналізу. Також хочу зауважити: німецькі ліві – як партія, так і рух – дуже гетерогенні. Вони дуже зрідка

Спільне (2015, № 9)

виступають з єдиної позиції, дотримуються різних поглядів із багатьох питань щодо України і полюбляють сперечатися між собою. Представлені нижче тези є предметом контроверсійних дискусій серед німецької громадськості. Оцінка руху Майдану Взимку 2013 року багато лівих розглядали рух Євромайдан, вуличні протистояння і наступне повалення президента Януковича виключно як справу рук правих популістів, фашистів чи нацистів. Лише згодом прийшло усвідомлення, що йшлося про дуже гетерогенний, базово-демократичний антиолігархічний масовий рух, в якому брали участь багато українських лівих чи принаймні їхніх прихильників. Серед них були соціалісти, анархісти, троцькісти, феміністки, ліво-ліберальні інтелектуали та не організовані у

179

групи ліві активісти. Це нічого не змінює у факті, що ультра-радикали від початку ідеологічно домінували в цьому русі і змогли зрештою нав’язати йому свій порядок. Особливу роль у протесті відіграла партія «Свобода», а на останній фазі – угрупування «Правий сектор». І сьогодні багато німецьких лівих справедливо наголошують на особливій ролі та фатальному впливові ультра-націоналістичних і неофашистських сил спочатку на рух, а потім – на тимчасовий уряд Яценюка-Турчинова. У численних так званих малих запитах до федерального уряду Німеччини ліві депутати Бундестагу тематизували вагу антидемократичних, націоналістичних сил в українській політиці і критикували часту некритичність і відмежування від цієї тематики з боку Німеччини та ЄС. Криза легітимності української державності Ліві слушно вказували на проблему легітимності української держави, що виникла після повалення Януковича. У владному вакуумі після 23 лютого провідне місце захопили сили, які своїми рішеннями спровокували потужний рух опору на Сході та Південному Сході країни – Антимайдан. Тимчасовий уряд (легітимований «перемогою Майдану») проґавив момент: не здобув довіру широких мас населення в цих регіонах і не розпочав спільний діалог про майбутнє країни. Відмежування від озброєних правих угрупувань, їхнього роззброєння і політичної ізоляції вимагали численні ліві активісти, проте ці вимоги вочевидь не було втілено. З іншого боку, бракувало також міжнародного тиску на нову українську владу, щоб змусити її вжити заходів для замирення вибухової ситуації. Захід показав цілковиту неспроможність своєї політики щодо України Серед причин подальшої ескалації опору і збройного протистояння на Сході слід зауважити й непродуману політику київського уряду: заклики до заборони російської мови, люстрації лівих чи комуністичних партій та організацій, до закриття невгодних ЗМІ, пом’якшення обмежень для пропаганди ненацистської ідеології та інше. Німецькі ліві були єдиною партією в Бундестазі, яка багато разів вказувала на те, що уряди західних держав та інституції на кшталт ЄС чи НАТО активно долучилися до ескалації конфлікту і тому також несуть частину відповідальності за кризу. Політики від Ді Лінке й активісти багато разів виступали за повноцінне розслідування стрілянини на Майдані 20 лютого і пошук винних у вбивствах в Одесі 2 травня.

180

Створення міжнародної комісії з розслідування обох злочинів, що суттєво вплинули на трагічну ескалацію кризи, все ще залишається вкрай необхідним. Натомість європейські та американські політики впродовж років не просто применшували загрозу ультраправих сил на кшталт «Свободи», а потім – «Правого сектора», але й визнали їх своїми партнерами в діалозі й так їх легітимували. Приєднання Криму до Росії – порушення міжнародного права Цілком однозначним є те, що російський уряд втрутився в цей конфлікт й, анексувавши Крим, порушив норми міжнародного права. Це призвело до нового рівня розвитку конфлікту, за що відповідальна Москва. Щодо цього в німецькій зовнішній політиці панує цілковитий консенсус. Для німецьких лівих міжнародне право є неподільним і невибірковим – так само однозначно вони критикували відділення Косово від Сербії. Ліві не визнали результати референдуму про відділення Криму, адже він був порушенням норм міжнародного права. Однак предметом дискусії залишається питання про те, наскільки базовим є право населення на самовизначення і чи у всіх випадках воно має підпорядковуватися принципу національної суверенності. Як же реагувати на протиправну дію, яку не підтримав ніхто – навіть Китайська Народна Республіка? Як відомо, західні країни запровадили санкції проти Росії. Натомість німецькі ліві запропонували замість цього використати всі канали і можливості, щоб поговорити з Росією. Вже в березні ліві депутати Бундестагу вимагали більшої залученості та надання Росії мандату ОБСЄ як посередниці у кризі на Сході України. І справді, ОБСЄ досі була єдиною міжнародною організацією, яка спромоглася на відчутий вплив у напрямку деескалації. Трансфер зброї з Росії також слід припинити; ліві завжди виступали за весвітню заборону на постачання зброї. Погляди на українську кризу Серед німецьких лівих немає чіткого ідеологічного розподілу щодо коментування кризи в Україні. Безперечно, є нюанси, відмінності в наполяганні на тій чи іншій позиції. Проте не існує фундаментальної різниці в поглядах. У самій партії Ді Лінке представлені близько десятка офіційно зареєстрованих течій, однак відмінності у ставленні до українського питання не прив’язані до конкретних течій. Окремі депутати приділяють особливу увагу Україні. Наприклад, Вольфґанґ Ґерке (Wolfgang Gehrcke) часто наголошує

Майдан і світ: візії та порівняння

на високому рівні відповідальності Заходу, зокрема Німеччини, Франції та Польщі за сповзання України в «болото націоналізму», тому числі й і після парламентських виборів 26 жовтня 2014 року (Gehrcke 2014). Він і багато інших критикують втручання західних політиків, демонізацію Росії як головної винуватиці в українській кризі, що дійсно практикують німецькі ЗМІ, і натхненний український націоналізм, який проголошує інакодумців на Південному Сході країни ворогами. Оцінки лівих стосувалися здебільшого не самого протестного руху Майдан, а західних консультантів тимчасового уряду в Києві й так званої антитерористичної операції як імперіалістичного проекту, керованого США та ЄС. Інші депутати Бундестагу, наприклад Штефан Лібіх і Ґреґор Ґізі, чітко вказують на провину Росії у воєнній ескалації конфлікту і вимагають диференційованого підходу до аналізу причин кризи. Багато лівих домагаються підтримки продемократичних сил в Україні і посилення обміну з Європою. Вони оцінюють Угоду про асоціацію з ЄС як розумний крок – за всієї критики пропагованих нею неоліберальних економічних реформ (Forum Demokratischer Sozialismus 2014). Багато хто критикує «вибіркову критику імперіалізму», типову для широкої лівиці, та Захід (США, НАТО, імперські інтереси ЄС) і покладають відповідальність за кризу виключно на тимчасовий уряд Яценюка. Україна – м’яч у грі з «конкуренції інтеграцій» чи місток між ЄС та Росією? Російська інтервенція у Криму і на Донбасі безперечно підлила олії у вогонь українського націоналізму і дала поштовх як воєнній пропаганді київського уряду, так і російським ультранаціоналістам. За своє прагнення боротися за культурні та соціальні права права багато жителів Східної України втрапили під підозру як прислужники російського імперіалізму. Воєнний конфлікт на Південному Сході повністю переважив справжні причини громадянських протестів – невдоволення своїм соціальним та економічним станом, експлуатацією з боку олігархів. Хто в

сьогоднішній Україні бореться за соціальну справедливість – автоматично потрапляє під підозру як захисник комуністів та/або зрадник батьківщини. Ліві як в Україні, так і в Західній Європі мусять критично переглянути таке мислення! Завдання лівиці полягає в тому, щоб указати на комплексні причини кризи, проаналізувавши інте реси залучених зовнішніх дієвців (ЄС, Росії, США) і наголошуючи на класовій приналежності тих, хто страждає від кризи. Її викликали не етнічна, мовна чи регіональна ідентичність залучених у цьому конфлікті, а факти експлуатації, пригнічення, позбавлення прав населення всіх регіонів України, включно зі зруйнованим війною Донбасом. Ці люди мають налагоджувати між собою зв’язки та організовуватися, щоби протистояти інтересам капіталу – чи то у формі олігархії, чи геополітичних інтересів, чи їхнього змішання. Західноєвропейські ліві мають визнати, що досі замало знали про Україну, і прийняти політичний та аналітичний виклик – посилити інтеграцію пострадянських країн до супранаціональних структур. До грудня 2013 року ніхто не переймався економічними і політичними аспектами Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; шанси й ризики співпраці в рамках Митного союзу та Євразійського економічного союзу ліві також не бралися аналізувати. Лівиця ще має розглянути вірогідність того, що країни так званого Східноєвропейського партнерства (крім України, сюди належать Білорусь, Молдова, Вірменія, Грузія та Азейбарджан) можуть мати тиск зі свого членства одразу і в Митному союзі, і в Асоціації з ЄС з огляду на покращення соціального становища жителів регіону. Ми потребуємо нових концептів і поглядів, які поставили б під сумнів дотеперішню логіку євросоюзної політики сусідства і запропонували реалістичні альтернативи. Криза в Україні може призвести до того, що політика ЄС щодо країн-сусідів буде проголошена провальною. Досі ця політика базувалася на поєднанні економічних інтересів, масштабних політичних амбіцій і цінностей, які експліцитно виключали Росію і перетворювали її на конкурентку. Це стало однією з причин кризи в Україні з усіма її трагічними наслідками. І з цієї невдачі висновок для себе мають зробити не лише європейські ліві.

Посилання: Forum Demokratischer Sozialismus, 2014. Paradoxien linker Positionen zur Krim-Krise. Available 20.12.2014 at: http:// www.forum-ds.de/de/article/2319.paradoxien-linker-positionen-zur-krim-krise.html. Gehrcke, W., 2014. Maidan landet im Sumpf des National-

Спільне (2015, № 9)

ismus. Verfügbar 20.12.2014 at: http://www.waehlt-gehrcke.de/index.php?option=com_content&view=article&id=1257:-maidan-landet-im-sumpf-des-nationalismus&catid=114:2013&Itemid=179.

181

Рецензії

Ізоляціонізм замість антиімперіалізму Рецензія на книгу «Точки займання в Україні: як прагнення США до гегемонії загрожує Третьою світовою війною» Написав Юрій Дергунов

Рецензент: Юрій Дергунов — магістр політології, асистент кафедри соціології управління Донецького державного університету управління; yuriy.dergunov@gmail.com

Збірка «Точки займання в Україні: як прагнення США до гегемонії загрожує Третьою світовою війною» є мабуть найрепрезентативнішою на сьогоднішній день книжкою із критикою Євромайдану і політики постмайданного українського уряду з боку північноамериканських лівих і лівоберальних публічних інтелектуалів. Серед відомих авторів, чиї статті представлені у збірці, можна відзначити відомого популяризатора марксизму, політолога та історика Майкла Паренті; лівих критиків американського імперіалізму і капіталістичної глобалізації Джеймса Петраса, Мішеля Чоссудовського, Еда Германа; марксистського філософа Джона МакМьортрі; колишнього радника адміністрації Рональда Рейгана, а нині — дисидента, економіста Пола Крейга Робертса. При цьому жоден із двадцяти одного автора не є власне фахівцем із української чи навіть із пострадянської політики. Інший аспект, що свідчить про певну поверховість розгляду українських подій у цій книжці, — це власне формат статей, більшість яких можна описати як газетні за розміром і стилістикою. Все це зумовлює обмежену здатність цієї збірки

184

сказати щось принципово нове українському читачеві. Тим не менше знаковість фігур, що їх ми можемо знайти серед авторів книжки, та певна типовість їхньої аргументації здатна сказати дещо про ідеологічні позиції, які вони продукують і відтворюють. Іншими словами, для нас цікавим є не стільки те, що написано в цій збірці, скільки яким чином і чому. Певна поверховість більшості статей робить логічним не докладний розгляд кожної з них, а узагальнення стосовно типових позицій і способів аргументації. Отже, якими є загальні риси більшості статей цієї збірки? По-перше, Євромайдан розглядається як пряма проекція імперіалістичних інтересів США. Не заперечуючи правомірності постановки питання про втручання імперіалістичних держав в українську політику, я, тим не менше, не можу розглядати рівень аргументації, представлений у «Точках займання в Україні», як задовільний. Автори фактично виносять за дужки внутрішні чинники Євромайдану – від масового невдоволення політикою режиму Януковича до інтересів тих фракцій української олігархії, що мали певний конфлікт із режимом. З іншого боку,

Рецензії

обґрунтування маріонетковості Євромайдану стосовно США зводиться до ролі Вікторії Нуланд. Таким чином, загалом відсутній розгляд внутрішніх структур організаційного і медійного забезпечення протестної мобілізації. Те саме можна сказати й про оцінки посилення неолібералізації після перемоги нового уряду, що розглядається насамперед як вигідна іноземному капіталу (стаття Майкла Гадсона); класовий вимір цієї політики, її зв’язок з інтересами українського панівного класу фактично ігнорується. Можна сказати, що цьому баченню Євромайдану і постмайданної політики притаманний вульгарний інструменталізм. Пояснюючи політику постмайданного уряду як маріонеткового, автори збірки виносять за дужки будь-які варіанти структурних пояснень тяжіння цього уряду до західних країн і контрольованих ними міжнародних інституцій — від необхідності отримання фінансування за умов жорсткої фіскальної кризи державного апарату до прагнення знайти союзників у боротьбі з відверто ворожою до режиму російською політикою. Є безперечно помилковим ототожнювати генезу теперішнього режиму та його політику, навіть якщо його трансформація обумовлена потужними об’єктивними обставинами1. По-друге, автори здебільшого виправдовують дії російської держави в контексті подальших подій як правомірний захист її національних інтересів. Аргументація при цьому включає досить типові зауваження про історичну спорідненість України та Росії, а також про болючість потенційного вступу України до НАТО внаслідок перемоги прозахідного уряду та про те, що західні уряди не дозволили б аналогічних змін режимів біля своїх кордонів і також втрутилися би. Певною кульмінацією подібного апологетичного бачення є стаття редактора цієї збірки Стівена Лендмана, який стверджує, що «Обама та Путін є геополітичними антиподами. Їхні ідеології перебувають у зіткненні. Вони представляють різні світи. Путін підтримує мир і стабільність. Обама веде постійні війни, одну за одною. Путін стверджує Хартію ООН і принципи верховенства права. Обама їх ігнорує. Він претендує на божественне право просувати однобічну гегемонію та войовничо робить це. Путін вірить, що суверенітет національної держави непорушний. Обама хоче, щоб прозахідні маріонеткові уряди змінювали незалежні» (p. 71).

Очевидно, що подібні відверто помилкові твердження мають глибші причини, ніж власне поверховість знань щодо політичних процесів в Україні. Іншими словами, причини того, що аналіз приводить до подібних висновків, є не політичними, а радше методологічними. При цьому проблемою є навіть не зведення українських подій виключно до агресії американського імперіалізму та легітимної (антиімперіалістичної?) відповіді на неї з боку російського режиму, а саме розуміння імперіалізму, що зумовлює подібну політичну онтологію. Можна сказати, що бачення імперіалізму, продемонстроване в даній збірці, повністю вкладається в рамки цілковито буржуазної теорії політичного реалізму, з його розумінням міжнародної політики як боротьби держав із незмінними, незалежними від класової природи, національними інтересами. Іншими словами, таке бачення дає викривлену картину міжнародної політики, що позбавлена соціально-класового змісту. Як показує Матейс Крюл у своєму аналізі проблем, з якими стикається антиімперіалізм лівих, такі риси, як зведення «незахідних політичних суб’єктів» до простих маріонеток імперіалістичних держав, логіка «ворог мого ворога — мій друг» і відсутність політекономічного аналізу функціонування глобальної економіки, зумовлюють методологічну спорідненість антиімперіалізму такого плану з політичним реалізмом (Крюл 2014). Показово, що дуже важко відрізнити за аргументацією статті лівих авторів і статтю консервативного критика американської зовнішньої політики з реалістських позицій Джона Міршаймера (Миршаймер 2014). За великим рахунком, ця логіка є логікою не власне антиімперіалізму, що керується інтересами трудящих класів країни і є жертвою зіткнення імперіалістичних сил, а внутрішньополітичного дисидентства, що у протистоянні власному уряду готовий іти на (принаймні риторичні) союзи з будь-якими силами, що виступають проти нього. Таким чином, у своїй тотальній концентрації уваги на політиці власної країни цей «антиімперіалізм» зберігає свою імперську зверхність, а тому було би правильніше розглядати його як ізоляціонізм2. 2 Необхідно зауважити, що такий політико-реалістичний ізоляціонізм не є чимось, притаманним виключно «антиамериканському» табору. Аналогічну ж логіку демонструють і ліберальне, і націоналістичне крила російського антивоєнного руху, що

1 До речі, аналогічну логіку в ще більш вираженій формі демон-

у протистоянні політиці власного уряду прямо солідаризуєть-

струє й доля повстання на Донбасі, що почалося як автономне,

ся з київським режимом і виходить із наївного зведення ім-

але на разі вже є великою мірою керованим із Росії через то-

періалізму до політики сили, асоційованої з діями власної

тальну залежність від військового і матеріального постачання

держави, повністю ігноруючи при цьому будь-який західний

звідти.

вплив на українські події.

Спільне (2015, № 9)

185

Наголошуючи на методологічному підґрунті подібного світогляду, необхідно звернути увагу на звинувачення щодо ангажованості його носіїв із боку й на користь Росії. Значна частина авторів цієї збірки є співробітниками або авторами канадського вебсайту Globalresearch.ca, що розглядається деякими як складова «проросійської мережі за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу» (Шеховцов 2014). Фактично логіка Антона Шеховцова прямо відтворює логіку їхніх звинувачень проти Євромайдану, оскільки вона виключає можливість автономної позиції. З цієї точки зору, будь-яка позиція, що ситуативно співпадає з інтересами ворожого імперіалізму, зводиться до інструменталізації носія позиції з боку цього імперіалізму. Очевидно, що віддзеркалення звинувачень у маріонетковості замість змістовного розгляду аргументації є тупиковою стратегією інтелектуальної полеміки. Закінчуючи цю рецензію, необхідно сказати про статті, що суттєво перевершують загальний масив текстів за ґрунтовністю. Джек Расмус пропонує цікавий на момент написання книжки аналіз сторін, що

економічно виграли або програли від української кризи (на сьогодні цей розділ відверто застарів через економічні наслідки війни на Донбасі). Едвард Герман і Девід Петерсон на основі матеріалів емпіричного контент-аналізу провідних англомовних видань розкривають подвійні стандарти у висвітленні протестних хвиль Євромайдану та Антимайдану і втручання іноземних держав в українські події. Роберт Абель дає оцінку подій в Україні з позицій міжнародного права, засуджуючи втручання США, ЄС та Росії в перебіг подій, проте водночас надаючи правові аргументи на користь референдуму в Криму, незважаючи на його невідповідність українській конституції. На жаль, і ці статті великою мірою зберігають інтелектуальну оптику, основні вади якої розглядались вище, та через свою питому вагу в тексті книжки все ж неспроможні радикально змінити загальне враження про поверховість запропонованого в ній аналізу.

Рецензія на: Lendman, S. (ed.), 2014. Flashpoint in Ukraine: How the US Drive for Hegemony Risks World War III. Atlanta: Clarity Press; Milton Park: Marston Book Services.

Посилання: Крюл, М., 2014. "Ні — крові за нафту? Міркування про імперіалізм і антиімперіалізм". В: Спільне: журнал соціальної критики. Доступ 6.12.2014 за адресою: http://commons.com.ua/ni-krovi-za-naftu-mirkuvannyapro-imp/ Миршаймер, Дж., 2014. "Почему в украинском кризисе виноват Запад". В: inoСМИ.Ru. Доступ 6.12.2014 по

186

адресу: http://inosmi.ru/sngbaltia/20140902/222742551. html Шеховцов, А., 2014. "Проросійська мережа за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу". В: Українська правда. Доступ 6.12.2014 за адресою: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/4/7012704/?attempt=1

Рецензії

«Майдан», якого ви не бачили Рецензія на фільм «Майдан» Написала Ліза Бабенко Переклала з російської Анастасія Шевцова

Рецензентка: Ліза Бабенко – культурологиня, арт-критикиня, кураторка, дослідниця візуальної культури; liza.babenko@gmail.com

В український прокат вийшов повнометражний документальний фільм Сергія Лозниці «Майдан», який гучно представив Україну цього року в основному конкурсі Каннського кінофестивалю. Про суперечливу українську ситуацію свідчить сам «текст» фільму. Що ж із ненавмисно прихованого від невключеного в політичну реальність Майдану глядача можна побачити у цій двогодинній хроніці зимового протесту? Почнімо сухо: у фільмі Лозниці йдеться про те, що бажання витіснити корумповану владу президента Януковича, яка прийшла на зміну результатам Помаранчевої революції, об’єднало тисячі незгодних на центральній площі країни. У кадрі Лозниці крупним планом вибудуване протестне життя Майдану, у якому за бажанням, можна побачити участь західних і центральних регіонів України і показову відстороненість Сходу та Криму, які згодом втратила нова влада. При цьому (відволічемося на секунду від самого фільму) не можна сказати, що Донецьк чи Сімферополь однозначно підтримували Януковича та свою бідність і безправ’я за його правління. Подолання корупції та свавілля властей, заради якого, власне, і

Спільне (2015, № 9)

був організований Майдан, підтримувала вся країна. Жителі, наприклад, того ж Донецька хотіли таких самих змін у своєму житті, як і жителі Києва чи Львова. Проте чомусь вони не вийшли на Майдан, і висвітлювати їх у кінострічці до початку громадянської війни на Донбасі було нікому і ні́ за що. Але чому? Саме тут криється головна проблема як документалістів, так і активістів Майдану, для яких на даний момент неможливо — а може, і не потрібно — зрозуміти, що значна частина України виступала проти цієї революції, відображеної Лозницею, не розуміючи і не приймаючи її у тому націоналістичному та культурно-популістському вигляді, у якому вона проходила. Щоб осягнути, чому націоналістична форма Майдану, яку ми й бачимо у фільмі, вбила врештірешт первісно спільний для всіх сенс української революції, не потрібно бути істориком або соціологом. Достатньо просто врахувати той факт, що через свою колоніальну історію донедавна Україна не була цілісною, й усьому її населенню не можна ось так демонстративно пред’являти цілком чітку політику національної ідентичності — навіть у вигляді гуцульських

187

пісень або греко-католицьких молитов. Хоча політичний інфантилізм Майдану у вигляді його пісень і танців — навіть не найгірше, якщо згадати про майданівську червоно-чорну символіку, що належить західноукраїнським профашистським організаціям. Стяги «Свободи», «Правого сектора» і подібних їм партій при повному запереченні націонал-фашизму з боку населення Сходу і Півдня України були повсякденною реальністю Майдану. І саме їх можна побачити у документальному свідченні Лозниці у кожному третьому плані. Чи розумів режисер, який приїхав на зйомки в Україну, всю суперечливість цих прапорів, чи він просто фіксував те, що бачив? «Майдан» вдалий тим, що він репрезентує саме цю форму української революції, яка знову і знову ділить Україну на «своїх» і «чужих» — умовно кажучи, націоналістів із українським фольклором і «безідейних» бандитів з їхньою російською мовою і «Першим каналом». Останні анітрохи не винні в тому, що їхнє життя склалося так, як склалося, і що в скандуванні віршів із «Кобзаря» Тараса Шевченка вони не бачать для себе ніякого революційного сенсу. Але нав’язувати їм свою «форму» культурної революції, як це відбувалося на Майдані, було вкрай хибною провокацією, що закінчилася для всіх трагічно. Простіше кажучи, перш ніж людина поміняє «Перший канал» на «Кобзаря», скандуванням якого починається «Майдан», їй слід пояснити, навіщо це робити і що це змінить в її житті. Проте таким лікнепом на Майдані ніхто, звісно, не займався. До слова, внутрішній розвиток праворадикального «Правого сектора», додатково взятого на озброєння кремлівськими телеканалами з метою медіароздмухування загрози українських правих до неймовірних розмірів, якраз і послужив відправною точкою для стрімкого приєднання Криму до Росії і початку сепарації Донбасу. Ненависть до тих, кого на Сході України іменують «майданівськими бандерівцями», не має під собою жодних раціональних причин поза крайньоправою програмою згаданих політичних організацій. Тим не менш, хоча жоден грамотний політик не став би проводити в Донецьку чи Харкові так звану «українізацію», та саме її в рамках Майдану став проводити новий уряд Яценюка, який трагіфарсово виступав у Лозниці в оточенні переляканого хору дітей. На жаль, аналіз окремо взятої хроніки «Майдану» змушує прийти до ще більш невтішних висновків. Ніхто ані з протестних ліберальних сил, ані з публічних інтелектуалів країни, ні, тим більше, з політиків чомусь не хотів зрозуміти історично визначеного для всіх нас факту: Україна — це не монолітна країна зі спільною культурою, мовою, військовою історією Другої світової війни і поняттями про націоналізм. «Шлях

188

до свободи» тут залежить від настроїв регіону. Більше того, уявлення про те, чим був для українських територій колоніалізм Російської імперії чи ще не забутий червоний терор Радянського Союзу і чим є сьогоднішнє зовнішньополітичне втручання Кремля або США у справи України, — теж не одне на всіх. Під час перегляду фільму «Майдан» десь у Каннах мало створюватися враження, що ця форма народного протесту, заснована на показовій демонстрації культурно-історичної ідентичності однієї половини країни іншій (яка при цьому не мала свого голосу і не бажала об’єднуватися під червоно-чорними прапорами «Правого сектора»), ось-ось призведе до якихось позитивних результатів. Чи бодай стане такою формою справедливості, яка об’єднає всіх. Але вона не призведе і не стане, як це і показав ще 2004 рік. Тому що олігархічну корупцію влади ще ніхто ніколи не усував за допомогою націоналізму. Сьогодні з упевненістю можна зробити принаймні один висновок: ніхто з нас досі не знає, що таке Україна. Більш того, тієї нової України, про яку марить «Майдан», ще не існує, а існує її симулякр, який агонізує ідеями націотворення та бандитської сепарації. І цей симулякр — розмінна монета для успішних зовнішніх провокацій. За особистими спостереженнями авторки, ніхто сьогодні достеменно не знає ні що таке львівський або київський «бандерівець», який фігурує в українському словесному вжитку, ні за що конкретно бореться донецький «сепаратист» із автоматом у руках. Не може всього цього відобразити й документальне кіно, яке працює зараз виключно в області фіксації того, що відбувається (і то суто вибіркової, як у Лозниці), але не його інтерпретації, артикульованої безпосередньо учасниками створюваної історії. Можливо, через кілька років одна половина історично розколотої колоніалізмом України відчуватиме провину перед іншою її половиною за те, що, організовуючи сьогодні свою революцію, яка і представлена в «Майдані», ми не захотіли або не змогли об’єднати в ній усіх жителів країни. Або ж, займаючись низовою політикою протесту, принаймні ініціювати політичний діалог зі Сходом і Кримом. Сепаратисти новопроголошеної Донецької та Луганської республік — теж праві, і якщо повернутися до неодноразово згаданої тут «форми» Майдану, показаної Лозницею, то стає зрозуміло, що за своєю формою ці праві є бумерангом правим Майдану, про яких ми чомусь вважаємо за краще мовчати. Тим часом пишатися Майданом варто, лише пройшовши через його критику. Інакше всі його жертви — і це покаже історія, що знову і знову повторюється, — були марними.

Рецензії

Фільм Віталія Атанасова «Голоси протесту. Українська криза в коментарях лівих і профспілкових активістів, правозахисників і соціологів» Що насправді відбувалося на київському Майдані? Які наслідки анексії Криму? Які причини війни на Сході України? Що змінилося в країні після цих бурхливих і трагічних подій? Дуже складно знайти однозначні відповіді на ці питання. Це завдання ускладнюється інформаційною війною. В пропагандистському тумані дуже складно відрізнити реальність від зловмисної вигадки. Як правило, більшість коментаторів відтворюють бінарну логіку, що нагадує друге видання Холодної війни. Контрольовані російським урядом ЗМІ описують Майдан у Києві як переворот, фашистська ідеологія якого зумовила подальші трагічні події. Активне втручання Росії вони пояснюють антифашистської опозицією цим процесам. Згідно ліберальним ЗМІ на Заході, Україні та Росії, Майдан був народною революцією проти авторитарного пострадянського режиму, а Росія почала імперіалістичну інтервенцію проти цього повстання. Однак ці описи суттєво спрощують реальну ситуацію. Цей фільм про альтернативний погляд на події. Українські активісти лівого спрямування, профспілкові діячі, правозахисники, а також соціологи розповідають про суперечливі сторони подій 2014 року.

Переглянути фільм можна за цим посиланням: http://youtu.be/mBBwVB4ZQvM

Спільне (2015, № 9)

189

Додаток: Війна у двері

Для чого Росії Крим? Михайло Рижкін Переклала з російської Галя Василенко Михайло Рижкін — лівий російський блогер.

Редакторська передмова Стаття написана в розпал російської військової інтервенції в Криму, коли формальна анексія півострова ще сприймалась як один з менш імовірних сценаріїв. Тим не менше проаналізовані в статті військово-стратегічні, політичні та економічні інтереси Російської Федерації в контролі над півостровом змушують зараз вбачати в анексії не геополітичне навіженство, а ретельний розрахунок. Більше того, логіка міжімперіалістичного протистояння, викрита в статті, залишала небагато шансів і на мир на Сході України. Волі автора опиратися сиренам державно-мілітаристської пропаганди стаття завдячує своєю проникливістю, а прогнози, висловлені в ній, вимагають від читача переоцінки з такою ж витримкою.

У середньостатистичного обивателя російської глибинки, який має доступ до звичайної російської преси, таке питання, звісно, викликає подив. Що в ньому не зрозумілого? «Севастополь — місто російської слави», «необхідний захист росіян від майданівських нацистів» та інші патріотичні гасла російської душі, зголоднілої за «великою епохою» минувщини. Та що насправді, крім ура-патріотичної верхівки айсберга, рухає російською владою в «кримському питанні»? Військовий і стратегічний аспект Крим розташований практично в самому центрі Чорного моря. Хто контролює цю ділянку суші — має безперечну стратегічну перевагу по всій акваторії Чорного моря. З радянських часів разом із Кримом Україні дісталась і унікальна військова інфраструктура півострова. Через природні фізико-географічні умови бухти Криму є найзручнішими на всьому Чорноморському узбережжі. Севастопольська і Балаклавська бухти надійно захищені з моря від негоди і «умовного противника», вузькі заходи в бухти можуть бути надійно блоковані відносно невеликими військовими силами прикриття. Чорноморський флот РФ базується в Cевасто польской бухті. Крім причалів, з радянських часів

192

навколо бухти існує унікальна військова інфраструктура ремонту, дозаправлення, будівництва флоту. Вузький вхід у бухту, який можна заблокувати лише одним кораблем, система фортів і зручних оборонних висот забезпечують надійне оборонне прикриття військової бази. В Балаклавській бухті існує і абсолютно унікальний об’єкт 825 ГТС (або К-825) — підземна база підводних човнів, запущена й розграбована в 90-ті роки. Об’єкт 825 ГТС був призначений для укриття, ремонту та обслуговування підводних човнів 613-го та 633-го проектів, а також для зберігання боєприпасів і пального, призначених для цих субмарин. У каналі об’єкту 825 ГТС довжиною 602 метри могло розміститися сім підводних човнів, надійно захищених від прямого влучення атомною бомбою потужністю 100 кт. Субмарини проекту 677 (які стоять на озброєнні ЧСФ РФ і два з яких іще будуються згідно з російською державною програмою розвитку озброєнь на 2007-2015 роки) за своїми габаритами зрівняються з човнами проектів 613 і 633 (для яких і будувався цей об’єкт) і можуть без будь-яких істотних змін у каналі використовуватися на цьому об’єкті. Звісно, унікальні військові об’єкти вимагають значних витрат на модернізацію і капітальний ремонт, але ці цифри не порівняти з передбачуваними витратами на перенесення військової бази під Новоросійськ. Президент Путін озвучив умовну цифру в

Додаток: Війна у двері

92 млрд рублів на будівництво в Цемеській затоці нової бази Чорноморського флоту РФ, але насправді сума значно більша. Варто врахувати, що Цемеська затока суттєво програє кримським бухтам у стратегічному розташуванні й військовому прикритті з моря. Нова база під Новоросійськом вимагає і немалих вкладень у військово-ремонтну інфраструктуру, що значно збільшує загальну суму капіталовкладень в умовах світової кризи і стаґнації російської економіки. Завершення третього етапу будівництва бази під Новоросійськом планується на 2020 рік. Як відомо, за домовленістю між Києвом і Москвою, контракт на перебування в Криму ЧФ РФ було продовжено з 2017 до 2042 року. За умовами продовження оренди Москва зобов’язалася майже вдвічі знизити ціну на поставки газу в Україну. У Верховній Раді останнє голосування щодо продовження оренди морської бази в Севастополі, що відбулося ще за Януковича, викликало бурхливі дискусії і демарші опозиції. А лідери «нової київської влади» не раз заявляли, що готові переглянути угоди про продовження оренди і навіть повністю денонсувати угоду про перебування ЧФ РФ на території України. Україна раніше не раз заявляла про прагнення ліквідувати всі військові бази іноземних держав на своїй території та інтегруватися в НАТО. Однією з умов інтеграції в НАТО є відсутність військових баз сторонніх держав і відсутність неврегульованих територіальних питань. Знаходження ЧФ РФ в Криму, а також неврегульовані претензії РФ на Крим були суттєвими факторами утримання України від вступу в НАТО. Додавали масла у вогонь й українські високопосадовці, які не раз заявляли, що колишні радянські військові бази Криму можуть бути передані НАТО. Це провокувало російське керівництво на продумування контрзаходів для закріплення в Криму. Як знаємо, в Севастополі знаходилася головна база українського флоту. До складу ВМСУ входило 26 найважливіших бойових одиниць: 1 підводний човен, 2 десантних катери, 3 десантні кораблі, 1 великий десантний корабель, по одному базовому і рейдовому тральщику, 1 фрегат, 7 корветів, 2 ракетні катери і 5 патрульних. У ВМС РФ Чорноморський флот у складі 40 бойових одиниць. Можливість суттєво збільшити Чорноморський флот без особливих витрат за рахунок іншої держави протягом одного-двох місяців — фантастична блакитна мрія будь-якої геостратегії. Самостійно такий флот побудувати РФ дуже складно. Росія — не СРСР. В умовах нестабільності в Україні, глибокої деморалізації української армії і довготривалої агітації з боку Російського флоту логічно припустити, що значна частина Українського флоту перейшла під російське

Спільне (2015, № 9)

командування. Для Росії є сприятливим той факт, що в Севастопольській бухті та на озері Донузлав були зосереджені основні сили ВМСУ. Більшість української флотилії була технічно не готова до виходу в море, а судна, що все ж були на ходу, надто легко могли блокуватися ЧФ РФ на виході з вузьких бухт. Цілеспрямована робота російських спецслужб, військових моряків ЧФ РФ і кримської влади вказують на продуманий вектор на анексію слідом за Кримом і флоту України. Ми спостерігали перехід на бік РФ і Криму контр-адмірала ВМСУ Березовського, його заклики перейти під російське командування українським кораблям, агітація російськими офіцерами українських колег, висадку «сил самооборони Криму» на військові кораблі ВМСУ з метою їх відторгнення на користь ЧФ РФ, блокування бухт. Андріївські прапори Військово-Морського флоту Росії підняті на 54 з 67 кораблів і суден Військово-морських сил України, в тому числі на 8 бойових кораблях і одному підводному човні. Далі Росією в політико-пропагандистських цілях було анонсовано повернення Україні бойової техніки тих підрозділів колишніх Збройних сил України, які вирішили продовжити службу в лавах ВСУ і залишити Крим. Таких підрозділів виявилося дуже мало. Найбільш боєздатні підрозділи колишньої української армії, укомплектовані найвищим відсотком працездатної техніки, якраз опинилися під командуванням ВС РФ і прийняли нову присягу. Насамперед Росія стала повертати сухопутну і повітряну військову техніку. За період незалежності України велика частина цієї техніки опинилася в запущеному або неробочому стані. На приведення в бойову готовність, а тим більше модернізацію цієї техніки Україні знадобилося би багато часу і колосальні кошти, яких немає. Заяви ряду українських ЗМІ про те, що Росія повертає тільки свідомо зіпсовану техніку або навмисно її виводить з ладу, є більшою мірою бажанням списати на РФ попередні 23 роки розвалу й занепаду української армії. Російському керівництву добре відомий кризовий стан поверненої військової техніки, але міжнародна пропагандистська мета досягнута: РФ зробила «благородний жест» і повернула майно України, хоча насправді цей військовий мотлох РФ вже й не потрібен. Модернізація і ремонт обійдеться дорожче й не матиме військово-стратегічних перспектив. Простіше закуповувати новітні зразки озброєння і модернізувати відносно перспективні старі зразки, що знаходяться в робочому стані, а стару і неробочу техніку вигідніше відправити в Україну, ніж витрачатися на її утилізацію. Як повідомив у березні 2014-го ІТАР-ТАСС: «У результаті інвентаризації військового майна Республіки Крим Росія готує до передачі Україні близько 350 одиниць бронетанкової та

193

автомобільної військової техніки». Як правило, це ще радянська техніка 1970-х років випуску, яка не має перспектив застосування в Збройних силах РФ. Представник Міноборони зазначив, що технічний стан автобронетехніки незадовільний, а основу залишеного в Криму українського бронепарка складають застарілі бойові машини піхоти БТР-70, бронетранспортери БМП-1 і зняті з озброєння Російської армії танки Т-64Б і Т-64Б1. Регламентні роботи проводилися з порушеннями, а технічне обслуговування і складний ремонт часто не здійснювалися через брак коштів і запасних частин. Експерти схиляються до того, що Росії вигідніше просто відправити всю застарілу техніку в Україну, ніж витрачатися на її утилізацію або відновлення та модернізацію. «Якщо українським військовослужбовцям не вдасться вивезти свою техніку і майно, Україна вимагатиме від Росії компенсації в міжнародних судах», — зазначив Поляков. Літаки МіГ-29, Су-27 та навчальні літаки Л-39, що базуються на аеродромах Криму, є старими модифікаціями ще часів СРСР і не використовуються ВВС Росії навіть у навчальних цілях. Згадані бойові винищувачі МіГ-29, Су-27, навчальні літаки Л-39 — більше 50 одиниць із військових аеродромів уже давно не підіймалися в повітря. Відзначається, що через відсутність запасних частин на цій техніці не проводилися регламентні роботи, а несправні літаки використовувалися як «донори» для тих, які ще можна було підняти в повітря. «На багатьох зразках літаючих апаратів відсутні силові установки. Протягом багатьох років комплекс робіт з обслуговування літаків не проводився, матеріальна частина знаходилася на відкритих майданчиках аеродромів, що призвело до прискоренішого старіння літаків», — додається в джерелі. Саме цими обставинами і продиктоване рішення керівництва РФ щодо повернення частини військового майна і техніки України. А от із початком конфлікту на Південному Сході України Росія й зовсім оголосила про «тимчасовий мораторій» на повернення боєздатного військового майна та військової техніки Києву. Станом на червень дві третини техніки українського флоту Криму — тобто майже вся авіація з кримських аеродромів, а також 44 кораблі і судна ВМС України — передані українським військовим. Відповідно до вказівок військового відомства РФ, частина техніки, «яку можна використовувати для ведення бойових дій, поки не передається», — повідомило журналістам джерело в російському Чорноморському флоті. Так, наприклад, в Севастополі все ще залишаються корабель керування «Славутич», підводний човен «Запоріжжя» і кілька корветів. Ще три кораблі за домовленістю з українськими військовими розбираються на севастопольському підприємстві «Вторчермет». Раніше планувалося всю українську

194

військову техніку і все озброєння передати Києву до червня 2014 року. Таким «жестом доброї волі» РФ вбиває відразу кілька зайців: схиляє світову громадську думку на свою сторону, вибиває ґрунт з-під ніг української сторони у світових судових позовах щодо захопленого майна, позбувається непотрібного майна, яке ускладнює ситуацію потребою утилізації або модернізації, не дає можливості використовувати цю техніку в конфлікті на Південному Сході України і створює моральне право затримати на невизначений час — з перспективою назавжди — відносно кращі й перспективні зразки військової техніки в себе. Окрім такого надбання для флоту від розвалу ВМФ ЗСУ за рахунок боєздатних радянських кораблів, що дісталися Україні за розділенням ВМФ СРСР, Росія планує масштабне будівництво новітнього військово-морського флоту. В рамках Державної програми озброєння, що розрахована на період з 2011 по 2020 рік, передбачається розмістити замовлення до 10 ракетних підводних крейсерів стратегічного призначення проекту 955/955А/955У і стільки ж багатоцільових атомних підводних човнів проекту 855/855М, 20 дизельних і неатомних підводних човнів, 6 човнів проекту 636.3 «Варшав’янка» і 14 човнів доопрацьованого проекту 677 «Лада» (які за габаритами підходять до підземної бази підводних човнів у Балаклаві), 4 вертольотоносця «Містраль», 8 фрегатів проекту 22350, 6 фрегатів проекту 11356, 35 корветів, з яких не менше 20 – проекти 20380 і 20385, і корветів абсолютно нового проекту, від 5до 10 малих ракетних кораблів проекту 21631, 6 великих десантних кораблів проекту 11711, не менше 10 малих десантних кораблів на повітряній каверні проекту 21820 «Дюгонь», серію базових тральщиків проекту 12700 «Олександрит». Частину споруджуваних надводних і підводних кораблів буде спрямовано в Чорне море на посилення ЧФ РФ. Також за ГПВ передбачена модернізація основних наявних в експлуатації надводних і підводних кораблів під новітні системи озброєння і системи зв’язку. Так, наприклад, триватиме вдосконалення й модернізація підводних човнів проекту 949А «Антей» з можливістю добудови закладених корпусів цього проекту. Наявні підводні човни проекту «Палтус» пройдуть комплексну модернізацію під ракетний комплекс «Калібр» до 2020 року. Також планується провести великомасштабну модернізацію ТАВКР проекту 1143 «Адмірал Кузнєцов» (до 2020 року) і чотирьох важких атомних ракетних крейсерів проекту 1144 «Орлан»: «Адмірал Нахімов», «Адмірал Ушаков», «Адмірал Лазарєв» і «Петро Великий» (до 2020 року). Окрім безпосередньо Військово-морського флоту, зручних бухт для баз базування й потужної військоворемонтної інфраструктури, на півострові розташована

Додаток: Війна у двері

значна кількість інших військових об’єктів, інфраструктури та військової техніки. Так, наприклад, на балансі ВМСУ знаходиться унікальний береговий стаціонарний ракетний комплекс «Скеля» з підземним сховищем боєприпасів, здатний знищити на підході до Криму цілий флот умовного противника. СРК «Скеля» в український період був вельми занапащений і зараз потребує відновлення й модернізації. Унікальний Запасний Командний Пункт Чорноморського Флоту (також відомий як «Об’єкт №221», «Алсу-2») запущений і розграбований в 90-х. Об’єкт «Алсу» — це захищене від прямих влучень ядерних боєголовок чотириповерхове підземне місто. Серед унікальних об’єктів — «НИТКА» — полігон злітно-посадових систем ВМФ РФ. Полігон являє собою наземний комплекс корабельних засобів скороченого зльоту і посадки літаків. За часів СРСР комплекс забезпечував випробовування літаків і корабельного устаткування для важкого авіаносного крейсера, а також підготовку льотного та інженерного складу морської авіації. В серпні 2008 року Україна у зв’язку з російсько-грузинським конфліктом видворила РФ з цього аеродрому. РФ була змушена будувати аналог аеродрому «НИТКА» на території РФ у м. Єйську. В Криму близько 16 аеродромів з бойовою технікою та інфраструктурою для обслуговування, а також практично 40% військово-повітряного парку України. Літаковий парк України потенційно був боєздатним, але не утримувався на відповідному рівні. Більшість літаків потребують ремонту і не готові до польотів. На момент написання статті (березень 2014) 189 військових підрозділів та установ Збройних сил України перейшли на бік РФ. І, як заявляє російське керівництво, в Криму не залишилося жодного військового підрозділу під українським прапором. Такий швидкий перехід українських військ під російське командування цілком зрозумілий. На 23 роки незалежності Україні дісталися в спадок від СРСР одні з найбільш боє здатних збройних округів, які потім були перетворені на склад металобрухту, основні військові кадри були загублені, а майно безсоромно розкрадене. «Україна успадкувала три найбільш боєздатні округи. Першорозрядних округів із сучасною технікою. Далі Україні дуже “пощастило” з керівництвом. Вона лягла на бік, армія перетворилася на нескінченне джерело доходу бюджету та особистих кишень, і наступні 20 років спостерігали величезний Майдан з розпродажу озброєння Радянської армії», — говорить військовий публіцист, оглядач Владислав Шуригін. «У нас немає армії. Чому в нас немає армії? Тому що її 23 роки розкрадали у вас у всіх на очах і вам усім усе підходило, а зараз відбувається комплектація. Порядку трьох тисяч призовників НЕ взуті, не одягнені. В наметах сплять на землі», — говорить губернатор Одеської області Володимир

Спільне (2015, № 9)

Немировський. Йому вторить Юрій Мамчур, якого важко запідозрити в любові до Росії. Мамчур був одним із небагатьох, хто до кінця чинив опір російським військовим у Криму, не зрадив українській присязі й зараз повернувся служити в Україну. «Треба було на армію звертати увагу, на армію, а не різати її... А потім питати, чому ми в різних черевиках, у різних штанах, бо кожен купує все в магазині», — обурюється полковник армії України Юрій Мамчур. «Служба починалася з тримісячної тягомотини. Мене ганяли з кабінету в кабінет, я заплатив три тисячі гривень за документи, я купив форму, і так почалася служба», — розповідає колишній сержант ВВС Україна Антон Кожем’якін. Після лютневої революції 2014-го вся владна система, в тому числі армія, була деморалізована, серед українських військових у Криму йшли розмови про легітимність нового керівництва, включаючи військове. Невпевненість у тому, що буде далі, що буде з постачанням і подальшою службою в армії посилювала деморалізацію військових. На тлі зростаючої економічної кризи заяв нового уряду про те, що в бюджеті абсолютно немає коштів, про потребу урізати існуючі статті доходів (у тому числі військові) і затримки у виплаті забезпечення кримським військовим більш ніж на півтора місяці різко посилили невдоволення серед основного складу ВСУ. Сім’ю лише примарними патріотичними гаслами годувати не будеш. А російські «пропагандисти» щодня агітували українських військових на перехід у Збройні сили РФ. Аргументи російської сторони були вагомі: стабільність і високі норми постачання. Так, середня зарплата російського лейтенанта — близько 1200 доларів США, що є найвищою на пострадянському просторі й дорівнює ізраїльській (від 1200 до 1800 доларів). В українського же лейтенанта — близько 180 доларів. Як кажуть, відчуй різницю, особливо на тлі затриманих виплат і туманної перспективи подальшої служби. Останнім пострілом у спину військових Україні стала зрада військового керівництва. Якщо російські військові щодня приходили до своїх українських колег, то Міністр оборони ЗСУ Тенюх і Ко не особливо обтяжували себе дзвінками для пояснення завдань і підбадьорення своїх підлеглих. Київ просто кинув військових напризволяще! Показовою є розмова Тенюха з командиром Феодосійської морської піхоти в ефірі українського каналу ТСН 21 березня 2014-го: в цій передачі Тенюх замість пояснення завдань, підбадьорень почав лаяти і тиснути на морпіхів, вимагати не змінювати своєї присяги. Кому-кому, але не Тенюху говорити про вірність присязі, яку він сам змінив в 90-х, коли присягнув Україні після радянської присяги. Командир Феодосійської морпіхоти відповів, що після таких дій українського військового керівництва

195

і таких слів головнокомандувача приїде в Україну тільки він один, без 50 військових, які лишилися вірними присязі Україні. Тенюх почав розповідати, що винна насправді ФСБ, яка намагалася таким чином показати, що українці здаються без єдиного пострілу. А Росія, насправді, стріляти не збиралася, тому солдати мали повну можливість не пустити росіян на територію. Ведуча: «Як? Нам офіцери пишуть у студію, що в них не було ні зброї, ні бронежилетів? А в козаків і “зелених чоловічків”, які прийшли “перепідпорядковувати” військові частини, все це було!» Слід врахувати і той факт, що значна кількість військових ЗСУ — місцеві жителі, які не хотіли покидати Крим і були доброзичливо налаштовані до Росії. Досить багато фактів агітації місцевими жителями українських військових і тиск місцевих родичів на військових ЗСУ. На тлі повної деморалізації ВСУ, зради з боку Києва, невпевненості в майбутньому, достойних матеріальних пропозицій Росії, розвалу армії та загальної прихильності до Росії подальші активні дії озброєних до зубів російських спецназівців із захоплення військових об’єктів і техніки стали відносно простим завданням. Багато хто, опинившись на місці військових України в Криму, вчинив би так само. Давайте не будемо себе обманювати патріотичними ілюзіями. Військова інфраструктура і майно Збройних сил у Криму становлять значну частину від усіх Збройних сил України. Безоплатне придбання такої військовооборонної структури разом із вигідним геостратегічним розташуванням півострову різко збільшує силу і вплив Росії у всьому Чорноморському регіоні. В умовах реальної загрози втратити стратегічно зручну, важливу військову базу ЧФ РФ і тим самим важіль впливу на Україну з питання вступу до НАТО, наявності недобудованої нової бази ЧФ РФ під Новоросійськом і великих витрат на її облаштування, прагнення збільшити військову присутність в Чорноморському регіоні та охорона бізнес-інтересів Росії — все це пояснює підвищений інтерес Росії до Криму.

Видобуток газу, нафти і транспортування вуглеводнів Ще за радянських часів велися геологорозвідувальні заходи на шельфі Чорного та Азовського морів, але регіон і досі мало вивчений з точки зору потенційних запасів вуглеводнів. Частка розвіданих ділянок шельфу не перевищує 4% від їх загального обсягу. Крім того, поки що освоюється виключно «дрібна вода» прибережного шельфу. За оцінками «Чорноморнафтогазу» запасів газу в кримській акваторії й шельфі Чорного та Азовського морів — 2 трл кубометрів, а нафти — 430

196

млн тон. Доведені ж обсяги вуглеводнів набагато скромніші – 66,2 млрд кубометрів газу і 21,7 млн тон нафти. За оцінками провідного експерта Союзу нафтогазопромисловців Росії Рустама Танкаева, потенційні газові ресурси становлять не 2 трлн, а близько 500 млрд кубометрів газу: «На рік можна добувати близько 2% потенційних запасів, тобто близько 10 млрд кубів. З них близько 2 млрд кубів буде йти на забезпечення Криму». В 2013 році «Чорноморнафтогаз» добув більше 1,65 мільярда кубометрів газу (зростання на 40,6% порівняно з 2012 роком). На цей момент основна частина видобутку ведеться на вже наявних бурових платформах у Чорному та Азовському морях, які оголошені новим урядом Криму «націоналізованими». З цього випливає, що можлива відмова Києва в постачанні вуглеводнів з основної території України не загрожує суттєвими наслідками Криму. Півострів може повністю покрити власні потреби у вуглеводнях за рахунок добутих ресурсів і навіть відправити на експорт істотну частину обсягу видобутку. Вартість видобутих на шельфі газу і нафти, за оцінками експертів, в 1,7-2,5 рази дорожча за собівартість сибірських аналогів Росії, але співставна з урахуванням доставки в цей регіон за світовими цінами. Незаймані, потенційно значні запаси вуглеводнів регіону можуть цікавити Росію в перспективі й більшою мірою в прив’язці до експортного міжнародного газопроводу «Південний потік». На теперішній момент Росію найбільше цікавить масштабний проект із транспортування газу з Сибіру через систему «Південний потік». Проектована повна потужність південного потоку — 63 млрд кубометрів газу, а оціночна вартість проекту — 16 млрд євро. Реалізує проект «Південного потоку» акціонерна компанія «South Stream Transport». Акціонерами «South Stream Transport» є: Газпром (Росія, 50%), Eni (Італія, 20%), EDF Group (Франція, 15%) і Wintershall Holding GmbH (Німеччина, 15%). Проект передбачав підводну ділянку в обхід територіальних вод України через глибоководну частину турецької виключної економічної зони. Глибина укладання — до 2250 м і загальною протяжністю 931 км. Відторгнення Криму від України з відповідною прибережною економічною зоною стало фактом. Такий поворот подій зробив можливим повернення до старого проекту морської ділянки газопроводу, який на 100 км менше турецького варіанту. Можливо також розробити новий проект морської ділянки частково через сухопутну площу Криму, що ще більше скоротить витрати на спорудження. За самими попередніми розрахунками різних експертів, прокладення морської частини газопроводу через мілководну шельфову частину Криму безпосередньо до Болгарії або Румунії може знизити вартість проекту в півтора-два рази, в чому

Додаток: Війна у двері

Рис. 1. Схема газопроводів із Росії в Європу

четвірка акціонерів «South Stream Transport» кровно зацікавлена. З урахуванням того, що в кримській і російській територіальній економічній зоні знайдені родовища газу, майбутня інтеграція «Південного потоку» з цими родовищами економічно дуже перспективна: вона збільшує розрахунковий період отримання прибутку і вирішує питання майбутньої наповнюваності газопроводу. Можлива перспектива втрати Туреччиною значних доходів від майбутнього газопроводу в разі зміни маршруту прокладки морської ділянки може почасти пояснити підвищену увагу до кримських татар і підтримку меджлісу кримсько-татарського народу. Як відомо, частина кримськотатарського народу підтримує так званий «меджліс». Меджліс публічно виступив за територіальну цілісність України і Криму в його складі. Проект «Південного потоку» був такою собі російською відповіддю конкурентам на проект «Набуко», в обхід Росії, для поставок газу з Середньої Азії, Закавказзя та Ірану на європейські ринки. Але після того, як всі найближчі обсяги середньоазійського і азербайджанського газу були викуплені зі збитком Газпромом, а в проект «Південного потоку» втягнули французькі компанії, проект «Набуко» звалився. Успіхові Газпрому допоміг той факт, що з радянських часів вже існує повна інтеграція російської газової мережі з середньоазійською і закавказькою мережами. Реальна наповнюваність газопроводу «Південний потік» як

Спільне (2015, № 9)

російським газом, так і середньоазійським, закавказьким, а також, можливо, кримським остаточно закріплює монополію Газпрому в цьому регіоні і ставить хрест на конкурентних проектах. Після запуску на повну силу «Південного потоку» Росія більше не залежатиме від транспортування експортного газу через територію України. Працюючі на повну потужність, «Північний потік» і «Південний потік» дозволяють повністю відмовитися від послуг транспортування газу через територію України з усіма наступними наслідками. Висновок із вищеперерахованого напрошується сам собою: значний приріст військової структури РФ у Чорноморському басейні, в тому числі за рахунок анексії Криму в України і частини її флоту, та будівництво нового флоту потенційно забезпечують всебічний і повний контроль над ресурсами вуглеводнів чорноморської, азовської, каспійської акваторії й шельфу, а також транспортування цих ресурсів через стратегічний газопровід «Південний потік» в обхід України. Крим як троянський кінь Південного Сходу України З усіх українських регіонів Крим був найбільш «проросійським» за національним складом населення. У Криму росіян майже 60% (за переписом 2001 року). В Криму знаходиться ЧФ РФ, який активно підтримував проросійські організації Кримського півострова. Наприклад, у друкарні газети Чорноморського

197

флоту «Флаг Родины» фактично безкоштовно або на пільговій основі друкувалися видання таких організацій, як «Русичі», «Російська громада Севастополя», «Російський Севастополь», «Російський Крим», «Вітчизна» і т.д. А військове угрупування Збройних сил Росії в Криму було на рівні українського. Крим через власне фізико-географічне розташування ізольований від решти України. Крим і континентальну Україну з’єднує дуже вузький сухопутний перешийок, який легко заблокувати невеликими силами. Севастополь і Крим є історично спірною територією між Києвом і Москвою. Історичних, політичних і юридичних підстав вважати Крим як українською, так і російською територією немало. Місто-герой Севастополь у народній пам’яті звучить сильно і патріотично через тяжкі бої Кримської війни і запеклі битви Великої Вітчизняної. Севастополь — звучить як приклад мужності, патріотичного духу і подвигу «російських солдатів», це колиска російського військового флоту. За всі роки незалежності України Крим так і не українізувався повною мірою. Це постійний регіон-фрондер із найбільш проросійськими настроями, що постійно голосував за проросійські українські партії, з головним болем для Києва щодо кримськотатарського самовизначення, без істотної місцевої проукраїнської інтелігенції і з дотаційною структурою економіки. На всьому пострадянському просторі помітні значні ностальгічні настрої за радянським періодом і «великим» минулим. Значне число старшого і середнього покоління не побачили кращого життя після розпаду СРСР. Останні 23 роки багатьом громадянам України завдали національного приниження, зниження соціальної підтримки. Нестабільність, загрози з боку фашистських елементів і нижчий, у порівнянні з Росією, соціальний захист українських громадян викликає стихійне прагнення отримати захист і поліпшення життя від Росії. Поширене ілюзорне очікування від зміцнення сучасної Росії — початку «відродження великого Радянського Союзу». В той же час багато кримчан не хочуть бачити олігархічно-антидемократичну основу такого зміцнення Росії і воліють жити в ілюзії. Переважна більшість кримчан на даний момент налаштовані проросійськи і хочуть стати громадянами Росії, тим більше що рівень пенсій і зарплат у Росії вище українських майже вдвічі. Пропаганда Росії, великий військовий контингент ЗС РФ, військові й економічні інтереси РФ в регіоні, велика російська етнічна частка в Криму і вищі соціальні стандарти в РФ були тільки передумовами до широких «проросійських настроїв». Як не парадоксально на перший погляд, але активну «любов до Росії» у кримчан виробили саме українські націоналісти. Можна сміливо стверджувати, що саме вони

198

розгойдали «латентну проросійськість» Криму. Нагадаю, що в 90-х роках після розвалу СРСР українські націоналісти неодноразово приїжджали в Крим «вчити любові до України москалів». Так, наприклад, найбільше запам’ятався своїми безчинствами в 1992 році так званий «поїзд дружби» на чолі з націоналістами Степаном Хмарою та Дмитром Корчинським. Залякування, побиття і розгони мітингів надовго запам’яталися кримчанам. А коли стався «Корсунський погром» 20 лютого 2014-го на трасі біля міста Корсунь-Шевченківський в Черкаській області, цей резонансний факт став останньою краплею в страху й ненависті кримчан до націоналістів Майдану і майбутнього нового уряду України. В той день на кримську колону автобусів із беззбройними кримчанами напали українські націоналісти. Почалися жорстокі масові побиття і приниження кримчан, які перебували в автобусах протягом 8 годин. «Автобуси закидали “коктелями молотова”, тих, хто вибігав з палаючих автобусів, добивали арматурою і бейсбольними битами, давили машинами, розстрілювали», — розповів про цей кошмар кримський військовий пенсіонер Михайло Шеремет. Побитих кримчан змушували йти навкарачках і співати гімн України. За різними оцінками, тоді загинуло кілька людей, а близько десяти потрапило до лікарні. Місцеві націоналісти називали побитих кримчан «тітушками», кримінальниками і найманцями Януковича. Цей погром кримчан досі не розслідуваний і винні не покарані. Саме українські націоналісти дали всі козирі в руки Путіна і змогли розгойдати обстановку в Криму. Саме тому так легко вдалося російській пропаганді консолідувати навколо себе і залякати націоналістами основну масу кримчан. В умовах економічної нестабільності в Україні, геть нелогічної націоналістичної рефлексії нового київського уряду, хаосу, закликів фашистських молодчиків направити до Криму нові «поїзди дружби» для силового наведення «свого порядку» і в умовах пропагандистської кампанії російських ЗМІ про страшних головорізів «бандерівців» серед кримчан лютує страх перед рештою постреволюційної України і вони інстинктивно шукають захисту від цього «бєспрєдєла» в Росії. Всі ці фактори були сприятливими для активного втручання в справи України з боку Росії. Крим — найслабша точка в українській державності. Розрахунок російських геополітичних стратегів логічний і простий. Цей півострів легко відірвати від решти України, легше історично та юридично обґрунтувати анексію, легше, з військової та етнічної точки зору, утримати. Крим також легко перетворити на зразково-показове «потьомкінське село» для іншої частини Південно-Східної України, для підтримки і посилення сепаратистських настроїв там. Приклад Криму різко

Додаток: Війна у двері

Фото 1. Олексій Чалий – підприємець і політичний діяч Севастополя, один із лідерів «русской весны» в Криму

підвищить активність місцевого населення Південного Сходу України, що тяжіє до Росії, надихне на повторення «кримського сценарію». Загальна чисельність населення півострова – 2,4 млн осіб – в чотири рази менше, ніж Москва. Облаштувати такий незначний за населеністю регіон не є надто складною задачею. Тільки бізнес, нічого особистого Крим не має такого великого сировинного та промислового потенціалу, як Східна Україна, й тому російські олігархи не настільки активно в нього вкладалися. Якщо врахувати, що Крим може стати головним «троянським конем», плацдармом впливу на весь Південно-Східний промислово-сировинний ареал України, то ситуація різко змінюється. Крим стає важелем і провідником впливу Росії на Україну. Проте ще до анексії в головну здравницю України російські олігархи вже інвестували чимало коштів. Найбільш радикальні сили в новому київському уряді необачно заявляли про можливість потіснити російський бізнес, викупити або націоналізувати ряд активів. Такі заяви викликали сильне хвилювання і невдоволення з боку російських олігархів. За даними Ради Міністрів Автономії, станом на кінець 2013 року, прямі російські інвестиції склали близько 23,4% від усіх інвестицій до Криму (359 700 000 доларів). За оцінками колишнього голови уряду Криму Анатолія Могильова, прямі російські інвестиції досягали 80% від усіх інвестицій,

Спільне (2015, № 9)

якщо враховувати офшори. Російські бізнесмени воліли вкладати кошти в курортний бізнес, промислові підприємства і виноробство. В реаліях анексованого Криму прямі інвестиції можуть зрости в рази. Мінекономрозвитку Росії вже запропонувало великому бізнесу інвестувати в Крим ще близько $5 млрд доларів: у реконструкцію автодоріг, портових і готельних комплексів. Уже зараз оголошується про 40 млрд рублів, які виділить уряд. Експерти заявляють, що при інвестиціях в 90 млрд рублів на рік протягом декількох років можна перетворити Крим на регіон-донор і тим самим повністю окупити всі інфраструктурні витрати. У Криму вже є серйозні активи кількох російських олігархів: — мер міста Севастополя Олексій Чалий, який захопив владу в місті, — не простий, не бідна людина і має свій бізнес-інтерес. Чалий є російським бізнесменом севастопольського походження і керівником холдингу «Таврида Електрик». Сьогодні «Таврида Електрик» – один із найбільших у світі виробників вакуумного комутаційного обладнання. Високотехнологічні та інноваційні розробки вакуумного вимикача батька Чалого для ВПК стали золотою знахідкою для сина і основою для майбутнього холдингу. Він налічує 13 заводів, десятки представництв і дослідницьких підрозділів по всьому світу. Продукція компанії продається більш ніж в 70 країнах за рахунок інноваційності та низької вартості. Постійним клієнтом імперії Чалого є найбільша водна компанія Росії — «Мосводоканал», а також

199

російські монополії РАО «ЄЕС» і «Газпром». В Україні вакуумні вимикачі купували «Обленерго» та «Обл гази». В Росії, за словами Чалого, його прилади відповідають за безпеку електромережі секретної бази уряду (так званий «бункер Путіна»), в Україні — Національного банку. На іранському ринку частка продукції холдингу становить близько 80%. У Єгипті компанія після втручання торгового представника РФ володіє 90% ринку реклоузерів. Погляди Чалого відомі: вони проросійські. «Таврида Електрик» — головний спонсор відновлення історичних пам’яток Севастополя. Молодший брат бізнесмена довгий час очолював музейномеморіальний комплекс «35-та Берегова батарея», що був відновлений за гроші компанії. У 2011 році на сцені Кремлівського палацу в Москві Олексій Чалий отримав премію «Віра і Вірність» «за увічнення слави Росії». Основна виробнича база холдингу — це Росія і Україна (в основному Крим, Південний Схід). Інтереси холдингу «Таврида Електрик» міцно пов’язані з Росією. У зв’язку з вищевикладеним видно, що нова влада України, швидше за все, реквізувала би бізнес Чалого; — олігарх Андрій Клямко, співвласник групи «СмартХолдинг» (статки — $ 1,9 млрд, 53-те місце в російському рейтингу Forbes), володіє спільно з українським олігархом Вадимом Новинським у Криму Балаклавським рудоуправлінням ім. Горького, Євпаторійським і Сакським заводами будівельних матеріалів. «СмартХолдинг» — основний спонсор футбольного клубу «Севастополь». На місці чотирьох вироблених кар’єрів Балаклавського рудоуправління інвестори будують курортний комплекс Balaklava Green вартістю 2 млрд доларів. Такі активи російський бізнес не міг залишити на милість нестабільного правого уряду України; — у 2006 році група «ИФД КапиталЪ» основних власників російської монополії «Лукойлу» Вагіта Алекперова (5-те місце в російському рейтингу Forbes, статки — 14,8 млрд доларів) і Леоніда Федуна (21-ше місце, статки — 7,1 млрд доларів) переробила колишню радянську здравницю «Курортну поліклініку» в 4-зірковий готель «Кримська Рів’єра». В реконструкцію вкладено понад 61 млн доларів. За словами Федуна, це одна з найбільших інвестицій в Криму за останні роки; — національна резервна корпорація (НРК) Олександра Лебедєва (164-те місце в російському списку Forbes, статки — 600 млн доларів) володіє курортним комплексом «Море», який займає в Алушті 8 га. На території розташований корпус на 232 кімнати, 11 вілл, 5 басейнів, СПА-центр і парк реліктових рослин. Окрім того, бізнесмен побудував у Криму готельний комплекс «Sea Garden», володіє санаторієм «Мигдальний гай», готелями «Морська» і «Морський куточок», готелем «Слава»;

200

— компаніям Костянтина Григоришина (86-те місце, статки — 1,2 млрд доларів) належить близько 100 га землі на узбережжі в південній частині Криму. За 7 км від Ялти компанія «Глобус Ессет Менеджмент» (входить до групи «Енергетичний стандарт») будує комплекс «Золотий пляж» — це апартаменти класу de luxe і 5-зірковий SPA-готель «Вікторія». Сума інвестицій — 300 млн доларів. Прокуратура кілька років поспіль намагається оскаржити факт передачі права власності нерухомого майна колишнього санаторію підконтрольним Григоришину компаніям. Ці активи також могли бути втрачені при новій київській владі. За повідомленнями місцевої преси, у Форосі структури Григоришина орендують півкілометра пляжних територій у селищах Санаторне, Паркове та оздоровчому комплексі «Берегове»; — депутат-єдинорос Олександр Бабаков – один із бенефіціарів VS Energy International, якій, зокрема, належить українська готельна мережа «Прем’єр Інтернешнл», володіє відомим готелем «Ореанда» в Ялті; — підприємцю з російським громадянством Ленурові Іслямову належить інформаційний холдинг «Атлант СВ» (виручка – 1,2 млн доларів), до якого входять телеканали «АТР» та «Лялі», радіостанції «Мейдан» і «Лідер», а також інтернет-портали. Його транспортна компанія «Симсититранс» — найбільший пасажирський перевізник у Криму. Іслямов володіє мережею дилерських центрів «Км/ч» і компанією «Квінгруп»; — російський «Сбербанк» інвестує 186 млн доларів у реконструкцію санаторно-курортного комплексу «Мрія» за проектом архітектора Нормана Фостера, яка повинна завершитися восени 2014 року. Курорт планується зробити «корпоративним»: тут щорічно будуть відпочивати 20 000 співробітників установ Східної Європи; — російська компанія «Союз Марінс Груп», контрольована колишніми офіцерами ВМФ, інвестує 106 млн доларів у реконструкцію готельного комплексу «Ялта-Інтурист» і пансіонату «Донбас». У Росії компанія володіє готелями, торгово-розважальними центрами, керує сочинським комплексом «Марінс Парк Готель». Наведений список не остаточний, але показовий. Як бачимо, активи російських олігархів і монополій досить значні, а після анексії Криму в України варто очікувати їхнього істотного розширення за підтримки уряду РФ. Захист таких активів цілком міг бути одним з аргументів втручання у справи України. Як відомо, Росія, подовжуючи перебування Чорноморського флоту в Криму, перешкоджала розвитку цивільних (комерційних) портових можливостей Севастополя, що мав шанси стати в перспективі провідним транспортно-транзитним центром Півдня України. Таку можливість надавали унікальні фізико-географічні

Додаток: Війна у двері

умови севастопольських бухт — найкращі на всьому Чорному морі, до яких проявляли інтерес як українські, так і західні інвестори (в т. ч. з США і країн Європейського Союзу). Можливості Севастополя створювали конкуренцію планам Росії з побудови масштабного портово-термінального комплексу на Азовському і Чорноморському узбережжях. Завдяки цим комплексам, розвиваючи порти Криму, Російська Федерація зможе перетягнути на себе основні транспортно-вантажні потоки в Чорноморському регіоні. Так, блокуючи розвиток Севастополя, Росія в той же час нарощувала транзитні можливості порту Новоросійська, зокрема – будувала нафтовий і нафтохімічний термінали, споруджувала новий пункт перевантаження зерна потужністю до 5 млн тонн. Був створений ще один портовий вузол на Таманському півострові з двох нових портів: порт «Тамань»— для перевалки продуктів нафтохімії загальною потужністю близько 45 млн тонн на рік — і порт «Кубань» — для перевалки сухих вантажів загальною потужністю 30-35 млн тонн на рік (у перспективі — до 70-80 млн тонн на рік). Реалізація цих проектів уже дозволила Росії переорієнтувати транзит аміачних продуктів з українського порту Одеса на російський порт Тамань, зірвавши плани України щодо спорудження вугільного терміналу в порту Севастополя. Останнє було стратегічно важливим для України, враховуючи активізацію заходів європейських країн і Туреччини по переходу з російського газу на альтернативні види енергоносіїв, зокрема вугілля. У сформованій ситуації приєднання Криму до Росії, враховуючи можливості кримських портів, прогнозовано ще більше розширити цивільні вантажоперевезення. При збереженні динаміки нинішньої політики Росії можна сказати, що в найближчі роки можливе повне домінування Росії в Чорному морі у військовій галузі та у комерційно-цивільних перевезеннях. Крим став ключовою точкою закріплення капіталу Росії, що зростає і розширюється. Уже цілком зрозуміло, що Крим — це свого роду важіль впливу на Україну і стратегічний регіон для російського уряду й російських олігархів. Але навіщо Росії та ЄЕС Україна? Відповідь на це питання — справа окремої статті. Тут же ми відзначимо те, що в умовах світової кризи і надвиробництва товарів для світового капіталу має головне значення можливість придбання якомога більшої кількості ринків збуту, збільшення армії низькооплачуваної робочої сили і демонтування соціальних завоювань, що залишилися в спадок від «світового більшовицького натиску». Світова криза веде до того, що відбувається затоварення. Товарів вироблено більше, ніж можуть купити на свої кошти особи найманої праці. Всі попередні роки з метою підвищення прибутків підприємці прагнули

Спільне (2015, № 9)

«оптимізувати» витрати в основному шляхом зниження витрат на заробітну платню, а також розширити виробництво і збільшити прибуток за рахунок великих обсягів продажу. Проблему надвиробництва в рамках існуючої системи можна вирішити двома основними умовними шляхами. Перший шлях — «неокейнсіанство», тобто перерозподіл частини «оптимізованих» доходів від «владущих кіл» на користь осіб найманої праці. Тоді на ці кошти будуть викуплені затоварені надлишки і буде запущений новий механізм виробництва. Для цього необхідно стимулювати купівельну спроможність населення, заморожувати виплати по кредитах та іпотеках, знижувати податки з осіб найманої праці, підвищувати соціальні виплати та зарплати, контролювати інфляцію, обмежувати підприємців і т.д. Але можновладці не готові йти на такі заходи, а політичні сили, які можуть їх змусити, розгромлені й перебувають у занепаді. Другий шлях — шлях повільної стагнації, розширення ринків збуту цих товарів, ще більша «оптимізація» витрат на заробітні плати. ЄС спочатку і пішли цим шляхом, але в умовах зростання напруженості й нерівності в ЄС та сепаратизму зажадали вибрати новий шлях для прискореного проходження кризи перевиробництва. Існує і третій шлях — це прискорене захоплення в свою економічну периферію великого ринку збуту товарів, бажано зі значними людськими ресурсами і природними багатствами. Україна для ЄС виявилась ідеальним варіантом для розширення ринків збуту, перетворення українців на багатомільйонну європейську дешеву робочу силу з метою більшої конкуренції за робочі місця і подальшого демонтажу соціальних гарантій в Європі. Просування ЄС в Україну всіляко стимулювали і США з геополітичних, військових цілей глобального домінування. Однією з таких цілей є економічне і військове геополітичне витіснення та ізолювання можливих глобальних конкурентів США, в т.ч. Росії та Китаю. США руками ЄС намагалися закріпити Україну в своїй орбіті світового домінування. В той же час ЄС дивилася на Україну та інші пострадянські республіки через призму такого собі придбання та розширення економічного простору з метою посилення світового економіко-політичного центру з перспективою можливої конкуренції зі США. Водночас ЄС потрібна вся неподільна Україна з тієї причини, що Південний Схід країни має промисловосировинний і людський потенціал. За умовами входження в ЄС Україна повинна відкрити вільний доступ на свій ринок товарам з Європи, що вбило б практично всю неконкурентноспроможну Південно-Східну промисловість і сільське господарство. Дешеві та якісні товари з Європи за наявності дотацій у короткі терміни

201

витіснять із ринку більш дорогі, менш якісні й не захищені дотаціями місцеві товари. Такі дії різко б розширили ринок збуту європейських товарів і вивільнили багатомільйонну армію робочої сили. В Європі немає особливого недоліку в дешевій робочій силі. Але вивільнена робоча сила з України почала б переміщатися в Європу, ще більше підвищуючи конкуренцію за робочі місця, знижуючи таким чином рівень зарплат і, найсуттєвіше, посилюючи тиск на ще наявні європейські робочі місця з високим соціальним захистом, що залишились у спадок від епохи натиску лівих і профспілок. Ми бачимо, як по всій Західній Європі скорочуються робочі місця зі старою системою соціального захисту і взамін вводяться робочі місця з меншою оплатою за ту ж саму працю, з більшим робочим часом і меншим соціальним пакетом. Йде продуманий курс на «гастарбайтизацію» Європи. Місцеві олігархи прагнуть якщо не знищити витратні для них робочі місця, то істотно їх скоротити. Блакитна мрія європейського капіталу — ліквідувати старі соціальні робочі місця й повністю їх замінити безправними «гастарбайтерами» за наявності масової та мобільної армії такої робочої сили, мало здібної до профспілкової самоорганізації та захисту своїх прав. Стає нормою працювати по 1012 годин на день з одним вихідним на тиждень і зар платою в три-чотири рази нижчою за зарплати корінних жителів. Олігархи Європи підігрівають ворожнечу між «гастарбайтерами» й місцевими працівниками, нацьковуючи перших на других. Уже сьогодні серед «гастарбайтерів» Європи дуже поширена точка зору, що місцеві не хочуть працювати і «зажралися». Ці настрої підтримуються й культивуються для посилення тиску і скорочення витратних робочих місць, а також для роз’єднання робітників. Такий сценарій європеїзації був здійснений у східній частині ЄС. Але ресурсів цієї частини вже недостатньо для виходу з кризи перевиробництва. Тому потрібна 45-мільйонна Україна, за рахунок якої європейський капітал розраховує вийти з кризи без необхідності ділитися накопиченими коштами — шляхом «неокейнсіанства» — та ще попутно істотно згорнути соціальні зобов’язання й кількість «місцевих» робочих місць із високою оплатою. Також на Сході України є величезні запаси вугілля, різних корисних копалин і «брудні» металургійні виробництва з низькою ціною на продукцію, що ефективно працюють. Україна цікавить ЄС як ринок збуту товарів і джерело нової великої мобільної європейської армії робочої сили, як новий таран для демонтажу старих соціальних гарантій і напівколоніальна периферія ЄС, як сировинний придаток Європи. Змужнілий російський капітал опинився в такій же ситуації, що і європейський. В ЄС на привілейоване становище Франції–Німеччини РФ не може розраховувати. Саме

202

тому російське керівництво так сильно активізувалося з ідеєю створення свого варіанту ЄС — Митного союзу і БРІКС, де можна зайняти привілейоване становище, розширити ринки збуту і збільшити безправну армію робочої сили. Україна в планах російського керівництва стояла у списку майбутніх пріоритетів Митного союзу. З часів СРСР промисловість Росії та України міцно були пов’язані технологічними зв’язками. Російські та українські промислові товари цілком конкурентоспроможні на ринках Митного союзу, але стають неконкурентоспроможними в ЄС, тому їх чекало б запаморочливе банкрутство. Україна ж у складі Митного союзу не отримала би бодай якихось значних переваг стосовно ЄС. Єдиний плюс для України — сільське господарство і промисловість, зав’язані на російський ринок, які не зазнали б такого різкого зламу, і Україна пішла б по шляху більш повільної стагнації і «гастарбайтізаціі». А як мінус — отримала б підтримку розвитку «російського варіанту демократії» з усіма додатковими принадами обмеження буржуазної демократії. Україна де-факто стала заручником битви європейського і молодого агресивного російського капіталів, які розривають її у своїх корисливих інтересах. У російському списку Forbes дев’ять осіб мають великі активи в Україні: це підприємства важкої та хімічної промисловості, металургії, нафтопереробки, зв’язку. Найбільші активи російських олігархів можуть бути знецінені вступом до ЄС чи могли бути загублені в процесі рейдерських захоплень із боку прихильників нової влади в Києві. Очевидний інтерес російського великого капіталу до України. В 2013 році серія переговорів і тиск російського капіталу на команду президента Януковича ясно показали: Росія виграла битву за Україну, а європейський капітал зазнав відчутної поразки, що може посилити новий виток кризи і навіть розвал ЄС. Реванш європейського капіталу в Україні і став головною причиною такого архітермінового державного перевороту — відсторонення Януковича від влади, який збирався і сам через дев’ять місяців піти з політичної арени на майбутніх президентських виборах. Реванш ЄС вдався наполовину. Російський капітал, приречений на стагнацію й кризу, загнаний в кут, почав діяти швидко та агресивно: анексувавши Крим, почав розгойдувати Південно-Східний регіон України. Україна стала на поріг розпаду та розколу. ЄС абсолютно не влаштовує розколота Україна і лише західна її частина. Росія ж цілком може обійтися і половиною України — Південним Сходом, де зосереджені основні людські, сировинні та орієнтовані на Митний союз промислові ресурси. Саме тому серед вимог Росії — федералізація України. Федералізація — це проміжний крок до можливого розколу України, збереження і збільшення впливу Росії на Україну, захист активів

Додаток: Війна у двері

російського капіталу і чинник збереження «обличчя Росії», яка «захищає російськомовних громадян». Однак федералізація може служити й демократизації України. Федералізм може допомогти Україні уникнути розколу країни і краще враховувати інтереси різних етнічних і соціально-світоглядних груп в умовах битви європейських і російських капіталів. Правильно організована федералізація могла допомогти збити напругу сепаратизму й заспокоїти наляканих «бандерівською» страшилкою громадян Південно-Східної частини країни. Але цим нова українська влада не скористалась і пішла шляхом «тримати й не пускати», що веде до збільшення шансів розвалу країни та остаточної втрати суверенітету. Небезпека «кримського сценарію» для ЄС також явно недооцінюється. Кримський прецедент може надихнути досить серйозні сепаратистські сили в самому ЄС. Варіант проведення сепаратистського референдуму, вихід зі складу країни або з ЄС у цілому без покарання з боку НАТО, як показав Крим, може стати реальним варіантом прощання з ЄС деяких країн Південно-Східної частини Європи, що запустить ефект доміно в розвалі ЄС. Спроби референдуму в Шотландії та Італії, вимоги басків та ірландців про проведення референдумів можуть виявитися тільки маленькими прологом великих подій. А це може потенційно зміцнити Росію та її авторитарний режим. Росія може стати, сама того не очікуючи, «надією та опорою» для жертв євробюрократії й «заходів жорсткої економії», які вириваються з єесівських кігтів. Так, небезпечна ілюзія пан’європейського благоденства в рамках сучасного колоніалістського ЄС може замінитися на не менш небезпечну ілюзію «визволення» за допомогою Росії. Тим більше у Східній Європі досить сильні ностальгічні настрої за «двополярним світом» і радянським минулим. У підсумку можна констатувати, що прості українські громадяни стали жертвами переділу світу, ресурсів, бізнесу і їм не світить «світле майбутнє» за будь-якого розкладу сторони-переможниці. І тільки радикальна альтернатива як ЄС, так і ТЗ може вказати вихід із цієї мишоловки. Широка низова демократизація та контроль підприємств працівниками, єдина Європа без національного й соціального гноблення, Європа без капіталів — ось єдина демократична альтернатива як для України з Росією, так і для країн ЄС. Рейтинги Путіна і консолідація, «маленька переможна війна» і реальна стагнація економіки РФ У зверненні Путіна до федеральних зборів по Криму були озвучені цифри з дослідження громадської думки в питанні возз’єднання Криму з Росією. Постійні коментарі прес-секретаря президента РФ Дмитра

Спільне (2015, № 9)

Пєскова щодо рейтингів президента говорять про те, що Кремль серйозно і уважно стежить за динамікою підтримки дій голови держави, а також за даними соціологічних досліджень. Дуже підозріло виглядає динаміка рейтингу Путіна і збіг кривої провалів цього рейтингу з подіями, які потім різко піднімають підтримку населення, викликаючи згуртування навколо харизматичного «лідера нації». Перший такий випадок можна пригадати з 1999 року. Рейтинг майбутнього глави уряду злітає з 31% (серпень 1999-го) до 84% (січень 2000-го) на тлі брутальної політики в Чечні, «маленької і переможної війни» з тероризмом на тлі дуже підозрілих вибухів житлових будинків у російських містах. Протягом 1999 року відбувається ескалація конфлікту, з боку РФ встановлюється блокада, завдаються точкові ракетно-бомбові удари, обрізаються фінансові джерела бойовиків Чечні, підштовхуючи їх до активних дій за межами чеченського анклаву. На тлі блокади Чечні відбувається прорив чеченських бойовиків до Дагестану. З цього моменту Росія, «жертва агресії», починає «справедливу війну проти світового тероризму» і вторгення в Чечню відбувається за масової підтримки громадської думки в РФ. Надзвичайно вчасно відбуваються терористичні атаки відразу в декількох містах Росії, які посилюють обурення росіян і згуртування навколо рішучих дій харизматичного лідера. Ніскільки не зіпсували динаміку зростання рейтингу відразу два скандали: виявлення розфасованої в мішках з-під цукру вибухівки — гексогену — в 137-му Рязанському полку ВДВ та ПП 22 вересня в Рязані, коли під одним із житлових будинків співробітниками ФСБ була виявлена, завдяки пильності мешканців, закладка такого гексогену в мішках з-під цукру. Перший скандал зам’яли, і всіх учасників відправили до Чечні; другий скандал ніяково пояснили якимись навчаннями ФСБ і перевіркою на пильність громадськості, попутно пояснивши, що досвідчений сапер, який визначив по тестах наявність гексогену, просто «помилився». Але після цього інциденту подібних терактів за схемою закладок мішків з гексогеном не було зафіксовано. Далі — запаморочлива перемога політика, який раніше не був відомий населенню. Переможців не судять. Усі журналістські розслідування щодо з’ясування зв’язку низки терактів і провокацій у Чечні з накачуванням рейтингу такого кандидата перед виборами, були прикриті зверху. Що насправді сталося — невідомо досі. Потім рейтинг Путіна поступово знизився до 61% в червні 2000 року. Другий випадок різкого зростання рейтингу Путіна до 88% відзначений у вересні 2008 року. Це період мобілізації громадської думки на чергових виборах, а потім — «маленької переможної російсько-грузинської

203

війни». Формальною причиною став напад Грузії на російських миротворців у Південній Осетії — на той момент сепаратистської грузинської території. «Маленька переможна війна» зробила свою справу: підняла рейтинги, згуртувала російське суспільство навколо харизматичного «лідера нації» і призвела до перемоги на виборах. Третій випадок різкого зростання рейтингів бачимо сьогодні. Згідно з даними соцопитування, в січні 2013 року діяльність Путіна на посаді президента схвалювали 62% опитаних громадян. За рік до цього країною прокотилися наймасовіші за останні 20 років акції протесту проти курсу уряду. Соціологічні заміри ясно показали динаміку зростання напруженості й невдоволення серед росіян. Ситуацію могла б вирішити тільки перевірена часом «маленька переможна війна» або реальні перемоги в рейтингових спортивних змаганнях. У результаті перемог на зимовій і параолімпіадах, жорсткої наступальної політики в питанні України і Криму рейтинг президента впевнено перевалив 82% і продовжує зростати. Вже не так важливо, що, за найскромнішими і лише офіційними даними, інвестиційні витрати на будівництво спортивних об’єктів Олімпіади в Сочі, а також на забезпечення її інфраструктури склали близько 214 млрд рублів. Про це заявив за підсумками засідання уряду віце-прем’єр Дмитро Козак. За оцінками експертів, витрати істотно вище, як і корупційні затрати. І неважливо, що, за даними більшості експертів, російська олімпіада стала найдорожчою в світі — переможців не судять, рейтинги того варті. У психології існує науковий напрямок досліджень психотипів людини. В різний час вивченням людських психотипів займалися такі видатні психологи, як Егидес, Личко, Волков, Леонгард, Козлов. Вчені-психологи умовно розділили абсолютно «нормальних» людей на декілька «чистих» психотипів: володар (параноїдальний тип), мислитель (шизоїдний тип), давній товариш (епілептоїдний тип), людина-свято (гіпертімний тип), зірка (істероїдний тип) і т. д. Кожна умовно здорова й нормальна особистість і є унікальною рухливою діалектичною комбінацієї — «букетом» із декількох найбільш виражених психотипів. За певними якостями, зразками поведінки, поводженням із речами й людьми можна визначити з імовірністю до 80% «психотип» людини. У президента Путіна явно присутня сильна лідерсько-харизматична складова особистості — пароноїдальний тип. Для параноїдального типу характерно, крім іншого, нетерпимість до чужих думок, бажання помсти, завжди говорити «останнє слово» і брати гору, схильність до силового протиборства, наполегливість у досягненні цілей «будь-якою ціною», лідерство, агресивність, харизма. Такі люди найсильніше і найкраще себе почувають у протистояннях, протиборствах. У

204

цьому ключ до пояснення, з точки зору психології, конфлікту з Україною. У Росії – очевидна стагнація економіки й подальше занурення в кризове болото. Мінекономрозвитку зафіксувало економічне зростання за три квартали 2013 року в 1,5%, що, за словами заступника Міністра економічного розвитку Андрія Клепача, за практично нульового зростання в третьому кварталі і невеликого пожвавлення в четвертому дало, за підсумками року, ті самі 1,6%. Це навіть нижче, ніж чинний консервативний прогноз МЕР в 1,8%! І тут вже немає потреби з’ясовувати, за яких саме значень національній економіці ставиться діагноз «стагнація»: вважається, що для економік, які розвиваються, все, що менше 3%, — стагнація в чистому вигляді. Що і підтвердив наприкінці вересня глава МЕР Олексій Улюкаєв: «Росія знаходиться в стані стагнації. Ми не на порозі кризи, але ситуація дуже і дуже складна. Криза — це частина циклу ділової кон’юнктури, ситуація, в яку входиш і з якої виходиш. А стагнація — це непередбачувана ситуація. І потрібні спеціальні заходи, щоб розірвати це порочне коло». Нема розширення виробництва — немає і збільшення в структурі ВВП частки несировинних доходів; не змінюється структура економіки — залишається, як і всі попередні роки, сподіватися на нафтову й газову трубу, де перспектив зростання теж немає. Ситуація відтворюється цикл за циклом, як стара заїжджена платівка. На початку 2014 року Центробанк РФ відпустив курс рубля, що стало непрямим свідченням того, що влада не справляється зі стагнацією, а всі наслідки кризи покладені на плечі простих росіян. Здешевіння рубля і зростання цін істотно знизять купівельну спроможність росіян. Простим росіянам тепер доведеться оплачувати весь цей шикарний бал із блискучими перемогами на Олімпіаді, безвихіддю економічного зростання та ура-патріотичними зовнішньополітичними шоу з відволікання уваги від розгортання економічних проблем Росії. На черзі — колосальні вкладення в економіку Криму. Але, як показала історія битви за рейтинги 1999 року, вони цього варті та окупаються для влади. Влада отримує зворушливе єднання з народом, карт-бланш на владу й відволікає від насущних проблем росіян. Гасло «хліба і видовищ» працює прекрасно. І коли пройде радісне сп’яніння від «дубльолімпійскіх» і кримських перемог, перед очима простих росіян постануть безрадісні картини економічної безвиході й колапсу соціальних гарантій. Але можна не сумніватися, що до цього моменту буде готовий новий піар-проект, який роздує рейтинги й заллє ура-патріотичним адреналіном очі росіян. Вони будуть і далі затягувати паски, пишаючись тим, що показали всьому

Додаток: Війна у двері

світу «кузькіну мать», об’єднавшись навколо свого національного лідера. Військово-націоналістична істерія вигідна була не тільки Росії, але й новій київській влади. Подивіться уважніше українське телебачення: суцільні ура-патріотичні бравади й націоналістичні випади, зворушливі сцени патріотизму українців і незліченні репортажі про переміщення російських військ уздовж українських східних кордонів. Для чого вся ця істерія? Все правильно: політика спрямована на легітимацію і згуртування навколо нового київського уряду тих українців, які сумнівалися або раніше були байдужі. Використовується старий перевірений метод — національно-патріотичний адреналін, яким можна залити очі українцям напередодні непопулярних «заходів жорсткої економії» та обґрунтувати їх необхідність зовнішньою загрозою. Та й легше в національному угарі прибрати політичних супротивників, навісивши на них ярлик «посібника окупанта» або «путінських провокаторів», легше пояснити придушення соціальних, етнічних і профспілкових протестів. Які тут суперечки про легітимність уряду і квитанції про оплату, коли страшні путінські головорізи стоять на порозі нашої Батьківщини! Коли «Батьківщина в небезпеці», простіше простого обдерти плебс і повісити на його шию ярмо західних кредитів і правителів-олігархів. Яким цинічним це не здається на перший погляд, російські та українські олігархи прийшли до взаємовигідної співпраці. Одні будуть брязкати зброєю, не застосовуючи її і прихопивши чужий Крим як компенсацію за політичні ризики, а інші будуть захищатися від агресора незаправленими танками й нелітаючими літаками, потрясаючи повітря гортанними звуками «Слава

Спільне (2015, № 9)

Україні!» І ті, й інші провернули свої справи. Всі олігархи задоволені. Питання в тому, що з цього простим росіянам і українцям? Правильно: нічого, крім зростаючих рахунків на оплату, інфляції та погіршення життя. Але цей театр буде тривати, допоки не домовляться про переділ країни за спиною України дійсні господарі (Росія, ЄС і США), або ж, якщо не влаштує жодну зі сторін виділений шматок туші України, протистояння може вилитися у громадянську війну і кровопролиття. У пориві ура-патріотичного єднання з владою можна обґрунтувати репресії проти будь-яких неугодних сил, страйків, профспілкових заходів або політичних акцій і в РФ. Під шумок патріотичних оплесків в Росії прийняті закони, які розширюють репресивні функції держави й погіршують соціальне становище росіян. Тепер на будь-які виступи проти влади будуть навішувати ярлик «бандерівці», «іноземні агенти» і «націоналзрадники». А «патріоти своєї Батьківщини» будуть із задоволенням добровільно допомагати політичній поліції розганяти «пробандерівські» сили; геть випадково «невідомі особи» будуть бити неугодних політиків і громадських активістів. Мотивована добровільна армія погромників у період кризи і можливих протестів росіян буде не зайвою для влади. Тепер зрозуміло, навіщо насправді Росії Крим. Але при цьому не зрозуміло, навіщо простим росіянам потрібен Крим у складі Росії? Наскільки стане краще життя російських трудящих від такого надбання? Що вони реально отримають від цього? Відповідь очевидна: практично нічого, крім сумнівних патріотичних переживань і ілюзій. А от олігархи отримають усе нашими руками й на крові наших хлопчаків у хакі зроблять собі черговий прибутковий бізнес.

205

«Українська держава поводить себе так, наче не усвідомила, що проблема вимушених переселенців — це дуже надовго» Інтерв'ю із Максимом Буткевичем та Олександрою Назаровою Розмовляла Євгенія Козловська

Євгенія Козловська: Для початку розкажіть, чим ви зараз займаєтеся. Наскільки я розумію, це робота з переселенцями зі сходу країни?

Є.К.: Наскільки масштабне явище переселення? Яка кількість переселенців за офіційними оцінками та насправді?

Олександра Назарова: Так, якщо дуже коротко, саме так і є. Наразі ми займаємося створенням ресурсного центру для переселенців, який би дозволив їм звертатися напряму до потрібних їм організацій по комплексні консультації щодо проблем, які у них виникають. На більш приземленому та локальному рівні ми, як і раніше, займаємося пошуком житла для переселенців і соціальним консультуванням на інші теми, які їх можуть цікавити: наприклад, про отримання медичної допомоги, переїзд, пошук роботи і тому подібні необхідні для них речі.

М.Б.: Єдині офіційні оцінки, які взагалі є на даний момент, — це оцінки Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Станом на 1 вересня було майже 260 тисяч переміщених осіб або ж вимушених переселенців1, але ці дані фіксуються за офіційною статистикою — тобто це кількість людей, які звернулися до органів державної влади в різних регіонах. Відповідно, реальна кількість цих осіб вища, адже не всі вони звертаються до органів державної влади: багато хто просто виїздить і залишається зі своїми рідними, друзями, близькими деінде. Ну, а офіційна статистика станом на 1 вересня складала 260 тисяч. О.Н.: Відверто кажучи, можна і справді тицяти пальцем у небо, але можна й оцінювати опосередковано шляхом, наприклад, спостереження за тим, як зростає кількість переселенців, які зареєструвалися. Ось за

Максим Буткевич: Ну, а вузька спеціалізація, власне, ініціатива «Дім друзів», яка виросла з проекту «Без кордонів» за участі інших активістів, активісток, волонтерів. Ініціатива займається пошуком житла поміж тими, хто згоден надавати своє приватне помешкання, аби там жили люди зі Сходу. Тобто «Дім друзів», скажімо так, пов’язує між собою попит і пропозицію.

206

1 На середину жовтня офіційна статистика налічувала майже 400 тисяч біженців.

Додаток: Війна у двері

Максим Буткевич — співкоординатор проекту «Без кордонів» ГО «Центр "Соціальна дія"» та координатор «Ресурсного центру для допомоги вимушеним переселенцям». Випусник філософського факультету Київського національного університету імені Т. Шевченка та магістерської програми в Університеті Сассекса (Велика Британія) з антропології розвитку та соціальної трансформації. Олександра Назарова — співробітниця проекту «Без кордонів» ГО «Центр "Соціальна дія"» з допомоги шукач(к)ам притулку та вимушеним переселенцям/кам, активістка «Комітету солідарності» — київської групи підтримки «кримських заручників» Олександра Кольченка, Олега Сенцова та інших; nazarova@noborders.org.ua

три останні тижні серпня їхня кількість зросла майже в два рази: було 170 тисяч — стало 260 тисяч. І це тільки зареєстровані. Тобто можна зрозуміти, яка динаміка, слідкуючи за офіційними даними. Є.К.: Які напрями міграції переселенців? Які причини для вибору цих напрямів? М.Б.: Зараз ситуація стала дещо складнішою структурно. Але основні принципи не змінилися. Передусім, звичайно, їдуть до великих міст — або до тих, які найближче, або до тих, де є якісь люди або організації, які готові прийняти. На початку, після анексії Криму, найбільше їхали до Львова. І Львів першим приймав найбільше людей. Тенденція змінилася відтоді відчутно, бо зараз переважно їдуть, звичайно, до Києва (звісно, це ті, хто взагалі має змогу доїхати до Києва). Також їдуть у Харків, Дніпропетровськ, почасти в Запоріжжя, трохи в Одесу, але все-таки більше на схід України та в Київ. А дехто навіть збирається їхати далі на захід. Великі міста важливі для тих, хто виїздить: це середовище, в якому зручніше жити. Тому пропозиції людей, які надають хату в сільській місцевості, десь дуже далеко

Спільне (2015, № 9)

від міських центрів, майже ніколи не зустрічають відгуку, тому що переселенці не звикли жити в сільській місцевості. В містах, як вважається, набагато легше знайти і роботу, і житло одночасно. Тобто не просто щось одне, а і те, і те одразу. Саме тому Київ був і досі залишається пріоритетним напрямком. Ще одна з причин такого вибору — це близькість до органів державної влади, яка має полегшити доступ до виплати пенсій та соціальної допомоги. А до таких міст, як Харків і Запоріжжя, виїздять ті, хто, умовно кажучи, не довіряє обом сторонам конфлікту і не хоче їхати на території, які вважає не східною Україною, побоючись можливих утисків через російськомовність або просто через походження з територій, контрольованих так званими ополченцями ДНР і ЛНР. У всякому разі напрямки переселення — це переважно великі міста і в основному центральна та східна Україна. Офіційні дані про ці напрямки відображені на картах Агентства у справах біженців (УВКБ ООН), там є збірка по регіонах. А також ми отримуємо інформацію від колег з інших ініціатив — чи це київські ініціативи, чи харківські, чи ще якісь, — які або напряму повідомляють нам щось, або певні дані просто випливають у розмовах.

207

Рис. 1. Карта внутрішньо переміщенних осіб (IDPs) в Україні від Агентства у справах біженців ООН

О.Н.: Насправді є ще одна важлива причина, чому ті чи інші регіони в цей період є найбільш пріоритетними. Коли йшлося про Крим, люди могли спланувати свій від’їзд, хоч і в доволі жорстких умовах, але, тим не менш, могли підготуватися до нього, зв’язатися з ініціативами, подумати, де вони хотіли би прожити наступний доволі тривалий період свого життя. Найчастіше вони розуміли, що ситуація, яка склалася, не зміниться достатньо швидко, а тому треба спланувати певний довгостроковий проект свого життя — серед іншого й оцінити, чи готові вони їхати, наприклад, на західну Україну, чи хочуть переїхати кудись ближче. Зараз же через те, що схід України фактично перебуває в умовах війни, люди часто не мають ані часу, ані можливості спланувати щось чи хоча б зрозуміти, куди їм тікати: вони просто змушені виїжджати в той момент, коли це треба зробити, а не коли вони цього хочуть, і взявши з собою лише ті речі, які вони встигають взяти, а не, наприклад, те, що буде корисним на першому етапі в кілька місяців. Зараз для тих, хто виїхав із території, яку контролюють ДНР чи ЛНР, в сусідній регіон, починається друга хвиля міграції. Тому що ті, хто переїжджав, наприклад, у бік Маріуполя, тепер розуміють, що в Маріуполі небезпечно і треба їхати кудись в інше місце. І вони за останні кілька місяців — скажімо, з травня — змушені робити це повторно. Ще один важливий

208

напрям міграції — це міграція тих, хто повертається на території, що їх раніше контролювали ДНР чи ЛНР, але тепер знову контролює українська влада. Ми безпосередньо з цим напрямом не працюємо, але деякі дані навести можемо. Офіційні джерела заявляють, що, наприклад, у Слов’янськ повернулися 90% жителів. Хоч я б і не стала особливо довіряти цій статистиці, але зрозуміло, тим не менше, що вже є певний відсоток людей, які готові повертатись. Але дослідженням цього потоку треба займатися додатково. М.Б.: І ще один великий напрямок, який ми не згадали, бо ми все-таки говоримо про внутрішні переміщення переселенців, — це, звичайно, виїзд до Російської Федерації. Тут із цифрами дуже важко щось зрозуміти, тому що статистика дуже плутана, а єдині доступні офіційні дані — це дані Федеральної міграційної служби Російської Федерації, у яких дуже багато категорій звалені докупи. Тобто є люди, які попросили про статус біженця (починаючи з січня цього року), є люди, які попросили дозвіл на перебування, є люди, які намагалися чи намагаються дізнатися, як отримати громадянство, — ну, і так далі, і так далі. Є люди, які просто приїхали й залишилися на якийсь час. Хто з них приїхав, бо мав такий намір давно (наприклад, трудові мігранти), а хто є вихідцем із територій так званих ДНР і ЛНР і тікав від воєнних дій — визначити важко.

Додаток: Війна у двері

В принципі, цифра офіційної статистики Федеральної міграційної служби співставна з оцінками кількості тих, хто виїхав на безпечні території в Україну. Це теж дуже вагомий напрямок міграції, але тут ми, на жаль, маємо дуже обмежені дані. Є.К.: Чи допомагають переселенцям при виїзді так звані «гуманітарні коридори»? Наскільки вони встановлені? Чи їх порушують? О.Н.: Ми чули про цифри в межах кількох тисяч осіб, які залишили території під контролем ДНР і ЛНР через гуманітарний коридор. І достатньо багато повідомлень про те, що коридор обстрілювався або так чи інакше був небезпечним. М.Б.: Тут інформація дуже суперечлива, тому що знову-таки не зрозуміло, наскільки ці коридори встановлені. Хтось казав, що їм повідомляли про коридори. В будь-якому разі це поширюється на рівні чуток: мовляв, там зараз безпечно, там коридор, люди поїхали туди — виявилося, що там небезпечно. Вони поїхали через інше місце — виявилося, що там безпечно, а значить, там коридор. А на завтра цей другий варіант уже стає небезпечним. Тобто інформація дуже суперечлива. Нам не траплялося такого, щоб були один, або два, або три напрямки виїзду, про які було би відомо, що це коридори і що через них можна безпечно виїздити. Такого не було. Є.К.: Щодо ксенофобії у ставленні до переселенців з Донбасу в решті України. Які її масштаби та основні прояви? Чи є регіональні відмінності у ній? О.Н.: Серед того, що ми спостерігаємо, — зрозуміло, що це ніяк не відображає картину в цілому: є відмова в наданні комерційного житла виключно на підставі регіону походження потенційного орендатора. Навіть люди, які звертаються [з пропозиціями допомогти переселенцям] до ініціатив, також встановлюють певні преференції щодо того, кому вони згодні допомогти. Окрема тема — це те, що найбільш підозрілим для, умовно кажучи, середнього індивіда, який готовий допомогти, є чоловік із конфліктних територій. Ми спостерігаємо подібні ситуації й у випадках дискримінації при спробах отримати роботу, але вони зазвичай пов’язані не з прийомом чи не прийомом на роботу, а з рівнем пропонованої заробітної платні, яка, ясна річ, набагато нижча, ніж, скажімо, для вихідців із Київської області. М.Б.: Також можна спостерігати поширення у медіа історій про те, що «переселенці — це злобні

Спільне (2015, № 9)

сепаратисти, які тут приїхали, ми їх годуємо, а вони прапор ДНР підняли (або навпаки — зірвали український)». Ці повідомлення надходять із різних регіонів, тут немає якоїсь чіткої розбивки. Кілька таких історій були в загальнонаціональних ЗМІ: одна була знята в Харкові, інша — з Західної України, третя — теж із Західної чи звідкись під Києвом. Це окреме цікаве явище, тому що частина цих історій виявляються просто неправдою. Тут виникають питання про мотиви журналістів, які готують ці матеріали. Деякі історії справді трапилися, тому що дуже різні люди виїздять, але окремим випадкам надається значення загальної тенденції. Відомий випадок, здається, з Трускавця, коли двоє підлітківпереселенців розмістили на своїх сторінках ВКонтакті фотографії, де вони показують «фак» меморіалу небесної сотні. Це одразу стало медіаприводом для низки видань, які, звісно ж, публікували новину про це під заголовками на кшталт «Біженці зі сходу показують “фак” небесній сотні» — тобто всі біженці. На жаль, це явище достатньо поширене останнім часом, і так чи інакше це іноді відображається на ставленні до біженців просто на вулиці. Іноді бувають, в усякому разі на Західній Україні, прояви негативного ставлення до людей, яких сприймають як переселенців або сепаратистів. З іншого боку, навпаки, буває, що, коли дізнаються, що якісь люди — переселенці, їм намагаються допомогти більше, ніж якби вони були кимось іншим. І знову ж таки на Західній Україні — передовсім у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях — більше йдеться навіть не про вороже ставлення, а про свого роду геттоїзацію. Тобто ці люди є, але, як, наприклад, недавно розповідали мені активісти з Тернополя, місцеві жителі кажуть так: «Ми їх бачимо на вулицях, десь вони тут є, але хто вони — ми не знаємо, і ми намагаємося з ними не спілкуватися». Це непрямий прояв дискримінації, але, звичайно, ксенофобний елемент тут достатньо чіткий. Є.К.: Давайте поговоримо про гендерний аспект питання, адже зазвичай переважну кількість переселенців становлять саме жінки. Чи станом на сьогодні хоч якось враховується цей аспект? О.Н.: Центри компактного розміщення вимушених переселенців — ті, які сформувалися достатньо стихійно, — це окремі доволі непрозорі території, і я про них не можу говорити напряму. Знову ж таки можна спробувати поспілкуватися з тими ініціативами, які ними займаються. Я можу говорити лише про те, що бачу безпосередньо, із того, що ми робимо: достатньо адекватні громадські ініціативи

209

розуміють, що жінки з маленькими дітьми, наприклад, потребують додаткового захисту, і це проявляється, скажімо, в порядку видачі продуктів або ліків, але в цілому окремих програм, спрямованих на підтримку жінок-переселенок або жінок із дітьми без супроводу чоловіків, немає. Знову ж таки – ми працюємо з людьми, які інтегруються в суспільство в більш природніх умовах, знаходячи собі житло, хай навіть сумісне з кимось, але окреме — тому про випадки насильства над жінками ми особисто не чули, не стикалися з цим. Що ж до відносно закритих центрів, то я чула, що є такі випадки, в тому числі випадки під час виїзду з територій, — але знову ж таки напряму ми з ними не стикалися.

рівні створювати якісь фільтраційні табори. Але поки в нас немає повідомлень про те, що державні органи якось особливо ставилися до чоловіків-переселенців або проводили якісь окремі перевірки. Можливо, винятком є те, що з-поміж українських громадян із кримською реєстрацією чоловікам важче виїхати з окупованого Криму, ніж жінкам — і проблема саме в українських прикордонниках, які ставлять дедалі більше питань, а часто й відмовляють у в’їзді на територію материкової України.

М.Б.: Про гендерне чи сексуальне насильство після того, коли люди вже добралися сюди, повідомлень не надходило, але це не означає, що такого немає. Тим паче я би не сказав, що є якісь зусилля, щоб забезпечити захист від таких випадків.

М.Б.: Тут взагалі важко прямо говорити про інституційну дискримінацію. Тут радше йдеться про відсутність системи державної допомоги цим людям взагалі і тим із них, хто опинився в особливому становищі, зокрема. Йдеться про відсутність потрібних документів для отримання пенсій, соціальних виплат і так далі. Або надто тривалі, надто забюрократизовані процедури. Навряд чи можна говорити, що це якимось чином спрямовано проти вихідців із певних регіонів. Тим не менше проблем, пов’язаних із питаннями реєстрації місця проживання, вистачає: це наслідок існування дуже складної, ще пострадянської системи реєстрації. Плюс іще проблеми з усім, що стосується грошей, — і не лише в державних інституціях, а й у приватних банках, у яких отримати гроші, що лежали на депозитах, або просто гроші, які були покладені на рахунок на територіях ЛНР чи ДНР, практично неможливо. Це стосується конкретно людей, які звідти виїхали: вони, на відміну від інших клієнтів цих банків, не можуть користуватися своїми грошима. Держава ж у ці питання зараз не втручається. Наскільки я знаю, найбільше людей мали ті чи інші вклади в «ПриватБанку» — невеликі, але дуже важливі зараз. Хтось вирішує це через когось на особистому рівні, сприяючи зростанню корупції, хтось вдається до якихось акцій протесту, ну а комусь інколи вдається розблокувати рахунок після тривалих переговорів. Але загалом це питання дотепер не вирішено.

Є.К.: А як щодо чоловіків-переселенців? Чи часто їх дискримінують за відмову воювати? Чи звертають на них увагу відповідні органи (наприклад, мобілізують назад на війну чи репресують)? О.Н.: Була офіційна заява про те, що чоловіків-переселенців будуть мобілізувати тільки за їхнім власним бажанням. Ми чули про випадки, коли цей принцип не виконувався, але сказати, що такі випадки поширені, не можна. Що ж до суспільної думки, то так, достатньо часто є прояви певного додаткового негативного ставлення до чоловіків-переселенців — не тільки тому, що вони переселенці, а ще й тому, що, умовно кажучи, «чоловіки з нашого регіону йдуть воювати, а ви чомусь не йдете захищати свій регіон». Але знову ж таки це не якась загально поширена думка, вона трапляється достатньо часто, але не можна сказати, що вона є панівною. М.Б.: Що ж до державних органів, то проблеми, які виникають у чоловіків частіше, ніж у жінок, — це проблеми в процесі виїзду на територіях, які вже контролюють українські підрозділи (передусім ідеться про добровольчі підрозділи). Тут розповідей багато, перевірити їх найчастіше неможливо, але є повідомлення про факт відбирання власності при виїзді саме тому, що переселенець є чоловіком, плюс додаткові перевірки, утримання під вартою, допити з застосуванням насильства. Але про масштаб поширення цього явища, як і взагалі про будь-які порушення в зоні АТО, говорити важко: просто немає даних. Сюди ж належать пропозиції на державному

210

Є.К.: А як щодо інституційної дискримінації переселенців? Як їхні права порушують державні інституції? Які масштаби цих порушень?

О.Н.: Я б хотіла прокоментувати питання про окреме ставлення з боку держави. Моя теза така: Україна як соціальна держава є достатньо неефективною в цілому, але зрозуміло, що для тих людей, в яких з’явилися додаткові труднощі, пов’язані з переїздом, за логікою мають бути якісь додаткові заходи захисту. Через те, що в Україні на даний момент нема чинного законодавства, яке би стосувалося

Додаток: Війна у двері

вимушених переселенців у цілому, вона як держава не зобов’язана робити ніяких додаткових кроків, щоб таким людям допомагати. Звичайно, проблема в тому, що будь-якій людині взагалі достатньо важко отримати пенсію у випадку переїзду, — але в ситуації з переселенцями, по суті, йдеться про те, що Україна не відчуває, та й фактично не має ніякого зобов’язання піклуватися про таких людей. Тому я би говорила не про дискримінацію, а про системний, у цілому не продуманий підхід до вирішення соціальних питань узагалі та проблем вимушених переселенців зокрема. Тобто це стосується не тільки переселенців, а й українських громадян у принципі. Є.К.: Чи Ви знаєте щось про ситуацію з переселенцями до Росії? Як там до них ставляться? Як там їх підтримує держава порівняно з Україною? О.Н.: Ситуація з центрами вимушених переселенців достатньо складна: вони переповнені і багато в чому діють також за волонтерською ініціативою, як це відбувається і в Україні. Існує проблема з квартирними місцями для вимушених переселенців, і в багатьох регіонах заявляють, що таких місць немає. Дуже багато повідомлень про те, що групи переселенців направляються в ті регіони, де місця ще лишилися: це зазвичай Сибір або Далекий Схід. Це абсолютно дико, відверто кажучи: просто тому, що у людей немає досвіду проживання в регіонах із таким кліматом або настільки далеко, і це ще більше ускладнює можливе повернення, навіть якщо людина про це думає і хотіла б повернутися. Ми також чули про низку заходів, спрямованих на підтримку людей, що приїжджають до Росії. Їх не можна назвати вимушеними переселенцями, вони є радше біженцями. Але детально я би не стала коментувати це питання просто тому, що про це краще розмовляти з організаціями, представленими в Росії. М.Б.: Про те, що стосується підтримки з боку держави, знову-таки нам важко судити, адже ми тут, а не там. Але ми безпосередньо отримали кілька запитів від тих, хто виїхав до Росії і намагався дізнатись, які заходи щодо переселенців тут, бо там їм не надають жодної підтримки. Йшлося про Москву, Московську область передусім. Вони сподівалися на якусь соціальну допомогу, на якесь соціальне тимчасове житло, а не вийшло нічого. Вони дізналися пізніше всі деталі і про Україну, і про Росію, і почали думати про виїзд на територію Білорусі. Там, до речі, в останні місяці кількість українських громадян, які просять притулку, зросла. Але, на жаль, детальнішої інформації ми не маємо. В усякому разі нам казали,

Спільне (2015, № 9)

що статус біженця в Білорусі громадянам України не давали; як зараз — не знаю. Є.К.: А як щодо ЄС? Чи не зросли обсяги міграції туди після початку війни? М.Б.: У нас немає даних щодо кількості тих, хто виїхав до країн Європейського Союзу, порівняно з попередніми періодами. Були спроби — власне, вони трапляються і зараз, хоча значно рідше, — після окупації Криму групами виїздити до Польщі і намагатися просити про статус біженців. Наскільки нам відомо, всім людям із цих груп відмовлено в такому статусі. О.Н.: І справді, нема інформації про те, скільки людей виїжджає, але є статистика про запити щодо отримання статусу біженця у країнах ЄС. Джерело — Агентство ООН у справах біженців (УВКБ ООН). За його даними, з початку цього року було 4100 випадків, коли громадяни України просили притулку в країнах Європи. І хоча зрозуміло, що ця статистика не відображає всіх, хто насправді виїхав, але ця цифра в п’ять разів більша за ту, що була рік тому. Є.К.: Яку саме допомогу надають біженцям волонтерські ініціативи? Наскільки вона заміняє кволу державну підтримку? О.Н.: Багато в чому волонтерські ініціативи справді заміняють те, що має робити держава. Це стосується не лише переселенців, яких стає дедалі більше, а й узагалі різних сторін життя. Поки що можна констатувати, що з моменту появи перших вимушених переселенців пройшло вже більш ніж півроку, а держава, як велика неповоротка машина, все ще не може хоч якось проявляти системну турботу про цих людей та підтримку їх. Все ще саме волонтерські ініціативи — і що далі, то більше — мають вкладатися в це. А допомога, яку вони надають, насправді дуже різна: починаючи від простого соціального консультування для тих, хто щойно приїхав, щоб пояснити, куди піти, що робити, що в місті де розташоване, як відновити документи і багато подібних речей. І от у цей найбільш затяжний період — від моменту виїзду до моменту відновлення реєстрації та повернення до нормального життя — людей, на жаль, підтримують лише волонтерські ініціативи. Тобто хотілося б, звичайно, щоб це було не так, але поки ми маємо те, що маємо. М.Б.: На даний момент, за нашими суб’єктивними враженнями (не варто забувати, що ми є учасниками

211

цього процесу, однією зі сторін), волонтерські ініціативи й справді виконують ті функції, які державні структури не виконують — і які, як багато хто звик вважати, має виконувати саме держава. А в період із березня до приблизно липня держава взагалі фактично була відсутня у цьому процесі. Це чудовий приклад самоорганізації, громадської мобілізації та безкорисливої допомоги. Однак тут є і темний бік. По-перше, хочемо ми того, чи ні, але у сфері допомоги вимушеним переселенцям, як і в інших, волонтери здебільшого діють реактивно — реагуючи на проблеми, що постають. Не йдеться про вибудовування стратегій у масштабах усієї країни: на це не вистачає ані ресурсів (що дедалі більше виснажуються у простих громадян, які є чи не єдиною ресурсною базою волонтерських ініціатив), ані сил, а іноді все впирається у брак формальних повноважень. А для вирішення проблем внутрішніх переселенців потрібен саме стратегічний і проактивний підхід. Крім цього, державний апарат таки почав діяти — однак іноді у настільки інерційний спосіб, що краще б він узагалі не діяв. І, звісно, місцями це просто розбещує чиновників: вони знають, що є волонтери, які виконують ці функції, — а отже, можна не особливо напружуватися (хоча при цьому мати свої повноваження і перебувати на утриманні) чи просто уникати проведення кардинальних реформ у своїх галузях. Тобто волонтери «закривають» ті фронти робіт, які можуть. Але є низка необхідних функцій, які вони «закрити» не можуть: для цього потрібна активність держави. Є.К.: Як ви вважаєте, які наслідки для українського суспільства може мати (чи вже має) гуманітарна катастрофа на Сході та масовий потік переселенців звідти? О.Н.: Перший наслідок: мало-помалу українське суспільство в цілому (я маю на увазі і вимушених переселенців, і тих, хто спостерігає так чи інакше, допомагаючи чи не допомагаючи) звикає до думки, що те, що відбувається, — це надовго і це серйозно. Залишиться пам’ять про те, як це було, залишаться люди, які не зможуть або ж не захочуть повернутись у свої попередні місця проживання, і залишиться досвід. Ми сподіваємося, плекаємо таку собі дрібну егоїстичну надію, що українське суспільство як суспільство навчиться допомагати не тільки в таких особливо гострих ситуаціях, але й у цілому, тому що існує величезна кількість прихованих конфліктних ситуацій. Я маю на увазі не зовнішній конфлікт, а випадки, коли люди опиняються в незвичних для себе умовах і не можуть впоратися з цим

212

самостійно. Це можуть бути дуже різні ситуації: від історій шукачів притулку та біженців в Україні, які на даний момент не є такою численною групою, як вимушені переселенці, але часто опиняються в іще більш складних умовах, — і до людей, про яких суспільство мало говорить, таких як люди з сильними хронічними захворюваннями, інваліди і так далі. Так от, ми сподіваємося, що Україна як суспільство навчиться допомагати таким людям. М.Б.: Раніше ніколи не було такого волонтерського руху, не було такого рівня активізму, не було відчуття громадянської відповідальності — те, що відбувається останнім часом, абсолютно безпрецедентне, це матиме тривалі наслідки. Ніколи не було такого непасивного ставлення до того, що відбувається, і такої недовіри до державних органів. Ця здорова недовіра, яка не супроводжується пасивністю, — це щось нове. Раніше теж недовіра була, але це означало пасивне ставлення до того, що відбувається. З іншого боку, звичайно, сучасні події — це трагедія для дуже багатьох людей, це травма. Величезна кількість людей покалічені психічно і фізіологічно, навіть якщо не говорити про власне воєнні дії, якщо говорити лише про гуманітарне середовище, — тобто не про вбитих і поранених з обох боків, не про зруйновані міста і підприємства, не про все те, що матиме величезні економічні наслідки. В будь-якому разі ця травма переживатиметься ще дуже довго, це створить різні поєднання і місточки між різними громадами, але також і нові стіни між різним громадами. Ну і, звичайно, території, де активно велися чи ведуться воєнні дії, будуть у занепаді дуже довгий час незалежно від того, за ким вони залишаться в результаті теперішнього протистояння. Передусім ідеться про занепад не так навіть економічний, як соціальний та певною мірою інтелектуальний. Але все ж таки ніколи ще не було такого, як зараз, бажання створити певні культурні та освітні проекти, що поєднували б умовно східні, центральні та західні області — але ніколи не було й стільки перешкод на шляху до цього. Тобто наслідки дуже змішані, дуже суперечливі, дуже травматичні. Ну і ще одне: поки що Українська держава, якщо говорити про державні органи, поводить себе так, наче не усвідомила ще, що проблема вимушених переселенців — це дуже надовго. На жаль, ми маємо й інші приклади з пострадянської території, з тої самої Грузії, де також існує проблема переселенців із Абхазії, що стала системною, — і двадцять років потому вона все ще актуальна. Вочевидь, і в нашому випадку ця проблема надовго, вона системна. Це треба розуміти і стратегічно ставитися до її

Додаток: Війна у двері

вирішення, до інтеграції новоприбулих у регіонах — а це означає, що треба забезпечувати і гідний рівень життя, і можливість себе певним чином реалізувати. Це набагато вища планка — і соціальна, і в плані дотримання соціальних прав і громадянських свобод, — ніж була будь-коли за двадцять років

Спільне (2015, № 9)

існування української незалежності. Чи зможуть державні органи до цієї планки дотягтися? Поки що ми не бачимо ознак цього. Ну а громадські ініціативи роблять усе, що доводиться. Результати дуже змішані. 9 вересня 2014

213

Annotations Maidan’s Origin

Possible Socioeconomic Consequences of European Integration for Ukraine Alexander Kravchuk The paper analyzes socio-economic effects of the Association Agreement between the EU and Ukraine as well as preconditions of European integration in the context of macroeconomic trends and structural changes in Ukrainian economy. The author presents the results of mathematical economics modeling of Association Agreement scenarios within Global Trade Analysis Project. Basing on these results, he outlines possible threats market liberalization can bring to Ukraine’s domestic producers and welfare

Anti-Police Protests and Coercive Actions of the Regime as the Driving Force of Euromaidan Valentyn Degtyar Using data of Ukrainian Protest and Coercion monitoring the author reviews the protest waves that happened before Euromaidan focusing on trends in coercion and protests against abuse of force by police. Additionally, he gives some reflections on the unfolding of the separatism crisis as a belated reaction of society against the corrupt police state.

Gonzalo Pozo: ‘What Is Playing Itself Out in Ukraine Now Is The Clash of Two Opposed Imperial Agendas’ Interview with Gonzalo Pozo-Martin Yuriy Dergunov In this interview the Marxist researcher of imperialism and Russian foreign policy discusses the wider geopolitical context of Ukrainian crisis. Topics include geopolitical competition in the world capitalist system and the role of imperialist powers (Russia, EU, US) in the making of conjuncture of the conflict over Ukraine, with a special reference to Russian policy and its social underpinning.

Economic Preconditions of ‘the Revolution of Dignity’ Sviatoslav Sidorenko Using available official data, the author analyzes the role of different social groups as contributors to the ‘Revolution of Dignity’ focusing on the impact of changes in economic variables on different social groups and government’s actions.

214

Annotations

Maidan Up-Close

Join or Disappear: Political Subjectivity in Maidan and Anti-Maidan Movements Oleksii Viedrov Tracing how some political subjects appeared, developed and changed as parts of Maidan and Anti-Maidan movements, the author shows the dilemma faced by Ukrainian left groups. Not joining any of the sides meant for them further slipping to the political margin, whereas joining Maidan or Anti-Maidan led to the participation in social confrontations the lines of which were drawn by liberals, conservatives, and the far right.

The Politics of Authenticity and its Limits Oleg Zhuravlev The article deals with paradoxes of identity construction and political representation within the Maidan movement. The author suggests that Maidan could be analyzed in terms of ‘politics of authenticity’ meaning the apology of uniqueness of the mobilization event.

How Significant Was the Far Right Participation in Maidan Protests? Volodymyr Ishchenko The article presents the first attempt to systematically assess significance of the far right participation in Maidan protests relying on a unique comprehensive dataset of media-reported protest events in Ukraine covering all the years of Viktor Yanukovych rule. A preliminary analysis shows that the far right participation in Maidan was anything but insignificant. The far rights were the most visible identified collective actors among Maidan participants with the largest share of reported participation in Maidan protest events and specifically in violent events. The far rights were the most frequently mentioned identified collective actors at all stages of Maidan. Against expectations, the far rights were more frequently mentioned at the local maidans in the Eastern and in the Southern regions than in the Western or Central, i.e. precisely in those regions where they had the lowest support among the local residents.

Sexism in Maidan Movement Daria Popova The author analyzes discrimination and stigmatization of women in Maidan movement, the reasons for this phenomenon, and activity of feministic and traditionalistic women’s groups that have been organized during the revolution. Gender division of labor, paternalism, depreciation of women’s work, and symbolic representation of gender by participants of Maidan movement are taken into account. The militaristic discourse and the concept of heroism are also questioned as they are based on masculinity.

Спільне (2015, № 9)

215

Human Rights for LGBT Community and EuroMaidan 2013-2014 Tamara Martsenyuk Empirical material for this article is based on 22 interviews with activists of human rights for LGBT. The author analyzes participation of LGBT community in EuroMaidan protests referring on “invisibility” strategy and ideology of homonationalism. Homophobia phenomenon and opportunities for LGBT activism are discussed in three main chronological periods of LGBT activism (“ProEuropean Maidan”, “Maidan in barricades” and “Post-Maidan”). “KyivPride 2014” is separately analyzed annual important event for LGBT community.

Medical Help for Resistance Ihor Volk This article draws upon personal experience of a rescuer who took part in providing first aid to people injured during the clashed on Maidan. He explains in details why there was a need for such an initiative and shows how rescue brigades and first aid post were functioning during the protests. One of the main questions raised in the article that remains afterwords is wheither this kind of activism - medical help - could be left-wing and emancipatory.

Maidans and Anti-Maidans: An Activist Perspective

Zakhar Popovych: ‘Maidan Is an Indicator of Absolute Organizational Weakness of the Left’ Interview with Zakhar Popovych Taras Salamaniuk Left-wing activist Zakhar Popovich describes the experience of that part of Ukrainian left that decided to participate in the Maidan movement. He explains the problems they faced not by external factors, such as a big share and popularity of far right groups among the protesters, but also by the lack of unorganization within the left itself. In his opinion, the left in Ukraine should already start preparing themselves for the next Maidan.

Denis Levin: ‘Anti-Maidan was a Continuation of Maidan but without Nationalist Hysteria’ Interview with Denis Levin Andrii Movchan A labour union activist and a member of Borotba organisation, Denis Levin describes his personal experience and experience of his comrades in both Maidan and Anti-Maidan movements. They went through unsuccessful attempts to intervene in the Maidan movement in Kyiv and had positive results of engaging people into a left-wing movement in Kharkiv during the Anti-Maidan. Also he expresses his opinion on the Donetsk Peoples’ Republic and necessity of nationalisation and left politics in the new state, which seems to be impossible to Denis.

216

Annotations

Leftist’s Paths in the Darkness: Between Regional Maidans and Anti-Maidans Taras Salamaniuk This article is based on interviews with local left-wing activists and a database of protest monitoring by Centre for Social and Labor Research. Author shows how left-leaning activists in Ukraine’s regions react for the Maidan and Anti-Maidan protest movements as well as how they participate in these movements. An analyzis of this participation shows that the left did not have any special strategy (moreover, nearly no reflection) and mostly it was due to an inspiration to join ‘popular’ or genuine left’ movements. This is why all achievements which they have gained on Maidan or Anti-Maidan have been quickly lost.

The Student Assembly. A Dozen of Little Revolutions Nina Khodorivska The author reflects on her experience as an activist of the Maidan's initiative 'Student Assembly'. Personal changes of each member of the initiative are the biggest achievement of 'SA'. The same is the achievement of the whole Maidan movement: even though there were no significant structural changes in the state mechanism as the result of the rebellion, the birth of thousands of political activists wanting to fight for their lives and dignity instead not only one politician but the politicians and the capitalists in general will over time create the social revolution.

Student Protest in Maidan and Participation of the Left Mykhailo Slukvin Using the data of the protest monitoring of Centre for Social and Labour Research, other authors’ studies and his own observations, the author analyzes the specificity of student`s participation in Euromaidan . The article focuses on the participation of the left-leaning activists in the student protest and on debates over its impact.

Maidan and the World: Visions and Perspectives

Occupy Ukraine! The Tactic of Occupation from OWS to Maidan Emily Channell-Justice This paper examines the tactic of occupation on Ukraine's Maidan in comparison with other instances of occupation, particularly Occupy Wall Street. It questions the value of the tactic in reaching disparate goals in the context of neoliberal global capitalism. It further considers the influence of violence on these respective occupations and whether changes in political elites can count as a “success” in each example.

Спільне (2015, № 9)

217

Theodor Papadopoulos: ‘Ukrainians Have a Hope to Join Europe, Which Does Not Exists Anymore’ Interview with Theodor Papadopoulos Aliona Lyasheva The interview aims at comparing the protests that happened in Greece in 2010-2012 and in Ukraine in 2013-2014, their political and socioeconomic preconditions and consequences. All the events are analysed in the context of effects of global crises on the European Union and the neighborhood countries. The question of euroscepticism and eurooptimism are discussed.

Maidan: An International Dimension of Revolution Interview with Natalya Gumeniuk Ivan Skoryna Counting on her experience as a journalist working in different protest flashpoints and her intimacy with revolutions, we asked Natalia Humeniuk to assess Maidan in the international context. What are the similarities and differences between Ukrainian and other ‘revolutions’ around the world? Can we say that Maidan was a revolution?

Oleg Yasynskyi: ‘What about the Political Project of Kyiv Govenment? Latin America Has Already Gone through this Kind of Policies’ Interview with Oleg Yasynskyi Taras Salamaniuk Ukrainian journalist based in Chile, Oleg Yasinsky describes the general attitude towards the Maidan and the war in Ukraine among Chilean population. He reveals the reasons of superficial perception of these events as democratic movement among some groups and sympathy towards Russian imperialism in Ukraine among the others. Oleg raises the problem of lack of communication between people living in different countries on the example of Chile and Ukraine, emphasising that the problems they meet could be very similar.

Ukrainian Conflict from the German Left Perspective: Has the Lesson Been Learnt? Ivo Georgiev Ivo Georgiev, a member of the German left-wing, tells about the diverse attitudes towards the crisis in Ukranian that diferent left-wing groups in Germany have developed during the events of the last year. He shows that there is no uniform opinion on the situation and emphasizes that before Euromaidan and the war German left intellectuals and activists were not that interested in the political sphere in the region. He comes to the conclusion that the aim of the Ukrainian left now must be to show the socio-economic and international reasons of the crisis in Ukraine and to break the perception of the conflict with the class perspective on it, being critical both to Russia and EU.

218

Annotations

Reviews

Anti-imperialism or Isolationism? Review on: Lendman, S. (ed.), 2014. Flashpoint in Ukraine: How the US Drive for Hegemony Risks World War III. Atlanta: Clarity Press; Milton Park: Marston Book Services Yuriy Dergunov A critical review of the edited collection of left-wing public intellectuals' articles on recent Ukrainian affairs discusses several weaknesses in the approach that reduces Maidan to merely an instrument of US foreign policy and justifies Russian involvement. These problems are linked to methodological roots of this isolationist form of anti-imperialist outlook.

‘Maidan’ You Did Not See Review on the film ‘Maidan’ by Sergey Loznitsa Liza Babenko This review article provides a socio-political analysis of the documentary film of Sergey Loznitsa ‘Maidan’ (2014). The film represented Ukraine in the main competition of 2014 Cannes Film Festival. The ‘text’ of the film, against director's will, explores some less known political tendencies of Maidan's protest of winter 20132014. The most problematic among these tendencies are the cultural nationalism and activization of far right organizations that has split Ukraine aftewards. Moreover, since recently these tendencies underlie the main contradictions in Ukrainian internal policy and are the reason of Crimea's separation and the civil war on the Donbass.

Addendum: War at the Gates

Why Does Russia Need Crimea? Mikhail Ryzhkin Criticising Russian patriotic point of view on joining Crimea to Russia, this article presents military, socioeconomic and geopolitical reasons for the annexion. According to the author, Russia’s real motives are strategic military control over the Black Sea, preserving Crimea-based assets and boosting domestic political support for the ruling elites. The author surveys in great detail advantages that Crimea’s southern ports give in terms of naval domination as opposed to moving Russia’s Black Sea Fleet to another base. Protection and expansion of the capital already present in Crimea and using its ports as a trade huns were also key-factors. But not only the military and oligarchs are profiting from the annexation: for political elites joining of Crimea became a factor of gaining support among the Russian population. The other important issue brought up in the text is whether there is an interest for common Russian citizens in the annexion.

Спільне (2015, № 9)

219

Maksym Butkevych and Oleksandra Nazarova: â&#x20AC;&#x2DC;Ukrainian state acts in a way that it seems it does not realise that the problems of the refugees are here to stayâ&#x20AC;&#x2122; Interview with Maksym Butkevych and Oleksandra Nazarova Ievhenia Kozlovska Members of NGOs dealing with social problems, Maksym Butkevych and Oleksandra Nazarova discuss the issue of refugees coming to Central and Western Ukraine from the Eastern Regions of Ukraine, forced to flee from the war areas. They show that the main problem refugees meet is the search for housing and jobs, which are closely connected to the xenophobic attitudes towards them. They discuss the volunteer and activist movements aiming at helping the refugees vs.the weakness of the state help.

220

Annotations

Журнал соціальної критики «Спільне» можна купити у таких місцях: ПО УКРАЇНІ Купити: мережа книгарні «Є» (тільки 6-й випуск «Гендер і праця» і 7-й випуск «Другий світ»).

КИЇВ Купити: • книгарня «Чулан», вул. Кудрявська, 2а; • у інтернет-магазині predmet.com.ua (з доставкою); • КНУ ім. Т. Шевченка: контактна особа – Михайло Слуквін, е-mail: mishasl19@gmail.com, тел. 093 428 53 82; • Києво-Могилянська академія: вул. Волоська, 8, корпус 4, к. 214 (викладацька кафедри соціології), контактні особи – Тамара Марценюк (tarakuta@gmail.com, тел. 097 659 66 32) і Володимир Іщенко (jerzy.wolf@gmail.com, тел. 097 396 44 99). • Київський міський осередок Соціалістичної партії України, вул. Грушевського, 28/2 (контактна особа – Ігор Панюта, igor.panuta@gmail.com, тел. 050 614 53 46). Почитати: • НБУ ім. І.В. Вернадського, проспект 40-річчя Жовтня, 3; • Національна парламентська бібліотека України, Боричів узвіз, 13, 2-й поверх; • бібліотека Фундації Центр Сучасного Мистецтва, вул. Фрунзе, 14-18; • бібліотека кафедри соціології НаУКМА (викладацька біля методистки); • бібліотека факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, вул. Глушкова, 4-д, кімн. 504; • бібліотека факультету соціології і права КПІ, пр. Перемоги, 37, 7-й корпус, 5-й поверх.

ЛЬВІВ Купити: • ЛНУ ім. І. Франка: контактна особа – Родіон Багаєв, e-mail: student.platforma@gmail.com, тел. 093 442 92 36; Український католицький університет: контактна особа – Ірина Доброгорська, е-mail: Idobrohorska@ucu.edu.ua, тел. 066 498 94 58. Купити і почитати: галерея «Дзига», вул. Вірменська, 35. Почитати: бібліотека кафедри соціології історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка (вул. Університетська, 1, кімн. 318; тел. +032 239 42 80).

ХЕРСОН Купити: • книгарня «Книжный супермаркет», вул. Комунарів, 21; • книгарня «Ода», бул. Мирний, 5; • у Євгенія Сілютіна, тел.: 099 485 31 69, е-mail: jsilyutin@gmail.com. Почитати: Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів (Інститут удосконалення вчителів, вул. Покришева, 41), методичний відділ історії та правознавства.

ЧЕРКАСИ Купити: в Андрія Рєпи, a.ryepa@gmail.com, тел.: 093 727 22 53.

ХАРКІВ Купити: • у Яни Герасимової, тел.: 068 259 74 81; • в Анатолія Сєдовського, тел.: 093 643 17 82. Почитати: молодіжний центр «Ost», вул. Сумська, 73/75 (колишнє арт-кафе «ОстаNNя Баррикада»).

ЧЕРНІВЦІ Купити: • книгарня «Українська книга», Центральна площа, 10; • книгарня «Букініст», вул. Головна, 3.

ЖИТОМИР Купити: в Олександра Микитенка, korvinua@ukr.net, тел.: 093 798 56 01. Почитати: центр інтелектуального дозвілля «Кавоманія», вул. Московська, 24Б.

ДОНЕЦЬК Купити: у Юрія Дергунова, yuriy.dergunov@gmail.com, тел.: 063 239 79 21.

ОДЕСА Купити: в Андрія Іщенка, andisod@gmail.com, тел.: 067 536 91 12.

МОСКВА Купити: книгарня «Фаланстер», Мал. Гнездниковский переулок, 12.

ЧЕРНІГІВ Купити: у Олександра Харченка, e-mail: alex@kharchenko.net.ua., тел. 050 465 40 75.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК Почитати: арт-кафе «Мармуляда», Чорновола, 23.

Добір матеріалів для наступного випуску Наступний, десятий випуск журналу “Спільне” (осінь 2015) буде присвячений лівому аналізу військового конфлікту, що точиться на Сході України, а також зв’язку цього конфлікту з регіональними націоналізмами по обидва боки воюючих сторін. Зокрема там підніматиметься така проблематика: • • •

• • • • • • • •

соціальні наслідки війни: економічний занепад, безробіття, соціальні проблеми населення Донбасу; гендерний вимір війни: жінки-учасниці та жінки-жертви війни, жіночі рухи за мир; інтереси капіталу у війні: перерозподіл власності, державні преференції “патріотичним” фінансовопромисловим групам, легітимація неоліберальних перетворень під приводом воєнної необхідності, приватизація насильства; порушення прав людини та посилення тенденцій до авторитаризму під прикриттям війни; міжнародний вимір: капіталістичний імперіалізм як чинник військового конфлікту; ідеологічні орієнтації в контексті війни, роль націоналізмів у військовому конфлікті, дискусія про фашизм і фашизацію; стан національного питання в Україні: наскільки сформованою є українська нація, чи можна говорити про національне пригноблення в Україні, чи існує перспектива формування нової нації на Сході; антивоєнні рухи: світова теорія і практика, реалії України і Росії; нерівномірність розвитку та сепаратизм: про економічні передумови сепаратизму; війна і ліві: особливості позицій щодо війни лівих партій і активістських мереж в Україні і за кордоном; теоретичне осмислення війни, націоналізму та імперіалізму в критичній соціальній науці.

Заохочуємо надсилати свої матеріали, які можуть стосуватися цього кола проблематики (але не мусять конче обмежуватися лише ним). Окрім аналітичних статтей, “Спільне” також публікує рецензії, інтерв’ю, фоторепортажі. За опубліковані матеріали передбачені гонорари. Чекаємо на ваші пропозиції у номер. Приблизний обсяг матеріал: від 20 до 40 тис. символів. Пропозиції щодо статтей (з короткими анотаціями) просимо надсилати до 1 серпня 2015 року. Дедлайн подачі матеріалів – 1 жовтня 2015 року.

Також запрошуємо до участі в роботі над сайтом «Спільне: журнал соціальної критики» є некомерційним проектом. Що можна зробити, щоб підтримати його сайт commons.com.ua? — Надіслати власні статті, рецензії, переклади, фото для публікації на сайті на редакторський e-mail: editor@commons.com.ua, — Долучитися до роботи над перекладами, редагуванням чи коригуванням матеріалів, — Допомогти поширити інформацію про проект у своєму місті, університеті, серед колег та друзів, — Зробити благодійний внесок на розвиток проекту: будь-яка, навіть незначна сума допоможе в роботі над сайтом, немає жодної комісії за перерахунок коштів (банківські реквізити можна знайти на сайті commons.com.ua).

спільне журнал соціальної критики

Випуск 9, 2015 Майдан: погляд зліва

Відповідальний редактор випуску Тарас Саламанюк Літературна редакція та коректура Марія Конова, Микита Нікіфоров, Роксолана Машкова Дизайнерка Марина Гончаренко

Редколегія: Володимир Артюх (Центрально-Європейський університет, Будапешт), Віталій Атанасов (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Юрій Дергунов (Донецький державний університет управління), Роман Дрямов (Києво-Могилянська академія), Володимир Іщенко (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Олександр Кравчук (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Альона Ляшева (Вільний університет Брюселю), Тамара Марценюк (Києво-Могилянська академія), Денис Пілаш (Київський інститут міжнародних відносин), Захар Попович (Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України, Київ), Ніна Потарська (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Тарас Саламанюк (Центр соціальних і трудових досліджень, Київ), Михайло Слуквін (Київський національний університет ім. Т. Шевченка), Артем Тідва, Яків Яковенко.

На обкладинці, ст. 24, 25, 97, 108, 172 та розворотах розділів 4 і 6 використані фото Юлії Кочетової. На розворотах розділів 2, 3, 5 використані фото Дмитра Пилипенка. На ст. 98 і розвороті розділу 1 використані фото Євгена Насадюка. На ст. 171 використане фото Наталії Мартиненко.

Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки. Пишіть нам: editor@commons.com.ua

Підписано до друку. Формат 60х84/8.

Видавництво ТОВ «АРТ КНИГА»

Папір крейдований.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №4727 від 30.05.2014 р.

Гарнітура з відкритою ліцензією

Віддруковано в ТОВ «АРТ КНИГА”

«Public Type Sans» (ПараТайп, 2010).

Україна, м.Київ, вул. Виборзька, 84

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 23.255

тел. +38 097 990 77 40

Наклад 300 примірників. Зам №