Визволення пива Правдива історія про справжніх батярів Антось, Юлько та Дзюньо — львівські батяри, які ніколи не втрачали нагоди втнути якусь авантюру, влізти у бійку та позалицятися до гарненьких продавщиць з пасажу Міколяша, як ті надвечір верталися додому. Дарма, що тамті гонорово пхикали — кожна з них знала, що в суботу танцюватиме фокстрота із фраєрами з Народового Банку. Доходи Антося, Юлька та Дзюня були надто нестабільними, аби гарантувати фокстрот та сінематограф. Вдень вони підробляли то тут, то там, а ввечері деколи мали щастя перестріти фраєра та організувати справедливий перерозподіл прибутків, продавши фраєру цеглу. Ну бігме, не грабувати ж його! Але натомість у Антося, Юлька та Дзюня — нерозлучних кумплів з Личакова — була купа вільного часу, аби знати усі брами та подвір’я на Личакові та Підзамчі, насміхатися з господарів крамниць на Академічній та перекупок на базарі біля Антонія. 1
Одного разу Дзюньо почув від своєї старої знайомої цьотки Бандзюхової, яка взнавала всі новини у Львові швидше за репортерів «Ґазети Львовскей» та «Діла», що в пивниці на початку Личакова почав варити пиво австрієць Фульке. Кум цьотки Бандзюхової білив у новому закладі вапном стіни, а кума піднайнялася прибирати та натирати воском дерев’яні підлоги. Вона й описувала у найживописніших деталях великі мідні дзбани та рури, мішки солоду та вуса суворого пивовара Фульке. У заклад Фульке приходили поважні та імениті львів’яни — члени закритого клубу. Фульке сам зустрічав кожного гостя, а хоча й знав усіх панове в обличчя, ті показували йому перепустки — ключі від маленьких шафок, де члени клубу зберігали іменні гальби для пива. Багатьом із них пан Фульке власноруч подавав свіжовимиту гальбу наприкінці вечора. Ясна річ, батярам у цей заклад вхід був заказаний. Але, з іншого боку, клуб пана Фульке був хіба єдиною кнайпою у Львові, де Антось, Юлько та Дзюньо ще не пробували пива. Хоча, слід визнати, переважно вони пили пиво у мордовнях на горішньому Личакові, і його кислуватий 2
смак їм доста приївся. У фраєрські заклади заходив хтось один з них або якісь їхні кумплі — залежить, хто був краще вбраний — та купував пляшки на всіх. Але кого тут попросиш? До львівських достойників вони мали хіба те відношення, що час від часу робили їм збитки — то залізуть на клумбу за квітами, то вдягнуть на порося краватку, точнісінько як в пана воєводи, та випустять бігати по Ринку у суботу зранку. Тим часом цьотка Бандзюхова через куму отримала у тому закладі поважну місію: вона тричі на тиждень їздила за найкращими у Львові та околицях шинками та ковбасами у Винники до старого різника, який вудив шинку ще для Найяснішого Цісаря, як тамтой приїздив до Львова. А вже на чому, а на шинці Бандзюхова розумілася. Тому невдовзі вона потрапила до Фульке в довіру. — І що, цьоцю, кажете, Фульке весь час варить пиво? — довірливо дивлячись Бандзюховій в очі та підливаючи їй горілки «Бачевський», примовляв Дзюньо. — Цілісінький час. Фульке усі ті рури раз на тиждень обходить і щось примовляє посвоєму. — Цьотка боягузливо перехрести3
лася. Старий волоцюга за сусіднім столиком, який прислухався до розмови, також — про всяк випадок. — А де саме готове пиво зберігається, що, просто нагорі? — спитав Дзюньо якомога байдужішим тоном. — Це воно розливається нагорі. А помпує його помічник Фульке з величезного дзбану у пивниці. Вище за твій зріст, Дзюню. Дзюньо випростався. Цього ж вечора кумплі провели нараду. З одного боку, вламуватися до кнайпи — це справа кіндерів, а не батярів, за таке можна й до криміналу потрапити. З іншого, якщо не можна чесно купити того пива за гроші, то що лишається? Поки вони вагалися, до них підійшов привітатися та попросити папіроску сусід Антося — Сташек. Як і трійко кумплів, Сташек жив із дрібних підробітків, а що був старший — то вже батярував стримано, переважно біля шинквасу. Ну хіба би коли-не-коли після другого пива вхопив за майтелеси Бандзюхову. Як виявилося, нині Сташек заробив собі на флячки, витягаючи всілякий непотріб із пивни4
ці на початку Личакова — якраз у сусідній кам’яниці із пивоварнею Фульке. Господарі пивниці й одного з помешкань нагорі ще не в’їхали, й усіма роботами займався їхній управитель. Антось, Юлько та Дзюньо одразу ж почали вмовляти Сташка поділитися із ними роботою — жалітися на злидні, жадібних фраєрів та розбещених гоноровими та грошовитими офіцерами дівок. Сташек ще з хвилин зо 10 пожалівся їм у відповідь на свої старі кості, жінку, яка була «чисто тобі відьма!», але таки здався і за смішні гроші погодився поділитися із кумплями роботою. — Ну, як завтра буде — так і буде, — сказав Юлько, коли Сташек пішов собі далі Личаківською додому. І кумплі зрозуміли, що він має на увазі. Наступного дня батяри із радістю виявили, що пивниця має суміжну стіну із заповідною пивницею Фульке. Антось притулявся вухом до стіни та божився, що чує, як булькає пиво. Сама доля кликала їх до заповітного дзбану. 5
— Знаєш, Сташку, може, ми ще трохи лишимося, аби завтра менше роботи було, — запропонував Юлько, коли Сташек надвечір почав збиратися додому. Сташек був замислився на хвилю: він пам’ятав кумплів з дитинства і знав, що вони ще не навчилися як слід ходити, а вже повзали до подвір’я старої Стефи мазати дьогтем та синькою її курей та тягати за хвоста її пса Бровка. «Але ж то батяри ростуть! Гаспиди!» — сварилася Стефа, заламуючи руки. Кури її тепер виглядали, ніби вийшли з картини «Страшний суд» у книжці її сина-семінариста. «Та якої шкоди можуть наробити хлопці, хай які би були батяри, у пивниці, де крім бруду, потрощених меблів та павутиння ніц нема,» — подумав собі Сташек та вголос сказав: — Ну, добре! Але дивіться мені: будете пізно шуміти — пожене панство і мене, і вас! Заки було не дуже пізно, батяри розібрали стіну — як на Львів, була вона благенька, й скидалося на те, що колись то була одна велика підземна зала. Кумплі вирішили, що зроблять вузенький хід, аби проліз хтось один із них - найхудіший. 6
У розвідку поліз Юлько. Антось та Дзюньо підсвічували йому через дзюрку ліхтарем. Світло від ліхтаря виблискувало у величезному мідному циліндрі — насправді із Дзюньовий зріст. Десь у рурах хрипіло, булькало та зітхало пиво — аж було Юлькові трохи від того лячно. Юлько обійшов кімнату та посмикав двері. Пивниця була зачинена — жодного шансу потрапити нагору не було. — Як же ж ми дістанемо того пива? — майже у відчаї чухали потилиці кумплі. Юлько ще раз уважно оглянув мідний циліндр. «Дурнів та батярів доля любить», подумав він собі, дивлячись на маленький блискучий краник ззаду циліндру, біля стінки — останнє слово австрійських інженерів. Дуже обережно привідкрив — звідтам почулося сичіння та хрипіння, й тоненькою цівкою полилося пиво просто Юлькові у долоню. — Але то файне! — Юльку, мусиш нам того пива набрати! — Завтра принесемо пляшки й наберемо.
7
— І скільки ми тих пляшок наберемо? То за кількома пляшками кожного разу лазити? А якщо хтось почує? — Юльку, я придумав! — верескнув Антось, аж Дзюньові довелося дати йому стусана: — Не кричи, дурню! — Ми зробимо пивогін! — Антось не заспокоювався. — Причепимо до крану шланг та матимемо цілодобове пивопостачання! Відходячи, кумплі трохи позмітали тиньк та прикрили діру відром та шваброю з боку Фулькової пивниці, а з боку «своєї» пивниці так-сяк заклали цеглу та понакидали непотрібу, аби не було помітно слідів їхньої нічної вилазки. Наступного ранку кумплі витягнули гроші, які намагалися відкладати саме на такі випадки. На них вони купили дві речі — довгий та дорогущий, як холера, гумовий шланг та багато дешевої горілки. Горілкою вони щедро пригостили Сташека, коли в обід сіли перекусити. Знаючи слабкість старенького до «Бачевського», після третього келішка вони вручили йому рештки пригощення. Сташек зник у напрямку Замарстинова, і кумплі знали, що наступні кілька днів він їм не перешкода. Коли ж навідався управи8
тель, вони дружно зробили серйозні бузі та сказали, що Сташек прихворів. Але вони — люди порядні, та закінчать роботу без нього. Антось був зібрався просити про аванс, але Юлько штурхнув його ногою, мовляв, треба совість мати, ніхто тут не збирається далі надриватися. Ввечері Юлько, як найхудіший, знову проліз до пивниці Фульке. Примотавши дротом шланг до краника та легко його відкрутивши, Юлько налагодив пивопостачання у сусідню пивницю. Єдина проблема була у тому, аби прилаштувати шланг вздовж стіни майже під саму стелю пивниці, аби пиво не витікало. Коли треба було відро-друге пива, кумплі попросту опускали шланг. Час від часу пиво починало хрипіти, свистіти й саме литися під стелею. Чотири дні батяри помпували пиво із пивниці Фульке. Вони снідали, обідали та вечеряли пивом. Також вони піднімалися Личаківською та на базарі вимінювали пиво на шинки, ковбаси та сир. Вони давно не були у такому доброму гуморі, а на зекономлені гроші навіть повели Дзюньову дівчину Зоську з двома колежанками до сінематографу. Наприкінці тижня Юлько 9
помітив, що сподні на ньому ледве сходяться, а лізти крізь дірку йому все важче. На четвертий день повернувся Сташек. Він виглядав ще гірше, ніж зазвичай, а під оком його бовванів величезний синець — кольору бузку на Підзамчі у травні. У цьому стані він абсолютно не здивувався пивогону, ба більше, сприйняв його як найприроднішу у світі річ. — Людський поступ та розвиток техніки приведуть нас усіх у нове світле майбуття! — казав Сташек, дивлячись скляними очима у стінку. — Щось я за нього переживаю: піди знай, з ким він там знюхався за штири дні, — непокоївся Антось. — Налий йому пива — може перейде. — Дзюньо завше мав найбільше здорового глузду серед усіх. Після другої гальби Сташек був абсолютно щасливий. Світле майбуття накрило його без поступу й технічного прогресу. Якщо не рахувати пивогону, ясна річ. На п’ятий день кумплі почули, що у пивниці Фульке пожвавішало: голосно гупаючи, австрі10
єць походжав по пивниці та по кнайпі, аж відлунювало у перекриття. — Видно, Фульке чекає гостей, — міркував уголос Дзюньо. Невідомо, кому першому з кумплів спало на думку зробити пиво Фульке надбанням львів’ян. Антось потім довго розповідав, що вийшов на вулицю перекурити, подивився на компанію фраєрів та зрозумів, як бракує йому якоїсь великої батярської ґранди. Наступного ранку кумплі набрали побільше пива, та Юлько перекрив краник у пивниці Фульке. Шляхом кількох обмінів, кумплі мали увесь гумовий шланг, який був у запасі в районі Личаківської. Ніхто не дивувався, коли вони тягнули його аж до площі Ринок — більшість львів’ян уже знали про модні винаходи, як от новий різновид телеграфу — телефон, та приймали кумплів за зв’язківців з управи на Вулецькій. Шлангу саме стало до фонтану з Діаною на площі Ринок. У кумплів був такий діловитий вигляд, що ніхто не звернув увагу на їхні маніпуляції. Хіба стара Стефа, яка йшла через Ринок до куми з яблучним струдлем у торбі, призупи11
нилася здалеку подивитися, яку шкоду цього разу збираються заподіяти батяри. Коли все було готове Юлько востаннє заліз до Фульке, відкрутив кран на повну, і саме встиг добігти до фонтану, коли довкола зібрався натовп та зачаровано дивився, як чаша наповнюється духмяним золотистим пивом. Із сусідніх кнайп повибігали відвідувачі та кельнери із гальбами, склянками, слоїками та навіть баняками. З «Атлясу» навіть прибігла посудомийка з гусятницею, але її не пустили, аби не псувала масним посудом пива. Перехожі недовго раділи пивогону на Ринку: поліція швидко оговталася, забрала кумплів до буцегарні та повідомила Фульке про халепу в його пивниці. Бандзюхова потім довго розповідала, як Фульке тупав ногами у калюжах пива, сварився німецькою та в серцях кинув у неї мокрою миткою, коли вона була сунула носа в двері пивниці. Надвечір хлопців випустили — поліціянти й собі причастилися пивом з фонтану, і між собою дійшли згоди, що приховувати таке пиво від львів’ян — гріх неспасенний, і той Фульке, певно, як і вся німота, безбожник. Але коли Юль12
ко, Дзюньо та Антось повернулися на Ринок, то лишень побачили, як один волоцюга тримає іншого за ноги, поки той висьорбує рештки з дна фонтану. А Фульке невдовзі відкрив кнайпу для усіх львів’ян. Бандзюхова переповідала, що шеф поліції, коли довідався про фонтан, дуже си гнівав, що не був запрошений до закритого клубу достойників, і Фульке при зустрічі з ним довго пітнів, вкривався плямами та відчайдушно прикидався, що «ніхт фернштейн» — відтак вирішив, що спокійніше буде зробити звичний заклад. Але хто б тій Бандзюховій вірив.
13