«С
ірожупанники» – загальноприйнята назва (від сірого кольору однострою) військової формації, утвореної (зусиллями Союзу Визволення України) після укладення Берестейського миру з українських полонених російської армії в Австрії. Сформована дивізія дістала назву Перша стрілецькокозацька дивізія. З серпня 1918 року штаб дивізії розташовувався у місті Конотопі (у приміщенні Конотопського вокзалу). У жовтні демобілізована до величини близько 1 200 осіб, у тому числі 250 старшин; під час повстання проти гетьмана перейшла на бік Директорії і тимчасово збільшилася до 6 000 вояків.
М
ісце арешту і розстрілу німцями українських націоналістів у кінці 1942 – на початку 1943 року. Увагу дослідників привертає постать керівника підпілля – Сапуна Семена Семеновича. Те, що сталося в ніч на 20 лютого 1943 року довгий час було оповито незрозумілою завісою мовчання.
а м о д і в не
О
лександр Олесь народився у 1878 році у м. Білопіллі. Справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба. У 1905 році Олександр вперше публікується. У 1907 р. на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького під псевдонімом Олександр Олесь вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась». У діаспорі (1919 – 1944 рр.) Олесь видає книги поезій «Чужиною», «Княжі часи. Минуле України в піснях», «Перезва», «Кому повім печаль мою...» та «Поезії. Кн. Х». Видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких – туга за Україною. Помер у Празі у 1944 році, невдовзі як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Похований на Ольшанському кладовищі у Празі.
І
ван Павлович Багряний (народився у 1906 році у місті Охтирка, помер у 1963 році у ФРН) – український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. Справжнє прізвище Лозов’яга. Друкуватися Багряний почав 1926 року в журналі «Глобус». У 1932 році був заарештований у Харкові й звинувачений «в проведенні контрреволюційної агітації». Далі були слідство, тортури, втеча із заслання й повернення на Батькіщину. У роки ІІ світової війни пішов у українське підпілля, був ініціатором створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У 1945 року емігрував до Німеччини. У 1948 року Багряний заснував Українську революційнодемократичну партію (УРДП) і звідтоді цілих 17 років – до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником Президента УНР.
Л
еонід Полтава, справжнє прізвище Пархомович, прізвище-оберег Єнсен (народився у 1921 році у с.Вовківці Роменського району, помер у 1990 році у місті Нью-Йорк, США) – український поет, прозаїк, новеліст, драматург, радіожурналіст, редактор, публіцист, громадський діяч, автор збірок віршів для дітей, член ОУП “Слово” та Асоціації Діячів Української Культури. Активний в українському підпіллі, опинявся кілька разів у концтаборах; у повоєнні роки – у таборах для біженців у Німеччині. Після війни кілька років проживає у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо, згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. У 1958 року переїжджає до США, де працює в українській редакції радіо «Голос Америки», редагує щоденник «Свобода».
Семен Семенович Сапун, директор приватної гімназії керував сумською організацією ОУН-Б, що діяла під прикриттям “Просвіти”. У жовтні 1942 року він та інші керівники сумського підпільного осередку були заарештовані німцями і після жорстоких катувань розстріляні.
К
луб залізничників у м. Ромни – місце зустрічі підпільників ОУН-Б (учасники сумського підпілля «Остап», Володимир Мазур, Леонід Полтава, Михайло Чигирин, В. Рижевський).
О
соївка (село) Краснопільського району – батьківщина сучасного українського історика, автора шкільних підручників з історії України Федора Турченка – доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки, голови Запорізького обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна-Світ». Турченко – перший проректор Запорізького національного університету, завідувач кафедри новітньої історії цього ж закладу, автор 5 монографій, понад 100 наукових статей, 10 підручників з історії України
Відповідальна за випуск Ірина Стойняк За фінансової підтримки Управління у справах молоді та спорту Сумської обласної державної адміністрації у рамках реалізації проекту Невідома Сумщина». Друк ФОП Наталуха А.С. 2008р. Зам. 125. Тираж 1000 екз.
Історія карбується в серцях…
З
начна концентрація скіфських пам’яток на території Посулля дала підставу вченим виділити їх в окрему Посульську групу. До неї також входять скіфські пам’ятки середніх течій Псла та Сейму, що концентруються навколо унікальних скіфських курганних некрополів біля міста Ромни. Основна кількість курганів знаходиться північніше Ромен. Найбільші групи розкинулись поблизу сіл Пустовійтівка, Великі Будки, Басівка. Більшість Посульських курганів було споруджено у VІ-V столітті до н. е.
П
етро Калнишевський народився у 1690 році у селі Пустовійтівка Роменського району. Прокозакував на Запорозькій Січі від юнака-джури до найвищих старшинських посад. Обирався кошовим отаманом 1762 року, а також незмінно з 1765 по 1775 рік, тобто до зруйнування Січі. Після зруйнування Січі, не зважаючи на великі заслуги перед імперією, кошового отамана було засуджено до страти. Це покарання цариця Катерина ІІ замінила на довічне ув’язнення в Соловецькому монастирі на острові в Білому морі. Помер П. Калнишевський 1803 році, на 112 році життя в цьому ж монастирі, де він добровільно залишився й після «помилування» його Олександром І у 1801 році.
П
ам’ятний хрест захисникам м. Путивля від монголотатар (1239 рік) – встановлений на місці знайдених їх решток. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю його зруйнували. Упродовж 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі.
К
онотопська битва або Соснівська битва (27 червня – 29 червня 1659 року) – битва між московським військом та військами Гетьмана Івана Виговського біля міста Конотопа сучасної Сумської області. Одна з найбільших переможних битв українського козацтва над Москвою. Нерівні військові сили: 30 000 козаків Правобережних полків + 4 000 козацької залоги Конотопа проти 200 000 московської армії. Втрати: 4 000 козаків, 30 000 росіян. Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно – визвольної боротьби українського народу, вона засвідчує високий моральний дух і високий рівень військового мистецтва українського козацтва
З
начко-Яворський Мельхиседек (світське ім’я Матвій) (1716 – 1809) – православний церковний діяч, архімандрит, член НовгородСіверського патріотичного гуртка. Був ідеологом гайдамацького руху на Правобережній Україні, підтримував зв’язки з Максимом Залізняком. Після придушення Коліївщини усунений російським урядом від церковних справ. Деякий час був настоятелем Глухівського монастиря.
У
приміщенні окружного суду у м. Суми бував Микола Іванович Міхновський (1873 – 1924 рр.) – видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер націоналістичного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Засновник першої політичної партії на Наддніпрянській Україні – я (РУП). Лідер Української Народної Партії.
«Я
П
ісля зради Петра І та переходу Івана Мазепи на бік Карла ХІІ у Північній війні у центрі Лебедина на майдані біля Преображенського храму було здійснено найжорсткішу розправу над прихильниками гетьмана: «рубали голову старшині, козакам, а також жінкам і дітям, запідозреним в прихильності до мазепинського оточення». Стинання голів та вішання людей було для Меншикова «за іграшку» – колесування, четвертування і саджання на палю стало його звичним ремеслом. За приблизними даними, в Лебедині загинуло близько 900 осіб, в тому числі і делегація від Запорізької Січі, яка була послана до царя. Всього, за підрахунками свідка подій і хроніста Петра Крекшина, впродовж листопада 1708 – липня 1709 роках. в Україні «изменников до тридцати тысяч порублено». За вироками, винесеними в Лебедині, велику кількість «мазепинців» і членів їхніх родин було заслано до Сибіру. На тих, що залишились в Україні, на довгі роки було накладено особливу податкову повинність – так звану Мазепину. Мазепинці, що не зазнали прямих репресій, всіляко утискались, в першу чергу в майнових питаннях.
струбенська республіка» Могутнє волевиявлення, самоусвідомлення проявилося на Сумщині у 1905–1907 роках. Повсталі маси усунули від влади царську адміністрацію, певний час місто Суми перебувало в руках революційно налаштованих селян та інтелігенції. Селяни в Яструбеному Білопільського району, утворили самоврядування, озброєну самооборону, висунули вимоги, серед них: у кожному селі відкрити школу з українською мовою викладання, а в повітових Сумах дві українські (чоловічу й жіночу) гімназії. Так постала «Яструбенська республіка». Вимоги яструбенців підтримали на багатолюдному мітингу в Сумах. Пізніше і «Яструбенська республіка», і сумське самоврядування знищили царські війська. Як писала харківська газета «Волна», всі тюрми в Харкові «переповнені вільними сумськими громадянами».
В
асиль Филонович – уродженець м. Cуми, генералхорунжий, дипломат, архівіст, контррозвідник, військовий комендант і начальник оборони міста Суми та повіту у 1918 році. Начальник штабу Карпатської Січі у 1939 році. Автор спогадів про Карпатську Україну. Голова світового Союзу Українських Ветеранів.
І
ван Литвиненко – уродженець села Хоружівка Недригайлівського району, полковник Армії Української Народної Республіки, розвідник, засновник розвідки Української повстанської армії
Г
еоргій (Юрій) Іванович Нарбут (народився у 1886 році у с. Нарбутівка Глухівського району, помер у 1920 році у місті Київ) – визначний український художник-графік. Нарбут створив ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки. У 1917 році став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а пізніше її ректором. У цей період крім марок він розробляв ескізи банкнот, грамот, листівок. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави.
Г
реков Олександр Петрович (народився у 1875 році у с. Сопич на Глухівщині, помер у 1958 році у Відні) – український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, військовий міністр Директорії УНР, головний командир Української галицької армії. В еміграції жив у Австрії. У 1948 році заарештований СМЕРШем у Відні і засуджений до 25 років ув’язнення. Його ім’ям названо вулицю у Львові, на якій розташовується штаб Західного оперативно-територіального командування сучасних Збройних сил України
В
ороніж (село) Шосткинського району – батьківщина Насті Гудимович, зв`язкової штабу Армії Української Народної Республіки. Проходила по справі Козацької ради Правобережної України. Розстріляна у 1926 році у Києві.