"В обіймах Феміди" Іван Логвиненко

В обіймах Феміди (Логвиненко Іван)

В обіймах Феміди Логвиненко Іван

ЧАСТИНА ПЕРША

У пошуках істини

ВІД СУДУ БОЖОГО ДО СУДУ ЛЮДСЬКОГО

Злочини і злочинність… Поняття злочинності, як і виникнення злочинів, пов'язане з появою державної влади. Захищаючи свої інтереси, панівні кола за допомогою інструменту ними ж встановленого права визначили, які дії, спрямовані проти них, вважати злочинними. Звідси наше розуміння злочинності як явища соціального, зумовленого характером суспільних відносин.

Безправне становище, злидні, експлуатація більшості у поділеному на верхи і низи суспільстві стали тією силою, яка неминуче і закономірно втягувала і втягує поневолених у конфлікт із пригноблювачами. Перебування біля керма влади дозволяло і дозволяє багатіям всіляко приховувати свої злочинні дії, або не вважати їх такими за законом, або чхати на закон, бо він у їхніх руках, «мов дишло — куди повернув, туди і вийшло».

Порушення правил поведінки, розроблених товстосумами, каралося за допомогою різноманітних правових норм, об'єктивність яких раніше, та й нині, у так званому «вільному світі» залишається досить сумнівною, а непорочна Феміда перетворюється на таку собі розпусну молодичку.

В епоху середньовіччя методів розкриття злочинів і виявлення злочинця існувало надзвичайно багато. Історія кримінального процесу може розповісти нам про суди божі — ордалії, поєдинки, до яких широко вдавалися колись, і про найвитонченіші інквізиторські катування, спалення на багатті, диби та інші знаряддя дошукування «істини» в пору середньовіччя. Причому початкова форма судів божих — ордалії, випробування вогнем і водою — існувала в усіх народів.

Ще в «Русской правде» зустрічаються розробки таких ритуалів. Зокрема, випробування вогнем полягало у триманні руки на вогні, у подоланні вогняної перепони в самій сорочці, яку іноді покривали воском, прикладенні до тіла іскрометного заліза. Люди вірили, що воно не обпече невинного, нерідко і бідолаха, котрого піддавали випробуванню, також був переконаний, що божество, яке ніби перебуває у вогні, заступиться за нього, якщо він правий.

Випробування водою проводилося або окропом, або крижаною купіллю.

При випробуванні окропом клали на дно посудини каблучку, яку обвинувачений мав витягти без жодної шкоди для себе.

При випробуванні холодною водою обвинуваченого, зв'язавши йому руки і ноги, кидали у річку чи озеро, і якщо, сердега каменем ішов на дно, то вважався невинним, коли ж тримався на поверхні, — це вважалося беззаперечним доказом вини.

Причому у першому випадку підозрюваний часто відправлявся до праотців раніше, ніж його витягали з глибини.

Під впливом християнства з'являються нові форми судів божих: випробування хрестом (позивача і відповідача ставили біля хреста з піднятими вгору руками, і вважався винним той, хто перший опускав їх або падав). Застосовувалось також випробування освяченим куснем хліба або шматком сиру. Підозрюваний визнавався винним, якщо шмат застрявав у нього в горлі. Досить поширеним було приведення імовірного вбивці до тіла вбитого; за народним повір'ям, при дотикові або наближенні убивці до тіла, з рани убитого виступала кров.

Судовий поєдинок («поле») був одним із різновидів суду божого. Гарантом справедливості свідчень позовників ставала фізична сила, яка «зростала» від допомоги божества, захисника невинного. Судовий поєдинок вважався незаперечним доказом, на підставі якого приймалося рішення і виносився вирок.

Ось що, приміром, згадується про поєдинки у договорі смоленчан із готландцями: «Русину же нелзе позвати немцина на поле в Смоленске, ни немцичю в Риге или на готском береге, оли (якщо ж. — І. Л.) немецкий гость битися на Руси межи собою или сулицами, князю то не надобе».

Про таке вирішення спірних питань йдеться в судебниках Івана III та Івана IV, а також у Псковській судній грамоті.

За першопочатковою ідеєю поєдинку до уваги не бралося, рівну чи нерівну силу мають супротивники: божество вважалося настільки могутнім, що могло зміцнити правого й надати йому перевагу над неправим, бодай і міцним, як дуб. Тому поєдинок вважався абсолютно можливим між хворим і здоровим, старим і юнаком, досвідченим бійцем і калікою. Однак з плином часу сліпа віра у божество поволі почала слабнути. Тоді і виникає звичай робити підстановку, виставляти на герць замість себе найманця, скажімо, жінці проти чоловіка, дитині проти дорослого, хворому проти здорового, ченцю або попу проти мирянина.

Пізніше користування наймитами заходить так далеко, що у другій половині XVI століття стають на прю тільки вони, а не самі позовники… «Готовий битися на полі і наймита ставлю», — такою стає звична заява підсудного.

Поєдинок відбувався у присутності суддів. Противники з'являлися на поле у супроводі друзів, духівника і свідків. Обидва давали присягу: позивач — у справедливості свого звинувачення, відповідач — у своїй непричетності до нього. Після причащання духівником позивач, а за ним відповідач входили в обгороджене місце, супроводжувані посередниками з довгими жердинами. Призначення посередників полягало в тому, щоб розняти, розвести супротивників, коли суддя визнає можливим припинити поєдинок на вимогу того, хто впав або дістав поранення. Переможеним вважався той, хто, відступаючи, переступить потрушене піском або соломою коло, хто стомився і не може продовжувати бій, хто випустить зброю, чия кров раніше забарвить землю, хто сам визнає свою поразку. Якщо переможеним виявлявся наймит відповідача, то останній засуджувався за той злочин, в якому звинувачувався. Якщо ж його наймит перемагав, то хазяїн одразу оголошувався виправданим. А супротивна сторона присуджувалася до сплати позову, судових і польових зборів.

В художній та історичній літературі зустрічаємо описи поєдинків та судів божих.

«…Настал день для судного поединка. Еще до восхода солнца народ столпился на Красной площади; все окна были заняты зрителями, все крыши ими усыпаны… Знаменитые имена сторон привлекли толпы из разных сел и городов, и даже от самой Москвы приехали люди всех сословий посмотреть, кому господь дарует одоление в этом деле.

…Внутри оцепленного места расхаживали поручники и стряпчие обеих сторон. Тут же стояли боярин и окольничий, приставленные к полю, и два дьяка, которым вместе с ними надлежало наблюдать за порядком боя. Один из дьяков держал развернутый судебник… изданный еще при великом князе Иоанне Васильевиче III, и толковал с товарищем своим о предвиденных случаях поединка.

…В то же время на всех слободских церквах зазвонили колокола, и с двух противоположных концов въехали во внутренность церкви Вяземский и Морозов, оба в боевых нарядах.

…В это время раздался голос бирючей:

— Православные люди! — кричали они в разные концы площади. — Зачинается судный бой промеж оружничего царского, князя Афанасья Иваныча Вяземского и боярина Дружины Андреича Морозова. Тягаются они в бесчестии своем в бою и увечье, и в увозе боярыни Морозовой! Православные люди! Молитесь пресвятой троице, дабы даровала она одоление правой стороне!

Боярин, окольничий, поручники, стряпчие и оба дьяка отошли в сторону.

Боярин подал знак.

Противники вынули оружие.

По другому знаку надлежало им скакать друг на друга, но, к изумлению всех, Вяземский закачался на седле и выпустил из рук поводья… Подоспевшие конюхи успели схватить аргамака под уздцы.

— Возьмите его! — сказал Вяземский, озираясь померкшими очами, — я буду биться пеший!

Видя, что князь сошел с коня, Морозов также слез со своего черно-пегого и отдал его конюхам.

…Стряпчий Вяземского поднес ему также щит, вороненый, с золотою насечкой и золотою бахромой.

Но Афанасий Иванович не имел силы вздеть его на руку. Ноги под ним подкосились…

— Что с тобой, князь? — сказали в один голос стряпчий и поручник, с удивлением глядя ему в очи, — оправься, князь. У поля не стоять — все равно, что побитому быть!

…Дружина Андреевич подошел к Вяземскому с голым тесаком.

— Сдавайся, пес, — сказал он, замахнувшись…

— Нет! — сказал Вяземский… — Ты свой тесак в святую воду окунул! Я поставлю за себя бойца, и тогда увидим, чья будет правда!

Между стряпчими обеих сторон зачался спор. Один утверждал, что суд окончен в пользу Морозова, другой — что суда вовсе не было, потому что не было боя.

— …ворог мой испортил меня!.. Дозволь, государь… бирюч кликнуть, охотника вызвать, чтобы заместо меня у поля стал!

Домогательство Вяземского было противно правилам. Кто не хотел биться сам, должен был объявить о том заранее. Вышедши раз на поединок, нельзя было поставить вместо себя другого. Но царь имел в виду погибель Морозова и согласился.

…Глашатаи стали ходить вдоль цепи и кричать громким голосом;

— Кто хочет из слободских, или московских, или иных людей выйти на боярина Морозова? Кто хочет биться за князя Вяземского? Выходите, бойцы, выходите стоять за Вяземского!

Никто не откликался; все знали, что дело Морозова свято, и царь, несмотря на ненависть свою к Дружине Андреевичу, уже готовился объявить его правым, как вдруг послышались крики:

— Идет охотник! Идет! — И внутри оцепленного места явился Матвей Хомяк.

При виде Хомяка Морозов, дожидавшийся доселе с голым тесаком, обратился с негодованием к приставам поединка.

— Не стану биться с наймитом! — произнес он гордо. — Невместно боярину Морозову меряться со стремянным Гришки Скуратова.

И, опустив тесак в ножны, он подошел к месту, где сидел царь.

— Государь, — сказал он, — ты дозволил ворогу моему поставить бойца вместо себя; дозволь же и мне найти наймита против наймита, не то вели отставить поле до другого раза.

Как ни желал Иван Васильевич погубить Морозова, но просьба его была слишком справедлива. Царю не захотелось в божьем суде прослыть пристрастным.

— Кричи бирюч! — сказал он гневно, — а если не найдешь охотника, бейся сам или сознайся в своей кривде и ступай на плаху!

…— Что ж? — продолжал Хомяк, — Видно, нет между вами охотников?.. Кто хочет со мной померяться?

— А я! — раздался неожиданно голос парня, и, ухватясь обеими руками за цепь, он перекинул ее через голову и чуть не вырвал дубовых кольев, к которым она была приделана…

— Кто ты? — спросил его боярин, приставленный к полю…

— А Митька! — ответил он добродушно и как бы удивляясь вопросу.

— Спасибо тебе, молодец! — сказал Морозов парню, — спасибо, что хочешь за правду постоять.

Коли сделаешь ворога моего, не пожалею для тебя казны.

Митьке подали полное вооружение, но он, сколько ни старался, никак не мог пролезть в рукава кольчуги, а шлем был так мал для головы его, что держался на одной макушке…

— Чаво вы горла дярете-то? — сказал Митька с неудовольствием. — Я и без вашего колпака и без железной рубахи-то на энтова пойду!

— С чем же ты пойдешь? — спросил боярин.

— А нет у вас дубины? — спросил он протяжно, обращаясь к опричникам.

…Вскоре в самом деле явилась в руках Митьки тяжелая оглобля, которую опричники вывернули наспех из стоявшего на базаре воза.

Митька между тем засучил рукава, плюнув в обе руки и сжавши ими оглоблю, потряхивал ею, глядя на Хомяка.

— Ну, ты! Становись, што ли! — произнес он с решимостью. — Я те научу нявест красть!

…— Я те научу нявест красть! — приговаривал он, кружа над собою оглоблю и преследуя Хомяка, который увивался от него во все стороны…

Вдруг раздался глухой удар, и Хомяк, пораженный в бок, отлетел на несколько сажен и грянулся оземь, раскинувши руки».

Так змальовує картину «суду божого» Олексій Костянтинович Толстой.

Справа, розв'язана судовим поединком, не підлягала ні перегляду, ні повторному поєдинку.

Наприкінці XVI століття ця дика форма подання судових доказів відмирає і виходить з ужитку.

А як же вирішувалися справи, коли злочинців не щастило викрити? Про це свідчать архіви Київського магістрату.

«Сего 1765 года декабря 13-го дня городничій здешній Федор Донец писменно в магистрат киевскій доложил, что сего же декабря против 13-го числа в семом часу з полдня Лавры Киевопечерской подданний, жительствующий в Печерском против Столпового Николая, Максим Тесля з киевским жителем Іовом Табачником представили в оній магистрат мертвое якегось человека, лежавшего на Крещатицкой дороге, тело, объявляя, что-де оное тело іми, Теслею и Табачником, припроважено в магистрат с приказу бывшего при том теле неизвестного им офицера; киевскій же-де мещанин Яков Шаповаленко объявил ему, городничему, что-де он сего ж декабря 12-го дня с полдня в пятом часу, едучи по надобности своей в Печерск, видел оное мертвое тело в рове при Крещатицкой дороге лежащое, и, чтобы-де оного к ночи собаки не съели или другого какова повреждения не учинили, просил ехавшего з Печерска звозчика, коего по имени и прозванию не знает, давая ему четыре копейки, дабы он тое мертвое тело взяв отвез к шпиталю Рождественскому, а как он-де, звозчик, от того отказался, то он-де, Шаповаленко, просил смотревших на то мертвое тело людей, дабы оное тело з того рова вынесли и положили на дороге, после чего-де оный Шаповаленко припросил бывшего при том же случае объявленной Рождественской церкви дьяка Василя Рачковского, дабы он, ежели знаком его будет ехать, о взятии того тела и об отвозке его до означенного Рождественского шпиталю, так особливо и о не возбрании того тела поставить при шпитале и самого той церкви священника Димитрия попросил; сам же-де он, Шаповаленко, отъехал в Печерск сходственно тому, как он, Шаповаленко, так и объявленный Рождественской церкви дьяк Рачковский сказали и в магистрате Киевском показали, только при том оный дьяк Рачковский дополнял, что за бытности его 12-го числа с полдня во 2-ом часу о состоящей на Крещатике Степана коваля кузне, шедшие з Печерского разного звания люде, объявляли, что-де… человек при Крещатицкой дороге в рову лежит мертв.

…При поставке же оного мертвого человека при здешнем острогу, не признается ли кто к оному, являясь в магистрате здешний житель Петро Коноваленко объявил, что оній мертвій человек был дядя его Никола Шмайленко, родимец печерскій, здесь-де и ныне родного своего брата по имени Іосипа имеет… работал сапожное майстерство; он же, Николай, был состояния доброго, горилки излышно никогда не напивался, разве-де как с кем случится и то случайно и умерительно напьется. По осмотру же нарочно определенных от магистрата лавника Гаврилы Ядриля, урядника Устина Мальчевского да здешнего цирюлика Григория Хотановского на оном мертвом теле никаких боевых знаков… не явилось».

Як же вирішував такі справи магістрат? Про це свідчить інша справа про «найденныя мертвыя тела».

«В оном Киевском магистрате слушано следственное дело, по докладу оного же магистрата урядника Леонтія Вишневского, о найденном 1765 году октября против 9-го числа 5-го часа по полуночи

пономарем здешней Свято-Покровской церкви Андреем Стеблевским, шедшим к оной церкви к заутрене, где в Киеве на Подоле подле двора киевского мещанина Семена Коробкина, в переулке на гору лежащом, якойсь девки нагой мертвое тело увидел… а по доношению признавшихся к оной девки двух ея теток, кіевских жителіок Анастасіи Грицихи и Маріи Алексеихи, с показанієм, что оная девка, по имени Евдокія, родная их племянница… села Ялочки жителя Мирона Долгоручки родная дочь…

…капитаном Андреем Иконниковим, обще с присланными по наряду от кіевского гарнизона… лекарями Иваном Крашенниковым и Данилою Назаровым, изъявленной девки Евдокіи мертвого тела, явилось: нос перебит и синей знак, а под бородою и на обоих грудях, на правом плече и на левой руке боевіе синіє знаки, а смерть же оной приключилась по большей части от грудних боевих знаков…»

Урядник і чини магістрату намагалися знайти вбивцю, допитали багато свідків, але виявити злочинця не пощастило. Свідок і запідозрюваний «винар Стефан Косташ», у якого «девка Евдокія» була прислужницею, на допиті посвідчив:

«…дав оной девке Евдокіи одну денгу, отправил ее от себя и более ее не видел… она с Пятка против Суботи в его, Косташа, не ночевала и не была, сослался он, Косташ, на бывшего в то время и также ночевавшего баришевского жителя Леонтія Гаркушу да на служанку свою, девку, Уліяну; куда же-де оная Евдокія с того времени пошла и где точно была и как ей тое смертное убійство приключилось, он, Косташ, не ведает…

…на означенного шинкара Косташа никакових знаков или зазрений не предвидется, ибо и самые яріє истици тетки о том и малейшего никакова либо доводу и на свидетелей не показали».

Після такого слідства київський магістрат виніс рішення: «сіє дело предать воле Божіей».

У російському законодавстві можна простежити поступовий перехід від обвинувачувальних форм суду до інквізиційного процесу.

Якщо спочатку справи у злочинах і провинах заслухували не інакше, як після подання скарги потерпілою особою і обвинувач брав безпосередню участь у затриманні злочинця, збиранні документів щодо його вини, приведенні підозрюваного до судді, а головними доказами були зізнання, зовнішні ознаки злочину, суди божі, то при інквізиційному процесі в усьому цьому відбулися істотні зміни. Судовими доказами стали свідчення, здобуті з допомогою поголовних обшуків, тортур, зізнання підозрюваного і очна ставка.

Якщо розбій, крадіжка чи вбивство були доведені у подібний спосіб, то справа підпорядковувалася особливим судам, відомим на той час під назвою губних. Центральною інституцією, що відала карними справами або справами «лихих людей», був Розбійний приказ.

Карний процес полягав не у розслідуванні відомого злочину, а у слідстві «щодо осіб», за тодішнім виразом, щодо «відомих лихих людей і розбійників». Спочатку губні старости одержували право ловити розбійників і без суду («без доповіді») страчувати.

Пізніше було встановлено правило, за яким «поимка с поличным», «оговор с пытки» або «язычная молва» та «лихованный обыск» завжди призводили до слідчого процесу.

Поголовний обшук проводився тоді, коли народний поголос «облиховал» людину, самі ж чутки про «лихих» людей збиралися представниками влади. Якщо під час слідства про когось казали, що він «лиха людина», «тать» або «розбійник», то його брали під варту і піддавали тортурам.

Наприкінці XVII століття поголовний обшук («дознание через окольных людей»), що мав спочатку найбільшу силу в процесі, втрачає значення, поступаючись місцем катуванню.

Ведення суду стає таємним, значною мірою письмовим. В основі всіх процесуальних дій тепер лежить презумпція (принцип, припущення) винуватості, захисту ще не існує.

Катування застосовувалося органами судової влади під час допитів оскаржених і свідків, аби ті сказали правду. Застосування тортур практично не обмежувалось майже ніякими правилами. Підозрюваного судді починали піддавати катуванням на підставі одного лише поголосу і нічим не підтверджених чуток, вважаючи зізнання, витягнуте з людини за допомогою заподіяних їй страждань, безперечним доказом вини. Після катувань суд позбавлявся необхідності збирати нові докази.

При відмові жертви од свідчень, що були дані під тортурами, її могли знову потягти на дибу.

На катуваннях мав бути присутній лікар, зобов'язаний стежити, аби не було завдано шкоди здоров'ю підозрюваного.

Свідчення, дане під тортурами, вважалося безсумнівним, якщо підтверджувалось підозрюваним під час трьох катувань.

У Росії для катувань звичайно застосовувалося підняття на дибу і підпікання вогнем. Диба являла собою споруду на зразок шибениці, на яку підвішували імовірного злочинця. Руки у нього виходили із суглобів. Потім кат шмагав допитуваного батогом, а у проміжках між ударами суддя ставив запитання. Спочатку кількість ударів не обмежувалась законом, але у 1673 році було встановлено «ворам и разбойникам, которые сначала винятся, а потом станут речи свои лживить», давати під час першого катування 80 ударів, другого — 120 і третього — 150, а іншим «приводным людям» — 50, 80 і 100 ударів. У XVIII столітті кількість, ударів під час тортур доходила до 300.

Катування — жахливе знаряддя середньовічної юстиції — Катериною II в її наказі комісії для складання нового проекту Кодексу лицемірно визначалося «противным здравому смыслу, против которого вопиет само человечество». Проте після цього запевнення ще понад сімдесят п'ять років диба і батіг залишаються основним знаряддям для збирання доказів.

Та ніякими знаряддями залякування зупинити зростання злочинності було неможливо. І міністр внутрішніх справ Російської імперії у своєму звіті змушений був визнати: «Тюрьмы наполнены арестантами до чрезвычайности. Общее число арестантов простиралось до 324–391 тысячи человек… В Минске обнаружен злой умысел поджечь город в разных местах и во время общего смятения ограбить казначейство, приказ общественного призрения, питейные конторы и т. п. Виновные арестованы. Главные из них: становой пристав, отставной чиновник и церковнослужитель преданы суду…»

Злочинність зростала. На гребені її каламутної хвилі з'явилися такі зловісні фігури, як Ванька Каїн у Росії, Джонатан Уайльд — головний ловець злодіїв Великобританії та Ірландії — в Англії. І то не дивно. Феодальне, буржуазне суспільства, до яких би карних заходів вони не вдавались, нічого не могли вдіяти проти злочинності, що знаходила собі поживу у їхніх основах, виростала із них, мов гриби поганки після дощу.

МЕЧ І КАЙДАНИ ВАНЬКИ КАЇНА

Хвилі осатаніло вгризалися у берег і, розсипаючись по піску, сичали, як гігантські змії.

У сутінках ледь помітно мерехтіла піна і тьмянів морський простір. Міцнішав північний вітер, пісок струмував під його поривами, солов'єм-розбійником висвистувала далеч.

Жалібне квиління чайок навівало сум і підсвідому тривогу.

Колодник Жузла, колишній московський злодій, підкинув соснових гілок у вичахаюче вогнище. Задзвеніли кайдани. Довкіл вогню, притиснувшись один до одного, дрімали такі ж, як і він, вигнанці. Нараз Жузла стривожено підвів голову і приклав долоню до вуха. Крізь завивання вітру він почув знайомий голос, мотив знайомої пісні.

До болю близький голос скаржився, просив, загрожував:

— Ти скажи, скажи селянський си-и-ну,

Як і з ким ти крав, з ким розбій тримав.

Чи багато з тобою товаришів ще було?

— Братці! — закричав Жузла. І знову: — Братці-і!.. Він!

Заворушилися каторжани, прикриваючись лахміттям, видзвонюючи кайданами.

— Хто?

— Каїн!

— Звідки знаєш? — суворо запитав Тимофій Чигов.

— Пісня його! Каїнова пісня!

І тут ніби шуліка упав на табун гусей. Підскочили на ноги, загоготали, застуджено горлали:

— Смерть Каїну!

— Бий Іуду!

— Бий донощика!

— Би-и-й! — Розлючений натовп розбурханою хвилею котився до східної околиці табору. На голос Каїнової пісні.

У західній частині Фінської затоки, на естонському узбережжі, в бухті Рогервік, руками каторжан зводилася фортеця, будувалися місто і порт Балтійський.

Ішов 1756 рік.

У першій половині XVIII століття Москва з її темними, захаращеними слобідками давала надійний притулок усім втікачам і безпаспортникам. А їх було багато, бо втеча стала чи не єдиним засобом позбутися кріпацької залежності, уникнути рекрутства.

«Гулящі люди, люди всякого чину і посполитий народ» удень спокійно походжали Красною площею, Охотним рядом, а вночі гуртувалися у банди грабіжників.

По шинках, пиріжкових народ штовхався од світанку до смерку, до третіх півнів воловодилась п'яна братія. В одному лише Китайгороді нараховувалось близько сотні пивниць.

Злочинність, злодійство, шахрайство і розбій досягли небувалих розмірів.

Для боротьби із злочинністю був відновлений Розшуковий приказ «розбійних і убивчих справ».

Обов'язки по охороні порядку, крім поліції, виконували також рогаткові караульні, соцькі й п'ятидесятські. Рогаткові призначалися з числа кріпаків тих поміщиків, чиї будинки виходили вікнами на вулицю.

Для вільного проходу через рогатку в нічний час злодії використовували магічну дію горілки, і часто на темних вулицях сонної Москви можна було почути:

— Стій! Хто іде? — кричав рогатковий.

— Свій.

— Що несеш?

— Вино. Вип'ємо разом…

Після кількох чарок рогаткові пропускали злодія.

Із збільшенням кількості піддячих приказу, котрі виступали в ролі слідчих, розбійники, злодії і

шахраї придбали нових покровителів. А відновлення Розшукового приказу ще більше закаламутило ту воду, в якій поліція ловила рибку.

Обікрадених, пограбованих і скривджених з поліції відсилали до згаданого приказу, а звідти — знову до поліції. Потерпілі таким чином не лише не знаходили допомоги у виявленні злочинців, а часто взагалі не одержували назад своїх речей, хоч злодій і був спійманий на гарячому. Піддячий приказу і поліцейський офіцер вибирали собі те, що їм подобалося, все інше ділили між собою писарчуки і асесори.

Щоб сховати кінці, злочинця відпускали на поруки.

Свідки на допитах правди не казали, побоюючись тяганини по судах. Хабарництво визнавалося справою законною, неминучою.

Особисте свавілля — од сановитого чиновника до дрібного писарчука, безкарність служителів правосуддя були повними…

Збувши вкрадені в хазяїна речі, п'яний Ванька якось скаржився у шинку захмелілому другові:

— Скупий мій господар, гостинної сотні купець Філатьєв. Забрав він мене, сина селянського, кріпака з села Іванова, Ростовського повіту, до себе на купецьке подвір'я до Москви, а життя мені нема. Годує погано, зодягає погано, якщо не по-його — одразу в рило. Поскаржишся до суду — не послухають, відшмагають батогом і назад відішлють…

Уважно слухав ті скарги наставник Ваньки московський злодій Петро Камчатка. До півночі шепотіли в пивниці Китайгорода і вирішили: тікати Ваньці од недолюдка Філатьєва.

Тієї ж ночі вони як липку обібрали купця, а заразом і сусіду — попа. Сторожа, котрий намагався зчинити галас, прибили.

Але з награбованим треба було потрапити під склепіння Кам'яного мосту, де знаходили притулок злодії і розбійники. А по дорозі до мосту — рогатки. Нікому не дозволено вночі ходити і їздити по місту, крім поліцейських і духовників. Кмітливим був Ванька. Начепив на себе попівську рясу, і пропустив їх рогатковий вартовий, прийнявши Ваньку за попа, а Камчатку за його слугу.

Під мостом співали розбійницьких пісень, ділили крадене, відпочивали од «трудів праведних» люди удачі…

Поручився Камчатка за Ваньку, і прийняли того до зграї — поживеш тут у нашому домі, в якому всього досить: «Наготы и босоты изнавожены мосты, а голоду и холоду — амбары стоят. Пыль да копоть, притом нечего лопать!»

Наступного дня вийшов Ванька з-під мосту, подався на промисел в Охотний ряд.

Там його і упізнав дворовий Філатьєва. Невдаху-злодія схопили і потягли на купецький двір.

Суворого, крутого норову був хазяїн. Наказав прикути Ваньку до ведмедя і не годувати звіра два дні. Кепсько було б Ваньці, міг би загинути ні за цапову душу. Та припав він, спритний і кмітливий, окастий та голосистий, до серця дворовій дівці Марфі. Годувала вона ведмедя, а разом з ним підгодовувала і Ваньку, розповідала йому дворові новини і плітки. З радістю повідомила:

— Лихо нависло над хазяїном. До сухого колодязя, що біля стайні, кинуто убитого в бійці солдата. Боїться хазяїн доносити в приказ: затягають по судах, ще й відкуп доведеться дати чиновним людям. Наказав засипати той колодязь, із землею зрівняти.

Оклигав духом Ванька. І коли Філатьєв звелів відшмагати його, злодюгу, Ванька щосили — аж у вухах залящало — вигукнув два страшних слова:

— Слово і діло!

Кожен, хто почує таке, зобов'язаний був негайно донести в Таємну канцелярію. За недонесення винуватий карався батогами.

Отак і уникнув Ванька катувань. Його повели до Таємної канцелярії, де й допитали. Показання підтвердилися, і Ваньці за «справедливе кричання слова і діла» видали «для життя вільного листа» і відпустили з миром.

І знову Ванька зустрівся у шинку з Камчаткою і його друзями з-під Кам'яного мосту. Вночі грабували, вдень відсипалися. Розбійничали не лише у Москві. Виїздили «погуляти» до Нижнього Новгорода на Макарівський ярмарок, де потоваришували із гулящими людьми волзького отамана Михайла Зорі. У цій зграї солдатський син Камчатка став осавулою. Тягли усе, що потрапить під руку. Та не до смаку були Каїнові збройні сутички, незлагоди і небезпеки розбійного життя. Не один день і не один місяць виношував він свої таємні плани. І наважився…

Розшуковий приказ розташувався під горою біля собору Василя Блаженного в колишньому приміщенні Розбійного приказу. Лише за 1731 рік у ньому піддавалося катуванням 1 151 чоловік, страчено — 47, заслано на «довічні роботи» — 310, померло — 58, відіслано в різні команди — 213, втекло — 7.

Вирішив Ванька повинитися цьому грізному судилищу і запропонувати свої послуги.

Не в приміщення Розшукового приказу заявився Каїн. Ковтнувши дещицю для сміливості, прибув до панського дому князя Кропоткіна, першоприсутнього у приказі, і сказав:

— Я, Іван Осипов, на прізвисько Каїн, сам злодій, знаю інших злодіїв і розбійників не лише в Москві, айв інших містах, і готовий ловити їх!

Погладив князь розкішну бороду, подумав і наказав:

— Чарку горілки молодцю! Одягти в солдатський плащ і доставити в приказ.

Почувши про приказ, Ванька зблід.

— В приказ, Каїне! — стояв на своєму Кропоткін, — Пиши чолобитну на височайше ім'я.

І подана була Ванькою Каїном чолобитна, а в ній говорилося:

«В начале как Всемогутнему Богу, так и Вашему Императорскому Величеству, повинную я сим донешением приношу, что забыл я страх Божий и смертный час и впал в немалое прегрешение. Будучи на Москве и в прочьих городах, во многих прошедших годах мошенничествовал денно и нощно…

А ныне я от оных непорядочных своих поступков, запамятовав страх Божий и смертный час… и желаю запретить ныне и впредь как мне, так и товарищам моим, которые со мною в тех прегрешениях обще были, а кто именно товарищи и какого звания и чина люди, того я не знаю, а имена их объявляю при сем в реэстре.

И дабы Высочайшим Вашего Императорского Величества указом повелено было сие мое доношение в Сыскном приказе принять, а для сыску и поимки означенных моих товарищей по реэстру дать конвой, сколько надлежит, дабы оные мои товарищи впредь как господам офицерам и приказным и купцам, так и всякого чина людям таких продерзостей и грабежа не чинили, а паче всего опасен я, чтобы от оных моих товарищей не учинилось смертоубийство, и в том бы мне от того паче не пострадать».

Тридцять два злодії були включені до «реэстру» Каїна, і першим він назвав свого друга — солдатського сина Петра Смирного-Закутіна — Петра Камчатку.

У Розшуковому приказі торжествували: останнім часом не густо було рибки в його сітях.

Дали Івану Каїну 14 солдатів і піддячих. Тепер Каїн став особою офіційною, грозою для колишніх товаришів. Понад тридцять розбійників захопив він за одну ніч. Наділений владою, Каїн перебував під захистом закону і озброєних вояків. Йому лише заборонили входити у «знатні» панські будинки.

Посада Каїна — доноситель. Щодня він із солдатами ловив злочинців на площах, у церквах і торгових рядах. За три місяці роботи Розшуковий приказ належно оцінив заслуги Каїна — видав йому аж п'ять карбованців.

Проте цю нагороду Каїн сприйняв як образу. Він вистежив банду Михайла Бухтея і з ним сімдесят двох чоловік, спіймав сімнадцять фальшивомонетників, заарештував отамана Олексія Лукоянова і п'ятдесят сім його поплічників. Спійманий ним Савелій В'юшкін на допиті засвідчив, що брав участь приблизно у сімдесяти нападах, а «смертних убивств вчинив скільки числом, того по кількості не згадаєш…».

Його, Каїна, бояться, про нього співають:

Побував би я, добрий молодець, в кам'яній Москві,

тільки лихий на нас, добрих

молодців, новий нишпорка,

він по імені та й по прізвиську Ванька Каїн…

Його проклинають колишні товариші. І за це — п'ять карбованців?

«Нічтоже сумняшеся», Каїн звертається до приказу із проханням видати йому грошей і мотивує це тим, що Яків Іванов пропонував йому втроє більше, аби він, Ванька, його відпустив, але Каїн привів його і гроші віддав куди належить.

А тепер він, Каїн, для харчування набрав по різних харчевнях всякого харчу і хліба на 12 крб. 40 коп., а тому і просив Розшуковий приказ, щоб йому дали грошей на виплату боргів і далі на харчування.

Розглянули прохання Каїна. Похвалили, а грошей не дали.

Образився Каїн. Замислився. Довго думав, прикидав і так і сяк. І вирішив… оженитися. Давно йому подобалася солдатська вдова красуня Орина. Ще тоді, коли він не був доносителем, а був «лихим розбійником» і злодієм. Ще тоді він запропонував удові стати його дружиною. Та відмовилася. І жорстоко помстився Каїн за незговірливість. У першу ж ніч своєї роботи в Розшуковому приказі він заарештував Орину, звинуватив її у зв'язках із злодіями.

Два роки просиділа Орина у в'язниці, а потім через підіслану жінку Каїн передав, що її мають катувати.

— Якщо вона погодиться вийти за мене заміж, — передав Каїн, — я позбавлю її тортур!

Злякалася Орина і погодилась. Каїн підкупив піддячих Розшукового приказу, умовив «до далекого діла її не доводити, а покарати батогом і випустити на волю». Підкупив Каїн і заплічного майстра, а потім оженився на Орині.

Після весілля зійшовся з старими товаришами, котрі залишилися на волі, водночас зблизився із піддячими Поліцмейстерської канцелярії і Розшукового приказу. Відтак Каїн сміливо і нахабно повернувся до колишнього ремесла розбійника і злодія, страхаючи всіх званням доносителя Розшукового приказу і прикриваючись ним.

На церковній землі в Китайгороді купив Каїн будинок. Крім того, у його господарстві була ще одна хата, стайня, комора, на вулицю виходила крамниця.

У житлі Каїна з'явились у золочених рамах картини, на почесному місці — портрет Петра І.

Із злодіїв і розбійників, перевірених друзів, Каїн організував банду людей рішучих і розгульних. Вони сміливо ішли на пошук, брали злочинців.

Затриманих приводили до будинку Каїна, де були свої заплічні майстри — кати. Якщо злочинець платив викуп, його звільняли, якщо ні — передавали до приказу.

Проте Каїн пам'ятав: скільки мотузочці не витися… Тому вдався до енергійних заходів, аби не викрити себе. У вересні 1744 року він добився прийому в Сенаті, де заявив панам сенаторам:

«Он, Каин, в поимке воров и разбойников… всегда старание прилагает и впредь иметь будет, и о таковых злодеях, где они жительство и пристань в Москве и в других местах имеют, проведывает он через таковых же воров и с ними знакомство имеет, и для того он, Каин, с ними принужден знаться, дабы они в том от него потаены не были, а не имея с ними такого обхождения, таких злодеев

сыскивать невозможно. При том он, Каин, такое опасение имеет, что когда таковые злодеи по поимке будут за него, Каина, о чем показывать, не приведен бы был по оговорам их к какому истязанию».

Сенат лишився задоволений Каїном і заспокоїв доносителя, оголосивши, що коли злодії й інші лихі люди покажуть на нього, то ці свідчення братися до уваги не будуть, а він за свою діяльність буде нагороджений. Розшуковому приказу був надісланий щодо цього спеціальний указ. Каїн добився і розширення своєї влади.

Указ поставив Каїна вище від усіх поліцейських властей, надав йому можливість брати під арешт усіх, кого йому заманеться. Військові і поліцейські команди переходили у його розпорядження за першою вимогою.

«…а ежели кто при поимке таких злодеев ему, доносителю Каину, — йшлося в указі, — по требованию его вспоможения не учинит… таковые, яко преступники, жестоко истязаны будут без всякого упущения».

Знахабнів Каїн. З'являвся зі своїми дружками до заможних селян-розкольників, називав себе сищиком від таємної контори, вимагав грошей, а у випадку відмови лякав нічним приїздом «гостей».

І платили багаті посадські люди. А один — Веремій Іванов — відмовився. Побив його Каїн, відшукав і забрав сховані гроші, а заразом приволік до себе в дім небогу Веремія — Єфросинію.

Били дівчину в домі Каїна, знущалися всіляко з неї доти, поки Веремій не приніс Ваньці 20 карбованців. Відпустив Каїн Єфросинію, а Веремій доніс про це у таємну контору. Заарештували за це Каїна з двома дружками. За рішенням таємної контори дружкам Каїна вирвали ніздрі і заслали на каторгу. Про самого Каїна було прийнято рішення: «Хотя бы он и подлежал жесточайшему наказанию кнутом и дальной ссылке, однако же, дабы впредь в сыске разбойников, и воров, и прочих подозрительных людей имел он крепкое старание, того для оное ему вины оставить; дабы те его воровства вовсе ему упущены не были и впредь бы от такого воровства и от прочих подобных продерзостей имел он воздержание и предосторожность, учинить ему, Каину, в тайной конторе наказание: бить плетьми нещадно, и по учинению того наказания объявить ему под страхом смертной казни с подпискою, ежели впредь сверх должности своей явится в каких-либо хотя наименьших воровствах и взятках, то уже поступлено с ним будет по силе указов Ея Императорского Величества без всякого упущения, а что впредь к воздержанию его от всякого воровства и в сыску подозрительных людей невинным разорения не имело быть, иметь над ним, Каином, наблюдетельство».

Загоїлися рани од батогів, відлежався Каїн і взявся за старе: дрібних злодюжок тягав до Розшукового

приказу, а з дружками розбійничав.

Під покровительством Каїна кількість злочинів у Москві зростала. Навесні 1748 року спочатку з'явилися підкидні листи, в яких містилася погроза влаштувати пожежі, потім страшне лихо спіткало столицю. Місто запалало з усіх кінців.

Що собою являли московські пожежі, видно із донесення генерал-ад'ютанта Семена Салтикова, директора московської контори Таємної канцелярії:

«Вашему Императорскому Величеству, Всемилостивейшей Государыне, всенижайше рабски доношу: сего мая 29-го числа, по полуночи о одиннадцатом часу, волею Божьею учинился в Москве великий пожар таковым образом: по-первых, загорелось за Боровицким мостом… и той же минутой перекинуло в Кремль, и начали гореть потешные конюшни и потешный двор, и весь дворец Вашего Императорского Величества, також соборы, монастыри и подворья, и все коллегии, и канцелярии, и цейгаузы…

…а что всего погорело в Москве соборов, монастырей и церквей, також дворов и в них покоев, о том Вашему Императорскому Величеству доносить буду впредь».

За таких обставин натовпи погорільців, бездомних і жебраків шукали хоч якогось пристановища на вулицях Москви. Пограбування, крадіжки, мародерство посилилися.

У Петербурзі сполошилися і відрядили до білокам'яної генерал-майора Ушакова, під головуванням якого і було створено особливу комісію для розслідування причин пожеж. У Москві замість рогаткових вартових вдень і вночі патрулювали військові пікети, караули і роз'їзди.

Усіх спійманих злочинців і злодіїв доставляли не в поліцію, не в Розшуковий приказ, а в особливу комісію Ушакова, де суд і розправа були короткими. У цій комісії Каїн ніякого впливу не мав, авторитет його похитнувся. Розшуковий приказ почав вживати заходи проти «зухвалої й нахабної» поведінки свого доносителя.

В інструкції від 11 листопада 1748 року черговому обер-офіцеру наказувалось:

«…колодников по домам никуда не водить и к доносителю Каину в дом не водить же, ибо от оного

доносителя многия продерзости явились… видно оного доносителя неправдивые поступки…»

Але до загибелі привела Каїна пристрасть до чарівної статі. Сподобалася йому п'ятнадцятирічна донька солдата Тарасова, і він її викрав…

Скарга на Каїна надійшла до генерал-поліцмейстера Татіщева, котрий приїхав із Петербурга.

Генерал-поліцмейстер не надав значення указам Сенату, які захищали Каїна, а наказав його заарештувати, вкинути до льоху, посадити на хліб і воду, нікого не допускати і допитати.

Аби виплутатися з біди, Каїн вдається до випробуваного методу і кричить: «Слово і діло!» З льоху його привели до контори Таємної канцелярії, де він зізнається, що закричав, боячись померти од виснаження.

Таємна канцелярія визначила: «За ложные сказывания слова и дела Каина бить нещадно плетьми и по учинении наказания… отослать опять туда же».

Посипалися Татіщеву доноси на Каїна. І на допитах той детально розповідав про злодійські справи, не жаліючи ні товаришів своїх, ні чиновників поліції та Розшукового приказу, під заступництвом яких чинив розбій і виходив сухим із води.

Татіщев змушений був доповісти імператриці: «В настоящих полицейских делах учинилась остановка, и потому полиции исследовать эти дела невозможно, и сверх того, так как Каин обнаружил, что с ним были в сообщничестве секретари и прочие чиновники Сыскного приказа, Полиции, Роскольничей Комиссии и Сенатской конторы, а потому, по невозможности поручить исследование дела Каина Сыскному приказу… необходимо учредить по этому делу особую комиссию».

Шість з половиною років просидів Каїн в осібній колодничій палаті. У червні 1755 року Каїну винесли вирок: колесувати, потім відрубати голову.

Державна юстиц-колегія погодилася з вироком і подала це рішення на затвердження Сенату. Сенат змінив вирок: Каїн підлягав покаранню батогом, вириванню ніздрів, випаленню на щоках і на лобі слова «ВОРЪ» і засланню на «тяжку роботу».

Раннім ранком по вулицях Москви у напрямку Красної площі рухалася процесія. Озброєні рушницями і шаблями кінні вартові супроводжували ганебну колісницю, встелену рогожею. На дошках, спиною до коня, сидів в'язень. На його шиї висів залізний нашийник з бляхою та написом на ній.

На вулиці купками збиралися люди. Спочатку їх було небагато, а згодом народу побільшало. Стояли уздовж вулиць щільними рядами, тіснилися, вдивлялись в обличчя в'язня. А він низько опустив голову — не міг дивитися в очі людям.

— Хто він, бідолашний? — шамкала якась беззуба бабуся.

— Бідолашний, кажеш? — прохрипів обідраний ярижка. — Каїна жалієш, стара відьмо? — розмахнувся і жбурнув у підводу грязюкою.

Перехрестилася стара: «Прости мене, господи», — і почвалала своєю дорогою.

А процесія повільно підтягувалася до лобного місця. Над високим помостом здіймався ганебний стовп із ланцюгом.

Стягли Каїна з підводи й повели до помосту. Звисали руки під вагою кайданів, ледь-ледь переступали ноги. Тяжкі вериги тяглися по землі.

Підвели Каїна до стовпа, кат рвонув сорочку на ньому, збив шапку. Опустився Каїн на коліна, вислухав священика, приклався до хреста.

Повільно піднімався батіг ката. Натовп затамував подих.

— Бий! — наказав дяк.

Над площею понісся пронизливий крик: «Бережися, обпалю!», свиснув батіг і опустився на Каїна.

Звився батіг другого ката: «палили» по черзі.

Після перших же ударів Каїн вже нічого не відчував — знепритомнів. Відв'язали Каїна од стовпа, облили холодною водою, аби ожив трохи, потім кат ударом кулака поклав його знову на поміст. Витяг з відра довгі лещата. Рвали Каїну ніздрі. Затим таврували.

Кат приклав тавро зі сталевими голками, що утворювали літери, до лоба, сильно вдарив по ньому. Так само — до правої і лівої щоки. Криваві рани затирав порохом, щоб на все життя «запам'яталося». І залишилися на лобі в Каїна «ВО», на лівій щоці — «Р», на правій — «Ъ».

І заслали Каїна на «тяжкі роботи» в бухту Рогервік, на берег Фінської затоки.

Один з істориків тих часів ще у 1876 році писав: «Ванька Каїн — живе втілення всієї тодішньої Росії, деморалізованого суспільства, котре, починаючи від осіб, що стояли біля престолу, кінчаючи голотою корчемною, практикувало у широких розмірах моральні й громадські правила Ваньки Каїна — крало, грабувало, шахраювало, доносило: Меншиков обкрадає казну, грабує народ, і, караний історичним кийком Петра з рук самого царя, продовжує знову грабувати і, подібно до Ваньки Каїна, засилати своїх спільників та доносити на інших.

Бірон і доносить, і грабує, і карає; Шувалов грабує й доносить; фаворити грабують самі, доносять і приймають доноси, духовні пастирі грабують і доносять; піддячі грабують і доносять…

…його (Ваньки Каїна. — І. Л.) стидкою пам'яттю засуджується вся система державної… моральності».

Подібне становище, з тими чи іншими відмінностями, було характерним для всіх тодішніх «цивілізованих» держав.

КАЇНОВИМИ ШЛЯХАМИ

ГОЛОВНИЙ ЛОВЕЦЬ ЗЛОДІЇВ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ТА ІРЛАНДІЇ

Наприкінці XVII — на початку XVIII століть одним із найбільших нещасть для англійського селянства було обгороджування общинних земель. За допомогою парламентських актів англійські поміщики, за іронічним зауваженням Маркса, самі собі подарували народну землю на правах приватної власності. Це було за своєю суттю масовим пограбуванням народу.

Безліч знедолених селян у пошуках будь-якої роботи потяглися великими дорогами до міст, багато з них гинули від голоду або потрапляли до в'язниць як волоцюги.

Із зубожінням народу зростали бродяжництво і злочинність, а з ними панівні класи намагалися боротися жорстокими каральними заходами.

Крадіжки на суму понад п'ять шилінгів було досить, щоб відправити підсудного на шибеницю незалежно від того, чи то доросла людина, чи дитина. Близько двохсот видів злочинів, переважно незначних, каралися стратою.

Хабарників та крючкотворів тодішнього англійського суду письменник Генрі Філдінг вивів у комедії «Політик з кофейні, або Суддя у власній пастці». В ній хабарник і лицемір суддя Скуїзом стверджує: «Правосуддя повинно бути суворе: краще нехай десять невинних постраждають для блага суспільства, ніж уникне покарання один винний». Шахрай, хабарник і боягуз, котрий пригноблює слабких і плазує перед сильними, суддя Скуїзом втілив у собі антинародну суть суду та закону тодішньої Англії. Його кредо: «Закон — це застави, влаштовані для того, щоб затримувати пішохода, а не тих, хто проїздить у власних каретах».

У цей період англійської історії справжньої поліції не існувало. Захист порядку і майна громадян був справою самих громадян, котрі виявляли готовність виконувати і неоплачувані обов'язки мирового судді, і нести поліцейську службу, як то робили рогаткові караульні у Москві. Проте настав час, коли ці обов'язки ставали обтяжливими, і обивателі почали для виконання поліцейських функцій наймати собі заступників та оплачувати їхню працю.

Звичайно домовлялися з тими, хто брав дешевше: каліками, волоцюгами, а іноді навіть із злодіями.

Багато мирових суддів самі оплачували свою працю, використовували посади для того, щоб за допомогою хабарів і зловживань погріти руки.

І якщо в Росії дев'ятий вал злочинності породив такі зловісні фігури, як доносителі Розшукового приказу, то в Англії з'явилися громадські інформатори, ловці злодіїв.

Будь-яка людина мала право зайнятися ремеслом інформатора, ловити злочинців, доставляти їх до мирового судді і пред'являти їм звинувачення. Якщо звинувачення підтверджувалось і справа закінчувалася обвинувальним вироком, ловець злодіїв чи інформатор одержував винагороду — частину майна засудженого.

Мирові судді перетворили свою посаду на невичерпне золоте дно. Основним джерелом прибутків судді були судові витрати, які здиралися з підсудних, а завзяті ловці злодіїв часто тягли до суду ні в чому не повинних людей, аби поповнити бюджет і свій, і судді.

Майно засудженого — «плата за кров» — видавалося державою і общинами і являло собою ласий шматок для самозваних слідчих. Заради одержання цієї «плати» ловці злодіїв підмовляли нестійких людей на злочин, а потім тягли до суду.

Вони ж пропонували потерпілим од крадіжки свої послуги для повернення майна за винагороду в розмірі вартості вкраденого. Часто «гонорар» свій вони ділили із злодіями, якими бували і самі слідчі.

Одним з таких громадських інформаторів, котрі увійшли до історії криміналістики, був Джонатан Уайльд.

Джонатан Уайльд з молодих років був злодієм і вуличним розбійником-одинаком. Пізніше він організував злочинний світ Лондона у зграю, а сам собі прибрав звання головного ловця злодіїв Великобританії та Ірландії.

Уайльд у своїй зграї запровадив суворий порядок: всі слухалися й боялися його. Вкрадене майно

члени банди несли до отамана, який виплачував їм незначні суми за «працю». Кожен пограбований, заплативши за свої речі повну суму, міг одержати їх назад через його контору.

Окремі грабіжники обурювалися, коли їх оббирав головний ловець злодіїв, і бунтували, заявляючи Уайльдові:

— Надалі ніколи не здаватиму здобичі. Я її здобув. Беріть самі пістолети і виходьте на велику дорогу. Не думайте, що ви можете вилежуватися і жиріти на чужій праці, на чужому ризику!

Уайльд жорстоко придушував бунтарство і передавав інакомислячих у руки правосуддя, а звідти для них була пряма дорога на шибеницю.

На збіговиськах банди Уайльд, потрясаючи тростиною, на якій красувалася золота корона, залякував своїх підданих:

— Якби ці люди задовольнялися самим пограбуванням і віддавали мені всю здобич, вони б до сьогодні, ні в чому не запідозрені, процвітали б з нами.

Повертаючись із контори, головний ловець злодіїв Великобританії та Ірландії відпочивав від «трудів праведних» на власній заміській віллі.

Джонатан Уайльд видав властям, звинуватив у суді і відправив на шибеницю понад сто вуличних грабіжників і злодіїв, тих, котрі не хотіли коритися його особистій владі. Багато з них під час судових процесів намагалися розповісти, як Уайльд сам затягував їх до банди, проте суд залишався глухим до подібних заяв. Головний ловець злодіїв був поза будь-якими підозрами.

Джонатан Уайльд був одружений шість разів, причому востаннє — із вдовою відомого лондонського «домушника», якого, пройнявшись «ніжністю» до його дружини, відправив на шибеницю. Уайльд усиновив кілька десятків безпритульних хлопчиків і зумів завоювати у суспільстві авторитет великого благодійника. Усіх своїх вихованців він навчив тонкощів злодійського ремесла і майже всіх згодом видав судовим властям.

У 1725 році Джонатан Уайльд був сам спійманий під час пограбування, заарештований і доставлений до тюрми Ньюгет.

25 травня, в день страти, містер Кетч[1], котрий затягнув зашморг на шиї головного ловця злодіїв, одержав одяг страченого.

Огидна кар'єра Джонатана Уайльда, який підло і підступно аж до самого викриття будував своє благополуччя на крові та бруді і вважався у суспільстві солідним і богобоязливим комерсантом, послужила основою для сатиричного роману Генрі Філдінга «Історія життя покійного Джонатана Уайльда Великого».

Ця історія постала в романі як алегоричний прообраз політичного паразитизму, пригноблення і насильства, шахрайських махінацій парламентаріїв, міністрів і монархів.

Юрген Торвальд у книзі «Століття детективу» стверджує, що «письменник Генрі Філдінг відкрито виступив проти безперервно зростаючого беззаконня і написав дошкульний памфлет на Джонатана Уайльда».

Це не зовсім так. «Історія життя покійного Джонатана Уайльда Великого» — сатирична пародія, нещадна критика свого століття. У Джонатана Уайльда з роману Філдінга не один, а сотні й тисячі прототипів. За словами самого Філдінга, він хотів показати у своїй «Історії життя покійного Джонатана Уайльда Великого» не шахрая, а шахрайство — шахрайство в найширшому розумінні слова.

Образ Джонатана Уайльда, який алегорично втілював у собі весь бруд і мерзенність корупції, був разом з тим цілком переконливим і як конкретний індивідуальний життєвий образ.

Так склалося, що відомий письменник Генрі Філдінг, автор сатиричних творів про англійське правосуддя, був причетним безпосередньо до криміналістики і боротьби із злочинністю у лондонському світі.

У 1748 році Філдінг прийняв призначення на пост мирового судді — цей крок був продиктований необхідністю думати про шматок хліба. Новий суддя спробував покласти край хабарництву, беззаконню і свавіллю у суді. Його річний бюджет звівся лише до трьохсот фунтів стерлінгів, як згадує сам Філдінг, «найбрудніших грошей на світі», з яких значна частина надходила до його писаря.

В той самий час Філдінг займається і науковою роботою, публікуючи «Дослідження про причини

зростання пограбувань».

Обтяжливими і складними були нові обов'язки письменника. За тодішніми звичаями, йому доводилося сполучати розгляд судових справ із поліцейськими і слідчими функціями. Уже важко хворий, він змушений був вистежувати бандитські зграї, брати особисту участь в облавах і обшуках, розробляти план реорганізації лондонської міської поліції. У той період Лондон був єдиним великим містом у світі, де не було поліції. Генрі Філдінг добився у міністра внутрішніх справ виділення коштів із фондів міністерства для найму собі дванадцяти помічників і оплати їхньої праці. Проте він не домігся для них спеціальної поліцейської форми.

Поліцейським, помічникам мирового судді Філдінга, було лише дозволено носити жилет, під яким було сховано вогнепальну зброю. Приміщення суду, де працював Філдінг, знаходилося на Бау-стріт, і його помічники одержали назву «баустрітські поліцейські». Кожному з дванадцяти поліцейських Філдінг платив одну гінею на тиждень. Водночас кожен житель Лондона, який потребував захисту од злочинних зазіхань або хотів розкрити здійснений злочин, міг найняти цих реннерів (поліцейських) за одну гінею в день. Замасковані реннери відвідували злодійські кубла, запам'ятовували обличчя злочинців, здійснювали нагляд за підозрілими людьми, наймали і оплачували доносителів.

Не цурались вони і деяких методів головного ловця злодіїв Великобританії та Ірландії покійного Джонатана Уайльда.

Пограбовані купці і банкіри нерідко відмовлялися од карного переслідування злочинців. Їх не влаштовувала перспектива через тривалий час після здійснення пограбування побачити перед лицем суду одного-двох грабіжників. Здобич же безслідно зникала. Тому потерпілі вважали за ліпше звертатися до реннерів, щоб за високу винагороду (як реннерам, так і злочинцям) одержати украдені цінності.

Навіть з такими жадібними помічниками Філдінг добився деяких успіхів у боротьбі із злочинністю, але не тільки завдяки їхній допомозі.

Мировий суддя Філдінг спробував на підставі інформації, що надходила од реннерів, складати списки відомих злочинців. З метою розшуку убивць, розбійників, грабіжників і злодіїв налагодив обмін інформацією з іншими мировими суддями в усій Англії, а в газетах публікував списки осіб, яких розшукували.

Помер Генрі Філдінг рано, у сорок сім років, а посаду мирового судді зайняв його зведений брат Джон. Джон Філдінг був сліпий, але наприкінці свого життя міг розрізняти по голосу близько трьох тисяч злочинців. Джон організував збройні кінні та інші патрулі для очищення від грабіжників

проїжджих доріг. Проте незабаром патрулювання довелося зняти, бо вичерпалися кошти.

Але силами одних лише баустрітських реннерів не можна було багато зробити. Злочинність зростала. За приблизними підрахунками, наприкінці XVIII століття у Лондоні проживало близько тридцяти тисяч чоловік, які існували виключно завдяки крадіжкам і пограбуванням.

Міністр внутрішніх справ Роберт Піль у 1829 році заснував лондонське поліцейське управління.

Раннього туманного ранку 7 грудня тисячі поліцейських у синіх фраках, сірих полотняних штанях і чорних циліндрах продефілювали вулицями Лондона до тільки-но створених поліцейських дільниць під злісні вигуки натовпу:

— Пілери!

— Коппери!

— Боббі!

Зовнішню безпеку на вулицях Лондона було відновлено. А злочинці од відкритих та очевидних способів здійснення злочинів перейшли до більш витончених, замаскованих, розкрити які ні пілери, ні баустрітські реннери не могли.

Дванадцять відібраних, найбільш кмітливих пілерів за наказом міністра внутрішніх справ зняли сині фраки, чорні циліндри і сірі формені штани і стали сищиками. Розмістилися вони у невеликих будинках резиденції шотландських королів — Скотленд-Ярді.

Так почалася нова сторінка в історії англійської поліції, англійської криміналістики — історія Скотленд-Ярду.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ СЮРТЕ

— Я сам злочинець, каторжанин, знаю багатьох злочинців, які переховуються од властей, знаю, яким чином вони лиходіють, і готовий надати допомогу в їхньому викритті.

Ні, це був не московський злодій Банька Каїн, котрий з'явився до головуючого в Розшуковому приказі князя Кропоткіна, і не головний ловець злодіїв Великобританії та Ірландії Джонатан Уайльд.

З такою заявою звернувся до керівників паризької поліцейської префектури пана Анрі та барона Паск'є торговець одягом у Парижі Ежен Франсуа Відок.

— На службу поліції, на службу вам, панове, я віддаю свої знання злочинного світу, віддаю самого себе, якщо ви збережете мені свободу. Я чекаю на ваше рішення, мсьє.

Барон Паск'є обережно зняв пушинку зі світло-каштанового з великими позолоченими ґудзиками фрака, поправив золотий ланцюжок від годинника, нахилився до Анрі, про щось пошепки запитав.

Анрі уважно розглядав Відока.

«Ця людина, — розмірковував він, — з'явилася зі світу каторжників та острожників, зі світу тих, кого правосуддя і поліція прикрашають тавром і нагороджують кайданами. Чи можна вірити цій людині?»

Тишу порушив винахідливий і зухвалий Відок. Він перейшов в атаку:

— Мсьє довго думають. Коли вино розлите по склянках, його треба пити…

— А якщо вино погане? — парирував барон.

— Тоді краще не треба, — в тон йому відповів Анрі.

Відок здригнувся, приплющив очі. Стілець під ним похитнувся. Йому видалося, що його, спійманого каторжника, одягненого у червону арештантську куртку, з ланцюгом на шиї везуть на каторгу. І він уже не Франсуа Відок, він каторжник номер 23 789, у подвійних кайданах. Погамувавши хвилювання, що охопило його, Відок з гідністю відповів:

— Протягом десяти років, торгуючи одягом, я веду чесне життя, панове. Я чесний комерсант — на мій товар скарг від покупців не надходить. Сподіваюсь, і в цьому випадку і ви, і я залишимося задоволені один одним.

— А ви можете виконати взяті на себе обов'язки? — сумніваючись, запитав барон.

Відок усміхнувся:

— Панове, існує дві категорії людей, які можуть зробити все, що хочуть: монархи, бо стоять над законами, і… злочинці, які стоять нижче законів. Я переконаний у тому, що перемогти злочинність можуть тільки злочинці.

Королівська Франція утримувала поліцію в основному з метою стеження, розшуку та арешту політичних противників. Цю поліцію найменше цікавило розкриття карних злочинів. Під кінець наполеонівського правління начальник першого відділу паризької поліцейської префектури, створеної для боротьби з карними злочинами, мав у своєму розпорядженні лише двадцять вісім мирових суддів і кількох інспекторів.

Зубожіння трудящих, незлагоди, породжені безперервними загарбницькими війнами, розбурхали хвилю злочинності, яка загрожувала затопити і Париж, і Францію.

Паризькі вулиці, сумнозвісне чрево Парижа, являли собою благодатний ґрунт для безлічі розбійників, убивць і злодіїв.

Тому поява Ежена Франсуа Відока з повинною і запропоновані ним послуги у боротьбі із злочинністю керівниками паризької поліцейської префектури були сприйняті схвально.

Настав час Сюрте, час створення французької розшукової поліції.

…Ежен Франсуа Відок народився в Аррасі у сім'ї пекаря. По досягненні повноліття служив у французькій армії. Побив офіцера, котрий спокусив його коханку, за що і був засуджений. Двічі втікав із в'язниці. Проте невдалим було його перебування на волі. Обидва рази попадався. За другу втечу був засуджений до каторжних робіт, закутий у кайдани.

На каторзі Відок перебував у колі запеклих злочинців-рецидивістів, котрі втратили тут людську подобу.

У 1799 році Відок втік утретє. Ця втеча і перебування на волі були вдалими. Після багатьох поневірянь він зупинився у Парижі. Протягом десяти років паризькі модники і модниці знали елегантного і ввічливого, послужливого торговця одягом мсьє Відока. Проте знали його і колишні товариші по каторзі. Знали і шантажували, безперервно загрожуючи, що видадуть його. Старі дружки займалися здирством. І Відок був змушений платити їм. Дорогою була та плата. А впевненості не було. Був постійний, виснажливий страх. Страх і ненависть до колишніх товаришів. Вони і штовхнули Ежена Франсуа Відока в обійми керівників паризької поліцейської префектури.

Так основна роль у боротьбі з карною злочинністю в Парижі перейшла до колишнього каторжанина Ежена Франсуа Відока, який по суті і став начальником паризької розшукової поліції.

Після відвідання поліцейської префектури Відока — для замаскування перед злочинцями його ролі — заарештували. Пізніше, аби створити можливість якнайшвидше проникнути у злочинний світ, інсценували нову втечу.

Авторами цього сценарію були сам Відок і барон Паск'є. Режисером-постановником — керівник префектури Анрі.

Після «втечі» для Відока влаштували своєрідну конспіративну квартиру в будинку, розташованому по сусідству з префектурою.

Штат співробітників Відок добирав сам із колишніх злочинців і в'язнів, яких піддавав певній обробці і перевірці. Спочатку цих співробітників було четверо, потім дванадцятеро, пізніше двадцять чоловік.

— Я стер з вашого чола плями ганьби, — заявив шеф своїм підлеглим. — Плями ганьби, якими ви затавровані як злочинці. Тому слухайте і запам'ятайте: я — голова, я все продумую, я віддаю накази. А ви — виконавці, ви — руки, які виконують мої вказівки!

Працю своїх помічників Відок оплачував з таємних фондів поліцейської префектури, а співробітників примушував коритися залізній дисципліні і своїй волі. Він умів грати на пристрастях людей, сіяв між ними ворожнечу і недовір'я, вмів у власних цілях використовувати заздрість і страх, надзвичайно легко збуджувані ним самим за допомогою лицемірства, підступності, зради.

Використовуючи власне знання злочинного світу і знання своїх підлеглих, різноманітні хитрощі і прийоми вивідування злочинних таємниць, різні способи маскування і переодягання, вдаючись до тривалого перебування у злодійських кублах, фіктивних арештів, підсаджування своїх людей у в'язничні камери й інсценування їхніх втеч, а то навіть і смертей, Відок мав невичерпне джерело цінної інформації.

Він дотримав слова, даного керівникам поліцейської префектури, і виявився «чесним комерсантом».

Лише за перший рік роботи Відок за допомогою тільки дванадцяти співробітників заарештував 812 убивць, грабіжників, злодіїв, ліквідував такі злодійські кубла, в які до нього не ризикував поткнутися жоден поліцейський інспектор або суддя.

Інформація про злочинців надходила величезна, і, щоб зберегти її, Відок створив архів, картотеки, до яких заносилися всі дані про відомих йому злочинців: їхній зовнішній вигляд, методи роботи, місця можливих схованок.

Відок особисто відвідував в'язниці для тренування своєї унікальної фотографічної пам'яті…

Двадцять три роки Ежен Франсуа Відок працював у поліції. В 1838 році призначений на посаду

префекта Жеск'є, знайомлячись із співробітниками поліції, жахнувся: вся карна поліція Парижа складалася з колишніх злочинців і в'язнів. Він був шокований і вжив негайних заходів.

Відок був змушений подати у відставку. Пізніше він відкрив приватну детективну контору, яка процвітала під його керівництвом.

Керуючи детективною конторою, заможний комерсант Ежен Франсуа Відок написав і видав тритомну книгу, відому під назвою «Мемуари Відока».

Великий французький письменник Оноре де Бальзак, який особисто був знайомий із Відоком, написав драму «Вотрен». Одним з прототипів образу Вотрена був Відок.

Ежен Франсуа Відок уникнув долі і Ваньки Каїна, і головного ловця злодіїв Великобританії та Ірландії Джонатана Уайльда. Забезпечивши собі спокійну старість, він помер у 1853 році на вісімдесят третьому році життя.

Відок зійшов зі сцени. На зміну йому прийшли інші люди, штат Сюрте з двадцяти восьми підлеглих Відока зріс до кількох сотень інспекторів. Співробітники із злодійським минулим поступилися місцем іншим особам, не пов'язаним з карним світом, проте методи, впроваджені Відоком у практику роботи французької карної поліції, застосовувалися і його спадкоємцями. Так само оплачувалися з таємних фондів послуги осіб, котрі в минулому були засуджені і мали можливість проникнути у злочинне підпілля й зібрати потрібну інформацію. Злочинці, які були вигнані з Парижа і таємно повернулися назад, будучи вдруге затриманими, ставали перед дилемою: або погодитися на співробітництво з Сюрте, або згнити в стінах в'язниці.

Сюрте продовжувала підсаджувати до камер «баранців», «стукачів», як називали агентівпровокаторів, що мали завдання увійти в довір'я в'язнів і дістати від них всю необхідну інформацію. Інспектори карного розшуку також відвідували в'язниці і на «парадах в'язнів» тренували свою фотографічну пам'ять, намагаючись запам'ятати якнайбільше злочинців.

В архівах, початок яким поклав Відок, зберігалося близько п'яти мільйонів карток, де містилися дані про злочинців, прикмети, описи злочинів, призначене покарання тощо. До Сюрте струмками стікалася нова інформація. Як вода під час повені, вона загрожувала затопити і сам апарат, що створив цю картотеку. Крім того, в архівах паризької поліцейської префектури зібралося близько вісімдесяти тисяч фотознімків. Розібратися в цьому потоці ставало неможливо. Питання ідентифікації розшукуваних осіб виходили на перший план. Проблему необхідно було розв'язати на науковій основі.

І поки ці питання не були вирішені, поліцейські чини та судді припускалися сотень помилок, подібних до тієї, що мала місце в справі таємничого Адольфа Бека, заплутаній англійськими криміналістами.

ТАЄМНИЧИЙ АДОЛЬФ БЕК

16 грудня 1895 року о шістнадцятій годині на вулицях Лондона засвічували газові ліхтарі.

Саме в цей час із будинку 139 на Вікторія-стріт вийшов похилого віку, але ще досить бадьорий чоловік.

На ньому був темно-зелений фрак із чорним бархатним комірцем і світлі штани. Під пахвою він тримав елегантну бамбукову тростину. У чоловіка були сиві скроні й густі їжакуваті вуса.

Помітивши кеб, що наближався, він підняв тростину. Але тієї ж миті його схопила за руку захекана жінка.

— Що вам треба? — відсахнувся перехожий.

— Поверніть мій годинник і перстень!

Чоловік грубо відштовхнув жінку і швидко пішов далі. На розі вулиці він наблизився до констебля і з обуренням розповів йому про дивну пригоду.

Констебль, хотів було йти з ним, але тут з'явилася сама незнайомка. Ледь стримуючи ридання, вона вимагала негайно заарештувати чоловіка, що обдурив і обікрав її.

Констебль був змушений доставити обох у поліцейську дільницю.

Чоловік назвався Адольфом Беком, жінка — Оттілією Мейсоньє, викладачкою іноземних мов, самотньою.

Мейсоньє розповіла, що цей чоловік уперше зустрів її на Вікторія-стріт десь із місяць тому. Він ввічливо запитав, чи не вона леді Евартон і куди прямує.

Зрозуміло, на перше запитання Оттілія відповіла запереченням, однак довірливо повідомила, що поспішає на виставку квітів.

Стрічний зауважив, що виставка нецікава, бо він непогано знається на квітах. У нього в родовому маєтку працює шість садівників, а сам він — лорд Солсбері. Лорд мимохідь згадав про те, що маєток дає йому 180 тисяч фунтів стерлінгів щорічного прибутку.

Рада такому знайомству, Оттілія зніяковіло призналася, що вона теж любить квіти й вирощує вдома хризантеми.

Лорд висловив бажання подивитися на них і одержав запрошення на чай.

За чаєм, що супроводжувався приємною розмовою, лорд запросив Оттілію прогулятися на його яхті в Рів'єру.

Є, щоправда, одна обставина, — усміхнувся він. — Доведеться придбати деякі речі для гардеробу майбутньої мандрівниці.

Гість власноручно склав список необхідних предметів і для їх придбання виписав викладачці іноземних мов чек на сорок фунтів стерлінгів. Потім уважно оглянув годинник, що належав їй, браслет та каблучки і попросив дати їх йому.

— За цими розмірами я добуду цінніші прикраси, — пояснив він.

Коли лорд попрощався й велично вийшов із коштовностями, Оттілія виявила, що немає і другого годинника. Запідозривши шахрайство, вона поспішила до банку.

— Чек фальшивий, — байдуже сказав касир.

А коли розгублена Мейсоньє звернулася до директора-розпорядника, той пояснив, що рахунку на ім'я лорда Солсбері не існує, як і самого лорда.

Аж тоді Оттілія Мейсоньє зрозуміла, що стала жертвою шахрая. І тепер її єдиною метою було розшукати його і передати в руки правосуддя.

— Я можу підтвердити під присягою, — говорила вона, — що затриманий, який назвався тут Адольфом Беком, — саме той чоловік, котрий відрекомендувався мені лордом Солсбері і обдурив мене.

З поліцейської дільниці справу було передано до Скотленд-Ярду і доручено інспекторові Уеллдоку.

Інспектор швидко з'ясував, що за останні роки надійшла двадцять одна подібна заява від самотніх жінок. Всіх обдурив похилого віку сивоголовий чоловік, котрий носив вуса, називав себе або лордом Уїллтоном, або лордом Уїллобі й у своїх шахрайствах послугувався тими самими прийомами, що й «лорд Солсбері». Заява Оттілії Мейсоньє була двадцять другою.

1894 року у Фанні Натт «лорд» украв дві каблучки і брошку, в 1895 році у Евелін Міллер — обручку, у Аліси Сінклер — два персні, у Енні Таунсенд — обручку і два браслети, у Джульєтти Класс — обручку, в Мінні Люїс — обручку і т. д.

В окремих випадках «лорд», прощаючись, просив позичити йому кілька дрібних монет на оплату екіпажа, оскільки свій він одіслав.

Усі потерпілі впізнавали Бека. А розпізнання проводили таким чином: Бека ставили в ряд із десятьмадванадцятьма чоловіками, запрошеними з вулиці.

Правда, служителі Феміди не турбувалися про те, щоб ті, хто стояв поруч із Беком, хоч трохи скидалися на нього. І в більшості випадків Бек був єдиним сивоголовим чоловіком із розкішними вусами, тому погляди жінок одразу зупинялися на ньому.

Двадцять одна потерпіла з двадцяти двох заявили, що Бек — саме той чоловік, котрий їх обдурив.

— Я б упізнала його серед тисячі інших, — заявила Фанні Натт. — Я абсолютно впевнена, що це він.

А Бек присягався, що ніколи в житті не бачив жодної з цих жінок.

— Я живу на прибутки від мідного рудника в Норвегії, і шахраювати мені ні до чого, — доводив він.

З'ясувалося, проте, що життя Бека було досить бурхливим. За його словами, він свого часу виступав на сцені як співак, у 1868 році емігрував до Південної Америки, давав концерти, займався посередництвом, нажив майно, а в 1884 році виїхав до Норвегії, де придбав мідний рудник.

У 1895 році Бек, знову ж таки за його словами, повернувся до Лондона і жив у готелі Ковент-Гарден, де заборгував шістсот фунтів стерлінгів. Йому «позичав» невеликі суми особистий секретар.

— У поводженні з жінками, — визнав Бек, — я був не дуже перебірливий.

Усі ці обставини були проти нього. Однак Бек уперто наполягав, що він зовсім не винен.

Через два дні після арешту Бека, 18 грудня, Скотленд-Ярд одержав анонімку. В ній повідомлялося, що 1877 року на п'ятирічне тюремне ув'язнення було засуджено злочинця на ім'я Джон Сміт. Засуджено за те, що він точнісінько так само, як тепер Бек (він же «лорд Солсбері», «лорд Уїллобі», «лорд Уїллтон»), обдурював самотніх жінок. Сміт теж називав себе лордом Уїллобі.

У квітні 1877 року він був упізнаний потерпілою Луїзою Говард і заарештований.

10 травня того ж таки року суд присяжних визнав Сміта винним, і суддя Форрест Фултон засудив його на п'ять років тюремного ув'язнення. Через чотири роки, в квітні 1881-го, Сміт був звільнений, і досі про нього нічого не було чути.

Наприкінці анонім робив висновок, що Бек — не хто інший, як Сміт, котрий відновив свою шахрайську діяльність.

Співробітники Скотленд-Ярду негайно перевірили заяву. В архівах розшукали справу Джона Сміта. Способи та прийоми, якими він послугувався, цілком збігалися з тими, якими користувався Бек.

Розшукали й констебля Спірелла та інспектора Редстона, котрі в 1877 році заарештували Сміта й вели його справу. Хоч відтоді минуло майже дев'ятнадцять років, вони в Бекові впізнали Сміта.

Спірелл заявив: «Бек ідентичний Сміту». І під присягою підтвердив:

— Звинувачуваний — той самий чоловік. В цьому не може бути ані найменшого сумніву. Я знаю, що залежить від мого свідчення, і, не вагаючись, кажу: «Це він».

Свідчення інспектора Редстона збіглися із свідченнями Спірелла.

— Я в 1877 році взагалі не був у Англії! — вигукнув у відчаї сполотнілий Бек. — Я можу представити свідків, шановних громадян із Південної Америки, які під присягою підтвердять, що в 1876 і 1877 роках я жив там безвиїзно й займався комерцією. І жінки, і поліцейські помиляються. Я не знаю, хто такий Сміт! Я про нього ніколи не чув і ніколи не був у тюрмі. Я клянуся всевишнім: жінки помиляються, і поліцейські теж помиляються.

Якби Бек знав, що доля приготувала йому попереду, він би закричав іще сильніше.

Перший день суду минув. Полісмени провели Бека знайомою дорогою, поминули кілька масивних воріт, які відчиняли інші тюремники, піднялися сходами і ступили у вузький довгий коридор.

Брудна камера нагадувала льох, Бекові здавалося, ніби його живцем поховано у склепі. В голові невідступно крутилася думка про самогубство. Він затулив руками очі, щоб не бачити темряви, і спробував заснути.

Йому снилася далека Аргентина. Він чув дивний неземний голос, потім хор ніжних жіночих голосів, що заколисали його, підхопили на руки й понесли з собою. Одна з жінок поклала руку на груди Бека. «Але чому така холодна рука?» — уві сні подумав Бек. І раптом почув, мов наяву, пронизливий тонкий голос:

— Я впізнала його, це він!

Бек прокинувся і скинув із грудей бридкого щура.

— Що, друже, злякався? — зареготав сусід. — Їх тут не менше, ніж жінок, котрих ти обдурював.

— Я їх не обдурював, — простогнав Бек.

— Бреши, та не забріхуйся. Треба було метикувати, як уникнути пастки. Грим наклав би…

Новий приятель, з яким доля звела Бека в камері, дивився на нього із зверхністю й усвідомленням власної переваги, а Бек на нього — боязко і підозріло.

— Шибениця, — вів далі той, — неминуче чекає на тебе.

У цей час лондонський експерт-почеркознавець Гьоррін порівняв списки предметів жіночого туалету,

складені шахраєм у 1894–1895 роках на квартирах в обдурених жінок, зі списками, запропонованими «майбутнім мандрівником» Джоном Смітом у 1877 році, а потім із зразком почерка Адольфа Бека.

У висновку Гьоррін указував: «…почерк шахрая періоду 1877 року збігається з почерком шахрая 1894–1895 років. Хоч почеркові Бека притаманні й деякі інші ознаки, все-таки списки, подані на дослідження, складені ним, Беком, хоч і зміненим почерком».

Отже, проти Бека зібрано вагомі докази:

1) його впізнала двадцять одна потерпіла;

2) його впізнали двоє поліцейських;

3) його викрито висновком експерта-графолога.

Співробітник прокуратури Сімс почав підготовку обвинувачувального акта проти Бека. Для Сімса справа була такою ясною, що він навіть не завдав собі клопоту порівняти опис прикмет особи Джона Сміта, який був у матеріалах 1877 року, із прикметами Адольфа Бека.

Інспектор Уеллдок, що проводив розслідування, виявився вимогливішим до якості слідства і заявив Сімсу:

— У матеріалах справи Сміт значиться карооким, а в Бека очі голубі. Необхідно з'ясувати ці обставини. Я наполягаю на додатковому розслідуванні!

Наполегливого Уеллдока незабаром усунули від розслідування справи Бека, її вів далі сам головний інспектор Фрест.

Фрест вважав найкращим засобом ідентифікації особи «фотографічну пам'ять» поліцейських і тому цілком був переконаний у непомильності свідчень Редстона та Спірелла.

Третього травня в Олд-Бейлі[2] почався судовий розгляд. Суддею було призначено Форреста Фултона, який дев'ятнадцять років тому засудив Джона Сміта.

Обвинувачем виступав Горацій Еворі, низенький, худорлявий, мовчазний чоловічок, про якого казали:

— Він скупий на компліменти, проте ніколи не скупиться на кількість засуджених.

Захисник Бека, досвідчений адвокат Джілл, розробив план захисту. Найслабшим місцем в обвинуваченні він вважав висновок експерта-графолога. Джілл готувався до перехресного допиту експерта. Якщо Гьоррін під присягою підтвердить, що почерки злочинця 1877 року і 1894–1895 років ідентичні, це означатиме, що в обидва періоди діяла та сама особа. Тоді він, адвокат Джілл, за допомогою свідків із Південної Америки доведе, що в 1877 році Бек перебував у Новому Світі, а не в Лондоні, отже, не міг бути тим, хто вчинив злочин у 1894–1895 роках.

— Струнка побудова обвинувачення лусне, — задоволено потирав руки Джілл. — Під його уламками буде похований Еворі як обвинувач!

Еворі був передбачливим. Він вирішив не запитувати думки експерта про рукопис 1877 року. Тому Гьоррін лише засвідчив, що Бек зміненим почерком написав списки одягу, залишені ним у 1894–1895 роках в обдурених жінок.

Розгадавши цей тактичний хід, Джілл попросив у судді дозволу допитати експерта про почерк злочинця в 1877 році.

Британське судочинство мало багато своєрідних особливостей. Одна з них полягала в тому, що на судовому процесі заборонялося згадувати про попередні злочини й вироки підсудного доти, доки присяжні не винесуть вироку за новий злочин. Це нібито могло викликати упередженість присяжних до обвинувачуваного, якого вже судили раніше.

І ось, коли захисник Джілл виступив із клопотанням про те, щоб заслухати експерта-почеркознавця, Еворі скористався цією особливістю карного судочинства, висловив протест і заявив, що клопотання захисника слід відхилити, оскільки попередні справи не підлягають розглядові в нинішньому процесі. Джілл обурився.

— Минуле, — сказав він, — безпосередньо стосується нинішнього процесу. Воно — фундамент, на якому побудований увесь захист.

— Я забороняю, — заявив суддя Фултон, — ставити будь-які запитання щодо подій 1877 року.

У зв'язку з цією заявою втрачали силу свідчення поліцейських Редстона і Спірелла. Проте на обвинувачення це не впливало.

Еворі одну за одною викликав обдурених жінок. Вони знову впізнавали Бека.

Це справило на присяжних потрібний ефект. Еворі домігся свого. Хоча й були деякі сумнівні моменти.

Енні Таунсенд підтвердила:

— Це той самий чоловік.

Проте вона, до речі, сказала й інше:

— Коли я чую, як він розмовляє, я вже не зовсім переконана: в моїй квартирі він говорив на американському жаргоні.

Впізнавши Бека, Ліллі Вінсент додала:

— Коли він приходив до мене, вуса його були довшими й нафіксатуареними.

Оттілія Мейсоньє засвідчила:

— У нього під правим вухом був невеликий рубець. Рубець маленький, схожий на родиму пляму.

На прохання Джілла показати пляму свідок Оттілія Мейсоньє зніяковіло мовила:

— Тепер я її не бачу…

Англійський кримінально-процесуальний закон того часу не допускав, щоб сам Бек виступав як свідок у своїй справі. Він лише схвильовано заявив:

— Я зовсім не причетний до цього жахливого обвинувачення. Я не винен.

Присяжні визнали Бека винним, і суддя Фултон засудив його на сім років каторжної тюрми.

Ніякого зв'язку із злочином Джона Сміта і його засудженням у 1877 році встановлено не було. Незважаючи на це, Беку присвоїли той самий номер, який свого часу був даний Смітові, — Д523. Більше того, до номера додали літеру «w» — знак повторної судимості.

З 1896 по 1901 рік Бек подавав десять прохань про перегляд вироку. Однак у той період в Англії не було касаційної інстанції.

Прохання адвоката ознайомитися з описом прикмет, відзначених у справі Джона Сміта, було відхилене.

У 1898 році один із чиновників міністерства внутрішніх справ, який багато чув про справу Бека, попросив у тюремної адміністрації опис особи Сміта. Вивчивши відповідь, він встановив, що Сміт — іудейського віросповідання і над ним було вчинено обряд обрізання. Перевірили Бека — слідів обрізання не знайшли.

Міністр внутрішніх справ запитав, що думає з цього приводу суддя Фултон.

— Хоча, — відповів Фултон, — за таких обставин Бек може і не бути Смітом, але я, як і раніше, не вірю, що Бек перебував у Південній Америці.

Після цього каторжанин номер Д523 «w» став просто каторжанином номер Д523. Літеру «w» — знак повторної судимості — було знято. Все інше залишилося в силі. І тільки в липні 1901 року Бека звільнили умовно.

Коли Адольф Бек вийшов на волю, він витратив рештки багатства на адвокатів, щоб довести свою непричетність. Але, мабуть, злий фатум висів над ним. Він не підозрював, що нове нещастя чорною тінню переслідує його.

15 квітня 1904 року, ледве він устиг вийти з квартири, до нього з криком кинулася жінка:

— Тримайте злодія! Він забрав мої коштовності!

— Я ніколи в житті вас не бачив!

— Тепер ви не уникнете суду! — репетувала жінка.

Бек кинувся навтьоки. Він зрозумів, що дамоклів меч знову занесено у нього над головою.

На перехресті Бека затримав інспектор Скотленд-Ярду Уорд, заарештував і доставив у поліцейську дільницю Паддінгтон.

За кілька тижнів перед цим домашня робітниця Поліна Скотт прийшла до поліції і заявила, що сивоголовий, похилого віку, благородного вигляду чоловік заговорив із нею на вулиці, робив компліменти й пропонував місце економки. А далі — ті самі прийоми, ті самі способи, про які було відомо Скотленд-Ярду.

Інспектор Уорд зрозумів, що Бек, опинившись на волі, взявся за старе. Поліцейський послав потерпілу на вулицю, де мешкав Бек, — знайти і впізнати злодія. Поліна Скотт його впізнала.

— Клянуся богом — я не винуватий, — присягався Бек.

А газети сенсаційно повідомляли, що злочинець знову вляпався. Після цих повідомлень у різний час до поліції завітали Роз Ріс, Грейс Кампбелл, Лілі Кінг та Керолайн Зінгер, які також стали жертвами шахрая.

І все пішло по знайомому колу. Всі впізнали Бека.

Ні протести, ні благання, ні клятви й запевнення не допомогли Бекові.

27 червня 1904 року у Олд-Бейлі почався судовий процес. Грошей, щоб запросити досвідченого адвоката, не було, обвинувачений от-от міг збожеволіти, свідки викривали злочинця під присягою.

— У нього характерна форма носа, — заявляла Роз Ріс.

Потерпілі наполегливо повторювали:

— Це він… він… він…

Від часу першого суду над Беком у Британському судочинстві відбулися деякі зміни. Тепер він мав право давати свідчення у своїй справі. Та й це не допомогло. Присяжні визнали Бека винним. Але суддя Гренхем, очевидно, у чомусь не був упевнений і не виніс вироку, не засудив Бека, а відправив його в камеру попереднього ув'язнення.

Здавалося, Бекові не уникнути каторжної тюрми.

Проте сталися події, що викликали в Лондоні сенсацію й вибух обурення.

Увечері 7 липня 1904 року інспектор карного розшуку Кайн зайшов до поліцейської дільниці.

— Що нового, старий? — весело запитав він у чергового поліцейського.

— Вам тільки нове давай. Цікавого нічого. Правда, затримали сьогодні одного підозрілого типа. Золоті каблучки продавав, які начебто видурив у безробітних актрис. На жаль, серйозних доказів проти нього немає. Доведеться завтра виганяти!

Інспектор Кайн знав про справу Бека, тому зажадав від чергового детального пояснення. Він почув історію про лорда, про список речей жіночого гардеробу, про чек на сорок фунтів стерлінгів.

Кайн зайшов до камери і остовпів. Перед ним стояв… Бек. Щоправда, трохи старший і повніший, і звали заарештованого Уїльям Томас.

Кайн був переконаний, що перед ним — Джон Сміт, злодій, за чиї злочини один раз уже засудили Бека і збираються відправити на каторгу вдруге.

Кайн негайно повідомив про це Скотленд-Ярд.

Викликали потерпілих, що виступали на останньому процесі у справі Бека. Вони визнали Томаса за справжнього злочинця.

У 1896 році з двадцяти двох жертв обману Бека впізнала двадцять одна. Двадцять друга запевняла, що злочинець не Бек, а інший чоловік, щоправда, дуже схожий на нього. Тоді її свідченням не надали значення. Тепер її розшукали і запросили до поліцейської дільниці. Побачивши Томаса, вона заявила:

— Так! Це той самий негідник, який так підступно обдурив мене дев'ять років тому!

Знайшли свідків 1896 року. Зніяковілі й розгублені, одна за одною вони впізнавали Томаса. В нього під правим вухом виявився рубець, про який згадувала свідок Оттілія Мейсоньє і якого не було в Бека.

Домовласник, що в нього у 1877 році проживав Джон Сміт, в удаваному Уїльямі Томасі впізнав свого колишнього квартиранта.

Як зацькований вовк, Уїльям Томас опирався, хитрував, викручувався, але врешті-решт був змушений здатися.

Томас був не лише Джоном Смітом. Народився він у 1839 році в Лінкольнширі. Батьки, що емігрували з Англії, вивезли його до Відня, де він пізніше вивчав медицину, потім був лікарем на Гавайських островах, плантатором у Гонолулу.

Неспростовно було встановлено, що Томас у 1876 році жив у Лондоні під іменем Уїльяма Вейсса і видавав себе за австрійського військовослужбовця у відставці, а в 1877 році був засуджений за шахрайство під іменем Джона Сміта. Відбувши покарання, він у 1881 році виїхав до Австралії.

У 1894 році повернувся до Лондона і незабаром був затриманий під прізвищем Майєрс. Його звинуватили в одержанні трьохсот фунтів стерлінгів за фальшивим чеком.

Майєрс не був викритий як раніше засуджений злочинець Джон Сміт. Доказів у справі було недостатньо, і Майєрса звільнили.

Того ж таки 1894 року Джона Сміта потягло на старе, він узявся за свої шахрайські вправи і робив це доти, доки з газет не дізнався, що замість нього заарештовано Адольфа Бека.

Джон Сміт, він же Уїльям Вейсс, він же Майєрс, зрозумів: аби не виказати себе, не бути випадково впізнаним, як був «упізнаний» Бек, йому необхідно виїхати з Англії.

Він узяв ім'я доктора Марша і вирушив до Америки. У Сполучених Штатах вів приватну лікарську практику під ім'ям доктора Уатта до 1903 року.

Теплого серпневого вечора 1903 року в гирло Темзи увійшов трансатлантичний пароплав, що здійснював регулярні рейси між Нью-Йорком та Лондоном. На пристань по трапу повагом зійшов джентльмен шістдесяти п'яти років, сивоголовий, вусатий, трохи розповнілий. Джон Сміт прибув до

Лондона по здобич. З досвіду знав, що овечок у Лондоні багато, і коли їх стрижуть, вони поводяться спокійно.

І заходився «працювати».

П'ять жінок, що дали свідчення спочатку проти Бека, а потім упізнали і Сміта, становили лише незначну частку ошуканих і обкрадених.

Двадцять п'ять чеків, виписаних шахраєм, які не мали ніякої ціни, було пред'явлено до державного банку. Більшість жертв соромилися заявляти в поліцію, побоюючись, що їхні імена опублікують.

Можна бути певним, що якби Сміт, він же Вейсс, він же Майєрс, він же Марш, він же доктор Уатт, він же Уїльям Томас, не шукав нових жертв після арешту Бека, він і цього разу уникнув би покарання. А строк по другому вироку довелося б знову відбувати невинуватому Беку. Проте доля вперше усміхнулася останньому.

19 липня 1904 року Адольфа Бека було повністю реабілітовано. Йому видали компенсацію в розмірі п'яти тисяч фунтів стерлінгів. Але справа «нещасного Бека» глибоко схвилювала широкі кола англійської громадськості. На адресу міністерства внутрішніх справ Великобританії, Скотленд-Ярду, прокурора Еворі й судді Фултона лунали різкі й справедливі звинувачення.

Це було так серйозно, що сер Форрест Фултон мусив виправдовуватися у відкритому листі, адресованому газеті «Таймс».

Ці події справили певний вплив і на дії англійського уряду. І реакцією на цей вплив стало створення англійського апеляційного суду. Історія Адольфа Бека розхитала віру в старі методи поліцейської ідентифікації.

АЛЬФОНС БЕРТІЛЬЙОН

Із зростанням злочинності тільки мізерна частина випадків повторного вчинення злочинів могла бути встановлена по пам'яті очевидців. Виникла потреба фіксувати злочинне минуле правопорушника. Це допомогла зробити кримінальна реєстрація — спеціальна система збирання та збереження відомостей про осіб, що вже вчинили злочин і побували у руках правосуддя, про тих, хто уникнув відповідальності і розшукується.

Спочатку «засобом» кримінальної реєстрації слугували покалічення — водночас і покарання, і позначка, за якою можна пізнати злочинця. Людині, що вчинила злочин, відрубували руку, відрізали ніс чи вухо. В Судебнику Івана III (1497 рік) покалічення одержало офіційне визнання. В Соборному уложенні (Кодексі) царя Олексія Михайловича (1649 рік) покалічення посіло чільне місце в судовій практиці.

З часом удосконалювалась і «технологія» таврування. Кат прикладав тавро зі сталевими голками, що утворювали літери, до лоба й щік і сильно вдаряв по ньому. Криваві рани затирав порохом, щоб на все життя «запам'яталось». І лишалося на лобі «В», на лівій щоці «О», на правій — «Р». Форми тавра мінялися. В царських указах неодноразово підкреслювалась мета таврування: «чтобы было по чему познать», «чтобы были от добрых людей отличны».

Згодом замість окремого тавра на тілі злочинця робили записи реєстраційного характеру. В Австрії на спині засудженого випікали літери, за якими можна було визначити вид злочину і місце його вчинення. У Франції існувала система символів, що визначали міру покарання, характер учиненого злочину.

Проте таврування, як і покалічення злочинців, було малоефективним засобом кримінальної реєстрації. Зростання злочинності, її професійний характер викликали необхідність випалювати на тілі засуджених своєрідні анкети. Людина з тавром назавжди лишалася за межами суспільства, а це штовхало її знову на злочинний шлях. Тому-то буржуазна держава змушена була відмовитися од цього засобу реєстрації. У Франції це сталося в 1732 році, у Росії — в 1863-му, у Китаї — в 1905-му.

Спеціальні реєстри-картотеки, довідкові книги на засуджених бажаних результатів не дали. Використати їх для боротьби із злочинцями було практично неможливо. Інспектори карного розшуку систематично відвідували тюрми і на «парадах в'язнів» тренували свою зорову пам'ять, намагаючись

запам'ятати якнайбільше злочинців.

У поліцейських архівах зберігалося безліч карток, де містилися дані про злочинців, прикмети, опис злочинів, призначене покарання. Там же зберігалися фотознімки злочинців. Розібратися в накопичених даних ставало дедалі складніше. Проблема ідентифікації розшукуваних осіб стояла надто гостро, і її необхідно було розв'язувати на науковій основі.

…Помічник писаря паризької поліцейської префектури Альфонс Бертільйон складав картки на злочинців. Скрупульозно вписував туди імена, а в душі обурювався, бо вважав цю роботу безглуздою. Злочинці-рецидивісти міняли прізвища, імена, переховувалися, і тому розпізнати й викрити їх таким чином було неможливо. Альфонс працював механічно і згадував дитинство, коли захоплено спостерігав, як батько і дід священнодіяли, вимірюючи, класифікуючи піддослідних тварин за довжиною і шириною черепа, розмірами кісток тощо. В тій картотеці був якийсь сенс. Він чув від них ім'я Кетле, котрий стверджував, що у світі немає двох осіб, у яких би збігалися розміри всіх частин тіла.

Мимоволі в Бертільйона виникла ідея ідентифікації злочинців за допомогою антропометричних вимірів.

Вона не була новою. Ще 1860 року в окремих в'язницях нотували в картках розміри деяких частин тіла злочинця. Та це були окремі спроби, які не мали наукового обґрунтування, стрункої системи і тому практичних результатів не дали.

Після тривалих роздумів і розрахунків Альфонс Бертільйон виклав свої пропозиції у трьох доповідях і передав їх на розгляд префектові.

Префект паризької поліції Андріє дотримувався принципу: працюй сам якнайменше, щоб не показувати свого незнання. Всю роботу вмій звалити на плечі працьовитих підлеглих. До того ж дорікай їм, що вони ледачі, тугодуми. І не заохочуй їх, щоб не задирали носа. Навпаки, вмій відшукати такі моменти, коли діяльність співробітників тебе не зовсім задовольняє, вказуй на помилки і недоліки…

Йому й потрапили на розгляд доповіді Бертільйона.

Префект був особою, далекою від науки. А його обізнаність у галузі поліцейської справи межувала із знанням китайських ієрогліфів, Андріє був політиком, якому зв'язки і торгівля посадами розчистили

дорогу до портфеля префекта.

Побіжно переглянувши доповіді і не розібравшись у них, шеф вирішив порадитись із досвідченим і здібним практиком Гюставом Масе. Той різко негативно відгукнувся про доповіді Бертільйона, заявивши, що «поліція не може бути місцем для експериментів теоретиків».

Після цього префект запросив до себе Альфонса Бертільйона.

— Пане Бертільйон, — закопилив губу префект, — ми днями перевели вас із посади помічника писаря у писарі. Ми вас підвищили. Я не розумію, чого ви добиваєтесь. Що вам треба? Чи не бажаєте бути начальником відділу префектури?

Схвильований писар розгубився. Ковтаючи слова, він намагався пояснити суть своїх пропозицій, але префектові набридло слухати підлеглого, думки його були зайняті іншим, і він обірвав Бертільйона:

— Мені здається, ви писар, чиновник двадцятого рангу і працюєте в нас лише кілька місяців. Чи не так?

Бертільйон сполотнів:

— Так, пане префект…

— І вже плекаєте химерні ідеї? Ваша доповідь читається як анекдот. Пане писар, — підвищив голос шеф, — ваші рекомендації мають не науковий, а гумористичний характер. Робіть свою справу і не відволікайте увагу інших. У мене немає часу зайнятися вами!

Обличчя Бертільйона зробилось восковим. На ньому нічого не можна було прочитати. То була одна з найбільш принизливих хвилин у його житті. Їх буде ще чимало. Але це була одна з найчорніших. Йому довелось виступати у принизливій ролі прохача перед тим, кого зневажав і ненавидів.

Віце-президент Антропологічного товариства в Парижі доктор Луї Адольф Бертільйон був розгніваний.

Скільки тривог, неспокою і гіркого розчарування зазнав він од рідного сина Альфонса. Навчався сяктак, байдикував, змінив три кращих школи Парижа. Згодом став банківським учнем, але не витримав іспитового терміну і захурчав з роботи. Не довго протримався і в домашніх учителях.

Лише завдяки протекції шанованого у суспільстві батька невдаха-син був прилаштований помічником писаря в паризьку поліцейську префектуру. Минуло зовсім небагато часу, і старому довелося вислухати докори префекта поліції пана Андріє.

— Пане Бертільйон, — заявив префект, — я раджу вам потурбуватися про те, щоб син ваш старанніше виконував свої обов'язки, присвятив себе роботі писаря і у подальшому не смів відволікатися і втручатися у справи, що його не стосуються. Інакше, — попередив Андріє, — я, на превеликий жаль, буду змушений звільнити його з посади, наданої йому завдяки винятковій повазі до вас, пане віце-президент.

Стримуючи гнів, готовий ось-ось вихопитися назовні, батько зажадав од сина пояснень.

Син не виправдовувався і не сперечався. Він мовчки подав батькові копію усіх трьох доповідей на ім'я префекта.

Батько — антрополог, статистик, лікар — уважно, з внутрішнім хвилюванням вивчав доповіді сина.

І чим більше читав, тим більшою повагою проймався до сина. Він зрозумів, що син першим знайшов можливість застосування антропометрії в карному розшуку. Якщо його пропозиції втіляться в практику, то будь-який злочинець, котрий переховується, буде неминуче викритий. Його прикмети завжди зберігатимуться. Руки, ноги, пальці, голова злочинця будуть виміряні з точністю до одного міліметра і занесені до реєстраційної картки. Коли він попадеться знову, його особу можна буде встановити, незважаючи на всі псевдоніми. Дані вимірів Альфонс пропонував систематизувати за певними ознаками. Завдяки цьому потрібну інформацію можна швидко знайти навіть у картотеці, де зберігатиметься 120 тисяч карток.

Доктор Луї Бертільйон, глибоко схвильований прочитаним, підвівся з-за столу і підійшов до сина, який мовчки стояв біля вікна.

— Я прошу вибачити мене, сину… Я вже не сподівався, що ти знайдеш свою життєву дорогу. Але це,

— він показав на копії доповідей, — і є твоя дорога. Це не теорія. Це прикладна наука. І вона означає революцію у поліцейській справі. Я особисто розмовлятиму з префектом. Він зрозуміє. Він повинен зрозуміти… Повинен…

Проте префект Андріє, незважаючи на всі спроби доктора антропології і його впливових друзів переконати його у цінності і користі пропозицій писаря Альфонса Бертільйона, був невмолимий. Заради збереження свого престижу він не хотів скасовувати раніше прийняте рішення.

І себе, і сина Луї Бертільйон втішав тим, що доведеться чекати відставки Андріє і призначення нового префекта, голова якого, можливо, не буде таким дірявим лантухом, як у нинішнього.

Альфонсом оволоділа апатія і байдужість. Але батько намагався підтримати сина-невдаху.

— Май терпець. Кріпись. Ти досягнеш того, що наша наука стане основою у діяльності поліції. Твій пріоритет буде визнано.

Альфонсу Бертільйону лишилось одне — чекати. І він дочекався. Протримавшись на своєму посту лише два роки, Луї Андріє пішов у вимушену відставку, а на його місце був призначений новий префект — Жан Комекас.

Жан Комекас волів зажити слави новатора. Він заснував перші поліцейські школи. Друг уже хворого на той час доктора Бертільйона, відомий паризький адвокат Едгар Деманж переконав нового префекта не упустити нагоди завоювати лаври покровителя нових методів боротьби зі злочинністю і перевірити пропозиції Альфонса Бертільйона.

Вислухавши плутану доповідь писаря, новий префект спроквола мовив:

— Гаразд, я надам вам можливість перевірити ваші пропозиції. Ми запровадимо ваш метод ідентифікації злочинців як експеримент. На допомогу вам будуть виділені двоє помічників писаря. Термін проведення досліду — три місяці. Якщо за цей час ви знайдете якогось злочинця-рецидивіста виключно за допомогою свого методу, експеримент може бути продовжений.

Незважаючи на заперечення Гюстава Масе, експеримент розпочався.

Альфонс Бертільйон розумів, як важко буде за такий обмежений час довести доцільність запропонованої ним системи ідентифікації злочинців.

Важко уявити, щоб за три місяці одна й та сама людина була затримана, виміряна за новою системою, звинувачена, засуджена, звільнена, а потім вдруге затримана і викрита за даними картотеки Бертільйона. Проте наданий шанс треба було використати.

Альфонс із фанатичною старанністю взявся за діло. Із надзвичайним педантизмом контролював роботу своїх двох підлеглих, припиняючи будь-які спроби опиратися наказам, дорікаючи в недбальстві при вимірах злочинців.

А співробітники відділу, в присутності яких вимірювали затриманих, були невичерпні на дошкульні дотепи.

Експеримент розпочався в грудні 1882 року. На початку січня 1883 року в картотеці Бертільйона було 500 реєстраційних карток, а до кінця місяця їх уже налічувалося 1 600. Залишався один місяць. Невмолимо спливав час, а результатів не було. Бертільйон нервував, підупав здоров'ям.

20 лютого, надвечір, коли до закінчення експерименту залишалося дев'ять днів, Бертільйону доставили останнього в цей день злочинця. Назвався він Дюпоном. Сьогодні це був уже шостий… Дюпон.

Надто полюбилося це прізвище злочинцям, які намагалися приховати своє минуле.

Бертільйон особисто заходився обробляти і цього Дюпона. Ретельно виміряв довжину і ширину черепа, руки, ноги… Тремтячою від утоми й нервового напруження рукою Бертільйон заносить дані антропометричних вимірів до реєстраційної картки. Скорочуючи кількість розділів картотеки за результатами вимірів, він зупинився на останньому, в якому було близько півсотні карток. Кожну з них він звіряв з даними вимірів Дюпона.

Раптом — що це? Невже давно очікувана удача? Одержані щойно результати збіглися з даними людини, заарештованої 15 грудня минулого року за крадіжку пляшок. Але тоді цей чоловік називав себе іншим ім'ям. Бертільйон відірвався од картотеки, підійшов ближче до затриманого, уважно подивився йому в вічі.

— Я бачив вас раніше, — схвильовано промовив він. — Це було 15 грудня минулого року, коли вас затримали за крадіжку порожніх пляшок. Тільки ви тоді називалися не Дюпоном, а Мартіном.

Конвоїр здивовано подивився на злочинця, а потім перевів погляд на Бертільйона.

— Так, — розлючено прохрипів волоцюга, — Так! Од вас не сховаєшся! Це був я…

Нарешті фортуна усміхнулася «невдасі» Альфонсу Бертільйону. З тріумфальним сарказмом він окинув поглядом своїх невір-помічників, мовчки пішов у свій куток і заходився складати звіт про те, що трапилося.

Наступного дня паризькі газети повідомили про справу Дюпона-Мартіна і антропометричну систему ідентифікації злочинців, розроблену Альфонсом Бертільйоном.

Префект оголосив про продовження випробувального терміну на невизначений час, а також надав Бертільйону окреме приміщення.

До кінця 1883 року Бертільйоном за створеною ним системою було викрито 48 злочинців, які приховували своє минуле, а також розпізнано кілька трупів, що зробити звичайними методами, шляхом показу свідкам, працівники поліції не змогли. У 1884 році кількість викритих Бертільйоном злочинців досягла 300 чоловік. Змушені визнати практичну цінність антропометричної системи Бертільйона, працівники префектури водночас піддали її критиці. «Як діяти при розшуку певної особи? Кожну підозрілу людину, помічену на вулиці, роздягати і вимірювати? Кожному поліцейському носити в кишені циркуль?» Бертільйон мовчав, але в душі погоджувався із своїми опонентами, думав і старанно працював над удосконаленням своєї системи.

А тим часом у 1885 році антропометрію було впроваджено в усіх французьких в'язницях і поліцейських управліннях.

У Парижі створили Центральне антропометричне бюро, яке мало кілька окремих приміщень, а в лютому 1886 року Альфонс Бертільйон одержав чин начальника поліцейської служби ідентифікації.

У французькій пресі з'явилося повідомлення: «Бертільйонаж, який базується на розмірах певних частин скелета, що не змінюється, являє собою величезний і геніальний винахід, дарований дев'ятнадцятому століттю в галузі поліцейської справи. Завдяки ідеї одного геніального француза незабаром не лише у Франції, а й у всьому світі припиняться помилки при ідентифікації, а відтак і судові помилки, що ґрунтуються на неправильній ідентифікації. Хай живе бертільйонаж! Хай живе Альфонс Бертільйон!»

А Бертільйон, здобувши визнання, не припиняв наполегливих пошуків. Він добився передачі службі ідентифікації фотографічного ательє. За вказівкою Альфонса Бертільйона кожного заарештованого почали двічі фотографувати — анфас і в профіль на однаковій відстані, при однаковому освітленні, з однаковою постановкою голови. Бертільйон сконструював також крісло, яке поверталося довкола своєї осі і виключало можливість помилок при фотографуванні. Крім того, він розробив словесний портрет — «точний опис за допомогою спеціального словника форм зовнішніх органів людського тіла і рис обличчя».

Антропометричні виміри, метрична і сигналетична фотографії та словесний портрет були застосовані на практиці, а слава Альфонса Бертільйона загриміла далеко за межами країни. До відділу служби ідентифікації в Париж приїжджали керівні чини поліції Англії, Німеччини, Росії та інших країн.

Ось як описує свій візит до Альфонса Бертільйона німецький криміналіст Роберт Гейндль:

«…з усіх великих країн почалося паломництво спеціалістів з розшукової техніки в Париж для вивчення нової науки. Я теж здійснив цю подорож у Мекку…»

Гейндль детально розповідає, як вузькими боковими східцями він піднявся нагору, але двері були зачинені. На дзвінок ніхто не вийшов. Натомість двері відчинилися автоматично, і він потрапив у вузький передпокій, а потім у коридор. Після тривалих блукань знайшов творця антропометрії, автора словесного портрета, метричної та сигналетичної фотографії.

«Альфонс Бертільйон, — писав Гейндль, — сидів у маленькій кімнатці, що виходила вікнами у двір. Мені назустріч піднявся чоловік, котрому тоді було близько п'ятдесяти років. Високий, худорлявий. Він підвівся, витягнувшись уперед, в чорному, щільно застебнутому сюртуку. Серйозне жовте обличчя. Не промовивши жодного слова, він спочатку надав можливість говорити мені протягом кількох хвилин. Я говорив ламаною французькою мовою, яка, звичайно, не ставала кращою від його мовчання. Нарешті він відповів бездоганною німецькою… При цьому він говорив досить тихо. Мова і манери його були стриманими, майже несміливими. Я відчував, що ця людина своїм виглядом не могла б залякати жодного злочинця. І все-таки він був дуже небезпечною для них людиною…»

Далі Гейндль у високопарних фразах прославляв творця антропометричного методу ідентифікації: «Бертільйон являв собою абсолютно виняткову людину в науковому світі. Він був не лише світилом у сфері своєї спеціальності, а й творцем її. Він створив ту науку, майстром якої називався.

Він став на новий ґрунт і протягом тридцяти років невпинно його культивував. Його працею створено нову галузь науки — наукову кримінальну поліцію.

Коли він… почав вдало застосовувати свою систему вимірів тіла з метою встановлення особи злочинця, він одразу став всесвітньою знаменитістю, всесвітньою загрозою для злочинців».

І все ж у такій, здавалося б, на перший погляд стрункій і суворо науковій системі ідентифікації, яким був антропометричний метод (бертільйонаж), існували й недоліки, на які вказували свого часу співробітники Бертільйона. Це розуміли не тільки у Франції.

Пошуки більш досконалих методів ідентифікації не припинялись.

ХУАН ВУЧЕТИЧ

Службовці головного управління поліції Буенос-Айреса обурювалися з приводу нового призначення свого колеги Хуана Вучетича. Небагато часу минуло відтоді, як він емігрував з Далмації і вперше ступив на землю Аргентини в 1884 році. З великими труднощами йому вдалося поступити на службу в головне управління поліції, а через три роки його помітило начальство і доручило організувати бюро ідентифікації. Вучетича називали вискочкою і авантюристом.

Єдиною системою ідентифікації була тоді система Бертільйона — антропометрія. І Вучетичу наказали суворо дотримуватися цього випробуваного, перевіреного на практиці, хоча й не позбавленого недоліків методу.

Але допитливий розум, природні математичні здібності, енергія Вучетича прагнули пошуків і досконалості в роботі.

За десять діб після одержання наказу антропометричне бюро було створене і функціонувало. Проте система Бертільйона не захопила Вучетича. Незабаром, наче на підтвердження своїх сумнівів, у травневому номері французького журналу «Ревю сайнтифік» він прочитав статтю Варіньї. У ній повідомлялося про досліди англійця Гальтона і його спроби класифікувати відбитки пальців стосовно потреб поліцейської практики. І Вучетича полонила ідея розробити власний метод ідентифікації, створити, на протилежність Бертільйоновій, свою систему. Помічники Вучетича за допомогою циркулів та інших приладів вимірювали і реєстрували заарештованих, які прибували в антропометричне бюро, а сам начальник брав у них відбитки пальців.

Окрилений теорією незмінюваності папілярних ліній[3], Вучетич не лише вивчав матеріал, що надходив до нього майже кожного дня, а й добився дозволу досліджувати папілярні лінії численних мумій, що належали аргентинському музею. Їхній оригінальний малюнок не змінився у мумій протягом не лише сотень, а й тисяч років.

Вучетич визначив чотири основних типи папілярних ліній, створив систему, яка дозволяла вираховувати формули відбитків пальців і відповідно з цим розмістити матеріал у картотеці.

Свою систему ідентифікації Вучетич назвав ікнофалангометрією і в одній із статей заявив, що ідеєю досліджувати відбитки пальців він зобов'язаний Гальтону.

Пізніше, у січні 1894 року, лікар-публіцист Латцина запропонував замінити не зовсім вдалу назву «ікнофалангометрія» словом «дактилоскопія». Він писав: «…для чого знадобилося Вучетичу поєднувати всі ці грецькі штуки, щоб… назвати відбиток пальців? Передусім у ікнофалангометрії нічого не вимірюється, отже, йдеться про щось більше, ніж «метрія»: спостерігається, досліджується, розглядається відбиток пальця, фігура, утворювана… лініями шкіри. Відтак, якщо абсолютно необхідно вживати грецьке слово для визначення цього процесу і щоб ця назва пасувала до терміну «антропометрія», то був би придатний термін «дактилоскопія», складений з «дактилос» — палець і «скопео» — розглядати, слово більш підходяще, коротше. І, мабуть, благозвучніше, ніж ікнофалангометрія».

До експериментів і досліджень Вучетича начальство ставилося з упередженням. Усі ще поклонялися

системі Бертільйона. Про фінансування дослідів, виділення коштів для обладнання лабораторії не могло бути й мови. Вучетич змушений був витрачати власні досить незначні заощадження, рахувати мало не кожний песо, купуючи необхідні матеріали, публікуючи свої праці.

Незважаючи на труднощі, за короткий час він класифікував близько 700 дактилоскопічних карт і в 1892 році вже міг наочно довести перевагу дактилоскопії над антропометрією і ті перспективи, які відкривалися у зв'язку із застосуванням методу ідентифікації за відбитками пальців.

У невеличкому портовому містечку Аргентини на тихоокеанському узбережжі 29 червня 1892 року поліцейському комісарові надійшло повідомлення про вбивство двох позашлюбних дітей Франціски Рейас.

Коли вона прийшла з роботи, то побачила у ліжку закривавлених, із розбитими головами шестилітнього сина і чотирирічну доньку. Нещасна мати ледь встигла добігти до сусідів і прошепотіти: «Мої діти… Веласкес… Убив моїх дітей…» І знепритомніла.

Сусіди повідомили поліцейського комісара про трагедію.

Як тільки нещасна мати прийшла до тями, комісар допитав її. Франціска засвідчила, що робітник із ранчо Веласкес наполягав, щоб вона вийшла за нього заміж, переслідував її, у разі відмови загрожував убити тих, «хто для неї найдорожчий на світі». Але вона не могла дати згоди, бо кохає іншого. І сьогодні, повертаючись додому, вона бачила, як назустріч їй із будинку вибіг Веласкес, а в спальні вона знайшла мертвих дітей.

Комісару все було ясно. Він не провів огляду. Не обстежив місця події, а одразу заарештував Веласкеса. Заарештований не заперечував ані своєї прихильності до Франціски, ані бажання взяти з нею шлюб, ані своїх погроз. Але у здійсненні цих погроз він не зізнавався.

За наказом комісара до Веласкеса був застосований «третій ступінь допиту» — його жорстоко побили. Але в'язень продовжував стояти на своєму. Тоді йому зв'язали руки й ноги і поклали на всю ніч у спальні поруч із трупами дітей, щоб він весь час їх бачив. «Можливо, після цього в нього заговорить совість?» — вирішив комісар. Та Веласкес залишався непохитним.

Тим часом комісар з'ясував, що Франціска мала коханця, який раніше казав, що одружився б з нею, якби вона не мала дітей. І комісар запідозрив матір у найстрашнішому — вбивстві дітей. Щоб викрити злочинницю і одержати її зізнання, комісар вночі з'явився до «дикунки Франціски», стукав у

вікно і двері, демонічним голосом вигукував, що духи помсти з'явилися покарати дітовбивцю. Комісар сподівався, що злочинниця злякається і зізнається в убивстві. «Вистава» тривала до світанку, а вранці Франціска спокійно відчинила йому двері. Незважаючи на те, що він піддав її тортурам, вона винною себе не визнала. Вичерпавши свій «багатий» арсенал доказів, остаточно заплутавши справу, комісар попросив допомоги у поліцейському управлінні. На місце виїхав інспектор, знайомий із працями Вучетича з питань дактилоскопії. Інспектор установив алібі Веласкеса і звільнив його, а потім надзвичайно ретельно оглянув місце події.

На дверях спальні Франціски він виявив коричневу кров'яну пляму. Інспектор попередньо визначив її як відбиток вимащеного кров'ю великого пальця.

Шмат дерева з кров'яною плямою був вилучений з дверей, а на чистий аркуш паперу перенесено відбитки пальців Франціски. Великого досвіду в інспектора не було, проте після порівняння він встановив, що відбиток на дверях залишений великим пальцем правої руки Франціски.

Франціску заарештували і примусили через збільшувальне скло роздивитися обидва відбитки. Ні страх перед нічними духами помсти, ні побої комісара її не зломили, а роздивившись відбитки пальців, вона зізналася, що вбивство дітей — справа її рук. Діти заважали її одруженню.

В історії криміналістики це було перше вбивство, розкрите за допомогою дактилоскопії. Незабаром Вучетич протягом лише п'яти хвилин ідентифікував невідомого самовбивцю, дактилоскопічна картка якого була в його картотеці, а трохи пізніше викрив убивцю купця дона Ріваса. Убивця залишив слід на дошці прилавка магазину. І, незважаючи на це, Вучетича звинуватили в тому, що він мало уваги приділяє антропометрії, пригрозили звільненням і заборонили займатися дальшим вивченням і дослідженням відбитків пальців.

Проте Вучетич, котрий до цього часу вже видав книгу «Загальне керівництво із застосування антропометричного методу і методу пальцевих відбитків», продовжував працювати і в надзвичайно складних умовах підготував і видав другу книгу «Система впізнання особи».

Після чергової зміни керівництва у поліцейському управлінні Вучетичу дозволили продовжити роботу.

У 1894 році перевага дактилоскопічного методу над антропометричним стала очевидною, і він набув загального визнання, а ще через два роки поліцейське управління перестало користуватися антропометричним методом і замість нього запровадило дактилоскопічний.

Завдяки Вучетичу першою країною світу, в якій дактилоскопічний метод був прийнятий за єдину основу поліцейської служби ідентифікації, стала Аргентина. І це дозволило Вучетичу на другому латиноамериканському конгресі в Монтевідео заявити:

«Я можу вас запевнити, що всі ті роки, протягом яких ми застосовували антропометричну систему, нам, незважаючи на всі намагання, жодного разу не вдалося довести ідентичність якоїсь людини методом вимірів… Ось чому ми впровадили у себе систему відбитків пальців».

За згодою поліцій кількох південноамериканських держав з 20 жовтня 1905 року дактилоскопія була прийнята в Бразилії, Чілі, Уругваї, а пізніше — в Перу, Парагваї та Болівії.

Бертільйонажу було завдано смертельного удару. Піднявшись на вершину успіху, Вучетич загорівся ідеєю реєстрації всього населення за допомогою зняття відбитків пальців. Це допоможе, твердив Вучетич, розкривати злочини, дасть змогу ідентифікувати жертви при катастрофах, а в майбутньому створити міжконтинентальні ідентифікаційні бюро. У 1904 році була надрукована монографія Вучетича «Порівняльна дактилоскопія».

У 1911 році ідея дактилоскопічної реєстрації всього населення вже була близька до здійснення. Уряд провінції Буенос-Айрес прийняв рішення про генеральний перепис населення на базі дактилоскопічної ідентифікації.

У 1913 році Вучетич здійснив подорож до Індії, Японії, Китаю, до країн Європи, щоб вивчити в поліцейських управліннях стан ідентифікації і розвиток системи дактилоскопічної реєстрації. Він мав зустрітися із творцем антропометричної системи Альфонсом Бертільйоном, до якого ставився з повагою, хоча й був противником самої системи.

Незважаючи на те, що грубки аж пашіли і хворий був закутаний у ковдри, його лихоманило.

Тяжкі приступи мігрені, застаріла хвороба шлунка, загальна перевтома і зниження температури ускладнювалися душевним занепадом: він передчував крах створеного ним дітища, крах того, заради чого жив, боровся і творив. Злоякісна анемія — такий діагноз лікарів дорівнював смертному вирокові. Різко погіршився зір. Хворий почував себе приреченим. Хто ж продовжить його справу? Хто підніме на новий щабель створену ним систему антропометрії, наукову систему ідентифікації злочинців, метод словесного портрета, які були національною гордістю Франції і принесли світове визнання йому, колись нікому не відомому писареві паризької поліцейської префектури Альфонсу Бертільйону?

У передпокої пролунав дзвінок. Секретар, який схилився над хворим, нечутно вислизнув за двері. Бертільйон почув у сусідній кімнаті чужі кроки, потім якийсь нерозбірливий шепіт.

— Хто там? — глухо запитав хворий.

Секретар так само нечутно повернувся.

— Учителю, — тихо промовив він, — учителю, до вас гість іздалеку…

— Хто?

— Доктор Вучетич із Аргентини. — І подав Бертільйону візитну картку відвідувача.

— «Хуан Вучетич, Ла-Плата», — прочитав хворий. Рука його здригнулась, повисла, метеликом упала візитна картка.

«Так ось хто навідав мене, — спалахнув гнів у душі Бертільйона. — Мій ворог в останню хвилину хоче втішитися з моєї поразки! Це він, Вучетич, завдав мені такої ганьби, заявивши на поліцейському конгресі: «Я можу вас запевнити, що, коли ми користувалися антропометричною системою, нам, незважаючи на всі наші зусилля, жодного разу не вдалося з цілковитою впевненістю встановити ідентичність якоїсь особи!»

Обличчя Бертільйона ще більше зблідло, холодний піт укрив чоло. «Як він насмілився з'явитися в мій дім? Він розраховує, що буде прийнятий? Нехай чекає під дверима. Нехай перейметься до Альфонса Бертільйона належною повагою!»

І коли, на думку Бертільйона, самолюбство Вучетича було принижене, він важко піднявся з ліжка, за допомогою секретаря, що чергував біля нього, одягнув халат, підійшов до дверей і штовхнув їх тремтячою од гніву і слабкості рукою.

Нічого не підозрюючи, Вучетич ступив назустріч:

— Засвідчую повагу і шану. — І простягнув Бертільйону руку.

Хворий з ніг до голови зміряв заморського гостя гнівним поглядом, сповненим холодної ненависті й зневаги.

— Вельмишановний пане, — задихаючись промовив він, — ви завдали мені стільки лиха! — І грюкнув дверима перед носом у Вучетича.

Так восени 1913 року в Парижі відбулася перша й остання зустріч двох людей, котрі зробили великий і вагомий внесок у розвиток криміналістики.

ПОРАЗКА АНТРОПОМЕТРІЇ

Незважаючи на те, що Аргентина була першою країною світу, де був запроваджений дактилоскопічний метод ідентифікації, до Європи ідея використання відбитків папілярних ліній проникла не з Південної Америки.

Ще у древньому Вавилоні й Ассирії користувалися відбитками пальців, — коли вони слугували замість підпису «печатками» на глиняних документах.

Древні китайці також надавали значення відбиткам пальців. З цього деякі дослідники і вченікриміналісти робили висновок, що й у сиву давнину цей метод використовували з метою

ідентифікації. Гейндль, наприклад, писав: «Наш європейський мозок не зміг вигадати майже нічого такого, що не було б відкрито якимось темнооким азіатом кілька століть або тисячоліть тому… досягнення нашого часу… являють собою в більшості випадків лише розкопки старого…»

Навряд чи можна погодитися з таким категоричним висновком.

Французький криміналіст Едмонд Локар, який підготував і видав шеститомну працю під назвою «Керівництво з криміналістики» і зробив значний внесок у науку і криміналістичну літературу, обґрунтовано ділить історію дактилоскопії на три періоди: доісторичний, емпіричний і науковий. Він стверджує, що «не міг знайти жодного факту, який би вказав, що слід нігтевої фаланги розглядався як доказ тотожності… в цьому разі, як у китайських документах, менше значення мав візерунок папілярних ліній, ніж слід дотику».

Згадки про папілярні лінії ми знаходимо у природознавців і анатомів XVII–XVIII століть, але вони ні в якому разі не пов'язані з питаннями ідентифікації особи. Едмонд Локар називає «дідусем дактилоскопії» італійського природознавця Марчелло Мальчіні, який у 1686 році в одному з листів зазначав: «Розглядаю крайню верхню частину пальця і спостерігаю ті численні зморшки, які начебто ідуть колоподібно або звиваючись…»

У 1747 році вийшла друком праця Крістіана Якова Гінце «Анатомічне дослідження папілярних ліній шкіри, що служать для відчуття», а пізніше — твір чеха Пуркінья «Про фізіологічне дослідження органу зору і побудову шкіри». Локар називає Пуркінья «загальновизнаним законним батьком дактилоскопії», хоча Пуркінья не вказував на значення ліній пальців для ідентифікації і не передбачав результатів своєї праці для криміналістики.

Першою людиною, яка запропонувала скористатися відбитками пальців з поліцейською метою, був Вільям Джемс Гершель, головна службова особа в окрузі Хуглі в Бенгалії.

Народився Гершель у 1831 році в Англії, а з 1853 по 1878 рік служив у Індії. Свої практичні досліди з дактилоскопії почав у 1858 році.

Спонукали його до цього місцеві особливості суспільного діловодства. Замість підпису індуси ставили на документах відбиток замащеного чорнилом пальця. Це виключало суперечки про справжність договорів. Тривала практика наштовхнула Гершеля на думку, що папілярні лінії пальців рук можуть стати хорошим засобом ідентифікації.

Творів про свої досліди Гершель не публікував, а в серпні 1874 року в листі головному інспектору в'язниць Бенгалії повідомив: «Цим листом пересилаю працю про новий метод ідентифікації особи. Він полягає у штемпелеподібному відбитку вказівного і середнього пальця правої руки (заради простоти беруться лише ці два відбитки)… Нині техніка взяття такого відбитку навряд чи більш складна, ніж виготовлення відбитку звичайної канцелярської печатки…

Цей спосіб перевірений мною протягом кількох місяців на в'язнях, а також у відділі запису цивільного майна при виплаті пенсій, причому не було жодного випадку, щоб виникли якісь ускладнення. Нині в Хуглі кожна особа, котра бажає отримати якийсь офіційний документ, повинна дати відбитки своїх пальців. Досі ще ніхто не відмовився од цієї процедури. Я дотримуюсь тієї думки, що загальне впровадження цього методу покладе раз і назавжди край всіляким шахрайствам у галузі ідентифікації. Протягом останнього двадцятиліття я зібрав тисячі карток з пальцевими відбитками і тепер майже завжди можу на підставі цих відбитків ідентифікувати людей…»

Отже, Гершель в результаті своїх дослідів дійшов висновку, що відбитки, зроблені з пальців однієї людини, ніколи не бувають подібними до відбитків іншої людини і, крім того, візерунки на кінчиках пальців залишаються незмінними протягом усього життя.

«Як приклад того, — продовжував у листі Гершель, — яким цінним міг бути мій метод, припустимо, що Роджер Тайнборн[4] при вступі до армії мав дати відбитки своїх пальців. У цьому випадку весь процес міг бути закінчений протягом десяти хвилин… Мені здається, немає потреби детальніше пояснювати, яке значення має можливість встановлення особи у в'язницях. Відбитки пальців і можуть служити тим засобом, який дозволяє у будь-який час встановити, чи є в'язень ідентичним з особою, що раніше вже була засудженою до відбуття покарання…

Не відмовте у люб'язності приділити цій справі увагу і дозвольте дізнатися, чи буде мені дозволено випробувати цей метод також у інших в'язницях».

Генеральний інспектор відмовив Гершелю.

28 жовтня 1880 року в одному лондонському журналі був опублікований лист шотландського лікаря і викладача курсу фізіології Генрі Фолдса, що працював у Токіо.

Фолдс у листі «Про борозенки шкіри на пальцях» писав: «Я оглянув у 1879 році кілька знайдених в Японії доісторичних глиняних черепків, і мою увагу привернули певні відбитки пальців, що виникли, найімовірніше, в той час, коли глина була ще м'якою. Порівняння цих відбитків з пальцевими відбитками, зробленими тепер, спонукало мене зайнятися загальним дослідженням проблеми… Основний шкіряний малюнок залишається незмінним протягом усього життя людини і тому краще,

ніж фотографії, може слугувати для ідентифікації».

У цьому ж листі Фолдс повідомляв про два випадки застосування ним дактилоскопії в кримінальних справах. В одному випадку він дійшов висновку про відсутність тотожності, у зв'язку з цим підозрюваний був звільнений. Іншим разом Генрі Фолдс ідентифікував відбиток, залишений на келиху, і викрив злодія.

22 листопада цього ж року в тому самому журналі з'явилася замітка Гершеля — відповідь на лист Фолдса. Гершель повідомляв, що він уже двадцять років застосовує пальцеві відбитки в поліцейській справі і з успіхом впровадив цей метод в Індії.

«Якщо на місці злочину, — писав Фолдс, — виявлено відбитки пальців, вони можуть допомогти знайти злочинця. Я сам практично перевірив це… У судово-медичній практиці зустрінуться ще й інші можливості використання відбитків пальців, так, наприклад, якщо від понівеченого трупа знайдено лише руки. У випадку, коли відомо малюнки папілярних ліній, то останні мають більшу доказову силу, ніж тривіальна родима пляма з бульварних романів…»

Доктор медицини, фізіолог, мандрівник і дослідник Центральної Африки та Білого Нілу, троюрідний брат Чарлза Дарвіна сер Френсіс Гальтон, відомий працями з питань спадковості, фізіології та антропології, зацікавився питаннями ідентифікації особи. Готуючи на цю тему доповідь для королівського наукового товариства, Гальтон виїхав до Парижа, щоб особисто познайомитися с системою бертільйонажу і одержати інформацію від Бертільйона.

Пізніше у доповіді він писав: «Я відвідав пана Бертільйона під час свого короткого візиту в Париж і мав нагоду познайомитися з його системою. Ретельність його асистентів при вимірюванні карних злочинців слід вважати неперевершеною. Їхні методи відзначаються швидкістю і точністю. Все було прекрасно організовано…» Сам антрополог Гальтон був у захваті від системи Бертільйона. Проте він вирішив зайнятися вивченням ідентифікації особи глибше і згадав про замітку Гершеля у лондонському журналі.

Гершель на той час уже перебував у Англії. Зв'язавшись із ним, Гальтон одержав від Гершеля не лише інформацію про його досліди, а й матеріали досліджень.

У доповіді на засіданні королівського наукового товариства Гальтон, віддавши належне бертільйонажу, зауважив, що існує й інший метод ідентифікації — пальцеві відбитки папілярних ліній, якому досі не приділялося належної уваги.

Гальтон здійснив успішну спробу класифікувати різноманітні і численні малюнки, науково їх систематизувати. Він дійшов самостійного висновку, що існує чотири основних типи папілярних ліній, на підставі яких і має будуватися струнка система класифікації.

Копітка робота Френсіса Гальтона знайшла втілення у фундаментальній книзі «Дактилоскопічні відбитки», що побачила світ у 1892 році.

Стало очевидним, що дактилоскопії, як методу ідентифікації, належить майбутнє, і вона повинна витіснити бертільйонаж. Міністр внутрішніх справ Великобританії Асквіт створив особливу комісію для вивчення й аналізу порівняльної вартості двох методів.

Комісія дійшла висновку про необхідність фіксування на реєстраційних картках, крім зросту, кольору волосся та очей, будови тіла і особливих прикмет, ще й відбитків пальців. Міністр погодився з висновком і доручив експерту-консультанту, інструктору ідентифікації доктору Джерсону взяти ці рекомендації на озброєння.

Прихильник антропометрії і вірний учень Бертільйона Джерсон розробив систему, яка увібрала в себе суто бертільйонівський антропометричний поділ з додатковими підрозділами — ідентифікацією за відбитками великого та вказівного пальців правої руки. Цей «гібрид» застосовувався недовго.

Через рік замість Джерсона на посаду експерта-консультанта, інструктора ідентифікації, а пізніше й начальника відділу був призначений Едуард Річард Генрі. Він тривалий час працював у Бенгалії, був товаришем і наступником Вільяма Гершеля (Генрі після Гершеля створив у Калькутті дактилоскопічне бюро). Повернувшись до Лондона, Генрі опрацював дактилоскопічну систему класифікації, яка не потребувала антропометричних вимірів Бертільйона.

У 1900 році вийшла книга Генрі «Класифікація і застосування пальцевих відбитків», що стала настільною для англійських криміналістів[5].

Лондонська поліція першою в Європі почала офіційно застосовувати спосіб ототожнення особи за відбитками пальців і розпрощалася з антропометрією Бертільйона. Замість громіздких вимірювальних приладів Бертільйона нова система потребувала лише невеликого гумового валика і тюбика друкарської фарби. Замість того, щоб витрачати багато часу на вимірювання всіх частин тіла і псувати зір міліметровими вимірами, досить було прикласти пофарбовані пальці до чистого аркуша паперу.

Чи знав Бертільйон про смертельну небезпеку, що нависла над його антропометричною системою? Так, безумовно знав. Коли він був у зеніті слави, коли приймав вищих поліцейських чинів і вчених з Лондона, Відня, Берліна, Будапешта, Москви і Петербурга, він уже був знайомий з працями Гальтона в галузі дактилоскопії. Познайомившись із його книгою «Дактилоскопічні відбитки», Бертільйон у 1893 році писав, що, незважаючи «на дотепні дослідження в Англії Френсіса Гальтона, ці малюнки не містили у собі таких виразних відмінностей, які могли б послужити основою класифікації багатьох сотень тисяч випадків».

З цього видно необґрунтованість поширеної серед багатьох фахівців думки про те, що родоначальником дактилоскопії був Альфонс Бертільйон.

Щоб підтримати антропометричну систему ідентифікації, яка захиталася під нищівними ударами дактилоскопії, Альфонс Бертільйон був змушений приєднати до своєї антропометричної картотеки як додатковий засіб відбитки пальців. Він використав дактилоскопічну класифікацію як додатковий, а не основний метод, коли антропометричні методи призводили до очевидних помилок, особливо при ідентифікації жінок та осіб віком до двадцяти п'яти років. Бертільйон не міг погодитися із поразкою антропометрії і навіть у 1902 році на запитання керівника Ліонської криміналістичної лабораторії Едмонда Локара: «Чи вірите ви у практичну можливість класифікувати картки, в яких немає ніяких інших даних, крім відбитків пальців?» — відповів: «Так, але комбінація з двох систем (антропометрія і дактилоскопія) набагато краща з точки зору як надійності, так і швидкості роботи, за умови, щоб рівень тюремного персоналу був досить високим, аби вміти читати і записувати результати вимірів, що загалом і має місце в Європі».

А дактилоскопічний метод ідентифікації слідом за Аргентиною, Англією, південноамериканськими державами почав витісняти бертільйонаж і з інших країн.

Якщо в 1897 році щойно створене Берлінське Центральне управління ідентифікації користувалось методом бертільйонажу, то уже через п'ять років дактилоскопічний метод зустрів сприятливий прийом з боку німецьких поліцейських властей.

У 1903 році начальник Дрезденського карного розшуку Кеттіг впровадив дактилоскопію у практику роботи поліції Саксонії, а слідом за ним ця система прижилась у Гамбурзі і Берліні.

Коли нова система ідентифікації почала витісняти антропометричний метод і система Бертільйона захиталася, раніше висловлені Гейндлем похвали про велич Бертільйона не перешкодили йому відректися од свого кумира і слідом за іншими завдати Бертільйону одного з найважчих ударів.

Гейндль виступив у пресі з критичною статтею під тенденційною назвою: «Геть від Бертільйона!»

Він різко висловився проти антропометрії, заявляючи, що в теорії вона була хорошою, а на практиці мала ряд серйозних недоліків. Її не можна було застосувати до злочинців, які були фізично неправильно розвинуті. Не можна було вимірювати злочинців до 25-річного віку, бо до цього періоду формування людського організму не закінчувалося. При використанні антропометричної системи легко можна припуститися помилок внаслідок неправильності вимірів і недогляду при їх занесенні до реєстраційної картки. Пізніше такі помилки виявити майже неможливо. Гейндль, критикуючи Бертільйона, вказував на високу вартість інструментів, зауважував і те, що «антропометрія ніякою мірою не є оригінальною ідеєю Бертільйона», що багато років тому народи Східної Азії зверталися до обмірів тіла як до засобу ідентифікації, що за двадцять років до Бертільйона начальник в'язниці в Лувені Стефенс вимірював в'язнів, щоб потім упізнати їх, незважаючи на інші імена.

«Натхненником Стефенса, — писав Гейндль, — був, за його власним визнанням, Кетле — колега і друг старого Бертільйона. Таким чином, шлях веде від Стефенса через Кетле і Бертільйона-батька до Альфонса Бертільйона-сина».

Розвінчування бертільйонажу не принесло сподіваної слави Гейндлю, бо смертельна небезпека для системи Бертільйона прийшла не з Німеччини, а з далекої Аргентини, Індії, Японії ще задовго до названої статті.

Згідно з постановою німецької поліцейської конференції, що відбулася у Вісбадені, відбитки пальців мають зніматися з осіб, котрі:

1) є професійними злочинцями або своєю поведінкою дають підставу побоюватися, що стануть ними;

2) відмовляються назвати свої імена властям або дають підставу підозрювати, що називають себе вигаданими іменами.

Крім того, відбитки пальців бралися: в усіх циган, у тих, що висилалися за межі країни, в усіх іноземних злочинців.

На початку 1921 року дактилоскопічні карти, зібрані німецькою поліцією, були розміщені у 1024 папках, і нараховувалося їх 260 тисяч.

І все-таки відповісти на запитання, хто відкрив дактилоскопічний метод, досить важко. Едмонд Локар писав: «Відкриття завжди є плодом співробітництва сотень або, можливо, тисяч людей. Великі відкриття анонімні або, краще сказати, колективні: ніхто не відкривав вогню, весла, вітрила, заліза.

Відкриття здійснюється тоді, коли думка про нього виникає у багатьох людей. Ті, кому воно приписується, лише конкретизують або синтезують уже готові ідеї».

Остаточну поразку антропометричного методу ідентифікації датують 1914 роком. У цей час помер Альфонс Бертільйон, а в Монако відбулася Міжнародна поліцейська конференція, що поклала початок Інтерполу (міжнародна поліцейська організація). Інтерпол об'єднав зусилля поліції різних країн у боротьбі проти міжнародних злочинців і всіляких гастролерів. Саме з цього часу дактилоскопія була визнана як міжнародний метод ідентифікації.

В Росії система дактилоскопічної реєстрації була введена циркуляром головного управління в'язниць в 1906 році, а законом від 6 липня 1908 року — в розшукових відділеннях поліції.

Царський уряд пояснив це необхідністю посилення боротьби з бродяжництвом. Але ця мета не була головною. Уряд вважав, що дактилоскопування допоможе в боротьбі з революціонерами. Першими, в кого зняли пальцеві відбитки для реєстрації, були не бродяги, а «політичні злочинці».

Через кілька років відбитки пальців стали об'єктом криміналістичної експертизи. В 1909 році у Варшаві дактилоскопія допомогла викрити вбивцю і грабіжника Боронського, в 1911 році — квартирного злодія Бабицького в Одесі, в 1912 році — вбивцю аптекаря Вайсброда в Петербурзі.

Розповідаючи про це, відомий радянський криміналіст Іван Пилипович Крилов назвав дактилоскопічну експертизу по справі убивства Вайсброда історичною. Справа розглядалася 9-м відділенням Петербурзького окружного суду 29–31 жовтня 1912 року. Вільних місць у залі суду не було. Вперше в столичному окружному суді слухалася справа, по якій доказом виступав… відбиток пальця. Німий свідок проти чотирьох живих, які говорять і стверджують алібі одного з обвинувачених. Хто ж переможе? Це питання цікавило не лише постійних відвідувачів судових процесів, а в першу чергу судових чиновників та адвокатів. Тому й були заняті перші ряди крісел публікою в мундирах та фраках.

В ніч на 18 лютого 1912 року в аптеці по Катерингофському проспекту був убитий аптекар Вайсброд.

При огляді місця події поліція виявила уламки розбитого скла парадних дверей аптеки. На одному з них залишився відбиток пальця, придатний для ідентифікації особи.

У вбивстві були запідозрені сторож аптеки Шунько та його знайомий Алексєєв. Вони заперечували свою вину. Головним доказом злочинної участі Алексєєва був висновок експерта В. І. Лебедєва. Він

після зіставлення відбитків пальців Алексєєва з відбитком, виявленим на склі з місця події, зробив категоричний висновок про те, що його залишено великим пальцем лівої руки Алексєєва.

Цьому висновку протистояли свідчення чотирьох осіб, які мешкали в одній кімнаті з Алексєєвим і засвідчили, що в ніч убивства він з восьмої години вечора і до сьомої ранку безвідлучно був дома і спав на своєму ліжку. Таким чином, алібі Алексєєва було нібито беззаперечним. При такій суперечності довелося особливо ретельно і всебічно дослідити кожен із доказів.

У судових процесах інших країн доказами в судах неодноразово були відбитки пальців, виявлені на місці події. Перший випадок використання судом дактилоскопії стався в Угорщині в 1907 році, в Англії — в 1908, в Норвегії — в 1910, в США — в 1911 році.

Обставини справи в Сполучених Штатах Америки дещо нагадували справу Шунька і Алексєєва.

Там п'ять свідків доводили алібі Цезаря Целли, звинуваченого в крадіжці. Всі вони під присягою стверджували, що в ніч вчинення злочину він нікуди не відлучався.

Справа Шунько і Алексєєва розглядалася за участю підсудків (присяжних засідателів). Вони повинні були винести вердикт — винні підсудні чи ні.

Експерт Лебедєв розумів, що переконати підсудків буде нелегко тому, що вони звикли до свідчень живих осіб, а з дактилоскопією матимуть справу вперше. Допомогти в цьому могла лише наочність висновку. Тому експерт двічі звертався до суду з заявою і проханням дозволити демонстрацію досліджуваного та контрольного відбитків на екрані з допомогою проекційного ліхтаря.

Суд спочатку погодився з цим, а потім в клопотанні відмовив. Лебедєву було дозволено користуватися таблицями та фотографіями.

Виступ експерта в суді тривав понад півтори години. Він виклав наукові основи дактилоскопії і використані в даному випадку прийоми й методику дослідження, звернув увагу на індивідуальні ознаки папілярних ліній на великому пальці лівої руки підсудного Алексєєва. Всього таких ознак виявлено 31, з них 19 особливо помітних. Підсудки були винятково зацікавлені висновком експерта. Вони ретельно вивчали цей висновок, з допомогою лупи при освітленні переносною електричною лампою звіряли з'єднання і розділ папілярних ліній на фотографіях, виміряли і відстань між окремими характерними особливостями відбитків.

Захисники підсудних Адамов та Остен-Дрізен наполегливо і заповзято намагалися відшукати відмінності в папілярних візерунках, і якщо знаходили, експерт тут-таки переконливо пояснював причину їх виникнення.

Адвокат Адамов свою промову почав із звернення до підсудків: «Сьогодні в російському суді екзаменується дактилоскопія: можливо, ви її оціните на п'ять з плюсом, але не маю сумніву, що їй доведеться тримати переекзаменовку».

Присяжні засідателі винесли Алексєєву і Шунько обвинувальний вердикт. Обоє були визнані винуватцями вбивства і засуджені.

Після вироку петербурзькі газети висловлювали сумніви в його обґрунтованості, звертали увагу на можливість судової помилки стосовно Алексєєва, тому що єдиним доказом, який викривав його, був лише відбиток пальця. Але дактилоскопії тримати переекзаменовки не довелося. Через два тижні після суду Алексєєв зізнався у вбивстві. А газети після цього повідомили про торжество дактилоскопічної експертизи, про перемогу науки у боротьбі зі злочином.

Влітку 1923 року в затопленому підвалі одного з будинків по Троїцькому провулку в Москві двірник знайшов труп невідомої жінки. Оперативна група карного розшуку виїхала для огляду місця події.

Разом з ними прибув на місце і начальник Центрального дактилоскопічного бюро Петро Сергійович Семеновський, який за сумісництвом працював прозектором при міській судово-медичній експертизі.

Після огляду трупа Петро Сергійович провів розтин і дав ряд цінних висновків, які мали важливе значення для розробки версій.

Звіривши зовнішні прикмети потерпілої з картотекою, оперативники дійшли висновку, що вони відповідають прикметам безслідно зниклої Хуснітдінової. Крім того, дефекти кісток правої ноги трупа збігалися з пошкодженням ноги Хуснітдінової.

В квартирі Хуснітдінової на долівці були виявлені замиті плями крові.

На допитах сусіди зниклої твердили, що два прийомних сини Хуснітдінової систематично пиячили, сперечалися, лаялися з нею і навіть погрожували вбивством.

При обшуку квартири Хуснітдінової було знайдено її паспорт.

Всі зібрані докази і послужили основою для пред'явлення прийомним синам Хуснітдінової звинувачення в убивстві.

Звинувачення було пред'явлено. Тяжке звинувачення. Але до суду справа не дійшла.

Семеновський ще під час розтину виявив, що внаслідок довгого перебування у воді шкіра потерпілої відокремилась від пальців. Багато зусиль доклав він, щоб не пошкодити шкіру з фаланг пальців рук і зробити з папілярних візерунків парафінові зліпки. Після цього він вивів дактилоскопічну формулу папілярних ліній вбитої. Він же особисто звірив формулу з обліковими даними дактилоскопічного бюро.

І вбита виявилася зовсім не Хуснітдіновою, а мешканкою міста Смоленська Манеєвою, яка неодноразово затримувалась міліцією в Москві за спекуляцію і підлягала дактилоскопічній реєстрації.

Одержавши від Семеновського ці дані, працівники московського карного розшуку виїхали у відрядження до Смоленська. Там вони з'ясували, що коханець Манеєвої, в минулому карний злочинець Митрофанов, довгий час ніде не працював, систематично пиячив, знущався над Манеєвою і погрожував їй вбивством. Але при детальній перевірці було з'ясовано, що до вбивства він не причетний. На квартирі Манеєвої вилучили її фотографію і пред'явили для опізнання. В Москві одна з мешканок будинку в Троїцькому провулку впізнала Манеєву по фотографії і на допиті посвідчила, що Манеєва просила дозволу пожити в неї на квартирі.

Після цього вона пішла з двірником Захаркіним, і більше її ніхто не бачив. При обшуку в квартирі Захаркіна було вилучено одяг, що належав Манеєвій, велику суму грошей, а в комірчині на підлозі виявлено плями бурого кольору. Дослідження показало, що це кров. Захаркін зізнався у вбивстві Манеєвої з метою пограбування.

Через місяць прийомні сини Хуснітдінової отримали від неї листа, в якому повідомлялось, що вона виїхала до Ташкента, там тяжко захворіла на тиф, тому не писала. Прохала, щоб сини надіслали їй паспорт, який вона випадково забула в Москві.

Таким чином Петро Сергійович Семеновський допоміг розкрити тяжкий злочин і врятувати від засудження невинних осіб.

Студент медичного факультету Юр'ївського університету Петро Сергійович Семеновський у 1908 році підготував свою першу наукову працю, яка називалась «Судово-медичне дослідження плям». Вчена рада присудила цій роботі золоту медаль.

В 1910 році Семеновський з відзнакою закінчив університет і почав працювати асистентом кафедри судової медицини. В цей час він підготував ряд наукових праць і, зокрема, «Мікроскопічне дослідження кісток людини і тварин в судово-медичному відношенні».

В 1919 році, не бажаючи залишатися в буржуазній Естонії, Семеновський переїхав до Москви, де працював консультантом при Московському карному розшуці.

В цей же час, ще за громадянської війни, почалася організація і формування радянських кримінальних установ.

Автором проекту доповіді Народному комісаріату внутрішніх справ про організацію науковотехнічної служби в апаратах карного розшуку та проекту організації розшукової служби в Центральному управлінні карного розшуку був Петро Сергійович Семеновський.

В тому ж дев'ятнадцятому році Семеновський був призначений завідуючим кабінетом судової експертизи, а також завідуючим реєстраційним бюро (пізніше — Центральне дактилоскопічне бюро карного розшуку Головного управління міліції НКВС).

В результаті наполегливої та копіткої роботи, глибокого дослідження дактилоскопії Семеновський в тисяча дев'ятсот двадцять третьому році підготував посібник «Дактилоскопія як метод реєстрації». В цій роботі Семеновський вперше запропонував розроблену ним таблицю виведення імовірних дактилоскопічних формул у випадку, якщо не відомо 2, 3, 4 пальцевих відбитки.

В 1923 році було введено єдину систему централізованого дактилоскопічного обліку, розроблену Семеновським, і в її основу покладено десятипальцеву дактилоскопічну картотеку з виведенням основної та додаткової формул.

Семеновського вважають не тільки одним з основоположників радянської дактилоскопії, але й одним з видатних вчених-практиків радянської судово-медичної школи.

В 1927 році за плідну працю на царині теоретичних і практичних судово-медичних досліджень П. С. Семеновський був обраний почесним членом Міжнародного антропологічного інституту в Парижі.

В роки Великої Вітчизняної війни і в повоєнні роки Семеновський брав активну участь в роботі надзвичайної комісії з рослідування фашистських злодіянь. Як бачимо, внесок у розвиток радянської криміналістики зроблено вагомий.

У наш час для проведення дактилоскопічних експертиз та ідентифікації особи за відбитками пальців використовуються електронно-обчислювальні машини з їхньою «пам'яттю» і здатністю виконувати багатотисячні операції за лічені секунди.

Удосконалюючи методи використання дактилоскопії в боротьбі із злочинністю, вчені звернулися до голографії — нової галузі техніки, що дозволяє отримувати об'ємне відображення об'єкта. Таке відображення — голограма, — на відміну від звичайної фотографії, містить значно більшу і повнішу інформацію про об'єкт. Якщо освітити голограму променем лазера, який збігається за своїми характеристиками з тим променем, що використаний при її виготовленні, то в просторі виникає хвиля, повністю еквівалентна зареєстрованій. З'являється об'ємне зображення втіленого в голограмі об'єкта — відбитка пальця, обличчя людини, сторінки книги. З допомогою спеціальних оптичних фільтрів можна безпосередньо порівнювати відбиток аналогічного об'єкта на іншій голограмі і таким чином виявити, чи залишені відбитки одним і тим самим пальцем.

Дослідження, які провели криміналісти Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, а також іноземні вчені, свідчать, що голографія може бути успішно використана як ефективний засіб для виявлення злочинців за відбитками пальців.

Якщо антропометрична система не витримала випробування часом і на зміну їй прийшла дактилоскопічна реєстрація, то запропонований Альфонсом Бертільйоном метод словесного портрета таку перевірку витримав.

Радянські вчені-криміналісти — професор С. М. Потапов, М. В. Терзієв, І. Н. Якимов — зробили вагомий внесок у сучасну наукову систему опису зовнішніх ознак людини.

Розроблена Бертільйоном і впроваджена у практику особлива розпізнавальна фотографія відіграла в боротьбі із злочинністю позитивну роль. За правилами Бертільйона в усьому світі злочинців фотографують і понині.

ЛЮДИНА МІНЯЄ ШКІРУ

Розгул злочинності в Сполучених Штатах Америки хвилював громадськість. У «вільному світі» насильства, де кожний міг назватися будь-яким прізвищем, де не існувало ні посвідчень особи, ні реєстрації в готелях, відбитки пальцевих візерунків були чи не єдиним безпомилковим засобом ідентифікації.

Кількість гангстерів, викритих службою ідентифікації, систематично зростала і досягла не однієї тисячі. І це примусило злочинців вступити в жорстоку боротьбу, в неоголошену війну проти пальцевих візерунків.

Американські гангстери були першими серед тих, хто намагався або знищити, або змінити форму папілярних ліній.

Не один і не два роки очолював небезпечну злочинну зграю грабіжників і вбивць Джон Діллінджер. Він зі своїми співучасниками тільки за чотири місяці 1933 року під час пограбувань банків вчинив десять убивств. Джон не раз тікав із в'язниць. Його добре знали «хлопці» Едгара Гувера — директора Федерального бюро розслідувань. Фотографії Діллінджера і пальцеві відбитки були майже у кожного агента.

Гангстер змушений був переховуватись. А понад усе він любив кіно і молодих дівчат. І щоб не бути впізнаним поліцейськими нишпорками, він вирішив змінити свою зовнішність і вдався до не зовсім

звичного способу маскування. Він не вдягав перуку і не приклеював фальшивої бороди. Джон Діллінджер з допомогою адвоката-запроданця Луї Піке знайомиться з двома хірургами — Вільямом Лезером і Говардом Кесседі, і вони за великі гроші погоджуються зробити гангстеру пластичну операцію.

— А як же пальцеві візерунки? — зиркнув спідлоба гангстер. — Мене ж викриють при першій перевірці!

— О бос! Не хвилюйтесь, — улесливо заспішив доктор Лезер. — Але це коштуватиме вдвічі дорожче.

— Я не баришник, щоб з вами торгуватися, — нервував Діллінджер. — Проте затямте! Хірург Джозеф Моран лікував наших хлопців, поранених у сутичках з поліцією. Він мав добрий гендель. Фред Баркер і Елвін Карпіс довірились йому, як я вам. Моран зрізав їм шкіру на пальцях. Вони терпіли пекельні муки. Але бажання позбутися зрадливих пальцевих візерунків перемогло. Понад місяць вони лікувалися, тамуючи біль морфієм. А потім з жахом зрозуміли, що їхні страждання даремні. На пальцях знову з'явилися колишні папілярні лінії, яких так жадали позбутися мої друзі. Вам відомо, яка доля спіткала хірурга-невдаху?

— Навіщо нам це знати? — запитанням відповів Кесседі.

— Вам слід про це знати. Лікаря Морана втопили в озері, як неука, що взявся не за свою справу. Ви мене зрозуміли?..

Кремезний чоловік років тридцяти напівлежав у кріслі. Біле простирадло покрило його голову. Лише через вузенький проріз виднілись затуманені очі. Він був одягнутий в шовкові піжамні штани. Верхня частина тіла оголена і вкрита рясними краплинами холодного поту.

В кімнаті, крім напіводягнутого чоловіка, було ще троє. Двоє схилилися над ним, третій стовбичив біля дверей.

— Як ви себе почуваєте, Джоне? — запитав високий у білому халаті, намагаючись упіймати пульс на руці хворого. — Загального наркозу вдруге ми давати не будемо, працюватимемо під локальним.

— Починайте, лікарю, — знеможено прошепотів Джон. — Але скажіть, ви переконані в кінцевому

результаті?

— Ми можемо спокійно продовжити, ваше самопочуття не погіршиться.

Запанувала тиша. Із стерилізаційного бачка два лікарі дістали блискучі хірургічні інструменти. Зняли з голови білу намітку, працювали чітко, в темпі. Людина в кріслі скреготнула зубами, чоло зросилося потом. Час зупинився. Кожна хвилина здавалася вічністю.

— На сьогодні досить, — сказав Лезер, — Правиця готова. Якщо ви, Джоне, поводитиметеся так само стійко й надалі, то післязавтра прооперуємо ліву руку.

Вони обережно взяли під руки Джона і підвели його з крісла. Він ледве волочив ноги і без сторонньої допомоги не зміг би дійти до спальні, де стомлено звалився на ліжко. Четвертий відійшов від дверей, зайшов до спальні і присів на стілець біля ліжка.

— Відпочивайте, бос. Вас чекають тяжкі випробування.

Джон Діллінджер склепив повіки.

Десять днів тривала складна операція. По черзі — на обличчі, на правій руці, на лівій.

Нарешті лікарі зняли бинти. Джон глянув на себе в дзеркало і скипів.

— Що ви зробили з моїм обличчям? — запитав загрозливо і потягнувся за револьвером.

Кесседі та Лезер сполотніли.

— Бос, — втрутився охоронець, — вас навіть рідна матінка не пізнає.

Діллінджер ще раз уважно оглянув себе, махнув рукою:

— Хай! — і кивнув охоронцеві.

Той зрозумів жест шефа і дістав із сумки грубу пачку банкнот.

— Ми домовлялися про десять тисяч, чи не так?

— Порядок, Джоне, — відповів Кесседі, ховаючи гроші, — бажаємо успіхів.

Не минуло й тижня, як у газетах з'явилося повідомлення про зухвале пограбування. Чотири озброєних злочинці вчинили розбійний напад на Мерчинський національний банк в Саус-Бенде, застрелили поліцейського і захопили понад 90 тисяч доларів. Після цього бандити напали на хантсвільську в'язницю в штаті Техас і звільнили двох приречених до страти гангстерів. За короткий термін сталося більше десяти подібних бандитських нападів.

Директор ФБР Едгар Гувер оголосив нещадну війну гангстерам. «Стріляти в кожного підозрілого без попереджень!» — наказав він. І підлеглі директора стріляли без попереджень. Було забито немало невинних людей, а покласти край бандитським нападам не вдалося.

Джона Діллінджера оголосили «ворогом суспільства номер один».

На другий рік війни між гангстерами і поліцією, в липні 1934 року, до кабінету начальника слідчого відділу чикагської поліції М. Пурвіса зайшла тридцятирічна принадлива рудоволоса жінка і зажадала поговорити з ним сам на сам.

— Якщо ви хочете спіймати Джона Діллінджера, — пошепки вимовила жінка, — то приходьте завтра увечері до кінотеатру «Біограф». «Ворог суспільства номер один» буде там. Робіть з ним, що хочете.

Спочатку М. Пурвіс не знав, вірити цій жінці чи ні. Він давно плекав надію захопити ватажка банди, на рахунку якого було шістдесят п'ять збройних розбійних нападів, який тричі тікав із в'язниць. Його фотографії публікувались на перших сторінках часописів у спеціальних поліцейських оголошеннях.

Під час розмови начальника слідчого відділу з таємничою незнайомкою виявилося, що звати її Анна Сейдж, що вона довгий час була коханкою Діллінджера. Не один раз вона прощала гангстеру зради. Але нарешті терпець увірвався. Діллінджер прийшов до неї на квартиру з молодою двадцятирічною «лахудрою» і пояснив здивованій Анні, що знайшов заміну, бо «не може ж вона думати, що він буде кохати пристаркувату тридцятирічну жінку». І от вона вирішила помститися.

Того вечора у чикагському кінотеатрі «Біограф» демонстрували фільм «Манхеттенська мелодрама». Навколо приміщення кінотеатру ошивалися озброєні поліцейські інспектори та агенти ФБР. В кишені кожного була фотографія Діллінджера. За наказом вони не повинні навіть намагатися захопити його живцем. «Стріляти, як тільки з'явиться!»

За кілька метрів біля входу поруч із тротуаром стояла спортивна автомашина, а в ній начальник відділу Пурвіс разом з агентами ФБР Холлісом і Коулеєм. Пурвіс особисто переконався, що всі його розпорядження виконано.

З обох боків проїжджої частини вулиці стояли вантажна автомашина, таксі і легковий автомобіль.

Водій таксі гортав бульварний роман, з вантажної машини в будинок переносили якісь ящики.

Невтаємничений глядач аж ніяк не міг би подумати, що всі вони — і водії, і спортивного вигляду молодики, що разом з дівчатами юрмились біля входу в кінотеатр, нібито очікуючи сеансу, — були агентами поліції.

О пів на дев'яту відчинились двері і вийшло всього-на-всього 15–20 чоловік.

Пурвіс намагався спостерігати за кожним, що виходив. Він тут же помітив Анну Сейдж, а поруч із нею молоду жінку і невисокого кремезного чоловіка.

Спочатку Пурвіс подумав, що його підманули. Він не раз бачив Діллінджера не тільки на фотографії, а й живого у в'язниці і був переконаний, що пізнає гангстера. Обличчя чоловіка, що наближався в супроводі двох жінок, було незнайоме. Замість довгого кінського обличчя Діллінджера Пурвіс бачив кругле, повновиде. Даремно він шукав при неоновому світлі вуличних ліхтарів характерний довгий ніс гангстера. На незнайомому обличчі виділявся широкий качиний ніс. На роздуми не було часу. Троє повільно віддалялися від виходу з кінотеатру. Ще декілька метрів, і вони вийдуть за територію

внутрішнього оточення поліцейських, і тоді їх зможуть затримати лише агенти зовнішнього кільця, яке було значно слабшим.

Було помітно, що Анна Сейдж намагається уповільнити кроки, аби затримати вихід. Вона відстала кроків на два і витягла з своєї сумочки білу носову хустинку. Це був умовний знак для детективів. Чоловік помітив затримку Анни, обернувся до неї і щось сказав.

Далі чекати Пурвіс не міг. Найменше зволікання ставило під загрозу успіх усієї операції.

Пронизливий поліцейський свисток в одну мить змінив спокійну обстановку біля кінотеатру. Чоловік, якого так і не пізнав Пурвіс, великими стрибками кинувся за ріг найближчого провулка. Водночас його права рука шаснула до внутрішньої кишені піджака. Мирні «кіноглядачі» вихопили пістолети, а з відкритої спортивної автомашини пролунало декілька пострілів.

Рука втікача безсило повисла, рухи його уповільнились, а потім він обернувся на постріли і впав на брук.

Пурвіс з двома агентами підбігли до мертвого тіла. Вони хотіли переконатися, чи дійсно вбитий ними — Діллінджер. Помацали пульс, відкрили повіки. Чоловік був мертвий. Тепер уже більш пильно і ретельно можна було розглянути його обличчя, зовсім не схоже на обличчя Діллінджера. Чорним автофургоном для перевезення трупів забитого відвезли в морг.

З мертвого зробили кольорові фотографії, і судово-медичні експерти порівняли їх з портретами Діллінджера. Колір очей був тотожним, але розріз їх змінився: замість круглих очей Діллінджера експерти побачили звужені до скронь. Так, як і Пурвіс, даремно шукали вони витягнуті риси гангстера і його довгий ніс. Тільки вуха залишилися без змін. Прибули експерти-дактилоскопи. Дослідженням пальцевих відбитків вони довели, що бандит намагався використати досягнення медичної науки для обману правосуддя. На пучках пальців замість добре відомих візерунків були лише лінії неправильної форми. Пальці вбитого оглянули ретельніше і побачили по краях пучок довгі непомітні шрами. Вони свідчили, що шкіра на цих ділянках замінена. Шматочки шкіри пересадили з іншої частини тіла. Але хірурги не закінчили своєї роботи. На других фалангах пальців шкіра збереглася, і їх відбитки повністю збіглися з відбитками пальців Діллінджера, які були взяті ще у в'язниці. Тотожність цих ліній довела, що вбитий безсумнівно є гангстер Діллінджер — «ворог суспільства номер один».

Даремно витримав пекельні муки бандит під час серії болісних операцій, даремно заплатив Лезеру і Кесседі десять тисяч доларів. Відбитки пальців викрили його і після смерті.

В січні 1934 року гангстер Джуліус Джож виказав агентам ФБР свого шефа — Джека Клутаса. На совісті ватажка банди гангстерів Клутаса було багато вбивств, а на банківському рахунку — 500 тисяч доларів. Наткнувся Красень Джек на засідку і впав на землю, скошений автоматною чергою.

Агенти ФБР брали відбитки пальців і в мертвих гангстерів, щоб знати, кого з них можна викреслити із довгого списку живих. Відбитки пальців убитого Клутаса були якимись незвичайними — гладенькими — і не мали ніяких візерунків.

Було надіслано термінове повідомлення до Вашингтона — директору ФБР Гуверу. Стривожений Едгар Гувер доручив дерматологам Північно-Західного університету ретельно дослідити пальці Клутаса.

Через два дні надійшли результати. Виявилось, що невідомий лікар зняв шкіру з Пальців Джека Клутаса з метою унеможливити ідентифікацію в разі затримання. Але на молодій тоненькій шкірі, яка затягла рани, слабенько вималювались ледь-ледь помітні колишні папілярні лінії.

Небезпека, що нависла над дактилоскопічним методом ідентифікації, розвіялась.

«…НАДСИЛАЙТЕ Ж МЕНІ ТОЧНІ ПРИКМЕТИ…»

З давніх-давен злочинців розшукували за зовнішніми прикметами.

Уже мовилося про те, що «засобом» кримінальної реєстрації і водночас покарання слугували покалічення.

У Соборному уложенні (кодексі) 1649 року з приводу «розбойных и татиных дел» мовилося: «А приведут татя, а доведут на него одну татьбу: и того татя пытать и в иных татьбах и в убийстве, да будет с пытки в иных татьбах и в убийстве не повинится, а скажет, что он крал впервые, а убийства не учинил; и того татя за первую татьбу бити кнутом и отрезать ему левое ухо, и посадити его в тюрьму на два года, а животы его отдати истцом в выть, а из тюрьмы выимая его послать в кандалах работать на всякие изделья, где Государь укажет. А как он два года в тюрьме отсидит, и его послать в Украинные города, где Государь укажет, и велеть ему в Украинных городах быти, в какой чин он пригодится, и дать ему письмо за Дьячьей приписью, что он за свое воровство в тюрьме урочные годы отсидел, и из тюрьмы выпущен». Якщо після звільнення «того татя изъимают на другой татьбе», йому урізали праве вухо і кидали до в'язниці на чотири роки. Якщо тать (злодій) вчинив кражу коня у «ратного» (військового), — йому відрубували руку.

Розшук злочинця за прикметами — найдавніший метод розшуку. Ще з 14 року до нашої ери дійшов до нас «розшуковий циркуляр», який в криміналістиці став хрестоматійним:

«Молодий раб Арістогена, сина Хризіппа, представника од Алабанди, втік в Александрію; ім'я його Герман, прізвисько Нейлос; він уродженець Сирії, з Бамбіко, приблизний вік 18 років, середнього зросту, безбородий, з рівними ногами, з ямочкою на підборідді, з сочевицеподібною бородавкою на лівому боці носа, з рубцем через лівий куток рота, таврований варварськими літерами на правому зап'ясті».

У Росії опис за зовнішніми прикметами зустрічався уже в XIV столітті. Про це довідались тоді, коли Є. Ф. Буринський розшифрував одну з шкіряних грамот «Кремлівського скарбу», знайденого в 1843 році. «Микита плешив, — прочитав Є. Ф. Буринський, — бородатый, швец-портной, бородавица на правом лици, пятно у него в косицы». На думку відомого радянського вченого-криміналіста І. Ф. Крилова, йдеться про холопа, який утік від свого господаря.

О. С. Пушкін, неабиякий знавець минувшини, відтворюючи царський указ про розшук самозванця, використовує прийом опису зовнішності: «Чудова монастыря недостойный чернец Григорий, из роду Отрепьевых, впал в ересь и дерзнул, наученный диаволом, возмущать святую братию всякими соблазнами и беззакониями. А по справкам оказалось, отбежал он, окаянный Гришка, к границе литовской…

А лет ему от роду 20. А ростом он мал, грудь широкая, одна рука короче другой, глаза голубые, волосы рыжие, на щеке бородавка, на лбу другая».

Олександр Сергійович звернув увагу і на те, що такі описи прикмет були занадто загальними і опізнати за ними людину було неможливо.

«Исправник вынул из кармана довольно замаранный лист бумаги, развернул его с важностью и стал читать нараспев: «Приметы Владимира Дубровского, составленные по сказкам бывших его дворовых людей.

От роду 23 года, роста среднего, лицом чист, бороду бреет, глаза имеет карие, волосы русые, нос прямой.

Приметы особые: таковых не оказалось.

— И только, — сказал Кирила Петрович.

— Только, — отвечал исправник, складывая бумагу.

— Поздравляю, господин исправник. Ай да бумага! — по этим приметам не мудрено будет вам отыскать Дубровского. Да кто же не среднего роста, у кого не русые волосы, не прямой нос да не карие глаза! Бьюсь об заклад, три часа сряду будешь говорить с самим Дубровским, а не догадаешься, с кем бог тебя свел. Нечего сказать, умные головушки приказные!»

Поліція і царська охранка Росії в першу чергу користувалися словесним портретом у справах про так звані «політичні злочини». А коли прикмет для такого портрета було замало або ж не виявлялося зовсім, служителі Феміди пошивалися в дурні. Про це свідчить одна з архівних справ жандармського управління.

Основоположник наукового комунізму, вождь І Інтернаціоналу Карл Маркс цікавився подіями, що відбувалися в Росії, був знайомий з російськими революціонерами, але не приїздив сюди. Та, незважаючи на це, чини таємної поліції… втішали себе тим, що їм пощастило заарештувати Карла Маркса в Одесі і протягом двох діб тримати під арештом.

Це було таємницею, і мало хто знав про неї. Тільки після Жовтневої революції таємне стало явним. Вивчення архівів III відділення триває і нині. У справі про революційне інтернаціональне товариство тут зберігаються матеріали, що стосуються «арешту Карла Маркса в Одесі» в травні 1872 року.

Після революції 1848 року і появи «Маніфеста» царська охранка завела таємну справу про революційне товариство «Союз комуністів», а Карла Маркса і Фрідріха Енгельса включила в список особливо неблагонадійних іноземців.

Протягом багатьох років, аж до самої смерті Маркса, III відділення через спеціальну закордонну агентуру пильно стежило за вождем Інтернаціоналу, його революційною діяльністю.

Керівництво відділення добре розуміло, як впливали на розвиток робітничого руху і хід західноєвропейського політичного життя Інтернаціонал і його творці — Маркс і Енгельс. І чим більше зростав цей вплив, тим більше занепокоєння виникало в охранки, тим пильніше стежила вона за можливою появою Маркса в Росії.

І Інтернаціонал під свої прапори зібрав десятки тисяч робітників. У 1871 році вплив його на робітничий рух досягає апогею. Весь світ схвильований історичною бурею — Паризькою комуною.

Уряди країн Європи пильно стежили за Парижем і Лондоном. У цей час, влітку 1871 року, лондонський агент III відділення Белашевич-Потоцький повідомив своєму шефові в Петербург про те, що російський емігрант і революціонер П. Л. Лавров залишив Париж і прибув до Лондона, де зустрічався і мав розмову з Марксом. Мету поїздки і зміст розмови агент встановити не зміг.

У цей же час до Петербурга доходять чутки, що Карл Маркс під чужим прізвищем готується до виїзду в Росію.

Агент охранки в Лондоні, заохочений за перші повідомлення про Маркса підвищеними гонорарами, одержує нове завдання і запопадливо доносить: Маркс в Росію прибуде з фальшивим паспортом на ім'я англійського підданого Валласа.

Повідомлення про наступний приїзд Маркса в Росію викликало у керівників охранки надзвичайний переполох.

До розшуку Маркса приступили негайно. У Санкт-Петербурзькому та Одеському портах, на прикордонних пунктах, в усіх місцях, де була можливою поява Маркса, посилили наряди. У Париж і Лондон з Петербурга виїхали нові агенти, всім місцевим установам охранки було дано відповідні вказівки щодо проведення розшуків.

24 червня 1871 року начальник Одеського губернського жандармського управління полковник Кнопп одержав термінову телеграму, в якій зазначалося, що, за даними закордонної агентури, Маркс в Росію прибуде через Одесу.

Минуло півтора місяці марних страхів, а Маркс в Одесі не з'явився. Лондонському агентові погрожують і вимагають у нього терміново виявити наміри Маркса. Після цього з Лондона надходять тривожні відомості.

«Вождь І Інтернаціоналу, — повідомляє агент, — мешкає в Лондоні, але в даний час збирається в дорогу. Готує чемодани, складає книги. Але куди він буде їхати — невідомо. Його шлях залишається суворою таємницею».

На підставі цього III відділення 10 серпня 1871 року розіслало всім начальникам жандармських управлінь Російської імперії циркулярний лист такого змісту:

«Таємно

10 серпня 1871 року.

№ 1338

Корпусу жандармів начальнику. (такому-то).

Голова Німецького відділу інтернаціонального товариства і один з діяльних його членів, літератор Карл Маркс з англійським паспортом під іменем Валласа має намір пробратися в Росію із зловмисною метою.

Уклінно прошу Ваше Високоблагородіє якнайсуворіше спостерігати за появою Маркса-Валласа в наших межах і, на випадок затримання його, повідомити III відділення Особистої його Величності Канцелярії й чекати розпорядження його.

За керуючого відділенням

таємний радник Грибовський».

Не один місяць пильнували чини охранки, бо це ж був неабиякий випадок: можна показати відданість і дістати нагороду.

Доля «усміхнулась» начальнику Одеського губернського жандармського управління полковнику Кноппу.

18 травня 1872 року на пароплаві, що пришвартувався в Одеському порту, із Константинополя прибув… Маркс.

Незнайомець слізно доводив полковникові Кноппу, що він купець і гендляр, далекий від політики, і ніякого відношення до Карла Маркса не має. Та ні сльози, ні документи не допомогли.

— Ви тільки-но гляньте на нього, — звертався Кнопп до підлеглих, — як маскується, як викручується. Це тобі, голубчику мій, не Лондон! Це тобі Одеса! І не таких виловлювали.

До з'ясування, хто цей купець з підозрілим прізвищем Маркс, і до отримання вказівок від III відділення Кнопп дав наказ заарештувати прибулого. А 20 травня 1872 року полковник Кнопп надіслав начальникові III відділення офіційний рапорт…

Заарештованого звільнили лише тоді, коли після телеграфних переговорів з III відділенням з'ясувалося: замість вождя І Інтернаціоналу Карла Маркса був затриманий нікому не відомий купець Маркс.

Але питання про звільнення Маркса було вирішено не відразу. III відділення терміново і таємно запитало закордонного агента, де мешкає Карл Маркс. Тільки отримавши відповідь, що Маркс у Лондоні й нікуди не вибував, шеф дав вказівку звільнити купця Юлія-Олександра-Марію Маркса зпід варти.

Купець поскаржився англійському консулу в Одесі на дії російської жандармерії. Але консул не протестував проти таких непорозумінь. У рапорті полковника Кноппа відзначалося: «Англійський консул в Одесі схвалив розпорядження місцевої одеської адміністрації… Карл Маркс являє собою небезпеку як для Англії, так і для Росії».

І далі Кнопп пише шефу жандармів у Санкт-Петербург: «…Для уникнення можливих непорозумінь у майбутньому дуже прошу: надсилайте ж мені точні прикмети справжнього Карла Маркса, якого розшукують».

Багато таємних справ зберігалося в архівах царської охранки. Не одну з них розшукала в київському обласному державному архіві публіцист М. Веніамінова.

15 грудня 1825 року після повстання декабристів із Санкт-Петербурга за невідомих обставин зник колезький асесор, член таємного Північного товариства поет Вільгельм Кюхельбеккер, друг Пушкіна і Грибоєдова.

14 грудня він стояв у лавах повсталих на Сенатській площі і поводив себе настільки рішуче, що цар Микола І зарахував його до найактивніших і найнебезпечніших ворогів трону. Вночі Кюхельбеккер зник, і всі спроби санкт-петербурзької поліції розшукати його виявилися марними.

Тоді до Києва з Петербурга надходить термінова і таємна депеша, підписана генерал-губернатором. Вона датована 30 грудня 1825 року.

«Пану Київському губернатору.

В числі тих, хто дерзнув на подію, про яку вже відомо Вашому Превосходительству, був і, за словами очевидців, брав участь у заколоті колезький асесор Кюхельбеккер, який 14 грудня з настанням ночі зник. Государ імператор височайшим велінням наказав мені звернутися до всіх панів начальників губерній, даби до відшукання цього Кюхельбеккера кожен по відомству своєму вжив найдіяльніших заходів, щоб, коли відшукають, доставити сюди під суворим караулом закутого. Його прикмети: на зріст — високий, сухорлявий, очі витрішкуваті, волосся рудувате, в розмові — кривиться, бакенбарди

не ростуть, борода мало виростає, сутулуватий і ходить трохи криво, говорить протяжно, йому близько тридцяти років».

Шукали по всій країні. Київський губернатор розіслав наказ по губернії:

«Наказую міським і земським поліціям вжити найретельніших заходів щодо відшукання колезького асесора Кюхельбеккера, який брав участь у заколоті. І якщо буде знайдений, доставити сюди під суворим караулом, закутого».

Городничі одержали наказ губернатора. Шукали по всіх усюдах і справно доносили.

Та не знаходили городничі колезького асесора, високого, сухорлявого, з рудим волоссям, протяжною вимовою і великими витрішкуватими очима. Не було в їхніх повітах поета-бунтаря, який писав:

Несу товарищу привет

Из той страны, где нет тиранов,

Где вечный мир, где вечный свет,

Где нет ни бури, ни туманов, Блажен и славен мой удел;

Свободу русскому народу Могучим гласом я воспел,

Воспел и умер за свободу!

Писались рапорти і доноси городничих, земських справників, генералів від інфантерії та губернаторів. А на Кюхельбеккера ще чекали арешт і смертний вирок, що був замінений каторгою. Чекали Шліссельбурзька, Динабурзька, Ревельська і Свеаборзька фортеці. Попереду — заслання до Сибіру, повна сліпота. А поки що його шукали городничі Київської губернії, шукали скрізь і писали «його превосходительству» рапорти.

Писали аж до березня 1826 року, в тупому запалі знайти за прикметами, викрити, закути в кайдани і доставити «його превосходительству». А поет і бунтар ще 19 січня був схоплений у Варшаві і відвезений до Санкт-Петербурга.

Шукали багатьох. Шукали і поручика Суханова, який зник, коли його затримали як однодумця Муравйова-Апостола. Був поручик, як повідомлялося в циркулярі, в сюртуку з червоним коміром, на зріст вищий за 2 аршини 8 вершків, обличчя мав худорляве, смагляве і чисте, волосся і вуса в поручика були чорні, років мав близько тридцяти п'яти, на руці зберігся знак від поранення кулею навиліт. І був поручик, либонь, відчайдушно сміливим, якщо втік на коні з-під варти, а з ним іще нижні чини, всі в сірих шинелях з червоними комірами й номером 9 на погонах.

До всіх чиновників і всіх обивателів звертався пан губернатор із закликом та обіцянкою: «Хто вказаного злодія Суханова знайде і видасть, той дістане знатну винагороду».

Йшли роки, хитався трон, боротьба розгорялась.

А розшук «державних злочинців» продовжувався тими ж методами — за прикметами.

21 серпня 1902 року «панам губернаторам, градоначальникам, оберполіцмейстерам, начальникам жандармських губернських і залізничних поліцейських управлінь і на всі прикордонні пункти Російської імперії» з департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ надійшло повідомлення, що одинадцять осіб, звинувачених Київським губернським жандармським управлінням в державних злочинах, 18 серпня «бежали из Киевского тюремного замка», серед них «Бауман Микола Ернестів, Валлах Макс (Литвинов Максим Максимович)» та інші. Додатково вказувалися прикмети кожного з них.

Виконуючий обов'язки директора департаменту поліції Лопухін писав: «Враховуючи, що названі особи є видатними представниками революційного руху, Департамент Поліції має честь уклінно

прохати вжити відповідних заходів до розшуку вищезгаданих осіб і на випадок виявлення — обшукати, закувати в кайдани і під надійним конвоєм надіслати в розпорядження начальника Київського Губернського Жандармського Управління, повідомивши про це Департамент».

Окрім поліцейських циркулярів, прикмети розшукуваних повідомляли в газетах в спеціальному розділі «Сыскные статьи».

В Росії перше антропометричне бюро було створено ще в 1890 році в Петербурзі. Для впровадження бертільйонажу в діяльність поліції на всій території країни знадобилося понад десять років. У 1903 році в реєстраційній картці Севастопольської поліції на майбутнього письменника Олександра Гріна було вказано: «Вік — 24 роки. Зріст — стоячи 177,4, сидячи — 94,3. Статура — середня. Колір волосся — русявий. Колір очей — світло-карий, права зіниця ширша за ліву. Довжина і ширина голови: довжина — 19, ширина — 14,4. Довжина середнього пальця, мізинця лівої руки і передпліччя — 12,5–9,1 — 48,6. Довжина стопи лівої ноги — 25,8. Довжина і ширина правого вуха — 8,5–3,6. Довжина розпростертих рук — 177. Опис особливих прикмет: на середині грудей татуїровка — зображення човна з бушпритом та фокщоглою з двома вітрилами… Дві невеликі родимі плями на лівому боці шиї над грудним ключичним м'язом на відстані дюйма одна від другої. Верхня — як гречане зерно, а нижня — як просяне. Обидві випуклі».

Таку систему словесного портрета розробив Альфонс Бертільйон і вдосконалив швейцарський професор-криміналіст Рудольф Арчібальд Рейс, котрий для таких даних запропонував навіть цифровий код. Практично ця система застосовується і по сьогодні.

Розшукова практика вимагала створення системи однакового і виразного опису прикмет зовнішнього вигляду, за якими людину можна було б упізнати навіть при відсутності у неї особливих ознак — бородавок, рубців, різних анатомічних аномалій.

Свідок мав не тільки помітити підозрілу людину, а й виявити спостережливість, запам'ятати прикмети цієї людини і правильно їх описати. Цих прикмет повинно бути достатньо для розшуку і впізнання злочинця. А якщо свідків багато і кожен із них запам'ятав тільки одну якусь прикмету, той — зачіску, інший — форму губ, третій — вух, тоді створюється складене графічне або фотографічне зображення обличчя.

Опираючись на свідчення, художник виконує єдиний «складений» мальований портрет.

Джозеф Солон служив в чикагській поліції двадцять три роки. Мав справу із злочинним світом Чикаго, яке журналісти прозвали штаб-квартирою гангстерської імперії Америки. Надивився всякого. Але й він здригнувся від жахливої картини: вісім закривавлених трупів у гуртожитку міського

медичного училища. «Я бачив трупи — жертви вбивств, — забиті в ящики, я бачив їх з відрізаними головами, але ніщо, бачене до цього часу, не можна порівняти з цим злодіянням», — сказав приголомшений поліцейський, упізнавши серед жертв свою племінницю.

Злочин за масштабами і жорстокістю був винятковим навіть для Чикаго. Такого не пам'ятали з часів різанини між бандами місцевих гангстерів у 1929 році.

Тоді, переодягнувшись у поліцейську форму, бандити розстріляли з автоматів у гаражі сімох своїх «колег» з іншої банди. На цей раз сексуальний маніяк Спек опівночі прокрався через кухонне вікно до гуртожитку дівчат-медсестер і, погрожуючи ножем і пістолетом, зібрав їх в одній кімнаті. Стрічками пошматованих простирадел він позв'язував їм руки. Потім виводив по одній з кімнати і розправлявся з ними. З дев'яти дівчат, що були в приміщенні, врятуватися пощастило тільки одній.

Вона заховалася під ліжком, де й протремтіла шість страхітливих годин. Потім спромоглася вивільнити руки, вискочила з вікна, зупинила поліцейську патрульну машину і розповіла про все, що трапилось. Коли поліція оточила будинок, злочинець уже встиг накивати п'ятами. В різних кутках приміщення було виявлено вісім трупів дівчат-медсестер. Три з них були задушені, дві — заколоті ножем, одна застрелена, у двох перерізане горло.

Дівчина, що врятувалася, добре запам'ятала зовнішність злочинця і розповіла про це поліції. За її описом намалювали портрет, а його фотографії вручили поліцейським і надіслали до лікарень для розшуку. Через кілька днів маніяк потрапив до рук поліції. А трапилось це так. Господар однієї з чикагських нічліжок повідомив поліцію, що один з його квартирантів порізав собі вени на руках. Поліцейський доставив залитого кров'ю чоловіка в лікарню, де його впізнали по фотографії як злочинця. Убивця відразу ж був відправлений до тюремної лікарні, а відтак відданий до суду.

Складність виготовлення мальованих портретів, можлива плутанина при усному описі зовнішності наштовхнули французького районного комісара поліції в Ліллі П. Шабо створити простіший і точніший метод конструювання «складених» портретів. У 1956 році у міжнародному огляді з питань кримінальної поліції була опублікована його стаття під назвою «Фоторобот». Суть методу в загальних рисах полягала в тому, що свідку показують велику кількість фрагментів фотографій різних осіб. Вибрані ним зображення частин обличчя монтують і з допомогою ретуші вносять у монтаж необхідні поправки. Потім фотографію розмножують.

Модифікацією методу «фоторобота» було запровадження в США так званої системи ідентифікації — «Айдентікіт». На основі понад сорока тисяч фотографій різних осіб з різних країн був створений комплект з 525 діапозитивів. Кожен з них містить або відтворення загальної форми обличчя, або його окремих частин чи характерних особливостей. Кожен діапозитив мав свій літерний та цифровий шифр.

Комбінуючи діапозитиви, можна одержати велику кількість «складених» портретів. Зібраний таким чином портрет через проектор показують свідкові і за його поправками вносять необхідні доповнення.

Користуючись кодовими позначками діапозитивів, можна записати будь-який «складений» портрет шифром, а шифр розповсюдити серед поліцейських. По ньому кожен поліцейський з комплекту, який у нього є, зможе відтворити портрет для себе: на це витрачається менше хвилини.

Творець «фоторобота» П. Шабо у своїй статті описав не один випадок його успішного застосування.

20 серпня 1953 року на пустирі поблизу Ліонського іподрому знайшли труп молодої жінки, вбитої пострілами з вогнепальної зброї. Жертвою злочину була Ежені Бертран, яка мала великі гроші. Виявилось, що вона була знайома з чоловіком на ім'я Андре Вельтен і збиралася взяти з ним шлюб. Після вбивства Андре зник. Розшук утруднювався тим, що ніхто, окрім дев'ятирічної доньки вбитої, Вельтена не бачив. Не було і його фотографії.

Вийти на слід злочинця допомогли два листи на його ім'я, що прибули до запитання на Ліонську пошту. Відправниця листів мешкала в Парижі. Хоч прізвища свого на зворотній адресі вона не зазначила, слідчий розшукав і допитав її. З'ясувалось, що вона, також як і Ежені, виношувала плани про шлюб з Вельтеном. Вона показала його листи. Останній з них був відправлений з Ліона. Вельтен повідомляв про свій від'їзд.

Зіставивши ці дані, слідчий дійшов висновку, що прізвище Вельтен, мабуть, вигадане, і вирішив використати фоторобот. Жінці показали кілька десятків фотографій. З них вона відібрала три, які де в чому нагадували їй риси Вельтена. На основі цих знімків була виготовлена «складена» фотографія, яка приблизно відтворювала зовнішній вигляд підозрюваного.

В числі інших це фото показали жінці, і вона без вагань визнала безперечну схожість із Вельтеном.

Дев'ятирічна донька Ежені Бертран також з великої кількості фотографій вибрала саме цю.

Розмножений фоторобот передали в поліцейські підрозділи, але до кінця червня 1954 року злочинця не розшукали. Лише через кілька днів після публікації фоторобота в пресі в поліцію надійшло повідомлення про людину, подібну до зображеної.

12 липня вбивцю було заарештовано. Прізвище Вельтен насправді було вигадане. Арештований Бернар Грош заперечував звинувачення в убивстві, але при обшуку в його квартирі знайшли три пістолети. Судово-балістична експертиза встановила, що Ежені Бертран вбита пострілом одного з них. Крім того, під час обшуку було виявлено рецепт на прізвище Вельтена. Так з допомогою фоторобота був викритий особливо небезпечний злочинець.

Цікавий і інший випадок, описаний тим же П. Шабо. В кущах поблизу дороги з Ам'єна до Аббевілля пастухи знайшли труп молодої жінки. Убитою виявилась англійська вчителька Джанет Маршалл, яка на велосипеді подорожувала по Франції.

Свідків убивства не було, зате знайшли людей, які бачили на околицях Ам'єна до і після вбивства невідому людину на велосипеді. Помітили вони і те, що велосипеди у цього чоловіка були різні.

Водночас у поліцію надійшли заяви про крадіжку велосипедів. Фотографії можливого злочинця поліція не мала. На підставі опису свідками особи підозрюваного було виготовлено «складений» портрет-фоторобот і надіслано в підрозділи поліції, в'язниці і психіатричні лікарні. Наглядач однієї з в'язниць упізнав людину на фотографії — колишнього в'язня Роберта Арвіля. Його розшукали в будинку сестри. На допиті він зізнався у вчиненні вбивства і крадіжки велосипедів.

І в цьому випадку без фоторобота навряд чи змогли б розкрити злочин.

Система ідентифікації «Айдентікіт» не знайшла широкого застосування в нашій країні в зв'язку з відмінностями антропологічних типів населення.

Група радянських криміналістів, очолювана доктором юридичних наук В. О. Снєтковим, розробила спеціальний комплект малюнків, які відображали особливості зовнішності типових представників населення нашої країни.

Поряд з узагальненими портретами в комплект увійшли і малюнки елементів обличчя.

Комплект дає змогу виготовити «складений» портрет представника будь-якої антропологічної групи.

Фоторобот успішно застосовується і в нашій країні. З його допомогою пощастило розкрити немало злочинів.

НЕВІДОМИЙ ЕКСПЕРТ

У сузір'ї вчених, які проникли в таємниці світобудови, одне з найпочесніших місць належить Дмитрові Івановичу Менделєєву. Широкий діапазон наукових інтересів цього титана приголомшував уяву сучасників.

Але небагатьом, напевне, відомо про експертну діяльність Дмитра Івановича. Радянські вченікриміналісти О. В. Дулов та І. П. Крилов зробили небезуспішну спробу встановити її характер і обсяг. Труднощі полягали в тому, що доводилося вивчати тисячі давніх справ, розшукувати серед безлічі архівних матеріалів ті, які стосувалися великого вченого. І хоч не все пощастило знайти й зібрати, праця ентузіастів увінчалась успіхом. У їхній монографії «З історії криміналістичної експертизи в Росії» глибоко висвітлено зусилля вітчизняних судових експертів у дослідженні документів хімічними засобами.

Немало слідчих і судових органів зверталися до керівника хімічної лабораторії Петербурзького університету Менделєєва у найскладніших випадках, коли потрібні були спеціальні знання.

Дмитро Іванович особисто проводив експертизи, виступав експертом у ряді кримінальних і цивільних справ, цікавився проблемами створення спеціального паперу і надійних засобів, що захищали б документи від підробок, зокрема, чека, який не піддавався б фальсифікації.

Після завершення складної і копіткої роботи Менделєєв писав керуючому Державним банком:

«Від'їжджаючи завтра за кордон, вважаю за необхідне повідомити Вас, що питання, поставлене Вами… для нашого розв'язання (про банківські чеки, що не піддаються підробці. — І. Л.), зараз, після різних спроб, проведених, з одного боку, в експедиції Ф. Ф. Вінбергом і Е. І. Клейном, а з другого Н. А. Меншуткіним та мною, нині… ми вважаємо розв'язаним.

Прийнято, на мою пропозицію, в масу паперу вводити чорнило, так, що виходить синювато-сірий чутливий папір, а в масу друкарської фарби вводити не сажу, а також чорнильний порошок — тоді витравлення спричинить і помітне псування тла, і помітні зміни в надрукованому. Ця проста ідея, на наш погляд, пошириться з часом на всі документи і знаки, де необхідно робити напис, що означає суму видачі, чорнилом. Інші подробиці нашого проекту Вам будуть своєчасно повідомлені Ф. Ф. Вінбергом, бо ми склали після закінчення попередніх дослідів особливий протокол.

…Я думаю… потурбувати Вас пізніше деякими своїми міркуваннями про наші грошові знаки, між іншим, за однієї умови, — якщо Ви схвалите наш протокол про чеки».

Чеки, виготовлені з паперу, запропонованого Менделєєвим, були прийняті для користування. Це тільки частка роботи видатного вченого, яка є значним внеском у галузь науково-криміналістичних засобів боротьби з підробками документів.

Крім того, як уже згадувалося, Менделєєв допомагав криміналістам і в інших випадках. Наприклад, провів експертизу в цивільній справі де Жіборі — дослідив документи і за допомогою хімічних методів виявив витравлені тексти; подав експертний висновок про якість згущеного молока фірми «Вдова Володимира Мейєра з синами»; висновок про смерть присяжного повіреного Ахогинського тощо.

Погляди на роль судової експертизи, систему її організації вчений виклав у статті «Про експертизу в судових справах», що була надрукована в часописі «Судовий вестник» 29 жовтня 1870 року. Менделєєв не схвалював практики, коли в суд викликали не тих фахівців, що проводили експертизу на попередньому слідстві. Він писав: «…для міркування про експертизу суд повинен викликати передусім того хіміка чи лікаря, що проводив саму експертизу, і тоді, якщо залишився який-небудь сумнів у експертизі, можна було б розв'язувати його… В дослідженнях найважливіше власне око і спостереження.

…Написати про дослідження можна або коротко, або надмірно вдаючись до подробиць, але в кожному випадку нема ніякої можливості судити з опису про те, правильно чи ні було проведено експертизу».

Великого значення надавав Менделєєв дотриманню судових застережень як гарантії об'єктивного і правильного висновку. Він наголошував, що обов'язок експерта — особисто переконатися в недоторканості і достовірності об'єктів дослідження, вказував на важливість зовнішнього огляду речових доказів і відбиття цих даних у протоколі.

У своїй експертній діяльності Дмитро Іванович Менделєєв найголовнішим вважав запобігання злочинам, профілактичну роботу експерта. Одним із прикладів цього є експертиза у справі забруднення Неви стічними водами Товариства ниткової мануфактури.

Д. І. Менделєєв ніколи не обмежувався формальним виконанням дорученого йому завдання. Він намагався узагальнити встановлені факти, зробити з них загальні принципові висновки і на підставі цього обирав рішення.

Директорів Товариства ниткової мануфактури Гаммешмідта, Шіренберга та Кречмера у 1899 році було притягнуто до відповідальності за систематичне забруднення Неви стічними водами виробничих цехів. Спуск у Неву стічних вод викликав особливе занепокоєння тому, що поряд був розташований міський водозабірник.

Аналіз хімічного складу стічних вод та води з водозабірника вчений провів особисто. Крім цього, він обстежив усі пристрої для очищення стічних вод на мануфактурі. Відтак дійшов висновку, що система очищення не відповідає призначенню. В очолюваній ним лабораторії було проведено спеціальні досліди. Але й цим він не обмежився, а вирішив почати роботи по очистці Неви на всьому її протязі.

З власної ініціативи Менделєєв запросив із різних установ дані про хімічний склад стічних вод усіх підприємств, розташованих на берегах річки, і дані про хімічний та бактеріологічний аналізи невської води. На підставі цих матеріалів він розробив таблиці і схематичну карту промислових підприємств, які забруднювали Неву, об'єднав зусилля багатьох учених у цьому напрямку.

Наполеглива праця закінчилася внесенням науково обґрунтованих способів очищення стічних вод перед спуском їх у Неву.

Не все ще ми знаємо про експертні дослідження Менделєєва. Але копітка і трудомістка робота О. В. Дулова та І. П. Крилова свідчить про те, що видатний учений зробив значний внесок у розвиток такої, на перший погляд, далекої від його основних інтересів науки, якою є криміналістика.

ЧИТЕЦЬ НЕВИДИМИХ ТЕКСТІВ

У 1879 році ділок і книготорговець Гартьє заснував у Петербурзі журнал «Российская библиография». Його редактором було призначено колишнього співробітника часопису «Всемирная иллюстрация» тридцятирічного Євгена Федоровича Буринського.

Літературні і технічні здібності Буринського, його воля і наполегливість, допитливий, аналітичний розум, надзвичайна працездатність імпонували Гартьє.

Буринський з головою поринув у книжкові «Гімалаї» — російські та закордонні журнали, брошури й довідники, солідні видання і дешеві випуски.

Складна, захоплююча справа припала до душі редакторові. Маючи за плечима досвід роботи в технічному відділенні ради Головного товариства російських залізниць, фотограф-любитель Буринський узявся готувати бібліографію з різних технічних питань, у тому числі й з фотографії.

Загорялися і гасли ліхтарі на петербурзьких проспектах, а в кабінеті редактора «Российской библиографии» блимало світло.

Треба було ознайомитися з багатьма джерелами, збагнути суть інформації, занотувати потрібні дані до спеціальних карток.

Одна стаття з берлінського видання особливо зацікавила редактора. У ній ішлося про те, що в Лейпциг на книжковий ярмарок із багатьох країн світу з'їхалися колекціонери рідкісних історичних

документів, манускриптів і автографів. За надзвичайно високі ціни було продано рукописи Галілея, Коперника, Моцарта, Бетховена, Наполеона.

Але згодом було встановлено, що рукописи, які нібито належали славнозвісним людям, — підробки, сфабриковані групою шахраїв. Фальшивки були зроблені так ретельно, що навіть досвідчені вченіісторики не одразу це виявили.

Автор статті пропонував для захисту од шахрайства використати властивості фотографії, яка неодноразово ставала в пригоді при розкритті різних таємниць.

Стаття наштовхнула Буринського на думку зібрати видрукувані в пресі повідомлення про властивості фотографії. Він узяв у архіві старі підшивки газет і журналів, ознайомився зі звітами Академії наук, спеціальними довідниками англійською, німецькою, французькою мовами.

Місяці й місяці тривала копітка робота. І Буринський дізнався багато справді вражаючого про надзвичайну здатність фотографії виявляти на документах і предметах деталі, яких не побачиш неозброєним оком.

Тут варто зробити невеличкий відступ. Річ у тому, що світлові зображення були відомі арабським ученим ще у X столітті. Звичайний світлонепроникний ящик, камера-обскура з маленьким проколом в одній із стінок давала світлові зображення, проектовані на біле полотно. Проте закріпити їх пощастило аж через дев'ять століть. Зробив це французький винахідник Никифоро Нієпс, а вдосконалив відкриття художник Луї Дагерр. Відтоді метод проявлення і закріплення зображення дістав назву дагеротипії.

У 1839 році фізик і астроном Франсуа Араго вперше одержав дагеротипи поверхні Місяця. Їх передбачалося використати з науковою метою.

Уважно роздивляючись фотографії, Араго виявив на них деталі, яких не було видно в телескоп.

Після цього, незважаючи на багаторазові спроби, ні Араго, ні іншим дослідникам не пощастило одержати аналогічних знімків.

Буринський розшукав у архіві й інше повідомлення. 1849 року французькому вченому-археологові

Гро потрапив до рук давньогрецький манускрипт. Аби не пошкодити його, Гро вирішив при подальшому дослідженні користуватися фотокопією. На фотографії він із здивуванням виявив рядки нового тексту, яких на оригіналі не було видно…

Через п'ять років у французькому містечку Манпельє суд розглядав карну справу по обвинуваченню якогось Преньє в тому, що той витравив на грошовому документі суму і натомість вписав нову, в кілька разів більшу. Притягнутий до відповідальності заперечував це, свідків не було, і суд був схильний припинити справу.

У ході слідства суду знадобилася копія документа, тож було дано вказівку сфотографувати його. На одержаному знімку чітко проступив витравлений текст.

Таких повідомлень Буринський зібрав багато. Загадкою лишалося те, що вдруге одержати фотокопії невидимих записів і деталей вдавалося не завжди, дивувало, що ніхто не намагався дослідити і розгадати ці надзвичайні властивості фотографії.

Вивчивши всю відому тоді літературу з даного питання, видану за 50 років чотирма мовами, Буринський не знайшов нічого, що, як він писав, «давало б привід думати про існування якихось праць із мого предмету». І він поставив перед собою мету знайти спосіб, за допомогою якого фотографія дала б змогу «бачити невидиме».

Це завдання було розв'язане. Буринському довелося протягом п'ятнадцяти літ вести наполегливі пошуки. Тут було все: виснажлива праця, злети і розчарування.

У «Записці про відновлення письмен за допомогою фотографії», адресованій Академії наук, дослідник указував: «Щоб досягти мети — побачити за допомогою фотографії те, чого без неї бачити ми не в змозі… варто лише вивчити причини, які впливають на підвищення контрастності, і об'єднати їх в одному фотографічному процесі…

…Я дуже добре усвідомлюю, що розроблений мною процес має безліч вад і передусім повільність, клопітливість, складність прийомів і маніпуляцій, які вимагають уміння й досвіду.

Необхідно, проте, взяти до уваги, що одна людина, котра має наймізерніші кошти, не могла б довести до досконалості цілу окрему галузь світлопису, не маючи при тому ні попередників, ні співробітників. У багатьох випадках результати процесу не окуповують праці й витрат на його здійснення, це я знаю, але думаю, що і в такому вигляді процес мій має значення як зародок нової

галузі світлопису, фотографії, яка досліджує, яка, на моє глибоке переконання, стане такою… якою визнається фотографія, що зображує.

Я зробив, що міг, інші зроблять більше».

Першу фотоекспертизу Буринський провів 1889 року в справі Рокоссовського та Юнггерца, звинувачених у підробці повідомлення про внесення до товарної каси Миколаївської залізниці дев'яти тисяч карбованців і в одержанні в місті Козлові цієї суми за фальшивим повідомленням.

Суд мав з'ясувати: справжній чи фальшивий підпис касира на повідомленні?

Буринському вручили документ із підозрілим підписом, який мав свідчити про внесення грошей. Касир твердив, що нічого не одержував.

Застосувавши відкритий ним спосіб, Буринський виявив на повідомленні сліди попереднього підпису касира олівцем, підробку згодом було обведено аніліновим чорнилом. Фотографічний відбиток дав одночасно два підписи, які не збігалися: чорнильний і зроблений олівцем.

У тому ж 1889 році Євген Федорович створив першу в світі судово-фотографічну лабораторію. І хоч умови для роботи в ній були несприятливі — обладнання розміщувалося в коридорі приміщення, зайнятого судовими слідчими, — протягом першого року існування лабораторії в ній провели 78 окремих досліджень, що мали на меті відновлення витравлених написів, встановлення дати написаного, визначення способів нанесення тексту, випробування чорнила й паперу тощо.

Буринський неодноразово наголошував на творчому характері роботи експерта, на тому, що кінцевий результат залежить від особистих якостей дослідника, його кмітливості, винахідливості, «знайомства з умінням підроблювати документи, запасу необхідних допоміжних знань».

«Кожен новий випадок, — писав Буринський, — нова загадка, над якою доводиться сушити голову. Мізерна, ледь помітна рисочка чи маленька пляма, що з'явилася на фотографічному знімку, може іноді дати експерту нитку, завдяки якій вдається дійти до істини; але, щоб скористатися такою вказівкою, необхідно вміти оцінити значення поміченої рисочки чи плями, побудувати здогад і здійснити відповідні дослідження. Це — одвічна боротьба винахідливості і спритності підроблювача із знанням, розумом і талантом експерта».

…У 1843 році в Кремлі проводилися земляні роботи для влаштування погребів.

Крім інших знахідок, землекопи виявили в ґрунті близько 40 шматків шкіри. На деяких висіли свинцеві і воскові печатки. Від тривалого перебування в землі шкіра майже зотліла, але в окремих місцях, уважно придивившись, можна було побачити ледь помітні сліди якихось записів.

Директор Московської збройної палати барон Боде доповів про знахідку царю.

Член Академії наук і головний редактор Археологічної комісії Я. А. Бередников, що працював над вивченням стародавніх російських рукописів, на підставі незаперечних ознак датував тексти часом правління великого князя Дмитрія Донського.

Внаслідок тривалої і складної роботи із знайдених текстів на шкірі вдалося прочитати лише п'ять. Хоч до цього було залучено видатних учених, проведено ряд хімічних аналізів, на інших грамотах жодна з літер не проявилася.

Документи, визнані «безнадійними для прочитання», здали до Московського головного архіву Міністерства закордонних справ, де їх ніхто не торкався протягом п'ятдесяти років.

У 1894 році академік М. П. Лихачов звернувся до Академії наук із проханням: «Проводячи протягом багатьох років дослідження археографічного характеру і спеціально вивчаючи акти, що належать до епохи смутної пори, я не міг не звернути особливої уваги на документи Кремлівського скарбу… і наважуюсь прохати імператорську Академію наук, як найвищу в Росії вчену установу: чи не знайде вона за можливе виписати й піддати передослідженню (доручивши історичну частину його мені) вказані цінні за своїм науковим значенням пам'ятки?»

Лихачов обґрунтував необхідність повторного дослідження документів за допомогою нових відкриттів хімії і світлодруку.

Академія погодилася на пропозицію, і непрочитані рукописи було надіслано в хімічну лабораторію. Але й цього разу розшифрувати загадки не вдалося.

Тоді звернулися до Буринського, на цей час уже відомого спеціаліста по відновленню текстів за допомогою фотографії.

Пізніше Буринський писав: «Наприкінці 1894 року мене запросили в хімічну лабораторію… Академії наук для відновлення тексту цих, писаних на сириці, документів XIV століття, сильно пошкоджених через тривале перебування в землі…

Незважаючи на різноманітні заходи, що їх я вживав сам і на пропозицію лаборанта хімічної лабораторії Академії наук А. А. Щербачова, який працював разом зі мною і витратив надзвичайно багато часу й праці, жадаючи допомогти мені у цій біді, шкури коробилися і скорочувалися навіть під час експозиції, чому сприяло значною мірою тепло, розвіюване стрічками магнію під час горіння. Випадковість, дуже рідко повторювана, дала мені змогу закінчити відновлення першого документа за три тижні, інакше на цю роботу знадобилося б набагато більше часу».

Відновити подальші документи було ще важче: шкіра коробилася і проривалася в місцях кріплення. Одержати негатив безпосередньо із шкіряних залишків було неможливо.

Буринський і Щербачов вирішили відзняти зі шкіри негатив на звичайній сухій пластинці і відтак працювати з нею, наче із самим шкіряним документом. Дослід увінчався успіхом — текст було відновлено.

Тоді ж академік А. С. Фамінцин у доповідній записці фізико-математичному відділенню Академії наук писав: «Порівняння шкіряного документа XIV століття, позбавленого, мабуть, будь-яких слідів письма, і поруч фотографічного знімка, зробленого Буринським, із ясним, виразним текстом, справляло враження дива і могло б вважатися містифікацією, якби вся робота відновлення не відбувалася на очах у багатьох свідків».

Відкриття Буринського Академія наук прирівнювала до винайдення мікроскопа. «Безперервною працею і наполегливістю, — вказувалося у звіті Академії, — Буринський досяг того, що наука одержує нове знаряддя дослідження. Воно таке ж могутнє, як мікроскоп, і обіцяє ввести природознавство у новий світ, досі йому зовсім не відомий і не доступний… Право Буринського називатися творцем судової фотографії, — зазначалося далі, — всіма визнане і ніким не заперечується: воно підтверджене офіційно присудженням йому першої золотої медалі по науковому відділу фотографічної виставки в Москві 1892 року за судову фотографію…»

…У 1870 році Джеймс Едісон Рівіс подав урядові Сполучених Штатів Америки позов про спадщину своєї дружини. Спадщина, оцінена в 300 мільйонів доларів, належала їй, і Рівіс мав докази цього.

Основним документом, поданим суду доном Рівісом, був указ короля Іспанії Філіпа V, скріплений

відповідними підписами і печатками. Цим указом король жалував послу Іспанії в Мексиці дону Мігуелю Сільва де Перальта і його спадкоємцям великі земельні наділи.

Досвідчені юристи й адвокати, розглянувши подані Рівісом папери, обіцяли спадкоємцю всіляке сприяння, бо не мали сумніву в успіхові його позову.

Видатний американський адвокат Конклін, сподіваючись на пристойну винагороду, взяв на себе Судові клопоти. Справа набула широкого розголосу. Банкір Стокс надав Рівісу та його дружині номери в одному з найвишуканіших готелів, відкрив їм необмежений кредит. Ювеліри, меблярі, торговці змагалися в бажанні прислужитися новоспеченому мільйонерові, навіть не нагадуючи про оплату рахунків.

Двадцять сім років тривав судовий процес. Із наданих Рівісу кредитів він витратив два з половиною мільйона доларів.

Тяганина в судах задовольняла і Рівіса з дружиною, і уряд США. Останній одержував відстрочку виплати заборгованості спадкоємцям іспанського посла, а позивачі, маючи необмежені кредити, могли чекати скільки завгодно.

І раптом ударив грім… І над головами Рівісів, і над головами кредиторів.

Уряд США доручив своєму експертові таємно вивчити державні акти Філіпа V і переконатися у справжності підпису короля.

Експерт дослідив необхідні документи, і, звіривши їх із паперами, поданими Рівісом, оголосив у суді, що указ від 26 серпня 1742 року справді скріплений підписом короля Філіпа V, що пергамент і печатка не викликають сумніву. Проте… почерк і зміст у деяких місцях належать до пізнішого часу, ніж виданий указ. В оригіналі зроблено підчистки і замінено текст. Експерт також довів, що рід Перельта давно вимер, і його нащадків немає ні в Іспанії, ні в Мексиці, ні в інших країнах. Метрики, з яких було знято подані до суду копії, виявилися підробленими, в одних зроблено вставки, інші — майстерно склеєні з кількох документів.

Усе було фальшивим — документи про народження, хрещення, весілля, смерть. У деталях продумавши авантюру й розробивши план її здійснення, Рівіс довго тренувався в підробці документів. Справжній указ Філіппа V він викрав з архіву і вніс у текст потрібні йому виправлення.

За аферу Рівіса засудили на дворічне тюремне ув'язнення.

Євген Федорович Буринський з цього приводу писав: «…у багатомільйонній справі, що тривала двадцять сім років, у якій відповідачем був уряд, не було помічено навіть склеєних аркушів та інших підробок… Ми зрозуміємо можливість такої похибки, коли ознайомимося з останнім виданням книги американця Фразера, що вийшла у 1897 році, в якій зібрано все, що є в розпорядженні американських судових експертів для дослідження документів. Загального фотографічного дослідження ці експерти не проводять і не мають про нього ніякого уявлення.

У книзі Фразера рекомендувалися різні давно відомі хімічні способи дослідження документів, що руйнують їх і рідко дають позитивний результат, проте жодним словом не згадувалося про фотографію. Тим часом, — зауважує Буринський, — у Росії ще в 1889 році… всі такі дослідження проводилися без помилок за допомогою фотографічного світлоподілу, до того ж без найменшої шкоди для документів!»

У 1895 році в Сполучених Штатах було створено спеціальну комісію для вивчення способів судового дослідження рукописів. Вивчивши літературу з цього питання всіма європейськими мовами (крім російської), комісія у квітні 1896 року доповіла про результати. З доповідей видно, що про фотографічний спосіб відновлення рукописів комісія нічого не знала.

А в якому стані фотографічне дослідження документів було в країнах Західної Європи — Німеччині, Франції, де Альфонс Бертільйон впровадив у практику метричну фотографію і розробив словесний портрет?

У 1901 році Буринський виїхав у відрядження за кордон, щоб ознайомитися із станом наукової фотографії в європейських державах. Відвідавши відповідні наукові та дослідницькі центри Австрії, Бельгії, Німеччини, Італії та Франції, Євген Федорович у книзі «Судова експертиза документів, проведення її і користування нею» (1903) писав: «Особисто переконався, що судова фотографія і, зокрема, судова експертиза документів перебувають у цих державах на тому рівні, на якому були в нас до 1889 року.

Навіть до таких найбільших розслідувань, як справа Дрейфуса… слідчі і судові власті підходять із лупою для порівняння почерків! У справі Дрейфуса (про неї ми розповімо нижче. — І. Л.) вся роль фотографії обмежувалася збільшеннями!»

У Берліні Буринський відвідав «тамтешніх світил наукової фотографії» — професора фізіологічного

інституту, голову Берлінського фотографічного товариства доктора Фрітча, завідуючого кафедрою фотохімії і наукової фотографії професора Міта. «Фрітч, — згадував Буринський, — дуже охоче показав свої роботи, проведені ним в інституті і під час поїздки в Єгипет із науковою метою: це виявилися знімки оголених чоловіків та жінок, знімки орнаментів і т. ін. Проф. Фрітч був надзвичайно здивований, що ці науково-фотографічні роботи нас не задовольняють…»

За життя Буринського відкритий і розроблений ним метод не набув поширення. Причиною була відстань, що панувала в багатьох дореволюційних установах. На це, зокрема, вказувалося у статті Соломки «Доля російських відкриттів», надрукованій журналом «Вестник опытной физики и элементарной математики» в 1900 році:

«…Тепер уявіть собі, що це відкриття зроблене чужим, не російським дослідником, уявіть собі, що там, на Заході, іменем «європейської» науки були б оголошені результати чотирирічних досліджень нововідкритого способу, що «обіцяє ввести природознавця у новий світ, досі йому зовсім невідомий і недоступний». Який був би галас, з яким ентузіазмом нове велике відкриття було б підхоплене й поширене по всіх кінцях цивілізованого світу, якими півниками забігали б «найдостойніші» представники наших «найдостойніших» учених товариств, з якою запопадливістю посипалися б доповіді: всі вважали б своїм обов'язком висловити подив великому західноєвропейському відкриттю, і кожен так чи інакше намагався б пристебнути своє ім'я до цього відкриття, демонструючи його десятки разів до нудоти».

Того ж таки 1900 року в Німеччині було видано посібник із судової фотографії. Автор Ф. Пауль згадував у ньому ім'я Буринського, проте всі дослідження, що проводилися в Росії у галузі судової фотографії, приписав видавцеві фотографічного журналу Дементьєву.

Через дванадцять років вийшла в світ книга А. Громова «Про судову фотографію». У ній згадувалося ім'я Буринського як автора єдиної в Росії книги «Судова експертиза документів…», але розвиток судової фотографії приписувався Бертільйону, Поппе та іншим іноземним ученим. У книзі С. Трегубова «Основи кримінальної техніки» (1915) про Буринського було лише сказано: «У нас в Росії піонером застосування науково-технічних методів, спеціально, між іншим, у сфері дослідження документів, був покійний Буринський…» 18 березня 1912 року на 63-му році життя Є. Ф. Буринського не стало. У квітневому номері журналу «Вестник фотографии» в некролозі було сказано:

«Смерть Є. Ф. Буринського відгукнеться тяжким відлунням у російській фотографічній науці, де так небагато діячів, йому подібних, котрі віддають улюбленій справі все своє життя і душу. Він вказав нові шляхи у фотографії, шляхи благородні, але ще не второвані, а охочих іти цими шляхами так мало, що небіжчик, творець судової фотографії, з гіркотою усвідомлював: коло його учнів і послідовників невелике і майже нікому буде передати заповіти дальшого вивчення світлоподільчого методу…

…Будемо думати, що над свіжою могилою замовкнуть вороги, а друзі ревно візьмуться до роботи, щоб розробкою ідей небіжчика створити йому той пам'ятник, якого він заслуговує».

З надією і вірою в майбутнє Буринський писав у книзі «Судова експертиза документів…»: «Є підстави сподіватися, що колись буде винайдено світлоподільний прилад, за допомогою якого можна буде так само легко ділити відтінки, що мало відрізняються між собою, як легко за допомогою мікроскопа бачити якісь бактерії, теж не доступні прямому спостереженню».

Відкриття Євгена Федоровича високо оцінював Дмитро Іванович Менделєєв. На одній із книг, яку він подарував Буринському, написано: «Творцеві другого зору у людини».

Навіть тепер експерти-криміналісти інколи користуються способами, що їх розробив основоположник судової фотографії Буринський.

…Наприкінці п'ятдесятих років пензенські комуністи надіслали до криміналістичної лабораторії брошуру, видану пензенською групою соціал-демократів у роки першої російської революції.

Вона була надрукована на гектографі й зовсім вицвіла. Не можна було прочитати жодного рядка, жодного слова. Спроба експертів-хіміків відновити текст не вдалася, фотографування в ультрафіолетових та інфрачервоних променях теж не дало бажаних наслідків.

І тоді згадали про Буринського.

З негативу кожної сторінки робили спочатку відбиток на скляній платівці. Цей відбиток знову фотографували і робили новий. Так збільшували контраст. Поволі текст прояснявся.

На фотокопії обкладинки криміналісти прочитали:

«К крестьянам Пензенской губернии. 7 ноября 1905 года».

Все звернення соціал-демократів Пензи до селян прочитали сторінку за сторінкою.

Буринський мріяв створити прилад, що вдосконалить наш зір… Продовжувачі його справи відкрили багато інших ефективних методів виявлення невидимого.

Про це яскраво свідчить справа Полякова, проведена українськими криміналістами.

«ВІРНОПІДДАНИЙ…»

Слідчий вийшов з кабінету начальника стурбований. Мало того, що колеги кепкують, ще й шеф відчитав, як школяра. А все через справу, здавалося б, зовсім просту. Йшлося про недостачу тридцяти кілограмів ковбаси у матеріально відповідальної особи — комірника Микити Федоровича Полякова[6]. Дійшло до того, що товариші, зустрічаючи щоранку, глузливо вітали:

— Майстрові ковбасних справ привіт!

Це був одвертий натяк на нескладність, дріб'язковість справи, якої чомусь ніяк не міг закінчити Іванченко. Дехто співчував і радив:

— Облиш, Петре, мудрувати. Тут — ніякісінької перспективи. Припини справу, передай обвинуваченого на поруки. Нехай твого комірника перевиховує громадськість.

Іванченко супився. Не відповідав ні насмішникам, ні порадникам, відмовчувався.

Але перед начальством мовчанкою не відбудешся. А воно поставило питання руба:

— Доки тягтиметься оця копійчана справа? Квартал кінчається. Маєш п'ять днів. Вирішуй. А про тяганину поговоримо на нараді.

Іванченко намагався пояснити, що треба з'ясувати ряд додаткових обставин, які хоч безпосередньо й не стосуються нестачі, але знехтувати ними не можна.

Задзвонив телефон. Начальник, не дослухавши, потягся до трубки, а підлеглому кинув:

— У вас не вистачає мужності визнати свої помилки. Ідіть і дійте!

Уже в себе у кабінеті нервово запалив цигарку, схилився над столом і вже вкотре, сторінку за сторінкою, уважно перегорнув справу. Іванченка насторожувала біла пляма в матеріалах слідства: непокоїла довідка сільради з того села, де народився Поляков. У ній, зокрема, говорилося, що «громадянин Поляков брав участь у боротьбі проти самодержавства, за що був засуджений і як політкаторжанин відбував покарання в царських катівнях».

У клопотанні колективу з останнього місця роботи Полякова зазначалося: «Обвинувачений припустив зловживання службовим становищем, але, враховуючи, що завданий ним збиток відшкодований, а також беручи до уваги його заслуги в боротьбі з самодержавством (про що він нам розповідав), просимо передати його нам на поруки».

Раніше Іванченко і сам мав намір припинити справу. Але після того, як йому до рук потрапили довідка і клопотання, слідчий завагався. Завагався тому, що Поляков свою участь у революційній боротьбі, особливо факт перебування в царських тюрмах, категорично заперечував. «Якщо дані довідки і клопотання відповідають дійсності, — розмірковував слідчий, — то чому Поляков приховує минуле?»

«Поки на ці запитання не матиму чіткої відповіді, справи припиняти не буду», — твердо вирішив Іванченко.

Та інколи і його мучили сумніви — яке відношення можуть мати дореволюційні події до недостачі ковбаси? Однак запити в різні місця, де жив до революції Поляков, уже розіслано, залишається діждатись відповіді.

На третій день після неприємної розмови з начальством надійшов лист із Конотопа: «Поляков Микита Федорович, 1890 року народження, росіянин, перебував у партії анархістів із 1909 по 1917 рік». Цього Іванченко не знав.

Він показав листа начальникові. Той, уважно прочитавши його, наморщив лоба і лукаво посміхнувся: «Нічого підозрілого нема».

— Авжеж. Проте я маю намір повністю вивчити минуле свого підопічного, — твердо відповів слідчий.

Невдовзі з Тобольського архіву надійшла і особиста справа політкаторжанина Микити Федоровича Полякова. Цього дня Іванченко подзвонив дружині, сказав, що затримається на роботі, і відразу ж сів вивчати нові документи.

Як виявилось, у 1909 році Поляков служив на яхті Чорноморського флоту «Алмаз». Там вступив до партії анархістів. Спочатку виконував окремі невеличкі доручення: доставляв секретні пакети, зброю, документи, був зв'язковим. Пізніше одержував і серйозніші завдання.

14 вересня 1909 року в Севастополі у складі групи анархістів брав участь у вбивстві командира імператорської яхти «Алмаз» капітана другого рангу Соколова. Після цього втік в Англію, де працював матросом на комерційних суднах. До Росії повернувся в 1914 році. Але був заарештований охранкою і відданий до суду.

Поки йшло слідство, перебував під вартою в Севастопольській плавучій в'язниці. 26 квітня 1914 року Таганрозький окружний суд засудив його на вісім років каторги.

Покарання відбував у Катеринославській губернській в'язниці. А згодом, через Орловський централ, його перевели у Тобольську каторжну в'язницю № 1. Після Лютневої революції, 21 березня 1917 року, вийшов на волю.

«То чому ж Поляков зрікався свого перебування в царських катівнях? — міркував Іванченко, — Боявся, що його звинуватять у причетності до партії анархістів? Але чому він цього боявся? Минуло стільки років. Хто і в чому міг би його звинуватити?»

Ще і ще раз уважно вчитуючись у давні матеріали, слідчий у задумі зупинився на останньому аркуші другого розділу: він був пожовклий і зовсім чистий.

Хоч як повертав слідчий сторінку, вона залишилася німою. Це був аркуш із вочевидь «погаслим» текстом. Мабуть, справа зберігалася в поганих умовах, і тепер тут годі було щось прочитати.

«А може, саме цей аркуш і приховує таємницю Полякова? Треба порадитися з експертами», — вирішив слідчий.

Ранок він зустрів у обласному центрі. Передав підозрілу сторінку справи політкаторжанина Полякова експертові відділу криміналістичних досліджень.

— Спробуємо прочитати, — сказав експерт Корнійчук. — Пиши постанову про призначення експертизи, — звернувся до Іванченка, — а сам відпочинь.

Наступного дня слідчий був у лабораторії.

— Не терпиться, — усміхнувся Корнійчук. — І недарма. Чуття в тебе є. Але розгадати таємницю «погаслого» тексту не зміг би навіть сам Шерлок Холмс. Подякуй науці, друже. Читай. — І подав Іванченкові фотокопію.

Слідчий нетерпляче взяв аркуш і прикипів очима до тексту:

«Його превосходительству

панові Катеринославському губернатору

в'язня Микити Федоровича Полякова

ПРОШЕНІЄ

Вироком Таганрозького окружного суду в м. Маріуполі 26 квітня 1914 року мене засуджено в каторжні роботи на вісім років. Злочин (убивство) я вчинив у нетверезому стані. Своє покарання відбуваю в Катеринославській губернській в'язниці, де на пропозицію властей брав активну участь у виконанні кількох смертних вироків.

Благаю ваше превосходительство порушити клопотання перед його Імператорською Величністю Государем Імператором про пом'якшення мого покарання…

Вірнопідданий Микита Поляков

17 травня 1915 року».

— Оце так-так! — здивовано вигукнув Іванченко. — То ось чому Поляков відхрещувався од перебування у царських катівнях. І хто б міг подумати?

— Не поспішай із висновками, — охолодив запал товариша експерт. Треба ще встановити, ким написано цей текст: Поляковим чи кимсь іншим? Негайно надсилай нам зразки почерку Полякова.

Через два дні було закінчено складну графічну експертизу. Вона підтвердила, що «прошеніє» писав Поляков.

Тим часом Іванченко одержав із Ленінграда додаткові матеріали про Полякова. Документ, що

засвідчував вину колишнього анархіста, зберігався в архівах міністерства юстиції Російської імперії.

«Міністерство юстиції

Головне тюремне управління

16 квітня 1916 р. № 124

Тобольському губернаторові.

Головне тюремне управління доводить до відома вашого превосходительства, що разом із цим повідомлено орловському губернаторові про відправлення у ваше розпорядження засланцякаторжанина Микити Полякова, оскільки йому як колишньому катові загрожує помста з боку арештантів».

Ні, не помилявся Іванченко, коли запевняв начальство, що строк слідства доведеться подовжувати. Його таки подовжили. Але то вже була інша справа. Не про недостачу ковбаси.

ДВІ СПРАВИ ЛЕЙТЕНАНТА СМОЛЯКА

І

Лейтенант Смоляк відчинив сейф, дістав папку з документами, сів до столу і низько схилив голову, намагаючись зосередитися. Лише кілька місяців минуло відтоді, як, розпрощавшись із бойовими друзями-артилеристами, він здав батарею, оформив документи про демобілізацію і приїхав додому.

Ніколи не думав, що йому запропонують роботу в міліції. Тож цю пропозицію спочатку сприйняв не дуже охоче. Але його переконали. І ось після навчання і тримісячного стажування, розбору і розслідування десятка невідкладних справ йому, лейтенантові Смоляку, доручили вести першу справжню справу. І він сидить над першими матеріалами.

Сидить Смоляк над розгорнутою папкою, а слів не бачить, у вухах дзвенить голос майора Сторожука, під керівництвом якого він почав працювати і з яким доведеться провести ще не одну безсонну ніч, розплутати не один заплутаний клубок, розв'язати не один туго затягнений вузол.

Як зараз пам'ятає першу зустріч з ним. Ходить майор по кабінету, руки назад заклавши. Вчить Смоляка — не рубай з плеча, як той бравий кавалерист.

Смоляк напочатку не дуже радів, що йому доведеться трудитися під керівництвом цього, як він про себе його назвав, сухаря. Але з часом у нього поступово і непомітно змінювалась думка про начальника.

Лейтенант стріпнув головою, обірвав ланцюжок роздумів і почав уважно вивчати матеріали.

Вчора від голови райспоживспілки у районне відділення міліції надійшло офіційне повідомлення про те, що прибиральниця цієї установи Ольга Дмитрівна Титаренко уже п'ять днів не приходить на

роботу і нікому не відомо, де вона. Заробітну плату для неї ніхто не одержав.

Смоляк учора відвідав квартиру хазяйки, у якої наймала кімнату Ольга. Та розповіла, що на початку тижня, надвечір, до Ольги прийшов її близький знайомий — тесля райспоживспілки Микола Півень. Разом склали всі Ольжині речі, а їй, хазяйці, пояснили, що переходять на іншу квартиру, де житимуть разом. Вони поки що не зареєстрували шлюбу, бо Микола не розвівся з першою дружиною, Галиною. Попрощалися і пішли. На яку саме квартиру, не сказали.

А сьогодні з'явилися нові дані. Разом з Ольгою зник і її приятель Микола. Може, вони виїхали кудись? Але свідки бачили, як Півень на залізничному вокзалі здавав у камеру схову якісь речі. Ольги з ним не було. Була інша — перша дружина Галина.

Смоляк ішов по сліду Миколи Півня і з'ясував у багажній конторі, що речі, здані до схову, Півень одержав. Узяв таксі, повантажив на машину речі і вночі виїхав у напрямку найближчої вузлової станції. Про це розповів черговий по перону. А ще він розповів, що Півень перед тим, як сісти в таксі, розірвав упаковку речей. Дістав теплі, на хутрі, чобітки і передав їх жінці, що була з ним. А вона тут же, на привокзальній площі, взула їх, скинувши легкі черевички.

Лейтенант показав йому фотографії Галини й Ольги. Черговий впізнав Галину. Де ж Ольга? І куди виїхали Микола з Галиною?

А хазяйка Ольги розповіла, що в квартирантки були теплі, на хутрі, чобітки, і описала їх.

Смоляк уклав логічний ланцюжок умовиводів. Півень, котрий перебував в інтимних стосунках з Ольгою, обманом заволодів її речами, а саму її умертвив. Дружина, Галина, спонукала його до цього. Вчинивши злочин, він виїхав з першою дружиною, щоб замести сліди. Про це Смоляк детально доповів майорові.

— Не роби висновків завчасно, не поспішай, — говорив майор. — Ще багато білих плям у цій справі. Може, тут ланцюжок випадкових обставин. У нашій роботі найнебезпечніша хвороба — обвинувальний ухил. І якщо відчув, що з'явились симптоми цієї хвороби, — випалюй її в собі. Хоч і боляче, а випалюй. А якщо не в силі з нею впоратися, — йди геть. Людям, що страждають обвинувальним ухилом, не місце в нашій роботі.

На закінчення додав: подумай, доповни план. Головне завдання — знайти Півня. Висновки зробимо в кінці, коли все буде на своїх місцях.

Незабаром Смоляк почав переконуватися в тому, що майор помиляється. Не збіг обставин, не випадковість, а заздалегідь продумане і підготовлене вбивство. І вбивця — Півень. Смоляк упевнився в цьому. Ланцюжок доказів замкнувся. Вказівки Сторожука виконано, план доповнено, додаткові докази зібрано.

В автопарку Смоляк знайшов водія таксі, який віз Півня і його дружину Галину на вузлову станцію разом з їхнім багажем. Водій упізнав їх по фотографіях. І навіть більше. Півень не дав шоферові грошей. Вивантаживши багаж на станції, він сказав, що розрахується не грішми, а годинником. І дав водієві жіночий годинник із браслетом. Ось він тут, на столі, разом з матеріалами справи. Цей годинник Ольга Титаренко взяла на виплат у магазині два тижні тому. І номер годинника збігається. Та й це ще не все. На вузловій станції, куди виїжджав Півень, в одному з кошиків для сміття прибиральниця виявила порваний паспорт і передала його у лінійне відділення міліції. Експерти відділення криміналістичних досліджень встановили: цей паспорт належав Ользі Титаренко. Є й інші докази, що звинувачують Півня у вбивстві.

Йдучи з Ольгою від хазяйки на «нову квартиру», Півень забрав з собою цинкові ночви. Смоляк виявив їх під час обшуку в котельній лазні, де брат Півня працював кочегаром.

Очевидно, у кочегарці і було вчинено вбивство. Труп Ольги спалили в топці. Тож нині ведеться складна експертиза. Досліджуються топки котлів, шлакові купи. Нові докази буде знайдено. А тепер для нього, Смоляка, основне завдання — розшукати Півня.

…На допомогу прийшли залізничники. Було опитано десятки провідників поїзних бригад, які у день виїзду Півня проїжджали через вузлову станцію. Їх усіх ознайомили із прикметами Півня і Галини, показавши фотографії. Наполегливі розшуки принесли бажані результати. Один із провідників упізнав Півня й Галину і розповів, що вони зійшли на одному із глухих степових роз'їздів, за сотні кілометрів від місця посадки.

Туди й виїхав лейтенант. В одному з радгоспів Микола Півень працював теслею, а його дружина Галина — телятницею. Санкцію прокурора на обшук Смоляк оформив завчасно. Результати обшуку перевершили всі сподівання. У кімнаті, де жив Півень з дружиною, було знайдено речі, які належали Ользі, — аж до поношеної нижньої білизни, кліпсів, фотокарточок, листівок і листів, що їх колись надсилали Ользі знайомі.

Тепер у лейтенанта вже ніщо не могло похитнути впевненості в тому, що Півень убивця. І майорові було доведено, що він, Смоляк, не помилявся.

Допитувати Півня Смоляк Почав уже озброєний зібраними доказами. І затриманий незабаром дав детальне пояснення. Перебуваючи в шлюбі з Галиною, він був у близьких стосунках з Ольгою. Галина ревнувала його, влаштовувала скандали. Ніякі його запевнювання в тому, що цей зв'язок випадковий, на неї не впливали.

— Ми повинні виїхати в інше місце, — говорила Галина. — А перед тим ти мусиш з нею розрахуватися. Відплатити за моє приниження.

І він, Півень, вирішив реабілітувати себе перед дружиною. Зустрівшись із Ольгою, запропонував їй поїхати з ним кудись, де їх не знайде дружина, і там почати нове, «щасливе» життя.

Ольга прийняла цю пропозицію. Півень умовив її придбати на виплат побільше цінних речей, щоб на новому місці продати їх і мати на що жити попервах.

На запитання Ольги, а як же потім вона погасить борг, Півень відповів: «Платити ніхто не буде, нас не знайдуть, а держава не збідніє». І жінка погодилась. А потім, склавши всі речі, у тому числі й придбані на виплат, і розпрощавшись із хазяйкою, Півень з Ольгою прибули на вокзал. Мотивуючи тим, що треба економити гроші, він купив лише один квиток до Оренбурга, для Ольги, пояснивши, що сам добереться туди «зайцем». В Оренбурзі Ольга повинна чекати його протягом п'яти днів у домовлений час на вокзалі. Щоб Ользі було легше їхати, він усі її речі відправить багажем. З легким серцем та впорожні, плекаючи рожеві плани щасливого спільного життя з Миколою, жінка виїхала до Оренбурга. А через півгодини, як і було домовлено, на вокзал прибула Галина.

Ольжині речі стали власністю Миколи й Галини. Вони на таксі доїхали до сусідньої вузлової станції, звідки добралися до радгоспу, де їх і було затримано.

Півень підтвердив, що з водієм таксі він розрахувався годинником, який належав Ользі. А що було з паспортом? Коли Ольга сідала в поїзд, Півень сказав, що їй треба було б виписатись. І вона віддала йому свій паспорт. А він порвав його і викинув.

У ланцюжку не вистачало однієї ланки. Де Ольга? Смоляк наполягав на закінченні слідства і на тому, щоб віддати Півня до суду за вчинене вбивство. Сторожук допоміг йому розробити план дальших пошуків Ольги і наказав готуватися у відрядження до Оренбурга.

У цей час з адресного бюро Смолякові принесли листа, що надійшов з одного із сіл Оренбурзької області. Юля Ягодзинська розшукувала свого чоловіка… Півня Миколу. Зворотна адреса — до

запитання. Що за плутанина? Цей Півень — справді півень: Галя, Ольга… А тепер ще й Юля?

Півень заперечував будь-яке знайомство з Юлею Ягодзинською, він узагалі її не знав. Майор висловив припущення, що Ольга Титаренко і Юля Ягодзинська — одна особа. Дослідженням почерку листів Юлі і Ольги було встановлено: вони були написані однією особою.

Після цього відбулася зустріч Смоляка із Юлею в Оренбурзі. Так, вона не Юля, а Ольга. Вона на виплат придбала багато речей, обдурила державу. Вона повірила Півню і довго чекала його в Оренбурзі. Турбуючись про нього і про свої речі, почала розшукувати «чоловіка» від імені вигаданої Юлі Ягодзинської.

Про все це лейтенант Смоляк детально доповів майору. Майор Сторожук полегшено зітхнув:

— Все стало на свої місця. Закінчуйте справу по звинуваченню Півня. Ользі допоможемо влаштуватися на роботу. Її Півень добре провчив. Заборгованість вона, працюючи, погасить з часом. Головне, що ви, лейтенанте, зробили свою справу і не допустили помилки.

II

Тривожно вила сирена. Літнього ранку широкими вулицями обласного центру на граничній швидкості мчало дві «Волги». Перша — оперативна, міліцейська, друга — машина «швидкої допомоги». Обидві «Волги» зупинилися на околиці міста, біля вантажного автомобіля й групи людей. Живе коло розступилося, пропускаючи в центр чергового лікаря й слідчого.

На землі непорушно лежала дівчина. На шиї в неї загусла кров. Санітари обережно поклали худеньке тіло на ноші, внесли в машину. «Швидка допомога», набираючи швидкість, зникла за деревами.

Лейтенант Смоляк звернувся до свого товариша:

— Їдь слідом, з'ясуй особу потерпілої. Її не турбуй. Я з експертом-криміналістом огляну місце події. Збираємось в управлінні.

Смоляк опитав очевидців. Було встановлено, що першими помітили потерпілу водії автогосподарства, які йшли вранці на роботу. Вони бачили: з люка каналізаційного колодязя вилізла дівчина. Спробувала підвестись, але одразу впала. Водії кинулися до неї і, побачивши на шиї рану, запитали в один голос:

— Хто це тебе?

Дівчина ледь чутно прошепотіла:

— Не знаю… Ввечері… Чорний… бакенбарди… — і знепритомніла.

Лейтенант з експертом виявили біля люка присипані землею сліди крові й відбитки підошов гумового взуття. З відбитків зробили гіпсові копії.

А в цей час у лікарні померла дівчина.

Увечері начальник слідчого відділу провів оперативну нараду.

— Вчинено злочин — убивство. Про це свідчить акт судово-медичної експертизи. Встановлено особу потерпілої. Це робітниця трикотажної фабрики Галина Ромашкова, батьки якої повідомили про те, що вона ввечері пішла нібито в кіно. Можна припустити, що паспорт і годинник украдені злочинцем, який, за словами Ромашкової, міг бути брюнетом і носив бакенбарди. Гіпсові відливи слідів свідчать про те, що злочинець міг бути в гумових чоботях. Судово-медичний експерт вказав, що поранено дівчину викруткою або стамескою. Ось і все, що ми маємо. Звертаю увагу на таке: подібних злочинів

у повоєнний час у нашому місті та області не було. Прошу висловлюватися. Почнемо з вас, товаришу лейтенант, — звернувся майор до інспектора карного розшуку.

Говорили коротко, чітко. Кожному співробітнику було визначено завдання. Одні зайнялися перевіркою брюнетів, які носять бакенбарди, другі — пошуками вкрадених годинника та паспорта, треті — знайомими загиблої, четверті — особами, що носять гумові чоботи сорок третього розміру, а отже, мають зріст не менш як сто сімдесят сантиметрів.

Увечері третьої доби, при обговоренні результатів пошуку, що вів лейтенант Смоляк, з'ясувалися обставини, варті найсерйознішої уваги оперативників.

Смоляк припускав, що вбивство вчинене кимось з осіб, які працювали в нічну зміну на теплоелектроцентралі або на комбінаті штучного волокна. За родом виконуваної роботи ця особа повинна була як спецодяг носити гумові чоботи. Бо влітку ніхто інший їх не носитиме. Таких осіб було встановлено понад сто. Лейтенант з'ясував, що із ста дванадцяти чоловік, які користувалися тієї ночі гумовим взуттям, дев'ять носили бакенбарди. З дев'яти двоє були блондини, один — шатен, двоє лисих і четверо брюнетів.

З чотирьох брюнетів один — Леонід Самохвал — наступного після вбивства дня поголив бакенбарди. Леонід працював черговим електриком віскозного цеху, характеризувався позитивно, щоправда, був запальний і, незважаючи на те, що вже третій рік був одружений, любив упадати за жінками.

Чи відлучався Самохвал із цеху під час зміни? Це треба було перевірити передусім.

Гортаючи змінний журнал цеху в ніч убивства Галини Ромашкової, Смоляк виявив запис: «Під час чергування усував дрібні поламки на содовій. На насосі 50 (А) необхідно поставити турбіну. В основному зауважень немає. Зміну здав Самохвал».

В чергового електрика обсяг роботи чималий. Він стежить за всім електрогосподарством цеху. Але в нього немає постійного робочого місця. Судячи із запису в змінному журналі, електрик нікуди з цеху не виходив.

А начальник цеху згадав, що о 20-й годині робітники помітили неполадки в роботі електромотора. Спробували викликати чергового електрика, але до 22-ї години розшукати його не могли.

Його побачили близько десятої вечора, коли він сходами спускався з верхнього майданчика дванадцятиметрового лужного бака. Перед цим лаборантка Надя чула, як клацнула кришка цього бака.

Перше питання було з'ясоване: Самохвал відлучався з цеху на тривалий час.

Того ж дня було з'ясоване й друге питання. Дотримуючись обережності, в присутності начальника цеху й свідків, Смоляк дістав у шафі роздягальні спецодяг Самохвала, в тому числі й гумові чоботи, на внутрішньому боці яких чорнильним олівцем було виведено «С. Л.». А через кілька годин експерти-криміналісти дали категоричний висновок: сліди на місці події залишені чобітьми Леоніда Самохвала.

Начальник не поспішав затримувати Самохвала.

— Але й зволікати тепер не можна, — заявив він на нараді. — Термін — 24 години. За цей час оперативній групі, товаришу лейтенант, — звернувся він до Смоляка, — необхідно вивчити, як жив Самохвал останніми днями. Головну увагу звернути на розшук годинника й паспорта.

А Самохвал ходив пригнічений. Кілька разів бачили його в ресторані, де він багато пив. Та, здавалось, алкоголь на нього не діє.

Останнім разом, коли він розраховувався з офіціанткою в нього не вистачило грошей. Впросив повірити й пообіцяв уранці повернути борг.

Вийшовши з ресторану, додому не пішов. Довго блукав вулицями міста. Побував у старої ворожки.

— Ні, не ворожити приходив до мене той молодий гарний мужчина, — пояснила Смоляку стара. — Хотіла людині допомогти, а він мене виказав. Речі беру на схов або й купую… Які речі він мені дав, питаєте? Годинник. Жіночий годинник.

Стара підійшла до дерев'яної скрині, підняла віко, довго порпалася в лахмітті.

Потім дістала хустину, в яку був загорнутий жіночий годинник.

…Мати Галини Ромашкової, з сірим, змарнілим обличчям, запаленими очима, взяла в руки годинник, уважно роздивилися його з усіх боків. Повертаючи Смоляку, сказала:

— Такий у Галі був годинник, але це не він. Закінчувала вона середню школу, в день народження їй подарували. Я сама до гравера ходила. На кришці був напис: «Дочці в день народження». А тут немає.

— Паспорт на годинник маєте?

— Ні, загубився десь.

Задня кришка годинника була ретельно відшліфована. Смоляк звернув увагу на те, що вона начебто тонша від передньої.

Годинник віддали експертам. Надвечір капітан одержав відповідь з фотознімками. На одному був напис: «Дочці в день народження».

Ланцюг доказів навколо Самохвала замикався. Того ж вечора затриманого доставили до начальника відділу.

Високий, з густими чорними бровами, що зрослися на переніссі, з чорним кучерявим чубом, затриманий відчинив двері, стрельнув на начальника карими очима й басом заявив:

— За порушення закону відповідатимете. Вимагаю запросити прокурора.

— А ми вас запросили для того, щоб ознайомити із законом. З кримінальним законом, — відповів майор. — З прокурором зустрічі теж будуть. Сідайте, — вказав очима на стілець. — І відповідайте, де ви були 4 травня під час зміни від 20-ї до 22-ї години?

— Ловите, громадянине майор? Коли б вибачатись не довелося. Відлучався я з цеху. Піднімався на верхній майданчик лужного бака.

— Номер шість?

— Так, шостого.

— Навіщо?

— Піднявся на майданчик свіжим повітрям подихати. Тихим вечором помилуватися.

— Ви розкажіть про інше. Як у вас піднялася рука на дівчину?

— Яку ви давнину згадали! І за це затримали? Адже це було ще торік, коли я їй на автобусній зупинці ляпаса дав.

— Не блюзнірствуйте, Самохвал. Ви затримані в підозрі на вбивство Галини Ромашкової 4 травня цього року. І про це вам добре відомо. Куди ви діли її паспорт?

— Чому запитуєте лише про паспорт? Я чув; що в неї і годинника вбивця забрав.

— Цей годинник уже в нас. І здали ви його за півціни старій ворожці.

Майор відчинив сейф, дістав годинника й показав Самохвалу.

Від начальника відділу не сховалося, що самовладання затриманого похитнулося. Проте він за інерцією все ще заперечував.

— Таких годинників багато.

— Ні, такий тільки один. Сліди гумових чобіт біля каналізаційного колодязя, де було вчинено злочин, залишені вами. У нас є й інші докази вашої вини, — спокійно зауважив майор.

По цих словах плечі Самохвала опустилися нижче, руки затремтіли…

…Кілька годин було витрачено на перекачку розчину з лужного бака № 6 в інший бак. Коли роботу закінчили, на дні виявили напівзотлілу паперову масу. Експерти встановили, що це були залишки паспорта Галини Ромашкової.

Коло доказів замкнулося.

ВІД КЛИНОПИСУ ДО АНОНІМА

Письмо — один із найвидатніших винаходів людства. Воно проклало надійний міст між часами і поколіннями, з його допомогою вчений — дослідник старовинної писемності — чує голоси древніх царів і полководців, майстрів і поетів, голоси, що долинають із глибини віків. І оповідає про них, і веде у звабливі простори їхньої таїни.

Протягом тисячоліть характер і способи передачі думки на відстані постійно вдосконалювались, подолали шлях від піктографії — малюнкового письма первісних людей, єгипетських ієрогліфів, асірійсько-вавилонського клинопису, абеткового письма фінікійців та греків до сучасного курсивного.

Змінювались знаряддя письма і матеріали, які використовували для нього. Долото і камінь, глина, віск, папірус, гусяче перо і пергамент, згодом — олівець, ручка і папір…

Незмінним лишився тільки орган писання — рука. А оскільки кожен індивід неповторний, то неповторні й почерки. Причому на них впливає багато факторів: фізіологічних, психологічних, вікових. Тому почерки вивчають представники різних наук. Психологи намагаються використати почерк для діагностики душевного стану людини, графологи — визначити за ним характер людини і нахили, лікарі — фізіологічні відхилення од норми, а криміналісти-почеркознавці встановлюють особу — ідентифікують людину за почерком.

Досліджували почерки ще за сивої давнини. У древніх судових протоколах згадувалися «сведущие в сличении почерков лица» — перші експерти-почеркознавці. У ті далекі часи ними були на Русі дяки — «великие искусники записывать судные дела в приказах».

Відомий радянський криміналіст професор І. Ф. Крилов, спираючись на достовірні історичні джерела, розповів про перше таке дослідження почерку. Воно було проведене в 1508 році у зв'язку з судовою справою про купівлю князями Данилом та Давидом Кемськими у Федора Кемського «вотчины Кодобое и селца Гридинское с деревнями».

Після смерті Федора його дружина, княгиня Анна, відмовилася передати Давидові та Данилові продане, тому брати звернулися до суду. На підтвердження своїх прав вони подали купчу грамоту, власноручно написану Федором.

Якийсь Тимошка, захищаючи інтереси княгині в суді, заявив, що «купчая лживая, не князя Федора рука», і показав зразки почерку Федора. Судді викликали і допитали «послухов» (свідків), які теж підписали купчу. Вони підтвердили достеменність грамоти і своїх підписів, показали зразки почерку Федора («деловую грамоту»).

Судді вирішили провести експертне дослідження почерку купчої та зразків почерку Федора.

У судовій справі про це сказано так: «Дмитрей Владимеровичь купчую грамоту княж Федорову руку, что положили князь Данило да князь Давыд, и княж Федорову ж руку деловую грамоту, что князь Афонасей прислал, и княж Федорову ж руку, что запись положил перед Дмитреем княжнин Аннин человек Тимошка, великого князя диакам всем казал. И диаки смотрив сказали, что та купчая и деловая и запись, все трое рука одна».

Після такого висновку «експертів» справу доповіли великому князеві Василеві Івановичу. Той, вислухавши її разом із боярами, «велел Дмитрею ищей князя Данила да князя Давыда оправити (виправдати) и селцо Гридинское с деревнями велел им присудить, по их купчей грамоте, а княгиню Анну велел обвинити».

Довгий шлях пройшла графічна експертиза почерку, поки стала на міцну наукову основу. На експертній ниві дяки згодом поступилися місцем секретарям присутственних місць, писарям, учителям краснопису — каліграфам.

Каліграфія і правопис відіграли позитивну роль у розробці основ методики експертного дослідження почерків. Вивчення способів накреслення літер, знання правил правопису — ось на що спиралося порівняння написаного. Але цих знань було недостатньо для наукової експертизи.

Відсутність наукового підґрунтя позбавляла каліграфічну експертизу переконливості. Авторитету вона не мала ні у практиків, ні серед учених. І, незважаючи на це, каліграфічна експертиза панувала в судах протягом багатьох століть.

Були поразки, помилкові висновки, були й набутки.

Перемогою каліграфічної експертизи завершився процес, що тривав у приміщенні Московського окружного суду з 5 по 19 жовтня 1874 року. Організатор злочинів і головний їх виконавець — ігуменя Серпуховського монастиря Митрофанія, уроджена баронеса Парасковія Розен, дочка колишнього генерал-ад'ютанта, намісника Кавказу, в минулому фрейліна цариці.

Потерпілі: петербурзький купець Лебедєв, московська почесна громадянка Мединцева, московський власник мануфактур радник Солодовников.

Прокуророві Петербурзького окружного суду Анатолію Федоровичу Коні Лебедєв поскаржився, що ігуменя Митрофанія вчинила підробку векселів від його імені на суму 22 тисячі карбованців. До заяви поставилися з сумнівом. А. Ф. Коні пізніше писав: «…Митрофанія, очолюючи різні духовні та благодійні установи, маючи зв'язки аж на вершинах російського суспільства, проживаючи під час відвідин Петербурга в Миколаївському палаці і з'являючись на вулицях у кареті з придворним лакеєм, певне, могла бути поза підозрою у вчиненні підробки векселів».

Але факти, наведені Лебедєвим, були такі переконливі, що довелося почати слідство.

Призначена у справі каліграфічна експертиза визнала, що векселі підроблено Митрофанією.

А почалося все з того, що за марнотратство і пристрасть до «зеленого змія» над московською почесною громадянкою Мединцевою було встановлено опіку. Вона всіляко намагалася позбутись її. Це й познайомило Мединцеву з Митрофанією.

Пообіцявши домогтися зняття опіки, ігуменя видурила в Мединцевої векселі, заповнила їх, проставила дати до встановлення опіки і з допомогою свого співучасника опікуна Макарова одержала в опікунському управлінні 300 тисяч карбованців.

Від імені багатія Солодовникова ігуменя підробила векселі та інші цінні папери на суму понад півтора мільйона карбованців.

Митрофанія винною себе не визнала і наполягала на тому, що всі одержані нею гроші й цінні папери були добровільними пожертвуваннями на користь монастиря.

Значна роль у викритті шахрайки Митрофанії належить каліграфічній експертизі.

У ній зазначено: «1874 р., жовтня 10 дня, ми, що нижче підписалися, на запитання, поставлені нам, маємо честь запевнити. Порівнюючи тексти та підписи на документах спірних із незаперечними, дійшли такого висновку, що тексти і підписи на спірних документах вочевидь мають характер підробки…»

Далі експерти детально розглянули особливості почерку Солодовникова та написання ним окремих літер і зробили висновок: спірні документи написані й підписані не Солодовниковим.

Відомий російський адвокат Федір Никифорович Плевако, що виступав у суді захисником інтересів потерпілих, дав каліграфічній експертизі високу оцінку: «Огляд документів, зроблений вами та експертизою, засвідчив, що ми маємо справу з підробкою. Ви чули висновок експертів: ніколи ще на суді не лунала така енергійна, така багато вмотивована промова досвідчених у своїй справі людей…»

Так було осоромлено й притягнуто до відповідальності ігуменю-шахрайку.

А ось іще один випадок, у якому своє вагоме слово сказала каліграфічна експертиза.

У липні 1906 року матроси та солдати фортеці Свеаборг (група островів при вході в гавань Гельсінкі) підняли збройне повстання. Понад дві тисячі нижчих чинів не починали активних дій. Чекали кораблів Балтійського флоту під червоними прапорами.

19 липня до Свеаборга підійшли броненосець «Цесаревич», крейсер «Богатырь» та мінний крейсер «Финн». Командування цих кораблів заздалегідь заарештувало неблагонадійних матросів.

О шостій вечора командир мінного крейсера капітан першого рангу Олександр Курош наказав відкрити вогонь по учасниках повстання. Відкрили вогонь й інші кораблі. Свеаборзьке збройне повстання було потоплене в крові.

Про цю жорстоку розправу знали в родині Куроша. Знав про подію і син командира крейсера Павло Курош.

30 липня 1911 року на ім'я учня п'ятого класу Кронштадтського реального училища Павла Куроша надійшов лист такого змісту:

«Бойова організація в Ризі сповіщає тебе за дорученням Бойової організації в Гельсінгфорсі, що тебе засуджено до смерті за ту кров, яку пролив твій негідник батько у Гельсінгфорсі. Ти, звичайно, знаєш, що на нього чекала смерть, але вирок цей не було виконано: вбити його — замала кара для нього, а от убити тебе — він гірко страждатиме і буде як слід покараний, твоя кров змиє кров загиблих. Ти страждаєш не безвинно: у тебе в жилах тече кров твого батька, а яблуко не далеко падає від яблуні.

Тепер, коли ти починаєш свій шлях, ти будеш знищений. Марно ви, підлі дворяни, думаєте, що нас, друзів народу, задушено. Ні, ми живі і будемо жити, проливаючи кров за кров і знищуючи всіх ворогів російського народу».

Наступного дня, увечері 31 липня, в саду дачі, де мешкав із матір'ю Павло, пролунали постріли. Тяжко поранений син командира крейсера за кілька хвилин помер.

Судово-медична експертиза встановила: смерть настала від сильної кровотечі, внаслідок поранення вогнепальною зброєю; поранено Куроша з його ж револьвера.

У слідчого виникла підозра, що автором і виконавцем листа, одержаного 30 липня, був сам Павло Курош.

Експертами для порівняння почерків запросили видатного майстра гравюри Мате, учителя краснопису Петербурзького комерційного училища Дмитрієва, а також дійсного члена Російського технічного товариства по фотографічному відділу, присяжного повіреного Захар'їна.

Після дослідження експерти встановили:

«Адреса на конверті і текст погрозливого листа написані не звичайним, рукописним шрифтом, а з наслідуванням друкованого…

1. Рядки листа не прямолінійні, а складаються з окремих частин.

2. Літери надто нерівномірні за величиною. Ця величина від початку слів і до кінця переважно зростає.

3. Натиски також дуже нерівномірні.

…Ці три особливості точно повторюються у всіх безсумнівних зразках справжнього почерку Павла Куроша.

…Текст погрозливого листа й адреса на конверті на ім'я Куроша написані друкованими літерами. До цього способу дуже часто вдаються особи, які намагаються змінити свій почерк. І справді, порівняння в цих умовах надто складне і не може привести до якогось конкретного висновку, оскільки така писанина не є почерком.

Проте при порівнянні тексту погрозливого листа й адреси на конверті зі справжнім почерком Павла Куроша спостерігається цілий ряд характерних, цілком однакових особливостей, обумовлених як природним почерком, так і письмовими звичками виконавця.

Важко припустити натуральні подібні збіги між почерком покійного Куроша і почерком якоїсь іншої особи, а також важко припустити, щоб ці особливості були відтворені якоюсь особою зумисне з метою імітації почерку Куроша, оскільки вони належать до таких дрібних графічних деталей, які неминуче випали б з уваги підроблювача.

…Ми, експерти, дійшли одностайного висновку, що текст погрозливого листа й адреса на конверті, як видно, написані рукою Павла Олександровича Куроша».

Експертиза документів, виконаних у наслідуванні друкованого тексту, і нині є складною. Але в той час перед експертами були труднощі і науково-методичні, і політичні.

Батьки Павла Куроша разом з іншими чорносотенцями намагалися надати його смерті політичного характеру. Вони твердили, що смерть — результат помсти революціонерів. За таких умов об'єктивність експертів мала особливо велике значення. Не зробивши жодної поступки чорносотенцям, експерти своїм висновком відкинули версію про смерть Куроша від рук революціонерів.

Євген Федорович Буринський, характеризуючи почеркознавчу експертизу дореволюційної Росії, у своїй праці «Судова експертиза документів» писав, що «наука про почерк перебуває ще в зародковому стані і досі офіційно не визнана. Представники цієї галузі знання позбавлені можливості посилатися на положення, вироблені та встановлені наукою, чи спиратися на думку авторитетних учених, як роблять це, наприклад, судові медики».

У дореволюційній Росії були одиниці кваліфікованих експертів-почеркознавців, а почеркознавча експертиза належала до компетенції вчителів краснопису, друкарів, канцелярських писарів, тобто людей, які були зовсім непричетні до наукової експертизи.

Буринський наголошував, що почеркознавство має всі підстави, щоб стати точною наукою, оскільки матеріал, яким воно оперує, піддається виміру, а досліджувані ним явища — правильному спостереженню й експерименту.

Подальші експертизи почерку свідчать про те, які таємниці можна відкривати з їхньою допомогою.

Яскравими прикладами цього були злочини, вчинені в Зимовому палаці і в австро-угорському генеральному штабі.

Довго зберігалися в архівах таємниці, які мали безпосереднє відношення до «вінценосних осіб» і їхнього оточення. Одну з них відкрив радянський юрист В. Штрікер.

«Ми, Микола II, самодержець російський» грав на скрипці. Це була наймиліша його серцю розвага. Музикантом він був бездарним, але грав на скрипці, що її виготовив Антоніо Страдиварі. Сам італійський король презентував її Миколі II. Закутана в шовк, вкладена в спеціальний футляр, вона зберігалася в окремій кімнаті, де цілодобово підтримувалась потрібна температура.

Одного разу коштовна скрипка зникла… Крадіжка в Зимовому палаці! Цар шаленів.

Негайно на місце події прибули агенти розшукової поліції, прокурор окружного суду, слідчий з особливо важливих справ Александров та начальник розшукової поліції Філіпов. Як же міг злодій пробратися до палацу? Відповісти на це запитання не вмів ніхто.

Спливали дні, вінценосець біснувався, а скрипки не було. Міністру юстиції і градоначальнику натякали на відставку. І тоді слідчий Александров ризикнув висловити припущення, що скрипку міг узяти хто-небудь з наближених до царської родини і продати за кордоном. Підозра була неймовірною, образливою і ганебною для Дому Романових.

Але Микола II все ж погодився на перевірку цієї версії.

Інтерпол на той час іще не був створений, тому в столиці європейських країн із Петербурга пішли запити про скрипку Страдиварі.

Відповідь не забарилася. Префект паризької поліції повідомив Александрова і Філіпова про те, що скрипку царя виявлено в одній антикварній крамниці і вилучено.

Господар крамниці на допиті пояснив, що скрипку йому продала молода жінка на прізвище Михайлова.

— Чим ви можете це підтвердити? — запитав комісар поліції.

— Пане комісар! — вигукнув антиквар. — Я бачив ту вродливу жінку отак, як вас. Я можу назвати її прикмети.

— Цього замало!

— Я не порушував і не порушую законів нашої республіки. Я зажадав від неї розписку про те, що вона продає свою особисту річ.

— І цей документ у вас?

— Так, пане.

У розписці була зазначена адреса Михайлової, але при перевірці виявилось, що вона там не живе.

Слідчий Александров у цей час склав список усіх придворних, які мали доступ до кімнати з скрипкою.

До списку потрапила і фрейліна цариці княгиня С. О. Гагаріна, котра прислужувала в покоях якраз напередодні зникнення скрипки, а за два дні після цього вибула до Парижа. З княгинею в Парижі перебували її компаньйонка — підстаркувата жінка — та молода камеристка Федорова.

За прикметами, які вказав антиквар, Михайлова занадто скидалася на Федорову.

В Парижі антиквару непомітно показали камеристку.

— Вона! — впевнено ствердив той.

— Ви переконані в цьому?

— Точно так, як і в тому, що скрипка ще тиждень тому була моєю власністю.

Допитана камеристка все заперечувала і говорила, що ніякої скрипки вона ніколи нікому не продавала, а антиквара бачить уперше.

Щоб розплутати цей клубок, із Петербурга до Парижа терміново відрядили фахівця — дослідника документів Печинського — для проведення експертизи почерку.

Експерт Печинський, зіставивши почерк, визнав, що розписка написана камеристкою Федоровою. Слідчий ознайомив її з висновком експерта, і вона змушена була признатися в тому, що скрипку продала антиквару за дорученням княгині. Княгиня на допиті відмовилася давати будь-які пояснення.

За «височайшим повелінням» кримінальну справу у звинуваченні княгині Гагаріної в крадіжці скрипки було закрито. Сміття з хати не виносили. Але чутки про цю скандальну подію поповзли по столиці.

Коментарі тут, як кажуть, зайві.

…А ці події відбувалися напередодні першої світової війни. Вони свідчать про те, як легко у ворожому стані можна було проникнути у глибокі таємниці, до чого призводить спокуса грішми і яку роль, нарівні з іншими доказами, відіграє почеркознавча експертиза.

Чверть на шосту 25 травня 1913 року у чергового віденського готелю «Коломзер» пролунав телефонний дзвінок. До телефону запросили полковника австро-угорського генерального штабу Альфреда Редля, що зупинився в першій кімнаті. Черговий портьє довго тупцював біля кімнати полковника. На стук ніхто не відповідав. Він уже мав намір вернутись до телефону і відповісти, що Редля не можна добудитись… Але в останню мить натис на двері. Вони відчинились. Портьє заглянув у щілину і побачив, що полковник лежить біля дивана в калюжі крові.

Наступного дня всі віденські газети офіційно повідомили: «Високообдарований офіцер, якого, безумовно, чекала блискуча кар'єра, у приступі нервового розладу — останнім часом він страждав тяжкою формою безсоння — наклав на себе руки у Відні…»

Полковник Редль, талановитий лінгвіст, знавець військової історії, глибоко і ретельно вивчав збройні сили багатьох європейських країн і швидко просувався по службі.

В 1900 році його призначили у розвідувальне бюро австро-угорського генерального штабу начальником агентурного відділу, а невдовзі — помічником начальника розвідувального бюро. Він займався засиланням агентів в інші країни і водночас боротьбою із шпигунами в Австрії.

Його визнавали крупним фахівцем по викриттю ворожих шпигунських організацій. Він був однією з довірених осіб начальника австрійського генерального штабу генерала Конрада фон Гетцендорфа. В серпні 1905 року до столиці Австрії прибув новий російський військовий аташе полковник Марченко — досвідчений, діяльний, ерудований офіцер.

В жовтні 1907 року в повідомленні до Петербурга Марченко так характеризував Редля: «Середнього зросту, шпакуватий блондин, з сивуватими короткими вусами, вилицюватий, погляд сірих очей скрадливий, з прихованою посмішкою. Людина лукава, потайна, зосереджена, працездатна. Склад розуму дріб'язковий. Зовнішність приторна. Мова солоденька, м'яка, догідлива. Рухи розраховані, повільні. Більш хитруватий і фальшивий, ніж розумний і талановитий. Цинік. Женолюб, любить побавитись».

Неодноразово зустрічався Марченко з Редлем, робив йому позички і зумів-таки залучити полковника до роботи на російську розвідку. Фахівці запевняють, що не було жодної таємниці, цікавої для Росії, щоб до неї не мав доступу Редль. Важливі документи він брав додому, вночі їх фотографував, а вранці повертав до канцелярії. Спливали роки. Редль зустрічався з Марченком, систематично виконував його завдання, і нікому з чинів австрійського генерального штабу не спадало на думку, що ці зустрічі могли завдати шкоди Австрії. В австрійській армії існував закон, згідно з яким офіцери генерального штабу час від часу повинні були стажуватися в військах на командних та штабних посадах. На посаді начальника штабу корпусу в Празі стажувався і Редль.

Але й тут головні документи австрійського генерального штабу були доступними для нього. В Празі він найняв зручну холостяцьку квартиру і обладнав у ній фотолабораторію. Марченко дав йому «поштові скриньки» — декілька адрес в Норвегії і Швейцарії, куди Редль надсилав фотознімки чи листи, написані тайнописом. А йому йшли листи-завдання і грошові перекази до Відня на головний поштамт до запитання на вигадане ім'я. Довго й безперебійно діяв цей зв'язок.

Стукав у двері 1913 рік. Відчувалося наближення воєнної грози. Посилились і приготування до війни. При австрійському розвідувальному бюро генерального штабу був створений так званий «чорний кабінет». Його співробітники таємно перевіряли пошту, особливо тих осіб, які були запідозрені у ворожій діяльності, а також пошту, що прибувала з-за кордону.

Редль не знав про створення цього кабінету.

2 квітня 1913 року в «чорному кабінеті» знявся переполох. Розкрили два конверти, що надійшли з містечка Ейдкунен на російсько-німецькому кордоні. Вони були адресовані пану Ніцетасу до запитання. В одному було 6 000, а в другому 8 000 крон. Тільки гроші. І більше нічого. Адресу на конверті надруковано на машинці. Зворотна адреса на першому — Париж, на другому — Женева. В контррозвідки не було сумніву, що це гроші за шпигунські матеріали.

Хто ж він, цей загадковий Ніцетас, які таємниці видав, як його спіймати?

Порадились, посперечалися і вирішили листи з грішми повернути на головний поштамт для вручення адресатові. Повинен же він прийти по них. Поруч з поштамтом розташувався поліцейський пост, де постійно чергували кращі агенти контррозвідки. З кімнати, де видавалися листи до запитання, у приміщення поліції провели електричну сигналізацію.

Набралися терпіння і стали чекати.

А полковник Редль, він же Ніцетас, і не підозрював лиха, не відав, що повільно затягується смертельна петля. Але він знав, що на головному віденському поштамті для нього лежать гроші.

24 травня 1913 року, за кілька хвилин до закриття, до пошти під'їхав елегантно вдягнутий чоловік і наказав водієві таксі зачекати його. Він швидко підійшов до віконця, де видавали листи до запитання, і зажадав кореспонденції на ім'я Никона Ніцетаса. Довго чекав на цього відвідувача чиновник поштамту. А зараз розгубився. Проте оволодів собою і непомітно, але безперервно почав тиснути на кнопку сигналізації. Але з поста ніхто не з'являвся. Агенти в той час були в іншій кімнаті і безтурботно чесали язики. І коли врешті-решт вони почули дзвінок і прибігли на пошту, то побачили, що «звір», на якого вони так полювали, від'їжджав на таксі. Ледве встигли помітити номер машини. Про погоню нічого було й думати — ніякого автомобіля поблизу не було.

Розгублено й приголомшено вклякли агенти біля поштамту. Що робити? І їм пощастило. За двадцять хвилин на поштову площу виїхала машина. Та сама, на якій щойно зник елегантно вдягнутий пристойний пан.

А водій не тільки розповів про те, куди відвіз підозрілого, а й показав футляр від перочинного

ножика, яким розрізають конверти. Його забув у машині «пан Ніцетас».

Агенти подалися до готелю і розпитали портьє, хто недавно повернувся з міста. Черговий назвав декількох осіб. Серед них і полковника Редля. Агенти склали список для перевірки і без вагань виключили з нього полковника. Футляр поклали на столику біля портьє і підказали йому, як треба поводитись. Самі залишились у вестибюлі. За годину, весело насвистуючи популярну мелодію, до вестибюля зайшов полковник Редль. Впевнено підійшов до портьє і недбало кинув ключ на столик.

— Пане полковнику, — несподівано запитав портьє, — чи не ви забули футляр?

— Безумовно, я, — відразу ж відповів полковник. — Це… — йому заціпило. Він пригадав, що цей проклятий футляр забув у машині. Глянув в один, у другий бік. Побачив двох агентів і все зрозумів… Він, досвідчений контррозвідник, сам неодноразово влаштовував пастки для шпигунів, а тепер спіймався так безглуздо.

Ці кілька хвилин здалися ошелешеному Редлю вічністю. Від його елегантного і зверхнього вигляду не залишилося нічого. В фойє ніхто не вимовив ні слова. Тільки в темному кутку дзижчала муха, намагаючись вирватися з павутини. Портьє уткнувся носом у якусь картку, відвернулися агенти.

Редль тяжко зітхнув і стомлено вийшов з готелю. Про що він думав, на що надіявся? Вся його подальша поведінка свідчила про те, що він не покидав надії як-небудь вибратися з пастки. У нього своя автомашина. Якщо відірватися від цих двох, то можна втекти через кордон або переховатися у друзів, відсидітись, а потім нелегально виїхати в іншу країну.

Редль, не оглядаючись, відчував, що за ним, мов тіні, йдуть ті, що він помітив їх у фойє.

Агенти встигли повідомити по телефону, за ким вони стежать. Один з керівників розвідувального бюро генерального штабу Ронге писав потому, що він «скам'янів», коли почув, кого вполювали агенти. Він негайно метнувся на пошту і допитав чиновника, котрий видавав листи до запитання. Ніякого сумніву — прикмети збігалися із зовнішністю полковника Редля. Але ж цих доказів було замало. І тоді на поштамті вилучили розписку й невеличку анкету, яку заповнив Ніцетас. Негайно було проведено почеркознавчу експертизу. Висновок експерта: почерк Редля.

А поки в контррозвідці йшла вся ця робота, Редль намагався відірватись від настирливих агентів. Він петляв вулицями, заходив до приміщень, які мали кілька виходів. Даремно. Агенти інколи втрачали слід, але, як досвідчені гончаки, знову виходили на нього. Редль вирішив позбутися компрометуючих

паперів, що були при ньому. Він зупинився перед урною, витяг з кишені папірці і почав їх демонстративно шматувати. Він ще сподівався: якщо не обидва агенти, то хоча б один напевне зупиниться збирати розірвані папери і тоді буде легше відірватися від переслідування. Але агенти були стріляними горобцями. Вони розгадали маневр шпигуна і не відставали від нього. І тільки тоді, як Редль повернувся до готелю, один з детективів залишився спостерігати, а другий повернувся до урни, зібрав папірці і передав їх Ронге. Це були беззаперечні компрометуючі матеріали.

Сумнівів не було. Полковник Редль був іноземним агентом. І це в той час, коли країна готувалася до війни з Росією.

Вирішили негайно доповісти про все начальнику генерального штабу фон Гетцендорфу. Його розшукали в ресторані. Він довго не міг повірити в почуте. «Ніякого розголосу, ніхто про це не повинен знати», — вирішив генерал. Він розумів, що лише таким чином можна уникнути величезного скандалу, відлуння якого негайно почують в Німеччині та інших країнах, а це завдасть великої шкоди державним інтересам Австрії.

Вирішили створити комісію з особливо довірених осіб на чолі з заступником начальника генерального штабу, допитати Редля — і після цього запропонувати йому накласти на себе руки. Всі члени комісії дали особливу присягу.

Недовго довелося Редлю бути на самоті. О 24-й годині до нього в номер зайшли четверо офіцерів. Про те, що відбулося під час «побачення», залишились суперечливі відомості. Начальник австрійської розвідки та контррозвідки Урбанський стверджував: Редль відмовився від будь-яких свідчень, за винятком заяви, що деякі подробиці, якими цікавилася комісія, можна вияснити на його квартирі в Празі.

Ронге у своїх спогадах писав, що Редль погодився дати свідчення тільки йому. Редль звернувся з єдиним проханням: дати йому вогнепальну зброю. Це збіглося з планом комісії. Офіцери дали йому револьвер і залишили номер.

О п'ятій ранку вирішили переконатися, що зрадник їх не ошукав. Щоб версія про самогубство була правдоподібна, треба було, щоб труп виявив хто-небудь із службовців готелю. Подзвонили портьє і запросили до телефону Редля. Таким чином повідомлення в поліцію про самогубство шпигуна надійшло від службовця готелю.

Комісія вважала, що розголосу справжніх причин самогубства Редля не буде і скандальну історію пощастить приховати. Тому й було опубліковано офіційне повідомлення про його смерть.

Але шила в мішку не сховаєш. Життя внесло свої корективи.

25 травня, після подій в готелі, Урбанський з одним із членів комісії виїхав з Відня до Праги, щоб провести обшук у квартирі Редля. Комісія все передбачила, за винятком однієї дрібниці. Ця дрібниця й спричинилася до величезного скандалу, якому комісія повинна була запобігти. Квартира Редля виявилася замкнутою. Ключів не було. Довелося шукати слюсаря. Недовго й шукали. Ним виявився гравець місцевого футбольного клубу Вагнер. Він відкрив замки квартири, письмового столу, шафи, кількох тайників. Під час обшуку знайшли документи, які свідчили про шпигунську діяльність Редля на користь Росії.

Вагнер був присутній під час обшуку і з окремих реплік, натяків зрозумів, про що йде мова.

Наступного дня капітан футбольної команди зажадав від Вагнера пояснень, чому той пропустив недільний футбольний матч. Вагнеру довелося розповісти, де він загаявся. А капітан команди був одним з редакторів газети «Прагер Тагеблат». Він детально опитав Вагнера і зрозумів, яке сенсаційне повідомлення може опублікувати.

Щоб обдурити цензуру, редактор вирішив надрукувати повідомлення у вигляді спростування. На сторінках вечірнього випуску «Прагер Тагеблат» з'явилося таке повідомлення:

«Нас просили повідомити з високоавторитетних джерел про цілком необґрунтовані чутки, особливо розповсюджені в офіцерському середовищі, нібито начальник штабу празького корпусу полковник Редль, котрий, як відомо, три дні тому наклав на себе руки у Відні, винен у державній зраді… на користь Росії. Надіслана в Прагу спеціальна комісія у складі одного полковника і одного майора, оглянувши в присутності командира корпусу барона Гізля службову квартиру полковника Редля… займалася розслідуванням зовсім інших обставин».

Цензор подумав, що це «спростування» надійшло з офіційних кіл, і побоявся заперечити проти публікації. Таємне стало явним.

Високу оцінку роботи російського військового аташе у Відні полковника Марченка дав начальник розвідувального управління німецького верховного командування (під час першої світової війни) Вільгельм Ніколаї в книзі «Таємні сили».

Судово-почеркознавча експертиза дає змогу ідентифікувати особу за почерком. Але наукове обґрунтування та подальший розвиток вона дістала порівняно недавно.

У розвиток теорії і практики радянського судового почеркознавства зробили внесок чимало вчених та практиків, передусім С. М. Потапов, А. І. Вінберг, Б. І. Шевченко, Л. А. Ароцкер, М. Д. Сегай…

У лабораторіях Всесоюзного науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції СРСР для визначення змін почерку було проведено безліч різноманітних експериментів: виконання тексту лівою рукою, наслідування почерку іншої особи, писання у стані сп'яніння, після перенесеної травми. При цьому використали рентгенографію — для реєстрації руху кожного суглоба пальців, кінозйомку — для відтворення руху рук, провели біоелектричні досліди, під час яких чутливі прилади зареєстрували біоструми м'язів людини.

На основі досліджень було розроблено нову систему ознак почерку. Її використовують нині всі експертні установи країни.

Нові методи дають змогу визначити, хто написав текст — чоловік чи жінка, яка в них освіта, національність, коли текст виконано зумисне неграмотно.

За розробленими методиками можна оперативно провести аналіз і порівняння почерку на електроннообчислювальній машині.

Експертів-почеркознавців цікавить усе: чіткість і конструкція тексту, розмір, розгін та нахил літер, їхній зв'язок, інтенсивність притиску, конфігурація, напрям і форма рядків, розміщення заголовків, підписів, дат, композиція і стиль викладу, словниковий склад та граматичні ознаки письма.

Отож хоч би якими витонченими способами користувалися навіть досвідчені аноніми чи злочинці при підробці документів, — їхнє авторство буде доведено. Індивідуальні особливості почерку, німі на папері, багато про що розказують експертові-фахівцю.

…Довгий час до державних установ та організацій Києва надходили анонімні листи із брудними наклепами та погрозами на адресу провідного інженера одного з великих підприємств міста.

І не тільки в анонімних листах паплюжили інженера. У листівках на вітринах міськдовідки, на

стендах заводоуправління та в інших місцях нізащо ганьбили того ж інженера.

У зведенні злісних наклепів запідозрили громадянку Ж.

Чимало анонімних листів та об'яв, виконаних скорописом — правою і лівою рукою, друкованими літерами, п'ять листів, написаних азбукою Морзе з їх розшифруванням, а також експериментальні зразки почерку Ж. надіслали на графічну експертизу.

Київські експерти-криміналісти І. Я. Фрідман та А. А. Фокіна дослідили тексти. Вони збіглися. За особливостями виконання тире і крапок азбуки Морзе, за розміщенням окремих знаків один щодо одного збіглися також тексти пасквілів, зашифрованих цією азбукою.

Висновок експертів був категоричний: всі без винятку тексти виконані наклепницею Ж.

На слідстві та під час судового засідання вона зізналась і згідно зі статтею 125 Кримінального кодексу Української PCP була засуджена за наклеп.

«ЗДОБУТКИ» ГРАФОЛОГІЇ

Залежність почерку від особи, яка пише, було помічено дуже давно. Про цю закономірність писали ще Аристотель, Свєтоній та інші древні автори. Так, Свєтоній залишив опис почерку римського імператора Августа з висновками про деякі риси його вдачі, які пощастило «відгадати» історикові. Подібні повідомлення зустрічаємо в численних античних і середньовічних трактатах.

Першим ученим-графологом можна вважати італійця, доктора з Болоньї Камілла Бальді, котрий ще в 1622 році писав про те, як «розпізнати за почерком природу й особливості автора». При цьому малися на увазі стиль письма, зміст написаного, орфографія, пунктуація. Між іншим він зауважував: «Хто літери пише то грубо, то красиво, можливо, і в інших своїх справах поводить себе по-різному».

Вказуючи на оригінальність змісту свого трактату «Міркування про спосіб розпізнати звички і властивості людини за її почерком», Камілла Бальді писав: «Хто почує, що можна пізнати спосіб життя і характер автора за його почерком — засміється або ж здивується великою мірою».

У 1872 році французький абат Іполит Мішон у своїй книзі «Таємниці письма» розвинув ідеї Бальді. Він твердив, що почерк людини тісно пов'язаний з її характерологічними особливостями, підкреслював, що сам процес виявлення цього зв'язку має наукове значення. І. Мішон і запропонував називати цю нову науку графологією — від грецького «графо» — пишу, «логос» — слово. Він же був одним з фундаторів Паризького графологічного товариства і журналу «Графологія».

Про Мішона та його внесок у розвиток графології відомий криміналіст Євген Федорович Буринський відгукувався так:

«Абат Мішон мав незвичайну енергію і здатність захоплювати своїми ідеями. Цій енергії Мішона… психографологія зобов'язана своїми успіхами в суспільстві».

Експертний висновок Мішона про дослідження одного анонімного пасквіля Є. Ф. Буринський назвав «потішним».

А висновок був таким: «Чий верх тепер буде, пане анонім? Ви гадаєте, що, випрямивши ваш звичайний почерк, котрий визначає завзяття та палкість, ви змінили цей почерк. Ні, тому що в ваших випрямлених літерах залишилися ті ж графічні ознаки, як і в скісному почерку.

У вашому звичайному «д» нема таких вигинів, але є закручення: і ви гадали, що такої маленької зміни досить. Нерозважливе дитя! Чи розумієте ви? — вимушена літера вертикальніша, закручення зверху дещо відкрите. Але основа цієї літери викриває вас. Рух пера вашого невимушеного природного почерку повторився і в вашому вимушеному. Не здумайте заперечувати! Це напрочуд очевидно…

Чи не краще було здатися, шановний?»

Послідовники Мішона намагалися довести, що за почерком можна визначити не тільки характер, а й зовнішність людини: зріст, голос, колір волосся та очей.

Учень Мішона графолог Буссе писав: «Успішна реформа судової експертизи почерку можлива лише на ґрунті принципів графології…»

Незабаром почали виходити спеціальні графологічні журнали, посібники, виникали графологічні товариства.

Здобутки графології взяв на озброєння літературний герой Артура Конан Дойля Шерлок Холмс. Ось невеличка цитата:

«— Послухайте, Ватсон, вам коли-небудь доводилося вивчати характер за почерком? Що ви думаєте про це?

— Почерк розбірливий і правильний, — відповів я, — певне, належить людині діловій, із сильним характером.

Холмс похитав головою.

— Погляньте на високі літери, — мовив він, — Вони ледь виступають над рядком: «сі» можна вважати за «а», а «і» за «е». Людина з сильним характером може писати нерозбірливо, але високі літери у неї справді високі. Наш кореспондент літеру «к» всюди пише по-різному, а заголовні літери такі, що можна припустити в його характері амбіцію».

Це з повісті «Знак чотирьох». Але і в деяких інших творах Конан Дойля зустрічаємо посилання на графологічні вправи Шерлока Холмса.

А які поетично піднесені рядки присвятив Стефан Цвейг почеркові славетних композиторів!

«Ось крупний, розмашистий, серйозний почерк Генделя. В ньому відчувається могутня, владна людина і немовби чути сильний хор його ораторій, в яких людська воля втілила в ритм неприборканий потік звуків. І як приємно відрізняється від нього витончений, легкий, грайливий почерк Моцарта, що нагадує стиль рококо з його легкими та вигадливими завитушками, почерк, в якому відчувається сама радість життя і музика. Чи ось важкий левовий поступ бетховенських рядків: вдивляючись у них, ви ніби бачите затягнуте грозовими хмарами небо і відчуваєте величезне нетерпіння, титанічний гнів, що охопив глухого бога. А поруч з ним — який контраст! — тонкі, ніжні, сентиментальні рядки Шопена або повні розмаху і в той же час по-німецькому акуратні — Ріхарда Вагнера.

Духовна суть кожного з митців проявляється в цих рухливих рядках…»

Дюма-син вважав: «Графологія є наука надзвичайно практична, тому що для знайомства з людиною немає необхідності навіть бачити її».

Втім, слід зауважити, що реакційний напрямок графології виявився в працях італійського психіатра і кримінолога Чезаре Ломброзо, родоначальника антропологічної школи в кримінальному праві. Ломброзо і його послідовники заявили про існування особливого типу «злочинної людини», самою природою нібито призначеної для вбивств і грабунків.

Почерку «злочинної людини», згідно «вчення» Ломброзо, властиві особливі графологічні ознаки. Свої погляди на почерк і особистість він виклав у книзі «Графологія», виданій в 1899 році. Однак час переконливо довів, що ця теорія є неспроможною.

Один із засновників криміналістики, австрійський професор Ганс Гросс також віддав належне графологічному методу. У праці «Посібник для судових слідчих» він писав, що для слідчого дуже важливо навчитися визначати за почерком характер людини.

У 1903 році в Росії вийшла друком книга Моргенштерна «Психографологія, або Наука про визначення внутрішнього світу людини за її почерком». У передмові автор писав: «Будемо сподіватися і вірити, що настане час, коли психографологія, яка відкриває нам людські недоліки та вади, займе в ряду соціальних наук почесне місце, надане їй сумлінним спостереженням та строгим аналізом».

У книзі Моргенштерн визначає окремі ознаки написання кожної літери, які нібито вказують на властивості того чи іншого людського характеру.

Поряд з формою літер автор трактує і їх розміщення. «Якщо, — пише він, — деякі літери, як, наприклад, а, м, у, г, в, ф, т, ж, своїми кінцями переходять нижче рядка, то це свідчить про ясний і світлий розум, здібність до мислення і вміння наполегливо прямувати до мети. Якщо ж літери переходять занадто як доверху, так і донизу і торкаються літер інших рядків, то це свідчить про заплутаність та неясність думки, втрату пам'яті, затьмарення розуму».

Психографологічні портрети, створені Моргенштерном, видаються досить переконливими для тих, хто не знає «оригіналу». Скажімо, «дослідивши» почерк Омеляна Пугачова, Моргенштерн робить висновок: «Літери грубі… неуцькі, з грубими та зухвалими штрихами. Нахабна, брутальна, жорстока людина… середнього зросту, плечистий, кремезний, грубе, просте обличчя, злодійський хитрий погляд».

А ось як Моргенштерн дає психографологічну характеристику царю Миколі І: «Почерк сміливий і простий, в літерах та штрихах проступає надзвичайна ясність. Сила волі, діяльність, затятість, спокій, стриманість, вихованість, відданість справі, сувора чесність, гостра відвертість. Високого зросту, стрункий, характерне красиве обличчя, великі ясні очі».

Насправді ж Пугачов і Микола І увійшли в історію з іншими характеристиками. Пугачова відзначали природний розум, сміливість, які поєднувалися з великим життєвим досвідом. Микола І був людиною мстивою і жорстокою. Ці його властивості особливо виявились у переслідуванні декабристів, великого сина українського народу Тараса Шевченка.

Моргенштерн за почерком Лжедмитрія «визначив», що він «щиро вважав себе Дмитрієм», а почерк Марини Мнішек нібито свідчить, що «вона не здатна соромитись».

Псевдовчений не обмежувався психографологічною характеристикою діячів минулого. У своїй «Психографології» він самовпевнено твердить, що його експертна діяльність була плідною і в судах:

«Немарною, — писав він, — була і моя участь у справах кримінальних. Я за почерком можу безпомилково визначити, чи здатний відомий суб'єкт вчинити злочин, чи ні; в багатьох випадках мені доводилося вказувати на такі ознаки, які слугували знаряддям викриття злочинця».

Однак жодного прикладу «успішної» роботи у кримінальних справах Моргенштерн не наводить. Зробив це його сучасник, експерт-почеркознавець М. І. Печинський. Він відшукав один із графологічних висновків Моргенштерна у кримінальній справі:

«Вивчивши почерк, яким виконані тексти двох векселів, я (Моргенштерн. — І. Л.) на підставі особливостей цього почерку дійшов висновку, що тексти векселів виконані жінкою за двадцять років, не російської крові, напевне, східної народності. Вона струнка, вродлива, повновида…

Вона або малює, або грає; певніше, захоплюється музикою, несмілива, сором'язлива, невпевнена, боягузлива, дуже наївна.

Людина симпатична, вона справляє гарне враження. Обличчя її виявляє велику мужність. Вона більше схожа на батька, ніж на матір. Текст векселів, напевне, переписаний з готового зразка. Гадаю, що до написання тексту цих векселів вона зіпсувала декілька бланків і, либонь, помилялася саме в даті. В кінцевих рядках помітна стомленість. Обидва векселі писані одразу ж один за іншим, тим самим пером і чорнилом, з відпочинком, можливо, хвилин до п'яти між написанням того та іншого тексту. Вексель у 3 000 карбованців написаний після векселя у 2 000 карбованців. У ньому виявлена стомленість, особливо в останніх рядках його».

Варто зауважити, що через рік був викритий справжній виконавець цих векселів. Ним була не жінка, а комерсант-шахрай.

Кепський приклад — заразливий. Графолог Поняловський, «дослідивши» почерк одного злочинця, дійшов висновку, що «в почерку… маємо вказівки як на прагнення до наживи (завитки літер «л» та «м», кінець літери «я»), так і на здатність до зухвалих, сміливих, безрозсудних вчинків. У його розумінні чесними бувають тільки дурні, розумна ж людина повинна користуватися обставинами та необачністю інших».

Графолог далі зазначає, що в почерку злочинця він вбачає відсутність терпіння і наполегливості, які зробили його нездатним до чесної праці, а жага збагачення примусила його розум працювати в напрямку пошуку швидкого і легкого способу наживи.

«Ці дані, — продовжує Поняловський, — дозволяють визнати природжену схильність до порочності, а злочин є результатом так званого морального божевілля».

Хто скаже, до яких згубних наслідків можуть призвести подібні психографологічні висновки та ще й у поєднанні з ломброзіанською теорією «природженого злочинця»?

Або візьмемо такі курйози. Директор психофізіологічної лабораторії в Сорбонні Альфред Біне надіслав видатним графологам колекцію почерків людей різного віку, представників різних професій,

чоловіків і жінок, відомих учених, філософів, письменників і… злочинців.

Якими ж були висновки графологів? Учений-фізіолог із світовим ім'ям, президент французького біологічного товариства Шарль Едуард Броун-Секар за почерком був визнаний людиною посереднього розуму, нижче середнього рівня, позбавленою ясного мислення, а злочинець і вбивця — людиною, у якої «серце переважає над іншим, а звідси альтруїстичність натури».

…У нашій країні в двадцятих роках було видано книгу Д. М. Зуєва-Інсарова «Почерк і особистість». У передмові автор писав, що протягом якихось двох десятиріч з'явилися праці фізіологів, психологів та лікарів, у яких представлено різноманітні графологічні дослідження. Створюється значна кількість літератури, присвяченої розробці графологічних даних… На Заході виникають графологічні товариства та інститути. У дослідах, з метою перевірки основних положень графології, беруть участь вчені з світовими іменами.

На підтвердження «наукового» характеру своїх досліджень автор посилався на відгуки А. В. Луначарського, Максима Горького та інших визначних осіб, чиї психографологічні характеристики він розробив. Дослідивши почерк великого пролетарського письменника Максима Горького, ЗуєвІнсаров писав:

«Вільнолюбний… У своїх звичках невибагливий. Людина з сильною волею, але в особистому житті може перебувати під впливом пориву чуттєвості… Здатність викликати людину на відвертість, вміння розуміти слабкі сторони особистості… Незважаючи на уміння самодисциплінуватися, стриманість, настрій в житті все-таки відіграє значну роль…Маючи великий життєвий досвід у багатьох галузях, зберіг чисто юнацький запал. Помітна велика і постійна праця над собою. Глибоко творча натура».

Таку характеристику великому письменникові можна було б дати й без дослідження його почерку. Життєва та творча біографія Горького дає для цього досить матеріалу. Знайомство з нею, а не з почерком, зумовило розробку правильної характеристики.

Олексій Максимович 8 лютого 1927 року писав Зуєву-Інсарову із Сорренто: «Про знання графології як науки у мене немає думки, тому що я не знаю ні законів, ні методів цієї науки. Та й чи має вона закони й методи?»

До речі, «графологічні ознаки», якими користувався Зуєв-Інсаров, майже не відрізнялись од «ознак» Моргенштерна та інших дореволюційних графологів.

…У 1932 році в Німеччині доценти Ганс Крюгер та Карл Піентц запропонували тридцяти дев'ятьом слухачам спеціальних курсів дати зразки своїх почерків для розробки графологічного діагнозу. Через місяць кожен із них отримав висновок про свій характер. Всі учасники експерименту, ознайомившись з «діагнозом», визнали видану їм характеристику «цілком відповідною» або «по суті правильною». Насправді всім слухачам було вручено один і той самий текст. Крюгер і Піентц виготовили його, навіть не глянувши на рукописи своїх піддослідних.

Кожний з піддослідних почував себе приємно схвильованим тому, що «графологічний діагноз» глибоко і правдиво, — як вони твердили, — відобразив їхні душі.

Згідно даних зарубіжної преси, графологічними діагнозами і досі користуються чиновники бундесверу для викриття симулянтів-військовозобов'язаних, а також визначають, чи може той або інший кандидат у військове училище стати хорошим офіцером. Бажаючим вступити в шлюб пропонують з метою досягнення взаємної гармонії дати на аналіз графологам зразки почерків.

У коханні та шлюбі, в юстиції й управлінні, у військовій справі та економіці у ФРН опираються на графологію. Західнонімецький журнал «Шпігель» писав:

«Щоб зазирнути в душі своїх ближніх, колег по роботі, щоб уникнути неприємних несподіванок або просто з цікавості… піддають графологічній перевірці любовні листи, письмові твори студентів, документи поступаючих на роботу». Вважають, що почерк — це ключ душі людської, «емоційний моторний слід» людини.

Особливо велику довіру викликає графологія у ФРН тим, що тлумачення почерку ведеться тут нібито на науковій основі, нею займається близько двох тисяч фахівців-професіоналів, з них чимало самоуків, які користуються «рецептами» курсів заочного навчання.

Траплялися, щоправда, окремі випадки, коли графологи «влучали у ціль».

…Відомому фрейбурзькому психологу на екзамені з графології непомітно поклали рукопис двадцятивосьмирічного Адольфа Шікльгрубера (Гітлера). Психолог сказав, що невідомий йому автор тексту людина «нестійкого настрою, поривчаста… з нахилом до жорстокості по відношенню до оточення, має нахил до утопічного мислення. За натурою гонориста, честолюбна, прагне слави, позбавлена здатності визначати своє справжнє місце в житті та поводити себе відповідно до цього… Прагне більшого, ніж може стосовно до своїх здібностей…».

Як відзначає «Шпігель», цей висновок є винятковим. Доведено, що графологічні оцінки в основному помилкові.

Завідуючий кафедрою психології Фрейбурзького університету Роберт Хейс твердить, що більшість його колег насміхаються над науковими претензіями графологів. Його колега з Гамбурзького університету Петер Р. Хофштеттер вважає: «В Америці також є графологи. Але вони на одній сходинці з людьми, що ворожать на гущі з кави. І нікому не спадає на думку називати це наукою».

Американський психолог Джон Пауль Гілфорд писав: «Відгадувач рукописів підбирає для своїх клієнтів такі формулювання, що могли б підійти для кожного; він догоджає… придумує двозначності; якщо він сказав щось несхвальне, то тут же додає якесь слово, нейтралізуюче або приємне для клієнта».

Всі спроби використати графологію в судовій практиці закінчувалися невдачею. Вигадки графологів або вступали в протиріччя з дійсністю, або були такими туманними і невиразними, що на їхній основі було взагалі неможливо дійти певних висновків.

Видатний вчений-криміналіст швейцарець Р.-А. Рейсс писав: «Найбільш небезпечним і шкідливим, у розумінні повного спотворення істини, є проведення експертизи з допомогою так званих «графологів», які належать до псевдонаукової школи. Вона ставить властивості і характерні ознаки почерку в пряму залежність від індивідуальних особливостей характеру і психології даної особи».

Методи графологічної школи, незважаючи на значну, протягом багатьох років, еволюцію, наукової цінності не мають, і використання їх у справі судової експертизи повинно бути рішуче відкинуто.

Цілком зрозуміло, що захоплення графологією знайшло відбиток на сторінках багатьох художніх творів.

З іронією розвінчує графологію чеський письменник Карел Чапек в оповіданні «Таємниця письма». В іншому оповіданні — «Ясновидець» — К. Чапек ще більш нещадно висміює «можливості» графології. Це «не просто собі графологія, це невідь-що. Тільки подумайте: дасте йому чиє-небудь рукописьмо у незаліпленому конверті, він на те письмо навіть не подивиться, тільки встромить у конверт пальці і шатирить ними по тому письму; ще й кривить рота, ніби йому щось болить. І за хвилину почне вам розповідати про вдачу того, хто писав… Він каже, що кожне письмо має свій флюїд, який, мовляв, можна цілком точно відчути на дотик. Він каже, що це чисто фізичне явище, як радіохвилі».

Подібних прикладів можна було б наводити чимало.

ЗЛОЧИННА СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ

«— Підполковнику, трапилася надзвичайна історія… позавчора начальник генерального штабу дав мені один документ і каже: «Гампле, опрацюй це вдома. Чим менше людей будуть знати, тим краще… документ бережи, як зіницю ока».

— Що ж це був за документ? — запитав підполковник Врзал.

Полковник хвилину вагався.

— Гаразд, — сказав він, — не приховаю від тебе. Він був з відділу «С».

— Ах, он як, — промовив підполковник і зробив надзвичайно серйозну міну. — Ну, далі.

— Вчора я працював цілий день. Але куди подіти його на ніч, хай йому грець?.. В першу ніч я заховав документ до себе під матрац, але на ранок він був зім'ятий, наче на ньому кабан валявся.

— Охоче вірю… — вставив Врзал.

— Що поробиш, — зітхнув полковник. — Жінка ще повніша за мене. На другу ніч дружина говорить: «Давай покладемо його в бляшану коробку з-під макаронів і віднесемо в комору. Я кладовку завжди закриваю сама і ключ беру собі». Цей план мені сподобався…

Ну, а далі що ж? О другій годині ночі дружина чує, як внизу верещить служниця. Дружина вниз: у чому справа? Та реве: «В коморі злодій». Дружина побігла по ключ і по мене, я біжу з револьвером вниз, але, чорти б його розідрали, вікно в коморі виламане, бляшанка з документами щезла, а злодія і сліду нема.

— …Пане полковнику, повинен вам порадити без виклику не залишати будинку.

— Зрозуміло, — погодився полковник. — А… власне, чому?

— Щоб ви в першу-ліпшу мить були на місці, у випадку, коли… Ці двоє вартових, зрозуміло, залишаться тут.

— Але послухай! — у відчаї вигукнув полковник. — Тож ти відшукаєш документ, га?

— Буду шукати, — сказав підполковник і офіційно відкланявся, пристукнувши каблуками.

Весь ранок полковника Гампла мучили сумні думки. То йому уявлялося, як два офіцери приїжджають, щоб відвезти його до в'язниці. То він намагався уявити собі, що робить зараз підполковник Врзал, який ввів у дію весь величезний таємний апарат контррозвідки. Потім йому ввижався переполох у генеральному штабі, і полковник стогнав від жаху.

…В передпокої подзвонили. Полковник підвівся і випрямився, щоб з військовим достоїнством прийняти офіцерів, які прийшли його заарештувати… Але замість офіцерів зайшла руда людина з котелком у руці, показуючи полковнику білячі зуби.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я — Піштора з поліцейського участку.

— Що вам треба? — гаркнув полковник і непомітно перемінив позу із «струнко» на «вільно».

— Кажуть, у вас обікрали комору, — вишкірив зуби Піштора… — Ось я й прийшов.

— А вам яке діло до цього? — відрізав полковник.

— Осмілюсь доповісти, — просяяв Піштора, — що це наш участок. Служниця ваша говорила в булочній, що вас обікрали. Ось я й кажу начальству: «Пане поліцейський комісар, я туди забіжу».

— Не варто було турбуватися, — пробурмотів полковник. — Вкрадено всього-на-всього бляшанку з макаронами. Киньте цю справу.

— Дивно, — сказав сищик Піштора, — що не потягли нічого іншого.

— Так, дивно, — похмуро погодився полковник. — Але це вже вас не стосується.

— Мабуть, йому хтось перешкодив, — зрадів Піштора, осяяний якоюсь раптовою здогадкою.

— Отже, всього найкращого, — відрубав полковник.

— Прошу пробачення, — невпевнено посміхаючись, сказав Піштора. — Мені треба було б оглянути цю комору.

Полковник хотів було закричати на нього, але стримався.

— Ходімо, — сказав він неохоче і повів його до комори.

Піштора з цікавістю оглянув приміщення.

Так, так, — сказав він задоволено, — вікно відкрите долотом. Це був Пепік або Андрлік.

— Хто, хто? — швидко перепитав полковник.

— Пепік або Андрлік. Їхня робота. Але Пепік зараз, здається, сидить. Коли б треба було вийняти скло, це міг би бути Дундр, Лойза, Новак, Госічка або Климент. Але тут, судячи з усього, працював Андрлік.

— Дивіться, щоб не помилилися, — пробурчав полковник.

— Ви гадаєте, що з'явився новий спеціаліст по коморах? — запитав Піштора, набравши серйозного вигляду. — Не думаю. Власне кажучи, Мартл теж орудує долотом, але він ніколи не займається коморами. Ніколи. Він звичайно залазить у квартири через вікно вбиральні і бере тільки білизну, — Піштора знову вишкірив свої білячі зуби, — Ну, так забіжу до Андрліка.

— Вклоніться йому від мене, — пробурчав полковник. «Які надзвичайно тупі ці поліцейські сищики, — думав він, залишившись на самоті зі своїми важкими думами. — Ну хоч би зацікавився відбитками пальців або слідами, в цьому був би якийсь криміналістичний підхід.

А так по-ідіотськи братися за справу! Куди нашій поліції до міжнародних шпигунів! Хотів би я знати, що робить зараз Врзал…»

Полковник не втримався від спокуси подзвонити Врзалу.

— Алло! — закричав він. — Говорить Гампл. Скажи, будь ласка, як справи?.. О боже, все ще нічого?

Полковник ліг на диван і почав уявляти собі, як сто, двісті, триста сищиків (всі руді і посміхаються, як Піштора) обшукують поїзди, зупиняють машини, що мчать у напрямку кордону, підстерігають здобич за рогом…

За дверима хтось дзвонив. У дверях з'явилися білячі зуби сищика Піштори.

— Ось і я, — сказав він. — Дозвольте доповісти, це був він.

— Хто? — не розуміючи, запитав полковник.

— Як хто, Андрлік! — здивувався Піштора і навіть перестав посміхатися. — Більше ж нікому. Пепік сидить же.

— А ну вас із вашим Андрліком, — нетерпляче сказав полковник.

Піштора вилупив свої вицвілі очі.

— Але ж він вкрав бляшанку з вашої комори. Він уже сидить у нас в участку. Я, пробачте, прийшов тільки запитати… Андрлік каже, що там не було макаронів, а тільки папери. Бреше чи ні?

— Юначе! — вигукнув полковник. — Де ці папери?

— У мене в кишені, — вищирився сищик. — Куди я їх засунув? — говорив він, порпаючись у кишенях піджака. — Ага, ось. Це ваші?

Полковник вирвав у нього з рук дорогоцінний документ і навіть пустив сльозу від радості.

— Добрий мій, — схлипнув він. — Я готовий вам за це віддати… не знаю що. Жінко! — закричав він, — Іди сюди! Це пан поліцейський комісар… пан інспектор…

— Агент Піштора, — вищирившись, сказав сищик.

— Він знайшов наш вкрадений документ, — виспівував полковник.

— А бляшанка, пане, залишилась у нас в участку…

— Чорт з нею, з бляшанкою!.. Але, дорогий мій, як вам вдалося так швидко відшукати документ?

— Ах, господи, це ж легка справа. Якщо десь обчистять комору, значить, ясно, що треба взятися за Андрліка або Пепіка. Але Пепік зараз відсиджує два місяці. А коли, скажімо, обчистять горище, то це вже справа рук Писецького, кривого Тендера, Канера, Зімі або Хоускі.

— Дивіться! — здивувався полковник, — Слухайте, ну, а що, коли, наприклад, шпигунство?

— Шпигунство у нас не водиться. А от крадіжки бронзових ручок від дверей — це Ченек і Пінкус. По мідних дротах тепер лише один майстер — такий собі Тоушек. Пивними кранами промишляють Ганоушек, Бухта і Шлезінгер. У нас усе відомо наперед. А зломщиків кас по всій республіці — двадцять сім чоловік. З них зараз шість у тюрмі.

— Так їм і треба! — злорадно сказав полковник.

— Злодії, знаєте, неінтелігентні люди. Кожен знає одну спеціальність і промишляє на один і той же лад, доки ми його знову не піймаємо. Ось як, наприклад, оцей Андрлік. «Ах, — сказав він, побачивши мене, — пан Піштора! Прийшов не інакше, як з приводу тієї комори. Пане Піштора, їй же богу, не варто здіймати галас, то ж мені там дісталися лише папери в бляшанці. Скоріше здохнеш, ніж вкрадеш щось путнє».

У скороченому уривку з гумористичного оповідання видатного чеського письменника Карела Чапека «Вкрадений документ» яскраво висвітлено значення спеціалізації злочинців для успішної діяльності поліції.

Письменник у жартівливій формі використав криміналістичний принцип можливості розшуку злочинців за ознаками їхніх дій, за способом вчинення злочину, за злочинним почерком.

Ще в дореволюційні роки криміналісти стикалися з випадками одержання страховок на крупні суми грошей шляхом шахрайства і навіть убивства.

У 1914 році в одному з будинків у Петербурзі було вчинено вбивство, труп спотворено, й пізнати потерпілого виявилось неможливою справою. Біля ліжка, на якому знайшли забитого, лежав акуратно складений костюм, поруч стояли черевики. Огляд костюма дав можливість зробити висновок, що він пошитий одним із кращих кравців. Під підкладкою знайшли й мітку кравця. На допиті кравець упізнав костюм і посвідчив, що замовляв його інженер Андрій Гілевич. Костюм і черевики були приміряні до тіла вбитого і прийшлися точно.

Допитаний Костянтин Гілевич пізнав у потерпілому свого брата, а також упізнав його костюм і черевики.

Здавалося, особу потерпілого встановлено. Але слідчий звернув увагу на те, що черевики явно не відповідали костюму. Вони були грубої кустарної роботи.

Встановити істину допомогла дрібниця. При ретельному огляді взуття на підошві виявили шматочок воску і прилиплу до нього червону ворсинку. Ворсинка свідчила про те, що людина, яка носила черевики, користувалася калошами. В ті роки всередині калош нерідко закріплювалися металеві літери — ініціали власника. Якщо такі літери були в калошах потерпілого, то на підошвах черевиків могли бути їх відбитки.

Підошви дослідили з допомогою збільшувальних лінз і виявили ледве помітні металеві відбитки літери П. Після цього і було точно встановлено, що вбитий — студент Павло Підлуцький. А «потерпілий» Андрій Гілевич був викритий як убивця. Злочин був задуманий хитро.

Андрій Гілевич застрахував своє життя на сто тисяч карбованців. Після його смерті страхову суму мав одержати його брат Костянтин.

Щоб одержати гроші, Андрій Гілевич убив свого товариша Підлуцького, труп спотворив, а сам утік за кордон. Для того, щоб переконати всіх у тому, що Андрій загинув, як «жертва злочину», Костянтин і «пізнав» у потерпілому свого брата.

Здається, все було передбачено, сплановано, але німі свідки, дрібниці, спосіб вчинення злочину, злочинний почерк викрили вбивць.

В літописі кримінальних справ зустрічаємо непоодинокі випадки розкриття таємниць досвідченими

слідчими, котрі вміли «розмовляти» з німими свідками. Так, у 1890 році мешканці Києва були дуже схвильовані загадковими вбивствами. Протягом місяця біля Андріївського узвозу один за другим виявлено трупи дрібного торговця тютюном Мельниченка та торговця Кутузова. Жертви були запаковані в лантухи.

Розшуки злочинців не дали позитивних наслідків, але при ретельному огляді лантуха, в якому знайшли труп Кутузова, слідчий звернув увагу на дрібні частки рогової стружки. І хоча їх було занадто мало, ця знахідка і допомогла викрити вбивць. Слідчий вирішив вияснити, чи не потрапили ці часточки сюди з майстерні рогових гребінців, власником якої був Черепов. Обшук в майстерні дав важливі докази. Були виявлені речі потерпілих Мельниченка і Кутузова.

Глянувши на них, Черепов не чекав запитань слідчого. «Мій гріх…» — заявив він. Вбивства вчиняв Черепов разом зі своїм сином.

Сліди залишаються завжди…

Окрім антропометричного, а пізніше дактилоскопічного обліку злочинців в установах поліції, був запроваджений картковий алфавітний облік, а також «Альбоми злочинців». В «Альбомах» містилися фотокартки злочинців за видами злочинів, а також професійних злочинців. В інструкції щодо ведення цього обліку було записано: «Класифікація за видами злочинів складається зі спеціально заповнених карт, на яких вказується ім'я, по батькові, прізвище, звання, вік, місце і час арешту, вид злочину. Фотографії професійних злочинців містяться, крім цього, в альбомі».

Цікавими були категорії, за якими поліція класифікувала професійних злочинців. Це, наприклад, «аферисти і шахраї» (вищого класу), «бариги» (приймальники і скупники краденого), «ведмежатники» (зломщики вогнетривких кас), «шніфери» (злодії з проломом стелі і стін), «домушники» (квартирні злодії), «домушники по тихой» («тихарі»), які проникали в квартири без злому, злодії кишенькові-місцеві та злодії кишенькові-гастролери (маравіхери); ті, що промишляють розпустою: повії, «коти» — звідники, сутенери, продавці порнографії, «лялькарі» (шахраї, що продають папір під виглядом фальшивих грошей), підроблювачі документів, старожитностей, «мийники» (які обкрадали сонних пасажирів в дорозі), шантажисти, шулери та інші.

Цей далеко не повний перелік злочинних професій свідчить, як широко була розвинена професійна злочинність (як підкреслювали чини поліції — «злочинність вищого класу») в дореволюційній Росії.

Слід обумовити, що при наявності широко розслідуваної професійної злочинності ці альбоми були активною зброєю в руках поліції.

Так, наприклад, в альбомах берлінської кримінальної поліції було зібрано понад шістдесят тисяч фотокарток, класифікованих за основними категоріями злочинів. Ці альбоми сприяли пізнанню осіб професійних злочинців, рецидивістів, яких викривали свідки або потерпілі. За свідченням начальника берлінського карного розшуку Г. Шнейкерта, лише за 1912 рік 2 282 свідки, оглянувши альбоми, пізнали 480 злочинців.

Знання злочинного почерку, злодійських гнізд давало змогу нишпіркам вести успішний пошук.

З Петербурга в Москву приїхав міністр внутрішніх справ Російської імперії Тімашев.

Під час молебня в Успенському соборі Кремля у нього викрали гаманець і золотий портсигар з діамантовою монограмою. Розшук доручили московському сищику приставу Хотинському. Він негайно виїхав у злодійське село Великі Котли за Серпуховською заставою. Пристав добре знав свої «кадри» і злочинний почерк своїх підопічних. Зупинившись у корчмі, він через донощиків довідався, що напередодні в соборі працювали Микола-циган та Єгор-пічкур. Хотинський звелів привести одного з них. Привели Миколу-цигана.

— Ти мене, чорте, знаєш, — сказав йому пристав, — за мною не пропаде. За дві години поверни вкрадене. Не повернеш… пожалкуєш.

Через дві години гаманець та золотий портсигар були принесені Хотинському. Міністр висловив своє задоволення московською поліцією: «…Вона працює краще лондонської, яку вважають зразковою».

Нині, коли в нашій країні ліквідовано професійну злочинність, постало питання не про злочинні «спеціальності», а про класифікацію способів скоєння злочинів, обумовленої системи дій, націлених на підготовку, скоєння та приховання слідів злочину.

Таким чином, спосіб вчинення злочину — це своєрідний почерк. А за цим почерком може бути викритий і сам злочинець. У способі вчинення злочину закладена інформація про його виконавця.

Практика карного розшуку свідчить про те, що розшук злочинця за почерком успішно застосовується й по сьогодні.

В одному з великих промислових міст було вчинено кілька квартирних крадіжок. Злодійкою виявилась молода модно вдягнена красуня. Виказав її почерк. Вона заходила до двору багатоповерхового будинку, заводила сердечну розмову з бабусями, які доглядали онуків, і непомітно для своїх співрозмовниць вивідувала у них, в яких квартирах мешкають самотні подружжя, їхній спосіб життя, коли вони йдуть на роботу і коли повертаються, як їх звуть, які коштовні речі вони мають. Це була справжня злочинна розвідка.

Намітивши зручну квартиру, злодійка в сприятливий для себе час відчиняла двері підібраними ключами.

В квартирі знаходила чемодан, спаковувала в нього всі цінні речі і безслідно зникала. Про її неабияку спритність, винахідливість і обережність свідчила остання крадіжка з квартири подружжя Петра Петровича і Ольги Олександрівни.

Коли злодійка уклала речі в два чемодани і вийшла до передпокою, то почула, що хтось ключем відмикає двері. Вона блискавично зорієнтувалася, що це може бути лише хазяйка квартири. Спокійно повернулася до трюмо і почала причісуватись.

Відчинились двері, і в передпокій зайшла Ольга Олександрівна. Уздрівши в квартирі чужу жінку, вона отетеріла від подиву і злякано запитала:

— Що ви тут робите?

— А хіба Петро Петрович вам нічого не говорив? — запитанням відповіла пройдисвітка. — Хіба він вам не говорив, що має намір розірвати з вами шлюб і що ми домовилися з ним про наше спільне життя? Ось я і приїхала, — зверхньо сказала вона і вказала на чемодани.

Ольга Олександрівна скипіла:

— Не на ту натрапили! — і виштовхала «розлучницю» за двері, а слідом за нею пожбурила і обидва чемодани.

Виплакавшись, почала переодягатися, відкрила шафу і все зрозуміла.

Коли злодійку викрили і заарештували, то за способом вчинення «вийшли» і на інші квартирні крадіжки, здійснені нею.

А буває й так, що почерки злочинців ніколи раніше не зустрічалися в кримінальній практиці, вони унікальні.

Один з них описаний в спеціальній літературі відомим радянським вченим-криміналістом Рафаїлом Самойловичем Бєлкіним.

На свинофермі одного колгоспу нашої республіки живі та цілком життєздатні поросята на третійп'ятий день після опоросу гинули. За три тижні їх загинуло понад 970. Для з'ясування причин падежу в колгосп прибула комісія — група спеціалістів-ветеринарів. У той день свиноматка привела вісім поросят. Їх ретельно оглянули і визнали здоровими. Але другого дня вони вже не смоктали матір, стали кволими, і тому їх оглянули вдруге.

При огляді у всіх восьми поросят виявили на язичках свіжі рвані рани. У семи кінчики язика були відсутні зовсім, у восьмого — надрив і на ньому травматичні пошкодження, які скидалися на слід спеціального інструмента для захвату язика.

Комісія фахівців зробила висновок: «На підставі комплексу лабораторних досліджень доведено, що факт відсутності кінчика язиків у поросят є наслідком механічного втручання з боку людей».

Маючи на руках такий категоричний висновок, слідчий порушив кримінальну справу і разом з групою оперативних працівників міліції виїхав на місце події.

Під час розслідування, допиту свідків, проведення оперативно-розшукових заходів нічого конкретного з'ясувати не пощастило. Тоді на фермі організували посилене чергування. Ніхто вже не міг проникнути на ферму непоміченим. А поросята знову гинули, і при огляді у них виявлялися на язиках такі самі травми, як і раніше, — сліди захвату язика якимось інструментом. На фермі встановили додаткове спостереження безпосередньо за відсіками, де були свиноматки з поросятами.

Як же тут не пригадати талановитого письменника Павла Ніліна, який писав: «Міліцейський протокол теж уміє інтригувати не гірше авантюрного роману. Перш ніж сказати просто і коротко, що вовки загризли гр. Факлістова, міліціонер намагається відтворити повну картину пригоди. І

начальник міліції, читаючи вранці протокол, в душі плекає надію: може бути, що гр. Факлістов урятується. «Можливо, він вирветься, утече, сховається. Можливо…»

Події на свинофермі тієї ночі були описані так:

«О двадцять третій годині я заступив на чергування… Перш за все ми оглянули всіх поросят, які були у відсіку № 51. Язички у поросят були цілі. Я й товариші, що входили до складу групи, влаштувалися на спеціально обладнаному місці і стали спостерігати. Опівночі помітили, що у відсіці з'явилася велика кількість пацюків. 30 або й 40 штук. Пацюки поводилися дуже обережно. Тільки-но лунав який-небудь сторонній звук або навіть з'являлася тінь на стіні, один з пацюків різко і тонко пищав, і вся зграя зникала… О першій годині ночі свиноматка почала годувати поросят. Вона лягла на бік на солому. Поросята підповзли до сосків. Тут же у відсіку знову з'явилися пацюки. Вони залізли на свиноматку і сіли мордочками проти рилець поросят на відстані 7–9 см. І ось, як тільки одне порося випустило сосок, пацюк, що пильнував це порося, швидко стрибнув до нього і підставив йому свій ніс. Порося в пошуках соска наткнулося на ніс пацюка і розкрило рота. В цей час мордочки їхні з'єдналися. Пацюк різким ривком притис рильце поросяти до підлоги. Порося злегенька вискнуло і стихло.

Ми підняли гам, і пацюки зникли. Оглянувши порося, ми помітили, що кінчик язика у нього відсутній, як і в поросят, що вже загинули. Ми домовилися продовжити спостереження.

Невдовзі, коли все стихло, а поросята знову стали ссати матку, пацюки були тут як тут. Один хитрий пацюк не міг дочекатися, коли порося відпустить сосок. Він підібрався до поросяти ззаду і потяг його за хвіст. Відтягнувши порося від соска, пацюк кинувся вперед і підставив поросяті свою гостру мордочку. Порося потяглося до неї, схопило мордочку пацюка і тут же вискнуло!»

Таким чином, спочатку сліди пацюків помилково вважали слідами дій людини і ніяк не могли визначити, чий же це злочинний почерк.

Буває й навпаки, коли сліди людини маскуються під сліди тварини.

НА ШЛЯХАХ ПОШУКІВ

«…Порадьтеся з Сергієм Михайловичем. Можливо, він і візьметься. А коли дасть висновок, ваші сумніви зникнуть.

— А хто такий Сергій Михайлович?

— Як? Ви не знаєте? Це професор Потапов! Вчений з світовим ім'ям, один з основоположників російської криміналістики, найкращий знавець судової фотографії, творець наукового почеркознавства, найвищий авторитет у галузі криміналістичної ідентифікації. Він, до речі, любить різні складні, заплутані питання і, мабуть, зацікавиться вашим портретом…»

Так писав Іраклій Андроников про видатного криміналіста Сергія Михайловича Потапова у своїй книзі «Я хочу розповісти вам…».

Після закінчення юридичного факультету Московського університету Потапов за особистим бажанням учився далі на філологічному. «Щоб поповнити необхідні для юриста знання», — писав він у автобіографії.

Через одинадцять літ практичної і наукової роботи, у 1911 році, Міністерство юстиції відрядило Потапова за кордон для проходження в Лозанні у професора Рейсса курсу «Наукова техніка розслідування злочинів».

Прослухано повний курс лекцій. Далі шлях стелився у Париж, в ідентифікаційне бюро Альфонса Бертільйона, яке свого часу було «криміналістичною Меккою» служителів Феміди.

Після ознайомлення з роботою «служби ідентифікації» Потапов повертається до Петербурга і в училищі правознавства, а потім у Військово-юридичній академії читає курс «Наукова техніка розслідування злочинів («кримінальна техніка»). Тоді ж він працює над розробкою курсу наукової фотографії. Після другого відрядження до Лозанни і Парижа Потапова було призначено помічником

керуючого Петербурзьким кабінетом науково-судової експертизи. Одночасно з підготовкою експертів Потапов планує створити та обладнати кабінет науково-судової експертизи в Києві і добирає відповідний штат. З 1914 року Сергій Михайлович керує цим кабінетом, віддаючи всі свої знання і досвід молодій Країні Рад.

У 1922 році Потапова запрошують до Москви, де він організував і очолив експертний підвідділ Управління карного розшуку країни.

Потапов систематизував загальносоюзний розшук злочинців, створив лабораторію фотомеханічних процесів. Найскладніші і найвідповідальніші експертизи проводив особисто. Він видав книгу «Судова фотографія», яка істотно доповнила праці Є. Ф. Буринського та професора Р. А. Рейсса.

Згодом Сергій Михайлович працював в Інституті криміналістики та Інституті права Академії наук СРСР, аналізував окремі теоретичні питання радянської криміналістики, удосконалював методи наукової фотографії, сконструював фотоустановку для спеціальних видів досліджень, викладав криміналістику в юридичному інституті та у Військово-юридичній академії.

Уже в похилому віці на початку Великої Вітчизняної війни Сергій Михайлович допоміг зберегти обладнання Криміналістичної лабораторії Інституту права Академії наук, брав участь в організації криміналістичного відділення у прифронтовій патолого-анатомічній лабораторії, подавав велику допомогу військово-слідчим і військово-судовим органам. У перші дні війни разом із професором А. Ейсманом написав важливу і необхідну на той час наукову працю «Боротьба з диверсантами».

Обрії інтересів дослідника були надзвичайно широкі.

…Неодноразово виникали суперечки навколо портрета великого російського поета М. Ю. Лермонтова, що зберігався в родині члена Московської судової палати В. К. Вульферта.

За переказами, це був нібито портрет Лермонтова. Оце, власне, і все, що було відомо.

Відомий лермонтознавець Л. П. Пахомов доводив: змальований на полотні офіцер мало чим нагадує поета — лише лоб і ніс мають деяку схожість.

Але думка Пахомова не переконала Іраклія Луарсабовича Андроникова. Він показав портрет

живописцеві П. Д. Коріну. Той заявив: це Лермонтов, пізнаю з обличчя, схожий. Андроников шукав незаперечних доказів і звернувся до криміналістичної лабораторії Академії наук СРСР. Очолював її професор С. М. Потапов, який і погодився особисто дослідити портрет.

Для порівняння йому надіслали зразки — репродукції достовірних зображень М. Ю. Лермонтова. З них професор вибрав картину художника П. Є. Заболотського, де поет був змальований у тому ж ракурсі, що й на вульфертівському портреті. Передусім зображення викадрували в однакових розмірах. Виготовили два збільшених діапозитиви. При накладанні їх і розгляданні на світло зображення збіглися.

Висновок Потапова: «Представлений тов. Андрониковим портрет олійними фарбами є одним із портретів М. Ю. Лермонтова».

У зв'язку з цим І. Л. Андроников писав: «Видатний радянський експерт уперше в історії криміналістики взявся упізнати особу невідомого офіцера на живописному портреті минулого століття, і як чудово продемонстрував він точність криміналістичних методів».

…Чимало наукових досліджень широко використовують при розкритті злочинів. Серед них почесне місце належить антропології. Один з основних розділів її — морфологія — вивчає будову і форми тіла людини.

Певно ж, спроби антропологів відтворити зовнішній вигляд людини давно померлої за кістками скелета і, зокрема, черепа, не могли не зацікавити криміналістів. До речі, ще у вісімнадцятому столітті французький лікар Жорж Кюв'є довів, що органи тіла кожної істоти перебувають у певній залежності і взаємозв'язку один з одним. Це й поклали в основу створення методу реконструкції доісторичних істот.

У руках учених, які майстерно володіють пензлем чи різцем, таких, як художник-анімаліст, доктор біологічних наук, професор Флеров, «оживали» кістки, що мільйони років пролежали в землі.

Видатний учений-палеонтолог академік Борисян таким чином відтворив, наприклад, не тільки вигляд предка сучасного жирафа-халікатерія, а і його звички. За кістками черепа було відновлено вигляд синантропа, неандертальця, кроманьйонця…

У 1321 році помер творець «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі.

Через шістсот років відзначали день його пам'яті. І от для антропологічного огляду було розкрито могилу Данте. Італійські вчені Серджі та Фраскатті поставили перед собою завдання — порівняти характеристики черепа із портретами поета і, отже, визначити найдостовірніші зображення.

Після ретельного зіставлення науковці дійшли висновку, що, скажімо, барельєф на могилі Данте досить далекий од справжніх рис обличчя поета. Вони встановили, що Данте мав асиметричне обличчя: права половина черепа була трохи більшою за ліву. Безумовно, ці дані не гарантували точної портретної реконструкції, але відкривали ряд своєрідних рис зовнішності Данте у їхній неповторній, тільки йому властивій сукупності.

Вчені-мистецтвознавці й антропологи ще до того порівнювали черепи відомих історичних осіб і їхні портрети та скульптури. Так, німецький учений Велькер у 1896 році після відкриття рентгенівських променів дослідив з їхньою допомогою череп Шіллера.

Ні Серджі, ні Фраскатті не могли бодай уявити, яке непересічне значення матимуть їхні відкриття для судової медицини і криміналістики.

Слід зауважити, що до Великого Жовтня над проблемою реконструкції вигляду людини за її черепом у нашій країні ніхто систематично не працював. Після революції перші реконструкції доісторичної людини за черепом виконав у 1927 році відомий антрополог і талановитий скульптор М. М. Герасимов. «Починаючи свою працю над реконструкціями, я навіть не припускав для себе можливості портретного відновлення обличчя за черепом. Моїм завданням, — згадував потім Герасимов, — було встановити етнічний портрет доісторичної людини. І тільки пізніше, провівши контрольні досліди, я переконався, що шляхом максимального уточнення методики і об'єктивної побудови обличчя за черепом можна наблизитися до проблеми портретної реконструкції».

…Це трапилося вісімсот років тому. У замку Боголюбово під стольним градом Владимиром 29 червня 1174 року було вбито владимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, сина засновника Москви Юрія Долгорукого.

Близькі князя, доведені до відчаю його суворим характером, змовилися звести свого сюзерена зі світу. Очолював їх шуряк можновладця Яким Кучков, який прагнув помститися йому за страту свого брата.

Коли змовники виламали двері й вдерлися до опочивальні володаря, він схопився на ноги і закричав:

«Горе вам, нечестивці! Яке лихо я вчинив? Якщо кров моя проллється, бог помститься вам за мене!»

Князь упав від удару. Вбивці вважали, що це кінець. Забрали тіло товариша, вбитого випадково під час сутички, і вже збиралися йти геть, як раптом Боголюбський застогнав. Недруги повернулися і добили його.

Того ж дня слуга покійного, киянин Кузьма, взяв тіло і відніс до церкви. Але п'яна челядь не відчинила брами, і тіло дві доби пролежало на паперті. Аж коли у справу втрутився ігумен козьмодем'янський Арсеній, убитого занесли до церкви і відправили по ньому панахиду.

Поховали князя в храмі богородиці. Згодом деякі літописці намагалися приховати вчинений злочин: князь, мовляв, був старий, от і преставився собі тишком-нишком.

Професор Рохлін і співробітники кафедри рентгенології першого Ленінградського медичного інституту дослідили останки князя. То була своєрідна судово-медична експертиза, щоправда, із запізненням майже на вісім століть.

Андрій Боголюбський, як виявилося, не був немічним старцем. У нього спостерігались чіткі ознаки дещо посиленої роботи щитовидної залози, легка збудливість, жива фантазія разом із швидкою подразливістю і бурхливими реакціями, — такими рисами наділили князя дослідники. Таким він був і в житті.

Трохи скошений лоб свідчив про лютий норов. Князь майже не згинав шиї, а при потребі повертався всім тулубом. Ураження кісток показало, що вороги розправилися з людиною, захопленою зненацька — тільки одного удару було завдано спереду. Це лише легко поранило князя. Інших ударів завдали ззаду і збоку, в тому числі й смертельного: він розтрощив лопатку.

Судово-медична експертиза встановила знаряддя вбивства: Боголюбського били списами, сокирою і мечами.

Випадки експертної ідентифікації методом поєднання фотозображення зниклої особи і зображення її черепа нині не такі вже й рідкісні.

Велика заслуга в розробці й широкому впровадженні цього виду експертизи належить Бурову, Герасимову, Житкову, Кубицькому, Норейко, Тахо-Годі та іншим ученим і працівникам судовомедичних та криміналістичних установ.

Особливості черепа, зубів можуть бути об'єктом самостійних експертних досліджень. Лікарстоматолог, враховуючи наявність і розташування на зубах каріозних пошкоджень, матеріал, з якого виготовлялися пломби, інші сліди медичного втручання в порожнину рота, може порівняти їхню відповідність із записами в історії хвороби. Так робиться висновок про приналежність черепа тій чи іншій особі.

…Його розшукували довго — двадцять сім з половиною років, з 1945-го. Раз по раз на сторінках газет з'являлися сенсаційні повідомлення про пластичні операції на обличчі, про сліди рейхслейтера в Бразилії і Аргентині, де він нібито переховується під виглядом то фермера, то ченця.

А він безслідно зник — один із фашистських заправил, фундаторів нацистської партії гітлерівського рейху, рейхслейтер і обергрупенфюрер СС, заочно засуджений до страти, Мартін Борман.

На початку 1973 року представники влади Федеративної Республіки Німеччини офіційно оголосили, що безплідні пошуки Бормана варто припинити, бо його давно немає серед живих.

Факт смерті Бормана підтвердила прокуратура Франкфурта-на-Майні, що й було зареєстровано в книзі записів актів громадянського стану західноберлінського району Тіргартен.

Журнал «Штерн» повідомив, що під час земляних робіт поблизу вокзалу Лертер (Західний Берлін) було знайдено два кістяки і проведено розслідування, яке показало, що один із них — останки Мартіна Бормана. Докази, які підтверджували цей висновок, дано судово-стоматологічними дослідженнями.

Професор Бланше, зубний лікар Гітлера й Бормана, після війни був заарештований в американській зоні окупації Німеччини. Перебуваючи у в'язниці, він по пам'яті намалював ескіз зубів Бормана. І хоч Бланше помер у 1957 році, ескіз зберігся в архівах.

Експерти порівняли малюнок і зуби знайденого черепа. Майже все зійшлося, за винятком того, що на ескізі зубний протез містився на верхній щелепі, а на черепі був на нижній.

Розшукали зубного техніка, який виготовляв для Бормана протез. Ознайомившись із ним, він підтвердив, що це й справді його робота, а професор Бланше помилився.

Судова стоматологія виникла на початку століття на стику двох наук — стоматології і судової медицини.

Зубний лікар Вільга під керівництвом завідуючого кафедрою судової медицини Московського університету професора Мінакова написав першу в Росії дисертацію на цю тему. Її було видано в 1903 році під назвою «Про зуби в судово-медичному відношенні». Вільга детально розглянув питання про визначення віку, статі, професії за особливостями зубів, про зміни зубного апарату під дією високої температури і пізніших посмертних явищ, а також висвітлив питання про травми зубів, упізнання людини по зубах, пломбах і зубних протезах.

Подальшого розвитку судова стоматологія набула в радянський час. З допомогою експертів виявляють характер пошкоджень, механізм їх виникнення при травмах м'яких тканин обличчя, кісток і зубів, проводять експертизи пошкоджень, зроблених зубами.

Можливості судово-стоматологічної експертизи широкі. Папілярні візерунки на фалангах пальців рук є об'єктом дослідження криміналістики з кінця XIX століття. Останнім часом судова стоматологія запропонувала ще два способи ідентифікації особи: за рельєфом губів та піднебіння людини. Ці ознаки також індивідуальні.

Відбитки губів на предметах, яких вони торкалися, інколи є важливим доказом, що дає змогу викрити злочинця. Рельєфи піднебіння використовують для впізнання осіб, які загинули під час пожеж, у транспортних катастрофах, тобто тоді, коли впізнати людину за іншими зовнішніми прикметами неможливо.

Слід зазначити, що в судовій стоматології є ще багато нез'ясованого. Нині вчені розробляють нові методи дослідження зубів для визначення групи крові, удосконалюють способи визначення групи слини, яку виявляють у місцях укусу, на предметах, що могли бути в роті (недопалки, мундштуки), докладно вивчають зміни хімічного складу зубів у зв'язку з «металізацією» порожнини рота — (застосування пломб, коронок, протезів).

Цілком ясно, що не у всіх випадках експерт має достатньо матеріалів, щоб ідентифікувати особу того, ким цікавляться слідчі органи. Але робиться все, щоб допомогти слідчому.

…Докторам медичних наук, відомим професорам-стоматологам Курляндському і Свадковському надійшов на дослідження зубний протез людини, про яку нічого не було відомо. Насторожувало те, що для протеза використали золото не тієї проби, яка застосовується в поліклініках. Крім того, при виготовленні протеза були допущені деякі технічні похибки, отже, кваліфікація фахівця могла бути кращою. Ці, на перший погляд, скромні відомості прислужилися слідчому. Він знайшов стоматолога, який приватним чином виготовив протез. Ну, а побачення з його власником вже не являло собою складності…

Ще один приклад.

У горах Каліфорнії розбився турбореактивний лайнер Тихоокеанської авіакомпанії. Загинуло сорок чотири пасажири — всі, хто був на борту.

Розслідування причин катастрофи не дало результатів. Єдине, що могло допомогти проникнути в таємницю, — магнітофонний запис голосу одного з пілотів. Але сторонні шуми і гул моторів не давали можливості розібрати бодай кілька фраз.

Керівники авіакомпанії звернулись до відомого спеціаліста — вченого-акустика доктора Керста.

Доктор передусім усунув акустичні завади. Для цього він використав електронний фільтр та електронно-обчислювальну машину, яка стежила за тим, щоб голос не стерся разом із побічними звуками.

Потім з допомогою звукового спектрографа вченому пощастило зняти відбитки кожного звука з профільтрованої стрічки. Першим словом, яке йому вдалося почути, було «пілот». Наприкінці дня він почув і друге слово: «убитий».

Після трьох діб невтомної роботи Керст повідомив представників Тихоокеанської компанії, що магнітофонний запис відновлено: «Пілот убитий… По нас стріляють… Намагаємося вжити якихось заходів…»

Через деякий час авіакомпанія повідомила доктору, що його дані підтвердилися: серед уламків літака знайдено револьвер.

Доктор Керст розробив методику розпізнання голосу людини за допомогою звукових спектрограм (графічне зображення вимовленого слова). Вчений дійшов висновку, що голоси людей різняться, як і відбитки їхніх пальців. Коливання частот звукових хвиль строго індивідуальні.

«Це було схоже на гру, — згадує Керст. — Ми намагалися перехитрити машину. Але наш спектрограф не пощастило збити з пантелику. Чого тільки ми не творили: кричали, шепотіли, затикали носи, набирали в рот камінців, але при всьому цьому голос завжди можна було розпізнати. Ми запросили найліпших імітаторів. Відбитки незмінно давали лінію, типову для голосу імітатора, а не того, кого він наслідував».

Уперше в Сполучених Штатах Америки у судовому процесі цей метод було використано в квітні 1966 року. Судили поліцейського, якого звинувачували в тому, що він попередив власника грального притону про облаву. У прокурора був магнітофонний запис телефонної розмови, а також запис голосу обвинуваченого.

Керст виступав у судовому засіданні експертом. Він опустив на вікнах штори і ввімкнув апарат.

Судді і присутні вдивлялися в химерні лінії на екрані.

Доктор пояснив, що це відбитки голосів п'яти людей, які вимовили слово «ви». І розповів про принцип одержання таких відбитків.

Лінії голосу обвинуваченого поліцейського точно збігалися з відбитком голосу людини, яка попередила про облаву.

Немало знайшлося скептиків, які доскіпувалися в Керста, звідкіля йому відомо, що у світі немає двох людей з однаковими голосами. «А що кажуть детективи, коли їм ставлять аналогічне запитання про відбитки пальців? — відповів доктор. — Те саме. У картотеці дев'яносто три мільйони відбитків, серед них немає однакових».

Тривалий час Керст кодував голоси для команд електронним машинам. Він вирішив створити прилад, який може дати графічне зображення голосу, щоб полегшити роботу комп'ютерів. Так з'явився звуковий спектрограф.

Цікаві дослідження пов'язані з розробкою науково обґрунтованої методики ідентифікації людини за голосом. Для цього використовують сучасну апаратуру та обчислювальну техніку.

Результати досліджень допомагають викривати злочинців у конкретних кримінальних справах. В одній із них треба було викрити шантажиста, який неодноразово телефонував наміченій жертві, не називаючи себе, і вимагав велику суму грошей.

Одну з телефонних розмов було записано на магнітофонну плівку. Щоб виявити особу шантажиста за голосом, плівку разом зі зразками записаної телефонної розмови відправили на дослідження.

Вчені-криміналісти, застосувавши розроблену ними методику, одержали спектрограми голосів невідомого шантажиста і підозрюваного. Порівняння спектрограм дало змогу встановити, що вони належать тій самій особі.

Як вважають спеціалісти, велике майбутнє чекає на спектрограф і в промисловості.

Кожен верстат під час роботи створює шум. При неполадках він змінюється. Щоб визначити характер пошкодження, необхідно мати акустичні «автографи» всіх можливих поламок. Проводячи досліди, у верстат закладають то підшипник із тріщиною, то непридатну втулку, то неправильно встановлений вал. З «голосу» пошкодженого верстата знімають відбитки. На думку доктора Керста, якщо закласти такі «автографи» в комп'ютери, вони при потребі визначать характер неполадок шляхом порівняння.

Доктор Керст вивчає і можливості застосування цього принципу для діагнозу несправності найскладнішої машини в світі — людського організму. Лікарі-кардіологи, які співробітничають із Керстом, вірять у можливість використання звукових спектрограм биття серця, збирають «автографи» різних серцевих аномалій. Це нелегка проблема. Коли ж буде зібрано «голоси» всіх порушень серцевої діяльності, з їхньою допомогою можна буде безпомилково визначити характер захворювання.

…Однією з наймолодших наук є біоніка, девіз якої: живі прототипи — ключ до нової техніки.

Біоніка — наука про побудову технічного обладнання, характеристики якого наближаються до характеристик живих систем. Вона тісно пов'язана з космонавтикою, радіоелектронікою, машинобудуванням, архітектурою і… криміналістикою.

Деякі фірми у США використовують нюховий орган комах як чутливий «прилад» для реєстрації слабких концентрацій певних речовин, зокрема для виявлення домішок при виробництві надчистих матеріалів. Чутливі органи нюху мухи вивчають для розробки детектора, здатного за запахом визначити концентрацію отруйних газів, що накопичуються в підводних човнах, шахтах, кабінах космічних кораблів. Приєднуючи спеціальний прилад до мозку мухи, уловлюють та розшифровують сигнали, які вона одержує під впливом різних запахів.

Навіть найпростіші живі організми являють собою «машини» значно досконаліші, ніж автомати, створені сучасною технікою.

В нашій країні використовують дресированих собак для виявлення втрат газу в газопроводах. Собака реагує і на запах наркотиків. У деяких капіталістичних країнах собаки викривають озброєних злочинців при посадці в пасажирські літаки. В Інституті геології Карельського філіалу Академії наук СРСР собаки успішно шукають рудні поклади при заляганні руди під землею до дванадцяти метрів. А скількох людей врятували собаки, виявляючи міни, залишені фашистськими загарбниками?!

Перспектива використання в автоматах живих органів відчуттів замість технічних пристроїв стоїть на порядку денному біоніки. Цьому слугує і нове її відгалуження — криміналістична одорологія, яка, за нюхом службової собаки, виявляє людину, що залишила на місці злочину свою запахову інформацію, сліди тіла у вигляді слабких хімічних агентів у середовищі.

Ще за сивої давнини люди помітили: собаки відрізняють індивідуальний запах людини, її одягу, різних предметів.

Але собака-шукач може брати тільки свіжий слід. Тому вчені мали розв'язати два завдання: по-перше, навчитися збирати та консервувати запахи, щоб зберігати їх протягом тривалого часу; по-друге, створити фізико-хімічний аналізатор, користуючись яким, експерт зміг би подати слідству і суду науково обґрунтовані висновки.

Радянські криміналісти розробили методи забору і консервації запаху. Використовуючи їх, можна збирати і зберігати як фіксовані, так і нефіксовані сліди запаху. Кілька років вони залишаються свіжими і придатними для пошуку злочинця.

…У Московській області на п'ятдесят п'ятому кілометрі Білоруської залізниці виявили знаряддя злочину: цеглину, розколоту на дві нерівні частини, а також номер газети «Вечерняя Москва».

Працівники транспортного відділу міліції за всіма правилами одорології цеглину й газету поклали в поліетиленові пакети. Потім з пакетів у дві окремі посудини відкачали повітря з молекулами запаху. Під час слідства у вчиненні злочину запідозрили громадянина Н.

Але прямих доказів його вини не було. Вирішили для одорологічного експерименту взяти трикотажну сорочку й носову хусточку затриманого і перевірити їх з допомогою собаки-шукача.

Перед собакою поклали п'ять схожих сорочок різних осіб, у тому числі і запідозреного. Собаці дали понюхати цеглину і газету, знайдені на місці злочину. Собака пройшов по колу, впевнено взяв сорочку запідозреного і приніс її провіднику. Після цього повторили дослід на носових хусточках. Собака вибрав хусточку, що належала запідозреному. За кілька днів експеримент повторили з іншим собакою. Результати першої перевірки підтвердилися.

Тоді вирішили провести експеримент з участю людей. Запідозрений став поруч з іншими особами, запрошеними для участі у дізнанні. Службовому собаці дали понюхати з мішечка цеглину і газету. Собака вибрав запідозреного. Повтор дав ті самі наслідки.

Експеримент зняли на кіноплівку. Запідозрений зізнався у вчиненні злочину. Після цього відшукали й інші докази.

…Злочинець викрав легкову автомашину і намагався виїхати з міста. На великій швидкості він порушив правила руху, збив жінку, залишив машину і втік. Собака не зміг узяти сліду — почався снігопад. Але біля місця пригоди знайшли шапку, яка, мабуть, належала злочинцю. Слідчий упакував її в поліетиленовий пакет, щоб зберігся запах господаря.

Невдовзі затримали чоловіка, запідозреного у викраденні автомобіля. З нього скинули піджак і з допомогою службового собаки провели вибірку речей по запаху.

Обнюхавши знайдену на місці злочину шапку, собака з кількох речей вибрав піджак, а з п'яти осіб — підозрюваного.

Ці обставини допомогли розробити план слідства, знайти речові докази, свідків.

Завдання консервації і зберігання запахів успішно розв'язане радянськими криміналістами. Тепер їхні

пошуки спрямовані на створення приладу, що міг би розрізняти запахи краще, ніж спеціально треновані собаки. Можливості використання такого приладу для одорологічної ідентифікації особи дадуть слідчим органам ще досконалішу зброю в боротьбі із злочинністю.

ПЛЯМИ КРОВІ

Людину запідозрили в убивстві, можливо, через кілька місяців після того, як воно вчинено. Переглядають її білизну або одяг, відшукують буруваті плями. Що це: кров, бруд, фруктовий сік чи ще що-небудь? Ось питання, яке ставило в безвихідь багатьох експертів, а чому?

А. Конан Дойль.

Етюд у багряних тонах

Ще за сивої давнини люди звертали увагу на сліди крові. У «Руській правді» Ярослава Мудрого мовилось: «А же придеть кровав мужь на двор или синь, то видока ему не искати», тобто якщо прийде побита до крові або синяків людина, то свідків їй шукати не треба. Але читати слідів крові довго не вміли.

І не випадково був звинувачений в убивстві Микола з драми Івана Франка «Украдене щастя».

Дмитро Карамазов із роману Достоєвського був несправедливо звинувачений в убивстві свого батька. На синові виявили сліди крові. А справжнім убивцею був не він, а Смердяков.

І не тільки в художній літературі мали місце судові помилки тільки тому, що слідство не могло відрізнити кров людини од крові тварин, — не було класифікації груп крові.

Автор трилогії «Весілля Кречинського», «Справа» та «Смерть Тарєлкіна» — відомий драматург Сухово-Кобилін — свого часу був несправедливо звинувачений в убивстві своєї подруги Луїзи Симон-Деманш. Звинувачення ґрунтувалося на слідах крові. Драматург познайомився із СимонДеманш у 1841 році, перебуваючи в Парижі. Після його повернення в Москву слідом за ним приїхала й вона.

До кріпаків Сухово-Кобиліна молода жінка ставилась дуже жорстоко і, за їхніми свідченнями, не раз «бивала из своих рук». Восени 1850 року Симон-Деманш зникла.

Стривожений Сухово-Кобилін заявив про це московському обер-поліцмейстеру. Через дві доби по тому пристав доповів обер-поліцмейстеру, що на Ваганьківському цвинтарі знайдено «мертве тіло невідомого походження». Це і був труп Симон-Деманш.

По Москві поповзли чутки, що вбивцею Симон-Деманш є не хто інший, як сам Сухово-Кобилін. Чутки обростали подробицями. Казали, що вбивство вчинено в будинку драматурга на ґрунті ревнощів. Щоб приховати сліди злочину, хазяїн нібито наказав челяді вивезти труп на околицю міста. В будинку було виявлено плями, схожі на криваві.

Поліція звернулась до медичної контори з вимогою дослідити плями й сказати, коли вони виникли і чи справді це людська кров.

Після дослідження медична контора відповіла, що їй не пощастило визначити хімічний склад плям, виявлених у кімнаті, «по причине незначительности того вещества, из которого эти пятна состоят». Відносно ж плям у сінях і на східцях відповідь була така: «Что же касается вопросов, человеческая ли кровь на кусках дерева, или нет и к какому именно времени должно отнести появление кровавых пятен, то решение этих вопросов лежит вне границ, заключающих современные средства науки».

Саме тому суддівські чиновники мали можливість тлумачити факти виявлення крові на свій розсуд, нерідко і на свою користь.

Плямам крові у справі Сухово-Кобиліна надавали серйозного значення. Вони вважались найважливішими доказами вини драматурга. Звинувачення в убивстві Симон-Деманш тяжіло над ним близько семи років.

Через вісімдесят років після вбивства радянський судовий медик професор Попов провів наукову експертизу за матеріалами цієї кримінальної справи. Дослідження професора повністю реабілітувало ім'я драматурга. Ученому пощастило встановити, що смерть Симон-Деманш трапилася зовсім не від удару свічником, в чому звинувачувався Сухово-Кобилін, а від задушення петлею, зробленою з рушника, хустки, шарфа чи іншої подібної речі. На думку Попова, горло Симон-Деманш перерізали після її смерті. Тому, доводив професор, плями крові, виявлені в будинку Сухово-Кобиліна, не мали ніякого відношення до справи.

Судові медики довго й наполегливо шукали способів визначення належності запідозреним плям та інших слідів, виявлених на місці злочину.

У журналі «Німецький медичний тижневик» за 1901 рік була видрукувана стаття асистента гігієнічного інституту при університеті в Грейфсвальді Пауля Уленгута «Метод визначення різних видів крові і деференціально-діагностичні докази наявності людської крові».

«Особливий інтерес, — писав Уленгут, — являє те, що мені пощастило діагностувати людську кров серед розбавленої у фізіологічному розчині сухої, місячної давності крові людини, коня і корови за допомогою моєї сироватки. Цей факт повинен бути особливо важливим для судової медицини».

Учень видатного вченого, директора Берлінського інституту інфекційних захворювань Роберта Коха Пауль Уленгут, пізніше професор гігієни та бактеріології у Фрейбурзі, згадуючи історію свого відкриття, писав: «Хоч і не було більше сумнівів, що проблема визначення крові у судовій медицині в принципі вирішена, все-таки почуття великої відповідальності — адже з цим буде пов'язане рішення суду — утримувало мене спочатку від публікації манускрипта, який уже давно був підготовлений до друку».

Незабаром результати досліджень Уленгута були застосовані на практиці.

У південно-східній частині острова Рюген у Балтійському морі розкинулося селище Зеебад-Герен. 1

липня 1901 року там зникли хлопчики — брати Герман і Петер Штуббе. Синім надвечір'ям батько з сусідами і жандармами вирушив на пошуки дітей. Вважаючи, що хлопчики заблукали в лісі, шукачі вирішили прочесати його. Наступного дня в густому чагарнику були знайдені трупи обох хлопчиків. В кущах валявся великий закривавлений камінь.

Хто ж останній бачив хлопчиків живими?

Торговка фруктами повідомила, що увечері 1 липня з хлопчиками розмовляв столярчук Людвіг Тесснов. А двірник зустрів його 2 липня надвечір, коли Тесснов повертався додому. Костюм того був у коричневих плямах. Людвіг на острові з'явився недавно. Про нього селянам мало що було відомо.

Тесснова затримали. У його шафі висів костюм, новий капелюх і новий галстук. Деякі місця на одязі виявились щойно випраними, але на сорочці, на стрічці капелюха, на піджаку і штанях були свіжі бурі плями. Тесснов заперечував свою причетність до вбивства.

— Плями на капелюсі, — пояснив він, — давня кров корови. Інші — від столярної протрави, з якою я щодня маю справу.

Посилання на протраву нагадало слідчому інше вбивство, яке було вчинено три роки тому поблизу міста Оснабрюка.

Дві дівчинки — Ханелора Хайдеман і Ельза Лангемайєр — не повернулися зі школи додому. Коли батьки звернулися до вчителя, той сказав, що їх на уроках не було. Батьки з мешканцями села обшукали ліс і в кущах виявили трупи обох дівчаток. Слідчий згадав, що тоді підозра впала на якогось столяра. Його костюм був у плямах. Працівники поліції обмежились поясненнями запідозреного, що плями нібито од столярної протрави, і відпустили його.

Слідчий надіслав у Оснабрюк запит і отримав відповідь, що столяр, якого підозрювали в злочині, звався Людвігом Тессновим. Злочин залишився нерозкритим. Пригадався ще один випадок, що трапився влітку 1901 року на пасовиську поблизу Генера. Там невідомим були зарізані сім овечок. Животи їхні були розпороті. Власник овець нагодився пізно, але бачив злочинця, який тікав. Слідчий влаштував їм очну ставку, і хазяїн отари впізнав Тесснова. Але той усе заперечував.

Слідство зайшло в глухий кут.

Після тривалих, але безрезультатних допитів запідозреного слідчий зустрівся з головним прокурором міста Грейфсвальда Хюбшманном і доповів йому, що Тесснова буде дуже важко викрити і, мабуть, доведеться звільнити. Та прокурор щойно ознайомився з працями Уленгута. «Послухайте, — сказав він, — за методом Уленгута можна розрізнити кров людини і кров вівці. Якщо ви відшукаєте на одязі Тесснова обидва види крові, ви подолаєте вирішальний бар'єр. Кров вівці на одязі й упізнання злочинця власником отари будуть свідчити, що Тесснов порізав тварин. А докази, що численні плями на його костюмі є плямами людської крові, викриють його брехню остаточно, і залишиться єдине пояснення: він причетний до звірячого вбивства дітей».

1 серпня 1901 року Уленгут отримав два пакунки з одягом Тесснова і закривавлений камінь. Уленгут розумів, що це саме той випадок, коли його метод диференціального діагностування крові людини може знайти практичне застосування.

На одязі запідозреного він виявив і дослідив майже сотню великих і малих плям. На робочому одязі Тесснова плям крові не було знайдено. Але на святкових шатах вони були. 5 серпня 1901 року Уленгут підсумував наслідки досліджень.

Учений довів присутність крові людини в шести місцях на піджаку, в семи — на штанях, у чотирьох — на капелюсі, в одному — на сорочці і в чотирьох — на жилеті. Кров вівці — в шести місцях на піджаку і в трьох місцях на штанях.

Завдяки цій експертизі й судовому процесу метод Уленгута дістав визнання і став відомим за межами Німеччини. У 1904 році Тесснова було страчено як вбивцю-садиста.

У своїй праці «Століття детективу» Юрген Торвальд віддає належне дослідженням німецького вченого Уленгута. Але у його книзі ми не побачимо й слова про те, що за два роки до Уленгута, в 1899 році, російський вчений Чистович відкрив і розробив науковий спосіб визначення крові — метод білкової преципітації. З допомогою реакції Чистовича можна відрізнити білок одного виду від білка іншого виду. Основою для цього служать специфічні для кожного виду тварин речовини (так звані антигени), що є у сироватці крові.

Розподіл крові на групи А, В, О, АВ має в судово-слідчій практиці лише обмежене застосування, тому що поширення груп крові А та О становить відповідно 46 і 44 відсотки.

У лабораторії судової експертизи Скотленд-Ярду вчені працювали над пошуками доказів, які б підтвердили, що плями крові такі ж неповторні, як і відбитки пальців. Дослідники встановили, що два з основних компонентів крові — протеїни й ензими — мають чітко виражені характерні властивості, які до того ж зустрічаються в різних сполученнях. Виявивши їх, учені розробили нову шкалу груп

крові. Так, хоч близько 23 мільйонів англійців, наприклад, мають О групу крові, лабораторія Скотленд-Ярду зуміла продемонструвати, що одна певна пляма крові може належати тільки восьми чоловікам у всій країні.

Нині кров людей можна поділити на триста тисяч різновидів, а деякі вчені стверджують, що їхнє число перебільшує мільйон.

Велике значення має також відкриття групових властивостей слини, поту. Групи цих виділень аналогічні групам крові.

Про важливість вищезгаданих наукових відкриттів свідчить слідча та судова практика.

Заступник начальника Центральної судово-медичної лабораторії кандидат медичних наук Бережний розповідав про цікавий випадок із своєї експертної діяльності, коли ретельне вивчення слідів і проведені експертизи допомогли зняти тяжку підозру з невинного…

Уранці в кущах поблизу лісової дороги колгоспники знайшли непритомного Сергія Барибіна. Видно було, що чимось твердим і важким йому нанесено удар по голові.

Лікарі констатували тяжку травму мозку. Свідки показали, що ввечері Сергій сів у кабіну до водія Валерія й вони удвох поїхали в сусіднє село. Валерій раніше судився за хуліганство. На допиті він сказав, що таки підвозив Сергія. Спочатку Сергій їхав у кабіні, а потім у кузові. Коли приїхали в село, Сергія на машині не було. Де він подівся, водій не знав.

У двадцяти метрах від місця, де був знайдений Сергій, на галявині слідчий виявив пляму крові. «Можливо, — мислив він, — хлопця заманили сюди, ударили, гадали, що він убитий, і затягли в кущі».

Експерт на місці дослідив пляму, схожу на кров. А вона могла розповісти чимало. По кольору можна визначити час, коли стався злочин. Пляма крові може розповісти про місце дії, про стан потерпілого і багато дечого іншого.

Та експерт дійшов висновку: виявлена кров не людська, а заяча.

Вдруге досліджується місце пригоди. У кущах, де лежав Сергій, залишилось кілька шматочків кори з дерева, а на них — засохлі краплини крові. Уважно оглянули дерева над дорогою. Гілки низько звисали над шляхом. А між листям стирчав міцний дубовий сучок. На ньому знайшли невеличку ділянку з пошкодженою корою й дві волосини… «Напевне, — думав слідчий, — тут і розгадка. Сергій у темряві не помітив сучка. Удар по голові викинув його з кузова аж у кущі. А водій міг цього й не помітити. Але то — здогадка. Останнє слово за експертизою».

Аналіз свідчив, що кров на сучку належить до групи АВ, типу М і є резус-позитивною. Кров Сергія має тотожну формулу. Треба дослідити і волосини. А їх лише дві. Та справа в тому, що не тільки кров має чітко визначений набір антигенів. Усі тканини й рідини організму мають ті ж самі антиподи. Навіть по крихітному шматочку нігтя, по слині на недопалку, по волосині можна відшукати злочинця або, навпаки, зняти підозру з невинної людини.

Експертиза підтвердила, що дві невеличкі волосини — з голови Сергія. Тяжку підозру з водія було знято.

ПОБОРНИК ІСТИНИ І СПРАВЕДЛИВОСТІ

Та не тільки в справі Адольфа Бека допущено судову помилку. Їх було немало, цих помилок, — і при розкритті, розслідуванні й судовому розгляді інших кримінальних справ. Варто зупинитися на справах Джорджа Едалджі та Оскара Слейстера. На захист обвинувачених і засуджених став англійський письменник Артур Конан Дойль, автор книг про знаменитого сищика Шерлока Холмса.

Зовні Конан Дойль здається повним антиподом Шерлока Холмса. Високий, ставний, широкоплечий, кругловидий, з пишними вусами, справжнісінький старосвітський сквайр, що зійшов до нас зі сторінок романів Чарлза Діккенса. Він аж ніяк не схожий на худорлявого Шерлока Холмса з його

орлиним носом і пронизливим поглядом. Та й усе життя енергійного здорованя-лікаря, що об'їздив півсвіту, було спершу зовсім не таким, як у відлюдника з Бейкер-стріт Шерлока Холмса. Спортом сищик не займався, а фехтування і бокс були для нього допоміжними заняттями у небезпечній професії. А Конан Дойль був спортсменом пристрасним і всебічним. З дитинства грав у крикет, гольф, регбі, входив до складу збірної команди Англії з футболу, у команді мотогонщиків відстоював честь Англії у 1911 році. Першокласний боксер, він до похилого віку був суддею на міжнародних змаганнях. Музика, живопис і скульптура, цінителем і знавцем яких був Холмс, цікавили, але не хвилювали Конан Дойля.

Зате він дуже любив поезію, книги і сам став творцем літературного героя, який бентежить уяву читача не лише могутнім інтелектом, силою аналізу та дедукції, а й безкорисливістю, невтомністю у боротьбі зі злом і злочинами. Так, саме в цих рисах Шерлока Холмса криється глибока спорідненість автора і його героя. В цих рисах зникає різниця і починається схожість.

І не даремно вчитель Конан Дойля доктор Джозеф Белл, що перший познайомив майбутнього письменника з методом дедукції, писав своєму учневі через багато років: «Ви і є справжній Шерлок Холмс».

Артур Конан Дойль народився 22 травня 1859 року в Единбурзі. Його батько Чарлз Елтімонт Дойль був архітектором і художником, а працював всього-на-всього клерком у конторі. «Жили ми в тяжкій атмосфері бідноти, — згадував письменник, — і кожен з нас намагався як міг допомагати молодшим у родині».

Вчився Конан Дойль у єзуїтському коледжі Стоніхерст. Вихованець школи єзуїтів Артур не виправдав надій святих отців. Він відмовився од духовної кар'єри і від релігії. Конан Дойль обрав медицину. Успішно закінчивши Единбурзький університет, бакалавр медицини служив лікарем на судні, ходив у Арктику з китобоями, мандрував до берегів Африки. Згодом почав практикувати в Англії. Справи молодого медика були кепські — пацієнти з'являлися рідко. Довелося жити на шилінг у день і думати про скорочення бюджету до шести пенсів.

Десятирічний братик Артура так описав ту пору: «Сьогодні після сніданку Артур пішов до нижньої кімнати писати оповідання… а я конструював нову водяну машину… А потім о пів на першу мені треба було йти чистити картоплю — останні шість штук, що в нас залишилися…»

У пошуках теми, як стверджують англійські журналісти Майкл і Моллі Хардвік, Конан Дойль згадав улюбленого письменника своєї юності Едгара По і вирішив обрати своїм героєм сищика. Але герої По і Габоріо його не задовольняли.

В одному з оповідань Конан Дойль скаже про них словами Шерлока Холмса: «На мою думку, Дюпен має аналітичний талант, але це зовсім не такий геній, яким уявляв його По. Що ж до Лекока[7] (герой Габоріо. — І. Л.), то він просто жалюгідний писака. Єдине, що в ньому є, це енергія…»

Конан Дойль прагнув знайти детектива іншого, вищого типу — людину надзвичайної спостережливості, яка вміє багато бачити, аналізувати і за допомогою аналізу та дедукції робить правильний висновок. Таку людину він зустрів у студентські роки в Единбурзькому університеті. Головний хірург королівської лікарні в Единбурзі Джозеф Белл користувався надзвичайною популярністю. Він був гарним хірургом, але головною його силою була діагностика. При першому огляді пацієнта він визначав не лише його хворобу, а й характер, професію. Досить глянути на Белла, щоб побачити, з кого списав портрет Конан Дойль: худорлявий, гнучкий, чорнявий, з довгим носом, з гострими сірими очима і енергійною, поривчастою ходою.

Ще в студентські роки Джозеф Белл помітив Конан Дойля, виділив його з маси студентів, зробив чимось на зразок асистента чи секретаря під час огляду хворих. «Я повинен був збирати пацієнтів, записувати їхні захворювання і вводити одного за одним до великої кімнати, де сидів Белл, оточений персоналом і студентами, — писав Конан Дойль. — Так я одержав чудову можливість вивчити його методи і помітив, що він, кинувши гострий погляд на пацієнта, часто дізнається більше за кілька секунд, ніж я після всіх своїх запитань. Іноді він помилявся, але його прозорливість переважно була точною. Здогадки Белла здавалися дивом збіговиську Ватсонів, яке оточувало його. Але тільки-но він починав давати пояснення, виявлялося, що все дуже просто: не дивно, що, зустрівшись із такою людиною, я згодом, під час роботи над образом сищика-вченого, використав і широко розробив його метод».

Конан Дойль і зовні зробив свого героя схожим на улюбленого вчителя. Так з'явився на світі Шерлок Холмс — «детектив-консультант».

Все почалося з коротенького начерку — пошуки ймення, уривчасті описи: «…Живе на Бейкер-стріт, 221…

Холмс… Закони логічного доказу… Відлюдькуватий юнак із мрійними очима… хімічна лабораторія. Заробіток — 400 фунтів на рік… детектив-консультант…» Але, щоб створити образ сищика, необхідні знання техніки поліцейського розшуку. На той час про це не було ніякої літератури. Конан Дойль читав, думав, докопувався і нарешті з подивом виявив, що він не тільки автор детективних розповідей, а й сам природжений детектив.

У книзі «Спогади й пригоди» він твердив, що в ньому, як і в кожному, криється потенціал різних людей і можливостей. «Серед цих різноманітних варіантів внутрішнього «я» є й розумний, проникливий детектив, однак, щоб знайти його в житті, я повинен відкинути всі інші думки й турботи. Особливий настрій охоплює мене, лише коли поряд у кімнаті нікого немає. Так я досягаю

результатів. Кілька разів мені вдавалося методом Холмса розв'язати проблеми, які заводили у безвихідь поліцію».

Син Конан Дойля Адріан згадує ці раптові періоди мовчання батька, коли під впливом якогось листа чи візиту схвильованого незнайомця він днів зо два або зо три не виходив із свого кабінету. Це була абсолютна зосередженість розуму. Він зважував, зіставляв, мислив, аналізував і шукав ключ до будьякої таємниці, яку йому несли, ніби в останню, вирішальну судову інстанцію. «Його мозок був величезним складом знань і фактів, які не піддавалися згубному впливу часу, — говорив син. — Він мав енциклопедичні знання, притаманні лікарю, і володів методом дедукції, умів розпізнавати хвороби за симптомами, у нього був проникливий погляд, що схоплював найменші деталі, здатність пов'язувати причину з наслідком і відкривати минуле, — всі ці якості необхідні детективу».

Один з видатних діячів Скотленд-Ярду писав: «Саме Конан Дойль показав шлях розкриття злочинів науковими методами».

Конан Дойль справив великий вплив на криміналістику Європи і Азії. Його ім'ям названо криміналістичну лабораторію в Ліоні. За словами Едмона Локара, криміналіста з світовим іменем, «Конан Дойль був дивовижним вченим-дослідником. І якщо в поліцейській лабораторії в Ліоні найважливіше значення надається проблемі пилюки, то це тому, що ми використовуємо ідеї, які висунув Конан Дойль…».

В активі Конан Дойля були не лише вигадані пригоди Холмса, а й власні дивовижні випадки розкриття злочинів.

Про справи Джорджа Едалджі та Оскара Слейстера розповіли в своїй книзі про Конан Дойля Майкл та Моллі Хардвік.

Літнього ранку 1903 року молодий шахтар із Грейт Уерлі, поблизу Бірмінгема, йдучи на роботу, побачив жахливу картину. На полі, в калюжі крові, здихав лошак поні, на животі у нього було видно велику різану рану.

Поліція, довго не роздумуючи, заарештувала та звинуватила у вчиненні злочину Джорджа Едалджі — сина місцевого парафіяльного священика, молодого адвоката Бірмінгемського комерційного суду. Під час обшуку, як речові докази, у нього знайшли футляр з бритвами, пару чобіт, штани у свіжій грязюці і стару домашню куртку в плямах. На куртці виявили 34 кінських волосини та сліди крові тварини. Сліди чобіт на місці події виміряли паличками і соломинками, і цей доказ також фігурував у справі, хоч, коли їх вимірювали, земля навкруги була вже притоптана черевиками поліцейських та цікавих.

Адвоката заарештували і запитали, де він був напередодні увечері. Едалджі пояснив, що після роботи пішов до знайомих у район події, потім повернувся, повечеряв і ліг спочивати.

Коли обвинуваченого везли до суду, натовп напав на поліцейський фургон, і справа ледь-ледь не закінчилася самосудом.

Пастор і його сім'я не користувалися популярністю в окрузі. Батько — Шапурдж Едалджі понад тридцять років був священиком у шахтарському селищі, але для багатьох він так і залишився «кольоровим». Він був індусом, одруженим з англійкою. Недолюблювали і сина. Заздрили. Він був надто здібним і замкнутим. Не пив, не курив, уникав веселих збіговиськ. Протягом довгих років навколо родини пастора створювалася напружена атмосфера: то хтось у селищі отримував образливого листа, підписаного ім'ям священика, то біля його дверей опинявся викрадений ключ від школи, і, нарешті, в окрузі почали повторюватися вбивства тварин. До поліції стали надходити анонімні листи, автор яких погрожував, що слідом за тваринами надійде черга маленьких дівчаток.

В деяких листах прямо вказувалося на Джорджа Едалджі як на злочинця.

Едалджі засудили до семи років каторжних робіт. Ім'я його було викреслено із списків англійських юристів. Марно друзі і доброзичливі люди домагалися перегляду справи. Марно виступала газета. Не допомогла і петиція, підписана 10 тисячами людей, в тому числі сотнями юристів. Але раптом через три роки Едалджі випустили із в'язниці — без будь-яких пояснень і без поновлення в правах. Він так і залишився нереабілітованим злочинцем під наглядом поліції.

Касаційного суду в Англії не існувало. Однак багатьом було вже відомо, що є неофіційний адвокат — письменник Артур Конан Дойль. Як десятки скривджених піднімалися східцями будинку 221 на Бейкер-стріт, щоб просити допомоги у Шерлока Холмса, так і Джордж Едалджі написав Конан Дойлю, вклавши до листа газетний звіт про свою справу.

Йшов грудень 1906 року, важкого року для письменника. Він поховав дружину і вже кілька місяців не міг примусити себе працювати. Кореспонденцію Дойля вів майор Вуд, його Ватсон. Проглядаючи листи, він відкладав лише ті, які могли мати особливий інтерес для письменника. Відклав і листа Едалджі. Прочитавши його, Конан Дойль відчув приплив енергії. З цього часу він вісім місяців вивчав тільки справу Джорджа Едалджі.

Ретельно збирав матеріали, писав усім учасникам процесу, домагаючись роз'яснення неточностей, на які звернув увагу. Довів, що бритви, вилучені у Джорджа, були цілком чистими, кров'яні плями на

куртці — від недосмаженого біфштекса. А головне: 34 кінських волосини з'явилися на куртці після того, як у одяг обвинуваченого поліцейський загорнув шкуру з убитого поні.

Конан Дойль довів, що за кілька годин до вбивства поні йшов дощ, і Джордж, відвідуючи сусідів, легко міг забруднити чоботи і штани свіжою чорною грязюкою. Сліди жовтої глини, що були навколо поні, збереглися лише на одному чоботі, саме на тому, якого поліцейський прикладав до слідів на місці злочину. Звинувачення Едалджі в авторстві анонімних листів також було спростовано.

Конан Дойль переконався, що трапилась тяжка судова помилка. Тільки після цього він зустрівся з людиною, яку через три роки звільнили, але не поновили в правах.

Згодом він писав: «Едалджі прийшов до мене в готель, але я був зайнятий, і йому довелось почекати. Я впізнав його по засмаглому обличчю і здалеку спостерігав, як він читає газету. Він тримав її близько біля очей і якось збоку — видно, у нього була не лише короткозорість, а й астигматизм. Навіть думка про те, що така людина могла бігати вночі полями і вбивати тварин, ховаючись від поліції, безглузда для будь-кого, хто може собі уявити, яким є світ для людини з короткозорістю у 8 діоптрій».

11 січня 1907 року в газеті «Дейлі телеграф» з'явилася перша частина статті Конан Дойля про те, як він розслідував справу Едалджі. Пункт за пунктом письменник спростовував докази і доводив, що справа Едалджі — еквівалент справи Дрейфуса, тільки замість антисемітизму тут ішлося про расову дискримінацію. Він завдав удару поліції і перш за все начальнику поліції Стаффордшіра за расизм, брехню, бездарність. Він викрив дії англійського міністерства внутрішніх справ, яке, переконавшись, що доказів вочевидь недостатньо, звільнило засудженого, але, оберігаючи честь мундира, зробило це по-злодійськи, нишком і не поновило чесного імені невинного.

Статті Конан Дойля викликали сенсацію по всій країні. Під тиском громадської думки міністерство змушене було створити комісію для перегляду справи.

Але письменник на цьому не зупинився. Він і далі розслідував злочин у Грейт Уерлі, сподіваючись викрити справжнього злочинця. І згодом зрозумів, що він на правильному шляху, бо сам почав одержувати анонімні листи з погрозами. Але не таким був Конан Дойль, щоб його залякати. Він зрозумів: ці листи нарешті виведуть його на слід злочинця. І чекав. І ось надійшов лист, у якому з глузуванням згадувалося ім'я попереднього директора місцевої школи. Тієї школи, викрадений ключ від якої було підкинуто до дверей будинку родини Едалджі. Виявилось, що у директора школи теж знайшли старий анонімний лист, який і став для письменника останньою ланкою в ланцюгу доказів. Він довідався, хто з учнів на початку 1890 року ненавидів директора, був відомий своєю підлістю і після закінчення школи пішов служити на флот. Такий знайшовся. Конан Дойль умовно назвав його «Пітер Хадсон». Цей хлопчина ще в школі підробляв листи і любив заради жарту розпорювати ножем оббивку диванів. Його виключили із школи як невиправного, і він пішов учнем до м'ясника, а згодом

плавав на суднах, що перевозили худобу.

Письменник звернув увагу на те, що в трьох анонімних листах мова йде про щасливе життя моряків. Він помітив також, що під час відсутності Хадсона, коли той був у плаванні, анонімні листи та інша підлота припинилися і поновились аж у 1903 році, коли Хадсон повернувся з плавання і залишив флот.

Конан Дойль виявив великий ветеринарний ланцет, що належав Хадсону. Хадсон сам показував ланцет своєму приятелю.

«Адже всі рани, що були завдані тваринам, — писав Конан Дойль, — мали одну особливість. Це були поверхневі порізи, вони розтинали шкіру і м'язи, але ніде не проникали до внутрішніх органів, що неминуче при загостреному кінчику ножа. А лезо ланцета має таку форму: воно дуже гостре, але може зробити лише поверхневий надріз. І я тверджу: великий ланцет, добутий Пітером Хадсоном на судні, що перевозить худобу, — єдина зброя, якою могли бути вчинені всі ці злочини».

Блискучий аналіз Конан Дойля, точність його дедукції призвели до повного перегляду справи. Міністерству внутрішніх справ довелося визнати, що трапилась помилка, і скасувати звинувачення.

Але суддівські крутії не здавалися: вони заявили, що треба ще спростувати обвинувачення Едалджі в авторстві анонімних листів. Без цього вони не погоджувалися поновити скривдженого у званні юриста. І письменник знову взявся до справи. Він намагався встановити істину, вів розслідування на власні кошти і присвятив Едалджі майже рік. Писав статті і листи, доводив, домагався справедливості, нарешті, зумів дістати справжні листи «Пітера Хадсона» і за допомогою найкращого експерта-почеркознавця довів, що всі анонімні листи написані не Джорджем Едалджі, а Хадсоном і його братом.

Справа Едалджі була доведена до логічного завершення — його повністю реабілітували і поновили в званні члена корпорації англійських юристів.

Поставлені до ганебного стовпа крутії змогли помститися благородному поборникові правосуддя лише тим, що навідріз відмовилися порушити кримінальну справу проти Хадсона. Однак великою заслугою Конан Дойля було головне — реабілітували і поновили у званні юриста чесну людину.

Так закінчилася справа короткозорого індуса.

Через деякий час Конан Дойль знову виступив на захист невинно засудженого. За цю справу письменник узявся неохоче.

Засуджений Оскар Слейтер — світська людина, гравець і авантюрист — не викликав у нього ніяких симпатій.

І все ж він не міг відмовитись, коли до нього звернулися по допомогу в той час, як усі відреклися од Слейтера.

Конан Дойль спочатку погодився лише прочитати справу — і переконався, що Феміда, а точніше, її служителі в Англії знову припустилися ганебної помилки своїм вироком на засіданні верховного суду в Единбурзі у травні 1909 року.

Справа про діамантовий півмісяць багатої підтоптаної леді міс Маріон Гілкріст…

Її єдина служниця Хелен вийшла ввечері з квартири купити газету. Сусід Адамс, почувши шум у квартирі міс Гілкріст, пішов з'ясувати, що сталося. Двері були замкнені, і на дзвінок ніхто не відповідав. На той час повернулася з газетою Хелен і увійшла в квартиру, залишивши Адамса за порогом. Поки він нерішуче переступав з ноги на ногу, з квартири спокійно вийшов якийсь молодик, потім раптом побіг східцями на вулицю і зник.

Почувши крик служниці, Адамс увійшов до кімнати і застав її біля мертвої хазяйки. Шкатулка з документами була відкрита, речі розкидані. Але з коштовностей зникла лише діамантова брошка у формі півмісяця.

Ні Адамс, ні служниця не змогли точно описати незнайомця, що побував у квартирі. Тоді поліція допитала 14-річну Мері Борроумен, що проходила в той час повз будинок. Незважаючи на те, що був вечір, лив дощ, дівчинка зуміла детально описати людину, яка бігла. Її розповідь до того відрізнялась від свідчень Адамса і Хелен, що поліція вирішила: в убивстві брали участь двоє.

В часописі вмістили повідомлення з описом украденої діамантової брошки. І тоді до поліції з'явився торговець Маклін. Він заявив, що брошку у вигляді півмісяця йому віддав у заставу Оскар Слейтер. Поліція поспішила до нього на квартиру і виявила, що він разом із своєю коханкою спішно кудись виїхав.

Тоді поліція твердо вирішила, що Оскар — убивця. Не вплинули ні свідчення служниці, що брошка Слейтера зовсім не схожа на брошку її господині леді міс Маріон Гілкріст, ні той факт, що брошка Слейтера була віддана в заставу ще до вбивства. Не зупинило поліцію й те, що Слейтер, виявляється, давно збирався виїхати і не приховував цього. Зовнішність Слейтера не мала нічого спільного з описами вбивці, і було ясно, що він не міг потрапити до квартири леді без злому. Крім того, не зрозуміло, чому він зареєструвався у готелі під своїм ім'ям, коли замишляв убивство. Справедливість мало хвилювала поліцейських — вони звинувачували Слейтера, виходячи з того, що він узагалі особа таємнича, іноземець, утримувач ігорних будинків і кубел розпусти.

В обвинуваченого знайшли маленький молоточок. Його відразу ж визнали знаряддям убивства, хоч на молоточку не виявили слідів крові. Прокурор не захотів навіть вислухати думки лікаря, який обстежував труп і був твердо переконаний, що знаряддям убивства була важка дубова ніжка від стільця. Потім почалася комедія суду. Заслуховували тільки свідків звинувачення. Слейтеру навіть не дозволили виступити на свій захист, і, незважаючи на те, що думки присяжних розділилися, його було визнано винним і винесено смертний вирок. Пізніше смертний вирок було замінено довічним ув'язненням.

«Це страшна історія, і коли я прочитав її і зрозумів усю її жахливість, вирішив зробити для цієї людини все, що в моїх силах», — писав Конан Дойль.

І він почав боротися. Книжечка Конан Дойля «Справа Оскара Слейтера» вийшла з друку в серпні 1912 року, коли Слейтер уже понад три роки був ув'язнений. І, як у справі Едалджі, звинувачення Слейтера було розбито вщент залізною логікою і блискучим аналізом цього «лицаря програних процесів і воскресителя втрачених надій», як назвав Конан Дойля відомий криміналіст того часу Уїльям Рафед.

Шлях мислення письменника був такий простий, що дивно, як він нікому не спав на думку. Чому з усієї кількості коштовностей взяли лише діамантовий півмісяць? Навіщо вбивця витрачав час і відкривав шкатулку з паперами? Мабуть, він шукав не коштовності, а якийсь документ. Він схопив брошку в останню мить, щоб ввести в оману поліцію. Що ж це за документ? Спадщина? Якщо так, то вбивця — родич жертви. Це, до речі, пояснює й те, яким чином він опинився в замкненій квартирі. Леді Маріон мала звичку розглядати відвідувачів у вічко, перш ніж пустити їх до квартири. Очевидно, вбивця був знайомий і служниці. Вона ж не здивувалася, коли сусід сповістив, що в них у квартирі хтось чужий. Як з'ясувалося згодом, Хелен навіть назвала людину, що вибігла з квартири. Але поліцейські власті приховали цей факт, і він залишився б невідомим, якби слідчого, який одержав повідомлення служниці, не мучило сумління. Заява, яку він подав до поліції, принесла йому неприємності: його звільнили, а через рік навіть намагалися звинуватити у нібито брехливому повідомленні.

Біля двадцяти років Конан Дойль боровся за Слейтера. Він майже втратив надію, коли 1925 року до нього прийшов один з тих дивних візитерів, які так часто приходили до Шерлока Холмса в будинок

на Бейкер-стріт. Це був колишній в'язень, що тільки-но відбув строк покарання. Він приніс лист від Слейтера, який благав письменника зробити ще одну спробу визволити його.

Конан Дойль безуспішно добивався перегляду справи. Та через два роки ім'я Слейтера знову з'явилося на сторінках преси завдяки книзі У. Парка і статті Едгара Уоллеса. Репортери розшукали Хелен і Мері, вже немолодих заміжніх жінок. Хелен зізналася, що людина, яка вибігла з квартири, часто відвідувала її господиню, а Мері письмово заявила про те, що поліція примусила її «пізнати» Слейтера і навіть два тижні спеціально тренувала на свідчення для суду.

Конан Дойль використав сприятливі обставини і разом з іншими захисниками Слейтера вимагав санкції на перегляд справи. Слейтера хотіли випустити тишком-нишком, як Едалджі, але Конан Дойль написав членам парламенту. Слейтера було реабілітовано після 19 років ув'язнення за злочин, якого він не вчиняв.

«Мені пощастило щодня сидіти з сером Артуром Конан Дойлем на засіданні цього суду, — писав У. Рафед. — Ніхто, крім самого обвинуваченого, не чекав результатів процесу з таким нетерпінням і інтересом».

«Конан Дойль, вам, людині, яка розбила мої кайдани, поборникові істини і справедливості, я від усього серця дякую за доброту до мене», — писав Слейтер.

Справжній убивця леді Маріон Гілкріст незадовго до смерті письменника відкрився його синові Адріану. Справи Едалджі і Слейтера найвідоміші з усіх, які вів Конан Дойль. Але в його архіві зберігається багато інших, менш відомих: він допомагав невинно засудженим, розкривав кримінальні таємниці.

Відмовившись від католицького віросповідання, він боровся за віротерпимість, зокрема за право католиків на свою віру. Конан Дойль з обуренням повстав проти закону, за яким розлучення було розкішшю, доступною лише товстосумам. А дружину робітника лише смерть могла визволити від п'яниці чоловіка. Письменник був одним із тих, хто домагався парламентського указу про можливість розлучення на випадок втечі чоловіка, жорстокості, невиліковного слабоумства або алкоголізму.

Гортаючи сторінки розповідей про Шерлока Холмса і згадуючи життя Конан Дойля, ми дедалі більше переконуємося в глибокій схожості між автором і його героєм. Обидва вийшли з середовища сквайрів і з дитинства виявили природну любов і схильність до мистецтва. У кожного був свій Ватсон. Обидва любили працювати на самоті, обидва курили люльки. Обидва ставили хімічні досліди, ретельно збирали вирізки справ, що цікавили їх, і тримали в повному безладді папери і носильні речі.

В обох у шухляді стола лежали лупа і пістолет. Але найголовніше: і Артур Конан Дойль, і Шерлок Холмс були непересічними криміналістами, методи яких — спостережливість, логіка і дедукція — стали школою боротьби із злочинністю в усьому світі.

Спочатку читачі не помічали цих єднальних рис між улюбленим героєм і його творцем. Та й не шукали їх. Шерлок Холмс жив своїм життям і навіть здавався реальним. Тим більше, що Конан Дойль ніколи не робив Шерлока Холмса рупором своїх переконань. Але він наділив видатного детектива дуже важливою рисою власного характеру — безкорисливим прагненням встановити справедливість. «Серед тисячі моїх справ я не пам'ятаю випадку, щоб коли-небудь витратив свої здібності на захист несправедливого діла», — сказав Шерлок Холмс.

Конан Дойль не говорив таких слів, але його справи говорили за нього, бо, як і Холмс, він ніколи не боявся сильних світу цього і не шкодував ні сил, ні коштів, щоб урятувати невинних від беззаконня і несправедливості.

Як Бертільйон був ініціатором антропометричної ідентифікації, так герой Конан Дойля Шерлок Холмс відіграв роль літературного провісника нового розділу криміналістики. Цей розділ, як і система Бертільйона, дактилоскопія, судова медицина, токсикологія, балістика, виявився одним з основних і неоціненних для криміналістичної роботи. Шерлок Холмс став провісником криміналістичної науки про сліди. Вона мала вивчати сліди з допомогою всіх хімічних, біологічних, фізичних та технічних засобів, які приніс розвиток природничих наук і техніки на рубежі століть.

І МЕРТВИМ НЕМАЄ СПОКОЮ…

Колеса літака «Дух Сент-Луїса», пілотованого Чарлзом Ліндбергом, торкнулися паризького аеродрому Бурже. Сталося це 21 квітня 1927 року о 22 годині. За 33 години до цього не відомий

широкій громадськості пілот вилетів із Нью-Йорка. Після відважного безпосадочного авіастрибка американець шведського походження Ліндберг став найпопулярнішою особою в Сполучених Штатах, національним героєм країни. Він перший проклав повітряний шлях від Нью-Йорка до французької столиці. Ім'я Ліндберга вимовляли з захопленням і пошаною. Після повернення пілота в США найбільше місто Америки влаштувало йому грандіозний прийом, а власті обдарували молодого авіатора титулом почесного полковника. Чарлі став символом «американської хоробрості», а його ім'я зарясніло рекламою на пивних пляшках, панчохах і на тракторах «Фордзон». Пік Самотнього Орла в Скелястих горах перейменували на пік Ліндберга.

Через три роки Ліндберг одружився з дочкою банкіра і посла США в Мексиці Анною Морроу. В червні 1930 року у них народився син, якого, як і батька, назвали Чарлі. Сім'я переїхала на віллу в Попуелл, неподалік від Нью-Йорка. Тут і трапилося нещастя.

1 березня 1932 року, у вівторок, між восьмою і десятою вечора, із спальні на другому поверсі особняка Ліндбергів зник малий Чарлі. На батареї опалення біля вікна лежав лист.

«Шановний сер!

Приготуйте 50 000 доларів: 20 000 у 20-доларових купюрах, 15 у 10-доларових і 15 у 5-доларових. Протягом 2–4 днів ми вам дамо знати, куди і коли треба покласти гроші. Попереджаємо Вас — ніякого розголосу, якщо хочете, щоб ваш Чарлі до вас повернувся! Не звертайтесь до поліції! Дитина в добрих руках!

Справжність листів стверджується даним підписом і трьома дірками на папері».

Підпис являв собою два перехрещені кола з трьома акуратними дірками всередині.

Представники поліції, що прибули на місце події, виявили в кущах під вікном зламану дерев'яну приставну драбину, два відбитки ніг на землі і стамеску, яка упала біля драбини.

За півгодини до півночі, незважаючи на те, що поліція пообіцяла батькам зберігати перед представниками преси цілковиту мовчанку, місцеве радіомовлення повідомило про викрадення дитини. Мабуть, хтось із поліцейських вирішив погріти руки на цій сумнівній інформації.

А вночі почався найбільший за всю історію Америки розшук. Повідомлення про викрадення було негайно передано всім поліцейським патрулям, затримувалися і перевірялися всі автомашини, але злочинець зник.

Розшук перетворився на величезну сенсацію. Тисячі людей оточили будинок Ліндбергів. Продавці розносили в саду копчені сосиски, ніби на якомусь громадському святі. Навала репортерів і роззяв, при мовчазному потуранні поліції, успішно нищила сліди викрадачів.

Лист, залишений злочинцем, був надісланий на дослідження відомому експерту Херінгу. Спеціаліст дійшов висновку, що листа написала зміненим почерком людина іноземного походження, мабуть, німець, і до того ж малописьменний. Про це свідчив навмисний скіс літер; деякі слова були написані прямим почерком, а потім знову скісним. Лист ряснів помилками, які виказували німецьке походження автора.

Весь район в радіусі кількох кілометрів від будинку Ліндбергів був ретельно обстежений. Прислуга Ліндберга і всі особи, близькі до родини потерпілих, були допитані.

Один підліток повідомив, що в той вечір, коли було вчинено злочин, він бачив неподалеку від будинку Ліндбергів автомашину, з вікна якої стирчала дерев'яна драбина.

Через три дні після викрадення Ліндберги звернулися через газети до злочинців з проханням повідомити, як можна передати викуп за дитину. Наступного дня по пошті отримали письмову відповідь. На конверті стояв поштовий штамп Брукліна.

«Ми застерігали Вас, — писали невідомі, — від втручання в цю справу поліції.

Ви не виконали цієї умови і тепер нарікайте самі на себе: дитина буде Вам повернена тільки після того, як галас стихне, а поки ми не можемо ні про що з Вами домовлятися. Не турбуйтесь про дитину, дві жінки доглядають її вдень і вночі, вона ні в чому не має потреби». На звороті була приписка: «Ми зацікавлені в тому, щоб повернути Вам дитину здоровою і неушкодженою. Ми домовилися з Вами

про те, що сума викупу буде 50 000 доларів. Але тепер, коли справа зволікається і нам доводиться залучати для догляду за дитиною ще одну людину, сума викупу збільшується до 70 000. Ми повідомимо, як передати нам ці гроші, але тільки після того, як поліцію буде усунуто і замовкнуть газети. Викрадення готувалося роками, так що ми готові до всього».

Цей лист теж було написано тим самим почерком і з тими ж самими численними орфографічними помилками.

Через тиждень після викрадення полковник Брікенбрідж, знайомий Ліндберга, одержав такого листа: «Шановний сер, будь ласка, передайте цей лист Ліндбергу. В його інтересах не повідомляти про нього поліцію». В листі підкреслювалось: викрадач підозрює, що перший лист потрапив до рук поліції; він не схвалює цього і далі буде писати Ліндбергу тільки через Брікенбріджа. Цей лист був також надісланий експертам.

Професор педагогіки м. Бронкса 72-річний Кондон на свій розсуд вирішив допомогти Ліндбергам у зносинах із викрадачем дитини. Він звернувся до нього через місцеву газету з запевненням, що той може довіритися йому і що поліції нічого не буде передано. Він обіцяв додати від себе тисячу доларів, якщо злочинець визнає його своєю довіреною особою.

Відповідь надійшла наступного дня. В конверті був лист і для Ліндберга. В ньому мовилося про те, щоб Кондон отримав від Ліндберга викуп, дав у газету об'яву «Гроші отримано» і чекав подальших вказівок. Від запропонованої тисячі доларів злочинець відмовився. «Чекайте дома щодня від 6 до 12 години. Ми зателефонуємо в цей час».

В листі до Ліндберга було сказано, що він повинен передати Кондонові 70 000 доларів, загорнуті в пакет, розмір якого точно обумовлено. Ніяких повідомлень в поліцію, ніяких пасток. Після одержання грошей буде повідомлено, куди приїхати по дитину. «Майте напоготові літак, дитина перебуває на відстані 150 кілометрів».

11 березня професор дав об'яву «Гроші отримано». Наступного дня, як стемніло, водій таксі привіз професору листа. Йому запропоновано взяти гроші з собою, добратися до останньої зупинки метро, підійти до кіоска і там в обумовленому місці забрати листа. Водій назвався Джозефом Перроном, сказав, що його зупинив на дорозі якийсь невідомий чоловік і попросив за долар відвезти професорові листа.

Професор Кондон пішов до вказаного місця і знайшов там листа, у якому було сказано, аби він пересік вулицю і, тримаючи в руці листа, прямував уздовж цвинтарної огорожі. Старий так і зробив і побачив на кладовищі людину, що махнула йому хусточкою. Професор підійшов до неї.

— Одержали ви мого листа? — запитав незнайомець, вимовляючи англійські слова з німецьким агентом.

— Так.

— А гроші ви принесли?

— Ні, поки не побачу дитини або не взнаю точно, де вона.

— Гаразд, я надішлю вам його нічну сорочечку, щоб ви переконалися, що ми не дуримо вас.

Розмовляючи, незнайомець намагався триматися в тіні і прикривав обличчя коміром пальта. Але коли він поправляв комір, професор роздивився його. Між іншим невідомий запитав: «А що, посадять мене на електричний стілець, якщо дитина помре?» Помітивши, як Кондон сполотнів після такого запитання, він поспішно сказав: «Не турбуйтесь, дитина жива й здорова». Потім невідомий наказав, щоб Кондон приготував гроші для передачі.

За два дні професор отримав посилку з нічною сорочкою. Її впізнав Ліндберг. У посилці була записка з вимогою виплатити гроші до повернення дитини.

Про згоду слід було дати оголошення в газеті. І цю вимогу було виконано. Минуло кілька днів. Злочинець на об'яву не відгукнувся. Тим часом Ліндберг передав професорові пакет з 70 000 доларами в нових купюрах, їхні серійні номери були записані і повідомлені поліції. Професор знову отримав записку через водія таксі, йому запропонували добратись до зеленого будинку навпроти цвинтаря, де під камінцем він знайде листа з інструкціями. Разом з Ліндбергом Кондон поїхав до того місця і знайшов листа, в якому була вказівка перейти вулицю і далі йти одному. Ліндберг залишився в машині, а професор пішов до кладовищенської огорожі. Його гукнули: «Це ви, докторе?» Ліндберг виразно чув ці слова і запам'ятав голос.

— Ви принесли гроші? — запитав Кондона незнайомець.

— Гроші в машині. Я передам їх вам, коли взнаю, де дитина, — відповів Кондон. — До того ж

вважаю, що досить вам і п'ятдесяти тисяч.

— Гаразд, хай буде так. Ідіть за грошима, а я принесу записку про те, як найти дитину.

Професор приніс гроші. Злочинець, переконавшись, що в пакеті гроші, передав Кондонові записку.

Так 2 квітня на кладовищі святого Раймонда відбулася передача Кондоном 50 000 доларів злочинцю, який назвав себе Джоном.

Професор повернувся до машини і прочитав записку разом з Ліндбергом: «Дитина — в човні «Неллі» біля острова Елізабет, поблизу берега Хорснек. З нею двоє людей, вони ні в чому не винні».

Два дні Ліндберг на гідроплані шукав човна, але марно. Не було човна, не було ніяких слідів дитини і на узбережжі, яке також старанно обстежили.

З того часу переписка з викрадачем припинилася. В справу відкрито вступила поліція, тому що надію на повернення дитини було втрачено.

Лише 12 травня водій вантажної автомашини випадково виявив дитячий трупик за десять кілометрів від будинку Ліндбергів, у лісочку, який поліція перед тим кілька разів ретельно обстежувала. З матеріалів огляду відомо, що йшлося про скелетик, схований у лісі. Поліція категорично визнала знахідку останками малого Чарлі.

Таким чином, з 12 травня справа про викрадення дитини перетворилася на справу про вбивство.

Відтак на сцені з'явився перший полісмен Америки і, як стверджувала преса, найгеніальніший слідчий США Джон Едгар Гувер. В «Історії криміналістики» Вольфганг Ганер писав, що керівник ФБР на одній з оперативних нарад сказав: «Цей злочин скоїв найімовірніше якийсь іммігрант».

Під тиском громадської думки конгрес США прийняв спеціальний закон, за яким викрадення людей кваліфікувалось як федеральний злочин. Усі банки країни почали перевіряти серійні номери всіх грошових внесків з метою виявлення купюр, переданих викрадачу маленького Чарлі.

Перша ластівка — купюра з викупних грошей — з'явилася в Манхеттенському банку через тиждень після передачі їх злочинцю. Потім виявили ще кілька купюр, але з'ясувати, хто їх здав, не пощастило.

Минуло кілька місяців. Одного разу касирка театру «Шерідан» випадково глянула у вічі чоловікові, який, подаючи їй у віконце п'ятидоларову купюру, промовив: «Один квиток за 35 центів, будьте ласкаві». Касирка добре запам'ятала цього чоловіка. Коли вона принесла виручку в банк, виявилося, що купюра — з викупних грошей. «Словесний портрет» покупця квитка збігався із свідченнями водія таксі про зовнішність невідомого, який доручив йому за долар відвезти записку професорові Кондону.

Спливло ще десять місяців, але нічого нового з'ясувати не пощастило.

«Комісар Випадок» допоміг директору ФБР Гуверові. Увагу службовця бензоколонки в Манхеттені привернув чоловік, який за куплений бензин розрахувався десятидоларовою купюрою, забезпеченою золотом. В той час у Сполучених Штатах уже було вилучено з обігу всі золоті гроші і гроші, забезпечені золотом.

Службовець уважно оглянув клієнта, а коли автомобіль від'їжджав, машинально записав на купюрі номер машини і забув про це. Під час перевірки в банку виявилося, що ця купюра також з викупних грошей.

Повідомили поліцію. Опитування касирів банку про те, хто здав гроші, не дало позитивних результатів, але при огляді купюри розібрали напис олівцем «HU 13–41». Припустили, що це номер якогось легкового автомобіля. Основними депонентами банку були розташовані в околиці бензоколонки.

Поліцейські знайшли того, ким була одержана купюра. Службовець бензоколонки ствердив, що записав номер машини, і пояснив, що чоловік, який дав ці гроші, приїхав у закритій машині «додж» випуску 1931 року і говорив з німецьким акцентом. Словесний портрет цього чоловіка збігся з описом невідомого, котрий придбав квиток у театр «Шерідан».

У довідці з бюро реєстрації автомашин зазначено: «Річард Бруно Гауптманн, 34-х років, мешкає на Східній 22-й вулиці, № 1279, закрита машина «додж» випуску 1931 р.».

Так уперше ім'я Гауптманна з'явилося в справі. При арешті і особистому обшуку в нього вилучили двадцятидоларову купюру з викупних грошей. В гаражі знайшли 13 750 доларів з цих самих грошей, а потому ще 850 доларів і револьвер. На дверях комори був записаний номер телефона професора Кондона, а в самій коморі виявили ящик з набором теслярських інструментів, у якому була відсутня стамеска. А стамеска, яку виявили на місці злочину, точно вміщалася в пази, призначені для стамески в цьому ящику. З письмового столу вилучили рукописи Гауптманна як зразки його почерку.

Гауптманн заперечував причетність до викрадення дитини. Найважливішим і найтяжчим доказом вини Гауптманна були знайдені і вилучені «гарячі гроші». Висвітлення цього факту самим звинуваченим дуже схоже на байку. Гауптманн намагався довести, що його друг і торговий партнер Ісидор Фіш, людина, близька до мафії, нібито прийшов одного вечора до Гауптманнів і попросив їх сховати у себе скриньку з деякими дрібницями. «Мушу, розумієте, швидко виїхати до рідної Німеччини».

Не цікавлячись вмістом скриньки, Гауптманн заховав її, а згодом, як він присягався суддям, і взагалі про неї забув. Навіть коли родичі Фіша повідомили Гауптманнові, що його друг помер, він продовжував зберігати скриньку на тому ж місці, що й раніше, і тільки незадовго до арешту виявив у скриньці 15 тисяч доларів. «Частину я залишив собі, — посвідчив Гауптманн, — в порядку відшкодування за позичку, яку давав Фішу, а решту сховав під підлогою гаража».

На запит поліції з Німеччини прийшла відповідь, що тесля Гауптманн — злочинець, двічі судимий за крадіжки, що він утік із в'язниці і нелегально виїхав до Америки.

Експертизу документів проводили видатні експерти Сполучених Штатів. Всі висновки, зроблені ними незалежно один від одного, свідчили про одне й те саме: записки викрадача писані Гауптманном.

Кондон не зміг категорично пізнати злочинця, зате впевнено його впізнав водій таксі Перрон.

У саду будинка Ліндбергів злочинцем було залишено дерев'яну драбину з поламаним щаблем. По цій драбині Гауптманн заліз через вікно в спальню хлопчика.

Об'єктом експертизи стала і ця драбина.

— Експерт по дереву? Не знаю такого! — вигукнув адвокат Поп, захисник Гауптманна, коли прокурор наполіг на запросинах експерта Артура Келлера — фахівця по дереву.

— Безумовно, — твердив адвокат, — є люди, котрі багато знають про кору дерева та інші штуки. Але захист переконаний, що ідентифікація дерева і предметів, з нього зроблених, не може називатися наукою, як, приміром, балістика чи дактилоскопія.

Не зважаючи на протест захисника, Артур Келлер був викликаний судом як експерт і, за словами журналістів, таки «зашморгнув використаною для викрадення дитини драбиною петлю на шиї Гауптманна».

Мовчазний і зосереджений Келлер, чоловік років сорока п'яти, в той час вважався визнаним урядовим авторитетом. Син теслі і сам у минулому тесля, він вивчав лісознавство у Мічиганському університеті, отримав там пізніше ступінь магістра, написав книгу «Використання дерева і його властивостей». Останнім часом він працював у Медіссонській лабораторії лісових продуктів у штаті Вісконсін.

Він був відомий і в судових колах. Свого часу блискуче повів експертизу по справі Магнусона, який надіслав своєму сусідові Чемпену новорічну посилку з «приємним» сюрпризом: вмонтована в посилку бомба відірвала Чемпену руку і вбила його дружину. Між уламками, виявленими в квартирі Чемпена, знайшли шматок дерева, який був затичкою для саморобної бомби. Келлер визначив це дерево як білий берест, а потім майже обнюхав кожний сантиметр площі в майстерні Магнусона і нарешті знайшов жменю тирси. Він довів, що це тирса білого береста, і шляхом складних аналізів визначив, що тирса і затичка з одного шматка дерева.

Злочинець ще був на волі і його ім'я було не відоме поліції, коли Келлер почав досліджувати драбину. Вона витримала вагу того, хто її змайстрував, коли він залазив по ній до спальні хлопчика, але підвела, коли він уже злазив з дитиною. Один із щаблів зламався. Сам Ліндберг чув цей тріск. Тріск, який налякав злочинця так, що він змушений був залишити драбину — тяжкий доказ своєї вини — під вікном. Перш за все Келлер побачив, що на щаблях немає ніяких слідів зношення, а значить, драбину було виготовлено з конкретною метою, а не для повсякденного користування. Зроблено її було аж із чотирьох видів дерева.

Всі частини драбини були досліджені під мікроскопом, щоб встановити особливості деревини та вивчити сліди від обробки дощок — зубців пилки, задирок від ручного рубанка, вм'ятин від удару молотком. На двох нижніх щаблях були незвичайні зазубрини, які свідчили, що дерево було простругано недоброякісними різцями.

Особливий інтерес викликав зламаний щабель. Цю деталь експерт позначив номером 16. На відміну від інших, вона була вирізана з дошки, якою вже користувалися раніше, і повністю простругана рубанком від руки.

В цьому щаблі було чотири старих дірки від цвяхів. Таким чином, дошка, з якої вирізали щабель, раніш була десь прибита. Оскільки на щаблі не було ніякісіньких слідів від перебування на відкритому повітрі, а в дірках від цвяхів не було іржі, експерт впевнено заявив, що дошка була використана всередині приміщення — в гаражі, повітці чи коморі.

Келлер порівняв зразки продукції різних деревообробних фірм і серед них виявив один, на якому були такі самі сліди стругальних лез, як і на стояках драбини. Цей зразок прибув з лісопильного заводу Дорн у штаті Південна Кароліна. Келлер виїхав туди. І переконався, що знайшов те, що шукав. Залишалося дізнатися, кому відправляли соснову продукцію цього заводу.

Вивчаючи заводські документи, Келлер дізнався, що з часу пуску стану і до дня викрадення дитини було відвантажено 45 вагонів соснових матеріалів даного розміру на адресу 25-ти фірм. На лісопильних складах цих фірм він оглянув тисячі дощок у пошуках шматка дерева з характерними слідами. Він шукав півтора року і врешті-решт знайшов дошку від рундука на подвір'ї нью-йоркських лісових складів. Решту партії було реалізовано.

Кому ж були продані дошки цієї партії?

Конторські книги відповіді на це запитання Келлеру не дали. Власник лісоскладу повідомив, що матеріал продавався за готівку і реєстрація покупців не велась.

А прикро. Після арешту Гауптманна дізналися, що в грудні 1931 року він купив на цьому складі дощок на 10 доларів.

При повторному обшуку будинку Гауптманна сищик Борнмен виявив, що на горищі вирізано шматок мостини. Під місцем вирізу був сволок, на якому виднілися чотири дірки від цвяхів. Келлер сфотографував торець мостини горища і торець щабля № 16. При зіставленні річні кільця деревини повністю збіглися. Збіглися й структурні особливості дерева в поздовжньому напрямку; коли щабель приклали до місця вирізу, ідентичними виявилися й дірки від цвяхів на дошці і сволоку.

В гаражі Гауптманна знайшли рубанок з дуже затупленим різцем. Він був ідентифікований за слідами на щаблях драбини. Можна було розповідати байки про викупні гроші, які нібито дав до схову Фіш, можна було заперечувати висновки експертів-почеркознавців, але проти «дерев'яних» доказів Келлера ні звинувачений, ні його захисник не змогли сказати нічого.

Судовий процес перетворився на комерційне видовище. Гроші, гроші і ще раз гроші! Бажаючим прямо в залі судового засідання продавали моделі драбини, якою злочинець скористався для викрадення своєї жертви. Опріч драбини, продавалися моделі й інших речових доказів. Але й це ще не все! Судові чиновники прикрашали ці моделі своїми автографами!

Докази, що їх висунули ФБР та прокурор Віленц, були досить серйозними. Звинувачення прокурора Віленца справляло невідпорне враження: «Темної, сльотавої ночі 1 березня 1932 року прибулець Гауптманн приставляє до південно-західної стіни оселі уславленого пілота дерев'яну драбину, проникає через вікно у дитячу кімнату і викрадає маленького сина найлегендарнішого американця, полковника Ліндберга. Гауптманн лишає на місці злочину драбину і квапливо написану записку, де вимагає 50 тисяч викупу. Свій огидний наказ він обвів двома колами, накладеними одне на друге, із червоною серединою, — це, безперечно, означало кров!»

Слова прокурора розпалювали вже й так досить гарячі від збудження голови. Перед будинком суду зібралося понад 15 тисяч цікавих, які вимагали смерті злочинця.

Офіційно призначений адвокат Гауптманна Едвард Рейлі розповідав, що не зацікавлений у виправданні свого підопічного. А на свої офіційні папери по справі Гауптманна він поставив сувенір — модель дерев'яної драбини.

У розмові з агентом ФБР А. Сіском 21 січня 1936 року Рейлі розкрив душу: «Ненавиджу Гауптманна, не дочекаюсь, коли ми його посадимо на електричний стілець!»

Перед самою стратою Гауптманн написав матері:

«Роблять зі мною все, що хочуть, бо я іммігрант. Державний прокурор назвав мене в залі засідань диким звіром, змією і взагалі найнижчою істотою тваринного світу».

Після «акту справедливості» вдова страченого Анна Гауптманн переїхала із сином Манфредом до Філадельфії.

Чарлз Ліндберг після другої світової війни жив самотньо і помер у 1947 році.

Спадщину унаслідувати було нікому. І тоді з'явився якийсь Кеннет Кервін і заявив, що він —

«маленький Чарлі», син знаменитого Чарлза Ліндберга.

Цей «законний спадкоємець» пояснює, що жив кілька років у незнайомій родині, а потім, коли нарешті взнав правду, боявся властей, яких мусив переконати в тому, що ніякого вбивства не було, — а це б означало, що Гауптманна безпідставно засудили до страти.

Спливло п'ятдесят років після страти Гауптманна, коли адвокат Брайєн взявся за справу. Він намагався довести невинність Гауптманна і законне право Кеннета Кервіна на спадщину Ліндбергів.

На запитання адвоката Кеннет сказав: «Я боявся відкритися раніше. Мене ж оголосили мертвим, оскільки знайшли «мій скелет». А поліція помилятися не любить».

Адвокат Брайєн почав вивчати справу, що зберігалася в архівах, наприкінці 1981 року.

Він відшукав Анну Гауптманн, вдову страченого, і вона ще раз підтвердила: «Клянусь, мій чоловік не винен. В день викрадення ми були вдома…»

Знайшов адвокат у січневі дні 1982 року, через п'ятдесят років після процесу, ще одного живого свідка — приятеля страченого, Ганса Клоппенбурга.

Клоппенбург розповів Брайєну: «Днів за шість перед тим, як я мав свідчити в суді, поліція відвезла мене до прокурора Віленца. Він мені ясно сказав, що, коли я що-небудь говоритиму про скриньку, яку Фіш залишив Гауптманну, мене одразу ж заарештують як спільника. Я заперечив проти цього, і, коли сказав, що того вечора таки був у Гауптманнів у гостях і бачив, що Ісидор Фіш сховав у них скриньку, прокурор страшенно розгнівався. Наступного дня в газеті «Нью-Йорк івнінг джорнел» з'явилося повідомлення, що поліція затримала ще одного викрадача дитини Ліндбергів. Ішлося, певна річ, про мене. Віленц продемонстрував мені, на що здатна юстиція.

Коли я після цього давав свідчення перед судом, то був такий заляканий, що ні про скриньку, ні про Фіша вже не згадував».

Чи слід брати на віру слова того, хто збрехав раніше?

Зібрав адвокат Брайєн і деякі інші матеріали по справі Гауптманна, намагаючись спростувати його вину і довести причетність мафії до викрадення та вбивства маленького Чарлі. «Багато часу знадобиться для цього, — твердив адвокат. — Мені погрожують: «Забери свої лапи від цієї справи!» А в березні 1982 року, після півночі, пролунав ще один телефонний дзвінок: «Попереджаємо тебе востаннє!»

Невдовзі після цього згорів кабінет адвоката. В полум'ї загинула частина архіву. Поліція, уважно дослідивши причину пожежі, заявила, що «незнайомий зробив підпал навмисне».

А в пресі з'явилося повідомлення, що така складна справа адвокату Брайєну не під силу…

…Федеральне бюро розслідувань у Сполучених Штатах Америки в період «холодної війни» стало надзвичайно впливовим. Енергійне виконання ним ролі інквізиції сприяло поширенню насильства і ненависті до інакомислення.

У письменника з світовим іменем Томаса Манна, що в роки розгулу нацистського терору в Німеччині емігрував до США, ці явища викликали певні асоціації. В березні 1950 року в приватному листі він писав: «…стати мучеником тут може кожний, хто виступає проти знищення демократії… Чи не здається Вам все це страшнувато знайомим по Німеччині?.. Відбуваються події і готуються події, до цього немислимі в країні, де фашизм ще не виступав відкрито і на повну силу. «Холодна війна» спустошує Америку фізично і духовно…»

В полі зору ФБР Е. Хемінгуей, Грем Грін. Істотне значення відіграло ФБР в долі Чарлі Чапліна. В жовтні 1952 року Чаплін виїхав з Америки до Англії, щоб бути присутнім у Лондоні на прем'єрі свого фільму «Вогні рампи». Через три дні після його від'їзду міністр юстиції США звинуватив його в зв'язках з комуністичною партією, в порушенні суспільної моралі та «неприязно-глузливому ставленні до країни, яка виявила до нього гостинність». Приводом для таких звинувачень були події майже десятирічної давності: виступ у 1942 році на мітингу в підтримку руху за відкриття Другого фронту.

На думку Едгара Гувера, так міг вчинити тільки «радянський агент». Чарлі Чапліну було заборонено повернення до Сполучених Штатів.

Останні роки свого життя великий артист, не маючи права повернутися на «землю обітовану», що стала для нього мачухою, мешкав у невеликому швейцарському містечку Корсьє, де й помер у грудні 1977 року у 88-річному віці.

Спливло три місяці, і холодної березневої ночі сталося те, від чого здригнувся весь «вільний» світ, у якому чинились і не такі злочини. В ту ніч жертвою варварського викрадення стала труна з тілом Чарлза Спенсера Чапліна.

Як тільки ця сенсаційна новина зійшла з телетайпів телеграфного агентства Ассошіейтед Пресс, в поліцію почали телефонувати невідомі особи, обіцяючи повернути домовину з тілом артиста його родичам за солідну винагороду. Але, як тільки у них вимагали доказів того, що викрадення вчинили саме вони, невідомі «доброзичливці» уривали розмову.

Тільки через два з половиною місяці домовину було знайдено закопаною на кукурудзяному полі в двадцяти кілометрах від кладовища, де заповів поховати себе Чаплін. А невдовзі швейцарська поліція вийшла на слід злочинців, які використали традиційний прийом італійської мафії і спеціалізувалися, як висловлюються самі мафіозі, на викраденні «ясновельможних трупів».

Відбувся суд над грабіжниками могил. Суд розглянув справу двох злочинців, звинувачених в оскверненні праху великого артиста і в намірі шляхом шантажу отримати викуп. За повернення тіла вони вимагали від родичів померлого 600 тисяч доларів. Шантажиста й організатора викрадення засудили до чотирьох з половиною років позбавлення волі, а його співучасника, який перевозив труну з тілом, але не шантажував родичів померлого, — до вісімнадцяти місяців умовно.

І мертвим немає спокою у «вільному» світі.

Гроші є гроші.

ЧАСТИНА ДРУГА

Справи ганебної слави

СПРАВИ ГАНЕБНОЇ СЛАВИ

Криміналістика — наука про розкриття та розслідування злочинів — не народилася, подібна міфічній Мінерві, з голови Юпітера. Вона виникла і розвивалась як реакція експлуататорського устрою на породжену самою ж експлуататорською державою злочинність.

Реакційна суть буржуазної криміналістики як поліцейської науки, покликаної вдосконалювати діяльність карних органів, з достатньою очевидністю проявилась уже під час її зародження.

Однією з найголосніших фальсифікованих справ царської Росії була справа Миколи Гавриловича Чернишевського, а також ганебної слави київська справа Бейліса 1913 року. Провокаційний судовий процес було організовано проти прикажчика цегельного заводу єврея Менделя Бейліса. Чорносотенці і агенти охоронного відділення звинувачували його в ритуальному вбивстві християнського хлопчика Андрія Ющинського.

За винагороду в чотири тисячі карбованців професор судової медицини Косоротов на замовлення чорносотенців дав потрібний їм висновок.

Слідство тривало два з половиною роки. Справжні організатори вбивства Ющинського — чорносотенці — були приховані від слідства. В зв'язку з цією справою було розгорнуто антисемітську агітацію в III Державній думі і чорносотенній пресі. У справі Бейліса проявилася чорносотенна політика царського уряду, спрямована на розпалювання національної ворожнечі з метою відвернути трудящих від революційної боротьби.

Більшовицька партія викрила провокаційний характер суду над Бейлісом. Листівки закликали трудящих протестувати проти чорносотенного розгулу. Демократична громадськість створила в Петербурзі комітет на чолі з Максимом Горьким і В. Г. Короленком для боротьби проти антисемітської політики уряду. Комітет опублікував відозву і організував захист Бейліса в суді. Під

тиском незаперечних доказів, протестів громадськості і робітничих страйків суд присяжних засідателів, незважаючи на численні лжесвідчення чорносотенців, виправдав Бейліса.

З приводу цього процесу В. І. Ленін писав: «Справа Бейліса ще і ще раз звернула увагу всього цивілізованого світу на Росію, розкривши ганебні порядки, які панують у нас. Нічого схожого на законність у Росії немає й сліду. Все дозволено аж до прикриття і приховання злочину. Саме такий був підсумок справи Бейліса…»

Поряд з фабрикуванням фальшивих доказів поліція у справі Бейліса свідомо залишила поза увагою відбитки пальців, виявлені на місці події, які могли викрити справжнього злочинця.

Після провалу справи Бейліса органи царської влади спробували організувати подібний процес у Фастові. Однак виявилося, що там було вбито не християнського, а єврейського хлопчика.

Характерними рисами сучасної буржуазної криміналістики є охорона інтересів експлуататорів, піднесення на щит карної практики поліції, прокуратури, суду, спрямованої насамперед проти трудящих, підведення «наукової» бази під масові порушення громадянських прав, марні прагнення приховати соціальні причини злочинності, виконання прямих замовлень товстосумів, фальсифікація доказів.

Прикладом цього був, приміром, лейпцігський процес 1933 року. Характеризуючи його, газета «Правда» 24 грудня того ж року писала, що фальсифікації в ньому «перевершують історично відомі справу Дрейфуса і процес Бейліса».

Лейпцігський процес був другим актом жахливої провокації фашистів, які захопили владу в країні. Першим актом було підпалення рейхстагу 27 лютого 1933 року руками штурмовиків і кримінальних злочинців під безпосереднім керівництвом гітлерівських верховодів. Це було вчинено, щоб виправдати хрестовий похід проти комуністів.

У день пожежі Гітлер заявив кореспондентові англійської газети «Дейлі експрес»: «Це перст божий. Тепер ніщо не перешкодить нам знищити комуністів залізним кулаком».

«Тепер уже кінець!» — біснувався центральний орган фашистів «Фолькішер беобахтер».

Лише в ніч на 28 лютого було заарештовано понад десять тисяч комуністів, тисячі соціал-демократів, десятки прогресивних письменників. Через кілька годин після пожежі було опубліковано надзвичайний декрет, який скасовував усі демократичні права, встановлені Веймарською конституцією. Узаконювалися арешти без попереднього слідства, ув'язнення без суду. Основними покараннями були довічна каторга й страта. Кривавий терор, що почався в ті дні, не припинявся до смерті Гітлера.

Гітлерівці повідомили, що під час пожежі в приміщенні рейхстагу затримали «голландського комуніста» Ван дер Люббе. Насправді він комуністом не був. Та незабаром з'ясувалося, що це не та постать, яка потрібна для сенсаційного антикомуністичного процесу. Ван дер Люббе був психічно неповноцінним авантюристом. Гітлерівцям потрібні були інші особи.

9 березня того ж року гестапо заарештувало видатного діяча Болгарської Комуністичної партії та міжнародного робітничого руху Георгія Димитрова й болгарських комуністів Б. Попова і В. Танева. Формальною підставою для арешту Димитрова послужив наклеп офіціанта фашиста Гельмера про те, що він нібито бачив Димитрова разом з Ван дер Люббе.

Однак доказів приписуваного Димитрову злочину не було і не могло бути. Негідники не гребували ніякими підробками. Так, у числі «доказів» у Димитрова було вилучено путівник по Берліну. В ньому фашисти відзначили будинок рейхстагу і намагалися довести, що це зроблено рукою Димитрова. Перелічити всі вчинені в ході цього процесу підробки неможливо. Увесь процес був зловмисною фальсифікацією. Імперський суд у Лейпцигу тривав 93 дні. Крім підробок, фашисти залучили багатьох живих «свідків злочину». Серед них — двадцятеро чиновників поліції, шестеро провокаторів, двоє шпигунів, один божевільний.

Каменя на камені не залишив Георгій Димитров від основного звинувачення — нібито підпалення рейхстагу мало стати сигналом комуністичного повстання в Німеччині. «На моє глибоке переконання, — говорив Димитров, — підпалення рейхстагу може бути справою рук лише знавіснілих людей або найлютіших ворогів комунізму…»

Під тиском справжніх фактів і обурення всього прогресивного людства фашистській прокуратурі довелося відмовитись од звинувачення Георгія Димитрова та інших комуністів.

Провокація провалилася. Невинність Димитрова згодом була неспростовно підтверджена дослідженнями юристів та істориків різних країн. Заговорили після війни і деякі свідки злочину. Колишній начальник штабу сухопутних сил вермахту Гальдер повідомив про те, що Герінг розповідав, як він керував підпаленням рейхстагу.

За задумом гітлерівців, така жахлива провокація могла б не лише виправдати розгром Комуністичної партії Німеччини — основної сили, що протистояла фашистам, а й обґрунтувати терористичні методи фашистів, стати сигналом до репресій, приводом для розгрому інших політичних партій, повної ліквідації конституційних порядків. Розраховували фашисти і на те, що ця провокація та наступна хвиля терору проти демократичних сил зміцнять міжнародні позиції гітлерівського режиму, продемонструють перед правлячими колами США, Англії та Франції провідну роль нацистської диктатури як «рятівника» європейської цивілізації від комунізму.

Слід також врахувати дбайливе культивування в буржуазній криміналістиці атмосфери зневаги до закону, яка повністю відповідає класовим завданням юстиції в країнах капіталу.

Прикладів можна навести безліч. Але найбільш ганебні з них — справи артилерійського капітана французької армії Альфреда Дрейфуса, американських робітників Ніколо Сакко та Бартоломео Ванцетті, лейпцігський процес 1933 року, фальсифікована після другої світової війни справа подружжя Розенбергів, яке звинуватили у «викраденні таємниці атомної бомби для передачі Радянському Союзу», а також сфабрикована справа болгарського громадянина Сергія Антонова.

Незважаючи на зовнішні відмінності між цими справами та судовими процесами, у всіх випадках видно намагання підмінити конкретні докази вини тієї чи іншої особи загальнополітичними звинуваченнями, які спотворюють істину і компрометують не тільки окремих конкретних осіб, а й політичні організації і державні системи.

В ідеологічних диверсіях проти сил прогресу в сучасному світі, як підкреслюється в новій редакції Програми Комуністичної партії Радянського Союзу, все більш згубною стає роль засобів масової інформації, яка одурманює свідомість людей в інтересах пануючих експлуататорських класів. Одна із найганебніших акцій глобальної дезинформації громадської думки на Заході — це роздування на догоду ідеї «хрестового походу» проти світу соціалізму і всього людства міфу про так званий «болгарський слід» при підготовці замаху на папу римського Іоанна Павла II. Цей міфічний «болгарський слід» сфабрикований спеціальними службами США та інших капіталістичних держав.

В'ЯЗЕНЬ ЧОРТОВОГО ОСТРОВА

Вранці 15 жовтня 1894 року артилерійського капітана Альфреда Дрейфуса викликали у відділення французького генерального штабу.

На подив Дрейфуса, в кабінеті начальника штабу не було ані господаря — генерала Буадефра, ані заступника — генерала Гонза. Там сиділи директор служби безпеки Кошфер, майор генерального штабу маркіз дю Паті де Клама та група штабістів.

Маркіз, пославшися на те, що в нього розболівся палець, попросив Дрейфуса прислужитись йому і під його, маркіза, диктовку написати листа. Коли було продиктовано кілька речень, маркіз, який уважно спостерігав за капітаном, вигукнув:

— Ви тремтите? Що з вами?

Дрейфус, відірвавшись від листа, здивовано подивився на майора. А той крижаним голосом сказав:

— Капітане Дрейфус! Я арештовую вас іменем закону. Ви звинувачуєтесь у державній зраді!

Одразу підійшло кілька службовців, щоб обшукати обвинуваченого. Дрейфус, затинаючись, почав переконувати присутніх у своїй непричетності до того, що ставилося йому у вину. Маркіз відкрив теку і показав капітанові пістолет.

Ще більше розгубившись, Дрейфус мовив:

— Ну що ж, стріляйте!

— Не наша справа вбивати вас.

Капітан зрозумів усе. Йому пропонували «змити ганьбу кров'ю», покінчивши життя самогубством. Рука Дрейфуса потяглася до пістолета. Раптом він на хвилю замислився і твердо заявив:

— Ні! Я житиму і доведу, що не винен!

Капітан Дрейфус, звинувачений у шпигунстві на користь кайзерівської Німеччини, був заарештований.

А все почалося з того, що французька розвідка завербувала таку собі мадам Бастіан — покоївку дружини німецького посла в Парижі. Мадам таємно виносила з посольства клапті службових паперів, які підлеглі посла викидали в кошик для сміття. Наприкінці вересня 1894 року секція статистики, як тоді йменували контррозвідувальний відділ французького генерального штабу, стверджувала, що саме таким чином до її рук потрапив документ, пізніше названий «бордеро», — супровідний лист з описом розвідувальних донесень, адресований німецькому військовому аташе в Парижі полковникові Шварцкоппену. «Бордеро» закінчувався повідомленням, що його автор невдовзі має вибути на маневри. Документ не був ні підписаний, ні датований.

Те, що серед шпигунів складати подібні описи розвідувальних повідомлень не заведено, і те, що їхні керівники, викидаючи у кошик для сміття такі таємні документи, по суті, вчиняли злочин, — нікого у французькому контррозвідувальному відділі не насторожило.

Деякі дослідники цієї справи вважають, що такий досвідчений розвідник, як полковник Шварцкоппен, не міг так легковажно викинути таємний документ, і вірять полковникові, котрий у своїх мемуарах стверджує, нібито він ніколи навіть не бачив «бордеро».

Дехто ж з істориків, посилаючись на документи, викрадені французькими агентами у Шварцкоппена, які ще й по сьогодні зберігаються в Національному архіві, доводить недбале ставлення військового аташе до службових матеріалів. Вони вважають, що то він кинув «бордеро» до кошика.

Згідно третьої версії, «бордеро» був виготовлений самим Шварцкоппеном, щоб пошити у дурні французьких контррозвідників. Після того, як «бордеро» потрапив до рук керівників французької армії, один з провідних діячів генерального штабу д'Абовіль сказав, що почерк йому знайомий. Лист написаний, стверджував він, капітаном Дрейфусом, який саме стажувався в генеральному штабі.

«Справа Дрейфуса» — спроба монархічної і клерикальної реакції запобігти ліберальним політичним перетворенням у країні. Альфред Дрейфус, син заможного фабриканта з Ельзасу — французької

провінції, після 1871 року приєднаної до Німецької імперії, своїми поглядами та настроями нічим не вирізнявся в офіцерському середовищі. Але його походження і наклепницькі вигадки про його можливе шпигунство на користь Німеччини були вигідним приводом для розпалення націоналістичної кампанії, для звинувачень у тому, що «чужинець» спромігся проникнути до святині монархічного офіцерства — генерального штабу.

12 жовтня начальник генерального штабу генерал маркіз де Буадефр викликав майора дю Паті де Клама і повідомив його, що військовий міністр генерал Мерсьє вирішив заарештувати Дрейфуса і йому, Паті де Кламу, доручається провести слідство.

А 15 жовтня відбулося те, з чого починалась розповідь.

Поспіхом готували судовий процес. Знову була проведена експертиза «бордеро» криміналістамипочеркознавцями. Двоє з експертів дійшли висновку, що документ написано рукою Дрейфуса, третій — заперечував.

Справу передали на розгляд військового трибуналу, якому не пощастило встановити ніяких мотивів злочину: Дрейфус був заможним офіцером і не мав потреби в будь-яких грошових подачках. Капітан не був ні боржником, ні затятим картярем, у його поведінці не було нічого непорядного з погляду правил буржуазних кіл і офіцерського корпусу. Більше того — було очевидно, що деякі відомості з «бордеро» були і недоступні для Дрейфуса, і не відомі йому.

Однак суд визнав його винним у тому, що він «видав іноземній державі або її агентам кілька таємних документів, які стосуються національної оборони», і засудив його на довічне ув'язнення. Було ухвалено розжалувати Дрейфуса в присутності всього паризького гарнізону.

Розжалування відбулося на майдані військової школи, на очах у вишикуваних чотирикутником військ, за словами одного іноземного спостерігача, «із звичайною французькою театральністю».

З мундира Дрейфуса зірвали військові знаки, його шпагу переломили навпіл і кинули на землю. Потім — принизливий марш навколо плацу, причому Дрейфус ледь не на кожному кроці кричав: «Я не винен!» — на що натовп відповідав словами, сповненими люті й знущання.

Дрейфуса заслали у каторжну колонію Французької Гвінеї на Чортів острів.

Контррозвідувальний відділ генерального штабу і далі користувався послугами мадам Бастіан. У березні 1896 року від неї одержали чергову порцію шматочків паперу, вилучених з кошика для сміття полковника Шварцкоппена. В одному з листів мовилось: «Париж, вулиця Бієнфезанс, будинок 27, майору Естергазі. Ласкавий добродію! Перш за все я сподіваюсь отримати від вас докладнішу інформацію, ніж недавно надіслана Вами мені, з питань, про які йшла мова. Тому я прошу Вас повідомити мене про це письмово, щоб у мене була можливість зробити висновок, чи зможу я і надалі підтримувати зв'язки з фірмою Р. К…Т.».

У відділі зацікавились особою Фердінанда Естергазі. Виявилось, що він виходець з Угорщини, привласнив сам собі графський титул, служив у французькому іноземному легіоні, був прикомандирований до генерального штабу.

Естергазі займався контррозвідкою — стежив за поведінкою інших офіцерів. Цей марнотратник залишив дружину і двох дітей. Він був справжнім здирником, забирав силоміць гроші у своїх коханок, у випадкових знайомих, вдавався до шантажу, спекулював на біржі, співробітничав із реакційними виданнями. Як пізніше признається у своїх спогадах полковник Шварцкоппен, цей пройдисвіт був у нього на таємній службі з липня 1894 року по жовтень 1897 і за послуги отримував щомісяця по дві тисячі марок.

…Начальник секції статистики підполковник Пікар надіслав начальнику генерального штабу Буадефру доповідну записку, в якій обґрунтовано ствердив, що майор Естергазі працює на німецьку розвідку і що це він написав «бордеро» в 1894 році. Генерал дозволив Пікару продовжити розслідування поведінки Естергазі, але ні в якому разі не пов'язувати своїх дій зі «справою Дрейфуса».

Невдовзі настирливого підполковника відрядили в Алжир, призначивши заступником командира полку, і таким чином усунули від розслідування справи Естергазі.

Як би там не було, але суд над Естергазі відбувся. 11 січня 1898 року судді одностайно виправдали його. А через два дні грізним вибухом пролунала стаття Еміля Золя «Я звинувачую», опублікована в газеті «Орор». Великий письменник звинувачував військового міністра Бійо, начальника генерального штабу генерала Буадефра, його заступника Гонза в організації брудних махінацій, які призвели до засудження невинного і виправдання справжнього злочинця.

Генерали, за згодою уряду, вирішили віддати письменника до суду лише за одну фразу: мовляв, судді, виправдовуючи Естергазі, діяли «за наказом».

У суді Золя, звертаючись до підсудків, говорив: «З моєї статті взяли лише один рядок для того, щоб

ним обґрунтувати моє засудження. Такий захід видається юридично хитросплетеним маневром, не гідним істинного правосуддя».

Адвокат письменника Лаборі заявив: «…усі знають, що ця людина — честь Франції… Золя, що зазнав поразки, — це Франція, що завдала поразки сама собі». Золя був засуджений до максимального покарання — трьох років позбавлення волі і З 000 франків штрафу. Щоб не потрапити за грати, письменник був змушений виїхати до Англії.

Майора Естергазі звинуватили в крадіжці значної суми грошей і вдруге притягли до відповідальності. Він утік за кордон і там вирішив якнайдорожче продати газетам свої зізнання — таємну історію «справи Дрейфуса». Він збував свої таємниці частинами — зиск при цьому значніший.

І дійшло до того, що в інтерв'ю англійський газеті «Обсервер» пройдисвіт визнав свою причетність до «бордеро». «Цей документ, — твердив Естергазі, — виготовлений мною на замовлення офіцерів контррозвідувального відділу з метою компрометації Дрейфуса, а генерали про непричетність Дрейфуса до «бордеро» знали з самого початку».

В зв'язку з цим 3 червня 1899 року касаційний суд вирішив скасувати вирок 1884 року по справі Дрейфуса і передати справу на новий розгляд військового трибуналу.

На початку серпня 1899 року в центр Бретані — місто Ренн — злетілися, як бджоли на мед, сотні журналістів, літераторів, політичних діячів. З Чортового острова привезли Дрейфуса. 7 серпня розпочалися засідання військового трибуналу. Генерали й офіцери — свідки звинувачення — щоденно радилися, розподіляли завдання. Захисники Дрейфуса — Деманже і Лаборі — точним аналізом безпідставних звинувачень і доказів наполягали на виправданні засудженого. Це викликало лють з боку воєнщини.

В адвоката Лаборі навіть стріляли і поранили його. Більшістю голосів — п'ять проти двох — військовий трибунал визнав Дрейфуса винним, але, враховуючи обставини, які пом'якшують провину, засудив його до десяти років позбавлення волі. Таке рішення рятувало генералів та офіцерів, причетних до фальсифікації доказів справи.

Пізніше президент Лубе помилував засудженого Дрейфуса.

В квітні 1903 року Жан Жорес, виступаючи в палаті депутатів, вимагав нового перегляду справи помилуваного, але не реабілітованого Дрейфуса. В березні 1904 року кримінальна палата касаційного

суду вирішила переглянути вирок 1899 року.

До перегляду справи і реабілітації Дрейфуса помер на чужині великий син Франції Еміль Золя. Тільки в червні 1908 року його прах перевезли до Парижа і поховали в Пантеоні.

У січні 1906 року касаційний суд скасував вирок і повністю реабілітував бідолаху.

Із безлічі «доказів» у «справі Дрейфуса» слід відзначити свідчення маркіза дю Паті де Клама, котрий на суді говорив, що звинувачений спершу затремтів, а потім не виявляв занепокоєння. Судді визнали важливими обидві деталі: якщо затремтів — значить, совість була нечиста; перестав тремтіти — тому, що зрозумів, у чому річ, і, як запеклий злочинець, вміло приховав своє хвилювання.

Другим доказом «вини» був висновок Альфонса Бертільйона про те, що документ без підпису й адреси, «бордеро», написаний рукою Дрейфуса.

Експерт-графолог генерального штабу і французького банку Габер дослідив «бордеро», порівняв його з численними зразками почерку Дрейфуса і впевнено заявив:

— Вони не тотожні!

Начальник поліцейської служби ідентифікації Альфонс Бертільйон, засліплений власною славою, в такій же категоричній формі заперечував Габеру, наполягаючи на тотожності почерків. Генеральний штаб відмовився од послуг Габера на користь Бертільйона.

Бертільйон навіть після повної реабілітації Дрейфуса не визнав своєї фатальної помилки. Коли чиновник міністерства внутрішніх справ тактовно запропонував Бертільйонові визнати свою помилку, той гнівно відмовився. Це і дозволило Юргену Торвальду у книзі «Століття детективу» написати:

«Своєю гротесково-помилковою графологічною експертизою, тобто експертизою в галузі, яка була йому зовсім чужою, Бертільйон сприяв тому, щоб французький капітан Дрейфус був засуджений як німецький шпигун…»

Справді, Бертільйон схибив. Але заява Торвальда про те, що галузь ідентифікації почерку була Бертільйону «зовсім чужою», потребує уточнення. Деякі розроблені ним методики порівняння загальних ознак почерку, топографічних ознак письма і ознак окремих слів, літер та їхніх елементів і нині слугують криміналістиці.

ТАЄМНИЦІ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

На фермі Фелпса в селищі Вест-Шелбі, округу Орлеан, штату Нью-Йорк ніхто не чекав лиха в ніч з 21 на 22 березня 1915 року.

Опівночі випав густий сніг і товстою ковдрою вкрив дорогу, подвір'я і будівлі. Наймит Фелпса Чарлз Стілау завжди прокидався рано — роботи вистачало. Стілау похапцем умився, одягнувся і вийшов на подвір'я — треба було попорати худобу. Йдучи до конюшні, наймит біля порога мало не спіткнувся об труп економки фермера Маргарет Уолкот. Нічна сорочка її була забризкана кров'ю. Переляканий наймит повільно дійшов до кухні. На долівці в калюжі крові лежав хазяїн.

Наймит повернувся до своєї хижі, розбудив свого небожа Нельсона Гріна і послав його в містечко Шеблі, аби той повідомив шерифа про злочин.

Приголомшені страшною звісткою, на фермі Фелпса зібралися чи не всі мешканці селища. За весь час тут не пам'ятали жодного злочину, не те що вбивства. І коли прибув шериф, усі сліди, які, напевне, могли залишитись, були затоптані.

При огляді місця події вияснилось, що вбивство вчинено з метою пограбування — замки письмового стола фермера були зламані, а гроші викрадені.

В моргу з тіла Фелпса вилучили три кулі двадцять другого калібру. Інших слідів насильства не виявили. Шериф, неспроможний розкрити злочин, був змушений звернутися до послуг приватного детектива, обіцяючи йому значну винагороду, якщо справа закінчиться успішно. Детектив Ньютон діло своє знав і негайно взявся за роботу.

Юрген Торвальд у книзі «Століття детективу» писав про цю людину: «Його метод розслідування в умовах поліцейського і судового хаосу того часу часто виправдовував себе. Він полягав у тому, що із числа підозрюваних арештовувались найбідніші і слабоумні. Без ніяких законних обґрунтувань їх довгий час утримували у в'язниці і там допитували доти, доки вони не зізнавались у вчиненні злочину. Таке зізнання і вирішувало справу».

Колишній лейтенант поліцейського департаменту в Берклі (Каліфорнія) Кідд у дослідженні «Поліцейський допит» писав: «Що таке третій ступінь? Це не що інше, як катування. Коли це фізичне катування, то воно включає побої, тривалий допит з тортурами, зміною слідчих, сліпуче освітлення; утримання заарештованого в підвалі без харчів і води, запроторення його в яму з пацюками чи москітами…

Як психічне катування застосовували такі, наприклад, методи: біля камери запідозреного клали тіло жертви або не дозволяли затриманому повідомляти про себе хворій дружині до того часу, доки він не зізнається. Подібним варіантам не було меж. При допиті методом третього ступеня можна досягти того, що:

1. Або людина скаже все, що ви забажаєте;

2. Або вона під впливом таких катувань збожеволіє;

3. Або вона помре.

Позитивним, — писав Кідд, — є те, що останнім часом (1940 рік) більша частина департаментів усе менше й менше застосовує ці методи».

Детектив Ньютон і шериф Бартлет з'ясували, що наймит Стілау і його небіж Грін не тільки малописьменні й бідні, але й дебіли. Першим був заарештований Грін.

Заляканий на допиті, він зізнався, що в його дядька Стілау була вогнепальна зброя: револьвер, гвинтівка і мисливська рушниця. Цю зброю Грін, виконуючи наказ Стілау, заховав після злочину. Грін показав місце схованки. Зброю вилучили. Детектив і шериф сяяли від задоволення — всі стволи були двадцять другого калібру.

До Гріна був застосований метод третього ступеня, і після тортур Грін зізнався, що фермера вбив він разом зі Стілау.

Після цього був заарештований і Стілау. Дві доби його без перерви «обробляли» — не давали спати, морили голодом. Кати працювали позмінно.

І наймит заговорив. Зброя справді належала йому, але коли почали шукати зброю двадцять другого калібру, він зі страху попросив Гріна сховати її. Злочину він не вчиняв…

Усе почалося спочатку: минули ще один день, іще одна ніч, і наймит здався.

Так, це вони з Нельсоном Гріном убили свого господаря Фелпса і економку Уолкот. Убивство вчинили з метою пограбування — викрали у фермера двісті доларів.

Та на суді Стілау і Грін відмовились од своїх зізнань. Суд не звернув на це уваги. Він мав важливі докази. Ними були, по-перше, зізнання звинувачених на попередньому слідстві, по-друге, кулі, вийняті з тіла фермера, і револьвер двадцять другого калібру, вилучений у Стілау.

Якщо у XVIII столітті в Англії кожен міг оголосити себе ловцем злодіїв, то в двадцятих роках XX століття в Сполучених Штатах Америки кожен був «експертом» з вогнепальної зброї. Судді не вимагали у таких експертів ніяких свідоцтв, письмових висновків, їхні слова приймалися на віру.

Торвальд писав про їхню кваліфікацію: «На це нове поле (наукової криміналістики. — І. Л.) почало свої пожадливі наскоки підозріле скопище «професійних експертів». Комерційне чуття підказало їм можливість мати шанси на успіх, і ці шанси надає їм наступаюча ера судової балістики. Їхній девіз: купи собі збільшувальне скло і будь експертом з вогнепальної зброї: п'ятдесят доларів на день тобі забезпечено! Відсутність у них совісті полегшує можливість виносити вироки і вирішувати долю людей раніше, ніж такі рішення будуть обґрунтовані шляхом відповідного розслідування…»

Таким експертом у справі Стілау і Гріна був «доктор» Альберт Гамільтон. Він сам собі присвоїв звання доктора — дослідника в галузі мікрохімії. Розпочавши свою діяльність як винахідник патентних ліків, він згодом рекламував себе як експерта в царині хімії, мікроскопії, графології, фотографії, дактилоскопії, дослідника друкарських шрифтів, отрут, плям крові, причин смерті, спеціаліста по бальзамуванню та анатомії.

Пізніше Гамільтон розширив список своїх «професій» і став фахівцем з вогнепальної зброї і всього, що стосувалося її. В суді він завжди з'являвся з мікроскопом і фотокамерою. Гамільтон знав: суддям, а особливо присяжним засідателям, дуже подобаються таємничі фотознімки крупного плану.

Оглянувши під мікроскопом кулі, вилучені з тіла Фелпса, Гамільтон безапеляційно заявив: «Кулі, що спричинили смерть, належать револьверові Чарлза Стілау. Вони не могли бути вистрілені з іншої зброї. У стволі револьвера помітна подряпина. Така ж подряпина є й на кулях».

Після цієї заяви він сфотографував кулі й показав їх судді і присяжним. Адвокат Стілау звернув увагу на те, що на фотознімках куль, які демонстрував експерт, відсутні будь-які подряпини, подібні до тих, що виявлені в передній частині дула.

Спритний Гамільтон негайно заявив: «Фотознімки, на жаль, переплутані. На них показано той бік куль, де подряпини справді відсутні». Адвокат наполягав на тому, що дефекти в дульній частині зброї лише в рідкісних випадках залишають сліди на кулях.

— У цьому випадку, — заявив «доктор» Гамільтон, — затвор так щільно і міцно захвачує патрон, що порохові гази зовсім не проникають до казенної частини. Кулі йшли по стволу… під дією повної сили порохових газів. В дульній частині револьвера свинець… розширився і заповнив подряпину…

На основі цих висновків самозванця в липні 1915 року суд визнав Стілау винним у вбивстві першого ступеня. Наймита було засуджено до страти на електричному стільці. Виконання вироку призначили на грудень…

Ще в липні 1888 року губернатор штату Нью-Йорк Девід Гіль підписав декрет, згідно з яким страта злочинців повинна виконуватися не через повішання, а за допомогою електричного стільця. Законодавча влада вирішила звернутися до цього методу як до найбільш гуманного.

Цю думку поділив й інженер Браун, який запропонував тюремній адміністрації свої послуги.

— Повішання, — говорив він, — це катування жертви, а смерть на електричному стільці настає легко, вірно й безболісно. Дія струму така, що жертва нічого не відчуває.

За розробку експериментального електричного стільця Браун зажадав вісім тисяч сто шістдесят доларів. Гроші йому сплатили. Браун закупив у компанії Вестінгауз динамо-машину, перевіз її в НьюЙорк, до в'язниці «Обурн», де і сконструював перший електричний стілець.

Дрібний фермер Девіс, який завжди відчував матеріальні труднощі, дав згоду обслуговувати апарат. Винагорода, як було домовлено, двісті п'ятдесят доларів за кожну страту. Офіційно Девіс не називався катом: йому було присвоєно звання «державний електрик».

До речі, Девіс не один рік виконував обов'язки «державного електрика», він навіть розбагатів. «Професія» була прибутковою. Але кат від кривавих грошей збожеволів.

…Визнаний винним у вбивстві свого господаря наймит Стілау чекав на страту. В грудні страта не відбулася. Минув майже рік із дня оголошення вироку. А в липні 1916 року Стілау підвели до стільця, зняли кайдани, роздягли до пояса і посадили. Наглядачі прив'язали до стільця руки, ноги і голову жертви. Відійшли. Натомість підійшов тюремний священик. Сумно і монотонно почав читати смертнику чотирнадцяту главу з євангелія — «Послання апостола Павла до римлян».

— Ніхто з нас, — гугнявив священик, — не живе для себе. А якщо живемо — для господа, а якщо умираємо — для господа умираємо…

Начальник в'язниці вже готувався подати команду «державному електрику», та враз надійшла негайна вказівка відстрочити страту.

Не знав Стілау, що нью-йоркський гуманітарний клуб, організований і керований в основному жінками, чию діяльність було присвячено боротьбі за скасування смертних вироків, вивчивши матеріали кримінальної справи, розпочав боротьбу за виправдання безневинного. Клуб провів додаткове розслідування вбивства фермера Фелпса і його економки. Зібрані матеріали свідчили, що волоцюги Кінг і О'Коннел, пізніше засуджені за крадіжку, в ніч убивства вешталися в селищі ВестШелбі, звідки невідомо куди зникли.

Представники клубу зустрілися в тюрмі з Кінгом і довго з ним розмовляли. Вони переконали Кінга зробити за все життя хоч одну добру справу. І Кінг у присутності судді Георга Ларкіна зізнався і розповів, що він разом з О'Коннелом убив і пограбував фермера і його економку.

Як тільки про це дізналися шериф Бертлет і детектив Ньютон, вони негайно прибули до в'язниці, де перебував Кінг, і перевели його для допиту у в'язницю свого округу. Після цього «допиту» Кінг відмовився од своїх зізнань.

Для розслідування справи і причин відмови Кінга було створено спеціальну комісію. З архіву дістали справу Стілау, зброю, відібрану у нього, і кулі, що лікар вилучив з тіла фермера. Було проведено повторну експертизу зброї і куль, але вже без участі «доктора» Гамільтона.

Ніяких подряпин ні на кулях убивці, ні на контрольних кулях з револьвера Стілау не було виявлено. Навпаки, було доведено, що зброя вбивці мала заводські дефекти, а в револьверові наймита їх не було.

Після трирічного ув'язнення і чекання на страту наймит Стілау… не був виправданий. Він був помилуваний губернатором штату і звільнений із в'язниці.

Справа Стілау, шахрайство експертів вогнепальної зброї, беззаконня були тільки прелюдією до одного з найбільших судових процесів у Сполучених Штатах Америки, процесу, в якому жертви капіталу сім років чотири місяці і вісімнадцять днів чекали на смерть.

***

Будинок Плімутського суду прикрашав міську площу. Його стіни, викладені з червоної цегли, були оповиті плющем. Біля входу в ніші чатувала Феміда — богиня правосуддя.

Квадратний зал суду, білий, задрапірований прапорами Сполучених Штатів і штату Массачусетс, вражав своєю офіційною величчю. Судовий пристав у мундирі був на місці, в руці тримав грубезний жезл, символ влади.

Двоє вартових поодинці ввели звинувачених. А слідом внесли залізну клітку, куди й зачинили підсудних.

Двері в глибині залу відчинилися, увійшла худа зморшкувата людина, сивовуса, з пергаментним обличчям. На ній була чорна шовкова мантія. В той момент, коли чоловік ступив до залу, пристав стукнув жезлом об підлогу і вигукнув:

— Суд іде!

Звелись адвокати, підвелася публіка, встали підсудні.

Пристав:

— Слухайте! Слухайте! Слухайте всі, у кого є заяви до його честі, судді верховного суду, який тепер тут. Наблизьтеся, і ви будете вислухані! Хай береже бог штат Массачусетс!

Суддя верховного суду штату Уебстер Тайєр нервово закліпав очима, потому заспокоївся і сів у крісло. Він був дуже пихатий і поводився, як артист, що грає в спектаклі роль опереткового героя. При цьому він ніколи не був переконаний, чи добре зіграв її. Тому після суду у всіх, хто заходив до його кабінету, Тайєр запитував: «Як ви вважаєте, я добре провів справу?»

Суддя стукнув молотком, ніби забив останній цвях у домовину. В залі запала напружена тиша. Сотні поглядів були звернуті на випещеного, вишукано вдягненого окружного прокурора Фреда Кацмана, який прямував до трибуни.

— Уклінно прошу високий суд, — вигукнув він на високій ноті, — розглянути на цьому засіданні справи за номерами 5545 та 5546, штат Массачусетс, проти Ніколо Сакко та Бартоломео Ванцетті… Відповідачі звинувачуються у навмисному вбивстві. Нині в справу внесена повна ясність, і я прошу

суд винести вирок. Кодекс передбачає, що суд сам визначить термін виконання вироку.

Враховуючи ці обставини… я пропоную, щоб ухвалений вирок було виконано протягом тижня, починаючи з неділі 10 липня… — Вклонившись, Кацман зайняв визначене йому місце.

— Ніколо Сакко, — звернувся до звинуваченого секретар суду, — маєте ви якісь заперечення проти оголошення смертного вироку?

Сакко повільно, з гідністю підвівся у сталевій клітці, і в залі судового засідання пролунав мужній, твердий голос:

— Я ніколи не знав, ніколи не чув і навіть ніколи не читав у книгах про що-небудь більш жорстоке, ніж оцей суд. Після семи років фізичних і духовних мук нас все-таки намагаються вважати винними… — Голос Сакко міцнів, кожне слово було вибухом. — Я знаю, що тут вирішується суперечка двох класів — класу гноблених і класу гнобителів — і що між ними завжди буде точитися запекла боротьба… Через те і сиджу тут сьогодні, в оцій клітці, на оцій лаві, за те, що належу до класу гноблених.

А гнобителі — це ви! Ви — суддя Тайєр! Ви — прокурор Кацман. Ви це знаєте. Ви знаєте все моє життя, ви знаєте, чому я тут.

Судді! Майте мужність признатись, що ви судите нас не за вбивство. Ви добре знаєте, що ми нікого не вбивали. Ви судите нас за те, що нам відомі ваші темні справи, брудні справи вашої поліції. Ви судите нас за те, що ми можемо документально засвідчити, якою павутиною підлої провокації оплетено американських робітників. Ми знаємо, що ви підете на будь-яку несправедливість, лише б заткнути нам рот назавжди. Але знайте, судді, що після нашої страти піднімуть голос робітники не тільки Америки, але й усього світу…

І Сакко перед стратою напише своєму синові Данте: «Мій дорогий сину і товаришу… Ми дуже страждали… Ми протестуємо сьогодні так, як протестували учора, як ми весь час протестували в ім'я нашої свободи…

…допомагай усім гнобленим, усім жертвам цього ладу, тому що вони твої ліпші друзі. Вони наші товариші, що борються і гинуть, як твій батько і Барто (Ванцетті. — І. Л.) боролись і загинули в боротьбі за свободу для всіх робітників, для всіх знедолених… Так, Данте, кати можуть прикувати до стільця наші тіла, але неспроможні знищити наші ідеали…»

— Бартоломео Ванцетті, — підвівся секретар, — маєте ви якісь заперечення проти оголошення смертного вироку?

— Так, маю, — відповів Ванцетті. — Я заявляю, що не винен ні в брейнтрійському злочині, ні в бріджуотерському. Я не винен не тільки в цих двох злочинах. Я за все своє життя ніколи не крав, не вбивав і не пролив чужої крові. Все своє життя, скільки я себе пам'ятаю, я боровся за те, щоб на землі не було більше злочинів. Кожен, кому знайомі оці дві руки, — Ванцетті випростав уперед руки і на мить змовк, — добре розуміє, що мені не треба йти на дорогу і вбивати людей, щоб добути грошей. Я можу жити працею своїх рук.

…Я не бажаю ні собаці, ні мавпі, ніякому створінню на землі — нікому з них я не побажаю вистраждати таке, що я вистраждав через те, в чому я не винний…Я більше страждав за всіх, кого любив, ніж сам за себе. Я настільки переконаний у своїй правоті, що ви можете стратити мене, але, якби я міг воскреснути, я жив би знову для того, щоб робити те, що я робив…

На прохання судді Тайєра охарактеризувати Сакко Ванцетті відповів:

— Він щира, правдива людина, яка любить природу і людей. Він віддав усе, жертвував усім заради свободи і любові до людства: відпочинком, земним шанолюбством, своєю дружиною, дітьми, собою і своїм власним життям… Неодноразово, слухаючи його щирий голос, який провіщав високу віру, думаючи про його велику жертву, згадуючи його героїзм, я почував себе хлопчиком перед його величчю. Я змушений витерти сльози з очей, я відчуваю трепет серця і стримую ридання перед ним — і цю людину звуть злодієм, убивцею і засуджують.

Але ім'я Сакко буде жити в серцях людей. Ваш прах і прах Кацмана будуть розвіяні часом. Ваші імена, ваші закони, ваші установи і ваш фальшивий бог стануть не чим іншим, як спомином проклятого минулого, в якому людина людині була вовком.

А все почалося так…

Вранці 24 грудня 1919 року в містечку Бріджуотері, недалеко від Бостона (США), на вантажний автомобіль з грішми взуттєвої компанії Уайта було вчинено збройний напад.

Двоє злочинців, зовні схожих на іноземців, озброєних мисливською рушницею і револьвером,

обстріляли автомобіль. Охоронники у відповідь відкрили вогонь. Автомобіль зіткнувся з телеграфним стовпом, а гангстери зникли на легковій автомашині. Жертв не було. На місці нападу знайшли гільзу від мисливської рушниці.

Злочин залишився нерозкритим…

Десь через півроку у промисловому місті Саут-Брейнтрі, також недалеко від Бостона, касир взуттєвої фабрики «Слейтер енд Морріл» Парментер та охоронник Берарделлі несли два металевих ящики, в яких було 16 тисяч доларів. Біля філіалу фабрики двоє невідомих застрелили касира і охоронника, захопили ящики з грішми і зникли на автомобілі, в якому сиділо троє їхніх спільників.

Злочин також залишився нерозкритим…

Поліція припускала, і це була основна версія, що вбивство в Саут-Брейнтрі та збройний напад в Бріджуотері — справа італійських емігрантів, які проживали на території штату. Серед них особливу увагу викликали в поліції Ніколо Сакко і Бартоломео Ванцетті. До них поліція й органи безпеки США мали рахунок: Сакко і Ванцетті — активні учасники робітничого руху.

5 травня 1920 року Сакко і Ванцетті були заарештовані. 22 червня того ж року в Плімуті було розглянуто справу про збройний напад в Бріджуотері. Сакко по цьому епізоду визнали невинним, тому що під час нападу він був на роботі.

Свідки підтвердили непричетність і Ванцетті до злочину (він під час нападу був у 28 милях від місця події), але суд визнав його винним і засудив до позбавлення волі на тривалий час.

31 травня в містечку Дедхем розглядали справу про вбивство в Саут-Брейнтрі. Понад сорок свідків підтвердили, що ні Сакко, ні Ванцетті не могли вчинити злочину, тому що були далеко від місця вбивства і пограбування. Проте суд визнав їх причетними до злочину. Згідно із законами штату Массачусетс на Сакко і Ванцетті чекала смертна кара.

В усіх країнах світу піднялася хвиля протесту проти цього дикого вироку. Колони демонстрантів пройшли вулицями Москви і площами Парижа, вимагаючи звільнення Сакко і Ванцетті, які, як писала тоді «Правда», «катами правосуддя американського капіталу приречені не за злочин, а за те, що вони були борцями за свободу пригноблених пролетарів».

Загальні страйки, демонстрації, вибухи бомб перед американськими посольствами мали місце в Аргентині й Мексиці, Лісабоні, Роттердамі, Брюсселі, Стокгольмі, Афінах і Сіднеї.

Люди інтелектуальної праці ставили підписи під резолюціями протесту. Анрі Барбюс писав, що страта Сакко і Ванцетті «запалить невмолимою і вічною ненавистю робітничі маси і підніме проти американської буржуазії усе мисляче людство».

Анатоль Франс говорив, що страта цих революціонерів — «злочин, який ніщо не зможе стерти і який буде тяжіти над багатьма поколіннями».

Ептон Сінклер писав: «Я два роки вивчав цю справу і повинен зізнатися, що мені ніколи ще не доводилось зустрічатися з такою невмілою провокацією з боку нашої влади… Хіба робітничий світ дозволить, щоб Сакко і Ванцетті були принесені в жертву доларові?» Сім років, чотири місяці, вісімнадцять днів у країні беззаконня і терору, в країні, де безкарно вбивають президентів, чекали своєї участі Сакко і Ванцетті.

В ніч з 22 на 23 серпня 1927 року у в'язниці Чарлстоуна вони були страчені на електричному стільці. За кілька годин до страти Ванцетті написав: «Більше всього в цю останню годину агонії я хочу, щоб наша справа і наша доля були зрозумілими в їхньому істинному значенні й послужили великим уроком для сил свободи, з тим щоб наші страждання і наша смерть не були даремними».

Ромен Роллан одразу ж після страти Сакко і Ванцетті заявив: «Я не американець, але люблю Америку. І я звинувачую в державній зраді Америці тих людей, котрі перед усім світом заплямували її цим злочином, вчиненим судом. Огидна пародія на правосуддя, що мала місце, скривдила найсвятіші права людства».

Англійський філософ Бертран Рассел: «Я змушений дійти висновку, що звинувачених засудили за їхні політичні переконання і що особи, котрим слід було діяти інакше, дозволили собі висловлювати хибні міркування, оскільки вважали, що люди з таким світоглядом, як у звинувачених, не мають права на життя. Така точка зору дуже небезпечна, оскільки вона переносить із теологічної в політичну сферу таку форму переслідування, від якої, на наш погляд, цивілізовані країни вже звільнились».

Якщо ми зробимо огляд доказів, зібраних слідством щодо Сакко, то побачимо, що влада, аби приписати йому злочин, використала: а) докази очевидців того, що відбулося до, під час і після вбивства; б) кепку, знайдену біля потерпілого Берарделлі; в) кулю, вилучену з тіла Берарделлі, та гільзу, знайдену недалеко від місця, де лежало тіло; г) поведінку Сакко, яка нібито справляла враження, що він зізнається в злочині.

Звинувачення, пред'явлене Ванцетті, було «обґрунтоване»: а) на зв'язку Ванцетті з Сакко; б) на свідченнях очевидців про те, що Ванцетті був у автомобілі вбивці; в) на тому, що у Ванцетті нібито вилучили револьвер Берарделлі; г) на поведінці Ванцетті, яка «дозволяє» припустити, що він винен.

Оцінка цих доказів подана в багатьох працях, присвячених справі Сакко і Ванцетті, й окремо зупинятися на цьому питанні навряд чи варто. Слід сказати, що ні один із очевидців нападу не міг упізнати Сакко, а опис злочинців обмежувався такими прикметами, як: «коротка, низькоросла людина», «суб'єкт середнього складу», одягнені в щось «нібито подібне до чорних костюмів із темними кепками», а свідок Пельцер показав, що злочинець «схожий на блідий знімок людини, яку я бачив», а потім заявив: «Я бачив недостатньо, щоб упізнати когось».

Сторож залізничного переїзду Лівенджі посвідчив, що він упізнав Ванцетті, коли той перебував за кермом автомобіля. І це тоді, коли звинувачення визнало, що Ванцетті автомобілем не керував. Свідок Рід «упізнав» Ванцетті по голосу і визнав, що Ванцетті мав такий же хриплий тон, як і голос пасажира в автомобілі з бандитами. В той же час численні свідки стверджували алібі і Сакко, і Ванцетті.

Знайдена кепка не належала Сакко. У нього ніколи не було хутряної кепки з навушниками, до того ж вона була занадто тісною для Сакко.

При затриманні Ванцетті в нього вилучили револьвер, але ніхто не міг довести, що це револьвер потерпілого Берарделлі.

Таким чином, залишилися чотири кулі тридцять другого калібру, вилучені з тіла Берарделлі, і чотири гільзи, знайдені поблизу місця, де лежав потерпілий. Ці речові докази у зв'язку з протиріччям і ненадійністю свідчень очевидців мали відіграти основне значення. На них-то звинувачення і суд зосередили всю увагу.

Одна з куль пробила праву легеню Берарделлі, розірвала головну артерію і застрягла в клубовій кістці, трохи розплющившись. Це й була куля, від якої настала смерть. Медичний експерт Меграт хірургічною голкою пронумерував усі кулі, а на кулі, що від неї настала смерть, зробив помітку римською цифрою III. З тіла Парментера, який помер через чотирнадцять годин після нападу, вилучили дві кулі. Куля, яка призвела до смерті, була помічена хрестиком.

Всі кулі і гільзи забрав шеф поліції Массачусетс капітан Проктер. Він же виступив у судовому засіданні як перший експерт із судової балістики.

Для звинувачення Сакко було дуже важливим з'ясувати чи мають відношення шість куль тридцять другого калібру, вилучених із тіл потерпілих, до зброї того ж калібру, яку мав він.

Капітан Проктер зробив чотирнадцять контрольних пострілів по ящику, наповненому тирсою з технічним маслом, і дістав із нього всі кулі. Після цього їх порівняли з тими, що були вилучені з тіл потерпілих.

— Тільки одна з них — сказав Проктер, — з поміткою III, згубна для Берарделлі куля, за своїм нарізом відповідає контрольним, пущеним із кольта Сакко. Інші п'ять куль тридцять другого калібру, на мою думку, вистрілені, мабуть, із невідомого пістолета «севідж».

Відносно гільз Проктер посвідчив: «Сліди, залишені бойком на гільзі з літерою w і на контрольних гільзах, сумісні…»

Другий експерт звинувачення Чарлз Ван-Амбург, технік-зброяр фірми «Ремінгтон уніон металлік Картрідж компані», вважав, що п'ять куль злочинців були вистрілені з пістолета типу «севідж», а шоста, номер III, — з кольта тридцять другого калібру.

— Я гадаю, — заявив він, — що куля була вистрілена саме з автоматичного пістолета кольт. На дні каналу ствола повинні бути сліди іржі, відбиток якої я знайшов на кулях.

На запитання Мура, захисника, Ван-Амбург змушений був зізнатися, що пістолети типу кольт нерідко іржавіють в цих місцях.

— Таким чином, — запитав Мур, — виявлені плями іржі можуть бути не тільки в кольті, що належить Сакко?

— Це так, — відповів Ван-Амбург.

Після експертів звинувачення в суді виступили експерти захисту. Експерт Джеймс Берне, що тридцять років працював техніком-зброярем, стверджував, що куля з римською цифрою III ні в якому разі не з пістолета, відібраного у Сакко.

— Тут немає ніякої можливості для порівняння, — говорив Берне. — Куля має таке відношення до кольта, як і до якого-небудь «баярда» іноземного походження. Канал ствола, з якого була надіслана згубна куля, має не тільки сліди іржі на дні, а взагалі весь укритий іржею.

Другий експерт захисту дав категоричний висновок: «Куля, що позначена римською цифрою III, не була вистрілена з пістолета Сакко. На ній я не зміг відшукати ніяких слідів, що стверджували б протилежне…»

Захисник Сакко, Мур, відносно експертиз заявив:

«Представники держави, ви чули показання експертів «за» і «проти». Панове, якщо прийшов час, коли потрібно використати мікроскоп, щоб визначити, повинне продовжуватися людське життя чи ні, і коли ті, що користуються мікроскопом, самі не можуть домовитися між собою, коли експерти, викликані звинуваченням, і експерти, викликані захистом, вдаються до найгостріших визначень у своїх протиріччях, тоді, я вважаю, звичайні люди, такі, як ми з вами, повинні добре помізкувати, перед тим як відняти в людини життя.

Особливо це необхідно при розгляді питання відносно походження цих куль і гільз. Згадайте, що гільзи були знайдені на вулиці. Свідок сказав, що він знайшов три чи чотири гільзи (він не знав точно скільки) і поклав у чийсь письмовий стіл на фабриці «Слейтер енд Морріл», а потім, дещо пізніше, їх знайшов пан Фрейєр. Він не знав, звідкіля вони взялися, знав тільки, що знайшов їх у письмовому столі».

14 липня 1921 року ополудні дванадцять присяжних зачинились в окремій кімнаті для наради й винесення рішення. Вони попросили лупу, щоб самим порівняти контрольні кулі з кулею III.

У сім годин п'ятдесят п'ять хвилин вечора присяжні визнали Сакко і Ванцетті винними в убивстві.

Пізніше Проктер скаже: «…прокурор і його помічники неодноразово запитували, чи зможу я відшукати докази, які дозволили б обґрунтувати думку, що куля, яка вбила Берарделлі, була випущена з конкретного кольта, вилученого у Сакко.

Я використав усі засоби, щоб дійти висновку. Я провів разом з капітаном Ван-Амбургом ряд експериментів. Ні разу мені не вдалося відшукати якого-небудь доказу, щоб переконатися в тому, що

куля III випущена з пістолета Сакко. Так я і сказав прокурору і його помічнику перед процесом. Я неодноразово розмовляв з капітаном Ван-Амбургом про подряпину або подряпини, які згідно з його заявою давали можливість ідентифікувати речові докази; його пояснення ідентифікуючих ознак уявлялись мені цілком непереконливими.

На процесі прокурор не запитував мене, чи знайшов я докази того, що куля, позначена III, вистрілена з пістолета Сакко. Якби мене прямо запитали, чи знайшов я який-небудь позитивний доказ того, що так звана згубна куля належала пістолетові Сакко, я, не задумуючись, відповів би негативно, так я свідчу зараз».

Сакко і Ванцетті чекали на страту. А із зібраних звинуваченням доказів залишився висновок експерта капітана Ван-Амбурга про тотожність куль.

Але авторитет і цього експерта похитнувся.

А трапилось це так.

Пізнім вечором 4 лютого 1924 року з церкви по головній вулиці міста Бріджпорт вийшов священик католицької общини Губерт Дегме. Недалеко від дому його наздогнав незнайомець і пострілом у голову смертельно поранив священика. Злочинець зник. Куля, вилучена з тіла, була тридцять другого калібру. Дегме був людиною відомою, тому почались енергійні пошуки злочинця. Через тиждень Джон Рейнольд з містечка Саут Норволк помітив на вулиці молодика, який безвільно тинявся вулицями. Довго спостерігав за ним Джон, а потім затримав і привів до поліції. Під час обшуку в молодика виявився іспанський пістолет тридцять другого калібру. У ньому були чотири набої з п'яти. П'ятий був використаний. На допиті молодик пояснив, що звуть його Гарольд Ізраель, прибув він із Бріджпорта й хотів зняти десь кімнату. За недозволене зберігання вогнепальної зброї Ізраель був засуджений до тридцяти діб ув'язнення.

Однак, коли його запитали, де він був тиждень тому ввечері під час убивства священика Дегме, він безпорадно знизав плечима. Тоді було влаштовано очну ставку з очевидцем злочину. І той упізнав убивцю.

Затриманого піддали суворому допиту, що тривав безперервно з полудня до вечора наступного дня. Ізраель вимушений був зізнатись.

Експертом із балістики в цій справі виступав уже відомий нам капітан Ван-Амбург. Для дослідження

він отримав кулю з тіла священика і револьвер Ізраеля. Експерт зробив декілька контрольних пострілів, ВИГОТОВИВ із куль мікрофотокопії і з'єднав зображення таким чином, щоб продемонструвати всю їхню поверхню. З куль убивці Ван-Амбург також зробив відбиток і сполучав його з контрольними відбитками доти, доки вони не збіглися.

— Незважаючи на те, — заявив експерт слідчому, — що досліди не закінчені, я переконаний, що смертельна для падре куля вистрілена з пістолета Ізраеля.

Висновок Ван-Амбурга був вирішальним, слідство закінчене, а справа передана прокуророві. На допиті в прокурора Ізраель відмовився від свого зізнання і сказав, що на попередньому допиті він міг признатися в чому завгодно, аби припинили його катувати. Прокурор знову допитав свідків, і вони також відмовились од попередніх свідчень. Згодом було доведено алібі Ізраеля. Залишилися висновки балістичної експертизи Ван-Амбурга. Для дослідження куль і зброї Ізраеля залучили шістьох нових експертів.

Усі вони в один голос заявили, що не знаходять ніяких доказів того, що фатальну кулю випущено з пістолета Ізраеля.

Прокурор ретельно і уважно вивчив висновок Ван-Амбурга, його фотографічні плівки і не знайшов жодних ознак тотожності. Розгніваний, він запросив до себе Ван-Амбурга і зажадав пояснень. Переляканий капітан вимушений був зізнатися, що куля вбивці, можливо, і не з пістолета Ізраеля.

На такому рівні проводилася в той час балістична експертиза. Такою ж вона була і в справі Сакко і Ванцетті.

Злочин, вчинений у Саут-Брейнтрі, був тільки зачіпкою, щоб розгорнути антикомуністичну істерію, завдати удару по робітничому рухові, який після першої світової війни набув у США широкого розмаху. Через океан сюди докотилося відлуння Великого Жовтня. Незадовго до арешту Сакко і Ванцетті портовики Америки відмовились вантажити спорядження і зброю для білогвардійських армій. Відбулися грандіозні загальні страйки робітників сталеливарної промисловості, півмільйонний страйк шахтарів.

Буржуазія відповіла терором. Конгрес США і місцеві законодавчі органи в штатах прийняли драконівські закони проти робітничого руху. Очолив похід проти «червоних змовників» міністр юстиції А. Мітчелл Палмер. І досі робітники Америки згадують про «палмерівські напади», коли погромники вдиралися у квартири робітників, проводили численні облави і висилали з країни революційних емігрантів. У Бостоні, наприклад, поліція провела вулицями міста колони емігрантів, закутих у кайдани.

У країні, де безкарно вбивають, у країні беззаконня і терору було сфабриковано й справу Сакко і Ванцетті. Їхні імена стали легендою. Сакко і Ванцетті залишилися в пам'яті людській не мучениками, а борцями за світле майбутнє…

***

Ще в 1893 році в праці Ганса Гросса «Керівництво для судових слідчих» вогнепальній зброї був присвячений спеціальний розділ. У ньому автор рекомендував слідчим постійно набувати знань у цій галузі. Він описував відомі йому зразки зброї, пропонував оглядати ствол за допомогою дзеркала, визначати якість пороху і напрямок пострілу.

Гросс звертав увагу на необхідність обережного поводження зі зброєю, щоб запобігти втраті на ній слідів злочинця. Дещо пізніше німецький судовий хімік Пауль Лезер фотографував кулі, вилучені з тіла потерпілого, і порівнював їх з мікрофотознімками куль, випущених зі зброї, яка належала особам, запідозреним у вчиненні злочину.

У 1905 році Ріхард Коккель запропонував для порівняння свій метод отримання відбитків кулі злочинця і контрольної кулі — їх прокочували на пластинках із воску та цинкових білил. Він запевняв, що такі відбитки точніші за фотокопії, оскільки останні спотворювались внаслідок круглої поверхні кулі.

У грудні 1913 року французький професор судової медицини Бальтазер опублікував статтю, в якій звернув увагу на те, що ударник кожної вогнепальної зброї залишає типові для нього сліди на гільзі. І це стосується не лише ударника, але й усього переднього зрізу затвора.

На жаль, спостереження вченого були занадто обмежені, щоб можна було зробити висновки. Та й не існувало досконалих приладів, за допомогою яких можна було б провести відповідні дослідження.

Пошуки нових методів вивчення характеристики вогнепальної зброї розпочалися в Росії. У червні 1916 року міністерство юстиції надіслало листа кабінетам науково-судової експертизи. У ньому наголошувалось на необхідності «…виготовлення такого приладу, який давав би можливість ретельного дослідження внутрішньої поверхні дула вогнепальної зброї, без якого-небудь порушення при цьому його цілості».

«У зв'язку з цим просимо повідомити, — говорилося в листі, — чи займається хто-небудь розробкою вищезгаданого питання і яких результатів у цьому відношенні досягнуто?»

Від керуючого московським кабінетом була одержана відповідь: «Прилад для дослідження внутрішньої поверхні дула… сконструйований і розрахований мною, але в умовах військового часу такий прилад не може бути створений в натурі».

На жаль, в архівах ніяких відомостей відносно цього приладу не знайдено.

***

Взимку 1920 року до адміністрації «Сміт енд Вессон» звернувся колишній службовець головної прокуратури штату Нью-Йорк Чарлз Уайт.

— Ми у своїй країні, — сказав він, — щодня реєструємо від двадцяти до тридцяти вбивств. Переважна їх більшість вчиняється із застосуванням вогнепальної зброї. З часу закінчення війни такої зброї в руки злочинців потрапило більше, ніж за всю нашу історію.

На місці злочину ми знаходимо, як правило, кулі й гільзи. Нам потрібен досвід, щоб ми могли по кулях визначити, з якого типу зброї вони вистрілені. Це сприятиме розшуку злочинців. Я приїхав до

вас для того, щоб зібрати всі види вогнепальної зброї, які вироблялися в країні і які тепер використовуються злочинцями. Для цього мені потрібні точні дані про конструкцію, час виготовлення, калібр, кількість і розмір нарізів у стволі, а також зразки набоїв, які застосовуються.

Мені відомо, що на вистрілених кулях можна відшукати сліди нарізів. Можна визначити крутизну, напрямок нарізів і точний калібр. Якби мені були відомі характерні ознаки всіх зразків зброї, то я впевнено міг би визначити, якою саме користувався злочинець при вчиненні того чи іншого вбивства. Для цього мені необхідна ваша допомога.

За три роки пошуків Уайт зібрав дані щодо всіх зразків зброї, які вироблялись у Сполучених Штатах. Він міг на запит поліції терміново подати довідку, з якого зразка зброї американського походження випущена та чи інша куля.

Але невдовзі Уайта спіткало гірке розчарування. Він дізнався, що за 1922 рік тільки нью-йоркська поліція конфіскувала 3 000 пістолетів, завезених із Європи. А всього в 1921 році імпорт зброї в США становив 205 тисяч екземплярів, а в 1922 році — 559 тисяч. У колекції ж Уайта зразків зброї європейського виробництва не було. І він з рекомендаційними листами до американських військових аташе в Європі залишив Сполучені Штати. Цілий рік провів у копіткій і напруженій праці. А коли повернувся додому, його колекція значно поповнилась. У ній налічувалось тепер 1500 зразків вогнепальної зброї. Тривалий час Уайт розробляв класифікацію зброї, зіставляв європейську з американською.

Так було досягнуто першої поставленої мети: по кулі вбивці Уайт міг безпомилково визначити, з якого типу зброї, з якої моделі вона випущена. Але треба відшукати і визначити й інші ознаки, властиві тільки даному, конкретному екземпляру зброї.

Уайт пригадав слова австрійського інженера-зброяра: «Ми користуємося найліпшими інструментами. Та ніколи не можемо виготовити два цілком тотожні екземпляри зброї. Бодай щонайменших відмінностей уникнути не вдається. Так, навіть лезо безпечної бритви під мікроскопом має вигляд грубої пилки, але розташування і розмір її зазубрин на кожному лезі різні. Те ж саме простежується на ріжучих інструментах. До того ж додаткове заточування призводить до відхилення кожного нарізу од норм».

Уайт дійшов висновку, що характерні розпізнавальні ознаки вогнепальної зброї можна виявити під мікроскопом. Для кожного екземпляра на виробництві висвердлюється і шліфується канал ствола. Потім канал нарізається. Якщо різці розглянути під мікроскопом, видно зазубрини, які залишають на зброї своєрідні «автографи».

Похилий вік і притуплення зору не дали змоги Уайту самому закінчити справу, що її він розпочав. Довелося звернутися за допомогою до колег. Фізик Джон Фішер і фахівець у галузі мікрофотографії Гревелл, нагороджений Лондонським товариством мікрофотографів золотою медаллю, гаряче підтримали Уайта.

У Нью-Йорку було створено бюро судової балістики.

А в 1925 році Гревелл сконструював порівняльний мікроскоп — прилад, що давав змогу при великому збільшенні одночасно спостерігати дві кулі.

Як не дивно, але порівняльний мікроскоп прийшов у Європу не із Сполучених Штатів Америки, а з… Каїра.

У 1924 році Сідней Смітт, керівник судово-медичного відділу єгипетського міністерства юстиції, змайстрував свій перший порівняльний мікроскоп. Восени того ж року по одній із центральних вулиць Каїра в автомобілі проїжджав головнокомандуючий єгипетською армією, британський «сердар»[8] сер Лі Стек-паша. На трамвайних коліях водій уповільнив швидкість. Це використали кілька терористів, які обстріляли машини і зникли. «Сердар» був убитий, а офіцери, що його супроводжували, поранені.

На місці вбивства Сідней Смітт знайшов дев'ять гільз. Із тіл потерпілих вийняли шість куль. Сідней визначив їх калібр. П'ять шляхом заточки були перетворені на розривні кулі «дум-дум». З них же — три кулі із кольта мали особливі канавки, що свідчили про наявність дефекту в стволі. Смітт десь уже бачив подібні канавки. У його колекції за кілька років накопичилось близько тисячі куль. Смітт порівнював їх із тими, які зрешетили тіло небіжчика «сердара».

Нарешті сумніви відпали: пістолет кольт, яким користувалися злочинці, застосовувався й раніше, при вчиненні інших нападів. Зрозуміло, цього було недостатньо. Треба ще розшукати власника зброї.

І поліція перевіреним методом Ежена Франсуа Відока через донощиків-провокаторів затримала терористів. Перший же з них повідомив, що вбивці належать до однієї з національно-визвольних груп, яку очолює адвокат Шарік Мансур. Другий агент поліції назвав імена братів Енайат, учасників замаху на «сердара»… Однак доказів проти братів не було.

Поліція провела чергову провокаторську комбінацію: агент, знайомий із братами, за вказівкою своїх шефів попередив їх про загрозу арешту. «Тікайте в Тріполі» — такий був умовний знак. Братам не

лишалось нічого іншого, як накивати п'ятами. Але поїзд, яким вони їхали до Тріполі, був зупинений у пустелі. Поліція заарештувала братів Енайат. У корзині з фруктами знайшли чотири пістолети.

Сідней Смітт провів контрольні постріли, під порівняльним мікроскопом дослідив кулі і довів, що та, якою убито «сердара», була вистрілена з кольта братів Енайат. Брати видали спільників: Махмуда Рашіда та Шаріка Мансура.

При обшуку в будинку Рашіда знайшли металеві ошурки, терпуги і пару лещат. У шарнірах лещат було зібрано металевий пил свинцю, міді, нікелю, що був тотожний металам куль, вилучених із тіл потерпілих. Таким чином з'ясувалося, що кулі були перероблені на розривні в будинку Рашіда.

Після цього порівняльний мікроскоп успішно застосував для ідентифікації зброї лондонський експерт Роберт Черчілль у справі вбивства працівника поліції Гуттріджа. Тоді ж уперше з допомогою цього приладу проводилися дослідження вогнепальної зброї в Німеччині.

ТИТУЛОВАНІ ЗЛОЧИНЦІ

У часи першої світової війни офіцер кайзерівського генерального штабу Франц фон Папен, перебуваючи на посту німецького військового аташе в Вашингтоні, фінансував свого шпигуна Хорста фон Гольтца (Тейлора) фальшивими чеками. Барона Гольтца судив військовий трибунал, а фон Папен в тридцяті роки після приходу до влади Гітлера служив першим віце-канцлером, потім послом в Австралії, і з 1939 року — в Турції.

Франц фон Папен мав неабиякий досвід розвідувальної роботи. Його посольство в Анкарі було золотим дном для пройдисвітів — найманців фашистської розвідки. На прохання фон Папена Гіммлер відрядив йому в поміч фахівця вищого класу з підривної роботи оберштурмбанфюрера СС

Людвіга Мойзіша. Мойзіш за казково великі на той час гроші завербував камердинера англійського посла в Анкарі сера Натчбулл-Хьюгесона. Камердинера звали Ільяс Базна, на прізвисько Цицерон.

Кабінет посла був поруч із спальнею. В кабінеті стояв спеціальний вогнетривкий сейф. Єдиний ключ від нього завжди висів на золотому ланцюжку, прикріпленому до пояса штанів посла. Коли сер Натчбулл-Хьюгесон спав, Цицерон викрадав ключ, відкривав сейф і знімав фотокопії з усіх документів, що мали гриф «Цілком таємно». З жовтня 1943 по квітень 1944 року він зробив велику кількість мікрознімків з таємних документів, стратегічних і тактичних планів майбутньої висадки збройних сил західних союзників в Північній Франції. Він також передав гітлерівській розвідці таємні протоколи конференції держав антигітлерівської Коаліції в Касабланці, Каїрі та Тегерані.

Це був найбільш високооплачуваний агент в історії шпіонажу. Групенфюрер СС, начальник VI головного імперського управління безпеки Вальтер Шелленберг, фон Папен і Мойзіш виплатили йому загалом 300 тисяч фунтів стерлінгів.

Коли Цицерон утік з грішми в Південну Америку, поліція довела, що його власність — 300 тисяч фунтів стерлінгів — то фальшиві гроші.

Уже по війні, коли Шелленберга було ув'язнено за злочини проти людства, Папену боннськими властями призначено пенсію, Мойзіш став комерсантом, а Цицерон, вважаючи Федеративну Республіку Німеччини спадкоємицею гітлерівського рейху, звернувся до її судових органів як потерпілий від шахрайства і зажадав виплати «належного йому гонорару» повноцінною валютою.

В 1943 році англійська поліція затримала нацистського шпигуна, який висадився на узбережжі Шотландії з літаючого човна. Він дуже здивувався і обурився, коли під час допиту йому повідомили, що гроші, якими був набитий чемодан, фальшиві. При арешті гауптштурмфюрера СД Курміса в Ірані вилучили 100 тисяч фальшивих фунтів стерлінгів.

У часи війни ватажки вермахту і СС особливо активізували свої сумісні зусилля для організації підривної роботи. Вальтер Шелленберг мобілізував для цього покидьків суспільства з багатьох країн. Тисячі шпигунів і диверсантів отримали спеціальні завдання. Вони знали, що в разі викриття у державах антигітлерівської коаліції або й у нейтральних країнах їх чекає в'язниця чи страта.

Але гроші і для них були понад усе. Хоч синдикат і обдурював своїх учасників, але ж і вони в свою чергу обдурювали синдикат, що, втім, характерно для усіх синдикатів і авантюристів такого штибу.

Звідкіля ж бралися ці астрономічні суми фальшивих грошей?

Ще по закінченні першої світової війни у всіх країнах було відзначено небувалий зріст кількості фальшивих грошей у обігу. Серед численних злочинів, що їх вчиняли дрібні фальшивомонетники, зустрічалися випадки виготовлення фальшивих грошей великими сумами.

Одна з таких справ набула широкого розголосу в другій половині 20-х років, коли у Франції з'явилася велика кількість фальшивих банкнот. Мало хто знав тоді, що підроблені французькі франки таємно виготовляють в Німеччині згідно з планом, розробленим реакційним політичним діячем Густавом Штреземаном, який з 1923 по 1929 рік очолював міністерство закордонних справ Німеччини. Це був план економічної помсти головним супротивникам Німеччини — Англії та Франції — за поразку в першій світовій війні. До цієї авантюри німці залучили і уряд буржуазної Угорщини. Німеччина розподілила ролі: взяла на себе функції виготовлення англійських та французьких банкнот, для чого на околиці Кельна в підземеллі був обладнаний спеціальний «монетний двір», а розповсюдження фальшивок було доручено угорцям. Операцію мали здійснювати угорський міністр, князь Людвіг Віндішгрец, начальник поліції генерал Надоші та полковник Янкович. Спочатку ясновельможний князь вивчив постановку роботи німецької розвідки на «підприємстві» підробок. Полковник генерального штабу Янкович опанував у Парижі техніку пакування банкнот французьким банком. Фальшивки цілеспрямовано перевозились не тільки в Англію і Францію, але й до тих країн, де франки і фунти стерлінгів визнавалися конвертованою валютою. Перевезення фальшивих грошей доручили дипломатичним кур'єрам.

В Голландію з Будапешта таким кур'єром прибув сам полковник Янкович. В Гаазі він звернувся в банк з проханням розміняти валюту і серед справжніх грошей підсунув одну фальшиву тисячофранкову купюру. Досвідчений касир банку розпізнав підробку і викликав поліцію. Угорський посол негайно інформував про це свій уряд, а останній наказав усім закордонним агентам, які брали участь в операції, знищити докази. Згідно інструкцій, фальшиві гроші були облиті бензином і спалені.

Французький банк у випадку з тисячофранковою купюрою побачив серйозну небезпеку і послав до столиці Угорщини своїх агентів-вивідувачів. Їм пощастило виявити всі обставини збуту фальшивок.

Щоб відвести небезпеку від уряду, князь Віндішгрец і його помічники всю вину взяли на себе. Їх судили в Угорщині. Покарання вони відбували з комфортом, а після дострокового звільнення знову були зараховані в офіцерський корпус угорської армії. У цій справі було звинувачено ще двох фальшивомонетників — емігрантів з Росії Карумідзе і Садатхарашвілі. Їм обом улаштували втечу з в'язниці до Швейцарії, а після захоплення влади Гітлером в 1933 році їх запросили до фашистського рейху як «експертів».

Розвідки імперіалістичних держав неодноразово намагалися використати фальшиві гроші як засіб економічної диверсії проти нашої країни, засіб підриву її фінансової системи. Так було під час

громадянської війни і під час відбудови народного господарства.

В 1926 році радянські чекісти поклали край спробам економічної диверсії з боку англійської та німецької розвідок проти СРСР. Чергову ворожу акцію фінансував концерн «Ройял датч-шелл». Цей концерн очолював злісний ворог соціалістичної держави Генрі Детердінг, якого Жовтнева революція позбавила величезних прибутків від нафтових промислів в Баку і Майкопі. Імперіалісти покладали на цю диверсію великі надії. 10 червня 1926 року Детердінг «пророкував» інфляцію у Радянському Союзі, а міністр фінансів Великобританії Уїнстон Черчілль звернувся до англійських промисловців із застереженням проти кредитування радянських замовлень.

З допомогою білогвардійської антирадянської організації і її ватажка царського генерала Глазенапа англійська розвідка перекинула в нашу країну першу партію «економічної вибухівки» — біля 12 тисяч купюр підроблених червінців. Пильність і висока оперативна майстерність чекістів дали можливість зірвати цей підступний задум ворогів нашої батьківщини. Опісля викриття диверсії німецька поліція вимушена була провести обшук в типографії міста Франкфурта-на-Майні, де виготовлялись фальшиві червінці. При обшуку виявили біля 120 тисяч напівготових банкнот і великі запаси паперу з водяними знаками.

Пізніше гіммлерівська служба безпеки ретельно вивчала, узагальнювала і збирала все, що було потрібно для виробництва фальшивих грошей: досвід, технічні засоби, фахівцівфальшивомонетників. Безпосередньо цим займався і начальник поліції безпеки та СД Рейнхард Гейдріх, інспектор поліції безпеки та СД у Відні бригаденфюрер СС Отто Раш, а також «історик і доктор філософії» гауптштурмфюрер СС Вільгельм Хеттль.

…— Я пред'являю трибуналу документ 1031-ПС, датований 28 травня 1941 року, — звертався до головуючого представник звинувачення від США Додд. — Це таємний протокол наради у міністра Функа. На цій нараді йшла мова про виготовлення фальшивих грошей для використання їх у Росії. Ви пригадуєте це, підсудний Функ?

— Ні, — квапливо, мов спійманий на гарячому, відповів колишній міністр економіки.

— Не пригадуєте? Гляньте-но на цей документ, його номер 1031-ПС… Можливо, ви згадаєте той день, коли директор рейхсбанку Вільгельм висловив осторогу з приводу розповсюдження… фальшивої валюти… Ви обговорювали проблему валюти на чужих територіях… і це було за місяць до нападу.

Так вперше в історії на засіданні Міжнародного суду став відомий випадок, коли президент державного банку однієї країни санкціонував масовий випуск фальшивих банкнот іншої країни,

розтоптав міжнародну конвенцію про захист валюти від підробок і фактично став королем фальшивомонетників.

Йшов 123-й день засідання Міжнародного військового трибуналу.

А задовго до цього, ще у вересні 1939 року, начальник гітлерівської поліції безпеки Рейнхард Гейдріх викликав до себе керівника технічної групи головного імперського управління безпеки гауптштурмфюрера СС Альфреда Науйокса і доручив йому очолити операцію «Андреас». Так спочатку він охрестив операцію фальшивомонетників.

Сім місяців п'ять найкращих граверів Німеччини при участі рецидивістів-фальшивомонетників працювали над виготовленням матриць для друку фальшивих банкнот. Ретельно вивчався папір, фарби і спосіб друку англійських банкнот, розшифровувалася система нумерації фунтів стерлінгів. Для виготовлення паперу з Туреччини привезено кілька тонн спеціального льону, якого в Німеччині не було. З нього зіткали полотно і за рекомендацією хіміків шматки цього полотна використали на заводах для протирання машин. Після прання і повторного використання цих шматків з них виготовили паперову масу. При подальшому дослідженні цього паперу досвідчені експерти дали висновок про те, що він не відрізняється від англійського, на якому друкують банкноти.

Відбитки кліше проектувались на екрані з десяти-, а потім з двадцятикратним збільшенням поруч зі справжніми банкнотами і детально зіставлялись до найменших подробиць.

Після цього до кліше вносились необхідні поправки.

Банкноти друкувалися вартістю в 5, 10, 20, 50, 100 і навіть 500 і 1000 фунтів стерлінгів. Останніх через обережність не збували, а стофунтові — як виняток. Німецькі хіміки дослідили процес старіння паперу і фарб у справжніх англійських банкнотах і навчилися штучно відтворювати ці процеси на фальшивих грошах. Пачки грошей комплектувались ретельно: старі та нові купюри — упереміш, в жодній пачці не було грошей з номерами по порядку.

В березні 1941 року один з агентів СД пред'явив до швейцарського банку декілька фальшивих купюр, пояснивши, що придбав їх у осіб, пов'язаних з чорним ринком, і в зв'язку з цим просив провести експертизу. Банківські експерти дослідили банкноти і одностайно визнали їх справжніми.

Виготовлення англійських фунтів стерлінгів раптово було припинено. Це було обумовлено початком дій фашистів згідно плану «Барбаросса».

Перед фальшивомонетниками постало нове завдання — терміново переключитися на виготовлення радянських грошових знаків.

Тільки пізньої осені 1942 року було відновлено виробництво фальшивих фунтів стерлінгів. Керівником центру фальшивомонетників призначено начальника «групи Ф» VI управління Головного імперського управління безпеки гауптштурмфюрера СС Бернгарда Крюгера.

Почав він з того, що операцію «Андреас» перейменував у свою честь на операцію «Бернгард» і запевнив керівників фашистського рейху, що «паперовою зброєю ворога буде повалено».

Фірма розташувалася в замку Фріденталь, недалеко від концтабору Заксенхаузен, з метою маскування була названа «Хімічно-графічним підприємством», а охорону її доручено Отто Скорцені.

Інспіруючи масове виробництво фальшивих іноземних грошей, гітлерівські верховоди намагалися через нейтральні держави закупити стратегічні товари за кордоном; з допомогою «паперової зброї» підірвати економічну могутність відповідних країн і нацькувати народи, які потерпіли від фальсифікації грошей, на свої уряди, дезорганізувати світовий валютний ринок; мільйонні суми фальшивих грошей використати для армії шпигунів і учасників «п'ятих колон» за кордонами рейху.

Англійська розвідка виявила, що фашисти великими партіями виготовляли фальшиві англійські гроші. Але уряд Великобританії вважав за краще приховати це, щоб не підірвати довір'я до фунтів стерлінгів у нейтральних країнах і особливо серед населення Північної Африки, Близького та Середнього Сходу.

З 1942 по 1944 рік фашистські фальшивомонетники виготовили англійських фунтів стерлінгів на суму понад 134 мільйони. А весь золотий запас Британської імперії в 1933 році становив 137 мільйонів.

З 1 травня 1945 року гітлерівці планували здійснювати операцію «Бернгард II» — збут фальшивих американських доларів, виробництво яких було налагоджено на «Хімічно-графічному підприємстві» наприкінці 1944 року.

Організаціям, які реалізовували фальшиві гроші, було обіцяно надіслати першу партію банкнот на суму 500 мільйонів доларів. Як відомо, здійснити ці плани фашисти були вже не спроможні.

Виробництво фальшивих грошей було засекречено навіть у самому апараті СД. Виробництвом і збутом займалися різні відділи.

Штурмбанфюрер Вільгельм Хеттль, який під псевдонімом Вальтера Хагена видав книгу «Операція «Бернгард», стверджував, що виробництво здійснював «відділ Ф-4» управління безпеки, а збут — економічний відділ того ж управління і організація штурмбанфюрера СС Фріца Швенда. Збували фальшиві гроші гітлерівські дипломатичні співробітники в Італії, Швейцарії, Іспанії, Швеції.

Німецький публіцист Юліус Мадер вважає, що таємні запаси фальшивих грошей, сфабрикованих у гітлерівській державі, виявились настільки значними, що стали однією з причин тих криз, які підірвали фунт стерлінгів, незважаючи на його 30-процентну девальвацію в 1949 році.

5 червня 1950 року в лондонській газеті «Дейлі мейл» з'явилося повідомлення, яке знову захитало фінансовий світ капіталістичних держав: «П'ять років тому, наприкінці війни, з усіх континентів в Гаагу (резиденцію Інтерполу по боротьбі з фальшивомонетниками) потекли «гіммлерівські фунти», і до цього часу немає ніяких ознак послаблення цього потоку. Більшість їх надходить з європейських країн, але дещо повертається з далеких Аргентини і Австралії».

Гітлер і Гіммлер давно струхли, але їхня «паперова зброя» ще довго нагадувала про себе на світовому ринку.

А яка ж доля того, чиїм ім'ям названа операція?

Охорону долара від підробок доручено таємній службі США — «Сікрет сервіс». Її мало цікавило те, що у Відні в березні 1964 року було виявлено 20 фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у свій час фашистською службою безпеки. Хай про це турбуються англійські колеги.

Але коли в США поліцією та банками протягом наступного року було вилучено 7 200 000 фальшивих доларів, співробітники «Сікрет сервіс» втратили спокій. Сума вилучених фальшивих грошей — це ж тільки незначна частина тієї, що в грошовому обігу. Хвиля фальшивок похитнула довіру до долара.

«А може, операція «Бернгард» продовжується?» — постало законне питання перед агентами служби «Сікрет сервіс».

Зацікавилися долею штурмбанфюрера СС Бернгарда Крюгера. В травні 1945 року він зник. Майор американської таємної служби Джордж Макнеллі разом з працівниками Скотленд-Ярду кілька років розшукував Крюгера, але вийти на його слід не пощастило. В 1952 році в заключній доповіді Макнеллі писав: «Про ватажка фальшивомонетників Крюгера відомостей немає, незважаючи на концентровані зусилля, які вживалися для його розшуку поліцією шести держав».

Через рік англійський історик Джеральд Рейтлінджер, звернувшись із запитом до Скотленд-Ярду про результати розшуку Крюгера, дійшов висновку, що знайти, його неможливо. Інтерпол надіслав до 61 країни фотографію з прикметами Крюгера. Не знайшли. Він як у воду впав.

Юліус Мадер, про якого вже згадувалось, узявся за розшук Крюгера самотужки. Од розбіжностей голова йшла обертом. Одні свідчили, що Крюгер наприкінці війни через Швейцарію втік до Італії, інші — що він крупний банкір в Буенос-Айресі, треті — що він жебраком помер у Багдаді. Але все це виявилося неправдою. Нікуди він не тікав, а залишився в англійській зоні окупації. Після капітуляції Німеччини до 1955 року працював калькулятором на підприємстві по виготовленню пергаменту. Працював тишком-нишком до того часу, поки не минув термін давності кримінальної відповідальності за підробку грошей.

Але не тільки англійські та американські таємні служби розшукували Крюгера за його злочин.

Згідно статті 146/47 діючого в ФРН кримінального кодексу, за підробку грошей Крюгер підлягав і західнонімецькому суду. І незважаючи на те, що Крюгер пройшов денацифікацію, мав прописку, ні окупаційні власті, ні залучений до розшуку Інтерпол не розшукали невловимого Крюгера. Ніхто не надів на нього наручники і не відправив до слідчої в'язниці. Феміда зняла з очей пов'язку, скосила око на Крюгера, підморгнула і відвернулась. І тільки. Заможні західнонімецькі кола простягли свою охороняючу долоню над головою злочинця, який діяв в інтересах німецького імперіалізму.

А Крюгер знахабнів. Західнонімецьке федеральне відомство кримінальних справ співробітничає з Інтерполом. З тим самим, який в 61 країні розшукував Крюгера. В 1957 році в це федеральне відомство надійшла письмова заява з проханням зарахувати на службу. Під заявою стояв підпис колишнього штурмбанфюрера Бернгарда Крюгера. Клопотання було розглянуто і претендентові на службу у кримінальній установі відмовлено.

В газеті «Абендпост», що виходить у Франкфурті-на-Майні, 3 травня 1957 року надруковано повідомлення під заголовком: «Колись перед ним тремтів Англійський банк».

«Гітлерівський фальшивомонетник, — писала газета, — хоче служити в федеральному відомстві кримінальних справ, але ще й по сьогодні на міжнародних чорних ринках є в обігу банкноти, виготовлені на «підприємстві» Крюгера. Після війни, розповідає Крюгер, одна велика держава запропонувала йому працювати на неї. Яка саме — не уточнив. Він відмовився. Але в Західній Німеччині надзвичайним здібностям цієї людини, яка примушувала тремтіти англійський банк, застосування не знайшли. Клопотання Крюгера про зарахування на службу до федерального відомства кримінальних справ було відхилено. Йому з жалем залишається констатувати: «Думаю, що вони змогли б у мене дечому повчитися».

В деяких капіталістичних країнах гангстерським синдикатам стали відомі організаційно-технічні деталі фальшивомонетної практики Крюгера. На Третьому міжнародному конгресі по боротьбі з підробкою грошей, в якому брали участь поліцейські і банківські спеціалісти з 38 країн, з тривогою підкреслювалось зростання кількості фальшивих грошей. Один із відомих фахівців по валюті Антон Адлер стверджував, що підробка грошей стала великим бізнесом: «До війни, — говорив він, — діяли невеликі групи фальшивомонетників, які користувались примітивними інструментами. Зараз же ми маємо справу із значними, щедро фінансованими міжнародними злочинними зграями, які мають можливість забезпечити себе добре обладнаними типографіями».

…В штаб-квартирі Інтерполу в Парижі створено музей, де експонуються зразки фальшивих банкнот і монет, інструменти і приладдя, вилучені при ліквідації майстерень фальшивомонетників, експонати з історії підробок. В музеї зібрано понад 4 тисячі типів фальшивих грошових знаків, виготовлених у різних країнах в повоєнні роки. З 1960 року музей поповнює «колекція» спеціальних тканин і паперу, що їх використовують злочинці при друкуванні грошових купюр.

Загальна номінальна вартість фальшивих американських банкнот, вилучених тільки в 1979 році, становить понад 92 мільйони доларів. 52 мільйони з них конфісковано у злочинців на території Сполучених Штатів Америки, а решта — в 63 країнах світу.

Не тільки гітлерівці використовували «паперову зброю», не тільки злочинні синдикати виготовляють фальшивки. Американський розвідник Стенлі Лорелл, який під час другої світової війни очолював науково-дослідний відділ Управління стратегічної розвідки США, в 1963 році видав книгу «Про шпигунів та військові хитрощі». В ній автор повідомив, що в 1942, році поблизу Нью-Йорка була створена таємна фабрика для підробки грошових знаків країн, окупованих німцями та японцями. Так були підроблені гроші Філіппін, Індонезії. Для оплати роботи американських шпигунів фабрикувались фальшиві монети — срібні таляри Марії-Терези, що «ходили» в країнах Близького та Середнього Сходу.

Американське агентство Ассошіейтед Пресс 20 листопада 1966 року повідомляло, що над територією Демократичної Республіки В'єтнам систематично скидають з літаків фальшиві північно-в'єтнамські банкноти. Мета цих дій одна — викликати в країні інфляцію, розладнати економіку.

Але навіть те, що стало відомо, дозволяє твердити: фальшивомонетництво є давньою, звичною зброєю експлуататорських держав, яка посіла міцне місце в арсеналі антинародних знарядь їхньої політики.

WHO IS WHO[9]

У 1851 році в Чикаго під скромною вивіскою відкрилось «Національне розшукове агентство Пінкертона». Його заснував шотландець Алан Пінкертон, емігрант із Глазго. Тривалий час він марно силкувався розбагатіти і сяк-так зводив кінці з кінцями, працюючи бондарем. Якось, рибалячи на одному з безлюдних островів озера Мічиган, він випадково побачив погасле вогнище. «Було багаття — були й люди, — подумав Пінкертон. — Але хто вони і чого їм треба на безлюдному острові? Не інакше — злочинці…» І він поспішив до шерифа, якому розповів про свої підозри, прикрасивши розповідь яскравими домислами.

На підставі цього повідомлення було організовано пошук і, як не дивно, затримано злочинну зграю.

Пінкертон одержав винагороду і вирішив створити власне розшукове агентство. Його вважають засновником першої кримінально-поліцейської організації США і навіть родоначальником американської таємної служби.

В 1861 році спалахнула громадянська війна між Північними і Південними Штатами Америки. Алан Пінкертон вступив до лав діючої Північної армії. Він одержав звання майора і продовжував займатися таємною кримінальною службою. Пізніше започаткував першу таємну службу в США — «Сікрет сервіс». Вона існує й зараз. В її обов'язки входить охорона президента та боротьба з фальшивомонетниками.

І тільки на початку XX століття був створений спеціальний слідчий відділ міністерства юстиції. З нього і починається «біографія» нової організації — федерального бюро розслідувань.

Юридичні помилки, а часом і юридичні розправи підтверджують роздвоєність законів капіталістичного суспільства: одна їхня сторона діє для багатих, а друга — для бідних. «Каталізатор громадської думки» — буржуазна преса — цілком підпорядкована класу визискувачів. Ці факти іще раз підтверджуються недавньою справою дочки газетного магната Рандольфа Херста Патриції.

Батечко Патриції, котра нині приголомшує Захід своєю книгою «Спогади про терористів», сумлінно продовжує іти слідами свого предка — авантюриста Вільяма Херста. Того самого, який очолював американських колонізаторів, що в 1898 році зробили спробу тотального підкорення народів Центральної Америки. Історики, вивчаючи той період, вбачають у ньому взірець хижацтва імперіалізму. Коли фоторепортер Фредерік Ремінгтон, якого послали зняти «бойові дії» для збільшення тиражу, телеграфував з Куби: «Херсту. Нью-Йорк джорнел. Всюди спокій. Повертаюсь. Війни не буде. Ремінгтон», — то Херст негайно відповів: «Залишайтесь. Ви забезпечите знімки, а я — війну. Херст». Ота «невеличка» війна, організована Херстом, коштувала кубинцям 100 тисяч людських жертв.

Його онук, нинішній голова ради директорів компанії «Херст корпорейшн» Рандольф Херст, наказав своїм службовцям, щоб вони завжди представляли й популяризували в пресі його родину як типово американську, як прототип ідеалу вільного суспільства. Саме тому й про його дочку Патрицію писали і пишуть як про особу милу, скромну і тиху, зацікавлену лише навчанням у Каліфорнійському університеті. Але ще в доуніверситетський період її виключено з гімназії як наркоманку, а до університету вона потрапила лише тоді, коли батьки «врегулювали справу».

Патриція ж, незважаючи на свій тоді порівняно короткий вік, уже встигла відзначитись. Найгучніша з її пригод трапилася в 1974 році, коли вона приєдналася до терористичної групи «Семиголова кобра», в якій об'єдналися кримінальні злочинці й ультраліві елементи.

Після пограбування банку в Сан-Франциско, до чого мала причетність і дочка Херста — Патриція, міністр юстиції США Вільям Сексбі заявив, що вважає її однією з найнебезпечніших злочинниць.

Заява міністра — не заява директора гімназії. Незважаючи на страшенний шарварок, що його вчинила преса газетного магната Херста, Патриції довелося стати перед судом. Її звинувачували у вчиненні двадцяти двох тяжких злочинів. Навіть за припущенням адвоката це загрожувало довічним ув'язненням. Але незабаром інша преса, не лише з табору Херста, заходилася натякати на те, що не виключена можливість компромісного вироку. На шпальтах газет зарясніло: «Якщо підсудна визнає свою вину в деяких незначних злочинах, прокурор подбає про те, щоб захистити її від звинувачень набагато серйозніших». Та, як дізналися американці згодом, це ще було не все. Херстові діти й онуки народжуються не задля того, щоб за якісь там кілька злочинів страждати у в'язницях.

Перемогу «справедливості» забезпечив президент Картер, котрий незадовго перед тим, як залишити Білий дім, прийняв рішення помилувати злочинницю.

Ця історія з дочкою Херста ще раз показала справжнє обличчя Америки — країни, де на одному соціальному полюсі розкошує клас визискувачів і гнобителів, а на протилежному — бідують мільйони окрадених; держави, де гідність людини та її права вимірюються розміром банківського рахунку.

…22 липня 1916 року о другій годині шість хвилин на одній з вулиць Сан-Франциско в маніфестацію патріотів за вступ Америки у першу світову війну було кинуто бомбу. Наслідок: шестеро вбитих, сорок чотири поранених. Виявити і затримати злочинців не вдалося. Власті вирішили використати момент, щоб вчинити розправу з вожаками робітничого класу. По звинуваченню в цьому злочині були арештовані Том Муні і Біллінгс. Біллінгса прирекли на довічне ув'язнення, Тома Муні засудили до страти. Справа набула великого розголосу. У багатьох країнах відбулися мітинги протесту. Страту відклали до 23 серпня, потім до 13 грудня 1917 року, а згодом президент замінив страту на довічне ув'язнення.

Ніякісіньких доказів їхньої вини не було. Одним-один свідок — Франк Оксман — засвідчив, що бачив Муні і Біллінгса за декілька хвилин до вибуху на тому місці, де було кинуто бомби.

— В руках у Муні був чемодан, — свідчив Оксман, і… судді схвально кивали головами.

На підставі свідчень Оксмана були засуджені невинні люди.

А як тільки скінчився процес, виявилась «надзвичайна подробиця». Кореспонденти часопису «СанФранциско бюлетень» відшукали й опублікували лист Франка Оксмана до його приятеля Ріголя. Оксман запрошував Ріголя приїхати до Сан-Франциско і підтвердити його свідчення у справі Муні, за що Ріголь міг одержати… 2 500 доларів.

Брехливість свідчень Оксмана виявлено, але прокурор штату відверто заявив:

— Якби я навіть напевне знав, що вся справа ґрунтується на брехливих свідченнях, я б і тоді не ворухнув би й пальцем, щоб урятувати цих заколотників.

За кілька днів після арешту Муні та Біллінгса начальник поліції Матесон заявив, що проти заарештованих «по суті немає ніяких доказів». Після винесення вироку президент Вільсон призначив одну за одною дві комісії. Ці комісії визнали: «Процес і свідчення настільки неясні, що справу варто б переглянути». Друга комісія, опріч цього, встановила «підкупність та упередження каліфорнійського суду».

Та все було даремно. Муні та Біллінгс — класові вороги капіталізму, і цього досить.

У 1928 році помер співробітник однієї з чикагських газет Спінк. На смертному одрі, під клятвою, в присутності свідків він засвідчив, що в день вибуху 22 липня його дружину, німкеню за національністю, двох їхніх сусідів, теж німців, попередили, що виходити на маніфестацію не слід.

— Може бути небезпека для життя.

За якийсь час після вибуху обох «сусідів» заарештували, і виявилося, що вони кайзерівські агенти, офіцери німецького генерального штабу. Вони-то добре знали таємницю вибуху.

Свідчення Спінка були опубліковані. З боку властей та прокуратури ніяких спростувань або протестів не було.

Потім, уже з трибуни сенату США, пролунало, що Муні та Біллінгс ув'язнені незаконно.

— Муні — жертва однієї з найганебніших справ, будь-коли розслідуваних в Америці, — сказав сенатор Віллер.

Його підтримав сенатор Ней:

— Справа Муні та Біллінгса торкається не тільки штату Каліфорнія. По всій країні послаблено повагу до закону. Ця справа — результат відвертого свавілля та беззаконня. Ув'язнення цих двох невинних людей кидає тінь ганьби на наші судові процеси.

З викриттям виступав і той самий суддя, котрий тринадцять років тому розглядав справу Муні.

Суддя Франклін Гріффін ствердив, що справа Муні «найбрудніша з будь-коли влаштовуваних інтриг» і вимагав негайного звільнення в'язнів.

Прогресивна преса підкреслювала: «Суддя, що таврує свій власний вирок і вимагає скасувати власний вердикт — причому на мітингах масового протесту, — справді небувале явище в літописі юстиції».

Преса наголошувала, що суддя Гріффін не став при цьому прихильником революційної партії; політична орієнтація і симпатії судді не зазнали ніяких змін. Він, як і раніше, — суворий законник і консерватор. Особистих симпатій до Муні в нього не було й немає, і він твердить, що за своїми переконаннями він і Муні перебувають «на такій відстані, як Північний полюс від Південного».

— Винуватців вибуху, — твердив суддя, — я і зараз відправив би на електричний стілець. Але… Муні засуджений на підставі доказів абсолютно брехливих та підроблених. Я весь час, усі ці 13 років, зважую та аналізую ці докази й бачу виразно та чітко, що на їхній підставі гріх повісити не те що людину, а й собаку.

Перегляду справи суддя вимагав ще на початку процесу, коли переконався, що йому підкинули фальшивку.

«На мітингу 9 серпня 1928 року, — підкреслювала місцева американська преса, — поруч з суддею Гріффіном на захист Муні виступили поліцейський комісар Матесон, письменник Ептон Січклер, католицький пастор Люсі, єврейський рабин Ліссауер».

Але президент Сполучених Штатів і губернатор штату Каліфорнія — ставленики, вірні наймити капіталу — мовчали.

Мужній організатор робітників Том Муні, який за брехливим звинуваченням відсидів у одиночній камері в'язниці Сан-Квентін понад двадцять років, після свого звільнення в 1939 році попередив, що загроза стати жертвою подібного свавілля буде супутником борця за соціальну справедливість доти, поки політичне панування в країні належатиме капіталу…

Незадовго до першої світової війни функції контролю за радикальними політичними угрупованнями в

масштабах Сполучених Штатів Америки здійснювали власті штатів, спираючись на поліцію, національну гвардію і розгалужену мережу приватних розшукових бюро. Структура федеральних урядових установ не передбачала спеціальної служби політичного розшуку.

Президент США Теодор Рузвельт і його енергійний міністр юстиції Чарлз Бонапарт першими усвідомили цю «прогалину». І коли конгрес відхилив їхнє подання про створення федеральної таємної служби, вони вирішили не враховувати думку законодавців. Скориставшись з того, що конгрес було розпущено на канікули, адміністрація влітку 1908 року потайки створила при міністерстві юстиції бюро розслідувань. Таким чином, претендуючи на роль охоронця законності, бюро розслідувань певною мірою само є незаконнонародженим. Спочатку його функції були обмежені боротьбою з кримінальними злочинцями та стеженнями за конгресменами, які неприязно ставилися до адміністрації.

Під час першої світової війни, а особливо після Жовтневої революції в Росії, урядова політика розвивалася в напрямку всебічного обмеження допустимих у США свободи переконання і свободи дій.

Бюро розслідувань розширило сітку таємної агентури за рахунок шахраїв різної кваліфікації, банкротів, злочинців. Заповзятливі нишпорки прикрашали свої повідомлення «приголомшливими» подробицями, які мали переконати навіть маловірів у наближенні катастрофічних подій, а разом з тим у винятковій корисності авторів цих доносів. Підозра, невтомні пошуки інакомислячих, «змовників» стали невід'ємними елементами суспільного життя.

Гарячкові пошуки таємничих підпільних організацій, «червоних змовників» загіпнотизували більшість законодавців капітолійського пагорбу. Конгрес у 1919 році погодився на посилення регресивного законодавства, збільшення фінансових дотацій для бюро розслідувань, розширення його функцій, значне збільшення апарату. Удосконалюється структура бюро розслідувань, створюється новий апарат — загальний розшуковий відділ, який повинен був зайнятися виключно політичним шпіонажем. Очолив його спритний та запопадливий клерк з відділу каталогізації — 24літній Едгар Гувер. Кар'єрі Гувера сприяли не тільки його неабияка ділова заповзятливість, а й моральне обличчя — як непохитного суперпатріота, котрий здатен схопити за горлянку кожного, хто зазіхне на філософію сили, енергії та прогресу «найвеличнішої нації на землі».

Вихований в строгих традиціях родини потомственого вашінгтонського чиновника, вишколений у міністерстві юстиції, Гувер розвивав свої здібності, прямуючи протореним шляхом антирадикалізму й антикомунізму, досягаючи честолюбної мети лестощами, віроломністю і жорстокістю поряд з дводушністю та самовихвалянням.

На тлі нижчих поліцейських чинів Гувер здавався людиною з фантазією, зарекомендував себе «новатором» у царині придушення політичної «зради».

Раціоналізація системи політичного розшуку виявилася в систематизації «компрометуючих» матеріалів на окремих осіб та організації, в появі спеціальної служби аналізу, завданням якої було узагальнення інформації, що збиралася з допомогою суто гангстерських методів — підслухування, крадіжок, перлюстрації листів. За короткий термін відділ, очолюваний Гувером, зібрав і обробив біографічні дані понад 600 тисяч осіб. Сорок перекладачів та референтів відділу щоденно переглядали біля 500 газет, що видавались іноземними мовами в США і за кордоном. На цій основі розроблялися доповіді для уряду про стан справ у робітничому русі.

Наприкінці лютого 1920 року агенти бюро розслідувань в Нью-Йорку заарештували робітникадрукаря Андреа Салседо. Разом з ним за підозрою в співучасті був схоплений і такий собі Елія. Обидва утримувались під посиленою охороною в приміщенні філіалу бюро розслідувань у НьюЙорку протягом восьми тижнів.

Пізніше керівництво бюро розслідувань і сам міністр юстиції Пальмер, виправдовуючись у незаконному позбавленні волі Салседо і Елія, запевняли, що воно було «добровільним». Двомісячне перебування під вартою пов'язували нібито з необхідністю всебічної перевірки одержаної «важливої інформації» для розшуку учасників розгалуженої антиурядової організації. Побоювання помсти з їхнього боку примусили Салседо і Елія самим благати про свій арешт.

Таку версію підготувало бюро розслідувань. Але «важлива і цінна інформація», на яку натякав Пальмер, так ніколи й не була обнародувана.

Час викрив легенду, що її розробив Гувер зі своїми молодчиками: «Салседо не вийшов живим із «дружніх обіймів» бюро, а Елія поспіхом витурили за межі США.

Останній за кордоном свідчив, що Салседо на допитах не витримав тортур, обмовив себе і «зізнався» в таємному друкуванні прокламацій. З травня 1920 року ранкові газети повідомили, що Салседо вкоротив собі віку — вистрибнувши вночі з вікна камери на чотирнадцятому поверсі будинку бюро розслідувань у Нью-Йорку. Тільки після цього бюро підготувало спеціальний меморандум, у якому без вагомих аргументів твердило про зв'язок Салседо з архіреволюціонерами і висловило превеликий жаль, що правосуддя втратило цінне джерело інформації про антиурядову змову.

Представники бюро розслідувань на місцях не цуралися співробітництва з бандами гангстерів, що їх наймали підприємці з метою тероризувати робітників і відлучити їх від організованого опору капіталістам.

Війна робітничому рухові не була офіційно оголошена, але велась вона за всіма правилами оперативного мистецтва, з застосуванням широкого набору диверсійних засобів. Комуністів оголосили головними ворогами.

10 травня 1924 року міністр юстиції Харланд Фіскс Стоун запросив до свого кабінету начальника загального розшукового відділу Джона Едгара Гувера і запропонував йому вакантну посаду директора бюро розслідувань. Відтоді п'ятдесят років Гувер очолював ФБР.

Як змогла одна і та сама людина очолювати ФБР за чотирьох демократичних і чотирьох республіканських адміністрацій? Як вона, не переводячи подиху, могла служити восьми президентам підряд — Куліджу, Гуверу, Рузвельту, Трумену, Ейзенхауеру, Кеннеді, Джонсону, Ніксону?

Відомий публіцист-міжнародник, що тривалий час перебував у Сполучених Штатах Америки, Мелор Стуруа писав: «Гувер ще за життя став пам'ятником, і не тільки самому собі, але й усій системі, на сторожі якої він стояв майже півстоліття. На відміну від статуї Свободи, до цього пам'ятника не навідувалися люди. Він сам навідувався до них з ордером на арешт або обшук, з металевими наручниками або пристроєм для підслуховування. В його руках був поліцейський кийок, а не смолоскип. Він не присвічував вам. Він вас просвічував…»

Коли Гувер в 1924 році посів пост директора, ФБР в його нинішньому розумінні ще не існувало. В свій «зоряний час» — тридцяті роки — бюро було невеликою, динамічною, швидкодіючою організацією, покликаною охороняти незначну частину федеральних законів, які визначали боротьбу з тяжкими злочинами. Нині до юрисдикції ФБР входить понад 200 федеральних законів. Якщо раніше Гувер знав кожного з 600 агентів по імені і мав чітке уявлення про те, якою справою заклопотаний кожен з них, то пізніше тільки в нью-йоркському відділі ФБР налічувалося в два рази більше співробітників, а в цілому число агентів збільшилося в 10 разів.

І не дивно. Об'єктами розслідування ФБР стають не злочини, число яких катастрофічно збільшується, а прогресивна діяльність.

Один із спеціально створених Гувером відділів ФБР уважно стежив за всіма книгами, журналами та газетами, що критикували Гувера та діяльність його бюро. Директор ФБР рішуче розправлявся з авторами, які з сумнівом ставилися до створеної ним же, Гувером, легенди про діяльність цієї установи. Американський кореспондент газети «Сетердей івнінг пост» Джеймс Фелан не шкодував рожевих фарб на адресу «сильної особи» — Едгара Гувера. Але й він вимушений був повідомити про те, що, коли оглядач газети «Нью-Йорк геральд трібюн» Джон Кросбі покритикував Гувера за неефективність ФБР у боротьбі проти організованої злочинності, шеф ФБР написав гнівного листа редакторові, назвав статтю такою, що «ганьбить закони честі журналіста».

Багато хто цікавиться, чому діяльність ФБР у боротьбі з організованою злочинністю малоефективна.

«Спробуйте пояснити, — гнівно запитував свого часу лауреат Нобелівської премії миру Мартін Лютер Кінг, — як же так виходить, що, коли в літаку вибухає бомба і він розпадається на друзки, злочинця виявляють, і в той же час не можуть викрити злочинців, які кидають бомбу в негритянську церкву?»

Злочинність в США зростала і зростає нині катастрофічно, незважаючи на заповзятливість «хлопців із ФБР», на використання «передових» технічних засобів боротьби з нею.

Спотвореною й цинічно ідеалізованою є характеристика діяльності ФБР і її колишнього шефа Гувера. До самої своєї смерті, а помер він другого травня 1972 року, Гувер всіляко рекламував діяльність ФБР і його заслуги. І не випадково в штаб-квартирі ФБР у Вашингтоні щоденно організовуються екскурсії, демонструються обладнані за найновішими зразками науки і техніки лабораторії, колекції вогнепальної і холодної зброї чи не з усіх країн світу, фотографії, схеми, речові докази, які нібито свідчать про героїчні зусилля ФБР.

У відділі відбитків пальців їх налічується понад 200 мільйонів комплектів. За день для перевірки надходить 25 тисяч. В бюро є навіть колекція відбитків підошов для ідентифікації безруких злочинців.

Та більш за все в ФБР ціняться таємні архіви. Вони зберігаються у величезному будинку недалеко від штаб-квартири і містять неабияку інформацію. Близько 10 тисяч кабінетів і сховищ відведено для їхнього збереження, понад 5 тисяч кабінетів для досьє з мікрофільмів. Це святилище ФБР. Зміст цих досьє — сувора таємниця. До них мають доступ лише агенти.

Навіть службовцям ФБР, які поповнюють досьє і пильнують матеріали, заборонено знайомитися з їхнім змістом. Досьє, необхідні для використання, перевозять у штаб-квартиру в замкнених на ключ металевих скриньках. Таємні архіви — предмет гострої цікавості громадськості, критики і всіляких здогадок. Ніхто не знає, що в них. Відомо лише, що таємні архіви ростуть.

«Якось і мені довелося здійснити подорож туристськими колами гуверівського пекла, — писав Мелор Стуруа. — Біля входу нас зустріли дівчата в блакитних костюмах, майже як стюардеси «ПанАмерікен», тільки менш вродливі і не такі довгоногі.

Дівчата розбили туристів на групи і до кожної прикріпили по Вергілію… Вергілія, що дістався мені,

звали Кері Хоув.

Із усього відчувалося, що він світився сяйвом, віддзеркаленим від самого Гувера… В розмові з ним з'ясувалося, що він не повноправний співробітник ФБР, а тільки слухач гуверівської академії.

Першим моїм враженням було те, що я потрапив до величезного госпіталю. Широкі коридори, стіни, пофарбовані в голубий та білий кольори, засклені й зашторені двері, слизька підлога, що пахла якимись дезінфекційними розчинами, і взагалі — навколо специфічна, для госпіталю вбога охайність та брудна стерильність. Порівняння з госпіталем напрошувалось ще й тому, що коридорами, безлюдними й похмурими, час від часу пересували візки на роликах. І хоч на них під простирадлами лежали не хворі і не трупи, а, мабуть, те, що не підлягало огляду для сторонніх, тебе мимоволі охоплювала передопераційна тривога.

Зустрічались таблички: «Тут працюють. Дотримуйтесь тиші. Дякуємо за співробітництво». Співробітничати з ФБР бажання не було ні в кого.

Містер Хоув звернув нашу увагу на діаграму динаміки злочинності в США: кожні тридцять дев'ять хвилин — вбивство, кожні дві секунди — крадіжка.

Тільки-но до штаб-квартири ФБР надходить повідомлення про черговий злочин, екран спалахує червоним світлом і з'являється нове порядкове число. За час нашого перебування в кімнаті екран спалахнув двічі. Я встиг записати зафіксовані на ньому числа: 4446600 — 4446601 — 4446602.

І це в середині року! З початком кожного нового року мигалка ФБР починає новий відлік — з нуля.

Натхненні тим безсумнівним фактом, що в Сполучених Штатах якщо й не боротьба із злочинністю, то статистика поставлена на широку ногу, ми зійшли на другий поверх… Це були володіння не божественної Феміди, а цілком земної криміналістики. Там були розташовані найрізноманітніші лабораторії… Ніби все суспільство наживи і насильства пройшло перед нами в зрізі під мікроскопом. Від фальшивих чеків до справжньої зброї.

З діаграми, яка пояснювала функції дактилоскопічної картотеки, ми дізналися, що на День нашої екскурсії до штаб-квартири ФБР число карток з відбитками пальців було — 197 711 242.

…Містер Хоув запросив нас до підвального приміщення — в музей ФБР… Стенд під гучною назвою «Злочин століття» розповідав про справу подружжя Розенбергів, яке стало жертвою судової розправи. Їх посадили на електричний стілець по звинуваченню у викраденні «атомних секретів».

Мелор Стуруа не зупиняється на підґрунті справи подружжя Розенбергів. А події розвивалися так.

У серпні 1945 року світ став свідком нелюдської жорстокості адміністрації США, коли вона, керуючись не військовими, а суто політичними безтямними міркуваннями, двома атомними бомбами знищила сотні тисяч мешканців Хіросіми і Нагасакі. Пізніше головний радник військового міністра США Стімсона з атомних справ Ванневар Буш писав, що бомби були скинуті для того, щоб не робити яких-небудь поступок Росії по війні. Кожний виступ директора ФБР Гувера супроводжувався закликом, що лише підозра по відношенню до СРСР може зберегти для США монополію на засоби тотального знищення, на супербомбу, що більшовики полюють за атомними таємницями США.

Досягнення інших країн, і в першу чергу СРСР в розвитку техніки розглядалися адміністрацією Вашингтона як результат зради і викрадення таємниць США.

На початку 1946 року ФБР провело серію арештів і звинувачень в «атомному шпіонажі» осіб з числа військово-технічного персоналу на атомних полігонах.

У березні 1946 року ФБР сфабрикувало «справу Миколи Редіна». В процесі довгого судового розгляду жодне із звинувачень, що було пред'явлено працівникові радянського консульства в СанФранциско, не було доведено. Суд визнав його невинним, не зважаючи на те, що прокурор закликав присяжних не ставити інформаторів ФБР у становище лжесвідків.

У 1947 році ФБР домоглося усунення «батька атомної бомби» Роберта Оппенгеймера від участі в подальшій розробці атомної зброї з тієї причини, що нібито його ім'я пов'язане з витоком атомних секретів.

Ще в липні 1945 року в спеціальному меморандумі фізиків-атомників для адміністрації США мовилось: «У Росії… основні відомості про ядерну енергію були і її значення добре усвідомлювалось у 1940 році, а підготовка російських учених… цілком достатня для того, щоб у найближчі роки повторити досягнуте нами, навіть якщо ми будемо робити все залежне від нас, щоб приховати наші досягнення».

Таємниці атомної бомби для вчених Радянського Союзу не існувало задовго до того, як у липні 1945

року на полігоні в Аламогердо випробували перший атомний пристрій. Було лише відставання у створенні складних технологічних комплексів, обумовлене концентрацією всіх сил і засобів для розгрому гітлерівських полчищ. Всього за чотири післявоєнні роки ми наздогнали США у виробництві атомної зброї. У вересні 1949 року в Радянському Союзі було випробувано атомну бомбу. І тоді стало можливим на підставі наклепів підкуплених свідків заарештувати в 1950 році і засудити подружжя Розенбергів — Юліуса й Етель. Голослівні твердження свідків, вигадки платних інформаторів ФБР сприяли засудженню невинних до страти.

У заяві керівництва Компартії США відзначалося: «Страта Етель і Юліуса Розенбергів 19 червня 1953 року була найбільшим злочином, навмисне вчиненим урядом США. Вбивство на електричному стільці невинного молодого подружжя і ув'язнення Мортона Себелла на підставі сфабрикованого звинувачення в атомному шпіонажі було політичним актом уряду, що оголосив «холодну війну».

Це був акт жорстокого терору проти миролюбних та демократичних сил нашої країни. Він був учинений під акомпанемент оркестрованої урядом антикомуністичної і антирадянської істерії. Подібний злочин, жертвою якого стали невинні люди, не міг обійтися без сфабрикованого процесу, від якого тхне лжесвідченням, наклепом та порушенням закону з боку судді й міністерства юстиції.

Нещодавно розсекречені документи ФБР, ЦРУ та Міністерства юстиції викривають ганебну поведінку уряду…»

У березні 1954 року газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала виклад виступу перед промисловиками Нью-Йорка одного з керівних чиновників комісії з атомної енергії. «Чиновник комісії з атомної енергії, — повідомляла газета, — обов'язком якого є контроль за збереженням атомних секретів, попередив учора, що «реакція страуса» на атомні таємниці може привести до національної катастрофи. Доктор Джеймс Беккерлі, начальник секретного відділу, сказав, що настав час припинити обдурювання самих себе розмовами про атомні «секрети» і покінчити з думкою про некомпетентність радянських учених… Доктор Беккерлі підкреслив: ні атомна, ні воднева бомби не були викрадені у нас лазутчиками.

Росіяни мають і необхідні знання, і заводи для виробництва розщеплюваних матеріалів і атомних бомб…

Атомні та водневі бомби не можуть бути викрадені та кудись надіслані у вигляді інформації…»

Під час судового процесу над Розенбергами Джеймс Беккерлі сидів за столом звинувачувачів як представник комісії з атомної енергії. В той час висловити свої думки йому заважали ті ж самі могутні сили, які стояли і за спиною судді Ірвінга Кауфмана, котрий, порушуючи елементарні норми

судочинства, підчас процесу кожне своє слово, кожен свій крок погоджував з ФБР.

«Справа Розенбергів» була використана адміністрацією США як інструмент психологічної війни проти Радянського Союзу і комуністичного руху. Газета «Дейлі уорлд» підкреслювала, що «процес над Розенбергами був продуктом терору часів «холодної війни». Він дав урядові змогу насамперед «пояснити», як же США «втратили» монополію на атомну зброю, по-друге, переконати громадян у тому, що американські комуністи — «іноземні агенти» і «зрадники», по-третє, виправдати агресію США в Кореї… по-четверте, поповнити арсенал зброї, що застосовується проти прогресивного руху, робітничого класу і особливо проти Комуністичної партії».

ФБР не спромоглося досягнути всього, що було задумано в процесі фабрикації «справи Розенбергів». Звинувачення залишилось недоведеним, і це визнають навіть ті, у кого й сьогодні є бажання прислужитися реакції. І в той самий час з істерії, що виникла із хвиль шпіономанії, ФБР спромоглося видобути для себе значні переваги. За ним було офіційно визнано право контролю над способом мислення американців, спостереження за їхніми діловими, приватними, особистими зв'язками, симпатіями та антипатіями. Ще ніколи ФБР не мало такого простору для своєї діяльності. Починаючи з 1949 року, було інспіровано низку процесів над керівниками та активістами комуністичного руху; їх безпідставно звинувачували у змовницькій діяльності з метою насильницького повалення уряду Сполучених Штатів.

Вторгнення ФБР в діяльність громадських організацій, навчальних закладів, урядових органів ішло посиленими темпами.

У листопаді 1953 року адміністрація Ейзенхауера санкціонувала, а ФБР провело показову операцію — чистку апарату державного департаменту, внаслідок якої було звільнено кілька сот чиновників за «мотивами безпеки».

А як же боротьба з кримінальною злочинністю?

Було розрекламовано успіхи. Були і Аль Капоне, Датч Шульц, Бонні і Клайд, «кривава мама» Беркер, Бебі Фейс і Джон Діллінджер.

А хто скаже, скільки сфальсифіковано процесів?

Улітку 1931 року дві білошкірі жінки заявили поліції про їхнє зґвалтування. Незважаючи на те, що ні поліція, ні суд не мали жодного свідка звинувачення, судове журі негайно оголосило винуватцями

трьох негрів. Одному з них — Кларенсу Норрісу — було тоді 19 років. Суд визначив мірою покарання страту на електричному стільці, і лише завдяки протестам прогресивної громадськості апеляційні інстанції замінили смерть 15-річним ув'язненням.

3 алабамської в'язниці Кларенс Норріс вийшов в 1946 році. Але тавро судимості й вини тяжіло над ним ще 30 років. Лише в 1976 році юридичні установи штату Алабама підтвердили невинуватість Норріса, а процес проти нього оголосили сфабрикованим.

Історія американського судочинства знає десятки подібних судових інсценувань, найчастіше спрямованих проти членів прогресивного руху.

Ще з більшим запізненням, ніж у справі Норріса, визнали власті юридичною помилкою страту Ніколо Сакко та Бартоломео Ванцетті. Ухилившись при цьому від чіткої мотивації, класове судочинство США обійшло мовчанкою той факт, що то була не юридична помилка, а юридична розправа. Губернатор штату Массачусетс М. Дакакіс через півстоліття зняв провину з обох страчених на електричному стільці: «Їх засудили люди, котрі перебували під впливом упередженості до іноземців та опозиціонерів».

Як же не погодитися з американським письменником-публіцистом Г. Картрайтом, який у книзі «Звинувачується у вбивстві» писав: «… У нас справді існують дві системи правосуддя: одна — для багатих, друга — для бідних».

Трагедія Сакко і Ванцетті народилася до них, але не вмерла з ними. Це трагедія всіх «небажаних» емігрантів та інакомислячих, які мріяли про «землю обітовану», які з надією простягали руки до статуї Свободи, а знайшли кайдани. Недаремно справу Сакко і Ванцетті вважають «символом американського неправосуддя».

Америку називають країною свободи, але в жодній іншій країні людина не відчуває такого страху перед іншою людиною, як тут.

Говорити про свободу в Америці можна лише кепкуючи… «Все своє життя, — говорив Ванцетті, — я боровся проти злочину, який санкціонований офіційною мораллю та офіційним правом: експлуатації людини людиною. І це — єдина причина, з якої мене визнали винним».

«Ви переслідуєте людей, тираните і вбиваєте їх, — сказав суддям Сакко. — Ви намагаєтеся посіяти ненависть між людьми різних націй. Я сьогодні на лаві підсудних, тому що являю клас гноблених, а

ви — клас гнобителів».

Буржуазна поліція — це озброєна до зубів організація, оснащена найновішими засобами насильства, яка забезпечує в найрізноманітніших сферах життя «вільного» суспільства класове панування капіталу. Організаційно і технічно удосконалюючи поліцейську систему, панівний клас капіталістичного світу покладає на неї особливі надії в боротьбі проти трудящих, проти широких народних мас.

Але поліцейськими репресіями неможливо усунути антагоністичні суперечності капіталістичного суспільства.

Злочинність, як злоякісна пухлина, вражає всі клітини буржуазного світу. А чи є вихід з цієї кризи? На це питання ні буржуазні політики, а тим більше поліцейські верховоди не дають відповіді і дати її не можуть. Ні розпорядження високопоставлених державних чиновників, ні гігантський поліцейський апарат, озброєний найновішою сучасною технікою — лічильно-обчислювальними приладами, двобічним радіозв'язком, телетайпами, телебаченням і електронними апаратами підслухування, інфрачервоними променями, лазерами і вертольотами, — неспроможні хоч би припинити збільшення злочинності в країні.

Глибокі соціальні причини — зростання бідності та безробіття, перенаселеність міських нетрів і в першу чергу мораль чистогану — це те занехаяне поле, на якому зростає чортополох злочинності.

Нерозв'язані протиріччя, глибокі расові конфлікти, крах міфу про «велике суспільство» привели Сполучені Штати Америки до найгострішої духовної кризи за всю історію цієї країни.

Зі сторінок американських газет та журналів, що б'ють на сполох з приводу погіршення «духовного здоров'я нації», не зникають яскраві заголовки про кризу духу, занепад моралі, моральну безвихідь, безглузді вбивства, садизм, самогубства.

Під час чергової дискусії на тему «Криза духу в США», організованої журналом «Ньюсуік», декан історичного факультету Рочестерського університету Юджін Дженовезе охарактеризував ситуацію, що склалася в країні, так:

«Коли все більше молодих людей зрікаються буквально всього, коли навіть відомі своїми традиційними поглядами університети тремтять від безперервних студентських заворушень, коли президенти один за одним з тривогою говорять про «порушене довір'я», коли багатюща країна не

спроможна забезпечити чистоту свого повітря і водного середовища, не кажучи вже про. Її неспроможність подолати бідність; коли у великих містах стало неможливо жити; коли країна повна страху і тяжких передчуттів, — тоді краще визнати духовну кризу, бо протилежне твердження було б рівносильне визнанню того, що ірраціональність, занепад і безладдя є нормальними умовами життя». Американська дійсність підтверджує це щохвилинно, щосекундно.

Нечуване за своєю жорстокістю вбивство в передмісті Голівуда кіноактриси Шарон Тейт (на дев'ятому місяці вагітності) і її трьох друзів приголомшило навіть до всього звиклих американців.

Наступної ночі в своїй квартирі буквально на шматки було порізано подружжя Ла Біанка.

Поліція заплуталась у лабіринті версій. За слідство на свій страх і ризик взявся батько вбитої Шарон Тейт, підполковник розвідувальної служби США. Воно продовжувалося цілий рік. Зусилля поліції не принесли успіху, аж поки двадцятирічна Сьюзен Аткінс не зробила сенсаційного зізнання.

Організатором вчинення цих та інших подібних убивств був вожак банди Чарлз Менсон, він же «Сатана», «Ісус», «Гім».

Суд міста Лос-Анжелеса сто вісімдесят вісім днів слухав цю справу.

Вісімдесят чотири свідки звинувачення, тримаючи руку на біблії, урочисто присягаючись говорити правду і тільки правду, виступили перед судом. Сто шістдесят вісім томів справи (21 304 сторінки) читаються не тільки як звинувачення Менсона і його банди, а як звинувачення всього суспільства, що породило таких нелюдів.

Помічник окружного прокурора Вінсент Т. Буліозі — головний обвинувач, — звертаючись до присяжних засідателів, сказав:

«Матеріали слідства показують, що ці сім неймовірних вбивств є найбільш варварськими, найжорстокішими злочинами в історії криміналістики.

Чарлз Менсон інколи вважав себе всього-на-всього… Ісусом Христом. Менсон ховається за личину хіпі, мирного хіпі, якому гидкі будь-які насильницькі дії».

Менсон не тільки хотів зіграти на модній течії хіпі і містиці, але й видати себе за «бунтаря».

В процесі слідства з'ясувалося й інше. Жертви були вибрані випадково і не грали ніякої ролі в кривавому спектаклі, задуманому Менсоном.

Серія вбивств, спотворені трупи, написи на стінах мали навести поліцію і населення на думку, що вбивства вчинені неграми. В результаті виникне конфлікт в національному масштабі. На «руїнах американської цивілізації» Менсон і його компанія збудують власну імперію фашистського напрямку.

«Сатана» та його спільники поводилися на суді зухвало, блазнювали і навіть погрожували суддям розправою.

Коли судовий клерк оголосив вердикт присяжних, Менсон крикнув судді Олдеру:

«Ти не переживеш цього, старий! Тобі нізащо не дожити до нашої страти!»

Не в останню чергу зухвалість звинувачених пояснюється рекламним галасом, роздутим в США навколо «вбивства століття». Для американської і західноєвропейської бульварної преси, що любовно смакує подробиці злочину, справа обернулася непоганим бізнесом, до участі в якому були великодушно допущені і самі вбивці.

Феміда благодушно прийняла в свої обійми злочинців і закрила очі на те, що правда, яку розповіли суду свідки, обернулася звинуваченням не тільки проти підсудних, але й проти соціального устрою США.

Правда про справу Менсона — це правда про соціальну трагедію Америки.

Служителі Феміди створили в тюрмі для вбивць особливі умови. Одній із учасниць злочину, Сьюзен Аткінс, було дозволено давати інтерв'ю і позувати для ілюстрованих журналів, за що заповзятливий репортер поділив з нею і її адвокатом гонорар, означений шестизначною цифрою.

Сам Менсон відмовився від послуг захисника, незважаючи на те, що цієї «честі» домагалися більше двадцяти запопадливих до реклами адвокатів. Занадто довга судова процедура не давала вичерпатися золотій жилі, на якій гріли руки спритні репортери.

Культ сили, запроваджений в американському суспільстві, оспівування садизму, смакування зламів психіки — все це дає свої гіркі плоди. Менсон і його спільники — явище аж ніяк не надзвичайне, вони — продукт соціальних умов Америки.

На суді бородатий, розпатланий «Сатана», потрясаючи кулаками, спромігся вигукнути справді пророчу фразу:

«Це ваші діти повернулися до вас із ножами в руках. Ви самі навчили їх!»

Ім'я вчителя — американський спосіб життя.

Отрута антикомунізму все глибше і глибше проникає в душі окремих американців, згубно впливає на них, а буває, спричиняється до жахливих злочинів.

Місто Сіетл на Тихоокеанському узбережжі Сполучених Штатів Америки з півмільйонним населенням славилося не тільки незабрудненим повітрям і цілющою водою, а й низьким рівнем злочинності. Вважали, що це — результат політичної та расової терпимості. І тільки з початку 1986 року в місті зрозуміли, що почуття безпеки було помилковим, ілюзорним.

24 грудня 1985 року в місті було закатовано родину відомого адвоката Чарлза Голдмарка: його самого, дружину і двох дітей.

А трапилося це так. Родина адвоката готувалася до зустрічі різдвяних свят. Чекали гостей. У квартирі пролунав дзвінок, і до дверей підійшов син господаря. Він побачив високого худого чоловіка з густою бородою. В руках незнайомець тримав білу коробку. В таких посильні магазинів розносять різдвяні подарунки.

— Будь ласка, покличте Чарлза Голдмарка, — сказав густобородий.

Коли адвокат відчинив двері, незнайомий, погрожуючи зброєю, наказав Голдмарку і дітям зійти на другий поверх.

— Вам потрібні гроші? — запитав адвокат.

— Не завадять, — відповів злочинець і забрав з поданого йому гаманця 14 доларів і банківську картку, по якій можна було одержати гроші з рахунку Голдмарка. Підійшла й дружина господаря, яка щойно прийняла ванну.

Злочинець наказав усім лягти на підлогу, а потім одягнув наручники на Чарлза і його дружину Анну.

З білої коробки він дістав пов'язку, просякнуту хлороформом, і по черзі підніс її до обличчя кожної з жертв. Потім зійшов на перший поверх до кухні по ніж.

Він зробив свою чорну справу і зник. Свідків не було. Звідкіля ж довідалися про ці подробиці? Їх розповів у поліції сам убивця — Девід Райс. Без спонукань, без навідних запитань, — рівним, спокійним голосом.

Після злочину він навіть не вчинив анінайменшої спроби уникнути покарання. Його заарештували наступного дня. На допиті він нічого не приховував, розповів про все до подробиць. Наприкінці допиту Райс заявив, що родину Голдмарка він знищив не через гроші, а з політичних міркувань.

— Що ж це за політичні міркування? — запитали в нього.

— Моя мета, — сказав Райс, — полягає в тому, щоб захистити Сполучені Штати від комуністів та євреїв.

— А яке відношення мав до цього небіжчик?

— Голдмарк був комуністом, учасником змови проти Сполучених Штатів. Вбивство Голдмарка і його

родини, — з якимось задоволенням твердив цей маніяк, — це дії солдата під час війни. Я жалкую, що мені довелося вбивати, але на війні без жертв не буває.

«Це вчинок божевільного», — таким був початковий висновок.

Судово-психіатрична експертиза після ретельного дослідження Райса дійшла іншого висновку. Вбивця сповна розуму і може відповідати за свої вчинки.

— А може, він природжений злочинець, — твердили захисники.

— Теорія італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо про існування «природжених» злочинців, якою він намагався обґрунтувати причини злочинності біологічною природою людини, не витримала перевірки часом і виявилась бездоказовою.

— У Райса зайва хромосома. Людина з зайвою хромосомою, — наполягали захисники, — емоційно нестійка, нестримана, агресивна. Це і є причина злочину. Під час убивства він був у стані трансу.

Провели ще одну медичну експертизу. Припущення про природжену агресивність Райса не підтвердились. Навпаки, було доведено, що до злочину він готувався ретельно, діяв свідомо і спокійно.

Експерт-психіатр дійшов висновку, що Девід Райс є «жертвою маніпуляцій» тих суспільних груп, які його оточували.

«Маніпуляції в громадському житті, — стверджує публіцист В. Солдатов, — це нав'язування ідей, уявлень, вигідних панівному класові. Правлячій еліті Америки занадто вигідний антикомунізм. Під гаслами боротьби з комунізмом можна вчинити розправу з інакомислячими, просто з неугодними людьми. Антикомунізм — улюблена зброя реакції».

В останні десятиріччя в силу ряду обставин антикомунізм особливо поширений на заході Сполучених Штатів. Два політики із західних штатів, спочатку Б. Голдуотер, а потім Р. Рейган, кожен в свій час, очолили «хрестовий похід проти комунізму». Американські «праві» оголошують «комуністичною змовою» боротьбу за мир, за розрядку, проти гонки озброєнь. Характерною для публічних виступів Р. Рейгана є його промова ще в 1977 році, в якій він заявив, що знаменитий дитячий лікар Б. Спок,

відомий громадянський діяч Д. Еллеберг та інші учасники антиядерної організації «Мобілізація за виживання» є «учасниками комуністичної змови».

Таких виступів Девід Райс чув багато. Вони поступово отруювали його свідомість. Так само, як і статті в газетах і журналах про «змову проти папи римського», про «тісні зв'язки» комуністів з міжнародними терористами, про «жахливі плани» сандіністів стосовно Сполучених Штатів.

В кіно і по телебаченню Райс бачив немало «патріотичних» фільмів. Вони зміцнювали думку про агресивність комуністів, особливо радянських, які нібито плекають надію на окупацію Сполучених Штатів. Бачив він фільми про дії «справжніх американських патріотів» у війні з комунізмом. Не раз зустрічав на вулицях міста молодиків у футболках, тенісках з написом «Кілл коммі фор маммі» — «Убий комуніста заради матері». Тому й заявив Райс на судовому процесі, що вважає себе американським патріотом і готовий померти за свою країну.

Девід Райс був членом реакційної організації, головну мету якої становила боротьба з «соціалістичними експериментами в Сполучених Штатах» і з «комуністичними змовами» в світі. Під час обшуку на квартирі знайомого Райса, теж члена цієї організації, поліція вилучила брошуру, в якій ішлося про «зосередження комуністичних військ» на кордонах Сполучених Штатів. Брошура закінчувалася закликом до американських патріотів, котрі повинні бути готовими «відбити напад». Райс розповів лікарю-психіатру, що це й наштовхнуло його на вбивство Голдмарка, його дружини і дітей.

Інша реакційна пронацистська організація в цьому ж місті під назвою «Ордер» мала намір використати зброю для «очищення» Сполучених Штатів від «ворожих елементів».

Ці організації залучали людей, що не вміли відрізнити правду від вигадки, людей, які легко піддавалися чужому впливові, невдах у житті. Такою людиною був безробітний Райс, який довгий час поневірявся по країні в пошуках роботи. Його, переконали, що винні в цьому комуністи і євреї, Райс заявив, що вважає себе солдатом, який перебуває на передовій лінії боротьби з комунізмом.

Залишалося знайти конкретного ворога і знищити його. Таким ворогом і став Чарлз Голдмарк, забезпечений адвокат, відомий член організації демократичної партії штату, який ніякого відношення до комуністичних організацій не мав. Задум знищити Голдмарка виник у Райса після того, як він на зборах своєї організації почув, що Голдмарк нібито очолює партію місцевих комуністів.

Окрім «комуністичної змови», в уяві Райса існувала ще й «єврейська змова», «учасником» якої був той же Голдмарк. До речі, на суді було з'ясовано, що євреєм він не був.

Убивцю засудили до страти.

Але у судовому вердикті ні слова не було сказано про істерію антикомунізму, яку всіляко роздмухують продажні засоби масової інформації, і про її згубний вплив на «переднього» американця.

СКОТЛЕНД-ЯРД БЕЗ ГРИМУ

У світі, мабуть, немає другої поліцейсько-розшукової організації, котра б так дбала про саморекламу, як Скотленд-Ярд. В англійській детективній літературі зі сторінки на сторінку мандрує образ хвацького «інспектора», що розкриває найзаплутаніші злочини, мов горішки лускає. Впродовж багатьох десятиліть широкій громадськості Заходу накидають міф про непідкупність, найвищі моральні чесноти англійських поліцейських — «боббі», які буцімто вірно служать суспільству. Подейкують, що до зливи цих детективних творів, фільмів, телеспектаклів причетні вищі чини Скотленд-Ярду, які навіть субсидують поступливих авторів і дбають про гучні рецензії.

Міф про Скотленд-Ярд має класове підґрунтя. Обивателів переконують: не все погано в добрій старій Англії. У нас, мовляв, найкращі в світі нишпорки, детективи: непідкупні, високоморальні, які кожному громадянинові гарантують цілковиту безпеку особи та недоторканість майна. Яка ж тоді мова про занепад буржуазного суспільства?

У численних документальних книгах про Скотленд-Ярд автори, як правило, переповідають дві детективні історії, що одразу ж приголомшують читачів своїм кримінальним антуражем.

…Наприкінці квітня 1924 року в англійському місті Бортоні було пограбовано директора відділення Ллойдівського банку сера Клаверті. З сейфа зникли двадцять тисяч фунтів стерлінгів.

Сищики із Скотленд-Ярду виявили сліди — відбитки пальців і шпильку з кількома світлими волосинами на ній. Украдені гроші були в купюрах по тисячі фунтів стерлінгів. За вказівкою Скотленд-Ярду встановили нагляд у всіх банках, розмінних конторах та касах країни.

За кілька днів після описуваних подій агент розшукового відділення, що чергував біля кас пароплавства, побачив, як вродлива блондинка, вельми елегантно одягнена, брала квиток до Піррея і розраховувалася тисячофунтовою купюрою. Детектив також відбув цим рейсом.

Незабаром агент запросив блондинку на обід до шикарного ресторану. Нічого не підозрюючи, вона погодилась. Молодик їй сподобався, а легкий флірт у тривалій подорожі — річ природна. Дама, звісно, не помітила, як її галантний кавалер сховав склянку, з якої вона пила вино.

Коли пароплав пришвартувався в Гібралтарі, агент відіслав до Скотленд-Ярду відбитки пальців, залишені блондинкою. Біля берегів Греції детектив одержав телеграму: «Заарештувати!»

Таємничою дамою була родовита аристократка леді Уїлборн. На допиті вона зізналася у вчиненні злочину.

Це — давня історія. Вона трапилася ще тоді, коли не всі злочинці побоювались залишати відбитки пальців — неспростовний доказ вини. Нині вони чудово знають про Дактилоскопію, але все одно залишають сліди, в тім числі й відбитки. Треба тільки їх знайти. А цього вміння інспекторам Скотленд-Ярду не позичати. Тому в документальних книгах про столичну поліцію Англії неодмінно розповідають ще й про розкриття «злочину століття».

…Власник антикварної крамниці сорокарічний Брус Рейнольде був чоловіком відчайдушним і схильним до авантюр. Ще під час другої світової війни він перебував у складі королівських «командос», понад сто разів його засилали в тили ворога для здійснення диверсій. Не раз йому доводилося заглядати смерті в очі. Проте витримка, відвага й ризик завжди виручали майора військово-повітряних сил Великобританії.

Після війни відставник Рейнольде, побрязкуючи орденами й медалями, відкрив антикварну крамницю і став «справжнім джентльменом».

Знайомі та клієнти Бруса і не здогадувалися, що торгівля для нього — ширма, якою він прикриває таємні справи.

Зате колишнього майора тримав на гачку Скотленд-Ярд. Бруса неодноразово затримували, підозрюючи в пограбуванні ювелірних магазинів та банків. Під час останнього затримання він у камері познайомився із Джеймсом Гріффітом — клерком Британського королівського банку. Старий Гріффіт розповів про те, що він сорок років виконував у банку одну й ту саму роботу. З усієї Великобританії до банку надходили зіпсовані паперові гроші. В окремій кімнаті підземелля Гріффіт праскою розгладжував папірці, сортував за купюрами й номерами серій і ховав у сейфи. Раз на рік гроші спалювали, а замість них випускали нові.

Відставний майор зацікавився розповідями клерка, але виду не подав. Він обережно випитав у Гріффіта, звідки надходять гроші, якими партіями та як їх транспортують. Рейнольдс дізнався, що старий особисто кілька разів їздив у Глазго, допомагав укладати в мішки вибракувані фунти, вантажити їх у спеціальний вагон «Королівська пошта» і супроводжувати в Лондонський банк. Службовці, що їхали у вагоні, не мали зброї.

Рейнольде ніколи не діяв необдумано. Він любив ризик, ще більше — гроші, а над усе — свободу. Тому, коли опинився на волі, протягом двох років ретельно готував операцію «Королівська пошта».

Пограбування минуло успішно. Банда сховалася на порожній фермі «Лезерслейд» за тридцять три кілометри від місця нападу. Треба було перечекати у тихому місці, поки закінчиться поліцейський аврал. Улов виявився багатим — сто двадцять чотири мішки, понад два з половиною мільйони фунтів стерлінгів.

Рейнольде поспішав. Поблизу ферми на нього чекав спортивний літак. П'ятдесят мішків він залишив своїм спільникам, а решту забрав із собою і майнув до Франції. Бандити, які залишилися, знали, що поліція розшукує грабіжників. Довелося тікати з ферми.

Один із членів банди Чарлз Вільсон наказав дружкам прибрати приміщення, де вони переховувалися протягом двох діб. Він повитирав ганчіркою усі предмети і місця, де могли залишитися відбитки пальців. А незабаром поліцейські з'явилися біля ферми «Лезерслейд». Їх зустрів пастушок і запитав, чи не шукають вони тих людей, які два дні жили тут, купили у нього глечик молока і щедро заплатили.

На фермі слідів не виявилось. За винятком… колоди карт у шухляді столу. Відбитки пальців гравців

були досить чіткими. В картотеках Скотленд-Ярду вони були зареєстровані раніше.

Чи не кожен дорослий англієць знає ці дві детективні історії. Справді, чимало викритих злочинів на рахунку лондонської поліції. Та водночас вищі чини Скотленд-Ярду докладають неабияких зусиль, щоб про багато які неподобства, скоєні у столиці Англії, про розслідування їх не знала широка громадськість.

…31 травня 1978 року бронеавтомобіль спеціалізованої фірми «Сек'юріті експрес» приїхав до друкарні газети «Дейлі мірор». Машина привезла кілька сот тисяч фунтів стерлінгів — заробітну платню журналістам і видавцям.

Тоні Кастро, експедитор, та його помічник діяли за інструкцією: зачинили на замок сталеві ворота з вулиці й тільки тоді почали вивантажувати гроші.

Експедитори не звернули уваги на двох чоловіків, одягнених у замащені фарбою халати, що стовбичили на подвір'ї. А ті враз метнулися до воріт і відчинили їх, зірвавши замок. На подвір'я друкарні ввірвався «мерседес», з якого вискочив бандит, озброєний пістолетом. Троє гангстерів поклали на місці Тоні Кастро й загребли гроші, що їх експедитори уже встигли перевантажити на ручний візок. «Мерседес» зник у невідомому напрямі.

От тут би й з'явитися на місці події хвацьким інспекторам із Скотленд-Ярду. І вони таки справді, хоч і з запізненням, але прибули. Проте злочинців не знайшли, хоча… знали їх як облуплених ще до цього бандитського нападу.

Річ у тому, що злочин було вчинено за мовчазного потурання підкупленої поліції. Такого висновку дійшла спеціальна слідча група, створена з агентів поліції провінцій, яка протягом двох років вивчала і зважувала важкі звинувачення, висунуті на адресу Скотленд-Ярду.

Як же було створено цю групу?

З Лондона до в'язниці графства Хартфордшир перевезли кількох заарештованих карних злочинців, щоб сховати їх від помсти з боку колишніх спільників, які лишилися на волі й діяли через підкуплену охорону. Відтак допитували їх уже не інспектори Скотленд-Ярду, а місцеві поліцейські. Заарештовані розповіли їм про декого з досить високопоставлених офіцерів лондонської поліції, які не тільки брали хабарі, а й були причетні до багатьох тяжких злочинів, у тому числі й до пограбування інкасаторського автомобіля фірми «Секьюріт експрес».

Збиті з пантелику провінційні поліцейські звернулися до генеральної інспекції поліції, яка й вирішила провести службове розслідування. Спеціальну групу сформували з поліцейських, що ніколи не служили в Лондоні, тому операції надали кодову назву «Кантрімен» («Провінціал»). Очолив групу заступник начальника поліції Лорсета Леонард Барт.

Майже два роки група Варта збирала матеріали, що компрометують Скотленд-Ярд. «Кантрімени» працювали в атмосфері інтриг та лютої ненависті з боку лондонської поліції.

«Відповідно до зібраних у процесі розслідування даних, — писав західнонімецький журнал «Шпігель», — працівники поліції лондонського Сіті та Скотленд-Ярду брали участь у плануванні грабунків, виступали в ролі навідників, під час наскоків стежили, щоб поблизу не з'являлися патрульні поліцейські машини, передавали карному світові зброю, конфісковану в злочинців, покривали знайомих бандитів, наприклад, підкидаючи зброю, з допомогою якої було вчинено злочин, непричетним особам, що раніше були засуджені. І таким чином віддавали під суд невинних».

За послуги, як з'ясувала слідча група, продажні поліцейські одержували хабарі — від простої півсотні до кільканадцяти тисяч фунтів стерлінгів. А якось після вдалого наскоку поліцейським було виплачено «премію»: вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів.

Нині для виявлення злочинців у Скотленд-Ярді використовують мас-спектрометри, лазерні промені, комп'ютери і навіть атомні реактори. Про застосування сучасної техніки в криміналістичних дослідженнях писав англійський криміналіст Уїльям Брекон у журналі «Дейлі телеграф».

Водночас складність роботи, скажімо, з відбитками пальців полягає в тому, що вони малопомітні на таких матеріалах, як дерево або тканина. У відділі проблем навколишнього середовища в Харуеллі вчені розробили метод подолання цих труднощів. При дослідженні забруднення навколишнього середовища сірчаним газом виявилося, що він залишається на тих ділянках тканини, яких торкалися руками. Якщо газ «помітити» радіоактивною хімічною речовиною і пропустити крізь матеріал, який потім рентгенографувати, відбитки пальців чітко проявляються на поверхні.

Сліди взуття вивчають із застосуванням двох методів — лазерного променя і статичної електрики. Слід взуття може багато чого розповісти експерту. Конфігурація відбитка дає змогу виявити місце і час виготовлення взуття, до того ж характер зносу підошви і підборів має індивідуальні особливості. За глибиною та деформацією сліду можна встановити вагу людини. Але все це чітко видно на м'якому ґрунті, а не на килимах або твердих покриттях. Щоб виявити такі сліди, застосовують електростатичні докази і лазерний промінь.

Однак у світі, де панує капітал з його надмодерними особняками і ультракоштовними колекціями, з його нетрями й кублами, нічними барами й будинками розпусти, злочинність росте, наче лавина, зупинити яку неможливо. Тим-то не мають супокою десятки тисяч експертів, інспекторів, керівники і працівники спеціальних лабораторій.

Ще більше запитань, які часто-густо залишаються без відповідей, поставив перед ними так званий «інформаційний вибух». Досить сказати, що співробітники тільки відділу інформації Скотленд-Ярду щороку змушені реферувати до 350 тисяч наукових праць, з'ясовуючи, що можна використати для своїх потреб. Потрібні праці мікрофільмують, а найважливіші надсилають у місцеві лабораторії. Кожен реферат має номер, а його зміст кодується з допомогою системи символів, які зберігає пам'ять комп'ютера.

Коли працівникові регіональної лабораторії знадобиться певна інформація, він телефонує в центр, і відповідні ключові символи вводяться у комп'ютер, який і друкує список потрібних праць.

Найскладнішим обладнанням у науково-дослідному центрі є з'єднані з комп'ютером масспектрометри. Вони дають можливість точно проаналізувати наркотики, метали, дерево, скло, фарби, пластмаси, волосся тощо.

Зразки піддають бомбардуванню електронами, які розкладають їх на атомні частинки. Число атомів кожного елемента автоматично підраховується і відзначається притаманною тільки даному сполученню графічною діаграмою. В регіональних лабораторіях обладнують власні масспектрометри для аналізу зразків і порівняння їх з метою ідентифікації із «кримінальними» зразками, які розміщені в спеціальних атласах спектрометричних зображень.

Лазери застосовують, зокрема, для вивчення тонких шарів фарби. Промінь фокусують на досліджувану ділянку, і в такий спосіб пропалюють малесенький отвір. Атоми газу, що виділяється при цьому, підраховують для визначення молекулярного складу фарби.

Інший метод називається нейтронно-активаційним аналізом, у процесі якого зразки піддають бомбардуванню в атомному реакторі. В результаті цього окремі елементи стають радіоактивними, що полегшує ідентифікацію.

Втім, нерідко експерт зустрічається з проблемами, коли криміналістичних засобів і методів недостатньо для конкретної відповіді на питання, поставлені слідством. І коли виявляються безсилими спектральний і рентгеноструктурний аналізи, тонкошарова і газова хроматографія, дослідження в ультрафіолетових та інфрачервоних променях, агенти з докторськими ступенями (куди до них Шерлоку Холмсу і Ватсону) вдаються до послуг лазера.

…За підозрою у незаконному виготовленні золотих речей в одному з англійських міст був затриманий майстер-годинникар. При обшуку в нього знайшли сімнадцять механізмів старовинних годинників без футлярів. Запідозрений пояснив, що збирає колекцію механізмів, а футляри викинув на смітник.

Слідчий вирішив з'ясувати, чи не були «викинуті» футляри золотими? Теоретично все здавалося простим: механізми монтувались на сталевій основі. Якщо футляр був золотий, то на частини механізму мала нашаруватись незначна частина золота.

Але звичайними криміналістичними методами виявити золота не пощастило. Звернулись у науководослідний інститут. Вчені використали лазерний мікроаналізатор.

Проведений аналіз дав блискучі результати: на частинах механізму знайшли коштовний метал. «Колекціонерові» пред'явили обвинувачення, спростувати яке він не міг.

Між іншим, «кантрімени», які проводили службове розслідування злочинів лондонської поліції, розгадали ще одну таємницю, яка не так давно хвилювала багатьох англійців.

Як відомо, на Бейкер-стріт, у центрі Лондона, Конан Дойль оселив свого героя Шерлока Холмса — геніального детектива. Та через багато років ця вулиця увійшла в історію криміналістики як сцена сенсаційного злочину.

Ось що сталося на Бейкер-стріт. Група гангстерів проклала підземний хід до відділення банку Ллойда із сусіднього магазину дамських сумочок. Проникнувши в броньований підвал, злочинці, як стверджує преса, викрали коштовностей на чотири мільйони фунтів стерлінгів.

Десятиметровий хід під землею прокопати нелегко. Грабіжники користувалися електросвердлом, зчиняючи сильний шум. Тому вони посилали на вулицю спостерігачів, які сповіщали їм по мініатюрній рації про небезпеку. Про це дізналися випадково. Один радіоаматор, який жив неподалік, почув в ефірі підозрілі розмови. Він записав їх на магнітну плівку й одразу ж повідомив у СкотлендЯрд. Але славнозвісна кримінальна поліція не дуже квапилася. Загін детективів прибув на місце події після того, як злочинці зникли.

Навіть якби поліцейська машина їхала зі швидкістю чотири кілометри на годину, злодіїв можна було

б спіймати на гарячому. Чому ж тоді запізнилися детективи? «Кантрімени» довели, що поліцейські не поспішали, розраховуючи на хабар.

Після закінчення роботи комісії «кантріменів», після такого скандального викриття перед судом стали 400 працівників карної поліції Лондона — значна частина її складу. 1980 року 478 чоловік було звільнено зі служби або відправлено у «добровільну» відставку. Ну, а як боротьба з корупцією? 1983 року до Скотленд-Ярду надійшло понад 380 сигналів про участь охоронців порядку в перепродажу краденого, про хабарництво та їхні зв'язки із злочинним світом. «Як розглянути цю проблему в масштабах усієї країни, — пише газета «Дейлі мейл», — то створюється враження, що всередині поліції діє справжня злочинна зграя».

Навіть двадцятиповерхова штаб-квартира Скотленд-Ярду на Вікторія-стріт, найсучасніша за технічним оснащенням, з її обчислювальними машинами, електронікою, прямими телефонними каналами, що з'єднують її з усіма пунктами Інтерполу, зі штатом понад 23 тисячі чоловік не може зупинити зростання злочинності, яка набуває загрозливих розмірів. Втечі гангстерів із в'язниць стали звичайним явищем, злочинність, як пишуть лондонські газети, стає національним лихом.

Ціла низка скандальних викриттів погасила ореол навколо колись легендарного Скотленд-Ярду.

Світ побачив його справжнє, без рекламного гриму, обличчя — обличчя зловісного, нещадного апарату придушення прав людини в суспільстві насильства та наживи.

ІНТЕРПОЛ ПОЛЮЄ

До бельгійської поліції завітав відвідувач і повідомив, що йому запропонували перевезти у власній машині із Стамбула в Західну Європу партію наркотиків.

Детективи порадили заявникові дати згоду на пропозицію контрабандистів. Турецька поліція була про це повідомлена, в день від'їзду перевірила автомобіль і знайшла в ньому тридцять дев'ять з половиною кілограмів морфію. Більшість членів банди заарештували. Відомості, передані французькій поліції, дали змогу затримати в Марселі й одержувача товару.

…Літній, бездоганно вдягнений пан із посрібленими скронями говорив по-італійському з помітним акцентом:

— Так, так, я куплю ці картини. Рідкісні полотна відомих майстрів пензля — моя слабкість. Будьте ласкаві, чи не зможете підшукати для мене ще щось? Я князь Микола Голіцин, живу в Парижі й колекціоную унікальні речі.

— Радий услужити. Спробую показати вам дещо вельми оригінальне.

Власник маленької антикварної крамнички у Венеції подався на склад, аби принести обіцяну картину, а «князь» тим часом передав полотна, які висіли в крамниці, своєму служці, котрий обережно поніс їх до автомобіля, що чекав біля входу. Коли антиквар повернувся, «князя» і служку як корова язиком злизала. Не було й полотен, що їх відібрав маститий покупець.

«Князь» зник безслідно. Разом із ним зникли шедеври венеціанського художника XVIII століття Франческо де Гуарді й відомого французького митця Клода Моне…

Комісар поліції уважно розглядав фотографію з підписом: барон фон Люнхаузен.

— Барон Люнхаузен, — уголос мовив комісар, — він же князь Голіцин, він же власник ще п'ятдесяти вигаданих прізвищ і підроблених паспортів… Неодноразово потрапляв до в'язниць у різних країнах.

— Розшукаєте? — запитав кореспондент.

— Неодмінно, — відповів комісар. — У вісімдесяти п'яти випадках із ста кожен злочинець може вважати себе викритим, якщо в гру вступає Інтерпол.

Про ці два випадки, як про зразок оперативної і злагодженої роботи Інтерполу взагалі та його національних бюро зокрема, розповів кореспондентам генеральний секретар Інтерполу.

Так, Інтерпол, організація донедавна досить таємнича, нині змушений рекламувати себе. Причина метаморфози лежить на поверхні: турботи Інтерполу, обсяг яких останнім часом значно зріс, спонукають його не тільки дедалі удосконалювати техніку розшуків, а й широко рекламувати результати цього удосконалення через засоби масової інформації. Так би мовити, йдеться про певну профілактику злочинів.

Французький журналіст Ален Рой стверджує, що «міжнародних злочинців охоплює жах при слові Інтерпол. Вони з ненавистю охрестили його «сірим павуком»… В Інтерполі злочинці вбачають свого найзапеклішого ворога, який впольовує їх через країни і континенти. Протягом року в тенета «сірого павука» потрапляє понад 30 тисяч гангстерів…».

А їх у капіталістичному світі стає дедалі більше. Сам спосіб життя, за якого людина людині вовк, широка і беззастережна пропаганда насильства у кінострічках, телепрограмах і мільйонних тиражах «літератури злочинів» сприяють тому.

За даними американського журналу «Юнайтед Стейтс ньюс енд уорлд ріпорт», протягом п'яти останніх років злочинність у Сполучених Штатах вшестеро перевершила рівень приросту населення.

Дедалі «удосконалюють методи діяльності» і міжнародні гангстерські синдикати типу сумнозвісної мафії.

Першу спробу координувати дії поліції ряду країн було зроблено ще 1914 року, коли в Монако відбувся міжнародний конгрес кримінальної поліції.

До речі, глава монакської держави герцог Альберт І сам став… потерпілим. Як же це трапилося?

Не тільки золотими пляжами, ласкавим морем та м'яким субтропічним кліматом славиться Монако. До Монте-Карло, як нічні метелики на вогник, зліталися справжні й самозвані аристократи, мільйонери, грошовиті ділки, шукачі пригод, шахраї та пройдисвіти.

У той час власники казино, гральних будинків не мали, як зараз, власної приватної поліції, що контролює клієнтуру цих закладів, і, як полову, відвіває непевних осіб. Тоді кожен, переступаючи поріг, міг назвати себе російським князем або американським мільйонером, турецьким пашею або англійським лордом.

На початку 1914 року в Монте-Карло з'явилася молода красуня з сумними очима — німецька княжна. Щодня вона відвідувала казино, сідала за рулетку, майже завжди вигравала і залишала зал.

Таємничою незнайомкою зацікавився сам герцог. Він познайомився з нею і часто запрошував її до свого палацу.

Якось після занадто пізньої вечірньої прогулянки з княжною, повернувшись до своїх хоромів, герцог побачив відкритий сейф, з якого викрали коштовності і всю державну казну.

Вранці виявилося, що безслідно зникла і чарівна красуня. Вона спеціально шукала знайомства з герцогом, вивчила розташування кімнат і місце, де зберігався сейф. Співучасники вміло скористалися порадами «німецької княжни».

Із Монако в сусідні країни було розіслано телеграми з прикметами авантюристки і проханням затримати її. Та, як то кажуть, — шукай вітра в полі!

І тоді Альберт І запросив до Монте-Карло представників служб поліції різних країн, щоб обговорити питання про можливість об'єднання їхніх зусиль. Ні, не для розшуку пройдисвітки, а для боротьби з міжнародною злочинністю. До Монако прибули фахівці з двадцяти чотирьох країн Європи, Азії, Центральної та Південної Америки.

На цьому конгресі було досягнуто згоди щодо створення організації взаємної допомоги. До речі, тут же був відхилений метод антропометричної ідентифікації Бертільйона на користь дактилоскопії.

Перша світова війна перешкодила створенню відповідної міжнародної організації.

У повоєнні роки спочатку Європу, а потім і Америку затопила хвиля злочинності. При цьому вона більше й більше набувала масового характеру, оскільки організовані банди діяли вже на території не однієї країни, а плели своє павутиння в багатьох. Автори книги «Чудеса техніки» ще у 1911 році

застерігали, що «залізниці і пароплави полегшують злочинцям можливість хоч і тимчасово, переховуватися, а в недалекому майбутньому їм будуть допомагати дирижаблі та літаки».

Німецький криміналіст Р. Хайндль писав, що «сучасний злочинець замовляє собі місце в спальному вагоні перед тим, як відкрити чужий сейф. Інструмент для злому він купує в Лондоні, вчиняє злочин у Берліні, украдене продає в Амстердамі, а гроші витрачає в Парижі».

Із зростанням хижацької суті капіталу все це сприяло виникненню злочинця міжнародного класу і викликало відповідні протидії поліцейських апаратів.

У вересні 1923 року з ініціативи начальника поліції Відня Йоганна Шобера в місті відбувся Другий міжнародний конгрес поліції. Цей форум ухвалив створити міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол) із штаб-квартирою у Відні і затвердив її статут. Першим президентом цієї організації обрано Йоганна Шобера.

Той же Хайндль писав про поліцейський конгрес у Відні, що «безладдя і потреба останніх років змусили всі держави звернути увагу на створення апарату для встановлення безпеки…», що «внаслідок збільшення господарських утруднень та політичних дисонансів поліція набула великого значення для держав… Тому й зрозуміло, що уряди звернули більше уваги на скликання міжнародного поліцейського конгресу в 1923-му, ніж у 1914 році».

Уряди капіталістичних держав під «політичними дисонансами» та «безглуздям» розуміли революційні виступи пролетаріату, хвиля яких прокотилася в багатьох країнах Європи. Жовтнева революція в Росії, революції в Німеччині та Угорщині викликали у експлуататорів куди більше занепокоєння, аніж зростання злочинності.

Спочатку в Інтерполі було представлено двадцять країн. Його основними функціями стали: збирання і поширення інформації про міжнародних злочинців, удосконалення і стандартизація поліцейської техніки, видання кількома мовами міжнародного поліцейського бюлетеня.

У 1933 році владу в Німеччині захопив Гітлер. В Інтерполі замість кримінальної поліції країну стало представляти гестапо. Нацисти намагалися перевести штаб-квартиру Інтерполу до Берліна, але ця спроба тоді не вдалася.

У 1938 році, після загарбання Австрії, гітлерівці перевезли всі архіви й документи Інтерполу до фатерлянду, а шеф служби безпеки рейху Гейдріх сам себе призначив президентом Інтерполу. Після

призначення Гейдріха протектором Чехії і Моравії організацію міжнародної поліції очолив гестапівець Кальтенбруннер. Фактично міжнародна організація кримінальної поліції перестала існувати, а розвідка нацистської Німеччини почала всіляко використовувати злочинців у шпигунськодиверсійних цілях.

Вважають, що гітлерівці зацікавились діяльністю Інтерполу ще й з інших причин. Коли вибухнула друга світова війна, у надрах німецької розвідки народився таємний план підриву економіки Англії шляхом масового випуску фальшивих грошей.

Ініціатором цього плану, затвердженого Гітлером, був не хто інший, як самозваний президент Інтерполу Гейдріх. Готуючи операцію, що дістала кодову назву «Бернгард», він доручив своїм співробітникам із архіву Інтерполу ознайомитися з методом виготовлення та практикою збуту фальшивих грошей міжнародними злочинцями. Вивчення накопичених даних значно полегшило виконання цього технічно нелегкого завдання. Ще б пак, за свідченням начальника шостого розвідувального управління Шелленберга, в англійському банкноті того часу було до ста шістдесяти таємних «капканів», завдяки яким англійський банк міг викрити підробку. Але злочинці добре розумілися на своїй справі. Банкноти виготовили так, що й комар носа не підточить.

У підземній друкарні концентраційного табору Оранієнбург із 1941 року було виготовлено англійських банкнот на суму 75 мільйонів фунтів стерлінгів.

Після розгрому фашистського рейху, в 1946 році, з ініціативи генерального інспектора бельгійської поліції Флорінта Луванжа в Брюсселі зібралися чини поліції Європи й Америки, щоб налагодити співробітництво кримінальної поліції. Міжнародна організація відновила свою роботу. Тепер до її складу входять поліцейські комісари ста тридцяти країн. Місцем перебування штаб-квартири Інтерполу став Париж.

27 травня 1967 року на зелених пагорбах аристократичного передмістя Сен-Клу, що на лівому березі Сени; в урочистій обстановці відчинилися двері нового семиповерхового будинку штаб-квартири Інтерполу. На флагштоках маяли різноколірні прапори. Серед почесних гостей було сорок два посли.

Інтерпол, як міжнародна організація, діє на основі багатосторонніх договорів його членів. Проте ними вважаються не держави як такі, а уповноважені урядами країн національні центральні бюро, що є здебільшого спеціалізованими підрозділами при вищих поліцейських органах.

Потужний радіотелефонний вузол зв'язку з'єднує штаб-квартиру з тридцятьма чотирма державами, поліції яких особливо часто змушені звертатися до Інтерполу. На радіоцентрі працюють спеціалісти, які володіють французькою, англійською, німецькою, італійською, турецькою, португальською,

персидською мовами.

Швидкість, з якою міжнародні злочинці перетинають кордони, вимагає виняткової оперативності, тому радіопередавачі штаб-квартири працюють цілодобово.

Завдання Інтерполу полягає в тому, щоб забезпечити взаємодію поліцейських органів різних країн для боротьби з кримінальними злочинцями, дати оперативну Інформацію про них і їхнє пересування. Між окремими ланками широкої мережі поліцейських органів, створеної національними бюро Інтерполу та Генеральним секретаріатом, налагоджено тісне співробітництво у розшуку злочинців, які переховуються, спостереженні за підозрілими особами, обміні інформацією, поданні збройної допомоги.

Інтерпол володіє горами інформації, класифікованої в картотеках, які поділяються на три основні групи. У картотеках дані про всіх відомих міжнародних злочинців.

Досить сказати, що нині налічується понад півмільйона таких досьє. Вони містять усі відомі імена і прізвища злочинців, дані про їхній вік, професію, «спеціалізацію».

Ведуться також картотеки кораблів, на яких конфісковували наркотики, суден, що, як можна гадати, контрабандою перевозять наркотичну сировину; картотека марок і реєстраційних номерів викрадених автомашин, номерів паспортів, що їх пред'являють деякі міжнародні гангстери.

Останню з цієї групи становить картотека даних на розшукувані цінні предмети: ювелірні вироби, картини, скульптури.

Друга група картотек містить десятипальцеві дактилоскопічні карти, фотознімки. У третій зосереджено відомості про способи транспортування наркотиків. Створюється картотека патронів вогнепальної зброї всіх країн світу.

Найбільшим в Інтерполі є відділ боротьби з наркотичними засобами. «Біла отрута» так затопила капіталістичні країни, що питання про відвернення росту наркоманії серед молоді обговорюють на своїх засіданнях парламенти й уряди капіталістичних країн.

Верховоди чорного ринку мають необмежені кошти, й саме тому, як зазначає газета «Стокгольмс-

тіднінген», завжди одержують інформацію про підготовлювані проти них поліцейські акції. «Спочатку слід з'ясувати, — іронізує газета, — на чиєму утриманні перебуває поліція — держави чи гангстерів?»

Корупція в поліції зросла до таких розмірів, що тамтешнім можновладцям стало просто незручно її не помічати. Відтак створюються і безславно припиняють свою діяльність усілякі комісії по розслідуванню зв'язків між детективами і гангстерами. Адже на перешкоді їм стає основний закон світу бізнесу: гроші над усе.

…В одному з просторих кабінетів Інтерполу висить велика географічна карта. Різнобарвними лініями на ній накреслено маршрути від Сполучених Штатів Америки — через Францію, Італію до Туреччини, Пакистану, Таїланду. Це — шляхи перевезення наркотиків. Бізнес, яким займаються добре організовані банди.

Більша частина справ, які веде Інтерпол, припадає на торгівлю наркотиками. Героїн, опіум, морфій, кокаїн, гашиш дають гангстерам величезні прибутки.

І не випадково маршрути на карті Інтерполу пролягли до Сполучених Штатів Америки. Торгівля наркотиками досягла там велетенських масштабів. Тільки у США злочинці щороку отримують за продані наркотики прибутки в сумі триста п'ятдесят мільйонів доларів.

У постачальників наркотиків, власників опіумокурилень немало впливових захисників, які одержують свою долю прибутків і лишаються в затінку. Кількість таємних торговців не зменшується: під натиском їхніх шефів Інтерполу доводиться відступати.

У 1971 році в Оттаві (Канада) на сесії Генеральної асамблеї Інтерполу було підкреслено, що левову частку героїну, який надходить у США, виробляють у підпільних лабораторіях Франції та Італії, звідки його в уже переробленому вигляді переправляють на таємні ринки Америки і Європи. Сполучені Штати — один із головних споживачів наркотиків.

Інтерпол повідомив, що в 1979 році поліція вилучила 16,5 тисячі кілограмів опіуму, 1,2 тисячі кілограмів героїну, 2,3 тисячі кілограмів кокаїну.

І справді, легкі й компактні заборонені товари, винахідливість контрабандистів, останні досягнення техніки створюють дуже складні умови для боротьби з цим злом. Інтерполу часто доводиться стикатися з випадками, коли наркотики транспортують приватними літаками, швидкісними суднами,

доставляють у важкодоступні місця.

На одній із вітрин своєрідного музею в Інтерполі виставлено невеликі, загострені з одного боку металеві контейнери. В них одна із злочинних зграй тривалий час переправляла наркотики з Лівану до США.

Контейнери давали ковтати верблюдам. Каравани тварин разом із погоничами й пасажирами безперешкодно проходили контроль на митницях. Поліцейські були переконані, що шлях злочинців пролягає через Ліван. Але облави й обшуки не давали позитивних результатів. Тоді працівники митниці звернули увагу на те, що каравани проходили контрольні пости з тими самими «купцями». Хтось із митників порадив просвітити верблюдів рентгенівськими променями. Успіх не забарився — у першої ж тварини витягли з шлунка кілька контейнерів із героїном. На деякий час контрабанду наркотиків через Ліван було припинено.

Але злочинці вирішили перехитрити і митників, і поліцаїв. Верблюдів примусили ковтати м'які каучукові кульки з героїном усередині. Рентгенівські промені виявилися безсилими, а Інтерпол зафіксував новий приплив героїну у США, який, знову ж таки, переправляли через Ліван. Тоді на контрольних постах верблюдам почали давати проносне. Знов Інтерпол на деякий час виграв двобій.

…В одного із затриманих контрабандистів при обшуку знайшли номер телефону, записаний на зіжмаканому папірці. Номер привів поліцейських до замку Отервіль-ла-Рівер, власником якого був доктор Копп.

Прямих доказів, що викривали б його у зв'язках із контрабандистами, поліцейські не мали. Під приводом ознайомлення з лабораторією доктора, який називав себе хіміком-любителем, вони відвідали замок.

Тут було знайдено автомат, кілька револьверів і набої. Коппа заарештували. При ретельному вивченні лабораторії в деяких приладах знайшли залишки білого пилку. Експертиза встановила, що то героїн.

З'ясувалися і деякі сторінки біографії «доктора».

Виходець із Лотарингії, він тривалий час жив у місті Мец. За любов до лабораторних занять його прозвали алхіміком. У період окупації Франції Копп гордовито походжав у мундирі полковника фашистської армії. Тоді ж купив під Орлеаном замок, який посилено охороняли. Полковник виконував важливі завдання командування вермахту, в тому числі відповідав за вивезення

промислових алмазів із французьких підприємств до Німеччини.

Після війни, відсидівши деякий час у в'язниці, гітлерівський оберст знову перетворився на мирного доктора Коппа, власника маєтку. До нього в замок навідувались таємничі гості. Якби не номер телефону, знайдений у контрабандиста, Копп, мабуть, ще довго під виглядом Наукових досліджень перетворював би морфій-сирець на героїн.

Та не завжди операції Інтерполу закінчуються успішно.

…Це трапилося в одному з фешенебельних готелів Лондона. Італійська кінозірка Софі Лорен, повернувшись опівночі з прийому, відчинила двері свого номера й остовпіла на порозі. Речі з шухляд письмового столу валялися на ковдрі, вогнетривкий сейф був відкритий.

«Коштовності!» — блискавкою майнула думка. Діаманти й смарагдові кольє, золоті браслети, обручки — все безслідно зникло. Викрадене оцінювалось у сто вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів.

Після перших хвилин відчаю кінозірка замовила Париж, номер 727-35-79.

Чекати не довелось.

— Інтерпол слухає!..

Так виникла справа № 594/НВ про крадіжку коштовностей у актриси. А за кілька хвилин після телефонного дзвінка до паризького будинку кінозірки нічними вулицями мчала автомашина, щоб запобігти можливому пограбуванню й тут.

Софі Лорен не пощастило. Злочинців і досі не знайшли, коштовностей теж…

— За нашими даними, банда переховується в Південній Америці, — заявив представникам преси офіцер Інтерполу. — Діаманти могли бути розпиляні і продані частинами, прикмет злочинців немає. Але я переконаний: ті, що вчинили злочин, зафіксовані у нас. Ось тут! — і він кивнув на металеві ящики, де в спеціальних досьє особливої конструкції — тисячі різних облікових карток.

Друге місце після торгівлі наркотиками посідає бізнес на крадіжці витворів мистецтва.

Дванадцять державних музеїв і картинних галерей, безліч храмів, соборів і приватних колекцій — це сховища стародавніх предметів із бронзи й коштовних металів, ювелірних виробів, античних скульптур та полотен славетних і невідомих майстрів усіх епох і народів, створених людським генієм за весь час існування цивілізації.

Поряд із бажанням побачити ці шедеври, помилуватися ними у декого росте прагнення зробити їх приватними, а не громадським надбанням. Це прагнення виявляється у великому попиті на художні витвори і зростанні цін на них на світовому ринку.

З 1946 по 1980 рік ціни на витвори мистецтва на легальному світовому ринку піднялися більш як у десять разів. У свою чергу це призвело до спекуляції на чорному ринку. Світ мистецтва підкорився механізму економіки, художні цінності перетворилися в товар.

Обмежена можливість володіти таким товаром в умовах зростаючого попиту на нього означає, що художні цінності стали об'єктом кримінальних замахів.

У Франції в 1970 році із музеїв, приватних колекцій, художніх галерей та соборів було викрадено 1 260 витворів мистецтва, а в 1974 — 6 190. В Італії у 1973 році викрадено 8 250 витворів мистецтва, а в 1975 — 10 952.

На даний час, за повідомленням Міжнародної ради музеїв, розшукується 53 тисячі цінних витворів і поліція не впевнена, що їх розшукають.

Крадіжки завдають непоправної шкоди культурній спадщині — часто витвори зникають безслідно, внаслідок варварського поводження з ними злочинців псуються.

Чимало крадіжок учиняється із всесвітньо відомих музеїв і соборів. У листопаді 1975 року в ФРН із Кельнського собору було викрадено 15 унікальних предметів, виготовлених відомими ювелірами Середньовіччя.

ЮНЕСКО очолила організаційну роботу по розробці рекомендацій для запобігання крадіжкам культурних цінностей.

Разом із ЮНЕСКО Інтерпол закликає розширити в музеях та сховищах сигнальні системи, посилити охорону музеїв, соборів, державних та приватних колекцій. Пропаганду захисту культурних цінностей Інтерпол організовує в співробітництві з Міжнародною радою музеїв.

У багатьох капіталістичних країнах створено спеціальні відділи по розшуку викрадених творів мистецтва. Всі крадіжки, а також сигнали про таємні сховища предметів мистецтва реєструються цією службою. Фотографії викрадених цінностей публікуються у відомчих виданнях поліції та у відкритій пресі. Інтерпол і сам веде фотокартотеку викрадених творів живопису, скульптури, унікальних ювелірних виробів, предметів значної історичної цінності. Як і в національних фотокартотеках, у Інтерполі докладно описують предмет, обставини, час і спосіб крадіжки. Всі ці дані закладені в «пам'ять» електронно-обчислювальних машин штаб-квартири. Інтерполу відомі майже всі приватні колекції світу, власники яких не гребують придбанням викрадених витворів у злочинців або ж перекупщиків.

На підставі аналізу багатьох злочинів працівники Інтерполу можуть прогнозувати «маршрути» деяких картин та інших предметів культури у приватні, а інколи і державні колекції.

31 січня 1976 року троє озброєних злочинців проникли до панського палацу в Авіньйоні (на півдні Франції) і викрали 118 картин та малюнків славетного Пабло Пікассо. Вся французька поліція взяла участь у пошуку злочинців. Не лишився осторонь і Інтерпол. Улітку 1976 року нідерландська поліція повідомила Інтерпол про те, що невідомі особи запропонували одному голландському власникові антикварного магазину картини Пікассо.

Французька та нідерландська поліції за участю Інтерполу розробили план операції.

Антиквар познайомив осіб, що пропонували картини, з месьє Матьє — фахівцем живопису і довіреною особою заможного й широковідомого бразильського колекціонера. Месьє Матьє був одним із досвідчених детективів Франції.

Покупець та продавці погодилися на 30 мільйонів франків. Купівля-продаж відбулися пізніше в Марселі, де месьє Матьє зустрівся з двома учасниками злочинної зграї і передав їм аванс фальшивими грішми. Злочинці підробки не виявили і прийняли їх за справжні. Решту Матьє мав передати увечері в одному з марсельських храмів у обмін на картини.

У призначений час в умовлене місце під'їхав автофургон «рено» з картинами в салоні. Матьє з людиною, яку він відрекомендував злочинцям експертом, почали огляд товару.

Посилений наряд поліції затримав озброєних злочинців: французів, бельгійця, голландця, німця з ФРН.

Картини знову прикрасили експозицію палацу.

Ще одним напрямком діяльності Інтерполу є боротьба з фальшивомонетниками. Тільки в 1970 році міжнародна організація поліції розслідувала 2 620 випадків підробки грошей.

Справа в тому, що фальсифікація купюр та банківських документів стала одним із основних видів діяльності гангстерських синдикатів. Лондонський експерт Джуліус Грант пояснив: «Підробки набули такого розмаху і виконуються так майстерно, що являють загрозу для будь-якої грошової системи». В Англії кількість фальшивок, що були в обігу, за останні два роки збільшилась учетверо. Загальна вартість фальшивих американських банкнот, вилучених у 1979 році, становила понад 92 мільйони доларів, із них 52 мільйони конфісковано у фальшивомонетників на території США.

…До американської поліції зателефонувала жителька міста Даулінг Грін (штат Кентуккі) й повідомила, що до неї потрапила двадцятидоларова асигнація. Що занепокоїло жінку? Виявляється, жалюзі на вікнах Білого дому, які мають бути на цих банкнотах напіввідкритими, на одній купюрі опущені.

Поліція затримала трьох фальшивомонетників. У ході розслідування було встановлено, що вони допустили помилку у виготовленні кліше. «Адже в обігу так багато фальшивих асигнацій, — нахабно заявив ватажок банди, — що іноді навіть важко зрозуміти, які гроші маєш у руках — справжні чи підроблені».

Підроблювачі валюти широко використовують розвиток туризму.

Для зручності оплати великі капіталістичні банки випускають так звані тревелс-чеки — своєрідну міжнародну валюту. Підробка їх стала болячкою для поліції багатьох західних держав. У боротьбу з цим включився й Інтерпол.

Недавно Інтерполу стало відомо, що одна з латиноамериканських злочинних зграй готується до проведення великої операції по збуту фальшивих чеків у Європі. Для зустрічі заокеанських «туристів» було вжито відповідних заходів. Невдовзі в одному з магазинів Парижа поліція звернула увагу на двох іноземок, які купували норкові манто. Дам затримали, коли вони розраховувались підробленими тревелс-чеками. Пізніше були заарештовані і їхні співучасники. У чемоданах «туристів» виявили фальшивих чеків на чотириста тисяч доларів.

То були члени міжнародної групи фальшивомонетників, які діяли на території Уругваю, Бразилії, Аргентини, Італії та Швейцарії.

Під час арешту інших членів «синдикату» в Італії поліція виявила фабрику фальшивих грошей, обладнану в печері найновішими поліграфічними машинами.

Багато турбот в Інтерполу, немало і вдало проведених операцій. Але не можна не погодитися з італійським ученим-криміналістом Сакетті, який у своїй праці «Міжнародна надполіція» писав: «Інтерпол, взаємодіючи з національними силами поліції, намагається затримати брудну хвилю злочинів на Заході, але, оскільки соціальні причини, що породжують злочинців, залишаються, діяльність Інтерполу дуже нагадує працю міфічного Сізіфа».

Злочинність у капіталістичному світі зростає. І зусилля поліцейських органів капіталістичних держав не можуть зупинити цього процесу.

Там, де панує «жовтий диявол», дедалі ширшого розмаху набуває фальсифікація витворів мистецтва. Прикладів можна навести безліч, але найпоказовішими серед них є справа про тіару скіфського царя, справа голландського художника ван Меєгерена і справа відродження собору святої Марії в місті Любеку.

ТІАРА СКІФСЬКОГО ЦАРЯ

У наш час попит на старожитності великий, як ніколи досі, особливо, якщо вони є витворами мистецтва. І цей попит, а також мода товстосумів на колекціонування антикварних речей, викликали їх фальсифікацію.

Після першої світової війни найзухвалішим типом колекціонера став грошовитий американець, який скуповував у Європі старовинні картини і коштовності. Відома американська колекціонерка міс Франк у 1925 році придбала в Італії за 225 тисяч доларів мармурову групу, датовану 1316 роком. Два барельєфи того ж періоду купив за 150 тисяч газетний магнат Рендольф Херст.

Слідом за ними власники музеїв із Бостона та Клівленда також заплатили великі суми за твори римського середньовіччя. Ці шедеври нібито знайшли в підземеллі каплиці, зруйнованої землетрусом. Як же було не втішатися Херсту, міс Франк та іншим бізнесменам? Але недовгою виявилася радість. Викрилось велике шахрайство. Автором скульптур із таємничої каплиці був сучасний римський каменяр Альсено Доссена, а його замовники збували підробки заокеанським «гостям».

У 1928 році антиквар Отто Ваккер продав близько тридцяти полотен голландського художника Ван Гога. Пізніше з допомогою експертиз і дослідження картин рентгенівськими променями було встановлено, що ці полотна — підробки. Їхній автор використовував спеціальний клей, який швидко висихає і старить картину.

В оригіналах полотен Ван Гога ніколи й сліду не було такого клею. Шахрай потрапив до в'язниці.

При розкритті цих шахрайств були використані методи дослідження, розроблені криміналістикою. Але не завжди вона мала змогу своєчасно викрити фальсифікаторів.

…Аби поглузувати з експертів-мистецтвознавців, що завжди критикували його, італійський скульптор Франціско Кременсе виліпив статую богині Венери. Потім він навмисне покалічив її — відбив Ніс, руку і обидві ступні. Темної ночі Кременсе відвіз своє творіння в поле і закопав на ниві у французького селянина.

Під час польових робіт селянин «знайшов» скульптуру.

Звістка про дивовижну знахідку блискавкою облетіла країну. Уряд Франції створив спеціальну комісію з числа відомих фахівців.

Комісія дійшла висновку, що скульптура — неоціненна реліквія часів римського вторгнення в Галлію, що належить вона до пори неоантичного мистецтва і вік її — до двох з половиною тисяч років.

У 1938 році президент Франції Лебюрн підписав декрет, за яким знахідку слід вважати національним скарбом, що перебуває під охороною держави.

Зоряний час Кременсе настав. Представникам преси він заявив, що скульптура — творіння його рук. Йому не повірили. Тоді він пред'явив частини, яких бракувало, — ніс, руку і обидві ступні. Ще більше, на прес-конференцію скульптор привів паризьку шансонетку, котра позувала йому.

…На початку XVII століття професор природознавства з Вюрцбурга доктор Берінгер підтримав учення ірландського архієпископа Ушера про те, що світ створено в 4004 році до нашої ери. Тоді ж на околиці міста під час розкопок було знайдено рештки «допотопних» тварин. Берінгер твердив, що таких тварин насправді ніколи на землі не існувало, що їхні кістяки підкинуто господом богом, щоб на практиці випробувати віру людей у Ветхий завіт.

Ця теорія здалася безглуздою навіть друзям шанованого метра, і вони вирішили з нього покепкувати. На тому місці, де Берінгер проводив археологічні розкопки, вони закопали спеціально виготовлені глиняні таблички з текстами давньоєврейською, арабською і вавилонською мовами. На одній з них навіть «зберігся» підпис самого бога Ягве.

Коли професор знайшов ці таблички, він негайно почав писати величезну наукову працю про своє «відкриття». Збагнувши, що передали куті меду, жартівники зізналися про вчинене і попросили у професора вибачення. Марно. Берінгер не повірив їм і звинуватив у тому, що вони намагаються позбавити його слави першовідкривача. Робота над книгою тривала.

У 1728 році в розкішній обкладинці розвідку було видано з численними гравюрами, що відтворювали знахідки» В цьому творі Берінгер захищав теорію божественних «підробок».

Професорові доводили помилковість його тверджень, глузували з нього і його сліпоти. І врешті-решт настало прозріння. Він кинувся до книгарень, почав скуповувати і знищувати свою «наукову» працю.

Берінгер прагнув слави, і слава прийшла до нього, тільки не звідти, звідки він на неї чекав.

Зовсім недавно арсенал науки поповнився такими точними методами, як метод радіоактивного вуглецю С-14, метод вимірювання кількості фосфору та іншими, що дають змогу безпомилково розпізнавати підробки. А досі це було не так легко.

…У 1928 році в невеличкому французькому селі Глоцеле біля Віші якийсь селянин випадково викопав на своєму полі кілька кам'яних табличок із загадковими знаками, вази і маски, що відтворювали людські обличчя. Знахідка викликала інтерес у науковому світі усіх країн. Любительархеолог, лікар із Віші Альберт Морле вважав, що скарб належить до кам'яного віку. На табличках він нарахував 186 значків і дійшов сенсаційного висновку, що уже в кам'яному віці люди мали писемність. Відомий археолог професор Соломон Рейнах підтримав цей висновок.

Але видатний історик Каміл Юліан доводив, що знахідки належать до періоду римсько-галльської епохи і є культовими предметами чаклуна, що жив у III столітті нашої ери. Професор Рене Дюссо заперечував і це. Одна з масок нагадувала обличчя Бетховена, і він вважав, що то посмертна маска композитора. Потім він заявив: знайдені предмети виготовлено в наш час.

Щоб установити істину, всі речі надіслали директорові лабораторії судової експертизи Парижа Едмонду Бейлю. Користуючись досягненнями хімії, криміналіст довів, що кам'яні таблички розчиняються у воді. В піску — осаді були сліди майже свіжої трави і шматочки ниток, пофарбованих аніліновим барвником. Стало ясно, що науковців ввів у оману якийсь «винахідливий жартівник». Якщо уважно проаналізувати згадані фальсифікації, в них чітко простежуються три напрямки:

До першої групи фальсифікаторів, найнебезпечніших, варто віднести тих, що займаються цим професіонально з метою наживи. Це вони підчепили на гачок Рендольфа Херста, міс Франк та сотні інших. Інколи вони вдаються і до прямих шахрайств.

Про пристрасть американських ділків до творів італійських митців минулого вже мовилося. Немало докладають зусиль поліція і працівники митниць, щоб покласти край незаконному вивезенню цінних творів мистецтва за межі країни.

Газета «Зюйддойче цайтунг» повідомила, що по-своєму включились у боротьбу з розбазарюванням надбання нації шахраї та гангстери. Так, у Вероні вони продали американському туристові Джорджу Медісону за двісті тисяч доларів картину епохи Ренесансу. Але провезти твір через кордон було неможливо. Медісон попросив продавців намалювати поверх картини якийсь сучасний пейзаж. Його

прохання було виконане, і картину з Італії він вивіз.

Повернувшись у Детройт, Медісон звернувся в художній салон, щоб там зняли верхній шар — фарби сучасного пейзажу. Покупець-невдаха знепритомнів, коли замість картини епохи Ренесансу побачив портрет Муссоліні.

До другої групи належать «безкорисливі» фальсифікатори, мета яких із когось покепкувати або створити собі рекламу.

І, нарешті, третя група — справді талановиті митці, які творять нові шедеври світового мистецтва не гірше від майстрів минулого. Їх не слід вважати фальсифікаторами.

До речі, ще в епоху Відродження набула розголосу «справа з Купідоном» всесвітньовідомого Мікеланджело.

Обурений тим, що деякі критики того часу поклонялися тільки древньому мистецтву, Мікеланджело вирішив довести їм, що і його різець дечого вартий. Він створив статую Купідона і продав її кардиналу Рафаелло Ріаріо як старовинну. А під крильцем Купідона непомітно поставив свої ініціали. Через деякий час кардинал виявив підпис Мікеланджело і зажадав, щоб той повернув йому гроші.

Авторство Мікеланджело не знизило ціни на скульптуру, а навпаки — вона стала ще дорожчою.

…У газетах за квітень 1896 року «з'явилися сенсаційні повідомлення про те, що Лувр придбав за величезну суму знайдену у південній Росії тіару скіфського царя Сайтафарна. На місці древньої Ольвії тамтешні селяни з села Парутіно нібито натрапили на скарб, серед якого була й золота корона.

Надзвичайно вишуканої роботи тіара мала три фризи (пояси). На нижньому були відтворені сцени з життя скіфів, на середньому — найширшому — міфічні сюжети з «Іліади».

Між ними — зображення міського захисного муру з баштами і давньогрецький напис: «Царя великого і непереможного Сайтафарна. Рада і народ ольвіополітів». Напис засвідчував, що тіару було піднесено в дарунок скіфському царю Сайтафарну жителями Ольвії за ухвалою народних зборів і ради міста. Напис, з точки зору грецької епіграфіки, був бездоганний.

Перед придбанням тіару піддали ретельній і всебічній експертизі. Серед учених Лувру не знайшлося жодного, хто б засумнівався в її віці.

Покупку схвалив і директор національних музеїв Франції Кемфен. За неї було сплачено двісті тисяч франків.

Після повідомлень у пресі про придбання Лувра російські вчені висловили подив: чому, мовляв, про таку значну знахідку в Росії нічого не знали і нічого про неї не чули самі парутинські селяни?

Німецький вчений Фуртвенглер у Луврі особисто оглядав тіару і доводив, що в зображеннях на тіарі є окремі помилки, яких античний майстер припуститися не міг. Французькі ж науковці були переконані в тому, що у всій Європі, а у Росії й поготів, немає сучасного митця, здатного на таку підробку.

А через рік віденські антиквари, які продали Лувру тіару скіфського царя, були притягнуті до судової відповідальності одеським торговцем старожитностями Гохманом.

З'ясувалося, що на початку 1896 року у Відень приїхав Гохман і запропонував місцевому імператорському придворному музею придбати речі зі скарбу, нібито знайденого випадково на території колишньої Ольвії місцевими селянами. Серед цих речей була і золота тіара. Фахівці оцінили її дуже високо. Гохман запросив ще більше, і музей відмовився од покупки.

Термін візи у Гохмана закінчувався, час було вертатися додому, і він залишив тіару двом віденським антикварам, доручивши продати її за тридцять тисяч франків. При цьому Гохман поставив умову:

— Якщо ви цю тіару продасте дорожче, прибуток ми поділимо.

Антиквари погодились.

— Пам'ятайте, — повчав на прощання Гохман, — покупці, як вівці, — їх треба стригти. Покупці — це корови, що аж просяться, щоб їх подоїли.

— Пане Гохман, — улесливо усміхались віденці, — ми вас не обдуримо, ми чесні комерсанти.

І от Гохман переконався, що компаньйони його ошукали. Він-бо сам завжди діяв за принципом: «Лежить — не барись, хапай!» Він сам завжди стриг, а тут поїхав у Відень по вовну, а повернувся стриженим. Сто сімдесят тисяч франків поклали в гаманці щасливчики, а з ним, Гохманом, не поділились, як було обумовлено.

І Гохман притяг до суду своїх спільників.

Невдовзі судили в Одесі і Гохмана. Колекціонер Суручан звинувачував його в продажу фальшивих старожитностей. На процесі проти Гохмана виступив директор Одеського археологічного музею Е. фон Штерн. Тоді ж уперше було згадано ім'я одеського ювеліра, гравера й чеканника Ісроела Рахумовського, як творця «тіари Сайтафарна».

Докази і спростування нагромаджувались, а тіара сяяла в Луврі.

23 березня 1898 року паризька газета «Матен» опублікувала лист російського ювеліра, який жив у Парижі. Він повідомив, що тіара Сайтафарна — твір Рахумовського, якому він допомагав протягом восьми місяців. За чесність Рахумовського ювелір ручався і пояснив: той виготовляв тіару, не знаючи, що вона призначена для шахрайського продажу.

Згодом французькі газети писали, що російською поліцією в Одесі був допитаний Рахумовський і підтвердив, що він — автор тіари, але заперечував причетність до її продажу.

Після термінового таємного засідання Ради національних музеїв Франції представникам преси було передано офіційне повідомлення: «Міністр вирішив створити комісію з метою розгляду достеменності об'єктів наших національних зібрань».

Того ж 23 березня агентство новин «Гавас» повідомило, що хранитель Лувру Ерон де Вільфос просив у міністра дозволу у зв'язку з серйозними сумнівами в достеменності тіари вилучити її з колекції музею до з'ясування цього питання. Такий дозвіл він одержав.

Газета «Фігаро» з власної ініціативи зробила запит в Одесу, дістала відповідь і опублікувала повідомлення: «Гравер Ісроел Рахумовський, який живе в Одесі, Успенська вулиця, 36, категорично

заявляє: він — автор тіари, виготовленої ним у 1896 році на замовлення особи, яка прибула з Керчі. Рахумовський згоден при одержанні тисячі двохсот франків прибути до Парижа. «Лувр, — сказав Рахумовський, — може витратити тисячу двісті франків, щоб з'ясувати справжність речі, за яку він заплатив значно більше».

Члена французької Академії наук Клермона-Ганно призначили уповноваженим уряду в справі розслідування питання про справжність тіари.

А згодом у Парижі в готелі «Централь» під вигаданим прізвищем Барде зупинився таємничий гість з Одеси. Але не так просто було сховатися від всюдисущих репортерів. Вони з'ясували, що прізвищем Барде прикривається Рахумовський, і мали з ним зустріч.

— Панове, — заявив Рахумовський, — я не дука, не магнат, не мільйонщик і не гендляр. Я простий собі гравер, ювелір і чеканник. А коли після допиту в поліції я довідався, що тут у вас такий трамтарарам, я не відав, що мені робити. Моя дружина сказала: «Я не знаю, Ісроел, що ти про це думаєш, а я думаю — їхати треба».

— Зміна місця, пане Рахумовський, — пожартував один із репортерів, — на щастя. Та чи не боялися ви їхати до Парижа?

— Чого мені було боятися? Я не шахрай і не пройдисвіт. У нас в Одесі кажуть: як не їла душа часнику…

— А тіара? — запитав репортер.

— Тіара? Ота тіара? Отого скіфського царя? Ніщо… Ах, божечку, якби ви бачили мій саркофаг! Якби ви тільки його бачили! Я дев'ять років працював над отим золотим саркофагом із кістяком. На ньому найтонші візерунки, що алегорично передають різні етапи людського життя. Я помістив у нього зроблений із золота кістяк людини завбільшки як палець. Він складений із ста шістдесяти семи частин, і кожна з цих мініатюрних золотих «кісточок» може рухатись!

— А що ви скажете про Гохмана?

— Гохмана? — перепитав ювелір. — Отого Гохмана, який замовив мені «тіару Сайтафарна»? Він

казав, що це на ювілей харківському професорові. А мені байдуже: харківському чи київському! Гохман! Чого йому бракувало? Не було в нього тільки головного болю. Він його шукав. І таки знайшов. Він мені заплатив тисячу вісімсот карбованців за роботу! А сам узяв тридцять тисяч, і все йому мало! Так залазить у яблуко черв'як, зробить собі просторе і м'яке ложе і почуває себе там господарем! А потім повзе до іншого. Оце вам такий Гохман!

— Ви навчалися десь мистецтва? — запитали репортери у Рахумовського.

— Мої батьки, мої добрі покійні батьки, хай їм земля пером, у далекому Мозирі учили мене в хедері, а потім хотіли бачити свого Ісроела ребе. Панове! Ви добре знаєте, що одних людей природа наділяє приємним голосом, других тонкими пальцями, створеними для гри на скрипці, третіх — ногами, що аж тремтять до танцю. Ісроела, старшого сина Нохума Рахумовського, природа наділила любов'ю до різьби, граверства, чеканки. Тому він і не став ребе, не виправдав надій своїх батьків. І як вони померли, я подумав: куди ж мені, безпорадному, податися? І сказав сам до себе: «Ісроел — тільки у велике місто!» І я приїхав до Києва. Жив там на Подолі, працював у граверних майстернях, хотів учитися й далі, але не знайшов тих, у кого я міг би навчитись більше, ніж знаю сам. І мені сказали добрі люди: «Ісроел! Ти тут більше нічого не навчишся. Їдь до Одеси! Там для своїх золотих рук ти знайдеш золоту роботу». Я поїхав до Одеси шукати долі. Але у великому місті Одесі, де людей більше, як у вашому, панове, Парижі, я був самотнім. Дуже самотнім. Там я довго крутився. У кращих майстернях виконував сяку-таку роботу, аж поки прилип до справи.

У чужій майстерні я виконав замовлення для Гохмана. Ні, не для цього, який замовляв тіару. Для його брата. У нього був старший брат. І після цього я вже мав свій кусень хліба. Я виконував тільки їхні замовлення. Інших замовників вони до мене не допускали.

Я розумів, що вони дурисвіти і шахраї. Я розумів, що вони із тих, які довірливим і дурним багатіям або ж таким пройдисвітам, як і самі, можуть продати чорноморські хвилі і одеські катакомби.

Але вони забезпечили мене роботою. Хорошою роботою. Якби не Гохман-молодший, то не було б тіари скіфського царя, не сидів би я отут у Парижі в готелі «Централь» і не розмовляв би з вами!

— Пане Рахумовський, як ви зуміли створити такий шедевр? — запитав плюгавенький репортер.

Ювелір зневажливо глянув на нього, мовчав, довго термосив бороду і смикав по волосині — сердився.

— Кожна перекупка, ласкавий пане, як кажуть у нас в Одесі, торгує по-своєму…

Підвівся з крісла, схилив голову:

— Панове! Мені з дороги пора відпочити.

Наступного ранку паризькі газети вийшли з портретом Рахумовського. Того ж дня почалося слідство у справі «Тіари Сайтафарна», що тривало два місяці.

Уповноважений французького уряду Клермон-Ганно зустрів Рахумовського непривітно: «Я його виведу на чисту воду!» — подумав.

Рахумовський це відчув і приготувався до поєдинку. Він зрозумів, що настав час, якого він давно чекав. Настав час йому, невдасі з Мозиря, тут, у Парижі, довести всім, на що він здатен. Рахумовський не спасував перед професором Сорбонни і членом Академії наук Клермоном-Ганно, плечі його розпрямились, тонкі шпакуваті брови витягнулися шнурком, очі засвітилися.

— Ви можете мене спалити на вогні, а попіл мій розвіяти по світу, — заявив Рахумовський, — але залишиться творіння рук моїх — «тіара Сайтафарна»! Ви її не знищите, не сховаєте, і до Лувру ходитимуть тисячі людей і милуватимуться моєю роботою.

— Не для того ми запросили вас, пане Рахумовський, — з погордою відповів уповноважений уряду, — щоб вас спалити на вогні. Ви повинні довести, що тіару створено вами. Словам ми вірити не будемо. А доведете — запропонуємо вам роботу у нашій майстерні.

— І доведу, — гарячкував Рахумовський. — Якщо після цього, ласкавий пане, ви не виплатите мені винагороди, я не посипатиму голову попелом. А якщо я одержу гроші, я не буду танцювати фрейлахс[10]. Я хочу одного: ще раз глянути на тіару, довести вам, що це моя робота, і їхати до Одеси. І не пропонуйте мені залишатися у вашій майстерні. Не пропонуйте мені на цій грішній землі царства небесного. Не треба…

Перед тим як показати Рахумовському тіару, Клермон-Ганно вісім годин допитував його, з'ясовував подробиці, процес роботи над шедевром. Рахумовський іспит витримав. Крім того, він пред'явив професорові чотири справжні фотографії тіари, які були зроблені під час її передачі Гохману.

— Якими джерелами ви користувалися при створенні тіари? — запитував Клермон-Ганно.

І Рахумовський зіслався на широковідомі в той час «Русские древности в памятниках искусства» І. Толстого та М. Кондакова (для скіфських сюжетів), а також «Атлас в картинках к «Всемирной истории» Вейсера (для мотивів з «Іліади»).

Рахумовському було запропоновано зробити деякі речі з названих ним джерел. Він блискуче впорався із завданням.

Останній екзамен полягав у тому, що Рахумовський мав виготовити частину самої тіари. І ось вона на столі. Сумнівів у авторстві самоука більше не було. Клермон-Ганно міцно потис маленькі руки Рахумовського і від душі поздоровив його.

— Може, таки залишитесь у Парижі? — запитав він ювеліра. — Будете мати добру роботу і добрі гроші.

— Не треба мені ваших грошей! — з гідністю відповів Рахумовський. — Я тут, у Луврі, переконався, що в мене немає конкурентів, а тільки заздрісники. Бо вони є всюди. Дякую вам, пане ласкавий, за гостинність. Відпускайте мене до Одеси, бо моя дружина вже скучила за мною, та й я за нею.

Висновки у справі тіари уповноважений уряду Клермон-Ганно доповів міністрові:

1. Тіара Лувру фальшива.

2. Вона виготовлена на замовлення Гохмана сучасним майстром.

3. Цей майстер — Рахумовський.

«Тіару Сайтафарна» було передано в музей сучасного мистецтва, а потім до Лувру, де вона експонується по сьогодні серед підробок.

Подальша доля Рахумовського невідома. Гохман-старший відійшов од торгівлі, а молодший і далі промишляв підробками із срібла аж до встановлення Радянської влади в Одесі… Після революції емігрував до Німеччини.

Немає сумніву в тому, що досягнення сучасної криміналістики та інших наук стали не тільки надійним щитом мистецтву від посягань брудних рук різного роду шахраїв, а й допомагають викривати фальсифікації, вчинені у минулому. Не випадково дві відомі теракотові статуї етруських воїнів, якими довго пишався нью-йоркський Метрополітен-музей, тільки в 1963 році було визнано фальшивками.

СКАРБИ ЦАРІВ ДОРАКА. СПРАВА МАРГАРИТИ БАУЕР

Шахрайські махінації Гохмана з «тіарою скіфського царя» здаються дитячою забавою в порівнянні з хитромудрими вивертами «грабіжників могил» сьогодення.

Цей злочинний фах прадавній, як піраміди Єгипту. І дійсно, уже через 500 років після побудови, майже 4000 років тому, була пограбована найдревніша піраміда — усипальня фараона Джесера.

Не вберегли скарбів ні охоронні написи, що проклинали злодіїв та грабіжників могил, ні заплутані лабіринти підземель, ні кам'яні брили, що зривалися на голови невтаємничених, ні кам'яні мішки, ні пастки. Застережні заходи володарів Єгипту були даремними: їхні усипальні пограбовані ще за глибокої давнини. Така доля спіткала могили священних биків Апісів, гробницю найдавніших фараонів в Абідосі, піраміду Хефрена, «піраміду жахів» останнього фараона сонячної династії Уноса і багато інших древніх пам'яток.

Уже в минулому столітті між «грабіжників могил» подибуємо не тільки кустарів-дилетантів, але іноді в цій ролі виступають цілі країни, ясновельможні монархи, відомі політичні діячі, вчені, а також «видатні» міжнародні авантюристи-фахівці.

На берегах Нілу на початку XIX століття грів чуба міжнародний злодій від археології Бельцоні, який «працював» на користь англійського консула в Каїрі Солта. Його співвітчизник Дроватті там же так само «трудився» в інтересах французького консула. Не забували вони й про себе.

Наприкінці 1897 року в антикварних крамницях Парижа, Лондона, Берліна з'явилися надзвичайно красиві бронзові статуетки людей і тварин.

Коштовні реліквії придбали Берлінський музей народознавства, Британський музей, Лувр. Їх привезли з Африки солдати англійських колоніальних військ, які повернулися з каральної експедиції, під час якої дощенту зруйнували Великий Бенін.

Перелік цих крадіжок був би безкінечним. Згадаймо тільки античні статуї Пергамського олтаря, ганські національні реліквії, скульптури та барельєфи мінайських і сабайських міст Ємену, бірманські дзвони, скіфське золото, прикраси Великих Моголів.

Під час загарбницьких війн у вогнищах пожеж гинули сотні міст і десятки цивілізацій. Арабські халіфи і турецькі султани перетворили піраміди в каменоломні. З бронзи пантеону Агріана турки відливали гармати. Парфенон став пороховим сховищем.

Наполеон пограбував немало європейських столиць, щоб поповнити Лувр світовими шедеврами мистецтва. Гітлер і Герінг… але про них ще буде мова.

Проте повернемося до «грабіжників могил». Нинішній антикварний бум почався одразу по закінченню другої світової війни. «Сприяли» тому і археологічні відкриття. Відомий радянський етнограф Геннадій Єрьомін дійшов висновку, що на інтересі до археології, історії, сенсаційності загадок старовинного світу погріли руки ділки. Витвори античної культури, якими колись цікавилося лише вузьке коло дослідників і шанувальників старожитностей, стали предметом купівлі-продажу. Жертви примхливої моди прикрашають туалет якої-небудь заможної дружини бізнесмена або голлівудської кінозірки.

В антикварному бізнесі лідирує Швейцарія. Статут нейтральної країни, наплив маєтних туристів, що захоплені «благородною» жагою до «сивої давнини», кордони в горах, зручні для контрабандистів,

зробили Швейцарію міжнародним центром торгівлі унікальними творами культури та мистецтва всіх часів і народів. Тут зосереджені підпільні і легальні організації, які скуповують трофеї злодійських розкопок з усіх куточків планети. Звідси знахідки надходять до антикварних магазинів світу, завбачливо забезпечені докладним «родоводом» і показником вартості реліквії. Видаються також спеціальні «чорні каталоги» для заочного знайомства з предметом майбутньої купівлі.

Ці організації встановлюють контакти з підпільними «археологами». Скупники на місцях мають розгалужену сітку платних агентів і наводчиків, швидкохідний транспорт, зброю.

Величезні бариші приваблюють ділків в археології. Приблизні підрахунки відомого італійського археолога професора Діно Адеместеану свідчать, що «відплив» археологічних знахідок за межі країни досягає суми одного мільярда лір за день.

Ніщо не може бути протипоставлене значній армії «грабіжників могил», які буквально штурмують археологічні скарбниці світу. Один з відповідальних співробітників Інтерполу сказав кореспонденту журналу «Лайф»: «Три кити, на яких базується міжнародна злочинність: наркотики, торгівля «живим товаром», контрабанда золота і археологічного антикваріату… Боротьба з ними надзвичайно складна і безперспективна: в кожному з трьох випадків ми стикаємось із добре налагодженою і продуманою організацією, в якій дилетантам робити нічого».

Сенсаційні події, що відбулися в 1956 році з участю відомого англійського вченого, археолога професора Джеймса Мелларта, довгий час не сходили зі шпальт періодичних видань на Заході.

…В напівтемряві нужденної хатини, в простій селянській скрині, серед ганчір'я спалахнуло античне золото. Обручки, келихи, кубки, фігурки домашніх божків, казкових звірів. «У цю мить, — розповідав професор журналістам і поліції, — я відчув себе справжнім переможцем. Я порівнював себе зі Шліманом, який узрів між каменів зруйнованої Трої золоті скарби царя Пріама… На брудну долівку переді мною висипані неоціненні вироби із слонової кості, срібла, бурштину, бронзи. Були тут і залізні речі, які, між іншим, за часів їх виготовлення коштували значно більше, ніж золоті. Була зброя древнього воїна, прикраси цариці, келихи із срібла з золотом, обручки з великими смарагдами, золоті ґудзики і брошки з гравіруванням, бронзове намисто вишуканої ювелірної роботи. Я зрозумів, що цей справді царський скарб добуто з одного могильника. Предмети були різними за призначенням, але археологу неважко визначити їхню стильову єдність, належність до однієї прадавньої культури».

Таке багате поховання могло увінчати земний путь тільки вельми могутнього володаря. Але якого саме? Якої держави?

— Чи можна це все сфотографувати?

— Боже вас борони! Нізащо!

У Мелларта дух захопило. Він розумів, що всі речі належали до невідомої археологам світу цивілізації, дуже давньої, яка існувала не пізніше третього тисячоліття до нашої ери.

— Ви навіть не уявляєте, яка це цінність для світової науки!

У 1956 році співробітник філіалу Британського інституту археології в Анкарі Джеймс Мелларт довгий час досліджував анатолійське плато — місце народження і загибелі багатьох цивілізацій і міст давнини, започаткованих легендарною Троєю. Якось на гамірному стамбульському базарі він побачив дивні глиняні черепки з незнайомими для нього орнаментами. Професор тут же закупив їх усі до одного і опитав селян, звідкіля їх привезли. Всі назвали пагорб Чатал-Хаюк в околицях міста Іспарти. Кілька років виснажливої і невтомної праці на розкопці Чатал-Хаюка принесли Мелларту світову славу: він відкрив «колиску цивілізації» — найдавніше неолітичне місто віком 9 — 10 тисяч років.

В свій «зоряний час» Джеймс Мелларт взяв квиток на експрес Стамбул — Ізмір. Його поштиво проводжали чиновники турецького управління охорони старожитностей.

Потяг рушив, а на одній із зупинок Мелларт був приємно здивований. В купе зайшла гарненька молода дівчина. «Типова гречанка, — визначив професор. — Таких темноволосих красунь багато в приморських містах Турції».

Вона уважно глянула на нього і попросила дозволу сісти напроти. Незнайомка вимовляла слова з легким американським акцентом. Не приємні риси обличчя незнайомки захопили Мелларта і не довгі ноги та гнучкий стан.

Його кинуло в дріж, коли на правій руці красуні побачив масивний старовинний золотий браслет. Від нього «повіяло» тисячоліттями. Джеймс Мелларт давно плекав надію відкопати таку дивину, а вона ж тут, поруч…

Не відводячи очей від чудового браслета, професор намагався визначити його вік і зупинився на третьому тисячолітті до нашої ери.

«Безумовно! Безперечно! — переконував він сам себе. — Це нагадує щось близьке до Трої, але давніше. Приблизно на тисячу років. Матове золото. Своєрідний візерунок. Рельєфний малюнок…»

Археолог розхвилювався. Він зробив випадкове відкриття. І де? У вагоні. Поруч з ним була пам'ятка невідомої культури, а значить — царина для дослідницької діяльності.

Не роздумуючи, професор поважно підвівся і назвав себе. А красуня і не здивувалася. Вона добре знала, з ким повинна була зустрітися в купе і як себе поводити. Сценарій-бо розробив досвідчений і хитромудрий режисер. «Випадкова» зустріч красуні з Меллартом була зовсім не випадковою.

Вони познайомились. Професор не стримався, відразу ж «клюнув» на приманку і почав настирно розпитувати про походження дивовижного браслета.

— Звичайна родинна реліквія, — відповіла дівчина на численні запитання Мелларта. — Такі речі у нас давно переходять у спадщину із покоління в покоління. Це традиція. Їх не можна ні продати, ні обміняти.

Красуня змовкла і, подумавши, сказала, що такій статечній людині, як професор, вона, хай так, покаже речі з родинної колекції. У них дома збереглася дещиця від спадщини бабусі.

Поїзд прибув до Ізміра. Дівчина переморгується з «водієм таксі», після чого машина довго петляє по околицях міста і зупиняється біля маленького причалу. Тут чекає човен. На протилежному березі затоки знову наймають таксі і після занадто довгого блукання лабіринтами вузеньких вуличок добираються до занедбаної хатини…

— …Дозвольте ж мені таки сфотографувати… — зазираючи до скрині, благав Мелларт.

— Це заборонено. Але… ви можете, шановний професоре, якщо бажаєте, замалювати в блокноті. Працюйте скільки захочете. Відлучатися будь-куди не можна. Така наша одна-єдина умова.

Професор зрозумів, що тут немає ніякої «бабусиної спадщини», що він потрапив у хитросплетені тенета якоїсь високоорганізованої зграї фахівців — грабіжників могил.

Але почуття вченого перемогло огиду до цих людей. Мелларт погодився.

Це було щось на зразок домашнього арешту. Професор Джеймс Мелларт працював майже тиждень. Він зробив науковий опис надзвичайної колекції. Його не квапили, добре і своєчасно годували, але на запитання відповідали знехотя.

Але він і сам уже не губився в здогадках. Він зрозумів, що всі речі викрадені з одного могильника. Поховані були володар і його дружина. В склепі була і собака царського подружжя.

Як досвідчений археолог Мелларт зробив висновок, що в даному випадку могло мовитися про розвинену землеробську державу, про міста з ремісниками і купцями. Але де ж її місце на карті античного світу, звідкіля ці дивовижні речі, з якої загадкової цивілізації? Ось фігурка жінки-жриці. По її чудернацькому одягу можна гадати, що це забутий народ, який створив тут, у Малій Азії, свою незвичайну державу. Це не греки, не єгиптяни, не хети, але є й подібні риси, деталі.

Професор краще за інших розумів, що в Анатолії відкрито лише незначну частину створеного руками древніх. Так, лише недавно була відкопана мармурова плита, у верхній частині якої був викарбуваний напис на одному з діалектів хетської мови. А на нижній частині цієї плити археологи побачили загадкові письмена, які до цього не зустрічалися. Яким же народом вони зроблені? Можливо, скарби могильника допоможуть відповісти на ці запитання?

Він ретельно переносив на ватманський папір своєрідний комплекс образів — символів сил природи, материнства, праці. Срібний кинджал, а на ньому зображення дельфіна. Древні греки любили морську тварину, але малювали її дещо по-іншому. Дивовижної форми світильники, срібні нагрудні прикраси, що їх носили воїни держави Урарту. Але тут була явна місцева своєрідність.

«І справді, нерозкопана Троя! — міркував професор. — Але де ж її шукати? Де Некрополь, що зберігав цей скарб?» Напевно, грабіжники не брали з могильника речей, що їх вважали дрібницями. А вони б дали змогу точніше визначити час їх виготовлення, відкрити для науки нові відомості…

З випадкових і дуже обережних відповідей грабіжників могил Мелларт дійшов висновку, що пограбований ними могильник розташований в місцевості Дорак.

Десь на березі Мармурового моря нібито існувала держава, яка досягла вершин свого розвитку ще на

початку третього тисячоліття до нашої ери. Вона підтримувала торговельні зв'язки з Єгиптом, Критом, з містами Малої Азії. Досконалість ювелірних виробів доводила, що культура цього народу далеко відійшла від варварства. Там в жертву своїм богам приносили не самих тварин, а лише хитру підміну у вигляді фігурок з глини — свідчення високого соціального розвитку.

Через тиждень заповнено десятки сторінок у блокноті, перенесено на ватман зображення деяких предметів.

В останній вечір із записок професора знято копію. З його слів фіксується вартість знахідок і приблизний час їхнього виготовлення.

— Нам досить і сорока століть… — запам'ятовує професор кинуте кимось із грабіжників.

Потім глухої ночі професора безцеремонно виводять надвір, у темряву, довго везуть кудись заплутаними вулицями, а потім залишають самого.

В Лондоні Мелларт з головою поринув у цікаве дослідження. Він порівнює замальовки, упорядковує свої нотатки. Його колеги стверджують початкову думку про нерозкопану Трою, третє тисячоліття до нашої ери.

Тоді й надходить лист на його адресу. В листі написано, що родина дозволяє публікацію матеріалів, які має в своєму розпорядженні всесвітньовідомий професор, але при умові, що він визначить у своїй статті точніший вік золотих речей, ніж при першому знайомстві з ними…

З листом професор ознайомив своїх колег. Вони відверто висловили свої побоювання: «провокація», «спекуляція», «пастка», «розтринькування історичних сувенірів», — тільки й чув Мелларт.

І тоді він вирішив проконсультуватися з директором Британського археологічного інституту. Той порадив поки що утриматись від публікацій в наукових журналах.

Після довгих роздумів і вагань Мелларт надіслав свої малюнки і коментарі до них одному з ілюстрованих тижневиків Лондона.

«Хай світ дізнається деякі подробиці про Трою, яку ще не розкопали!» — вирішив він.

Передруки з журналу заполонили весь світ. З Туреччини надійшов офіційний запит із проханням дати додаткові пояснення. Професора майже відверто звинувачували в тому, що він приховує розташування таємничої хатини із скарбами.

Аж тоді професор остаточно зрозумів, в яку авантюру втягли його досвідчені шахраї. В авторитеті Мелларта як вченого-археолога сумніву не було. Отже, через нього хтось отримав необхідні відомості для гендлювання на чорному ринку. Адже вартість речей була авторитетно підтверджена. Газети охрестили описані Меллартом речі «скарбами царів Дорака». «Режисер» цього спектаклю міг утішатися. Таємничість того, що трапилося, нервовий тон преси, відтінок кримінального роману в коментарях журналістів — усе було блискучою рекламою. Ґрунт для розпродажі підготовлено.

Через десять років після «відкриття» і таємничого зникнення скарбів нерозкопаної Трої на чорному ринку Америки завважили появу золотих речей, які описав Джеймс Мелларт.

Продавці сховалися за низкою підставних осіб. Покупці також поводилися з пересторогою. Побоюючись підробки, вони звернулися до експертів. «Їм 45 століть», — таким був висновок експертів після фізико-хімічних аналізів.

Гендель відбувся. Куплені скарби як у воду впали. Тільки виявилося, що їх вартість зросла майже в десять разів проти оцінки Джеймса Мелларта…

Смакуючи справу грабіжників «скарбу царів Дорака», запопадливі до сенсацій журналісти пригадали не одну аналогічну сенсаційну історію і намагалися пов'язати їх. Мовилося про «заповіт Шлімана» — міфічну Атлантиду.

Генріх Шліман народився 6 січня 1822 року в містечку Ной-Букове німецької землі МакленбургШверін у родині пастора. В шкільні роки, наслухавшись розповідей про загибель Геркуланума і Помпеї, начитавшись книг про Троянську війну, хлопчик глибоко в душі плекав надію вивчитись і коли-небудь самому знайти і розкопати легендарну Трою.

Але життя внесло свої корективи. Фінансовий стан батьків не дав змоги продовжити навчання, і після закінчення реального училища Генріх був вимушений кинути гімназію і піти на роботу до крамниці, хлопчиком на побігеньках.

Через деякий час йому пощастило влаштуватися на роботу в респектабельну торгову фірму «Шредер і К°» в Амстердамі. Завдяки лінгвістичним здібностям і відмінній пам'яті Генріх самотужки оволодів кількома іноземними мовами, в тому числі і російською. Це наштовхнуло верховодів фірми на думку відрядити молодого і здібного службовця-поліглота в 1846 році в Петербург. Там у торгового агента компанії Шліман сам стає купцем і відкриває власну справу.

В Росії Шліман пробув 18 років, став товстосумом, прийняв російське підданство, повінчався в Ісаакіївському соборі з племінницею багатого російського купця, мав трьох дітей. Шліман досяг таких висот, що його приписали до купців першої гільдії і він отримав титул потомственного почесного громадянина Санкт-Петербурга.

Наприкінці 50-х років, стомившись від спекулятивних махінацій, розчарувавшись у нещасливому шлюбі, негоціант поступово ліквідує свої справи і подорожує по Європі та країнах Середземномор'я. І там під час мандрів по Греції і Близькому Сходу воскресли рожеві мрії дитинства — він остаточно вирішує стати археологом.

Генріх Шліман не з пером в тиші кабінету, а з лопатою на розкопі перший довів, що легендарна Троя — не витвір великого Гомера, а реальність, прихована правічними нашаруваннями пагорба Гіссарлик.

Шліман був першовідкривачем, і головна його заслуга перед наукою в тому, що він викликав революцію в свідомості археологів, істориків та філологів. Він подарував людям новий, невідомий світ, а вчених примусив повірити, що цей світ насправді існував і вартий захоплення і глибокого, серйозного вивчення.

В 1889 році Генріх Шліман помер.

А через двадцять два роки, 20 жовтня 1912 року, американська газета «Нью-Йорк Амерікен» опублікувала статтю «Як я знайшов загиблу Атлантиду, колиску всіх цивілізацій» про «заповіт Генріха Шлімана». Стаття, нібито підписана його онуком, Паулем Шліманом, викликала велику зацікавленість світової громадськості, тому що містила сенсаційні і загадкові відомості про легендарну землю.

Шліман насправді цікавився Атлантидою, навіть збирав про неї деякі матеріали. Але чи серйозно він ставився до цієї легенди — ніхто відповісти не міг. Шліман умів зберігати свої таємниці.

«Мій дід, доктор Генріх Шліман, — писав автор статті, — за кілька днів до своєї смерті вручив одному із своїх близьких друзів запечатаний конверт з написом: «Розпечатати лише одному з членів моєї родини, який присягнеться присвятити своє життя вказаним тут дослідженням». За годину до смерті мій дід попросив аркуш паперу, олівець і написав тремтячою рукою: «Доповнення до запечатаного листа. Таємно. Розбий вазу з головою сови. Розглянь, що там є. Воно стосується Атлантиди. Копай у східній половині храму в Саїсі і на кладовищі в долині Хасуна. Важливо. Знайдеш підтвердження моєї теорії. Ніч наближається — прощай…»

Цей лист він звелів віддати тому ж другові. Листи депоновані в одному з французьких банків. Після навчання в Росії, Німеччині і на Сході я вирішив продовжити працю мого великого діда. В 1906 році я дав клятву і зірвав печатку. В конверті знайшов фотографії і різні документи. В першому з них мовилося: «Той, хто відкриє конверт, повинен заприсягтися, що буде продовжувати працю, яку я залишив незакінченою. Я дійшов висновку, що Атлантида була не тільки великою землею між Америкою і західними берегами Африки і Європи, але й колискою всієї нашої культури… В доданих матеріалах є документи і всі докази…»

Далі в листі мовилося про спеціально виділену велику суму грошей, яких, на думку Шлімана, вистачило б на дослідження Атлантиди. Якщо справа увінчається успіхом, спадкоємець не повинен приховувати, що Атлантиду відкрив Шліман. Шліман нібито писав, що висновок про існування Атлантиди він зробив, досліджуючи предмети розкопок в конкретно визначеній місцевості Малої Азії.

Саме в місцевості, на яку вказував Шліман, і був пізніше відкритий «скарб царів Дорака».

Таким чином журналісти намагалися довести, що знахідки в Дораці мають пряме відношення до міфічної Атлантиди, яка підтримувала торгові зв'язки з Дораком.

На цьому й закінчується містифікація «заповіту Шлімана», відкриття ним загадкової Атлантиди і її зв'язку з Дораком.

Невдовзі по публікації статті Пауля Шлімана в газеті «Нью-Йорк Амерікен» розпочалася перша світова війна, і Пауль Шліман загинув. А його статтю фахівці нині вважають справною містифікацією, створеною або самим Паулем, або кимось іншим, хто використав його ім'я і ім'я Паулевого славетного діда.

В жодному підручнику криміналістики, в жодному посібнику не знайти навіть простого переліку всіх шахрайських викрутасів, за допомогою яких пройдисвіти «добувають» гроші. Едгар По навіть трактат склав: «Ошуканство як точна наука».

Цих способів безліч. І пройдисвітів немало. А ще більше «жертв», потерпілих від шахрайства, які збираються когось ошукати, а по тому самі пошиваються в дурні. Це ті, що йдуть по шерсть, а повертаються стриженими. Про це і свідчить справа Маргарити Бауер. Вона не продавала ні чорноморських хвиль, ні дніпрових круч. І в родичках Остапа Бендера не значилась.

Але серед процесів хитромудрих шахраїв, які обдурюють легковажних, довірливих та простодушних, судових процесів, що в різних варіантах повторюються в буржуазних судах, цей посідає особливе місце. Ця справа слухалась у липні 1969 року в ельзаському місті Кольмар — справа простодушної, дещо легковажної шахрайки і її занадто хитрих жертв.

Маргарита Бауер була прислужницею у літнього заможного страсбурзького буржуа. Вона була добра й жаліслива жінка, схильна співчувати горю інших, і, коли одна її приятелька захворіла і злягла на кілька місяців у лікарню, Маргарита пригріла її маленьку доньку. Господар здивувався і навіть обурився такою марнотратністю: як може жінка, що сама ледь-ледь зводить кінці з кінцями, отримуючи мізерну плату домашньої робітниці, взяти на утримання чужу дитину на невизначений термін?

Цей добропорядний буржуа набрид Маргариті своїми повчаннями, і одного разу вона спересердя сказала йому:

— Не турбуйтесь, у мене більше грошей, ніж ви собі уявляєте!

— Звідки вони в тебе? У служниці — гроші? Ви тільки подумайте!

— Я довго не зважувалася вам про це говорити. Але ж ви самі врешті-решт дізнаєтесь.

Не день і не два цікавився господар таємницею Маргарити. Мовилося ж про гроші. І вона вимушена була зізнатись:

— Я позашлюбна дочка дуже заможної людини. Мій батько недавно помер у Сполучених Штатах Америки і заповів мені спадщину. Він залишив мені мільйони доларів, але я не знаю, як їх отримати…

Поважний буржуа, як голодний кіт на мишу, нашорошив вуха й нагострив зуби.

Наступного дня він запропонував своїй домашній робітниці три мільйони франків на клопоти по отриманню спадщини. Справа відбувалася в 1957 році, коли франки були занадто «легкі». Це зараз такі гроші варті тридцяти тисяч сучасних, «важких» франків. Але й тоді це була значна сума. Проте господар любив бариші і видав Маргариті позичку не безкорисливо, а примусив її написати розписку не на три мільйони, а на сім.

Не задовольнився цим старий, ночей не спав. Йому ввижалися чужі мільйони доларів, чужа спадщина. Опасистий буржуа схуд і зблід. І наважився: одного разу тоненьким тремтячим голоском, ніяковіючи, освідчився в коханні і запропонував служниці руку й серце.

Маргарита була гордою жінкою.

— Пане, — спитала вона, — чи слід горлиці прибиватись до журавлиної зграї?

Вона знехтувала принадним сватанням сімдесятирічного пана, а через деякий час узяла шлюб з людиною «свого кола» — молоденьким офіціантом.

Чутки про американську спадщину полонили провінційне місто. Маргариті пропонували гроші в позичку, кредитували товарами. Спочатку вона несміливо відповідала, що не впевнена в отриманні спадщини, але її не хотіли й слухати.

І тоді Маргарита провела просту комбінацію. Найняла в державному банку сейф, поклала туди 100 нових франків і отримала квитанцію. До сотні вона дописала в квитанції кілька нулів, і вийшла астрономічна сума в мільярд (старих) франків.

Після цієї підробки всі повірили в її байку про американську спадщину. Маргариті давали поради, нав'язували участь у різних починаннях, вкладали в них свої гроші, канючили пожертви для благодійних заходів.

Якось банківська контора навіть дала їй чистий бланк виписки з поточного рахунку, і вона заповнила його так, що вийшло кредитне сальдо на суму шість мільярдів старих франків.

— Один банкір, — свідчила Маргарита пізніше на судовому процесі, — сказав мені: «У вашому нинішньому становищі не личить працювати. Дозвольте нам потурбуватися про вас…»

Західнонімецький мангеймський банк запропонував їй перевести гроші із Сполучених Штатів таємно від французького податкового відомства.

Іншому банку Маргарита поскаржилася, що з неї вимагають три мільйони франків податку. Гроші їй були тут же видані.

Добродушна Маргарита Бауер опинилася в ролі щедрої громадської діячки і благодійниці. З допомогою відкритих на її ім'я кредитів в Кольмарі побудували два великих житлових будинки, які стали гордістю невеликого міста. Якийсь бізнесмен канючив у неї грошей, щоб розширити своє підприємство. Пані Бауер підписала чек на сім мільйонів франків. Але той бізнесмен, як виняток, був чесним комерсантом — йому треба було тільки три мільйони. «Мільярдерша» решту — чотири мільйони — запропонувала місцевій общині. Маргариту негайно оголосили благодійницею, запросили приїхати на урочисте засідання, зустрічали з оркестром і ескортом мотоциклістів.

Жила вона дуже скромно в невеличкій квартирі, не справила ні доброго автомобіля, не придбала ні дорогоцінних прикрас, ні коштовного хутра. А чоловікові наказала не залишати роботу: все може трапитись.

Ця скромність створила їй репутацію поважності та порядності, і ні в кого не виникало сумніву в наявності американської спадщини. Добродушність і деяка легковажність привели Маргариту до печального фіналу.

Один паризький підприємець умовив її фінансувати будівництво аеропорту для вертольотів. Вона підписала відповідні зобов'язання, але грошей для їх забезпечення не виявилось.

Тим часом чоловік Маргарити запропонував місцевим спортивним діячам 25 мільйонів старих франків для створення в рідному місті Кольмарі висококласної футбольної команди. І тут чек виявився не забезпеченим.

Поліція, хоч і через десять років, стривожилася. Розпочалося слідство. Маргарита не заперечувала звинувачень у шахрайстві, і її заарештували. В результаті афери один банк прогорів, інший дуже

постраждав через аванси для пані Бауер, пошилося в дурні немало бізнесменів. Але рядові кольмарці були на її боці: вона зробила багато добрих справ, свідчили вони, жила скромно, а зажерливим банкірам і промисловцям, що намагалися ще більше нажитися на жінці, якій випадково пощастило, — що ж, так їм і треба.

11 місяців просиділа пані Бауер в буцегарні, а потім її звільнили за станом здоров'я.

Але звинувачення були занадто серйозні: шахрайство, підробки, видача фіктивних чеків. Вона нічого не спростувала. А на своє виправдання розповіла, як товстосуми відкривали свої гаманці і набивалися з грішми, як вона застерігала, що спадщина може виявитись ілюзією, а їй ніхто не йняв віри.

Три роки позбавлення волі — така була мінімальна міра покарання для Маргарити Бауер. Так закінчилася справа, яку можна назвати комедією ненаситної буржуазної жадоби, що засліпила навіть досвідчених і бувалих багатих ділків.

ВЕЛИКИЙ ФАЛЬСИФІКАТОР

Разом із весною світ зустрічав Перемогу. Це була перша весна чистого неба, весна світлих надій, весна, завойована надто дорогою ціною. Біснуватий фюрер, страхаючись суду народів, покінчив життя самогубством, така ж доля спіткала і Геббельса. Був уже повішений італійським народом фашистський дуче Муссоліні, розшукували Бормана, чекав на вирок Герінг…

Судили не тільки ватажків гітлерівського рейху. Судили зрадників, найманців, посіпак усіх мастей і відтінків.

…В одиночній камері амстердамської в'язниці випещений, статурний чоловік прислухався до кроків і покашлювання наглядача в коридорі.

Забряжчали ключі, клацнула пружина замка, рипнули двері.

— Ван Меєгерен! На допит.

Художника звинувачували у співробітництві з німецькими окупантами.

— Ви зізнаєтесь у цьому? — запитав державний інспектор Воонінг.

— Ні!

— Чи зізнаєтеся ви в тому, що за посередництва антикварної фірми Гудстіккер і особистого агента Германа Герінга банкіра Нідля завдали національному багатству Голландії збитків?

— Ні!

— Ви продали рейхсмаршалу Герінгу картину художника Яна Вермера Делфтського «Христос і грішниця»?

— Так.

— За цю картину Герінг заплатив один мільйон шістсот п'ятдесят тисяч гульденів. З них ви, за винятком комісійних, одержали мільйон гульденів. Це правда?

— Так.

Художник Ван Меєгерен не був боягузом. Але його охопив жах від думки про вирок. А звинувачення тяжке: він порушив закон, продав за кордон картину одного з видатних живописців минулого. І не будь-кому, а катові, з волі якого на беззахисну Голландію було скинуто тисячі авіабомб.

У тому, що покарання буде суворим, у художника сумнівів не виникало. І він вирішив сказати правду. На черговому допиті прозвучала його заява:

— Національне багатство Голландії залишилося національним багатством Голландії. Награбоване золото Герінг віддав не за справжню картину Вермера, а за фальшиву. Картину «Христос і грішниця» написав не видатний художник минулого Вермер Делфтський, а я — Хан ван Меєгерен! Я прагнув завдати збитків не батьківщині, а її злому ворогові.

Державний інспектор зблід. «Яке нахабство!» — подумав він. Але стримав себе і в'їдливо кинув:

— Ви чекаєте за це нагороди? Хочете видати себе за національного героя? Ви — злочинець. Доказами вас загнано в куток і притиснуто до стіни! Ви зізнаєтесь у цьому?

Художник усміхнувся:

— Так, я зізнаюсь у тому, що загнаний у куток, зізнаюсь, що притиснутий до стіни. Але посібником німецьких окупантів, колабораціоністом я не був. Я ошукав і Герінга, і його експертів. Картину, яку всі визнали за твір великого Вермера Делфтського, написав я.

Тепер глузував державний інспектор:

— Може, й «Мону Лізу» створили ви, а не Леонардо да Вінчі?

— Чого не було, того не було! — знизав плечима художник, — «Христос і грішниця» — не єдина моя картина. Я написав ще кілька «Вермерів Делфтських».

— Цікаво, — наїжачився інспектор, — яких саме?

— «Обмивання ніг» — вона в амстердамському Рейкс-музеумі, «Голову Христа» і «Тайну вечерю» — в колекції ван Бейнінгена, «Благословення Іакова» — в колекції ван дер Ворма, «Христа в Еммаусі» — у роттердамському музеї Бойманса.

Інспектор ледве стримував лють. І вирішив «зайти» з козирного туза, якого досі приховував від обвинуваченого. Відкрив теку, дістав документи і тицьнув їх ван Меєгерену.

— Ознайомтесь! Це — висновок наших видатних реставраторів. Вони доводять, що названі вами картини — твори живописця XVII, а не XX століття!

Художник відвів руку слідчого:

— Чхати мені на патякання неуків. Картини написав я. В моєму будинку під Ніццою, де я жив до війни, мають зберігатись етюди до цих картин.

Слідчий підвівся:

— Перевіримо!

— Я доведу, що ці полотна мої. Дайте мені старе полотно, пензлі з борсукового хутра, фарби, що їх я назву, дайте змогу працювати, і я при вас напишу одну з цих картин. Жоден експерт не відрізнить її від оригіналу, — не вгавав художник. Він добре розумів: на кін поставлено все.

…Нікому не відомий Хан ван Меєгерен у 20-х роках уважно і посилено вивчав творчість видатних голландських живописців XVII століття. У реставратора Тео ван Вейнгардена він вивідав таємниці живопису майстрів, рецепти фарб, лаків. За дванадцять тисяч гульденів купив лазур — фарбу художників минулого. В антикварній крамниці придбав велику картину невідомого художника XVII століття: фарбу можна змити, а полотно і рамку використати.

Навіть дружина не сміла зайти до майстерні Меєгерена. А він не працював, він — священнодіяв. Невдачі не зломили художника.

За зразок він обрав видатного художника минулого Яна ван дер Мера з Делфта, якого називали Вермером Делфтським. Ім'я його стоїть поруч із Рембрандтом. Католик Вермер не залишив жодної картини на релігійний сюжет. Меєгерен знав, що в ранній період творчості Вермер писав картини на релігійні та міфологічні теми, але жодної з них не збереглося. Він і вирішив заповнити цю «прогалину» в творчій біографії великого художника.

Змито фарби із старовинного полотна. Меєгерен прибиває його до підрамника маленькими гвіздками XVII століття. М'які пензлі, старовинні рецепти фарб, дорогоцінна лазур. Усе враховано до найменших дрібниць. Сім місяців виснажливої праці. Голову Христа довелося переписувати чотири рази. Дуже довго виробляв «справжній» підпис.

Картину покрив коричневим лаком — надав їй «павутини часу». Зник підпис під шаром лаку, фарби зблякли. Завдяки цьому, а також під впливом високої температури і спеціальної обробки, картина «Христос в Еммаусі» «постаріла» років на триста.

Меєгерен був переконаний: ніхто не викриє підробки.

Але виникло доречне питання: яким чином достовірно обнародувати новоствореного Вермера?

І фальсифікатор розповів своєму товаришеві, голландському юристу К. А. Боону байку про те, як він, перебуваючи в Італії, у старовинному замку знайшов, придбав і контрабандним шляхом на вітрильнику, з небезпекою для життя, перевіз картину «Христос в Еммаусі» до Монте-Карло.

Меєгерен знав, кому повідати «таємницю». Звістка про знахідку полетіла, мов на крилах.

Видатний знавець голландського живопису, автор фундаментальних мистецтвознавчих праць доктор Абрахам Бредіус уважно ознайомився з картиною, відкрив підпис і дійшов висновку, що «Христос в Еммаусі» — твір Вермера Делфтського.

Восени 1937 року було опубліковано статтю Бредіуса про сенсаційну знахідку шедевра Вермера.

І сталося так, що не покупці вибирали картину, а її власник, Хан ван Меєгерен, вибирав покупців.

Найвигідніших і найповажніших. Таким чином картину «Христос в Еммаусі» було продано музею Бойманса в Роттердамі за 550 тисяч гульденів. З них 340 тисяч одержав ван Меєгерен, решту — комісіонер, торговець картинами Д. А. Хугендейк.

У музеї досвідчені реставратори підвели під картину нову основу, відчистили її від нашарувань «часу». У жовтні 1938 року вона посіла почесне місце серед скарбів музею. Фахівці-мистецтвознавці оголосили «Христа в Еммаусі» одним із найдосконаліших творів Вермера.

Змістовність картини, своєрідна натхненність персонажів, неповторний колорит відвернули увагу дослідників від дрібних похибок художника, поглибленого художньо-стилістичного й технологічного аналізу твору.

Тріумф, довгожданий і такий жаданий, заради якого віддано десять років життя, полонив ван Меєгерена.

Слідчий Воонінг уважно вислухав оповідь художника.

— Хай так. Ви досягли своєї мети. Вашу картину визнано за твір великого Вермера Делфтського, її придбав провідний музей. Після всього ви могли відкрити таємницю і посміятися з критиків і знавців?

— Авжеж.

— А ви цього не зробили…

— Ні. Я працював далі. Хотів, щоб мої картини були у всіх найкращих національних музеях. Мою діяльність можете вважати протестом проти тієї зневаги, що її я зазнав од вовчої зграї критиків. Крім того, я дуже люблю живопис майстрів минулого.

— А гроші ви теж любите?

Художник не зрозумів і безпорадно глянув на інспектора.

— Багатство, кажу, в п'ять з половиною мільйонів гульденів — теж плід цієї пристрасної любові? — з притиском мовив той.

Меєгерен промовчав. Так, його картина витримала екзамен. А сам він не вистояв перед іспитом золотом.

За два роки після «Христа в Еммаусі» він пише «Товариство бенкетує», «Картярі» й одержує за них 350 тисяч гульденів.

Війна і фашистська окупація не зупинили художника. Багаті люди влаштовуються за будь-якої влади. Попит на картини майстрів минулого зростав. І Меєгерен за три роки створив п'ять нових «Вермерів Делфтських».

«Голова Христа», «Тайна вечеря», «Благословення Іакова», «Обмивання ніг», «Христос і грішниця» принесли великі прибутки — чотириста тисяч, мільйон двісті п'ятдесят тисяч, мільйон двісті сімдесят п'ять тисяч, мільйон шістсот тисяч, мільйон шістсот п'ятдесят тисяч гульденів.

«Христос і грішниця» потрапляє в колекцію Германа Герінга.

Розслідування не закінчилось, а художник Антоніус Хан ван Меєгерен був звільнений під заставу. Йому дали старе полотно, пензлі з борсукового хутра, необхідні фарби. Останній іспит, остання ставка. Тільки ставка не на черговий мільйон гульденів, а на життя художника. І він з честю витримав іспит. То був його останній «Вермер». Створений під наглядом поліції «Христос між учителями».

Фахівці одностайно визнали: Хан ван Меєгерен може бути автором фальшивих «Вермерів». Після цього спеціальна комісія у складі висококваліфікованих мистецтвознавців, реставраторів, знавців техніки стародавніх майстрів і експертів-криміналістів ґрунтовно дослідила всі шість «Вермерів». Було використано найновіші технічні засоби — рентген, мікрохімічний аналіз і т. ін., які показали, що всі картини написано художником XX століття Антоніусом Ханом ван Меєгереном.

Звинувачення у співробітництві з фашистами, в колабораціонізмі з нього було знято. Однак 28 жовтня 1947 року художника за підробку творів мистецтва з метою збагачення засудили на один рік ув'язнення. Картини «великого фальсифікатора» було продано з молотка за безцінь.

А жертви? Вони зазнали великих збитків — моральних і матеріальних. Хто ж їх відшкодує?

І почався новий процес. Колекціонер ван Бойнінген намагається довести зворотне: принаймні дві картини, твердить він, — «Христос в Еммаусі» і «Тайна вечеря» — створені не пензлем ван Меєгерена, а Яном Вермером Делфтським…

Процес триває.

І якщо ювелір з Одеси кустар-одинак Ісроел Рахумовський був сліпим знаряддям у руках пройдисвіта Гохмана, а талановитий голландський художник ван Меєгерен діяв на власний розсуд і ризик, то «справа Марієнкірхе», що про неї мова далі, свідчить про організовану злочинність серед державного і навіть церковного апарату в царстві капіталу.

ФРЕСКИ ВРАЖАЮТЬ ЄПИСКОПА…

Над містом і гаванню з шаленим ревищем пролітали військові літаки союзників. У перші ж хвилини нападу заслін фашистських винищувачів був зметений, змовкли знищені зенітні батареї. Важкі бомбардувальники англійських та американських військово-повітряних сил панували в повітрі. Злива бомб руйнувала місто. Настав «судний день». Горіли будинки. Заграви пожеж витанцьовували на темному обрії.

Тієї весни на високих дзвіницях Марієнкірхе дзвони голосили панахиду по зруйнованому місту. Казали, що то сама богородиця Марія тужить по градові і святому храму.

Подекуди в соборі на стінах відкрилася найдавніша, найперша штукатурка, а на ній ледь помітні неясні обриси, схожі на церковний живопис.

Пастори говорили про чудо, явлене небесною заступницею святого храму.

Та коли ллється кров, людям не до чудес і не до церковного живопису. А по війні сплюндровані міста і села заліковували глибокі рани. Уставало з руїн і попелу і старовинне ванзейське місто Любек.

Пізнього осіннього вечора 1945 року на його околиці в шинку випадково зустрілися двоє давніх знайомих: реставратор Дітріх Фей та художник Лотар Мальскат.

Останній після повернення з полону тинявся голодний, шукав роботи і притулку.

Дітріху Фею пощастило — він одкрив торгівлю антикваріатом. За безцінь скуповував у зубожілих земляків старовинні речі і з доважком перепродавав їх заокеанським багатіям.

Попит на старожитності зростав.

Похмурий, блідий, знервований Мальскат мовчки смакував пиво. Пригощав удатливий колега.

— Як думаєш жити? — запитав Фей.

— Без керма я. Без керма і без вітрил, — зітхнув художник.

— Не журись! Війну пережили, тепер не загинемо, — підбадьорював Фей.

— Воно-то так, — невпевнено відповів Мальскат.

— Ти здібний художник, добре наслідуєш видатних майстрів. А чому б нам не збувати ці імітації за оригінали? Скільки тут вештається баранів та овечок, особливо біля моєї крамниці?..

Од відвертого цинізму художника пересмикнуло. Але опирався він недовго. Допізна засиділись приятелі у шинку. Домовилися про все. Мальскат одержав від Фея пачку грошей. Разом із ними прийшли спокій і впевненість.

За кілька днів у ту ж пивницю Фей приніс художнику репродукції картин майстрів минулого і замовлення на перші підробки. Тут же вручив аванс.

Лотар Мальскат напрочуд добре «ужився» у манеру різних майстрів пензля, наслідував їхню техніку, стиль. За п'ятнадцять — двадцять хвилин міг створити малюнок «під Ренуара», «під Дега», так що навіть досвідчені знавці не завжди могли відрізнити підробку від оригінала.

Фірма «Фей і Мальскат» запрацювала на повну потужність. За шість років бурхливої діяльності у майстерні художника було створено понад шістсот підробок, Тепер Мальскат працював не тільки на Фея. Одному з гамбурзьких антикварів він продав картин на десять тисяч марок, а той, у свою чергу, продав їх у п'ять разів дорожче.

Фальсифікатор працював із розмахом. Його діапазон охоплював класиків від Рембрандта до Пікассо.

— Зажди, — застерігав Фей художника, — наш час іще не настав.

Чекати довго не довелося. Використовуючи репутацію тямущого реставратора, Фей у 1948 році одержав велике замовлення, яке обіцяло не тільки зиск, а й славу.

Церковне управління Любека вирішило відбудувати Марієнкірхе — собор святої Марії. Відновити не лише старовинну готичну споруду, а й розпис XIII століття. Пам'ятаєте, фрагменти його відкрилися під час бомбардувань березневої ночі 1942 року.

Очолив роботи церковний радник Бруно Фендріх, а замовлення на їх виконання передав Фею. Той, одержавши згоду Мальската та художника Бернгарда Дітріха-Дершау, уклав з ними угоду. Повільно

змивали вапно, проявлялася первісна штукатурка. І тут реставраторів спіткала невдача — слідів середньовічного живопису збереглося дуже мало.

Як бути? Сказати? Не тратьте, куме, сили?..

Ні, Дітріх Фей од свого не відступиться. Не тільки він, а й Бруно Фендріх, пани з магістрату й церковного управління вельми зацікавлені в успіху. Мальскат довгенько працював у одній упряжці з Феєм, тому домовитися з ним було легко. Дійшли згоди: один святий — сто марок. А як піднатужитись, за день можна вклепати й трьох!

Вхід у собор був наглухо закритий для всіх, за винятком двох художників, Фея, церковного радника Фендріха та трьох «спостерігачів» від урядових і церковних інстанцій.

І закрутилося. Фей приносив зразки середньовічного живопису, а Мальскат із помічником гріли чуби. На стінах Марієнкірхе за три роки огорнутих таємницею робіт виникли тисячі квадратних метрів живопису.

Зі стін оновленого собору засяяли фрески XIII століття — одухотворені образи святих. Тисячі вітань прийняли керівники церковного управління. Мистецтвознавці готували статті і книги, присвячені розпису Марієнкірхе, а один із найспритніших навіть захистив дисертацію на цю тему. Федеральне відомство зв'язку випустило в світ спеціальні поштові марки із зображенням відкритих і відновлених фресок. А героєм, «рятівником національного скарбу» (як називали його газети), був Дітріх Фей. За видатні заслуги перед церквою і німецькою культурою його удостоїли почесного диплома з виплатою винагороди у 180 тисяч марок. Не обійшли милостями і Бруно Фендріха.

Тільки головний винуватець торжеств Лотар Мальскат залишився в тіні і мусив задовольнитися блідим відблиском слави, що освітила пройдисвіта Фея. А гроші? Копійки порівняно з тим, що отримав Фей. Раб збунтувався. Раб повстав і вирішив помститися.

Через кілька місяців після урочистого відкриття собору святої Марії Лотар Мальскат з'явився на сповідь до старшого церковного радника доктора Гебеля і викрив усю компанію. Спроби представників церковної і державної влади погасити пожежу, зберегти в таємниці сповідь Мальската не досягли мети. Час від часу художник повідомляв журналістам нові й нові сенсаційні подробиці, називав імена осіб, заплямованих шахрайством.

Фей і Фендріх кинулися в контрнаступ, звинувачуючи Мальската у брехні. Чимало вчених,

реставраторів і співробітників відомства по охороні пам'яток не вірили художнику, вважали його хворим на манію величі, а дехто — навіть божевільним.

Під тиском громадськості Любекський суд змушений був призначити спеціальну експертну комісію мистецтвознавців, реставраторів та криміналістів на чолі з видатним фахівцем цієї справи доктором Грундманом.

У жовтні 1952 року комісія ствердила: Лотар Мальскат говорить правду. Висновки хімічної експертизи були незаперечні — «святі» в соборі мальовані фарбою, винайденою зовсім недавно. Середньовічні майстри живопису творили іншими фарбами і користувалися особливими пігментами.

У серпні 1954 року почався процес. На лаві підсудних опинився нелегальний бізнес підробок. Півроку тривало судилище. У січні 1955 року ганебна трагікомедія, розіграна двома пройдисвітами від мистецтва на стінах собору святої Марії, закінчилась.

Суд Федеративної Республіки Німеччини ухвалив:

реставратора Дітріха Фея засудити до двадцяти місяців ув'язнення. Живописця Лотара Мальската — до вісімнадцяти місяців ув'язнення;

засуджених узяти під варту.

Вовчі закони капіталізму та його супутники — злочинність, брудний і ганебний бізнес, гангстерство — породили підпільну галузь «мистецької промисловості», яка затопила ринок тисячами підробок.

Тож не дивина, що в світі, де панує капітал, не лише шляхом підробок та фальсифікацій імітують твори мистецтва, а й намагаються викликати з небуття привиди спадкоємців кривавого царя Миколи II.

ПРИВИДИ

Хоч минуло багато років після повалення царату, але на Заході ще не перевелися політики, які застосовують у боротьбі проти Радянської країни брудні, негідні методи і засоби.

У судах Федеративної Республіки Німеччини справа «дочки» останнього царя Російської імперії Миколи II «Насті Першої» має понад п'ятсот томів. Як же виникла ця справа? Вранці лютневого дня 1920 року патруль берлінської поліції виловив у Ландверканалі жінку, що хотіла накласти на себе руки. Обер-інспектор Грюнеберг влаштував невідому в лікарню, а потім її перевели в клініку для нервовохворих. Вона довго не говорила, ніхто не знав її імені, прізвища, причин, які штовхнули на самогубство. Нарешті «німа» оговталась і ошелешила всіх — заявила, що батько її не хто інший, а російський цар Микола II, страчений на Уралі, а сама вона — велика княжна Анастасія.

«Княжна» розповіла, що врятував її червоноармієць охоронної команди Чайковський. 17 липня 1918 року після розстрілу царської родини в Єкатеринбурзі він буцімто темної ночі виніс її непритомну з підвалу, вклав на візок, таємно виїхав з міста і безкраїми степами півдня привіз до Румунії. В Бухаресті повінчався із врятованою царівною, а потім повернувся до Росії, щоб помститися за вінценосних тестя і тещу. Як і слід було сподіватися, плела далі недоумкувата, Чайковський загинув, а вона, велика княгиня, «червоноармійська вдова» Настя, шукаючи притулку, приїхала до Німеччини, щоб стрітися зі своєю тітонькою (сестрою матері) Іреною. Але, на превеликий жаль, тітки не знайшла і, зневірившись, вирішила втопитися.

Обер-інспектор Грюнеберг забрав претендентку на російський престол із клініки до свого будинку.

Спектакль, автором якого був не лише Грюнеберг, а передусім керівники розвідувального відділу рейхсверу майор Лахузен та гауптман Клейст, почався.

На прес-конференцію, влаштовану з вельми сенсаційного приводу, зібралися колишні кайзерівські міністри, принци Гогенцоллерни, емісари англійського короля, болгарського царя, білогвардійські генерали.

За спеціальним рішенням німецького уряду «княжна» одержала німецький паспорт на прізвище Анастасії Чайковської, російської емігрантки.

«Людина мистецтва», співробітниця абверу Раттлеф-Кайльман, познайомила Анастасію також із «людиною мистецтва», щоправда, без певних занять, Адольфом Шікльгрубером — майбутнім кривавим фюрером, з білоемігрантськими аристократами-жебраками.

Вигадки лжецарівни широко починають використовувати центри антирадянських ідеологічних диверсій, націонал-соціалістська партія Адольфа Гітлера, а Геббельс у своїх виступах неодноразово посилається на неї, як на «страшного свідка із уральського міста з німецькою назвою».

Приватний детектив Кнопф та графолог Геннаті за завданням редактора ліберальної газети «Берлінер нахтаусгабе» створили пошукову групу з сенсаційною метою: довести, що Анастасія — самозванка. Вони документально встановили, що під іменем царівни маскується Франціска Шануковська, вона ж Анна Андерсон, дочка дрібного фермера з Померанії, яка в 1917 році працювала комірницею господарчого відділу берлінського управління поліції, а потім шифрувальницею відділу агентури, агентом на військовому заводі.

Ентузіастів-слідопитів, аби не пхали носа, куди не слід, ув'язнили в Моабіті, газету примусили замовкнути, а колишні великі князі Андрій Володимирович, Олександр Михайлович, Георгій Костянтинович та княжни Марія Павлівна і Ксенія Георгіївна заявили, що… визнають Анастасію.

Під час Великої Вітчизняної війни, у 1942 році, у спеціальне відрядження з Берліна на окуповану територію Радянського Союзу прибув барон фон Шенк, щоб з'ясувати можливості використання з пропагандистською і політичною метою «трагедії Анастасії».

Після повернення в рейх Шенк звітував Гіммлеру, що відшукав радянську афішу 1918 року, в якій населення закликали допомагати в розшуку молодшої дочки царя, що втекла.

На запитання Гіммлера, а де ж афіша, Шенк відповів, що на залізничній станції Жмеринка невідомі злочинці викрали її у нього.

Гіммлер дійшов висновку, що «Настя Перша» для політичної гри непридатна, оскільки її адміністративно-психологічні здібності і перспективи дорівнюють нулю. І викинув мічену карту з колоди.

Його послідовники вважали інакше.

Не тільки до війни, а й у повоєнний період не вгамувалась «цариця Настя Перша». Вона вимагає офіційного визнання себе Анастасією Романовою — тільки б одержати хоч частину законвертованих у західних банках царських грошей, тільки б визнали її право на спадщину.

У 1956 році суд розглядав черговий цивільний позов аферистки. У зв'язку з цим призначили експертизу, проведення якої доручили професору Бішоффу — директорові швейцарського кримінологічного інституту. Йому були надіслані фотографії справжньої Анастасії і сфотографованої у тому ж ракурсі претендентки.

В основу експертизи професор поклав спосіб фотопорівняння і ґрунтовно довів несхожість деталей та частин обличчя порівнюваних. Особливо викривали шахрайку знімки в профіль — занадто відрізнялися контури носа, підборіддя.

На основі експертизи Бішоффа суд відмовився визнати за «царицею Настею Першою» право на спадщину Миколи II.

Претенденти і їхні опікуни всіляко намагаються загребти золото, яке, за деякими джерелами, і понині зберігається на таємних рахунках колишньої царської сім'ї в західноєвропейських та американських банках. Які ж то суми?

Керенський у 1917 році твердив: чотирнадцять мільйонів золотих карбованців. Німецькі газети після першої світової війни писали про загальну суму внесків царської сім'ї в дюссельдорфських та ганноверських банках у 1913 році — двадцять мільйонів золотом, із них на особистих рахунках колишньої цариці — вісім мільйонів. З 1896 по 1913 рік значні суми були депоновані царською сім'єю у швейцарських та англійських банках. Загальна сума: триста — чотириста мільйонів карбованців, схованих за системою кодів.

Слід підкреслити, що верховоди фашистської Німеччини були не одинокі в питаннях фальсифікації.

…У 1946 році в Голландії з'явилася ще одна претендентка на російський престол — Сюзанна де Грааф. Перед західноєвропейськими журналістами вона виступила як п'ята дочка «законного російського самодержця Миколи II».

— Але ж, і це загальновідомо, у царя було тільки чотири дочки. Звідки ж узялися ви? — запитали в неї.

— Ні! — впевнено і рішуче заявила «велика княжна», — Я була п'ятою, нелюбимою, попелюшкою. Їхня величність чекав на сина, а не на дочку. Тому я стала небажаною батьком. І мене ще немовлям відправили подалі від Петербурга — до Парижа, а потім до Роттердама, де я й виросла.

Так було відкрито ще одну інтимну сторону життя царської родини.

— А може, ви незаконнонароджена дочка конокрада Григорія Распутіна? — запитав якийсь турецький невіра-журналіст.

— Ні! Я народилася ще до знайомства матері з великим провидцем. Значно раніше.

— А з освітою у вас як? — не вгавав журналіст.

— Я дістала аристократичне виховання, — гордовито відповіла чергова авантюристка. — Мене в дитинстві так пильнували, так берегли, що, коли я гралася в саду, мене вірьовкою прив'язували до дерева, щоб я, боронь боже, нікуди не зникла.

Дивно не те, що якась там нікчема заявила претензію на російський престол, а те, що голландська буржуазна преса в погоні за антирадянськими вигадками клюнула навіть на цю облудну приманку.

Голландська газета «Де телеграф» відрядила свого славного кореспондента до Сполучених Штатів Америки, куди в той час було вивезено із Західної Німеччини як трофей велику княжну Анастасію. І та підтвердила, що знає про існування своєї п'ятої сестри.

Та й цього виявилося замало. Щоб у читачів газети не виникло жодного сумніву, що в Голландії справді живе «бідолашна дочка російського царя», редакція запросила професора-антрополога, який за відповідну винагороду провів експертизу і засвідчив, що очі пані Сюзанни де Грааф як дві краплини води тотожні з очима російської імператриці Олександри.

Тоді в «Де телеграф» на цілу полосу видрукували статтю «Я — дочка цариці». І все це було приправлено антирадянськими наклепами. А новоспечена княжна лишилась міцно прив'язана вірьовкою. Але тепер уже не до дерева, а до скрипучої гарби антирадянських погоничів.

І все заради єдиної мети — погріти руки на царських мільйонах.

У повоєнні роки високопоставлені чини адміністрації США теж зацікавилися царською спадщиною. До речі, як і мільйонами колишнього іранського шаха.

Свого часу газети США повідомили, що в Анастасії з'явився серйозний конкурент — такий собі Майкл Голеневський, який теж претендує на царську спадщину. У книзі М. Касвінова «Двадцять три сходинки вниз» знаходимо дані й про цього самозванця.

…2 лютого 1964 року в приміщення гамбурзького суду зайшов чоловік у формі американського офіцера. Повідомивши секретареві, що він служить в одній із частин армії США, дислокованій у ФРН, офіцер залишив заяву про те, що його мати Олександра Федорівна Романова (Аліса Гессенська Дармштадтська) та батько — імператор Росії Микола II (Микола Олександрович Романов) померли. Він, їхній син, Олексій Миколайович Романов, просить суд підтвердити його право на спадщину батьків.

Роки війни провів у Німеччині… У повоєнний час перебрався до Сполучених Штатів, був прийнятий на службу в ЦРУ. В 1964–1968 роках неодноразово пробирався в соціалістичні країни, нелегально бував у Варшаві, Познані, Празі.

Шефами ЦРУ представлений до надання американського громадянства… Адміністрація Джонсона подання задовольнила.

Спочатку йому занадто дошкуляли. То допитувались, як він вилікувався від гемофілії. Або — чому невпізнанно змінилися риси обличчя. Якийсь містер Спеллер, що допомагав «царевичу» відбріхуватися, зопалу кинув одному із скептиків: «Не турбуйтесь. ЦРУ має у своєму розпорядженні відбитки пальців, котрі на сто відсотків доводять ідентичність Майкла Джорджа з Олексієм Романовим». На нове запитання: коли, кому та у зв'язку з чим справжній російський царевич давав відбитки своїх пальців, — відповіді не дочекалися.

Через це гамбурзький суд повернув Майклу Джорджу Голеневському його позов. Було прийнято ухвалу: ніяких судових процесів.

Невдовзі Голеневський оголосив себе женихом. 29 вересня 1964 року він із нареченою прибуває в бюро реєстрації шлюбів у Манхеттені.

Відбувається церемонія одруження — з відома і санкції, як було оголошено кореспондентам, канцелярії президента США і мера Нью-Йорка. Потім молодому вручили шлюбне свідоцтво, у якому його іменують полковником Олексієм Миколайовичем Романовим, котрий народився в «Російській імперії, в Петергофі, в 1904 році». Його батьками названі в документі «Микола Олександрович Романов, російський імператор, та Олександра Федорівна Романова, російська імператриця, народжена в Дармштадті, в палаці великого герцога Гессенського». Визнано й останню основну адресу мешкання батьків одруженого — «місто Петербург, Двірцева набережна, Зимовий палац».

На завершення церемонії оголосили привітальні телеграми, що надійшли на адресу молодят від різних доброзичливців. У їх числі удова одного з колишніх президентів США, дружина Отто Габсбурга та онук Вільгельма II принц Фрідріх Прусський.

Спеллер заявив на церемонії: «Тепер, коли містер Голеневський офіційно визнаний у Сполучених Штатах сином останнього царя, він буде всіма силами домагатися переходу в його руки царської спадщини; буде ж він прагнути отримати ці кошти не для задоволення особистих потреб, а в ім'я найвищої святої мети: він використає їх на боротьбу проти існуючого в Росії радянського устрою».

Але слово історії вже сказане. Всі зусилля лютих ворогів нашої країни повернути стрілки годинника історії назад приречені на ганебний провал.

ДУЕЛЬ НА… ГАМАНЦЯХ

Приземкуваті, широкогруді коні дико форкали і лунко били в землю кованими копитами. У бойових панцирах і шоломах, прикрашених перами заморських птахів і серпанково прозорими рукавичками коханих дам, за честь яких і за славу королеви вони й вийшли на смертний герць, зіпершись на довгі списи, стояли горді лицарі.

От-от заграють ріжки, дзвінкоголосі герольди на три сторони ристалища прокричать ясновельможні імена, зброєносці підсадять на дорідних буцефалів закутих у метал господарів, клацнуть опущені забрала і…

Ет, часи, часи… Де ви, Левині Серця, Айвенго, Ланселоти?.. Де ваша доблесть і чесна звитяга?..

…А цей незвичайний поєдинок відбувся у Парижі 1866 року, І про нього довго трубадурствували тодішні місцеві часописи. Адже супротивники вийшли на бій не з мечами харалужними, не з алебардами сяйними, не з шпагами стрімкими, навіть не з довгоствольними дуельними пістолетами, а… з гаманцями.

Безкомпромісними супротивниками були генеральний директор імператорських музеїв граф де Ньєверкерк і довірена особа герцога Омаля барон де Тріккеті.

— Дванадцять тисяч сімсот франків. Хто більше, панове? Чудовий бюст. Автор — невідомий італійський скульптор епохи Ренесансу. Дванадцять тисяч сімсот — раз! — ударив дерев'яним молотком у підвішену над столом бронзову тацю розпорядник торгів.

— Тринадцять тисяч, — обірвав його граф.

— Тринадцять шістсот! — вигукнув барон.

Граф пересмикнув плечем:

— Тринадцять сімсот!

Біля столу аукціоніста на постаменті красувався бюст літнього чоловіка у вбранні італійського вченого часів Ренесансу.

На зворотному боці був напис.

Так, це був скульптурний портрет Джіроламо Бенівієні, друга бунтівного душпастиря Савонароли і послідовника славнозвісного Петрарки, автора безсмертних сонетів і мудрих філософських трактатів.

Любитель і збирач антикваріату, порадник і консультант багатьох паризьких товстосумів пан де Ноліво придбав бюст у Флоренції всього-на-всього за 700 франків у досвідченого антиквара Джованні Фреппа. А тепер багату колекцію розпродують із молотка…

— Тринадцять вісімсот!

— Тринадцять дев'ятсот!

Відчуваючи, що фінансові можливості вельможного панства от-от вичерпаються, аукціонер стрепенувся.

— Тринадцять дев'ятсот десять!

— Тринадцять дев'ятсот дванадцять!

— Тринадцять тисяч дев'ятсот дванадцять франків — раз! Хто більше, панове? Тринадцять тисяч дев'ятсот дванадцять франків — два!.. Тринадцять тисяч дев'ятсот дванадцять франків — три!

Зал притих, молоточок дзенькнув.

— Продано! — ніби не по таці, а по тім'ї барона де Тріккеті.

Поєдинок закінчено. Другого раунду не буде.

Генеральний директор імператорських музеїв граф де Ньєверкерк святкував перемогу. Лувр збагатився ще одним шедевром.

В одному з парадних залів Лувру поряд із творами видатних майстрів італійської скульптури було урочисто виставлено «Джіроламо Бенівієні».

Бюст привертав до себе загальну увагу. Відомий історик мистецтва епохи Відродження Поль Манц відгукнувся на виставку і особливо докладно зупинився на новому придбанні як на творі безумовної справжності й високих художніх достоїнств. Іноземні журнали опублікували повідомлення своїх паризьких кореспондентів та фотографії скульптури. Але як же звати генія, що вирізьбив її? На це запитання відповісти ніхто не зміг. Не збереглося і жодного його зображення.

Висувалося чимало гіпотез щодо можливого авторства, але жодна з них не мала належного обґрунтування.

Спливав час, і після бучного весілля для графа де Ньєверкерка настала пора гіркого похмілля.

Парижем поповзли тривожні чутки. Зловтішно посміхався барон де Тріккеті. Здавалося, його поразка на аукціоні обернеться перемогою. Генерального директора імператорських музеїв пошили у дурні.

Невдовзі дані про те, що скульптура — фальшивка, знаходять підтвердження. У грудні 1867 року з Флоренції надійшло повідомлення: антиквар Джованні Фреппа заявив, що бюст Бенівієні виконано на його замовлення в 1864 році скульптором Джованні Бастіаніні і що він, Фреппа, заплатив йому за роботу 350 франків.

— Хто такий Бастіаніні? Приший кобилі хвіст! Скульптурі понад триста років! За неї виплачено майже чотирнадцять тисяч франків! — гнівався генеральний директор. — Я знаю, звідки вітер віє. Це — злісний наклеп італійських націоналістів. Вони не можуть змиритися з тим, що самі не змогли оцінити шедевра і що видатною пам'яткою флорентійського Мистецтва володіє французький музей.

Журналісти підтримали вигідну для графа версію і на шпальтах друкованих видань заявили, що зізнання Фреппа — чистісінької води провокація. Мовляв, де Ноліво обіцяв Фреппа при перепродажу скульптури доплатити тисячу франків, але обіцянки не виконав і ошукав бідолаху, Фреппа обурився і пішов ва-банк!

Дехто з мистецтвознавців пропонував перевірити заяву Фреппа, але переважна більшість була переконана, що скульптурний портрет Джіроламо Бенівієні виконаний видатним майстром сивої минувшини.

— Я присягаюсь, що буду до скону замішувати глину тому, хто доведе, що він — творець Бенівієні, — гарячкував відомий французький скульптор Ежен-Луї Лекен.

— Я вручу п'ятнадцять тисяч франків тому, хто створить парний до Бенівієні бюст, — виголосив граф де Ньєверкерк.

Самовпевненими й необережними були ці обіцянки. З далекої Флоренції генеральному директорові надійшов лист від Джованні Бастіаніні. Не особисто, а через газету «Ла націонале», опублікований 15 лютого 1868 року. В ньому автор писав, що він «не приший кобилі хвіст», а творець скульптури. І вона, до речі, зовсім непричетна до поета й філософа Джіроламо Бенівієні. Моделлю слугував робітник тютюнової фабрики Джузеппе Бонаюті. А скульптуру йому, Бастіаніні, замовив антиквар Фреппа і продав її французові пану де Ноліво.

Бастіаніні виявився людиною гуманною і не захотів, щоб відомий французький скульптор став його наймитом і увесь свій вік місив йому глину. І пожадливим не був Бастіаніні. На виклик бундючного графа він погодився створити бюст, однаковісінький із бюстом Бенівієні, не за п'ятнадцять тисяч франків, як пропонував граф, а лише за три. «Щодо решти дванадцяти тисяч франків, — писав Бастіаніні, — я зобов'язуюсь зробити вам, одному із стовпів Другої Імперії, приємність: створити скульптурні портрети дванадцяти римських імператорів по тисячі франків за штуку».

Відповіді на лист майстер не діждався.

Хто ж він такий, таємничий Джованні Бастіаніні?

Син каменяра, Джованні змалку допомагав батькові перевозити важкі камені з кар'єру до Флоренції.

Зароблені ним копійки допомагали зводити кінці з кінцями в родині. Прості каменотеси стали першими вчителями допитливого хлопчини. Виняткова працьовитість, професійні навички роботи з каменем — усе це від них. У п'ятнадцять років він залишає батьківський дім і наймається учнем до флорентійських скульпторів, які відкривають йому свої таємниці.

Закінчилось навчання, і молодий, здібний скульптор із надією дивиться в майбутнє. Старанно, натхненно працював він у своїй комірчині, яку називав майстернею. Але примхлива фортуна його не помітила. Створене ним припадало пилом, бо не знаходило покупців. Хіба дещо перепадало за реставрацію старовинних пам'ятників.

А в 1848 році, коли Джованні у відчаї грів чуба над черговою скульптурою, до комірчини заглянув Джованні Фреппа — досвідчений антиквар і такий же пройдисвіт. Оглянувши в кутку скульптури, він переконався в обдарованості Бастіаніні.

«Тут можна поживитися», — подумав Фреппа і замовив скульпторові невелику статуетку в стилі XV століття. Золоті монети — аванс — дали змогу розборгуватися, а решту Бастіаніні відіслав старенькій матері.

А потім замовлення посипались одне за одним. Скульптор працював натхненно і незабаром перейшов із комірчини до просторої, світлої майстерні й не відмовляв собі, як раніше, в найнеобхіднішому. Хитрий гендляр Фреппа міцно тримав його у пазурах авансами та обіцянками майбутніх заробітків. В майстерні Бастіаніні з'являлися скульптури, статуї, бюсти, камеї в стилі Відродження. А Фреппа збував їх, як твори минулого, відомим європейським музеям та приватним колекціонерам Флоренції, Риму, Лондона, Парижа, Відня, Будапешта. Отак і з'явився у Луврі скульптурний портрет поета й філософа «Джіроламо Бенівієні».

…Таємницю Бенівієні було розгадано, скульптуру робітника тютюнової фабрики Джузеппе Бонаюті під улюлюкання преси виставили з Лувру і перенесли в музей декоративного мистецтва, де вона посіла місце поряд з іншими видатними підробками.

Судовий процес у цій справі не відбувся: Джованні Бастіаніні раптово помер 29 червня 1868 року.

Так у хижацькому світі, де людина людині вовк, де все продається і купується, де заради зиску ділки можуть піти на будь-який злочин, гинули й гинуть таланти…

ПОЛЮВАННЯ НА «МОНУ ЛІЗУ»

У коридорах Лувру чулися незвично лункі кроки. Здавалося це тим більш дивним, що зали музею були зачинені для відвідувачів — тривали реставраційні роботи. Та якийсь чолов'яга сміливо відчинив одні з дверей і спокійно, впевнено увійшов до «Квадратного салону».

Таємничий відвідувач повільно обвів поглядом зал і знайшов те, що шукав. Із масивної рами на нього зоріла молода дружина шанованого колись флорентійського громадянина Франціско дель Джокондо — прекрасна неаполітанка Мона Ліза Герардіні — славнозвісна «Джоконда», безсмертний твір безсмертного Леонардо да Вінчі.

Чоловік підкрався до стіни, обережно зняв картину і, притиснувши її до грудей, вийшов із залу.

…22 серпня 1911 року екстрені випуски паризьких газет повідомили про те, що з «Квадратного салону» Лувру зникла «Мона Ліза».

«Втрата «Джоконди», — писав французький журнал «Іллюстрасьон», — це національне лихо. Сорок тисяч франків тому, хто поверне картину до першого вересня. Прізвище викрадача триматимемо в таємниці і гарантуємо, що його не буде передано до поліції».

Певна річ, злочинець не прийшов. А ще до вчиненого пресою галасу на місце події прибули міністр внутрішніх справ, генеральний прокурор, начальник французької поліції та начальник служби поліцейської ідентифікації, «батько» антропометричного методу вимірювання та реєстрації злочинців Альфонс Бертільйон.

Високі чини знайшли лише раму на сходинках запасного виходу музею. На рамі Бертільйон виявив

відбитки пальців. Проте бажаного успіху це не дало. «Батько» сліпо поклонявся своїй методі і вважав дактилоскопію не вартою уваги.

У обліковій картотеці поліцейського відділу ідентифікації з 1894 року назбиралась така неопрацьована і некласифікована кількість карток із пальцевими відбитками, що порівняти їх із тими, що лишилися на рамі, було практично неможливо. Тому зіставили тільки відбитки пальців підозрюваних із відбитками, знятими з рами. Але й це не дало позитивних результатів.

Поліція блокувала всі автомагістралі, гавані та залізничні станції. Було допитано співробітників музею. І знову — жодної зачіпки.

Відпрацювали і відкинули низку версій та припущень, але підозра впала на осіб, які до викрадення були зовсім не причетні. Прошелестіла чутка, що біля «Мони Лізи» частенько крутився якийсь німець. І часописи роздмухали шалену антинімецьку кампанію. Ініціатором викрадення називали кайзера Вільгельма II, котрий, мовляв, організував його з метою приниження національної гідності Франції. Німецькі газети, навпаки, заявили, що то провокація французьких урядовців, які прагнуть у період кризи німецько-французьких відносин ще більше загострити становище і «збентежити уми населення».

Подейкували, що американський мільярдер Джон Морган, чиї агенти-скупники нишпорили по всьому світу, вирішив увінчати «Джокондою» свою колекцію, оцінювану тоді в більш як 50 мільйонів доларів.

Причетними до злочину вважали також багатьох художників і серед них, до речі, молодого Пікассо. Всіх піддали ретельній перевірці. Марно. Звернули увагу на божевільних, бо висувалася версія і про те, що викрадення — справа рук одного з тих, хто звихнувся на «прихильності» до нього Мони Лізи.

Минав час, і про пограбування століття почали потроху забувати.

Звістка про «Джоконду» несподівано надійшла з Італії через два з гаком роки — у грудні 1913-го.

До флорентійського антиквара Альфредо Джері з'явився невідомий, який назвався Вінченцо Леонарді, і запропонував… придбати «Мону Лізу».

— У мене єдина мета, — заявив Леонарді, — повернути італійському народові унікальний твір, вивезений із нашої батьківщини Наполеоном.

Пропозицію було прийнято. Леонарді прийшов із картиною до антиквара і був заарештований.

31 грудня 1913 року «Джоконда» у супроводі двадцяти поліцейських прибула на Ліонський вокзал французької столиці. Звідти кортеж попрямував до Лувру. Картина зайняла своє місце у «Квадратному салоні».

Під час слідства було встановлено, що «щирий патріот Леонарді» — насправді кримінальний злочинець Вінченцо Перруджа. В 1911 році він працював маляром у Парижі, а якийсь період у Луврі. В серпні того року він заглянув до палацу відвідати своїх товаришів реставраторів. Хоч музей був зачинений, вартові, які особисто знали Перруджу, пропустили його в приміщення.

У «Квадратному салоні», де висіла «Мона Ліза», нікого не було. Злочинець зняв картину, виніс на запасні сходи, вийняв з рами, засунув під робочий халат і спокійно виніс із приміщення.

Слідство з'ясувало, що Перруджа і раніше вчиняв крадіжки. Його неодноразово затримувала поліція. Востаннє, у 1909 році, він пройшов дактилоскопічну реєстрацію, відбитки його пальців зберігалися у картотеці. Однак Альфонс Бертільйон ідентифікувати їх не зміг.

…Грабіжник Вінченцо Перруджа, що відкрив «епоху музейних пограбувань», був злочинцемодинаком, самоуком, кустарем. Пізніше з'явились організовані групи. А потім у країнах із фашистським режимом злочинність було піднесено до рангу державної політики.

Злочини планували і готували заздалегідь.

Скільки ж їх, зловісних планів під кодовими назвами, виконано під керівництвом гітлерівських верховодів?

Ряд сторінок першого тому із семитомного видання «Нюрнберзький процес» присвячено розшифруванню окремих термінів, якими користувалися фашисти у своїх документах. Скажімо, плани загарбання Польщі — «Вейс», Чехословаччини — «Грюн», Франції — «Гельб», Англії — «Зеельове», операція «АБ» — нацистський план знищення польської інтелігенції. Один із

центральних планів мав на меті не тільки ліквідацію Радянського Союзу як держави, а й фізичне винищення усього слов'янства й понімечення всього сходу Європи до Уралу. І охрестив Гітлер цю операцію «Генеральний план Ост».

Але цей перелік термінів неповний. В ньому немає багатьох злочинних операцій, у тому числі й плану операції під кодовою назвою «Лінц», яку фюрер проводив у життя з настирливістю маніяка.

Це — намір Гітлера створити в австрійському місті Лінці, де він народився, найбільший на планеті музей образотворчого мистецтва.

Першою за планом було пошарпано батьківщину самого фюрера — Австрію. Тільки у віденському палаці почесного доктора філософії Берлінського та Краківського університетів, всесвітньовідомого вченого, археолога й мистецтвознавця Ланцкронського конфіскували 1695 цінних творів мистецтва лише на тій підставі, що він за національністю поляк.

На черзі були Чехословаччина, Польща та інші країни.

У яку б державу не вдерлися гітлерівські орди, тут з'являлися спеціальні зондеркоманди, які тягли живописні полотна, скульптури, старожитності. Ці команди мали не тільки вогнепальну зброю. У їхньому розпорядженні були каталоги державних музеїв і галерей, інвентарні списки усіх відомих приватних колекцій. Ще до війни разом із військовою та політичною розвідками діяла і розвідка в світі мистецтва.

У червні 1940 року французький маршал Петен підписав акт капітуляції перед фашистською Німеччиною. І одразу ж почалося масове вивезення творів мистецтва з французької землі. Цю акцію очолив міністр закордонних справ рейху фон Ріббентроп. Він ще раніше створив зондеркоманду, яку згодом нарекли «ріббентропівським батальйоном особливого призначення». Командир цього батальйону майор СС фон Кюсберг силами польової жандармерії та гестапо вилучав і відправляв до Німеччини твори мистецтва, які зберігалися в музеях, національних галереях, приватних колекціях.

Начальник штабу верховного головнокомандування збройних сил гітлерівської Німеччини генералфельдмаршал Кейтель віддав наказ «конфіскувати для армії всі музейні колекції та зібрання творів мистецтва у приватних осіб, звернувши особливу увагу на відомі картини, власниками яких були французькі євреї».

І, незважаючи на це, Гітлеру здавалося, що ріббентропівські зондеркоманди діють мляво і

нецілеспрямовано. Він розпорядився створити особливий штаб Розенберга, який став центром пограбувань.

Із 20 березня 1941 по липень 1944 року штаб відіслав до Німеччини 29 великих партій вантажу в 137 вагонах. Там «начиння» розмістили в шести сховищах. Попередній опис, зроблений у Парижі, доповнили науковими даними. Їх занесли до інвентарних списків, а кожний твір — до картотеки.

А чарівної флорентійки серед шедеврів не було.

Ріббентроп біснувався.

— Де «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі? — репетував він. — Шукайте цей шедевр! Добудьте її для мене! Я волію бачити божественну усмішку Джоконди!

Та марні були пошуки гітлерівських нишпорок. Французькі мистецтвознавці врахували сумний досвід Чехословаччини та Польщі. «Мону Лізу» разом з іншими шедеврами Лувру мужні патріоти Франції ще до окупації таємно вивезли в південну частину країни і так сховали, що знайти її ніхто не зміг.

Великі надії на поповнення своїх скарбниць грабіжники покладали на Ленінград. Задовго до війни особливий уповноважений Гітлера по здійсненню операції «Лінц» доктор Поссе вжив усіх заходів, щоб трофеї Ленінграда потрапили тільки до нього. Він наказав експертові з мистецтва фон Хольсту організувати після вступу німецьких військ до міста на Неві пограбування Ермітажу та простежити за тим, щоб усе найцінніше було «зарезервоване» для фюрера.

Друга особа в рейху — Герман Герінг — також, як і фюрер, «знавець» і «любитель» мистецтва, не хотів поступатися хазяїнові ні в чому. Під Ленінградом восени сорок першого з'явилася зловісна фігура Кая Мюльмана, грабіжника музеїв Польщі та Голландії. Він і тут очолював одну із зондеркоманд. Його підлеглий у листі до свого дружка з іншої зондеркоманди писав:

«Любий мій негіднику і запеклий грабіжнику… Поспішаю повідомити, що коли Мюльман був у Герінга, то одержав у нього точні вказівки щодо Петербурга та Москви».

Особливий штаб Розенберга відрядив із Франції до Ленінграда для участі в акціях майора СС фон

Кюнсберга. Він мав завдання «прочесати» наукові інститути, бібліотеки, палаци та архіви.

Все спланували гітлерівські головорізи, все врахували, за винятком одного: героїзму радянських воїнів і мужності ленінградців.

Захоплений у полон оберштурмфюрер СС однієї із зондеркоманд Норман Ферстер про грабіжницькі акції в Києві свідчив: «Багаті трофеї дістались нам у бібліотеці Української академії наук, де зберігалися рідкісні персидські, абіссінські, китайські рукописи, російські та українські літописи, перші примірники книг, видрукуваних першодрукарем Іваном Федоровим, рідкісні видання творів Шевченка, Міцкевича, Франка». З київських музеїв українського, російського, західного та східного мистецтва, центрального музею Шевченка було відправлено в Берлін безліч експонатів; серед них — картини, етюди та портрети Рєпіна, полотна Верещагіна, Федотова, Ге, скульптури Антокольського. В Харкові з бібліотеки імені Короленка поцупили і відіслали до Берліна кілька тисяч рідкісних і цінних видань, решту було знищено. З Харківської картинної галереї вивезено кілька сотень картин, у тому числі чотирнадцять полотен Айвазовського, твори Рєпіна, Полєнова, Шишкіна, весь науковий архів музею. Вишивками, килимами, гобеленами та іншими експонатами користувалися фашистські солдати.

Державна надзвичайна комісія Радянського Союзу по розслідуванню та встановленню злочинів німецько-фашистських окупантів повідомила в комюніке про те, що на тимчасово окупованій території загарбники знищили 427 музеїв.

А скільки ж усього творів мистецтва награбовано гітлерівцями під час другої світової війни?

На Нюрнберзькому процесі в 1946 році було оголошено звіт штабу Розенберга за період із жовтня 1940 по 15 липня 1944 року. В ньому зазначалося, що за цей час фашистськими «мистецтвознавцями науково класифіковано» 21 903 твори мистецтва… «Ця кількість, — відзначено у звіті, — може бути збільшена, коли розшуки будуть закінчені, та не бракуватиме фахівців, які зможуть класифікувати усі захоплені експонати».

Радянська армія і радянський народ урятували планету від коричневої чуми. Більшість картин та музейних експонатів знайдено, і вони зайняли належне їм місце. Пошук деяких із них триває і досі.

«ДЕТЕКТОР БРЕХНІ» І «СИРОВАТКА ПРАВДИ»

У 1921 році лікар управління поліції Сполучених Штатів Америки Ларсон сконструював перший «лай-детектор». Він являє собою модернізований медичний апарат для вимірювання тиску крові, пульсу, дихання, виділення поту.

Застосування «лай-детекторів» ґрунтується на припущенні, що людина, яка говорить неправду, обов'язково повинна виявляти елементи занепокоєння, які, в свою чергу, викликають зміни в її організмі. Ці зміни і фіксує «лай-детектор».

При цьому свідомо ігноруються ті обставини, що невинна людина може хвилюватися з різних причин і, навпаки, досвідчений злочинець при допиті буде цілком спокійним. Таким чином, у кращому випадку «лай-детектор» може встановити: хвилюється людина чи ні, а не те, чи говорить вона правду.

Довільне тлумачення показань «лай-детектора» призводить до фабрикування потрібних доказів та засудження невинних. Широко використовують «лай-детектори» в країнах капіталу для провокування під час допитів.

Іншим американським «досягненням» у галузі криміналістики є «сироватка правди», використати яку під час допитів уперше запропонував 1922 року Роберт І. Хауз. Працюючи лікарем у штаті Техас, він помітив, що хворі після прийняття наркотиків для знеболювання ставали особливо відвертими. Виходячи з цього, Хауз запропонував використовувати комбінацію наркотиків для зняття гальмівних ефектів у допитуваних осіб.

Буржуазними криміналістами ретельно розроблено техніку допиту під наркозом. При цьому свідчення записують на магнітофонну стрічку і відсилають до суду як доказ, хоч люди під дією наркотику легко піддаються навіюванню і можуть зізнатися в тому, чого не вчиняли.

Розроблена буржуазними криміналістами система тактичних заходів розслідування злочинів ґрунтується переважно на фізичному та психічному насильстві. Вона фактично відроджує методи,

характерні для часів середньовічної інквізиції. І хоч в основі сучасних заходів і засобів — найновіші досягнення медицини, хімії, фізики та інших наук, вони, ці засоби, не перестали бути знаряддями катування.

У країнах капіталу, передусім у Сполучених Штатах Америки, не припиняються лихоманні пошуки шляхів утечі від дійсності — злочинності, расизму, інфляції, безробіття та інших компонентів депресії та регресу.

Це й привело до захоплення теорією «модифікації поведінки». Її прихильники виправдовують розробку державної репресивної політики і твердять, що причини серйозних соціальних конфліктів полягають не в економічних умовах, не в нехтуванні людськими запитами, а в поведінці деяких індивідів та соціальних груп. Реакційні вчені шукають у «модифікації поведінки» можливість підведення людей до загального політичного знаменника, а можновладці їх підтримують і заохочують.

«Модифікатори поведінки» поділяються на три групи: біхевіористи (психіатри), фармакологи, хірурги.

Лікар Арнольд Хоттнекер запропонував перевіряти дітей від шести до восьми років з метою виявлення «потенціальних злочинців». Виявлених направляти в спеціальні табори, де й буде модифікуватися їхня поведінка.

Фармакологи вважають, що досягти послуху людей можна з допомогою спеціальних таблеток. Професор Кеннат Кларк пропонує терміново почати пошук препарату, який гасив би небажані прагнення і заохочував би прагнення бажані.

Психохірурги радять модифікувати поведінку з допомогою операції мозку.

Група вчених Каліфорнійського університету запропонувала вести боротьбу із злочинністю шляхом уживляння в мозок «потенціальних злочинців» електродів, а потім здійснювати за їхньою поведінкою радіоконтроль із спеціальних пунктів департаменту поліції.

Різні федеральні відомства, особливо управління в'язниць, щедро фінансують дослідження модифікаторів поведінки. Національний інститут психічних захворювань зі своїх фондів виділив на досліди «психохірургічної модифікації» п'ятсот тисяч доларів; управління по сприянню дотримання законності видало «дослідникові» доктору Вернону Франку понад сто тисяч доларів.

Психолог Мічиганського університету Джеймс Макконел цинічно твердить: «Настав час, коли ми зможемо забезпечити повний контроль над поведінкою кожної людини. Технічні можливості для цього ми маємо. Сучасні психологи — модифікатори поведінки — це архітектори й інженери Нового Світу».

Зусилля модифікаторів поведінки спрямовані на перетворення людини в пасивну, безвольну істоту. Прогресивний американський учений-невропатолог Френк Елліот упевнений у тому, що «ці досліди небезпечні своїми політичними наслідками. Вони відкривають шлях до маніпуляції людьми».

Теорія модифікації поведінки і досліди, що їх проводять на цьому ґрунті, свідчать: експлуататорське суспільство використовує надзвичайні засоби, демонструє повну зневагу до проголошених ним же облудних демократичних прав і свобод.

У суспільстві класового гноблення головною передумовою зростання злочинності та її основною причиною є різка соціальна нерівність. Зусилля урядів капіталістичних країн, спрямовані на боротьбу зі злочинністю, слід вважати справою, наперед приреченою на невдачу. Адже ці зусилля не мають на меті усунення причин злочинності. Вони не викорінюють виразок капіталістичного суспільства, а лише маскують їх.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Не тільки на службі Феміди

ТЕКСТИ «ПОГАСЛІ» ТА ЗРИМІ

Радянська криміналістика — наука про засоби й методи розкриття злочинів і попередження їх. Вона стоїть на сторожі виконання вимог закону про те, щоб кожен злочин був своєчасно і повністю розкритий, кожен винуватець — справедливо покараний і щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Але ця наука слугує не тільки боротьбі зі злочинністю. У її активі — прочитані тексти й рукописи, встановлення їхньої належності перу того чи іншого автора, картини стародавніх майстрів, не підписані ними, достовірність яких тепер не викликає сумніву.

Ось досить показові приклади.

До Всесоюзного науково-дослідного інституту судових експертиз із музею Петра Ілліча Чайковського надіслали намальований олією портрет. Необхідно було підтвердити, що на ньому зображено саме великого композитора.

Керівник лабораторії технічних експертиз документів Гусєв запросив у музею фотографії Чайковського, зроблені в різні роки. Зіставивши зовнішні ознаки, криміналісти встановили — невідомий художник намалював саме Петра Ілліча.

Було уточнено й іще один епізод з біографії П. І. Чайковського. Свої «Варіації на тему рококо», перекладені для віолончелі, композитор присвятив московському віртуозові Фітценгагену, передавши йому й нотний рукопис, і право на виконання твору. Але професор консерваторії Фітценгаген на догоду публіці «виправляє», «вдосконалює» «Варіації…». Надає музичним фразам, як він вважав, більшої ефектності та яскравості. Не лише окремі такти, навіть цілі рядки знищив він, а натомість дописав свої.

Фітценгаген капав сургучем на рядки партитури Чайковського і зверху наклеював нотні смужки.

У такому стані рукопис повернувся до Петра Ілліча. І це вкрай засмутило його. Але Чайковський нічого вдіяти не міг — чернеток «Варіацій…» не збереглося.

Так і пішли в люди покручі-варіації.

Потім рукопис зберігався у Брагдукова — одного з учнів Чайковського, від нього у 1930 році потрапив до радянського музиканта професора Кубацького. Останній, довідавшись про «хірургічні» вправи гореколеги, багато років обережно відчищав першотвір од переробок Фітценгагена.

Зрештою копітку працю було завершено. Прозвучала безсмертна музика Чайковського.

Та серед музикознавців виникли суперечки. І тоді Кубацький звернувся до науково-дослідного інституту криміналістики.

Понад триста фотознімків зробили експерти. У повідомленні про співпрацю музиканта-реставратора і досвідченого експерта-криміналіста відзначалося, що використовувались найновіші досягнення техніки: промені ультрафіолетові, інфрачервоні… Під їхнім чудодійним світлом відновлювалися знищені Фітценгагеном нотні знаки. День за днем відроджувався рукопис Чайковського, стверджуючи, що довгі роки Віктор Левкович Кубацький витратив не даремно.

В академічному виданні творів П. І. Чайковського «Варіації на тему рококо» надруковано так, як написав їх композитор.

Мистецтвознавцям інколи нелегко відрізнити оригінал твору живописця від підробки. Фотографічний метод дослідження, розроблений криміналістами, дає змогу встановити істину. Промені Рентгена розкрили не одну таємницю.

…Чимало дискусій та здогадів виникло у зв'язку з одним із творів славетного іспанського художника Франціско Гойї, де зображено вродливу жінку. Суперечки викликала хустка у неї в руках. Чому жінка тримає її напоказ? Частина мистецтвознавців, посилаючись на манеру письма Гойї, припускала, що тут щось не те. Після дослідження під променями Рентгена виявилось: під верхнім шаром фарби на руках в іспанки — немовля.

До Великої Жовтневої соціалістичної революції в каталогах мистецтвознавців значилася картина Рембрандта «Вигнання торговців із храму», що зберігалась у приватній колекції. Потім вона експонувалася в Державному музеї образотворчого мистецтва. І хоч на полотні був власноручний підпис художника, мистецтвознавців брав сумнів.

На пропозицію академіка Грабаря твір обстежили в Державній Центральній художньо-реставраційній

майстерні. Рентгенівські промені показали: підпис підроблено. Літери, якими нібито Рембрандт підписав картину, і дата на рентгенограмі зникли. Зате чітко проявились інші ініціали і дата. Картина виявилася «лжерембрандтом».

…У Київському державному музеї російського мистецтва є портрет відомого російського вченого й інженера Андрія Костянтиновича Нартова. При ретельному вивченні портрета насторожували деякі деталі. На лівому борту сюртука був намальований нагрудний знак — обрамлений діамантами медальйон із зображенням прусського короля Фрідріха II в діамантовій короні. Фрідріх II відтворений таким, яким він був у останній чверті XVIII століття, тобто через десять років після смерті А. К. Нартова. Було також незрозуміло, чому підпис на портреті зроблено польською мовою. Нартов ніколи не був у Польщі і взагалі не мав ніяких справ із поляками. Треба було встановити, чи немає якихось пізніших дописок на ділянках картини з написом польською мовою і там, де зображено медальйон із портретом Фрідріха II. Дослідження в м'яких рентгенівських променях бажаних наслідків не дало — промені вбирала ґрунтовка картини, яка містила в собі свинцевий блейвас.

При подальших дослідженнях на рамці медальйона і зверху корони знайшли домальовані білою фарбою діаманти. Дослідження в ультрафіолетових променях показало, що на ділянці з медальйоном є залишки попереднього зображення.

Як виявилося, портрет Фрідріха II домалював невідомий реставратор.

1718 року Нартов був у Берліні, де навчав короля Фрідріха І токарного мистецтва. За це його й нагородили «портретом, усіяним діамантами». Пізніше окремі ділянки картини були пошкоджені. Реставратор, знаючи, що на одній із них був колись зображений прусський король, написав його портрет заново, але не маловідомого Фрідріха І, а Фрідріха II.

Походження підпису польською мовою пояснювалось тим, що нащадки Нартова поодружувалися з польками і жили на Правобережній Україні, де поміщики тоді широко користувалися польською мовою.

…В одному з багатьох томів «Історії декабристів» уперше з'явилися рядки з вірша МуравйоваАпостола, які протягом десятиліть не були відомі ні літературознавцям, ні історикам, ні читачам. Ці рядки власноручно закреслив чорнилом Микола І, коли вивчав слідчі справи повстанців. Експерткриміналіст відновила й прочитала досі не видиме:

Идет кузнец из кузницы.

Слава!

Несет кузнец три ножа.

Слава!

Один нож на господ,

На вельмож.

Слава!

Другой нож на попов,

На святош.

А третий нож, молитву сотворя,

На вампира, на царя.

Слава![11]

А скільки ще не прочитаних рукописів із погаслими текстами лежить в архівах?

…Літературознавці-пушкіністи довгий час намагаються відтворити історію окремих творів поета. Вони ретельно вивчають його чернетки, намагаються прочитати закреслене. Так постає перед нами весь шлях творчого процесу — від перших наміток задуму до остаточного варіанту. Поет і сам поліпшував деякі рядки, проте часто рука цензора «затемнювала» оригінальні строфи. Не завжди їх вдається розшифрувати.

При підготовці чергового тому академічного видання творів О. С. Пушкіна знавці, хоч скільки сил було на те покладено, так і не змогли прочитати рядків його послання до декабриста В. Л. Давидова.

Подекуди автограф був густо залитий чорнилом, крізь яке виднілися сліди синього олівця. Літературознавці звернулися по допомогу до криміналістів.

Учений-криміналіст К. Є. Корсі відновив, здавалося, назавжди втрачене. Згодом літературознавець Т. Г. Цявловська згадувала: «Після багатьох невдач Кір Євгенович, нарешті, подав мені ще мокру платівку. Дивлячись на світло, я побачила диво: пушкінські рядки, сховані під чорними смугами, тепер виднілися крізь вуаль. Вийшло! Вийшло! — раділи ми. Я аж тремтіла, читаючи співробітникам інституту відновлені рядки поета».

Олександр Сергійович любив робити ескізи на берегах рукописів. Але Пушкін-поет не вельми поціновував Пушкіна-художника. На аркушах паперу з чернетками вірша «На Испанию родную» дослідники помітили ледь видимі штрихи, бліді й невиразні.

Виникло припущення, що то — ескіз якогось малюнка. Лінії олівця в окремих місцях були обведені чорнилом. Але спробуйте відокремити малюнок, коли на нього накладено густі колонки віршів!

Аркуш сфотографували у різному освітленні і при різних світлофільтрах. Так пощастило «пригасити» текст і виявити малюнок — ілюстрацію поета до його драми «Русалка». На ній було зображено мельника, що заспокоював свою дочку, покинуту князем.

…У музеях нашої країни зберігається чимало мечів IX–XIV століть. Їх неодноразово вивчали науковці. Бо середньовічний меч — то не тільки символ рангу і влади його господаря, а й високохудожній ювелірний витвір. Особливу увагу вчені звертали на зовнішній вигляд: прикраси, орнамент, форму ефеса. Полотнами цікавилися менше.

Та зброєзнавці довели, що не орнаментам, а саме полотнам судилося стати письмовими документами великої історичної ваги. З'ясувалося, що полотна майже всіх середньовічних мечів були підписані або мічені. Участь у розшифруванні цих написів взяли й криміналісти.

Полотна з написами нагадують сторінки «залізної книги», якої багато сотень літ ніхто не гортав. Якщо прочитати ці сторінки, можна встановити, коли і, що найважливіше, де виготовлено мечі.

Дуже довго вважалося, що мечі робили західноєвропейські майстри. А чи кували їх у Стародавній Русі?

Якщо так, то в який спосіб це з'ясувати? Понад 80 написів виявили і прочитали дослідники, а руського тавра не знайшли.

Працюючи в Київському історичному музеї, кандидат історичних наук С. М. Кирпичников вивчав колекцію мечів. Його зацікавив кладенець, знайдений наприкінці минулого століття під містечком Хвощовим на Полтавщині.

Рельєфний орнамент бронзового ефеса у вигляді переплетених чудовиськ нагадував скандинавські прикраси XI століття, у всіх довідниках та історичних дослідженнях меч значився як скандинавський, знайдений на Росі. Але при спеціальних дослідженнях полотна замість очікуваного латинського тавра на одному боці проступило слово «коваль», а на другому — «людота». Так було доведено, що меч не норманського, а руського походження.

Тавро свідчило, що зброярська справа періоду становлення Київської Русі перейняла все найкраще, що існувало в європейській практиці: у каролінгських зброярів було запозичено прийоми виконання написів, у скандинавів — орнаментальний малюнок. Участь у цьому відповідальному і важливому дослідженні взяли експерти науково-дослідного інституту судових експертиз.

…Ні, не тільки Феміді служить криміналістика…

ІМПЕРАТРИЦЯ ГНІВАЄТЬСЯ

«Матінка цариця» Катерина II вранці 26 червня 1790 року не могла відірватися од книжки. Її брезкле, ще не напудрене обличчя взялося червоними плямами. Побляклі очі палахкотіли гнівом.

Про муки кріпаків, їхній каторжний труд і злидні, про те, що їх кривдять, продають, як речі, як худобу, йшлося у книжці. Вінценосиця відчувала, що рядки шмагають і її, б'ють по самодержавству, розхитують підвалини імперії — кріпацтво, яке автор книги назвав: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй».

Од твору війнуло вогнищами повстань, гуком ватаг Разіна і Пугачова. Він закликав наслідувати досвід Франції.

Називалася книжка «Путешествие из Петербурга в Москву». Автор невідомий.

Цариця гарячково писала на берегах: «Намерение сей книги в каждом листе видно: сочинитель оной наполнен и заразнен французским заблуждением. Ищет всячески и выискивает все возможное к умалению почтения к власти и к властителям, к приведению народа в негодование противу начальников и начальства»;

«Учинены вопросы те, по которым теперь Франция разоряется»;

«Французская революция его (автора. — І. Л.) решила определить себя в России первым подвизателем»;

«Брань, ругательство и злостное толкование…»;

«Злодейство, потому что книга целит на французский развратный нынешний пример».

Цариця наказала знайти розхитувача трону і заарештувати його.

Автором книжки був сорокарічний керуючий петербурзькою митницею колезький радник Олександр Миколайович Радищев. Незабаром Катерині доповіли, що лиходія знайшли і кинули в холодну.

— Мабуть, дуже капосний чоловік автор оцієї книги? — хижо примружилась цариця.

Їй відповіли:

— Радищев — вельми освічений, навчався за кордоном, сприяв торговому зближенню з Англією.

Коронована персона одразу збагнула, наскільки небезпечний цей вільнодумець.

«От императрицы, главнокомандующему в Санкт-Петербурге генерал-аншефу Брюсу.

Граф Яков Александрович!

Недавно издана здесь книга под названием «Путешествие из Петербурга в Москву», наполненная самыми вредными умственными, разрушающими покой общественный, умаляющими должное ко властям уважение, стремящимися к тому, чтобы произвесть в народе негодование против начальников и начальства, наконец, оскорбительными изражениями противу сана и власти царской.

Сочинителем сей книги оказался коллежский советник Александр Радищев, который сам учинил в том признание, присовокупив к сему, что после ценсуры Управы благочиния взнес он многие листы в помянутую книгу, в собственной его типографии напечатанную, и потому взят под стражу. Таковое его преступление повелеваем рассмотреть и судить узаконенным порядком в Палате Уголовного Суда Санкт-Петербургской губернии, где, заключа приговор, взнесть оный в Сенат наш.

Пребываем вам благосклонны.

Екатерина»

Радищева заарештували 30 червня 1790 року. Закували в кайдани і кинули у в'язницю Петропавлівського равеліну. Перший революціонер опинився в катівні начальника таємного розшуку Шешковського. Про цю катівню ширилися глухі й страшні чутки.

Невідомо, як допитував письменника Шешковський. Про це можна лише здогадуватись. І Радищев після допитів «розкаявся» у своїх «помилках». Подальше його життя засвідчило, що те каяття було вимушене і нещире.

У сибірському засланні він напише: «Я тот же, что и был, и буду им до могилы».

Граф Безбородько, через якого Катерина II передавала свою волю, писав генерал-губернаторові Петербурга графові Брюсу: «Что касается раскаяния Радищева, то оно суда не касается и в воле государевой на него воззреть».

Цариця наказала при розгляді справи обмежитись чотирма запитаннями письменнику:

1. Чи він автор книги?

2. З яким наміром її написано?

3. Хто його спільники?

4. Чи він усвідомлює важливість злочину?

Справа надійшла до палати петербурзького кримінального суду. Судді опинились у скрутному становищі: в царському законі не було статті про літературні злочини.

Закону не було, але був наказ самодержиці. І чиновники відкопали статтю, що, як їм здалося, була придатною в даному випадку: «О ворах, затевающих воровским умышлением смуту, о мыслящих на государево здоровье злое дело и хотящих московским государством завладеть і государем быть».

Таким чином, «первого подвизателя» революції звинувачували як самозванця і претендента на загарбання престолу.

Радищева засудили до страти. Сенат затвердив вирок.

Цариця надіслала справу на розгляд «ради її величності» і заявила, що «презирает все, что в зловредной его, Радищева, книге оскорбительно особе ее величества». Рада ухвалила вирок.

Цариця з властивою їй хитрістю вважала, що жестом «милосердя» зможе підтримати свою оманливу популярність. У справі Радищева Сенату був надісланий спеціальний указ. У ньому книга характеризується, як «наполненная самыми вредными умствованиями, разрушающими покой общественный, умаляющими должное к властям уважение».

Тому Радищев цілком заслуговує на страту, але, «последуя правилам нашим, чтобы соединить правосудие с милосердием…освобождаем его от лишения живота и повелеваем вместо того, отобрав у него чины, знаки ордена св. Владимира и дворянское достоинство, сослать его в Сибирь, в Илимский острог, на десятилетнее безысходное пребывание».

Літературна спадщина, подвижницьке життя першого російського революціонера привернули увагу дослідників, зокрема письменника Георгія Шторма. Вивчивши рукопис «Путешествие из Петербурга в Москву», він звернув увагу, що деякі слова в ньому закреслені чи виправлені рукою автора. Інколи Радищев вставляв окремі слова і тут же замінював їх на інші.

На прохання Г. Шторма Центральний державний архів стародавніх актів СРСР надіслав вісімдесят шість аркушів рукопису на експертизу до науково-технічного відділу Московського управління внутрішніх справ, де разом із юристами працюють фізики, хіміки, біологи.

Спочатку криміналісти намагалися прочитати закреслені місця крізь світлофільтри, здатні послабити колір барвника і допомогти розібрати текст під ним. Та світлофільтри виявились безсилими. Пробували сфотографувати рукопис в ультрафіолетових променях. Люмінесціював папір, променилося чорнило, але прочитати викресленого не вдавалося. І тоді криміналісти вирішили застосувати режим фотографування в інфрачервоних променях. За кілька днів текст було прочитано.

Результати наполегливого пошуку і криміналістичних досліджень дали змогу Георгію Шторму твердити: «Я боровся за розкриття таємниці, за прихований від сучасників і нащадків подвиг Радищева, котрий відновив і дописав в останні роки життя свою знищену книгу, ненавидів рабство, котрий загинув у боротьбі з самодержавством за щастя свого народу…»

Дослідників цікавили і обставини смерті письменника-революціонера.

11 вересня 1802 року, за свідченням сина Радищева, трапився фатальний випадок. Олександр Миколайович хворів і почував себе зле. У цей день він зранку приймав ліки. Їх треба було запити водою. На столі стояла склянка з прозорою безбарвною рідиною. Подумавши, що то вода, Радищев випив «царську горілку» — суміш азотної і сірчаної кислот, що її приготував син для своїх потреб. Наступного дня письменник у страшних муках помер.

Вважалося, що документальних підтверджень політичної боротьби Радищева в останні роки його життя не залишилось. Але доктор філологічних наук Дмитро Семенович Бабкін відшукав примірник книги «Путешествие из Петербурга в Москву» видання 1790 року, що належав особисто Радищеву. Бабкін виявив на останніх чистих сторінках неясні помітки олівцем, уривки фраз.

Учений-філолог разом з експертами-криміналістами спростував твердження про те, що Радищев у 1790 році закінчив роботу над «Путешествием…» і більше до неї не повертався.

Використовуючи сучасні методи дослідження почерків, криміналісти довели, що помітки олівцем у книзі, без сумніву, зроблені Олександром Миколайовичем Радищевим, а це дало змогу дійти висновку, що письменник-революціонер в останні роки життя напружено працював, готував до друку збірку своїх творів, у тому числі й нове видання «Путешествия из Петербурга в Москву».

НЕПРАВИЙ СУД

Високий стовп із ланцюгами, поміст, оточений солдатами, жандармами й городовими. На привілейованих місцях — пишно вбрана публіка. Віддалік — пригнічені лиця простого люду. Все свідчило про те, що має відбутися щось надзвичайне…

«Струнко!» — пролунала команда, і карета, оточена жандармами з шаблями наголо, зупинилася біля солдатів.

З карети вийшли троє і швидко пройшли до помосту: то був Чернишевський у супроводі катів.

«На кар-раул!» — покотилося над головами. Кат здер із Чернишевського шапку. Якийсь панок у віцмундирі, ковтаючи закінчення слів, почав читати вирок. Сам Чернишевський, здавалося, зовсім не звертав уваги на все, що діялося довкіл. Він шукав когось у натовпі очима, нарешті вгледів, усміхнувся, тричі кивнув. Читання закінчилось. Один із катів грубо навалився пудовими лапищами на плечі жертви, змушуючи приреченого стати на коліна. Потім його потягли вище на кілька сходинок і закували в кайдани. Із низько навислої хмари вперіщив дощ.

Ганебна процедура громадянської страти закінчилася. Люди кинулися до карети, прорвали лінію городових, і тільки нагаї кінних жандармів відкинули їх назад. Зусібіч полетіли до нескореного букети квітів.

Карета поволі рушила. Кілька відчайдухів наздогнали її і пішли поряд. Хтось крикнув: «Прощавай, Чернишевський!..»

Почулася команда: «Риссю!»

Так, за свідченнями очевидців, у Петербурзі на Митнинській площі, відбулося мерзенне дійство, котре, як сподівалися його організатори, мало принизити, а насправді ще більше звеличило геніального провісника майбутньої світлої доби Миколу Гавриловича Чернишевського.

«Навряд чи історія суспільного руху в Росії знала справу обурливішу і несправедливішу, ніж суд над великим російським письменником-мислителем Чернишевським…» Так сказав старий політкаторжанин-народоволець Швецов на відкритті виставки в Ленінграді у з'язку зі сторіччям від дня народження Миколи Гавриловича Чернишевського.

І справді, Чернишевського заарештували, судили і засудили без єдиного конкретного доказу вини. Засудили тільки тому, що вбачали у ньому неабияку небезпеку для прогнилого трону. Як вибух сприймалася кожна з його статей, які, до речі, друкувалися у контрольованих цензурою виданнях. У тих статтях Чернишевський гнівно таврував поміщицький лад Росії, був одним із перших письменників-демократів, які на сторінках легальних видань на повен голос говорили про економічну нерівність класів.

Високо оцінив праці Чернишевського Карл Маркс, називаючи його великим російським ученим. Неодноразово підкреслював яскравість таланту Чернишевського Володимир Ілліч Ленін, зокрема його прозорливість у баченні соціальних та мистецьких явищ, революційну силу слова.

Дружба великого російського революціонера-демократа з українським поетом Тарасом Шевченком, вписана в історію української літератури яскравими сторінками, стала могутнім поштовхом активізації і революціонізації літературного життя на Україні.

Ідеї Чернишевського мали великий вплив на розвиток прогресивної української літератури. Цей вплив відчули на собі Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський та багато інших письменників.

«Микола Чернишевський, — писав Фрідріх Енгельс, — це великий мислитель, якому Росія дуже вдячна і чиє повільне вбивство довголітнім засланням… навіки залишиться ганебною плямою на пам'яті Олександра II — «визволителя».

Чернишевський ще юнаком проголошує: «Я хочу всім пожертвувати за щастя трудящих. І якби треба

було за це віддати життя, я, не задумуючись, віддав би його».

Перед ним відкривалася блискуча наукова кар'єра. По закінченні Петербурзького університету Микола Гаврилович захистив дисертацію на ступінь магістра. А після короткої педагогічної діяльності повністю присвятив себе журналістиці. Жандарми пильно стежили за молодим літератором.

Ще за сім місяців до його арешту, у грудні 1861 року, царський уряд спеціальним циркуляром, розісланим усім губернаторам, заборонив видавати М. Г. Чернишевському закордонний паспорт, щоб небезпечна особа не вислизнула від поліції.

Формальним приводом до арешту був перехоплений III відділенням лист Герцена до літератора Серко-Соловйовича, у якому Герцен погоджувався на подальше видання «Современника» в Лондоні.

А випуск журналу уряд припинив. У часописі працював і М. Г. Чернишевський.

Привід для звинувачення був занадто хисткий, адже Чернишевський міг легко довести, що не мав ніяких стосунків із Герценом. А заяву Герцена аж ніяк не можна було поставити у вину Чернишевському.

Останнього заарештували 7 липня 1862 року. Чотири місяці його тримали за ґратами без допиту. У листі до дружини в'язень писав, що звинувачень проти нього немає, що його незабаром звільнять, і уряд буде змушений просити у нього пробачення.

Листа дружина не одержала. Його підшили до справи з поміткою: «…він помиляється: вибачатися нікому не доведеться».

З височайшого повеління для розгляду справи Чернишевського було створено спеціальну комісію (її очолив князь Голіцин), що мала безпосередні контакти з шефом жандармів Долгоруким та начальником III відділення генерал-майором Потаповим. Сенаторам-суддям наказали будь-що відшукати докази злочину.

Невинний вимагав закінчення слідства, звільнення, голодував. Але всі вимоги, заяви і протести безслідно зникали у нетрях охранки.

Тривала підготовка «доказів».

Чини III відділення виправдали надії комісії — подали два документи, які мали викрити Чернишевського. Один із них — текст листівки «До панських селян», другий — записка з редакційною правкою до цієї листівки. Обидва нібито написані рукою обвинуваченого.

Чернишевський категорично заперечував своє авторство і заявив про підробку обох письмових джерел, докладно вмотивовував свої висновки, зупинявся на деталях почерків — свого і чужого, вимагав експертизи.

В «акті порівняння почерку Чернишевського» було сказано:

«1863 року квітня 24 дня височайше затвердженою в С.-Петербурзі слідчою комісією командировані секретарі — від губернського правління — Карцев та Степановський, від кримінальної палати — Филимонов та 2-го департаменту цивільної палати Бєляєв — проводили порівняння почерку записки, яку, за показаннями Костомарова, написав олівцем відставний титулярний радник Чернишевський, з іншими паперами, ним написаними, що містяться у справі на 58-му аркуші, та у відповідях Чернишевського 30 жовтня 1862 року, і дійшли висновку, що почерк записки має деяку подібність до почерку Чернишевського, яким написано вказані папери».

Ніяких спроб пояснення, посилань бодай на окремі ознаки почерку. Просто: «має деяку подібність».

Коли справа М. Г. Чернишевського надійшла до сенату, «експертизу» провели його секретарі.

Троє експертів із восьми визнали, що тільки вісім літер записки подібні до почерку М. Г. Чернишевського, загальний же характер написання літер зовсім інший. Лише два експерти засвідчили, що записка, можливо, написана почерком Чернишевського, але зміненим.

Сенатові цього виявилося досить, він заявив, що вину доведено, і виніс вирок:

«Обставини не викликають сумніву в існуванні замаху на повалення уряду та у взятті Чернишевським діяльної в тому участі.

Чернишевський своєю літературною діяльністю мав великий вплив на молодь… і був особливо шкідливим агітатором.

У цьому розумінні сенат вважає: відставного титулярного радника Миколу Чернишевського, 35 років, позбавити усіх прав громадянського стану і заслати на каторжні роботи в копальнях на 14 років, а потім оселити в Сибіру назавжди…»

А в тому, що було приводом до арешту — «в протизаконних зв'язках із вигнанцем Герценом», — сенат Чернишевського виправдав.

Із сенату ухвала надійшла до Державної ради, яка з нею погодилась, а потім усю справу передали цареві на затвердження.

Олександр II написав:

«Хай буде так, але з умовою, щоб термін каторжної роботи скоротити наполовину».

Милість імператора насправді мала облудне підґрунтя.

Незважаючи на ним же встановлений строк, Олександр II дав вказівку не звільняти Чернишевського із в'язниці. І так тривало майже двадцять два роки.

Петропавлівська фортеця, Олександрівська каторжна тюрма, згубний Вілюйськ — такі жахливі етапи пройшов революціонер-демократ Микола Гаврилович Чернишевський. Аж у 1883 році він повернувся у Саратов, де через шість місяців помер.

Самодержавство сталевими кайданами скувало руки М. Г. Чернишевського, але не змогло скувати його думки, таланту. І літературна спадщина письменника, видана в підпіллі сотнями тисяч примірників тоді, коли навіть було заборонено згадувати його ім'я, дала рясні плоди.

«Колокол» Герцена після засудження Чернишевського писав:

«Хай упаде прокляттям це безмірне лиходійство на уряд, на суспільство, на підлу, продажну журналістику…

М. Г. Чернишевський був вами виставлений до стовпа на чверть години, а ви… на скільки років залишитесь прив'язаними до нього?

Прокляття вам, прокляття, і, якщо можливо, помста…»

Без підроблених листів царські судді не змогли б зварганити справи.

Історія виявила і автора фальшивок, Костомарова, в минулому корнета, боягузливого і пихатого.

Його заарештували 25 серпня 1861 року у справі таємної друкарні. Після допитів він виказав одного з авторів і розповсюджувачів листівки «До молодого покоління». Крім цього, він дав свідчення на Чернишевського, Добролюбова та інших.

У III відділенні знали, що Костомаров після певного тренування міг легко підробляти почерки різних людей.

У пореволюційний час радянські експерти провели графічну прикметно-описову експертизу: порівняльний аналіз почерків Чернишевського, Костомарова, а також почерку, яким були написані «власноручні записки» — «докази» у справі Чернишевського.

Обидва «документи» написав Костомаров, який намагався підробити почерк Чернишевського, — такий незаперечний висновок об'єктивних фахівців.

Так через багато років до ганебного стовпа історії на законне для нього місце було поставлено вінценосного гнобителя і губителя всього передового, прогресивного і світлого в народі російському — Олександра II.

ЛЕГЕНДА І ДІЙСНІСТЬ

Психічна неврівноваженість, самодурство імператора російського Павла І, бюрократизація державного апарату, заборона вигідної для поміщиків торгівлі з Англією викликали невдоволення придворної аристократії. Внаслідок двірцевої змови 24 березня 1801 року Павла І було вбито, а на престол вступив його син Олександр І, який заздалегідь знав про змову.

За царювання Олександра І показний лібералізм поєднувався з реакційною внутрішньою і зовнішньою політикою. Після Вітчизняної війни 1812 року внутрішня політика відзначалася неприхованим деспотизмом і реакцією (Аракчеєвщина, військові поселення). Олександр І був одним з керівників Віденського конгресу 1814–1815 років та одним з ініціаторів створення реакційного Священного союзу. Уряд Олександра І проводив політику національного гноблення, зокрема щодо України, де було заборонено викладати в школах українською мовою. Помер він у Таганрозі 1 грудня 1825 року.

За життя імператор і вінценосний самодержець Олександр Павлович не користувався ні любов'ю, ні прихильністю вірнопідданих. «Облудник і батьковбивця», — називали його навіть особи з найближчого оточення. О. С. Пушкін писав про нього: «Властитель слабый и лукавый, плешивый щеголь, враг труда, нечаянно пригретый славой, над нами царствовал тогда»; «Его мы очень смирным знали, когда не наши повара орла двуглавого щипали у Бонапартова шатра».

Популярність і громадський інтерес до особистості Олександра Павловича прийшли років через п'ятдесят після його смерті. Прийшли з упокореним без роду й племені старцем Федором Кузьмичем. Весь світ облетіла легенда про те, що імператор Олександр І зовсім не помер у 1825 році в Таганрозі, а добровільно відійшов від світського гріховного життя і переховувався під виглядом старця Федора Кузьмича.

І хоч ніхто з серйозних істориків XIX та XX століття не надавав цій легенді значення, вона довгий час викликала інтерес у широких колах російського суспільства.

Лев Миколайович Толстой в незакінченій повісті «Посмертные записки старца Федора Кузмича, умершего 20 января 1864 года в Сибири, близ Томска, на заимке купца Хромова» написав: «Еще при жизни старца Федора Кузмича, появившегося в Сибири в 1836 году и прожившего в разных местах 27 лет, ходили про него странные слухи о том, что это скрывающий свое имя и звание не кто иной, как император Александр I, после же смерти его слухи еще более распространились и усилились. И тому, что это был действительно Александр I, верили не только в народе, но и в высших кругах и даже в царской семье в царствование Александра III. Верил этому и историк царствования Александра I, ученый Шильдер.

Поводом к этим слухам было, во-первых, то, что Александр умер, совершенно не болев перед этим никакой серьезной болезнью, во-вторых, то, что умер он вдали от всех в довольно глухом месте, в Таганроге, в-третьих, то, что, когда он был положен в гроб, те, кто видел его, говорили, что он так изменился, что нельзя было узнать его и что поэтому его закрыли и никому не показывали, вчетвертых, то, что Александр неоднократно говорил, писал (и особенно часто в последнее время), что он желает только одного: избавиться от своего положения и уйти от мира…

Что же касается до того, что именно Кузмич считался скрывшимся Александром, то поводом к этому было, во-первых, то, что старец был ростом, сложением и наружностью так похож на императора, что люди (камер-лакеи, признавшие Кузмича Александром), видавшие Александра и его портреты, находили между ними поразительное сходство… во-вторых, то, что Кузмич, выдавший себя за не помнящего родства бродягу, знал иностранные языки и всеми приемами своими величавой ласковости отличал человека, привыкшего к самому высокому положению, в-третьих, то, что старец никогда никому не открыл своего имени и звания, а между тем невольно прорывающимися выражениями выдавал себя за человека, когда-то стоявшего выше всех других людей. И, в-четвертых, то, что он перед смертью уничтожил какие-то бумаги, из которых остался один листок с шифроваными странными знаками и инициалами А. и П.; в-пятых, то, что, несмотря на набожность, старец не говел. Когда же посетивший его архиерей уговаривал его исполнить долг христианина, старец сказал: «Если бы я на исповеди не сказал про себя правды, небо удивилось бы, если бы я сказал, кто я, удивилась бы земля…»

Цю незакінчену повість у лютому 1912 року було посмертно опубліковано в журналі «Русское богатство». Редактора — видавця цього журналу В. Г. Короленка — було притягнуто до кримінальної відповідальності у звинуваченні в навмисному «оказании дерзостного неуважения верховной власти и порицании установленного законами основными образа правления».

Востаннє спалах інтересу до особистості Федора Кузьмича відзначено в 20 —30-і роки нашого століття в колах російської монархічної еміграції.

Цей інтерес значною мірою підігрівався штучно і мав окреслену політичну мету — привернути увагу західної громадськості до історії династії Романових та до членів імператорської родини, що перебували в еміграції.

У середині 60-х років легенда про Федора Кузьмича зацікавила широке коло читачів у зв'язку зі статтями письменника Л. Д. Любимова в «Неделе», в журналі «Вопросы истории», автора книги «Тайна императора Александра І», виданої під час перебування Любимова в еміграції.

Де ж джерела легенди про Федора Кузьмича?

Наприкінці 60-х років, минулого століття в містах і селах Російської імперії поповзли чутки про те, що до Петербурга приїхав з паперами від «благочестивого старця Федора Кузьмича» томський купець Хромов, у якого мешкав і помер таємничий старець. Хромова нібито прийняв у Зимовому палаці імператор Олександр II. Цар папери Федора Кузьмича взяв, а Хромова наказав ув'язнити в Петропавлівській фортеці. Потім Хромова було звільнено з умовою, що він триматиме язик за зубами. Суть таємниці була відома і в аристократичних салонах столиці, і на околицях імперії. Вона полягала в тому, що квартирант Хромова, старець Федір Кузьмич, був не хто інший, як імператор Олександр Павлович. Легенда обросла нісенітницями.

Великий князь Микола Михайлович у 1907 році в книзі «Легенда о кончине императора Александра І в Сибири в образе старца Федора Кузмича» писав:

«При самой тщательной проверке оказалось, что в списках лиц, когда-либо сидевших в Петропавловской крепости, никакого Хромова никогда не было, что в делах третьего отделения не осталось никаких следов ни о Хромове, ни о переданных им бумагах, наконец, по наведенным справкам у потомков Хромова, ничего подобного не подтвердилось, кроме самого факта поездки его в Петербург».

Особливий інтерес викликає єдиний документ, залишений пресловутим Кузьмичем, — загадкова записка з ініціалами «А. П.».

Її фотокопію відтворено в газетах і журналах, над її розшифровкою сушать голови і гріють чуби прихильники версії про томську містифікацію.

Всі спроби розшифрувати записку кінчаються невдачею. На цю ж записку звертає увагу читачів і письменник Л. Д. Любимов. Він закликає істориків і криміналістів до старанного дослідження цього

документа.

Любимов стверджує, що суто наукової експертизи записки Федора Кузьмича до цього часу не проведено.

На жаль, шановний письменник цим твердженням мимоволі вводить в оману читача.

Експертиза «записки Федора Кузьмича», до того ж суто наукова, проводилася криміналістами на прохання істориків за півтора року до публікації статті Любимова «Старец Федор» — миф или факт?»

Про результати цієї експертизи відомий юрист Аркадій Йосипович Ваксберг розповідав:

«Вирішили порівняти ці «реліквії» зі справжнім рукописом Олександра. Справа була нелегкою. До рук криміналістів надіслали не зразок вільного, невимушеного письма імператора, а частину офіційних документів, виконаних парадним, вигадливим почерком. Старець же прагнув до церковнослов'янського письма, хоч і не цурався форм письма світського.

Рукопис сфотографували і сильно збільшені фотознімки піддали графічному дослідженню. Спочатку, як буває в таких випадках, звернули на себе увагу окремі збіги. Цікаво, що схожими виявилися найхарактерніші деталі деяких літер. На цьому схожість і вичерпалася.

Не знайшлося жодної літери, написання якої збігалося б повністю: якщо збігалася одна деталь, то всі інші різко відрізнялися, і ці ознаки були постійними, стійкими, а не випадковими.

Старець, мабуть, був не дуже вправний у підробках… і не мислив, що його можуть викрити».

Старший науковий співробітник Центрального державного військово-історичного архіву Союзу PCP Іллеріцька та журналіст Прокопенко відшукали в архівах і дослідили документи про смерть Олександра І в Таганрозі. Вони документально відновили картину хвороби та смерті імператора, вивчили детальні звіти особистих лікарів Вілліє і Тарасова, записи генерал-ад'ютанта князя П. М. Волконського, справжній акт про смерть царя, підписаний начальником Головного штабу генералад'ютантом Дибичем і лікарями. Зразу ж після смерті з обличчя Олександра було знято гіпсову маску, яка найкрасномовніше свідчить про особистість небіжчика. Фотографію цієї маски було опубліковано. Вона є точною копією прижиттєвих портретів Олександра. На шляху траурного

кортежу від Таганрога до Петербурга труна неодноразово відкривалася в присутності Аракчеева та вищих сановників імперії. Під Царським Селом домовину було відкрито, і з небіжчиком попрощався принц Вільгельм Прусський, який добре знав Олександра.

Висновок експертів-криміналістів, архівні документи, свідчення та спогади осіб — очевидців хвороби, смерті та похорон царя спростовують легенду про старця Федора Кузьмича.

Легенда ця, осяяна могутнім генієм Л. М. Толстого, безумовно романтична, здатна захопити уяву. А смерть імператора всеросійського Олександра Павловича 19 листопада 1825 року в Таганрозі — історичний, документально підтверджений факт.

МАНІФЕСТ ГЕНЕРАЛА ВІД КАВАЛЕРІЇ

Уряди Німеччини й Австро-Угорщини, з одного боку, Англії, Франції, США і Японії — з другого, об'єдналися, щоб придушити революцію в Росії. А зробити це можна було, тільки розв'язавши тут громадянську війну. Смертельна небезпека нависла над Республікою Рад.

Юденич під Петроградом, Колчак на Сході, Краснов, Каледін, Корнілов, Денікін на Півдні…

У стані контрреволюції не забули і про бойового заслуженого генерала, якого добре знали не тільки в Росії, а й далеко за її межами. Ім'я генерала можна використати як знамено і гуртувати під ним нові й нові сили.

А поранений генерал лікувався у Москві. До нього спеціально прибула зв'язкова з листом від

колишніх колег. Лист із Новоросійська. У ньому воїнові пропонували тікати на Дон.

Прочитавши листа, генерал різко мовив:

— Нікуди не поїду. Час нам усім забути триколірний прапор і об'єднатися під червоним.

Його звали Олексій Олексійович Брусилов. Пізніше він напише:

«Залишаючись у Росії, хоч і витерпів багато горя та злигоднів, я намагався неупереджено спостерігати за всім, що діється, будучи, як і раніше, безпартійним. Всі позитивні і негативні сторони були для мене помітніші.

Пізніше я твердив усім, що вважаю обов'язком кожного громадянина не покидати свого народу і жити з ним, хоч би чого це коштувало.

…Адже таку велику і важку революцію, яку Росія мала пережити, не кожен народ переживе.

…Поневірятися ж за кордоном у ролі емігранта не вважав і не вважаю для себе можливим і гідним».

25 квітня 1920 року петлюрівські недобитки разом із білополяками перейшли в наступ.

Під натиском ворога відступали частини 12-ї та 14-ї червоних армій. 7 травня інтервенти захопили Київ.

У зв'язку з великою небезпекою для молодої Країни Рад 23 травня було оголошено тези ЦК РКП(б) «Польський фронт та наші завдання». Того ж дня «Правда» опублікувала звернення «До всіх колишніх офіцерів…»:

«…У цей критичний історичний момент нашого народного життя ми, ваші старші бойові товариші, звертаємось до вашого почуття любові й відданості до батьківщини і настійно закликаємо вас забути

всі кривди, хоч би хто й де їх вам заподіяв, і добровільно йти з повною самовідданістю й охотою до Червоної Армії, на фронт чи в тил, куди б уряд Радянської Робітничо-Селянської Росії вас не призначив, і служити там не на страх, а на совість, щоб своєю чесною службою, не шкодуючи життя, відстояти за всяку ціну дорогу нам Росію і не допустити її розкрадання, бо в цьому разі вона без вороття може загинути, і тоді наші нащадки справедливо проклинатимуть нас і слушно звинувачуватимуть у тому, що ми з егоїстичних почуттів класової боротьби не використали своїх знань і досвіду, забули свій рідний російський народ і занапастили свою матінку Росію».

Автором звернення був генерал Олексій Олексійович Брусилов. Його підпис стояв першим.

Незабаром після оголошення звернення, 2 червня 1920 року, було видано декрет «Про колишніх офіцерів», підписаний В. І. Леніним.

У ньому сказано: «Всі ті колишні офіцери, які в тій чи іншій формі сприятимуть якнайскорішій ліквідації залишків білогвардійських загонів у Криму, на Кавказі та в Сибіру і тим самим полегшать і прискорять перемогу Робітничо-Селянської Росії над шляхетською Польщею, будуть звільнені од відповідальності за ті діяння, що їх вони вчинили у складі білогвардійських армій Врангеля, Денікіна, Колчака, Семенова та ін.»

Звернення-маніфест до офіцерів врангелівської армії з гарантією повної безпеки в разі переходу на бік Рад було підписано головою Всеросійського Центрального виконавчого комітету М. І. Калініним, Головою Раднаркому В. І. Леніним і головою Особливої ради при Головному командуванні О. О. Брусиловим.

Старі рани турбували Брусилова, і восени 1925 року на прохання М. В. Фрунзе йому було надано можливість виїхати на лікування до Карлових Вар. Там група білоемігрантів у присутності Брусилова висловила обурення тим, що генерал перейшов на службу до більшовиків.

Генерал не стримався:

— А хто, як не більшовики, разом із російським народом відстояли у громадянській війні нашу землю від зажерливих іноземних держав? Де були, до кого пішли в найми у цей час ви, панове? До німців, французів?..

Згодом, ознайомившись із п'ятитомним виданням «Нарисів російської смути», написаної Денікіним, Брусилов скаже: «Не знаю, що легше — на чужі гроші жити за кордоном усі ці роки чи переживати

всі страхи революції, голод і холод разом з усією Росією. Денікін багато говорить з великим пафосом про «Батьківщину-матір». Так-от, коли мати тяжко хвора, зовсім не треба самовпевнено та нерозсудливо вчиняти над нею ризиковані операції і заливати її потоками братерської крові, а краще дати змогу часові залікувати її недуги, не залишаючи її, а допомагаючи їй поруч, наскільки снаги і розуму стане. Так я думав і думаю».

Генерал від кавалерії Олексій Олексійович Брусилов увійшов в історію першої світової війни як видатний полководець. Під його керівництвом і за його безпосередньою участю 1916 року було здійснено прорив на широкому фронті сильно укріпленої оборони австро-німецьких військ у районі Луцька. В історії ця операція відома під назвою «Брусиловський прорив».

Генерал Брусилов після Жовтневої революції, під час громадянської війни та іноземної інтервенції не перейшов до ворогів. Він залишився зі своїм народом, знехтував привабливими обіцянками лідерів контрреволюції. Денікін у «Нарисах російської смути» звинувачував Брусилова у зраді інтересів Росії і назвав його «революціонером-соціалістом».

Білогвардійці оголосили генерала Брусилова поза законом і заочно засудили до страти.

У роки громадянської війни Олексій Олексійович прагнув передати Червоній Армії весь свій багатий бойовий досвід, військові знання. Він вніс цінні пропозиції у справу підготовки командного складу, розвитку родів військ і видів збройних сил.

На початку 1923 року Брусилова було призначено інспектором кавалерії РСЧА. Згодом він пішов у відставку (у зв'язку з похилим віком), але залишався в розпорядженні Реввійськради республіки для особливо важливих доручень.

17 березня 1926 року Брусилов помер і був похований з усіма військовими почестями на Новодівичому кладовищі в Москві. «Правда» в некролозі дала високу оцінку особі Брусилова, одного з найвидатніших представників російської армії. В газеті підкреслено, що Реввійськрада республіки поважала Брусилова, «цінувала його глибокий розум, прямоту його поглядів, його щиру лояльність до Радянської влади».

В останні роки життя генерал закінчив писати мемуари і заповів видати їх після смерті обов'язково в Росії. У 1929 році вийшла книга Брусилова «Мої спогади».

Але незабаром на чесне ім'я генерала лягла чорна тінь брудного наклепу. Трапилося це так: після

смерті Брусилова його дружина Надія Володимирівна разом із сестрою Вірою виїхали до Праги. Тоді там жило чимало білоемігрантів — колишніх офіцерів царської армії.

Дружина Брусилова взяла з собою деякі його рукописи і в 1932 році передала їх до Російського закордонного історичного архіву, так званого «Празького архіву». Її сестра Віра також здавала туди якісь документи. Таким чином у «Празькому архіві» опинився вочевидь фальсифікований рукопис другої частини «Спогадів» генерала.

Під час Великої Вітчизняної війни фашистські пропагандисти намагалися використати окремі уривки «Спогадів», що їх чиясь ворожа рука начинила брехнею на Радянську державу, хоч усім було відомо, що Брусилов таких поглядів не поділяв.

При подальшому вивченні «документів» і другої частини «рукопису» встановили, що Брусилов зовсім не причетний до цієї фальсифікації.

У розпорядженні експертів був згаданий рукопис і 194 аркуші документів та листів, які без сумніву належали Брусилову.

У різний час, незалежно один від одного, матеріали вивчали фахівці — експерти Краснов, Кончаєв, Туров, Орлов, Томілін та інші. Усі вони констатували: рукопис другої частини «Спогадів» написано однією особою, вільно, впевненими рухами, без зупинок, з достатньою швидкістю. Окремі вставки і поправки антирадянського змісту зроблені не рукою Брусилова. Експерти різними шляхами дійшли висновку: почерк особи, яка пізніше працювала над рукописом, збігався з почерком Надії Володимирівни Брусилової.

Рукопис та інші документи, що стосувалися спогадів, вивчали також в Інституті російської мови Академії наук СРСР. Досліджували матеріал і дали висновки відомий лінгвіст, доктор філологічних наук Ожегов та наукові працівники Крисін і Скворцов.

У їхньому розпорядженні були фотокопії листів Брусилова до дружини, лист до голови Всеросійської надзвичайної комісії, а також друкований текст спогадів дружини генерала (два томи на 570 сторінок). Цей рукопис також знаходився у «Празькому архіві».

Лінгвістичний і стилістичний аналізи дали змогу встановити істину. Мові Брусилова притаманні деякі синтаксичні особливості цілком сталі й самобутні. Наприклад, речення він часто будував із присудком у кінці.

Було вивчено також лексику й фразеологію брусиловських матеріалів і встановлено ряд особливостей, характерних для Олексія Олексійовича. Його стилістична манера відзначалася точністю, інколи офіційністю, документальністю, стриманістю у суб'єктивних оцінках людей і подій, в описі почуттів і переживань.

Стиль же рукопису другої частини «Спогадів» був зовсім інший, не брусиловською була і підвищена емоційність в описі побутових дрібниць. Рукопис рясніє епітетами і висловами, яких ніколи не вживав Брусилов.

Видатний учений-мовознавець Сергій Іванович Ожегов писав:

«Наш аналіз дав змогу із достатньою достовірністю назвати ті сторінки, які або мають конкретні риси стилю дружини Брусилова, або хоч їх і не мають, проте за загальною манерою письма належать їй. Особливо рельєфно її авторство простежується в другій половині рукопису. Для нас цілком очевидно, що при остаточному його опрацюванні Брусилова доповнила свої громадсько-політичні оцінки і внесла значну частку особистої творчості, порушивши і спотворивши характерний для Олексія Олексійовича Брусилова «почерк».

Так чесне ім'я Брусилова було очищене від наклепу.

Щоб «виправдати» генерала перед білоемігрантськими недобитками, до рукопису другої частини «Спогадів» доклала руку не тільки його дружина, а й треті особи. Перу однієї з них належить і чернетка статті «Об'єктивний погляд».

Правду про генерала Брусилова, видатного полководця, щирого патріота Батьківщини, допомогли встановити і вчені-лінгвісти, й експерти-криміналісти.

ТЕСЛЯ ПРОТИ ГОСУДАРЯ

Лаври київського колеги не давали ні сну, ні спокою начальникові Одеського охоронного відділення підполковнику Васильєву. Хто такий Спиридович, щоб йому отак таланило? Має чин полковника, сам государ імператор схвально говорить про його діяльність. «Накрив» друкарню есдеків у Києві? Хіба то така вже й дивина — друкарня? Та він, підполковник Васильєв, коли захоче, самих есдеків виловить.

Поліцейський чин так розбурхав свою уяву, що, як навіжений, гаркнув:

— Начальника філерського відділу до мене. І негайно!

Сірий чоловічок по-котячому ступив до кабінету.

— Я до ваших послуг, пане підполковнику, — зігнувся він дугою.

— Ваші послуги потрібні не мені, а його величності государеві імператору. Адже ви добровільно обрали почесну службу в рядах охоронців основ імперії?

— Так, пане підполковнику. І служу вірою і правдою.

— Може, колись так і було. А нині, коли всякі бунтівники важать на найсвященніші права помазаника божого, ви гав ловите.

Філер хотів було заперечити, але підполковник жестом зупинив його:

— Мені потрібні діла, а не слова. Тяжкі часи настали для імперії: полчища невірних самураїв точать кров православних. І тільки незламність духу відданого цареві російського солдата допомагає нам

утримувати на висоті престиж вінценосця. Та трапилось інше лихо: як гриби після дощу, наплодилися різні підпільні групи і партії. Вони заполонили Росію. Одеса ними аж кишить. Вони поширюють бунтівні відозви. Тут кожен другий — есдек. І кожен третій співчуває йому. Чому їх не бачать ваші люди? Чому? У Києві розгромлено друкарню есдеків, про це знає сам государ. А ви і ваша братія, може, й здатні ловити бублейниць та перекупок, а от революціонерів… Словом, якщо гнів директора департаменту поліції впаде на мене, то мій спопелить вас…

Минуло кілька днів, і Васильєву доповіли, що з ним хоче говорити начальник філерського відділу.

— У мене є що доповісти панові підполковнику, — мовив той улесливо.

Та на обличчі Васильєва особливого зацікавлення не було. Жандарм, повагавшись, подав листівку. Підполковник поправив пенсне, короткозоро примружився:

«Російська соціал-демократична робітнича партія.

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Війна проти війни!

Товариші! Царський уряд почав війну з Японією…

Одним розчерком пера пришелепуватого царя вирішується доля російського народу, — стриг очима Васильєв. — Головний винуватець, царський уряд, замість крику: «Смерть японцям!» нехай чує від нас один клич: «Геть самодержавство!»

Підполковник, не дочитавши, глянув на підпис:

«Видання Центрального Комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії. Редакція «Искры».

Васильєв покрутив листівку випещеними пальцями.

— І ви вважаєте це досягненням? — у голосі його звучала неприхована іронія. — Не треба бути філером, щоб розстаратися на ці штучки. На Дерібасівській вам засунуть їх у кишеню, і не треба навіть казати звичайнісінького «спасибі».

— Але, пане підполковнику, ми добули їх не на Дерібасівській, а знайшли місце, звідки проростає це вороже сім'я.

— Знайшли друкарню?

— Якщо наші попередні висновки підтвердяться, то не одну, а дві. Погляньте уважно, пане підполковнику, на оцей документ. Це щоденник, який вели мої хлопці, стежачи за групою так званих соціал-демократів. Підполковник націлився в літери скельцями пенсне:

«15 квітня. Баженков Василь Назарів, запасний нижній чин, проживає в будинку № 11 по Великій Фонтанній дорозі. О 5 годині 20 хвилин прийшов до столярної майстерні в будинку № 38 по Великій Арнаутській вулиці з рогожаним кошиком.

Прикмети: років тридцять, середній на зріст, шатен, невеликі вуса, одягнений у темно-зелений піджак, сині штани і старий капелюх кольору кави. Кличка — Тесля». — Васильєв дістав акуратно підструганий червоний олівець і двічі жирно підкреслив кличку.

«15 квітня, — читав він далі, — Тесля з двома невідомими, клички яких Матрос і Тверський, пішли в слобідку Ромнівка і там зникли.

20 квітня Тесля із згортком під пахвою вирушив у слобідку Романівка, де сховався від спостерігачів.

25, 26 квітня він же перехитрив агентів і зник на підході до слобідки…»

— Ви досить кмітливий начальник відділу. Я не забуду про вас, складаючи донесення у Петербург. Стежте далі. Про нові дані доповідайте мені особисто, — підвівся підполковник.

Ледве за філером зачинилися двері, як Васильєв дістав чистий аркуш паперу і вмочив у чорнило перо.

«Панові директору департаменту поліції. Санкт-Петербург.

На доповнення до мого подання за 31 січня, 19 лютого і 2 березня сього року маю честь доповісти Вашому Превосходительству, що при арештах 14 лютого… членів місцевої організації РСДРП мною передбачався до ліквідації згадуваний у донесеннях моїх Порфир (він же Василь) Силін, але він не був заарештований через неповне встановлення його особи і місця проживання. Подальшими агентурними спостереженнями було добуто такі дані про його діяльність. Обов'язком Силіна було забезпечення літературою робітників Карантинного району, де він водночас перебував членом центрального гуртка агітаторів і відомий був під ім'ям Порфир. До центрального гуртка… входили… столяр Василь Баженков і робітники ливарного заводу Міллера Ксенофонт Миколайович Радусов та Микола Іванович Светєєв (він же Карасьов)…» — бігала й бігала рука жандарма, записуючи все нові імена й факти.

З Петербурга не забарилась шифрована телеграма:

«Друкарську групу соціал-демократичного комітету, якщо достовірність даних підтвердилася, слід ліквідувати, не відкладаючи ні на день. Решту можна з'ясувати дізнанням і подальшим спостереженням. Дані доповісти генералові Бессонову згідно з попередніми вказівками. Має бути точно визначено кількість потрібних обшуків, арештів.

Директор Лопухін»

Васильєв прочитав телеграму і виструнчився так, наче перед ним з'явився сам всемогутній Лопухін.

— Визначив і доповів, ваше превосходительство. Всі оті революційні елементи у мене отут, — стиснув він волохатий кулачище, аж пальці побіліли. Глянув на годинник. — Скоро почнемо.

«Санкт-Петербург. Директорові департаменту поліції.

Щойно ліквідував… Взято на ходу дві великі, цілком обладнані друкарні партії соціал-демократів. Друкарів затримано. Детально доповім через кілька годин.

30 квітня 1904 року.

8.30 вечора.

Підполковник Васильєв»

Тепер підполковник мав що передавати в столицю. Він уявляв собі, які чекають на нього нагороди.

«1 травня. 2.00 ночі. Санкт-Петербург.

На доповнення попередньої депеші доповідаю вашому превосходительству. Першу друкарню взято на Майстерській, 45. У ній знайшли: чистий набір брошури «Кому бути самодержцем Росії», дві з половиною тисячі примірників брошури «До всього робочого люду», вісім пудів шрифту, два пуди друкарського причандалля, дві рами для друку, два гутаперчевих вали, скло, фарби, сім дерев'яних кас і багато різного дрібного начиння.

Другу друкарню виявлено по Садиківській, 40, де знайдено: чотири каси, шрифту близько дев'яти пудів, друкарського приладдя пуд, три залізних рами, відозви Донського, Київського, Кримського і Московського комітетів.

Заарештованих поки що десять. Обидві друкарні, безперечно, працюють на весь південь Росії.

Підполковник Васильєв»

Але марно старався жандарм. Очікуваної нагороди цього разу він так і не одержав. Соціалдемократичний рух в Одесі не послабився, бажаний спокій для охоронців трону не настав. Підполковник зволили дуже гніватись, і філерські щури з потроєною енергією занишпорили по всіх усюдах. Матеріалів, що їх вони понастягували, вистачило на величезний том донесень, які, на думку Васильєва, не соромно було надсилати департаменту поліції.

«Незважаючи на ряд групових арештів у середовищі соціал-демократів, — писав підполковник, — діяльність Одеського комітету цієї партії все-таки триває, що виявляється, головним чином, у виданні друкованих відозв на різні злободенні питання.

Видавнича діяльність партії особливо зросла з початком російсько-японської війни і досягла найвищого ступеня на 1 травня за новим і старим стилем.

Посилено працюючи, друкарня комітету постачала свою продукцію не тільки для Одеси, де її роздавали і розкидали, а й у значній кількості пересилала її в інші міста.

Таке активне розповсюдження відозв у Одесі, й особливо за її межами, змусило спрямувати всі зусилля охоронного відділення на виявлення друкарської групи і самої друкарні. Направлена по сліду агентура вказала на осіб, які розповсюджували відозви…

Одна з них — столяр Василь Баженко. Працює на спорудженні нового будинку по Великій Арнаутській вулиці, 38. Туди Баженко приносив по кілька тисяч відозв і складав їх у сарайчику; потім ті відозви розбирали невідомі робітники…

Про викладене маю честь доповісти вашому превосходительству з представленням дванадцяти протоколів обшуків і особливих документів за описом…»

Підписавши, востаннє уважно переглянув фотокартки «притягнутих до відповідальності осіб, обвинувачених у державному злочині», й акуратно повкладав їх разом із донесенням.

Серед злочинців значилося і прізвище Василя Боменка, уродженця Олександрівського повіту Херсонської губернії, заарештованого за розповсюдження соціал-демократичних листівок о п'ятій вечора 30 квітня 1904 року.

Підполковник Васильєв мав усі підстави бути задоволеним собою: «вогнища» небезпечної пропаганди в Одесі були успішно погашені. Тепер і його ім'я стане відомим їх імператорській величності. Та знову марно тішив себе жандарм, бо іскри революційної боротьби невгасимі: робітничий клас імперії готувався до генеральної репетиції. Минуло небагато часу, і саме в Одесі на броненосці «Князь Потемкин Таврический» уперше замайорів червоний прапор революції.

Збігли роки. На друзки розлетівся царський трон. Мов порошинка, зник жандармський підполковник Васильєв. А імена тих, кого він переслідував, навіки занесено на скрижалі нової історії. Архівісти ще й досі знаходять нові й нові імена героїв.

Працівники Республіканського історичного архіву детально вивчили справу колишнього Одеського охоронного відділення «Про арешт двох підпільних друкарень Російської соціал-демократичної робітничої партії 30 квітня 1904 року». В око впадає недбалість, з якою жандарми вели записи. В одній справі значилась та сама людина, але під різними прізвищами: Баженков, Баженко, Боменко. Інші документи свідчили: Баженков Василь Назарів — запасний нижній чин, виходець із Херсонської губернії Олександрівського повіту.

І відразу ж виник здогад: чи не є «член центрального гуртка агітаторів, один із головних розповсюджувачів прокламацій в Одесі» Баженко — Баженков — Боменко і герой громадянської війни, легендарний соратник Щорса, таращанський комбриг Василь Назарович Боженко однією й тією самою особою?

Дорога пошуків привела архіваріуса до «Історії походів бойових дій 44-ї Київської стрілецької дивізії». Там написано: «…Непомітному прапорщикові старої армії, видатному червоному вождеві, засновникові першого Богунського полку Першої Української повстанської дивізії, стійкому бійцевікомандирові, легендарному начдиву Щорсу… тому, хто з торбою за плечима прийшов до партизанів, щоб організованими рядами повести їх на бій з гнобителями робітників і селян… славному соратникові товариша Щорса, малописьменному столярові, унтер-офіцерові в минулому, комбригові

в дні революції, невтомному організаторові бойових дружин, пристрасному агітаторові і червоному вождеві таращанців — товаришеві Боженку, який загинув на бойовому посту… і всім бійцям 44-ї дивізії, які полягли в боях за Радянську владу, вбитим з-за рогу бандитами, розтерзаним у білогвардійському полоні, зрізаним смертельною кулею епідемії, з любов'ю присвячують свою колективну працю їхні бойові соратники, ветерани 44-ї дивізії».

І все ж найдетальніше вивчення історії походів 44-ї дивізії не дало відповіді на запитання: чи столяр Баженков, агітатор Боменко і герой громадянської війни Боженко та сама особа, чи ні? І тоді на допомогу науковим співробітникам архіву прийшли експетри-криміналісти. Історики попросили їх дослідити фотографії «агітатора, одного з головних розповсюджувачів прокламацій Василя Боменка», заарештованого 1904 року, і фото комбрига Боженка, датоване 1919 роком. За цю відповідальну справу взявся експерт науково-технічного відділу Республіканського управління міліції Олексій Іванович Сукало. Через кілька днів після ретельного дослідження історики одержали обґрунтований висновок, що на знімках із написом «Боменко Василь» і «Василь Назарович Боженко» зображено ту саму особу.

Так було заповнено ще одну сторінку революційної біографії Василя Назаровича Боженка.

ПРОМОВИ НА ПЛАТІВКАХ

«…Ми добре знаємо, що у нас ще багато хиб в організації Радянської влади. Радянська влада не чудесний талісман. Вона не виліковує відразу від хиб минулого, від безграмотності, від некультурності, від спадщини дикої війни, від спадщини грабіжницького капіталізму. Але зате вона дає можливість переходити до соціалізму. Вона дає можливість піднятися тим, кого гнобили, і самим брати чимраз більше в свої руки все управління державою, все управління господарством, все управління виробництвом.

Радянська влада є шлях до соціалізму, знайдений масами трудящих і тому — правильний, і тому —

непереможний».

Де б не виступав Володимир Ілліч — чи на з'їзді, чи на мітингу, — він з перших же слів повністю захоплював, полонив аудиторію. Всі погляди, вся увага безвідривно і до кінця зосереджувались на ньому. Діяли важливість питання, відвертість, сила правди, глибока переконаність, пристрасність, поєднані з великою особистою привабливістю Леніна і довірою до нього.

Клара Цеткін в «Спогадах про Леніна» говорила: «Він діє тільки силою своєї світлої думки, невмолимою логікою аргументації і послідовно витриманою лінією. Він кидає свої фрази, як необтесані брили, і будує з них єдине закінчене ціле. Ленін не хоче засліпити…він хоче лише переконати. Він переконує і цим захоплює».

Про залізну логіку ленінських виступів писав Максим Горький: «Перший раз почув я, що про найскладніші питання політики можна говорити так просто. Він не намагався складати красиві фрази, а подавав кожне слово на долоні, напрочуд легко розкривав його значення. Дуже важко передати незвичайне враження, яке він викликав… він говорив менше за промовців, які виступали до нього, а за враженням — значно більше; не я один відчував це, позаду мене захоплено шептали:

— Густо говорить…

Так воно й було; кожний його доказ розкривався сам по собі — силою, що містилася в ньому…»

Хто ж доніс до нас живе, правдиве слово геніального мислителя-революціонера, слово, яке запалювало маси і приводило в лють ворогів, слово, яке й сьогодні лунає з живою силою?

Про це повідав нам ветеран радянської преси Леонід Пилипович Волков-Ланніт у нарисах «Голос, сохраненный на века».

В епоху воєнного комунізму літературу не продавали, а розподіляли. Вона направлялася в маси, пробуджені революцією. Для цього було створено Центральне агентство постачання і розповсюдження творів друку, або, скорочено, Центродрук. Пропаганда проводилася не тільки друкованим словом, його з успіхом доповнював ілюстративний матеріал — фотографії і малюнки, «усні газети», «трафаретні плакати», «агітпунктні вітрини». Більшовицьке друковане слово прирівнювалось до багнета. Воно надихало захисників історичних завоювань Жовтня.

Нестача паперу, гостра криза поліграфічної промисловості загрожували катастрофою усій видавничій справі і спонукали Центродрук до пошуків додаткових форм пропаганди.

А може, для колективного слухача використати грамофон і перетворити його в агітатора за Радянську владу?

Таке питання виникло перед керівництвом Центродруку. Володимир Ілліч радив не нехтувати ніякими засобами розповсюдження усних пропагандистських виступів і посилався на практику передвиборних компаній за кордоном. Грамофонна платівка, безумовно, не замінить живого, безпосереднього звернення промовця, але ж агітаційні тексти можна розмножувати тисячами дисків і надсилати до віддалених районів країни.

На ці переваги грамофона і звернув увагу працівників Центродруку Володимир Ілліч.

Висуваючи пропозицію використання грамофона в пропагандистській роботі, Ленін порушив питання про максимальне використання різноманітних механічних засобів для розповсюдження ідей комунізму в масах. Називаючи серед цих засобів документальну фотографію і «найважливіше з усіх мистецтв» — кіно, Володимир Ілліч мав на увазі не тільки їх масовість, а й наочність.

Центродрук не був підготовлений до організації нової, незнайомої праці, не мав виробничої бази, сировини, спеціалістів із звукозапису. Загальногосподарська розруха охопила і виробництво грамплатівок.

Націоналізованими грамофонами і платівками відав Наркомпрод — як предметом товарообміну з селом. Комісаріат, заклопотаний постачанням продовольства до промислових центрів, засилав на периферію будь-яку залежану платівку — тільки б одержати за неї такий необхідний на той час зайвий фунт хліба.

А Центродрук претендував на ці фонди. І тільки особисте втручання голови Раднаркому вирішило справу. «Його записка до Наркомпроду, — писав колишній завідуючий Центродруком Б. Ф. Малкін, — поклала край суперечці».

Агентство отримало у своє відання не тільки всі запаси, а і єдину в Росії фабрику платівок.

І які б не були технічні недоліки перших агітаційних платівок, — грамзапис з честю виконав своє призначення в ті тяжкі роки. Диски готувалися швидше, ніж книги, і розповсюджувалися в небаченій на той час кількості — десятками тисяч.

Володимир Ілліч цікавився кожною виготовленою платівкою. Викликаючи до себе працівників Центродруку, він вимагав точного, з цифрами, звіту про розповсюдження «звукових статей».

Рекомендуючи найближчим соратникам широко використовувати грамзапис в агітаційнопросвітницькій роботі, Володимир Ілліч сам був прикладом: наприкінці березня відбувся перший сеанс запису його промови.

За три роки (1919–1921) пощастило записати тринадцять виступів вождя.

Багато трудящих тоді ще не бачили Леніна навіть на фотографіях, але його ім'я не сходило з вуст. І от плаский крихкий диск доніс його голос…

З появою записів Володимира Ілліча до Центродруку стали надходити прохання і вимоги повторити тираж платівок.

Значна і важлива роль приділялася грамзаписам в той історичний період. Тому до складу редакційної колегії відділу грамофонної пропаганди входили В. І. Ленін, М. І. Калінін і О. М. Коллонтай.

«Трудова дисципліна, шалена енергія в праці, готовність до самопожертви, тісний союз селян з робітниками — ось що врятувало трудящих назавжди від гніту поміщиків і капіталістів», — говорив великий вождь перед рупором звукозаписуючого апарата в 1919 році.

Скупа, мужня мова виступів Леніна яскраво виражає пафос суворого часу. Кожна платівка його виступів — частка історії тих днів.

Слухаючи живе слово Ілліча, ми відчуваємо обстановку тих грозових незабутніх років. Вогнем, блокадою, голодом випробовувалася організованість сил трудящих. Країна відбивалася від інтервентів та білогвардійщини. Тому свій виступ перед звукозаписуючим апаратом, 29 березня 1919 року, Володимир Ілліч почав зверненням до бійців Червоної Армії.

«Червона Армія згуртувалась, піднялася, прогнала поміщицькі війська і білогвардійських офіцерів від Волги, відвоювала Ригу, відвоювала майже всю Україну, підходить до Одеси і Ростова. Ще трохи зусиль, ще кілька місяців боротьби з ворогом, і перемога буде за нами. Червона Армія сильна тим, що свідомо й одностайно йде в бій за селянську землю, за владу робітників і селян, за Радянську владу.

Червона Армія непереможна, бо вона об'єднала мільйони трудових селян з робітниками, які навчилися тепер боротися, навчилися товариської дисципліни, не занепадають духом, загартовуються після невеликих поразок, сміливіше й сміливіше йдуть на ворога, знаючи, що близько цілковита його поразка».

В той час запис здійснювали на зношеній апаратурі застарілої системи, в якій різець звукозаписуючого приладу був безпосередньо з'єднаний з великим рупором.

Підсилювачів не було, і різець приводився в рух силою прямої звукової хвилі.

Всі записи промов Леніна відбулися в Кремлі, за винятком останнього сеансу. Останній запис — в приміщенні Центродруку на Тверській вулиці.

День відвідання Леніним Центродруку назавжди залишився в пам'яті його працівників. Вождь сфотографувався з групою співробітників відділу грамофонної пропаганди. Зйомку здійснив професійний фотограф, завідуючий фотовідділом Центродруку Л. Я. Леонідов.

А хто ж безпосередньо проводив звукозапис промов В. І. Леніна?

Л. Я. Леонідов та Б. Ф. Малкін у спогадах називають німецьких спеціалістів — інженера Оскара Блеше та механіка звукозаписуючих приладів А. Кібарта.

Інженер Оскар Блеше почав працювати в Росії ще напередодні першої світової війни в «Російському акціонерному товаристві грамофонів». Фабрики платівок належали в той час переважно іноземним підприємцям. Всі операції по запису і виробництву дисків виконували також іноземці.

В 1914 році Блеше, як підданий ворожої країни, разом з іншими особами німецько-австрійського

походження був інтернований та засланий до Сольвичегодського повіту, де тяжко захворів.

У 1916 році завдяки клопотанню керівництва грамофонного товариства О. Блеше дозволили повернутися до Петрограда для виконання нових грамофонних записів. Після Жовтневої революції він прибув до Москви і запропонував свої послуги Центродрукові.

Завідуючий Центродруком Б. Ф. Малкін також залучив до роботи техніка звукозапису іноземця А. Кібарта. Таким чином грамофонний запис промов Володимира Ілліча виконували інженер О. Блеше і технік А. Кібарт.

Виникло питання, чи є вони на груповій фотографії Л. Леонідова «В. І. Ленін серед співробітників Центродруку»?

На це могли дати відповідь тільки експерти-криміналісти.

В старих грамофонних журналах за 1912 рік відшукали фотографії першокласних фахівців звукозапису — інженера Оскара Блеше і техніка Августа Кібарта, колишнього технічного директора заводу грамофонних платівок «Метрополь-Рекорд».

Ці фотографії разом з груповою «В. І. Ленін серед співробітників Центродруку» надіслали для ідентифікації до відділу криміналістичних досліджень МВС Української PCP.

Ретельно провели дослідження начальник відділу Ю. М. Оропай та експерт М. П. Молибога.

Це дало їм змогу зробити обґрунтований висновок: «В ответ на поставленный перед экспертизой вопрос, имеются ли на групповом снимке сотрудников Центропечати, обеспечивавших проведение грамофонной записи голоса В. И. Ленина, изображения Августа Кибарта и Оскара Блеше, сообщаем, что проведенным исследованием по правилам портретной идентификации установлено, что в нижнем ряду первый справа (сидит) изображен О. Блеше, вверху второй справа (стоит в очках) А. Кибарт.

Сделать такой вывод позволило проведенное сравнительное исследование, которым установлено совпадение следующих признаков: формы, размера, контура, расположения, взаиморасположения и выраженности элементов внешности.

Для этого изображения сравниваемых лиц приводились к одному масштабу. Исходной величиной при определении масштабности, одинаковой для всех лиц, бралось расстояние между зрачками, уголками рта и подбородком».

Велику дослідницьку і пошукову роботу у цій справі проводив і надавав допомогу експертамкриміналістам відповідальний працівник Київського науково-виробничого об'єднання «Маяк» Анатолій Іванович Желєзний. У об'єднанні виконувалася робота по реставрації фонограм промов В. І. Леніна, записаних на грамофонних платівках.

Грамофонні записи промов Леніна, що пройшли технічну реставрацію, стали надбанням слухачів усього світу. Радянські інженери навіки зберегли для людства неоціненні історичні документи. Але засоби їхнього подальшого удосконалення не вичерпані. Технічна модернізація продовжується. Оригінали, перезаписані на нові матеріали, передають ленінські тексти досить розбірливо, але потребують гами відтінків, які надають життєвості людській мові. Найновіші досягнення електроакустики відкривають шлях до вирішення цієї складної справи. Радянські звукотехніки успішно відтворюють голос вождя.

ЗАГАДКА СВІТЛОЯРОВОГО ОЗЕРА

За легендою, він був збудований у приволзьких лісах напередодні ординської навали і таємниче зник, коли Батий-хан підійшов до його стін.

Таємничий град Кітеж… Художники Васнецов і Реріх, поети Майков і Клюев, композитори Римський-Корсаков і Василенко звертались до теми таємничого міста. Короленко, МельниковПечерський, Пришвін писали про нього.

Улітку 1890 року Володимир Галактіонович Короленко побував на річках Ветлузі й Керженці та на озері Світлояр поблизу міста Семенова під Нижнім Новгородом. З цим озером і пов'язана легенда про невидимий град Кітеж.

У подорожньому нарисі «В пустельних місцях» Короленко писав:

«Серед довколишнього населення в багатьох списках ходить «Літописець». У ньому розповідається така історія.

Великий князь Георгій Всеволодович, спустившись по Волзі з Ярославля, спорудив місто Малий Кітеж на березі Волги. Це нинішній Городець… Звідтіля князь пішов суходолом по луговій стороні і… прийшов до річки Люнди. «И видя то место зело прекрасно и многолюдно, по умолению жителей» вирішив збудувати тут місто Кітеж Великий… Князь прикрасив місто, забудував церквами, монастирями, боярськими палатами. Потім обвів ровом і підняв стіни з бійницями. Закінчивши справу, він повернувся до себе на Волгу.

Тим часом над Руссю нависла хмара, йшла «потруса» — монгольська навала. Рушив поганий Батий, як темні хмари по небу, йшли по Русі злі татари і підійшли до Кітежа меншого (Городця). Великий князь вийшов назустріч і «много дрался с Батыем», але не здолав. Татари вбили його брата, а сам князь подався в ліси і, перейшовши ріки, зник у новозбудованому своєму місті Великому Кітежі. Батий загубив слід великого князя і почав «примучивать» полонених, домагаючись від них указівок. Один із цих полонених, «Кутерьма», «не могший мук стерпети», показав Батию лісові проходи до Світлояру, і татари взяли в облогу місто Кітеж. Що було потім, у «Літописці» говориться туманно. Відомо тільки, що князь устиг сховати в озері святу посуду та церковне начиння, а потім загинув у бою. Місто ж волею божою стало незримим, його покрили вода й ліс».

Чи має ця легенда історичну основу? Чи є в ній раціональне зерно?

Наукова лабораторія «Литературной газеты», щоб з'ясувати історичні передумови виникнення легенди, вирішила провести експедицію на озеро Світлояр. Було створено спеціальну комісію, до якої увійшли вчені різних галузей знань, спеціалісти-підводники, літератори. Комісію очолив кандидат історичних наук, доцент Московського державного університету Сахаров. Він заявив: «Якщо нам пощастить знайти Кітеж на дні озера — місто, законсервоване самою природою на 700 років, що зберегло всі риси і деталі тієї епохи, то важко навіть уявити собі, яке значення це мало б для науки. Якщо нас спіткає невдача, ми нарешті взнаємо, що таке легенда про град Кітеж — захоплююча казка, один із шедеврів народної літературної творчості чи донесена до нас через століття вірогідна історія. Наука, а разом із нею й широка громадськість, змогли б, нарешті, одержати відповідь на цю одвічну загадку».

У жовтні 1968 року експедиція прибула на Світлояр. З допомогою звукового геолокатора ретельно дослідили дно. У північній частині озера було виявлено ділянку, що відрізнялася від решти. У 1971 році тут пробили кілька свердловин. З однієї під дев'ятнадцятиметровим шаром води та восьмиметровим шаром мулу взяли проби. У природному шарі знайшли залишки деревини.

Ознайомившись із доставленими в Москву зразками, вчені здивувалися. Озерознавці заявили, що деревина під товстим шаром мулу — явище незвичайне, унікальне, науковий парадокс. Геологи ніякого пояснення не дали. Археологи констатували, що знахідка має винятковий інтерес.

Довелося покликати на поміч криміналістів. Ось документ, який вони підготували:

«Міністерство внутрішніх справ СРСР Управління внутрішніх справ виконкому Мосміськради Науково-технічний відділ ДОВІДКА ЕКСПЕРТА

№ 4601 від 16 грудня 1970 року

Із редакції «Литературной газеты» на дослідження надійшли шматочки деревини.

Експертиза має визначити: чи немає на надісланих шматочках слідів рубки, пиляння, затесів тощо?

Шматочки деревини надіслано у двох пакетах…

У пакеті № 1 — 11 шматочків деревини різної форми і розмірів. Поверхня їхня брудно-сірого кольору, подекуди розволокнена, на окремих ділянках нашарування речовини, схожої на пісок. На деяких шматочках є ділянки згладженої поверхні.

Щоб встановити механізм утворення згладженої поверхні, було відібрано один шматочок із найбільш широкою ділянкою згладженості. Шматочок має невизначену форму і розміри 73X29 мм у найширших місцях. На одній із поверхонь є ділянка, що має дугоподібну форму. Торцева частина цієї ділянки плоска. Розміри площини 9,6Х3,6 мм в найширшій частині. При дослідженні вказаної площини під мікроскопом БС-2… виявлено паралельно розміщені борозенки та валики. Гребінці валиків по висоті мають різний рівень і змінний крок чергування.

Описаний мікрорельєф площини характерний при утворенні розрізу, де валики відтворюють виїмки, а борозенки — виступи ріжучої кромки (леза) знаряддя. Найчіткіше відображення борозенок і валиків біля зовнішнього кінця площини пояснюється більшою щільністю цієї ділянки деревини порівняно з внутрішньою частиною.

У пакеті № 2–5 шматочків деревини різної форми і розмірів, які характеризуються тими ж зовнішніми прикметами, що й шматочки деревини в пакеті № 1. На окремих шматочках також є ділянки згладженої поверхні.

Дослідженням указаної поверхні під мікроскопом МБС-1 встановлено, що… на вказаних площинах є окремі фрагменти з нечітко вираженими борозенками та валиками. Нечітке вираження може бути пояснене малою щільністю деревини на цих ділянках. Характер же поверхні свідчить про одночасне утворення кожної площини в цілому.

Проведеним дослідженням встановлено: окремі ділянки надісланих шматочків деревини мають сліди, утворені при дії ріжучого знаряддя, що дає підставу для категоричного висновку.

Висновок: на окремих шматочках деревини з пакетів № 1 і № 2 є сліди ріжучого знаряддя.

Експерти: Ванецький А. Н. Трофимчук Є. А.»

Таким чином доведено, що з-під дев'ятнадцятиметрового шару води та восьмиметрової товщі мулу озера Світлояр добуто шматочки дерева з очевидними слідами діяльності людини. Ще не настав час говорити про відкриття града Кітежа на дні озера Світлояр, але все, зроблене групою ентузіастівучених з експедиції «Литературной газеты» разом з експертами-криміналістами, — ще один крок на шляху розв'язання загадки, на шляху відкриття таємниці озера.

НЕСКОРЕНІ

І

У глибінь віків задивилися мури Брестської фортеці. Спокій. Тиша. І раптом передранкові сутінки за Бугом осяялися сполохом зірниці.

Вибухи зметнули в небо чорні стовпи на перших метрах прикордонної радянської землі. Тисячі гармат відкрили нищівний вогонь. Густа пилюка, гіркий дим темною ковдрою вкрили фортецю. Валилися і горіли будинки, у руїнах гинули люди.

Державний кордон став лінією фронту. «Хрестовий похід» фашистської Німеччини проти СРСР почався.

Гарнізон Брестської фортеці був невеликий. І, не зважаючи на це, щоб забезпечити успіх, командуючий четвертою гітлерівською армією фельдмаршал фон Клюге кинув проти захисників фортеці армійський корпус — три дивізії. Ворогів було більше ніж удесятеро.

Стійкі і мужні воїни фортеці надовго прикували до себе частину військ окупантів.

Понад місяць фортеця боролась у глибокому тилу ворога. Боролася і не здавалась.

…Вибухи струсонули землю. Здригнулися стіни, посипалася штукатурка. Десь поряд рвонув снаряд. І знову захиталися стіни. Смердючий дим повільно вповзав до підвалу. Кашляючи і витираючи сльози, комсорг навпомацки зійшов стрімкими східцями до каземату. В кутку намацав порожню цинкову коробку з-під набоїв і обережно поклав туди загорнуті в цупкий папір облікові картки

комсомольської організації. Коробку засипав штукатуркою, битою цеглою і піском.

«Не згорять»… — подумав і тими самими східцями кинувся нагору, туди, де лунали вибухи.

Та раптом і вибухи, і нудотне завивання мін, і кулеметна тріскотнява — усе вщухло. Тільки язики полум'я лизали покрівлі казарм. І в цій тиші над задимленими руїнами почувся підсилений репродукторами чужий, скрипучий, металевий голос:

— Німецьке командування пропонує припинити безглуздий опір. Фортецю оточено! Червона Армія розгромлена, а доблесні війська фюрера захопили столицю Білорусії Мінськ. Ваш опір втратив тактичне значення. В разі відмови всіх вас буде знищено.

Годину на роздуми!

Відповіддю був шалений клекіт кулеметів, вибухи гранат на позиціях фашистів.

Минула година.

Комсорг не почув снарядного виття. Його оглушило вибухом. Підвів голову і побачив, як фашистські автоматники від кам'яної церкви кинулися в атаку. Схопився на ноги і побіг до каземату.

У сутінках казематів та коридорів билися врукопаш. Душили один одного. Рвали зубами. Полосували ножами, саперними лопатками. А він нічого не чув. Бачив тільки оскаженілі від люті ненависні пики. Дістав пістолет і вистрілив у пащеку ворогові, який замахнувся на нього прикладом. Після пострілу, якого він не почув, його засліпило. Комсорг упав із розкраяною головою. Більше він не підвівся. І забрав із собою таємницю цинкової коробки з-під набоїв.

Фортеця не здалася ворогові в грізні й трагічні дні сорок першого. Вона стекла кров'ю.

У донесенні «Про захоплення Брест-Литовська» штабні офіцери сорок п'ятої ворожої дивізії повідомляли:

«Приголомшливий наступ на фортецю, в якій обороняються відважні захисники, коштує багато крові. Цю просту істину ще раз доведено при взятті Брестської фортеці. Радянські солдати в БрестЛитовську воювали надзвичайно стійко і завзято, вони продемонстрували чудову виучку піхоти і довели непохитну волю до опору».

Військовий історик і письменник ФРН Пауль Карелл у першому томі своєї книги «Гітлер прямує на Схід» писав: «Вони (герої Брестської фортеці. — І. Л.) заслужили своє місце в історії. Те, як вони боролися, їхня стійкість, відданість обов'язку, мужність перед безнадійними труднощами — все це було типовим проявом бойової звитяги і сили опору радянського солдата».

Німецьким дивізіям довелося ще не раз зустріти чимало таких прикладів. Стійкість і самовідданість захисників Бреста справили велике враження на німецькі війська. Військова історія знає не багато прикладів подібної зневаги до смерті. Коли генерал-полковник Гудеріан одержав звіт про ці бойові дії, він сказав майору фон Белаву, офіцерові зв'язку вищого командування армії при танковій групі: «Ці люди заслуговують величезного захоплення».

Багато таємниць і досі зберігають руїни Брестської фортеці. Там, під камінням, ще можна відшукати останки героїв, їхню зброю і документи. Там, у засипаних казематах і підвалах, лежать зариті або замуровані в стінах бойові знамена військових частин.

Імена героїв повертаються Батьківщині. У повоєнні роки під час розкопок руїн фортеці під камінням було знайдено напівзотлілі аркуші паперу. З них уперше стали відомими імена людей, які взяли на себе керівництво обороною фортеці. Згодом у підвалах, під купою оплавленої вогнеметами цегли і штукатурки, натрапили на цинкову коробку з-під набоїв. У ній лежали обвуглені аркуші.

Знахідку доставили у відділ криміналістичних досліджень Всесоюзного науково-дослідного інституту Міністерства внутрішніх справ СРСР.

Відкрити ще одну таємницю захисників Брестської фортеці взялися досвідчені спеціалісти. І обгорілі аркушики заговорили. Це були облікові картки комсомольців гарнізону.

Нині ведуться пошуки комсомольців-героїв, чиї імена встановили експерти-криміналісти.

II

Восьмиметрові алюмінієві колони, що нагадують зімкнуті весла, височать на гранітній скелі. Монумент збудовано біля древнього болгарського міста Созополя — це пам'ятник радянським морякам. А із скелі відкривається краєвид на голубий простір Бургаської затоки Чорного моря.

Біля пам'ятника завжди живі квіти. І салютують славним чорноморцям кораблі, що проходять мимо. А все починалося так.

…Похмурого листопадового ранку грізного і гіркого сорок першого поблизу Созополя холодні хвилі винесли на піщану обмілину двох мертвих моряків у легких водолазних костюмах.

Місцеві рибалки побачили їх. Думали, що то радянські розвідники. Але більше взнати тоді не змогли. Поліцаї оточили берег. Того ж дня із Софії терміново прибули високопоставлені чини, оглянули трупи, довго допитували созопольців: чи не помітив хто напередодні чогось підозрілого? Потім пройшла чутка: вночі поліцаї поховали трупи, а де — залишилося таємницею.

Відтоді минуло понад тридцять років, та про цей випадок не забули. Науковий працівник Інституту історії Болгарської Комуністичної партії Микола Білоусов, розбираючи архівні матеріали Софійського поліцейського управління, звернув увагу на стару сіру теку. У ній він знайшов протоколи допиту жителів Созополя у листопаді сорок першого і посмертні фотографії двох загиблих. Там ще був висновок судово-медичної експертизи: ознак поранень немає, смерть настала за день-два до огляду та дослідження трупів. Справа закінчувалася довідкою, що загиблі, мабуть, червоні моряки. Молодий болгарський учений також схилявся до думки, що це справді могли бути радянські військові моряки. Чорноморський флот топив фашистські військові кораблі, транспорти зі зброєю. У тих бойових операціях особливо відзначилися підводники. Отож не виключено, що двоє загиблих моряків можуть бути червонофлотцями.

З архівних фотографій поліцейської справи виготовили копії й надіслали до Севастополя. Їх показали моряку-ветерану, колишньому помічникові командира одного з підводних човнів Григорію Юхимовичу Рядовому.

Одного з моряків він упізнав. То був бойовий побратим Рядового, теж помічник командира підводного човна Віолет Лаврентійович Душин. Дещо пізніше впізнали й другого моряка-підводника, боцмана Фрола Дмитровича Терехова.

Велику роботу при встановленні осіб Душина і Терехова провели криміналісти, дослідили їхні прижиттєві фотографії та посмертні, зроблені похмурого листопадового дня сорок першого року.

Пошуки тривали. На запит дослідників надійшла відповідь із Центрального військово-морського архіву Союзу PCP. Повідомлялося, що команда підводного човна С-34 з перших днів Великої Вітчизняної війни виконувала бойові завдання в Чорному морі на ворожій території.

8 листопада сорок першого року човен вийшов із Поті на позиції в район мису Еміне. На базу не повернувся. За неточними даними, він підірвався на мінному полі ворога в період між 11 і 27 листопада.

Як з'ясувалося, С-34 вийшов на бойове завдання пізнього вечора. Кілька днів база підтримувала з ним зв'язок. Потім надійшло повідомлення: вступили у бій, знищили фашистський корабель, човен несе патрулювання далі. І… зв'язок урвався. Військовим кораблям, що діяли в цьому районі, було наказано вести пошук. Але все безрезультатно. Причина зникнення С-34 залишилася таємницею. І аж через тридцять років його сліди було знайдено. Він загинув біля болгарського узбережжя у квадраті Созопольської бухти Бургаської затоки.

Розшукали родичів та близьких екіпажу човна, але обставини його загибелі до цього часу невідомі. Можливо, після бою човен був пошкоджений, зіпсувалася радіостанція, треба було відлежатись на ґрунті. А можливо, гвинти заплутались у тросах мінного загородження і звільнити їх узялися помічник командира Душин та боцман Терехов. Потривожена міна вибухнула. Човен потонув, а Душина і Терехова хвилями прибило до берега. Слід сподіватися, що і цю таємницю буде розгадано.

А на гранітній скелі Созопольської бухти Бургаської затоки височить монумент на честь радянських моряків-героїв: «Радянським морякам Віолетові Лаврентійовичу Душину та Фролові Дмитровичу Терехову, які загинули… в листопаді 1941 року… у Великій Вітчизняній війні за перемогу над фашизмом і за свободу Болгарії.

Вічна пам'ять і слава.

Від громадян Созополя».

III

Комбат наказує:

— Вам, сержанте, завдання персональне. Вранці наступ. Виб'ємо ворогів з позицій, кинуться вони оцією дорогою до переправи, — показав він місце на карті. — Вам із групою розвідників і саперів треба у німецькому тилу захопити цю переправу і тримати її до підходу наших танків. Ясно? — старший лейтенант відірвав погляд від карти і глянув на сержанта.

— А якщо не втримаємо?

— Мусите втримати. А якщо ні — в останню хвилину висадіть у повітря міст. Відріжте відступ фріцам!

— Прохання є. Вибухівки побільше. І дозвольте до складу групи самому відібрати людей.

— Згоден. Виконуйте!

Цілу ніч розвідники добиралися до переправи, а на світанку зробили привал у заростях на березі річки. Сержант привів групу до дерев'яного мосту.

Невеликий мінний міст через степову річку міг витримати й танк. За сорок кілометрів від передової гітлерівці охорони не виставляли.

Розмістили кулемети, окопалися. Ні з заходу, ні зі сходу фашисти не з'являлись.

І тут сержант пішов на хитрість. Одірвав дві свіжовистругані дошки, а на них червоним олівцем великими літерами вивів: «Achtung! Minen!»[12]

Дошки закріпили на мосту. Перша колона автомашин підійшла до мосту з заходу. Певне, везли боєприпаси на передову. Біля мосту зупинилися. Ворожий офіцер повільно виліз із кабіни, підійшов до дошки й уважно прочитав напис. Махнув рукою — дав знак глушити мотори. Зі сходу наближалася друга колона. Теж зупинилася перед мостом.

Офіцери перегукувалися, шукали серед солдатів саперів.

І раптом у небі спалахнула ракета. Одночасно із засідки застрочили кулемети, полетіли гранати. Запалали машини, почали рватися снаряди. Під зливою кулеметних і автоматних куль падали фашистські вояки.

Та ось підійшли нові машини з солдатами.

— Forwerts! Forwerts! Schneller! Schneller![13] — кричав офіцер, розмахуючи пістолетом.

Біля розвідників вибухнули міни, бійців засипало землею. Осколки смерчем сіконули по верболозу.

Фашисти пішли в атаку.

— Підготуй донесення комбату! — гукнув сержант бійцеві, і тут його збило з ніг вибуховою хвилею.

Схопився.

— Гранат дайте! Гранат! У кого є гранати?

Поранений розвідник у маскхалаті підповз до сержанта:

— Донесення готове… — прошепотів, — а граната остання… думав для себе… щоб разом… з ними… — простогнав і подав «лимонку».

Сержант узяв гранату, глянув на годинник. Сім годин тримають переправу. Він присів, різко відвів руку назад, випростався і жбурнув останню гранату. Не бачив, як вона вибухнула. Тупий удар скинув його у вирву.

Річка повільно несла води між низькими берегами. А вдалині наростав грізний гуркіт радянських танків.

…Прямокутний, обірваний із країв і пожухлий від часу аркушик, знайдений піонерами в патронній гільзі на березі степові річки в Миколаївській області, надійшов на дослідження в лабораторію Київського науково-дослідного інституту судових експертиз до Віктора Євгеновича Бергера.

Яку таємницю він приховує?

Обкурювання випарами хлористого водню в спеціальній камері не дало бажаних результатів. Опрацювали папір у випарах аміаку. І почали фотографувати за методиками, розробленими в інституті. Копіювання крізь жовто-червоний спектр на кіноплівку трохи допомогло. Проступили окремі літери. Подальша копітка робота спеціалістів воскресила через тридцять років військове донесення й імена героїв подвигу:

«Ст. лейтенанту…

Доповідаємо. Переправу взято. Клянемося перед своїм народом, а також перед рідною землею — свідком нашим — стояти на смерть в ім'я полеглих товаришів наших тт. Снєгирьова і Невчина. Будемо триматися до останнього подиху.

27 березня 1944 року.

Рябов, Макленов, Оприщенко,

Щебетун, Нікішин, Авдєєнко»

IV

На узліссі зібралися командири. Ворожа артилерія била навмання по площі, і вибухи лунали десь ліворуч.

Старший командир ставив бойове завдання:

— Двічі ми вибивали німців із Березані. Але сили наші нерівні, у селищі не закріпитись. Наказую: в авангард вивести другий батальйон, змести ворожі заслони на підступах до мосту і захопити переправу через річку Недру. За вами піде обоз із пораненими. Командире третього зведеного! Ваше

завдання особливе. Дати змогу одірватись від переслідування другому батальйону та обозу з пораненими. Прикрити їх. Затримати фашистів. Стояти тут, під Березанню, на смерть! Початок операції — о вісімнадцятій тридцять. Сигнал: червона ракета, дві зелені. Запитань немає? По місцях!

Незабаром у вечірньому небі спалахнули ракети: червона і дві зелені. Другий батальйон побіг до переправи. А на околиці селища кипів бій. Третій зведений прикривав із тилу поранених, обози, бійців, що йшли на прорив. Траншеї затягло димом, пилюка пасмами здіймалася в похмуре низьке небо.

На переправі спочатку лунали кулеметні черги, вибухи гранат і шквальне «ура!», потім настала тиша. Потяглися обози з пораненими.

Та раптом на дорозі до річки з'явилися броньовані потвори. Три машини посувалися вздовж шляху, а четверта, зупинившись, вела прицільний вогонь.

Удалині виринули з ярка постаті піхотинців, які наступали за танками кількома рядами. З флангів застрочили ручні кулемети. Гітлерівці стріляли з автоматів, щось кричали, падали. Вогонь сплутав ряди наступаючих. Із траншей полетіли гранати. Спалахнув один танк, другий, а третій повернув і «прасував» окопи.

Раніш відрізана од танків, підтяглась ворожа піхота. Бійці із примкнутими до гвинтівок багнетами кинулись їй назустріч. Постріли майже вщухли. Чутно було тільки хрипкі, простуджені скрики, стогін, брязкіт зброї й удари. Билися люто, нещадно, сповнені ненависті.

…Про вихід із оточення військ київського угруповання у вересні 1941 року, про ці бої в «Історії другої світової війни» сказано:

«Роздроблені на загони та групи війська понад тиждень вели важку боротьбу в оточенні. Багато з них пробилося крізь ворожі заслони, але десятки тисяч бійців та командирів загинули в нерівних боях із ворогом».

Полеглих ховали місцеві жителі під наглядом окупантів. А через тридцять років останки героїв перенесли в центр селища.

Чиї ж імена викарбувати на камені?..

Разом з останками захисників Батьківщини пролежали в землі понад три десятиліття «медальйони смерті» — єдині посвідки полеглих, де значилося прізвище, ім'я, по батькові, військове звання, рік і місце народження, адреса сім'ї.

Жодного напису з маленьких папірців, що були в медальйонах, прочитати не вдалося. Час зробив свою справу. Папір почорнів і спресувався, чорнило вицвіло. Запросили допомоги в науки.

І солдатські «паспорти» з Березані було надіслано до Київського науково-дослідного інституту судових експертів.

Копітка, наполеглива робота дослідників над солдатськими паспортами закінчилася успішно.

Незримі тексти було прочитано, а нетлінні імена героїв викарбовано на граніті над братською могилою в Березані:

АХАЛКАЦІ Шалва Васильович

ТОЛІЛОВ Федір Іванович

ТОКІН Микола Георгійович

УСИКОВ Іван Зіновійович

ЧУБ Іван Корнійович.

Час не владний над подвигом. Він у безсмерті. У пам'яті.

V

Б'ють гармати — одні з розкотистим гуркотом, як липневий грім, інші різко, сухо, треті з довгим завиванням. Б'ють по всьому околу міста. Б'ють без відпочинку вдень і вночі, перемелюючи, стираючи все на порох там, куди дістає їхній пекельний вогонь. Будинки тремтять, лячно здригаються від зустрічного гарматного бою. З вікон летять друзки скла — наклеєні паперові стрічки не рятують. Ночами небо навкруг плеще жовтими, оранжевими, багряними артилерійськими спалахами.

Фашисти безперервно кидаються в шалені атаки. Вони намагаються захопити Кіскіно і Камінь на Пулковській гряді. Вони приготувалися до стрибка через Неву в районі Порогів і під Шліссельбургом. Не стихають бої біля Колпіно, праворуч Пушкіна, під Усть-Тосно.

Ленінград в блокаді. Захопивши Шліссельбург, гітлерівці, проте, не змогли взяти петровську фортецю «Орешек». В цьому місці через Ладозьке озеро збереглася дорога, правда, по воді і вся під прицільним вогнем артилерії, кулеметів, під бомбами літаків. Практично ця остання дорога майже паралізована.

Два мільйони п'ятсот тисяч людей, насамперед жінок, людей похилого віку, дітей — у вогневому, тісно зімкнутому кільці.

Важкі снаряди летять не тільки з районів Ульянівки і Покровського, а й з Урицька і Стрельни. Вибухають вони в приміщеннях шкіл, де розташовані госпіталі, в цехах заводів, на вулицях. Ворожі артилеристи намагаються скерувати вогонь гармат на трамвайні зупинки — щоб побільше укласти людей. Як тільки стемніє, над містом з'являються бомбардувальники. Сиплють і сиплють запалювальні бомби, скидають важкі фугаски.

А під Невською Дубровкою тяжкі, кровопролитні, страшні бої глушать гулом і громом. Біля Неви, на відкритому місці, завивали вогневі урагани. Вода від вибухів бурувала, кипіла від берега до берега. А через неї до високого, лівого, захопленого ворогом берега йшли понтони, човни, шлюпки. Деякі з них залишалися на воді, інші ставали дибки, йшли під воду разом із людьми.

Хвиля за хвилею накочувалися десантники, добиралися до протилежного берега і під шаленим вогнем, відбиваючи одну контратаку за другою, вели бій за розширення плацдарму.

Напіврозбите, похмуре, змокле під дощами селище Рибацьке. У вцілілому дерев'яному будинку над самою Невою один з досвідчених чекістів Дмитро Дмитрович Таєвере наставляв зафронтових розвідників.

Час був лихий. Кожне розвідувальне повідомлення про ворога мало неабияку цінність для командування. В ті дні нарівні з військовими розвідниками йшли по ворожим тилам і розвідники Ленінградського обласного управління державної безпеки, особливих відділів Ленінградського фронту і Червонопрапорного Балтійського флоту.

З перших днів війни Дмитро Дмитрович очолював підготовку розвідників і засилку їх в тили ворога.

Спокійний, витриманий розвідник Микола Кузьмін уважно слухав старшого товариша. Іван Голубцов сидів поруч, чимсь невловимо скидався на дівчину. Третій — зовсім хлопчина — чотирнадцятирічний Петя Петров мав іти разом з Кузьміним і Голубцовим.

Це було 29 жовтня 1941 року. В останній, четвертий рейд проводжав Таєвере розвідників.

Термін повернення був визначений — 15 листопада. Ні п’ятнадцятого, ні в наступні дні розвідники не повернулись.

Розвідник, що потрапив до рук ворога, гине безвісти. Смерть його приховує ворог, про неї не знають друзі.

В музеї «Чекісти» 481-ї школи Ленінграда як дорогоцінна реліквія зберігається одне з повідомлень розвідника Миколи Кузьміна, датоване 19 вересня 1941 року. А на ньому позначка: «Повідомлено т. Жукова. Купрін». Генерал армії Георгій Костянтинович Жуков тоді командував Ленінградським фронтом, комісар державної безпеки 3-го рангу П. Т. Купрін очолював Особливий відділ фронту, рядовий Микола Іванович Кузьмін був розвідником, який щойно повернувся з ворожого тилу.

Певна річ, не про кожне повідомлення і не про кожного розвідника доповідав начальник Особливого відділу командуючому фронтом. А така доповідь і така позначка переконують, що повідомлення Кузьміна мали особливо важливе значення.

…Перебуваючи в тилу ворога в районі від Колпіна до Любані, Кузьмін виявив на колишньому аеродромі для тренування біля села Бородуліно понад 70 ретельно замаскованих фашистських літаків. За наказом командуючого фронтом наша авіація завдала по аеродрому удару, знищивши та пошкодивши велику кількість літаків.

Розвідник з'ясував, що гітлерівці використовують аеродром біля села Апраксій Бор і почали будівництво нового польового аеродрому між селами Велике і Мале Перехідне. З цього повідомлення випливало, що фашисти вчиняють раптові нальоти на Ленінград з прифронтових аеродромів. Враховуючи це, командування фронтом вжило термінових заходів до перебудови системи ППО.

Наприкінці 18 вересня розвідник спостерігав рух колон ворожої піхоти, артилерії і понтонів від Любані в напрямку Колпіна. Ці дані свідчили про намір ворога зосередити війська й бойову техніку праворуч Колпіна і звідтіля прорватися до Ленінграда. Події, які розігралися на цій ділянці фронту, підтвердили повідомлення розвідника.

Кузьмін також повідомляв, що в двох кілометрах від Сабліно в напрямку Красного Бору праворуч шосе, на узліссі біля позначки «470» розташовані далекобійні гармати. Ці дані також були враховані командуванням при організації контрбатарейної боротьби проти фашистської артилерії, що обстрілювала Ленінград.

По війні розпочався пошук Миколи Кузьміна і його розвідувальної групи. Але вийти на їхній слід не пощастило.

У 1974 році Особливий відділ Комітету державної безпеки Ленінградського військового округа запропонував ветеранам-чекістам Ленінградського фронту відновити пошук розвідників, які не повернулися з завдання, з'ясувати всі обставини їхньої загибелі.

Враховуючи, що підготовкою розвідгрупи Кузьміна в основному займався Дмитро Дмитрович Таєвере, саме йому було доручено очолити пошук.

— До моїх рук потрапили документи часів війни, — згадував полковник у відставці Таєвере, — написані Миколою Кузьміним повідомлення про розвідувальні рейди по ворожих тилах восени 1941 року, коротенька автобіографія і характеристика розвідника. Повідомлень про родичів Кузьміна в цих матеріалах не було.

Оскільки Кузьмін народився у Сестрорецьку, полковник вирішив пошук почати звідти. Звернувся в адресне бюро Ленінграда, до Сестрорецького військкомату. Ніяких слідів. Полковник через ленінградські газети звернувся з проханням відгукнутися всіх, хто знав Кузьміна.

Так було з'ясовано, що в Ленінграді і в Сестрорецьку живуть брати розвідника Іван Іванович — пенсіонер, колишній майстер Сестрорецького заводу, Костянтин Іванович — учасник Великої Вітчизняної війни, головний інженер Центрального науково-дослідного інституту паливної апаратури, сестра Тамара Іванівна — старший контролер ВТК заводу.

Із розмови з ними Таєвере дізнався і про батька — Івана Васильовича Кузьміна, кадрового робітника заводу імені Воскова, на якому він працював понад п'ятдесят років. В родині Кузьміних було п'ятеро дітей. Збереглась фотокартка Миколи Кузьміна.

Першими помічниками полковника стали червоні слідопити піонерської дружини школи-інтернату № 18 Кіровського району Ленінграда. Вони надіслали лист в газету Тосненського району, в якому звернулися з проханням повідомити, чи не знає хто з мешканців про долю розвідників. Відповідь не забарилася.

— На початку грудня сорок першого року, — розповідав один із свідків, — на льоду річки Мга біля села Віняголово гітлерівці розстріляли групу радянських патріотів віком сімнадцяти — двадцяти років. Фашисти їх затримали при спробі перейти лінію фронту на бік радянських військ.

Потім знайшлися й інші свідки. Вони доповнили розповідь.

Перед розстрілом затримані сиділи під охороною в сільській лазні. Двох із них запам'ятали. Один був старший двадцяти років, одягнутий в коричневе пальто, чорнявий, другий — молодший, русявий, з ніжним обличчям.

Це були важливі повідомлення. Таким був Кузьмін, в коричневому пальті він пішов у розвідку. Другим міг бути Іван Голубцов.

Треба було знайти місце поховання патріотів. Дехто з мешканців села Віняголово стверджував, що розстріляних уночі поховали в заплаві річки.

На берег Мги прибули сапери і перевірили, чи немає на вказаному місці мін або ж снарядів. Вибухонебезпечних предметів не виявили. Могили знайти також не пощастило. І тільки через рік, посушливого літа, коли обміліла річка, — 14 серпня 1978 року, — пошукова група, у складі якої були й піонери-слідопити, натрапила на місце поховання.

Викопані останки загиблих надіслали на судово-медичну експертизу. Лікарі-криміналісти, очолювані професором Ленінградського державного університету імені А. О. Жданова, доктором медичних наук В. П. Петровим, провели значну дослідницьку роботу. Знайшли останки шести чоловіків, віком понад п'ятнадцять років, зріст усіх — вище 159 сантиметрів.

В результаті ретельного судово-медичного дослідження з урахуванням біографічних даних і характерних прикмет розвідників Кузьміна, Голубцова і Петрова було розв'язане питання — були чи не були вони поховані в цьому місці.

Шляхом фотосуміщення одного з виявлених черепів з фотографією Миколи Івановича Кузьміна експерти встановили: «…серед надісланих останків шести чоловік є кісткові останки трупа Кузьміна Н. І.».

Експертиза сказала своє вагоме слово і стосовно розвідника Петра Івановича Петрова, що народився 26 вересня 1927 року: «В зв'язку з тим, що вікові особливості всіх кісткових останків відповідають віку понад 15 років, серед них… не може бути останків трупа П. І. Петрова, якому 5 грудня 1941 року виповнилося 14 років і два місяці».

Полковник Д. Д. Таєвере припускав, що розвідник Петя Петров, який раніше неодноразово виконував

спеціальні завдання в тилу ворога, зумів утекти з лазні. І це припущення було обґрунтоване.

Сестра Кузьміна Тамара Іванівна розповіла чекісту:

— Повернувшись у п'ятдесятому році з евакуації до Сестрорецька, я зустріла наречену мого брата Миколи. Вона повідомила мене, що її в грудні сорок першого року провідав підліток дванадцяти — чотирнадцяти років. Він був між полонених фашистами розвідників на території Тосненського району, і йому влаштували втечу з лазні. Хлопець пояснив нареченій Миколи, що Кузьмін дав її адресу і просив передати: хай не плаче і не чекає його, тому що на світанку їх стратять.

Сестра розвідника Івана Голубцова повідомила, що наприкінці 1941 року під час жахливого обстрілу і бомбардування міста близьких Вані Голубцова розшукував якийсь підліток, який перейшов лінію фронту. Він розповів, що розвідник Іван Голубцов утримувався фашистами у якійсь селянській лазні. Після відвідин нареченої Кузьміна і родичів Голубцова сліди юного розвідника загубилися.

По війні його розшукували довго, але безрезультатно.

— Не може бути сумніву в тому, — розповідав полковник Таєвере, що Петя Петров став однією з численних жертв ворожої блокади Ленінграда. Коли чотирнадцятилітньому розвідникові пощастило утекти з-під варти, перейти лінію фронту і пробратися до міста, ленінградці отримували найменшу норму харчування. Фашисти систематично обстрілювали і бомбили місто. Учасники пошуку переконані: Петя загинув, як гинули в ту сувору блокадну зиму тисячі ленінградців.

Кого гітлерівці стратили разом з розвідниками Кузьміним і Голубцовим на околиці села Віняголово в грудні 1941 року, залишилося таємницею.

Багато сил і часу доклали червоні слідопити, військові чекісти до пошуку розвідників, які не повернулися. Копітку і ретельну роботу провели судово-медичні експерти. Але для завершення пошуку був необхідний висновок судових органів.

20 грудня 1980 року Фрунзенський народний суд міста Ленінграда, розглянувши надіслані документи і опитавши свідків, констатував, що багаторічними пошуками слідопитів школи-інтернату № 18 і ветеранів Особливого відділу Ленінградського фронту було знайдено місце поховання розстріляних розвідників. Актом судово-медичного дослідження установлено, що «серед кісткових останків шести чоловік… є останки трупів Н. І. Кузьміна та І. Г. Голубцова…»

На підставі розглянутих доказів, керуючись статтями 247, 251 Цивільно-Процесуального кодексу РРФСР, суд вирішив визнати факт смерті Миколи Івановича Кузьміна, 1920 року народження, та Івана Григоровича Голубцова, 1924 року народження, розстріляних 5 грудня 1941 року в селі Віняголово, Тосненського району, Ленінградської області.

…21 січня 1981 року в залі музею «Чекісти» ленінградської школи-інтернату № 18, біля стенда, присвяченого контррозвідникам Ленінградського фронту, що віддали життя за перемогу у Великій Вітчизняній війні, серед вінків і квітів встановили урну з прахом Миколи Кузьміна, Івана Голубцова і чотирьох невідомих радянських патріотів. В траурних рамках — портрети розвідників.

У почесному караулі — учні, червоні слідопити піонерської дружини імені Героя Радянського Союзу В. О. Лягіна, ветерана армійської контррозвідки.

Під звуки траурної музики, віддаючи останню шану відважним синам Радянської Батьківщини, повз урну в скорботному мовчанні з приспущеним прапором піонерської дружини проходять учні, за ними — ветерани війни, родичі героїв.

Поховання відбулося на Сестрорецькому меморіальному кладовищі. Зібралися ветерани війни і праці, робітники заводу імені Воскова, піонери та учні Сестрорецька, червоні слідопити ленінградської школи-інтернату № 18, родичі та близькі Кузьміна і Голубцова. Прибув підрозділ воїнівприкордонників віддати останні військові почесті розвідникам.

Під звуки траурної мелодії урна ставиться біля підніжжя пам'ятника воїну-переможцю.

Секретар Сестрорецького райкому ВЛКСМ Анатолій Морєв, ветерани-чекісти О. А. Богданов та П. М. Краснов говорять про життя, про подвиг Миколи Кузьміна та Івана Голубцова.

Ветеран-розвідник контр-адмірал Д. Є. Ердман опускає урну з їхнім прахом. Лунає трикратний залп прощального салюту. Встановлюється плита з карбованими на ній іменами. Покладаються вінки. Урочистим маршем проходить підрозділ бійців-прикордонників. Ніхто не забутий, ніщо не забуте.

ЕКСПЕРТИЗА ЕКСПЕРТИЗ

Всім відомо, що безпосередньою причиною дуелі О. С. Пушкіна з Ж. Дантесом стали анонімні пасквілі — «дипломи рогоносця», що надійшли на адресу великого поета, його друзів та знайомих.

І до цього часу не відоме ім'я виконавця цих фатальних документів. Розкрити таємницю намагався ще при житті сам О. С. Пушкін.

В листі до шефа жандармів Бенкендорфа він писав: «Ранком 4-го листопада я одержав три примірники анонімного листа, образливого для моєї честі і честі моєї дружини. Із вигляду паперу, із стилю письма, із того, як лист було складено, я з першої ж хвилини зрозумів, що він надійшов від іноземця, від людини вищого світу, від дипломата… Я переконався, що анонімний лист надійшов від пана Геккерена, про що вважаю своїм обов'язком довести до відома уряду і громадянства».

О. С. Пушкін вважав, що листи були написані голландським послом бароном Луї де Геккереном, названим батьком Дантеса.

Після трагічного поєдинку III відділення власної його величності канцелярії вирішило порівняти напис на зворотному боці диплому «Александру Сергеичу Пушкину» з почерком Дантеса. Від нього зажадали зразок почерку. Але експертиза не відбулася. Дантес надіслав до III відділення зразок почерку, виконаний французькою мовою, в той час як напис був російською.

Спливали роки, а експертизу не проводили. Чуток про виконавців пасквіля веретенилось немало, але ніяких публікацій про гаданих пасквілянтів не було. Лише в 1863 році з'явилась публікація, яка свідчила, що близькі поета вважали авторами пасквіля князів П. В. Долгорукова та І. С. Гагаріна. Вони ще були живі і рішуче заперечували таке звинувачення. Побічними доказами проти них було те, що Долгорукова знали як шантажиста, а Гагарін після вбивства О. С. Пушкіна прийняв католицьку віру і пішов у монастир.

Цим він нібито ствердив своє «розкаяння».

В 1875 році на одному з листів І. С. Гагаріна відомий письменник М. С. Лєсков написав: «Лист єзуїта князя Івана Сергійовича Гагаріна — з цим почерком треба порівняти диплом на звання «рогоносця», надісланий О. С. Пушкіну».

Але знову провести експертизу не пощастило. Були відсутні оригінали пасквіля. Перший з них надійшов тільки в 1910 році до Ліцейського Пушкінського музею, а другий після революції 1917 року виявлений в секретному архіві III відділення пушкінознавцем О. С. Поляковим. Він був адресований другу поета графу Вієльгорському. Текст диплома — французькою мовою, а адреса на конверті диплома — російською: «Графу Михайле Юріевичу Виельгорскому. На Михайловской площади, дом Графа Кутузова».

Пушкініст О. С. Поляков, вивчивши дипломи, доводив, що вони написані росіянином, а не іноземцем. «…Тут, — писав він, — слід руки особи, добре знайомої з розмовною російською мовою…»

Дещо пізніше дійшов свого висновку пушкінознавець Б. В. Томашевський. У статті «Чи міг іноземець написати анонімний пасквіль на Пушкіна?» він наводив інші аргументи, ніж Поляков. «Можливо, — підкреслював Томашевський, — оригінал скопійований з іноземного зразка, але писала його, певна річ, рука росіянина».

Пушкінознавець П. Є. Щеголєв у своїх публікаціях намагався переконати читачів, що тільки князь П. В. Долгоруков міг бути безпосереднім виконавцем текста «диплома», оскільки працював «підручним» у прийомного батька Дантеса — нідерландського посла.

Разом з цим, не маючи інших доказів, Щеголєв стверджував: «Питання про те, хто писав диплом своєю власною рукою, залишається нез'ясованим».

У 1927 році в журналі «Огонек», № 42, П. Є. Щеголєв опублікував нарис «Хто писав анонімні листи Пушкіну?». Посилаючись на результати проведеної за його ініціативою почеркознавчої експертизи, він вперше офіційно назвав виконавцем «диплома» П. В. Долгорукова.

Експертизу проводив ленінградський експерт-криміналіст, інструктор наукової частини Ленінградського карного розшуку О. А. Сальков, який дійшов висновку: «Пасквільні листи про О. С. Пушкіна в листопаді 1836 року написані, безумовно, власноручно князем Петром Володимировичем Долгоруковим». Про це він повідомив на сторінках ленінградської «Красной газеты». «Ніхто інший,

— писав Сальков, — як тільки він, Долгоруков, представник іменитого дворянського роду, історик, публіцист та емігрант, писав ці анонімні листи».

Цей висновок Щеголєв знову навів у своїй книзі «Дуель і смерть Пушкіна», що вийшла друком у 1928 році.

З висновками Салькова не всі погодилися. Чи можна було погодитися з тим, що людина, яку назвали «князем-бунтарем», яка співробітничала з О. І. Герценом в «Колоколе», яка приклала багато зусиль, щоб обнародувати листи декабристів, написала такий пасквіль?!

В розпорядженні Салькова було недостатньо зразків почерку Долгорукова, а ті, що були, датовані не 1836 роком, а 1856 та 1864 роками. Деякою мірою почерк міг змінитися.

Ознайомившись в «Огоньке» з нарисом П. Є. Щеголєва, нарком іноземних справ Георгій Васильович Чичерін написав автору лист, у якому критикував Салькова за його висновок. Зокрема нарком писав: «На почерк П. В. Долгорукова зовсім не схоже. Експертиза Салькова нагадує… експертизу Бертільйона у справі Дрейфуса».

Дещо пізніше з критичними зауваженнями відносно проведеної експертизи виступив пушкініст М. Л. Гофман, а літературознавець П. К. Губер підкреслив, що ім'я пасквілянта встановлено «за допомогою далеко не завжди беззаперечного графологічного (почеркознавчого. — І. Л.) дослідження». Не зважаючи на критичні зауваження щодо висновків експертизи Салькова, контрольної кваліфікованої, ретельної експертизи не проводилось.

Була лише невдала спроба криміналіста В. В. Томіліна, який за ініціативою аматора-пушкініста М. Яшина намагався провести нову експертизу. При цьому мали місце порушення основоположних вимог сучасного наукового почеркознавства.

Виникла потреба в проведенні нового дослідження. За ініціативою редакції журналу «Огонек» вчений історик-археограф Григорій Хаїт організував контрольне дослідження «пасквіля» і результатів експертизи О. Салькова.

З листом від редакції «Огонька» Г. Хаїт звернувся до директора Всесоюзного науково-дослідного інституту судових експертиз О. Р. Шляхова. Він і доручив дослідження анонімного пасквіля старшому науковому співробітнику цього інституту Г. Р. Богачкіній і старшому науковому співробітнику Київського науково-дослідного інституту С. А. Ципенюк.

Для того, щоб висококваліфіковані фахівці Богачкіна та Ципенюк, які, до речі, мали великий досвід дослідження почерків, у тому числі діячів російської культури XIX століття, змогли дати максимально ймовірний висновок, треба було надати в їхнє розпорядження не лише матеріали, якими користувався Сальков, але й додаткові зразки почерків Долгорукова, Гагаріна та інших осіб.

Григорій Хаїт розшукав їх у відділах рукописів багатьох музеїв, бібліотек та архівів. Йому пощастило зібрати зразки почерків Долгорукова, Гагаріна, які були придатні для дослідження згідно вимог сучасного наукового почеркознавства. Серед них були документи 1836–1837 років, виконані гусячими і сталевими перами, російською та французькою мовами.

Для допомоги в дослідженні залучили консультантів з французької мови (для яких вона була рідною), палеографів, фахівців церковнословянської мови.

На дослідження надіслали:

1. Фотокопії двох екземплярів «диплома ордена рогоносців» французькою мовою, які були отримані О. С. Пушкіним.

2. Фотокопія адреси «Графу Михайле Юріевичу Віельгорскому. На Михайловской площади. Дом графа Кутузова».

3. Фотокопії двох написів «Александру Сергеичу Пушкину».

Дослідженням слід встановити:

1. Ким — князем Долгоруковим Петром Володимировичем чи князем Гагаріним Іваном Сергійовичем — виконані згадані вище тексти двох «дипломів ордена рогоносців», адреса і два написи.

2. Чи обґрунтований висновок експерта науково-технічного бюро Ленінградського губернського карного розшуку О. А. Салькова, який він зробив у серпні 1927 року?

Копітким і ретельним було це дослідження. Про це свідчить 31 сторінка експертизи «Висновки фахівця»:

«Оскільки переважна більшість літер французьких та російських текстів є скорописними, ці тексти, безумовно придатні для порівняння їх з надісланими скорописними зразками почерків П. В. Долгорукова та І. С. Гагаріна…

Аналіз почерку, яким написані досліджені документи, свідчить, що обидва тексти і адреса виконані однією особою».

А це не викликало сумніву в тому, що росіянин, який написав адресу російською мовою, відтворив також і французький текст «диплома».

Експерт французької мови К. Фіц ствердила слабке знання виконавцем «диплома» французької орфографії.

Так хто ж таки був автором пасквіля? П. В. Долгоруков чи І. С. Гагарін?

Експерти дослідили зразки почерків різних періодів їхнього життя. Схожість, що її виявив Сальков, як довели сучасні криміналісти, зустрічається у різних осіб, котрі навчалися письму в один і той самий час, за правилами однієї писемності. Щоб переконатися в цьому, експерти порівнювали автографи Долгорукова та Гагаріна зі зразками почерків понад п'ятдесяти їхніх сучасників.

Було також спростовано висновок Салькова про те, що «диплом», написи і адреса на конверті виконані навмисно зміненим почерком. Виявилось, що у вивчених почерках поряд з літерами, виконаними скорописом, зустрічаються літери, які своєю конфігурацією нагадують друковані. Незвичне накреслення в «дипломі» літер «п», «н», «т» не слід вважати варіантами французьких літер, тому що таке накреслення характерне для російського скоропису XVIII та XIX століть. Експерти гадають, що текст «диплома» писав, найімовірніше, не француз, а росіянин, який навчався письму за прописами XVIII століття.

Результати дослідження не збіглися з висновком Салькова. Піддавши критиці цей висновок, Г. Р. Богачкіна та С. А. Ципенюк звернули увагу і на те, що експерт не мав достатньої кількості зразків почерку П. В. Долгорукова, а зразків часу написання «дипломів» взагалі не мав. На їхню думку, помилковим було твердження Салькова про індивідуальність окремих ознак почерку диплома, притаманних немовби тільки почерку П. В. Долгорукова.

В основу результатів експертизи Сальков поклав ознаки, які належать головним чином до зовнішнього боку почерку, до конфігурації літер, а не деталі, подробиці, які підкреслюють експерти, зосередив увагу на загальній будові літер і залишив без аналізу і оцінки ознаки розбіжності в досліджуваних почерках.

А таких різнобіжних ознак знайшлося понад 50. Даючи загальну оцінку експертному висновку Салькова, експерти Г. Р. Богачкіна та С. А. Ципенюк пишуть: «…висновок експерта О. А. Салькова про виконання пасквільних «дипломів» князем П. В. Долгоруковим не можна визнати правильним та науково обґрунтованим».

Протягом ста п'ятдесяти років вважали, що порівняння почерків буде вирішальним у пошуках пасквілянтів. «У дійсності ж, — пише Г. Хаїт, — нашому колективному вивченню «диплома» призначено було відіграти в цій складній справі лише службову роль, звільнивши дорогу новому пошукові від різних попередніх «сенсацій», «здогадів», хибних поглядів та нашарувань.

Крім цього, нове дослідження дало змогу з'ясувати долю екземплярів «диплома», які збереглися, відкрило нові шляхи, які допоможуть врешті-решт відшукати дійсного автора і розповсюджувача пасквіля… Але його викриття не самоціль, а лише один із засобів реконструкції важливих ланок подій, які привели національного генія до фатального бар'єру на Чорній річці».

Таємниця «дипломів» чекає на нових дослідників. Будемо сподіватися, що вони відкриють історії імена тих, хто причетний до загибелі великого поета.

ПІСЛЯМОВА

У передмові до однієї з книг відомого радянського письменника, вченого-криміналіста Івана Михайловича Логвиненка Євген Гуцало відзначав, що більшість його художніх творів мають міцну документальну основу, що його повісті та оповідання цікаві закоріненістю у невигадане життя, у якому та чи інша достовірна подія вражає нашу уяву більше, ніж плід найбуйнішої уяви. Саме правдивість, а не правдоподібність у розповідях про час і про людей надають прозі І. Логвиненка того аромату справжності, якого іншому письменникові не домогтися за допомогою літературної техніки і вправно освоєних формальних прийомів.

Іван Логвиненко прийшов у літературу зрілою людиною, маючи великий життєвий досвід: Після закінчення середньої школи вчився у військово-морському училищі. Спочатку на військових кораблях, а згодом у морській піхоті захищав Батьківщину від німецько-фашистської навали. Був учасником оборони Ленінграда, штурму Пскова, розгрому ворожих військ у Східній Пруссії. Понад двадцять урядових бойових нагород — орденів і медалей — свідчення його важкої солдатської праці, сміливості, мужності, ненависті до ворогів, палкої любові до рідної землі. «Тут стояла на смерть батарея І. М. Логвиненка…» — викарбовано на пам'ятній плиті, на одному з колишніх рубежів оборони Ленінграда.

Війна, варварство фашистів, людське горе, насильницька смерть мільйонів людей глибоко вплинули на загартованого воїна. Ненависть до будь-якої несправедливості привела Івана Логвиненка на юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Потому він розслідував тисячі кримінальних справ, очолював карний розшук республіки, кафедру криміналістики Київської вищої школи МВС СРСР, делегації УРСР на міжнародних конгресах із боротьби зі злочинністю. І. М. Логвиненко — полковник, заслужений працівник міністерства внутрішніх справ СРСР, почесний член Будапештської академії держави і права, його нагороджено срібною медаллю А. С. Макаренка за успіхи в комуністичному вихованні молоді. Так солдат, узявши на озброєння науку криміналістику, у мирний час став бійцем проти зла, за спокій і безпеку людей.

Проблемам історії і розвитку криміналістики власне і присвячені художньо-документальні розповіді письменника, що увійшли в цю книгу.

У пошуках істини криміналістика таємне перетворює у явне. Ця наука слугує не тільки боротьбі зі злочинністю. У її активі — прочитані тексти і рукописи, визначення достовірності й авторства картин стародавніх майстрів тощо.

Відтворення подій минулого, тим більше сивої давнини, — справа копітка і важка. Для більшості оповідань характерне органічне поєднання достовірного факту і вірогідного домислу. У цьому виявляється особливий почерк письменника, автора чималої кількості художніх творів і десятків наукових праць.

З точки зору фахівця-правознавця прочитана книга — це не збірник детективів, а виклад

найцікавіших оповідань з історії становлення і розвитку криміналістики. Злочинність у них зображується не як привід до сенсацій, а як історичне, суспільне явище.

Аналізувати представлені у книжці твори немає потреби — вони говорять самі про себе. Хочеться відзначити лише їхню тематичну різноплановість. Тут і екскурси в історію криміналістики, і конкретні випадки розслідувань, і розповіді про видатних учених, чиї дослідження використовуються для розвитку юриспруденції, про застосування судової експертизи для розкриття мистецьких і наукових таємниць.

Книгу «В обіймах Феміди» присвячено пам'яті відомого радянського вченого Миколи Олександровича Сенчика. Його життєвий і творчий шлях заслуговує окремої розмови. Його біографія подібна до біографії самого Івана Логвиненка та й усього покоління, чиє дитинство припадає на двадцяті-тридцяті роки, а юність гартувалася в жорстоких битвах Великої Вітчизняної війни.

Народився він у 1924 році на Київщині, в селянській сім'ї. Сімнадцятилітнім юнаком добровільно пішов на фронт захищати Батьківщину. А далі — бойові військові кораблі, морська піхота, участь в обороні Москви, десанти, визволення братньої Болгарії… Ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни та до двох десятків інших урядових нагород сяяли на грудях морського розвідника Миколи Сенчика.

М. Сенчик також закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, і склалося так, що він учив І. Логвиненка тонкощам криміналістичної науки, а потім і працював разом із ним. Протягом недовгого свого життя і наукової діяльності вчений М. О. Сенчик як сценарист створив п'ятнадцять учбових фільмів із проблематики, якої торкаються оповідання цієї книги.

Важкі воєнні поранення вкоротили віку хороброму воїнові, лагідній людині, талановитому вченому Миколі Олександровичу Сенчику, який у розквіті творчих сил готував до захисту докторську дисертацію.

Вшанування пам'яті вчителя і колеги — свідчення вдячності, любові і поваги до нього.

Оповідання Івана Логвиненка багаті унікальним фактичним матеріалом, вдало систематизованим і цікаво викладеним. Беззаперечно, вони викличуть жвавий інтерес у найширшого кола читачів.

Аркадій Ткач, професор, доктор юридичних наук