АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ОХОРОНИ ДЕРЕВ’ЯНОЇ ЦЕРКОВНОЇ СПАДЩИНИ РІВНЕНЩИНИ by Інститут українського модернізму

ГО «Інститут українського модернізму»

МАТЕРІАЛИ до інформаційнопросвітницького семінару

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ОХОРОНИ ДЕРЕВ’ЯНОЇ ЦЕРКОВНОЇ СПАДЩИНИ РІВНЕНЩИНИ

Рівне - 2016

Programme co-funded by the

EUROPEAN UNION

ГО «Інститут українського модернізму»

МАТЕ Р ІАЛИ до інформаційнопросвітницького семінару

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ

ОХОРОНИ ДЕРЕВ’ЯНОЇ ЦЕРКОВНОЇ СПАДЩИНИ РІВНЕНЩИНИ

Рівне – 2016

УДК 726.54 (477.81) ББК 85.113 (Укр) М69

Матеріали до інформаційно-просвітницького семінару «Актуальні питання охорони дерев’яної церковної спадщини Рівненщини» / Упоряд. О. Л. Михайлишин. – Рівне: Дятлик М. С., 2016. –25 с., іл. ISBN 978-617-601-179-8 У Матеріалах окреслені архітектурно-стилістичні особливості спадщини дерев’яного храмобудування Рівненщини ХVIІ – І-ї третини ХХ ст., охарактеризовані проблеми та підходи до збереження об’єктів дерев’яного церковного будівництва, правові засади охорони. Призначена для настоятелів храмів, студентів вищих навчальних закладів, всіх, кого цікавлять питання охорони культурної спадщини.

Верстка та дизайн – В. Д. Луц, О. В. Морозова Дизайн обкладинки – П. О.  Бенедюк

ISBN 978-617-601-179-8

ПРОБЛЕМИ збереження і охорони спадщини дерев’яного церковного будівництва Багатовікова традиція будівництва храмів з дерева, сформована у багатьох країнах Європи, Скандинавії, на Далекому Сході та в інших регіонах світу зумовила потребу збереження та охорони такого роду культурної спадщини. Адже для кожної з країн таке будівництво є надбанням національної культури, що ідентифікує, вирізняє її з-поміж інших. Україна не є винятком. Об’єкти дерев’яного будівництва, у першу чергу – церкви – являють собою не тільки унікальні зразки народного зодчества, але й відображення історії держави в цілому, та її регіонів – зокрема. Саме дерев’яна церковна архітектура, передусім ХVIІ–XVIII ст. є чи не єдиним ідентифікатором українського національного зодчества в його «чистому» вигляді. На окрему увагу і збереження заслуговують дерев’яні церкви, збудовані впродовж ХІХ – 1-ї третини ХХ ст. Ці храми відображають у своєму образі зовнішні впливи, їх поєднання з місцевою традицією народного будівництва та архітектури, а також способи архітектурно-стилістичних видозмін існуючих об’єктів. Впродовж ХХ ст. науковий інтерес до архітектури українських дерев’яних храмів зі сторони вітчизняних дослідників був доволі стійким. Проте, охоронялись і ретельно вивчались як частини культурного надбання лише група найбільш цінних об’єктів. Кардинальні зміни суспільної та ідеологічної ситуації на початку 1990-х років, обумовлені ними процеси в соціокультурному просторі України, зумовили посилення інтересу до спадщини дерев’яного храмобудування. Зокрема, фундаментальні дослідження українських науковців М. Драгана, О. Цинкаловського та С. Таранушенка, виконані у І-й третині ХХ ст., продовжили і розвинули праці сучасників – В. Завади, Г. Логвина, І. Могитича, Л. Прибєги, П. Ричкова, О. Смолінської, В. Слободяна, Я. Тараса, М. Чучки, П. Юрченка та ін. У комплексі дослідницькі матеріали дають змогу скласти уявлення про особливості архітектурної стилістики, розпланування та декорування дерев’яних церков різних регіонів сучасної України та сучасні підходи до їх збереження та охорони. 3

Окрему групу складають дерев’яні храми Рівненської області, які є унікальним культурним надбанням України. На сьогоднішній день на території Рівненщині розташовується понад 200 дерев’яних церков, 136 з яких мають статус пам’яток архітектури національного та місцевого значення і внесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Незалежно від періоду будівництва та особливостей архітектури, кожний з храмів заслуговує на фіксацію і вивчення як неоціненний культурний скарб. Кожний храм має історичну, меморіальну, естетичну, мистецьку, утилітарну цінність. На формотворенні дерев’яних храмів області відобразились особливості національної (ХVIІ–XVIII ст.), привнесеної (ХІХ – І-а третина ХХ ст.) культурної традиції та їх синтез, світоглядні особливості соціуму, рівень будівельної техніки, естетичні та конструктивні якості матеріалу будівництва – деревини, економічна спроможність суспільства та окремих його громад у названі періоди. Закономірно, що з плином часу дерев’яні церковні будівлі потребують ремонтів і реставрацій, конструктивного зміцнення, забезпечення стійкості загалом при збереженні архітектурного образу та об’ємної структури. На сьогодні проблема грамотного ведення такого роду робіт у церквах-пам’ятках архітектури, як і в інших цінних дерев’яних храмах, є найбільш актуальною і гострою у зв’язку з масовим використанням сучасних будівельних та оздоблювальних матеріалів (металочерепиця, металопрофіль, анодований метал («під золото»), вініловий сайдинг, пластикова «вагонка» і т. і.). Суттєво спотворюють автентичний образ церков і функціональні модернізації (добудови котелень, прибудови навісів перед входами, утеплення стін ззовні пінополістирольними плитами і т. і.). Внаслідок суттєвих об’ємно-планувальних трансформацій храми повністю втрачають свою історико-культурну та архітектурно-мистецьку цінність, українське суспільство – свою історичну та культурну пам’ять, а сучасна українська храмобудівна архітектура – базис для свого органічного розвитку.

Архітектурні особливості дерев’яних церков Рівненщини ХVIІ–першої третини ХХ століть Дерев’яні храми Рівненщини, що постали у ХVIІ–XVIII ст., демонструють характерні риси місцевої волинської школи народного церковного зодчества, сформованої впродовж декількох попередніх століть на території Волині як історико-етнографічного регіону. До його складу входять, окрім Рівненської, території Волинської, частково – Житомирської, Хмельницької та Тернопільської областей. У цей період в регіоні переважали два типи церковних будівель: тризрубні триверхі та тризрубні одноверхі. Рідше зустрічаються п’ятизрубна храми, що відзначаються значно більшими розмірами і розвинутим об’ємом. Основою плану перших двох груп є тип «корабля», коли зруби бабинця, нави і вівтаря послідовно розташовані на одній повздовжній осі симетрії. При цьому центральний зруб (нава), як правило, зводився вищим і ширшим порівняно з двома іншими. Перша група – одноверхі церкви, що складаються з трьох послідовно розташованих зрубів, крайні з яких накриті двосхилим дахом, а центральний зруб завершувався широкою низькою банею. Друга група – тридільні церкви, увінчані трьома банями, центральна з яких переважає за розмірами. Характерними ознаками дерев’яних церков, що належать до волинської школи, є лаконічність форм, присадкуватість загальної об’ємно-просторової композиції, особливо, завершень будівель. Зменшення висоти об’ємів спостерігається в напрямі північних районів історичної Волині, зокрема на Поліссі. Архаїчним елементом дерев’яного церковного зодчества ХVIІ– XVIII ст., який можна помітити в архітектурі деяких храмів Рівненщини, є опасання на кронштейнах або стовпчиках, що оперізує будівлю по периметру в нижній частині стін. За допомогою такого прийому створювалась галерейка навколо церкви. Основне її призначення – захищати стіни від перезволоження і замокання, особливо, в осінньо-зимовий період. Віконні та дверні прорізи влаштовувались невеликих розмірів, 5

що допомагало зберегти в будівлі тепло, візуально збільшити її розміри, водночас, створити, особливий настрій в інтер’єрі храму. Для об’ємної композиції церков, що представляють волинську школу, характерний ентазис – невеликий, але добре помітний, нахил зовнішніх стін до центру будівлі. Вертикальне шалювання стін (обшивка їх вертикальними дошками) оптично збільшує висоту будівлі, підкреслює її стрункість. Накладний фриз з півциркульними вирізами по нижньому його краю, який поєднує між собою вертикальні нащільники, набиті на шалівку, є чи не єдиним елементом зовнішнього декорування церков ХVIІ–XVIII ст. Обов’язковим атрибутом церковної будівлі є хрест, що увінчує об’єм. Саме неповторне декоративне оздоблення цього символу Церкви ще більше підкреслює неповторність кожного з храмів. Поряд з церквою, відповідно до традиції, зводилась дзвіниця. У переважній більшості випадків вона розташовувалась на спільній осі з храмом, неподалік від входу на церковне подвір’я. Своєю архітектурою дзвіниці нагадували давні оборонні вежі, що складались з глухої нижньої частини і галерейки на верхньому ярусі, накритої чотирисхилим шатровим дахом. На Рівненщині, як і в більшості регіонів Західної України, для будівництва храмів найчастіше використовувався місцевий матеріал – деревина хвойних порід, переважно сосна. Сосну вибирали через ряд властивостей, необхідних для забезпечення довговічності майбутньої будівлі: смолистість, стійкість до загнивання, правильну циліндричну форму стовбурів, легкість обробки та ін. Для нижніх обв’язочних брусів та фундаментів використовували дубові колоди, зважаючи на більшу міцність цієї породи дерева. Конструктивним ядром волинського дерев’яного храму був квадратний або прямокутний зруб (четверик), сформований з колод або чотирикантних брусів, вкладених горизонтально один на одного. Колоди на кутах зрубів найчастіше з’єднувались замком без залишку «в лапу». Пази та щілини між брусами (колодами) конопатились мохом та клоччям. Покриття дерев’яної церкви вирішувалось у вигляді кроквяної системи. Дахи над бабинцем та вівтарем мали двосхилу конструкцію. Згодом, під впливом архітектурно-стилістичних вирішень мурованих храмів чотирикутний обрис апсиди трансформувався у гранчасту форму, що призвело до утворення п’ятисхилого даху над вівтарною частиною. 6

Прийнято вважати, що в ще ХVI ст. народними майстрами було винайдено особливий конструктивний прийом, що дістав назву «залому» і відомий лише в українській архітектурі. Полягає він у тому, що квадратний або восьмикутний зруб накривають зрізаним пірамідальним верхом. Така конструкція поступово звужується доверху і може досягати значної висоти. Для волинського храмобудівної школи характерні однота двозаломні верхи на церковних будівлях. Вплив класичних архітектурних стилів (насамперед, бароко) на архітектуру дерев’яних храмів проявився у посиленні пластики силуетів храмів, їхніх планів та завершень. Так, архаїчні четверики елементів плану церкви замінювались восьмигранними зрубами (восьмериками) або, у випадку збереження традиційної форми плану, застосовувався прийом «восьмерик на четверику» для формування завершень церков. Такий прийом має потужний архітектурно-художній ефект, підкреслюючи скульптурність і вишуканість об’єму. Найстарішим дерев’яною церквою, що збереглася до нашого часу і є яскравим прикладом традиційного волинського храмобудування вважається Свято-Михайлівська церква в с. Пляшева на Рівненщині. Храм був споруджений у 1650 р. і перенесений та територію заповідника «Поле Берестецької битви» з с. Острів. Церква має тризрубну триверху структуру. Горизонтальність об’єму підкреслює опасання. Бабинець і нава – квадратні у плані, вівтар – гранчастий. Внутрішній простір бабинця і нави об’єднує арка-проріз. Суттєві зміни в дерев’яному церковному зодчестві Волині у І-й пол. ХІХ ст. були пов’язані з входженням регіону до складу Російської імперії. Поступове поширення нових за архітектурно-просторовим вирішенням типів церковних будівель і масове їх застосування у будівництві кардинально змінило ландшафт населених пунктів регіону. Окрім того, існуючі храми ХVIІ–XVIII ст. суттєво перебудовувались. Одним з найпоширеніших прийомів була прибудова дзвіниці перед притвором церкви. В усіх випадках її об’єм завершувався наметовим дахом, який перебирав на себе роль висотного акценту храму. Впродовж ХІХ – початку ХХ ст. на Волині (в тому числі, на Рівненщині) зводились одноосьові храми («корабель») – одно-, дво- та тризрубні, а також хрещаті – п’яти- та дев’ятизрубні. Дослідження О. Смолінської свідчать, що п’ятизрубні дерев’яні церкви є найчисельнішою групою 7

храмів цього періоду. Такі храми мають хрестоподібну композицію у плані, де чотири зруби згруповані навколо центральної нави на перехресних осях північ-південь, захід-схід. Варіації завершення храмів хрещатого типу є найбільш різноманітними. В дерев’яних храмах Рівненщини зустрічається декілька основних типів: однобанне; однобанне з чотирма декоративними маківками на діагональних осях головної нави; однобанне з двома декоративними баньками над бічними прибудовами; однобанне з трьома бічними баньками та вівтарем. Особливим елементом у нових церквах була дзвіниця. Вона часто включалась в загальну структуру будівлі і відігравала першорядну роль у формуванні архітектурного образу фасадних композицій. Стилістичне вирішення храмів відображає відповідні тенденції в розвитку російської архітектури ХІХ – початку ХХ ст. Стильова поліфонія (за визначенням В. Завади) є особливістю дерев’яного храмобудування цього періоду. В дереві інтерпретуються загальний характер і елементи архітектурного декору класицизму, неостилів (неоготики, неоренесансу, необароко, неокласицизму), російсько-візантійського, неоросійського стилю, модерну. Неоросійський стиль став «офіційним стилем» храмобудування в межах всієї Російської імперії, а в архітектурі дерев’яних церков Рівненщини проявився наступними основними ознаками: • наявністю прибудованої з заходу до притвору декількаярусної дзвіниці, що завершується, як правило наметовим дахом; • головним і найбільшим за розмірами елементом є центральний зруб; • головна нава завершується, як правило, восьмериком, поєднаним заломом і парусами з об’ємом центрального зрубу; • розташування на діагональ них осях центрального зрубу чотирьох декоративних верхів; • завершення бань у вигляді цибулястих маківок; • багатий архітектурний декор на фасадах храмів (карнизи, фризи, пілястри, обрамлення вікон, комбіноване використання вертикального і горизонтального шалювання та ін.); • наслідування прийомів, характерних для мурованого будівництва в декоруванні фасадів.

Після Першої світової війни і впродовж 1920–30-х років Волинь та Галичина в складі Другої Речі Посполитої залишались єдиними ре8

гіонами з числа регіонів сучасної України, де церковне будівництво розвивалось як таке. Архітектурна стилістика дерев’яних церков Рівненщини цього періоду відзначається значною різноманітністю. Тут спостерігалося застосування широкого діапазону архітектурно-композиційних, об’ємно-планувальних та декоративних засобів, що базувались на формотворчих традиціях дерев’яного храмобудування попередніх періодів. Загалом архітектурно-стилістичний розвиток дерев’яних храмів відбувався у декількох напрямах. Перший визначався впливом на об’ємно-планувальне та архітектурно-декоративне вирішення регіональної традиції будівництва, представленої волинським типом дерев’яних храмів. Другий базувався на спадщині російського храмобудування 1830–1910-х рр., представлений однією з версій неоросійського стилю – романтизованим «синодальним». Для Волині у 1923 р. архітектором С. Тимошенком був розроблений проект дерев’яної церкви у с. Бронники, який пропонувався керівництвом Православної Церкви у Другій Речі Посполитій як взірцевий для будівництва храмів. У його архітектурному образі поєднані стилістичні риси народної архітектури різних регіонів України – Галичини, Слобожанщини, Придніпров’я. В плані – це тризрубна будівля, вздовж головної осі якої послідовно розташовуються приміщення притвору із дзвіницею над ним, бабинець, нава та вівтар з полігональною в плані апсидою. Кожний з елементів максимально наближений до квадрату. Пластику форм і мальовничість силуету будівлі створюють восьмерикові верхи з нахиленими досередини стінами підбанників. Кожну баню, як і дзвіницю, вінчає граційна маківка. Верхи мають значну висоту при розвитку об’єму храму по горизонталі; центральний верх домінує у загальній композиції. Не зважаючи на визнання архітектурної досконалості проектного рішення, воно не стало типовим і жодного разу не було повторене. Водночас, серед церков, споруджених протягом 1920–30-х років, зустрічаються і ординарні за архітектурно-планувальним вирішенням будівлі. Нерідко вони будувались за аналогією з уже існуючими храмами і були спрощеними версіями прототипів.

Законодавчі та правові основи охорони спадщини дерев’яної церковної архітектури Значну роль у формуванні основних принципів охорони історичних будівель, незалежно від матеріалу будівництва, відіграв англійський мислитель, історик мистецтва Джон Рьоскін. Свою теорію він виклав у книзі «Сім ламп архітектури» (1849 р.). Автор вважав, що будь-яка реставрація будівлі є її руйнуванням. Тим самим Дж. Рьоскін переконував, що давні будівлі повинні зберігатись у такому вигляді, у якому вони дійшли до цього часу: з мінімальним втручанням і з максимальним збереженням автентичного (історичного) матеріалу. Ідеї Дж. Рьоскіна були розвинуті відомим англійським художником, теоретиком мистецтва Вільямом Моррісом у «Маніфесті Товариства захисту старовинних будівель» у 1877 році. Він наголошував на необхідності зберігати, а не реставрувати будівлю. Тим самим, вважав, Морріс, зберігається вся історія, пов’язана з об’єктом, яка також має самостійну цінність. Принципи, сформульовані Дж. Рьоскіним і В. Моррісом, лягли в основу загальної теорії охорони та реставрації пам’яток архітектури у світовому масштабі. Отже, правове регулювання пам’яткоохоронних заходів визначається документами, які були напрацьовані світовою спільнотою: конвенціями, хартіями та іншими актами, розробленими та прийнятими міжнародними організаціями, причетними до охорони пам’яток Обов’язковими до виконання є положення міжнародних конвенцій, ратифікованих законодавчим органом держави. Рекомендаційний характер мають інші документи: рекомендації та хартії. Так, переломним для розвитку теорії і практики охорони нерухомих пам’яток у Європі став період відбудови, відновлення та реставрації об’єктів, зруйнованих під час Першої світової війни. Важливим підсумком численних теоретичних дискусій та досвіду відбудови стало ухвалення у 1931 р. документу міжнародної ваги – Афінської Хартії, яка, на відміну від «Маніфесту» В. Морріса, дозволяла відбудову зруйнованих чи ушкоджених історичних будівель. У Хартії зазначалось, що необхідно 10

виконувати часткову реконструкцію знищених елементів (або частин) історично і архітектурно цінної будівлі так, щоб нове виразно відрізнялося від оригіналу (автентичного матеріалу). Такий підхід мав на меті демонструвати «справжню» історію будівлі при одночасному представленні оригінальної форми. Наступними важливими подіями у розвитку галузі охорони пам’яток стало ухвалення Венеціанської Хартії 1 (1964 р.) на ІІ Міжнародному конгресі архітекторів і охоронців пам’яток та заснування у 1965 р. Міжнародної Ради охорони пам’яток та історичних місць – ICOMOS1. Документ розвивав і актуалізував положення Афінської Хартії з врахуванням досвіду відбудови пам’яток після Другої світової війни; тут вперше порушувалось питання збереження автентичності об’єкту. Проте, фахівці відзначали неможливість застосування багатьох положень Венеціанської Хартії при розв’язанні певних архітектурних політичних, економічних ситуацій, при застосуванні різноманітних архітектурних технік чи будівельних матеріалів у різних частинах світу. Тобто, принципи, сформульовані у цьому документів, не були настільки універсальними, щоб окреслити підходи до збереження усіх типів будівель, у тому числі, збудованих з дерева. Рішення про удосконалення Хартії шляхом доповнення його коментарями та рекомендаціями було прийнято у 1990 р. під час урочистостей, присвячених 25-річчю ICOMOS. На привернення уваги до необхідності збереження об’єктів традиційного будівництва, до якого відносимо і храми, були спрямовані ще ряд міжнародних документів, ухвалених Генеральною асамблеєю ICOMOS: «Принципи охорони дерев’яних історичних будинків» («The Principles for the Preservations of Historic Timber Structures») – у 1999 р., Міжнародна хартія про спадщину традиційного будівництва – у 1998 р. Серед найважливіших міжнародних угод у царині пам’яткоохоронної діяльності, яких Україна зобов’язалась дотримуватись, є Конвенція з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини (ратифікована 12.10.1988 р.) 1 ICOMOS (англ. – International Council on Monuments and Historical Sites) – міжнародна неурядова організація зі штаб-квартирою в Парижі. Співпрацює з UNESCO, зокрема, в питаннях, пов’язаних з включенням об’єктів до Списку світової спадщини. В рамках ICOMOS діють національні комітети, утворені в кожній країні світу. Організація опікується пам’ятками археології та архітектури, наглядом за планувальним розвитком історичних мст, розробкою законодавчих актів у сфері охорони культурної спадщини.

В Україні охорону зафіксованого культурного надбання регламентує Закон «Про охорону культурної спадщини», прийнятий і введений в дію у 2000 р. Окремим розділом закону регламентується управління пам’яткоохоронною сферою. Законодавчо прописані порядок державної реєстрації об’єктів культурної спадщини та особливості здійснення права власності на пам’ятки. Окремо визначено заходи охорони – консервація, реставрація, реабілітація, ремонт, пристосування об’єктів. У рамках Закону України про охорону культурної спадщини Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд постанов, спрямованих на вдосконалення системи обліку, збереження та реставрації історико-культурних надбань. Це, зокрема, Постанови Кабінету Міністрів України, «Про затвердження Положення про Державний реєстр національного культурного надбання», «Про затвердження порядку визначення категорій пам’яток для занесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» та ін. Окрім вище зазначених нормативних документів у сфері охорони культурної спадщини, було ухвалено також «Порядк укладання охоронних договорів на пам’ятку культурної спадщини». Останній документ є доволі важливим для забезпечення належної охорони пам’ятки, так як визначає режим використання об’єкта й утримання території, зобов’язання власника (користувача) щодо ремонтно-реставраційних робіт, органів охорони культурної спадщини, інші взаємні зобов’язання. Важливою ланкою забезпечення належного рівня реалізації пам’яткоохоронних заходів на об’єктах культурної спадщини є нормативні документи, до яких належать державні норми і правила, інструкції, методичні рекомендації. Розроблені на основі державних законодавчо-правових актів, міжнародних документів і наукових напрацювань у пам’яткоохоронній сфері, вони спрямовані на системне і якісне виконання всього комплексу робіт на пам’ятці, починаючи від досліджень, проектування, реставрації, функціональної адаптації, інженерного оснащення тощо.

АРХІТЕКТУРНО-КОНСТРУКТИВН ОСОБЛИВОСТІ ЗБЕРЕЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ДЕРЕВ’ЯНОГО ХРАМОБУДУВАННЯ Починаючи з ХІХ ст., в Європі головним завданням практики охорони цінних архітектурних об’єктів стало збереження якнайбільшої кількості оригінального матеріалу в цих об’єктах. Саме цей оригінальний матеріал трактувався як основний носій, свідчення історії та походження будівлі, тим самим засвідчував її автентичність як історичного і культурного предмету. Таке практичне впровадження теоретичних принципів охорони культурної спадщини протягом останнього століття стало одним з головних постулатів її збереження і донині залишається основним пунктом обговорення серед фахівців – архітекторів та реставраторів. Проблематика автентичності та ідентичності дерев’яного об’єкту-пам’ятки Автентичність. Поняття автентичності пам’ятки архітектури є однією з центральних проблем, яка порушується сучасною пам’яткоохоронною теорією. Автентичність пам’ятки не стосується якогось конкретного виміру, який би свідчив про її збереження, але має декілька аспектів. Про автентичність об’єкту можуть свідчити: форма, матеріал, функція (призначення), контекст або місце (дух місця), техніки, традиції або технології, які містять доіндустріальні, та індустріальні техніки і технології. Тому, автентичною можна вважати будівлю з історією змін, які відбулись в її конструкції, з модифікаціями і доповненнями попередніх періодів, пов’язаними з ремонтами, естетичними чи функціональними потребами. Проте ці модифікації повинні бути «цінним вкладом» в образ будівлі, що повинні засвідчити фахівці. Ідентичність. Практика заміни фізично та морально застарілих елементів ставить питання ідентичності об’єкту. Сучасна теорія охорони пам’яток не трактує оригінальну форму та оригінальні матеріали як 13

необхідну передумову для збереження ідентичності історичного будинку. Першорядним у цьому випадку є питання збереження його в такому вигляді, в якому він дійшов до нашого часу. Ідентичність трактується як стан набутий впродовж історії існування пам’ятки. Для збереження ідентичності найприйнятнішим є підхід, названий «мінімальною інтервенцією». Суть його полягає у наступному правилі: «краще зберегти, ніж відновлювати, але краще відновити, ніж реконструювати». Тому, в процесі робіт, спрямованих на збереження пам’ятки дерев’яної архітектури необхідно прагнути до повторного використання найбільшої кількості оригінального матеріалу (збереження всього оригінального матеріалу, який може бути збережений, без заміни його новим). Недоліком такого підходу є потенційна втрата пам’яткою естетичних якостей. Особливо, коли другорядні доповнення послаблюють первинну естетику будівлі. Дискусійним залишається і питання, щó вважати «цінним вкладом» попередніх періодів: історичну, естетичну цінність, чи ці якості разом взяті. Проте, при будь-якому підході, використання пам’ятки сьогодні має здійснюватись так, щоб наступні покоління мали змогу бачити її такою ж, як і нинішнє. Засади охорони історичних дерев’яних будівель Екологічний підхід. Світовий досвід охорони дерев’яної архітектурної спадщини засвідчив неможливість розробки універсальних технологій її збереження. Проте, у 1998 р. було розроблено, а у 1999 р. на Генеральній Асамблеї ICOMOS у Гвадалахарі (Мексика) затверджено «Принципи охорони дерев’яних історичних будинків», які згадувались вище, де були окреслені рекомендації щодо збереження об’єктів цієї групи. У документі наголошувалось на важливості застосування традиційних для певного регіону технік і технологій під час ремонтно-реставраційних робіт. Опрацьовувані і вдосконалювані впродовж століть, вони є автентичним свідченням минулих епох, скарбницею знань про способи обробки деревини, конструкції будинків і локальні архітектурні вирішення. Використання цих знань в пам’яткоохоронній діяльності є не тільки способом віддання данини попереднім поколінням, але й збереження і продовження автентичності традиції дерев’яного будівництва. Засто14

Свято-Георгіївська церква, 1774 р., с. Боремель, Демидівський район

Церква Св. Трійці, XVIII ст., с. Хорупань, Млинівський район

Церква Св. Миколая, кін. XVIII поч. XIX ст., с. Пересопниця, Рівненський район

Свято-Покровська церква, XVIII ст., с. Добрятин, Млинівський район

Церква Різдва Богородиці, 1886 р., с. Ужинець, Млинівський район

Церква Св. Луки, 1914 р., с. Білогородка, Дубенський район

Церква Різдва Богородиці, 1911 р., с. Бережниця, Дубровицький район

Свято-Параскевська церква, 1914 р., с. Дядьковичі, Рівненський район

Церква Різдва Богородиці, 1939 р., с. Карпилівка, Рокитнівський район

Свято-Покровська церква, 1927 р., с. Бокійма, Млинівський район

Свято-Покровська церква, архітектор С. Тимошенко, 1928 р., проект 1923 р., с. Бронники, Рівненський район

Церква Різдва Богородиці, 1928 р., с. Білівські Хутори, Рівненський район

сування такого підходу дасть можливість уникати змін образу будівлі, забезпечить автентичне «продовження життя» будівлі в часі і дозволить зберегти будівельної традиції (в широкому розумінні цього поняття). У «Принципах» були сформульовані наступні практичні рекомендації щодо реставраційних і ремонтних робіт пам’яток дерев’яного зодчества. По-перше, при потребі заміни певного елементу новим необхідно використовувати деревину того ж самого ґатунку. По-друге, попередня обробка елементів (частин) має здійснюватись у традиційний спосіб із застосуванням традиційних інструментів. По-третє, це не означає, що використання сучасних вирішень є неможливим: вони є доречними у тих випадках, коли традиційні підходи є неефективними, а нові технології допомагають покращити результат. Такий підхід до збереження дерев’яних пам’яток архітектури називають екологічним. Методи консервації та зміцнення дерев’яних будівель Основною метою консервації (збереження) дерев’яної пам’ятки архітектури повинна бути конструктивна стабілізація, зміцнення або заміна конструктивних елементів. Такі дії можуть виконуватись на місці (in situ) з доступних на момент проведення пам’яткоохоронних (ремонтних) заходів, технік і матеріалів. Якщо це не можливо, то використовують поширений метод повного або часткового демонтажу будівлі (розбірки її на окремі конструктивні елементи) з наступною заміною тих, що не підлягають зміцненню, на нові, або використанням автентичних – після проведення консерваційних заходів. В особливих випадках для забезпечення стійкості і довговічності конструкції дерев’яної пам’ятки нерідко використовують металеві (залізні) елементи: цвяхи, гвинти, болти, скоби, пояси, монтажні анкери для балок та ін. Проте, у зв’язку з конденсацією пари на цих елементах і підвищення рівня вологи в конструкції, у багатьох випадках їх застосування призводить до пришвидшення гниття деревини. У зв’язку з небезпекою конденсації вологи на деревині, металеві зміцнюючі елементи рекомендується монтувати на зовнішній поверхні дерев’яної конструкції для спостереження за нею і вжиття антикорозійних заходів. При викорис15

танні епоксидної смоли, допускається «втоплення» металевих елементів в структуру деревини. Отже, ще один спосіб, який дозволяє зберегти якомога довше дерев’яну пам’ятку архітектури, це – структурне зміцнення деревини за допомогою просочення. Метод введення спеціальних розчинів є ефективним для ремонту конструкцій, які деградували в природній спосіб впродовж тривалого часу існування будівлі. Найголовніша вимога до таких засобів – високий рівень проникнення і збільшення міцності матеріалу шляхом зв’язування розчину і структури дерева. Для просочення можуть використовуватись натуральні клеї, віск, каніфоль, ацетилцелюлоза, епоксидна і акрилова смоли тощо.

ДОДАТКИ

МІЖНАРОДНА ХАРТІЯ з охорони й реставрації нерухомих пам’яток і визначних місць (Венеціанська хартія) Монументальні твори, що увібрали духовні надбання минувшини, відіграють у сучасному житті роль живих свідків багатовікових традицій. Людство з кожним днем чимраз відчутніше усвідомлює загальнолюдську цінність пам’яток, розглядає їх як спільні надбання, визнає відповідальність перед наступними генераціями за їх схоронність і вважає себе зобов’язаним передати поколінням цю спадщину в усьому багатстві її автентичності. Саме тому необхідно на міжнародному рівні спільно визначити і сформулювати основні принципи охорони й реставрації нерухомих пам’яток, надаючи при цьому кожній країні можливість слідкувати за втіленням їх у межах власної культури і традицій. Вперше викладені в Афінській хартії 1931 року, ці фундаментальні принципи сприяли розвиткові широкого міжнародного руху, знайшли відображення в національних документах, діяльності IKOM та ЮНЕСКО, а також у створенні останньою Міжнародного дослідницького центру зі збереження та реставрації культурних цінностей (Римського центру). З усвідомленням і критичним осмисленням складності й різноманітності сучасних проблем виникла необхідність переглянути принципи згаданої хартії, щоб поглибити їх і розширити сферу їхньої дії. З огляду на вищевикладене, 21–31 травня 1964 року у Венеції зібрався II Міжнародний конгрес архітекторів і технічних спеціалістів у царині нерухомих історичних пам’яток, що ухвалив такий текст. Визначення 1. Поняття «нерухома історична пам’ятка» поєднує як окремий архітектурний твір, так і міське чи сільське утворення, що засвідчує характерні ознаки певної цивілізації, певної фази розвитку або історичної події. Це поняття поширюється не лише на визначні пам’ятки, а й на скромні зразки творчості, які набули з плином часу культурної значущості, 17

2. Охорона й реставрація нерухомих історичних пам’яток становить сферу діяльності, що охоплює різні галузі науки й техніки, які можуть сприяти вивченню та охороні історичної спадщини. Мета 3. Охорона й реставрація нерухомих історичних пам’яток спрямована на збереження їх не лише як творів мистецтва, а й як свідків історії. Охорона 4. Першочерговою вимогою охорони нерухомих історичних пам’яток є постійний догляд за ними. 5. Утилітарне використання нерухомих історичних пам’яток сприяє їх охороні; таке використання бажане, але без зміни архітектурної структури та декору споруди. Тільки в рамках цих обмежень можуть бути дозволені зміни, яких вимагає еволюція звичаїв і побуту. 6. Охорона пам’ятки передбачає збереження її оточення, яке не порушує масштабності споруди. Якщо традиційне середовище збереглося, його не слід порушувати; будь-яке нове будівництво, знесення та зміни, що могли б порушити співвідношення об’ємів і кольору, недопустимі. 7. Пам’ятка невіддільна від історії, свідком якої вона є, та від навколишнього середовища, в якому вона розташована. Отже, переміщення пам’ятки цілком або частково може бути допустимим лише у випадках, коли цього вимагає збереження пам’ятки, або може бути виправданим вищими національними та міжнародними інтересами. 8. Скульптурні, живописні чи декоративні елементи, які є невід’ємною частиною пам’ятки, можуть бути відокремлені лише в тому разі, коли це – єдиний спосіб забезпечення їхньої схоронності. Реставрація 9. Реставрація розглядається як унікальний захід охорони пам’ятки. Метою реставрації є збереження й виявлення естетичної та історичної значущості пам’ятки, що базується на обачливому ставленні до історичної субстанції як автентичного документа. Реставрація завершується тоді, коли починається гіпотеза; що ж до гіпотетичних відтворень, то всякі доповнення, визнані необхідними з естетичних чи технічних міркувань, мають відрізнятися в архітектурній формі пам’ятки і нести ознаки нашого часу. Археологічні та історичні дослідження нерухомої пам’ятки мають завжди передувати реставрації та супроводжувати реставраційні роботи. 18

10. У тих випадках, коли застосування традиційної техніки виявиться непридатним, зміцнення нерухомої історичної пам’ятки може бути здійснене за допомогою сучасної техніки консервації та будівництва, ефективність якої доведена науковими даними й гарантована практичним досвідом. 11. Необхідно зберігати нашарування різних епох, привнесених в архітектурну форму історичної пам’ятки, оскільки єдність стилю не є метою реставрації. Якщо будівля поєднує в собі нашарування різних епох, розкриття ранішого шару є виправданим лише в надзвичайних випадках і може проводитися за умови, що вилучені елементи не становлять інтересу, а виявлений при цьому фрагмент являє собою значне історичне, археологічне або естетичне явище і стан наступного забезпечення його схоронності не викликає сумніву. Оцінка цих елементів і рішення про видалення їх не можуть визначатися міркуваннями лише автора реставрації. 12. Елементи, яким належить замінити відсутні частини, мають гармонійно вписуватись у загальну форму пам’ятки, але водночас і відрізнятися від автентичних фрагментів, щоб запобігти фальсифікації пам’ятки як документа історії та твору мистецтва. 13. Доповнення допустимі лише в разі, якщо за їх виконання залишаються незайманими всі варті уваги частини споруди, її традиційне оточення, композиційна рівновага та зв’язок із навколишнім середовищем. Визначні історичні місця 14. Визначні історичні місця мають бути об’єктами особливої турботи з метою охорони їхньої цілісності й забезпечення умов їх сучасного використання, упорядкування та виявлення значущості. Розкопки 15. Розкопки слід проводити згідно з науковими нормами та за Рекомендацією щодо міжнародних принципів, які застосовуються під час археологічних розкопок, прийнятою ЮНЕСКО 1956 року. Слід забезпечувати консервацію руїн, а також уживати заходів щодо охорони й постійного захисту архітектурних елементів і виявлених під час розкопок предметів. Крім того, необхідно вживати заходів, що мають сприяти свідомленню значимості розкритої пам’ятки, але не спотворюватимуть її змісту. 19

Будь-які реконструкції слід виключити одразу; можна вдаватися лише до анастилозу, тобто до відтворення фрагмента пам’ятки з наявних, але розрізнених елементів. Нововведені сполучувані елементи мусять бути завжди пізнаванними та мінімальними, необхідними для забезпечення умов охорони пам’ятки та відтворення втрачених зв’язків цілісної форми. Документація та публікація 16. Роботи, пов’язані з охороною, реставрацією та розкопками, завжди мають супроводжуватися складанням ґрунтовної документації у вигляді аналітичних і наукових звітів, ілюстрованих графічними зображеннями чи фотографіями. В документації мають бути зафіксовані всі етапи роботи з розкриття, зміцнення, відтворення фрагментів та сполучення їхніх елементів, а також технічні й творчі досягнення, виявлені під час цих робіт. Документацію слід зберігати в архіві відповідної державної установи та надавати в користування дослідникам; рекомендується її публікація.

МІЖНАРОДНА ХАРТІЯ з охорони традиційної архітектурної спадщини (Стокгольмська хартія. 1998 р.) Вступ В усіх народів традиційна архітектурна спадщина уособлює найбільш суттєві уподобання й звичаї та сприймається як характерний і захоплюючий доробок людства. При всій безпосередності, вона означена впорядкованістю. Утилітарність об’єктів поєднується з вражаючою красою, фокусується в сьогоденні й водночас засвідчує історичне минуле народу. Створена людською спільнотою, традиційна архітектурна спадщина є витвором свого часу. Тож не личить нащадкам не піклуватися про охорону традиційних об’єктів, сутність яких визначається досвідом людського буття. Традиційна архітектурна спадщина має велике значення, вона є фундаментальним виявом культури суспільства, його діяльності в умовах відповідної місцевості й водночас свідчить про культурне розмаїття світу. 20

Традиційна забудова – це народний досвід і природні умови, які пізнало суспільство на шляху забезпечення себе житлом. Це безперервний процес реагування на будь-які зміни – як соціальні, так і в навколишньому середовищі – та відповідне пристосування до них. Подальшому збереженню традиційних надбань у всьому світі загрожують економічні, культурні та архітектурні зміни. Протистояння цим діям є головним завданням, за розв’язання якого має взятися громадськість, а також урядові структури, урбаністи, архітектори, фахівці пам’яткоохоронної галузі та ін. У результаті уніфікації культури та глобальних соціально-економічних перетворень створюються умови, в яких традиційні споруди, як найбільш уразливі, в усьому світі занепадають та втрачають свою сутність. Отже, на доповнення Венеціанської хартії необхідно визначити принципи охорони та захисту традиційної архітектурної спадщини. Загальні положення 1. Об’єкти традиційної архітектурної спадщини характеризуються: • спільністю способу будівництва, притаманного певній місцевості чи людській спільноті; • органічним зв’язком із характерним місцевим і регіональним довкіллям; • спільними ознаками стилю, форми і зовнішнього вигляду, усталеними типами будівель: • традиційно сталими виконавськими прийомами, що успадковуються від попередників; • чітким реагуванням на функціонально-соціальні та природні умови середовища; • ефективним використанням традиційних конструктивних і технологічних прийомів зведення будівель. 2. Осмислення традиційної спадщини та її успішна охорона визначаються участю та підтримкою громадськості, доцільним використанням і належним утриманням об’єктів. 3. Урядові структури та відповідні органи управління мають визнати право громадськості на збереження свого традиційного способу життя, на захист традиційної спадщини всіма доступними законодавчими, адміністративними та фінансовими заходами та її передачу наступним поколінням. 21

Принципи охорони 1. Охорона традиційної архітектурної спадщини має здійснюватися виключно фахівцями, які усвідомлюють неминучість змін і розвитку суспільства та глибоко шанують народні культурні традиції, що склалися історично. 2. Проведення сучасних робіт на традиційних спорудах, ансамблях чи поселеннях має базуватися на повазі до культурних цінностей і традиційного характеру об’єктів. 3. Тільки інколи традиційну спадщину можуть репрезентувати окремі споруди; доцільно охороняти об’єкти традиційної архітектурної спадщини в системі ансамблів чи поселень, які розкривають характер відповідного регіону. 4. Традиційна архітектурна спадщина органічно пов’язана з відповідним культурним ландшафтом, що необхідно враховувати при розробці охоронних заходів. 5. Охорона традиційної спадщини не обмежується збереженням форми, конструкції, матеріальної пластики споруд і організації простору, але й включає функціональні процеси, побут, звичаї, пов’язані з відповідними об’єктами. Практичні рекомендації 1. Дослідження та документація Будь-яке фізичне втручання в матеріальну структуру традиційної будівлі слід проводити обачливо. Йому має передувати глибокий аналіз форми та конструкції. Результати дослідження підлягають збереженню в архіві й мають бути доступні для широкого загалу. 2. Місцезнаходження, ландшафт і комплекси споруд Сучасні заходи щодо охорони традиційних споруд мають здійснюватися у спосіб, який забезпечує збереження цілісності історично сформованого середовища й культурного ландшафту.

3.Традиційні структури будівель Успадкований досвід будівництва і виконавської майстерності, втілений в об’єктах традиційної архітектурної спадщини, відіграє суттєву роль у розкритті мистецьких якостей споруд, що слід враховувати при реставрації цих об’єктів, Традиційна виконавська майстерність має бути збережена, зафіксована та передана наступним поколінням майстрів для теоретичного і практичного освоєння. 4. Заміна матеріалів і архітектурних елементів Оновлення та зміцнення, необхідні для забезпечення потреб сучасного використання об’єктів традиційної спадщини, мають виконуватися із матеріалів, які узгоджуються з традиційними, негативно не позначаються на архітектурно-пластичному опорядженні споруд. 5. Адаптація. Пристосування Пристосування та сучасне використання традиційних будівель необхідно здійснювати на засадах збереження архітектурно-мистецького образу будівлі, її характерних особливостей і форми з одночасним забезпеченням сучасних комфортних умов. У разі продовження існування традиційних форм життєдіяльності певної спільноти, реалізація втручань може здійснюватися за етичними звичаями відповідної громади. 6. Зміни та період реставрації Зміни, що зазнала традиційна споруда протягом існування, необхідно охороняти як важливі сліди історії. Відповідність усіх складових традиційної будівлі певному історичному періоду не може вважатися метою реставрації.

ДЖЕРЕЛА 1. Гончарова К. В. Методичні принципи реставрації дерев’яних храмів в Україні у 1950–80-х роках // Праці Центру пам’яткознавства: зб. наук. праць / Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК. – К., 2010. – С. 16–23. 2. Завада В. Т. Дерев’яні церкви Полісся. – К.: Техніка, 2004. – 168 с. 3. Драган М. Українські деревляні церкви. Генеза і розвій форм: в 2-х частинах. передм. В. С. Александрович; прим. В. С. Александрович, В. М. Слободян, — Харків: Видавець Савчук О. О., 2016. — 2-ге вид., стереотип. — 450 с. 4. Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв, В. В. Вечерський, О. М. Годованюк та ін.: За ред. В. І. Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003. – 472 с. 5. Логвин Г. Н. По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки. – К.: Мистецтво, 1968. – С. 147–204. 6. Міжнародні засади охорони нерухомої культурної спадщини. – К.: Фенікс, 2006. – 176 с. 7. Михайлишин О. Л. Архітектура і містобудування Західної Волині 1921–1939 років. – Рівне: М. Дятлик, 2013. – 352 с. 8. Охорона культурної спадщини: Зб. міжнар. документів. – К.: Вид-во АртЄк, 2002. – С. 90–92. 9. Прибєга Л. В. Архітектурна спадщина України. Пам’яткоохоронний аспект: Монографія. – К.: Інститут культурології НАН України, 2015. – 235 с. 10. Ричков П. А. Дорогами южной Ровенщины: от Корца до Пляшевой – М.: Искусство, 1989. – 175 с. 11. Смолінська О. Е. Архітектурна морфологія дерев’яних церков Волині ХІХ – початку ХХ ст.: дис. на здобуття наук. ст. канд. архітектури за спец. 18.00.01 «Теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури». – Рівне, 2014. – 220 с. 12. Таранушенко С. А. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. Повна редакція. – Харків: видавець Савчук О. О., 2014. – 864 с. 13. Україна в міжнародно-правових відносинах. – Кн. 2: Правова охорона культурних цінностей. – К.: Юрінком Інтер, 1997. 14. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: Краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року. – Т. 1–2. – Вінніпег: Вид-во т-ва Волинь, 1984–1986. 15. Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. – К.: Будівельник, 1970. – 192 с. 16. ДБН В.3.2–1–2004. Реставраційні, консерваційні та ремонтні роботи на пам’ятках культурної спадщини. – К.: Держбуд України, 2005 (за змінами 2011 р.). 24

ЗМІСТ Проблеми збереження і охорони спадщини дерев’яного церковного будівництва

Архітектурні особливості дерев’яних церков Рівненщини ХVIІ- І-ї третини хх століть

Законодавчі та правові основи охорони спадщини дерев’яної церковної архітектури

Архітектурно-конструктивні особливості збереження об’єктів дерев’яного храмобудування

Додатки

Джерела

Наклад 120 прим. Видруковано ПП Дятлик М. С. 35304, Рівненська область, Рівненський район, с. Корнин, вул. Центральна, 58. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи РВ № 11 від 12.06.2002 р.