Коханка

Коханка (Вишневський Януш) [ Конвертовано сайтом javalibre.com.ua ]

Коханка Вишневський Януш Синдром прокляття Ундіни Вона перестала вірити тільки тоді, коли дові-далася від матері, що Бога немає. Вона дуже добре пригадує той вечір, коли мати розповідала трохи роздратованим і нетерплячим голосом: — Але ж ми не віримо у такі забобони, як Бог. Навіть не згадуй про це у присутності батька. їй тоді було шість років. Аніта, з якою вони сиділи за однією партою, розповідала колись про похорон дядька у Польщі, про те, як священик перехрестив труну. Увечері вона запитала матір, хто такий священик і навіщо він так зробив. І мати вперше сказала їй про забобони. А доти їй зда-валося, що існує хтось такий безмежно добрий, кому можна розповісти про все, тихенько, увечері під ковдрою — так, щоб точно ніхто не почув, — хоча би про те, що трапилося вдома й у дворі. Такий, власне, Бог. Але мама має рацію. Бо вона завжди має рацію. Мама ще ніколи не збрехала їй. І тому після цього вона вже не розповідала Йому нічого під ковдрою. Тоді вона ще не знала точно, що означає слово «забобони», але відчувала, що означає воно щось дуже погане, якщо про це не можна говорити у присутності батька. Сьогодні вона думала*про те, що Його най-більше бракує, коли батько повертається ввечері п’яний додому. Це завжди починалося однаково. Приятелі привозили батька у чорній поліцейській машині, яку вже впізнавали всі їхні сусіди, часом він виходив самостійно, але інколи його вели попід руки двоє. Він гатив кулаками у двері, будив цілий поверх, а потім пхався в кухню, де чекала на нього перелякана мати, і кричав. Просто кричав. Мама сиділа зіщулившись на клишоногій дерев’яній табуретці біля холодильника, мовчки, втупившись у підлогу, з усієї сили стискала кулаки, а він стояв над нею і кричав. Раніше вона ховалася під ковдру і щільно загорталася у неї, щоб нічого не чути. Намагалася заглушити батька своєю розмовою з Ним, просила, щоб батько припинив кричати. І що голосніше батько кричав на матір, то голосніше вона просила, сильніше тремтіла і задихалася під ковдрою, просила Його допомогти. Але Він ні разу не почув її благання. Ні разу. Тому мама має рацію, і насправді Його не існує, а все це забобони. Згодом вона вже не куталася в ковдру і не роз-мовляла з Ним. Вона навчилася сама витримувати крики батька в кухні. Спершу слухала свої музичні скриньки, які дідусь завжди дарував їй на уродини, потім радіо, яке знімала з письмового столу і сідала з ним за шафою, притискаючи вухо до динаміка. Але часом і це не допомагало. Бо батько мав дуже сильний і неприємний голос. Він цілими днями кричав на роботі. Верещав на людей. Тож добре навчився кричати.

Вона пригадує, як одного разу, коли не могла більше слухати того крику, ввімкнула пилосот, який мама тримала в шафі її кімнати. Допомогло. У кухні раптом стало тихо. Батько з пляшкою горілки в руці ввалився до її кімнати і в нападі люті вирвав кабель від пилосота разом із розеткою і шматком побілки зі стіни. Металевий зачеп розетки полетів у голову мамі, яка вбігла до кімнати слідом за батьком. Того вечора вони з матір’ю вперше втекли з дому і спочатку довго без конкретної мети блукали вулицями Ростока, а потім, коли вже стало дуже темно, до ранку їздили у трамваях. Вона — у фланелевій піжамі, на яку вбрала орталіонову куртку, і в повстяних капцях на хутрі, а мама — у завеликому шкіряному пальті й у просяклій кров’ю вовняній шапці оливкового кольору. Мама не пішла промивати і перев’язувати рану на голові. Дружини поліцейських у Ростоку, а особливо дружини офіцерів Штазі , не перев’язують ран. Тієї ночі вона вже знала напевно, що Він — це забобон. Згодом вони з мамою часто тікали до тих трамваїв і нічних вулиць. У них були свої маршрути, улюблені трамваї і план на цілу ніч, до світанку. Коли день починав сірістю виганяти темряву, вони поверталися додому. Тихенько відчиняли двері, навшпиньки прокрадалися через передпокій і швиденько лягали до ліжка у дитячій, міцно притулившись одна до одної. Мати плакала. Батько тоді вже давно спав, найчастіше, поклавши голову на кухонний стіл або на ліжку в спальні, у взутті та верхньому одязі. Однієї ночі вони поїхали трамваєм на край міста, перейшли алеєю понад море і дивилися на схід сонця. Посиділи на рештках бетонного хвилеріза, біля руїн колишньої фабрики, де виготовляли рибальські сіті. Фабрика вже багато років поволі розвалювалася, відлякуючи перехожих уламками мурів. Колись давно, ще до того, як збудували комбінат поблизу корабельні, там був рибальський порт. їм розповів про це водій трамвая, який часто їздив із ними нічним Ростоком. Він зупинив трамвай на самому початку асфальтової алеї над морем, хоча там не було зупинки, і обіцяв зачекати на них. Тієї ночі вони повернулися додому пізніше, ніж зазвичай. Коли вона заснула, як завжди, притулена до матері, це трапилося вперше. Саме тієї ночі вона вперше на короткий час померла уві сні. їй було тоді вісім років. Матильда знає, що ніколи не проведе ніч із чоловіком. Ніколи. Це слово уже не впливає на неї. Бо вона давно знає, що кожне «ніколи» можна якось обійти. Якби не це, вона померла б ще дитиною, але вчора їй виповнилося двадцять чотири. А крім того, чому це дні з чоловіком не можуть бути цікавішими за ночі?! Вона ненавидить ночі. Захід сонця, темряву і Велику Ведмедицю на небі перед спекотним днем. Дні завжди гарніші за ночі. Ночі ніколи не будуть такими гарними. Ніколи. Якщо одне за одним трапляються кількадесят «ніколи», то ще одне, чергове, вже не справляє враження. А вражає її лише одне. Єдине «НІКОЛИ», якого вона не може собі уявити. Того, що Якоб міг би не прийти більше до неї ввечері.

Якоб — найважливіший. Якоб завжди поруч. Коли вона засинає і коли прокидається. Якоб каже, щоб вона перевернулася на інший бік. Нагадує, щоб витягла руки вздовж тіла. Якоб заплющує очі, коли вона знімає станик і трусики, а потім вбирає нічну сорочку або піжаму. Якоб відчиняє і зачиняє вікна у її спальні. Якоб дбає про те, щоб на її нічному столику завжди була увімкнена настільна лампа. І завжди має запасну жарівку. Але найважливіше те, що Якоб ніколи не засинає. Ніколи. Справді ніколи. Тобто досі ні разу не заснув. А він завжди поруч із нею, коли вона засинає і коли прокидається, поруч ось уже шістнадцять років. Щоночі. їй було вісім, коли він прийшов до них уперше. І залишився. Зараз їй двадцять чотири. Якоб завжди був і досі присутній під час усіх важливих подій. Коли вона вперше йшла до гімназії й не могла заснути зі збудження. Коли від них пішов батько і покинув їх самих. Коли мати у сусідній кімнаті вперше залишила на ніч її вітчима, якого вона ненавидить, хоча він дуже добрий і дбає про маму. Якоб був поруч, коли розвалився берлінський мур і коли народилася її рідна сестра, а також тієї ночі, коли вона поїхала до Дахау на концерт Мадонни. Тої ночі, коли у неї трапилася перша кровотеча, він також був поруч. Це сталося уві сні. Якоб зауважив це, бо він ніколи не спить, поки спить вона. Ніколи. Вона прокинулася від вологості, відчуваючи дивне пульсування унизу живота. Коли усвідомила, що трапилося, почала плакати. Із сорому. Якоб узяв її тоді дуже ніжно на руки, поцілував у щічку, витер сльози і прошепотів ії ім’я. Батько теж колись ніс її на руках і шепотів її ім’я. Дуже давно. Коли вона була ще маленькою дівчинкою. Одного дня він узяв її з собою на майданчик біля будинку, посадив на багажник старого материного ровера і повіз алеями їхнього кварталу по дорозі з численними ямами й вибоїнами. Вона сиділа на багажнику і з усієї сили обіймала батька за пояс. На одній із вибоїн її нога потрапила поміж спиць заднього колеса. М’ясо понад самою п’яткою відійшло від кістки, біла шкарпетка стала червоною і мокрою від крові аж до самої кісточки. Вона мало не зомліла з болю. Коли батько зауважив, що трапилося, відразу ж зупинив ровер, ухопив її на руки і побіг до того будинку біля пошти, де завжди стояли таксі, а пошепки повторював на вухо її ім’я. У лікарні їй наклали кілька швів. У неї назавжди залишився синій шрам, який влітку міняє колір на червоний. Але те, що насправді залишилося від тієї історії — це тремтячий батьків голос у пам’яті, коли він ніс її на руках до таксі й шепотів на вухо її ім’я. І тієї ночі, коли у неї почалася перша кровотеча, Якоб теж узяв її на руки і так само повторював пошепки: «Матильдо». А потім приніс із шафи у спальні чисте простирадло. їй було дуже соромно. Страшенно соромно. Вона плакала з цього сорому під ковдрою. Він бачив, як вона плакала. Бо він реєструє все. А особливо те, як б’ється її серце. Під час плачу серце стискається і пульсує по-іншому. Якоб найбільше дбає про її серце. Він знає про нього все. Носить при собі у гаманці електро-

кардіограми. Поряд із її фотографією. Щоразу це нові кардіограми. Він загортає їх у прозорий целофан, склеєний по краях гарячою праскою. Щоб папір не понищився. Та ніч була особлива. Вона пам’ятає, що до ранку не могла заснути. Коли минувся сором, її огорнуло збудження і нетерплячка. Вона не могла дочекатися ранку. Якоб, ясна річ, бачив, що вона не спить, але не виявляв жодних емоцій. Уранці вона побігла до школи раніше, ніж завжди. Стала біля гардероба і чекала на Аніту. Хотіла якомога швидше розповісти їй новину. Вона пригадує, що була горда за себе і хотіла розділити радість із найближчою подругою. Вона усвідомлювала: те, що трапилося тієї ночі, було схоже на пересту-пання якоїсь певної межі. Межі між дорослістю і дитинством. Хоча вона була готова до цієї події, адже вони обговорили всі деталі ще у третьому класі початкової школи, у неї зовсім не було відчуття, ніби це щось суто фізіологічне, наслідок природного порядку речей. Для неї це було щось дуже емоційне, навіть трохи містичне, і тоді вона думала, що то зовсім не фізіологія, а вольовий акт, завдяки якому вона тепер втілилася у цілковито новій іпостасі. Хоча коли вона згадує про це тепер, то їй хочеться сміятися з себе тодішньої. Ясна річ, що у тринадцять років, вона зовсім не була настільки мудрою, щоб описувати це як «вольовий акт», але зараз вона знає, що саме таке визначення найточніше передає її тодішні відчуття. А крім того, хоча це, можливо, і дивно, вона краще пам’ятає свої відчуття під час першого місячного, ніж під час першого поцілунку. Можливо, через сором, що Якоб був присутній при цьому. А ще вона пригадує, як кілька наступних місяців щоразу нетерпляче очікувала, коли настануть «ці дні», і вони надходили з гідною подиву регулярністю, щоразу давали їй відчуття певності себе і справжньої дорослості та жіночості. Тоді, протягом перших трьох чи чотирьох місяців, їй подобалося у цій щомісячній церемонії все. Вона стоїчно терпіла навіть біль унизу живота і тішилася відчуттям власної несхожості на інших, бо «у неї вже почалося, а в інших однокласниць ще ні разу не було». Нещодавно вона вкотре перечитувала щоденник Анни Франк. І її зовсім не дивувало, що дівчинка з гордістю описувала своє перше місячне. Потім захоплення цим аспек-том жіночності, ясна річ, минуло, і прийшли надокучливість та складності ПМСу з головними болями, плаксивістю, прищиками на обличчі, болючістю грудей. Якоб теж відчував, що тієї ночі вона перейшла певну межу. Наступного дня він прийшов із візи-том, офіційно, з самого ранку, а не під вечір, як завжди. Приніс квіти. Вбрав костюм. На ньому була давно немодна вузька шкіряна краватка. І він був такий кумедно-урочистий. Зовсім по-іншому пахнув. Приніс велетенський букет блакитних павиних вічок. Бо це трапилося навесні. Нічого не сказав, просто поставив квіти до вази в її кімнаті і вмостив вазу на підвіконня. І поцілував їй руку. Вона була дуже зворушена. Після тієї ночі і дня з квітами на підвіконні Матильда вже по-іншому чекала на Якоба. Вона навіть не може цього зараз пояснити, але знає, що вже тоді їй хотілося засинати біля Якоба гарно зачесаною, у спокусливій білизні, пахнути вишу-каними парфумами. Якоб знає все не лише про її серце, а й про її кров. Знає, скільки у її крові кисню, а скільки вуглекислого газу. Скільки гемоглобіну і скільки креатину. А також знає, скільки тепла. Тому, якщо вона закохається, Якоб обов’язково зможе заува-жити це, зареєструвати і навіть виміряти. Бо по-справжньому вона ще так жодного разу і не закохувалася. Історію з Крістіаном вісім років тому не можна назвати закоханістю. Навіть незважаючи на те, що саме з Крістіаном вона вперше в житті поцілувалася. Це трапилося 28 червня, у суботу. Крістіан закохався в неї ще в березні. У цьому не мали жодного сумніву всі її подруги. Але для неї це зовсім не було таким очевидним. Він був дуже

уважний, тактовний і ніжний. Попри те, що вчився у профтехучилищі, а вона ходила до найкращої в місті гімназії. Він хотів на доказ своєї закоханості загасити собі цигарку об руку, а потім намагався подарувати їй своє учнівське посвідчення. Одного разу вона побачила його п’яним і не захотіла більше мати з ним справи. Він не міг із цим змиритися. Приїздив, годинами вистоював під її будинком, писав. Одного разу надіслав листа, в якому було намальоване серце, а всередині нього червоним - «Матильда». В одному куточку серця слово «Батьки», а навпроти — назва футбольної команди з Ростока. Він писав їй більше ніж два роки. Але вона ні разу йому не відповіла. Але закохатися їй страшенно хотілося. І завжди бути поруч із тим, у кого вона закохається, і не отримувати від нього жодних листів. Бо листи не пишуться тоді, коли люди ніколи не розлучаються. І щоб. він був трохи такий, як Якоб. Тільки один-єдиний раз відтоді, як вона його знає, Якоб вбрав костюм і краватку. Коли вони їздили на концерт Мадонни до Дахау. Це було в суботу. На її уродини. Ті найважливіші, вісім-надцяті. Все було ніби звично, як і кожного року. Сніданок, квіти, подарунки від матері й вітчима. Кілька ранкових вітань по телефону. І ні слова від батька. А потім під’їхала ■машина. Рівно опівдні. Із неї вийшов Якоб. У костюмі і тій своїй вузенькій шкіряній краватці. Підійшов до Матильди, привітав і сказав, що вони поїдуть на концерт Мадонни. До Берліна. Просто так. Ніби Берлін десь тут, неподалік, у Ростоку, наприклад, за най-ближчим парком. Вона давно мріяла потрапити на цей концерт. Мадонна завжди їй подобалася. Матильда не могла повірити власним очам, коли Якоб став перед нею в передпокої і з усмішкою запитав: — То що? Поїхали? Мати і вітчим давно знали про цей план, але тримали його в таємниці. Матильда не змогла стримати сліз. Якоб знав, що після концерту їм доведеться ночувати в Берліні. Протягом трьох місяців перед тим він разом із страховою компанією та однією з берлінських клінік займався випозичанням апа-ратури. За два дні до її уродин він рано-вранці поїхав до Берліна і встановив усе в готелі. Ввечері повернувся і був біля неї, як і щоночі. На концерті зібралося сорок тисяч людей. Якоб стояв поруч у своєму костюмі та смішній краватці і стрибав так само, як і вона, разом із усім натовпом. Якусь мить вони трималися за руки. А коли Мадонна вийшла на четвертий біс, Матильда повернулася до Якоба й поцілувала у щоку. Вона ще ніколи не була такою щасливою, як того вечора. Наступного дня вони поїхали разом із Мадонною до Дахау. І хоча Матильда розуміла, що газети, мабуть, перебільшують, однаково була дуже зво-рушена, коли прочитала, що «Мадонна поїхала оглянути Дахау». Тобто вони не зовсім буквально поїхали з Мадонною. Насправді співачка полетіла своїм вертольотом, а вони поїхали машиною, просто того ж дня. Це була ідея Якоба. Ясна річ, Матильда ще зі школи знала про існу-вання концтаборів. Щоразу ридала над щоденником Анни Франк, коли перечитувала його. Уперше цю книжку підсунула їй бабця, батькова мати. Відтоді, як упав берлінський мур, вони частіше й докладніше говорили у школі про концтабори. Вона читала про них усе, що могла знайти, але абстрактність знання дозволяла їй миритися з цим і не думати про те, що саме заподіяли світові німці. Але в Дахау не було нічого абстрактного. Бараки, продірявлені кулями стіни, а на них видряпані хрести й зірки Давида, кольорові поминальні лампадки на кожному кроці, квіти на візках біля попелищ. Квіти, прив’язані кольоровими

стрічками просто до колючого дроту, димарі й тисячі світлин на стінах. Поголені налисо голови, виснажені худі обличчя, завеликі очниці, вік і номер. Шістнадцять років, сімнадцять років, п’ятдесят чотири роки, дванадцять років, вісім-надцять років... Вона пригадує, як вони увійшли у ворота Дахау і вона відразу ж відчула, що тут не можна розмовляти, бо всі ці душі все ще перебувають десь по-близу. Вона тремтіла із жаху і почуття провини. Вона. Вісімнадцять років. І тоді Якоб, не зважаючи на її велетенські зі страху очі, став перед нею і розповів про дітей і підлітків, спалених у Дахау. Він називав цифри і дати. А наприкінці сказав, що душі тих убитих дівчат і хлопців напевно ніколи не постаріють. Так і сказав. Що вони і далі такі ж юні, і сьогодні ввечері обов’язково зустрінуться десь за бараками або біля крематорію і з гордістю повторюватимуть одне одному: «Слухайте, у нас нині була Мадонна. Сама Мадонна...» Мене звати Матильда. Якоб знає все. Він знає все про зорі, сенсори, хімію, запобіжники і психологію статевого дозрівання дівчат. Але найбільше він знає про сон. І хоча вже протягом шістнадцяти років він спить не вночі, а вдень, про сон він знає майже все. А також те, що Сон - це рідний брат Смерті. Раніше, коли я була менша, він часом розповідав мені про це. Гасив світло, запалював свічки і читав вірші Овідія про обличчя Сну у дзеркалі, за яким стоїть Смерть. Я сама його тоді про це попросила. Бо Якоб ніколи б цього не зробив із власної волі. Але моя психотерапевт, яка переїхала до Росгока із заходу, вважала, що мені варто «пройти парадоксальну конфронтацію». Коли я сказала про це Якобу, він дуже розізлився і почав лаятися південнонімецьким діалектом. Він вдається до цього діалекту лише тоді, коли втрачає контроль над собою. Наступного дня він не пішов на свою роботу в притулку для старих, а поїхав до мого психотерапевта і чотири години прочекав у її приймальні, щоб сказати їй, що вона «страшенно дурна, зверхня, як майже всі західні нахаби, а до того всього ще і безмежно жорстока». Вона вислухала його, а потім він провів у неї в кабінеті ще дві години. Повернувся несхожий на себе і через кілька ночей почав читати мені Овідія. Часом він ходив до університетської бібліотеки і замість Овідія приносив звідти німецькі казки. У них Сон і Смерть — теж брат і сестра. Щоразу, коли Якоб приходить до мене, його кишені заповнені запобіжниками. Останнім часом він носить також два мобільних телефони. Завжди два, бо Якоб дуже недовірливий. У підвалі він зібрав агрегат. Протягом двох місяців він зносив і звозив якісь запчастини, розвішував на стінах папери зі схемами й уважно в них вдивлявся. А після безсонних ночей нікуди не йшов, замикався у підвалі й конструював. Так, «про всяк випадок», якби раптом двічі підряд вимкнувся струм. Раз — у цілому кварталі, а другий — у нашому агрегаті. Бо після двох років наполегливого жеб-рання Якоба міська влада погодилася під'єднати нас до спеціального агрегату. Але Якоб усе одно не довіряє. Ні місту, ані своєму агрегату. Якоб просто хоче бути певним, що вранці я прокинуся біля нього. І що історії Овідія, як і народні казки, — це справді тільки казки. Бо коли я прокидаюся, ми завжди удвох. Часто вночі ми розповідаємо одне одному різні історії. Інколи, якщо я прошу його, Якоб розповідає мені про тих своїх бабусь, дідусів і прадідусів із сусідніх будинків або притулку для старих, розташованого навпроти нашого дому. Тим, які мешкають у власних квартирах, каже Якоб, ведеться значно гірше, навіть якщо у них три кімнати, кольоровий телевізор, прибиральниця, домогосподарка, ліжка з автоматичним підійманням і опусканням і лаз- нички з поручнями.

Бо вони самотні. Безмежно самотні. їх покинули заклопотані й зайняті власною кар'єрою діти, які не мають часу навіть на народження й виховання онуків, котрі могли б інколи навідуватися до бабці чи дідуся і розвіювати їхню самотність. У притулку для старих також немає онуків, але завжди можна посваритися, хоча б і з дідусем із тринадцятої кімнати, і тоді вже не почуваєшся так самотньо. Якоб часто розповідає про своїх бабусь і дідусів просто неймовірні речі. Колись він сказав мені, що Бог, мабуть, помилився і запустив життєвий цикл у зворотному до плину часу напрямку. На його думку, люди мають народжуватися перед самою смертю і жити аж до свого зачаття. Навспак. Бо Якоб вважає, що процес помирання такий самий біологічно активний, як життя. Тому смерть не відрізняється від народження. І тому люди теоретично могли б наро-джуватися за кілька мілісекунд перед смертю. Тоді б вони уже на самому початку мали всю свою життєву мудрість, досвід і увесь той спокій та розважливість, які приходять із віком. Вони б уже мали за спиною всі свої вади, помилки, зради. У них на обличчях уже були б усі їхні шрами і зморшки, вони перебирали б у пам'яті всі свої спогади і жили б навспак. їхня шкіра ставала б щораз молодшою, щодня у них прокидалася б більша цікавість, волосся було б щораз менш сиве, очі з кожним днем набували б більшого блиску, серце працювало б щораз краще і було б готове до того, аби витримати нові удари долі або несподіване кохання. І потім, у самому кінці, який був би початком, вони зникали би з цього світу не з болем, не зі смутком, не у розпачі, а в екстазі зачаття. Тобто у коханні. Такі фантастичні речі розповідає часом Якоб, коли мені не хочеться спати. З Якобом я можу говорити про все. І ми говоримо про все на світі. Одного разу в мене був якийсь такий настрій, що ми почали розмову про моїх батьків. То було того вечора, коли мати розповіла, що у мене народиться сестра. Я сказала йому, що не можу уявити собі, щоб моя мати колись була сильно закохана у чоловіка, який став моїм батьком. Що вона, можливо, кохалася з ним на дивані або на галявині. І присягалася, що буде з ним довіку. І що вони завжди триматимуться за руки під час прогулянок. А він після цього всього міг так страшно кричати на неї, коли вона сиділа зіщулена на тій невеличкій дерев'яній табуретці біля холодильника в кухні. Тієї ночі Якоб розповів мені, чому він кульгає. Якоб — астрофізик. Він добре знає, як народжуються зорі, як вони розширюються, як експлодують, як перетворюються на наднові або стають пульсарами. А також знає, як вони помирають, стискаються і перетворюються на невеличкі, жахливі та небезпечні для галактик чорні діри. Усе це Якоб знає. Він може із заплющеними очима перераховувати туманності, назви та коди важливих зір і називати відстані у світлових роках до найгарніших або най- відоміших з них. І розповідає про це так, що мені аж забиває дух. А якщо він захоплюється, то входить у такий запал, що непомітно для себе переходить на цю свою смішну говірку. Наднові зорі й пульсари на діалекті Нижньої Саксонії! Якоб займався своїми зорями в університеті Ростока. Він їздив до обсерваторії на березі Балтійського моря і днями та ночами розглядав у телескоп та радіотелескоп небо, а потім описував свої спостереження у наукових публікаціях і збирав для кандидатської. Він не міг змиритися з тим, що не має можливості поїхати до Аресібо й побачити найваж-ливіший радіотелескоп у світі, що не може поїхати на конгрес до США чи хоча б до Франції. Не міг змиритися з тим, що у них в інституті немає ксерокса, а на четвергових семінарах їм доводиться говорити про програми зоряних воєн замість астрономії. Тому він погодився, щоб його колеги з євангелістсь- кої громади встановили посеред численної техніки, яка була в обсерваторії, невеличку радіостанцію і за її допомогою час від часу перебивали програми місцевого телебачення коротенькими кількасекунд- ними вставками про «вільну НДР».

Така-от кумедна, банальна, абсолютно нешкідлива й дитинна опозиційна діяльність. Ніхто не мав би здогадатися, що передавач встановлено в обсерваторії. Бо ж її сигнал настільки потужний, що відповідальні за підслуховування у Штазі ніколи не відрізнять їх сигнал від сигналу обсерваторії. Але вони, ясна річ, відрізнили. Якраз на 21 листопада. День Покути, одне з найважливіших євангелістських свят. Вони вдерлися до обсерваторії через кілька хвилин по дев'ятнадцятій. Побили сімдесятирічну консьєржку. Закували всіх у кайданки. Здерли зі стіни вогнегасник і знищили все, що мало екран. Монітори вибухали один за одним від ударів червоного дна вогнегасника. Вони видирали касети з приладів, які зчитують магнітні дані результатів вимірювань, як витягають новорічний серпантин, і рвали на шматки плівку. Потім завезли всіх, скутих кайданками, до підземної в'язниці поблизу ратуші в центрі Ростока. Консьєржку випустили через сорок вісім годин, коли вона захворіла і її й так потрібно було б везти до лікарні. Директора обсерваторії, діабетика, звільнили через три дні, коли закінчився інсулін. Решту тримали два тижні. Без ордера на арешт, без права на адвоката, без можливості повідомити дружин або матерів. Цілих два тижні. Якоба допитував начальник відділення. Він був п'яним уже від самого ранку, але при цьому страшенно педантичним. Ставився до своєї праці, як до будь-якої іншої. Тільки інші були бухгалтерами або видобували вугілля під землею. А він бив ув'язнених. Спершу кричав. Скидав Якоба зі стільця на по- плямлений сірий лінолеум із дірками від недопалків і копав. По нирках. Плечах і голові. Атакож по стегнах. Той листопад був надзвичайно холодним. Того дня начальник був взутий у дуже важкі зимові черевики, і Якоб отримав сильний удар у кульшовий суглоб і нирки. Внутрішню кровотечу вдалося зупинити, але із суглобом так нічого зробити і не змогли, як розповідали йому згодом хірурги. Тому тепер він кульгає, а на зміну погоди «усе тіло складається з самих лише кісток», як він це називає. Через два тижні їх випустили. Позабирали всі перепустки, вигнали з роботи і звеліли йти додому, а потім «відразу на пенсію». Начальником відділення від самого початку і до самого падіння муру був мій батько. Це він 21 листопада того року копав Якоба, назавжди позбавив його радіотелескопів і зірок, знищив його кульшовий суглоб і перекреслив усю біографію, а потім повернувся п'яним додому і кричав у кухні на мою матір. Тоді безробітний Якоб із «плямою на репутації» почав пропонувати свої послуги в догляді за лежачими хворими страховим компаніям та будинкам соціальної опіки у Ростоку. Тільки там його могли взяти на роботу, і то лише за спеціальними рекомендаціями. Кульгавий радіоастроном із недописаною кандидатською, здатний тепер хіба що виносити з-під когось нічні горщики. Так ми з ним і позна-йомилися. Шістнадцять років тому. І протягом цих шістнадцяти років ми всі ночі проводимо разом. Чи маю я відчувати вдячність за це до свого батька, колишнього начальника відділення?

— Якобе, чи я повинна відчувати вдячність до свого батька за те, що маю тебе? Скажи мені, будь ласка, — запитала я, коли він закінчив свою розповідь. Я дивилася йому просто у вічі. Він відвернувся вбік і зробив вигляд, ніби дивиться на котрийсь із осцилографів, а потім відповів дуже конкретно: — Бо ми з тобою, Матильдо, створені для того, щоб воскресати. Як трава. Ми зможемо піднятися навіть після того, коли нас переїде вантажівка. Якоб часом говорить такі конкретні речі. І це так гарно у нього виходить. Як, наприклад, тоді, коли ми одного вечора повернулися до теми Дахау і він раптом стиснув кулаки і просичав крізь зуби:

— Знаєш, про що я мрію? Знаєш, Матильдо? Я мрію про те, щоб колись змогли клонувати Гіт- лера і поставити його перед судом. Одного клона в Єрусалимі, другого у Варшаві, а третього — в Дахау. Про це я мрію. Такі історії розповідає мені Якоб вечорами. Бо ми розмовляємо про все на світі. Тільки про мою менст-руацію ми не розмовляли. Але відтоді Якоб уже не тримає мене за руку, коли я засинаю. Бо Якоб — не мій коханець. Про те, що Якоб зустрічався з її батьком, вона довідалася лише через кілька років після цієї зустрічі. Це сталося тієї ночі, коли впав мур і всі зі зди-вуванням перейшли на Захід, хоча б тільки для того, щоб переконатися, що в них ніхто не буде стріляти. Півгодини участі в історії Європи і світу, а потім відразу ж і для певності — повернення додому. Поміняти східні марки на дойчмарки, купити кілька бананів, помахати рукою в камеру якоїсь телестанції та швиденько повернутися додому на східний бік. Бо Захід, якщо бути зовсім точним, — це і сьогодні зовсім інша країна, по-справжньому вдома можна бути лише на Сході. Її батько знав, що справа не обмежиться цією півгодинною свободою й бананами. Тому боявся. Дуже боявся. Боявся відтоді, як побачив по теле-візору, як «трабанти» їдуть на протилежний бік через Чекпойнт Чарлі та Бранденбурзькі ворота, боявся кожною клітиною свого тіла. Він сильно напився тієї ночі, але не як завжди, через узалеж- неність, а зі страху — і в такому п’яному вигляді та, мабуть, через давню звичку і не менш давню тугу, невідомо навіщо хотів повернутися «під холодильник» до кухні своєї дружини. Не мало значення, що вже багато років поспіль то не були ні його кухня, ні його холодильник, ані його дружина. Подзвонив у двері. Йому відчинив Якоб, який прийшов трохи раніше до її осцилографів і сенсорів. Кульгавий, зі своїм поламаним від копняка стегном, він прошкутильгав до дверей і відчинив. Потім сказав: «Прошу заходити». І той негідник, начальник відділення, мовчки зайшов і за звичкою пішов у кухню. Там він сів на ту саму поламану стару табуретку і заплакав. І тоді Якоб запитав його, чи не вип’є він чаю, «бо ж надворі так зимно», і поставив чайник. Мене звати Матильда. Я трохи хвора. Якоб вважає, що я не маю так говорити. Він вважає, що у мене просто «тимчасові проблеми з диханням». І що це минеться. Ці проблеми у мене вже шістнадцять років, але Якоб каже, що це минеться. Коли я не сплю, то дихаю так само, як Якоб. Коли засинаю, мій організм «забуває» дихати. Найімовірніше, що це генетично обумовлена «випадковість», якщо послуговуватися термінологією Якоба. Я не можу засинати без приладів, які примушують мої легені дихати. Тому мені обережно розрізали живіт і вставили до нього електронний стимулятор. Невеличкий. Його можна відчути, якщо доторкнутися до мого живота. Він надсилає електричні імпульси до нервів моєї діафрагми. І вона підіймається й опускається навіть тоді, коли я засинаю.

Якщо у тебе немає синдрому Ундіни, тобі не потрібен стимулятор. Мені не пощастило під час закладання моїх генів, і тому мені потрібен стимулятор. Цей стимулятор слід постійно контролювати. І керувати його імпульсами. Перевіряти, чи він працює. Тому до мого тіла при-кріплюються численні сенсори. На пальці, довкола зап'ястка, під грудьми, внизу живота. Якоб дбає навіть про те, щоб ці сенсори не були сірими. Він купив лак для нігтів і пофарбував мої сенсори у різні кольори. Щоб вони пасували до моєї білизни та нічних сорочок. Мої сенсори кольорові. Часом, якщо вони надто холодні, Якоб гріє їх у долонях або хухає на них і приносить до ліжка. Дає їх мені аж тоді, коли вони стають теплими і приємними на дотик. І заплющує очі, коли я підіймаю бюстгалтер або зсуваю трусики, щоб примостити їх під серцем чи внизу живота. А потім дбає про те, щоб ті зелені, чорні, червоні та оливкові сенсори передавали імпульси. Я не можу засинати у потязі чи біля телевізора. Я не могла б заснути ні в чиїх обіймах. Я не можу засинати без Якоба. Я не зможу заснути і в обіймах коханого, якщо Якоба не буде в сусідній кімнаті біля моніторів. Бо він стежить за всіма цими приладами. Уже протягом шістнадцяти років. Щоночі. Одна німфа прокляла колись свого зрадливого коханця. Вона не могла пробачити йому зради. Він повинен був померти непомітно для себе, просто припинити дихати уві сні. І він перестав дихати. І помер. І та німфа плаче, вона плакатиме до кінця світу. Німфу звали Ундіна. Моя хвороба називається синдром прокляття Ундіни. Приблизно п'ятеро осіб щороку в Німеччині дізнаються, що мають цей синдром. Я довідалася про це, коли мені було вісім років, і я мало не померла уві сні, притулившись до матері. Часом, коли ми з Якобом запалюємо свічки і слухаємо музику, він розчулюється й каже, що я для нього як принцеса. І я це знаю. Як замкнена у скляній труні принцеса. Колись прийде мій принц, підійме віко труни і розбудить мене поцілунком. І залишиться на ніч. Але навіть тоді в сусідній кімнаті біля моніторів сидітиме Якоб. Мій Якоб.

Anorexia nervosa Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав. Батько от-от повернеться з чергування у лікарні, бо нині Святвечір і вони мають сісти до вечері. Ада не може дочекатися батька. На пательні шкварчить короп, поширюючи по всій квартирі чудові апетитні запахи, колядки, ялинка біля столу під білим обрусом. Тут так тепло, безпечно і породинному затишно. Хіба світ колись буває кращий, ніж на Різдво?

Саме через це, аби не зруйнувати ідилію різд-вяного настрою та «злагоди й гармонії в родині», вона не заперечила, коли мати попросила її винести сміття. У маминому плані святкування Різдва є ялинка, смажений короп і відвідини перукаря вранці, але там не може бути сміття, яке чекатиме аж до наступного дня! А тим більше зараз — адже надворі вже стемніло! Ада ненавиділа цей спільний для кількох будинків смітник, який нагадував смердючі й огидні в’язничні сходи. Але для її матері Різдво ніколи не було приводом хоч трохи порушити складений раз і назавжди графік. «Кожен день треба розпланувати», — повторювала мати за будь-якої нагоди. Різдво має інший план, ніж будні дні, а крім того, воно позначене червоним у маминому записнику. Ісус, надія, різдвяна служба Божа — все це не має значення. Жодного значення. Різдво, 11.30, перукар, — прочитала вона колись випадково у материному календарі за 18 жовтня. У середині жовтня мати вже домовилася з перукарем на Різдво! На таке не здатні навіть баварські німці! Цей її дурнуватий записник схожий на перелік вироків, які мати виносить кожному дню, — часом думала Ада. Колись вони з мамою розмовляли про Різдво. Це було ще тоді, коли вони час від часу спілкувалися на теми, важливіші за список закупів у найближчому магазині. Це було перед самими випускними іспитами. Саме тоді Ада захопилася релігією. Зрештою, як і половина класу в її жіночій гімназії. Вони ходили на лекції до Теологічної Академії — деякі, безумовно, тільки тому, що були закохані у вродливих хлопців у сутанах, — учили молитви і брали участь у богослужіннях. Вона відчувала, що цей контакт із релігією робить її кращою, спокійнішою, збагачує духовно. Саме тоді, коли вони одного дня стояли з матір’ю так близько одна від одної, що аж торкалися ліктями, і мили вікна перед святами, вона запитала, чи мама теж відчуває «містичне» очікування Різдва. Зараз вона розуміє, що то був невдалий момент для такого запитання. Під час прибирання мати завжди дратувалася, вона вважала це заняття безглуздим витрачанням цінного часу і ніколи не розуміла, як домогосподарки не впадають у депресію вже після першого ж тижня такого життя. Ада пригадує, як мати поклала ганчірку на підвіконня, відступила на крок назад, щоб подивитися доньці просто в очі, і сказала тоном, яким зверталася до студентів: — Містичне очікування?! Ні. Ніколи. Доню, Різдво не має в собі жодного містичного очікування. Вона пам’ятає, що навіть у тому «доню» не від-чувалося анітрохи тепла. Зрештою, вона сама це знала. Переважно, коли мати починала речення словом «доню», то після крапки Ада йшла до себе в кімнату, зачинялася там і плакала.

— Різдво і Святвечір — це насамперед елементи маркетингу і реклами. Бо як по-іншому син теслі із забутої Богом Галілеї зміг би стати ідолом, не менш популярним, ніж твої Мадонна і Майкл Джексон. Увесь його рекламний відділ, ті дванадцять апостолів разом із найбільш медіальним Іудою, — це була одна з перших чудово організованих кампаній, яка розкру-тила справжню зірку. Чудеса, табуни жінок, які сунули за своїм кумиром від міста до міста і були готові знімати труси, якщо він накаже, масова істерія, воскресіння і вознесення на небеса. Якби Ісус жив сьогодні, у нього був би свій агент, адвокат, електронна пошта і веб- сторінка. Ці розумування додали їй ентузіазму, і вона енергійно продовжувала: — У них була своя стратегія, і Біблія описує її до найменших дрібниць. Без хорошої реклами неможливо зворохобити ціле царство і започаткувати нову релігію.

— Мамо, про що ти говориш, яка стратегія, — перервала вона з благанням у голосі, — який рекламний відділ? Він же був для них Сином Божим, Месією...

— Справді?! Деякі з тих панночок, які простою-ють ночі під готелем Джексона, також думають, що Джексон — Ісус. Ісус, доню, це просто ідол поп-культури. А те, про що ти говориш, — звичайнісінькі легенди. Такі самі, як історія про немовля у яслах, пастухів зі сльозами на очах, вола і віслюка. Бо історична правда цілком інша. Насправді не було ніколи перепису населення, який буцімто змусив Марію та Йосипа вирушити до Віфлеєма. Про це знають навіть ті, хто не має богословської освіти. Вона запалила цигарку, глибоко затягнулася і продовжила: — А навіть якби він був, то в даних перепису не враховували таких злидарів, як тесля з Назарета. Щоб потрапити до списків, потрібно було мати або землю, або невільників. А крім того, перепис мав відбуватися у Єрусалимі. Тоді існувала тільки одна дорога, яка вела з Єрусалима до Назарета через долину Йордану. У грудні долина Йордану вкрита болотом по шию високого чоловіка. А Марія була зовсім не велетнем, а до того ж ще й вагітна Ісусом, як ти пригадуєш, — закінчила мати з легкою глумливою посмішкою на вустах. Вона не могла в таке повірити. Навіть якщо все це правда — а, мабуть, так воно і є, бо її мати, як відомо, завжди говорила правду, особливо коли йшлося про науку, і тому захистила докторську ще у тридцять чотири — то чи потрібно було говорити їй це за два дні до Різдва, знаючи, що вона так сильно цим переймається і так вірить у це? І так чекає цього дня... Вона пам’ятає. Саме тоді, біля вікна, вона прийняла рішення, що вже ніколи більше не слухатиме нічого з того, що говоритиме її мати після «доню». Коли через кілька років вона розповіла про все своїй найближчій подрузі, Марта прокоментувала це з властивою тільки їй злістю: — Бо твоя мати схожа на сучасну гетеру. У Ста-родавній Греції так називали освічених і начитаних жінок. Переважно вони були самотні, бо жоден чоловік їх не хотів. А твоя мати до всього ще й гетера, яка бореться за право пояснювати світ по-своєму. Але насправді у цьому немає жодної її самостійності. Якщо чоловік часто займається цим сам із собою, це не означає, що він самостійний. Твоя мати схожа на такого чоловіка. І хоча це було дуже давно, Ада завжди згадує про той епізод на Різдво. І про батька. Іноді, особливо останнім часом, вона горнеться до батька зовсім не з ніжності й не з туги, не через бажання бути поруч. Вона горнеться до нього, щоб винагородити його за крижану байдужість його дружини, їй здається, що таким чином вона зможе прив’язати його до себе і до дому. Якби вона була чоловіком своєї матері, то покинула б її багато років тому. Не витримала б такої байдужості. Її мати вміла бути холодною, як рідкий азот. А він усе це терпить і залишається тут. Вона знала, що він робить це тільки задля неї. Сьогодні вона знову так учинить. Притулиться до нього й обійме. Він, як завжди, здивується, покладе голову їй на плече, міцно обійме, поцілує в шию, прошепоче «доню», а коли вона відійде від нього, у нього будуть червоні очі й він так смішно вдаватиме, ніби щось потрапило йому до ока. І це його «доню» таке гарне. Таке сповнене ніжності. Таке, як і має бути на Різдво. Але сьогодні вона зробить це від себе. Бо сьогодні вона по-різдвяному сентиментальна. А крім того, вона не знає жодного чоловіка, який був би хоча б трохи схожий на її батька. Таких чоловіків більше немає. Саме тому, і щоб була злагода та гармонія в домі, а також щоб було виконано цей дурнуватий різдвяний план із записника її матері, вона винесе сміття. Винесе негайно. І навіть удаватиме, ніби

робить це з приємністю. Вона вийшла надвір із двома повними відрами. Було вітряно і падав дощ зі снігом. Вона роздивлялася вікна, які миготіли блиском ялинкових гірлянд, і відчиняла ключем смітник. Відіпхнула ногою металеву браму й побачила його. Він сидів по-турецьки на шматку картону біля великого смітника, відразу навпроти входу, й затуляв руками від вітру свічку на ялинковій гілці. Полум’я свічки відбивалося в його очах і сльозах, які з них капали. Вона стала як вкопана. Випустила з рук обидва відра, які голосно стукнулися об бетон і перевернулися. їй захотілося повернутися і втекти.

— Вибач, я не хотів тебе налякати, — сказав хлопець захриплим голосом. — Я допоможу тобі зібрати сміття. І він зібрався встати з місця.

— Ні! Ні! Я не хочу. Залишайся на місці, не підходь до мене, — верескнула вона. Вона схопила відра, повернулася і вибігла, тряснувши за собою брамою смітника. Вона бігла наосліп болотом газону, на якому навіть навесні не буває трави. Вбігла до під’їзду. Батько саме витягав листи з їхньої поштової скриньки. Вона підбігла до нього і з усієї сили притулилася.

— Доню, що трапилося?

— Нічого. Я перелякалася. Просто переляка-лася. Той чоловік зі смітника...

— Який чоловік? Що він тобі зробив?

— Нічого не зробив. Він просто там був. Сидів і плакав.

— Що ти таке говориш? Зачекай тут. Стій на місці. Я подивлюся, що там.

— Ні! Не йди нікуди. Ходімо додому. Вона вивільнилася з його обіймів, поправила волосся й рушила сходами нагору. Він узяв відра і пішов за нею. Вони могли б піднятися ліфтом, але їй хотілося заспокоїтися дорогою. Щоб мати ні про що не здогадалася, коли вони зайдуть до помешкання. Бо мати вирішить, що вона істеричка. Батько відразу ж усе зрозумів. Тому мовчки йшов слідом за нею на восьмий поверх і розповідав про своє чергування у лікарні, насолоджуючись пахощами із помешкань на поверхах, які вони минали. Додому вона зайшла усміхнена. Мати нічого не запідозрила. Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля. Марта була її найкращою подругою. Завжди. Ада не пригадує часу, коли б у її житті не було Марти. Марта є й буде завжди, до кінця. Хай би що це означало. Якби в Марти був час пройти тест на визначення коефіцієнта 10, Ада могла б із гордістю сказати, що її подруга — найрозумініша жінка у цілій Європі. Але у Марти не було на таке часу, та вона й не вважала це за потрібне. Марта використовувала свій інтелект переважно для того, щоб переживати

емоції. Сільська дівчина приїхала вчитися до Кракова із забутої Богом Сенкової, де «телефон мав тільки священик і його коханка», і раптом відкрила для себе світ, як вона сама це називала. Після року англійської філології почала паралельно навчатися на філософії. Кинулася запоєм насолоджуватися краківським життям. Не було жодної опери чи театральної вистави, жодної виставки в музеї, концерту в філармонії чи котромусь клубі, на якому не було б Марти. Саме в клубі вона познайомилася зі своїм врод-ливим псевдохудожником у шкіряних штанах. Він уже третій рік поспіль сидів на одному і тому ж курсі в Академії мистецтв, але поводився як Енді Воргол, який отримав стипендію міністра культури. Не досить, що вважав себе Енді Ворголом, то ще й підкреслював за кожної нагоди, що він варшав’янин. Довідавшись про це, Краків просто повинен був відразу ж втратити мову. Збожеволіти і впасти на коліна, бо-приїхав геній. Ада зненавиділа його з першої ж миті, коли Марта познайомила їх у автобусі. Він сидів із нахабним виглядом і розповідав про себе так голосно, що чути було на весь автобус. Марта й Ада стояли, а поряд із ними теж стояла і кашляла ще якась бабця з ціпком. А цей нахаба у своїх потертих шкіряних штанах сидів і виголошував лекцію про свій вклад у сучасне мистецтво. Але Марті це сподобалося. І вона закохалася в нього. Щоправда, то був лише звичайний фізичний потяг, але з жахливими наслідками. Вона годувала його зі своєї стипендії, купувала йому гектолітри алкоголю на свої заощадження, давала йому гроші навіть на автобус, щоб дорогою до Академії він міг зачаровувати ліцеїсток своїми розповідями. Через нього Марта перестала з’являтися на людях. А якщо і приходила, то стояла, ніби сіра мишка, за своїм варшавським «Ворголом» і захоплено дивилася, як він розповідає всім, що надзвичайного зробить, коли «цей нездара, який метаться на справжніх митцях,— він мав на увазі професора, котрий уже вдруге провалив його на іспиті, — позбудеться своєї генетичної заздрості». Вона просила Марту отямитися. Говорила, благала, погрожувала. Але Марта нічого не чула, ніби під дією якихось хімічних препаратів. І вивести її з цього стану могла тільки надзвичайна подія. І ця подія сталася. За п’ять дванадцята. Майже точно. Шлюб було призначено на дванадцяту годину дня однієї жовтневої п’ятниці. Вони їхали в «пун- то» Марти до Палацу урочистих подій. За кермом була Марта, вбрана у взяту на прокат шлюбну сукню. Художник, тобто наречений, сидів поруч, бо не мав водійських прав. У нього забрали їх за водіння у нетверезому стані. Ада мала стати свідком і сиділа ззаду. Марта була збуджена і п’яна — вранці вони випили на двох півпляшки болгарського коньяку на голодний шлунок, бо зі збудження наречена не могла їсти. Марті здавалося, що вона встигне проскочити, поки жовте світло зміниться червоним. Але не встигла. Вони відчули удар, Марта крикнула: «О, курва!» — і стало тихо. їх стукнули ззаду, з правого боку. Провина Марти була очевидною. Художник вибіг із «пунто», залишивши дверцята відчиненими. Підійшов до машини, яка їх ударила, витяг водія й мовчки почав його бити. Марта, з червоними плямами крові на сукні й вельоні, підбігла до художника і стала поміж ним і водієм. Потім кулак нареченого випадково влучив їй по обличчю, і вона впала на асфальт. У ту ж мить водій з усієї сили вдарив художника в обличчя. Ада бачила все через шибу «пунто». Коли Марта після удару впала на асфальт, Ада енергійно від-

чинила дверцята, вибігла*3 машини і нахилилася над подругою. Водій теж схилився.

— Мені так прикро. Я не хотів. У мене горіло зелене світло. Тому я й рушив. Мені страшенно прикро. Я справді поїхав на зелене. Повірте мені. На зелене, — раз по раз повторював він, нахилив-шись над Мартою. Художник встав і з усієї сили штовхнув водія просто на Марту. Тут вони почули виття полі-цейської сирени і голос: — Негайно припиніть! Усіх прошу взяти доку-менти й підійти до моєї машини. Всіх! Молодий поліцейський показав на «полонез», припаркований біля автобусної зупинки.

— Ми не маємо часу, — вигукнув художник. — У нас шлюб о дванадцятій! Марта встала з асфальту, підійшла до нього і спокійно сказала: — Шлюбу не буде. Проси вибачення у цього чоловіка й тікай звідси, придурку. Слово в слово! Це знову була колишня нор-мальна Марта. Нарешті! Ада пам’ятає, що у той момент вдивлялася в очі водія й була впевнена, що їй знайомий цей погляд.

— У мене було зелене. Я дуже перепрошую, — безпорадно повторював він. Марта зірвала з голови вельон, витерла ним закривавлений ніс, зіжмакала вельон і пожбурила на асфальт. Схопила чоловіка за плечі.

— Я знаю. Припиніть нарешті вибачатися. Моя страхова компанія за все заплатить. Ви навіть не уявляєте, як багато ви для мене зробили. Вона підійшла до нього, стала навшпиньки і поцілувала в щоку. Він ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Стояв як укопаний. І тоді Ада згадала, звідки його знає. То ж він сидів біля смітника того Різдва. Художник зник у натовпі роззяв, який уже встиг зібратися на тротуарі.

— Я допоможу вам забрати машину з дороги, — сказав водій. Утрьох вони випхали машину на тротуар.

— Мене звати Анджей. А вас?

— Марта. А це моя подруга Ада. Тобто Адріана. Він уважно подивився на неї. Подав їй руку і тихо сказав: — Анджей. Вибачте, що я перелякав вас тоді, на Різдво.

Так от просто! Ніби те Різдво було тиждень тому. А насправді минуло понад два роки. Високий. Чорне зачесане назад волосся. Широ-кий шрам на правій щоці й дуже вузькі долоні. Ада ніколи раніше не зустрічала чоловіка, який мав би такі широкі й повні губи. У нього був трохи захриплий і низький голос. Від нього пахло чимось схожим на жасмин.

— Мене звати Ада. Ти досі пам’ятаєш той випадок? Це було більше ніж два роки тому.

— Так, пам’ятаю. Я потім шукав тебе. Довго шукав. Але не знайшов. Хотів вибачитися. А вда-лося аж нині. Той випадок... Ада усміхнулася до нього.

— Немає за що вибачатися. Я живу в будинку поряд зі смітником. Чому ти сидів там тоді? Він не відповів. Повернув голову вбік і почав говорити з Мартою. Потім пішов до своєї машини і підігнав її ближче до їхньої. Марта у заплямленій кров’ю шлюбній сукні викликала ажіотаж серед публіки. На тротуарі збиралося все більше роззяв. Коли вони завершили всі формальності з полі-цейським у «полонезі», Анджей запитав: — Куди вас відвезти з цього цирку?

— Поїхали до мене, — запропонувала Марта. — Треба це відсвяткувати. Дорогою вони заїхали до ресторану, в якому збиралися відзначати весілля. Там їх повідомили, що постійно дзвонять гості, але Марті було байдуже. Звеліла запакувати їм із собою увесь алкоголь і їжу, які замовила на святкування. Вони занесли все до машини Анджея і поїхали до Марти. Ада вже давно не бачила своєї подруги такою щасливою. Вони випили по кілька келихів вина і почали танцювати. Ада притулилася до Анджея і відчула, що хоча це й дивно, але він дуже їй близький. Під ранок він відвіз її додому на таксі. Вийшов разом із нею й провів аж до сходів. Коли минали смітник, вона взяла його за руку. Він обережно стиснув її долоню та більше вже не відпускав. На сходах підніс долоню до вуст і поцілував. Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього. Від того вечора й ночі після скасованого весілля Марти у її житті змінилося майже все. Анджей знайшов її наступного дня в інституті; чекав із квітами під аудиторією. Стояв біля стіни. Він соромився і червонів, невміло ховаючи квіти за спиною. А коли вона підійшла до нього та усміхнулася, він не зміг приховати полегшення й радості. Відтоді вони були разом. Усе, крім нього, втра-тило сенс. Вона знала про це вже через тиждень. Її вражали його ніжність і чуттєвість. А згодом вона усвідомила й те, якою повагою він її оточив. Мабуть, через цю повагу він так довго зволікав із першим поцілунком. Попри те, що вона провокувала його, торкалася і тулилася до нього, натякала йому на це в розмовах, цілувала його долоню в темряві кінотеатру. Минуло дуже багато часу, перш ніж він уперше поцілував її.

Вони поверталися від Марти останнім трамваєм, засиділися після концерту. На повороті він притиснув її до шиби під дією сили інерції.

— Ти найважливіша у моєму житті, — прошепотів і почав цілувати її. А зупинився аж тоді, коли вагоноводій вигукнув, що їде до парку. Саме у тому трамваї вона почала кохати його посправжньому. Його захоплювало те, що вона вчиться на фізич-ному. Він вважав, що це «абсолютно найважливіша, майже святкова наука», а до того ж іще й надзвичайно складна. Від першої миті він дуже уважно її слухав. Вслухався у все, що вона говорила. І все пам’ятав. Він міг годинами сидіти навпроти неї на підлозі і слухати. Згодом, коли вони вже були коханцями і спали в одному ліжку, він міг після любощів устати з ліжка, піти до кухні, повернутися з сумкою, повного наїдків та напоїв, а потім розмовляти з нею до ранку. Інколи це її навіть трохи нервувало, бо часом замість того, щоб вдруге кохатися, вони вже тільки говорили. Він дуже любив, коли вона пояснювала йому, як влаштований світ. Розповідала про викривлення часопростору або пояснювала, чому чорні діри насправді зовсім не чорні. У такі моменти він дивився на неї захоплено і цілував їй долоні. Вона ніяк не могла пояснити йому, що насправді знати і розуміти такі речі — це нічого особливого. І вже точно не складніше, ніж підготувати хорошу газетну статтю. Анджей учився на журналістиці. Коли вона запитала його, навіщо йому це, він відповів: — Щоб мати вплив завдяки правді. Одного разу вона спробувала пригадати собі, у який момент він остаточно її зачарував. Може, тоді, коли він цілий місяць худнув і не мився, щоб стати схожим на бездомного і провести тиждень у притулку для жебраків? Стаття, яку він написав про бездомних, була надрукована у солідному виданні і її цитували майже всі всепольські тижневики. А може, після того, як зробив репортаж про дитячий госпіс, а тоді на всі свої заощадження відремонтував три палати, що їх медсестри називали «останніми»? У цих палатах лежали діти, яким залишалося жити лише кілька днів. Він помітив, що у цих дітей немає сили навіть для того, щоб повернути голову і роздивитися малюнки на стінах. Вони були дуже слабкі й під’єднані до численних апаратів, тому могли бачили тільки стелю. Анджей сказав про це ординаторові. Але той лише посміявся, не вистачало грошей на морфій, тож пропозиція намалювати комікси на стелі звучала як фарс. Однак Анджей думав по-іншому. На всі свої гроші він купив фарби й пензлики, а потім довго агітував студентів із Академії мистецтв, аж поки вони погодилися розмалювати стелі госпісу коміксами. А може, тоді, коли вона зловила його на тому, що він через день їздить до притулку для псів і возить туди продукти? Анджей не міг спокійно ставитися до собак. Коли його друзі на вулицях задивлялися на дівчат, які провокували тим, що мали, а точніше, тим, чого не мали на собі, Анджей озирався за кожним зустрічним псом. Усі вони були для нього «неймовірний», «надзвичайний», «подивись, який гарний» або просто «чарівний». Вона також любила собак, але не аж так.

А зараз вона теж любить кожного пса. Можливо, навіть більше, ніж Анджей. Ада захоплювалася ним і страшенно його рев-нувала. Хотіла, щоб він належав тільки їй. Хотіла, щоб жодна жінка не пізнала його ближче і не дові-далася про те, який він. Вона відчувала, що кожна з них, якщо познайомиться з ним ближче, захоче, щоб він належав тільки їй. Він жив у гуртожитку і ніколи не згадував про свій дім чи про батьків. Це трохи дивувало й непокоїло Аду. Сказав лише, що приїхав до Кракова з Ілави і колись «обов’язково візьме її туди з собою, хоча це зовсім не цікаве місце». Анджей уникав розмов про своє минуле. З моменту їхнього знайомства. їй так ніколи і не вдалося довідатися про те, що саме він робив біля смітника поряд із її будинком тоді, на Різдво. Колись у ліжку вона пошепки попросила його розповісти про це. Вона пригадує, як він затремтів, а потім відчула його сльозу на своїй щоці. Тоді вона вирішила ніколи більше не питати його про це. Вона хотіла знати про його минуле з самої лише цікавості. Бо їхнє спільне минуле почалося з моменту, коли він ударив їхнє авто своїм. Тобто почалося з Великого Вибуху. Так само, як Всесвіт, — думала вона собі, й це здавалося їй кумедним. Часто перед тим, як заснути, вона думала про те, з чого почалося її захоплення ним. Аж до четверга напередодні 1 травня. Тоді вони були знайомі вже більше ніж вісім місяців. Зібралися і поїхали на півострів Гель. Він хотів навчити її серфінгу на затоці. Вирушили у четвер уранці. Стояла ідеальна погода. В обід зупинилися на порожньому лісовому паркінгу поблизу автостради на Ґданськ. Сіли на дерев’яну лавку, збиту абияк із дощок. Раптом він примос-тився ззаду неї на лавці й почав цілувати її плечі. Потім зняв із неї станик, віддав їй і обійняв доло-нями груди, а сам не переставав цілувати плечі. Вона пам’ятає, як здригалася від цих поцілунків. Зі збудження, очікування і страху, що хтось може раптом приїхати на цей паркінг. Але найбільше з цікавості, що ж буде далі. Бъ відтоді, як вона дозволила йому робити зі своїм тілом усе, що він захоче, під час любощів ніколи не знала, що буде далі. Раптом він піднявся з лавки, подав їй руку й потягнув до лісу. Вона бігла за ним. У такому вигляді, як була. У сукні, спущеній до пояса, зі стаником у руці, з оголеними грудьми. Вони не побігли далеко. Він зупинився за першими ж деревами. Зняв свою сорочку, розстелив на траві і поклав її зверху на сорочку. Спершу цілував її вуста. Потім опустився нижче, зняв зубами тру-сики і почав пестити її лоно. Вона забула про те, що вони на паркінгу, забула, що їх видно з боку лісової стежки. Забула про все. Бо вона забувала про все, коли вони були разом. А особливо коли він цілував її там. Він повернувся назад до її вуст. У цю мить на паркінг приїхала машина. Вони замовкли і застигли нерухомо. Вона повернула голову і бачила все дуже чітко. З машини вийшов неви-сокий чоловік у костюмі, підійшов до багажника, нахилився, вони почули скавуління і побачили, як він витягає з багажника пса. Шия собаки була перев’язана грубою, поплямленою мазутом мотузкою. Чоловік роззирнувся довкола, переві-ряючи, чи він справді сам. Потім підійшов до найближчого дерева, тягнучи за собою пса, а той жалібно скавулів. Чоловік кілька разів обмотав мотузку довкола пенька і поспіхом повернувся до машини. Вона до кінця свого життя пам’ятатиме те, що відбулося потім. Анджей зірвався з місця і, як був, побіг до паркінгу. На ходу підтягував штани і мчав просто по кущах до виїзду з паркінгу. Вона встала, натягнула сукню на груди і побігла за ним. У якийсь момент Анджей нахилився, підняв із землі камінь. Вибіг на шосе, навперейми автомобілю. Зупинився і пожбурив каменем. Почувся звук

удару і скрегіт гальм. Анджей кинувся на автомобіль. Машина зупинилася. Анджей шарпнув дверцята й виволік назовні онімілого з шоку водія.

— Ти, дебіле, як ти міг його там залишити? Як ти міг? Він тягнув чоловіка за комір до дерева і зі сльозами у голосі постійно повторював своє «як ти міг». Це було страхітливе видовище. Закривавлений Анджей, машина з розбитим склом і слідами крові на білій фарбі стоїть поперек дороги, всюди скляні друзки, розпачливо скавулить пес, сигналять нетерплячі водії. Приїхала швидка. Анджей саме притягнув свою жертву до пенька. Пес гавкав і стрибав з радощів, побачивши господаря. Він штовхнув чоловіка до пса і тихо сказав, звертаючись більше сам до себе, ніж до когось іншого: — Ти, дебіле, як ти міг його там залишити? З повного виснаження він сів біля дерева і почав плакати. Його очі були повні сліз, як тоді, на Різдво, біля смітника. Ада обійняла його і накинула на плечі сорочку. Він тремтів усім тілом. Коли вона згадує, що відбувалося на тому лісовому паркінгу потім, то знову починає трем-тіти. Приїхала поліція. Водій пошкодженого автомобіля звинуватив Анджея у спробі вбивства. А тим часом водії машин, які стояли в заторі на дорозі, довідалися, звідки взявся прив’язаний до дерева пес. Поліція писала протокол, а водії обзи-вали власника пса найгіршими словами. Анджей мовчав. І ось до поліцейської машини, в якій вони сиділи, підійшов дідок, дав Анджеєві картонну коробку з грошима і сказав: — Ми зібрали для вас від усіх потроху. Щоб ви могли заплатити за ремонт машини того... того суб’єкта. Поліцейські замовкли. Через годину дорога спорожніла. Вони мовчки сиділи, притулившись одне до одного під деревом, на траві, розритій псом, якого поліцейські забрали до притулку. Тоді Анджей заговорив. Монотонним, спокійним голосом. Майже без емоцій.

— Моя мати, коли її піхва ще не зажила після розривів від моєї голови і кривавила, а її груди були повні молока, ця сучка запакувала мене голого до торби, з якою ходила по м’ясо до магазину на розі, і винесла на смітник. Як відро зі сміттям. Це теж було на Різдво. Поклала мене поряд з лушпайками від картоплі, пляшками з-під денатурату, використаними прокладками і пішла. Так просто. Поклала мене, як сміття, і пішла. Але мені пощастило. Бо вона могла б покласти мене до кулька з лушпинням від картоплі. До таких не підходять навіть щури. Моя торба була з-під м’яса, тож до мене почав принюхуватися пес. Температура мого тіла вже понизилася до тридцяти трьох градусів. Але я вижив. Тепер ти знаєш, чим я завдячую псам. Насправді я ніколи не зможу їм віддячитися. Вона пригадує, як сиділа поруч із ним, пара-лізована почутим, і дивувалася, чому не відчуває ні

співчуття, ні злості, ні ненависті. Ні навіть кохання. Відчувала тільки страх. Звичайний біологічний страх. їй стало страшно, що ця людина могла б колись зникнути з її життя. Він пробрався через «Алею снайперів» до готелю Holiday Inn. Віддав знайомому журналістові з CNN листа до неї. На зво-ротній дорозі вирішив піти на базар і купити трускавок, які дуже любив. Бомба розірвалася на південній частині ринку, коли він повертався, ласуючи трускавками з сірої торбинки. У квітні 1992 року серби оточили Сараєво. Коли у вересні 1995-го облогу було знято, у місті вже загинули понад десять тисяч людей, зокрема й тисяча шістсот дітей. Серед них були й поляки. Однієї липневої ночі 1993-го він сказав їй, що хоче поїхати туди. Вони сиділи на камінні на березі моря в Устці, пили вино з пляшки і дивилися на зорі. Він узяв її долоні, притиснув до вуст і сказав: — Дозволь мені... Будь ласка. Попросив декана надати йому відпустку. Нікому нічого не сказав. Подзвонив до знайомого, потім поїхав до Берліна і звідти дістався до Сараєва разом із вантажем гуманітарної допомоги. Через три тижні польська пресслужба цитувала його репортажі у більшості своїх матеріалів із Сараєва. Марта вважала його героєм, але Аді не вдавалося навіть пишатися ним. Вона боялася. Постійно жила у панічному страху. Коли дивилася в новинах інформації з Сараєва, почувалася так, ніби це оголошують вирок Анджеєві. Він писав їй. Щодня. Листи надходили часом з Берліна, часом із Відня, інколи з Брюсселя. Але найчастіше з Лондона. У Сараєві він заприятелював із журналістами з CNN, які мешкали в Holiday Inn, саме вони надсилали його листи з усіх цих міст. Готель Holiday Inn був єдиним місцем, яке не рухали своїми бомбами серби. Там мешкали журналісти найбільших радіостанцій і телеканалів світу, тому артилерія не чіпала цей будинок. Але не підступи до нього. Навпаки. Там можна було вбивати. Алея, біля якої стояв готель Holiday Inn, отримала зловісну назву «Алея снайперів». Серби стріляли навіть у псів, що пробігали мимо. Але тільки до зими 1993/94. Потім псів не стало. Усіх з’їли. Анджей написав їй про чоловіка, який утративши після вибуху гранати дружину і трьох доньок, збожеволів. Він зробив собі шолом із газети і пішов прогулюватися «Алеєю снайперів», певний, що у цьому шоломі йому нічого не загрожує. «Я стояв неподалік і бачив, як вони прострелили його навиліт уже через п’ятнадцять секунд», — писав Анджей. Він писав також про інші місця і смерті. Напри-клад, про регулювальницю автомобільного руху на вулицях Сараєва. Вона завжди мала бездоганний макіяж, ідеально випрасувану форму й дуже вузьку спідницю. Стояла на перехресті та керувала дорожнім рухом. Навіть тоді, коли вже не було руху, яким треба було керувати. Такий от спосіб боротьби проти божевілля за допомогою підкресленої нормальності. Одного дня регулювальниця загинула на вулиці. Або про квартет струнних інструментів, що грав у церкві, яку не розбомбила артилерія. Вони грали при свічках, а надворі було сімнадцять градусів морозу. Бетховен, Моцарт і Ґріґ. І тут поряд розірвалася граната. «Але вони продовжували грати. До кінця», — писав Анджей. Після цього концерту вона отримала найгарні- ший любовний лист з усіх, які могла б собі уявити. Анджей сидів у бомбосховищі разом з іншими, слухав Наталі Коул і писав:

Адусю, є люди, які пишуть такі речі, коли їм вісімнадцять, є ті, що ніколи не пишуть нічого подібного, є й інші, котрі вважають такі тексти неправдоподібними, а є люди, які мусять написати такий текст, коли їм хочеться переказати якусь інформацію. Бо вони кохають і усвідомлюють власний егоїзм. Я один із таких егоїстів. І тому пишу цей текст. І буду таким завжди. Я пам’ятаю і часто пригадую собі незвичайні подробиці нашого життя. Незабутні, «Unforgettable». Твоє пухнасте волосся на моїй щоці, твій погляд, доторки, твої зітхання, вологість твоїх вуст, коли вони зустрілися з моїми у тому нічному трамваї, їхню нетерплячість. Я пам’ятаю смак твоєї шкіри на плечах, пам’ятаю твій неспокійний язик у моїх вустах, тепло твого живота під моєю долонею, яку притискала твоя, зітхання, зізнання, віддавання, безсоромність, пожадання, сповнення... Незабутнє «Unforgettable, that’s what you are...». І ті короткі миті, коли я знав, що ти відчуваєш те саме, що і я... Коли ти пишалася моїми здобутками, коли рев-нувала мене до інших жінок, які навіть не звертали на мене уваги, коли ти дзвонила до мене просто так, без причини, котрогось понеділка або п’ятниці, коли говорила: «Я обожнюю тебе», — і присоромлено клала слухавку. « You feel the same way too...» Мені здасться, що ми нерозлучні... Що це просто вже трапилося і що так буде завжди. Що навіть якщо я залишуся тільки якоюсь нотаткою у твоїй пам’яті, якоюсь датою, спогадом, то це і так буде як повернення до чогось, що насправді не від’єдналося. Просто пересунулося на кінець черги важливих для тебе людей. І настане день, може, через багато років, коли ти витягнеш мене — лише на кілька хвилин на сам початок черги і подумаєш собі: «Так, це той самий Анджей...». Незалежно від того, що трапиться, і хоч би яке рішення ти прийняла, мені завжди видаватиметься, що ми нерозлучні.

«Inseparable...» Воно приходить так тихо і несподівано. Читаю книжку, чищу зуби або пишу черговий репортаж. Воно просто приходить до мене. Раптом я починаю думати про твої вуста, або про те, що ти написала мені в останньому листі, про

твої очі, такі гарні, або про спідницю, на яку я наступив, коли в темряві вставав із нашого ліжка, про пиптики твоїх грудей, про білість твого живота або про вірш, який я ще не прошепотів тобі до вуха, про музику, яку хотів слухати разом із тобою, чи просто про дощ, який падає на нас, коли ми сидимо під деревом, і я можу захистити тебе від цього дощу... І коли я думаю про це, то мені так страшенно тебе бракує, що аж хочеться плакати. І я не знаю, чи це від смутку, що мені тебе бракує так сильно, чи від радості, що бувають такі відчуття. Анджей. Сараєво, 18 лютого 1994-го. У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірва-лася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві. Вона тужила. Тужила за ним постійно. Відчувала тільки спрагу й тугу. Ні холоду, ні тепла, ні голоду. Тільки тугу і спрагу. їй були потрібні лише вода і самотність. Тільки на самоті вона могла втопитися у своїй тузі так, як того хотіла. Навіть уві сні не було відпочинку. Вона не тужила уві сні, бо тужити уві сні неможливо. Вона могла тільки бачити сни. їй снилася туга за ним. Вона засинала зі сльозами на очах і в сльозах прокидалася. Її друзі бачили це. Не радили їй нічого. Вони були надто добрими друзями. І занадто добре знали її. Єдине, що могли зробити, це вирвати її на кілька годин із цієї туги. Кіно, дзвінки, несподівані візити, раптові прохання опікуватися чужими дітьми. Тільки щоб у неї не було часу думати. Вони організовували вечірки, без жодного приводу, тільки для того, щоб була нагода витягти її надвір. Хоча б на кілька годин. Вона приходила до них зібрана й усміхнена, хоча не могла бачити усміхнених людей. Вона приносила їм квіти, вони складали їх у вазонки, а їй ці квіти ввижалися вже зів’ялими. Вона намагалася не носити чорного одягу. І не мати темних кругів під очима. Постійно була зосереджена. Максимально. Усі її зусилля були скеровані на те, щоб не показати свого болю. Вона сміялася тільки обличчям. Відтворювала сміх інших. Це було помітно, бо часом вона починала сміятися пізніше за інших. Вона не скаржилася. Ніколи не згадувала про нього. Не хотіла розмовляти про нього ні з ким. Тільки раз, один-єдиний раз щось тріснуло в ній, немов шкіра на ще свіжому шрамі. Це сталося на Мартиних іменинах. Бо саме завдяки Марті вона зустріла Анджея. Якби Марта одного разу не вирішила вийти заміж, то Ада не зустріла б Анджея. Того дня Марта без попередження прислала по Аду таксі. Просто так. Хтось подзвонив у двері. Вона відчинила. Молодий таксист подав їй аркуш паперу. Вона впізнала почерк Марти. Ми на тебе чекаємо. Таксист знає, що не може поїхати без тебе. Марта. Вона зробила макіяж, залпом випила один за одним два келихи червоного вина «для відваги», взяла з нічного столика подарунок для Марти і поїхала. Вони обійнялися в порозі. Марта про-шепотіла їй на вухо:

— Іменини без тебе не мали б сенсу. Я дуже рада, що ти приїхала. Вона познайомила її з усіма. Серед гостей був молодий семінарист. Марта згадувала колись, що познайомилася з ним, коли робила репортаж, — вона працювала журналісткою в одному з усепольських видань, і що він «був цікавий». Семінарист ходив за Адою хвостом. Не відходив ні на мить. Був зарозумілий, поверхово начитаний і довкола його вуст виступала піна від невтомного оповідування про себе і про те, що «привело його до правди і Бога». Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула. Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом: — Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати. Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст... І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала: — Що ти, придурку, можеш знати про втра-ти?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?! Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.

— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засра- них ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати! Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, від-вернулася і поспіхом вийшла з кімнати, пересту-паючи по друзках розбитого келиха. Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів. Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.

Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення: — Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві. Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона-любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.

— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати. Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи. Вона худла. Він був для неї ніби духівник. Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому. Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про Нього саме тоді, коли вони лежали голі, приту-лившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він про-шепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон. Духівник із сильною ерекцією. Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала. Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло. Тому він був для неї ніби духівник. Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності. Навіщо? Для кого? Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?

Ну навіщо? Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей. Так вона вирішила. Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх. Обидві. Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй'про її існування. Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить розсмоктатися, розжене, як нариви. Висушить. Візьме їх голодом. Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою радістю, крихітною перемогою над жорстокістю дня, який починається своїм дурнуватим сонцем і будить усе до життя, дня з його непотрібною свіжістю, росою на траві і своїми безкінечними дванадцятьма годинами, що їх потрібно прожити. Вона візьме їх голодом, засушить... Вона худла. Відчинила двері. Марта. Сказала, що не зійде з місця, поки Ада не поїде з нею до лікаря.

— Дивися, — показала вона рукою на повний наплічник. — Там їжа мінімум на два тижні. Вода є у крані. Жити зі мною жахливо. Навіть якщо не згадувати про те, що я хроплю. Ада посміхнулася. Поїхала з Мартою. Виключно для Мартиного спокою. Вона сама зробила б усе для Марти.

— Anorexia nervosa, - сказав психіатр, страшенно худий дідок з білим мов сніг густим чубом. — Я випишу вам скерування до їдальні, — додав він і швидко почав писати щось у своєму записнику.

— До їдальні? — здивувалася Марта, яка теж зайшла в кабінет. Бо Ада тільки за такої умови погодилася на розмову з лікарем.

— Вибачте, — усміхнувся лікар. — До клініки порушень режиму харчування. Але вас візьмуть туди не раніше, ніж через рік. Така туди черга. Зараз це дуже модна хвороба. Наберіться терпіння.

— Я не хочу ніякого скерування, — тихо запро-тестувала Ада. Він підняв голову над записником і зручніше вмостився у кріслі.

— І даремно. Дуже даремно. Розповісти вам, що відбуватиметься з вами протягом найближчих тижнів і місяців? Розповісти, як кров у вас стане такою водянистою, що кожна найменша ранка призводитиме до кровотечі? Про те, що ви непомітно для себе можете зламати пальця або й цілу руку? Що у вас повипадає волосся? Все. На голові, під пахвами, на лоні. Розповісти про воду, яка почне збиратися у ваших легенях? Роз-повісти про те, що ви зупините свій овуляційний цикл, матка практично відключиться і припи-няться менструації? — він зазирнув до її картки. — І це у двадцять вісім? Відсунув від себе папери.

— Але ви не хочете скерування. Ви хочете стати схожою на сіру мишу-гермафродита. Ви хочете просто стати маленькою, нікому не потрібного, неважливою. Який біль штовхає вас на це, примушує хотіти перестати бути жінкою? Я не знаю, який саме, але знаю, що жоден чоловік, навіть той, що помер, не хотів би такого. Бо ви занадто гарна. Марта плакала. Якоїсь миті вона встала й вийшла з кабінету. Ада сиділа вражена й дивилася на лікаря. Він замовк. Повернув голову вбік і поглядав у вікно. Ада сиділа згорблена і тремтіла. За мить, не пі-діймаючи очей, сказала: — А ви... тобто... чи могли б ви виписати мені це скерування? Коханка Він приходив. Часом кидав піджак на підлогу, іншим разом залишав на вішаку в передпокої. Мовчки підходив до мене, задирав спідницю або так само різко здирав із мене штани, впихав язик мені до рота, а потім розсував мої ноги і запихав мені всередину два пальці. Інколи у мене в піхві було зовсім сухо, і тоді я відчувала його обручку. Що ти відчувала у дей момент? Колючий дріт. Просто колючий дріт. Іржавий колючий дріт у своїй піхві і його язик у своїх вустах. Кожна літера, вигравірувана на цій обручці, була ніби гачок, який чіпляв і роздирав мене зсередини. Йоганна 30.01.1978. Мені почи-нало боліти вже на «Й», перші сльози виступали на очах на «а», а посправжньому кололо на «ЗО». Я народилася ЗО січня. У день його шлюбу, тільки на 8 років раніше. Коли він приходив до мене на уродини, то завжди мав із собою два букети. Один із них для мене. На уродини. Дуже гарний. Такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Другий для дружини. Він клав його на підвіконні в кухні. Ніби між іншим. Намагався зробити вигляд, наче це його портфель. Не має значення. Тільки щоб він не лежав у вітальні, коли ми кохаємося там на підлозі, або у спальні, якщо ми доходимо аж туди. Коли він уже після всього переставав мене цілувати і відвертався, я вставала з підлоги у вітальні або з ліжка у спальні й гола йшла до лазнички. А він лежав і курив. Повертаючись із лазнички коридором, я дивилася на букет. Під-ходила до шафи у передпокої, брала найбільшу вазу з фіолетового скла, наливала до неї води, йшла до кухні і ставила квіти для його дружини у воду. Такий букет, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Теж дуже гарний. Бо він ніколи не купує квіти поспіхом. Ніколи. Насправді він купує квіти для себе, щоб тішитися радістю тієї, кому їх дарує. Моєю. І своєї дружини також.

Троянди для неї завжди були пурпурові. Пере-в’язані кремовими стрічками. У целофані за кві-тами завжди стирчав білий конверт. Незаклеєний. Колись цей конверт уже був у мене в руках. Він лежав у кімнаті, курив, змучений і заспокоєний тим, що ми робили кілька хвилин тому, а я стояла гола в кухні біля пурпурових троянд для його дружини і притискала до грудей конверт, у якому були слова, які могли зробити боляче тільки мені одній. Пригадую, як подивилася на той конверт і, поба-чивши написане його рукою слово Йоганна, знову відчула в собі дріт. Але того разу вже по всьому тілу. І тоді я поклала конверт назад, у квіти. Він упав поміж пурпурових троянд для його дружини. Я мусила відвернутися від тої вази, щоб не дивитися більше на конверт, і стояла спиною до вікна, гола, тремтіла з холоду і болю, з приниження і жалю до себе, чекала, доки минеться це тремтіння. Щоб він нічого не зауважив. Потім поверталася на підлогу або до ліжка, при-тулялася до нього і забувала про все. Він допомагав мені в цьому. Часом мені здавалося, ніби він знає, що відбувалося зі мною в кухні й хоче нагородити мене за цеч Ніби поцілунками намагається затулити діри у мені від того колючого дроту. І йому це вдається. Бо він кохає жінок так само, як купує для них квіти. Насамперед для того, аби відчувати радість, коли бачить їх щасливими. І напевно саме це так сильно приваблює мене до нього. Відчуття, що без нього неможливо пережити чогось «настільки ж приємного» або «кращого». Просто неможливо. Часом мені здавалося, що це абсурд. Тільки моя недорозвинута уява. Одного разу я наважилася і сказала про це своєму черговому психотерапевту. Те, що я почула у відповідь, нагадувало лекцію, яка мала би захопити мене. Він сказав, що це не має нічого спільного з уявою і що це «едипаль- ний прояв бажання стати дружиною свого батька, зробити його своєю власністю й народити йому дітей». Уявляєш собі?! Який придурок! Сказав мені таку дурницю. Мені, яка росла без батька від другого року життя. А до другого року життя батько у мене був протягом шести місяців і двадцяти трьох днів, а потім траулер, на якому він служив офіцером, розбився об айсберг неподалік від Ньюфаундленду. Я вийшла з кабінету посеред другого сеансу психотерапії і мені навіть не хотілося гримнути дверима. Цей лікар міг би відчути себе на висоті й подумати, що йому вдалося мене рознервувати. «Едипальний прояв бажання». От придумав! Зарозумілий психіатр у чорному гольфі, штанях, які, здається, не знали про існування пральні, і з огидним кульчиком у вусі. Говорити такі речі мені, тій, яка відразу після «Дітей із Бюллербю» прочитала «Психологію жінки» цієї геніальної Горні! Це точно не був «едипальний прояв бажання». Це були його вуста. Так от просто. І долоні. Я притулялася до нього, а він торкався до мене і цілував. Усюди. Вуста, пальці, лікті, волосся, коліна, ступні, плечі, зап’ястки, вуха, очі й лоно. Потім очі, нігті і знову лоно. І треба було зупиняти його. Щоб він нарешті припинив цілувати й увійшов у мене ще до того, як буде вже пізно і він муситиме встати, одягнутися і зійти вниз, до таксі, яке завезе його до дружини. І коли потім він ішов від мене, забравши букет із вази на кухні, у мене було виразне відчуття, що без нього неможливо пережити «щось настільки ж приємне». Просто неможливо. І що саме мені випало неймовірне щастя переживати це разом із ним. І цього не пояснить жоден психолог і навіть сама Горні, якби була ще жива, теж не змогла би цього пояснити. А навіть якби змогла, то я все одно не хотіла б цього слухати. Часом він повертався з коридору, або навіть уже з вулиці, задиханий, вибігав на мій п’ятий поверх, влітав до помешкання, щоб подякувати мені за те, що я поставила квіти у воду. І тоді мені було особливо боляче. Бо і я, так само як він, хотіла промовчати про цей букет; Зробити вигляд, що це його портфель або щось інше. Не має значення, що саме. Я кожного разу витягала фіолетову вазу, а він повертався, щоб подякувати мені. А повертався, бо він ніколи і ніщо не сприймає як належне. І це також один із моментів цього

незбагненного «настільки ж приємного», що неможливо пережити з іншим чоловіком. Він замислюється над усім, турбується про все або принаймні все помічає. Він вважає, що вдячність потрібно виражати так само, як повагу. Найкраще відразу ж. І тому, не підозрюючи, якого болю завдає мені цим, вибігав, задиханий, на п’ятий поверх, цілував мене і дякував за те, що я поставила квіти у воду. І коли він збігав сходами донизу і повертався в таксі, я заходила до спальні або вітальні, де він кілька хвилин тому цілував мене, допивала рештки вина зі свого і його келиха, відкорковувала наступну пляшку, наливала вина в обидва келихи і плакала. Коли закінчувалося вино, я засинала на підлозі. Часом під ранок, усе ще п’яна, я прокидалася і йшла до лазнички, здригаючись з холоду. Коли поверталася, то бачила в дзеркалі своє відображення. На щоках темні смуги від залишків макіяжу. Червоні плями засохлого вина, розлитого на груди, коли у мене трусилися руки через гикавку або коли я вже бувала така п’яна, що розливала вино, не доносячи до вуст. Волосся поприклеюване до чола й шиї. І коли я бачила у дзеркалі власне відображення, то мене охоплювала ненависть і зневага до себе самої, до нього, до його дружини, до всіх дурнуватих троянд цього світу. Я вбігала до вітальні, хапала букет, такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки, і товкла цим букетом по підлозі, по меблях, по підвіконні. Бо мені він також дарував троянди. Тільки білі. Я зупинялася, коли на стеблах не залишалося більше квітів. Тільки тоді я знову заспокоювалася і йшла спати. Прокидалася близько полудня і ходила боса по білих пелюстках, розкиданих на підлозі вітальні. На деяких із них були плями крові з моїх пальців, поколотих трояндовими колючками. Такі самі плями залишалися завжди і на постелі. Тепер я вже буду пам’ятати, що не варто вмикати світло у лазничці напередодні 31 січня. Але троянди я й далі люблю, і коли вже заспо-коююся і ввечері 31 січня п’ю чай із ромашки та слухаю його улюбленого Коєна, то думаю про те, що він і сам чимось схожий на троянду. А троянда має колючки. І думаю про те, що можна плакати зі смутку, що троянди мають колючки, а можна натомість тішитися, що колючки мають троянди. Колючки мають троянди. І це важливіше. Це значно важливіше. Мало хто купує троянди задля колючок... Коли слухаєш Коєна, уо щось таке переважно і спадає на думку. Бо він страшенно сумний. Мав слушність британський музичний критик, який писав, що до кожного диска Коєна повинні були б додавати безкоштовні бритви. Увечері 31 січня мені потрібен чай із ромашки і Коен. Саме під його музику і його тексти, попри весь цей стандартний смуток, мені найлегше буває впоратися з моїм власним смутком. І так триває уже шість років. Уже шість років ЗО січня спершу він доводить мене до шалу доторками, поцілунками і пестощами, голубить мої долоні, а потім я калічу їх до крові трояндовими колючками букета, подарованого ним мені на уродини. Але насправді калічать мене літери й цифри Йоганна 30.01.1978, акуратно вигравірувані на внутрішньому боці його обручки. Калічать мене, ніби колючий дріт, унизу живота. Чому ти погоджуєшся на це? І ти про це?! Моя мати завжди ставить мені таке запитання, коли я приїжджаю до неї на свята. І щоразу плаче при цьому. Всі мої психологи нама-галися і намагаються поговорити зі мною про це, окрім того дядька, ясна річ, що ляпнув про «еди- пальний прояв бажання». Я добре розумію, що всі вони мають на увазі, але не можна так формулювати запитання. Бо я зовсім не маю відчуття, ніби погоджуюся на щось. Якщо тобі щось потрібне або ти хочеш цього, не можна називати це словом «погоджуватися», правда? Але попри всі формулювання і навіть попри те, що я добре розумію його наміри, я продовжую бути з ним, бо саме в цьому і полягає сенс — я залишаюся з ним, бо кохаю його так сильно, що часом мені

аж перехоплює подих. Інколи я мрію про те, щоб він пішов від мене, але при цьому не образив. Я знаю, що це неможливо. Він не піде від мене. Я впевнена. Бо він найвір- ніший коханець. У нього є тільки я і дружина. І обом нам він зберігає вірність. Він піде від мене тільки тоді, коли я сама скажу йому йти або коли знайду собі іншого чоловіка. Але я не хочу казати йому, щоб він ішов. А з іншими чоловіками у мене нічого не виходить. Це справді так, у мене було кілька «інших чоловіків». Я робила спроби тікати від нього з цими чоловіками. Це було два роки тому. Він поїхав на два тижні до Брюсселя на якесь стажування. Відтоді, як він почав працювати в інтернет-фірмі, він часто кудись їздить. Я мала полетіти до нього на останній тиждень цього стажування. Ми запланували все дуже детально за два місяці до його поїздки. Уже від самого планування я отримала масу задоволення. Він дзвонив мені з Брюсселя щодня. У мене все було готове. Ми повинні були провести разом сім днів і вісім ночей. Я була страшенно щаслива. За допомогою таблеток я так пересунула свою менструацію, щоб вона в жодному разі не почалася в Брюсселі. Я збиралася летіти в п’ятницю, а в середу в мене піднялася температура. Тридцять дев’ять і навіть вище. Я ридала від злості. Якби могла, я задушила б колегу, яка припхалася на роботу з ангіною й заразила мене. Я ложками їла вітамін С, жменями ковтала аспірин, носила за собою цілий мішок помаранч і цитрин, які їла без цукру, ніби яблука. Я вирішила, що просто зобов’язана вилікуватися на свої сім днів і вісім ночей у Брюсселі. Це нагадувало якийсь вироб-ничий план: «Брюссель, або Здорова за будь-яку ціну». Коли вже нічого не допомагало, я почала ковтати всі антибіотики, які знайшла в аптечці в лазничці. У більшості з них давно закінчився тер-мін придатності, бо я рідко хворію. Я випила всі антибіотики, що були, а в мене і далі трималася температура тридцять дев’ять, і коли я кашляла, здавалося, ніби під лопаткою хтось повертає ножа. Тоді я пішла до приватного лікарського кабінету поряд із нашим офісом. Я стояла у вузькому коридорі, біля стіни з чис-ленними дверима до лікарських кабінетів. У кріслі перед гінекологічним кабінетом сиділа його дру-жина і читала книжку. Під вікном, за низеньким столиком із олівцями і пластиліном, його донька малювала щось на великому шматку паперу. Коли я увійшла, дівчинка підняла голову й усміхнулася до мене. Вона усміхалася точно так само, як він. Усім обличчям. І так само, як він, примружувала при цьому очі. Я відчула, як у мене тремтять руки. У цю мить його дружина встала, бо її покликала медсестра. Вона відклала вбік книжку, сказала щось доньці й, усміхнувшись до мене, запропонувала сісти в крісло, яке звільнила. Пройшовши повз мене у вузькому коридорі, зачепила мене своїм велетенським животом. Вона була на останніх тижнях вагітності. Мені потемніло в очах. Я підійшла до вікна і, не зважаючи на протести інших хворих, відчинила його навстіж та почала глибоко вдихати повітря. Хтось побіг по медсестру. За мить від свіжого повітря мені стало краще. Я зачинила вікно і вийшла. Його донька перелякано дивилася на мене і не розуміла, що відбувається. Мені вже не потрібні були антибіотики. Дорогою я висипала до вуличного смітника помаранчі й цитрини з торбинки. А до наступного викинула аспірин. Раптом я відчула, що дуже хочу похворіти. Спочатку бути смертельно хворою, а потім заритися кудись. Так, щоб мене ніхто ніколи не знайшов. Обійняти свого дитячого плюшевого лося, притулитися до нього і зникнути десь на безлюдді заміських дач. Коли я дійшла до свого будинку, то не мала сили піднятися на п’ятий поверх. На кожному сходовому майданчику я зупинялася і відпочивала. П’ятнадцять хвилин, а часом і довше. Раптом я відчула себе страшенно хворою. Як мені й хотілося. Заснула вбрана на дивані вітальні. У мене не вистачило сили навіть на те, щоб роздягнутися і перейти до спальні. Мені снилося, що його донька зі страху переді мною заховалася у шафі і бавиться моїм плюшевим лосем, видду- бує виделкою його чорні

пластмасові очі. Я прокинулася аж через вісімнадцять годин. Устала, витягла свій квиток до Брюсселя і спалила його над рукомийником. Потім витягла з розетки телефон. А перед тим викликала слюсаря і поміняла замки у дверях. Щоб він більше ніколи не міг зайти сюди. Коли слюсар пішов, я зачинила двері на новий ключ і заховала його під подушку. Того ж дня прийняла рішення, що коли вилікуюся від ангіни, відразу ж знайду собі іншого чоловіка. І відразу ж завагітнію від нього. І це буде значно надійніше, ніж міняти замки в дверях. Спершу я тільки плакала і спала. Потім літак до Брюсселя відлетів без мене. Того ж дня кашель став легшим і випав ніж із плечей. А коли понизилася температура, я усвідомила, що він напевно не знає, чому не працює мій телефон і чому мене не було в тому літаку. І чому мене немає на роботі. Я була переконана, що ті дзвінки і стукання в двері, які я чула, але ігнорувала протягом останніх кількох днів, то напевно був хтось із його друзів або й він сам. Минали мої дні й ночі з тих семи і восьми у Брюсселі, а я потроху переходила зі стану «як він міг зробити мені таку прикрість» до стану «а яку, власне, прикрість він мені зробив?». Що я собі думала? Що він повертається до ліжка дружини і вони там грають у шахи чи цілі ночі роздивляються альбоми з фотографіями юності? Тим більше, що його дружина не була «баберою, яка важить два центнери», а я «90-60-90 коханкою на десять вулиць далі». Його дружина була гарна, а не товста й занедбана. Зрештою, я ніколи не думала про неї так. Але не чекала і того, що вона настільки гарна, якою була там, під кабінетом лікаря, перед самими пологами, тому це так сильно мені й заболіло. І її живіт, коли вона протискалася повз мене у вузькому коридорі. Коли торкалася до мого живота своїм, у якому була його дитина, тоді я відчувала себе так, ніби хтось випалював мені над пупком розплавленим залізом цей напис Йоганна 30.01.1978. Таке тавро ставлять на вівцях або коровах. Бо у мене в голові була зовсім інша психологічна схема, напевно, вичитана з книжок і створена за власним бажанням, схема, згідно з якою його дружина — це майже його мати. Асексуальна. Конкурентка, то правда, але така, якою завжди залишається, наприклад, теща. Таку абсурдну модель я собі створила — Фройд міг би тішитися мною. Я ніколи не питала його, чи спить він із дружи-ною. Ніколи не питала і про те, чи хоче мати з нею ще дітей. Просто якось так несвідомо вирішила, що, оскільки він залишає в мені свою сперму, то непорядно було б залишати її ще і в іншій жінці. Особливо такій святій та асексуальній, як його дружина. Для мене вона була частково оточена ореолом святості. Грішницею мусила бути тільки я. Вона мала право на його повагу і щоденні молебні, зате я повинна була мати ексклюзивне право на його чуттєвість і тіло. Я переплутала те, що психоана- літик назвав би неврозом, із життєвою моделлю, яка з тріском розвалилася на дрібні уламки в коридорі клініки, коли живіт його вагітної дружини торкнувся мого. І насправді я мала б бути зла на себе за те, що створюю собі утопічні моделі. Але я була зла на нього. За те, що замість молитися на неї, він кохався з нею. А її величезний живіт зробив це таким очевидним. Поза тим я однозначно переоцінювала роль сексу у своїх стосунках із ним. Це так тривіально. Саме так. Тривіально й банально. Сексуальність — це найтривіальніший, найпримітивнішний і найпростіший спосіб гарантувати собі чиїсь почуття. І тому так легко її переоцінити. І, мабуть, саме через це стільки чоловіків повертаються додому на обід, але за почуттями ідуть до повій. Я також переоцінила сексуальність. І зі мною сталося те саме. Зі мною, постійною клієнткою

психотерапевтів. Бо мені було дуже потрібне чиєсь почуття. І коли я вилікувала свою брюссельську ангіну, то вирушила на полювання. Самотня інтелігентна жінка на порозі тридця-тиліття, яка з нетерпінням прагне знайти почуття у цих джунглях, які оточують нас за порогом нашого дому, рідко вполює щось пристойне. Радше вполюють її. І найчастіше це буде мисливець, який або стріляє наосліп, або плутає спортивну стрільбу зі справжнім полюванням, а до жінки ставиться як до пластмасової гвоздики або маргаритки, в яку влучив із пневматичної рушниці в тирі. Жінка на порозі тридцятиліття переважно дуже цікава для п’ятдесятилітніх і старших, а одночасно і для вісімнадцятилітніх і молодших. Це факт, про який я читала спершу в «Космополітені», а потім у «Психології сьогодні», і який відчула на власній шкурі, до того ж у різних її місцях. Бо більшість із тих чоловіків цікавила насправді саме моя шкура, тобто шкіра. Тільки одного, як мені здавалося, цікавила моя душа. Принаймні так він говорив і зовсім не квапився роздягати мене, коли я запросила його до себе після другої спільної вечері. Я дала йому достатньо часу. Він спромігся навіть перервати монолог про себе і дозволив мені розповісти трохи про мій світ. Десь через два тижні після концерту в філармонії ми приїхали на таксі до мене. Нарешті настав інтимний момент. Бо ми слухали Брамса, а я вважаю Брамса дуже сексуальним і він завжди діє на мої рецептори. Але знову нічого не вийшло. Того вечора я зловила його в лазничці, коли він витягав з кошика для брудної білизни мої трусики і нюхав їх. І тоді зрозуміла, що навіть якщо його і цікавить душа, то напевно не моя. Через якийсь час я змирилася з фактом, що потрібно добре виглядати, бути худорлявою, свіжовикупаною, приємно пахнути і якнайшвидше дозволити принаймні петинг, аби хоча б на якийсь час «припаркувати» чоловіка біля себе. Це принцип такого собі новітнього польського, дуже варшавського сексуального капіталізму з великою пропозицією і дуже обмеженим попитом. Цікаво те, що тільки одружені чоловіки змогли змиритися з фактом, що для мене інтимність не належить до речей, які замовляються кур’єрською поштою на суботній вечір. Але одружені чоловіки мають своїх мадонн із домашніми обідами, і я не для того витратила велику суму на слюсаря, щоб відразу ж знову міняти замки. Старші, вже неодружені, найчастіше після від-повідного судового рішення, і молодші, неодружені за визначенням, ясна річ, не всі, але більшість, мали одну спільну рису: якщо в них не було проблем з ерекцією, то обов’язково була ерекція з проблемами. Молодші — переважно гармоніки. Так я їх називала. Вони складалися тільки з тестостерону й адреналіну. Не дуже добре розуміли, що саме роблять, але робили це цілу ніч. Проблеми з їхньою ерекцією полягали в тому, що вона у них відновлювалася через п’ятнадцять хвилин, і хоча на мене це не справляло особливого враження, самі вони були переконані, що заслужили за це медаль. Уранці йшли додому, горді собою, мов гладіатори, а моє обличчя було подряпане їхньою дводенною щетиною, а піхва боліла від їхнього адреналіну. Мої однолітки спершу цілий вечір розповідали, ким вони уже стали або ким стануть незабаром і відразу після цього у них траплялася нормальна поміркована ерекція, але вони були занадто начитані. Начиталися інструкцій з обслуговування клітора та зони G, знали абсолютно все про вступні любовні ігри та окситоцин, поводилися зі мною як із домашнім кінотеатром. Увімкни тут, підкрути там, натисни дві кнопки разом і тримай як мінімум п’ять секунд, тоді отримаєш найкращу якість зображення і звуку. Але так воно не працює. Жінки — це не шафи з меблевого магазину ІКЕА, які можна самому змонтувати за інструкцією. Ті, яким уже виповнилося п’ятдесят, були впевнені, що вони настільки ж привабливі і презентабельні,

як титули чи посади на їхніх візитівках. У них було більше сивого волосся, але і спокою також було більше. Вони могли довше чекати, прочитали більше книжок, розповідали про своїх колишніх дружин і завжди оплачували всі рахунки. А потім були настільки захоплені викликанням, підтримуванням або підсилюванням своєї ерекції, що зовсім забували, навіщо хочуть її викликати, підтримати чи підсилити. Цілковито забували про мене, зосереджені на своєму чотирнадцяти- або меншесантимет- ровому еґо. А потім уранці я знаходила у своїй сумочці їхні жалюгідні візитівки, якими вони так пишалися. Рівно через сто вісімдесят два дні після того, як я поміняла замки у дверях свого помешкання, я їхала у відрядження з центрального вокзалу Варшави до Торуня, щоб зробити інтерв’ю для газети, в якій працюю. Коли платила за квиток, то витягла з гаманця двісті злотих однією банкнотою і касирка не знайшла здачі. Я озирнулася, щоб запитати когось із черги, чи не розміняють мені цих двісті злотих. Він стояв за мною. Мовчки взяв із моєї застиглої від подиву й переляку руки ті двісті злотих, підійшов до каси і сказав, що він також їде до Торуня і хотів би сидіти поруч зі мною. Касирка дала йому два квитки і здачу. Він схопив мою валізку, і ми мовчки рушили до потяга. А коли спускалися на ескалаторі на перон, із якого від’їздив потяг до Торуня, він став за мною впритул і почав важче дихати, цілував мою шию та обережно перебирав губами моє волосся. І знаєш, що я відчувала тоді?! Колись я читала репортаж, де були описані відчуття наркомана, який протягом тривалого часу не міг уживати наркотиків, бо був у в’язниці. А потім, коли він нарешті отримав свою доріжку чи порцію ЛСД, втягнув її до носа чи впорскнув до жили, то відчув щось на зразок оргазму чи різд-вяної ситості після багатьох тижнів посту. На схо-дах того ескалатора, коли ми поспішали на потяг до Торуня, а він торкався вустами моєї шиї, я від-чувала те саме. І тоді на якусь мить перелякалася, чи не плутаю часом кохання із узалежненням від нього. Узалежненням, схожим на наркотичне. Як від ЛСД, морфію чи валіуму. І ця думка зовсім не видалася мені абсурдною. Після тієї поїздки до Торуня він знову отримав ключі до мого помешкання. Нові ключі. І знову по п’ятницях приїздив на паркінг біля мого офіса і забирав мене на Гель, до Устки чи до Бещад. Його дружина тим часом народила другу доньку, Наталію. Що в ньому такого незвичайного? Незвичайного в ньому? Як це що?! У ньому все незвичайне! Уже перші години його присутності в моєму житті були незвичайні. Це трапилося в Італії, коли я, вся заплакана, стояла у морзі. Останній рік мого навчання. Я писала дипломну роботу про творчість італійського Нобелівського лауреата сімдесятих років поета Еудженіо Мон-тале. Сама собі його вибрала. Я, студентка факультету романістики, захоплена поезією Монтале, вирішила написати дипломну роботу про італійську поезію французькою мовою. А поїхати до Ліґурії та Італії мене намовила Моніка. Я перенесла захист на осінь, і ми подалися до Генуї, щоб далі подорожувати Ліґурією. Моніка бачила, що мене мучать докори сумління за перенесення захисту, і заспокоювала мене: — Жодна робота про Монтале не може бути справді доброю, якщо автор хоча б раз у житті не нап’ється вина у Генуї, місті, де народився цей поет. Вважай, що це навчальна поїздка, — говорила вона мені й усміхалася. — І не забувай, що за вино плачу я. Ми планували насамперед назбирати грошей на подорож, підробляючи кельнерками, а потім проїхати всю Ліґурію, щоб «збирати матеріал». Наш маршрут мав захоплювати Чінке-Терре на сході й Монако на заході, але при цьому, як казала Моніка, ми не повинні були «віддалятися від пляжів більше ніж на п’ять кілометрів і довше ніж на п’ять годин».

Але нам не вдалося реалізувати цей план. Коли ми ходили в Генуї від ресторану до ресторану, то складалося враження, ніби там працюють самі лише польські студентки і російські охоронці. Нам не вистачало грошей на готель у Генуї, тому ми перемістилися з узбережжя в глиб країни. Там усе було вп’ятеро дешевше. Через тиждень, коли у нас закінчилися гроші й ми втратили надію на заробіток, то потрапили до Авеньйо, невеличкого містечка поблизу головної дороги, яка проходить уздовж Генуезької затоки. Опівдні ми вийшли на невеличкому ринковому майдані з фонтаном посередині. Через майдан сунула процесія. Жінки у чорних сукнях і чорних капелюшках ховали обличчя за чорними вуалями. Деякі несли ще й чорні парасолі, аби захиститися від спеки. Ми знали, що це незвичайна процесія, й пішли слідом. Неподалік від ринку був цвинтар, оточений помаранчевими деревами, а біля нього, у білому будинку з дере-в’яним хрестом на даху, — морг. У морзі у крихітній білій труні, вистеленій білим оксамитом, лежало немовля в білій шовковій сукні. Раптом одна з жінок почала голосно молитися. Я стала на коліна поруч із нею і теж молилася. Італійською. Бо я знаю молитви і прокляття дванадцятьма мовами. Навіть фламандською. І це не має нічого спільного з моєю романістикою. Це просто зручно. * Невидима стрічка конвеєра пересунула крихітну труну ближче до стіни, потім відчинилися металеві дверцята, і труну миттєво всмоктало у простір за дверцятами, які відділяли морг від крематорію. Усі присутні вражено скрикнули. На мить запала мертва тиша і було чути лише шипіння вогню за металевими дверцятами. Щоб заглушити цей звук, я знову почала голосно молитися. Італійською. Моніка ще голосніше молилася польською. Отче наш... Раптом усі в морзі приєдналися до нас італійсь-кою. Через кілька хвилин за металевими дверцятами все затихло, і тоді заплакана жінка з другого ряду лавок відкрила обличчя, підійшла до мене і поці-лувала в руку. Потім усі вийшли. Моніка продовжувала стояти на колінах. Я сиділа зі складеними долонями і вражено вдив-лялася у хрест на металевій стіні. Все закінчилося так швидко. Надто швидко. Спалили немовля, прочитали дві молитви і ро-зійшлися додому. Ніби після уроків. До моргу увійшов низенький, дуже товстий чоловік. Підійшов до Моніки й заговорив до неї італійською. Моніка показала на мене. Через п’ятнадцять хвилин нас уже взяли на роботу до того моргу, розташованого поряд із цвинтарем. Ми повинні були готувати труни і починати молитися перед кремацією. Товстий італієць запропонував нам утричі більше, ніж ми могли б сподіватися у будь-якому з ресторанів Генуї.

— Бо людям подобається, коли їхніх близьких оплакує хтось чужий, вони готові заплатити за це більше, — сказав він. Таким чином, ми на два тижні стали плакаль-ницями у ТО В «Найкращі похорони» в Авеньйо. Звичайно, в Авеньйо помирає надто мало людей для того, аби власник міг мати належні прибутки, і

тому ми плакали та молилися на похоронах усіх довколишніх містечок: Чікаґан, Нерві, Рапалло, Караско, Камольї — а іноді навіть у Монельї. Про-тягом цих двох тижнів ми тридцять вісім разів вистеляли труни і плакали на похоронах двадцяти двох чоловіків, чотирнадцяти жінок і двох дітей в околицях Авеньйо. Того першого дня, коли спалили немовля, він увійшов до моргу і став на коліна навпроти мене. І дивився мені в очі, коли я плакала. А коли ми вийшли з моргу і повернулися на ринок, сидів біля фонтана. Наступного дня ми були на похороні бабусі. О дев’ятій ранку. Матері мера Авеньйо. Власник моргу просив нас плакати особливо старанно. Він увійшов до моргу через п’ятнадцять хвилин після початку похорону. Напевно, не міг зрозуміти, чому я теж знову прийшла на похорон. А до того ж, як і вчора, стою навколішки біля труни і плачу. Після церемонії він знову чекав біля фонтана і тоді наважився запитати щось англійською. Так ми познайомилися. Він проводив відпустку в Ліґурії. Із дружиною, яка того дня залишилася на пляжі в Савоні. Він не міг витримати цілий день на пляжі. Винай- няв машину і «їздив по околицях». Так і потрапив до Авеньйо і до місцевого моргу перед тим, як спа-лили немовля.

— А ти так плакала, що я подумав, ніби ховають твою дитину, і мені стало дуже тебе шкода, і захотілося притулити тебе до себе, — сказав він через кілька днів, коли ми їли першу нашу спільну вечерю в портовому ресторані в Генуї. Цим «при-тулити» він зворушив мене перший раз у житті й зворушує досі. Через два місяці у Варшаві він уперше мене поцілував. Ми часто спілкувалися відтоді, але саме того дня зустрілися випадково у книгарні на вулиці Нови Свят. Я купувала книжку на уродини Моніці. Нову книжку моєї улюбленої Ґретковської. Він купив таку саму. Для себе. Несміливо запитав, чи маю я час зайти з ним на келих вина до кав’ярні. Я мала. Ми випили цілу пляшку. Я нічого не їла від самого ранку. Причому позавчорашнього. Бо якраз сіла на чергову дієту. Але, попри те, зовсім не сп’яніла. Він був милий. Підіймав угору келих із вином, я бачила його обручку, але це не мало жодного значення. Ми вийшли надвір. Він провів мене додому. По-прощався, поцілував руку. За мить повернувся. Наздогнав мене на другому поверсі, обійняв і поцілував. Але не в щічку на знак симпатії. А по- справжньому, пропихаючи язика поміж мої зуби. Наступного ранку задзвонив до редакції. Вибачився за те, що сталося «вчора на сходах». Увечері мені принесли додому квіти від нього. І всі книжки Ґретковської, загорнуті в блискучий папір. Часом він увечері приїздив під мій будинок і через домофон питав, чи не піду я з ним на прогулянку. Я сходила вниз, і ми йшли гуляти. Через деякий час я зауважила, що вже ні з ким вечорами не зустрічаюся і так планую дні, щоб бути вдома, якби, наприклад, йому спало на думку подзвонити на домофон і запросити мене на прогулянку. Мені бракувало його, коли він не приїздив. Бракувало вже тоді, хоча я й не знала, як назвати те, що між нами відбувалося. Я почала пристосовувати своє життя до його планів. Уже тоді я чекала на дзвінок у двері, на телефонний дзвінок чи на сигнал домофону. Уже тоді терпіти не могла вихідних, нетерпляче чекала на понеділки і постійно позирала на мобільний. Тож коханкою я стала дуже швидко. Він про це ще навіть не знав. Через місяць я вже почала чекати, коли ж він підніметься зі мною нагору після котроїсь із прогулянок. Але він лише інколи вибігав на сходи і цілував мене, як тоді, коли проводжав уперше. Через два місяці, у день моїх іменин, він прийшов увечері показати фотографії з Ліґурії. Прийшов без попередження. Просто подзвонив у двері, я відчинила з рушником на голові, а він стояв на порозі з трояндами. Ми дивилися світлини і згадували. Я не підходила до телефону, не хотіла чути вітань від інших. Мені було шкода часу. Коли ми пішли на кухню, щоб зробити чаю, він став позаду мене, задер мій светр, зсунув бретельки бюстгалтера і почав цілувати сліди від них на плечах. Я повернулася до

нього, підняла руки вгору, а він зняв з мене светр. Тоді я заплющила очі й підставила йому вуста. Ясна річ, що він особливий! Справді. Важко пройти повз нього на вулиці, подивитися йому в очі й не відчути, що перед тобою хтось незвичайний, з ким хочеться провести час. І саме за це я найбільше заздрю його дружині. За те, що вона має так багато його часу для себе. Бо у цей час можна, наприклад, слухати його. А зі всього, що трапляється між нами, я найбільше люблю саме слухати його. З наших проведених разом ночей я значно детальніше пригадую його розповіді, ніж те, що ми робили перед тим, — думаю, він не зрадів би, довідавшись про це. Часом він дзвонив до мене вранці, вдень або навіть уночі й казав збудженим, нетерплячим голосом: «Слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». І я знала, що цим одним-єдиним реченням він ставить мене вище за всіх. Навіть за свою дружину. Бо то саме я, а не хтось інший, мала вислухати розповіді про його черговий успіх, поразку, мить хвилювання, плани або ідеї. Вислухати першою. Першою. Це був для мене справжній доказ кохання. За шість років він ні разу не сказав, що кохає мене, зате я першою дізнаюся про все, що трапляється у його житті. І для мене вже до кінця життя жодне «я тебе кохаю» не замінить цього «слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». Я зрозуміла, наскільки це важливо для нього, коли одного разу ми були з його друзями в пабі, пили вино, і мені довелося стати свідком, як він затято дискутував із кимось із присутніх про те, в який саме момент починається зрада. Я здивовано слухала, що зрада — це той момент, коли виникає бажання «насамперед розповісти про щось іншій жінці», а не дружині, і що «для зради зовсім не потрібно виходити з дому, достатньо мати телефон або доступ до інтернету». Протягом шести років він усі найважливіші речі розповідав насамперед мені. Іноді чекав із цим аж до ранку. Часом, коли бував за кордоном, чекав навіть по кілька днів, але переважно приїздив, не відкладаючи. Бо я мала першою знати про все, що для нього найважливіше. Уже шість років він мене не зраджує. Навіть із дружиною. Те, що він розповідав, завжди було таке... таке важливе. Важливе. Або з ним траплялися речі, які ні з ким іншим не трапляються, або ж він був настільки вразливий, щоб зауважити ці речі і дати їм себе здивувати, зворушити, сп’янити чи обурити. Хтось хотів би притулити до себе світ, а інший — вдарити кулаком. Він належав до перших. І саме про це своє бажання притулити світ найчастіше говорив зі мною. Як, наприклад, тоді, коли перед самим Великоднем повернувся з Франкфурта-на-Майні, де першого ж дня вранці дорогою з готелю до торгового центру поруч із ним у метро сів чоловік із білою тростиною. Вони їхали якусь мить мовчки, а потім той чоловік почав розповідати, як гарно буває на Канарських островах. Як виглядає затока біля острова Лансарот після весняного дощу і якого кольору бувають розквітлі кактуси, що ростуть у кратері згаслого вулкана на Пальмі, які оксамитові в них квіти, і що найінтенсивніший голубий колір небо має у травні. Потім потяг зупинився, той чоловік устав, подивився на нього, усміхнувся і вийшов. А він упродовж цілого робочого дня так і не зміг забути погляду того чоловіка з білою тростиною. Або тоді, 11 вересня, коли він приїхав до мене додому і ми заніміло вдивлялися в екран телевізора, не розуміючи, що коїться зі світом. Він боявся. Сів за моєю спиною, міцно мене обійняв і притиснув голову до моєї потилиці. Він тремтів. І говорив таким дивним голосом, ніби йому хтось стиснув горло. Знаєш, я кохаю його і за те, що він не соромиться свого страху і зміг так сильно боятися при мені. Він, який суворо і безкомпромісно, педантично і справедливо керує сотнею людей у себе на фірмі, де майже всі бояться його. Він,

який ніколи не може витримати на місці пасажира. І коли йому щось не подобається, відразу ж просить зупинитися і сам сідає за кермо. Жоден із моїх знайомих чоловіків не боявся так гарно, як він. Я ніколи не забуду, як тоді, 11 вересня, він у якусь мить піднявся з місця і вперше з мого дому подзвонив до дружини. І хоча мені хотілося плакати, коли він промовив до слухавки: «Йоасю...», — але я розуміла, що це дуже правильно і що якби він цього не зробив, я не поважала б його так сильно, як поважаю зараз. Того дня, коли ми дивилися на сюрреалістичні картини з Нью-Йорка, вперше по-справжньому заговорили про Бога і релігію. Нехрещений католик, він ходив до церкви тільки у післяобідній або вечірній час, коли там немає священиків. Він чинив так після того, як не зміг знайти священика на похорон власного батька, від якого пішла перша дружина і він, позбавлений вибору, погодився на розлучення. Він сидів за мною і шепотів мені на вухо, як сильно хотів би, щоб * здійснилася його мрія і можна було відправити в одному вагоні потяга до Ассизі або до Мекки найголовніших жерців і священиків усіх світових релігій. І щоб серед них обов’язково була жриця вуду, яка вірить у те, що мертві здійснюють свої вічні мандрівки поряд із нами, живими, і що за допомогою ганчірної ляльки та голки для шиття можна викликати неурожай у цілій країні юз або зробити жінку вагітною. А поруч із нею щоб сидів буддист, який вірить, що Бог є мурахою або каменем. А біля вікна — даос, який розповідає мільйонам китайців, що Інь та Янь — це Правда і Брехня, Чоловік і Жінка, Добро і Зло, які об’єд-нуються в Дао, а врешті-решт існує лише одне Ву Вей, що в дослівному перекладі означає «ніщо не має сенсу». А біля виходу щоб сидів польський рабин із Нью-Йорка, а навпроти нього — бородатий мулла з найбільшої мечеті Аль-Азхар. І щоб вони всі разом доїхали у тому потязі до Мекки або Ассизі, а потім разом вийшли, стали одне біля одного і промовили хором, кожен своєю мовою, що жодна релігія світу не виправдовує вбивства вагітної секретарки зі 104-го поверху Всесвітнього торгового центру. І щоб сказали, що в ім’я Бога, в ім’я ганчірної ляльки чи якоїсь священої мурашки нікого не можна вбивати. І він шепотів це мені на вухо, а я зі сльозами на очах закохувалася в ньго все більше і більше. У такі миті я хотіла стати для нього всім. Святою і грішницею. Ніколи не підвести його і не розчарувати. Але не так, як свою матір. Бо для матері я хотіла стати ідеальною, щоб вона була задоволена мною, а не для того, щоб почуватися добре самій. Я ніколи не забуду, як на Миколая мати купила мені ковзани і ми пішли на ковзанку. Мені було дванадцять років. Я не вміла їздити. Та й не любила. Але моя мати вважала вміння кататися на ковзанах ознакою «доброго виховання». Я інтуїтивно відчувала, що не просто катаюся на ковзанах. Коли я падаю, то одночасно об лід стукається й еґо моєї матері. Гордої офіцерської вдови, яка «сама здатна належно виховати свою доньку». І я переверталася, соромилася, і не казала їй, що у мене болить рука. Лише ввечері, коли рука вже стала схожою на завеликий протез, а в мене від болю піднялася температура, я сказала їй про це. Рука була зламана у двох місцях. Колись я розповідала йому цю історію і ніколи не забуду його рук, складених як до молитви, здивування в очах і довгу мовчанку після того. Що у ньому такого незвичайного? Незвичайне у ньому також те, що він постійно хоче мене. Попри свій вік, він почувається настільки молодим, що постійно думає «тільки про це», й ерекція у нього буває навіть тоді, коли він слухає національний гімн. Дослуховує гімн до кінця, знімає патріотичну

долоню з лівої сторони своїх грудей і прагне відразу ж притулити цю хтиву долоню до правої сторони моїх. Коли жінку на порозі тридцятиліття хочуть майже по-тваринному і майже постійно, це дуже цілюще відчуття. При цьому трапляється пережити чудові миті, коли перехоплює подих і так приємно тягне внизу живота. У такі миті він кидав усіх і все, нахилявся до мого вуха і шепотів, що хоче мене. В автобусі, коли «якось так вийшло», що ми їхали до мене додому під час обідньої перерви, щоб через годину повернутися на роботу, де відразу ж зідзвони- лися і домовилися зустрітися ще раз у другій половині дня. У театрі, де він затримував мене в антракті, аж поки всі поверталися на свої місця, а потім затягав до жіночого туалету, і ми кохалися там в одній із кабін. У таксі, коли він казав водієві зупинитися біля парку, давав пачку банкнот і просив «на якийсь час» вийти і «замкнути нас ізсередини». Жоден водій не відмовився. Так! Поруч із ним я відразу ж відчувала, що він мене хоче. Ти, мабуть, думаєш, що він був такий, тому що не мав часу «вистигнути», бо ми не залишалися разом від ранку до ранку і від понеділка до понеділка. Я теж так думала, особливо коли слухала розповіді товаришок про їхніх свіжоспечених чоловіків або наречених, з якими вони замешкали разом і які десь приблизно через чотири місяці починали відчувати проблеми із «пониженим фактором пожадання своєї коханої», як про це із сарказмом говорила бухгалтерка пані Кася. Мудра, спокійна, бездітна, після двох розлучень і трьох шлюбів. Але у нього не було проблем із цим фактором. Це я знаю напевно. Протягом тих шести років одного разу трапилися чотири місяці, коли він бував у мене щодня. І щодня ми починали і завершували день у ліжку. Коли я згадую про це зараз, то мені здається, що насправді ми найчастіше вза-галі не вилазили з ліжка. Я часто думала про те, чи був — тоді мені зда-валося, що це неможливо у теперішньому часі, тільки зі словом «був» — такий період у його житті, коли він так само сильно хотів свою дру-жину. Тільки раз, один єдиний раз, я запитала його про це. На пляжі на острові Гель, коли сходило сонце. У п’ятницю пообіді він приїхав під офіс нашої редакції. Подзвонив знизу, з рецепції. Я спустилася на паркінг, сіла в машину, і ми поїхали з цього паркінгу до центру Варшави на пляж на Гелі.

— Я знав, що у тебе немає планів на вихідні, — сказав він, примруживши очі. — Поїхали зі мною, будь ласка... І мені стало так боляче від цього. Від його впев-неності, що я не маю жодних планів на вікенд. Упевненості в тому, що мої плани — це він. І що я чекаю на нього. І мій телефон чекає, і мій замок у дверях, і моє ліжко. І що я з думкою про нього поспіхом повертаюсь у суботу вранці з хлібного на розі, бо переживаю, що він міг подзвонити, а мене немає вдома. І що я про всяк випадок купую удвічі більше булочок і удвічі більше яєць, на випадок, якби він не подзвонив, а просто прийшов на сніданок. І помідори теж купую. Бо він любить яєшню з помідорами. Він планував свій і мій час, не питаючи мене ні про що. Просто приїздив під мою редакцію в п’ятницю після роботи. Я сідала до машини. Він цілував мої долоні і зап’ястки. Я брехала, що «маю інші плани на вікенд». Спершу він удавав, що розчарований, і мовчки підвозив мене під мій будинок. Я виходила з машини.

Він чекав. Потім я робила вигляд, що плани змінилися, поверталася й сідала знову в машину.

— Я змінила плани. Через тебе. Останній раз. Справді останній, — казала я йому і робила вигляд, ніби роздратована. Він щоразу сміявся, ніби дитина, яка отримала подарунок, і ми їхали з-під мого будинку на Гель, до Казімежа або в Бещади. А колись ми поїхали з-під мого будинку просто до Праги. І щоразу я міняла плани «справді востаннє», і щоразу мені здавалося, ніби здійснюються найпотаєм- ніші мої мрії. Після зміни планів, яких у мене не було. Я тримала його за руку, а він розповідав мені, що трапилося в його житті останнім часом. Під час кожної з таких подорожей ми трохи нагадували підлітків, яких батьки відпустили з наметом на канікули. Ми реготали до болю в животі або мовчали цілими годинами, замріяні, трималися за руки. Ти знаєш, що можна відчути оргазм, коли тобі пестять долоні? І що це може статися на автостраді відразу за містом Лодзь або ще перед в’їздом на об’їздну довкола Ґданська? Часом ми слухали мою улюблену музику, а іноді він несподівано зупинявся на лісовому паркінгу, щоб цілувати мене. Часом він просив мене дорогою читати йому книжки, які завжди хотів прочитати, але ніколи не мав на це часу. Ти знаєш про те, що спільне читання книжок уголос пов’язує людей значно більше, ніж спільне виплачування кредиту? Часом він розповідав щось, і це спершу здавалося фантазією, а потім виявлялося справжньою лекцією з фізики або космології. Бо він, як сам про це казав, «став програмістом не з власної провини», а насправді відчуває себе фізиком, і коли його питають про фах, він називає фізику. І коли фізика захоплювала його надто сильно, він зупиняв машину на узбіччі, витягав аркуші паперу або візитівки й малював мені на них теорію Всесвіту. Як того разу, коли йому пригадалися немов- лячі всесвіти. Назва так мені сподобалася, що я хотіла чим-швидше довідатися про них. Немовлячі всесвіти! Цілі галактики, схожі на мильні бульбашки, але не з мила, а з часопростору, який утворився після Великого Вибуху або руйнації чорних дір. Немовлята, народжені з космічної піни або з диму чорних дір, які наповнюють батьківські всесвіти. Продовження батьківських всесвітів, що самостійно функціонують і підпорядковуются законам фізики. Він зупинив машину і захоплено розповідав мені про ці всесвіти. А коли закінчувалася ця подорож і ми набли-жалися до Гелю, Казімежа чи Бещад, я була впевнена, що наступного разу теж «зміню плани через нього» і що це теж буде «справді востаннє». Так жінка непомітно перетворюється на коханку. Подорож завершувалася і все лише починалося. Тільки тепер ми мали розкласти намет і залізти у спальник. Як тоді, на острові Гель. То було наприкінці серпня. Ми мешкали біля самого пляжу в неве-личкому дерев’яному будиночку, який пахнув сосною і живицею. Ми не спали всю ніч. У якийсь момент він приніс із лазнички великий білий рушник і закутав мене ним. Ми вийшли на невеличку терасу, збиту з дощок, з яких шматками відлущувалися рештки фарби, тераса була відокремлена від пляжу низьким парканом, зробленим зі спорохнявілого дерева. Сходило сонце. Тільки на острові Гель і в Кей-Вест на Флориді сонце сходить так, що починаєш вірити в Бога, якщо досі не вірив.

Ми сіли на терасі, зачаровано вдивляючись в обрій. Він запхнув руку під рушник і торкався низу мого живота. Подав мені відкорковану пляшку шампанського. Я досі не знаю, в чому була річ, в алкоголі чи в тому, що Бог того ранку випихав понад обрій таке гарне сонце, але я раптом відчула неймовірну близькість із ним. Ти відчувала колись таке до чоловіка? Відчувала, що він цілковито належить тільки тобі? Чи тобі коли- небудь видавалося, що між вами є містичний і урочистий євангельський зв’язок? Така тантра на сході сонця. Я відчувала все це по черзі на тій облізлій терасі на Гелі. І напевно тому відважилася сказати: — Я би так хотіла бути твоєю єдиною жінкою. Єдиною! Розумієш?! І знати, що буду мати тебе завтра, наступного понеділка і на Різдво. Розумієш?! — Я заплакала. — Я би хотіла бути твоєю єдиною жінкою. Тільки це. Він похилив голову. Зіщулився, ніби те, що я сказала, було ударом, і тепер він очікував наступних. Він витяг палець із горлечка пляшки з шампанським і мовчки застиг. За мить устав і пішов у напрямку моря. Я сиділа і не могла зрушитися з місця. Потім він повернувся, торкнувся * до моєї голови і тихо сказав: — Вибач мені. Тоді пішов у кухню і почав готувати нам сніданок. Того дня ми більше не кохалися. Наступної ночі теж. А потім мовчки верталися машиною до Варшави. Саме тоді, дорогою з Гелю, я зрозуміла, що він ніколи не буде моїм єдиним чоловіком. Його можна мати цілком тільки на якийсь час. І я мушу змиритися з цим. Якщо не можеш з’їсти весь пиріг, то варто тішитися й тим, що видлубуєш і з’їдаєш родзинки. А крім того, треба жити сьогоднішнім днем, хоча іноді хочеться покласти власне серце до холодильника. І коли, повертаючись з Гелю, ми доїхали до околиць Варшави, я вже настільки змирилася з цим, що знову торкнулася його руки. Там, де у нього найбільше виступають жили. І коли ми доїхали до мого дому, він піднявся разом зі мною на п’ятий поверх. Допоміг мені занести речі. І залишився на ніч. І я досі перебуваю в такому стані, я з усім змирилася. Завтра мої уродини. І річниця його шлюбу. Уже дев’ять тижнів у мене не було місячного. У мене буде дитина від нього. Я вже зовсім не боюся тої обручки. Завтра я скажу йому, що не можна купувати два букети троянд і думати, що ти даруєш їх жінкам із двох різних всесвітів, надійно відокремлених один від одного. Він напевно зрозуміє це і піде від нас. Але мені й так залишиться після нього цілий світ. Немовлячий. Шлюбна ніч «А Гельґа страшенно мене розчарувала», — подумала вона, зі злістю з усієї сили штовхаючи плечем важкі сталеві двері за спиною та змітаючи з бетонної підлоги шматки тиньку та уламки скла від розбитої жарівки. Останні дві години їй хотілося побути на самоті. Вона стала обличчям до дверей, щоб повернути ключ у замку, і тут побачила в себе над головою календар, який Гедда повісила на одному з іржавих дверних цвяхів.

«Моя маленька Гедда», — подумала вона, при-гадуючи сцену, що відбувалася кілька днів тому. Це було рано-вранці. Усі ще лежали в ліжках. Вони давно звикли до вибухів надворі, але той був такий сильний, що мала Гайда, яка спала, притулившись до неї, прокинулася і почала плакати зі страху. Тоді Гедда встала з ліжка і в самій нічній сорочці, боса, пробігла бетонною підлогою, підсунула до дверей крісло, яке зазвичай стояло біля трюмо, стала на нього і повісила календар на той потворний цвях. А коли злазила зі стільчика, її нічна сорочка зачепилася за спинку крісла й подерлася. Вона пригадує, як голосно засміялася, аж Гельмут розплющив очі, а його, як вона вважала досі, не розбудила б навіть пожбурена під ліжко граната. Гедда, хоча їй не виповнилося ще й семи років, із почуттям власної гідності спокійно опустила рештки сорочки і з гордо піднятою головою повернулася до ліжка. Моя маленька, люба Гедда... Сьогодні вона так само спокійно ковтнула ампулу, яку дав їй той зашмарканий жалюгідний лікар, який сам трусився зі страху. Штумп- феґґер, чи як його там. Ковтнула і опустилася на диван, а Штумпфеґґер при цьому так застогнав, що Гельґа подивилася на мене здивовано. Моя мала Гедда... Це вона повісила той календар. А потім усі семеро, вона й діти, — Йозеф мешкав у головному бункері біля фюрера — кожен день починали з відривання листків календаря. І робила це Гедда. Потеатральному зосереджена, вона постійно пильнувала, щоб знову не зачепитися краєм нічної сорочки за крісло, а вони дружно усміхалися в цей час. Тільки Гельмут, як завжди, спав. І сьогодні вранці все було так само. Гедда вилізла на стілець і зірвала листок. Останній. 1 травня 1945 року. Четвер. Моя мала Гедда... Вона повернула ключ у замку сталевих дверей, які відділяли її комірчину від коридору, що вів до головного входу і далі крутими сходами на два рівні нижче до головного бункера. Вона ненавиділа це місце. Як Йозеф міг погодитися, щоб вона з дітьми мешкала так високо, під самим дахом лівого крила бункера?! Над ними був тільки прошарок землі в саду біля рейхсканцелярії. Вибухи і стрілянина на вулиці стали нестерпними. Він мешкав у зручній коморі на шістнадцять метрів нижче, неподалік від спальні фюрера у головному бункері, і взагалі не чув цього пекла! Вона відвернулася від дверей і підійшла до канапи біля рукомийника. У неї було дві години і сімнадцять хвилин. Зараз 17.03. Йозеф прийде сюди рівно о 19.20. Він буде, як завжди, елегантно вбраний. Капелюх, білі шкіряні рукавички. Цікаво, чи надягне ті, які вона подарувала йому на сорок четверті уродини? Рік тому в жовтні Ганна на її прохання полетіла з ними вночі до Венеції. Вони стартували з аеропорту Теґель. Для Йозефа це була цілковита несподіванка. У лімузині вона сказала йому, що вони їдуть «туди, де нам було так добре». Це збуджувало. Вона досі не знає, як Ганні вдалося вибратися тим літаком із Берліна. Йозеф казав, що Ганна завжди мала доступ до спеціальних карт. Вони оселилися в тому самому готелі, що й в 1936-му, коли їздили за приватним запрошенням Муссоліні. Але як тоді не вийшло. Все було по-іншому. Тоді вони кохалися всю ніч і наступного ранку Йозеф запізнився на прес- конференцію. Зараз Йозеф навіть не доторкнувся до неї і всю ніч читав якісь рапорти, скаржився на «поганих радників фюрера» і «величезне почуття провини, бо так і не вдалося остаточно розв’язати єврейське питання». Плакав від безсилля, а іноді говорив узагалі не до неї, а ніби на мітингу для якихось неграмотних селюків десь під Гамбургом. Наступного дня вона купила йому ці рукавички у крамниці біля готелю, а після обіду вони з Ганною повернулися до Берліна. їй не хотілося проводити ще одну ніч у Венеції з міністром пропаганди.

Йозеф прийде о 19.20. Вони поговорять про те, що «діти відійшли достойно». Вона йому, ясна річ, не розкаже, як повелася Гельґа. Його первісток, татова улюблениця Гельґа Геббельс, яку хрестив сам фюрер. Ні! Вона йому цього не розкаже. Бо він розізлиться, а поки вона його заспокоюватиме, мине час і вони запізняться на прощання. А Йозеф і Маґда Ґеббельси ніколи не запізнювалися. Ніколи. І востаннє також не запізняться. Так повинно бути. І така правда про них має бути записана в історії. Тому вона не скаже йому, що сьогодні по обіді вона змушена була силою вливати в горло Гельзі ціанисту кислоту. І що коли цей зашмарканий кретин, цей нуль без палички, цей Штумпфеґґер, який не заслуговує навіть на розстріл, побачив, як Гельґа стоїть на колінах на підлозі і здригається від ридань, просто заверещав і вибіг геть, у коридор, залишивши її з цим зовсім саму. Йозеф прийде о 19.20, огляне її з ніг до голови і коли пересвідчиться, що все гаразд, вони спустяться сходами на два рівні нижче, до головного бункера. Рівно о 19.30, як було сказано вчора. Там повинні бути всі. Так вирішив Йозеф. І всі будуть. Тому вона мусить ще випрасувати спідницю і почистити синю маринарку. Вона була в ній чотири дні тому, коли цілком несподівано під час вечері фюрер раптом зняв золотого хреста зі своїх грудей, поволі підійшов до неї, першої дами Рейху, і при всіх причепив нагороду до її синьої маринарки. Тоді вона відчула неймовірну гордість. Містичне хвилювання і безмежну відданість фюрерові, партії та справі. Відчула, як сильно «вирізнила ласкава доля її, Йозефа та їхніх дітей: Гельґу, Гільду, Гельмута, Гольду, Гедду і Гайду, вони можуть бути тут, разом із ним, із фюрером, а потім разом із ним відійти з цього світу». І тоді вона усвідомила, що «Бог дає їй сили, щоб гідно, непохитно і твердо виконати останнє завдання, щоб дійти до кінця». І сьогодні після обіду вона виконала це завдання, а зараз почистить свою синю маринарку, причепить золотий хрест і чекатиме на Йозефа. А потім, невдовзі після 19.30, коли всі вже попрощаються, вони поволі піднімуться сходами і це вже буде кінець. Йозеф застрелиться, а вона ковтне свою ампулу. Ад’ютант Йозефа має наказ спалити їхні тіла, але перед тим «переконатися, що вони точно вже неживі». У неї ще було трохи часу. Вона зняла мешти й лягла на канапі, накритій пледом, який поплямили діти. Взагалі замість того, щоб лежати, вона повинна була б сісти зараз за столик біля рукомийника і писати свій щоденник. Але вона не має сил писати. Хоча й повинна. А крім того, завтра за сні-данком Йозеф не запитає її, як питає вже багато років: — Ти описала вчорашній день? Ні. Завтра таке запитання не прозвучить. Завтра вони просто не снідатимуть разом. Тому сьогодні не має жодного значення те, що Йозеф звелів їй описувати своє життя, а вона цього не зробить. Увечері він завжди повторював дітям: — Ваш батько ніколи не лягає спати, поки не запише в історію день, що минув. Йозеф вірив, що творить історію. їй часом ста-вало цікаво, які саме історії, бо ж не Історію він творив щодня у тому своєму міністерстві пропа-ганди. Дуже цікаво. Цікаво, чи записав він пікантну історійку з тією дрібненькою зарозумілою «акторкою» з Праги, нещасною артисточкою, Лідою Бааровою. Вона саме була вагітна їхньою четвертою дитиною, Гольдою, а він запрошував Баарову до міністерства пропаганди і розважався з нею на мармуровому чи дубовому столі свого кабінету в будівлі, схожій на палац Нерона. Коли його секретар, Карл Ганке, який потай був у неї закоханий, сказав їй про це, Йозеф намагався розчулити її, розповідаючи кітчову історію, як «смертельно і необачно закохався у цього янгола», і запевняючи, що він дуже шанує

дружину і вони могли б «якось влаштуватися утрьох». Але кохання до янгола минуло миттєво і безслідно, щойно ця новина дійшла до фюрера. Коли Гітлер отримав підтверджене СС повідомлення про те, що його міністр пропаганди збирається розлучитися з вагітною матір’ю трьох зразкових арійських дітей, то страшенно розізлився. По-справжньому, по-нацистськи. З піною на губах він бігав по канцелярії і погрожував, що «той кульгавий Геббельс закінчить свої дні жменькою пороху в Бухенвальді, який ми вже будуємо». Гітлер розлютився так сильно ще й тому, що саме планував анексію Чехії, нікому в Європі не потрібної батьківщини Баарової, а преса і так уже насміхалася з нього через те, що він толерує свого міністра збройних сил, фельдмаршала Бломберґа, який закохався й одружився з найвідомішою берлінською повією. Бо у 1936 році в Німеччині все ще була свобода слова і можна було писати про фельдмаршалів. А тим більше про повій. Це було так давно... Вона ніяк не могла позбутися думок про Гельґу. Дівчинка її дуже розчарувала! І саме Гельґа, якою вона завжди так пишалася. І Йозеф також. Але вона була найстарша і, можливо, помітила, що зараз, а точніше, з часу весілля «дядька Адольфа» з «цією пані Браун», усе змінилося. «Ця пані Браун». Так називали її всі, кому хоч раз довелося побувати у канцелярії Рейху або в Оберзальцберзі, де мешкав Гітлер. «Ця пані Браун» з наголосом на «ця». Бо офіційно фюрер — саме Йозеф найчастіше викрикував на мітигнах цю дурницю — «не має приватного життя, а день і ніч служить німецькому народові». Народ, ясна річ, не вірив. І правильно робив. Бо як мінімум раз, а інколи двічі на місяць фюрер спершу лише вдень, а потім і вночі служив доньці мюнхенської кравчині, «цій» Єві Браун, покійній Гітлер. Так було на початку, ще в Мюнхені, в помешканні Гітлера на Принцрегентенплац, у тридцять другому, коли двадцятидворічна Браун бувала на «дивані Вовка», і так було до самого кінця у спальнях фюрера в резиденції Оберзальцберґ, починаючи від тридцять шостого. Вона добре знає про це від найкращої подруги сестри Браун, Ґретль. Подруга Ґретль Браун дуже любила «бувати у приємному товаристві», тож Маґда регулярно запрошувала її до їхнього берлінського помешкання, ясна річ, коли там не було Йозефа. Вона хотіла мати найсвіжішу інформацію про те, «наскільки далеко зайшли справи» між цією Браун і Вовком. Справи «заходили далеко», але дуже нечасто, бо Вовк рідко знаходив час і бажання бувати на дивані з ким-небудь. А крім того, він рідко почувався вовком. Вона пригадує, як розчулено слухала — «присягаюся Богом, усе це правда» — про скарги Єви сестрі, що вона «для А. більше мати, ніж жінка». Гітлер обож-нював свою матір. Це знали всі. Її фотографія завжди висіла над його ліжком. Навіть у готельчиках, у яких він зупинявся довше, ніж на три ночі. Але те, що розповідала подруга Ґретль Браун, було ніби з іншого світу. Єва казала сестрі, що Адольф наказував їй бризкати груди парфумами, якими користувалася його мати, потім приходив до ліжка і смоктав її груди, імітуючи плач немовляти та постійно повторюючи: «Клара». Так звали матір Гітлера!!! Вона так перейнялася цією історією, що навіть розповіла її ввечері у спальні Йозефові. І дуже уважно дивилася на нього, щоб побачити його реакцію. Він спокійно запитав її, звідки вона все це знає, і не заперечив ні слова. Вона знала його надто добре. Так він реагував тільки на факти. Але порадив їй нікому про це не казати на випадок, якщо «гестапо незабаром потурбується про те, щоб подруга Ґретль, а може, й сама Ґретль більше не змогли про це розповідати». Згодом вони ще раз повернулися до цієї теми, тільки один-єдиний раз. Це було того дня, коли стався замах на Гітлера у його резиденції в Кентшині. Бомба, яку потай проніс граф Штауффенберґ, вибухнула невчасно. Гітлер саме пересунувся за конференційним столом і опинився за його бетонною опорою. Це був уже не перший замах. Черговий невдалий замах. Так, ніби фюрерові судилося вижити. Коли вона сказала про це Йозефові, той зовсім не здивувався і у великій таємниці розповів їй неймовірну історію про те, що «фюрер має свого ангела-охо- ронця і той веде його до перемоги». їй так і не вдалося домогтися, щоб Йозеф у розмовах із нею уникав пафосного виголошення своїх пропагандистських дурниць.

Адольф Гітлер, канцлер Третього Рейху, який мав тривати вічно, народився у Браунау-на-Інні, на кордоні Австрії з Німеччиною, Великодньої неділі 20 квітня 1889 року, і став четвертою дитиною Клари Гітлер, у дівоцтві Пьольцль. Як виявилося, його ангелом-охоронцем був єврейський робітник з рідного містечка фюрера. Навесні 1891 року майже дворічний Адольф через недо-гляд матері вийшов із подвір’я їхнього будинку в Браунау, пройшов до річки Інн, яка протікала поряд, упав у воду і почав тонути. Єврейський робітник у цю мить саме вийшов порибалити і, не замислюючись ні секунди, стрибнув у крижану воду і врятував хлопця. Єврей із Браунау того дня змінив історію світу. Маґда терпіти не могла Єви Браун, покійної Гітлер. Вона відчувала до неї фізичну відразу. Таку, як, наприклад, до кров’янки, після якої колись у дитинстві щоразу доводилося блювати. Це було ще у Брюсселі. Спершу мати дала їй дивне «щось» на обід, а потім прийшов з роботи коханий вітчим і розповів, як і з чого роблять цю страву. Він завжди все їй розповідав, хоча вона і була ще малою дитиною. Тільки він один завжди знаходив для неї час, тому довгі роки вона згадувала саме про нього, коли їй на думку спа-дало слово «батько». Але потім вона довідалася, ким насправді був її вітчим. Йозеф ніколи їй цього не забуде. Хоча її вітчима давно вже немає на світі, вона добре пам’ятає той день, коли Йозеф повернувся стра-шенно злий з міністерства і просто при дітях влаштував їй скандал. Він сварив її за «огидну жидівську біографію, на яку не має права перша дама Рейху». Так, ніби вона могла вирішувати, з ким тридцять років тому мала би спати її мати. А мати спала з Ріхардом Фрідлендером, єврейським крамарем, який продавав шкіряні вироби. Тому Йозеф хотів викреслити прізвище Фрід- лендера з історії країни. Він не міг дозволити, щоб світ насміхався з нього, дізнавшись, що єврей Фрідлендер є названим тестем міністра пропаганди доктора Геббельса. І хоча вони ніколи про нього не розмовляли, обоє розуміли, що так буде найкраще. Фрідлендер потрапив у першу сотню євреїв, яких вислали з Берліна до Бухенвальда у 1938 році. Йозеф організував це дуже вправно і без зайвого розголосу. Ще менше розголосу було довкола повернення Фрідлендера з Бухенвальда до Берліна менше ніж через рік. В урні. З поштовою оплатою 93 райхсмарки. Вона ненавиділа цю Браун насамперед за те, що саме до Браун, а не, наприклад, до неї Гітлер звертався «Євусю» чи «сонечко», що вона була на одинадцять років молодшою, та ще й виглядала так, ніби насправді ця різниця становила як мінімум вісімнадцять років, і ще за те, що під час кожного їхнього візиту до Оберзальцберґа Йозеф, ніби зачарований, витріщався на величезні груди Єви. Незрозуміло, що Гітлер знайшов у цьому дур-нуватому дівчиську, яке, попри двадцятирічний вік, усе ще читало книжки про пригоди Віннету або куповані на вагу дурнуваті любовні романи. А до всього вона ще й смерділа цигарками! Яка ще ідіотка користується найдорожчими французькими парфумами, а сама палить смердючі цигарки? Вона ж безперестанку курила. Просто не могла витримати без цигарки довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Гітлер розповідав на терасі будинку в Оберзальцберзі про те, який шкідливий нікотин для «німецьких жінок», а вона демонстративно насвистувала пісеньку Smoke gets in your eyes. Він же тільки задоволено усміхався їй. Йозеф розповідав, що коли Браун мешкала в Оберзальцберзі, то переодягалася як мінімум сім разів на день. Але навіть це не допомагало. Вона все одно завжди смерділа цигарками. А крім того, Браун не була породистою жінкою! Вона постійно компрометувала фюрера, батьківщину і німецьких жінок. Навіть убити себе не змогла так, щоб не було соромно за неї наступного дня. Спершу «не влучила» з батькового револьвера, і куля застрягла у неї в шиї. А через два роки, коли Гітлер знову почав ставитися до неї лише як до жінки «для спеціальних потреб», вона проковтнула

двадцять снодійних таблеток — хоча якийсь придурок у рапорті для Гітлера й написав, що тридцять п’ять, аби справити сильніше враження. І тоді її випадково вря-тувала сестра Ільза. Бо ж насправді вона зовсім не збиралася себе вбивати. Хто сьогодні намагається отруїтися ванордомом? Це приблизно як намагатися заспокоїтися вітаміном С замість морфію. Але Гітлер дав обдурити себе і дуже розчулився від такої «безменжної любові та відданості». Він здійснив її мрію і купив їй тих двох огидних маленьких песиків, які постійно гавкали, — як можуть людині подобатися собаки, схожі на вгодованих щурів із вухами навсторч, — і почав з’являтися з нею, ясна річ, як із приватною секретаркою на офіційних бенкетах у Мюнхені та Берліні. Одного разу вони приїздили і до заміської резиденції Ґеббельсів на острові Боґен. І Маґда сама чула тоді, як Гітлер у розмові з міністром оборони Альбертом Шпеером, незважаючи на те, що Браун стояла поруч і точно все чула, сказав: — Розумні люди повинні зв’язувати себе з при-мітивними і дурненькими жінками. А ця Браун стояла поруч і мовчала, ніби соляний стовп. Навіть не додумалася демонстративно піти геть. Грала роль приватної секретарки до кінця. Шпеер тільки усміхнувся і глибше затягнувся цигаркою. Або іншого разу! Коли Йозеф проводив нараду з Гітлером у його кабінеті в Оберзальц- берзі. Маґда сиділа на дивані біля вікна, читала газету і чекала, поки вони закінчать. Почула стукіт. За мить увійшла Браун із квітами, які щойно зірвала в саду. Усміхнулася до Гітлера і хотіла поставити букет до вази на гранітній полиці над каміном. Але Гітлер тільки гаркнув із-за столу: — Не хочу ніяких трупів у цій кімнаті. Браун густо почервоніла, забрала квіти і мовчки вийшла. Це все так. Але вона була згідна на все, аби тільки стати «пані Гітлер». їй було двадцять років, коли вона почала про це мріяти, і лише три дні тому, через тринадцять років вона таки стала «фрау Гітлер». На дві ночі й півтора дня. А на додаток Гітлер не провів з нею цих двох ночей. А вся церемонія шлюбу?! Кічовий фарс незадовго до опівночі 28 квітня. І шлюбна ніч. Хто під час шлюбної ночі пише заповіт замість того, щоб іти до ліжка з молодою дружиною?! Йозеф сказав їй про це вже аж о 18.38. Вона не могла повірити в таке, коли він увійшов до їх бункера і радісним голосом повідомив: — Сьогодні майже опівночі ми з Борманом ста-немо свідками шлюбу фюрера і Єви. Дуже прошу вас із Гельґою за півгодини до церемонії зійти донизу. І лише багатозначно посміхнувся, коли Гельмут раптом ні з того ні з сього запитав: — А чому тільки Гельґа? Я теж хотів би поба-чити, як дядько Адольф цілується з пані Браун. Вони зійшли до головного бункера вже о 23.00. Гельґа була, як і сьогодні по обіді, в білій сукні і білих рукавичках по лікоть. Вона — у синій маринарці і спідниці сталевого кольору. Із пода-рованим фюрером хрестом на грудях. Одягнула золотий ланцюжок, який Йозеф подарував їй на сорокові уродини. їй більше подобалося кольє з перлами, але воно не дуже пасувало до золотого хреста. Вона знала, що Браун начепить усі діаманти, які отримала від Гітлера за час їхнього спільного життя, тому не хотіла виглядати як бідна родичка з горішнього бункера. А крім того, хрест був важливіший. Тим більше, що вона добре пригадує гримасу Браун у ту мить, коли фюрер причепив їй цього хреста зі словами:

— Для першої дами Рейху. Тож вона обрала хрест і золотий ланцюжок. Коли вони з Гельґою зійшли вниз, там уже зі-бралися всі, крім Йозефа. Борман нервово ходив уздовж стіни і раз за разом перевіряв, чи всі необхідні документи лежать на столі. Було дуже багато світла. Горіли всі світильники. Навіть у коридорі. Борман звелів, щоб тієї ночі працювали всі агрегати, попри суворий наказ розстрілювати кожного, хто нехтуватиме заощадження бензину. Гітлер, Браун і Йозеф увійшли через бічні двері о 23.45. Вона ще ніколи не бачила Браун такою усміхненою. Вона увійшла до зали попід руку з Гітлером і вони відразу ж попрямували до столу, де уже чекав секретар, який мав зареєструвати шлюб. Браун була вбрана у кремову шовкову сукню, закриту аж до самої шиї, і, як вона й передбачала, начепила кілограми діамантів. Єва дуже хвилювалася. Йозеф згодом розповідав, що коли вона ставила підпис під актом укладання шлюбу, то помилилася і вже почала було з літери «Б». Але перекреслила її і вперше, а також востаннє, підписалася як Єва Гітлер. Після церемонії Йозеф провів Гельґу до бункера нагорі, незважаючи на її голосні протести. А коли повернувся, то Гітлер саме виголошував тост «за історію, яка колись оцінить нашу справу і наші жертви». Цієї Браун, а точніше — на той момент уже Гітлер, не було при тості! Вона саме вийшла на перекур. Шампанське отримали тільки вибрані. Решта піднімала тост із дешевим рислінгом, який приніс у скриньці ад’ютант Гітлера Юліус Шауб. Шауб повівся з винятковою гідністю, відмовився від шампанського, яке запропонував йому сам Борман, і пив разом із усіма вино. О другій ночі Гітлер разом із секретарем вийшов до бічного приміщення, де фюрер продиктував свій останній тестамент. Бо Гітлер написав багато тестаментів. У цьому він оголосив історії, що Браун і він скоять самогубство, щоб «уникнути ганьби позбавлення влади чи капітуляції». Потім вони з секретарем повернулися до зали. Близько четвертої ранку Браун і Гітлер підійшли до Бормана і Йозефа, які дискутували за столом. За мить Йозеф обсмикнув мундир і наказав ад’ютантові Гітлера попросити про тишу. Раптом стало якось моторошно. Затихли всі розмови. Знадвору було чути глухі вибухи. Гітлер тримав Браун за ліву руку. Вони стояли за столом. Потім Гітлер поклав праву долоню на лівий бік грудей, Браун витягла праву долоню догори. Йозеф крикнув на всю залу: — Фюрер із дружиною виходить! Усі, ніби за наказом, підняли праві руки і крикнули: — Гайль Гітлер!!! Вона пригадує, що з розчулення і збудження у неї побігли мурашки по тілу. Йозеф до самого кінця умів сподобатися Гітле- рові. «Фюрер із дружиною». Теж мені! Він умів знайти вихід із кожної ситуації. І вони справді вийшли. Завершувати шлюбну ніч. Вона до своєї спальні, він - до своєї. Бо в Єви

Гітлер, у дівоцтві Браун, у ніч із 28 на 29 квітня були критичні дні. Маґда знає це напевно від покоївки Браун Лізль Остертаґ, яка приходила до неї два дні тому позичити вати або «чогось такого», бо «моя пані має... ну, знаєте, пані... має ті... ну, знаєте, пані... ті свої дні, а я не можу ді-статися складу нагорі, бо весь коридор засипаний після вчорашнього вибуху». І тоді вона віддала їй усю вату, яку мала. У неї було місячне тиждень тому, і то було напевно останнє в її житті. Тож навіщо їй вата. Вона не знала, як запакувати ту вату. Не можна ж посилати покоївку коханки Гітлера з оберемком вати в руці через цілий коридор, у якому повно солдатів. Під рукою не виявилося ніякого паперу, крім аркушів із на-друкованими промовами Йозефа. Діти малювали на них. Це було ризиковано. Вата для критичних днів, запакована у «безсмертні» промови міністра пропаганди Рейху. Але зараз усе було ризиковано. Вона розклала кілька аркушів на столі і загорнула в них вату. Лізль навіть не звернула на це уваги. Гітлер терпіти не міг «нечистих жінок». Він ненавидів м’ясо, цигарковий дим, голосну музику, чужі мови і «нечистих жінок». Браун часто скаржилася своїй сестрі Ґретль, що Гітлер міг не приходити до неї по два тижні, як тільки довідувався, що у неї критичні дні. Зрештою, австрійський друг Гітлера з Лінца, той його без-глуздий «друг на все життя» Ауґуст Куніцек теж розповідав усім, що «Адольф тікає від таких жінок як від вогню». Лізль сама розповіла їй усе з подробицями вчора ввечері. Перелякана покоївка прибігла до Маґди в бункер після того, як Гітлер і Браун скоїли самогубство. Вона трусилася і затиналася від нервування, коли говорила про це. Вони вийшли в коридор, щоб їх не почули діти, але Гельґа і так зрозуміла, про що йдеться. Після шлюбної ночі Браун вийшла зі своєї спальні й гордо сказала: — Віднині можеш спокійно називати мене «пані Гітлер». Потім зняла з пальця обручку, дала служниці торбу із шовковою весільною сукнею і звеліла «негайно передати це моїй приятельці Герті Остер- маєр». Потім повернулася до своєї кімнати і протягом цілого дня і цілої ночі звідти не виходила. Гітлер не заходив до неї у цей час. Наступного дня вранці, ЗО квітня, попросила цигарки і каву на сніданок. Ту ніч вона також провела на самоті у своїй спальні. Десь опівдні до неї приходила перукарка Мілла Шеллмозер, а за годину вибігла заплакана. Близько 13.30 Браун вийшла зі своєї спальні, вбрана у сірий костюм, а до нього взула чорні мешти на високих обцасах і чорні шкіряні рукавички. Зі сходів вона на мить повернулася назад до спальні, а потім знову вийшла, на ходу застібаючи на руці оздоблений діамантами годинник. Зайшла до кабінету Гітлера. О 13.45 прийшов Гітлер. Вони не сказали одне одному ні слова, а їй звеліли вийти. Потім усе відбулося дуже швидко. Покоївка почула постріл. Але тільки один. За мить камердинер Лінґе і якийсь есесівець винесли тіло Гітлера з бункера і поклали на землю. Відразу після цього Борман і його ад’ютант винесли тіло Браун і віддали Кемпке, водієві Гітлера. Кемпке приніс каністру з бензином, вилив увесь її вміст на обидва тіла і підпалив. Лізль трусилася від плачу, коли розповідала про це. «Фюрер з дружиною пішов від нас», — сказав би Йозеф, якби знайшлися люди, досі здатні слухати його пропагандистські дурниці на цьому кладовищі в центрі Берліна, подумала вона собі, заспокоюючи Лізль. Ви тільки уявіть собі! Єва Браун, покійна Гіт- лер, померла неторкнута чоловіком. Чи такий шлюб узагалі можна вважати дійсним? Лізль повернулася до головного бункера, а Маґда до дітей. Гельґа дивилася на неї дивно, але ні про що не запитала. Можливо, інші діти ще не розуміли, але Гельґа явно здогадалася, що настав кінець. їй уже виповнилося тринадцять. І, можливо, через це вона так поводилася сьогодні по обіді. Бо протягом цілого дня все було гаразд.

Маґда не могла більше лежати. Піднялася і сіла на дивані. Побачила своє відображення у надщербленому дзеркалі трюмо, яке стояло навпроти канапи. Відчула тривогу. Тільки це. Жодного жалю, туги, провини чи страху. Події сьогоднішнього дня поверталися до неї, ніби запис, якого не буде в її щоденнику.^ Спершу, ще опівдні, у коридорі головного бункера, там, де останнім часом була їдальня, я зустріла цього Штумфеґґера, який прочитав мені лекцію про те, що «такими молодими створіннями не можна жертвувати задля ідеї», і це при Шеллмо- зер, перукарці Єви Браун, перепрошую, відучора світлої пам’яті Єви Гітлер. Як він тільки посмів? Перукарка дивилася на мене з такою зверхністю і зарозумілістю. На мене, Маґду Геббельс. На матір, яка народила для Вітчизни семеро дітей і в якої задля Вітчизни було три викидні! Протягом дев'ятнадцяти років десять вагітностей і сім пологів. Цей Штумфеґґер повний кретин. Як можна говорити такі речі у присутності слуг? А крім того, як він міг так виглядати при цьому? Просто огидно. Неголений, у розхристаній формі, з плямами крові на манжетах сорочки. У запилених черевиках. Та ще й смердів потом. Якби Йозеф це побачив... Не має значення, що вода в кранах цього бункера з'являється і зникає цілком непрогнозовано. Це його не виправдовує. Йозеф жодного разу не дозволив собі так виглядати. Потім Ганна Райтч покликала мене за двері і сказала, що готова вилетіти з дітьми літаком з Берліна ще цієї ночі і, попри «певний ризик, що американці можуть перехопити літак», вона дуже просить мене погодитися. Ясна річ, я не погодилася. Все було вже давно вирішено. А крім того, що сказав би Йозеф? Близько 14.00, відразу після обіду, замість того щоб, як завжди, йти читати книжки до нашого бункера, як і було домовлено попередньо, ми залишилися у головному бункері й пішли до кабіни телеграфіста Міша. Дуже милий чоловік. Радий прислужитися. І при цьому справжній арієць. Завжди приносив у кишені цукерки для дівчат. Часом брав на коліна малу Гайду і дозволяв їй крутити велетенські важелі радіостанції. О 14.30 я наказала Лізль, щоб вона вбрала дітей у все біле. Як на світлині з тридцять четвертого, коли Гаральд приїхав до нас на коротку відпустку з фронту. Мій розумник Гаральд. Де він тепер? Чи отримає він мого листа, який Ганна має вивезти з Берліна ще сьогодні вночі? Коли я зайшла до дітей, Лізль закінчувала вбирати Гольду. За мить вийшла, не прощаючись із дітьми. Так їй було наказано. Коли я зачісувала Гайду, Гельґа взяла гребінь і почала чесати Гедду. Гельмут тим часом бавився радіостанцією Міша, яка стояла на металевому столі. Потім прийшов Штумпфеґґер. У нього в кишені було сім ампул із ціанистою кислотою. Шість для дітей і одна для мене. На сьогоднішній вечір. Я сказала дітям, що вони повинні ковтнути ці ліки, прописані лікарем Штумпфеґґером, і що вони зовсім не гіркі. Штумпфеґґер спершу підійшов до металевого столу, на якому стояла радіостанція. Гельмут ковтнув першим. Ковтнув і далі бавився з радіо. Потім Штумпфеґґер підійшов до Гільди, я дала ампули Гольді й Гедді, які самі підійшли до мене. У цей момент упав на підлогу Гельмут, а за мить Гайда. Гедда почала страшно плакати, коли Штумпфеґґер наблизився до неї. І тоді Гельґа підвела мене. А Штумпфеґґер із криком вибіг у коридор... Йозеф прийде о 19.20. Вона йому, ясна річ, нічого не скаже про Гельґу. Хоча хотіла б, щоб він теж трохи помучився. А не, як боягуз, закрився з Борманом у кабінеті Гітлера і займався «ліквідацією важливих документів» з канцелярії фюрера. Так, ніби це зараз найважливіше. І так цілий світ уже знає, скільки євреїв спалили у Польщі. Він ліквідовував папери, а їй залишив убивство шести власних

дітей. Навіть не прийшов до неї після обіду, хоча добре знав, що о 15.15 вже все закінчилося. Але це типово не лише для Йозефа, а й для решти тих хвалькуватих нацистів, які зараз трясуться зі страху і яким досі, за кілька хвилин до падіння останньої завіси, здається, що вони герої. Але насправді, якщо проаналізувати події кількох останніх років, у цьому жалюгідному бункері, схожому на підземну гробницю, справжніми героїнями виявилися нацистські жінки. І не лише німецькі. Наприклад, Ґерда Борман. Скільки Маґда її пам’ятає, вона вічно була або вагітна, або народжу-вала. Дала Рейху десятеро дітей. Десятеро! Гіт- лер, якби міг, трактував би її як римську матрону, і це ніяк не суперечило б ролі німецької жінки. Він міг би зробити її міністром у справах сім’ї. Гітлер любив таких жінок, як «плідна Ґерда», як її називали в Берліні. Вона не лише народжувала майже без перерви, а ще й сиділа тихо, в усьому слухаючись диктатора Бормана, не влаштовувала скандалів, хоча добре знала, що Борман постійно зраджує її з різними акторками і співачками, яких підсилає йому Йозеф. До певного моменту Ґерда Борман була для неї зразком жінки, шанованої, нагородженої фюрером Почесним золотим хрестом німецької матері, жінки, яка змирилася з долею жити поряд із нацистським холериком. Але так було лише до певного моменту. Потім Ґерда цілковито втратила розум. Мало того що вимагала, щоб Борман запрошував свою коханку до їхнього дому, то ще й радила йому, аби він «старався, щоб коханка носила його дитину одного року, а дружина наступного, так, щоб завжди була жінка, готова до зачаття». Таким був план розплоду родини Борманів. А найгірше, що, як виявилося незабаром, не лише родини Борманів. У сорок третьому «плідна Ґерда» скористалася зв’язками чоловіка і публічно виступила з абсурдною ідеєю національних шлюбів. Вона хотіла, щоб законодавчо дозволили «здоровим і гідним арійським чоловікам» мати двох дружин. Як це практикувалося після Тридцятилітньої війни! Гітлер міг радісно потирати руки. Він теж кричав на якомусь з’їзді НСДАП, що «фронтом жінки є пологова зала». Деякі жінки у Рейху зрозуміли ці слова фюрера надто буквально. Як, наприклад, сорокатрирічна «пані доктор» Кароліна Діль. Вона подарувала чоловікові та Рейху четверо дітей, з яких жодного не народила сама, — усіх було викрадено у лікарнях або куплено як малих щенят на ринку. А Діль не була неврівноваженою психопаткою та фанатичкою. Зовсім ні. Вона була дружиною доктора Рашера, «надзвичайно обдарованого лікаря, безмежно відданого фюрерові й Рейху», як писав про нього Гіммлер. Ця освічена жінка грала на фортепіано, володіла французькою і брала участь у філантропічних заходах. Але що ще міг написати той старий підкаблучник Генріх Гіммлер, шеф СС, за наказом якого Рашер проводив експерименти на людях? Він же примушував Гітлера виділяти на ці експерименти мільйони марок. Якби ці екс-перименти робив якийсь сільський ветеринар, про нього написали б те саме. Коли вона думає про Гіммлера, то завжди дивується. Генріх Гіммлер, шеф усіх концтаборів на планеті, людина, яка поставила собі за мету знищення всіх євреїв у світі, всіх до останнього, вдома був цілковитим нулем. Достатньо було Марзі Гіммлер вигукнути своє знамените: «Генріху!» — і він підібгував хвоста, ніби переляканий пес. А ввечері замість шнапсу чи пива пив разом із Марґою слабенький ромашковий чай. Дружина почала поважати його лише тоді, коли виявилося, що у нього вистачало відваги завести коханку. Гіммлер купив для свого «зайчика» помешкання під Берліном, і «плідна Ґерда» Борман часто там бувала, а потім усім розповідала, як «гарно і практично Генріх обладнав це гніздечко». Діль закохалася у респектабельного і здібного лікаря, який працював на Гіммлера. їй було тоді сорок три роки, а Рашерові — двадцять сім. Гіммлер спершу не погоджувався на цей шлюб. Вона знає про це від Йозефа. Гіммлер стверджував, що Діль занадто стара, аби народжувати дітей. Але Діль ніколи з

цим не погоджувалася і незабаром довела, що Гіммлер помиляється. Хоча він не помилявся. У сороковому році Кароліна Діль привела на світ першу дитину. Ясна річ, сина. За кілька тижнів до того Діль разом зі своєю двоюрідною сестрою, втаємниченою в усю справу, вкрала немовля з лікарні, потім підкупила акушерку, і коли Рашер поїхав із Гіммлером у відрядження, симулювала передчасні пологи. Рашер був гордий, Гіммлер здивувався. Але і далі не погоджувався на шлюб свого придворного лікаря. Через рік, за день до уродин Гітлера, 19 квітня, збіг, ясна річ, «випадковий», з’явився на світ другий син Рашера. Батько був настільки зайнятий працею, що навіть не зауважив, що його новонароджений син — це восьмитижнева дитина. А все через стрес. Як тут уникнеш стресу, коли під час експерименту в нього померли сімдесят в’язнів. Гіммлер урешті погодився на одруження Рашера і Діль. Після шлюбу як у винагороду Кароліна — тепер уже Рашер — їде до розбомбленого союзниками Дрездена і купує в бідної матері, яка впала у відчай, здорового хлопчика, котрого «в муках народжує» своєму чоловікові. Через якийсь час Рашер зауважує, що жоден із його синів нічим на нього не схожий. І Кароліна наважується на неймовірний крок. Народжує вдома купленого заздалегідь четвертого хлопця. Кімната, в якій вона народжує, виглядає так, як хотів того фюрер. Як «поле бою». Усе ліжко в крові. Вона із закривавленим немовлям біля грудей. Хіба могло бути по-іншому? Вони ж самі годину тому разом із сестрою обхляпували фарбою ліжко і занурювали немовля у кров, придбану в різника. Доктор Зіґмунд Рашер має четвертого сина. Це вже напевно його син. Він сидів у кімнаті поряд, коли дружина народжувала. Але насправді фюрер захоплювався жінками, які ніколи не бачили «поля бою» і не народили жодної арійської дитини. І навіть не були німкенями. їм достатньо було «мати на зріст метр вісімдесят, бути блондинками і щоб під час швидкої ходи спереду в них коливалася їхня жіночність», як сказав Гітлер якось своєму водієві — той переповідав усе Йозефові, коли забагато випивав. Саме так, за винятком бюста, якого в неї майже не було, виглядала та «англійська змійка», як називав її Йозеф, Юніті Мітфорд. Вони з фюрером зустрілися випадково в ресторані «Остерія Баварія» у тридцять п’ятому. Вона дуже добре її пам’ятає. Схожа на Марлен Дітріх. Коротке хвилясте волосся. Вища ніж сто вісімдесят сантиметрів. Переважно вбрана у чорну застібнуту під шию сорочку, чорну краватку НСДАП, чорні штани, такі самі, які вона вбирала Гельді, коли та йшла кататися на конях, і в чорні шкіряні рукавиці, у схожих ходили мотоциклісти. Англійська аристократка, яка покинула свій замок Тюдорів в Англії та приїхала до Мюнхена, де оселилася в крихітній мансарді під дахом старого будинку без ліфта, з туалетом у коридорі, щоб «бути поряд із Ним». Здається, вона була посправжньому закохана в Гітлера. Німецькі нацистки могли б багато чого навчитися від англійської нацистки Юніті Мітфорд. Але потім англійці раптом зробили ідіотську помилку. Маґда досі не може цього збагнути. Невже ота дика Польща мала для них аж таке значення, щоб відразу 3 вересня тридцять дев’ятого оголосити війну Рейху?! Вона вже ніколи цього не зрозуміє. Вона була одного разу в Польщі з Йозефом. У Ґданську чи Кракові, вона вже не пригадує. Пам’ятає тільки, що на вулицях було повно пияків, всюди стояли жебраки і в ресторанах смерділо кров’янкою. А вона терпіти не може кров’янки. І через таку країну англійці оголосили війну Рейху!!! Вона вважала цього пихатого товстуна Черчілля трохи розумнішим. Для Мітфорд 3 вересня стало вирішальним днем. Вона поклала у конверт фото Гітлера з його автографом, партійне посвідчення, прощальний лист і, вбрана у свій містичний чорний костюм, уранці пішла до Англійського саду в Мюнхені, сіла на лавку і застрелилася. Маґда вважала, що Юніті застрелилася для «нашої справи». Йозеф переконаний, що Юніті до самого кінця була англійською шпигункою і застрелилася для «справи Черчілля». Але Йозеф не має рації.

Він просто ненавидів її, бо Юніті цілковито ігнорувала його як чоловіка і демонструвала це на кожній вечірці у Гітлера. А крім того, він ненавидів вищих за себе жінок. Але нижчих за себе теж часом не любив. Особливо таких, які були більшими нацистками, ніж він сам. Це траплялося рідко. Але траплялося. Як, наприклад, «мати всіх нацистських сук», як називав її Гіммлер, коли випивав забагато малинової настоянки. А Гіммлер, шеф СС, знав, що каже. «Матір’ю всіх нацистських сук» була Ліна Гейдріх. Потворна жінка з чоловічими рисами обличчя, вузькими, майже завжди міцно стиснутими вустами і повним ненависті поглядом. Дружина Рейнхарда Гейдріха, якого в Рейхстазі називали «головним сміттярем Німецького Рейху». І всі знали, про яке «сміття» йдеться. Насправді, як розповідав їй Йозеф, усі ідеї про «остаточне очищення від єврейської зарази» належали Ліні Гейдріх, а не її чоловікові, який займався цим професійно. Але апогей діяльності Ліни Гейдріх настав, коли у сорок другому році в Празі під час замаху загинув її чоловік. Засліплена бажанням помсти, вона розробила детальні плани будівництва невільницьких єврейських колоній на території цілого Рейху. З крематоріями біля стодол, стаєнь і колодязів. З номерним татуюванням єврейських дітей, яким ці номери заміняли би прізвища. Зі встановленням максимальної тривалості життя для невільників — сорок років, і з негайним знищенням хворих. Напевно, тільки жінка може так сильно ненавидіти і так мстигися. Йозеф прийде о 19.20. Ясна річ, вона не скаже йому про Гельґу. * Коли Штумфеґґер із криком вибіг у коридор, я підійшла до радіостанції й перенесла Гельмута на диван біля канапи. Поклала його біля Гедди і Гайди. Потім поклала біля них Гільду й Гольду. Тоді принесла Гельґу. Штани Гельмута були розірвані на коліні, а на сукні Гедди не було всіх ґудзиків. А я ж чітко наказала Лізль, щоб вона вбрала дітей у все найкраще! На лежанці біля дверей були тільки три маленькі вишиті подушки. Я поклала їх під голови Гайді, Гедді й Гільді. Розкрила кулачок Гайди і витягла з нього порожню ампулку. У цей момент увійшов радіотелеграфіст Міш із доктором Науманом. Обоє стали на коліна біля дітей і почали молитися. Я сиділа на дивані і стискала в кулаці свою ампулу на вечір. За мить встала і пішла нагору, до нашого бункера. Міш і Науман продовжували молитися, коли я виходила. Йозеф прийде о 19.20. Ясна річ, вона не скаже йому про Гельґу. Менопауза Він сидів біля свого неймовірно старого і неймовірно дорогого столу, вписував латинські каракулі до моєї медичної картки і ліниво кинув мені за ширму, за якою я надягала панчохи: — Це була ваша остання менструація. У нього навіть голос не затремтів. Чи може жінка у перші години менопаузи відразу ж стати алкоголічкою? Я була майже певна, що може, бо відчувала три-вогу, коли моє одноразове горнятко залишалося порожнім довше ніж на десять хвилин. Спершу я хотіла запитати про це свого гінеколога, але він був п’яніший за мене, тому я відмовилася від цієї думки. Зрештою, він дивився на мене так дивно. Ніби хотів роздягнути мене поглядом. Справді. Саме так і дивився. І хоча вже давно ніхто не хотів роздягнути мене ні поглядом, ні насправді, і навіть попри те, що вже кілька годин тому в мене поча-

лася менопауза, я все ще пам’ятаю, як може диви-тися на жінку чоловік, який хотів би роздягнути її поглядом. Навіть якщо це гінеколог. Справді пам’ятаю. Я спостерігала, як він наливав мені чергову порцію віскі до прозорого одноразового горнятка, яке стояло на його дубовому столі, і думала про те, чи може гінеколог у своєму кабінеті дивитися на жінку так, ніби хоче роздягнути її поглядом? І не лише цей мій, що сидить навпроти, ідеальна будова тіла якого нагадує цеглу, поскладану на німецькому будівництві, а й просто собі абст-рактний гінеколог. Навіть якщо за сто двадцять чотири хвилини перед тим жінка добровільно роздягнулася перед ним і він вдивлявся у її лоно, як біолог через мікроскоп у якусь зовсім нову бактерію. Тобто суто науково. Зрештою, я і так захоплювалася ним за це. Скільки нових бактерій може бути на світі? Я завжди замислювалася над тим, навіщо купую нову білизну перед кожним візитом до гінеколога. Я витратила всі свої заощадження — Анджеєві я завжди кажу, що збираю гроші для наукової подорожі до Непалу, а сама йду до найближчого магазину і міряю всю білизну, яка виглядає так сексуально на модельках із телебачення. І завжди все повторюється. Я повертаюся з новою білизною і старими обіцянками самій собі, що ніколи більше туди не піду. Бо як могло бути по-іншому? Заходиш уранці, відразу після відкриття, до магазину, а ці дівчатка мають такий вигляд, ніби встали ще опівночі для того, щоб так виглядати. У нормальних жінок це викликає депресію і складається негативне враження про сам магазин, відразу ж, не встигнеш зайти. Але це лише початок. А потім вони ходять за тобою слідом, ніби доньки за мамою, і завжди радять купити білизну на два розміри меншу, аби тільки зробити приємне клієнтці. А коли вже заходиш до кабінки поміряти білизну, то приносять тобі ту, на два розміри меншу, разом із нормальною, на два розміри більшою. Так, про всяк випадок, «якби у тій меншій вам було не дуже зручно». І ти стоїш у кабінці та відчуваєш наближення «синдрому втечі». Це, відчуття особливо інтенсивне в кабінках для примірок «найкращих у місті магазинів» (я перевіряла це у кількох містах). Вони там, окрім усього іншого, за мої ж гроші монтують неонові, криптонові або наповнені іншими токсичними газами лампи, які продукують мільйони або навіть трильйони люксів світла (я пам’ятаю з фізики, що освітленість вимірюється в люксах, ще тоді це викликало в мене асоціації з люксусом). Оздоблюють стіни, а інколи навіть стелі, кришталевими дзеркалами і примушують у таких умовах знімати з себе все й одягати ці їхні люксусові LaPerle або Aubade за ціною середньої місячної зарплатні санітарки варшавської лікарні. Серед усіх цих люксів і люстр можна детально роздивитися навіть крихітний шрам, який залишився на руці з дитинства від щеплення проти туберкульозу, не кажучи вже про целюліт, зморшки чи «прояви вікової пігментації шкіри». Це все видно у таких умовах ніби на збільшеній до формату А2 чи А1 ксерокопії свідоцтва про народження. Така страхіт-ливо виразна і чітка ксерокопія. У цих люксах і люстрах людина відразу пригадує собі всі теле-репортажі чи статті в якому-небудь Newsweek про «небезпеки, пов’язані з пластичними операціями». І відразу починаєш розуміти, чому жінки ігнорують ці «небезпеки» і йдуть на ризик такої операції. І заздриш їхній сміливості, і хочеш вибігти з цієї кабінки для примірок і лягти просто на стіл пластичного хірурга, щоб вирізати собі зморшки, особливо ті, стійкі до найдорожчих кремів. Виходиш із такої кабінки і почуваєшся, ніби жінка, яка щойно змушена була оголосити на всепольському радіо, скільки їй насправді років. Потім ідеш до каси, щоб віддати середню зарплату санітарки варшавської лікарні касирці, яка встала опівночі для того, щоб так виглядати, і аж там із усміхом на вустах приймаєш на себе справжній удар. А потім, щоб зберегти гідність, виходиш із магазину, ніби нічого не трапилося. Далі, принаймні я так роблю, знову «ніби нічого не трапилося», іду до найближчого місця, де можна сісти і де продають алкоголь.

Але якщо об’єктивно, то така білизна на всіх цих аноректичних модельках виглядає справді сексуально. Настільки сексуально, що Анджей відривається від читання газети чи своїх фінансо-вих рапортів і дивиться на екран телевізора. А він не глянув на екран навіть тоді, коли Редфорд танцював із Енні у фільмі «Кінський ворожбит», а я не змогла опанувати себе і почала голосно хлипати у кріслі. Він почув, що я плачу, кинув на мене один зі своїх поглядів із серії «що та баба знову придумала» і повернувся до паперів, ні про що не питаючи і навіть на мілісекунду не зирк-нувши на екран телевізора. Але на модельок він реагує. І тоді, під час епізоду з Редфордом, мені стало прикро. Бо насправді я купувала білизну не для свого гінеколога. Зовсім ні. І думала при цьому, що ненавиджу, навіть не знаю кого чи що, за це проминання часу, яке руйнує мою шкіру і вкриває її зморшками; за прокляту гравітацію, котра притягує мої груди до землі; за метаболізм, що від-кладає на мені жир, навіть якщо я їм тільки салат, а п’ю мінеральну воду без газу; і за це неминуче набування мудрості, яка велить мені думати, що далі буде тільки гірше. Але, попри цю мудрість, я регулярно витрачаю всі свої заощадження з того, що «відкладене на Непал», іду катувати власне еґо до кабінки для примірок і купую все дорожчу білизну, виправдовуючись перед собою, що в гінеколога випадає роздягнутися з дорогої білизни, але насправді розраховую, що зніме її з мене Анджей. Але Анджей нічого не знімає з мене вже сім років десять місяців і чотирнадцять днів. Я знаю точно, бо «останній раз» трапився тієї ночі, коли його вперше обрали до наглядової ради у його «спілці». Коли я думаю про це, то не можу не згадати свою подругу Марту. Зараз вона мешкає в Австрії. Колись Марта подзвонила мені опівночі, просто так, без жодної причини, п’яна, з якогось віденського бару, і запитала, перекрикуючи музику: — Слухай, а відколи твій Пйотр, ні, він же не Пйотр... verdammt... Анджей у цій, правда... але egal... чи відколи твого Анджея вибрали членом тої спілки, то він своїм членом теж більше не користується? Принаймні з тобою? Думаєш, вони спеціально утворюють ці свої спілки, щоб мати постійний контроль? Навіть уночі, і тому не сплять із нами? І поклала слухавку, навіть не дочекавшись моєї відповіді. Важко уявити собі, що колись Марта хотіла стати черницею, ще до того, як стала ней- робіологом. Зараз вона мешкає у Відні, відколи втекла з Монреаля від третього чоловіка до того свого Юрґена. Юрґен, син видавця найбільш читабельного в Австрії тижневика, мав стипендію в університеті Монреаля і був лише на три роки старший за її сина від другого шлюбу. Вони познайомилися на курсах французької. Вона запізнилася. Зал був перепов-нений. Юрґен єдиний встав і запропонував їй своє місце, а сам пішов шукати для себе вільне крісло. Але повернувся з порожніми руками, бо всі інші аудиторії були зачинені, тож він годину простояв під стіною, усміхаючись до неї. Вони розмовляли англійською. Він зачарував її своєю несміливістю, дивовижною скромністю, кистями піаніста і тим, що міг годинами слухати її, попри те, що, як мало який чоловік, і сам мав що розповісти. Він часто бував у італійській кав’ярні, розташованій у будівлі ректорату. Минуло кільку місяців, і одного вечора вони пішли разом до ресторану. Відразу після того, як замовили десерт, він обережно торкнувся її долоні. Вони не чекали на кельнера. Юрґен залишив на столі свою кредитну картку, візитку та чайові, і вони вийшли з ресторану. Вона почала роздягатися вже в таксі, дорогою до його помешкання у Латинському кварталі передмістя Монреаля. Зараз Марта розмовляє німецькою. Просто Марта може бути тільки разом із чоло-віком, «якого кохає». Якби вона закохалася в ескімоса, то мешкала б у Ґренландії. У цьому я впевнена. Це вона переконує мене поїхати до Непалу, а я замість цього витрачаю заощадження на білизну. Анджей її ненавидить. Насамперед за те, що за

столом майже на кожну тему вона може сказати більше за нього. І не лише може, а й говорить. Чотирма мовами. Наприклад, на тій вечері під час нашої відпустки з шефом Анджея з Женеви, два роки тому. Одного дня ми поїхали із Женеви до Аннесі у Франції. Це лише сорок кілометрів від центру Женеви. Якби я могла обрати місце, в якому пройде моя старість, — Боже, що я кажу, адже я вже понад дві години тільки тим і займаюся, що поволі старію, — то я хотіла б старіти в Аннесі. Білі від снігу вершини Альп відбиваються у дзер-калі кришталево-чистого озера. Найкраще милу-ватися ними, попиваючи божоле на терасі бару в Llmperial Palace. А крім того, в Аннесі людині здається, що всі довкола здорові, багаті й нікуди не поспішають. Саме там швейцарці вирішили організувати прощальну вечерю і саме в цьому готелі тоді випадково мешкала й Марта, яка в Аннесі керувала секцією на якомусь науковому конгресі. Вона спустилася до готельного ресторану, бо шукала штопор, щоб відкоркувати вино, хотіла «випити цілу пляшку, мастурбуючи під Моцарта у лаз- ничці», як сказала вона мені, коли ми залишили чоловіків біля столу і вийшли разом до туалету, сказала з типовою для неї щирістю, яка завжди обеззброювала співрозмовника. А потім відразу ж тим самим хтивим тоном запитала: — А ти вже мастурбувала колись під Моцарта? За кілька хвилин до того вона взяла у бармена штопор, повернулася обличчям до ресторанного залу і раптом побачила мене. При цьому вона так голосно верескнула французькою «тегсіе», що всі перестали розмовляти і їсти, а коли у цілому ресторані запала мертва тиша, Марта підбігла до столика, за яким я сиділа, і, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що, почала мене цілувати, ніби доньку, якої не бачила двадцять років. Не знаю, як саме це сталося, але за мить вона вже сиділа за нашим столиком і жартувала з кельнером, поки робила замовлення. Окрім нас, поляків, за столом сиділи також американці та німці, і, ясна річ, шеф-швей- царець. Молодий елегацтний чоловік. Я ще у жодного чоловіка не бачила аж таких голубих очей. Гомосексуаліст. Він зовсім цього не приховував. Прийшов на вечерю разом зі своїм другом. Випивши кілька келихів вина, Марта розповідала німцям німецькою найновіші анекдоти про поляків і перекладала їх швейцарському шефові з французької на англійську. Хоча швейцарський шеф, який закінчив Гарвард, цього зовсім не потребував. Дивився на неї з подивом і весело повторював: — Ну, будь ласка, мадам, скажіть це. Саме ви, мадам. Дуже вас прошу. Я ще ніколи не бачив, щоб американці дивилися на когось із таким подивом. Навіщо вам ця нейробіологія? Анджей увесь цей час мовчав і був схожий на ображеного хлопчика, якому мати у присутності всіх друзів із дитсадка звеліла стати в куток. За це Анджей не любить Марту. А ще він любить коментувати її особисте життя, бо вважає, що Марта «просто психічно хвора» і тому постійно тікає від одного чоловіка до іншого у пошуках «сексуальної різноманітності, яку вона плутає з коханням». А потім єхидним тоном додає життєву мудрість, яку моя свекруха повторює за кожної нагоди: — Не має значення, до якого ліжка покласти хворе тіло, воно завжди буде хворе. А я кожного разу, коли він говорить це, думаю, що Марта кладе своє тіло до того ліжка, в якому хтось хоче її, а «хворіти» починає тільки тоді, коли ліжко вистигає. Тоді вона просто встає і йде геть. Її не хвилює ні чийсь осуд, ані страх перед самотністю. Марта іде від вогнища, в якому вже не горить вогонь, і шукає тепла в іншому місці. Бо для Марти не існує «невчасного кохання». Невчасно може прийти гикавка, місячне, смерть або сусідка. Але не кохання.

Насправді Марта ніколи не шукала кохання. Але воно завжди знаходило її, попри те, що у неї на це залишається дуже мало часу після дванадця-тигодинного робочого дня. Можливо, тому що вона ніколи не погоджувалася бути для чоловіка тільки дзеркалом. Вона рідко затамовувала подих із захоп-лення, слухаючи розповіді про те, як «він врятує і покращить світ» своєю мудрістю, грошима або талантом. Бо Марта рідко мала менше грошей чи таланту, а менше мудрості не мала майже ніколи. Крім того, Марта хотіла стати для чоловіка саме тим цілим світом, який він збирався рятувати. Усе це вона сказала мені не так давно. Прилетіла колись із Відня зі своїм Юрґеном, щоб показати йому Ґданськ. Щоб, як вона казала, він «нарешті зрозумів польські мотиви у творчості Ґрасса, без яких Ґюнтер ніколи б не отримав цього вашого розхваленого Нобеля, на котрого, щиро кажучи, насправді заслуговують хіба що автори енциклопедій». За два дні вона показала йому Ґданськ, а в четвер звеліла «якось організувати собі вікенд», бо вона збирається «вечеряти зі своєю найкращою подругою, у якої буде і ночувати, а він тільки заважатиме». Так і сказала! І подзвонила на роботу до Анджея, попросила його не турбувати нас у Сопоті, бо «у нас бабський вікенд», а вже потім зателефонувала мені. Ми сиділи в піжамах на ліжку номера люкс Ґранд-готелю у Сопоті й об’їдалися мільйонами калорій у вигляді морозива, шарлотки і сирника, пили шампанське з пляшки, слухали Ґрехуту і роздивлялися старі альбоми з фотографіями, плакали то зі смутку, то з радощів. І тоді Марта розповіла мені, як познайомилася з Юрґеном і як роздягалася, поки він цілував її волосся, в таксі в Монреалі дорогою до його помешкання. І додала: — Бо жінки відразу добре знають, чого хочуть, після першого ж сексу. Все або нічого. Знають навіть уже після першого поцілунку. Правда?

— Правда, Марто, правда... — сказала я і притулилася до неї, але зовсім не думала у цю мить про Анджея. І розмірковувала, чи змарнувала я своє життя, бо у мене не було нікого, про кого можна було б думати в ту мить. І нікого такого насправді не було. У мене завжди був тільки Анджей. Це трапилося тої ночі, коли Анджея обрали до наглядової ради і він подзвонив о четвертій ранку, попросив забрати його з Яхранки, де відбувалося засідання. Я одягнула плащ просто на бавовняну нічну сорочку і поїхала. Анджей був збуджений. Я знаю цей його стан. Кожен успіх викликає у нього сексуальне збу-дження. Протягом останніх років найкращий секс у нас був, хоч би що в цьому контексті означало слово «найкращий», коли йому обіцяли більшу платню, коли він успішно здавав звіт «до центрального офіса в Женеві», коли його кабінет підіймався на наступний поверх в офісному центрі або ж коли біржовий індекс його фірми підвищувався «мінімум на дванадцять пунктів незалежно від фондової вартості WIG». Якби мені раптом спало на думку детально відтворити своє сексуальне життя за останні кілька років, мені достатньо було б мати архів записів динаміки WIG варшавської біржі, а також біографію свого чоловіка. Чим вищою ставала нова посада або біржовий індекс WIG, тим кращою була ерекція у мого чоловіка. Але тієї ночі, коли його обрали членом наглядової ради, Анджей був збуджений по-іншому. До нас у

машину сів також його шеф. Вульгарний чоловік, зовні схожий на гіпопотама у занадто тісному костюмі. Він обпльовував себе і всіх довкола на відстані метра щоразу, коли сміявся. А сміявся він постійно. Але він був шефом. Він попросив висадити його о четвертій ранку біля Саського оґроду, попри те, що його вілла, у якій мешкали дружина, три доньки і син, була на Мокотові. Щойно шеф вийшов із машини, Анджей пересів поруч зі мною на місце пасажира. Ми рушили, але майже відразу зупинилися на світлофорі. І тоді Анджей, навіть не імітуючи якоїсь ніжності словом чи жестом, запхнув мені руку між ноги. Я була без трусиків під бавовняною нічною сорочкою, сиділа, розставивши ноги, щоб діставати до педалей газу і зчеплення у його службовому «мерседесі», тож він легко запхнув у мене свій палець. Я цього зовсім не сподівалася. А це було ще гірше, ніж дефлорація! Під час дефлорації навіть якщо і стає боляче, то знаєш заздалегідь, що так буде, і переважно хочеш цього. Я крикнула. Він думав, що від задоволення. А це було від болю. Повернув кермо, і ми поїхали на освітлене подвір’я якогось банку. І тоді, сім років, десять місяців і чотирнадцять днів тому, він стягнув з мене плащ, вирвавши усі ґудзики, і задер нічну сорочку. А при цьому говорив страшенно вульгарні слова. Як у якомусь огидному порнографічному фільмі. Від нього смерділо горілкою, потом, а він казав, що зараз він мене «трахне так, що я запам’ятаю це до кінця життя». І це «трахнути» було ще найніжнішим з усього, що він белькотів. Тому я дуже добре пригадую, коли востаннє мій чоловік роздягав мене. І дуже б хотіла колись забзгги це. Я думала про це все, поки мій доктор медичних наук з гінекології, який закінчував аспірантуру в Гейдельберзі, підійшов до заскленої шафи біля стіни, біля якої висіли його численні дипломи у дерев’яних рамках, відсунув картонні коробки з ліками та страшними рекламними буклетами внутрішньоматкових спіралей і витягнув чергову пляшку.

— «Ремі Мартен», — гордо сказав він і підступно посміхнувся. Потім зсунув на ніс окуляри у золотій оправі (у них він завжди нагадує мені німецького лікаря з фільмів про концтабори), пересів на диван, на якому нещодавно «роздивлявся мої бактерії», натиснув вимикач і підсунув пляшку під галогенову лампу, схожу на рефлектор.

— Чудовий темно-золотистий колір. Це остання пляшка такого класу. VSOP, їй п’ятнадцять років, а у мене в шафі вона пролежала шість, тож їй більше, ніж двадцять один. Боже, як летить час... — зітхнув лікар. Звичайно. Це було так недавно. Того року, коли у нього з’явилася ця пляшка, я народжувала Мацея. Мені досі здається, ніби це було минулого тижня. Ніколи потім Анджей так не кохав мене, як тоді, коли я мала народити йому Мацея. І все між нами було так чудово. Так піднесено й еротично. Він клав мені руку на щоку в університетській бібліотеці і це було краще за більшість оргазмів, які у мене були останнім часом. Це було так давно. Одного вечора у березні він пізно повернувся з інституту. Запалив світло по всій квартирі, увімкнув Pink Floyd і витягнув мене з ліжка по-танцювати. О другій ночі. А потім, коли я дрімала під час танцю в нього на плечі, прошепотів мені на вухо, що отримав стипендію в Америці і що «Мацей народиться біля Тихого океану». Він не питав мене навіть про те, чи хотіла б я, можливо, мати донечку, або хоча б, чи хочу я, щоб нашого сина звали Мацей. Не питав і того, чи хотіла б я народжувати нашого сина

тут, у Кракові, де у мене є мама, Марта і де медсестри говорять польською. Він ні про що мене не питав, а просто танцював зі мною і ставив мене до відома. Шепотів мені на вухо про своє рішення, а я, притулившись до нього у танці, думала, що маю найкращого в світі чоловіка і що мало хто може народити дитину на березі Тихого океану, а не тут, у цих злиднях, де у лікарнях немає навіть шприців. І тоді я, його дружина, ставала дзеркалом, у якому відбивалося його збільшене відображення, а сама робилася ще меншою. Такою ж крихітною він бачить мене і зараз. Він вивіз мене на п’ятому місяці вагітності з Польщі до Сан-Дієґо, на кінець світу. Далі вже тільки Гаваї та Галапагос. Примусив мене одягнути широкий плащ, щоб працівники летовища не помітили, що я вагітна, бо у візовій анкеті він збрехав, що я не вагітна. У Сан-Дієґо була спека, бо там майже завжди спека, а я, перелякана так, ніби у своїй матці під зимовим плащем перевожу контрабандою як мінімум два кілограми кокаїну, а не Мацея, віддала свій паспорт товстій жінці-шерифу у формі та з пістолетом. Через чотири місяці я народила. У клініці в передмісті Сан-Дієґо. У Ла-Джолла. У західному крилі клініки в палатах пацієнтів були балкони з видом на Тихий океан. Але це було тільки для пацієнтів зі страхуванням від Синього Хреста. Анджеєві ледь вдалося назбирати грошей на Чер-воний Хрест. На східне крило. З його вікон було видно пральню і морг. Я ніколи не плакала так часто, як тоді, протягом чотирьох місяців у Сан-Дієґо. Я сиділа сама у помешканні, до якого чотирнадцять разів приїз-дила поліція, бо я регулярно забувала відключити сигналізацію, коли виходила на подвір’я. Сиділа і чекала Анджея, а він виходив з дому вдосвіта і повертався незадовго до півночі. Я була така самотня, що відчувала, ніби всередині у мене виростає злий висушений кактус, який може поранити мою ненароджену доньку. Бо на початку потай від Анджея я хотіла мати доньку. Потім, перед самими пологами, з помсти, хотіла, щоб це напевно була донька. Помсти за цю самотність, під час якої у мене було враження, що я ділю увесь смуток світу з телевізором, який вмикала, щойно прокинувшись. Попри те, що не знала англійської. Не має значення, що він «працював для нас трьох», не має значення, що він працював для «кандидатської та світової науки», а крім того, кілька годин на день розносив від дверей до дверей рекламні буклети, щоб зібрати гроші на Червоний Хрест. Це все дурниці, нічого не варті дурниці. Він повинен був хоч трохи часу проводити зі мною, а не лише зі «світовою наукою». Повинен був торкатися мого живота і дослухатися, чи маля копається. Повинен був переживати через мої виділення, бігати до аптеки по прокладки, ходити зі мною по магазинах і вибирати голубі сорочечки і зворушливі до сліз мікроскопічні біленькі черевички для немовляти, повинен був тримати мене за руку, коли я тужила і плакала за домом у Кракові і хоча б раз бути вдома, коли приїздила та дурнувата поліція, озброєна, готова стріляти, бо я забула відімкнути сигналізацію, коли виходила надвір, щоб вивісити його випрані сорочки, труси та шкарпетки. А потім я народила Мацеюшка біля пральні і Тихого океану. І висушений кактус кудись зник, розплився в мені, я більше не вмикала телевізора, щойно прокинувшись. Боже, це було аж двадцять один рік тому. Як швидко летить час... УЗОР, якому двадцять один рік! Боже, його не можна мішати з банальним «Джеком Дені- ельсом», яким ми напивалися протягом перших двох годин моєї менопаузи. Це відчув і мій гіне-колог. Він устав із-за столу і витяг нові одноразові горнятка з шафи біля дивана. Напевно такі самі горнятка його асистентка дає жінкам для того, щоб здати аналіз сечі. «Ремі Мартен», якому більше двадцяти років і який коштує мінімум сто доларів, на додаток до урологічного направлення!

Невже він і справді ставиться до мене так по-особ-ливому? Невже справді не пив ні з ким раніше у своєму кабінеті?! Він сів навпроти мене, розв’язав краватку, роз- стібнув ґудзик сорочки і зняв свій білий халат з ініціалами, вишитими зеленими нитками. Без халата він раптом дуже змінився. Перестав бути схожим на лікаря і перетворився на звичайного чоловіка. Я не дуже люблю лікарів. Вони такі обмежені у своїй ортодоксальній самозакоханості й захопленні тим, що роблять. Захищають магістерську роботу з медицини, але вимагають, щоб їх називали докторами. Звичайна людина мусить заслужити цей титул кандидатською. Після десятихвилинної розмови на будь-яку тему вони завжди знайдуть можливість якимось чином повернутися до медицини. Коли спілкуєшся з ними, то постійно склада-ється враження, навіть якщо йдеться про ортодонтів, що вони виконують на землі якусь важливу місію, а такі собі адвокати, листоноші чи касирки просто заробляють на виплачування кредитів. Узагалі-то я ще не маю права так думати про свого гінеколога. Я ніколи не розмовляла з ним довше десяти хвилин і завжди тільки про медицину. А колись випадково з’ясувалося, що він був добрим колегою, а протягом певного часу навіть «важливим другом» (хіба бувають неважливі друзі?) мого чоло-віка. На початку мені було трохи складно з цією інформацією. Не надто приємне відчуття мати амбулаторну картку і розсувати ноги перед «важ-ливим другом» власного чоловіка. А потім радитися з ним щодо надмірних виділень із вапни і при цьому знати, що наступного дня можеш зустрітися з ним на уродинах у подруги або в товаристві, яке грає в бридж у тебе вдома. Але нічого такого не трапилося. Єдиним місцем, де я зустріла свого гінеколога поза його кабінетом, був морг. У Гімалаях загинув студентський друг Анджея. Про це писали газети всієї Польщі. Ми поїхали на похорон до Нового Тарґа. Коли ми увійшли до моргу біля невеличкої церкви і цвинтаря, з якого у сонячний день видно Татри, біля труни на колінах стояла молода жінка в чорному. Потім зі скрипом відчинилися двері і зайшов мій гінеколог. Підійшов до покійника, поцілував його і вклякнув поруч із тією жінкою. Молився. Плакав. І знову молився. Наступного разу я прийшла до його кабінету тільки по рецепт на таблетки. Мені хотілося побачити його і трохи побути з ним разом в одній кімнаті, щоб переконатися, що після цієї зустрічі в морзі містечка Новий Тарґ я все ще зможу роздягнутися перед ним і сісти на диван біля шафи. Він усміхнувся так само нещиро, як дівчата з магазинів білизни. Знову був лікарем. Я змогла. Рівень коньяку в пляшці, якій було понад двад-цять років, наближався до того місця внизу ети-кетки, у якому фірма «Ремі Мартен» вирішила надрукувати свої горді п’ять зірок. Сутеніло. Я піднесла горнятко до вуст, випила і запитала невідомо навіщо: — А у вашої дружини є зморшки? Хоча насправді хотіла запитати, чи у його дру-жини також уже настала менопауза. Він подивився на мене з таким болем в очах, ніби я загнала ножа йому в щоку.

— Зморшки? Він поволі відсунув дубове крісло від столу. Встав. Підніс до вуст своє одноразове горнятко і похапцем випив.

— Зморшки... Зморшки, люба моя, має навіть Всесвіт. Гравітаційні хвилі морщать його так само, як

крапля дощу, падаючи з неба, морщить калюжу або озеро. Тільки це дуже складно зафіксувати. Ці гравітаційні хвилі. Але вони там точно є. Це від-крив і вирахував Ейнштейн. Мені розповідала моя дружина. І показувала його публікації з двома помилками. Відомо, що хвилі існують. Усі з цим погоджуються і прагнуть першими знайти їх, заре-єструвати, описати, отримати за це Нобелівську премію та потрапити до енциклопедій... І моя дру-жина також цього хотіла... Вона часом відчувала ці хвилі в собі. Розповідала мені про це. Спершу вона вмикала свого улюбленого Ґершвіна, потім писала якесь математичне рівняння на півсто- рінки й пояснювала мені, що це рівняння доводить існування таких хвиль і що вона відчуває їх як ледь вловимі внутрішні вібрації. Вона хвилювалася і з келихом вина в руці переконувала мене, що відкрити ці хвилі — майже як підглядати за Богом у момент сотворения світу і що це прекрасне відчуття. І коли вона говорила про це, то... то справді у мене з’являлося прекрасне відчуття. І завжди буде з’являтися... Боже, яка вона бувала гарна, коли захоплювалася чимось... Разом зі своїм університетським професором, що був знайомий із Нобелівським лауреатом Тейлором. Після дворічних старань вони на три місяці отримали доступ до найбільшої у світі обсерваторії гравітаційних хвиль у Лівінґстоні в Луїзіані. І стали першими поляками, яким дозволили проводити дослідження у тій обсерваторії. Вилетіли в неділю, на Великдень. На летовищі вона тішилася, як дитина, яка стоїть у черзі до входу в Діснейленд. «А як я повернуся з тими хвилями, то відразу ж народжу тобі сина...» — сказала вона, усміхнена і радісна, коли поцілувала мене на прощання. Але не повернулася. Так само, як згодом з Гімалаїв не повернувся її брат. Вони приземлилися в Новому Орлеані, де разом із чотирма французами з університету Бордо мали пересісти на легкий літак «Сесна» і долетіти до Батон-Руж, а звідти вже їхати автобусом, надісланим обсерва-торією, до Лівінґстона. «Сесна» впала в озеро Поншартрен через п’ять хвилин після вильоту. Він зняв окуляри і переклав їх із руки в руку.

— Коли я думаю про свою дружину та її брата, який намагався дістатися неба, то мені часом здається, що Бог погрожував їм пальцем за таку цікавість. А коли Бог погрожує пальцем, то люди інколи помирають. Хоча вона не збиралася красти в Бога жодної таємниці. І я, — він повернувся до столу, налив собі повне горнятко, розливши кілька крапель на документи, які лежали біля пляшки, жадібно випив і з пляшкою повернувся до вікна, де став до мене спиною, — я, моя люба, дуже б хотів, щоб моя дружина мала всі можливі зморшки і щоб я хоча б раз міг їх побачити. Ви навіть не уявляєте собі, якою гарною жінкою була моя дружина. Він повернувся до столу. Похапцем витер сльози і поволі начепив окуляри.

— Бо час, моя люба, де як гравітація, яка мор-щить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро. Але дехто помирає ще до того, як впаде ця крапля. Вчора я повернулася від свого гінеколога заплакана і п’яна. Таксист запитав, чи точно не потрібно «провести вас до самих дверей?». Я зібрала всі свої сили і пробурмотіла: — Точно не треба! Я дала йому гаманець, щоб він узяв собі з нього за дорогу. Подумала, що так буде краще. Моя машина залишилася на платному погодинному паркінґу. Бо я збиралася повернутися машиною. Але так вийшло. Це на мене не схоже.

— Ти ж завжди така організована, — каже про мене Анджей. Вчора ми напилися з моїм гінекологом. Мало хто напивається під час сповіді. Бо тоді переважно думають про покуту. Але я напилася, бо думала в основному про гріхи. А потім він розповідав мені про свою дружину і плакав. І я теж заплакала. А до всього у мене ще почалася менопауза. Сьогодні все не так, як завжди. Я не пішла на роботу. Подзвонила і сказала, що хвора. І навіть не збрехала. Бо сьогодні я почуваюся так, ніби мене витягли з-під руїн будинку після землетрусу. Усе через того лікаря і фотографію, яку я випадково знайшла в альбомі. Анджей і я з новонародженим Мацьком на руках. Ніжність у форматі 7 х 11. На світлині нас троє, але насправді нас було ще двоє. Ми вже давно не разом. Цілу вічність. Якось так вийшло. Ми загубили одне одного під час заробляння грошей, підвищення рівня життя, забезпечення собі старості. У нас спокійне життя відповідальних батьків. Коли Мацек склав випускні іспити і виїхав учитися до Варшави, усміхнувся до нас і сказав: — Тепер у вас буде вільна хата! І вона у нас є. Вільна, порожня, величезна і холодна, ніби іґлу. У ній вже немає сміху, галасу, радості. Мені завжди здавалося, що все це ознаки родинного життя, а виявилося, що лише ознаки присутності Мацька. У нас немає навіть слів одне для одного, коли Анджей повертається з роботи. А тоді, коли він уже зі мною, увечері, у цій порожній хаті без галасу, то... тоді... тоді мені найбільше його бракує. Анджей... Він називає цей час, який уже позаду, вдалим життям. Будинок біля лісу, син у найкращому університеті, мурований літній будинок на пляжі. Після того, як проживаєш вдале життя, вже не залишається бажань. Але у мене залишилися! Я б хотіла знову поїхати з ним до Парижа, і в неділю вранці їсти разом круасани в ліжку, і смі-ятися з різних дурниць. Але у нього вже було вдале життя і тепер йому заважають крихти в ліжку. Ні! Старість це не лише зморшки. Увечері я показала йому те фото.

— Гарна сім’я, — сказав він.

— Гарна пара, — сказала я і взяла його обличчя у свої долоні, а потім ніжно поцілувала кінчик носа. Мені здається, що він почервонів. Учора я довідалася, що це таки не була затримка, і що місячне шість тижнів тому справді було моїм останнім. У нього навіть не затремтів голос. Ні на мілісекунду. Він сидів біля свого неймовірно

старого і неймовірно дорогого столу, вписував латинські каракулі до моєї медичної картки і ліниво кинув мені за ширму, за якою я надягала панчохи: — Це була ваша остання менструація. І голос у нього не затремтів. Я застигла, як герої фільму, коли натискаєш на кнопку «пауза» на пульті відеомагнітофона. Не могла зрушити з місця.

— Як? Що? Вже? Так, без фанфар, банально і без попередження я вийшла з дітородного віку? А мені здається, що зовсім недавно у бабчиному домі я затягла на повне павутиння горище свою сестру і сказала їй, ніби найбільшу таємницю: — Сьогодні у мене почалося... ну, сама знаєш! Це ж було так недавно... «Вдале життя». Можливо, Анджей правий. А можливо, мій гінеколог. «Бо час, моя люба, — це як гравітація, яка мор-щить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро». Після обіду я поїду забирати автомобіль із паркінгу. Якщо знову не нап’юся. Замкнутий цикл Вони вийшли в море з Галіфакса перед четвертою ранку. Після шести годин і п’ятнадцяти хвилин стояння. Йому не пощастило. Вони тягнули жереб із шапки одного з офіцерів, щоб визначити, хто з них зійде на сушу. Він програв. Хтось же мусив програти. Інакше для обслуговування цілого траулера залишилися б тільки боцман і практикант, який був такою незначною особою на кораблі, що навіть не мав свого номера в шапці. Він про- *1 грав уже вдруге. Протягом дев’яти місяців і чотирьох днів його нога не ступала на тверду землю. Боцман також не кидав жереб. Він просто підійшов до Другого, мовчки витягнув свій номер із шапки і спустився до кабіни під палубою. Тому що боцман не любив програвати. Вони взяли з собою пальне, воду, лід і їжу. Помі-няли зіпсований мотор тралового підйомника.

Лікар поповнив у портовому капітанаті запаси морфію, які вичерпалися протягом останніх шести місяців, узяв також йод та аспірин. Морфій, аспірин, йод. Канадський портовий лікар лише хитав головою. Заспаний представник польського судновласника прийшов у супроводі представника страхової компанії Ллойда, щоб офіційно отримати від лікаря ліву ногу Яцека, яку відірвало підйомником. Лікар чекав біля трапа і, коли побачив того чоловіка від Ллойда, послав практиканта до холодильника. Хлопець у чорній пілотці збіг сходами і через кілька хвилин повернувся із закинутою через плече замороженою і вкритою льодом кінцівкою. У чорній калоші з діркою вище п’ятки, з криво написаними срібного фарбою ініціалами ІВЬ, у яких відбивалося світло ліхтаря на причалі, у захляпаній кров’ю синій штанині. Угорі, десь на середині стегна, там, де сталева лінія підйомника відрізала ногу від тіла Яцека, боцман скрутив пошматовані рештки тканини дротом, замкнувши тіло, як замикають у пачці каву, щоб не вивітрився аромат. Представник страхової фірми запхнув заморожену ногу до ще одного поліетиленового мішка, підписав папір, який підсунув йому лікар, і пішов геть. Представник польського судновласника рушив слідом за ним. Коли вони проходили бетонною набережною вздовж траулера, то опинилися на висоті капітанського містка, з якого він дивився на все, що відбувалося. Представник страхової фірми зупинився, передав мішок своєму супутнику, витягнув цигарки і закурив. У цю мить його співрозмовник відповів щось, і обоє голосно розсміялися. Він дивився на це з містка і відчував, що його нудить. Він добре пам’ятає, як це сталося. Три тижні тому. У неділю. Майже опівночі. З самого ранку вітер дув із північного заходу, але був не настільки сильним, щоб відмінити лов і оголосити день вихідним. Вони вже вчетверте того дня витягали сіті. І раптом вийшли з ладу гальма підйомника. Начальник третьої зміни, який обслуговував підйомник, щось крикнув, але вітер заглушив його. Мабуть, вони зачепилися за щось на дні. Яцек стояв найближче, через неуважність він розставив ноги над сталевим тросом, який тягнувся від сітки через сліп і аж до підйомника. Коли сіті потягли за собою перешкоду або просто подерлися об неї, троси ослабли, опір зник і підйомник раптово запрацював. Гальма спрацювали аж тоді, коли відрізана нога Яцека відлетіла до лівого борту, ніби печінка з розрізаної тріски. Він пригадує, як боцман кинувся до підйомника і встиг витягти Яцека до того, як його затягнув би барабан. Аж тоді все зупинилося. Він ніколи не забуде істеричних криків боцмана: — Курва, Яцку! Що ж ти наробив?! Яцку, як же ж ти, Яцку, чому ж ти так необережно... Курва, Яцку, як же ж ти так необережно!!! З подертої штанини Яцека на гумовий заляпаний лускою фартух боцмана лилася кров. Боцман ніс Яцека на руках, він задкував до сходів, які вели до кают-компанії. Яцек обіймав його за шию, як дитина, яка розбила коліно, коли вчилася кататися на ровері, і тепер її несуть на руках. Якоїсь миті боцман, ледь утримуючи Яцека, підійшов до борту, сперся об нього плечима.

— Яцку, все буде добре. Побачиш, Яцку, все буде добре, — казав він, дивлячись в обличчя Яцека. — Яцку, прошу тебе, тільки не заплющуй очей. Яцку, не роби мені такого, не зникай! Він підняв голову, подивився на шокованого і занімілого начальника третьої зміни, який увесь цей час стояв біля підйомника, а потім крикнув: — До курви, підніми нарешті сраку і приведи сюди лікаря!!! Начальник пригнувся, проліз попід опущеними важелями і побіг у носову частину корабля до каюти лікаря. Боцман торкнувся губами чола Яцека і став обережно його цілувати. Під самим чубом. Тихенько водив губами по чолі Яцека і час від часу притискав їх до шкіри, заплющуючи очі. Боцман

цілував Яцека! Той боцман, який нещодавно не зміг поділитися з ними на Різдво облаткою, бо соромився свого зворушення, і мовчав, бо не знав, як відповідати і що зробити з руками, коли інші обіймали його, вітаючи зі святом. Боцман, про якого ніхто не знав нічого, лише те, що він має татуювання «Марія» на правому передпліччі, що відсидів кілька років у в’язниці в Ілаві й що народився у Картузах. Тільки одна людина на кораблі зверталася до нього на ім’я. Решта завжди говорила йому просто «Бос». На ім’я до нього звертався капітан. Хоча відповідав боцман завжди: «Пане капітане». Без боцмана їхній корабель неможливо було уявити собі, так само як без якоря чи без цього нещасного підйомника. Боцман завжди був тут. Функціональний, як якір. Про якір було відомо, що він висить під бортом у носовій частині судна, і згадували про це тільки тоді, коли якір був по-трібен. Про боцмана згадували ще рідше. Він був ще самотніший, ніж може бути самотнім якір, і часом здавалося, що навіть якір має більше емоцій, ніж боцман. І тому тепер, коли він так ніжно цілував чоло Яцека, всі дивилися на це вражено, злякано або стривожено. Так, як дивилися б на якір, якби у нього раптом виросли вуста. Боцман і сам був здивований.

— Яцку, курва, не роби мені такого, не зникай, — кричав боцман, дивлячись в обличчя Яцека. Тільки раз боцман підняв очі, подивився на всіх, хто зібрався біля нього, і сказав спокійним голосом, майже прошепотів: — Якщо лікар не прийде сюди за хвилину, я сам пропущу його через підйомник. Перемелю цього придурка на рибну муку і висиплю в море. Де він?! У цю мить з’явився лікар, а за ним капітан. Лікар був босий, у білих кальсонах і сірій дірявій майці, яка обтягувала обвислий живіт. Зі шприцом у руці. Він мовчки задер рештки штанини над тим місцем, де відірвало ногу, і всадив голку. Боцман з усієї сили притулив до себе Яцека. Так, як притуляють дитину під час щеплення. Щоб менше боліло. Потім принесли ноші, і боцман став обережно вкладати Яцека на сірий брезент. Яцек не хотів випускати його з обіймів.

— Яцку, пусти. Яцку, треба промити рану йодом. Яцку, справді треба. Яцку, пусти, курва. Треба промити, — повторював боцман.

— Бос... — Яцек раптово отямився. — Вона піде від мене. Тепер уже точно. Капітан став за плечима боцмана і розчепив руки Яцека на шиї боцмана, вони удвох тихенько вклали Яцека на брезент. Яцек вдивлявся в очі боцмана і повторював плаксивим голосом: — Бос, вона піде від мене... Лікар швидко пішов до кают-компанії, йому ледь вдавалося втримувати рівновагу на палубі, залитій крижаною водою. Біля кают-компанії, у вологому і холодному приміщенні був примітивний медпункт, перероблений із продуктової комірчини. Начальник третьої зміни і капітан понесли ноші за лікарем. Боцман сів на палубі, спершись спиною о борт. Заховав обличчя у долоні й мовчав. Усі поволі розійшлися, залишивши його самого. Треба було витягти на палубу сіті. Він пригадує, як через кілька хвилин боцман устав, відчинив металеву шафку, що висіла біля дверей комірчини із сигнальними ракетами, витягнув бурий моток і відрізав ножицями для металу півметра заіржавілого дроту. Потім підійшов до місця, де лежала відрізана нога Яцека, підняв її, перетягнув дріт крізь тканину, ніби скріплював краї пакунка із чимось сипким. Він викручував кров із тканини собі на долоні. А коли закінчив, витер руки об фартух і поніс ногу Яцека до холодильника.

Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок. Саме так. Нікчемних і жорстоких. Але остання, яка «точно покине» його після того, як підйомник відрізав йому ногу, була найгіршою з них. Це знали всі. Навіть практикант. Але не Яцек. Вона ставилася до нього так, ніби він був хронічно хворий на віспу чи краснуху, а він за це приносив їй троянди. Вони познайомилися в потязі з Ґдині до Сві- ноуйсьця. Яцек їздив до матері у Мальборк і повертався через Ґдиню, а наступного дня мав завербуватися на траулер і вийти в море. Яцек страшенно нервувався, коли у нього не було нікого, за ким би він міг сумувати протягом шести місяців у морі. Такий уже мав характер. Після того, як остання з його жінок утекла, не залишивши ні своєї адреси, ані злотого на спільному банківському рахунку, Яцек витримав тільки два рейси без «своєї жінки» на суші. Під час першого з рейсів він одного вечора напився і став дзвонити до матері, вимагаючи, аби вона за всяку ціну відшукала ту дівчину, яка обдерла його як липку, і сказала їй, що він «усе розуміє, і це всього лише гроші, тож можна легко пробачити». Бо на кораблі, після піврічної ізоляції й туги, не менш виснажливих ніж цинга, від якої випадають зуби, можна під час раптового нападу розчулення забути навіть про найбільші зради. На щастя, мати Яцка кохала його не безтямно, а була жінкою розумною, тому сказала, що, попри всі старання, не може знайти тої дівчини, бо вона, мабуть, «давно у якійсь в’язниці». Під час наступного рейду «без нікого на суші» Яцек просто пив. Пив протягом усього часу, коли не працював. Тоді, у потязі з Ґдині, вона сиділа навпроти Яцека і потай поглядала на нього раз по раз. Вона була бліда, сумна і мовчазна, зі страдницьким виразом на обличчі. Здавалося, їй необхідна допомога. Це була саме така жінка, яку шукав Яцек. Він вважав, що жінок, які страждають, значно легше завоювати, а стосунки з ними міцніші і триваліші. Як його мати, яку його п’яний вітчим з усієї сили періщив дротом від праски, аж поки її шкіра вкривалася синцями всіх можливих кольорів, а вона все одно залишалася з ним і постійно шукала його по кнайпах, коли він не повертався додому ночувати. Поки вони доїхали до Свіноуйсьця, він розповів їй усе про себе і про те, який він самотній. На вокзалі вони сіли в одне таксі. Він пішов із нею нібито тільки для того, щоб допомогти занести валізу. А за мить спустився вниз, щоб відпустити водія. Залишився на ніч. Того вечора його не здивувало, що в лазничці висить чоловічий халат і на поличці над пральною машиною лежить голільне приладдя. Він уперше кохався із жінкою, з якою познайомився у потязі кілька годин тому, і вперше з жінкою, у якої саме було місячне. Тієї ночі після двох рейсів без туги й перед третім Яцек переплутав задоволене жадання зі справжнім коханням. Уранці вона розбудила його поцілунком і кілька хвилин із неймовірною ніжністю гладила його по чуприні. Потім відвела до лазнички в іншому кінці коридору. Голі, з рушниками в руках, вони прокрадалися коридором. Замкнули двері на ключ і зайшли разом під душ, де вона робила з ним таке, що він бачив раніше тільки на відеокасетах, які крутив їм часом на кораблі електрик у своїй каюті. А потім вона дала йому свою світ-лину і книжку віршів. На прощання цілувала його долоні й шептала, що чекатиме. Але найбільше його вразило те, що вона сту-дентка. Бо у Яцека було нездійснене бажання, що колись він закінчить університет і буде такий самий розумний, як його стрий, якого студентки і студенти називають «пане професоре». А ще він був переконаний, що коли студентка стає перед ним на коліна і робить таке, яке він бачив тільки у фільмах у каюті електрика, то... то це має бути справжнє кохання. І це так сильно вирізняло його з-поміж інших. Його, звичайного рибалку. Що вона студентка і що

саме перед ним вона стала на коліна в душі. Він узяв її світлину в конверті, книжку з віршами і вже у таксі відчув, що туга повернулася до нього і що він може спокійно вирушати в рейс і ловити всю рибу цього світу. У нього нарешті була «своя жінка» на суші. На всі шість місяців туги. Коли він замовив розмову з нею у радіотеле-графіста, вже минула північ. Кілька годин тому він вийшов у море. Її не було вдома. Першої ж ночі після його від’їзду. Він повернувся до каюти, обгорнув книжку грубим папером, щоб не попля-мити, і почав учити вірші напам’ять. За три тижні знав усі. І тужив. Так, як треба тужити в морі за своєю жінкою. Урочисто відривав листок календаря ввечері, коли закінчувався черговий день, торкався її фото, прикріпленого до стіни каюти над лежаком, і уявляв її у своїх еротичних фантазіях, коли в каюті гасло світло або коли він сам вимикав нічник над головою. Завжди уявляв собі, як вони знову кохаються під душем уранці, і пригадував кров на своєму прутні, коли вони кохалися першого вечора, а в неї було місячне. Він не згадував ані її волосся, ні грудей, ні вуст, ні навіть її лона. А тільки її кров. Йому здавалося, що допустити його до такої події, ще й у такий спосіб, — це означало перейти всі можливі межі. Така цілковита, безкінечна, безмежна інтимність. Він жодного разу не припустив, що то міг бути просто випадок, що про такі речі чоловік і жінка часто домовляються між собою, і це має мало спільного з інтимністю, а значно більше з гігієною. Але Яцек після тієї ночі поїхав у таксі з книжкою, повного віршів, і мріями про «свою жінку» на суші на всі шість місяців самотності. І її кров на його тілі стала для нього символом. Спершу неймовірне задоволення, а відразу потім — кров. Не якась там звичайна кров, як із порізаної руки. Таке співставлення було для Яцека чимось цілковито новим. У ньому було щось від гріховності й святості жертви одночасно. А поза тим воно стало невичерпною темою його фантазій. Коли він пригадує собі, як Яцек розповідав йому про ту кров, то постійно повертається до думки про те, що якби Фройда чи Юнґа можна було відправити з рибалками у дев’ятимісячний рейс кудись під Ньюфаундленд або Фарерські острови, то після повернення вони розробили б цілком інші теорії. Його дуже непокоїло те, що розповідав Яцек, бо ж Яцек був його другом і розказав йому все до найінтимніших подробиць, коли однієї ночі вони штормували в затоці під Ньюфаундлендом. Корабель ховався за скелями і чекав, поки затихне вітер, який вигнав сюди їх і всі інші рибальські судна. Вони пили уже три дні, бо не знали, що робити з часом, який без риби й ритму, визначеного закиданням і витяганням сіті, так болісно сповільнив свій біг. На четвертий місяць рейсу від цього найкраще допомагає етанол і сон. Потрібно напитися і йти спати або ж заснути там, де пили. Яцек уже тоді знав напам’ять усі вірші з пода-рованої нею книжки. Він уже пережив стільки розчарувань, коли дзвонив до неї, а її не було вдома або була, але не виявляла до нього ніякої ніжності. Одного дня котресь із цих розчарувань стало останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння, і Яцек прийшов до нього з пляшкою горілки і розповів усе від початку до кінця. І про кров також. Він пригадує, як сказав йому тоді: — Яцку, те, що у жінки місячне, а вона дозволяє тобі увійти в неї, зовсім не означає, що вона створена для тебе і що треба думати про шлюб із нею. Зачекай, поки ми повернемося. Переконайся, що вона справді чекала на тебе. Через два місяці Яцек переконався, що вона справді чекала. Вона приїхала по нього в порт на таксі. Виявилося, що вона більше не живе у тому помешканні із лазничкою на іншому боці коридору, бо «власник викинув її на вулицю через те, що пізно поверталася з бібліотеки». Яцек повірив і винайняв їй нове помешкання, заплативши наперед за півроку. Під час його перебування на суші, вони жили разом. Майже щовечора кудись ходили.

Якби він не готував їжу, поки чекав на неї, то вони жодного разу не пообідали б разом. Її майже ніколи не було вдома вдень, вона виправдовувалася, що має багато роботи в універсти- теті. Навіть по суботах. Він зовсім не відчував, що у нього є «власна жінка». Тільки секс із нею і далі був такий самий незвичайний, як першої ночі. Одного разу він попросив її, щоб вони разом пішли в душ. А коли повернулися до спальні, лежали в ліжку і курили, він розповів їй про свої фантазії та про кров. Так делікатно, як тільки міг. Вона зайшлася істеричним сміхом і сказала: — Слухай, рибалко! Та ти просто збоченець якийсь. Він уперше образився на неї. Через два тижні вона поїхала до студентського табору. А він залишився сам. Бували дні, коли вона навіть йому не дзвонила. Він почав нудьгувати за кораблем. Сидів вечорами у порожній квартирі перед телевізором, слухав людей, яких не знав, історії, які його не цікавили, бо були для тих, із суші, пив горілку і розмірковував про сказане йому колись його першим боцманом під час однієї нічної вахти. Це був навчальний корабель, який рибалив біля чилійського узбережжя. Боцман сказав, що рибалка завжди тужить. Постійно. Тужить у замкнутому циклі. Так він це назвав. На кораблі він тужить за домом, жінкою або дітьми, на суші — за кораблем, який для справжнього рибалки «єдине місце, що має ще якесь значення». Той боцман давно помер, але Яцек досі пам’ятає, як прислухався до його слів і уважно вдивлявся у худе, пооране зморшками обличчя у зеленавому світлі ехолота.

— Бач, синку, — казав він спокійним голосом, — людина повертається додому після багатьох місяців відсутності і спершу здається, ніби щодня Різдво. Тільки без ялинки і колядок. У тебе гарний настрій, усі радіють тобі, хочуть зробити для тебе щось приємне і ставляться до тебе як до подарунка, який знайшли під ялинкою. Але потім Різдво закінчується і через кілька днів світ повертається до буднів. Буднів для них. Але не для тебе. У тебе стільки всього не здійсненого у так званому щоденному житті, що ти починаєш похапцем надолужувати його. Ніхто тебе про це не просив, але ти раптом починаєш перевіряти домашні завдання дітей, без попередження витягаючи їхні зошити зі шкільних ранців; ходиш до вчителів у школі, хоча тебе там ніхто не чекає, а тим більше не збирається розмовляти з тобою, і страшенно хочеш зіграти з сином у футбол, незважаючи на те, що надворі кінець січня. А ще щовечора хочеш виходити кудись зі своєю дружиною, а вночі оволодівати нею. Не можеш зрозуміти, що в неї болить живіт, бо незабаром місячне, що вона повертається втомлена з роботи, що вона на дієті і звикла вечеряти зеленим чаєм з цитриною та знежиреним йогуртом, а не ходити в ресторан, що увечері вона дивиться серіали по телевізору і спокійно спить у великому порожньому ліжку, де поруч ніхто не хропить, із від-чиненим вікном і шафою, в якій немає жодної порожньої полиці, на котрій ти міг би покласти свою піжаму й білизну. ** Тебе, синку, розпакували, як подарунок з-під ялинки, потішилися трохи тобою і відставили вбік, бо у них є важливіші справи. Вони кохають тебе, але того, відсутнього. Того, який час від часу дзвонить, приїздить із подарунками, надсилає кольорові листівки з Макао біля Гонконґу і в їхньому житті з’являється лише з короткими візитами. Коли візит затягується, ти просто починаєш заважати їм. Але оскільки ти, синку, не гість, який забувається і зі зручності або з розрахунку залишається надто довго, а ти їхній батько, чоловік або наречений, то складно сказати тобі про це відверто. Але ти бачиш це, і так само, як вони потай від тебе чекають, поки ти поїдеш, так само і ти потай від них чекаєш повернення на корабель. І тужиш. Цього разу за своєю каютою, за кухарем, в якого пригорає яєчня на двадцять першому тижні рейсу, коли згідно зі статистикою найбільше рибалок уранці опиняються за бортом. Тужиш за цікавістю і напруженим очікуванням, що ж цього разу витягне з моря підйомник, а також за радістю від кожного відривання календарного листка. І

коли думаєш про цей листок календаря вже там, у себе вдома, поки ти все ще на суші, лежиш у ліжку біля своєї жінки, яка спить, то в цю мить замикається твій цикл. Але ти, синку, ще молодий. І зовсім не мусиш ловити рибу. Ще не надто пізно, аби вийти з цього циклу. Але Яцек не вийшов із циклу. Так, зрештою, як і він сам. Кожен рано чи пізно зустрічає свого власного мудрого боцмана з теорією замкнутого циклу. Але повірить у цю теорію лише через багато років. А тоді найчастіше вже надто пізно, аби розірвати замкнутий цикл. Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок. Практикант пропустив один рейс, бо зламав ногу. Він мав перечекати на суші, поки нога знову зростеться, а тим часом плавати на лоцмані, який супроводжує великі кораблі до порту А потім він міг би повернутися на траулер і завербуватися вже не як практикант, а як молодший рибалка. Він познайомився з дівчиною Яцека, коли вони одного вечора після пиятики подзвонили з другом до агентства інтимних послуг у Свіноуйсьці. Таксі привезло двох дівчат. Він знав її обличчя зі світлини над лежаком Яцка. Пам’ятав також вірші, які Яцек часом декламував, коли напивався. І пам’ятав, що Яцек при цьому часто плакав. Бо практикант на судні є страшенно незначним, і він не лише не має свого номера у жеребі охочих зійти на сушу, а й старші рибалки навіть дозволяють собі розплакатися в його присутності. Практикант збрехав, що погано почувається. Обидві дівчини дісталися другові, який бурмотів щось п’яне. А він допив свою горілку, залишив гроші й пішов.

— Бос, вона покине мене... Бос!!! Вони вийшли в море з Галіфакса десь близько третьої ранку. Після шести годин п’ятнадцяти хвилин стояння. Він прокинувся десь о восьмій. Відколи Яцека після нещасного випадку зняв із судна вертоліт канадської прибережної охорони і перевіз до лікарні у Галіфаксі, він залишився сам у каюті. Встав, узяв свою ковдру, ковдру Яцека, одягнув теплі синьо-зелені шкарпетки, які сплела йому Аліція, запхнув до кишені пачку цигарок і пішов у носову частину корабля. Було зрозуміло, що на місце лову вони вже не встигають і сіті до полудня не закинуть. Він примостився на палубі за якірною кор- бою, яка захищала його від вітру. У цьому місці його не було видно з містка. Подивився на лінію горизонту. Суцільна сірість. Закурив. Океан переливався чорно-сивим ртутним полиском мертвого металу. А над ним висіло гігантське шатро із хмар. Було моторошно і темно. Можна було роздивитися всі відтінки сірого. Вітер намовляв на самогубство. І тільки мотор зава-жав йому. Трапляються такі хвилини, найчастіше після шторму і найчастіше в Атлантичному океані, коли на морі повний штиль. Після полудня. Хмари закривають сонце. Сірість води непомітно переходить у сірість повітря. І здається, що коли перехилишся через борт, відірвеш руки від поруччя й піддасися спаданню й підніманню мертвих брижів та не чутимеш мотора, то посеред цієї сірості зможеш раптом стати невагомим. Так, ніби час зупинився і простір втратив точку відліку. Багато хто пірнає у цю пустку за бортом і тоне у сірості. Особливо часто так чинять, коли життєвий біль перемагає радість життя. Ніби випадково, бо насправді такий відхід із життя для рибалки означає поразку. Трохи засильно вихили-тися і з плюскотом упасти у цю сірість. Назавжди. Ще не існує назви для цього феномена і стану людського духу, коли після повного штилю надходить сірість. Цієї назви не придумали ні психологи, ані моряки, які п’ють горілку в каютах. Мабуть, тому, що серед рибалок мало науковців. Аж згодом, під час вечері зауважують, що когось бракує. І навіть не відомо, де його шукати. Тому в таких випадках корабель переважно не повертається, лише у

корабельному журналі записують «особовий склад команди зменшився» і надсилають факс власнику судна з проханням повідомити родині. Інколи він також думав про самогубство. Але він не зробив би цього так просто, викинувшись за борт. Можливо, десь біля Капштадта, Мавританії чи Канарських островів. Але не тут. Неподалік від Ньюфаундленду. Тут вода надзвичайно солона і переважно має температуру нижче нуля, а він просто терпіти не може холоду. Алі- ція завжди прокидалася вночі і щільніше огортала його ковдрою, щоб він не мерзнув. Часом він теж прокидався, розплющував очі, притуляв її до себе, цілував. А потім брав у долоні її вічно холодні стопи. І часто вони так засинали. Бо дуже дбали про те, щоб нікому з них не стало холодно. Ні в ліжку, ні у серці. Тому він точно не буде викидатися за борт біля Ньюфаундленду. Якщо вже помирати, то хоча б тоді, коли тобі приємно, помирати так, як тобі найбільше подобається. Адже це стане твоїм останнім у житті спогадом. Він думав про самогубство переважно тоді, коли вони поверталися на сушу. Всі чекали цієї миті в урочистому піднесенні, курили цигарки одну за одною, щогодини голилися, перевіряли, чи запаковані подарунки, хоча добре знали, що все було запаковане давним-давно і лежало рівно поскладане в шафках ще від моменту, коли корабель зайшов у балтійські води у данських протоках — а йому було прикро, що рейс закінчився. Чотири роки тому він також голився щогодини. І теж перебирав давно запаковані подарунки. І жував чотири жуйки одночасно, щоб Аліція не відчула, що вони з Яцеком після сніданку пили горілку. Вони пришвартувалися до берега, а її не було. Він подзвонив її матері до Познані. Ніхто не підняв слухавки. Через шість годин у таксі приїхав її брат. Вона позичила братову машину. Хотіла зробити сюрприз і забрати його автомобілем зі Свіно- уйсьця, щоб повезти просто до Ґданська і познайомити з батьком. У Ґданську вони збиралися одружитися. Під Пілою вантажівка з причепом почала різко гальмувати, щоб не в’їхати в авто з вимкненими фарами і п’яним водієм. Причеп розвернувся впоперек дороги, але перед тим, як зупинитися, зіпхнув «шкоду» Аліції з дороги. Поліцейські розповідали, що розтрощене було все, навіть обидва номери, тож вона напевно не мучилася. Вони були знайомі п’ять років перед тим, як він запропонував одружитися. Уже через рік вони жили разом у Познані. Це було за місяць після того, як він уперше побачив її голою. Вона повезла його на виставку Енді Воргола до Варшави. Вони винайняли кімнату в готелі. У темряві вона пішла до лазнички, а коли повернулася, він шукав годинник і запалив лампу на столику. Вона стояла перед ним, почервоніла від сорому, а він від розгубленості опустив голову і не дивився на неї. Відтоді він відчув, що вона стала його жінкою. Ніхто не вмів чекати так, як вона. Ніхто. Він виходив у рейс на довгі місяці, а вона чекала. Вони разом відривали листки календаря. Домовилися, о котрій годині будуть це робити. Вона — щовечора у спальні винайнятого крихітного помешкання на піддашші, а він поблизу Ісландії, Лабрадору чи Фарерських островів. Тому його день часто закінчувався відразу після полудня. Окрім тих самих текстів на звороті календарних листків, вони читали й ті самі книжки. Вона навчила його читати книжки. Потім навчила любити їх. Вона із заздрістю говорила про весь той час, який був у нього на траулері, і конвертувала місяці у книжки, які можна за цей час прочитати. Вона склала йому цілий список книжок, які «справжній чоловік повинен прочитати хоча б раз у житті». Розповідала нібито жартома, що рибалки мають багато спільного з літераторами. Так само часто, як прозаїки, вони стають алкоголіками, і так само часто, як поети, скоюють самогубства. Захоплено переповідала йому свої сни, у яких вона мешкала у невеличкому буди-ночку з кріслом-гойдалкою і каміном, із книжками Маркеса, Кафки, Камю і Достоєвського на полиці. Аліція хотіла, щоб її коханий

був добрим і мудрим. І щоб вона могла пишатися ним. І вірила, що рибалка теж може бути мудрим. Бо ж «добрий він за своєю суттю». Вона купувала йому книжки і потай пакувала їх до валізи, сумки та його морського наплічника. А він потім знаходив їх у складених штанях, поміж шкарпетками і білизною, у поліетиленовій торбинці під кілограмами цукерок «Корівка», які він так любив, або у коробках із черевиками, що вона йому купила. У портах або коли вони причалювали до плав- бази, щоб поповнити запаси льоду, води, поміняти сіті чи зробити дрібний ремонт, на нього завжди чекали листи й посилки з книжками. Він не мав де тримати їх у тісній каюті, яку ділив навпіл із Яцеком. Одного разу він запитав стюарда, чи міг би поставити книжки на порожній полиці над телевізором біля входу до офіцерської кают-компанії.

— Звичайно, можеш. Ця банда не читає книжок, тож ніхто їх не вкраде. їх більше цікавлять порнофільми, які показує електрик. Але стюард помилився. Дуже помилився. Уже через тиждень книжки почали зникати з полиці. А за кілька днів поверталися на місце. У розмовах за їжею, у каютах, коли пили горілку чи під час роботи на палубі ніхто з них не зізнавався відверто, що читає книжки з полиці в кают- компанії. Але ще через місяць полиця майже увесь час стояла порожня. Щойно хтось клав туди книжку, як вона відразу ж зникала. Вибухнув скандал, коли з’ясувалося, що третій механік тижнями тримає книжки у своїй каюті та ще й підкреслює ручкою цілі фрагменти тексту. Викрив це лікар, якому механік тою ж ручкою підписався за отримання аптечки для машинного відділення. Одного разу під час вечері лікар почав дискутувати з радистом про політику, лікар був, як завжди, збуджений, дехто вважав, що він краде морфій із заскленої шафки у своєму кабінеті й тільки про людське око випиває після цього півпляшки пива, щоб смердіти алкоголем. Ця тема, як завжди, призвела до сварки. У якийсь момент третій механік, що сидів з протилежного боку столу, підтримав радиста. І тоді лікар крикнув на цілу кают-компанію: — А ти, курва, що? Думаєш, як заникуєш книжки, то це вже свідчить про твою начитаність? А сам ще й підкреслюєш фрагменти, щоб усі остаточно переконалися, що в тебе дах з’їхав. А крім того, ти вже два тижні тримаєш «Бляшаний барабан» Ґрасса під своєю заслиненою подушкою. Ти що, дрочиш на нього? Тобі вже не вистачає порнофільмів у електрика?! Таким чином з’ясувалося, що у вільний час рибалки, хоча і не зізнаються в цьому, читають Ґрасса, Гемінґвея, Достоєвського, Ремарка, а також Анну Ковальську і Хмелевську. Аліція дуже сміялася, коли він розповів їй цю історію після повернення з рейсу. Вона так гарно сміялася. Останнім часом він зрозумів, що найсильніше хотів її саме тоді, коли вона сміялася. Вона, здається, відчувала це і часто спершу провокувала його, щоб він її розсмішив, а потім вони кохалися. Вона ніколи не сумнівалася у його вірності. І завжди захищала своє право вірити в це. Він ніколи не забуде, як одного разу під час пиятики її брат гордо розповідав йому, як Аліція відповіла якійсь заздрісній товаришці на запитання, чи вона справді вірить, що її рибалка зберігає їй вірність протягом усіх цих довгих місяців: — Моя люба, звичайно, він залишається вірним мені. Але я все одно переживаю. Бо як подумаю про те, що якась курва бере у нього в рот і робить це не так, як він любить, то дратуюся, як кожна нормальна жінка. Потім йому розповідали, що товаришка, яка поставила це запитання, мало не вдавилася тістечком,

почувши відповідь, а це її «як кожна нормальна жінка» незабаром розійшлося по Познані, і люди переповідали цю історію одне одному як анекдот. Бо Аліція була саме така. Незалежна. Мудра. Вродлива. Вона любила життя. І кохала його. І тому він ніколи не скоїть самогубства. Ні тут, ні біля берегів теплої Мавританії, ні в будь-якому іншому місці. Бо тоді закінчилися б його спогади. Такі, як-от цей, коли вона казала йому: — Коли ти зі мною, дні тікають, ніби зернята маку з дірявого відра. Потім ти їдеш, дірка у відрі раптом закривається і мені здається, що хтось приходить уночі і потай досипає туди маку по вінця. Задля таких спогадів варто жити, навіть якщо нема з ким замкнути цикл. А ще тому, що спогади завжди будуть новими. Минулого змінити неможливо, але можна змінити свої спогади. «Коли ти зі мною, дні тікають, ніби зернята маку...» Він почув кроки за своєю спиною. Хтось підій-мався металевими сходами на палубу в носовій частині. Поспіхом витер сльози ребром долоні, у якій тримав цигарку. Дим зайшов йому в очі, і вони ще більше почервоніли. Повз шлюпку пройшов боцман. Не помітив його. Пішов на ніс, сів на подряпаний швартовий стовпчик і задивився у море. На ньому були робочі штани синього кольору, які трималися на еластичних, потріпа- них по боках, ґумових підтяжках, перехрещених на спині. Окрім вилинялої майки, не мав на собі більш нічого. А надворі було десять градусів морозу і сильний вітер. Він дивився на боцмана з-за шлюпки. Якби потрібно було описати його одним реченням, то він сказав би просто, що боцман велетенський. Він уже плавав на багатьох кораблях, але жодного разу ще не бачив такого великого і сильного чоловіка. У нього були величезні руки. Такі великі, що жоден ремінець від годинника на них не сходився навіть на останню дірку, тож боцман не міг носити годинника. Одного разу, коли вони затрималися на добу в англійському Плімуті, Яцек замовив спеціальний ремінець у ювелірній крамниці й подарував йому на уродини годинник. Боцман був страшенно розчулений тим, що хтось згадав про його уродини, у нього в очах аж виступили сльози, коли Яцек дарував йому годинник, а потім він носив цей годинник завжди і всюди. Чистив у ньому рибу, заливаючи кров’ю, ходив із ним під душ, не знімав, коли витягали сіті. Одного дня цей ремінець просто тріснув, і боцман загубив годинник. Шукав його два дні. Він повзав на колінах і прочісував метр за метром усю палубу від носа до корми і від корми до носа, шукав і шукав. Він зазирав навіть до машинного відділення, куди ніколи не заходив. А потім напився і прийшов до їхньої каюти, щоб вибачитися перед Яцеком, бо той «був, курва, такий добрий до нього і подарував йому годинник, а він, як сцикун, загубив його». Бос знав, що за доброту треба бути вдячним. Він дивився тепер на боцмана, який нерухомо сидів на швартовому стовпчику, ніби витесаний з каменю, і намагався вгадати, чи боцмана також пригнала сюди думка про якусь жінку. Якщо добре подумати, то у цій в’язниці на плаву, мешканці якої підписали трудові угоди і тепер мають право на страйк та мінімум чотири години сну на добу, а до своїх послуг кока, стюардів, телебачення та електрика з його відеомагнітофоном і касетами, найбільше емоцій і смутку викликають саме жінки. Жінки, яких тут немає. Наскільки він пригадує, найбільшої прикрості рибалки завжди зазнавали саме від жінок. Тих, неприсутніх. Уперше він відчув це, коли був ще у технікумі. Це було дуже давно, коли у рибальстві зароблялося не так продажем тріски чи хека, як спекуляцією. Боягузливіші продавали автоматичні парасольки в Польщі, а сміливіші кокаїн у Роттердамі. Це сталося на Різдво. Йому було сімнадцять. Він ще навіть не був практикантом. Вони пливли до плавбази в Баренцовому морі, щоб вивантажити свої трюми.

Він стояв на містку за штурвалом. Протягом восьми годин Різдва, від першої зорі до ранкової служби Божої він вдивлявся у гірокомпас, щоб не збитися з курсу більше ніж на чотири градуси в той чи інший бік. Відтоді, як він заступив на вахту, на капітанський місток раз по раз виходили рибалки. Вони замовляли офіцеру-радисту розмови з Польщею на Різдво ще у вересні, відразу після того, як корабель виходив у море з Ґдині. Кожен мав можливість поговорити не більше трьох хвилин. Без жодних гарантій, що вони зможуть додзвонитися, бо «залежить, де буде корабель на Різдво», їм пощастило, бо на Різдво вони опинилися у місці, де був зв’язок. Радіорубка біля самого радара, майже посередині капітанського містка. На містку в цей момент Сам — капітан, бо це ж Різдво, офіцер- радист і «той шмаркач за штурвалом». Зв’язок настільки поганий, що нагадує сигнал радіо «Свобода» у часи, коли Європа ще не була вільною. На місток приходить рибалка. Він хвилюється. У нього три хвилини, на які він чекав ще від листопада, і тепер він у присутності капітана, офі- цера-радиста і «того шмаркача за штурвалом», перекрикуючи тріскотіння радіохвиль, має сказати, що тужить, що йому погано, що це останнє Різдво без них або без неї, що йому все набридло, і він хотів би притулити її до себе і дуже хвилюється, бо вона давно не писала. Але найбільше він хоче сказати їй або їм, що для нього у світі не існує нікого важливішого. І почути, що він для них також найважливіший. Узагалі, це єдине, що він насправді хотів би почути. І це не мусить прозвучати так прямо. А тим часом за свої три хвилини він довідується, що «мама вже не хоче тої комбінації, яку просила», що «кремів купувати не по-трібно, бо вона дістала їх у Польщі» і що «якби він зміг передати апельсини, то хлопці би зраділи». І рибалка виходить після своїх трьох хвилин у Святвечір на вітер, і його душа така побита, що йому не допомагає ні етанол, ні сон. І він про всяк випадок не виходить більше з каюти на вітер, щоб знову не лізли в голову якісь дурні думки. Бо насправді після того, як він зійшов з капітанського містка, йому хотілося піти на самий кінець корми траулера. Або й ще далі. Це було дуже давно. Зараз, на щастя, вже не потрібно розмовляти зі своїми коханими про помаранчі та креми у присутності «шмаркачів» біля гірокомпаса. Зараз уже дбають про особистий комфорт і стосунки між людьми. Уже існують профспілки рибалок. А крім того, світ змінився на краще. Нещодавно він навіть бачив, як перший офіцер придбав собі у Бремергафені мобільний телефон із сателітарним GPS і тепер може розмовляти з ким захоче і скільки захоче з палуби на носі корабля. Тільки перший офіцер не має з ким розмовляти. Якщо він не помиляється, то останньою жінкою, з якою розмовляв боцман, була суддя районного суду в Ельблонгу. Та розмова не тривала довго. Вона запитала його в повному залі суду, чи відчуває він свою провину. Він відповів тихим голосом: «Звичайно», — і тоді вона засудила його на п’ять років ув’язнення за «завдання важких тілесних ушкоджень, які призвели до втрати працездатності». Багато років тому боцман побив чоловіка кухарки їдальні Будинку рибалки в дільниці Вжещ у Ґданську, де мешкав протягом дев’яти місяців, коли лікар цієї установи не підписав йому лікарняного після діагностування у нього аритмії серця. Цю хворобу знайшли у боцмана ще у дитбудинку під час першого ж загального лікарського обстеження, але тоді напади траплялися доволі рідко. Останнім часом вони вже почастішали, але миналися через кілька годин, якщо боцман припиняв пити. Йому не пощастило, і тривалий напад стався із ним саме під час обов’язкового медичного обстеження. А оскільки рибалка має бути здоровим і сильним, то його тимчасово перевели на сушу. Він мав би працювати «на конвеєрі» рибзаводу і лікувати серце. І тоді боцман по- справжньому захворів на серце. Навіть «на конвеєрі» і в Будинку рибалки всі називали його «Босом». І вона теж. Вона стояла за віконечком у їдальні та видавала обіди. У неї завжди був бездоганно чистий білий фартух і

нафарбовані яскраво-червоною помадою губи, а волосся перев’язане шовковою хустинкою. Її звали Ірена. Як його матір. Вона завжди давала йому подвійні порції та завжди усміхалася, а її щоки вкривалися рум’янцем, якщо він задивлявся їй в очі надто довго. Інколи вона зникала на кілька днів, і тоді він виглядав її та сумував. Потім поверталася за віконечко і часто у неї на обличчі або руках бували синці. Одного вечора він перестрів її біля службового виходу з їдальні, де стояли смітники. Провів до автобуса. Вони пішли довкола парку, щоб було далі. Потім він чекав на неї біля смітника вже щовечора. Через кілька тижнів вона взагалі перестала їздити автобусом. Усю дорогу до її дому вони йшли пішки і розмовляли. Він повертався сам тою ж дорогою до Будинку рибалки і пригадував собі кожне * її слово. Незабаром він зауважив, що тепер для нього має сенс тільки чекання спершу на обід, а потім на вечерю. Через кілька тижнів Ірена зникла. Без попередження. Він відчув себе тоді так само, як інколи почувався у дитбудинку, коли залишався сам-один на лавці у коридорі, і директорка забирала його до кабінету, давала олівці й папір, щоб він зайнявся чимось і не сумував. А йому хотілося малювати самі цвинтарі. Коли через тиждень вона повернулася з пере-в’язаною рукою і спухлою губою, він наважився запитати. І вона розповіла йому про свого чоловіка. Він слухав її розповідь і пригадував собі, що найгіршими у дитбудинку були моменти, коли якийсь підліток-придурок із татуюванням бив малюка, котрий ледь сягав його плеча, цього боцман ніколи не міг стерпіти. Вони саме йшли через парк. Він обійняв її. Вона тремтіла. Була така маленька і така беззахисна. Він тренувався, як говоритиме їй це. Цілий тиждень тренувався. Повертався від конвеєра, змивав із себе рибний сморід, замикав кімнату на ключ, щоб ніхто йому не заважав, голився, вбирався у костюм, який замовив у кравця, бо костюмів його розміру не було у жодному магазині, зав’язував краватку, ставав перед дзеркалом і уявляв, як скаже їй, що він дуже просить її, що ніхто ніколи її більше не вдарить і щоб вона... ну, щоб вона його... ну, щоб хотіла... То не був якийсь особливий день. Він просто не пішов на роботу. Одягнув костюм, зав’язав краватку. Чекав на неї з квітами, як завжди, біля смітника. Він не встиг їй нічого сказати. Вони підходили до парку, коли під’їхало таксі й зупинилося з виском гальм. Із таксі вискочив чоловік, підбіг і вдарив її кулаком в обличчя. Вона мовчки впала на траву. Чоловік замахнувся копнути її. Боцман кинув квіти і зловив чоловіка так, як брався за велику тріску перед тим, як розпанахати їй черево. Потім вдарив обличчям об своє коліно. Тоді ще раз. І ще. Подивився на її закри-вавлене обличчя і кинув чоловіка на траву. Підбіг до неї і взяв на руки. Вона навіть не плакала. У цю мить під’їхала поліцейська машина, викликана таксистом. У її чоловіка були зламана щелепа й ключиця, перебитий ніс, струс мозгу, травми черепа і зламане ребро, яке пробило праву легеню. Боцман вийшов через три роки. Вона не відвідала його у в’язниці ні разу. Через рік після звільнення він випадково зустрів капітана, який їхав із Ґданська до Свіноуйсьця, щоб там вийти в рейс, і затримався на час пересадки у Слупську. Точніше, це капітан його зустрів. На вокзалі, близько п’ятої ранку. Під стіною вокзалу біля замкненого газетного кіоску сиділа група бездомних. П’яна жінка в обісцяних штанях лаяла й обзивала найгіршими словами велетенського чоловіка із закривавленими бинтами на носі. Чоловік тримав у руці пляшку пива й цигарку. Жінка підбігала до чоловіка, копала його, била кулаками і відразу ж тікала. Коли вона підбігала, щоб копнути велетня, інший чоловік — невисокий, у чорній куртці з написом Unloved на спині — впихався поміж них, безпорадно

намагаючись розділити їх. У якийсь момент жінка зупинилася і сказала щось невиразне, чоловік у куртці відсунувся, велетень вийняв із вуст цигарку і дав жінці. Вона глибоко затягнулася. Якусь мить дивилася на цигарку, а потім віддала її велетневі і так, ніби нічого не сталося і не було цієї перерви, підбігла, щоб знову його бити і копати з криком: — Ти, козел! Капітан підійшов ближче зі своєю валізкою, щоб роздивитися цих людей. І тоді впізнав: — Анджею, ну що ти... З жінкою б’єшся? Бос, що ти... Бос!!! Чоловік із перебинтованим носом повернув голову. Жінка використала момент його не-уважності, підбігла і з усієї сили вдарила долонею його в обличчя, аж зсунувся бинт із носа. Велетень проігнорував удар. Він стояв із опущеною головою, ніби маленький хлопчик, якого зловили на брехні.

— Пане капітане... Я її не рухаю. Ви ж знаєте, що я ніколи. Вона завжди так. Під ранок починає скаженіти, то я і дозволяю їй зняти напругу. Капітан забрав боцмана з вокзалу в Слупську і привіз на корабель. Звелів йому спершу скупатися, а після купелі лікар поміняв бинт на зламаному носі. Потім капітан на добу затримав вихід у море, щоб боцман міг залагодити всі формальності, пов’язані з офіційним прийняттям на роботу. Хоча насправді всі ці формальності було залагоджено аж тоді, як капітан подзвонив до одного з директорів судновласника — свого товариша по моршколі — і сказав, що без боцмана він вийде «хіба на прогулянку, але не в море» і що «має в сраці, що Бос відсидів, бо рибам усе одно, хто їх витягає з моря — рецидивісти чи церковні служки». Відтоді боцман на цьому кораблі, ніби якір. І тепер він раз і назавжди запам’ятав, що жінки — це біль. Спершу болить, коли робиш татуювання їхніх імен на руках, а потім болять спогади. Нарешті боцман встав зі швартового стовпчика, постояв трохи біля борту і перехрестився, дивлячись на лінію горизонту. За мить повернувся сходами на середню палубу. Він уже стільки років плавав із боцманом, але тільки тепер довідався, що той має щось спільне з Богом. Вітер поволі затихав. Він закурив чергову^ цигарку, заліз глибше під якірну корбу і щільніше закутався ковдрою. На тих кораблях, на яких йому довелося ходити, було мало Бога. Рибаки частіше бувають забобонні, ніж релігійні. Попри екстремальні побутові умови, постійну небезпеку, страх і своєрідне анахоретство, з яким він небезпідставно асоціював моряцтво — адже після семи місяців рейсу вісімдесят чоловіків на кораблі відчувають себе радше в’язнями однієї тюрми чи ченцями одного ордену, аніж товаришами по спільній подорожі, — попри це він не зіткнувся із виразними проявами релігійності на кораблях. У кают-компаніях висять розп’яття, деякі з моряків тримають у своїх шафках молитовники, носять образки та хрестики на ланцюжках, але Бог і віра ніколи не стають темою розмов і релігійні почуття не демонструються. Хоча ці почуття є, і часом релі-гійність

змішується з інстинктами, а якщо все це відбувається на кораблі, з якого немає можливості втекти, то часто трапляються трагедії. Вони ловили рибу біля берегів Аляски. Через сімдесят днів уночі ненадовго увійшли в Анко- ридж, щоб залишити хворого з підозрою на апендицит. На його місце судновласник знайшов філіппінця, котрий чекав там на якесь судно. З певного часу на польських кораблях працювали іноді морякиіноземці, тож нічого особливо дивного в цьому не було. Конфлікти траплялися часто, але судновласник-американець знав, що «поляки найбільше люблять сваритися зі своїми». Філіппінець був невисокий і худорлявий, носив окуляри і здалека, коли він стояв на набережній у своєму синьому костюмі й білій сорочці, можна було подумати, що це хлопець, який іде до першого причастя. Ніхто не хотів прийняти його до своєї каюти, тож його відправили до практикантів на носі. Усі знали, що це дуже несправедливо, бо каюта практикантів була найменшою на кораблі. Там було три ліжка, але третє заміняло практикантам шафу, на яку бракувало місця. Він пригадує, як колись молодий моторист, який прожив у цій каюті місяць, жартував за обідом: — Ця каюта така маленька, що коли у мене була ерекція, я змушений був відчиняти двері у коридор. Практиканти познімали свої речі з найвищого ліжка, позапихали, де могли, і філіппінець ліг спати. Наступного дня, коли практиканти обідали, філіппінець, не питаючи нікого про згоду, зняв із полиці стереосистему одного з них і на її місці, біля рукомийника, зробив невеличкий вівтар. Звичайний церковний вівтар у мініатюрі. Зі сходами і хрестом, на якому висів крихітний Христос, перероблений із ляльки Кена, прибитий крихітними цвяхами і в мініатюрному терновому вінку, зробленому з тоненького шнурочка, обмазаного для більшої твердості кремом для взуття, до якого були приліплені уламки зубочисток. Довкола хреста висів чорний дріт із червоними та оливковими діодами, які час від часу спалахували. Батарейка, від якої живилися струмом діоди, лежала біля фігурки Божої Матері, зробленої з косоокої ляльки. Ляльку закутали у шматок білого полотна, скріпленого шпилькою на плечах, а там, де стирчали непропорційно великі груди, було намальоване червоною фарбою велике серце, пробите терням. Коли практиканти повернулися з обіду, фі-ліппінець стояв на колінах і голосно молився, кольорові діоди миготіли на мініатюрному вівтарі, а ціла каюта наповнилася димом від кадила у склянці для полоскання рота на рукомийнику. Філіппінець виявився ревним католиком, і пообідня молитва належала до його щоденних ритуалів. Він не міг зрозуміти, що вони по-іншому уяв-ляють собі віру в Бога. Витягав із кишені гаманець, у якому носив фото Папи і при них цілував це фото. Коли новина розійшлася по кораблю, всі почали сходитися до каюти практикантів і лише мовчки кивали головами, а філіппінець гордо сидів на найвищому ліжку під самою стелею, усміхався і складав руки в молитві. Філіппінець був добрим рибалкою. Він не гірше за них годинами чистив тріску, радо бігав по цигарки, а потім прикурював їх і вкладав до вуст іншим, і завжди сміявся разом із усіма. Через три тижні він умів у правильний момент сказати «курва» і на прохання практикантів відмовився від використання кадильниці в каюті. Його навіть полюбили і почали запрошувати на перегляд порнофільмів у каюті електрика. Але потім знову перестали його кликати, бо він під час перегляду так збуджено дихав, що всім ставало ніяково. Через шість тижнів електрик зловив філіппінця у носовій частині корабля.

Він прийшов до каюти, викликав його за двері і сказав: — Слухай, цей жовтошкірий ходить зі спуще-ними штанами і показує світу свій апарат! Слово честі. Не брешу. Я якраз іду звідти. Нормальний ексгібіціоніст! Тільки цього нам і бракувало. Це було, ясна річ, абсурдно. Ексгібіціоніст на рибальському судні! Стюард, який жив в одній каюті з електриком, відразу ж додав: — Католицький ексгібіціоніст на рибальському судні! З іншого боку, чому серед випадково зібраних разом вісімдесяти чоловіків, які на довгі місяці відрізані від нормального сексу, всі мають бути гетеросексуальними і, як казала Аліція, «католицько-гетеросексуально-благонадійними»? Те, що електрик не відразу зреагував і удавав перед філіппінцем, начебто приглядається до його апарата, заохотило того повторити свою акцію. Вирішили всі разом чекати на філіппінця у сховку. Він просив, щоб вони не робили цього. Але його ніхто не слухав. І полювання почалося. Засідку влаштували після вечері. Стемніло. Електрик вийшов прогулятися на носову частину корабля із цигаркою в роті. Філіппінець у якийсь момент з’явився із темряви і став біля підйомника. І тоді вони раптом засвітили всі лампи на носі, і навіть ту, найпотужнішу, біля вантажного бума, і скерували всі ці рефлектори на філіппінця, який стояв зі спущеними штанами. Перший механік увімкнув сигнал тривоги, а практиканти почали кричати англійською в мегафони. Філіппінець був такий вражений, що усцявся. Він стояв із напруженим членом і сцяв на штани, і тремтів, як епілептик. Раптом він підтягнув штани, підбіг до борту і стрибнув. Коли його витягли на палубу, він був такий холодний, що лікар сумнівався, чи виживе. Вижив. Його поспіхом відправили назад у Анкоридж. Двоє санітарів з американського Синього Хреста віднесли його на ношах до машини швидкої допо-моги, яка під’їхала під корабель. Практиканти несли слідом за ним запакований у картон мініатюрний вівтар. Капітан подав наказ до морського відомства, щоб першого механіка позбавили ліцензії за «несанкціоноване використання сигналу тривоги, яке спри-чинило небезпеку для життя члена команди». До самого кінця рейсу ніхто більше не ходив на порнофільми до електрика. І хоча всі прагнули якомога швидше забути про випадок із філіппінцем і не розмовляли про це, саме після того рейсу він уперше по-справжньому серйозно замислився про Бога. Він повертався з рейсу до Польщі. Сидів у літаку, який летів із Анкориджа до Москви, — останнім часом трапляється, що наймають цілі команди для іноземних кораблів, і тоді їх літаком транспортують на корабель. Він летів першим класом, а поруч сидів капітан, якого він знав ще з навчальних рейсів. Капітан був живою легендою польського рибальства. Закінчив Королівську морську школу у Швеції, понад сорок років плавав, а поміж тим два роки був ректором польської морської школи, довше не міг витримати без моря. Вони розмовляли майже всю дорогу. Зокрема про Бога й релігію.

— Бачте, пане офіцере, — капітан до всіх звертався «пане офіцере», навіть до практикантів, — я

почав вірити в Бога тільки два роки тому, після смерті дружини, — сказав він, дивлячись у вікно. — Поки вона у мене була, я не потребував Бога. Вона стільки разів просила мене, щоб я вірив. Водила * по церквах, а коли я надовше залишався на суші, то тягала за собою на шлюби, хрестини і похорони. Чотири роки тому, в неї тоді вже знайшли рак, я повернувся до Ґдині на Різдво і попросив її, щоб вона вдруге вийшла за мене заміж. І вона, пане офіцере, погодилася. Після всього, що я їй заподіяв, після того, як десятки разів на цілі місяці залишав її саму і гасав по світу за рибою. Після усіх цих святкувань Різдва без мене, після уродин і дитячих хвороб, які минали без мене і після стількох похоронів без мене. Уявляєте собі, пане офіцере?! Вона погодилася! І я подзвонив тоді до знайомого священика, який був із нами на «Турлейському» — ви, здається, були зі мною на «Турлейському», пане офіцере, правда? — Тоді він був другим механіком, а потім щось йому заскочило і він став священиком. І я сказав йому, що через тиждень ми з Мартою приїдемо до Любліна і хочемо взяти шлюб у його костелі, шлюб, на який у нас не було часу тридцять сім років тому, бо тоді я саме повинен був вийти в море. І щоб він подбав про хор і орган, і щоб усе відбулося без тих курсів, які тепер мусять проходити наречені перед шлюбом. Він пригадує, що після цього капітан зупинився на мить, махнув рукою стюардесі, а коли вона підійшла, попросив: — Чи не могли б ви більше не приносити мені шампанського, а замість нього дати нормальної холодної горілки? А коли стюардеса пішла, повів далі: — Але навіть тоді, коли я разом із нею ішов до вінця, під час того шлюбу, я все ще не вірив у Бога. Бо тоді мені ще не були потрібні ні Бог, ні релігія. Особливо релігія. Релігія, пане офіцере, часом трохи затуманює мозок. Бо з релігії, пане офіцере, часом можна зробити висновок, що значно легше любити все людство, ніж колегу з вахти. Я пові-рив тільки тоді, коли її не стало і світ спорожнів для мене настільки, що я був змушений знайти собі когось, аби не почуватися таким самотнім, як палець, коли повертаюся до своєї каюти з капі-танського містка. І тоді я подумав собі, що, мабуть, Марта теж не хотіла бути сама і що вона все життя мала слушність. І тоді я знайшов Бога. Інколи я думаю, що знайшов Бога, а часом, що після смерті Марти просто поміняв його, не міняючи віри. Але на кораблі можна обійтися і без Бога та релігії. Принаймні я тридцять років обходився. Тож, будьмо, пане офіцере, — завершив він із по-смішкою і підніс до вуст чарку. А коли випив, нахилився до мене і додав: — Але скажу вам, пане офіцере, що коли у вас немає своєї жінки, то з Богом людині в житті краще...