Петро Калнишевський: Постать і епоха by Геннадій Іванущенко

Книга присвячена могутній постаті Останнього кошового Запорозької Січі, політичному в’язню Соловецької Голгофи Петру Калнишевському; 18-ій річниці Незалежності України; 70-річчю утворення Сумської області; Пам’яті усіх політичних в’язнів та репресованих, які віддали життя у боротьбі за Незалежність України.

Петро Калнишевський: постать і епоха

Видавництво “Ярославна” 2008

ББК 84 (4 Укр – 4 Сум) 6-5 Я-45

Керівник видавничого проекту - голова Сумського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Марія Антонівна Ярова Я-45 Петро Калнишевський: постать і епоха – Суми: “Ярославна”, 2008. – 104 с.

ISBN 978-966-7538-20-2

книга-путівник Сумська обласна рада Сумська обласна державна адміністрація Головне управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації Сумське обласне Товариство політичних в’язнів і репресованих Роменська районна державна адміністрація

Видання здійснене за фінансової підтримки Сумської обласної ради та Роменської районної державної адміністрації

Керівник видавничого проекту та автор ідеї - голова Сумського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Марія Антонівна Ярова висловлює подяку: • першій поетесі, драматургу, члену Національної Спілки письменників України Софії Майданській, яка написала драму “Зрада”, присвячену останньому кошовому Запорозької Січі Петру Калнишевському; • директору Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського, члену Національної Спілки журналістів, члену Національної Спілки письменників України Данилу Кулиняку; • голові правління Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського, народному депутату України попередніх скликань Верховної Ради Івану Рішняку; • голові Сумської обласної ради В’ячеславу Шапошнику; • голові Сумської обласної державної адміністрації Миколі Лаврику; • т. в. о. голови Роменської райдержадміністрації, члену Національної Спілки журналістів України Петру Кривогузу; • заступнику голови Роменської райдержадміністрації, члену Національної Спілки журналістів України Миколі Стрижку; • начальнику Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації Сергію Над’ярному; 3

Петро Калнишевський: постать і епоха • заступнику начальника Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації Івану Шкурату; • начальнику відділу взаємодії з політичними партіями та громадськими організаціями головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації Володимиру Харченку; • головному спеціалісту Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації Олександру Лебедю; • студентці юридичного факультету Сумського філіалу Харківського національного університету внутрішніх справ, члену Національної Спілки журналістів України Олені Фоменко; • дизайнеру, члену Національної Спілки журналістів України Сергію Хвостову; • голові Чернівецького обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Ірині Войцехівській; • голові Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, Герою України Євгену Пронюку.

Шановні читачі! В

и тримаєте в руках книгу, в основі якої – прагнення розповісти про героїчне минуле й динамічне сьогодення Сумщини. Нащадки славетних земель Гетьманської України свято шанують пам’ять про силу українського духу – життя та подвиг останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. З утвердженням незалежності України набирає обертів процес повернення із забуття імен і подій, що мали доленосний вплив на історію нашої країни, формування національної свідомості. Одне з провідних місць у цьому списку посідає село Пустовійтівка Роменського району, де народився та вже у зрілому віці власним коштом побудував церкву Святої Трійці Петро Калнишевський. Важко переоцінити історичну вагу постаті останнього кошового Січі Запорозької для піднесення державницьких ідей, відновлення прав і вольностей українського народу, посилення ролі місцевого самоврядування. З 1764 по 1775

рік Петро Калнишевський – беззмінний кошовий отаман. Він тримав булаву десять важких років, що передували катастрофі – остаточному знищенню Запорозької Січі. Зрозуміло, що саме державне буття Січі, її політична автономія з демократичними порядками (систематичним скликанням рад, виборністю старшин) та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямам колоніальної політики російського уряду, було історичною антитезою самодержавству, монархії. Запорозька Січ була острівцем справедливості в океані феодально-кріпосницького гноблення, останнім оплотом національної незалежності. Завдання нащадків – зберегти і примножувати велич рідкісних історичних перлин України. Тільки наша пам’ять, щоденні добрі справи, спрямовані на відродження історичної справедливості, дозволять не зміліти джерелам духовності української нації. Сьогодні активна діяльність місцевих краєзнавців, науковців,

громадських козацьких та молодіжних організацій дає можливість осягнути, яку важливу роль відіграють видатні історичні постаті та події в духовному зростанні нашого суспільства, його моральному вдосконаленні. Героїчна доля останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, його канонізація українською православною церквою надихають на добрі справи сучасних козаків. Основним і, на мою думку, головним напрямком їх діяльності є духовно-патріотичне виховання молоді. Уроки пам’яті, науково-пошукова та краєзнавча робота, реставрація, відбудова та впорядкування пам’яток історії та культури, видання науковопопулярної літератури – все це

лише малий перелік тих заходів, що відбуваються за ініціативи козацької громади і підтримки місцевих органів влади. Тож нехай славетна історія кожного українського села й містечка, козацька доблесть, що відома усьому світові, стане тим підґрунтям, на якому зросте нове покоління, підійметься новий світлий Собор Душі, у якому не буде місця лихому чи злому. Нехай, як й свого часу для Петра Калнишевського, непохитною залишається наша віра у всепереможність Добра і Справедливості. Нехай ця віра буде чистою криницею, з якої черпатимемо натхнення на славне життя, сили для подальшої розбудови незалежної, заможної та квітучої України.

З повагою тимчасово виконуючий обов’язки голови облдержадміністрації

М.І. Лаврик

Ікона Петра Калнишевського

Петро Калнишевський: постать і епоха

Розділ і РоÌенЩина – ÌаЛа ÁатьКівЩина ПетРа КаЛниШевсьКоГо

Ромни – місто, відвідавши яке бодай раз, пам’ятаєш і любиш впродовж усього життя. Особлива аура його затишних вулиць і особливі привітність і доброта людей, чаруюча таємничість впорядкованих бульварів і скверів, і в 8 кожній бруківці та камені – подих історії...

книга-путівник

Пам’ятний знак на Покровській горі, присвячений ко9 шовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському.

Петро Калнишевський: постать і епоха

Коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві його рідного села Пустовійтівка, – в експозиції Роменського краєзнавчого музею. 10

книга-путівник

тарожили називають своє місто Києвом в мініатюрі. По-перше, схожий вид при в’їзді: ріка і міст через неї, золотисті переливи куполів на соборах, оксамит дерев на схилах і суцвіття кущів та квіткових насаджень, що нагадують великий суцільний букет – усе це так схоже на перші риси околиць столиці України... Не знаю, чому, але зустріч з містом викликає радість і подив водночас: де і коли усе це уже доводилось бачити? Оцей величезний, з кремезними деревами міський парк, де так зручно заховатися влітку від спеки, а в дощову осінь – від дощу, а при вході до нього – найперший не лише в Україні, а у всьому світі монументальний пам’ятник Кобзарю. А ось – стежинка, що веде луками до колишньої оселі першого славнозвісного народного артиста Шкурата. Ще й джерельце збереглося. Можливо, саме сюди приходив на перше своє побачення молодий і талановитий актор Степан?! Пам’ятник Великому Кобзарю Т.Г.Шевченку перед входом до Роменського міського парку.

Петро Калнишевський: постать і епоха ...Скрипнуть старенькі двері музею і таємниче відчинять нам вхід до скарбів духовності, до сивої давнини. Так і хочеться торкнутися рукою до цього старенького козацького воза. Кажуть, опинився він у Роменському краєзнавчому музеї не просто так – “примандрував” з фондів одного зі столичних, бо дуже вже просили роменці. Мовляв, віз той незвичайний – ще з епохи Петра Калнишевського. І в Києві не від-

мовили на прохання земляків відомого і славного останнього кошового отамана Запорозької Січі. Хто знає, яку роль зіграв цей віз у житті Калнишевського (може, саме на ньому, якщо вірити легенді, хлопчик Петро разом з запорожцями, що їхали через село, подався на Січ?)? Але добре одне, що зберігся він до наших днів. Чисто дерев’яний (а дерево ж міцне яке!) та майстерно виготовлений.

Цей древній віз – ще з епохи Петра Калнишевського – в експозиції Роменського краєзнавчого музею. 12

книга-путівник

“Так! Тисячі імен засипано роками,” – писав колись Ігор Римарук. Але приходить час – й імена героїв називає уже сучасна епоха. То Пам’ять промовляє... Нас веде до стін святих, де ця ікона – останнього кошового війська Запорозького – Петра Калнишевського. І народжуються рядки: Де кожна гілка тишу стереже, Де дух віків – упертий, непоборний, Не поглядом, не думкою лише – Нам сяйвом промайне той образ гордий... Собі ми скажемо: “Пора!”, І як вогні засвітить ранок, Підем до храму, де ота гора, Що бачила і муки, й рани, У дзеркалі якої збереглись Невинних мучеників лиця... Душа спинається увись – Святині тихо помолиться...

Такою була колись церква на Покровській горі у Ромнах (в епоху Петра Калнишевського), експозиція картини. 13

Петро Калнишевський: постать і епоха

Пам’ятник П. Калнишевському у с. Пустовійтівка.

Лише через 315 років із дня народження кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського Українська Православна Церква Київського Патріархату канонізувала його, зачисливши до лику святих. І сталося це влітку 2008-го року. Понад три століття минуло... Запитаємо в себе: а що ми знали досі про цю історичну постать? Чи написано було про Петра Калнишевського в підручниках? Чи рясніли книжкові полиці бібліотек творами про цього визначного діяча? Чи споруджували йому пам’ятники?

книга-путівник

І так, і ні. Так, бо зараз є щось з перерахованого, але замало. Ні, бо багато що треба було б зробити, але потрібен час. Скажімо, щоб детальніше дослідити цю історичну постать і епоху, в якій усе те діялося. Щоб зняти художній фільм, щоб “внести” новий розділ до шкільних та вузівських підручників... Усе ще попереду. Але Пам’ять робить свою справу.

Обкладинки книг про П. Калнишевського.

Петро Калнишевський: постать і епоха

На Покровській горі у Ромнах – монумент Петру Калнишевському. Вдячні земляки останнього кошового отамана Запорозької Січі спорудили його влітку 1990 року, коли відзначали 300-ліття Калниша (так зовуть його роменці). Багато чого пам’ятає та гора. Пам’ятає вона і події 1770го року. Саме тоді влітку була освячена Покровська церква, яку збудовано на кошти Петра Калнишевського. Скількох прихожан вона прийняла – як духовна мати –, починаючи відлік з того 1770-го і закінчуючи його 1908-им, коли російськоцарська адміністрація “наказала” їй канути в Лету? Невідомо скільки, бо ніхто й не вів такий облік, але до наших днів дійшли Калнишеві вісті. Завдяки дослідникам.

книга-путівник

Розділ ІІ ДОСЛІДНИКИ ДУХОВНОЇ СПАДЩИНИ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО Д

анило Кулиняк – автор багатьох книг та понад трьох тисяч публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ, директор Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського, багато зробив, досліджуючи духовну спадщину останнього кошового отамана. Свого часу, працюючи науковцем у краєзнавчому музеї міста Ромен, на Сумщині, він відшукав людей, які повідали цікаву правду історії. Ось як пише поет, прозаїк, публіцист, історик Данило Кулиняк у книзі “Останній кошовий Петро Калнишевський”: “... Михайло Дмитрович Сененко зупинився і показав рукою на зарослий лісом пагорб.– Ось тут стояв колись хутір Гетьманка. Ще до війни тут були залишки льохів, якісь ями – ми дітьми частенько на цьому місці гралися, коли випадала нагода. А коли я вже підпарубком став, то взяв якось заступа й почав шукати скарб. Золота не знайшов, але пару сокир, козацьку шаблю й чашу 17

Петро Калнишевський: постать і епоха

Ікона Покрови Пресвятої Богородиці. Козак, що зліва внизу – образ П. Калнишевського. 18

книга-путівник “Побратими” таки викопав. Сокири та чашу я в Роменський музей оддав, а шабля залишилася у нас у селі, та й десь загубилася поміж людьми. Добра була “домаха” – залізний прут перерубувала, як соломинку, а на лезі хоч би знак який після того. І написано щось по-китайському.

– По арабському, – поправляю я діда. – Може, й так, – погоджується він. – Закарлючки якісь, а не букви. А Гетьманкою хутір називався тому, що жив тут, старі люди казали, гетьман Канашевський. Отой, про якого пісню співають... Він родом з цих країв, недалечко

Петро Калнишевський: постать і епоха

З експозицій Роменського краєзнавчого музею. 20

книга-путівник Відкриття відновленої Свято-Троїцької церкви у с. Пустовійтівка, що на Роменщині (2006 р.) – як знак вшанування пам’яті визначного патріота України Петра Калнишевського.

Петро Калнишевський: постать і епоха

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха

Завжди гостинно приймає відвідувачів Роменський краєзнавчий музей. Заснований він ще у 1919 році. Музейні фонди нараховують майже 40 тисяч експонатів, 10 тисяч цінних книг. Серед них – речі, які колись тримав у руках Петро Калнишевський. Оправа Євангелія (з дарчим написом П. Калнишевського), подарованого ним церкві Святої Трійці села Пустовійтівка. Друга половина ХVІІІ століття, майстер Іван Равич, срібло, позолота. Роменський краєзнавчий музей. 24

книга-путівник звідси село Пустовійтівка, де народився, – он за Сулою воно видніється. Плутає дід, зауважую про себе, але не перебиваю, бо ж цікаво... – А він, отой Канишевський Петро, коли москалі зруйнували Січ, то старий вже був, сюди приїхав віку доживати, та затужив дуже і поїхав до Петербурга до цариці Катерини правди шукати. Там і згинув... – скрушно зітхнув Михайло Дмитрович. – Це, діду, не Конашевич був, а Калнишевський, останній кошовий отаман Запорозької Січі, – нарешті уточнюю я. – Егеж, отож і я кажу – Канашевський чи Калнишевський, – киває головою дід. – Наше село Басівка поряд, за цим горбом, так моєму прадіду його дід переповідав, що коли ще хлопчаком був, отого гетьмана бачив. А коли він щез, отой Калнишевський, то хутір довго пустував. Згодом люди потроху розтягли його. Он, кажуть, у діда Шокоти, що на хуторі Гусарів Яр живе, і досі ікона з Гетьманки збереглася. Козацька ікона, в срібному окладі. ... Від тієї розмови минуло років з двадцять. Немає вже Михайла Сененка, земля йому пухом, не знайти вже й сліду Гетьманки – розорали, але стоїть перед очима той літній день, коли ми з Михайлом Дмитровичем таки вибралися нарешті в загадкове урочище, що поміж скіфськими курганами та посульськими ярами притулилося. Побували ми тоді й у діда Шокоти, помилувалися іконою козацькою, спробував я виторгу-

вати її для музею, але на те мені сказано так: “Ікони такі, сину, не продаються. Але ти прийди сюди до мене на першу порошу, встрелимо зайця чи просто налякаємо, а роззнайомимося ближче, то я тобі її “за так” віддам. Зажився я на цьому світі, отож буде тобі згадка про мене”. На першу порошу я не зміг приїхати, а під весну дід Шокота помер...”1 Через певні життєві обставини ні ікона, ні шабля кошового до Роменського краєзнавчого музею тоді не потрапили. Зате Данило Кулиняк чимало зусиль доклав, щоб потрапили до музейних фондів козацька чаша “Побратими”. Ось що він розповідає читачам: “В травні 1972 року я розповів про цей експонат на сторінках журналу “Україна”. Виготовлена ця чаша з червоної міді в ХVІІ – ХVІІІ століттях, заввишки двадцять сантиметрів, має дві ручки, діаметром п’ятнадцять сантиметрів. Ця реліквія – єдина на Україні, про неї колись згадував Дмитро Яворницький. Кілька слів про побратимство, дуже древній звичай, започаткований ще в первіснообщинному суспільстві, і особливо поширений серед запорожців. Двоє чи більше козаків вступали у вічний союз, присягаючись завжди допомагати один одному, і скріплювали це своєрідним ритуалом: пили разом вино чи горілку 1 Данило Кулиняк, член Спілки письменників СРСР. “Останній кошовий Петро Калнишевський”, Київ, 1991, видавництво Товариства “Знання” України, серія 1 “Час і суспільство”, №3, стор. 4-5.

Петро Калнишевський: постать і епоха

книга-путівник з обрядової чаші, яка зберігалася в кошового отамана, й при цьому кожен тримався за одну з двох ручок. Пили на взаємну вірність і відданість до скону.”2 Завдяки Данилу Кулиняку з’явилося в експозиціях Роменського краєзнавчого музею і Євангеліє від Калниша. “... коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві його рідного села Пустовійтівка. Колись відшукав я його серед звалища церковних фондів й виставив у експозицію відділу історії дореволюційного минулого, яким завідував з 1967 року. Про цей дарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знають у цілому світі. Гортаючи альбом “Дерев’яні храми України (шедеври архітектури)”, виданий 1987 року Українським музеєм у Нью-Йорку, я був приємно здивований, побачивши на одній з його сторінок фотокартку цього шедевру українського золотарства. Наче давнього друга випадково зустрів.”3 Розшукав Данило Кулиняк і краєзнавців, які займалися дослідженням питання побудови Покровської церкви в Ромнах. Ось як пише про це: “Як встановив краєзнавець Феодосій Іванович Сахно, її споруджували, починаючи з 1764 року, майстри теслярського цеху містечка Смілого Іван Босик, Михайло Руденко, Семен Дзюба, Терешко Тертишник, Трохим Лихола з помічниками.” 2 Там же, стор. 5 3 Там же, стор. 6

З посиланням на головного архітектора Філадельфійського університету (США), куратора виставки і автора її каталогу “Дерев’яні храми України. Шедеври архітектури” (Нью-Йорк, 1987) Тита Геврика, Данило Кулиняк зазначає, що церква Святої Покрови у Ромнах була особливою. Ось як він пише: “...Тит Геврик вважає: Найвизначнішою спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, 30 метрів заввишки, в Ромні (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського і Давида Чорного... Через загрозу зруйнування її російською царською адміністрацією 1908 року стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 року під час другої світової війни. ... Одним з найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромні (скульптор С. Шалматов, 1768-73). Він був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типовому для українського сницарства (різьблення з дерева) середини вісімнадцятого століття. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією отця небесного серед хмар і путтів, ледве можна було розгледіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев’яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді було чотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного 27

Петро Калнишевський: постать і епоха зросту; там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт була вирізьблена сцена Благовіщення, а над нею – голуб, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев’яною церквою та Розп’яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони.”4 4 Д. Кулиняк, там же, стор. 8

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха

Петро Миколайович Кривогуз – т. в. о. голови Роменської райдержадміністрації

*** Старовинні Ромни... Цілий розділ краєзнавчого музею присвячений цій темі. Окрема експозиція – Петру Калнишевському. І щоразу додається до неї нових експонатів. Та головна постать – сильна духом і непереможна людина – останній кошовий Запорозької Січі. В Ромнах створено міськрайонний благодійний Фонд імені Петра Калнишевського, яким керує Микола Іванович Стрижко. Опікується цей Фонд відродженням духовних святинь, пов’язаних з іменем Петра Калнишевського. Про одну з таких – відбудовану, вірніше, збудовану наново церкву у селі Пустовійтівка знають у всьому світі. На її відкриття приїздив Президент України В.А.Ющенко (2006 рік). Саме на козацьке свято, саме в день Святої Покрови, 14 жовтня 2006 року, було перерізано стрічку до входу на територію нової церкви. Цього ж дня у Пустовійтівці відчинив двері і філіал Роменського краєзнавчого музею.

книга-путівник

Розділ ІIІ Хто він, чийого роду – Петро Калнишевський? Про останнього кошового отамана Запорозької Січі - з історичних джерел та літературно-художніх творів *** Ступати в слід історії... Чи й варто? Коли слова, обпалені вогнем, Виходять, мов козаки, на світанку, І йдуть під шаленіючим дощем... Скрепочуть сідла і вози гуркочуть, І шаблі вигострено для звитяг... Ні з ким козаки воювать не хочуть, Та боронити змушені свій стяг. ... І скільки стріл, неначе гроз, упало? І скільки зранених мечем? “Живцем в полон? – Коли таке бувало?! Не віддамо ми Січ На чолі з Калнишем!” Та є обставини – і серце стислось з болю, І вже в заручниках їх кошовий... Йому не бачити ніколи волю – Цей каземат, мов зашморг кам’яний. Олена Фоменко, студентка юридичного факультету Харківського національного університету внутрішніх справ

Петро Калнишевський: постать і епоха

и здогадувався він, чи міг напророчити у своєму 112ому віці, що колись – через триста з лишком років, до його рідної Пустовійтівки вестимуть вказівники: Заповідна зона Петра Калнишевського”? Пустовійтівка... У 1624 році поблизу Сули з’явилось 100 дворів переселенців з Правобережної України. Це поселення і назвали – слобода Пустовійтівка. Як стверджують історики, після польськомосковської війни 1632-1634 років, у 1638 році була встановлена так звана “Путивльська межа” – лінія кордону. Пустовійтівка та інші ближні поселення ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої. “Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 року майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Феодосій Іванович Сахно, 1771 року священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського – Семен Іванович – на цьому “приході аж до своєї смерті 1796 року”.1 З книги Олени Михайлівни Апанович “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі”2 : “Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишев1 Д.І. Кулиняк, “Останній кошовий Петро Калнишевський, стор. 10). 2 стор. 254–272, видавництво “Либідь” при Київському університеті, 1993 р.

ський прожив довге життя – 112 років. Рубежі трьох століть – ХVІІ, ХVІІІ і ХІХ – пройшли через його долю. Проте достовірні дані, підтверджені архівними документами про його діяльність, маємо лише за час його перебування в останній Запорозькій Січі, яка звалася Підпільненською або Новою й існувала в 1734-1775 роках. Цей період біографії Калнишевського став відомим передусім завдяки унікальному архіву Коша Запорозької Січі, що чудом зберігся до нашого часу. Період 25-річного перебування Петра Калнишевського в ув’язненні в Соловецькому монастирі, де він і закінчив своє життя, відбито в документах архівного фонду архангельського губернатора та інших архівів.

книга-путівник Про ранній період його життя знаємо тільки легенди та усні перекази. Впевнено можемо сказати, що народився Петро Калнишевський у селі Пустовійтівка біля міста Ромни. У зрілі вже роки Петро Калнишевський побудував у рідному селі церкву. В документах, пов’язаних із її будівництвом, фіксується місце народження Калнишевського та ім’я його батьків: мати Агафія, батько – Іван. Ім’я Петра Калнишевського виринає в документах архіву Коша Запорозької Січі з початку 50-х років ХУІІІ ст., коли він займає вищі старшинські посади. Спочатку був військовим осавулом, котрий відповідає за стан і організацію війська, потім – військовим суддею, тобто третьою особою після кошового отамана,

яка входить до складу Коша (запорозького уряду). З 1762 р. – він короткий час був кошовим. І, нарешті, в 1764-1775 роки Калнишевський – беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорозькою Січчю упродовж десятиліття, що передувало катастрофі – остаточному знищенню російським царизмом Запорозької Січі. Територія Підпільненської або Нової Запорозької Січі називалася “Вольності Війська Запорозького” і займала великий простір на південь від річок Тясмина та Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. Назва “Вольності Війська Запорозького” певною мірою відбивала історичну си-

Петро Калнишевський: постать і епоха туацію, що склалася на той час. Санкціонуючи подібне визначення для володінь Запорозької Січі, царський уряд визнавав тим самим своєрідність, самостійність її адміністративно-політичного та соціально-економічного ладу, а також її автономію. Історія Підпільненської Січі бере початок у 1734 р., коли помер гетьман Данило Апостол, і цариця Анна Іоаннівна знову заборонила гетьманські вибори. Тимчасове відновлення гетьманства в 1750 р. імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка ставилася прихильно до України, було остаточно скасоване Катериною ІІ, за часів царювання якої феодальнокріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед, це виявилося в подальшому зростанні дворянського землеволодіння, посиленні процесу закріпачення селян.

Запорозька Січ залишалася своєрідним острівцем в океані феодально-кріпосницького й національного гноблення Російської імперії, останнім оплотом демократизму й національної незалежності. Зрозуміло, що саме державне буття Січі з притаманними їй вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої й зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини ІІ. У ХУІІІ ст. Запорозька Січ зберігала автономію й українську державність, які великою мірою базувалися на давніх традиціях і мали коріння в історичному минулому українського народу. Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками – частим проведенням рад, на яких

книга-путівник вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, – усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Царизм скасував Січ через 15 років після ліквідації Гетьманщини в 1764 р., хоча ще раніше розгорнув наступ на її землі, права та особливий устрій. Саме в таких історичних умовах запорозька рада на Січі вручила булаву Петру Калнишевському, обравши його кошовим отаманом. Посівши місце голови уряду запорозької республіки, Калнишевський виявив талант державного діяча й адміністратора, дипломата й воєначальника.” З книги Д. І. Яворницького “Запорожжя...” Ось як згадує автор про П.Калнишевського: “...Петр Иванович Калнишевский, этот человек светлаго ума, железной воли и замечательных военных способностей! “ Світ великий, край далекий, та ніде прожити: Славне військо запорожське хотять погубити. Ой цариця загадала, а Грицько пораїв, Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю. Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали, Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли. Ой вже ж москаль Запорожжє кругом облягає, А наш батько Калнишевський того й не гадає. Ой із низу, із лиману вітер повіває, А вже ж москаль, а вже москаль Січу обступає. Васюриньскій козарлюга не п’є, не гуляє Та всего* свого отамана рано пробужає. “Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде, Ой як станеш ти на башти, москаля не буде!” А москалі не дрімали, запас отбирали, А московськії старшії церкву грабували: Та беріть срібро, та беріть злото, войсковії свічі, Ой заплакав пан кошевий з старшиною в Січі. Ой взійшов же пан кошовий та на круту гору: “Ой та не руйнуйте, люди добрі, хоч божого дому!” А запорожські атамани як орли літали Та свого батька кошового вірненько благали: “Та позволь, батьку, позволь, батьку, із штихами стати, Не одному генералу с пліч голову зняти! Не позволиш із штихами, позволь з кулаками, 39

Петро Калнишевський: постать і епоха Ой щоб слава не пропала поміж козаками!” А вже ж уступила одна дивизія та серед самої Січі, Ой взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі. Ой крикнув же а Калниш кошовий у покровській церкві: “Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті!” Ой крикнув же та Калниш кошовий на покровській дзвіниці: “Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці!” Ой пливе щука с Кременчука, розбита із лука. “О теперь же нам, Калниш кошовий, та с тобою розлука!” Ой пішли, пішли славні запорожці, а не пішки, дубами, Ой як оглянутця до славної Січі, умиютця слезами. А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари, А вже ж, уже славні запорожці п’яти показали... Та встань, батьку, з домовини, кличуть тебе люде! Ой як підеш на Вкраїну, по-прежньому буде. Ой піди ж ти до столиці прохати цариці, Чи не вступе царстві-землі по прежні гряниці. “Ой царице, наша мате, змилуйся ж над нами! Отдай же нам наші землі з темними лугами!” “Не на теє ж, запорожцю, москаля заслала, Ой щоб твої луги й землі назад повертала!” Текла річка із-під саду та й упала в кручі: Заплакав же пан кошовий, від цариці йдуче. Текла річка, мала-невеличка, заросла лозами, Заплакав же пан кошовий дрібними слезами. “Ой великий світ, цариця, і всім ти владаєш, А вже ж ти нас, запорожців, з містця споміщаєш, Та все ж ти тих вражих панів та все награждаєш”. (Из песен собственного собрания (А.Я.) в с. Писаревке Харьковскаго уезда). * – Тут, очевидно, помилка. Зміст і ритмомелодика пісні підказує таке звучання: “Та все(го) свого отамана...” Склад “го” виступає тоді як розспів. – прим. упорядниці. 3 “Какая же участь выпала на долю печальных свидетелей этой драмы, кошевого атамана Петра Ивановича Калнишевскаго и его ближайших сподвижников, судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, а вместе с ними и всего войска запорожскаго? Что касается массы запорожскаго войска, то одна часть ея осталась в пределах России и составила из себы так называемое кубанское козачье войско; другая часть ушла под власть турок и прожила там до 1828 года, последо-

3 Яворницький, “Запорожжя”, стр. 385

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха вательно переменив пять Сичей: Устьдунайскую, Банатскую (в Австрии), Старосейменскую, Котирлезскую и Дунавецкую.1 Что же касается главных начальников запорожскаго войска, то судьба их была более, чем печальна: все они были отправлены в ссылку в отдаленныя места, где прожили до самой своей смерти, без близких и друзей. ...Но тяжелее всех пришлось главному начальнику запорожской Сичи, Петру Ивановичу Калнишевскому. Он также отправлен был в ссылку, но куда именно – до последнего времени не знали. Историку “Новой Сичи”, А.А.Скальковскому, место ссылки Калнишевскаго совсем не было известно, и он гадательно высказал предположение, что после разорения Сичи, последний кошевой ея отправлен был кудато на Дон. “Ой полети ти, черная галко, та на Дін риби їсти; Та принеси, та принеси ти, черная галко, от Калниша нам вісти! – Та вже ж мені не литіти на Дін риби їсти, Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти!” Но в семидесятых годах текущаго столетия П. С. Ефименку удалось напасть на след Калнишевскаго в Соловецком монастыре, о чем он и сообщал своевременно в “Русской Старине”. С тех пор стало известным, что последний кошевой атаман, после падения Сичи, с берегов полуденнаго 42

Днепра отправлен был в краесветную обитель на Соловецком острове, где прожил целых 27 лет, до самого конца жизни. Весной 1887 года нам удалось посетить Соловецкий монастырь и на месте собрать сведения о Петре Ивановиче Калнышевском. По указу императрицы Екатерины ІІ, писанному 1776 года, июня 10 дня, за №1419, Калнишевский отправлен был в ссылку на постоянное жительство в Соловецкий монастырь. Его сопровождал секунд-майор Александр Пузыревский, перваго московского пехотнаго полка, с одним унтер-офицером и пятью рядовыми. Путь шел через Москву в Архангельск. Арестанта везли под строгим инкогнито и крепким караулом, не называя нигде ни его имени, ни фамилии. Кортеж состоял из девяти подвод: на трех подводах помещался конвой с арестантом, на четырех имущество отправляемаго в ссылку. Конвой с арестантом прибыл 11 июля в г. Архангельск; здесь губернатор Головцын, заменив бывшую команду новой, из четырех человек, отправил Пузыревскаго вместе с арестантом через Белое море в Соловецкий монастырь, на судне, нанятом у купца Воронихина. Судно, два раза садившееся на мель, было повреждено и простояло несколько времени в устье р. Северной Двины. Уже 29 июля Калнишевский прибыл в Соловецкий монастырь и представлен был архимандриту его, Досифею. По рассказам богомольцев, крес-

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха тьян села Ворзогор, Архангельской губернии, посещавших Соловецкую обитель и несколько раз слышавших там о кошевом, когда его только что привезли в Соловки, то он казался человеком среднего роста, чрезвычайно здоровым и широкоплечим, одет был в красный кафтан, говорил “не так чисто по-русски”, но потом сделался худ и стар, носил седые осекшиеся волосы, короткую седую бороду, одевался в китайчатый синий сюртук с маленькими оловянными пуговицами в два ряда. В монастыре, так же как и в пути, с Калнышевским обращались строго. В архиве монастыря хранятся несколько ведомостей о содержащихся колодниках, где против каждаго из них выставлено, как следует обращаться с арестантом. В ведомости 1780 года, под №14, против фамилии Калнишевскаго записано: “1776 года, июля 29 дня по указу святайшаго правительствующаго синода воисполнение высочайшей Ея Императорскаго величества на всеподданьйшемъ генералъ аншефа военной коллегии вице президента астраханской (,) азовской и новороссийской губернии генерала губернатора и кавалера Григорья Александровича Потемкина доклад конфирмации вельно бывшаго сичи запорожской кошеваго Петра Калнишевскаго содержать безвыпускно изь монастыря и удалять не только оть переписок, но и оть всякаго сь посторонними людьми обращения за неослабным караулом 44

обретающихся в соловецком монастыре солдат”. Эта прописка, с некоторыми изменениями, повторяется во всех ведомостях о содержащихся колодниках из года в год. По преданию, помещение для Калнышевскаго сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни; а потом в камере башни Прядиленной. Всех башен в монастыре восемь: Корожняя или Флащевая, Успенская или Оружейная, Прядиленная, Никольская, Квасоваренная, Кухонная, Архангельская и Белая. Из них в пяти башнях устроены отдельныя камеры для помещения преступников: в Корожней – одно в нижнем этаже, в Прядиленной – одно в среднем этаже, в Никольской – два и т.д. Все камеры башен похожи одна на другую и разняться лишь одним размером. Вот устройство камер в двух башнях, где сидел Калнишевский. Каждая из них сделана в стене средняго этажа башни, имеющей девять аршин толщины, с внутренней стороны. Если пробраться во двор монастыря и потом войти через широкия ворота в средний этаж башни, то тот же час налево можно увидеть небольшое отверстие; это и есть камера. Если же переступить порог камеры, то можно увидеть небольшое отверстие; это и есть камера. Если же переступить порог камеры, то можно увидеть и самое устройство ея. Она имеет вид большой печи, сделана аркой, длиною в четыре с половиной аршина, шириною в два с полови-

книга-путівник ной, высотою в два с небольшим, без топки и без окон, если не считать окном небольшой, сделанной в стене, щели, имеющей высоты 5 вершков, ширины 2 вершка. Камера запиралась двумя дверьми: внутренней железной и наружной деревянной, обитой войлоком, замыкавшихся огромным двухпудовым замком. Если взять во внимание то, что стена башни, в которой сделана камера, выходит во двор, обнесенный кругом высокими стенами, если взять во внимание то, что против башни во дворе стоит старинное здание, почти совершенно заслоняющее собой всю стену ея, если принять во внимание то, что к самой стене башни приделан широкий коридор с очень наклонной деревянной крышей, от которой падает мрачная тень на всю нижнюю половину стены и если, наконец, принять в расчет и то, что стена, в которой устроена щель, имеет толщины аршин и три четверти, то можно положительно сказать, что в камеру за 400 лет ея существования никогда не попадал ни один луч солнца. Не забудем еще и того, что на всем Соловецком острове бывають не только целые дни, но и целые месяцы, когда люди солнца праведнаго “и в глаза не видят”. В этой тюрьме Калнишевский сидел около 12 лет, надзор за ним до того был строг, что его не выводили из тюрьмы для физических потребностей. Но около 1788 года Петр Иванович Калнишевский был переведен из камеры в келью, сперва 15-ю, потом 14-ю;

всех келий было в то время 29, и на долю арестанта кошеваго пришлось далеко не последнее помещение. Может быть, перевод его из камеры в келью состоялся вследствие того, что он жил смирно, не причиняя никому беспокойств и не имея никаких мыслей о побеге. Живя в камере, а потом в келье, Калнишевский получал содержание по 1 рублю в день, или 365-366 рублей в год. Если взять во внимание то, что при существовании запорожской Сичи кошевой атаман получал жалованья всего лишь 70 рублей в год, а вся сичевая старшина, кроме куренных атаманов, получала 165 р., и если принять в соображение то, что один рубль прошлаго столетия стоил чуть ли не больше десяти настоящего, то положение Калнишевскаго покажется более, чем обеспеченным. Но это объясняется тем, что деньги, определенныя на содержание Калнишевскаго, выдавались из собственнаго его имения, поступившаго в секвестр. Лишенный звания, но не лишенный состояния, Калнишевский мог делать и такие расходы, как расход на сооружение великолепнаго запрестольнаго креста, пожертвованнаго им в соборный храм монастыря в 1794 г. Крест в вышину больше аршина, серебряный, позлащенный с надписью: “Сей крест сдъланъ вкладомъ Петромъ Ивановымъ Кошевымъ 1794 года. Въсътринадцать фунтовъ (,) (48) сорокъ восемъ золотниковъ”. Лишенный свободы, Калнишевский, однако, мог выходить из 45

Петро Калнишевський: постать і епоха

книга-путівник

Петро Калнишевський: постать і епоха тюрьмы для говенья, в великий и успенский пост. Из ведомостей о колодниках, бывших в исповеди, видно, что с 1777 г. и по 1792 г. Калнишевский говел если не по два раза в год, то непременно один раз. При всем этом положение узника не изменилось до 1801 г., за ним по-прежнему наблюдали очень строго; караульные солдаты, следившие за ним, были исключительно великороссы. “Пришли мы в трапезу, – рассказывает очевидец крестьянин Лукин, – перед обедом, дожидали монахов с порцией. Приходит человек незнаемый, за караулом три солдата с ружьями, и спрашивает нас любопытно: “Кто царем теперь? Как цари живут ниньче и какия благополучия на Руси тепереча?” Мы отвечали, что царем Александр Павлович; живут по-прежнему все, слава Богу, благополучно и хорошо. Он бы и больше расспрашивал, да солдаты не позволили. “От этого человека, говорили они, отойдите прочь, с этим человеком не приходится говорить вам.” И монахи тоже запрещали. “Архимандрит увидит, сказывали они, так нехорошо вам за это будет.” Архимандрит пришел, и он подошел к благословлению. “Древень ты еси, землею пахнеши”, сказал архимандрит тому человеку. И точно, он очень древен был: тут он и жизнь кончил. Опосля монахи сказывали, что это какой-то кошевой атаман”. В таком положении находился Калнишевский до 1801 года, 48

когда на российский престол взошел император Александр І. Тогда манифест императора повелевал: “всъхъ находящихся теперь и до сего самаго дня подъ слъдствиемъ и судомъ по разнымъ мъстамъ чиновниковъ и всякаго звания людей, по дъламъ, не заключающимъ въ себе важныхъ преступлений, как то: смертоубийства, разбоя и лихоимства, учинить отъ суда и слъдствия свободными.” В числе прощенных в одном из списков, под №28, показан и “Петръ Ивановичъ Калнышевский, подольский шляхтичь, бывший запорожский кошевой атаманъ, въ Соловецком монастыръ”. З книги “Гетьмани України”4 “Ім’я Калнишевського виринає в документах архіву коша Запорозького з початку 50-х років ХУІІІ ст., коли він уже займав вищі старшинські посади: спочатку був військовим осавулом, потім – військовим суддею (1760 рік), в 1762 році він на короткий час був уперше призначений кошовим. І, нарешті, в 1764 – 1775 роках Калнишевський – беззмінний кошовий отаман. Після того, як цариця Катерина ІІ скасувала в Україні гетьманство, Запорозька Січ залишалась своєрідним острівцем в океані кріпосницького та національного гноблення. У ХVІІІ ст. Запорозька Січ зберігала автономію й українську державність, які тримались на давніх традиціях і своїм корін4 “Гетьмани України”, Харків, “Промінь”, 2007 р.

книга-путівник

ням сягали в давнє минуле українського народу. Щоб стерти усякий слід українського вільного життя, Катерина ІІ вирішила скасувати і Січ Запорозьку. Проте зовнішня політика, а саме війна з Туреччиною, не дозволили їй здійснити цей вирок. Саме за таких історичних умов запорозька рада на Січі вручила булаву Петру Калнишевському. Кошовий отаман дбав про розвиток сільського господарства в Запорозькій Січі, поширення торгівлі, промисловості. Усі запорозькі володіння, або “вольності” займали величезну територію, на якій розташовувалось 45 сіл та 1600 хуторів-зимівників. 12 вересня 1762 року Калнишевського, як кошового Війська Запорозького, було викликано разом із старшиною до Москви на коронацію Катерини ІІ. Вона прихильно зустріла запорожців і подарувала Калнишевському велику медаль із своїм портретом,

а для Війська Запорозького передала клейноди. У 1762 році, коли російський престол зайняла імператриця Катерина ІІ, було складено реєстр козаків Війська Запорозького, які присягнули на вірність цариці. Не рахуючи тих запорожців, які сиділи зимівниками, Катерині ІІ присягнуло: на Січі – 13 437, у Калміуській паланці – 674, Бугогардівській – 427, Інгульській – 285, Самарській та Орельській – 2323, Кодацькій – 820. Всього – 17 966 козаків. У ХVІІ ст. 20 000 запорожців являли собою велику силу. У ХVІІІ ст., коли РОсійська держава легко виставляла в поле до 300 000 війська, запорожці перестали бути великою силою. У 1763 році Калнишевського з посади кошового отамана за наказом цариці було усунуто, бо він завзято виступав проти переселенців на запорозькі землі. Коли у 1764 році Калнишевського вдруге обрали кошовим, відбувалося нове “описаніє” земель Війська Запорозького. Це беззаконня тривало аж до 1767 року. Кошовий, що побував уже у Петербурзі, добре знав, що всі сусіди із Запорожжям зазіхають на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх – це залюднити самому Війську Запорозькому. Калнишевський з перших же часів свого кошарства почав заохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, а сам знов поїхав до Петербурга клопотати, щоб на запорозькі

Петро Калнишевський: постать і епоха Лист головнокомандуючого російського війська П. Рум’янцева до кошового отамана П. Калнишевського з подякою запорожцям за перемогу поблизу Очакова під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. ÖДІАК України, ф. 229, оп. 1, спр. 247, арк. 173173 зв. 1769 р., серпня 23.

книга-путівник землі було видано царську грамоту. Але даремними були клопоти Петра Калнишевського. І усі ті клопоти звелися нанівець, бо землі відмежовувались, а на скарги запорожців ніхто не звертав уваги. Обрання вдруге Калнишевського кошовим “без царської на те волі” розлютило Катерину ІІ. Про це свідчить “Справа про самовольне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського”. Більше місяця (з 12 лютого по 16 березня) спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв “зухвалої непокори та свавілля” запорожців. Та з огляду на війну з Туреччиною (царська Росія пробивалась до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилась вирішальна роль, цариця змирилась з самовільним обранням Калнишевського кошовим отаманом. Адже запорожці були найкращими та найзавзятішими воїнами. Петро Калнишевський був кошовим отаманом 10 років підряд, “чого зроду-віку не бувало”. Калнишевський дбав, щоб ті демократичні і гуманні принципи, які склалися в системі освіти на Запорожжі, не порушувалися. Сам Калнишевський мав добру освіту, захоплювався історією, філософією, мистецтвом, військовою справою. Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села, одне з них – Петриківка – було назване на честь кошового. 51

Петро Калнишевський: постать і епоха У 1760 році для церкви рідного села Пустовійтівка Петро Іванович подарував з дарчим написом коштовне “Євангеліє” в срібній оправі. За своє життя П. Калнишевський фінансував будівництво п’яти церков, зокрема, церкви Святої Трійці в Пустовійтівці, Покровської церкви в Ромнах. Крім того, він робив монастирям багаті подарунки. 5 січня 1771 року Катерина Велика “за службу Войска Запорожского” пожалувала грамоту, а Калнишевському подарувала золоту медаль, обсипану діамантами, – найвищу відзнаку імперії – орден Андрія Первозванного. У 1773 році Калнишевському було присвоєно звання російської армії – генерал-лейтенант. Запорожці іноді зі своїх земель збройно виганяли переселенців. Російський уряд розцінював це як бунт проти царської влади і розбій. 1774 року Петро Калнишевський отримав від Потьомкіна листа, де Війську Запорозькому висловлювався царський гнів за

те, що не пускає на свої землі поселенців. ЗНИЩЕННЯ ПОКРОВСЬКОЇ СІЧІ Після перемоги над Туреччиною московському урядові Запорозьке Військо стало непотрібне. Цариця Катерина ІІ надумала зовсім знищити Січ. Вона поділилась своїми думками з деякими урядовцями, серед яких був і Потьомкін. І він, замість того, щоб відстоювати запорожців, підтримав наміри імператриці. У квітні 1775 року Потьомкін отримав наказ збройно ліквідувати Запорозьку Січ назавжди. ...Закутих у кайдани Калнишевського та всю старшину Війська Запорозького під великою вартою відправили до Москви. Про сумну долю колишнього запорозького кошового Калнишевського не могли довідатись навіть найближчі родичі. Лише через століття дослідники за архівними документами встановили, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир.”

книга-путівник

31 жовтня (12 листопада за н. ст). 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський. Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною ІІ усунутий з посади.

Соловки отамана Петра Калнишевського У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин ґенерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський ґенералгубернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проектом її ліквідації. 4 червня (17-го за н. ст.) за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням ґенерал-поручика Петра Текелія, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман

велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отаман Петро Калнишевський, а разом з ним військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий, військовий старшина Андрій Порохоня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Ґараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мусій Головко та інші були заарештовані. 3 серпня Катерина ІІ видала маніфест, яким оголосила, “что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве”. Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління. Мовляв, оскільки ці землі не належали раніше Речі Посполитій, то й не 53

Петро Калнишевський: постать і епоха могли бути козакам ніким надані, а Росією вони “приобретены” від Порти Оттоманської унаслідок війни. Як відомо, “где русский лапоть ступил – там исконно русское”. Байдуже, що Запорозька держава там фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративним поділ на паланки. Частина запорожців пішла на Кубань, частина – під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, Іван Глоба – у монастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках. На Соловках я починаючи з 1999 року вже бував п’ять разів – у Дні пам’яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив старий козак.1 Глухий відгомін про подвижницьке життя соловецьких іноків доходив звідси й на Вкраїну. Але чи знала тоді Україна, що Соловки – також місце ув’язнення “відступників од віри” та “государевих ослушників”? Серед них був “малоросіянин” Захар Петрович Патока, засланий сюди ще 1721 року за якийсь “наклеп” державної ваги, за віщо йому наказом Петра І було вирвано язика і посаджено довічно в найстрашнішу тюрму – під вежею Корожна... Це 1 Див. статтю “Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох...”

ми тепер знаємо, що одним із таких “ослушників” був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “вража баба” Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали: – Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти, Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам вісти. – Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти, Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти. Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся – не знали сто років. Знав ґенералгубернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про “милосердну” заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони “по всем гражданским и политическим законам заслужили”, ув’язненням у монастирях і просив “по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого – в Соловецкий, а прочих – в состоящие в Сибири монастыри”.2 До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він пе2 Данило Кулиняк. Соловецький в’язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис. К.: Рад. письм., 1991, с. 47.

книга-путівник ред тим лукаво називав “нерозлучним другом”. Щойно аж 1862 року засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від селян поморського села Ворзогори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 року він знайшов в архіві Архангельської канцелярії “Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года”. Він опублікував про це статтю в ХІУ книзі журналу “Русская Старина” за листопад 1875 року. Кажуть, що вже 1873 року на Соловки їздив Павло Чубинський, він бачив могилу і надгробок отамана. Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув’язнення отамана.3 На Соловках показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ця вежа прямокутна, вона стоїть у південній частині кремля, поруч з Білою). Ще 1999 року я протискувався до тієї камери. Дно в підземеллі нижче рівня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі – сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. Наступного року лаз уже за3 Див.: Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К.: Веселка, 1995. – 447 с.: іл., с. 376 – 391

мурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію монастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але дехто з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Богдан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникнути в ту камеру з середини кремля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав козацьких пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Калнишевського, а кимось привезену та залишену кілька років тому. Набили й вони її свіжим тютюном і поклали на місце. Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до “святців” і мушу вибачатися перед моїми читачами за опубліковану раніше в деяких в ґазетах не в усьому достовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Калнишевського. Скоріше всього, сидів він не під Сушилом. У монастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Припровадили його секунд-майор першого московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтерофіцер і п’ять рядових. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно. В Архангельськ прибу55

Петро Калнишевський: постать і епоха ли 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд. У відомості 1780 року під № 14 записано, що в’язня слід “содержать безвыпускно из монастиря и удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат”.4 Далі Д.Яворницький пише: “По преданию, помещение для Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной”. (Яворницький Д. І., с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п’ятикутного кремля, Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна – біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку. Очевидно, ці камери призначалися для господарчих і військових потреб (як порохові погреби, але ж там волого), а може й з метою тримати в них в’язнів. Камери схожі на піч, аркоподібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин – близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок – 4,45 см). Двері зачинялися 4 Яворницький Д. І., с. 387

внутрішніми залізними та зовнішніми дерев’яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце. Біоґраф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці “В пошуках скарбів”, яка вийшла 1965 року у видавництві “Дніпро”, пише: “Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув’язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: “Житло в’язня… має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень… Стіни… вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в’язень намагався через це вікно подивитися на світ Божий, то бачив хіба що одне кладовище прямо перед вікном. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: “Невже тут можна жити? Невже

книга-путівник люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?” 5 В’язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише два-три рази на рік – на Різдво, Великдень, Преображення Господнє – під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти. У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об’їдали їм вуха, ноги. А щоб дати палицю – зверталися за дозволом аж до столиці. Камера Калнишевського протікала, є дані, що його коштом її ремонтували. Літні монахи розповіли Д.Яворницькому ще жахливіше: “...Коли кошового перевели з Прядиленої6 камери в інше приміщення ... провівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей” (І.Шаповал, с. 30). У таких камерах старий козак провів близько 12 років. Приблизно 1788 року він був переведений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує. Втім, Г.Г. Фруменков пише, що П.Калнишевський просидів 16 ро5 І.Шаповал, с. 30, звірено з вид.: Г.Г. Фруменков. Узники Соловецкого монастыря, Сев.-Зап. книжное изд., 1968, ст. 71 6 Прядильної. – В.О.

ків у Головленковій тюрмі (вона ж Архангельська вежа) та 9 років у більш “комфортабельній” камері поруч з Поваренною. Ця вежа – над Святим озером, посередині між Архангелькою (Головленковою) та Нікольською. (С. 74). На утримання П.Кални шевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Проте за їх одержання завжди розписувалася охорона. Роками його охороняли солдати Іван Матвеєв, Антон Михайлов, Василій Нестеров, Василій Соханов. Новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний “Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре”. За переказами (бо дехто сумнівається, чи він туди взагалі приїздив), коли цар звелів випустити на світ Божий 110-літнього діда, то він уже був сліпий. Цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страждання. Старець відповів: “Нічого мені не треба, государю, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я, щоб вони не страждали в земляних ямах”.7 Мабуть, це легенда, бо острог збудовано ще за три роки до того. Цар ніби запропонував козакові повертатися у свій край, але він відмовився, став простим

7 І.Шаповал, с. 32

Петро Калнишевський: постать і епоха послушником і через два роки помер 31 жовтня 1803 року8. На пам’ять про звільнення П.Калнишевський придбав для монастиря Євангеліє в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Д.Яворницький його бачив і наводить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав зі свого скарбу гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом. Що П.Калнишевський був чоловік побожний, свідчить його благодійність на користь церкви у часи урядування на Запорожжі. Будучи заможним, він, суддя війська Запорозького, 1760 року подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангеліє, яке тоді коштувало 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер воно зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. А вже кошовим будучи, 1773 року заклав у рідному селі дерев’яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Большевики переобладнали її під клуб. У 90-х роках її рештки перенесено на Хортицю. Коштом П.Калнишевського збудовано величну дерев’яну Покровську церкву в Ромні, яку освячено 1770 року. Її 1908 року перенесли до Полтави, де 1941 року вона згоріла. Ще в 30-х роках ХХ ст. в знаменитому Межигірському монастирі під Києвом стояли дві церкви 8 за новим стилем це буде 12 листопада

(одна з них Петра і Павла), збудовані коштом Петра Калнишевського. Знищені большевиками. Розпорядженням Кабінету міністрів України від 16 червня 2003 року за № 367-р “Про заходи щодо вшанування пам’яті Петра Калнишевського” передбачено провести реставраційно-ремонтні роботи Троїцької церкви в с. Пустовійтівка та розпочати відтворення Покровської церкви в Ромні. 2003 року о.Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому монастирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезенням та перепохованням. Але Д.Яворницький вказує: “Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Ивановича Калнишевского над его прахом сооружена была плита архимандритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом, со следующей надписью:

книга-путівник “Господь нашъ Іисусъ Христосъ, положилъ душу Свою на кресте за всехъ насъ не хочетъ смерти грешника. Здесь погребено тело въ Бозе почившаго Кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаковъ. АТАМАНА ПЕТРА КОЛЬНИШЕВСКАГО, сосланнаго въ сію Обитель по ВЫСОЧАЙШЕМУ повеленію в 1776 году на смиреніе. Он въ 1801 году по Высочайшему повеленію снова былъ освобожденъ, но уже самъ не пожелалъ оставить Обитель, въ коей обрел душевное спокойствіе смиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 года, октября 31. дня въ Суб. 112 летъ от роду смертію благочестивою, доброю. Блаженни мертвіи умирающіи, о Господе. Аминь. 1856. (череп і кістки) А.А. Могили архімандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам’яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково більшовики не пустили його на “стройку социализма” в часи “Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения” (СЛОН/ СТОН, 1920 – 1939) У 1999 – 2001 рр. надгробок лежав у ряду інших під західною стіною СпасоПреображенського собору.9 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею. Розмір надгробку при9 Мабуть, Г.Г. Фруменков помиляється, що тут і є могила отамана. – С. 74

близно 1.40 на 0.80 м, товщина плити близько 30 см. Оскільки надгробок зроблено через 53 роки після смерти П.І.Калнишевського, то Д.І.Яворницький сумнівається, чи справді отаман був спроможний у 85 років керувати Січчю Запорозькою, а після того в такому поважному віці вибути 25 років неволі. Можливо, що й сам кошовий не знав свого віку. Але нам дорога ця легенда. За 400 років існування монастиря в’язнів під соловецькими вежами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я Божої обителі. Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки 59

Петро Калнишевський: постать і епоха понад 100 тисяч в’язнів. І довгожителів серед них уже не було. Половина в’язнів наклала тут головами… Нині деякі люди виношують плани створення в Україні пантеону і перевезення до нього тлінних решток видатних українців, у тому числі останнього отамана Січі Запорозької, а також спорудження йому пам’ятника на Соловках. Дай Боже. Та навряд чи діючі там на одній території СпасоПреображенський Соловецький ставропігійний чоловічий монастир і Соловецький державний історико-культурний і природний музей-заповідник погодяться на це. А от виготовити копію надгробку та привезти землі з його

могили і насипати в Україні символічну могилу мученика цілком можемо. 27 жовтня 2003 року. Варіянти: Наша віра. – 2002. – Ч. 10 –11 (174 – 175); 2003. – Ч. 11 (187); Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 2003. – Ч. № 44 (556). – 20. 11. 2003. З книжки: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. С. 42 – 48.

книга-путівник

Останній кошовий Владислав Грибовський досліджує соловецьку епопею отамана Петра Калнишевського

У свідомості багатьох українців Петро Калнишевський закарбувався в образі старезного діда, який провів на Соловках у повній нечистот земляній ямі понад чверть століття. Молодий учений Владислав Грибовський своєю книжкою “Кошовий отаман Петро Калнишевський” посягнув на ці усталені погляди. Автор дослідження працює директором Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України. Проштудіював понад сто джерел зі згаданої тематики. Сам двічі побував у місцях ув’язнення Калнишевського на Соловецьких островах. Почерпнута там інформація стала основою видання, презентованого в Музеї гетьманства на Подолі. За одними даними Петро Калнишевський народився приблизно 1690 року на Слобожанщині. Певно, таки справді там була його батьківщина, адже, ставши запорозьким старшиною, збудував власним коштом церкву Покрови

Богородиці в Ромнах, а згодом у селі Пустовійтівці — храм Святої Трійці. За іншими відомостями був він польським дворянином, а його родичі переселилися з Правобережжя на Гетьманщину. Є сумніви щодо дати появи на світ останнього кошового отамана. У епітафії на могильній плиті, встановленій через п’ятдесят три роки після його смерті, зазначено, що переставився він у 1803-му у віці 112 років. Проте, як вважав ще Дмитро Яворницький, малоймовірно, щоб “85-літній старий керував вільною ватагою запорозьких козаків”. Мабуть, потрапив він на Запорожжя десь п’ятдесятирічним і в 1754-му, коли з’явилася перша задокументована звістка про його діяльність, уже обіймав у Коші посаду військового осаула, взявши участь у переслідуванні гайдамаків. Булаву кошового отамана отримав у 1762-му, а 12 вересня того-таки року був у Москві на коронації Катерини ІІ. Та недовго тримав козацьку керівну відзнаку — в січні 1763-го на Раді січовиків 61

Петро Калнишевський: постать і епоха його змістили з посади. Лише через два роки символ влади (ще й підкріплений царською медаллю) знову повернувся до нього. Кошовий надсилав до столиці вина, дніпровську рибу, допомагав викуповувати християн з татарської неволі. Наділяв усіх охочих землями й, власне, першим став загосподарьовувати безмежні дикі степи. Цікаво, що за його клопотанням до січових реєстрів записували російських вельмож. Скажімо, князь Григорій Потьомкін заочно став почесним козаком. Та, намагаючись позбутися надмірної опіки старшого брата, Калнишевський вступив у конфлікт з президентом Малоросійської колегії графом Рум’янцевим. А тут ще й полковий старшина Павло Савицький склав донос, буцімто отаман домовляється про турецьку протекцію. До того ж поповзли чутки, начебто він побусурманився — прийняв магометанство. Все це посіяло в Північній Пальмірі недовіру до малоросів. Утім, насправді жодної дії проти Росії козацький ватажок не вчинив, і не було щонайменшої ознаки підготовки до переходу під владу османів. Накази імператриці Катерини ІІ про скасування Війська Запорозького (“...ея величество не желает иметь в своей империи Сечь как вредное пристанище для беглых и непослушных людей”) та арешт кошового й старшини прозвучали на січовому майдані одночасно. Відтоді (з 4 червня 1775 року) розпочався в’язничний період життя колишнього козацького ва62

тажка. Прибув він у монастир аж 30 липня 1776 року, і архімандрит обителі на березі Білого моря відзвітував про прийняття “государевого преступника”. Щодо місця перебування Калнишевського в засланні існує кілька версій. За однією жив він двадцять шість літ у земляній ямі без світла й повітря. Буцімто, коли імператор Олександр І побачив, де довелося сидіти вельможному арештантові (за деякими переказами “злочинець” мав чин генерала царської армії і щонайвищі монарші відзнаки), то вжахнувся й запитав в’язня, чим йому віддячити? На що той відповів, аби спорудили на островах тюрму для мучеників, щоб не жили вони в холодних і мокрих мішках. Певно, все-таки це легенда. Адже такі умови утримання політичних вигнанців заборонили за тридцять років до того, як туди потрапив кошовий отаман. У них жили анахорети-монахи, які наклали на себе епітимію. Документи ж свідчать, що Калнишевського тримали як знатного зловмисника. На його потреби уряд передбачав до карбованця на добу, тобто понад 360 карбованців на рік. На такий самий термін одному ченцеві виділяли дев’ять рублів, а простому в’язневі — від десяти до тридцяти. Калнишевський за понад двадцять літ тюрми навіть зумів заощадити значну суму, яку витратив на дорогі подарунки монастиреві. Скажімо, тільки оправа Євангелія, оздоблена сріблом і золотом, яку передав він СпасоПреображенському собору, ва-

книга-путівник жила понад два пуди, а срібний хрест — понад тридцять фунтів. На Різдво, Великдень і Преображення Господнє Калнишевського виводили з келії. Певно, старий брав участь у богослужінні, бо поморські рибалки розповідали нащадкам, що бачили “козацького отамана”, який говорив нечистою російською мовою. Мабуть, поукраїнськи.

Після звільнення опальний відмовився повертатися додому, залишившись при монастирі “ожидать с спокойным духом приближающегося конца жизни”. Помер у листопаді 1803 року. Похований чернечою братією на подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. Віра КУЛЬОВА “Хрещатик”

Петро Калнишевський: постать і епоха

Чи повернеться скарб Петра Калнишевського до України? Напевне, всі в Україні пам’ятають, як десять років тому поширювалася легенда про скарб наказного гетьмана України Павла Полуботка. Нам всім кортіло збагатитися спадщиною гетьмана, який заповідав своє золота передати незалежній українській державі. А зберігалось воно нібито у схованках Ост-Індської Англійської торговельної компанії.

Українці за роки незалежності пересвідчилися, що годі сподіватися на чудо, а треба самим, засукавши рукави створювати свій добробут. Та все ж. не втрачається надія на те, що наша культурна спадщина. розпорошена по різних державах і насамперед зосереджена у “старшого брата”, буде повернена в Україну, Нещодавно я почув легенду ще про один скарб, який належав нашому землякові, останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському (1690-1803). Як відомо, 5 червня 1775 року за наказом російської цариці Катерини II Запорізька Січ була захоплена стотисячним військом, і вже через 2 роки тільки вали, рови та могили нагадували про славнозвісну Січ. Щоб задобрити імператрицю, кошовий отаман Петро Калнишевський вирішив подарувати їй свою коштовну зброю, прикрашену золотом та діамантами. Склавши шаблі, пернач та інші 64

клейноди до скринь, вирушили під конвоєм через неозорі степи до С -Петербурга. Саме в цю пору топографічна експедиція на чолі з англійським лордом складала карти Новоросії і, зустрівшись із подорожніми, зупинилася на ночівлю. Спілкуючись латиною з кошовим, англієць довідався про намір задобрити Катерину II цінними подарунками і порадив не везти до царського палацу весь вантаж. Конвойний офіцер не здогадався, про що домовлялися іноземець з арештованим кошовим. Петро Іванович Калнишевський, навчений англійцем, повелів завезти цінний вантаж до англійського посольства І чекати його повернення. Але, як відомо, Калнишевський чверть століття провів у казематах Соловецького монастиря. А колекція його зброї благополучно була переправлена на Британські острови, де й осіла у родовому замку англійського лорда

книга-путівник Через 220 років молодий український дипломат, оглядаючи приватний музей, натрапив на козацьку зброю небаченої краси і вивідав її історію. Хочеться вірити, що це не легенда, а правда. І живе надія на те, що разом

із зброєю полковника Герасима Кондратьєва, яка зберігається у московському музеї, до нас повернеться скарб останнього кошового Запорізької Січі. Микола КАРПЕНКО, сотник Сумського козацького товариства

Петро Калнишевський: постать і епоха

За його плечима – героїчні тіні… Писати про Данила Кулиняка водночас легко і важко. Легко тому, що він знаний в Україні поет і прозаїк, автор таких популярних і прикметних для свого часу поетичних збірок, як “Біля вогнища”, “Невідкриті острови”, “Триста спартанців”, “Телескопи криниць”, “Осінь Всесвіту”, прозових книг “Між берегами”, “Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський”, “Останній шанс”, “Лицар Дикого Поля”, “Данило Братковський”, “Соловецький в’язень”, “Од Калниша вісті”. Він лауреат престижної журналістської премії “Золоте перо” та премії “Незалежність”.

Але важко тому, що Данило Кулиняк — складна особистість, багатогранна і завжди несподівана, творчість якого непроста для сприйняття. Передусім його приваблюють характери героїчні, бунтарські, натхненні високою ідеєю, готові за правду і честь йти на страшні тортури і вічні муки. Якби не було цього і в його характері, то чи зміг би він написати правдиві, чесні і високомистецькі книги про Петра Калнишевського і Данила Братковського? Питання риторичне, безперечно, є багато такого, що ріднить його з цими легендарними особистостями, про що свідчить і сама біографія Данила Кулиняка. За молодих літ він зазнав переслідувань і репре66

сій з боку тоталітарної системи за свою непоступливість, принциповість і любов до правди. На щастя, система не зламала його, не підім’яла під себе, як інших. Він залишився таким же принциповим і відкритим, яким був у юні роки. Кажуть, до сміливих і чесних доля прихильна. У випадку з Данилом Кулиняком це справді так. Йому не вдалося закінчити Херсонське мореплавне училище, виключили з гучним формулюванням “за створення підпільної молодіжної організації “Вісники Свободи України”, яка ставила за мету здобуття державної незалежності України”. Проте доля дала йому шанс успішно закін-

книга-путівник чити Літературний інститут ім. О.Горького в Москві й стати професійним письменником. Та не просто рядовим літератором, яких багато, а утвердити себе як автора рідкісного ліричного обдарування, спроможного підняти найважчі і суспільно значущі теми. В його поетичних збірках не знайдемо оманливого замилування революційними ідеалами, оспівування трудових буднів і уявних перемог — у них панує високий дух юного неспокою, краси слова, любові до незнищенних народних святинь і захоплення незламним духом народу. Уже перша збірка “Біля вогнища” (1981) засвідчила, що в літературу прийшов справді обдарований поет, спроможний побачити як в “димарі дрімають зорі”, “горить ліхтариком листок”, як “залишають у траві метелики сліди”, почути “сум осінніх стомлених дощів” та прочитати “тривожні ієрогліфи дерев…”. Тут же проявилася одна з його найприкметніших творчих рис — лаконізм, уміння висловлюватися стисло і посутньо, афористично і вибухово. Ще одна питома риса Кулинякового таланту — музикальність його віршів, що досягається вишуканим звукописом. Ось як дивно передано шум пізніх листопадових дощів багаторазовим повторенням літер “ш” та “щ” у вірші “Осінній триптих”, що увійшов у збірку “Телескопи криниць”: І знов осінні почались дощі. Прошкую в ліс, незатишний і сірий.

Мерзлякувато щуляться кущі… Ідуть дощі… У Кулиняка-поета завжди місткі метафори, свіжі, несподівані епітети, вишукані оксюморони, він чутливий до ритму й мелодики вірша. Але не це головне для нього, а зміст, глибина думок, сила узагальнень, вміння і потреба сказати щось дуже посутнє, важливе і виболене. У нього немає пустопорожніх строф, нема віршів, написаних тільки заради красивих слів і щасливо віднайдених образів, він ніколи не ставить форму вище змісту, бо завжди йому було і є що сказати людям. Щільність часу наростає. Що чекає завтра нас? Кожен день я відчуваю Як прискорюється час. А ми обертаємо Землю ногами, Шукаєм себе і оновлюєм світ. І дивляться в очі нам древні кургани – Минулих епох сконцентрований слід. Силу епічного таланту митця засвідчили його поеми “Забіліли сніги” (про гетьмана Івана Мазепу), “Мічені атоми, або Сліпий політ”, “Данило Братковський”. У радянські часи, коли не схвалювалися твори про героїчну історію України і навіть саме слово “Україна” було під забороною, поет звертався до історії сусідніх народів, витворюючи легко прочитувані алюзії й паралелі, як от у книжках “Триста спартанців”, “Роздуми біля полотен Миколи Реріха”. Водночас центральним для нього став образ останньо67

Петро Калнишевський: постать і епоха го кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Саме книга про цього незламного січовика зробила ім’я Кулиняка не просто знаним, а популярним в Україні. І тому, що він, по суті, перший вивів, так би мовити, на світ Божий це напівзабуте ім’я з московських казематів, і тому, що написав книгу справді правдиву, болючу і чесну. Хтось може заперечити, що насправді перше велике епічне полотно про П.Калнишевського створив Роман Іваничук, але ж роман львівського прозаїка пролежав у шухляді кілька десятиліть. До того ж Д.Кулиняк написав не художній, а документальнопубліцистичний твір. Він підняв архівні матеріали, проїхав шляхом останнього кошового з України на Соловки, пропустив крізь душу те, що пережив цей майже епічний герой — і вийшла вражаюча за силою книга. Хай невелика за обсягом, але неймовірно містка за змістом і вибухова за силою слова. Пізніше автор розширив її і видав у доповненому варіанті під назвою “Соловецький в’язень”, а також написав цікаве дослідження “Од Калниша вісті”. Читати ці книги без внутрішнього трему неможливо, стільки в них болючої правди. Це не тільки свідчення виняткової мужності козацького отамана, який провів у російських казематах більш як 25 років, вони показують нам справжню сутність північного сусіда з його темною азійською душею. Таке враження, що сам Калниш промовляє до нас крізь віки і сибірські простори. 68

Добре пам’ятаю, яке сильне враження справляли перші публікації Данила Івановича на читачів про останнього кошового Запорожжя, що почали з’являтися в періодиці десь у середині 80-х років минулого століття, а також перша публікація його книги. Цією книгою ми не просто зачитувалися, а переписували її, давали читати знайомим і друзям, обговорювали на літературних зібраннях. Книга Д.Кулиняка була одним з перших вісників гласності, і це робить її унікальною для української літератури ХХ ст. Як на мене, нині ця невеличка за обсягом книга переважує на терезах часу десятки товстих томів і наукових фоліантів. Я не хочу порівнювати “Журавлиний крик” Романа Іваничука і “Соловецького в’язня” Данила Кулиняка, хоча таке порівняння ніби напрошується саме собою. Це різні за жанром книги. Львівський прозаїк написав художню річ, а Данило Кулиняк — документально-есеїстину. Обидва літератори зробили вагомий внесок для утвердження національної ідеї, обидва написали твори, які вражають силою духу. Таким же героїчним, гордим і незламним, як Калниш, вийшов у Д.Кулиняка і Данило Братковський в одноіменній поемі. Що ми знали про цього мужнього борця-поета до появи цього твору? Тільки те, що він боровся проти польського поневолення, був спійманий поляками і спалений у мідному бику. Д.Кулиняк зібрав суперечливі й маловідомі факти (втеча з

книга-путівник каземату, спілка з Семеном Палієм, участь у Фастівській раді 1702 року) і за допомогою творчого домислу створив цільний і яскравий образ борця за справедливість і національне визволення. Такі образи не просто хвилюють — вони глибоко западають в душу, мають на неї неперебутній вплив. І головне — роблять нас стійкішими і чеснішими. Ось як зазвучало в поемі останнє слово Д. Братковського: Я зернина з колосся Вкраїни, Що звели на історії млин. Я не згину, ніколи не згину, Проросту для нових поколінь. Я зернина з колосся народу, Може, з мене зело проросте, Може, роздуми вибух народять? Існувати лиш — діло просте. А ще книги Данила Кулиняка мають ту добру якість, що дають високий взірець для наслідування. Я легко можу уявити, скільки молодих людей з незаперечною користю для себе прочитали ці книги, як благодатно і щедро вони вплинули на становлення їхніх душ. Сьогодні це важливо, бо дев’ятим валом накочується на нас література бездуховна, аморфна, й апологети постмодерну переконують нас, що виховна, естетична і пізнавальна функції літератури — це пережиток минулого, словом, анахронізм. Комусь це дуже вигідно. Та, дяка Богові, є талановиті митці, які дивляться на літературу як на потужний засіб духовного впливу, пишуть книги моральні, чесні й правдиві, даючи високі зразки для наслідування та

ідейного виховання. І Данило Кулиняк — один з них. Я ніколи не взявся б за ці нотатки, якби доля не звела мене ближче з Данилом Івановичем. Коли ми зустрілися вперше, я вже знав його як маститого поета і відомого прозаїка, автора уславленого “Соловецького в’язня”, то ж, зрозуміло, поставився до нього з особливим пієтетом. Між нами якось одразу зникли всі дистанції, ми легко і невимушено заприязнилися. Так радісно було відкривати для себе душу світлу, щиру і духовно багату. Та найважливіше — я побачив, що між творчістю митця і власне життям, як то кажуть, немає зазору. В його душі стільки ж героїчного романтизму і незламної стійкості, як у його “лицарів Дикого Степу”, в Петра Калнишевського і Данила Братковського. Якби я вірив у реінкарнацію, то наважився б стверджувати, що Данило Братковський — це нинішнє втілення Данила Кулиняка, стільки в ньому героїчного духу, невгасимої енергії, любові до рідного краю і мови. Завжди, коли я, читаючи книги митця — ще задовго до нашої першої зустрічі, — намагався уявити його образ, то незмінно в моїй уяві поставав кремезний плечистий січовик виняткової сили, з ятристим поглядом, орлиним розкриллям брів, розкотистим голосом, дужими руками і жилавою шиєю. Так воно і є, один до одного. Такий він і сьогодні, незважаючи на невблаганний плин літ. Цікаво, що саме таким поба69

Петро Калнишевський: постать і епоха

чив його і відтворив на папері видатний художник Б.Плаксій (цей портрет репродуковано у першій збірці поета “Біля вогнища”). Сьогодні переживаємо дуже непростий час. Усе, немов у кривому дзеркалі. Хтось називає цей час добою лицемірів і фарисеїв, хтось періодом абсурду, а ще хтось безчассям. Одна з прикмет цього періоду — це та, що справжні письменники, які не мають “зерна неправди за собою”, ніби нікому не потрібні, про них не піклується і не пам’ятає держава, не виходять їхні книги (а якщо виходять, то такими мізерними накладами і в такому убогому поліграфічному оформленні, що соромно говорити). Тобто їх тримають на задвірках літературного 70

життя, а на кону укрсучліту (термін з лексикону постмодерністів) метушиться бездарність. Данило Кулиняк має мужність залишатися собою, боротися за правду. І я твердо знаю, що ніхто не похитне його на цьому шляху, бо за його плечима героїчні постаті “лицарів духу” — Петро Калнишевський, Данило Братковський, запорозький писар Глоба, Іван Мазепа, мужні січовики і стійкі спартанці — ті, яких він повертає через слово до життя з сутемного минулого. Богдан Андрусяк, письменник, Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС»

книга-путівник

ОСТАННІЙ ОТАМАН ЗАПОРОЗЬКОГО ВІЙСЬКА Тривалий час ім’я цього державника було оповите таємницею. Хто він — борець чи жертва; царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України?

Хто зна, чи існувала б нині Україна в сучасних межах, якби не послідовна подвижницька довготривала діяльність Петра Калнишевського. Як справедливо зазначає академік Богдан Сушинський, “продовж двох років після обрання Калнишевського отаманом, російські чиновники вперто вимірювали та описували землі козацтва. З якого б дива така увага та старанність? Все пояснювалося просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам. Щоб якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок і в такий спосіб “залюднювати” правічні січові простори. Це було справді державницьке рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а отже зберегти їх для України. І хоча ці заходи викликали нову хвилю не-

задоволення в Петербурзі (“Как пасмєлі? Кто позволіл?!”), все ж тисячі українських сімей встигли перебратися на Запорожжя та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка. Про виняткову роль Петра Калнишевського в створенні економічного підґрунтя для майбутньої української держави писав і дослідник Г. Надхін у брошурі “Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи”, виданій 1877 року в Москві. Він, зокрема, наголошував, що саме за Петра Калнишевського у запорозьких землях стали швидко розвиватися засади громадянськості: стійка осілість, хліборобство, тваринництво і т. ін. Були й школи, які мали напівдуховний — напівсвітський характер: одна в самій Січі, інші в Межигірському й Самарському монастирях. А чорноморська торгівля і на Росію, і в Польщу йшла тільки через Запоріжжя. У Запорозькому Коші була й свого роду письмова лічба, тобто збирання статистичних відомостей (у Західній Європі дійшли до цього кількома десятиліттями пізніше). У всьому общинному 71

Петро Калнишевський: постать і епоха Запорозькому господарстві велася зразкова звітність під назвою “Секрети Запорозького війська”. Губернські міста і майже всі повітові та волосні міста і села Новоросійського краю виникли на місцях, де були поселення запорожців —їх сіл, зимівників, хуторів. Наскільки скоро тут степи стали полями, можна судити ось з чого: не більше ніж за двадцять років до падіння Січі кошовий Григорій Федоров на прізвисько Лантух писав до Петербурга, що в Запоріжжі годуватися нічим, бо воно хліба не сіє. Проте при падінні Січі в Запорозьких землях 1775 року, після того, як її кошовим десять років поспіль був Петро Калнишевський, на річках Самарі, Вовчій і по Орелі, та й в інших місцях уже були нескінченні хлібні поля з дорідним зерном, яке дарує тільки цілинний чорнозем, незліченні отари овець, череди худоби, табуни породистих коней. Ще в двадцятих роках дев’ятнадцятого століття колишні посполиті Запорозької Січі в Чернечині, в Пісчанці, згадуючи про таку швидку зміну в господарстві, казали: “Як був кошовий Лантух, нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш”. Петро Калнишевський, окрім суто економічних проблем, опікувався також і духовним життям, освітою. Він власним коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, в Києві, на Запорожінні, робив їм щедрі дари. На землях “Вольностей Війська Запорозького” діяли церковнопарафіяль72

ні школи при всіх шістнадцятьох церквах, було три спеціальні школи підвищеного типу. При церквах же були й притулки для немічних, старих і хворих. Саме завдяки Петру Калнишевському на його батьківщині в Ромні 1770 року був відкритий “французький пансіон” для козацьких дітей — своєрідний ліцей, як нині сказали б, з поглибленим вивченням французької мови. В самій Січі була школа, де готували писарів військових канцелярій і паланкових старшин — такий собі запорозький вищий навчальний заклад. Була на Запоріжжі і школа “вокальної музики та церковного співу”. У всіх козацьких школах джури вивчали не лише освітні дисципліни та Святе Письмо, а й передусім військову справу, набували фізичного гарту. Більшість запорожців були освіченими людьми, багато хто з них мав за плечима навчання в Києво-Могилянській академії та інших тогочасних учбових закладах. При в’їзді в стародавнє місто Ромен впадає в око пам’ятний знак на Покровській горі, присвячений кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському. Його спорудили влітку 1991 року на честь 300-ліття з дня народження цього “козацького батька”. І встановили на місці, де стояла до 1908 року велична Покровська церква, збудована коштом останнього кошового і освячена літа 1770-го. А за кілька кілометрів, у рідному селі кошового Пустовітівці височить величний пам’ятник.

книга-путівник В Роменському краєзнавчому музеї зберігається коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села. Свого часу цей витвір коштував 600 карбованців золотом (для порівняння: за коня давали не більше п’яти). Виготовив його київський майстер Іван Равич. На оправу, довжина якої більш як півметра, ширина 32 сантиметри, товщина — 10, пішло понад пуд срібла. У нижній частині передньої обкладинки вигравійовано дарчий напис: “Сія книга Євангелія здєлано коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського”. На батьківщині в Пустовітівці, вже ставши кошовим, він збудував церкву Святої Трійці. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя Петро Калнишевський став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, “батька” синів “плодовитої матки козацької”. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, яка оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії — орденом Андрія Первозванного). Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше

року. У вересні 1762 року разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною ІІ. Тоді ж Іван Глоба при коронуванні цариці виголосив блискучу промову, яка їй дуже сподобалася. А Петро Калнишевський мабуть тоді не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Слід зауважити, що 1753 і 1756 року царський уряд скасовував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво почасти ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 року всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить “Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського”, почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року. Та з огляду на очікувану війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина ІІ примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим і, змінивши на якийсь час гнів на милість, визнала його на цій посаді. Так Петро Калниш 73

Петро Калнишевський: постать і епоха став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, “чого зроду-віку” не було. На кінець свого існування Запоріжжя опинилося у вкрай складному становищі: землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло постійні суперечки і сутички. Непевність, тривожність свого існування зрозуміло й козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запоріжжя багаторічного отаманства Калнишевського. У маніфесті Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі серед переліку багатьох царських “звинувачень” прямо вказано, що “заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...”. Це було головне звинувачення на адресу кошового. На початку червня 1775 року величезне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер Петро Аврамович Текелій був типовим “ландскнехтом”. Йому й доручила цариця проведення цієї операції. Понад 100 тисяч чоловік налічувалося в підпорядкованих йому піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п’ятьма колонами з різних боків таємно набли74

жалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню Запорозьку Січ — невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель — так званих “куренів”, 500 козацьких майстрових і торгових будинків. Момент нападу було вибрано вдало — на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелися по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на “городи”, в Гетьманщину провідати близьких після тривалої кривавої війни. Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Безперечно, він розумів приреченість будь-якого опору навалі царських військ за такої ситуації — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаться хоч якісь шанси на компроміс. Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького (на слід якого випадково натрапили майже через 60 років; він досі не опублікований). Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.

книга-путівник А що ж сталося з Петром Калнишевським? Усі дослідники однозначно стверджують, що він, разом із своїм найближчим оточенням був заарештований, а їхнє майно описане й конфісковано. 8 червня 1776 року уряд повідомив Синод про рішення цариці й наказав: оголосивши Калнишевському із соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі “під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд”. 25 червня 1776 року конвой із семи чоловік повіз Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 року і, найнявши за двадцять карбованців судно в купця Вороніхіна, переправилися на Соловки разом з додатковою охороною — сержантом і трьома рядовими, яких призначив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в’язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняло в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослужбовців царської армії. 30 липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому пробути 27 років. Історик М. Колчин, який у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так опи-

сує камеру цього в’язня: “Перед нами маленькі, аршинів зо два (1 аршин — 71 см) двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми й входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршинів з чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході поруч ми бачимо лаву — ложе для в’язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати — маленьке віконце вершків із шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні. Та й то з великими напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував подивитися крізь це вікно на світ божий, то його погляду відкривалося лише кладовище, що знаходиться перед вікном. Тому, хто пробуде близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху”. Лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було “даровано прощення” і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. 110-літній в’язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний.

Петро Калнишевський: постать і епоха Але він не втратив розуму. 7 червня 1801 року Петро Калнишевський у листі архангельському губернатору Мезенцеву не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому “во обителі сій чекати зі спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою”. Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Єдине прохання висловив він у цьому листі до Мезенцева: щоб дожити “залишок днів безбідно”, хай йому залишать те ж арештантське утримання — по одному карбованцю на день, що цар і дозволив. Восени 1803 року Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: “Тут поховано тіло в Бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 року на спокуту. Він у 1801 році за височайшим же повелінням знову був звільнений, але вже сам не побажав

залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнина, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю”. ...На одному із Соловецьких островів є гора Голгофа. Зловіснопророча назва... Починаючи з 1550-х років у Соловецькому монастирі пожирала свої жертви найдревніша і найсуворіша тюрма для державних злочинців, яка вже в 20-х роках минулого століття, за Радянської влади, виросла до “ракової пухлини” — Соловецьких таборів особливого призначення, швидко розпустивши метастази по всій країні. Вже не одна гора, а всі Соловецькі острови стали Голгофою, Соловецький архіпелаг розрісся до зловісного “Архіпелагу ГУЛАГ”. Майже дві тисячі років тому в Палестині на горі Голгофа розіп’яли Ісуса Христа. Понад 200 років тому на соловецькій Голгофі в Росії протягом чверті століття — українського мученика Петра Калнишевського. І лише тепер, вже в незалежній Україні ми вшанували його світлу пам’ять. Данило КУЛИНЯК, “Військо України”, № 07’2008

книга-путівник

Розділ IV Петро Калнишевський: постать і епоха Президент України відвідав Соловецький монастир

іктор Ющенко відвідав Музей ГУЛАГу, який знаходиться на території Соловецького монастиря (Архангельська область, Російська Федерація). Перебуваючи на Великому Соловецькому острові, Президент поклав квіти до Меморіалу пам’яті жертв ГУЛАГу, до погруддя кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського і Пам’ятного хреста на Старому Соловецькому кладовищі. Біля погруддя П. Калнишевського Віктор Ющенко поклав землю, яку привіз з України. Президент також оглянув Нікольську церкву, Троїцький та Преображенський собори, монастирський млин, житлові та господарські приміщення, побував у іконописній палаті. Глава Української держави взяв участь у молебні на честь засновників Соловецького монастиря – преподобних Зосими, Савватія і Германа Соловецьких та Святого великомученика Петра, а також у літії у Надвратній Благовіщенській церкві по померлим у роки гонінь. Президент України передав архімандриту Мефодію пам’ятні подарунки для Соловецького монастиря – ікону Миколи Чудотворця, український рушник, петриківську таріль та книгу “Український іконопис”. 77

Петро Калнишевський: постать і епоха Він також передав у подарунок Музею дослідження інституту археографії та джерелознавства Національної академії наук України та СБУ “Остання адреса” до 60-річчя Соловецької трагедії. Це унікальні архівні матеріали, переважна частина яких друкується вперше. Вони розповідають про долі в’язнів Соловецького табору. Окрім того, В. Ющенко подарував розсекречені архівні дані СБУ на вісьмох в’язнів – Аркадія Барбару, Володимира Підгаєцького, Володимира Удовенка, Григорія Холодного, Марка Вороного, Миколу Зерова, Ананія Лебідя та Павла Филиповича. Президент залишив запис у Книзі почесних гостей Музею політичних жертв Соловецького табору особливого призначення. “З невимовним болем і глибокою скорботою схиляю голову перед усіма жертвами тоталітаризму, які загинули на Соловецьких островах”, – написав Віктор Ющенко. “На цій священній для нас землі упокоїлися останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, кращі сини українського народу, цвіт і надія нашого національного відродження, знищені злочинним комуністичним режимом”, – йдеться у записі Глави Української держави. Від імені України він висловив вдячність усім, хто дбає про пам’ять про цих людей. Прес-служба Президента України Віктора Ющенка

На порозі Соловків

книга-путівник

У статті для “Україна молода” Президент України ділиться роздумами про необхідність історичної правди і пам’яті Соловки — це спершу страшно. Потім боляче. А потім приходить відчуття святості. Можна багато чути, читати про Соловки, розглядати фото. І лише коли ступиш на ту землю, починаєш чітко розуміти, чому ці далекі острови, де містився “мозок ГУЛАГу”, для багатьох народів стали символом розкритої правди. А чи потрібна та правда нам сьогодні? Можливо, дивною виглядає підтримка на державному рівні наукових досліджень, відновлення святинь, дбайливе ставлення до місць пам’яті, коли економіка не в порядку, є значні проблеми з освітою і медициною. Але ж людина дбатиме про добру сучасність своєї національної спільноти лише тоді, коли зрозуміє цінність історичної самобутності народу і збагне, через що вона свого часу перестала цінувати своє. Польща, Литва, Угорщина, Східна Німеччина, Латвія, Естонія, вийшовши з “соціалістичного раю”, досконало його вивчили, описали у книгах, зафіксували у документальних і художніх фільмах, створили музеї тоталітаризму. І — диво! Сьогодні в них непогано (хоча й не ідеально) функціонують економіка, освіта, культура. Утім у них були зовсім інші, ніж у нас, 1920—30–ті роки. І це спонукає нас ще ретельніше дослідити й осмислити нашу спадщину “земного раю”. Україна має це пройти.

Петро Калнишевський: постать і епоха

У далекій стороні Соловки — це біль і мій особистий, і всього народу. Ми близькі в цьому болю, бо немає в Україні жодної родини, яку в ХХ столітті не зачепило б чорне крило насилля й ненависті. Утім “Соловки” почалися задовго до встановлення влади більшовиків. Упродовж кількох століть у підвалах соловецького монастиря містилася тюрма для інакомислячих. І завжди тут було багато українців. Соловки — це символ неволі і віри, що пронизує товщу пам’яті нашого народу.

книга-путівник

У 1989 році, під час першої дослідницької експедиції петербурзького “Меморіалу” на Соловки, було знайдено невідправлені листи в’язнів 1930–х. Серед них — аркуш з уривком поеми Тараса Шевченка “Неофіти”, де поет порівнює царську Росію з Римом часів імператора Нерона і звертається до матері схопленого сатрапами юнака: А ти, прескорбная, не знаєш, Де він конає, пропадає! Ідеш шукать його в Сибір Чи теє... в Скіфію... І ти... І чи одна ти? Божа Мати, І заступи вас і укрий! Нема сім’ї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі Або в далекій стороні...

Петро Калнишевський: постать і епоха У цих рядках — пам’ять. Шевченко карався, мучився і не каявся перед державою насильства у казахському степу, однак знав про Соловки. І до нього, і після нього саме соловецька тюрма вважалася місцем, звідки не вертаються.

Сьогодні ми вже вільні. І можемо відвідувати соловецькі острови не як в’язні, а як прочани. У червні, коли українська делегація прибула на Соловки літаком, найперше подумалось: як же далеко ці острови від України, як довго етапами, товарними вагонами, пішки і в трюмах кораблів переправляли сюди каторжан. Водночас це місце надзвичайно близьке нам.

книга-путівник

Від Києва до Соловків Так історично склалося, що ці острови у Білому морі, віддалені від нас на тисячі кілометрів, упродовж майже тисячі літ дивним чином пов’язані з Києвом. Про це варто згадати сьогодні, у переддень 1020–ліття Хрещення Київської Русі. Соловецький монастир засновано на землях Новгородської феодальної республіки. З літописів відомо, що Великий Новгород після Києва охрестив Добриня — найближчий соратник Великого Київського князя Володимира. Сам же Володимир Великий спершу княжив у Новгороді. За переказами, на новгородських землях побував після Києва апостол Андрій Первозванний і там навчав людей віри і хрестив. 83

Петро Калнишевський: постать і епоха Соловецький монастир заснували святі Зосим і Саватій у 1430–х. Утім лише перші 100 років у монастирі не було тюрми. Тоді в цій скромній північній обителі були три дерев’яні церковці і невеличке чернече господарство. Однак події у світі вплинули і на віддалені молитовні острови. У 1448 році Москва перенесла до себе Київську митрополичу кафе-

дру і вперше обрала митрополита без згоди Вселенського патріарха. У 1453 році Османська імперія завоювала столицю Візантії Константинополь, і московські правителі проголосили себе спадкоємцями римських і візантійських імператорів. Утверджується теорія “Москва — Третій Рим”. Невдовзі московського князя стали іменувати царем і утворили Мос84

книга-путівник ковський патріархат. Нове царство поступово завойовує землі Київської держави. У 1478 році Москва завоювала Новгородську республіку, отже, підкорила й Соловки. У 1533–му московським князем став Іван Грозний і відразу на Соловках розпочинається грандіозне кам’яне будівництво, щоб перетворити монастир на військову твердиню прикордонних північних земель. Фортецю будували впродовж дванадцяти років сотні “чорноробів” з тамтешніх народів. 1554 роком датується перша звістка про ув’язнення на Соловках.

За Петра Першого, який взявся реформувати православ’я, Соловки повстали. У 1676–му твердиню було підкорено: чернець–зрадник виказав потаємний хід, через який царські стрільці пробралися всередину і винищили всіх ченців і духовне керівництво. Як ця трагедія перегукується з Батуринською, яку відзначатимемо у листопаді цього року... 85

Петро Калнишевський: постать і епоха Останній отаман Січі Після загибелі Батурина і Полтавської битви на Соловках ув’язнили кількох соратників Івана Мазепи. Згодом сюди були заслані архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей Рогачевський. Відомо, що в 1731 році тут загинув отець Филимон, звинувачений у користуванні “малоросійськими”, а не новими московськими церковними книгами, і в тому, що “непотребнимі словесамі московскія печаті кнігі хуліл і на государя хулу возлагал”. У соловецьких казематах “перевиховували” також учасників повстань Степана Разіна й Омеляна Пугачова, яким, до речі, як і Іванові Мазепі, було виголошено анафему. Тут же з 1775 по 1801 рік у темній кам’яниці пробув останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський після зруйнування козацької вольниці за наказом цариці Катерини ІІ. Колишній соловецький в’язень Семен Підгайний свідчив: “Кожен українець, коли судила йому доля опинитися на цьому острові, передусім намагався вклонитися прахові того, хто колись був на сторожі вольностей запорозьких, на сторожі української незалежності”. Прийшов час, і 5 червня цього року вклонилася кошовому делегація Української держави, яку я очолював. Гнітюче враження справляє

книга-путівник напівпідземна келія з малесеньким загратованим віконцем, де Калнишевський провів 26 років. Йому було заборонено будь з ким спілкуватися. Лише тричі на рік — на Різдво, Великдень, Преображення Господнє — його під конвоєм виводили до церкви причаститися. Звільнившись, 110–річний запорожець, який на той час осліп, постригся в ченці і прожив ще два роки. Місце його могили достеменно не відоме. Є лише брила мармуру з чавунною плитою і написом: “3десь покоится прах раба Божія Петра Кальнишевского, кошевого атамана некогда Сечи Запорожской, сосланного в сію обитель по указу Ея Императорского Величества Императрици Екатерини II– ой на смиреніе. Смирился и почил іюля 26 дня 1803 года”. За деякими свідченнями, на могилі Калнишевського побував у 1873 році автор Гімну України Павло Чубинський, засланий царатом до сусіднього Архангельська.

Петро Калнишевський: постать і епоха Невідомо, чи так уже “змирився” кошовий за наказом цариці. А побожним був завжди. Він, родом з подільської шляхти, у рідному селі Пустовійтівка (нині Сумщина) збудував власним коштом церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури (сьогодні вона перенесена до заповідника на острові Хортиця). У Межигірському монастирі під Києвом два собори також збудовані коштом Калнишевського (на жаль, їх знищили у 1930– ті роки). При 16 церквах, що діяли на Січі за останнього отамана, були школи й притулки для немічних. 11 липня цього року Українська православна церква Київського патріархату канонізувала Петра Калнишевського як святого праведного. Номер замість імені Є на Великому Соловецькому острові камінь зі скромним написом “Соловецьким в’язням”. Українська делегація поклала до нього квіти. Неподалік височить цегляний будинок. Розповідають, що саме на тому місці було закопано тіла 200 загиблих в час повстання початку 1920–х років. Тоді соловецькі “політичні”, вже радянські, очолені офіцерами армії Української народної республіки, повстали проти концтабірних жахіть. Та братська могила розрослася за кільканадцять років. 88

книга-путівник Ушановуючи пам’ять жертв Великого голоду, згадаймо і про тисячі працьовитих селян, яких перед цим “розкуркулили” й переправили у концтабір на Соловки. Згадаймо цвіт української науки й мистецтва, що навіки залишився по багатьох ямах в соловецькій землі і в урочищі Сандармох. Кожен десятий соловецький в’язень був з України.

Історики переконані, що це була перша у світі система промислового знищення людей. Тут гинули не лише від розстрілів, а й від виснаження на різних роботах на величезних теренах довкола монастиря–тюрми. На будівництві Біломор–Балтійського каналу полягло близько 100 тисяч невільників, надісланих з Соловецького табору особливого призначення. На тому будівництві у 1930–х довелося працювати і моєму батькові. Його заарештували і відправили на Північ за те, що їздив у пошуках хліба без посвідки.

Петро Калнишевський: постать і епоха

У музеї соловецького заповідника відтворено монастир у мініатюрі. Екскурсовод розповідає, де в концтабірні часи містилися ті чи інші бараки, адміністративні відділення. Важко уявити, що загалом по темних задушливих келіях тримали постійно до 800 осіб. Хтось помирав — присилали натомість іншого. У Троїцькому соборі розміщувалася карантинна рота, одночасно до 700 людей. Усі етапи, які потрапляли на Соловки, відразу направляли туди. Там — безкінечні побої, постійний холод і голод, фізичне виснаження, психологічна обробка. Людей намагалися морально зламати. Кожній людині тут давали номер. У новоприбулих відбирали всі особисті речі і видавали заношені роби, часто залиті кров’ю — зняті з розстріляних з метою економії. Тут вперше було уведено в практику ідею “хліб — за виробіток!”. За нею, право на їжу отримували лише ті, хто мав силу виробити важку норму. Виснажені, хворі, постарілі ставали зайвими. Отже відпрацьовувалася методика нетрудомісткого знищення великих потоків людей і масового захоронення трупів, йшлося навіть про застосування отруйних газів. Ці методи “перевиховання” і знищення згодом поширилися на всю систему концтаборів на обширних теренах СРСР. 90

книга-путівник Справа цивілізованого світу Кримінальників у концтаборі комуністична влада вважала “соціально близькими”, політичних (науковців, учителів, музикантів, інженерів) — смертельними ворогами. Беззаконня стало нормою і на довгі десятиліття розповзлося по всій велетенській країні. Придивімося, які цинічні тортури застосовували люди проти людей у концтаборі. “Комарики”: людину залишали без одягу в лісі, повному північних комарів. “Жердинка”: людину саджали на вузьку жердину (ноги не діставали землі) і не давали зійти упродовж кількох діб. У мороз на Святе озеро виганяли роздягнених людей і обливали крижаною водою. Найстрашнішою вважалася Секірна гора з крутою драбиною на 375 сходинок: до спини людині прив’язували колоду і штовхали вниз. Скочувалося вже мертве тіло.

Петро Калнишевський: постать і епоха

На Соловках гинули люди десятків національностей, різних віросповідань. Карели, росіяни, вірмени, поляки (переважно з України), євреї (багато родом з України), білоруси, татари, казахи, якути, німці, фіни, литовці, навіть швейцарці, японці й американці.

книга-путівник

Соловецьку систему згодом перейняли і доповнили нацисти. Однак у час, коли Соловки тільки–но ставали фабрикою смерті, світ — країна за країною — визнавав СРСР як країну “соціальної справедливості, братерства і свободи”. Тепер разом з нами світ пізнає правду. Українські вчені і публіцисти відіграють у цьому важливу роль. Як нагадує американська дослідниця Енн Епплбом, чия книга “Історія ГУЛАГу” вийшла у 2006–му українською мовою, міжнародний рух за права людини зародився саме в СРСР. Тому що дисиденти, зокрема українські, організували самвидав, стали використовувати будь–яку можливість, аби розповісти Заходу про те, що відбувається в Союзі. Сьогодні також треба говорити й писати про це, назвати поіменно загиблих, встановлювати пам’ятники жертвам і меморіальні знаки на місцях масових злочинів. Інакше комусь на думку спаде ідея повторити нелюдський експеримент над душами, а інші, не знаючи історії, не помічатимуть ознак біди, аж поки вона не станеться. Це справа всього цивілізованого світу. Адже тоталітаризм у будь–якій точці планети загрожує всьому людству. А всезагальна пам’ять про злочини проти людськості навіть в одному куточку земної кулі застерігає й убезпечує весь світ.

Петро Калнишевський: постать і епоха Святість Соловків В ув’язненні на Соловках були знищені десятки архієреїв і кілька тисяч священиків російського православ’я, Української автокефальної православної церкви і католицького духовенства, що не погодилися співпрацювати з комуністами. У 1927 році їх нібито піддав анафемі “червоний” митрополит Сергій Страгородський. Вищих чинів православ’я тримали на острові Анзер. На Соловках загинув екзарх Російської греко– католицької церкви Леонід Федоров, який доти часто спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким. У 1935 році, дізнавшись про смерть отця Леоніда, владика Андрей оголосив про відкриття верифікаційного процесу. У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час перебування в Україні проголосив Леоніда Федорова Блаженним. Соловецькі острови вважаються українською Голгофою — там в одній із церков влаштували велику камеру смертників для українських священиків. Їхні душі моляться за нас. Цей зв’язок відчувається постійно — коли ми звертаємо до них свої думки, переживаємо за їхній біль, який вони витерпіли. Тоді міцніє наше власне розуміння: чому вони стільки терпіли. В ім’я чого. Бо є серед людей певна категорія особистостей, які навіть найвищою ціною, перед лицем смерті готові відстоювати істину: кожна людина має право на життя, кожен народ має право на свободу.

Хочу нагадати, що великий поштовх розкриттю правди про злочини нелюдської системи, зокрема соловецький концтабір, надало відзначення 1000–ліття Хрещення Київської Русі у 1988 році. В СРСР святкування зосередилися в Москві, а не в Києві. Однак у Римі Іван Павло ІІ з 5–тисячним збором українських прочан із різних країн діаспори молився за Київ. Він очолив києвоцентричне відзначення 1000–ліття Хрещення України–Русі у соборі святого Петра у Ватикані. Понтифік, який став символом духовного подолання комунізму, за кілька років до цього потерпів від замаху, організованого, найвірогідніше, прихильниками червонозоряної ідеології, що силкувалася встановити цілковитий контроль над душами. Він глибоко розумів цивілізаційне значення київської християнської традиції і важливість повернення світові правди про неї. Адже, можливо, саме неправда про початки й історію християнства у Східній Європі є одним із джерел, що підживлюють і не дають піти в забуття тоталітарній ідеї. “З Києва почало розквітати те християнське життя, що його виростило Євангеліє спершу на землях стародавньої Русі, відтак на територіях Східної Європи, а згодом — за Уралом, на просторах Азії”, — ствердив Іван Павло ІІ у час відвідин української столиці у червні 2001 року. Тоді він відвідав Биківню. Можливо, у глибині душі мріяв відвідати й прообраз Биківні — Соловки...

книга-путівник

*** Я переконаний: майбутнє має базуватися на історичній правді. Саме тому вельми вдячний ученим і громадським діячам з України й Російської Федерації, зокрема Республіки Карелія, які цю правду повертають. Особливо хочу подякувати досліднику Юрію Дмітрієву, чиєю багаторічною працею розкрито місця масових поховань на Соловках і Сандармосі, опубліковано безліч архівних документів і названо поіменно значну частину загиблих соловецьких політв’язнів–українців. Також дякую членам соловецьких експедицій Ірині Фліге та світлої пам’яті Веніаміну Іоффе з петербурзького “Меморіалу”. Глибоко шаную голову карельського українського земляцтва Ларису Скрипникову, зусиллями якої було організоване встановлення пам’ятного хреста “Убієнним синам України” в урочищі Сандармох. Схиляюся в пошані до колишніх радянських політв’язнів — мислителя Євгена Сверстюка і публіциста Василя Овсієнка. І багатьох синів і дочок українського та інших народів, які, прислухаючись до голосу сумління, не дають нам забувати минуле — отже, допомагають залишатися людьми. Віктор ЮЩЕНКО

Петро Калнишевський: постать і епоха

Розділ V Усього кілька фактів Його ходу пам’ятають оці козацькі кургани на Запорожчині... Цілі села – вгорі, а ледь вниз – кургани. Курган за курганом, то підвищення, то знову – низина. То – козацькі поховання... Де є лише одні таблички, а де – просто заростають травою...

ам’ятають його мужню, кремезну статуру і ці скіфські баби, оспівані в поезіях відомої Ліни Костенко. Пам’ятають його і Кочубеївські дуби, що під Диканькою, на Полтавщині... Однак сумно і боляче, що вже й триста з лишком літ, як відзначили день народження Петра Калнишевського, а на тих землях, де була Січ, де кожен камінь дихає гарячим спогадом, де упокоїлись тіла мужніх українських козаків – ні імен їм не повернуто, ні належним чином не вшановано їх... Хоча щороку хтось з високопосадовців збирається та їде у ті краї. Похвально, що неодноразово їздили туди й керівники Благодійного Фонду імені Петра Калнишевського. У Пустовійтівському музеї останнього кошового отамана є три символічні мішечки з землею – три найдорожчі грудочки: одна – із Запорозьких країв, де була Січ, одна – з Соловків, а ще одна – з рідної для Калниша 96

та його роду Пустовійтівки, що на Роменщині. Після відвідин села Пустовійтівки у 2006 році Президентом України В.А. Ющенком через рік – у 2007-ому на Сумщині створено Державний історико-культурний заповідник “Посулля”. Його розбудовують на базі: • меморіального комплексу останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського (село Пустовійтівка); • визначних археологчіних пам’яток: скіфських курганних некрополів, городищ, літописних міст (Роменський, Недригайлівський райони); • Роменського краєзнавчого музею (місто Ромни); • Музею Петра Калнишевського (село Пустовійтівка); • Історико-літературного музею (садиба видатного

книга-путівник українського поета Олекси Ющенка, село Хоружівка). Для мешканців Калнишевого краю, туристів, гостей запроваджено постійні екскурсійнотуристичні маршрути: • “Ромен древній, Ромен вічно молодий”; • “На Батьківщині останнього кошового отамана Запорозької Січі”; • “Геррос” – священна земля Скіфії. Нащадки П. Калнишевського пройняті козацьким духом. В Україні, а відповідно і на Сумщині створено і діє кілька громадських козацьких організацій, які проводять значну виховну роботу серед молоді. Знаходить відображення козацьких традицій і в інших справах. Сучасний колекціонер-сумчанин Олександр Ткаченко ще два десятиліття тому, розшукав козацький самовар, в якому можна було відразу готувати три страви: куліш, кашу і чай. Звісна річ, знахідку передав до музею. Ще один цікавий факт. Київський художник Олександр Івахненко, який створив Великий Державний Герб України, згодом розробив екскізи-проекти ряду найвищих нагород для Козацтва України. А саме – ордени Святої Покрови, Козацької Слави (трьох ступенів), Козацької доблесті (трьох ступенів) та Козацьку медаль. Йому надано звання козацького полковника.

Усе це – як відгук на епоху Петра Калнишевського, на його подвиг. До речі, як зазначила Олександра Виноградова, член Національної спілки журналістів України, магістр державного управління у публікації, вміщеній у №209 (2008 р.) газети “Урядовий кур’єр”, “Відродження лицарської слави останнього кошового отамана в Україні розпочалося у 1990 році з ініціативи кандидата економічних наук, народного депутата України (2002 -2006 р.р.), нині голови правління ДАК “Хліб України” та голови правління Всеукраїнського благодійного фонду ім. Петра Калнишевського Івана Миколайовича Рішняка. Тоді ж за його безпосередньої участі в с. Пустовійтівка встановлено пам’ятник П. Калнишевському (автори – народний художник СРСР В. Бородай та кінорежисер і скульптор Р. Синько), а згодом – пам’ятний знак у м. Ромни та на Соловках (2004 р.), біля камери, в якій утримувався Петро Калниш, як його лагідно називав народ. – Сподіваюся, що системна робота, започаткована фондом щодо відродження історичної правди, формування патріотизму, любові та гідності у громадян на прикладі діяльності видатного українського державника Петра Калнишевського, – сказав Іван Рішняк, – яка вже позначилася низкою конкретних справ, буде ще активнішою. У числі амбітних планів фонду на найближчий час – завершення ключової композиції меморіального комплек97

Петро Калнишевський: постать і епоха су козацької слави “Батьківщина Кошового отамана Петра Калнишевського” (автор – заслужений архітектор України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка В. Гнєзділов), а саме: добудова пам’ятника Кошовому в с. Пустовійтівці та багато інших задумів. Ми пишаємося

своєю причетністю до цієї високої місії, адже велетові духу Петрові Івановичу Калнишевському зоріла на меті самостійна могутня Українська держава, а своїм патріотизмом та жертовним служінням національній ідеї він здобув славу у віках.

книга-путівник Жовтень, 2006 року. Відвідини Калнишевого краю – села Пустовійтівка Роменського району Президентом України Віктором Ющенком. Відкриття відтвореної за ініціативи Президента України Віктора Ющенка Свято-Троїцької церкви у Пустовійтівці – як знак вшанування пам’яті визначного патріота України Петра Калнишевського. У 1773 році на кошти уродженця села Пустовійтівка Петра Івановича Калнишевського була збудована Свято-Троїцька церква. До наших днів в силу життєвих обставин вона не збережена. Відтворили її вже сучасні архітектори. 14 жовтня 2006 року, на Покрову, її освятив Патріарх Київський і всієї РусиУкраїни Філарет.

Петро Калнишевський: постать і епоха

Музей Петра Калнишевського у Пустовійтівці (Роменський район) заснований у 2006 році на базі постійно діючої виставки Роменського краєзнавчого музею “Легендарний кошовий”. В його експонатах – унікальна козацька чаша “Побратими”, Євангеліє П. Калнишевського з дарчим написом в коштовній оправі, козацька зброя, старожитності, парсуни. 100

книга-путівник Пам’ятник Петру Калнишевському у с. Пустовійтівка, встановлений у 1991 році з нагоди 300-річчя від дня народження. Пам’ятник є головною домінантою майбутнього меморіалу. Скульптори: Василь Бородай, Ростислав Синько. Саме тут відбуваються традиційні урочистості з нагоди Всеукраїнських козацьких свят “Калнишева рада”.

101

Петро Калнишевський: постать і епоха Громадська редакційна колегія: Ярова Марія Антонівна – керівник видавничого проекту, автор ідеї, голова Сумського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих; Лаврик Микола Іванович – тимчасово виконуючий обов’язки голови Сумської облдержадміністрації; Медуниця Олег В’ячеславович – заступник голови облдержадміністрації; Кулиняк Данило Іванович – директор Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського; Майданська Софія – член Національної Спілки письменників України; Петро Миколайович Кривогуз – т. в. о. голови Роменської райдержадміністрації; Стрижко Микола Іванович – заступник голови Роменської райдержадміністрації; Над’ярний Сергій Володимирович – начальник Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації; Шкурат Іван Вікторович – заступник начальника Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації; Харченко Володимир Іванович – начальник відділу взаємодії з політичними партіями та громадськими організаціями Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації; Лебідь Олександр Володимирович – головний спеціаліст Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації; Полтавець Катерина Миколаївна – директор видавництва “Ярославна”; Фоменко Олена Миколаївна – член Національної спілки журналістів України, студентка юридичного факультету Сумського філіалу Харківського національного університету внутрішніх справ; Хвостов Сергій Леонідович – дизайнер, член Національної Спілки журналістів України. ____________________________________________________________________ Автор текстів розділів І, V – Катерина Полтавець. У книзі-путівнику використана фотоінформація з власного архіву Роменської райдержадміністрації; фото Сергія Кошеварова, Олександра Петуха. Джерела інформації, використані при підготовці книги-путівника: газета “Урядовий кур’єр” (№209, 2008 р.); Д. І. Яворницький, “Запорожжя...”; Д. І. Кулиняк, “Лицар Дикого Поля”; О.М. Апанович, “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі”; Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС» Сайти: www.president.gov.ua, www.solovki.ca

102

книга-путівник Зміст Розділ І Роменщина – Мала Батьківщина Петра Калнишевського.................... 6 Розділ ІІ ДОСЛІДНИКИ ДУХОВНОЇ СПАДЩИНИ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО... 15 Розділ ІIІ Хто він, чийого роду – Петро Калнишевський?.................................. 33 Розділ IV Петро Калнишевський: постать і епоха.............................................. 75 На порозі Соловків ........................................................................... 77 Розділ V Усього кілька фактів........................................................................... 94

Додаток до розпорядження голови обласної державної адміністрації від 18.08.2008 р. №577 Склад редакційної колегії для погодження макету видання: Медуниця Олег В’ячеславович – заступник голови облдержадміністрації, голова редакційної колегії; Над’ярний Сергій Володимирович – начальник головного управління зв’язків з громадськістю облдержадміністрації, заступник голови редакційної колегії; Харченко Володимир Іванович – начальник відділу взаємодії з політичними партіями та громадськими організаціями головного управління зв’язків з громадськістю облдержадміністрації, секретар редакційної колегії; Іванущенко Геннадій Миколайович – директор державного архіву області; Терентьєв Владислав Сергійович – директор Сумського обласного краєзнавчого музею (за згодою); Карпенко Микола Пилипович - краєзнавець, член Національної спілки журналістів України; Бондар Антоніна Вікторівна – депутат обласної ради (за згодою); Розторгуєва Наталія Борисівна – депутат обласної ради (за згодою); Шовкун Олександр Михайлович – депутат обласної ради (за згодою). Заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації

О.М.Андронов

103

Історико-публіцистичне видання

Петро Калнишевський: постать і епоха Відповідальна за випуск Катерина Полтавець Здано до набору 5.07.2008 р. Підписано до друку 15.11.2008 р. Формат 60х84 1/16. Гарнітура Times New Roman. Папір офсетний. Друк офсетний. Умовн.друк. арк. 3,83. Облік.-вид. арк. 3,75. Тираж 300 прим. Вид № 1. Зам. 102. Для безкоштовного розповсюдження. Видавництво „Ярославна”, Україна, 40030, Суми, вул. Горького, 2 (Свідоцтво серія ДК №332 від 09.02.2001 р., видане Державним Комітетом інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України).