Дрогобицька українська гімназія імені Івана Франка 1918-1944 рр. by Drohobyczer Zeitung

ÄÐÎÃÎÁÈÖÜÊÀ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ Ã²ÌÍÀÇ²ß ²ÌÅÍ² ²ÂÀÍÀ ÔÐÀÍÊÀ 1918-1944 ðð.

Дрогобич Посвіт 2014

Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 15 від 22.X.2014 р.) УДК 373.5(477.83) ББК 74.04(4УКР-2Д) Д 75 Рецензенти: Ю. Кишакевич – кандидат фізико-математичних наук, професор, проректор з науково-педагогічної роботи ДДПУ ім. І.Франка; М. Галів – кандидат педагогічних наук, доцент, вчений секретар вченої ради ДДПУ ім. І.Франка; Я. Комарницький – кандидат історичних наук, доцент кафедри правознавства, соціології та політології; О. Лужецька – директор середньої школи № 1 ім. І. Франка м. Дрогобич Редакційна колегія: М. Вальо, Л. Дутко-Слонська, Й. Захарія, Б. Жеплинський, Я. Татомир, А.-Т. Кобрин, Е. Фрайт-Барчинська

Д 75

Дрогобицька українська гімназія імені Івана Франка 1918 – 1944 рр. / Упор. Л. Дутко-Слонська, Л. Ковалів-Гаврищак, Н. Петричка-Гарбузюк, І. Невмержицька. – Дрогобич: Посвіт, 2014. – 416 с. ISBN 978-617-7235-18-6

Пропонована книга – це історія Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка (1918 – 1944 рр.) – осередку освіти, духовності і культури на Дрогобиччині, з якої вийшли багато відомих не тільки в Україні, а й за кордоном людей, у спогадах, іменах, газетних і книжкових публікаціях. Книга багато ілюстрована фотографіями, копіями архівних документів. Інформативну якість видання підсилюють спогади гімназистів – очевидців і безпосередніх учасників життя у навчальному закладі. Видання рекомендується науковцям, педагогам і студентам навчальних закладів, широкому колу читачів – шанувальників історії рідного краю. УДК 373.5(477.83) ББК 74.04(4УКР-2Д) Редактор – Ірина Невмержицька Технічний редактор – Василь Герман

ISBN 978-617-7235-18-6

ÂÑÒÓÏ Ідея підготовки книги про Дрогобицьку українську гімназію ім. Івана Франка зародилася ще 1991 р., коли з ініціативи Гімназійного братства і “Рідної школи” проведено Всесвітній з’їзд колишніх гімназистів у СШ №1. З цього часу розпочався пошук та збір архівних матеріалів для майбутнього видання книги. Активні члени Гімназійного братства, зокрема Л. Луців (голова), М. Дутко (заступник голови), Н. Костик, Б. Чапля (голова товариства “Рідної школи”) та ін., разом з педагогами СШ №1, яка розміщена в будинку Дрогобицької української гімназії ім. Івана Франка (збудованому громадськістю Дрогобиччини), почали поповнювати цей збір новими матеріалами (фотографії, спогади, книжки, газетні статті та ін.). На жаль, не вдалося встановити повні списки учителів та учнів, що у зв’язку з воєнними подіями в архівах не збереглися. Вдячність висловлюємо професору ДДПУ ім. І. Франка М. Шалаті за підтримку ідеї написання книги про Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка, складання плану, редагування, консультації. Значну допомогу в пошуках, зборі матеріалів та коштів для видання надали такі колишні гімназисти, як Йосиф Захарія (професор Львівської політехніки), Ярослав Татомир (Львівський університет ім. І. Франка), Марія Вальо (літературознавець, член НТШ, науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника), брати Богдан та Роман Жеплинські (науковці-кобзарі), Елеонора Фрайт-Барчинська, Ірина та Роман Круцьки (Австралія), Атанас Кобрин, Степан Хемич, Роман Левицький, Орест Чапельський (США), а також доцент ДДПУ Лідія ДуткоСлонська, Надія Петричка-Гарбузюк, Лідія Ковалів-Гаврищак, Анастасія Петричкович-Закидальська і багато інших. Слід також назвати гімназиста Мирослава Низового, фотоматеріали якого проілюстрували видання. До спогадів увійшли матеріали, надіслані колишніми учнями гімназії або їхніми родичами, архівні матеріали. У зв’язку з недостатнім збереженням документів, а також смертю багатьох педагогів та учнів, редколегія не змогла охопити всіх даних про життя гімназії. Відомості про учнів складаються із прізвищ та імені, під якими вони навчалися у гімназії, далі через дефіс (для дівчат) – змінене прізвище, короткі біографічні відомості, подаються спогади про викладачів та учнів. Окремі дані вимагають уточнення. Книга подає відомості про гімназію за 25-літнє існування. Редколегія не претендує на повну вичерпність поданого матеріалу і просить вибачення за можливі неточності.

². ÄÎ ²ÑÒÎÐ²¯ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÎ¯ Ã²ÌÍÀÇ²¯ Â ÄÐÎÃÎÁÈ×² Дрогобицька українська гімназія ім. Івана Франка ввійшла в історію 900-річного міста як справжній осередок виховання молоді в національнопатріотичному дусі. Колишні учні гімназії стали гордістю України і завжди гідно несли ім’я Івана Франка. Перша гімназія в Дрогобичі була відкрита і діяла в монастирі при церкві св. Петра і Павла (Стрийська, 1), про що свідчить пам’ятна таблиця на будинку монастиря: “Тут, у монастирі оо. Василіян у 1775 – 1784 рр. діяла перша у Дрогобичі Українська Гімназія”. Після введення 1784 р. нової системи в галузі освіти австрійський уряд її закрив. А щоб дрогобичани не дуже нарікали, цісар дозволив оо. Василіянам тримати в місті чотирикласну “нормальну” школу, яку згодом (1867) закінчив Іван Франко. Про що засвідчує таблиця на фасаді приміщення при церкві Св. Трійці (вул. Трускавецька, 2). Мрія про заснування нової гімназії не покидала дрогобичан. Вони звернулися до цісаря Франца-Йосифа з проханням відкрити нову гімназію і надати їй його ім’я. Гімназію було урочисто відкрито 1 вересня 1858 р. (тепер будинок філфаку ДДПУ, вул. Т. Шевченка, 24). Навчальною мовою у гімназії була німецька, а дух – польський. Закон Божий викладали ксьондзи, хоча більшість учнів (38 із 61) були українцями. Згодом навчання почало вестися польською мовою, а в постанові 1867 р. зазначалося, що в гімназіях, де переважає українська народність, можна вивчати другу крайову мову як надобов’язковий предмет, а у всіх інших українська може вивчатися за згодою батьків учнів. У 1867 р. після закінчення нормальної школи отців Василіян у Дрогобичі до цієї гімназії вступив І. Франко. Про вчителів І. Франка з гімназії довідуємось зі “Споминів – із моїх гімназійних часів”, оповідання “Гірчичне зерно” та ін. Добрим словом згадує І. Франко деяких своїх учителів, зокрема о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського. Отець О. Торонський був автором книжок, які використовувалися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. для викладання релігії у середніх школах. К. Охримович, який навчав Франка української мови, а також історії та географії, згодом став послом Віденського парламенту. Е. Турчинський вчив природничу історію, фізику, мінералогію, а також математику. На його смерть І. Франко відгукнувся некрологом (1896). Математику у четвертому класі І. Франка вчив Е. Міхонський. Його образ майбутній письменник увіковічнив у своєму оповіданні “Борис Граб”. 4

І. Верхратський навчав гімназиста Франка української та німецької мов. Він пригорнув його до себе, давав книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка, твори інших українських письменників. Цей педагог організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26.IV.1890 р.: “Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…” Заохотив мене до писательства також примір товариша Ісидора Пасічинського, котрий ще в нижчій гімназії почав друкувати свої вірші. Дружній товариш, Дмитро Вінцковський, також почав надсилати до часопису “Друг”. З опублікованих “народних пісень” та “Моєї пісні” і починається Іван Франко як поет. Першим віршем був “Великдень”, присвячений пам’яті його батька. У 1875 р. І. Франко закінчив гімназію. Згодом у ній навчалися українські письменники Л. Мартович та В. Стефаник, які, як і І. Франко, будили люд Галичини до боротьби за рідну мову, за свої громадянські права. Вдячні нащадки увіковічнили пам’ять про навчання І. Франка (1867 – 1875) в Дрогобицькій гімназії скульптурою геніального сина України, що вмурована справа на першому будинку гімназії на вул. Шевченка 24, зліва – пам’ятка про навчання тут В. Стефаника та Л. Мартовича (1890 – 1892). У зв’язку зі збільшенням кількості учнів, що бажали навчатися у гімназії, в останнє десятиліття ХІХ ст. місто збудувало нове приміщення, яке було освячене 1896 р. (сьогодні – головний корпус Дрогобицького державного педагогічного університету, тепер вул. І. Франка, 24). На фасаді цього будинку (колишньої гімназії) встановлено меморіальну таблицю такого змісту: “Тут вчився в 1914 – 1919 рр. Василь Шевчук – капелан УПА “Закерзоння” “о. Кадило”, закатований в Ряшеві 1948 р.” Утиски і обмеження прав населення Галичини австрійськими та польськими властями викликали бажання навчати дітей рідною мовою в українській гімназії. З цією метою було організовано підготовчі курси до вступу в гімназію, ініціатором створення яких був о. Чапельський – голова Українського педагогічного товариства (УПТ). Вони проіснували декілька років, потім працювала ще Селянська бурса на вулиці св. Івана (нині М. Тарнавського), очолювана о. В. Кункевичем. Лише в 1918 р. визріли умови для створення української гімназії, в ній “…наука почалася 15 вересня 1918 р., і цей день треба вважати днем заснування гімназії, яка почала своє існування тільки першою клясою” 5

(“Дрогобиччина – земля Івана Франка” Том. 1, с. 446; далі цитування буде позначатись – Том 1, с…). Після проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) приватна українська гімназія злилася з державною і прибрала назву “Українська державна гімназія” (дир. А. Алиськевич). Незадовго поляки знову зайняли Дрогобич, і навчальний заклад припинив існування. Наприкінці 1920 р. у приміщенні бурси (нині тубдиспансер) відкрито курси, що почали іменуватися українською гімназією. У 1922 р. перші чотири класи цих курсів дістали статус приватної української гімназії з правами державної школи. Тодішня назва – “Приватна коедукаційна гімназія Українського педагогічного товариства “Рідна школа” імені Івана Франка” (коедукаційна – значить, спільна для навчання хлопців і дівчат)” (Р. Пастух “Вулицями старого Дрогобича”, с. 151). Список директорів і педагогів, кількість учнів за кожний шкільний рік, починаючи з 1920 – 1921 рр., і закінчуючи 1927 – 1928 рр., а також списки всіх учнів за останній навчальний рік подано в першому томі “Дрогобиччина – земля І. Франка” (с. 448 – 459). Від початку існування української гімназії дошкульно відчувався брак приміщення, тому виникла потреба спорудити для неї власний будинок. У 1923 р. сформовано Комітет будови української гімназії, який очолив адвокат В. Ільницький. Місце для будови обрано на куті вулиць Сніжної (нині П. Сагайдачного) і Св. Бартоломія (нині І. Чмоли). Земельну ділянку було придбано у О. Журавчака та Й. Ковальського. Уся Дрогобиччина спричинилася до спорудження цього будинку своїми пожертвами. Пожертви були від оо. Василіян, п. Крисько, т-ва “Підойма” (25000 зл.), Християнської громади в Бориславі (17000), громади Мражниці (12000), С. Сасика (400). Надходили кошти з Америки, Єгипту. Керував будівництвом майстер Приступа. 9 червня 1930 р., триповерховий дім було освячено єпископом Й. Коциловським. Купол гімназії увінчав флюгер з вирізьбленими на його вказівнику літерами “РШ” – “Рідна школа”. Гімназію перенесено до новозбудованого будинку, перший поверх зайняла народна школа, що утворилася злиттям двох шкіл, якими керував С. Гаврищук (1923 – 1933). Про ці школи докладно описано у першому томі (с. 466 – 477). На 467 стор. подано учительський склад обох шкіл: “У шкільному 1923 – 1924 рр. учительський склад обох шкіл був такий: Бориславська Осипа, Василенко Іван, Воробцівна Магдалина, Гевриківна Юлія, Модрицька Марія, Німилович Катря, Німилович Наталка і Татарська Франка”. Водночас до учительського колективу долучилися Вельгош Костянтина, Созанська Магдалина і Ліщинський Костянтин. Катехитами були о. Сапрун та о. Німилович. Школа мала назву: “Народна школа ім. Тараса Шевченка”. 6

У школі і гімназії розпочалося навчання. У гімназії вивчали грецьку, латинську, німецьку мови. Релігію викладав отець-катехит, щонеділі ходили на Богослужіння до церкви Св. Трійці, потім – до церкви св. Петра і Павла. Гімназисти носили відповідну форму, за навчання платили 15 – 20 зл., діти малозабезпечених батьків навчалися безкоштовно. Значний вплив на виховання гімназистів у навчально-патріотичному дусі здійснював Пласт, серед засновників якого був син І. Франка – П. Франко та полковник УСС, викладач історії, географії і “руханки” (гімнастики) української гімназії І. Чмола. Пластові організації діяли не тільки в українській гімназії, але також (таємно) у польській та в інших закладах Дрогобича. Пластуни поглиблювали знання з рідної мови, історії, географії, проходили стройовий і фізичний вишкіл у походах, таборах, що допомагало формуванню характеру, патріотизму. Серед опікунів Пласту були о. С. Венгринович, М. Байрак, М. Іваненко, який, крім пластунів української гімназії, опікувався і пластунами-українцями (таємно) польської гімназії. Про таємний Пласт у польській гімназії докладно пише колишній пластун В. Винницький (Т. 1, с. 490 – 496). Останній раз пластуни виступили в день освячення нової будівлі української гімназії на вул. Сніжній 9 червня 1930 р. 27 вересня цього ж року Пласт заборонила польська влада, і почалися арешти. Поміж 46 арештованих були директор В. Кузьмович, М. Байрак та М. Іваненко. Тимчасово директором став М. Керницький. 31 листопада 1930 р. директор одержав від влади повідомлення про ліквідацію гімназії. Формальну причину подано так: “… школа не виховує молоді в справжньому державному дусі й не розвиває в ній пошани до державних властей і їх заряджень” (Т. 1, с. 461). 3 грудня 1930 р. повідомлено учнів про закриття гімназії. Наступного, 1931 р., клопотаннями “Рідної школи” вдалося отримати від властей дозвіл відкрити гімназію з 1 вересня. Новим директором став М. Бараник. (Р. Пастух “Вулицями старого Дрогобича”, с. 155. Далі цитування: Р. Пастух). Значними з-поміж учителів були український поет П. Карманський, В. Сольчаник – голова товариства “Боян” і хорист однойменного хору, М. Байрак, М. Гавдяк, М. Іваненко – диригент “Бояну”, Б. П’юрко, С. Липинський, М. Керницький, Д. Бурко, А. Лепкий, І. Чмола, Богдан і Михайло Попелі, Р. Смалько, С. Ясеницький (Р. Пастух, с. 156). З огляду на велику чисельність учнів у 1935 – 1936 шкільному році в гімназії утворилося по два паралельні класи – “А” і “Б”. Гімназія мала свій хор, яким керував М. Іваненко. Хор співав і в церкві. Драмгурток готував миколаївські вистави, брав участь у щорічних академіях на честь І. Франка і Т. Шевченка, відзначалася у гімназії пам’ять про Крути. У вересні 1936 р. на відзначення 80-річчя з дня народження і 20-річчя з дня смерті І. Франка на фасаді з боку вулиці Сніжної було встановлено мемо7

ріальну таблицю з написом: “Великому синові України Іванові Франкові – Дрогобицька земля”. 1 вересня 1939 р. почалася війна Німеччини з Польщею, а вже 24 вересня Дрогобич зайняли більшовики. “1 жовтня 1939 р. в гімназії з місячним запізненням відновився навчальний рік за старими програмами” (Р. Пастух, с. 157). У червні 1941 р. почалася війна Німеччини з СРСР, а дозвіл на відкриття української гімназії окупаційна влада дала аж у грудні. Ця гімназія була восьмикласною класичного типу і називалася: “Державна гімназія з українською мовою навчання в Дрогобичі”, директором її знову став М. Бараник. Прийшли і нові учительські кадри: В. Козак (латинська мова), о. А. Кот (релігія), О. Кущак (математика), Неврлі (німецька мова), Г. Опалка (фізичне виховання), О. Полянський (німецька мова), д-р М. Рабій (українська мова), повернувся Б. Попель (історія). Змінено знову програму навчання, збільшено кількість годин німецької мови. Трагічно склалася доля двох гімназійних національно свідомих, високоавторитетних викладачів І. Чмоли і Д. Бурка. У перші дні війни 1941 р. їх невинно арештовано органами НКВД і закатовано в тюрмі на вул. Стрийській. Їх тіла разом з іншими жертвами (486 осіб) через півстоліття перезахоронено на меморіальному цвинтарі в Дрогобичі – “Полі Скорботи”. На їх приватних будинках (вул. Стуса), встановлено пам’ятні таблиці (1991). У ці воєнні роки важко жилося гімназистам, але деяке пожвавлення культурно-громадського життя все ж відчувалося. Вшановувалися пам’ятні дати з історії українського народу, на святкуванні завжди звучав гімн України. Запрацювала молодіжна організація ВСУМ (Виховна спільнота української молоді), керівником якої стала гімназистка Н. Петричка-Гарбузюк, що восени 1942 р. пройшла підготовчі курси в м. Криниця (Польща). Ця організація своєю діяльністю продовжила славні традиції Пласту. З початком 1943 – 1944 рр. при гімназії був організований курінь ВСУМ у хлопців. Р. Левицький став курінним, А. Кобрин – бунчужним. Опікуном курення був учитель Г. Опалка. На початку 1944 р. будинок гімназії було зайнято під німецький військовий шпиталь, а навчальний заклад перенесено на вул. Зварицьку у приміщення колишньої школи. Під час нічного бомбардування Дрогобича на подвір’ї школи розірвалася бомба, зруйнувавши частково будинок. Навчання у гімназії припинилося; молодшим учням видали довідки про навчання, а гімназисти 8 класу здали достроково матуру. Через деякий час навчання відновилося у приміщенні школи сестер Василіянок (нині будинок музучилища ім. В. Барвінського). Тут продовжува8

лося воно до травня 1944 р., і учням видано свідоцтво про закінчення навчання у певному класі. Гімназисти вдячні колезі, ентузіастові-фотографу М. Низовому за фіксацію різних сторінок їхнього життя і навчання у рідній гімназії за ці останні роки її існування. Майже чверть століття проіснувала українська гімназія імені І. Франка, що була осередком освіти та національного виховання молоді. Треба підкреслити, що українське духовенство приділяло увагу нашому шкільництву, підтримувало його морально. Священики-катехити оо. Кот, Німилович, П. Куманяк, С. Сапрун, Гадзевич, С. Венгринович, Й. Петрашкевич та ін. систематичною роботою прищеплювали учням основи християнської етики. Духовно-патріотичне виховання гімназистів здійснювалося єпископом ЧСВВ Й. Коциловським і ієромонахами Я. Сеньківським, С. Бараником (ігуменом оо. Василіян) та В. Байраком, які були закатовані в тюрмах НКВД. Необхідно зазначити, що українська гімназія ім. І. Франка в Дрогобичі, в якій самовіддано працювали патріотично налаштовані педагоги, дала не тільки Дрогобиччині, але й усій Україні велику кількість видатних людей, зокрема науковців, громадсько-культурних діячів та борців за волю України. Про багатьох із них можна дізнатися, прочитавши цю книгу до кінця. Пройшли десятиліття, але гімназисти не забували свою Альма Матер. У 1991 р. урочисто відкрито пам’ятну таблицю на старому будинку української гімназії (нині вул. Тарнавського) колишньому її директорові д-ру О. Турянському (українському письменникові) та генерал-корунжому УПА Д. Грицаю-Перебийносу, який здобував у ній освіту; такі пам’ятки також установлено на приватних будинках викладачів І. Чмоли і Д. Бурка. На теперішньому приміщенні колишньої гімназії на вул. Сніжній (нині – П. Сагайдачного) також є таблиця поетові П. Карманському (1878 – 1956), який тут працював викладачем української мови та гімназистові С. Хемичу (1928 – 2001), який навчався тут в 1938 – 1943 рр. С. Хемич в Америці був довголітнім президентом фонду кафедри українознавства при Гарвардському університеті США. Таблицю встановлено 27.09.2006 р. Гімназисти збиралися на з’їзди і зустрічі, про що можна прочитати в розділах: “З’їзди і зустрічі гімназистів” та “Спогади гімназистів”. У 2009 р. зустрічі відбулися під час чергового ювілею “Рідної школи” та гімназії. На початку червня та 1 вересня – відкрито пам’ятну таблицю (на приміщенні колишньої гімназії), яку освятив о. Р. Мелех. Таблицю розміщено на будинку з боку вул. І. Чмоли, а виготовлена вона на кошти гімназистів діаспори і Дрогобиччини та стараннями директора школи № 1 О. Лужецької, голови Гімназійного братства Л. Дутко-Слонської та гімназиста М. Низового. 9

Нова дрогобицька гімназія почала своє існування у 1992 р. в будинку на вул. Б. Лепкого вже в Незалежній Україні, за яку також боролись колишні гімназисти та їхні вчителі. Працює в гімназії авторитетний колектив педагогів, який очолює директор І. Лепкий. Серед інших предметів тут вивчають латину, англійську, французьку та німецьку мови, економіку. На олімпіадах учні гімназії займають призові місця з української мови, хімії, математики, а також успішно вступають у ВНЗ країни. Переможцям олімпіад встановлені із фонду гімназії стипендії ім. П. Карманського, І. Чмоли, Ю. Дрогобича, а також учням призначаються нагороди “Поступу” ім. І. Франка (література, мистецтво) та ім. І. Пулюя (точні науки). Нещодавно гімназії присвоєно ім’я Б. Лепкого. Л. Дутко-Слонська, Н. Петричка-Гарбузюк

Література 1. Дрогобиччина – Земля Івана Франка. – Нью-Йорк – Париж – Сидней, Торонто, 1973. – Т. 1. – 840 с. 2. Пастух Р. Вулицями старого Дрогобича. – Л. : Каменяр, 1991. – 165 с. 3. Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Гімназія. – Львів : Видавництво оо. Василіян “Місіонер”, 2002. – 355 с.

Мирослав Гаврилюк

ОСЕРЕДОК ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ Освіта в Україну прийшла з Візантії, разом з прийняттям християнства набула поширення через шкільництво в міру прилучення його до християнської цивілізації під опікою княжої держави. Об’єктивно оцінюючи культурні надбання княжої доби, приходимо до висновку, що освіта вже у княжій державі осягнула такого рівня, який уможливлював відкриття найвищого навчального закладу – університету, подібного до Краківського, заснованого у 1364 р. Але цього не сталося, і не без підстави, тому що з втратою державності у ХІV ст. національна освіта в Україні почала занепадати. Ситуація дещо змінилася, але недостатньо, під впливом західноєвропейського гуманізму: в Острозі князь К. Острозький засновує у 70-х рр. ХVІ ст. греко-слов’янську колегію; у Львові заможні міщани-братчики створюють близько 1585 р. братську школу; києво-печерський архимандрит з 1632 р. митрополит П. Могила відкриває Києво-могилянську колегію, названу у 1701 р. Академією. До суттєвого масового реформування шкільництва, позбавленого державної підтримки, значною мірою спричинився заснований у 1617 р. Монаший Чин св. Василія Великого, який в умовах бездержавності під опікою Апостольської Столиці, зокрема дозволу Папи Павла V, створив мережу прилюдних початкових шкіл та колегій-гімназій для світської молоді. У ХVІІІ ст. в Галичині і на Поділлі початкові прилюдні школи діяли майже при кожному монастирі. У Бучачі, Дрогобичі, Лаврові і Спасі коло Старого Самбора, в Добромилі, Теребовлі, Кам’янці-Подільському, Сашанові, Уневі, Гошові та Львові були відкриті гімназії. Дрогобицька монастирська гімназія при церкві св. Петра і Павла на вул. Стрийській займає серед 11-ти названих гімназій чільне місце. Вона діяла у нерозривному зв’язку з початковою школою, у якій діти навчалися азбуки, читання, писання, рахування, вправлялися у співі та Богослужінні. Учень, отримавши початкову освіту у т.зв. інфимі, переходив до вищих класів, де навчали: граматики, синтаксики, поетики, риторики, філософії, у якому завершувався курс навчання. З міських шкіл, у яких навчання велося українською мовою до кінця ХVIII ст., відомі тільки дві: братська школа при церкві Успіння у Львові та 11

монастирська школа у Дрогобичі (Возняк М., “Як пробудилося українське народнє життя в Галичині за Австрії”, Львів, 1924 р., с. 21). До побудови монастиря св. Петра і Павла у Дрогобичі на вул. Стрийській та монастирської гімназії при ньому спричинився місіонер о. Глицерій Дубицький на підставі рішення Марії Терези від 31 грудня 1774 р. і цісарського дозволу (1775) та фінансової допомоги місцевої управи і побажання громадян навколишньої округи. З уваги на те, що гімназія досягнула значних успіхів в організації та веденні навчального процесу, ігумен одержав у 1783 р. право вживати титул ректора. Під час йосифівської реформи шкільництва (1783), гімназію закрили (1784) і перетворили на головну окружну школу з німецькою мовою навчання. У початковій монастирській школі продовжували навчання руською, тобто українською, мовою. 1825 р. велика пожежа знищила дощенту побудований з дерева Петропавлівський монастир. На місці спаленого ігумен Йосафат Качановський спорудив нову прекрасну, збережену до нашого часу, церкву, на фронтоні якої був викарбуваний 1828 р. її побудови. Перед входом до церкви розміщена пам’ятна таблиця з написом про те, що “За повелінням монарха із 31 грудня 1774 р. споруджено церкву і монастир зі школами старанням ігумена о. Глицерія Дубицького з м’якого матеріалу. Ся споруда існувала з процвітаючими школами від 1777 до 1825 року, у якому була спалена” (В. Площанський, “Королівське вільне місто Дрогобич”, Дрогобич, 1991 р., с. 42 – 45. (перевидання з 1867 р.). З часом головна окружна школа була перенесена до колишнього Покармелітського монастиря, названого іменем Святої Трійці у центрі міста (“Дрогобиччина – земля Івана Франка”, т. 3, перевидання 1973 р., с. 148 – 151), у якому зберегла традиції монастирської гімназії Петропавлівського монастиря, які високо оцінив М. Возняк у аналітичній статті “Наші університетські традиції у Львові”, опубліковані “Ілюстрованою Україною” 15 лютого 1913 р. Доречно нагадати, що у Головній окружній школі Святотроїцького монастиря навчався Іван Франко, відзначений у Золотій книзі найкращих учнів, яка зберігалася у Василіянському монастирському архіві.

Юрій Стецик

З ІСТОРІЇ ГІМНАЗІЙНОЇ ОСВІТИ В ДРОГОБИЧІ Із фундацією василіянського монастиря св. апостолів Петра і Павла пов’язано започаткування першої гімназії у Дрогобичі (1775 – 1784). Меценатами тієї гімназії та початкової школи були самі дрогобицькі міщани. Вони підтримували діяльність навчальних закладів коштом, маючи певний прибуток від варіння солі. Програма гімназійного навчання була перейнята василіянами від єзуїтів, як і вся організаційна структура. Можна навести низку фактів, які засвідчують, що насправді Дрогобицька василіянська гімназія відзначалася високим рівнем навчання. Так, у 1780 р. Тороканська генеральна василіянська капітула надала вчителям Дрогобицької гімназії найвищу похвалу, а отцеві настоятелю Глицерію Дубицькому – титул ректора. Гімназія практикувала проведення громадських наукових виступів своїх випускників. При гімназії діяла бібліотека, яку втрачено внаслідок пожежі 1825 р. У 1784 р. цісар Йосип II здійснив реформу освіти, вдавшись до скорочення гімназій у Галичині. Було закрито і гімназію у Дрогобичі. Дворазові прохання перемиського владики Максиміліяна Рилла та гміни Дрогобича скасувати прийняте рішення не допомогли. Проте 30.01.1784 р. у монастирях міст Дрогобич, Бучач та с. Лаврів проголошувалося утворення головних народних шкіл на основі ліквідованих василіянських освітніх установ. У цій школі духовні дисципліни викладалися латинською мовою. Утримування школи покладалося на місто, а навчання провадили василіяни. Після того, як згорів Дрогобицький Василіянський монастир, від 1825 аж до 1914 р. василіяни провадили головну нормальну школу в приміщенні кармелітського монастиря (тепер приміщення біля церкви Св. Трійці). Тут початкову освіту здобули чимало визначних особистостей, серед них Іван Франко, С. Ковалів, о. Сотер Ортинський. Цікаво те, що василіянське шкільництво австрійських часів мало тільки дві громадські школи: в Бучачі та Дрогобичі. Тривалий час міщани Дрогобича були позбавлені можливості мати навчальний заклад середнього ступеня. І тільки революційні події 1848 р. в імперії Габсбургів привели до ліберізації в освіті. Так, у 1858 р. завдяки фундації гміни м. Дрогобич відкрито державну гімназію ім. Франца Йосифа. Вона утримувала школу власним коштом та контролювала її діяльність. Часто це призводило до перевищення наданих їй повноважень, що і спричинювало періодичні суперечності з дирекцією гімназії. У 1896 р. було споруджено нове приміщення гімназії, а попереднє пере13

дано 8-класній жіночій школі ім. королеви Ядвіги (тепер корпус філфаку ДДПУ ім. І. Франка). Гімназія мала за мету сприяти народному відродженню, зокрема помітно привілейованій в Австрійській імперії польській народності. Так, у 1858 р. відмінено навчання німецькою мовою, у 1862 р. запроваджено інтегрований курс вивчення польської та руської мов, а згодом у 1867 р. (це вже за Австро-Угорщини) запроваджено польську мову як обов’язкову дисципліну у всіх школах Галичини. Проте найбільші суперечності між гімназистами виникали на ґрунті віровизнання, адже учнів із греко-католицьких сімей змушували відвідувати костел. До гімназії вступали учні, що закінчили чотири класи нормальної школи. Навчання було безплатним. Випускники гімназії навчалися у вищій школі. Це була класична гімназія. Згодом, у 1866 р., Дрогобицька класична гімназія була реорганізована в реальну, яка становила окрему ланку середньої школи. Ця гімназія прославилася передусім своїми випускниками: Іван Франко, Лесь Мартович, Василь Стефаник, Олександр Колесса, Модест Менцинський, о. Сотер Ортинський.

Микола Галів

ОСТАННІЙ ЗЛЕТ: ВІДРОДЖЕННЯ І ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ У ДРОГОБИЧІ (1941–1944) Загальновідомо, що освітня політика німців на окупованих землях полягала у створенні системи лише початкової та фахової освіти. Формування інституцій середньошкільного характеру у їх плани не входило. Проте, як виняток, у Генеральній Губернії (далі – ГГ) українцям ще в 1940 р. було дозволено відкривати гімназії, але в обмеженій кількості. В окупованій 1941 р. Галичині, після приєднання її до ГГ, було відкрито 10 українських гімназій, зокрема і в Дрогобичі. Українські гімназії, як і німецькі, були восьмикласними і формувалися з учнів, що закінчили чотири роки навчання в народній школі. У 1941 р. до першого класу гімназії на основі вступного іспиту приймалися учні, що закінчили три класи десятирічки, до другого класу вступали учні, які закінчили чотири класи, до третього класу – після закінчення п’яти класів і т.д. 12–17 листопада 1941 р., з дозволу Дрогобицького крейсшульрата Строффа, на вул. Сніжній, 1 було проведено записи бажаючих навчатися у “Державній гімназії з українською мовою навчання в Дрогобичі”. У грудні 1941 р. гімназія розпочала навчальний процес. Програма гімназії, окрім традиційних предметів, передбачала вивчення мов: німецької – з першого, латинської – з третього і грецької – з п’ятого класу. На перший навчальний рік шкільна влада склала перехідні навчальні плани, які, зокрема, враховували відсутність знань учнів старших класів з латини, грецької, німецької. Так, учні четвертих і п’ятих класів, що досі не відвідували занять з латинської мови, мали розпочати її вивчення. Грецьку мову в сьомому і восьмому класах протягом першого навчального року не вивчалося. Вивчення інших предметів також пристосовувалося до того освітнього рівня, на якому перебувала молодь після дворічного навчання у радянській школі. За аналогією до навчального плану Стрийської гімназії, можемо стверджувати, що і в Дрогобичі навчальне навантаження усіх класів не перевищувало 240 год. на тиждень (з 31 год. у І-у класі до 36 год. у VIII-y). Існували й певні додаткові заняття, які не перевищували у кожному класі 5 год. на тиждень. Найбільша кількість годин відводилася на німецьку мову, найменша – на грецьку, фізику, хімію, малювання і співи. Для тих, хто залишився поза школою, при усіх галицьких гімназіях у 1941/42 навч. році було організовано тримісячні матуральні курси. Крім того, шкільна влада дозволила відкрити при всіх гімназіях Галичини т.зв. перевідні класи. При Дрогобицькій гімназії тримісячний матуральний курс, учасниками якого стали здебільшого колишні учні гімназії, що не мали змоги здати ма15

туру за “перших совітів”, тривав з 21 січня до 18 квітня 1942 р. Іспит зрілості приймала поважна екзаменаційна комісія зі Львова (Фріц Фур, Альфред Граше, Михайло Білик) на чолі з керівником відділу науки та освіти уряду губернатора дистрикту “Ґаліція” д-ром Антоном Гасселіхом (перевіряв знання німецької мови). Матуру здали 24 учасники курсу: Мирослав Білас, Василь Буган, Володимир Бунецький, Василь Весоловський, Петро Грицай, Ярослав Грицик, Лев Коленський, Роман Коцибала, Ярослав Кульчицький, Іван Кульчицький, Антін Крисько, Іван Лучків, Степан Матвіїшин, Мирон Матчак, Зенон Панчишин, Петро Попіль, Денис Пагута, Петро Поліщук, Степан Рошко, Дарія Скибінська, Дарія Слонська, Оксана Стойко, Володимир Фрайт, Олекса Чабанович. Викладацький колектив гімназій формувався з колишніх гімназійних професорів, яких оминув енкаведистський терор 1939 – 1941 рр. Зокрема, директором Дрогобицької української гімназії став її колишній очільник Михайло Бараник, що від липня 1941 р. працював редактором місцевої газети “Вільне слово”. Офіційно його було призначено ще 8 листопада 1941 р., однак лише в грудні він цілковито покинув працю в газеті. Зауважимо, що директор також виконував й функції вчителя німецької та українською мов. Загалом, педколектив гімназії було сформовано протягом грудня 1941 – березня 1942 рр. Учителями працювали: Микола Байрак (призначений 1.12.1941 р.) – латинська і німецька мови, Марія Калужняцька (1.12.1941 р.) – українська мова, Володимир Козак (1.01.1942 р.) – латина, о.Атанасій Кот – релігія, Олексій Кущак (1.12.1941 р.) – польська мова і математика, Андрій Лепкий (1.12.1941 р.) – мистецтво, Степан Липинський (12.12.1941 р.) – фізикa, хімія і німецька мова, Григорій Опалка (1.03.1942 р.) – руханка, Богдан Пюрко (1.12.1941 р.) – співи, Орест Полянський – німецька мова, Богдан Попель (1.12.1941 р.) – історія і географія, др. Михайло Рабій (15.12.1941 р.) – німецька і українська мови, Роман Смалько (1.12.1941 р.) – біологія, Володимир Кульчицький – історія і географія, Атанасій Огородник – співи, Станіслав Смольницький – математика, фізика, хімія, Гнат Зубрицький – історія і географія. Дещо пізніше розпочали працю в гімназії Стефанія Залітач (математика) та Неврлі (німецька мова). Майже усі вчителі гімназії входили до складу “Українського учительського об’єднання праці”. М. Бараник очолив відділ у справах учителів середніх шкіл при Українському окружному комітеті в Дрогобичі. Чисельність учнів гімназій регламентувалася розпорядженнями німецької влади. Одне з них передбачало, що всі класи гімназій повинні налічувати не більше 50 учнів, а також ліквідовувало перехідні класи. Проти цього рішуче запротестувала українська громадськість, після чого було дозволено збільшити класи до 70 учнів. Проте скасування перехідних класів не відмінено. 16

На квітень 1942 р. в Дрогобицькій гімназії навчалися 653 учні, з них 467 хлопців (326 у старших класах і 141 в молодших) і 186 дівчат (39 у старших класах і 147 в молодших). Зокрема, у другому класі нараховувалося 64 учні, у тому числі 12–14 дівчат. Протягом 1942–43 навч. року в цьому навчальному закладі здобували освіту 539 учнів. Навесні 1943 р. там склали іспит зрілості 70 гімназистів. Їх подальша життєва дорога склалася по-різному. З 51 хлопців 23 пішли до дивізії “Галичина”, 15 опинилися в Українській службі батьківщині (Baudienst), 10 студіювали на фахових курсах, 2 працювали в господарських установах, а 1 учителював. З 19 дівчат 14 подалися для продовження освіти до фахових шкіл, інші – працювати до різних установ. До слова, перший випуск Дрогобицької гімназії відбувся 11 липня 1942 р., останній – 2 – 3 березня 1944 р. Власне, остаточний іспит зрілості у присутності А. Гасселіха, В. Мака, М. Білика та М. Бараника склали 64 гімназисти. 7 березня 1944 р. в урочистій атмосфері головою Дрогобицького УОК І. Мартинюком, головою міста Дрогобич О. Костшемським та директором гімназії М. Бараником абсольвентам було вручено свідоцтва зрілості. Після цього Дрогобицька українська гімназія припинила своє існування. Матеріальне забезпечення гімназій здійснювалося за кошти держави – Генеральної Губернії, до якої належала Галичина з 1 серпня 1941 р. Окрему статтю доходів складала учнівська плата за навчання (приблизно 60 зл. щомісяця). Значну допомогу надавали Українські окружні комітети. Зокрема, Дрогобицький УОК сприяв проведенню до гімназії газу в 1942 р., утворив на початку січня того ж року гімназійний буфет та 40 гімназистам виплатив одноразову стипендію у розмірі 75 зл. на особу. Допомогові комітети опікувалися й бурсами для шкільної молоді. Так, в листопаді 1941 р. у Дрогобичі розпочато організацію бурси для гімназистів, в якій незабаром мешкали 83 учні 1 – 8 класів, згодом відкрито бурсу на вул. Церковній, якою опікувалися сестри-служебниці. Зазвичай ці заклади виконували функції не лише гуртожитків, а й інтернатів – виховних установ. Отже, з дозволу окупаційних властей було відновлено українську гімназію у Дрогобичі. Число учнів у ній коливалося у межах 500 – 650 осіб. Викладачами працювали досвідчені педагоги, часто колишні гімназійні професори, які пережили радянські репресії. У навчальному процесі гімназії головну увагу присвячували вивченню німецької, української та латинської мов. На відміну від початкових, у середніх школах дозволялося вивчати історію та географію. Загалом гімназії того часу завдяки енергійним зусиллям національно свідомих педагогів перетворилися на осередки національного виховання.

²². ÇÀÑÍÓÂÀÍÍß ÒÀ Ä²ßËÜÍ²ÑÒÜ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÎ¯ Ã²ÌÍÀÇ²¯ ²Ì. ²ÂÀÍÀ ÔÐÀÍÊÀ Михайло Попель

КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРИВАТНОЇ ГІМНАЗІЇ ім. ІВАНА ФРАНКА УКРАЇНСЬКОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ТОВАРИСТВА “Рідна школа” В ДРОГОБИЧІ У цій короткій історії гімназії я використав видане в Дрогобичі 1928 року “Звідомлення Управи приватної коедукаційної гімназії ім. І. Франка Українського Педагогічного Товариства “Рідна школа” в Дрогобичі за шк. рр. 1918 – 1919 до 1927 – 1928”, “Звіт польської державної гімназії в Дрогобичі за шк. роки 1918 – 1919 по 1928 – 1929” (польською мовою) та окремі відомості з книжки “Причини упадку Польщі”, виданої в Кракові в 1940 р., автор якої назвав себе “Homo politikus” (латинське слово – політик). Дані про гімназію від шк. року 1928 – 1929 мають характер споминів, так як автор був учнем на курсах, організованих майбутньою гімназією в роках 1919 – 1921, та пізніше її вчителем у 1927 – 1929 рр. та від 1 вересня 1935 до 1 лютого 1940 р. Часи Австро-Угорської монархії Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. свідомі українці в Галичині намагалися виховати власну інтелігенцію, яка могла б згодом очолити й інші верстви свого народу в боротьбі за кращу його долю. Так і громадськість міста Дрогобича і повіту з метою збільшення вступу української молоді до місцевої державної гімназії, де мовою навчання була польська, організувало підготовчі курси до 1 класу. Перші такі курси засновано заходами філії Українського Педагогічного Товариства (УПТ – яке тоді називалося “Руське Товариство Педагогічне”) навесні 1905 р. На цих курсах було 34 учні, з яких 19 склали вступні іспити до гімназії. Приміщення для навчання відступили тоді оо. Василіяни, а платню учителям платила бурса св. Ів. Хрестителя. Головним речником заснування української гімназії в Дрогобичі був о. Василь Кункевич. Для здійснення цієї думки утворено “Селянську бурсу”, якою від імені філії т-ва “Просвіти” керував протягом низки літ саме о. Кункевич. 18

Одночасно висилано петиції і вживано різних заходів перед краєвими і центральними властями, відповідно у Львові або у Відні, щоб утворити гімназію. Енергію громадських сил, які боролися за відкриття української гімназії в Дрогобичі, що досягла найвищого напруження, перервала в 1914 р. Перша світова війна. Але революція в царській Росії (1917), відродження української нації за Збручем та Брестський мир надзвичайно пожвавили діяльність української громадськості в Дрогобичі. Справу порушено наново в 1918 р., спочатку у формі заснування приватної гімназії. З протоколу засідання відділу філії УПТ від 7 вересня 1918 р. довідуємося, що перший клас приватної гімназії вже відкрито. Зголосилося до нього 27 учнів, з яких 22 успішно склали вступні екзамени. На сталого вчителя було прийнято Антона Княжинського, сумісниками були др. В. Бірчак з державної гімназії та о. В. Марущак. Вони 15 вересня 1918 р. розпочали навчання. Цей день і належить уважати днем заснування української гімназії в Дрогобичі, яка почала існування з одним першим класом. Перші два місяці цей клас містився у приміщенні “Народного дому”, потім мав перейти до будинку “Захисту сс. Василіянок”. Гімназія набула характеру класичної давньої, з латинською і грецькою мовами у старших класах. Однак 1 листопада 1918 р. розпалася Австро-Угорська держава, і на землях Східної Галичини утворилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Період Західно-Української Народної Республіки У Дрогобицькій державній гімназії, яка носила ім’я Франца Йосифа І, після розпаду Австрії 1 листопада 1918 р., навчання відбувалося й далі польською мовою до зимових канікул. 31 грудня делегація української повітової ради взяла гімназію під свою опіку. До цієї нової гімназії влився і перший клас української приватної гімназії, утворений 15 вересня 1918 р. Польську мову навчання замінено на українську, і гімназія, вже як українська, почала новий державний етап в ЗУНР. Директором цієї гімназії став Андрій Алиськевич, який до цього часу був директором української державної гімназії у Перемишлі. До нововідкритої української державної гімназії в Дрогобичі увійшли всі учні з попередньої австрійської гімназії та ті околичні учні української державної гімназії в Перемишлі, до якої не могли дістатися з причини українсько-польської війни і фронту, який проходив на схід від Перемишля. Ці останні збільшили дещо число учнів-українців. До 6-А класу, в якому був тоді й автор цих рядків, прибуло 5 українців, і їхня кількість збільшилась до 12. 19

Та недовго проіснувала ця українська державна гімназія в Дрогобичі, не довелося їй навіть досягнути до кінця навчального року. 19 травня 1919 р. до Дрогобича увійшли польські війська генерала Галлєра, яких підготувала і озброїла Франція для боротьби проти більшовиків. Деякі учні старших класів при відступі Української Галицької Армії вступили до неї і згодом разом з нею перейшли за Збруч. На місці опустілої української гімназії 23 травня 1919 р. відкрилася польська. Педколектив нової гімназії на основі інструкції Крайової ради шкільної у Львові не дозволив записатися тим учням-українцям, які відвідували українську державну гімназію. Таким чином, учні-українці залишилися поза новою польською державною гімназією. Повторивши матеріал, пройдений у своїй гімназії до 18 травня 1919 р., поїхали складати екзамени за свій клас до української державної гімназії в Перемишлі. Часи польської держави Після закриття поляками приватної української гімназії, відкритої у вересні 1918 р., її не відновлено аж до кінця. Василіянинові о. Мрозовському щойно 31 грудня 1919 р. вдалося одержати дозвіл Крайової ради шкільної у Львові на викладання курсів для всіх восьми класів. Його заходами та великими зусиллями ведено їх до кінця 1919 – 1920 н. р. о. Мрозовський майже власними силами встиг організувати взимку 1919 р. приватну українську гімназію та вчительський жіночий семінар, незважаючи на перешкоди поліції. Курси мали характер приватних лекцій, які готували учнів до екзаменів у державній гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі. Курси працювали в приміщенні “Захисту” Василіянок, а їхнім управителем був о. Полієвкт Кміт, катехит державної гімназії. У 1920 р. управа гуртка УПТ подала до міністерства освіти у Варшаві прохання відкрити українські паралельні класи при державній гімназії у Дрогобичі. Проханню відмовлено. Після о. П. Кміта керувати ними почав Антін Собчук, учитель місцевої державної гімназії. Курси носили вже тоді назву гімназії, яка організаційно ділилася на дві частини: три перші класи (І, ІІ, ІІІ) творили, власне, гімназію, а п’ять останніх (від ІV до VІІІ) мали характер курсів, які підготовляли до екзаменів у державних українських гімназіях. У 1925 – 1926 н. р. було вже повних вісім класів, і тоді ж відбувся перший іспит на атестат зрілості. Тип гімназії був давній, класичний. Зусилля гуртка УПТ і вчительського колективу пішли тепер у двох напрямах: матеріально забезпечити гімназію та добитися для неї прав державної гімназії – т. зв. право прилюдності. 20

На матеріальне забезпечення гімназії пішли плата за право на навчання та пожертви громадян цілого повіту. У справі набуття права прилюдності було вжито багато заходів: заява гуртка УПТ в грудні 1920 р. і в січні 1922 р., депутація до місцевого староства, дві депутації до кураторії Львівського шкільного округу. Після обстеження гімназії у лютому 1922 р., яке провів д-р Володимир Левицький, як представник Львівської кураторії, міністерство освіти у Варшаві дозволило, щоб І – IV класи мали назву приватної гімназії і надало цим класам на навчальний рік права державної школи. Одержання права прилюдності було, як на той час, великим тріумфом і для вчительського колективу гімназії, і гуртка УПТ. У дальшому розвитку гімназії не відбулося ніяких серйозних змін поза персональними змінами її директорів і вчителів та постійного збільшення числа учнів. Приміщення гімназії Коедукаційна гімназія ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” містилася у цей час у будинку бурси ім. Св. Івана Хрестителя (тепер вул. Тарнавського, 44). На кожному кроці розвитку гімназії відчувалася відсутність відповідного приміщення. Щоб виправити становище, маючи підтримку всієї української громадськості Дрогобича й повіту, гурток УПТ в 1923 р. наважився на велике діло побудови власного будинку “Рідної школи”. Для цієї мети скликано окремий комітет і від хвилини заснування його будівництво стало справою честі українського громадянства Дрогобича і повіту. Надходили пожертви в грошах, натурі – не було майже жодного свідомого українця Дрогобиччини, селянина, робітника, трудового інтелігента, який не дав би на гімназію свого “податку”. Люди з передмість Дрогобича, селяни з близьких десяти сіл завезли безплатно сотні тисяч штук цегли, тисячі кубометрів піску і гравію. Продаж площі під будову за зниженою ціною і дарування її частини міщанином Йосифом Ковальським – усе це разом викликало масове піднесення, яке перетворило будову рідної гімназії на справді народну. При такій підтримці громадськості невсипуща п’ятирічна праця комітету увінчалась успіхом. 1929 р. гімназія перейшла до триповерхового будинку на вул. Сніжній (потім вул. Гагаріна, тепер – Сагайдачного) з 25 кімнатами вартістю понад 300 тисяч тогочасних польських злотих. У червні 1930 р. в новому приміщенні відбувся перший іспит на атестат зрілості. Закриття гімназії і малий духовний семінар У 1930 – 1931 н. р. насунулися чорні хмари, які сильно підірвали дальший розвиток гімназії. Від 16 вересня 1930 р. почалася на галицькій землі 21

так звана “пацифікація”, яка принесла масові репресії, арешти і побої свідоміших українських активістів “льотною” жандармерією. Під час “пацифікації” арештовано майже 30 колишніх українських парламентаристів, зруйновано численні читальні “Просвіти” і кооперативні крамниці, розпущено молодіжну організацію Пласт. В останні дні жовтня 1930 р. заарештовано директора української гімназії у Дрогобичі Володимира Кузьмовича та двох її учителів: Миколу Байрака та Михайла Іваненка. Одночасно закрито українську приватну гімназію. Проти директора і учителів гімназії та кількадесятьох інших арештованих були проведені судові процеси в Дрогобичі. Гурток “Рідна школа” в Дрогобичі невдовзі після закриття гімназії почав домагатися її відкриття, але зустрів непоборні перешкоди з боку державної влади. Щоб врятувати учнів від втрати цілого навчального року та не допустити до того, щоб молодь залишила навчання, гурток “Рідної школи” звернувся за допомогою до єпископської консисторії у Перемишлі, бо вона мала право на закріпленій за нею території відкривати середні школи (у Львові існувала у цей час така школа – малий духовний семінар). Про звільнення заарештованих директора гімназії та двох її учителів заходи єпископської консисторії увінчалися успіхом, і вона одержала право відкрити на місці колишньої української гімназії малий духовний семінар типу класичного, з латинською і грецькою мовами. Цей семінар мав насамперед готувати майбутніх кандидатів на теологію. Учениці, очевидно, залишалися поза навчанням у семінарі. Всі учителі колишньої української гімназії та основна маса її учнів зголосилася до цього семінару. Тим часом гурток “Рідної школи” наполегливо добивався як у старостві в Дрогобичі, так і у Львівській кураторії відкриття української гімназії. Керівництво гуртка погодилося підшукати нового директора, який забезпечив би виховання учнів у дусі лояльності до польської держави і сам виконував би точно всі розпорядження шкільної влади. Дотеперішній директор В. Кузьмович мав залишити свій пост. Відкриття гімназії Президія Головної Управи товариства “Рідна школа” у Львові у погодженні з керівництвом гуртка в Дрогобичі запропонувала нового директора – Михайла Бараника, викладача української мови і літератури. В результаті довгих клопотань польська влада погодилася на відкриття гімназії 1 вересня 1931 р., і її директором став Михайло Бараник. Всі учні малого духовного семінару і учениці, записалися до гімназії. У червні 1932 р. в ній відбувся іспит на атестат зрілості перед державною комісією, головою якої був директор державної гімназії. 22

Реформа середньої школи в Польщі У 1931 р. варшавський уряд провів реформу гімназії, яка полягала у ліквідації восьмирічної гімназії, до якої вступали учні після закінчення чотирьох класів народної школи. За новою системою гімназія мала всього чотири класи; до неї могли вступати учні після закінчення шести класів народної школи і успішних вступних екзаменів. Після закінчення чотирьох класів нової гімназії учні могли на основі заяви вступати до дворічних ліцеїв, які були вже різних типів і давали право вступу до вищих шкіл. Ліцеї були гуманітарні, математично-фізичні, природничі і класичні (з грецькою мовою). Коли відкрито наново українську гімназію в Дрогобичі (вересень 1931 р.), набору нових учнів до першого класу, згідно з новою реформою, не було, так що в ній було сім класів. Щойно в 1933 – 1934 н. р. відкрито перший клас нового типу. Число учнів почало значно зростати. У 1937 – 1938 н. р. проведено запис до ліцеїв – гуманітарного і математично-фізичного. У 1938 – 1939 н. р. відбувся перший іспит на атестат зрілості в обох ліцеях. Останні роки існування гімназії Директор школи постійно дбав про добір відповідних учителів, які могли б забезпечити належний рівень знань учнів. Число учнів гімназії безперервно зростало, і тому матеріальний стан її поліпшувався. Безумовно, це було заслугою директора М. Бараника, який вмів погодити дві “рації стану” – державну польську та національну українську. Учні розуміли, що їм треба вчитися та бути дисциплінованими. Українська гімназія в Дрогобичі була одним з перших пунктів у боротьбі за збереження, прогрес і кращу долю свого народу. Проявів шовінізму в житті школи не допускали ні директор, ні вчительський колектив. У гімназії навчали й учителі-поляки; учні були у ставленні до них коректні і чемні. Соціальний склад учнів За весь час існування української гімназії в Дрогобичі керівництво її тільки один раз видало друкований звіт про свою школу, в якому був зазначений і соціальний склад учнів за 1927 – 1928 н. р., наприкінці якого було 273 учні. Заняття родичів: селяни (41%), робітники (11%), ремісники (5%), державні і приватні урядовці (27%) учителі приватних шкіл (2%), інтелігенти, свобідні професії (8%), священики (5,8%), круглі сироти (з бурси і за23

хоронки) (4%), самостійні промисловці (1,5%), власники посілостей (1,5%), купці (1%), разом 273 учні (100%). Закінчення Найбільше учнів за час існування гімназії записалися на 1939 – 1940 н. р., коли до двох перших класів прибули 48 учнів. 1 вересня 1939 р. під час вступних іспитів до класів ІІ – ІV пролунала тривога з приводу нальоту німецьких бомбовозів – це почалася війна Німеччини з Польщею. Міністерство освіти оголосило по радіо з Варшави відкладення початку навчання на 15 днів – однак воно вже припинилося, бо 18 вересня до Дрогобича увійшли німецькі війська, які пробули тут до ранку 24 вересня. Цього ж дня, 24 вересня, о 17 год. 45 хв. в’їхали на ринок Дрогобича радянські танки. 1 жовтня 1939 р. розпочалося навчання у всіх школах Дрогобича. Українська приватна гімназія “Рідної школи” стала державною гімназією № 1 з директором М. Бараником і тим самим учительським колективом, що був за Польщі. До 31 грудня 1939 р. навчання проходило з деякими змінами за польськими програмами і з поділом на гімназію і ліцей. З 10 січня 1940 р. цю державну гімназію № 1 перейменовано на середню школу № 1, директором якої став О. Дегтярьов, а завучем М. Бараник. Навчання відбувалося вже за радянськими програмами, з радянських підручників.

Андрій-Даріян Сольчаник

УКРАЇНСЬКА ГІМНАЗІЯ ім. ІВАНА ФРАНКА В ДРОГОБИЧІ Українська гімназія ім. Івана Франка в Дрогобичі відіграла величезну роль у вихованні молоді Дрогобицької округи. З її стін вийшло багато діячів, які проявились у національній та культурно-громадській ділянках. Щоб виховати ряди своєї інтелігенції, Дрогобиччина намагалася збільшити доплив молоді до середніх шкіл. Вже 25.03.1905 р. тодішній голова УПТ (Укр. Пед. Товариство) о. мітрат Чапельський закликав докласти всіх зусиль, щоб збільшити число гімназійної молоді. Зразу ж засновано підготовчі курси, приміщення для яких дали оо. Василіяни, а плату вчителям покривала бурса св. Івана Хрестителя. Оскільки державна гімназія була польською, на засіданнях УПТ ставились питання про створення двох відділів (польського та українського), а далі і поділу гімназії на українську та польську. Попередньо створено т. зв. “Селянську бурсу”, до якої приймалися тільки селянські діти, які в міських школах доповнювали німецьку мову, що вимагалося на вступних екзаменах до 1-го класу державної гімназії. Тільки в 1918 р. вдалося зреалізувати плани щодо заснування української гімназії. 15 вересня 1918 р. слід вважати днем заснування гімназії. Першими вчителями були А. Княжинський, д-р Бірчак, о. Марущак. Гімназія була класичного типу. Великі старання в справі навчання молоді українською мовою прикладав о. Мрозовський ЧССВ – звертався в міністерство освіти у Варшаві, Шкільної крайової ради у Львові, за що отримував подяки. За допомогою ігуменату отців Василіян одержано дім “Захисту” за монастирем при бічній вулиці, що луком сполучає Бориславську та Трускавецьку вулиці (опісля там був монастир сс. Василіянок, які провадили жіночу семінарію та народну школу. Зараз – це музичне училище ім. В. Барвінського). Прийнято там ще чотирьох учителів: п.п. Мар’яна Гавдяка, Костю Кизиму, Степана Кондрада та панну Стефанію Коцко. Крім згаданих учителів, на гімназійних курсах вчили о. Марисюк та Олинський, д-р В. Чапельський, О. Ольшанська, М. Задорожна, М. Грабовенський. Директором був о. Мрозовський. Від початку існування гімназії дошкульно відчувався брак власного приміщення. Щоб цьому зарадити, кружок УПТ з 1923 р. вирішив збуду25

вати власний будинок “Рідної школи”. Для цього скликано “Комітет будови української гімназії”, головою якого став д-р В. Ільницький. Весь Дрогобицький повіт спричинився до побудови цього будинку своїми пожертвами. Більші пожертви давали: оо. Василіяни, п. Крисько з Унятич, Християнська Громада з Борислава, громада Мражниці, п. С. Сасик, пожертви приходили з Америки, Єгипту. Посвячення фундаменту будинку на вул. Сніжній відбулося у червні 1926 р. Двоповерховий будинок з партером та сутеринами став уже в 1928 р. під дахом. Посвячення відбулося 9 червня 1930 р. Гімназію перенесено до нового приміщення навесні 1930 р. (ІІ поверх), в цьому ж будинку розміщувалася і народна школа ім. Т. Шевченка (І поверх). Однак недовго втішалось українське громадянство Дрогобиччини своєю гімназією в новому приміщенні. “27 вересня 1930 року розв’язано Пласт та почались арешти. Поміж 46 арештованих були: директор В. Кузьмович, професор М. Байрак, професор М. Іваненко (опікун пластунів гімназії). З 1 листопада гімназію закрито по формальній причині – “...не виховує молодь в справжньому державному дусі і не розвиває в ній пошани до державних властей...” У вересні 1931 р. гімназію відновлено, і новим директором став п. Михайло Бараник, який керував нею до 1939 р. та в 1941 – 1944 рр. Розв’язання гімназії привело до змін в учительському складі, який був таким: директор М. Бараник, учителі: М. Байрак, Д. Бурко, С. Залітач, о. Гадзевич, М. Іваненко, М. Калужняцька, П. Карманський, В. Кульчицький, о. Куманяк, А. Лепкий, С. Липинський, М. Попель, Б. Попель, В. Сольчаник, Р. Смалько, І. Чмола, М. Ясеницька. Гімназія мала свій хор (керівник проф. Іваненко), драмгурток (керівник проф. В. Сольчаник). Гімназія щорічно влаштовувала академії в честь Т. Шевченка та І. Франка, Святомиколаївські вистави, відзначала свято Крут. До 20-річчя смерті та 80-річчя народин І. Франка відбулося урочисте посвячення таблиці на фронтовій стіні будинку гімназії з участю великої кількості громадян Дрогобиччини. У 1939 р. з приходом радянської влади гімназія дістала назву “Середня школа № 1 ім. І. Франка”. З навчання усунено: релігію, латинську, польську мови, введено російську мову, історію партії. Директором став Дегтярьов (із східних областей). Директора М. Бараника переведено до педінституту. У грудні 1941 р. (німецька окупація) одержано дозвіл на відновлення “Державної гімназії з українською мовою навчання в Дрогобичі”. Педколектив знову зазнав змін. “Професорів Д. Бурка та І. Чмолу забрало НКВД ранком в день вибуху війни. Повернувся директор М. Бараник, прийшли нові сили: В. Козак, о. Кот, О. Кущак, Неврлі, Г. Опалка, О. Полянський, М. Рабій, Б. Попель”. 26

Оскільки ні Перемишль, ні Самбір не одержали дозволу на відкриття гімназії, чимало учнів з цих осередків перейшли до Дрогобицької гімназії. Перший іспит зрілості (“матура”) за німецької окупації відбувся в липні 1942 р., а останній, з огляду на близькість фронту, у березні 1944 р. У гімназії (1941 – 1942 н. р.) навчалися по 50 учнів у кожному класі, в т.ч. по 5 дівчат. В останній навчальний рік (1943 – 1944) “дозволено вже на два відділи вищих клас, більший відсоток дівчат. З початком 1944 року будинок гімназії зайняли німецькі війська, і гімназію перенесено на передмістя (теперішня СШ № 5, старий корпус)”. Чверть століття існувала українська гімназія в Дрогобичі. Вона була осередком освіти та національного виховання. Її вплив на життя Дрогобиччини великий. Вихованці гімназії брали та беруть активну участь у загальноукраїнському житті. Важко перечислити усіх колишніх гімназистів, які вложили свою цеглину в розбудову кращого завтра нашої Батьківщини. Велике число тих колишніх учнів гімназії, які принесли найвищу жертву, своє життя, на вівтар боротьби за волю України, імена яких невідомі українському загалу. Окремі відомості про гімназію підготувала Лідія Дутко-Слонська за книжкою “Дрогобиччина – земля Івана Франка”. Т.1.

Ірина Бермес

ХОР УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ ім. І. ФРАНКА (30-і рр. ХХ ст.)

Мішаний хор Дрогобицької української гімназії на вул. Івана Хрестителя (тепер Тарнавського), 1924 рік. У центрі (2-й ряд) – диригент проф. М. Іваненко, зліва 1-й – М. Романяк, верхній ряд посередині – Зенон Коссак.

Гімназії минулого мали значні здобутки в навчанні та вихованні, зокрема музичному вихованні. Серед різноманітних форм музичної діяльності домінував хоровий спів, який спирався на багатовікові традиції української хорової культури і музичної педагогіки. Найбільш популярними в колах дрогобицьких гімназистів були мішаний хор (керівник проф. Михайло Іваненко – вчитель математики і фізкультури), оркестр (проф. Степан Оґроднік – викладач Дрогобицької філії Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка), драматичний гурток (проф. М. Іваненко). Мистецькі гуртки гімназійної молоді брали активну участь в різноманітних заходах. Найбільш показовими були Шевченківські концерти. Ці величні свята влаштовувалися як у навчальному закладі, так і в місті заходами культурно-просвітницьких товариств (із залученням хору гімназії). До найважливіших мистецьких імпрез треба також віднести академії на честь І. Франка, концерти колядок і щедрівок, свята св. Миколая та ін. 28

Жваву участь у концертному житті брав мішаний хор, виступам якого передували репетиції, що “відбувалися в суботу вечором та в неділю після Служби Божої” [1, 462]. Завзятість хору виявлялася передовсім у влаштуванні Шевченківських академій. Так, у квітні 1924 р. дрогобичани величаво відзначали 10-у річницю смерті Кобзаря. В Народному Домі відбулося кілька концертів: за участю хору філії Музичного інституту під орудою о. С. Сапруна, “Бориславського Бояна” (дириґент Т. Дуб), хору ремісничого товариства “Зоря” та сільських хорів зі Стебника і Сільця (06. 04); хору й оркестру учениць жіночої семінарії сестер Василіянок (13. 04). 23 квітня було влаштовано свято на честь Т. Шевченка силами учнів Дрогобицької гімназії. У концертній програмі “...хори випали добре” [2, 6]. Шевченківські концерти підготовлялися щорічно, втім тільки про деякі з них виявляємо рецензії у пресі. Саме про такий захід, який було реалізовано 6 квітня 1937 р. в залі гімназії, довідуємося, що програма свята включала реферат Ю. Костишина “Шевченко в своїх автобіографічних творах”, музичні продукції Л. Карманської та І. Гладиловича. Окрасою концерту став виступ гімназійного хору, що “...під умілою управою проф. Іваненка виконав “Заповіт” [11, 7]. [Можемо припустити, що було озвучено “Заповіт” М. Вербицького, скомпонований для басового соло та подвійного хору (жіночого і чоловічого), позаяк “Заповіт” М. Лисенка написано для тенора соло і чоловічого хору в супроводі фортепіано – І.Б.]. Дописувач акцентував: “Вокальні точки виконано бездоганно... Концерт викликав на всіх присутніх додатне враження” [12, 122]. Концерти на честь Т. Шевченка гімназисти готували дуже ретельно. Зрідка для таких імпрез виготовлялися навіть запрошення, одне з яких зберігається в приватному архіві дрогобичанина п. Л. Коцана: 1814 – 1939 Молодь Ліцею й Гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі має честь запросити Вашу Всечесність на КОНЦЕРТ з нагоди 125 роковин уродин Тараса Шевченка, що його влаштовує дня 11 березня 1939 р. в руханковій залі заведения. Про інші заходи, які організовувалися в гімназії, знаходимо поодинокі відгуки в “Ділі”. Так, до концертної програми, присвяченої О. Кобилянській (1927), гімназійний хор увів народні пісні в обробці М. Леонтовича, Ф. Колесси, О. Кошиця. Із приводу їхнього виконання рецензент наголошував: “Треба признати, що гімназійний хор, хоча голосовою спроможністю з огляду на вік співаків дещо слабший, очевидною дисципліною, 29

зіспіванням і численністю перевищає хор “Дрогобицького Бояна”. Виконання творів ...було дуже добре. Спеціяльно виконання гімназійним хором Леонтовича: “Ой пряду” під управою проф. Іваненка не полишало нічого до бажання” [3, 4]. Традиційно в період Різдвяних свят у навчальному закладі влаштовувався фестиваль обрядових пісень. В 1930 р. “Молодь української Гімназії улаштувала д. 23.II.cp. Концерт Колядок і Щедрівок попереджений відчитом уч. VІІ кл. М. Романяка. Хором проводив іменитий М. Іваненко – що довів хор до поважної технічної справности. В програмі около 30 (!) колядок, – з них деякі рідко співані. Хор української гімназії відніс поважний успіх” [4, 43]. Такий же концерт відбувся 12 лютого 1937 р. в залі гімназії. Мішаний хор під орудою М. Іваненка виконав 22 коляди і щедрівки. Показово, що гімназійний хор був незмінним учасником різноманітних мистецьких імпрез, які влаштовувалися у місті. Так, у квітні 1933 р. колектив під орудою М. Іваненка виступив на повітовому святі “Просвіти”. У концертній програмі брали участь “Дрогобицький Боян”, хори читалень вул. Стрийської, с. Грушів, оркестр балалайок читальні вул. Болонної [5, 2]. 24 лютого 1935 р. в Дрогобичі відбулося свято “Просвіти” та Ю. Федьковича. “Хор української гімназії Рідної школи під диріґентурою проф. Михайла Іваненка відспівав пісню “Дума” укладу проф. Оґродніка” [6, 3]. Гімназисти також спричинялися до заснування нових хорових колективів. Так, 1936 р. при філії “Просвіти” в Дрогобичі “...зорганізувався хор, зложений з абсольвентів української гімназії під диріґентурою п. Михайла Добоша, який об’їздив читальні нашого повіту з концертами української пісні. Ціллю тих концертів було показати громадянству красу української пісні, а головно стрілецької, як рівнож показати сільським хорам, як має виглядати пісня правильно і по мистецьки виконана” [8, 5]. Улітку 1936 р. чоловічий хор учнів гімназії розучив популярні твори, влаштував співацьке турне Дрогобиччиною. Цей молодіжний колектив виступив із концертами більш ніж у 30 населених пунктах, ознайомлюючи головно сільське населення з творами українських композиторів. За допомогою хору в гімназії було здійснено постановки кількох музичних вистав: “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Назар Стодоля”. “Ролі виконували учні школи, а оркестрою проводив проф. С. Оґроднік. Режисерував проф. М. Іваненко, а викінчував ...виставу М. Бенцаль, відомий актор” [13, 629]. Про виступ гімназійного хору в духовному концерті на честь Богоматеріпокровительки українського народу, що відбувся в грудні 1937 р., рецензент акцентував: “Виведення пісень тим молодечим хором давало повне почуття 30

естетики співу та дозволяє оцінити співучу частину молоді як надійний матеріял, здібний на майбутнє плекати із захопленням рідну пісню” [14, 10]. Ще однією показовою рисою в діяльності гімназійного хору був уділ у церковних відправах. “Гімназисти зобов’язані були кожної неділі брати участь у Богослуженні” [15, 10]. Це були Служби Божі для шкільної молоді в парафіяльній церкві міста Пресв. Трійці. “Там... українська спільнота... мала нагоду пізнати красу українського ...церковного хорального мистецтва” [16, 637]. Важко переоцінити значення Богослужінь для духовного піднесення молоді. Отже, діяльність хору української гімназії ім. І. Франка сприяла піднесенню хорової культури влаштуванням Шевченківських свят, участю в концертах на честь громадсько-культурних діячів краю тощо. У репертуарі колективу переважали хорові композиції головно українських композиторів (М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Ф. Колесси, М. Гайворонського та ін.). Показово, що хору й оркестру гімназії під силу було виконання “Заповіту” М. Вербицького. Концертна діяльність учнівських гуртків (хору, оркестру, драматичного гуртка) підтверджувала високий рівень музичного виховання у навчальному закладі. Література 1. Сольчаник А. Українська гімназія ім. Івана Франка в Дрогобичі // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. 1. – Дрогобич : Бескид, 1993. – С. 444 – 466. 2. Очевидець. Свято Шевченка в Дрогобичи // Новий час. – 1924. – 4.34. – 11 травня. 3. Н.Н. Свято в Дрогобичи // Діло. – 1927. – Ч. 271. – 4 грудня. 4. Боян. – 1930. – Ч. 3. – Березень. 5. Бюлетин. – 1933 – Ч. 4. – 1 травня. 6. Повітове свято Просвіти й Ю. Федьковича // Бюлетин. – 1935. – Ч. 2. – Лютий. 7. З просвітянського життя Дрогобиччини // Діло. – 1935. – Ч. 121. – 11 травня. 8. Бюлетин. – 1936. – Ч. 6–7. – Червень–липень. 9. Бориславський Ю. Співаймо, співаймо // Гомін басейну. – 1937. – Ч. 2 – 3. – 15 січня – 1 лютого. 10. Н.О. Театрально-музична хроніка Дрогобича // Гомін басейну. – 1937. – Ч. 7. – 1 квітня. 11. Хроніка // Гомін басейну. – 1937. – Ч. 10. – 1 серпня. 12. Гладилович А. Середньошкільна молодь Дрогобича Шевченкові // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. 3 / Ред. А. Гладилович. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1986. – С. 122. 13. Добош М. Хорове життя Дрогобиччини // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. 1. – Дрогобич : Бескид, 1993. – С. 627 – 634. 14. Великий духовний концерт у 900-ліття проголошення Ярославом Мудрим Богоматері покровителькою українського народу // Діло. – 1937. – Ч. 282. – 22 грудня. 15. Тустанівський В. Державна гімназія імені Владислава Ягелли в Дрогобичі // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. 4 / Упоряд. М. Шалата – Дрогобич : Відродження, 1997. – С. 329 – 333. 16. Сенейко М., Нижанковський З. Співацьке товариство “Дрогобицький Боян” // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. 1. – Дрогобич : Бескид, 1993. – С. 635 – 643.

Василь Ільницький

КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛОДИМИРА ІЛЬНИЦЬКОГО НА ДРОГОБИЧЧИНІ Культурно-просвітницька діяльність у 20 – 30-х рр. XX ст. на Дрогобиччині видатного адвоката, громадського діяча, українського патріота доктора Володимира Ільницького – це приклад служіння народові. Народився Володимир Ільницький 1877 р. у Підгайцях на Тернопільщині. Закінчив четверту гімназію в Львові і правничий факультет Львівського університету. По закінченні університету Володимир почав адвокатську практику в Дрогобичі. Виконуючи сумлінно свою роботу, В. Ільницький здобув авторитет – реноме професійного адвоката в Дрогобичі. Поза професійною діяльністю В. Ільницький зарекомендував себе як активний громадський і суспільно-політичний діяч. Він стає активним Володимир Ільницький учасником і засновником усіх тодішніх українських товариств. У той час саме спорт за розвитком своєї різноманітної діяльності починає відігравати особливо важливу роль у вихованні національно свідомої молоді, яка поза спортивною діяльністю стає національним чинником боротьби за державну незалежність. З 1920 р. В. Ільницький працював на виборній посаді другого заступника бургомістра Дрогобича, яка була зарезервована для представника українців, з метою захисту їхніх національних інтересів. Одержуючи за цю роботу винагороду в розмірі 1100 злотих, він регулярно передавав їх на потреби „Рідної школи”. З 1923 до 1930 р. В. Ільницький обіймав важливу посаду голови громадського комітету з будівництва приміщення Дрогобицької приватної гімназії товариства “Рідної школи”. Для цього був організований збір коштів, під час якого особливо відзначилися Віктор Пацлавський, Володимир Ільницький і Володимир Кузьмович. Зазначається, між іншим, що під час будівництва гімназії було витрачено близько 350000 злотих, однак для остаточного завершення будівельних робіт бракує 150000 злотих. Керівники українських організацій Дрогобича, включно з В. Ільницьким, прохали у своєму зверненні всіх небайдужих до української справи матеріально підтримати завершальні роботи навколо зведення гімназії. 32

В. Ільницький очолював повітовий кружок “Рідної школи”, який утримував місцеві українські школи, серед них і гімназію. У 1935 р. був організований Повітовий союз кружків “Рідної школи”, який очолив В. Ільницький. Однією з найбільш важливих функцій дрогобицького кружка “РШ” була опіка над народною школою і гімназією в Дрогобичі та їхня матеріальна підтримка. Повітовий кружок “Рідної школи” тісно співпрацював з читальнями “Просвіти”. В. Ільницький був активним членом “Просвіти”, регулярно сплачуючи членські внески впродовж 1926–1932 рр. по 2 злотих. Він також був засновником і головним активістом товариства “Підойма”, яке об’єднувало українських бруттівців, захищало їх правові інтереси та фінансово допомагало “Рідній школі”. Дрогобицька філія “Просвіти” була заснована в 1909 р. Вона організовувала читальні, влаштовувала повітові анкети для читалень. Молодь, об’єднана у читальні, грунтовно вивчала історію України, літературу, географію та інші українознавчі предмети. В. Ільницький також входив до складу “Управи” Української гімназії, яка відіграла важливу роль у вихованні молоді Дрогобицької округи. Гімназія випустила багато діячів, які відзначилися на національній та культурно-громадській нивах. Між іншим, син В. Ільницького, Данило, у 1927 р. розпочав навчання у Дрогобицькій гімназії. В. Ільницький був учасником Товариства “Сільський Господар”, діяльність якого була багатогранною – від турботи про піднесення сільського господарства і до співпраці з “Рідною школою” та “Просвітою”. У 1939 р., після “визволення” Дрогобича комуністично-більшовицькими військами, він продовжував свою діяльність, яка привела до арешту в 1939 р. і суду, а згодом до заслання. Доктора В. Ільницького було арештовано в жовтні 1939 р., а перед судом він постав 10 травня 1940 р. Колегіальний суд виніс виправдальний вирок. В. Ільницького було негайно звільнено. Але не судилося йому (незважаючи на вирок суду) залишитися на волі. Він був повторно заарештований. Подальша його доля була невідомою. Лише після Другої світової війни синові Степану вже з-за кордону, за допомогою Червоного хреста, вдалося дізнатися, що В. Ільницький був засланий у м. Старобільськ Донецької області. Але дорогою туди він помер. Так загинув видатний діяч українства. В. Ільницький займався українською справою в той час, коли така діяльність була небезпечна. Це свідчить про безкорисність і щирість його патріотизму. Це людина, яка служила людям. 33

Гімназія ім.І.Франка. Рідна школа ім. Т. Шевченка.

Посвячення гімназії. Єпископ Йосафат Коциловський.

Дрогобич, 9 червня 1930 р. – день посвячення будинку гімназії ім. Франка. Стоять: проф. Володимир Кузьмович, директор гімназії, Н.Н., Амалія Модрицька, Н.Н., проф.Северин Левицький, д-р Володимир Ільницький, голова т-ва “РШ”, інж. Остап Левицький, секретар т-ва “РШ”, о.Степан Венгринович, Н.Н. (може, Марія або Вікторія Гавдяк?)

Остап Левицький народився 16.11.1884 р. в с. Березовиця на Тернопільщині. Під час Першої світової війни боровся у рядах Легіону Січових Стрільців. Був поранений у боях біля с. Пісочне. Після закінчення війни одружився з дрогобичанкою Стефою Модрицькою-Шипайло. Жив у Дрогобичі і працював інженером у фірмі інженера Володимира Дидинського. Був активним у громадському житті Дрогобича: секретар будівельного Комітету будови гімназії, голова спортового товариства “Підгір’я”, командант Верховинської Пластової Округи. 27.09.1930 р. арештований польською поліцією за приналежність до Пласту. Засуджений на 3 місяці тюрми. 22 червня 1941 р. – арештований органами НКВД. Подальша доля невідома. 35

²²². ÐÎËÜ ÄÓÕÎÂÅÍÑÒÂÀ Ó ÂÈÕÎÂÀÍÍ² Ã²ÌÍÀÇ²ÉÍÎ¯ ÌÎËÎÄ² Тарас Гарасимчук, Митрофорний протоієрей, парох парафії Пресвятої Трійці у Дрогобичі

ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ В ДРОГОБИЦЬКІЙ ГІМНАЗІЇ Церква свідома перемін, що відбуваються у світі. Вона стоїть перед лицем нових викликів історії та народжених з ними питань людини про сенс її життя, та “приносить всім відповідь, котрою є, зокрема, правда про Ісуса Христа і Його Євангелію” [1]. Реалізація цієї місії набирає великого значення особливо там, де випрацьовуються наукові методи в пізнанні правди, творяться основи культури… Церква повинна пригадувати, що для глибшого розвитку людини не вистачить самої інтелектуальної формації. Саме церковний досвід може допомогти у вихованні справжньої людяності, вести розум до правди, волю – до добра, щоби навернути цілу людину до об’єктивної вартості та її правдивого покликання. Таке завдання ставила перед собою впродовж своєї історії Українська Греко-Католицька Церква. В минулому XX ст. виховна діяльність українського духовенства у Галичині відігравала велику роль у формуванні релігійної та національної свідомості. Особливо у міжвоєнний період з боку духовенства відчувалася підтримка українців у створенні своєї держави, у відстоюванні національних та культурних прав під окупацією Польщі, у співпраці з культурними товариствами та молодіжними організаціями. Діяльність духовних провідників УГКЦ була багатогранною. Були це і вчителі Божої науки, і ревні проповідники та катехити, місіонарі та вихователі, і особливо активні громадські діячі. Велика праця та патріотизм греко-католицького священства посприяли виникненню просвітницького руху на Галичині. Тому ще протягом багатьох десятиліть часто священика ототожнювали з просвітителем. Уже в другій половині XIX ст. духовенство сприяло заснуванню багатьох культурно-просвітницьких та економічних установ. Пізніше священики часто ставали засновниками читалень, при яких створювалися театральні гуртки, духовні оркестри, хори. Неодноразово допомагали школам, організовували кооперативи, молодіжні спортивні товариства “Луг” і “Січ”, ставали керівниками “Просвіти” [2]. Охоплюючи духовною опікою своїх парафіян, духовенство особливо турбувалося про молодь. Адже саме молодь, а головне студіююча, та інтелігенція – це провідна верства, яка була основою просвітницького руху, брала активну участь у суспільному житті. Греко-Католицька Церква звертала увагу 36

на це й тому, що дуже часто у середовищі, в яке потрапляла молодь, особливо сільська, було важко адаптуватися. Оскільки її оточення було в основному польським та єврейським, духовенство намагалося зберегти для українського народу найбільш свідому та освічену частину молоді [3]. Провідну роль в просвітницькому житті Галичини відігравав митрополит Андрей Шептицький. Зі всіх сил змагався він за культурно-освітній розвиток народу, створюючи чимало шкіл, дитячих садків, благодійних установ та освітніх організацій [4]. Митрополит усіляко намагався підтримувати особливо студентську молодь, а зокрема найбільш здібних та потребуючих. Чимало світських студентів отримували від митрополита стипендії для науки за кордоном. Часто він висилав молодих священиків на студії до Риму та Відня [5]. Він був щедрим благодійником молодіжних студентських організацій та щиро заохочував молодь до згуртування на основі християнського світогляду [6]. Саме з його ініціативи були засновані такі впливові установи, як Богословська академія і приєднаний до неї науковий інститут [7], “Академічний дім” у Львові. Тут формувалися висококваліфіковане духовенство й інтелігенція [8]. Митрополит Андрей Шептицький наголошував на великій ролі науки: “Наука для вищих верств суспільства – то сила, під деяким оглядом навіть більша, ніж багатства. Нарід, що має учених, здобуває собі в інших народів признання і честь” [9]. Для втілення тих благородних ідей митрополит Андрей зібрав довкола себе високоосвічених і жертвенних людей. Серед них – отець і доктор Йосиф Сліпий, що як науковець і видавець багатьох праць чимало робив для виховання молодої генерації українців. Патріарх Йосиф Сліпий був першим ректором Львівської Богословської Академії, яка справді стала тоді “Світильником істини” [10]. Це і о. др. Микола Кондрат, це також велике число священиків, які ревно працювали на благо рідного народу. Дрогобицька земля, яка була важливим осередком церковно-релігійного життя, у XX ст. подарувала не лише Дрогобичу, але й цілій нашій Церкві в Україні вірних синів свого народу, святих пастирів, ісповідників віри, ієромонахів Северіяна Бараника, Якима Сеньківського та Віталія Байрака, Євгена Нищика та Павла Жупанського, які ревно трудилися над спасінням своєї пастви [11]. Релігійне життя в Дрогобичі не було зосереджене винятково при храмах. Важливу роль відігравала Церква також і в житті громадському. Духовною опікою та турботою втішались чимало суспільних осередків, молодіжних організацій, всесвітніх установ. Дрогобицька гімназія ім. Івана Франка та добре зорганізована при ній Марійська дружина були важливим осередком та “кузнею” не тільки гідних синів і дочок рідного народу, але й добрих християн. Участь Церкви у гімназійному житті не полягала тільки в катехитичних зустрічах, але і в участі у різних святкових академіях – Крутянських, Шевченківських, Франківських 37

вечорах. Це також Святомиколаївські вистави з традиційно гумористичною програмою. Цікавими були і гімназійні екзорти та похід парами до церкви Св. Трійці, а в пізніші роки – до такої званої “Ротонди” на вул. Стрийській на Службу Божу, під час якої співав гімназійний хор [12]. Владика Йосифат Коциловський, єпископ Перемисько-Самбірський, дбаючи про культурно-просвітницьке життя своїх вірних, не залишав без уваги і Дрогобицьку гімназію. Важливою подією, зокрема, стало посвячення єпископом нової будівлі гімназії 9 червня 1930 р., та таблиці, присвяченої Івану Франкові, на фронтовій стіні гімназії у вересні 1936 р. з нагоди 80-річчя уродин та 20-річчя від часу смерті письменника. На ці урочистості прибуло багато мешканців Дрогобицької округи [13]. Із приходом радянської влади (1939) Дрогобич, який зробили обласним центром, став також і осередком поборювання церковно-релігійного життя (заборона релігійної преси, катехизації у школах, релігійних організацій, високі податки від церковних об’єктів, антирелігійна пропаганда, репресії священиків і національних діячів). Таким чином, і Марійська дружина не могла явно існувати при гімназії, священика на її територію не пускали. Молодіжні сходини відбувалися кожного тижня у суботу ввечері у церковній захристії Святої Трійці. Збиралося близько сорока гімназистів. Програма сходин: молитви, духовні конференції, реферати або дискусії, участь у молебнях, богослужіннях [14]. Власне в ті часи найбільшого всенародного горя, яке принесла з собою більшовицька окупація, духовними опікунами гімназійної молоді, як і непохитними символами Церкви та народу, в місті були золотоустий безстрашний проповідник та блискучий організатор о. Яким Сеньківський і Дрогобицький парох та ігумен о. Северіян Бараник. Ієромонах Яким Сеньківський був опікуном Марійської дружини гімназійної молоді у 1939 – 1941 рр. Мав винятковий дар від Бога спілкуватися з людьми, особливо з молоддю. Кожне його слово западало в душу. Блискучим проповідницьким хистом, здатністю пристосовуватися як до інтелігента, так і до робітника, до старших і до молоді, своєю ввічливістю та постійною сердечною усмішкою вніс великий поштовх у справу піднесення релігійного християнського життя на Дрогобиччині. Вірні щиро полюбили о. Якима, так що часто повторювали: “В Дрогобичі нема понад нього…” Тому-то так завзято більшовики намагалися зупинити душпастирську діяльність подвижника, який палав любов’ю до Бога та України. Врешті, після численних викликів і допитів, більшовики заарештували його 26 червня 1941 р. разом з ієромонахом Северіяном Бараником. Отець Северіян Бараник, ігумен монастиря ЧСВВ у Дрогобичі, також посвятив себе активному служінню на благо Церкви і народу. Ще будучи у Жовківському монастирі, невтомно ніс світло Божої науки усім вірним: кате38

хизував дітей у школі, редагував дитячі журнали “Наш приятель”, опікувався сиротинцем, провадив Марійське товариство для молоді і ремісників, а також Товариство Апостольської молитви. Часто вів науки для монахів та реколекції для вірних. Ставши у надзвичайно тяжкі часи ігуменом монастиря в Дрогобичі, продовжував ревне служіння Богові та просвітницьку діяльність: постійно давав науки та реколекції, був також енергійним громадським діячем, членом міської влади, цікавився спортивним життям Дрогобиччини. Як великий приятель молоді, не стоїть також осторонь справ Дрогобицької гімназії. Радо приходить на зустрічі із гімназистами, дає повчальні й цікаві науки. Ось які цінні слова вписав до пам’ятного альбому однієї з гімназисток: “Будь завше тою доброю, щирою, дитинною Ірусею, якою я тебе тепер знаю. Люби Бога, свій Нарід – Божий прапор і прапор народний неси високо! – о. Северіян Бараник, ЧСВВ. Ігумен монастиря оо. Василіян – Дрогобич, у Велику Суботу, 23.04.1938” [15]. Особливо сердечно вітали о. Северіяна в день Щедрого вечора, коли він приходив до гімназії святити воду. На урочистій відправі співав гімназійний хор, а потім ігумен кропив святою водою всі класи гімназійного будинку. Більшовицька влада так само заарештувала о. Северіяна. Світочі Дрогобицької землі, безстрашні ієромонархи Яким Сеньківський і Северіян Бараник були замордовані в більшовицьких катівнях Дрогобича – поклали своє життя на вівтар мученицької слави. Вірним наслідником і продовжувачем слави двох своїх попередників ревних пастирів та народних просвітителів став у 1941 р. ієромонах Віталій Байрак. Він активно включився у душпастирську діяльність: виголошував величні проповіді, відважно служив Богослужіння, опікувався молоддю та різними товариствами. Проте як невтомний Христовий воїн та щедрий сівач Божого слова, який не приховував своєї любові до Церкви і рідного народу, не міг залишитися поза увагою радянської влади. Звинувачений в антирадянській пропаганді, був ув’язнений, і в травні 1946 р. після страшних тортур та допитів помер у в’язниці на Бригідках. Такими були наші дрогобицькі світочі, мученики та ісповідники, пам’ять про яких не повинна згаснути в серцях свідомих українців. Як правдиві носії Христової науки, стали вони ще й фундаментом національного буття: української мови, культури, обрядовості, традицій. Вони-бо – справжні смолоскипи в часи національної темряви та більшовицького свавілля і, врешті, опертя для зародження духовної незламності. Література 1. Veritatis Shlendor, 2 // Encykliki Jana Pawla II. – T.II. – Kraków, 1996. 2. Субтельський О. Україна: Історія. – К., 1991. – С. 284 – 285. 3. Пор: Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України // Наукові записи. – Острог, 2000. – С. 270.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. – Т.2. – С. 325 – 328. 5. Там само. 6. Баран С. Митрополит Андрей Шептицький. – Мюнхен, 1947. – С. 44 – 47. 7. Джерела до історії Української католицької Богословської академії у Львові 1928/29 – 1944 // Сениця П. Світильник істини. – Видання Українського Католицького Університету ім. Климента папи. – Торонто, 1973. – Ч. 1. – С. 36. 8. Казамира Б. Високе шкільництво в житті українського народу // Сениця П. Світильник істини. – Торонто, 1976. – Ч. 3. – С. 301. 9. Перше слово пастиря // Твори слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. – Торонто, 1965. – Т. 1. – С. 11. 10. Сениця П. Світильник істини: у трьох частинах… 11. Гарасимчук Т. Нарис про Трійцю // Сакральне мистецтво Бойківщини: Збірник статей. – Дрогобич, 2003. – С. 14 – 33. 12. Із спогадів колишнього гімназиста А. Сольчаника // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1973. – С. 781. 13. Там само. – С. 780. 14. о. Купранець О. Марійські Дружини у Дрогобичі в 1939-1941 роках // Там само. – С. 169. 15. Альбом Ірини Шелевич. Зберігається у Лідії Дутко.

Блаженний Віталій Байрак ЧСВВ, ігумен монастиря оо. Василіян та парох церкви Святої Трійці в Дрогобичі, катехит гімназії, загинув від рук НКВД в 1946 р., похоронений у Дрогобичі. Блаженний о. Яким Сеньківський, ієромонах ЧСВВ, проповідник у церкві Святої Трійці, провідник Марійської дружини гімназії, загинув від рук НКВД у 1941 р. Похоронений в Дрогобичі. Блаженний Северіян Бараник, ієромонах ЧСВВ у Жовкві. Згодом став ігуменем монастиря оо. Василіян та парохом церкви Святої Трійці в Дрогобичі, катехитом гімназії. Загинув від рук НКВД в 1941 р. Похоронений в Дрогобичі.

До Українського громадянства Підписані діляться з українським громадянством радісною вісткою, що дня 9 червня цього року відбудеться.

ТОРЖЕСТВЕННЕ ПОСВЯЧЕННЯ ДОМІВКИ ШКІЛ Рідної школи В ДРОГОБИЧІ, Їх преосвященство Йосафат Коциловський, Перемиський Владика.

Зусиллями й завдяки жертвенности українських громадян Дрогобича, його повіту й Америки та при допомозі Громади Мразниця, яка пожертвувала 12 000 амер. доларів, Товариства бруттовців “Підйома” в Дрогобичі (8 000 амер. доларів) і Християнської Громади в Бориславі (3 000 амер. доларів) вдалося нам здвигнути ту величаву домівку, коштом досі біля 350.000 злотих. До домівки перенеслася вже в вересні 1929 року укр. Гімназія Рідної школи і користується шкільними салями, салями на кабінети, робітні, канцелярії руханковою салею. Більшу, труднішу часть великого діла завершено, до остаточного викінчення будинку всіх саль потрібно ще 150.000 зл. Потрібно тільки останнього, невеликого напруження, стане будинок, який увесь буде віддано під рідні школи для дітей українського Народу, а яким він сам правдиво зможе величатись. Тому звертаємося до всіх українських Громад, яким лежить на серці Рідна школа її великі національно-культурні завдання: Явіться численно на акті посвячення! Дайте нам Вашу моральну і матеріальну піддержку при завершенню нашого скромного діла, яке хай стане цеголкою величавої Будівлі, що Її ставить Український Народ на Своїх Землях! За Комітет будови: Др. Володимир Ільницький, голова Др. Роман Савойка, секретар. За Комітет Посвячення: О. Йосиф Заячківський ЧСВВ, Ігумен. За Кооперативу “Українська Школа”: Др. Віктор Пацлавський, голова. Др. Володимир Скибінський, секретар. За Дирекцію Гімназії р. Ш.: Володимир Кузьмович, директор. Заввага: Кожний, приявний на світі повинен обов’язково вписатися до Золотої Книги. Кожний не приявний повинен надіслати Свою жертву залученим чеком. Вписи до Золотої Книги будуть відбуватися підчас і після самого свячення.

Ігор Бриндак, магістр богослов’я

РОЛЬ МАРІЙСЬКИХ ДРУЖИН У ФОРМУВАННІ РЕЛІГІЙНОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ В ПЕРЕДВОЄННІ РОКИ Початки руху Марійських дружин сягають XVI ст. І з’явилися вони не в Україні, а у Римі. Це був період релігійного протистояння в Європі. І багато хто тоді розумів необхідність ширшого залучення мирян до церковного життя. Серед інших, хто трудився в цьому напрямі, був фламанський, тобто бельгійський Єзуїт, учитель латинської мови у Єзуїтській колегії Рима о. Йоган Лейніс. У 1563 р. він відібрав найбільш побожних учнів колегії і заснував перший гурток Марійської дружини. Ідея запровадити Марійські дружини в Київській Церкві з’явилася у Київського унійного митрополита Йосифа-Веніаміна Руцького. У 1615 р. звернувся з відповідним проханням до Папи ПавлаV. І папа видав спеціальне бреве, яким благословив створення Марійських дружин у Східній Церкві. Перші Марійські дружини у нашій Церкві з’явилися у 1617 р. Як правило, вони існували при навчальних закладах, котрі провадили Отці Василіяни.

Прапор Марійської дружини.

Посвячення прапора Марійської дружини Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка 1938 – 1939 н. р.

Марійська дружина 1938 – 39 рр. Усі члени Марійської дружини – учні гімназії. В центрі о. Я. Сеньківський.

Коли в 1839 р. в царській Росії було зліквідовано унію, то припинилася діяльність і Марійських дружин. Відродження Марійських дружин в Галичині другої половини ХІХ ст. зініціював Ізидор Дольницький – визначний релігійний діяч того часу, ініціатор багатьох нових зачинань у нашій Церкві. Розквіт дружин настав у міжвоєнне десятиліття (1920 – 1939). Тоді духовними провідниками цього руху було немало яскравих постатей, які себе дуже активно проявили в багатьох ділянках церковного і національного життя. Імена деяких із них варто назвати. Отець Теофіл Горникевич (1891 – 1969), колишній капелан Української Галицької армії, катехит кількох шкіл, а деякий час (1920 – 1923) навіть директор народної школи ім. Б. Грінченка. Крім богословської освіти, мав ще освіту біолога та психолога. З 1940 р. на еміграції у Відні, де і помер. Отець Леонід Лужицький (1869 – 1951), довголітній катехит. З 1928 р. – викладач у Львівській богословській академії. Співзасновник богословського наукового товариства, автор багатьох шкільних підручників. Батько відомого українського вченого і письменника Григора Лужицького. Помер на еміграції в Німеччині. Отець Осип Лищук (1894 – 1949) – учасник визвольних змагань 1918 – 1920 рр. Офіцер УГА, голова Просвіти у м. Рава-Руська, відомий у міжвоєнні роки письменник. У 1945 р. заарештований радянськими репресивними органами. Загинув у концтаборі. Духівниками і провідниками Марійських дружин були також двоє дрогобицьких Святотроїцьких мучеників – отці Северіян Бараник і Яким Сенківський. Тепер обидва блаженні. У зв’язку з тим, що їхні біографії в останні роки були відповідно висвітлені з нагоди беатифікації, тому тут розглядатися не будуть. Згадавши найбільш відомих провідників Марійського руху міжвоєнних років, тепер розглянемо, в який спосіб Дружини формували релігійну і національну свідомість своїх членів та членкинь. Обов’язками членів Дружин були: 1. Вести прикладне християнське життя; 2. Брати участь у щотижневих сходинах; 3. Бодай раз на місяць приймати святі Тайни; 4. Брати участь у щомісячному молебні в честь Пречистої Діви Марії. У щотижневих сходинах обговорювалися питання богословського та культурологічного характеру. До завдань дружинників входило: включатися у благодійницьку діяльність, поширювати серед молоді християнський світогляд та здоровий спосіб життя. Для поширення своїх ідей Марійські Дружини видавали часопис для молоді “Наш Приятель”. Велика роль благодійницької діяльності Дружин особливо проявилась під час українськопольської 1918 – 1919 рр. та радянсько-польської 1920 – 1921 рр. воєн, коли 44

дружинники відвідували табори для військовополонених та влаштовували безплатні сніданки для осиротілих дітей. Велику увагу у Дружинах приділялось виробленню патріотичного духу. Зокрема, один із провідників цих товариств вже вищезгадуваний отець Осип Лищук з цього приводу писав: “Боротися з національним чинником у католицьких організаціях не лиш нема потреби, але й муситься його респектувати, перешліфовуючи на засадах Христа і спрямовуючи його на властивий шлях. Бо католицька організація вишколює і майбутніх мешканців неба, і теперішніх та майбутніх позитивних, конструктивно працюючих громадян – патріотів своєї нації... Батьківщина – це наша друга святість по Бозі й для неї чоловік все повинен зробити окрім гріха”. (о. Осип Лищук. Релігійні праці. Львів. 1994 рік. стор. 332 – 333). Про заслугу Марійських дружин і близьких до них організацій щодо релігійного і національного формування молоді найкраще почути із уст їхніх противників. У роки незалежності був опублікований один довший час секретний документ, а саме Звіт уповноваженого ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР П. Вільхового за 1945 р. Там написано: “...кроме этого в Дрогобыче существовали молодёжные и детские организации под названием “Евхаристийный Союз”, “Марийский Союз” под лилейным Мариинским флагом. Для старших возрастов было организовано братство под названием “Марииские Дружины”... Основная их цель: воспитывать “сознательных украинцев, верных вере Христовой – Католической Церкви”. (Оригінал. Машинопис. Центральний державний архів громадських об’єднань України: Ф.1 – Ар. 23 – , спр. 1648, стор. 155 – 175. Опубліковано. Володимир Сергійчук “Нескорена Церква” Стор. 88 – 102). Ці слова є найкращою характеристикою і для тодішнього нашого духовенства і для українських католицьких організацій. Після вересня 1939 р. Марійські товариства, ясна річ, легально існувати, тим більше у навчальних закладах, не могли. Але своє існування вони в багатьох випадках не припинили, а продовжували неофіційно збиратися при церквах. Зокрема, в Дрогобичі такі зустрічі провадились при Захристії храму Пресвятої Трійці. Дружинники відіграли важливу роль у збереженні релігійності своїх ровесників у той час, коли студіююча молодь опинилася у сфері впливу радянської атеїстичної пропаганди. Зокрема, в Дрогобичі за прикладом дружинників учні шкіл бойкотували навчання в дні релігійних свят. Ясна річ, що такі речі не залишились поза увагою радянських репресивних органів. Як пізніше показали документи, багатьох членів Дружин, особливо в Дрогобичі, планувалося депортувати до Сибіру, і тільки війна цьому перешкодила. Вихідці із Марійських дружин брали участь в русі опору в роки війни і після неї. Варто нагадати, що в шкільні роки до Марійських товариств належали серед інших і такі діячі, як голова українського 45

державного правління Ярослав Стецько та головнокомандуючий УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Отож, як бачимо, роль Марійських організацій у формуванні релігійної та національної свідомості української молоді незаперечна. У післявоєнні роки їхня історія з відомих причин переривається, а відродження наступає з початком 90-х., але це вже інша історія. Бібліографія: 1. Ювілейна книга Української Академічної гімназії у Львові. – Філадельфія – Мюнхен. 1978 рік. 2. Дрогобичина – земля Івана Франка / Голова редакційної комісії доктор Лука Луців. Наукове товариство імені Т. Шевченка. Український архів. том. 25. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто. 1973 рік. 3. Енциклопедія українознавства. Том 4. 4. о. Осип Лищук. Релігійні праці. – Львів, 1994 р. 5. Сергійчук Володимир. Нескорена Церква.

о. Віктор Коцеміра, провідник п. Ганна Ясевич, голова товариства

МАРІЙСЬКІ ТОВАРИСТВА: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ Марійські товариства – це релігійні організації, бо засновуються за дозволом церковної влади, і вона єдина має нагляд над ними. Однак вони відрізняються від інших церковних організацій, наприклад, церковних братств, бо діють за межами церкви як громадська організація. Це також не політичні товариства. Особливість цих товариств полягає у тому, що в них добровільно об’єднуються свідомі і близькі по духу католики, щоб через особливу пошану Пречистої Діви удосконалювати власне духовне життя та плідно працювати над піднесенням рівня релігійності суспільства. Марійські товариства, що гуртуються під лелійним прапором Пречистої Діви, об’єднують тих, хто переконаний і випробуваний у вірі, бездоганний у приватному житті, совісний у своїх вчинках і є зразком християнина для свого оточення. За прикладом Львова пішли інші міста. У 1906 р. Марійська дружина пань створена у Дрогобичі. Дружина мала 44 членкині. Крім того, при Дрогобицькій парохії згодом діяли добре зорганізовані Марійські дружини домашніх робітниць, молоді Української Гімназії ім. Івана Франка. Особливо активізувалася робота Марійського товариства пань у Дрогобичі у 1934 р., її провідником був о. Ігумен Северіян Бараник. Як ігумен монастиря в Дрогобичі, мав багато роботи, але не залишив праці з молоддю, прищеплював молодим галичанам через виховання у Марійських товариствах кращі риси християнської моралі. Саме це було причиною його мученицької смерті в 1941 р. Його долю розділив ще один провідник Марійської дружини в м. Дрогобич – о. Яким Сеньківський. Їх наступник Віталій Байрак загинув від рук тих же катів у 1946 р. З приходом більшовиків до міста поодинокі Марійські дружини існували нелегально, бо радянською владою було заборонено всякі недержавні організації, особливо релігійні. Однак гімназійна молодь, релігійна душа якої виховувалась у Марійській дружині, знайшла інший вихід. Щоб плекати релігійну думку та набожність до Небесної Матері, вони щосуботи сходилися до Церковної Захристії. Духовним провідником був о. Яким Сеньківський. Програма сходин була такою: спільна молитва, духовна програма – реферат або дискусія на поставлену отцем-проповідником релігійну тему. В актах міського НКВД пізніше було знайдено точний список членів Марійської дружини, які брали активну участь в підпільному 47

релігійно-організаційному житті. Вони були призначені на арешт і вивіз до Сибіру. Лихоліття війни, повоєнні репресії розкинули членів Марійських дружин по всьому світу. Ліквідація Греко-Католицької Церкви довершила руйнівну справу. Але іскра релігійного виховання, що дбайливо плекалася в Марійських дружинах, у більшості членів і членкинь за роки гонінь і репресій не погасла. Тому ми бачимо їх серед тих, що живили, підтримували, були опорою Церкви в підпіллі, бачимо серед тих, що першими виступили за легалізацію Церкви. Ці ж членкині передвоєнних Марійських дружин пань та української гімназії стали засновниками жіночого Марійського товариства в Дрогобичі в Незалежній Україні. Це товариство було зареєстроване в 1992 р., першим провідником в найважчий організаційний період був о. Мирон Бендик, а першими членкинями – колишні членкині Марійського товариства гімназії пп. Н. Костик, О. Німилович, В. Піраник, Д. Гриник, Л. Кіцила, А. Панель та інші. Вони зуміли згуртувати коло себе однодумців, активних віруючих Греко-Католицької Церкви, таких як пп. В. Кушнір, О. Ганич, С. Дацишин, Л. Жук, Н. Яцків. Першою головою товариства (1992) була пані Н. Костик. Жіноче Марійське товариство одержало назву “Милосердя”, бо його організатори слушно вирішили, що наше здеморалізоване довгими роками репресій та атеїстичного виховання суспільство передовсім потребує відродження цієї християнської чесноти. Жіноче Марійське товариство намагається нав’язати співпрацю з усіма громадськими організаціями, які декларують свої наміри працювати для духовного, християнського, національного розвитку суспільства. Сучасний стан духовності нашого народу показує, що Марійські товариства не втратили своєї актуальності. І зараз, ще більше, ніж сто років тому, Церква потребує людей, які поза нею допомагають поширювати світло віри, надії, милосердя. Дрогобицьке жіноче Марійське товариство “Милосердя” готове продовжувати цю прекрасну християнську місію.

КАТЕХИТИ ГІМНАЗІЇ о. Байрак Віталій о. Бараник Северіян о. Венгринович Степан о. Гадзевич Онуфрій о. Гринкевич Митрофан о. Кот Атанасій о. Куманяк Павло о. Марисюк

о. Марущак о. Мрозовський о. Німилович Теодор о. Петрашкевич Йосип о. Полієвкт Кміт о. Сапрун Северин о. Сеньківський Яким

Петро Сов’як

ЙОГО ЛЮБИЛА МОЛОДЬ Серед когорти славних борців за долю і щастя українського народу немало і таких скромних людей, чиє подвижницьке життя покладене до останнього подиху на жертвенний вогонь змагань за рідну справу, за рідну школу, заслуговує на значно більшу увагу серед широкої громадськості. Та що ми знаємо про них? Чи всіх ми гідно вшанували і віддали честь їм, ту честь, на яку вони заслужили своїм життям? От хоча б життєпис одного з них, о. Степана Венгриновича. Прожито коротке, але наповнене високоінтелектуальним змістом життя. І не його провина в тому, що не все задумане здійснене, не все о. Степан Венгринович написане в повному обсязі дійшло до нас. Незаперечна заслуга цього незламного і великого чоловіка в тому, що залишив він після себе. Отой слід його діяльності непідвладний часові. Дехто волів би, щоб такі, як він, були назавжди стерті з пам’яті народу. Та ні! Вони виринають метеоритом на нашому обрії, вони сяють зорею у нашому житті. І нам – доростати до них. Як вихор, влетів у моє життя цей чоловік, цей сподвижник духа. Він розтривожив мої думки, викликав у моєму серці бурю, що сколихнула і потрясла мене. І захотілось мені ще комусь розповісти про це життя, життя-подвиг. Щоб не тільки я, але і ще хтось очистився душею. Щоб не тільки мені, але і ще комусь стало сонячно і погідно від діткнення до життєвих обшарів цієї людини. Степан Венгринович – син Володимира і Софії, з роду Шафранська, народився 7 квітня 1897 р. в с. Хиринці, недалеко від Перемишля, в національ49

но свідомій українській родині. Батько Степана – Володимир – священик, але як українець за польського володарювання зазнав поневірянь. У 1930-ті рр. учасник товариства “Бойківщина” в Самборі. Батьків брат Олександр, 1873 р.н., четар УГА, був старшиною міст у Раві-Руській, Жовкві, потім опинився в Копичинцях, як старшина при польському шпиталі ч. 2, який мандрував по цілій Україні. В жовтні 1919 р. зупинився у Вінниці. У місті лютює тиф. Хвороба підкосила усіх з обслуговуючого персоналу, лише Олександр працює як ніч, так і день, без відпочинку. Та смерть була не за горами. На 47 році життя вона підкосила і його. Це трапилося 13 грудня 1919 р. Похований у Вінниці на кладовищі “Кримські косарні”. З 1907 до 1915 р. Степан Венгринович навчався в українській гімназії Перемишля. Брав активну участь у роботі спортивного клубу “Сянова чайка”. Влітку 1914 р. як член цього клубу виступав на Шевченківському ювілейному здвизі у Львові у здвигових змаганнях і навіть зайняв перше місце в скоці з жердкою. Разом з ним виступали такі згодом відомі постаті, як Дмитро Паліїв, Іван Чмола, Мирослав Толпаш, В. Коцай та Волинець, Гера, Долинський. У 1915 р. поступає до Львівського університету на теологічний факультет. Під час навчання декілька разів провідував Івана Франка. До сторінки одного із альбомів любовно приклеїв квітку з таким написом: “Ту квітку зірвав на городці Івана Франка, коли-то в дні його смерті, я відвідав Поета. В хаті пусто... ні живого духа, лиш Франко лежав у подертій сорочці на отамані, накритий простирадлом...1916 рік”... У 1918 р. почалися трудні дні бойових змагань за право народу на самостійне існування. І. Венгринович перебуває у перших лавах борців за вільну і незалежну Україну. Бере участь у бойових операціях УГА, був інтернований і деякий час перебував у таборі м. Стрий. З 1 вересня 1920 р. проживає і працює у Дрогобичі, викладає природу, фізику, математику і хімію у приватній коедукаційній гімназії ім. І. Франка, УПТ “Рідна школа” на вул. св. Івана. Тут себе зарекомендував як прекрасний педагог. У 1942 р. йому все ж таки вдалося закінчити Львівський університет і висвятитися на сященика. З 1924 р. одночасно викладає і в приватній жіночій вчительській семінарії сс. Василіянок релігію і малювання, також контрактово релігію у Дрогобицькій державній гімназії ім. Короля Владислава Ягайла. З перших днів перебування у Дрогобичі Венгринович живе активним українським громадським життям. Брав участь у співочому товаристві “Дрогобицький Боян”, яке організував Северин Сапрун. Коло знайомих і тих, з ким Степан підтримував дружні відносини, могло цілком певно свідчити про ту вагому інтелектуальну роботу душі, що живила розум і серце. Це поет Богдан Лепкий, Олександр Олесь, Петро Карманський, Володимир 50

Бірчак, Франц Коковський, Осип Турянський, який теж викладав на той час в українській гімназії, Марія Дроздовська, рідна сестра Соломії Крушельницької, художник Лев Гец та багато інших, не менш відомих людей. Та найголовніше в його діяльності – була робота з молоддю; це не тільки захопливі уроки, але й цікаві краєзнавчі прогулянки, індивідуальна праця з кожною особистістю. Також він співпрацює з українським Пластом, який був, як сіль в оці, у польських властей. У 1927 р. активістів Пласту арештовано, в тому числі і Венгриновича, який за браком доказів був звільнений, але змушений був покинути Дрогобич. З 1 листопада 1927 р. він уже працює вчителем релігії у державній семикласній школі ім. Королеви Ядвіги в м. Сянок на Лемківщині. Навіть тут він вірний собі і перебуває у гущі громадсько-культурного життя лемків. Бере активну участь у створенні регіонального музею “Лемківщина”, в якому на громадських засадах виконує функції заступника директора (1928 – 1939). За часів німецької окупації (1939 – 1941) бачимо його на посаді шкільного інспектора, згодом викладача в торговій школі м. Сянок, кілька разів його арештовували. Де б доля не кидала о. Степана, неодмінно товаришували йому фотоапарат і ручка. Світлини і світлини... Скільки їх було? Безліч! В акуратно оформлених альбомах, підписані і пронумеровані, з окремо доданим описом... Церкви, каплиці, старі хрести, історичні пам’ятки, старі хати, селяни в найрізноманітніших одягах, співоцькі колективи, хори, організації і т.д. Тим світлинам нема і донині ціни...А ще писав і писав. Описував усе, що бачив і пережив. Вів обширний щоденник, писав оповідання, новели, нариси, рецензії, спогади, записував народні пісні, казки, збирав поштові листівки, досить добре малював, і деякі малярські твори зберігалися в історико-краєзнавчому музеї Самбора. У 1928 р. написав історичну розвідку “Історичний погляд на розвій церковного мистецтва”, вів обширне листування. Його замітки, повідомлення, рецензії розсипані по різних часописах Галицького краю. Зокрема, “Листи з Хирівського фронту” появлялися в “Літописі Червоної калини” (1930 р., ч. 11, ст. 17), друкувалися з продовженням в наступних числах, також “Уривки з мого щоденника: З Денікіним” (Літопис ч. К., 1931 р., ч. 10, стор. 2), та “Весна 1920 року на Україні” (літопис ч. К., 1932 р., ч. 5) та багато інших. Де це все? Лихоліття війни... Зла доля не пошанувала доробку працьовитої людини. Більша частина пропала..., як і прекрасна родинна бібліотека.... Лише незначна частина потрапила до добрих рук і розійшлася серед колекціонерів. На основі його розрізнених спогадів, дивом збережених жінкою, детективом переправлених до Польщі, згодом – Австралії до сина Оріона, де в м. Мельбурн в 1990 р. у видавництві “Книга” в друкарні Миколи Цюрака в Аделаїді побачила світ книга “Добровільно”. 51

У січні 1946 р. Степан разом з дружиною насильно переселені до СРСР до м. Самбір, де спочатку він працює екскурсоводом в історико-краєзнавчому музеї, потім вже прибиральником. Виявляється, не личила запеклому націоналістові та уніатові така робота, тому у 1950 р. туполобі адміністратори закинули Венгриновичів на край землі – у Хабаровський край, Нанайський район, с. Джонка, де він 19 червня 1954 р. помер... Ще одна жертва... Ще одне життя обірвалось... Змогли знищити людину, та її праця, її думи та й невідцвітний цвіт душі – не знає забуття і тління. Обірвалось життя о. Степана Венгриновича на найвищій ноті інтелектуального розвою душі. Чи віддали ми йому, сподвижнику духа, найвищу шану? Чи вшанували ми їх, безіменних, чиї кості тліють у Магадані, Норильську, Воркуті, на Таймирі, Соловках, Біломорі?

Д-р Віктор Пацлавський

ОТЕЦЬ СЕВЕРИН САПРУН (Фрагмент споминів про культурне життя Дрогобиччини на грані двох світових воєн) Прибув 1920 р. до Дрогобича, досі під музично-вокальним оглядом дуже занедбаного і відсталого міста, надійний та непересічно здібний музика: о. Северин Сапрун, молоденький уродженець дрогобицької землі, села Рибника, де його батько – священик, дириґент і композитор церковних пісень – на жаль, втрачених в суматосі воєнних подій, – обдарував свого сина любов’ю і талантом до музики. Отець Северин, тоді 23-літній музика, започаткував та довів до розквіту культурно-музичне життя в Дрогобичі упродовж 20 років (1920 – 1940), продовжуючи опісля свою музично-вокальну діо. Северин Сапрун яльність у Львові та на еміграції. Отець Сапрун вчився в Перемиській гімназії і, склавши матуральний іспит у Відні, вступив на теологічний факультет. Прийшовши до Дрогобича, о. Сапрун став катехитом та вчителем співу й музики в учительській семінарії сс. Василіянок і в приватній гімназії “Рідної школи”. Він гуртує побіч себе навесні 1921 р. ”Хор української молоді”, з яким дає низку концертів. Завдяки ініціятиві та співпраці о. Сапруна повстали місцеві хори: мішаний хор “Боян”, хор церкви Св. Трійці при Василіянській парохіяльній церкві, мішаний хор гімназії під управою диригента проф. Михайла Іваненка, дівочий хор при учительській семінарії сс. Василіянок під дириґентурою п. О. Герниківної, чоловічий хор Міщанського Товариства “Зоря”. У 1933 р. о. Сапрун, зайнятий працею в Музичному інституті, передав батуту “Бояну” в руки проф. Іваненка, опісля – проф. Б. П’юрка. У час першої большевицької окупації Дрогобича о. Сапрун дістав дозвіл навчати в школах гри на скрипці й теорії музики. Але вже по кількох місяцях, окружений “опікою” НКВД і провокаторів, покидає він Дрогобич і переноситься до Львова.Тут з відходом большевиків 1941 року стає при допомозі У.Ц.К. директором Інституту Народньої Творчости (ІНТ), розвиваючи незвичайно інтенсивну діяльність. Його заходами організовано при ІНТ курси: дириґентський, театральний, образотворчий та утворено розваговий театр “Веселий Львів”; його почином основано “Академію Малярства”. На становищі директора ІНТ о. Сапрун переводить центра53

лізацію хорів Галичини, якої вислідом був величезний і небувалий досі Конкурс Українських Хорів Галичини у столітні роковини народження Миколи Лисенка, при співучасті дочки великого композитора, Маріяни Лисенко. Музичне журі визнає о. Сапруна першим дириґентом, якому припала честь керувати гігантичним хором з 1.200 осіб перед Театром Опери у Львові. При конкурсі заснований о. Сапруном хор Дрогобицького “Бояна” під батутою проф. Б. П’юрка здобуває першу премію. Цей могутній момент був вершком успіху і слави цього талановитого і заслуженого культурного діяча. Отець Сапрун був непересічним інструменталістом, дириґентом, музикознавцем та музичним виховником. Його заслуги для поширення нашої музичної культури незабутні. “Дрогобиччина – земля Івана Франка”. Т. І, с. 721-725, скорочено.

ГІМНАЗІЙНИЙ КАТЕХИТ о. АТАНАСІЙ КОТ ЧСВВ У час нацистської окупації Дрогобича катехитом державної гімназії з українською мовою навчання був о. Атанасій Кот. Вміло і доступно, на гарному науковому рівні викладав він і катехизм, і літургіку, і історію церкви. Отець любив молодь, і ми, молоді, також поважали свого катехита. Отець-катехит впровадив обов’язкове відвідування студентами церкви св. Петра і Павла на вулиці Стрийській. Крім цього, усі студенти за чергою (по двоє) в будні дні прислуговували отцю на вранішній Літургії. о. Атанас Кот Як сину священика, все це було мені відоме і близьке. Я любив церковні обряди, ретельно виконував всі обов’язки, покладені при обслуговуванні під час Літургії. Мої старання високо оцінював, хвалив мене отець-катехит. Одного разу, після Літургії отець Кот попросив залишитися і звернувся з такою пропозицією: – У тюрмі, що поруч з церквою, опинилося багато українців. Для нещасних в’язнів мені дозволили відправляти Службу Божу в тюремній каплиці, погодишся мені прислуговувати? – запитався отець. Я дав згоду. Уранці наступного дня я зустрівся з отцем-катехитом. Він дав мені нести торбу. При вході о. Кот подав постовому солдатові перепустку, додав, що я його помічник. Постовий велів відкрити торбу, оглянув її, дозволив проходити до середини. Я допоміг отцеві готовитися до відправи Богослужіння. Стали вводити по одному-двох ув’язнених. Отець сів у крісло, почав сповідати бажаючих. По закінченні сповіді отець приступив до відправи тихої Служби Божої, уділив св. Причастя, виступив з короткою проповіддю. Говорив отець задушевно, потішав – прийде до них з духовною допомогою ще не раз. І ми з отцем декілька разів приходили до тюремної каплиці відправляти тиху Літургію. Коли отець дізнався, що німці мають намір днями розстріляти всіх ув’язнених, він вирішив відправити останню для смертників св. Літургію. Вранці в умовленому місці отець дав нести торбу. Вона видалася мені значно важчою... – Там хлібина для в’язнів, – пошепки пояснив отець. 55

Я зрозумів, що торбу треба пронести, не відкриваючи її гестапівцям. Всю дорогу молилися, просили Господа про допомогу. І Всевишній вислухав наші молитви. Нас пропустили, до торби не заглядали. Отець після сповіді відправив св. Літургію. Одному зі смертників непомітно передав хлібину, при тім тихесенько про щось сказав. Наступного дня о. Кот до гімназії не прийшов. Вертаючися із занять у гімназії, я довідався, що вночі з тюрми втекли багато ув’язнених, засуджених до страти за провини перед німецьким Райхом. Хтось нелегально передав їм інструменти, якими вони розпиляли ґрати і безслідно зникли. Стало мені ясно про “хлібину”, яку передав отець смертникам... Це був героїчний вчинок, з нараженням власного життя! Таким назавжди залишився в моїй пам’яті наш гімназійний катехит о. Атанасій Кот – чудовий священик, педагог, патріот України, герой. Богдан Жеплинський, учень гімназії

²V. ÄÈÐÅÊÒÎÐÈ ² ÏÅÄÀÃÎÃÈ ÇÀÊËÀÄÓ АНДРІЙ АЛИСЬКЕВИЧ Став першим директором Дрогобицької української гімназії і працював у 1918 – 1919 н. р. З 1910 р. до 1918 р. був директором Перемиської чоловічої гімназії, вчив філософію, латинську, грецьку і німецьку мови. Він був добрим організатором учительства, почесним членом Українського педагогічного товариства, заступником директора іспитової комісії для учителів Народних шкіл, членом НТШ. Працював професором у VI гімназії у Львові. 1905 р. – засновник і почесний член товариства “Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів”. 1909 р. – голова педагогічної редколегії комісії Руського педагогічного товариства. 1918 р. – член національної ради у Перемишлі, того ж року став директором гімназії у Дрогобичі. (Із книжки ПГЧ – гімназія в Перемишлі)

ОТЦІ ЧСВВ МРОЗОВСЬКИЙ І ПОЛІЄВКТ КМІТ – УПРАВИТЕЛІ ГІМНАЗІЙНИХ КУРСІВ, ЯКІ ПРОДОВЖИЛИ ІСНУВАННЯ ГІМНАЗІЇ 1919 – 1920 н. р.

Сидять: Мар’ян Гавдяк, о. Марисюк, учитель Кондрат, о. Мрозовський ЧСВВ, Йосифа Ольшанська, Стефанія Коцко, Марія Задорожна.

Українська приватна гімназія, директором якої був А. Алиськевич, проіснувала до травня 1919 р., в якому була закрита польською владою. У відновленні існування гімназії основну роль відіграли отці Василіяни. “Василіянинові о. Мрозовському з 31.12.1919 р. вдалося одержати дозвіл Крайової шкільної ради у Львові для викладання курсів для всіх восьми класів, ... ведено їх до кінця 1919 – 1920 року” (стаття М. Попеля, с. 20 даної книжки). “Після заняття Східної Галичини Польщею... укр. приватної ґімназії не реактивовано до кінця 1919 р. Щойно тільки о. Мрозовському ЧСВВ удалось виєднати дозвіл (рескрипт Ради Шк. Кр. у Львові з дня 31 грудня 1919 р. ч. 15725/IV) на ведення курсів у 8 клясах. Його заходами та повними посвяти стараннями ведено їх до кінця шк. р. 1919/20.” (“Звідомлення...”, с. 399, архівні матеріали). Збір УПТ ухвалив тоді вислати о. Мрозовському письмову подяку. Управителем курсів був о. Полієвкт Кміт. Молодь здавала вступні іспити в державну гімназію з українською мовою навчання в Перемишлі”.

АНТІН СОБЧУК Призначений директором Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка у 1920 р. і пропрацював на цій посаді до 1924 н. р. Катехитами тут були о. Венгринович та о. Сапрун. У цей період у гімназії працювали такі видатні педагоги, як Володимир Сольчаник, Микола Байрак, Роман Смалько, Михайло Іваненко та ін.

ОСИП ТУРЯНСЬКИЙ (1880 – 1933) Відомий письменник, професор. У 20-х рр. жив у Дрогобичі, працював директором приватної Дрогобицької української гімназії (1924 – 1925 н. р.) Народився в с. Оглядів біля Радехова на Львівщині. Закінчив Львівську гімназію і Віденський університет, де і захистив докторську дисертацію. Працював у Перемиській гімназії. Учасник Першої світової війни, потрапив до сербського полону. Перебував на грані смерті – тіло його розморожували в холодній воді. Виживши, написав повість-поему “Поза межами болю” – один з найкращих антивоєнних творів світової літера58

тури. Помер Осип Турянський у Львові в 1933 р. Тільки у 1989 р. видавництво “Дніпро” перевидало твори письменника.

Меморіальна таблиця на будинку колишньої гімназії, в якій працював директором О. Турянський, 1991 р.

ВОЛОДИМИР КУЗЬМОВИЧ (1886 – 1943)

Політичний і громадський діяч, педагог і журналіст; під час Першої світової війни вів національну роботу серед українців Туркистану, куди потрапив як полонений. У 1925 – 1930 н. р. директор гімназії “Рідної школи” у Дрогобичі. У 1930-х рр. у Львові – інспектор “Рідної школи”, секретар Українського Католицького Союзу і редактор його органу “Мета”, активний діяч УНДО, член його ЦК, а в 1938 – 39 р. – голова Секретаріату. 1935 – 38 посол до польського сейму. У 1939 р. заарештований большевиками, помер на засланні.

МИХАЙЛО БАРАНИК (1880 – 1961) Директор Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка (1931 – 1939, 1941 – 1944 н. р.), викладач української мови, громадський діяч, сотник УГА. Був арештований органами НКВД і запроторений на десять років до таборів Сибіру. Його брат о. Северіян Бараник (катехит гімназії) арештований 1941 р. більшовиками і закатований у тюрмі Дрогобича на вул. Стрийській, 3. Разом з катехитами гімназії о. Я. Сеньківським і о. В. Байраком став одним із священномучеників Дрогобича. М. Бараник повернувся із заслання 1955 р. до Львова, але сибірська каторга підірвала його здоров’я, помер 1961 р. і був похоронений на Личаківському цвинтарі. Пам’ятна таблиця, встановлена гімназистами з боку вул. І. Чмоли на колишньому будинку гімназії і освячена 2009 р., розповідає нащадкам, що тут працював директором Михайло Бараник. 59

Тарас Мельник

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ДИРЕКТОРА ДРОГОБИЦЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ ім. І. ФРАНКА МИХАЙЛА БАРАНИКА Останній директор Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка Михайло Бараник помер у 1961 р. у Львові і був похований на Личаківському цвинтарі. У 1991 р., з нагоди 70-річчя гімназії колишні учні створили комітет для встановлення пам’ятника на могилі їхнього директора М. Бараника. До складу комітету ввійшли члени Гімназійного братства при середній школі № 1 м. Дрогобич: Лев Луців, Тарас Мельник, Микола Куйдич, Мирон Дутко; з м. Львів: Зеновій Дуцяк, Ірина Монастирська, Л. Лебіщак; з м. Самбір: Я. Семен. Збір коштів для встановлення пам’ятника проводився за рахунок пожертв як індивідуальних осіб, так і підприємств Дрогобича (автокранового, нафтопереробного, дослідного і долотного заводів), Борислава і Самбора. У 1992 р. на Личаківському цвинтарі у Львові відбулося посвячення пам’ятника на могилі директора гімназії Михайла Бараника. Понад 150 осіб взяли участь у цій церемонії – це колишні учні Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, колишні вихованці незабутнього директора М. Бараника. Вдячні гімназисти, багато з них уже в солідному віці, при найменшій нагоді відвідують могилу, щоб поклонитися світлій пам’яті дорогої Людини.

Пам’ятник директору гімназії М. Баранику на Личаківському кладовищі у Львові. Зліва: Н. Майба, Є. Кушнір, В. Кунців, справа: Л. Висятицький, І. Майба.

ПРОФЕСОРСЬКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ СКЛАД ГІМНАЗІЇ (1918 – 1939, 1941 – 1944) Байрак Микола (грека, латина) Бірчак Володимир (перший педаг. гімн.) Бурко Дмитро (нім. мова) Гавдяк Мар’ян (іст., геогр.) Григорійчук Микола (укр. мова) Грицишин Михайло (укр. мова) Задорожна Марія (гімназ. курси) Залітач Стефанія (матем.) Заморський Франц (польська мова) Іваненко Михайло (руханка, спів) Ізначак Наталія (рух. для дівчат) Калужняцька Марія (укр., пол. мови) Карманський Петро (укр. мова) Керницький Михайло (пол., нім. мови) Кизима Кость (гімназ. курси) Княжинський Антін (укр. мова) Козак Володимир (латина) Коцко Стефанія (гімназ. курси) Кульчицький Павло (істор.) Кущак Олекса (мат.) Лепкий Андрій (рисунки, мистецтво) Липинський Степан (фізика) Мельник Осип (латина) Мілян Наталія (рисунки)

Неврлі (нім. мова) Ольшанська Осипа (гімназ. курси) Олеарчик Євген (польська мова) Опалка Григорій (рух. хлоп.) Осінчук Михайло (рисунки) Піджарко Євген (грека) Пінкас (польська мова) Полянський Орест (нім. мова, співи) Попель Богдан (істор.) Попель Михайло (матем.) Попович Доментій (істор., географ.) Попович Олексій (нім. мова) П’юрко Богдан (співи) Рабій Михайло (укр. мова) Смалько Роман (природа) Смольницький (фізика) Сольчаник Володимир (укр. мова) Стасишин Юліан (польська мова) Чапельський Володимир (шк. лікар, гігієна) Чмола Іван (геогр., руханка) Якибчук Дмитро (лат. мова) Ясеницька Марія (рух. для дівчат) Ясеницький Савин (природа)

МИКОЛА БАЙРАК Професор Байрак викладав грецьку і латинську мови. У 1930 р. в гімназії було заборонено Пласт та почалися арешти. Було заарештовано директора гімназії В. Кузьмовича, опікуна двох пластових куренів М. Байрака та М. Іваненка, який керував пластунами не тільки в українській, але і в польській гімназії, де вчилися також українці. 61

Після звільнення з тюрми у Самборі М. Байрак продовжив навчати гімназистів греки і латини до 1940 р., з 1941 р. працював до кінця існування гімназії (1944). Він був видатним педагогом, його любили гімназисти, цікавився їх побутом, кращим учням рекомендував ставати репетиторами слабко підготовленим. Пережив він велику трагедію, втративши сина і дочку. Після війни проживав у Львові, працюючи у Львівському університеті ім. І. Франка на класичній філології.

ВОЛОДИМИР БІРЧАК (1881 – 1943) Народився в сім’ї священика на Стрийщині. Здобув початкову народну середню освіту та закінчив філософський відділ Львівського університету. Працював учителем державної гімназії в Самборі і в Дрогобичі. Перед Першою світовою війною займався організацією гімназійних курсів, з яких потім утворилася українська приватна гімназія в Дрогобичі. Був її першим учителем разом з А. Княжинським. Під час визволиних змагань В. Бірчак працював у Повітовій Національній Раді Дрогобича. Згодом проживав на Закарпатській Україні, з 1939 до 1945 р. проживав у Празі, але московський наїзник знищив його на 64 році життя (1945).

ДМИТРО БУРКО (1899 – 1941) Народився в м. Самбір. Тут минуло його дитинство, тут розпочав перші студії, вступив до Пласту. Сотник Січових Стрільців. Приблизно від 1921 р. працює вчителем у Самборі, одружується, стає активним громадським діячем, учасником визвольних змагань. Приблизно в 1930 р. сім’я Бурка переїжджає до Дрогобича, де він працює вчителем німецької мови. Член ОУН на Дрогобиччині. Від вересня 1939 р. зазнає жахливих переслідувань совєтських спецслужб. На початку 1941 р. його арештовують, а в червні цього року замордували в катівні НКВД на вул. Стрийській у Дрогобичі. 62

У вересні 1991 р. на буд. № 12, вул. В. Стуса (Будинок належав Д. Буркові), встановлено меморіальну таблицю.

СТЕФАНІЯ ЗАЛІТАЧ Вона була родом із Яворівщини. Пані професор була гарна собою, зі строгим обличчям і гладкою зачіскою. Учні поважали нашого професора і, хоч була строгою, вимогливою, шанували її за об’єктивність в оцінці наших знань. Стефанія Залітач позначається вперше в списках педагогів української гімназії в Дрогобичі 1930 р. (“Дрогобиччина – земля” І. Франка, Т.1, с. 461). Після війни проживала в США.

МИХАЙЛО ІВАНЕНКО Емігрант з Придніпрянщини, учасник визвольних змагань. До педагогічної діяльності в Дрогобицькій українській гімназії приступив у 1924 – 25 н. р. і продовжував працювати протягом багатьох років. Спочатку учив математики в молодших класах, “руханки” (фізвиховання) в різних класах, керував хором, який існував у гімназії; хор співав у церкві, організовував різні імпрези.

М. Іваненко був також організатором і керівником Пласту не тільки в українській гімназії, але опікувався також таємно пластунами польської гімназії, в якій навчалися й українці. У вересні 1930 р. влада заборонила Пласт. М. Іваненко разом з директором гімназії В. Кузьмовичем і педагогом М. Байраком був заарештований і відбув ув’язення в тюрмі Самбора. Гімназію тимчасово закрили. Був він не тільки пластунським оранізатором, але й засновником і дириґентом хорів у Тустановичах, м. Стебнику. Дириґував відомим дрогобицьким хором “Боян”. Після війни опинився в Німеччині, де і помер 1949 р. (Складено за статтями про українську гімназію і хори із “Дрогобиччина – земля І. Франка”, Т.1. с. 450 – 460; 634 – 643)

ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ (1878 – 1956) Поет-модерніст ХХ ст., професор української мови в Дрогобицькій гімназії “Рідної школи”. Народився у Чесанові (тепер Польща). Гімназійну освіту отримав у Перемиській гімназії, студіював україністику у Львівському університеті, богословія у Римі. Учительську практику почав на філії Академічної гімназії у Львові, потім у Тернопільській гімназії. З вибухом Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії; згодом був посланий до Бразилії як представник ЗУНРу. У Бразилії працював редактором газет “Український хлібороб” і “Праця”. Повернувшись під кінець 30-х рр. до Галичини, дістав призначення професора української мови в гімназії “Рідної школи” в Дрогобичі. Писав поезії, памфлети, перекладав вірші західноєвропейських поетів. У 1939 р. призначений старшим викладачем Львівського університету ім. І. Франка. У 1944 – 46 рр. працював директором меморіального музею Івана Франка у Львові. Помер у Львові 16.04.1956 р. на 78 році життя. Куди пішли ви, дні мої прекрасні, Коли у мені грала юна сила, Як ви пливли такі погідно ясні, І в мому серці виростали крила?! 64

***

Безсилим старцем ви мене лишили Журливим дням і горю на наругу. Я крок за кроком схожу у могилу, Якби я міг вас пережити вдруге!

Як шанував би я вас, дні чудесні, Коли б до мене ви ще раз вернули! Які співав би гімни піднебесні – Такі, яких ви досі і не чули! 1952 р.

Вірші Дрогобицького періоду: 1.”Між нами 30 літ різні” (1930) 2.”Спогад про школу” (1936) 3.”На відході” (1951) 4.”Куди пішли ви, дні мої останні?” (1952) На будинку колишньої української гімназії в Дрогобичі на вул. Сніжній (нині П. Сагайдачного) відкрито пам’ятну таблицю Петру Карманському (1878 – 1956).

АНТІН КНЯЖИНСЬКИЙ Педагог, етнопсихолог, член НТШ, громадськополітичний діяч, голова товариства “Бойківщина”, політв’язень ГУЛАГу. Народився Антін Княжинський у селі Тисовиця на Старосамбірщині, де його батько о. Петро був парохом. Середню освіту здобув у Самбірській гімназії, вищу – на філософському факультеті Львівського університету. Працював педагогом у гімназіях Яворова, Дрогобича, Тернополя, Самбора. У час війни 1943 р. опинився у Відні. Тут навесні 1945 р. його заарештували агенти розвідки радянських військ як члена ЦК ОУН. У Москві його засуджено на 10 років каторги в таборах ГУЛАГу, про що описано ним згодом у книгах. У 1955 р. А. Княжинського звільнено і дозволено виїхати до Відня, а після встановлення зв’язку з сім’єю він виїхав до Філадельфії, де і помер.

ВОЛОДИМИР КОЗАК Викладач латини, дуже строгий і вимогливий. Для багатьох гімназистів лекція латини була рівнозначна середньовічній інквізиції. Для мене латина не становила труднощів, але заробити оцінку “дуже добре” у вчителя Козака було майже неможливо. Він мав звичай опитувати нас на початку кож65

ної лекції і записувати відповіді на маленьких клаптиках паперу олівцем. Вдома він ці нотатки переписував до маленького нотесика і на підставі цих нотаток оцінював знання гімназистів. (із спогадів А. Кобрина)

ОЛЕКСА КУЩАК Олекса Кущак появився в списках педагогів Дрогобицької української гімназії в 1924 – 25 н. р. Навчав математики, згодом і фізики в старших класах. Працював також викладачем місцевої державної гімназії, учив фізики. (“Дрогобиччина – земля” І. Франка, Т.1, с. 450 – 451)

АНДРІЙ ЛЕПКИЙ Андрій Лепкий викладав мистецтво. Був завжди елегантно одягнений. Я не мав особистого зацікавлення до мистецтва, з педагогом Лепким не мав ні особистих контактів, ні конфліктів. Як людина і як учитель, він мені був дуже до вподоби. (із спогадів А. Кобрина)

Педагог Степан Липинський з учнями 7 кл. 1944 р.

СТЕПАН ЛИПИНСЬКИЙ Працював педагогом в українській гімназії до 1930 р. Він учив математики, фізики, хімії. Предмети фізику і хімію він продовжував викладати і в 1941 – 1944 р. (“Дрогобиччина – земля І. Франка”, Т.1, с. 450 – 451)

ПРОФЕСОР НЕВРЛІ Дуже цікавим, майже унікальним, був викладач німецької мови, професор Неврлі (його імені не пригадую). Завдяки чеському прізвищу йому вдалося вирватися із совєтського “раю” на початку 30-х рр. і виїхати до Чехо-Словаччини. Згодом, коли Німеччина окупувала Судети, де він жив, його покликали до війська. Як підстаршина резерви, опинився в Дрогобичі (мусив ходити реґулярно на військові вправи!) і став професором нашої гімназії. Його спосіб навчання німецької мови був дещо інший, більше практичний, але його унікальність полягала в тому, що дуже багато часу присвячував лекціям української мови і літератури, за що міг мати багато неприємностей, і розповідям про його рідну Слобожанщину та про комуністичний терор у 1920 – на початку 1930-х рр. (Із спогадів А. Кобрина)

Професор Неврлі з учнями 7 кл.

ГРИГОРІЙ ОПАЛКА (1899 – 1968) Професор Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. Народився в с. Врублік Шляхетський Сяноцького повіту (Польща). Навчався у гімназії в м. Сянок. Потім закінчив природничий факультет Краківського університету. Викладав фізику, хімію та руханку в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Згодом переїхав до Заліщик Тернопільської обл., там працював викладачем у технікумі овочівництва. У 1930 р. одружився з дочкою священика с. Лішня, коло Дрогобича, Софією Дуркот, яка вчителювала в с. Монастирець Лішнянський, згодом працювала вчителькою молодших класів СШ № 5 м. Дрогобич. Помер на 69 році життя, похоронений в м. Дрогобичі на цвинтарі на вул. Івана Франка.

БОГДАН-РОМАН ПОПЕЛЬ Народився 3 грудня 1903 р. в селі Лип’є. Батько був священиком і помер, коли Богдан був ще малим хлопчиком. Мати по смерті чоловіка жила у Львові, на вулиці Городоцькій. Богдан Попель служив в Українській Галицькій Армії, брав активну участь у громадському житті української громади. Студіював у Празі, де закінчив філософський факультет, пізніше викладав історію в Дрогобицькій гімназії. У час Другої світової війни емігрував до Австрії, де в 1944 – 1945 рр. працював викладачем української гімназії у Відні. Далі – переїзд до Тиролю, де в 1946 – 1949 рр. був на посаді директора гімназії в Інсбруці (Австрія). У 1950 р. переїхав до США, жив у Чикаго. Працював завідувачем складу на одній із чикагських фабрик, брав активну участь у громадській роботі української діаспори. Був ініціатором будівництва українських церков, виступав на вечорах українських товариств. Одружений. Дружина Магдалина із роду Турів померла в Чикаго. Син Орест отримав вищу юридичну освіту.

МИХАЙЛО ПОПЕЛЬ (1903 – 1983) Народився у Тустановичах, біля Борислава, в селянській сім’ї. Закінчив українську гімназію в Перемишлі зі здачею матури в 1921 р. Протягом наступних двох років студіював математику в Празі. Перевівся до Львівського університету, який успішно закінчив (1928). Працював професором математики в українській гімназії в Дрогобичі. З 1946 р. – вчитель математики у СШ № 2 м. Дрогобич аж до виходу на пенсію (1963). Був головою методоб’єднання вчителів математики міста. Дружина – вчителька; син Олександр – доцент Львівського університету; син Аркадій – викладач Львівської політехніки; дочка Анізія – вчителька Дрогобицької музичної школи. Похоронений у Дрогобичі.

БОГДАН П’ЮРКО (1906 – 1953) Народився у Немирові, біля Львова, в родині судового радника. Середню освіту здобув у Самборі, там був дириґентом хору “Боян”. Переїхав до Дрогобича, працював, одружився, став тут провідником всього музичного життя. Після відомого дириґента о. Сапруна керував хором “Боян”. У 1932 р. закінчив консерваторію у Празі. У час німецької окупації працював у Дрогобицькій українській гімназії, вчив музики і співу. Непересічний педагог і прекрасна людина. Після закінчення війни, перебуваючи в Німеччині, Б. П’юрко зорганізував групу артистів та оперних співаків і ставив опери в таборах біженців та “переміщених осіб”. Мені пощастило там побачити оперу “Мадам Батерфляй” (недалеко від Мюнхена, в Баварії). Згодом він переїхав до США, поселився на околиці Детройта, де і помер – згадує колишній гімназист А. Кобрин.

МИХАЙЛО РАБІЙ (1898 – 1985) Михайло Рабій народився у Самборі у родині священика. Навчався в Самбірській гімназії, був добровольцем Січових Стрільців, матуру здав екстерном у Відні. У час визвольних змагань брав участь в боях у чині хорунжого УГА, пережив польський полон. У 1927 р. закінчив філософський факультет університету в Кракові та курси малярства в Академії Мистецтв. Від 1927 р. аж до виїзду на Захід (1944) його життя було пов’язане з Дрогобичем, де вчителював у вчительській семінарії та українській гімназії. Одночасно працює над докторською дисертацією, яку захистив 1932 р. в Краківському університеті. Одружується, продовжує в час німецької окупації викладати українську мову в гімназії Дрогобича, збирав фольклор, малював. У 1941 р. Михайло Рабій на прохання громади Дрогобича організував міський театр і був його директором. У 1944 р. виїхав на Захід, організував у Баварії для українських дітей гімназію, був професором українського Вільного Університету в Мюнхені. Згодом родина Рабіїв перебралася до Америки, де викладав на курсах українознавства, а потім був директором Школи Українознавства в Нью-Йорку. 1957 р. виходить збірка історичних оповідань “Напередодні”. Підтримував зв’язки з Україною. Подарував свої художні картини Дрогобицькому музею. 1985 р. життя великого патріота, професора Михайла Рабія зупинилося, але пам’ять про нього і його діяльність живе.

ВОЛОДИМИР СОЛЬЧАНИК (1892 – 1939) Народився у Борині на Західній Бойківщині. Середню освіту одержав в українській гімназії в Перемишлі. Студіював філософію у Львівському університеті. Поручик австрійської армії під час Першої світової війни; поручик УГА в третьому корпусі у час визвольних змагань. Учасник походу УГА на Київ у 1919 р., перехворів на тиф та перебув польський полон у Тухолі. 70

Вийшовши з полону, працював від 1920 р. аж до смерті учителем української гімназії в Дрогобичі, викладаючи головно українську мову. В перших роках побуту в Дрогобичі вчив також у семінаріях Дрогобича і Стрия. Будучи україністом, збирав матеріали із уст мешканців Дрогобиччини та Бойківщини, які використав у своїх друкованих працях. Співпрацівник музичного місячника “Боян”, секретар хору “Боян” в Дрогобичі, з 1931 р. до смерті – його голова. Виконував на концертах хору сольові тенорові партії. У 1935 став головою спортивного клубу “Ватра”, був ним до смерті. (Дрогобиччина – земля І. Франка, інж. А.Д. Сольчаник, с. 696 – 697)

РОМАН СМАЛЬКО (1884 – 1945) Народився в с. Хімчин (тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл.), де його батько був священиком. Батько, Микола Смалько, походив із селянської родини з-під Львова, а мати – Емілія Стефанович з давнього священичого роду Стефановичів. Її батько, дід і прадід були греко-католицькими священиками в різних місцевостях Львівщини та Станіславівщини. Стефановичі, за переказами, мали вірменське походження і отримали шляхетне звання (гербу Погонь). Родовід відомий з середини XVIII ст. (1770). Дід Емілії по матері – Іван Жуковський (Жуківський) був священиком у церкві Юра у Львові, у роки національного відродження викладав у Академічній гімназії та Львівському університеті. На “Соборі руських учених” запропонував проект фонетичного правопису – є стаття про нього в “Енциклопедії українознавства”. Роман Смалько мав двох братів, які померли малими, та п’ять сестер, які всі повиходили заміж за священиків. Після закінчення філософського факультету Львівського університету (біологія, природознавство), вчителював у Вижниці (Буковина). Під час Першої світової війни служив у австрійській армії. Потрапив у російський полон, де перебував до 1922 р. (Середня Азія, Ташкент). У 1923 р. одружився з Марією Филипович (з чесько-польської родини), яка працювала вчителькою початкових класів. Шлюб брали у бориславському костелі. Після одруження Роман Смалько проживав у Губичах (тепер частина Борислава), потім у Дрогобичі (теперішня вулиця 22 Січня). Викладав у Дрогобицькій гімназії. 71

Професор біології Роман Смалько з дружиною і дітьми.

У кінці Другої світової війни емігрував з родиною до Німеччини, де й помер 5.12.1945 р. Подружжя мало двох дітей – Емілію і Лева. Донька Емілія, 1923 р.н., виїхала до Америки. Вийшла заміж за колишнього січового стрільця Євгена Гарасимчука. Проживає коло Нью-Йорка (Джерсі-Сіті). Син Романа Смалька – Лев Смалько, 1925 р.н., вчився у Дрогобицькій гімназії. Під час Другої світової війни був залучений перекладачем у німецьку армію, потім – у дивізії “Галичина”. Одружився з німкенею, проживає в Баварії (Нойєс коло Ауґебурґа). Мстислав Мельничук, онук рідної сестри Романа Смалька

ВОЛОДИМИР ЧАПЕЛЬСЬКИЙ

Доктор Володимир Чапельський докладав багато зусиль до відновлення української гімназії в Дрогобичі, до її дальшого розвитку, відіграв важливу роль у побудові її нового приміщення. “У 1925 р. сповняв обов’язки шкільного лікаря (с. 451), згодом “учив гігієни в VII кл.” (с. 459) – (Дрогобиччина – земля Івана Франка. Том І.) Він, працюючи лікарем, будучи активним громадським діячем, написав книгу свого життя і діяльності, яка вийшла у світ під заголовком “Я любив

їх усіх”. Видана вона у Дрогобичі 1997 р. (видавництво “Відродження”, упорядник, літредактор, автор післямови Р. Пастух). У Дрогобичі, на будинку, де жила сім’я Чапельських (вул. Стрийська) відкрито пам’ятну таблицю, його іменем названо одну із вулиць міста.

ІВАН ЧМОЛА (1892 – 1941) Військовий, громадський та педагогічний діяч, один із засновників Пласту та стрілецького руху. Іван Чмола народився у м. Солотвино Богородчанського повіту. Його батько був суддею. Народну школу закінчив у Бережанах, а гімназію – в Перемишлі і поступив на філософський факультет Львівського університету. У громадське життя, на загальнонаціональну арену увійшов як один із основоположників Пласту (разом із сином І. Франка Петром), засновником пластового таборування, був визнаний кращим скаут-майстром. У 1914 р. у Львові створено першу сотню Українських Січових Стрільців і сотником її став І. Чмола. У часи УНР і УЦР у Києві командував сотнею Січових Стрільців (1918 – 1919), а 22 січня 1919 р. під час Акту проголошення соборної Української Держави на Софіївській площі Січові Стрільці під командою вже полковника СС І. Чмоли забезпечували взірцевий порядок урочистостей. Згодом потрапляє у польський полон, деякий час живе в Румунії, Відні, одружується. Повернувшись до Галичини, працює вчителем у гімназії в Яворові. У цей час продовжує активну діяльність у “Пласті”, за що одержує нагороди. Після ліквідації польською владою Пласту в Галичині І. Чмолу заарештовують, у тюрмі просидів 20 місяців. Вийшовши з тюрми, переїжджає до Дрогобича і працює плідно в українській гімназії до 1940 р. Робить невдалу спробу перебратися на Захід, а 22 червня 1941 р. був заарештований НКВД та закатований у тюрмі в Дрогобичі на вул. Стрийській. У вересні 1991 на будинку № 21 по вул. В. Стуса, який належав І. Чмолі, встановлено пам’ятну таблицю. (використані відомості з кн. Б. Пристая “150 славних українців Дрогобиччини”, “Наш друк”, 2012 р., с. 255-231)

МАРІЯ ЯСЕНИЦЬКА (1901 – 1982) Вчитель руханки Дрогобицької гімназії, дружина проф. С. Ясеницького, походить з роду Гонських. Народилася у 1901 р. в Перемишлі. Після початкової освіти (1917 – 20 рр.) навчалася у жіночій учительській семінарії в Перемишлі та на українських семінарських курсах, за що одержала свідоцтво зрілості. У 1926 р. одержала від Державної екзаменаційної комісії Патент на вчительку загальних шкіл. У 1929 р. здала екзамени з фізичного виховання і одержала диплом з кваліфікацією до навчання з фізичного виховання у школах загальних, середніх і учительських семінаріях. Працювала в Дрогобицькій українській гімназії, згодом у СШ № 1 до виходу на пенсію. Подружжя мало дві дочки. Померла у 1982 р., похоронена в Дрогобичі на цвинтарі по вул. Трускавецькій.

САВИН-ОРЕСТ ЯСЕНИЦЬКИЙ (1898 – 1966) Професор природничих наук Дрогобицької гімназії. Народився у Дрогобичі в заможній сім’ї. Після навчання в Дрогобичі навчався у Краківському Ягеллонському університеті, який закінчив у 1931 р., отримавши диплом і ступінь магістра філософії за спеціальністю природничих наук. Крім того, у 1943 р. одержав диплом учителя середніх шкіл за спеціальністю “природничі науки”. Працював учителем в українській гімназії м. Дрогобич, викладаючи природничі науки. Після реорганізації української гімназії у СШ № 1 працював у школі аж до виходу на пенсію. Помер у 1966 р., похований у Дрогобичі на цвинтарі по вул. Трускавецькій.

V. Ã²ÌÍÀÇÈÑÒÈ ÒÀ Â²ÄÎÌÎÑÒ² ÏÐÎ ÍÈÕ (ÇÀ ÐÎÊÀÌÈ ÍÀÂ×ÀÍÍß) СПИСОК АБІТУРІЄНТІВ ГІМНАЗІЇ ВИПУСКУ 1938 р. Бабич Ярослав Бейба Д. Бурко-Городиловська Ірина Весела-Зелес Ярослава Винницький З. Городиловський Юрій Грущак О. Зарицька-Петраш Мирослава Захарія Йосиф Комарницький П. Коцюба Т. Крамар С. Кришталь Марія Кузів О. Кук З. Лаврів-Леськів Марія Лаврівський В. Лебіщак Лев Луців Лев Лучечко К. Лучечко Т. Малецька-Макаруха Марія

Малкович Г. Мартинович О. Матвіїшин Степан Модрицька Л. Наум’як В. Німилович Мирослав Пагута Денис Пасічник Г. Платко (Сарачинська) Е. Петришин Володимира Рихтицький Любомир Сасик-Поварич М. Стойко С. Угрин Ліда Угрин Любомир Франко Іван Хомчинський Я. Хорт-Рогуцька Марія Чернігевич Мирослав Щепанкевич Богдан Якубовська-Витвицька Любов

Список склав Йосиф Захарія, професор Львівської політехніки

Йосиф Захарія

НАШ ГІМНАЗІЙНИЙ КЛАС Ми закінчували десятий клас середньої школи № 1 у Дрогобичі в 1940 р. Однак лише у січні 1940 р. українську гімназію ім. Івана Франка перетворено на радянську середню школу, тому наш клас став першим випуском СШ № 1. Тобто, у десятому класі ми вчилися півроку. Отже, усі ми вважали себе 75

гімназистами. Зрештою, свідоцтво про закінчення чотирикласної гімназії нового типу ми отримали в 1938 р., а з передбачених двох років навчання у гуманітарному ліцеї ми провчилися півтора. Але й навчання в гімназії ми починали не нормально, бо більше десяти однокласників вчилися у першому класі два роки. Сталося це тому, що у 1933 р. сформовано два перші класи. З учнів початкової школи ім. Тараса Шевченка, що містилася в будинку гімназії, складався перший клас для навчання у восьмикласній гімназії старого типу, і набрано окремий клас для навчання у чотирикласній гімназії нового типу, уведеного відповідно до реформи середньої освіти в Польщі (1932). Учні старої гімназії вивчали латину і давню грецьку мову. Засвоювати класичні мови було нелегко, а тому бажаючих вчитися у гімназії старого типу було мало, і вже другий клас переведено до першого класу гімназії нового типу. Учні, які вступали у 1934 р., не втратили року. Так виник наш клас, керівником якого був проф. Дмитро Бурко – до першого класу ліцею включно. Можна нагадати, що керівником малочисельного першого класу гімназії старого типу один рік (1933 – 1934) був проф. Роман Смалько. Паралельний перший клас гімназії нового типу закінчив фізико-математичний ліцей гімназії у 1939 р., перед війною. Після закінчення чотирикласної гімназії учні могли вибирати ліцей для продовження навчання у дещо конкретизованому напрямі. У нашій гімназії з 1938 р. був гуманітарний ліцей. Власне тому різко зменшилася кількість учнів у першому класі гуманітарного ліцею. Якщо четвертий клас займав велику аудиторію на другому поверсі з вікнами на гімназійне подвір’я, то перший помістився у малій восьмигранній вежі будинку гімназії. Як видно з поданого нижче списку, учнівський склад нашого класу постійно змінювався. Уже в гімназії деякі учні покидали навчання, деякі прибували. Особливо багато учнів прибуло в 1935 р. після закриття гімназії сестер Василіянок у Дрогобичі, а також у 1937 р. після ліквідації української чоловічої гімназії в Перемишлі. У вересні 1939 р. багато учениць (державної!) укр. дівочої гімназії в Перемишлі продовжили навчання в Дрогобицькій українській гімназії. Багато учнів нашого класу на початку січня 1940 р. виявили бажання вчитися у щойно відкритому Дрогобицькому педагогічному інституті. У поданому нижче списку учнів нашого класу цифрою 2 позначено “другорічників” у першому класі; римськими цифрами вказано класи навчання (індекс “л” вказує класи ліцею); буквою Б вказано бурсаків, буквою З – мешканців захоронки, буквою В позначено учнів, які на відмінно закінчили десятий клас, буквою Р – учнів, які з ліцею перейшли до Дрогобицького педагогічного інституту. Позначення (Еп.) вказує, що про гімназиста подана ширша довідка нижче, в Епілозі. Буквами ГВ позначено учениць, які перші два класи вчилися у гімназії Василіянок у Дрогобичі, і вже в 76

другий або третій клас перейшли до гімназії ім. Івана Франка. В дужках подано прізвище учениці після заміжжя. Знаки запитання свідчать, що, на жаль, не усе вдалося достеменно пригадати з відстані більше семидесяти років або перевірити наявну інформацію. УЧНІ, ЯКІ ВЧИЛИСЯ У НАШОМУ КЛАСІ (1933, 1934 – 1940 рр.) Бабич Ярослав Григорович, м. Борислав, (2, І – ІV). (Еп.). Баб’як Михайло (?), м. Борислав (І – ІІ). Барна (учень) (?), с. Модричі (І – ІІ). Бейба Дмитро (?), с. Дорожів (І – ІV). Був в УПА. Загинув у 1943 р. (Еп.) Божик Ольга (?), (2, І – ІІ). Бориславський Степан, м. Борислав (І – Х). Працював у комунгоспі Борислава. Помер у 2002 р. Броварська Осипа (?), (ГВ, ІІ – ІІІ). Померла у 1944 р. Бурко (Городиловська) Ірина (Орися) Дмитрівна, м. Дрогобич, (І-Х, В). (Еп.). Весела (Зелес) Ярослава Юріївна, м. Дрогобич, (2, І – ІV). У 1944 р. виїхала на Захід. (Еп.). Винницький Зенон (?), (І л – Х). У 1944 р. виїхав на Захід (США). Гавдяк Дарія (?), с. Раневичі (І – ІV). Померла. Городиловський Юрій, м. Дрогобич, (І л – Х, В). (Еп.). Грицай Петро (?), с. Дорожів (І – ІV). Служив у вермахті. Виїхав на Захід. Грущак Орест (?), (2, І – ІІ, З). Загинув в УПА. Журавчак (учень), (?), (2, І – ІІ). Заразка (?), (учень), с. Дорожів (І – ІІ). Зарицька (Петраш) Мирослава Василівна, м. Борислав (ІІ л). Депортована у 1940 р. (Еп.). Захарія Йосиф (Осип) Андрійович, с. Добрівляни (І – Х, Б, В). (Еп.). Кисіль (?) (учень), м. Дрогобич (2, І – ІІ). Ковалик Роман (?), с. Ролів (І – ІІІ). Виїхав на Захід. Відомий художник (Еп.). Комарницький Петро, (?), (І-ІV, Б). Виїхав до США. “Комсомолець” (?), (Х). Учень зі східних областей. Т. Коцюба, м. Дрогобич (І – ІІ). Замордований НКВД у 1941 р. Крамар (Бах) Стефа, м. Трускавець (2, І – Х). У 1944 р. виїхала на Захід. Померла. Кришталь Марія (?), с. Гаї Нижні, (2, І – Х). Загинула в УПА. (Еп.). Кузів Оніфро (?), с. Літиня (І – ІІ). Загинув в УПА. 77

Кук Зенон (?), с. Новошичі-Пруси (І л – Х, Б). У 1944 р. виїхав на Захід. (Еп.). Куц Галина (?), м. Дрогобич (ГВ, ІІ – ІІІ). Кущак (учень) (?) (І – ІІ). Лаврів (Леськів) Марія Василівна, м. Борислав (2, І – Х). (Еп.). Лаврівський Володимир (?), м. Косів (2, І – Х). З 1944 р. у радянській армії. Загинув на фронті. Лебіщак Лев Данилович, м. Дрогобич (2, І – ІV). Репресований. (Еп.). Луців Лев Якович, с. Дережичі (2, І – ІV). (Еп.). Лучечко Катерина (?) (ГВ, ІІІ – ІV). У 1944 р. виїхала до Канади. Лучечко Туся (Марта) (?) (ГВ, ІІІ – ІV). У 1944 р. виїхала до Канади. Малецька (Макаруха) Марія Пантелеймонівна (ГВ, ІІІ – ІV). (Еп.). Малкович Густав (?), м. Дрогобич (І – ІV). У 1944 р. виїхав до США (Детройт). Мартинович Орест (?), м. Борислав (ІІІ – ІV, Б). Замордований НКВД у 1941 р. Матвіїшин Степан (?), с. Гаї Вижні (2, І – ІІ л, З, Б, Р). (Еп.). Мінчак Ярослав (?), (І – ІV). Модрицька (Чайківська) Люба, м. Дрогобич (ГВ, ІІ – ІV). У 1944 р. виїхала до Канади. Наум’як Василь (?), с. Млинки коло Дрогобича (2, І-ІІІ). У 1949 р. закінчив ЛДМІ. Працював лікарем на Волині. Нетреба Галина (?), м. Львів (ІІ – ІV). Повернулася до Львова. Німилович Мирослав (?), м. Дрогобич (І – ІV). Служив у дивізії “Галичина”. Виїхав до США (Чикаґо). Новицький Лев (?), м. Дрогобич (І-Х). Служив у дивізії “Галичина”. Виїхав на Захід. (Еп.). Пагута Денис (?), м. Дрогобич (І – ІV). (Еп.). Панчишин Зенон (?), с. Модричі (2, І – Х). Пасічник Григорій (?), м. Дрогобич (І – Х). У 1944 р. виїхав на Захід. Петришин Володимира Володимирівна, м. Борислав (ГВ, ІІ – ІІІ). (Еп.). Платко (Сарачинська) Емілія (?), м. Борислав (ІІ л – Х). Виїхала на Захід. (Еп.). Полюжин Степан (?), с. Літиня (І – ІІ). Пуза Галина (?), м. Дрогобич (І – ІІ). Рихтицький Любомир Степанович, м. Дрогобич (І л – Х, В). Був у дивізії “Галичина”. Письменник. (Еп.). Сасик (Поварич) Марія (?), м. Дрогобич (ГВ, ІІ – ІV). У 1944 р. виїхала на Захід. Скрипух Іван (?), м. Дрогобич (І-ІІІ). Лікар. Виїхав на Захід. (Еп.). Стойко (Ліщинська) Оксана (?), м. Трускавець (І – ІІ л). Виїхала до США. 78

Татарський (?), м. Дрогобич (І – ІІ). Турів Мирослава (?), м. Борислав (І – ІІ). Угрин Ліда (?), м. Дрогобич (І – ІV). У 1944 р. виїхала на Захід. Угрин Любомир (?), м. Дрогобич (І – ІV). У 1944 р. виїхав на Захід. Франко Іван Григорович, с. Нагуєвичі (І – Пл, Б, Р). Вбитий (Еп). Хомчинський Ярослав (?), (ІІІ – Пл, Б, Р). Знищений НКВД у червні 1941 р. (Еп.). Хорт (Рогуцька) Марія Юріївна, м. Борислав (ІІ – Х, В). Депортована. (Еп.). Чайківський Мирон (?), м. Самбір (ІІІ – Пл, Б, Р). Служив у дивізії “Галичина”. Був учителем. Чернігевич Мирослав (?), м. Дрогобич (2, І – Х). Виїхав до США. (Еп.). Чмола Тарас Іванович, м. Дрогобич (2, І – Х, В). Служив у дивізії “Галичина”. Помер у 2009 р. в США, (м. Буфало). Ших Тарас (?), м. Трускавець (2, І – ІІ). Помер у 1960-х рр. Щепанкевич Богдан Петрович, с. Купновичі (ІІІ – Х, Б, В). Інвалід війни. (Еп.). Якубовська (Витвицька) Любов Михайлівна, м. Дрогобич (І – ІV, Р). Репресована. (Еп.). До наведеного списку слід було б додати декілька учнів, прізвища яких не встановлено. Отже, в нашому класі навчалися 70 учнів, деякі відійшли вже у кращий світ, а доля деяких практично невідома. БУДНІ ГІМНАЗИСТА Хлопці-гімназисти ходили у ґранатових одностроях, при краватці. На лівому рукаві блюзи і плаща – обов’язкова емблема (“щиток”) з номером 627 – номер “Приватної коедукаційної гімназії ім. Івана Франка з українською мовою навчання” в Дрогобичі. Гімназиста нашої гімназії легко було пізнати за шапкою-мазепинкою зі значком “Рідної школи” – “РШ” у вигляді тризуба (С.1). Край мазепинки, рукави блюзи, плаща і штани мали сині нашивки в гімназії, і червоні в ліцеї, так само, як і поле емблеми. Дівчата мали свій однострій: носили беретки зі значком і ґранатовий бант (замість краватки). На заняття дівчата приходили в чорних шовкових халатах, як в одностроях. Заняття у гімназії починалися о дев’ятій після другого дзвінка, яким на усю гімназію дзвонив п. Володимир Скрипух, дуже суворий щодо учнів на перервах, і добрий до тих, що з’являлися вранці на півтори години раніше. Він впускав їх до класу, показував, як і де почистити взуття, одяг. Таких учнів у нашому класі було п’ять. Додому вони мали потяг аж о шостій годині увечері. Вдома обідали, нічого не вчили, інколи помагали по господарству батькам, і лягали спати, щоби піднятися о п’ятій ранку, поснідати, взя79

Учні нашого IV класу (1938 р.). Дічата в беретках зі значком, хлопці в мазепинках. Зліва: П Комарницький, Л. Якубовська, С. Крамар, М. Хорт, Г. Нетреба, Я. Весела, І. Франко.

ти пляшку молока й кусень хліба і не спізнитися до потяга. А після занять у компанії – теж не наука. В дні польських національних свят (11 листопада, 19 березня, 3 травня) учні зі сіл мусили з’являтися, брати участь у поході до церкви Св. Трійці і відстояти Богослужіння. То ж приїздили, але намагалися втекти і раніше приїхати додому. Проживання у Дрогобичі коштувало дорого. На безоплатному утриманні гімназії у бурсі з нашого класу були: Б. Щепанкевич, І. Франко, М. Чайківський. Захоронка в Дрогобичі за пожертвування утримувала С. Матвіїшина і О. Грущака. У радянський час захоронки не існувало, а бурса була безоплатною. Платити треба було і за навчання. Не платили учні, які були на утриманні гімназії або захоронки. Якщо батьки Марії Сасик, власники млина і нафтових ґрунтів у Бориславі, платили 100 – 150 зол. на місяць, то бідні селяни (до 2 гa поля) 5 або 10 зол. Було тривожно, коли до класу входив скарбник (проф. С. Липинський, або проф. М. Байрак) і відправляв учня додому за неоплату навчання. Пропаде кілька днів, доки знайдуться гроші, але як догнати навчальний матеріал? Учень мовчки збирався, і, як скривджений, під загальним співчуттям виходив із класу. Водночас ми знали, що (за висловом проф. П. Карманського) оплати бідних учнів не вистачає, щоби позамітати 80

за ними клас, а усе інше вони отримують безоплатно. Взимку, наприклад, у класах не було холодно, бо кожного ранку п. В. Скрипух, незважаючи на інвалідність, приносив важке вугілля до печей. Бідніші учні (з провінції), як правило, не мали підручників. Видавалися підручники польською мовою і були дуже дорогі. Для української мови й літератури підручників узагалі не було. Книжками гімназійна бібліотека учнів не забезпечувала. Тому учні зі села занять не пропускали, але цього було замало. У початкових класах проявлялася соціальна диференціація учнів. Клас ділився на бурсаків, дрогобичан і міщан (Борислав, Трускавець, Стебник), які доїздили до Дрогобича, і на селян – учнів, які теж доїздили або добиралися пішки до Дрогобича. Учні з провінції, що мешкали в Дрогобичі, примикали до дрогобичан. Найвідсталішою групою була остання, – як щодо акуратності та одягу, так і навчання. І в класі сідали “свої” коло “своїх”, а ті, зі села, десь там, на задніх лавках. І так само на перервах. Згадані обставини і ментальність учнів зі села були причиною відсутності їхнього контакту з дрогобичанами. Були, однак, винятки. Згадана вище М. Сасик, на відміну від інших “псевдоаристократок”, завжди тепло ставилася до учнів зі села. Найпопулярнішими в класі були бурсаки. Це була елітна група як у навчанні, так і в ініціативності, жартах і товариськості. Власне, бурсаки нормально контактували з усіма групами нашого класу, часто допомагали іншим у навчанні. Дівчата нашого класу були найгарнішими й найактивнішими в гімназії. Ще недавно гімназисти нашого класу при зустрічі згадували Марійку Хорт – чарівну дівчину, яка в кожному усміху, слові, жесті світилася внутрішнім сонцем, як це також відзначила письменниця Н. Мориквас у книзі про сім’ю Марійки (Надія Мориквас. Рід. – Львів: Піраміда, 2003. – С. 321). Згадували коси Орисі Бурко та інших симпатичних учениць. Неповторну ауру дівчат нашого класу відчували і взяли як спомин у життя учні молодших класів гімназії. Не випадково покійна вже випускниця гімназії 1944 р., відома як науковець і публіцист, Марія Вальо, помістила світлину (С.1) дівчат нашого класу у своїй книзі (Марія Вальо. Бібліографічний покажчик. Мої учителі. Спогади. – Львів: Наук. б-ка ім. В. Стефаника, 2001. – С.175.) Наші дівчата були ядром “дівочої громади” гімназії, якою керувала викладач Марія Калужняцька, а також релігійного товариства гімназії “Марійська дружина” – кер. о. П. Куманяк. Але суспільна диференціяція діяла також і серед дівчат. Навіть у радянський час деякі дрогобицькі “аристократи” практично не розмовляли з учнями зі села. Але усі ми хотіли вчитися і здобували знання як уміли і як могли.

ЧОГО І ЯК НАС ВЧИЛИ Наше навчання в гімназії ділиться на три етапи: чотирикласна гімназія нового типу, дворічний гуманітарний ліцей, у якому ми провчилися практично півтора року, і десятий клас радянської середньої школи, де ми вчилися півроку. Навчальні плани були укладені так, що більшість предметів ми проходили і в гімназії, і в ліцеї. Природознавство вивчали перші два роки. Фізику і хімію почали проходити, починаючи з третього класу. В другому класі ліцею (осінь 1939 р.) релігію і польську мову замінено російською мовою і літературою та конституціями СРСР і УРСР. Нормальний цикл предметів десятого класу ми мали навесні 1940 р. Найбільше було годин для математичних предметів. Треба, однак, підкреслити, що рівень вивчення усіх предметів у десятому класі був нижчий, як у гімназії і ліцеї. Це було видно зі збірників задач для десятого класу із математичних предметів, фізики, хімії. Бурсаки самостійно розв’язували ці задачі для усього класу. Цим, власне, пояснюється, що на випускних іспитах, які почалися 20 травня 1940 р., більше десяти учнів закінчили гімназію на “відмінно”, і в радянських умовах отримали право вчитися у вищих навчальних закладах без вступних іспитів. Комуністичні діячі і тепер стверджують, що тільки завдяки радянській владі ми дістали можливість продовжувати навчання. Вже наведене вище вказує що за знаннями ми могли претендувати на навчання за кордоном: зусилля гімназії забезпечували високий рівень підготовки випускників. ПРЕДМЕТИ НАВЧАЛЬНОГО ПЛАНУ ГІМНАЗІЇ НОВОГО ТИПУ Релігія (І – 1 л) – о. Куманяк Павло Українська мова (І – Х) – (?), проф. Петро Карманський, проф. Михайло Бараник Польська мова (І – І л) – Марія Калужняцька Латинська мова (І – ІІ л) – проф. Микола Байрак Німецька мова (І – Х) – проф. Дмитро Бурко, др. М.А. Дейч Історія (І – ІІ л) – Володимир Кульчицький, проф. Богдан Попель Географія (І – ІV) – проф. Іван Чмола Природознавство (І – ІІ) – проф. Роман Смалько Математика (І – Х) – проф. Михайло Попель, проф. Степан Липинський, Б. Михальчук Практичні заняття в майстерні (І – ІV) – Ірина Брикович Руханка (тілесні вправи) (І – Х) – проф. Іван Чмола, Марія Ясеницька Фізика (ІІІ) – проф. Степан Липинський Біологія (ІV) – (?) Фізика і хімія (ІV) – проф. Степан Липинський 82

Кооперація (ІV) – Володимир Кульчицький Фізика та астрономія (І л) – (?) Питання сучасного життя (І л) – проф. Богдан Попель У перших двох класах ми захоплювалися природничим кабінетом, створеним проф. Романом Смальком на третьому поверсі гімназії. Від цікавих колекцій рослинного світу, метеликів, комах, плазунів, чучел птахів, звіряток і хижаків не можна було очей відірвати. Вчили нас за допомогою мікроскопа заглядати у мікросвіт природи (один мікроскоп для двох гімназистів!). Розташований поряд географічний кабінет був для нас атракцією усі чотири роки гімназії. За допомогою світлин, проєктованих на великий екран, проф. Іван Чмола знайомив нас з культурою і звичаями народів світу. Найважче було під час практичних занять у майстерні, розташованій у партері гімназії. Кожного півроку треба було виготовити якийсь предмет із дерева, заліза або скла для реального вжитку. Не маючи навиків, ми часто псували матеріал, ламали інструмент. Викладач І. Брикович майже кожному окремо допомагала зрозуміти промахи і досягнути бажаного. Слабко запам’яталася фізична лабораторія на другому поверсі. Дуже рідко проф. Степан Липинський ставив фізичні експерименти за допомогою новеньких, блискучих дивовижних приладів. Захоплення, з почуттям простору і волі, викликала велика руханкова площа біля будинку гімназії, придатна для гри у футбол. Але проф. Іван Чмола культивував сітківку (волейбол), якою на двох грищах закінчувалося кожне заняття з руханки на площі. А яка розкіш було помитися після заняття у теплому душі! Майже усі наші гімназисти відносно добре володіли німецькою мовою – завдяки проф. Дмитру Буркові. Гімназійне знання німецької мови було достатнє для радянської вищої школи (крім філології) і навіть більше. Українську мову і літературу нам довелося переучувати в другому класі ліцею і в десятому класі середньої школи (з січня 1940 р.). Нам вказувади на полонізми і галицизми, а ми в офіційній українській мові відчували русизми. Українську радянську літературу ми сприймали як суцільне вихваляння комуністичної партії і СРСР. У результаті нелітератори мали певні проблеми з українською мовою все життя. Так ми вчилися. Встигати у всьому було нелегко. Бо планка вимог була піднята високо. При цьому історії України, як і патріотизму, нас ніхто не вчив. Виховували рідне українське середовище очевидні для усіх національні ідеали. Виховувала свідомість того, що змогу вчитися дало нам українське населення Галичини, якому ми зобов’язані.

НАШІ ПРОФЕСОРИ Основні предмети в гімназії вели люди високої фахової кваліфікації з великим педагогічним досвідом. Тому своїх наставників ми називали професорами. До молодих викладачів і до викладачів-жінок так ми не зверталися, але й термін “учитель” ми назавжди залишили в початковій (шестикласній) школі. Наші професори інтенсивно працювали над удосконаленням навчальної бази та методики навчання, щоб за знаннями випускники української гімназії могли конкурувати з випускниками польської (державної) гімназії у Дрогобичі. Про минуле наших професорів ми майже нічого не знали. Аж тепер вияснилося, що всі вони – заслужені для української справи люди, що це еліта української нації, причому не лише в Галичині. Ці люди жертовно працювали над вихованням молодого покоління в умовах, коли міністр освіти і віровизнання Польщі нахвалявся за десять років асимілювати українське населення, а по селах рейдували польські пацифікаційні загони. Першу світлину (С. 2) разом з керівником, проф. Дмитром Бурком, маємо з другого А-класу (1935 – 36 н. р.). Тут треба нагадати, що до другого класу існували дві окремі групи учнів: клас А і клас Б. Об’єднання в єдиний

Другий А-клас гімназії нового типу у 1935 р. Сидять в першому ряду зліва: М. Кришталь, Т. Ших, (?), Баб’як, (?), М. Хорт. У другому ряду, зліва: М. Лаврів, Д. Гавдяк, Л. Угрин, керівник класу, проф. Д. Бурко, О. Бурко, С. Крамар, М. Турів. У третьому ряду стоять, зліва: Л. Якубовська, (?), Я. Весела, (?), Г. Пуза, Г. Куц, (?). В останньому ряду, зліва: Кущак, (?), П. Грицай, (??), З. Панчишин, (?), Л. Луців.

третій клас відбулося в 1936 – 1937 н. р. Проф. Д. Бурко, як керівник класу, ґрунтовно ознайомив нас із правилами поведінки культурної людини (BonTon). Можна додати, що він на кожне заняття з німецької мови приходив так елеґантно одягнений, як на світлині С. 2. І гімназисти нашого класу тепло згадують Дмитра Бурка як професора німецької мови. Методика проф. Д. Бурка виключала вживання рідної мови. Щоб перевірити знання мови, професор розповідав смішну історію німецькою мовою. Хто зрозумів, щиро засміявся. Знаючи німецьку, більшість із нас легко схопили англійську мову. Під час визвольних змагань Д. Бурко був сотником УГА (Української Галицької Армії). У червні 1941 р. був арештований разом з проф. І. Чмолою і замордований в НКВД. Тепер їхні останки перепоховано на “Полі Скорботи” в Дрогобичі. На світлині С. 3 за столом сидять члени державної екзаменаційної комісії для випускних екзаменів нашого Х класу, що починалися 20 травня 1940 р. Характерно, що усі члени комісії невдовзі були в той або інший спосіб репресовані радянською владою. Завуч СШ № 1 проф. Іван Чмола у міжвоєнні роки був символом української гімназії у Дрогобичі. Він вів предмет географії, і відповідно до сві-

Перед початком випускних іспитів в нашому Х класі 20 травня 1940 р. Сидять справа: проф. М. Бараник, представник ОблВНО М. Нижник, проф. І. Чмола, викладач Д. Якибчук. У першому ряду учнів зліва: С. Крамар, Г. Пасічник, М. Хорт, М. Лаврів, Е. Платко, О. Бурко, М. Кришталь. В другому ряду зліва: Л. Новицький, С. Бориславський, В. Лаврівський, Б. Щепанкевич, З. Панчишин, З. Винницький, Й. Захарія, Л. Рихтицький, Т. Чмола, Ю. Городиловський. В третьому ряду зліва:М. Чернігевич, учень зі східних областей (“Комсомолець”), З. Кук.

тових стандартів організував географічний кабінет. Ориґінальна методика проведення занять сприяла успішному засвоєнню матеріалу. Він керував фізичним вихованням учнів гімназії як у спортзалі, так і на руханковій площі. Відповідав також за роботу гімназійної бібліотеки. Під час визвольних змагань Іван Чмола був полковником корпусу Січових стрільців (армія УНР – Української Народної Республіки). Загинув у кінці червня 1941 р. – замордований в НКВД. Михайло Андрійович Нижник, заст. зав. ОблВНО Дрогобицької області, був представником влади на екзаменах. Під час визвольних змагань М. Нижник у ранзі отамана (майора) служив у лавах УГА. У міжвоєнний період він стає членом комуністичної партії. Однак, у зв’язку з підпільною діяльністю сина, у 1947 р. був з родиною депортований до Сибіру. Після повернення працював у Меденичах. Похований на цвинтарі у рідному селі Добрівляни. Михайло Бараник – член комісії, заст. директора школи. У тридцятих роках М. Бараник був директором гімназії, добився від польського уряду зрівняння її прав з правами державних гімназій у 1938 р., забезпечив діяльність гімназії до її перетворення на середню школу (1940). Під час німецької окупації він зумів забезпечити можливість багатьом дівчатам закінчити гімназію (Марія Вальо. Бібліографічний покажчик. Мої учителі. Спогади. – Львів: Наук. б-ка ім. В. Стефаника, 2001 – С. 175). Вважають, що М. Бараник був толерантним директором, бо не виступив проти підпільних організацій гімназистів. Викладав українську мову і літературу. За діяльність під час німецької окупації був репресований. Після повернення до Львова його

Зустріч з проф. Михайлом Бараником 21 листопада 1959 р. Справа: Б. Щепанкевич, проф. М. Бараник, Й. Захарія.

відвідали колишні гімназисти нашого класу (світл. C. 4). Помер у 1961 р. і похований на Личаківському некрополі у Львові. Дмитро Якибчук – викладач латинської мови – у нашому класі занять не вів. Від вересня 1939 р. був настоятелем бурси, і бурсаки його тепло згадують. У гімназії керував драматичним гуртком. У 1944 р. мобілізований до радянської армії, загинув на фронті. Останню світлину, випускну (С. 5), наш клас зробив у день видачі атестатів зрілості, 24 червня 1940 р. в одному з класів гімназії. У першому ряду посередині сидять політрук Волощук і директор СШ № 1 О. Дегтярьов. Навіть сьогодні видно святковість одягу учнів, гімназійних професорів і нового, радянського, керівництва школи у такий знаменний момент. Наші професори М. Байрак і С. Липинський присіли лише на краях лавки. Проф. Микола Байрак викладав латинську мову. Античною культурою більшість гімназистів цікавилися, а щоби подолати певні труднощі у вивченні античної мови, професор нерідко вдавався до жартів. Незважаючи на труднощі навчання, проф. М. Байрак користувався симпатією усіх гімназистів. Він був єдиним із професорів, хто курив невелику люльку, що виглядало романтично. Він не ховав своєї прихильності до ді-

Світлина учнів першого випуску СШ № 1 в Дрогобичі 24 червня 1940 р. Сидять, зліва: проф. М. Байрак, учителька російської мови (?), Волощук (?), О. Дегтярьов, учителька (?), Б. Михальчук, проф. С. Липинський, др. М. Дейч. В другому ряду, зліва: С. Крамар, М. Кришталь, М. Черніґевич, О. Бурко, учень зі східних областей (?), Е. Платко, Г. Пасічник, М. Хорт, М. Лаврів. В останньому ряду, зліва: З. Панчишин, Й. Захарія, Т. Чмола, Л. Рихтицький, В. Лаврівський, Ю. Городиловський, З. Винницький, Б. Щепанкевич, С. Бориславський.

вчат і бурсаків. З ними найчастіше жартував, підказував їм і допомагав. Після війни проф. М. Байрак переїхав до Львова на працю в університеті. І ось на іменини професора в грудні 1948 р. до нього на квартиру з привітаннями прийшла група колишніх гімназистів, серед яких найбільше було учнів нашого класу (світл. С. 6). У присутності професора ми пережили незабутній спомин юності. У 1950 р. професора, колишнього старшини УГА, не стало. Похований на Личаківському некрополі у Львові. Проф. Степан Липинський вів у нас фізику і хімію, але, в порівнянні з іншими предметами, – дуже коротко. Очевидно, напрям підготовки випускників гімназії і гуманітарного ліцею був гуманітарний, а не природничий. Однак запам’ятався як енергійна і вимоглива, а водночас жартівлива людина. У 1944 р. виїхав на Захід. Парторг (політрук) школи Волощук у кінці 1939 р. змінив на цьому посту Катерину Пильо, відому комуністичну діячку в Західній Україні. Викладав конституцію СРСР і УРСР. Був дуже добрим лектором, який майже гіпнотизував аудиторію. Власне, Волощук увів поняття ворога, який діє серед нас. До того ми жили і вчилися в польській державі, але таке поняття явно не фіґурувало. Волощук, а не директор О. Дегтярьов, був центральною

Зустріч колишніх гімназистів укр. гімназії в Дрогобичі з проф. М. Байраком 19 грудня 1948 р. у Львові (вул. Колесси, № 5). Поряд з професором (з нерозлучною люлькою) – дружина (II voto). Гімназисти, справа: Л. Лебіщак, Й. Захарія, Д. Макар, В. Шипайло, (?), К. Захарія, Х. Байрак – дочка професора, Л. Луців, М. Когут, С. Хархан, Н. Костик, М. Леськів. З нашого класу було четверо (Лебіщак, Захарія, Луців; Б. Щепанкевич на цей кадр не потрапив).

фіґурою у школі. Він відкрито виступив проти учнів, які були членами релігійного товариства Марійська дружина і збиралися тепер у церкві Св. Трійці, – назвав їх публічно “чорною бандою” та обіцяв розгромити. Саме Волощук розігнав кімнату нашого класу в бурсі навесні 1940 р. Проф. Богдан Попель у гімназії викладав історію та питання сучасного життя (Polska współczesna) – в ліцею. Незважаючи на комплекцію, історію він викладав як артист, якщо мав добрий настрій. Скажімо він так пояснював: “Що таке комунізм? Це кому – на, а кому – ні!” Як приклад, згадав про залізничника, який із Грозного везе нафту до Москви за шматок хліба. Восени 1938 р. візитація з Варшави виявила бажання відвідати заняття з історії у проф. Б. Попеля. Професор піднявся на третій поверх перед наш клас (вежа гімназії), а ми негайно його обступили. Указкою професор вдаряв кожного з нас по плечі і диктував питання, наприклад: “Wjazd Boleslawa Chrobrego do Kijowa”. І вийшов. Ледве ми встигли щось підглянути, як до класу увійшли три члени варшавської комісії, директор гімназії проф. М. Бараник, і проф. Б. Попель. На стінах уже були розвішані історичні мапи. Ми смертельно переживали, що професор забуде, яке питання кому давав! Але професор давав питання, а по обличчі учня вже було видно, що це питання його. Так Б. Попель перепитав майже усіх, і візитація пройшла блискуче. За два місяці гімназія отримала “права прилюдності”. Отже, якщо б не було війни, випускники нашого класу могли вступати до вищих навчальних закладів Польщі. Однак почалася війна, і у вересні 1939 р. проф. Б. Попель виїхав на Захід. У жовтні 1939 р. проф. Петро Карманський переїхав до Львова на працю в університеті. Але ми часто його згадували, бо і в гімназії він дотримувався університетської системи навчання. Лекції проф. П. Карманського були унікальними: такого матеріалу не було в жодних книжках. Тому учні гімназії старого типу усіма способами намагалися у нас дістати конспекти його лекцій. Однак з поетичною творчістю професора ми практично не були знайомі. Збірки поезій П. Карманського мали лише бурсаки, які знали про його видатну роль у літературі. Але П. Карманський був також відомою особистістю під час визвольних змагань: він – комісар Тернополя у час Листопадового зриву, член парламенту ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки), виконував доручення уряду ЗУНР і гетьманату за кордоном. Мабуть, це стало причиною його звільнення з праці у Львівському університеті. Останні роки працював директором Музею Івана Франка у Львові. Помер у 1956 р., похоронений на Личаківському некрополі. Проф. Михайло Попель вів предмет математики. Одначе як і природничі предмети, математику в гімназії нового типу різко скоротили. Збільшення годин математики в Х класі (вів Б. Михальчук) не врятувало ситуації, тому 89

випускники гімназії мали “математичні проблеми”. М. Попель належав до професорів, які ніколи явно не хвилювалися. У випадку слабкої підготовки учня професор саркастичним жартом допомагав йому підтягнутися. У другій половині 1960-х рр. проф. М. Попель залишився єдиним із професорів колишньої української гімназії в Дрогобичі. Тому випускники нашого класу, починаючи від 1968 р., приїздили до Дрогобича, щоби привітати його в день іменин. З часом у такому святі брали участь інші гімназисти – з Борислава, Трускавця, Львова і Самбора. Усе ж найбільше було випускників із нашого класу. Гостинний професор був для гімназистів уособленням усієї гімназійної професури. У 1972 р. проф. М. Попель написав велику розвідку про колишню гімназію з новими даними. Однак пієтизм великої кількості гімназистів приніс професорові багато клопотів, і з 1974 р. такі святкування припинилися. Помер М. Попель у 1983 р. і похований у Дрогобичі. Залишився лише незабутній спомин про наших гімназійних професорів, який згасає з відходом колишніх гімназистів у вічність. БУРСАКИ Бурсаками називали гімназистів із провінції, що мешкали в бурсі на вул. Івана Хрестителя № 20. Проживання там деякі учні оплачували, але добрих учнів із бідних родин у бурсі утримувала гімназія безкоштовно. У вересні 1939 р. до бурси перейшли учні із захоронки, яку закрито, а проживання бурсаків стало безоплатним. Бурсаки переважно добре вчилися, а окремі були відмінниками. Це була елітна частина учнів, яка відрізнялася ініціативністю, дотепністю, кмітливістю. До початку війни завідувачем бурси був Михайло Іваненко, який також керував гімназійним хором. Кожної неділі гімназійний хор з участю учнів нашого класу співав під дириґуванням М. Іваненка Велику Службу Божу в церкві Св. Трійці. Під склепіннями церкви потужно звучав баритон Мирона Чайківського. Бурсаки були серцевиною драматичного гуртка гімназії, яким опікувався викладач Дмитро Якибчук. 20 листопада 1938 р. драмгурток поставив на гімназійній сцені драму В. Лімниченка “Убите щастя”, у якій більшість ролей грали учні нашого класу, а головні ролі – наші бурсаки. З вересня 1939 р. сім бурсаків нашого класу зайняли в бурсі окрему кімнату, найближчу до їдальні. Під керівництвом військових комісарів, які носили великі червоні зірки на рукавах гімнастьорки, бурсаки нашого класу майже цілий жовтень працювали на виборчих дільницях для вибору делегатів на Народні збори Західних областей України. З яким страхом бурсаки переживали, щоб на їх дільницях виборці проголосували “стопроцентно”! Але й після виборів у бурсі ніхто нічого не вчив. Після обіду Б. Щепанкевич найчастіше грав на гітарі, а всі інші підтягали: 90

Гімназисти-учасники вистави-драми В. Лімниченка “Убите щастя”, яку поставив драмгурток на сцені гімназії 20 листопада 1938 р. Стоять, зліва: викладач, керівник драмгуртка і режисер вистави, Дмитро Якибчук, П. Грицай, С. Крамар, В. Мартинюк, Я.Хомчинський, О. Крамар, М. Черніґевич, О. Бурко, Д. Бейба. Сидять, зліва: Й. Захарія, (?), І. Франко, Л. Павлівська, М. Чайківський, (?). Капко (?). Більшість учасників – учні нашого класу.

Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, Прийде ще час, коли згадаєш наші дні. Може, тоді любов ти зрозумієш мою, І, може, за цю любов вдячна будеш мені! Інколи і наш І. Франко декламував свої вірші. Часто вправляли бій на театральних шаблях або слухали радіопередачі. З’ясувалося, однак, що деякі бурсаки проходили середню освіту вдруге, і тому в класі були відмінниками. Пізно восени 1939 р. бурсаки нашого класу вирішили... викликати духа Наполеона, щоб дістати відповідь: чи нападе Гітлер на СРСР? Таємно приготовили аксесуари (пеньок із буквами, тарілка з відміткою, свічка). До дій великого мага готувався Б. Щепанкевич. Нарешті одного дня, коли наступила північ, у замкненій кімнаті при свічці усі бурсаки обступили пеньок і поклали палець на перевернуту тарілку. У напруженій тиші маг тричі повторив заклинання виклику духа, і тарілка на пеньку вже почала рухатися. Несподівано свічка гасне, якась сила розкидає бурсаків попід ліжка, а шум у кімнаті перетворився на дзеленькіт розбитих внутрішніх вікон, розбитої лампи, приймача і скла в портретах на стіні. Наступного дня учні в гімназії шепталися, що бурсаки викликали духа і не могли з ним справитися. А бурсаки мовчали. Аж після обіду наступного дня до 91

кімнати зайшов настоятель бурси викладач Дмитро Якибчук. До того часу бурсаки замінили лампу, але вигляд кімнати залишився жалюгідний. Настоятель категорично заборонив викликати духів і розголошувати подію, а відновити внутрішні вікна пообіцяв із фондів бурси. Такими були бурсаки нашого класу. Ранньою весною 1940 р. у нашому класі відбулася знаменна подія. П’ять учнів, у тім числі й колишні бурсаки, і троє дівчат зустрілися на залізничному вокзалі в Трускавці і через курортний парк, ніби на прогулянку, помандрували до лісу. На невеликій поляні, біля розлогого пня, одна з дівчат прочитала реферат про нову окупацію Галичини, про арешти й депортації населення, про факти русифікації. Через 15 – 20 хвилин по двоє ми повернулися на залізничний вокзал. За цю вельми небезпечну “прогулку” відповідальним був, правдоподібно, бурсак Я. Хомчинський. А за два тижні наш клас пережив шок у зв’язку з депортацією Мирослави (Славці) Зарицької, яку в класі усі любили. Славця передала зворушливу прощальну записку, яку таємно з хвилюванням прочитали майже всі учні класу. Офіційна частина випускного балу 24 червня 1940 р. була короткою і настільки формальною, що нікому не запам’яталася. На випускному вечорі не було наших гімназійних професорів, яких ми добре знали, поважали і любили. Але випускний бал кожний запам’ятав по-своєму надовго. І тут доклали рук бурсаки, наскільки могли. З маленьких світлин випускників вони сформували маленьке табло. Зверху прикріпили кілька світлин тих, що мріяли стати “політехніками”, а знизу більшість фотографій “медиків”, і, нарешті, одного випускника, який прагнув вчитися у Львівському університеті. Для “бенкету” бурсаки принесли бочівку морозива, організували танці під платівки. Ми розуміли, що разом ми востаннє, що ніколи більше так не зійдемося. Танцюючи на зміну вальси, танґо і польки, не зчулися, як минула коротка ніч, і вже розвиднілося. Усі прощалися, покидаючи гімназію. А бурсаки не могли востаннє провести дівчат, бо мусили навести порядок у спортзалі гімназії, віднести бочівку від морозива. ЕПІЛОГ Війна і чотириразова зміна окупанта поглинула дев’ять гімназистів нашого класу, а більшість розсіяла по всьому світу. За деким і слід загубився. Коротка інформація, найчастіше недостатньо перевірена, вже подавалася у загальному списку гімназистів. Повніші біографічні дані про окремих гімназистів нашого класу наведено нижче.

Ярослав Бабич народився 1919 р. в Бориславі. З нашим класом навчався перші три роки (два роки в першому класі). Після однорічної перерви четвертий клас гімназії закінчив у 1939 р. Під час війни прослухав учительські курси і працював у школі с. Орів коло Борислава. Після війни закінчив Дрогобицький педінститут і був призначений директором вечірньої СШРМ-1 у Бориславі, а водночас – учителем української мови і літератури. Вийшовши на пенсію (1979), до 1992 р. працював директором школи в с. Рожанка Сколівського району. Дмитро Бейба народився в с. Дорожів Дрогобицького району. Чотирикласну гімназію закінчив у 1938 р. До гімназії доїздив поїздом. Під час німецької окупації, працював у структурах ОУН-УПА. У липні 1943 р. згинув при німецькій облаві поблизу с. Майдан коло Борислава. Ірина (Орися) Бурко (Городиловська) народилася у 1922 р. в Самборі. Ще у двадцятих роках з родичами переїхала до Дрогобича. У 1944 р. виїздить до Реґенсбурґу (Німеччина), де завершує вищу освіту і отримує диплом маґістра фармації. Працює за фахом, але у 1950 р. з сім’єю виїздить до США (Нью-Йорк, Чикаґо). Займалася громадською діяльністю в середовищі української діаспори. Померла у 1991 р. Похована у Чикаґо (Лікарський вісник (США), 2003, № 1, с. 65). Ярослава Весела (Зелес) народилася 1921 р. в Дрогобичі. Чотирикласну гімназію закінчила у 1938 р. Під час війни учителювала в початковій школі. У 1944 р. разом з родиною виїхала на Захід. Живе в Чикаґо (США). Юрій Городиловський. На навчання в гуманістичному ліцеї перейшов з державної (польської) гімназії. У 1944 р. з Дрогобича переїздить до Німеччини, завершує вищу освіту і отримує диплом лікаря. У 1950 р. перебирається до Нью-Йорка (США) і нострифікує лікарський диплом. Власну 93

лікарську практику відкриває в Чикаґо, де і помер у 1982 р. (Лікарський вісник (США), 2003 р., № 1, с. 65). Мирослава Зарицька (Петраш) народилася у 1922 р. в м. Борислав (Тустановичі). Від 1934 р. до червня 1939 р. вчилася в українській державній гімназії у Перемишлі (“Український інститут для дівчат”). Закінчивши там перший клас природничо-математичного ліцею, з жовтня 1939 р. навчалася у другому класі гуманітарного ліцею гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі. У квітні 1940 р. разом з родиною була депортована в Кустанайську область (Казахстан). Працювала в колгоспі на польових роботах. У 1945 р. повернулася до Борислава. Заочно закінчила економічний факультет Львівського політехнічного інституту (1959). До 1966 р. працювала інженером-економістом на нафтопромислах Борислава і Долини, а до 1982 р. – начальником планового відділу Нафтовидобувного управління в Бориславі. Померла у 2008 р. Похована у Львові. Марія Кришталь народилася в с. Гаї Нижні. 1938 р. Навчалася у колишній гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі, а у 1940 р. закінчила СШ № 1 цього ж міста. Працювала у повітовому проводі ОУН. Загинула 30 жовтня 1946 р. разом з повним складом військового Округу УПА № 5, “Маківка”, в с. Уличне через зраду місцевого сексота. Похоронена в Дрогобичі на цвинтарі на вул. Трускавецькій (газета “Галицька зоря” за 14 жовтня 1998 р.) Йосиф Захарія народився 1923 р. в с. Добрівляни теперішнього Дрогобицького району. Львівський політехнічний інститут (ЛПІ) закінчив у 1946 р. Захистив дисертацію і працював в Інституті машинознавства і автоматики АН УРСР, а пізніше доцентом та професором ЛПІ. На пенсії з 2007 р. Роман Ковалик народився в 1922 р. у с. Ролів Дрогобицького району. На Захід виїхав у 1939 р. Середню освіту завершив у Мюнхені, студіював архітектуру. Працював у фірмі, а водночас захоплював94

ся малярством, керамікою і писанкарством. Його картини зберігаються в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, а писанки виставлялися у Трускавці. Помер у 2008 р. Зенон Кук походив зі с. Новошичі-Пруси Дрогобицького району. У 1940 р. почав студіювати на юридичному факультеті Львівського державного університету (ЛДУ). Під час німецької окупації служив у Baudienst-і. У 1944 р. виїхав на Захід (США). Марія Лаврів (Леськів) народилася у м. Борислав. Закінчила педіатричний факультет Львівського медінституту. Ще під час студій виховувала двоє дітей сестри, яка була репресована НКВД разом із чоловіком. Працювала педіатром у Дрогобичі. Померла у 1990-х рр. Лев Лебіщак народився 1922 р. в Дрогобичі. Після Дрогобицької чотирикласної гімназії переїхав з батьками до Львова, де закінчив Першу академічну гімназію. Студіював медицину. Лікувальний факультет Львівського державного медичного інституту (ЛДМІ) закінчив у 1949 р. Працював у відділі охорони здоров’я Львова. Арештований у 1951 р., був засланий у Томську область (Наримський край). До Львова повернувся в 1958 р. і працював акушером-гінекологом Першої міської лікарні. Лев Луців народився в с. Попелі у 1920 р. коло Борислава. Перші класи відвідував у с. Дережичі коло Дрогобича. Початкову освіту завершив у 1933 р. в школі ім. Тараса Шевченка, розташованій в будинку української гімназії у Дрогобичі. Закінчив також чотирикласну гімназію ім. І. Франка, але атестат зрілості отримав у Дрогобицькій СШ № 12 (тепер не існує). До війни закінчив перший курс електротехнічного факультету ЛПІ. Диплом інженера отримав у 1949 р. Працював інженером електростанції, а потім головним енергетиком м. Борислав. У роки Незалежності був головою Гімназійного братства. Помер у 2003 р. Похоронений на цвинтарі на вул. Трускавецькій в Дрогобичі. 95

Марія Малецька (Макаруха) народилася 1922 р. в с. Ріпчиці теперішнього Дрогобицького району в сім’ї священика. Перші два класи закінчила в школі сестер Василіянок у Дрогобичі. До української гімназії ім. Івана Франка перейшла у 1936 р. Паралельно отримала музичну освіту. Чотирикласну гімназію закінчила в 1938 р. У зв’язку з переїздом батьків у с. Міжинець коло Перемишля, продовжила навчання в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. У 1940 р. закінчила десятий клас СШ № 2, на яку переведено цей інститут. Від 1943 р. студіює фармацію у Львові. У 1945 р. виходить заміж і з сім’єю переїздить до Львова. На державних посадах не працювала. Люба Модрицька (Чайківська) народилася в Дрогобичі. Перший клас відвідувала в гімназії Василіянок. Гімназію ім. І. Франка закінчила у 1938 р. Була одружена з Мироном Чайківським, також гімназистом. У 1944 р. виїхала до Канади. Степан Матвіїшин народився в с. Гаї Вижні коло Дрогобича. Вчився у Дрогобицькому педінституті, а по війні закінчив ЛДУ. Був директором школи в с. Берездівці Миколаївського району. Помер у 1988 р. і похований у згаданому селі. Лев Новицький народився в Дрогобичі. Служив у дивізії “Галичина”. В Англії працював на шахтах. У 1970-х рр. переїхав до Австралії. Загинув у автокатастрофі. Денис Пагута народився у Дрогобичі. У 1950 р. закінчив лікувальний факультет ЛДМІ. Працював лікарем-фтизіатром, а водночас завідував Золочівською районною туберкульозною лікарнею. Помер у 1980-х рр. Емілія Платко (Сарачинська) народилася у Бориславі. Навчалася в Перемишлі, а у 1939 р. продовжила навчання в другому класі ліцею укр. гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі. У 1944 р. виїхала на Захід (США, Stanford). Володимира Петришин народилася 1921 р. у м. Борислав. До другого класу гімназії ім. І. Франка перейшла зі школи сестер Василіянок у Дрогобичі. Четвертий клас гімназії нового типу закінчувала в 96

Перемишлі. Матуру (випускні екзамени) за програмою гімназії старого типу здала екстерном під час німецької окупації. Працювала в дитячих закладах нафтопромислів Борислава. У радянський час заочно закінчила Інститут культури в Києві. Перед виходом на пенсію у 1980 р. завідувала бібліотекою в школі-інтернаті, а також в медучилищі Борислава. Померла у 2011 р. Любомир Рихтицький, літературний псевдонім – Степан Любомирський. Народився у 1921 р. в Дрогобичі. Закінчив чотирикласну державну (польську) гімназію і гуманітарний ліцей в українській гімназії ім. Івана Франка. У 1940 р. почав студії в ЛДУ. Був старшиною вишколу дивізії “Галичина”. Після війни опинився в Німеччині (Реґенсбурґ), де закінчив студії журналістики. Переїхав до США (коло Детройта). Був сценаристом кінофільмів. Опублікував романи-візії: “Слідами заповіту”, “Поховайте та вставайте” та інші. Залишив шість неопублікованих романів, присвячених боротьбі ОУН-УПА (газета “Галицька зоря” (Дрогобич) за 16 квітня 1994 р.). Помер 1983 р. Іван Скрипух народився в Дрогобичі. Медичні студії почав у Львові, а закінчував по війні в Німеччині. Нострифікувався у Канаді. Відкрив лікарську практику в Торонто. Має двох синів, також лікарів. Іван Франко народився в с. Нагуєвичі коло Дрогобича. Він був внуком брата Великого Каменяра, Захара. З другого класу ліцею перейшов до Дрогобицького педінституту. Був талановитим промовцем (оратором). По війні студіював українську філологію у ЛДУ. Загинув у 1947 р. за невідомих обставин. Ярослав Хомчинський у 1935 р. був переведений з Перемишля до гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі. Мешкав у бурсі. У 1940 р. перейшов до Дрогобицького учительського інституту. Під час війни, в кінці червня 1941 р., арештований НКВД і знищений. 97

Марія Хорт (Рогуцька) народилася 1922 р. в Бориславі. У 1947 р. закінчила лікувальний факультет ЛДМІ. Працювала дитячим лікарем у Бориславі. Восени 1947 р. з батьками депортована до Челябінської області (м. Коркіно). У 1962 р. з сім’єю повернулася в Україну (м. Рахів), а 1964 р. переїхала до Дрогобича. Працювала дитячим лікарем. (Надія Мориквас. Рід. – Львів : Піраміда, 2003 – С. 321). Щепанкевич Богдан Петрович народився в с. Купновичі у 1921 р. коло Самбора. До Дрогобицької гімназії переведений з духовної семінарії в Бучачі. Студіював механіку в ЛПІ. Навесні 1941 р. був призваний до радянської армії. Воював у протитанкових військах на 3-му білоруському фронті. У 1944 р. над Одером поранений у руку. Лікувався у Вологді і на Кубані. У 1945 р. з сім’єю повертається до Львова, закінчує механічний факультет Львівського політехнічного інституту, захищає дисертацію і працює доцентом на теплотехнічному факультеті ЛПІ. Завідував кафедрою теплотехніки. Перейшов на працю в ЛДУ, де завідував кафедрою техніки безпеки. На початку 1980-х рр. вийшов на пенсію. Помер у 2003 р. Похоронений на Брюховицькому кладовищі. Мирослав Чернігевич народився у Дрогобичі. Навчався на лікувальному факультеті ЛДМІ. Виїхав до Америки. Як лікар брав участь в американов’єтнамській війні. Любов Якубовська (Витвицька) народилася 1921 р. у Дрогобичі. Після гімназії продовжила навчання у Дрогобицькому педінституті. У 1944 р. переїхала до Відня. Навчалася там в університеті. За складних обставин врятувала у 1945 р. генерала УНР, члена Проводу ОУН, Миколу Капустянського і його штаб від захоплення радянськими військами. Арештована в 1946 р. у Відні, відбула ув’язнення до 1955 р. У 1956 р. з чоловіком повернулася на Дрогобиччину. Померла у 1994 р. (Дрогобиччина – земля Івана Франка: Т. 4 / упоряд. і ред. М. Шалата. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 775). Покоління нашого класу поступово згасає у плині неумолимого часу. Але чи сповнилися надії наших професорів і громадськості, які дали нам 98

путівку в життя? Із 70 учнів (з них 24 дівчини), які вчилися в нашому класі, тільки 20 (з них шестеро дівчат) отримали атестат зрілоcті в нашій гімназії. Це 28,6%. Серед випускників – 10 дрогобичан (50%), 6 (30%) міщан (із Борислава, Трускавця, Стебника, Самбора) та 4 (20%) випускники сільського походження. Отже, половина випускників – дрогобичани, друга половина – мешканці навколишніх міст і сіл. Однак під час навчання було 26 (37,2%) дрогобичан, 21 (30%) міщан, і 23 (32,2%) селян. Отже, найбільший відсів був серед учнів зі села. Вищу освіту здобули сім випускників нашого класу. Тут треба додати ще вісім учнів, які середню освіту закінчували в інших школах. Отже, з нашого класу 15 (22,1%) учнів закінчили вищі навчальні заклади. Це один із світлих показників діяльності Дрогобицької гімназії та її професорів. Прийдешні покоління учнів гімназії повинні знати про жертву, яку склали гімназисти нашого класу в ім’я ідеалів нашого народу, Ці ідеали вони ставили вище від власного життя. Від рук НКВД загинули чотири учні нашого класу (Коцюба (?), О. Мартинович, І. Франко (за висновком Дрогобицької станиці ОУН-УПА), Я. Хомчинський). В УПА віддали життя четверо учнів (М. Кришталь, Д. Бейба, О. Кузів, О. Грущак). У дивізії “Галичина” служили п’ять учнів нашого класу (М. Німилович, Л. Новицький, М. Чайківський, Т. Чмола, П. Грицай – у вермахті). На фронті загинув В. Лаврівський, мобілізований до радянської армії. Інвалідом війни став Б. Щепанкевич. Разом із батьками невинно депортовано до Сибіру чотирьох учнів нашого класу (М. Зарицька, М. Хорт, Л. Якубовська, Л. Лебіщак). Ці учні та їх батьки були призначені на повільну загладу (знищення – упорядники). Не менш трагічно виглядав виїзд наших однокласників на Захід у 1944 р. Щоби врятувати життя, люди йшли на поневіряння, голод, важку працю на чужині (Е. Платко, С. Крамар, О. Стойко, О. Бурко, Ю. Городиловський, П. Грицай, М. Чернігевич, Т. Чмола, З. Винницький, Я. Весела, З. Кук, Р. Ковалик, П. Комарницький, Л. Рихтицький, Л. Угрин, Л. Угрин, К. Лучечко, Т. Лучечко, Я. Німилович, Л. Новицький, Г. Пасічник, М. Сасик, І. Скрипух, Г. Малкович, Л. Модрицька). Отже, учні нашого класу боролися за життя, за свою людську гідність, за гідність і волю свого народу. Війна і окупація знівечили життя більшості учнів нашого класу. Нехай громадськість Дрогобиччини оцінить розмір цієї жертви.

СПИСОК УЧНІВ ГІМНАЗІЇ ЗІ ЗДАЧЕЮ МАТУРИ У 1939 р. Бабич Микола Білавка Богдан Білас Мирослав Божик Бучинська Ліда Винницька Марія Зандлєр Я. Іванчук Ярослава Катриняк Ковальська Коленський Лев Колінко Стефанія Костик Богдан Кушнір Лев Лаврів Марія Липин Володимир Лучків Іван Максимович Ольга Мартиняк Ліда Матчак Мирон

Мисько Мирон Мінчак Ярослав Німилович С. Опришко Корнелія Ортинська Надя Пасічник Йосафат Петричкович-Закидальська Анастасія Скрипух Іван Смалько Міля Старосольський Роман Тимоць Зеня Угрин Л. Хоркавців Петро Хорт Микола Чаповський Мирослав Чернігевич М. Списки склала Анастасія Петричкович-Закидальська

Випуск гімназистів у 1939 році зі здачею матури з державною комісією у складі: зліва направо сидять: Степан Липинський (фізика), Атанас Кот (релігія), Олекса Кущак (математика), куратор іспитової комісії, Михайло Бараник (директор гімназії), Роман Смалько (біологія), Володимир Козак (латина), Богдан Попель (історія).

100

Мирослав Білас народився у 1922 р. у Трускавці на Львівщині в сім’ї вчителів – Михайла та Ольги (з Коцків) Біласів. Після закінчення вселюдної школи навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка зі здачею матури (1939). Відслуживши за німецької окупації в Baudienst-і, навчався у Львівському політехнічному інституті. Воєнні події 1944 р. проклали дорогу на Захід, а далі – за океан, до США. Довгі роки працював інженером. Богдан Костик – народився у 1919 р. у Дрогобичі. Після закінчення народної школи поступив на навчання до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, яку закінчив зі здачею матури (1939). Навчався у Відні у Вищій технічній школі (Гохшулє), отримавши спеціальність інженера-хіміка. У Відні одружився з українкою Ірмою (мати Ірми – дрогобичанка, батько родом з Наддніпрянщини), яка також здобула спеціальність інженера-хіміка. Молода сім’я переїхала з Відня до США (Філадельфія), де проживали двоюрідні брати Юрій і Мирослав Німиловичі з Дрогобича. Працював за спеціальністю. Мав двох синів. Помер 1.11.1979 року у Філадельфії, де і похоронений. Лев Кушнір народився 1921 р. у Дрогобичі в сім’ї землеробів. Закінчив Дрогобицьку гімназію зі здачею матури (1939). Навчався у Львівській політехніці на архітектурному факультеті. У зв’язку з воєнними розрухами переїхав до Відня, де продовжував студіювати обрану спеціальність. Згодом переїхав до США, де і проживає у м. Філадельфія. (зі слів сестер Софії і Мирослави).

Мирон Мисько народився 22.10.1921 р. в с. Воля Якубова Дрогобицького повіту в родині Михайла та Софії (з роду Танчук) Мисько. Батько був 101

ремісником-стельмахом (колодієм), належав до ремісничого товариства м. Дрогобич і розумів вагу освіти. Тож у 1935 р. Мирон поступив до Дрогобицької гімназії, яку закінчив 1939 р. Гімназійним керівником їхнього класу був проф. Іван Чмола, полковник УСС) який прищепив любов до громадсько-політичної роботи та спорту. Мирон був членом студентської громади Пласт, належав до спортивної секції волейболу, брав активну участь у змаганнях за честь своєї гімназії. За вимогою радянських законів продовжує вчитися і в 1941 р. складає іспит зрілості. Згодом працював у кооперативній промисловості. У 1943 р. голоситься до української дивізії “Галичина”. У боях під Бродами біля села Княже потрапив у полон. Як це було, він пише в своїх споминах: “Я попав у полон біля села Княжого. Під’їхав політрук, взяв мене зі собою і повів розстрілювати на річку, яка пливе біля церкви села. Це був наш українець з Житомира. По дорозі спитав мене, звідки я родом, я спитав його, звідки він? Швидкий обмін думок. Ми порозумілися. Тоді він показав рукою на полонених, що сиділи за річкою в толоці, сказав:” Біжи туди”. Я побіг, а вслід за мною верхом він пустив чергу з автомата. Я замішався між полоненими. То були німці. І тільки знання німецької мови, якою я добре володів у гімназії допомогли мені стати “правдивим німцем”. А дальше... неймовірними шляхами я дістався на Захід. Сьогодні в думках я згадую цього житомирця, у якому текла українська кров. Він дав мені друге життя.” Родина Мирона Миська була вивезена до Сибіру в 1947 р. На четвертому місяці після вивезення померла мати. Після закінчення війни Мирон працював в українському допомоговому Комітеті у Німеччині. У 1950 р. Головна Управа Союзу Українських Ветеранів (СУВ) доручила хорунжому Мирону Миськові організувати осередки СУВ. У 1951 р. емігрував до Канади, поселився у Вінніпезі, Манітоба. Працював у Міністерстві оборони Канади, за що одержав відзначення і подяку від Уряду. Мирон був членом Станиці Братства вояків 1-ї УГ УНА і виконував обов’язки рекордового секретаря. Головною Управою Братства нагороджений Золотим Хрестом і медалями за особливі заслуги. Мирон також був членом інших культурно-освітніх установ. Нагороджений грамотами: Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), Українського Вільного Університету. Фінансово підтримував українські наукові та культурні установи в Канаді й Україні. Помер у 1996 р. у Вінніпезі (Канада). Похороном зайнялася Станиця Братства 1-ї УГ УНА. Похоронено його з військовими почестями на цвинтарі Всіх Святих. Побратим д-р Романович пов’язав китайку на Хресті його могили, передану сестрою Евеліною з України. 102

Йосафат Пасічник учень Дрогобицької гімназії, замордований енкаведистами у двадцятирічному віці. Народився 1920 р. в Дрогобичі у багатодітній сім’ї, де було семеро дітей, батьки, а також дід із бабою; всього у хаті проживало одинадцять душ. Матеріально сім’я не була забезпеченою. Після закінчення початкової школи ім. Коллонтая на вул. Стрийській, Йосафат поступив до української гімназії ім. І. Франка, де навчався до її закриття. Заробляючи на хліб, працював деякий час у міській друкарні. У 1940 р. Йосафата арештували, інкримінувавши йому друкування і розповсюдження антидержавних листівок. Напад німецьких військ на СРСР у 1941 р. розкрив сутність комунобільшовизму. Відкритий німцями доступ до катівні НКВД (на вул. Стрийській, 3), дав можливість розшукати сліди невинно страчених людей, серед яких був і гімназист Йосафат Пасічник. Рідний брат Богдан із батьком і всією родиною теж ходив до катівні НКВД з надією розшукати сліди безневинно арештованого енкаведистами й кинутого до казематів брата-гімназиста Йосафата. Люди з’їжджалися з навколишніх сіл і міст, ходячи серед мертвих, впізнавали хто батька, а хто брата чи сестру. Перед очима постала страшна картина: голі, розчленовані, змасакровані до невпізнання трупи на долівці, на землі. На подвір’ї катівні розкопали величезну яму, звідки почали виймати тіла замордованих з особливою жорстокістю – вони були зварені в окропі, оброблені якоюсь хімічною речовиною. Йосафата впізнала сестра Марійка. Так відійшов від нас вродливий юнак, гордість і надія всієї родини, юний патріот, гімназист Йосафат Пасічник. Його фотографію дрогобичани і гості міста можуть побачити у книзі, присвяченій жертвам сталінського режиму. Вічна їм пам’ять! (Взято із книги “Ми вірили – зійде зоря”, автором якої є рідний брат Йосафата, багатолітній політв’язень Богдан Пасічник. Видавництво “Коло”, Дрогобич, 2001р.)

Анастасія Петричкович-Закидальська народилася 24.04.1923 р. у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. У 1939 р. закінчила Дрогобицьку гімназію. До 1941 р. до приходу німців вчилася у Самбірській педагогічній школі. Терміно103

во готували вчителів, отже, з 1-го курсу перевели на 3-й. Здати всі іспити знову перешкодила війна. У 1944 р. арештована Воєнним округом, засуджена на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав, вивезена до Комі – м. Інта. Звільнилася у 1954 р. Вийшла заміж за Івана Закидальського, який також відбув свої 10 років. До України повернулися щойно у 1981 р. Пощастило поселитися у Бориславі. У 2000 р. помер чоловік. Одна дочка живе в Івано-Франківську, друга – у Львові. Обидві здобули вищу освіту. ДРОГОБИЧ І ГІМНАЗІЯ – ЦЕ БУЛО НАЙКРАЩЕ Мої найкращі спогади з років юнацтва пов’язані з Дрогобицькою гімназією ім. Івана Франка. Так сталося, що безтурботна юність тривала недовго. Буквально через кілька років прийшло лихоліття, роки жорстокості і садизму, голоду та непосильної праці на гулагівських трасах. І, як правило, в гулагівській “школі” – задротована зона, озброєні конвоїри з вовкодавами і страшна незрозуміла лайка дикими словами, нечуваними раніше, але які з роками стали звичними. То були “мої університети”. У хвилини відпочинку можна було помріяти, закривши очі згадувати Дрогобич – місто моєї юності. Ще коли навчалася у гімназії, мені “закидували” надмірну мрійливість, але там, у краю вічної мерзлоти, з мріями легше було жити. Я собі намріювала прекрасні життєві хвилини, велику любов, і, звісно, повернення додому. А Дрогобич і гімназія – це було найкраще. Після скромного невеличкого будинку Самбірської гімназії, де я починала здобувати знання, будинок Дрогобицької гімназії вражав: був, як на ті часи, величавий. А що найбільше вражало – це велика чорна мармурова таблиця на фронтовій стіні, а на ній великими золотими буквами напис: “Синові України – Іванові Франкові – Дрогобицька земля”. На мене це справляло надзвичайне враження. І перед очима наші педагоги. Усі вони – люди високої культури, великого благородства і патріотизму. Їхні лекції, цікаві виклади і життєві цінності прищеплені нам, я пронесла через усе своє життя, і вони допомогли вистояти у найважчі хвилини. Директором гімназії на той час був професор Михайло Бараник, людина надзвичайної доброти і чуйності до нас, дітей. Наші професори (так ми їх називали) були цікавими особистостями. Математику викладав привітний, з усмішкою, професор Михайло Попель, історію – солідний, аристократичного вигляду, професор Богдан Попель. Латину – Микола Байрак, від якого, напевно, усі гімназисти запам’ятали: “Tempora mutantur et nos mutamur in illis” (Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними”). Багато років пізніше, уже в зрілому віці, я цей вислів часто згадувала. 104

Фізику викладав професор Липинський (імені не пам’ятаю), польську мову і літературу – проф. Марія Калужняцка, біологію – проф. Смалько, німецьку мову – колишній сотник УГА проф. Дмитро Бурко. Але найчастіше згадую нашого класного керівника. Це – колишній полковник УСС, проф. Іван Чмола, вже тим самим цікава особистість. Він викладав географію і фізкультуру у хлопців (по-тодішньому – руханку). Взагалі – фізичне виховання і спорт ставив дуже високо. Влітку організовував зі старшими гімназистами походи в гори, і на Маківку (то вже обов’язково), щоб віддати шану полеглим побратимам у боях за волю України, з якими сам воював. Ми тоді не всі знали, що наш професор, будучи ще зовсім молодим, разом із полковником Євгеном Коновальцем у січні 1918 р. брав участь у боях за Київ, зокрема за “Арсенал”. Взагалі професор Чмола, наш класний керівник, запам’ятався строгим, без посмішки, завжди поспішав; відповідати йому треба було чітко, без викрутасів, або ж зовсім не відповідати, коли в чомусь не був упевнений. Ми його і боялись, і водночас дуже поважали, відчували в ньому правдивого військовика. У 1939 р. наш клас закінчував гімназію (4 класи нового типу). Дехто готувався до вступних іспитів до ліцею (мене перевели без іспитів за добрі оцінки), інші кудись їхали, не знаючи, що життя різко зміниться, що прийдуть ті, які несли народам “свободу” і нам подадуть “братню руку”, і що багатьом з нас не доведеться повернутися до Дрогобича, до нашої гімназії. Цей останній день навчання не зможу забути ніколи, адже якось підсвідомо відчувалася тривога. Ми вирішили попрощатися з нашим класним керівником якось більш урочисто, не знаючи, що дехто з нас бачить його востаннє (до таких належала і я). На згадку про нас купили йому сувенірну інкрустовану шкатулку, в ній спільну з професором фотографію, і, як звичайно, квіти. Доручили мені і Коленському, як старості класу, сказати хоч кілька хвилюючих слів і вручити дарунок. Професор був якийсь сумний, задуманий, мовчазний, може, його серце й відчувало недоленьку. І зовсім уже несподівано, вставши із-за стола, сказав, що нам щось прочитає. Ніколи раніше, опріч географії, нічого нам не читав. І чому саме вибрав незнаний нами ще тоді твір Т. Г. Шевченка “Осії. Глава ІV”. Читав напам’ять, читав з особливим чуттям. З якоюсь ніжністю і любов’ю ця сувора людина, наш професор Іван Чмола, вимовляв слова: “Вкраїно, мій любий краю невинний, за що тебе Господь кара, карає тяжко?..” Нині, коли за плечима вже стільки пройдених доріг, я часто думаю: чому професор вибрав саме той твір? Що він тоді думав? Чи може передчував свою страсну дорогу в 1941 р.? Чи вірив, а може, і сподівався, що правда оживе, що недаремно жив і боровся, що, може, ми, його гімназисти, доживемо до світлих днів Свободи? 105

Часто згадую ще одного нашого професора, викладача української літератури – Петра Карманського, нашого славного лірика. Його поетичною збіркою “Ой люлі, смутку” (десь роздобув мій батько) я зачитувалася, навіть не підозрюючи, що сам автор буде мене вчити у славній Дрогобицькій гімназії. Так і сталося, і пізніше я дуже гордилася, що мене вчили такі знаменитості – професор Іван Чмола і професор Петро Карманський. У кінці навчального 1939 р. дівчата вирішили організувати альбомипам’ятки, щоб друзі, однокласники вписали щось на добру згадку. Мені захотілося, щоб перше побажання написав мені професор Карманський, і я наважилася попросити його про це. Він написав чотири рядочки: “Життя біжить, гука: Не стій, задивлена на зірку, Бо дожене тебе бурвій, Зібгає, мов ганчірку.” Моє розчарування було велике... Тоді я ще ніяк не могла зрозуміти, чому такі слова. Видно, професор зауважив мою замріяність і напророчив. Так і сталося. Надійшов пам’ятний 1944 р., і буревій погнав мене аж до Полярного кола, до пресловутого краю Комі. А там, бувало, в снігах, на лісорозробках, зі сокирою чи лопатою в руках, в хвилини відпочинку, розповідала дівчатам про Дрогобич, про гімназію, згадуючи чотири рядочки улюбленого професора, а ще про моїх однокласників. Найкращою повірницею моїх дум і мрій була Міля Смалько. Ми сиділи разом, і я дуже її любила. Вона була скромна і з милою посмішкою, завжди готова прийти на допомогу. Згадую часто і Ольгу Максимович. Вона була одиначкою в батьків, які мали два санаторії в Трускавці – “Стефанівка” і “Санато”, і мимо того, не давала відчути ту велику матеріальну різницю між нами. Мама Олі була, видно, з Австрії або Німеччини, говорила українською мовою з акцентом. Вони виїхали ще у 1942 р. Наші дороги розійшлися, і я про неї нічого не знаю, як і про інших своїх друзів. Слава Іванчук вийшла заміж за Аганова (вірменина) і живе у Києві. Деколи приїжджає до батьківського дому – до Східниці. Щороку ми вшановували дату Героїв Крут. Останній раз це було у 1939 р. Наша п’ятірка – Марійка Йосифів, Марійка Лаврів, Влодко Липин, Михайло Паращак і я чалапали за місто, під лісом, снігу було мало, почало розмерзатись, і ми були дуже заболочені. Мені, звичайно, доручали вірш про Крути; Влодко коротко розказав про тих 300 мучеників; хвилина мовчання; тихенько заспівали “Ще не вмерла...”, і розходилися не всі разом, щоб не було підозріння. Такі ми тоді були! Багато років пізніше, вже коли повернулася в Україну, довідалася, що Михайло Паращак, наш найкращий гімназійний математик, загинув у бою 106

з енкаведистами, що Мирон Матчак помер в Англії, що десь в Німеччині живе (якщо ще живе) Богдан Білас, що М. Мисько помер в Канаді, що Корнелю Опришко замучили в Бориславі у 1941 р. Ще декого зустріла, коли у 1981 р. пощастило поселитися у славному місті Борислав, на стежках Франкових. Прийняли мене дуже сердечно гімназійні друзі – Славко Витвицький і його дружина Люба (з дому Якубовська). Дивно, що С. Витвицький впізнав мене відразу, хоч від 1939 р. до 1981 р. проминуло чимало часу. Вони обоє також побували на гулагівських трасах. У Бориславі зустріла ще і Славу Іванчук зі Східниці (живе у Києві), і Олеся Марича та Богдана Дубика. Вони обидва “удостоїлись” побувати навіть на Колимі. Якщо б нам “старші брати” не подали “братню руку”, то де ж би ми змогли побачити такі простори “неісходімого” Сибіру? А так – все ж таки побачили світ! Моя Міля Смалько десь далеко у США (Нью-Джерсі); Витвицьких скосила невиліковна хвороба – Славко помер у 1983 р., Люба – у 1994, а я дякую Всевишньому, що можу зануритися у громадську роботу як членкиня Союзу Українок, КУНу, і взагалі, як давній член ОУН. Моя остання любов – це школа і діти, наші українські діти. Думаю, що мій колишній керівник класу професор Чмола був би мною задоволений.

Мої однокласники з професором Іваном Чмолою. Дрогобич, 1939 р. Внизу сидять: Мирослав Білас і Левко Коленський. Сидять в ІІ ряду: Мирослав Чаповський, Анастасія Петричкович, професор Іван Чмола, Ліда Мартиняк, Йосафат Пасічник Стоять в ІІІ ряду: Іван Скрипух, Мирон Матчак, Ярослава Іванчук, Ольга Максимович, Міля Смалько, Ліда Бучинська, Зеня Тимоць, Корнеля Опришко, Ярослав Мінчак, Старосольський. Стоять у ІV ряду: Богдан Білавка, Мирон Миськів, Божик, Бабич, Пасічник, Хорт, Катриняк.

107

14 липня 1991 р. в Дрогобичі відбулося перезахоронення тлінних останків жертв, замордованих у сталінських катівнях. Серед них були і наші професори – Іван Чмола та Дмитро Бурко. Їхні портрети несли високо над головами тисяч людей, які прийшли віддати шану жертвам дикої, сатанинської системи. Я йшла у тих колонах і згадувала гімназію і їх, учителів, тоді ще живих і рідних. Подумки прощалася з ними, переживаючи знову і знову той день, коли вони, прощаючись із рідними, ішли на свою Голгофу. Анастасія Петричкович-Закидальська, Почесна громадянка м.Борислава Березень, 2002 р.

Іван Скрипух народився 03.05.1922 р. в заможній господарській родині Іллі та Іванни (з родини Коцюбів) Скрипухів у м. Дрогобич Львівської обл. Середню освіту завершив у Дрогобицькій гімназії (1939). Медичні студії розпочав у 1941 р. у Львові, а закінчив у 1949 р. у Гейдельберзькому університеті у Німеччині, оскільки в Україні був переслідуваний працівниками НКВД. В Інсбруку одружився зі студенткою фармації Лідією Кравчук. Після одержання лікарського диплома емігрував до Канади, де нострифікував свій диплом і розпочав приватну лікарську практику в Брентфорді. Відбув шестимісячну спеціалізацію з анестезіології та протягом кількох років очолював відділення анестезіології в лікарні св. Йосифа; ще два роки – в Загальному шпиталі в Брентфорді. Має двох синів: Орест закінчив медицину і має спеціалізацію окуліста в Брентфорді вже 20 років; Роман має магістратуру і спеціалізацію в бізнесі. Покійна сестра Дарія була теж студенткою Дрогобицької гімназії. У 1946 році була суджена воєнним трибуналом на 10 років ув’язнення в Сиктивкарі. Брат Тарас, на жаль, теж уже покійний. “Перебуваючи за межами рідної України, – згадує п. Іван – моя сім’я провадила активну діяльність. Дружина Лідія була головою Ліги Українських жінок, 18 літ була хореографом танцювальної групи “Україна” (55 танцюристів), за що отримала нагороду – Грамоту від Папи Івана-Павла ІІ. Я за довголітнє головування у Церковному комітеті і самовіддану працю за відновлення Греко-Католицької Церкви в Україні був нагороджений орденом Св. Сильвестра в Римі. За активну діяльність Українського Медичного Товариства Північної Америки нагороджений почесною грамотою у 1982 р. на науковім лікарськім з’їзді в Сан-Франциско. Був директором української школи при Українській Католицькій Церкві, головою Українського Лікарського Товариства Північної Америки, довголітнім головою 108

місцевого КУК, шкільної Ради. Сьогодні є головою Українсько-Канадського Конгресу (відділ Брентфорд), де щорічно відзначаємо роковини Незалежності України вивішенням українського прапора і малим концертом. Одружений з Лідією Кравчук, в родині є двоє синів: Орест і Роман. Наша сім’я багато жертвує на українські цілі: Українсько-Канадську Фундацію ім. Т. Шевченка, Чорнобиль, сиротинці, українську семінарію у Римі і у Львові. Спонсоруємо кожного року школяра до табору в Карпати, за що дістаємо знимки дитини і листи-подяки від батьків. Найприємніші спогади гімназійних років пов’язані з лекціями проф. Івана Чмоли. Згадую також товаришів М. Чернигевича, Колінка, Матчака, Івана Лучківа, Л. Угрина, С. Німиловича, Мирослава Біласа, Білавку, Я. Зандлєра”. Чаповський Мирослав відомий науковець, патріот, громадянин. Народився у с. Вацевичі (тепер Залужани) на Дрогобиччині в 1922 р. Батька арештували “визволителі” і вивезли до Сибіру, а матір з дітьми – за Урал. Мирослав закінчив Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка зі здачею матури у 1939 р., студіював у Львівському політехнічному інституті лісництво. Там долучився до підпільної боротьби за волю України (ОУН). Щоб уникнути репресій емігрував у 1944 р. до Західної Європи. Закінчив студії у Мюнхені (1951). У 1952 р. переїхав до США. У 1958 р. здобув звання магістра з ділянки лісництва, у 1962 р. – завершив студії в Ратгерському університеті докторатом із ділянки грунтознавства. Автор 50 наукових праць. Його праці вивчають в університетах, його ім’я занесено до Енциклопедії “Британіка”, засновано стипендійний фонд ім. М. Чаповського, НТШ, Товариства Українських Лісників. Був головою фундації ім. Ольжича, членом багатьох наукових і політичних товариств. Любив поезію, і, зокрема, земляка І. Франка, якого часто декламував. 2.02.1987 р. відійшов у вічність, залишивши дружину, двох синів. Похоронений у США, в Савт Бавид Бруку.

109

СПИСОК УЧНІВ ГІМНАЗІЇ ЗІ ЗДАЧЕЮ МАТУРИ У 1942 р.

Байрак Христина Баранович Микола Берегуляк-Круцько Ірина Білас Богдан Боднар-Білас Любов Винницький Війтів Іван Деленко Богдан Дідух Олекса Дорофеїв Ігор Дутко Мирон Жгута Андрій Касперський Данило Ковальський Микола Косик Володимир Костів Володимир Кравець Іван Кульчицький Мар’ян 110

Кульчицький Фльоріян Куц Лемех Тарас Липин Володимир Майборода Олена Макар Дмитро Медведик Ярослав Мідянко Славко Наумяк Володимир Німилович Микола Німилович Олена Пилип’як Семен Ярослав Сольчаник Андрій-Даріян Спанчак Іван Старосольський Роман Стецьків Стефанія Сулій Іван

Топольницька Надія Федик Славко Федун Орест Футала Левко

Хаба Зенон Чернигевич Степан Чмола Ігор Ірина Берегуляк-Круцько

ДУМКАМИ – В МИНУЛЕ Будучи ученицею Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка, леліючи під пильним доглядом авторитетних професорів і в товаристві однокласників рожеві молодечі ілюзії, я і гадки не мала, що нас чекають такі випробування: війна, з усіма її тяжкими наслідками, репресії, підпільна боротьба чи блукання по чужинах. Ніколи не забуду, як наш клас перед матурою у червні 1942 р. під проводом катехита о. Кота подався на прощу до Гошева. У всіх нас – особливо піднесений, побожний настрій. Наступного дня почалися матуральні іспити, а невдовзі ми розійшлися, хто куди: кожного чекала своя доля. У 1942 р. червона армія зупинила наступ німецьких військ під Сталінградом – почала контрнаступ. Із наближенням “доблесної армії” в липні 1944 р. я з родиною покинула рідні пороги. У кожного з нас – хіба один наплечник. Надвечір прийшли до села Нагуєвичі. Там вранці різним принагідним транспортом подалися далі – через Бойківщину, Мадярщину, Словаччину – аж доки не дісталися Німеччини. Капітуляція Німеччини застала нас у Саксонії, неподалік Дрездена. Ми були свідками, як протягом однієї ночі бомбардувальники знищили це багате на історичні й мистецькі пам’ятки місто. Окупаційні війська поділили Німеччину на чотири зони. Власті видали відозву із закликом чужинцям повертатися до своїх країн. Біженці з України, Білорусії та прибалтійських країн відмовилися і шукали захисту від примусової депортації. Я з родиною потрапила до табору Міттенвальд. Тут було понад три тисячі біженців. Українці табору почали організовуватися, бо не бракувало різних фахівців. Першими почали діяти церкви, школи, розгорнули свої крила мистецькі групи, відновилися молодіжні організації Пласт і СУМ, зорганізовано таборову лічницю під проводом уродженця Дрогобича д-ра Володимира Коцюби, постали таборові майстерні. Розпочала свою працю кооператива “Єдність”. Наші підприємці розкрили свої купецькі здібності: працювали 111

ресторани, кіоски, базари. Податки платили всі підприємства і таборяни від заробітної платні. Всі харчувалися у спільній таборовій кухні. Люди з різних частин України знайомилися, одружувалися – народжувалося перше емігрантське покоління. З початком 1946 р. в Німеччині відкрилися університети, і я з кількома товаришками вступила на фармацевтику у Мюнхені. Отримання диплома, однак, не гарантувало працевлаштування – треба було думати про дальше існування. Україна – за залізною завісою, ми ж – бездомні діти України. Не залишалося нічого іншого, як шукати кращої долі в чужих краях. Бажанням батьків було якнайдальше втекти від більшевиків, а я вибрала Австралію. Австралійський уряд скористався нагодою поповнити робочі кадри своєї країни біженцями з Європи, приймаючи тільки молодих і здорових. Молодими робочими силами Австралія за кілька років розбудувалася. Мені ж після закінчення робочого контракту в психіатричній лікарні вдалося дістати працю за фахом. Ми поселилися у Сиднеї, де вже було чимало українців. Перед українською громадою стояло велике завдання: створити культурне середовище, налагодити релігійне і громадське життя. Заходом кількох ентузіастів почав виходити перший тижневик “Вільна думка”, відкривалися суботні школи українознавства. Почали будувати рідні храми. За два роки посвячено імпозантну церкву Св. Андрія, яку розписав канадський мистець Мирон Левицький. Відновили свою діяльність Наукове Товариство імені Шевченка, хор “Боян”, різні мистецькі групи, Союз Українок – із відділом Суспільної Опіки, спортивні клуби, Пласт і СУМ. Я відновила членство в Пласті. Їздили ми на станичні, крайові та міжнародні пластові зустрічі. Релігійні та національні свята ми відзначали неначе вдома. Рівночасно пильну увагу приділяли подіям в Україні. У зв’язку з частими в ній арештами і посиленням репресій щодо правозахисників у Австралії у 70-х рр. виник “Комітет оборони людських прав в Україні”, і ми з моїм чоловіком Романом стали його членами. Головним завданням була моральна і матеріальна допомога запротореним до “гулагів”, концтаборів, і психіатричних лікарень. Кожного року 12 січня комітет відзначав “День солідарности з Україною”. Святкування починалося спільним молебнем отців обох віросповідань при переповненій залі шанувальників із запаленими свічками. Головна доповідь присвячувалася дисидентам. У програмі були згадані О. Мешко, Н. Світлична, Н. Строката, Л. Лук’яненко, В. Мороз, Л. Плющ, Ю. Шухевич, К. Зарицька, І. Сеник, Калинці, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, Й. Тереля та інші. 112

Йдучи слідами моєї покійної мами, я включилася у працю Суспільної Опіки при Союзі Українок. Ця “опіка” надає допомогу старшим і малозабезпеченим багатодітним родинам. З відновленням в Україні незалежності (1991) найбільш доцільним завданням діаспори стало – сприяти національному відродженню, тобто дати змогу молодшому поколінню пізнати правдиву історію, літературу, запізнатися з релігійним і культурним надбанням вихідців із рідних земель, що в тоталітарному режимі широким масам було недоступне. Роздумуючи, в який спосіб краще допомогти, ми прийшли до ідеї створення відділу діаспорної літератури в місті Дрогобич. Фундація Українознавчих Студій Австралії (Сидней) погодилася стати фундатором такого проекту, даючи книжки, подаровані українцями, і оплатити кошти пересилки. Я і мій чоловік, Роман Круцько, зайнялися пакуванням, складанням списків і висилкою за допомогою двох осіб, які теж були ентузіастами цієї справи. У Дрогобичі тим часом шукали приміщення, дбали про юридичне оформлення відділу тощо. І святковий довгожданий день настав. У березні 2002 р. “Відділ діаспорної літератури” при міській бібліотеці імені В. Чорновола було відкрито і посвячено. Велика роль у осягненні цеї мети належить громадським діячам Дрогобича, без чиїх старань задуми не здійснилися б. Тут треба згадати бл. п. Мирона Дутка, бл. п. Левка Луціва, бл. п. Корнелію Глинську, п. Богдана Чаплю, п. Надію Костик, п. Людмилу Литвин, членів Опікунської Ради і всіх, хто долучився до цієї благородної справи. Віримо, що книжковий фонд буде збагачуватися і “Відділ діаспорної літератури” при бібліотеці імені В. Чорновола стане гордістю землі Івана Франка. Переносячися думками в минуле, дякую Божому Провидінню, що оберігав мене Господь і мою рідню у часі життєвої мандрівки і дозволив вкласти малу цеглину на добро моєї нації, яка перейшла Голгофу і “помаранчевою революцією” доказала світові, що є державним народом. Богдан Білас народився 1924 р. в Трускавці у сім”ї вчителів. Батько Михайло – вчитель іноземної мови, директор школи в Новому селі (Нойндорф) на Дрогобиччині; мати – Ольга (з Коцків) теж вчителька. Після закінчення вселюдної школи навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, яку закінчив зі здачею матури 1942 р. Після закінчення гімназії навчався у Львівському медичному інституті. У 1943 р. змушений був виїхати з України. Воєнне лихоліття закинуло його на Захід, де зумів закінчити 113

Мюнхенський медичний інститут. У Мюнхені відкрив дві клініки – стоматологічну і дієтологічну.

НАУКА ТВОРИТИ ДОБРО Професор Богдан Білас – доктор медицини та доктор стоматології, професор Українського технічно-господарського інституту у Мюнхені, – родом з Трускавця. Юнаком Богдан потрапив до Німеччини, там закінчив Мюнхенський університет. Нелегкою була дорога до цього відомого у світі ВНЗ. Позаду залишилося навчання у Трускавецькій неповній середній школі та Дрогобицькій приватній коедукаційній гімназії ім. І. Франка, а згодом, вже у воєнний час, у 1942 р., студіювання у Львівському медичному інституті. Практична та наукова діяльність Б. Біласа формувалася під впливом німецького вченого, професора В. Бальтерса, – філософа-теолога, стоматолога-ортопеда, автора теорії природного лікування; наукових досліджень українського професора Всеволода Кармазина-Каковського – відомого натуропатолога, видатного кліматолога. Обидва вчені глибоко торкнулися потаємної мрії Б. Біласа – відродити гіппократичну медицину, поставити її на найвищий інтернаціональний рівень і допомогти власними та міжнародними здобутками. Наступною сферою наукових інтересів та діяльності Богдана стала природна імунологія, рухова терапія, яка коригує поставу, а також тілесна культура, мануальна терапія. Автор розробив каталог самодопомоги цілісного природного лікування та наукової медицини, в якому всесторонньо обґрунтував досягнення харчувальної науки та терапії. У листі до німецької медичної Академії заступник головного санітарного лікаря України п. В. Романенко дав високу оцінку наукової праці доктора Біласа, а також висловив глибоку вдячність Адміністрації Президента України та Міністерства охорони здоров’я. За рекомендацією Парламенту України з 1993 р. співпрацював упродовж трьох років у Київському НДІ педіатрії, акушерства та гінекології з питань відродження гіппократичної медицини, допомоги людям, які постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи. Під його керівництвом виконано 15 наукових розробок. Ініціює відкриття кафедр гіппократичної медицини в Києві, Тернополі та Ужгороді. У 1994 р. у Києві створено Міжнародний навчально-методичний Центр цілісного природного лікування та оздоровлення під керівництвом проф. Б. Біласа (Німеччина). Проведені симпозіуми в Києві, Ялті та Ужгороді, Тернополі у 1994 та 1996 рр. Проф. Б. Білас надає велику меценатську допомогу різним медичним інституціям, головним напрямом діяльності яких є збереження здорового довкілля та зміцнення здоров’я населення України. 114

З ініціативи Богдана Біласа в Дрогобичі створено інформаційний центр німецько-української Академії, що працював на базі комп’ютерної групи відкритого акціонерного товариства “Прикарпатбуд”. Словом, не лише для рідні Біласа, яка мешкала в Дрогобичі (а це – брат шановного професора Омелян, який відбув 10-річне заслання в Сибірі, і повернувшись, у 1996 р. помер; другий брат – Любомир, кандидат медичних наук, працює у Львові; третій брат – Мирослав, інженер-пенсіонер, живе у Філадельфії, США), а й для нас з вами ім’я Богдана Біласа є не просто відомим у науковому світі діаспори, а й нашою національною гордістю. У січні 2005 р. відійшов у вічність наш талановитий земляк-дрогобичанин. Похоронений у Мюнхені. (Збірник “На Україну повернусь”, Львів, “Каменяр”, 1995 р.)

Любов Боднар-Білас відмінник народної освіти України, вчитель-новатор, народилася 6.04.1924 р. в с. Монастир-Дережицький Дрогобицького р-ну на Львівщині. У 1937 р. закінчила початкову школу, вступила до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, яку закінчила зі здачею матури в 1942 р. У цьому ж році стала студенткою Віденського політехнічного інституту, з якого через рік повернулася до Львівського університету ім. І. Франка на фізико-математичний факультет. Університет не вдалося їй закінчити, бо була заарештована органами КГБ і засуджена за ст. 54 (позбавлення волі на 25 років). Після оголошення амністії в 1955 р. звільнена і з 1956 р. працювала музичним керівником у дитячому садку № 26 Львова. З 1957 до 1960 р. Люба Боднар-Білас навчається у Львівському музично-педагогічному училищі ім. Ф. Колесси, після закінчення якого була скерована на роботу до Стебника (СШ № 11). Одночасно була керівником і диригентом самодіяльного хору працівників Стебницького калійного заводу, активним членом обласного хору Львівського Інституту вдосконалення кваліфікації учителів. З 1966 до 1986 р. працювала у СШ № 6 Стебника, де започаткувала поглиблене вивчення музики за відносною системою сольмізації. На базі досвіду роботи Л. Боднар-Білас у 1971 р. за рішенням колегії МО України СШ № 6 м. Стебник отримала статус школи з поглибленим вивченням музики. За час своєї педагогічнї діяльності Любов Боднар-Білас організувала учнівський духовий оркестр, хор учнів середніх та старших класів, хор 115

хлопчиків та мішаний учнівський хор, а також вокально-хореографічний ансамбль “Бойківчанка”, який у 1993 р. отримав звання “Зразковий художній колектив”. У 1977 р. заочно закінчила музично-педагогічний факультет Дрогобицького педінституту ім. І. Франка. З 1986 до 1995 р. працювала на посаді вчителя музики в СШ № 18 м. Стебник, очолювала міське методичне об’єднання вчителів. Яскраві відгуки про роботу Люби БоднарБілас залишили відомі діячі музичного мистецтва М. Антків, А. Білогубка, А. Болгарський, І. Бриліна, Є. Вахняк, В. Їжак, В. Ковалів, Є. Козак, А. Кос-Анатольський, В. Куришев, Г. Падалка, О. Рудницький, Л. Хлєбнікова та ін. У СШ № 6, а згодом у СШ № 18 м. Стебник учитель-новатор, відмінник народної освіти України Любов Боднар-Білас розробила, експериментально апробувала і впровадила систему масового музичного навчання дітей і підготувала покоління вчителів-послідовників. Завдяки плідній роботі Л. Боднар-Білас і вчителів музики сформувалося унікальне явище – педагогічна школа масового музичного виховання. Померла Любов Боднар-Білас 01.05.2000 р. Іван Війтів народився 04.09.1923 р. у с. Волоща Дрогобицького р-ну, що на Львівщині, в сім’ї учителів. Навчався у Перемиській гімназії, а матуру здав у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка у 1942 р. З юних років брав участь у різних нелегальних гуртках, був провідним членом читальні “Просвіта”. У 1942 – 43 рр. в осередках для молоді членів ОУН та “Просвіти” нелегально вів гурток з вивчення історії України в с. Волоща та ГрушовіКрасне. Виростав у добі, коли визвольним ключем було гасло: ”Хто живий – вставай боронити рідний край.” Навесні 1943 р. шостим за списком записався добровольцем до дивізії “Галичина”, був вояком першої української дивізії Національної Армії, яка стала на боротьбу проти більшовизму. Вишкіл пройшов у Польщі в лісах біля м. Дембіца. Отримав ступінь десятника. На початку 1944 р. був направлений у Словаччину на боротьбу проти більшовицьких партизанівдиверсантів. Згодом п. Іван згадував: “Словаки до дивізійників ставилися з прихильністю, мовою ми могли з ними порозумітися і пояснити їм, за що боремося і яку загрозу несе більшовизм. Боротьба з більшовицькими партизанами була нелегкою, проти цієї чуми воювала свідома еліта українського народу. 116

У червні 1944 р. був направлений на фронт біля м. Броди. Служив у 29-му полку піхоти, сотнями командували 34 старшини-українці і тільки 8 німців. Наш полк був розташований по лінії фронту с. Підкамінь. Уперше зіткнулися з ворогом на свято Св. Петра і Павла. Наш 29 полк був знищений, кругом лежали вбиті і поранені. Живих вояків 29 полку приєднали до 31 піхотного полку, які у кінці липня 1944 р. прорвалися із кільця в напрямку Золочева і вирвалися із оточення. В оточенні були 10 діб. Бій був смертельний, а наступ і оборона – у дуже трудних умовах. Це був найважчий бій за всю війну. Під кінець війни Дивізія одержала тризубці, які пришивали на комірці і прийняли присягу. Присягу приймали на вірність Україні перед Євангелією під українським національним прапором – “Боротися зі зброєю в руках за свій народ і батьківщину Україну”. І тому офіційно вийшла як Українська Дивізія. Під кінець війни на теренах Австрії я був поранений, і так закінчив війну. Після капітуляції опинився в англійському полоні в Рімені (Італія). Там жили в шатрах, важких антисанітарних умовах два роки. У полоні вивчив італійську та англійську мови, у 1946 р. я вже працював у таборі перекладачем. У 1946 р. разом з побратимом втікав до Німеччини; зловили на території Польщі. Нас повернули до Італії і там уже засудили на 6 місяців тюрми суворого режиму. У 1947 р. перед виїздом до Англії в таборі працювала радянська репатріаційна комісія на чолі з генералами. Нас, кожного бувалого вояка, вислуховували, умовляючи їхати до рідних в Україну, говорячи, що нам за це нічого не буде, а будемо працювати та вчитися в інститутах. Постійно у таборі накручували на магнітофонній стрічці українські пісні, та охочих їхати на Батьківщину було мало. Усі розуміли, що там на нас чекає суд, тюрма, Сибір. В основному вояки зі Східної України говорили, що вони є родом з Галичини. Були випадки, що вояки зі Сходу закінчували життя самогубством, щоб тільки не потрапити до рук НКВД. У кінці 1947 р. був направлений до Англії, там ще два роки був на правах полоненого. Я працював робітником на цукровому заводі, жив у підвальному приміщенні. Згодом досконало вивчив англійську мову, і працював аж до пенсії у Лондонській лікарні адміністратором. Є членом братства дивізійників в Англії (Лондоні). Маю одинокого сина, який працює стоматологом. Доживаю свого віку на чужині, живу спогадами про свою Батьківщину. До сестер на Україну приїжджав у 1992 р. Мрію, що після відходу у вічність мої тлінні останки будуть направлені в моє рідне село Волоща на Україні”. Іван Війтів, Англія, м. Лондон

117

Мирон Дутко народився в Дрогобичі 17 листопада 1924 р. в інтелігентній сім’ї. Батько о. Петро, парох с. Княжпіль, неподалік Добромиля, був розстріляний більшовиками у червні 1941 р. Мати Степанія (з Коцків) вчителювала у с. Княжпіль і в Дрогобичі. Добре патріотичне виховання у родині і в українських гімназіях Перемишля та Дрогобича започаткувало активність як громадського діяча Мирона Дутка. Чотири роки вчителював на Дрогобиччині, а після закінчення Львівської політехніки працював інженером Дрогобицького нафтопереробного заводу. Тривалий час завідував лабораторією. Ця надзвичайно акуратна й відповідальна людина енциклопедичних знань будь-яку справу виконувала скрупульозно і зі знанням. Глибоко володів кількома іноземними мовами і виручав багатьох при потребі різних перекладів. Був педантично вимогливим до себе і навколишніх щодо чистоти рідної мови. Великий книголюб, багато читав, вивчав досконало факти з історії України. Одним з перших відгукнувся на дзвін Відродження і пробуджував інших, переконливо залучаючи до громадської роботи в товаристві “Рідної мови”, Гімназійного братства, відродженні “Просвіти”, товариства “Рідної школи”, створенні товариства “Надсяння”. Налагодив зв’язки з гімназистами в Україні та діаспорі, збирав архівні матеріали до Всесвітнього з’їзду гімназистів у 1991 р., допомагав створювати музей гімназії Рідної школи в СШ № 1 ім. І. Франка. Активно долучився до відродження гімназії в Дрогобичі. Став головою опікунської ради гімназії. Був непримиренним до користолюбства, активним у товариствах: “Рідна школа”, “Надсяння”, раді Старійшин. Вів невтомні пошуки для діаспорної книгозбірні при центральній бібліотеці ім. Чорновола. Відійшов у вічність 11 серпня 2002 р. Похоронений у Дрогобичі. Володимир Косик – український історик, фахівець з історії французько-українських взаємин, історії УНР та історії України періоду Другої світової війни. Псевдонім – Борис Марченко. Народився 26 листопада 1924 р. в селі Вацевичі (тепер с. Залужани) біля Дрогобича в бідній селянській родині. Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. Під час Другої світової війни був учасником підпілля ОУН. Під кінець війни був вивезений на примусові роботи до Східної Німеччини, звідки у вересні 1946 р. перейшов до Західної Німеччини, окупованої англоамериканськими та французькими військами. 118

З 1948 р. він живе у Франції. Працював на фабриці, у вільний час займався науковою діяльністю. Навчався в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Мюнхені, згодом – у Сорбонні та в Інституті історії сучасних міжнародних взаємин. Володимир Косик був засновником і редактором франкомовного журналу “Європейський Схід” (фр. L’Est europeen). Брав активну участь у громадському житті української діаспори Франції. У 1961 р. його обрали головою “Об’єднання українців у Франції”. У 1960 – 1980 рр. читав лекції з історії України в Українському Вільному Університеті (Мюнхен), а також у Національному інституті східних мов і цивілізацій університету Париж-3. З 1992 р часто відвідує Україну, читав спецкурси з історії України в багатьох університетах України (Київ, Івано-Франківських, Тернопіль, Дрогобич). З 2000 р. обіймає посаду професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, читає лекції з історії України. Володимир Косик – почесний голова громадської організації “Центр досліджень визвольного руху” (Україна). Має нагороди: Орден мистецтв, письменства і гуманітарних наук (1998) – за публікації французькою мовою про Україну, нагороджений урядом Французької Республіки. Золота медаль (2000) – нагороджений Українським Вільним Університетом. Орден третього ступеня “За заслуги” (2005) – за наукову працю нагороджений Президентом України Віктором Ющенком. Володимир Костів народився у 1923 році в м. Дрогобич, в сім’ї робітника. Батько Ілля, мати – Анна (з дому Бориславська). У сім’ї було четверо дітей. Початкову освіту отримав у „Рідній школі” імені Т. Шевченка. Згодом (1936 – 1942) навчався в гімназії імені Івана Франка, яку закінчив із здачею матури в 1942 р. Вищу освіту отримав у Львівському лісотехнічному інституті, після закінчення якого (з 1949 р.) працював у тресті «Прикарпатліс» інженером аж до виходу на пенсію. Проживає у м. Івано-Франківськ. Одружений, виховав двох дітей: сина Ігоря та дочку Світлану, має троє онуків і одного правнука. Син закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу, інженер, дочка – Івано-Франківський медичний інститут, лікар. 119

Тарас Лемех народився 1924 р. в сім’ї Івана Лемеха і Анастасії (з Коссаків). Навчався в гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі зі здачею матури в 1942 р. Його однокласниками були: Ігор Чмола, Микола Німилович, Микола Баранович, Ярослав Медведик, Леся Німилович, Оля Ковцун, Степан Чернигевич, Іван Спанчак, Левко Футала, Богдан Білас. МОЇ ТЮРЕМНІ СПОГАДИ ПРО ДИРЕКТОРА ГІМНАЗІЇ М. БАРАНИКА У час другої окупації большевицькою червоною армією Галичини в 1944 році в серпні 20 числа я був арештований Дрогобицьким НКВД – будучи студентом Львівської ветеринарії. Допити з частими побоями проводились в тюрмі на вул. Стрийській. У грудні 1944 р. мене перевели до Дрогобицької тюрми “Бриґідки”, де я очікував присуду “особого совєщания” з Москви. Навесні 1945 р. мене, в числі інших арештантів, людей із різних тюрем Галичини, також і з дальших місцевостей привезли, “столипінським вагоном” до Львова на пересильну тюрму на вул. Полтієвській. Коли закінчувався час карантину, десь у серпні 1945 р., привезли невеличку групу галичан на пересилку. Підвели їх до приміщення тюремної лазні, де вони очікували санітарної процедури, а потім було миття в лазні і дезинфекція одягу і білизни в газокамері. На цю невелику групу людей (десь 30 осіб) накинулися російські “урки” – злодії і душегубці, почали шукати в торбах знедолених щось добре поїсти чи дещо з підручних речей, що могло їм подобатися, і відбирали. У той день мене і ще декількох арештантів вивели з корпусу прибирати територію коло лазні. Я побачив, як відчинилась брама, і під конвоєм привели групу людей із тюрми, мабуть, із Замарстинова. Серед них я впізнав Михайла Бараника – директора Дрогобицької гімназії. Мені вдалось підійти до гурту, до директора, і я відрекомендувався. Несподівана зустріч в умовах тюрми, короткі, з поспіхом, запитання і відповіді з обох сторін, гнітуче враження з нашої зустрічі, з того, що сталось. Директор говорив, поспішаючи, говорив виразно, без жодного страху за завтрашній день, він вірив, що таке становище є тимчасовим, що цей режим не зможе довго продовжуватися, що ми переживемо і цих супостатів. У директора був маленький клунок, майже жодних зайвих речей, і тому “шпана” до нього не підходила. Лице у нього – неголене, одягнений у сіре вбрання, пом’яте, як і в інших. Довго не довелося розмовляти, нас відігнали до своєї роботи, а згодом – у камеру. Це було влітку 1945 р. І знову, через 10 років, влітку 1955 р., мені пощастило вдруге побачити Михайла Бараника у Львові на вул. І. Франка, недалеко вулиці Зеленої. Він поспішав у напрямі центра міста, а я – назустріч. Він втішився, що мене побачив живим, а я ще більше втішився, що знов бачу перед собою старенького директора гімназії. Почалися випитування з його сторони, мої короткі розповіді про своє пережиття 120

в тюрмах і сибірських таборах. Ми домовилися (за його ініціативою), що я відвідаю його у Львові, де він живе у дочки Інни, фармацевта, і подав мені адресу. Я пообіцяв, що постараюсь побувати у нього, але так сталося, що мені не пощастило здійснити обіцяну зустріч, бо більше живим Михайла Бараника я не бачив. Пам’ять про нього буде вічна, доки житимуть наші діти, внуки та правнуки. Він Українець з великої букви, ПАТРІОТ! Тарас Лемех, 17. 03.1994 р., м. Львів.

НЕЗАБУТНІЙ ПРОФЕСОР БАЙРАК З початку 1944 року, навесні, я працював у Дрогобичі асистентом-практикантом як студент Львівської медичної ветеринарії – під опікою обласного ветеринарного лікаря Євгена Бачинського. Це було приміщення ветеринарної станції-допомоги, яке розміщувалося на вул. Трускавецькій. Навпроти, через дорогу, була міська бійня – різня, в якій щоденно проходив забій великої рогатої худоби та свиней. Це було при німцях, і бойнею завідував Пампушек – чеський німець. Через короткий час мого поступлення до праці доктор Бачинський попросив завезти пакет вагою 4 – 5 кг на помешкання професора Байрака, який жив тоді в домі недалеко від гімназії ім. І. Франка. Це було суботнього дня, під вечір. Для цього доктор відправив особисту бричку з парою коней і фірмана Івана. Фірман знав, де живе професор Байрак. Ми приїхали до дому професора, і я, взявши пакунок, відчинив вхідні двері. Мене зустрів професор і зі зворушенням сказав: “О, як приємно бачити мого учня Тарасика!”, і, взявши пакет, просив подякувати доктору за пам’ять, за допомогу. З того часу я постійно щосуботи доставляв пакет професорові. У пакеті передавалася свіжа ковбаса, волове і свиняче м’ясо. Доктор Бачинський і професор Байрак були добрими знайомими – друзями, елітою нашого свідомого українського громадянства. У доктора Бачинського була можливість, почуття обов’язку – допомогти професорові в скрутний час. Незабаром, у серпні, я був арештований дрогобицьким МВД, засланий в сибірські сталінські табори, і тільки після 10 років – у 1954 р. влітку зміг повернутися до рідної хати. Але побачитися з професором Байраком мені вже не пощастило. Зворушливі слова я не забуду ніколи. Як ніколи не забуду і тих днів, і років, коли мав щастя бути учнем з латини у професора і Людини з Великої Букви – ніколи незабутнього Байрака. Тарас Лемех, Львів, 2 червня, 1998 рік.

Ярослав Медведик (1923 – 1944). Народився в м. Дрогобич в сім’ї Омеляна Медведика (працівника рафінерії “Польмін”) та Юлії (домогосподарки). 121

Мав чималі зацікавлення у різних царинах гуманітарного спрямування: вчився у Дрогобицькій гімназії, відтак навчався гри на скрипці у Дрогобицькій філії Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, потім прагнув присвятити себе, і частково це реалізував на священицькій ниві української греко-католицької церкви. Однак лихоліття «золотого вересня» 1939 р., Другої світової війни не призвели до здійснення мрій та сподівань батьків. Бачачи це все, він вирішив захищати волю України. Загинув у Бродівському котлі 1944 р., що так суголосно нашому сьогоденню. Микола Німилович народився 28.10.1922 р. в м. Дрогобич у сім’ї свідомих українців – Михайла Німиловича та Катерини Валюх, які в такому ж дусі виховували своїх дітей: Розалію (учителька), Дмитра, випускник Дрогобицької гімназії (священик УГКЦ, замордований у 1943 р. на Лемківщині вояками Армії Крайової), Михайлину, Теофіля, Богдана (лікар), Миколу (провізор), Любу (провізор). У 1929 – 35 рр. Микола закінчив у Дрогобичі семирічну школу ім. Коллонтая, а від 1935 до 1942 р. навчався в Дрогобицькій українській гімназії ім. І. Франка. Після закінчення гімназії працював у аптеці № 5 м. Дрогобича. У вересні 1945 р. поступив на навчання до Львівського державного медичного інституту на фармацевтичний факультет, який закінчив у 1949 р. Завершивши студії, повернувся до рідного Дрогобича на посаду керуючого аптекою № 2. Доволі часто допомагав медикаментами і порадами членам ОУН-УПА. У 1956 р. переведений на посаду керуючого аптекою № 3, згодом перейменовану на аптеку № 116, де пропрацював до 1992 р. У 1963 – 1974 рр. – викладач фармакології на кафедрі медицини Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Франка. Велике задоволення в житті отримував, допомагаючи людям, адже у професійній діяльності всі зусилля віддавав роботі в аптеці, лікуванню, порятунку хворих, а на педагогічній ниві – навчав основ фармакології, прийомів надання допомоги хворим та профілактики захворювань. Упродовж багатьох років був активним у громадському житті. На хвилях відродження української державності належав до товариства “Рідна школа”, Гімназійного братства, хотів ще попрацювати для української справи, та не судилося. Помер Микола Німилович 5.03.1998 р., похоронений в Дрогобичі. 122

Андрій-Даріян Сольчаник

ДРОГОБИЧ – КОЛИСКА МОЄЇ МОЛОДОСТИ Думаємо про Дрогобич... Ясне вогнище науки та твердого національного виховання – українська гімназія ім. І. Франка на вулиці Сніжній сіяє крізь призму розгублених літ цілою гамою мерехтливих спогадів. Там формувався наш характер та патріотизм. Там несміливо починали запалюватися вогники наших перших симпатій. Із пустотливих дітей ми почали перетворюватися на дозрілих людей, що мали вже свій погляд на складні проблеми тих знаменних часів. Велика в цьому заслуга наших виховників – учителів. В мурах нашої гімназії заховалися радісні та часом і неприємні хвилини з нашого середньошкільного життя. Виразно зарисовуються незабутні хвилини, немов це було недавно: поважно проходить директор Бараник; потягне за вухо, питаючи латину, проф. Байрак; над ручними роботами наглядає пані проф. Брикович, веде конверсацію по-німецьки проф. Бурко, пояснює проблеми з математики пані проф. Залітач, проводить хор проф. Іваненко, розглядає українську літературу проф. Карманський, вияснює польську мову пані проф. Калужняцька, викладає історію та географію проф. Кульчицький, навчає релігії о. катехит Куманяк, показує, як малювати проф. Лепкий, подає формули з фізики та хімії проф. Липинський, говорить про історичні факти проф. Попель, навчає природничих наук проф. Смалько, роз’яснює правила української мови проф. Сольчаник, визначає на мапах географічні одиниці та проводить руханку проф. Чмола. Отець ігумен Северіян Бараник приходить до гімназії святити воду в день Щедрого Вечора. На урочистій відправі співає гімназійний хор. Після водосвячення учителям підносять склянку зі свяченою водою. А потім о. ігумен іде кропити свяченою водою всі класи шкільного будинку. Немов сниться... Роковини 22 Січня, коли учні приходять до школи без книжок, Крутянські, Шевченківські та Франківські академії з виступами гімназійного хору та талановитих учнів, між якими здібна декламаторка Марійка Хорт. Шумно пливуть струмки непроглядних днів... Гімназійні екзорти та похід парами до церкви св. Трійці, а пізніше – до “Ротонди” на вул Стрийській на Службу Божу, під час якої співав гімназійний хор. Опісля – проходи “корзом” на Самбірській вулиці. Розкішний гомін юних днів. Елегантні гімназійні забави в залі школи, яким надавали тон впевнені старші учні. 123

Яскраво виринають з пройдених років спортові ігри копаного м’яча, відбиванки, пінґ-понґу та взимку їзда на совгах на площі біля гімназійного будинку, яку під проводом проф. Чмоли наповнялося водою, щоб створити лід. Чітко ясніє із недосяжних глибин дитячих літ опікунка класу, мати Віра, готує нас до першої св. Сповіді у народній школі сс. Василіянок. Опісля торжественні хвилини першого св. Причастя у церкві св. Трійці. Немов на екрані... Курси сальонових танків під проводом студентів Кічоровського та Коссака в народній школі сс. Василіянок, на яких провели перші боязкі танки з дівчатами. Дзвінко лунають у дальніх обріях пригаслої пам’яті виступи відомого хору “Боян”, особливо концерти стрілецьких пісень, вальсів Штрауса та величної “Стабат Матер” Россіні, виконаної в церкві Св. Трійці під час Страсного Тижня. Глибоко закарбувалися постановки цього ж “Бояна” сценічної ораторії “Вифлеємська ніч” І. Луцика, що рік-річно у Різдвяному часі наповняла насолодою спраглі молоді серця. Емоційні змагання у копаному м’ячі нашої “Ватри”, коли до болю переживалось кожну її виграну чи програну гру. Зустрічі львівської “України” з місцевим польським “Юнаком”, що в розпаленій уяві набирали посмаку нашої боротьби з окупантом, були темою наших розмов цілими тижнями. Мов гострим ножем до глибини врізались... Неділя, 24 вересня 1939 р. – вступ совєтських військ до Дрогобича, неділя 22 червня 1941 р. – початок німецько-совєтської війни, з якою пов’язані безчисленні арешти, понеділок вечір 30 червня 1941 р. – прихід перших німецьких частин та наступний день, вівторок, коли численні стурбовані дрогобичани, що зібралися біля будинку головного суду (квартира НКВД), щоб дізнатися про долю арештованих, відкрили могили помордованих... Кожний окремий кадр є невід’ємною частиною дорогої цілости, що творить різнобарвний фільм, якому на ім’я “Молодість у рідному місті”. “Америка”, 30 червня 1970 р.

Іван Спанчак – українець, патріот, вірний син свого народу. Народився 10.06.1923 р. в незаможній родині у мальовничому с. Грушів, що на Дрогобиччині. Жив при чотирьох владах. Початкову школу закінчив у рідному селі, згодом вчився в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, яку закінчив зі здачею матури в 1942 р. Досконало вивчив польську, українську, німецьку, російську мови та латину. Фашистська окупація застала Івана в гімназії. На той час він був уже членом ОУН. Оунівці якимось чи124

ном викрали у німців друкарню і переправляли її до схрону, замаскувавши воза хмизом. Фашисти не проявили належної пильності і без затримки пропустили вантаж. Серед супровідників друкарні був юний Іван Спанчак. Це лише один епізод... Коли фашисти гнали молодих невільників до Німеччини, до того потоку потрапив і Іван. До самої перемоги був у неволі. Знання німецької мови допомагало йому і тим, хто був поруч із ним, легше переносити неволю. Визволившися із неволі, Іван вступає до Львівського політехнічного інституту. Студент Спанчак вчився добре. На п’ятому курсі його направили на практику на Львівський завод телевізорів. Там його тихенько і “взяли” кадебісти, не дозволивши одержати диплом. Не пред’явивши жодних звинувачень, репресували у Пермську область працювати у шахті. Якимось чином йому вдалося перебратися із шахти до вечірньої школи на посаду вчителя. Там же поступив до Пермського педінституту, який успішно закінчив. Приїхавши у 1963 р. до Кадіївки, влаштувався на роботу в СШ № 28. Звідти і пішов на пенсію. А ставши пенсіонером, одразу поринув у справу відродження Української незалежної держави. У 1965 р. І. Спанчака реабілітували. Вчитель продовжував працювати в м. Стаханов під статусом “репресований”, “реабілітований”. Авторитет у нього був неперевершений: батьки довіряли йому виховання дітей, він відстоював у місті державну українську мову, національну ідею Незалежності і Самостійності. Іван Спанчак був найактивнішим дописувачем сторінки “Рідна школа” у “Стахановскому знамени”, турбувався долею усіх політв’язнів, що живуть у місті, і допомагав їм, як умів. Вірив у велике майбутнє України. Ні колектив СШ № 28, в якому він працював, ні його вихованці ніколи нічим йому не дорікали. Він був надзвичайно скромною людиною, українцем-патріотом. 10.06.2002 р. пішов із життя найвірніший син України Іван Спанчак, найстаріший член “Просвіти”. Клопотання про надання І. Спанчаку (посмертно) звання “Почесного громадянина міста Стаханова”, подане до стахановського міськвиконкому із підписами більше сотні людей, не розглядалося, не було і відповіді на звернення. Ось як виконує закони держави антидержавна влада руками партійних функціонерів КПРС, яка репресувала І. Спанчака та мільйони інших українців. (Газета “Кадиевка”, №9(89) від 5.06.2003р., Луганська обл. Н.С.Гейко, “До 80-ї річниці з Дня народження українця-патріота”). Газетні матеріали надіслала із м.Стаханова дружина Ксенія Спанчак.

ЛЮДИНА-ГЕРОЙ У кожному класі завжди є людина, яка користується найвищим авторитетом. Такою людиною в нашому класі був Орест Федун. Народився Орест в гірському селі Ластівки. Його батьки – вчителі сільської школи. Вчився лише на п’ятірки. Ще в 1937 р. Орест повністю посвятив 125

себе підпільній роботі. З відходом німців майже три роки воював з ворогами у загонах УПА. Загинув у бою десь у 1947 р. Орест Федун – це людина-герой, і його ім’я повинно знайти гідну оцінку в Історії України. Подав І. Спанчак

Роман Cтаросольський народився в 1923 р. у м. Стебник Львівської обл. Закінчив Дрогобицьку гімназію зі здачею матури у 1942 р. У 1943 р. записався добровольцем до 1-ї Української дивізії “Галичина”. Брав участь у боях під Бродами (1944). Потрапивши у полон, був доставлений до табору м. Рімені в Італії. У 1947 р. частина полонених дивізійників була направлена в Англію, де ще два роки перебували на правах полонених. Роман Старосольський живе в Англії, одружений, має чотирьох дітей, які здобули вищу освіту, має онуків. В Англії є активним членом Братства дивізійників України, член ОУН з 1942 р. Надія Топольницька – у 1930 – 1931 рр. вчилася у першому класі української школи при Народному домі, де релігію викладав о. Сапрун. У 1931 – 32 рр. вчилася у другому класі української школи на вул. Зварицькій. Директором був Дворян, вчителька – Климентина Вельгуш. З 1932 р. вчилася у Рідній школі на вул. Сніжній з третього до шостого класу (до 1936 р.), де працювали М. Воробець, М. Кіцила, М. Гавдяк, М. Гретчак, К. Ліщинський, М. Созанська, Городиський. У 1936 р. вступила на навчання до української гімназії, в якій провчилася до 1939 р. (четвертий клас гімназії), згодом перейшла до 8 класу радянської школи. У ній закінчила 8 і 9 класи (1941). За німецької окупації закінчила восьмий клас гімназії і у жовтні 1942 здала матуру. Після закінчення медінституту працювала лікерем-фтизіатром у Дрогобицькому тубдиспансері. Померла в 2012 р., похоронена в Дрогобичі. Степан Чернигевич народився 1924 р. у м. Дрогобич, навчався в “Рідній школі”, потім – у гімназії ім. І. Франка зі здачею матури у 1942 р. Служив у дивізії “Галичина”. Закінчив Харківський політехнічний інститут, працював інженером. Одружений, мав сина і дочку. Помер на 43 році життя у 1967 р. 126

МОЇ БАТЬКИ (Спомини Ігоря Чмоли) У шестирічному віці Ігор Чмола приїхав зі своїми батьками до Дрогобича. У цьому місті пройшли його найкращі роки, тут оформився його світогляд. Дрогобич згадує як найкраще місто, а Дрогобиччину – як найчарівнішу закутину землі. У Дрогобицькій гімназії виросло ціле покоління учнів Івана Чмоли. Учні його любили, шанували, але й боялися. Запам’яталися уроки географії у річницю бою під Крутами. Батько входив до класу, не звертав уваги на деякі безпорядки, і починав розказувати про події, які пережив у Києві у 1918 р. У класі панувала тиша, окремі учні плакали, обіцяючи собі піти слідами свого вчителя. З Дрогобича під керівництвом батька гімназисти часто ходили на прогулянки до відомих скал в Уричі на гору Магуру, на високі Бескиди. Таких прогулянок у Дрогобицькій гімназії було безліч, а в учасників залишався спомин на все життя. У 1939 р., на третій день польсько-німецької війни, арештували батька: сказали, що вивезли. У жовтні повернувся батько додому – змучений, худий. Почалися важкі роки більшовицької окупації. Батька призначили завучем, а мати викладала російську мову в СШ № 1 м. Дрогобич. Батьки працювали з повною віддачею, їх хвалили як переможців соціалістичного змагання. Одночасно щотижня батька викликали до місцевого НКВД, а також він часто їздив на виклики НКВД до Києва, Москви. У 1940 р. батько робив спроби втікати на захід, та повертався – побоючись ризикувати життям дітей. У 1941 р. нависли хмари над сім’єю Чмолів. Батька попередили, що він уже не буде працювати завучем школи; батько зрозумів, що дні його почислені. У перший день війни два енкаведисти під’їхали до дому батьків, два інші – до дому професора Дмитра Бурка. Забрали одного і другого. Як тільки німецькі війська вступили до Дрогобича, син Ігор з мамою побігли в будинок НКВД на вул. Стрийській шукати серед помордованих в’язнів батька, та не знайшли ніяких слідів. Поїздки матері по всій Галичині в пошуках батька не дали ніяких результатів. У 1950 р. мати з допомогою друзів переїхала до Відня, а далі – Бофало (США). Сини пішли до Дивізії. У США мати працювала, навчала молодь допомагати рідним, регулярно провідувала родину Д. Бурка у Чикаго. До останніх днів життя матері, яка померла у 1978 р., родина вірила у повернення проф. Івана Чмоли, для якого не було нічого неможливим. Ігор Чмола, “Спомини про моїх батьків” (“Дрогобиччина – земля Івана Франка”, 4 том, с. 256)

127

СПИСОК УЧНІВ ГІМНАЗІЇ ЗІ ЗДАЧЕЮ МАТУРИ В 1943 р. Артимович Ганна Бачинський Олег Боднар-Білас Люба Візнюро Лукіяна Вороняк Василь Гижий Роман Дережицька Оля Дзятик Іван Дробот Юрій Дякович Осип Звоздяк Микола Іваник Іван Іваницький Івасиків-Гаврилюк Оля Йосифів Марія Качмар Богдан Кицун Осип Ковальський Ярослав Козак Оксана Колінко Ярослав Коссак Олесь Костик Надія Кришталь Теодор Кріль Дарія Круцько Роман Куйдич Іван Купранець Орест-Франк Леськів Мирон Лисович Наталка Мазяр Олена

Макар Богдан Маркевич Ярослав Мартинюк Ігор Мацейко Ірина Мицавка Ярослав Мотика Володимир Огар Василь Ортинська Надя Ортинський Іван Рибак Юрій Рудницький Осип Слив’як Михайло Смалько Лев Стасишин Орест Стецик Олесь Тарнавський Богдан-Юрій Терлецький Михайло Ухаль Степан Фарима Мирослав Фарович Богдан Федорович Люба Фок Любомир Форостина Михайло Фриштак Йосиф Фур ? Хархан Ірина Шатинський Роман Шелевич Ірина Шипайло Віра Список склала Надія Костик

128

Абітурієнти Української державної гімназії в Дрогобичі 1943 року.

129

Роман Гижий народився 1923 р. у Дрогобичі в сім’ї інженера, Січового Стрільця. У 1938 – 40 рр. батько працював директором Дрогобицького механічного технікуму. З 1941 р. Роман навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка і здав матуру у 1943 р. 1945 р. у зв’язку з воєнними подіями Роман з батьками виїхав до Мюнхена, а згодом – в США. З дружиною – учителькою з Тернополя, має дві дочки. Зараз на пенсії, живе в штаті Массачусетс (на березі океану) Єпископ Василь Н. Лостен торкається шпагою плеча Романа Гижого на церемонії присвоєння йому Ордена Святого Григорія Великого, яка відбулася 15 травня в українській католицькій церкві святого Михайла в Ню-Гавені, де була церковно-канонічна візитація. Папська відзнака є заслугою людини, яка визначиться надзвичайним персональним характером, репутацією і своїми досягненнями.

Ольга Івасиків-Гаврилюк

КИТИЧКА ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ У ВІНОК ПАМ’ЯТІ З 1933 р. я почала вчитися у третьому класі семилітньої жіночої школи з польською мовою викладання ім. Королеви Ядвиги (тепер корпус педуніверситету на вул. Т. Шевченка). У цій школі лекції з релігії для українських дівчаток проводив отець Северин Сапрун. Це був пристійний, високий чоловік з добрими голубими очима, в цей час уже із сивиною. Навчав нас Закону Божого, церковних пісень, а також цікавився здібностями дітей і життям їх родин. Мою старшу сестру, Ірину, о. Сапрун залучив до хору при церкві св. Трійці, хору, організованого і керованого ним. 130

Запам’яталося мені, як о. Сапрун прийшов до моєї мами, щоби записала мене до музичної школи, тоді філії Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, на навчання гри на фортепіано. І так я почала вчитися в прекрасної вчительки п. Наталі Кулицької, яка часто свої заняття проводила у п-ва Сапрунів. Бувало, як я приходила вправляти, то двері веранди будинку (тепер на вул. Лесі Українки) часто відчиняв сам о. Сапрун. У моїй пам’яті з дитячих років зберігся вигляд естетично оформленої кімнати, де стояв фортеп’ян. Тут був великий диван-отамана з декоративними подушечками, з них особливо мені запам’яталася одна. На чорному матеріалі вишиті китиці калини. На стінах – картини. Панство Сапрунів мало трьох синів. На цей час я знала наймолодшого Ромка і найстаршого Северка, вже тоді відомого піаніста. Пані Сапрунова, яка створювала атмосферу гостинності, була пристійною, високою чорноволосою жінкою. Так тривало у 1934 – 1937 н. р. Я закінчила 6-ий клас нормальної школи і поступила на навчання до української гімназії ім. І. Франка, за навчання в якій треба було платити. Я була змушена залишити музичне навчання. Ази з музики, які я отримала в ці дитячі роки завдяки о. Сапрунові від п. Наталі Кулицької, п. Марії Покотило, п. П’юрка, стали мені у нагоді, як мамі і бабусі, при навчанні сина і внучат. А все це – завдяки чудовій людині – священику, музикантові, громадському діячеві, палкому патріоту України отцеві Северинові Сапруну. І цей мій спомин нехай буде маленькою китичкою червоної калини у вінок пам’яті-шани цій прекрасній людині. Марія Йосифів – колишня гімназистка, каторжанка, патріотка. Народилася у Раневичах Дрогобицького р-ну в селянській сім’ї. Після закінчення народної школи в 1935 р. вступила до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. У 1937 р. вступила в юнацьку ОУН, де вивчали історію України, праці Д. Донцова, заборонену літературу. Працювала зв’язковою, виконувала відповідні доручення. У 1944 р. разом із Ю. Кобилецькою, В. Грущак, Г. Парій Стасі Порічній і Марії Йосифів доручено забезпечити умови для здійснення рейду боївки через Дрогобиччину. Цю акцію органи НКВД розкрили. Названих підпільниць засуджено на кару смерті. Після пересуду вирок усім замінено на 10 років ув’язнення і 5 років висилки. Сиділи в Дрогобичі на Бриґідках, у Дніпропетровську, відтак – Колима. Марія Йосифів вийшла на волю 30.12.1953 р. У 1956 р. зняли судимість, Марія повернулася до Дрогобича, однак в прописці їй відмовили, тому (1957) змушена була повернутися на Колиму, де жила аж до 1973 р. Тільки в 1973 р. їй дозволили придбати в Миколаєві над Бугом кооперативне мешкання. В Галичину приїжджала як гість до рідні. Зараз проживає в родичів у Винниках біля Львова. До активних, безстрашних підпільників слід віднести і Любу Шевчук (с. Болехівці), і Марію Кришталь (с. Гаї), Івана Кравця (с. Гаї), Володими131

ра Липина (Підбуж), Осипа Бараняка (Підбуж), Ярослава Хомчинського. Всі вони загинули. Оля Колцун (псевдо “Касандра”) загинула з чоловіком (псевдо “Аскольд”) в Модричах (1946). Надія Костик народилася 15 липня 1925 р. в родині Івана та Марії (з дому Німилович) у Дрогобичі. Навчалася в початкових класах Вселюдної школи УПТ “Рідна школа” ім. Шевченка, де вчителювала і сестра мами, Катерина Миколайська. У 1937 р., дванадцятирічна Надія вступила до першого класу Української коедукаційної гімназії УПТ “Рідна школа” ім. І. Франка (з 1939 р. – радянські класи), і здала матуру в гімназії 1943 р. У 1945 р. вступила до Львівського політехнічного інституту. Свою дипломну роботу “Октизація парафіну” не тільки готувала на Дрогобицькому нафтопереробному заводі, але й згодом запустила установку октизації парафіну, працюючи там науковим працівником лабораторії. У 1939 р. працювала на заводі в Бориславі, а згодом – у Львівському науково-дослідному інституті. Спроби захистити дисертацію для старшого наукового працівника залишилися нездійсненими. З пробудженням у Галичині руху за Відродження нашої держави Надія Костик самовіддано долучилася до громадської діяльності. З її ініціативи відроджувалися в Дрогобичі Союз Українок, Марійське товариство. Та особливо віддано і ретельно займалася підготовкою і проведенням Всесвітнього з’їзду гімназистів (1991) в стінах рідної гімназії, нині середньої школи № 1 ім. Івана Франка. Розшукувала не лише місця проживання колишніх гімназистів, однокласників, дружбою яких дуже дорожила, але й матеріали про тих гімназистів, які віддали життя за волю України, перенесли переслідування, арешти еміґрації, щоб на основі зібраного заснувати музей історії гімназії в рідних стінах. Дуже активно й принципово працювала для відновлення Дрогобицької гімназії, створюючи комітет відновлення, Опікунську раду та з болем переживала факт, що в рідних стінах гімназія не була відновлена. Завдяки листуванню з друзями, що проживають в діаспорі, особливо з Іриною та Романом Круцьками з Австралії, Надія Костик допомагала створенню відділу діаспорної літератури при Дрогобицькій центральній бібліотеці. Лише важка хвороба (перенесений інсульт у 2003 р.) не дозволили повністю реалізувати себе в написанні Історії Дрогобицької коедукаційної гімназії ім. І. Франка. Корнелія Глинська (зі спогадів Надії Костик)

132

Д-р Іван Куйдич народився 09.09.1922 р. у Бориславі в багатодітній сім’ї. Дитинство і юність пройшли в Дрогобичі, куди переїхали батьки. Закінчив Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка в 1943 р. Навчався у ветеринарному інституті у Львові. В еміграції продовжував навчання в Німеччині – в Ганновері та Мюнхені. Закінчив1950 р. ветеринарні студії докторатом. У Німеччині розгорнув культурно-політичну діяльність: голова студентської громади, член хору “Ватра”, голова української студентської громади. З 1956 р. – професор університету Нью-Брунсвіка за спеціальністю “патологія тварин”. На основі своїх наукових досліджень публікує десятки статей в американських, англійських та українських журналах. Доктор Іван Куйдич – Член Української Вільної Академії Наук, член товариства ветеринарів-діагностиків, учасник міжнародних і краєвих наукових конференцій, член Управи Центрального Комітету Дрогобиччини у Філадельфії, член редколегії ІV тому книги “Дрогобиччина – земля Івана Франка”, автор багатьох проблемних статей про українське шкільництво, про виховання молоді, про долю України. о. д-р Орест-Франк Купранець – визначний католицький священик ЧСВВ, журналіст та довголітній редактор журналу “Світло”, перекладач Святого Письма українською мовою, автор розвідок з історії Української Церкви та України, оповідань. Народився 1924 р. у Дрогобичі, закінчив народну школу і гімназію ім. І. Франка у 1943 р. Теологію закінчив у Голландії, де висвячений на священика архієпископом І. Бучком. Студіював у Мюнхені, у Римі. Душпастирські обов’язки виконував у Канаді, Відні. У 1964 р. переїхав до Торонто в монастир оо.Василіян, де служив для добра української церкви до останніх хвилин життя. 16.04.1988 р. католицький священик, дрогобичанин, невтомний високоосвічений український патріот помер у Торонто. Ірина Мацейко. Навчалася в Дрогобицькій гімназії ім. Івана Франка, здала матуру у 1943 р. Згодом поступила в Львівський медінститут, який успішно закінчила і працювала лікарем. 133

Василь Огар народився 1924 р. у свідомій патріотичній родині Петра і Катерини в с. Уріж Дрогобицької області. Народну школу закінчив у своєму селі, а сьомий клас – у Підбужі. Навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка в 1941 – 43 рр. зі здачею матури 1943 р. Воєнні події і хвороба змусили його емігрувати на Захід, і, зокрема, переїхав до шпиталю у Відні. Після воєнної хуртовини опинився в таборі біженців у Німеччині. Студіював у Політехніці на факультеті будови доріг. У 1950 р. переїхав до США (м. Детройт), де став головою Осередку СУМУ. У 1951 р. одружується, купує хату, продовжує навчання, і в 1956 р. одержує диплом інженера. Працюючи у відділі фізичної медицини, конструював різноманітні медичні інструменти для лікування хворих. Як громадський активіст, брав участь у конференціях з української проблематики, разом з дружиною фільмував ці наукові зібрання. Багато часу відводив для читання і збирання книжок, присвячених історії, розвитку культури та науки, про релігійні основи нашої цивілізації. Усю книгозбірню (50000) подарував Львівському університету ім. І. Франка. У сім’ї Василя – два сини, дві дочки, п’ять онуків. Помер у 2010 р. Лев Смалько народився 1925 р. у Губичах коло Борислава в учительській сім’ї. Мати – вчителювала у Губичах, батько – в українській гімназії у Дрогобичі. Закінчив Дрогобицьку гімназію, зі здачею матури у 1943 р. Був учнем Українського музичного інституту, виступав на гімназійних концертах, в академіях, в дуетах і як соліст. Вступив у ряди дивізії “Галичина”, пройшов вишкіл зв’язкового в Нойгаммері, брав участь у боях під Бродами. З-під Бродів, з рештками Дивізії, перейшов до Жіліни (Словаччина), звідти до Банської Бистриці, а потім з частиною “Нахріхтен” – куренем зв’язку перемарширував до Югославії. Після боїв вояки Дивізії здалися англійцям й опинилися в Ріміні, у таборі полонених. У Мюнхені студіював у німецькому університеті лісництво, отримав диплом інженера. Проживав у Німеччині, в м. Авсбурґ. Помер 10 квітня 2007 р. Похований в м. Вестбурґ біля Авсбурґа (Німеччина). 134

Орест Стасишин навчався в гімназії, у 1943 р. здав матуру. Закінчивши Львівський медінститут, працював отоларингологом у Дрогобичі. Богдан-Юрій Тарнавський народився 1924 р. у Львові в сім’ї Олени (з дому Насильська) та Осипа – інспектора пошти. Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка зі здачею матури у 1943 р. У 1941 – 42 рр. жив на станції у панства Огородніків на вул. Сніжній, а опісля в панства Смольницьких в посілості д-ра Чапельського на вул. Стрийській разом з Романом Панасом і Ярославом Семеном. Про роки, проведені у гімназії, залишив спогади: “У 1942 – 43 рр., з огляду на великі кошти, жив я в бурсі, де директором був проф. Рабій. У бурсі були тоді зі мною Василь Огар, Осип Рудницький, Роман Круцько, Іван Куйдич. Моїми учителями були: Богдан Попель (історія), О. Полянський (музика), М. Байрак, М. Рабій, Б. Лепкий, В. Козак, Р. Смалько, С. Липинський, С. Залітач, о. Кіт (релігія). У 1943 р., ще перед матурою, зголосився разом з багатьма іншими добровольцем до дивізії “Галичина”. Рекрутський вишкіл відбув у Гайделяґрі (Дембіца), підстаршинську школу в Лявенбурґу, а старшинську в Просечніц біля Праги. Крім бою під Бродами (завдяки підстаршинській школі), перейшов увесь бойовий шлях Дивізії. До Австралії приїхав 1948 року. Вищу освіту здобув у Мельборні. Працював оптометристом в очній лікарні в Мельборні. В еміграції брав активну участь у громадському житті, як член і голова Крайової Пластової Старшини Австралії, представник Крайової Управи Братства Дивізійників Австралії на Світовому з’їзді українців в Україні. Нагороджений грамотами; за працю в Станиці Пласту – відзнака пл. провідника, перше пл. відзначення Св. Юрія в золоті. Проживаю в Мельборні (Австралія) разом з дружиною Богданою-Ольгою (з дому Конотопська)”.

135

СПИСОК УЧНІВ ГІМНАЗІЇ ЗІ ЗДАЧЕЮ МАТУРИ У 1944 р. Баранецький Василь Берегуляк Ігор-Юліян Білак Юліян Білас Михайло-Ілля Білик Григорій Бішко Орест Блонар Мирослав Вальо Марія Винницький Остап Войтович Євген Гарасим Мирослава Гарванко Іван Говорушко Михайло Горічко Василь Гузичак Ярослав-Михайло Ґурбель Євген-Антін Ґурбель Ростислава-Леонтина Дахнівський Мирон-Орест Дешева-Винницька Ярослава Дешева-Глинянська Дарія Дідач Ярослав Дмитрах Любомир Дуб Володимир Дуцяк Зенон-Мар’ян Захарія-Западнюк Катерина Індра Роман Касперський Юліян Кіндій Микола Климович Оксана Комарницький Михайло Копистянський Роман-Юрій Коца Богдан-Микола Коцюба Остап Коцюба Тарас-Роман Крамар-Гузичак Теодора Кривуляк Іван-Мирослав Круківський Юрій Кульчицька Богдана-Любов 136

Кунців Володимир Кушнір Євген Кущак Лев-Марко Легедза Роман Майба-Попель Надія Мак Євген Максимів Надія Малецький Олександр Мацан Ярослав Мацько Іван Мельник Тарас Митчин-Мак Ольга-Розалія Мицавка Ярослав Німилович Любомир-Петро Новосільський Ярема-Лев Опришко-Спариняк Іванна Пазяк Євген Паращак Михайло Петрик-Засідко Анна Пізьо Олександр-Андрій Прийма Володимир Рабків Дмитро Роневич Михайло Савдик Лев Саврук Ілля Сарак-Яремчук Лідія-Софія Скрипух-Вартанян Зеновія-Любов Созанський Юрій-Казимир Сольчаник Лідія-Олена Сохоцький Микола Стецик Олександр Стецьків Михайло Стринадюк Євген Сусюк Іван Танчій Мирослав Татомир Ярослав Терешків-Мамайчук Ірина Тимків Петро

Топольницький Фльоріян Трускавецький Степан Турів-Наумко Любомира Угрин-Ґурбель Любомира-Юлія Фарима Олександр Форостина Федір Халупа Омелян Хархан-Ясінська Стефанія

Хомич Богдан-Мирон Хомич Ігор Цигилик Теодор Черняховський Адам Чуквинський Богдан Щурко Іван Юрчакевич-Кушнір Лідія Склав Я. Татомир

Василь Баранецький народився 28 травня 1924 року в родині рільників Григорія і Марії (з дому Кульчицька-Колодчак) у Кульчицях. Будучи членом антиалькогольного й антинікотинового товариства “Відродження”, заснованого в рідному селі, все життя дотримувався його уставу. До 1939 р. навчався в першому класі гімназії УПТ “Рідна школа” у Самборі. Там же – в часі першої московської окупації (1939 – 41) – навчався у шостому і сьомому класах, тоді СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, зі здачею матури в березні 1944 р. Був членом Молодіжної ОУН. 137

Від серпня 1944 р. перебував у червоній армії, в складі Першого українського фронту воював у Німеччині, був поранений. Після демобілізації (1946) поступив до медичного інституту у Львові. Однак не мав покликання до медицини і перевівся на юридичний факультет університету ім. Івана Франка, на заочне відділення. Та, будучи на судовій розправі проти бідної багатодітної вдови, побачивши нелюдську жорстокість судівництва, відмовився від майбутньої кар’єри совєтського юриста. Після третього року навчання, перевівся до лісотехнічного інституту у Львові (1950), в якому заново – від першого курсу – розпочав стаціонарне навчання. Після закінчення лісотехнічного інституту (1955), працював у системі Самбірського лісгоспу лісничим у Крукеничах до 1962 р., відтак – в Черхаві, до призначення його директором Старосамбірського лісгоспу в 1966 р. У 1955 р. одружився з односельчанкою Марією Білинською-Тарасович, колишньою гімназисткою “Рідної школи” у Самборі, захистив її від репресій. Народилися в них син Григорій (1956), який пішов слідами батька – закінчив лісотехнічний інститут у Львові, став лісівником, і Антін (1959) – закінчив торгово-економічний інститут у Львові, працює заступником директора хлібокомбінату в Самборі. Помер передчасно 25 квітня 1980 року (діабет), похоронений у рідному селі, Кульчицях. (Із слів дружини)

Ігор-Юліян Берегуляк народився 6 лютого 1926 р. в родині вчителя Миколи і Стефанії (з дому Кравців) у Добрівлянах. До вересня 1939 р. навчався в першому класі Української державної чоловічої гімназії у Перемишлі та в шостому і сьомому класах в СШ № 1 в Дрогобичі, під час першої більшовицької окупації. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. По матурі був покликаний до Baudienst-у. З наближенням східного фронту з батьками виїхав на Захід. Кінець війни застав їх у Баварії, яка увійшла до американської окупаційної зони. На початку 1946 р. переїхали вони до великого українського табору в Міттенвальді, в Альпах. Студіював у Мюнхені фармацію. В кінці 1948 р. виїхав до Австралії. Опинився в Сиднеї, два роки відробляв контрактну фізичну працю, після якої поступив на п’ятирічні курси холодильної техніки в Технічному коледжі. Працював за цією спеціяльністю аж до виходу на емеритуру. 138

У 1960 р. одружився з Валею (з дому Коваль). Виростили донечку Гандзю (померла в 1999 р. на 32 році життя) і двох синів – Дмитра (1970) і Данила (1975). Обоє з дружиною – проживали у Сиднеї, Австралія. Помер 2007 р. Юліян Білак народився 19 січня 1925 р. у Ваньовичах, коло Самбора, в родині середньозаможного селянина Андрія і Катерини (із дому Гадзаман). До 1939 р. навчався в гімназії “РШ” у Самборі та в 6 – 7 класах СШ № 1, там же. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, із здачею матури в березні 1944 р. Був членом Молодіжної ОУН. В квітні того ж року подався в гори на повстанський вишкіл; літом був поранений у бою з відступаючими частинами німецького війська в Ластівках. Подальша доля його не відома. Михайло-Ілля Білас народився 1 серпня 1924 р. в родині лісника Якима та Марії (з дому Пожиківська) у Креховичах Долинського повіту. До вересня 1939 р. навчався в першому і другому класах польської гімназії у Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941), через хворобу, навчався тільки один рік (1940 – 1941), у сьомому класі середньої школи в Трускавці. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, із здачею матури в березні 1944 р. Навчався акторської гри в студії обласного театру в Дрогобичі (1944 – 1948), вокалу – у Львівській музичній школі (1948 – 1952), мистецтва – у Львівському художньому училищі (1952 – 1953) та на факультеті художнього ткацтва Інституту прикладного й декоративного мистецтва (тепер Академії мистецтв) від 1953 до 1959 р. Працював старшим художником у Львівському будинку моделей (1959 – 1962), головним художником будинків моделей у Харкові (1965 – 1966), Києві (1971 – 1973). Від 1973 р. – на творчій роботі. Має 5 персональних художніх виставок, брав участь у 14-ох міжнародних виставках. В 1995 р. присвоєно йому 139

звання народного художника України. В десяту річницю відродження нашої Незалежности став Почесним громадянином Трускавця. В 1992 р. в родинному місті засновано музей Михайла Біласа з експозицією його мистецьких творів. Від 1995 р. – народний художник України. У 1997 р. став лауреатом Державної премії ім. Тараса Шевченка. Він, майстер світового рівня, проживає в Трускавці. Григорій Білик [Безрезультатні пошуки в метрикальних книгах народження Чайкович, Рудок, Комарна]. До вересня 1939 р. навчався в першому класі в гімназії “РШ” у Самборі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався у шостому і сьомому класах СШ № 1, там же. За нацистської займанщини (1941 – 1944) від вересня 1943 р. продовжив навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. До приходу червоної армії влітку 1944 р. подався на Захід. [Пошуки в США, Канаді безрезультатні]. Орест Бішко народився 5 грудня 1924 р. в родині заможних господарів Петра і Маґди (із дому Петруняк) у Губичах. У 1939 – 41 рр. навчався в Дрогобицькому механічному технікумі. За нацистської займанщини (1941 – 44) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу “Б”, зі здачею матури в березні 1944 р. З повторним приходом московських окупантів у 1944 р. його з двома братами – Юрієм-Богданом та Омеляном – за неявку на відправлення на фронт засуджено й покарано. Покарання відбували у Воркуті. Звідтам першим із них повернувся додому (десь у 1947 р.). Тут включився у підпільну боротьбу проти московських окупантів. Невдовзі був знову заарештований і покараний каторжною працею на шахтах Магадану, де траґічно загинув. Мирослав Блонар народився 14 липня 1924 р. в родині робітника Миколи і Христини (із дому Карваш) у селі Стара Ропа на Старосамбірщині. До вересня 1939 р. навчався у першому – третьому класах гімназії УПТ “Рідна школа” в Самборі. В часі першої московської окупації (1939 – 41) 140

навчався у восьмому і дев’ятому класах СШ № 1 там же. За нацистської займанщини (1941 – 44) від вересня 1943 р., продовжив навчання в українській гімназії у Дрогобичі зі здачею матури в березні 1944 р. У 1941 – 43 рр. працював бухгалтером у Союзі кооператорів. Мобілізований до червоної армії, воював на 1-му Українському фронті – в Польщі, Чехословаччині, Німеччині (1944 – 45). Був поранений у голову і вухо. Заочно навчався на математичному факультеті Дрогобицького педагогічного інституту (1945 – 47) та Ужгородського університету (1954 – 60). У 1949 р. одружився з Надією Гоєнко, вчителькою української мови і літератури. Народився в них син Богдан (1950), нині полковник медичної служби Українських збройних сил. Учителював на Самбірщині – у Скелівці (1945 – 46), Биличах (1946 – 48), Ляшках Мурованих (1948 – 50), Гуманці (1950 – 54), Страшевичах – до виходу на емеритуру в 1984 р. Останні три роки тяжко хворів, був прикутим до ліжка (облітеруючий склероз кінцівок), мучився, тратив пам’ять. У повній свідомості прощаючись із вірною дружиною, обняв її голову, поцілував: “Я вмираю” – прошептав, і тихо зітхнув... Помер у неділю 5 липня 1998 р. Похований у Старому Самборі. (Із слів дружини)

Марія Вальо народилася 16 червня 1925 р. в Бориславі (на Бані) в родині ріпника. Після закінчення вселюдної школи в Бориславі навчалася в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка зі здачею матури у 1944 р. Згодом – навчання на філологічному факультеті Львівського національного університету, аспірантура, захист дисертації, робота старшим науковим співробітником в Інституті суспільних наук, а далі – науковий співробітних бібліотеки ім. В. Стефаника. Марія Вальо – автор понад 300 наукових праць, серед яких спадщина Ірини Вільде, І. Франка, цінні роботи з бібліографії. У своїй книзі “Мої учителі” (Спогади, Львів, 2006 р.) автор згадує найавторитетніших професорів Дрогобицької гімназії – М. Бараника, І. Чмолу, М. Байрака, Б. Попеля, П. Карманського, які отримали солідну підготовку в університетах Відня, Варшави, Львова. Свої успіхи завдячує директору М. Баранику, який всі сили до роботи вкладав з любов’ю. Померла 2011 р. 141

Остап Винницький народився 1 березня 1925 р. в родині головного директора нафтових підприємств на Прикарпатті Володимира, колишнього Січового стрільця (1916 – 1920), члена УВО, ОУН, і Катерини (з дому Тустанівська) у Бориславі. До 1939 р. навчався в першому і другому класах гімназії ім. Адама Міцкевича в Самборі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався у сьомому і восьмому класах середньої школи в Старому Самборі. За нацистської займанщини продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі. В 1942 р. став членом підпільної організації ОУН. В 1943 р. опинився в Німеччині, студіював на політехніці в Нюрнберзі (1943 – 1945) і в Мюнхенському університеті (1945 – 1946). Був членом (скарбником) Управи Міжнародного Студентства (1943 – 1945); секретарем і скарбником Українського Студентського Клубу (1945 – 1947). Два роки працював в адміністрації таборів переселенців Міттенвальді й Ґрафенашаві (1946 – 1948). У грудні 1948 р. переселився до Канади. Хронологія громадсько-суспільно-професійної діяльности Остапа Винницького в Канаді: 1949 – 1951 рр. – адміністратор українського театру “Заграва” у Вінніпезі. 1951 р. переїхав до Торонто. 1954 – 1958 рр. – культурно-освітній референт в управі спортового товариства “Україна”. 1960 – 1996 рр. – довголітній член Клубу Українських Професіоналістів і Підприємців, в якому почергово виконував функції секретаря, фінансового референта, культурно-освітнього референта, другого, відтак першого заступника голови. Був постійним делеґатом (представником Клубу) у Комітеті (після 1988 р. – Конґресі) Українців Канади (КУК) і Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) (після 1991 р., із здобуттям нашої Незалежності, перейменованого на Світовий Конґрес Українців – СКУ). 1966 – 1968 рр. – перший заступник Голови КУК у Торонто і член Президії КУК для провінції Онтаріо. 1967 – 1997 рр. – постійний член дирекції Environment Committee – Комітету в справах екології міста Торонто. 1976 – 1978 рр. – перший заступник голови КУК’у в Торонто, співзасновник і постійний член Дирекції Фундації Катедри Українських студій при Торонтському Університеті (від 1996 р. – перший заступник президента згаданої Фундації). 1982 – 1985 рр. – співзасновник і фінансовий референт Комітету Дослідження Голоду в Україні (в 1986 р. перейменований на Українсько-Канад142

ський Дослідчо-Документаційний Центр), екзекутивний коопродуцент документального фільму “Жнива розпачу” – про голодомор в 1932 – 1933 рр. в Україні. 1985 – 1991 рр. – член редакційної колегії книги “Нарис Історії Конґресу Українців Канади в Торонто”. 1985 – 1996 рр. – член Президії й заступник голови КУК. 1986 – 1996 рр. – перший заступник голови Провінційної Ради Конґресу Українців Канади провінції Онтаріо. 1987 р. – делегат на Всесвітний Собор Греко-Католицької Церкви в Римі. 1988 р. – делегат на святкування 1000-ліття Хрещення України-Руси в Римі; фінансовий референт Українсько-Канадського Дослідчо-Документаційного Центру й екзекутивний коопродуцент кількамовного фільму “Україна в Другій Світовій війні”. 1995 – 1998 р. – член президії Світового Конґресу Українців. 2000 р. – член комісії Світового Конґресу Українців, покликаної для світового засудження комуністичної ідеології і геноцидних злочинів супроти людства у ХХ ст. У міжчасі (1969 – 1972) завершив студії економіки, інвестування та торговельного права в Йоркському університеті в Торонто з відзначенням його дипломом F.R.I. (Foreign Real estate Investment). Студіював на факультеті права і економічних наук в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (1977 – 1982), в якому захистив докторську працю на тему: Еnergy Resourcees of USSR and Input of the Ukranian SSR із присвоєнням вченого ступеня доктора економіки (1982). За професією економіст, він – президент фірм Bloordale Development, Ltd. i MountBlanc Development, Ltd., і віце-президент великої фірми продажу нерухомостей. Є автором численних статей на суспільно-громадські теми, надрукованих в українській пресі, що випускалася в Канаді, США, У 1951 р. в Торонто одружився з Наталією Лех. Народилися в них Марта (1957), Лідія (1959) і Богдан (1964). Усі вони належали до Пласту, осягнули середню освіту з українознавства, закінчили університетські студії, одружені з професіоналами-українцями. Є діячами в суспільному житті української діаспори в Канаді. Син Богдан, інженер, визнаний громадський діяч – голова Торонтського осередку Канадського Товариства Приятелів України. Дуже гордиться своїми трьома онучками і трьома онуками, які добре володіють рідною українською мовою. Канадське громадянство отримав у 1955 р. Проживав у Торонто (Канада). Помер 2011 р. 143

Євген Войтович народився 4 липня 1922 р. в родині коваля Льва й Розалії (з дому Мурак) у Східниці. До вересня 1939 р. навчався від першого до четвертого класу гімназії РШ у Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі, у восьмому класі зі здачею матури в березні 1944 р. Перед повторним приходом совітів працював у місцевій майстерні, відтак став підпільником у боротьбі з московськими окупантами. Ще в 1946 р. підпільна група Євгена була пострахом для НКВД, посіпак“істрєбків”, за скоєні окупантами злочини. Подальша доля Євгена – невідома. Мирослава Гарасим народилася 17 квітня 1921 р. в родині ремісника Івана й Марії (із дому Сенів) у Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчалася в 1 – 3-х класах гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” у Дрогобичі. В часі московської окупації (1939 – 1941) навчалася у 8 – 9-му класі середньої школи. За нацистської займанщини (1941 – 1944) працювала в торгівлі (до осені 1943 р.) і продовжила навчання у восьмому класі в українській гімназії у Дрогобичі зі здачею матури в березні 1944 р. Після матури працювала в міській управі, у споживчому відді (Ernährungsamt), який містився в ратуші. З приходом “визволителів” в 1944 р., від осені до наступного року працювала в ощадній касі. У 1945 – 1949 рр. навчалася на фармацевтичному факультеті Львівського медичного інституту. Після закінчення навчання працювала провізором в аптеці Дрогобича (до 1953 р.), відтак (до виходу на емеритуру в лютому 1989 р.) у Миколаєві, на Львівщині. У 1953 р. одружилася з магістром прав Євгеном Капшієм, учителем української мови й літератури у вищих класах середньої школи в Миколаєві. Народилися в них Любомир (1955) і Оксана (1957). В 1983 р. овдовіла. Померла раптово 12 грудня 2004 р. (інсульт), похоронена в Миколаєві, на Львівщині. Іван Гарванко народився 8 травня 1922 р. в Княжполі, коло Добромиля, в родині солевара в Саліні Антона і Катерини (із дому Крента). До вересня 1939 р. навчався в першому і другому класах гімназії у монастирі 144

оо. Василіян у Бучачі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в середній школі, в Добромилі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до сьомого класу “А”. В гімназії навчалися його молодші брати – Степан і Микола. У червні 1943 р. добровільно зголосився до дивізії “Галичина”. В 1944 р. здав матуру (військову). Потрапив на фронт під Бродами, Олеськом (липень 1944). Попав у більшовицький полон, із якого, через 6 днів, вдалося втекти. Переховувався у Залозичах, Пинятині, Погірцях, Дуб’є, добрався до Підгірець, до монастиря, був пораненеий польською боївкою і заарештований (вересень 1944 р.) енкаведистами та направлений в спецтабір у Харкові. 20 серпня 1945 засуджений на 10 років ув’язнення з наступним позбавлення прав на 5 років (спецпоселення). Покарання відбував у Печорі (разом із Юрою Шкрумеляком). Там, на медичних курсах (1947 – 1948), здобув спеціяльність фельдшера-лаборанта й анестезіолога. Після звільнення з поселення (в 1955 р.) і до повернення в Україну (в 1957 р.) працював медбратом в медичному пункті Шахтоуправління № 2 у Воркуті. У червні 1957 р. улаштувався медбратом, відтак медичним лаборантом у сільській лікарні в Конюшках Семенівських (тепер Луки) Рудківського району. В серпні 1963 р. перевівся до лікарні в м. Комарно, в якій від 1968 р. працював анестезіологом. Від 1981 р. до виходу на емеритуру (1994) завідував фельдшерсько-акушерським пунктом у Тершакові (Городоцького району). Брат Микола – повстанець, загинув у 1948 р. в П’ятниці, по сусідству з Княжполем. В 1962 р. одружився з Катериною Лисейко, медичною сестрою, переселенкою з Устрик Нижніх. Народилися в них сини Михайло (1963) і Юрій (1968). Помер 4 травня 1996 р. (рак). Похоронений у м. Комарно. Михайло Говорушко народився 14 листопада 1923 р. в родині рільника Андрія і Катерини (з дому Слоньовська) у Жовкві. В жовтні 1944 р. поступив до шостого класу української гімназії у Дрогобичі. На початку січня 1945 р. був захоплений німецькою облавою, в гімназії більше не появився. 145

Василь Горічко народився 5 травня 1922 р. в селянській родині Олекси й Теодозії (із дому Шкикава) в с. Орів. До вересня 1939 р. навчався на місячних курсах у Хліборобському вишколі молоді (1936, 1937, 1938). Навчався в підпільній школі “Юнацтва ОУН” (1938 – 40). В гуртку Доросту “Рідної школи” підготувався приватно за перший клас гімназії під доглядом вчителя Михайла Федорцева й катехита о. Петра Зеленяка. Літом 1939 р. склав вступні іспити до другого класу гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” у Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в Дрогобицькій гімназії, від шостого до восьмого класу “Б”, із здачею матури в березні 1944 р. 15 вересня 1944 р. мобілізований до червоної армії, воював на фронті. 13 березня 1945 р. був важко поранений, перебував на лікуванні в шпиталі в Дніпропетровську. Демобілізований 15 вересня 1945 р. Навчався на філологічному факультеті (український відділ) університету ім. І. Франка Вчителював у середній школі робітничої молоді і в загальній середній школі (до 21 серпня 1963 р.) у Судовій Вишні, був директором середньої школи в родинному селі (1963 – 1981). Також закінчив Київський державний педінститут іноземних мов (спеціяльність – німецька мова) заочно (1963 – 1967). В 1981 р. переселився до Києва, де вчителював у 227-ій середній школі (українська мова та література) до виходу на емеритуру в 1997 р. В 1949 р. одружився з випускницею університету ім. І. Франка Галею Крамаренко, вчителькою української мови та літератури. Народився в них син Віталій (1950). В 1990 році овдовів. Помер 20 січня 2004 р. в Києві. Ярослав-Михайло Ґузичак народився 19 листопада 1925 р. у родині ріпника-вертача Юрка й Марії (із дому Костур) у Трускавці. До вересня 1939 р. навчався в першому і другому класах гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” у Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому класі СШ № 1 (1939 – 1940), і в сьомому – у Трускавці (1940 – 1941). За нацист146

ської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу “Б”, із здачею матури в березні 1944 р. У 1941 р. вступив в ОУН, прийняв присягу, діяв організатором “Зеленої кадри” на теренах сіл: Модричі, Орів, Верхнє Синевідське (1942 – 1944). Працював у лісництві бухгалтером (1944 – 1945). У грудні 1945 р. поступив на лісогосподарський факультет Львівської політехніки, в 1948 р. перейшов на заочне навчання в Московському гірничому інституті нафти й газу ім. Ґубкіна, працюючи в системі “Бориславнафта” оператором добування ропи в Бориславі та в Чорній (відійшла згодом до Польщі). Був одружений (1947) із колишньою гімназисткою нашого класу Теодорою Крамар. Народився в них син Орест (1948). Подружжя їхнє розійшлося (1958). Удруге одружився з Дарією Бурик. Народилися в них діти: Остап (1958) і Леся (1962). У квітні 1950 р., закінчуючи четвертий курс заочного навчання, був заарештований. За браком прямих доказів слідство продовжувалося п’ятнадцять місяців – в Дрогобичі, Львові, Москві (Бутирки) із заочним засудженням “особой тройкой” на десять років каторги з наступним п’ятирічним засланням. Покарання відбував в Інті й Саліхарді (1951), Омжерасі (1952 – 1953), Кінґірі, Омську і Джезказґані (1954 – 1956). В 1956 р., за браком доказів, був звільнений. Заочно навчався на факультеті промислового й цивільного будівництва Львівської політехніки (1958 – 1968). Працював начальником будівельної дільниці “Укргазнафтобуду” в Дрогобичі (1956 – 1959), начальником дільниці, старшим виконробом в тресті “Укрзахідшахтобуд” в Стебнику (1959 – 1960), старшим виконробом в будівельній організації “Укрторгбуд” в Трускавці (1960 – 1964) і в “Змішторзі” у Дрогобичі (1964 – 1973). В 1973 – 76 рр., із дипломом інженера-будівельника, працював головним інженером “Курортторгу” в Трускавці. З 1976 р., до виходу на емеритуру в 1983 р., працював старшим виконробом птахофабрики в Доброгостові. Помер 25 травня 1999 р. після тривалої хвороби (цироз печінки). Похоронений в Трускавці. Євген-Антін Ґурбель народився 1 січня 1924 р. в родині службовця Юліяна і Юлії (із дому Пагута) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до сьомого класу. 147

Зголосився до дивізії “Галичина”, в червні 1944 р. повернувся додому. Мобілізований до червоної армії, прослужив у ній до 1947 р. Навчався в електро-механічному технікумі в Дрогобичі (1947 – 1951). В жовтні 1950 р. одружився з колишньою гімназисткою нашого класу Любомирою Угрин, фармацевткою. Народилися в них сини Юліян (1952) і Роман (1954). Після закінчення технікуму працював на Дрогобицькому автокрановому заводі, навчаючись заочно на машинобудівному факультеті Львівської політехніки (1957 – 1963). Здобув спеціальність інженера-механіка, став начальником цеху, згодом – заступником начальника відділу технічного контролю того ж заводу. Помер 19 травня 1991 р. (рак легенів). Похоронений у Дрогобичі. (Із слів сина)

Ростислава-Леонтина Ґурбель народилася 1 березня 1926 р. в Дрогобичі в родині службовця (бухгалтера) Юліяна і Юлії (із дому Пагута). До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчалася в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, зі здачею матури в Перемишлі (в березні 1944 р.). Від вересня 1944 р. до 23 квітня 1945 р. – на примусовій роботі в Німеччині (Берлін). В 1946 – 1951 рр. навчалася на лікувальному факультеті медичного інституту у Львові. Працювала лікарем-венерологом у районній лікарні м. Іваничі (Волинь) до серпня 1955 р., дермато-венерологом – в Сокалі (до січня 1962 р.), і в Червонограді – завідувачем дермато-венерологічного відділу Медсанчастин (до лютого 1967 р.), головним лікарем дермато-венерологічного диспансеру, там же (до вересня 1974 р.) – до переведення на посаду лікаря-дермато-венеролога в установі ВЛ-315/45 МВС, де попрацювала до виходу на емеритуру 1 лютого 1990 р. Під час навчання в гімназії – активна учасниця легкоатлетичної ланки в спортовому товаристві “Ватра”. Здобула перше місце на змаганнях в бігу на 800 м і друге – в естафеті 3х400 м. Змагання відбувалися в Стрию, Бориславі, Перемишлі, Львові. В січні 1944 р. очолила дівочу секцію товариства. Була свідком масових погромів, жахливих нацистських репресій, розстрілів і повішень. 148

18 травня 1954 р. одружилася з Анатолієм Перепелицею, інженеромгірником (помер 29 січня 1988 р.). Народилися у них син Віктор (1955) і дочка Оксана (1960). Син Віктор закінчив хімічний факультет Московського університету, кандидат хімічних наук. Доня його, Юля, вчиться на ІІІ-му курсі лікувального факультету Медичного факультету в м. Тверь (Росія), відмінниця. Внук Роман першокурсник двох факультетів: математичного і фізичного Московського університету. Донька Оксана закінчила педіатричний факультет медичного інституту в Вінниці. Працює лікарем-педіатром у міській лікарні Червонограда. Проживає в Червонограді. Мирон-Орест Дахнівський народився 30 вересня 1926 р. в родині гімназійного професора Дмитра й учительки Франі (з дому Татарська) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався у першому класі гімназії УПТ “Рідна школа” в Самборі. Під час першої московської окупації (1939 – 1941) – в шостому і сьомому класах середньої школи. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Мобілізований до Luftwaffenhelfer в Австрії та Німеччині (1944). У 1949 р. переїхав до США. Навчався спеціяльності комп’ютерного програміста та аналітика в Іллінойському університеті (University of Illinois Urbana). Закінчив військовоофіцерську школу. 26 років перебував в армії США, дослужився чину підполковника. По закінченні військової служби десять років працював програмістом. Після отримання емеритури 10 років продовжував працювати перекладачем з української, польської та російської мов у судівництві та імміґраційному уряді США. Одружився. Став дідусем п’яти онуків. Син Ярополк – професійний футболіст – на святкуванні у Львові 50-річчя спортового товариства “Україна” грав за збірну США. Проживає в Чикаґо. Дарія Дешева народилася 1 квітня 1925 р. в родині учителя Якова й Анни (з дому Добрянська) в Білині Великій, на Самбірщині. До вересня 1939 р. навчалася в другому класі гімназії УПТ “Рідна школа” в Самборі. В 149

часі першої московської окупації (1939 – 1941) закінчила сьомий і восьмий клас СШ № 1 в Самборі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від сьомого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Закінчила школу бухгалтерів для нафтової промисловості в Дрогобичі (1952). Працювала бухгалтером-економістом на Дрогобицькій нафтобазі (1952 – 1963) до виходу на емеритуру в 1980 р. У 1952 р. одружилася з Романом Глинянським, інженером-будівельником. Народилися в них дочки Лілія (1955) і Оксана (1956). Проживала в Дрогобичі. Померла 2009 р. Ярослава Дешева народилася 9 березня 1924 р. в родині учителя Якова й Анни (з дому Добрянська) в Білині Великій на Самбірщині. До вересня 1939 р. навчалася у другому класі гімназії УПТ “Рідна школа” в Самборі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) закінчила сьомий і восьмий клас СШ № 1 в Самборі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від сьомого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Навчалася на курсах крою і шиття. Працювала вчителькою праці в СШ № 5 в Бориславі. У 1946 р. одружилася з Іваном Винницьким, вчителем. Народилася в них дочка Юлія (1948). Овдовіла в 1959 р. Померла після тривалої хвороби в 1995 р. Похоронена в Бориславі. (Із слів сестри Дарії)

Ярослав Дідач народився 25 січня 1925 р. в родині кравця Миколи і Єви (з дому Лебіщак) в Лужку Долішньому. До 1939 р. навчався в державній гімназії ім. Владислава Яґелли, в першому класі (“В” – для українців) в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) закінчив шостий і сьомий клас СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. 150

Перед приходом московських окупантів подався на Захід. В 1945 р. жив у Чехословаччині, був мобілізований до червоної армії, згодом його військова частина передислокувалася на військове летовище в Черлянах, коло Городка. В цей час за доносом провокатора були вбиті його батьки й сестра Віра (провокатора ліквідувала прилюдно боївка Служби безпеки УПА). В 1951 р. звільнений з армії, одружився з Вірою Когут. Народилися в них дочки Зоряна (1951) і Лариса (1959). Зоряна стала вчителькою, Лариса (Леся) – продавцем в Городку. Працював податковим інспектором в районному фінансовому відділі в Городку. Працю поєднував з навчанням у фінансовому технікумі в Чернівцях (1955 – 1957) і в Інституті народного господарства в Києві (1955 – 1964) за спеціальністю “фінанси й кредити”. Помер передчасно 26 червня 1981 року (рак горла). Похоронений в Городку. (Із слів дружини)

Любомир Дмитрах народився 15 вересня 1923 р. у Волі Якубовій в родині рільника Данила. До вересня 1939 р. навчався у першому класі гімназії РШ в Дрогобичі. Під час першої більшовицької окупації – в шостому і сьомому класах в родинному селі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу. Під час другої більшовицької окупації був репресований. Після звільнення працював інженером у дослідному інституті в Одесі. Помер 18 вересня 2003 р. і похоронений в Одесі. Володимир Дуб народився 27 березня 1925 р. в родині рільника Евстахія (у 1945 р. вбитого енкаведистами) і Анни в Опаці. До вересня 1939 р. навчався у першому класі гімназії “РШ” в Дрогобичі. Під час першої більшовицької окупації навчався в педагогічному училищі в Бориславі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Після матури відбував вишкіл у Першій Дивізії УПА. 151

У 1947 – 48 рр. студіював медицину в Інсбруці, в університеті. У 1948 р. переїхай до Буенос-Айреса (Аргентина), де здобув бухгалтерське й адміністративне знання та працював бухгалтером. Там же брав участь у розбудові Української Кооперації, був членом Дирекції, а також президентом цієї фінансової Кооперативи “Відродження” протягом кількох літ. У 1977 р. переїхав до Канади (Торонто), де працював за своїм фахом до 1994 р. У 1952 р. одружився з Веронікою (з дому Пенцак), українкою, родом з Жовківщини, яка з дитинства виростала в Буенос-Айресі. Народилася в них донечка Лідія (1957), яка передчасно осиротила їх в 1991 р. Проживає в Торонто. Зенон-Мар’ян Дуцяк народився 7 серпня 1926 р. в родині ремісника на залізниці Григорія і Євгенії (з дому Паньків) у Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) – в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Мобілізований до праці в Baudienst’і (травень – червень 1944). Навчався на механічному факультеті Львівської політехніки (1945 – 1950). У 1953 р. одружився з Вірою (з дому Дорошенко), викладачем. Народилися в них дочка Галина (1955) і син Ігор (1957). Працював інженером-технологом, начальником технічної частини підшипникового заводу у Мінську (1950 – 1954), заступником начальника цеху заводу автонавантажувачів у Львові (1954 – 1962), від 1962 р. – старший викладач, доцент в лісотехнічному інституті у Львові, до виходу на емеритуру в 1994 р. За активну творчу діяльність в ділянці раціоналізаторства й впровадження численних раціоналізаторських пропозицій на заводі йому присвоєно звання “Заслужений раціоналізатор Української РСР” (1962). У 1972 р. захистив кандидатську дисертацію, став кандидатом технічних наук, присвоєно вчене звання доцента (1977). Опублікував 16 наукових робіт, 19 методичних розробок до лабораторних робіт. Проживає у Львові. 152

Катерина Захарія народилася 27 серпня 1926 р. в родині рільника Андрія й Марії (з дому Яцюшко) в Добрівлянах. До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі, під час першої московської окупації (1939 – 1941) в шостому і сьомому класах СШ № 1 в Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні1944 р. У 1944 – 49 рр. навчалася на лікувальному факультеті медичного інституту у Львові. Відмінне навчання і активна участь в студентських наукових гуртках дозволили їй після отримання лікарського диплома (без відзнаки – не була комсомолкою) успішно скласти іспити для продовження навчання в аспірантурі. До затвердження Міністерством охорони здоров’я права на поступлення в аспірантуру працювала лікарем районної лікарні в Стрілках на Старосамбірщині. Підпільно допомагала пораненим і хворим партизанам УПА, будучи в лікарській комісії по медичній перевірці віку допризовників, що не мали метрикального посвідчення, сприяла в зниженні їхнього віку – для тимчасового відтермінування їх призову до совєтської армії. В 1950 р., за дозволом Міністерства, приступила до навчання в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології, у професора Федорова (з Ленінграда). Аспірантуру закінчила успішним захистом кандидатської дисертації (1953). Працювала асистентом на згаданій кафедрі до переїзду в Київ (1964), в Інститут підвищення кваліфікації лікарів. В тому ж інституті згодом за конкурсом обняла посаду доцента кафедри клінічної лабораторної діягностики. У 1952 р. одружилася з щиро відданим нашій Україні, високосвідомим вихідцем з Вінниці Віталієм Западнюком (згодом доктор медичних наук, професор). Народилися в них сини Богдан (1952) і Андрій (1968). У 1974 р. захистила докторську дисертацію. В 1982 р. за дорученням Міністерства охорони здоров’я організувала кафедру клінічної лабораторної діагностики в медичному інституті у Львові, якою завідувала до 1997 р. Продовжувала працювати професором цієї ж кафедри до виходу на емеритуру в 1999 р. За науковими дослідженнями опублікувала біля 260 статей, в тому числі 5 монографій і навчальних посібників. Є співавтором двотомного “Українсько-латинського-англійського медичного тлумачного словника” і “Українського орфографічного медичного словника”. У 1998 р. овдовіла. Довший час працювала як редактор “Українського журналу лабораторної діагностики”, науково-практичним консультантом Київського діагностичного центру. Проживала в Києві. Померла 2012 р. 153

Роман Індра (із заможної родини в Загір’ї коло Сянока). В 1942 – 43 навчався в українській гімназії в Дрогобичі в сьомому класі. Був завербований до вермахту, загинув у Карпатах. Юліян Касперський народився 12 червня 1924 р. в родині залізничника Степана й Павлини (з дому Тарнавська) в Бикові. До вересня 1939 р. навчався в першому і другому класі гімназії “РШ” в Самборі. У часі першої московської окупації (1939 – 1941) – в СШ № 1 в Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від сьомого до восьмого класу. Воював (“Махно”) у рядах УПА. Загинув 10 червня 1946 р. в Стебнику. Микола Кіндій народився 19 квітня 1925 р. в родині співласника млина Юліана й Параскевії (з дому Лютик) в Літині на Дрогобиччині. До вересня 1939 р. навчався у першому класі гімназії ім. М. Коперника в Самборі, з Мироном Танчієм мешкав у бурсі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах СШ № 1 в Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. У серпні 1944 р мобілізували його до червоної армії, на фронті був поранений в ногу. В листопаді 1944 р. повернувся з армії інвалідом третьої групи. В 1951 р. закінчив сільськогосподарський факультет Львівської політехніки. В 1951 – 1954 рр. був директором сільськогосподарського училища в Підгірцях, коло Львова. З 1954 р. працював інженером в обласному управлінні сільського господарства в Тернополі. Був одружений з Анастасією, лікарем-стоматологом. Народилися в них дочки Олександра (1954) і Ярослава (1955). Передчасно помер 15 лютого 1990 р. (виразка шлунка). Похоронений в Тернополі. Оксана Климович народилася 10 квітня 1925 р. в родині купця Михайла й Анни (з дому Пукшин-Бачинська) в Старому Самборі. Померла у 2004 р. Михайло Комарницький народився 4 листопада 1924 р. в родині рільника Василя Комарницького-Пантелевича і Євгенії (з дому Матковська-Малиневич) в Комарниках на Турківщині. До вересня 1939 р. навчався у першому класі української державної чоловічої гімназії у Перемишлі. В 1940 – 41 навчальному році закінчив сьомий клас Боринської середньої школи. За нацистської займанщини (1941 – 1944) 154

навчався в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до сьомого класу. В 1943 р. зголосився до Дивізії. Після війни опинився у Великобританії. Одружився з англійкою, народилися в них два сини. Не маючи англійського підданства, працював чорноробом, двічі навідувався в Україну до сестри. Востаннє приїжджав навесні 2004 р. Влітку, того ж року, помер на 80-му році життя у Англії. Петро Комарницький, Нижнє Висоцьке

Роман-Юрій Копистянський народився 24 листопада 1925 р. в родині о. Степана і Євгенії (з дому Ладижинська) у Вільшанах (Ольшанах) Перемиського повіту (Польща). До вересня 1939 р. навчався в першому класі Української державної чоловічої гімназії в Перемишлі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився в шостому і сьомому класах СШ № 2 в Перемишлі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Від травня до липня 1944 р. був мобілізований до Baudienst’у в Перемишлі. 5 березня 1945 р. у Вільшанах від рук польських головорізів загинули мати і дві сестри. В тому ж році переселився з батьком до Львова, і для отримання атестата зрілості радянського зразка навчався в десятому класі (1945 – 46). Згодом вчився на нафтовому факультеті у Львівській політехніці (1946 – 1951). Поступив в аспірантуру в Інституті геології АН України у Львові. В 1956 р. захистив кандидатську, у 1976 р. – докторську дисертацію. У згаданому інституті працював старшим, згодом провідним науковим співробітником до виходу на емеритуру в 1988 р. Опублікував 3 монографії та біля 60 статей. В 1952 р. одружився з Ноною (із дому Безюк-Савчук, згодом – професор французької філології в університеті ім. Ів. Франка). Народився в них син Ігор (1954). Проживає у Львові. Богдан-Микола Коца народився 17 грудня 1924 р. в родині судового службовця Євстахія і Євдоксії (з дому Голубовська) в Устриках Долішніх. До вересня 1939 р. навчався в першому та другому класах гімназії “РШ” у 155

Самборі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) там же продовжував навчатися в 7–8-х класах тодішньої СШ № 1. За нацистської займанщини навчався в учительській семінарії в Самборі, в 1942 р. перевівся до української гімназії в Дрогобичі. Закінчив сьомий і восьмий класи зі здачею матури в березні 1944 р. До повторного приходу московських загарбників став у ряди УПА, його подальша доля достовірно невідома. Остап Коцюба народився 18 липня 1923 р. в родині ґазди Івана і Юлії (з дому Куцик) в Бреликові (повіт Ліско) на Лемківщині. До вересня 1939 р. склав вступні іспити до української державної чоловічої гімназії в Перемишлі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах неповносередньої школи в родинному селі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до сьомого класу. В 1943 – 1945 – в рядах Дивізії “Галичина”, УНА. Опинився в англійському полоні, перебував у таборах для полонених в Беллярії, Ріміні (Італія). Навчаючись на матуральному курсі в польському таборі, освоїв англійську й французьку мови, здобув право складати іспит для отримання атестата зрілості. Після звільнення з полону був переселений до Анґлії (осінь 1947) для сільськогосподарських робіт, був перекладачем, клерком в табірній канцелярії, працював на фабриці, навчався в гімназії й отримав атестат зрілості великобританського зразка. У 1951 – 56 рр. студіював романську філологію в Лювені (Бельґія). Був обраний ґенеральним секретарем Федерації українських католицьких студентських товариств. Учителював у середніх школах Бельґії та Німеччини (до 1959 р.). Продовжив навчання в Парижі і здобув ступінь маґістра з російської літератури (1959 – 1961). В 1961 – 62 рр. працював лектором слов’янських мов в Едмонтоні (Канада) і в Пенсильвані в США (1963). В 1964 р. переїхав до Нью-Йорка. Учителював у середніх школах на Флориді (2 роки), в Академії св. Юра в Нью-Йорку (до 1973 р.). В Колумбійському університеті здобув докторат зі слов’янської філології з присвоєнням вченого звання асистента-професора (1975). Від 1990 р. – на емеритурі. Одружився з Вірою Ґут (1997). Проживає в Нью-Йорку. Тарас-Роман Коцюба народився 22 січня 1925 р. в родині рільника Дмитра й Вікторії (з дому Флюнт) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. 156

В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого “Б” класу. Іспит зрілості здав на матуральних курсах в Перемишлі (кінець березня 1944). Працював слюсарем на керамічному заводі в Дрогобичі (1944 – 1945), навчався на лікувальному факультеті Львівського медичного інституту (1945 – 1950). Працював лікарем-невропатологом в лікарнях Бучача (1950 – 1961), Червонограда (1961 – 1966) та Дрогобича (від 1966 до виходу на емеритуру в 1988 р.). У 1953 р. одружився з Ольгою Райтер, лікарем. Народилася в них дочка Ростислава (1954). Проживав у Дрогобичі. Помер 23 березня 2001 р. (інфаркт). Похоронений в Дрогобичі. Теодора Крамар народилася 20 жовтня 1923 р. в родині рільника Осипа й Анни (з дому Гапшій) в Трускавці. До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі, під час першої московської окупації (1939 – 1941) – в шостому класі СШ № 1 (1939 – 1940), і в сьомому – у Трускавці (1940 – 1941). За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “Б”. Була задіяна в підпільній організації, арештована в Дрогобичі (20 грудня 1945 р.). 13 лютого 1946 р. відбувся суд, який не встановив вину, звільнив її з тюрми 22 березня 1946 р. Працювала касиром в ощадній касі в Трускавці (1946 – 1947), в реєстратурі платної поліклініки до виходу на емеритуру в 1979 р. У 1947 р. одружилася з колишнім гімназистом нашого класу Ярославом Ґузичаком. Народився у них син Орест (1948). Подружжя їхнє розійшлося (1958). Удруге вийшла заміж в 1967 р. Муж її, Микола Петрів, робітник, помер в 1994 р. Проживає в Трускавці. Іван-Мирослав Кривуляк народився 29 квітня 1926 р. в родині залізничника Франка і Марії (з дому Бойко), в Хирові. До вересня 1939 р., разом з братом Володимиром (1918) і сестрою Марією (1920), користаючись 157

пільгами батька-залізничника, безкоштовно доїздив потягом до української школи, а старша його рідня – до української гімназії і дівочого інституту в Перемишлі. В 1941 – 1944 рр. навчався в шостому – восьмому класах Дрогобицької гімназії зі здачею матури в березні 1944 р. Після матури за порадою свого брата – студента медицини, навчався на медицині у Львові. З другою інвазією “визволителів” в серпні 1944 р. в Хирові був мобілізований до червоної армії, перебував у військах зв’язку, частини якої дислокувалися на Прикарпатті. Демобілізований у 1946 р. Навчався на лікувальному факультеті Львівського медичного інституту (1946 – 1951). В 1951 р. одружився із студенткою того ж інституту, дрогобичанкою Іриною Білоган. Після закінчення інституту, працював два роки у Кроківці, що на Яворівщині, лікарем. Відтак, 30 років, у Кам’янці-Бузькій – головним районним лікарем. Був він лікарем-хірургом вищої категорії, за християнською мораллю не дозволяв собі наживатися на людському горі, рятував життя хворим. Надовго залишив добру пам’ять – лікарню із сучасним обладнанням, побудовану за його невтомними стараннями. Обирався депутатом Львівської обласної ради одинадцять років поспіль (1976 – 1986), до виходу на емеритуру, очолював депутатську комісію з питань охорони здоров’я. Обоє з дружиною-лікарем, виростили синів Юрія (1961) і Тараса (1965), які пішли слідами батьків – стали лікарями… З горбачовською перебудовою й пробудженням у Галичині всенародного руху за відродження нашої Держави із запалом уключився в цей рух. Будучи заступником голови місцевого товариства “Просвіти”, розгорнув діяльність зі збереження пам’яті загиблих у визвольній боротьбі героїв УПА, упорядкуванню могил Січових стрільців, поруйнованих московським окупантом. Відвідав у Канаді брата Володимира, колишнього дивізійника, теж лікаря. Восени 1998 р., вперше, після піввікової розлуки, зустрівся зі своїми гімназійними друзями в Дрогобичі, а також на відкритті надмогильної таблиці професора Миколи Байрака на Личаківському цвинтарі. Помер 22 травня 1999 р. після важкої невблаганної хвороби (рак). Похоронений в Кам’янці-Бузькій. Ірина Кривуляк (дружина)

158

Юрій Круківський народився [...] 1924 р. в родині військового старшини УНР і вчительки Галини (з дому Стеранка) [на терені Польщі]. Навчався в сьомому класі нашої гімназії, зголосився до Дивізії “Галичина”. Загинув у квітні 1945 р. в Шоштані (Словенія). Ольга Тритяк (США) (родичка)

Богдана-Любов Кульчицька народилася 14 лютого 1927 р. в учительській родині Онуфрія і Стефанії-Валерії (з дому Луцька) в Кульчицях. За нацистської займанщини (1941 – 1944) навчалася в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Від 1944 до 1948 р. студіювала фармацію у медичному інституті у Львові, працювала в аптеках Львова. Проживала в Трускавці. Померла 2010 р. Володимир Кунців народився 26 грудня 1923 р. в родині рільника Степана й Анни (з дому Строцяк) в Попелях. До вересня 1939 р. навчався в першому і другому класах гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився тут у СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від сьомого до восьмого класу “Б”, зі здачею матури в березні 1944 р. Від літа 1939 р. до дня арешту 29 серпня 1944 р. перебував у підпільній структурі ОУН. Засуджений в лютому 1945 р. на 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Ув’язненим був у “Бриґідках”, у Дрогобичі (на Гірці). Покарання відбував в “Песчан-лаг-Караганда” і висланий на поселення в селище Старий Майкудук в Карагандинській області. У 1957 р., після звільнення, одружився з Олександрою Зінченко. Народилися в них дочки Ольга (1962), Надія (1963), Віра (1968). Працював слюсарем-збиральником на заводі спеціяльного обладнання в Дрогобичі до виходу на емеритуру в 1985 р. Проживав у Дрогобичі. Помер 2007 р. Євген Кушнір народився 3 березня 1926 р. в родині рільника Теофіля й Емілії (з дому Пельцер) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі 159

першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”. Мобілізований до червоної армії 7 серпня 1944 р., воював до 15 березня 1945 р. На фронті під Сандомиром був важко поранений, став інвалідом другої групи. У 1945 – 1950 рр. навчався на лісогосподарському факультеті Львівської політехніки (згодом Львівського сільськогосподарського інституту). Працював у Дрогобицькому державному лісовому господарстві на різних посадах: лісничим, інженером лісових культур, старшим лісничим, головним інженером до виходу на емеритуру в 1975 р. У 1951 р. одружився з Вірою Осадчою, інженером-лісоводом. Народилися в них сини Юрій (1952) і Євген (1954). Помер 23 вересня 2000 р. Похоронений в Дрогобичі. Лев-Марко Кущак народився 25 вересня 1924 р. в Сяноці, в родині гімназійного професора Олекси та Євгенії-Ванди (з дому Захарська). Здавав матуру в березні 1944 р. В 1944 р. з батьками виїхав до Сянока. Одружився, з дружиною виїхав до Австралії, там і помер. Мирослава Кущак, Борислав

Роман Леґедза народився 28 лютого 1926 р. в Дрогобичі в родині фінансового урядника Миколи та Наталії (з дому Німилович), учительки УПТ “Рідна школа” ім. Т. Шевченка. До вересня 1939 р., після закінчення 6-класової народної школи згаданого Українського педагогічного товариства, навчався в першому класі гімназії УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. В гімназії навчався і його молодший брат Зенон (проживає в США). У липні 1944 р. подався до Німеччини, де перебував у таборі для чужинецьких робітників. Після закінчення війни студіював економіку в університеті ім. Людвиґа-Максиміліяна в Мюнхені та працював 160

в системі адміністрації установ Міжнародної Організації для втікачів IRO (International Refugee Organisation). В березні 1951 р. еміґрував до США, де відбув обов’язкову військову службу (1952 – 54 рр.). Студіював історію в Rutgers University (в Нью-Джерзі) та у Fordham University (в Нью-Йорку), де отримав учений ступінь доктора історичних наук, Ph.D.(Philosophiae Doctor). Темою докторської дисертації були події перед Другою світовою війною, що призвели до упадку Чехословаччини. З ученим званням доцента (Assistant professor) працював в університеті Wichita State University в стейті Кензас (Кansas) та University of Nebraska в стейті Небраска (Nebraska). Не одружився. Помер нагло 1 листопада 1989 р. в місті Lincoln стейту Nebraska. Зенон Леґедза, США (рідний брат)

Надія Майба народилася 8 січня 1926 р. в родині о.Володимира й учительки Марії (з дому Ростович) в Перемишлі. До вересня 1939 р. навчалася в першому класі приватної школи в Бориславі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчилася в шостому і сьомому класах Бориславської СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Навчалася на фармацевтичному факультеті Львівського медичного інституту (1945 – 1949). Працювала провізором, завідувачем аптеки в Самборі (1949 – 1950), у Стрию (1950 – 1957), заступником завідувача аптеки в Луцьку (1957 – 1968), провізором у 278-ій аптеці у Львові до виходу на емеритуру в 1992 р. В 1952 р. одружилася з Петром Попелем, фармацевтом. Народилася у них дочка Христина (1955). За потаємне вінчання шлюбної пари підпільників батько її був ув’язнений і засланий до Сибіру (1950 – 1956). У 1980 р. залишилася вдовою. Померла 6 травня 2004 р., похована на Янівському цвинтарі у Львові. Євген Мак народився 7 лютого 1925 р. в родині робітника Михайла й Софії (з дому Олексин) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) 161

вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, зі здачею матури в березні 1944 р. Був мобілізований до Baudienst’у в Дрогобичі (квітень – липень 1944 р.). Навчався на лісогосподарському факультеті Львівської політехніки (згодом Львівського сільськогосподарського інституту) (1946 – 1951). Працював інженером лісового господарства в Архангельській області (1951 – 1952), відтак в Дрогобицькому лісовому господарстві заготівлі, до виходу на емеритуру в 1985 р. У 1948 р. одружився з колишньою гімназисткою нашого класу Галею Митчин, студенткою фармацевтичного факультету Львівського медичного інституту. Народилися в них дочки Ліда (1953) і Олександра (1956). Помер раптово (інсульт) 3 березня 2000 р., похоронений в Дрогобичі. Надія Максимів народилася 18 вересня 1924 р. в родині рільника Дмитра й Розалії в Модричах. До вересня 1939 р. навчалася у першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчилася в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “Б”, зі здачею матури в березні 1944 р. З другим приходом “визволителів” вчителювала в Зимівках (1944), відтак навчалася на факультеті української філології університету ім. І. Франка (1945) У 1946 році, будучи причетною до визвольного руху, засуджена на 10 років і на 5 років поселення. Відправили її на каторгу в Магадан (“Маглаг”). Батьків заслали в Пермську область, в Губаху. На каторзі зазнала важкої травми, покаліченою переселилася до засланих батьків. Після звільнення працювала бухгалтером на долотному заводі в Дрогобичі до виходу на емеритуру (на початку 80-х рр.). Страдницьке життя її обірвалося 3 березня 2000 р. Похоронена в Модричах. Олександр Малецький [...]

162

Ярослав Мацан народився 29 вересня 1924 р. в родині рільника Івана й Марії (з дому Войтович) в Котовані на Самбірщині. До вересня 1939 р. навчався в першому класі Першої державної гімназії в Самборі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився в шостому і сьомому класах Самбірської СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, зі здачею матури в березні 1944 р. У травні 1944 р. добровільно зголосився на ідеологічні курси при краєвому проводі ОУН в Недільній. Після закінчення курсів (у червні) став референтом пропаганди й аґітації Самбірського округу ОУН. Арештований енкаведистами 25 жовтня 1944 р. Перебував під слідством з допитами в обласному НКВД у Дрогобичі. 16 лютого 1946 р. засуджений на десять років ув’язнення з наступним позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував у “Бриґідках” в Дрогобичі, таборах “Янлагу”, в с. Батагай Верхоянського району, що в Якутії, до звільнення (1956). Засуджений був і старший брат Володимир. У 1960 р. одружився з Галиною Синкевич. Народилася в них донька Емілія (1961). У 1971 р. сім’я розпалася. Працював заступником головного бухгалтера в “Укрголовнафтогазбуд”, в Києві, до виходу на емеритуру в 1987 р. Проживає в Дрогобичі. Іван Мацько народився 20 квітня 1924 р. в родині заробітчанина Якима й Розалії (з дому Крамар). За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до сьомого класу. Проживає в Австралії. Тарас Мельник народився 12 січня 1926 р. в родині лісника Миколи й Катерини (з дому Ших) в селі Солець, коло Стебника. До вересня 1939 р. навчався від четвертого до шостого класу в початковій школі ім. Т. Шевченка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. Батько – лісник на державній службі – зобов’язаний був віддати сина до польської гімназії. Тарас поступив до гімназії ім. Владислава Яґелли, з класом “В” (для українців). Навчався разом з Ґавдяком, Паламаром з Колпця. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився у шостому і сьомому класах 163

СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Мобілізований до Baudienst’у, працював (разом з Юрком Созанським) в Дрогобичі, на Гірці (квітень – червень 1944 р.). Від 20 вересня до 18 листопада 1944 р. перебував у складі 304-ої Житомирської дивізії червоної армії, на Першому Українському фронті в Польщі (Ясло – Краків). Будучи в армії, був заарештований (13 листопада 1944 р.) і засуджений (за “ізмєну родіни”) до смертної кари, заміненої (28 грудня) на десять років каторги. Покарання відбував в Остері на Чернігівщині (1945), Мар’янську в Новосибірській області, Суслові (1946 – 1947), Чорногорську, Абакані Хакаської автономної області (1947 – 1953). У 1953 – 54 навчався у десятому класі в Стебнику, в нафтовому технікумі в Дрогобичі (1954 – 1957) і на факультеті нафти та газу Львівської політехніки (1957 – 1963), який закінчив з дипломом інженера нафтової й газової промисловості. У 1959 р. одружився з Іриною Крвавич, лікарем. Народилися в них діти Оксана (1960) та Ігор (1965). Працював у Бориславській конторі буріння, газовій конторі, у Дрогобицькому відділі Львівського філіалу інституту “Укржитлоремпроект”. (1959 – 1987). Від 1987 р., до виходу на емеритуру (1995), працював кочегаром. Проживав у Дрогобичі. Помер у 2010 р. Ольга-Розалія Митчин народилася 4 березня 1926 р. в родині рільника Йосифа й Вікторії (з дому Лободич) в Дрогобичі (у побуті називали її Галею). До вересня 1939 р. навчалася у першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчалася в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А”, зі здачею матури в березні 1944 р. Була активним членом легкоатлетичної секції спортового товариства “Ватра”, також секцій відбиванки та пінґ-понґа. Брала участь в легкоатлетичних змаганнях. У часі другої московської інвазії брата її засуджено на 25 років, батьків і сестру заслано до Хабаровського краю (1949 – 1957). Навчалася на фармацевтичному факультеті Львівського медичного інституту (1945 – 1949). 164

У 1948 р. вийшла заміж за колишнього гімназиста нашого класу Євгена Мака, студента лісогосподарського факультету Львівської політехніки. Народилися в них дочки Ліда (1953) і Олександра (1956). Працювала фармацевтом в аптеках Дрогобича, до виходу на емеритуру в 1989 році. Померла 30 червня 2003 р., похована в Дрогобичі. Ярослав Мицавка [народився 1 листопада 1922 р. в родині Івана і Юлії (з дому Михаць) в Дрогобичі]. Відомостей про нього немає. Любомир-Петро Німилович народився 12 липня 1925 р. в родині рільника Івана й Ганни (з дому Павлишак) у Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до сьомого класу. Від осені 1943 р. перебував у рядах Дивізії, участі в бойових діях не брав. Досконало володіючи німецькою, був перекладачем у комендатурі Кракова. Від 3 жовтня 1944 до 24 грудня 1945 р. відбував покарання в Дрогобицькій в’язниці, звідки його, тяжко покаліченого, напівживого, батько привіз на фірі додому. Після тривалого лікування, в 1948 р. поступив до ветеринарного інституту у Львові. Через утрату слуху (у правому вусі), вчився тільки три семестри і, перервавши навчання в інституті (1951), продовжив навчання у бухгалтерській школі. Одружився 23 січня 1949 р. з Ольгою Луцишин, студенткою медичного інституту (згодом працювала коректором в редакції газети). Народилися в них дочки Оксана (1952) і Леся (1953). Працював бухгалтером в Рибзбуті (9 років) і 23 роки – робітником гальванічного цеху автокранового заводу в Дрогобичі. Помер раптово 19 лютого 1982 р. (інсульт). Похоронений у Дрогобичі. (Із слів дружини)

Ярема-Лев Новосільський народився 30 травня 1926 р. в родині вчителя Петра й Павлини (з дому Кульчицька-Тулюк) в селі Gołe Łazy (Польща). В часі першої московської окупації (1939 – 1941) на165

вчався у шостому і сьомому класах СШ № 1 в Самборі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. У липні 1944 р. перейшов у підпілля, був пропагандистом (псевдо: “Павлюк”, “Богун”). Загинув у кінці лютого 1946 р. в бою з енкаведистами в Колбаєвичах, на Самбірщині. Наталія Новосільська (сестра Яреми)

Іванна Опришко народилася 28 жовтня 1925 р. в родині робітника Василя (родом зі Стрия) і Магдалини (з дому Матковська) в Бориславі. До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчилася в шостому класі СШ № 1 (1939 – 1940), і в сьомому – в Бориславській СШ № 5 (1940 – 1941). За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “Б” зі здачею матури в березні 1944 р. Її старшу сестру Корнелію закатували енкаведисти в червні 1941 р. 26 грудня 1944 р. з мамою була виселена в Архангельську область. За втечу з поселення була засуджена на п’ять років (від 1949 до 1954 р.). В 1955 р. (м. Коркіно, Челябінської обл.) одружилася з робітником Петром Спариняком. Народилися в них діти Адріяна (1957) і Володимир (1959, передчасно помер в 1993 р.). Повернулася із заслання в березні 1958 р. Від 1959 р. працювала на ацетиленовому заводі в Тустановичах. Через 6 років – за своє каторжне минуле – була звільнена з праці, надалі працювала на взуттєвій фабриці в Бориславі аж до виходу на емеритуру в 1981 р. У 1979 р. залишилася вдовою. Померла 8 грудня 2004 р. і похоронена в Тустановичах. Євген Пазяк народився 28 липня 1925 р. в родині робітника Степана й Павлини (з дому Шимко) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився на першому й другому курсах електро-механічного технікуму в Дрогобичі. За на166

цистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. У 1944 р. помер батько. В серпні 1944 р. мобілізований до червоної армії. На фронті – з вересня 1944 до 29 січня 1945 р. Важко поранений в ліву руку, став інвалідом війни. Навчався в однорічній бухгалтерській школі в Дрогобичі (1945 – 1946). Працював старшим, головним бухгалтером в різних установах, в тому числі в Дрогобицькому підприємстві електромереж, з якого перейшов на емеритуру (1985). У 1955 році одружився з Іриною Корнас, бухгалтером. Народилися в них дочки Оксана (1957) і Галина (1958). Помер 11 грудня 2004 р. і похоронений в Дрогобичі. Михайло Паращак народився 26 листопада 1926 р. в робітничій родині Василя та Катерини (з дому Свірняк) в Стебнику. За нацистської займанщини (1941 – 1944) навчався в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. В гімназії навчався і його молодший брат Петро (згодом доцент медичного інституту в Івано-Франківську). З приходом більшовиків у 1944 році перейшов у підпілля. У січні 1945 р. загинув під час облави військами НКВД в Доброгостові, де, в наш час, перезахоронений до братської могили. Його старшого брата, Йосифа, з сім’єю вивезли в Сибір. Петро Паращак (молодший брат Михайла)

Анна Петрик народилася 2 жовтня 1925 р. в родині рільника Степана й Марії (з дому Яців) в Михайлевичах коло Дрогобича. До вересня 1939 р. навчалася у першому і другому класах гімназії УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. Під час першої московської окупації (1939 – 1941) вчилася у сьомому і восьмому класах середньої школи №1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від сьомого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. У 1945 р., 6-го червня, була заарештована енкаведистами, перебувала під слідством в обласному НКВД в Дрогобичі. Без суду була виселена у Воркуту й утримувалася під вартою до 8 січня 1947 р. Щойно при звільненні за амністією (27 листопада 1947 року), дізналася про своє засудження заочно на три роки, за статтею 54-1“а”. 167

У 1947 – 1950 роках навчалася у Львівській зуболікарській школі. Працювала в селі Нижня Липиця Рогатинського району, до виходу на емеритуру (1991), – зубним лікарем при дитячій стоматологічній поліклініці в Івано-Франківську. У 1952 р. одружилася з Петром Засідком, кравцем. Виростили вони дві донечки Наталку (1953) і Оксану (1960). Має чудових онуків – Олега, Улянку і Петруся. У 1998 р. овдовіла. Проживає в Івано-Франківську. Олександр-Андрій Пізьо народився 4 вересня 1926 р. в родині залізничника Семена й Марії (з дому Михайлівська) в Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчався від першого до шостого класу у вселюдній школі ім. Т. Шевченка в Дрогобичі (1932 – 1938), в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. В 1939 – 1941 рр. вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1, в 1941 – 1944 рр. – в державній гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. В тому ж році був мобілізований до Baudienst’у в Дрогобичі (березень – травень). Від червня 1944 до травня 1945 р. – на еміґрації в Судетах (Чехія). Навчався на електротехнічному факультеті Львівської політехніки (1945 – 1950). Працював асистентом кафедри геофізичних методів розвідки Львівської політехніки (1950 – 1954), в університеті ім. Ів. Франка – старшим викладачем кафедри експериментальної фізики і кафедри теоретичних основ електрорадіотехніки (1954 – 1981), завідувачем науково-дослідної лабораторії Науково-дослідного сектора (1981 – 1986) та майстром виробничого навчання – до виходу на емеритуру в липні 1994 р. У 1951 р. одружився із студенткою відділу іспанської мови факультету іноземних мов університету ім. І. Франка Іриною Гошоватюк. Народилися в них сини Орест (1952) і Артур (1956). Помер раптово (тромб) 11 грудня 2004 р., похоронений у Львові на Голосіївському цвинтарі. Володимир Прийма народився 13 грудня 1925 р. в родині вертача Миколи і Марії (з дому Бульбах) в Тустановичах. До вересня 1939 р. навчався у першому класі гімназії РШ в Дрогобичі [під час першої більшовицької окупації в шостому і сьомому класах в СШ № 5 в Тустановичах]. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. 168

Воював у рядах Дивізії, після війни опинився в Англії, в 1951 р. переїхав до Канади, м. Тендер Бей, західне Онтаріо, де працював на виробництві паперу, відтак в готелі (Торонто). У 1961 р. одружився з Ґретою Мааскант, англійкою, родом з Голландії. Виростили трьох синів: Андрія (1967), Степана (1969) і Симона (1972). Усі вони навчалися в українській недільній школі. Помер 1 жовтня 1997 р. (Подав Ю. Боднарук із слів дружини, Канада)

Дмитро Рабків народився 25 жовтня 1925 р. в селянській родині Юрія й Теодозії (з дому Стецик) у Лішні. Початкову освіту одержав у Лішні, шостий клас – у Дрогобичі (в школі на вул. Міцкевича). За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Після закінчення гімназії був мобілізований до Baudienst’у. 12 серпня 1944 р. мобілізували його на фронт, спочатку воював у Карпатах, відтак на Закарпатті. Загинув 4 грудня 1944 р. в Башковичах, коло Ужгорода. Марія Тустанівська (рідна сестра)

Михайло Роневич народився 15 грудня 1923 р. у родині рільника Гаврила і Юлії (з дому Кушнір) в Романівці. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. У підпіллі був заступником керівника станичної мережі ОУН в Хишевичах. Загинув 17 жовтня 1947 р. Лев Савдик народився 4 квітня 1925 р. в родині рільника Михайла й Марії (з дому Велика) в Берегах. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії “РШ” в Дрогобичі та в 6 і 7 класах в СШ № 1 там же під час першої більшовицької окупації. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Від весни 1944 р. перебував у рядах УПА. Подальша доля його невідома. 169

Ілля Саврук народився 6 лютого 1925 р. в родині рільника Ігната й Марії (з дому Цигилик) в Коропужі. Початкову школу закінчив у рідному селі. За перших совітів навчався в Самборі в 1-ій середній школі від шостого до сьомого класу. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до сьомого класу. В 1943 р. вступив до Дивізії, воював з більшовиками. Із завершенням війни потрапив у англійський полон в Італії. З розвідувальним завданням діставався нелегально через Польщу на наші терени, окуповані московською імперією. Студіював на юридичному факультеті університету у Львові. Був заарештований, засуджений до смертної кари, заміненої на 25 років, відбув покарання в Караганді до 1956 р., відтак відправлений до Братська на спецпоселення. Тут одружився з Анною Павелчак. Народився в них син Роман (1957), відтак Богдан (1961) в Самборі. У 1959 р. повернулися вони до Самбора. Працював на меблевій фабриці завідувачем складу. Помер в 23 жовтня 1973 р. (цироз печінки). Похоронений в Самборі. Анна Саврук (дружина)

Лідія-Cофія Сарак народилася 17 серпня 1925 р. в родині вчителів Івана, колишнього Січового Стрільця, інтернованого поляками в Dąbiu, і Євстахії (з дому Задорожна) в Дрогобичі. До 1941 р. навчалася в гімназії нового типу від першого до третього класу в Tarnobrzegu. У Дрогобицькій гімназії навчалася від 1942 р. – у сьомому і восьмому класах “Б” зі здачею матури 2 – 3 березня 1944 р. Від 1945 р. до 1954 р. працювала бібліотекарем в педаґогічному інституті в Івано-Франківську, в якому після закінчення вечірньої школи, в 1948 р. розпочала навчання. За сімейними обставинами залишила його після третього курсу. Від 1959 р. працювала в шкільній бібліотеці в Яремчі аж до виходу на емеритуру в 1980 р. У 1949 р. одружилася з Михайлом Яремчуком, лікарем. Донька Тамара (1945), лікар, разом із зятем, також лікарем, працює в Івано-Франківську. Онучка Роксоляна закінчила педаґогічний інститут (тепер Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника), філолог, працює в бібліотеці, аспірантка за спеціальністю “українська мова”. У 1997 р. овдовіла. Проживала в Яремчі. Померла 2009 р. Зеновія-Любов Скрипух народилася 17 квітня 1925 р. в родині робітника Володимира, колишнього січового стрільця-інваліда, і Михайли170

ни (з дому Плахта). До вересня 1939 р. навчалася від першого до шостого класу у вселюдній школі ім. Т. Шевченка, відтак в першому класі гімназії ім. Івана Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. Від 1939 до 1941 р. вчилася у шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. У 1944 році з батьками виїхала до Польщі. Спочатку проживала в Закопаному, в 1945 р. – з батьками переїхала до Клодзька Вроцлавського воєводства. В 1946 р. одружилася з Юрієм Вартаняном, і в тому ж році з ним повернулася до Дрогобича, працювала помічницею директора великого продуктово-овочевого магазину неподалік старого універмагу. У 1962 р. переїхала з чоловіком і дітьми до Баку. Тут, закінчивши торговельні курси, працювала в торгівлі, завідувала магазином аж до виходу на емеритуру в 1982 р. У тому ж році раптово помер її чоловік (інфаркт). Виростили вони Софію (1946), згодом стала фінансистом, Віолету (1948) – учителькою музики, Есмеральду (1949) – косметологом, Ельвіру (1951) – фельдшерем-акушеркою (померла 8 березня 2003). Подарували вони бабусі шестеро внуків. А внуки, зі свого боку, – ще й чотирьох правнучків. У зв’язку з переслідуваннями вірмен під час заворушень в Баку в 1989 – 1991 рр., у 1991 р. з дочками-вірменками виїхали вони з Баку, поселилися на Кубані, відтак (2001) – в Тульській області в Росії. Проживала в Росії, на Кубані. Померла 2011 р. Юрій-Казимир Созанський народився 4 травня 1926 р. в родині військовослужбовця Стефана Созанського Korczak de Worona і Магдалини (з дому Жук), вчительки, у Ґродні (тепер Білорусія). До вересня 1939 р. навчався від першого до шостого класу в коедукаційній семикласовій приватній вселюдній школі “РШ” ім. Тараса Шевченка (в ній вчителювала його мати) у Дрогобичі (1932 – 1938), і в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа”. Під час першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував 171

навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Навчання в школі та гімназії поєднував з музичним навчанням в Дрогобицькому філіалі Музичного інституту ім. М. Лисенка, у класі Богдана П’юрка (1933 – 1939), в Дрогобицькій музичній школі, в класі Ц. Шехтер (1939 – 1941), і у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка, у класі професора В. Барвінського (1941 – 1944). З 1941 до 1944 р. був акомпаніатором в хорі “Боян” у Дрогобичі. Член “Юнацтва ОУН”, будучи ще в першому класі, отримав значок “Тризуб” від провідника ОУН в Дрогобичі в 1941 р., в час німецької окупації. Від квітня до червня 1944 р. відбував трудову повинність в Baudienst’і у серпні того ж року, перед повторною інвазією “визволителів”, подався за Захід. 2 жовтня енкаведистські сатрапи запроторили його маму до тюрми. Перебуваючи в Австрії, в Лінцу, захворів на тиф і лікувався у військовому шпиталі. 9 травня 1945 р., потрапив в американський полон. Наприкінці серпня того ж року добровільно переїхав у совєтську окупаційну зону, і в Шопроні (Угорщина) був мобілізований до червоної армії. В кінці квітня 1947 р. в Одеському військовому окрузі його заарештували. За вироком військового трибуналу був засланий в Севкузбасслаг. Вирок відбув, головно в Яї, входив до складу табірної культбригади. Після звільнення в 1954 р., наполегливо працював над продовженням своєї музичної освіти. Навчався на заочному відділенні музикознавства в Київській консерваторії, яку з відзнакою закінчив у 1962 р., відтак продовжував навчання в аспірантурі. Працював дириґентом у театрі в Станіславові, написав музичні твори до 10-и спектаклів. Після закінчення аспірантури (1965) розпочав педаґоґічну діяльність в Донецькій консерваторії ім. С.С. Прокоф’єва (тоді Музично-педагогічний інститут), де протягом 15 років широко розгорнув музикознавчу діяльність. Список теоретичних праць з музикознавства, написаних ним і в співавторстві із студентами-вихованцями, числить понад 50 назв. У виснажливій творчій праці створив ряд хорів та інструментальних п’єс. У 1956 р. одружився з Ф.С. Скориною, викладачем Дрогобицького музичного училища. Народилися в них донечки Олена (1958) і Лада (1966). Виростав в них і син від першого шлюбу дружини, Сергій (1950). Не мирячись з недоліками в організації навчального процесу в Донецькій консерваторії, в 1980 р. подав заяву на звільнення з роботи і безробітним поступив на курси механізаторів у Роздольненське сільськогосподарське ПТУ. У 1981 р., під час праці на потужних тракторах, зазнав важкого покалічення руки. У тому ж році був запрошений викладати в музичному училищі в каракумопустинному Чарджоу (Туркменія). 172

Тут, в 1984 р. (до овдовіння в 1990 р.), вдруге одружився з Валентиною Колесник (1950 р.н.), викладачем класу фортеп’яно музичного училища. Народився в них син Костянтин (1984), нині студент Бауманського університету в Москві. Від 1999 р. на емеритурі, продовжує працювати як піаніст класу танцю в дитячих музичних школах Чарджоу. Лідія-Олена Сольчаник народилася 22 березня 1925 р. в родині гімназійного професора Володимира й Марії (з дому Кравців) в Дрогобичі. Проживає в США. Микола Сохоцький [...] Олександр Стецик народився 30 березня 1924 р. в селянській родині Дмитра й Анни (з дому Муль) в Лішні. Початкову освіту одержав у родинному селі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу. 12 серпня 1944 р. москалі забрали його на фронт. Воював у Карпатах, відтак на території Польщі зв’язківцем. Загинув 13 березня 1945 р. в с. Яжембковіце, повіт Пщина. Перезахоронений в парку в Пщині. (Подав Володимир Стецик, брат Олександра)

Михайло Стецьків народився 19 вересня 1922 р. в селянській родині Василя і Анни (з дому Гриньків) у Брониці. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. 17 січня 1945 р. був заарештований, засуджений на 20 років каторги, 1 вересня 1947 р. загинув. (Володимир Стецьків, молодший брат з Борислава)

Євген Стринадюк народився 2 квітня 1926 р. в родині ріпника-вертача Миколи і Каролини (з дому Дубель) у Бориславі (Тустановичі). До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії 173

ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Улітку 1944 р. подався разом з батьком на Захід, до Братислави, відтак кілька років перебував у Чехії, працював секретарем в сільській управі. У 1949 р. емігрував через Францію до Аргентини. Поселився в околицях Буенос-Айреса, з батьком працював слюсарем на фабриці, урядником філателістичного бюро, став власником такого ж бюро. У 1952 р. одружився зі Славомирою Самоверською, народився в них син Олександр (1959). Мати і молодший брат були репресовані, мати померла від голоду, малолітний брат опинився в дитячому притулку. Коли підріс, працював рудокопом, одружився, і з дружиною (з Дрогобиччини, колишньою репресованою) проживає в Калінінській області (Росія). Після затяжної хвороби (гіпертонія, цукриця) помер 20 грудня 1998 р. (інфаркт). Похоронений в Буенос-Айресі. Славомира Стринадюк, дружина (Аргентина)

Іван Сусюк народився 24 листопада 1925 р. в селянській родині Петра й Анастасії (з дому Ходачник) в Лішні. Початкову освіту здобув у Лішні, За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Після закінчення гімназії був мобілізований до Baudienst’у. Був узятий совєтами на фронт, в Карпати, де в 1944 році загинув в Тисівцях, коло Турки. Петро Сусюк, родич Івана

Мирослав Танчій народився 7 вересня 1925 р. в родині рільника Данила й Марії (з дому Коліщак) в Либохорі на Турківщині. До вересня 1939 р., закінчивши шостий клас в Турці, мав намір навчатися у місцевій приватній гімназії (im. Józefa Piłsudskiego), до якої успішно склав вступні іспити (присутній на іспитах катехит о. Федевич з вигуком зауважив екзаменаторам: “О, той маленький – дуже важненький”). Та за матеріальними нестатками довелося навчатися в державній купецькій гімназії в Самборі (Gimnazjum kupieckie T.S.H.). У часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в сьомому класі в середній школі в Борині. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А” зі здачею матури в березні 1944 р. 174

З приходом німецьких займанців в 1941 р. став членом Молодіжної ОУН, був співорганізатором куреня молоді (заступник курінного Щура) в рідному селі. З поверненням совєцької влади в 1944 р. завідував Горішнянською початковою школою в Либохорі (1944 – 1945), вчителював (німецька мова) в середній школі в Либохорі, де згодом обійняв посаду завуча та директора. Поєднував роботу із заочним навчанням в Дрогобицькому вчительському інституті (вступив у 1947, закінчив у 1948 р.) і від 1949 р. продовжував навчання у Львіському педагогічному інституті. Останній (навчався на третьому курсі) не дозволено було йому закінчити. 15 квітня 1950 р. арештований за підозрою в співпраці з ОУН-УПА. Засуджений до 25 років ув’язнення і на 5 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна за ст.54-1“А” , п.10 , п.11. Покарання відбував у карних таборах Караганди: Чурубай-Нуринськ, Дубовка (101-105 шахти); в Павлодарській області (Екібастузуголь), в Кемеровській області (Ольжерас), в Омську (1-ий табір майора Громова); у Джезказґанській області (Рудник, Кенгір); знову в Карагандинській області: Спаськ, Дубовка (110 шахта). Більш ніж половину присудженого реченця просидів в БУР’ах закритого типу (“с падазрєнієм у намірєнії...”). Звільнений з таборів 7 липня 1956 р. Повернувся до Либохори. Не маючи дозволу на прописку в родинному селі, подався до Соснівки, на Львівщині, де працював механіком на будівництві. Та й тут, 7 вересня 1957 р, за наказом місцевої влади мусив до 24 годин покинути місце праці, як позбавлений “права праживанія на тєріторіі западних абластєй УССР”. Переїхав до Кривого Рогу, де з березня 1958 до 1985 р. працював машиністом баштових кранів, електриком, перекладачем (по сумісництву). Найстарший брат, Михайло (1913), член ОУН. Брав участь у визвольній боротьбі за Карпатську Україну в березні 1939 р. Заарештований московськими загарбниками в 1940 р., засуджений до смертної кари, був замордований у Стрийській тюрмі в п’ятницю 27 червня 1941 р. У 1964 р. одружився з Ярославою Макар (споріднену з родом Козбурів). Народилися в них діти Мирослав (1967) і Леся (1968). До того дружина була депортована в 1949 р. на Далекий Схід (“за пособнічество оунофцам”). Її вуйко Славко Козбур (“Чванько”) був пропагандистом куща “Залізного”. Геройськи загинув у Містковичах. Другого її вуйка Мирослава Козбура енкаведисти вбили в рідній хаті (1944). Їхній син Мирослав як син “бандєрофца” відбував військову службу на Крайній Півночі, де базувалися атомні підводні човни. Передчасно помер 3 травня 2002 р. (рак легень), похований у Севастополі. Після виходу на емеритуру (1985) продовжував працювати. В 1992 р. з дружиною переїхав на Самбірщину, до Берегів, її родинного села, де вона померла в березні 2000 р. Проживає в Берегах. 175

Ярослав Татомир народився 6 березня 1925 р. в родині о.Теофіля і Олени (із дому Звонок) у Старому Кропивнику коло Східниці. До вересня 1939 р. навчався в першому класі гімназії УПТ “Рідна школа” у Самборі. У час першої московської окупації (1939 – 1941) навчався у шостому класі в Самбірській СШ № 1 (1939 – 1940) і в сьомому класі в Бориславській СШ № 1 (1940 – 1941). За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А” зі здачею матури в березні 1944 р. Від вересня 1944 до вересня 1946 р. працював на тартаку в Підбужі табельником, обліковцем, помічником бухгалтера, головним бухгалтером (у структурі ліспромкомбінату в Самборі до 1945 р.) і старшим бухгалтером (у структурі тресту “Дрогобичліспрому” у Трускавці до 1946 р.). Навчався на хімічному факультеті Львівського університету ім. І. Франка (1946 – 1951). Був залишений для праці на кафедрі фізичної та колоїдної хімії. Працював на хімічному факультеті від 1951 р. до виходу на емеритуру (2000): старшим лаборантом (як лекційний асистент), старшим інженером, старшим науковим співробітником, будучи відповідальним виконавцем, науковим керівником договірних робіт для науково-дослідних установ і промислових підприємств, керівником дипломних робіт випускників хімічного факультету. У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію (за “соцпоходженням” виконану самотужки – без аспірантури, наукового керівника), здобув науковий ступінь – кандидата хімічних наук з присвоєнням, згодом, вченого звання – старшого наукового співробітника (1979). Неодружений. Проживає у Львові. Ірина Терешків народилася 1 травня 1924 р. в родині лікаря Йосипа й Розалії (з дому Скасків) у Бурштині, на Станиславівщині. До вересня 1939 р. навчалася у вселюдній школі в м. Бурштині та в Рогатинській гімназії. У час першої московської окупації (1939 – 1941) закінчила сьомий – восьмий класи середньої школи в Рогатині. За нацистської займанщини у 1942 р. закінчила сьомий клас у Державній гімназії з українською мовою навчання в Станиславові. У 1943 – 1944 рр. навчалася у восьмому класі в Державній гімназії з українською мовою навчання в 176

м. Дрогобичі. Згідно із розпорядком з дня 18.01.1944 р. була допущена до складання іспиту зрілості. У березні того ж року одержала свідоцтво зрілості. Навчалася в Станиславському медичному інституті (1945 – 1951). У міжчасі, у 1950 р., закінчила екстерном повний курс фельдшерської школи в Станиславові. Після закінчення навчання працювала головним лікарем у Бурштинському протитуберкульозному диспансері до 1987 р. З 1987 до 1998 р. – лікарем-фтизіатром в обласній психіятричній лікарні № 2 (в с. Підмихайлівці Рогатинського р-ну Івано-Франківської області). У квітні 1958 р. одружилася з Михайлом Мамайчуком, який невдовзі траґічно загинув. Вдруге вийшла заміж за Михайла Антонова. Народився у них син Теофіль (1964). Брат її, Філарет, член ОУН, учасник УПА, засуджений у 1945 р., повернувся із заслання в 1956 р. Померла 12 березня 2003 р. Похована в Бурштині Галицького району Івано-Франківської області. Теофіль Антонів, син Ірини

Петро Тимків народився 24 вересня 1924 р. в родині заможного селянина Федора і Катерини (з дому Найда). До вересня 1939 р. початкову освіту (7 кл.) одержав в Лішні, навчався в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” в Дрогобичі. [В 1939 – 1941 рр. вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1, там же]. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії в Дрогобичі від шостого до восьмого класу “Б” зі здачею матури в березні 1944 р. 12 серпня 1944 р. мобілізований до совєтської армії (4-й Український фронт). Бойовий шлях пролягав через Ластівки – Турку – Яблунька. Останній лист його до батьків надійшов 25 квітня 1945 р., того ж квітня надійшло повідомлення, що пропав він безвісти. Анна Кузьмій, сестра Петра

Фльоріян Топольницький […]

177

Степан Трускавецький народився 28 липня 1925 р. в родині робітника нафтового промислу Георгія і Євдокії (з дому Погиба) у Губичах. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до сьомого класу. За поважним захворюванням (пневмонія) перервав навчання. Навчався в Лісотехнічному інституті у Львові, за направленням працював в Ужгороді (від 1951 р.) У 1953 р. одружився із Зоряною Кіцила, народилися в них діти Ігор (1956) – тепер інженер-будівельник в Ужгороді, і Леся (1962) – тепер лікарневропатолог у Мукачеві. Овдовів. Проживає в Мукачеві. Емілія Дорожовець (родичка дружини Степана)

Любомира Турів народилася 7 січня 1926 р. в заможній родині Василя і Марії (з дому Хлібкевич) у Тустановичах (Понерла). До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії РШ у Дрогобичі та в шостому і сьомому класах в СШ № 1, там же під час першої більшовицької окупації. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії у Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Від 1945 р. навчалася на фармацевтичному факультеті медичного інституту у Львові. Після закінчення інституту працювала в аптеках Дрогобича, Снятина. Батьки і молодша сестра були вивезені до Сибіру. У 1951 р. одружилася з лікарем Володимиром Наумком, народилися в них донечки – Ліда (1953) і Романна (1958). У 1960 році овдовіла. Удруге одружилася з Юрієм Німиловичем в США. Проживає в Чикаґо (США). Любомира-Юлія Угрин народилася 15 травня 1925 р. в родині робітника Михайла і Галини (з дому Павлишак) у Дрогобичі. До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії ім. І. Франка УПТ “Рідна школа” у Дрогобичі. У часі першої совєтської окупації (1939 – 1941) вчилася в шостому і сьомому класах СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. 178

Навчалася на фармацевтичному факультеті Львівського медичного інституту (1945 – 1949). Працювала провізором в аптеках Дрогобича до виходу на емеритуру в 1962 р. У жовтні 1950 р. одружилася з колишнім гімназистом нашого класу, Євгеном Ґурбелем. Народилися у них сини Юліан (1952) і Роман (1954). Померла 20 січня 1994 р. після тривалої тяжкої хвороби (атеросклероз). Похоронена в Дрогобичі. (Із слів сина)

Олександр Фарима народився 17 квітня 1926 р. в родині учителя Олекси і Розалії (з дому Тустанівська) у місті Kielce (Польща). До 1939 р. навчався у першому гімназійному класі у Skarzysku. У часі першої совєтської окупації (1939 – 1941) вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1 у Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Після матури мобілізований до Baudienst’у в Дрогобичі. Навчався на факультеті іноземних мов (німецька) університету ім. І. Франка (1946 – 1947). Після першого курсу перевівся на заочне навчання у Чернівецькому університеті. Учителював у Тишківцях Городенківського району (1947 – 1951), Тисьмениці, на Станиславівщині (1951 – 1955), Сколе (1955 – 1960). Від 1960 р. до виходу на емеритуру (1986) – завуч СШ № 5 в Тустановичах. Батько його був репресований (1949 – 1955). У 1951 р. одружився із Софією Турянською, вчителькою. Народилися у них дочки Олександра (1954) і Орися (1958). Помер раптово 23 березня 1992 р. (інфаркт). Софія Фарима (дружина)

Федір Форостина [...] Омелян Халупа [...] Стефанія Хархан народилася 2 червня 1926 р. в родині робітника Василя і Софії (з дому Партика) у Бориславі. У часі першої совєтської окупації (1939 – 1941) навчалася в шостому і сьомому класах середньої школи в Бориславі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в 179

українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу “А” зі здачею матури в березні 1944 р. З 1945 р. навчалася на хімічному факультеті Львівської політехніки. Працювала в Бориславі на газопереробному заводі – інженером, начальником цеху, згодом начальником центральної заводської лабораторії (ЦЗЛ) до 1978 р., відтак – на такій самій посаді – на Ливарно-механічному заводі аж до виходу на емеритуру (12.10.1984 р.). У 1956 р. одружилася з Романом Ясінським, інженером. Народилися в них діти Андрій (1957), Ростислав (1959) і Ірина (1963). Проживає в Бориславі. Богдан-Мирон Хомич народився 15 лютого 1925 р. в родині Петра і Софії (з домуТерлецька) у Дрогобичі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Після війни опинився в США. Відомостей про нього немає. Ігор Хомич […] Теодор Цигилик народився 10 листопада 1924 р. в родині рільника Івана і Єви (з дому Ясна) у Коропужі, коло Рудок. До вересня 1939 р. навчався в початковій школі в Коропужі. У часі першої московської окупації (1939 – 1941) вчився в шостому і сьомому класах СШ № 1 у Самборі. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в шостому класі Львівської гімназії (1941 – 1942), в сьомому і восьмому “Б” класах – у Дрогобицькій гімназії зі здачею матури в березні 1944 р. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету ім. І. Франка (1945 – 1950), в аспірантурі (Київ, 1950 – 1953). Захистив кандидатську дисертацію (1953), здобув учений ступінь кандидата юридичних наук. Працював викладачем у Львівській юридичній школі (1953 – 1960), 180

доцентом університету ім. І. Франка, до виходу на емеритуру в 1994 р. Опублікував 30 наукових праць. У 1950 р. одружився з Марією (з дому Лоба). Народилися в них діти Ігор (1949) і Зоряна (1957). Помер після тривалої хвороби 2 травня 1997 р. Похоронений у Коропужі. Адам Черняховський народився 1 січня 1926 р. в заможній родині сільської інтеліґенції Павла і Євгенії (з дому Laufersweiler) у Брониці. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі, від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. Улітку подався до Німеччини. Після війни опинився в Англії. Батьки були вивезені в Сибір. о.Василь Сеник (Броницький парох)

Богдан Чуквинський народився […]1925 р. в родині ремісника Михайла і Галини (з дому Гащак) у Хирові. До вересня 1939 р. і в часі першої московської окупації (1939 – 1941) навчався в Хирові. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжував навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до сьомого класу. У 1943 р. добровільно зголосився до дивізії “Галичина”. У родині довго зберігалася світлина його з батьками, які навідалися до нього на вишколі дивізійників. До родини надійшла посмертна картка з Німеччини з вказанням місця захоронення (1946). Світлина і посмертна картка не збереглися. (Із слів брата)

Іван Щурко […] Лідія Юрчакевич народилася 19 травня 1926 р. в родині службовця Павла і Євгенії (з дому Гриценко) у Самборі. До вересня 1939 р. навчалася в першому класі гімназії ім. Королеви Ядвіґи в Самборі. У часі 181

першої московської окупації (1939 – 1941) вчилася в шостому і сьомому класах Самбірської СШ № 1. За нацистської займанщини (1941 – 1944) продовжувала навчання в українській гімназії у Дрогобичі від шостого до восьмого класу зі здачею матури в березні 1944 р. З наближенням другої московської інвазії виїхала з батьками до батьківського родинного села – Устя Руська, на Лемківщині (Горлицький повіт). Під час горезвісної акції “Вісла” в 1945 р., разом з мешканцями села, була виселена на Тернопільщину. Згодом з батьками переселилися до м. Чернівці, де в 1947 р. пережили тяжкий голод. Навчалася в Чернівецькому медичному інституті (1946 – 1951). Три роки працювала лікарем-фтизіатром у Батієвому (Закарпаття), відтак стажувалася в клінічній ординатурі у своїй Alma Mater, працювала асистентом кафедри терапії. У 1956 р. одружилася з Яремою Кушніром, інженером-лісозаготовельником. Народилися в них сини Роман (1958) і Юрій (1962), тепер – лікарі. У 1962 р. в Донецьку захистила кандидатську дисертацію, здобула вчений ступінь кандидата медичних наук. Працювала доцентом кафедри шпитальної терапії у Тернопільському медичному інституті від 1968 р. до виходу на емеритуру (1986). Продовжувала працювати дев’ять років у господарсько-розрахунковій поліклініці до нещасного вуличного випадку, який стався 18 жовтня 1995 р. за поважною вадою її зору. Від 1990 р. залишилася вдовою. Проживає в Тернополі. Виклад матеріалу подано за книжкою Я. Татомира “Від шостої до восьмої кляси в Дрогобицькій гімназії” 1941 – 1944 р., Львів, 2001.

НЕКРОЛОҐ Пам’яті проф. Катерини Захарії, засновниці кафедри клінічної лабораторної діагностики Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Гімназійне товариство колишньої Дрогобицької української державної гімназії імені Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті Катерини Захарії, що сталася в києві 1 серпня 2012 р. Похована Катерина Андріївна в рідному селі Добрівляни на Дрогобиччині, поблизу могил батьків. Народилася 27.08. 1926 р. у незаможній селянській сім’ї Андрія і Марії (з Яцюшків). Ще у початко182

вій сільській школі Катруся виявила зацікавлення і наполегливість у навчанні, що схилило родичів післати її в гімназію, незважаючи на безперспективність освіти в закладі без прав прилюдності у передвоєнній Польщі. Під час німецької окупації право навчатися в гімназії мали лише 5% дівчат, але завдяки успішному навчанню, вона дістала можливість в березні 1944 р. завершити середню освіту, а восени цього року поступити на лікувальний факультет Львівського державного медичного інституту (ЛДМІ). Як відмінниця, після закінчення навчання в 1949 р. Катерина Андріївна здала вступні екзамени в аспірантуру у Львові. На завершення аспірантури у 1953 р. Катерина захистила кандидатську дисертацію з проблем виникнення і протікання запалення. У 1952 р. вона вийшла заміж за Віталія Гнатовича Западнюка і працювала асистентом у ЛДМІ до 1964 р. Згодом разом із сім’єю виїхала до Києва. Працювала в Київському інституті вдосконалення лікарів, доцентом, професором. Катерина Андріївна за пропозицією МОЗу повернулася до Львова і погодилася організувати кафедру клінічної лабораторної діагностики. Із величезним зусиллями забезпечила роботу кафедри з січня 1983 р. Основні напрями наукових досліджень професора Захарії – вивчення імунологічної реактивності, збудливості нервової системи, схильність організму до судомних нападів, вияснення механізмів порушення мозкового кровообігу і кисневого голодування, діагностика анемій, захворювання органів травлення та ін. За час її трудової діяльності опубліковано близько 300 наукових робіт, вона є автором і співавтором шести монографій, в тому числі двотомної книжки “Руководство по клинической лабораторной диагностике”, отримала 7 авторських свідоцтв на винаходи і один патент, надрукувала 23 методичні рекомендації, розробила 40 раціоналізаторських пропозицій в галузі клінічної лабораторної діагностики. Підготувала шість кандидатів і одного доктора медичних наук. Гімназійне товариство гордиться, що випускниця Дрогобицької української гімназії, Катерина Захарія, своєю працею і талантом багато здійснила для нашої молодої держави. У 1999 р. вона повернулася до Києва. Тут була прийнята на працю в клініко-діагностичну лабораторію Київської міської клінічної лікарні № 8, де працювала до останніх днів свого життя. У Києві 2 серпня 2012 р. з Катериною Андріївною прощалися працівники лікарні № 8, працівники Інституту вдосконалення лікарів. На прощання з Катериною Андріївною в Добрівлянах 3 серпня 2012 р. прибула делегація Товариства гімназистів Дрогобицької української гімназії, з’їхалися рідні, прийшли добрівлянівці. Цією згадкою Товариство висловлює співчуття рідним Катерини Андріївни, і усім, хто знав покійну і оцінює її внесок у медичну практику і науку. Товариство гімназистів Дрогобицької гімназії (голова – к.п.н., доц. Л.П. Дутко) Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, Кафедра клінічної лабораторної діагностики ФПДО (зав. – проф. Л.Є. Лаповець)

183

СПИСОК І ВІДОМОСТІ ПРО УЧНІВ, ЯКІ НАВЧАЛИСЯ В ГІМНАЗІЇ У 1–7 КЛАСАХ У 1943 – 1944 н. р. І КЛАС Бердівська Олена Блажівський Іван Блажкевич Йосип Борис Теодор Витрикуш Юліян Гапшій З. Гевко-Лєх Мирослава Грущак М. Івахів Б. Карбівник Коваль-Урин Ганна Кравців Й. Кулиняк Андрій Кушнір-Ярош Марія Літинський Микола Луцька-Рудик Дарія

Мацюк О. Медведик Євген Мороз Петро Наум Богдана Пасічник Віра Піраник Ярослав Пурій Зеновій Рудик Дионізій Сеньків Ярослав Смольницька-Плеша Любомира Фрайт Володимир Чайківський Ясеницька-Орач Олена Яців-Пурій Дарія Сорока ?

Іван Блажівський народився 13.01.1931 р. в с. Городище Самбірського р-ну Львівської обл. в заможній селянській родині. Початкову освіту здобув у рідному селі, згодом учився в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Подальшу освіту здобував у Самбірській торговій школі, торгово-економічному технікумі. Працював продавцем у магазинах Дрогобича. Закінчивши заочно Київський торгово-економічний інститут, працював на керівних посадах: був директором магазинів, директором Дрогобицького тресту їдалень і ресторанів, згодом – директором Трускавецького курортторгу, директором ринку. З 1991 р. – на пенсії. За час трудової діяльності неодноразово був відзначений різними грамотами, нагородами, преміями. Дружина Марія – бухгалтер; дочка Ліля та син Ігор – педагоги. Помер 17.09.2004 р., похований у Дрогобичі. Йосип Блажкевич народився у 1932 р. в с. Воля Якубова Дрогобицького р-ну в селянській сім’ї. Після закінчення чотирьох класів у рідному селі 184

1943 р. вступив на навчання до державної Дрогобицької гімназії імені І. Франка. Той навчальний рік для селянського хлопця був найщасливішим у житті, бо здійснилася мрія – потрапити в середовище студентів-гімназистів. У гімназії навчалися в інших класах односельці: Микола Дмитрах, Микола Мазур, Орест Чапельський, Атанас Кобрин. У 1944 р. навчання в гімназії було перерване наближенням фронту. Ось як ці роки згадує п. Йосип: “У воєнний період в гімназії існувала підпільна націоналістична організація з відома директора гімназії Михайла Бараника. Нас, малих, про організацію нічого не повідомляли, але ми здогадувалися, оскільки мене особисто не один раз посилали зі “штафетою” – скрученим у трубку листом – за завданням підпілля. Частина старших студентів записувалися до дивізії “Галичина”, частина самостійно або з родичами емігрували, частина пішли в УПА; тих, що залишилися, покликали служити в червону армію на фронт. З великим пієтетом і з глибокою шаною згадую директора гімназії М. Бараника – січового стрільця, учителів М. Калужняцьку, Б. Попеля, М. Байрака, проф. Полянського і його оркестр, о. Кота, О. Кущака та багато інших. У 1944 р., під час фронтових боїв, загинула мама; батько пішов на “броніровку”. У 1947 р., після закінчення семирічної школи в рідному селі, я поступив на навчання у СШ № 1 Дрогобича, де 1952 року отримав атестат зрілості. СШ №1 продовжувала традиції гімназії. Там були чудові вчителі – Мирослав Кравчишин, Мар’ян Гавдяк, Омелян Єднакий, Максим Конколь. Побатьківськи ставився до нас директор Василь Самсоненко та його дружина Галина Федорівна (вчитель молодших класів) – вихідці зі Східної України. Вони вчили нас, як поводити себе у складній суспільно-політичній обстановці. Учні їх не боялись, довіряли їм”. У 1950 р. поступив до Львівського медичного інституту, який закінчив у 1956 р. Працював два роки хірургом у Бориславі, потім вісім років – у Дрогобичі. У 1966 р. переїхав до Львова, де безперервно і до сьогодні працює хірургом у Львівській обласній клінічній лікарні. Дружина – Романа-Марія Блажкевич (Конколь) – викладач музичних училищ Дрогобича і Львова; старша дочка – кандидат мистецтвознавства, професор Львівської музичної академії; молодша дочка – викладач по класу фортепіано в музичній школі Відня (Австрія); має 4 внуки, 1 правнука. Юліан Витрикуш народився 25.08.1931 р. в Дрогобичі в сім’ї робітника. У 1938 р. поступив на навчання у перший клас і закінчив чотири класи початкової школи. Продовжив навчання в українській приватній гімназії 185

ім. І. Франка. Викладачами в той час були М. Байрак (латина), М. Калужняцька (українська мова), В. Козак (німецька мова), а згодом його замінив О. Полянський. У період навчання, а це був воєнний час, гімназію переводили з одного будинку до іншого. Спочатку навчалися у школі сестер Василіянок (сьогодні розміщене музичне училище), а на кінець навчального року – до СШ № 5, де і закінчив перший клас гімназії. З приходом радянської влади продовжив навчання в СШ № 1, де у 1949 р. закінчив 10 класів. У 1947 р. Ю. Витрикуша арештували, але не змогли довести провини, тому відпустили. У 1949 р., після отримання атестата про середню освіту, поступав на навчання у Львівський політехнічний інститут, вступні іспити здав без єдиної трійки, однак не прийняли, бо не був комсомольцем. Тоді поступив у Львівський лісотехнічний інститут на інженерний факультет, однак у 1950 р. арештували вдруге. Після звільнення продовжив навчання і у 1954 р. закінчив інститут. У період навчання в гімназії з п. Юліаном вчилися такі учні: Й. Блажкевич, В. Фрайт, В. Пасічник, З. Пурій, Б. Теодор, Я. Піраник та багато інших. У 1954 р. одружився з І. Баранич, має двох синів та п’ятеро онуків, а також правнучку. Ганна-Тересія Коваль-Урин – найстарша дочка дрогобицького пожежника Івана Коваля, народилася 02.01.1932 р. Змалку будинок Дрогобицької гімназії став другим рідним домом: ходила туди в дитячий садок (захоронку), з 1938 р. – до першого класу “Рідної школи”, що містилася у приміщенні гімназії. Була свідком франківських святкувань, а ще в гімназії навчались мамині кузени – Галя і Юрко Созанські. У 1943р. мріяла поступати до першого класу гімназії, проте до числа “щасливців” не вдалось потрапити. У ці роки, за нормами ІІІ Рейху, вчитись в одному класі гімназії могли не більше 5 дівчат. Тому батьки скористались порадою директора гімназії Михайла Бараника і дали змогу відвідувати курси латинської мови. Навесні 1944 р. майже екстерном закінчила перший клас гімназії. 186

Згодом гімназистам довелось розплачуватись за “приналежність до буржуазної еліти” – усіх першокласників перевели не до шостого, а до п’ятого класу середньої школи. “З життя гімназії, можу згадати, яким інтелігентним, добрим був директор гімназії вельмишановний пан Михайло Бараник. Запам’ятався один епізод. Першокласницею гімназії я стала за місяць чи два до закінчення шкільного року. Латинську мову трохи опанувала на курсах. Та одного разу якось, заміняючи професора латинської мови, прийшов директор і попросив мене провідміняти дієслово “бути”. Від несподіванки я так розгубилась, що не могла промовити й слова. Лагідно підбадьорив мене, що я ще встигну всі “ази” вивчити, а я мало не плакала з досади, що знаю більше, ніж отих шість слів, що може я не така вже нездара і не принесу встиду гімназії. Потім знання латинської мови придалися на першому курсі в медінституті. Товариші “гризли ази” латини, а я часто була їм консультантом та зі щемом згадувала минулі роки. Десятирічку закінчила у 1949 р., одержавши атестат зрілості і золоту медаль. І вдруге в житті хотілось не тільки плакати, але й кричати, захищати директора школи, коли одна викладачка, член приймальної комісії Львівського державного медичного інституту, переглядаючи мої документи, почала вголос обурюватися: “Що то за школа і що то за директор, що посміли дати золоту медаль не комсомолці, цю справу не можна так пропустити”. Як не дивно, але у 1955 р. я закінчила Львівський медичний інститут також із відзнакою і також у рядах неспілкової молоді. Та це було згодом. На медаль я не розраховувала, тим більше на якісь подальші студії. Вдома молодші дві сестри і два брати, батько засуджений за ст. 54 на десять років ув’язнення. Сім’я якось перебивалася, але щоб якісь фінанси на студії у Львові? Взагалі я й досі дивуюся, як нас не вивезли на Сибір, і що мої сестри і брати здобули різні спеціальності. Допомагав нам дідусь Іван Вата (до війни голова читальні “Просвіти”) та бабуся Юля. Я чекала, щоб здати останній іспит. Золота медаль вирішила мою долю.Особливо настоював на подальшому навчанні о. Тарас Бобкович ЧСВВ, який у нашій сім’ї знайшов прихисток у нелегкій катакомбній праці. Отець переконав мою маму Ірину, що золоту медаль не можна змарнувати (тоді медалістів приймали до ВНЗ без екзаменів). У 1955 р. я вийшла заміж за асистента кафедри шпитальної терапії Володимира Урина, переселенця з Польщі, вихідця із селян Холмщини, який згодом став доцентом, а потім професором медінституту. З грудня 1955 до 1988 р. я працювала у Львівському науково-дослідному інституті епідеміо187

логії та мікробіології. Уперше на території тодішнього Радянського Союзу в нашій лабораторії був виділений вірус поліомієліту ІІІ типу. У 1966 р. захистила кандидатську дисертацію. У 1967 – 68 рр. – вчений секретар інституту, у 1968 – 71 рр. – керівник вірусологічної лабораторії. У 1971 р. ледве допросилася, щоб мене перевели на нижчу посаду (старшим науковим працівником), мотивуючи прохання станом здоров’я, а насправді, щоб залишитись в рядах безпартійних. Опубліковано 73 роботи самостійні та у співавторстві. Постійну підтримку надавали мені отець доктор Генріх Мосінґ та професор Лариса Чорна, за що я їм вельми вдячна. На базі вірусологічної лабораторії систематично підвищували кваліфікацію лікарі-вірусологи семи західних областей України. Ососбисто я надавала консультативну допомогу практичним органам охорони здоров’я згаданих областей, часто рецензувала роботи та дипломні праці студентів біофаку Львівського університету ім. І. Франка. Моя дочка Галина – педіатр, внучки Марія та Ліда – також лікарі. Не сумніваюсь, що молитви о. Тараса та інших людей допомагали нам у житті, за що їм велике й щире “Спаси Бог”. Марія Кушнір-Ярош народилася в Дрогобичі, навчалася у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, де в 1944 р. закінчила перший клас, а в 1949 р. СШ № 2 і поступила до Львівського політехнічного інституту, обравши спеціальність – переробка нафти і газу (бо там була найвища стипендія!). Після закінчення інституту отримала скерування на роботу в Башкирію, де майже два роки працювала із зеками на Уфимському НПЗ. З великими труднощами повернулася звідти до Дрогобича і влаштувалася на викладацьку роботу в нафтовий технікум, де пропрацювала аж до пенсії. Після виходу на пенсію переїхала до Львова на постійне місце проживання. Має двоє дітей-інженерів: дочка живе у Львові, а син – у Мінську. Ростуть і мужніють трьох онуків – усі хлопці. Двоє вже студенти, а третій – школярик. Чоловік помер. Тепло згадує Марія роки навчання, учителів гімназії. Зокрема: “Із учителів особливо запам’ятався мені пан Полянський, який вчив нас німецької мови і керував оркестром, у якому я грала на скрипці. Я користувалася в нього значними поблажками, бо на уроках німецької мови він давав мені переписувати ноти, що не найкраще сприяло моїм знанням в галузі німецької мови”. 188

Дарія Луцька-Рудик народилася в сім’ї інтелігентів. Батько – Августин Луцький – лікар, студіював медицину у Віденському університеті (1930). Мати Ірина (з Яремовичів, Львів) працювала вчителькою, закінчила вищі жіночі курси у Відні, де й зустріла свою долю. Після війни батько працював окулістом у Дрогобичі; деякий час завідував Дрогобицьким обласним відділом охорони здоров’я. У 1943 – 44 н. р. навчалася у Дрогобицькій гімназії. Десять класів закінчила в СШ № 2 Дрогобича. У 1949 р. стала студенткою Львівського медичного інституту, який закінчила у 1955 р. З того часу і до виходу на пенсію постійно працювала лікарем-онкогінекологом в Дрогобицькому онкодиспансері. Євген Медведик (1932 – 2004). Народився в м. Дрогобич у сім’ї Омеляна Медведика (працівника рафінерії “Польмін”) та Юлії (домогосподарки). Завдяки батькам він мав можливість кілька років навчатися у Дрогобицькій гімназії, вчився гри на скрипці. У юні роки бачив звірства німецьких окупантів щодо громадян міста та українських підпільників. Нелегкі часи прожив у час сталінщини, ще будучи студентом філології Львівського університету ім. І. Франка. Безперечно, що все пережите Є. Медведиком закарбувалося у пам’яті та сформувало його характер і фаховість – патріота, люблячого батька, прекрасного філолога. Разом із дружиною їм вдалося реалізувати прагнення своїх батьківських родин – дати надійну освіту дітям. Прикметно, що обоє їх дітей – Наталія та Юрій – присвятили себе музичному мистецтву. Н. Медведик (Яцюшка) після закінчення Дрогобицького державного музичного училища та Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка понад 25 років плідно працює у Дрогобицькій музичній школі № 1, є одним із провідних фахівців навчального закладу, викладачметодист, завідувач одного з фортепіанних відділів школи. Ю. Медведик, здобувши аналогічну освіту, згодом захистив кандидатську та докторську дисертації в галузі музикознавства, отримав вчене звання професора, нині працює на посаді завідувача кафедри музикознавства Львівського національного університету ім. І. Франка. 189

Діонізій Рудик народився у 1930 р. в с. Стрільче Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. Після закінчення вселюдної школи навчався у Дрогобицькій гімназії ім.Франка. У 1955 р. закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Працював у Дрогобицькому електро-механічному технікумі (1955). З 1959 р. – викладач кафедр математики, фізики, загальнотехнічних дисциплін Дрогобицького державного педінституту. Захистив кандидатську дисертацію (1983). Помер у 1984 р. Похоронений в Дрогобичі. Любомира Смольницька-Плеша народилася 8.12.1932 р. в Дрогобичі в сім’ї гірничого інженера Теофіля Смольницького, колишнього січового стрільця сотні Д. Вітовського, який в Чехії закінчив гірничу Академію. Мати закінчила в Перемишлі інститут для дівчат (фортепіанне відділення), грала на концертах Станіслава Людкевича. Євстахій Смольницький (брат батька) – професор фізики і математики Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. Любомира Смольницька навчалася в Дрогобицькій гімназії, закінчила СШ № 2 (Дрогобич). У 1964 р. закінчила Львівську політехніку за спеціальністю “Геологія і розвідка нафтових родовищ”. Безперервно 35 років працювала в тресті “Львівнафтогазрозвідка”. Автор багатьох раціоналізаторських пропозицій, наукових статей. Має сина, дочку, троє внуків. Володимир Фрайт – доктор медичних наук, професор, завідувач курсу фтизіатрії та пульмонології факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Безпартійний, і ніколи не належав до жодної партії. Народився 7.03.1932 р. в с. Лішня, біля Дрогобича, в селянській родині. У спогадах п. Володимира читаємо: “Батько Михайло був кравцем і працював у майстерні в Дрогобичі, а ми з мамою і сестрою Елеонорою провадили домашнє господарство. У школу моя мама відвела мене 190

у вересні 1939 р. У зшиту нею полотняну торбинку поклала зошит, олівець, ручку, яблука та дала в руки чорнильницю з чорнилом (каламар). Навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка у 1943 – 44 рр. Нашими учителями були неординарні люди, які старалися нам допомогти пізнавати світ. Серед учителів особливо яскравий слід залишив учитель німецької мови, проф. Полянський зі своєю скрипкою, а згодом – і оркестром школи; учителька української мови п. Калужняцька із дзеркалом для спостерігання за точною артикуляцією звуків та дерев’яною лінійкою, учитель латини – проф. Байрак. З приємністю згадую години, присвячені вивченню міфології стародавніх часів, історії стародавнього Риму, Греції, рівно ж як і славної байки І. Франка “Лис Микита”. Не забуваю про перебування у підвалі школи (теперішнього музучилища) у час бомбардування, жахливе “полювання” на євреїв та їхнє перевезення у лішнянський ліс, де їх розстрілювали. З великим замилуванням я ходив слухати вуличного музиканта, що віртуозно грав на скрипці біля базару і цим заробляв собі на хліб. Його зворушлива музика будила фантазію, вводила в небуденний світ високих почуттів. І хоч не було в ті часи великих достатків, та я був щасливий, бо був здоровим хлопцем, були живі батьки, була та невидима стіна, стіна батьківської опіки, за яку завжди можна було сховатись від щоденних буднів і всякого зла. З повторним приходом радянської влади мене повернули до п’ятого класу школи в с. Лішня, після закінчення якого я продовжував навчання у СШ № 1, яку закінчив із срібною медаллю, і в цьому ж таки році поступив на навчання у Львівський медичний інститут, який закінчив у 1956 р. Працював терапевтом у районній лікарні. Після закінчення аспірантури (1965) був науковим співробітником Одеського НДІ курортології, відтак з 1968 р. – асистент кафедри терапії Львівського медичного інституту, а з 1969 р. і до цього часу – асистент, доцент, професор кафедри фтизіатрії і пульмонології Львівського державного медичного університету ім. Д. Галицького. Кандидатська дисертація (1966) присвячена дослідженням, пов’язаним з гіпертонічною хворобою: “Головний біль і безсоння у хворих гіпертонічною хворобою, їх лікування кофеїном та ефедрином”, а докторська – проблемі хворих на туберкульоз”. За роки праці в університеті опублікував до 140 наукових праць. У співавторстві з іншими вченими написав 14 книг з різних проблем медицини. Проживає у Львові. Окремі уривки із збірки поезій В. Фрайта “Сторінки із життя” Бойківщина моя Є на світі земля, То батьківська земля, Де панує краса, Що дала нам життя. Де від буднів життя Там родина моя, Спочиває душа. Світ пізнав там і я. 191

Пісня про рідне село В підгір’ях Карпат, серед нив і левад, У просторах віків влаштувала парад. Одне на весь світ моє рідне село, Де рідний мій дім, де щастя було. Лішня, Лішня – Батьківська земля, Ти, як рідна мати, Всіх нас обняла!

Нумо, браття, всі працюймо, Хай Бог допоможе. А вернути нас в ярмо Вже ніхто не зможе.

Уже збулись давні мрії Нашого народу; Вже здобули ми в борні І мир, і свободу.

В нас одна мета в житті: Щастя всім і згоду. І щасливе майбуття Нашому народу.

Олена Ясеницька-Орач – кандидат медичних наук, доцент. Народилася у 1933 р. в сім’ї дрогобицьких учителів. Батько, Савин Ясеницький – гімназійний професор; закінчив Ягеллонський університет, одержавши три магістерські дипломи. Довший час працював завучем СШ № 1 в м. Дрогобич. Мати, Марія Ясеницька, викладала руханку для дівчат у Дрогобицькій гімназії, а пізніше в СШ № 1, СШ № 5, ВШ № 10 м. Дрогобич. Зі спогадів п. Олени: “Я закінчила перший клас Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. У 1950 р. закінчила Дрогобицьку середню школу № 2 із золотою медаллю та поступила до Львівського медичного інституту. У 1956 році закінчила лікувальний факультет цього вищого навчального закладу. Працювала педіатром у районах Львівської обл. Потім закінчила клінічну ординатуру і працювала асистентом, а згодом доцентом кафедри педіатрії факультету удосконалення лікарів Львівського медінституту. У 1969 р. захистила кандидатську дисертацію з питань патології раннього дитинства і одержала науковий ступінь кандидата медичних наук і вчене звання доцента. Маю 62 наукові праці. Зараз на пенсії. Чоловік – Роман Орач – хірург, 25 років працював деканом факультету удосконалення лікарів Львівського медінституту, професор, заслужений працівник вищої школи України. Маю дочку, двоє внуків, двоє правнуків”.

192

ІІ КЛАС Білинська Ліда (Лазуренко) Бермес Ярослав Бобикевич Адріян Босак Будз Євген Викрикач Оксана (Ватраль) Веретко Гринаш Дацишин Дарія (Рибак) Дідух Михайло Доротяк Тетяна (Очкуренко) Дощак Михайло Жеплинський Роман Живчин Іван Живчин Михайло Золокоцький Орест Касюхнич Кійко Кішко Конопельський Мирон Кобилецький Косоноцький Кравців Надія (Шкільник) Кривко Ярослав Крупський Костик Оксана Кульчицький Летнянчин Мирон Літинський Лупак Марія Лутчин Мирон

Метельський Мирон Милян Миколайська Марія Миколайський Михайло Митчин Мирон Михаць Роман Настьошин Мирон Нижник Орест Павелків Володимира Пашко Атена (Чорновіл) Петричка Віра (Кулик) Пільків Роман Пристай Реєнтюк Зеновія (Ханас) Сальвак Адам Сов’як Соневицький Орест Стеранка Стронський Лев Тимків Катерина Федик Фещак Зенон Фещак Петро Хом’як Лев Хробак Остапа (Ковальська) Чабан Чайківський Щербак /Усіх було 47 хлопців і 14 дівчат/ Списки склав Жеплинський Роман, м.Львів

Адріян Бобикевич народився 04.06.1031 р. в Бориславі в родині Сидора та Бронислави Бобикевичів. “Мій батько, Сидір Бобикевич, – згадує п. Адріян, – був сином греко-католицького священика Сидора Бобикевича і Марії Устиянович-Бобикевич, яка була рідною дочкою поета, письменника, громадського діяча, автора слів Карпатського гімну “Верховино, світку ти наш” Миколи Устияновича і рідною сестрою письменника і художника Корнила Устияновича. 193

Рід Бобикевичів – це з діда-прадіда священича династія, серед яких були західноукраїнські церковні і громадські діячі. Усі члени родини Устияновичів та Бобикевичів були українськими патріотами. Вихований на таких патріотичних традиціях, мій батько, разом із братом Миколою, брав активну участь в лавах січового стрілецтва в боротьбі за визволення України, був четарем УГА в боях за столицю України Київ. Мене, семирічного хлопця, у 1938 р. батько віддав у пластунський табір, організований під патронатом Його Ексцеленції Андрея Шептицького. У липні – серпні 1943 р. я проходив вишкіл у пластовому таборі у м. Косів на Гуцульщині. 1 вересня 1943 р. я поступив на навчання до Дрогобицької гімназії, потім перевівся до Коломийської, а з наближенням більшовиків навчання було припинене. На той час майже вся Гуцульщина була контрольована бойовими формуваннями УПА та мережею ОУН. Батько організував видобуток нафти шахтним способом, налагодив мініфабрику мила, підписував, маючи псевдо “Ярий”, усі підпільні документи і звіти про проведену роботу. Це було під час фашистської окупації. З приходом більшовиків ситуація різко змінилась. Окремі загони прочісували Карпати, вчиняли наскоки на наші частини, чинили розправи над населенням. Узимку 1944 – 45 рр. більшовики почали навідуватися в Карпати частіше, а навесні 1945 р. у Карпати було кинуто дивізію НКВД, щоб знищити регулярні формування УПА. 5 травня 1945 р., у Великодню суботу, рота енкаведистів оточила в селі будинок, де ми перебували, забрали нас і повезли у м. Кути Станиславівської обл. та помістили в пивниці напівзруйнованого будинку, де вже було до 30 в’язнів. Ночами велися допити, з яких в’язнів приносили до камери на руках. Після “Дня Побєди” я захворів на плямистий тиф – “сипняк”, і мене забрали в тифозний ізолятор, де я пролежав у страшній гарячці цілий місяць; ліків не давали. Від голоду рятувала мене медична сестра – тьотя Валя, росіянка, яка в час війни втратила мого віку сина. Вона врятувала мене і від Сибіру, бо через прохідну випустила на волю, а батько був заарештований на 15 років і 5 років заслання. У 1949 р. я закінчив 10 клас Бориславської СШ № 4 і поступив на юридичний факультет Львівського університету ім. І. Франка, який закінчив (1954) і почав працювати інструктором оргвідділу Дрогобицької облради. 194

Коли дізналися, що я син ворога народу, котрий приховав від влади своє походження, мене звільнили з посади. Потім мені вдалося влаштуватись у юридичну консультацію Підбузького району Дрогобицької обл., де і пропрацював до 1960 р. Після ліквідації Дрогобицької області був переведений в Бориславську юридичну консультацію, де працював до виходу на пенсію у 2000 р. Я член Спілки адвокатів України, член партії Народний Рух з 1990 р., був членом Проводу та заступником одного з осередків НРУ м. Борислав. Брав участь від перших мітингів і “Ланцюга єднання” до всіх наступних політичних акцій і заходів національного відродження і державотворення”. Відійшов у вічність 2011 р. Похований у Бориславі. Ярослав Кривко заслужений працівник промисловості України, заслужений працівник газової промисловості СРСР та Польщі, Почесний громадянин м. Стрий, дійсний член Нафто-газової Академії України. Народився 24.02.1930 р. в м. Трускавець. Батько Степан Михайлович працював вишкомонтажником Бориславської контори буріння. Мати, Єва Теодорівна – домогосподарка. У 1937 р. поступив до першого класу Трускавецької школи. Закінчивши чотири класи, продовжив навчання в українській гімназії в Дрогобичі. Провчився там два роки, а після закриття гімназії (1944) продовжив навчання у Трускавецькій середній школі, яку закінчив 1948 р. У цьому ж році поступив на нафтовий факультет Львівського політехнічного інституту, який закінчив у 1953 р., і розпочав трудову діяльність у Стрийському газопромисловому управлінні. Працював на різних інженерних посадах, а з 1962 р. призначений начальником цього ж управління. Саме в цей період здійснена розробка таких великих газових родовищ, як Угерське, Вільче-Волицьке, Залужанське та ін. За безпосередньої участі Ярослава здійснено велику програму газифікації Прикарпаття та Чорнобильської зони, а також збудовано потужні газопроводи Івацобичі – Долина, Торжок – Долина до сусідньої Польщі, а також збудовано найбільший в Європі Західноукраїнський комплекс підземного зберігання газу. За більш як 45-річну працю в галузі газової промисловості та протягом третини віку на посаді керівника підприємства нагороджений найвищими державними нагородами та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. 195

Дружина – Іванна Пилипівна – відмінник народної освіти, викладач французької мови шкіл Львова та Стрия. Виховали трьох синів – Ореста, Юрія та Бориса. Зараз на пенсії, проживає у м.Трускавець. Роман Жеплинський народився 13.03.1932 р. в Дрогобичі у сім’ї священика. Перші роки життя пройшли на Лемківщині. Вчився у Дрогобицькій гімназії. У 1948 р. вступив до Львівського політехнічного інституту. Ще в дитинстві освоїв гру на скрипці, а в інституті захопився бандурою, грав у капелах бандуристів інституту та в Будинку вчителя. У 1950 р. звинувачений у підпільній діяльності, був репресований та разом з братом Богданом засланий “навічно” до Сибіру. Там брати у каторжних умовах організували виготовлення бандур і в с. Торба Томської обл. організували з репресованих капелу бандуристів. Після реабілітації повернувся до Львова. Тут, у лісотехнічному інституті виступав на концертах як соліст-бандурист. У 1959 р. закінчив інститут і разом з дружиною Вірою (теж бандуристкою) поїхав до Нового Роздолу. Працював у конструкторському бюро сірчаного комбінату, разом з братом організував капелу бандуристів “Дністер” та дитячу капелу-студію. У цей час записує і обробляє пісні Підкарпаття, завершує цикл “Пісні з-за ґрат”, закінчує Дрогобицьке музичне училище. З 1967 р. Роман разом із сім’єю переїхав на Яворівщину. Працював на посаді начальника проектно-конструкторського відділу Яворівського ВО “Сірка”. Тут знайшов однодумців, разом з ентузіастами створив хор “Яворівщина”, а у Новояворівську – етнографічний хор “Нова Яворівщина”. Обидва хори вели активну діяльність, і їм присвоюється почесне звання “Народні хори”. На Яворівщині Роман продовжував етнографічну діяльність, записував місцеві етнографічні пісні. Разом з дружиною Вірою збирали матеріали і склали сценарій “Весілля на Яворівщині”. Цей обряд, відтворений “Новою Яворівщиною”, обійшов численні сцени в Україні, Польщі, Югославії та Росії. Особливо активно працював Роман Жеплинський в кінці 80 – на початку 90-х рр.: записує та гармонізує пісні козацькі, стрілецькі, повстанські та релігійні. Його обирають депутатом Львівської обласної та Яворівської міської Рад, він – член районного проводу “Руху”, член “Просвіти”, заступник голови осередку Товариства політв’язнів та репресованих, член Всеукраїнської Спілки кобзарів. Нагороджений багатьма дипломами, грамотами, медалями, нагрудним знаком “За національно-культурне відродження” 196

та іменним годинником “Від президента України”. Роман Жеплинський – автор понад 20 ориґінальних творів та більше 40 обробок народних пісень. Помер 2009 р. ДОРОГА ДО ГІМНАЗІЇ Був кінець липня 1942 року. Всі школи Дрогобиччини відпочивали, тільки на подвір”ї Дрогобицької гімназії був рух. Невеликими групами стояли родичі майбутніх студентів (так тоді називали учнів гімназії ). Усі хвилювались, бо сьогодні їхні діти будуть здавати вступні іспити до гімназії. Окремо стояли батьки, які курили. До них підійшов татко Ромчика, привітався, і, побачивши когось з близьких йому, обняв його, і обидва не могли натішитись від зустрічі. Це був Василь Пашко, знайомий батька. До гурту підбігли дві дівчинки. – Це моя доня Атена і її товаришка Оксанка. Обидві теж будуть здавати іспити. Дівчата привіталися і повідомили, що директор запрошує усіх до гімнастичної зали. У залі у перших рядах сиділи “кандидати на студентів”, зайшов директор. Потім сам запровадив учнів “на поле бою” і відрекомендував екзаменаторів: диктант прочитає пані Марія Калужняцька – вона буде опікункою класу і викладачем української мови. Німецьку мову прийматиме пан М.Байрак, а математику – пан Кущак. Спочатку написали диктант, потім математику, і усний іспит з німецької мови. Ромко мав відповісти на декілька питань з його біографії. Тут він був “добре підкований”, і все пішло добре. На подвір’ї родичі вітали своїх студентів. Директор зачитав список усіх прийнятих до гімназії і зібрав їх фотографії до “Шульаусвайсів”. І всі розійшлися, щоб за місяць знову з’їхатися і “братися до роботи”. 1 вересня знову з’їхались усі студенти до гімназії. Там всі учні вишикувались чвірками, і під командою п. Опалки (вчитель фізкультури) помарширували до церкви Св. Трійці. Службу Божу відправляв о. Северин Сапрун, співав гімназійний хор під орудою п. Богдана П’юрка, сповідав учнів о. Атанасій Кот. Цікава і захоплива проповідь, ангельський спів хору, сповідь та Святе Причастя з рук отця, який 10 років тому охрестив Ромка – все це сильно вплинуло на Ромка, і він стояв, наче зачарований. Після відправи відмарширували до гімназії, і там розійшлися до своїх класів. Ромко поступово знайомився зі своїми однокласниками. Інших пізнавав, вертаючи зі школи додому. Деяких товаришів пізнавав на спортивних аренах та в гімназійному оркестрі, яким керував учитель музики і співу п. Полянський. 197

ОСТАННІ ДОРОГИ ДИТИНСТВА ...Була зима 1943 – 44 рр. Уже рік німецькі війська відступали.Через Львівщину пронеслися радянські партизани. А на Волині вже діяла УПА, в Галичині активізувалась робота ОУН. Організувались збройні відділи, які часом вступали у збройні конфлікти з німцями. 2.12.1943 р. в Дрогобичі німці повісили десять вояків УПА, яких взяли в полон. 3.03.1944 р. випускники Дрогобицької гімназії достроково здали матуру, і більшість з них вступили до дивізії “Галичина”. Під видом занять з руханки в гімназії організовувались групи ВСУМ (виховне сполучення української молоді). Групою хлопців з другого класу командував учень сьомого класу Всеволод Іваненко. Були це заняття з політвиховної роботи, фізкультури, орієнтуванні на місцевості, виховання сили волі, самовивчення азбуки Морзе та іноземних мов. Ромко з великим захопленням ходив на “збірки”, які зазвичай відбувалися “на свіжому повітрі”, тобто в полі або в лісі. Брат Богдан входив до юнацької групи ОУН і мало цікавився справами Ромка. Вивчав напам’ять “Декалог” та “Присягу”. Самотужки вивчив італійську мову. Ромко вибрав собі польську мову, вчився гартувати силу волі, володіти своїми нервами. Одного разу Ромко з товаришем Михайлом були присутні на страті заручників-партизанів у центрі Дрогобича. Коли за командою “фаєр” усі попадали, один із них хотів крикнути “Слава Укра...”, але його добив офіцер. На якусь мить залягла тиша. Люди розходились, хтось тихо схлипував, Ромко серед кількох жінок побачив однокласниць Оксанку і Атенку. Оксанка закривала лице руками, Атенка дивилася угору, ніби зверталася до самого Неба... Пройде половина століття, і українська поетеса, голова Союзу Українок, дружина В’ячеслава Чорновола Атена Пашко напише: “Малою я бачила кров, Кров убитих земляків моїх. Прости мені. А тепер, коли сонце сходить В пурпуровій кирсі – Я бачу кров”. (Атена Пашко, “На перехрестях”. Дрогобич, “Відродження”, 1991 р.) (Із спогадів Романа Жеплинського “Мої дороги”)

Атена Пашко-Чорновіл народилася в с. Пруси (тепер с. Бистриця) Дрогобицького р-ну Львівської обл. в учительській родині. Навчалася в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка в 1942 – 1944 рр. Закінчила Львівський лісотехнічний інститут. За фахом – інженер-хімік. 198

З 1971 р. зазнає переслідувань за участь у правозахисній діяльності, була звільнена з Всесоюзного географічного товариства при Львівському університеті. Працювала в лабораторії гідрогеологічної експедиції. Починаючи з 1972 р., зазнавала неодноразових обшуків, допитів; за написання віршів на неї було заведено кримінальну справу за ст. 187-1 КК УРСР, яку вели протягом року і припинили без суду. Вірші пише з дитинства. В середині 60-х рр. за порадою письменника Б.Д. Антоненка-Давидовича, друкувалася в “Літературній Україні”, в журналах “Дніпро” та “Піонерія”. Окремі вірші опубліковані на Заході, зокрема, в часописі “Сучасність”. Добірка поезій була поміщена в журналі “Український вісник” (№ 9 – 10 за 1987 р.). Через дороги життя світлим промінчиком теплів час навчання в Дрогобицькій українській гімназії, якого не погасили усі тодішні і подальші урагани. Померла 2012 р. у Києві, похоронена на Байковому кладовищі поряд з могилою чоловіка В. Чорновола. Атена Пашко-Чорновіл Твої кияни Глянь, В’ячеславе, Люди – на диво. Тут на Майдані Ти був би поруч, Кожна людина Був би щасливий. Стоїть в пошані. Вся Україна, Творю поезію Вся Твоя Доля Тобі незнану, Я її пишу Прийшла на Віче В ритмі Майдану На Браннім полі. Там, де могила – Хай не заплямить Тебе немає, Ніхто й ніколи Ти на Майдані, Зрадою Духа Я добре знаю. Це чисте поле. Віра Петричка-Кулик народилася 11.12.1931 р. в с. Млинки Сівкові (тепер м. Дрогобич, вул. Руданського) в сім’ї заможного селянина. Початкову освіту почала здобувати в школі сестер Василіянок, згодом в 1942 – 44 рр. навчалася у гімназії ім. І. Франка. У 1949 р. закінчила десятирічку в СШ № 2 і поступила до Львівської політехніки. Після закінчення інституту працювала інженером у Дашаві, а згодом у м. Калуш начальником лабораторії хімкомбінату (до 2003 р.) 199

Працюючи завідувачем хімлабораторії, з метою вивчення досвіду виробництва вінілхлориду неодноразово побувала у США, Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Угорщині та інших країнах Європи. Одружена, має двох дочок, четверо онуків. У 2003 р. вийшла на пенсію, проживала у Калуші Івано-Франківської обл. Померла 2009 р., похоронена в м. Калуші. Лев Стронський народився 16 серпня 1930 р. в с. Ясениця Дрогобицького р-ну Львівської області. Про себе писав так: “Мої батьки, вчителі, до 1940 р. працювали в Польщі (с. Млодлзави Мале, повят Піньчув, воєвудство Кєлєцкє), де я ходив у початкову школу і закінчив чотири класи. У 1940 р. я разом з батьками переїхав у с. Ясениця Дрогобицького р-ну Львівської області, де закінчив початкову школу і вступив у Дрогобицьку гімназію. У 1947 р. закінчив 10-й клас середньої школи. У 1947 р. я поступив у Львівський політехнічний інститут і в 1952 р. закінчив його (за спеціальністю електричні методи вимірювання теплофізичних величин) і отримав диплом інженера-електрика. У 1952 р. я був направлений на роботу в Дашавський газопромисел (смт. Дашава Стрийського р-ну Львівської області), де працював на посаді нач. цеху КВП (контрольно-вимірних приладів) до 1954 р. У 1954 р. я був переведений на Опарський газопромисел (с. Опари Дрогобицького р-ну Львівської області), де працював до 1956 р. на посаді головного механіка промислу. У 1956 р., після виходу постанови ЦК КП СРСР і РМ СРСР про дозвіл міняти місце праці “молодого спеціаліста” за власним вибором, я переїхав до Львова і поступив на роботу на з-д “Теплоконтроль”, де працював до 1960 р. 200

на посаді головного конструктора з-ду (закрита тематика, науково-технічний напрям – теплоенергетика). У 1960 р. я переїхав до Києва на запрошення Ін-ту автоматики, в якому працював до 1964 р. на посаді начальника КБ вимірювальних пристроїв та систем. У 1964 р. повернувся до Львова (на запрошення Управління Раднаргоспу створити приладобудівельне СКТБ “Фізприлад”), де працював на посаді начальника цього СКТБ до кінця 1965 р. У 1965 р. я повернувся до Києва і поступив на роботу у створений НДІ з електропобутових машин і приладів (НДІ по ЕПМ і П), де працював до 1973 р. на посадах ст.н.с. та зав. сектором (напрям наукової діяльності – теплоенергетика). У 1973 р. я перейшов на роботу в НДІ міського господарства (Київ, Міністерство комунального господарства), де працював до 1974 р. на посаді зав. лабораторією міського теплопостачання. У 1974 р. я перейшов на роботу в Ін-т теплофізики АН УРСР, де працював до 1978 р. на посаді головного конструктора експериментального виробництва (науково-технічна діяльність – теплоенергетика). Цього ж року захистив кандидатську дисертацію. Тема – “Моделювання теплообміну “людина-середовище”. У 1978 р. я перейшов на роботу в УкрНДІ целулозно-паперової промисловості (Київ), де працював на посаді ст.н.с. (теплоенергетика) до 1983 р. У 1983 р. я поступив у Київський політехнічний ін-т (відділ при ректорі КШ в КБ “Шторм”), де працював на посадах зав. сектором, ст.н.с. до 1987 р. У 1987 р. я перейшов в Ін-т електродинаміки АН УРСР, де до кінця 2003 р. працював на посаді ст.н.с. (наукова діяльність – сонячна енергетика, теплоенергетика, та теплонасосні установки). У 2004 р. я перейшов на роботу, переводом у заново створений Ін-т відновлюваної енергетики НАН України на посаду ст.н.с., де і продовжую працювати. У 2011 р. в м. Лондон (Великобританія) і Київ (Україна), як учасник IV-ої Міжнародної науково-практичної Конференції, нагороджений “Золотим дипломом” за одну з кращих дослідницьких робіт”. 201

ПАМ’ЯТІ ЗЕМЛЯКА 1 серпня цього року в Києві на 82-му році життя відійшов у Вічність колишній учень Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, відомий теоретик і практик впровадження сонячних теплових установок – Лев Миколайович Стронський. Народився він 16 серпня 1930 р. в с. Ясениця-Сільна (біля Нагуєвич) у сім’ї вчителів. Навчався в рідному селі, згодом – у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Закінчив Дрогобицьку ЗОШ № 1 (1947), Львівську політехніку (1952). Здобувши диплом інженера-електрика, працював на Дашавському газопромислі, а переїхавши до Львова – головним конструктором львівського заводу “Теплоконтроль”. На запрошення переїздить до Києва в інститут автоматики (1960). У 1971 р. захищає кандидатську дисертацію з питання взаємодії людини з довкіллям. З 1983 р. працює в Київському політехнічному інституті, де займається проблемою сонячної енергії. Лев Миколайович опублікував понад 150 наукових робіт, серед яких відомі монографії: “Куди рухатись далі” (2008), “Пізнай світ через системне моделювання” (2010). В останні роки працював над тритомною монографією “Термодинамічні основи раціональної філософії буття”. Та, на жаль, перестало битися серце великого вченого, сина землі І. Франка. Блаженної пам’яті Лев Стронський як людина високого інтелекту, глибоких знань виношував багато ідей і раціональних пропозицій для збереження екології. За активну участь у наукових товариствах, дискусіях в Україні та за кордоном неодноразово був нагороджений грамотами й медалями. Зокрема, заслуговує на увагу нагорода “Золотий диплом”, вручена за підсумками IV Міжнародної науково-практичної конференції, яка відбулася у Великобританії (Лондон). Лев Стронський разом із дружиною Галиною виховав двох дочок – Ірину та Людмилу, які подарували йому онучок Оксану й Олену, а ті – двох правнуків Дениса і Кирила. Залишилися рідна сестра Дарія Стронська-Крупа і племінниці Мирослава та Уляна. Нехай київська земля буде йому легкою і ніколи не заросте до нього стежка пам’яті науковців, колег, друзів! Гімназійне братство, колеги, друзі

ПОМЕР З. ФЕЩАК – ПРИЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОГО МУЗЕЮ У четвер, 5-го серпня 1993 р. передчасно помер мгр. Зенон Фещак – заслужений член управи Українського музею в Нью-Йорку, заступник директора 202

міського музею міста Філадельфії, колекціонер українського образотворчого мистецтва та великий ентузіяст музейної справи. Зенон Фещак відвідав Україну, старався встановити ділові відносини з музейними діячами Києва і Львова щодо обміну виставками між Українським Музеєм в Нью Йорку та музеями України. Зенон Фешак народився 1 вересня 1930 р. в Грушові на Західній Україні. Під час Другої світової війни вчився у Дрогобицькій гімназії. У 1949 р. поселився в Америці. Студіював у Пенсильванському університеті у Філадельфії – одному з кращих університетів ЗСА. У 1957 р. здобув ступінь бакалавра з мистецтва, а в 1958 р. – ступінь магістра. Довгі роки працював у міському музеї міста Філадельфія – спочатку директором проектування виставок, а пізніше заступником директора. Працюючи у престижному американському музеї, Зенон Фещак зорганізував та оформив для нього дві надзвичайно ефективні експозиції з фондів Українського Музею: “Українські писанки” (1987) та “Фестиваль Українського Мистецтва в 1992 році”. Покійний був надзвичайно обдарованим і талановитим професіоналістом, працьовитою та скромною людиною. Зенон Фешак залишив у глибокім смутку дружину Олену, дочку Єву з чоловіком, сина Зенона та старшого брата Ярослава з дружиною. “Свобода”, четвер, 2-го вересня 1993 р.

ІІ клас Дрогобицької гімназії 1943 – 44 н. р. Зліва направо І ряд: Атена Пашко, Віра Петричка. Кл. Керівник Марія Калужняцька.

203

ІІІ КЛАС Барнич Зиновій Білик Роман Білинський Григорій Білинський-Слотило Дмитро Брошнівський Ярослав Винарчик Ярослав Волинець Гаврилів Зиновій Геврик Городиський Ілля Ґурбель-Валявська Ольга Десницький Дудко-Кавка Любомира Жук Ярослав Захарія Мирон Зілинський Г. Іванчук Костик Степан Костюк Осип Коцюба Роман Крайчик Орися Крисько Надія Кульчицька Курчик-Кудла Іванна Кушнір-Бокало Софія Кущак Р. Лев Роман Левицька Лисовець Ярослав Лугова

Лукавська Ірина Луцька Максимович Ярослав Максимовський Мирослав Масник Ігор Матвіїшин Мицавка Мотика Ігор Ничипір Новосільський Савчин Святовка-Піраник Віра Секала Зенон-Богдан Слотило Дмитро Темник Євген Тимочко Андрій Тиско Роман Топольницький Угрин Орест Федорняк Юліян Хом’як Чапля Чернигевич-Баран Любов Шипош Шифурка-Сікора Дарія Шнерх Сергій Щербак Роман Ясеницька-Коцюба Марія Яхно Роман

Зиновій Барнич народився у 1930 р. в м. Дрогобич. Батько був інженерно-технічним працівником нафтопереробного заводу “Польмін” і одночасно керівником духового оркестру й хору на цьому ж заводі; мати – вчителька, згодом бібліотекар. У початковій школі навчався в 1936 – 39 рр., а далі у 1941 р. закінчив неповно середню школу № 1. З 1941 до 1944 р. навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, а з 1944 до 1949 р. продовжив навчання у СШ №1, яку закінчив зі срібною медаллю. 204

У цьому ж році поступив до Станиславівського державного медичного інституту, який закінчив у 1955 р. Працював хірургом у Дрогобицькій обласній лікарні. З ліквідацією Дрогобицької області продовжував працювати у цій же центральній міській лікарні на посаді хірурга аж до виходу на пенсію у 1999 р. За сумлінну і висококваліфіковану працю неодноразово нагороджувався республіканськими і обласними грамотами, преміями, і, зокрема, отримав відзнаки “Відмінник охорони здоров’я України”, “Ветеран праці” та ін. Дружина – Лідія Барнич, працювала викладачем класу фортепіано Дрогобицької музичної школи. Дві дочки – Оксана та Надія закінчили Львівську консерваторію ім. М. Лисенка і стали викладачами музики. Зять Людомир Філоненко – доктор філософії, завідує кафедрою музикознавства та фортепіано Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Автор понад 270 наукових праць, монографій, посібників, член НТШ і НСКУ. Відійшов у вічність 16 липня 2007 р. Похований у Дрогобичі. Роман Білик народився 22 вересня 1930 р. в Дрогобичі в сім’ї ремісника. У 1938 р. вступив до початкової школи. З 1941 до 1943 р. навчався у Дрогобицькій гімназії. У 1947 р заарештований органами НКВД і в 1948 р. отримав вирок на 25 років тюрми. Був вивезений до Казахстану. У 1955 р. реабілітований, одружений. Повернувся до Дрогобича і пропрацював на нафтопереробному заводі до пенсії. Помер в 2005 р. Ярослав Брошнівський НЕЗАБУТНІЙ СЛІД У 1942 р., після закінчення п’ятого класу семирічної школи, здавши вступні екзамени з української мови та математики, я поступив до другого класу Дрогобицької державної гімназії. Директором гімназії на той час був Михайло Бараник, який очолював гімназію до Другої світової війни. У нашому класі навчалися 42 гімназисти: 9 дівчат і 33 хлопці. Серед них було 20 місцевих мешканців (дрогобичан) та 22 з інших міст (Борислав, 205

Стебник, Самбір) і навколишніх сіл (Брониця, Лішня, Добрівляни, Нагуєвичі, Білина, Лука та ін.). Роки навчання в Дрогобицькій гімназії залишили в моєму житті, у моїй пам’яті незабутній слід. З великою вдячністю та почуттям любові я згадую наших професорів і педагогів. Усі вони – висококваліфіковані вчителі, більшість з них довоєнні професори „старої гвардії”, люди високої культури, великого благородства душі і патріотизму. Вони вкладали в невтомну педагогічну працю всі свої знання, свою душу, весь жар палкого серця, щоб виховати з нас справжніх людей, патріотів України. Особливо з великою теплотою хочу згадати про змістовні і цікаві лекції з української літератури та мови, які проводила професор Марія Калужняцька. Вона була дуже вимогливим і принциповим педагогом. Її лекції ми слухали з великою увагою і задоволенням. За два роки навчання в гімназії ми вивчили новий правопис української мови, твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Юліана Опільського, Богдана Лепкого та інших українських письменників. Навчав латини досвідчений професор Микола Байрак, великий український патріот, колишній сотник кінноти УСС, який воював з москалями разом з моїм батьком Онуфрієм Брошнівським у 1915 – 1916 рр. і вчив мою маму в учительській семінарії у 1923 – 1925 рр. Професор був вимогливим і, при необхідності, трохи суворим. Згадуються мені також лекції з німецької мови професора Неврлі. Староста нашого класу Мирон Захарія, який сидів на останній лавці, біля дверей, спостерігав за появою професора і, коли той з’являвся на порозі класу,

206

Професор Неврлі зі своїми учнями 3 класу (1943 р.)

вигукував: „Аchtung! („Увага!”). Тоді всі гімназисти вставали і вітали професора німецькою мовою. Не можна забути і не згадати щирими словами вдячності й інших наших гімназійних педагогів: Богдана Попеля – викладача історії, Олексу Кущака – викладача математики, Романа Смалька – викладача природи, Володимира Кульчицького – викладача географії, Андрія Лепкого – викладача рисунків, Богдана П’юрка – викладача співів, отця-катехита Кота – викладача релігії. З великою приємністю згадуються мені також наші колективні відвідування недільних та святкових богослужінь у гімназійній церкві святих Петра і Павла („Ротонді”). У 1943 р. в приміщенні гімназії німці розмістили військовий шпиталь, а нас переселили в приміщення семирічної школи на вулиці Зварицькій, а відтак до приміщення теперішнього музичного училища біля церкви Святої Трійці. Там ми навчалися до березня 1944 р. Це тільки деякі мої спогади про наше навчання в гімназії, багато вже стерлося з пам’яті. Сьогодні, коли вже минуло більше як 60 років з часу нашого навчання в гімназії і за плечима вже стільки пережито, я з теплом згадую ці приємні й незабутні дні, які ніколи не зможу забути. Нехай цей короткий спомин буде щирою подякою учителям за те, що вчили нас правди, знань і ушляхетнювали наші молоді душі. Стрий, 2004 р.

Ярослав-Іван Винарчик народився 01.12.1929 р. у Старому Самборі. Батько працював на Бориславському нафтопромислі. У 1935 р. сім’я переїхала до Самбора, де Ярослав навчався в “Рідній школі”, а в роки німецької окупації (1941 – 1944) – у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. У 1944 р. вступив до дивізії “Галичина” і попрямував на Захід. Спочатку ешелон прибув під Броди, а далі через Ужгород до Нойгамера. Оскільки Ярослав був ще неповнолітнім, його взяли в так звану протилетунську артилерію, яку направили в Словаччину. Тут пройшли вишкіл піхотинців і склали присягу. Дивізію “Галичина” перейменовано на Першу Українську дивізію Української Національної Армії. В Австрії їх застала капітуляція Німеччини і кінець війни. Всі дивізійники, які втікали на Захід, потрапили в американський полон. До цього табору полонених приїжджали совєтські офіцери з воєнної місії і намовляли тих, які до 1939 р. були совєтськими громадянами, повернутися на Батьківщину. Багатьох з тих, що повірили і повернулися, запроторили в Сибір, в Узбекистан в табір “Карагач” або в т. зв. Перевірочно-фільтраційний табір. 207

Багато полонених із Західних областей України відправили на уранові руди в Ленінабадську область. Ярослав Винарчик, працюючи на уранових рудниках, захворів силікозом, який лікував усе життя. Звільнений зі спецпоселення у 1955 р. Отримавши паспорт, повернувся до Львова. У 1958 р. виїхав до Польщі, а в 1965 р. – до Австралії, де в Сиднеї проживала його сестра Катерина Винарчик-Кушнірук, а від жовтня 1957 р. – і його батьки. Реабілітований у 1995 р., Ярослав Винарчик працював на заводі. Зараз – на пенсії. Має сина Романа, який працює адвокатом. Уперше Ярослав приїхав в Україну 1988 р., а другий раз – 1998. Тоді ж відвідав Братську могилу в Дублянах, де поховані повстанці УПА і його рідна сестра Ольга-Мирослава Винарчик –“Чайка”, підпільниця, яка не хотіла здатися в руки живою, і в 20 років життя заподіяла собі смерть пострілом із пістолета. Сестра Катерина Винарчик відвідала Україну у 1992 р. Любомира Дутко-Кавка народилася в сім’ї священика Петра Дутка і матері-учительки Стефанії Дутко з Коцків у 1930 р. в с. Княжпіль Добромильського району (тепер Старосамбірський р-н). У 1943 – 1944 рр. навчалася у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Закінчила Добромильську середню школу (1948), після якої поступила до Львівського медінституту на фармфакультет. Здобувши спеціальність провізора фармації, згідно зі скеруванням МОЗ України, працювала в Дрогобичі на різних посадах за спеціальністю (асистент, рецептар, провізор, заступник керуючого ЦРА). Неодноразово одержувала подяки, грамоти. Про навчання у гімназії п. Любомира відгукнулася так: “У нашому третьому “А” класі колишньої гімназії навчалося 30 учнів, з них 11 дівчат. У зв’язку з воєнними подіями 1944 р. вчилися неповний навчальний рік. Юні гімназисти роз’їхалися по світу (Австралія, Польща, США). Навчали нас такі професори: М. Калужняцька (українська мова), Б. Попель (історія), В. Козак (латина), о. Кот (релігія), О. Полянський (німецька мова), Г. Опалка і М. Ясеницька (руханка), В. Кульчицький (географія). Згадуються цікаві уроки з німецької мови, які проводив професор Орест Полянський. Для засвоєння розмовної мови професор проводив уроки на природі. Професор Полянський був скрипаль-віртуоз, навчав дітей пісень німецькою мовою”. Ярослав Лисовець народився 31.05.1930 р. в Дрогобичі. У 1942 – 44 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії, 1944 – 46 – в училищі. З 1946 р. працював у майстерні з ремонту друкарських машинок. У липні 1948 р. 208

був заарештований і до 1957 р. відбував покарання у Воркуті. Після звільнення з табору Ярослава відправили на спецпоселення до Хабаровського краю (м. Бикін) до батьків, які були туди вивезені через нього. Сталінський режим жорстоко познущався з родини Лисовців: конфіскував хату, все нажите майно, господарів з дітьми запроторив до Сибіру. У 1960 р. родина повернулася до Дрогобича. У 1961 р. Ярослав одружився, мав двох синів – Богдана і Романа. Працював механіком в ПТУ № 19, на автокрановому заводі – теж механіком аж до виходу на пенсію. Помер у грудні 2002 р. Похоронений у Дрогобичі. Ярослав Максимович МУЗИКА, НАУКА І ПРАЦЯ Почав грати на скрипці з шести років, до середньої школи пішов у семирічному віці. У 1941 – 44 рр. навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, де й закінчив три класи. Після війни продовжив навчання у середній школі, яку закінчив зі срібною медаллю (1948). Наступного року став студентом гірничопромислового факультету Львівської політехніки і був незмінним старостою групи протягом усіх років навчання. Одразу мене запросили грати на скрипці у джазовому оркестрі; одночасно грав на скрипці в оркестрі народних інструментів. На другому курсі ми з Юрком Сеньковським (ф-но) організували струнний квінтет, на базі якого на ІІ – ІІІ курсах утворився інститутський симфонічний оркестр. Крім того, я співав у студентському чоловічому хорі. На п’ятому курсі відбулася поїздка з концертом до Москви, де я грав і в симфонічному, і в естрадному оркестрі. У 1954 р. закінчив інститут з відзнакою. Працював у Бориславі майстром на нафтопромислі, паралельно грав на скрипці в оркестрі будинку культури і співав у хорі. Через рік викладав і у Дрогобицькому нафтовому технікумі і паралельно керував естрадним оркестром. З 1961 р. працював в інституті нафти і газу “УкрДІПРОНДІНАФТА” головним інженером проектів. Одночасно керував хором і грав на скрипці. Також грав у Дрогобицькому міському симфонічному оркестрі при музучилищі, багато років був незмінним учасником чоловічого хору “Бескид”. 209

СПОГАДИ СНІВ Сон 1. 1939 р., вересень. Наша сім’я хотіла їхати до Перемишля, але знайомі нас відмовили, і тато поїхав сам. На третій день сниться мені сон, що тато прийшов на наше подвір’я, одягнутий в зеленувате вбрання, в якому поїхав, з плащем на руці і з течкою. Я прокинувся і розповів про сон мамі. В полудні тато прийшов на подвір’я. Сон ІІ. Квітень 1941 р. Сниться мені, що кругом мряка, а я іду і починаю впізнавати веранду, а там сидить якась людина; іду дальше, і починаю розуміти, хто це. Виявляється, що це мій тато, спертий об дерев’яний стовп веранди. Досить чітко бачу, як відвалюється в нього спочатку одне вухо, потім ніс, і я прокинувся. Сестрі про сон розповів через рік, мамі – не розповідав. Батька арештували 22 червня 1941 р. АРЕШТ У неділю, 22 червня 1941 р., був ясний сонячний день. Мама із сестрою пішли в чергу до магазину за продуктами, а я – з хлопцями грати в футбол. Нараз я відчув дивний неспокій. Це тривало не більше, як декілька секунд. Я відчув, що мої ноги самі починають іти, щораз то швидше, і я ледве встигаю за ними. Я почав бігти. Задиханий, я прибіг на подвір’я і побачив, що тата ведуть двоє військових – один попереду, другий – ззаду. Тато, побачивши мене, встиг сказати: “Скажи мамі, що мене взяло НКВД,” – і на останньому слові він дістав кольбою гвинтівки в плечі. Вони повели тата до тягарового авта. Я коротко сказав, щоби мама із Сонею пішли зі мною, і розповів про все, що сталося. Мені виповнилося тоді 10 з половиною років. Віра Святовська-Піраник народилася у 1928 р. в Дрогобичі. Навчалася в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Продовжила навчання в СШ № 2, яку закінчила в 1947 р. У 1951. закінчила Дрогобицький учительський інститут. Працювала учителем математики в загальноосвітній школі, а з 1952 р. – старшим лаборантом кабінету математики в Дрогобицькому педагогічному інституті ім. І. Франка. У 1956 р. поступила на заочний відділ цього ж інституту, який закінчила в 1960 р. З 1963 р. переведена на посаду асистента кафедри вищої математики. З 1972 р. працювала вчителем математики в селах Рихтичі та Солонсько. У 1986 р. звільнена у зв’язку з виходом на пенсію. Померла 2008 р., похоронена в Дрогобичі. 210

Зенон-Богдан Секала народився у Дрогобичі в сім’ї залізничника Івана Секали. Навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка протягом 1942 – 1944 рр. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум, згодом Львівський політехнічний університет (факультет технології нафти і газу) з відзнакою. Працював інженером за спеціальністю, потім начальником дільниці нафтопереробного заводу. За добру роботу неодноразово нагороджували медалями та орденами. Зенон – батько трьох дітей, двоє з яких стали інженерами, а третя – вчителем. Помер на 49-му році життя, похоронений у Дрогобичі. Любомира Чернигевич-Баран народилася у 1929 р. в Дрогобичі. Рано втратила матір, залишилося троє дітей – Люба – 13 років, Оля – 16 років і Степан – 18 років. Люба навчалася в “Рідній школі”, потім – гімназії ім. І. Франка, атестат зрілості отримала в СШ № 1 м. Дрогобич у 1947 р. Згодом поступила до учительського інституту на історичний факультет, який не закінчила у зв’язку із відмовою від вступу до комсомолу. Люба працювала старшим контролером у Дрогобицькому ощадбанку. Жила в Дрогобичі. Разом із чоловіком Володимиром Бараном – активні учасники відродження Української Греко-Католицької Церкви в Дрогобичі, за що Генеральна Курія Отців Василіян з Риму надіслала щиру Подяку В. Барану у 1991 р. Відійшла у вічність. Ясеницька-Коцюба Марія народилася у 1930 р. в сім’ї Дрогобицької інтелігенції. Батько – Савин Ясеницький – професор гімназії, потім працював завучем в СШ № 1; мати Марія Ясеницька викладала руханку для дівчат у Дрогобицькій гімназії, потім в середніх школах № 1, 5 і 10 м. Дрогобич. Закінчила третій клас Дрогобицької гімназії у 1944 р., а пізніше СШ № 2 м. Дрогобич. Поступила на навчання до Львівського медичного інституту (фармакологічний факультет). Працювала фарма211

цевтом у контрольно-аналітичній лабораторії у Дрогобичі. Володіла глибокими знаннями дії лікувальних рослин. Мала дві дочки. Померла у 1988 р., похоронена в Дрогобичі.

3 клас Дрогобицької гімназії з о. Котом біля церкви Св.Юра, 18.06.1944 р.

212

IV КЛАС Андибур Артимович Дмитро Баб’як Аркадій Бачинська Тамара Білинська-Качкинович Сташка Броницький Орест Буденкевич Марія Бунь Юліан Бушта Микола Вареха Ліда Веприк Богдана Вовк Тадей Волошанський Євген Волянський Богдан Воробкевич Євстахія Вошик Ярослав Галушка-Федорчук Остапа Гапшій Ірина Грицьків Роман Гузичак Омеляна Дацишин Володимира Дмитрах Василь Дмитрик Микола Дорожовець Мирон Дякович Дмитро Захарко Камінський Михайло Кецун Богдан Кіт Роман Когут Зенон Крихів Стефан Курчак Куцір Степан Лагуш Йосиф Левицький Володимир Лішкевич Богдан Лось Ярослав Лукавська Дара

Лупак Михайло Магур Маґас Мирослава Максимович Софія Мартичак Дмитро Матлан Лев Міштурак Микола Мотика Німилович Орест Ортинський Михайло Панчишин Мирон Партола Марія Плекан Попель Орест Приндин О. Пришляк В. Рик Ровенxин Володимир Рудик Роман Середа Олесь Сокіл Солецький Омелян Степ’як Михайло Струк Роман Таратило Остап Татарський Зенон Твардовський Михайло Терлецька Тетяна Терлецький Тершак Дмитро Ткачук Володимир Тропак Стефан Угрин Федаш Богдан Фідик Генріх Флюнт Ігор Харів Хлібкевич Ігор 213

Хоркавців Дмитро Чайківська Констянтина Чаповський Шашкевич Лев Швед Надія

Шимків Щепанський Лев Яворський Ярослав Яремко Євген

Орест Броницький народився 5.04.1929 р. в с. Залужани Дрогобицького р-ну. У 1930 р. батьки збудували дім у с. Лішня, де сім’я постійно проживала. Зі спогадів п. Ореста: “До початкової школи ходив у Лішні, а під час німецької окупації вчився в Дрогобицькій гімназії. З приходом у 1944 р. більшовиків продовжив навчання у СШ № 1, яку закінчив у 1947 р. і поступив до іституту у Львові. У 1948 році, після вбивства о. Костельника, разом з іншими дванадцятьма студентами був заарештований, і в лютому 1949 р. засуджений на 25 років таборів. У липні цього ж року з Львівської пересилки нас етапували у товарних вагонах (цілий ешелон) протягом місяця у бухту Ваніно. На Колиму мене не брали, оскільки за час слідства, яке провів у камері-одиночці 6 місяців, був повністю виснажений (аліментарна дистрофія). У бухті Ваніно я пробув до осені 1949 р., звідки нас, доходяг, привезли в кримінальний табір на околицю Хабаровська. Після 3-тижневого карантину, де нас трохи відгодували і поставили на ноги, направили на роботу в кам’яний кар’єр біля ст. Корфовська. Навесні 1951 р., мабуть, у зв’язку з тим, що в Кореї почалася війна, нас, усіх політичних, забрали на етап і після місячної подорожі привезли у Воркуту. Там, на вічній мерзлоті, ми почали будувати бараки і нову шахту № 30. Після смерті Сталіна у 1953 р. на Воркуті почався загальний страйк, і я разом із іншими “зачинщиками” потрапив у штрафний табір, де пробув до осені 1953 р. Після того, як був послаблений табірний режим, нас повернули знову на шахту, перевели на становище поселенців і за роботу почали платити гроші. У 1956 р. почалися масові звільнення, і в серпні я повернувся додому. У 1957 р. я поступив на роботу в конструкторське бюро Облпромради, з 1959 р., після ліквідації області, працював у проектній організації “Діпроміст”. З 1966 р. перейшов на роботу в районну архітектуру, а з 1978 – в художню майстерню, де працював до виходу на пенсію. Одружений, дружина – бухгалтер; маю дві дочки та четверо онуків, які живуть у Львові”. 214

ТЮРЕМНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ Тюрма. Кругом понурі мури З вами ділив яйце свячене. Скрегіт ключа, залізні грати. Тепер засіли ви до столу, В такій суворій обстановці Але на цей раз вже без мене. Прийшлось Великдень святкувати. Тюремний мур нас розділяє, І мимоволі по обличчю Колючий дріт висить між нами. Скотилася сльоза гаряча. Та прийде час, цей мур впаде, Удома батько зажурився, Я повернусь і буду з вами. Сумує брат і мати плаче. Львів – Бригідки, 1949 р. Ще тому рік сидів я з вами, ВОРКУТА З нас витискали там останні сили. Полярне сяйво, вічна мерзлота, Та не ламались, не гнулись, До горизонту тундра й терикони, І кожний з нас плекав надію, Колючий дріт, гавкіт собак, Про рідний дім і рідний край А в таборах вовчі закони. В своєму серці носив мрію. Такі закони у країні Рад, Де всіх людей в рабів перетворили. Воркута 1954 р. За пайку хліба й миску баланди “Галицька Зоря” 13.07.2001 р. Ярослав Вошик народився 26.12.1928 р. в с. Тинів Дрогобицького р-ну в селянській родині. У 1942 р. поступив до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, закінчив третій і четвертий класи. Потім навчався в Дрогобицькому нафтовому технікумі, згодом закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював на нафтопромислах Борислава і Східниці. З 1960 до 1985 р. був директором Бориславського хімзаводу, який виріс в одне з найбільших підприємств Борислава. Вийшовши на пенсію, займався бджільництвом. Остапа Галушка-Федорчук народилася 10.01.1929 р. в с. Модричі Дрогобицького р-ну. Початкову освіту здобула в сільській школі, згодом поступила в Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка, в якій закінчила чотири класи. Середню школу № 2 закінчила в м. Дрогобич, потім поступила у Львівський державний університет ім. І. Франка на юридичний факультет. 215

Працювала у Львівській п’ятій юридичній консультації на посаді адвоката, згодом завідувала відділом соціального забезпечення. Син Богдан – лікар-уролог, працює у Львові; має двох онуків і двох правнуків.

Пам’ятка 4 класу укр. держ. гімназії в Дрогобичі 12.06.1944 р.

Василь Дмитрах народився 1929 р. у с. Воля Якубова. Учився в рідному селі, а відтак у Дрогобицькій гімназії. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Працював головним інженером Львівського обласного управління лісового господарства. Син Орест – кандидат наук, доцент, декан лісотехнічного університету. Донька Леся – доктор медичних наук, професор Львівського медичного університету ім. Данила Галицького. Софія Максимович “ТРИВОЖНИЙ ТО БУВ ЧАС!” Початок війни 22 червня 1941р. Від самого ранку енкаведисти арештовували людей, також біля 10 год. ранку заарештували нашого тата. Через тиж216

день до мами прийшов чоловік, що був в одній камері з татом. Тато просив сказати мамі: “Нас вивозять!” У четвер, 26.06.1941р., тата вивели з камери і більше він не повернувся. Мама з нами, а також інші пані ходили на місця, де викопували помордованих, – нікого ніхто не впізнав. Дружини арештованих – пані Чмолова, Буркова, Гладиловичева, Огроднікова, Чаповська, Топольницька, Когутова і мама часто збирались разом, обговорювали пережите, надіялись – може, усіх вивезли, вони живі, повернуть... Тато закінчив гімназію у Самборі – тоді українську літературу вчив Філарет Колесса, потім студіював право, але не закінчив студій. Тато не уявляв життя без різносторонньої громадської, політичної діяльності. Був правдивим патріотом. МОЇ ОДНОКЛАСНИКИ У другому класі було нас, мабуть, 50 учнів, з них 5 дівчат – Тетяна Терлецька, Богдана Веприк, Володимира Дацишин, Ірина Гапшій, Софія Максимович. Німці не дозволили приймати більше учениць в один клас. У третьому класі було вже 16 учениць. Пам’ятаю Марусю Партолу, Стасю Галушку, Міру Магас, Тамару Бачинську, Ліду Вареху, Білинську, Чайківську, Дарцю Лукавську. Ще двох учениць не пам’ятаю. Молодша сестра Дарці – Ірина – вчилася з моїм братом Ярославом. Влітку 1945 р. до нас прийшла Дарця Лукавська, мала свідоцтво про закінчення СШ № 2, питала про вчителів. Оповіла, що обидві із сестрою Іриною є членами УПА, чергуються – одна в лісі, друга вдома. Коли Ірина була вдома, прийшли енкаведисти, вона втікала через вікно і її застрелили. Про них була гарна стаття в газеті “Бойківщина”. Навесні 1944 р. ми були в четвертому класі. Згодом виїхали Таня Терлецька і Богдана Веприк, були в США. Також виїхали Міра Магас, Тамара Бачинська, Надя Швед. Маруся Партола тепер в Бориславі, Стася Галушка у Львові – юрист, Влодзя Дацишин закінчила фінансовий інститут, тепер стриянка. Ірина Гапшій закінчила фінансовий інститут, мешкає в Трускавці. Я працювала в статистиці, закінчила статистичний технікум. Від 1964 р. і до пенсії працювала вчителькою гри на фортепіано в Трускавецькій музичній школі. Закінчила фортепіанний відділ Дрогобицького музичного училища заочно. Лев Матлан – місце народження і проживання під час навчання у Дрогобицькій гімназії (СШ №1) – с. Монастир Дережицький Дрогобицького району. У 1944 р. закінчив четвертий клас Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, 1947 р. – 10 клас СШ №1. Згодом навчався на лікувальному факультеті Львівського медінституту, після закінчення (1953) розпочав працю терапевтом у Стебницькій районній лікарні. 217

З 1954 р. – лікар-рентгенолог у Стебницькій районній лікарні, у Дрогобицькому обласному онкодиспансері, з 1950 року – у дорожній лікарні (Львів). З 1966 р. і до сьогодні – асистент кафедри променевої діагностики. Сім’я: дружина і син – лікарі; онука – студентка Львівського медуніверситету. Ірина Нафус-Паска народилася 03.05.1930 р. у Дрогобичі. Навчалася у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, де в 1944 р. закінчила четвертий клас. У 1953 р. закінчила Львівське медучилище. Безперервно 42 роки працювала в Дрогобицькій міській санстанції. Тепер на пенсії. Вчилася в одному класі з Марією Партолою, Софією Максимович. Марія Партола-Демків – народилася у 1929 р. в с. Модричі Дрогобицького р-ну. Там же закінчила три класи, а потім перейшла вчитися до Дрогобицької “Рідної школи”. У 1941 – 43 рр. навчалася у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. У 1947 р. закінчила 10 класів і поступила у Львівський торгово-економічний інститут. У 1949 р. вийшла заміж за Нестора Демківа. З 1958 р. працювала інженером-лаборантом у науково-дослідному інституті аж до виходу на пенсію. Має дві дочки – Оксану і Ольгу, які здобули вищу освіту. Проживає у Бориславі. Роман Рудик народився 04.05.1929 р. в сім’ї залізничників у Перемишлі. З 1937 до 1944 р. сім’я проживала у Дрогобичі на вул. Трускавецькій навпроти цвинтара. У 1940 – 43 рр. вчився у Дрогобицькій гімназії, де закінчив чотири класи. З 1948 до 1951 р. здобував освіту у Дрогобицькому нафтовому технікумі і заочно в інституті. Відпрацював 40 років у системі НГВУ “Бориславнафтогаз” на різних інженерно-технічних посадах. З 1990 р. – на пенсії. Дружина – лікар-стоматолог. Двоє дітей закінчили Львівську політехніку. 218

Олександр Середа – кандидат медичних наук. Народився у 1929 р. в Дрогобичі. У 1944 р. закінчив четвертий клас Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. У 1953 р. закінчив Львівський медичний інститут. Після завершення навчання в аспірантурі став асистентом кафедри фармакології ЛДМІ. Захистив кандидатську дисертацію. Має багато наукових праць. Помер у 1989 р. Похоронений у Львові. Омелян Солецький – кандидат технічних наук, член-кореспондент Української нафтогазової Академії, Почесний працівник Укргазпрому. Ветеран газової і нафтової промисловості з 54-літнім стажем. Почесний громадянин міста Борислава. Народився 21.04.1929 р. в Бориславі (мікрорайон Тустановичі) у сім’ї господаря-землеміра за освітою. У 1941 – 42 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, яку дотерміново залишив через матеріальні нестатки. Восени 1943 р. став членом юнацької секції ОУН. У 1944 р. був вивезений до Німеччини, де працював на летовищах. Повернувшися 1945 р. до Борислава, працював замірником газу розподільчої станції тресту “Укргаз” і одночасно вчився у вечірній середній школі. У 1948 р. поступив до Львівської політехніки (нафтовий ф-т), з якої після четвертого курсу був відрахований за політичними мотивами (1952). Закінчивши заочно у 1956 р. Московський нафтовий інститут, працював на різних посадах нафтової і газової промисловості – в організаціях та підрозділах, що займалися науковими дослідженнями та проектними роботами. Високих посад не займав, бо не був членом комуністичної партії. Останні 20 років працював провідним науковим співпрацівником у Львівському комплексному відділенні Українського науково-дослідного Інституту природних газів (УкрНДІГаз). Омелян Солецький – автор низки науково-технічних розробок, впроваджених на нафтових і газових родовищах Прикарпаття. Він – один із ініціаторів і авторів проектів створення в нашому регіоні одних з найбільших в Європі підземних сховищ газу на базі вироблених газових родовищ – Дашава, Опари, Угерсько – Вільче – Волиця. Результати його наукових досліджень висвітлені у захищеній 1975 р. кандидатській дисертації, у численних статтях, у першому україномовному Довіднику з нафтогазової справи. Він є також одним із складачів нещодавно виданої українсько-польської монументальної історичної розвідки “Нафта і газ Прикарпаття”. Творча діяльність Омеляна Солецького була належно відзначена лиш у роки нашої Незалежності. Його обрано членом-кореспондентом Україн219

ської нафтогазової Академії (1995), присвоєно звання “Почесний працівник Укргазпрому”. Після виходу на пенсію за станом здоров’я, працює над історією рідного Борислава, проймається проблемами загазованості його території, пише монографію з досвіду розробки газових родовищ. Як член товариства “Просвіта”, бере активну участь у громадському житті та художній самодіяльності (володіє гарним голосом). Богдан Федаш народився в Самборі 1928 р. Учився в Дрогобицькій гімназії у 1942 – 44 рр. У 1944 р. пішов добровольцем до Молодіжного братства артилерії (пластуни). Проживає в м. Торонто, Канада. Дмитро Хоркавців ЧЕРВОНО-ЧОРНІ КОЛЬОРИ МОГО ЖИТТЯ Настав день, коли мені, селянському хлопчині, треба було зробити перші кроки в невідомий, загадковий і навіть лякливий інший світ. Як виявилося, ці кроки відвели мене від рідної домівки назавжди, і водили навіть там, як казав, лякаючи, мій слідчий – “Де Макар телят не пас”. Лиш періодично на короткий час повертався у рідні пенати. Народився я 24.12.1929 р. Став другим сином після брата Федора, що народився 02.09.1927 р. в с. Грушів Дрогобицького р-ну, в сім’ї Йосифа та Євфімії Хоркавців. Всі діти, а нас було п’ятеро братів і одна сестра, змалку знали, що ми – українці і живемо в Україні, ми знали, що Україна в неволі. Був початок осені 1941 р. Ми з татом і з братом Федором поїхали до Дрогобича поступати в гімназію. Я поступав після чотирьох класів вселюдної школи до другого гімназійного. Брата Федора прийняли у третій клас. Намістили нас на “станцію” на вул. Чесного Хреста в дім, що навпроти пожежної частини, де вже мешкав наш дальший родич Іван Спанчак зі своїм другом Богданом Деленком, – обидва восьмикласники. Цей будинок належав інженерові пану Кошику, котрого в червні 1941 р. забрали на вулицю Стрийську в НКВД і замордували. У хаті залишалася служниця п. Катерина, котра, щоб вижити в ці голодні роки німецької дійсності, брала учнів із села, варила нам їжу і була нашою господинею. В хаті була бібліотека, де я 220

під схвальними поглядами Богдана та Івана просто поринув у воєнну белетристику княжої і козацької діб та звитяжних боїв УСС та УГА. Як тільки відкрилася бурса в будинку сестер-Василіянок (монахинь) біля церкви Св.Трійці, то наш батько переселив нас туди. До бурси час від часу приходили молоді хлопці – лектори від ОУН. Робилося це несподівано, бо вже був той час, коли в центрі під стіною дому (стоїть навпроти колишнього ресторану “Україна”), кожен тиждень розстрілювали по десять наших людей, стояла там і шибениця. Страта відбувалася після полудня, так що ідучи після занять з гімназії, я кілька разів бачив це, і воно викликало в мене не панічний страх, а люте бажання помсти катам. Ішов 1944 р. Будинок гімназії забрали під військовий шпиталь, бурсу – під перерсильний пункт для озброєних біженців-кавказців. Гімназію перевели до школи, між вулицями Чесного Хреста й І. Франка (нині – СШ № 5). Ми з братом перейшли мешкати на вул. Самбірську до п. Сабата. Це був час, коли большевики ночами кидали бомби з “кукурузників”, кидали навмання. Фронт настільки приблизився (під Броди), що учням видали посвідчення про успішне навчання у відповідних класах. Через два тижні навчання відновилося, фронт на якийсь час стабілізувався, що дало можливість завершити навчальний рік. Не можна не згадати ролі Українського Комітету в житті міста, зокрема опіки гімназистів у ці голодні 1941 – 42 рр., який зі свого мізерного бюджету надавав посильну допомогу учням гімназії. На першому поверсі у вестибулі біля роздягалки учням щоденно на великій перерві давали склянку чаю і дві скибки хліба. Також в центрі міста (на вул. Ів. Мазепи) була їдальня, де кожний гімназист міг одержати мисочку густої зупи і дві скибки хліба. І ще – за ініціативою світлої пам’яті директора гімназії п. Михайла Бараника за зібрані гроші при клопотанні Укр. Комітету в 1942 р. під час вакацій було газифіковано гімназійний будинок, що зняло проблему опалювання. Навчальний рік закінчився, і найсумнішим було те, що з його закінченням припинила своє існування і сама гімназія в будинку “Рідної школи”. Ми з братом стали підпільниками. На початку вересня, після виконання чергового завдання, ми були підступно схоплені. Дальше – слідство з необмеженою формою фізичного впливу, келейний суд Воєнного Трибуналу. Вирок – по 25 років концтаборів ГУЛАГу. На початку 1948 р. нас привезли в заполярну Воркуту, де 50-градусний мороз, де ніч – майже півроку. Колонами, в оточенні конвою зі зброєю і вічарками, відводили нас до пересильного табору. У таборі боротьба не припинялася. Для цього в концтаборі була створена підпільна організація “ОУН – Північ”. Я очолював її Службу Безпеки. Після смерті “злочинця всіх народів” почалися масові звільнення. У 1955 р. 221

звільнено неповнолітніх засуджених. У їх числі був і я. Однак недовго пробув у рідному селі – мене викликали до сільради і повідомили, що згідно з рішенням НКВД і партбюро села мені слід за 24 години покинути село. Ярослав Яворський народився 05.11.1929 р. в мальовничому селі Добрівляни, недалеко від Дрогобича, в селянській родині: батько Пантелеймон (Панько), мати Катерина, сестра Анна, брат Степан – греко-католицький священик, капелан преосвященного Владики Перемиської Єпархії бл.п. Йосафата Коциловського. Після закінчення сільської школи, вже за німецької окупації, поступив (1942) до Дрогобицької гімназії у третій клас. У часи радянської окупації закінчив СШ № 1 (1948). У 1948 – 49 рр. вчився у Дрогобицькому механічному технікумі. З 1944 р. був членом юнацької організації ОУН. За підпільну працю в ОУН-УПА був заарештований органами НКВД і засуджений військовим трибуналом за статтею КК УРСР 54-а на термін 25 років каторги і 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував у Казахстані в концтаборах Балхаша, Коунрада, Джезказгана. У 1956 р., згідно з Указом Верховної Ради СРСР, був звільнений і повернувся в Україну, до Дрогобича. Одружився, має доньку Галину і сина Олега, внуків Тараса і Андрія. Дружина Євгенія, за фахом фармацевт, померла у 1987 р. Закінчивши механічний технікум та 4 курси Львівської політехніки, працював інженером Дрогобицького долотного заводу. Зараз на пенсії. Займається громадсько-політичною діяльністю, є членом партії Конгресу Українських Націоналістів, Спілки політв’язнів, Всеукраїнського Братства ОУН-УПА ім. Шухевича-Чупринки. Ярослав Яворський НАС ВИХОВУВАЛИ СПРАВЖНІМИ УКРАЇНЦЯМИ У роки німецької окупації я був учнем Дрогобицької гімназії, і у 1944 році закінчив четвертий клас. Учителями нашого класу були: О. Кущак – учитель математики і німецької мови; М. Байрак – учитель латини; М. Калужняцька – учителька української мови і літератури; С. Липинський – учитель фізики; П. Кульчицький – учитель географії; Ю. Смалько – учитель природознавства; Б. Попель – учитель історії; О. Полянський – учитель співів; А. Лепкий – учитель малювання; Ю. Опалка – учитель фізкультури; катехит – о. Кот. 222

При гімназії діяла Спілка української молоді (СУМ), періодично старші гімназисти випускали стінгазети, діяла оркестра під керуванням учителя О. Полянського. У 1944 р. багато матуристів (випускників гімназії) німці забрали в дивізію “Галичина”, а учнів молодших класів – до т.зв. повітряної охорони. Також багато гімназистів боролися проти німецьких і радянських окупацій у лавах УПА. Так, Лев Грущак, псевдо “Левко”, був референтом пропаганди УПА, під його керівництвом було організовано юнацькі підпільні організації; в часи радянської окупації Левко загинув у с. Унятичі. Також багато гімназистів було ув’язнено органами НКВД і заслано в концтабори ГУЛАГу. В’язнів концтаборів ГУЛАГу, як невільників московської комуністичної імперії, використовували на каторжних роботах у шахтах, золотих копальнях, на лісоповалах, будівництві міст, залізниць та в інших галузях господатства. Там в’язні, як раби, не мали ні прізвищ, ні імен, а були нумеровані. Мій табірний номер був СЩ-663. Ні неволя, ні каторжна праця, ні знущання не зламали гідності в’язнів. Вони організовувалися і чинили опір каральній системі. Так, по всіх таборах ГУЛАГу виникали страйки, повстання. У 1954 р. в таборах Казахстану, на мідних рудниках в Кенгірі, Дезказгані вибухнуло повстання політв’язнів. У Кенгірському повстанні загинули понад 500 політв’язнів, у тім числі жінок, під гусеницями танків. Повстання було жорстоко придушено. Москва під тиском організованого спротиву політв’язнів і світової громадськості змушена була піти на перегляд умов в’язнів, і в 1955 р. було прийнято Указ Верховної Ради СРСР про перегляд справ в’язнів і поліпшення їх життєвих умов. Євген Яремко народився в 1930 р. у Дрогобичі, закінчив середню школу, навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, потім у Львівському медичному інституті. Працював на кафедрі фізіології в 1953 – 75 рр. (аспірант, асистент) доцент. У 1957 р. – захист кандидатської, у 1970 р. – докторської дисертацї. З 1975 р. – завідувач кафедри фізіології Запорізького медичного інституту. У 1976 р. отримав звання професора. 1985 р. – зав. кафедри Львівського інституту фізичної культури. Підготував 12 кандидатів медичних наук, автор методичних посібників і підручників, має три свідоцтва про винахід, понад 300 публікцй. Наукові дослідження – в галузі гастроентерології. Зараз – професор-консультант кафедри анатомії і фізіології Львівського інституту фізкультури. 223

V КЛАС Артемович Дмитро Бабій Олександр Бевз Петро Білавка Зенон Білинський (Мілішович) Гнат Білинський (Слотило) Мирон Богачик Данило Бунь Ярослав Ванчак Олександр Василькевич Дарія Винар Любомир Винницький Роман Війтів-Добрянська Ярослава Волянський Богдан Волянський Іван Городиська Одарка Грицай Василь Гурко-Боднар Любов Данилович-Кизик Леся Дацишин Ярослав Добрянський Осип Дундер (?) Жеплинський Богдан Залокоцький Орест Іваненко-Дмитрах Ярослава Ілечко Осип Калапунь Микола Калапунь Мирослав Кішко Степан Ковальський Степан Козаневич Любомир Козинкевич Козоріз Роман Крамар Галина Кулиняк Ярослав Куниця Сергій

224

Куц-Новицька Віра Лазор Роман Легедза Зенон Мисів Степан Михаць Дарія Нованкевич Омелян Новосільський Осип Огар Михайло Паращак Петро Перхун Мирослав Петрашкевич Мар’ян Пигичка Мирослав Попель Орест Пріцак Богдан Рачинський Володимир Скрипух Тарас Слис Роман Спанчак Ярослав Стебельський Ярослав Стецик Володимир Тимків Мирослав Топольницький Платон Трохимчук Роман Угрин Богдан Угрин Роман Урбан Богдан Урбан Ірина Урбан Михайло Федевич Марія Фещак Василь Флис Роман Фок Ярослав Фур Володимир Хомич Леонід (Лев) Хоркавців Федір

Петро Бевз народився у 1928 р. в с. Грушів-Красне на Дрогобиччині в селянській сім’ї. Навчався в Дрогобицькій гімназії (1942 – 44). У 1946 р. поступив до Львівського університету. Закінчив три курси. Постійно був переслідуваний органами НКВД. У 1948 р. перервав студії у Львові, почав учителювати у Волинській області. Заочно закінчив Дрогобицький педінститут. Працював учителем німецької мови в м. Самбір. Працював заступником голови Всеукраїнського Товариства “Просвіта”, був членом Конгресу Українських Націоналістів. Одружений, мав сина і дочку. Вийшовши на пенсію, переїхав до Трускавця. Відійшов у вічність у 2002р., похоронений у Трускавці. Любомир Винар. В українську гімназію в Дрогобичі поступив улітку 1942 р. до четвертого класу після успішної здачі екзамену з української мови та літератури. Необхідно наголосити, що навчання розпочалося і продовжувалося у воєнний час. Незважаючи на об’єктивні труднощі молодь Дрогобиччини продовжувала вчитися. Про гімназійні роки Любомир згадує: “Навчання у гімназії мало гуманітарний напрям, вивчалися українська мова та література, латинська, німецька мови, історія України, історія церкви та інші предмети. Щодо точних наук – математики, фізики, хімії, то навчання проводилося у меншому обсязі. Усіх викладачів гімназії називали не інакше, як професорами. Українську мову та літературу вчив проф. Рабій, латину – проф. Козак, німецьку мову – проф. Полянський, математику – проф. Залітач, фізику та хімію – проф. Липинський. Історію України читав проф. Попель. Дуже рідко і надзвичайно цікаво читав лекції з української літератури директор гімназії проф. Михайло Бараник. У 1944 р. українська гімназія в Дрогобичі була закрита у зв’язку з наближенням лінії фронту зі Сходу на Захід. У грудні цього ж року я був мобілізований у радянську армію, де прослужив 6,5 року, мандруючи військовими шляхами Сибіру, Забайкалля та Далекого Сходу. У 1945 р. брав участь у бойових діях проти Японії на території Маньчжурії. У 1951 р. був демобілізований із армії та повернувся до Борислава, де проживали мої батьки. У цьому ж році поступив у 10 клас вечірньої школи робітничої молоді. 225

У 1952 р. поступив у Чернівецький медінститут на лікувальний факультет, який закінчив у 1958 р. Був скерований у Добротвірську селищну лікарню, де працював на посаді головного лікаря, а за сумісництвом – хірургом. У 1963 р. розпочав роботу в хірургічному відділі Львівської дорожної пульмонологічної лікарні, а в 1965 р. був переведений у хірургічний відділ Відділкової лікарні, де пропрацював до 1994 р. на посаді ординатора, старшого ординатора, завідувача хірургічного відділу. З 1997 року на пенсії, проживаю у м. Львові”. Ярослава Війтів-Добрянська народилася 12.05.1927 р. в с. Волоща Дрогобицького р-ну в сім’ї директора школи. Навчалася у Дрогобицькій гімназії (1942 – 44), закінчила Львівський педагогічний інститут, філологічний факультет. Працювала вчителем та завучем у Волощанській школі. Викладала українську мову і літературу та німецьку мову. Член ОУН. У 1943 р. підпільно закінчила курси медсестер. Надавала медичну допомогу пораненим воїнам УПА. Постійно була переслідувана органами НКВД. У 1988 – 96 рр. очолювала осередок Всеукраїнського Товариства “Просвіта”. Одружена, має дві дочки, п’ятеро онуків, четверо правнуків. Тепер на пенсії. Ярослав Дацишин народився 03.07.1928 в с. Поляна Ліського р-ну біля Сянока. Вчився у Дрогобицькій гімназії. Інженер-нафтовик. У 1944 р. був мобілізований і служив в Lufftwaffe. Вчився у Львівському політехнічному інституті, був репресований. Після реабілітації закінчив політехнічний інститут, працював у Долинській конторі буріння. Одружений. Один зі співавторів книги “Обмануті надії” (вид-во “Місіонер”, Львів, 2004). Богдан Жеплинський – бандурист, дослідник кобзарства, публіцист, громадський діяч. Народився у 1929 р. в м. Дрогобич Львівської обл. Навчався в українській гімназії (1944). Освіта – вища технічна (інженер хімік-технолог) і середня музична (бандурист та керівник оркестрів). Вчився грати на бандурі в Юрія Сінгалевича та Олега Гасюка. Грав і співав у капелах бандуристів Львівського будинку вчителя та Львівської політехніки, якими керував Олег Гасюк. Далі виступав як соліст-бандурист та 226

у складі родинного квартету (брати Жеплинські і їхні дружини). Репресований та засланий до Сибіру, де в Томській області (1950 – 54) разом з братом Романом створив капелу бандуристів “Дністер” і “Струмок” (м. Новий Розділ) та з дружиною Вірою – капелу “Заспів” (м. Львів). Спілкувався з кобзарями Г. Ільченком, Є. Адамцевичем, О. Маркевичем, Ю. Данилівим, О. Корнієвським та іншими. Зібрав численний матеріал про кобзарів, бандуристів, лірників, дударів, трембітарів усіх часів. У його картотеці – відомості про понад 2000 народних музик. Виступає з лекціями-концертами, викладає кобзарознавство у школах Львова, у Львівській духовній семінарії, у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Автор понад 200 публікацій в наукових збірниках та часописах України, Росії, Польщі, Німеччини, Югославії, Великобританії, Канади, США та Австралії, а також дописів в енциклопедії “Мистецтво України” (т.1, 1995) та енциклопедичному словнику “Мистецтво України” (1997), які випустило видавництво “Українська енциклопедія”. Творча діяльність Богдана Жеплинського висвітлена в кількох відеофільмах та у фільмі “Шляхами кобзарськими” (Укртелефільм, 1987). У 2011 р. автор Б. Жеплинський у співавторстві з дочкою Д. Ковальчук видав у Галицькій видавничій спілці Львова енциклопедичний довідник “Українські кобзарі, бандуристи, лірники”. Богдан Жеплинський ГІМНАЗІЙНІ РОКИ – НЕЗАБУТНІ Опікункою нашого класу (3 – 4 кл. 1941 – 44) спершу була Марія Калужняцька, а в п’ятому класі став проф. Михайло Рабій. Пам’ятаю, як мене малого привела в гімназію моя матуся і в перший день навчання підвела до п. Калужняцької (опікунки класу). Наша лавка була, здається, на чотири особи, і пам’ятаю, що десь поруч нас сидів хлопець із Гуцульщини – Орест Золокоцький. Золотоволосий, він часто на заняття приходив одягнутий у гарну вишивану сорочку, носив деколи гуцульський кожушок. Був великим патріотом України. Розповідали, що згодом вступив у лави УПА і загинув у бою з окупантами. У першому ряду лавок від входу сиділи наші дівчата. Німецька влада дозволила навчатися в кожному класі тільки п’ятьом дівчатам. Але наші добрі наставники і вчителі держали по 8 – 10. Так було і в нашому класі. Більшість наших дівчат “були об’єктами зацікавлення хлопців старших 227

класів”. З цього ми, хлопці, були і трохи горді, але і заздрили, бо ми, на жаль, “були в третьому класі ще замалі”. Опікунка класу Марія Калужняцька чудово викладала нам рідну мову і літературу, проводила гарні виховні години, тішилася нашими успіхами, разом з нами переживала невдачі, турбувалася незгодами, які несла війна.

Родинний ансамбль бандуристів Жеплинських: Роман, його дружина Віра Теодозіївна, Віра Андріївна та її чоловік Богдан (1968)

Сибірська капела бандуристів репресованих, Томська обл.,1953 р. Зліва направо І ряд: Іван Сірський, Роман Жеплинський, Ірина Монастирська (Мигаль), Надія Цюцюра, Богдан Жеплинський, Григорій Сірський. ІІ ряд: Микола Кирейко, Мирослава Захаревич, Геннадій Ващенко, Ніна Плахова, Захар Луцик. Капела грала на власноручно виготовлених бандрурах в умовах сибірської тайги. Це колишні учні Дрогобицької гімназії ім. Івана Франка.

228

Особливо щиро опікувалася нашими дівчатами, для яких була і опікункою, і посестрою, і рідною мамою. Опікуном п’ятого класу став для нас проф. Михайло Рабій. Поважний і статечний, але дуже прихильний до молоді, визначний літератор, швидко став улюбленцем нашого класу. Чудово викладав літературу, проводив аналіз творів. На виховні години приносив свіжі часописи й журнали, зокрема збірники “Вечірня година”, молодіжний журнал “Дорога” та інші. На жаль, наші спілкування були недовгими. Наближався фронт, а з ним – і більшовицька навала. І розумні та добрі опікуни розпустили нас по домівках, видавши свідоцтва про закінчення п’ятого класу гімназії. На прощання ми всім класом сфотограБогдан Жеплинський після фувалися з професором М. Рабієм. заслання. Згодом ми довідалися, що наші опікуни п. М. Калужняцька і п. М. Рабій виїхали на Захід. У закордонній періодичній пресі я натрапляв на публікації, в яких згадувався проф. М. Рабій як видатний літератор. Можливо, під впливом моїх опікунів класу я так полюбив писати нариси та інші дописи, за що щиро вдячний їм донині. Ярослава Іваненко-Дмитрах – колишня гімназистка Дрогобицької гімназії, фармацевт. Народилася 28.09.1928 р. в присілку Зимівки села Орів Дрогобицького р-ну в учительській сім’ї. У 1940 р. поступила до четвертого класу СШ № 1 (Дрогобич). З перейменуванням СШ № 1 на гімназію була зарахована до третього класу. У 1944 р. закінчила п’ятий клас гімназії. Навчання продовжила у СШ № 2 Дрогобича, яку закінчила у 1947 р. У 1947 – 1951 рр. навчалася на фармацевтичному ф-ті Львівського медичного інституту. Одержала спеціальність провізора. Працювала на хімфармзаводі, в аптеках Львова, на аптечному складі. В аптеці № 8 Львова була заступником завідувача. Останнє місце праці – аптека № 25 у Львові, з якої вийшла на пенсію (1990). Чоловік – Микола Дмитрах – доцент Львівської політехніки. У сім’ї двоє дітей, онуки. Степан Кішко народився 15.03.1926 р. с. Почаєвичі Дрогобицького р-ну. Навчався у 1944 р. у п’ятому класі української гімназії. Інженер-електрик. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1954), працював викла-

229

дачем у Львівському технікумі харчової промисловості. Одружений з дрогобичанкою Іриною Коссак. Дочка – Галина. Віра Куц (Новицька) народилася 05.07.1928 р. у м. Дрогобич. Навчалася у 1944 р. у п’ятому класі Дрогобицької гімназії. Закінчила Івано-Франківський медичний інститут (1952), працювала лікарем-офтальмологом у Самбірській поліклініці. Одружена. Чоловік Ярослав – кандидат медичних наук. Сини лікарі: Богдан (1953) – кардіолог, Ігор (1956) – офтальмолог. Степан Мисів народився 17 вересня 1928 р. в с. Воля Якубова. Учасник Міжнародного з’їзду гімназистів у 1991 р. Навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка в 1941 – 44 рр. У 1949 р. закінчив Дрогобицький учительський інститут і працював учителем у Свалявському р-ні Закарпатської обл. У 1950 р. був призваний до армії. Після демобілізації працював у с. Уличне Дрогобицького р-ну. У 1956 р. закінчив Львівський педінститут і був направлений на посаду завуча Верхньогаївської семирічної школи, а з 1961 р. – став директором цієї школи. З 1968 р. – відмінник народної освіти. Педагогічну діяльність закінчив у 1988 р. в Дрогобицькому ПТУ № 15. Помер 13 листопада 2007 р. Похований у с. Верхні Гаї. Петро Паращак навчався в 1944 р. у п’ятому класі гімназії ім. І. Франка. Отримавши середню освіту, поступив у Львівський медінститут. Працював у Івано-Франківську завідувачем міськздороввідділу. Мар’ян Петрашкевич народився у 1928 р. Навчався у п’ятому класі гімназії 1944 р. Геолог, кандидат геологічних наук, син священика о. Йосипа, катехита Дрогобицької гімназії в довоєнний період. Закінчив геологічний факультет Львівського університету (1956). Працював вченим секретарем та науковим співробітником у Львівському НДГРІ. Брав участь у пошуках нових родовищ у Карпатах. Автор наукових розробок і публікацій. Одружений. Дружина Інна і дочка Оксана – лікарі. Орест Попель. Вчився у п’ятому класі гімназії 1944 р. Адвокат, син вчителя історії в Дрогобицькій гімназії Богдана Попеля. Жив у США (Чикаго). Помер 09.08.2004 р.

230

Оксана Стронська-Винар. В українській гімназії в Дрогобичі навчалась коротко – з 1943 р. до весни 1944 р. у п’ятому гімназійному класі. “Про наших учителів згадує у своїх спогадах мій чоловік Любомир Винар, – зауважує Оксана. – Серед однокласниць запам’яталися мені Люба Гурко, Одарка Городиська, Леся Данилович та Слава Іваненко. З-поміж однокласників найбільш чітко пригадується розумник Легедза та допитливий Фещак. Обидва сиділи на першій лавці. Останній ходив у лляняній одежині з такою ж торбиною через плече. Виділявся своїм джентельменством Сергій Куниця. Здається, приїхав з Києва. Воєнну хуртовину переживала у Львові, а згодом переїхала з родиною до Борислава. У 1947 р. закінчила 10-й клас у Бориславі. Цього ж року поступила на геологічний факультет Львівського університету. Після захисту кандидатської дисертації у 1956 р. працювала на посаді старшого наукового співробітника в Проблемній геологічній лабораторії Львівського університету, а з 1970 р. – в Інституті геології та геохімії горючих копалин АН УРСР аж до виходу на пенсію у 1986 р. Своїм доробком можу вважати опублікування понад 30 наукових праць. Серед них найбільш вагомим є складений спільно із академіком Є. Лазаренком українсько-російсько-англійський “Мінералогічний словник” обсягом 50 друкованих аркушів. Над ним ми працювали майже 10 років. Це видання цінне, крім детальної інформативності, ще й тим, що воно було єдиним на той час (і, мабуть, до сьогодні), в якому довідковий матеріал поданий українською мовою. Мушу зазначити, що видання словника проходило з певними труднощами (з мовної причини). І тільки завдяки наполегливості й авторитетові професора Євгена Лазаренка Словник побачив світ. Вийшов він з друку у 1975 р. у видавництві “Наукова думка” у Києві”. Василь Фещак народився у 1928 р. в с. Грушів-Красне Дрогобицького р-ну в селянській сім’ї. Навчався у Дрогобицькій гімназії у 1942 – 44 рр у 1946 – 51 рр. – у Львівському університеті. Після закінченні навчання працював завучем середньої школи в м. Горохів Волинської обл. Одружений, мав двох синів. Помер у 1996 р., похоронений у Горохові. 231

Ярослав Фок народився у 1928 р. в с. Волоща Дрогобицького р-ну. Батько – священик, мати вчителька. Навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка в 1942 – 44 рр., закінчивши п’ять класів. У 1947 р. був арештований і засуджений на 10 років. Покарання відбував у Кемеровській обл. У 1955 р. був звільнений з табору. Закінчив Львівський політехнічний інститут, працював інженером на Львівському автобусному заводі. Був одруженим, мав трьох синів та дочку. Помер у 1995 р., похоронений у Львові. Федір Хоркавців народився 2 вересня 1927 р. в с. Грушів Дрогобицького району Львівської області в сім’ї селянина. Початкову освіту здобув у селі, потім поступив до Дрогобицької гімназії. При повторному поверненні більшовицьких завойовників брав активну участь в підпільній боротьбі з окупантами. Пізніше з братом Дмитром вступив в УПА – боївка “Шугая”, отримав псевдо “Залізняк”, брат воював під псевдо “Морозенко”. Наприкінці 1947 р. був підступно схоплений енкаведистами і разом з братом Дмитром засуджений військовим окупаційним трибуналом на 25 років концтаборів ГУЛАГу. Відсидів 22 роки, в них 16 літ – в’язниці, штрафні табори, карцери. Звільнився з особливо суворого режиму згідно з указом від 25.06.60 р. з Мордовії, 10-й штрафний табір особливого режиму. Федір Хоркавців ЧОТИРИ СТІНИ Чотири стіни, нудота… По ребрах чорних водоспадів – Нема на чім спинити око. Зчорніла ти від снігопадів, Вражає в дно душі глибоко Пора юнацька… Біль і крик. Колючим дротом самота. А за плечима купа літ – Пече, калічить чужина… Найкращі з них терном пошиті, Не так, як вдома, сяє сонце. Нудьгою, злиднями побиті – Туга бичує моє серце, Злоба їх кинула за пліт. Сибір. Камерлаг-одиночка Стучить у скроні сивина. 1957 р. Пливе в журі за роком рік 232

VI КЛАС Бачинська-Вінковицька Тамара Бориславський Євген Волощак Орест Гнатів-Шепарович Ірина Гришко Гукевич Євген Гурбель Володимир Демків Нестор Дмитрик Іван Жгута Дарія Кобрин Атанас-Тарас Колодій Ілько Кордуба Ольга Коссак Євген Куновський Омелян Кущак Луців Михайло Малецька Марія

Манастирська-Мигаль Ірина Мінчак Микола Мисько-Заяць Евеліна Матчак Мирон Михайлів Марія Мушинка Олег Німилович Осип Несторович Сергій Паньків Ярослав Пільків Петро Попадинець Омелян Плятко-Мельник Оксана Решетар Ігор Сайка Володимир Слонський Володимир Тарнавський Татарський Терлецький Нестор

6 клас Дрогобицької гімназії, 1944 р. В центрі стоять проф. Неврлі (зліва), М. Рабій (справа).

233

Турянська-Фарима Софія Турянська-Ліверко Ганна Урбан-Стерчо Ірина Федорович \хлопець\ Федорович \дівчина\ Фещак Ярослав

Фридер Хемич Степан Хлібкевич Ігор Хом’як Мирослав Шелевич Роман

Нестор Демків народився у 1926 р. у Дрогобичі. У восьмирічному віці пішов до школи. У 1941 – 43 рр. навчався в Дрогобицькій українській гімназії ім. І. Франка, де в 1944 р. закінчив шість класів. У 1944 р. його забрали на фронт, після фронту був в армії до 1947 р. У цьому ж році поступив у Львівський політехнічний інститут на нафтовий факультет, де був відмінником навчання і закінчив його у 1952 р. з відзнакою. Був скерований на роботу в с. Ріпня Івано-Франківської обл. У 1956 р. переведений до Борислава Львівської обл., де працював головним технологом Управління газопереробних заводів. З 1964 до 1968 р. навчався в аспірантурі (заочне відділення) інституту геохімії Львівського АН УРСР. Брат Ярослав був засуджений на 12 років, а згодом був репресований і засланий до Сибіру, батьки також були репресовані. Нестор був активним учасником хорової капели “Каменяр” (м. Борислава). Помер 3 грудня 1992 р., похоронений у Бориславі. Іван Дмитрик народився 06.12.1925 р. в с. Велика Білина Дублянського р-ну Дрогобицькогої обл. в родині селян. Початкову освіту здобув у рідній сільській школі, закінчив неповні вісім класів. Мріяв стати священиком. Поступив до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, яку, проте, не вдалося закінчити, бо забрали на фронт. Після закінчення війни жив у Бориславі, де й одружився. Мав двох дітей, був хорошим сім’янином. Закінчив Стрийську школу автомеханіків, працював у Бориславській автоколоні слюсарем, механіком, майстром, був головою профкому, головою товариського суду, редактором стінгазети, сам писав до неї вірші. Був відповідальним працівником, життєрадісною, активною людиною, цікавився політичним життям країни. Помер 07.04.2002 р. Похоронений у Бориславі. 234

Атанас-Тарас Кобрин народився в с. Воля Якубова коло Дрогобича 08.03.1928 р. Батько Олекса Кобрин – помер на засланні в Пермській обл.; мати Катерина (з дому Стецула). Початкову освіту здобув у рідному селі. З 1941 до 1944 р. вчився у Дрогобицькій гімназії, яка тоді мала офіційну назву “Державна гімназія з українською мовою навчання”. 1946 – 1947 рр. навчання в Українській Реальній гімназії в таборі переміщених осіб у м. Шляйсгайм коло Мюнхена, Баварія. У 1955 р. поступив на навчання в Бофалівський університет, Школа Менеджменту (Бізнесової Адміністрації) у м. Бофало, Нью-Йорк Стейт, США, який закінчив у 1959 р. і здобув науковий ступінь “бакалавра” з менеджменту. З 1967 до1971 р. вчився в Наєгарському університеті, Вища Педагогічна школа, в м. Наєгра Фалс, Нью-Йорк Стейт, США. Одержав науковий ступінь “магістра”, захистивши наукову працю на тему “Збалансований підхід до згубної звички зловживання наркотиків – комісія контролю зловживання наркотиків Стейту Нью-Йорк”. Також слухав лекції у Мюнхенському Українському Вільному Університеті, в Університеті Св. Івана у Нью-Йорку та ін. Працював директором школи Українознавства О.У.А. “Самопоміч” і вчителем історії та географії в тій же школі у Йью-Йорку (1977 – 1981). Член Президії Шкільної Ради УККА в США. Виконував функції скарбника і педагогічного дорадника шкіл Українознавства. Фінансовий референт і скарбник “Наукової Фундації Рідна школа” в США. Атанас Кобрин

Атанас-Тарас Кобрин (США)

“AD ASTRA PER ASPERA” Вчитися ніколи не було легко, зокрема українцям в Галичині, але багато трудніше приходилося вчитися в роках 1941 – 1944. Це був час війни і окупації. Бракувало всього: шкільних підручників і зошитів, взуття і одягу, а найбільш дошкульним був брак харчів, головно зимою 1941 – 42 і весною 1942 р. Тому подиву гідними були завзяття молоді, яка кинулася в такий важкий час до шкіл здобувати освіту, а тим більше посвята учителів, які намагалися робити все, що в такий час і серед таких обставин було можливим, щоби молодь вчилася. 235

Учителі дуже часто мають більший вплив на формування характерів і виховання майбутніх повноправних членів суспільства аніж рідні батьки. НАШІ ПРОФЕСОРИ Директор Михайло Бараник не був одним з учителів нашої кляси, але кілька разів заступав когось, здається д-ра Рабія, викладача української мови і літератури. Одного разу він присвятив цілу лекцію красі української мови. Учителів, таких як Михайло Бараник, повинна сьогодні мати кожна школа в Україні. Професор Богдан П’юрко вчив музики і співу. Непересічеий педагог і прекрасна людина. Згодом він переїхав до З.С.А. і осів в околиці м. Детройта, де й помер. Професор Богдан Попель викладав „Історію України”. Ще коли я був у четвертому класі, проф. Попель перепитував учнів. Ніхто не вмів дати задовільної відповіді на питання про гетьмана Брюховецького. Коли прийшла черга на мене, я дав вичерпну відповідь. Після тої лекції проф. Попель мене більше не питав. Останні два роки, тобто в п’ятому і шостому класах, викладачем релігії був о. Атанасій Кот, ЧСВВ. Професор Григорій Опалка прибув до нас, як учитель фізкультури, але перед війною він був викладачем хімії. Дуже часто, коли погана погода змушувала нас сидіти в класі, проф. Опалка давав нам лекції хімії. Під кінець шкільного року, виїжджаючи з Дрогобича, проф. Опалка дав мені кілька дорогих медичних і інших наукових книжок, які він просив зберегти для нього. Коли я вже був „в широкому світі”, а моїм рідним стелилася дорога на Сибір, мої покійні батько і молодший брат закопали ці книжки разом з цілою моєю бібліотекою. Коли мій брат Зенко вернувся з заслання 15 літ пізніше (батько там помер) і відкопав цей “скарб”, то побачив, що все опакування і книжки цілком перемінилися в глину… Мистецтво викладав, завжди елегантно одягнений проф. Андрій Лепкий. Не можна не згадати професора латини Володимира Козака, дуже доброго викладача. Для багатьох студентів лекція латини була рівнозначна з середньовічною інквізицією. Усі професори переживали ці тяжкі часи так, як і всі інші мешканці Дрогобича і цілого Підкарпаття, але всі вони без нарікань віддавали себе повністю своїй професії, передавали своє знання гімназистам. Такими були, крім уже згаданих, опікун нашого класу професор Липинський, який рівночасно викладав фізику і хімію, і професори Кульчицький (географія), Кущак (математика), д-р Рабій (українська мова і література), і Смалько (біологія). 236

Нагороди А.Т. Кобрина.

237

НАШІ СТУДЕНТИ-ОДНОКЛАСНИКИ Найближчими з моїх однокласників, були Ігор Хлібкевич і Петро Пільків з Тустанович, Фридер з Борислава, Нестор Демків і Євген Коссак (дрогобичани), і в шостому класі Сергій Несторович (з Холмщини). Ігор Хлібкевич був (або він так думав) „по вуха закоханий” в Дарку Городиську, ученицю котроїсь з нижчих класів, і ми часто дотримували йому товариства, ганяючи дрогобицькими вулицями, щоб її побачити. Петро Пільків більше любив футбол, ніж латину. Служив в дивізії „Галичина”, був важко ранений, а по закінченні війни віднайшов своїх батьків, які виїхали з Борислава в 1944 р., і вилікувався до тої міри, що грав у професійних футбольних дружинах. Живе з родиною в Торонто, час від часу дописує до журналу „Всесміх”. Я з Петром не бачився від 1944 р., а два-три роки тому ми знайшли себе і спілкуємося, хоч і рідко, при допомозі телефону. Сергій Несторович, як я вже згадав раніше, прибув до нас з Холмщини до шостого класу. Був він завжди спокійний, зрівноважений, цікавився всім і вмів цікаво розповідати про свою Холмщину. Пригадую собі ще Омеляна Попадинця, який раніше вчився в Ярославській гімназїї. Високий, пристійний, завжди елегантно одягнений. Здається, що він з ніким з нашого класу не дружив близько, але не був гордим, був до всіх ввічливим. Служив в дивізії „Галичина” і був ранений. Були чутки, що він проживав десь в околиці Чикаго. З Осипом Німиловичем, нащадком заслуженах давніх дрогобицьких патриців, я не був близьким. Живе з родиною у Філадельфії, де я з ним один раз стрінувся з нагоди котрогось там рідношкільного зібрання. Ігор Решетар сидів довший час зі мною в одній лавці. Ми ніколи не сперечалися, не старалися перетягати один одного на свій бік, і я маю про нього якнайкращі спомини. Не можу собі пригадати, чи він мав на думці йти в УПА чи в Дивізію. Нестор Терлецький, син тодішнього посадника м. Борислав, був моїм конкурентом в нашому неофіційному змаганні за перше місце в класі. Одного разу Нестор запросив мене до своєї хати в Бориславі (для мене, сільського хлопця „з під стріхи”, це була палата), а в другій половині 1945 р., коли я був в таборі військовополонених в м. Штаєр в Австрії, він мене відвідав, що для мене було великою приємною несподіванкою. Нестор, який з батьками і з молодшою сестрою Тетяною тоді якийсь час жив в Штаєрі, довідався якось, що в місті є табір військовополонених. Д-р економії Нестор Терлецький з родиною живе в околиці столичного м. Вашингтона, а його сестра Тетяна Тершаковець в Нью-Йорку. З дівчат, Ірина Гнатів, Ірина Манастирська, Ольга Кордуба і Соня Туринська були з нами від четвертого класу, коли дівчат не могло було бути більше, ніж десять відсотків. Згодом, в різний час, до нас прибули Марійка 238

Маленька, Веліна Мисько, Оксана Плятко, Галина Турянська, Ірина Урбан, і інші, імена яких я забув. Ірина Гнатів-Шепарович живе десь у Флориді. Покійна Соня Турянська, дочка пароха села Пруси на Самбірщині, була моєю симпатією, але вона цього не знала. Ірину Манастирську я мав нагоду відвідати кілька літ тому назад і її помешканні у Львові, де вона живе. Тоді в неї я також зустрів Оксану ПляткоМельник. Оксана живе в Чикаго. З Іриною Урбан, зам. Стерчо, родом з Синевідська Вижнього на Стрийшині, ми були направду добрі приятелі, були майже весь час в контакті, Марійка Михайлів і Люба Гурко, зам. Боднар, допомогли мені вийти на волю з тюрми в м. Регенсбург в Німеччині, в якій я опинився, коли я повертав з-за „залізної куртини” у 1948 р., де я понад рік виконував завдання ОУН. Євген Коссак РІДНА ШКОЛА І ГІМНАЗІЯ Фактично це були дві школи в одному будинку – народна школа і гімназія, з окремими директорами, вчителями і сторожами. У народній школі був сторож Колінко, а в гімназії – “терціан” Володимир Скрипух. Без цих двох людей я не уявляв собі нашої “Рідної школи”. Рідною школа для мене стала в 1934 р., коли я прийшов у перший клас. І перших, кого я зустрів у школі, це були вони. Вони обидва, як і директор гімназії М. Бараник, мешкали в шкільному будинку. Колінко жив сам і займав одну невеличку кімнату, а В. Скрипух – дві кімнати в сутеринах будинку. Я довго не здогадувався, що це вони удвох прибирають у всіх класах і коридорах, підмітають подвір’я і майданчик, на якому учні з професором І. Чмолою проводять руханку, а зимою опалюють всі класи і спортивний зал. Вони дзвінком сповіщають учням про початок занять чи перерви. А перед релігійними святами обходять всі класи з журналом наказів директора, і повідомляють, що завтра в школі занять не буде з нагоди такого-то церковного свята. За свою роботу працівники гімназії отримували невелику платню, бо народна школа і гімназія були приватні, і від держави не отримували нічого. “Рідна школа” та гімназія утримувалися за рахунок спонсорів-українців і оплати за навчання. В гімназії оплата за одного учня становила 50 злотих, а в народній школі – 10 злотих на місяць. Однак багато учнів навчалися безплатно. Багатьом учням незаможних батьків призначали половину цієї оплати, і тому вчителі народної школи і професори української гімназії отримували оплату в два рази меншу, ніж отримували б в дежавних школах. Та це не позначалось на їхній 239

праці. Вони ставилися до учнів, як до своїх рідних дітей, і весь час старалися, щоб ми не забули – хто ми і з якого ми роду. Так, моя вчителька з першого до четвертого класу Магдалина Созанська ніколи не пропускала нагоди нагадати нам про знаменні події нашого народу, навчила нас багато народних пісень, особливо тоді, коли влітку водила на прогулянку в ліс чи у поле. Вчила нас бачити красу рідного краю, любити природу. А як гарно вона співала! Пізніше, вже у п’ятому класі, вчителі Воробець, Кіцила, Гавдяк, Грицак та інші вчили нас не тільки мови, математики чи біології, а передовсім любові до свого народу, до своєї країни, а тим самим любові до нашої Рідної школи. У 1939 – 1941 рр. молодші класи Рідної школи перевели в приміщення колишньої жіночої (польської) гімназії. А в 1941 р. під час німецької окупації відкрили народну школу, і весь наш клас повернувся до Рідної школи в сьомий клас. Коли за старанням Українського комітету в 1941 р. було відкрито українську гімназію, я став учнем четвертого класу української державної гімназії в Дрогобичі. Професори в гімназії були ті, що й до 1939 р., за винятком професора І. Чмоли – колишнього полковника січових стрільців, та професора Бурка – колишнього сотника січових стрільців. Вони стали жертвами НКВД в 1941 р. Поповнився викладацький склад новими працівниками, а це: професор Козак, який навчав нас латинської мови, професор Рабій – викладав українську мову та літературу, професори Неврлі та Полянський – викладачі німецької мови. З приходом нових викладачів дух гімназії не змінився, був таким же, як і в “Рідній школі”, хоч вчителям школи та професорам жилося важче, ніж колись. Четвертий та п’ятий класи гімназії я закінчив в “Рідній школі”, а в шостому класі нас перевели в інше приміщення. Та з “Рідною школою” я зв’язків не переривав. У ній я склав іспити на атестат зрілості. У цій школі вчилися мої діти, і вона для мене залишиться рідною школою назавжди. Омелян Куновський народився 28.08.1929 р. в с. Яблунів Турківського р-ну Львівської обл. Учень Дрогобицької гімназії у 1941 – 1944 рр. У 1947 р. поступив на навчання до Львівської політехніки, яку закінчив у 1952 р. і отримав спеціальність технолога зварювального виробництва. З 1953 до 1960 р. працював у Дрогобицькій обласній автошколі на посаді викладача і завідувача навчальної частини. У 1960 р. у зв’язку із ліквідацією Дрогобицької області був переведений до Львова в обласний автоучкомбінат. З 1962 до 1978 р. – головний зварювальник тресту “Промхімсантехмонтаж”. 240

Омелян Куновський помер 06.06.1995 р., похоронений у Львові на Сихівському кладовищі. Ірина Манастирська народилася 30.10.1927 р. у Бориславі. Дитинство провела в Тустановичах – передмісті Борислава, де жили в основному українці, на відміну від інших околиць та центру. Як згадує Ірина, тут активно працювали Товариство “Просвіта”, бібліотека, церковний хор. Сюди часто приїздили з театральними виставами мандрівні українські театри (“Заграва”, театр ім. Тобілевича та ін.). Дітвора виховувалася на журналах “Дзвіночок”, “Світ дитини”. Усьому цьому сприяла присутність “гімназистів” та певної кількості людей з вищою освітою, які не мали можливості при дискримінаційній політиці польського уряду знайти роботу за фахом. Хочеться згадати п. Романа Попеля, який закінчив Львівський музичний інститут ім. М. Лисенка, в якого я мала щастя вчитися гри на скрипці. Тут жили відомий мистецтвознавець Михайло Драган, лікар-патріот Микола Терлецький та ін. Ці освічені люди були носіями національної свідомості. Та згодом усі ці позитивні реалії обернулися на трагедію для багатьох людей. З приходом “визволителів” у 1939 – 41 рр. почалися жорстокі репресії та вивози людей до Сибіру, арешти, безпощадне знищування національно свідомих громадян (багато з них пропадали безслідно). Згодом не менш тривожна і безпощадна німецька окупація. І серед загального пригнічення і безпросвіту великою несподіванкою було відновлення у Дрогобичі приватної гімназії. (“З журбою радість обнялись” – Олександр Олесь). Мені пощастило бути зарахованою до числа учнів гімназії. Серед 40 хлопців у класі було всього четверо дівчат. Згадую чудових своїх товаришок – Софію Турянську, Ірину Гнатів, Олю Кордубу. Навчально-виховний процес був на високому рівні. З вдячністю згадую професорів з великої букви: директора гімназії Михайла Бараника, Миколу Байрака (латина), Михайла Рабія (українська література), Михайла Попеля (математика), Богдана Попеля – лекції якого з історії України ми слухали, затамувавши подих. У пам’яті виринає картина – як нас виховували! Викладач Калужняцька, будучи черговою під час перерви, ходить коридором гімназії, зупиняє мене і зауважує за намальовані брови: “Твоя краса – молодість.” Сьогодні скажеш: ”O tempora, o mores!” Ще спогад! Ми, бурсаки, кожної неділі ходили на Богослуження до церкви Св. Трійці в Дрогобичі. І тут священик з амвону нас картає за те, що зачи241

туємося такими книжками, як “Метелик на шпильках”, “Б’є восьма”, “Повнолітні діти” (Ірина Вільде). Очевидно, часи були драматичні, часто трагічні, вимагали від нас серйозного ставлення до життя, а ми були такі ще юні... Цей період наклав незгладимий слід на увесь подальший життєвий шлях. Згодом, будучи студенткою Львівського університету (англійська філологія), я мала щастя зустріти там декого з гімназійних професорів. Це була еліта університету. Дальші мої життєві перипетії: арешт мого батька (відбував покарання в Інті Комі АССР), спецвиселення до Сибіру усієї сім’ї, в т.ч. і мене. Серед багатьох інших сюди були вислані учні Дрогобицької гімназії брати Жеплинські – Богдан і Роман. В Сибіру зустрілася з Тарасом Мигалем – теж спецпоселенцем, майбутнім моїм чоловіком, журналістом. На засланні народився син Олег. Після повернення із заслання до Львова почалися поневіряння – відмова у проживанні на рідній землі, відмова у поновленні навчання в університеті, тавро “ворога народу”. Згодом, переборовши труднощі, вдається закінчити музично-педагогічне училище ім. Ф. Колесси та Львівську консерваторію ім. М. Лисенка. Після закінчення навчання – праця у Львівському культосвітньому училищі. А життя мчить стрілою. І безповоротні втрати найближчих. Найважче змиритися з втратою єдиного сина Олега, талановитого журналіста, який в розквіті творчих сил трагічно відійшов з життя. Та жити треба, якось треба, хоч важко на душі! Беру участь в роботі Міського осередку ім. К. Малицької Крайового Товариства “Рідна школа”. Тут маю можливість спілкуватися з однодумцями, скривдженими лихими долями, на мить призабути власну гірку сторінку життя. І найважливіше – бути причетною до збереження пам’яті про героїчне, трагічне минуле життя нашого багатостраждального народу. І маю можливість спілкуватися, працювати з людьми близькими по духу в справі освітньо-просвітницької діяльності”. Евеліна Мисько-Заяць народилася 09.09.1927 р. в с. Воля Якубова Дрогобицького повіту. Після закінчення початкової школи поступила до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, і в 1944 р. закінчила шостий клас. З приходом радянської влади продовжила навчання, отримавши в 1946 р. атестат зрілості в СШ № 1 м. Дрогобич. Навчалася у Львівській політехніці. У 1947 р. почалася масова депортація родин з Галичини до Сибіру, вивезли і батьків Евеліни. Будучи тоді студенткою 2-го курсу, вона залишилася в інсти242

туті на “підпільному” становищі, засобом до життя була стипендія. У 1950 р. спецвідділ викрив “підпільників”, однак дали можливість закінчити інститут, і у 1951 р. отримала диплом інженера нафтової промисловості. Виїхала за скеруванням до м. Уфа (Башкирська АССР), перекваліфікувалася, працювала на будівництвах “Уралспецбуду” – від інженера до керівника планового відділу. У 1959 р. разом з батьком (мати померла на засланні) виїхали в Україну, поселилися у Львові. Працювала в системі Головльвівпромбуду працівником паливного відділу. Паралельно, як спеціаліст-практик, на запрошення кафедри економіки будівельного факультету ЛПІ читала лекції студентам, була керівником дипломних проектів, рецензентом дипломних проектів. Заміжня. Чоловік – інженер. Виховала двох синів. Старший син – інженер, молодший – лікар. Проживає у Львові. Володимир Слонський народився в м. Трускавець у 1926 р. в сім’ї Миколи Слонського – майстра Бориславських нафтопромислів та Марії – домогосподарки. Середню освіту отримав у Трускавці. В 1941 – 44 рр. навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Після служби в армії закінчив історичний факультет Дрогобицького педагогічного інституту, згодом і німецьку філологію цього ж інституту. Працював вчителем за спеціальністю в СШ № 6 (Стебник), СШ № 2 (Дрогобич), Дрогобицькому нафтовому технікумі. Захоплювався фотосправою, малюванням, був членом хорової чоловічої капели “Бескид” при ДДПУ. В родині – два сини, четверо внуків, два правнуки. Відійшов у вічність у 1986 р. (інфаркт). Похований у Трускавці. Софія Турянська-Фарима народилася 24.01.1928 р. в сім’ї священика Якова Турянського і Елеонори Турянської (з дому Татомир) в с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської обл. Дитинство пройшло в с. Лімна Турківського р-ну, а юнацькі роки – в с. Пруси на Дрогобиччині. У 1941 – 44 рр. навчалася у четвертому – шостому гімназійних класах Дрогобицької гімназії. З 1946 до 1951 р. продовжила навчання на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Працювала вчителькою української 243

мови і літератури в смт. Тисьмениця Івано-Франківської обл. Згодом разом з чоловіком Олександром Фаримою та двома доньками – Олександрою і Орисею переїхала на постійне місце проживання до Борислава. Там працювала на учительській посаді в санаторній школі-інтернаті. Померла 14.11.1999 р. Похоронена в Бориславі. Степан Хемич – співзасновник і Президент Фонду Катедр Українознавства (ФКУ), ініціатор програми українознавства в Гарвардському університеті. Активіст на громадсько-суспільній ниві – як гімназист ще в рідному Дрогобичі, а після війни у Німеччині і тоді вже в Америці, де присвятив себе організації і фінансуванню української науки. Народився у 1928 р. в м. Дрогобич у сім’ї робітників. Батько працював на нафтопереробному заводі “Ґаліція”. Після закінчення народної школи Степан поступив на навчання до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, в якій навчався в 1941 – 44 рр. З наближенням фронту почалися мандрівки в незнану чужину. Переїжджаючи Варшаву, потрапив під вагон, у час Варшавського повстання (серпень 1944), був поранений, врятувався від смерті. Перебував у збірному таборі в Австрії. Після війни, опинившись в Травнштайні (Баварія), включився у роботу з біженцями. Переїхавши до США, успішно закінчив Колумбійський університет у Нью-Йорку, одержав диплом магістра політичних наук, і далі своє житя присвятив організації українознавчих студій при Гарвардському університеті; стає керівником Фонду Катедри Українознавства (ФКУ). Під його керівництвом встановлено постійну програму українських студій в Гарвардському університеті, яка розвинулася у провідний українознавчий центр у світі, відомий як три катедри українознавства і Українознавчий Науковий Інститут Гарвардського Університету. Степан Хемич керував ФКУ до останнього дня життя. Степан виростав на патріотичних ідеях українських пророків – Т. Шевченка, Лесі Українки, і, зокрема, Івана 244

Франка, свого земляка з Дрогобиччини. Тому про Степана Хемича можна сказати словами І. Франка: “Все, що мав у житті, Він віддав для одної ідеї, І горів, і яснів, і страдав, І трудився для неї”. В особі дружини Марії (з дому Кузик) Степан знайшов віддану повірницю своїх ідей і помічницю у їх здійсненні, вона була відданим співробітником в усіх його починаннях, а особливо у Фонді Катедр Українознавства. Сім’я виховала двох дітей – дочку Роксану і сина Аскольда. Про заслуги Фонду Катедр Українознавства, і, зокрема, про заслуги Степана Хемича, знали в Україні. Раділи, що праця в найдавнішому університеті Америки з питань політики, історії та культури послужить не тільки нинішньому, але й наступним поколінням українців в краю і в діаспорі (із листів академіків Я. Ісаєвича зі Львова і М. Жулинського з Києва). Головну Екзекутиву Фонду Катедр Українознавства, яку бл. п. Степан Хемич очолював 44 роки, перебрав д-р Богдан Кудрик (народився у Львові у 1940 р., жив з родиною спочатку в Австрії, а опісля в Америці). Він – ученийбіохімік, автор багатьох наукових праць і патентів, досліджував проблеми голодомору 1932 – 33 рр. і відзначення Тисячоліття Хрещення Руси-України. Працював над залученням молоді для зростання української науки в Північній Америці і спілкування з культурними і науковими установами в Україні. Бл. п. Степан Хемич помер 08.02.2001 р., похоронений у Йью-Йорку, США. Ігор Хлібкевич народився 7 жовтня 1928 р. в м. Борислав (Тустановичі). 1935 р. – Початкова школа (м. Борислав). 1941 – 1944 рр. – Дрогобицька гімназія з українською мовою навчання. 1944 – 1945 рр. – Дрогобицька середня школа № 1. 1944 р. – арешт батька Льва Васильовича. 1951 – 1956 рр. – Львівський лісотехнічний інститут, спеціальність – лісове господарство. 1956 – 1964 рр. – лісничий Мостиського, потім Судово-Вишнянського лісництва. 1964 – 1966 рр. – директор Старосамбірського лісгоспу. 1966 – 1987 рр. – директор Львівського лісгоспу. Помер 29 березня 2012 р. 245

VII КЛАС Артемович Василь Басараб-Загайдук Мирослава Бейба Дмитро Білавка Осип Білас Омелян Веселовський Іван Висятицький Лев Гавриш Марія Гаськевич Євген Глухівський Петро Гнат Микола Горбовий Євген Горницький Любомир Грушкевич Орест Губицький Зеновій Гукевич Марія Дмитрах Микола Добош Михайло Дощак Роман Древецький Роман Дутко-Слонська Лідія Журавчак Ярослав Іваненко Всеволод Іваненко Григорій Кецун Володимир Кирилів Ярослав Ковалів-Гаврищак Лідія Ковальський Олександр Козбур Нестор Колос Федір Копач Микола Костирка Микола Кравчук Володимир Крамар Степан Крілик Зеновія Кузьмінський Данило Куновський Богдан Кушнір Степан Лев Константин Левицький Роман 246

Лепак Лев Лукавський Роман Ляльович Іван Мазур Микола Малецька-Костюк Оксана Марків Роман Маркович Лев Микита Роман Мотика Мирон Муліцка Іванка Назаркевич Низовий Мирослав Петрашкевич-Фарима Євгенія Петричка-Гарбузюк Надія Рачинська Сабат-Гузар Анна Сабат Михайло Сак Ліда Сенюта Богдан Сілецька Теодозія Слюсар Тарас Созанська-Климків Галина Станович Богдан Стояловська-Масляк Зеновія Стронська-Крупа Дарія Трускавецький Степан Турянський Євген Федина Фрайт-Барчинська Елеонора Хім’як Дмитро Цигилик Степан Чайковський Петро Чайковський Степан Чапельський Орест Чернигевич –Яворська Ольга Шавала Люба Шелевич Оксана Юзв’як Юрчакевич Омелян

Дрогобич, 17.06.1944 р. Державна гімназія ім.І.Франка, кляса 7-А Перший ряд, сидять: О. Копач, І. Муліцька, Н. Петричка, проф. Стефанія Залітач, О. Чернигевич, Н. Сабат, Л. Сак. Другий ряд, стоять: М. Костирка, О. Білавка, І. Швадчак, Т. Сілецька, Р. Лукавський, Д. Стронська, Р. Микита, М. Гавриш, Є. Горбовий, М. Низовий. Третій ряд, стоять: Б. Карашкевич, Р. Левицький, М. Дмитрах, Д. Хім’як, Л. Висятицький, Л. Маркевич, Я. Лепак, В. Кравчук, В. Іваненко, Т. Слюсар, С. Цигилик.

Мирослава Басараб-Загайдук Зі спогадів: “Я гімназистка воєнних часів. Вчилася я в нашій славній гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі в роки німецької окупації від 1942 до 1944 р. Тому мої спогади більше пов’язані з тими буремними роками. Часи були важкі та страшні і треба було зразу ставати дорослою. Мені як членові юнацтва ОУН давали багато доручень, особливо вже в сьомому класі в 1945 р. То привезти літературу зі Львова, то поїхати в Перемишль, Мостиська, Самбір, то на тижневий воєнний вишкіл в гори, то віддрукувати листівки. Так що з горем пополам я закінчила сьомий клас. З наближенням радянських військ мене направили в Турку. Тут був пересильний пункт, з’їхалося маса народу. Тут організовувалися ешелони, і частина людей від’їздила в “світи”, а частина йшла в партизанку до 247

лісу. Так я стала зв’язковою в курені Чубчика. В лісистих горах було повно партизан: і наших (мельниківців та бандерівців), і польських, і радянських. Радянські війська відтісняли нас все дальше, так я опинилася на Закарпатті, а згодом у Відні. Я опинилася на еміграції без грошей, навіть без документів. Але світ не без добрих людей: у Відні організувалася українська гімназія. На моє щастя з нашої гімназії тут були Богдан Попель і М. Рабій. Мене прийняли до восьмого класу. У Відні я закінчила гімназію і поступила на медицину. Треба було їхати дальше, а не сидіти у Відні, де були всі чотири окупанти: американці, англійці, французи, а головно, москалі. Але все думалося, що скоро буде зміна, і можна буде вернутися на Батьківщину – бо на чужині, ой як несолодко. У той час МВС робило вже свою справу. Кожний день в газеті на першій сторінці був список осіб, які пропали (їх я вже потім зустріла в тюрмі і на Львівській пересилці, і в таборах). Так і мене схопили на вулиці (як я пішла на концерт Козловського), посадили в машину і відвезли в Баден, де була їхня тюрма. В тюрмі я просиділа півроку. Судило мене ОС (бо не було свідків) на 10 літ. І почалася мандрівка у зворотному напрямі. В товарняках з Австрії на львівську пересилку, а зі Львова – в Мордовські табори. От так пройшли мої молоді літа. Повернулася я вже в 1956 р. на тридцятому році життя”. Осип Білавка народився 31.07.1925 р. в Стебнику Дрогобицького р-ну в селянській сім’ї. Після закінчення сільської школи вчився в Дрогобицькій гімназії (1942 – 1944). У 1944 р. був призваний до лав армії. У 1946 р. повернувся з армії і закінчив середню школу із золотою медаллю. У 1947 р. поступив до Львівського медінституту, де вчився на відмінно, однак за доносом сільських комуністів був виключений з п’ятого курсу інституту за наказом № 216 від 3.04.1952 р., як такий, що був у рядах “СС” і “оунівських бандах”, без найменших доказів. Після смерті Сталіна, у 1954 р. заступником міністра В. Д. Братусем Осипа Білавку було відновлено студентом Чернівецького медичного інституту, який він закінчив у 1955 р. Після закінчення інституту працював акушером-гінекологом, потім обласним акушером-гінекологом у Львові. Через тяжку хворобу 06.03.1981 р. помер. Залишив дружину та двох синів, які працюють лікарями. Бл. п. Осип був дійсно відданий своїй справі, любив свій народ і трудився для нього. Подала дружина Т. Білавка

248

Омелян Білас – народився 1927 р. у Трускавці в учительській сім’ї. Батьки – учителі німецької мови. Батько Михайло Білас – корінний трускавчанин – працював директором школи в Новому селі (колись – Нойндорф, німецька колонія). Мати, Ольга з Коцків – корінна дрогобичанка. Омелян закінчив вселюдну школу, опісля навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, в якій – 1944 р. закінчив сьомий клас. Воєнні події, служба в радянській армії (1944 – 48), повернення до живих ще батьків до Дрогобича, навчання у 10 класі Дрогобицької вечірньої середньої школи з дальшими планами навчатися у ВНЗ. Повертаючись зі школи вул. Трускавецькою, був схоплений органами НКВД, і згодом засуджений до 10 років позбавлення волі. Заслання відбував на Колимі. Працював на ціановому заводі в Магаданській області, хворів цингою. Працював на Крайній Півночі, де єдиним надійним транспортом були олені та лещата. Повернувшись із заслання до Дрогобича, заочно закінчив Київський інститут народного господарства. Працював за спеціальністю до останніх років життя. Відійшов у вічність у 1996 р. після важкої невиліковної хвороби. В Омеляна Біласа дружина Ярослава – педагог, яка пережила, як і її чоловік, заслання в Сибіру; син – інженер, дочка – медик, четверо онуків.

Святий вечір на Колимі 6.01.1956 р. О. Білас третій зліва (сидить).

249

Іван Веселовський народився в 1927 р. в селянській родині Василя та Ганни (з дому Дідух) у с. Лука (нині Озерне) Самбірського району на Львівщині. Гімназійну освіту здобував у Дрогобичі. Під час навчання в гімназії став членом Юнацтва ОУН. Виконував різні доручення з підтримання зв’язку. У квітні 1944 р. одержав скерування до старшинської школи ОУН. Прибув у розташування щколи “Олені-2”, прилучений до сотні “Тигрів”. Після присяги та відповідної підготовки його призначено кулеметником. Під час наступу червоної армії в червні 1944 р. школу перетворили на бойовий курінь, який брав участь в охороні Першого Великого Збору УГВР. У 1944 р. з наближенням фронту малолітніх із старшинської школи звільнили і його направили закінчувати навчання та продовжувати підпільну діяльність. Восени 1944 р. вступив до української гімназії в Дрогобичі. Підтримував зв’язок з підпіллям. Одночасно в гімназії керував неформальною підпільною групою молодих патріотів України. У 1945 р. під час затримання енкаведистами був поранений. Після одужання вступив до Львівського політехнічного інституту на аґрономічне відділення. Університетське навчання закінчив Іван Веселовський на “відмінно”. Щоб поглиблювати свої знання, вступає в аспірантуру Львівського філіалу АН України й у 1955 р. захистив кандидатську дисертацію. Працював у Львові в Інституті аґрохімії, асистентом та доцентом кафедри загального землеробства Української сільськогосподарської академії у Києві. У 1985 р. тут захистив докторську дисертацію. З того часу працював завідувачем та професором кафедри загального землеробства Національного аграрного університету. Працюючи легально, завжди намагався виховувати студентів у національно-патріотичному дусі, а з проголошенням державної незалежності у серпні 1991 р. вступив у члени Київського Братства ОУН і УПА, очолив його Науковий відділ, став головним редактором Бюлетеня Братства. Влітку 2003 р. був головним вихователем у літньому молодіжному сирітському таборі. 22 жовтня 2003 р. відійшов у вічність член Голосіївської районної орґанізації Конгресу Українських Націоналістів, професор Київського національного аграрного університету, доктор сільськогосподарських наук Іван Веселовський. Він все своє життя боровся за Україну – як кулеметник УПА, як провідний науковець. ЙШОВ НА СМЕРТЬ ЗА УКРАЇНУ Малий Іванко зростав у сільській хаті, де панував культ України. Батько Василь і мати Ганна під час окупації працювали біля земельки та худібки. У свої 15 років Іванко вступає до підпільної бандерівської орґанізації. 250

Вчився він у Дрогобицькій гімназії ім. Івана Франка. Значний вплив мали на нього вчителі-патріоти. Вступивши 1942 р. до підпільної юнацької орґанізації, Іван почав виконувати різні завдання: віднести “штафету” (естафету), переховати зброю чи добути “шмайсер” (німецький автомат). Всі доручення підпілля Іван виконував ретельно, тож у березні 1944 р. його відрядили до старшинської школи УПА. Відтоді він мав забувати своє ім’я, бо дістав кличку “Гупало”. Навчався у підпільній школі “Олені” в Карпатах, у лісі. Жили в землянках, навчалися просто неба. Дисципліна сувора. Сотня, в якій перебував Іван, спеціалізувалася на вишколі політичних виховників”: тут навчалися гімназисти, студенти та викладачі вищих навчальних закладів та гімназій. До пропагандивної роботи справа не дійшла, надходив фронт. Іван “Гупало” – кулеметник УПА. Не кожному дається ручний кулемет. Треба бути дужим, хоробрим, стійким, а головне – влучним стрільцем. 11 липня 1944 р. курінь підійшов до села Сприня. Дістали перше бойове завдання: охороняти важливий об’єкт. Пізніше дізналися: тут, у будинку лісництва, засідала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Упродовж п’яти діб вояки куреня стояли на сторожі. І кулеметник “Гупало” також. А далі – перше бойове хрещення. То був бій з німцями поблизу містечка Сколе. Прибігли селяни до повстанців з тривогою: німці відступають, нещадно грабують, забирають навіть худобу та працездатних чоловіків... Курінь підійшов лісом до шосе. Німці гнали “ясир”: худобу і людей. Командування, не чекаючи ночі, розставило по флангах кулеметників, посередині – автоматників. ...Лунко загримкотів кулемет “Гупала”, затріскотіли автомати. Скосили бойову охорону і групу німців. Шосе вкрилося трупом. Решта німців у паніці втекла... Збігалися з навколишніх сіл люди, забирали свою худобу, поверталися чоловіки, що їх гнали до Німеччини. Тільки й чулися слова щирої подяки повстанцям. Село Чайковичі, Прикарпаття. У селі – велика залога енкаведистів, так званий “додатковий гарнізон МДБ” (поблизу – військовий аеродром). Сили нерівні – 1:10. Івана поранено. Підбігають друзі, кладуть на ноші. Практично “додатковий гарнізон” знищено. Світає. Повстанці відходять, захопивши на спиртзаводі чимало спирту для наших шпиталів. Повстанці зникають у лісовій хащі. Івана відносять на хутір до потаємної “шпитальки”. Здебільшого вони були підземними, добре замаскованими. Іван лежав у шпитальці всього два тижні – завдяки високому професіоналізмові лікаря та дбайливості медсестри. Ще два місяці лікувався, переховуючись у родичів, які, звісно, ризикували... Коли остаточно одужав, було вже літо 1945 р. Йому виповнилося 18... Що робити? І... поїхав у Дрогобич до своєї школи. Ви251

дали йому атестат зрілості (хоч він не закінчив гімназії!). З тим атестатом він і вступив до Львівського сільськогосподарського інституту. Пощастило: ніхто не запродав. Та й він “занімів”... Іван закінчив інститут, відтак вступив до аспірантури. А кандидатську й докторську дисертації захищав у Київській сільгоспакадемії... Йому кілька разів пропонували вступити до компартії – відмовлявся. Мовляв – недостойний, бо ... розлучився з дружиною. Інакше докопалися б ... С.Плачинда, газета “Нація і держава” від 28.10.03 р.

Лев Висятицький народився 08.11.1926 р. у Дрогобичі у сім’ї робітників. До війни закінчив “Рідну школу”, в 1939 р. поступив до української гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі. Під час німецької окупації продовжував навчання в гімназії (1942 – 1944). У 1963 р. закінчив Львівський лісотехнічний інститут (ф-т МТД). З 1964 до 1969 р. працював викладачем механічного технікуму. Згодом – інженером у проектному Інституті нафти і газу до виходу на пенсію. Був постійним учасником Заслуженої хорової чоловічої капели “Бескид” при Дрогобицькому педуніверситеті ім. І. Франка. Виїздив з концертами хору в різні області України (Черкаську, Запорізьку, Київську). У 1989 – 1990 рр. Левко Висятицький очолив товариство “Меморіал” у Дрогобичі. Паралельно публікував статті в місцевій газеті “Радянське слово”, у яких розкривав геноцидну політику колишнього СРСР, і, зокрема, роботу НКВД в катівнях, що розміщувалися у приміщенні колишнього суду, а потім фізико-математичного факультету Дрогобицького педінституту на вул. Стрийській, 3. Співпрацював з депутатом міської Ради Мироном Бучацьким, який очолював регіональний “Меморіал”. Помер Лев Висятицький 29 липня 1999 р., похований у Дрогобичі. Марія Гавриш-Шеремета народилася 25 січня 1926 р. в с. Болехівці Дрогобицького району Львівської області. З 1939 р. навчалася у Дрогобицькій гімназії, а згодом у Самбірському культосвітньому училищі. Працювала бібліотекарем школи, бухгалтером. Була репресована, відбувала покарання в Сибіру. Повернулася в Україну. 252

З 1972 р. працювала економістом у Дрогобицькому райвідділі освіти. Одружена, виховала доньку і сина. Померла 17 квітня 1985 р. Євген Гаськевич народився 19.12.1924 р. в с. Міженець Старосамбірського р-ну Львівської обл. в сім’ї селянина-коваля. Після закінчення семирічної школи в рідному селі поступив на навчання до Перемиської гімназії (Польща), а потім навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка (1941 – 44). З серпня 1944 р. працював учителем Дроздовицької семирічної школи Старосамбірського р-ну. У 1947 р. поступив на навчання до Львівського університету ім. І. Франка на філологічний ф-т (класичне відділення), який закінчив у 1952 р. З 1952 р. працював вихователем, учителем, завучем у різних школах Львівської обл, згодом інспектором шкіл Львівського облвно, директором школи у м. Київ. Дружина – старший науковий співробітник НДПІ; два сини – Орест та Микола, стали інженерами після закінчення Львівських ВНЗ. За високий професіоналізм і відданість педагогічній справі нагороджений значками “Відмінник народної освіти”, “Ветеран праці” та багатьма грамотами і преміями. Помер у 1994 р., похоронений у Києві. Орест Грушкевич. Навчався в 1941–1944 рр. у Дрогобицькій українській гімназії. Закінчив Львівську політехніку. Працював інженером у Хусті (Закарпаття). Останні роки проживав у Львові, де і помер. Марія Гукевич навчалася у сьомому класі 1944 р., закінчила Львівський медінститут, працювала лікарем-педіатром на Львівщині. Микола Дмитрах – учень Дрогобицької гімназії, науковець, кандидат технічних наук, доцент кафедри нарисної геометрії і графіки Львівського політехнічного інституту, автор майже 40 наукових праць, в т.ч. має два авторські свідоцтва про винаходи, 8 методичних розробок з нарисної геометрії. Наукові праці присвячені дослідженню і розв’язанню 253

деяких задач механіки руйнування крихких тіл з тріщинами. Тема кандидатської дисертації – “Дослідження кінетики поширення плоских тріщин в тривимірному крихкому тілі”. Народився Микола 18.09.1925 р. в с. Воля Якубова на Дрогобиччині. Мама Миколи і полковник Андрій Мельник – двоюрідні сестра і брат. Семирічну школу закінчив у рідному селі у 1938 р., а в 1939 р. поступив до першого класу Дрогобицької гімназії. У 1941 р. закінчив шостий клас СШ № 1, яку за німецької окупації перейменовано на восьмирічну гімназію. У 1944 р. закінчив сьомий клас гімназії. З 1945 р. працював бухгалтером в Дрогобицькому лісгоспі. З 1946 до 1951 р. вчився на селікатному факультеті Львівської політехніки, який закінчив з відзнакою. Залишений для роботи на кафедрі старшим лаборантом, асистентом. З 1960 до 1999 р. працював на кафедрі нарисної геометрії та графіки – асистентом, старшим викладачем, доцентом, заступником завідувача кафедри. Микола Дмитрах МОЇ ПРОФЕСОРИ... Мої спогади про навчання в гімназії якнайкращі. Часто згадую професора Богдана Попеля, який дуже цікаво викладав історію. Любив ходити по класу, а учні тихо сиділи, слухали розповіді, супроводили його своїми поглядами. Професор німецької мови Неврлі свої заняття часто проводив у вигляді екскурсії на свіжому повітрі, де методом співбесіди ми успішно засвоювали нові слова, побутову мову... Запам’яталися зауваження директора Михайла Бараника після нашого запізнення на наступний урок математики, після чого уроки на лоні природи заборонили. Добрим словом згадую професора Козака і Байрака (латина), Липинського (фізика), Рабія (українська література), Кульчицького (географія), Залітач (математика), Опалку (фізкультура), Лепкого (малювання), П’юрка (музика). Роман Древецький – народився у Дрогобичі в 1926 р. Батько – головний механік деревообробного комбінату, мати – домогосподарка. З першого до четвертого класу вчився у школі сестер Василіянок, а у п’ятому і шостому – у “Рідній школі”, а відтак поступив в українську гімназію, сьомий клас якої закінчив у 1944 р. 254

У серпні 1944 р. був призваний до лав радянської армії, брав участь у боях на території Польщі, Чехії та Німеччини. Був двічі поранений. Після війни 6 років служив в окупаційних військах у Німеччині. З армії повернувся додому до Дрогобича в січні 1951 р. У травні – червні здав екстерном екзамени на атестат зрілості і цього ж року поступив до Львівського політехнічного інституту, який закінчив у 1956 р. Після закінчення інституту був направлений на роботу на Дрогобицький нафтопереробний завод, де за 31 рік пройшов виробничий шлях від оператора до головного інженера заводу. Помер 20 вересня 2005 р., похоронений у Дрогобичі. Роман Древецький КІЛЬКА ЕПІЗОДІВ... Епізод перший. 1939 рік, зима. На Закарпатті проголошено незалежну Україну. У Дрогобичі велике патріотичне піднесення – як серед дорослих, так і серед молоді та дітей. Я зі своїм товаришем, Орестом Чапельським, вирішуємо їхати на лещатах в Закарпаття – допомогти боротися проти мадярів. Беремо із собою дві дитячі повітряні рушниці, трохи їжі – і в дорогу, не сказавши вдома нікому нічого. Батьки наші довідалися від одного учня про наш “подвиг” і на санях наздогнали нас вже недалеко від м. Сколе. Обійшлося без тілесних покарань, але моралі було багато. Епізод другий. 1942 рік. Іду до школи. По дорозі мене обганяє колона військовополонених, а я їм яблуко, і один з полонених просить і йому дати яблуко. Я підходжу ближче до колони і кидаю йому два яблука. У цей момент охоронець-німець прикладом автомата штовхає мене в колону полонених. Я з полоненими пройшов майже до с. Брониця, і там разом з ними копав окопи. Люди, котрі бачили цю подію, сповістили мого батька. Після обіду він зі знайомим німецьким урядовцем приїхав до Брониці і визволив мене з цього “полону”. Епізод третій. 1943 рік. На зимові вакації снігу не було, і поїздити на лещатах не вдавалось. А як почалося навчання, то випав сніг, і ми з тим же Орестом Чапельським домовилися не йти до школи, а піти поїздити на лещатах з гірки. Як задумали, так і зробили. Уже майже під вечір повертаємося додому (а я жив ближче до лісу, ніж Орест), і, не доходячи метрів п’ять до хати, бачимо, як відчиняються двері, і з мого дому виходить професор Байрак. Ми оторопіли. Він привітав нас, розпитав, як їздилося на лещатах, і, попрощавшись, пішов. Наступного дня ми пішли до школи, і, коли професор Байрак зайшов у клас, він посміхнувся до нас, і ніби й нічого не було, почав урок.

255

Лідія Дутко-Слонська – гімназистка Дрогобицької гімназії ім. Івана Франка (1941–1944). Народилася у 1928 р. в с. Гірське (тепер Миколаївського району Львівської області). Закінчила Добромильську середню школу, фізико-математичний факультет Львівського педінституту, аспірантуру в Києві при УНДІПі, захистила дисертацію, автор понад 100 наукових публікацій. Працювала вчителем математики у Дрогобичі, а після закінчення аспірантури (за скеруванням МО України) в Чернігівському педінституті. Згодом переїхала до Дрогобича і працювала в педуніверситеті на посаді доцента до виходу на пенсію (1958 – 1996). За сумісництвом 12 років була заступником декана математичного факультету Дрогобицького педуніверситету. Неодноразово нагороджувалася грамотами і значками (“Відмінник освіти України”, “Ветеран праці”), подяками “Джерелу 20 років” (1992 – 2012) – просвітянський фонд. Учасник обласних, республіканських і міжнародних конференцій (Львів, Київ, Жешув (Польща), Печ (Угорщина), Андижан (Казахстан)). Батько – Петро Дутко – священик, загинув 27.06.1941 р. від рук НКВД. Мати Стефанія Коцко-Дутко – учителька, померла у 1975 р. Чоловік Володимир, учитель, помер у 1985 р. Син Ігор (аспірант, помер у 2003 р.), син Юрій – учитель. В родині є 4 онуки, 2 правнуки. Лідія Дутко-Слонська НЕЗАБУТНІ МОЛОДЕЧІ СПОГАДИ З періоду навчання у гімназії, незважаючи на всі післявоєнні травми і матеріальні труднощі, залишилися незабутні молодечі спогади. Матері-вдові, учительці, важко було навчати трьох дітей у Дрогобицькій гімназії. Завдячуючи директору гімназії професорові Михайлові Баранику, який піклувався про матеріально незабезпечених учнів і, зокрема, сиріт, нас трьох було звільнено від оплати за навчання. Жили ми в бурсі, там же і скромно харчувалися. Добрим словом згадую таких професорів гімназії: С. Липинського (фізика), О. Полянського (німецька мова), С. Залітач (математика), Б. Попеля (історія) та інших. Запам’ятався мені професор С. Липинський, який під час опитування для перевірки знань учнів звільняв дві парти, сідав на край парти і усно навідними питаннями з’ясовував розуміння учнями матеріалу. За вдалу обґрунтовану відповідь іноді хвалив учнів: “...З тебе ще вийдуть люди”, “Ло256

7 Б клас Дрогобицької гімназії

гічно думаєш” і т.д., чим і заохочував до вивчення свого предмету. Із життя в бурсі запам’яталася вже давно покійна товаришка-однокласниця Зеновія Стояловська-Масляк, яка могла однією рукою доїдати шматок хліба, а другою домальовувати художню картинку. Згодом вона стала заслуженим художником України, була учасником багатьох міжнародних і республіканських художніх виставок, конференцій. Із гімназистів-старшокласників згадується скромний 17-річний юнак – трускавчанин, який привертав увагу, зокрема дівчат, своїми нестандартними, вишитими його ж руками, сорочками, краватками, в’язаними рукавицями, светрами. Це уже був початок становлення відомого в Україні та поза її межами славного народного художника, Майстра Михайла Біласа. Голову слід схилити перед гімназистом-однокласником Іваном Веселовським, завжди щирим, усміхненим юнаком із с. Лука на Дрогобиччині. У роки боротьби за незалежність воював у лавах ОУН, УПА, а згодом зумів стати професором, академіком. Останнє бажання Івана – поховати його в рідному селі біля батьків – виконано у жовтні 2003 р. Всеволод Іваненко народився 10 квітня 1926 р. в с. Орів Сколівського р-ну в сім’ї вчителя. Початкову школу закінчив у рідному селі. У 1941 – 1944 рр. навчався у Дрогобицькій українській гімназії. Цього ж року 257

був призваний до червоної армії. Брав участь у боях у складі військ 4-го Українського фронту. У жовтні 1950 р. звільнений у запас. На війні отримав поранення. Нагороджений медалями, серед яких “Медаль за відвагу” і “Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня”. Працював шофером, а після закінчення Стрийського технікуму механізації сільського господарства – викладачем у Дрогобицькій автошколі. Працював творчо. Його винаходи і раціоналізаторські пропозиції неодноразово демонструвалися на виставках ВДНГ у Києві та Москві. Помер 21 грудня 1991 р. Григорій Іваненко – гімназист Дрогобицької гімназії, викладач іноземної мови, випускник філологічного факультету Львівського університету. Народився 13.09.1924 р. в с. Довге Дрогобицького р-ну. Після навчання у рідному селі, 1939 р. поступив до першого класу Дрогобицької гімназії, яку перейменовно на СШ № 1. У 1941 р. продовжував навчання там же, але в гімназії. У 1944 р. закінчив сьомий клас, і примусово був взятий до німецьких формувань протиповітряної оборони і відправлений у східну Німеччину. Повернувся на Батьківщину у 1945 р. З 1946 до 1951 р. навчався у Львівському університеті на німецькій філології. З вересня 1951 р. працював викладачем німецької мови в середній школі м. Козова на Тернопіллі, а відтак, до кінця свого життя у Бережанському технікумі. Григорій Іваненко працював над створенням українсько-німецького тематичного словника. Помер у 1991 р., похоронений у Бережанах. Володимир Кецун народився в 1926 р. в сім’ї о. Осипа Кецуна, пароха с. Довге Дрогобицького р-ну. Після закінчення початкової школи у своєму селі поступив на навчання до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, в якій навчався у 1941 – 44 рр. У 1944 р. війна закинула його за кордон. Був в Австрії, Італії, накінець оселився в Англії, де живе і зараз. У 1948 р. познайомився з українкою з Івано258

Франківщини, яка стала йому дружиною. В сім’ї Кецунів два сини і дочка, шестеро онуків. Навчався в Кембриджському університеті. Був директором Недільної школи, очолював українську “Просвіту”, працював над виданням українсько-англійського словника. Батька Володимира Кецуна, о. Осипа, заарештували, вислали в Сибір, де він і загинув у концтаборах Зауралля. Мати померла в 1998 р. Володимир, проживаючи в Англії, неодноразово відвідував родину і друзів в Україні. НЕКРОЛОГ Відлітають сірим шнурком... ще одна болюча втрата для родини і друзів. 11 липня 2013 р. перестало битися стомлене серце визначного діяча на громадській ниві бл. п. Володимира Кецуна, мешканця місцевости Тодморден в північно-західній Англії. Туди занесла його доля. Влодко, учень Дрогобицької гімназії, пішов до Дивізії 17-літнім юнаком, слідами свойого батька – о. Йосифа, кол. воїна УГА. Був у полоні в Рімені, Італії – випускник матуральних курсів (відділ А), відтак ділив долю і недолю вояків Дивізії в Англії. При кінці свого життя видав цікаві автобіографічні „Спомини Дивізійника’’ які дійсно вартує прочитати. В Англії знаний як великий соборник-українець, що замінив політику на виховання молоді в українському дусі, вчив плекати українські звичаї та традиції. За це йому честь і слава! Його дружині Марії та родині в Англії і в Україні висловлюю моє глибоке співчуття. Спи, дорогий друже, спи, про долю, волю України сни! Вічна Тобі пам’ять! Теодосій Андрушко

Ярослав Кирилів ЯК ЩЕ БУЛИ МИ МОЛОДИМИ... Народився я у селі Гаї Верхні Дрогобицького району в бідній селянській родині. У 1934 р. поступив до першого класу сільської початкової школи, у 1939 – 1941 рр., при “перших совітах” навчався у п’ятому і шостому класах неповносередньої школи. Наше село було національно свідоме, працювали осередки “Просвіти”, гурток “Сільський господар”, був хор – один з кращих у повіті, гурток художньої 259

самодіяльності. З 1931 р. була організація ОУН, організатором якої був Григорій Скоропад, однодумець з дитячих літ. Я виховувався у національно-патріотичних традиціях, читав багато літератури, особливо з історії України. У 1944 р., під час німецької окупації, поступив до п’ятого класу Дрогобицької української гімназії, де навчався до 1944 р. і закінчив сьомий клас. За роки навчання в гімназії в мене остаточно сформувався націоналістичний світогляд. У 1943 р. я вступив у підпільну організацію ОУН-юнаки. В липні 1944 р. ми з товаришем Григорієм Гуком викрали повний бойовий комплект зброї 4-ї німецької частини, яка квартирувала в нашому городі. Наприкінці липня 1944 р. за наказом ОУН нас, групу хлопців з 11 осіб, відправили на збірний пункт УПА в Карпати, в район села Недільна. Тут нас чотирьох, яким ще не виповнилося 18 років, відправили додому в розпорядження станиці ОУН села. Я виконував завдання зв’язкового, розповсюджував підпільну літературу, збирав дані для УПА. На початку серпня станиця отримала завдання нагодувати сотню УПА, що перерправлялася з Карпат на Львівщину, а також супроводжувати її до станиці села Гаї Нижні. Ми зібрали чотири підводи харчів, молока, хліба, картоплі і перевезли це все в район с. Недільна. Сотня була добре озброєна: бійці мали кулемети і навіть легкі гармати. Ми переправили сотню до станції Гаї Нижні, і, повертаючись назад, натрапили на засідку військ НКВД. Вони відкрили вогонь з кулеметів, але був близько ліс, і нам вдалося втекти. 4 жовтня 1944 р. я став учнем СШ № 1 у Дрогобичі. Вона розміщувалася у тому ж приміщенні, що й колишня гімназія. В армію нас, хлопців, не взяли, дали бронь, оскільки це була одна середня школа на весь Дрогобицький район. А я вчився тоді в десятому класі. Я дальше підпорядковувався станичному села, виконував всі його доручення. 20 квітня 1945 р. мене за доносом зрадника зарештувало КГБ; разом зі мною арештовано ще 16 осіб. На третій день після нашого арешту Служба безпеки УПА зрадника ліквідувала. Нас цілий рік тримали під слідством, але, незважаючи на страшні катування, ми не признавалися до вини. Однак причин, які назвав зрадник, вистачило, щоб нас судили. Мене засудили на 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. У Львові на пересильному пункті я зустрівся з колишнім директором гімназії Михайлом Бараником, якого засудили на 10 років і вже відправляли на етап. Він мене поблагословив, і я пам’ятаю його слова: “Бережись, хлопче, ти ще молодий, і дочекаєшся вільної України”. Мене відправили етапом в Комі АССР, в м. Печора. Два роки я працював на будівництві залізниці Печора – Воркута, а в 1948 р., після повстання політв’язнів у Воркуті, мене відправили в режимний табір для політв’язнів в Інту, Комі АССР, в так званий “Мінлаг”. Там я працював на будівництві та у вугільних шахтах. Звільнився 16 жовтня 1954 р. після закінчення терміну покарання. Оскільки я був по260

збавлений прав на виїзд, зобов’язаний два рази в місяць реєструватися у комендатурі. Після звільнення працював на будівництві бригадиром, майстром, виконробом, будував вугільні шахти. У 1965 р. закінчив вечірній технікум і отримав спеціальність техніка-будівельника. В 1965 р. одружився зі Євгенією Стап’як, також політв’язнем, уродженкою с. Унятичі, яка була засуджена на кару смерті зі заміною на 25 років, за те, що 2,5 року була у підпіллі. Виховали двоє дітей: дочку і сина, на сьогодні маємо чотири внуки та два правнуки. Позаяк у Дрогобичі нас не хотіли прописувати, то ми переїхали сюди тільки у 1986 р., на початку Горбачовської перебудови. З початком національного відродження я включився у громадсько-політичне життя міста. Був в Ініціативній групі з організації Спілки політв’язнів, Братства ОУН-УПА. В 1993 р. мене обрали Головою організації ветеранів України, член конгресу Українських націоналістів. З 2002 р. – Голова районної організації КУН. Ще доки є здоров’я, беру активну участь у громадсько-політичному житті міста. Співаю у двох хорах: політв’язнів “Нескорені” і церковному – церкви Св. Спаса “Сяйво”. Молю Бога, щоб мені дав здоров’я та сили дочекатися того часу, коли Україна буде демократичною й багатою. 20.02.2004, м.Дрогобич Ярослав діждався перемоги Помаранчевої революції, народного президента В. Ющенка, демократичної України. На жаль, після невиліковної хвороби відійшов у вічність 01.07.2005 р. Родина, друзі, побратимиполітв’язні, гімназисти-однокласники провели в останню дорогу вірного сина України. Лідія Ковалів-Гаврищак народилася 13 квітня 1927 р. в с. Страхотина Сяноцького повіту в родині вчителів. Закінчивши шість класів сільської школи вступила в 1939 р. до Дрогобицької української гімназії, в якій навчалася до 1944 р. З 1946 р. навчалася у Львівському медичному інституті, який закінчила в 1951 р. Працювала лікарем-педіатром, педіатром-інфекціоністом в дитячій лікарні і в інших дитячих установах м. Дрогобич до 2006 р. Одружена, має двох дітей, двох онуків і двох правнуків. У 1989 р. разом з друзями організувала зустріч гімназистів, які вступили на навчання в гімназію в 1939 р. Член Гімназійного братства. Проживає в Дрогобичі. 261

Степан Крамар народився 1926 р. у Трускавці. Початкову освіту здобув у рідному місці, згодом продовжив навчання у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка (1941 – 44). Середню спеціальну освіту отримав у Дрогобицькому нафтовому технікумі. Відслужив 7 років армії на Далекому Сході. Демобілізувавшись, поступив у Львівський політехнічний інститут, після закінчення якого працював інженером у Бориславському нафто-газовому управлінні, згодом у Дрогобицькому проектному інституті. Одружений, мав двох дітей і двох онуків. Після важкої хвороби помер у 1982 р., похоронений у Трускавці. Данило Кузьмінський народився 1923 р. в с. Сілець Перемиського району (Польща). Син Дмитра (священика) і Розалії (вчительки). Початкову освіту здобув у “Рідній школі” Самбора. Навчався у Ярославській українській чоловічій гімназії, Дрогобицькій українській гімназії ім. І. Франка. В 1945 р. поступив у Львівський політехнічний інститут на агрономічний факультет. Один із засновників джазу “Не журись” у Львові (1945). У 1949 р. був заарештований і засуджений на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у Караганді. Після звільнення в 1956 р. заочно закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. З 1957 р. працював агрономом у Самбірському районі. Одружений, має сина. Жив у Самборі до смерті, де і похоронений. Богдан Куновський – лікар вищої категорії, науковець, патріот-українець. Народився 01.01.1927 р. в с. Яблунька Турківського р-ну Львівської обл. в сім’ї священика. Після навчання в середній школі, а також в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, вступив на лікувальний ф-т Львівського медичного інституту, який закінчив у 1951 р. 262

Згідно зі скеруванням Міністерства охорони здоров’я, почав працювати в Дрогобицькому протитуберкульозному диспансері на посаді лікаря-фтизіатра, а згодом – заступником головного лікаря. З 1951 до 1989 р., тобто 38 років, працював у Дрогобицькому тубдиспансері. Важка невиліковна хвороба у 1989 році забрала прекрасного лікаря, добру людину, вірного чоловіка і батька. У Богдана дружина – Дарія Миколаївна – лікар-кардіолог, два сини: Юрій – кандидат технічних наук, доцент; Андрій – інженер-науковець. Богдан Куновський – активний учасник всесоюзних, республіканських, обласних наукових з’їздів, конференцій, автор понад 100 наукових праць. До важливіших наукових праць слід віднести: 1. “Почтовые марки иллюстрируют страницы истории медицины” (журнал “Медицинская сестра”, № 10, 1970 р., Москва) 2. “Первая помощь при переломах костей” (журн. “Медицинская сестра”, № 6, 1975 р.) 3. “Значение рентгенологического метода исследования в своевременном выявлении туберкулеза легких” (“Мед. сестра”, № 4 1976 р.). Всього в журналі “Медицинская сестра” опубліковано понад 20 статтей. У журналі “Фельдшер и акушер” опубліковано також біля 20 статей, зокрема: “Плеврит” (№ 6 1969 р.) та “Противотуберкулезная профилактическая работа в бациллярных очагах” (№ 8, 1969р.). У журналі “Проблемы туберкулеза” опубліковано понад 10 статей, зокрема “Туберкулез молочной железы у больной сахарным диабетом” (№ 9,1972 р.). У журналі “Врачебное дело” (Київ) викликають інтерес статті “Гемотуберкулиновые реакции при определении туберкулезного процесса” (№ 9, 1966 р.), “Случай анафилактического шока после введения стрептомицина у беременной, больной туберкулезом легких” (№ 10, 1972 р.). Цікаві статті опубліковано автором у журналах “Советская медицина” (№ 8, 1986 р.), “Урология и нефрология” (№ 3, 1977 р.), “Лабораторное дело” (№ 6, 1978 р). Помер 1989 р., похоронений у Дрогобичі. Стефан Кушнір народився 22 травня 1926 р. Проживав на вул. Горішня Брама у Дрогобичі. Навчався у Дрогобицькій гімназії ще до війни. У 1944 р. Стефан разом із своїми сусідами подався на Захід, надіючись на одруження з їхньою дочкою. Але, заїхавши до Австрії, вони розлучилися. Стефанові довелося самостійно влаштовувати своє життя. Переїхавши до США, одружився з Оленою Лотоцькою, уродженкою Львова. Тут йому пощастило відкрити автомайстерню. Має трьох дочок, спеціальності яких – правник, ветлікар, архітектор. 263

Констянтин Лев народився 28.11.1924 р. в с. Волоща Дрогобицького р-ну в селянській сім’ї. У рідному селі закінчив вселюдну школу і вступив на навчання до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, де навчався у 1941 – 44 рр., закінчивши сьомий клас. У 1944 р. був мобілізований в радянську армію, воював на фронті. У 1947 р. повернувся, і склав екзамени на атестат зрілості, після чого поступив до Львівського політехнічного інституту. У 1948 р. був виключений з інституту. Як учасника війни, його було реабілітовано, і він продовжив навчання в Московському інституті нафти і газу ім. Губкіна, який закінчив у 1953 р. Працював на Дрогобицькому нафтопеперобному заводі інженером-конструктором, а згодом начальником конструкторського бюро. Констянтин Лев – винахідник-раціоналізатор, неодноразово відзначений подяками, грамотами. Він – батько трьох дітей, має п’ятьох внуків, трьох правнуків. Помер у 1992 році, похоронений в Дрогобичі. Роман Левицький народився у Львові 05.05.1927 р. До 1944 р. проживав у м. Дрогобич, навчався в “Рідній школі”, згодом у гімназії ім. І. Франка. Батько Романа, Остап Левицький – один із членів громадського комітету будівництва гімназії і товариства “Рідна школа”. У 1944 р. Роман виїхав до Австрії, в 1946 р. – до Німеччини, а в 1949 р. – до Америки. У 1950 р. мобілізований в армію, однак у боях участі не брав. Після демобілізації в 1952 – 1958 рр. навчався у Пенсильванському університеті на відділенні механічної інженерії. Як інженер, неодноразово одержував нагороди і здобував патенти. З січня 1978 р. на емеритурі. У сім’ї Романа і Тетяни четверо дітей і шестеро внуків. Спілкування в сім’ї – рідною мовою, велика увага приділяється спорту й туризму. Виховання дітей і внуків – це “Пластова кар’єра” Романа, яка допомагала всій сім’ї долати життєві труднощі. Лев Лепак народився в с. Снятинка. Навчався у сьомому класі гімназії у 1944 р. Певний час працював бухгалтером у Дрогобицькому педінституті. 264

Роман Лукавський навчався в Дрогобицькій українській гімназії. Після отримання середньої освіти закінчив Львівський політехнічний інститут, проживав і працював у Львові. Роман був на зустрічі гімназистів у 1989 р. (50-річчя). Іван Ляльович народився 1926 р. в Ярославському повіті (Польща) у багатодітній сім’ї священика Осипа Ляльовича і Олени Сиротинської. У 1939 р. Іван поступив до Ярославської гімназії (Польща). Згодом родина була насильно переселена з території Польщі до України. Батько працював священиком у с. Ролів Дрогобицького р-ну Львівської обл. Іван продовжив навчання в Дрогобицькій гімназії імені І. Франка. Після війни вчився у Львівській політехніці на факультеті нафти і газу. У 1951 р. після закінчення інституту був скерований на роботу в Туркистан. Згодом перевівся до Києва, де працював завідувачем відділу Науково-дослідного інституту. Одружений, мав дві дочки – Рому та Христину. Відійшов у вічність у 1992 р., похоронений у Києві. Микола Мазур – гімназист Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, кандидат геолого-мінералогічних наук (1970), старший науковий співробітник Українського науково-дослідного геологорозвідувального інституту. Народився 29.11.1924 р. в селі Воля Якубова Дрогобицького р-ну в селянській сім’ї. Закінчивши початкову школу в рідному селі, навчався в СШ № 1 м. Дрогобич, у 1941 – 44 рр. – в гімназії ім. І. Франка. Після сьомого класу гімназії, у 1944 – 47 рр., служив у радянській армії, брав участь в боях ІІ Білоруського фронту. У 1947 р. (після демобілізації) поступив на гірничо-промисловий факультет Львівського політехнічного інституту, який закінчив у 1952 р. З 1952 до 1992 р. (до виходу на пенсію) безперервно працював інженером, старшим геологом, старшим науковим працівником, завідувачем сектора в Українському науково-дослідному геологорозвідувальному інституті у Львові. Захистив кандидатську дисертацію (1970). Отримав звання кандидата геолого-мінералогічних наук; у 1972 р. присвоєно звання наукового співробітника. Опублікував 57 наукових праць, в т.ч. дві монографії, учасник всесоюзних і республіканських науково-практичних конференцій. Офіцер запасу, нагороджений орденами “Вітчизняної війни”, “За мужність” та багатьма медалями. Микола Мазур брав участь в організації т-ва “Просвіта, ” Руху, а також в утворенні об’єднання ветеранів війни. В теперішній час М. Мазур – го265

лова Львівського обласного відділу Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Проживає у Львові. Має сина і дочку, трьох онуків. Дочка – викладач англійської мови у Львівській політехніці, син працює в середньому бізнесі, онуки – в різних виробничих організаціях інженерами. Оксана Малецька-Костюк народилася 04.02.1927 р. в с. Ріпчиці Дрогобицького р-ну. Дочка о. Пантелеймона і Олени (з Киричинських). Початкову освіту отримала в рідному селі та Перемиській школі Святого Миколая (1938 – 1939). 1939 – 41 рр. – навчалася в СШ № 2 м. Дрогобич.1942 – 44 рр. навчання в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. 1944 – 45 рр. – учениця українського Інституту для дівчат в Перемишлі. 1945 – 50 рр. – студентка геодезичного ф-ту Львівської політехніки. 1952 – 1976 рр. – завідувачка сейсмічної станції “Львів”. З 1979 р. очолювала сейсмічну службу Карпатського регіону України в Інституті геофізики АН України. Автор 60 друкованих праць. Була членом НТШ і товариства “Надсяння”. Вдова, мала двох синів. Проживала у Львові. Відійшла у вічність у 2010 р. Похоронена на Личаківському кладовищі. Роман Марків навчався в Дрогобицькій українській гімназії в 1942 – 1944 рр. Був добрим організатором і здібним учнем. У 1944 р. виїхав на Захід. Подальша доля його невідома. Лев Маркович закінчив сьомий клас гімназії в Дрогобичі. У 1989 р., коли гімназисти відзначали 50-річчя свого поступлення в гімназію, був на зустрічі, прибув із Новояворівська, де працював і проживав останні роки. Роман Микита народився в Дрогобичі 27.05.1923 р. на вул. Івана Хрестителя (нині вул. Тарнавського) у сім’ї залізничника. Навчався у “Рідній школі”, а згодом – гімназії ім. І. Франка. Співав у хорі, був членом спортивного товариства “Підгір’я”. Закінчував українську гімназію в Німеччині, в таборі “для переміщених осіб”. В таборі був членом Пласту, учасником хорів, членом спорттовариства “Орлик”. У 1949 р. виїхав до Америки з дружиною-дрогобичанкою. Вищу політехнічну освіту здобував вечірньою формою навчання; одержав диплом інженера. Був чле266

ном товариства “Самопоміч” і організатором т.зв. “кредитівок” для членів цього ж товариства; учасником пластівського драмгуртка, який ставив для українців-емігрантів різні шедеври національної драматургії; скарбником Центрального Комітету Дрогобиччини (з центром у Філадельфії), членом редколегії видання ІV тому “Дрогобиччина – земля Івана Франка”, організатором групової поїздки дрогобицької діаспори в Україну, і, зокрема, колишніх учнів Дрогобицької гімназії на Міжнародний з’їзд до Дрогобича у вересні 1991 р. Мирон Мотика – народився 28 червня 1927 р. в м. Трускавець Львівської обл., в сім’ї робітника. В 1933 р. поступив у Трускавецьку початкову школу, і в 1941р. закінчив 7 класів. 1941 – 1944 рр. – навчання у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. В грудні 1944 р. поступив у 10 клас середньої школи № 1, яку закінчив у 1945 р. В 1946 р. став студентом Львівського політехнічного інституту, закінчив чотири курси. 11 листопада 1950 р. засуджений “особим совєщанієм” терміном на 10 років. Рік просидів у тюрмі Львова, потім був відправлений в Іркутську обл., у так званий “Озёрлаг”. Працював на лісоповалах в Тайшеті, пос. Ново-Чунка. В 1954 р. справу переглянули, 22 грудня 1954 р. був звільнений і повернувся до Трускавця. Працював оператором в управлінні “Бориславнафта”, потім виконробом у відділі капітального будівництва (ВКБ) Трускавецького курортного управління. У 1955 р. поступив на заочне відділення Московського нафтового інституту ім. академіка Губкіна з прикріпленням до Львівського політехнічного інституту. В 1957 р. закінчив інститут і отримав диплом гірничого інженера. У жовтні 1958 р. розпочав роботу інженером Дрогобицького ПКБ. Через два місяці призначено старшим інженером, потім керівником групи, з вересня 1959 р. – начальником нафтопромислового відділу. У 1963 р. переведений в інститут “УкрНДІгіпронафта” на посаду головного інженера проекту. У 1965 р. – головний спеціаліст відділу науково-дослідного інституту нафти і газу. В цьому ж році реабілітований. З 1968 до 1970 р. – головний спеціаліст відділу комплексного облаштування нафтопромислів інституту “УкрНДІПНД”. З 1970 до 1989 р. – головний інженер відділу цього ж інституту. У 1989 р. вийшов на пенсію. 267

Депутат Трускавецької міської ради народних депутатів першого демократичного скликання 1990 – 1995 рр., очолював комісію по репресованих, брав активну участь у громадському житті міста. У 1992 р. став членом Конгресу Українських Націоналістів. Помер 13 листопада 1998 р. Іванка Муліцка початкову освіту здобула в Добромилі. У 1944 р. навчалася у сьомому класі Дрогобицької української гімназії. Дальша доля її невідома. Мирослав Низовий народився в Дрогобичі у 1927 р. Отримавши початкову освіту, 1939 р. поступив на навчання до Української гімназії ім. І. Франка. Але вибухнула війна, і з приходом червоної армії опинився у СШ № 1. За часів німецької окупації навчався у п’ятих – сьомих класах Дрогобицької гімназії. У 1944 р., після звільнення Дрогобича, став учнем-десятикласником СШ № 1. Під час навчання в школі був членом підпільної юнацької організації ОУН. Розповсюджував антибільшовицькі листівки в центрі міста. Після закінчення школи у 1945 р. поступив у Львівський політехнічний інститут. У 1947 р. був переведений у новостворений сільськогосподарський інститут на механічний факультет, який закінчив у 1950 р. Працював на керівних посадах у Дрогобицькому сільськогосподарському управлінні, викладачем у технікумах Дрогобича і Львова. У 1961 р. повернувся до Дрогобича. До виходу на пенсію працював викладачем у Дрогобицькому нафтовому технікумі, а також на вечірньому відділенні Львівського політехнічного інституту та загальнотехнічному факультеті Дрогобицького педінституту. Автор друкованих методичних посібників, зокрема “Програмований контроль знань з основ термодинаміки і теплотехніки” (виданий у Москві 1970 р.). Виховав двох дітей: син – фармацевт, дочка – стоматолог. Має двох онуків. Проживає у Дрогобичі. Євгенія Петрашкевич-Фарима народилася в 1927 р. у Дрогобичі в сім’ї священика-катехита Дрогобицької гімназії і “Рідної школи” о. Йосифа Петрашкевича (помер раптово на 36-му році життя). Мати – учителька, залишилася вдовою з двома дітьми – Євгенією і Мар’яном. 268

Після закінчення початкової школи обоє дітей продовжували навчання в Дрогобицькій гімназії. У 1944 р. Євгенія закінчила гімназійний сьомий клас, продовжила навчання в СШ № 1, де отримала атестат зрілості. Закінчила філологічний ф-т Дрогобицького педінституту, згодом – історичний ф-т Львівського університету ім. І. Франка. Працювала вчителем у школах Дрогобича, була депутатом Дрогобицької міської Ради, народним засідателем міського суду, організатором історико-краєзнавчого музею в СШ № 14 м. Дрогобич. Євгенія померла у 2004 р., похоронена в Дрогобичі. Надія Петричка-Гарбузюк народилася 7 лютого 1927 р. в с. Млинки Сівкові (тепер м. Дрогобич) в сім’ї заможного селянина. Початкову освіту здобула у школі сестер Василіянок, у 1939 р. вступила до першого класу гімназії ім. Івана Франка і навчалася в ній 1941 – 1944 рр. У 1945 р. закінчила 10-й клас СШ № 1, вступила на навчання до Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчила з відзнакою (1950). Отримавши диплом учителя української мови та літератури, працювала вчителем у Бориславі, а потім у школах Дрогобича. Нагороджена значками “Відмінник народної освіти” та “Ветеран праці”. Одружена, має двох синів, шестеро онуків і семеро правнуків. На пенсії з 1981 р. Живе у Дрогобичі. Ганна Сабат-Гузар народилася у с. Биків на Дрогобиччині. Після закінчення вселюдної школи в рідному селі поступила на навчання до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, де навчалась у 1941 – 44 рр. Атестат зрілості отримала у СШ № 1 м. Дрогобич. Закінчила Дрогобицький педагогічний інститут, філологічний факультет. Працювала у школах Дрогобицького р-ну, а також у дитячій санаторній школі “Джерело” (м.Трускавець). 269

Ганна – дружина Зеновія Гузара, професора Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка, має сина, двох онуків. Нагороджена значками “Відмінник народної освіти УРСР” та “Ветеран праці”. Похоронена в Стрию. Лідія Сак навчалася в українській гімназії з 1942 р. до 1944 р. У 1944 р. виїхала за кордон, перебувала у США, дальша доля її невідома. Галина Созанська-Климків народилася 13.08.1927 р. в Луцьку. Згодом сім’я переїхала до Дрогобича, де і минули дитячі роки Галини. Навчалася в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. З дитинства дівчинка була охоплена теплом та турботою, проникнута духом патріотизму, шаною до рідної української землі, мови та народу. Великий вплив на становлення духовного світу мала мама – Магдалина Созанська, яка працювала вчителькою в “Рідній школі”... Та настали інші, кардинально протилежні часи: зміна влади, арешт мами... Однак ніщо не зламало молодечого духу. Більше того, – дівчина закінчила школу із золотою медаллю. Галя Созанська-Климків початкову музичну освіту здобула в Дрогобицькій філії Музичного інституту ім. М. Лисенка. У період 1947 – 52 рр. навчалася у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка в класах проф. В. Барвінського, асистента В. Климківа, доцента С. Донченка. З 1959 р. працює на кафедрі спеціального фортепіано, з 1989 р. завідує відділом педагогічної практики. Крім науково-методичної праці в галузі музичного мистецтва, Галина вільний час присвячувала виготовленню різних робіт ручного в’язання. Роботи Галини демонструвались на виставках і конкурсах. Подаються окремі зразки її авторських робіт. У співавторстві опублікувала низку методичних розробок з питань пед. практики. З 1997 р. – доцент кафедри Львівської Музичної Академії ім. М. Лисенка. Померла в 2011 р., похоронена у Львові. Галина Созанська-Климків РІДНА ШКОЛА У ПАМ’ЯТІ НАЗАВЖДИ! Відколи я себе пам’ятаю, відтоді моя пам’ять торкається “Рідної школи” і гімназії. Часом мені здається, що я в тій школі була від народження. І 270

справді – моя мама, Магдалина Созанська, була вчителькою в “Рідній школі”. Я ходила разом з нею на заняття – мені було три, а може чотири роки. Сиділа тихенько на третій лавці (може, парті – не знаю, як тепер краще сказати)... і слухала. Так я, ще зовсім маленька, в довоєнній Польщі чула, що є “Рідна школа” і рідна мова. Потім я вже стала ученицею цієї школи, в 1939 р. закінчила шостий клас початкової школи і здала вступні іспити до гімназії, але 1 вересня почалася війна. 17 вересня нас “визволяли” перший раз – прийшли совєти, і все змінилося. Стала іншою система навчання – 10-річна школа, і я знову опинилася в п’ятому класі. Тепер, коли це згадую, то мені здається, що цифри “5” і “6” були наче заворожені для дітей мого покоління, бо ми зі змінами систем навчання не могли їх позбутися. І так 5 – 6 клас, 1939 – 1941 рр. Всюди червоні кольори – нема Різдва, нема Великодня – є Жовтневі свята і Перше Травня. Але... в 1941 р. почалася війна вже Німеччини і Совєтского Союзу – одна окупація змінилася другою; німці вели свою окупаційну політику також жорстоко. Ішла і партизанська війна, і за одного вбитого німці розстрілювали 10 заручників, яких ловили просто на вулиці, це могли бути і старі, і молодь. “Рідна школа” – це була приватна школа. Її функціями були: вчити дітей рідної мови, вчити читати і писати по-українськи. Перше “визволення” совєтами залишило тисячі замордованих українців – також були розстріляні професор Чмола і професор Бурко. Друге “визволення” почалося з арештів – була арештована моя мама, Магдалина

Галина Созанська Галина Созанська (сукня “Веселі троянди”) (сукня “Червона калина”) (Роботи ручного в’язання Г. Созанської)

271

Созанська, Марія Кицила, відбув заслання і директор гімназії Михайло Бараник, були арештовані і мої однокласники. А тепер маємо свою Незалежність, свою рідну мову, яку необхідно розвивати, збагачувати, плекати. Є мова – є нація – є Держава! Богдан Станович народився 1925 р. в с. Довге в сім’ї службовця. З 1939 р. вступає до Дрогобицької української гімназії. У 1945 р. навчається у педшколі в Бориславі і працює вчителем. У 1946 р. арештований органами НКВД. Засуджений на термін 10 років за приналежність до ОУН-УПА. Засланий у табори ГУЛАГу у північні райони Комі АССР. Звільнився в 1955 р., де й перебував на спецпоселенні. Закінчив трирічну школу будівничих. Пропрацював на різних посадах. Одружився, виховав сина. Звільнився і приїхав на Батьківщину в 1981 р. Проживає у м. Новий Розділ. Богдан Станович НАЙЩАСЛИВІШІ РОКИ МОГО ЖИТТЯ Навчання в гімназії. Це були найщасливіші роки в моєму житті, хоч ті часи були надзвичайно важкі. Але вони запам’яталися на все життя. І сьогодні я горджусь тим, що був “студентом” (як нас тоді називали) нашої гімназії. Я не був відмінником у навчанні, як це було у сільській школі, бо планка гімназії, була для мене зависокою. Знання, набуті в ті роки, були і є до сьогодні найбільш важливими. А дух, який панував у нашій школі, не покидав мене ніколи. У 1944 р., після закінчення навчання, я поїхав у Карпати, служив у відділі Самооборони. Пройшов підготовку у школі політвиховників. Потім відрахували у зв’язку із погіршенням стану здоров’я. Навчався у педшколі заочно. Працював учителем у школі. Поступив на навчання у педінститут. Але вчився недовго. У кінці 1945 р. вирахували НКВДешники. Арештували. Тюрма, допити, тортури, нарешті суд, і позбавлення волі на довгі-довгі роки. Потім тюремні камери, пересилки у Львові, і нарешті етап у далеку Північ. Довгі роки повернутись в Україну можливості не було. Совітські органи на місцях не дозволяли прописку. Звідти повернувся аж через 25 років. Після звільнення з таборів закінчив школу майстрів будівничих. Працював на різних посадах. У 1980 році вийшов на пенсію. 272

Із житлом було сутужно. Рідну хату віддали вже тільки недавно, але для життя вона не придатна, бо знищена вщент. Різними обхідними дорогами вдалося отримати житло у місті Новий Розділ, де проживаю і сьогодні. Радію тим, що хоч яка, але є своя держава. Жаль тільки, що причинитись до її розбудови уже не вистачає ні сили, ні духу. МОЇ ГІМНАЗІЙНІ ДРУЗІ Хочу написати про нині вже почившого у Бозі мого однокласника Ярослава Кириліва. З Ярославом нас доля то розлучала, то з’єднувала. Увесь час навчання ми сиділи за одною партою. Правда, по підпіллю ми контактів не мали. Але відчуття близькості поглядів у нас було. У 1944 р., коли закінчилось навчання, ми роз’їхалися у різні сторони. Я поїхав у Карпати, Славко – не знаю куди. У Карпатах я отримав завдання організувати заготівлю продуктів для відділів УПА, що відступали перед фронтом. Через деякий час зустрів Кириліва, який доганяв один із цих відділів. Через два чи три дні ми знову розсталися. Де він обертався, я нічого не знав. Доля знову звела нас у 1948 році – ми зустрілись (ніхто б і не подумав!) в одному із концтаборів на далекій Півночі. У обидвох багаж відважений Воєнним Трибуналом Дрогобицької обл. – 10 років таборів та решту поселення на невідомий термін. Там ми ділили з ним усі незгоди табірного життя – з усіма його перепетіями. Як у тій пісні співають: “И хлеба горбушку, и ту пополам”. Разом ми пробули десь чотири роки. Потім нас розвели по різних ОЛПах, побачивши у нашому знайомстві якусь небезпеку для “совітського суспільства”. Мене запроторили у другий ОЛП, та ще й загнали у штрафний барак аж на цілих вісім місяців. Тим ще більше обмежили свободу і зв’язок із зовнішнім світом. Листи з дому я отримував лише один раз на рік. Та й написати міг не більше. З Ярославом ми зустрілися, коли вже були на поселенні у 1955 р. Після того довго не розставалися і прожили в одному місті до 1980 р. Там одружилися на близьких подругах, народили дітей і виховали їх. Дружили сім’ями. І навіть працювали в одній організації. Володя Кецун – ще один мій товариш, однодумець, односельчанин, який учився в Дрогобицькій гімназії. Батько його – священик у нашому селі Довге – загинув у концтаборах Зауралля. У 1944 р. Володя за завданням організації виїхав за кордон. Був в Австрії, потім в Італії. Накінець оселився в Англії, де проживає і досі. Відомо, що проводив велику роботу в діаспорі, був директором Української недільної школи, керував українським Будинком просвіти. м. Новий Розділ, 10.07.2005 р.

273

В честь зустрічі наших гімназистів у листопаді 1989 року Шановні милі мої друзі, Зі своєю скрипкою в руках. Раз вже зустрілись на досузі, Сідав у класі на причілку, І вигравав нам свою пчілку – Я привітати хочу Вас. Хотілось завжди йти у пляс! Хоч малі у мене дивіденди, Як не згадати про Богдана, Та пригадати ці моменти Що нас історії навчав. Мені так хочеться в цей час. Про колізеї, анфілади, Давно прийшов уже цей час, І старий Рим та чорну Раду, Коли сюди привели нас, І про Євпікеївське Братство, Вперше студентами назвали, А також славнеє козацтво – (А вчителів – то бельферами), Хоча і тями ми не мали, Про все усе він добре знав. Що мова йде якраз про нас. І про мистецтво слід згадати, Яке нам Лепкий в душу вклав. Чому нас тільки тут навчали – Вчив нас з натури малювати, Як поводитися з батьками, Земну красу також сприймати, І рідну мову шанувати, Хоч Ванду й льоди поважав. Про рідний корінь піклуватись, Не можна також не згадати І хто ми є, чиї ми діти, Про нашу мудру Залітач. За правду битись, не жаліти Ця дивна дочка із народу, Живіт свій від віку по віки. Не дивлячись на свою вроду, Тому то слід би нам згадати Великих наших “бельферів”, З Евклідом була за пані-брат. Велику шану їм віддати Багато можна розказати Від вельми вдячних їм синів. За наших славних “бельферів”. Не маєш права забувати На перший план стає Бараник, Про Байраків та про Смальків. Цей Прометей одвічних муз, Не знаємо, яка їх доля, Бо Котляревський та Сподарик Який в них розлад є і світ. Завжди звучали з його уст (також Шевченко, Франко і Стефаник). Хто ще живий, той живе з любов’ю, Хто ні, то хай їм “Terra levis sit”! Він завжди вмів зачарувати, Та все пройшло, і все минуло, Про рідне слово все сказати, Води багато протекло. А “Енеїду” прочитати – Життя одних крізь жорна пропустило, Наче Вергілій з Прудивус! А пан Козак? Цей недотрога, А других якось пожаліло, Хоть карб на серце нанесло. Зробивши “passus” від порога, Однак не будем споминати лиха! Гострий свій зір спрямляв на клас. Об землю кинем шапку тихо, Перстом вказав на ряд четвертий, Гукнем: “Гей нумо, браття, жить! Побачив страх в очах відвертий, Козацький дух живе в нас впертий, Казав сьогодні – всі ви пас! Не будемо боятись смерті – А незабутній пан Полянський Ще много треба нам зробить!” Завжди з хитринкою в очах. Листопад, 1989 р. Веселий, задорний, як Ланський, 274

Зиновія Стояловська-Масляк – заслужений художник УРСР, член Спілки художників СРСР, чуйний, енергійний педагог, громадський діяч. Народилася 18.11.1925 р. в м. Старий Самбір Львівської обл. в сім’ї священика. Дитинство минало в Карпатах, на Турківщині. Цей гірський край став для Зіновії і першим, і постійним джерелом творчого натхнення. Обдарована дівчина змалку захоплювалася живописом. Навчаючись в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, продовжувала у вільний час займатись малюванням, стала улюбленою ученицею професора гімназії А. Лепкого – відомого художника-маляра. Стрімка юність привела Зіновію до Львова – навчатися у художньому навчальному закладі. У 1954 р. вона закінчила Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (зараз Академія мистецтв). Початок творчого шляху Зиновії позначений роботою у різних керамічних матеріалах. Зиновія поринула в роботу. З 1956 р. почались високі оцінки її творчих робіт на обласних республіканських виставках. Пристрасно працює в пластиці малих форм. За мотивами творів Т.Шевченка створені скульптури “Наймичка”, “Сова”, “Нічого кращого немає, як тая мати молодая”, які разом з настінним пластом з профільним портретом Кобзаря, експонувались на виставках, присвячених 150-річчю від дня народження поета. У творче життя Зиновії увійшла нелегка робота із склом, яка заполонила уяву художниці. Вона вивчила досвід попередників і створила багатофігурні композиції, що розкривають щедрість рідної землі, і, зокрема, “Свято врожаю”, “Квітуча весна”. Зиновія захоплюється красою ритмів у кольорах, об’ємах, лініях. Відомі композиції “Чорнобривці”, “Сталактити”, “Троянди”, “Волошка” виявляють пластичні композиції скла. Зиновія завжди твердила і дотримувалась істини: все в житті – рух, дія – це життя. Двадцять років присвятила роботі у Львівській дитячій художній школі. Почавши з 1972 р. працювала на посаді директора школи, займалась організацією виставок дитячих робіт. З 1956 р. до 1983 р. Зиновія постійно брала активну участь у художніх виставках своїх робіт, присвячених ювілеям І. Франка, Т. Шевченка, Лесі Українки, різним важливим державним ювілеям і святам (Львів, Київ, Москва, Вільнюс). Виставки “Декоративно-прикладне мистецтво України” проводились і за кордоном: Заґреб (Югославія), Кросно і Жешув (Польща), 275

Мінськ (Білорусь), Вільнюс, Рига (Прибалтика), і т.д. Всього за 27 років активної праці проведено понад 60 художніх виставок (обласних, республіканських, міжнародних). Зиновія була одруженою з відомим лікарем, кандидатом медичних наук Володимиром Масляком. Зиновія – мати трьох дітей: дві дочки – лікарі, син – архітектор. Зиновія Стояловська-Масляк відійшла у Божі засвіти на 59 році життя в розквіті своїх творчих сил 26 березня 1984 р., залишивши після себе велику і цінну спадщину з народного декоративно-прикладного мистецтва. Похоронена у Львові на Личаківському кладовищі. Підготувала Лідія Дутко-Слонська.

Зіновія Стояловська-Масляк – заслужений художник УРСР

Дарія Стронська-Крупа – народилася 18.05.1927 р. в Польщі, де батьки працювали вчителями. Там закінчила шість класів польської початкової школи. У 1940 р. разом з батьками переїхала до с. Ясениця Сільна Дрогобицького р-ну (родинне село батька), де в 1942 р. закінчила шість класів і поступила до Дрогобицької гімназії. Зі спогадів п. Дарії: “З великою пошаною згадую наших викладачів: латину вчив проф. Байрак, укр. мову – проф. Рабій, німецьку мову – проф. Полянський, математику – проф. Залітач, фізику і хімію – проф. Липинський. Зрідка дуже цікаво читав нам лекції з української літератури директор гімназії проф. Михайло Бараник, а історію – проф. Попель. У 1944 р. гімназію в Дрогобичі закрили у зв’язку з наближенням фронту. У 1945 р. я закінчила 10 класів СШ № 1. У 1947 р. поступила до Львівського медінституту, який закінчила в 1953 р. Працювала лікарем у м. Борислав, Трускавець, а з 1992 до 2003 р. – викладачем фізіотерапії у Бориславському медучилищі. У цьому ж році за сімейними обставинами переїхала до м. Львів. Чоловік мій, Омелян Крупа, закінчив Ярославську гімназію (Польща), і у 1946 р. був депортований з родиною і односельцями з території 276

Західної Галичини, що тепер становить частину Польщі. У Львівській політехніці здобув фах інженера. Усе життя прагне служити для свого народу, бере активну участь в українських орґанізаціях: Товаристві української мови ім. Т.Г. Шевченка, Народному Русі, засновує міську орґанізацію “Меморіал”. У 1992 р. організовує культурно-просвітницьке товариство “Надсяння”. Активно сприяв відродженню Української Греко-Католицької Церкви. Був депутатом Бориславської міської ради. У 1995 р. йому присвоєно звання Почесного громадянина м. Борислав. Помер у 2003 р. Дочка Мирослава після закінчення Львівської політехніки працює у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті інженером. Дочка Уляна – лікар-рентгенолог у Львівській лікарні швидкої допомоги. Онуки: Оксана закінчила юридичний факультет Львівського університету, на даний час працює асистентом кафедри кримінального права Львівського університету. Онук Тарас – студент Львівського медуніверситету. Онук Назар – студент Львівської Аграрної Академії. Онук Любомир – учень середньої школи. Заповіт учителям Як умру, то поховайте мене біля школи, На педраді не згадайте вже більше ніколи, На вінок мені не тратьте ні грошей, ні часу, Бо я знаю – учительство не має запасу. На могилі покладіть які-небудь квіти, Не забудьте в руки дати план самоосвіти. Щоб усе було при мені – конспекти, програми, Допоміжна література і навчальні плани. Плаче завуч, похилившись:” Ой гаю мій, гаю, А чим же я той урок замінити маю?” Ви завуча упіймайте, дайте йому раду, Якщо треба, то скликайте екстрену педраду. І не плачте, не шкодуйте, тепер я спочину, Всі турботи виховання вам, живим, покину. Щоб майбутнє покоління не згадало лихом, Що із двійки “три” робив я, аби було тихо. І ще одно прошу я Вас: як буде зарплата, Щоб випили там за мене хоч сто грам на брата”.

277

Євген Турянський – народився у 1926 р. в сім’ї священика Якова Турянського та Елеонори Татомир, доньки священика. Дитинство пройшло у селах Турківського р-ну, а також в с. Пруси (тепер с. Бистриця) Дрогобицького р-ну. Навчався у Дрогобицькій гімназії у 1941 – 44 рр. Згодом виїхав до США. Самотужки отримав освіту і працював інженером-хіміком. Проживає в Детройті з дружиною Марією (українкою за походженням). Має двох дочок – Марту і Ліду, та шестеро онуків. Євгенія-Елеонора Фрайт-Барчинська СПОМИНИ МОЇХ ЮНИХ ЛІТ Найбільше запам’ятався 1939 рік, бо він став роком багатьох змін у моєму житті. До того часу моє дитинство було безжурне, радісне – тому сприяли моя любляча мама, ігри і забави в гурті ровесників, чудова прикарпатська природа. 1939 р. учениця польської дівочої школи ім. королеви Ядвиги склала вступний іспит до Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка. В день оголошення його результатів я вийшла із залу дуже щаслива, – здавалося, що до мене усміхалося сонце. Співали пташки, а повітря було насичене якимось чудовим бальзамним запахом: я стала ученицею української гімназії. Тоді у школах був встановлений одяг, т.зв. “мундурок”. Мама купила мені його, і я тішилася ним, не знімала цілий день. На жаль, щастя тривало недовго, бо вже першого вересня вибухнула світова війна. У зв’язку з цією подією навчальний рік почався 1-го жовтня. Спершу все було якось спокійно, але уже в січні 1940 р. українська гімназія стала середньою школою № 1. Змінилася навчально-виховна програма. Так, у школі змінилося багато, але закріпилася дружба однокласників, дівчат і хлопців, зміцніла і залишилася на все життя. У червні 1941 р. почалася німецько-совєтська війна. Прийшли німці, які знову завели нові порядки. Середня школа № 1 стала Державною гімназією. Число учнів значно збільшилося. Однак бракувало, або й зовсім не було підручників – ми мусили все записувати. Воєнні дії посилювались, і десь на початку 1944 р. німці перевели нашу школу на вулицю Зварицьку до меншого приміщення будинку, бо в гімназії ім. І. Франка відкрили військовий шпиталь. Навчання відбувалося шість днів на тиждень. 278

Зустріч гімназистів VІІ класів у з нагоди приїзду Елеонори Фрайт з Австралії. Дрогобич, липень 2004 р.

Зліва направо: Я. Ольховий, Л. Дутко-Слонська, Л. Ковалів-Гаврищак, Д. Стронська-Крупа, М. Низовий, Е. Фрайт-Барчинська, Р. Древецький.

279

Влітку я таки поїхала до Кракова, але більше не повернулася додому. Війна принесла великі спустошення, голод, холод і небезпеку. Мені довелося працювати в різних місцях, але ніде не затримувалася довго через бомбардування, фронт. Після війни теж не бачила нічого певного. Та була молода і вірила, що доля моя поліпшиться. Пощастило і там мені скласти матрикуляційні іспити, які дали можливість вступити до університету на факультет природничих наук. Студій, проте, я не закінчила, бо через два роки на таких переміщених осіб, як я, стався певний тиск з метою схилити до еміґрації. У 1949 р. я вийшла заміж. У 1950 р. корабель долі привіз мене до Австралії. Це найвіддаленіша від України екзотична країна. Тут завжди тепло, немає снігу. До такого клімату, наприклад, на Різдво буває велика спека, мені було важко звикнути. Бути еміґрантом нелегко. Тут знову моя молодість посприяла мені. Я виконувала багато різних робіт, активно включалася у працю української спільноти. Еміґранти-українці сходилися разом, організовували різні заходи, а згодом почали думати, як зберегти в Австралії свою ідентичність. Для цього започаткували створення громад, церков, шкіл тощо. Я знайшла собі нових друзів, і ми часто говорили про дитинство і юність. Як і більшість моїх ровесників, я ніколи не переривала зв’язку з Україно. В 1973 р. уперше приїхала до Львова потягом – із Польші. Відразу по першому привітанні здалося, що не було тієї довгої розлуки. Всі прийняли мене дуже тепло, і до сьогодні в нас є та родинна єдність. Від 1990 р. я почала зустрічатися з моїми колишніми гімназійними друзями. Я все називаю їх “дівчата і хлопці”, бо для мене вони залишилися такими, якими були колись. Не бажаю бачити змін, спричинених часом, й коли зустрічаємось – говоримо про добрі, веселі безжурні шкільні часи. Переглядаємо фотографії та згадуємо всіх. На жаль, багатьох уже немає, а ті, що є, запрошують мене знову приїхати, – щоб ми бодай на короткий час знову побули молодими. Буваючи в Дрогобичі, кожний раз відвідую школу № 1 ім. Івана Франка. Ходжу стежками дитинства, зустрічаюся з родиною і друзями молодості та мрію про наступну зустріч. Петро Чайковський – кандидат економічних наук, доцент. Народився 12.07.1927 р. в с. Лука Самбірського р-ну Львівської обл. У ХІХ ст. село Лука було центром культури на Самбірщині. Унікальним явищем не лише для села, а й для всієї Галичини було те, що тут з 1919 до 1923 р. під керівництвом Українського 280

Педагогічного Товариства працювала перша сільська українська гімназія з українською мовою навчання. Після завершення початкової школи навчався у шостому класі народної школи при Самбірській приватній гімназії “Рідна школа”. Одночасно був членом нелегальної організації Пласт. Протягом 1941 – 44 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, а в 1945 р. закінчив деясятий клас СШ №1 у м. Дрогобичі. Був членом підпільної юнацької організації ОУН. Розповсюджував антибільшовицькі листівки у центрі Дрогобича. Після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту працював на керівних посадах у Дрогобицькому облсільгоспуправлінні, викладачем Черницького сільськогосподарського технікуму і завучем Дрогобицької однорічної школи з підготовки бригадирів виробничих бригад. З 1957 до 1960 р. навчався в аспірантурі при кафедрі економіки Львівського сільськогосподарського інституту. Захистивши кандидатську дисертацію, працював у цьому ж навчальному закладі на посадах: асистента, старшого викладача, доцента, декана, завідувача кафедри, проректора із заочного навчання. П. Чайковський опублікував понад 50 наукових праць; під його керівництвом виконано чотири кандидатські дисертації. З 1993 до 2002 р. виконував обов’язки проректора з навчально-виховної роботи. Розробив і запровадив систему національно-громадянського виховання, був організатором спорудження на території львівського Аграрного університету пам’ятника С. Бандері, а також відкриття музеїв С. Бандери і Є. Храпливого, які стали центрами національно-патріотичного виховання студентської молоді. Помер 2012 р. Орест Чапельський народився у 1927 р. в м. Дрогобич в сім’ї лікаря Володимира Чапельського. У першому – четвертому класах вчився у школі сестер Василіянок; п’ятий – шостий класи – навчання в “Рідній Школі”. У 1944 р. закінчив сьомий клас Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. Навесні 1944 р. сім’я Чапельських виїхала до Німеччини, де у Мюнхені Орест розпочав навчання у Мюнхенському Українському Вільному університеті. Після війни сім’я Чапельських виїхала до США, де Орест закінчив навчання і отримав диплом за спеціальністю інженера-конструктора. Працював конструктором у галузі ракетобудування в Космічному Агентстві NASA аж до виходу на пенсію. Проживає в м. Детройт, США. Одружений, має три дочки та п’ятеро онуків. 281

Ольга Чернигевич-Яворська народилася 1926 р. у Дрогобичі. Навчалася у “Рідній школі”, з 1941 до 1944 р. потім – у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, де й закінчила сьомий клас. Продовжила навчання в СШ № 1 Дрогобича, де отримала атестат зрілості. Після закінчення школи поступила до Львівського медичного інституту на фармацевтичний факультет. Працювала провізором в аптеках Львова. Чоловік – Яворський Микола – професор-хімік Львівського медичного інституту. Дві доньки – лікарі, живуть і працюють у Львові. Ольга померла у 1996 р., похоронена у Львові. Любомира Шавала-Турянська народилася 18.05.1926 р. в с. Стара Сіль Старосамбірського р-ну Львівської області в сім’ї вчителів. Народну школу закінчувала в рідному селі. У 1941 – 44 рр. навчалася у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. У зв’язку з воєнними подіями сім’я змушена була переїхати на Захід. Закіншивши гімназію, у 1946 р. поступила на хімічний факультет до Мюнхенського університету. Після закінчення університету переїхала з батьками до США. Працювала в лабораторії хіміком. Зараз Любомира на пенсії, вдова. Має сина – лікаря. Лідія Ковалів-Гаврищак, Надія Петричка-Гарбузюк НАМ НЕ ЗАБУТИ ЮНИХ ДНІВ Ішов 1939 рік. У червні 1939 р. до української Дрогобицької гімназії ім. І. Франка проводилися вступні екзамени. До них допускалися учні, які закінчили шість класів початкової школи. Після здачі екзаменів вони зараховувалися до першого класу гімназії. Але 1 вересня 1939 р. почалася німецько282

польська війна. До Дрогобича на короткий час вступили німці, а 24 вересня його зайняли радянські війська. Через деякий час почалося і навчання в гімназії. Директором продовжував працювати Михайло Бараник, залишилися на роботі і вчителі. Дрогобицька гімназія розміщалася на вулиці Сніжній. У ній було відкрито широкий доступ до навчання дітям Дрогобича, Борислава, Трускавця та навколишніх сіл. В гімназії відкрилося шість перших паралельних класів. Ми навчалися в 1-А класі, нашим класним керівником був професор Іван Чмола. Він був енергійний та ініціативний викладач. Незабаром був заарештований КГБ і замордований. У той час викладачами були: Сав Ясеницький (біолог), його дружина Марія Ясеницька (фізкультура-руханка), Смольницький (математик), Марія Калужняцька (українська мова), Степан Липинський (фізика), подружжя Креницьких та інші. Після зимових канікул 1940 р. гімназія припинила своє існування і була реформована в СШ № 1, а наш 1-А клас став 5-А. 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. За короткий час Дрогобич захопили німці, а восени 1941 р. під час німецької окупації відновилося навчання в Дрогобицькій українській гімназії старого типу (8 класів). Вона мала назву “Державна гімназія з українською мовою навчання в Дрогобичі”. У гімназії навчалися лише хлопці за розпорядженням німецької влади. Директором призначено знову Михайла Бараника. Хлопці, які закінчили 6 класів, зараховувалися до п’ятого класу гімназії. Частина хлопців колишнього шостого класу не пішла до гімназії. Через два місяці надано дозвіл приймати до кожного класу по 5 дівчат. До 5-А класу гімназії вступили такі дівчата: Лідія Ковалів, Надія Петричка, Галина Созанська, Елеонора Фрайт, Ольга Чернигевич. У 1942 – 43 н. р. дівчат стало більше. Нашими викладачами були: Михайло Рабій (українська мова), Богдан Попель (історія), Стефанія Залітач (математика), Микола Байрак, Неврлі (німецька мова), Володимир Козак (латинська мова), священик Атанасій Кот (релігія), вчителька Ясеницька (руханка), Роман Смалько (біологія) та інші. Навчання в гімназії проходило у важких умовах. Підручників майже не було, конспектувалися лекції, замість зошитів використовувалися старі аркуші, які зшивалися. Нелегким було матеріальне становище гімназистів. У зв’язку з неурожаєм, а потім сльотливим літом на Дрогобиччині панував голод, але бажання отримати освіту перемагало всі труднощі. У зв’язку з наближенням фронту (1943 – 1944) класи гімназії поповнювалися учнями, батьки яких переїжджали на Захід, і тимчасово зупинялися у Дрогобичі. Але багато гімназистів вибували, вони йшли добровольцями до дивізії “Галичина”, а також лав УПА. Серед них був Іван Веселовський, який пішов у старшинську школу ОУН. Через те, 283

1942 – 43 н.р. Сидять: Марія Гавриш, Надія Петричка, Елеонора Фрайт; стоять: Ганна Сабат, Ольга Чернигевич, Дарія Стронська, Зіна Крілик, Лідія Ковалів, Ґена Петричкевич.

що йому ще не було 18 років, його переведено у боївку Самбірського району. Восени 1944 р. він легалізувався та вступив до 10 класу СШ № 1 м. Дрогобич. Одночасно в школі керував неформальною підпільною групою молодих патріотів України. У 1945 р. був поранений енкаведистами. Одужав, вивчився, 1985 р. у Києві захистив докторську дисертацію, працював завідувачем та професором кафедри загального землеробства Національного аграрного університету. Помер у 2003 р. Наближався східний фронт. Німецькі власті перевели гімназію на вул. Зварицьку, в будинок, де містилася початкова школа, а звільнене приміщення на вул. Сніжній віддали для військового шпиталю. Ранньою весною 1944 р. після чергового бомбардування Дрогобича це приміщення гімназії було дуже пошкоджене. Навчання припинилося, а нам було видано посвідчення про освіту. Згодом гімназію було переведено до приміщення сестер Василіянок (тепер музучилище ім. В. Барвінського). Навчання знову відновилося у травні – червні, і ми отримали свідоцтва за 7 класів гімназії. 6 серпня 1944 р. Дрогобич зайняли війська червоної армії, а у вересні на базі української гімназії відкрито середню школу № 1 на вул. Сніжній. 284

Дрогобич, жовтень 1943 р. Гімназійний 7-А клас. І ряд, сидять: Григорій Іваненко, М. Низовий, М. Матчак, В. Артимович, проф. Г. Опалка, О. Юрчакевич, Роман Марків, Євген Горбовий, Осип Білавка. ІІ ряд, стоять: Микола Дмитрах, Я. Лепак, І. Швадчак, Лев Висятицький, Д. Хім’як, Нестор Козбур, Роман Левицький, В. Іваненко. ІІІ ряд: Степан Цигилик, Володимир Кравчук, Ф. Топольницький, Онуфрій Копач, Л. Маркевич, Богдан Куновський, І. Максимів, І. Веселовський, Микола Костирка.

Гімназисти колишнього 7-А класу (18 осіб) опинилися в 10-А, який успішно закінчили і майже всі поступили до вищих навчальних закладів Львова. Дрогобич, 20.05.2004 р.

285

ВІДОМОСТІ ПРО ОКРЕМИХ КОЛИШНІХ ГІМНАЗИСТІВ, ЯКІ ВСТУПИЛИ ДО ГІМНАЗІЇ У 1939 р. І НЕ ЗМОГЛИ ПРОДОВЖИТИ НАВЧАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ВОЄННИМИ ДІЯМИ Катерина Блажкевич Любов Дуцяк-Василькевич Степанія Зандлер-Войнаровська Степанія Матлан Віра Модрицька

Ярослав Ольховий Віра Петричка-Давибіда Емілія Савка Зеновія Смола Марія Чернигевич

Катерина Блажкевич народилася в с. ВоляЯкубова, навчалася в гімназії в 1939 р. Згодом закінчила політехнічний інститут у Львові. Працювала інженером. Відійшла у вічність. Любов Дуцяк-Василькевич народилася 1924 р. в Дрогобичі. Навчалася в українській гімназії з 1939 р. Брала активну участь у проведенні товариської зустрічі колишніх гімназистів у 1989 р. Одружена. Відійшла у вічність. Степанія Зандлер-Войнаровська народилася 1925 р. у сім’ї робітників. Навчалася в українській гімназії. Згодом у Львівському інституті фізичного виховання. Арештована НКВД і репресована. Повернувшись до Дрогобича, працювала на фармацевтичній базі. Відійшла у вічність. Степанія Матлан народилася в с. Монастирці Дережицькому Дрогобицького району. Навчалася в гімназії у 1939 р. Останні роки проживала у цьому селі. Віра Модрицька народилася в 1985 р в Дрогобичі в сім’ї робітників. Навчалась у Дрогобицькій гімназії з 1939 р. Запам’яталась всім як щира приятелька. Внаслідок тяжкої хронічної хвороби померла в 16-річному віці. Ярослав Ольховий народився у 1924 році в Бориславі у сім’ї робітника. Після закінчення початкової школи у 1939 р. поступив до Дрогобицької 286

гімназії ім. І. Франка. Його однокласниками були Омельян Білас, Ліда Ковалів-Гаврищак, Роман Древецький, Надія Петричка-Гарбузюк, та ін. У той час класним керівником був призначений проф. Іван Чмола, потім – проф. М. Байрак. За німецької окупації Ярослав служив у дивізії “Галичина”, за що відбув покарання у сибірських таборах. Повернувся із заслання, потім був науковим працівником у музеї Івана Франка в Нагуєвичах. Автор багатьох літературних публікацій, видав збірки поезій “Струни серця” (2006), “Бистрина” (2007) та інші. Відійшов у вічність 2013 р. VIVAT, ГІМНАЗІЄ ФРАНКОВА! Тут на сподвижників любові і добра На власній відданості справі нас навчали – Бурко, Байрак, Бараник, Чмола, Й багато інших, котрих не назвали. Від них ми вчились, як любити край, Звідси на клич пішли в тяжку годину Білас і Данилишин і Грицай, І сотні інших в бій за Україну. Вони упали – честь і слава їм! Ми вижили завдяки Провидінню, Щоб передати з прапором святим Їхній завіт новому поколінню. Ми впевнені, що із тутешніх лав Знов виростуть сподвижники й герої, Котрі завершать почин їхніх справ Й прославлять гідно ім’я школи тої. Вірш Я. Ольхового із збірки “Бистрина”

ПОХОВАЛИ ЯРОСЛАВА ОЛЬХОВОГО ПОБЛИЗУ МОГИЛИ ДРУЖИНИ Минулого тижня в Дрогобичі поховали Ярослава Ольхового. За життя ця людина так і не отримала жодних нагород. Навіть почесним мешканцем Дрогобича не став. Шкода: заслужив. Померлий – один із тих, хто боровся за вільну Україну із зброєю в руках. Брав активну участь у боротьбі із більшовицьким режимом. У часи Другої світової війни під час проведення радянськими військами операцій “Бродівській котел” потрапив у полон. Людина диво287

вижної, щедрої на випробування долі. Радянським військовим трибуналом був оголошений ворогом радянського народу та засуджений до страти. Але Бог подарував йому життя… Покинутий усіма на старості упокоївся в Бозі, в якого щиро вірував. Поховали Ярослава Ольхового поблизу могили дружини. Нехай земля йому буде пухом. Стаття Івана Тихого

Віра Петричка-Давибіда народилася 1926 р. в Дрогобичі. Навчалася в українській Дрогобицькій гімназії з 1939 р. Закінчила Львівський медичний інститут, працювала фармацевтом в Дрогобичі. Одружена, двоє дітей. Померла 2011 р. Зеновія Смола народилася у 1927 р. З 1939 р. навчалася у Дрогобицькій гімназії. Згодом була репресована НКВД, покарання відбувала в Красноярському краї. У 1961 р. повернулася в Україну. Одружена, виховала двох дітей. Останні роки проживала у м. Надвірна, де і померла 2012 р. Емілія Савка народилася в с. Млинки Шкільникові (тепер село долучено до Дрогобича), навчалася в гімназії. Згодом закінчила фармацевтичний факультет у Львові, там працювала. Відійшла у вічність. Марія Чернигевич навчалася у гімназії в 1939 р. Згодом працювала службовцем у Дрогобичі. Відійшла у вічність.

288

УЧНІ ГІМНАЗІЇ РІЗНИХ РОКІВ НАВЧАННЯ Варивода Михайло Геврик-Берегуляк Михайлина Гладилович Адольф Гладилович Максим Гриник Дарія Грицай Дмитро Гутович Зеновія Доманська Марія Жирик Василь Захарія Іван Захарія Марія Кіцила Любов Кльось Осип Кобільник Володимир Колінко Василь Королик Володимир Коссак Зенон

Коссак-Яскевич Мирослава Куйдич Мирослав Левицька Зеновія Ліщинський Богдан Низовий Дмитро Осередчук Володимир Павликович Іван Романяк Мирослав Смола Михайло Спринський Степан Стебельський Іван Тураш Мирослав Фур Іван Шевчук Михайло Щербак Мирослав Яхно Володимир

Михайло Варивода народився в с. Стебник Дрогобицького повіту у 1921 р. в родині інвалідавояка Австро-Угорського війська Стефана Вариводи і Теодозії Хомин. У родині Вариводів було четверо дітей. Михайло (старший) у 1928 р. почав навчання у Стебницькій народній школі, а 1935 р. поступив на навчання до Дрогобицької гімназії і був учнем до початку Другої світової війни. У 1944 р. став студентом Львівської політехніки, яку закінчив у 1950 р. Працював на Стебницькому калійному комбінаті та довгі роки у Трускавецькій курортній раді. Був одружений з Катериною Ковалишин. У них було двоє дітей: син Богдан та дочка Людмила. У 1979 р. передчасно відійшов у вічність. Похоронений у Стебнику. Михайлина Геврик-Берегуляк. Народилася 1910 р. в Дрогобичі у багатодітній родині війта Василя Геврика Дрогобицького передмістя на вулиці Завіжній. Згодом батько її став дяком “... церкви

289

св. Юра. Він трагічно загинув біля храму. Моздзір, заладований вибуховою речовиною, розірвало Великодня 1922 р. і осколок дяка Геврика Василя убив наповал” (Див. Р. Пастух, Вулицями старого Дрогобича, с. 124). Після смерті дружини Геврика діти залишились круглими сиротами. Ними заопікувалося духовенство міста, а також владика А. Шептицький. У 1927 – 28 н. р. Михайлина навчалася у сьомому класі гімназії ім. І. Франка, її прізвище є в списках учнів (див. Дрогобиччина – земля І. Франка, Т.1, с. 458). При сприянні митрополита вона закінчила гімназію і здала матуру. Одружена, мала двох синів. У час війни Німеччини з Польщею (1939) виїхала до США, де і померла (1993). Адольф Гладилович* – талановитий письменник-публіцист, культурно-громадський діяч, науковець. Народився 14.03.1913 р. в Дрогобичі, в сім’ї фінансового службовця Степана Гладиловича, якого у 1941 р. закатували в Дрогобицькому НКВД разом із І. Чмолою, Д. Бурком, А. Максимовичем, братами Кіцилами. Навчався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка (1923 – 1930). У гімназії (1929) став членом Юнацтва ОУН. Згодом продовжив навчання на правничому ф-ті Львівського університету. У 1933 – 36 рр. очолював у Дрогобичі студентську секцію т-ва “Підгір’я”. Він гартується героїкою во ім’я України у В. Біласа, Д. Данилишина, З. Коссака. Закінчивши у 1933 р. університет з дипломом магістра права, стає провідником ОУН на Дрогобиччині. У 1939 р. потрапляє до концтабору Береза Картузька, однак польсько-німецька війна “врятовує” його. У 1941 р. – член проводу ОУН. У 1944 р. покидає рідний край у зв’язку з наступом більшовиків. Кочування в еміграції – Австрія, Туніс, Канада. Ностальгія посилює український сенс життя, тому 25 років збирає матеріали, пожертви на видання 10-томника “Енциклопедія українознавства”, він – головний редактор ІІІ тому “Дрогобиччина – земля Івана Франка”, як член редколегії зібрав багато матеріалів з діаспори для ІV тому цього ж видання, редактором якого є професор Михайло Шалата. Адольф Гладилович – активний учасник 12-ти з’їздів дрогобичан західної діаспори. Український Народний Союз (УНС) присудив А. Гладиловичу за довголітню роботу в Пласті і в українських національних справах звання “Союзівець 1991 року”. Творчість А. Гладиловича, і, зокрема, про рідний край – Дрогобиччину – це неоціненна духовна підмога українцям. У березні 2013 р. громадськість України і діаспори відзначила 100-річний ювілей А. Гладиловича. 290

Максим Гладилович* народився 1913 р. в Дрогобичі на вул. Сніжній, 40-а (зараз вул. П. Сагайдачного) в сім’ї фінансового службовця. Начався в Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка, де вчилися три його брати. Максим закінчив гімназію у 1932 р. Однокласники Максима були діяльними учасниками українського громадського руху на Дрогобиччині – Мирослав Куйдич, Володимир Колінко, Тарас Лялюк. У 30-х рр. М. Гладилович – активний член студентської секції Дрогобицького т-ва “Підгір”я”, один із активних авторів журналу “Студентський шлях”, організатор літературного життя Дрогобиччини. За віддану національно-патріотичну діяльність разом з братом Адольфом потрапили до Берези Картузької. Перша більшовицька окупація “вбила” батька (червень 1941 р.), розкинула братів по світу. Максим Гладилович стає громадянином США, де продовжує освітянську працю: пересилає в Україну не публіковані у нас твори І. Багряного, Ю. Лавріненка, В. Куліша, Антоненка-Давидовича та ін. Із проголошенням незалежності України контактує з рідним Дрогобичем – джерелом його натхнення. Дарія Гриник навчалася в гімназії ім. І. Франка. Згодом закінчила факультет іноземних мов у Дрогобичі, працювала вчителем англійської мови. На пенсії, живе в Дрогобичі. Дмитро Грицай народився 01 квітня 1907 р. в селі Дорожів Дрогобицького району у селянській родині. Ще будучи учнем української приватної гімназії ім. І. Франка у Дрогобичі, належав до 18-го Пластового Куреня ім. І.Я. Франка і до таємної Української Військової Організації (УВО). Після закінчення гімназії в 1928 р. Грицай поступив на фізико-математичний факультет Львівського університету. Під час університетського навчання відбував військову службу у польській армії й закінчив польську військову школу. У травні 1932 р. Дмитро Грицай як провідний член підпільної Організації Українських Націоналістів зайняв пост військового референта Крайової Екзекутиви. З липня 1934 до квітня 1936 р. Грицай – в’язень концентраційного табору в Березі Картузькій, організованого польськими властями для українських патріотів. Тільки вийшовши з табору, закінчує університет. 291

У лютому 1939 р. Грицай увійшов як військовий референт до складу Крайової Екзекутиви, яку організував Крайовий Провідник ОУН Мирослав Тураш. Того самого року знову потрапив до концтабору у Березі Картузькій, з якого вийшов наприкінці польсько-німецької війни. У 1940 – 1941 рр. був членом Революційного Проводу ОУН, який очолював Степан Бандера. Другий Великий Збір ОУН, що відбувся у квітні 1941 р., вибрав його членом проводу ОУН. У проводі ОУН був військовим референтом і керівником Крайового Військового Штабу. Після Третього Надзвичайного Збору ОУН у серпні 1943 р. його призначили шефом Головного Військового Штабу ОУН, який перейменовано на Головний Військовий Штаб УПА. Постановою Української Головної Визвольної Ради (УГВР) від 9 листопада 1946 р. майора УПА “Перебийноса” (Дмитра Грицая) підвищено до ступеня генерала. У кінці 1945 р. УГВР вислала Дмитра Грицая і члена проводу ОУН Дмитра Маївського “Тараса” з важливим дорученням за кордон. Під час переходу через Чехословаччину 19 грудня 1945 р. вони наскочили на засідку чеської поліції. У бою з поліцією Маївський був вбитий, а поранений Грицай – ув’язнений. Його закатували на допитах у тюрмі Праги опричники НКВД. Після приходу більшовиків родина Грицая у Дорожеві не мала спокою, їх постійно брали на допити. Одного разу енкаведисти загнали батька Дмитра Грицая, його родича Михайла Квика та Касіяна Злубка в якусь криївку і кинули туди гранату. Всі троє загинули. Мати Грицая з горя осліпла. Все життя промучилась дружина Грицая з трьома дітьми. 18 жовтня 1992 р. у Дорожеві на хаті, де народився Дмитро Грицай, було встановлено меморіальну таблицю та освячено камінь, на місці якого споруджено пам’ятник воякам УПА. Подвижницьке життя Дмитра Грицая, покладене на вівтар нашої незалежності, ще донедавна було невідомим широким колам громадськості. Але ім’я Дмитра Грицая – славного генерала “Перебийноса”, як одного з незламних керівників збройної боротьби українського народу проти окупантів всіх мастей має зайняти гідне місце у Пантеоні борців за волю України. Подав Я. Кирилів

Зеновія Гутович* народилася у 1916 р. в Дрогобичі, закінчила гімназію ім. І. Франка, учительську семінарію сестер Василіянок (1935). Член Пласту, студентської секції товариства “Підгір’я”, хористка “Бояну”, член ОУН (в школі юнацтва, пізніше – дівоча ланка ОУН). У 1939 р. “Зірка” (її псевдо) – зв’язкова Окружного проводу ОУН Дрогобиччини. 292

З 1939 р. залишається у підпіллі. Загинула, виконуючи завдання, при переході через ріку Сян від рук прикордонного НКВД. Марійка Доманська народилася у бідній сім’ї в Дрогобичі (мати – сторож, батько – робітник на нафтовому заводі “Польмін”). Жили в невеличкому мешканні на вул. Міцкевича № 36. Закінчила гімназію ім. І. Франка у Дрогобичі на “відмінно” (господар класу проф. Липинський). Активістка Юнацтва ОУН в гімназії. Навчалася на філософському факультеті Львівського університету. Арештована органами НКВД як студентка університету. Фігурувала у процесі 59-ти, який відбувся 17 – 19 січня 1941 р. у Львові (відомий як процес Другої Крайової Екзекутиви ОУН у Західних областях України). Засуджена на 10 років. Сиділа у Львові на Замарстинові. Замордована енкаведистами у Львові у червні 1941 р. Василь Жирик народився 1906 р. у с. Болехівці Дрогобицького р-ну. Початкову школу закінчив у Дрогобичі. У 1920 р. поступив на навчання до Дрогобицької коедукаційної гімназії УПТ “Рідна школа”, яку закінчив у 1929 р. До 1937 р. працював у кооперації. У 1938 р. поступив на навчання на медичний факультет Віденського університету. Однак несподівана агресія Німеччини у 1939 р. перервала навчання. При поверненні додому як військовополонений був арештований радянськими військами, а згодом разом з усією сім’єю був виселений до Сибіру. Там пробув до 1946 р. Після того повернувся до Дрогобича, до 1975 р. працював фотографом. Помер у 1977 р., похоронений у Дрогобичі. Іван Захарія (1912 – 1987) – вчився спочатку в гімназії (зараз на вул. Тарнавського), де директором був п. Осип Турянський (автор «Поза межами болю»), а потім в гімназії на вул. Сніжній, яку закінчив у 1932 або в 1933 рр. Після цього працював в українській кооперації, займався громадською роботою у Львові, за що польський уряд арештував його. 293

У тюрмі в Самборі зустрів вчителів Байрака й Іваненка. Потім потрапив у Березу Картузьку. Під час приходу «визволителів зі сходу» довелося ховатися. Еміґрував до США, де закінчив університет і працював інженером на атомній електростанції. Марія Захарія (1918 р. н.). Після закінчення семи класів в с. Добрівляни почала вчитися у Дрогобицькій українській гімназії, яку закінчила в 1937 р. Директором був проф. Бараник. Керівником класу був вчитель Петро Карманський, який викладав українську літературу. Також вчителями були Богдан Попель (історія), Михайло Попель (математика), Чмола (географія), Ясеницька (фізкультура), Байрак (латина). Однокласники: Круцько Ярослава, Карманська Ліда, Конда Теодозія і Дарія, Німилович Дарія і Марія, Чапельська Оксана, Терлецька Наталія, Підгородецька Марія, Мудрик Ольга, Стефанія і Ярослава, Бесараб Марія, Низовий Дмитро, Чайківський Омельян, Щербанюк, Соболь. Учні не тільки наполегливо вчилися, але їх вчили любити рідний край. Так, під керівництвом вчителя Чмоли учні ходили в Карпати, зокрема на гору Маківку та в Бубнище. Було багато вражень і різних пригод. Одного разу, після довгого походу, змучені, але щасливі лягли спати. Та серед ночі прокинулися від жахливого крику. Всі схопилися, а вчитель роздивився кругом і заспокоїв нас. Виявляється, одна з гімназистів поклала голову на мурашник, щоб було м’якше. Після закінчення гімназії Марія Захарія вступила до Львівського сільськогосподарського інституту. Згодом стала кандидатом сільськогосподарських наук. Проживає у місті Калуш Івано-Франківської області. Спогади Марії Захарії записала її дочка Оксана Довбенчук

Любов Кіцила* – славна дрогобичанка, патріотка, член т-ва “Просвіта” і Марійської дружини, випускниця Дрогобицької гімназії. Народилася в Дрогобичі 1920 р. в сім’ї службовця нафтопереробного заводу № 2 Антона Кіцили і Єлизавети з роду Коцків. Батько помер у 1925 р., коли Люба була ще малою. Трьох братів – Климентія (1906), Констянтина (1910) і Тараса (1913) арештували органи НКВД 22.06.1941 р. і замучили в Дрогобицькій тюрмі. Найстаршу сестру, учительку, Марію (1900) арештовано і вислано до Сибіру. Там, у Кемеровській області вона 1950 р. померла. Мати – великомучениця – також була арештована, однак 294

повернулася на рідну землю, померла в 1958 р. Любов Кіцила жила на Млинках самітньо, перебивалась на всяких роботах, бо як “українській буржуазній націоналістці” виявляли недовір’я. Любов Кіцила дочекалась Незалежної України, тішилася нею, однак пережиті трагедії підірвали здоров’я. Після важкої хвороби померла 21.08.1995 р. Ховали вірну дочку українського народу 24 серпня, у День Незалежності України під звуки її улюблених пісень – “Червона калина”, “Чуєш, брате мій” та Національного гімну України. Осип Кльось* народився 1909 р. в Дрогобичі, закінчив гімназію ім. І. Франка, студіював математику у Львівському університеті, працював представником торговельних підприємств. Еміґрація до Чехословаччини, згодом до Німеччини, у 1948 р. переїхав до Аргентини – Буенос-Айрес, Вероніка, Ля-Плята. Осип Кльось – довголітній член Пластприяту, Союзу купців і промисловців, Українського клубу. У молодості – активіст дрогобицького суспільного життя: член хору “Боян”, спортивного клубу “Ватра”, товариства “Зоря”, відомий шахіст. 12.07.1986 р. відійшов у вічність патріот, оптиміст, щедрий у датках на народні справи. Похоронений в Аргентині. Володимир Кобільник* (1904 – 1945) закінчив Дрогобицьку гімназію (1927), медичний факультет Краківського університету. Активіст студентських громад у Дрогобичі і Кракові. З 1941 р. – обласний провідник ОУН в Дрогобичі, член УВО (Українська Військова Організація), політв’язень польських, німецьких, більшовицьких таборів. Один із визначних діячів націоналістичного руху 30 – 40-х рр., уродженець Дрогобича, співвітчизник Зенона Коссака. Загинув 1945 р. у Шембургу (Німеччина), де і похоронений. Василь Колінко* – відомий суспільно-громадський і політичний діяч. Народився 12.04.1912 р. в Дрогобичі. Закінчив Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка (1933), згодом – вищі торговельні курси у Львові. Навчаючись у гімназії, під впливом учнів зі старших класів – Зенона Коссака, Дмитра Грицая, Володимира Кобільника та ін., які були членами 295

ОУН, стає активним членом цієї організації. Неодноразово його арештовано (Львів, Береза Картузька). У 1941 – 1945 рр. – начальник “Центросоюзу” у Львові до виїзду на еміграцію. Спочатку Австрія, потім Мюнхен, згодом Філадельфія. Працює у різних суспільно-громадських установах: управа відділу “Самопоміч”, касир центрального комітету “Дрогобиччини – землі І. Франка”, кількаразовий делегат конференцій УН Союзу, секретар Окружного комітету Філадельфійської округи. Помер 17.04.1989 р. у Філадельфії. Володимир Королик* – член театрального Об’єднання Мистців Української Сцени (ОМУС), заслужений артист українських театрів у Західній Україні та на еміграції – в Німеччині, Австралії, США. Народився 17.12.1907 р. в Бориславі Дрогобицького р-ну. Закінчив Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка. У 1918 р. батько Володимира, Семен Королик, був комендантом транспорту Галицької Армії. 11-річний Володимир мандрував з батьком, цікавився і запам’ятовував усе: Печерську Лавру, собор Св. Софії, гірку Св. Володимира; бачив, як умирали на тиф січовики. Це й сформувало його як українського патріота. У 1929 р. поступає в театр Й. Стадника, де прогресує як здібний артист мандрівних театралів, стає “воїном без шаблі”. Про актора В. Королика багато писав у “Новому часі” М. Рудницький. На еміграції його рука творила вироби з кераміки, які мали великий попит. В. Королик був членом Патріархального Товариства, спортивного Товариства УСКВ в Нью-Йорку. Славний дрогобичанин, актор, патріот помер несподівано 27.01.1987 р. Зенон Коссак* (1907 – 1939) – великий син Дрогобицької землі, суспільно-громадський діяч, незламний борець за Самостійну Українську Державу. У 1926 р. закінчив українську гімназію ім. І. Франка в Дрогобичі, навчався на юридичному факультеті Львівського університету. В гімназії належав до 18 пластового куреня ім. І. Франка, працював у Пласті, “Соколі”, був головою студентської секції у Дрогобичі, співробітником журналів “Студентський вісник”, “Літературно-науковий вісник”, “Професійність студентських секцій”, “Плекаймо 296

силу” та ін. Був одним із провідних керівників у націоналістичному підпіллі, повітовим провідником УВО та ОУН Дрогобиччини, організатором акції “бойової п’ятки” ОУН, до якої належали трускавчани Д. Данилишин і В. Білас, які загинули (1932) геройською смертю на польській шибениці у Львові. Неодноразово арештовували З. Коссака у зв’язку з нападом “бойової п’ятки” на пошту в Трускавці, убивством польського посла Т. Голуфки (1931), втечею С. Бандери (1938). У грудні 1938 р. – член Головної Команди Карпатської Січі. Розстріляний мадярами у 1939 р. за участь в обороні Хуста. Мирослава Коссак-Яскевич народилася у 1921 р. в Дрогобичі. Закінчивши “Рідну школу”, поступила в гімназію, здала матуру. Коли вступила в Дрогобицький учительській інститут, почалася війна Німеччини з СРСР. За німців навчалася в школі медсестер. У 1944 р. працювала вчителькою математики в школі № 10, згодом була інструктором з туризму, працювала у фінвідділі, потім – у дитсадку. Закінчила педінститут заочно. Одружена, має сина. Вийшла на пенсію, проживає в Дрогобичі. Мирослав Куйдич народився 6 травня 1912 р. Після закінчення народної школи вступив до української гімназії в Дрогобичі, яку закінчив і здав матуру в 1933 р. У четвертому класі належав до Пласту. Одержавши середню освіту, працював референтом (інструктором ) товариства “Просвіта”, а також “Рідної школи”. Від 1955 р. був інструктором т-ва “Сільський господар”, проводив різні курси по селах Дрогобиччини. До сіл добирався пішки, на ровері або поїздом. У селах організовував сільськогосподарські гуртки. Майже щонеділі бував у селах, бо саме у цей вільний від праці день можна було зібрати селян, яким М. Куйдич читав лекції на теми поліпшення господарювання в селі. Мирослав Куйдич мав величезне бажання вчитися на агрономії у Львові, однак через тяжкі матеріальні обставини не міг того зробити, тому в сільськогосподарській Академії в Подєбрадах (Чехословаччині) змушений був навчатися заочно. У 1939 р. Мирослава Куйдича як українського патріота, польська окупаційна влада арештувала і помістила в концентраційний табір Береза Картузька, з якого він повернувся з підірваним здоров’ям. У 1941 – 1944 рр. був директором відділу сільського господарства в Дрогобичі. 297

У 1945 р. працював агрономом на Ходорівському цукрозаводі, а потім був директором приймального пункту зі збору цукрових буряків у м. Рудки. Після побудови Самбірського цукрового заводу працював тут старшим агрономом (до 1979). М. Куйдич не тільки сумлінно виконував на виробництві свою основну роботу, але також вмів особистим прикладом прищеплювати людям любов до сільського господарства, свідченням чого є те, що він сам особисто виплекав два взірцеві сади – один в Самборі, на площі 36 арів, і другий в с. Михайлевичі, поблизу Дрогобича, на площі 16 арів, де побудував теплицю, в якій вирощував різноманітну ярину. Селяни с. Михайлевичі дотепер є вдячні своєму учителю Мирославу Куйдичу за його практичні поради. Завдяки постійному нагляду М. Куйдича зростала врожайність сільського господарства Дрогобиччини. Мирослав Куйдич був одним із найстарших учнів української гімназії в Дрогобичі. Він брав активну участь у засіданнях Гімназійного братства, “Рідної школи”, а також приходив на засідання Ради товариства “Просвіта”. Мав велике бажання взяти участь у З’їзді гімназистів, але сили вже не дозволили. Відійшов у вічність, залишивши в глибокому смутку дружину Лесю, дві дочки – Оксану і Марію, сина Богдана, три внучки, одну правнучку, а також залишив трьох сестер і двох братів. Зеновія Левицька* (1914 – 1940) належить до тих борців за волю України, про яких народ складав пісні. Навчалася в українській приватній гімназії ім. І. Франка, живучи в пансіонаті сестер Василіянок. Коли в 1930 р. поляки закрили гімназію, переїхала до Львова, навчалася у господарській школі сестер Василіянок. Працювала у Львові, в Долині, де її арештувала польська поліція (1938). Повернувшись із тюрми, жила у Львові, а опісля у Кракові, де жили українці-емігранти, активісти ОУН. Зеня Левицька походила із патріотичної родини. Її батько був парохом в с. Далява біля Дрогобича. У 1919 р. батько помирає, осиротивши восьмеро дітей. Виховання і виведення в люди дітей впало на матір Анастасію, яка працювала вчителькою в с. Більче Дрогобицького р-ну. У 1936 р. поляки перевели маму на посаду вчительки в польське село Маркова біля Ланьцута, де вона перебувала до 1939 р. Зеновія загинула в лютому 1940 р. в бою з прикордонними відділами НКВД при переході німецько-радянського кордону на річці Сян. Між групою підпільників ОУН, серед яких були З. Левицька, Р. Тимчій, М. Опри298

шко, Т. Оленчак та ін., відбувся бій з прикордонними відділами НКВД. Перехід кордону закінчився трагічно, усі загинули. Упала Зеня край дороги із криком: “Слава! Не здавайтесь!” Богдан Ліщинський народився у 1913 р. в с. Малинівка Пустомитівського р-ну у дворянській сім’ї Станіслава Ліщинського. Мати Надія навчалася в учительській семінарії при школі сестер Василіянок (тепер Дрогобицьке музичне училище ім. В. Барвінського). Батько Богдана брав участь у будівництві Дрогобицької гімназії, в якій навчався його син Богдан Ліщинський разом з однокласником професором Мирославом Романяком. Згодом Богдан продовжував навчання у Львівській гімназії. Після Другої світової війни працював учителем німецької мови у школах Дрогобицького р-ну – селах Залужани та Медвежа. Помер 20.06 1991 р., похований в с. Залужани.

30.06.1931р. В центрі – владика Андрей Шептицький Внизу сидить Богдан Ліщинський – четвертий зліва.

299

Дмитро Низовий народився у 1919 р. в с. Монастирець Дережицький Дрогобицького р-ну. Навчався у Дрогобицькій гімназії, яку закінчив у 1937 р. Після цього два роки провчився у Перемиській духовній семінарії, яку, однак, не закінчив. У 1939 р. – студент Львівського університету. З 1940 р. – в червоній армії. Після демобілізації (1945) працював на нафтопереробному заводі № 2. У 1955 р. закінчив Львівський педінститут, історичний факультет. Після одержання вищої освіти працював науковим працівником Інституту суспільних наук Академії наук УРСР. Після захисту кандидатської дисертації в 1964 р. – робота у Львівському національному університеті. Працював завідувачем соціологічної лабораторії, згодом – доцентом кафедри історії України. Помер у 1999 р., похоронений у Львові. Володимир Осередчук* (1910 – 1988) – довголітній голова Центрального Комітету Дрогобиччини, провідник оркестри “Звуки України”, вчитель за професією, громадський діяч, любитель гри на гавайській гітарі, уродженець м. Дрогобич. У 1929 р. закінчив українську гімназію ім. І. Франка в Дрогобичі; у 1931 р. – педагогічний інститут в Лодзі (Польща). З 1936 р. вчителював у Польщі. У 1949 р. прибув до Америки і поселився у Нью-Йорку, де закінчив з відзнакою технічний і механічний інститути. Вільний час віддавав музиці, видавши альбоми: “Пластові і повстанські пісні” (1972), “20 коломийок на гітару”, “Звуки України” (1973), “Українські стрілецькі пісні” (1969) та ін. Ініціатор зустрічі мешканців Дрогобиччини (1958), зустрічі колишніх учнів і професорів гімназії “Рідна школа” (1959), з’їзду дрогобичан (7 – 9 вересня 1994). З 1970 р. – голова Центрального Комітету Дрогобиччини, був на цьому посту 18 років. За його головуванням видано три томи збірника “Дрогобиччина – земля Івана Франка”, обсягом 1600 сторінок. 28.05.1988 р. відійшов у вічність славний земляк – дрогобичанин. Іван Павликович народився 15.09.1914 р. в м. Трускавець. Вчився у Дрогобицькій гімназії за Польщі – у 1927 р. разом з Мирославом Романяком. Проживав у Трускавці. Відійшов у вічність. 300

Мирослав Романяк – заслужений лікар, педагог, вчений, доктор медичних наук, професор, академік, почесний громадянин Дрогобича. Народився 26.07.1913 р. в Дрогобичі в сім’ї робітника. Після закінчення народної школи поступив до Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. У 1930 р., після проведення польським урядом пацифікації, гімназію закрито. М. Романяк продовжує навчання у Дрогобичі в Малій духовній семінарії, де можна було отримати диплом зрілості. Цей диплом визнавали тільки в Чехословаччині, Австрії, Болгарії. Мирослав Романяк поступає на медичний факультет університету м. Брно. У 1932 р. повертається до Дрогобицької гімназії, отримує диплом про закінчення закладу, а далі їде до Познані продовжувати студіювати медицину, яку закінчує в 1939 р. З 1939 до 1943 р. працює в хірургічному відділенні Дрогобицької обласної лікарні. З 1945 до 1968 р. продовжує працювати в Дрогобицькій лікарні. У 1950 р. захистив кандидатську, у 1962 р. – докторську дисертацію. У 1950 – 54 рр. – депутат Верховної Ради СРСР, депутат Дрогобицької міської Ради двох скликань. З 1957 р. за сумісництвом працює в Дрогобицькому педінституті на посаді доцента кафедр педагогіки, валеології, інноватики. З 1968 до 1978 р. – завідувач кафедри загальної хірургії в Івано-Франківському медінституті. Нагороджений значками: “Відмінник охорони здоров’я СРСР”, “Заслужений лікар України”, “Відмінник освіти України”. Автор майже ста наукових праць, 11 рацпропозицій. До цінних наукових праць слід віднести книгу професора у співавторстві з лікарем М. Богаченком “Медицина Дрогобича. Історичні нариси” за редакцією проф. М. Шалати (Дрогобич, Коло, 2008). За 65-річну лікарську діяльність зробив понад 11 тисяч операцій. Помер 30.10.2006, похоронений у Дрогобичі. Михайло Смола* (1912 – 1934) закінчив Дрогобицьку гімназію, провідник юнацтва ОУН в гімназії, організаційний референт повітової екзекутиви ОУН в Дрогобичі, активіст Пласту, початкуючий поет і письменник, арештований в 1932 р. Помер в тюрмі в Дрогобичі на Бриґідках. 20.01.1934 р. – похорон молодого політв’язня перетворився на національну маніфестацію (понад 10 тисяч осіб). ІЗ ЗАБУТТЯ – НА ПАМ’ЯТНУ ТАБЛИЦЮ В руслі заходів до Дня Незалежності України в Дрогобичі на приміщенні будинку на вул. Лесі Українки № 120, де жив Михайло Смола, 21. 08. 2009 р. урочисто відкрито пам’ятну таблицю, яка розкриває сучасному поко301

лінню забуте ім’я славного дрогобичанина. Завдяки ініціативі автора статті Р. Пастуха, Науково-ідеологічному центру ім. Д. Донцова (керівник О. Баган), Дрогобицькій Просвіті (голова М. Садоха), за підтримки громадськості міста, виготовлено пам’ятну таблицю з портретом повернутого із забуття провідного діяча ОУН Дрогобиччини Михайла Смоли. Після закінчення Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка талановитому синові бідного робітника не вдалось поступити ні на правничий факультет Краківського університету, ні на журналістику у Варшаві. За участь у громадських і політичних організаціях довелось юному патріоту неодноразово ставати в’язнем польських тюрем. Через переслідування та важкі умови ув’язнення в Михайла розвинувся туберкульоз кишківника, який вилікувати не вдалось. Славного сина України прийняла дрогобицька земля 20. 01. 1934 р. Організацію похорону взяла на себе підпільна ОУН. Понад десять тисяч людей з Дрогобиччини брали участь у траурній процесії, яка доходила до цвинтаря на вул. Трускавецькій. Процесія несла 22 вінки, перевиті синьожовтими стрічками, що символізували вік юного героя. Р. Пастух, “Галицька Зоря” від 28.08.2009 р.

Степан Спринський* (1912 – 1972) – уродженець с. Сторона, коло Підбужа. Закінчив українську приватну гімназію ім. І. Франка в Дрогобичі, теологію в Перемишлі (не висвятився). Працював у Самборі директором Союзу Кооперативів. Емігрував до Німеччини, далі до США. З 1953 р. – секретар Союзу українців-католиків “Провидіння”. З 1968 р. – голова Об’єднання українців Америки “Самопоміч”, референт Центрального комітету Дрогобиччини у Філадельфії, організатор збору фондів на збірник “Дрогобиччина – земля Івана Франка”. Помер у США 22.08.1973 р., поховали його у Файсі Чейсі біля Філадельфії. Іван Стебельський – український патріот, громадський діяч, випускник Дрогобицької гімназії ім. І. Франка. Народився 01.12.1914 р. в смт. Стара Сіль Старосамбірського р-ну Львівської обл. Навчання починав у рідному місті, але у зв’язку зі зміною роботи 302

батьків, переїхав до Борислава, де й закінчив народну школу. Середню освіту отримав у Дрогобицькій гімназії, в якій на першому місці було навчання. Одночасно Іван із захопленням взявся за спорт, любов до якого прищепив йому професор гімназії Іван Чмола, соратник Є. Коновальця, колишній полковник “усусів”. І. Стебельський у своїй книзі “Шляхами молодости й боротьби” пише: “Іван Чмола запалював серце однією своєю появою. І. Чмола – особа легендарна в повному розумінні цього слова. І сьогодні, через багато років, повертаючись думкою в минуле, серце стискається лише від згадки про улюбленого вчителя фізкультури та географії, якого по-звірячому закатували в Дрогобицькій катівні НКВД”. У 1930 р. Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка закрито під впливом Ліги Націй, яка нищила все, що було українським – Пласт, Українські спортивні клуби, “Просвіту”. Поляки топтали національну гідність, а українці прагнули волі й сонця. Через деякий час, під впливом громадськості, гімназію знову відкрили. Іван Стебельський закінчив її зі здачею матури у 1934 р. За час навчання в гімназії він став справжнім українцем-патріотом, членом ОУН. Події в Закарпатській Україні сколихнули відважних гімназистів, які вирішили перетнути засніжену полонину і першими стати на захист незалежності Карпатської Русі. А далі – дорога на Захід – Австрія, Німеччина. У 1945 р. продовжує в Мюнхені економічне навчання, розпочате у Львові. У серпні 1951 р. виїжджає до Америки, поселяється в Денвері майже на двадцять років, де активно включається в громадську і політичну роботу. Як голова Денверського відділу УККА, Іван Стебельський організовує акції протестів та маніфестацій усіх українців Америки на захист українців в СРСР, за свободу вживання української мови, проти русифікації та знищення української культури. І. Стебельський займався благодійною діяльністю, вносив пожертвування Києво-Могилянській Академії, Спілці письменників України (фонд Катедрального Українознавства, 1996), першій Бориславській гімназії, він жертводавець-меценат на цілі Українського Гарварду. У 1991 р. – учасник Міжнародного з’їзду гімназистів у своїй Alma Mater – Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка; у 1994 р. – учасник святкування 60-річного ювілею спортивного клубу “Ватра” в Дрогобичі. Мирослав Тураш* – постать військово-ідейна, борець за українську ідею. Загинув так, як і багато інших визначних членів українського національного руху. Крайовий провідник ОУН не був дрогобичанином з уродження, але провів на Дрогобиччині більше десяти років; очолював націоналістичний рух цієї частини України. Народився у 1910 р. у Нижанковичах біля Перемишля. Закінчив Дрогобицьку гімназію, хоч початкове гімназійне навчання починав у Перемиській гімназії. Тураш – один із трьох (Коссак, 303

Охримович, Тураш) провідних членів ОУН. Після смерті Зенона Коссака Тураш – провідник ОУН на Дрогобиччині. За активну працю в Пласті і належність до ОУН поляки неодноразово арештовували і судили (1931, 1933, 1935). Загинув за таємничих обставин у Карпатах у 1939 році, повертаючись зі з’їзду ПУНу (Провідних Українських Націоналістів), який відбувався у Празі. ПАМ’ЯТІ І. ФУРА 14.10.1999 р. у Пармі, Огайо (США), на 93-у році закінчив земне життя інженер агрономії І. Фур. Народився він 25.02.1906 р. в сім’ї Михайла і Марії Фурів у селі Вацевичі (тепер Залужани), поблизу Дрогобича. Навчався в українській гімназії в Дрогобичі. У липні 1944 р. емігрував на Захід, де опинився в таборі Регенсбург у Баварії. Вчився в Українському технічно-господарському інституті. У 1949 р. приїхав до США, став заслуженим кооператором, провідним діячем Клівлендського поселення, автором статей у часописах Америки. Видав друком свої праці “Наше життя” і “Село Роменів”. Прощальне слово про І. Фура виголосили В. Ліщинський, П. Твардовський, С. Кікта, д-р Н. Калівошка, І. Кашубська, а М. Грабець прочитала свій прощальний вірш. Покійний залишив дві дочки, сім онуків і двоє правнуків. Подано на основі статті Степана Кікти “У Пармі помер інженер І. Фур”, “Свобода”. – 1999. – 5.XI.

Михайло Шевчук – член Головної Контролі ОУН, заслужений член Служби Безпеки ОУН, член Теренового Проводу ОУН і довголітній політичний в’язень під час польської та німецької окупації, учень Дрогобицької гімназії. Народився 04.01.1908 р. в Західній Україні. Походив із патріотичної родини. Два його брати – Василь та Ярослав – також належали до Українського Визвольного Руху ОУН. Брат його, о. Василь, псевдо Кадило-Пластун, військовий капелан УПА, був засуджений поляками на кару смерті і розстріляний 12.09.1948 р. на подвір’ї Ряшівської тюрми. З ранньої юності Михайло Шевчук включився в національно-визвольну боротьбу українського народу. Будучи учнем Догобицької гімназії, належав

304

до конспіративної “Організації Вищих Кляс Української Гімназії” (ОВКУГ). Приїхавши до Львова студіювати медицину, вступив до підпільного “Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ), належав до Української Військової Організації (УВО), а від початку існування ОУН (1929) був відданим її членом аж до смерті. За польської окупації Михайло був неодноразово арештований поліцією, а також переховувався від неї. Перед початком Другої світової війни полякам вдалося його арештувати і запроторити до концтабору Береза Картузька, з якої після розвалу Польщі вирвався. Після проголошення відновлення Української Держави у 1941 р. активно включається у державне будівництво. У часі масових арештів членів ОУН гестапо арештує його в Криниці і доставляє до тюрми “Монтелюпіх” у Кракові, а потім до концтабору в Авшвіці, а відтак до табору Ебензее в Австрії, звідки у 1945 р. виходить на волю. В Ебензее, як лікар, д-р Михайло був призначений директором шпиталю, де рятував в’язнів від неминучої смерті. В’язні, яким вдалося пережити страхіття концтабору, з великою вдячністю згадують особливу жертовну допомогу лікаря “Міська”. Незважаючи на підірване тортурами гестапо здоров’я, включається в організаційну працю ОУН. Михайло Шевчук належав до Теренового проводу ОУН. Як лікар, був членом Управи Української Медичної Харитативної Служби в Австрії. Він був високоідейним, найстарішим членом ОУН, який належав до оточення Степана Бандери, Степана Ленкавського, Степана Охримовича, сотника Юліяна Головінського, Ярослава Стецька, Івана Ґабрусевича, Зенона Коссака, Миколи Климишина, Миколи Лебедя, Василя Біласа та інших визначних членів ОУН, які творили українську революцію. Помер 30.08.1985 р. в Ебензее, Австрія. Там і похоронений. Ярослав Щербак* народився в Дрогобичі 30.07.1920 р. Після закінчення народної школи навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка. Атестат зрілості одержав у Стрию (1940). Згодом вчився у Львівському університеті, вивчав суспільно-економічні науки. У гімназії був активістом в молодіжних організаціях, а також належав до спортивних товариств “Підгір’я” і “Ватра”. Під час німецької окупації працював у “Арбайтсамті” (відділ праці) на відповідному посту і тим самим врятував десятки дрогобичан від примусового вивезення на працю до Німеччини. У 1944 р., в зв’язку з наближенням більшовицьких військ, покинув Батьківщину і переїхав до Німеччини. В Мюнхені поступив в Український Віль305

ний Університет. У 1949 р. завершив навчання, одержавши ступінь магістра суспільно-економічних наук. Одружившись, переїхав до Америки, де зразу включився в суспільно-громадську працю, і, зокрема, в розбудову УНС (Український Народний Союз). Я. Щербак – учасник шістьох союзних Конвенцій, член-секретар УНС, член Управи Відділу (де незмінно працював понад 30 років аж до раптової смерті). Заслуженого союзового та громадського діяча, славного дрогобичанина не стало 07.07.1990 р. Володимир Яхно* – син о. Якова Яхна, пароха с. Залокоть (коло Підбужа). Колишній учень гімназії ім. І.Франка в Дрогобичі. Закінчив медичний ф-т Празького університету. Член ОУН. Розстріляний німцями в Рівному у 1942 р. НІМИЛОВИЧІ – РОДИНА ГІМНАЗИСТІВ Деякий час катехизацію гімназистам викладав о. Теодор Німилович, парох с. Унятичі. Усі шестеро його дітей навчалися у Дрогобицькій гімназії: Марія, Дарія, Юрій, Мирослав, Олена, Орест. Долі цих людей, як і більшості їхніх ровесників, складалися доволі драматично. Найстарші дівчата – Марія і Дарія – навчалися в одному класі. Марія Німилович-Бучкевич (1918 – 2001) закінчила згодом Дрогобицький педінститут і працювала в дитсадку. Похоронена в Дрогобичі. Дарія Німилович-Пітулей (1919 – 1999) за участь в українському підпіллі була засуджені горезвісною “трійкою” до тюремного ув’язнення. Очікуючи вироку в тюрмі на вул. Стрийській в Дрогобичі (1947), дізналася про трагічну смерть своїх батьків. Їх обох – о. Теодора і його дружину Ольгу знайшли застреленими у власній домівці в Унятичах. ... Хто і чому вбив українського греко-католицького священика в такий тривожний час, після відомого Собору 1946 р.? Відповідь зрозуміла. Дарія відбувала ув’язнення у Красноярському краї. Там, уже на висилці, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, там народилися їхні старші діти – два сини. А в Калуші, куди повернулися Пітулеї із заслання, народилася донька. Дарія працювала в Дрогобицьких і Калуських медичних і дошкільних установах. Похоронена в Калуші. Юрій Німилович (1921 – 2005) і Мирослав Німилович (1922 р.н.) опинилися у 40-х рр. далеко від України. Юрко закінчив лісотехнічну Академію в Австрії. Мирослав здобув фах водія у Лондоні. Згодом обидва брати замешкали в Америці. 306

Сім’я о.Теодора Німиловича. Сидять (зліва направо): дружина Ольга (з Капків, учителька); дочка Олена (Леся, живе в Дрогобичі); отець Теодор Німилович (мав парафію в Унятичах); Стоять: син Мирослав (Славко, живе у США); дочка Дарія (в заміжжі Пітулей, похована у Калуші); наймолодший син Орест (інженер, похований у Дрогобичі); найстарша донька Марія (в заміжжі Бучкевич, похована в Дрогобичі); син Юрій (похований у США).

Олена Німилович (1924 р.н.), яку більшість дрогобичан знають як Лесю Теодорівну, після закінчення Львівського торгово-економічного інституту очолювала торговий відділ Дрогобицького управління торгівлі. Доля розлучила її з нареченим – Ігорем Чмолою (син проф. Івана Чмоли), який потрапив до Америки, втікаючи від більшовизму. Наймолодший в сім’ї Німиловичів – Орест (1930 – 1987) навчався в Дрогобицькому нафтовому технікумі, згодом у Львівському політехнічному інституті. Працював оператором, інженером, начальником КБ. Помер на 57-му році життя, похоронений в Дрогобичі. Усі діти цієї української родини були національно свідомими, патріотичними, інтелігентними людьми. Література Відомості про колишніх гімназистів позначені зірочкою (*) подані на основі матеріалів нижче зазначених збірників у скороченому вигляді: 1. Дрогобиччина земля Івана Франка. – Т. І / Гол. ред. колегії Л. Луців. – НьюЙорк – Париж – Сидней – Торонто, 1973. – 856 с. 2. Дрогобиччина земля Івана Франка. – Т. ІV / Упор. і ред. М. Шалата. – Дрогобич : ВФ “Відродження”, 1997. – 776 с. 307

V². ÑÏÎÃÀÄÈ Зеновія Гебура-Бугера, вчитель Дрогобицької СШ № 3 УЧИТЕЛЬСЬКА ДИНАСТІЯ Антін Княжинський (1893 – 1960) – перший професор української мови та літератури української гімназії ім. І. Франка у Дрогобичі був сином священика села Тисовиця біля Стрілок Старосамбірського р-ну Петра Княжинського і Емілії Левицької. Антін учився у Дрогобицькій гімназії, згодом у Самборі. Після закінчення філфаку Львівського університету влаштувався на роботу в Дрогобицьку українську гімназію. Через деякий час Антін оженився, і переїхав до Самбора, де працював в учительській семінарії, а пізніше інспектором шкіл. Під час німецької окупації Антін працював в українському шкільництві, а далі у Відні теж інспектором шкіл. Фронт підступав до Відня, і Княжинський активно допомагав евакуюватися українським професорам, вченим з Києва та Харкова. Мав Антін дві дочки-близнючки і хвору жінку. Одного дня прийшли з НКВД за ним і забрали його із сім’ї на довгих 10 років. Привезли Княжинського до Москви і нічого від нього не вимагали, лише визнати Радянський Союз Батьківщиною. Йому вистачило сили духа і мужності витримати допити, тортури і знущання і не підписати документ. Цілий рік тримали Антіна Княжинського в Москві на Луб’янці, це все описано в його книжці “На дні СРСР”. А далі пішли етапи і різні ГУЛАГи, знаю, що був в Інті... Одного разу до мого батька, Андрія Буґери, потрапила записка, в якій йшла мова про зустріч на пероні у Львові, дата і прохання прийти і попрощатися – і підпис: Антін. У той час мій батько працював у Львівському педінституті викладачем. Зустріч відбулася. А. Княжинського відпустили на волю, і він виїхав за кордон. Антін Княжинський поїхав до своєї рідні у Філадельфію (США), написав і видав там ще три книги: “На дні СРСР”, “Дні в Сибірі” і “Країна неволі”. Там Антін і помер. В освіті працював рідний брат Антіна – Юрій Княжинський. Але це ще не весь перелік моєї родини, яку захоплювала праця з дітьми. Зі слів моєї покійної бабуні Елеонори-Вікторії Калужняцької, по чоловіку Алексевич, я знаю історію української гімназії. Після побудови гімназії в ній працювала невістка Євгена Калужняцького, жінка його сина Лева-Богдана, Марія Калужняцька. У 1960 р. моя сім’я переїхала до Дрогобича, на батьківщину бабуні. 308

Я пішла вчитися у СШ № 1 і ще побачила колегу моєї бабуні: біологію вчив мене Савин Ясеницький Мій батько, Андрій Буґера, з 1953 до 1974 р. працював викладачем вищої математики у Дрогобицькому педінституті. Моя мама Лідія-Марія Буґера, з дому Алексевич, ціле свідоме життя віддала освіті, вчила дітей математики в різних школах, а потім у Дрогобичі – в СШ № 7, а потім у СШ № 3. У цій школі працюю і я ось уже 27 років, викладаю хімію.

Марія Калужняцька (справа)

Андрій Сольчаник НЕМОВ СНИТЬСЯ... ...Гострим ножем до глибини врізались... Неділя, 24 вересня 1939 р. – вступ совєтських військ до Дрогобича; неділя, 22 червня 1941 р. – початок німецько-совєтської війни, з якою пов’язані безчисленні арешти; понеділок, вечір 30 червня 1941 р. – прихід перших німецьких частин та наступний день, вівторок, коли численні стурбовані дрогобичани, що зібрались біля будинку головного суду (квартира НКВД), щоб дізнатись про долю арештованих, відкрили могили помордованих... Отець ігумен Северіян Бараник приходить до гімназії святити воду в день Щедрого Вечора. На урочистій відправі співає гімназійний хор. Після водосвячення учителям підносять склянки зі свяченою водою. А потім о. ігумен іде кропити свяченою водою усі кляси шкільного будинку. Немов сниться... Роковини 22 січня, коли учні приходять до школи без книжок, Крутянські, Шевченківські та Франківські Академії з виступами гімназійного хору та талановитих учнів-декламаторів. Дальше – Святомиколайські вистави з традиційно гумористичною програмою. Запам’яталось: а)...“Посвячення таблиці, присвяченої Іванові Франкові на фронтовій стіні нашої гімназії у вересні 1936 р. у 80-річчя його уродин та 20-річчя його смерті, на які громадно прибули українські мешканці Дрогобицької округи”. б)...”Гімназійні екзорти та похід парами до церкви Св. Трійці, а в пізніші роки до так званої “Ротонди” по вул. Стрийській на 309

Службу Божу, під час якої співав гімназійний хор. в)...”Елегантні гімназійні забави в залі школи, де старші учні задавали тон. Мрійливі мелодії оркестри творили неповторний настрій. Мирослав Романяк МОЯ ШКІЛЬНА І ГІМНАЗІЙНА ЮНІСТЬ Якось у недільний день, переглядаючи свої записки і фотографії з давніх часів, потрапив на матеріали, які навели мене на спогади дитячих літ. І тут переді мною, немов на екрані, промайнули ті деякі миттєвості у школі, в гімназії і в пізніші часи. Згадав своїх товаришів по школі, будівлю першої школи, вчителів, яких тоді було прийнято називати “професорами”. Пригадалася перша школа, яка тоді називалася “Народна початкова чотирьохкласова школа ім. І. Франка на Зварицькім передмісті – школа Українського педагогічного товариства”. Вона була розміщена у малому дерев’яному будиночку (тепер вул. Зварицька, 64). Тут у чотирьох прохідних кімнатах було три класи, а в останній кімнаті мешкала одинока жінка, котра тут сторожувала і виконувала обов’язки прибиральниці. Пізніше у цьому будинку проживав директор школи Степан Гаврищук. Навчання проводилося у дві зміни. Воно було платним. Я поступив до цієї школи 1920 р., тобто на 1920 – 1921 навчальний рік. Після здачі відповідного екзамену був зарахований відразу до третього класу. Моїми однокласниками були в основному дівчата, бо хлопців з навколишніх вулиць було лише кільканадцять. Управителем, тобто директором школи, на той час була Антоніна Попович, а вчителями – Магдалина Воробцівна і о. Степан Венгринович, чиї підписи є на моєму шкільному свідоцтві, а також Франка Татарська. Добре пам’ятаю ще вчителів Марію Модрицьку та Марію Калужняцьку. Після закінчення початкової школи у 1923 р. я поступив до гімназії. Вона тоді називалася “Приватна гімназія з руською мовою навчання з правом прилюдності”, навчання у якій було платним. Її управителем був професор Роман Смалько, а господарем класу – професор Володимир Сольчаник. Із моїх товаришів майже ніхто не поступав у гімназію. Так деякі на цьому і закінчили своє навчання, а деякі поступили в семирічну школу. Гімназія на той час мала І – ІІІ класи, які розміщувалися в будинку на вул. Івана Хрестителя (зараз вул. М.Тарнавського). Згодом це приміщення передали під бурсу (гуртожиток для гімназистів). У 1928 навчальному році гімназія перебралася у нове приміщення на вул. Сніжній (тепер вул. Петра Сагайдачного). До речі, під час будови цьо310

го приміщення ми, учні гімназії, під час вакацій працювали на будові – носили цеглу та виконували іншу посильну працю. Перший випуск гімназистів відбувся у червні 1926 року ще в давньому будинку. Ми, “новоспечені“ студенти, з великою повагою ставилися до товаришів зі старших класів, а особливо до наших перших випускників. Тому ж і багато їхніх прізвищ залишилося у моїй пам’яті. Це Степан Гаврищук (Дрогобич), Дмитро Грицай (Дорожів), Лев Крисько та Тустанівський – обидва з Унятич, Іван Гілевич, Стефанія Весела, Зенон Коссак, Андрій Пацлавський, Осередчук – всі з Дрогобича та інші. Упродовж років мінялися управителі гімназії, а також її назва. Так, у 1923 – 24 рр. управителем був спочатку Антін Собчук. Тоді гімназія називалася “Приватна гімназія з руською мовою навчання з правом прилюдности”. У 1924 – 25 рр. управителем був Осип Турянський, господарем класу – Юліан Стасишин. Тоді вже гімназія мала польську назву “Prywatny koedukacyiny gimnazjum ukraińskiego Towarzystwa pedagogicznego”, і наші свідоцтва були написані польською мовою. У 1925 – 26 навчальному році назва знову змінилася “Prywatny koedukacyiny gimnazjum Ukraińskiego pedagogicznego Towarzystwa”. Директором гімназії був Володимир Кузьмович. У 1927 – 28 навчальному році – назва гімназії та сама, і свідоцтва також на двох мовах. У 1928 – 29 і 1929 – 30 рр. назва гімназії і директор ті самі аж до вересня 1930 року, коли Володимир Кузьмович був арештований польською владою, а тимчасовим директором став Михайло Керницький. У листопаді 1930 р. було офіційно повідомлено про закриття гімназії. У день 27 листопада 1930 р. ми, учні 8 класу, зробили собі на пам’ятку світлину, яка збереглася до сьогодні. Дивлюся на цю фотографію, згадую прізвища деяких моїх товаришів. Це Софія Дидинська, Євгенія Попіль, Адольф Гладилович, Микола Левицький, Микола Луцький, Данилків, Головацький, Михаць. Важливо зазначити, що Дрогобицька гімназія відіграла велику роль у патріотичному вихованні молоді Франкового підгір’я. Тут успішно функціонував гарний мішаний багаточисельний хор під керівництвом професора Михайла Іваненка, а також драматичний гурток. Вони спільно влаштовували концерти та імпрези на честь Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, вечори колядок і щедрівок. Серед інших заходів особливо теплими були вечори на честь Святого Миколая (18 грудня) і Маланки (13 січня). Гурт хористів гімназії під організаторською рукою диригента Михайла Іваненка на Різдвяні свята ходив колядувати і щедрувати до помешкань високоповажних і маєтних громадян Дрогобича. До речі, щедрі господарі, як правило, солідно винагороджували за коляду. Звісно, що всі 311

заколядовані при цьому кошти йшли в касу гімназії. У багатьох із названих заходів гімназії активну участь брав і автор цих рядків, не раз виступаючи з рефератами. У нашому гімназійному гурті були хороші солісти – Софія Гаврищук (меццосопрано), серед тенорів – Драган і Роман Сасик. У наших співах брав участь і Володимир Сольчаник (прекрасний тенор). Усі імпрези відвідували багато гостей із міста, серед яких, як правило, були священики, інші представники дрогобицької еліти. Гімназія мала багату бібліотеку. У нас було правилом: хоч один раз на тиждень гімназист мав її відвідати. З нашої гімназії вийшло чимало громадських та політичних діячів, а також науковців – Дмитро Грицай, Зенон Коссак, Левко Крисько та багато-багато інших. Щодо мене особисто, то, підкреслюю, великий вплив на моє патріотичне становлення мала сім’я мого найкращого товариша зі шкільної лавки Адольфа Гладиловича. Він був відмінником, а зараз – професор права, пенсіонер, проживає у м. Монреаль (Канада). З ним часто листуюся, а в 1988 р., через багато літ, зустрічався з ним під час мого перебування в Канаді. Під час навчання у гімназії часто бував у домі панства Гладиловичів, а приходило туди навіть кілька гімназистів. Батько Адольфа, п. Степан Гладилович, одного разу запропонував створити малий патріотичний гурток під назвою “Сини України”. При наших відвідинах цієї родини ми слухали цікаві розповіді п. Степана. Крім того, разом з Адольфом, часто влаштовували зібрання в честь різних патріотичних свят, концерти на честь Т. Шевченка, і я співав завжди соло “Як умру, то поховайте мене на могилі”. Адольф готував реферати та інші декламації. А нашою поважною аудиторією були батьки та молодший брат Адольфа – Максим. Пам’ятаю, як одного разу ми, декілька гімназистів, разом з п. Степаном організували прогулянкку до скал Урича. На жаль, через деякий час наш гурток розпався. Був у нашому класі і підпільний гурток. Ми часто збиралися на помешканні котрогось із товаришів для візначення святочних дат нашої історії (свято Крут, свято проголошення ЗУНРу, річницю Злуки та ін.). Нашим провідником у цих заходах був мій шкільний товариш Капко. Наш о. Венгринович кожної неділі проводив “екзорту”: після офіційної релігійної частини розповідав різні новинки з історії, культурного життя, літератури та техніки, а також навчав нас правил поведінки в різних ситуаціях. Після “екзорти” гімназисти з черговим професором ішли до церкви Святої Трійці на Службу Божу. Це була така коротка відправа о 9 год. ранку для шкільної молоді. Але часто туди приходили і деякі мешканці міста, а переважно дрогобицька еліта. Під час Служби Божої наш хор під орудою Михайла Іваненка виконував різні церковні пісні. Спів хору завжди закінчувався виконанням ґімну “Боже Великий, Єдиний”. 312

Останнє фото учнів 8 класу колишньої української гімназії ім.І.Франка в Дрогобичі. Вони зробили цю пам’ятку 3 листопада 1930 р. – того дня, коли їх офіційно повідомили, що гімназія закрита. Внизу: перший зліва – Мирослав Романяк, перший справа – Адольф Гладилович.

Гімназисти мали формений одяг. На кашкетах спереду виднівся номер класу. Нам було заборонено ходити вулицями після 22 години. Професори за чергою слідкували за виконанням молоддю цього правила. У кінці листопада 1930 року українська гімназія у Дрогобичі була закрита, а деякі професори – арештовані. Ці дії польська влада мотивувала тим, що в гімназії не проводиться належного польського патріотичного виховання, що серед гімназійної молоді панує дух нелояльності до Речі Посполитої. Після закриття гімназії, щоби молодь мала можливість продовжувати навчання, навесні 1931 р. в Дрогобичі було відкрито філіал Львівської малої духовної семінарії. Перший випуск відбувся у липні 1931 р. – серед випускників був і автор цих рядків. Свідоцтво було українською та латинською мовами з підписом ректора семінарії о. Йосифа Заячківського. Але цей диплом не визнавався у Польщі. Правда, його визнавали за кордоном – в Австрії, Бельгії, Чехословаччині. Автор цих рядків, щоб продовжити навчання, мусив поїхати до Чехословаччини і там поступити на медичний факультет Масарикового університету у м. Брно. Згодом, у вересні 1931 р., відбулося відновлення Дрогобицької гімназії (повторне відкриття). Скориставшись тим, восени 1932 р. (вже як студент уні313

верситету) я повернувся до гімназії у восьмий клас, щоби одержати диплом, який вже визнавався у Польщі. Його одержав 17 липня 1933 р., і вже з таким дипломом поступив на медичний факультет у м. Познань, тобто в Польщі. У той час вже дещо змінився професорсько-викладацький склад Дрогобицької гімназії. Новим директором був призначений Михайло Бараник, опікуном 8 класу – Микола Байрак. Прибули нові викладачі: Дмитро Бурко, о. Онуфрій Гадзевич, Франц Заморський, Петро Карманський, Марія Калужняцька, Володимир Кульчицький, Степан Липинський, Богдан Попель, Михайло Попель, а з колишніх залишилися: Михайло Іваненко, Роман Смалько, Іван Чмола та Володимир Сольчаник. Так закінчилось моє спілкування з гімназією та моїми товаришами. Доля розкинула нас по всьому світу. Багато подалися за кордон, багато відійшли у вічність. На сьогоднішній день, за моїми даними, залишилося у живих лише двоє шкільних товаришів. Це Адольф Гладилович у Канаді, Софія Дидинська у США. Січень 2004 р.

Адольф Гладилович ДРОГОБИЦЬКИЙ ПЛАСТ У МОЇХ СПОГАДАХ До Пласту я вступив у 1925 р. Опікуном Пласту був спочатку учитель релігії, рисунків і фізики, колишній вояк Української Галицької Армії о. Степан Венгринович. Після від’їзду до Сянока опікуном став учитель гімнастики й математики і диригент шкільного хору, політичний еміґрант з окупованих червоною Москвою областей України – Михайло Іваненко. Він дуже полюбив Пласт, став скавтмайстром і провадив новацькі табори у Карпатах. Через те, що не мав польського громадянства, польська влада заборонила йому по якомусь часі учителювати, а офіційним опікуном Пласту в нашій гімназії став на його місце учитель греки й латини Микола Байрак. Іваненко став директором української бурси й брав активну участь у проводі пластової організації. Великим прихильником Пласту був і директор гімназії Володимир Кузьмович. З командантів нашого куреня найбільш незабутніми для мене залишилися два, які подавали великі надії і, на жаль, померли в молодому віці: Сергій Бутенко й Михайло Смола. Бутенко був сином політичних еміґрантів з Наддніпрянської України. Польська влада не дозволяла нашим братам з центральних і східних земель замешкувати у Західній Україні, але Сергієві пощастило, і він став учнем нашої гімназії. Несподівана смерть перервала юне життя нашого курінного: 314

8 січня 1929 р. він помер у бурсі на запалення легенів. Його поховали на головному цвинтарі при Трускавецькій вулиці в Дрогобичі. Через 5 років на тому самому цвинтарі спочило тіло колишнього курінного Михайла Смоли, що помер на сухоти 18 січня 1934 р. під час слідства за його участь в Організації Українських Націоналістів. З лав пластунів 18-го куреня вийшли між іншими й два визначні націоналісти, які віддали своє життя в боротьбі за незалежну Україну: крайовий провідник ОУН, організатор Карпатської Січі сл. п. Зенон Коссак і генерал УПА сл. п. Дмитро Грицай. (Передрук із книги “Дрогобиччина – земля Івана Франка”, т.І )

ЛЕВ ЛУЦІВ Народився у багатодітній сім’ї. Батько, Яків Луців, за професією вчитель, завідував сільською школою в Попелях. Мати Катерина походила з родини Криськів, відомих на Дрогобиччині землевласників. Обидві родини відзначалися відданістю національній ідеї і за ці переконання зазнавали політичних репресій. Саме з родини Луцівих походив відомий в діаспорі громадський діяч д-р Лука Луців. Двоюрідний брат Левка Луціва відбув тривале ув’язнення та заслання у таборах Воркути. Родинні корені мали вплив на виховання сімох дітей у сім’ї Луцівих. Левко був четвертою дитиною, мав трьох братів і три сестри. Дитячі і юнацькі роки пройшли у Дережичах, куди перевели батька директором школи. Це був час тиску польської влади на українське населення, в тому числі на формування світогляду Левка. На 11 році життя Левко втратив батька. Турботи лягли на плечі матері, яка зуміла вивести дітей в люди. Сини здобули технічну освіту, дочки – вчительську. Діти стали активними учасниками роботи “Просвіти” й інших організацій. Левко, навчаючись у Дрогобицькій гімназій, виховувався під впливом таких професорів-патріотів, як: М. Бараник (директор гімназії), І. Чмола, В. Сольчаник, М. Байрак, М. Іваненко, Д. Бурко, П. Карманський, Б. Попель. Кожен з них був неповторною особистістю, а гімназія – осередком освіти та національного виховання. Лев Луців після закінчення Львівської політехніки працював головним енергетиком у Східниці, згодом, аж до виходу на пенсію, керував нафтопромисловим управлінням у Бориславі. 315

Десятиліття беріг у душі відданість Україні, національним ідеям, які були заложені в родині, в гімназії. На світанку нашої незалежності взяв участь у проведенні Всесвітнього з’їзду колишніх гімназистів, став головою Гімназійного братства; багато енергії віддавав праці в товаристві “Меморіал”, був одним із організаторів музею української гімназії “Рідної школи” в СШ № 1 м. Дрогобич. Авторство герба нашого Дрогобича (9 соляних стопок) належить нашому землякові Л. Луціву. Завдяки його наполегливості, новозбудованому готелю було присвоєно історичну назву “Тустань”. Не без його участі розглядались питання побудови пам’ятників Т. Шевченкові та Ю. Дрогобичу. Помер Лев Луців у 2003 р. Похоронений в Дрогобичі на кладовищі по вул. Трускавецькій. Матеріал підготували: “Рідна школа” (Б. Чапля) та Гімназійне братство (Л. Дутко)

Микола Куйдич РОЛЬ ДРОГОБИЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ В РОЗВИТКУ СПОРТУ В історії галицького культурно-мистецького руху значне місце посідали спортивні товариства. Помітний вплив у розвитку спорту в Дрогобичі відіграли колишні викладачі та учні гімназії. Великим любителем спорту був професор гімназії Богдан П’юрко. Він був першим головою УСК “Ватра” (Український спортивний клуб), директором музичного інституту і диригентом хору “Боян” в Дрогобичі, в якому співали багато спортовців “Ватри”. Саме він, вигравши у державній лотереї більшу суму грошей, купив для футбольної дружини спортовий одяг. Із зібраних серед членів та громадськості фондів куплено спортивне знаряддя. У 1934 р. на зборах товариства “Зоря” при численній участі присутніх вибрано управу УСК ”Ватра”, більшість з яких були професори та учні Дрогобицької гімназії. Серед них: проф. Богдан П’юрко – голова, Степан Татарський – заступник і спортивний референт, Яків Борис – скарбник, Йосип Постойко – господар, Роман Сасик – капітан дружини копаного м’яча. Товариство названо “Український Спортивний Клюб “Ватра” в Дрогобичі. Статут клубу підготував д-р В. Ільницький; підписали Статут д-р Ільницький, проф. Б. Попель, проф. Б. П’юрко, о. О. Гадзевич, проф. В. Сольчаник, д-р. З. Нижанківський, д-р. М. Яремчишин, інж. Ю. Пуза, мгр. Б. Геврик, д-р. Р. Савойко, О. Неділенко, В. Дашко, Р. Дорожівський. У 1936 р. на загальних зборах головою “Ватри” вибрали проф. Володимира Сольчаника. Кількість членів перевищувала 180 осіб. Було багато допоміжних членів, котрі платили подвійні і потрійні членські внески. При 316

“Ватрі” формувалися секції шахів, легкої атлетики, волейболу. Серед шахістів найсильнішим був Н. Кашуба, один з учасників одночасної гри на багатьох дошках з тодішнім чемпіоном світу О. Альохіним. Гімназист К. Кіцила – легендарний рицар футболу. Крім “Ватри”, захищав багато футбольних команд – “Сян”( Перемишль), “Юнак” (Дрогобич), “Україна” (Львів). Не було, мабуть, жодного матчу з його участю, після якого різномовна преса не відзначала б його гру. Найкраще виявляв себе К. Кіцила в ролі тренера, до обов’язків якого вже тоді підходив з наукових позицій. 3 квітня 1937 р. вибрано нову управу клубу: о. Северин Бараник, ігумен оо. Василіян, парох у Дрогобичі – почесний голова, проф. В. Сольчаник – голова, М. Валігура – заступник, Ю. Панчишин – скарбник, М. Воробець – спортсуддя і референт, о. П. Куманяк – духовник, д-р С. Кушнір – лікар, д-р В. Ільницький – правовий дорадник, Р. Сасик – провідник ланки копаного м’яча, Н. Кашуба – провідник шахової ланки, інж. К. Кіцила – тренер дружини, Р. Дорожівський – капітан. Професорові гімназії, артистові-маляру А. Лепкому управа “Ватри” доручила виготовити проект відзнаки клубу. За згодою директора С. Сасика, УСК “Ватра” побудувала в його саду тенісний корт з твердим покриттям. Затверджено колір “Ватри” – зелено-червоний. Не можна забути гарних дівчат-змагунок “Ватри” – Г. Митчин-Мак, О. Антонів, Р. Ґурбель, Л. Пагуту, І. Фурик, М. Сурму, Е. Маюк, Д. Скрипух. Змагання між спортивними клубами завжди виглядало як національне свято, яке гуртувало велику українську громаду нашого краю. Симпатики старшого покоління і досі пам’ятають один із основних матчів дрогобицької “Ватри” у Львові з відомою у ті часи командою “Україна”. Дрогобичани перемогли з рахунком 2:1. Преса високо оцінила майстерність дрогобицьких футболістів, назвавши їх “чудом з Дрогобича”. В регіональному часописі “Галицький футбол” читаємо про славних людей футбольної команди “Ватра”, які вписали у літопис міста яскраві героїчні сторінки. На чудових верхів’ях Карпат, з нагоди відвідин, розпалювали традиційні ватри як символ вічного палаючого життя. 13 квітня 1939 р. помер Голова клубу “Ватра” проф. гімназії Володимир Сольчаник. Похорон, улюбленого своїми і шанованого чужими, професора Сольчаника був справді величавий. Такого похорону Дрогобич не пам’ятав. Участь у ньому взяли не тільки численні делегації українських установ і товариств, а й польських і жидівських товариств. Жалібні клепсидри на мурах міста сповістили українське громадянство Дрогобича, що 13.04.1939 р. залишив українську громаду визначний, тихий і скромний провідник УГА, професор гімназії і “Рідної школи” в Дрогобичі, довголітній голова співтовариства “Боян” і “Ватра”, член багатьох українських товариств Володимир Сольчаник. Відійшов у силі віку, проживши 47 літ. Похоронний похід про317

вадив о. ігумен Бараник, прощальні бесіди перед будинком гімназії виголосили директор гімназії М. Бараник, д-р Савойко, інж. К. Кіцила, проф. Д. Бурко. Гімназійна молодь несла вінки, домовину; тужливим “Чуєш, брате мій...” востаннє прощали дорогого вчителя. У другій половині травня 1939 р. несподівано помер ще один із найкращих змагунів “Ватри” Остап (Стасьо) Кобільник. Після смерті проф. В. Сольчаника перейняв головування “Ватрою” його заступник М. Валігура. 3 вересня 1939 р. “Ватра” зазнала ще одного удару – несподівано від серцевого приступу помер директор Степан Сасик, колишній випускник Дрогобицької гімназії, один із засновників та член клубу “Ватра”, відомий громадський та суспільний діяч, радник міста, член комітету будови гімназії ім. І. Франка, фундатор будови Підкарпатського театру, один із найбільш щедрих жертводавців на народні цілі. Першими жертвами серед ”ватрівчан” були: В. Мисишин, Б. Гавдяк (засуджений на 8 років каторги, помер у Сибіру), д-р В. Ільницький (засуджений, помер у поїзді 1942 р. в Старобєльську). У кривавих масакрах, у в’язницях Дрогобича впали о. ректор Северин Бараник, ігумен оо. Василіян, почесний голова УСК “Ватра”, інж. Кіцила, тренер і спортреферент та його два брати, змагуни Клим і Тарас, інж. Я. Кобрин – член управи. Опинились на еміграції колишні капітани футбольних дружин – Роман Сасик та Степан Романяк. (М.Куйдич, “Ватра”. Сторінки історії. 1934 – 60 – 1994.”, вид. Дрогобич, 1995 р.).

Роман Сасик СПОМИНИ СПОРТОВОГО РЕФЕРЕНТА Життя “Ватри” не було довге – всього десять років з півторарічною перервою діяльності під час першої більшовицької окупації Галичини у 1939 році, але й того короткого часу вистачило, щоб “Ватра” своє існування під кожним оглядом вповні виправдала. “Ватра” розгорнула широку діяльність у всіх ділянках спорту і добилася значних результатів, зокрема у ланці копаного м’яча (футболу), де виростила таких кваліфікованих змагунів, як Зенон Неділенко, Василь Флюнт, Тарас Колодрубець, Ярослав Мицавка, Зенон Снятинський, Михайло Гриник, Володимир Гарасим та, без сумніву, найкращого Євстахія Ярему (молодшого) і спортових суддів Михайла Воробця і Осипа Борсука. 318

Під час німецької окупації “Ватра” врятувала багато молоді від вивозу до Німеччини на примусову працю, старалася про кращі харчові приділи для змагунів і змагунок, примістила у себе Степана Мінтригу, змагуна тернопільського “Поділля”, як і гарного змагуна київського “Динамо” – Павла Грабаря. Від заснування і до закінчення діяльності “Ватри” минуло багато подій – і ті радісні, повні запалу молодості, і ті сумні, повні прикрих невдач, різних труднощів і перешкод, які треба було поборювати. Усе це під час написання цих споминів ожило з новою силою. Перед очима, немов на фільмовій стрічці, переливається ціла галерея громадян Дрогобича, симпатиків та ентузіастів українського спорту і справжніх українських патріотів, що розуміли значення спорту для виховання здорової нації і для його розвитку присвячували свій вільний час, не шкодуючи ні грошей, ні трудів. Більшість із них вже давно відійшли від нас. Одних – д-ра Володимира Ільницького, Богдана Гавдяка й інших пригорнула Сибірська тайга, других покінчили в підвалах НКВД, а ще інші, такі, як проф. Богдан П’юрко, проф. Богдан Попель, Ярослав Сушків, доктор Василь Коцюба, о. Онуфрій Гардевич, д-р Роман Савойка, Василь В’язник та Зенон Неділенко загинули в останній день війни під Фельабахом і спочили в могилах, розкинутих по цілому світі. Лишилося нас між живими ще декілька “Олдбоїв” – ветеранів “Ватри”, що теж розпорошені по різних континентах, і тим друзям, що ще коротають свої дні, присвячую ці свої спомини, що їх написати вважав я своїм обов’язком як супроти дорогої мені “Ватри”, так і українського спорту. Дня 24 вересня 1994 року відбулася Свята Літургія і Панахида в церкві св. Петра і Павла в Дрогобичі за померлих членів українського Спортового Клюбу “Ватра”. У присутності близько шістдесяти осіб о. Софрон Яциків ЧСВВ відслужив св. Літургію і Панахиду, згадав 49 членів управ і комісій, а також 92 членів і змагунів УСК ”Ватра” в Дрогобичі. Присутні, між котрими були і хористи колишньої читальні “Просвіта”, заспівали “Вічная пам’ять”. Аргентина, 1994 р.

Атанас Кобрин КОЛИ ПЛАСТ БУВ У ПІДПІЛЛІ Відповідаючи на заклик “Відгукніться, дрогобицькі гімназисти!” (“Свобода”, 28 січня 2005 року), я вирішив написати про початки і вельми коротке існування куреня ВСУМ-у в дрогобицькій гімназії під час німецької окупації. Одного весняного дня, на початку червня 1943 року, підійшла до мене пані Ціханська, референтка молоді і суспільної опіки при Окружному укра319

їнському допомоговому комітеті (ОУДК) в Дрогобичі, який очолював адвокат д-р Гнатів, і повідомила, що ОУДК висилає мене і ще трьох гімназистів на чотиритижневий вишкільний табір Виховної спільноти української молоді (ВСУМ). Пояснила, що ВСУМ – це, властиво, є нове ім’я Пласту, який польська влада заборонила. Тепер Пласт виходить з підпілля, але як ВСУМ, бо німецька окупаційна влада на відродження Пласту не дозволить. Мої батьки не були раді, бо ж це був період розрухи. Мій батько був дуже хворий, а в додатку мама мала клопіт, щоб дістати матеріалу і кравця та пошити мені короткі штани до табору. В село Пасічна коло Надвірної, тепер Івано-Франківська область, крім мене, їхали ще Ромко Левицький (живе у Філадельфії, США), Іваненко (здається Всеволод) і вже покійний Стефан Чайківський. Я був між ними наймолодший. З Надвірної куди ми врешті-решт доїхали, до Пасічної ми дісталися пішки, бо жодного транспорту не було. В таборі, крім дрібних груп, було дві великі: одна зі Львова, друга – зі Станиславова. Мене команда табору призначила до табору новаків, як члена Булави. По трьох тижнях (табір мав тривати чотири тижні) наспіла вістка, що в нашу сторону суне комуністичний партизанський загін Сидора Ковпака, і ми мусимо якнайшвидше залишити табір. Ми дісталися до Станиславова. Заопікувався мною Ромко Левицький, якого мені вдалося відшукати, і запропонував щоб я їхав з ним окружною дорогою через Галич, Львів, Самбір до Дрогобича. У Львові була приємна несподіванка. Ромко вирішив відвідати тут свого стрийка, професора Северина Левицького, майже легендарного “Сірого Лева”, бо ми не мали досить грошей, щоб дістатися до Дрогобича. Для мене це була надзвичайна нагода познайомитися ближче з “Сірим Левом”, якого я перший раз в житті побачив кілька днів раніше, коли він відвідував наш табір. Про моє кількагодинне перебування в помешканні Левицьких ми згадували під час досить частих зустрічей з покійним вже “Сірим Левом” тут, на землі Вашингтона. Прибувши до США, він з родиною осів у місцевості Вест Сенека коло Буфало, в західній частині штату Нью-Йорк, де й помер. З початком 1943 – 1944 рр. при нашій гімназії був організований курінь ВСУМ-у. Ромко Левицький став курін- Нестор Козбур, Всеволод Іваненко, 320

Роман Лукавський.

Курінь ВСУМ у Дрогобичі (курінний Роман Левицький).

ним, а я – бунчужним. Не пригадую, які функції мали Іваненко і Чайківський. Опікуном, чи пак дорадником куреня, став учитель фізкультури Опалка. Заняття і вправи куреня проводив я сам. Проф. Опалка доручав мені також майже завжди вправи і гри під час годин фізкультури. По кількох тижнях проф. Опалка наказав мені припинити вправи і заняття куреня. Я продовжував сходини в менших групах. Приблизно через тиждень проф. Опалка покликав мене до канцелярії і сказав, що в нього щойно був представник гестапо в справі ВСУМ-у, і що наш курінь треба негайно розв’язати. Я це зробив. Норт Порт, Флорида

ПИСЬМЕННИК З ДРОГОБИЧА Любомир Рихтицький – письменник, що найчастіше авторство своїх творів ховав під псевдонімом Степан Любомирський. Народився 21 квітня 1921 р. у Дрогобичі. Закінчив Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка, згодом Львівський університет (ф-т журналістики). Майбутній літератор зустрів буревії світової війни вже повністю зрілою і сформованою людиною. Не роздумуючи, вирішив присвятити себе боротьбі за незалежність України. 321

Виїхавши через табори для переміщення осіб до Німечини, освоював журналістику ще й у Реганесбурзі. Згодом виїхав до Канади, де активно взявся за літературну працю – пише твори, сценарії до кінофільмів, романи. На жаль, несподівана смерть 14 липня 1983 р. обірвала творчу працю – невидрукованими залишилося шість романів, з них один – незавершений. Дослідник творчості письменника, друг Богдан Стебельський, який також закінчив Дрогобицьку гімназію, високо оцінював його твори, і, зокрема, трилогію “Слідами заповіту”, в яких звучить передбачення про сьогодення і майбутнє України, про розвал останньої імперії у світі – СССР. У 1993 р. Дрогобич відвідала гостя із США, колишня дружина св. п. Л. Рихтицького – поетка і громадський діяч Дарія Мельникевич-Рихтицька, що живе коло Детройта. Вона розповіла багато цікавого про себе, про письменника, також дала згоду на публікацію окремих матеріалів (див. газ. “Бойки”, ч. 1-7 за 1993 р.) (Використано статтю В. Грабовського із газ. “Галицька зоря” за 16. 04. 1995 р.)

Марія Вальо МОЇ УЧИТЕЛІ Після закінчення вселюдної польської школи мене рекомендували для дальшого навчання. Було це навесні 1938 р. Гімназія! – то був цілком інший, “вищий” світ шкільної педагогіки, самої системи і рівня навчання, відносин учителів з учнями та учнів між собою. Світ, оповитий атмосферою якоїсь само собою зрозумілої і бережної довіри одних до одних, і водночас – світ нуртуючих, хоч назовні стримуваних, цілком “дорослих” і визрілих національних, політичних і чисто людських емоцій та пристрастей. Дрогобицька українська приватна гімназія “Рідної школи”. Директор гімназії Михайло Бараник, професори: Микола Байрак, Іван Чмола, Богдан Попель. Це були найбільші авторитети нашої школи. Випускники Віденського, Львівського і Варшавського університетів. Вони були також учасниками українських визвольних змагань 1918 – 1920 рр. Михайло Бараник здобував Україні волю в ранзі сотника УСС. Іван Чмола – один з ініціаторів Українського Січового Стрілецтва. Він, пройшовши шлях від четара до полковника УСС і переживши нашу національну катастрофу, арешти та переслідування польської влади, включив322

ся в організацію Українського Пласту. Після його заборони вкладав душу у виховання гімназійної молоді, викладаючи географію і фізкультуру. Професор Микола Байрак викладав греку і латину у старших класах і був “грозою” не тільки для нестаранних і лінивих учнів, але й для тих, що не проти були позалицятися до дівчат в позаурочний час. Серед авторитетних професорів гімназії був і улюбленець старшокласників колишній молодомузівський поет Петро Карманський, який прекрасно викладав українську літературу, і прискіпливий математик Михайло Попель. Викладачка польської та української літератури Марія Калужняцька відзначалася сердечністю у взаєминах з гімназистами, не скупилась на похвалу. Українську мову викладала недавня випускниця Львівського університету, полісянка з грубою косою навкруг голови Галина Горбайчук, дружина тодішнього університетського випускника, згодом відомого Львівського філолога, Івана Керницького. Два роки радянської влади в 1939 – 1941 р. промайнули у тривогах, зв’язаних з репресіями і вивозами населення до Сибіру. Громом з ясного неба були жахливі наслідки відступу військ у кінці червня 1941 року. Тілами сотень жертв були заповнені – відома тюрма “Бриґідки” і страхітлива нова тюрма – у приміщенні колишнього повітового суду на Стрийській вулиці. Фашистський терор часів німецької окупації, нічим не поступаючись червоному, вражав своєю відкритістю. Прилюдні екзикуції через розстріл або повішання, поліцейські облави і “лапанки” людей, переважно молоді, для вивозу до Німеччини на роботу, масове винищування євреїв, поширення голоду серед населення у ці роки були повсюдними, породжували атмосферу пригнічення і безпросвіття. У вересні 1941 р. наша гімназія була відновлена, але як суто чоловіча. Тим часом дирекції вдалося домогтися дозволу і на навчання у ній обмеженої кількості дівчат – усього п’ять процентів від загальної кількості учнів. З вдячністю і подивом згадую безкорисливу зацікавленість директора М. Бараника мною, ученицею, і ту майже батьківську опіку, якою він мене обдаровував протягом усього навчання в гімназії. Зворушило мене і те, що навіть після дворічного перебування у Львівській тюрмі, куди запроторили директора Бараника в 1945 р., і кількарічних поневірянь у Сибірських ГУЛАГах, при першій зустрічі зі мною, вже працівником Інституту суспільних наук, поцікавився перипетіями мого життя. Виявив бажання хоча б на громадських засадах попрацювати в галузі лексикографії. Та несподівана смерть не дала збутися його мріям. Поховали його на Личаківському цвинтарі у Львові, а пам’ятник на могилі поставили вдячні учні. 323

Професор М. Байрак належав до тих небагатьох вчителів нашої гімназії, які, не виїхавши на Захід, якимось чудом уникнули репресій. У 1945 р. він навіть влаштувався на роботу на кафедрі класичної філології Львівського університету, де викладав греку і латину. Користувався повагою викладачів і студентів. Помер у 1950 р. Похований також на Личаківському цвинтарі. Для збірки матеріалів з історії нашої гімназії донька професора Миколи Байрака, львівська фармацевтка Христина Байрак (нині вже покійна), подарувала матрикул, тобто залікову книжку батька, студента Львівського університету у 1904 – 1907 рр. У ньому, крім багатьох підписів спеціалістів з філософії і класичних мов та літератур, є підписи світил нашої науки – історика М. Грушевського, філологів К. Студинського та О. Колесси. Певний час в гімназії латину читав брат славетного ЕК-а (Едуарда Козака) Володимир Козак; українську літературу – відомий україніст і фольклорист Михайло Рабій, який навіть у цей тривожний час давав нам завдання збирати зразки народної уснопоетичної творчості на місцях. Гімназійне навчання за умов прилюдних страт біля старих мурів міста і на ринковій площі, а в 1944 р. – під акомпанемент щораз сильнішоґо гулу фронту, що наближався, згуртовували учнів, які масово включалися в юнацькі ланки ОУН, згодом – в УПА, або зголошувались до дивізії “Галичина”, достроково складаючи матуральні іспити. У цих структурах гімназисти боролись і гинули за волю народу. Своє життя за рідну землю віддавали і ті, які діждались приходу радянської армії: їх мобілізували до війська і ще “не обстріляних” відсилали на фронт. Далеко не завершений ще нині список учнів Дрогобицької гімназії, які, почавши з 1930-х рр., загинули на різних фронтах, були замучені або репресовані, стали інвалідами, налічує кілька сотень прізвищ, а багато з них пропали безвісти, і ніхто не знає, де їхні могили. Не знають цього і ті матері, яким (як матері нашого найкращого гімназійного математика Михайла Паращака) розтерзане тіло сина кіньми приволокли по замерзлій землі під вікно, щоб упізнавала. Однак відмовилась – “Не мій!”, бо вдома були ще інші діти – їх рятувала. Згадуючи на своїх з’їздах колишніх гімназистів, ми говорили про нашого товариша, що, напевно, став би академіком, якби не загинув. Наш товариш з І-Б класу Володимир Косик став професором Паризької Сорбонни. Це автор фундаментальної праці “Україна і Німеччина в Другій світовій війні” та багатьох інших цінних видань. Дивовижних успіхів на мистецькій ниві досяг небуденного таланту митець із Трускавця, наш шкільний товариш Михайло Білас, якому, чи не єдиному з художників в Україні, ще при житті місто подарувало музей. 324

Марія Вальо АЛЬБОМИ “НА НЕЗАБУДЬ...” Ці альбоми називали “пам’ятниками” і були вони популярні серед гімназійної молоді. Традиція, мабуть, була продовженням ведення записів “на спогад” ще з ХІХ ст. В альбоми вписувалися поети, вчені, художники. Мати свій “пам’ятник” і давати його колегам для записів у гімназії було престижно. З часів мого навчання в гімназії (1938 – 1944) мені вдалося зберегти “пам’ятники”, що належали гімназисткам сестрам Опришко, Ірині Шелевич та Любі Угрин. Сім’я Іванки Опришко перенесла родинну трагедію у воєнний час: сестра Корнелія була замордована КГБ в Бориславі (1941), батько незабаром помер, друга сестра Стефанія загинула в УПА, матір вивезли до Сибіру, дочка Іванка пережила також своє ГУЛАГівське пекло. Повернулася до Борислава у 1957 р. Дожила до днів Незалежності України і в 1992 і 1994 рр. брала участь у зустрічах дрогобицьких гімназистів. Альбом Корнелії відкриває запис відомого поета і вчителя гімназії Петра Карманського і тут же поезія “Гетьте зневіру” Марійки Хорт “на пам’ятку”. Уривок: “Чи колись може по зимі Весна вже не вертала, Чи десь було так, щоб з крови Та воля не зростала? Гімназистки звертались до своїх духовних наставників і викладачів залишити свої записи у “пам’ятниках”. Читаємо у пам’ятнику Ірини Шелевич:

У “пам’ятнику” Люби Угрин є запис Оксани К. 24.02.1944 р. “Vivere est militure!” (жити – значить боротись), а також запис Ірени – слова Гете із Фауста: 325

“Щасливий ти, як надія в тебе У морі блудів правду віднайти”. Цікавий запис залишив гімназист Тарас Лемех у “пам’ятнику” Люби Угрин, у час перебування на пересильному пункті у Львові після винесення йому багаторічного вироку. З цього часу Тарас також залишив цінні спогади про директора гімназії М. Бараника – колишнього сотника армії УНР, з яким зустрівся на пересильному пункті, де він, після двох років перебування у Львівській тюрмі, чекав на відправку у сибірські ГУЛАГи. Анастасія Петричкович-Закидальська “РОЗСАДНИК НАЦІОНАЛІЗМУ...” “Ваша гимназия – это рассадник национализма. Вас всех стрелять надо было ещё в 1939-ом!” – так кричав, аж пінився і по-страшному лаявся мій слідчий у 1944 р. Не забарились... Так і почали відстрілювати у 1941 р. Передовсім почали від наших професорів, дорогих наших мучеників – Івана Чмоли і Дмитра Бурка. А дальше добирались до гімназистів. На Лонцького у Львові знищили чудову дівчину з предовгою косою – Марійку Доманську. У 1940 р., таки в армії, розстріляли Івана Бенцаля (молодшого брата відомого Ярослава Бенцаля). Щось хлопчина позволив собі сказати, що не сподобалось начальству... У Тустановичах забрали з дому Богдана Сеніва – і слід пропав. Корнелю Опришко (з Тустанович) знайшли в підвалі катівні (тепер там історико-краєзнавчий музей Борислава) серед понищених трупів. Богдан Білавка – друг легендарного трускавчанина “Макомацького”, Влодко Липин (с. Літиня), Ярко Мінчак (с. Солець) – загинули від рук НКВД. Осип Бараняк (с. Підбуж) і Славко Хомчинський загинули в тюрмі. Марійка Кришталь (с. Гаї Вижні) підірвала себе гранатою, щоб не здатися чекістам живою. Оля Ковцун (с. Модричі) – загинула разом з чоловіком. Домовились, що живими не здадуться. Коли енкаведисти оточили їх будинок, чоловік застрілив Олю, а потім себе... Безслідно пропав онук брата великого Каменяра Захара, якого назвали в честь стрийка – Іваном. У гімназії був цікавим уже тим, що називався Іван Франко. Належав до старших гімназистів, співав у гімназійному хорі, гарно грав на гітарі, у 1942 – 43 рр. учителював у рідних Нагуєвичах. В Організації мав псевдо “Мирний”. Євген Татарський – загинув у тюрмі. Відомість про себе залишив на гребінчику: “Гребінець мій – чуєте? Є. Татарський”. 326

За океаном опинилися і змогли розвинути свої таланти та працювати для чужої країни багато наших гімназистів. Серед них весельчак і гуморист нашої кляси – Мирослав Чаповський (дуже любив копіювати професора Кульчицького) та Мирослав Білас. Здається, десь там на американській землі і моя незабутня товаришка Міля Смалько. У 1944 р. багато дрогобичан виїжджали з рідного міста, виїхала з батьками та братом і Міля. Професор Смалько (викладав нам біологію) у дорозі на території Німеччини помер, син Левко залишився жити в Німеччині, а Міля опинилася у США. Багато гімназистів ішли добровольцями до Дивізії. Після страшних подій під Бродами, частина дивізійників врятувалися, а серед них – обидва сини професора Івана Чмоли – Тарас та Ігор. Після довгих митарств опинились у США. З Бродівського котла вирвався мій однокласник Славко Витвицький (з Тустанович). З великим трудом добравшись додому, знаючи обстановку, день і ніч, ховаючись під снопами в стодолі, мав уже запланований відхід до повстанців. Доля розпорядилась інакше: зрадив дружок, і Славко опинився на 10 років у Тайшетських таборах. Там довідався, що недалеко в жіночому таборі є землячка, колишня гімназистка, дрогобичанка Люба Якубовська. Як і інші дрогобичани, у 1944 р. Люба втікала з Дрогобича, добралася до Відня, але недовго довелось любуватися славним європейським містом. Любу арештували, справно провели слідство і засудили на 8 років “ісправітєльних лагерей”, щоб відпокутувала “ізмєну Родіни”. Усе стандартно, за традицією, все, як і в інших, ще й благородно, бо тільки 8 років... Люба і Славко зуміли налагодити зв’язок, Люба почекала звільнення Славка і вернулись до Борислава як подружжя (вже повмирали обоє). На тій Колимі довелося побувати і нашим гімназистам. Марійка Йосифів з Раневич – член Юнацтва ОУН з 1936 р., скромна, тиха, але дуже обов’язкова у виконанні доручень, була арештована у 1944 р., засуджена до розстрілу. Через три місяці справу переглянуто і кару смерті замінено на десять років ув’язнення і п’ять років позбавлення прав. Тільки після 28 років змогла вирватися із Колими, і, звісно, до Раневич, до Дрогобича дорога була заборонена. Опинилась на сході України – в Миколаєві. Зараз живе у Винниках (біля Львова) в родині брата. Своєї сім’ї не довелось створити. Богдан Дубик (зі Східниці) закінчував гімназію ще старого типу (нар. 1919 р.). Арештований у 1944 р., засуджений до розстрілу. Просидівши в камері смертників 72 дні, довідався, що смертну кару замінили на 20 років Колимських “славних” таборів. Резонно, адже треба було відпрацювати “на благо Родіни”. Але доля не для всіх однакова. Богдан Дубик вернувся додому через 12 років. Живе в Бориславі старенький, хворий, і, напевно, тішиться, що дожив до світлих Днів Свободи. 327

Разом з Богданом Дубиком був на Колимі і Олесь Марич. Після старань батька, до Борислава вернувся ще раніше від Богдана Дубика (вже помер). З молодших гімназистів пізнавала простори чудної планети і Галина Капустяк, засуджена, як звичайно, на 10 років. На Колимі пізнала свою половинку – пізнішого славного поета, Лауреата Шевченківської премії – Івана Гнатюка. Після довгих митарств опинилися у Бориславі. Її молодший брат (з молодших гімназистів) уже ніколи не повернеться на рідну землю з Тайшетських таборів. Різні долі, різне життя смерть забирала по-різному: кого у тюрмі, а кого й на волі, як, наприклад, Зенка Терлецького (з Борислава) на території США, як Мирона Матчака в Англії, де багато дивізійників знайшли пристанище. А ще наші віддані гімназистки Стефа Атаманчук-Романюк і Марійка Винницька. На щастя, не були репресовані, хоч як могли помагали Справі, але вже відійшли у вічність. Сатанинська система не залишила без уваги і директора нашої гімназії професора Михайла Бараника. Довелось вивчати далекосхідні казахські території 10 років і ще 5 років позбавлення прав (така була норма), щоб знав, як виховувати своїх гімназистів. Мало нас залишилося в живих, мало зустрічей, де б можна знову і знову згадати молодість і нашу Alma Мater, найкращі наші роки. Час рікою пливе. Про тих, кого давно нема з нами, особливо про тих, які віддали молоде життя на вівтар Свободи, пам’ять нехай навічно залишиться в наших серцях. Вітаю тих, що дожили, що змогли бачити Київ, Майдан Незалежності, тисячі, тисячі радісних облич і тисячі, тисячі прапорів жовто-блакитних і помаранчевих, Україну у цвітінні прапорів і радісних усмішок. Ніколи цього не забути, сповнилися мрії – яке щастя, що дожили! 20.03.2005 р.

Василь Горічко З ЛИСТА ДО МАРІЇ ВАЛЬО Коли ми навчались ще в Дрогобицькій гімназії, то в нашому класі склалася група ОУН. До неї входили: Левко Савдик, Іван Мацько, Ярослав Гузичак, Євген Кушнір, Василь Горічко, Ілько Саврук. Зв’язковим був І. Мацько, а коли він вибув з гімназії, то зв’язковим обласною екзикутивою призначили мене. Отак я виконував цю роль аж до випуску. Ми проводили значну роботу серед учнівської молоді. Запам’яталося мені добре свято Пам’яті Героїв Крут, яке було проведено в нашому, тоді сьомому класі, 29 січня 1943 р. в присутності обидвох сьомих класів. Була доповідь і виступи гімназистів з 328

декламаціями. Велася робота з організації індивідуального навчання в школі Юнацтва ОУН. Наша група ОУН очолила створену за порадою директора гімназії Михайла Бараника учнівську організацію Виховання Спільнот Української Молоді, яка намагалася відродити в гімназії традиції Українського Пласту. Це було взимку 1943 р. Підготовлено тимчасовий Статут, обрано керівництво, до якого входили Левко Савдик, Василь Горічко, Ярослав Дідач. Розпочалася активна робота, але це вже був передостанній рік окупації. Після закінчення гімназії наша група ОУН опинилася на різних фронтах боротьби. Левко Савдик був командиром загону УПА, я і Євген Кушнір служили в радянській армії; Ярослав Гузичак був арештований, відсидів у Москві в камері-одиночці півтора року; Ілько Саврук повернувся із Заходу, навчався у Львові і був арештований; Іван Мацько опинився в Австралії. Мені і Євгену Кушніру пощастило здобути вищу освіту. Про нашу підпільну організацію я написав дещо більше, віддав Ярославу Татомиру. Може, дасть Бог, він підготує Альманах про наш випускний клас 1944 року. Слава Україні! Київ, 25 квітня, 2000 р.

Катерина Захарія-Западнюк КАЛЕЙДОСКОП ГІМНАЗІЙНИХ БУДНІВ До приватної української Дрогобицької гімназії імені Івана Франка я потрапила завдяки матері, Марії Захарії (з Яцюшків), яка в початковій сільській школі дуже добре вчилася, але продовжувати навчання під час Першої світової війни не мала можливості, тим більше, що її молодший брат, Дмитро Яцюшко, навчався в гімназії в Перемишлі, і йому треба було допомагати. Мати вирішила післати до “шкіл” дочку. Мій брат Йосип уже три роки успішно вчився у Дрогобицькій гімназії. Коли батько привіз мене, дванадцятилітню сільську дівчину, записувати до гімназії, нас зустріли професор Байрак і професор Бурко. Привели мене до класного приміщення і вели зі мною співбесіду. Цікавилися біографічними даними, питали, кого з українських письменникців знаю, попросили розказати вірш Лесі Українки. Моїми відповідями залишились задоволені і сказали батькові, який чекав у коридорі, що я прийнята до гімназії. Батьки не дуже тішилися новиною, бо не тільки втрачали помічника в роботі по господарству, але й мусили платити за навчання. Хоча гімназія призначила найнижчу платню за наше з братом навчання (5 злотих), для батьків це було тяжко. Коли за радянської окупації силоміць батьків затягли до колгоспу і 329

відібрали все нажите (землю, худобу, будівлі), вони дякували долі, що дітей вчили і вирвали їх із колгоспного ярма. А коли комуністичні керівники докоряли Андрієві Захарії, що радянська влада безоплатно вивчила його дітей, батько відповів: “Якщо б я продав 2/3 свого майна, я б вивчив дітей за кордоном, у Празі, а 1/3 залишилася б мені для життя, а тепер ви забрали у мене все, і я не маю за що хліба купити”. У Дрогобицькій гімназії “Рідної школи” я вчилася з 1938 до 1944 р. Це був період польської, комуністично-російської та німецької окупацій і Другої світової війни. Найбільше запам’ятався мені перший рік навчання в гімназії. Класним керівником була вчителька Марія Калужняцька, молода, культурна енергійна людина. Вона виховувала в нас, гімназистів, почуття пунктуальності, ввічливості, відповідальності та національної гідності. Була вимогливою до учнів щодо виконання їхніх обов’язків та доручень. Слідкувала за культурою поведінки і своєчасно та вміло робила попередження, давала поради. Із пошаною ставилася до учнів, які добре вчились. Була Марія Калужняцька і керівником гуртка “Дівоча громада”. Заняття проводила цікаво. Обговорювалися питання поведінки дівчат у різних життєвих ситуаціях, досягнення жінок-українок, творчість Лесі Українки, обов’язки матері та її роль у національному вихованні дітей тощо. З приємністю згадую про гімназійний хор, яким керував учитель співу М. Іваненко, талановитий дириґент. Ми, хористи, захоплювалися його гарним голосом, баритоном. Хор виступав не тільки на шкільних святах, але і в церкві Св. Трійці на великій Службі Божій у неділю. Нас учили шляхетні педагоги, які докладали всіх зусиль для нашої освіти та належного виховання. Ми, учні, бачили й відчували їх старання, то ж намагались добре вчитися і з великою повагою називали учителів “професорами”. Особливою симпатією серед гімназистів користувався професор М. Байрак, який навчав латини. Професор Байрак і професор Козак, які пізніше працювали у Львівському університеті, дали мені добру основу для подальшого студіювання медицини. Взірцем для гімназистів був професор Іван Чмола. Середнього росту, стрижений під їжачок, енергійний, він був дуже пунктуальний, швидко ходив, піднімався на поверхи, переступаючи через дві сходини. Викладав географію у спеціально організованому ним кабінеті, а також проводив заняття з фізкультури. Географічний кабінет мав вигляд музею. Заняття з фізкультури були обов’язкові і цікаві. Під час великої перерви І. Чмола швидко ішов до шкільної бібліотеки, яку сам організував. Зібрав багато цікавих і рідкісних книжок і разом із кращими гімназистами видавав їх учням для читання та приймав повернуті. Зверталась увага, щоби при здаванні книжка була не знищеною, а в доброму стані. 330

У вільні від занять дні та в час канікул професор І. Чмола часто організовував туристичні походи, завдяки яким гімназисти мали можливість побувати на горі Говерла, на історичного значення горі Маківці та в інших визначних місцях Карпат. Професор Б. Попель навчав історії. Про Радянський Союз говорив мало і на наше прохання розказати більше, висвітлив сталінську політику знищення України, повідомив про страшні репресії та розстріли. Згадую одне заняття з української літератури, яке провів замість учителя, що захворів, професор, письменник Петро Карманський, що викладав літературу старшим гімназистам. Швидко відмітив присутніх і запитав, що нас найбільше цікавить з української літератури. Відтак почав розповіді, які були настільки цікавими, що ми й не почули дзвінка на перерву. Одного разу брат із колегами вийшов зі школи зразу після занять, а я залишилася у своєму класі. Засиділася за розв’язанням задач і спізнилася до потяга. З розпуки вирішила йти пішки до Добрівлян (дві години ходьби для дорослих, а для 12-річної дівчини – довше). Була осінь, уже сутеніло. Повертаючи на дорогу до Комарна, зустріла однокласницю (1-Б клас) Ростку Ґурбель. Вона розважила мене, забрала до свого дому. Я у них переночувала й наступного дня ми пішли на заняття. У першому “А” гімназійному класі навчалися майже 30 учнів. Дівчат було мало, це – Надя Антонів, Іра Михайлівська, Катерина Захарія, Марія Вальо, Люба Бобешко, Люба Турів, Галя Митчин, Люба Угрин (перший ряд), а також Іванна Опришко та Іра Журавчак. Серед хлопців у навчанні виділялись Левко Савдик, Василь Огар, Юрко Созанський. Під час першої комуністичної окупації, коли червона армія без бою зайняла Західну Україну (17 вересня 1939 р.), нашу гімназію перейменували в школу-десятирічку. Багатьох учителів, яких комуністи запідозріли в “українському буржуазному націоналізмі”, арештували, посадили в тюрми. Почалися арешти, висилки невинних людей до Сибіру. Ми бачили, як на станції в Дрогобичі стояв довгий ешелон товарних вагонів, заповнених дітьми, жінками, цілими родинами. Ми чули плачі, прохання допомоги, але кадебісти, що обступили поїзд, били і відганяли всіх, хто наближався до вагонів. Гнітило питання: чому така несправедливість і таке варварство. Під час німецької окупації (1941 – 1944 ) школі було повернуто звання ГІМНАЗІЯ. Тепер сюди, в тому числі й до нашого класу, прибуло багато нових учнів із Самбора, Перемишля, Станиславова (тепер Івано-Франківськ), Стрия та інших міст, де німці ліквідували гімназії або скорочували набір. Гімназисти з віддалених місцевостей жили в гуртожитку – бурсі. За невелику платню харчами мене батьки віддали до жіночої бурси на вулиці Зеленій. У кімнаті мешкали шість гімназисток з нашого класу, крім мене, були Мару331

ся Вальо і Богдана Кульчицька. Умови тут були задовільні як для навчання, так і для відпочинку. Пригадую спільну поїздку до Гошівського монастиря у жовтні 1943 р. Було ще тепло. Поїздку організував наш учитель-священик, на прізвище Кот. До Гошова прибули потягом. Тут оглянули величні споруди, були присутні на Службі Божій, склали поклін Гошівській Чудотворній Божій Матері. Ми відчули велич святого місця, набрались Божої енергії для життя. В умовах війни навчання в гімназії було неспокійне. Особлива увага приділялася вивченню німецької мови, яку викладав Неврлі, який тікав разом із німцями при наступі червоної армії, оскільки боявся залишатися у Радянському Союзі. Він багато розповідав нам про більшовицькі свавілля, про арешти і розстріли, бо, живучи у Східній Україні, добре пізнав “комуністичний рай”. У гімназії учні і вчителі часто обговорювали воєнні події. Нас лякала нова комуністична окупація. Фронт швидкими темпами наближався, через що наше навчання закінчилося передчасно. У березні 1944 р. ми здали матуру і розбрелися по світу з цінним гімназійним набутком – почуттям національної гідності. Сьогодні після довгих років нелегкої праці лікаря, педагога, науковця, ретроспективно високо оцінюю моє навчання в Дрогобицькій українській гімназії імені Івана Франка. Ерудовані гімназійні учителі не тільки дали мені базисні знання для подальшої науки, але й навчили самовіддано любити рідну мову, свій край і свій український народ. Роман Круцько З МАНДРІВКИ МОГО ЖИТТЯ Після закінчення початкової школи навчався у Дрогобицькій гімназії ім. І. Франка і здав матуру у 1943 р. Я народився в містечку Куликів, біля Жовкви, 28 лютого 1925 р. Там батько був священиком. Першою парохією батька було мале містечко Белзець на північний захід від Рави Руської. Село Добрівляни, до якого прийшов мій батько в 1931 р., було дуже комунізоване. З приходом “доблесної армії” до Галичини восени 1939 р. комуністівідеалістів обвинуватили в троцкізмі. Звісно, вони ними не були, але НКВД хотіло їх позбутися, щоб не критикували режим. Старший брат мого батька, Іван, старшина Української Галицької Армії, здобуваючи Київ у 1918 р., був ранений і через ці обставини залишився на Великій Україні. Згодом учителював у якомусь селі і в своїх листах опису332

вав страхіття голоду в 1932 – 33 рр. Кожний лист від брата мій батько читав у церкві на проповідальниці, присутні плакали. У 30-х рр., молоде покоління – вихованці дрогобицької гімназії і учительського семінару, стали речниками самостійної України. Вони разом з батьком створили комітет будови народного дому, що був викінчений і посвячений 1937 року перемиським єпископом Йосафатом Коциловським. Між запрошеними були о. Северин Бараник, ігумен ЧСВВ з Дрогобича, Василь Глібовицький зі Львова – делегат Головного Відділу “Просвіти”, др. Степан Витвицький – голова Філії “Просвіти” в Дрогобичі і багато інших визначних культурних діячів околиць Дрогобича. У цьому домі мали свої приміщення такі національні установи: Кредитова Кооператива “Праця”, споживча кооператива “Воля”, Кружок “бідної школи” і Кружок “Сільського Господаря” (див. “Дрогобиччина” том І, с. 266 – 271). Від 1940 до 1942 р. НКВД кликало батька чотири рази на допити. Прийшли по нього в день вибуху війни, вдома не застали, бо пішов до хворого зі св. Тайнами. Чому батько не втікав у 1944 р. перед другим приходом “визволителів”? Єпископат вислав пастирський лист до всіх священиків, що не повинні лишати своїх вірних. І батько залишився на своєму посту, а в 1945 р. його арештували. Першим гріхом було читання листів його брата, тобто пропаганда проти “Родіни”, а друге, що не хотів підписати возз’єднання церков, тобто підлеглість нашої церкви Московському Патріярхатові. Деякі наші гімназисти були в дивізії “Галичина”. Я, як і всі інші дивізийники, по капітулації Німеччини, опинився в першому таборі військовополонених в Італії в місцевості Bell Aria. Незабаром совєти як союзники аліянтів почали приїздити і вербувати “на родіну”. У перших двох тижнях зголосилися приблизно 100 осіб на 8.000 полонених. Ми, як колишні польські горожани, не підлягали під примусову репатріяцію. Після кількох місяців перебування під голим небом Bella Aria нас перевели до сталого табору, недалеко моря біля містечка Rimini. В таборі було чотири священики, військові капеляни. Я втік з табору, залізницею на південь, де жив мій кузен др. Роман Бачинський, жонатий з італійкою. Із завзяттям вивчав італійську мову і по шістьох місяцях досить добре опанував. Залишатися в Італії не було сенсу, бо було велике безробіття. 333

Я перейшов комісію І.Р.О. (інтернаціональна організація для втікачів) і був відправлений до великого табору біля Неаполя – Bagnoli. Звідки втікачі виїжджали кораблями до Америки, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини і інших країн. Моє знання італійської мови придалося, я виїхав до Австралії. В Сиднеї і по всіх більших містах наші біженці почали організувати суспільне життя. Будували церкви, народні доми і в них розмістилися різні організації. Не переборщу, як скажу, що створилася “мала Україна” і то на кожному континенті, куди українців загнала емігрантська доля. Я включився у працю “Комітету Допомоги Біженцям з Європи”, який діяв під патронатом “Союзу Українських Організацій Австралії” (СУОА). Рівночасно в Сиднеї і Мельборні розгорнув діяльність “Комітет Оборони Прав Людини в Україні”. Ми з дружиною стали членами цього комітету. Завданням його була матеріяльна і моральна допомога нашим дисидентам в Україні, що каралися, але не здавалися. Контакти з ними, звісно, були підпільні. Це була більш вдячна праця, коли можна було внести в їхнє безпросвітне, тюремне життя надію, що вони не призабуті і їхня самопосвята відіграє велику роль у розваленні тоталітарного режиму. Після проголошення Незалежності Комітет переіменовано на “Комітет Допомоги Україні”, бо здавалося, що людських прав у вільній демократичній державі не треба буде захищати, але, на жаль, так не сталося. Маю вдоволення, що за нашим сприянням відкрився “Відділ діаспорної літератури” при міській бібліотеці ім. В.Чорновола в Дрогобичі. Бо книжка – це найкраща зброя. Молодше покоління буде мати нагоду довідатися правду про наше минуле, про культурне надбання нашої нації, яка в минулому була недоступна або перекручена радянським режимом. 28 лютого 2005 р.

МИХАЙЛО ТЕРЛЕЦЬКИЙ Народився 21 вересня 1923 р. на хуторі Уличне Дрогобицького р-ну Львівської обл. в родині Василя і Юлії (з Рупінських). Закінчив Дрогобицьку гімназію ім. І. Франка у 1943 р., і у вересні цього ж року вступив до дивізії “Галичина”. Воював як хорунжий у Першій Українській Армії. Після полону в італійському м. Ріміні переїхав до Англії, а звідти до Америки. В Нью-Йорку поступив у коледж, який закінчив у 1969 р. як дипломований інженер. Отримав запрошення працювати в компанії GENERAL DYNAMIK в м. Рочестер, а після того перейшов працювати на XEROX, і пропрацював там до виходу на пенсію. 334

Усе своє життя підтримував українські громадські починання. Був членом управи СУМ, виховував молоде покоління. Був довголітнім членом Українського Конгресового Комітету. Постійно жив інтересами України. Св. п. Михайло Терлецький був чесною, порядною, доброю і працьовитою людиною з почуттям обов’язку і відповідальності за свої вчинки. Замість квітів на могилу складені пожертви передано на Українську Греко-Католицьку Церкву Богоявлення в м. Рочестер, де свого часу Михайло виконував обов’язки голови будівельного комітету. Відійшов у вічність на 91-му році життя 30 жовтня 2013 р., залишивши у смутку дружину, сестру, племінників, родину в Америці й Україні. Матеріал подав Т. Кобрин

Тарас Мельник ЕПІЗОДИ ПОДІЙ НА ЖИТТЄВОМУ ШЛЯХУ У гімназії У день, коли мало бути дві години латинської мови з професором В. Козаком (“Цезарем”), всі студенти нашого класу, включно з найкращою серед нас Марійкою Вальо, пішли на “цубайс” до парку (тепер міський). Цей непохвальний вчинок, з погляду сьогоднішнього дня, увіковічнив світлинами студент з нашого класу Микола Кіндій. “Baudienst” Після матури багато з нас були мобілізовані нацистською владою на примусові будівельні роботи. Наш загін був розташований на Гірці, біля тюрми “Бригідки”. Зі мною був і наш Юрко Созанський. 4 червня 1944 р. в момент бомбардування (о 4-й год. після обіду) американською авіацією рафінерії “Польмін” (тепер нафтопереробний завод “Карпати”), ми поблизу єврейського цвинтаря обкопували німецькі зенітні батареї для маскування. Батареї не встигли бути готовими до вистрілів, німці повтікали хто куди, а ми, для захисту, позалазили в їхні авта, що стояли неподалік. За свій панічний вчинок німецькі вояки наступного дня були відправлені на фронт. На І-му Українському фронті Польща. І-й Український фронт на лінії Кросно – Ясло. Офензива: взяття “сопки”. Її здобуття дало б змогу спостерігати за подіями на прилеглій території на віддалі 2 – 3 кілометри. Брали її два рази з дуже великими втратами серед вояків совєтської армії. Для уникнення незадоволення серед вояків, командування своїм наказом загрозило вищою мірою покарання – розстрілом за антидержавні розмови чи спроби дезертирства, самострілу. 335

В енкаведистських таборах Сувора зима 1944 – 45 рр., снігопад із завірюхою. У лісах Чернігівської області, поблизу міста Остер, рубаємо ліс. Кінець робочого дня. Поява серед нас, тюремників, “Ведмедя” – в’язня з Карелії – послужила сигналом для втечі. Втік 21 в’язень, серед них 11 жінок. Моє перебування у таборах продовжувалося в Новосибірській обл., Хакаській автономній області (в каменеломнях, вугільних копальнях), і так званих “вєлікіх стройках камунізма”. Дрогобич, 28.11.2003

Володимир Кунців ІЗ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ СТАЛІНСЬКИХ ТАБОРІВ “Життя прожити – не поле перейти”, – гласить народна мудрість. Відчуваю потребу зупинитися і глибоко задуматись над своїм прожитим життям. Було 28 серпня 1944 р., свято Пресвятої Богородиці. У моєму рідному селі Попелі йшла облава. Тієї самої ночі я потрапив під ту першу, як тоді називали, “червону мітлу”. Арешти відбувались за наперед заготовленими списками. ...Ми сиділи на підлозі камери Дрогобицької тюрми “Бриґідки”. За втрачену волю біль огортав душу, мозок доводив до відчаю. Лютий, 1945 р. Місто Харків, тюремна пересилка. Тут я прийняв перше бойове хрещення з російськими в’язнями – “блатними”, з якими довелось працювати на ливарному заводі, де випускали міни. Каторжна робота і дизентерія косила в’язнів; окремі ставали дистрофіками. Добрими словами згадую політв’язня, колишнього викладача філософії із Харківського університету професора Зубаря, який своїм оптимізмом, твердим характером допомагав нам не піддаватися зневірі. Хвала Зубарю і йому подібним, які допомогли нам втриматися на поверхні життя. Травень 1945 р. Війна закінчилася, нас перевезли в Горьківську область, на тяжку виснажливу працю – лісоповал. Тяжка праця і гостре лісове повітря виснажували людський організм. Останні сили покидали нас. У тріскучі морози, які досягали -41оС, доводилось завантажувати вагони. Після горьківських лісів-таборів нас вивезли у Північний Казахстан, у Карагандинську область. В “Песчанлагу” було багато росіян-шовіністів, які, як і українці, відбували покарання “за ізмєну родінє”. Співіснування у спецтаборах в’язнів двох національностей створювало завжди гостру проблему, зокрема в боротьбі за владу в зоні. Послугу оперуповноваженим в такій справі робили агенти, сту336

качі. Результати акції – це відправлення наших хлопців на етап, а також нові терміни покарання. Звісно, не всі росіяни ставились до нас вороже, було й немало прихильників, які розуміли нашу боротьбу за незалежність. Найбільше наближені до нас були литовці; більшість балтійців були нашими прихильниками, симпатиками. Вістря сов’єтської пропаганди було постійно спрямоване проти Західної України, бо вона була ворогом СССР № 1. Січень 1953 р. Стало легше дихати. Навіть на Свят-вечір, який організували українці, запросили політв’язнів різних національностей. Молитва, коляди, кутя, різдвяні вітання вселили надії на краще. У березні 1953 р. звістка про смерть Сталіна потрясла наше табірне життя. Малєнков надав амністію спочатку в’язням, які були засуджені на 25 років. Під цю амністію потрапили, в основному, українці із Західної України. ...В м. Караганда майор КГБ роздає довідки про звільнення з таборів і постанову про довічне спецпоселення (без права повернення додому), яка стосувалася вихідців із Західної України. Іван Чмола в моїх споминах Перегортаючи сторінки мого життя, зокрема роки гімназійні і роки неволі у сталінських таборах, я не раз запитував себе: кого я найбільше ціную і поважаю із тих людей, яких пізнав у своєму житті? І відповідав собі, не задумуючись – нашого гімназійного вчителя географії і руханки (фізкультури) славної пам’яті полковника Січових Стрільців Івана Чмолу, закатованого НКВД у Дрогобицькій тюрмі в 1941 р. Полковник Іван Чмола – людина непересічної долі. Він – особистість у повному розумінні цього слова. Про його багатогранне драматичне життя та його трагічну долю розповідає нам сучасна історія. Мої спомини про Івана Чмолу належать до часів від осені 1937 – 38 н. р. і до травня 1941 р., тобто до його арешту напередодні Другої світової війни. Коли на своїх лекціях географії професор І. Чмола (в гімназійні часи ми, учні, називали викладачів професорами) розповідав нам про корисні копалини, якими багата українська земля, можна було бачити, з якою гіркотою та болем говорив він про це. З того, про що він не договорював, можна було здогадуватися, якою могла би бути Україна багатою та розвинутою, якби була господарем на своїй землі. Гімназисти розуміли вчителя і співчували йому ще й тому, що вже встигли пізнати його ближче завдяки Альманахові Українських Січових Стрільців ще до приходу більшовиків, тобто до вересня 1939 р. Це була велика ілюстрована книга, на якій золотими буквами було написано У-Су-Су-Си. 337

Цей альманах був у бібліотеці нашої бурси. Завдяки старанням нашого настоятеля бурси професора Михайла Іваненка, колишнього петлюрівського сотника, наша бібліотека була досить багатою. У ній можна було знайти спогади про бої усусусів у Карпатах з царсько-російською навалою, коли Галичина ще була під Австро-Угорською монархією, про створення УНР і ЗУНР та про Визвольні Змагання Січових Стрільців і УГА на Великій Україні. З тих книжок, власне, ми і довідалися, ким був у минулому Іван Чмола. Про його воєнні дороги як четаря усусусів, відтак сотника і полковника Січових Стрільців, про його полон у Царицині над Волгою, де його застала революція, про те, як Іван Чмола, будучи сотником, разом з іншими старшинами усусусів втекли із російського полону і прибули до Києва (у другій половині 1917 р.). Саме тоді утворилася Українська Народна Республіка (УНР) і був створений корпус Січових Стрільців під командою полковника Євгена Коновальця. Ось чому ми, тодішні гімназисти, розуміли нашого дорогого професора з півслова, навіть із самого погляду його суворих, але незвичайно добрих сірих очей. Зі слів його сина, Ігоря Чмоли, який приїжджав до нас з Америки (НьюЙорк), я дізнався, що його батько мав зустріч з провідником ОУН Євгеном Коновальцем в Карпатах, де він доручив Іванові Чмолі під опіку українську молодь. Цю історію докладно описує Ігор Чмола у своїх споминах. Іван Чмола заснував у Галичині широку мережу громадсько-патріотичної спортивної організації Пласт. Вийшовши із тюрми Береза Картузька, продовжував керувати Пластом. Своїх двох синів, старшого Тараса і молодшого Ігоря, виховав справжніми патріотами, які успадкували дух свого батька. З горезвісного пекельного котла під Бродами, де загинуло багато стрільців-дивізійників, вдалося вирватись живими обом його синам і нині вони живуть в Нью-Йорку (США). Як завідувач гімназійної бібліотеки, Іван Чмола пізнавав уподобання гімназистів, і тому дуже скоро орієнтувався, кому яку книжку підібрати. При допомозі бібліотеки він дуже вдало пізнавав гімназійну молодь, завдяки чому її відповідно виховував. Дрогобич, серпень 1993 року.

Пам’яті Михайла Бараника, директора гімназії Була осінь 1942 р. Йшла війна, і вже другий рік ми жили під німецькою окупацією. У той час я вчився у сьомому класі української гімназії в м. Дрогобич. В листопаді цього ж року мені виповнилось 18 років. 338

Професора М. Бараника згадую як прекрасного педагога-патріота. Директор гімназії, він же і викладач української мови і літератури у нашому класі, приніс шкільні зошити. Це означало, що буде “correktum”, тобто виправлення помилок, з останнього літературного твору. Я писав твір на другу (вільну) тему: “Ким би я хотів стати”. У цьому творі я не зробив найменшого натяку на це, ким би хотів бути, а написав у фантастичній формі про віче, яке відбувалося на гімназійній площі. На площі зібрався великий здвиг народу, переважно молодь. Ми мали послухати виступ провідника з повітової референтури ОУН. Оратор закликав з високої трибуни усіх українців об’єднуватися в єдину орґанізацію – ОУН, і що лише тоді вона стане твердою монолітною скалою, об яку розіб’ються усі ворожі потуги, бо де єдність – там сила і перемога. При кінці виступу промовець закликав молодь оволодівати знаннями, бо Україні потрібна національно-свідома еліта; закликав гімназистів бути готовими до великого чину, бо Україну нам ніхто не віддасть добровільно. Такі патріотичні заклики молодь, а особливо молодь гімназійна, сприймала з великим ентузіазмом. Директор роздав нам зошити. В мене була виведена червонилом цифра “1”, що в ті часи означало “дуже добре”, а цифра “4” означала “двійку”. Хоч під моїм твором стояла оцінка “дуже добре”, на полях сторінок зошита замайоріли знаки запитання, а деякі фрази були підкреслені червоною хвилястою лінією. Підійшов і я зі своїм зошитом. Директор глянув на мене, взяв до рук мій зошит, скоро переглянув мій твір і положив зошит перед собою на край стола, а мені сказав залишитись у класі після дзвінка на перерву. Пролунав дзвінок, і учні прожогом вискочили в коридор. Я залишився віч-на-віч з директором. В очах його я вловив якесь незрозуміле мені співчуття, і враз кудись ділась моя тривога і, невідомо від чого, страх. Директор взяв мій зошит, глянув ще раз на мій твір, і сказав: “Чи знаєш ти, що наші шкільні візитатори – др. Мак і др. Білик приїжджають до нас не лише на екзамени. Вони можуть скласти нам небажаний візит несподівано. І уяви собі, що якраз цей зошит потрапив до його рук, і він прочитав промову твого провідника ОУН. Та ж він затятий гітлерівець. Чи здаєш собі справу, які з того можуть бути наслідки?” “Цей зошит, – сказав мені директор, – ти більше не побачиш. На другу письмову працю принесеш новий зошит”. Я вийшов з класу з опущеною головою. І враз мене огорнув жаль за нашого дорогого директора. Я був йому щиро вдячний за його чесність і порядність. Добра пам’ять про нашого директора, Михайла Бараника, його світлу добру душу залишилася у моєму серці назавжди, як і в серцях усіх його колишніх учнів-гімназистів. Дрогобич, серпень, 1994 р.

339

КАДИЛЬНИЙ ДИМ НА СВЯТ-ВЕЧІР СТВОРИВ ВРАЖЕННЯ РАЮ Дитинство його промайнуло в с. Медвежа, неподалік від Дрогобича, де його батько працював лісничим. Дитинство протікало на лісничівці, в оточенні чудової природи, серед добрих людей, які уміли і працювати, і святкувати, зберігаючи славні традиції й побут, що успадкували від предків. Глибоко запам’ятались малому Михайлові Різдвяні й Великодні свята; Свят-вечір, колядники. Колядували парубки й дівчата, окремі хлопці йшли з вертепом. Різдвяна ялинка з прикрасами, зробленими власними руками із соломи, паперу, коралів. Свят-вечір – кутя з маком і медом, дідух на покутті, 12 страв на столі, кадило з ладаном і живицею, спільна молитва – створювали враження раю. ...Минули тяжкі роки життя і навчання. Маленький Михасик став школяриком, а відтак учнем Дрогобицької гімназії ім. І. Франка, де його навчав відомий графік і письменник Бруно Шульц, якого знищили німці. Восени 1939 р. нагрянули репресії більшовицьких “визволителів” нашого краю. Прийшли арешти і масові вивезення людей до Сибіру. Не завжди було солодко і добре, не завжди святкувалося. Михайло працював у Харкові, у Києві. Навчався у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (зараз Академія Мистецтв). Після закінчення інституту створив і показав першу персональну виставку у Львові, яка принесла йому велике визнання. Після приїзду П.Ю. Шелеста (Першого секретаря ЦК КП України) з дружиною в Трускавець на відпочинок, гостювання їх на Щедрому вечорі в Михайла Біласа, а також знайомство з творчістю художника, підсилилось визнання його імені. Шелести стверджували, що “великий художник повинен жити в столиці”. У результаті в Києві відбулась персональна виставка художніх творів М. Біласа, кольорова всесоюзна телепередача, знято на українському телебаченні два документальні фільми про творчість художника. Але це тривало недовго. Шелестів силою відправили до Москви, а Михайло переїхав додому – в Трускавець. Тих, хто був у близьких стосунках з ним, потихеньку знімали з роботи, знищували. І знову – “визволення”, нелюдська ідеологічна боротьба, метою якої запрограмовано знищення нації, християнської віри. Почались нові арешти, депортації. Спогади дитинства і життя стали провідною зіркою його творчості. Тематика робіт М. Біласа розкриває красу нашого краю, побут, традиції, духовність. (Із газети “Жива вода” Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, 01.01.2004 р.)

340

Йосип Блажкевич “РОДИМИЙ КРАЮ, СЕЛО РОДИМЕ...” (Спогад гімназиста 1943 – 44 н. р.) Народився я в селянській сім’ї з типовим родинним укладом. Родина була дуже велика. Вечорами, особливо зимовими, та у святкові дні у нашій хаті збиралося багато господарів, які до глибокої ночі обговорювали поточні проблеми села, українські справи. У нашій родині були відомі політичні діячі, як Андрій Мельник – полковник Армії УНР, військовий і політичний діяч, командант сотні УСС (1914 – 1916), близький співробітник Є. Коновальця, організатор формації Січових Стрільців у Києві, начальник штабу, один з організаторів УВО і крайовий командант, голова проводу ОУН; Іван Блажкевич – адвокат, діяч УНДО на Дрогобиччині, посол до польського сейму від УНДО; Михайло Матчак – старшина УСС (1914 – 1920), ад’ютант полковника Є. Коновальця, член-засновник УВО, один з обвинувачених у процесі щодо замаху на Ю. Пілсудського (1921), член Головного Секретаріату УСРП і посол до польського сейму від УСРП, власник видавництва “Ізмарагд” у Львові. Великими просвітителями були колишні “усусуси” та воїни УГА – серед них десятник Яким Грех, десятник Василь Біньковський, вістун Іван Кобрин, стрілець Василь Лехуш та ін. Вони розповідали про події Першої світової війни, про арешт митрополита А. Шептицького, про УНР, Гетьманат, ЗУНР і Директорію. У селі мешкали такі поважні люди, як отець Микола Баранецький (його вуйко Сотер Ортинський – перший єпископ для всіх греко-католиків у США, І. Блажкевич, М. Матчак, А. Мельник, А. Танчук, В. Кулиняк, А. Жгута, Г. Дорожівський, М. Мисько). Було дуже багато студентів – колишніх дрогобицьких гімназистів: Василь та Івась Кулиняки, Любомир Дмитрах, Микола і Василь Дмитрахи, Микола Мазур, Атанас Кобрин, Мирон Дорожовець, Ярослав і Степан Мисіви, Веліна Мисько, Катерина Блажкевич та інші. Як свідчить письменник Михайло Павлик, одна з перших “Просвіт” виникла у с. Воля Якубова. Будинок “Просвіти” (читальні) побудував батько Андрія Мельника – Атанас Мельник, який був у дружніх стосунках з І. Франком. Іван Франко бував у селі – особливо коли балотувався послом до австрійського парламенту. При читальні була велика бібліотека, яку упорядкував д-р Іван Блажкевич. Діяло спортивно-виховне товариство, “Союз українок”, товариство “Сільський господар”. При церкві діяла дитяча бібліотека, яку провадив отець М. Баранецький. 341

Була і своя промисловість – молочарня “Маслосоюз”, продукцію якої – масло у фірмових упаковках – експортували до Європи, зокрема, Голландії, працювали “Кооператива”, лимонадна фабрика, цегольня. Найголовнішим для нас, малих дітей, був садочок. Він працював під час шкільних канікул (вакацій) та польових робіт. І ось наступив мій день – 1 вересня 1939 р.: я пішов до школи у рідному селі. Та ще в дорозі почулося виття сирени: почалася у нас війна. 17 вересня радянські війська зайняли Західну Україну. Почалися арешти, колективізація, “розкуркулювання”, вивезення в Сибір, масові розстріли, мобілізація до війська... 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. Колись шутрована дорога з Дрогобича до села, була зруйнована вщент радянськими танками. Після закінчення чотирьох класів у Волі Якубовій здійснилася моя мрія і мрія моїх батьків: у 1943 р. я вступив до першого класу державної гімназії з українською мовою начання в Дрогобичі. Цей шкільний рік був чи не найщасливішим у моєму дитинстві. Можна собі уявити, як почувався селянський хлопчик, потрапивши в міське середовище, між гімназистів. На верхніх поверхах були наші метри – 6 – 8 класи: Микола Дмитрах, Микола Мазур, Орест Чапельський, Атанас Кобрин... Здається, тоді й дні були довші, і “сонце гріло, не пекло”. З великим пієтетом і глибокою шаною згадую директора гімназії Михайла Бараника – січового стрільця, вчителів Марію Калужняцьку, Богдана Попеля, Миколу Байрака, проф. Полянського і його оркестру, Володимира Кульчицького, о. Кота, Олексія Кущака, Андрія Лепкого... У 1944 р. моє навчання було перерване. 6 серпня під час фронтових боїв загинула мама, тата записали на “бронь”. Два роки я тяжко працював у господарстві. У 1947 р. закінчив семирічну школу в рідному селі і вступив до восьмого класу Дрогобицької СШ № 1 імені І. Франка. 8 липня 1950 р. отримав атестат зрілості. У 1950 р. я став студентом Львівського медичного інституту (лікувальний факультет), який закінчив 1956 р. Після медінституту працював два роки хірургом у Бориславській міській лікарні, вісім років – у Дрогобицькій. Від 1966 р. до сьогодні працюю у Львівській обласній клінічній лікарні. Дружина Романа-Марія – багаторічний викладач музичних училищ Дрогобича і Львова. Маємо двох доньок, чотирьох внуків і одного правнука. Львів, 10 вересня 2005 р.

342

ГІМНАЗИСТИ, ЯКІ ВОЮВАЛИ В ЧУЖИХ МУНДИРАХ Серед колишніх гімназистів немало відважних воїнів, які боролися як з німецькими, так і з радянськими окупантами. Неподалік с. Майдан Дрогобицького р-ну загинуло 12 підстаршин УПА, якими керував Дмитро Бейба із с. Дорожів. Троє друзів-гімназистів Дмитро Бейба, Петро Грицай та Іван Лучків жили по сусідству в Дмитро Бейба (справа). с. Дорожів. Знаючи від батьків, чим “пахне” політика “старшого брата”, восени 1939 р. перейшли польський кордон і опинилися у Кракові, де доводилося їм охороняти фабрики, заводи тощо. Після поразки Німеччини вони переїхали до США (Чикаго), де отримали добру військову підготовку. Після закінчення школи СС Дмитро Бейба був скерований на службу до Фінляндії. Згодом він дизертирував з німецької армії і разом з підпіллям почав воювати проти фашистів. Документи, знання мови і форма оберофіцера СС приносили часто нашим загонам успіх в наскоках на німецьку комендатуру, загони поліцаїв і т.д. У 1944 р. командування УПА довірило йому підготовку молодших командирів для УПА. Поблизу с. Майдан у будинку лісника організовано школу навчання підпільників, про існування якої доніс гестапо місцевий поляк. Нерівний бій тривав годину. Всі члени групи підпільників загинули, серед них і Дмитро Бейба (1922 р. н.), Іван Сторонський, Гринь Дорожівський, Михайло Стефаник і 8 невідомих хлопців. Із 24-х гімназистів, котрі навчалися в одному класі з Дмитром Бейбою, живою залишилася лише одна дівчина. Вона і нині проживає у Львові. (Взято зі статті “Людська пам’ять розкриває імена”, автор М. Любава, газета “Галицька зоря” від 29. 08. 2003 р.)

Микола Куйдич, м. Дрогобич ТІ ЛІТА НЕЗАБУТНІ МОЇ У гімназії нас вчилося троє братів. А сестра наша пішла до другої гімназії, де директором був Блат. Бо вона не могла з нами вчитися у першій гімназії, так як не знала латини. До гімназії готував нас колишній сотник УГА, сам з Літині, Микола Галушка. Що то була за освічена людина. Як вмів він 343

навчати. Я після його лекцій пішов одразу до третього гімназійного класу, брат – до четвертого. Гімназійні літа – то літа незабутні. Бо тоді ми всі були молоді. Нас хвилювали всі світові проблеми. Греку і латину, пам’ятаю, нас вчив Микола Байрак. Професор Попель вчив математику. А історію вчив його однофамілець Богдан Попель. У сорок четвертому році я зустрів його у Відні і він признав мене, свого учня, розпитував про наше місто, про всіх знайомих. Були ще в нас викладачі Поповичі Омелян та Дементій. Пам’ятаю професорів Івана Чмолу та Дмитра Бурка... Пам’ятаю всіх своїх товаришів по навчанню. Війна розкидала нас по білому світі. І наша родина ледь розшукала свої зв’язки, як і багато інших сімей з Галичини. Мати моя похована в Америці. Там проживає і старша сестра. Брат Іван – доктор ветеринарії в Філадельфії, його син Роман віце-президент українських інженерів Філадельфії. А дочка сестри, Лариса, президент українського інституту імені Нестора в Америці. Той інститут забезпечує Україну комп’ютерами... Я не так давно був у Сполучених Штатах і побував на товариській зустрічі дрогобичан, яку організувала там управа регіонального об’єднання Центрального комітету Дрогобиччини. Наші земляки так цікавилися життям дрогобичан, розпитували про наші зміни, передавали вітання рідним, знайомим, і доземний уклін Україні. Там зустрічав я багато колишніх учнів нашої гімназії. І всі вони пригадували вчителів, пригадували незабутні дні нашої юності. Таке життя. І як добре, що нас єднають спогади. Що ми мали спільну юність і спільних наставників, котрі посіяли в нaшi душі зерно великої любові до великого народу України. Хай вічно плодоносить та нива, засіяна в наших душах. о. Олег Кекош, капелан академічної молоді м. Дрогобича ПАМ’ЯТІ о. ВАСИЛЯ ШЕВЧУКА Наближаючись до головного корпусу Дрогобицького державного педагогічного університету, на фасаді біля входу зауважуємо пам’ятну таблицю на честь о. Василя Шевчука (капелана УПА), який в 1914 – 1919 рр. навчався в цьому корпусі, де колись містилася гімназія. У думках відразу постає багато запитань про життєві подвиги цього священика, про його заслуги перед Церквою і народом. Із деяких документів та розповідей свідків дізнаємося, що Василь Шевчук народився 12 серпня 1903 р. в Стрию у багатодітній сім’ї судового урядника. Незабаром батьки Іван та Уршуля переїхали до Дрогобича, де 344

12-літній Василь записався до гімназії. Пізніше він перейшов до державної гімназії в Перемишлі, яку закінчив у 1923 р. Після закінчення середньої школи вступив до Перемиської духовної семінарії. На четвертому році студій помер його батько. Перед смертю він просив сина, щоб опікувався молодшими братами і сестрами. Випускника семінарії рукоположив у священичий сан Перемиський єпископ Йосафат Коциловський. 6 квітня 1930 р. молодий священик відслужив першу Службу Божу в нинішньому катедральному храмі Пресвятої Трійці в Дрогобичі. Спочатку працював у о. Василь Шевчук Дорожеві і Меденичах на Дрогобиччині, згодом – у Грушатичах біля Добромиля, Смереківцях біля Горлиці, Павлокомі поблизу міста Динова, П’ятковій Руській поряд із м. Бірчею на Лемківщині. Через скрутні матеріальні умови сім’я Шевчуків постійно переїжджала за ним, бо він прийняв целібат і не мав власної сім’ї. Отець Василь виконав волю свого батька, допомагаючи братам і сестрам в отриманні відповідної освіти в школах Перемишля. Як найстарший син, виконував роль голови сім’ї. Де б не служив о. Василь Шевчук, усюди брав активну участь у діяльності Товариства “Просвіта”, керував хорами, жив з народом. “Незважаючи на успішну душпастирську працю на парафії, – згадує сестра отця Ірина Шевчук-Печериця*, – о. Василь мріяв бути військовим капеланом”. Отець Василь мав авторитет серед населення не тільки як душпастир, але і як український патріот, активний громадський діяч, просвітитель. Провадив індивідуальні розмови з парафіянами, проповіді в церкві чи виступи в читальні цілеспрямовано використовував для виховання у людей не тільки національної свідомості, але й готовності до жертовної боротьби за природне право нашого народу на життя у самостійній соборній державі. В особливо важкий час переслідувань о. Василь Шевчук залишає парафію в П’ятковій Руській, вступає до УПА і стає її капеланом (1945). У підпіллі мав два псевдоніми: “Кадило” і “Пластун”, перший з них був загальновживаний. В УПА о. Кадило давав духовну опіку воякам, а також цивільному населенню і підпіллю. До його головних обов’язків належало відправляти польові Служби Божі, відвідувати поранених стрільців, опікуватися підпільними шпитальками, хоронити полеглих повстанців, голосити проповіді, сповідати повстанців і тих, що засуджені на смертну кару, та цивільне населення. Не раз, долаючи різні труднощі, о. Василь добирався до сіл, щоб інколи навіть у глибоку ніч, у негоду, відслужити Святу Літургію, панахиду, висповідати вірних, повінчати молодих, охрестити новонароджених. Його поява * Ірина Шевчук-Печериця – учителька-пенсіонерка, громадська активістка, проживає в с. Твіржа Мостиського району Львівської області.

345

була справжнім святом для будь-якого села. Отець не рахувався зі своїм часом, перевтомою, здоров’ям. Ніколи не мав вільної хвилини. Його лагідне, привітне, хоч і завжди втомлене обличчя, запам’яталося на ціле життя всім, хто його знав. Свідки стверджують, що о. Василя дуже любило військо, до всіх він ставився по-батьківськи, зі зрозумінням, уміло єднаючи християнські основи віри з патріотичними і вояцькими законами. Був жвавий, веселий, дружний у поведінці, охоче з кожним розмовляв. Без нього не відбувалося жодне християнське чи національноПам’ятна таблиця, відкрита 23 серпня 1998 р. на державне свято. У квітні – травні 1947 р. польський комуністичфасаді головного корпусу Дрогобицького державно- ний уряд розпочав акцію проти українського насего педагогічного універси- лення під назвою “Вісла”. Відділи УПА, перейшовши тету імені Івана Франка, польсько-чехословацький кордон, розпочали тривалі де містилася гімназія, рейди. Будучи у сотні Громенка, виснажений фізичу якій вчився майбутній но, бо по кілька днів жив тільки на воді, ягодах і грикапелан УПА. бах, отець Кадило вибився із сил і постановив залишитися у римо-католицького пароха в словацькому селі Грубов, недалеко від Кошиць. Там він був схоплений чехословацькими органами безпеки і разом з іншими вояками УПА інтернований. У травні 1948 р. їх передали Польщі до тюрми в м. Ряшів. Там отця сильно катували та зневажали. В’язничне життя о. Кадила тривало недовго. Його засудили на смертну кару. Літопис УПА подає, що присуд смерті о. Василя був виконаний у підвалах тюрми в Ряшеві 10 вересня 1948 р. Для увічнення пам’яті священика і борця за волю України у 50-річчя його загибелі друзі по зброї та прихильники встановили пам’ятні таблиці в містах Дрогобич і Стрий, у селах Меденичі та Дорожів Дрогобицького району, Грушатичі Старосамбірського району. Видано також збірник “Капелан УПА о. Василь Шевчук – “Кадило” (Дрогобич: Відродження, 1998). Сьогодні капеланська діяльнасть священиків розвивається. У нашій Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії душпастирі-капелани успішно служать і працюють у війську, в’язниці, в лікарнях та навчальних закладах. Вони наче продовжують великий подвиг таких визначних та могутніх священиків, як отець Василь Шевчук – “Кадило”. Ми ж повинні шанувати пам’ять тих визначних подвижників, молитися Богові за них і наслідувати їхні чесноти. Література - “Капелан УПА о. Василь Шевчук – “Кадило”. – Дрогобич: „Відродження”, 1998 / упорядник – Роман Пастух, редактор – Ярослав Радевич-Винницький. 346

Статті з газет - Пастух Р. // За вільну Україну. – 22.05.1997 р. - Пастух Р. // Галицька зоря. – 26.08.1998 р. - Пастух Р. // За вільну Україну. – 10.11.2000 р. - Григорій Дем’ян // Шлях перемоги. – № 6. – 5.02.1994 р. - Ярослав Стех // Америка. – 6.06.1998 р. - Ярослав Стех // Наше слово. – № 39. – 27.09.1998 р. - Ярослав Стех // Благовіст. – жовтень. – 2003 р. - Остап Нагірняк // Шлях перемоги. – 7-13.08.2003 р.

Роман Сов’як ВІН НАВЧАВСЯ В ДРОГОБИЦЬКІЙ ГІМНАЗІЇ (фрагмент із книжки Р. Сов’яка «Остап Нижанківський та його музично-педагогічна спадщина») У другій половині ХІХ ст. Дрогобич вважався одним із найбагатших міст Галичини, а його громада віддавна турбувалася про відкриття середньої школи. Дослідник З. Культис зазначав: «Треба пам’ятати, що Дрогобич був першим містом в Галіції, яке власним коштом фундувало середню школу і під тим оглядом вибилося понад інші міста на перше місце і стало прикладом для них, школою розумного патріотизму і жертовності на громадські цілі» [6, 41]. Дрогобицька гімназія була відкрита 1858 року, коли цісарсько-королівський уряд видав ерикаційний документ про заснування гімназії в Дрогобичі [6, 41]. Початково в гімназії діяли лише чотири нижчі класи (через брак учителів), та щойно з 1859 року було складено документ про восьмикласну гімназію в Дрогобичі. Щоправда, українській громаді міста довелося ще довго виборювати право на викладання в цьому закладі рідною мовою [6, 128]. Як відомо, Краєвим законом 1873 року запроваджено в середніх школах як викладову польську мову [6, 15]. Закінчивши початкову школу в селі Дідушичі Великі на Cтрийщині (вчився спочатку у дяка Симеона Романчука, потім – в І. Врецьони), Остап Нижанківський разом із матір’ю, сестрою Осипою та двома молодшими братами – Петром і Володимиром, приїжджає до Дрогобича (1876 ), де вступає до місцевої гімназії (в Стрию тоді гімназії ще не було). За словами Зенона Нижанківського, «їхали возом, наладованим харчами до Дрогобича і винаймали помешкання, з якого ходили до місцевої ґімназії» [1, 263]. 347

На час навчання О. Нижанківського дрогобицька ґімназія славилася високим рівнем викладання. Перед приходом О. Нижанківського тут працювали такі відомі професори, як Т. Грушкевич, І. Верхратський (обидва вчителювали в дрогобицькій гімназії у 1868 – 1872 рр.). Закінчував тут навчання І. Франко (1875). Уроки співу в дрогобицькій ґімназії були обов’язковими, тут постійно діяв хоровий гурток, співалися пісні М. Вербицького, І. Лаврівського, С. Воробкевича, народні та популярні пісні, – наприклад, пісня М. Вербицького на слова І. Гушалевича «Дай, дівчино, нам шампана», а також «Кришталева чаша» («Як засяду, браття, коло чари», слова Ю. Федьковича), польська – «Miłosc cie zgubiła», пісня київських студентів «Погуляєм сю ніч», яку в 80-х рр. XIX ст. опрацював для чоловічого хору О. Нижанківський. У ґімназії діяв також хор, про що згодом згадував попередник О. Нижанківського по навчанню в дрогобицькій гімназії І. Франко: «Розуміється, був іще співацький хор без окремої організації, який складався з учеників вищих кляс, охочих до співу. Сей хор з природи речі був виключно руський (український – Р. С.)... Русини дрогобицької гімназії за моїх часів мали досить гарний хор, якого традиція тяглася ще від часів давніших від моєї шкільної науки» [4, 53 – 54]. Крім названих вище творів, до програми виступів гімназійного хору входили й такі композиції, як «Восхвалю ім’я Бога мого піснею» Д. Бортнянського, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського та інші [6]. Як засвідчує концертна програма хору з приводу свята 50-річчя від дня заснування дрогобицької гімназії, хор (диригент І. Луцик) нараховував 60 співаків, а програма була доволі складною [6]. Навчався у дрогобицькій гімназії також І. Колесса (1864 – 1868) – визначний український фольклорист, брат Філарета та Олександра Колесс. Очевидно, в старших класах участь у гімназійному хорі брав і О. Нижанківський. Уроки музики, та ще малювання, були для Остапа Нижанківського найулюбленішими. Його потяг до музики був таким великим, що він «замість латини і греки... тратив ночі на писання нот, займався співом», – згадувала сестра Остапа. Саме в дрогобицькій гімназії Остап дістав найперші відомості з теорії та історії музики, з хорового співу. Одним із учителів співу О. Нижанківського був, імовірно, А. Коритинський, автор популярної на той час праці «Виклад теорії музики і Практичної науки співу в таблицях», яка була рекомендована у всіх середніх школах для навчання співу [6, 82]. В дрогобицькій гімназії Остап навчився грати на флейті і скрипці, познайомився з диригуванням. Загалом музика, література, театр у сім’ї Нижанківських були завжди в пошані. Всі діти з охотою музикували (фортепіано Нижанківські перевезли із собою до Дрогобича), співали, вели розмови про важливіші події. Значною подією в тогочасному культурному житті 348

Дрогобича став приїзд на гастролі українського театру під керівництвом І. Біберовича. На той час галицький театр був на творчому піднесенні, а його діяльність оцінювалася як «найкраща доба в історії українського театру в Галичині» [5, 133]. Пожвавленню роботи галицького театру сприяло залучення до репертуару історичних драм О. Огоновського, К. Устияновича, Ю. Федьковича, С. Воробкевича. Дослідник історії галицького театру С. Чарнецький писав: «Народ уперше почув зі сцени велику пісню про минуле, вперше побачив на сцені великі легенди сивої давнини, славні події своєї історії» [5, 13]. Незважаючи на нелегке матеріальне становище, сім’я Нижанківських радо відвідувала театральні вистави. «З театру ми користали. Ми там усвідомили, чим є для нас театр, що ми кожне набирались польоту і любові до музики, до співу», – згадувала сестра композитора Осипа. До часу навчання в дрогобицькій гімназії належать перші композиторські спроби 17 – 18-річного Остапа. Були це переважно пісні на слова маловідомих нині галицьких поетів: І. Мардаровича – «Туга за весною», «Очі», «Где єсть наше прибіжище» (1880), «Добраніч», «Серенада», «Гостям» (1881), Гофмана – «Abendlied» та І. Глібовицького – «Три квітки» (1882). Остання («Три квітки»), що починається словами «В той день, коли дім я покинув вітця», відома нині як народна. Ймовірно, сюди належить і створення одного з перших солоспівів на слова Т. Шевченка – «Вітер в гаї нагинає» («Доля»). Популярність цього твору в середовищі гімназійної молоді засвідчує його перепис в особистому зошиті гімназиста Йосифа Максимовича, датованому 1886 року. У дрогобицькій ґімназії О. Нижанківський стає учасником таємного літературного гуртка, в котрому вивчає творчість українських письменників – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Ю. Федьковича. Особливо захоплюється поезіями геніального Кобзаря. На таємних сходинах із нагоди шевченківських днів учні гімназії декламували поезії Т. Шевченка, робили відчити про його творчість, співали пісень. Зрозуміло, не всі професори гімназії поділяли такі захоплення учнів. Серед гімназистів були й прибічники «москвофільства», які доносили адміністрації на патріотично налаштованих гуртківців. Як відомо, гострий інцидент гімназиста Нижанківського з професором-«москвофілом» І. Гошовським закінчився для Остапа сумно: його було відраховано із шостого класу дрогобицької гімназії. Осипа Бобикевич згадувала: «В гімназії тоді був проф. Гошовський… Він дослідив, що Остап брав участь у сходинах українців. Раз на уроці Гошовський іронічно і в’їдливо сказав при опитуванні Нижанківського Остапа: «Таким поетом як Шевченко і я протрафлю бути: «Вітер віє, сонце гріє, Нижанківський лекції не вміє». Діткнений цим учень Нижанківський вийшов з парти і вимірив вчителеві поличник». Після цього інциденту О. Нижанківський був змушений іти на трирічну військову службу до Львова. 349

Інший автор з цього приводу зазначав: «Певну роль відіграла й молодеча нестриманість Остапа в момент, коли йшлося про національну святиню, про її ревне оберігання в ті нелегкі часи для української культури взагалі» [2, 12]. Від 1882 до 1885 р. О. Нижанківський відбував військову службу у Львові, у так званій австрійській «Platzkommando». Зачувши про це, львівські гімназисти захотіли ближче познайомитися з талановитим музикою із Дрогобича. Один з них, К. Студинський, так описував свою першу зустріч із Остапом: «Передо мною став тоді 24-літній молодий вояк у синіх штанях, у темно-синій блузі з двома зірочками на комірі. Був це рідкий тип гарного мужчини з незвичайно симпатичним обличчям, з кучерявим, буйним волоссям, зачесаним посередині голови. Був він рослий і стрункий. На очах мав він «цвікер». Поява Остапа викликала у мене незвичайно миле враження» [3, 4]. У Львові, під час військової служби, Остап нерідко бував на сходинах студентського товариства «Академічне братство», де познайомився з І. Франком, який був душею «братства», а також з відомими музикантами, зокрема з А. Вахнянином. Мистецька атмосфера Львова активізувала його до творчої діяльності як композитора і диригента. Література 1. Нижанківський З. Музика в роді Нижанківських // Стрийщина: Історикомемуарний збірник. – У 2-х частинах. – Нью-Йорк, 1990. – Ч. 2. 2. Сов’як Р. Остап Нижанківський та його музично-педагогічна спадщина. – Дрогобич: НВЦ «Каменяр» ДДПУ, 2005. – С. 12. 3. Студинський К. Остап Нижанківський у моїх спогадах. – Львів, 1937. – С. 3. 4. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 39. – С. 53-54. 5. Чарнецький С. Вибране. – Львів, 1959. – С. 13. 6. Kultys Z. Historia gimnazium Drohogobyckiego (1858-1908). – Drohobycz, 1908. – S. 41, 127.

350

V²². ÃÎÐÄ²ÑÒÜ ÍÀØÎ¯ Ã²ÌÍÀÇ²¯ УЧНІ ГІМНАЗІЇ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1. Бенцаль Ярослав, провідний член ОУН, редактор журналу “Шлях Перемоги”, помер у Німеччині. 2. Грицай Дмитро (1907 – 1945), референт крайової екзекутиви ОУН, хорунжий УПА, шеф головного штабу, загинув у тюрмі (Прага, 1945). 3. Грущак Левко – член обласного проводу ОУН, загинув у бою з НКВД в с. Унятичі. 4. Кобільник Володимир, член обласного проводу ОУН, помер у німецькому таборі. 5. Коссак Зенон (1907 –1939), член крайового проводу ОУН, організатор Карпатської Січі, загинув у боротьбі з мадярами (1939). 6. Костишин Юрій, повітовий провідник ОУН, загинув у більшовицькій тюрмі (1939). 7. Левицька Зиновія, член проводу ОУН, знищена органами НКВД (1940). 8. Ніклевич Степан, член проводу ОУН, загинув у німецькому таборі. 9. Смола Михайло (1907 – 1934), член проводу ОУН, помер під час слідства в польській тюрмі, похоронений у Дрогобичі. 10. Яхно Володимир, член проводу ОУН, розстріляний німцями (м. Рівне). РОЗСТРІЛЯНІ ГЕСТАПО 1. 2. 3. 4. 5. 6.

Білавка Богдан Винницький Іван Габшій Іван Говорушка Михайло Гутович Зиновія Жук Мирослав

7. Індра Роман 8. Кокін Іван 9. Кравець Іван 10. Рудик Микола 11. Тураш Мирослав

ЗАГИНУЛИ В ДИВІЗІЇ “ГАЛИЧИНА” 1. 2. 3. 4.

Круківський Ігор Мартинюк Ігор Медведик Ярослав Ординський Іван

5. Ортинський Любомир 6. Фок Роман 7. Чуквінський Ігор

351

ЗАГИНУЛИ НА ФРОНТІ 1. 2. 3. 4. 5.

Баб’як Володимир Глухівський Петро Губицький Зеновій Коцюба Володимир Матлан Володимир

6. Потій Петро 7. Рабків Дмитро 8. Стецик Олександр 9. Сусюк Іван 10. Тимків Петро

ЗАКАТОВАНІ ОРГАНАМИ НКВД 1. Бенцаль Йосип 2. Бенцаль Іван 3. Доманська Марія 4. Іваницький Богдан 5. Кіцила Климентій 6. Кіцила Костянтин 7. Кіцила Тарас 8. Коваль Микола 9. Колінко Володимир 10. Колодрубець Мирослав 11. Комарницький Михайло 12. Коцюба Тарас 13. Мак Надія

14. Мартинович Орест 15. Мацюрак Теофіля 16. Москаль Василь 17. Опришко Корнелія 18. Пасічник Йосафат 19. Сенів Богдан 20. Спариняк Ольга 21. Степ’як Степан 22. Татарський Євген 23. Татарський Роман 24. Франко Іван 25. Хомчинський Ярослав 26. Ясеницький Володимир

ЗАГИНУЛИ ЯК ВОЇНИ УПА 1. Артимович Василь 2. Бараняк Йосип 3. Бейба Дмитро 4. Білак Юліян 5. Винницький Володимир 6. Войтович Євген 7. Грущак Лев 8. Деленко Богдан 9. Журавчак Володимир 10. Журавчак Ярослав 11. Залокоцький Орест 12. Івасівка Іван 13. Касперський Данило 14. Касперський Юліян 15. Кецун Йосип 16. Климович Оксана 352

17. Колос Федір 18. Колцун Ольга 19. Комарницький Богдан 20. Копач Микола 21. Коца Богдан 22. Кришталь Марія 23. КриштальТеодор 24. Лепак Дмитро 25. Лукавська Ірина 26. Макар Богдан 27. Медянко Ярослав 28. Німилович Володимир 29. Новосільський Ярема 30. Паращак Михайло 31. Роневич Михайло 32. Сабат Михайло

33. Савдик Лев 34. Сенів Богдан 35. Федун Орест

36. Халупа Емілія 37. Халупа Омелян 38. Хім’як Дмитро

ЗАСУДЖЕНІ, ЗАГИНУЛИ В ТАБОРАХ 1. 2. 3. 4.

Кізима Марія Кіцила Марія Липин Володимир Митчак Михайло

5. Михайлівська Віра 6. Михайлівська Зиновія 7. Мінчак Ярко

ЗАСУДЖЕНІ, ВІДБУВШИ ПОКАРАННЯ, ПОВЕРНУЛИСЬ 1. Басараб-Загайдук Мирослава 2. Білас Омелян 3. Білик Роман 4. Білинська-Кечкинович Євстахія 5. Бішко Орест 6. Боднар-Білас Любов 7. Броницьктй Орест 8. Бунь Юліян 9. Винарчик Ярослав 10. Волошанський 11. Габшій Роман 12. Гавриш Марія 13. Гарванко Іван 14. Гузичак Ярослав 15. Дмитрах Любомир 16. Дубик Омелян 17. Жеплинський Богдан 18. Жеплинський Роман 19. Зандлер-Войнаровська Стефанія 20. Зарицька-Петраш Мирослава 21. Звір Богдан 22. Йосифів Марія 23. Івасиків-Гаврилюк Ольга 24. Капустяк Галина 25. Кирилів Ярослав 26. Колінко-Мацюрак Стефанія 27. Кузмінський Данило 28. Кунців Володимир 29. Лагуш Йосип

30. Летнянчин Микола 31. Лупак Дмитро 32. Лялюк Дарія 33. Максимів Надія 34. Марич Олесь 35. Мацан Ярослав 36. Мельник Тарас 37. Міштурак Микола 38. Монастирська Ірина 39. Мотика Мирон 40. Німилович Дарія 41. Ольховий Ярослав 42. Опришко Іванна 43. Ортинська Надія 44. Петрик Ганна 45. Петричкович-Закидальська Анастасія 46. Приндин 47. Сабат-Гузар Анна 48. Саврук Ілля 49. Созанський Юрій 50. Спанчак Іван 51. Станович Богдан 52. Стецьків Михайло 53. Танчій Мирослав 54. Таратило Остап 55. Тершак Дмитро 56. Фок Ярослав 57. Хоркавців Дмитро 58. Хоркавців Федір 353

59. Хорт-Рогуцька Марія 60. Яворський Ярослав

61. Якубовська-Витвицька Любов Подали Я. Кирилів, Л. Дутко-Слонська

ГІМНАЗИСТИ – ТВОРЧІ ОСОБИСТОСТІ Серед учнів Дрогобицької гімназії ім. І. Франка було багато талановитих і працьовитих дітей, які, незважаючи на всі труднощі і перешкоди і яких обійшли сталінські репресії, здобували вищу освіту. Окремі захищали дисертації, працювали доцентами, науковими співробітниками, художниками, музикантами, проте дотримались принципу “бути самим собою”. Серед них назвемо: 1. Білас Михайло – народний художник України 2. Вальо Марія – старший науковий співробітник Інституту суспільствознавства бібліотеки ім. Стефаника у Львові 3. Веселовський Іван – професор Київської аграрної академії 4. Дмитрах Микола – доцент Львівської політехніки 5. Дуцяк Зенон – доцент Львівського лісотехнічного університету 6. Дутко-Слонська Лідія – доцент Дрогобицького державного педуніверситету імені Івана Франка 7. Жеплинський Богдан – бандурист, дослідник кобзарства, публіцист 8. Жеплинський Роман – кобзар, організатор хорових колективів 9. Захарія Йосиф – професор Львівської політехніки 10. Захарія-Западнюк Катерина – професор Київського медінституту 11. Коваль-Урин Ганна – науковий співробітник Львівського НДІ вірусології 12. Куновський Богдан – лікар вищої категорії, публіцист 13. Мазур Микола – старший науковий співробітник Геологорозвідувального інституту у Львові 14. Малецька-Костюк Оксана – старший науковий співробітник Інституту геофізики 15. Пашко-Чорновіл Атена – поетеса 16. Романяк Мирослав – професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, академік АНУ 17. Смольницька-Плеша Любомира – старший науковий співробітник Інституту геології і розвідки нафтових родовищ АНУ 18. Созанська-Климків Галина – доцент Львівської консерваторії 19. Созанський Юрій – композитор, піаніст 20. Солецький Омелян – кандидат технічних наук, член-кореспондент АНУ 21. Стояловська-Масляк Зиновія – заслужений художник України 22. Стронська-Винар Оксана – старший науковий співробітник Інституту геології у Львові 354

23. Стронський Лев – старший науковий співробітник НАНУ 24. Татомир Ярослав – старший науковий співробітник Львівського національного університету ім. І.Франка 25. Фрайт Володимир – професор Львівського медінституту 26. Цигилик Теодор – доцент Львівського національного університету ім. І. Франка 27. Чайковський Петро – доцент Львівського аграрного університету 28. Юрчакевич-Кушнір Лідія – доцент Тернопільського медінституту 29. Яремко Євген – професор Львівського медінституту 30. Ясеницька-Орач Олена – доцент Львівського медінституту ГІМНАЗИСТИ В ДІАСПОРІ Багатьох професорів і учнів Дрогобицької гімназії ім. І. Франка воєнні події і спроби врятуватись від більшовицької навали закинули на Захід (Австрія, Німеччина, Англія, а далі – США, Канада, Австралія). У далеких краях вони не забували рідного краю, рідної мови. По можливості здобували вищу освіту, навчали дітей і внуків, мріяли повернутись додому. Назвемо колишніх гімназистів, які в еміграції не забували рідних і свою Alma Mater – гімназію, продовжували працювати для України: 1. Барчинська Елеонора (Ав12. Круцько Роман (Австралія) стралія) 13. Купранець Орест (США) 2. Бенцаль Ярослав (Німеччина) 14. Левицький Роман (США) 3. Берегуляк Ігор (Австралія) 15. Легедза Роман (США) 4. Берегуляк-Круцько Ірина 16. Микита Роман (США) (Австралія) 17. Огар Василь (США) 5. Білас Богдан (Німеччина) 18. Рихтицький Любомир (США) 6. Винницький Остап (Канада) 19. Сасик Роман (Аргентина) 7. Дахнівський Мирон (США) 20. Спринський Степан (США) 8. Кецун Осип (Англія) 21. Хемич Степан (Канада) 9. Кобрин Атанас (США) 22. Чапельський Орест (США) 10. Косик Володимир (Франція) 23. Чмола Ігор (США) 11. Коцюба Остап (США) 24. Чмола Тарас (США)

355

V²²². ÂÈÇÍÀ×Í² ÄÀÒÈ ² ÏÎÄ²¯ Â ²ÑÒÎÐ²¯ Ã²ÌÍÀÇ²¯ З’ЇЗДИ, ЗУСТРІЧІ КОЛИШНІХ ГІМНАЗИСТІВ, ЇХ ЗВ’ЯЗКИ ЗІ СШ №1 ім. І. ФРАНКА м. ДРОГОБИЧ, ДІАСПОРОЮ ТА БІБЛІОТЕКОЮ ім. В. ЧОРНОВОЛА Дрогобицька СШ №1 – спадкоємниця колишньої коедукаційної гімназії ім. І. Франка. Неодноразово вчителі і учні школи збирали усю гімназійну родину на з’їзди і зустрічі, активно і щиро допомагали в їх підготовці, продовжували гімназійні традиції. Основні ювілейні з’їзди і зустрічі гімназистів. 1. 1930 р. (9 червня) – з’їзд, присвячений урочистому посвяченню перемиським єпископом Йосафатом Коциловським триповерхового будинку гімназії ім. І. Франка (Директор гімназії В. Кузьмович). 2. 1936 р. – з’їзд, присвячений 80-річчю з дня народження і 20-річчю з дня смерті Каменяра. На фасаді була встановлена меморіальна таблиця з написом “Великому синові України Іванові Франкові Дрогобицька земля” (Директор гімназії М. Бараник). 3. 1959 р. – відбувся з’їзд колишніх учнів Дрогобицької української гімназії у м. Нью-Йорку. 4. 1989 р. – зустріч гімназистів, які у 1939 р. поступили у 1 клас гімназії (Директор М. Ковалишин). 5. 1991 р. – Всесвітній з’їзд колишніх гімназистів (Директор СШ № 1 М. Ковалишин). 6. 1992 р. – зустріч, присвячена відкриттю нової української гімназії у м. Дрогобич (Директор І. Лепкий). 7. 1992 р. – зустріч, присвячена 50-річчю випуску гімназистів 1942 р. (Директор О. Лужецька). 8. 1993 р. – зустріч, присвячена 50-річчю випуску гімназистів 1943 р. (Директор О. Лужецька). 9. 1994 р. – зустріч членів спортивного товариства “Ватра”, присвячена 60-річчю заснування клубу. 50-річний ювілей закінчення гімназії (1944 – 1994). 10. 1995 р. – з’їзд, присвячений 220-річчю першої української гімназії при монастирі і церкві Св.Петра і Павла, 65-річчю посвячення гімназії ім. І. Франка. 11. 2006 р. – Міжнародний з’їзд, присвячений 150-річчю з дня народження І. Франка (Директор О. Лужецька). 12. 2006 р. – зустріч, присвячена встановленню меморіальної таблиці гімназистові-дрогобичанину, співзасновнику і президентові Фонду Кафедр 356

Українознавства (ФКУ) в Америці Степанові Хемичу на будинку колишньої гімназії (Директор О. Лужецька) 13. 2006 р. – зустріч друзів-однокласників Дрогобицької гімназії зі своїми сім’ями в США. 14. 2009 р. – з’їзд, присвячений 80-річчю “Рідної школи” і 90-річчю гімназії їм. І. Франка (СШ №1, директор О. Лужецька). 15. 2009 р. – зустріч, присвячена встановленню ювілейної таблиці на будинку колишньої гімназії зі сторони вулиці І. Чмоли (Директор О. Лужецька). 16. Зв’язки колишніх гімназистів з діаспорою та бібліотекою ім. В. Чорновола 17. 2011 р. – Міжнародна зустріч в СШ № 1 (директор О. Лужецька), присвячена приїзду гостей з Австралії (м. Сидней, українська суботня школа Св. Андрія) (директор Е. Барчинська, колишня учениця Дрогобицької гімназії). 18. 2012 р. – зустріч у СШ № 1 колишніх гімназистів і колективу школи з Богданом Чмолою, внуком професора гімназії І. Чмоли (із США). 19. 2013 р. – Міжнародна зустріч, присвячена другому приїзду гостей із Австралії (м. Сидней, українська суботня школа Св. Андрія, директор О. Брецко, почесний директор Е. Барчинська), яка відбулася у СШ № 1 (директор О. Лужецька).

1930 р. Посвячення української приватної гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі єпископом Йосафатом Коциловським.

357

1930 р. Посвячення української приватної гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі єпископом Йосафатом Коциловським.

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ Перша товариська зустріч гімназистів, які вступили до гімназії в 1939 р., відбулася в приміщенні колишньої гімназії (тепер СШ № 1, м. Дрогобич). Ініціатором її була колишня гімназистка Лідія Ковалів-Гаврищак.

358

Перша товариська зустріч колишніх учнів гімназії у 1989 р., які навчалися з 1939 р. до 1944 р. Директор М. Ковалишин.

З привітанням гімназистів виступив директор СШ № 1 М. Ковалишин, виступили і гімназисти Н. Петричка-Гарбузюк, Л. Ковалів-Гаврищак, Г. Созанська-Климків, дружина гімназиста Білавки та інші. Зустріч закінчилася піснею “Гей, у лузі червона калина...”

Учасники зустрічі 1989 р.

Учні СШ № 1 вітають колишніх гімназистів.

359

Учасники зустрічі 1989 р. біля колишньої гімназії.

ВСЕСВІТНІЙ З’ЇЗД (1991) ЗАПРОШЕННЯ Ти мій рід, дитино моя, Ти вся честь і моя слава, В тобі дух мій, будуще Моє, і краса, і держава. І.Франко. Шановний(а)________________________________ Дирекція Дрогобицької середньої школи №1 імені Івана Франка та оргкомітет запрошують Вас на з”їзд гімназистів усіх років випуску з нагоди 70-річчя гімназії імені Івана Франка Українського Педагогічного Товариства “Рідна школа “ в Дрогобичі. З’їзд відбудеться 20-23 вересня1991 року в приміщенні СШ № 1 ім. Івана Франка (м.Дрогобич, вул.Петра Сагайдасного, 19). Дирекція школи Оргкомітет 360

Монреаль, вересень 1991 року До оргкомітету з’їзду учнів колишньої гімназії імені Івана Франка в Дрогобичі Дорогі друзі! З далекої Канади, куди декого з нас – учнів нашої незабутньої школи, закинула доля, шлю своє щире вітаня Вам і всім учасникам з’їзду. Я, на жаль, не міг поїхати на з’їзд, але буду на ньому всім серцем і думками. З’їздові бажаю гарного успіху, а всім його учасникам і їхнім родинам – щастя, здоров’я і многих літ! Слава нашій дорогій школі, в якій ми здобували знання й виховувалися на добрих синів і дочок свого народу! Вічна пам’ять нашим дорогим учителям і шкільним товаришам і товаришкам! Нехай вічна слава буде тим, що віддали своє життя за Україну в тюрмах і концтаборах або на полі бою! Хай живе наша багатостраждальна, але непереможна Дрогобиччина! Слава Україні! Ваш Долько Гладилович Вельмишановні дрогобичани! Прийміть від уродженця Унятич щирі привітання з нагоди відзначування 70-річчя Української гімназії ім. Івана Франка УПТ “Рідна школа”. Був я свідком будови і посвячення будинку школи (1928) через преосвященного Кир. Йосафата. Промовляв тоді адвокат Ільницький та інші. Вітаю щиро будівничих в день посвячення пам’ятника Тараса Шевченка. Хвала Раді, що перейменувала головну вулицю іменем Кобзаря. Пам’ятаю свято Кобзаря 9.03.1921 року, яке готував Йосиф Ліщинський. Теодор Кікта Варшава, 25 серпня 1991 р. Лист-вітання з м. Макіївка Донецької області Дрогобич Львівської обл. вул. Петра Сагайдачного № 19 З’їзду колишніх випускників гімназії ім. І. Франка (вересень 1991 р.) Вітання з’їзду, плідної праці, міцного здоров’я, многая літ! Висловлюємо слова вдячності і поваги бл. п. Івану Спанчаку (випускнику гімназії 1942 р.) за організацію і керівництво товариством “Просвіта” в м. Макіївці Донецької області. Просвітяни, дружина 361

ПРИСВЯЧЕНО СИНАМ УКРАЇНИ Хода національного відродження особливо тепер після проголошення України незалежною державою набула нових імпульсів. В цьому загальнонаціональному русі визначився сімдесятилітній ювілей заснування української приватної гімназії в Дрогобичі. Серед заходів підготовки до цього ювілею намічалось провести відзначення місць, пов’язаних з життям і діяльністю колишніх викладачів гімназії, котрі прислужилися справі національного відродження. “Серед них – колишній полковник УГА, один з засновників українського Пласту Іван Чмола та його бойовий побратим, сотник УГА, викладач Дмитро Бурко, які загинули в тутешніх катівнях злочинного комуністичного режиму. Після врочистого відкриття пам’ятних таблиць, в якому взяли участь колишні гімназисти, після цього виступу і покладання І. Чмола квітів до пам’ятних таблиць учнівський хор середньої школи імені Івана Франка під керівництвом Лесі Цісінської виконав декілька патріотичних пісень і на закінчення разом з усіма присутніми – український національний гімн. Відвідали присутні і найстарший корпус колишньої гімназії на вулиці Тарнавського. Тут був директором і викладачем письменник Осип Турянський. Тут здобував освіту генерал-хорунжий УПА Дмитро Грицай-Перебийніс. Пам’ятну таблицю цим особистостям відкрила Д. Бурко колишня гімназистка Надія Костик. Їй допомагав учень школи Назарко Магера. Посвячення таблиці провів отець Мирон. І знову звучали теплі слова спогадів і привітань директора, колишніх гімназистів, перших учнів школи Дарії Лялюк, Левка Луціва, Петруся Іванишина і Галинки Мельник. Після проведення посвятного молебня і посвяти нових реліквій греко-католицьким священиком отцем Мироном, із вступним словом виступив директор навчального закладу Мирослав Ковалишин. Після нього слово взяв заступник голови виконкому міської Ради народних депутатів Володимир Семчишин. А потім були зворушливі спогади колишніх гімназистів Анастасії Закидальської, Любові Витвицької, Дарії Лялюк, Ярослава Ольхового та родички Івана Чмоли – пані Михайлівської. Віце-президент товариства “Рідна 362

школа”, професор Омелян Вишневський розповів, які традиції у колишніх викладачів гімназії запозичило товариство “Рідна школа”. Особливо зворушливим був виступ Дарії Лялюк, яка мешкала поблизу обійстя Чмолів і на очах якої відбувся арешт її улюблених вчителів. Поетичну присвяту своєму вчителеві і класному керівникові Іванові Чмолі виголосив колишній учень гімназії, тоді вже перепрофільованої на середню школу, Ярослав Ольховий: ...Час такий на нашу долю випав Через темряву стреміти до мети. Але світло твого смолоскипа Нам не дало зі шляху зійти... А як тепло і щиро розповідав про свого директора Осипа Туринського та про свого співтовариша по парті Дмитра Грицая гімназист Теодор Зінько. Зворушив присутніх і виступ пані Михайлівської, і вірш, який прочитала одинадцятикласниця Оленка Кічак. Прозвучало багато теплих і зворушливих слів... Хай же живе в пам’яті нашій історія народу українського, історія його вірних синів. Ярослав Оляр, м. Дрогобич (Передрук із газети «Галицька Зоря»)

Зустріч колишніх гімназистів на фоні Alma Mater на Всесвітньому з’їзді (1991).

363

Зустріч колишніх гімназистів на Міжнародному з’їзді у 1991 р. в приміщенні колишньої гімназії (нині СШ № 1)

Всесвітній з’їзд гімназистів. Святкування 70-річчя гімназії 21.09.1991 р. Присіли: 1. Капустянський Роман 2. Мак Євген Стоять: 1. Мельник Тарас 2. Лех Володимир 3. Вальо Марія (внизу) 4. Пазяк Євген (вверху)

364

5. Дешева Дарія 6. Дуцяк Зенон 7. Захарія Катерина 8. Білас Михайло (художник) 9. Митчин Галина 10. Хархан Стефанія 11. Татомир Ярослав

12. Крамар Дарія 13. Кушнір Євген 14. Майба Надія 15. Фарима Олесь 16. Опришко Іванна 17. Горічко Василь 18. Мацан Ярослав 19. Кунців Володимир

Всесвітній з’їзд гімназистів у вересні 1991 р. (учні 7 класу 1944 р.в.) Зліва направо сидять: Д. Кузьмінський, Л. Ковалів, Н. Петричка, П. Болецька, Є. Петрашкевич, М. Чернигевич; стоять: ...., Я. Ольховий, Я. Кирилів, Л. Дутко, М. Мотика, Д. Стронська, Р. Древецький, М. Вальо, С. Турянська, Г. Созанська, Л. Висятицький, О. Малецька, М. Низовий.

Атанас Кобрин (перед мікрофоном) відвідав рідний Дрогобич з нагоди святкування 900-річчя міста у вересні 1991 р. Учасник Всесвітнього з’їзду колишніх гімназистів.

365

1992 р. Відкриття нової української гімназії в Дрогобичі (директор І. Лепкий).

1991 р. Зустріч членів спортивного товариства “Ватра” в Дрогобичі, присвячена 60-річчю заснування клубу.

366

1994 р. 50-річний ювілей закінчення гімназії випускниками 1944 р. Стоять (3 ряд): Сидять: Стоять (2ряд): 1. Пазяк Євген 1. Дешева Дарія 1. -----2. Коцюба Тарас 2. Максимів Надія 2. -----3. Мак Євген 3. -----3. Митчин Галина 4. Мельник Тарас 4. Вальо Марія 4. -----5. Хархан Стефанія 5. Дуцяк Зеновій 5. Кушнір Євген 6. Опришко Іванна 6. Мацан Ярослав 6. Кунців Володимир 7. -----7. Пізьо Олександр 8. Турянська Софія 9. Білас Михайло 10. ------

МІЖНАРОДНИЙ З’ЇЗД КОЛИШНІХ ГІМНАЗИСТІВ, ПРИСВЯЧЕНИЙ 150-річчю ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І. ФРАНКА У 1991 р. у Всесвітньому з’їзді колишніх гімназистів взяли участь понад 300 осіб, з них 30 з діаспори (Австралія, США, Канада, Польща, Німеччина та ін.), то у 2006 р. кількість учасників зменшилася. Деякі гімназисти похилого віку відійшли у вічність, багатьох підвело здоров’я, інші змінили адреси. Люди із сльозами на очах впізнавали один одного, спілкувалися, згадували друзів та викладачів. 367

Після реєстрації гостей, Божественної Літургії в церкві Петра і Павла, до якої більше 60 років тому гімназисти приходили на “екзорту”, святкового вітання гостей, яке виголосив ігумен о. Яремчук, відбулася святкова хода, 368

покладання квітів до пам’ятника І. Франкові, гімназисти заспівали пісню – “Не пора”, сфотографувалися. У приміщенні колишньої гімназії учасники з’їзду ознайомились з експонатами музею історії гімназії (завідувач С. Фаринович), кабінетом Франкознавства, пройшли знайомими коридорами та класами, із сльозами та хвилюванням згадували молоді роки. Особливо цікавим на гостинній зустрічі була Святкова Академія, на якій з вітаннями і спогадами виступали: о. Ростислав Мелех – духівник школи, О. Лужецька – директор, Л. Дутко – голова Гімназійного братства, професори педуніверситету – М. Шалата, О. Вишневський, М. Романяк, Е. Барчинська (Австралія), О. Чапельський, Р. ЛевицьПокладання квітів до пам’ятника І.Франкові. Віра Петричка-Кулик, Роман Жеплинський (26.08.2006 р.).

кий (США), Л. Стронський (Київ), М. Вальо (Львів), Г. Созанська (Львів), Н. Закидальська (Борислав), Б. Жеплинський (Львів) та інші гімназисти. З гостей із поетичним вітанням виступили: Р Пастух (краєзнавець, письменник), А. Гладун (секретар міської ради), П. Сушко (завідувач міськвно), Б. Чапля (голова товариства “Рідна школа”), В Байса (обласний депутат), В. Стецівка (районна рада) та інші. Активними учасниками були учні школи, які підготували виступ “Перехресними стежками його Ювілейний з’їзд гімназистів 26.08.06 р. долі”, присвячений І. Франкові (кеУ музеї гімназії Й. Захарія, С. Фаринович, рівник – завуч О. Калічак). М. Мазур.

369

Зустріч гімназистів біля пам’ятника І.Франку 26.08.06. Перший ряд згори: П. Чайковський, М. Низовий, Р. Левицький, другий ряд знизу: Б. Чапля, Б. Станович, М. Мазур, О. Чапельський (США).

Гімназисти Дрогобицької гімназії ім. І.Франка біля пам’ятника І. Франкові (26.08.06 р.).

370

Учасники Святкової Академії до 150-річчя з дня народження І. Франка у СШ № 1.

Сивоголові гімназисти, яким пощастило знову стати на рідний поріг та поспілкуватись за круглим столом, були щиро вдячні організаторам свята. Слід відзначити, що у всіх заходах колектив школи щиро зустрічав гостей, допомагав організовувати святкові зустрічі.

2006 р., травень. Зустріч біля українського дому у Філадельфії (США). Зліва направо: М. Низовий, С. Кушнір, М. Низова, Р. Левицький.

371

2006 р., травень. Зустріч однокласників-гімназистів у США м. Енарбур-Детройт. М. Низовий з дружиною Марійкою (сидять) О. Чапельський з дружиною (стоять).

27.08.06 – гімназисти брали участь у святкуванні 150-річчя І. Франка в с. Нагуєвичі, де змогли почути і побачити президента України – В. Ющенка. Окремим гімназистам пощастило побувати в гостях у однокласників у США. ЛИСТ-ВІТАННЯ гімназистки, доктора медичних наук Катерини Захарії-Западнюк Київ, 15.08.2006 Дорогі мої однокласники, гімназисти, випускники укр. гімназії ім. І. Франка! Глибоко кланяюсь вам і порогам Рідної школи, де я провчилась у важкі воєнні роки з 1938 до 1944 р. Передаю вітання від киян. Зв’язки Дрогобича та Києва існують давно. Наш професор Іван Чмола чудом перевіз свою дружину через замкнені кордони комуно-російської імперії. Наш земляк – І. Франко одружився з киянкою Ольгою Хоружинською, з племінником якої я працювала понад 10 років у Київському іституті удосконалення лікарів. Дрогобицька гімназія – це національна святиня, побудована на пожертвуваннях дрогобичан. 372

В стінах гімназії нас навчали бути гордими за національне походження, любити і шанувати рідну мову. Дрогобицька Земля дала нам таких славних людей, як Юрій Дрогобич, гетьман Сагайдачний, національний геній – І. Франко, 150-річчя з дня народження якого святкував весь світ. З Дрогобицької гімназії вийшли чесні ідейні українці. На жаль, між нами нема вже багатьох. Вшануймо їх пам’ять хвилиною мовчання. ЛИСТ-ЗВЕРНЕННЯ до учасників з’їзду колишніх учнів Дрогобицької гімназії ім. І. Франка (26.08.2006) Важка хвороба не дозволила мені пережити з вами радість зустрічі, поділитись спогадами про нашу юність, написати сторінку про професорів та однокласників. Душею я з усіма вами, бажаю всім хорошого настрою, цікавих спілкувань, міцного здоров’я вам і вашим сім’ям! Ваша шкільна товаришка Надія Костик. ДО ВЕЛЬМИШАНОВНИХ УЧАСНИКІВ ЗУСТРІЧІ КОЛИШНІХ ГІМНАЗИСТІВ ДРОГОБИЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ ІМ. ІВАНА ФРАНКА В ДРОГОБИЧІ І ГОСТЕЙ Дня 13-го серпня 2006. р. Вельмишановні і Дорогі Друзі! Вітаю Вас, бажаю успішної зустрічі і приємного спілкування під час зустрічі і під час всіх інших імпрез з нагоди 150-річчя від дня народження Івана Франка. Бажаю всім кріпкого здоров’я, численних божих ласк, і щасливого повороту домів. Жалко, що я не можу бути разом з Вами. Слава Україні! З пошаною, Атанас Т. Кобрин Учень гімназії в рр. 1941 – 1944

373

ДО ОРГКОМІТЕТУ ЗУСТРІЧІ ГІМНАЗИСТІВ ДРОГОБИЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ ІМ. І. ФРАНКА! Шановні друзі! Дякуємо за запрошення взяти участь у зустрічі колишніх учнів Дрогобицької гімназії – кузні знання і де формувалися наш національний світогляд. В день 26 серпня будемо думками з вами, дорогі друзі шкільної лавки. Нехай слова нашого пророка Івана Франка, якого святкуємо 150-ліття, будуть нашим заповітом: Як я люблю тебе, мій рідний краю, Як я люблю красу твою, твій люд, Як гаряче молюся і бажаю Для твого щастя свій віддати труд. Ірина Берегуляк-Круцько Роман Круцько Ігор Берегуляк 2006 р. серпень (Сидней-Австралія)

220-РІЧЧЯ ПЕРШОЇ ДРОГОБИЦЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ 90-РІЧЧЯ ФІЛІЇ ТОВАРИСТВА “РІДНА ШКОЛА” 65-РІЧЧЯ ПОСВЯЧЕННЯ ПРИМІЩЕННЯ ДРОГОБИЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ ІМЕНІ І. ФРАНКА (23 вересня 1995 р.)

374

23 вересня 1995 р. Ювілейна зустріч колишніх гімназистів. 220-річчя першої дрогобицької української гімназії 90-річчя філії товариства “Рідна школа” 65-річчя посвячення приміщення Дрогобицької гімназії імені І. Франка

90-річчя ДРОГОБИЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ і 80-річчя ЗОШ №1 ім. І. ФРАНКА Шановні Пані директор, учителі, гімназисти, дорогі учні! Сердечно вітаємо Вас із 90-річчям Дрогобицької гімназії і 80-річчям ЗОШ № 1 ім. І. Франка. Ми знаємо, як багато праці вклали Ви, щоб привести будинок гімназії у нормальний вид, щоб випускникам було приємно побувати у будинку, де пройшла наша молодість, де формувалась наша українська національна свідомість. Щиро дякуємо за запрошення взяти участь у святкуванні. Душею ми з вами, але через певні обставини ми не зможемо прибути на таке важливе для нас свято. Бажаємо колективу вчителів здоров’я, творчих успіхів у формуванні української національної свідомості підростаючого покоління. 375

В нашій пам’яті залишились прекрасні спогади про зустрічі гімназистів у Дрогобичі в 1991р. та 2006 р. З повагою колишні випускники та учні Дрогобицької гімназії Оксана Чапельська-Крешньовська Орест Чапельський Ліда Бараник-Боднарук Роман Левицький Христина Левицька-Масюк Степан Кушнір Євген Турянський Мирон Білас Осип Німилович Травень 2009, США 376

2009 р. ЗУСТРІЧ ПЕДАГОГІВ, УЧНІВ ЗОШ № 1 І КОЛИШНІХ ГІМНАЗИСТІВ, ПРИСВЯЧЕНА ВСТАНОВЛЕННЮ ПАМ’ЯТНОЇ ТАБЛИЦІ НА БУДИНКУ ГІМНАЗІЇ ЗІ СТОРОНИ ВУЛИЦІ І. ЧМОЛИ (ДИРЕКТОР О. ЛУЖЕЦЬКА) ГІМНАЗІЯ, ОВІЯНА СЛАВНИМИ ІМЕНАМИ

Одним із найславніших закладів Дрогобича є колишня українська гімназія ім. І. Франка на вул. П. Сагайдачного. Споруджена у 1926 – 1929 рр. за проектом відомого львівського архітектора Євгена Нагірного, в якому поєднано характерний елемент церкви – наріжОсвячення пам’ятної таблиці. ний купол і риси навчального приміщення, коштом місцевої української громади, що сягнув 500 тисяч злотих, гімназія перенеслася у це приміщення з вул. М. Тарнавського і стала другим, після Народного дому, центром національного розвою у повіті. Серед викладачів були відомі люди, які зі зброєю в руках встановлювали і відстоювали українську владу, а також священики, літератори, художники. Тут здобували освіту учні, котрі згодом овіяли славою і свою школу, і Галичину, і цілу Україну. Нині настав час повернути їхні імена міській громаді. Зокрема, в роки незалежності на фасаді будинку відкрито пам’ятні таблиці поетові і вчителеві гімназії Петрові Карманському, її вихованцю, організаторові української науки в США Степанові Хемичу. Давно існувала думка увічнити 377

Учасники відкриття пам’ятної таблиці.

принаймні в таких же таблицях низку інших славних імен, але з різних причин цього не зроблено. Лише в 2009 р. завдяки ініціативі та наполегливості колишніх учнів гімназії – голови Гімназійного братства Лідії Дутко, Мирона Низового, матеріальному сприянню колишніх гімназистів з діаспори, допомозі інших осіб благородний задум втілено у ще одну пам’ятну таблицю. Витрати на її виготовлення та встановлення оплатили колишні гімназисти скромних достатків Орест Чапельський, Оксана з Чапельських Трешньовська, Лідія Бараник, Роман Левицький, Христина Левицька, Степан Кушнір, Євген Турянський, Мирон Білас, Осип Німилович, Лідія Дутко, Лідія Ковалів, Надія Петричка, Роман Білик, Ярослав Ольховий, Петро Чайківський, Євген Коссак, Богдан Станович та ін. Напис на таблиці говорить: “Будинок колишньої гімназії імені І.Франка (1929 – 1939, 1941 1944 рр.). Споруджено у 1926 – 1929 рр. за народні кошти. Архітектор Є. Нагірний. Громадський комітет будівництва. В. Ільницький (голова), О. Левицький, Р. Савойка, В. Чапельський. Освятив будівлю 9.06.1930 р. єпископ Й. Коциловський. Тут працювали відомі педагоги і громадські діячі: М. Бараник (1890 – 1961) – директор, сотник УСС, І. Чмола (1892 – 1941) – засновник Пласту, полковник УГА, Д. Бурко (1886-1941) – сотник УГА. 2009 р.”. Обряд освячення таблиці, встановленої на фасаді з боку вул. І. Чмоли і урочисто відкритої 1 вересня 2009 р., виконав священик кафедрального собору Пресвятої Трійці УГКЦ о. Ростислав Мелех. З цієї нагоди коротке слово до вчителів, учнів, гостей ЗОШ № 1, що працює в колишньому гімназійному 378

Учасники відкриття пам’ятної таблиці.

будинку, виголосили заступник міського голови Дрогобича Богдан Пристай, Лідія Дутко, почесний голова Дрогобицької “Просвіти” Михайло Шалата, краєзнавець і письменник Роман Пастух, колишня учениця гімназії Анастасія Закидальська, депутат міської ради Віра Байса, член Братства ОУН-УПА Мирослава Кравець, голова Координаційної ради БНДС Дрогобиччини, депутат обласної ради Михайло Ваврин, голова Дрогобицької філії товариства “Україна-Світ” Тимофій Бордуляк, Мирон Низовий, директор школи Ольга Лужецька. Вони підкреслювали національну і виховну важливість заходів з повернення через пам’ятні таблиці імен наших краян, які в складні, важкі часи іноземної окупації невтомно працювали і віддавали життя за втілення священної ідеї здобуття незалежності України. Услід за недавно відкритою пам’ятною таблицею колишньому випускникові цієї гімназїї, провідному діячеві ОУН Дрогобиччини Михайлові Смолі на будинку, де він жив, нова таблиця на приміщенні ЗОШ № 1 поповнила другий десяток таких же таблиць у Дрогобичі. А є ще низка славних імен, які заслуговують на увічнення. Сподіваємось, що невдовзі буде встановлено таблицю на честь відомого діяча ОУН Зенона Коссака, який народився в Дрогобичі, навчався в Дрогобицькій українській гімназії, а загинув від мадярської кулі при захисті Карпатської України в березні 1939 р. Роман ПАСТУХ Фото Ярослава ГАЙГЕЛЯ («Галицька Зоря»)

379

ДІАСПОРА Відповідно до відзначення ювілейних дат поселення українців в Австралії, з ініціативи колишньої учениці Дрогобицької гімназії ім. І. Франка Е. Барчинської, у 2008 р. складено і підписано угоду про обмін делегаціями учнів української школи ім. Св. Андрея (Сидней) і СШ № 1 (Дрогобич).

Угоду підписано у присутності Е. Барчинської (директор школи ім. Св. Андрея), О. Лужецької (директор СШ № 1 м. Дрогобич), Л. Дутко (голова Гімназійного братства). ПОЇЗДКА ШКОЛИ ІМ. СВ. АНДРЕЯ (АВСТРАЛІЯ) В УКРАЇНУ У цьому 2009 р. Братська Рідна школа ім. Св. Андрея відзначатиме 40-ліття свого існування та 60-ліття поселення українців в Австралії, й якраз ці дві дати спонукали нас до виїзду в Україну. Ми перша школа з Австралії, що відбула подорож в Україну. Цю поїздку ми плянували довгий час і на запрошення управи школи ім. І. Франка в Дрогобичі, з якою ми спілкуємося вже досить довгий час. Ми давали їм в минулому деяку фінансову допомогу. Ми вибрали учнів нашої школи, які в різних роках були нагороджені за успішну працю в українській і австралійській школах, в молодіжних орга380

Учасники поїздки.

нізаціях та в українському суспільстві, нагороджені з Фонду М. Даниляка за знання історії України та фонду Родини Слободян за вивчення української мови. І так 29-го червня учні, учителі та деякі батьки вирушили в далеку дорогу літаком Сидней – Київ. В Києві ми зупинились 4 дні. Відвідали визначні місця нашої столиці, а також ми були в Каневі і поклали квіти на могилі Тараса Шевченка. До готелю Україна, де ми перебували, прийшла журналістка п. Н. Бай з часопису “Українське Слово” і зробила з нами інтерв’ю. Були ми в опері на “Запорожець за Дунаєм”. Вечером ми виїхали потягом до Дрогобича, їхали цілу ніч. Нарешті мета нашої подорожі – місто Дрогобич, де нас зустріли учителі і учні школи ім. І. Франка. Ми всі разом автобусом подалися до Садиби і музею І. Франка в Нагуєвичах. Там у Франковому лісі приготовили нам наші господарі дуже милу зустріч. При дуже смачній перекусці, співах і жартах ми разом провели чудово час. Ми були поділені на дві групи – молодші і старші. Час швидко минув і треба було розходитись, а ми вже стали справжніми друзями. Наших учнів розібрали ровесники по домах на нічліг. На другий день, неділя, і ми всі пішли до церкви Св. Трійці в центрі міста на архиєрейську Службу Божу, яку відправляв єпископ Ю. Вороновський в супроводі священиків, в тому числі отця Симона Цькуя зі Сиднею, який був разом з нами. Коротко оглянули ми місто Дрогобич, а тоді в школі концерт. При вході до школи нас привітали хлібом і сіллю. Прийшло багато дрогобичан. Тепло вітала нас директорка школи п-і О. Лужецька. Привітав нас голо381

Керівники поїздки.

ва міста М. Гук, а також панове В. Бордуляк, Й. Йосифів та п-і Л. Дутко від колишніх учнів школи. Вони всі наголошували, що це велика подія в житті учнів Дрогобича і Сиднею, дякували нам за приїзд. П-і С. Фаринович показала нашим учням музей, в якому є експонати зі школи ім. Св. Андрія. До слова запросили і нас – Е. Барчинську, О. Брецко і о. Цькуя, а тоді почався концерт, який перевершив наші сподівання, бо був чудовий, виконували учні різного віку школи ім. І. Франка, співали, танцювали і декламували. Ми також пописувались, а саме сольо “Лети тужлива пісня” – Тереса Гузій, танець “Привіт”, а ціла наша група виконала кілька пісень. Концерт дрогобичан і наш був на високому мистецькому рівні. Ми обмінялись подарунками. Обід і розваги: одна вчителька грала на акордеоні і разом з другою учителькою співали, при співучасті всіх присутніх, нас навчили новий танець “фартушок”, який дуже сподобався сіднейцям. Всі гарно забавлялись, було дуже весело. Вечером ми від’їхали до Львова. Прощання з новими нашими друзями було дуже емоційне, щире, тепле навіть витиснуло в багатьох сльози. Всі обіцяли в майбутньому бути в тісному контакті, ми тепер стали друзями, ми мали змогу побачити їхню школу, а вони нас. У Львові ми були в катедрі св. Юра, мали екскурсію автобусом по місті, а також пішки в Шевченківський Гай і на Личаківський цвинтар. Зустріч зі СУМівцями Львова – подруга О. Брецко зорганізувала зустріч з головою осередку СУМ – другом Романом Кравцем та їхніми членами. Ми завітали до їхньої канцелярії, де вони нас дуже привітно прийняли. Привіти 382

Організаційний комітет поїздки.

від Сиднейського осередку ім. Гєн. Хор. Т Чупринка відчитав друг А. Береговий, а под. К. Кобрин привітала від Крайової Управи Австралії. Цікаво розказували один одному про розвиток СУМ в наших осередках. На наше запрошення СУМівці з нами були при вечері в ресторані “Криївка”. Тут з нами також гостилися, забавлялися декілька учителів та учнів з Дрогобича. Пізно вечером на площі відбули збірку, відспівали “Ніч вже йде”, так ми розійшлися з обіцянкою тримати контакт з ними. Були ми в опері “Королівський вальс” Страуса. Мали ми дуже гарну, екскурсію у село Вигода на “Карпатському трамвайчику”: мальовничі краєвиди і бальзамне повітря. По дорозі вступили до Гошова. Були ми в домі-музеї, де народився Є. Коновалець. Екскурсія в Крехів, а потім ми поїхали до Івано-Франківська, по дорозі вступили до музею С. Бандери. В Івано-Франківську вечором ми мали прогулянку по місті. На другий день прогулька на гору Говерлю, натурально для тих, які були охочі походити по горах, а інші залишились в Яремчі, піднімалися крісельним витягом в Буковелі. Всі повечеряли в гуцульському ресторані. Дальше через Коломию, Косів відвідали чудовий музей “Писанка” до Чернівець, де ми мали екскурсію по місті й оглянули прекрасний будинок університету. На другий день, неділя, ми пішли до церкви Успення Пресвятої Богородиці, а Службу Божу відслужив о. Симон Цькуй зі Сиднею. Ми всі співали при допомозі Сестер Анісії і Софронії зі Сиднею, які також були з нами. 383

Ми поїхали до Хотиня оглянули древньо-галицьку фортецю та подались до Кам’янця-Подільського, оглянули фортецю. Тут колись знімали фільм “Тарас Бульба”. Через Тернопіль переїхали до Зарваниці і бачили чудотворну ікону Матері Божої Зарваницької та пили воду з чудотворного джерела. Прощальна вечеря в Тернополі в ресторані “Старий Млин”, це дуже оригінальний ресторан так само оригінальні страви як напр. бойківська зупа в буханці хліба. З Тернополя ми виїхали до Почаївської Лаври, а тоді відвідали замки Підгорецький і в Золочеві, а по дорозі до Львова цвинтар вояків Дивізії “Галичина”. Під вечір ми приїхали до Львова і наші дороги розійшлись, деякі залишились на кілька днів у Львові, деякі поїхали до родини в Україні, а деякі до інших країн Европи. Всі сказали собі до побачення в Сиднеї. На закінчення треба сказати, шо ця подорож була дуже успішною, бо дала нашій молоді можливість побачити Україну, а найважнішою подією була зустріч з ровесниками в Дрогобичі. Про цю зустріч в Дрогобичі всі наші учні висловились дуже позитивно і плянували бути в тісному співвідношенні з новими друзями, обмінюватись з ними розмовою по телефоні, а в майбутньому може навіть себе відвідати. Сама тура була дуже добре сплянована, ми мали великий автобус з охолодженням, бо була велика спека. Ми могли слухати музику, оглядати відео, або самі співати. Ми мали українськомовного провідника, який давав нам різні інформації і пояснював все, що ми бачили. Ми щиро вдячні всім організаціям, установам і людям, які допомогли фінансово здійснити таку подорож. Всі наші добродії можуть бути гордими, що їхня допомога дуже себе оправдала, бо дала можливість молодим сіднейцям побачити нашу Батьківщину, звідки виводиться їх рід. Е. Барчинська (Сидней, Австралія)

УКРАЇНСЬКЕ РОДИННЕ ДЕРЕВО НЕ ВСОХНЕ, НЕ ЗАГИНЕ Минулої неділі у СШ № 1 побували гості із далекої Австралії. Чисельну туристичну групу із 38 чоловік очолювала колишня дрогобичанка, випускниця української гімназії Елеонора Барчинська. Ця літня жінка багато років очолювала українську суботню братську школу ім. Святого Андрія у Сиднеї. Практично всі її відвідувачі перебували чи нині входять до СУМу. Тож їхня поїздка в Україну це не тільки можливість пізнати батьківщину своїх родин зблизька, а й десь у глибині душі відчути себе українцями. Це надзвичайно обопільно корисна і потрібна справа; адже австрійці, у жилах яких тече українська кров, можуть увібрати в себе дух предків, збагатити себе новими знаннями, і згодом при щасливому для них кар’єрному зрос384

танні можуть цілком серйозно опікуватися Україною на світовій шахівниці. Детальніше про цю подію розповіли безпосередні її учасники. Світлана Фаринович, вчитель української мови та літератури: “Цієї зустрічі ми чекали давно, бо знали про українську суботню братню школу безпосередньо від пані Елеонори, котра уже п’ять разів з дня незалежності України побувала на своїй першій батьківщині. І хоч їй уже понад 80 років, але енергії і життєвих сил їй не позичати. Дрогобицька гімназія (а вона до війни знаходилася у приміщенні СШ № 1) завжди була і є у її серці. Вона має теплі спогади про навчання в ній, пам’ятає всіх вчителів. Зустріч була хвилюючою. Але спершу туристична група (маршрут якої проліг Києвом і Каневом) відвідала музей-садибу Івана Франка, пройшлася стежкою Каменяра, а потім на лоні природи (постаралися наші вчителі) приступили до трапези. Невимушено і легко спілкувалися всі. Потім австралійські діти поїхали на нічліг до сімей своїх ровесників, а вранці всі гості були на Службі Божій у церкві Святої Трійці”. Ірина Томіщак, вчитель англійської мови: “Почну з того, що українців з Австралії, а серед гостей були ті, хто шість років тому побував у Києві, дуже розчарувала столиця. Поменшало спілкування на українській мові. Навіть у ресторані, де туристи завітали пообідати, меню складене на російській мові, і всі офіціанти ігнорували мову титульної держави. Тільки у Каневі вони відчули велич України. І появилося шалене бажання чимскоріш їхати до Львова, а відповідно у Дрогобич і Нагуєвичі. У школі дорогих гостей ми зустрічали хлібом-сіллю. А далі були розмови, співали пісні. Соромно зізнатися, але факт – українська діаспора кожну пісню знає від початку і до кінця, ми часто-густо 2-3 куплети. Довідалися ми, що на другий рік українська школа у Сиднеї відзначатиме своє 40-річчя і згадуватимуть як 60-років тому на цей континент доля закинула багатьох наших людей. 385

Перед прощанням відбувся обмін думками. Українці із-за океану говорили, що ми щасливі, що маємо таку Україну у себе”. На ці слова учень нашої школи Остап Походжай зреагував так: “То ви щасливі, що у серці маєте свою Україну”. Гості запросили дрогобичан до себе в Австралію. Але така мандрівка коштує чималі гроші, але Бог справедливий і добрий, і можливо нашим землякам усміхнеться щастя... На цих заходах у ролі фотокореспондентів дебютували дві 10-класниці Олеся Тріла і Ліна Підцерковна. Майже в одноголоссі вони заявили, що й досі живуть під враженнями від такої небуденної зустрічі і, що із своїми сестрами і братами по крові вони обмінялися адресами. Виклав також на папері деякі свої враження і голова товариства “УкраїнаСвіт” Тимофій Бордуляк. Він відмітив, що гості із далекої Австралії взяли участь в екскурсіях по визначних місцях Дрогобича, побували на зустрічі із керівниками просвітницьких організацій. У складі туристичної групи був отець Симон і дві сестри-монахині. Удостоїв гостей своєю присутністю і міський голова Микола Гук. Він привітав на дрогобицькій землі гостей і подарував їм декілька книжок про місто і наш край. Перший заступник голови Дрогобицької “Просвіти” Михайло Богаченко теж прийшов не з порожніми руками, а з книжками “Дрогобиччина – земля Івана Франка” (том. IV) і “Медицина Дрогобича”. На завершення виступила директор школи № 1 пані Ольга Лужецька, яка розповіла про школу, про недавнє святкування її 80-річчя, вручила подарунки гостям – вишитий руками учнів великий образ Пречистої Діви Марії, а також писанки, вироби з бісеру, літературу, а школярі вручили подарунки всім австралійським школярам. Після цікавих індивідуальних розмов фотографувань, побажань вони поїхали відвідати Івано-Франківськ, Чернівці, ще раз Львів, Київ і літаком до Сіднея. Бажаємо нашим дорогим гостям доброї дальшої дороги і щасливого повернення до Австралії. Володимир ТУРМИС (газета «Галицька Зоря»)

ЗУСТРІЧ ВНУКА ПРОФЕСОРА ІВАНА ЧМОЛИ БОГДАНА З КОЛЕКТИВОМ ЗОШ № 1 І КОЛИШНІМИ ГІМНАЗИСТАМИ “НА РІДНУ ЗЕМЛЮ ПОВЕРНУСЬ…” ЗОШ №1 імені Івана Франка має славну історію. Сотні випускників вийшли з її стін та полинули у широкий світ. На жаль, історія нашого народу є часто трагічною. Можновладці УРСР не хотіли бачити у своїй країні патріотів, 386

націоналістів. Їм потрібні були гвинтики, якими легко керувати. А всіх інших слід було знищити. Складно уявити, як страшно топтала система долі окремих українців. Так трапилося із засновником Пласту в Україні, полковником УГА, викладачем нашої Гімназії (1932 – 1939 рр., 1940 – 1941 рр.) Іваном Чмолою. Справжній патріот українського краю, що терпів знущання і польської влади, усе своє життя віддавав роботі з молоддю. Організовував пластові гуртки, аби виховувати в душах підростаючого покоління святу любов до Бога та України. 22 червня 1941 р., у перший день війни за ним приїхала машина з енкаведистами. В неї посадили Івана Чмолу, а також його побратима, сусіда Дмитра Бурка. Більше ні дружина, ні сини його не бачили. Так трагедія цілого народу була уособлена у трагедії однієї родини. Сім’я шукала хоч би тіло свого батька. Але безрезультатно. Згодом обидва сини – Тарас та Ігор – пішли воювати в УПА. Так вони продовжили справу всього життя батька. Згодом доля закинула і їх, і їхню матір у далеку Америку. У кінці серпня 2012 р. на запрошення пластунів Україну вперше у своєму житті відвідав син Ігоря Чмоли Богдан із дружиною. Як він згодом сказав, не міг оминути Дрогобича – місто, яке понад усі міста любив його батько. А тут багато місць пам’ятають про його родину. Насамперед будинок, у якому мешкав Іван Чмола (сучасна вулиця В. Стуса), а також місце його праці – колишня гімназія, а сьогодні ЗОШ №1 імені Івана Франка.

Оновлена школа, готова до прийому учнів у новому навчальному році, приємно вразила гостей із Америки щирістю та доброзичливістю. Богдан Чмола багато розповідав про долю своєї родини, а в шкільному музеї розчулено споглядав світлини дідуся. Колишні гімназисти двадцять років тому зробили велику справу для майбутніх поколінь, коли зібрали та систематизували матеріал про свій навчальний заклад 30-х рр. XX ст. Зараз це безцінна інформація для нащадків, які приїжджають з усього світу на родинні місця своїх предків і ніколи не оминають “Рідної школи”. Дай, Боже, і нам, сьогоднішньому колективові Першої школи, творити гідну її історію та бути достойними слави наших попередників. Світлана Фаринович, завідувач шкільного музею “Рідна школа”

387

РОЛАНД ФРАНКО: “ДЛЯ МЕНЕ ІВАН ФРАНКО – ЦЕ ВЕЛЕТЕНЬ ДУХУ, А ВЖЕ ПОТІМ РІДНИЙ ДІД...” У Дрогобицькій ЗОШ № 1 побував онук Івана Франка Роланд Франко. Гість розповів багато цікавого про родинне життя свого дідуся, його чотирьох дітей. Мріє, аби вітчизняні навчальні заклади, які носять ім’я І. Франка, мали тісний зв’язок, дружили між собою, спільно пропагували ідеї та спадщину Каменяра. – Для мене Іван Франко – це насамперед велетень духу, а вже потім рідний дід, – зізнався онук. – Із роками творчість діда я почав сприймати інакше, більш глибинно. Народився Роланд Франко у тому ж будинку, в якому багато років жив і творив та зустрів свою Коли йдеться про дідуся – Роланду Франку є що смертну годину Іван Франко. На відміну від інрозповісти ших нащадків свого дідуся, пан Роланд не ступив на гуманітарну стезю. За його ж словами, коли обирав фах, почув пораду матері: – У літературі твій дід попрацював за нас усіх, тому про письменство не думай. Спробуй інженером стати. Участь у шкільній зустрічі взяла й голова Гімназійного братства Лідія Дутко. Вона запевнила Роланда Франка, що у першій школі дбають про патріотичне та духовне виховання учнів, базуючись на славних традиціях своєї попередниці – української гімназії імені І Франка. ДРОГОБИЦЬКІ ГІМНАЗИСТИ – ОРГАНІЗАТОРИ СТВОРЕННЯ ВІДДІЛУ ДІАСПОРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПРИ ДРОГОБИЦЬКІЙ МІСЬКІЙ ЦЕНТРАЛЬНІЙ БІБЛІОТЕЦІ ім. В. ЧОРНОВОЛА Гімназійне братство дрогобичан і книгодари української діаспори – засновники відділу діаспорної літератури при Дрогобицькій міській центральній бібліотеці ім. В. Чорновола. А починалося все так. У перші роки незалежності Україна стала відкритою для всього світу. У 1991 р. в дрогобицькій ЗОШ №1 відбувся 1-й Міжнародний з’їзд колишніх випускників і учнів гімназії ім. І. Франка. На зустріч прибуло понад 300 гімназистів (з них 30 з діаспори). Між дрогобичанами та однодумцями з діаспори відновилися 388

зв’язки та співпраця. З далекої Австралії, Канади, США почали надходити книги. Народилася ідея організувати бібліотеку діаспорної літератури. Ініціаторами цієї ідеї стали Мирон Дутко – член товариства “Рідна школа”, “Надсяння”, колектив центральної міської бібліотеки ім. В. Чорновола, Лев Луців – голова Гімназійного братства, Богдан Чапля – голова міськрайонного товариства “Рідна школа”, Надія Костик – член Гімназійного братства. Була створена Опікунська Рада бібліотеки, до якої ввійшли: Корнелія Глинська – голова, педагог; Марія Ковальська – заступник голови, бібліотекар Дрогобицького педуніверситету; представники Гімназійного братства Лідія Дутко та Любов Кавка. Колишні гімназисти Надія Гарбузюк, Людмила Хміляр та Олена Німилович допомагали у комплектуванні бібліотечного фонду та налагодженні зв’язків з українською діаспорою. Спонсорську допомогу у проведенні ремонтних робіт надав відомий у місті меценат Петро Димінський. Довгоочікувана подія відбулася 22 березня 2002 р. Приміщення новоствореного відділу (вул. Шевченка, 34) посвятив отець Мирослав Соболта. Вагомий внесок у становлення відділу діаспорної літератури нашої книгозбірні зробило товариство Фундації Українознавчих Студій Австралії. Бібліотека співпрацювала протягом шести років з головою Фундації п. Юрієм Суховерським та отримала від фундаторів майже 8 тис. примірників видань творів репресованих українських письменників, україномовних закордонних видань. Кожна надіслана ними книга несе цінну інформацію, насамперед – правдиву історію України, політичні, літературні процеси ХХ ст., розповідає про життя, проблеми, труднощі та досягнення українців на чужині. Вчителі, викладачі-науковці, студенти, учні, пенсіонери отримують достовірну інформацію про історичні факти з книг, які надсилають з українознавчих студій. Базою фонду відділу діаспорної літератури при Дрогобицькій міській центральній бібліотеці ім. В. Чорновола стали видання, отримані в дар від представників світової діаспори Ірини Берегуляк-Крутько, Романа Крутька, Елеонори Барчинської (колишні гімназисти, Сидней, Австралія), рідні Ігоря Чмоли (колишнього гімназиста, США), Михайла Бориславського та Якима Лютика (Англія), Макса і Адольфа Гладиловичів (Кінгстон), Анастасія і Катерини Кобрин, подружжя Огар (США), Богдана Подолянко (США), Богдана Бурачинського (США), Мілі та Євгена Стецьків (США), Михайла Кучера (Канада), а також Тосі Війтович, Валентини Домазар, Юрія Нестора, Дмитра Нитченка, Галини Яськевич, (Австралія), Миколи Галіва, Леоніда Полтави (США), Б. Боберського (Варшава), Дмитра Гулея, Зиновія Книги, Ярослава Рудницького, Степана Ярмуся (Канада) та ін. 389

Бібліотеку відвідують дрогобичани, мешканці сусідніх міст і сіл. Фонди містять видання архівних матеріалів, десятки монографій, наукових статей, книги спогадів борців за волю України, англомовну літературу, зокрема: - Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, накладом товариства, 1937; - Літопис Української Повстанської Армії в 42 т. – Торонто – Львів: Вид-во “Літопис УПА”; - Шевченко Т. Кобзар: Повне вид. в 3-х т. – Мюнхен: накладом книжкового т-ва “Універсальна бібліотека”, 1946; - Марганець В. Українське підпілля : від УВО до ОУН. – Вінніпег, 1949; - Злочин / упоряд. П. Кардаш. – Мельбурн – Київ : Фортуна, 2003; - Велика історія України. – Львів – Вінніпег : видав. І. Тиктор, 1948; - Кошиць О. Спогади. – Вінніпег, Культура і освіта, 1947 – 1948; - Колумбія: нова ілюстрована енциклопедія. – Нью-Йорк: Колумбійський університет, 1979 (англ. мовою); - Енциклопедія “Британіка”: репринтне відтворення видання 1768 р. – Чикаго – Лондон. Торонто, 1955. У затишному залі бібліотеки читачі знайомляться з творчістю письменників та поетів діаспори: Ореста Бачинського, Віри Вовк, Анатолія Галана, Святослава Гординського, Святослава Караванського, Ігоря Качуровського, Романа Колісника, Миколи Лазорського, Лесі Лисак, Дарії МельниковичРихтицької, Дмитра Нитченка-Чуба, Леоніда Полтави, дрогобичанина Любомира Рихтицького (під псевдонімом Степана Любомирського) та ін.; працями істориків Василя Вериги, Дмитра Донцова, Зиновія Книша, Євгена Крамара, Ісаака Мазепи, Теодора Мацьківа, Валентина Мороза, Олександра Оглоблина. Для деяких науковців і аспірантів Дрогобицького педуніверситету фонди бібліотеки слугують необхідною джерельною базою для написання статей, книг, дисертаційних робіт. Зокрема, про різноаспектну громадську і політичну роботу Василя Мудрого (викладач Я. Комарницький), діяльність ОУН на Дрогобиччині (викладач В. Ільницький), юнацьку організацію Пласт в діаспорі (викладач О. Логвиненко), Григорія Ващенка (викладач О. Гук), Віру Річ, перекладача творів Тараса Шевченка англійською мовою (викладач З. Філоненко), Миколу Шлемкевича (аспірант О. Яців), Василя Стуса (аспірант В. Полюга) та інші. Колишні гімназисти, які проживають в Дрогобичі, беруть участь у просвітницьких заходах бібліотеки, організовують зустрічі з однокласниками із далекого зарубіжжя. Цьому суттєво сприяє організаторська діяльність голови Опікунської Ради бібліотеки Лідії Дутко (колишня гімназистка, доцент ДДПУ ім. І. Франка). Яскравими та емоційними були неодноразові зустрічі з Елеонорою Барчинською, колишньою гімназисткою, яка проживає в Сид390

неї. Також гостями бібліотеки були: Юрій Нестор із Сиднею, Михайло Бориславський із Англії, Дарія Мельникович-Рихтицька з дочкою Тамарою з Америки. Дрогобичани завжди будуть вдячні українцям – колишнім учасникам Гімназійного братства, котрі далеко від рідної землі думають про Україну, роблять все щоб, ми знали про свій край якомога більше. Лариса Благодир, провідний методист Центральної міської бібліотеки ім. В. Чорновола.

Зустріч у відділі діаспорної літератури Дрогобицької міської бібліотеки ім. В. Чорновола (жовтень 2002 р.). Л. Кавка – гімназистка, Л. Литвин – зав. бібліотекою, Л. Луців – голова Гімназійного братства, М. Гук – заступник завідувача бібліотеки, Н. Костик – голова Марійської дружини, член Гімн. братства, Ю. Нестор – жертводавець з Австралії, Б. Чапля – голова т-ва “Рідна школа”, Г. Звоздяк – співробітниця бібліотеки ім. В. Чорновола, Л. Дутко (сидить) – гімназистка.

УЧАСНИКИ СТВОРЕННЯ ВІДДІЛУ ДІАСПОРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПРИ ДРОГОБИЦЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ ІМ. В. ЧОРНОВОЛА ■ Фундація Українознавчих студій в Австралії; ■ Ірина Круцько (з Берегуляків) та Роман Круцько (Сидней, Австралія); ■ Ірина Хом’як (Корбут); 391

■ Д-р Євген Стецьків (Саратога, США); ■ Іван Добош (Англія); ■ Юрій Нестор (Аделаїда, Австралія); ■ Богдан Боберський (Варшава, Польща); ■ Євген Місило (Варшава, Польща); ■ Микола Савіцький (Варшава, Польща); ■ проф. Степан Козак (Варшава, Польща); ■ Українське видавництво “Тирса” (Варшава, Польща); ■ Управа Станиці Братства колишніх вояків І Української дивізії УНА (Торонто, Канада); ■ Управа Станиці Братства колишніх вояків І Української дивізії УНА (Едмонтон, Канада. Голова п. Кучер); ■ Управа Станиці Братства колишніх вояків І Української дивізії УНА (Саскатун, Канада. Голова п. Бойчук); ■ Управа Станиці Братства колишніх вояків І Української дивізії УНА (Вінніпег, Канада. Голова п. Романяк); ■ Рідня бл. п. Ігоря Чмоли, колишнього гімназиста Дрогобицької гімназії (Буфало, США); ■ Євген Дахнівський (Чикаго, США); ■ Божена і Олег Іванусіви (Торонто, Канада); ■ Євгенія Барчинська (Сидней, Австралія).

392

²Õ. ÑÂ²ÒËÈÍÈ, ÀÐÕ²ÂÍ² ÄÎÊÓÌÅÍÒÈ, ÄÎÊÓÌÅÍÒÈ, ÄÎÂ²ÄÊÎÂ² ÌÀÒÅÐ²ÀËÈ

Будинок української приватної гімназії ім. Івана Франка в Дрогобичі на вул. Сніжній у вересні 1929 р.

Приміщення Дрогобицької приватної гімназії ім. І. Франка, директором якої був письменник проф. Осип Турянський у 1924 – 25 навчальному році.

393

Хор гімназії ім. І.Франка о. Гадзевич І.К. (в центрі), 1926 р.

Перший клас Дрогобицької гімназії ім. І.Франка з проф. Сольчаником, 1937 р.

394

“Дівоча громада” української гімназії м.Дрогобич, 1939 р. Сидять зліва направо: ..., Леся Німилович, Ярослава Дешева, Орися Бурко, проф. Марія Калужняцька, Марія Кришталь, ..., Ірина Мацейко, Ярослава Боднар, .... Стоять І ряд: Віра Шипайло, Дарія Скрипух, ..., ..., Надія Топольницька, Анна Петрик, Теодозія Добош, ..., ..., Галя Митчин, ..., Катруся Захарія, Люба Угрин, Надія Антонів, Марійка Вальо, ..., Михайлівська, Надія Костик, Ростислава Ґурбель, Надія Ортинська, Дарія Дешева, .... Стоять ІІ ряд: ..., Христина Байрак, Дарія Кліщ, ..., Світлана Лебіщак, ..., Оля Івасиків, .... Стоять ІІІ ряд: ..., Зеновія Михайлівська, Марія Шашкевич, Максимович, Марія Йосифів, Міля Смалько, ..., ..., Корнелія Опришко, ..., Крамар, ..., Марія Винницька, ..., Люба Боднар, Ступницька, Т.Петришин, Ірина Хархан, Марія Хорт, Надія Гриник, ..., ..., Марія Лаврів.

Заняття з “руханки” проводить проф. І. Чмола.

395

Група гімназистів разом з викладачами. Середина 20-х рр.

Проф. Дмитро Бурко з гімназистами.

396

БУДІВНИЧІ ГІМНАЗІЇ Теофіль Миколайович Кушнір (помер у 1958 р.) – корінний дрогобичанин, батько учня Дрогобицької гімназії Євгена Кушніра – випускника 1944 р., брав активну участь у будові приміщення будинку гімназії на вул Сніжній у 1928 – 30 рр. Зокрема, як заможний господар, неодноразово купував і завозив цеглу для будови. Усі чотири покоління пана Т.М. Кушніра – син Євген, внуки Юрій та Євген, правнуки Оля, Дзвенислава та Назар навчалися у гімназії та рідній школі (СШ № 1), в будову якої відповідний вклад вніс батько, дід та прадід – Теофіль Миколайович Кушнір. Активно в побудові приміщення гімназії “Рідної школи” працювали і вносили відповідні пожертвування сім’ї Якова Коссака (Євген і Мирослава – гімназисти), Журавчака, Ковальського. Володимир Кузьмович, управитель гімназії ВИБРАНІ МАТЕРІАЛИ ІЗ “ЗВІДОМЛЕННЯ УПРАВИ ПРИВАТНОЇ КОЕДУКАЦІЙНОЇ ГІМНАЗІЇ ім. ІВАНА ФРАНКА УКРАЇНСЬКОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ТОВАРИСТВА “РІДНА ШКОЛА” В ДРОГОБИЧІ ЗА шк. рр. 1918/19 ДО 1927/1“ (ДРОГОБИЧ, 1928) 1. Коротка історія Гімназії Громадянство міста Дрогобича й повіту шукало віддавна засобів, як збільшити доплив української молоді до середних шкіл. Уже на першому загальному зібранні філїї Укр. Пед. Тов. 25. березня 1905 р (яке тоді називалося “Руске Товариство Педагогічне”) відпоручник Головного Виділу, тодішний Голова Укр. Пед. Тов-а о. мітрат Чапельський, вказував на конечність “доложення всяких старань в діли прибільшення фреквенції” ґімназійної молоді, а на першому засіданні Виділу філії 29 березня 1905 р. порішено заложити підготовчий курс до І кл. місцевої державної ґімназії, в якій мовою навчання була мова польська. Такі курси основано й ведено з більшим або меншим успіхом майже кожного року. І так на першому курсі 1905 р. було 34 учеників, з яких 19 здало вст. іспит до ґімназії. Салю відступили тоді о. о. Василіяне, а гонорар заплатила учи397

телям бурса св. Івана Хрестителя. Слідуючого року зголосилося на курс уже 43 учеників. Поруч ідеї курсів помічуємо спроби впливу на місцеву державну ґімназію. І так на засіданні Виділу філії У. П. Т. дебатовано в 1908 р. як добитися від тодішної Ради Шк. кр., аби VI клясу місцевої державної ґімназії поділити на два відділи – з огляду на велике число учеників. З нагоди спроб змінити польську мову навчання на українську в школах на передмістях Дрогобича стрічаємо в 1909 р, замітку, що безуспішно “вношено поданє о руську ґімназію” – мабуть, державну. Головним речником заснування укр. ґімназії в Дрогобичі був о. Кункевич Василь (тепер в Сянічку коло Сянока). Його думкою було збільшити фреквенцію молоді в істнуючій державній ґімназії й опісля добитися через укр. парляментарну репрезентацію у Відні поділу ґімназії на українську і польську. Для здійснення цієї думки покликано до життя “Селянську бурсу”, яку з рамени філії “Просвіти” вів через ряд літ саме о. Кункевич. Питомцями бурси були лише тільки селянські діти, які в міських школах доповнювали німецьку мову, вимагану тоді при вст. іспиті до І кл. ґімн. Поруч “Селянської бурси” ведено що року згадані підготовні курси до І кл. ґімн. На курсах тих вчили: о. Кункевич, п. п. Ратальський, Думін, Стронський і иньші (головно академіки). Одночасно висилано петиції і роблено ріжні заходи перед краєвими і центральними влястями, щоби утворити нову, чи поділити істнуючу ґімназію. Одначе безуспішно. Ідея укр. ґімназії найшла великий відгук головно серед селянства. Мірою цього відгуку може послужити те, що в Добрівлянах дівчата самотужки заснували комітет, який збирав по хатах яйця і повісма на “Рідну школу”. Енергію і громадські сили, які в справі заложення ґімназії дійшли вже були перед війною до великої натуги, перервала війна. Діла піднято наново в 1918 р. відразу під видом заснування приватної ґімназії. І воно після деяких спроб, пошуканок і хитань таки зістало доведене до успішного висліду. З протоколу засідання Виділу філії У П. Т з 7. вересня 1918 р. довідуємося, що першу клясу прив. гімназії вже засновано. Частину цього протоколу наводимо без змін: “До вступного іспиту до І. кл. ґімн, зголосилося 27 учеників, з сего здало 22, а 5 репробовано. Кромі сього до І. кляси зголосилося 3 репетентів, так що загалом в І кл. є 25 учеників. “Ухвалено розпочати науку дня 9/9 1918 богослуженням у церкві. “На учителя сталого принято учителя Княжинського, котрий дня 10/9 1918 розпічне науку “П. Кондрат, голова кружка повідомляє, що вже веде пертрактації з о. Бурдяком щодо найму льокалю на кляси в “Захисті”, а тимчасом через два місяці ґімназія і семінар має міститися в касині і в салі коло каси. 398

“П. Пацлавський вносить, щоб з огляду на мале заінтересування громадян з повіту нашою ґімназією, умістити в наших часописях статю інформаційну щодо повстання нашої школи і візвати до збирання фондів. Згодженося з цим внеском і поручено добр. Пацлавському таку статю написати”. Як бачимо, все, що відноситься до отворення І. кл. нової ґімназії, є вже наслідком якоїсь попередньої ухвали. Одначе протоколу з тою попередньою ухвалою нема ні в актах Кружка ні в актах ґімназії. Через це на підставі актів не можна усталити, хто і коли підняв у друге думку заснування укр. прив. ґімназії в Дрогобичі. Наука почалася не 11-ого, як було постановлено, лише 15 вересня 1918 р. Таким робом день 15 вересня 1918 р. належить уважати днем оснування ґімназії, яка почала своє існування в об’ємі одної, першої кляси. Першими учителями були пп. Княжинський, Др. Бирчак та о. Марущак. Після заснування І кляси вивязалася дискусія, чи “заснована ґімназія має бути ґімназією чисто фільольоґічною, чи реальною чи загалом реальною школою”. Порішено скликати збори родичів, а між тим вислати когось до Ради Шк. Кр. “аби дізнався, який рід школи мігби дістати скорше право прилюдности“. Чи їздив хто, а зглядно, якій саме обставині належить завдячити, що ґімназія прийняла тип клясичний давний, також не знаємо, бо відповідних нотаток у протоколах більше не знаходимо. Мабуть рішив тут добір учительських сил, які були на місці. Після листопадового перевороту українська ґімназія злилася з істнуючою в Дрогобичі державною ґімназією з польською мовою навчання, в якій мову навчання перемінено на українську і ґімназія вже як ґімназія українська (деректором став п. А Алиськевич) верейшла на державний етат Західно-Української Народньої Республики. Після заняття Східної Галичини Польщею укр. приватної ґімназії не реактивовано аж до кінця 1919 р. Щойно тільки о. Мрозовському Ч. св. В. В. удалось виєднати дозвіл (рескрипт Ради Шк. Кр. у Львові з дня 31. грудня 1919 ч. 15725/IV) на ведення курсів у 8 клясах. Його заходами та повними посвяти стараннями ведено їх до кінця шк. р. 1919/20. Про труднощі, з якими боролася тоді ґімназія, згадує справоздавець на загальному Зборі УПТ в 1920 р. словами. “Зосібна підношу велику заслугу о. Мрозовського, котрий майже виключно сам вспів зорганізувати в зимі 1919 р. приватну укр. ґімназію і семінар мимо вельми трудних відносин поліційних і мимо, що богато з місцевої нашої інтелігенції, а зосібна також професори, сиділо по тюрмах або перебувало поза межами краю.” Збір УПТ ухвалив тоді вислати о. Мрозовському писемну подяку. Курси мали форму приватних лекцій, приготовлюючих до вступних іспитів до ґімназії. Управителем курсів був о. Поліевкт Кмит, а вчили оо. Мрозовський, Марисюк, Олинський, Горняткевич, та п. п. Кізима, Кня399

жинський, Ґавдяк, Дерфлєр, Грабовенський, Кондрат, Чапельський, Коцківна, Задорожна і Ольшанська. Молодь здавала вст. інспити в держ. ґімн, з українською мовою навчання в Перемишлі. Курси відбувалися в льокалі “Захисту”. З початком шк. р. 1920/21 постановлено вести курси дальше в тім самім характері і в тім самім об’ємі, одначе початок науки відложено через це, що льокаль бурси св. Івана Хрестителя, де курси мали відбуватися, заняла жандармерія і приватні люде на мешкання. У тому часі, тобто в 1920 р., Виділ Кружка УПТ вносив до міністерства освіти у Варшаві прохання, щоби при державній ґімназії з польською мовою навчання в Дрогобичі отворити українські паралєльки. Проханню відмовлено. По деяких заходах удалося звільнити льокаль бурси і дня 3. листопада 1920 р. почалася в ґімназії наука. Після резиґнації о. П. Кмита, управу обняв від 3. XII. 1920 р. п Антін Собчук, проф. місцевої державної Ґімназії. Організаційно ділилася ґімназія на дві частини: три перші кляси (I, II, III) творили властиву ґімназію, а 5 останніх мали характер курсів, тобто приватних лєкцій, підготовлюючих до здавки в державних ґімназіях. У першому році три перші кляси мали фреквенцію 80 хлопців і дівчат, курси 52. Курси протревали лише два роки, а до властивої ґімназії прибувала щорічно одна кляса, так що в шк. р. 1925/26 було вже 8 повних кляс і в томуж році відбувся перший іспит зрілости. Тип ґімназії оставався весь час клясичний давний. Зусилля кружка і учит. збору пішли відтепер у двох напрямках: матеріяльно забезпечити ґімназію і вивінувати її під научним оглядом та придбати для неї права державної школи. На перше зложилися шкільні оплати та жертви громадян. Велику енергію і винахідчивість у придбанні фондів виявив тоді касієр Кружка п. Др. В. Чапельський, а місцеве і дооколичне громадянство віднеслося до ґімназії дуже прихильно. Справа придбання права прилюдности коштувала дуже багато заходів. Перше подання вніс Кружок У П. Т. при кінці грудня 1920 р. Подання це доповнювано, висилано депутації до місцевого Староства, двічі депутації до Кураторії, опісля друге подання 21. січня 1922 р. Вкінці від 21 – 24 лютня 1922 р. згоспітував ґімназію з рамени Кураторії Л. Ш. О. Др. Володимир Левицький і в її висліді Кураторія Л. Ш. О. повідомила Управу Ґімназії письмом з 1. квітня 1922 р. ч. 4203/11, що Міністерство Освіти розпорядком з дня 16. березня 1922 № 5025/D ІІ, позволило, аби кляси І – IV носили назву приватної ґімназії і надало тим клясам на шк. р. 1921/22 право прилюдности. У розвитку ґімназії не зайшли опісля ніякі поважніші зміни, поза персональними змінами її управителів і учителів. У двох наступних шк. роках ґімназія мала право прилюдности, а втратила його у шк. році 1924/5. Причи400

ною було те, що всупереч розпорядкові Кураторії Л. Ш. О. з марта 1924 р.. який вимагав внутрішного і зовнішного діловодства в польській мові, Управа ґімназії, опираючися на розпорядку Головної Управи У. П. Т. урядувала в українській мові. Польську мову урядування введено назад у лютні 1925, однаке право прилюдности відзискано щотільки в шк. році 1925/26. Від цеї пори аж досі ґімназія користується обмеженими правами державних шкіл (т. зв. право прилюдности з застереженням). Найбільшою недостачею, яка на кожному кроці в розвиткові ґімназії дається відчувати, це недостача відповідного будинку. Аби сю недостачу усунути, маючи попертя всього укр. громадянства міста Дрогобича й повіту, рішився Кружок у 1923 р. на велике діло: будови власного будинку “Рідної школи” (гл. нище). З хвилиною, коли ця велика думка здійсниться і ґімназія перейде до власної домівки, наступить, думаємо, поворотна точка в її розвитку. Заввага: “Коротку історію ґімназії” написано на основі протоколів Кружка “Рідної школи” в Дрогобичі і актів ґімназії. Через це вона неповна. Прохаємо всіх, у кого найдеться що-небудь, що доповнило би цю історію, подати свої замітки писемно Управі ґімназії для використання в звідомленні слідуючого року. 6. Поміщення ґімназії Коед. Ґімназія ім. Івана Франка У. Н. Т. “Рідна школа“ міститься в домівці бурси ім. св. Івана Хрестителя при вул. св. Івана ч. 22. Будинок має 8 клясових саль, 1 салю на научні середники й канцелярію Управи, 1 маленьку кімнатку учительську й одну для касієра ґімназії. Поруч будинку є гарне подвір’я, з якого молодь користає під час перерв та руханки, і грище кошикового мяча. Домівка ґімназії є на загал під оглядом гігієни і вмістимости замала, тому Надзірна Рада й Дирекція Кооперативи “Українська Школа“ докладає всіх зусиль, аби ґімназія могла перейти осеню до нового поміщення, (гл. нище). 7. Наука Шкільний рік 1927/28 почався 1 вересня 1927 богослуженням у церкві св. Трійці, а покінчився богослуженням і розданням свідоцтв 28 червня 1928 р. Ґімназія є коедукаційною, т зн, наука відбувається для дівчат і хлопців спільно й на підставі однакової научної програми за виїмком руханки. Програма навчання тотожна з програмою ґімназій типу клясичного давного. Надобов’язковою була наука франц, мови в двох відділах по 2 год. тижн. у кожнім. 401

8. Виховання (у шк. р. 1927/28) Релігійно-моральне виховання опиралося на науці релігії , богослуженнях і ексортах. В часі Великого Посту відбулися реколєкції. До Сповіди і св. Причастя приступала молодь в році три рази. Обходи 17 травня відбувся прилюдний концерт, присвячений памяти Т. Шевченка. На програму концерту зложилися: реферат, деклямації, музичні й хорові продукції виключно учениць і учеників Ґімназії. Поміч потерпівшим від повені: Згідно з закликом “діти дітям” молодь зібрала добровільних жертв 223 зл. 94 сот., призначила процент з минулорічної ощадности 74 зл. 06 сот. на сю ціль і за суму 298 зл. закупила 7 пар чобіток, 14 “лейбиків” і 15 “гуньок” та передала їх найбіднійшим села Ріпчиць, Дрогоб. повіту. Село Ріпчиці обрано тому, що воно найбільше від повені потерпіло. Справою займався комітет молоді під проводом учителів. “Ощадність”. У листопаді 1926 р. впроваджено в ґімназії щоденну збірку дрібної ощадности. Цю акцію переводив з повним відданням і не жаліючи часу учитель ґімн. М. Іваненко. Висліди були замітні. Пласт. При ґімназії існують дві пластові дружини дівоча ім. О. Черняхівської і хлопяча ім. І. Франка. Хлопяча бере свій початок від дружини, основаної іше 1912 р. при державній ґімназії. У 1918 р. її відновлено, опісля вона знова заперестала свою діяльність і відновила щойно в 1922 р. У тому ж році засновано й дівочу дружину. Весь час вели їх о. Степан Венгринович і п. Михайло Іваненко. Від лютня 1928 р. опікунами дружин є пп. Микола Байрак і Михайло Керницький, учителі Ґімназії. У б. шк. році дівоча дружина мала 18 члениць, хлопяча 38 чл. Дружини відбували гурткові сходини з пластовими рефератами майже кожного тижня, зробили 9 менчих і 2 більші прогульки (до Урича й Підбужа), обходили торжественно пласт. Свято св. Юрія, Свята Шевченка і Франка й уладили пластовий фестин. Пласт висилає щороку своїх бідніших членів на час великих ферій до пласт оселі в Підлютім. 11. Спис учениць і учеників ґімназії І. кл. 1. Валюх Богдан, 2. Василюк Мирон, 3. Вергун Степан, 4. Вовк Михайло, 5. Гавриляк Михайло, 6. Грибович Евген, 7. Добрянська Степанія, 8. Дуб Михайло, 9. Заяць Степан, 10. Знак Юліян, 11 Ілик Дмитро, 12. Ільницький Данило, 13. Ісик Богдан, 14. Кльось Ярослав, 15. Кривко Петро, 16. Крисько Антін, 17. Коваль Микола, 18, Коцюба Дмитро, 19. Кузан Юліян, 20. Курчак Микола, 21. Лабяк Іван, 22. Леґедза Ярос402

лав, 23. Ліщинська Богдана, 24. Лозинський Іван, 25. Максимів Дмитро, 26. Мацюк Любомир, 27. Мацюпа Евстахія, 28. Михаць Евген, 29 Микитин Лев, 30. Павликович Іван, 31. Петраш Богдан, 32. Петрів Олександер, 33. Польний Володимир, 34. Попович Татяна, 35. Сосяк Микола, 36. Степяк Гнат, 37. Терлецький Мирослав с. М., 38. Терлецький Мирослав с. П., 39. Турів Михайло. II. кл. 1. Андрушків Юрій, 2. Балуш Василь, 3. Баранецька Ольга Ярослава, 4. Білас Богдан Олександер, 5. Ганущак Юлія Евфрозина, 6. Гриців Теодор, 7. Дуцько Мирон, 8. Звір Богдан, 9. Зибликевич Дмитро, 10. Кичун Богдан, 11. Климко Ярослав, 12. Кліщ Олександер, 13. Кмітковський Володимир, 14. Когут Володимир, 15. Кузик Володимир, 16. Куцик Степан, 17. Кушнір Юліян, 18. Левицький Юрій, 19. Лейбич Онуфрій, 20. Марків Андрій, 21. Німилович Василь. 22. Посацький Богдан Василь, 23. Татарський Роман, 24. Терлецький Володимир, 25. Трубач Петро, 26. Фещак Петро, 27. Яворський Ярослав. III. кл. 1. Бенів Іван, 2. Берегуляк Евстах, 3. Берегуляк Тарас, 4. Ваврик Лев, 5. Василюк Богдан, 6. Гавриляк Петро, 7. Гадзевич Богдан, 8. Герник Петро, 9. Ільків Лев, 10. Ільків Ярослав, 11. Кізим Анастазія, 12. Кічоровський Роман, 13. Кичун Ярослав, 14. Кобільник Йосип, 15. Козловська Текля, 16. Кузан Юліян, 17. Куйдич Микола, 18. Кушнір Марія, 19. Луцишин Степан, 20. Лєх Григорій, 21. Маців Михайло, 22. Микитин Тарас, 23. Михаць Ірена, 24. Мороз Степан, 25. Олійник Роман, 26. Пілько Василь, 27. Пристай Василь, 28. Проців Андрій, 29. Стрийська Володимира, 30. Томашек Богдан, 31. Федорців Василь, 321 Фідик Олена. IV. кл. 1. Білас Тадей, 2. Валошин Василь, 3. Гаврилюк Степан, 4. Гаврищук Софія, 5. Гладилович Максим, 6. Гринар Маріян, 7. Гринишин Тарас, 8. Гуменний Михайло, 9. Дорожівська Марія, 10. Дорожівський Роман, 11. Дудурак Степан, 12. Зарицька Марія, 13. Зарицький Богдан, 14. Іванчук Мирослав с. І., 15. Іванчук Мирослав с. М., 16. Івасівка Михайло, 17. Колінко Василь, 18. Колінко Володимир, 19. Кодко Михайло, 20. Кузьмович Микола, 21. Куйдич Мирослав, 22. Кулиняк Іван, 23. Кушнір Йосип, 24. Лоцуняк Петро, 25. Лялюк Тарас, 26. Максимів Ганна. 27. Максимів Омелян, 28. Модрицький Ксавер, 29. Ніклевич Степан, 30. Осередчук Юліян, 31. Павликович Василь, 32. Підгородецький Михайло, 33. Пукий Гринь, 34. Різняк Михайло, 35. Сасик Олена, 36. Танчук Дмитро, 37. Флюнт Богдан, 38. Флюнт Роман, 39. Харищак Микола, 40. Черевко Володимир, 41. Шевчук Ярослав, 42. Шифурка Юліян. 403

V. кл. 1. Андрушків Микола, 2. Байрак Мирослава, 3 Берегуляк Богдан, 4. Білинський Володимир, 5. Білинський Йосип, 6, Бойчук Володимир, 7. Божик Олександер, 8. Воробкевич Володимир, 9. Воробкевич Мирослав, 10. Гладилович Адольф, 11. Данилків Іван, 12. Дільний Тадей, 13. Дидинський Кость, 14. Дидинська Софія, 15. Дроздовський Олександер, 16. Іванишів Степан, 17. Захарія Степан, 18. Кічоровська Стефанія, 19. Кичун Володимир, 20. Лаврів Роман, 21. Левицький Микола, 22. Ліщинський Богдан, 23. Луцький Микола, 24. Микитин Константина, 25. Михаць Богдан, 26. Мотика Микола, 27. Попель Евгенія, 28. Романяк Мирослав, 29. Сенів Микола, 30. Спринський Степан, 31. Федорович Юрій, 32. Яхно Володимир. VI. кл. 1. Білас Ярослав, 2 Бутенко Сергій, 3. Варивода Йосип 4. Василюк Юрій-Константин, 5. Витвицький Павло, 6. Вишньовський Степан, 7. Городиський Евген, 8. Гавдяк Богдан, 9. Кішко Ярослава. 10. Коссак Юрій, 11. Крисько Василісса, 12. Кулик Павло, 13. Мазур Теодозія, 14. Мисишин Григорій, 15. Онуфрів Омелян, 16. Олексин Ірина, 17. Павлів Софія, 18. Петрів Володимир, 19. Петрів Мирослава, 20. Писарів Яків, 21. Попепь Василь. 22. Ракус Едвард, 23. Романяк Ярослав, 24. Смола Михайло, 25. Стеців Андрій, 26. Сулимка Степан, 27. Угрин Зенон Богдан, 28. Флюнт Михайло Ярослав. VII. кл. 1. Білинський Богдан, 2. Винницька Франя, 3. Витвицький Ігор, 4. Воробець Михайло, 5. Геврик Андрій, 6. Геврик Михайлина, 7. Германсдерфер Пилип, 8. Городиський Ілля, 9. Гутович Володимир, 10. Гутович Євген, 11. Дуб Володимир, 12. Заяць Володимир, 13. Жирик Василь, 14. Іванчук Омелян, 15. Кльось Йосип, 16. Коблик Іван, 17. Ковальський Іван, 18. Козар Йосип, 19. Кончило Михайло, 20. Коца Микола, 21. Кулиняк Володимир, 22. Мак Іван, 23. Малицький Іван, 24. Марків Федь, 25. Мацюрак Петро, 26. Мекелита Ірена, 27. Меляник Ярослава, 28. Нафус Іван, 29. Неділенко Зенон, 30. Олійник Федь, 31. Осередчук Володимир, 32. Пагута Мирослав, 33. Пацлавський Андрій, 34. Петруняк Микола, 35. Печунка Йосип, 36. Проць Степан, 37. Ратальський Лев, 38. Робак Володимир, 38. Сурма Іван, 40. Фур Іван, 41. Шифурка Тарас. VIII. кл. 1. Берегуляк Йосип, 2. Бойко Іван, 3. Вергун Станислав, 4. Гаврищук Євген, 5. Горницька Віра, 6. Городиський Іван, 7. Грицай Дмитро, 8. Зарицький Микола, 9. Зінко Федір, 10. Іванчук Роман, 11. Кобрин Кость, 12. Крисько Лев, 13. Кульчицький-Поливка Степан, 14. Липин Петро, 15. ЛуцькийОдинак Микола, 16. Майківська Мирослава, 17. Макар Кость, 18. Макар Петро, 19. Михальцевич Іван, 20. Прокопець Йосип, 21. Проць Володимир, 404

22. Романюк Іван, 23. Соболта Богдан, 24. Терлецький Ярослав, 25. Тустанівська Мирослава, 26. Тустанівський Євген, 27. Юрків Іван, 28. Яремович Мирослав, 29. Ясеницький Володимир, 30. Яхно Іван, 31. Яхно Мирослав. 14. Інформації на шк. р. 1928/29 1. Ґімназія одержала вже на шк. р. 1928/29 права державних ґімназій рескриптом Міністерства В. 1. і П, О. з дня 14. травня 1928 № 11 – 5612/28 зі застереженням передбаченим в 4. § розпорядку з дня 7 листопада 1924 № 12600/11. 2. Вст ісп. до всіх кляс (з виїмком до VIII, до якої потрібно дозволу Кураторії Л. Ш. О.) відбудуться 30. і 31. серпня. До подання залучити важне засвідчення, оправдуюче неявку до іспиту в червні перед феріями. 3. Початок шк. року 1. вересня в 8-ій год. рано. Зміну, якщо буде, оголоситься в часописях. 4. Молодь може мешкати лише на станціях, на які дозволить Управа Ґімназії. 5. Бажаючі удержувати учениць (-ків) на станції мусять узискати згоду Управи і познакомитися докладно з приписами, які їх обов’язують у відношенню до ґімназії. У Дрогобичі, дня 28. червня 1928 р.

405

ДОКУМЕНТИ

406

407

408

ПАМ’ЯТНИКИ, ПАМ’ЯТНІ ТАБЛИЦІ, ВУЛИЦІ, ЗНАКИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ДРОГОБИЦЬКОЮ УКРАЇНСЬКОЮ ГІМНАЗІЄЮ ІМЕНІ І. ФРАНКА Іванові Франкові – бронзовий пам’ятник, вул. І. Франка (біля Народного дому). Іванові Франкові, Василю Стефанику, Лесю Мартовичу – таблиці з барельєфами. Приміщення філ. факультету ДДПУ, тут розміщувалася гімназія, де навчалися письменники (вул. Т. Шевченка, 124). Іванові Франкові – пам’ятна таблиця на відзначення 20-річчя з дня смерті Каменяра з надписом “Великому синові України І. Франкові – дрогобицька земля” (зараз СШ № 1, вул. Сагайдачного, 19). Іванові Франкові – пам’ятна таблиця, “Будинок нормальної школи” в якій у 1864 – 1868 рр. навчався І. Франко (вул. Трускавецька, 2). Пам’ятна таблиця, яка засвідчує про відкриття в Дрогобичі в 1775 р. першої української гімназії при монастирі і церкві св.апп. Петра і Павла (вул. Стрийська, 1). Пам’ятна таблиця до 70-річчя заснування української гімназії в Дрогобичі (вул. Тарнавського, зараз туб. диспансер). Пам’ятна таблиця до 90-річчя української коедукаційної гімназії (2009 р., вул. Сагайдачного, 19, СШ № 1). Петру Карманському – пам’ятна таблиця професору, поету (СШ № 1, вул. Сагайдачного, 19). Степанові Хемичу – пам’ятна таблиця гімназисту, науковцю (СШ № 1, вул. Сагайдачного, 19). Михайлові Смолі – пам’ятна таблиця випускникові Дрогобицької української гімназії, члену проводу ОУН, який загинув у польській тюрмі (вул. Січових Стрільців, 120). Михайлові Смолі – нагробний пам’ятник на Дрогобицькому некрополі (вул. Трускавецька). “Козацький хрест” – спільна могила воїнів УПА, які загинули в 1946 р. в с. Уличне, серед яких були і гімназисти (Дрогобицький некрополь, вул. Трускавецька). о. Якиму, о. Северіяну, о. Віталію – трьом ієрм. ЧСВВ священномученикам. Панно-мозаїка на стіні бібліотеки ДДПУ (вул. Лесі Українки, 2) Василю Стефанику – письменникові, пам’ятник в сквері (навпроти церкви Св. Трійці). Іванові Чмолі – професорові гімназії – пам’ятна таблиця на власному будинку, в якому проживала сім’я (вул. Стуса). Дмитрові Бурку – професорові гімназії – пам’ятна таблиця на власному будинку, в якому проживала сім’я (вул. Стуса). 409

Володимиру Чапельському – письменникові, лікарю, громадському діячеві, таблиця на будинку, в якому проживала сім’я (вул. Стрийська), іменем В. Чапельського названо вулицю (бічна Стрийської). Володимиру Ільницькому, меценату, голові комітету будови гімназії. Названо його іменем вулицю при виїзді з міста в напрямку Самбора. Северину Сапрунові, професору, композитору, священику – пам’ятна таблиця на власному будинку (вул. Січових Стрільців, 122). о. Віталію Байраку, ЧСВВ, священномученику, пам’ятна таблиця на Василіянському монастирі і церкві Св. апп. Петра і Павла (вул. Стрийська, 1). о. Дмитрові Німиловичу, випускнику гімназії, меморіальна таблиця на будинку Дрогобицької духовної семінарії блаженніших священномучеників Северина, Віталія та Якима (22 березня 2014 р., вул. Д. Галицького, 2). Ім’я І. Франка носять: - українська гімназія і СШ № 1 (вул. Сагайдачного, 19) - Дрогобицький державний педагогічний університет (вул. І. Франка, 24) - вулиця, названа іменем видатного українського письменника, революціонера-демократа І.Я. Франка (1856-1916) в червні 1936 року.

410

Ï²ÑËßÌÎÂÀ Дрогобицька українська гімназія ім. І. Франка існувала в 1918 – 1944 рр. Вона виховала славних синів і дочок, справжніх патріотів України, про багатьох із них розповідає книга. Проходили десятиліття, але колишні її учні пам’ятали про свою Alma Mater, збиралися на зутрічі, з’їзди, зокрема в роки незалежності нашої держави. Середня школа № 1, яка усі ці роки містилася в колишньому будинку гімназії, завжди радо зустрічала гімназистів. Під час зустрічей і з’їздів виникла ідея видати книгу про історію нашої гімназії, яка була реалізована у 2014 р. Ми вдячні усім науковцям, представникам духовенства, журналістам, які долучилися своїми працями, стяттями до висвітлення окремих сторінок історії гімназії, а також колишнім гімназистам за надіслані повідомлення. Меценатами видання стали колишні учні гімназії, зокрема з діаспори, їхні родичі, громадські діячі та інші громадяни (прізвища їх подано) Дрогобиччини. Щиру подяку висловлюємо редакторові книги п. Ірині Невмержицькій, літредакторам п. Ларисі Лесишин, Марині Павелчак-Шуй та Василеві Герману. Від упорядників книги – колишніх учнів гімназії

411

ÍÀØ² ÌÅÖÅÍÀÒÈ Безмежно вдячні всім нашим жертводавцям, завдяки яким видано цю книжку про Дрогобицьку українську гімназію ім. Івана Франка, яка проіснувала від 1918 до 1944 року. Зокрема треба відзначити наших гімназистів з діаспори, які зробили значний вклад в цю важливу справу. Це такі жертводавці із США: М. Дахнівський, А. Кобрин, Р. Левицький, О. Огар, О. Чапельський; із Австралії: І. Берегуляк-Круцько, Р. Круцько, Е. Фрайт-Барчинська; із Англії: В. Кецун; із Канади: І. Скрипух. До збору коштів на видання книги про гімназію в Дрогобичі найбільш долучились і наші громадські діячі, зокрема Т-во “Рідна школа” – голова Б. Чапля, а також В. Байса, К. Іваночко, В. Фрайт, М. Ваврин, О. Матківський, Т. Богуцький. Висловлюємо щиру вдячність депутату Верховної Ради України Романові Ілику за сприяння і фінансову допомогу у виданні книги. Більшу частину коштів зібрано від колишніх гімназистів чи їхніх родичів з Дрогобиччини та від інших жертводавців: Жеплинський Р. Білавка О. Залокоцька А. Білас М. Захарія Й. Білас Я. Блажкевич Й. Захарія-Западнюк К. Болецький І. Іваненко В. Бориславська О. Іваненко Г. Броницький О. Іваненко-Дмитрах Я. Брошнівський Я. Івасиків-Гаврилюк О. Винар Л. Кирилів Я. Винар-Стронська О. Ковалів-Гаврищак Л. Винарчик Л. Коваль-Урин А. Висятицька Г. Коростельов О. Гарбузюк І. Коссак Є. Гарбузюк Р. Коссак-Яскевич М. Гарбузюк-Мамчур Г. Кошелюк Р. Гринчишин Б. КПРП “Універмаг” Дацишин-Рибак Д. Кривко Я. Дмитрах М. Куновська Д. Древецька Я. Кушнір В. Древецький Р. Ластов’як Г. Дутко-Кавка Л. Лешко О. Дутко-Слонська Л. Мазур М. Жеплинський Б. Максимович С. 412

Максимович Я. Мацейко О. Мельник Т. Мельничук М. Мисько-Заяць Є. Михаць І. Монастирська І. Муль Р. Нафус-Паска І. Низова-Климук Л. Низовий М. Пашко-Чорновіл А. Петричка-Гарбузюк Н. Петричка-Кулик В. Риб’як С. Родович І. Сабрин-Калинюк Т. Свищ Я.

Снітовський Й. Скірко О. Смольницька-Плеша Л. Созанська-Климків Г. Станович Б. Станович В. Стасинчук Р. Стронська-Крупа Д. Стронський Л. Татомир Я. Федюк Т. Х. Хоркавців Д. Чайковський П. Чернигевич-Баран Л. Шевців М. Шепанюк О. Ярема Р.

413

ÇÌ²ÑÒ Вступ ...............................................................................................................................3 І. До історії Української гімназії в Дрогобичі .........................................................4 Лідія Дутко-Слонська, Надія Петричка-Гарбузюк. До історії Української гімназії в Дрогобичі ................................................................................................4 Мирослав Гаврилюк. Осередок відродження національної освіти .................11 Юрій Стецик. З історії гімназійної освіти в Дрогобичі ...................................13 Микола Галів. Останній злет: відродження і ліквідація української гімназії у Дрогобичі (1941 – 1944) ..................................................15 ІІ. Заснування та діяльність Української гімназії ім. Івана Франка ...............18 Михайло Попель. Коротка історія приватної гімназії ім. Івана Франка Українського педагогічного товариства “Рідна школа” в Дрогобичі ...............18 Андрій-Даріян Сольчаник. Українська гімназія ім. Івана Франка в Дрогобичі ............................................................................................................25 Ірина Бермес. Хор української гімназії ім. І. Франка (30-і рр. ХХ ст.) ...........28 Василь Ільницький. Культурно-просвітницька діяльність Володимира Ільницького на Дрогобиччині ........................................................32 ІІІ. Роль духовенства у вихованні гімназійної молоді .........................................36 о. Тарас Гарасимчук. Церковно-релігійне життя в Дрогобицькій гімназії ........................................................................................36 Ігор Бриндак. Роль Марійських дружин у формуванні релігійної та національної свідомості української молоді в передвоєнні роки ................42 о. Віктор Коцеміра, Ганна Ясевич. Марійські товариства: історія та сучасність..............................................................................................47 Катехити гімназії .................................................................................................49 Петро Сов’як. Його любила молодь (о. Степан Венгринович) .......................49 Віктор Пацлавський. Отець Северин Сапрун (Фрагмент споминів про культурне життя Дрогобиччини на грані двох світових воєн) ..................53 Богдан Жеплинський. Гімназійний катехит о. Атанасій Кот ЧСВВ ...............55 ІV. Директори і педагоги закладу............................................................................57 Андрій Алиськевич ...............................................................................................57 Отці ЧСВВ Мрозовський і Полієвкт Кміт – управителі гімназійних курсів, які продовжили існування гімназії 1919 – 1920 н. р. .........................................57 Антін Собчук .........................................................................................................58 Осип Турянський...................................................................................................58 Володимир Кузьмович ..........................................................................................59 Михайло Бараник ..................................................................................................59 Тарас Мельник. Вшанування пам’яті директора Дрогобицької української гімназії ім. І. Франка Михайла Бараника ...............60 Професорсько-педагогічний склад гімназії (1918 – 1939, 1941 – 1944) ...................................................................................61 Микола Байрак.......................................................................................................61 Володимир Бірчак .................................................................................................62 Дмитро Бурко ........................................................................................................62 414

Стефанія Залітач....................................................................................................63 Михайло Іваненко .................................................................................................63 Петро Карманський...............................................................................................64 Антін Княжинський ..............................................................................................65 Володимир Козак ..................................................................................................65 Олекса Кущак ........................................................................................................66 Андрій Лепкий ......................................................................................................66 Степан Липинський ..............................................................................................67 професор Неврлі....................................................................................................67 Григорій Опалка ....................................................................................................68 Богдан-Роман Попель............................................................................................68 Михайло Попель ...................................................................................................69 Богдан П’юрко .......................................................................................................69 Михайло Рабій .......................................................................................................70 Володимир Сольчаник ..........................................................................................70 Роман Смалько.......................................................................................................71 Володимир Чапельський ......................................................................................72 Іван Чмола ..............................................................................................................73 Марія Ясеницька ...................................................................................................74 Савин-Орест Ясеницький .....................................................................................74 V. Гімназисти та відомості про них за роками навчання ...................................75 Список абітурієнтів гімназії випуску 1938 р. .....................................................75 Йосиф Захарія. Наш гімназійний клас ................................................................75 Список учнів гімназії зі здачею матури у 1939 р. ............................................100 Список учнів гімназії зі здачею матури у 1942 р. ............................................110 Список учнів гімназії зі здачею матури в 1943 р. ............................................128 Список учнів гімназії зі здачею матури у 1944 р. ............................................136 Список і відомості про учнів, які навчалися в гімназії в 1-7 класах у 1943 – 1944 н. р. .........................................................184 І клас .................................................................................................................184 ІІ клас ...............................................................................................................193 ІІІ клас ..............................................................................................................204 IV клас ..............................................................................................................213 V клас ...............................................................................................................224 VI клас ..............................................................................................................233 VII клас.............................................................................................................246 Відомості про окремих колишніх гімназистів, які вступили до гімназії у 1939 р. і не змогли продовжити навчання у зв’язку з воєнними діями .......286 Учні гімназії різних років навчання ..................................................................289 VІ. Спогади ................................................................................................................308 Зеновія Гебура-Бугера. Учительська династія .................................................308 Андрій Сольчаник. Немов сниться... ................................................................309 Мирослав Романяк. Моя шкільна і гімназійна юність ...................................310 Адольф Гладилович. Дрогобицький Пласт у моїх спогадах ..........................314 Б. Чапля, Л. Дутко. Лев Луців .........................................................................315 Микола Куйдич. Роль Дрогобицької гімназії в розвитку спорту ...................316 Роман Сасик. Спомини спортового референта ...............................................318 415

Атанас Кобрин. Коли Пласт був у підпіллі .....................................................319 Володимир Грабовський. Письменник з Дрогобича .......................................321 Марія Вальо. Мої учителі ..................................................................................322 Альбоми “На незабудь...” ...................................................................................325 Анастасія Петричкович-Закидальська. “Розсадник націоналізму...”.........326 Василь Горічко. З листа до Марії Вальо ..........................................................328 Катерина Захарія-Западнюк. Калейдоскоп гімназійних буднів ..................329 Роман Круцько. З мандрівки мого життя .........................................................332 Т. Кобрин. Михайло Терлецький .......................................................................334 Тарас Мельник. Епізоди подій на життєвому шляху ......................................335 Володимир Кунців. Із життя українських політв’язнів сталінських таборів .............................................................................................336 Іван Чмола в моїх споминах ...............................................................................337 Пам’яті Михайла Бараника, директора гімназії ..............................................338 Кадильний дим на Свят-вечір створив враження раю (про М. Біласа)..........340 Йосип Блажкевич. “Родимий краю, село родиме...” ......................................341 М. Любава. Гімназисти, які воювали в чужих мундирах................................343 Микола Куйдич. Ті літа незабутні мої ..............................................................343 о. Олег Кекош. Пам’яті о. Василя Шевчука .....................................................344 Роман Сов’як. Він навчався в Дрогобицькій гімназії (про О. Нижанківського) ....................................................................................347 VІІ. Гордість нашої гімназії....................................................................................351 VІІІ. Визначні дати і події в історії гімназії.........................................................356 ІХ. Світлини, архівні документи, документи, довідкові матеріали................393 Пам’ятники, пам’ятні таблиці, вулиці, знаки, пов’язані з Дрогобицькою українською гімназією імені І. Франка ................................409 Післямова ..................................................................................................................411 Наші меценати ..........................................................................................................412

Здано до набору 02.02.2014 р. Підписано до друку 30.10.2014 р. Гарнітура Times New Roman. Формат 70x100 1/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 33,8. Зам. № 851 Наклад 300 примірників Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р. Друк ПП «ПОСВІТ» Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна тел. факс (03244) 2-23-35, тел.: 3-38-50, 2-23-76. E-mail: posvitdruk@gmail.com