триста п’ятнадцять польських замків і резиденцій в Україні
¸¹Èµ·«©¶ ¶© »«·¹À º»Å
УДК 908:728.8(=162.1)](477)(036) ББК 26.89(4Укр)я23+85.113(4Укр)я23 А72
Серія «Путівники» заснована 2008 р. Путівник Автори фотографій Дмитро Антонюк, Андрій Бондаренко (с. 202), Сергій Котелко (с. 253–257) Карти Анастасії Шипко Видано за підтримки Польського Інституту в Києві
Антонюк Д. Триста п’ятнадцять польських замків і резиденцій в Україні. Частина ІІ / Дмитро Антонюк. – К. : Гранi-Т, 2012. – 260 с. (Серія «Путівники»). ISBN 978-966-465-371-5
А72
Чимало читачів уже встигли помандрувати разом із першою частиною путівника Дмитра Антонюка «155 польських замків і резиденцій в Україні». А ще більше прочитали її як захоплюючу краєзнавчу книгу. І ось частина друга – нова мандрівка в світ таємничої архітектури, від якої віє живим духом старовини. Духом, який – незважаючи на безжалісний час і ще безжалісніших вандалів – усе ще можна відчути на дотик… Цього разу ви познайомитеся з резиденційною архітектурою – тим, що залишилося від колись розкішних палаців польської знаті на українських теренах. Утім, це не просто історія будівель – це суттєва частина цікавущої історії українсько-польських взаємин, у якій було чимало як світлих, так і темних сторінок – але всі вони заслуговують на те, щоб ми їх пам’ятали! Крім історичних відомостей, путівник містить інформацію про сучасний стан кожної пам’ятки, а також про інфраструктуру, дороги та ще сотні різноманітних дрібниць, які стануть у практичній нагоді кожному мандрівникові.
УДК 908:728.8(=162.1)](477)(036) ББК 26.89(4Укр)я23+85.113(4Укр)я23
ISBN 978-966-465-305-0 (Серія Путівники) © «Грані-Т», майнові права, 2012 ISBN 978-966-465-371-5
триста п’ятнадцять польських замків і резиденцій в Україні Частина ІІ
За наші й ваші маєтки
Упродовж кількох років, відколи я працюю над обома частинами цього путівника, матеріал для нього якщо не переслідує мене, то вже точно не дає спокою. Щойно я подумаю, що вже все описав, як отримую інформацію про невивчені маєтки, ба навіть загублені замки у Великих Бірках, Нижанковичах, Новій Прилуці, Михайлополі… Й доводиться знову змінювати маршрут, вивчати літературу, фотографувати. Це наче ілюстрація класичного: «Що більше я знаю, то краще розумію, що нічого не знаю». Ця гонитва видається мені безкінечною. І тут, як і скрізь, – свої недоліки й переваги. Недоліки полягають у тому, що книжка втрачає актуальність, – але покажіть мені краєзнавчу працю, яка б не застарівала! А це означає, що, попри все, пам’ятки живуть, – а в цьому й полягає найбільша перевага для мандрівників. Ненавмисно я оминув увагою чимало польських садиб, ба навіть палаців – наприклад, у книзі немає Кіровоградщини, – і тепер навіть радію цьому. Бо ж тему далеко не вичерпано. Попереду – нові хвилюючі відкриття! Я свідомий того, що друга частина путівника вийшла дещо неодно-
рідною і почасти сумбурною. Ми тут відвідаємо навіть такі місця, щодо яких, крім дати побудови пам’ятки та імені її власника, немає іншої інформації. Може, і я тут недопрацював, – хоча чесно намагався дізнатись якомога більше. Безумовно, про кожен маєток можна написати чимало цікавого, – але якби я копав ще глибше, робота затяглася б мінімум років на п’ять, а в деяких представлених тут пам’яток
цього часу, на жаль, уже немає. Їм треба віддати належне, поки їхній останній подих не пішов у небуття разом із останньою заваленою стіною. Вони потребують нашої уваги. Власне, як і неіснуючі нині палаци польської магнатерії. Але я не є мисливцем за привидами – пишу про те, що бачу. Принаймні, поки що… Знову ж таки, місцями ця книга, можливо, читатиметься важко і являтиме собою радше довідник (терпіти не можу цього визначення), аніж захоплюючу мандрівку. Втім, це залишає для вас певне поле для власних краєзнавчих розвідок, і я наперед радію тим невідкритим мною подробицям, які вам вдасться розкопати.
Завжди важливо залишати якусь недоказаність, незавершеність… Уся ця праця була б марною, як співав Ринґо Старр, без «невеличкої допомоги друзів». А саме: директора Польського Інституту в Києві Ярослава Ґодуна й експерта з організаційних питань цієї організації Ольги Клименко; головного редактора видавництва «Грані-Т» Олени Мовчан та моїх любих батьків, яким завдячую пристрастю до мандрів – і присвячую їм другу частину цієї книжки. Дмитро Антонюк
1 Київщина
Садибу Маліновських у Григорівці майже не розпізнати за новою цеглою
Територія моєї рідної Київської області колись входила до Київського воєводства, яке, у свою чергу, крім цих земель, включало частину Вінниччини, Житомирщини та Черкащини. «Столична» область до 1917 року могла пишатися більше ніж двома десятками палаців і садиб польської знаті, з яких до наших днів дійшло в кращому чи гіршому стані одинадцять. І це, в порівнянні з іншими областями Правобережної України, напрочуд високий показник, так би мовити, витри-
валості. Як то кажуть, хто б міг подумати! Найближча до Києва колишня польська маєтність – у селі Григо рівка під Обуховом. Їдемо туди Новообухівською трасою, лишаючи ліворуч районний центр, і за поворотом на Кагарлик в’їжджаємо до Григорівки. Тут маємо знайти амбулаторію. Це колишня садиба пана Маліновського. Ані його імені, ані дати побудови садиби мені встановити не вдалося. Єдине що можна сказати: цей дерев’яний (!) будинок походить з ХІХ ст. Збереглися різьблені дорійські тригліфи на фризі під карнизом, але колон уже немає. Споруду, на жаль, обкладено новою цеглою, тож довго вона не простоїть, бо дерево має дихати. При цьому я промовчу про естетичний вигляд пам’ятки… Частина її тепер житлова, а ориґінальні інтер’єри не збереглися. Повернімося до Обухова, звідки трасою Р35 через Васильків і Одеський «автобан» доїдемо до Фастова. Звідти дорогою Р30 ру шимо до Томашівки. Можна, звісно, повернутись і до столиці й під’їхати з іншого боку, через Бишів. Принаймні траса там не така завантажена і краєвиди чудо-
7
8
У томашівському маєтку Хоєцьких уже кілька років нові власники – православні черниці
ві. Не проминайте вказівників на жіночий православний монастир – і вони приведуть до потрібного маєтку. До революції він належав родині Хоєцьких. Засновником томашівської резиденції був маршалок Васильків сь кого і Махновського повітів, політичний і громадський діяч Ян Нєпомуцен Хоєцький. Свого часу це була доволі яскрава особистість, він рішуче засуджував дії Станіслава Щєнсни Потоцького й свавілля шляхти та підтримував конституцію 3 травня. Після поразки Косцюшка Хоєцький, як пише краєзнавець Вікторія Колес ник, еміґрував, але невдовзі, на запрошення київського єпископа Цєцішовського, повернувся і набув у князів Довгоруких Дідів щину, Гуляки й Томашівку, в якій і
звів панський двір, що згорів на початку ХХ ст. Палац, який стоїть тут нині, побудував 1903 року правнук Яна Нєпомуцена – Зиґмунт Хоєцький. Архітектором був відомий зодчий Валеріан Куліковський, який спроектував будівлю в стилі еклектики. З описів мандрівника Урбанського відомо, що в палаці було щонайменше два салони, в яких висіли картини Войцеха Герсона, Александра Лессера і Леопольда Льоффлера, а ще стояли меблі з червоного дерева. Була також невеличка бібліотека. У комуністичні часи й у перші роки незалежності будівлю займала сільська середня школа. У 2000 році колишній маєток передали православному жіночому монастиреві Положення Риз Пресвятої Богородиці (УПЦ МП). Черниці відродили старий парк і зробили ремонт палацу – тепер зовні він має такий же вигляд, як і за часів Хоєцьких, лише на декоративних башточках встановили хрести.
Дізнаватися, що сталося з інтер’єрами, я, знаючи бюрократичні звичаї «батюшок» (дозвіл на фотографування треба брати в самого єпископа!), не наважився. Тим паче, судячи з усього, найбільшу залу палацу (їдальню) перетворено на церкву. Втім, варто віддати належне і новим власникам – без них палац стояв би вже без даху, а може, й узагалі зник би, як це трапилося вже за наших часів з іншими садибами, про які мова піде в наступних розділах. Єдине, що контрастує з двором Хоєцьких, – це нові величезні фортечні башти по кутах території монастиря. Наостанок цікава деталь про Яна Нє по муцена: його онуком був відомий польський мемуарист Євстахи Івановський, що писав під псевдонімом «Геленіуш» і яскраво зобразив життя місцевої шляхти середини і другої половини ХІХ ст. Із Томашівки через Фастів (або кільцевою, або через центр з оглядом великого неоґотичного костелу) трасою Р30 діста-
ємося Білої Церкви – одного з найстаріших і другого за величиною міста Київщини – колишньої вотчини Браницьких. Не описуватиму розкішний парк «Олександрія», оскільки вважаю, що про парки варто вести окрему мову. Зазначу лише, що від літніх резиденційних палаців Браницьких, які до революції стояли на території парку й звалися Аустерія, Монарший, Перший, Другий і Ве ликий, нема й сліду. Більшовики не знесли тільки великий будинок садівника, в якому тепер міститься адміністрація пар ку. В холодну пору року Браницькі мешкали в зимовому палаці, розташованому неподалік від костелу Яна Хрестителя і краєзнавчого музею. Це типова класицистична будівля з портиком, що спирається на чотири колони. Унікальною її робить те, що вона дерев’яна. Зовні це непо-
Зимова резиденція Браницьких у Білій Церкві нині слугує потребам художньої школи
9
10
мітно – дерево приховане під тиньком. Таких споруд в Україні одиниці. А тим паче, зведених наприкінці XVIII ст., як цей палац. Його зали були не менш вишуканими й багато оздобленими, ніж паркові літні резиденції Браницьких. Усе розікрали або знищили 1920 року більшовики, залишилася лише пара колон біля кабінету директора художньої школи. В актовій залі є фотографії Єлизавети Ро зи Чаць кої, яка народилась в цьому палаці 1876 року, а згодом стала заснов ницею Згромадження Сестер Фран цисканок Служниць Христа, яке опікується незрячими дітьми. Донедавна праворуч від входу до будинку був подібний за архітектурою флігель (офіцина). Він став жертвою нехлюйства (або навмисного підпалу) – і загинув у пожежі. На його місці паркан – власник цієї ділянки вже не перший рік обіцяє відбудувати флігель таким, яким він був. Поки що лише обіцяє… У Білій Церкві є ще кілька споруд – найстаріших і водночас чи не найцікавіших будівель міста. Наприклад, поштова станція (1820ті ро ки), Торгові ряди (1809– 1814) та уні кальні склади (кінець XVIII ст). Дивовижно, що всі вони, ді ставшись місту в спадок від спів засновника Торговицької конфедерації Францішека Ксавери Браниць кого, досі виконують свої первісні функції. Між іншим, був тут і замок, зведений 1331 року князем литовським Ольґердом. Імовірно, він був перебудований воєводою київським Фридериком Пронським у середині XVI ст. На жаль, від нього не лишилось нічого.
Тхорівський палац тепер чомусь у приватній власності
Праворуч від парку «Олександрія» проходить дорога на Сквиру, нею ми дістанемося до села Шамраївка. Одразу за цим селом буде поворот на Пустоварівку, з якої маємо повернути на Тхорівку. Село цікаве палацом Генріха Страшин ського, зведеним наприкінці ХІХ ст. (за даними директора районного крає знав чого музею, в середині ХІХ ст., а належав маєток Потоцьким). Двоповерхова, доволі велика будівля стоїть тепер без вікон, але під дахом. Цю пам’ятку місцевого значення довели до цілковитої руїни вже в наш час. За комуністів у ній працювали колУ Тадіївці збереглася садиба Червінських
Скромний двір в Ожегівці (тепер школа) належав Підгірським
госпні контори. Попри статус пам’ятки, її якимось чином продали директору місцевого спиртзаводу, який огородив палац високим непрозорим парканом і поставив охорону, яка не дозволяє заходити на територію й фотографувати. Найкраще обійти палац з боку ставка, там його видно як на долоні, – а також щойно зведену сауну нового власника. Невідомо, що саме планує зробити тут директор спиртзаводу, але схоже, туристи туди навряд чи зможуть потрапити. Із Тхорівки виїжджаємо на трасу Р34 і через Антонів, де можна оглянути склеп родини Підгірських, прямуємо до Воло дарки. Там зберігся костел, у якому тепер Хрестовоздвиженська православна церква. З райцентру їдемо дорогою на Білу Церкву і за кілька кілометрів повертаємо праворуч – до Тадіївки. Тут є садибний будинок кінця ХІХ – початку ХХ ст., який належав родині Червінських. Можливо, це був відомий громадський і політичний діяч Антоні Червінський, який активно підтримував польську громаду Києва і Київщини. У двоповерховій споруді нині середня школа й ориґінальні інтер’єри не вціліли. Серед решток парку стоїть колишній
будинок челяді, в якому тепер шкільні майстерні. У сусідній Пархомівці можемо ог ля нути один із найдивовижніших православних храмів України, зведений архітектором Алєксєєм Щу сєвим на початку ХХ ст. і прикрашеним монументальними мозаїками Ніколая Реріха. Напитуємо в місцевих мешканців поворот на сусідню Ожегівку, в якій зберігся скромний двір ХІХ ст., який належав Підгірським (імовірно, саме тим, чия ориґінальна усипальниця майже пірамідальної форми стоїть в Антонові). Нині тут школа, й усередині, певно, нічого не залишилося від колишніх власників. Увійти туди мені так і не вдалося. Знову повертаємося до Пархомівки й через Тарган потрапляємо до Володарки, звідки прямуємо до Рудого Села. Руде Село могло б пишатися найкращим класицистичним палацом Київщини, якби не байдужість місцевих мешканців. Тепер тут руїни... Наприкінці XVIII ст. маршалок шлях ти Сквирського повіту Станіслав
11