загальнодержавна
Фотознімок Владислава МусієнкА
щоп’ятниці
всеукраїнський тижневик
газета 16–17
3 квітня 2015
Золота камера Донбас у Лейпцигу
Із блокпостів АТО
Війна по-російськи
сторінка андрія куркова P.S.
Європейська книжкова весна знову почалася з Лейпцизької книжкової виставки. езважаючи на відсутність виставкового стенду України або стендів окремих українських видавництв, наша держава дуже навіть активно прозвучала на книжковому форумі насамперед завдяки щоденним дискусіям і круглим столам, присвяченим як ситуації в країні, так і ситуації в українській літературі. Географія, яку приїхали представляти українські літератори, виявилася ширшою, ніж на попередніх фору-
Н
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 2 цих містах культура і сьогодні залишається важливою, надійною оболонкою, яка об’єднує жителів. Інші міста були придумані навколо індустріальних гігантів – це і Донецьк, і Макіївка, й інші міста сходу. На ці процеси культура не впливала, а тому захищає цілісність світосприйняття мешканців «робоча традиція». Тобто культура не відігравала якої-небудь помітної ролі, хіба тільки якщо обслуговувала цей самий «робочий міф». У містах, де культура первинна, вона обслуговує історичний чи національний міфи. Обидва ці міфи використовуються полі-
ських літератур. Одним із найактивніших захисників присутності України в європейському літературному контексті вже багато років є професор Тюбінгенського університету в Німеччині, перекладачка книг українських письменників німецькою мовою Клаудія Датте. Якщо дискусія-діалог «Львів – Донецьк», а саме так вона була заявлена у програмі Лейпцизької книжкової виставки, яку також модерувала Клаудія Датте, викликала інтерес у доброї сотні слухачів, то тільки можу собі уявити, скільки слухачів зібралося б на таку дискусію, якщо її організувати у Львові, Києві чи Харкові!
чути і бути почутими, – це, звичайно, люди, відкриті до спілкування, котрі мають або формують свою точку зору. Більшість мешканців багатьох населених пунктів сходу України мовчать і уникають розмов із незнайомцями, а тим більше з представниками
Андрій Курков
Володимир РАФЄЄНКО з Клаудією Датте
…Під час своєї недавньої поїздки в зону АТО я помітив дивовижну тишу – не в сенсі відсутності воєнних дій, а в сенсі повного громадського паралічу – місцева влада не проводить ніякої соціальної роботи. Люди пасивно чекають вирішення долі свого регіону, обговорюючи при нагоді не майбутнє, а ціни на цукор і хліб. Так, на сході України ніколи не було реальної культурної, соціальної чи політичної активності, і це одна з причин драми, яка там зараз відбувається. Але чому в містах та містечках Донбасу, що знаходяться з нашого боку лінії фронту, не відроджується суспільнополітичне життя? Міністерство культури нещодавно заявило, що бюджетні кошти насамперед будуть витрачатися в зоні АТО. Дуже хотілося б побачити, як ці кошти додадуть фарб і життя в сіру тишу буденного життя Лисичанська, Артемівська, Краматорська, Сєверодонецька, Рубіжного та десятків інших населених пунктів, де культура і громадська робота можуть повернути оптимізм і надію на краще майбутнє сотням тисяч жителів. Лейпцизька книжкова виставка вже позаду, як позаду вже і Паризький книжковий салон, на якому найвідоміше паризьке видавництво «Галлімар» з тріумфом презентувало французьке видання роману «Солодка Даруся» Марії Матіос у серії «Найкраще зі світової літератури». Позаду і Вільнюська книжкова виставка, де з успіхом відбулися зустрічі з українським письменником, автором антиутопічного роману «Кагарлик» Олегом Шинкаренком. Ми з радістю спостерігаємо експансію української культури і літератури на захід Європи і з сумом відзначаємо відсутність подібної експансії на схід власної держави. Адже пробитися на схід України набагато легше і дешевше, ніж пробитися в Західну Європу чи Південну Азію. Потрібно тільки об’єднати зусилля Міністерства культури, місцевої влади, таких благодійних фондів, як «Відродження одразу» (Сєверодонецьк) і «Остання барикада» (Київ), і, звичайно, незалежних діячів культури, які й так стурбовані цією проблемою. Культурний фронт, про який нещодавно говорив у своєму інтерв’ю нашій газеті віце-прем’єр-міністр – міністр культури В’ячеслав Кириленко, справді існує, і його лінія проходить набагато ближче до Києва, ніж реальна лінія фронту з сепаратистами.
Де проходить лінія культурного фронту? мах. Борис Херсонський гідно представляв як Одесу, так і російськомовну поезію України, Таня Малярчук, яка живе вже у Відні, з європейської точки зору міркувала з німецькою перекладачкою-україністкою Клаудією Датте про українську літературу та її виклики. Окремий інтерес викликав інтерактивний діалог, який перед повністю заповненою відвідувачами залою вели прозаїк із Донецька, котрий вимушено став тепер киянином, Володимир Рафєєнко і його колега зі Львова, котрий нещодавно добровільно перебрався до Києва, Петро Яценко. Журналісти, які становили значну частину зацікавленої публіки, уважно вслухалися в сказане українськими літераторами, вишукуючи в дискусіях нові теми або новий кут погляду на ситуацію. Володимир Рафєєнко таки подарував їм цікаву теорію про різницю першопричин виникнення міст. Природно, мова йшла про українські міста, про Донецьк, Київ і Львів. За теорією Володимира, яка мені припала до душі і здалася досить логічною, такі міста, як Львів і Київ, були створені «навколо культури» – тобто культура при створенні цих міст була первинною – єдиний культурний простір, мова, традиції. У
Тетяна Малярчук веде дискусію з Клаудією Датте
тичними силами регіонів для захисту один від одного і для доказу своєї відмінності від інших, своєї несхожості і свого незбігу. Ще раз хочеться підкреслити, що всі «українські» заходи Лейпцизької книжкової виставки були організовані без участі української держави. Якщо до минулого року ініціатором дискусій про українську літературу був проект «Трансліт» на чолі з австрійським письменником і вченим Мартіном Полаком, то з цього року Україну та її літературу взяв під крило проект «Традуккі», сприяючи інтеграції європей-
Те, що організовано було в Лейпцигу, має щодня відбуватися в Україні, в усіх її регіонах. Ми читаємо новини, дивимося репортажі із зони АТО, ми беремо участь в інформаційній війні, ми робимо кожен для себе висновки, але ми не ведемо діалогу. Діалог намагаються вести кілька письменників і діячів культури, які виїжджають у зону АТО (і ось знову днями звідти, цього разу з Маріуполя і Сартани, повернулися Сергій Жадан та Мар’яна Садовська). Діалог можна вести по-різному. Ті, хто приходять на зустрічі, ті, хто хочуть по-
«Великої землі» – тієї України, де триває, з поправками на військові дії в країні, майже нормальне життя. Ці люди по-радянськи мовчать і порадянськи уникають дискусій із тими, хто має іншу точку зору. Або ж вони вступають у дискусію, як у бій, вигукуючи свої переконання і не слухаючи переконань інших. Може саме для таких людей варто було б згадати старий радянський спосіб «тихої» пропаганди, знайомий нам із минулого життя?! Може варто знову поставити дерев’яні стенди для того, щоб приколювати до них кнопками свіжі номери українських газет? Хоча б «Культуру і життя»! Можете не сумніватися: варто тільки повісити газету на такий стенд, як до нього одразу підійде група пенсіонерів, за якими потягнуться й інші. Будуть мовчки читати, мусолити тексти очима, думати, фиркати, не погоджуватися і, нарешті, найголовніше – почнуть між собою обговорювати статті цієї газети. Адже для діалогу, нехай хоч і для майбутнього діалогу, важливо, щоб люди заговорили, щоб не тримали в собі свої помилки і переконання. Фотознімки Андрія КУРКОВА
наголос
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 3
Пільгова оренда для музейних закладів
Міністерство культури ініціювало надання музеям пільгової орендної ставки державного нерухомого майна за 1 грн на рік. Проект відповідної постанови Кабінету Міністрів України спрямований на погодження у Міністерства фінансів, економічного розвитку і торгівлі та Фонд державного майна. Документ розроблений для встановлення рівних умов для музеїв державної й комунальної власності та захисту прав творчих працівників. Проект акта розміщено на офіційному сайті Міністерства культури України в розділі «Громадське обговорення».
Новий директор Національного музею
Олеся Стасюк
26 березня віце-прем’єр-міністр – міністр культури України В’ячеслав Кириленко представив колективу Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» нового керівника закладу – Олесю Стасюк. «Олеся Стасюк займалася дослідженням Голодомору і постійно працювала в комітеті з відзначення Дня пам’яті жертв Голодомору. Сподіваємося, пані Олеся свіжим поглядом і енергійністю зможе внести й реалізувати багато ініціатив», – сказав В’ячеслав Кириленко під час представлення. За словами міністра, одне з ключових завдань керівництва музею – забезпечити всезагальне визнання Голодомору геноцидом українського народу. «Музей є інструментом, відповідальним за реалізацію політики національної пам’яті. І всі відвідувачі закладу мають виходити з нього з чітким розумінням, що події 1932–1933 років були цілеспрямованим знищенням українського народу», – наголосив В’ячеслав Кириленко.
Позаштатний радник міністра культури
Антін Мухарський призначений позаштатним радником міністра культури України. 46-річний Антін Мухарський – український митець, відомий під псевдонімом Орест Лютий, актор, телеведучий, галерист. Закінчив Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого (1992). Дванадцять років працював актором у Національному театрі російської драми імені Лесі Українки. Зіграв близько 20 головних ролей у театрі. Двічі лауреат премії «Київська пектораль» (1994, 2000). Засновник Союзу вольних художників «Воля або Смерть» (2009) та культурологічної платформи «Український культурний фронт» (2014) – цей проект розпочався з масштабного культурологічного проекту «Майдан. (Р)Еволюція духу».
100 днів Кабміну Другому уряду Арсенія Яценюка, сформованому 2 грудня 2014 року, виповнилося 100 днів. рем’єр-міністр заявив, що весь цей час команда Кабміну працювала в режимі 24/7, вирішуючи дуже важливі завдання «в умовах надскладної ситуації в Україні». Кожен міністр коаліційного українського уряду відзвітував, чим жило його відомство останні 100 днів. Подаємо основні тези виступу віце-прем’єр-міністра – міністра культури України В’ячеслава Кириленка. «Для мене це вже третій уряд, і я вважаю, що людей із таким бажанням працювати в Кабміні ще не було. Рано чи пізно це дасть дуже помітний і важливий результат для країни. Я не розглядаю зараз ситуацію в Україні як стандартну, тому й культура не може працювати, як у звичайний мирний час. Насамперед ми повинні були вирішити питання фінансування культури. І, незважаючи на складність економічної ситуації в країні, видатки на культуру були
П
В’ячеслав КириленкО
збільшені вчетверо порівняно з тим, що планувалося, – з 600 млн гривень до більш ніж 2,3 млрд гривень. Вперше за останні 20 років охорона музеїв і заповідників стала захищеною статтею – це означає, що багатомільярдні українські багатства будуть гарантовано захищені та профінансовані. Ми провели низку заходів, спрямованих на підтримку бійців АТО. З 19 грудня до 19 січня тривала спеціальна акція, завдяки якій воїни отримали змогу безкоштовно відвідувати всі національ-
ні театри в Україні і більшість комунальних, а це сотні закладів по всій країні. Багато театрів продовжили цю акцію безстроково. Ми організували спеціальну координаційну раду «Зброя культури». Люди мистецтва на свій страх і ризик їздять на передову, в госпіталі, підтримують бійців. Зараз упроваджуються чотири ключові реформи. Поперше, ми зробимо розподіл всіх коштів Мінкульту прозорим. Особливо це стосується коштів, які розподіляються різним мистецьким проектам.
Через координаційну раду – а це понад 100 осіб, серед яких відомі актори й виконавці, – буде вирішуватися, які проекти підтримувати. Друга реформа – сприяння українському кіно. Парламент уже ухвалив рішення про заборону російських мілітарних серіалів. Наступним кроком має бути введення спеціального внеску на підтримку українського кіно. Якщо вдасться провести це питання, з 1 січня 2016 року ми зможемо додатково акумулювати від 250 млн гривень. Третє – закон про контрактну форму в театрах і музичних установах. Це європейська практика. Законопроект на фінальній стадії. Четверте – реформа системи охорони культурної спадщини. Це, зокрема, забудова, і, як правило, це найбільш корупційна сфера. Удвічі зменшимо кількість дозволів, при чому дві третини дозволів та погоджень передамо на місцеве самоврядування. Також плануємо підвищити вимоги до візуальної реклами та жорстко регламентувати роботи забудовників».
Кримські ЗМІ. Наступ посилюється Віце-прем’єр-міністр – міністр культури України В’ячеслав Кириленко закликає надати кримськотатарському телеканалу «ATR» можливість мовити на території України. Про це він написав у своєму «Твіттері». З аналогічним зверненням виступила й Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, яка звернулася до ліцензіатів з проханням підтримати кримськотатарську телекомпанію «ATR» і забезпечити трансляцію її передач у кабельних мережах України. Причиною припинення в ніч з 31 березня на 1 квітня 2015 року мовлення єдиних у світі кримськотатарського телевізійного каналу «ATR», дитячого телевізійного ка-
Акція на підтримку «ATR» у Києві
налу «Lale» і радіостанції «Мейдан», виходу друкованих видань «Авдет», «Кирим» та інших, а також діяльності інформаційного агентства «QHA» є відмова окупаційної влади у їхній «перереєстрації». Мета та-
ких дій на поверхні: самопроголошена влада Криму чітко дала зрозуміти, що не дозволить існувати на півострові засобам масової інформації, що дають надію на повернення півострова до складу України.
Як і слід було очікувати, не допомогли ані численні звернення до російської влади, ані заяви Меджлісу про цинічне порушення прав корінного народу Криму, ані підтримка в усьому світі, ані багатоденний телемарафон під назвою «Не вбивайте “ATR”!»… В останній день мовлення на каналі провели пресконференцію за участі керівництва «ATR». Власник медіахолдингу Ленур Іслямов у прямому ефірі зізнався, що на його бізнес у Криму чиниться тиск. Керівництво кримськотатарського каналу шукає різні можливості для подальшої роботи в умовах, що склалися. «Ми знаємо, що повернемося. Ми завжди повертаємося», – переконані очільники «ATR». Євген БУКЕТ
сучасне мистецтво
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 4
Місія здійсненна
Секрет успіху
Світлана СОКОЛОВА
Іван ТИХИЙ. «Пейзаж»
Переможці розповіли про те, як знайшли сюжети для своїх робіт. Після триденного голосування на порталі всіх охочих приз глядацьких симпатій дістався Івану Тихому за роботу «Пейзаж». Узбережжя океану, Португалія. Собака очікує господаря, котрий займається серфінгом. На тлі масштабної площини водойми та безмежного берега живі істоти виглядають мікроскопічними піщинками Всесвіту. Для того, щоб якнайкраще передати це світовідчуття, автор для зйомки зійшов на гору.
Паоло МАРЧЕТТІ. «SAUDADE MOON 05»
Номінація «Відкриття року» спочатку була задумана як національна премія, спрямована на підтримку талановитих людей. Нині це спеціальний приз для молодих авторів України (вік учасників – до 30 років). Перемога в цій категорії цього року дісталася одному з аматорів, роботи котрих члени журі вважають найбільш цікавими і перспективними, – Олександру Чорному – за знімок «Романтик» у жанрі «Флора і фауна».
Олександр ЧОРНИЙ. «Романтик»
У віконці світла у формі полум’я свічки – комахаопівнічник на билинці. А навколо – темрява. На запитання, чи довго довелося придивлятися до природи, щоб «спіймати» кадр, автор відповів: «Ні, фотографію я зробив мимохідь. Я вже освоїв улюблені місця, потенційні для макрофографії. Іноді просто щастить – у цьому випадку присів у траву й побачив свого “героя”».
Київська школа фотографії підбила підсумки міжнародної фотопремії «Золота камера – 2014». ього року понад 6000 світлин із 45 країн світу були представлені на розсуд міжнародного журі. І тільки сімдесят п’ять найкращих увійшли в підсумкову експозицію фіналістів конкурсу. Фотопремія була заснована Київською школою фотографії 2009 року. Місія конкурсу полягає насамперед у створенні платформи для відкриття і просування нових імен, у формуванні гідної системи оцінки майстерності фотографів, а також у підтримці та розвитку фотомистецтва в Україні. За «фотооскар» учасники конкурсу «Золота камера» змагалися у п’яти номінаціях: «Фотографія року – професіонали», «Фотографія року
Ц
Фотограф року Владислав МусієнкО. Фотознімок Юрія ШКОДИ
– любителі», «Дух свободи», «Відкриття року» та «Приз глядацьких симпатій». Церемонія нагородження та урочисте відкриття виставки відбулися у знаковому для України місці – Національному музеї Тараса Шевченка. Організатор премії, Київська школа фотографії, нагородила переможців топовими камерами, які здобули славу як
серед професіоналів, так і серед любителів фотографії. Присутнім було приємно почути, що Україна твердо тримає свої позиції. Так, якщо торік із п’яти статуеток в Україні залишилися тільки три, то цьогорічне змагання здивувало організаторів та членів міжнародного журі плодовитістю українських фотографів.
Ціла детективна історія пов’язана з номінацією «Фотографія року». За правилами, на конкурс приймаються роботи тільки 2014 року. Так вийшло, що спочатку члени журі вже обрали переможців, але коли копнули глибше, то виявилося, що деякі знімки були зроблені у 2012 та 2013 роках. До числа призерів, за попередніми оцінками, потрапляли іспанці й італійці, але зрештою картина призових місць дещо змінилася. Тому переможця в цій номінації назвали справжнім щасливчиком року. Найкращим серед професійних робіт став репортаж Владислава Мусієнка про людей і події Революції гідності. «На Майдані я був із першого дня, і був стільки, скільки міг. Я дуже швидко зрозумів, що подія, яка відбувається на моїх очах, є не просто непересічною, вона геополітичного масштабу. Тому зараз шкодую лише про одне: я знімав занадто мало».
Дух свободи Майдану Роботи, представлені в номінації з такою назвою, нині дуже актуальні. Нагорода присуджується автору найбільш сильної фотографії в репортажному жанрі, і цього року приз дістався Олександру Васюковичу (Україна). На знімку фотографа священики моляться, стоячи між міліцією та протестувальниками (Київ, 24 січня 2014 року). Враховуючи різного роду заворушення в усьому світі, організатори сподівалися отримати фотографії боротьби за свободу і незалежність багатьох країн. Але як кількісним, так і якісним лідером стали українські фотохудожники. Це була спеціальна номінація, оскільки фотографія є потужним інструментом у побудові культурного геному будь-якої нації. Свідчення цьому – хоча б знімок 1972 року «Удар напалмом», що зміг підня-
ти рух за збереження миру і сприяв припиненню війни у В’єтнамі. Присутні на конкурсі висловили думку, що фотографи, котрі були на Майдані минулої зими, як і волонтери, зупинили сили зла.
Гості поаплодували тим, хто зробив нас більш обізнаними. «Це була моя перша робота на таких подіях. Коли, здавалося, що нічого особливого не відбувалося, я вирішив залізти на один зі згорілих автобусів і сфотографувати те, що по-
бачив, – сказав О. Васюкович. – Нагороди, визнання – це, звичайно, дуже важливо, але найголовніше для всіх фотографів – це мати змогу займатися улюбленою справою». Тарас НЕПОКІРНИЙ
Олександр ВАСЮКОВИЧ. «Священики моляться, стоячи між міліцією та протестувальниками. 24 січня 2014, Київ, Україна»
сучасне мистецтво
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 5
Рівень візуальної культури
Фаворити
Лідія ОРЛЕНКО
Сергій СЕРДЮКОВ. «В очікуванні»
А от володарем титулу «Фотограф року» серед аматорів став Сергій Сердюков із роботою під назвою «В очікуванні» (жанр – архітектура). Різьблені столики і стільчики, можливо якогось ресторану чи кафе, ніби розмістилися на шаховій дошці. Виявляється, Сергію для досягнення цього ефекту довелося піднятися на дах.
Ігор ОСТАШЕВСЬКИЙ. «Без назви»
Серед фіналістів конкурсу є і представник Німеччини Френк Махаловскі. Він посів перше місце у професійній категорії жанру «Архітектура». Заступник керівника відділу культури Посольства Німеччини в Україні Даніель Лісснер висловив радість від того, що німецький фотограф брав участь у змаганні, й наголосив, що побачив багато цікавих фотографій. Особливо важлива, на його погляд, тематика «Дух свободи».
Френк МАХАЛОВСКІ. «Берлін»
Багато учасників конкурсу вважають, що всього досягли. овторив роботу майстра, першовідкривача у певному стилі, – і вже фотограф, – помітив редактор, фотограф, художник і мистецтво знавець, член журі Олександр ЛЯПІН. Насправді, на думку митця, для того, щоб зробити хорошу фотографію, потрібно бути особистістю, людиною з високою візуальною культурою, яка залежить від загальної культури. І чим ширша у тебе свідомість, чим більше вона охоплює процесів, чим далі виходить за межі атмосфери Землі, тим цікавішу ти можеш зробити фотографію. Ти розумієш і відчуваєш більше. Біда в тому, нарікає пан Олександр, що у багатьох не розвинена душа, не всі органи чуття задіяні. Такі люди не
П
Олександр Ляпін
все пропускають через серце, вони навіть не знають як це робити. Цьому вчити треба, але у нас не той рівень розвит ку культури та освіти. «А взагалі конкурс хороший, потрібний, – ділиться Олександр Ляпін. – Хоча прикро, що, як завжди, представлено дуже мало хороших робіт. Що ж, це змагання фотографів ще не зовсім “розкручене”, його престиж ще піднімати і піднімати. Але ми працюємо над цим. Хочу зауважити,
що рівень конкурсу залежить не від організаторів, а від тих, хто бере в ньому участь. Окрім професіоналізму, учасникам мають бути притаманні певні людські якості. Я суворий суддя, тому високі оцінки від мене отримали щонайбільше п’ять-шість робіт, а дипломами нагороджені тільки два твори, що я обрав. Мені дуже сподобалися кілька символічних робіт (фотографії як ікони) В. Мусієнко, що є символом події. Сміливе, красиве
фото Ігоря Чекачкова “Above”. Автор грається з побутовими речами, в ігровому, театральному контексті працює з тілом. У фотографа все вийшло. Я вважаю, що нагороди для переможців конкурсу у всіх номінаціях потрібно робити більш суттєвими. Автори найкращих робіт заслуговують не тільки на каталоги та дипломи. Тоді конкурс зацікавить набагато більше фотографів. Чим більше подібних змагань ми будемо проводити в Україні, тим більше розвинемо мистецтво фотографії. Творчі люди мають чудову нагоду і привід поспілкуватися в рамках конкурсу, почути авторитетні думки членів журі, дізнатися критичні оцінки їхніх робіт як суддями, так і глядачами та колегами. Нам, українцям, потрібно всіляко розвивати різноманітні мистецькі конкурси, тому що культура – один із найбільших наріжних каменів нашої перемоги, а фотографія – важлива частина цього процесу».
Сила імпульсу світлин Голова журі, один із провідних фотографів України Ігор ГАЙДАЙ розповів про сучасні критерії оцінки фотознімків. – Просто хороша фотографія зараз уже не є чимось дивним, якщо не несе в собі сильну ідею або не підштовхує на якісь дії. Це відбувається тому, що ми щодня бачимо тисячі фотографій в Інтернеті. Тож серед моїх критеріїв оцінки конкурсантів головний такий: знімок має емоційно інспірувати якусь дію. Однак і решта критеріїв – композиція, володіння технікою тощо – теж мають неабияке значення. У наш час фотографія вже може працювати серійно, як журналістика, що відкриває нові горизонти життя. Ось це я ціную! Відкриття нового знання – ще один із критеріїв моєї оцінки творів-конкурсантів. Я вважаю, що наукова фотографія зараз не менш важлива, ніж будь-яка
Владислав МУСІЄНКО. «Революція Гідності. Грушевського. Протестуючий грає на піаніно, встановленому на даху згорівшого міліцейського автобуса»
художня. А для мене вона навіть важливіша, тому що в художній я для себе вже нічого нового не знаходжу, а в науковій – щоразу якісь відкриття. Я гадаю, що цей конкурс виросте, тому що він все-таки
родом зі школи фотографії. Але я не хочу перебільшувати його значення. Варто розуміти, що для того, щоб досягти серйозного міжнародного рівня, як конкурсу загалом, так і його учасникам
зокрема ще потрібно удосконалюватися. Однак ми щиро сподіваємося, що конкурс із часом переросте в серйозні дослідження. Світлана СОКОЛОВА
музейництво
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 6
Повернення реноме
Олександр МОВЧАН,
начальник відділу внутрішнього аудиту Міністерства культури України: – За дорученням віце-прем’єр-міністра – міністра культури України проведено внутрішній позаплановий фінансовий аудит Національного заповідника «Софія Київська» за 2013–2014 роки. До аудиту залучено представника громадськості Ольгу Пламеницьку. Хочу зазначити, що керівництвом установи чинилися певні перешкоди для його проведення – не пускали до кабінету, вчасно не надавали документації, чинили психологічний тиск. За результатами аудиту встановлені численні порушення вимог законодавства на загальну суму більше 1 млн гривень, а саме: недоотримання бюджетом фінансових ресурсів (майже 400 тис. грн), неефективне використання на суму більше 400 тис. грн та безпідставне використання бюджетних коштів більше ніж на 200 тис. грн. Це означає, що керівництвом заповідника порушувалися вимоги законів України «Про охо-
Реалії та перспективи Національного заповідника «Софія Київська» Світлана СОКОЛОВА Вони були озвучені на велелюдній прес-конференції в музеї «Будинок митрополита», що належить до Софійського архітектурного комплексу. бвалення стіни привернуло всесвітню увагу до нагальних проблем закладу. Саме їх і обговорили. Окреслили й термінові першочергові дії, необхідні задля вирішення поставлених Міністерством культури завдань. Насамперед – повернення реноме як об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО, відновлення рівня пам’яткоохоронної та наукової роботи. Оприлюднено підсумки роботи аудиторської перевірки діяльності заповідника за період 2013–2014 років та наміри щодо створення на громадських засадах його Опікунської ради. До її складу залучать відомих учених, діячів культури, провідних фахівців
О
Учасники зустрічі. Фотознімок Юрія ШКОДИ
у галузі реставрації та архітектури, представників громадських організацій тощо. У прес-конференції взяли участь перший заступник міністра культури України Ігор Ліховий, виконувач обов’язків генерального директора Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська, начальник відділу внутрішнього аудиту Міністерства куль-
тури України Олександр Мовчан, заступник голови Комісії з культури і туризму київської міської ради Іван Федоренко, експерт із пам’яткоохоронної діяльності, член Всеукраїнської асоціації музеїв Ольга Пламеницька, голова Громадської організації «АндріївськоПейзажна ініціатива» Марина Соловйова та меценат Федір Зернецький.
Ігор Ліховий представив Нелю Куковальську, яка насамперед надала слово фахівцям. Голова громадської організації «Андріївсько-Пейзажна ініціатива», адвокат Марина Соловйова долучилася до перевірки, проведеної після 18 жовтня, коли впала огороджувальна стіна заповідника. Вона звернула увагу: згідно з настановами Конвенції ЮНЕСКО, будь-які перетво-
Заповідник – репрезентант спадщини Архангел Михаїл. Стінопис у Софіївському соборі
рону культурної спадщини», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про оплату праці», бюджетного законодавства, постанов Уряду щодо економії державних коштів, а також норми міжнародного законодавства у сфері охорони всесвітньої спадщини. Встановлені численні порушення з укладання договорів щодо тих чи інших послуг (зокрема культурно-масових заходів, благоустрою тощо). Керівництвом заповідника було необґрунтовано змінено ідеологію пам’яткоохоронної діяльності заповідника. Зміни стосувалися передусім перетворення його на міський парк із яскравим виявленням функцій дозвілля замість монастирського культурного ландшафту. За результатами аудиту керівництву заповідника було надано відповідні рекомендації щодо усунення виявлених порушень та здійснення заходів з метою недопущення їх у майбутньому. Також матеріали передані до правоохоронних органів. Сподіваємося, що новим керівництвом заповідника будуть враховані пропозиції Міністерства щодо забезпечення охорони та збереження пам’ятки всесвітньої культурної спадщини.
Перший заступник міністра культури України Ігор ЛІХОВИЙ висловив думки щодо майбутнього Святої Софії. Одна з найвидатніших святинь української нації потребує нашої з вами участі. 17 березня цього року Олена Михайлівна Сердюк була звільнена з посади генерального директора Національного заповідника «Софія Київська», а до виконання обов’язків керівника приступила Куковальська Неля Михайлівна. Єдина мета зміни керівниц тва полягала в тому, що Міністерство культури як центральний орган виконавчої влади, який відповідає за збереження національної
Ігор ЛІХОВИЙ
культурної спадщини, занепокоєний станом, у якому перебувала «Софія Київська». Приводом стало падіння муру, а причиною – невиконання контракту, укладеного між Міністерством культури і генеральним директором Національного заповідника «Софія Київська» 2012 року. Я не знаю, чи потрібно вам представляти Нелю Михайлівну, але коротко висловлю свою позицію. Знаю її багато років. Неля Куковальська з 2000 до 2012 року очолювала Національний заповідник «Софія Київська». До того вона працювала районним архітектором у Переяславі-Хмельниць кому та відома як активіст пам’яткоохоронної справи.
Як колишній міністр, я пишаюся тим, що протягом дванадцяти років заповідник очолювала висококваліфікована, відповідальна працівниця. Але сталося так, як сталося. 2012 року наче чума прокотилася по національних музеях і заповідниках, і це не випадково. Ті, хто готував глибинні зміни в українському суспільстві – насамперед люди, близькі до колишнього президента Віктора Януковича, – розуміли, що удар необхідно нанести саме по національних святинях – музеях і заповідниках. За короткий час було звільнено багато досвідчених керівників. До речі, абсолютно цинічно та грубо щоби залякати інших.
музейництво Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА,
експерт із пам’яткоохоронної діяльності: – Я була залучена до аудиторської перевірки як член наукової громадськості. Керівництво «Софії Київської» відійшло від програмної функції заповідника рівня ЮНЕСКО. Назву кілька робіт, які замовлялися попереднім директором. У 2002 році інститут «УкрНДІпроектреставрація» визначений як головний проектувальник генерального плану і реставрації заповідника. 2011 року Міністерством культури та науковометодичною радою схвалено і затверджено генеральний план «Софії Київської», в якому визначені п’ять функціональних охоронних зон, основні принципи розпланування його структури, використання й адаптації. У 2012 році О. Сердюк замовляє Інституту пам’ятко охоронних досліджень розробку «Концепції плану організації заповідника», яка фактично дублює генплан, на що витрачено велику суму державних коштів. Але цей документ докорінно змінює ідеологію заповідника – з унікальної культурно-просвітницької установи і святині він перетворюється на центр дозвілля.
Невідомий святий (фрагмент фрески XI ст.)
Із 2012 року директор відмовилася від послуг державного інституту «УкрНДІпроектреставрація» і віддала перевагу приватним реставраційним структурам. Було розроблено схему генплану і багато проектів, як-от «Хатинка дитяча». Спроектували тимчасові павільйони для продажу напоїв, сувенірної продукції. Ця незрозуміла робота була схвалена реставраційною радою заповідника, але до її реалізації черга не дійшла. Пані Сердюк замовляє творчій архітектурній майстерні проект кондиціонування Софійського собору, який може негативно позначитися на фресках і мозаїках (проект не був виконаний, але гроші за роботу заплачено). Протягом 2013–2014 років у заповіднику велися археологічні розкопки, про які не було повідомлено ЮНЕСКО. Звіт про них зданий тільки за 2013 рік. Розроблена та подана на засідання науковометодичної ради Міністерства культури програма реставрації мозаїк і фресок у Софійському соборі. Але ми її відхилили і запропонували переробити. Цього не було виконано, але знову-таки протягом 2013–2014 років за допомогою застарілих технологій і з порушеннями чинного законодавства у Соборі систематично проводилися різноманітні роботи.
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 7 рення, будівельні роботи, не тільки на території заповідника, а й у буферній зоні, мають бути оформлені, а ці документи – обов’язково передані до Комітету всесвітньої спадщини через Національну комісію у справах ЮНЕСКО. Після цього необхідно отримати рекомендації комітету, і тільки тоді можливі будь-які перетворення. Тому Марина Соловйова вважає першим найважливішим порушенням – непопередження Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про будівельні роботи на території заповідника. Іван Федоренко висловив думку про доцільність спільної із «Софією Київською» розробки туристичної програми для школярів із функціонуванням творчих майстерень: «Це важливо для переселенців із зони АТО, які перелякані, психологічно травмовані. За півтори години таких заходів діточки оживають». Н. Куковальська запевнила у співпраці й наголосила, що програми для підростаючого покоління вже реалізуються. Також вона оголосила про створення на громадських засадах Опікунської ради На ціонального заповідника «Софія Київська». Її основними функціями стануть пошук меценатів, лобіювання інтересів
Але Неля Михайлівна весь цей час не переставала, як громадський діяч, захищати українські святині. Національний заповідник «Софія Київська» періоду 2000–2012 років – один із найбільш авторитетних наукових центрів серед музеїв і заповідників України. Працівники заповідника видали значну кількість монографій і друкованої продукції, провели численні наукові акції і реставрації, повсякчас були присутні у всеукраїнському та міжнародному культурному просторі. Ми бачили величезний потенціал наукового колективу. Але заповідник зазнав удару – і багато хто звільнився, на їхні місця прийшли інші люди. Тепер ми, громадяни України, маємо підняти «Софію Київську» на значно вищий
Місце падіння муру. Фотознімок Світлани СОКОЛОВОЇ
заповідника в органах влади, співпраця з громадськими організаціями. Негайного вирішення, переконана Н. Куковальська, вимагають питання приведення пам’яток заповідника до належного стану та завершення комплексу робіт в Андріївській церкві. «Нещадна експлуатація храму Українською автокефальною православною церквою призвела до того, що на сьогодні іконостас виглядає не позолоченим, а посрібленим, – стурбована керівник. – Я почитала матеріали реставраційної ради, яка там нещодавно працювала, і жахнулася. Сьогодні ми можемо втратити унікальний інтер’єр цієї пам’ятки. А вона – єдина у світі, що збереглася
зовні за проектом видатного архітектора Растреллі». Н. Куковальська вже мала позитивну розмову з місцеблюстителем Української автокефальної православної церкви митрополитом Макарієм. Але вона має намір звернутися за допомогою і до держави, і до меценатів, бо впевнена: «Загальними зусиллями ми маємо реставрувати цю перлину українського бароко». Найближча перспектива, за словами Н. Куковальської, – це святкування 70-річчя ЮНЕСКО. У планах, які будуть подані до ЮНЕСКО, – проведення круглих столів, конференцій, виставок. На часі – відновлення шляхом народної дипломатії
У Софіївському соборі. Вівтар із царськими вратами. Фотознімок Світлани СОКОЛОВОЇ
рівень і дати їй змогу функціо нувати у світовому культурному просторі, репрезентуючи
таким чином національну архітектурну, археологічну і сакральну спадщину.
зв’язків із колегами в Європі: науковими, музейними колами, громадськими організаціями. Це також проект «Анна Ярославна», який нагадує про об’єднання Європи Ярославом Мудрим і його нащадками, зокрема і шляхом династичних союзів. «У цьому році у Франції святкують 10-річчя встановлення пам’ятника Анні Ярославівні в місті Санліс», – нагадала Куковальська і висловила сподівання, що Україна долучиться до свята. Вона також вірить у те, що вдасться знайти й повернути останки князя Ярослава Мудрого, які зникли під час німецько-фашистської окупації: «Ми вже приблизно знаємо, де вони знаходяться. Я щиро вірю, що священні мощі великого київського князя повернуться, будуть знову і з почестями захоронені в саркофазі “Софії Київської”». Збираються відродити наукову школу. «У нас була створена чудова наукова школа, – школа Надії Нікітенко, професора, доктора наук, знавця Софії, – розповіла пані Куковальська. – Я хочу, щоб ця школа відновилася й піднялася на ще вищий щабель. Україна цього потребує. А в перспективі – створення науково-дослідного інституту Святої Софії».
Запитання журналіста: «Як Ви ставитеся до можливості проведення відкритого конкурсу щодо обрання гендиректора “Софії Київської”?» – Чинним законодавством не передбачено призначення керівника музею, заповідника через процедуру обирання. Неля Михайлівна сьогодні говорила про створення Опікунської ради. Мені подобається ця ідея. Я думаю, що ми до цього ще повернемося. Зараз Міні стерство культури готує зміни до закону України «Про охорону культурної спадщини» і, зокрема, щодо обрання керівників. Також працюємо над реорганізацією структур, які в Міністерстві культури займаються охороною пам’яток. Запевняю вас, що зробимо все, аби захистити національні святині.
на каву з людмилою чечель ЦЕ КАВОВЕ ГОРНЯТКО
у моїй колекції від керамістки Ганни Друль зі Львова. Справді – душу звеселяє, дім наповнює красою. А кава з нього яка смачна!.. Про себе пані Ганна Друль розповідає не так і багато: – Усі діти полюбляють малювати, отож і я не була винятком, але змалку вміла ще й спостерігати. Залюбки ходила старовинним Львовом і оглядала будинки, бо кожен із них неповторний у своїй красі. Після кожної такої мандрівки хотілося зробити щось дуже гарне, аби всі дивилися й тішилися. І я почала малювати. Львів – місто дивовижне, натхнення вистачає на всіх. Згодом я пішла вчитися до Академії мистецтв. Обрала кераміку. Цей вид мистецтва поєднує в собі і графіку, і живопис, і скульпт уру. А яку насолоду отримуєш, коли тримаєш готовий виріб у своїх руках… За все щодня дякую Всевишньому. Звернула увагу, що горнятка пані Ганни чимось схожі і на неї саму: світлі, ніжні та приємні на дотик.
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 8
ТАЛАНОВИТА УКРАЇНКА Любов Боднарчук – президент Франко-української асоціації «АРТ культура і креативність», директор Департаменту зв’язків з європейськими країнами, член Національної спілки журналістів, член Асоціації преси (АРЕ). Свого часу з цією славною українкою я познайомилася в Українському культурному центрі в Парижі. За кавою пані Люба поділилася своїми мріями і планами, розповіла, що навчається в Сорбоні. Вона переконувала, що вчитися ніколи не пізно, хоч і діти її – уже також студенти.
За ініціативи та участі Любові Боднарчук у Парижі біля Ейфелевої вежі 2012 року вперше почали проводити вертеп. Невгамовна українка вміло популяризує Україну у Франції. Оскільки сама вона – натура поетична (пише вірші, малює), організувала в Парижі відділення Малої академії літератури і журналістики для творчих дітей, проводить зустрічі з відомими письменниками. У «Літературному клубі» вже побували Марія Матіос, Андрій Курков, Лариса Денисенко, Євген Положій, Антон Кушнір.
тя виставки художніх робіт «Спогади лірики» Ольги Володарської-Іщук зі Львова в приміщенні Культурноінформаційного центру Посольства України.
Любов Боднарчук активно інформує наше видання про культурні новини, які відбуваються у Франції. Ось і зараз пані Люба надіслала репортаж про відкрит-
Любов БОДНАРЧУК з Людмилою ЧЕЧЕЛЬ
ЛЕСЯ ТИЩЕНКО – художниця-акварелістка від Бога. Ми познайомилися з нею багато років тому в Києві, коли цвіли каштани. Я захопилася її творчістю й розповідала про це у своїх перших замальовках читачам газети «Вечірній Київ». У затишній кав’ярні сьогодні нам є що згадати і чим поділитися... Нещодавно Леся Тищенко з активістами і волонтерами Громадської організації «Громадянський корпус» повернулася із зони АТО. Художниця вражена від побаченого й почутого. Але вона вірить у світле майбутнє України, як і в те, що її пензлі будуть торкатися лише світлих фарб. Про художницю Лесю Тищенко читайте на сусідній сторінці.
КАВА ЛІКУЄ…
печінку. Кілька чашок кави на день допоможуть уповільнити розвиток патології в людей, які страждають від захворювань печінки і хронічного гепатиту С. Американські вчені обстежили 766 пацієнтів з ускладненими захворюваннями печінки, викликаними гепатитом С. Після традиційного лікування медичними препаратами поліпшень у хворих не виявилося. Потім пацієнтів розділили на групи – залежно від кількості чашок кави, які вони випивають щодня. Зрештою з’ясувалося, що в тих, хто вживав три і більше чашок напою, ризик погіршення стану був на 47 % нижчим. А ось впливу чаю на стан хворих не виявилося. Кавові зерна містять цілу низку біологічно активних речовин: до 1–2,7 % кофеїну, до 10 % дубильних речовин, близько 8 % цукру, жирних олій тощо. Кава широко використовується як стимулюючий засіб при розумовій утомі, головних болях. Споживання кави покращує діяльність серця та органів дихання людини, а також підвищує артеріальний тиск, прискорює секрецію шлункового соку. Усім добре відомо, що одна-дві чашечки кави підвищують працездатність людини, знімають почуття втоми і сонливість, активізують пам’ять, сексуальну активність і процеси мислення людини.
Далі читайте на сусідній сторінці
ПРО КАРТИНИ, ЯКІ СВІТЯТЬСЯ В ТЕМРЯВІ, І НЕ ТІЛЬКИ… Ім’я вишивальниці Тетяни Протчевої відоме далеко за межами України. Якось познайомилася з нею на одній із виставок. Пані Тетяна роз-
горнула вишиту на полотні карту України, і біля неї почали збиратися люди. Кожен охочий мав змогу вишити свій хрестик.
На фотознімку Тетяна Протчева
Тетяна Протчева народилася в Києві. Працює завіду вачкою бюро приватизації житла Деснянського району. Член громадської ради при Міністерстві культури та член Ради старійшин Міжнародної громадської організації «Ми українці». У Києві пані Тетяна відкрила музей вишивки з «Живою галереєю». Головна його особливість – ознайомлення з «glowart» (сяюче мистецтво). Цей стиль вишивки з використанням ниток, що світяться у темряві, уже занесений до Книги рекордів України. Тетяна розповідає про роботи і… на мить вимикає світло. Навколо виринають образи
Ісуса Христа, Тараса Шевченка, Леонардо да Вінчі, Гіппократа, Енштейна, Стіва Джобса… Твори Тетяни Протчевої стали «вишитим обличчям» нашої країни на міжнародних виставках. – Спочатку я подивувала глядачів першою вишитою мапою України. Вона була розміром 1 х 0,85 м і світилася в темряві, – розповідає Тетяна. – Презентувала її ще 2009 року. Ідея вишити карту виникла після участі на виставці в Японії. Образливо стало, що про Україну майже не знають, навіть не можуть показати її на карті… Розповідь про незвичайну художницю читайте в найближчих номерах нашої газети.
арт-проект
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 9
«…на блокпостах АТО малювала помадою» Людмила ЧЕЧЕЛЬ Відома українська художницяакварелістка Леся Тищенко народилася у Сватовому, що на Луганщині. спішно закінчила художнє училище в Луганську, а вже пізніше – Поліграфічний інститут імені Івана Федорова. У студентські роки художниця оволоділа пастеллю та унікальною технікою акварелі «помокрому». Перші персональні виставки майстрині порадували любителів мистецтва у Києві, Ризі, Вільнюсі. Леся Тищенко була єдиною художницею, яка представляла Україну на Олімпійських іграх 1980 року. Вона написала портрети видатних боксерів, легкоатлетів, баскетболістів і тренерів. Саме тоді, 80-го олімпійського року, авторці цих рядків пощастило познайомитися з молодою й талановитою художницею Лесею Тищенко в її майстерні у центрі Києва. Фантастичні натюрморти, квіти, неймовірної краси пейзажі, портрети відомих людей – доробок молодої художниці не міг не тішити око. Та дороги життя на певний час розвели нас із Лесею. І ось через три десятки літ я знову її зустріла. В останній день зими на майдані Незалежності, просто неба, художниця виставляла роботи. Пройти мимо було неможливо. Леся Тищенко демонструвала картини, написані нею під час перебування на Донбасі з гуманітарними місіями. Про те, як склалася її доля, розповідає сама Леся Тищенко. – Лесю, нас розділяють роки… Так сталося, що в бурхливому морі життя ми пішли своїми стежкамидорогами, і ось доля знову нас звела. Що пригадується? – Ми розмовляємо біля Шевченкового університету. Неподалік була моя майстерня. Саме тут минули мої молоді роки, саме тут я черпала натхнення, коли цвіли каштани і коли вони котилися по бруківці… Саме тут народжувалися мої нові полотна. Я приїхала до Києва зі Сватова за рекомендацією живописця, народного художника України Василя Гуріна. Саме він на захисті моєї дипломної роботи сказав: «Це самородок. Треба продовжувати навчання. З неї буде художник!» З його легкої руки я вступила до художнього інституту. Та через те, що трагічно загинули мої батьки, довелося трохи змінити сценарій життя. Але малювати не покинула. Працювала в Київському комбіна-
У
Єлісейчик
Мама євенка
Маки
Леся Тищенко
ті монументально-декоративного мистецтва – це там, де нині Михайлівський собор. Здобула й вищу освіту – закінчила Поліграфічний інститут імені Івана Федорова. Доля подарувала мені відрядження до Будинку творчості у Седневі. Там я познайомилася з Тетяною Яблонською і Тетяною Голімбієвською. Лесь Бердник запропонував мені оформити його книжку «Чаша Амріти». У Седневі я отримала натхнення, набула життєвої практики. Саме там відкрила для себе творчість одеського художника Василя Понікарова. Він використовував неймовірну техніку «по-мокрому». Мені це дуже сподобалося. Я вирішила спробувати й захопилася. Мабуть, настанови відомих митців і вивели мене на правильну дорогу. Пам’ятною за ці роки була й персональна виставка в Музеї Івана Гончара. Схвальне слово про мою творчість сказали Герой України, наш соловейко – Ніна Матвієнко, а також Петро Гончар. Від слів похвали я не зазналася, а почала працювати, організовувати виставки. – У каталозі я побачила цикл робіт із Магадана. Як тебе закинула туди доля? – Це був другий період мого життя – життєствердний. Чоловіка направили в місто по службі, і я з двома синами – півторарічним і дев’ятимісячним – поїхала за ним. Вважаю, що то були найкращі, найплідніші роки моєї творчості. Довелося бувати в місцях, де не ступала людська нога. Ескімоси, чукчі, евенці залишилися в портретах. Неймовірно красива приро-
да! Морози 50-градусні. Засинаєш – зима, прокидаєшся – сніг тане, через кілька днів усе зеленіє! Там дуже коротке літо, але яке багатство природи… А три сонця на небі! Виставки були в Магадані, Омсукчані. Та Україну я ніколи не забувала. До робіт хоч краплинкою додавала гілочку калини, соняшник, фрагменти вишивки… – Лесю, ти маєш чудових синів… – Так, Господь подарував мені Дениса й Кирила. Це не просто сини – це мої друзі й порадники. До речі, обидва малюють, закінчили школу мистецтв, хоча малювання і не є їхньою основною діяльністю. Обидва мають вищу освіту. – Як художниця, ти багато мандруєш? Де вдалося побувати? – З персональними виставками була в галереях країн Прибалтики, Бельгії, Данії, Німеччини, Угорщини, Нідерландів. Мої роботи перебувають у приватних колекціях Швейцарії, Швеції та США. – Що допомагає тобі у творчості, що надихає? – Насамперед – моя любов. Я люблю життя, люблю людей, люблю справу, якою займаюся. Придбала хатинку в селі. Це Шевченкова земля. По ній колись ходив Тарас.. Там несе свої води річечка Вільшаночка, пташки співають, квітів море – природа неймовірно красива… На озері нарахувала 57 (!!!) лебедів. Як не творити?! – Ми зустрілися на майдані Незалежності. Ти виставляла роботи, написані на Донеччині… – Так, кілька разів їздила в зону АТО. На блокпостах забороняли фотографувати, малювати, записувати… Я тихенько брала губну помаду, олівчик і робила замальовки. Розбиті дороги… Дерева, люди плачуть. Усе це я пропустила через свою душу. Накупила чорного паперу, взяла крейду й акварель і почала видавати те, що було в замальовках, те, що запам’яталося. Своїми роботами я хочу донести до кожної людини, до кожної дитини: так, у нас трагедія, але ми, українці, – сильна нація, ми сильні духом, тож гріх стояти осторонь. До перемоги потрібно йти разом. …Ворона з хрестиком у дзьобі, чорне обгоріле соняшникове поле, а посередині – єдиний уцілілий сонях, розбитий блокпост. Солдатська каска з гніздом і пташиними яйцями, записка у шкарпетках для солдатів «Не стріляй брат у брата» – такі пронизливі факти стали основою серії картин про війну на Донбасі. …І все ж вона вірить, що ця війна ненадовго. Знову зазеленіє жито, зацвітуть сади в Україні. І оживуть картини Лесі Тищенко в яскравих фарбах.
кіно
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 10
«Незламна» контроверсійність
У кінотеатрах із 2 квітня
Нарешті настав той день, коли український фільм не блідне на фоні американських кінопрем’єр, які одночасно з ним виходять у прокат. Тож вітчизняна картина «Незламна» дає фору двом іншим голлівудським новинкам, які боротимуться за глядача на цьому тижні. Наївний і вкрай пафосний «Форсаж» та переоцінений фільм «Останні лицарі» ні в чому не перевершують свого українського конкурента. Запам’ятаймо цей день, адже наступний такий настане нескоро…
Веніамін Кінчук Цю стрічку вже визнали найдорожчою, найбільш суперечливою і наймасштабнішою в українському кіно. це далеко не всі особливості фільму, які кон трастно відрізняють його від більшості інших віт чизняних картин. Стрічка розповідає про снайпера Людмилу Павличенко, яка під час Другої світової вбила 309 ворогів. Окрім фронтових подвигів, у фільмі показується її дружба з Елеонорою Рузвельт, дружиною тодішнього президента США. Візит героїчної дівчини у Білий дім. Стосунки із сором’язливим лікаремочкариком і бравими радянськими офіцерами. Творці фільму намагалися максимально наблизити сюжет до історичних фактів. Сценаристи спиралися на архівні документи. Але радянська пропаганда досить часто складала легенди про схожих на Павличенко, Стаханова чи інших героїв-комуністів. Тож
І
Незламна У центрі сюжету стрічки – жінка-снайпер Людмила Павличенко. Під час Другої світової вона вбила 309 нацистів, ставши таким чином живою легендою. Однак самовіддано служачи Вітчизні на полі бою, Людмила переживає і паралельну війну – внутрішню. Війну, головним сенсом якої є любов, за яку жінка готова боротися до кінця…
Останні лицарі Хоробрий воїн Райден відважується виступити проти деспотичного правителя. На допомогу відчайдуху приходять його друзі. Та чи зможуть вони разом подолати жорстокого тирана, у якого під рукою ціла армія? І чи вистачить у них мужності вистояти у настільки нерівній боротьбі?
Форсаж 7 Першокласні гонщики та грабіжники підкорили багато банків у різних містах. І під час кожної операції їм доводилося зіштовхуватися зі смертельною небезпекою. Водночас їх постійно супроводжували ненависть та переслідування ворогів. З одним із них героям стрічки доведеться зійтися у черговій частині цієї франшизи. Ставки в нових перегонах на шалених швидкостях як ніколи високі, адже на кону стоїть життя кожного члена команди.
Кадр із фільму
правдоподібність історії, розказаної у «Незламній», залишимо на розсуд істориків. Стрічка знята на межі радянського ура-патріотичного кіно і глянцевої голлівудської героїки. Тому її стиль буде близький глядачеві як старшого покоління, так і молоді. Військові дії у фільмі – це не більше ніж фон для особистої долі головної героїні. Мас штабна оборона Севастополя та приватні переживання самої Павличенко не сплітаються в єдиний емоційний ритм.
Місцями від сюжетної лінії в «Незламній» відколюються відверто кліпові епізоди: пробіг головних героїв по мінному полю під ліричну композицію «Океану Ельзи» «Обійми мене» або суворі воєнні будні Павличенко, які супроводжуються затертим хітом групи «Кіно» «Зозуля». Ці уривки виглядають цілісно самі по собі, але якщо дивитися на фільм загалом – лише відволікають. Ні бюджет у $ 5 млн, ні зусилля цілої команди висо-
кокласних професіоналів не компенсували наріжні недоліки сценарію «Незламної». Цей фільм став однією з останніх появ на екрані видатного українського актора Віталія Лінецького. Він загинув уже через кілька тижнів після закінчення роботи над своєю роллю в «Незламній». Незважаючи на те, що його персонаж з’являється лише в декількох епізодах – він один із небагатьох, хто згадується ще довго після перегляду. У кар’єрі виконавиці головної ролі Юлії Пересільд цей фільм став знаковим. Настільки великих і складних ролей у неї ще не було. Крім того, вона залишиться в історії українського кіно тому, що наш кінематограф украй бідний на жінок-головних героїнь. Вітчизняне кіно всіх часів на перше місце ставило переважно чоловіків. Мабуть, головна заслуга фільму в тому, що на його прикладі українська кіноіндустрія заявила про себе як про потужний механізм, який здатний видавати настільки масштабне кіно.
Документація порозуміння 26 березня підбив підсумки Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA». Найкращим фільмом програми «DOCU/ЖИТТЯ» визнали стрічку «Разом» (реж. Денис Шабаєв, Росія). Цей кінофорум протягом дванадцяти років свого існування завжди залишався опозиційним до будь-якої влади та ідеології. Єдине, в чому він інколи входить в унісон із офіційним трендом, – революційність. У 2005-му, на хвилі Помаранчевої революції, «Docu days UA» був наповнений демократичними настроями. Повторилася ця ситуація і торік, коли фест відбувся бук-
Фрагмент фільму «Разом»
вально через місяць після розстрілів на Майдані, і в його програмі був акцент на стрічках про події в центрі столиці. Цього року, коли непорозуміння з Росією вийшло з берегів здорового глузду, кінофест
нагороджує стрічку, що знята саме нашим північним сусідом. Дізнаючись про це, багато хто тихо опускає очі, адже картина дуже посередня як за своїм змістом, так і за художнім рівнем.
Розповідає вона про подорож батька і доньки. Протягом години екранного часу вони фільмують одне одного, розмовляють про важливі (й не дуже) речі та чекають на диво, яке хочуть побачити в кінці поїздки. Ця картина ледь не єдиною тільки хромосомою відрізняється від банального домашнього відео. І така завуальована спроба журі посприяти порозумінню російської та української сторін – наївність. Адже «Docudays UA» – один із небагатьох майданчиків, що залишаються поза політикою. Тому від нього чекаєш торжества мистец тва, а не культурної дипломатії. Прикро… Антон Філатов
музика
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 11
Балет України і Японії: 40 років співпраці
Львів
Світлана СОКОЛОВА
30 березня імпрезою у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької розпочався концертний тур Україною відомого скрипаля-віртуоза Василя Попадюка та його гурту «Papa Duke». Щороку український музикант виступає у понад 150 концертах у різних країнах світу. Він грає у стилі «world music», який є своєрідним поєднанням класики і популярної музики, джазу, року й етнічної музики народів світу. Попри те, що Василь мешкає у Канаді, він почувається українцем і виступає у концертах як репрезентант української культури. Підкреслюючи свою національну ідентичність, він завжди виконує твори українських митців, композиції фольклорного походження або свої власні. Якщо йому доводиться виступати з музикантами інших національностей, він вимагає, щоб на афішах зазначалося: «Український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк». Цієї весни у концертному графіку музиканта заплановано тур п’ятнадцятьма містами України.
У Київському театрі оперети виступили разом вихованці Школи балетного мистецтва Терада з міста Кіото і Київського хореографічного училища. они виконали варіації із балету «Дон Кіхот», фрагменти з балетів «Арлекінада», «Раймонда» та багато інших номерів. А у другому відділі – одно-
В
актний балет «Бал-маскарад» у хореографії Володимира Малахова на музику Джузеппе Верді з опери «Сицилійська вечерня». Захід відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Сумі Шігекі та очільниця Департаменту культури Київської міськ держадміністрації Діана Попова. «Ми пишаємося школою Терада, яка стільки вкладає в нашу дружбу», – сказав посол.
«Школа балетного мистец тва Терада з міста Кіото і Київське державне хореографічне училище 40 років тому підписали договір про спів працю, що стало продовженням дружніх стосунків між містами-побратимами – Києвом і Кіото», – зазначила Діана Попова. – Завдяки активній підтримці громадської організації “Асоціація дружби Кіото і Києва” та її голови пані Мічіко Терада, учні Школи Терада продовжують навчання у Київському державному
хореографічному училищі й разом з українськими студентами беруть участь у фестивалях і спільних концертах у Японії та Україні». За час творчого співробітниц тва у Києві побувало близько 400 учнів із Кіото, які стажувалися у Київському хореографічному училищі та виступали разом з українськими молодими танцівниками на сцені Національної опери України. Ряд вихованців обох шкіл стали відомими артистами найкращих європейських театрів.
Одеса
Великий благодійний концерт пам’яті Квітки Цісик відбудеться в Одеському національному академічному театрі опери та балету в день народження співачки – 4 квітня. На вечорі виступлять Джамала, ILLARIA, Павло Табаков, Віталій Козловський, Оксана Муха та чоловічий акапельний секстет з Одеси «Duke Time». Частину коштів, отриманих від продажу квитків, буде передано на профілактику та лікування раку молочної залози у жінок Одещини.
«Незабутня Квітка» – це не лише назва концерту, а й проекту, започаткованого 2007 року у Нью-Йорку продюсером Алексом Гутмахером, якому самому випало боротися з онкозахворюванням. Цей проект пов’язаний з іменем американської співачки українського походження (рекламні джингли для світових брендів та українські пісні у її виконанні й досі можна вважати еталонними!), оскільки і сама вона померла від раку грудей. Організатори проекту приділяють велику увагу просвітницькій роботі, спрямованій на профілактику та лікування раку молочної залози, на підтримку жінок, які долають цю хворобу.
Під час концерту. Фото Романа РАТУШНОГО
З іменем видатного майстра Вшанування 120-річчя від дня народження класика української музики ХХ століття Бориса Лятошинського відбулося у Центральному державному архівімузеї літератури і мистецтва України. Вечір ознаменували дві події. У рамках літературно-му зичного проекту «Мистець кі зустрічі в архіві-музеї» відбулася передача частини рукописів Бориса Лятошинського, що зберігались у Кабінеті-музеї митця, до фондів Центрального держав ного архіву-музею літератури і мистецтва України. Як зазначила директор архіву-музею Олена Чижова, особовий архів Бориса Лятошинського за номером 181 існує у закладі з 1968 року. Його започаткувала
Маргарита Царевич, дружина композитора, яка особисто віддала на зберігання до установи п’ять автографів і чотири фотографії з сімейного архіву. Нині фонд Бориса Лятошинського поповнився рукописами 31 романсу періоду 1920-х років, які в урочистій атмосфері передала до архіву нинішня хранителька Кабінету-музею Тетяна Гомон. Цей акт дасть змогу музичному загалові познайомитися з раніше невідомими творами композитора, відкрити постать митця у нових, ще непізнаних ракурсах. Частково до такої нагоди присутніх спонукала друга подія вечора – презентація видання «Борис Лятошинський. Романси 1920-х». Цю унікальну збірку ранніх камерно-вокальних компо-
зицій митця, яка вже нині має шанс стати раритетом (її тираж становить усього 180 примірників!), упорядкував і підготував до друку музико знавець Ігор Савчук спільно з Інститутом проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України та Кабінетом-музеєм Бориса Лятошинського. Окремі твори зі збірки, – а деякі з композицій, зокрема романси «Снова роща зеленеет», «Сонце» звучали уперше, – презентували відомі київські артисти Оксана Герасимчук, Тетяна Гомон, Тетяна Дзюбак, Олена Степанюк, Ірина Ушаньова, Ігор Савчук. Композитор і піаніст, доктор мистецтвознавства Олександр Козаренко виконав у дарунок публіці цикл П’ять прелюдій, ор. 44 Бориса Лятошинського.
Окрасою вечора стали виступи і спогади знаних культурних діячів, науковців, людей, котрі були причетні до появи видання, і тих, хто особисто знав Майстра та його родину, – Маріанни Копиці, Кіри Шамаєвої, Лесі Олійник, Олександра Козаренка, Андрія Пучкова. Як не прикро констатувати, але Україна офіційна ювілей Бориса Лятошинського проігнорувала. Події, що відбулися в архіві-музеї, лежать у площині особистих ініціатив. Однак, як би там не було на державному рівні, музиканти, творча інтелігенція не забули про фундатора української композиторської школи ХХ століття, – митця, чия творчість відома в усьому світі. Валентина КУЛИК
оголошення
· Культура і життя · 2015 № 16–17, 3 квітня 12
Про виконання бюджету Міністерством культури України за 2014 рік
Український інститут національної пам’яті оголошує конкурс на заміщення вакантних посад державних службовців структурних підрозділів: 1. Управління наукового забезпечення політики національної пам’яті: – начальник відділу – 1 вакансія; – головний спеціаліст – 6 вакансій. 2. Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті: – заступник начальника управління – начальник відділу – 1 вакансія; – начальник відділу – 1 вакансія; – завідувач сектору – 1 вакансія; – головний спеціаліст – 3 вакансії. 3. Управління популяризаційно-просвітницької роботи: – головний спеціаліст – 5 вакансій. 4. Відділ фінансово-бухгалтерського та технічного забезпечення: – головний спеціаліст – 1 вакансія. 5. Відділ кадрово-організаційного забезпечення та документообігу: – головний спеціаліст – 1 вакансія. 6. Відділ правового забезпечення: – начальник відділу – 1 вакансія; – головний спеціаліст – 1 вакансія. 7. Служба забезпечення діяльності Голови (сектор): – головний спеціаліст – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги до кандидатів на пропоновані посади: повна вища освіта відповідного професійного спрямування (освітньокваліфікаційний рівень магістра, спеціаліста), стаж роботи за фахом у державній службі чи в інших сферах. Особи, котрі відповідають кваліфікаційним вимогам і бажають узяти участь у конкурсі, подають наступні документи: заява; особова картка (форма П-2 ДС) з відповідними додатками; дві фотокартки 4х6 см; зобов’язання фінансового характеру за 2014 рік; копія документа, який засвідчує особу; копія військового квитка (для військово службовців та військовозобов’язаних). Додаткова інформація щодо функціональних обов’язків, розміру та умов оплати праці надається за телефоном (044)253-15-63. Документи подаються до Відділу кадровоорганізаційного забезпечення та документообігу Українського інституту національної пам’яті, протягом 30 календарних днів від дня опублікування оголошення за адресою: 01021, м. Київ, вул. Липська, 16, тел. (044)253-15-63. Газета «Культура і життя»
Міністерство культури України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого регламентується Положенням про Міністерство культури України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 № 495. Основна мета діяльності Міністерства – забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері кінематографії. У 2014 році Міністерством культури України забезпечено виконання повноважень головного розпорядника бюджетних коштів за 19 бюджетними програмами. Мережа установ та організацій, які отримували кошти з Державного бюджету України в 2014 році, складалася з 231 розпорядника та одержувача бюджетних коштів: – головний розпорядник – розпорядник коштів 1-го ступеня – 1 установа (Міністерство культури України); – розпорядники коштів 2-го ступеня – 1 установа (Держкіно України); – розпорядники коштів 3-го ступеня – 85 установ;
Видавець
– одержувачі коштів – 144 установи (підприємства, організації). Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» (зі змінами і доповненнями) Міністерству культури України затверджені видатки в обсязі 2 377,4 млн грн, в т.ч. загального фонду – 2 083,4 млн грн, спеціального фонду – 294 млн грн за 19 бюджетними програмами. Загальна сума видатків по загальному фонду бюджету, затверджених установам, підприємствам та організа-
№ 16–17 (4639–4640), 3 квітня 2015 р.
Національне газетно-журнальне видавництво
Виходить із 7 жовтня 1923 року Свідоцтво про реєстрацію КВ № 1026 від 26.10.94 р.
Роман Ратушний
Засновники
Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети
Головний редактор Анатолій Сєриков
Адреса редакції
03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65 nvu.kultura@gmail.com
Генеральний директор Видавнича рада
Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Наталка ІВАНЧЕНКО, Ростислав Карандєєв, Ігор ЛІХОВИЙ, Наталія ЛИГАЧОВА, Наталія МУСІЄНКО, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Олег СвірКО, Артем СТЕЛЬМАШОВ
Адреса видавництва
03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65
ціям, що належать до сфери управління Мінкультури України, а також одержувачам коштів з державного бюджету від Міністерства культури України, становить 2 083,4 млн грн, з них використано (касові видатки) 2 004,4 млн грн. По спеціальному фонду бюджету затверджено видатки в сумі 343,7 млн грн, з них використано (касові видатки) 209,7 млн грн. Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» (зі змінами і до-
повненнями) Міністерству культури України затверджені загальнодержавні видатки в обсязі 5 млн грн, з них використано (касові видатки) 0,005 млн грн. Детальна інформація щодо виконання бюджету та результативних показників, що характеризують виконання бюджетних програм Міністерства, представлена у формах, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 01.12.2010 №1489, які розміщені на офіційному сайті Мінкультури.
www.CultUA.media
Оголошення
Дизайн та верстка
Сергій ЗадворнИЙ Поліграфічний комбінат ТОВ «Типографія “Від “А” до “Я”» м. Київ, вул. Колекторна, 38/40 Тел.: (044) 563–18–04, 562–28–51
Розповсюдження і реклама
Тел.: +38 (044) 498–23–64; +38 (098) 335–99–94 Редакція не публікує колективні листи та звернення Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Культури і життя» – тільки з письмового дозволу редакції. © «Культура і життя», 2015
ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ ТРИВАЄ Передплатна ціна на 2015 р.: півріччя – 89,19 грн; 3 місяців – 45,42 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента. Передплатний індекс 60969 ВИДАНО за сприяння Фундації Петра Тронька і Видавничого дому «Пам’ятки України»
Наклад 5 000
Ціна договірна