Микола Зеров: повернення із забуття

Костянтин Зеров

Повернення із забуття МИКОЛА ЗЕРОВ

Даний примірник є

відновленим попереднім варіантом роботи, що зайняла І місце на ІІІ етапі

Всеукраїнського конкурсу – захисту науково – дослідницьких робіт учнів – членів МАН «Дослідник», секція «Історія України»

(2008 р.) та перемогла у Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості, присвяченого

Шевченківським дням, номінація «Історія України і державотворення» (2008 р.). В подальшому була опублікована як: Зеров, К. Повернення із забуття. Микола Зеров [ Текст] / К.Зеров. – К.: АВЕРС, 2008. – 66с. Але, на жаль, відновити останній варіант в електронній формі не вдалось. У роботі автор висвітлює життя та творчість М.Зерова у 30-х роках ХХ ст. на основі архівних матеріалів, спогадів. Розрахована на учнів, студентів, науково-педагогічних працівників та широке коло читачів. (с)

К. Зеров, 2008 р.

c.zerov@gmail.com

МАРТИРОЛОГ СОЛОВЕЦКИХ УЗНИКОВ

Зеров Николай Константинович Годы жизни: 1890г. - 1937г. Профессия: Преподаватель Дальнейшая судьба: Расстрелян. 3.11.1937 г. Ти лежиш в краю далекім, на чужині, без Дніпра Україна – самостійна, а тебе лише нема… Не почуєш мови, співу, української пісні, Бо таких, як ти – багато, сотні тисяч. О, кати! І на цвинтарі один спочиває «Котик», син. Не зігріє його мати і нема з ним поруч тата, Мертва тиша навкруги, лиш адреса – «Соловки». Звідти ту земельку взяли, тут тебе ми «поховали». «Чорний ворон», хижий птах, вирвав ти добрячий шмат! Цвіт всієї України пожирав ти, хижий кат. Голод, розстріли, війна, Що ж ти робиш, сатана? Не вернеш тії роки Не з’єднати Вас, брати, Гімн співає Україна Всім синам, таким, як Ви! К. Зеров 25.ХІ.2006

Зміст Вступ

............................................................................................................. с.2

Розділ І. Репресивна система проти М.Зерова: (1930-ті рр.)…………………...с.5 І.1. Позбавлення можливостей творчої діяльності...................................с.5 І.2. Арешт, слідство, суд ............................................................................с.11 І.3. «Соловецька Голгофа» ………………................................................. с.21 І.4. Смерть і приховування правди.............................................................с.36 Розділ ІІ. Відновлення історичної правди і чесного імені М.Зерова в контексті еволюції радянської системи..........................................с.40 ІІ.1. Політична реабілітація, як умова повернення...................................с.40 ІІ.2. Публікація літературних творів .........................................................с.44 ІІ.3. Роль громадських організацій у відновленні імені М.Зерова: Баришевська літературна студія ім. М.Зерова .................................с.48 ІІ.4. Вшанування пам’яті М.Зерова.............................................................с.50 Висновки.................................................................................................................с.52 Список використаної літератури..........................................................................с.54 Додатки....................................................................................................................с.56

Вступ Моя люба Україно, моя славна мати, Скільки мучатися будеш, доки ще не спати? Голодомор, репресії, тридцяті – ох, забрало люду, А ти крикни, щоб почули, — «Вмирати не буду!» (Костянтин Зеров) Першою моєю спробою зробити свій внесок у родинний літопис була розвідка про життя та творчий шлях мого прадіда — відомого письменника і літературознавця — Миколи Зерова. Другим кроком стало дослідження, поглиблене за рахунок залучення архівних документів, інтерв’ювання родичів, друзів, колег — науковців, літераторів, земляків та учнів Миколи Зерова. Тема «Зеровіяна» є невичерпною, і я пишаюсь тим, що з кожним роком інтерес до творчої спадщини і трагічної долі “античного генія” дедалі більше виявляють не тільки науковці, а й учні та студенти. В своїй розвідці я вирішив приділити особливу увагу життю М.Зерова у 30-тих роках, в контексті масових політичних репресій у Радянському Союзі, оскільки в долі поета, як в краплі води, віддзеркалилася вся сутність антигуманного антинародного сталінського тоталітарного режиму. Трагізм ситуації полягає саме в тому, що на прикладі долі М.Зерова можна розглянути шлях митця, який в силу тих чи інших причин не вписувався в «прокрустове ліжко» системи: •! позбавлення можливості працювати за фахом і створення «зони відчуження» навколо нього; •! посилення морального тиску шляхом нагнітання істерії в пресі (т.зв. критики мистецьких та ідеологічних «збочень»); •! арешт, як процедура морального тиску та спроба завдання психологічної травми; •! т.зв. слідство – процес фабрикування кримінальної справи політичного спрямування; •! процедура т.зв. суду – або формальна акція винесення вироку, або гучний політичний процес, покликаний залякати глядачів; •! подальша ліквідація жертви, затаврованої як «ворога народу», шляхом розстрілу чи в умовах табірної системи (виснаження і розстріл); •! знищення пам’яті про митця шляхом вилучення її творів і замовчування їх ролі і місця в культурі;

•! позбавлення права на пам’ять та згадування шляхом приховування інформації про обставини смерті. Не менш цікавою, пізнавальною та виховною виступає тема повернення митця в історичний та культурний контекст – реабілітація та відновлення історичної пам’яті, відновлення місця в літературі. В роботі над розробкою вказаних сюжетів ми досліджували роботи вчених, що присвятили свої праці вивченню творчого і життєвого шляху М.Зерова та дослідників тоталітарно-репресивної системи Радянського Союзу. Одним із авторитетних дослідників життєвої трагедії М.Зерова сьогодні є історик Сергій Білокінь. Він здійснив ґрунтовне дослідження життєвої долі і творчого шляху М.Зерова в роботі «Микола Зеров», опублікованій у збірнику «Наш сучасник Микола Зеров.

– Луцьк: ВМА «Терен», 2006 – 199-272 с.» [10]. Джерельною базою дослідження стали спогади сучасників та архівні матеріали. Листи М.Зерова дружині – Софії Зеровій, які зберігаються у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, та слідча справа «контрреволюційної групи» Зерова в 6 томах (матеріали щодо М.Зерова містяться у 1 та 6 тт.), що раніше знаходилася Центральному державному архіві громадських організацій України, тепер перебуває на зберіганні в Державному архіві Служби безпеки України. Він у 90-х рр. опублікував ряд статей присвячених встановленню дійсних обставин смерті М.Зерова.[17; 28] Загальні проблеми організації масового терору на території СРСР міститься в відомій роботі американського історика Роберта Конквеста «Большой террор» (1968 р.), в якій розглянуто не лише етапи репресій а й основні етапи застосування каральних заходів (арешт – слідство – суд – ліквідація чи ув’язнення). [23]. Не менш цікавим є ґрунтовне дослідження співробітників Інституту Історії АН України «Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХХХ ст. Історичні нариси», [25] в якій розділи про організацію державного терору у 1930-ті рр. написали Ю.Шаповал та С.Білокінь. Цікаві спогади сучасників М.Зерова, в яких висвітлюються різні періоди його життя та творчості опубліковані у виданнях «Родинне вогнище Зерових» [13] та «Наш сучасник Микола Зеров». [10]. Про організацію комісій по реабілітації жертв незаконних репресій та їх діяльність у кінці 1950-х – першій пол. 1960-х рр. змістовна інформація міститься у спогадах Б.Вікторова, [19], який будучи в той час військовим прокурором здійснював загальне керівництво процесом реабілітації.

Але найбільший вплив справила на мене можливість безпосередньо ознайомитись зі слідчою справою М.Зерова, яка зберігається в Архіві СБУ. Цю можливість мені вдалося отримати як родичу М.Зерова. Робота з архівними документами є найбільш вагомою частиною мого дослідження, оскільки вона дозволила мені співставити та перевірити ті факти, що містяться в ряді публікацій та використати нові, раніше не опубліковані (і відповідно не введені в науковий обіг) матеріали. Відповідно до визначеної мети: розкрити процес знищення митця радянською тоталітарною системою та шлях його повернення із забуття, я визначив наступні завдання: •! розглянути етапи розгортання репресій тоталітарної радянської системи проти М.Зерова; •! з’ясувати особливості проведення слідства в т.зв. справі М.Зерова; •! показати особливості перебування поета у засланні; •! з’ясувати обставини смерті М.Зерова; •! розкрити процес реабілітації та відновлення доброго імені митця; •! показати розгортання процесу публікації творів поета та літературознавця М.Зерова. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1930-х рр. і до сьогодення, що вмотивовано завданнями дослідження. Об’єктом дослідження виступає репресивний механізм радянської тоталітарної системи, що масово винищувала інтелектуальний потенціал української нації. Предмет дослідження постать Миколи Зерова, як одного із яскравих представників української інтелектуальної еліти. Вирішенню зазначених задач відповідає структура дослідження, яке складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (31 найменування) та додатків. Загальний обсяг роботи 52 стор.

Розділ І. Репресивна система проти М.Зерова: (1930-ті рр.) «Шлях Зерова не був його особистим шляхом. Це була типова путь, що нею так або інакше пройшла переважна, якщо не виключна більшість українських письменників за радянських часів. Спочатку звуження кола діяльності, поступове обмеження сфери праці, відмовлення од оригінальної творчості, перехід до перекладацької, потім зведення її нанівець. Крок за кроком – повільно або швидше люди проходили свій страдницький шлях утрат, злиднів, вигнанства, голоду і, кінець кінцем, смерті!...». [11, 181] Так писав сучасник Миколи Зерова − Віктор Петров про його хресний шлях. Ми спробуємо нашому дослідженні прослідкувати цей шлях, щоб впевнитися чи спростувати зазначену тезу.

І.1. Позбавлення можливостей творчої діяльності. Радянська система широко використовувала систему морального терору, який поруч з фізичним гарантував збереження влади більшовицькому режиму. Моральний терор забезпечувався страхом, що виникав у процесі очікуванні розправи. Цей страх був ірраціональним, як незбагненним був і відбір жертв при явно абсурдних звинуваченнях. Почуття провини є результатом усвідомлення факту порушення певних правил чи норм. Але якщо немає факту порушення − немає т.зв. «антирадянської діяльності», то немає у людини відчуття провини, не повинно бути і страху розплати. Але все було навпаки. Людина бачила, що інші представники її кола, абсолютно безвинні, оголошувалися «ворогами

народу»,

«диверсантами»,

«агентами

ворожих

розвідок»

і

піддавались

переслідуванням. З’являлося підсвідоме відчуття небезпеки − страху, що з тобою можуть зробити теж саме. Це відчуття отруювало все подальше життя людини і примушувало або заплющити міцніше очі, щоб не бачити всього навколо і максимально зосередитись на якійсь певній роботі, або всіма засобами демонструвати лояльність до режиму − вірно служити йому, виконуючи всі його замовлення-забаганки, щоб отримати ілюзорне відчуття захищеності. Кожен, хто опинявся у такій ситуації обирав свій власний шлях, хоча навіть просування по ньому все одно визначалося владою − її дозволом йти цим шляхом. Свій шлях поет і літературознавець Микола Зеров вимушений був обрати на початку 1930 року. …У березні 1930 року в Харкові відбувся судовий

процес над сорока п’ятьма

членами СВУ («Спілки визволення України»). Справу СВУ сфабрикували каральні органи з

метою переслідування національно свідомої української інтелігенції. Під суд було віддано активних національно-культурних діячів, які не створювали аж ніяких підпільних організацій. У цій справі притягалися як свідки українські письменники: Максим Рильський, Микола Зеров, Ананій Лебідь та інші. Судовий процес провадився в харківському оперному театрі, на сцену вивели сорок п’ять чоловік, а стільців було розставлено сорок шість. Пізніше Зеров у розмові з Рильським скаже, що вільний стілець нібито спеціально поставили для нього.[27]. Ці слова виявилися пророчими. Дійшла черга і до нього. На початку тридцятих років почалися чорні дні у житті Зерова. Йому дорікали «відрив від мас», нападки на нього набули характеру політичних доносів і звинувачень. Зерова перестали друкувати

– він мусив публікувати

свої праці під чужими

прізвищами. Про цей час влучно висловився сучасник М.Зерова Віктор Петров: «становище Зерова в ці роки (1930—1934) хистке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Крах приходить за крахом. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись затриматися, заламлюється. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертається катастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року нове memento для Зерова. Роки

«загостреної

клясової

боротьби»,

будова

«соціялістичного

суспільства»

створювали для Зерова, як і для тисяч інших, своєрідний modus vivendi неліквідованого, але що підлягає ліквідації «клясового ворога». Своєрідна форма існування, спосіб

ЖИТИ Й

сприй-

мати світ через внутрішню свідомість своєї знищеності. Зерова позбавлено можливості бути критиком, поетом, істориком літератури, редактором. Його поставлено поза літературою. У нього відібрано всіляку можливість літературної праці, одібрано все, окрім професури. Це поки що йому залишено. Але чи надовго?». [11, 179-180] Отже, в умовах того, що кожен судовий процес у якому ти свідчив міг захопити у свої тенета і тебе, в умовах заборони творчої діяльності і жив Микола Костьович після справи СВУ і чекав своєї черги. Чекав, і не знав, коли прийдуть і по нього. Але для цього періоду характерна і інша особливість: якщо ти десь «засвітився», показав хоч краплину своєї національної сутності – ти приречений. Але при цьому ти не можеш зникнути, сховатися, перечекати часи репресій. Тоталітарна система охоплює все суспільство, вона не дасть тобі сховатися і знайде будь-де. Вона змушує тебе принижувати себе, каятися у придуманих гріхах. І це лише для того, щоб почуття власної вразливості, залежності від цієї системи не полишало тебе ні на мить.

Ось як про це розповідав уже згадуваний Віктор Петров: «Так за цих критичних років створюється ситуація, типова взагалі для тих умов, коли творчу працю заборонено, але ніщо при цьому не дозволено. Тим часом мовчання теж заборонене. Людину тримають весь час під вогнем, в становищі постійного нервового напруження. З кожного приводу од Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу й під диктат листи до редакції ставали псевдодокументами «перебудов». Нерви розхитані до краю. Знову при виході з дому чатує незмінний шпиг. В університеті П. Колесник, колишній аспірант Ін-[ститу]ту Шевченка, гідний учень Ол. Дорошкевича й Шабліовського, в серії доповідей «демаскує» «клясово-вороже» обличчя свого давнього, ще з Баришівки, вчителя Миколи Зерова. Молодь деморалізована. Під прапором «нещадної боротьби проти клясового ворога» її морально розкладають, нищачи в ній елементарні почуття порідности, прищеплюючи безпринципність, «моральне конкістадорство» як провідну засаду життєвого поводження».[11, 179-180] Дослідники і сучасники вказують, що тиск на Миколу Зерова все посилювався. Система не могла заспокоїтися, не зламавши людину. І використала для цькування тих людей, яким жертва довіряла, тих, від кого не очікувала удару у спину. А коли тебе зраджує твій друг, твій учень, то це є найбільшим ударом і трагедією вчителя. У своєму дослідженні С.Білокінь зазначає, що у перших числах січня (1934 р.) у переповненому залі товариства «Літератор-марксист» улюблений учень Зерова, майбутній доктор філологічних наук і окраса Інституту літератури АН УРСР Петро Колесник виголосив доповідь «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція М.Зерова і хвильовізм». За кілька місяців П.Колесник надрукував свій твір в журналі «За марксистсколенинскую критику». Журнальний варіант звався «Плач Ярославни або Агонія буржуазнонаціоналістичної Камени» [16, 254-255] Про посилення тиску на поета розповідає у своїх спогадах Віктор Петров. І з них видно, що саме система прагнула зламати Зерова. А люди просто ішли за наказами згори (чи то вірячи цій системі, чи то з інстинкту самозбереження). А Микола Костьович, очевидно, спочатку теж іще вірив у можливість виправдання, визнання. Та й передумови для цього були. Але система розпорядилася інакше. «У вересні 1934 р. відбулися збори в Університеті, на яких М.Зеров виступив з обґрунтуванням власних мистецьких поглядів. « Зі зборів в університеті Зеров повернувся додому радісно збуджений, з піднесеним настроєм, сповнений сподівань, що, може, успіх його виступу означатиме зрештою поворот у ставленні до нього. Хіба не апльодувала йому вся заля? Хіба разом з усіма не плескали йому так само й члени партосередку?...

За кілька днів в «Пролетарській правді» з'явилася замітка з приводу згаданих зборів в університеті. Мова йшла про виступ «матерого контрреволюціонера» Зерова і «притуплення клясової пильности» з боку університетських партійців. Зміст був ясний. Замітка не лишала сумнівів. Вимагалося: — Добити! Міськпартком оголошує постанову. Згідно зі схемою, відповідно до того, що боротьба повинна була вестися «на два фронти», до Зерова прилучили також проф. Мих. Калиновича. Зерова

оголошено

«місцевим

націоналістом»,

Мих.

Калиновича

«великодержавним

шовіністом». Після цієї постанови Зерова знято з посади професора в університеті. Його позбавлено права читати лекції, хоч і залишено ще в університеті на науковій роботі. Чи надовго? Невдовзі Зерова остаточно звільнено з університету. З-під ніг вибито матеріяльну базу.». [11, 180] Отже, 1 вересня Миколу Зерова звільнено з викладацької роботи в університеті. З цього приводу в передовій статті «Літературної газети» пильний анонім вигукував: «І чи не заслуговує уваги факт залишення махрового націоналіста Зерова на науковій роботі при університеті після того, як його було знято з педагогічної роботи?». Анонім запізнився. Передова з’явилася 12 листопада, а вже 1 листопада ректор університету мусив «виправити» свою, треба сказати, свідому помилку. Зерова звільнили і з наукової роботи». [16, 255] Таким чином восени 1934 року Зерова було вигнано (викинуто) з Київського університету, де він обіймав

професорську посаду. Його було позбавлено не лише

можливості творчої, а і наукової роботи. А відсутність роботи прирікала Зерова на напівголодне існування. А в таких умовах більшість людей згодні робити все, що їм накажуть. Можливо, на це і був розрахунок? Після процесу СВУ та вигнання з університету із забороною «читати та писати» М.Зеров сказав: «Ви пам’ятаєте слова Пушкіна про рими: «Две сами, третью приведут». Відомо, що Бог трійцю любить. Але цифру 3 любить не тільки Бог. Незручно перефразовувати Пушкіна, але я подумки повторюю: «Подвійне лихо третє приведе». [1, 88] І знову підтвердилася істина, що справжній поет — завжди пророк. Третім лихом стала смерть єдиного сина Зерова — Котика, який помер 1 листопада 1934 року від скарлатини. Після вигнання з університету професор залишився самотнім, майже всі друзі відвернулися від нього, побоюючись за свою долю. В грудні було розстріляно як контрреволюціонерів літераторів Косинку і Близька. У пошуках порятунку Зеров їде до Москви.

Він намагався одержати там замовлення на переклади (В.Асмус справді замовив йому «Поетичне мистецтво» Горація), влаштувався на сяку-таку службу по лінії кіно. Мешкає він спочатку на Кропоткінській набережній, 3, у гуртожитку Будинку вчених, потім – за містом, – у Пушкіно, на вулиці Гегелівській 1. [16, 255-256] [в архівній справі – том 1 арк.18 – «Гоголевская, д №1 кв. 1].

28 квітня 1935 року в Пушкіно його заарештовують. От і дочекався він свого стільця… Своє дослідження я розпочав з останніх років життя Миколи Зерова, бо саме вони надають усьому його життєвому і творчому шляху пафосу античної трагедії, яка набула в більшовизованій Україні присмаку соловецької “пайки”. А тепер звертаюся до життєпису цієї багато в чому незбагненної людини, аби знову, вже вкотре, спробувати зрозуміти її у фокусі епохи, життєвих обставин, відчути її болі й радощі, її уподобання й прагнення. Отже, тепер про те, що було “до стільця”. Таким чином, на прикладі долі Миколи Зерова ми бачимо основні фази першого етапу нищення творчої особистості системою: •! Справа СВУ стала відправним пунктом − вона дозволила «засвітити» М.Зерова, як начебто причетного до контрреволюційної організації. Небажання давати конкретні свідчення проти звинувачуваних стало своєрідним тестом на лояльність системі, який митець не пройшов.

•! Наростання інспірованих владою критично-наклепницьких статей та рецензій з одного боку створювало обстановку постійного морального тиску на поета, а з іншого орієнтувало відповідні структури на конкретні дії спрямовані проти митця. Від нього вимагали постійної самокритики (самознищення − самоприниження), як умови продовження існування у певному статусі. Вказана методика приводила до формування навколо Миколи Зерова т.зв. «зони відчуження», бо спілкування з опальним поетом загрожувало кожному майбутніми неприємностями.

•! Позбавлення можливості працювати відбувалося в декілька етапів: o! спочатку відсторонення від лекційної роботи в університеті при дозволі займатися науковою роботою на кафедрі; o! потім позбавлення права на наукову роботу і звільнення з університету; o! неможливість публікації власних творів (письменницького хлібу) в Києві обумовлювалася тим моральним фоном який існував навколо поета. Вказані заходи здійснювалися на фоні безупинної ідеологічної та «художньої» критики.

•! Відбувається фактичне руйнування всього світу людини, яку позбавляють роботи, друзів, самоповаги. Це кроки до руйнування особистості, до її морального а потім і фізичного знищення.

І.2. Арешт, слідство, суд Спроба Миколи Зерова уникнути тиску з боку влади в Києві (по звинуваченню в націоналізмі) шляхом переїзду до Москви (де легше було «загубитися»), як показало життя, виявилася марною. Слід зазначити, що в листах до дружини і друзів поет називав свій переїзд засланням, вимушеним заходом.

25 грудня 1934 року поет приїздить до Москви, де займається перекладацькою діяльністю, і менш ніж за чотири місяці він вже утверджується в колі московських перекладачів як майстер російського поетичного слова. Але «всевидяще око» пильно стежить за уже російським перекладачем Миколою Костьовичем, який оселився у знайомих на ст. Пушкіно на вулиці Гоголівській №1.

26 грудня 1934 р. Зеров зайшов до свого товариша М.Рильського стосовно перекладів Брюсова на українську. Під час цієї зустрічі також був присутній і молодий письменник Сергій Жигалко. Згодом розмова зайшла про долю невинно засуджених представників української інтелігенції – Косинку, Близька, Фальківського. Микола Зеров прочитав кілька поезій П. Куліша, зокрема, вірш «До кобзи», читання якого невдовзі було розцінено співробітниками НКВС як «вияв «панахиди» щодо розстріляного Косинки» На цьому зібранні всі присутні ніби поклялися помститися за письменників. Пізніше слідство «встановило», що М.Зеров розробив план терористичної акції з точним визначенням місця, часу терору. Об’єктами терористичних актів начебто мали бути Постишев, Петровський та інші. Характерно, що ця сфабрикована органами справа охоплювала біля 300 сторінок машинопису.[4, 507].

8 січня 1935 р. заарештували Жигалка, а вже 27 квітня 1935 р. оперуповноважений Новобратский видав співробітнику оперативного відділу ДПУ НКВС Сафонову «ордер на производство ареста и обыска гр. ЗЕРОВА Николая Константиновича». [14, 18] Не минуло й доби як відповідно до нього Миколу Костянтиновича заарештували. В анкеті затриманого Зеров написав: «15. Служба в белых и др. армиях, участие в бандах и восстания против Соввласти: рядов в армии не проходил, в войсковых частях не состоял, в бандах и восстаниях не участвовал», [14, 22] тобто відкинув усі звинувачення в контрреволюційній діяльності. На першому ж допиті, який відбувся в день арешту (від 28 квітня 1935 р.) М.Зеров заявив: «Ни к какой контрреволюционной деятельности я не причастен и, следовательно, соучастников назвать не могу». [14, 100-103] М.Зеров попервах пробував боротися за справедливість, і вже 8 травня подав заяву слідчому з приводу протоколу 28 квітня 1935 р. У цій заяві зазначалося, що «... Находясь во время допроса 28 апреля в крайне подавленном состоянии (усталость, две бессонные ночи,

острые боли в сердце, отдышка), я не владел ни памятью, ни речью, ни даром логической связи мыслей, был рассеян, читал протокольные записи допроса и не понимал читаемого. Поэтому показания и мои носили характер сбивчивого, неверного (до галюцинативности) и незаконченного припоминания. Ясность представлений стала появляться в самом конце, когда допрос был завершен». Далі М.Зеров наводив уточнення, в яких відкидав суть звинувачення та звужував коло підозрюваних осіб.[14, 104-105] Однак, незважаючи на відсутність обставин, що підтверджували б звинувачення (яке до речі так і не було пред’явлено Зерову) його продовжували утримувати під слідством і піддавати тиску, сподіваючись, що він «зізнається»(«розколеться»), що і це виправдає факт його утримання під вартою без санкції прокурора. І тільки п’ятнадцятого травня (через вісімнадцять днів після арешту), коли стало зрозуміло, що в Москві «розколоти» Зерова не вдається, була винесена офіційно постанова «Избрать мерой пресечения способов уклонения от суда и следствия ЗЕРОВА – содержание его под стражей». [14, 18-а] А вже двадцятого травня 1935 р. його разом з гр. Руденком та Тарасевичем переводять під конвоєм до Особливого відділу КВО1[14, 23], де й починається для Зерова справжнє пекло. «Розробкою» Миколи Зерова займався оперуповноважений Літман, який, ймовірно, вже з самого початку мав своє бачення його «контрреволюційної діяльності». Це підтверджує чітка логіка побудови допитів, які повинні були нагромадити розрізнений матеріал для фабрикації страви. Єзуїтські запитання «розкажіть про свою контрреволюційну діяльність» чи «розкажіть про свої зв’язки з такими контрреволюціонерами…» передбачали, що вже сам факт відповіді є своєрідним зізнанням в контрреволюційній діяльності. Оперуповноважений Літман допитував Миколу Зерова мало не щодня, то інтенсифікуючи процес, то роблячи паузи для розробки інших підозрюваних та уточнення стратегічної лінії слідства і конкретної «партитури допиту». Всього в архівній справі зберігаються протоколи (рукописний варіант та оформлений машинопис) 28 допитів чи «зізнань» М.Зерова. Наводимо перелік цих документів по часу створення.

1

ДА СБ України. – Ф.6. – Спр.48570-ФП. – Т.1. – Арк.23.

(1 – 1.VI.1935,

15 – 1.VІI.1935,

2 – 2.VI.1935,

16 – 5.VІI.1935,

3 – 3.VI.1935,

17 – 7.VІI.1935,

4 – 8.VI.1935,

18 – 9.VІI.1935,

5– 10.VI.1935,

19 – 4.VІI.1935,

6 – 13.VI.1935,

20 – 11.VІI.1935 − зізнання,

7 – 14.VI.1935,

21 – 16.VІI.1935,

8 – 15.VI.1935(?),− згадка про

22 – 17.VІI.1935,

допит протокол якого відсутній,

23 – 25. VІI.1935,

9 – 20.VI.1935,

24 – 27.VІI.1935,

10 – 22.VI.1935,

25 – 28. VІI.1935,

11 – 27.VI.1935,

26 – 29.VІI.1935,

12 – 28.VI.1935 − очна ставка,

27 – 30.VІI.1935,

13 – 29.VI.1935,

28 – 31.VІI.1935,).

14 – 4.VІI.1935, Миколі Зерову інкримінували злочини, передбачені ст.ст. 54-11 та 54-8 тодішнього Кримінального Кодексу – діяльність у контрреволюційній націоналістичній організації. На допитах основними питаннями були: причетність до контрреволюційної організації, пропаганда націоналізму, як вже зазначалось вище, «панахида» щодо розстріляного Косинки, а значить – ідейна близькість з контрреволюціонером, навіть намагались пов’язати його до «СВУ». [14, 104-133] Але все було даремно, Зеров відмовлявся від звинувачень. На допиті 13 червня 1935 р. слідчі вдалися до грубої провокації – «На основании обнаруженных у Вас документов...» – хоча на той час обшук ще не було проведено. Не допоміг навіть обшук (15. VI.1935) [14, 25] київської квартири Миколи: крім звичайних книг та листів знайдено нічого не було. Слід зауважити, що протокол обшуку складений вкрай недбало з порушенням всіх протокольних норм. Обшук проводив, згідно з документом, оперуповноважений (він же слідчий) Літман в присутності управдома Барського та Зерової Софії Федорівни (дружини М.Зерова) та Бурлаєвої Ольги Миколаївни. Зазначено що вилучено «разной переписки» та «книг разных» – кількість написана нерозбірливо, опис не додається, а підписи присутніх взагалі відсутні.[14, 27] Це різко контрастує з протоколами обшуків інших учасників «справи Зерова», що наводить думку про те, що ймовірно нічого не шукали, чи взагалі обшуку не було. Пізніше до справи, як речовий доказ «націоналістичної діяльності» М.Зерова було прилучено роман П.Куліша «Чорна Рада».

Так тривало б і надалі, бо ніяких суттєвих доказів слідчі не мали. Але не витримав інший ув’язнений – Борис Пилипенко. 28 червня відбулася очна ставка Зерова і Пилипенка [14, 137-138], в якій останній вказав на Зерова як на лідера контрреволюційної організації. Микола Костянтинович це не визнав, але справа була зроблена. В протоколі допиту від 29 червня Зеров почав визнавати, свою участь, але не визнав факт існування організації як структури: «Это был идейный контрреволюционный националистический круг». [14, 129-144] Після цієї ставки в день проводилося по два допити, в ході яких відбувалося нагромадження звинувачень. Вже 7 липня відбулася очна ставка із Жигалко, в якого також нерви не витримали, і він також засвідчив, що Зеров – керівник організації, до якої той входив.[14, 160-161] Зеров спочатку тримався твердо, навіть жартував і розважав співв’язнів епіграмами, але після майже двох з половиною місяців моральних тортур нерви у Миколи Костянтиновича не витримали і під кінець слідства він повністю «зізнався» в тому, що з 1917 року виступав проти радянської революції, а з 1933року керував організацією, до якої також входили М.Рильський і А.Лебідь.[14, 162-179] Далі йшло звичайне нагромадження звинувачень, Зерову також інкримінували зв’язки із західноукраїнськими вченими, а значить – із розвідкою.[14, 217-219] Слідчі ж самі і назвали цю організацію як націонал-соціалістичну партію і звинуватили у підготовці терористичних актів. Сталося це 31 липня 1935 року, щоправда це арештант не визнав. Але вже 14 листопада 1935 р. зломлений М.Зеров пише «Зізнання у контрреволюційній діяльності», де детально підтверджує звинувачення по 4-м пунктам,[15, 128] які потім доповнює власноруч написаними зізнаннями від 3 грудня 1935 р. в яких дає характеристику Филиповича П.П., Лебедя А.Д., Рильського М.Т. та Драй-Хмари М.А. [15, 147] (протокольне оформлення зізнання – 4 грудня 1935 р.). [15, 140-146] Таким чином, своє завдання слідчі виконали, справу можна було передавати до суду, який фактично перетворювався на судилище.

8 січня 1936 р. було винесено звинувачувальний висновок, в якому зазначалося, що було слідством встановлено наступне: «1) На территории УССР существовала контрреволюционная организация, готовившая свержение Советской власти и установление фашистской диктатуры.

2)

Организация

объединяла,

организовывала

националистические кадры для вооруженного выступления

и

подготавливала

к-р

3) Свою работу по воспитанию и вербовке в организацию националистических эгруппа проводила под лозунгом фашизма, ориентировалась на активную поддержку фашистской Германии и Польши.

4) Одним из методов борьбы с Советской властью и Компартией организация избрала террор, создав для этих целей террористическую группу.

5)

Террористические

действия

подготавливались

против

руководителей

Коммунистической партии и Советской власти на Украине. ... обвиняются 1.Зеров Николай Константинович, 1890 г. рождения, уроженец г.Зенькова Харьковской области, украинец, беспартийный, с высшим образованием профессор – литературовед, не судим, снят с работы в ВУЗе за националистическую деятельность, обвиняется в том, что: а) входил в состав руководства контрреволюционной организации, ставившей перед собой задачу свержения Советской власти на Украине и создания буржуазной независимой украинской республики. б) на протяжении ряда лет активно проводил работу по воспитанию и подготовке контрреволюционных националистических кадров с целью вооруженного захвата власти и отторжения Украины от СССР. в) свою работу проводил под лозунгом и в целях фашизации Украины, являлся вдохновителем идей террора, организовал террористические группы с целью совершения террористических актов над руководителями Коммунистической партии и Соввласти, т.е. в преступлениях, предусмотренных ст.ст. 54-11 и 54-8 УК УССР.... Обвинение подтверждается показаниями обвиняемых по данному делу Вороного, Пилипенко. При обыске у обв. Зерова изъята книга «Политика» с автографом расстрелянного террориста Косынко, «Черная Рада» Кулиша и другая националистическая литература.

Изъято

также

письмо

высланного

за

к-р

деятельность

Чапленко,

свидетельствующее о связи с репрессированным к-р элементом. Обвиняемый признал себя виновным полностью.» [15, 165-191] Винесене звинувачення було настільки абсурдним, що шокувало навіть в’язнів, які проходили по інших справах. Про цей час згадував Григорій Костюк, що також в цей час перебував під слідством:

«На початку січня 1936 року мене вперше звідси викликали на допит. У почекальні комендатури тюрподу я застав людину: високу, сіру, пожовклу, висохлу. Привітались. Раптом ця людська тінь каже: — Я вас пригадую. Ми зустрічалися в редакції "Життя й революція". Моє прізвище Лебідь….

— Ви давно сидите? — питаю.

— Вже більше року.

— Що вам закидають?

— Приналежність до націоналістично-терористичної організації проф. Зерова…. Про арешт Зерова я не знав. І ось — "націоналістично-терористична організація", а він її вождь. Ні, у цьому була якась не людська, а диявольська іронія! Це якось не вкладалося в людське розуміння права навіть у найдеспотичнішій країні світу. М. Зеров, типовий інтеліґент-інтелектуал, для якого література і мистецтво були суттю життя. Гуманіст, людина, що ніколи в політику не ангажувалась не належала ніколи до жадної партії, в руках ніколи пістоля не тримала, не здібна була й муху вбити, раптом — за визначенням ҐПУ, — цей гуманіст та інтелігент у найширшому європейському значенні цього слова — не просто інакодум, а провідник "терористичної організації"!» [4,506-507] Отже, навіть сучасники розуміли, що звинувачення висунуті проти Миколи Зерова є цілком абсурдними і він навіть психологічно, за особливостями свого характеру та світосприйняття не міг бути не те що керівником терористичної організації, а й звичайним інакодумцем-опозиціонером. Саме тому Григорій Костюк поцікавився, що ж то за організація, керівництво якою приписали Миколі Костьовичу: «— Що ж то за "терористична організація"? З кого вона складалася, з яких "бойовиків"? — питаю вже з іронією зі свого боку. І Ананій Лебідь розповів мені таке: Так звана "Терористично-націоналістична група Зерова" складалася з М. Зерова, П. Филиповича, Ананія Лебедя, М. Драй-Хмари, Марка Вороного (Марка Антіоха) і одного історика, що працював десь при Академії наук і прізвище якого у моїй пам'яті, на жаль, не затрималося. Обвинувачували їх за параграфами 6, 8 і 11 54-ої статті карного кодексу УРСР, тобто у шпигунстві (п. 6), в тероризмі (п. 8) і в приналежності до антирадянської підпільної організації (п. 11). Шпигунство виводилося з того листування з закордонними діячами літератури чи науковими установами, яке зрідка мали М. Зеров, П. Филипович і Марко Вороний. До обвинувачення в тероризмі дало підставу те, що після відомого розстрілу групи письменників і громадських діячів у грудні 1934 року (справа так званого "Українського центру білогвардійців-терористів" — Г. Косинка, Д. Фальківський, К.

Буревій, О. Близько та інші) всі обвинувачені на чолі з М. Зеровим нібито зібралися на квартирі Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду. На цьому зібранні всі вони нібито поклялися помститися за розстріляних. Слідство "встановило", що М. Зеров, як провідник, розробив докладний плян терористичної акції, з точним визначенням місця, часу і об'єктів терору. Об'єктами ж мали бути Постишев, Петровський та інші вельможі УРСР.». [4, 506-507] А менше ніж за місяць, на початку лютого, було розпочато судове засідання Військового трибуналу КВО з Головуючим Кушнірюком та членами Черенкевичем та Пойманським, яке тривало чотири дні (1-4 лютого 1936 р.) в закритому режимі. Інформацію про перебіг процесу наводить Григорій Костюк зі слів Ананія Лебедя: «Лебідь скоромовкою інформував мене, що ще нічого не сталося. Відбувся тільки формальний, анкетний допит.

— Але і весь процес — просто формальність, — скоментував він. — З усього видно, що наша доля вирішена. Наші непризнання і навіть наші признання не матимуть жадного значення. Це особливо підкреслив Лебідь на другий день. Допитували Зерова, його самого і Вороного. На зауваження Лебедя, що він ніколи не визнавав себе винним, що він не підписав слідчому жадного протокола, бо там не було й крихти правди, суд не звернув жадної уваги, а прокурор погрозливим тоном сказав, що йому, Лебедеві, запеклому ворогові радянської влади, не вдасться в такий спосіб зганьбити радянське правосуддя і цим полегшити собі кару.

— Словом, справа ясна, — закінчив мій інформатор. На третій день А. Лебідь доповів, що допитували П. Филиповича, історика з академії, Вороного, знову Зерова і окремі запитання ставили йому. "Уточнюють" фантастичний плян терористичної акції, що його нібито мали здійснити підсудні.

— На мою репліку, — сказав Лебідь, — що Зеров не знає, навіть, як закласти кулю в револьвер, голова суду відповів, що досить того, що Зеров мав такого досвідченого інструктора, як я. І ще: чомусь нема на процесі Драй-Хмари. На четвертий день процесу, на моє наполегливе покашлювання відповіді від Лебедя не було. Не відповів він і на п'ятий день. Я схвильовано ходив по камері і вже був певний, що вчора їм винесли присуд смерти і тому Лебедя з суду до камери вже не привезли. Із страхом і безнадією проробив я звичну процедуру ще наступного дня. І раптом Лебідь зашептав зі своєї камери: — Вчора скінчилося. Прочитали нам присуд. Мені, Зерову, Филиповичеві — розстріл з заміною на десять років таборів і конфіскацією всього нам належного майна.

Вороному та історикові (тобто, С. Козубові). — по вісім років таборів. Справу ДрайХмари виділили». [4, 508-509] На закінчення засідання (4 лютого) поки що ще підсудним була дана можливість сказати останнє слово. Зеров, цілком погоджуючись із звинуваченнями, одночасно насміхався над даною ситуацією. «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору – в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского» ... «Я осознаю все свои вины и преступления перед Советской властью и партией. Говорю об этом для того, чтобы сложить оружие, что только партия и Советская власть могут обеспечить широкое развитие национальное в интересах трудящихся максимально создать культуру национальную по форме и социалистическую по содержанию»….. «Я не вправе просить смягчения приговора, но могу сказать, что если мне будет предоставлена возможность, то я мобилизую всю свою волю и свои знания на службу Советской стране». [15, 225-228] Звичайно, ніякого пом’якшення цей виступ не дав, і в той же день о 18 годині суд покинув залу засідання для винесення вироку. У 24 години 15 хвилин підсудним було оголошено остаточний вирок, який визначав їх вину: «- всех ШЕСТИ в преступлениях, предусмотренных статьями 54-11 и 54-8 УК УССР ЗЕРОВ, ФИЛИПОВИЧ, ЛЕБЕДЬ.Ю ВОРОНОЙ, ПИЛИПЕНКО и МИТЬКЕВИЧ принимали активное участие в Украинской националистической контрреволюционной организации, к которой принадлежали с первых дней Соввласти на Украине вплоть до дня их ареста по настоящему делу. Целью этой организации

было свержение советской власти и создание

«независимой» буржуазной украинской республики. Для осуществления этой задачи контрреволюционная организации собирала, объединяла, организовывала контрреволюционные националистические круги украинской интеллигенции. Внедряла своих человек на руководящие посты в Кооперации, в школах, в научных учреждениях, захватывала литературный фронт. Прививала националистическое

участие

украинской

воспитание,

молодежи

пропагандировала

контрреволюционное контрреволюционные

националистические идеи среди украинского населения. Прессой, литературой, агитацией стремилась подготовить и сорганизовать кадры для будущих вооруженных выступлений совместно с буржуйскими интервентами против Советской власти. Одним из действенных и эффективных методов борьбы с Соввластью и Компартией за последние годы контрреволюционная организация избрала и признавала

индивидуальный

террор

против

руководителей

Компартии

и

Соввласти,

для

осуществления этого организовывала террористические группы. Ориентируясь

на

активную

поддержку

двух

буржуазных

стран,

контрреволюционная организация была все время связана через отдельных своих членов с украинскими

контрреволюционными

эмигрантами

и

увязывала

свою

контрреволюционную деятельность с деятельностью зарубежных контрреволюционных организаций. Свои группы контрреволюционная организация имела Киеве, Харькове, Чернигове и Донбассе. Наряду с нелегальной работой контрреволюционная организация использовала легальные

возможности

и

в

целях

конспирации

члены

ее

проводили

явно

двурушническую работу на занимаемыми ими постах. На протяжении всего времени своего существования эта контрреволюционная националистическая организация осуществляла единый фронт со всеми контрреволюционными группировками как то «Шумскистами», волобуевщиной, «Хвылевым», «Союзом вызволения Украины» и другими контрреволюционными группировками, казавшимися на первый взгляд разрозненными и даже враждебными друг другу, объединились между собой на основе общей борьбы с большевизмом и Советской властью.… ПРИГОВОРИЛ …К лишению свободы в ИТЛ ЗЕРОВА, ФИЛИПОВИЧА, ЛЕБЕДЯ сроком на десять лет каждого … Всех осужденных в правах не поражать. Имущество, лично принадлежащее всем шести осужденным, конфисковать. Вещественные доказательства оставить при деле.… Приговор может быть обжалован в кассационном порядке в Военную Коллегию Верхсуда СССР через Военный Трибунал КВО в пятидневный срок с момента вручения выписок из приговора осужденный». [15, 237-238] Проте не всі змирились з вироком. Один з членів «групи Зерова» - Ананій Лебідь подав касаційну скаргу на вирок КВО. Але і Військова колегія Верховного суду СССР в складі Ульріха (голова) та Камерона і Горячева, що розглянула скаргу 3 березня 1936 р. була однозначна – «Приговор оставить полностью в силе» (Определение № 00338). [15, 234] Зерова та його «групу» було відправлено на Соловки. Таким чином розглянувши матеріали слідства і суду ми можемо зробити висновок, що його метою не було встановлення істини, оскільки результат процесу − «викриття Української

націонал-соціалістичної

партії,

що

проводила

терористичну діяльність» − був визначений ще заздалегідь.

контрреволюційну

В ході слідства здійснювався психологічний тиск на обвинувачуваних та застосовувалися різноманітні провокації, що також викривляли істину. Судовий процес, проведений Виїзною Військовою Колегією Верховного Суду СРСР, що проходив в закритому режимі протягом 4-х днів, також не був спрямований на з’ясування істини і перетворився на процедуру оформлення рішення підготованого слідчими. Нез’ясованим залишається питання чому цьому суду не було надано статусу публічного відкритого процесу. Ймовірно, що незначна політична авторитетність (впливовість) учасників процесу та неможливість добути від звинувачуваних масових звинувачень інших осіб (для розширення масштабів процесу). Микола Зеров, достатньо довго тримався на слідстві, але навіть «визнавши свою вину» прагнув мінімізувати коло осіб, які могли бути заарештованими, даючи свідчення лише по тим особам, які вже проходили по даній справі. Однак слідчим все ж вдалося добути необхідні «зізнання», і фактично суд спирався не на об’єктивні докази, а на зізнання (самооговори) самих підсудних.

І.3. «Соловецька Голгофа» Підтвердження вироку передбачало його негайне виконання (як у випадку смертної кари, так і при визначенні строків тюремного ув’язнення у виправно-трудових таборах) і тому вже в березні 1936 р. розпочався хресний шлях М.Зерова на «Соловецьку Голгофу». Збереглися листи М.Зерова з етапу, опубліковані Наталією Кузякіною разом з листами М.Куліша, Г.Епіка та В.Підмогильного у №7 часопису «Київ» за 1988 р. З них можна зрозуміти в яких умовах проходило етапування і як це впливало на внутрішній стан митця. З ленінградської пересилки (Костянтиноградська, 6) він сповіщає: «Етап переношу важко, із задоволенням лишився б у Києві, в звичних умовах. Багато тяганини, канцелярщини, дріб'язкових формальностей: конвойні команди — досі їх бачив дві — як правило, досить виховані, ув'язнені тримають себе незрівнянно гірше. Лаються навкруги і старанно. У мене з собою три місця: корзинка, зелений чемоданчик і дорожний мішок... Тільки-но в канцелярії дізнався про директора Лінгвістичного інституту Ів. М. Сіяка. Він у Ленінграді, в лікарні, ледь ходить (серцева хвороба). Передав привіт. (...). Їду і бачу, як гарно ви мене спорядили порівняно з іншими (...).

5 ранку. Розвиднілося

зовсім.

Скоро

день.

Чекають

митарства

—

баня,

лікар,

протитифозний укол, реєстрація. Враження — як на другорядній вузловій станції в очікуванні пересадки,— зараз підсів до мене якийсь заводський бухгалтер, розповідає свою історію — дуже драматичну, в стилі Достоєвського —- й пригощає гарними цигарками (...). Камера трапилася чудова, у чотири великих вікна, весь день сонце. Спати жорсткувато. Компанія тих, хто їдуть з Києва,— чотири чоловіки,— підібралась непогана. Писав сьогодні двом, осудженим за хуліганство, касаційні скарги. Продукти підкуповую. Вчора був етап на Медвежку, та я не потрапив» (9. V 36). [5, 127] Тобто, Микола Костьович у своєму листі намагається показати хоч щось позитивне у теперішньому житті, розповідає про нього із значною часткою іронії. Очевидно, він прагне таким чином заспокоїти свою родину. Тому можна цілком виправдано сказати, що він був засуджений, але не зламаний. «...З вікна видні, з одного боку,— сад колишньої Олександро-Невської лаври, Обвідний канал, з іншого боку — насип, що веде до Московського вокзалу. Газети приходять щоденно: «Ленинградская правда» чи «Известия». Мій переклад «Енеїди» зі

Мною, та працювати не можу. Гамірно і жодного затишного куточка. Загалом паршиво. Хоча загальний висновок - незрівнянно краще, ніж у 1930—1931 рр. А головне, ніякої впевненості, що залишать у Медвежій горі і не пошлють кудись далі. У Медвежій горі — управління таборами Карелії та Мурманської дороги, гарний клімат, лікар говорить: «Курорт всесоюзного значення»... А я найбільше боюся глушини, де не буде людей і книжок» (11. V 36). [5, 127] В’язнів тримають на пересилці не говорячи, куди пошлють, і в цьому також яскраво проявляється система. Коли ти не знаєш, що тебе чекає, ти не будеш впевненим у завтрашньому дні, ти не будеш спокійно спати і все більше відчуватимеш, що в рамках системи твоє життя нічого не варте. Що вирішить вона – так і буде і нічого не можна змінити. Це мало психологічно пригнічувати в’язнів, але вони хоч якось намагалися вирвати свою свідомість із цього сірого кола: слухали розповіді товаришів по нещастю, перегукувалися, щоб дізнатися хоч якісь новини, щоб відчути, що життя продовжується, а не застигло за гратами пересилки: «Ленінград набрид смертельно. Сьогодні якось особливо нудно. Вогко, вихідний день — ані ларка з продуктами, ані викликів у канцелярію. Досі не передали навіть газет (...), симпатичний старий із арештованих (...) розповів про Хібіни, Імандру, Монче-тундру, де він був заготівельником хутра. Двері тут з ґратами, дуже часто не замикаються — і постійно біля них іде розмова і перекличка камери з камерою. Так ми й дізнаємося про всі новини» (12. V 36). [5, 127-128] І ось те, чого всі одночасно і боялися, і чекали, тому що очікування смерті гірше за саму смерть, а очікування заслання може бути більш болючим, ніж саме заслання: «Від коридорного

чергового

(теж

осудженого,

тут

тюрма

самоохороняється

і

самообслуговується) дізнався, що етап буде завтра. Дасть бог, поїдемо. Взнав, між іншим, що в Медвежій горі недавно лікарем у таборі була Маруся Саєнко» (13. V 36). [5, 128] Розбиті окуляри в переддень етапу примушують Зерова проявити напористість, він сердиться: «Враження найбезвідрадніше — бюрократична рутина і тяганина. Треба просити дозволу начальника тюрми, щоб відправити до оптика сестру, сестрі потрібно передати гроші, зразки скелець, вона принесе це через день чи два, а мене в цей час можуть передати на етап. А між тим усе так просто: тюрма буквально за десять хвилин ходи до Невського. Дати мені на годину якогось супроводжуючого, і я через сорок хвилин уже повернуся з окулярами. Ні, це не прийнято. Чому не прийнято, чому? Цього не можна зробити? — невідомо... Про Медвежу гору відомості збираю потроху. Загальний

висновок: Медвежа гора — набагато краще, ніж Севрські табори в розумінні харчування і в розумінні побутової обстановки. Сьогодні думав про те, що робитиму на Медвежці у вільні хвилини. Склав собі справжню програму роботи.

1. Перекласти «Балладину» Словацького з польської (...).

2. Переписати й виправити «Бориса Годунова».

3.

Привести в систему англійську мову, аби засісти за Шекспіра (думаю

перекласти «Юлія Цезаря», «Бурю», «Зимову казку»). Тому я й питаю про долю англійського самовчителя.

4.

Перекласти «Іфігенію в Тавріді» Гете, тому й питаю в тебе про німецький

самовчитель в зеленій палітурці.

5. З греків мене цікавить Гомер (...).

6. Енеїду я, звичайно, закінчу (...). Дуже шкода, що від серйозної роботи по історії української літератури доведеться відмовитись» (14. V 36). [5, 128] Отже, навіть на пересилці він не перестає думати, будувати плани на майбутнє. А єдине, що йому ще залишалося від попереднього життя – це потяг до творчої літературної роботи. Саме тому програму такої роботи Микола Костьович собі і склав. У нього була мета. І всім відомо, що коли людина має мету у своєму житті, знає, чого вона прагне, то лише тоді її життя має сенс. І такий сенс життя, щоб витримати період заслання, можливо, і шукав Микола Зеров. Бо родина лишилася далеко, а необхідно було щось на завтрашній день, що б змушувало чекати сходу сонця знову і знову. Бажати жити і не зламатися. Тобто М.Зерову довелося провести у ленінградській пересилці біля місяця (травень 1936 р.) перед тим, як на початку червня він опинився на Соловках. Пересилка певною мірою повинна була зламати в’язня самою обстановкою невизначеності і очікування відправки. Чутки про умови існування в різних таборах та, по суті, свавілля влади, яка визначала долю кожного «гвинтика»-в’язня повинні були надломити волю людини до опору. Але ми бачимо, що М.Зеров зберігав розсудливість та навіть трохи іронічно ставився до оточуючої обстановки. На відміну від інших він мав «головний козир» – гарну освіту, обізнаність і відповідно можливість працювати, хоча б в думках над літературними перекладами та власними віршами. Тому майбутнє не уявлялося йому чимось невизначеним і трагічним – він навіть склав план своєї майбутньої творчої роботи у таборах. Незрозуміло, чи М.Зеров не усвідомлював тієї долі що загрожувала йому та всім іншим в’язням, чи дійсно філософськи ставився до життя,

сприймаючи ув’язнення як чергове випробування долі, чорну смугу в житті, яка мине через 10 років, і тому планував собі напружену творчу роботу на цей період. Традиційним шляхом Медвежка — Кем Зеров прибув 31 травня 1936 р. на Соловки. Тут має сенс більш детально розповісти про Соловецький табір і його місце в системі ГУТАБу (ГУЛАГу) Соловецький архіпелаг розкинувся в Білому морі на відстані 65км. від материка, загальна площа архіпелагу складає 347 км2 . Соловки – відомий Совєтський концтабір.

1923

р.

було

утворено

«Соловецкий

лагерь

принудительных

работ

особого

назначения»(СЛОН ОГПУ) Семен Підгайний у своїх спогадах «Українська інтелігенція на Соловках» пише «Соловецька каторга, що її слушно там називали «Совєтським Союзом в мініатюрі», була барометром внутрішньої і навіть зовнішньої

політики Совєтського

Союзу». [12, 8] Тобто, соловецьке керівництво жваво відгукувалося на всі знаменні дати події як в СРСР так і на міжнародній арені ... масовими розстрілами контрреволюційного елементу. У 1922 р. був утворений «Соловецький табір особливого призначення» у що попервах включав в себе Попов острів та острови Анзер, Мускольму, Великі і Малі Зайчики, Конд-острів і Вороний острів. В це період це був по суті концентраційний табір для контрреволюційних елементів, подібний до тих, що існували в роки громадянської війни. Суттю був суворий казармений напіввійськовий режим. На виробництво увага майже не зверталась і тому виробниче значення табору було мінімальними – в’язні працювали на обслуговування самих себе. Основним контингентом Соловецького табору в період 1922-1927 рр. були 1) високі урядовці царських часів та тимчасового уряду; 2) деякі дворяни, буржуа, священики і вчені переважно монархісти; 3) керівники і рядові учасники збройних антибільшовицьких повстань та політичних організацій часів громадянської війни; 4) кримінальні злочинці.[12, 9-10] На другому етапі, що тривав з 1927 по 1932 р. відбувся процес розширення Соловецького табору, який був переорієнтований на виконання господарських завдань. Особливим об’єктом, створення якого забезпечувалося роботою в’язнів соловецького табору, був Біломоро-Балтійський канал, збудований ударними темпами у період з вересні 1931 по квітень 1933 р.. В цей період головним контингентом в’язнів табору стають розкуркулені селяни переважно з України. Одночасно збільшується питома вага представників української інтелігенції, особливо після проведення відкритого процесу СВУ. Однак власне на Соловках в цей період залишались або найбільш небезпечні злочинці, або т.зв. «доходяги» – «малопридатні до праці, переважно хворі каторжани»

На третьому етапі (1933-1937 рр.), що розпочався з 1 травня 1933 р. – після закінчення будівництва (фактично – 20 червня 1933 р.; відкриття – 5 серпня 1933 р.) всіх «непевних» соловчан і несоловчан було повернуто на Соловки. З цього часу на острови звозили переважно політичних в’язнів та інтелігенцію, як російську так і національну (в т.ч.

і

українську).

Господарське

завдання

Соловецького

табору

зводиться

до

самозабезпечення і поступово він перетворюється з «табору утримання» на «табір поступової ліквідації в’язнів», з перспективою його згортання та реорганізацією в Тюрму особливого призначення (в червні 1937 р.). [12, 24-25] Четвертий період тривав з 1937 року і до повної ліквідації табору у 1938-1939 рр., коли на території соловецьких островів почалося створення військової бази. 20 лютого 1937 табір було перетворено на "Соловецкую тюрьму особого назначения" (СТОН 10-го відділу ҐУҐБ НКВД; ліквідована 2 листопада 1939). Контингент табору в цей період складали як «табірні старожили» так і привезені в режимі особливої секретності нові в’язні. В цей період проводиться повна «зачистка території» в ході якої ще працездатних в’язнів по етапу відправляють на Колиму, а тих хто вже не становив «господарчого значення» – ліквідовують. Цей період співпав і став своєрідним відображенням Великого терору («Єжовщини») в СРСР). [12, 30-32] М.Зеров був вивезений на Соловки традиційним шляхом Медвежка — Кем і прибув на місце призначення на початку червня 1936 року. На жаль, ми не маємо достатньої кількості інформації про перебування М.Зерова на Соловках, адже дати свідчення про цей період можуть дати лише документи, листи, колишні ув’язнені, яких минула страшна участь, та співробітники табору, яких відшукати неможливо. Листування М.Зерова з дружиною – Софією віддзеркалює його самопочуття та сприймання ним таборової ситуації. «Живеться мені тут не нудно. Працюю над «Енеїдою» (...), граю в доміно (...). Медичної комісії, яка повинна визначити мою працездатність і стан здоров'я, ще не було (...). Завтра повинна відбутися комісія кваліфікаційна, яка визначить, на яку роботу мене направити. Чекаю я її визначення без особливого трепету, оскільки, яку, по суті, роботу згідно кваліфікації я можу тут одержати?» (5.VI. 36). [5, 128] Стоїчне (у філософському плані) ставлення до ситуації в певною мірою виявилося виправданим. Микола Підгайний згадував про свою першу зустріч з М.Зеровим на Соловках: «Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був вій у своєму „професорському" капелюсі, з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою.

Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях; натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Вергілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.

—І всі ми будем там,— Надійде мить остання, І в човен кинуть нас, як діждемо черги, І стрінуть нас, до вічного вигнання Понурі береги,— продеклямував я.

— Так, так,—каже професор,—мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.

— А як же сьогоднішня норма? - Ви ще й не починали працювати? — питаю.

— О, ні! Як же, пробував. Он, бачте, разів, мабуть, з десять копнув. Та, знаєте, тут не земля, а камінь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собі, голубе, пригадав оте латинське

прислів'я, де сказано — „Хай, не квапиться бути героєм той, хто не

родився ним,"—та й сів оце спочивати. Посидівши трохи, пішов я далі, а зустрівши Степана Запорованого, який був у цьому господарстві за агронома, попередив, щоб сьогодні й надалі мав на увазі Зерова і не лишив його без «пайки». На щастя Миколі Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневірятися: через два чи три місяці його «влаштували «по блату» в Соловецькій бібліотеці». [12, 77] Згідно ж з спогадами В.Мисика «Зерова помістили в монастирі... За станом здоров’я Зеров не міг працювати на важких роботах. Все склалось як йому хотілось: його призначили прибиральником у будинок, де містилися господарські служби соловецьких таборів. Прибравши вранці кілька кімнат, він зачинявся в комірці сторожа й сідав за свої рукописи». [17; 28] Підтвердження свідчення про працевлаштування М.Зерова у бібліотеці міститься у його листі від 8 серпня 1936 р. «Часу вільного у мене зараз багато, і я, незважаючи на новий, досить сильний напад фурункульозу, працюю в бібліотеці по бібліографічній частині, читаю й виписую дещо по три-чотири години на день. Бібліотека тут нівроку, багато свіжих журналів одержують (...). Волосся на скронях уже посивіло, і дуже сильно, хоча й далеко не так, як у Павла Петровича. Про харчування я дбаю. Підкупляю кисле молоко, інколи сир (...). Крім того, я

п'ю риб'ячий жир (...). Неприємно, звичайно, що я все ще сиджу у тебе на шиї, та що поробиш? Я сам не знаю, як із цього становища вийти» (1.VІІІ.36). [8, 128] Та ж інформація підтверджується в листі до дружини від 30 вересня 1936: «Физическое состояние мое неплохо. Фурункулез прошел, по-видимому, окончательно. Нервы, как правило, в порядке — ни брому, ни валерьянки я не вижу давно, с самого своего приезда сюда, и сердце не дает себя чувствовать. Работаю я по-прежнему, много читаю, аккуратно слежу за литературными журналами и книжными новостями. Журналов здесь много, а за новостями можно следить по сводным каталогам и книжной летописи». [2, 51-52] Єдиний зв’язок ув’язненого з навколишнім світом були листи з рідними. Зараз всі вони зберігаються в Центральному Державному архіві Літератури і Мистецтва в м. Києві. Всього їх 57. Частину їх у 1988 р. опублікував у журналі «Радянське літературознавство» В.О.Толстов, окремі уривки були опубліковані Наталією Кузякіною у №7 журналу «Київ». Особливе місце серед них займають листи поета дружині – Софії Зеровій. В цих листах він завжди дякував дружині за отриманий лист та за посилки чи бандеролі. Розповідав про погоду на Соловках, про своє здоров’я та самопочуття, про таборове життя (які фільми чи театральні вистави він переглянув та враження від них, про свою творчу роботу – перекладацьку та літературознавчу діяльність). В листах також містилися прохання щодо інформації про життя в Києві (розповісти про родичів та знайомих, переслати підшивки газет та часописів). Дуже його хвилювало здоров’я близьких йому людей (в цей час у його дружини почалися проблеми з зором і він надавав їй поради до кого звернутися за допомогою). Особливу увагу, розуміючи свій стан і статус засланця-в’язня, він приділяв посилкам і бандеролям. Його прохання стосувалися •! речей, які мали полегшити його існування (теплі речі – одяг, взуття), •! продуктів, які мали підтримувати його здоров’я (т.зв. «приварок» до пайки) та •! матеріалів і знарядь для творчої роботи (книжок, паперу, письмового приладдя). При цьому увагу на себе звертає розстановка пріоритетів М.Зеровим. Щодо речей, він особливо стриманий – начебто йому всього достатньо: В листі від 1 жовтня 1936 р. він пише: «Стало холодно — можно подумать о теплых вещах. Одеяло ватное было бы теперь мне очень кстати, только стоит ли присылать пододеяльник? Вероятно, нет. У меня здесь две простыни: одну из них можно будет приметывать — и дело обойдется. Валенки, пожалуй, не нужны пока. У меня есть ботинки такого же типа, как были в Барышевке, есть обертки,— холодно по здешним морозам не будет. К туфлям коричневым мне сделали подметки, калоши есть. Обувью я

обеспечен. К ботинкам, если вспомнишь, пришли на всякий случай шнурки покрепче, чтоб не затягивать шпагатом». [2, 52] В листі від 21 жовтня 1936 р. він зазначає: «Нужно ли мне теплое белье? Думаю, нет. Никогда я его не носил, а здесь климат не многим суровей, а м[ожет] б[ыть], и вовсе не суровей — московского. Постель у меня есть, подушкой я доволен, простынь у меня две (больше и не надо). Одеяло ватное было бы очень кстати, мое дорожное, баевое, поистрепалось малость, да и пальто не следовало бы трепать понапрасну. Но как ты пришлешь его? Оно ведь тяжелое. Кстати был бы джемпер — но только при одном условии: если бы у тебя нашлось время выстирать и починить мой старый. Новый не нужен». [2, 53] Тобто, навіть перебуваючи на засланні він намагається не переобтяжувати родину, піклується про дружину і залишається абсолютно невибагливим у побуті. В листі від 4 листопада 1936 р. Микола Зеров пише: «Валенки я получил. Они такие парадные, что я, право, не знаю, что с ними делать. Светр тоже великолепный, красивый, теплый, я надеваю его просто на ночную рубаху, и он нигде не кусается. Ради бога, не отправляй мне никаких джемперов. И не ищи, не задавай себе лишней работы. При этом светре даже старого моего джемперка не нужно — бог с ним! Я просил его, т. к. не думал и не предполагал, что ты мне пришлешь такую верблюжьего вида рыжую прелесть». [2, 54] При цьому Микола Костьович весь час вибачається за ті незручності, які він створює для своєї дружини, максимально мінімізуючи запити. Він не надає особливої уваги речам, бо не вважає їх визначними факторами свого життя, в т.ч. і таборового. Теж саме можна сказати і про його продовольчі потреби: В листі від 1 жовтня 1936 р. він зауважував: «Для питания мне достаточно того рациона, который ты присылала обычно. Правда, теперь дело осложняется. Зимою прекращается навигация, посылки приходят чрезвычайно редко — не помешал бы небольшой запас, с придачей чего-нибудь вроде макарон, гречневой крупы или фасоли (гороху),— вместо сухарей,— но я не знаю твоих ресурсов, не знаю цен, а потому ничего сказать тебе определенного не могу». [2, 52] В листі від 21 жовтня 1936 р. він зазначає: «Самое главное из дел — это, конечно, зимние посылки, которые должны поддержать меня в смысла питания, когда прекратится навигация. Почта зимой прекрасно приходит по воздуху, но посылки получаются чрезвычайно редко, так по крайней мере говорят люди опытные. Адрес ты знаешь — ничего более точного не надо.

И много присылать мне не надо тоже. Нужен чай, немного сахару, мою месячную норму ты знаешь — теперь можешь ее даже уменьшить, сухарей тоже, пожалуй, не надо. Пришли жиров (сала, может б[ыть], маргарину, если это дешевле, не знаю, какие сейчас у вас рыночные цены) и каких-нибудь круп (гречневых, пшена, что дешевле). Может б[ыть], макарон или гороху. Впрочем, я писал об этом и тебе, и папе. Ветчины, колбасы, дорогих конфект не присылай, не вводи себя в лишние расходы. Какую присылать махорку, ты уже знаешь — твой последний подарок — лубенский вергун, это самое изысканное, что можно курить вообще. А я курю немного и твоя порция для меня вполне достаточна». [2, 53-54] Отже, Зеров не лише залишається невибагливим у їжі, в а й навіть просячи привезти щось з дому намагається не переобтяжувати родину, просить не купувати нічого дорогого. Очевидно, що він турбується про них більше, ніж про себе. Та й часто людина коли розуміє, що вже давно приречена, звертає свою увагу вже на духовні потреби, а фізіологічні відходять на другий план. Навіщо їсти дорогі харчі, коли від цього страждатиме родина, яка буде шукати кошти для їх купівлі, коли від цього твоя доля нічим не зміниться? В листі від 4 листопада 1936 р. Микола Зеров пише: «Если будет возможность, присылай съестное: жиру какого-нибудь, немного сахару, бумаги, немножко «вергуна» лубенского, чего-нибудь вм[есто] хлебных сухарей — круп или гороху, ничего дорогого не надо». [2, 55] В листі від 10 грудня 1936 р. він зазначає: «Посылка твоя замечательная «по содержанию» — право, не знаю, откуда у тебя ресурсы, чтобы посылать такие дорогие вещи, как копченое сало (кстати, оно оказалось очень вкусным и до сих пор еще держится), колбасу, консервы (тоже держатся!) и хорошие конфекты. Право, это слишком дорогие вещи... Зато очень кстати пришелся чай, из которого я уже выбился, махорка — вергун, за которой я уже заскучал немного, и, разумеется, сало. Питаюсь я пока великолепно: каждый день у меня приварок. Пока я сижу (от 10 до 4) в канцелярии, один из моих состоловников готовит либо гречневую кашу, либо фасоль, либо лапшичную бабку, либо пшенную кашу, либо наут. В Киеве я этого наута никогда не видел; это крупный, ребристый, слегка желтоватый горох, очень вкусный. Он кажется, в большом ходу в Крыму, в Одессе, вообще на юге. Приварка вполне довольно для того, чтобы вечером выпить чаю и чувствовать себя совершенно сытым». [2, 59] В умовах замкненості, як зазначалося вище, побутові умови багато в чому визначалися та обумовлювалися оточенням – співкамерниками. Це особливо стає відчутним уже в лютому 1937 р.

«Житлові мої умови погіршилися (...) Живу я на старому місці, та компаньйони нові, за виключенням одного — літературознавця з неспокійним характером, люди малоцікаві, пусті й не завжди просто по-товариському уважні. Тому харчування наше «колгоспне», дружне розладналося, і це відчувається досить сильно» (20.ІІ 37). [5, 229-130] В іншому листі травня 1937 року він зазначає наступне: «Тижнів зо три тому переїхав на іншу «квартиру» за п'ятдесят кроків від першої, до людей затишніших і культурніших, з вікном на південь (а не на схід) — можливість занять повна. Чого ж мені ще?» (21.V 37). [5, 129-130] Стосовно того, що було потрібно для роботи М.Зеров був значно прискіпливішим. Він детально описує які самі пера йому потрібні, якої літератури він потребує, просить прислати паперу для записів і нотаток. «Бумага нужна мне — всякая: пришлешь ли общ[ую] тетрадку, каких-ниб[удь] обрезков для черновиков, блокнотов, ученических ли тетрадей в клеточку, книжечек папиросной бумаги или копирочной (как для машинок) — все будет хорошо. Очень кстати и перья. От твоих запасов, котор[ые] ты прислала (чудесные перья «СССР»), оставалось у меня последние два пера, да и те отправились (по ошибке) в печку во время утренней уборки со спичечной коробкой, в которой хранились»(1.Х.1936). «Карандашей не надо. А за бумагу я буду тебе чрезвычайно благодарен, и за всякую — за папиросную, за писчую — ты как-то прислала мне чудесных две тетради («для нотаток»). Они уже исписаны до последнего листочка. Перья нужны тоже — десятком № 86 ты подкрепила сильно мой оскудевший запас — но 86 № дерет и служит недолго. А вот есть перья «СССР» самого простого рисунка из серой стали, без «тяпочек», а главное пишут они без конца. Ты мне как-то прислала их немного, и несмотря на то, что я потерял пару и подарил две-три штуки, одно из них — последнее — держится до сих пор».(21.Х.1936) [2, 52-56] Творча натура М.Зерова проявлялася як у перекладацькій діяльності так і в літературознавчій. На Соловках він працює над перекладом «Енеїди» Вергілія, вважаючи її ледь не головною метою свого життя (тому дуже турбується про долю перших варіантів перекладу, які були вилучені при обшуку і всіляко заохочує в листах роботу Софії Зерової по упорядкуванню архіву), здійснює переклад «Пісні про Гайвату» Лонгофелло, вивчає англійську мову. «Очень рад, что «Энеида» у тебя. Я уже начал перечитывать и отделывать 24-ю песню: скоро будет готов отрывок о смерти Лаокоонта, которым интересовался когдато Александр] Ив[анович]. Из других моих рукописей меня интересуют: "De arte poetica"

Горация, на русском языке, перевод, сделанный в Москве, весной прошлого года для Асмусовского сборника по эстетике древних, и материалы для книжки, которую я там же готовил для «Academia»: Клавдиан (отрывки из «Триумфа Стилихона», «Нил», эпиграмма на Якова, начальника конницы, всего строк около 200), Авзоний (начало «Мозеллы»), «Песня гребцов», Немезиан (3-ья эклога) и Анний Флор (около 5 небольших стихотворений). Три тетради с выписками, две в клеёнчат[ых] обложках, одна в виде блокнота, в одной из них перевод английского] стихотворения]

"The Spanish

Gentleman"» (17.ХІ.1936.) «Песня о Гайавате» у меня временно приостановилась, я опять занялся усиленно «Энеидой» (надо кончать), зато перевел из байроновских «Еврейских мелодий» «Поражение Сеннахериба».(11.І.1937.). [2, 55-63] Не полишав М.Зеров і літературознавчої діяльності: «По-прежнему слежу за пушкинской литературой. Первая моя лекционная тема была: Биографические повести о Пушкине (Тынянов, Новиков и пошляк Сергеев-Ценский), вторая: Классовая природа пушкинского творчества в современной критике, третья, предстоящая: Пушкин и декабристы («Эволюция общественных воззрений поэта»)» (5.ХІ.1936). [2, 52-54] Однак табір все ж давався взнаки. «Згодом він навіть пробував читати доповіді. З виступів його пам'ятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я її, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова; що зачаровував колись усіх своїм словом, - лишилась тільки ерудиція, але не було - вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась йому колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор» - згадував М.Підгайний.

[12, 77-78] Зазначеному способу життя певною мірою сприяли умови перебування в таборі, які забезпечували збереження фізичних сил та надавали вільний час, для занять творчістю. Попервах М.Зеров опинився в бібліотеці (про що вказувалося вище), а пізніше був переведений до канцелярії. «Работа у меня очень симпатичная — все больше отчеты по культурным мероприятиям, то, к чему я привык еще в Киеве, работая в университетском бюро секции научных работников; а навыков канцелярского типа мне не занимать стать, благодаря папе, который с малолетства приучал нас к делопроизводству... я сижу (от 10 до 4) в канцелярии...»(10. ХІІ.1936). [2, 55-59] М.Підгайний залишив дуже влучні і проникливі спогади про М.Зерова на Соловках: «Лише від 11 год. вечора і до п'ятої ранку, коли в'язні спали міцним сном, Микола Зеров був поетом. З олівцем у руках сидів він у кутку коло „нар" і перекладав римських поетів. Брався іноді за англійців. Перекладав кілька поезій Пушкіна.

Пригадую ще одну розмову з ним: — Знаєте, — каже"— з дитинства полюбив я російську поезію. Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему і згодом перейшли до питання про мистецьку критику. Микола Костьович висловив думку, що „мистецька критика є ніщо інше; як літературними засобами організований мистецький смак критика". Він любив ділитися своїми думками з іншими, коли-не-коли читав свої переклади, охоче всім допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими соловецькими ночами читав нам свій прекрасний переклад „Енеїди" Вергилія. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо». [12, 78] М.Зеров у 1936 р. жив надією на спокійне прожиття цього складного періоду. Він навіть почав планувати на липень-серпень 1937 р. побачення з дружиною в листі від 5.ХІІ.1936 р. В той же час у листах відчувається наростання тривоги. Він, турбуючись про дружину, яка в цей час із-за хвороби очей тимчасово не працювала, весь час задається питанням, як їй вдається присилати йому такі дорогі продукти і тому відчував себе певним тягарем для неї. «Неприємно, звичайно, що я все ще сиджу у тебе на шиї, та що поробиш? Я сам не знаю, як із цього становища вийти» (1.VІІІ.36). [5, 128] «Я и так не могу постичь, как ты производишь свои финансовые операции в таких размерах, да еще оставив службу, пускай и временно. Как ты умудряешься еще и поправляться при тех бесконечных заботах, которые доставляю тебе я вот уже столько времени.» (18.ХІ.1936). [2, 52-64] Очевидно, самотність, відірваність від звичайного кола спілкування усе більше його пригнічує поета, він сумує за батьківщиною, родиною, друзями, що знайшло відображення і в його листах. «В самом ли деле ты мне ничего в эти дни не писала или же письма затерялись по дороге? Будешь писать — не забудь ответить. Мне не верится что-то, чтобы за месяц ты не бросила хотя бы открытки.»(1.І.1937) «Отчего ты не пишешь мне ничего про Викт[ора] П[латоновича].(Петрова – пояснення автора)»(1.І.1937.) «Вспомнил Барышевку и думаю, что, пожалуй, мои «дни и труды», состояние духа и рабочее настроение тебе легче всего уразуметь по аналогии с Барышевским нашим пребыванием. Только то разве, что там мы были вдвоем, а здесь я в единственном числе. Правда, письма. Но письма я пишу тебе только раз в десять дней и письма все-таки не

заменяют ежедневного живого общения. Пиши мне как только можешь. Пиши подробней о себе, о своем здоровье, делах.» (11.І.1937.). [2, 52-64] Зазначені тенденції посилювалися протягом першої половини і середини 1937 р. Значною мірою депресивні настрої визначалися загальним посиленням табірного режиму. «Влітку 1937-го року почалося нове «підсилення режиму». Багатьох в’язнів перемістили з табору до новозбудованої тюрми, а перед тим зробили генеральний трус, повідбирали всі книги і папери, закрили читальню і бібліотеку». [8, 71] Останній лист, у якому тривога і сум'яття Зерова, взагалі написаний чомусь олівцем, що для нього незвично: «Після листів твоїх, одержаних на початку вересня (від липня місяця), я не отримав нічого. Останній лист твій — від 5 серпня. Бандеролей нема давним-давно. В чому справа, не можу ще збагнути (...). Заняття мої йдуть тим самим планом... усе той самий Вергілій, усе той самий Лонгфелло. Шекспір усе ще чекає черги... Я майже щодня сиджу годину-другу над італійською граматикою (...). Взагалі, як мало я мав часу і як мало заповзятливий був досі, що не спромігся по-справжньому зайнятися істеричною граматикою латинської та романської мов. Уже міг би читати «Божественну комедію» та Тірсо де Моліну в оригіналі (...). ...В матеріальному відношенні досі я почував себе добре, але як буде тепер, часом починаю замислюватися. Мій чай вичерпався, гроші скоро скінчаться... Приварків у мене немає давно, та поки гроші не вийшли остаточно, я інколи підкупляю сиру, перетираю його з повидлом — прекрасний поживний додаток до чаю... Якщо можеш, не залишай мене без грошей... Тільки зараз згадав. До зими з носильних речей мені знадобляться калоші» (19.IX 37). [5, 130] Калоші професорові не знадобилися... Очевидець згадував: «1937 року, глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: „Такой то! с вещами!" Похапцем хапав кожен свій „одр" і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром, Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в'язнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку „Морсплаві"). Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопись у нього забрано — це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо

вирізані аркуші яких валялися коле місця трусу. На „Морсплаві" групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому „Морсплаві", відібрані у в'язнів цього етапу речі розкрадали "урки" та вільнонаймані енкаведисти. Думка, що Микола Зеров загинув біля Мідяної гути, недалеко від Ленінграду, — малоймовірна. Не міг він, мені здається, там бути. Що ж до його літературних праць, то нема майже підстав думати, щоб їх приєднано до архіву „дела ... з.к. Зерова М. К.". Слід гадати, що всі вони загинули...». [12, 78] Офіційна довідка про смерть Зерова в 1941 році не піднімає запони над тією трагедією, яка розігралася на Соловках восени 1937 року. І ми поки що про неї зовсім нічого не знаємо. Таким чином, Микола Зеров і таборі проявив себе не лише як творчо активна людина, що не залишала роботи ні на мить, а і як турботливий чоловік, який знаходячись і за сотні кілометрів від родини переймався її справами. Але головне – він проявив себе як велика духом особистість, що достойна бути увічнена на скрижалях пам’яті його потомками.

І.4. Смерть: приховування правди. Як вже зазначалося вище, Соловецький табір був «Радянським Союзом в мініатюрі» і відгукувався, як найточніший барометр на зміни політичної клімату в СРСР. Нагадаю, що 1937 рік був «роком великого терору», коли під приводом боротьби з контрреволюцією посилились репресивні заходи в країні та були проведені «чистки» в таборах. Останні обумовлювалися тим, що попереднє керівництво судових органів начебто занадто поблажливо поставилося до затятих контрреволюціонерів, які навіть перебуваючи в таборах становлять загрозу для радянської влади. На нашу думку, була ще одна більш прагматична причина табірних чисток. На 1937 рік стало зрозуміло, що ідея «перековки» (перевиховання) контрреволюціонерів є занадто довготривалою і безперспективною, тоді як використання в’язнів у якості робочої сили виявилося повністю виправданим. Це довели будови перших п’ятирічок і особливо будівництво Біломоро-Балтійського каналу. Тому утримання в таборах обмежено працездатних в’язнів («доходяг»), серед яких були переважно діячі культури та колишні політичні функціонери, було економічно недоцільним. Цим і можна пояснити події, що відбулися на Соловках у 1937 році. Наприкінці 1937 - на початку 1938 року окрема "трійка" УНКВД по Ленінградській обл. (голова - Л.Заковський, члени В.Ґарін та Б.Позерн, секретар - Єґоров)з нагоди двадцятиріччя революції "оформила" низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів, яких улітку переведено на тюремний режим (СЛОН рос – СТОП укр.). Справи переглядались без участі ув’язнених, «по списках». Так 9 жовтня 1937 року відбулося засідання Особливої трійки УНКВС Ленінградської області про повторне засудження осіб, обвинувачуваних за поданням Оперативної частини Соловецької тюрми.[9, 95-152] Було засуджено до страти через розстріл 266 чоловік, Зеров проходив у списку 160. Усі вони полягли 3 листопада 1937року в урочищі Сандормох. Тривалий час допускали, що цей етап було потоплено в Білому морі. Але 1997 року карельський дослідник Юрій Дмитрієв визначив за документами, що шукати місце розстрілу

Соловецького

етапу

слід

в

«обычном

месте

расстрелов»

поблизу

Медвежогорська (карельською – Каргумякі) на півдні Карелії, де перед тим розстрілювали в’язнів – будівників Біломорсько-Балтійського каналу і місцевих людей (усього тут покоїться біля 9 тисяч осіб, найбільше карелів і фіннів). 1 липня 1997 року пошукова група Карельського та Санкт-Петербурзького «Меморіалів» ідентифікували це поховання

на місцевості. Отже, це місце – урочище Сандармох, що на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ – Повенець. Місце загибелі 1111 мучеників -- 16-й кілометр траси Мєдвєж'єгорськ-Повенець у Карелії. За наявними документами вдалося простежити їхній останній маршрут. Морем їх перевезли до містечка Кемь, звідти залізницею до Мєдвєж'єгорська, де знаходився слідчий ізолятор Біломорсько-Балтійського каналу (він вміщав не менше 300 чоловік). З СІЗО смертників зі зв'язаними руками на автомашинах відвозили до лісу в урочище Сандормох, де Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД Ю.Алафера) розстрілював людей пострілом у потилицю з револьвера. Щодня по двісті осіб... Звичайна чекістська робота. Смертника ставили на коліна – і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитих підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150.

10 листопада капітан відзвітував нагору, що справу зроблено. і вже 20 грудня на нього чекав приємний сюрприз -- цінний подарунок і орден Червоної Зірки - "за успішну боротьбу з контрреволюцією". Його сучасник писав: "Бив березовими палками контриків по головах, по спинах – всіх, хто під гарячу руку попаде". Засуджених розстрілював "быстро, точно и толково" [29]. Серед розстріляних – біля 300 з України: професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, історик Матвій Яворський... Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади – змінили хід нашої історії.[30] І лише в наш час з’явилась можливість вшанувати пам'ять невинних жертв радянського тоталітарного режиму.

27 жовтня 1997 року, в 60-ту річницю початку розстрілу 1111 соловецьких в’язнів, у Сандармосі відбулося перше їх ушанування, організоване Санкт-Петербурзьким «Меморіалом» та місцевою владою. Тоді Євген Сверстюк установив в урочищі невеликий дубовий різьблений хрест роботи Миколи Малишка, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду, кобзар Микола Литвин співав, а Іван Драч сказав скорботне слово.

З 1998 року День пам’яті жертв політичних репресій у Сандармосі справляють 5 серпня, на Соловках – 7 серпня. У випадку з Миколою Зеровим розкрився один із цікавих парадоксів радянської влади. Існують аж три дати смерті однієї людини, і всі – офіційні! Перша дата – з’ясована дата розстрілу проведеного капітаном Матвеєвим – 3 листопада 1937 р.. Друга дата – зазначена у виданій батьку Миколи, Костянтину Іраклійовичу, що прийшла у відповідь на його запит від Канцелярії Управління Концентраційних таборів квітень місяць 1937 року в лікарні від запалення легень,[6, 193] хоч на здоров’я ув’язнений не скаржився За кілька днів батько задокументував у родинній хроніці усю чекістську, на дезинформацію розраховану метушню: «1937 года в апреле умер в больнице Николай Зеров. Узнали об этом только в 1940 г. в июле. Он (т.е) Николай был сослан, куда неизвестно, а поэтому не известно также где он умер. Из полученного письма от 25/VII 40 года от жены Николая Софии Федоровны оказалось, что она имела от него письмо в сентябре 1937 года. Деньги принимались на его имя до июня 1938 г. и перестали их принимать в связи с общим запрещением. Один человек, бывший в Соловках видел весной прошлого года (над рядком – 1939) Выходит, что сообщение о его смерти недостоверное». [16, 259] І третя дата, видана Ленінградським відділенням ЗАГСу в 1957р! [15, 358]! у відповідь на запит дружини – Зерової С.Ф.: «Гр. Зеров Николай Константинович умер 13 октября 1941 года. Причина смерти – паралич сердечно-сосудистой системы». При цьому місце смерті не вказано. Пояснити таку плутанину можна тим, що радянська влада приховувала від більшості суспільства свою справжню сутність і справжні методи боротьби? А неспівпадіння «офіційних даних» – банальне неузгодження або недбалість між органами влади, яке було розбито з початком «відлиги» і масових реабілітацій… Тобто, ми бачимо продовження злочинної політики радянської влади, яка стосувалася не лише долі і життя її жертв, а і їх посмертної долі. Приховування дати смерті повинно було збити з пантелику родичів і утруднити їм в майбутньому пошук інформації про загиблого. Дату – 1941 рік – на нашу думку, можна пояснити «гуманним» ставленням чиновника, що виписував довідки до вдови Миколи Костянтиновича Зерова – Софії, оскільки «продовження життя» в таборах ще на три роки збільшувало трудовий стаж в’язня і відповідно суму пенсії його вдові по втраті годувальника.

На сьогоднішній день загальноприйнятою є дата смерті – 3 листопада 1937 р. та місце смерті – урочище Сандормох поблизу міста Медвежогорськ (Карелія, Російська федерація). [18, 354]

Розділ ІІ. Відновлення історичної правди і чесного імені М.Зерова в контексті еволюції радянської системи ІІ.1. Політична реабілітація, як умова повернення. Для повернення пам’яті про людину і відновлення її доброго імені необхідно визнання неправомірності її страти, внаслідок грубих порушень законності радянської системи. Однак визнання факту грубих порушень в судовій практиці могло підірвати авторитет радянської судової системи. Тому зрозуміло, що відновлення доброго імені Миколи Зерова передбачало радикальні політичні зміни в країні, які почалися в середині 50-х рр. ХХ ст. Смерть найжорстокішого диктатора – Сталіна, ліквідація беріївщини і промова М.С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС «Про культ особи Сталіна та його наслідки» стали своєрідним прологом до реабілітації жертв сталінізму, почався період так званої «хрущовської відлиги». Були створені спеціальні комісії, які розглядали справи безпосередньо в таборах ув’язнення, яким надавалося право реабілітації, помилування та перегляду справ. З 1956 по 1959 рр. було реабілітовано 250 000 чол., на жаль, посмертно.. З ініціативою реабілітації (попервах – перегляду справи) виступила Спілка радянських письменників України, а не вдова письменника – Софія. Це здається дещо дивним, оскільки прохання про реабілітацію приймалися насамперед від найближчих родичів. «Коли розпочався період реабілітації, Спілка радянських письменників України, враховуючи великі заслуги Зерова перед українською культурою як рідкісного знавця української літератури, талановитого професора Київського університету, блискучого перекладача і щонайчеснішої, абсолютно ні в чому не повинної людини, внесла прохання про реабілітацію Зерова. Позитивна відповідь надійшла досить швидко, і Зеров був реабілітований посмертно. Мені також негайно повідомили про це.» – згадувала вдова поета Софія Зерова.[3, 146] Документи із Державного Архіву Служби Безпеки України дозоляють деталізувати цей процес. Головний військовий прокурор Герасимов 15 листопада 1957 р. розглянувши справу Зерова та інших склав відповідний документ і поставив 24 листопада 1957 р. перед

Військовою колегією Верховного Суду СРСР питання про відміну вироку, визначення та постанови Особливої наради і Особливої трійки та запропонував відмінити справу стосовно Зерова, Филиповича, Вороного, Пелипенка, Лебедя та Митькевича припинити, оскільки додатково проведеною перевіркою встановлено, що «контрреволюційних злочинів вони не вчиняли і засуджені були необґрунтовано». [15, 254-261] 23 січня 1958 року відбулося засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням полковника юстиції Костроміна та при участі підполковників юстиції Золотарьова і Грязнова, яка винесла «определение № 00338/36» по справам Зерова М.К., Филиповича П.П., Лебедя А.Д., Вороного М.М., Пилипенка Б.К., Мітькевича Л.І. В «Определении» зазначалося, що «ПИЛИПЕНКО Б.К., ВОРОНОЙ М.Н., ФИЛИПОВИЧ П.П., ЗЕРОВ Н.К.

по постановлению Особой тройки УНКВД

Ленинградской области от 9 октября 1937г. и ЛЕБЕДЬ А.Д. от 25 ноября 1937 года, по тем же обвинениям, расстреляны». [15, 265-267] Розглянувши матеріали справи і погоджуючись з аргументами викладеними у зауваженні прокурора Військова колегія Верховного суду СРСР визначила: «Приговор военного трибунала Киевского военного округа от 1-4 февраля 1936 года в отношении ЗЕРОВА Николая Константиновича, ФИЛИПОВИЧА Павла Петровича,

ЛЕБЕДЯ

Анания

Дмитриевича,

ВОРОНОГО

Марка

Николаевича,

ПИЛИПЕНКО Бориса Кузьмича и МИТЬКЕВИЧА Леонида Ивановича; Постановления Особого Совещания при коллегии ГПУ УССР в отношении ЛЕБЕДЯ А.Д. от 19 июня 1930 года и в отношении МИТЬКЕВИЧА Л.И. от 6 ноября 1930 года; Постановления Особой тройки УНКВД по Ленинградской области в отношении ПИЛИПЕНКО Б.К., ВОРОНОГО М.Н., ФИЛИПОВИЧ П.П., ЗЕРОВА Н.К. от 9 октября 1937 года и ЛЕБЕДЯ А.Д. от 25 ноября 1937 года – отменить и дело в отношении всех указанных лиц производством прекратить за отсутствием состава преступления». [15, 265-267] Таким чином рішення про невинуватість М.Зерова і його товаришів по справі було винесене 23 січня 1958 р.

31 марта 58 311 ВК-58 СПРАВКА Дело по обвинению Зерова Николая Константиновича, 1890 года рождения, пересмотрено Военной Коллегией Верховного Суда СССР 23 января 1958 года. Приговор военного трибунала Киевского военного округа от 1-4 февраля 1936 года и определение Военной Коллегии Верховного суда СССР от 3 марта 1936 года и

постановление Особой Тройки УНКВД по Ленинградской области от 9 октября 1937 года отменены и дело прекращено. Зеров Н.К. реабилитирован ЗАМ. Председателя ВТ КВО Полковник юстиции /ЗАХАРЧЕНКО/ [15, 299] Довідки родичам реабілітованих були датовані 3 березня 1958 р. і повідомлені 31 березня 1958 р. РАССПИСКА Мне, Зеровой Софии Федоровне вручена справка о реабилитации моего мужа — Зерова Николая Константиновича 31 марта 1958 года. паспорт VI — ГК №607409 [15, 300] Вже 14 квітня 1958 р. Софія Зерова звернулася з заявою у Міністерство Держбезпеки з проханням видати їй довідки про місце проживання (до арешту) Миколи Зерова (вул. Леніна №82, кв. 7) та про факт спільного проживання і перебування на його утриманні. На підставі того, що вона є його єдиною спадкоємицею, Софія Зерова просила виплатити їй вартість конфіскованого майна.[15, 291] Однак, як видно із листування між Київською Військовою прокуратурою та Військовою Колегією Верховного Суду СРСР що тривало протягом червня-серпня 1958 р.

[15, 289, 335-336, 359] знайти в справі інформацію про конфісковане майно не вдалося, про що було повідомлено С.Зеровій. Наступним кроком Софії Зерової стало встановлення часу перебування М.Зерова в таборах, що було необхідно для встановлення його трудового стажу та нарахування пенсії по втраті годувальника (зазначимо, що після арешту М.Зерова вона перебувала в громадянському шлюбі з давнім його другом Віктором Петровим, не змінюючи свого прізвища). С.Зерова 25 листопада 1958 р. звернулася з відповідною заявою до Військового Трибуналу КВО: «Прошу выдать мне справку о том, что муж мой Зеров Николай Константинович с апреля месяца 1935 г. по октябрь месяц 1941 года находился в местах заключения. Справка эта мне нужна для установления трудового стажа». [15, 357] Відповідна довідка була видана Софії Зеровій 2 грудня 1958 р. Наводимо її зміст повністю, оскільки в ній черговий раз повторюється свідчення про смерть М.К.Зерова у 1941 р. СПРАВКА

Выдана гр-ке ЗЕРОВОЙ Софии Федоровне в том, что по имеющимся в КГБ при СМ УССР данным ее муж ЗЕРОВ Николай Константинович значится находившимся в местах заключения НКВД с 27 апреля 1935 года по 13 октября 1941 года. Справка выдана для предъявления в органы соцобеспечения [15, 364] Таким чином вдова М.К.Зерова – Софія Зерова ставала єдиною спадкоємицею поета та отримувала, по суті, монопольне право на пам’ять про нього, на його посмертні гонорари при публікації його творів. Тому не до кінця зрозуміло, що рухало Софією Зеровою, коли вона присвятила своє життя публікації творів М.К.Зерова – прагнення увічнити пам’ять свого чоловіка чи прагнення отримати матеріальний зиск від публікації його творів. Як відбувався процес публікації творів Миколи Костьовича Зерова буде розглянуто нижче.

ІІ.2. Публікація літературних творів Публікація літературних творів справа не лише почесна а й трудомістка. Необхідно не лише зібрати твори (рукописи та машинопис), підготувати до них науковий коментар, що пояснює смислові нюанси та контекст. Правонаступницею М.К.Зерова та організатором видання літературної спадщини стала вдова поета – Софія Зерова. Софія Зерова так розповідала про публікацію творів М.Зерова: «Після реабілітації було дозволено друкування літературної спадщини Зерова. На жаль, вона не збереглася повністю. Але томик творів, збережених мною та його друзями, під назвою «Вибране» (Микола Зеров. Вибране. – Вид-во художньої літератури «Дніпро». – Київ, 1966) вийшов за редакцією та зі вступною статтею Максима Рильського. Багато зробили для відновлення доброї пам’яті про Зерова Г.І.Кочур і В.П.Петров, а також інші особи. Твори Зерова друкувалися у львівському журналі «Жовтень», в російській «Литературной газете», статті про нього та про його творчість були надруковані в журналі «Всесвіт», у «Вечірньому Києві» та в інших часописах. Знаю й вірю, що ім’я Зерова залишиться жити в людській пам’яті».[3, 147-149] Як зазначав в своєму дослідженні Сергій Білокінь, першу велику публікацію зеровських поезій здійснив його товариш М.Рильський. Його стаття, написана у1963 року, вийшла посмертно (Жовтень. – Л., 1965. – №1) разом з великою добіркою поезій. Згодом раз у раз публікував переклади вірний його учень , послідовник і продовжувач Григорій Кочур.

1966 року... У нашому культурному житті сталась подія, яка набула величезного розголосу в світі. Зараз такі події називають знаковими. У київському видавництві «Дніпро» вийшло в світ «Вибране» Миколи Зерова: редакція і вступна стаття Максима Рильського , упорядкування [номінальне] Софії Зерової, примітки Григорія Кочура та Віктора Петрова.[16, 271] Процес публікації творів М.Зерова у Львові і складності які виникали при цьому можна простежити на матеріалах листування Л.Курилової з С.Зеровою за період з 07.03.1963 по 10.01.1968 р., що зберігаються у ЦДАЛ і М України фонд 28 опис 1 од. зб.

198 (див. Додаток № 22). Л.Курилова, яка знала особисто М.Зерова, докладала багато зусиль щоб здійснити публікації творів М.Зерова, зауважуючи на труднощі, які їй при цьому приходилося долати. «...Относительно статьи Максима Рыльского о Николае Константиновиче, я с Вами согласна. Она могла быть и глубже, и обстоятельнее и теплее. Ведь в свое время они были

почти друзья и хорошо понимали друг друга, заходили один к другому. Именно в Вашем доме Микола Костевич познакомил меня с Рыльским. Но когда писалась эта статья, Р. был уже тяжело болен, работать ему было нелегко, вот и получилась некоторая или спешка или небрежность или просто уже упадок творческой мысли. Поэтому не огорчайтесь, дорогая, хорошо все-таки, что статья написана и напечатана....» (20.2.1965.) Документ №5 «....Я....стала узнавать, как и где можно можно напечатать Н.К., но оказалось, что это невозможно. ... Вы очень хорошо сделали, что подписали договор. Пусть Вы и не разбогатеете, но свет увидит и узнает лежавшие до сих пор мертвым литературным капиталом прекрасные переводы Ник. Конст....» (16.9.1965.) Документ №9 «Вчера получила Вашу заказную бандероль с двумя номерами «Всесвіту». С волнением, радостью почитала статью Г.Кочура «Майстри перекладу», в которой на первом месте стоит М.Зеров. А статья «Из ненапечатанных переводов Зерова» во втором номере и главное сами стихи так живо напомнили мне его самого, что я весь день не могла найти себе места, вспоминая как он сам читал многие из этих переводов...»

(7.У.1966.) Документ № 12 «..... Огорчает меня и задержка с печатанием переводов Николая Константиновича. Но хочется надеяться, что сборник выйдет...» (13.УII. 1966) Документ № 13 «Душевно благодарю Вас за новую бандероль с двумя книгами Н.К., которые дошли в полной сохранности. Здесь (Львов) их достать невозможно, а магазин «Поезія» закрыт по неизвестной причине уже около двух недель....» (29.10. 1966) Документ № 24 «Статья Леонида Череватенко о «нашем современнике Зерове» мне понравилась. Серьйозный, обстоятельный, умный и доброжелательный отзыв на книгу «Избранное». Видно, что писал человек понимающий, любящий истинную поэзию, и не только перелиставший (как часто делают недобросовестные рецензисты), но и внемательно прочитавший книгу....» (23 мая 1967) Документ № 42 « Приятно также было узнать, что мнение Кочура о первой части воспоминаний не отрицательное. Не знаю только, как ему покажется вторая. Немножко удивило меня его сомнение в том, что опубликование вряд ли будет скорым. Зачем же он так торопил Вас с окончанием «к 15 мая»? Опоздание вышло небольшим, - всего на 10 дней, и неужели все обстоятельства так изменились. Я понимаю, что воспоминания о Рыльском весьма актуальны, но неужели же они могут помешать или задержать воспоминания о Зерове? Это не важно, что в Москве Зерова, вероятно, знает не так не так много людей, тем более надо, чтобы скорее узнали о нем.» (7.УІ.1967) Документ № 46 Подібні труднощі зазначає у своєму листі М.Зозуля у листі до С.Зерової: «... Летом не удалось окончательно договорится с издательством, но я не теряю надежды и

оптимизма на этот счет. В этом юбилейном году все издательства были заняты главным образом выпуском юбилейных изданий, посвященных 50-летию Советской власти. Поэтому с ними трудно было вести переговоры о нашем издании. Но сейчас дела с юбилейными изданиями подходят к концу, и можно будет возобновить переговоры по интересующему нас с Вами вопросу. За это время я прочел весь присланный Вами материал и вижу, что на него могут быть только положительные рецензии внутренних издательских рецензистов» (Додаток № 23) Лист Зозулі М. Зеровій С.Ф. 12. 1965р.[7, 194] Слід зазначити, що в наступні роки публікація літературного спадку М.Зерова відбувалась дозовано і обмежено, враховуючи дух «епохи застою» та тиху боротьбу проти національно-спрямованої інтелігенції та українства. Хоча було видано незначними тиражами декілька літературознавчих досліджень М.Зерова, серед яких «Лекції з історії української літератури (1798-1870)» у 1977 р.[20] Обставини дещо пом’якшилися в умовах набуття Україною незалежності. Були здійснені

ґрунтовні

видання

літературознавчих

творів

М.Зерова

«Українське

письменство» (1301 с.) у Києві в 2003 р. [21] та «Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка» (568 с.) у Дрогобичі в 2007 р. [22] Відбувається публікація літературних творів в контексті висвітлення літературного процесу в Україні. Це збірка Ю.А.Лавриненка «Розстріляне відродження», [24] три видання (останнє у 2003 р.) 4-х томної хрестоматії «Українське слово» (книга 2), упорядкованої В.Яременком.[26] В той же час слід зауважити, що при загальному зростанні суспільного інтересу до творчості та особистості М.Зерова, про що свідчать публікації спогадів його сучасників [13],ми ще не маємо на сьогодні академічного видання, яке висвітлювало б в повній мірі життєвий шлях та творчий доробок цього великого майстра літератури. Тому ця робота може розглядатися як одна із цеглин, покладених в фундамент пам’ятника, що повинен увічнити світлу постать великого українського поета та літературознавця Миколи Костьовича Зерова.

ІІ.3. Роль громадських організацій у відновленні імені М.Зерова: Баришівська літературна студія ім. М.Зерова Працюючи в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України я натрапив на привітальну листівку з днем 8 березня С.Ф.Зеровій за підписом «Дорочка» від 6 березня 1968 (?) р. в якому повідомлялося про засідання літературної студії імені М.Зерова в Баришівці (див. додаток № 13). Подальший пошук інформації про Баришівську студію та її діяльність у вказаному архіві не дав результатів. Однак інформацію, яка пояснювала цей феномен вдалося знайти в публікації в «Літературній газеті» від 31 жовтня 2002 р. у статті Олександра Шарварка співголови Баришівської літературно-мистецької студії імені Миколи Зерова Він повідомляє, що у жовтні 1967 року при редакції газети „Баришівські вісті" була створена літературно-мистецька студія імені Миколи Зерова. Поштовхом для цього стало видання «Вибраного» М.Зерова у 1966 р., що породило відчуття місцевої гордості. Членами студії були лектор райкому партії Олександр Боровко — голова студії, другий секретар райкому комсомолу Григорій Кириченко (тоді вже відомий поетшістдесятник), відповідальний секретар районки Євген Українець, лікар Іван Зелінський, літпрацівники редакції Аркадій Семеняка і Олександр Шарварок — секретар студії, дуже юні Оксана Неменша з Березані та Лідія Кольга із Семенівки, вчитель малювання середньої школи Микола Биков, робітник із Селичівки Микола Миколаєнко, головний редактор „Баришівських вістей" Іван Мусієнко.[31] Учасники студії : •! організовували літературні вечори в будинках культури як у райцентрі, (з величезним портретом М.Зерова на сцені роботи М.Бикова), так і в селах району (Лук'янівці, Коржах, Березані), •! регулярно випускали літературно-мистецьку сторінку в газеті „Баришівські вісті", •! виходили на сторінки „Літературної України", та обласної молодіжки „Молода гвардія".

•! збирали спогади учнів Миколи Зерова — а такі ще були тоді! — і планували через ці спогади дещо додати до того, що вже знали про баришівський період життя і діяльності українських неокласиків, зокрема Миколи Зерова, Освальда Бургардта, Віктора Петрова, з тодішніх куцих, нам приступних літературознавчих натяків...

Але літературознавча та громадська діяльність студії була перервана вже у 1968 р.. коли її діяльність була «ув’язана» з загальним ідеологічним послабленням, що призвело до активізації «ідейної контрреволюції».. «...у серпні 1968-го на нараді робсількорів літературно-мистецьку студію імені Миколи

Зерова

визнали

буржуазно-націоналістичною

організацією

і,

звісно

ж,

зліквідували як громадське утворення при редакції газети. Це, до речі, сталося по кількох днях окупації совєтськими військами Чехословаччини. Зовнішню і внутрішню загрози комуністичному ладу викорчовували одним махом. Без церемоній. Хіба що в Баришівці крові як такої не пролилося, нікого навіть з роботи звільнили...(...) ... як стало відомо аж ген пізніше, наша „провина" була набагато тяжчою, аніж таких само студій, бо звалася вона (і студія, і провина) не „Джерелом" або „Арсеналом", а — „імені Миколи Зерова". Представники „компетентних органів", задоволено потираючи зопрілі долоні, все-таки пояснили голові студії, що, мовляв, Микола Зеров був реабілітований як письменник, але ж як громадянин він залишається лютим ворогом совєтського народу і держави совєтської, і ми таким чином влаштували нечувану контрреволюцію, добре, що Прага заворушилася, то й нашим кадебістам розвидніло — в Баришівці зріє нова петлюрівщина заразом із бендерівщиною!».[31] Шок виявився мабуть занадто сильним, бо лише через тридцять п'ять років Баришівська літературно-мистецька студія імені Миколи Зерова ожила. 25 квітня 2002 року відбулося перше (організаційне) засідання, на якому дванадцять присутніх проголосували за відновлення колишньої студії. Хоча слід зауважити, що Баришівка займає почесне місце серед населених пунктів, які тією чи іншою мірою увічнили пам’ять Миколи Зерова.

ІІ.4.Вшанування пам’яті М.Зерова Досліджуючи хресний шлях свого прадіда, я зацікавився питанням про те, наскільки пам'ять про нього збереглася в сучасній Україні. В результаті кропітких пошуків в довідниках та засобах масової інформації я з’ясував, що в найбільшій мірі пам'ять про Зерова може зберігатися в місцях його народження та проживання і активної роботи. Найбільше пам'ять про М.К.Зерова закарбувалася на його батьківщині – в його рідному місті – Зінькові. В м. Зіньків: •! працює краєзнавчий музей, директором якого є В.Б. Литус. В музеї є постійно діючий стенд – письменники рідного краю в якому значне місце відведено М.К.Зерову.

•! школа №1 м. Зінькова носить ім’я поета.

•! на базі школи №2 м. Зінькова, у 2000 р. було проведено семінар, присвячений творчості поета.

•! його ім’ям названо вулицю, на якій знаходиться будинок де народився поет. На ньому було встановлено меморіальну дошку. В місті Баришівці, де поет плідно працював на початку 20-х років бережуть пам'ять про свого земляка, який є об’єктом гордості баришевців. В м.Баришіка: •! ім’ям поета названо вулицю, •! продовжує своє існування літературно-мистецька студія ім. М.Зерова.

•! при школі №2 діє клас-музей ім. Зерова, де викладала українську мову учениця Миколи Зерова, нині пенсіонер Савченко Лідія Семенівна.

•! постійно публікується поезія та історію життя поета в газеті «Баришивські вісті» Але найбільше місце вжитті поета займав Київ, де слід сподіватися на найбільше відзначення поета. В Києві: •! по вул. Богдана-Хмельницького 37/29 була встановлена меморіальна дошка, нині будинок зруйнований.

•! на Лук’янівському цвинтарі знаходиться музей видатних українських діячів, похованих на цьому кладовищі, та провадяться екскурсії до могили М.Зерова.

•! в літературному музеї Києво-Печерській лаври проводяться вечори, присвячені творчості М.Зерова.

•! при Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка відбулося святкування з нагоди 100-річчя від дня народження поета, де були присутні учні та видатні вчені з усього світу.

•! по вул. Лепській 16 в 2006 році був створений Інститут національної пам’яті під головуванням Юхновського І.Р.

•! в Києві по вул. Стельмаха 6-а постійно діє виставка «Українські Соловки», де знаходяться стенди, присвячені М.Зерову.

•! постійно діяча книжкова виставка при Бібліотеці НАН ім. Вернадського «Розстріляне відродження», а також зібрання всіх творів, які друкувались українською діаспорою закордоном, знаходяться у відділі Зарубіжна україніка. В інших містах, переважно на заході України, теж зберігають пам'ять про Миколу Костянтиновича Зерова. Його ім’ям названі вулиці у Львові та Дубно (Рівненської області). В той же час, слід зауважити, що заходи по увічненню пам'яті М.К.Зерова не є достатніми. На мою думку, слід було б: •! здійснити академічне видання поетичних та літературознавчих творів Миколи Костянтиновича Зерова та спогадів про нього; •! встановити меморіальну дошку на будівлі (чи в приміщенні) Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у якому працював на викладацькій та науковій роботі професор М.К.Зеров; •! називати вулиці в містах України; •! встановити літературну премію імені М.К.Зерова в галузі літератури для перекладачів; •! організувати конкурс імені М.К.Зерова серед поетів перекладачів •! заснувати іменні стипендії ім. М.К.Зерова для студентів-філологів; •! встановити пам’ятник М.К.Зерову; •! випустити ювілейну монету тощо.

Висновки. В своїй розвідці, на основі опублікованих спогадів сучасників М.Зерова, залучивши матеріали листування (архівні матеріали, частина з яких вже опублікована) та матеріали слідчої справи Зерова та інших (із архіву СБ України), ми зробили спробу відстежити хресний шлях митця (мого прадіда) у небуття, в яке його кинула тоталітарна радянська система, та нелегке повернення в світ української культури. Розглянувши зазначені вище матеріали, ми прийшли до наступних висновків.

1.! Каральна система сталінського режиму мала чітку програму щодо поетапного знищення діячів культури, які не вписувалися в «прокрустове ложе» радянської ідеології та методу «соціалістичного реалізму» 2.! На першому етапі митець позбавлявся права працювати, на нього здійснювався шалений тиск в пресі, відбувалося формування образу «ідейного ворога».

3.! На другому етапі – після арешту, відбувалося формування слідчими органами «контрреволюційної організації» з якомога більшим колом учасників (що підлягали судовій розправі) та «симпатиків» (співчуваючих) яких можна було в будь

який

час

використати

для

фабрикування

нової

справи.

(Так

звинувачуваним «другої черги» у «Справі Зерова» мав стати М.Рильський) 4.! На

третьому

(останньому)

етапі

здійснювалося

прискорене

(розстріл

безпосередньо після вироку) чи уповільнене (відстрочене) знищення жертви репресивної системи у таборах.

5.! Після цього здійснювалося приховування часу і місця смерті жертви, причому ще деякий час після страти продовжували приймати листи, посилки і бандеролі... Відновлення історичної правди та доброго імені М.Зерова відбулося не одразу, як і не вдалося встановити на офіційному рівні точної дати смерті. Плутанина в інформації повинна була відстрочити час відповідальності тих, хто був винен у злочинах каральної системи. Оскільки репресивна система була елементом радянської державної системи, то свої позиції вона здавала дуже повільно і неохоче. Публікація творів відбувалась з певними кон’юнктурними перешкодами, оскільки відновлення місця М.Зерова в українській культурі неминуче ставило питання про відповідальність злочинної системи. Крім того право публікації творів і власне справа їх публікації опинилась в руках тих людей (С.Зерової та В.Петрова) особисте ставлення яких до М.Зерова та їх роль у його долі ще потребує свого дослідження.

Ставлення радянської влади до творчості М.Зерова і того впливу, який він здійснював на громадськість, чітко простежується на долі Баришівської літературнохудожньої студії ім. М.Зерова. Незважаючи на повторну публікацію літературознавчих і літературних творів М.Зерова у наш час (в роки незалежної України) слід зауважити, що для увічнення його пам’яті зроблено дуже мало. Справжнім пам’ятником М.Зерову повинна стати публікація академічного видання його творів (з коментарями) і спогадів про нього та увічнення його імені в назвах вулиць, площ, навчальних установ. І саме приверненню громадської уваги до цієї проблеми – справедливості – присвячена моя робота.

Список використаної літератури І. Джерела: Архівні матеріали. Спогади 1.! Гозенпуд Абрам. Микола Зеров / Родинне вогнище Зерових – К.: «Гелікон». 2004. – с.

42-91 2.! З листування М.К.Зерова (Толстова В.О.: вступ, коментарі і підготовка листів до друку // Радянське літературознавство, 1988 №1 –48-68 с.

3.! Зерова Софія Спогади про Миколу Зерова (Нова авторизована версія) / Родинне вогнище Зерових. – К.: Гелікон. 2004. – с. 92-149 4.! Костюк Г. Зустрічі і прощання: спогади, кн. 1 Канадський інститут українських студій, Альбертський університет. – Едмонтон, 1987 –520 с.

5.! Кузякіна Н. За соловецькою межею: Листи М. Зерова, М. Куліша, Г. Епіка, В. Підмогильного (тридцяті роки)// «Київ» 1988, №7 – 111-134 с.

6.! Лист Зерова К.І. Зеровій С.Ф. від 20.07.1940р. // ЦДАЛ і М України фонд 28 опис 1 од.зб.193 7.! Листи Л.Курилової С.Зеровій // ЦДАЛ і М України фонд 28 опис 1 од. зб. 194.

8.! Мисик В. Сторінка пам’яті /Родинне вогнище Зерових – К.: Вид-во «Гелікон» – 2002 – 432 с.– с. 69-71 9.! Наглядна справа / ДА СБ України –Ф.5-Спр. 897-А – Арк. 95-152.Копія.Машинопис.

10.!Наш сучасник Микола Зеров – Луцьк: ВМА «Терен», 2006 – 363 с.

11.!Петров Віктор. Спогади про Миколу Зерова./ Родинне вогнище Зерових – К.: Вид-во «Гелікон». 2004 – 432 с.– с.175-181 12.!Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках – Вид-во «Прометей», 1947 – 105 с.

13.!Родинне вогнище Зерових – К.: Гелікон, 2004 – 432 с.

14.!Слідча справа М.Зерова та інших / ДА СБ України. – Ф.6. – Спр.48570-ФП. – Т.1.

15.!Слідча справа М.Зерова та інших / ДА СБ України. – Ф.6. – Спр.48570-ФП. – Т.6.

ІІ. Монографічна література.

16.!Білокінь С. Микола Зеров / Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк: ВМА «Терен», 2006 – 199-272 с.

17.!Білокінь С. Фальшування дат смерті // Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР(1917-1941 рр.) – К., 1999. – С. 54-57; 18.!Білокінь С.І. Зеров Микола Костянтинович // Енциклопедія історії України: В 5 т. – К.: Наук. думка, 2005 – том 3 : Е-Й – 2005. – 627 с. – стор.354

19.!Викторов Б.А. Без грифа «Секретно»: Записки военного прокурора. – М.: Юрид. лит., 1990. – 336 с.

20.!Зеров Микола. Лекції з історії української літератури (1798-1870) / Дорін В. Горзлін (ред.), Оксана Соловей (ред.). — Б.м. : Мозаїка, 1977. — 271с.

21.!Зеров Микола. Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.). — К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2003. — 1301с.

22.!Зеров Микола. Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка: нариси з новітнього українського письменства, статті / Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова / Ярослав Радевич-Винницький (літ.ред.), Олег Баган (упоряд.і наук.ред.). — Дрогобич : Відродження, 2007. — 568 c.

23.!Конквест Р. Большой террор – Рига: РАКСТЕНИЕКС – 1991 – В2-х тт. – Т.1 – 414 с., Т.2 – 430 с.

24.!Лавриненко Ю.А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933; Поезія – проза – драма – есей / Підгот. Тексту, фахове редагування і передм. Проф. Наєнка М.К. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2001. – 794 с.

25.!Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси – К.: Наук. думка, 2002. – 952 с.

26.!Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття:Навч. посіб:В 4 кн. / Василь Яременко (упоряд.,фахове ред.та біобібл.довідки). — 3-тє вид., змін., доопрац., доп. — К. : Аконіт, 2003. – Кн. 2 : Культурно-історична епоха модернізму ; Високий (розвинутий) модернізм (19221940): від "Антології" (1920) і "Камен" (1924) М.Зерова до "Поезії" (1940) В.Свідзинського. — 799 с.

ІІІ. Періодичні видання.

27.!Анічкін Л. Голгофа Миколи Зерова («Навіщо на Соловках перекладати Вергілія?») // Дзеркало тижня – №2 (581) Субота, 21-27 Ciчня 2006 року 28.!Білокінь С. Розстрільний список Соловків //Літ. Україна – 1992. – 9 липня. – С.8; 16 липня – С.8; 23 липня – С.8; 30 липня – С.8.

29.!Кіпіані В. Карельська трагедія / Україна молода // www.kipiani.org/plain.cgi?240 30.!Овсієнко В. Дні пам’яті жертв політичних репресій у Сандармосі та на Соловках / Інформаційний бюлетень Музею-архіву українського самвидаву МБФ «Смолоскип» № 3 вересень, 2002 рік // www.smoloskyp.kiev.ua/docs/samvydav-3-2002.htm) 31.!Шарварок О. Крізь попіл літ (Студії імені Миколи Зерова – 35) // Літературна газета, 31 жовтня 2002 – стор. 7

ДОДАТКИ

Родина'Зерових

1918'р.'

1934'р.

Родина'М.К.Зерова Дружина'Софія'Зерова' зіграла' до'кінця'ще'не' з'ясовану'роль'у' життєвій'і'посмертній' долі'М.Зерова.

Софія'і'Микола'Зерови'з' сином'Костиком

Неокласики

М.Зеров вважався' ідейним' лідером' літературної' групи'неокласиків

Хресний'шлях'Миколи'Зерова 28'квітня'1935'р. Миколу' Костянтиновича' заарештували' у' Москві,' але'вже'20'травня' 1935'р. його' переводять'до' Києва

Хресний'шлях'Миколи'Зерова В'Києві'у'Лук'янівській' в'язниці' фабрикацією' справи' М.Зерова'займався' оперуповноважений' Літман

Хресний'шлях'Миколи'Зерова 4'лютого'1936'року після'винесення' Військовим' трибуналом' КВО вироку' (10'років'тюремного' ув'язнення)'М.Зерова' було'етаповано' спочатку'у'Ленінград,' а'потім'у'Соловецький' Табір'Особливого' призначення'' (рос.'СЛОН)

Хресний'шлях'Миколи'Зерова На'початку'1937'р.'СЛОН' було'реорганізовано' у' Соловецьку' тюрму' особливого' призначення' (рос.'– СТОН,' укр.'^ СТОП).' Реорганізація' супроводжувалася' “чисткою”'(ліквідацією)' політичних' в'язнів' непридатних' для' фізичної'роботи. Саме'у'Сандормосі'з'27' жовтня'до'4'листопада' 1937'р. було'розстріляно' 1111'в'язнів,'серед'яких' було'290'українців.' (в'їх'числі'був'і'М.Зеров)

Інформація+ про+смерть' М.Зерова в квітні'1937'р., була+ повідомлена+ його+батьку+в+ липні+1940+р.+ Лист+батька+ поета+Софії+ Зеровій+про+ смерть++ Миколи+ Зерова+ (20.VII.1940.) ЦДАЛ'і'М'України' фонд'28'опис'1'од.зб.193

Офіційна'довідка про+смерть' М.Зерова' 13'листопада'1941'р., видана+вдові+поета+ Софії+Зеровій+ 23+січня+1957+р.

[ДА#СБ#України.#– Ф.6.#– Спр.485707ФП.#– Т.6.#– Арк.358.]

Фрагменти+ розстрільного+ списку,+ що+засвідчують+ смерть'М.Зерова' 3'листопада' 1937'р.

Висновок'військової'прокуратури'щодо' справи'М.Зерова'(листопад'1957'р.)

Лист невстановленої+ особи+за+підписом+Дорочка Зеровій С.Ф.