МИРОСЛАВ ДОЧИНЕЦЬ ЛАД Чи бувало у вас таке, що зайшовши до книжкового магазину, блукаючи там без цілі знайти якусь певну книгу і покладаючись на своє чуття та випадок, тебе якось притягує книга? Вона дається тобі в руки легко, ти гортаєш її, насолоджуєшся дотиком до сторінок і вона поволі огортає тебе, не відпускає. Бувало? Отак зі мною і з «Ладом». Одразу я зрозуміла, що хочу її. Естетичне задоволення, яке я отримала, тримаючи її в руках, надовго засіло в мені. Отож, з найближчої зарплатні у книгарні «Наукова думка» на славнозвісній вулиці, я нарешті поклала її у сумку і вже кортіло гортати її, з’їдаючи великими кусками. Книга містить 3 книги в собі, буду називати їх частини: «Многії літа. Благії літа», «Вічник» та «Світован». Отже, по порядку. Перша частина найменша, але є певною збіркою наступних двох. Що в ній привертає увагу? Це настанови карпатського старожила Андрія Ворона на життя, як жити в ладу з собою та зі світом. Можливо, це звучить банально, що хтось намагається вчити життю і давати рецепти щастя, але ж цікаво дізнатися, як прожив 104 роки цей чоловік. Та й слово «щастя» йому не близьке: « - В чому щастя? І як його досягти? - Не знаю, бо не розумію сього слова. Його чекають і шукають, за нього борються й страждають, не знаючи 1
доконечно, що се таке». Ліпше тут його досвід життя: як жив, що встиг спробувати, чому навчився і як зміг бути корисним для людей. Є тут, наприклад, роздуми, про триєдину потрібність: потрібність для інших, потрібність для Господа і потрібність собі, а також про Дух, Рух та Слух. Що мається на увазі: Дух – очищуй та наповнюй силою спокою свою душу; Рух – зміцнюй тіло рухом та фізичними зусиллями; Слух – вслухайся в довколишній світ і в світ внутрішній. Скажете нічого нового? Може, та часто помічаєте, які ви спокійні та врівноважені? Чи може так заклопотані, що навіть і не маєте часу на власний діалог з собою? Отримуєте задоволення від фізичних вправ та зусиль, які виконуєте за день? Чи взагалі ви їх виконуєте? Чи, може, ходите до спортзалу, бо то модно? Помічаєте, як дерево біля вашого під’їзду розквітає на весні? Ранкову тишу міста ви слухали? Як лине в небі орел поміж гір бачили? Багато питань над якими нас запрошує задуматись Ворон. Відкрити очі та вуха, дати тілу торкатися трави, деревини, комахи, води. Чимало в цій частині рецептів приготування простої та корисної їжі. Андрій ділиться досвідом здорової кухні та зауважує, що варто судити за звірами – «хижак наївся м’яса – ледве суне, а кінь з вівса цілий день воза тягне». До їжі додаються всілякі рецепти від хвороб на людських недугів. Як поєднувати трави, як їх правильно збирати та споживати. Це ніби такий собі щоденник, де записані думки, потрібні дрібниці та корисні речі. Тут немає якоїсь художньої краси, немає витонченого слова та послідовної розповіді. Скоріш заповіді однієї людини іншим. Порад та спостережень безліч, залишається привести, ті що припали до душі. Ось: «Що добре, а що погано – нехай підказує серце, а не людський поговір». «Печалі не бійся. Пізнай її. Прийми її і дай їй ім’я. І полюбиш її. І стане вона світлою». «Зроби за день хоча б одне діло для родини, одне - для своєї душі, одне – для когось». «Рішення треба приймати не пізніше, ніж на сьомому подиху». «Добре, якщо любите піші прогулянки. Ще ліпше, якщо при цьому піднімаєтеся вгору». «Подивися на свої щоденні клопоти згори. І побачиш, які вони мізерні, яка марнота. Вивільняй час для справ, що дають духовну розраду». «Чоловік з першого погляду бачить у жінці тільки тіло й очі, а все інше домислює собі. Жінка чує тільки голос і вгадує потрібний їй запах, а все інше навіює собі, так вони знаходять одне одного, поєднуються природою».
2
Друга частина «Вічник» починається з гімну Сократа: «Ми приходимо в світ, Стиснувши руки в кулак, Ніби хочемо сказати – все моє! Ми покидаємо світ з відкритими долонями – Нічого я не взяв, Нічого мені не потрібно! Весь я ваш, боги! І цей вираз найкраще характеризує Андрія Ворона та його життя, неймовірно насиченого подіями, перипетіями та мандрами. Нам відкривається весь світ старця, його життя подібне течії ріки, яка ніби плине по руслу, як по маслу, не виходячи с берегів. Та вона не така безпорадна, як здається на перший погляд – вона жива, несе в собі віру та надію, силу, мудрість, назбирану на кожному повороті. Навіть якщо русла не буде, здається, ріка нікуди не дінеться, вона згуртує свої води і буде далі нести все своє єство по цьому світі, даючи напитися і пташці, і мурашці, вбираючи дощову воду та наповнюючи себе нею по вінця, чи роздаючи вологу усім нужденним та все одно ніколи не пересохне. Андрій вправно виписує своє життя на папері, додаючи художнього лиску та пахощів. Коли читаєш, наче відчуваєш запах Карпат, кедрів Сибіру, нерозбірливі голоси та брязкання в таборах на Колимі. Найбільше привертає уваги розповідь про життя в лісі, в якому йому довелося провести не один рік. Досліджуючи його, долаючи голод та холод, розуміючи його зсередини, він зміг приборкати дикість тих місць, став його частиною, ліс поступово відкрив для нього свої таїни. За час самування бачимо розвиток Ворона, стежимо за його думками та силою. Цей відрізок його шляху, зробив з нього того, ким він був потому. Ця школа виживання відкрила в ньому його людські багатства, на яких зараз в нас нашарування комфорту та перенасиченість благ, від яких сучасній людині вкрай важко відмовитись. «Дивно, та всій пустельній відлюдності відкривалась мені зрілість духу. Я вчився дивитися і видіти, слухати і чути, що є далеко не одне і теж. Я вчився коритися тому світу, знаходити в ньому своє місце. Я наближався до головного – до потреби служіння, до вміння вибирати своє діло, розпочати його і провадити до завершення». Щоб не загубити себе в чащі, розмовляючи зі своїми теперішніми сусідами – рослинами та всякою дичиною вчився дякувати: «Коли зривав ягоди, горіхи й дикі плоди, примовляв: «Твоїм сіменем ти будеш жити в моєму тілі, твій цвіт розквітне в моєму серці радістю, твої пахощі будуть у моєму диханні і не гниттям ти завершиш сю пору, а віддарованою силою, щоб замикалося колесо життя». Навряд чи хтось замислюється над тим скільки в нас є всього і ми ніколи за це не дякували. Ввічливо казати «дякую», коли щось отримуєш від людини та ми ніколи не говоримо «дякую» нашій природі, нашому буттю, подіям, які з 3
нами відбуваються. Подякуйте за повітря, яким дихаємо, за воду, яку п’ємо, за сонце над головами та землю під ногами. Ми до їх створення рук не приклали, а так безвідповідально ними користуємося. Побував герой не тільки в лісі, а й поміж людей, у страшному та смертельно хворому місці – в таборах на Колимі. Коли він дізнався, що працювати потрібно в урановій шахті, просто не вийшов на роботу, за що отримав карцер. І так продовжувалося щоразу. Він співав в камері пісень, яких навчився у ченців. За свою непокірність та незламність отримав нове ім’я – Вічник каторги. Може, під час своєї самоти у лісі, чи може від участі у війні з боку Карпатської України, чи від надзвичайної сили, що таїться в ньому, Андрій не має страху, він наче був тут завжди (на цій землі), він знає де його місце (в Карпатах), знає до кого звернутись (до Бога), він вільний Вічник. «Настає день, коли ти вже не годен бути вчорашнім. Ти той, що був, але неначе перейшов через вогонь і щось у собі спалив». Кому, як не йому знати про це, людині, яка пройшла такий строкатий життєвий шлях. «Найбільшу цінність, яку я здобув за життя, се – свобода. Внутрішня свобода. Звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людських обмов». Під час усіх його подорожей та випробувань, Ворон завжди зайнятий якоюсь справою, одна з них мурування маяків. Так, і це теж знаково – маяк є символом для моряків такої омріяної і довгоочікуваної суші, навіть у тумані він вказує напрямок для виснаженого судна. Так і Андрій, веде нас до нового сприйняття оточення, до цінностей і свободи. Дуже шанобливо він відноситься до майстрів та їх ремесла: «Кожне ремесло має свою тайну, і живе вона в серці майстра. І розцвітає з-під його рук. А найбільша тайна в тому, що коли майстер творить, його оберігає Творець».
У третій частині «Світован» прийшов час Андрієві передавати свої знання молодому поколінню. З’являється хлопець, який на початку свого життєвого шляху і він розгублений та не знає куди йти. Потрохи відкриває старець перед ним завісу сприйняття світу, молодик занурюється у нього – світ природи, слухання, бачення, мислення. Ця частина ніби закріплення пройденого матеріалу на практиці. Спогади Світована, його рецепти та настанови, навчання молодика та знову відкриття для нас головного героя. Ворон дозволяє юнакові записувати за собою та відточувати його майстерність слова. В кінці тексту є таке собі інтерв’ю зі старцем, де є питання: «Хто ви? – Я зачарований бродник світу. Світован. Той, що перейшов світ і далі йде». Намагається молодий учень дізнатися про всі потаємні речі, яких стільки знає дід, а він охоче відповідає: «Вони не потаємні. Вони на поверхні і в глибині – в мені і в тобі. Рівняй себе по природі. Тоді не порушуй її мудрої рівноваги. І душа буде ходити рівно». Насправді не дуже важливо, чи існував цей чоловік насправді (багато є полеміки на цей рахунок), я не проводжу розслідування та не вишукую грані між правдою та домислом. Не важливо наскільки достовірно відображена тут реальність, якої, можливо не було. Важливо те, що тут є смисл, який такий простий та важливий для нас, нашого буття. Дивлячись на життя Вічника чи Світована, як вам більше подобається, впевнена, що й 4
крихти від того життя нема в нашому. Так, звісно, я нікому не бажаю блукати лісами, пробувати на собі, що таке карцер та приймати участь у бойових діях. Але як вплинули на головного героя ці події – вони не зробили його жорстким, закритим у собі чоловіком, не зробили його ображеним на цей світ за таку долю. А навпаки, переживши стільки тяжких та страшних подій, він знайшов себе вільним, усміхненим, з усвідомленням себе як частини природи. Навчився дякувати всьому живому, допомагати нужденним та знаходити радість у кожному дні. Майже всім нам можна прийти до цього і без таких випробувань. Головне прийняти себе, вміти чекати та шукати у всьому сенс для себе. Не боятися, не хвилюватися за марним, вміти відокремити головне від другорядного. Роздавати світло не жалкуючи - «Основне для мене – Світло, за яким я все життя йду і яке змагаюся нести для інших. Як той світлячок, що крихіткою світла пом’якшує ніч. Знаю, що ніч мені не зломити, та все одно свічу».
5