КВАДРАТ by Київська Русь

Приєднуйтеся до літопису нового часу та простору української літератури!

…інстинкт самозбереження… — головна підвалина Опору. Того Опору, яким тримається і нація, і духовність взагалі. Людину вже «заговорили», вже переконали, що це «забобони», але чомусь вона не здається… Під час боїв в Ірландії співця-барда ніхто не мав права зачепити мечем, хоч він вогняними співами часом вирішував успіх битви на користь противника. Тими ж правами користувався співець (гегуако) у черкесів. Інстинкт підказував, що носія духу треба берегти. Ніде на Україні цей інстинкт не розвинутий так, як у гуцулів. Може, саме ним зумовлюється гуцульський характер: гордий, недовірливий до чужого, а найперше — незалежний. Гуцульські хати не люблять тулитися докупи. Радше височать темними вежами на кичерах. Треба завше сокотитися (стерегтися). Диявол може одягти будь-яку личину. Диявол хитрий. Треба жити власним розумом і триматися за своє. Гуцул завжди брав нове з великою осторогою і тільки те, що добре припасовувалось до старого. Так поступив і з християнством… В цьому й полягає мистецтво самозбереження народу: взяти нове, не зруйнувавши старих надбань… Валентин МОРОЗ Хроніка опору, 1975

літературний журнал передплатний індекс 94978

літературно-критичний часопис

Головний редактор Дмитро Стус Редакційна рада Василь ГЕРАСИМ’ЮК Роксолана КІСЬ (редактор) Наталя МАЦИБОК-СТАРОДУБ (редактор) Оксана ПЛАКСІЙ (редактор-упорядник) Тарас ФЕДЮК Тетяна ЩЕРБАЧЕНКО Типограф Микола Ковальчук Суспільна рада Сергій ГРАБАР, Володимир ЄШКІЛЄВ, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Олександра КОВАЛЬ, Марія МАТІОС, Павло МИХЕД, Борис ОЛІЙНИК, Василь ПОРТЯК, Ірен РОЗДОБУДЬКО, Василь СЛАПЧУК, Максим СТРІХА, Леонід ФІНКЕЛЬШТЕЙН, Юрій ЧЕКАН, Григорій ШТОНЬ Умови передплати шукайте на сторінці 303 Засновник та видавець ТОВ «Видавничий Дім «Факт» За підтримки Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка З питань співпраці звертайтеся: а/с 76, Київ-80, 04080 «Для журналу «Київська Русь» kru@fact.kiev.ua dvs_66@bigmir.net Телефонуйте: (044) 400-31-11, 443-65-53; (050) 961-40-58 З питань придбання журналу та дистрибуції звертайтеся до відділу збуту видавництва «Факт»: sbyt@fact.kiev.ua (044) 443-65-53

П Л Я X в П д Д П К K к Ж Д л К В П Р о л « О З Н X С д « т Г П Б с ц « т Г П Б с ц «

ПРОза Ганна КОСТЕНКО Те, що позбавляє сну ПОЕЗіЯ Маріанна КІЯНОВСЬКА З книги «До ер» Л Леонід ПЛЮЩ Мародери Робітня Вікторія КОБИЛЯЦЬКА Тексти-рефлекси Надія БРИЛИНСЬКА « Ярина БРИЛИНСЬКА Гостина Переоблік KR «Шлях філософії: з XVII по XIX століття» і «Шлях філо XIX–XIX століття» Вольфґанґ Рьод «Вступ до континентальної філософії» Саймон Крічлі «Дражли відсутній центр політичної онтології» Славой Жижек «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність» Павло Вольвач «Хіросіму — любов мою» Маргеріт Дюрас Юлія ПОЧИНОК «Вибране» Сона Ван K дівчат-квіток» Марсель Пруст «Гулаг і світло театру: листи із зони Сергія та Анни Радлових» Вале Дмитро СТУС До своїх ПОЕЗіЯ Олексій ЗАРАХОВИЧ Квадрат ПРОза Ганна КОСТЕНКО Те, що позб ПОЕЗіЯ Маріанна КІЯНОВСЬКА З книги «До ер» Літ_Анатомія Леонід ПЛЮЩ Мародери Робітня КОБИЛЯЦЬКА Тексти-рефлекси Надія БРИЛИНСЬКА «Пішли дні...» Ярина БРИЛИНСЬКА Гостина KR «Шлях філософії: з XVII по XIX століття» і «Шлях філософії: з XIX-XIX століття» Вольфґанґ Рьо континентальної філософії» Саймон Крічлі «Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онто Жижек «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність» «Клясу» Павло Вольвач «Хіросіму — любов м Дюрас Юлія ПОЧИНОК «Вибране» Сона Ван KR «У затінку дівчат-квіток» Марсель Пруст «Гулаг і листи із зони Сергія та Анни Радлових» Валеря Гайдабури Дмитро СТУС До своїх ПОЕЗіЯ Олексій Квадрат ПРОза ПОЕЗіЯ Маріанна КІЯНОВСЬКА З книги «До ер» Літ_Анатомія Леонід ПЛЮЩ Мар Вікторія КОБИЛЯЦЬКА Тексти-рефлекси Надія БРИЛИНСЬКА «Пішли дні...» Ярина БРИЛИНСЬКА Переоблік KR «Шлях філософії: з XVII по XIX століття» і «Шлях філософії: з XIX-XIX століття» Вол Рьод «Вступ до континентальної філософії» Саймон Крічлі «Дражливий суб’єкт: відсутній центр п онтології» Славой Жижек «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність» «Клясу» Павло Вольвач «Х любов мою» Маргеріт Дюрас Юлія ПОЧИНОК «Вибране» Сона Ван KR «У затінку дівчат-квіток» М «Гулаг і світло театру: листи із зони Сергія та Анни Радлових» Валеря Гайдабури Дмитро СТУС До Олексій ЗАРАХОВИЧ Квадрат ПРОза Ганна КОСТЕНКО Те, що позбавляє сну ПОЕЗіЯ Маріанна КІ З книги «До ер» Літ_Анатомія Леонід ПЛЮЩ Мародери Робітня Вікторія КОБИЛЯЦЬКА Тексти-ре Надія БРИЛИНСЬКА «Пішли дні...» Ярина БРИЛИНСЬКА Гостина Переоблік KR «Шлях філософії: XIX століття» і «Шлях філософії: з XIX-XIX століття» Вольфґанґ Рьод «Вступ до континентальної ф Саймон Крічлі «Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології» Славой Жижек «Міжку діалог. Том I: Ідентичність» «Клясу» Павло Вольвач «Хіросіму — любов мою» Маргеріт Дюрас Юл «Вибране» Сона Ван KR «У затінку дівчат-квіток» Марсель Пруст «Гулаг і світло театру: листи із з та Анни Радлових» Валеря Гайдабури Дмитро СТУС До своїх ПОЕЗіЯ Олексій ЗАРАХОВИЧ Квадр Ганна КОСТЕНКО Те, що позбавляє сну ПОЕЗіЯ Маріанна КІЯНОВСЬКА З книги «До ер» Літ_Анат ПЛЮЩ Мародери Робітня Вікторія КОБИЛЯЦЬКА Тексти-рефлекси Надія БРИЛИНСЬКА «Пішли д БРИЛИНСЬКА Гостина Переоблік KR «Шлях філософії: з XVII по XIX століття» і «Шлях філософії: століття» Вольфґанґ Рьод «Вступ до континентальної філософії» Саймон Крічлі «Дражливий суб’ центр політичної онтології» Славой Жижек «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність» Юлія ПО «Вибране» Сона Ван KR «У затінку дівчат-квіток» Марсель Пруст «Гулаг і світло театру: листи із з та Анни Радлових» Валеря Гайдабури Дмитро СТУС До своїх ПОЕЗіЯ Олексій ЗАРАХОВИЧ Квадр Ганна КОСТЕНКО Те, що позбавляє сну ПОЕЗіЯ Маріанна КІЯНОВСЬКА З книги «До ер» Літ_Анат ПЛЮЩ Мародери Робітня Вікторія КОБИЛЯЦЬКА Тексти-рефлекси Надія БРИЛИНСЬКА «Пішли д БРИЛИНСЬКА Гостина Переоблік KR «Шлях філософії: з XVII по XIX століття» і «Шлях філософії: століття» Вольфґанґ Рьод «Вступ до континентальної філософії» Саймон Крічлі «Дражливий суб’ центр політичної онтології» Славой Жижек «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність» «Клясу» «Хіросіму — любов мою» Маргеріт Дюрас Сона Ван KR «У затінку дівчат-квіток» Марсель Пруст Д До своїх ПОЕЗіЯ Олексій ЗАРАХОВИЧ Квадрат ПРОза Ганна КОСТЕНКО Те, що позбавляє сну ПО КІЯНОВСЬКА З книги «До ер» Літ_Анатомія Леонід ПЛЮЩ Мародери Робітня Вікторія КОБИЛЯЦ рефлекси Надія БРИЛИНСЬКА «Пішли дні...» Ярина БРИЛИНСЬКА Гостина Переоблік KR «Шлях з XVII по XIX століття» і «Шлях філософії: з XIX-XIX століття» Вольфґанґ Рьод «Дражливий суб’єкт центр політичної онтології» Славой Жижек «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність» «Клясу» «Хіросіму — любов мою» Маргеріт Дюрас Юлія ПОЧИНОК «Вибране» Сона Ван KR «У затінку дів

І тільки

Богу

вхід

заборонено

Дмитро СТУС. До своїх. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 ПОЕЗіЯ Олексій ЗАРАХОВИЧ. Квадрат . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 ПРОза Ганна КОСТЕНКО. Те, що позбавляє сну. . . . . . . . . . . . . . . . . 11 ПОЕЗіЯ Маріанна КІЯНОВСЬКА. З книги «До ер». . . . . . . . . . . . . . . . 197 Літ_Анатомія Леонід ПЛЮЩ. Мародери . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204 Робітня Вікторія КОБИЛЯЦЬКА. Тексти-рефлекси . . . . . . . . . . . . . . . 267

Надія БРИЛИНСЬКА. «Пішли дні...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 285 Ярина БРИЛИНСЬКА. Гостина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291 KРу про « Шлях філософії: з XVII по XIX століття» Переоблік і «Шлях філософії: XIX–XX століття» Вольфґанґа Рьода. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297 про «Вступ до континентальної філософії» Саймона Крічлі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297 про «Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології» Славоя Жижека. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 298 про «Міжкультурний діалог. Том I: Ідентичність». . . . . . 298 про «Клясу» Павла Вольвача . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299 Юлія ПОЧИНОК про «Вибране» Сони Ван. . . . . . . . . . . . . . . 300 KРу про «У затінку дівчат-квіток» Марселя Пруста . . . . . . . . 301 про « ГУЛАГ і світло театру: листи із зони Сергія та Анни Радлових» Валерія Гайдабури. . . . . . . . . . . 301

З М І С Т

про «Хіросіму, любов мою» Маргеріт Дюрас. . . . . . . . . . 299

Дмитро Стус

до своїх Ось і сталося... Переживши надскладний 2009-й (під час якого, не буду приховувати, сам не завжди зберігав віру в те, що не закриємось), ми відкриваємо новий 2010-й. З надіями й сподіваннями. З вдячністю всім тим нашим передплатникам, хто, попри все, не пошкодував сотні гривень, аби в надскрутну для «Київської Русі» мить підтримати нас фінансово. У тому числі й завдяки Вам, шановні наші передплатники, а може, й передусім завдяки Вам, ми збереглися й рухаємося далі. Для решти наших читачів, які намагаються купити журнал через мережу книгарень мушу з прикрістю повідомити, що зробити це буде дедалі важче. Не тому, що ми не хочемо, просто мережі наших книгарень такі, що більше ніж по п’ять-сім примірників журналу не замовляють, а після їх продажу просять уже нові числа. Ми ж, відчуваючи гострий брак коштів, не можемо дозволити собі видавати бодай 20–30 «зайвих» примірників. Відтак залишається надія на Інтернет, де нас можна читати на двох ресурсах — kyivskarus.com та issuu.com/kyivska.rus (правда, на issuu поки що розміщено лише останній номер за 2009 рік і перший за 2010-й). У мережі, може, читати не дуже зручно — зате, поки ми даємо собі раду, — безкоштовно. Тож я дякую всім, хто нас читає і нам пише. Адже всі наші Автори — особливі. Переважно це люди, які самотужки спромоглися здолати бар’єр власної невіри й надіслати до редакції свої твори — коли вистраждані, коли недбало написані, й, відповідно до кількості вкладеної авторської праці, більш чи менш дорогі своїм творцям. Мінімальний штат редакції не дозволяє листуватися

Дмитро Стус. До своїх

зі всіма Авторами, але, повірте, всі тексти ми читаємо, про значну кількість із них сперечаємося, й найкращі — друкуємо. У цьому сенсі політика редакції, задекларована ще в першому числі 2006-го, не змінилася: нас мало обходить ідеологія й політичні орієнтації автора, ми друкуємо лише ті твори, які відповідають нашим культурним та естетичним критеріям, не ображають нічию приватну та національну гідність і не бояться коректно ставити «незручні» проблеми навіть тоді, коли сам автор не має на них відповіді. Я вірю, що лише такий, відкритий до всіх вікових і смакових категорій авторів підхід допоможе спільній меті: відтворенню спільного літературного й культурного простору, де є місце кожному, якою б не була його політична чи естетично-вікова орієнтація. Бо культура — не політика (тим більше не наська політика): тут є місце всім, і голос (коли це справді голос) кожного має абсолютну самодостатність і цінність. Дякувати Богу, така політика давала й дає свої результати. В останньому числі 2009-го ми надрукували зовсім молоду й нікому доти невідому авторку Юлю Нестерову, а вже маю десятки дзвінків і електронних реакцій: вона справді така молода? чому її ніхто не знає? це не містифікація когось із зірок? Не може бути, щоб така молода авторка мала таку багату мову й такий поставлений голос... Може. Ми багаті, ми справді казково багаті. Інша річ, що більшість наших Талантів мають украй складну долю й нікому, за винятком себе самих та мізерного кола друзів, не потрібні. Ми — журнал «Київська Русь», — на жаль, також не здатні підставити плече, принаймні фінансове. Але ми можемо допомогти вийти з тіні — народитися для читацької уваги й звернути на себе увагу видавців. Між іншим, цього року, маю надію, редакція спільно з одним видав ництвом проводитиме конкурс для авторів, які пишуть жанрову літературу. Проте не буду наперед розкривати секретів. Краще скажу кілька слів про авторів і тексти «Квадрата», яким відверто пишаюся. Власне, чим був для нас квадрат? Міфо-епічним символом? Площиною світового дерева? Образом світу, прихованого й цілісного — але незнаного? Останнім сховком ідеальної гармонії, яку нищать люди в безумстві своєї історії? Символом величної й глибинно не читаної, цілковито самвидавної й невписаної в сучасний контекст української літератури? Віршованою інтерпретацією Олексія Зараховича? Напевно, усім тим разом, і попри все — чимось іншим. Може, навіть чимось більшим, аніж символом. КВАДРАТОМ, що є уособленням досконалості.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Передмова

Не буду стверджувати, що всі тексти цього номера досконалі, але більшість із них шукають шляхів до того. Як «Квадрат» Олексія Зараховича, без якого абсолютно точно не було б такого числа журналу — герметичного й відкритого, інтелектуально на повненого й водночас міцно прив’язаного до реалій буття. Наддебют «Квадрату» — проза Ганни Костенко. Молодої авторки з Одеси, котра дебютує в жанрі інтелектуальної прози романом «Те, що позбавляє сну». Абсолютно точно можу сказати, що такої прози в українській літературі ще не було. По-чоловічому жорсткої, точної в деталях і характеристиках персонажів, модерної й антимодерної водночас. По-жіночому м’якої, позбавленої полюсів нелюбові, художньої й закоханої в своїх персонажів. 22-річна письменниця змальовує життя через колір — незбагненну субстанцію, що якось пов’язує наше суб’єктивне бачення з об’єктивним сонячним промінням, яке, відбиваючись від поверхні, творить кольорову ілюзію. Таку ж життєву ілюзію виписує і авторка, намагаючись у інтелектуально насиченому тексті дошукатися відповіді — як творцеві зберегти себе в міріадах однотипних кольорових Зачісок, котрі нападають-оточують несхожого відразу, щойно тому вдається знайти мужність випасти з ряду. Оточують і нищать, уподібнюючи собі... Справді, в Ганни Костенко часом ще збивається голос, десь вчуваються перегуки з Гессе, десь — якийсь прискіпливець може добачити викорис тання прийомів Елінек чи Зюскінда. Але — навіть не знаючи, читала їх авторка чи ні, — хіба це має якесь значення? Це перша за кілька десятиліть універсальна (в сенсі наднаціональна) спроба витворити на «поточеному бацилою недуги» українському ґрунті справді інтелектуальний роман. Не без вад, але про вади авторів «Київської Русі» принципово говоритиму лише з ними. Поки ж — я тішуся, що Ганна Костенко запропонувала свій текст саме нам. А ще — дебюти й розмови. Про життя, про смисли й змисли, про пла гіат і забуті імена, і про паразитування на них. «Квадрат» ілюстровано світлинами нашого постійного автора — доброї поетки й письменниці Ганни Осадко (її роботи розміщено на сайтах vitrazhi.at.ua та zolota-zinka. livejournal.com).

В інтернеті вже на двох ресурсах!

kyivskarus.com issuu.com/kyivska.rus

Олексій Зарахович … постійний автор КРу (№ 1’07; № 9’08; № 1-2’09). Поет. Автор п’яти поетичних збірок. Автор поетичних кліпів за мотивами української поезії 1920–1930-х років (поема «Галілей» Є. Плужника та «Класики» М. Зерова).

ПОЕЗіЯ

К ВАДРАТ Как Малевича празднуют нынче Два квадрата на фоне кирпичном Оба черные, правый светлей Будто облик ее, будто облак Или близкая память о ней Заоконный раздвинули морок Дважды черный — не нужно светлей Это парная рифма как верша Вещь в себе, это рыбья скворешня Вот окошко и кошка внутри ...Там в воде образуется полость Воздух крепит икринки на плоскость И скользят по стеклу пузыри Или так: это живопись, все же Это жидкая птица под кожей Мажет перьями, как бы летит - 9 -

Или так: дом не спит, дует в трубы Дом над озером плачущим, трудным – Ночью в озере щука кричит: — Ой, вей, голос зарезали в жабрах — Ой, вей, в глотку засунули жабу ...А в окне все дрожит занавеска Женский облак дождит и отвесно Свет на тяге печной как на дрожжах Жил, покуда до солнца не дожил Щучьим горлом спускается к солнцу крючок Мокнет в розовой слизи И любимая спит, обернув серебрящийся бок Не укрытая снизу ...Или так: два окна на весу, запах краски повсюду Ожидание счастья? Ну что ты — единственно чуда

- 10 -

Ганна Костенко

Те, що позбавляє сну (колаж)

П Р Оза

…народилася 7 січня 1988 р. в Одесі. Навчається на відділенні видавничої справи та редагування факультету української філології Одеського університету ім. І. І. Мечникова. Цикл оповідань «Медуза у хмарах» було відзначено Міжнародною літературною україно-німецькою премією ім. О. Гончара (2007 р.). 2005 р. видала першу збірка оповідань «Все ще буде, все…»; а в 2007 р. другу — «Медуза у хмарах». Учасниця Всеукраїнської наради молодих літераторів у Коктебелі (2005 р.). Член НСПУ. Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов — 2005». Друкувалася в журналах «Літературна Одеса», «Буковинський журнал», «Київська Русь» (№ 2, 2007).

Присвячую своїм батькам і сестрі, які знають, що кахляні обличчя існують…

Справжнє не може бути втраченим…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Пес, який гавкає на місяць Я малюю не жінок, я малюю картини. Анрі Матісс Антропоморфна шухлядка Мене не було вдома, коли вона зайшла до моєї кімнати, де жив балкон. Вона хотіла відчинити його, просвіжити стіни, які, як їй здавалося, тхнули плямами і пляшками, але знайшла на підлозі розчленовані трупи пензлів. Я був убивцею. Вона здогадувалась про це. Зламані дерев’яні тільця розкидані по кімнаті. Два знівечених пензля лежали на підвіконні й доживали віку. От дивні, думали — їх хтось побачить з вулиці й врятує. Та коли вона зайшла до кімнати, оголюючи свої квадратні п’ятки, так несподівано для цих бідолах, коли наблизився довгосподіваний порятунок, вони, змучені, випустили дух прямо в її жовтих долонях. Вона кинула мертві пензлі (перша необачність, яку я відразу помітив) на підлогу, в братську могилу, до інших пензлів і олівців. — Ти була у моїй кімнаті? — після питав її. — Ні. Не була. Брехала. Сліди її квадратних п’ят всмоктав у себе килим. — Ти намагалася відчинити балкон? Забувши про вбиті пензлі, вона поглянула на скляні цицьки, які залишила чергова шлюха, а потім підійшла до назавжди зачиненого для мене балкону. З нього відкривався справжній портрет вулиці: піщане потріскане тіло зі щілинами і зачиненими шухлядками замість органів. У цих шухлядах було набито безліч мотлоху, скалічених тіл, кучерявого волосся, невдалих посмішок, параноїдальних поз. В одній скриньці жили і ми. Спостерігали кожен день, як будуються багатоповерхівки, ці невдалі ксерокси з вавилонської вежі. Жовтий кран на чолі з оранжевими касками про це нічого не говорить. Він лише лається. Розмахує своїм жовтим суглобом і лається. Розкидає каміння і лається. І немає значення, хто ще, крім нас, живе в цих шухлядах… комахи знайдуться в усіх кутках, у всіх кишенях, хочемо ми того чи ні…

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Тепер, напевно, квадратним п’яткам відомо, чому я не люблю балкони. Бо на цих щоденних слайдах ніколи не промайне нічого нового й цікавого. Я знаю: підйомний кран підморгнув їй обіцянкою. Бачила оранжеві каски, які лаялися вже за інерцією. Бачила оголений цегляний пуп цієї вавилонської вежі. Бачила, але брехала. Брехала, але бачила. — Ти знаєш, що залишилося кілька сантиметрів? Ще кілька сантиметрів, і ця вежа торкнеться неба. Вона намагалася відчинити балкон, але не змогла. Його навіть теоретично не можна було відчинити. А вона занадто хотіла, щоб я домалював небу капелюшок. Занадто хотіла, щоб у мене була своя висота. Справжня. Але тепер я розумію, що професор мав рацію… З рами випав іржавий цвях (друга необачність, яку я відразу помітив). Ні, вона нахилилася підняти цвях, я певен, вона помітила його, але її увагу привернуло щось інше. І вона забула про цвях, про балкон, про пародію на вавилонську вежу з брудним пупом, і навіть про вбиті пензлі. У кутку, за кріслом, де стояв мольберт, гніздилися маленькі ембріони гір, ті самі, що колись сплюнула мені в долоню рудоволоса красуня. Ембріони пульсували і рухалися крихітними трикутниками. І потроху вмирали. Дівчина торкнулася пальцем початків, і товста краплина крові плюхнулася ембріонам прямо до рота. — Тепер там і твоя кров. Ти поживила їх своєю кров’ю. — Ні… не своєю… Вже третій місяць як не своєю… І про це мені давно говорила натурщиця у червоному капелюсі зі щілинами по всьому тілу. Навіщо мені цей балкон, навіщо він потрібен, потім питала мене дівчина, якщо я тримаю його завжди зачиненим. І я відповідав давно вивчену фразу, в яку сам починав вірити: нічого нового я не побачу, лише кілька сантиметрів… Правда ж сльозилася в моїх очах, які я ховав під фетровим капелюхом. … Облизуючи скривавлений палець, дівчина стягнула чорну пов’язку з мольберта і побачила те, заради чого прийшла до моєї кімнати. Побачила пляму. Живу пляму. Не себе. А блакитні губи й руду жінку на полотні. Іншу. — Чому я не можу бути твоїми губами? — згодом питала вона. — Ти ж знаєш, наді мною будують новий поверх. Стара Нефертіті була права. Хтось буде вище за мене… на один сантиметр… Дівчина сіла переді мною на коліна. Моя відповідь не задовольнила її. Багато було питань на «потім», але зараз…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Дозволь мені бути твоїми губами, — прошепотіла. І я відчув мерехтіння її вологих цілунків на руці. Проміж пальцями. А балкон все ще залишався зачиненим. Спокуса Святого Антонія Він був старим, але не мав відповідного кольору старості. Можливо, тому, що був професором і завжди їздив трамваями по колу, так само, як і я, до світанку. Сідав навпроти мене, знявши окуляри, і чекав, доки я з ним привітаюся першим. Сповнені досвідом очі були кинуті в глибокий колодязь черепа. Заточені у в’язницю зморшок, вони ледве ворушилися під важким навісом повік. Густі брови нервово бігали по всьому обличчю, а вії дрижали ввесь час, коли око норовило перекотитися зліва направо і навпаки, щоб поглянути у вікно. Професор був одягнений у светр з червоною смужкою, який він демонстрував вкотре, розстібаючи жовтого піджака. З піджака, як завжди, вилітали метелики. Розмовляти ми починали не відразу. Я мав витримати його погляд. Погляд без окулярів. Він знімав окуляри лише вночі. Вдень — замість очей були окуляри. — Доброї ночі, професоре. Він вичікував паузу. Розмикав складний механізм своїх губ, і з його рота голубом вилітало речення. — Доброї ночі, юначе. Як ваше ребро? Очі його зосереджувалися на моєму обличчі й жодного разу не моргали. Очі слухали. Дивилися і не перебивали. З охайно зачесаного темно-шоколадного волосся випадково виринали дві морські раковини. Вони ховали в собі темряву. Ритуал вітання закінчено, і переді мною з’являлася просто людина в жовтому піджаку з темно-шоколадною бородою. І чому я називав його професором? До нього підходила кондуктор, і професор завжди дивувався цій випадковій зустрічі. Нервово діставав з кишені гроші й дивився на жінку, яка тримала щасливі цифри в руках. На моїх очах з’являлися його страхи й галюцинації. В окулярах віддзеркалювалася вже не кондуктор, а довгонога руда жінка з сірими зубами. Зриваючи з себе одіж, вона припадала всім тілом до старого: — Ну ж-бо! Я даю тобі змогу власноруч витягнути щасливий квиточок! — сміялася професорська галюцинація. Трамвай загальмував. До червоного залізного плоду потрапили зайві

ганна костенко. те, що позбавляє сну

люди. З’явився каліка в чорному плащі, що чимось нагадував мого знайомого карлика-музиканта. Він голосно реготав. Жінки на задньому сидінні спалювали волосся. Високий чоловік у капелюсі тиснув на черепа старому. — Беріть оцей, — сказав високий чоловік у капелюсі, — я певен: він щасливий. — Ні, от цей, — зареготав каліка, — цей точно! — Що, не вистачає сміливості витягнути щасливий квиточок?! — сміялася жінка. Мені набридли галюцинації. Вихопив один із квитків і простягнув професору. Всі його галюцинації вмить померли, а жінка, котра щойно віддзеркалювалася в професорських окулярах довгоногою красунею, знову стала звичайним кондуктором, каліка зник і прихопив із собою інших. — Дякую вам, мій друже! Я завжди відчував слабкість перед вибором щасливого квитка. До того ж ці галюцинації… вони так лякають мене! Отримавши свій квиток, професор довго розглядав його. Він вірив у щасливі цифри, але вони ніколи йому не траплялися. Навіть тепер. Від відчаю на професорських щоках заграв зелений рум’янець, його борода і вуса від’єдналися від обличчя й зачепилися за повітря. — Шкода, мені ніколи не трапляється щасливий квиток. Самі лиш спокуси, що я таки можу його отримати… Він м’яв папірець у руках і рахував очима кількість метеликів, які пурхали над нами. Ми помовчали хвилини три. — Наша зустріч не є випадковою, — борода і вуса завмерли в позі лотоса. Квиток нарешті викинуто під ноги. — Авжеж, — відповів я. З цього завжди починалися наші бесіди. Професор дістав термос і традиційно пригощав мене кавою. — Я довго думав над вашими словами, — сказав я. — І що вирішили? –посміхнувся він. — Я не погоджуюся з вами. Справжньої висоти не існує, до Неба і так залишилося кілька сантиметрів. Я думав, ще трохи — і зможу домалювати йому капелюшок… але ні… наді мною будують новий поверх, а потім ще будуватимуть… — Ну… справжня висота, — це не завжди вгору, юначе. Висота буває й унизу, в самісінькому підвалі. — Звичайно, — засміявся я, — з балконом, який ніколи не відчиниться. — Чому?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Я позіхнув. — Вся справа в долонях. Вони занадто важкі, як для початку… Професор насупив брови. Стомлені повіки торкнулися спітнілих щік. Очі умить перестали дивитись на світ, але ще й під важкою тканиною шкіри намагалися знайти рятунок. — Життя не таке складне, як ви малюєте, юначе. — Я малюю обличчя, — перебив я старого. — Так, ви малюєте обличчя, але колись вони будуть життям, розумієте? Ви маєте бути до цього готові! Професор збентежено поглянув на мене. — Професоре, можна запитати? — Пробуйте. — Чому ви подорожуєте нічними трамваями? Я шукаю обличчя. Кольори. А ви? — Я загубив, — прошепотів він, — я дещо загубив… До трамваю забіг брудний пес і сів коло наших ніг, прислухаючись до розмови. — От дива! — сказав професор. — Це той самий пес, який пив з калюжі вашу кров, а тепер він сумирно лежить біля ваших ніг. Справді, це був той самий пес, який пив з калюжі мою кров. Монстр. Цей пес переслідує мене, — подумав я і хотів сказати це професору, але той полинув у власні спогади. — Одного разу я вже загубив свій час… — мовив старий. — Якщо я загублю ще й своїх метеликів, я цього не витримаю. — То навіщо ви їх відпускаєте? — Щоб кожного разу тішитись їхнім поверненням. Ця надія на повернення метеликів надає певного сенсу життю. Даю їм свободу, хоча їм непогано й у моєму піджаку. Я поглянув у вікно. Пес розвалився, висолопивши язика додолу. Я згадав, що зранку бачив Стару Нефертіті. Вона вигулювала свого білого пуделя, якого назвала Жозефіною. — Кого ви шукаєте, юначе? — Її. — Це була ваша перша жінка? — борода посміхнулася. — Ні, це були перші губи, про які я досі не можу забути… І я розповів професору, як усе було.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Музика Хрусь… — пензель не витримав — самогубство. Я кинув його у смітник, де він дожив своє нікчемне життя, вальсуючи з агонією. Хтось подзвонив у двері, вдаряючи великим пальцем по маленькому дзвіночку. Відчиняю і здоровкаюся з сусідкою, що тримає в руках знятий блакитний шарф. Сусідка з прикрою посмішкою вітається зі мною, як із сином. Кілька разів поривається поцілувати, але я відхиляюся. Бо в неї немає сина. І вона не може розмовляти зі мною, як із сином. Сусідка знімає черевички, витягує з пакета м’які капці. Я дивився на її худе і майже без зморшок обличчя. Волосся завжди зібране у рулончик. На шиї тоненька золота нитка з медальйоном Нефертіті. Я би сказав, що вона сама Нефертіті, така ж молода і красива. Але сусідку зраджують руки. Вони відкривають усі її таємниці. Особливо головну — вік. Жінка набагато старша за мене. А може, навіть за саму Нефертіті. Вона говорила мало. Але ніколи не робила пауз. Я лиш здогадувався, де були крапки. — Все ще працюєте? — питала, поправляючи зачіску навпроти дзеркала. — Так, працюю. — Все ще працюєте? — питала, миючи руки у ванній. — Так, працюю. — Все ще працюєте? — бігла мити посуд на кухню. — Так. Все ще живу… Стара Нефертіті завжди посміхалася. І зараз теж посміхнулася. Посмішка була її паузою. Хвилиною роздуму. Ця жінка посміхалася перед тим, як щось сказати. А ще — завжди розуміла мене. Так вона казала, коли ми пили каву. Так мені здавалося, коли я дивився на її руки. — Я приготую обід. Пообідаємо вдвох. Стара Нефертіті стала для моєї зеленої кухні рятівником-санітаром. А для мене тим, хто готував їжу та мив посуд. Мені. Інколи вона витирала пил і прала одежу. Мені. Я ніколи не платив Старій Нефертіті гроші, бо вона відмовлялася від них. Казала, що їй подобається допомагати. Мені. Бо в неї немає сина, і я дозволяв собі бути її сином, а їй — моїм рятівником-санітаром. Стара Нефертіті розуміла. Розуміла, що мені треба працювати. І завжди посміхалася. Треба намалювати її, подумав я, намалювати її всміхненою Нефертіті. Без усіляких там пауз. А ще я зроблю її руки молодими. Вона буде вдячна за це.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Коли ця жінка готувала обід, вона співала. Первыми о ней узнали… археологи. Точніше, не співала, а муркотіла собі під ніс. В 1912 году они нашли в Армане поэтичные и тонкие изображеПід її носом жило щось на зразок звуків, які ния царицы, выполненные мастевона жувала, миючи посуд. Інколи ці звуки ром Тутмесом. Сейчас скульптуры були схожими на вуса. Тому Стара Нефертіті легендарной красавицы хранятобережно і непомітно для мене змахувала ся в музеях Каира и Берлина. Жила Нефертити давно: в XIV веке їх із верхньої спітнілої губи. А потім посмідо нашей эры, то есть 3400 лет нахалася. Не знаю чому, але я любив цю мить. зад. Она была женой фараона АменхоІ, незважаючи на ребро, брав олівець і матепа IV. Супруги прослыли большими лював. Звуки. реформаторами, поскольку основали новую столицу Египта Арман и — Що ви бачили сьогодні? пытались распространить среди Стара Нефертіті чекала цього питання і, подданных свою собственную религию. захлинаючись, починала розповідати про Суть религии заключалась в том, все, що бачила за цілий день. Як правило, чтобы заменить всех местных идолов одним — богом Солнца. Конечно, релито були бездомні собаки. Бездомні люди. гиозное самоуправство Аменхотепа и Бездомні трамваї і кондуктори. Десь світиНефертити подрывало власть жрело сонце, але воно теж не мало дому. Далі цов. Но пока был жив Аменхотеп, священнослужители не могли помешать розповідь обривалася, і Стара Нефертіті зганововведениям. Когда же тот умер, дувала свою самотню подружку, яка при Нефертити взяла власть в свои руки. хистила у себе собачку. Пуделя. Ей удалось быть единственной — Не люблю пуделів, — казала, — не лювластительницей несколько лет. Об этом… заставляет думать исчезблю! Пуделі — песики самотніх людей. Я ніновение на 14-м году правления коли не заведу собі пуделя. Я заведу собі Аменхотепа изображений его супруги пуделя лише тоді, коли відчую себе самоиз настенной росписи и появление тньою. Але я не відчуваю себе самотньою, портретов фараона-женщины… … древняя красавица напоминала хоч у мене і немає сина. Однак у мене є современного панка. — Чтобы носить ваша кухня, і я можу готувати вам їжу. огромную корону, она брила голову, а Я погодився з нею і вмить на папері з’я в каждом ухе у нее было по две серьги вився пудель. Песик самотніх людей. (Светлана РАХМАНОВА. Нефертити верила в единого бога // … А потім ми сідаємо і починаємо їсти. www.peoples.ru). — Уявляєте, — казала мені після першого ковтка вина, — ви уявляєте, наш будинок покривається пліснявою! Нижчі поверхи тліють. Люди лізуть на висоту, на інші поверхи, але пліснява повзе, вона з’їдає балкони! Хіба ви не чули про це? — Ні. Не чув. Дивно, хіба є нижчі поверхи за нас? — Пліснява! А все тому, що у когось почало щось тліти! Тому люди повзуть нагору! Повзуть, щоб врятуватися від плісняви! — Дивно, хіба є нижчі поверхи за нас?

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Над нами будують нові поверхи, — вела далі сусідка, — нові поверхи і балкони! Наді мною вже звисає один, величезний… і над вами будуватимуть! Хіба ви не чули про це? Після обіду ми п’ємо каву і слухаємо музику. Пульсації заляканого акордеону, який народжує з червоного тіла оголені тремтячі звуки. Я уявляю, як онімілі пальці музиканта чіпляються за круглі кнопки, що нагадують мій вхідний дзвіночок. Завтра прийде Чергова Вона, натурщиця, і я буду малювати червоний фетр оголеного тіла. Надворі вимикають світло. Безпритульне сонце бовтається по небу. Зістрибує зі сходинок. Цікаво, куди воно повзе після кінця робочого тижня. До якої щілини повертається… — Ви знаєте, що сталося з вашим сином? Стара Нефертіті не сподівалася цього питання, не встигла навіть змахнути звуки-вуса, що так і залишилась сидіти. Зморщені пальці затремтіли й почали перебирати золоту нитку на шиї. Профіль Старої Нефертіті розпливався, а вуса-звуки додавали її обличчю самотності. — Він помер? — Ні, він не помер, але він був… Я запалюю сигарету, беру чорну крейду і картон. — Він був… і мав долоні… Уважно поглянув на сусідку. — Мав долоні… важкі?! — Ні, не важкі. Він мав інші долоні… А ще він поголився… а цього достатньо, щоб посадити його під стіл… Він писав верлібри… Вона говорила нерозбірливо, рахувала язиком солоні сльози за щокою. Я взяв капелюха і залишив сусідку наодинці зі спогадами. Вона ще довго слухатиме акордеон, погойдуючись у моєму кріслі. Ще довго згадуватиме свого сина. Він писав верлібри, а тепер миє підлогу в кафе… але я їй про це не скажу. Ніколи. Потім вона піде додому. Я це знаю. Прийде і буде чекати завтрашнього дня. Буде вигадувати смачний обід і думати, чи не завести їй пуделя. Треба якось намалювати її. Вона буде вдячна за це. Створення чудовиськ Люблю їздити трамваями. Особливо ввечері. По двох залізних зморшках на обличчі похилої вулиці вертикально розтягується вагончик. Коли розрізаються двері, до трамваю пірнають віруси. Один із них — я. Сиджу

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

коло вікна і думаю, що люблю їздити вечірніми трамваями. Вертикально. Людей-вірусів, як правило, в цей час мало. Зараз моє третє око нарахувало чотирьох. Дядько зі шкіряним портфелем сидить переді мною. Жінка і чоловік із низьким басом — позаду, в самому хвості. І я — коло вікна. До мене підходить кондуктор, відриває квиток, і я одразу кидаю його під ноги. — Не вірите у щасливі цифри? — Не вірю. — То був щасливий квиточок, я відірвала вам щасливе число, — прокричала мені у вухо кондуктор і, ображена, відійшла. Дядько тримав квиточок у руках. Іншим пальцем притискав до пуза шкіряний свинячий портфель. Цікаво, щоб він робив зі щасливим числом. — Ху-ху-ху… наступна зупинка… ху-ху-ху… До трамваю заходять п’ять чи шість хлопців. Шапки у всіх натягнуті на очі. В одного стирчить верхня щелепа, в іншого з-під губи випира язик, груди третього подібні до жіночих. Я подумав навіть, що то жінка, але обличчя заросло бородою. Серед них був слоноподібний юнак, товстий, але з довгими ногами. У нього під одежею стрибала чоловіча гідність. Інші хлопці просто цокали зубами й бризкали слиною. Сп’янілі лаялися. Бруд лився з їхнього рота, і вони, насинивши пальці, розтирали своє існування по всьому вагону. Я не розумів їхньої мови. Один схопився за своє горло (той, що був схожий на жінку і мав заросле бородою обличчя), задихаючись. З його ніздрів повипадало волосся. Високий слон розстібнув йому куртку й реготнув. З куртки вислизнули жіночі груди. Лівий сосок був накрохмаленим, але волохатим. Після масажу грудей кашель припинився. Високий слон підсів до дядька з портфелем і поклав йому ногу на плече. — Ну шо, папаша?! Папаша сидів і притискав шкіряний свинячий портфель до пуза. Дивився у вікно. І не випускав із рук квитка. — Ну шо, папаша?! Що ти там можеш роздивитись у темряві? Ги-гиги! — Ги-ги-ги! — повторили за ним інші, навіть отой, що з бородою. — Не треба, — дихали ніздрі папаші, — не треба. Не треба на них реагувати… Я стримався, аби нічого не сказати. Я стримався. Кондуктор побачила п’ятьох чи шістьох хлопців і побігла до кабінки

ганна костенко. те, що позбавляє сну

водія. Зачинилася. Трамвай не зупинявся. Крики кондукторки було чути на весь вагон. — Ху-ху-ху… якщо тільки!… ху-ху-ху… — прокричала у мікрофон. — Ги-ги-ги! Той, що був високим і схожим на слона, знову похлопав чоловічка по плечу. — Ну шо, папаша?! Папаша сидів і притискав шкіряний свинячий портфель до пуза. Дивився у вікно. І не відпускав квитка. — Ну шо, папаша?! Що ти там можеш роздивитись у темряві? Ги-ги-ги! — Ги-ги-ги! — повторювали за ним інші. — Не треба, — дихали ніздрі папаші, — не треба. Не треба на них реагувати… Папашу почали вовтузити, немов хотіли зробити з нього сирник. Відібрали шкіряного портфеля. — Хрю-ю-ю!!! — закувікав портфель, який перекидали з рук до рук. Грались у цуцика. — Ги-ги-ги! Я стримався, аби нічого не сказати. Я стримався. — Віддай портфеля, — пролунав низький чоловічий бас, який штовхнув високого слона підборіддям. — Я сказав, віддай портфеля. На руці в чоловіка з низьким басом, як на жердинці, сиділа жінка. Жінка голосно кричала і розмахувала сумкою. Навіть кондуктор визирнула в шпаринку. Трамвай загальмував. — Не треба! Не треба! Не треба на них реагувати! Я прошу! Не треба — кричала вона басові. Чоловік із низьким басом стояв на своєму. Він підійшов до високого слона і простягнув руку. — Віддай портфеля. Віддай, я сказав. Папаша аж затремтів у надії на порятунок і тихо промимрив: — Віддайте портфеля, покидьки… — Не треба на них реагувати! Я прошу! Не треба! — Ги-ги-ги… Великий слон посміхнувся. І всі інші посміхнулися також. Я стримався, аби нічого не сказати. Я стримався. В руці слона ножик затанцював стриптиз. — Ги-ги-ги! Бас упав на коліна. Жінку-жердинку скинули з руки низького баса. Її розмахування сумкою нікого не злякало. Баса почали бити, на мить забувши про свинячий портфель. Жінка істерично верещала.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Чого ви сидите?! Допоможіть! Допоможіть йому! Чого ви сидите? — це вона до мене. — Допоможіть йому! Це вона про баса. Чоловік із низьким басом упав на підлогу. Його накрило червоне простирадло. І одне око було заплющеним. — Покидьки! Покидьки! Жінка підбігла і почала бити п’ятьох чи шістьох хлопців сумкою. — Покидьки! Не треба було реагувати… Покидьки! Допоможіть! Трамвай зупинився. Великий слон посміхнувся. У нього під одежею стрибала чоловіча гідність. Схопив жінку-жердинку за руку й витяг із вагону. Решта теж вибігла, забравши шкіряного портфеля. Папаша дивився у вікно і не відпускав квиток. На підлозі — червоне простирадло. Тепле. Я стримався, аби нічого не сказати. Я стримався. Адам і Єва З вулиці мій балкон здавався відстовбурченою нижньою губою на обличчі багатоповерхівки. Недобудованої. Тепер ми всі стаємо недобудованими багатоповерхівками, подумав я. Намагаємося рости вгору, забуваємо, що ті, хто будує новий світ, ті оранжеві каски мають щодо нас свої плани. Вона з’явилася на моєму порозі в ту мить, коли в мене боліло ребро, коли я думав про висоту. Тобто, про те, що у мене її немає, не та висота, яка потрібна, не той балкон, який можна відчинити, не ті долоні, що потрібні для початку… Другі двері ліворуч і маленький дзвіночок. Вона на нього не тиснула. А дихала, дихала на дзвіночок. Просто стояла на порозі, як Чергова Вона. Як Чергові Всі. Вони. І саме в ту мить, коли в мене дуже боліло. Ребро. — Проходьте, — впустив незнайомку, як Чергову Її, як Чергових Всіх. — Проходьте. Роздягайтеся. Схожа на жовту крейду дівчина, тонка і трикутна, з обличчям — витягнутою динею зняла плащик і пройшла в мою кімнату, легко оголюючи квадратні п’ятки. — Вас дуже важко знайти, — сказала й сіла на стілець. — Просто неможливо знайти. Я шукала вас по небу. Але у вашому районі… вас так важко знайти… мені заважають ці будинки, ці підйомні крани. У вас так легко загубитися. — А знаєте, що залишилося кілька сантиметрів? Ще кілька сантиметрів, і ця вежа торкнеться неба.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Жахливо! Як же я вас знаходитиму? — Випадково, — відповів, підточуючи олівця. — Знайшла! — і трохи помовчала, спостерігаючи, як я наточую олівець, наче вдягаю голку на шприц, щоб зробити їй укол. У горло. — У вас дуже важко дихати. Можна відчинити балкон? Я посміхнувся. — Ні. Він не відчиняється. Дівчина похитала головою. Скрутила в три змійовики довгу жовту шию. — Я чула, вас вдарили ножем у ребро… — Так. — Через що? — Була бійка. Дівчина помовчала, а потім сказала, що їй потрібні гроші. І що їй порадила якась Чергова Вона бути моєю натурщицею, і що це зовсім не складно сидіти і не рухатися, і що я з нею навіть знайомий, з тою Черговою, і вона моя давня приятелька, і що вона розповіла цій дівчинці про мене, про мої руки, про мої плями і балкон, який ніколи не відчиняється. Я не міг пригадати кольору носа нашої спільної знайомої, але погодився, що я її знаю. — Я чула, ви збираєте обличчя. Моє вам підійде? Підійде? Не підійде? Ви збираєте обличчя? На мене дивився витягнутий жовтий трикутник, з тоненькими розрізами очей і густими віями. Очі розрізав Господь скальпелем. Це точно. А вії клеїв сатана. Неохайно. Рейки брів дрижали на жовтій, наче мед, шкірі. — Ви хвора? — хотів спитати, але передумав. Ніс-вішалка псував обличчя. Губки мініатюрні. — Як ви їсте мініатюрними губками? — хотів спитати, але не спитав. Вона занурила в мене свій погляд. Руки не заспокоювалися, рахували складки на сукні. — Скільки вам років? — нарешті спитав, хоча не хотів питати. — Дев’ятнадцять. — Я небагато плачу. — Знаю, але мені дуже потрібні гроші. Я дістав картон. Ребро хлюпало від залізного болю. Грифель почав зішкрябувати самотність паперу. Жовта Крейда не була схожа на Чергових Всіх. Вона мовчала і майже не ворушилася. Волосся її мертво лежало на плечах. Поволі вимальовувався портрет воскової незнайомки. Рука моя ослабла. Ребро випирало зі шкірі. На папері в гармидері розташувалися крапки схожості картону та дівчини.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— У мене занадто важка рука. І болить ребро. Не можу. Приходьте зав тра. Дівчина застібнула плаща. Витягнута диня уважно поглянула на мене. — Я спробую знайти вас завтра. Вас дуже важко знаходити. Просто неможливо, але я спробую не загубитися. Пішла, і двері автоматично зачинилися, з’їдаючи останні крапельки цитрусового парфуму, цитрусової шкіри. Жовта Крейда здалася мені старшою за мене. Але вона сказала, що їй дев’ятнадцять. Усього дев’ятнадцять років. Я думав про неї. Дивився на картон. Сів за мольберт і почав малювати варіації на тему незнайомої жовтої жінки. Сьогодні олівець, як ніколи, слухався мене. Охоплював усі кути паперу. Читав мої бажання, навіть ті, які не встигли ще випірнути на поверхню мозку. І якби не ребро… — Бачиш, я сьогодні лагідний! — сказав олівець. — Чогось бракує… — звернувся до нього. — Чого не вистачає у цій натурщиці? — Губів. Це не твої губи. — Знаю… Знаю. Не мої. Ця натурщиця особлива лише кольором. Жовтим. Але їй лише дев’ятнадцять років! А у неї вже такий колір. — Але ж я лагідній сьогодні, правда? — Правда. Тільки у мене важка рука і болить ребро. Кляте. Жовта Крейда почала з’являтися на моєму порозі часто і скаржилася, що знаходить мене випадково. Одного разу дівчина зникла на тиждень, а може, й більше, і я злякався, що вона загубилася в лініях перехресть. Я уявляв, як глузують із неї багатоповерхівки і як вона з надією дивиться на небо в пошуках мого назавжди зачиненого балкону. Я бачив, як повз неї проїжджають трамваї, бігають собаки, чиї язики висять червоними краватками на грубій шерсті. Уявляв, як з усіма вона ділиться своїм жовтим кольором, своїм цитрусовим запахом і поглядом. І мене це обурювало. І з кожним разом відпускати її було все важче. Так, це не мої губи, я говорив собі це кожного разу, коли дивився на неї. Вони занадто маленькі й жовті. Та коли їх цілунки вперше опинилися на моїх долонях, проміж пальцями, я забув про колір, цитрусовий запах, зачинений балкон, і навіть про те, що їй лише дев’ятнадцять років. Забув, коли Жовта Крейда припинила скаржитися. Забув, коли звик до квадратних п’ят, до того, що вона завжди поруч і вже нікуди не йде від мене. — Будеш каву? — питала згодом вона і боязко зазирала в мою кімнату, передчуваючи ще дитячим, але вже жіночим тілом нові ескізи. Її рухи

ганна костенко. те, що позбавляє сну

були нерішучими. В кожній доріжці її тіла ховалась невпевненість. Це мине з віком. — Тебе сковує одежа, — кажу і випадково розчавлюю олівець у руці. — Важкі руки. У мене занадто важкі руки… а в тобі занадто багато невпевненості… Жовта Крейда вірила в мене, їй хотілося, щоб я намалював небу капелюшок і щоб я став справжньою вежею. Ввечері вона сідала коло моїх ніг, клала голову на мої коліна й мовчала. Так минали години. Тижні. Місяці. За вікном по нічній вулиці плив трамвай, у якому самотній професор рахував своїх метеликів і згадував про загублений час. А я сидів із дівчиною коло вікна і замість неї рахував пальцями складки на її сукні. — Я колись зможу стати твоїми губами? Скажи мені, — питала і тихо ковтала сльози. — Скажи мені, чому я не можу бути твоїми губами? … Наступного дня Стара Нефертіті прийшла раніше звичайного. Вона за інерцією простягнула мені свій блакитний шарф і побігла на кухню, щось муркочучи собі під ніс. Жовта Крейда мила посуд і, побачивши стару жінку, привіталася з нею, як із моєю мамою. Сусідка прикро посміхнулася, вона часто бачила Чергових Всіх, але Жовту Крейду вперше. Стара Нефертіті повільно зняла м’які капці, щоб покласти їх у пакет. Її профіль почав розсипатися. — Він не мій син, — сказала. — А ви… ви не схожі на Чергових Всіх. Сусідка поглянула на мене переможно, провела долонею по зеленій стіні й пішла. Потім Жовта Крейда питала мене, що це за жінка. А я мовчки малював жовте трикутне тіло, торкаючись його кутів долонею. Думав про те, що Стара Нефертіті таки купить собі пуделя і назве його, наприклад, Жозефіною. І ще думав, що Жовта Крейда не схожа на Чергових Всіх і що вона особлива лише кольором і занадто невпевнена, і що тепер вона буде рятівником-санітаром моєї зеленої кухні, і що треба буде її покатати в трамваї і запросити в кафе, і що вона з’явилася на моєму порозі, коли в мене боліло ребро і я думав про висоту, і що вона буде моєю живою картиною… Хтось же мусить бути живою картиною! Важкі долоні не завадять мені оживити це крихітне тіло. Я підвівся і підійшов до зачиненого балкону. Небо розтягло свою плоть над недобудованою вавилонською вежею, либонь, хотіло здатися вищим, ніж є насправді. Воно було хворе на вітіліго. По всьому тілу плавали білі плями. Бігали. Стрибали. Зникали. І недобудована багатоповерхівка осьось торкнеться білих очей.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Жовта Крейда пішла на кухню заварювати каву. У її рухах була невпевненість, прикрий мінус молодого віку. Я попрямував за нею. У мій рот потрапила сигарета, схожа на тоненький жіночий мізинчик, і я пестив її язиком, попиваючи чорну ніч без цукру. Ти будеш моєю живою картиною, хтось мусить бути живою картиною, і мої важкі долоні не завадять мені оживити тебе. Я хочу, щоб ти була. — Про що ти зараз думаєш? — тихо спитала Жовта Крейда, і з заздрістю глянула на сигарету. Я посміхнувся і зиркнув на дівчину. І я знову забув, що їй усього де в’ятнадцять. Цікаво, коли Адам спитав себе, нащо йому Єва?

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Чоловік і жінка перед купкою лайна І я розповів професору, як не міг поворушитися, не міг відірвати очей від жінки з блакитними губами, рудим волоссям, яке вона увесь час поправляла, перебираючи тонкими пальцями маленькі вузлики. Жінка музою пролетіла повз мене. В неї була тонка талія й округлі сідниці — соковита перегорнута вісімка, знак безкінечності — яким вона погойдувала з боку на бік. Руда жінка з блакитними губами сіла за маленький столик, запалюючи ментолову сигарету. — Хто це? — спитав я офіціанта. Той усміхнувся і відповів: одразу видно, ти в «Колажі» нещодавно. Я вирішив підійти до незнайомки, але мене зупинив той самий офіціант, голосно гикнув і віддав маленьку записку від власника кафе «Колаж». Там було написано: «В тебе жодних шансів. Черга». Але тоді я не розумів, до чого ця записка, від кого вона і про який шанс ідеться. Я спостерігав. До Жінки підійшов юнак з яскраво вираженою зачіскою. Він показав дамі на столик, де сиділи юнаки та дівчата зі схожими пасмами. Як я пізніше дізнався, то була Купка Однакових Зачісок, улюбленці власника кафе, творчі й продуктивні. Вони усміхалися Жінці й манили пальцями. Жінка повагом пересіла до них, поправляючи руде волосся у вузликах. Після другої ментолової сигарети один із Зачісок облизав Жінчину щоку, й солодка судома пробігла його обличчям. Він випив горілку й щось відразу записав у блокноті. Жінка з блакитними губами подивилася на хлопця зі зневажливою іронією, витираючи щоку долонею. Офіціант приніс Блакитним Губам каву, яка до кінця вечора залишилася незайманою. Під столом цілувалися чоловіки, хапаючи жінку за коліна. Ще одна Зачіска торкалася її грудей, хтось пробував руде волосся на смак. Я дивився й не розумів, чому ця гарна жінка дозволяє з собою так поводитися. Може, їй самій це подобається. Несподівано жінка озирнулася і глянула на мене з ненавистю. Я відчув холод на своїх долонях і вперше за довгий час мені стало соромно. Я проковтнув слину й подумав: ці Блакитні Губи читають думки. Більше жінка не дивилася в мій бік. Я спробував зробити крок, але офіціант знову зупинив мене, ліктем штовхнувши в груди. — Тебе попередили, — прочитав я на його ніздрях. Жінку з блакитними губами почали облизувати інші Зачіски, а вона сиділа нерухомо, дивилася на сигарету, з якої вилітала тендітна душа, довгий сіруватий димок полишав ментолове тіло. Мене хтось схопив за плече. — Що привело тебе в це кафе?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Переді мною стояв сумний високий хлопець із худими ногами. Він був у чорній шапочці. Його підборіддя здалося мені знайомим, воно нагадувало когось відомого. Нагадувало вбивцю. Я сказав, що я художник. Він сказав, що він — Чорна Шапочка і що його місце під столом. — Послухай, хто це? — вказав я на жінку з блакитними губами, яку облизували Зачіски. Хлопець уважно поглянув на мене, але не відповів. — Що привело тебе в це кафе? — Я шукаю обличчя, кольори… — Брешеш! Усі шукають натхнення, навіть ті, чиє місце під столом! Хлопець із сумом глянув на мене, а потім на жінку. — Черга, велика черга… На сцені кохалися актори. Їм голосно аплодували молоді люди за першим столиком і вимагали біс. — Це Купка Однакових Зачісок, — сказав Чорна Шапочка, побачивши моє здивування. — А що вони роблять? — Нічого особливого, — з легкою заздрістю сказав він, — але вони роблять це Нічого Особливого так, що починаєш звертати увагу на їхні зачіски і думати, що вони є прогресивними! — А чому вони без штанів? — Я ж кажу — найпрогресивніші, — сказав Чорна Шапочка, — вони мають гарні зачіски, нащо їм мати штани?! — Але ж зачіски однакові! — Однакові… але це не заважає їм бути прогресивною Купкою… — І тому… вони можуть її… облизувати?! Один із Зачісок виліз на стіл, нахилив до себе жінку і спробував поцілувати її у блакитні губи. Жінка відштовхнула нахабу і, ображена, пішла геть. — На цьому дійство закінчено. Її не можна цілувати в губи. — Чому? — Вона сама обирає того, кого цілуватиме. Такі правила. Чорна Шапочка повів мене за куліси і познайомив зі своїми друзями: карликом та лисою співачкою, які також, здається, були в черзі. І я розповів професору, як кожен день ходив у кафе, щоб побачити руде волосся, блакитні губи і сідниці, цю соковиту вісімку, перегорнутий знак безкінечності. Жінка з блакитними губами завжди проходила повз мене, не звертала уваги на мій погляд. Сідала за маленький столик

ганна костенко. те, що позбавляє сну

і чекала… тепер я знав, чого вона чекала… черги… і палила жахливі ментолові сигарети. Знову записка, знову нічого не вийде. Знову попередження. Знову Купка Однакових Зачісок. Ті самі актори і бажання облизати блакитні губи. І я розповів професору, як у той вечір до неї підповз мужичок з білим пушком на вухах. Він був з вусами, рудими й круглими, наче печене яблуко. Мужичок люб’язно запросив даму за свій столик і солоне «так» обірвалося з її блакитних вуст. Карлик-піаніст із бридливим задоволенням почав грати пристрасну мелодію зламаних клавіш. Його товсті пальці перекочувалися з чорних на білі клавіші. Ми сіли з Чорною Шапочкою коло сцени. На підлозі. Все-таки вона жінка, — думав юнак, не зводячи закоханих очей з Блакитних Губів, — а все решта штучне… — А що робиш тут ти? — Я… я витираю підлогу… Чорна Шапочка змовк. Його підборіддя нагадували мені одного вбивцю, однак я не міг згадати, якого саме. Печене Яблуко запросило даму танцювати, хапаючи пальцями за округлі сідниці. — Всі жінки такі сучки! — сміявся він. — Всі мають однакові коралові губи. Але ви, пані, ви не просто сучка, і ви не просто маєте губи. Вони у вас блакитні. Ну поцілуйте ж мене! Хоч один разочок, ну! Жінка продовжувала мовчки танцювати з сигаретою в роті. А ще відхилялася від залицяльника, який намагався наслинити її блакитні губи своїми. В лівій руці Печеного Яблука було шампанське. Танцюючи, він розливав його на підлогу. Карлик стомився, але продовжував бити товстими ковбасками по інструменту. За іншим столиком кричала купка молоді з однаковими зачісками, з клаптів обірваних фраз я зрозумів, що розмова точиться п’яницею, але в суто екзистенційному напрямі. Чорна Шапочка вийняв з кишені ганчірку й почав витирати розлите шампанське. — І підлогу можна витирати талановито, — тихо сказав Чорна Шапочка. Жінці набридло танцювати, і вона попрямувала до столика. Її ліве око ворухнулося у мій бік. Вона знала: я стежив за кожним сантиметром її сідниць. Печене Яблуко бігало на зігнутих колінках, розкидаючись голосними брудними компліментами. На сцену вийшла співачка й почала плакати в мікрофон. Купка Однакових Зачісок оживилася і смачно аплодувала кожній сльозинці співачки. Чорна Шапочка теж якийсь час прислухався до психічного зриву, а потім зник.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Коло мене сів карлик. — У тебе нічого не вийде, друже, все схвачено, — сказав він і поклав свої товсті ковбаски мені на лоб. Печеному Яблуку ще принесли шампанського. Офіціант метушився, виганяючи зайвих з-під їхнього столика. — Не вийде, друже, в тебе нічого не вийде. Все схвачено. На жаль. Жінка голосно сміялася, а мужичок із пушком на вухах лапав її за груди. — Не вийде, не вийде… Я дочекався, доки зникне офіціант і підбіг до столика. — Що вам потрібно? — закричало Печене Яблуко й плюнуло мені в вічі. — Зараз моя черга! — Така жінка, як ви, — сказав я Блакитним Губам, — не повинна бути з рудим Печеним Яблуком! Вона сумно глянула на мене і ледь усміхнулася кутиками губ. — Я теж руда! Я мовчки взяв жінку під лікоть і силоміць вивів на вулицю. За нашими спинами здійнявся шторм обурення. Ніхто не сподівався такого повороту подій. Ніхто не повірив, що так легко можна вкрасти Європу, її блакитні губи й ментолові сигарети. Ми йшли кілька кварталів швидким кроком і не розмовляли. — Ну, і що далі? — нарешті запитала вона. А й справді, що далі? Я поцупив справжню музу й не знав, що робити з нею і про що говорити. Лише тримав її за лікоть і мовчав. Я розповідав професору, як ми тихо блукали твердими від ночі вулицями. Ми йшли дуже швидко, ми майже бігли. Її червона сукня нічним метеликом летіла над скаліченим аваріями перехрестям. Розповідав, як ми їздили трамваями, як шукали спокою і палили ментолові сигарети. Жінка з блакитними губами захотіла випити, і перед нами постала блакитна вивіска «Голубий Морфей». Розповідав, як ми спускалися в глибокий підвал. Йшли все нижче й нижче, під самісінькій ніготь землі. Йшли випити «чогось». Йшли гвинтовими сходами. Йшли і ніяк не могли знайти найнеобхіднішу серцевинку — вхід чи вихід… Їй не подобалася моя впевненість, але тоді вона нічого мені не говорила й не відпускала моєї руки. І все-таки, вона жінка, промайнуло в голові. Нарешті нам відкрилися двері. У барі був тільки бармен і п’яний португалець, який плакав над пивом, немов над мертвою дружиною. Ми сіли за маленький столик і замовили абсент.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Ти сміливий. Ще ніхто так легко не викрадав мене. Але в тебе дуже важкі долоні. Вона перша, хто сказав, що в мене важкі долоні. До того я думав, що вони просто великі. — У тебе важкі долоні, як для початку. Це дуже важливо. У тебе вони, як для початку, занадто важкі. Жінка з блакитними губами затягнулася сигареткою, і на її вустах залишився відбиток ментолової отрути. — Як тебе звати? — спитав я. — Називай як хочеш. Нам принесли абсент. Жінка з блакитними губами поправила руде волосся у вузликах і випила напій, злегка піднявши брови. — До речі, в мене руде волосся по всьому тілу. Жінка з блакитними губами говорила небагато, читала чужі вірші, розповіла про коханок власника кафе «Колаж», сказала, що познайомить мене з ним і що я маю поспілкуватися з Купкою Однакових Зачісок. Вона багато курила, можливо, від того в неї й були блакитними губи. Бармен не зводив із нас очей. По його неголеному обличчю бігали комахи. П’яний португалець досі плакав над пивом, а над барною стійкою подзенькували порожні пляшки. Тхнуло сплячим псом. Я придивився — і справді побачив сплячу псину, від якого смерділо. Він мертво лежав, поклавши голову на лапу, і спостерігав за португальцем. Може, і справді десь померла жінка, подумав я. — Послухай, — сказав я Блакитним Губам, — така жінка, як ти, не повин на пити абсент у «Голубому Морфеї», не повинна спілкуватися з рудими яблуками, відчувати сморід сплячого пса, бачити п’яного португальця і палити жахливі папіроски. Жінка з блакитними губами поправила волосся у вузликах і, наче погоджуючись, тихо спитала мене: — Ну, і що далі? Я розповідав професору, як уперше запросив її до себе, як заздрив мені пензель, як танцював мольберт, як я рахував руде волосся по всьому жіночому тілу, як торкався до сідниць пальцями. Я хотів малювати живі картини. І малював. Вона дивилася на мою кімнату, її здивувало, що я маю свій власний балкон, тоді він був ще зовсім молодим… але… я ніколи не зможу його відчинити, і вона говорила мені це надто часто, наче боялася, що колись я таки відчиню його… в мене занадто важкі долоні… і це просто теоретично неможливо. Казала вона. Тоді я не думав про це, я лиш бачив, як колихається руде волосся,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

оголюючи великі ніжно-рожеві бутони маленьких грудей, як під білою шкірою плавають блакитні змії, яких мені хотілося впіймати, намацавши їх губами. Поцілую в блакитні губи, сам, без її дозволу, думав я. От тільки домалюю їх — і відразу поцілую, навіть попереджувати не буду. Я відчував, що це буде справжня жива картина, бо переді мною сиділи справжні живі блакитні губи. — Я хочу малювати живі картини! Вони мають жити! Ти будеш жити! Вона загадково посміхалась у відповідь. Я розповідав професору, як жінка з блакитними губами, відчуваючи мій настрій, моє бажання, все ширше розгорталася переді мною, ніби акордеон, у якому кожна зморшка її особливого червоного фетру співала так, що я бачив у кожній із них щось живе, рухливе, гостре, наче трикутник. — Це ембріони гір, — шепотіла вона, — візьми… візьми їх собі… я тобі дарую… Я розповідав професору про її подарунок, про те, що після тої ночі я завжди думаю про свої долоні і навіть відчуваю, як вони важчають. Я майже певен, що вони ніколи не зможуть відчинити власного балкона. — Навіщо ти подарувала мені гори, — питав її, — якщо не дала висоти. А Блакитні Губи загадково всміхалися. — Поцілую тебе… тільки-но завершу портрет… хоч ти й кажеш, що в мене важкі долоні… ти будеш справжньою… Така, як ти, заслуговує на живу картину… — Ну, і що далі? — питала вона й загадково посміхалася. Мазохістський інструмент Вона спала з закинутою назад головою, так, що я міг розгледіти всі лінії її сну. Я думав, що в тій дівчинці все гарно, окрім неї самої. Дитяча застигла посмішка поблискувала на жовтій шкірі, трикутне підборіддя стало більш м’яким і розніженим, а їй все ще дев’ятнадцять років… Маленькі груди — два гострих трикутники, дві рожеві парасольки — дивились у стелю. Тендітна рука лежала на оголеному животі, з маленькою дірочкою, що нагадувала про її неземне життя в лоні матері. Я торкнувся мізинцем цього потаємного входу (чи виходу) з того іншого життя. Цікаво, думав я, чи зможе цей плаский жовтий живіт виносити у собі щось, подіб не на себе. Чи на мене… Моє мокре безсоння штовхнуло до роззутого мольберту. Я хотів малювати сплячу Жовту Крейду.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Сьогодні я вперше показав їй свої роботи, бо давно обіцяв, бо сьогодні вона була готова поділитися зі мною найпотаємнішим — кольором і цитрусовим запахом. І головне: вона здогадалася про те, що я вбивця пензлів. Ми сиділи в кімнаті й слухали, як нежить дощ. Жовта Крейда дивилася на зачинений балкон, шукаючи очима іржавого цвяха, якого не вистачало на рамі. — Ти намагалася відчинити балкон? — Ні. І ми продовжували мовчати. У кутку, за кріслом, де стояв мольберт, гніздилися маленькі ембріони гір. Вони пульсували, рухалися. Мені подарували гори, але сказали, що просто теоретично я не відчиню свій балкон. А як їм рости без повітря? Жовта Крейда косилася на них і, не витримавши мого мовчазного погляду, нарешті сказала: — Ти станеш вежею. В тебе ростуть гори. Вежі! Ти станеш вищим за всі багатоповерхівки. Ти станеш вежею! Я знаю. В тебе руки великої людини. Ти станеш великою людиною. Вежею. Маленькі ембріони гір про це свідчать! — У мене важкі руки. — Жовта Крейда лише похитала головою. — Я вірю в тебе. Але чому ти не відчиниш балкон? У твоїй кімнаті немає повітря, а їм — вона знову глянула на ембріони, — воно потрібне. І вологі цілунки між пальцями. Я дістав папку з шухляди, де були ескізи губ, портрети натурщиків і натюрморти. Дівчина взяла роботи тремтячими руками, уважно розглядала кожен малюнок і обережно клала його на підлогу. — Ти малюєш плями? — Я малюю картини. У моєму роті з’явилася сигарета. Я не міг зрозуміти, чому, але в цю хвилину страшне хвилювання пронизало мою плоть, і я, так само, як Жовта Крейда, зморщив плечі в дві залізні кульки. — Ти малюєш, немов дитина… — прошепотіла вона. — … як геніальна дитина. Скажи, чого б ти хотів від своїх картин? Дощ прискав слиною в вікно. Як негарно бути таким роздратованим, таким слинявим, таким збудженим та мокрим. Я підвівся й підійшов до вікна, в якому бракувало іржавої родимки на рамі. Згадалися трамваї, вони не люблять мокрих рейок і слинявого прискання дощу. Трамваї як люди. Так і сказав їй уголос.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Жовта Крейда повторила своє питання. Трамваї — як люди — рухаються давно запрограмованим шляхом. І нічого нового та цікавого! Кондуктор інколи підкидає щасливі квитки тобі за виворіт, і вже твоя справа: віриш ти в них чи ні. По вуличних берегах розкинуто величезні гриби з тисячами поверхів. Декорацією виступають дерева, припарковані різнокольорові комахи, калюжі та стомлені оголені крівлі. Все стоїть на місцях, і лише дощ своєю застудою псує загальну картинку. Все, як завжди… — Я не хочу… я не хочу, щоб мої картини були лише декорацією… — я знову поглянув на калюжі за вікном, — декорацією… — А чим, чим вони мають бути? — Вони мають бути живими… такими, як ти, я… просто живими картинами. Жовта Крейда знову поглянула на ескізи, наче їй відкрилося справжнє знання, відчуття того, що таке жива картина. Зупинилася на розгойданій жовтій плямі з білими цяточками та мертвим волоссям, що скапувало з гострих плечей, з носом-вішалкою, що випирав уперед. — Ця пляма… — Це ти… Жовта Крейда промовчала й кілька хвилин вивчала себе в моїй фантазії. Я вкусив руду спідницю затухаючої сигарети. — Чому в мене немає губ? — нарешті спитала дівчина. Я промовчав. — Чому в мене немає губ? — спитала вона. Я промовчав. — Чому в мене немає губ? У мене ж мають бути губи! Чому? На інших картинах губи є, а у мене — немає. Чому? І вона простягнула мені малюнок, на якому була оголена шлюха з великими багровими губами і скляними цицьками. — У неї є, а у мене нема… — і на очах її заблищали сльози. Я не відповів. Підійшов і поставив

ганна костенко. те, що позбавляє сну

пластинку, ту, яку обіцяв дати послухати. Їй було боляче. Вона зрозуміла, що ніколи не стане моїми губами. … Я взяв грифель і почав малювати. Жовта Крейда не чула мого натхнення. Вона спала. — Бачиш, який я сьогодні лагідний? — сказав грифель. — Знаю, знаю… Вона особлива лише кольором. Жовтим. … Я закрив очі і слухав музику. Жовта Крейда повернулася, сіла коло моїх ніг і стала знову переглядати ескізи, шукаючи, певно, ті, злощасні блакитні губи. — Твої картини будуть жити власним життям, — тихо сказала вона, ковтаючи сльози, — я відчуваю це. Вони матимуть свій світ. Я знаю. Вони будуть жити власним життям, як ти, і як я… незважаючи на те, що є плямами… я вірю в це. Я вірю в твою живу картину… Пластинка скрикнула. Темноока скрипка почала свою тему. Її підхопив на руки акордеон і вони вдвох перегукувалися незрозумілою мовою. — Ти любиш цю музику? Кивнув головою. — З усіх інструментів я люблю той, що робить мені боляче. — Так не буває… — Буває, — відповідаю, — якщо часто слухати музику. Буває. … Грифель розсипався. Моя долоня в чорному кольорі. Я глипнув на спляче тіло, на тендітну руку, плаский живіт, і розірвав паперову тканину. Тіло не сприймало звуків, я навіть подумав, що воно мертве. Почав вдягатися. Дощ закінчився — можна пострибати по калюжах. На вулиці було прохолодно, і я чекав трамвая. У мої пам’яті ще лунала музика. Жовта Крейда сіла мені на коліна, і я обійняв її за спину так, як обіймають віолончель… проміж пальцями мерехтіння вологих цілунків… і знову форте, крик… інструмент, який робить боляче… і я занадто часто слухаю музику… — Дозволь мені бути твоїми губами, — шепотіла тоді, — дозволь мені мати губи… А потім додала: — Вони оживуть… твої плями… одна вже ожила… жовта… Портрет місіс Мілс Я чекав на їхній прихід. Стара Нефертіті розгадувала кросворди на кухні. Я кілька разів поглянув на годинник. Запізнюються. Мої руки почали тремтіти від нетерплячки. Долоні стали мокрими, і я щохвилини витирав

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

їх об брюки. Хотілося курити. Постійно хотілося курити, але сигарети, ніби навмисне, закінчилися. До моїх рук потрапила книга, яку мені подарував власник кафе «Колаж». Але я одразу відкинув її, відчуваючи, як важчають долоні. — Ви хвилюєтеся? Голос Старої Нефертіті здався мені голосом моєї жовтої натурщиці, яка вже кілька тижнів не приходила до мене. Так. Це замовлення… воно важливе для мене… воно може повернути мені столик у кафе «Колаж»… Може повернути мене до Купки… — Зробити вам кави? — Ні. Посидьте зі мною. Ви мені як мама. Я дуже хвилююся. Стара Нефертіті посміхнулася і сіла навпроти. В її очах було щось тепле й сумне. В цю хвилину мені спало на думку, що вона зовсім не стара, що хоче здаватися старою, і старість ніколи не зможе спотворити цих очей. Проміння падало на її перенісся. Вона ніби огортала мене своїм спокоєм. І посмішкою. — Я боюся… — Чого? — Я боюся своїх долонь… і прямих ліній. Що мені робити? Сонце забрало промені зі свого чуба, тому кімната вмить почорніла від самотності. Як мало потрібно кімнаті, подумав я, лише жменька світла… Стара Нефертіті поглянула на годинник. Вона знала, що я чекаю на них, але ніхто не приходив. Знала, яке важливе для мене це замовлення. Проте ніхто не приходив. Стрілки годинника кілька разів нагадали мені, що на чекання втрачається більше часу, ніж на читання сірої книги. Але ніхто не приходив. — Навіщо вам прямі лінії? Вам не потрібні лінії, якщо у вас є плями. А ваші долоні не важкі… принаймні, не такі… як у мого сина… були… — А які вони були? — Інші… вони просто були іншими долонями… Вона знову всміхнулася. — Я боюся… мене оточують чужі картини… постійно… усюди, вони є, замість моїх… професор був правий, нічого нового… — Але серед цих картин, може, ви знайте й свою… Я знову згадав про Жовту Крейду, знову злякався, що вона більше не прийде, не знайде мого назавжди зачиненого балкону… Вона буде моєю живою картиною. Вона має жити… Подзвонили у двері. Стара Нефертіті пішла відчиняти, й непомітно для мене щезла, залишивши клієнтів наодинці зі мною.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

На порозі стояли два великих еліпси: Чоловік і Жінка. Той, що був чоловіком, проштовхнув уперед свою даму, не втрачаючи можливості познущатися поглядом над її важкими сідницями. Вони пройшли до кімнати, куди я їх запросив. Чоловік-еліпс повільно вивчав мої стіни. Взяв у руки книгу, яку я тільки-но читав, усміхнувся й поклав на місце. — Мені подобається ця книга! У нас із вами збігаються смаки. Треба бути генієм, щоб вчити інших бути геніями, як вважаєте? — Книгу «Як стати генієм» написав власник кафе «Колаж». Чоловік-еліпс голосно зареготав. — То він же мій приятель! Тому й геній. — Так, — ледь промовив я, вивчаючи поглядом усі дефекти жіночої фігури. Жінка-еліпс кашлянула і поглянула на чоловіка зі зневажливим нетерпінням. — О так.., як ви розумієте, це моя дружина. Жінка-еліпс з величезними важкими сідницями підняла вуаль, і я побачив не обличчя, а пухлину з нафарбованими очима. — Це моя дружина, як ви розумієте. Дружина. Моя. Жінка-еліпс простягнула мені руку, з якої звисала велика крапля масної шкіри, й усміхнулася. Смажені губи голосно чмокнули. — Ми впевнені, що залишимося задоволеними, — сказав чоловік-еліпс. Він схопив мою руку і потис тверді пальці. Вусики його бігали з боку в бік. Я встиг розгледіти кілька шрамів на підборідді. — Бажаю успіху! — і зник. Жінка-еліпс з обличчям-пухлиною сіла у завчену позу. — Мені не терпиться побачити свій портрет! — сказала вона тлустим голосом. — Так хочеться побачити свій портрет, прямо не терпиться. Знаєте… І вона розповіла, що її чоловік знайомий з Хазяїном кафе «Колаж», що сама вона там часто буває, і що їй шкода мене, що вона знає про той інцидент, і що поговорить з власником кафе, і що жінка з блакитними губами, як на неї, справжня сучка, і що в неї вже давно роман з якоюсь дівчиною, яка скоро переїжджає на висоту; що їй подобаються мої картини, що вона ходила на виставку, якої, до речі, не було, і що бачила мою фотографію в кафе, і що перший фестиваль у «Колажі» був цікавим лише тому, що там був я, хоча я там не був… — Ви зовсім не схожі на фотокарточці у кафе! — масний голос пробував імітувати сміх. — Я там спиною до об’єктиву.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Он як?! А я-то думала… Я малював Жінку-еліпс, з її важкими сідницями, що були пародією на перевернуту вісімку. Я знову згадав Блакитні Губи. Може, вона й справді сучка, якщо дозволяє облизувати себе по черзі. Жінка-еліпс приходила кожного дня в новому вбранні. Сідала навпроти мене в досконало завченій позі. — Я хочу здивувати чоловіка, ну, ви розумієте. У нас такий вік, я хочу, щоб він бачив у мені ще зрілу вишеньку. Щоб дивився на цей портрет і… ну, ви розумієте. Ми зараз переживаємо кризу, ну, ви розумієте… він мене любить, звичайно, але ж часто відсутній через роботу. Часто його нема вдома. А час іде, іде… ви ж розумієте, і я хочу щоб він знав, що моя вишенька ще досі зріла, ну, ви розумієте. Щоб дивився на цей портрет і… ну, ви розумієте. А ви зможете, ви такий експресивний, чутливий… ваші картини… ну, ви розумієте. Я працював не дуже швидко, умови, які було поставлено, мене сковували. Я сказав це Жінці-еліпсу, але вона не розсердилася і відповіла, що не заважатиме генію, тобто мені, робити свою справу. Справи йшли кепсько. Ребро знову боліло, і, щоб тамувати біль, я випивав по півпляшки горілки. Моя натурщиця, жінка з обличчям салоподібної пухлини і нафарбованими очима, затримувалася в мене довше й довше. — Мій чоловік знову поїхав у відрядження. Часто його немає вдома. А час іде, іде, ви розумієте. Моя вишенька ніколи по-справжньому не розцвітала, я навіть не знаю, чи є вона в мене… ви розумієте. Вона вже настільки перезріла, що я боюся, ви ж розумієте, я боюсь, час іде… Жінка-еліпс простягнула мені руку, з якої звисала масна пляма шкіри. На її обличчі я розшифрував усмішку. Смажені губи голосно чмокнули. — Хочеш, я викуплю для тебе кафе «Колаж»? Я зроблю так, щоб у тебе був власний столик. Хочеш? Ти тільки скажи, що ти хочеш. І її сальні губи поповзли по моїй шкірі. Я не встиг отямитися, як відчув на собі величезну масу, що перекрила доступ до повітря. Жінка стягнула з себе сукню, і я побачив замість тіла великий шмат сала й обвислі груди. Її шкіра блищала болітцями поту, а важкі сідниці розм’якли. Вона була схожа на невдалу копію поліомієлітичної Венери. — Я куплю для тебе «Колаж»… хочеш? — хрипіла вона, задихаючись — хочеш? Тільки скажи, що хочеш… Я не закінчив портрет до вказаного часу. Жінка-еліпс після приїзду чоловіка захворіла, так він прокричав мені у слухавку. Я працював за

ганна костенко. те, що позбавляє сну

фотокартками. І це для мене було легше. Коли я вимальовував її сідниці, мене знудило прямо на підлогу. Це ж треба було так напитися, думав я, згадуючи погойдування на собі важкого тіла. — Ви отруїлися? — питала мене Стара Нефертіті. — Я завагітнів. Жінка-еліпс ще кілька разів ґвалтувала мене. — Я влаштую тобі виставку… — хрипіла вона, задихаючись, — а хочеш, я викуплю для тебе «Колаж»? Наш зв’язок припинився відразу, як я завершив портрет. Це було одне з моїх найкращих полотен, я навіть подумав, що не даремно так страждав від погойдування сала на собі. Я чекав на приїзд її чоловіка. Все йшло за старим сценарієм: запізнення, хвилювання. Коли Чоловік-еліпс удруге зайшов до моєї кімнати, Стара Нефертіті варила на кухні каву. Я попросив її нікуди не йти. Боявся залишитися з цією парочкою наодинці. Чоловік повільно вивчав мене поглядом. — А у нас із вами таки збігаються смаки! До кімнати увійшла Жінка-еліпс з обличям-пухлиною та важкими сідницями. Вона не привіталася зі мною й наказала негайно показати портрет. — Може, кави? — Стара Нефертіті розрядила обстановку. На диво, чоловік погодився, сів у крісло, закинувши ногу на ногу. — Ну-с, показуйте свій шедевр! Жінка-еліпс спостерігала за моїми руками крізь вуаль. Я підійшов до мольберта. Через тканину відчував, як ще дихають фарби. Свіжі. Стара Нефертіті принесла каву, і чоловік голосно її відсьорбнув. — Ну-с… Я обережно торкнувся прозорої тканини, ніжно знімаючи її з плечей мольберта. Жінка-еліпс почервоніла від заздрості. Сукня, себто тканина, сповзла на підлогу. Перед гостями виник жіночий портрет. На кілька хвилин у кімнаті запала тиша. — Що це? — у чоловіка затремтіли руки, а кава пролилася на килим. — Що це, я вас питаю?! — Ваша дружина. — Чому у неї заміть голови задниця? Я вимагаю пояснень! — Ваша-е дружина, — повторив я. — Я вимагаю пояснень! Чому у неї замість голови задниця, я вас питаю?! Де, скажіть, знаходиться її голова?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Ах! — Жінка-еліпс непритомно впала, і її товсте тіло вдарилося об кут стола. — Це не картина, це божевілля! Я просив намалювати портрет дружини, а не її сідниці замість голови із зім’ятою… до речі, що це таке зім’яте? Що це таке?! — Вишенька… — Ах ти мерзотник! — жінка полізла до мене з кулаками. Її губи голосно чмокнули, –де моя голова? Я питаю тебе? І моя вишенька не зім’ята! Божевільний бездара! В твоїх картинах нічого немає, окрім божевілля й плям! — Божевільний! — повторив чоловік і вибіг з кімнати слідом за жінкою. — От потвори, — сказала Стара Нефертіті, — лиш каву на килим розлили. Так, подумав я, лиш каву. Чорний квадрат Вона чекала мене, сидячи на кухні. Вдягнула блакитну блузку, яка так личила до її жовтого кольору. Маленькі трикутні груди схвильовано тремтіли під дерев’яним бюстгальтером. Плечі не витримували пресингу широких лямок і зморщувалися у дві залізні кульки. Жовта Крейда забрала волосся, оголюючи довгу, ніби резиновий шланг, шию. Я вперше за весь час побачив її гострі вушка, я вперше за весь час поголився до нашої зустрічі, я вперше за весь час запросив її в кафе. Коли я вийшов із кімнати, вона сиділа на кухні, завмерла, ніби воскова фігура, і лише трикутні груди схвильовано тремтіли. Підійшов і обережно помасажував шийні хребці, що випирали з-під шкіри. Жовта Крейда підняла на мене свої очі й, посміхнувшись, простягнула свою кістляву руку. — Ти обіцяв… — прошепотіла дівчина. Я обіцяв повести її в кафе, обіцяв проїхатися разом у трамваї, показати свої картини, обіцяв удвох послухати музику, обіцяв… відчинити балкон. На честь нашого першого побачення вулиця вбрала чорну сукню, щоправда, забула вдягнути капелюшок. Небо було зовсім без хмар. На вулиці не горіли ліхтарі, й ми стрибали по калюжах наздогад. Інколи стрибали навіть без калюж. Стрибали, тримаючись за руки, щоб не наступити на калюжі. Вулиця змертвіла і, трішки п’яна, вела нас своєю тонкою жилкою. По вуличній талії звисали недобудовані вавилонські вежі, лякаючи своїм сном. Коли-небудь я розберу їх по цеглинках, щоб небо мало

ганна костенко. те, що позбавляє сну

змогу причепити собі на голову бодай одну хмаринку-капелюшок, казав я. Коли-небудь ти побудуєш власну вежу, й тебе не будуть обходити ці калюжі, ти не будеш стрибати через них, марнуючи силу, ти будеш так високо, що зможеш сам чіпляти небові капелюшки, ти відчиниш балкон, бо захочеш вдихнути свіжого повітря, казала вона, притискаючи холодні подушки своїх пальців до моїх незґрабних долонь. — А твій фетровий капелюх я виперу. Я погодився з тим, що непогано було б випрати мій капелюх, і сказав, що мені подобаються її холодні пальці, і що у вежі я б хотів жити. Власній вежі. Хоча й не люблю висоти. — Звідки ти знаєш? Звідки? — питав я, дивлячись на її трикутні груди. — Звідки ти знаєш, що я стану вежею, що в мене все вийде. Ти ще не бачила моїх картин. А віриш, що я зможу відчинити цей клятий назавжди зачинений для мене балкон… — Я це відчуваю. Я вірю в тебе. Ми зупинилися на перехресті перед єдиним живим ліхтарем. Він беззубо посміхнувся моїй жінці й хлюпнув на її блузу жменьку світла. Я поринув у спогади так випадково, що на кілька хвилин немов помер. Жовта Крейда не переривала мою випадкову смерть. Вона лише легенько стискала мою руку й пошепки рахувала поверхи однієї з висоток. Нахабний ліхтар пестив своїми скляними променями маленькі трикутні груди. Помітивши це, я ображено притиснув дівчину до себе й укинув нас обох до порожнього трамваю. Ми сіли навпроти одне одного. Заспана чи заплакана кондуктор віддала квиток. — Дивись, у тебе щасливе число! Я посміхнувся і кинув квиток під ноги. — Що ти накоїв! — Я не вірю в щасливі числа. Але Жовта Крейда нахилилася й підібрала квиток з підлоги. — А я вірю. Вірю! І в те, що ти станеш вежею, теж вірю! Кафе було переповнене. Ми пірнули в незрівнянний аромат цигарок і кави. Шалений офіціант виганяв другосортних з-під столиків, і вони, плачучи, сідали біля дверей. На стінах висіли колажі, блакитні ліхтарики й зелені фотокартки, на одній із яких був навіть я, але спиною до об’єктиву. — Це ти! — і Жовта Крейда почала цокати нігтям по склу. — Ти! До нас підійшов офіціант. Високий, з довгим волоссям і дивакуватим зеленим обличчям.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Пішли, — сказав я Жовтій Крейді, — для КВАДРАТ (лат.) — міфо-епічний символ, нас немає столика. що має особливості геометричної фігури… число 4 символізує абсолютну Ми сіли на підлогу, коло самої сцени. Жов рівність, простоту, порядок, істину, та Крейда обхопила коліна руками. Мені було мудрість, землю. Квадрат утворює незручно, але дівчина сказала, що може сигоризонтальну площину схеми Світодіти й на підлозі. вого дерева; 4-кутна схема поєднує систему війкових протиставлень, що — Просто… для нас тут немає столика… відображають світ (верх-низ, вогоньМи замовили каву. І довго розглядали привода та ін.), слугує моделлю багатьох сутніх. Жовта Крейда здавалася мені щасхрамових споруд, що розглядаються як ливою, її очі наповнилися білим кольором, образ світу. Квадратна структура використовувалася для опису просторорухи здавалися вільнішими, пальці не такивих колгредієнтів Всесвіту (сторони ми холодними, а жовтий колір — не таким світу…); головних часових координат уже й жовтим. Блакитна блузка чудово пасу(4 частини доби, 4 пори року). Квадвала до її обличчя, трикутні груди не тремтірат — одна зі складових частин орнаменту архаїчного типу. Квадратура ли від хвилювання, і плечі виструнчилися. До несе в собі принцип упорядкування мене підійшов юнак у чорній шапочці. Він і в дуалістичній системі є протилежмовчки потиснув мені руку й пішов геть. ністю кола, що вважається вірним прихильником небесних сил. Легендар— Хто це? на «квадратура кола» (…перетворен— Цей хлопець витирає підлогу в кафе, ня кола за допомогою геометричних але робить це дуже талановито. Він єдиний, інструментів у рівний за площиною хто тисне мені руку. квадрат) символізує прагнення звести обидва елементи, «небесне» та «земЖовта Крейда поглянула на сумного юнане», в… ідеальну гармонію. В поєднанні ка, худого, високого, в чорній шапочці, що з іншими геометричними фігурами перекинувся словом із карликом-піаністом. квадрат є поширеним елементом — Чому він витирає підлогу? у створенні орнаменту (Анатолій Пасічний. Образотворче мистецтво: — Бо він дозволив собі поголитися. Стати енциклопедичний ілюстрований словнезвичайною зачіскою. А ще… він єдиний, ник-довідник. — К.: Факт, 2007, С. 218). хто наважився потиснути мені руку… — А чого він сумний? — Він ненавидить своє підборіддя, воно нагадує йому підборіддя якогось убивці. — Так, — впевнено сказала Жовта Крейда, — так, це підборіддя Брутто. Ми замовили ще кави. І продовжили розглядати присутніх. Карликпіаніст зник зі сцени разом із карликом-роялем, і замість нього вийшла довгонога лиса співачка. Ніхто з присутніх не здогадувався, що вона лиса. Знав лише я, і Жовта Крейда, якій я щойно про це сказав. Їй стало смішно, і вона закривала долонями свої зуби, я навіть подумав, що в неї криві зуби чи їх взагалі немає, так сором’язливо вона прикривала рот рукою. Дівчина сміялася, дивлячись на співачку, а я згадував, як слинив

ганна костенко. те, що позбавляє сну

цей оголений череп, і як випадково зламав співачці голос, від чого вона була в захваті. Побачивши мене, співачка знепритомніла на сцені. Вона краще за інших знала, наскільки в мене важкі долоні. На червоних диванчиках сиділа Купка Однакових Зачісок. Вони щось малювали, готувалися до чергового фестивалю. Малювали вони одними грифелями, одні й ті самі частини тіла з одного ракурсу. Але вони були Купкою, хоч і однаковою — але купкою. Тому були силою. Їх у цьому кафе поважали бодай за те, що вони голосно вигукували дивні слова, пили каву й не припиняючи малювали зелених чоловічків, точніше — їхні парні органи. У кутку, під блакитним ліхтариком, сидів Хазяїн кафе «Колаж», він посміхнувся мені й припідняв свій капелюх зі столу. Його ноги були схрещенні, тому мені його ліва нога здалася трішки коротшою за праву. За його спиною, коло вікна, сиділа жінка. Руда… — Ти спілкуєшся з людьми? — раптом спитала мене Жовта Крейда. — Що? — Ти спілкуєшся з людьми? — вона покосилася на руду жінку, а потім на власника кафе «Колаж». — Карлик-піаніст завжди мені киває, коли я заходжу в це кафе, юнак з чорною шапочкою завжди тисне мою руку, а співачка… — Я питаю не про це… Ти спілкуєшся з людьми? Я поглянув на червоні дивани. А може, не так вже й погано бути купкою, бодай однакових зачісок? — Чому ти не спілкуєшся з людьми? — Тут не спілкуються одне з одним. Тут стоять у черзі, щоб отримати ідеї… — Ти отримав? Я посміхнувся. — Отримав. Але одразу мені повідомили про важкі долоні… настільки важкі, що крім Чорної Шапочки ніхто не наважується їх потиснути… Жовта Крейда лише похитала головою. Вона справді здавалася мені щасливою… — Послухай, — міркуючи про себе, сказав я, — послухай. Послухай мене. І знову замовк. Жовта Крейда уважно дивилася на мої руки. — Послухай, послухай. Це велика відповідальність — вести мене за собою. Я хочу щоб ти знала, щоб ти це знала. Послухай… у мене справді важкі долоні…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Але Жовта Крейда перервала мене своїм цілунком у щоку. Таким несподівано дитячим, що я почервонів. Її руки спробували підняти мою гігантську долоню. Її брови трішки підстрибнули від надмірного зусилля. — Пішли краще додому. Ти обіцяв… — прошепотіла дівчина. Мовчазна і трішки сп’яніла вулиця була заточена багатоповерхівками в чорне квадратне небо. Вампір На задньому сидінні кохалися голоси. Спершу мені здалося, що вони жіночі, бо істерична висота звуку провокувала думати, що хтось невміло співає Баха… чи щось на зразок того. Коли я озирнувся, то зрозумів, що помилився: з двох лише одна була жінкою. І то не музика Баха. Просто кохалися голоси. У сумці лежала книжка, яка розповідала мені, як стати генієм. Я розгорнув її і, щоб відволікти себе від зайвого шуму, почав читати пошепки. В якусь мить здалося: голоси прислухаються. Але вони, певно, лише міняли пластинку. До мене підсіла кондуктор. Я показав їй квитка, але вона лише похитала головою. — Скажіть — нарешті озвалася кондуктор, — скажіть мені, чому ви завжди викидаєте щасливі квитки? Я постійно підкладаю їх вам до кишені. — Тому що не вірю в них. І вона знову похитала головою. Я відклав книгу. Все обличчя жінки було всіяне наривними вулканами. Деякі вулкани проривали, виплескуючи на шкіру білувату лаву. Великим брудним пальцем вона зішкрябувала застиглий гній зі срібного підборіддя. Якби не ці вулкани з білою лавою, її обличчя я міг би назвати красивим. — Як можна не вірити в цифри, — сказала вона, — якщо вам даю їх я? — Я не знаю, що з ними робити. — От! От у чому справа! — сказала кондуктор і пішла до кабінки водія. Я знизав плечима і продовжив читати книгу. — Вирішили почитати? Раптом пролунав голос професора. — Цю книгу написав власник кафе «Колаж». Він знає, як стати генієм, знає, як намалювати справжню живу картину, й каже, що в цій книзі все нове й жодних повторів. — Книги ніколи не розповідають нового, — сумно сказав професор, — навіть ті, що вчать бути генієм і малювати справжні живі картини.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Я поглянув на сторінку, забруднену літерами. Професор посміхнувся, розстібаючи жовтого піджака, з якого, як завжди, вилітали метелики. — Нового не існує! — продовжив він. — З мого піджака як вилітали, так і вилітатимуть метелики! Старий усміхнувся й замислився. Так минуло кілька хвилин. Я встиг дочитати затягнутий абзац. — І знаєте, юначе, що найтрагічніше з усієї цієї комедії? — ? — Нового ніколи не існувало. — Який тоді сенс у цій книзі, у «Колажі», у мистецтві? Професор заплющив очі, і я спостерігав, як під важкими зморщеними віями рухалися дві кульки, ніби фіксували сказане в мозку. — А знаєте, юначе, я теж питав себе, який сенс у мистецтві, якщо всі відвідувачі цього чудового креативного місця п’ють однакову каву. Розумієте, мистецтво — він склав руки, ніби готуючись до лекції, — мистецтво, юначе, це такий величезний творчий смітник, у якому великі ідеї живуть разом із божевільними мріями, несподіваними бажаннями й бездарними переможцями. Але водночас — нічого нового! От вам і колізія! Професор переможно гикнув і подивився у вікно. До нас підійшла кондуктор і відірвала професору квиток. Не мене кондуктор навіть не глянула. — Хіба, — сказав я невпевнено, — хіба великі ідеї разом із божевільними мріями та несподіваними бажаннями не є оте нове? — Це лише спосіб виправдатися. Кожен художник виправдовується, коли створює картини. — Перед ким виправдовується? — Та хоч і перед самим собою! Я ж кажу, ніхто не може створити нічого нового. Головне — мати впевненість у собі! І я не здивуюся, мій друже, якщо рано чи пізно вас оточуватимуть чужі картини — він трохи подумав, — які, в свою чергу, виникнули в оточенні інших картин… Можливо, вас уже оточують, тільки ви цього ще не розумієте. Але проблема не в цьому! У творчому смітнику всі мають однакову надію на живу картину! Всі мріють намалювати її. А, власне, чи розуміють вони, що таке жива картина? Хіба про це пишеться в цій книзі? Нічого нового, я запевняю вас. Навіть ми, люди — ксерокопія Господа. Я кинув книгу до сумки. — Виходить, що і світ, — сказав я трохи ображено, — який створив Бог, теж є не новим, а чиєюсь ксерокопією? — Професор знову посміхнувся. Не знаю чому, але мене образила його посмішка.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Все, що має колір і присмак людства, ніколи не було й не буде новим. З Господом усе інакше! Він настільки незрозумілий для нас, настільки невідкритий, що досі — він ткнув мене пальцем у живіт, — досі незбагненний! Розумієте? Досі! Настільки для нас закритий, що Він завжди залишається тим Новим і незбагненним, і невичерпним, і нескінченним… Новим! А бути генієм, як ви кажете, — це лише вміти розмовляти з Ним, і то розмовляти мовчки… вміння слухати та сприймати. Талант — це розмова з Богом. — Ну, тоді в мене й справді нічого не вийде! — засміявся я, — я ні з ким не розмовляю. — Що ви маєте на увазі? — окуляри зблиснули. — Професоре, я не вірю в Бога, — тихо сказав я. — Мені б повірити бодай у себе… — Он як? Тоді як ви, юначе, можете мріяти про справжню живу картину, якщо не вірите в справжній живий Канал, в Того, хто цю картину може вам підкинути… — Ідеї підкидає рудоволоса, це всім відомо, — перебив я старого. — І дуже часто, мій друже, вона підкидає однакові ідеї кільком, це так, знаєте, для страховки… одному — гори, іншому — висоту. А загалом — нічого не виходить в обох… бо вона боїться, коли щось у когось виходить… — Звідки ви знаєте?! — Я багато що знаю… Кажу ж вам про Канал, завдяки якому можна торкнутися Оригіналу! Я знову засміявся. Не знаю, чому. — От ця ваша Купка, про яку ви мені розповідали, — вів далі Професор, — яка їхня мета? От цей ваш Хазяїн, який вчить геніальності… Що він створив? Скажіть мені! Всі вони настільки бояться Справжнього Нового, що ладні відмовитися від нього, лише б не мати відповідальності… — Хазяїн створив… ну, не знаю… він каже про те, що ми маємо вірити в себе. Професор голосно засміявся. — Чудово! Вірити в себе, заперечуючи Бога. Сміливо! І ви вірите в себе? — Я хочу вірити… До того ж, моя дівчина вірить… — О! Маючи ембріони гір, ви боїтеся відчинити власний балкон, бо ви вірите в те, що у вас важкі долоні! Чудова віра, юначе, я вас вітаю! Але то не віра! — він притиснув свої окуляри до моїх очей і зашипів, — то не віра! Ви не вірите в себе, в те, що ваші руки можуть бути олівцями, і, незважаючи на те, що ваш балкон, як ви кажете, навіть теоретично не відчиняється, його можна відчинити! Ваша рудоволоса знайома дала вам

ганна костенко. те, що позбавляє сну

гори, бо знала, що вам бракуватиме сміливості повірити! І я не здивуюся, якщо ці ембріони, рано чи пізно, почнуть у вас тліти… Професор почервонів і відвернувся від мене. Решту дороги ми мовчали. Трамвай зупинився, і жінка з заднього сидіння, напившись чужої крові, вийшла з залізної капсули на мокру вулицю. У мене й справді почали тліти ембріони гір. Але я так і не наважився сказати про це професору. Автопортрет із відрізаним вухом Таке відчуття, наче від мене щось відривається. І водночас росте. Новий орган. Нове тіло. Два серця і один мозок. Чотири руки й дві пари очей. Не встигаю. Думаю — сон, пройде, прокинеться, вибіжить із кімнати, з тремтячими оголеними сідницями. Не йде. Не прокидається, не біжить. А ще більше тисне й росте. Виривається з моєї плоті інша плоть. Шмат м’яса. Перша думка: я народжую дитину. Я жінка і народжую дитину. Ні… я ж чоловік, для народження дитини в мене немає відповідного органу. Органу для народження немає! Очі вистрибують з орбіт. Кричу й не чую власного голосу. Друга думка, що стукає в набряклий від болю мозок: я стаю жінкою. Кількість алкоголю вплинула на якість думок. Наді мною звисає жіноча постать. Від болю не можу розрізнити, хто це: Жовта Крейда, Стара Нефертіті, Блакитні Губи, співачка чи шлюха… шлюхи! Жінки кричать, що я помираю, що з мене витікає життя. Кров відторгає моє тіло і тече до іншого тіла — ковдри. — Що з тобою? — крізь музику мого стогону чую голос Жовтої Крейди. — Що зі мною?! Відчуваю, як усі мої органи набирають ваги, більшають, випирають під шкірою. Очі зі сльозами скапують з ніздрів. — Це смерть? — кричить Стара Нефертіті. — Це смерть?! Я думаю, що так, це смерть, я ж бо не маю органу для смерті. В мене немає органу. Мій мозок, як горіх, почав лускатись. Я перевів подих, але відчув, що це ще не кінець, це затишшя перед справжньою агонією. Спітніле волосся прилипло до зубів. — Це не смерть, — ледь встиг промовити, як відчув новий страшний удар у потилицю. Чергові перейми. І кров хлинула в обличчя.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Моє вухо почало довшати, велетенське, почало витягуватися віолончеллю, що вихлюпувала дивний звук. Кректання. Чуже. Вухо з’їдало обличчя. Великий опух здавлював скроні, ніби тісто. Барабанна перетинка, здається, лопнула. З чорного віконця великого органу виштовхувалась чиясь рука. — Ти вмираєш! У тебе з вуха лізе чиясь рука! –кричали жінки. — Я вмираю! У мене з вуха лізе чиясь рука! Моя дитина. Хоч я й не маю органа. Тонка рука по лікоть висунулась з мого вуха. Руде волосся замерехтіло. Можна було розгледіти частину лоба й одне око. Все інше застрягло. А мені бракувало сил випустити з себе цю істоту. Ще не народжена жінка, задихаючись, почала тремтіти. Її п’яти зачепилися за барабанну перетинку, й вона не могла продовжити рух. Хлюпала кров. Я знову почав тужитися, і жінка, відчувши моє силування врятувати її, тобто народити, спробувала ще один раз проштовхнутися вперед, допомагаючи собі рукою. Не змогла. І мертво звисала з вуха на постіль. Я не бачив уже нічого. Моє обличчя цілковито сховала судома. — Вона застрягла! — кричить невідомий мені жіночий голос. — Вона застрягла! — кричу я. Спробував відтягнути вухо, щоб дати можливість істоті дихати. Але жінка продовжувала звисати над кривавою постіллю, зачепившись п’ятами за барабанну перетинку. — Вмираю… І жінка, ніби вчувши мій шепіт, зробила ще одну спробу вибратися на волю. Я схопив ножа, що лежав на столі. — Відріж! — кажу, й простягаю ножа. — Відріж мені вухо! З руки вилітає ніж і потрапляє до тонких пальців. — Відріж! Відріж мені вухо! — Я не буду різати… — чую голос Блакитних Губів. Я знепритомнів. Коли розплющив очі, в моїй руці був затиснутий ніж. Може, й не було ніяких жіночих голосів… У моєму вусі вмирала інша жінка. І я, стиснувши ножа, почав різати собі вухо. Чирк! І все. Оголена непритомна жінка зісковзнула з мого набухлого скривавленого вуха, яке відскочило від скроні й закотилось під крісло. — Красива, — подумав я, дивлячись на народжене, але мертве тіло. — Красива була б… І знепритомнів удруге.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Оголена шлюха Наступного дня страшенно боліла голова. Я прокинувся пізно, ледь розрізняючи кольори. На столі стояли порожні пляшки, і чомусь мені здалося, що то зовсім не пляшки, а прозорі цицьки, які випадково забула, загубила, відпустила, відчепила від себе оголена шлюха, яку я малював протягом останніх тижнів, з якою я розмовляв протягом останніх тижнів, якої я торкався протягом останніх тижнів. Її згрубіла шкіра давала мені впевненість у майстерній чистоті. Її поношене тіло нагадувало про повторювальність сюжетів. Чергові Вони, Всі, приходили під вечір, і Жовта Крейда знала, чим закінчуються мої ескізи. Головним болем і… прозорими цицьками на столі. Як от тепер. Так само, як тепер. Їй було трохи за сорок, чи мені так здавалося. Її пластилінове тіло мало багато відбитків чужих дотиків. Повія мала рідкі зуби. Щілини між зубами, навіть там, де мають бути зуби, — щілини. Усюди щілини. Уся вона була в щілинах і дотиках. Цю повію я приводив часто, і вона залишалася на ніч. Проходила в кімнату повільно, кидала погляд на Жовту Крейду, на санітара моєї зеленої кухні, на жовтий трикутник із тонкими очима. — Вона хвора? — питала й одразу розстібала бюстгальтер. — Ні. Вона не хвора. Вона просто жовта. — Хочу в туалет, — повія зустрічалася з Жовтою Крейдою на нейтральній території, щоб переконатися, що вона справжня і жовта. Коли шлюха поверталася, я вже тримав у руці пензлі. Оголена ставала в потрібну композицію рухів. Грубі мазки виплескувалися на полотні переїданням фантазії. Все моє тіло рухалося, відчуваючи легкість руки. Жовта Крейда давно намагалася поговорити зі мною, пояснити те, про що давно говорила мені оголена шлюха. Але я вперто мовчав. — Вона вже третій місяць, як не просто жовта! Ти не знав? Ти не знав про це? Стара повія з рідкими зубами мала руде волосся. Руде волосся по всьому тілі. Я дістав з шухляди червоного капелюха і вдягнув на натурщицю. — Любиш червоний колір? — питала вона дитячим прокуреним голосом. Цей голос був брудним, але, торкаючись мене, примушував чесати собі підборіддя. — Люблю рудих жінок і червоний колір на їхніх тілах. Люблю жінок із волоссям по всьому тілу. Повія професійно посміхнулася, але згадавши, що вона не тільки повія,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

а ще й моя натурщиця, закрила рота й припинила рухати ніздрями. Її оголене тіло скапувало в очікуванні на ковдру. Теж професійному. В червоному капелюсі повія виглядала безглуздо. Чорна дешева білизна зісковзувала з її завжди розкинутих ніг. Хоча то були не зовсім ноги, швидше… міст, що розкладався в професійному очікуванні за появи бодай маленького кораблика. — Чуєш, хлопчику, в тебе нема повітря! Нема чим дихати! Відчини балкон. У тебе тут смердить горілкою і твоїми, як їх там, плямами… Я продовжував малювати живу картину. — Я хочу, щоб ти була моєю картиною, — кажу і продовжую малювати. — Хочу, щоб ти була моєю живою картиною. Хоч ти… — Чого це? Чого це я маю бути твоєю живою картиною? Щілини її зарухалися під завісою стомлених вуст. — Я велика людина, — кажу і нервово беру до рота сигарету. — Я велика людина, я маю малювати живі картини, незважаючи на те, що не маю відповідного органу для народження живих картин. В мене вірять, і я хочу вірити в себе. Мій язик жадібно ґвалтував сигарету. Тонка сигарета бігала з кута в кут моїх губ, шукала порятунку і захлиналася власним попелом. Блакитна зачіска повії розтріпалася. Язик виштовхнув сигарету, і вона непритомно впала в попільничку. — Я велика людина, — сплюнув останнє кільце диму. — Велика людина… я все зроблю, аби бути великою людиною, навіть із важкими долонями. Повія посміхнулася.

ПРОза

КВАДРАТ (від англ. quad — чотири) — правильний чотирикутник. Квадрат можна визначити як: — прямокутник, суміжні сторони якого однакові; — ромб, всі кути якого прямі (будьякий квадрат є ромбом, але не кожен ромб є квадратом). Якщо t — сторона квадрата, R — радіус описаного кола, r — радіус вписаного кола, тоді: — радіус вписаного в квадрат кола дорівнює: t r = , 2 — радіус описаного довкола квадрата кола дорівнює: √2 r = t, 2 — периметр квадрата дорівнює: P = 4t = 4√2R = 8r, — площа S дорівнює: S = t2 = 2R2 = 4r2. Квадрат має найбільшу симетрію зі всіх чотирикутників. Він має: — одну вісь симетрії четвертого порядку (вісь, що перпендикулярна площині квадрата і проходить через його центр); — чотири осі симетрії другого порядку (для фігури на площині це еквівалентно відображенням), з яких дві проходять вздовж діа гоналей квадрату, а дві інші — паралельно його сторін (Вікіпедія: http://ru.wikipedia.org).

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Чуєш, хлопчику, і чому це велика людина не в змозі відчинити балкон? — вона зареготала. Обвислі груди погойдувалися в ритмі сміху. Багатоповерхівка напроти мого вікна, мала такий самий брудний пуп, як у повії. Я це сказав уголос. — Чуєш, хлопчику, а чого це ти — велика людина? Тільки тому, що ти бачиш брудний пуп недобудованої багатоповерхівки? — Ні. Не тому. Я маю декілька ідей… — Цього замало… Замало просто мати декілька ідей, — і знову загойдалися груди. Маятником. У такт сміху. — Я маю кілька ідей. Я велика людина, і горілка тут ні до чого. Як і шлюхи. Оголена повія нахилилася, і я побачив щілини в її роті. Щілини заміть зубів. Щілини усюди. Я прокинувся пізно і ледь розрізняв кольори. За дверима говорили жінки: моя і моя, одна жовта, друга — у щілинах. — А вона все-таки хвора, — шипіла мені оголена шлюха увечері, після зустрічі з Жовтою Крейдою. Вони почали часто говорити між собою на нейтральній території, в туалеті, коли жахливо ревів туалетний бачок. — Вона таки хвора. Вона вже три місяці як виношує в собі твою хворобу. Стомлено кидаю пензель на підлогу. Червоний капелюх летить додолу. Ноги, що більше схожі на незґрабно розкинутий міст, повільно піднімаються вгору. Рукою допомагаю відшкрябати чорну білизну з м’яких від віку стегон. Під брудним пупком бачу напис вицвілого татуювання: «Hic habitat felicitas».1 … Все це ранком прокручувалося в моїй важкій голові. І я відчув, що справді нема чим дихати. Може, відчинити балкон? Хоча б спробувати… Запах алкоголю і фарб зліпили повітря в комок. — А якщо нічого не вийде? А якщо нічого не вийде? — цей прокурений дитячий голос змушував чесати підборіддя. — А якщо нічого не вийде? Що будеш робити? — Якщо нічого не вийде, то краще, що може статися… — мене визнають божевільним. — А гірше? — Я стану божевільним. 1 Hic habitat felicitas (лат.) — тут мешкає щастя; напис на публічних будинках Помпеї. Тут і далі примітки авторки.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Дівчина і смерть Жовта Крейда ледве ходила. Підтримувала свій живіт, мовчала й не піднімала очей уже кілька днів. Живіт тягнув її донизу. М’яка дівоча шкіра затверділа й натягнулась. Обличчя спотворилося очікуванням. Вона чекала. Людину. Мою людину. Бо мала орган для народження нових людей. Часом я відчував, що Жовта Крейда йде від мене. Тіло її починало тліти, ще не народивши мене. Другого. — Ти… ти втрачаєш свій колір. Ти втратиш його? Ти? — я спитав і злякався. І поклав свою долоню на округлий живіт. — Забери, — прохрипіла Жовта Крейда, — забери. В тебе така важка рука… Іноді я відчував тоді, що вона йде від мене. Квадратні п’ятки ярилися страхом. Блакитні замерзлі ляпки пожирали її природній жовтий колір. — Я приляжу… І я бачив цю білу постіль, яка потроху поглинала в себе жіночі рухи. Червоний халатик поволі починав втікати з тліючого жіночого тіла. Кожна нитка кричала про агонію. — Ти рум’яна. Ти ніколи не була рум’яною. У тебе синці по всьому обличчю. Жовта Крейда заплющила очі й сіла на коліна, вивертаючи квадратні п’ятки. Вона шукала позу для смерті, ще не знаючи, що застигне на моїх руках. Її сухі губи хапали мої, як останнє повітря. Я хотів дати їм присмак життя, але дівчина відхилилася від мене, втираючи сльози під очима. — Ти рум’яна. Ти ніколи не була рум’яною. У тебе по всьому обличчю синці. Вона посміхнулася й занурила голову в мої обійми. Очі, які колись Господь розрізав тонким скальпелем, стрибали під важкими повіками. А вії… а вії клеїв сатана… і напевно тоді знав, що під важкими повіками в цю мить вони не знайдуть виходу. — Ти хвора… Зіпсований часом трикутник не відповів. Я відчував, як міцно тримали мене кістляві руки. І не відпускали. На її губах спалахнув вогник. Губи зарухалися в агонічному поцілунку. Я поклав долоню на закриті очі. — Забери, — прохрипіла Жовта Крейда, — забери… Я поклав велетенські пальці на подушку. Жовта Крейда не впізнавала мене. — У тебе надто важка рука, але вони оживуть… Картини. Воскрес

ганна костенко. те, що позбавляє сну

нуть… — вона марила, — твій фетровий капелюх на підлозі… а я ніколи вже не стану твоїми губами… Вона притиснулася до мого чорного балахону. Ми вдвох відчували запах з її рота. Ми вдвох відчували, як біла постіль ковтає її, як ненажерливо поглинає жовте тіло, як очі не знаходять виходу. — Тепер уже точно не встану… — по її підборіддю застрибала смерть. Я обхопив Жовту Крейду руками, намагаючись затримати її природній колір. Жовтий. Схопити. Зберегти. Її череп хруснув у моїх руках, мертве волосся розсипалося між пальцями. — Важко дихати, важко дихати! — в її животі вибухнула надія. Моя надія. — Відчини балкон. Відчини… будь ласка… балкон. Вірю… Я визволив пальці з холодного волосся і підбіг до балкона. З другої спроби я з силою відчинив балкон, — і свіже повітря вдарило мене по обличчю. Дивись, кажу я дівчині, дивись! Боже! Я зміг! Я це зробив! Ти тільки не йди зараз… ти поглянь, я зробив це, бо ти вірила в мене! Боже! Дивись! За вікном поблискували самотні калюжі, сонце висунуло язика, і проміння грайливо мило ноги в каламутній воді. До газетного кіоску налипла черга. Смішні круглі пузики людей маленькими плямками блищали в калюжах. Десь високо стрибали оранжеві каски. Вони здавалися дітлахами, які смішно перекидають із рук до рук цеглу. Жовтий кран рухав залізними стегнами під музику вітру. Це був надзвичайно красивий танець. Дерева гомоніли. Вітер, перебираючи листя, виводив Баха… чи щось подібне… Багатотисячна зелена аудиторія, маленькі зелені долоні зааплодували мені. Дивися, кажу я дівчині, дивися! Які чудові плями живуть на цих деревах! Тільки не йди… Вітер увірвався до кімнати й підхопив на руки кілька з моїх ембріонів, що ховалися за кріслом. Кинувши їх у пісок, він підморгнув мені… Я відчув легкість і швидкість. Мої долоні перетворилися на олівці, тонкі й легкі. Розправив руки й полетів угору… ти бачиш? Я росту вгору! Десь там, унизу, ярилися заздрощами багатоповерхівки. Вони почали кричати… рухати стегнами… Нічого не виходило, вони як були, так і залишилися багатоповерхівками, а я став… вежею! Я лечу… до Оригіналу, я вартий до нього торкнутися… я відчую його… І небо мені за парасольку… бачиш?! Ти бачиш це? Відтепер я матиму нове життя і нові долоні… ти бачиш? Посміхнувся і, піднімаючи руку, привітався з небом: — Привіт, небо! — Привіт! Намалюй мені врешті капелюх, — попросило небо, — хай це буде звичайний фетровий капелюх, як у тебе! Я буду небом у капелюсі.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

І я малюю. І лечу далі, високо-високо… назустріч Новому… і жива картина усміхається до мене… ти ж усміхаєшся до мене, правда?! … Так воно й сталося. А коли я повернувся, Жовтої Крейди вже не було. Лише біла постіль облизувалася від задоволення, поглинаючи останній відбиток квадратної п’ятки. Ніч кохання За вікном блював дощ. Ліхтарі, ображені й брудні, показували язика трамваям. Зовсім не було людей. Взагалі не було людей, і не скоро будуть. Лише машини, підйомні крани, багатоповерхівки, ображені ліхтарі й сумні трамваї. Я згадав татуювання своєї знайомої зі щілинами по всьому тілі. «Тут мешкає щастя». Так, воно забилося в найглибшу щілину. Ховається щастя, проклята злодійко. Боїться помсти. Знає, чого боятися. Щастя чекають, не відходячи від печери, в якій вона поховала себе. Пам’ятають люди частину її тіла. Одну-єдину частину, яку вона демонструвала, і всі були щасливими. Не важливо, яка це частина, хай і просто губи, хай і блакитні… але всі були щасливими, окрім… Багатоповерхівки будуються, машини руйнуються, щастя ховають, і не будь-де, а в щілині, під покривалом істерично вологого волосся. Тепер його можна шукати лише там. У світі, де будують багатоповерхівки, де ти не є вежею, щастю вказали на його місце. Тому стоять коло печери люди. Величезна черга. Стоять, як перед зеленим кіоском. Стоять за щастям. Брудні відбитки намагаються попастися до щілини, маленького віконця, з якого видають газети, зачепити кінцівкою те щастя й забрати його з собою. Бодай шматочок, хоча б його колір, хоча б запах… Це нагадує дитячу гру, коли маленькі цукерки кидають на дно глечика з вузькою шийкою. Кожен по черзі засовує руку по самий лікоть, пучками пальців намацує обгортку цукерки, та витягнути її не може. Професор зі здивуванням глянув на мене — схоже, що я говорив уголос. — У щастя немає дому, — сказав він. — Але він був. Тепер його причепили до брудної щілини, й та думає, що справді видає щастя… — Щастя завжди було халамидним. Так, щастя мають вежі, але ними стають лише обрані… всі інші просто виштовхують з трону небо! Щастя ж — безпритульне, а тому й негігієнічне. Наш світ нагадує всесвітній сифіліс, від якого не вилікуєшся, але й заразити інших не можеш. А люди — віруси, які поширюють халамидне щастя… Все, що оточує нас, все, що

ганна костенко. те, що позбавляє сну

ми створили, є доказом нашого безглуздого вбивання часу, і ми досі не знаємо, як його вберегти. Ми називаємо щастям те, що дозволяє нам не думати про час, відключитись. Справжнє щастя відповідальне за кожну хвилину саме для того, щоб бути абсолютно безчасовим! Проте справжнє щастя не віднайдено, а те, про яке ви говорите, юначе, воно… гм, відволікає… Я не мав сили сперечатися. Професор став читати мені свої лекції. Під шелест його слів я думав про Жовту Крейду і про те, що вона на третьому місяці, про те, що Купка Однакових Зачісок організовує черговий фестиваль, про те, що мені подобається шукати щастя в щілинах своєї знайомої, халамидне воно чи ні, але ж я не знаю ціну не тільки часу, а й своїм долоням; про те, що в мене припинили рости гори, що жінка з блакитними губами давно не з’являлася у «Колажі», що наді мною будують нові поверхи, і я ніколи не стану вежею, що пліснява вже з’їла мої перші поверхи, про те, що мені набрид цей професор, і що все-таки я, напевно, люблю Жовту Крейду, про те, що в мене болять долоні, що мені хочеться їх відрізати та заспиртувати, про сина Старої Нефетіті, який миє підлогу в кафе і носить чорну шапочку… знову подумалось про щілини. Про те, що я хочу, аби мої картини жили власним життям, жили краще за мене, знову подумав про важкі долоні, про те, що мої плями, схожі на інші плями, інші картини, що вони не відрізняються, що вони вже десь були, що постійно мене оточують… і, водночас… нічого нового… Рудоволоса подарувала мені ембріони гір, наперед знаючи, що я ніколи не зможу їх виростити. — Професоре, в мене горе… Той замовк і проковтнув слину. — Професоре, я… у… професоре… мене оточують… Мене оточують чужі… оточують чужі… — Кахляні обличчя?! — перебив він мене. — Ні! До чого тут кахляні обличчя?! — крикнув я на старого. — Ну… — його очі перекотилися зліва направо, — моя знайома, вашого віку, така гарна дівчина… і обличчя її прошите хмарою, і шия довга… Вона шукає кахляні обличчя, точніше, хоче дізнатися, хто вони. Я отямився. Холод пройшов у мене між пальцями. — Ви знаєте її? Я не відповів. Але недобре передчуття охопило мене. — Ви знаєте її?.. Я знайомий з кахляними обличчями, — майже промимрив він трохи непевним голосом. Вимкнули світло. Трамвай зблід і зупинився. Ми вийшли на вулицю, яка перетворилася на світовий океан. Професор жив неподалік. Він запросив

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

мене на каву, сказав, що я можу переночувати у нього, але я стомився від шоколадної бороди. Професорський будинок ховався за зупинкою, так само як і мій. Наші будинки були близнюками. — Так ви хотіли мені щось сказати? — Я? — Так, ви сказали, вас щось оточує… Я посміхнувся. Яка зараз різниця, що мене оточує. Однак старий професор чекав на мою незавершену сповідь, мій потік свідомості. На мить мені здалося, що я піддослідний кролик, і що йому зовсім не цікаво, він просто на моєму прикладі робить якісь власні необґрунтовані висновки. — Я чув, над вами теж будують нові поверхи, — підштовхнув мене співрозмовник, але не вгадав, я хотів говорити не про це. — Ви скоро станете вежею, юначе! — Я не можу стати вежею, професоре… у мене гори перестали рости. І, не чекаючи його настанов, попереджень і порад, я пішов, залишивши старого біля під’їзду. Несподівано калюжі заковтнули мої ноги. І я став стрибати, піднімаючи коліна до грудей. Стрибати калюжами, витрачаючи силу. Перехрестя зупинило мене червоним світлом. Тільки тоді я збагнув, що ми з професором сусіди, але я ніколи раніше його не бачив. За зеленим кіоском парувалися собаки. Я побачив білого пуделя і великого волохатого монстра, того самого, який пив мою кров з калюжі. Ця псина переслідує мене… — І тут мешкає щастя, — подумав я. Некрофільське джерело Мій день починався з кави. Я п’ю каву цілісінький день. І закінчую також кавою. І ніч починаю з кави. І закінчую кавою. І день починаю кавою. Завжди п’ю каву. Прокидаюся пізно, й відразу йду пити каву. По обіді до мене приходять Чергові Вони: жінки, чоловіки, старі, молоді. І я малюю. Малюю. Багато. Я люблю працювати, коли до мене приходять Чергові Вони. Навіть кави не п’ю. Малюю доти, доки натурщики не поскаржаться на непритомний час. — Часу вже нема! — кажуть і вимагають грошей. І це надихає мене. Коли немає часу. І коли вимагають грошей. Натурщики вдягаються. Їхні м’язи істерично рухаються, червоніють ландшафти шкір, тіла мимоволі перетворюються на годинник, що відриває

ганна костенко. те, що позбавляє сну

спітніле волосся від секундної затримки рухів. Час непритомніє на очах. На руках. На мізинцях. Тремтить крапельками поту на нігтях. Обожнюю цю хвилину. Стежити. За тими, хто тільки що нерухомо сидів. Я ніколи не показую натурщикам їхніх портретів. Коли від мене йдуть Чергові Вони, я сідаю за другий мольберт, де стоїть моє незакінчене життя. Зриваю чорну тканину й жахаюся мазкам, які зробив учора. Картина — як ненароджена дитина. Як те, що залишається від неї. Нерозвинута кінцівка. Відкушений палець. Я запалюю сигарету, щоб заспокоїтись. Відчуваю себе лікарем перед небезпечним. Хворим. Якого треба врятувати, вилікувати, але не знати як. Кручу язиком сигарету в роті. Думаю. Моя робота починається з сигарети і закінчується кавою. Палітра вимагає життя. Пензель поривається торкнутися намальованого тіла. «Не нашкодь!» — виривається з вуха чергова істина. Не нашкодь! Дихаю глибоко і спокійно. Тримаю гострого пензля в руці й повільно проводжу по полотну. Надріз. Один раз. Надріз. Пряма лінія. Треба робити це легкими руками. Пензель вигинається й б’ється в епілептичній лихоманці. Не можу його заспокоїти. Стискаю пальцями мозолясте тіло. — Нашкодив! — лінія збуджено розтікається по полотні. Пальці мої грубшають. Хрусь… –не витримав пензель. Прямо на моїх руках. Вмер. Мені подзвонили. На порозі нова сусідка. Та сама, котра шукає кахляних облич. Та сама, котра забрала в мене надію. Та сама, котра житиме наді мною, котра забрала в мене право на висоту… Вона стоїть і плаче. І мені навіть її трохи шкода… — Я раніше жила нижче, під вами… — каже. — А хіба є нижчі поверхи? Я п’яний і погано розумію її слова. Вона проходить до моєї оселі. Щось каже, дуже швидко, нервово, напружено. В її очах я бачу сльози, й лише окремі фрази долітають до моїх вуст. — Зрозумійте мене, зрозумійте… ваш балкон з’їла пліснява… через вас усе тліє… Що я маю розуміти? Про які балкони ви говорите? В мене плачуть стіни, від цих сліз течуть плями. Немає нічого цінного у житті. Навіть музи. Навіть музи тлінні, мої — теж. Одну, з блакитними губами, в мене відняли, друга — на третьому місяці й втрачає свій природній колір. — Цей запах, ви розумієте, це неможливо… через цей тліючий запах… пліснява… по всьому будинку… мій балкон… через ваш руйнується… пліснява… у вас щось тліє…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Молода сусідка довго і багато про щось говорить. Її слова відштовхуються від моїх вух. Я не чую, та й не хочу чути… Так, я не люблю балкони. Вони — апендикси на тілі будинків. Не люблю балконів, з них ти наче підглядаєш за голою вулицею, розумієте? Неприємно, неприємно, коли бачиш, що залишається кілька сантиметрів… і ти вже нічого не можеш із тим зробити. Нічого нового!.. А я б малював небу капелюшок, вірите? Якби у мене були долоні-олівці, обов’язково намалював би… — Ви розумієте… розумієте… Сусідка пройшла в мою кімнату, закриваючи собі носа. Смерділо мертвими ембріонами й горілкою. — У вас щось тліє… у вас пліснява… яка з’їдає мої стіни… Так, тліють гори, ембріони, музи, натурщиці й час. Усі вони не змогли вижити. Мої полотна теж… Я малював портрети живих людей, але вони не стають живими. І портрети тліють. І олівці. І фарби. Ніколи не малюйте, бо теж почнете тліти. Я зрозумів: немає жодних кахляних облич… я маю одне оригінальне обличчя, воно жовте, але не кахляне… Я зрозумів, що професор мав рацію: я боюся побачити те, в що ніколи не вірив… але мій досвід штовхає до реалізму — блакитні губи були

ганна костенко. те, що позбавляє сну

блакитними, тому що вони блакитні. Ось мій реалізм: немає жодних кахляних облич і живих картин, це все декорація, вигадка. За кріслом, де були ембріони, стояла вода, маленьке джерело, з якого тхнуло сирістю. Якби тут був той пес, що пив мою кров із калюжі, він би висмоктав це джерело і не було б ніякого запаху. Крик Оголена шлюха сказала, що Жовта Крейда вже три місяці носить у собі хворобу. На її жовтій шкірі проросли тліючі квіти очікування. Я відчував, як вона йде від мене по тих квітах, легенько торкає їх мізинцями, виношуючи в собі мою надію. Ми давно з нею не розмовляли. Ми припинили розмовляти, і я був тому причиною. Я пив. Багато пив. І малював плями. Час від часу до мене приходили Чергові Вони, і я малював тіло. Живе тіло, зі всім можливим щастям. — Мої картини не живуть! Вони мають жити, але не живуть! Мої картини не живуть! Ти збрехала! Вони ніколи не житимуть! Я не маю відповідного органу для народження нових картин! І по калюжах я стрибаю так само, як стрибав! Ти збрехала! Вони ніколи не житимуть! А я ніколи не стану вежею. — Вони оживуть, — вона торкалася моєї руки губами, — я ожила… Я сідав поряд із нею й починав плакати. У мене немає органу, розумієш, спеціального органу для народження живих картин. Мене оточують зовсім чужі картини. Професор мав рацію: нічого нового. Тоді навіщо все це? Цей балкон, який навіть теоретично не відчиняється?! А ще в мене є страшна таємниця, ти маєш про неї знати… я не вмію просто малювати. Я малюю лише плями! Зиркнув у тонкі очі з неохайними віями і намагався згадати ту мить, коли сатана їх клеїв. Якби я був присутнім при цьому дійстві, я виламав би йому руки за цю неохайність. Як можна так спотворити обличчя?! — У мене занадто великі долоні, аби просто малювати! Я не вмію малювати прямі лінії! — Але ти вмієш малювати плями, і руки твої можуть бути просто великими… — Ні! Моє особисте дно настільки близько, що я без зусиль можу перерахувати своє підводне каміння! Ти розумієш! Ти дала мені надію, що мої картини будуть жити власним життям, але у них занадто багато страждань! Мої картини не живуть! Ти занадто повірила в мене, а я нічого,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

абсолютно… я навіть свій балкон відчинити не можу! Мої картини як були, так і залишилися плямами, до того ж чужими плямами, бо я не можу створити свого… органу немає… Вони мають жити, але не живуть! Розумієш?! Багато страждань! А ти поживила своєю кров’ю… мої ембріони! Задля чого? Жовта Крейда схопилася за живіт. — Я поживила їх не своєю кров’ю… не тільки своєю. Я підбіг до балкону і спробував відчинити його. Рости! Рости угору! Чому я не вежа! Але балкон не піддавався. Лише іржаві родимки повідлітали від рами, однак балкон навіть теоретично не міг відчинитись. Я, п’яний і голий, лаявся. Відсунув крісло і, схопивши кілька ембріонів гір, запхав їх собі до рота. — Що ти робиш! Припини! Візьми себе в руки! На смак ембріони були солоними. Маленькі кульки лускалися в мене на язиці. Ембріони плакали, ніби вони молюски. Балкон залишився зачиненим. Я не мав сили відчинити його. Багатоповерхівки як тримали, так і триматимуть небо за вухо. Нічого нового! Небо, коли його за оголену цицьку пощипували вежі, завжди стискалося від болю, ніби передчуваючи громадянську війну. Нічого нового! Хмари?! Цікаво, де ховаються хмари? Напевно, їх зачиняють у одній із шухлядок під самим серцем чи правим оком? Я знову підскочив до балкона. Ртуть у термометрі тремтіла, як крапля крові на голці. Нечувана спека сьогодні. Сонце давно мало піти додому, де на нього чекають голодні діти. Але воно продовжує цілувати будинки пораненими губами, лишаючи на стінах, на склі, на рамах відбиток своєї червоної помади. Так було завжди! Я сказав це вголос, щоб і Жовта Крейда чула мою думку. Життя — це лише декорація, до того ж, не завжди вдала… Декорація вже зробленої Кимось ксерокопії… і ти нічого не можеш! Нічого не можеш… — Ти хворий… На підлозі сиділа Жовта Крейда і плакала. — Ти хворий, хворий! І плакала. — Ти хворий… Так, можливо, я — хворий. Можливо… мене завжди оточують чужі картини. Я сам є чужою картиною. Невідомого мені Автора.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Зіркова ніч Впав і побачив власну тінь. Вона лежала поруч зі мною, на лівому боці. Сконфужені губи примерзли до каплеподібного обличчя. Капелюх зморщився, ніби печене яблуко. Вдарили ножем під ребро. Гострий металевий язик застрибав під моєю шкірою. Мене винесли з кафе і поклали на землю. А мій капелюх кинули поруч. Я перевернувся на спину, так легше дихалося. Хотілося сміятись. Десь плакала дитина. Чітко знав, що це хлопчик. Років п’яти. Жовтий ліхтар підбивав своїм черевиком моє підборіддя. Цього вечора біля ліхтаря ніхто не вигулював собак. Не вигулювався сам. Не шукали повій чи недопалків. Тому він знущався наді мною, над моєю тінню. Відригував антисанітарне світло. Поруч нікого не було. Кафе залишалося порожнім. Для мене… Я лежав на асфальті з листям. Купаючись у теплій ванні крові. Лежав між ногами у перехрестя. Світлофор заїкався, рахував волосся, що випало з моєї голови. Десь плакала дитина. І я чітко знав, що це хлопчик. Років п’яти. Біль охопив моє тіло. Сконфужені губи примерзли до каплеподібного обличчя. Я не міг ні про що думати, але чітко бачив ніч. І зірки. Зіркову ніч. До мене підійшов пес. Спостерігав за моєю смертю. Наступив на голову моєї тіні й почав обнюхувати. Пити з калюжі мою кров. Я згадав руде волосся. Червону сукню. Блакитні губи. Акордеон. Пес продовжував пити. А кафе залишалося порожнім. Для мене… Хтось підняв мій зморщений фетровий капелюх. Над моїм лобом звисала шоколадна борода. Тоді мені думалося, що то Бог. Я поглянув крізь антисанітарне світло ліхтаря на згорблену постать. Врятований. Це була перша зустріч із професором. Поцілунок Тонкий рожевий надріз на блакитно-незайманому тілі: у неба вирізано апендикс, той самий балкон, на який воно час від часу спускалось палити хмарами. Вавилонські багатоповерхівки скидають літаки на землю, бо крилаті заважають будувати їхніх близнюків. Унизу, як завжди, бігають сині вогники. Машини труться боками, штовхаються, зішкрябують смак своєї шкіри. Лаються. А ще хапають за ноги підлітків, які невчасно перепливають перехрестя.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Світлофори байдужі до суперечок. Вони мають лише три кольори, їм вистачає, щоби безбідно прожити своє життя. Посеред вулиці, не спитавши нікого, мовчки стоїть він, самотній і зелений, маленький і старий газетний кіоск. Він ковтає монети, а у відповідь товста жіноча рука висовує з маленького віконця довгождану смердючу газету. — Дєвушка! Куда ви ідьоте?! Я озирнувся й побачив величезну вантажівку з жахливо спотвореним обличчям. На склі і фарах була кров. Люди вистрибували з маршруток, з машин, з вікон, навіть багатоповерхівки нахилилися, аби переконатися, що закривавлений труп не подібний до них. Переконувалися і зітхали з полегшенням. — От так-от, — буркнув хтось мені у вухо, — от так-от буває. Кілька птахів випірнули з зелених плям, в їх очах я побачив сум. Червона калюжа розтікалася по вулиці, і люди дивилися з жахом, але також і з полегшенням, що не вони є тим трупом. — От так-от, — буркнув хтось мені у вухо — от так-от буває. Я глянув на чоловіка й зомлів: він був схожим на сіру пляму без капелюха. До моєї ноги підбіг пес і почав спивати калюжу з крові. — … припини, припини!.. — Сказав професор, підняв шоколадну бороду й посміхнувся. —…ми маємо досвід зла, юначе, а досвід штовхає до реалізму… Але погляньте — він присів до мертвої і зняв з її обличчя хмару, — це обличчя було прошите хмарою… Як шкода… як шкода… У мене запаморочилася голова. Я знову відчув легкість і олівці замість рук. Як надихає чужа смерть, подумалося мені. … ти — мерзотник! У твоїх картинах немає нічого, окрім божевілля і плям! Подивись, на що схожа моя дружина! З машини вийшла жінка-еліпс, тримаючись за задницю, яка була їй замість голови…як же мені жити із задницею замість голови? І моя вишенька зовсім не зім’ята!.. хлопчик, — мене скопили за плече, — а якщо нічого не вийде?.. Оголена шлюха посміхнулася: —…твій кораблик не хоче пройти під моїм мостиком?.. Вона професійно розкинула ноги. Прямо на вулиці. … вам не потрібні, вам ніколи не були потрібні мої квитки! Я постійно підкидаю вам щасливі цифри!.. … а знаєте, знаєте, юначе, тепер дехто ці квитки може купувати на дещо іншому рівні… … у тебе нічого не вийде, друже, все схвачено. Черга…

ганна костенко. те, що позбавляє сну

… а все-таки вона жінка… Раптом я відчув вологі цілунки поміж пальцями. … ти хворий… дозволь мені бути твоїми губами… … вона вже третій місяць виношує у собі твою надію. Хворобу!.. Мені кинули записочку під ноги, на якій було написано: «у тебе жодних шансів». … занадто важкі долоні… Стара Нефертіті легенько смикала мене за комір. … а знаєте, знаєте, я купила пуделя! Жозефіно, крихітко, покажись! … і підлогу можна витирати талановито… … дозволь мені стати твоїми губами… … у тебе жодних шансів… В голові змішалися фарби, плями, кольори, запахи. Відпустить мене. Дайте дихати! Я намагаюсь звільнитися, але хтось тримає мене за руки… … я ж казала, вони оживуть, одна вже ожила! Я ж казала… … знаєте, в чому справжня колізія, юначе? В тих щілинах я не знайшов цукерок! Там давно вже немає щастя… Неподалік від мене загальмував трамвай. Червона сукня замерехтіла в очах, метеликом на скаліченому аваріями перехресті. Руде волосся вузликами перебирав вітер. І блакитні губи… я поцілую їх, як закінчу цей портрет. Я поцілую їх… вони заслуговують бути живими, бо є справжніми блакитними губами… … Пустіть мене! Пропустіть! Кричу і кличу. … намалює спочатку мені капелюх… … а мені голову, замість задниці… … а мені губи… чому у мене немає губ? У мене мають бути губи… … а мені сина.. … а мені час… … а мені… Я біжу за трамваєм. Вагончик набирає ходи, розрізає своїми залізними ступнями зморшки на обличчі вулиці. … Пустіть мене! Пропустіть! Я відчиняю балкон і відчуваю, як мої долоні перетворюються на олівці, такі тонкі й легкі. Розправляю руки і… Десь там, унизу, ярилися заздрощами багатоповерхівки… хапали мене за ноги, не давали висоти, не давали рости угору… але тепер… Дайте дихати, кричу, але у відповідь відчуваю вологі цілунки, запах

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

алкоголю, смикання за комір, брудний пуп, парування собак, смерть пуделя, хлюпання у ребрі, щілини всюди, кохання голосів, хрюкання портфеля, присмак кави, голос співачки, знову кохання голосів, знову запах алкоголю, знову щілини всюди, знову присмак кави, загадковий погляд, музику, що робить боляче… … дозволь бути… … юначе… … Жозефіно!… … задниця замість голови… … у тебе важкі долоні… … плями… … вишенька… … глечик без цукерки… … вони оживуть! … жодних шансів… … черга… … ти обіцяв… … я купила пуделя… … прозорі цицьки… … важко дихати… Все це залишається під ногами… А я…

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Я поцілую ці губи! — кричу. — Поцілую! … І хапаюся рукою за поручень. Жінка з блакитним губами стоїть на підніжці, так само, як і я, висить у повітрі. Кондуктор виштовхує нас з трамваю, бо ми викидаємо щасливі квитки, бо маємо замість рук олівці, і дерева аплодують нам багатотисячною аудиторією… Я закидаю голову жінці з рудим волоссям, торкаюся великим пальцем блакитних губ, які я обов’язково поцілую, тільки-но завершу портрет… чую, як вона дихає від дотику моєї важкої руки… відчуваю запах кожної оксамитової зморшки акордеону… чую, як співає її тканина… з червоного фетру… бачу блакитних зміїв під білою шкірою… хочу ловити їх губами, намацувати, тримати в роті ніжно-рожеві бутони білих троянд… руде волосся в вузликах на моїх щоках… відчуваю… відчуваю… наскільки близько блакитні губи… загадковий погляд… ще одна мить… і ми обміняємося губами… ще одна мить… і загадковий погляд… — Зачиніть негайно його балкон! Він навіть теоретично не може бути відчиненим! … А псина гавкала на місяць.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Кахляні обличчя Коли тобі важко дихати — значить, ти дуже високо. С. Вакарчук

*** Все почалося з висоти. Точніше, з її очікування. З того самого моменту, коли твої губи вперше торкнулися моїх. Все почалося з тебе. Точніше, з твого очікування. І отримання тебе, як нагороди… Ти уникала зустрічі зі мною. Не приходила в гості. Не телефонувала. Ані співачка, ані маленький піаніст, ані офіціант не знали, де ти і з ким. І лише моя поранена кавою інтуїція зберігала надію… Старий сусід мав рацію: у твоїй шиї ховається душа. Це знає і Хазяїн кафе «Колаж». Тому й лишає щовечора на твоїй рафаелівській шиї чорні синці. Я зупинилася перед входом у кафе. Сьогодні останній день мого випробування. Завтра я мала повернути борг… Вивіска «Колажу» хиталася від вітру. Ніколи не помічала цієї брудної фарби. Людей у «Колажі» було небагато, хоча до свята лишалося кілька годин.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Замовила кави, та офіціант її не приніс. У цьому кафе не обслуговували тих, хто найближчим часом мав сплатити борг. Поглянула у вікно. Вулицю відмежовувала тонка тканина скла. Небо повільно зав’язувало рожеву хустку на очі та прислухалося до лайки оранжевих касок й іржавого сміху жовтого підйомного крана. День узяв чоботи в руки, схилив голову на бік і сумно йшов дорогою своїх пращурів. Це була справді родинна традиція: йти й не повертатись, народжуватися і вмирати з хусткою на очах. І завжди бути оточеним цим жахливим рожевим кольором. Цими лайками й сміхом. Жовтого підйомного крана. Врешті, нічого страшного, що не принесли кави. Ти ніколи її не п’єш. Тобі подобається лише колір. Я поглянула на сцену, де має проходити дійство. Цей вечір обіцяв бути таким же набридливим, як червоні диванчики. За життя в «Колажі» я почула всі композиції семи нот роялю. Маленький піаніст гратиме фальшивими нотами давно знайомий репертуар, і ця музика може здивувати хіба мертвого. Нічого нового… Незабаром почнеться свято. На якусь мить я задрімала. Все почалося з висоти. Точніше, з її очікування… Труна Ми трималися за руки й летіли залізною трахеєю вгору. — Він дивний, — казала ти. — Але він тобі допоможе. Як я любила, коли ти посміхалася, коли, як тепер, тримала мене за руку. — Ти, головне, не бійся й не переймайся, якщо він почне говорити всілякі дурниці. Він дивний. Я вірила тобі, й у цьому була моя вина. Я завжди вірила тому, що ти говорила. Моє зап’ястя міцно цілували довгі фаланги пальців. Їх не псували золоті прикраси. Твоя рука, як і вся ти, була легкою й холодною. І я знала, про що думає кожна клітинка твого тіла. Знала, про що говорить кожен синець, і що буває з тобою після нічних походів на висоту. Коли я припиню боятися цієї клятої висоти, то візьму з собою тебе. Сховаю у своїй душі від чужих поглядів. Коли я припиню баятися впасти, я… — Він трохи дивний, але тобі допоможе. Ти, головне, не бійся, — ніжний голос торкнувся мого вуха. Це останнє, що кохана сказала перед тим, як вийти з ліфту. Ми подзвонили у двері й одразу почули погрозливе: — Ви?!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Відчиняй! Двері проковтнули нас до вузького коридору, залишаючи на щоках жовтуватий погляд запиленого світла. Навіть на висоті бувають вузькі коридори. Це мене трохи збентежило. Не роззуваючись, ми пройшли до кімнати. Жодного вікна, одне крісло й дрібка повітря. Ось воно як, на висоті. Ти відразу сіла в трикутний фотель, що нагадував підборіддя, позбавляючи права сісти поруч. Безсоромні голі стіни кричали накресленими на їхньому лобі цифрами. Не думала, що можна з’їдати погані слова цифрами. — Про що вони кричать? — Дізнаєшся, — за спиною пролунав неприємно вузький, немов коридор, голос, — це вона? На мене дивився чоловік з червоним хрущем над губою. Ця родимка смажилася на неголеному чоловічому обличчі й на перший погляд здавалася дуже смачною. — Так, це вона. Тобі не подобається? — ти посміхнулася, оголюючи рожевого язика. — Мені не подобається ніхто з тих, хто приходить до мене. Всі закінчу ють однаково. — Це вже тебе не обходить. Роби що маєш. Ти, моя подруго, запалила сигарету. Вогник освітив кінчик твого носа. В цю мить ти здавалася небезпечною. Хижою. Голодною. Прірвою. Чоловік не зводив із мене очей. Він був немолодий. Хустка закривала посивілу голову. По обличчю розсипалася жменя зморшок. Я відвела погляд від занадто пронизливих очей. Очей, які теж були хрущами. Червоними. Стіни. На стінах я бачила обличчя. Обличчя кричали цифрами. Попереджували. Радили. Проклинали. — Роби, що маєш! — цикнула ти на чоловіка з червоним хрущем над губою. Він поглянув на тебе з ненавистю й пішов за табуретом на кухню. — Ставай сюди і не ворушися! — це він мені. Я незґрабно залізла на хиткий табурет. Опинилася на одному рівні з чоловічим переніссям. Сильні руки обхопили мою голову. Очі, які також здавалися хрущами. Червоними. Торкнулися моїх очей. — Не ворушися, дурепо! Не ворушилася. Але хотілось кричати. Як стінам. Так тривало хвилини зо три. Пружні руки тиснули на мій череп. Його очі фотографували мої.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Погана Зачіска… з тебе… Ну добре, перейдемо до справи. З кишені чоловічих штанців висковзнув потертий сантиметр. Мене вимірювали. Немов на весільну сукню. — Зрозуміло, — тихо промовив чоловічок і записав мої координати жовтою крейдою на стіні. — Я дивлюся, у вас багато відвідувачів. Старий чоловік з червоним хрущем над губою зиркнув на мене і засміявся. Навіть ти заплющила носа, щоб не відчувати запаху його сміху. — А ти думала, ти одна в мене така? — чоловік поклав сантиметр назад до кишені. Той слухняно поліз у чорну дірку його штанів. Крейду чоловік розчавив у руці. І розмазав по обличчю. — Я мала на увазі… я… про цифри, їх так багато… їх же треба запа м’ятати… — А я їх і не запам’ятовую! — кинув він. — Ті, кого слід пам’ятати, давно вже не просто цифри. — Ну, все, досить! У цьому кріслі не так зручно сидіти, як ви гадаєте! Це крісло, як підборіддя — гостре й трикутне. Коли буде готово? — це вона до чоловіка. — Почекай! Скоро буде… Чоловічок вийшов з кімнати й зачинився в туалеті. Звідти лунали дивні звуки його голосу. — Чому він такий грубий зі мною? — Не бери у голову, люба, йому б на пенсію вже… Він завжди такий. Я ж казала, він дивний. Я підійшла до стіни, торкнувшись мізинцем своїх накреслених крейдою цифр. — Отже, я — це лише чотири жовті цифри? — Так. — І це все?! Ти промовчала. — Все, — сказав чоловік, — готово. Для твого розміру в мене є стандарти. Це тобі підійде. Він тягнув за собою дерев’яну довгу й не дуже глибоку коробку. — Це моя висота?! — А ти думала що? — Але ж це — труна! Чоловічок уперше всміхнувся. По-доброму. Мені навіть здалося, що він не такий старий, як видається. — Ні, дівчинко, це — висота. Твоя справжня висота. Поставиш її коло

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

свого мольберта, і тоді ніколи не забудеш про свої сантиметри. Обіцяю. Я оцінювала поглядом свою особисту шафу. — Прошу, — сказав він і показав, як я мушу приміряти на себе висоту. Особиста шафа прийняла моє тіло й дала випрямитися на повен зріст. Набравши повні груди повітря, я відчула, що висоти мені замало. На голову тиснула деревинка. — Послухайте, — я вистрибнула з шафи, — маестро, і… ні на міліметр більше?! Він знизав плечима. — Так, усе! — ти боляче схопила мене за волосся, — отже, коли вона зможе перебратися на справжню висоту? Чоловік з червоним хрущем над губою ненадовго замислився. — Думаю, через тиждень. Але спершу вона має звикнути носити свою висоту з собою. Ми повернулися до вузького коридору. Пилюка остаточно доїла світло. — Дякую вам, — я востаннє поглянула на свого вимірювача. — Ми ще зустрінемося? Від здивування чоловік народив на своєму обличчі нову зморшку. Тонку й дуже вразливу. — Думаю… це діло спонтанності… — Так, все! — ти потягнула мене до залізної трахеї. — Успіхів, — посміхнулися зачинені двері. Чоловік мав рацію: через тиждень я перебралася на висоту. Зігфрид Коли я поверталася додому, на вулицю недобудованих вавилонських веж, над моєю головою лаялися янголи. Ті, в оранжевих касках, завжди безсоромно зазирали з енного поверху в моє життя. Розглядали трикутники самотності. Я поверталася, тягнула за собою справжню висоту, й думала про те, що через тиждень теж стану вежею. Своєю посмішкою мене вітатиме жовтий підйомний кран, який нагадує язичницького бога. Я також кожного ранку буду підморгувати йому, аби день пройшов вдало. Я тягнула свою висоту й ні на міліметр більше, а оранжеві каски сиділи на голові жовтого крана, єдиного бога, в якого вони ще можуть сидіти на голові. І лаялися. Оранжеві янголи сповіщали, що ще одна людина стане вежею. А ве жа — людиною. Вежі й люди інколи міняються місцями. Але ті й інші

ганна костенко. те, що позбавляє сну

залишаються недобудованими. Ніхто нічого не робить до кінця. Навіть оранжеві янголи. Навіть жовтий язичницький бог, який дозволяє лаятися на своїй голові. Одного ранку я теж піду на висоту. Через тиждень. Так сказав чоловік. З червоним хрущем над губою. А може, я нічого й не втрачу. Це лише обмін: я віддаю свою самотність, а отримую — висоту. Висоту, що постійно з’їдає людей. Висоту, яка ніколи не буде добудованою… Ліворуч наввипередки зі мною бігла стіна. На її щоках були видряпані слова. Різні. Погані. Слова. Різними. Яскравими. Крейдами. Там, за розмальованою стіною, — коридор. В коридорі — люди. І так буде завжди. Навіть на висоті. Я вітаюся з людьми через стіну. Вечірній подіум чужих вікон не закінчується. Я за звичкою зазираю в мовчазні непривітні вікна мовчазних непривітних коридорів. Як оранжеві янголи, зазираю. Безсоромно. На одному підвіконні сидів старий чорний кіт. Цілий день сидів, та коли я йшла, кіт задоволено й поважно розвертався до мене задом і, задираючи хвоста, падав на підлогу. На іншому вікні стояв сукулент. За ґратами, зовсім поруч, грав акордеон. Фальшиво. Я прийшла додому зі своєю висотою. Мій коридор мовчав так само фальшиво, як грав акордеон. Коли мені не було що робити, я ставала біля вікна, немов сукулент. Стояла й чекала Сукулент (від лат. succulentus — перехожого, щоби, коли він проходитиме соковитий) — багаторічна рослиповз мене, розвернутися, як отой чорний на з м’ясистим соковим листям чи кіт, і піти. Залишаючи по собі вікно з запітстеблом. До цієї групи належать нілим склом, до якого, немов родимка між представники різних сімей, подібні як зовнішнім виглядом, так і біололопатками, прилип дубовий листочок. гічними особливостями. Їхні спільні риси виникли внаслідок адаптації до природних умов: більшість сукулентів — мешканці пустель, напівпустель, кам’яних плоскогір’їв Північної, Центральної та Південної Америки, а також Південної Африки та Австралії. До Європи перші сукуленти завезено наприкінці XV ст., і вони швидко завоювали популярність, вражаючи незвичним екзотичним виглядом і великою різноманітністю дивних форм (http://www.homeplants.org.ua).

*** — Можна до тебе сісти? Я глянула на людину, що перервала моє миттєве сниво. То була довга, кістлява співачка з великими стопами, на великих підборах, з дуже важким підборіддям, яке вона підтримувала лівою рукою. Розріз її сукні свідчив, що жінка співає лише ліричних пісень. Замість волосся вона мала капелюшок із чорним бантиком.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Я вказала жестом на стілець, і співачка гучно присунулася аж до самих зубців столика. Жінка заплющила око й висолопила язика. За якусь мить пальці її правої руки ковзнули до бюстгальтера й дістали пляшку рожевої горілки і чомусь три стакани. — Будеш? — Та мені б кави… — Ну як хочеш, — співачка відкусила корок. «Колаж» заповнювався людьми. Всі чекали на свято. Я чекала на тебе. Офіціант ще не розпустив волосся. Кафе мерехтіло у відблиску помад, що лишали криваві відбитки на незайманих білих чашечках. — Ти вже бачила новенького? — підмальовуючи очі, запитала співачка. — Ні. Який він? — Феноменальний! Я уважно глянула в очі Чорного Бантика. — Ну… принаймні, так кажуть… Співачку покликали на сцену. Вона швиденько надкусила келих з горілкою й пішла працювати. — Публіка вимагає… Чорний Бантик забралася на сцену, професійно ридаючи в мікрофон. Нова рапсодія Жовтий язичницький бог розмахував залізним суглобом. Лютував. Скрегіт його прогнилих зубів-болтиків ущерть забивав усі вушні раковини перехожих. На землю падали краплі слини кольору кориці. Люди розкривали парасольки. Думали, відіб’ються. Витримають. Та жовтий кран співав. Тягуча музика його суглобів лунала крізь лайку янголів. Падала безтілесними сльозами на безпомічні парасольки. Янголи в оранжевих касках ледь трималися за голову свого язичницького бога. Лаялися. На нього. На себе. На ввесь світ, який будували. Це був ритуальний танок. Жовтий бог відривав одного янгола від свого залізного волосся, ніби блощицю, й кидав на землю. Оранжева каска приносилася в жертву людині, що тільки-но стала вежею. Я ховалася у своєму вікні, що абсолютно не ховало мене від цього дійства. Ти сиділа поряд, мовчки спостерігала, як у краплях народжувалася нова вежа. Губи багатоповерхівки тягнулися до щоки Жовтого крана. А далі було так високо, що й не розгледіти: торкнулася вона язичницького бога чи ні. Зверху впав янгол. Його оранжева каска відскочила від мого скла, залишивши по собі павутину тріщин.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Нам уже час. На нас чекають. Я мовчала і лише спостерігала за твоїми руками. Як же я любила твої руки! — Хочеш кави? — Потім поп’ємо кави. Пішли. Час. На нас чекають. Я мовчала і дивилася на твої руки. Як же я люблю твої руки! Довгі фаланги пальців, на яких мухами поприлипали золоті прикраси. — Зніми це кляте золото! Воно володіє твоїми руками. — Тобі не подобаються мої прикраси? — закусила посинілу губу. — Я не люблю золото. Воно володіє твоїми руками. Воно володіє тобою. — Мною багато хто володіє! Мене це образило. Хоча то була правда. Тобою багато хто володів. Обережно торкаюся тебе поглядом. Ти не ворушишся й не зводиш очей із вікна, хочеш розгледіти крізь краплі перебите віддзеркалення. На тобі зелений жакет, з якого холодною свічкою стирчить рафаелівська шия. Як же я люблю твою шию! Цей довгий гумовий хобот, м’який і пластиліновий, який я цілувала руками. Який так часто малювала у своїх снах. Ти відчула мій погляд, моє бажання. Малювати. Тебе. — Я нікуди не поїду — сказала подрузі. — Я боюся ніколи більше не побачити кахляних облич. — Думаєш, їх немає на висоті? — Не знаю… просто я боюся перестати їх бачити. Я не переживу цього. Жовтий язичницький бог припинив свій танок, захлинаючись у власній слині. Стогнали його суглоби. Янголи в оранжевих касках обгавкували втрату. — Послухай! — боляче схопила мене за плечі. — Ще ніхто не вмирав від переїзду! Ніхто! Від переїзду не вмирають! — Так… але вмирають від висоти… — Ті кахляні обличчя псують тобі життя! Ти навіть не знаєш, хто вони, але хочеш їх бачити. Слухай, ти мусиш викинути все це з голови й переїхати. Твої губи зсудомилися в болючій посмішці. Намацала в кишені сигарети — єдину річ, якій ти ніколи не зраджувала. — Мене через тебе звільнять! Ти чуєш? Звільнять! І все через тебе! Через кахляні обличчя, яких не існує! — Існують… — Яке це зараз має значення? Я знаю лише те, що існує висота, й вона потрібна тобі для нових картин! Ти маєш бути вежею! Ти маєш малювати живі картини!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Спалах — вдих. Спалах — видих. Ти завжди нервово курила. — А якщо не вистачить… міліметра? — тихо спитала я. Ти глянула на те, що стояло в кутку. На мою особисту висоту. І всміхнулася. — Я вб’ю цього старого! Присягаюся тобі, я звільню його. І це все через жовті цифри, так? — з полегшенням спитала ти й ніжно притиснула мою руку до своєї щоки. — Пішли. На нас уже чекає машина. Жодних речей я не складала. Нічого не хотіла з собою брати — тільки власну шафу. Таксист не відповів на вітання. Ввімкнув двигун і помчав вулицею. Я сиділа за водієм. Дихала йому в потилицю. Водій дихав у потилицю лобовому склу, машина нагрівалася сильніше й сильніше. За вікном вишивав хрестиком дощ. Гаптував краплями по склу. — Подивися, — сказала й торкнулася пальцем одного з малюнків. — Це ти, подруго. Кохана лише всміхнулася і взяла мою руку в свої теплі долоні. — Нічого. Все владнається. Вір мені. Машина різко загальмувала. Водій вдарився головою об кермо. — От чорт! — вигукнув він. — Здається, ми тут застрягли надовго! Таксист відчинив двері й вийшов із машини. На дорозі сталася аварія. Вантажівка збила людину. Від людини залишилася лише ідея. Її форму було втрачено. Вантажівка втисла під себе колеса. Вмивалася червоною барвою. Люди повистрибували з маршруток, машин, трамваїв. Звисали у відчинені вікна, забувши про дощ і оранжеві каски. Хотіли переконатися, що скривавлений труп не схожий на них, що вони кращої вдачі, ніж той, чиє розірване тіло вже не може завдати нікому шкоди. Переконувалися й зітхали з полегшенням. Зітхали з полегшенням і поверталися до своїх коридорів. — От так-от, — буркнув водій і ми поїхали далі. Я задрімала. Уві сні бачила асфальт кольору айстр… У кафе вже пахло кавою. Пересмаглими зернами. І краплями молока. Офіціант побачив нас ще здалеку. Відчинив двері й голосно гикнув. Коли ти проходила повз нього, він лизнув тобі коліно. Ти професійно посміхнулася й почала розгойдувати сідницями в так гикання офіціанта. Я ненавиділа тебе в цю мить. Погойдування. Ти вела себе, як дешева повія. — А я і є повія! Було важко йти. Моя особиста висота, яку я хотіла непомітно занес ти в кафе, виявилася занадто негабаритною. Її хвіст випадково зачепив сусідський столик, і келих з шампанським упав і розлився.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— А що б ти робила з зайвим міліметром? — в’їдливо запитала ти. До калюжі підійшов юнак і почав витирати підлогу синьою ганчіркою. Дякувати Богу, я не мушу хоча б прибирати. Протиснувшись до свого столика, я сіла й із полегшенням глянула на відвідувачів. Усі знайомі обличчя. Жодної нової посмішки. Від мого погляду відвернулася Купка молоді — і я знала причину. Вони й уявити не могли, що я буду першою з них, кому буде дозволено мати власну висоту. Лишилося лише звикнути до неї. До того ж, ти — моя подруга. Навіть більше, ніж просто подруга. А це багато що означало в цьому кафе. Нам принесли вина, й ми підморгнули одна одній. Лунала приємна фортепіанна музика. З кольором пародій на авангард. Маленький піаніст, якого називали просто карликом, міг грати на роялі з заплющеними очима, заплющеними вухами, заплющеними ніздрями. Його пальці швидко бігали клавішами. Інколи стрибали через чорні бар’єри. Маленький піаніст міг дозволити собі зробити з музикою все, тільки не грати її правдиво. Деколи він грав ногами. І тоді це була справжня гусінь. Сплетіння пальців і побиття звуків. Всі чекали Хазяїна кафе, без якого не обходилося жодне свято. Столик Хазяїна вже був прикрашений його зображенням. Тебе запросив на танець дядько з маленькими вусиками, але ти відмовила. Сьогодні був мій день. Мій вечір. І моя ніч. — Розслабся. Ти нервуєш? — Трохи. — Розслабся, люба. Все буде добре. Ти нервуєш? — Трохи. За сусіднім столиком сидів хворий хлопчик з квадратною головою. Бідний, бідний хворий хлопчик, не моргаючи, дивився на тебе. В нього були короткі ноги та довгі руки. Руки, що більше нагадували вуса величезної комахи. Хлопчик бував тут майже щовечора, і я ніколи не могла зрозуміти, чий він родич. Може, Хазяїна? А може, твій? Питаючи про цього хлопця, я завжди замість відповіді наражалася на мовчання. На твоєму обличчі був біль, ніби й справді цей бідний, бідний хворий хлопчик твій родич. — Бідній, бідний хворий хлопчик, — сказала ти, глянувши на юнака, в якого з вуха скапувала слина. За ним завжди приїжджала біла машина: кидала його на заднє сидіння разом зі столиком і стільцем. Єдине, що я знала про цього бідного, бідного хворого хлопчика — це те, що він мав квадратну голову, слинився і ввесь час дивився на тебе. — Ти не розумієш, — сказала я подрузі, — мені необхідно бачити кахляні

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

обличчя, навіть якщо я не знаю, хто вони. Я поки що не можу їх намалювати, щоб показати тобі. Я лише бачу їх. І знаю: вони є. Ти поставила келих вина й потягнулася за сигаретами. Твої очі забігали по підлозі кафе, по чужих столиках, зачісках, кілька разів потрапляли в гарячу каву. Потім заскочили в штани офіціанта й одразу випірнули назовні, не зустрівши там абсолютно нічого. Дві живі кульки покотилися за куліси, але звідти їх винесли на тарелі з криком «Хто загубив очі?». Стомлені й запилені, вони повернулися до тебе, так і не побачивши кахляних облич. Якби ти їх знайшла, то була б ідеальна сварка. Ти теж хотіла дізнатися, хто вони, поговорити з ними, і врешті переконатися, що ти більш впливова для мене, ніж вони, обличчя. До тебе підійшов офіціант і поцілував у вушко. Ти зблідла й поглянула на столик, де мав сидіти Хазяїн кафе. Той посміхнувся і поманив тебе пальцем. Все, зараз почнеться… Ти мовчки встала, гордо витягаючи вперед свою довгу шию. Хазяїн схопив тебе за волосся й притиснув до стійки бару. Ти всміхнулася, але я знала, скільки синців залишиться на рафаелівській шиї після тієї розмови. — За нею боржок! — Ще зарано! Хазяїн кинув у мене свого великого пальця. Палець вдарився об мого лоба й відповз до свого хазяїна. — Заспокойся, я обіцяла — значить, буде. Відпусти! — Дивись мені, крихітко. Черга не чекає. Ти ж знаєш, що робить розлючена спрагла черга з такими, як ти. — Заспокойся! Я обіцяла! Значить — буде! Відпусти! — Даю ще місяць. Не більше. Далі буде… сама знаєш, що буде далі… Він провів гострим носом по твоїх посинілих від страху губах. І відпустив з клітки своїх обіймів. — Через тебе мене виженуть з роботи! — повернулася ти на своє місце. Від страху дрижали довгі фаланги пальців. — Через тебе… Через дурні кахляні обличчя, яких немає! — Вони є… — Яка різниця! Ти істерично поправляла своє заплутане руде волосся. Кілька хвилин ми мовчали. Я знала, що за мною борг. Бідний, бідний хворий хлопчик дивився і слинився. На сцену вийшов Хазяїн кафе «Колаж». Привітав відвідувачів віршем. Ти глянула на нього з огидою й запалила ще одну сигарету.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Я його вб’ю… я тобі присягаюся, я колись його вб’ю… І заплющила очі, щоб я не бачила блакитних сліз. — Тобі потрібна висота, — продовжила ти. — Маєш зрозуміти: ті, кого ти називаєш кахляними обличчями, заважатимуть! Ти маєш побачити, що їх нема! Що їх нема. Я доведу тобі. Офіціант підійшов до нас, голосно гикнув і нахилився до твоїх вуст. Він зрозумів твої нерозбірливі слова і свою місію. — Куди ви мене тягнете? Офіціант підхопив мене на руки. — Туди, де немає кахляних облич. Заштовхав мене до маленької кімнати і зачинив двері. Червоне світло падало на унітаз. На цих стінах не було жодних облич, не лише кахляних. До того ж, унітаз був брудним. — Прошу, відчиніть! Я боюся бути зачиненою! Будь ласка! Але мене не випускали хвилин п’ятнадцять, і це навіть здалося мені жорстоким. — Бачиш, жодних кахляних облич немає. Я ображено подивилася і сказала, що то був поганий жарт. — Повір мені, потрібна лише висота! Кахляні обличчя заважатимуть тобі. Тим часом на сцені з кута в кут бігав маленький піаніст, якого називали просто карликом. Коло мікрофона стояв Хазяїн кафе «Колаж» з піднятою над головою рукою. — Отже, — кричав він, — слово має… Неначе нічого не трапилося, ти встала з-за столика й підійшла до мікрофона. Взяла Хазяїна за руку. Така собі гра в ідилію. Ви вдвох сміялися, і це дуже бентежило Купку Однакових Зачісок. — Панове! Цій людині потрібна висота! — промовила ти і вказала на мене. І на мою шафу, яку я принесла з собою. Увімкнулися оплески. Офіціант вдруге підхопив мене на руки, підкидаючи мою голову до стелі. Купка відвернулася й перешіптувалась. Маленький піаніст, який, напевне, був просто карликом, виніс липку стрічку. — Успіхів, — тихо посміхнувся Хазяїн кафе «Колаж» і звелів приклеїти мені на спину висоту. Офіціант крутив зеленим більмом на оці. Заламав мені за спину руки й поклав на столик. На своєму плечі я відчувала присмак голодної гикавки від спожитого вчора. Він, стомлений і посинілий від власного лиха, облизав три пальці. До моєї спини була приклеєна висота, моя особиста шафа.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Офіціант відійшов від столика й розпустив своє волосся. Я мала підтримувати рівновагу самостійно. Не впасти й довести, що мені справді потрібна висота. Ти вірила в мене. Стискала кулаки й посміхалася Хазяїну. Я заплющила очі й виструнчилася на весь зріст. Врешті-решт, якби я не зробила цього, тебе б звільнили з роботи. — Ну, все, тепер ти — вежа! На мене висипались тисячі цілунків. Ув очах мерехтіла тисяча облич. Тисяча долонь плескала по моєму плечу. Лише хворий хлопчик дивився й тихо посміхався. Ти повернулися до нашого столика. Сідаючи, випадково штовхнула стіл. Келих з вином пірнув донизу й розбився. На твоїй спідниці розросталася червона пляма, посмоктуючи вологими губами складки білої тканини… — На щастя! — крикнув маленький музикант, — це на щастя! Так я стала вежею. *** Раптом у «Колаж» зайшов чоловік у фетровому капелюсі. Він був із жінкою, точніше — з дитиною жіночої статі. Вона закохано вдивлялася в звуки рояля. Тримала чоловіка за руку й посміхалася. Офіціант голосно гикнув. Чорна Шапочка підійшов і потиснув чоловікові руку. Пара сіла на підлозі під самою сценою. Маленький піаніст підморгнув дівчині й почав грати ліричні вигадки. Дівчина з цікавістю розглядала фотографії на стінах. Там було навіть моє обличчя, але вона його не знала. — Це ти! — крикнула вона Фетровому Капелюху. На сцені знову з’явилася довгоноса співачка з чорним бантиком на голові. На червоних диванчиках сиділа Купка Однакових Зачісок і малювала. Мене завжди вражала швидкість, з якою вони творили шедеври. Так легко й однією купкою. Зачіски й сьогодні були без штанців. Купка — то сила, а сила ніколи не відчуває сорому. Саму лише потребу. Це твої слова, подруго. Повз мене пройшов юнак у Чорній Шапочці. В руці він тримав ганчірку і був готовим у будь-яку мить мити підлогу. У «Колажі» ввімкнулися блакитні ліхтарики. Хазяїн переможно зайшов до кафе. Привітався з відвідувачами. Привітався з Купкою, яка низько йому вклонилася. Привітався зі мною. Під руку з ним ішла ти, гарна й довга, біла й м’яка. Зі смачними сідницями і блакитними губами. Чорна сукня пасувала до рафаелівської шиї, але рухи твої затвердли. Ти проковтнула запропоноване шампанське й сіла до тих, хто вже облизувався. Мене бачила, але не привіталася. Зіґнорувала. Я дивилася на твою спину.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Віднайшла десять нових ліній. Кінчик твоєї сигаретки правив тобі за третє око. Жовте. Дощик Ключик пірнув у темну шпарину, руйнуючи її застиглий спокій. Хвилину двері розмірковували, чи треба мене впускати. За спиною хтось підглядав у вічко. Коли не янголи, то сусіди. Навіть вежі живуть стінка в стінку. У вічку сусідської квартири блискало скляне око. Привітавшись із ним, я подумала, що треба познайомитися з новими сусідами. Об мою ногу обтерлася сіра кішка з жовтими очима. Вона сплутала мене з кимось. Вимагала, щоб їй почесали шию. — Ти звідки? Хочеш їсти? Кішка пронизливо нявкнула і стрибнула на руки. Нарешті двері перевірили інформацію щодо мене й почали лінькувато відчинятися. Кішка вирвалася з рук і відразу побігла на кухню. Напевно, вона тут не вперше. Рюкзак з речами я поставила на підлогу й підняла голову. Яка величезна стеля! Посміхнувшись, поблукала новим коридором. Насправді немає нічого поганого у висоті. З цією думкою я відчинила балкон і подивилась

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

униз. Ті самі люди, що раніше проходили повз моє вікно. Але зверху бачила їх інакше. Мені навіть захотілося вилаятися, як оранжева каска. Сіра кішка нагадала про своє існування. В холодильнику я знайшла молоко. — Ти тут не вперше, так? Кішка нявкнула й стрибнула на руки. До вечора залишалося небагато часу. А моя нова квартира була непристойно брудною. Пил прилип не лише до підлоги, але й до повітря. Важко дихати. На унітазі я помітила краплі людської присутності. Чи, може, людської потреби. Все це треба якомога швидше вимити. Біля вікна стояло брудне й подряпане крісло. Я зробила каву й сіла на жовтий поролон, міркуючи, що вимити першим: повітря чи унітаз. Ти зателефонувала. Я взяла липку білу слухавку й притисла до своїх зубів. Твій голос бентежив. Хотілося відчути твою присутність. Ти говорила про зовсім несуттєві речі. Казала, що ввечері будуть усі. Що я мушу встигнути. — Не допоможеш мені прибрати квартиру? До того ж… послухай… тут якась сіра кішка з жовтими очима… і чомусь було молоко в холодильнику… Це ти привезла подряпане крісло? Ти відповіла, що моє крісло привезуть трохи пізніше. Замовлення затримується. Я так і не втямила, чиє ж крісло стоїть у квартирі. І кішка. З жовтими очима. Години через три я вимила унітаз, підлогу й протерла вікна. Треба купити сукулент. Поставити на підвіконня. Буде красиво. Кішка спала на подряпаному кріслі. Я їй не заважала. Годинника в квартирі не було. Але за запахом з відчиненого вікна стало зрозуміло, що вже пізній вечір. На хвилину заскочила в душ. Підправила зачіску. Вдягнула себе у свято. Намалювала очі. І почула перший крик у двері. На порозі стояли всі. Вони. Гості, як у тонкій кишці, юрбилися в коридорі. Від посмішок псувалися обличчя незнайомих мені людей. — Проходьте, проходьте в кімнату! Маленький музикант своїм роялем притискав усіх до стіни. Це викликало сміх і задоволення. Натовп верескливо сміявся. Кілька дівчат полізли на кришку інструмента. Маленький піаніст, відчувши момент, почав грати рапсодії. — Проходьте, проходьте в кімнату! Натовп збурився й полився до кімнати теплою смугою. В наборі запахів я не відчула твого.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Мене обслинили поцілунками і огорнули тюльпанами. На радощах офіціант розбив об голову пляшку шампанського. На якусь мить він припинив гикати. — Ну, як воно на висоті? — крикнуло його зелене більмо на оці. Маленький музикант стрибнув на клавіші ногами й почав бігати нав здогінці сам із собою. — Ну, як воно на висоті? — спинивсь на півтоні. Зачіски обнюхували стіни. — Ну, як воно на висоті? Співачка з маленьким чорним бантиком на голові простягнула мені келих з бульбашками. — Ну, як воно на висоті? — Нічого… так. — невпевнено озирнулася, шукаючи тебе очима. — Тільки повітря брудне. А унітаз я вимила. Моя квартира наповнювалася все новими людьми. Новими пляшками й сигаретним димом. Тебе все не було. От шлюха, думала я… обіцяла ж… як я тебе ненавиджу… Хтось сказав, що ти не прийдеш, що тебе бачили з чоловіком. Я поглинала інформацію, але не сприймала її. Шампанське лилося з вух. Якби ти прийшла в ту мить, я б схопила тебе за шию і викинула б з балкону… як жертву… — От що значить висота, — сказав мені сп’янілий офіціант, поклавши голову на мої коліна. — Висота — це коли ти можеш не помічати, скільки людей оточують тебе! — Висота — крикнув маленький піаніст, стоячи на роялі, — те місце, звідки зручніше спостерігати за світом, який тебе абсолютно не влаш товує. — Ні, — співачка з чорним бантиком на голові зупинилася коло нас у звичній для себе депресії, й відкусила новий келих шампанського, — це коли ти так високо, що твоя слина, тим, що внизу, здається дощем. Офіціант голосно гикнув. Його плечі дрижали від виданого ним же звуку. Він похитав головою, і його зелене більмо на оці розплющилося в шаленій утомі. — Правду кажеш, співачко! — поплескав її по стегну. — Я зараз… Він поповз до туалету з дивним виразом обличчя. — Я от тільки не розумію, — сказала співачка, дістаючи сигарети, — нащо ти вимила унітаз? Він завжди буде позначений слідами чийогось перебування. Я обхопила голову руками, й намагалася зосередити погляд на чорному бантику. Трохи нудило, але порівняно з офіціантом я ще була в формі.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Маленький піаніст лежав під роялем. Хтось надсило продовжував танцювати. Якісь обличчя. А сіра кішка з жовтими очима спокійно спала на подряпаному кріслі. — Слу… — я штовхнула співачку, повільно вимовляючи звуки, — слу.. х… це твоя кішка? Співачка зробила зусилля, щоб розплющити очі. До кішки підійшов юнак у чорній шапочці й почав чесати їй за вушком. — Дурна, чи що? Я з собою кішку не брала… гей! Кар… — гик —…лик.. ти брав… цю… ні? ні… і він — гик — не брав… а що цей… тут робить? Гей! Ти.. п… не чіпай нашу кішку… Хлопець відскочив убік. Побачивши, що я заснула, сів на підлогу і теж заснув. — Гех, щастить тобі… — співачка почала щипати мене за носа, — я кажу, що щастить тобі… чуєш? — Чого це? Коло мене відпочивала порожня пляшка. Я дивилася на неї з огидою. — Ти тепер на висоті… все маєш… тепер лишилося тільки закохатися… і все! ех, щастить же тобі… хто б міг подумати… висоту подарували саме тобі… гех… слу, — вона пхнула мене в живіт, — а що, і гори дали? — Які гори? — Ну… як які… ну, гори!.. а… все ясно… як завжди… гех… І співачка почала голосно плакати, згадавши свою місію. Тут я вирішила, що мушу за всяку ціну довідатися про те, що турбувало мене останнім часом. — Ти, — сказала я їй, — скажи чесно, ти — лиса? — Чого ти так думаєш? — Мені завжди здавалося, що ти абсолютно лиса. — Я буваю лише абсолютно голою… я ж співачка! З її рота випала сигарета. — Я виглядаю на те, на що претендую, — сказала вона з гордістю, поправляючи свій бантик. Її слова були правдою. В голові промайнула думка, що я теж мушу виглядати на те, на що претендую. І якщо мені треба для цього носити бантик на голові, я згодна… лише б тебе, подруго, не вигнали з роботи… — Слухай, а я виглядаю на те, на що претендую? Співачка кинула п’яний погляд на мої ноги, оцінюючи — Ні. Не виглядаєш. От якби були гори… може ще… а так… ні. Запало недовге мовчання. Я намагалася згадати, з чого почалася наша бесіда. Її висновок мене збентежив і розчарував.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Я взагалі досі не можу збагнути… чому саме ти отримала цю квартиру… я ж не гірша за тебе… ти думаєш, я принижую себе, бо мені подобається бути співачкою? Перший завжди казав, що справжні мають принижувати себе, щоб потім бути по-особливому вдячними… якби був Перший, він би все розподілив по-своєму. — Хто такий Перший? — Перший — означає перший. Чи, може, ти думаєш, що це наш Хазяїн? ні… це зараз Хазяїн, а колись був Перший… і столиків не було раніше… — А що було? — Канали… Співачка похитала головою, і стало зрозуміло: я з Першим не знайома. — Я взагалі досі не можу збагнути… чому саме ти отримала цю квартиру… ти не ображайся… я тебе люблю… віриш?.. — співачка поцілувала мене у щоку, — от ти думаєш, вони… вони раді за тебе?.. До нас повернувся офіціант і знову поклав своє волосся мені на коліна. Цікаво, чи радів за мене він? — Ну, то я кажу, — крикнув він, — висота — це коли ти так високо, що твоя слина тим, унизу, здається дощем. — Це я сказала! — Яка різниця! — він вщипнув співачку за стегно. — Нумо… плюймо з висоти! Ідея сподобалася співачці з чорним бантиком. Вони вдвох підняли мене за руки й потягнули на балкон. Маленький піаніст прокинувся і почав знову відшукувати мелодії. В моїх гостей відкрилося друге дихання. Офіціант перехилив мене через поручень і натиснув рукою на живіт. Я відчула, як із язика зісковзнула краплинка слини й упала трамваю, що проїжджав під нами, в очі. Співачка заплескала в долоні, наступним мав бути офіціант. Перед очима з’явився бідний, бідний хворий хлопчик, і я подумала, що в нього пускати слину вийшло б краще за мене. — Ану ж бо, давай! Я знову плюнула вниз. Від вологи вулиця поступово набрякала. Мій останній плювок прилип до потрісканого скла першого поверху… От такий собі вийшов дощик! Десь гавкав собака. Плюньте… хай він замовкне… а ти… ти так і не прийшла… подруго… Цього разу я відключилася надовго.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Без шкіри Я прокинулася й побачила, що в мене немає шкіри. Вона кудись ділася. Втекла від мене. Я шукала шкіру. Кликала. Чекала. Але шкіра не поверталася. Я лежала під ковдрою і цілими днями мріяла про шкіру. Про те, що завжди в мене було, але в одну мить випадково, без попередження, зникло. Я навіть забула про картини, про борг і цілунки подруги. Я мріяла про шкіру, сподівалася, що вона хоч трохи відросте. Але шкіра не поверталася. І не відростала. Я навіть подумала, що її з’їла кішка, поки я спала. У тої, що з жовтими очима, величезний апетит. Я лежала під ковдрою і боялася поворухнутися. Кожен рух завдавав пронизливого болю моєму анатомічному безглуздю. Здавалося, по всьому тілі ростуть зуби. Не просто ростуть, а ріжуться. Не просто ріжуться, а випадають. Одночасно. З кров’ю. Більше як тиждень я не могла їсти, дихати, спати, пити каву, ходити до туалету. Ніколи не думала, що то смертельна хвороба — не мати шкіри. Перемагаючи біль, я встала з ліжка. Кицька потерлася об мою ногу. Від її хвоста назавжди залишився ка м’яний рубець, з неприємно рудим запахом. — Зараз, люба, зараз я тебе погодую! Рухи давалися вдвічі важче. Я стала вдвічі повільнішою. Відсутність такої дрібнички, як шкіра, робить життя нестерпним. Навіть під ковдрою. — Зараз, люба! Зараз погодую, лише зателефоную до швидкої допомоги. Доповзла до телефону, тягнучи за собою дві ноги, два непотрібних мені хвоста, дві свинцеві ступні. Швидка не відповідала, либонь, нікого не було біля слухавки. Я набрала номер удруге, і ображений голос пробубнів: — Слухаю! — Швидка допомога?! — Слухаю! — Благаю! Допоможіть! — Слухаю! — Рятуйте! В мене немає шкіри! — Слухаю! — Будь ласка! Я благаю! Зробіть що-небудь! У мене немає шкіри! Вона втекла від мене! А зараз знаєте, що я подумала? Може, її, шкіри, ніколи й не було, може, я так завжди жила, й тільки зараз помітила! Зараз відчула! Це смертельно, скажіть?! Я буду жити? Без шкіри…

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Адресу! Адресу! Сказала. Ніхто так і не приїхав. Навіть через тиждень. Я дивилася на себе в дзеркало й переконувалася в тому, що більше ніколи не матиму шкіри, можливо, я її ніколи й не мала, але тільки зараз помітила. Дивилася в дзеркало і розуміла. Бути Зачіскою не так болісно, як бути без шкіри. Що ж, треба жити далі. Навіть смертельною нестачею клаптиків… — Ти не знаєш, є донорська шкіра? — Нащо? — твій голос, подруго, був сонним і побитим. Слухавка позіхнула й випала з рук. У холодильнику не залишилося молока. Треба примусити себе піти до магазину. В шафі висів мертвий одяг. Нащо потрібен одяг, якщо немає шкіри. За інерцією вдягаю джинси, відчуваючи, як вони прилипають до моїх розгублено-кривавих м’язів. Надворі нудьгував дощ. Знову хтось плював у потилиці перехожим. Я підняла голову. Може, вдасться розгледіти того, хто плюється зі свого балкона. В очі врізалися дві металеві краплі й ледь не позбавили мене зору. Роз’їдаючи оболонку ока, краплі примусили дивитися на світ так, як це роблять вони. — А що я хотіла? — спало на думку. Свіжого молока в магазині не було. *** Вона повернулася до мого столика. Несла в бюстгальтері кілька келихів і рожеву горілку. Співачка відразу відкусила чарку, навіть не запропонувавши мені. Стомилася від власного плачу в мікрофон, хоча й була співачкою. Ми перекинулася кількома словами. Посвята мала ось-ось початися. Щасливий Хазяїн кафе «Колаж» зайняв переможну позицію. Його промова не відрізнялася від учорашньої. Слова застрягали у вухах. Йшлося про гроші, які він вклав у кафе. Казав, що особисто не візьме ні копійки. Казав, що зацікавлений у поцілунках, у збільшені кількості Зачісок. Казав багато, та жодного слова про борг. Попід руки, немов на страту, на сцену вивели переляканого хлопця. Ти нервово палила сигарети. Одну за одною. Твоя спина стомлено погойдувалася. Вони нагадали мені нас із тобою, нашу першу зустріч. Цей ритуал посвяти змінював хіба що обличчя, які після закінчення ставали Зачісками. Колись я так само, як цей переляканий хлопець, стояла перед тобою з вологими очима і довгим волоссям. Все, що робилося зі мною, пройшло

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

повз мене. Запам’ятався лише твій погляд. Ти спокійно курила сигарету і, заклавши ногу на ногу, дивилася на мене одним оком. Я не знаю, що чоловіки знайшли у твоїх губах. Всі шипіли мені, що то дуже незвичайні губи. Блакитні. І що тебе не можна цілувати першою… Мене вразила твоя шия. В ній була якась таємниця. Ти посміхнулася, й здалося, що читаєш думки. Так воно й було насправді. — Починається! — співачка відкусила ще один келих. Хазяїн кафе «Колаж» припинив говорити про гроші й поправив хустку на шиї. Що вдіКВАДРАТ (типографський термін): єш — така традиція. Він звернувся до пере1. Одна з основних одиниць типоляканого юнака, який мав стати Зачіскою, графської системи мір: 1 квадрат = і трохи розповів про його минуле життя. То 4 цицеро = 48 пунктів = 18,048 мм. був молодий хлопець із дуже дивним ім’ям. Таким дивним, що Хазяїн його забув. Точні2. Пробільний елемент, що використовується у виготовленні набірних ше, не забув, а неправильно назвав ініціали. друкарських форм. Квадрати розрізТа хто ж насмілиться виправити Хазяїна. Доняють за кеглем (від 1 до 16 пункведеться тепер бідному ходити з помилкою тів) та за довжиною (1, 3/4, 1/2 в імені. квадрата). Використовують для заповнення пробільних елемен— Це феноменальний хлопець! — кинув тів у неповних рядах (на початку Хазяїн в обличчя публіці. — В нього фенота в кінці абзацу, під час наменальна борідка! Він робить феноменальбору таблиць, формул, тощо ні речі! Ви зможете в цьому переконатися (Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org). прямо зараз! Ану, — тут Хазяїн назвав неправильне ім’я хлопця, — покажи все, на що ти здатен! І хлопець показав усе, на що був здатен. Стихія овацій. Купка Однакових Зачісок зірвались на ноги. Вони побачили в феноменальному хлопцеві феноменальну схожість із собою. Я крадькома поглянула на вигнуту спину за сусіднім столиком. Ти спокійно курила сигарету, заклавши ногу на ногу. Принаймні, вдавала, що спокійно куриш сигарету. Одним оком ти дивилася на нового претендента, але твоя спина знала, що я дивлюся на тебе. Я відчула, що ти хочеш піти. Піти разом зі мною. Забути про сварку, взяти мене за руки і, як колись, ходити по бордюру, зіштовхуючи з нього одне одного… Сміятися й чекати себе на моїх полотнах… — Який молодець! — сказала співачка і з’їла ще один келих рожевої горілки. Хлопцю наказали зняти штани і сісти на стілець. Хазяїн нахилився над ним: в одній руці тримав ножиці, в іншій — бритву. За мить на сцену

ганна костенко. те, що позбавляє сну

посипалося кучеряве волосся юнака. Хазяїн вкладав до його вух останні напутні слова, так само, як свого часу й мені. — Якщо ти загубиш те, що подарує тобі ця жінка, тебе посадять під стіл. Зрозуміла? — Що дарує ця жінка? Я не мала права ставити йому питання, але Хазяїн посміхнувся і відповів: — Дурна! Ця жінка, ця неперевершена жінка, яку мріють поцілувати в губи всі відвідувачі кафе, ця жінка дарує… ідеї! Від радощів за мене Купка Однакових Зачісок задушилася дротиками, облизуючи язиками свої долоні. На сцену винесли шампанське. — Ну… — нарешті сказала мені незнайома жінка, яку всі мріють поцілувати в губи, жінка, яка курила сигарети з одним заплющеним оком, жінка, яка дарувала ідеї, — ну… що тобі найбільше в мені подобається? Я відчула тремтіння. Хазяїн боляче штовхнув мене в спину. — Губи! Кажи — губи, дурна! — шипів на вухо. Я дивилася на тебе, на твою довгу білу шию, в якій ховалася нерозгадана таємниця. — Ну, — повторила ти, лукаво всміхаючись, — ну… говори… — Ти підійшла до мене впритул. — Що тобі подобається… в мені? — Довга шия… Блакитні губи вперше за весь вечір посміхнулися. І я зрозуміла, що вже не зможу без цієї посмішки… В очах промайнула блискавка. Мене сфотографував офіціант. Назав жди. Чорний король Я стала часткою Купки Однакових Зачісок. Кожен вечір сиділа на червоних диванчиках і малювала з Зачісками традиційні візерунки. Мене вражала їхня готовність створити шедевр у будь-який час, але вони зі мною майже не говорили. Може, тому, що я була новенькою. Може, тому, що в мене не така пишна природна зачіска. Може, тому, що я ніколи не знімала штанців. Але я пишалася, що була з Купкою, бо вони — сила. Їх більшість. Я чекала ту, яка вразила мене своєю шиєю. Але жінка з блакитними губами давно не з’являлася в кафе. Зачіски шипіли, що в неї затягнувся роман із чоловіком, що мав величезні долоні. Це не подобалося Хазяїнові. І мені теж.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

На сцені танцювали тіні. Купка продовжувала малювати зелених чоло вічків. Повітря червоніло від очікування ночі. Кафе ковтало людей, які протискувалися в маленькі дверцята. Одну жінку розчавили перед входом, і вона, наче гумка, прилипла до асфальту. Рештки жінки просили води, але ті, кого випадково затоптали на порозі, не обслуговувалися. У кафе бракувало повітря, й офіціант, голосно гикаючи, почав відривати рами від скла. Свіже повітря хлинуло в приміщення. Навіть жінка-гумка, яка прилипла до асфальту, заворушила носом. У вікна тарганами полізли непрошені гості. Переважно то була молодь з дуже дивними обличчями. Штовхаючись, вони кидали у вікна частини свого тіла. Будь-що вони намагалися потрапити в «Колаж». Побачивши це, власник голосно заіржав і зробив знак офіціанту. Купка Однакових Зачісок схопила на руки цей сміх і, немов прапор, понесла до сцени. Офіціант із зеленим більмом на оці відчинив кран. Небажаних відвідувачів змило водою. Близько півночі до кафе зайшла жінка з блакитними губами. Купка заздрісно дивилася їй услід. Хазяїн одразу схопив красуню під лікоть і потягнув до стійки бару. Через кожні три слова він стискав жіночу шию пальцями. Сердито вказав пальцем на Купку, що вже облизувалася в очікуванні. Жінка запалила сигарету і, поправляючи заплутане руде волосся, байдуже підійшла до червоних диванчиків. Купка звільнила їй місце, закохано слідкуючи за кожним рухом. Принесли каву, але вона так і залишилася стояти. Після другої жовтої сигарети один із Зачісок облизав жіночу щоку й, закотивши в судомі очі, почав нотувати сльози до блокнота. Жінка плюнула в його бік. Під столом голодні істоти покусували жіночі коліна. Ще одна Зачіска вирвала кілька рудих волосинок із її голови. Раптом вона глянула на мене. — Усім подобаються мої губи, а тобі — моя шия. Чому? — Не знаю, — ледь прошепотіла я, — може, тому, що ваша шия нагадує мені кахляні обличчя… — Кахляні обличчя?! — жінка рукою відсторонила від себе інших Зачісок. — Ти переймаєшся цим питанням? Я мовчки кивнула. — Може, ти ще знаєш, хто вони, ці кахляні обличчя?! — Ні, не знаю… але я бачу їх… Жінка з рафаелівською шиєю і стомленими губами простягнула мені свою руку. Тонкі фаланги пальців із золотими прикрасами доторкнулися до моїх. Мені посміхнулися дві блакитні лінії.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Пішли. Ми повільно встали і попрямували до Хахяїна кафе «Колаж». У спину мені плювали Зачіски, але жінка взяла мене під руку, і я не відчувала страху. — Ти вмієш грати в шахи? — спитала. — Вмієш? — Достатньо для того, щоб програти, — відповіла я. Ти посміхнулася, сильніше притискаючи мене до себе. — Виграє той, хто певен своєї поразки! Нічого не бійся. Тепер я завжди буду поруч. Буду твоєю подругою. Хазяїн кафе «Колаж» кинув на мене погляд і, посміхнувшись, запропонував сісти поруч. — Отже, обрала? — спитав він жінку. — Обрала. Її поцілую. — Ну що ж… Подивимось! На скатертині вже стояли шахи, і Хазяїн, надкушуючи тістечко з білим кремом, запропонував зіграти партію. Я грала чорними. Але в мене був лише король. Хазяїн довго обдумував перший крок. Жував тістечко й думав. Думав і жував тістечко. Обирав потрібну конструкцію. Потрібний хід. Для вбивства. Я глянула на мою нову подружку, вона знизала плечима. В її очах я вгадала надію на те, що можна виграти навіть з одним чорним королем. Нарешті Хазяїн зробив перший хід. Погрожуючи хоботом свого слона, він почухав за вушком істоту, що сиділа коло його ніг. — Шах і мат! — посміхнувся він і дожував тістечко з білим кремом. Я подивилася на Хазяїна й забрала до себе його вже скаліченого слона. Ти, моя нова подруга, з полегшенням зітхнула. Хазяїн почервонів і закричав, щоб йому принесли ще одне тістечко, але вже з рожевим кремом. Він довго думав і жував тістечко. Жував тістечко і довго думав. — Шах і мат! — ніздрі його збільшували об’єм носа. На носі застиг крем. Хазяїн обирав потрібну конструкцію. Потрібний хід. Для вбивства. За моєю спиною стояли ти, маленький піаніст, співачка з чорним бантиком і Чорна Шапочка. За спиною Хазяїна грілася Купка. Офіціант довго не знав, з якого боку краще спостерігати за партією. Я поглянула на дошку і забрала під себе ще й білого коня. Хазяїн зиркнув на мене з-під лоба. Здається, я починала його дратувати. Він крикнув, щоб йому принесли ще одне тістечко, але вже з блакитним кремом. — Шах і мат! — його слина вмила пішаків. Він штовхнув чорного короля, і той, погойдуючись, упав на коліна перед білим військом.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Купка Однакових Зачісок заверещала від радощів. За моєю спиною всі розійшлися, крім тебе. Хазяїн зиркнув і погрозив мені пальцем. Відтак пішов до туалету. Маленька істота з великою головою пішла за ним. Вона завжди ходила за своїм Хазяїном. — Краще б ти одразу програла, — сказала ти, проводжаючи поглядом Хазяїна. — Чому? — Забудь. Усе нормально. Хочеш кави? Офіціант провів нас до окремого столика. Столик коло вікна тепер був нашим. Моїм. На сцену вивели одного з Зачісок і поставили на коліна, як чорного короля, перед усім кафе. — Що відбувається? — спитала я. — Та нічого нового. Його зараз будуть бити, а потім посадять під стіл. І він уже ніколи не буде Зачіскою. — За що бити? Ти не відповіла. Лише задушила в попільничці сигаретку. До кафе забіг високий і худий чоловік у фетровому капелюсі. Побачивши його, ти зблідла й гикнула, як офіціант. Чоловік був нетверезим і когось шукав очима. — Я зараз підійду, — сказала ти й побігла за сцену. Карлик припинив грати на роялі. Співачка сховалася за його спиною. Фетровий Капелюх закривав чоловікові очі. Але я відчувала, що вони шукають тебе, подруго. Раптом чоловік підбіг до мене і стукнув кулаком по столу. Мене вразила його велетенська рука. — Хочу на тебе подивитися! — гаркнув він. — Яка ти з себе! Хочу подивитися на тебе! Його капелюх зіштовхнувся з моїм лобом. Він незнайомця смерділо перегаром. Неголені щоки торкнулися моїх. Я не знала, хто він і чого від мене хоче. — Де вона?! Кажи, де вона? Відчувши мій страх, чоловік відступився. Всі відвідувачі кафе дивилися на захмелілого зі сміхом на підборіддях. Навіть про биття Зачіски забули. — Ну! Хто з вас зважиться потиснути мені руку?! Мою величезну долоню?! Зачіски притихли. — Хто зважиться?! Хто?! Може, ви? Чи — ви? — чоловік почав чіплятися до всіх столиків. — Невже ніхто не хоче потиснути мою руку?

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Я потисну! — з підлоги встав Чорна Шапочка. Він витер руки блакитною ганчіркою і простягнув худу й безпомічну п’ятірню назустріч гігантським пальцям. Хазяїн кафе вийшов із туалету. Йому не сподобалася поведінка цього чоловіка. Чи те, що йому потиснули руку, чи… Зачіски стежили за кожним рухом Фетрового Капелюха. Перешіптувалися. Ти визирала з-за куліс, покусюючи блакитні губи. Чоловік, стиснувши руку хлопця, потягнув його до одного зі столиків. — На підлогу! — крикнув він і скинув зі стільця товстого чоловічка, який нагадував печене яблуко. Чорну Шапочку посадив поряд із собою. — Офіціант! — крикнув він. — Нам, будь ласка, кави! Чорна Шапочка м’яв на собі одяг. Він не мав права сидіти за столиком. Це не залишиться без покарання. — Вам краще піти, — офіціант грізно гикнув, повертаючи до Фетрового Капелюха зелене більмо на оці. — Це ще чому? Я сиджу за своїм столиком! — Вам краще піти! — зеленів офіціант. — Я пригощаю кавою того, кого хочу! І це мій столик! — Вам краще піти! Офіціант вхопив Фетрового Капелюха і кинув його на підлогу. На Чорну Шапочку насипалась Купка. Юнака почали бити ногами в живіт. Один із Зачісок впхав хлопцеві до рота блакитну ганчірку. Ти спостерігала за бійкою, покусюючи сині губи. Весело було лише Хазяїну. Він наказав маленькому музикантові грати на роялі. Сп’янілий чоловік відбивався від офіціанта. Його капелюх злетів з голови. І я побачила фарби болю на неголених щоках і кров під ребром. Чоловік крикнув і мерцем осів на підлогу. Офіціант з підбитими губами потяг тіло до виходу. Фетровий капелюх полетів слідом за чоловіком на асфальт. Подряпана Купка Однакових Зачісок повернулася на свої місця зализувати рани. Офіціант поправив смокінг. Юнак з ганчіркою в роті беззвучно ридав. *** — Я ж казав! То феноменальний хлопець! Співачка голосно ковтала сльози. Цей хлопець справді феноменальний, кричала вона. Цікаво, чи плакав Чорний Бантик, коли мені зрізали волосся. Тепер юнака поведуть на висоту, до вимірювача, якого ти, подруго, нена виділа. Йому, за твоїми словами, вже час на пенсію.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

В цього юнака з’являться власні цифри, власна висота, власна квартира. Нічого нового для тих, хто звик прокидатися… Суперник Мене розбудила киця. В її жовтих очах я прочитала страх. Може, землетрус? Киця вимагала, щоб я встала й пішла за нею, тільки я ніяк не могла знайти під ліжком свої капці. Раптом відчула, як підлога ходить під моїми колінами. Жовтий язичницький бог за вікном спокійно стояв на одній нозі, і, якби справді був землетрус, оранжеві каски давно б обгавкали цю подію. Здавалось, трясе лише мене. Тільки мою квартиру. Стіни в коридорі повільно звужувалися, а стеля повільно — сантиметр за сантиметром — з’їдала простір. Я побігла на балкон, щоб покликати когось на поміч. Але стіни кривавилися водою. Мій балкон за ніч було обсипано пліснявою. Я схопила куртку й вибігла з квартири. В домашніх капцях та піжамі. На вулиці було зимно. В кишені куртки я намацала кілька копійок. Мало цілком стати на однин телефонний дзвінок. Тобі. Коло телефонного апарату в смітнику рився чоловік. Він жваво розкидав бруд у різні боки й гарчав, як собака. З-за плеча на мене зиркнули дві величезні лупи. — А… це ви! Доброго дня, пані! Я вдала, що не почула вітання й пройшла до телефонної кабінки без дверцят. Але дивний чоловік схопив і потиснув мою задублу руку. — Ви не дивіться на мене, як на жебрака. Я й справді дещо шукаю у смітнику, — він посміхнувся. — Я ваш сусід, живу навпроти вашої квартири. Я з полегшенням зітхнула. Мій сусід не був схожим на прохача, радше на божевільного. На невизнаного божевільного. В нього була величезна борода в ковтунах, рудого, навіть шоколадного кольору. А ще він носив метеликів у піджаці. На носі яскраво поблискували величезні лупи окулярів. — Послухайте, в мене, здається, біда… Чоловік продовжував посміхатися. Він милувався моїм розгубленим виглядом. — Он як? — Щось сталося з моїм коридором! Коли я прокинулася, він став вужчим! А балкон вкрився пліснявою! — Це дуже цікаво, вам не здається? — Ні.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Великі Окуляри знову посміхнулися й полізли в смітник. — А от я дещо шукаю у смітнику. — У вас не було землетрусу?! — нервово перебила сусіда. —…шукаю те, що в нього викидають щодня… Але то не сміття, не подумайте! Окрім бруду, в смітник викидають ще й час! От я і знайшов ваш. Сусід простягнув мені зламаний пензель. — Це не мій. — Он як?! Справді? — Скажіть мені, будь ласка, у вас був землетрус?! Ви давно тут живете?! Великі Окуляри блиснули: — Чарівна пані, я живу тут від початку! Я вирішила, що від божевільного сусіда я не дізнаюся більше нічого корисного й пішла геть. — То ви кажете… ваш коридор став вужчим? — вдарило мені в спину. — Я знаю чому, пані! Чекайте! Великі Окуляри запросили мене на чашку кави. Я була в піжамі, але сусід виявився доброю людиною і сказав, що неважливо, як людина вдягнута, головне, щоб шкіра була на місці. — А якщо немає шкіри? Сусід почесав бороду. — Тоді важко жити… Він побіг на кухню. Я сіла в крісло й розглядала кімнату: жодної фотографії, натомість купа книжок та паперів. Сусід був ученим. Про це свідчили не лише окуляри. На письмовому столі Великих Окулярів був ідеальний порядок, що мене трохи здивувало. Нарешті сусід повернувся. Сів напроти, тримаючи в руці чашку. Поки він не випив кави, бесіда не почалася. — То ви кажете, ваш балкон пліснявіє? — Так. — А коридор вужчає? — Так. — І ви вірите в це? — він поставив чашку на стіл і поклав руки на коліна. — Я це бачила! — Ну… бачити — не означає вірити! Ви вірите цьому? — він посміхнувся. — Вибачте, я не розумію питання. Він витримав паузу. — Розумієте, мила пані, ми віримо лише в те, що бачимо, а тільки-но заплющимо очі, все щезає! От заплющте очі, заплющте! Що ви бачите?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Ніщо не бачу… — Тобто, виходить, ви вірите у ніщо?! — Вибачте, я… Він перервав мене зневажливим змахом руки. Окуляри знову блиснули. — Пані, відповіді на всі ваші питання я не знаю. Однак знаю питання, які ви мені хочете поставити! Ми віримо не в те, що потрібно, і не так, як потрібно. Ми прагнемо абсолютно недосяжних речей… — До чого тут мій коридор?! — Не все відразу, вислухайте мене. Слухати ж не боляче, правда? Старий сусід зняв окуляри і кілька хвилин мовчки сидів з заплющеними очима. Здавалося, він щось пригадує. Але окуляри знову опинилися на носі й були йому замість очей. — Ми віримо у що завгодно, пані, і в цьому наша велика трагедія! Ми вимірюємо існування Бога за допомогою коефіцієнтів, процентів, літер… І навіть цифр. А просто повірити Йому не хочем. Якщо ж ми втратимо, припустімо, цифри, це буде прирівняно до смерті. Так, коли ми втрачаємо справжнє, нам чомусь здається, що ми зможемо з цим змиритися… Хоча… справжнє як таке неможливо втратити! Та й не в тому річ! Коридор звужується тому, пані, що ви повірили в це! Ось і все.

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Зачекайте, це неможливо! Виходить, немає жодного зовнішнього чинника?! — Є… — ? Сусід покрутив носом. Він щось недоговорював. — Вся річ у меті… — він співчутливо глянув на мене і поправив окуляри. — Просто… якби це сказати… Хтось має співмірну надію на виграш, і поки що цей хтось виграє… — Втрачаються цифри? — з жахом спитала я. — Втрачається віра. Живий метелик Я любила читати газети, хоча ти завжди лаяла мене за це. Марна трата часу. Казала ти. Всі брешуть. Казала ти. Всі, хто працює в газеті, нездари. Казала ти. А я любила читати газети. Любила смак фарби. І чергу. Ми зустрілися біля зеленого газетного кіоску. Це була випадкова зустріч. До моїх губ постукало привітання, але я не впустила його до себе. Лише за червоним хрущем над губою я зрозуміла, кому належать ці слова. Чоловік здавався таким же самотнім і зеленим, як кіоск, лише не ковтав монети. — Я не впізнала вас, — виправдовувалася. — Погано виглядаю? — Ні… навпаки… непогано. Чоловік усміхнувся. І я побачила, що він не такий і старий, як мені здалося під час першої зустрічі. Зморшки не псували його обличчя. Хустка на голові не ховала посивілу голову. — На висоті завжди здаєшся старшим, ніж є насправді. Ось і ви, пані, подорослішали. Чоловік з червоним хрущем подивися мені у вічі, і я злякалася, що він знову схопить мене за голову, прямо тут, на вулиці, при всіх, і буде тиснути пальцями на мій череп. Однак Червоний Хрущ лише усміхнувся. Я спитала, як його справи, але то було зовсім не оригінальне питання. Чоловік відвів погляд. Я дала йому зайвий привід розчаруватися в собі. — Які в мене можуть бути справи? — він підняв комір свого пальта, прикриваючи червону родимку, і насупився. Була його черга. Він нахилився до маленького віконця й попросив кольорову крейду. Товста жіноча рука забрала гроші й за мить просунула крейду, яку чоловік кинув у торбу з продуктами. Подякувавши чи то

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

товстій жіночій руці, чи то зеленому кіоскові, він, не дивлячись на мене, прожував: «Успіхів вам». І пішов. На висоту. — Зачекайте! — крикнула я. Синє пальто щезало з мого життя. Чоловік зупинився. Він про все здогадався. Подивився на мене з-під лоба, ніби знав, про що я його попрошу. Обмірковував, як відповісти. Як відмовити. — Почекайте! — я схопила його за рукав. — Будь ласка, я благаю вас… дозвольте мені ще раз поглянути на свої цифри. Лише чотири цифри… жовті… Мовчання повнилося слізьми. Мені було необхідно бачити власні цифри. Переконатися, що вони є. Нехай жовті, і їх лише чотири, але вони є. — Навіщо? — тихо спитав чоловік. Не знаю. І справді, навіщо дивитися на цифри? Але в ту мить я майже фізично відчувала, що мені це необхідно. Я мала повернути борг. Мені залишилося так мало часу. Моя подруга, пам’ятаєте її, мене зрадила. В неї з’явився чоловік… чи, може, той чоловік був і до мене… не знаю… не в цьому річ! А я мушу намалювати картину, живу картину, щоб її не звільнили з роботи… це все Хазяїн, він їсть лише тістечка, а насправді ненавидить шахи і тих, з ким грає… він боїться! Я зрозуміла це ще тоді! А маленька істота з великою головою, вона всюди ходить за ним. Коло ноги, як цуценятко… Я маю подивитися на цифри, може, вони підкажуть мені, хто такі кахляні обличчя, які переслідують мене. Я бачу їх, бачу! Але досі не можу намалювати… чому?! Може, кахляні обличчя допоможуть намалювати справжню живу картину?.. В мене є висота! Справжня! Нехай їй і бракує одного міліметра, але… Послухайте, я знаю, я мала отримати якісь гори, мені чомусь їх не дали… я знаю, що не виглядаю на те, на що претендую, про це кажуть усі, і навіть я сама це розумію… але я бачу обличчя, і не прості, а кахляні, і тим вирізняюся, напевне… Послухайте! В мене почала опускатися стеля, звужується коридор… а я ще не сплатила боргу… мені необхідно бачити свої цифри! — Досить! — крикнув він. — Від вас багато галасу. Я не виглядаю на те, на що претендую… так кажуть усі: і співачка, і навіть я сама це розумію… до чого тут гори, і що таке гори… чому мені їх не дали, якщо я маю справжню висоту… лише кахляні обличчя, які всюди, вони переслідують мене, тільки я не знаю… чи в мене ще є мої цифри… Трамвай підслуховував нашу розмову. Підкрався і зареготав у вуха. Кондуктор виштовхувала чоловіка та жінку з вагончика. Напевно, в них не було квитків. Червоний хрущ над губою заворушився. Не встигла я отямитися, як

ганна костенко. те, що позбавляє сну

чоловік, зачепившись однією рукою за калюжу, перестрибнув водяні ковбані. Синє пальто мовчки щезало з мого життя. Завмерли навіть оранжеві янголи. Трамвай нахилився, витрушуючи зайвих пасажирів. — Ну, то ви йдете чи ні? — кинув чоловік через плече. Я посміхнулася. — Тільки мені треба ще зайти на ринок. Дорогою ми не розмовляли. Я боялася сказати щось зайве. Червоний Хрущ нічого не боявся. Просто мовчав. Дивна людина. А я думала про те, що він здогадується про моє становище. Або просто знає, бо всі, хто приходить до нього, закінчують однаково. Чоловік дуже швидко йшов, я ледь встигала за ним. Як цуцик, бігла за ногою свого господаря. Нарешті ми опинилися в знайомій мені квартирі. Чоловік мовчки роззувся, зняв куртку й пішов на кухню, залишивши мене саму. Я не знала, що робити далі. Заходити в кімнату без дозволу не хотілося. Але чоловік з червоним хрущем над губою ніби забув про моє існування. Я стояла статуєю аж доти, доки він не визирнув із кухні, витираючи рушником руки. — Будемо їсти. Поговоримо потім. — А коли… цифри? — Я ж сказав! — крикнув він, і червоний жук над губою спалахнув. — Поговоримо потім! Я пройшла до маленької кухні з низькою стелею. Крихітний балкончик відкривав ледь знайомий пейзаж. — Їж. Ти маєш поїсти. Чоловік поставив тарілки з овочами та м’ясом. Їсти я не хотіла, але відмовитися не наважилась. Він не сідав. Нарізав хліб. Відкоркував вино. Але мені випити не запропонував. Пив сам. Багато пив. Мовчання гусло. — Розумієте… — я поклала до рота хліб, — мені необхідно подивитися… я маю знати, чи є мої цифри… бодай їх лише чотири… — Навіщо? — Розумієте, — я поклала м’ясо до рота, — вони мають мені підказати… вони мають мені допомогти… я маю знати… — Навіщо? — Розумієте, — я поклала до рота овочі, — може, вони підкажуть мені, хто такі кахляні обличчя… і до того ж, я маю сплатити борг… Червоний Хрущ поперхнувся вином. Очі його намокли і я зрозуміла, що вимірювач щось знає. — Хто такі кахляні обличчя? — тихо спитала. — З ними я знайомий особисто –його голос схмелів.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Думки чоловіка застрибали по столу. Він хапав їх руками й кидав до рота. Я встигла побачити, що його думки сумні й трохи навіть розлючені. Кахляні обличчя про щось нагадали червоній родимці. Про щось не дуже приємне. І, можливо, болюче. Неіснуюче. Вже тепер. — Я знаю! — крикнув він і навпіл розколов стіл кулаком. — Знаю, що вони руйнують! Червоний хрущ під губою затремтів і почав пити кров свого господаря. Від чого за мить щоки стали червоними. — Ти постійно питаєш мене про жовті цифри. Яка тобі різниця: є вони, чи ні?! Тобі що, легше від того стане? Обличчя?! Що ти знаєш про обличчя?! Багато років тому я втратив через них своє місто. Загубив свої будинки. Усі шляхи… У мене немає нічого, крім крейди й тих, кого я маю вимірювати. Хочу на пенсію. А ти питаєш мене про кахляні обличчя, про жовті цифри. Ти… і знаєш, що найстрашніше?! Я вже не вірю, що колись мав своє місто. Свої будинки. Свої шляхи. І ти вже не віриш, що маєш цифри… Обличчя — як цифри, вони руйнують… навіть якщо ти не знаєш хто вони такі! Вони щезають, навіть якщо накреслені на стіні крейдою… Чоловік сів. Пальцями почав відшкрібати від щоки червоного хруща. Не виходило. — Не вірю я більше. Ні кахляним обличчям, ні цифрам, ні твоїй подрузі, ні собі… ні в те, що колись мав своє місто… свої шляхи… і все… і все через тебе. Через таких, як ти! Він підняв голову, і я побачила великі краплі алкоголю на його очах. Знову побачила старе обличчя. —…А все тому, що кожного дня я бачу, як такі, як ти, втрачають свої міста. Свої балкони і навіть життя. За таких умов не можна сподіватись на власне щастя… Думати про власні будинки… Я не такий, як от твоя подруга… Вона може обманювати двох одразу, заздалегідь знаючи, що жоден не стане вежею… нащо, питаєш? Бо сама колись програла… Чоловік захлинувся… — Вона підвладна не собі… і навіть не кахляним обличчям… Я дивилася на порожню тарелю перед собою. Тільки тепер, коли все з’їла, відчула справжній голод. Хотілося додому. Сварила себе в думках за рішення прийти до вимірювача ще раз. Подякувала за вечерю й повільно попрямувала до вузького (навіть на висоті) коридору. Чоловік з червоним хрущем сіпнувся і боляче схопив мене за руку. Так колись робила ти. Блискавка гніву чи відчаю пробігла запиленими зморшками. Червоний хрущ розплився по неголеному обличчю. Очі,

100

ганна костенко. те, що позбавляє сну

немов уперше, торкнулись моїх очей. Чоловік щось хотів мені сказати, але не міг. Я спробувала вивільнити руку. — Не ворушись, дурепо! Ти ж тільки баба! Нащо тобі кахляні обличчя? — Я маю повернути борг! — крикнула з образою. — Маю намалювати живу картину. Свою найкращу картину! А залишилося так мало часу! — Часу не лишилося. Часу ніколи не лишається. Я бачив тисячу таких, як ти, і жодна не закінчувала добре. І знаєш, чому? Бо нема ніяких облич! Немає ніяких картин! Це все дурість! Навіть цифри не мають значення! Все губить сенс ще до того… ти… всього-на-всього… жінка! Краще за життя ти нічого не створиш! Твоя власна дитина буде живою картиною! І забудь про обличчя, про цифри… поки ще можеш забути… Я пригадала. Що щось подібне я вже чула. Чоловік зблід, певно, зрозумів, що наговорив зайвого. Клітка його пальців не відпускала мене. Я намагалася пригадати, чи є в співачки дитина… — Йди. — тихо промовив чоловік із червоним хрущем над губою. — Йди. І прийди до мене тоді, коли цього захочу я, а не ти. — А ти хіба захочеш, щоб я повернулася?.. Чоловік глянув на мене, як вимірювач. Штовхнув мені назустріч червоного хруща. Родимку. І всі свої зморшки. У своєму роті я відчула живого метелика. І чомусь посміхнулася. Метелик мав право на життя. Метелик був у мені. І це був мій метелик. — Йди, — тихо промовив чоловік. — Йди… І я пішла. *** Маленький піаніст, який, швидше за все, був просто карликом, заграв рапсодію й присвятив її новій Зачісці. Офіціант витяг зі штанців фотоапарат і натиснув пальцем маленьку кнопочку. З очей вилетіла пташка. З фотоапарату — спалах. З рота офіціанта — фотокартка. Хазяїн поплескав переляканого хлопця по плечу. Назвав його вже навіки неправильне ім’я й запитав традиційне: — Що тобі подобається в цій жінці? — Губи, — нерішуче прошепотів юнак і подивився на Хазяїна. — Губи подобаються… — Молодець, так тримати! Ти повільно підійшла до нової Зачіски і без зайвого слова механічно провела блакитними лініями по тонких вусиках. Юнак почервонів. У його очах з’явилося те, що невидющі називають надією.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Вперше за увесь вечір ти підняла очі й глянула на мене. В тобі кричала самотність. Офелія, донька Полонія Я сиділа на березі. Круглий камінчик спочивав у долоні. Сонце лежало на голові й сліпило очі теплим дотиком. Водоспад тихо лився до ніг. Я відпустила камінчик додому, у воду. Він прощався зі мною, залишаючи на воді круглі цілунки. Водоспад співав і кликав темно-синьою посмішкою. Простягнула руки й дивилася, як тепла тягуча вода струменить між пальцями. Згадалося дитинство. Велика смачна цукерка, з якої злизую розплавлену на сонці карамель. Цукерка меншає, і я дряпаю язика об гостру палицю. Солодка карамель з присмаком крові. Я наближаюся до водоспаду щоб перевірити, чи мій язик не загоївся. Чи є в мене взагалі язик. Язик, що спливає кров’ю. Язик, що злизував карамель. Липучий струмочок води ллється потилицею. Гаряча лава з піском і глиною стікає по шиї. Обличчю. Гарячим волохатим язиком мене ніби лиже корова. Вмиваюся брудом. Печуть щоки… і знову присмак крові. З мене ллється жива червона вода. Я стаю живим червоним водоспадом. Мої руки в темній глині. Волосся і шкіра — в липкому й гарячому… Розплющую очі. Кімната ще темна. Ранок якщо і був, то дуже похмурий. Притиснувшись до подушки, зраділа, що вдало приземлилася. Повернулася. Зі сну. На лобі виступив липучий струмочок солонуватого присмаку. Я кричу від страху й несподіванки. Око електричної лампочки вкусило за вухо кімнату. Моє волосся — в крові. Подушка — в крові. На подушці лежить сіра кішка, яка розрішилася маленьким рожевим монстриком. Без очей. Я машинально прибираю постіль. Мене нудить від думки про кошачі пологи. Стомлена кішка міцно спить. Її тіло швидко дихає. Я довго не наважуюсь підійти до неї, щоб подивитися, як вона спить. Питаю себе, чи кольорові її сни. Годинник вибив четверту ранку. Я обережно витягла маленьку кицю з-під материної цицьки й понесла до ванни… Увесь день дощить. Цілий день сиджу в подряпаному кріслі й дивлюсь на краплі. Коли йде дощ, розумієш, що вгорі теж є поверхи… Запрошую до шлунку теплу каву. Дивлюся на дощ. Там, за вікном, на пластмасових вулицях, розтягнувся шлейф машин звичних буднів. Металеві різношкірі краплі метеляються в хаосі. Габаритні вогники збиваються

101

102

ганна костенко. те, що позбавляє сну

з ритму роздратованими сигналами. Шлейф закам’янів на безрух. Не просувався. Не дихав. Механічні жуки в нетерплячці липли один до одного. Фарами. Фарбами. Магнітами. Дві автоматичні краплі — червона й жовта — зіштовхнулися, і… постав ще більший хаос. Виник новий колір. І, певно, нова лайка. Сіра кішка стомилася кликати своє кошеня. Прийшла до мене поплакатися. — Ти звичайна кішка, — я почесала її за вушком, — в тебе зникла дитинка, в мене — подруга. Ми квити. Подзвонили у двері. І ми вдвох з надією побігли до коридору. — Можна пройти? На порозі стояв худий юнак, із підбоКВАДРАТ МАГИЧЕСКИЙ — символ числовой гармонии. Составлялся таріддям вбивці, в чорній шапочці. Він м’яв ким образом, чтобы все суммы цифр ганчірку в руках, навіть подумала, що він на сторонах и внутренних линиях хоче вимити мені підлогу. Задарма. Я про равнялись друг другу. При буквенных нього нічого не знала, лиш те, що в нього комбинациях совпадало их словарное написание. Магический квадрат підборіддя вбивці, що він витирає підлогу выражает космический принцип мирой не має власного столика. порядка. Он иллюстрирует законы он— То мені можна зайти? Будь ласка… тологической симметрии, тем самым Я впустила його до квартири. Хлопця через него постигается присутствие рационального начала в мироздании. з підборіддям вбивці. Брута. Хлопець неМагический квадрат демонстрирувпевнено озирнувся, міркуючи, знімати ет не только количественный, но йому свою чорну шапочку, з якою він, лии качественный аспект чисел. В магической практике использобонь, ніколи не розлучався, чи ні. вались квадраты, предназначенные — Ну, проходь. Каву будеш? для обретения сверхъестественных — Ні… я не за цим… я прийшов… способностей — полетов в облике І тут він побачив кішку. Його обличчям птиц, понимания языка животных, обретения невидимого для глаз пробігла сумна посмішка. Важке підборіддя состояния, нахождения кладов, захиталося маятником. Йому було боляче раскрытия секретов прошлопосміхатися. го, проникновения в будущее и т. п. — Я прийшов… забрати крісло… Имелись квадраты-заклинания, направленные против врагов. Даже — Це твоє крісло? переписывание их в тетрадь пред— Так. Моє. Але то не зовсім крісло. ставлялось весьма опасным, и — Тобто? маг в таких случаях воспроизвоЮнак нахилився й почесав кішку за вушдил их с умышленной ошибкой (Символы, знаки, эмблемы: ком. Та принизливо нявкнула й стрибнула Энциклопедия / Авт.-сост.: В. йому на руки. Э. Багдасарян, И. Б. Орлов, В. Л. — Це крісло — моя особиста висота. Теплицын. — М.: ЛОКИД-ПРЕСС: РИПОЛ классик, 2005, С. 218). — Висота?!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Ну… в кожного своя… і не тільки шафи, це можуть бути ще й крісла… Хлопець опустив очі. Йому заборонялося говорити щиро. — Чи можу я забрати своє крісло? — повторив він. — Якщо тобі потрібно… — бери! Можеш забрати й цю… з жовтими очима! Чорна Шапочка тихо пройшов до кімнати. Поклав старе крісло на плече, подякував і почав зникати у повітрі. — Чи можу я попросити дещо… єдине… нехай вона про це не дізнається, добре? — Вона? Киця припинила кликати своє немовля. Пронизливо занявчала й стрибнула мені на руки. *** Повз мене, через тканину скла кафе «Колаж» пройшов сусід. Він весело підстрибував і був у тому жовтому пальті, в якому носив метеликів. Я запитала його, навіщо він носить метеликів із собою, але старий лише загадково посміхався й казав, що небагато хто знає, чим є метелики насправді. Одного разу, коли я прийшла до нього в гості, він розкрив піджак і випустив їх політати. Червоний метелик сів мені на плече. Сусід почав плескати в долоні, немов дитина. — Обрав вас! — але метелик знову повернувся до своїх братів. Мій коридор і далі повільно звужувався. Я розповіла про це Великим Окулярам. Можливо, це тому, що я бачу кахляні обличчя, бачу й не можу намалювати, бачу, але не знаю, хто вони. Розповіла, як подруга сварить мене за те, що я відволікаюся на них. Може, то вони винні? Великі Окуляри похитали головою й сказали, щоб я шукала того, хто має зі мною одну надію на виграш. … Я постукала по склу нігтями, але мій старий сусід не звернув на мене уваги. Він поспішав. Бачити світ. Чому він це робив уночі в трамваях — я й досі не розуміла. Сусід їздив до світанку. По колу. Попри все, ця людина допомогла мені краще зрозуміти тебе, подруго. Це був не просто сусід, а таблетка аспірину для моєї затверділої творчості. Він не просто надихав, він розмовляв зі мною. По-особливому. Немов із рідною. Донькою. Коли мені було сумно, я приходила на каву до свого дивного сусіда. Те, що він був незвичайний сусід, я розуміла. Те, що він був зв’язаним

103

104

ганна костенко. те, що позбавляє сну

з «Колажем» — відчувала. Те, що він знає вимірювача й, можливо, навіть самі кахляні обличчя, я чомусь була переконана. Ми багато говорили з ним не лише про кафе, ми говорили про Бога. (Мій сусід виявився досить релігійною людиною). Спершу це лякало, бо Великі Окуляри примусили мене подивитись на вивіску кафе «Колаж» іншими очима. Раніше я ніколи не замислювалася над тим, що накреслено на вивісці… — Шкода, — вслухаючись у оповідь про кафе, казав сусід, — шкода… давно вже закрилися всі канали — з’явилися столики… шкода. Одного разу я принесла Великим Окулярам свої ескізи. Сусід дивився і не реагував, але я точно знала: він не реагує на них особливим чином. — В оголеному тілі є сакральність, — сказав він. — У кожній кліточці, в кожному шматочку шкіри може приховуватись душа! Взяти хоча б цю шию, — він тицьнув пальцем в одну із замальовок. Ніхто не хоче бути зрозумілим до кінця, тому ми ховаємо душу там, де їй не місце. — Знаєте, ви маєте рацію. В цій шиї справді живе душа. Я це тільки тепер зрозуміла. Душа, яка не хоче бути зрозумілою, навіть найближчій подрузі. … За склом знову потемнішало. Лише один жовтий ліхтар голосно плакав. Я підвелася й пішла до туалету з брудним унітазом і червоним світлом, де не існує не те що кахляних, а взагалі ніяких облич. Співачка дивилася мені в спину. Бал у сатани Мене зупинили й попросили запрошення. Дістала з сумочки необхідний папірець, на якому золотими літерами було викарбувано моє прізвище. В мене страшенно боліла голова. Але я обіцяла тобі бути присутньою на цьому банкеті. Я дотримала слова. — Ви одна? — Так. — Ви впевнені? — Так. На мене дивився великий лоб. Полисілий Лоб у смужку. Пригадала дитячу гру в хрестики-нулики, в якій я завжди перемагала. Але впевненість полишила мене: Полисілий Лоб зробив перший хід. — Ми дуже раді, що ви знайшли час і прийшли на наш вечір! — смужки на лобі заворушилися й люб’язно посміхнулися трьома закресленими хрестиками. — Проходьте! Тільки не загубіть квиточок.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Я увійшла до вузького порожнього коридору. Чорт, вдарило в скроні, ці вузькі коридори переслідують мене. Червона стрілка вказувала на сходи, що тріумфально бігли вгору. На третьому поверсі з моїх плечей стягнули пальто і шарф. Я нічого не встигла побачити, крім великих рук, які протягнули мені срібний номерок. — Не загубіть номерок! — Руки люб’язно всміхнулися. В гардеробі, як і в коридорі, не було зайвої тіні. Я довго стояла на місці, не маючи уявлення, куди йти далі. Руки давно поринули в світ чужих одеж, тож спитати було ні в кого. Я подивилася на себе в дзеркало. У душі росою випало давно забуте відчуття, що я собі подобаюсь. Дуже подобаюсь. Шкода, що ти мене зараз не бачиш, подруго… Переді мною виріс стрункий Чорний Смокінг і люб’язно повів за собою. — Ходімо, пані. Його голос був сильним і приємним. Ми піднімалися червоною стрілкою червоних сходів, червоної доріжки. — Прошу, пані, — Чорний Смокінг відкрив величезні двері й запросив мене до зали, — тільки не загубіться, пані. Я пройшла вперед і посміхнулася всім. З присутніх я не знала нікого. Мене також ніхто не знав. Ти, як завжди, збрехала, сказавши, що я побачу тут знайомі обличчя. Десь мав бути Хазяїн кафе «Колаж». Зараз я була б рада бачити навіть його. Запрошені пересувалися гусячими кроками. На їхніх обличчях були вишиті посмішки. Помпезні жінки у вечірніх сукнях були схожі на декоративні вази. Наче каміння, у волоссі зашпортались маленькі капелюшки. Жінки випинали груди й зуби. Золото — на пальцях, у вухах та на шиї — підкреслювало кукурудзяний відтінок спітнілої шкіри. По тілу кожної ходило золото й шепотіло сліпучо-жовті казки: «Ти сьогодні золота!» Жінки-хижаки з люб’язною ненавистю розглядали собі подібних. У цілунках торкалися білими зубами щічок своїх суперниць, відчуваючи на язиці присмак солонуватого гриму. — Ти сьогодні золота! Чоловіки-вовкуни спостерігали за жінками. Назирці ходили за ними. Дехто не ходив, а просто стежив. Очима. У них випирали животи й гаманці. З кожного рота стирчала загострена сигара. Поправляли вістрякраватки. Двома пальцями. — Ти сьогодні золота! Інстинктивно шукаю очима тебе. Марно. Ти не прийдеш. Ти хвора, чи просто зайнята. Чи зґвалтована. Чи зіпсована. Вічно чужа. Вічно для всіх.

105

106

ганна костенко. те, що позбавляє сну

І для мене також. Кохана. Ти давно не кажеш мені правди. Ти кохаєшся з іншим. Пристрасно. До самовтрати. Розкриваєшся. На твоїй шиї інші руки. Інші рухи. Інший подих. Інше тіло. А я вже… Чужа… Жену думки про тебе. Врешті, банкети на те й влаштовують. Розгублено озираюся. Нікого, навіть Хазяїна, не видно. Лише чужі доброзичливі оскали. Чари вина. І все блищить золотом. — Вина? — спитав офіціант і, не дочекавшись відповіді, простягнув келих. Я подякувала й сіла за маленький столик. Немолода пара привіталася зі мною. Їхні обличчя всміхалися. В жінки були заплямлені очі. В чоловіка — надто малий ніс. Невдовзі вони пішли, залишивши мене наодинці з вином. У залі грала музика Баха чи щось подібне. На сцені метушився конферансьє. — Тут вільно? — ґвалтовно пролунало над головою. Я відповіла, й незнайомець сів поруч, витираючи долоні об брюки. — Ти, звичайно, не знаєш, хто я? Звичайно, я не знала, хто він. Чоловік розповів, що знайомий із тобою, подруго. Сказав, що я гарна, що теж знає Вимірювача, ненавидить його й мріє відправити бідолаху на пенсію. — Навіщо? Він погано виконує свою роботу? — Він забагато говорить. У тебе всього чотири цифри? — продовжив чоловік після паузи. — Звідки ви знаєте? — Це — стандарт. Стартова розмітка. — У вас теж чотири цифри? — Дівчинко, я давно вже не просто цифри. Якби Вимірювачем був я, то дав би тобі стартову розмітку більшу за чотири цифри, — він оголив свої зуби. Чоловік замовк і з цікавістю дивився на мене. В його очах я читала непристойні пропозиції й гидкі натяки. — Не дивуюсь, що вона обрала тебе… що ти так довго з нею… — Хіба це довго, лише кілька місяців, — подумала я. — Довго, довго, — продовжував незнайомець. — Передай Блакитним Губам привіт! Проте від кого передавати привіт, я так і не дізналася Їжа була несмачною, вино — кислим. Я попросила принести мені фруктів і мінералки. Офіціант посміхнувся і зник. Тут взагалі всі посміхалися.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Мої очі стрибали з однієї зачіски на іншу. Це були справжні зачіски. Не такі, як у нашому кафе. Нарешті я побачила в натовпі Хазяїна Кафе «Колаж». Він сидів у іншому кінці зали й годував з руки маленьку істоту з великою головою, що постійно ходила за ним. Хазяїн не бачив мене, але я втішилась, що врешті знайшла бодай одне знайоме обличчя. Раптом музика стихла. Блискавка засліпила очі. Я примружилась і побачила три величні постаті в довгому чорному вбранні. Вони пройшли до зали повільно і важко. Дехто з чоловіків підвівся з крісел. Дехто з жінок із заздрістю подивилися на величезного золотого хреста з дорогоцінними камінням, що висів на шиї в жінки в довгому чорному вбранні. Чорна Жінка повільно розглядала присутніх. До неї підлетів конферанс, Чоловік-Бекас, у лакових черевиках з трикутними носиками. Його очі були напівзакритими. Посмішка широкою. Ніс довгим. Шкіра випрасуваною. Чоловік-Бекас схопив жінку за лікоть і повів до центрального столу. — А це вам сувенір! — він витягнув із рукава маленького іграшкового горобця й вклав у жіночі долоні. Доки жінку не задовольнили улесливими словами, вечір не продовжувався. Музика поступово оживала. Ніхто не почув фальшу її пробудження. Всі згадали про їжу, хай і жахливу. Блюдолизи-офіціанти метушилися, приносили глибокі тарелі з вишнями, яблуками та іншими фруктами. Чорна Жінка повільно витягнула гранат і почала їсти солодкі червоні зерна. Я не знала, хто вона, але скидалось, що ця пані більша за просту гостю. Мій знайомий незнайомець зник. А в залі все ще грала музика Баха чи щось на зразок. На сцені сиділи кілька музик. Коло них метушився Чоловік-Бекас. Музики покірно перегортали сторінки і грали. І спостерігали, як гості споживають їжу (несмачну), і вино (кисле). Так пройшла година. Друга… — Ти сьогодні золота! … Я стомилася й почала забувати, для чого мене запросили на цей банкет. У сумочці намацала номерок і квиток, які не можна було губити. До мене підійшла дама з шампанським. Вона глипнула на мене і, не відводячи погляду, піднесла до вуст келих, відставляючи вбік мізинчик. Я сказала, що біля мене вільно, і Мізинчик сіла поряд зі мною, торкнувши мою ногу холодним коліном. На жінці була зелена сукня, яка підкреслювала колір її дивовижних очей. Збоку, біля плеча, була причеплена жива квітка. На шиї висів маленький золотий ключик, а у вухах застрягли важкі

107

108

ганна костенко. те, що позбавляє сну

сережки. На мить я забула про твою шию, захлинаючись красою зелених очей Мізинчика. Я відчувала дивне хвилювання й стогін суглобів. Дамочка запропонувала мені шампанського, і ми випили за знайомство. Від молодої особи віяло холодом і красою. Мені було ніяково, а Мізинчик лише відсьорбувала шампанське і посміхалася. — Ви за запрошенням? Я відповіла й перевела погляд на байдужого віолончеліста. Сивого і в окулярах. Крізь скло він спостерігав за дійсністю. І грав Баха. — А це вам сувенір! … І грав Баха… — Ти сьогодні золота! … І грав Баха… — Ви за запрошенням?.. … І грав Баха… чи щось подібне… До музик підійшов Чоловік-Бекас. Він чесав ніс великим пальцем. Музики спішно встали й підійшли до окремого столика з маленькими канапками. — Ви когось мені нагадуєте, — сказала я Мізинчику, і мій голос дивно задзвенів. — Он як? — почувся легкий і приємний сміх, — і кого ж я вам нагадую? Мізинчик кокетливо посміхнулась і запропонувала мені сигаретку. — Дякую. Я не палю. Вона знов посміхнулася і затисла губами сигаретку. — Ви нагадуєте мені мою подругу… — Он як… нагадую! — Мізинчик голосно засміялась, і далі смоктала сигарету. — Ми з нею сестри, якщо хочете знати! — Сестри?! Мізинчик відсьорбнула шампанського. Зелені очі хижо зблискували. — А ви думаєте, вона одна-єдина така… з блакитними губами? Не тільки її цілунки вважаються цінними, мої, до речі, теж, адже ми — сестри. — Мізинчик випустила вологий дим з коралових уст, він миттєво примерз до моїх. — Дивно, ви зовсім не схожі на те, на що претендуєте… З вами було б цікаво попрацювати. Але як же вам не пощастило з музою… Вона боїться працювати з потенційно першими… — Що це значить? — Не беріть у голову… це я так, до себе, — і знову посмішка. — Вона завжди поспішає. Розкидається цілунками… хоча… то не її провина. Бути в рабстві, знаєте, таке лихо… — Рабстві?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Рабство — це коли ти не знаєш собі ціни. А вона не знає… Мізинчик посміхнулася і довго впускала дим до мого рота. Сигаретка мала довге життя, але коли наблизилася старість, її тільце кинули до кришталевого саркофагу, де її чекала холодна смерть. Мізинчик взяла келих, відставляючи маленький пальчик із золотим перснем. Я глянула на причеплену до сукні квітку, її пелюстки були синіми і трошки розкритими. Ненажерлива бджола крутилася в самій серцевині. Нарешті я завважила, що у Мізинчика чимало зморшок. Напевно, вона була твоєю старшою сестрою. — А хто ця Чорна Жінка? Мізинчик зиркнула на Чорну Жінку. До неї один за одним підходили люди й шепотіли на вуха сповіді, а вона лише хитала головою й повільно клала собі до рота зернятка чорного граната. — Це так… екзотика! — засміялася Мізинчик. — Гріхи не варто продавати дешево. Та й чистота знову стає модною. Відчуття безгрішності, коли ти маєш гроші, дуже надихає. Сценою бігав Чоловік-Бекас. Він оголошував прізвища. Казав про нові зачіски. Перспективні. І раптом назвав мене. Я відчула, що прослухала те важливе, задля чого прийшла на цей вечір. Мені аплодували. І Хазяїн кафе «Колаж». Так, так, кричав він, ця мала ще всім покаже! Чоловік-Бекас

109

110

ганна костенко. те, що позбавляє сну

стиснув мені лікоть і поцілував прямо в губи. А ще подарував тюльпани. Багато тюльпанів і білий конверт. У мій рот заштовхнули мікрофон. Мої слова були безнадійно нерозбірливими. — Дякую… Я обов’язково поверну борг… Я маю ідею… я не втрачу її… Мене сприйняв зал, і Хазяїн кафе аплодував. Я навіть подумала, що він робить це щиро. У кутку сидів самотній чоловік у фетровому капелюсі. Я пригадала, що бачила його в «Колажі». Пригадала, як він дивився на тебе. Але я не знала його імені. — Вітаю, моя дорогенька! Непоганий початок! — сказала Мізинчик, коли я повернулася до столика. — Ви знайомі з ним? — я вказала на чоловіка в фетровому капелюсі. — Ні. Не мій формат. Але чимало знаю про нього. Я благально подивилася в зелені очі. Погане передчуття заволоділо мною. Мізинчик ніби розмірковувала, чи варто розповідати мені про Фетровий Капелюх, — чи, може, просто знущалася з мене. Знову витягнула сигаретку. Тепер сумнівів не лишилося: ви — сестри. Ви обоє забагато курите. — У цього чоловіка надто великі долоні, — сказала вона, ковтаючи сигаретний дим. — Так, у нього є свій балкон, але він ніколи його не відчинить. Не зважиться. Та й просто теоретично це неможливо. От і все, що я про нього знаю. Решту можеш дізнатися у сестри. Це ж вона дала вам одну надію на двох. Я ковтнула слину. — Не розумію вас… — Все ти розумієш! Одна надія на живу картину. Одна надія на виграш. Я глянула на чоловіка в фетровому капелюсі. До нього підсіла товста й невродлива жінка. — Кажу ж, не пощастило тобі з музою. — Мізинчик хижо всміхнулася. — Не розумію лише, чому вибрано не тебе. — Це не так… у мене є ідея… я поверну борг… — Так, так, звісно… але чомусь гори не ростуть… Хоча, — вона сьорбнула зі свого бокалу, — хоча подивимося. Мізинчик підморгнула мені й пішла до інших столиків. Повз нас пройшла зі своєю свитою Жінка-Клітка, що тільки-но розмовляла з Фетровим Капелюхом. Вона була товста, в сукні-мушлі, розшитій чорним бісером, і з глибоким декольте, з якого ледь не вивалювалося стомлене жовте вим’я.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Це Жінка-Клітка! — знову почула голос Мізинчика, яка повернулася забрати свої сигарети. — Вона дуже багата! Але яка ж вона стерва! А ці, євнухи! Ха! Мізинчик пішла. А я зосередилась на Жінці-Клітці, бо ніяк не могла зрозуміти, що спільного вона має з кліткою, якщо схожа на ропуху. ЖінкаКлітка довго розглядала присутніх і несподівано сіла поруч зі мною. — Мені подобаються твої картини, — сказала вона, не поворухнувши губами. — Картини? — Так. — Я хочу, щоб ти намалювала мене! — Тут?! За спиною жінки всміхнулися два хлопчики. У вухах пролунало знайоме: «Євнухи!» Жінка-Клітка зробила знак рукою, і хлопчики зникли. Скільки ж їй років, подумала я. — У мене є чоловік, але біль, — сказала Жінка-Клітка, — біль не зникає й досі. Вона поклала свою руку мені на плече, ніби давній знайомій. — Цей біль — усе моє тіло. В мене зрілий вік, але моя вишенька ще досі зріла, досі спрагла, ну, ви розумієте, про що я… і тому цей біль є всім моїм тілом! Тіло є порожньою кліткою! З водою і кормом, але без папужки. Розумієте?! Мій чоловік постійно у відрядженнях, а моя вишенька ще по-справжньому не розцвітала… і тому я стала порожньою кліткою! Без папужки! Я кивнула головою, шукаючи очима порятунку. — Без папужки! — продовжувала вона, — який би їв мій корм, пив мою воду, бурхався в мені, бив крилами об мої ґрати. Знав, що в мені ще зріла вишенька. Ну, ви розумієте? Але якою б не була клітка, папуга зникає… Розумієте?! І я залишаюся порожньою кліткою з кормом, водою і вишенькою… Весь цей час її губи не ворушилися. Вона говорила ніздрями. ЖінкаКлітка схопила мене за плече, і останнє, що я почула, було: — Намалюй такою!.. Я погодилася, аби швидше її здихатися. Страшенно хотілося додому, прийняти гарячу ванну й вимити голову. Підвелася й попрямувала до виходу. Десь мав бути гардероб, люб’язні Руки й номерок, який не можна губити. — Гей! — почула незнайомий чоловічий голос. Переді мною стояв Фетровий Капелюх.

111

112

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Хочу подивитися на тебе… значить, ти теж чекаєш… значить, ми з тобою одночасно чекаємо… одночасно! Я зомліла. Його величезна коричнева рука притисла мене до стіни. В чоловіка були важкі долоні. Це було видно з першого погляду. Мені стало страшно. На довгій, наче ринва, шиї висіла голова. Мені здалося, що ваші шиї схожі. Може, тому, ти, подруго, обрала саме його. За довгу шию. — Значить, ми одночасно… ми! Він вмовк. Здалося, навіть заснув, притиснувши мене до стіни. Чоловік був п’яним. Певно, як і завжди. Я подумала — що він тут робить? Без тебе. Вирвалася з полону великих долонь і побігла вузьким коридором шукати гардероб. Фетровий Капелюх так і залишився стояти, обпершись об стіну. Де ж цей клятий Смокінг чи люб’язні Руки… Я загубилася. За маленькими жовтими дверима чулися голоси. Хапливо зиркнула в темну кімнату й побачила Жінку-Клітку. Примруживши одне око, вона стояла біля колони, обіймаючи Чоловіка-Бекаса. В її клітці з’явився папужка, в лакованих черевиках із трикутними носками. — Бурхайся! Бурхайся! — жінка крутила розлюченим оком, немов бабка, і неймовірно пітніла. Побачивши мене, Жінка-Клітка посміхнулася. — Ви ж розумієте, я маю знати, що в мене є вишенька… ви ж розумієте, про що я… Проте губи її не ворушилися. Обличчя історії Я йшла довгим темним коридором. Ніс маленького піаніста вказував шлях. Чорна одіж заміть фіранок ховала безлад. Маленький піаніст стрибав переді мною. Його думки світилися. За кулісами він був головним. Знав потаємні куточки й навіть місця, в яких живуть таргани. Карлик був власником куліс і дуже пишався цим. Я зупинилася коло відкритого запасного фортепіано, що його тримали на випадок, якщо з нового повипадають клавіші. Торкнулася мізинцем запилених нот і побачила, що клавішами сновигають мурахи. Одна мураха зачепилася лапками за мій палець. Я змахнула нахабу на підлогу, в темряву. Карлик надув щоки, ніби грав не на роялі, а на трубі. — Що ти накоїла?! — вигукнув він. — Мурашка бігала по клавішах. Я скинула її на підлогу.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— І що я буду тепер робити з мурахами на підлозі? Я глянула на обліплені комахами клавіші. — Пішли! — він показав рукою на дерев’яні сходи. Полишивши запасне фортепіано, я полізла за маленьким піаністом скрипучими сходами нагору. Ми піднімалися вище й вище, під шкіру стелі. Карлик весь час мовчав, і світилися тільки його думки. Я хотіла спитати, чи в нього роман зі співачкою й чи правда, що вона абсолютно лиса. Але, глянувши долі, злякалася й вирішила притримати язика. Зверху тіло «Колажу» я не бачила ніколи. Такий ракурс змінював ставлення до кафе. Карлик гукнув: ще рано дивитися вниз. І ми пішли далі. — Послухай, — спитала я в карлика, — хто був першим? Карлик мовчав. — Ну хтось же мав бути першим? Карлик мовчав. — Хтось же мав бути першим?! Карлик мовчав. — Послухай, — спитала я карлика, — ти ж пам’ятаєш першого? — Пам’ятаю, — прошепотів маленький піаніст, — але, напевно, вже ніколи не дізнаюся, ким він був. Музикант зупинився коло вимкнутих прожекторів. Стягнув кілька чорних одеж з апаратури й увімкнув електричні очі. Світло падало на столики. Виставивши тіні, він покликав мене. Я міцно трималася рукою за надію. Карлик підвів мене ще ближче й, нарешті, дозволив глянути вниз. Я обережно нахилилася. Було так високо, що столики кафе здавалися родимками на чиємусь обличчі. — Якою ти її бачиш? — карлик крутив прожектором. Від дотику світла прокидалися кути й таргани. Я бачила. Величезний червоний диван, на якому завжди сиділа Купка Однако вих Зачісок, нагадував чуттєві пухкі губки. Потріскані, ніби їх слинили на морозі. Саме через губи було видно, що то жіноче обличчя. Важке округле підборіддя додавало образу стомленості та віку. Ця жінка мала великий, з глибокими зморшками лоб, на який падала чорна завіса волосся. На цьому лобі часто ридала в мікрофон співачка, виступав Хазяїн, а карлик грав свої рапсодії. Очі в обличчя були напіврозплющеними. За чорною зіницею завжди сидів Хазяїн кафе «Колаж». — Якою ти її бачиш? Я бачила, як багато родимок на цьому обличчі. На носі висів годинник. З величезного вуха виповзали відвідувачі, ходили ногами по щоках та

113

114

ганна костенко. те, що позбавляє сну

віях. Офіціант навіть стрибнув на лоб. Зверху відвідувачі здавалися такими ж мурахами, як ті, що бігали клавішами запасного роялю. — Якою ти її бачиш? Обличчя повільно заворушилося. Один із м’язів під лівим оком задрижав. Хвилі-зморшки заграли на чолі, підкидаючи в повітря офіціанта. Губи набрали форми неповноцінного поцілунку. А потім округлилися й показали блакитного язика. Напевно, обличчя теж багато курило, подумала я. Щелепи рухалися, розгойдуючи павутинням слину. — Якою ти її бачиш? Язик хапав відвідувачів та кидав їх до рота. Один із відвідувач бігав по щоці, потім теж сповз до пащі. Обличчя було голодним, і на ньому було забагато відвідувачів. Забагато комах. Я глянула на маленький столик, за яким завжди сиділа я. Столик біля вікна. Столик, який зверху нагадував червону родимку над губою. — Якою ти її бачиш? — спитав мене карлик. І я прокинулася. Інвалід Дощ чекав мене на розі Сірої вулиці. Він вискочив переді мною, в чорному плащі, збуджений та злий. Відриваючи ґудзики-краплинки з плащахмари, голий дощ виструнчився на повен зріст. Кинув у мене блискавку. Цілився під саме ребро. Я, поранена та мокра, побігла у людне місце. Дощ переслідував мене. Дихав у спину, наступав на п’яти. Ненавиджу, коли дихають у спину і наступають на п’яти. «Колаж» набряк вологою, з вивіски стікали фарби. Зверху лунала лайка оранжевих касок, які теж не були в захваті від еротичного настрою дощу. Лише Жовтий язичницький бог спокійно приймав ванну. Зранку в кафе було мало відвідувачів. Зі мною привітався маленький піаніст, що розучував нові рапсодії для посвяти. Офіціант побачив мою рану й приніс чашечку кави. Дощ стояв за вікном із розстібнутим плащем і демонстрував нутрощі оголеного тіла. Він не наважувався ввійти до приміщення. Лише благав мене повернутися, стати мокрою та м’якою, збудженою і злою. Як він. Вдягнути чорного плаща й бути йому за дружину. В кафе вимкнули світло, і стало зовсім темно. Зелений офіціант поставив свічку на мій столик, гикнув і пішов на кухню. Карлик не припиняв грати рапсодії. Грав фальшиво, з закритими очима. Чорна Шапочка мовчки витирав підлогу, бо з мене стікала вода.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Я знову глянула за вікно, але ображений дощ пішов шукати нової дружини. До мене підсіла співачка з чорним бантиком на голові. Її губи були стомленими і здутими. — Мені сьогодні снився дивний сон, — сказала я співачці. — А мені давно нічого не сниться… Чорна Шапочка все ще витирав підлогу. Він це робив так натхненно, що ми зі співачкою задивилися на його рухи. Нарешті з мене перестала текти вода, і юнак з підборіддям убивці пішов. — Що з ним трапилося? — А хіба тобі не розповідали? — співачка здивовано повела лівим вухом. — Ні. Я не знаю, чому він витирає підлогу. — Дивно. Твоя подруга мала розповісти. Всі розповідають. І всі цього бояться. Співачка підсунула ближче до себе свічку. Її ніздрі підсвічувалися. — Його покарали. Так роблять зі всіма, хто переоцінює свої можливості, — вона подивилась на мене. — Чому в нього підборіддя вбивці? — Ні! Брутівське підборіддя виникло внаслідок того, що він убив ідею. Геніальну ідею! Зелений офіціант підійшов забрати мою чашку. Він гикнув і спитав, чи хочемо ми чогось іще. — Цей юнак колись писав верлібри, — проводжаючи поглядом офіціанта, сказала співачка. — Коли його прийняли до Купки, він був найгарнішою зачіскою з усіх. Твоя подруга взяла його під своє крило. Точніше, під своє стегно, — співачка закашлялась. — Тоді її цілунок дорого коштував. Але час минав, а юнак не повертав боргу. Його підборіддя почало змінюватись. І всі зрозуміли, що він став убивцею. Вбивцею ідей. А у нас із цим строго. Наближався день повернення боргу. Ніхто й гадки не мав, що юнак насмілиться кинути виклик Купці Однакових Зачісок. Він мовчав цілий вечір, а під кінець заскочив на сцену з ножем у руці й… зрізав свою зачіску… зовсім зрізав! Тому тепер носить цю дурну шапочку. Ти й сама можеш здогадатися що сталося далі: в нього відібрали все, посадили під стіл, та ще й примусили мити підлогу. Від великої ідеї в нього залишилося лише підборіддя вбивці. Брутівське підборіддя. На згадку. Співачка замовкла. За вікном повісився дощ. Він так і не знайшов собі дружини. Вивалив свого синього язика на плече й колихався на гілці від вітру. Його очі закотилися, а по щоках розлилися мертві плями. Внизу

115

116

ганна костенко. те, що позбавляє сну

була калюжа. Земля всмоктувала її в себе. Поряд із калюжею лежав чорний плащ, який був колись хмарою. Крізь підйомні крани ліктями пробивалося сонце. Жовтий язичницький владця сушив старі суглоби. — У «Колажі», — продовжувала співачка, — під столиками сидить більше людей, ніж за ними… та й ці незабаром витиратимуть підлогу… Співачка нахилилася ближче, стиснувши мені руку. Свічка згасла, лишаючи замість душі краплі воску на скатертині. Обличчя співачки стало подібним на віск. — Дівчинко, біжи звідси, поки не пізно… Ти все маєш, тобі б лише закохатися… Офіціант підійшов до нас і, гикаючи, повідомив, що з’явилося світло. Співачка відчула в його голосі попередження. Вона змінилася на обличчі, її зморшки знову затверділи в знайомій акторській гримасі. — Дівчинко… — прошипіла вона й відкинулася на спинку стільця. — Ну, а що було далі? — Далі? А нічого не було, — сказала співачка, проводжаючи очима офіціанта. — Твоя подруга дуже страждала, бо любила цього юнака, навіть знала напам’ять його верлібри… А далі? Далі, як і тепер… тільки уклала договір із Хазяїном. — Який договір? — Велику ідею дає одну на двох, на випадок, якщо хтось не витримає. Ну… мені час… я йду на репетицію. Маленький піаніст голосно лаявся з офіціантом. На клавіатурі карлик побачив мурах, а в таких умовах, кричав він, неможливо професійно фальшивити. Чорна Шапочка сидів під столом і чекав нової нагоди бути корисним. Я попрощалася до вечора з усіма, хто вже встиг забути про мене. Офіціант гикнув. Чорна Шапочка не підняв очей. Карлик відверто фальшивив, а співачка… На вулиці було приємно, незважаючи навіть на самогубство дощу. Я прямувала додому через парк. На одній із лавочок сиділи молодята й гучно цілувалися. Їх зовсім не цікавило самогубство дощу. До них підсіла немолода жінка з прикрим виразом на обличчі. На ремінці вона тримала білого пуделя. — Жозефіно, крихітко, сиди спокійно! Молодята глянули на бабцю, незадоволено облизуючи одне в одного губи. Жінка видобула з себе напружену посмішку і, здається, щось

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

запитала в молодят. Ображені коханці мовчки встали й пішли геть. Вони щипа ли одне одного за сідниці. Жінка залишилася зі своїм білим пуделем. Перече кавши кілька хвилин, вона пересіла на іншу лавку, де сидів чоловік і читав газету. Жінка видобула з себе напружену посмішку і, здається, щось запитала. Чоловік склав газету і пішов геть. Він щипав себе за сідниці. Жінка залишилася зі своїм білим пуделем. Настала моя черга, і жінка, покрутившись коло моєї лавки, підсіла до мене. Вона видобула з себе напружену посмішку. Вона дуже хотіла поговорити, це відчувалося з її посмішки, з її білого пуделя, з кольору її шкіри. — Гарна погода, — прошепотіла вона. Я мовчки кивнула. — Знаєте, я так люблю таку погоду, от і вирішила вигуляти Жозефіну. Я люблю собак. Я мовчки кивнула. — Я люблю собак і таку погоду. А ви? Я мовчки кивнула. Жінка напружено посміхалася. — Ви, напевно, працюєте десь неподалік? — Ні. Я не працюю. Я — художник. У неї заблищали очі. Жінка сказала, що знає деяких художників і що одному навіть готувала їжу… Що в неї був син… — Художник? — Ні. Не художник. Але він був… Жінка почала розповідати мені про себе та своїх подруг, про те, що любить тварин та сонячну погоду, що знає кількох художників і одному навіть готувала їжу, що в неї був син, не художник, а просто був… Вона говорила без пауз,

ПРОза

117

КВАДРАТ САТОР — один из наиболее известных магических квадратов. Заключенный в нем текст — Sator Arepo Tenet Opera Rotas — одинаково читается по всем четырем направлениям. Его обнаруживают на стенах дворцов и храмов Рима и Помпеи, христианских церквях, Библиях, сосудах для питья. Считалось, что он может выполнить любые желания. Одна из старинных рукописей гласила: «Напишите эти слова на пергаменте кровью дикого голубя, носите в левой руке и просите чего угодно, и будете иметь это». Еще в XVIII в. в Саксонии пожарным предписывалось использовать квадрат Сатор при тушении огня. Современные знахари дают его больным в качестве пилюли. Существует множество вариантов дешифровки заколдованной в нем формулы. Чаще всего фраза связывается с латинским переводом слова «Сатор» — сеятель. Квадрат Сатор, написанный на кириллице, был известен и на Руси. По свидетельству И.П.Сахарова… он назывался «заклинательной песнью над духами». Считалось, что постичь его истинный смысл возможно, лишь переставив определенным образом все буквы. Символика квадрата Сатор была даже воспринята в старообрядческой Выговской общине. Старообрядцы определяли магический квадрат как «печать премудрого царя Соломона». Он, таким образом, являлся эквивалентом восьмиконечного старообрядческого креста. На каждую из 25 букв квадрата приходился начинаемый с нее зашифрованный библейский постулат, посредством которых излагалась вся священная история Ветхого и Нового Завета. Если латинское центральное слово квадрата ТЕНЕТ давало при переводе на цифровое выражение сумму 660, то старообрядческое TEYET — 1010. Для старообрядцев было неприемлемо число, близкое к апокалиптическому 666 (Символы, знаки, эмблемы: Энциклопедия / Авт.-сост.: В. Э. Багдасарян, И. Б. Орлов, В. Л. Теплицын. — М.: ЛОКИД-ПРЕСС: РИПОЛ классик, 2005, С. 218–219).

118

ганна костенко. те, що позбавляє сну

і від того дуже розболілася голова. Її худі руки тримали поводок з пуделем. Це були гарні руки, певно, жінка приділяла своїм рукам чимало часу. Вона говорила, а я думала про тебе. В її словах оживав твій образ. Я так давно тебе не бачила… ти уникала мене, бо знала: я давно не малюю картин, мені щось заважає малювати картини. Малювати просто. Просто малювати. Ти обіцяла сьогодні зайти до мене на каву. І я знала, що ти будеш незадоволена мною. Сваритимеш за час, за те, що не малюю, що за мною боржок і що через мене тебе обов’язково виженуть з роботи… Згадаєш про кахляні обличчя. І все по новій. Я думала про тебе і про свій сон. Встала з лавки й пішла. Не проронивши до жінки ні слова. Вона так і залишилася сидіти одна, з напруженою посмішкою й білим пуделем. Я йшла й думала, що самотність видно по руках, особливо якщо це жіночі руки. Навіть якщо приділяєш багато часу шкірі. Бути самотнім — це бути інвалідом, якому зачинені двері в міські туалети. Бути самотнім — бути наполовину живим, навіть із білим пуделем на поводку… Я йшла додому гріти каву… *** До туалету ввірвався офіціант. Червоне світло змішалося з запахом зеленої гикавки. — Що ти тут робиш? — гукнув він мені. Він стежив за тими, хто мав ось-ось сплатити борг. Я стояла на колінах, обхопивши унітаз руками. Мене нудило. — Нікуди я не дінусь, — витираючи від слини губи, сказала я, — мене просто нудить. Офіціант підійшов ближче. Переконавшись, що мене справді нудить, гикнув і зачинив за собою двері. Я витерла рота туалетним папером і сіла навпочіпки. Не розумію, чому всі вирішили, що мені немає чим сплатити борг, що в мене немає живої картини? Новий напад стиснув мої груди. Обіймаючи унітаз, я зливала йому інформацію. Археологи тіла — Я знав, що ти прийдеш. Минуло чимало часу, але я знав, що ти прийдеш. Двері відчинилися.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Тому не шукав мене? — пройшла до вузького коридору. — Я не вмію шукати. Я вмію чекати. І вимірювати. Йшов дощ. І вже не було таємницею: хтось зверху розважався, посилав плюваки на землю. Оранжеві каски сховалися у волоссі підйомного крану. Було холодно, і вони, ніби пінгвіни, грілися вкупі. Забули про минулі жертви. Жовтий язичницький бог мовчав. Кілька його суглобів добряче пошкодило дощем. На кухні було тепло. Ми пили каву й дивилися на знайомий пейзаж з маленького балкона. Здалося навіть, що видно небо, але вимірювач посміхнувся й сказав, що неба давно вже не видно. Я розповіла про свого старого сусіда, дуже смішного дідугана, який носить у своєму піджаку метеликів. Чоловік мовчав. Я сказала, що тепер розумію свого сусіда. Він мовчав. Я навіть розповіла про жовтого бога, та він мовчав і, здається, уже все знав. — Що я можу дати тобі… ти така молода… а в мене немає навіть свого міста… воно було раніше, колись, дуже давно… і там жив птах. У моєму місті було багато шляхів, і птах знав кожен… — Чому воно зникло? — обережно спитала я. — Птаха зачинили в щілині… того єдиного птаха, який мав свій голос… примусили вимірювати те, що не вимірюється… цифрами. Обличчя, зачіски, посмішки, губи, зуби, руки — що завгодно заполонило моє життя, тільки не лет… Місто зникло, а може, його й не було насправді… — Послухай, — тихо спитала, торкаючись подихом червоної родимки. — А ти не пробував шукати свого зниклого міста? На його лобі заворушилися зморшки. Але я зупинила рукою цю ста рість. Родимка заплакала прямо мені в долоні. — Ти намагався?.. … З того дня ми шукали зникле місто удвох. У маленькій кімнаті без вікна, без світла, з одним трикутним кріслом і стіною з жовтими цифрами. Ми стали археологами тіла. Й шукали зникле місто разом. Я відчиняла губами складний механізм його грудей, шукаючи в серці бодай маленький портрет того птаха. — Не виходить, птах помер… він раніше мав свій голос, який би я впізнав серед тисяч, але тепер… місто зникло… я спустошений… і нічого не можу дати тобі, окрім цифр… — вимірювач не соромився своїх сліз. Але я продовжувала шукати старі шляхи. Я археолог, це моє покликання. Подорожувати і розкопувати тіла. — Заплющ очі, — кажу, — заплющ, не бійся… Я першою побачила в ньому маленькі балкончики. Мармурові руїни,

119

120

ганна костенко. те, що позбавляє сну

розколоті колони та порослі плющем арки. Не питаю, хто це зробив, хто зруйнував твоє місто. Просто йду далі. Попереду — біле озеро з зеленим камінням на дні. Я стрибнула з головою в озеро, вода якого виявилася на диво теплою. На губах заблискотіла сіль. Викручую волосся й дивлюся на пагорби. Треба йти на висоту, я відчуваю. Лізу по камінню, збиваю у кров долоні. Через кущі. Шляхи ведуть до лісу. — Ти чуєш? Співає птах! Він має свій голос! Іди сюди, не бійся, я не мушу бути самою в твоєму місті. Перед чоловіком ожили знайомі пейзажі: двоповерхові будиночки з маленькими віконцями. Жовті квіти стояли на підвіконні й посміхалися. Небо випромінювало світло. І чим віще він піднімав голову, тим меншими здавалися будиночки. Вимірювач пішов далі, через місток. Той самий шлях, через кущі, по камінню. Ми зустрілися на висоті. Я чекала на нього. — Дивись! –показую рукою на старе місто. Біле озеро з зеленим камінням на дні всміхалося нам. Сонце поклало свою руку на грецькі колони. І маленькі будиночки. — Я знайшла твого птаха, — кажу, — він жив у мені, але тепер я дарую його тобі. Він обережно взяв птаха з моєї руки й зачинив у клітці своїх грудей. — Я буду завжди носити з собою цього птаха, — сказав, цілуючи мою шию. — Пам’ятатимеш про польоти? — Пам’ятатиму про клітку. *** Я вирішила йти додому. На вулиці не було жодного натяку на світанок, але я твердо вирішила забратися звідси якомога швидше. Співачка вже пливла від горілки. Вона підповзла до мого столика, розповідаючи нові легенди про феноменального хлопця, які щойно вигадала. Правильно, треба створити гарну легенду, потім, коли бракуватиме фантазії, вона замовить за тебе слівце. — Давай іще по чарці? Ну, давай ще по одній! На столі стояла рожева горіла. Співачка з силою посадила мене за столик. Цього разу я не відмовилась. Хотіла себе продезінфікувати. Пити я не вміла, втім, як і всього іншого. Напроти мене сидів бідний, бідний хворий хлопчик і слинився. Напевно, він переплутав тебе зі мною,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

121

бо пускав слину з бульбашками на скатертину. Крізь пальці. Я склала трикутником серветку й підійшла до бідного, бідного хворого хлопця витерти йому рота. Співачка, вже у бантик п’яна, так подивилась на мене, ніби бідний, бідний хворий хлопчик був моїм родичем. Vivat, Сальвадоре! Або майстер-клас від мурашки з тілом-сосискою — Щик-щик-щик! Цей звук лунав ніби муркотіння кішки під боком. Я почовгала на кухню попити води. Що, врешті, означає той «щик-щик-щик», думала спросоння. Ввімкнула світло й побачила залишки свого сну. Боляче вкусивши себе за палець, збагнула: то не сон, а справжня халепа. Думки розбігалися мозком, як таргани кутами. Я бачила. Щик-щик-щик стояла навпроти, вища за мене на дві голови, з величезним засмаглим тілом-сосискою, загорнутою в хрустку тканину з картопляних пластівців. Вуса-Антенки дзуміли. Цей невідомий мені монстр когось нагадував, але через біль у голові я не могла пригадати, кого саме. — Ти хто? — Мурашка! Щик-щик-щик! Крильця заворушилися. Антенки божевільно зблиснули очима, випроставши лапку. Я побачила жіночу матку, й мене ледь не знудило. — Фу! — Ну? — гукнуло Щик-щик-щик. — Що ти бачиш? — і почало розглядати матку в своїх лапках. У мене пересохло в горлі. Змогла вимовити щось на зразок «щикщик-щик». — Зрозуміло. Треба всьому вчити з поДЗУМІТИ — те саме, що дзижчати чатку! (Великий тлумачний словник сучасної української мови / Мурашка покрутила свої вусики. Це виУкладач і головний редактор глядало досить непристойно. В. Т. Бусол. — К., Ірпінь: — Щик! Не малюється? — усміхаючись, ВТФ «Перун», 2005). спитали Вуса-Антенки, перекидаючи матку з однієї лапки до іншої. — Не малюється. — Буває. — Буває… Мурашка сіла за стіл, поклавши одну лапу на іншу. Щик-щик-щик довго

122

ганна костенко. те, що позбавляє сну

гарчало, поправляло тканину з пластівців. У тілі-сосисці щось хруснуло, приблизно там, де мала би бути спина. У своєму житті я ніколи не бачила нічого подібного. — Знаю, знаю! — крикнули до мене Вуса-Антенки. — Що знаєш? — Що ти нічого подібного у своєму житті не бачила! Певною мірою я цілком унікальний! Але хто б міг подумати, що після смерті я перетворюся на мурашку, схожу на сосиску! Мурашку, яка лається у твоїй кухні! Вуса-Антенки знову задзеленчали, перекидаючи матку з лапки у лапку. Я стояла поруч. Дивилася на свого енігматичного гостя й не знала, що казати. Може, запропонувати кави? — Не треба кави! Я сам собі кава! Сам собі наркотик і алкоголь! — крикнуло Щик-щик-щик, зручніше вмощуючись на табуреті. Я відсунула стіл, щоб моєму гостеві стало зручніше. — Дякую! Щик! Світ ніяк не може поступитися місцем генію! — ліва лапка почухала тім’ячко, — і в цьому вся трагедія! Загороджують простір усілякими коридорами! Всі ті страхіття нависають над головами. Оранжеві каски (до речі, беззубі, але це я кажу тобі по секрету), вони надто багато на себе беруть. Будують. І як в таких умовах можна малювати картини?! Але я не про це. Я прийшов у справі. Отже, тобі не малюється… І знаєш, чому? — Чому? — з надією спитала я. — Тому! — мій гість голосно зареготав. Мене образила така поведінка. Я ніколи не бачила злої мурашки. — Злий я чи добрий — вирішить час. Але ти послухай, що я тобі скажу, й не намагайся мене зрозуміти. Він поклав матку на стіл і замислився. Так тривало хвилин десять, аж поки я не відчула, що мої ноги змерзли. — До речі, — спитав він, — ти вже знайома з кахляними обличчями? Від здивування я забула про холод. — Я бачу кахляні обличчя, але далі не йде… — Я питаю, чи знайома ти з ними? — Ні. Я навіть не знаю, хто вони… — А тобі й не треба знати! Не переоцінюй своїх можливостей! Навіть якщо ти дізнаєшся, хто вони й навіщо переслідують тебе, повір, краще від того не буде. І жити легше не стане. Ти розчаруєшся! Нехай інші гадають, хто такі кахляні обличчя. Їх будуть шукати ті, хто називає себе знавцями. Знавцями кахляних облич! Він побачив, що я не дуже його розумію, й додав:

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Навіть якщо немає кахляних облич, Інші знайдуть їх у тебе. Ти ж повинна знати, що вони є, і якщо це потрібно, ти дізнаєшся, хто вони. Я знову подумала про каву. — Та я не про це. Я прийшов не заради кахляних облич. Я прийшов у справі. Отже, тобі не малюється? І знаєш, чому? На цей раз я вже не відповіла. — Люди, — продовжував він, випинаючи очі з орбіт. — Я. Ти. Всі. Навіть каски. Навіть цей жовтий кран. Вони всі! Вуса-Антенки зааплодували собі. — Ніхто не хоче бути зрозумілим до кінця! І я теж. Якщо ти цього ще не чула, то з часом зрозумієш, про що йдеться. Але знай: люди здатні на що завгодно, тільки б залишити невідкритою таємницю свого неуцтва! — він огледів себе. — Весь цей маскарад не цінує ніхто, крім нас самих! Але ти маєш обрати свій костюм! Маєш обрати правильний колір. А ти його ще не обрала. Ти навіть не виглядаєш на те, на що претендуєш! Щик-щик-щик глянуло на мене й посміхнулося. Його зуби були схожими на шахи. Я не розуміла нічого, але колись уже чула, що не виглядаю на те, на що претендую. Я не розуміла нічого, тільки питала себе, що цей монстр робить у моїй кухні. — Ти питаєш себе, що я роблю в твоїй кухні, й не відаєш, про що говорити з генієм! Тому навіть моє щик-щик-щик здається тобі неперевершеним! Але пам’ятай золоте правило: антенки здатні творити лише тоді, коли вони можуть рухатися. Розумієш?! Рухатися без перешкод! От так — вуса-антенки затремтіли. З них посипався пил. А потім п’ять хвилин мій гість видавав знайомі вже звуки, доки йому самому це не обридло. — Свобода, люба бездаро, — найважче мистецтво, воно не залежить від того, ким ти є! Головне — свобода й сміливість. Аби бути сміливим, треба мати трішечки розбещеності. Аби бути розбещеним, треба бути вільним. І все. Бачиш? Відвага — ось стимул мистецтва! Життя! Картин! Подивись на себе! Про яку відвагу йдеться, якщо ти навіть не виглядаєш на те, на що претендуєш! — Боюся, — чомусь прошепотіла я. — Правильно! Молодець! Треба боятися! На подвиги здатні лише справжні боягузи. — На які подвиги? Щик-щик-щик спробувало підвестися. Мій гість сильно збудився, антенки рухалися з неймовірною швидкістю. Тут я пригадала, кого мені

123

124

ганна костенко. те, що позбавляє сну

нагадав нічний гість. Він був схожим на бідного, бідного хворого хлопчика, який слинився й завжди дивився на тебе з нездоровим збудженням. — Тебе дивує жіноча матка в моїх руках? А ти знаєш, що з цього органа виходять не тільки діти? Не тільки діти, але й живі картини. — На які подвиги здатні справжні боягузи? — перепитала я. Щик-щик-щик посміхнулося — жахливе видовище. — Розумієш, малювати картини — як відбирати в дитини карамельку. Й тоді, й тоді наслідок знаєш заздалегідь. Але хтось покладе цукерку до кишені своїх панталон, а хтось — на очах у дитини відкусить шматок і кине решту в пісок, спокійно спостерігаючи, як до солодкого прилипають мурашки (такі, як я). В цьому й подвиг! Не боятися свободи! Не боятися відчути себе всемогутнім і всесильним! Навіть якщо тебе ніхто не зрозуміє. Навіть якщо немає смислу в тому, що ти робиш! Смисл шукатимуть ті, хто називає себе знавцями. Знавцями смислу! Хоча… зараз важко відчувати себе всесильним, коли над головою такі страхіття! З цими беззубими оранжевими касками, які занадто багато на себе беруть. І як в таких умовах можна малювати картини? Він трохи помовчав і додав: — От тобі не малюється, і знаєш, чому? — Чому? — Тому що неможливо малювати! Антенки не рухаються! Ти не можеш рухатися без перешкод. Розумієш?! Немає свободи, заради якої можна було б виявити сміливість! Простір перегороджують вузькі коридори, тобі на голову падає оранжева каска, ти звикаєш до скреготу залізних суглобів… Як за таких умов бути генієм? Дивись! — він підняв фіранку. — Що ти бачиш? — Підйомний кран… — Ні! Ти чудово знаєш, що то не кран! То старий язичницький бог, яким керує той, хто вирішує долі, хто диктує цифри, хто грає в шахи і хто постійно б’є твою подружку! Цей жовтий язичницький бог має свою свиту: тисячу оранжевих касок, які не вміють нічого, як тільки лаятися. Вони будують те, що їм наказують. Будують і лаються, бо ніколи не житимуть у своїх цегляних створіннях. Будують новий світ. Дуже незручний для справжньої висоти. Нехай і одноповерхової, але справжньої висоти. Я ошелешено мовчала. Мовчала — і все. — Подивись! — продовжував він, надихаючи мене своїм збентеженим виглядом, — Подивись! Який же це підйомний кран, якщо він украв

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

у неба ідею! Який же це кран, якщо він наказує каскам руйнувати, будувати нове, та… недобудовувати! Це ж не просто кран, це істота, яку треба вбити! — І що ж робити? — Йти війною на жовтого язичницького бога! Кинути йому виклик! Кинути виклик тому, хто ним керує! Не лякатися поразки. Не лякатися впасти туди, звідки прийшов. Не лякатися перемоги. — Але це ж безглуздо — битися з підйомним краном! — З підйомним краном, може, й безглуздо, а от із жовтим язичницьким богом — ні! Малювання — це нехай і псевдо, але страждання. Війна — це бодай псевдо, але виклик. І треба бути справжнім боягузом, щоб не вірити в перемогу. Іншого смислу в мистецтві я не бачу. Крім імітації болю й страждань. Імітації війни! Імітації поразки! Ми всі — мазохісти й міми. І хай цей підйомний кран буде твоїм ворогом! Хай допоможе тобі бути тим, на що претендуєш! Бути борцем! Щик-щик-щик подивилося на мене, уважно вивчаючи мої емоції. — Кинь йому виклик! Покажи, що ти не боїшся його суглобів! Покажи, що ти сама собі висота! Щик-щик-щик підповзло до мене, залишивши на столі матку. А раптом її з’їсть кішка, подумала я. Але мій гість узявся віддирати від моєї спини висоту. Мою власну шафу-висоту, яку слиною приклеїв офіціант. Тільки тепер я відчула, як від мого гостя неприємно тхне мистецтвом чи, може, навіть сміттям. Але я терпіла задля того, щоб бути борцем. — Тримай! — простягнув він мені трохи зіпсовану висоту. — Це буде тобі за зброю! Йди! І принеси мені перемогу! І я пішла війною на підйомний кран. На жовтого язичницького бога. *** — Ти чого? — чорний бантик штовхнула мене у груди. — Чого засумувала? Тобі не подобається горілка? Я глянула у твій бік, ти говорила з Фетровим Капелюхом, який невдовзі пішов геть. — Вам би одружитися… от було б смішно… — сказала співачка. — Я чула, в нього навіть гори пліснявіють… І відключилася. Воно й не дивно, в мене пліснявіє висота. Днями я не виходила з квартири, робила заміри, щоб стежити, як швидко звужується коридор. Щоранку я зрізала мох зі свого балкону,

125

126

ганна костенко. те, що позбавляє сну

змивала воду, яка бігла по моїх стінах. Старий сусід запевняв, що над усе я мушу поговорити з Фетровим Капелюхом, але він багато пив, і я не знала, як до нього підійти. Лише тепер я розумію, що він знав цього чоловіка, знав, що ми — як сіамські близнюки, маємо різні тіла та одну кохану. Коли я прийшла до Фетрового Капелюха, чоловік стояв на порозі. Мовчки впустив мене до своєї квартири. Його довга шия нахилилася, і я відчула запах алкоголю. — Прийшла?! Я не знала, що говорити. І чомусь заплакала. Почала з того, що мій коридор став вужчим, що балкон покривається пліснявою, а на стінах кожного ранку вода. Просила віддати мені ембріони, вони ще виживуть на моїй висоті. І про кахляні обличчя теж говорила. Багато. Зайвого. Коли я змовкла, то почула запах смерті. Без дозволу пройшла до кімнати й побачила маленькі гори, що мали виростити в мене, але не виросли. Гори, про які я мріяла. — Нічого не вийшло? — усміхаючись, чомусь спитав чоловік. — Мені дали гори, тобі — орган для народження живих картин. Але нічого не вийшло. Яка різниця, кого першим поцілували блакитні губи. Поцілували, дали надію, але… Знаєш, що найбільше дратує?! Нічого й не могло вийти. Ніхто нічого не робить до кінця! Не народжуються, не вмирають до кінця… а що вже говорити про картини! Про балкони… Ніхто нічого не робить до кінця… бо кінець не має смислу. Він притиснувся спиною до стіни. — Чого ти думаєш, що в мене немає живої картини? — Тобі не вистачить сміливості її створити. Мені не вистачило. — А кахляних облич теж нема?! Чоловік зняв свого фетрового капелюха. Я вперше побачила його очі. Дон Кіхот Погода була привітною, і вітер був моїм коханцем. Дерева підбадьорювали співами. В руці — хмара: буде за прапор. Ноги мої — кінь. Ти тихо взяла мене за руку і, немов уперше, поцілувала в щоку. Як я любила дотик твоїх блакитних вуст до моєї шкіри. Твій запах і мій запах. Ти розповіла, що йшла до мене в гості. Ти прийшла сказати, що часу не залишилося, і я маю сплатити борг живою картиною. У понеділок нова посвята. Я зиркнула на тебе. Ти схудла — либонь, і справді закохалася. — Як же ми з тобою схожі, подруго, — кажу, — в нас одночасно з’явився чоловік.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Ти посміхнулася й повторила, що я маю повернути борг. Від мене чекають живої картини. — Ти дала йому мою ідею? Ти промовчала й уперше здалася мені звичайною. — А що будеш робити, якщо в обох нічого не вийде?! Що тоді будеш робити, подруго? А в нього не вийде нічого. Ніхто не зможе намалювати щось краще за життя… а от вбити цю язичницьку потвору зможу лише я! Дивися, подруго! Доля посміхнулася мені! Вона дала великий шанс: першою кинути виклик і не лякатися перемоги! Жовтий язичницький бог заревів. Його слина цеглинами спадала на землю. Сьогодні жовтий бог був не в настрої, либонь, передчував передчасну смерть. Він з люттю скидав оранжевих янголів із голови. Величезні залізні руки підкидали в повітря металеві троси. На довгій нозі опухло коліно. Я підкралася до нього так, щоб ворог не помітив мене завчасно. … погода була привітною, і вітер був моїм коханцем. Дерева підбадьорювали співами. У руці хмара — буде за прапор. Ноги мої — мій кінь. Раптом я побачила, що переді мною не один, а не менше як тридцять жовтих язичницьких богів. Як же швидко вони плодяться! — Дивися, вчорашня подруго! Доля керує мною якнайкраще. Бачиш цього жовтого велетня? Я кидаю йому виклик! Я йду війною на його суглоби! Я маю намір вступити з ним у жорстокий бій! Убити його та всю його свиту! Свою перемогу й усі трофеї я покладу до твоїх ніг, собі ж залишу один поверх. Для щастя. — Де ти бачиш велетнів?! — Он вони — я вказала на підйомні крани. — Ти що, здуріла? Ненависть охопила мою душу. — Якщо ти боїшся, то відійди й помолися за мене, подруго. З криком я кинулася назустріч монстру. В руках, немов зброю, я тримала свою висоту. Язичницький владика заревів, і я побачила, як кров’ю наливаються його очі. Чула, як виривається з грудей його серце. Як би мені дотягнутися й забити кіл у цей механічний орган. Як би плюнути в це механічне життя. — Ти кидаєш мені виклик? — Жовтий бог з силою стиснув свій суглоб. — Крути, крути своїми суглобами! Я кидаю тобі виклик! Кран нахилився до мене, лякаючи акулячими зубами. Я відступила, але довга нога язичницького владики почала підстрибувати, намагаючись

127

128

ганна костенко. те, що позбавляє сну

роздавити мене своєю іржавою п’яткою. Його залізні руки від люті рвали останнє волосся на своїй голові. Суглоби тріщали. Іскри сипалися мені в очі. Оранжеві каски розбігалися по кутах. Вони мовчки спостерігали за нашою бійкою. Висота в руках додавала переконливості моїй перемозі. Коли я дивилася на них, оранжеві каски заплющували від страху очі. — Я приймаю твій виклик! — проревів Жовтий кран. — Нападай! Кінь мій, мої ноги, зірвалися з місця. Мою шафу, мій меч, я спрямувала як спис на Жовтого бога. Гострим списом моя висота врізалася в коліно язичницької потвори. Судома пробігла тілом мого ворога. Суглоб затріщав, дощ з гвинтиків сипався з його коліна. Жовтий язичницький бог подався назад. Оранжеві каски задрижали від страху. Дехто з них уже визнавав у мені свого нового жовтого язичницького владику. З шаленою силою вітер розвернув руку підйомного крана в мій бік. Величезний крюк, цей гострий ніготь схопив мене за комір, і я полетіла в повітря. Мене підкидало, як кульку, але я не відпускала з рук списа. Залізна паща була готова мене ковтнути. Я цілилася в серце. В механізм. У життя. — Я тебе прошу: припини! — звідкілясь здалеку долинав голос колишньої подруги. — Це ж тільки підйомний кран! Зупинися! — Мовчи, шлюха! Цей кран украв мою висоту. Одноповерхову! Мій комір розірвався, і я полетіла донизу. Ногами зачепилася за залізну родимку жовтого владики й повисла вниз головою. Ціль була близькою. Кран відчував, що стане логічним фіналом нашої зустрічі. Родимка була під серцем. Мені треба лише дотягнутися. Дотягнутись до серця! — Зупинися! — кричала колишня подруга. — Це лиш підйомний кран! Смерть Жовтого бога в моїх руках. Я щосили тягнулася до залізного органа, але мені бракувало міліметра, щоб завдати вирішального удару. Одного міліметра! Бракувало… Ворог скористався моєю секундною слабкістю. Залізний трос вирвав із моїх рук шафу й пожбурив мого списа на землю. Я втратила зброю. Від моєї колишньої висоти залишились тріски. Я щосили смикнула маленького гвинтика, що стирчав із носа язичницького владики. Металева кулька зірвалася з ніздрі, відскочила від землі й врізалася власникові в червоне розлючене око. Той крикнув і заплакав. Залізний трос кинув мене на землю. — Шкода, що я втратила зброю — подумала я. — Лечу… Після удару я втратила своє обличчя. Підйомний кран прийняв мою поразку, і дозволив каскам завершити дійство. Тепер вони могли не боятися мене.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Маленькі рибки в оранжевих касках пощипували тіло. Спочатку обережно, боялися, що я відповім, що в мене ще залишилися сили, але потім все сильніше надкушували мої м’язи. Один навіть штовхнув ногою в живіт, туди де знаходиться орган для народження живих картин. Не відчувши опору, штовхати почали всі. Маленькі рибки в оранжевих касках, яким було дозволено доїсти те, чим поснідав їхній язичницький бог, клубилися наді мною. Шкода, що я втратила свою зброю… Нарешті вони відчули задоволення від того, що я більше не рухаюсь. Оранжеві каски, лаючись, пішли далі будувати вежі. До мого вибитого ока підповзла мурашка. Вона не принесла мені перемоги… *** — Вибачте, — я підійшла до столика подруги, — чи можу я… хвилинку… проговорити з тобою… На мене не звертали уваги. У твій сміх підливали шампанського. — Я можу поговорити з тобою? Нарешті ти підняла на мене очі. Я побачила, що в тебе синець під лівим оком. Ти була підпилою й дуже сумною. — Хвилинку, — сказала ти своїм друзям, взяла сумочку, й сіла біля мене.

129

130

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Я дивилася на тебе й не могла впізнати. Твоя шия була сірою, а руки у золоті. — Чого тобі?! Через тебе мене звільнять з роботи, чуєш?! Ти маєш сплатити борг! Завтра, чуєш! Ти маєш завтра принести живу картину, якщо її не буде… — ти, моя колишня подруга, гикнула, навчившись цього в офіціанта. — В тебе ж немає живої картини? Немає, так? Спробувала б хоч щось вигадати… тобі ж завтра повертати борг! Захворіла, принаймі, чи вмерла, — ображено казали блакитні губи. Я дивилася на тебе й намагалася пригадати кожну хвилину, яку ми провели вдвох. Я знаю: ти читала мої думки, хоча й була сп’янілою. — Живі картини так швидко не народжуються, подруго. Можеш переказати це Хазяїну. Ти похитала головою. — Я мушу йти… через тебе мене виженуть з роботи… Ти пурхнула до своїх залицяльників. — Гей, чуєш?! Я знаю, ким є кахляні обличчя! Зрозуміла?.. Щастя Моє обличчя було зраненим. Шкіра зрізана сльозами жовтого язичницького владики. Але чоловік із червоним хрущем над губою дивився на мене закоханими очима. — Я можу зайти? — Звичайно. Я розповіла йому… про що я йому розповіла? Але він мовчав і, здається, все знав. Дивився на моє порізане обличчя закоханими очима вимірювача, дивився так, ніби я схожа на те, на що претендую… Ми пили каву. — В тебе ж немає моїх цифр, правда? Він уважно глянув на мене. Потім на клітку з птахом. Потім у вікно. — Так, — сказав після довгого мовчання. — Цифр більше немає. Я стер їх. — Це все через той клятий борг? — Так, все через клятий борг. Час вийшов. І я нічого не можу зробити… Я всміхнулася. Чоловік підійшов до клітки з птахом. Тихо, але впевнено сказав: — Твоя головна картина попереду. Я точно знаю. Його очі торкнулися моїх.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Я заберу тебе з собою. Обіцяю. Я відновлю своє старе місто, й ми житимем у ньому вдвох. — Втрьох, — усміхнулася я. — З птахом. — Втрьох. З птахом, — повторив він і посміхнувся у відповідь. Потім схопив куртку, клітку, і, відчинивши балкон, пішов відбудовувати своє старе місто. Свою справжню висоту. — Ми ще зустрінемося? — Це діло спонтанності, — всміхнувся він.. Так вимірювач, чоловік із хрущем над губою, вийшов на пенсію. *** Від мене пішла моя киця. Я згадала про це відразу, як вийшла з кафе. Вона пішла, коли коридор став занадто вузьким. Думаю, що вони змовники: сіра кішка з жовтими очима і моя колишня подруга. Над вухом заскрипіла вивіска, яку я ніколи раніше не помічала. «Лише Богу заборонено сюди заходити» — прочитала я по складах. Хазяїн завжди відрізнявся поганим гумором. До світанку я блукала порожніми вулицями, в надії зустріти дивного сусіда. З кожною годиною людей на вулиці більшало. Вони народжувалися з темряви й несли на плечах новий день. Мої сили вичерпувалися. Настрою не було. На вулиці кричали коти. Напевно, десь із ними й моя киця. Зелений кіоск поступово прокидався. Я зупинилася перед виснаженим світлофором. Його кольори збивалися з ритму. — Дєвушка! Куда ви ідьоте?! Обернувшись, побачила велику вантажівку. — Дєвушка! Куда ви ідьоте?! Хто вам сказав, що я — «дєвушка»?! Я — тореадор! Справжній мужній тореадор! Хоча й без списа. Але я безстрашний тореадор! Розлючена вантажівка бігла назустріч моїй червоній спідниці, її фари нагадували більмо на лівому оці в зеленого офіціанта. Набрякли сині повіки. І довге волосся. А я в сомбреро посеред вулиці. Я приймаю виклик! Нападай! — Дєвушка!! Мать твою…

131

132

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Ecce Homo Прокинулася й побачила, що живу в коробці. Коридор сплющив стіни, давило в грудях, а на голову тисла деревина. Вирішила сісти, щоб краще утримати рівновагу. У вікні замерехтіла оранжева каска: до мене в гості завітав знайомий янгол, який безсоромно розглядав моє життя. І лаявся. — Де вони?! — почула благальне. — Кахляні обличчя? Хто вони?! Я й не знала, що ти поруч. Підняла очі й побачила тебе. Вродливу й довгу. Бліду й стомлену. З синцями і без золотих прикрас. Залунала знайома пісня. Вона наближалася до моїх вух. До моїх вуст, і була схожа на птаха. — Не йди! Спершу скажи, хто вони?! — кричала ти. На своїй голові я відчула теплі руки, і біля очей засвітилася червона родимка. Метелик спалахнув у мене всередині. То був справжній живий метелик. Чоловік взяв мене за руку, і, глянувши на тебе, вродливу й довгу, бліду й стомлену, з синцями і без золотих прикрас, мовчки повів мене за собою. На висоту. Справжню. — Куди ж іще вище?.. — спитала я, притискаючись щокою до червоного хруща над губою. … А посміхнулась… про себе.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Всеїдний потоп Если такие, как вы, творцы — мне наплевать на всякое искусство. В. В. Маяковский Напис від руки … стоїш на морозі перед зачиненими дверима й терпляче чекаєш, доки тобі відчинять… дзвониш один раз, другий, третій… трохи невпевнено, але з кожним разом сильніше тиснеш на дзвінок… наполегливо, ні! благально нагадуєш про себе… молишся, просиш, плачеш… а холод уже в серці… Нікого навкруг… на твоїй долоні лінії літаками зіштовхуються й зникають… усе зникає, лише ти залишаєшся стояти, один, зі своєю великою діркою в голові та з розсипаними лініями життів на чоботах… стукаєш руками, б’єшся, благаєш, плачеш… і сльози відразу примерзають до твоїх губ цукерками… ніхто не відповідає, хоча ти знаєш, що за тими дверима ціле життя, яскраве й сонячне, в якому тебе не хочуть бачити… Холод рукою засипає сніг у велику дірку в голові… Спершу замерзають руки, ти дивишся на свої пальці й забуваєш, якого вони були раніше кольору… потім підошва примерзає до твоїх п’ят… і поступово, повільно, клітина за клітиною, замерзає все тіло… а ти стоїш, чекаєш, благаєш, уже майже пошепки, бо голос прилипає до горла… ні! в думках, в думках ти благаєш бодай на хвилю зайти погрітися, бодай на мить… востаннє! побачити світло… блиск… … холод затягує тебе в свої простирадла, зав’язує, як мисливець здобич, вішає на палицю свого білого гілля… очі блукають усередині тіла… й ти розумієш, що засинаєш, один раз на життя, ти засинаєш… … повільно, наче крижинки, опускаються твої коліна, руки… голова, як відламаний шмат сніговика… двері не відчиняються… вже не відчиняються… ніколи… починаєш кашляти, з рота випадають ножиці, ті самі ножиці — останній подарунок із минулого… ти посміхаєшся… здатний віддати свою душу холоду, якщо вона не примерзне до тіла…

133

134

ганна костенко. те, що позбавляє сну

… І в цю мить, коли забуваєш, навіщо прийшов, коли нема сил думати, що ти ще живий… з’являється маленька щілинка яскраво-жовтої надії… Тобі дозволяють увійти… але в тебе вже стислись легені… Лежиш на землі, посміхаєшся, і ти — щасливий, такий щасливий… Ще раз… останній… бачиш це світло. … Здіймається вітер і відриває тебе — ні живого, ні мертвого — від назавжди померлих для тебе дверей… «…не приходь сюди, двері померли…» З-за дерев визирає трамвай, і я прилипаю щокою до його холодного скла. — Буду їздити по колу, — кажу я кондуктору. Вона лише знизує плечима й іде до кабінки водія. — Зелений ще… Так воно й було насправді. Я був тоді зеленим, нехай і з великою діркою у голові… *** Чорт! Я знаю, що це погано. Але я був зеленим, і в мене страшенно боліла голова. Холєра! Все через неї! От клята, казав же: буде погано. А вона ніколи мене не слухає. Все ще попереду, а я вже зелений. — Ну, ти як? — каже, от стерво. Я? — Та я тебе прошу! Що, перший раз, чи що? Тому й зелений, що не перший. «Колаж» ще був порожнім. Залишалося дві хвилини. Офіціант перевіряв кількість столиків. — Зараз почнеться, — каже він, — а чого це ти такий зелений? Каже мені. А потім додає: — Зараз почнеться. Залишилося дві хвилини. Хвилини минули, як тільки він це промовив. Я сів за рояль і почав грати мелодію привітання. Офіціант саме відчинив двері. Чорт! Як болить голова. До кафе товстою бронзовою стрічкою лилися Зачіски, гості, груди, дупи, піхви та всі, хто вважав себе причетним до сьогоднішнього свята. Наступали одне одному на голови, облизували накрохмалені зуби й швиденько заповнювали місця за столиками. Був такий гам, що я не чув своїх пальців. Тихо пішов за куліси. Люди

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

поступово розсілися, й до «Колажу» приперлася Дві Відеокамери та Один величезний Мікрофон із третім розміром і широкою посмішкою. — Знімай сюди, знімай туди! Як це все провінційно… Чорт. Як я витримаю це все. Так болить голова. — Та ну тебе… бачив, хто прийшов? — запитала співачка. І хто? — Дивись сам. Я визирнув з-за лаштунків і побачив жовті банти та чорні сукні. Поміж ними на п’єдесталі стояв чоловік. Спершу я не впізнав його, а потім таки згадав. Він дуже погладшав, на лобі виросла борода. Обличчя скрутила подагрою, а на руки замість рукавичок були вдягнуті зморшки. Він тримав голову високо, а пузо — низько. Стомлений Поет читав свої стомлені вірші. Молоді Зачіски лягали під нього, щоб краще почути стомлений голос. О-па-на! — Он бачиш! Він, він, бачиш? Вона нахилилася й так замріялась, що на грудях виступив піт. Вона була закохана в Стомленого Поета. — От чорт! Я ж кажу. — Я зараз буду. В мене щось розлилося в спідниці. В тебе завжди щось розливається в спідниці, коли ти його бачиш. — Та ну тебе. І засміялася, як уміють сміятися жінки, коли їм нема чого сказати. І коли вони закохані. Я ліг на рояль, і з-під кришки спостерігав за присутніми. Люди все приходили і приходили. І всім вистачало місця. На кухні підігрівалися усмішки. Їх подаватимуть під соусом чі-чі. — Це був соус чі-чі! Прикинь? Розлився під спідницею. Вона завжди все бере з собою. Така завбачлива, шо прямо куда там… — Я на сцену завжди беру все з собою. Особливо соус чі-чі. Не кажи мені про соус чі-чі. — Тобі не подобається соус чі-чі? Просто мене зараз знудить. — А мені його носити під спідницею. Знаєш, як він пече?! Я глянув на подругу-співачку. Від цього соусу на її очах завжди були сльози, що професійно котилися інвалідними колясками з очей. А ще треба зняти бантик з голови, хоч вона щось казала про сценічний образ. — Я хвилююся. Це смішно, але я хвилююся. Сьогодні особливий день. І я про це. А я вже зелений!

135

136

ганна костенко. те, що позбавляє сну

До горла підкотила зайва пляшка, в животі щось булькнуло і впало. Я зліз з рояля й побіг до туалету. — Ти куди? Бандероль відправити, от дурепа. Було зачинено. Я стукав що було сили, відчуваючи власну безпомічність. Ледь не плакав. Та відчиніть ці кляті двері! Відчиніть! Я зараз помру у власному багні! Ручка не піддавалась. Та я зараз собі в штани накладу! Двері скрипнули. На порозі стояла котрась Зачіска й крутила собі вузлик на шиї. Давай, давай, виходь! От, чорт… Я з полегшенням приземлився на холодний унітаз. Мої ноги, як завжди, не діставали до підлоги, і тому я відчував себе немов на троні. В двері постукали. — Я мило забула! Зачинено! Нічого з вами не трапиться, почекаєте! О… яке полегшення… Здається, слухаючи музику свого шлунку, я задрімав, бо зіслизнув з унітазу на підлогу й ударився головою. Так завжди буває з карликами, коли вони засинають на троні. Зачинено! Кричу. І піднімаюсь на ноги, збираючи докупи всі свої інструменти. Зиркнув на те, що вигадав сьогодні мій організм. Лайно як лайно. Лише на дні унітазу я побачив якийсь зошит. Він сплив на поверхню, й мені нічого не залишалось, як дістати його. У двері знову постукали і голосно вилаялись. Я розгорнув послання унітазу й почав пошепки читати: «…мене тут немає. Це лише продовження мене часткового, мене трохи існуючого… втрата емоцій, втрата часу… (розплилось. Читаю далі)…це маленька зупинка, можливість подихати свіжим повітрям, подивитися на справжній світ, зробити висновки і… знову зачинитися… (тарабанять у двері, кричу, що скоро вийду)… я знаю дуже мало, але знаю точно: тут мене немає. І ніколи не було…» — Та ти вийдеш, чорт тебе забирай, чи ні?! Брєд якийсь. Я запхав зошита за пазуху. — Ну нарешті! — Все, все, все. Мене вже тута нема.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Червоний чоловік в окулярах із грубого скла зачинився в кімнаті шлункового відпочинку. Останнє, що я пам’ятав, — це його збентежений вигляд і пляму під носом. Напис від руки … останнє, що я пам’ятав — жіночі пальці, які поволі відпускають мене… зелений колір у роті, а сонце штовхає в спину… рожевим язичком… я босоніж біжу по синій траві й боюсь упасти, але трава м’яка… квіти на деревах торкаються обличчя, розчісують волосся… а я все біжу, біжу, наче зовсім не маю ніг… Довгі жіночі пальці зупинили мене навпроти повислої в повітрі спини. Це був Океан, принаймні тоді я думав, що це — океан. Я заплакав, тонкі жіночі пальці притисли мене до себе, і я відчув на щоках цілунок білих троянд. Люди в кришталевих одежах повиходили зі своїх думок на галявину й весело супроводжували мене в далеку путь. В їхніх усмішках, поглядах було щось затишне і блаженне… Люди світилися, точніше світився той особливий погляд, що йшов із їхніх сердець. Особливий блиск в очах і ця усмішка примушували посміхатись у відповідь… і я посміхнувся… З тим і прокинувся. З одним життям і безліччю хвороб, які й досі виринають на поверхню мого тіла подихати повітрям… *** От чорт! Краще піду подихаю повітрям. Коли увімкнуть блакитні ліхтарі, буде пізно. — Ти як? Та ніяк, як через жопу витягнутий… піду краще подихаю повітрям. Просто повний капець… Я вийшов на вулицю, де брасом плавали калюжі. Тільки скінчився дощ, але звідусіль тхнуло людською сечею, сміттям і гумою. Всюди лайно. Фу, бля… Над головою скрипіла вивіска. От чорт, я забув вивчити ноти. Голова страшенно болить… Нащо було отак… цілий вечір попереду, а я вже ну савсєм нікакущій… Стомлений Поет і досі стояв на п’єдесталі. Зачіски посміхалися. Проїхала машина, і калюжа облизала мене з ніг до голови. Брудна вода закотилася навіть у вуха.

137

138

ганна костенко. те, що позбавляє сну

От чорт! Блювотина якась… До всього я ще й брудний! Холєра… Правда, від холодної води трохи полегшало. Я почав шукати серветки, щоб втерти обличчя. І дістав зошит, про який уже встиг забути. Від нього тхнуло червоним світлом туалету. Кілька аркушів було капітально розмито водою. От чорт, я відкрив зошита, щоб видерти клаптик паперу… щось дуже дрібно було писано від руки, і я знову почав читати, хоча зовсім цього не хотів. Просто так вийшло, що почав читати. А взагалі зовсім не хотів. Якось не до цього було. Моє ліве око побачило нових гостей. Чоловік і жінка прямували до кафе. А я тут ну нікакущій стою, а вони такі веселі. От холєра… Гості прямували до мене. Відстань повільно скорочувалася. Напис від руки … я полишив себе, й з відстані в тисячу людських життів побачив її, Фіолетову, з зеленими очима, жовтими губами, блакитним серцем і помаранчевою усмішкою. Я побачив невідому і ніким не відкриту досі Планету. Вона вабила своїм співом, і я чітко бачив тіло її музики. Жіночі руки, дві живі комети, дві срібні річки, прив’язували мене до своїх грудей. Я приземлився на синю траву, побачив навколо себе людей з довгими шиями та білою шкірою, такою білою, що можна було побачити, як у прозорих жилах тече стигла кров — кров цієї Планети. … я підвівся з м’якої тканини землі… і став таким же високим, як і вони, довгошиїм! з білою кров’ю… Став чи… був таким завжди! Так, певно, таки був! Завжди! Я так вірив у це… Дівчата вдягнули мені на голову вінок щастя, і старий дуб з крихким гіллям замість бороди тихо усміхався. Діти брали мене за пальці, кожен за той, до якого міг дотягнутись своєю маленькою рукою. І чувся сміх. І в роті співали думки з присмаком карамелі. Птахи виконували піруети в парі з хмарами. І натягнуте павутиння було за струни… Галявина народжувала нових людей у фіолетових квітах… ці люди тільки-но народившись, були мені вже знайомі… і перші посмішки, замість першого крику… і Жіночі Руки, і погляд, так, так, погляд… Це інші люди! Ті, хто колись був чи ще буде… (Далі незрозуміле слово).

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

***

ПРОза

139

Числовой квадрат с трехклеточными сторонами соответствует планете Сатурн. Он демонстрирует симметрию между четными и нечетными числами. Использовался в арабской алхимии. В нем через сложение верхнего и правого ряда цифр, что в сумме дает 28, содержится информация о длительности лунного цикла. Квадрат с четырехклеточными сторонами относится к Юпитеру. Содержащимся в нем нумерологическим суммам придавалось особое значение в исламской философии. Квадрат с пятиклеточными сторонами является архетипом Марса. Считалось, что заклинания над ним развивают воинственность. Квадрат с шестиклеточными сторонами символизирует Солнце. Апокалиптическая мистика данного варианта магического квадрата связана с тем, что сумма содержащихся в нем цифр равнялась «числу зверя» — 666. Квадрат с семиклеточными сторонами соотносится с Венерой. Так же, как трехклеточный, демонстрировал симметрию четных и нечетных цифр. Изображался в зелено-голубой тональности (Символы, знаки, эмблемы: Энцикло педия / Авт.-сост.: В. Э. Багдасарян, И. Б. Орлов, В. Л. Теплицын. — М.: ЛОКИД-ПРЕСС: РИПОЛ классик, 2005, С. 219).

Перечитую незрозуміле слово… не можу ро зібрати почерк. Та ну його на фіґ! До мене підійшла сімейна пара. Особливі гості. Жінка товста, з жопою, як братська могила, спітнілим обличчям і червоною пудрою, яку прикривала вуаль. Чоловіка тримала за руку, мов цуцика. А чоловік — на дев’ятому місяці вагітності, живіт перегороджує вули цю. Таким і столика буде мало. Холєра… — Доброї ночі, місіс та містер Мілс! Проходьте, будь ласка! — офіціант стелився серветками. Коли побачив мене, відразу сказав, щоб я йшов працювати. Та йду вже. Йду. — Гей, ти як? — подружка-співачка визи рає з вікна. — Тобі зовсім зле? Та нічого. Тримаюся. Дивись, хто при йшов. Це я про Мілсів. — А ти знаєш, що він уже офіційно імпо тент. З такою бабою то не дивно. Жопа, в якій загубитися можна. — Ну, пішли. Чого ти тут застряг? Я забув вивчити ноти. — Та не сміши! Коли ти їх вчив востаннє? Намагаюся пригадати… Холєра! Я глянув на мокру вулицю. Знову слиниться дощ. Але навіть тепер не припиняє тхнути каналізацією. Я завжди був за те, щоб учити ноти. Але чомусь давно про це забув… Напис від руки…

… я завжди був за те, щоб тягнутися до кращого, ставити собі за мету неможливе, занадто високе, але завзято йти до своєї мрії, відчуваючи, як ноги і руки твої довшають, як стаєш, по волі Божій, вищим од природного

140

ганна костенко. те, що позбавляє сну

зросту… ставити мету, виконання якої говоритиме про тебе як про людину духовну й дуже плідну, мету, за невиконання якої не буде соромно, адже ти ніколи не був прихильником легкої перемоги… *** — Ну, за легку перемогу! На підлогу посипалися краплі шампанського. Хлопець у чорній шапочці витирав підлогу. Кожному своє. Я сів за рояль і почав брехати. Мені стало краще. Я ставав не таким зеленим. Чомусь подумав про соус чі-чі, від якого мене завжди нудить. Як вона може носити його під спідницею… Я дивився одним оком у зал. Капець… Гості наростали поліпами в носі «Колажу». І це тільки початок. Офіціант бігав, чорт би його побрав. Він завжди бігає без усілякого соусу… Його очі — немов у хамелеона, не знаєш, у яке дивитися, коли замовляєш каву. Чорт, як хочеться все кинути й сказати: пішли всі на фіґ, зачинитися в туалеті, і… Та мушу щось грати для підігріву настрою. Сам я вже був підігрітий, але, чорт, щось не давало мені спокою. Купка Однакових Зачісок слинила вуха. Сьогодні їхнє свято. Стомленого Поета зняли з п’єдестала і посадили коло себе. Дві Відеокамери і Один величезний Мікрофон з третім розміром і широкою посмішкою бігали з кутка в куток. Навсібіч летіли краплі поту. — Знімай сюди, знімай туди! Яке це все не провінційне… І до Стомленого Поета. — Скажіть, що ви очікуєте від цього свята? — Думаю, все буде, е… в тому сенсі те… е… що ми так давно очікували. Так. Я так думаю. Думаю я так. — А це правда, що ви тепер співаєте й хочете організувати свою рокстомлену групу? — Е… ви знаєте, е… я завжди тягнуся до молоді, е… і вважаю що я ще… е… можу… — Навіщо вам це все? — Розумієте… е… це нова можливість для самопізнання… е… це моя ерекція… е… тобто реакція на сучасний стан… е… який стоїть е… який, лежить, у цьому кафе… і я… е… синтезуючи її у власному світі, здобутті… е… я намагаюся, показати… е… що я ще можу… так. Я ще можу. — О… Чудово! Яке це все непровінційне… З куліс визирала співачка, мій улюблений старий бантик, ім’я якої я вже

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

давно забув. Як і ноти. Вона дивилася на Стомленого Поета. На своє вилуплене кохання. — Ах… який же він… як він красиво говорить… у мікрофон… — дві Відеокамери і один величезний Мікрофон з третім розміром і широкою посмішкою побігли далі. — Знімай сюди, знімай туди! О, яке це все непровінційне… Хазяїна все ще не було. Він завжди приходить останнім з рудою бедкою, чорт би її забрав… Моя фантазія скінчилася. На сцену вилетіла співачка й дивилася лише на Стомленого Поета з подагрою по всьому обличчю. Купка молодят прислухалася до його віршів. — Ця пісня для вас! Без соусу чі-чі точно не обійшлося… Я забився у кут за лаштунками. Дістав зошит. І почав читати з першої сторінки, яка відкрилася. Офіціант протирав очі блакитним лампам. А на вулиці засвітилися ліхтарі… Напис від руки … засвітилися ліхтарі, і нічна роса омивала морду безпритульному псу. Я нахилився почесати його за вушком, але він виявився мертвим. Ніч завжди втрачала свідомість без попередження, кидала своє тіло на вулицю, як чорну хустку папузі на клітку. Пам’ятаю, підняв голову, хотів побачити в цій беззубій горлянці хоч одну срібну зірку. Ніч лише замружила очі й висунула довгий шлейф синього язика. Зайшов так глибоко в темряву, що, здавалося, стою на місці. В очах замерехтів червоний колір, і я спершу подумав, що то велетенський метелик розмахує своїми крилами, ніби вітрилом. З-під землі вигулькнув трамвай — залізний кріт, з пенсне на носі. На його голові було прибито каску з ліхтариком, світло якого своїм жовтим настроєм виїдало повітря. Залізний кріт повільно повз по землі, перебираючи лапками родимки нічної вулиці. Він наближався до жінки з гострими ногами й рудим волоссям — велетенської, як мені здалося, нічної комахи. Жінка, як метелик на світло, залетіла у вагончик. Вона довго билася об скло крилами, поки кондуктор не прокомпостувала їх своїми зубами. Залізний кріт сіпнувся, і я ледь устиг зачепитися двома пальцями за його продовгуватий хвіст. Куди мене тяг цей одноногий вагончик не мало

141

142

ганна костенко. те, що позбавляє сну

значення, я ладен був потрапити навіть під землю, лише б і далі спостерігати через скло за жінкою, за Нічним Метеликом з прокомпостованими крилами, в червоній сукні, з рудим волоссям та гострими ногами. Тоді, в ту хвилину, для мене не існувало інших жінок, ніби до цієї зустрічі я взагалі не бачив жінок. Ні, вона не була гарною — ні тоді, ні сьогодні. Однак щось особливе тримало мене за горло… і тоді, і сьогодні… В неї був свій колір, який мав окреме життя… Кондуктор побачив мене і, взявши з собою величезного кулака, пішов віддирати від залізного хвоста. Трамвай загальмував, цей кріт не любив вимушених зупинок. Нічний Метелик розправила своє заплутане волосся: користуючись нагодою, вилетіла через відкрите віконце на вулицю. — А ну йди сюди, — кондуктор ледь не схопила мене за чуба, — за проїзд платити не хочеш? Зараз я тобі покажу! Я впав на асфальт, а коли прийшов до тями, то ні залізного крота, ні Нічного Метелика поруч не було. Вулиця — посмугована трамваями — посміхалася мені брекетами-рей ками. Я не знав цього району, а тому вирішив іти верхньою щелепою, яка вела в найглухіше вухо темного кварталу. Будинки спали, і за характером сопінням я вирахував, скільки годин залишилось до світанку. На розі я побачив світло. То було якесь кафе, одне-єдине живе місце в нічному мороці. Я прилип до вітрини, розглядаючи людей у приміщенні. Вивіска над моєю головою поскрипувала в такт музиці, що лунала з кафе. Поміж костюмів бігав офіціант, крізь сигаретний дим проривався сміх. Я бачив людей і поміж них червону сукню, ту саму, яка тримала мене за горло тоді… і нині. Я пам’ятаю: вона тоді з кимось говорила й усміхалася, усмішка врізалася в пам’ять назавжди. Нічний Метелик уважно слухала співбесідника й трималася за шию, ніби ховаючи її від зайвого погляду… я бачив, що її зовсім не псують прокомпостовані крила. До жінки підійшов чоловік у білому костюмі й притиснув до своїх грудей. Я дивився на цих дорослих людей, вищих і ширших за мене, й відчув вибухову необхідність, ту саму, яка багато років не давала мені спокою: гостру необхідність у людях, живих людях. І тепер я прикипів лобом до скла й мовчки спостерігав, намагаючись розгледіти їх очі крізь сигаретний дим. Я відчув, як у мене пітніють долоні й у шлунку дрижить ранкова їжа. Мені так хотілося змінити своє життя, і я так боявся цього…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Здається, тоді на мене ще не звертали жодної уваги. Я відчував, що втрачаю віру в самого себе… і силу… і що я мушу за всяку ціну потрапити досередини, що б вже не сталося, але я мушу потрапити досередини. Минуло ще чверть години і, нагодований власними нервами, я обережно штовхнув двері. Над моєю головою закричав дзвіночок і відвідувачі кафе мимоволі звернули на мене увагу. Тиша порожньою пляшкою впала на підлогу й покотилася до моїх ніг. Я відчув, що зробив дурість, але відступати було вже пізно. — Слухаю вас, — голосно і з дещо наелектризованою усмішкою звернувся до мене той самий чоловік у білому костюмі. Голос загубився в моєму горлі. Я не лише не знав, що казати, а й забув усі слова на світі. Офіціант постійно крутив головою — його погляд то буравив мене, то вичікував на якесь рішення Білого Чоловіка, аж я збагнув, що з ним треба бути обережним. — Слухаю вас, хлопчику, — голосніше повторив той. — Ви когось шукаєте? — Ні. Очима я нарешті знайшов Нічного Метелика. Вона стояла спиною до мене й курила сигарету. — Просто в мене… — невпевнено промовив я, дивлячись у бік Нічного Метелика, — у мене велика дірка в голові… Хтось кашлянув, можливо, навіть офіціант, не пам’ятаю. — Он як! — засміявся Білий Чоловік, — що ви кажете, як цікаво! Справді? Справжня дірка у голові? — Так. Справжня… — невпевнено сказав я. — Я можу показати! Білий Чоловік голосно зареготав, піднімаючи вгору трикутне підборіддя. — Хлопчику, нам і своїх вистачає… таких… — перебиваючи власний сміх сказав він, — у нас і своїх є… достатньо. От дивак! Дірка, каже, у голові, та ще й велика! Але в одну мить узявши за щоки сміх, Білий Чоловік уважно глянув на мене, аж я відчув, що компостують уже мене, й це було не дуже приємно. — У нас немає місця… для великої дірки у голові. Нічний Метелик поправляла своє волосся, Білий Чоловік кидав їй у спину масні погляди. — Ви не вірите мені?! Дозвольте я доведу, що маю в голові дірку, ось побачите… дозвольте лише…

143

144

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Але чоловік вже не слухав, він підійшов до Нічного Метелика й поцілував її у плече. Потім знову повернувся до мене й повторив те ж саме: немає місця. Черга. Життя кафе відновилося, а я так і залишився стояти з порожньою пляшкою під ногами. — Дозвольте… вас викинути на вулицю, — офіціант поволі вивів мене з приміщення. — Але мені навіть… — Вам же сказали! Чи з одного разу не зрозуміло?! — і очі його… не знаєш, в яке дивитися… Двері зачинилися, а я знову прикипів лобом до скла. Там, де не було місця, почали танцювати. Нічного Метелика запросив на танець Білий Чоловік, і з їхнього танцю було видно, що вони один для одного більше, ніж просто танець. Їхні рухи були природними, механічними, імпульсивними, їхні ноги схрещувались, їхні груди цілувалися, їхнє волосся спліталося в одну косу… Люди, що танцюють, не бувають злими, бо танець — це любов. Так думалося мені тої ночі. Однак я помилявся. Я був ще занадто молодим. … Музика урвалася. Білий Чоловік кинув погляд у вікно, де я спостерігав за їхніми тілами. Він ледь посміхнувся, нагадавши кондуктора, яка хотіла взяти з мене штраф. Нічний Метелик жодного разу не глянула у мій бік… *** Музика урвалася. Співачка драматично схрестила руки над головою. Та цей старий хрін жодного разу не глянув на неї. У кафе зайшов Хазяїн. Як завжди, в білому костюмі. Під руку він тримав рудоволосу. Її я ніколи не любив. Але зараз чомусь стало шкода її заспаного обличчя. — Знімай, знімай, знімай, — кричала Мікрофон із третім розміром. Я вибіг на сцену й почав грати марш. Чорт. У мене й справді болить голова. Але марш я грав непогано. Хазяїна вітали радісно. І Купка Однакових Зачісок вставала з місць. Стомленого Поета підняли на ноги. — Я ще можу, я можу! Гостям розносили шампанське. А в того малого в чорній шапочці сьогодні багато роботи. Краплі стікають із підборіддів, штанів, очей та вух. Рудоволоса підсіла до Купки, й молодь накинулася на неї голодними

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

собаками. Обсмоктували вже голі кості. Холєра… — Я підрахував усі родимки цієї жінки! Це каже Стомлений Поет. Вона всміхнулася, і я подумав про те, що то вона його так стомила. — Вау! Скільки ж у неї родимок? — Ну, як вам сказати… е… дивлячись, з якого боку дивитися… е… гм… дивлячись і дивитися… — непогана рима… Дістав грифель і записав щось собі за вухом… Хазяїн вийшов на сцену і попросив заграти щось веселе. Буде зроблено. А сам думаю. Чорт! Я й справді забув усі ноти. Гості встали з місць і почали тупцювати. Хазяїн запросив рудоволосу на танок. І натягував її до кінця пісні. Черга до Стомленого Поета була велика. А в нього, вибачте, подагра. Навіть моя подруга побігла до нього, збиваючи свої груди міксером. Мікрофон із третім розміром, широкою посмішкою і двома Відеокамерами схопила за руку жінку з жопою, ніби братська могила. — Скажіть, як ви відреагували на офіційну заяву вашого чоловіка, що він імпотент? — Ви знаєте, моя дорогенька, я до цього не причетна. Він завжди, знаєте, їздив у відрядження, а моя вишенька, вона ж по-справжньому так і не розцвітала… о, вона в мене ще така соковита, така кругляста… але я так довго, ну ви

ПРОза

145

Згадаю про славетний Архімедів розв’язок проблеми π, тобто, про обрахунок співвідношення довжини кола та його діаметра. Архімед знав, що довжина кола має бути десь посередині між сумою сторін квадрата, в який вписано коло, і квадрата, який вписано в коло… Неспроможний розв’язати задачу прямо, він зосередився на думці знайти приблизну величину, додаючи довжини сторін 99-бічного багатокутника, вписаного в коло. Що більше сторін він додавав до свого багатокутника, то більше той наближався до форми кола. Тож хочеться сподіватись: що більше буде джерел висвітлення, то меншим буде розрив між реальною минувшиною і спробами істориків відтворити її… Спотворення — характерна риса всіх джерел інформації. Цілковита об’єктивність абсолютно недосяжна. Всяка методика має свої сильні й слабкі сторони. Важливо зрозуміти переваги й вади кожної методики й досягнути розумного наближення. Критики, які виступають проти звертання істориків до поезії, соціології, астрології тощо на тій підставі, що такі джерела «суб’єктивні», «упереджені» й «ненаукові» стверджують очевидне… …частина завдання [історика] поля гає в проникненні у свідомість читача, подолання викривленого сприймання, властивого кожному споживачеві історії. Це сприймання спирається не лише на п’ять фізичних органів чуття, а й на комплекс наперед усталених інтелектуальних зв’язків, пов’язаних як із засвоєною термінологією, географічними назвами, символічними кодами, так і з політичними поглядами, соціальними умовностями, емоційними особливостями, релігійною вірою, зоровою пам’яттю і традиційним історичним знанням. Кожен споживач історії має запас попереднього досвіду, крізь який фільтрується вся зовнішня інформація про минуле… (Норман Дейвіс. Європа. Історія / Пер. з англ. П. Таращук. — К.: Основи, 2000. — С. 20–22).

146

ганна костенко. те, що позбавляє сну

розумієте, що я навіть не знаю, що й думати… я ж можу переспіти, ну ви розумієте, про що я… — О, так, звичайно! А ви звернули на когось увагу? — О, так. На Феноменального хлопчика. Кажуть, у нього непогано виходить, ну ви розумієте… — Яке це все непровінційне… Капець, думаю. В цій величезній жопі стільки полягло таких хлопців, жах… а вони ж так і не віднайшли ту вишеньку… Чорт би забрав цю холєру… Мікрофон побігла шукати нових героїв, а місіс Мілс, побачивши мене, усміхнулася. І почала лізти на сцену з бокалом шампанського. Навіть під вуаллю її обличчя тхнуло рибою. Однією рукою вона спиралась на мій чорний рояль. Він аж підібрав під себе усі діези. Жінка збовтувала шампанське, в якому щось плавало. А потім взяла й лизнула мені вухо. Капець… — Я бачу, ви вмієте поводитися з роялем. О… не кажіть мені, я знаю… я бачу, в вас дуже сильні руки… о… а ви знаєте, мій чоловік уже офіційно оголосив, що він імпотент… Та чув я, чув. Холєра. Зараз ще й мене поховають у цій могилі. — І ви знаєте, це абсолютно на мені на відбилося… Я взяв останній акорд. І мені зааплодували. — Ну ви розумієте… Чорт, з цією бабою я стану імпотентом у квадраті. Мене покликав до себе офіціант. Це було вперше, коли я зрадів цьому факту. Він наказав мені віднести на кухню брудний посуд. — Чого ти причепився до цієї Венери? — питає він. У неї ж не рожа, а срака навиворіт! Фу, бля! Мене так і нудить… а тут ще ця… вишенька… Я поніс посуд на кухню. А Хазяїн тим часом разом із рудоволосою став коло мікрофона. — Тобі допомогти? — співачка з набряклим бантиком підійшла до мене. Та ні, шо тут. Піди краще послухай, що говорить Хазяїн. Потім перекажеш весь той трьоп… Загалом я знав, про що він говоритимете. —…це така велика радість, усіх вас тут бачити, бла, бла… наш фестиваль, то скарбниця справжніх талантів, бла, бла, бла… оголошую відкритим! Бла, бла, бла… Та рудоволоса курва буде стояти й усміхатися своєю волохатою

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

поцькою, до якої лазять вже всі підряд… а потім скаже щось на зразок: сьогодні особлива ніч. Я це відчуваю. Сучка. Я сховався в найбільшій з каструль, щоб почитати зошит, від якого тхнуло лайном. До того ж, сторінки були розсипані й не пронумеровані. В цей час у залі Зачіски почали плакати. Така традиція: плакати перед початком свята. На рудоволосу всі завжди дивилися повними сліз очима. Напис від руки — Чому вони плачуть? — питав я Білого Чоловіка. — Вони всі зовсім нещасні! — Чому?! Щось сталося? — Та нічого не сталося. Просто… вони мусять бути нещасними, вони ж творці! А ти хіба ні?! — Я?! — Ти хіба щасливий?! … Пригадую молоду сусідку, яка жалілася мені, що не виглядає на те, на що вона претендує. А хіба зі мною було не так? Я вдивлявся в заплакані очі молоді, яка не знала, до чого себе докласти, і не розумів причини масової депресії. … тоді я змовчав. Ні, щось хотів сказати у відповідь, але не сказав. А якби й відповів, то не те, що хотів справді сказати… така в мене вада… мовчати. Сказав би: так, я нещасний, дуже, дуже нещасний. Сказав би те, що хочуть почути… Від відповіді мене врятував карлик, який завжди рятував мене від дурних відповідей, хоча ніколи про це не знав. Просто влізав у розмову з великим барабаном на шиї, й будь-яка дискусія втрачала всякий сенс: барабан мав здатність спотворювати сказане. … Білий Чоловік говорив, що маленькі трагедії штовхають до творчості. Моя ж трагедія була в тому, що я був щасливою людиною відпочатку… та навіть зараз я щаслива людина. Був і буду. Завжди. Я народився з великою діркою в голові: прекрасна умова для справжньої життєвої драми. Але батьки не залатали її, не склеїли скотчем, а дали їй волю! Життя! Дали мені свободу!.. Вони розуміли мене ще до моєї появи на світі, а коли я з’явився — почали розмовляти зі мною як із дорослим. Я зростав занадто звичайним для того, щоб видавлювати з себе сльози… ні, я не кажу… так, я відчував. Відчував все це, і… зараз… так!

147

148

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Чим дорослішим я ставав, тим глибше розумів, що відсутність зовнішнього конфлікту примушує мене творити конфлікт внутрішній. І я творив! Адже навіть теоретично не міг бути щасливою людиною. Я знущався над батьками, але вони пробачали мене, бо в мене від народження була велика дірка в голові. Тому ця трагедія не влаштовувала мене… точніше, не зачіпала… Я відмежовував себе від справжнього життя, сідав біля вікна й переконував себе, що світ, який оточує мене, марудний і нецікавий. Мої однолітки цілувалися з дівчатами на лавках, а я сидів і починав уявляти, вигадувати собі ту реальність, яка б цілковито задовольнила мене. Ще й називав це натхненням, ідіот. Але й у цьому трагедії не було, я був завжди в центрі уваги, навіть тоді, коли сидів удома. Час ішов. А я так боявся з’яви нових людей у своєму житті, що, врешті, вони стомилися в ньому з’являтися. Я відчув: там, за розмальованим у мої фантазії вікном, я абсолютно один, поряд не було навіть моєї тіні… Розчарований у собі й одночасно щасливий через з’яву нової внутрішньої трагедії, я уявляв себе найсамотнішим… хоча навіть теоретично не міг ним бути. Я відчував гостру потребу в людях, оточував себе фотокартками кумирів… портретами великих мерців, яких вважав мовчазними друзями. Вдивлявся в погляд, що був колись живим і водночас таким знайомим… десь я вже бачив його. На якомусь іншому рівні. Я бачив його! В ці хвилини я, як ніхто, розумів: як не крути, а я щаслива людина. Що б я не вигадував, як би себе не переконував. У мене завжди все було добре. І жодної трагедії. Не було й не буде. Просто ще змалечку я знав: я з іншої Планети. З тієї самої, де не треба вичавлювати з себе сльози… *** — Досить вичавлювати з себе сльози, діти мої! Надійшов час продемонструвати себе! Але перед тим дозвольте пригостити вас нашою фірмовою стравою! — Хазяїн у білому, з блакитним кремом на щоці, був схожим на наречену на торті. Я відчув, як каструлю, в якій я сидів, понесли до зали… та-ак, зараз буде повна жопа. Так і сталося. Жопа була на десерт. Каструлю поставили на стіл, за яким сиділа товста сімейна пара. Спеціально запрошені гості. Під оплески офіціант зняв кришку. Я дивився й матюкався про себе. — Якого чорта ти тут робиш?!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Фу, бля! Я нічого не їв! Чесно. Чорт, це повна жопа! — О!! Це він! Він так незрівнянно поводиться з роялем… такі сильні вишеньки. Тобто руки… не сваріть його! Жінка спробувала встати, але за першим разом у неї не склалося. — Це — він, заради мене, не сваріть його! Мене витягнули з каструлі й посадили на її товсті коліна. І ще довго з мене глузував офіціант. Я тобі це пригадаю… побачиш! Матюкався я про себе. А Хазяїн не міг натішитися моїм прибацаним виглядом. Я ледь не обісцявся, коли вона схопила мене за сідниці. Я краще вам зіграю нову мелодію. Хочете? Я чимдуж полетів на сцену. Чорт! Треба ж було так вляпатися! Холєра. Поки я вигадував бодай якусь мелодію, гостям запропонували новий кулінарний шедевр офіціанта. Вони пожирали власні души, давно вирвані, ніби гланди. — Дуже смачно! — ричали Зачіски. І Стомлений Поет з подагрою по всьому обличчю. — Дуже смачно. До мене підсіла співачка. — Що ти там робив, у тій каструлі? Слухай. Я знайшов його. — Кого знайшов? Та чорт! Зошит. Його зошит! Вона подивилася на мене з острахом. Чорт! Навіщо я їй сказав… — Ти певен? Та ні, звісно ж, не певен. Мені так лише здається. — Блін, тобі завжди щось здається. Давай я краще дограю замість тебе. Піди вмийся, а то в тебе скоро галюни почнуться… Я так і зробив. Під червоною лампочкою в туалеті розбирати почерк важко було. Але я читав. Я був певен, що то Його зошит. Точно. Мені так здається. Напис від руки … інколи мені здається, що він існував завжди, відпочатку, цей Білий Чоловік. Хоча… так, напевно, й має бути: спершу кафе виникає, а потім наповнюється відвідувачами… склянка, в яку наливають вино, шахова дошка, на якій потім розгортається війна двох кольорів… Ще не було творчості, а Білий Чоловік з тістечками з блакитним кремом уже був… І як це пояснити, я не знаю.

149

150

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Хто важливіший, хто має більші привілеї, як має бути насправді?.. Хлопчиком я не розумів, чому вона не підтримала мене. Але зараз, з позиції віку та досвіду… розумію, але не виправдовую. Просто Нічний Метелик передусім жінка, а жінки тяжіють до форми, а не до ідеї… Маючи білий костюм, який у кафе не дозволено носити нікому, крім власника, багато що можна довести й запропонувати. І не лише жінкам… Так, «Колаж» не існував би без Хазяїна. Тільки він часто забуває, що навіть без офіціанта він уже не той власник, яким хоче бути… Між іншим, Білий Чоловік завжди боявся другорядних людей. І зараз, коли минуло чимало років, я розумію — він і мене боявся… ще й як боявся! Другорядними людьми він називав потенційно Перших, адже йому, як нікому іншому, відома проста річ: другий може стати Першим, якщо зміниться напрям… а напрям легко змінюють ті, хто не хоче нікуди йти… Я був таким по своїй внутрішній суті: був надто щасливою людиною для творчої особистості, нікуди не хотів іти, ні до кого приєднуватися… хоча й мріяв потрапити до кафе. Що вдієш — молодість. Пишу й посміхаюся. Справді, молодість! яка обтяжена дивним бажанням відчувати себе потрібним навіть найнепотрібнішим тобі людям. Вимірювати те, що не вимірюється, доводити те, що потребує не доказів, а передусім таланту і… конкретних дій. І перше, і друге Білий Чоловік прагнув тримати під своїм контролем і, по суті, контролює й зараз… Але що мені було до цього? Я будь-що хотів потрапити в «Колаж» і довести його відвідувачам, що я не просто хлопчик, а хлопчик зі справжньою великою діркою в голові. Я мав це показати, й мені було байдуже, що станеться після… головне довести геть усім: Білому Чоловікову, Нічному Метелику, що я вартий отримати місце поміж тих, хто здавався мені значно вищим і ширшим за мене… (Стукають у двері. Кричу: зайнято. Чорт би всіх забрав. Пішли в жопу!) … я увірвався в кафе західним вітром, ледь не виламавши двері. Дзвіночок упав на підлогу, і я розчавив його ногою. На мене з загрозою подивились усі носи, всі звуки налаштувалися проти мене. Білий Чоловік встав, на його обличчі грали рубці, вимащені блакитним кремом від тістечка. Офіціант мечоносцем поніс своє кістляве тіло на мене. А Нічний Метелик сиділа за стійкою бару. Вона підвела очі, і я здивувався, побачивши, що вони сірі.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Хлопчику, ти що, з першого разу не вкурив? — вигукнув Білий Чоловік, і його очі забігали. — Чи, може, ти прийшов продемонструвати велику дірку в своїй голові?! Він засміявся, й той сміх повторив навіть офіціант, який здавався неспроможним до безпосереднього вияву почуттів. Я витяг з кишені ножиці, й від несподіванки Білий Чоловік гикнув. Офіціант повторив той дивакуватий звук і так запав на нього, що після гикав усе своє життя. — Що ж, глянемо на твою дірку, — ніздрями прожував Чоловік. Його погляд зупинився на Нічному Метелику, яка, здалося, перебувала в прострації між буттям і небуттям. Вона тихо сиділа, закинувши ногу на ногу, й лише її сірий та вологий погляд свідчив про те, що це людина, а не комаха. Ножицями я примусив офіціанта зупинитись. Нахилив голову й почав зрізати волосся під самий корінь, справа наліво. Довгі пасма килимом спадали на підлогу, й усім, хто мав очі, поступово відкривалася моя величезна дірка у голові. Мене оточували люди, офіціант завмер як укопаний, а очі Білого Чоловіка бігали, бігали, бігали. — Цього не може бути! — лунало з натовпу. — Він надто молодий для цього! — Неймовірно! — Справжня дірка?! — Яка велич! Я зупинився, залишаючи на своїй голові цілковиту асиметрію почуттів. Мовчав і насолоджувався поглядами та голосами. — А можна торкнутися її? Мене торкались, вітали, цілували, тиснули руку. Білий Чоловік, відчувши, що має засвідчити свою здатність відчувати, нарешті з усмішкою мовив: — Ну що ж. Вітаю, хлопчику. Здивував. Бачу. Справжня. Хтось казав, що я мушу залишитися в «Колажі». Цю ідею підтримав офіціант. Мене не випускали з обіймів. — Він же залишиться з нами, правда? Білий Чоловік озирнувся до стійки бару, де сиділа Нічний Метелик, і на його обличчі чомусь читалась невпевненість. — Ну, що скажеш? Нічний Метелик зістрибнула зі стільця. Гостронога, вона легко й повільно пливла повз спини людей. Підійшла до мене й присіла навпочіпки, заглядаючи мені в вічі. Я усміхнувся їй.

151

152

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Ще хлопчик… — тихо промовила жінка. — Будеш Першим. — Спробую… І в її очах я прочитав сльози… *** В її очах я прочитав сльози. Це щоденник Першого. Я присягаюсь тобі. Я знайшов його в туалеті. Чому ти не віриш?! Холєра… Але співачка вже не слухала мене й мовчазно витирала носа. І соус чі-чі був ні до чого. Тільки я тебе прошу, нікому ні слова! Хазяїн нас приб’є. — Що тепер буде? Нічого не буде. Чорт! Якого хрєна я його виловив. Буде повна жопа — це точно. Веселився б зараз і не думав би ні про що. Чорт! Ми сіли на підлогу біля Чорної Шапочки. Його ганчірка лежала на плечі. Він мовчки спостерігав за святом. Офіціант фотографував присутніх на пам’ять. Всім було весело. Всім, окрім нас. — Ти пам’ятаєш, яким він був? — це співачка про Першого.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Ну, яким? Не знаю… блін… був і був. Я не пам’ятаю, яким він був. — А я, здається, його пригадую… він був іншим… — Про кого це ви? — це Чорна Шапочка до мене. Та тут така справа. І я в двох словах розповів Чорній Шапочці про все. Цей хлопець не знав Першого, не застав його у кафе, але чомусь новина про зошит його збентежила. Мене кликав Хазяїн. І я знав, що зараз почнеться «смертельний номер» — нехай гості розважаться. Офіціант мав жонглювати мною, як м’ячиком. Усіма моїми м’язами. От чорт. Мене так нудить. Тримай. Я дістав зошита й віддав Чорній Шапочці, нікому не давай. Це секрет. Поняв? Офіціант підхопив мене на руки. — Алей-гоп! Я злетів у повітря. Купка Однакових Зачісок малювала мої екзистенції. Рудоволоса косилася на Чорну Шапочку. Чорт. Вона ж може здогадатися, й тоді буде повний… Блювотина підкотила до вух, і я попередив про це офіціанта газами свого шлунку. — Алей-гоп! Чорна Шапочка обережно розкрив зошита. Співачка поклала бантик йому на плече. — А що буде, якщо нас покличе Хазяїн? Напис від руки … мене покликав Білий Чоловік. — Сідай, — каже, — ну, ти знаєш, ким ця жінка є насправді? — Так. Мені сказав карлик. — І що ти думаєш? — Я знав. — Звідки? — Ну, здогадувався… відчував це… Білий Чоловік усміхнувся. — І що про неї думаєш? — Не знаю… Вона не схожа на всіх інших… інших жінок… але, дуже схожа на всіх відразу. — Правду кажеш, малий! Диви, який! — він засміявся неприємним тоненьким сміхом.

153

154

ганна костенко. те, що позбавляє сну

А ще Нічний Метелик мала прозорі крила, однак крім мене й Білого Чоловіка про це ніхто не знав. Крила, які поштампували за мить до моєї з’яви в кафе… але я не наважився сказати про це Білому Чоловікові. — Ну добре, давай начистоту. Білий Чоловік повів мову про те, що Нічний Метелик лише загалу здається тією, про яку розповідав карлик. А для мене, таких як я, вона — вікно, вхід, трамплін, посередник… — Куди? Білий Чоловік засміявся особливим підсмаженим на обличчі сміхом. Запропонував горілку, і я погодився, хоча ніколи раніше її не пив. Мені пригадалося, як рудоволоса красуня сказала: «Будеш Першим». Хоча зі слів Білого Чоловіка, я збагнув, що таких, як я, в кафе було чимало. І це був вирок. Тоді я ще не знав, що означає бути Першим, і дуже зрадів її вироку. Мені здавалося, що Нічний Метелик покладає на мене надії, бо якщо я справді стану Першим, у неї знову з’являться справжні червоні крила. Можливо, так воно насправді й було б… не знаю… Я мав пройти через вікно цієї жінки задля того, аби щось побачити. Але що… не знав навіть Білий Чоловік… — Кожен бачить своє, але ти мусиш побачити щось конкретне. Точно! Подумав я. Але до мене ж мусило бути чимало претендентів на те, щоб побачити щось Першим. — Куди вони зникли? — схмеліло запитав я у Білого Чоловіка, який налив мені другу чарку горілки. Він удав, що не почув запитання. За сонним вікном місяць налився рожевим соком і на повний голос кричав про кохання. На вулиці не було подиху жодної душі, і місяць, самотній та божевільний, з відчаю простромив своє кругле тіло гострою стрілою підйомного крана. Водоспадиком полилися місячні промені, а кран лише скрипів від вітру. — Час, — виловив мене з дрімоти Білий Чоловік, наливаючи третю. — Пішли, подивимося, що вийшло… Музика стихла, і офіціант відчинив підвал, з якого витягли хлопця мого віку. — Ну як? — Білий Чоловік пришвидшив ходу, щоб глянути на прибульця. — Зрозуміло. Нічного нового. Бідний, бідний хворий хлопчик… що ж… не пощастило. Трапляється. Бідного, бідного хворого хлопчика поклали на підлогу, і я побачив

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

його усміхнене обличчя. Нічний Метелик навпочіпки сіла до бідолахи й оплакувала його своїми цілунками. Я згадав про горілку, й ладен був напитися і просто піти додому, нікому не пояснюючи свій страх. Можливо, якби я так і зробив… хоча — чи варто про це говорити? Хіба я знаю, що трапилося б зі мною, якби я просто пішов… Але тоді я відчував безмежний страх! Дивився на хлопця й не розумів, що, власне, з ним сталося. — Що це? — спитав я Білого Чоловіка. Білий Чоловік повернув голову до незрозумілої усміхненої істоти, що лежала долі, й ніби вперше побачив, як Нічний Метелик цілує йому лоба: — А… це… так… Кожен має право бодай п’ятнадцять хвилин побути Першим! 2 Правда — він озирнувся на усміхненого бідного, бідного хлопчика, — не у всіх це виходить, як бачиш… Але не турбуйся, в тебе вийде. Принаймні, мені так здається. І знову дивний сміх. — Але ж ви сказали пролізти в її вікно… побачити щось конкретне… а його витягли з підвалу. — А-а, ти про це! Та від цієї жінки й не такого можна чекати. Ці польоти, ти знаєш… — Навіщо все це? — перебив його я. Білий Чоловік уважно глянув на мене і задушив папіроску об лоба офіціанта. — Розумієш, Дірочко, ну як би тобі це пояснити… не кожен отримує право бути Першим, це — велика відповідальність. Для цього треба відчути смак падіння… задля, скажімо так, різноманітності, — він усміхнувся. — Треба впасти, щоб краще усвідомити власну планку, власну ціну! Цей бідний, бідний хворий хлопчик продаватиме себе задешево. Я певен. У нього не вийшло… так буває. Що зробиш. Ми ж не будемо його звинувачувати в цьому? Розумієш, треба побачити себе з цілковито зідраною шкірою, побачити, що ховається в легенях твоїх думок. Не намагайся зрозуміти всього… Єдине, про що я мушу тебе попередити — пам’ятай про точку неповернення… бо деяким було так добре за тим вікном, що вони губилися… назавжди… Хочеш спитати щось іще? — Хочу, — я зібрав мужність у кулак. — Був хоч хтось, хто повертався не таким, як отой… усміхнений? — Ну, Дірочко! Хто таким повернеться, той буде Першим! З цих слів я зрозумів, що шансів у мене немає. 2 Перифраз Енді Воргола: «Кожен має право на 15 хвилин слави».

155

156

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Мене підвели до підвалу немов до вівтаря, і я не бачив нічого, окрім темряви. — Звідси і я прийду? — Угу. Але спершу вікно… Музика включилася знов. Мене взяла під руку Нічний Метелик і вивела з кафе на вулицю. Вона знала свою місію, але ще була дуже засмучена через усміхненого. Непевно, вона любила його… хто її знає. — Принесеш мені метеликів? — сумно спитала жінка. Я знову не зрозумів, про що мова, тому погодився, сказав — якщо вийде, принесу їй метеликів. — Який же ти ще хлопчик! — Нічний Метелик уперше засміялась, і я ледь не збожеволів від насолоди слухати її сміх. — Хочу в тебе дещо попросити. Не розмовляй зі мною, коли… — Я зрозумів. — І ще… — вона глянула на мене своїми сірими очима й видалася мені справжнім метеликом. — Ти маєш повернутися, чуєш? Я вірю: ти Перший, хто повернеться… з метеликами в руках. — Чому я? Втім, напевно, це вона каже кожному. Жінка нахилилася, й із її вуст злетів цілунок. — Ти теж будеш першою… в мене ще не було живого Нічного Метелика… — Справді? Немов рожевий місяць, я закричав на повний голос. *** Я закричав на повний голос, яким вилилося все, що я носив із собою до цього. Офіціант кинув мене на кришку рояля й показав публіці свої біцепси. От, холєра, щоб тебе проносило три тижні поспіль. — О, яке це все непровінційне… знімай сюди, знімай туди! — Дивлячись на що дивитися… гм, непогано я говорив, чи не так? — Як смачно! Це справжній кулінарний шедевр! — Усміхніться. Я знімаю вас для майбутнього… фотографую!.. — А знаєте, мій чоловік офіційно заявив, що він… — Всі родинки, всі перерахував… Чорт… як у мене болить голова. Аж паморочаться суглоби. Ідіть усі до жопи! Усі! Жити після цього не хочеться…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Хазяїн вивів під руку свого нового улюбленця, першу Зачіску, яка мала відкривати фестиваль. То був Феноменальний хлопець. Капець… Йому аплодували, і Хазяїн сказав, що покладає на юнака великі надії, бо він не просто юнак, а феноменальний хлопчик із феноменальною борідкою. Той продовжував стояти. Без штанів йому було незручно читати власний твір. Він почав тихо і невпевнено, повільно витягуючи з вуха папірець, на якому, либонь, і було надруковано його безсмертне творіння… Нехтує час роками поцілуй мене у лоб рожеве світло реклами запевняє нас любить Бог подивись на мене бачиш життя розмальоване плямами білими плямами по жовтому тілу віднайди пензлі під пальмами в тіні яких ти сиділа намалюй собі очі червоним а губи блакитним ти не людина ти фарба і боїшся світла. Але поквапся життя наздоганяє воно лиже тебе по руці і як цуцик скулить під ногами коли вдариш його по щоці разом з життям подруга біла красуня смерть ні я не перший але ти друга то мені напророчив жрець фарба не любить люмінесценції

157

158

ганна костенко. те, що позбавляє сну

а ще стоять у воді ти вицвіла непомітно блідолицість у тебе в крові нехтує час роками поцілуй мене у лоб я піду легкими кроками залишаючи фарбу на двох

Хтось кричав: Феноменально! А Купка Однакових Зачісок аплодувала ногами, лежачи на столі. Хазяїн взяв юнака за плече. І, посміхнувшись, плюнув йому в вічі: — Все чудово. Ще треба буде попрацювати, звичайно. Я б вилучив слово «перший»… ну і там «Бог» якийсь… а так все чудово! Просто феноменально. Ну, йди. І штовхнув його в зал. Жінка з жопою як братська могила схопила хлопця, немов весільний букет, і потягла за куліси. — Я бачу, ви вмієте писати вірші! О, ви знаєте… Розводила вона свої вишневі байки. Не пощастило. Бідний хлопчик. На підлозі росла жовта калюжа. Чорна Шапочка віддав записи співачці й мовчки пішов витирати підлогу. Подруга поклала зошит собі на коліна… я раптом побачив, що на ній немає білизни… Напис від руки … гола кімната без меблів, ніби жінка без білизни, лежала під моїми ногами. Трикутне вікно було прибите картиною до повітря. Фіранки чорним волоссям спадали на скло й підвіконня. Кучерявилася тканина. Складками. Я пам’ятав, що мушу відчинити це вікно й обов’язково побачити щось конкретне, принести метеликів і повернутися… Але після того, як я про це подумав, забув про все на світі. Навіть про те, що я тут уперше. Так, я був тут уперше, але все було мені знайоме. Я пройшов уперед і відчув, як мої кроки руйнують натягнуту нитку її подиху. Тут неможливо сховатися, але я знав, що вона причаїлася за фіранкою, за густим волоссям, яке не пропускало жодного сонячного промінчика в цю голу, без білизни, кімнату. Легенько провів долонею по м’якій шторці. Вона ледь колихнулася, але не відкрила вуличного пейзажу, пейзажу, який я прагнув побачити

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

понад усе. Незважаючи навіть на те, що там, усередині вікна, за склом, — темно, тепло і тихо. І волого… Я чекав, доки ця маленька істота випірне з кучерявої тканини. Чекав, що вона сама вийде мені назустріч. Але істота тихо дихала й не хотіла здаватися в полон. Передчувала близький кінець і нічого не могла вдіяти: я стояв з іншого боку фіранки. Моя долоня торкнулася трикутного вікна… я провів рукою по тканині. Розгладжував кучеряві складки пальцями. І в складках має бути лад. Там, за фіранкою, наливалася кров’ю маленька істота. Вікно колихнулося в повітрі й, здалося, навіть витягнулося, вигинаючи дерев’яну раму. Я відчув, що тканина стає ледь вологою — чи то від доторку моєї руки, чи то від крапель на склі. Від сліз на дванадцять з половиною карат. Я обережно й повільно розсунув штори. Маленька рожева істота з одним оком забилася в куток, наставивши на мене свій шип, свою голку, свою зброю. Маленьке рожеве чудисько дрижало від страху. Рожеве слизьке тільце багровіло від злості. Я нахилився, щоб привітатися з ним, але маленька потвора лише скерувала на мене свій тремтливий ріг, забиваючись під шкіру чорної тканини. Розсуваю штори. До самих корінців. До хрускоту. Бачу оголене заплакане скло, цю кимось вигадану перепону, що відмежовувала мене від темної, тихої, теплої й вологої… вулиці. Штори, що більше скидались на кучеряву тканину, нарешті цілковито відкрили те, що було сховано від мене: маленьку потворну рожеву слизьку істоту з одним оком і тремтячим шипом. Мені відкрилась точка неповернення.

159

160

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Видавив скло руками й пірнув у відчинене вікно. По пояс. З головою. Вниз. Із заплющеними очима… А вулиця й справді була темною, теплою, тихою і… вологою. *** Тепла й волога жінка тихо вкотилася до зали… ЇЇ червона пудра обсипалася й оголювала чорні вусики під носом. Чорт, дивишся на неї — й хочеться матюкатися! — Якщо то феноменальний хлопець, то я нічого не зрозуміла! — крикнула вона Мікрофону з третім розміром і широкою посмішкою. І, незадоволена, замовила ще шампанського. Я трохи оговтався. Не помітив, як до мене підкотила рудоволоса. Я терпіти її не міг, і вона це прекрасно знала. — Ти міг би зіграти для мене одну річ? — тихо спитала вона. Я забув усі ноти. Кажу й думаю, що вона, сука, під’їжджає здалеку. — Я прошу тебе, будь ласка. Я ніколи тебе ні про що не просила. Вона допомогла мені піднятися. — Маєш кепський вигляд. Ти теж, кажу. Але вона не образилась, хоч то була правда. — Якби ти знав, як я стомилася… я так хочу піти… купити собі білого пуделя й жити спокійно… Що я можу на цей брєд сказать. Вона відчувала, що я маю таємницю і винюхувала. — Добре, я зіграю тобі. Зачіски виступ Бедка [bedka] (Трахтенберг, 1908 г.): лять, і я зіграю… Так по «музыке» московских тюрем — Дякую. называется всякая торгующая соВона хотіла піти, але раптом повернулабою женщина. В западных тюрьмах ся до мене й загрозливо спитала: зовется она также «курвою» и «лярвою», в сибирских острогах — «суф— Ти нічого мені не хочеш сказати? лерою» (см. Достоевский, «Записки Ну ненавиджу я, коли ця клята бедка, яку из Мертвого дома»). Все «блатные» лапають усі, от так зі мною говорить. Навіть женщины и любовницы «блатных» якщо я, бля, зелений. Пішла в жопу, думаю. зовутся вообще «марухами». На жаргоне московских тюрем они А вголос кажу: называются также «шмарами». — Ти все сама прекрасно знаєш. — А про Бедка, бикса [bedka, biksa] себе думаю: боїшся, бля, боїшся, знаєш, що (Блатная музыка, 1923 г.; Потапов, 1927 г.): Проститутка завинила… (http://russki-mat.net/find). Вона глянула на мене, і я згадав, що вона, курва, читає думки. От бляха…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Так, — каже, і шию свою тре-тре пальцями, — знаю. Я забагато помилок зробила, як для музи. І пішла. Ну і слава Богу. Співачка вилізла з-під куліс, ніби з-під дивану. — Слухай, — каже, — що вона від тебе хотіла? Та… відчуває вже… чорт би її задрав… холєра. Кинути все хоче… Де зошит? Напис від руки … я полишив себе і на відстані в тисячу людських життів побачив її, Фіолетову, з зеленими очима, жовтими губами, блакитним серцем і помаранчевою посмішкою. Я побачив невідому й не відкриту досі Планету. Вона манила своїм співом, і, наближаючись до неї з заплющеними очима, ніби пірнаючи в глибочінь, я чітко бачив тіло її музики. Жіночі руки, дві живі комети, дві срібні річки прив’язували мене до грудей. Я приземлився на синю траву й побачив довкола себе людей із довгими шиями і білою шкірою, такою білою, що можна було побачити, як у їхніх прозорих жилах тече спіла кров — кров цієї Планети. … я підвівся з м’якої тканини землі… і став таким же високим, як і вони, довгошиїм! з білою кров’ю… Став чи був… таким завжди! Так, був! Зав жди! Я так у це вірив… Дівчата вдягнули мені на голову вінок щастя, і старий дуб із хруским гіллям замість бороди тихо усміхнувся. Діти взяли мене за пальці, кожен за той, до якого дотягував своїми маленькими рученятами. Лунав сміх. У роті співали думки з присмаком карамелі. Птахи разом із хмарами виконували піруети. Напнуте павутиння правило за струни… Галявина народжувала нових людей у фіолетових квітах… ці люди, щойно народившись, були мені знайомими… і перші усмішки, замість першого крику… і Жіночі Руки, і погляд, так, так, погляд… Це інші люди! Ті, хто був колись чи ще буде… Першими (слово, яке я не розібрав одразу). Я вглядався в цей сапфірововий погляд, один погляд на всіх, і розумів: я такий, як і вони. Так! Мене водили по колу, і я відчував зв’язок із грудьми Планети. І починав вірити… в те, що я тут був завжди… Мені вказали на озеро. Я бачив той самий блиск у очах, що й у сапфірових людей із довгими шиями. Один-єдиний блиск на всіх, який був і буде в Перших… Значить, і я був першим, і від цієї думки ставало тепло п’ятам.

161

162

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Досхочу пив молоко Планети, цілував сльози щастя… цілував землю і кожен її камінчик. Біля мене сів червоний метелик, і я згадав, що мушу принести кілька своїй першій жінці… вона ж просила… Але тут було добре, на цій Фіолетовій Планеті! Діти потягли мене в червоне макове поле, і я хапав метеликів руками. Різнокольорові крила плуталися в волоссі, залітали у велику дірку в моїй голові. Я клав їх до рота й сміявся серцем. Стояв чарівний спів птахів. І я знав: тут я завжди — дитина, тут я завжди — свій. Я — вдома. І це щастя. Жіночі Руки лагідно пестили мою голову, і я запитав, чи можу забрати кількох метеликів із собою. Мені дозволили. Люди з довгими шиями сапфірово дивились на мене й усміхалися. І кров у їхніх жилах текла теплою смугою… *** — О, від вас тхне теплою смугою. — Дякую. — Скажіть, ми побачимо сьогодні ваш новий шедевр? вашу нову п’єсу? ваш новий випєндрьож з натяком на екс-геніальність? макс-брутальність? арт-сексуальність? гіперо-дуальність? О, — Мікрофон із третім розміром і широкою усмішкою крикнула двом Відеокамерам, — ви чули, чули, як я це розумно сказала? Ви запам’ятали?! Знімайте! Це ж треба! Але повернімося до вас, Авторе. Я читала, що багато хто схвалює вашу творчість, а багато хто — ні. Хтось каже, що це добре, а хтось каже, що це погано. Але ви все’дно залишаєтесь символом нашого часу, ви відчуваєте все, дуже класний прикід… О, яке це все непровінційне… Я думаю, що вам найкраще так, як вам найкраще… ой… блін, що я хотіла спитати? Дві Відеокамери похитали головами. Автор із довгим, схожим на ринву волоссям крутив пальцями. — А! Згадала. Так от, що це за п’єса? Про що вона? — Ну… це п’єса про все! Єдине, що я можу сказати, це те, що на створення цього твору в мене пішло щонайменше чотири плитки чорного шоколаду. — О, яке це все непровінційне… Знімай сюди! Знімай туди! Ми зі співачкою сиділи під сценою. — Може, скажемо Хазяїну?… Ти шо, зовсім дурна чи хочеш казаться?! Він із нас усе лайно витягне через вуха, якщо довідається про зошит. Капець!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— І шо тепер робити? Її бантик від страху скрутився в трубочку. Та нічо не робити. Мовчати і все. Чорт! У мене недобре передчуття, аж жопа свербить. — В мене теж… Що, свербить? — Та ні… передчуття. Тим часом на сцену вибіг хлопець. Його ніхто не запрошував, він сам. Худий, в окулярах. Такий худий, що було видно всі його парні органи. Взагалі-то Купка його не дуже любила. Він такий, якийсь піздохуватий. Хоча й нічим не відрізнявся від інших Зачісок. — Мене звати Валек Вафлеглот. Я вірш, вірш прочитаю. Це сюрреалізм з нотками експресивного драматизму, двома краплями шизофренізму, синтез і просрація на мою безлику самотність і зламане почуття альтро его… я писав це тоді, коли мене… — Та читай уже! — крикнув я. — Послухаємо, на що здатні підараси. рівень мого еквівалентного розуміння себе каже піти і збудити тебе своїм бажанням до самопоєднання саморозуміння і, як підсумок, — самозадоволення ти спиш ти не хочеш відчувати мене мій стрижень моє тяжіння моє кипіння і, як підсумок, — невміння дійти до кінця а я відчуваю твоя печера пахне спітнілою цукеркою на яку посипана сіль це моя сіль я це зробив бо коли я з тобою я хочу говорити про сенс життя

163

164

ганна костенко. те, що позбавляє сну

буття і небуття і не відчувати каяття про забуття… сенс мого життя полягає у моєму вибуху в тебе у саменьке твоє горло у самісінькі твої вуха і будеш ти білою як снігова королева бо ти — це місце зливу моєї сперми бо ти — це як класна трава якою не хочеться ділитися навіть з ліпшими друзями…

— Так, усе, досить із мене відвертого ідіотизму. Піду заправлюся соусом чі-чі. Ти пішла. Я б пішов також, бо краще вже соус чі-чі, ніж цей брєд. Хазяїн зробив знак офіціанту, мовляв, кончай його. Офіціант обережненько почав вимітати зі сцени худого хлопця в окулярах. А той у крик: «Прошу вас, не вимітайте мене, я прочитаю інший вірш!» Весь наш свій — то купка верблюжого лайна, яке вивалюється комахам на голову з величезною швидкістю… На моєму вікні голубиний понос. І навіть тут, на величезній висоті, лайно не залишай нас…

Хазяїн каже, що досить, і офіціант швидко вимітає зі сцени хлопця. А він кричить, що може ще й співати, танцювати, вміє курити дурь, і взагалі він не підарас, а просто надто худий… А офіціант вимітає сміття й дивиться на свого шефа.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Напис від руки … офіціант глянув на свого шефа. Той і сам не знав, що робити. Я був іншим. Бути чоловіком із великою діркою в голові значно небезпечніше, ніж бути хлопцем… із тою діркою… Мене знайшли на підлозі непритомним… і ніхто не знав, звідки я повернувся. Підвал був зачиненим. У кафе боялися вмикати світло, та Білий Чоловік наказав мене розбудити. Офіціант допоміг мені підвестись, і мене впізнали лише за діркою в голові. Я погано пам’ятаю ці хвилини, очі ніби залили фарбою… смертельно стомився й не впізнавав нікого, крім Нічного Метелика. — Я приніс… як обіцяв, — я випустив зі своїх грудей різнокольорових метеликів із Фіолетової Планети. Їхні крила затріпотіли над головами присутніх, які — всі, без винятку, — стежили за чарівним, казково-тендітним польотом цілком інакшої матерії. Нічний Метелик дивилася на танок метеликів-дітлахів і сама здавалась дитиною. Можливо, багато років тому вона теж була усміхненою дівчинкою-метеликом і танцювала в повітрі… я переможно посміхнувся і втратив свідомість… … наступного дня, коли я прийшов у «Колаж», мене зустрічали стоячи. Навіть Білий Чоловік підійшов запросити мене до свого столика. Він провів рукою крізь повітря, розрізаючи пальцями тютюновий дим, крізь який, наче крізь лупу, я побачив, що більшість відвідувачів кафе зробили собі такі ж зачіски, як свого часу була в мене: зліва направо — повна асиметрія почуттів. — Започатковуєш моду? — чоловік сміявся своїми жовтими крупними зубами мені в обличчя. — Це нормально. Це — передбачено. — Не знаю… так вийшло… тоді я просто демонстрував дірку… — Угу, угу… — знову той дивний тонкий сміх, знов його очі бігають, бігають, бігають. Я попросив офіціанта принести кави. За півгодини каву замовили майже всі відвідувачі. Відтепер вони завжди питимуть каву. — Я ж кажу! Започатковуєш моду! Це нормально. Це — передбачено. Цього разу я змовчав, бо виявилось, що Білий Чоловік у чомусь мав рацію. — А ти подорослішав. Став чоловіком, ось і борода на твоєму обличчі з’явилася — він нахилився до мене й тихо-тихо спитав, забувши навіть про свій дивакуватий сміх. — Бачив?

165

166

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Бачив. — твердо відповів я. — І яка вона? Я ненадовго замислився. — Неперевершена. — Ну, молодець! І справді Перший… Зіграємо? На столі, ніби книга, розкрилася шахова дошка. — Я не дуже вмію грати у шахи… За спиною Білого Чоловіка виросла Нічний Метелик, вона мовчки дивилася на мене, і від її погляду в мене судомно стиснулось горло… — Ну, то що ти обираєш? — усміхнувся Білий Чоловік, притискаючи до себе ледь живого Нічного Метелика. На дошці було лише два королі — чорний та білий. — ? — Що не зрозуміло?! Ніби дорослий уже чоловік, а ще хлопчик хлопчиком! Що обираєш? Її форму, — чоловік ущипнув жінку за сідниці, — чи її ідею, — провів долонею по складках червоної спідниці, поміж гострих ніг. Я підняв очі на жінку, яка й справді стояла вже ледь жива. — Так не буває… — Що не буває? — упритул він глянув на мене. — Не буває, щоб форма та ідея поєдналися лише в ній одній. — Буває, ще й як буває! Білий Чоловік голосно зареготав, і я не знав, що означає той сміх. Я почав розповідь про Фіолетову Планету, намагався переконати його у своїй правоті. Навколо нас ставало дедалі більше людей, тих, хто потім назве себе Купкою… чи Зачісками… У повітрі літали метелики, а я описував Жінку, довгі Руки, синю траву… Мене слухали затамувавши подих: в очах офіціанта я вгадував надію на щастя, Білий Чоловік забув про партію, Нічний Метелик марила про нештамповані крила… я дивився і мріяв змінити наше життя на краще! мріяв, що в «Колажі», в цих людях і навіть у Білому Чоловікові з’явиться той сапфіровий погляд, який, — я це бачив! — існує!.. можливо, той погляд у них і був, але втратився, я знайду його, я допоможу! Я ж бачив, то й хотів поділитися знанням… а головне: відчував зворотній рух, вдячний подих, бачив надію в очах… кожен хотів побачити Планету на власні очі, відчути політ — і я обіцяв! Я не висміював тих, хто зробив таку ж зачіску чи пив каву так само, як я, трьома ковткама, я не бачив у цьому наслідування, а лише надію на те, що кожен може стати Першим!!! Фортуна показує зад лише мертвим…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Мав рацію, тисячу разів мав рацію Білий Чоловік, коли казав, що кожен має право бодай 15 хвилин відчувати себе… Здається, Білому Чоловіку не сподоба лося, що я використав його слова, але мені повірили! Люди загорілися свіч ками, й надія зробила їхні обличчя кра сивими!.. А ще я дав шанс, якого Білий Чоловік не дає навіть тим, хто заслуговує на нього… я дав їм шанс повірити в себе. — Дозволиш? — я уважно глянув на Білого Чоловіка. Він лише усміхнувся, докурив сигарету й сказав: — Ти так і не відповів, що обираєш, хлопчику… *** — Гей, хлопчику! А йди-но сюди. Бачиш, яка калюжа? Чорна Шапочка повільно й красиво почав витирати підлогу. Як балерина на паркеті, кружляв коло Зачісок. Мікрофон із третім розміром, широкою посмішкою й двома Відеокамерами підбігла до Хазяїна, який сидів за своїм столиком, курив сигарети і спостерігав. До його ноги прилипла істота з великою головою. — Скажіть нам, як довго ви готували це свято? — Ціле життя. Це свято я готував ціле своє життя. — Скажіть нам, чи є перспективні екземпляри. — Є. — Вони стануть Першими? Хазяїн скосив око на Мікрофон і по

ПРОза

167

Квадратура круга — задача, заключающаяся в нахождении построения с помощью циркуля и линейки квадрата, равновели кого по площади данному кругу. Наряду с трисекцией угла и удвоением куба, является одной из самых известных неразрешимых задач на построение с помощью циркуля и линейки. Если принять за единицу измерения радиус круга и обозначить x длину стороны искомого квадрата, то задача сводится к решению уравнения: x2 = π, откуда: x = √π. Как известно, с помощью циркуля и линейки можно выполнить все четыре арифметических действия и извлечение квадратного корня; отсюда следует, что квадратура круга возможна в том и только в том случае, если с помощью конечного числа таких действий можно построить отрезок длины π. Таким образом, неразрешимость этой задачи следует из неалгебраичности (трансцендентности) числа π, которая была доказана в 1882 году Линдеманом. Однако эту неразрешимость следует понимать, как неразрешимость при использовании только циркуля и линейки. Задача о квадратуре круга становится разрешимой, если, кроме циркуля и линейки, использовать другие средства (например, квадратрису). В данную окружность вписывается квадрат. К утроенному диаметру окружности прибавляется пятая часть стороны этого квадрата. Длина получившегося отрезка отличается от длины окружности меньше, чем на 1/17000. Математическое доказательство невозможности квадратуры круга не мешало многим энтузиастам тратить годы на решение этой проблемы. Тщетность исследований по решению задачи квадратуры круга перенесла этот оборот во многие другие области, где он попросту обозначает безнадежное, бессмысленное или тщетное предприятие (http://ru.wikipedia.org/wiki).

168

ганна костенко. те, що позбавляє сну

сміхнувся так, як уміє лише він. Косо, криво усміхнувся. І крутив сигареткою в роті. — То вони стануть Першими? — знову спитала вона. — Обов’язково, — усміхнувся, — стануть. — Але є така чутка, що ніхто не може до кінця стати Першим. Що ви можете сказати з цього приводу? Знімай, знімай, знімай, кажу! — Всі помиляються. І знову усмішка. Мене покликали грати бемолі. Напис від руки … вони всі помиляються… і лише я з віком зрозумів, що й справді можливо, щоб помилялися всі… … вони думають, що Перший — це той, хто повернувся з того клятого вікна… я теж так думав! Я був певен цього, доки не побачив Фіолетової Планети, доки не збагнув, що насправді Першим не стає ніхто, що є одинєдиний Перший, і навіть ця Фіолетова Планета — Його уява. Я гадав, що Перший — це повернення. Але ні! Це виклик! поставити на шахову дошку відразу все й не сподіватися перемоги… так… адже її ніколи, ніколи не буде! та й не було… Її просто не передбачено задумом… Хибним шляхом іде той, хто чекає на великий куш, думає, що слава й гроші, і навіть безсмертя та всесвітнє визнання є заповітною перемогою… Перший — це усвідомлення, що завтра тебе не буде, що ти мусиш встигнути… бо десь там, можливо, на Фіолетовій чи будь-якій іншій Планеті, ти ніколи не погамуєшся, якщо не встигнеш… Ти перевтілюватимешся в метеликів, у павуків, гори, хмари, у будь-що — чужі сни, музи з блакитними губами… нема різниці! Ти підкидатимеш свої невиконані ідеї іншим! Першим, які народяться після тебе й навіть не знатимуть про твоє існування! І вони, доконуючи твою місію, не встигатимуть зробити щось своє… Першість — це усвідомлення єдиного простору, свого часу і своєї мети. Це будування великих сходинок, і якщо ти не встигнеш зробити свою сходинку, наступному буде важче, навіть якщо він прийде через сто років після тебе. Його будуть оточувати чужі картини, думки, навіть музи, крізь які складно побачити справді своє. Першість — це взаємна праця, ти несеш відповідальність за свою цеглину… Бути Першим — це ніколи не втрачати свого каналу, за жодних обставин не рубати дивовижні нитки, невидимі пуповини, на яких тримається зв’язок із тими, хто був чи буде…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Смішно — люди називають Першими тих, хто хоч трохи інакше тримає голову… але Перші голови не тримають, вона тримає їх… Бути Першим — це нести в собі ім’я Найпершого, який дарував тобі, крім великої дірки в голові, свободу! Ти можеш бути приклеєним до стіни, тебе можуть скалічити, навіть убити, але не забрати свободи… бо заплющивши очі — вільно пересуваєшся простором, якого не може торкнутися жодна нога, не може забрати жоден Білий Чоловік, жоден… окрім тебе самого. Бути Першим — носити в собі дві дитини: ідею та форму, два королівства, й тільки одне право на перший хід… на колір, який обираєш сам… тобі дають свободу, яка не має початку ані кінця, і на правильному шляху той, хто йде не на блакитні ліхтарі… … зараз усі прагнуть бути Першими, подібними на Перших, робити все, ніби Перші, можливе й неможливе, щоб переконати публіку в своєму таланті… Боже мій… ніхто не бачив Першого… але всі хочуть ним бути… У Першого не вірять, а хочуть бути вічними. … та хіба ви, [нерозб.], хіба ви знаєте справжнє?! І коли я прийшов і сказав їм, що означає Бути Першим і куди треба йти, мене викинули… мене злякалися, точніше — злякалися тих слів, які я казав… митці завжди бояться правди… так, я зруйнував усі минулі уявлення «Колажу» сказавши, що кожного бачать крізь одіж його думок… І сьогодні вони ладні на все, навіть сидіти без штанів на знак протесту, тільки б забути мої слова… вважають себе альтернативою… ніким і нічим не збагненою… Боже мій, вони так боялися, аби хтось їх зрозумів… раптом виявилося, що розуміти не було чого… є хтось, кого й справді ніхто не розуміє, але хто прочитує нас до дір… Я знаю лише одного Першого. Я їм сказав про це. Єдиного Першого, від якого назавжди відвернулися люди… творчість якого не зрозуміли й досі… єдиного Творця, який ділиться з нами своїм натхненням… і своєю участю… Та ніхто не хоче бути розіп’ятим на власних творах… усі марять про легку перемогу. (розмито водою кілька сторінок, перегортаю і читаю далі) … з того часу я ношу окуляри, хоча вони не допомагають краще бачити. Моя дірка давно стягнулась у вузлик, та каламутна вода досі виходить із моїх вух. Я втратив зір після того, як у мене залили брудну воду, але навчився дивитися серцем. Воно освячує дорогу.

169

170

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Живу тихо, правда, тримаю слово й кожного вечора їжджу трамваями по колу. Може, знайду свій час, який колись так бездарно втратив… … Старію і відчуваю це так чітко, як дихання пса безпосередньо в обличчя… але зі мною моя віра й метелики, які я мушу носити з собою… … сьогодні трапилася пригода: трамвай зійшов з рейок. Я чекав на зупинці, й, коли він під’їхав, заліз по його зубах у вагончик. Моє місце виявилося зайнятим, тож я вирішив сісти поруч із кондуктором. Вона відірвала мені квиток, і, як завжди, він виявився нещасливим… Потім вона, погойдуючись, пішла до кабінки водія, й ми забули про існування одне одного. Трамвай підібрав залізні спідниці й босоніж побіг кривою бровою вулиці. — Всім триматися, всім триматися! — кричав водій. Трамвай зарився носом у землю, ніби корабель у пісок. Ми натрапили на риф… Вулицю було розмальовано чорною аквареллю. Я виліз із вагончика й попрямував скаліченою вулицею донизу, де від танцю розгойдувався «Колаж». І тут сталося те, чого я зовсім не чекав: двері, наче щілини зубів, виплюнули на землю чоловіка. Той підповз до жовтого ліхтаря й закам’янів. Я біг йому назустріч і, здається, навіть кликав на допомогу, але вулиця залишалася байдужою, вона завжди байдужа до тих, хто кличе на допомогу… До чоловіка підійшов волохатий пес, приблуда. Помер, напевно — помер, думав я, підбігаючи до пораненого. Чоловік лежав у калюжі крові, в його ребрі була діра, а коло ніг лежав пес і глитав людську кров. Не обійшлося без офіціанта, подумав я й торкнувся до невідомого. — Ви живі? Чуєте! Ви живі, юначе?! Чоловік ворухнув щелепою, розплющив очі й чомусь посміхнувся. — Я допоможу вам, чуєте? Чоловік виявився важким, його кров забруднила мою бороду. Вивіска на дверях зчинила лемент просто над головою — вітер бив її по щоках, ніби брехливу жінку. Підвів очі, й окуляри зустрілися з написом… — Знайомий почерк… — спало на думку… «І тільки Богу вхід заборонено» було написано…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

*** — Що там написано? Вона сіла поруч і поклала чорний бантик мені на плече. Вона так робила завжди, але зараз я відчув, що вона це зробила по-особливому. — Я стомилася, — тихо сказала вона. — Від усього стомилася. Я теж. — Що там написано? Поки на сцені виступали нові Зачіски, ми читали. Після свята я виконаю ту мелодію, ноти якої давно забув. Зараз я бачив у цьому своє головне призначення… зіграти щось справжнє після стількох років забуття… Напис від руки … я знав, скільки часу мені відвели на виконання мети. Я мав відродити це, забуте Фіолетовою Планетою, кафе — у цьому я вбачав своє головне призначення. Наша шахова партія так і не завершилася, однак я мав довести свою правоту. Я зробив так, щоб «Колаж» працював із самого ранку. І все частіше сонячне проміння омивало стіни приміщення. Павутиння на обличчі офіціанта сховалося за його вухом. Нічний Метелик при денному світлі була блідою й худою, з довгою шиєю й сонними очима. А співачка здавалася гарною навіть без сліз… Білий Чоловік не сказав жодного слова проти. Але він розумів: то був мій вибір, моя відповідь і його програш. Він сидів на своєму місті й із потухлою сигаретою в роті німо спостерігав. Тоді я не розумів, що то велика небезпека, коли за тобою так німо спостерігають… Я повертався на Фіолетову Планету й полоскав голову в ріці. Благав Жінку про пораду й допомогу, і Її довгі Руки схвалювали моє бажання воскресити «Колаж». Мені дозволили відкрити канали, ці дивовижні пуповини, але лише за умови, що підлога кафе має завжди бути ідеально чистою. Кожного ранку всі ми — карлик, Нічний Метелик, співачка, офіціант — всі, всі! мили підлогу, й у цьому дійстві вбачали щось веселе, легке, робили з душею… ніби відтирали плями з власного сну… Усі, крім Білого Чоловіка… Минуло трохи часу: канали відкрилися раптово. Звично зайшовши

171

172

ганна костенко. те, що позбавляє сну

в кафе разом із ранковим сонцем, ми раптом почули дивний звук. Навіть Білий Чоловік злякався. Крівлю прорізали величезні нитки-пуповини, з живими очима й чарівним сапфіровим поглядом. Вони колихалися, як гілля живого древа, немов Жіночі Руки перебирали волосся синьої трави. Із них, наче з труб, скапували фіолетові думки. — Вони… вони не такі гарні, як ми сподівалися… … Спершу канал відкрився карлику. Нитка-пуповина, ніби п’явка, присмокталася до лоба музики, й за хвилину на його голову впав чорний рояль. — Я все життя мріяв грати на чорному роялі, а мені підсовували чортів барабан! Карлик встромив власне горло в канал і жадібно почав ковтати фіолетові думки. А після того, немов схмелілий, сів за інструмент і… Боже… його руки перетворилися на птахів… то була дивовижна гра й мелодія з присмаком синьої трави… Нитки колихалися, а сапфірові очі усміхалися колажцям. «Підходьте, не бійтесь!» — усміхалися очі, нитки-пуповини, з яких струмувало знання тисячоліть… Фіолетові думки скрапували на підлогу, але, крім карлика, ніхто інший не наважився їх скуштувати… — Не бійтесь! Це те, про що я розповідав! Їх не варто боятися! Канали несуть інформацію! — запевняв я. — Це справжні канали! Ви захмелієте без алкоголю. — Ми… просто… вони не такі, як ми сподівалися… *** — Ми дуже давно чекали на цей вихід! Зараз Автор показуватиме свою нову п’єсу! — офіціант схилився над нами. — Чим ви займетесь? Та чим? чим ми можемо займатися? — Давайте-давайте, треба підготувати сцену. Йдіть он туди, — й вказав рукою. — Я знаю, відчуваю, ця вистава буде винятковою! Напис від руки … я знав, відчував, що наближаюся до розуміння суті, задля чого народився на світ. Серце було сповнене радістю, і я відчував себе справді Першим… … пильнував за тим, щоб у кафе не бруднилась підлога, бо чим краще

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

я стежитиму за чистотою в кафе, тим швидше хвиля блаженного розуміння прийде до мене. Дотриманню чистоти я надавав великого значення: коли стежиш за чистотою навколо себе, то й сам прагнеш не порушувати її. Я чекав тієї правди. І якось уночі відчув легкий дотик теплих пальців до моєї душі. Канали не припиняли постачати знання. Однак брати його зважилося лише кілька Зачісок. Вони казали своїм братам, що то велике блаженство, більше, аніж фізичне. Вони справді хмеліли без алкоголю… й ставали іншими! не маючи потреби ні в Білому Чоловікові, ні в Нічному Метеликові… її цілунки втратили силу, а білий костюм не вражав тих, хто зважився причаститися фіолетових думок… я майже переміг, бо довів, що канали дарують людині все — і передусім свободу! І люди змінювалися, дедалі більше з них зважувалися на перший крок у напрямі каналів, хоча вони й не були такими гарними, як сподіва лися… … вже після всього карлик розповів мені, що Білий Чоловік примусив Нічного Метелика… хоч я її й не засуджую… … я теж був винен… я не помітив підступу, сліпо прагнучи перемоги… Коли я повертався на Планету за порадами, Білий Чоловік… не знаю, що саме він говорив колажцям і як, але всі мої зусилля, все, що я створив, усі канали, нитки-пуповини, з яких треба було причаститися, почали використовувати не так… не за призначенням, а задля власного задоволення. «Хмеліти без алкоголю тепер просто!» — ось що стало новим девізом… Вони ковтали ідеї й спльовували на підлогу, щоб ковтнути ще і відчути хвилинне блаженство польоту… Я ж і далі дбав про чистоту підлоги й не розумів, чому з кожним днем вона стає дедалі бруднішою… Знання прибувало, а Зачіски не встигали спивати його! Фонтануючи фіолетовим сім’ям на стіни. Вони просто стомилися… Те, що вимагало зусиль, швидко набридло. Всі звикли до легких перемог… Тепер, аналізуючи минуле, я розумію… так, я розумію. Розмови про першість майже припинилися, всі усвідомили, що то велика й нелегка праця — ковтати й засвоювати фіолетові думки, а Білий Чоловік із Нічним Метеликом допомогли. Десь тоді я й втратив відчуття реальності… хотів бачити лише те, що хотів… можливо, це й є точкою неповернення, яку я перетнув і більше не повертався… я відчував, як до мене наближається істина, що зробить мене Першим, справжнім, могутнім… відчував, що мій канал кожної миті може дати мені потрібне знання, яке я мушу засвоїти, продовжити, домалювати, домислити… Господи,

173

174

ганна костенко. те, що позбавляє сну

я так вірив у це… хоча — ні, не так… це відчуття, цей дар, розуміння свого призначення, що мало нахлинути блаженною хвилею усвідомлення істини, я що є сили пришвидшував, підганяв, став заручником власного бажання… маніакального бажання своєї правоти… Я відчував, як до мене наближається майбутнє, але не добачив, як втелющився в сьогодення… … я прагнув осягнути секрети першості, хоч тепер і розумію, що відкривати канали всім було помилкою. Знання мусиш заслужити… замало бути просто Зачіскою… (чорт, знову немає сторінки, перегор таю, читаю нерозбірливий, нервовий, майже істеричний скоропис) … ранок третього дня… Зайшов у «Колаж». Твердо знаючи, що саме сьогодні знання благословен ням зійде до мене. Мав намір поговорити з колажцями, навчити їх розмовляти з каналами й переконати, що Білий Чоловік веде їх не тим шляхом… що казати, коли він навіть власного каналу не мав… Я так заблукав у собі, що навіть не відразу помітив, що сонце не встало, а всі канали заставлено столиками… Колажці дивились на мене… хоч я й не пам’ятаю, як саме вони на мене дивилися… було тихо. Всі чекали. Я не відразу побачив Білого Чоловіка, який щось говорив до мене. Дивився йому в рота й бачив мертві слова, які гусінню виповзали з-поміж зубів. Я не відразу збагнув, чому карлик плаче на клавішах чорного рояля, чому кількох зачісок рве на підлогу фіолетовими думками… а підлога стала брудною… Лушпинням чорного насіння долітали слова Білого Чоловіка… я не розумів нічого, окрім того, що гину… — Подивись, що ти наробив! — шматки фраз, уламки думок… про що це він? — Бачиш, вони блюють твоїм знанням! Їм важко, важко дихати, важко говорити, вони не можуть… двох не вдалося навіть відкачати… … про що ви?! А він продовжував: ми не готові… не зараз… надто важко… ми не готові до кардинальних змін… канали не такі гарні, як сподівалися…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Розумієш, там, де багато смислу, багато відповідальності… ми не готові… Немов закляття він повторював… багато-багато разів: ми не готові. Надто складно виявилося ковтати й перетравлювати фіолетові думки… … що ви говорите?! Як — не готові?! Це ж нитка, яку не можна переривати! Як ви не розумієте?! Ми всі: я, ти, ви, ми — всі пов’язані однією пуповиною… ви не розумієте, що цю нитку не можна переривати… за нами йдуть, попереду нас… якщо ви не готові, то нащо тоді я?! Все те, через що я пройшов… Якщо ви не готові, мені немає сенсу бути Першим… немає сенсу взагалі бути! Як ви цього не розумієте? Ви! Ми народжені для того, щоби завтра ти, кожен, навіть ще ненароджений, вже тримався за цю нитку й продовжував те оповідання, ту картину, ту пісню, одну-єдину, яка поєднує людей… і той блиск у геть однакових очах! Як ви не розумієте! Ці руки не можна рубати!…Якщо ви не готові… навіщо я… мене ж завтра не буде! Мене більше ніколи не буде! Ви розумієте?! Ніколи!!! У лункій тиші Білий Чоловік поплескав мене по плечу й пішов до своїх шахів. Там, де були канали, — стояли столики. Той, хто раніше ковтав фіолетові думки, пив чорну каву… … я втратив свій час… … я втратив свою мету… … мені не дивилися в очі… … мені було байдуже, де зникла Нічний Метелик… *** — Мені байдуже, що ви скажете про мою нову п’єсу. Сам знаю, що то найкраща хєрня, яку я написав за останні шість років. — Ми скажемо, скажемо! Автор смачно почухався. — На створення цієї хєрні я витратив чотири плитки чорного шоколаду. Але я десь уже говорив про це. — Вау! — зайшовся зал. — А над чим ви працюєте зараз? — Пишу про вічне, м-да… — шкрябав потилицю знову. — Так, пишу про вічне, що таке бути вічним. От тільки, бля, ніяк кінчити не можу. — А коли ж ви кінчите? — викрикнула Мікрофон з третім розміром і двома відеокамерами.

175

176

ганна костенко. те, що позбавляє сну

— Ну… коли кінчу, то мені буде добре. А зараз моя нова п’єса, яку я сьогодні хочу показати вельмишановній публіці, яка знає, що бути креативним не те саме, що бути маргінальним… Зал заходився аплодисментами. — Так, — продовжував Автор, — так, так… моя нова п’єса, яку я хочу представити вельмишановній публіці, яка, по суті, про вас самих, бо ви знаєте, наскільки важливою для мене є ця п’єса, і що я витратив більше, ніж чотири плитки чорного шоколаду, на увесь цей брєд… і, здається, я вже про це говорив, я сподіваюся, що ви, вельмишановна креативна публіко, оціните це, тобто те, на що я витратив ті довбані шоколадки… Зі співачкою й Чорною Шапочкою ми вмостилися на підлозі. Як і зав жди. Цікаво, подумали ми. — Отже, п’єса має назву:

Сімейне життя Завісу піднято. На сцені сидять, дивлячись одне одному в вічі Актор (Він) і Акторка (Вона). Дія 1. Штиль Він дивиться на неї і, коли Вона піднімає на нього очі, швидко відвертається. Вона дивиться на нього і, коли Він піднімає на неї свої очі, швидко відвертається. Так триває хвилини дві. Він: Погода така. Вона: Така погода. Він: Сонячна. Вона: Так. Справді дощить. Він: Я не бачив дощу. Вона: Ти завжди зі мною сперечаєшся. Він: Я взагалі мовчав. Вона: Ні. То я мовчала. Він: Виходить, ми мовчали вдвох. Вона: Виходить, мовчали. Тільки я хотіла з тобою поговорити. Він: А я — з тобою.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Вона: Ну й мовчи. Він: Ти теж мовчи. Вона повертається до нього спиною. Він спершу хоче відволікти її, намагається поцілувати, та Вона ухиляється; Він кладе руку на плече — вона змахує її; на коліно — відбивається від нього. Він хапає вазу й б’є її об підлогу. Вона уважно дивиться на нього, Він сідає до неї спиною й мовчить. Вона хоче відволікти його, намагається його поцілувати, але Він ухиляється; Вона кладе руку на його плече — Він змахує; на коліно — відбивається від неї. Вона хапає іншу вазу й розбиває її об підлогу. Він уважно дивиться на неї, Вона сідає до нього спиною й мовчить. У якусь мить вони одночасно зриваються на ноги й починають бити посуд. Так штиль переростає у Дія 2. Шквал Актори (Він і Вона) починають кохатися на сцені, зриваючи з себе одяг. Він: О ні… Вона: О так… Він: Крихітко… Вона: Велетню… Він: О, чорт! Вона: О, Боже! Він: Швидше, швидше… Вона: Повільніше, повільніше… Він: Трохи, трохи… Вона: Іще, іще… Він: У-у-у… Вона: А-а-а… Він: У-у-у… Вона: А-а-а… Під час акту Він кладе її на стіл — Вона стогне й б’є посуд. Вона тягне його під стіл — Він теж стогне й б’є посуд. Дія триває хвилин 12, поки актори не отримають задоволення одне від одного. Коли Актор вибухає, то падає коло Акторки. Вони засинають. Так шквал переростає у

177

178

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Дія 3. Шторм Вона прокидається і бачить, що Він спить. Закурює сигарету. Пильно дивиться на нього. Вона (нервово курить і кричить що є сили): Скільки можна трахатися, ти (ненормативна лексика)?! Нічого в житті не робиш! Я одна працюю за двох, а ти свої (ненормативна лексика) п’єси пишеш і (ненормативна лексика) під ковдрою! Кретин! А про мене ти думаєш?! Ти мені все життя зіпсував, (ненормативна лексика)! Що я з тобою досягла (ненормативна лексика)? Подивись на мене (ненормативна лексика)! Університет кинула й працюю як остання (ненормативна лексика). А тобі все одно, ніби так і має бути, геній (ненормативна лексика), тобі ж писати і (ненормативна лексика), писати і (ненормативна лексика)… (Ненормативна лексика)! Подивись на мене, (ненормативна лексика)! Ти всю мою молодість (ненормативна лексика), паскуда! Наплів мені (ненормативна лексика) про любов, а я мала була, слухала, повірила. Яка в (ненормативна лексика) любов?! Ти тільки й хотів, що (ненормативна лексика) мене в (ненормативна лексика)! Щоб ти здох, (ненормативна лексика)! Ти навіть за мною ледь устигаєш… Ніколи не можеш нормально поговорити, скільки разів я тобі казала — поговори зі мною, а тобі (ненормативна лексика) і писати, (ненормативна лексика) і писати… (Ненормативна лексика)! Твоя мати тобою завагітніла і навіть не відчула цього! Коли ти мені квіти востаннє дарував, (ненормативна лексика). Тільки і вмієш, що (ненормативна лексика) мене в усі дірки… а коли я працюю, у всяких (ненормативна лексика) свою (ненормативна лексика) виливаєш! Тобі потрібні нові відчуття?! Я дам тобі нові відчуття! Щоб у тебе (ненормативна лексика) зламався і до кінця життя обвис до коліна! Ненавиджу тебе, (ненормативна лексика) недоношений, козел, (ненормативна лексика)! Хапає подушку й починає душити його. Він лежить спокійно й не опирається. Але Вона тисне щосили на його голову. Втомившись, Вона кидає подушку вбік. Прислухається до його завмерлих грудей і спокійно засинає на його плечі. За півхвилини розплющує очі вже Він, сідає, запалює сигарету й дивиться на заснулу.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Він (нервово курить і кричить що є сили): (Ненормативна лексика), я не можу так більше жити! В (ненормативна лексика) тебе (ненормативна лексика) на смерть, (ненормативна лексика)! Ти ніколи мене не зрозумієш, (ненормативна лексика)! Ти не віриш у мене, (ненормативна лексика)! А мені треба писати, чуєш, (ненормативна лексика), писати! Через тебе, (ненормативна лексика), в мене (ненормативна лексика) не стоїть! (Ненормативна лексика)! Да я тебе (ненормативна лексика) так, що ти, (ненормативна лексика), тиждень, (ненормативна лексика), сісти б не змогла! Щоб ти, (ненормативна лексика), знала, (ненормативна лексика)… Я вже терпіти тебе не можу, (ненормативна лексика). Досить з мене кров пити, (ненормативна лексика)! Ти навіть відсмоктати не вмієш, дірка (ненормативна лексика). Щоб ти здохла, (ненормативна лексика)! Ти ж не здатна навіть нормально поговорити зі мною, (ненормативна лексика)! Ніколи не спитаєш, що я пишу, як пишу, (ненормативна лексика), про що думаю, (ненормативна лексика). (Ненормативна лексика) рвана, вічно відволікаєш мене! (Ненормативна лексика)! Коли я прошу тиші, (ненормативна лексика), завжди починаєш свої істерики, (ненормативна лексика)! У тебе, (ненормативна лексика), все життя тєчка! Під кожного, (ненормативна лексика), хто член має, підстилаєшся (ненормативна лексика). А коли я прошу тебе, (ненормативна лексика), дати мені (ненормативна лексика), починаєш (ненормативна лексика)! (Ненормативна лексика), а сама… (ненормативна лексика)… що (ненормативна лексика), що рожа, (ненормативна лексика), однакові… Щоб у тебе (ненормативна лексика) зсохлася, щоб у тебе між ногами зім’ялося й зсохлося! Ненавиджу тебе, (ненормативна лексика)! Хапає подушку й починає душити її. Вона лежить спокійно й не опирається. Але Він тисне щосили на її голову. Стомлений, кидає подушку вбік. Прислухається до її завмерлих грудей і спокійно засинає в неї на плечі. Повільно опускається завіса. Через 15–20 секунд піднімається знову, і глядачі бачать сцену першу. І знову Він дивиться на неї і, коли Вона піднімає на нього очі, швидко відвертається. Вона дивиться на нього і, коли Він піднімає на неї очі, швидко відвертається. Так триває хвилини зо дві.

179

180

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Він: Погода така. Вона: Така погода. Він: Сонячна. Вона: Так. Справді дощить. Він: Я не бачив дощу. Вона: Ти завжди зі мною сперечаєшся. Він: Я взагалі мовчав. Вона: Ні. То я мовчала. Він: Виходить, ми мовчали вдвох. Вона: Виходить, мовчали. Тільки я хотіла з тобою поговорити. Він: А я — з тобою. Вона: Ну й мовчи. Він: Ти теж мовчи. Вона повертається до нього спиною. Він спершу хоче відволікти її, намагається поцілувати, та Вона ухиляється; Він кладе руку на плече — вона змахує її; на коліно — відбивається від нього. Він хапає вазу й б’є її об підлогу. Вона уважно дивиться на нього, Він сідає до неї спиною й мовчить. Вона хоче відволікти його, намагається його поцілувати, але Він ухиляється; Вона кладе руку на його плече — Він змахує; на коліно — відбивається від неї. Вона хапає іншу вазу й розбиває її об підлогу. Він уважно дивиться на неї, Вона сідає до нього спиною й мовчить. У якусь мить вони одночасно зриваються на ноги й починають бити посуд. Повільно опускається завіса, і глядачі лише чують, як кохаються актори. Світло повільно згасає. Кінець — М-да… — ніби самому собі сказав Чорна Шапочка й пішов витирати підлогу. — А чого, мені сподобалося… хіба ні? — співачка швидко закліпала очима. Я глянув у зал. Присутні зіскочили з місць, червоні та збуджені, й почали плескати в долоні. Автор піднявся на сцену. Вклонився, щоб йому на шию вдягнули славу. Я крутив співачці бантик, щоб якось її заспокоїти. — О… він — геній! — крикнула запрошена місіс Мілс, втираючи сльози своїм обличчям, — усе як у житті! Так достовірно! Це так генітально! — Геніально, — виправив її чоловік.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— Так, так, генітально, о… як у житті… — А як вам задум? — підхопила інша гостя. — Це називається ефект двадцять першого пальця! — Неперевершено! Як Він її витягнув… Автор світився на сцені, аж раптом у люстрі завила сирена. — Це що? — притислася до мене співачка. Капець… це Знавці Смислу. Ну всьо… Хазяїн підскочив з місця. Він переконував гостей у тому, що все нормально. Обидєнноє дєло. І що, мовляв, не варто хвилюватися. Ми-то знаємо, хто такі ці Знавці Смислів, і що буде повна жопа, якщо вони той клятий смисл не знайдуть… — Ви тільки зберігайте спокій. Нічого не сталося. А в самого мордяка перекосилася. Він, як ніхто інший, розумів, що смисл тут навряд чи знайдуть… точніше — смисл відшукають, але не той, що треба… Він підбіг до однієї з Зачісок, до дівчини з екзистенційним виразом обличчя, і щось зашепотів їй на вухо. Сирена не замовкала. Офіціант метушився з неймовірною швидкістю. Напис від руки … я втрачав себе з неймовірною швидкістю. З кафе мене ніхто не виганяв, але й особливої уваги не звертав… не називав більше Першим… Я став звичайною зачіскою, зі всіма наслідками. Інколи мав від наслідків задоволення, принаймні, так мені здавалося. Що мені залишалося?! Я сидів із Купкою, яка навіть забула, чому зробила такі зачіски, за столиком, який придушив справжній канал; глитав брудну каву й кохався з музою, видоюючи з неї всі соки… Тоді я тринькав себе, бо вже втратив мету. Я навіть забув, що вона в мене колись була. Лежав на підлозі й рахував бруд, навіть втішався ним… бо коли лежиш у бруді, то ним і стаєш. … опинився в самому низу, під нігтем власної душі. Нічний Метелик раділа, коли втішала мене своїми брехливими синіми губами… На її тілі було надміру багато волосся… я виривав його зубами, шукаючи заповітне вікно, з якого колись все й почалося… я давно вже не бачив своєї Планети, кликав її, але вона не виникала — просто щезла, ніби її ніколи й не було… Образилася.

181

182

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Кликав Жінку вві сні. Марно. Мені залишалося лише від люті рвати зубами руде волосся, яке було схоже на водорості, й любитися з Нічним Метеликом, якого ненавидів… Я багато пив, бо алкоголь повертав мені сон, який свого часу забрала кава… і надію ще бодай один раз, хоч краєм ока, подивитися на Планету… бодай раз… але двері вже зачинилися для мене… … одного разу до мене підсів карлик зі своєю подружкою-співачкою. Можливо, це були єдині люди в кафе, що досі вірили мені й пам’ятали про мене… — Слухай, — жалібно сказав карлик, — у мене для тебе щось є… Я зніяковіло глянув на нього. — В мене є одна штука, але це — секрет… Я зніяковіло дивився на нього далі. — Це допоможе тобі… повернутися, правда, ненадовго… на свою Фіо летову Планету… Він простягнув мені рожеву таблетку й ще раз прошепотів, що це секрет, і Білий Чоловік не має про це знати… і що краще це випити, коли в кафе буде чергове свято… що він мені дуже вдячний за чорний рояль, бо йому ніколи не подобалося грати на барабані… Я поцілував його в губи, і він пішов. Зі своєю подружкою. Ковтнув таблетку і… … і я втратив себе, але на відстані тисячі людських життів побачив її, Фіолетову Планету. Все було ніби в прискореній зйомці: я впав на синю траву, побачив Жіночі Руки, дітей, голоси, погляди, річку, великий палець правої ноги боляче вдарився об кругле каміння… метелики плуталися в сітці, очі бігали, я йшов за тими, хто колись був чи буде Першими, знову ріка, бачу себе без очей, без погляду, без голови, лише великий палець на правій нозі й кров на камінні… далі дерева, сильні, шмагають мене фіолетовими думками, що висять, ніби груші. Потім янгол із головою Білого Чоловіка й гострими ногами Нічного Метелика… у нього на грудях багато волосся… рудого… водорості… а в руці… ні, не меч, не промінь, а мій язик… усе змінює колір, і я розумію, що знову починаю втрачати свою Планету… Янгол із язиком у руці гнівається, діти лаються, мене женуть із озера, де мають віддзеркалюватися погляди, як останню потвору; блиск у очах, що поєднує всіх Перших. У віках. Амінь. Я плачу… хапаюся за гілля, за дов гі Руки Жінки… Янгол із язиком у руці по одному відрубує мені пальці,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

і я тримаюся вже одним мізинцем… піднімаю очі й бачу жінку… останнє, що бачу… промінь. Двері зачиняються. Назавжди. Помирають у мене на очах… … наступного дня ледь не вмер від фізичної болю. Карлик зв’язав мені руки за спиною й поклав мене під кришку чорного рояля, щоб кафе не чуло мого крику та розпачу… — Я буду їздити по колу! Карлик грав дедалі швидше та голосніше, аби не почуло кафе… — Я буду… … музика розтікалась моїм обличчям. Кілька днів я лежав під кришкою інструмента зі зв’язаними руками. Коли Білий Чоловік спитав, де я є, карлик збрехав йому, що я просто п’яний, і, здається, той дуже зрадів брехливій відповіді. Тієї ночі в кафе було знову свято… чергове свято. Постійно свято… а я сміявся голосніше за всіх. Білий Чоловік весело й схмеліло поклав свою руку на моє плече. Нічний Метелик милувалася нашою дружбою. — А знаєш, дірка в мене ще залишилася… — Вона тобі заважає?! — Заважає… ще й як… заважає… от ти думаєш легко… жити з діркою в голові… в бруді… — Виправимо! — погодився Білий Чоловік і зареготав зі мною на брудершафт. Мене потягнули до туалету, зачерпнули каламутної води з унітаза, й урочисто лили бруд мені на голову, в величезну дірку… по самі вінця… по самі… Я лежав на підлозі й, здається, сміявся. Нічний Метелик щиро раділа моєму сміхові, і я, здається, також радів. … а ще, відтоді я перестав бачити. Втратив зір. — Весело, чи не так? Весело! Весело, весело, чи не так? Так… так… так… — Давайте його зачинимо! Тут, в туалеті! Давайте! Давайте! Давайте! І мене, напівживого, зачинили в кімнаті з червоним світлом і жахливим смородом. Я довго благав випустити мене, бо боявся замкненого простору… все життя боявся бути замкненим… а у відповідь чув лише сміх. — А давайте не випускати його?! Давайте, га?! От буде круто! Давайте! Давайте! Давайте!

183

184

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Ручка не піддавалася. Я благав… але її відірвали й виплюнули в смітник. Я плакав. Я так не хотів бути замкненим… хіба не досить каламутної води?.. … За кілька днів двері все ж таки відчинили… але мене там уже не було… навіть напівживого… Я пішов. Назавжди. І забрав із собою метеликів. *** — Пам’ятаєш, як він пішов? Ще й метеликів із собою забрав. — Тихо спитала мене співачка. Я все пам’ятаю. Але я скажу тобі більше. Він повернеться. Я відчуваю. У кафе ввірвалися істоти — худі велосипеди з довгими ногами й зеленими обличчями. Кістляві пальці тримали величезні лупи. Вони шукали смисли. Всюди: під столиками, на сцені, за сценою, під спідницями… жінці з жопою ніби братська могила це навіть сподобалося. Холєра… — Де він? — спитав старший за всіх, що був у довгому фісташковому плащі з надміру довгим фісташковим підборіддям. — Хто? — тихенько всміхнувся Хазяїн. — Не жартуй із нами. Де смисл? — А… це… є… будь ласка, проходьте… може, кави? Офіціант тремтячими руками вже простягав чашечку… Ти диви, боїться! Але Головний кинув її на підлогу. — Я не просив кави. Я просив смисл. — У нас тут узагалі-то свято… хочете, можете послухати… — Хазяїн посміхався, але надто збентежено і, відчувши готовність до згоди, крикнув дівчині з екзистенційним виразом обличчя, — давай, давай. Вона одна з найкращих… може, все-таки кави? Цього разу Головний погодився. Він тільки не знав, що йому налили… Дівчина почала читати: Дисонанс наших світів призводить до інфернального відчуття невдоволеності тілом. Колишня конгруентність наших поглядів, нашого самоусвідомлення у дискурсі цього запиленого світу,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

наших феноменальних медитацій у позі перегорнутого трикутника, наших незабутніх екзистенцій перетворилася на брудне дослідження фізіологічних можливостей одне одного. Цей повсякчасний проміскуїтет, який веде до конкубінету, безжалісно руйнує нас як індивідів. Моє єство перетворилося на запилену шафу, що заковтує в себе твої покалічені сперматозоїди. Ти закидаєш мою ногу собі на плече в надії, що я відчую перкусію екстазів. Незадоволення виливається в аґресію. Аґресія — в розчарування. Я розчарована. Цікаво, чи відчувають птахи оргазми?

Головний пив каву, а на останньому акорді раптово захлинувся. Ну от і маєш. Істоти, довгі велосипеди з величезними лупами, вглядалися в кожний міліметр, а того, що їхній головний захлинувся, чомусь не помітили. — Здається, тут… йому… погано, — Хазяїн посміхався. Істоти подивилися на місце, де лежало тіло Головного, й швидко підібрали його. — Розберися з ними, — сказав Хазяїн у вухо офіціантові, й той, закотивши рукави, пішов розбиратися. За якийся час він звернувся до дівчини, котра все ще стояла на сцені. — А ця молода чимось мені близька. І всміхнувся самими очима. Напис від руки (сторінку відірвано) … ця молода сусідка чимось мені близька… не знаю… може, тим, що вірить у цей клятий коридор, як я свого часу вірив клятим щасливим квиткам… Уранці вона принесла показати обіцяні ескізи, хоча вже три місяці

185

186

ганна костенко. те, що позбавляє сну

носить у собі справжню картину… Я дивився на молоду жінку й розумів, що з нас двох вона є справжнім митцем, небезпечним митцем, бо має справу з картиною, яка живе в ній самій… має справу безпосередньо з життям! Її набухлі від молока груди стануть їй пензлями, й вона розмальовуватиме обличчя власної живої картини в колір, який обере сама… Жінка не зможе створити нічого кращого, нічого більш плідного за те молоко, яке нитками змережить її тонку плоть… Дивно… за кілька тисячоліть ми вивчили майже все — на землі… й під землею, але ми досі не вивчили жінок… у них є якась таємниця. Вони інші. І Нічний Метелик також. … Відчувши подих кави, моя молода сусідка заплющила очі. Завжди дивлюся на те, як люди п’ють каву. Вона зачепилася губами за порцелянову жовту чашечку. Потримала язика в гарячій темній воді. Й поставила її на столик. — Занадто міцна для мене, — ніяково посміхнулася. І почала знову розповідати про «Колаж». Моє серце стиснулося, як від укусу. Я зняв окуляри й заплющив очі. — Вам погано? Викликати швидку? — Ні, все гаразд. Усе добре, — усміхнувся я й натягнув на носа окуляри. — Для мене кава теж занадто міцна. Дівчина подивилася на мене з острахом. У її очах я відчитав страх зустрітися зі смертю в моїй квартирі. — Скажіть мені, пані, чого ви так тримаєтеся за це кафе? Що воно вам дає? Вона пробурмотіла щось невиразне, знову сказала, що хоче бути схожою на те, на що претендує… почала жалітися, що не бачить кахляних облич… Мій знайомий юнак каже майже те саме, скаржиться на важкі долоні, на кляту рудоволосу, та попри все тримається за кафе… — Творче кафе? — спитав я. — Ви й справді вважаєте, що воно творче?! Дивно… Боже мій, «Колаж» запалює вночі блакитні вогники, й на це світло летить кожен, хто має бодай згадку про крила. Сліпці з широко відкритими очима, вони думають, що чим краще я бачитиму, тим впевненіше йтимуть мої ноги. Кафе спалахує світлом, але, доню, мистецтво не має кольору! Ось вам перше побиття кумирів… трагедія номер раз. — Як то? — Отак, мила пані, мистецтво не має кольору, але має яскраво виражений запах! Молода сусідка взялась за живіт, але я продовжив:

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

— … останнім часом в кафе надто сильно смердить потом і… й іншими дивними запахами. Хіба ви не відчували? — Ні… — А вони там є! Гляньте на нього збоку й подумайте: хіба мистецтво може мати такий запах?! Хіба це називається творчістю?! Всі летять на це світло, голосно вигукуючи приголосні, щоб краще запам’ятатися — і бачать у цьому істину! Але ось заповіт справжнього метелика: «Не заважайте! Ви завжди него тові, але спробуйте бодай не заважати і… не зачиняйте в туалеті…» Та я не про це… Боже, не залишай мене в творчості — ось про що має думати людина, витворюючи живу картину! Не залишай мене в творчості! Не залишай у тій свободі, яку Ти подарував мені! Адже я можу натворити безліч незрозумілого, бо там, де зміст — велика відповідальність! А про яку відповідальність, про який зміст, вибачте, йдеться, якщо ваша Купка Однакових Зачісок так прямо розуміє потребу творчості без шкіри: зняті з себе штани ще нічого не означають. Я підхопився з місця: серце знову нагадало про себе. Мати серце — майже те саме, що не мати шкіри. Про це я сказав молодій сусідці. Кров стиснула скроні. Дівчина уважно дивилася на мене. Не приховувала здивування, ніби я — смерть, яку вона так боїться зустріти. — Мила пані, більш жорстоких людей, ніж ті, хто називає себе творчими, я не зустрічав. З дитинства маючи привілеї, вони дозволяють собі надто багато, знаючи, що їх спинить лише смерть. Або алкоголь… Мізерія з кафе, що кожного дня напивається до блювотини, творить сонячні пейзажі, малює дітей, шматує навпіл жінок хіттю плоті, ґвалтує їх поглядами, — ось хто міркує про Вічне… Коли я зрозумів, що надихає мене на ту колажну творчість, коли відповідально осмислив це, я перестав називати себе… Творець — це той, хто має свободу, а свободи немає там, де нема Каналу. А всі канали вони давно закрили… — Чому закрили? — Від страху — хоча, може, від небажання мати хоч якусь відповідальність… Творчі люди завжди боялись правди, бо знали чи передчували, що ніхто нічого насправді не створює… Про любов пишуть ті, хто ніколи її не відчував, про смерть пишуть ті, хто жодного разу не вмер… десь у глибині своїх п’ят вони, разом зі своїм власником, розуміють, що мистецтво — лише передчуття, й більш нічого… Нового не існує, але існує Канал, що дає можливість відчути щось справжнє! Мистецтво залежить від інтуїції…

187

188

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Чёрный квадрат — самая известная работа Казимира Малевича, созданная в 1915 году. Представляет собой полотно размером 79,5 на 79,5 сан тиметров, на котором изображён чёрный квадрат на белом фоне. Работа была выполнена летом и осенью 1915 года. По утверждению художника, он писал её несколько месяцев. Работа была выставлена на последней футуристической выставке «0.10», открывшейся в Петербурге 19 декабря 1915 года. Среди тридцати девяти картин, выставленных Малевичем на самом видном месте, в так называемом «красном углу», где обычно вешают иконы, висел «Чёрный квадрат». Впоследствии Малевич выполнил несколько копий «Чёрного квадрата» (по некоторым данным, семь). Достоверно известно, что в период с 1915 по начало 1930-х годов Малевич создал четыре варианта «Чёрного Квадрата», которые различаются рисунком, фактурой и цветом. Один из «Квадратов», хотя и датирован автором 1913-м годом, принято относить к рубежу 1920–1930-х годов. Им были также написаны картины «Красный квадрат» (в двух экземплярах) и «Белый квадрат» («Супрематическая композиция» — «Белое на белом») — один. «Квадрат» сыграл свою роль в оформлении похорон Малевича в 1935 году. Во время похорон на открытой платформе грузовика с изображением чёрного квадрата на капоте был установлен супрематический саркофаг, а над могилой (близ деревни Немчиновки) был поставлен деревянный куб с изображением чёрного квадрата. Вскоре могила была уничтожена. Существует версия, что «Квадрат» был написан к выставке — поскольку огромный зал надо было чем-то заполнить. Эта интерпретация основана на письме одного из организаторов выставки Малевичу:

Запала нетривала мовчанка. — А хто був Першим? Я знаю точно, що був… невже так було відпочатку? Я зняв окуляри. Навіщо боятися сліпоти. — Мила пані… Першим бути небезпечно: тебе відштовхнуть, але не візьмуть із собою. А потім перепишуть тебе під себе… і зроблять з тебе лише копію… *** — Роби фотографію! Офіціант клацнув зубами. Я вийшов на сцену й сів за рояль. Я обіцяв рудоволосій зіграти мелодію. І виконував обіцянку. Він повернеться. Я відчуваю. Відчуваю зміни всередині самого себе… Сказав я співачці перед тим, як сісти за інструмент. Він прийде. Він повернеться. І до холєри… Поклав руки на клавіші. Витримав секун дну паузу: згадував мелодію, яку мені пода рував… — Це що?! Що він грає?! — кричав Хазяїн. — Він же давно забув усі ноти! Рудоволоса повільно й сумно несла своє довге тіло назустріч музиці. Мої руки перетворилися на птахів — то було дивовижно… мелодія з присмаком синьої трави… Співачка плакала за кулісами. Чорна Шапочка встав із підлоги й слухав з відкритим ротом. Купка Однакових Зачісок шипіла в своєму колі. Стомлений Поет прокинувся і… помер. Мікрофон з третім розміром, широкою посмішкою і двома Відеокамерами прикипіла до місця й шепотіла:

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

— Знімай це… швидше… сенсація… Він повернеться, думав я, і станеться це сьогодні. Напис від руки … це сталося сьогодні, коли я їхав у трамваї… він зламався, й кондуктор попроси ла вийти і зачекати наступний. По круглій, ніби бублик, вулиці їздили машини, відстоюючи своє право на повітря. За три метри від мене з каналізацій ного люку виліз вечір. Він зіп’явся на ноги, витер свої забруднені руки об блакитні брюки й, витримавши секундну паузу, високо-високо підстрибнув, зачепившись руками за спочилу над містом хмару… Я підняв голову, Небо вдарило мене в обличчя. Боже, як довго я не піднімав очей вгору! Частіше піднімайте голови, там відбуваються справжні дива! Хмара, ніби Жінка, тримала немовля в руках і дивилась на мене ірреальним сапфіровим поглядом. Жінка всміхалася й повільно розгортала пелюшки… в яких лежало одне-єдине Слово… (зошит розсипається у руках. Лишається кілька сторінок) … Боже, я завжди вірив у щасливі квитки, мріяв колись отримати бодай один… здавалося, моє життя набуде кольору пшениці, зміниться усмішкою, довгою смугою милості… Як я помилявся, коли ставив на цифри! Я шукав у них смислів, маючи надію, що в коефіцієнтах і вимірах сховано

ПРОза

189

Надо писать сейчас много. Поме щение очень велико, и если мы, 10 человек, напишем картин 25, то это будет только-только. Изначально знаменитый квадрат Малевича впервые возник в декорациях к опере «Победа над Солнцем» как пластическое выражение победы активного человеческого творчества над пассивной формой природы: чёрный квадрат вместо солнечного круга. Это была знаменитая декорация к пятой сцене 1-го действия, представляющая собой квадрат в квадрате, поделённый на две области: чёрную и белую. Затем из декораций этот квадрат перекочевал в станковое произведение. Непосредственная реакция критики: Крупнейший на тот момент художественный критик, основатель объединения «Мир Искусства» Александр Бенуа написал сразу после выставки: Несомненно, это и есть та икона, которую господа футуристы ставят взамен Мадонны. «Левая» критика поняла «Квадрат» так же, но реагировала на это восторженно. Позднейшие интерпретации «Квадрата»: В дальнейшем некоторые исследователи связывали «Квадрат» с еврейскими мотивами в творчестве Малевича. Так, Леонид Кацис в работе «Идеология витебского Уновиса, Иерусалимский Храм и Талмуд» возводит «Чёрный квадрат» к тфилину: Зададим себе вопрос: «Что могло значить выражение «чёрный квадрат на чёрном фоне», «чёрный квадрат на белом фоне» и т. п. для молодых витебских художников-евреев, проживших всю свою жизнь в еврейской провинции? Как должны были они воспринимать этот предмет (и предмет ли это?), если сами они писали: «Носите чёрный квадрат…»? Никак не менее 5 раз в неделю видели они, если не использовали сами, именно предмет, который представляет собой «чёрный куб на чёрном квадратном фоне». Это тфилин — ритуальный

190

ганна костенко. те, що позбавляє сну

предмет, надеваемый иудеями при молитве. Понятно, что чёрный куб на чёрном фоне и даст нам искомый «чёрный квадрат на чёрном фоне». Тот же автор фиксирует факт ношения «чёрных квадратов» некоторыми участниками супрематистского движения. «Чёрный квадрат» в литературе: Виктор Пелевин в своём романе «Священная книга оборотня» пишет от лица главной героини: «…я яростно рванулась к чёрному квадрату свободы, в котором уже горели первые звезды. Забегая вперёд, хочу сказать, что именно этот опыт помог мне впоследствии понять картину Казимира Малевича «Чёрный Квадрат». Я бы только дорисовала на нем несколько крохотных синебелых точек. Однако Малевич, хоть и называл себя супрематистом, был верен правде жизни — света в российском небе чаще всего нет. И душе не остаётся ничего иного, кроме как производить невидимые звезды из себя самой — таков смысл полотна» (http://ru.wikipedia.org/wiki/).

істину! Але є те, що не вимірюється! Скажімо, кохання… чи талант… бо талант — це тиха розмова з Богом… і чим менше ти думаєш про цифри, які переповнюють твою голову, душу й тіло, які позастрягали тобі у вухах і встромилися в язика, тим краще ти чуєш Його голос… який відкриває тобі щось більше за тебе, більше за твоє натхнення… Голос, що є Всесвітнім Благодійним Каналом, і ти завжди можеш звернутися до нього, щоб позичити трохи інформації… Але до того, як впустити Інформацію в ду шу, мусиш навести лад, бодай вимити підлогу… … Мій знайомий юнак із пробитим реб ром не розуміє, коли я кажу, що ми не віримо, а знаємо про існування Великого Каналу… до цього моменту, до сьогодні, до цієї хвилини я сам лише знав!! Бачив Слово багато разів, але не вірив і продовжував шукати цифри… Кретин!

… мені показали Планету. А далі був мій вибір… мені показали, що я можу здобути, до чого можу прийти, що за рай чекає на мене, а я подумав, що маю право називатися Першим, зберігаючи віру в щасливий квиток… Кретин… тільки зараз я розумію: Фіолетову Планету втрачають усі, хто навіть потенційно зве себе Першим, усі, хто її побачив у земному житті… усі ловляться на однакову помилку: ми думаємо, що завжди можемо повернутися за натхненням, а Планета — лише аванс істинного, бажаного, можливого майбуття… що легко губиться, розлітається як мозаїка, і протягом усього життя збирається по крихтах… хтось не витримує… і я розумію тих життєлюбів, які пускали собі в скроню кулю… вони просто скорочували шлях… боляче лишатися перед зачиненими дверима, знаючи, що позаду й попереду немає нічого… тебе залишили в темряві на хвилину, на все твоє життя, й ти мусиш віднайти свій Канал… але віднайти за допомогою єдиного правильно прочитаного Слова… … Алкоголь? Він дарує хибне відчуття Планети. Ти стаєш розкутим, але не більше…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Падають усі… впав і я. Велика дірка в голові стягнулась у вузлик… і я розумію, для чого мені був потрібен «Колаж»: відчути справжнє, прийти до нього крізь усе каміння, насититися брудом, щоб гостріше відчути бажання Неба… і в Його очах я відчитав Слово, що було і за форму, і за ідею… Слово, в якому вся істина, весь сенс буття, творчості… всього! Лише тепер я розумію, що як такого часу не існує! Справжній має бути позачасовим, має здолати його, адже час — теж вимірювання… а Перші якщо й вимірюються, то лише Словом… … каюся… Господи! мені вже чимало років, я навіть забув, коли востаннє мав день народження… та лише зараз я розумію силу Твоєї правди… … Слово росло в мені й нагло стало на повен зріст! Усе, що зв’язане з ним, робить мене сильнішим! … я відчував його завжди… інтуїтивно… мені тільки не вистачало мужності, сміливості й, можливо, розуму дати йому волю… … каюся… а каяття — також віра… бо твоя свобода залежить від того, наскільки повірили в тебе, у твою щирість… Свобода дає тобі право заглиблюватися в Канал… свобода дає Планету, ідеї, форму і… Слово… одне-єдине, на все життя…

191

192

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Господи! Ти повірив мені! Зараз, нині… я бачу, що Ти віриш у мою віру… Ти віриш у мене! І я мушу довести силу відкритого Тобою Слова… Слова, яке я прочитав у очах справжньої живої картини. Боже, я бачу… я починаю бачити! … я прокинувся. Вдруге за все своє життя. *** Вдруге за все своє життя я грав цю мелодію, і вдруге вона мала шалений успіх. Рудоволоса сумно дивилась на мене, і в цю мить мені було шкода її. Вона підійшла й тихо сказала, що відчуває, що сьогодні повернеться Перший, і що я, карлик, змінююсь на очах. Я сказав: так, сьогодні. Я теж це відчуваю. І зміни в собі, що відбуваються тут і тепер… Вона заплакала. Ти знаєш, сказала вона мені, мої губи блакитні не від цілунків, а від вина… все інше — легенда. Про це знає лише Хазяїн, Перший, і тепер ти… Я подякував їй, хоча навіщо мені це знання. Рудоволоса тягнула мене за куліси. Відірвала від себе блакитні губи й сказала: — Заспиртуй їх. На згадку. Вона поклала губи мені в долоні, що були схожими на мертвого синього метелика. А ти куди? — Я? Я забагато наробила помилок, як для музи… Я вивів її через чорний вхід на вулицю, й за мить рудоволоса розчинилась у темряві, наче її ніколи й не було. Вітер колихав вивіску «І тільки Богу вхід заборонено». Жарти Хазяїна. Що тут скажеш. Усіх зморило. Хазяїн був задоволений святом. … Двері кричали дзвіночком. — О… для повного комплекту ще бракувало тільки кахляних облич! — зойкнув Хазяїн і озирнувся на Гостя. Я впізнав його відразу, хоча він дуже постарів. Купка Однакових Зачісок принишкла, а дехто навіть натягнув на себе штанці. Співачка тихо кусала свій бантик, а Чорна Шапочка піднявся з підлоги.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

Нічний Гість мовчав. Хазяїн зблід. — Ну що ж… проходь, сідай, — сказав після неймовірно тривалої паузи. — А ти постарів… Нічний Гість сів за столик і глянув на Хазяїна. — Їм не соромно без штанів? — нарешті спитав він. І я згадав його голос. Хазяїн усміхнувся. — Вони не відчувають сорому, вони відчувають потребу. Потребу творчості. — Он як. — До того ж — вони молоді… — перебив його Хазяїн, — ти теж був колись молодим… — Молодість — не виправдання, це вирок на майбутнє… — І який ти вирок дістав? — Хазяїн закурив сигарету. Було відно, що він нервується. — Своє я вже відбув… а у вас тут погано пахне… тлієте, панове. Смерділо справді жахливо. Але я відчув це лише зараз. Хазяїн засміявся. — Я чув, ти втратив зір і припинив писати. — Я пишу. — Як же ти пишеш, коли незрячий? — Очищую вогнем руки, промиваю очі водою, пальці зариваю в землю й дихаю серцем. Мене надихає все… — Годі! — різко урвав Хазяїн і поклав сигарету на стіл. Вона вищирила зуби. — Карлику, грай. Чого всі мовчать? А ти не змінився… тільки десь зникла твоя величезна дірка. Ти досі не усвідомив, що підлога в кафе навіть теоретично не може не забруднитися! Ти не можеш змиритися з тим, що творчість, куди не кинь, це передусім задоволення: від поцілунків музи, від слави, від самого процесу творчості… та навіть від твоєї Планети… ти так і не навчився отримувати задоволення… керувати ним! І тепер звинувачуєш усіх. Творчість завжди на межі пороку, тож треба бути сильною людиною, щоб знайти силу домовитися з цим пороком. Треба бути Першим. А ти таким, виглядає, не був. Що ж, трапляється. Ну — не вийшло, і що тепер?! Ми ж не звинувачуємо тебе в цьому. — Важко бути Першим, коли перекриваються всі канали. — Ну… що поробиш… — він засміявся. А потім сказав тихо, дуже тихо, — твої канали не такі гарні, як ми сподівалися. І голосно засміявся.

193

194

ганна костенко. те, що позбавляє сну

Нічний Гість мовчки оглядав кафе. — Пропоную завершити партію, що скажеш? — Хазяїн вказав на ша хи. — Ти так і не відповів, що обираєш… Напис від руки — Що обираєш? — і знову той самий, ненависний мені сміх. За його плечима ціле кафе, за моїми — одне слово… … безперечно, Білий Чоловік у чомусь мав рацію, але забув одну маленьку деталь: у кафе жахливо тхнуло каналізацією. І ніхто на світі не зміг би довести мені, що можна творити прекрасне, коли повітря просякнуто затхлим духом, погляди мають присмак жовтої слини, а запрілі думки звисають із вух… тут немає свободи, тут неможливо дихати серцем!.. хто бачить у свободі зняті штанці — то лише раби власних претензій. Точка неповернення — не коли ти впав у бруд, а коли не можеш піднятися… коли не усвідомлюєш необхідності вимити вогнем руки, очистити водою очі, занурити пальці в землю й дихати, дихати Небом… коли спокійно можеш поміняти канал на столик у кафе й пити чорну каву замість думок… оце й є точкою неповернення… — То що ти обираєш? — перервав мої думки Білий Чоловік. — Ти забув про ще один канал, — сказав я, — ти забув його закрити. Коли твориш бруд, у ньому і тонеш. … і все запрограмовано на віки… Потік брудної каламутної води лився з унітазу, заповнюючи всі кути «Колажу». Це було цунамі, яке з м’ясом вирвало в туалеті двері й заковтнуло всіх. Зачіски не встигли навіть злякатися, їх накрило разом зі столиком. Вони так і потонули без штанців. Коловорот заковтнув у себе гостей, чорний рояль, Білого Чоловіка, який, щоб подратувати мене, сміявся прямо мені в обличчя… і його сміх зупинила лише хвиля брудної води. … Хтось одразу пішов на дно, хтось намагався вхопитися за повітря, якийся час тримаючись на плаву. Але вода прибувала… друга хвиля була більшою. Бруд змішався з кавою і запах став просто вбивчим. Певно, збоку ми нагадували маленьких мурах у стакані, піднесеному до крана з водою… вода здавалася нам усесвітнім потопом… Хвилі тиснули на стелю та стіни. Вікна тріскались, і брудний потік, змиваючи геть усе на своєму шляху, виливався на вулицю, в самісінькій рот каналізаційного люку…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

ПРОза

… я відкрив очі… на плаву все ще було кілька людей, один у чорній шапочці, інша з бантиком… і ще кількох я не знав у обличчя… вони були непритомними, але все ще дихали… Поряд виплив бідолашний карлик, його голова була розбита, але він вперто тримався за кришку чорного рояля. Карлик дивився на мене спітнілим носом. — У тебе мій зошит? Він простягнув клаптики розмитого паперу. — Все, що залишилось… Я дістав пензель, наслинив його і вивів літери, які я обираю назавжди: M U N D І T І A 3 — Це що? — спитав у мене карлик. — Нова вивіска. …я зробив усе, що мусив… Вересень, 2009

3 Mundіtіa (лат.) – чистота.

195

«Квадрат» ілюстровано світлинами нашої постійної авторки Ганни ОСАДКО. Автор КРу (№№ 10’08; 1-2’09) народилася 4 червня 1978 року в Тернополі. Закінчила Тернопільський педагогічний університет, філолог. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Знакові образи-символи як стильові чинники поезії та прози символізму». Працює редактором видавництва «Навчальна книга-Богдан». Захоплюється малюванням. Дебютує в КРу як фотохудожник. Персональні сайти: http://vitrazhi.at.ua http://kupi-podarok.at.ua ICQ: 411074702

Маріанна Кіяновська

ПОЕЗіЯ

З книги «До ер» ...поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературний критик, постійний автор КРу (№№ 3’06; 5’07; 3, 8, 11’08; 7-8’09), член Асоціації українських письменників та Національної Спілки письменників України. Живе та працює у Львові. Автор поетичних збірок «Інкарнація», «Вінки сонетів», «Міфотворення» (2001), «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою, 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008), книги оповідань «Стежка вздовж ріки» (2008), статей із культурології та літературознавства. Твори перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською, російською мовами; учасник кількох антологій.

*** Час, якщо він є, якщо існує, — Час як час і час як іже з ним — Тільки квітка, зірвана усує Богом безконечно молодим, Що всенастає. Тече і точить Точку скелі силою води. І, як кожне тіло, кровоточить — Всеніколи. Всененазавжди. *** Перейди мене, наче річку, По камінні, яке на дні. Хай засвітиться смерк на личку Відображення вглибині. Богу — Богове. Оку — Боже. Віко — з вічком: вода в вінку... Окрім тебе, ніхто не може Так гасити в мені ріку...

- 198 -

*** Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане! Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів, Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани, Й наші дивні слова, й наша туга — твоя і моя. Вічність діється так, що лишає усіх при надії. Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я? Йдуть дощі і дощентні прочани — аж небо твердіє. *** Спокій світу наприкінці. Всі пророцтва — перепочаті. В Бога — в серці і на лиці — Золотава імла печаті. І стоїть за Його плечем (Може, навіть занадто близько) Ангел з дзеркалом і з мечем — Нас засліплює блиском.

- 199 -

*** будь собою поки війни твої малі сірі твої полки стигнуть в сирій землі сльози твої скупі стануть іншими там де ти король собі а не своїм полкам тож якщо ти король і якщо ти мудрець ти зігравши цю роль не зійдеш нанівець і опинишся тут а пізніше аж ген давши лік від облуд для колін і племен бо якщо ти мудрець війни твої малі відпокутує мрець насінина в землі будь собою поки не опинишся тут сірі твої полки поміж бруду й облуд *** Я — мов камінь, закопаний в землю промерзлу, під наст, — З тих фортечних, які запеклися, вмуровані в мури. Якось сталося так, що не стало не страчених нас. Кров на скронях лишилась і пам’ять — солоне і буре. Тільки час уцілів. Не загинув. Не канув. Не зник. Не вписався в минання історій, у скрипти й аннали. Вічний шибеник йде — і показує чорний язик Всім, кого не скарали на смерть. Всім, кого не сказали.

- 200 -

*** Стоять дими — і хмари, як дими, Що знають все про неможливість втечі. Умри мене, щоби зуміли ми Опанувати радості і речі. Щоб ми з тобою — інші, золоті — Вливалися в повітря і летіли. Щоб ти і я — уперше у житті — Легенями намацували біле. *** Тінь тихого і тінь негомінкого Приходить в темні сутінні сади, В яких не залишилося нікого, Крім заводей і невідей води. І голосу відламана галузка Пливе униз, як риба в ятері, Крізь тіні тінь, що найтихіша музика Із камертоном смерті — і зорі.

- 201 -

*** Тиша — звір. Не клич його. Не ключ, Тільки тінь ключа відчинить двері. Скажеш — і усе. І обіруч Викреслю несутнє на папері Рискою — як тінню від ключа, Складкою, щілиною, норою. Тиша — звір. Ти був. Ти був мовчав, Стежачи за смертю, як за грою Сутностей, мінливостей і вмінь Замовкати і не називати Того, що не ключ, але й не тінь, Явленого в сутіні кімнати.

*** Смерть, наче присмерк, що не мить — густіша (Цілує в очі, скрапує зі свіч). І тиша людська, і нелюдська тиша Приходять у найглибшу в світі ніч. Я — іншаю, в несутіні, по суті, Позбувшись усього, що не болить, Всепрощена і вся, бо незабуті Рятують навіть смертю: мить за мить.

- 202 -

Літ_ Анатомія

204

леонід плющ. мародери

Леонід Плющ …математик, активний учасник правозахисного руху, член закордон ного представництва УГГ, публіцист і літературознавець. Мешкає й працює у Франції. Автор книги «В карнавалі історії», монографії «Екзод Тараса Шевченка», низки аналітичних статей про М. Хвильового, В. Барку, П. Тичину, В. Стуса та інших, надрукованих в українських та французьких часописах і збірниках; автор документальноаналітичного фільму «З Малоросії в Україну» та узагальнюючих розвідок про стан і перспективи української культури.

МАРОДЕРИ Все эти подвиги, все эти праздники, все эти призывы, вся эта жизнь вокруг — это же все ложь, ложь и ложь. Не ложь только то, что мы есть, Екатерина Львовна есть, Надежда Витальевна Суровцева есть. Люди на улице — они же не знают правды. И это страшно. Знать — страшно, не знать — еще страшнее… Ніна Нєкіпєлова-Комарова «Книга любви и гнева» В жизни всегда нужно находить силы держать голову прямо. Это первый урок, который я вынесла от знакомства и близости с Надеждой Витальевной. Ніна Нєкіпєлова-Комарова «Надежда Суровцева» Вона пристала на всі правила гри, які існували в тому світі, згодилася заради власного порятунку, порятунку своєї особистості. Бо для цього дозволено все, хоч що б там казали моралісти.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Фальшивий пафос, фальшиві слова, фальшива поведінка, денне (соціальне) і нічне (особисте) мислення — так вона вимушена була жити. А хіба не так жили ми всі за радянської влади?! (підкреслення автора — ред.) П. Загребельний «Роксоланство» Лжу написав член ЦК КПУ (1979–89, кандидат — 1974–79), Герой України (2004) Павло Загребельний (1924–2009). Як свідчить Ніна Нєкіпєлова-Комарова, не всі. І рятувала Роксолана З-го, як і він сам, не свою особистість, а своє місце в гаремі! І для порятунку особистості дозволено не все, бо інакше станеться те, про що писав 71 року Стус в «Еволюції поета»: Геніальний поет роздвоївся (на себе і страх!). Півпоета роздвоїлося (на чвертьпоета і страх!). Чвертьпоета роздвоїлося (на осьмуху і страх). Осьмуха поета роздвоїлася (на понюху і страх).

Це про Тичину, але якщо зняти епітет «геніальний» — то це про роксоланство отих численних «ми-всіх». Ніколи не цікавився Загребельним. Поки Оксана Забужко не розповіла мені восени 2008 року про його крадіжку уривків зі «Спогадів» Н. В. Суровцової, яка 29 років провела в ГУЛАЗі й не зроксоланилась. Скінчив звіряти тексти, коли прийшла звістка про смерть «класика». А далі — злива некрологів, статей, спогадів про «титана, що тримав небо над Україною». Всесвітньовідомий геній, другий Шевченко, совість нації, український Лев Толстой, крицево чесний… досить, інше буду цитувати за ходом своєї статті. Довелося прочитати кілька його творів («Роксолана», «Юлія», «Первоміст», «Розгін», есеї й інтерв’ю…) Тоді остаточно зрозумів, що мушу писати про плаґіатора не тому лише, що маю обов’язок перед Суровцовою, з якою мав честь дружити, а й перед всіми, хто віддав свій талант і життя за вільну людину й Україну. Бо в хорі

205

206

леонід плющ. мародери

славословлень З-му зустрів і таке: «Без Загребельного, можливо, не було б і незалежної України», «якби він зміг так, як Стус, можливо, не було б незалежної України». Що ж, таку незалежність і маємо, яку маємо «культурну еліту». Тому мова далі піде не стільки про З-го і його роксоланство, скільки про те, що в Україні панує незалежність усіх «наших» еліт від народу, честі, істини, панують мародери руху опору й культури… Кілька застережень. Мені доведеться цитувати так багато суперлятивів щодо З-го, що я змушений подавати їх переважно без вказівки авторства й джерел. Виправданням є те, що майже всі хвали «класику» зроблено на один кшалт, наче вийшли з однієї фабрики. Читач може знайти їх у Інтернеті. Друге стосується художньої вартості творів З-го. Славословлять його суцільним фронтом, від гомо комуно-совєтікус до запеклих антикомуністів та супернаціоналістів, від соцреалістів до супермодерністів й аванґардистів… І серед них — непогані письменники й літературознавці. Я не поділяю романтичної міфології про несумісність генія й злочинності. Та мова тут про злочин, а не генія… На мій смак художній рівень З-го невеликий (і дуже нерівний, навіть у тому ж самому творі), та про смаки не сперечаються… Отже, склад злочину. 1981 року Загребельний видрукував збірник «Неложними устами», в якому серед усілякої макулатури надибуємо порівняно непогані «Кларнети ніжності» (в Інтернеті саме їх називають «Неложними устами»), написані десь біля 1978 р. Автор починає так: «Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю». Я б назвав це: «Фуґа плаґіо-кларнетична»… Це діалог між молодим кларнетом Тичиною і його гіпотетичною коханкою-скрипкою Наталкою, тією самою, що Взяв дівчину-беззаконку На двадцятій весні. Встала Тала в білій льолі…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Кларнет в цьому творі співає словами поезій та записників Тичини. Від самого З-го — лише сюсюрреалістичні вставки й «наукові» розмисли. Тичина-кларнет в нього, очевидно, геній. Але вже в часи незалежності, 1998 року, в інтерв’ю Гордону для його «Бульвару» Загребельний генія закреслив: Гордон: — Тем не менее, тиски идеологии были своего рода стимулом в овладении эзоповым языком, многослойностью повествования. З-ний: — Идеология на писателя с твердым «хребтом» не действует, все гениальное и талантливое в мировом искусстве создано не благодаря чему-либо, а вопреки. — Но можно и перестараться. Только некоторые экземпляры цветов или грибов пробиваются сквозь асфальт — большинство гибнет в безвестности. Павел Архипович, а кого вы считаете в украинской советской литературе гением? З-ний: — Гениев, думаю, не было, но на границе с гениальностью стоял ранний Тычина. На відміну від «награничного» Кларнета, партія Наталки, хоч і розбавлена тією ж сантиментальною слиною, чудова. Нею Загребельний дуже вірно й майстерно (подиву гідне знання реалій 10-х років!) передав дух передреволюційної України й Росії. Свої спогади Суровцова-Олицька (1896 –1985) почала писати ще на Колимі. Розбиті вони на український та еміграційний період — і російський, післяарештний (1927 р). Перший — українською мовою, другий — російською, відповідно до похмурої дійсності. Поки «Неложними устами» писалися оті ніжні кларнетні тексти, Московська Гельсінська Група повідомляла в «Документе № 102. К событиям на Украине. Уголовный террор против правозащитного движения»: «30 августа 1979 г. милиция ворвалась в дом к 84-летней писательнице, многолетней узнице сталинских лагерей Надежде Суровцевой (г. Умань, Черкасской области) якобы для розыска вещей, украденных из сельского магазина. При обыске изъяли воспоминания Суровцевой, стихи ее квартиранта молодого поэта Дмитра Калюжного, записные книжки, в том числе у гостей Суровцевой — Софии Гулык из Львова

207

208

леонід плющ. мародери

и Евгения Габовича из Москвы. Два года назад 30 сентября 1977 г. милиция уже устраивала аналогичный обыск у Суровцевой, обвинив ее в изготовлении фальшивых денег. При этом были изъяты воспоминания, дневники, пишущая машинка, весь литературный архив писательницы». Обшуки у Суровцової та її знайомих йшли ще з початку всеукраїнського погрому 1972 року. Як повідомляла «Хроника текущих событий», «в 1972–74 гг. у Н. В. Суровцевой и проживающей вместе с нею ее родственницы, ныне покойной Е. Л. Олицкой неоднократно производились обыски — в связи с арестами Л. Плюща, К. Матвиюка, Б. Черномаза, В. Неки пелова». А Загребельний? У 1964–1979 — секретар, 1979–1986 — перший секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітету з Державних премій ім. Т. Шевченка (1979–1987). Депутат ВР СРСР 10–11 скликання (1979–1989), ВР УРСР 9 скликання (1974–1979). Член КПРС (1960–1990), канд. в члени ЦК КПУ (1974–1979), член ЦК КПУ (1979–1989). 1980 року нагороджений за роман «Розгін» (1976) Державною премією СРСР, за «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) — 1974 року Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Та попри все і він сам, і його симпатики нарікали на якісь переслідування в ці роки. А Володимир Яворівський навіть повідомляє, що Борис Олійник цькував класика й писав доноси на нього… Та хто в них розбереться, в таємницях підкилимного двору «кієвскіх пісьмєнніков» (А. Галіч), що ім’я їм легіон… Як і Загребельний, Надія Суровцова починає з роздуму (1949): «Минають літа. Минають весни, роки, повні бурхливого, яскравого життя, помилок і поривів, самовідданості, страждань, щирості, щирості глибокої, прозорої». І — «“Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою…”, “Але сніги, сніги”. “Може, спогади — це сурогат життя. Особистий. Може, це сурогат життя творчого”! І як відлуння Надії — скрипка: “А людське почуття? Воно невловиме навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що? Забуття, непам’ять?”»

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Але це лише відлуння чи перевтілення тексту. Далі вже йде привласнення тексту. Зліва подаю закларнетований текст, справа — автентичний, Суровцової. Але це не Хрещатик, а великий майдан, де скаче кінь і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює помічником присяжного повіреного Орлова її таточко.

Великий майдан, де скаче кінь, і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює батько /… / Його патроном був старий київський адвокат Орлов /

Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман показує на Десятинну церкву, де її хрестили, чи на пожежню, звідки баскі білобулані коні вивозять лицарівпожежних у золотих шоломах? Тане сніг, Житомирською, Ми хайлівською, Підвальною біжать бурхливі струмочки, біліють паперові човники, пущені дитячими ручками, летять униз-униз ген на Хрещатик.

Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман показує трохи далі, на Десятинну церкву, де мене хрестили 1896 року? Чи на пожарню, звідки іноді баскі білобулані коні вилітають, а ними керують лицарі-пожарні у золотих шоломах? / Тане сніг, і Житомирською, Михайлівською, Прорізною біжать по мостовій бурхливі струмочки. Біліють паперові човники, стрімголов пролітають порогами десь да леко-далеко, ген за Хрещатик. /

Які надії вкладає кожне дитя в той біленький човник, і яку надію вкладали в малу Наталю, єдину дитину?

…у Києві, на Подолі народилося біляве дівчатко, і на честь батькової вчителькиреволюціонерки дівча назвали — Надія. / Які надії вкладалися в єдину дитину, що сповнилося долею? /

Жандарми перетрусили скриню з дрібненькими сорочечками й стрічечками, і таточко зник. Його забрало вороже слово «заслання».

Жандарми перетрусили скриню з дрібними сорочечками й пелюшками і батько-студент помандрував на заслання

Думаю, досить. Хоч крадіжка тягнеться аж до навчання кожної з Н. на Бестужівських курсах у Петербурзі. Уманьсь кий період Суровцової пропущено. Зміни несуттєві. Трошки

209

210

леонід плющ. мародери

осучаснена та осовєчена граматика. Батько став таточком, бо й «дрібні» набули «еньких» ознак «вишнево-солов’їної мови». Стрічечки замість пелюшок, мабуть, із тих самих мотивів етнографічної красивості. Бо як же хахлушоночку випускати на сцену без стрічечок? Мабуть, на долю пелюшок вплинуло й те, що Наталка, за логікою повісті-дослідження, старша за Надію. Але надаючи їй історико-біографічних рис Надії-бестужевки, Загребельний все ж переочив кілька анахронізмів, хоч «Фантазії на тему однієї трагедії» це й дозволено. Чому «таточка» забрало «вороже слово», неясно. Може, тому, що Надія писала свої спогади в засланні, яке для Загребельного було лише словом? Наталка живе на тих самих вулицях, що й Надія, не лише в Києві, а й у Петербурзі. Ті самі цукерки, тваринки, враження дівчаток. І професори, й хазяйки в них ті самі, й гості, й номери будинку. Лише коли-не-коли Загребельний підправляє біографію Суровцової, щоб довести Наталочку до соцреалістичної кондиції, гідної Кларнета. Суровцова признається, що відомий чорносотенець Піхно був їхнім далеким родичем. Загребельний цього соромиться й робить Пихно (так!) лише знайомим таточка. Наталочка, як і Надія, бере участь у революційному студентському житті Петербурга. Майже слово в слово переписано студентські революційні події. Зникла лише участь Н. в українському революційному житті Пітеру, бо пахне укрбуржнацем. Буває й неуважність переписувача — тоді трапляються ляпи. Що таке плагіат? Багато людей вважають, що плагіат — це списування чужої роботи або запозичення чужих ідей. Але хай такі терміни як «списування» й «запозичення» не вводять нас в оману — за ними ховається серйозне порушення: За Інтернет-словником Міріам Вебстер, «вчинити плагіат» означає: — вкрасти й видати за своє (чужі думки чи слова); — використати матеріали без посилання на джерело; — вчинити літературну крадіжку; — подати як нові або оригінальні ідеї чи продукти, взяті з існуючого джерела. Інакше кажучи, плагіат — це шахрайство, що поєднує в собі крадіжку чужої роботи і потім введення інших в оману щодо цієї роботи. (www.plagiarism.org)

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

А коло бар’єра тиру стояла скринька і в ній мальована бляшана квочка.

Коло бар’єра тиру стояла скринька, а в ній мальована бляшана квочка.

У щілину підставки треба було кинути п’ятака, тоді квочка піднімала бляшані крила і голосно квоктала, а до скриньки біля хвоста випадало бляшане пофарбоване яєчко з препоганими яєчками.

До щілинки постаменту треба було вкинути п’ятака, тоді квочка піднімала вгору крила і несамовито квоктала, а до скриньки випадало бляшане пофарбоване яєчко з препоганими цукорками.

Суровцова згадує, відчуває, бачить те, що змальовує. Можна уявити, що з яєчка випадають яєчка, та все ж це не матрьошка, й випадали цукерки… На захист Загребельного можна припустити, що це коректорсько-редакторська помилка. Буває… Деякі зміни в тексті продиктовано, можливо, спробою Загребельного сховати кінці в воду. Суровцова хоче вчитися в Петербурзі, бо там був вищий рівень навчання, батько хоче, щоб вона вчилася в Україні. Мати підтримала дочку. Поскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив у допомозі, то за це взялася мама. Вона поїхала зі мною до київського генералгубернатора, щоб одержати необхідне для вступу свідоц тво благонадійності, тоді дала мені грошей на перший час і відвезла мене до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого колишнього вчителя літератури, дружина якого, в минулому бестужевка, схвалила наш намір і допомогла нашим першим урокам. Жили ми спершу в них на Забалканському проспекті, проти Інституту шляхів.

Оскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив усякої допомоги, то за це взялася мама. Вона поїхала зо мною перш за все до київського генерал-губернатора, звідки ніяк не приходило необхідне для вступу свідоцтво благонадійності (політичної) /…/, потім дала мені грошей на перший час і відвезла мене сама до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого бувшого вчителя літератури Г. М. Данилова, дружина якого, теж педагог і в минулому бестужевка, привітала нас і допомогла нашим першим урокам. Жили ми перший час у них на Забалканському проспекті, майже проти Інституту шляхів.

211

212

леонід плющ. мародери

Імена, прізвища навіть неісторичних осіб Загребельний майже не змінює. Крамниця Мазченка, візник Петро, економка Емма тощо. Але в «Наталчиному» тексті прізвище Данилова зникло. Секрет прізвища полягає в подальших, гулагівських спогадах Суровцової та в її листуванні з дружиною Данилова, Кірою Іванівною, яка з 1942 р. жила в Москві й духовно та матеріально підтримувала Суровцову. В своїх листах Надія Вітальєвна називала її «заммамою». Спілкувалися вони до самої смерті Данилової в 1968 р. Але «Наталці» свідки, зокрема Умань, не потрібні… Можна й далі наводити паралельні тексти й аналізувати, як і чому «совість української нації» міняла текст Суровцової. Але досить. Щоб довести Шолохівську крадіжку тексту «Тихого Дону», дослідникам довелося провести філіґранну філологічну роботу. Працями Зеєва Бар-Селли й Майї Каганської (Єрусалим) та Андрія Чернова (Санкт-Петербург) це унаочнено. Навіть «віднайдені» й опубліковані «чернетки» роману, написані рукою Шолохова, не лише не врятували честь Нобеліята, а й дали нові, безсумнівні арґументи на користь «антирадянських наклепників» (Чернов «Как украли ворованный воздух»). І що б там не писали захисники російського класика, нині дискусійним є лише одне: в кого вкрав Шолохов — у білогвардійця Ф. Крюкова (Чернов і др.) чи білогвардійця Веніаміна Краснушкіна / Віктора Сєвського (Зеєв Бар-Селла / Владімір Назаров: «Жизнь мародера; Записки покойника»). Наша ситуація значно легша. Точно відоме першоджерело, на відміну від «Тихого Дону», — мало змінене. Залишається тільки з’ясувати мотивації крадія, техніку крадіжки й психосоціальну природу крадіжки. Наш вітчизняний Шолохов Ні, не тягне. Весь величезний творчий доробок З-го («Це була неймовірна машина, яка працювала, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» — Драч) не переважує «Тихого Дону». На користь «нашого» говорить лише те, що працював над доробком він сам (чи?..). Шолохова допрацьовували й перепрацьовували такі справжні письменники,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

як учень Крюкова А. Серафимович, котрий і сам дещо крав (А. Чернов). Чи не тому, віддавши тими самими «Неложними устами» честь Шолохову в радянські часи («Слово про Шолохова»), в незалежні часи З-ний спростував свої колишні компліменти в інтерв’ю «Бульвару Гордона» (1998): «Написал «Тихий Дон» и «Поднятую целину» и пил горькую всю оставшуюся жизнь. Вы почитайте его выступления на съездах партии — это же кошмар! Инквизиторы так не выступали против еретиков! Зубодробительные призывы: расстреливать, вешать, в крайнем случае — сажать». Та сховаємо на час національну гордість у кишеню й займемося «нашими» писаннями й виступами на з’їздах. Забудемо про Шолоховську лжу З-го: мусів роксоланитись перед старшим братом. Але є в цих «Неложних устах» і стаття «Анатоль Франс», навколо якої давно вже кружляють химерні чутки, подібні до давніх чуток про «Тихий Дон». Вже після смерті З-го згадав ці чутки Драч. «На думку Драча, сумнівними видаються твердження, що Загребельний інколи вдавався до плаґіату. Ішлося, власне, не про романи, бо їх аналіз одразу засвідчує неповторний стиль автора, а про передмову до багатотомника Анатоля Франса. Відомо ж, що Загребельний, окрім енциклопедичних знань, мав ще й виняткову пам’ять, яка дозволяла йому запам’ятовувати інформацію „цілими блоками“». Я повернуся ще до отих «цілих блоків», а тепер розкрию секрет Полішинеля. 1-й том п’ятитомника Анатоля Франса зі вступною статтею З-го було надруковано у видавництві «Дніпро» 1976 року, за два роки до «Кларнетів ніжності». Питання — хто той герострат, що кинув у «одну з найбільших духовних височин» каменюку? І в кого було вкрадено? На це знаходимо відповідь у інтерв’ю М. Назаренкові Вадима Скуратівського в тому ж «Бульварі Гордона» (2008): «За что вас убрали из «Всесвiта»? — В 77-м в журнале была напечатана моя статья о французском писателе Андре Мальро. В ЦК проходило идеологическое слушание этого номера. Все было хорошо, но встал один наш литературный мэтр (не хочу называть его фамилию, потому что некоторые его романы начала 60-х — мои любимые)

213

214

леонід плющ. мародери

и говорит главному редактору Павлычко: «Дмитре, ти таку погану статтю надрукував про того Мальро якогось Скура тівського. Вiн у тебе працює?» — «Працює». — «Так ти йому плати бiльше десь на 50 карбованцiв, щоб вiн бiльше нiчого не писав». Дмитро Васильович передал этот разговор мне: «Найкращий знавець зарубiжної лiтератури сказав про вас те саме, що завжди кажу я: ви сноб, естет, i не вартiсно те, що ви пишете». А потом (? — Пл.) «найкращий знавець зарубiжної лiтера тури» написал предисловие к украинскому изданию сочинений Анатоля Франса. Я смотрю: почти все, кроме первого и последнего абзаца, позаимствовано у московского автора, литературоведа Якова Фрида. Все! Одна профессорша мне говорит: «Как вы догадались, что это плагиат? Я написала положительную рецензию, но отметила, что есть неточности только в первом и в последнем абзаце». Разразился Види плагіату Кожен, хто писав чи захищав роботу, знає, що плагіат не завжди очевидна річ. Межа між плагіатом та дослідженням часто буває нечіткою. Щоб ефективно запобігати плагіату, важливо спочатку навчитися розпізнавати різні його форми, а надто такі, що припускають подвійне тлумачення. […] Без посилань на джерела: 1. «Чужа робота» Автор подає чужу роботу, слово в слово, як свою власну. 2. «Фотокопія» Автор прямо копіює значну частину тексту з єдиного джерела, без змін. 3. «Робота з клаптиків» Автор намагається замаскувати плагіат шляхом копіювання з кількох різних джерел, змінюючи речення хіба настільки, щоб вони пасували одне до одного, й разом із тим лишаючи незмінними більшість оригінальних формулювань. 4. «Погане маскування» Зберігаючи суттєвий зміст джерела, автор змінює зовнішній вигляд роботи лише шляхом заміни ключових слів та фраз. 5. «Лінива робота» Автор марнує час на те, щоб перефразувати більшу частину тексту, взятого з інших джерел, та зробити його єдиним цілим, — хоча міг докласти тих самих зусиль до написання оригінальної роботи. 6. «Вкрадене своє» Автор густо «запозичує» зі своєї попередньої роботи, порушуючи політику, пов’язану з вимогами щодо новизни, яку провадять більшість академічних інституцій.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

неимоверный скандал. По моим сведениям, он дошел до Щербицкого. Тот распорядился: «Погасить!» Меня допрашивали в КГБ, были угрозы. В свой черед я пообещал поехать в Москву и дать интервью зарубежным журналистам». У Скуратівського досить симпатична позиція «прощення» — неназивання прізвища плаґіатора… Та в ній криється й певний фальш, фатальний для України. Так «поґасілі» злочини компартії, і це одна з причин нинішнього багна… Для чого Скуратівський уже в наш час «поґасіл» скандал навколо плаґіатора? Не дивно, що після безкарного плаґіату з монографії Я. В. Фріда «Анатоль Франс и его время» відбувся плаґіат у Суровцової. На відміну від Фріда, Суровцова була 1978-го року під ковпаком КҐБ. Як пояснює той-таки Драч: «Так, Загребельного боялися. Його воліли не чіпати. Близькість до Щербицького була для нього прихистком, давала можливість бути вільнішим за інших письменників». Боялися, здається, не лише через Щербицького…

Із посиланнями на джерела (але все-таки це плагіат): 1. «Забув уточнити» Вказано ім’я автора джерела, але бракує інформації про те, звідки взято матеріали, на які посилається автор роботи. Приховування інформації про розташування джерела часто маскує інші форми плагіату. 2. «Дезінформатор» Автор надає неточну інформацію про джерела, щоб знайти їх було неможливо. 3. «Надто точний переказ» Автор належним чином посилається на джерело, але нехтує одним правилом: текст, який було скопійовано дослівно або майже дослівно, треба брати в лапки. Визнаючи належність основних ідей джерелу, автор, однак, безпідставно претендує на оригінальність викладу та тлумачення інформації. 4. «Вмілий цитувальник» Автор належним чином посилається на всі джерела, коректно перефразовує і правильно використовує лапки. Що ж не так? Роботі просто бракує оригінальності! Інколи важко виявити цю форму плагіату, адже все виглядає як результат якісного дослідження. 5. «Ідеальний злочин» Насправді ми всі знаємо, що ідеальних злочинів не буває. Нам ідеться про випадок, коли автор подекуди правильно оформлює цитати та посилається на джерела, але поряд перефразовує інші аргументи з тих самих джерел без посилань. Таким чином автор намагається видати перефразований матеріал за власний аналіз процитованого. (www.plagiarism.org).

215

216

леонід плющ. мародери

Етапи большого путі… Отже, джерельне походження «Анатоля Франса» ясне, бо тільки що вийшло в Москві (1975). Та звідки З-й отримав «Спогади» Суровцової? З її листування видно, що він не входив ні в її лектуру, ні в коло знайомих. Коли в 1969–70 роках ми з дружиною прочитали в Умані машинописні спогади К. Олицької та Н. Суровцової, я запропонував їм запустити спогади в самвидав. Олицька (член партії есерів, 1899–1974), хоч і сумнівалася в тому, що це комусь цікаво, свою книгу дала. І вона вийшла російською за кордоном, а потім французькою — її переклала наша подруга Елєн Шателєн. Але ми розуміли, що «Спогади» Суровцової мають особливу цінність для самвидаву, їх-бо написала професійна письменниця й вони охоплюють маловідомий на той час період історії України та української еміграції, як і велике коло леґендарних історичних осіб (Грушевський, Петлюра, Донцов, Скоропадський, Юрій Коцюбинський, діячі ВАПЛІТЕ…). На Захід Суровцова потрапила як член української делегації на Версальську мирну конференцію. Змушена після більшовицької окупації України залишитися за кордоном, закінчила філософський факультет Віденського університету й захистила докторську дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності». Активний співробітник Грушевського в комітеті допомоги голодуючим в Україні. Журналістка, письменниця, перекладачка. Проходить складну ідейну еволюцію — анархістка, феміністка, пацифістка. Член Австрійської компартії. Спокушена ностальгією, українізацією, творами письменників українського Відродження й Юрієм Коцюбинським, повертається в Україну й включається в активне громадське та мистецьке життя. Але чекісти пасли її вже з перших днів «на Родінє». Серед недавно відкритих, хоч і нечисленних, документів КГБ про Хвильового є й донос про її зустріч із Хвильовим та іншими ваплітянами. За два роки — арешт через відмову стати стукачкою. Отже — «шпигунка»… Тюремні зустрічі з леґендарними людьми й химерними історіями ГУЛАГу. Не все увійшло в «Спогади», а усні її розповіді були більш захопливими, бо не підлягали неминучій

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

у ті часи самоцензурі… Життєлюбність Надії Вітальєвни, чуття слова й почуття гумору так заворожували, що навіть тюремні розповіді викликали в нас вибухи сміху. Я мріяв передати її «Спогади» в самвидав. Але Надія Вітальєвна категорично відмовилася: «З мене досить 30 років». Й запевнила: «Я — хитра баба. Знаю, де сховати книжку». Сховала в державних архівах. Бо ж і не ховалася з ними, навіть деякий час мала надію на друк за допомогою таких давніх «друзів», як М. Бажан… А потім — шмон за шмоном, одне за другим вилучення книги у неї та знайомих. Отже, З-й міг прочитати книгу в архівах або отримати її безпосередньо від кґбістів… Йому могли дати її для літературно-ідеологічної експертизи — скільки «мистецтвознавців» мали на цих експертизах навар… Хоча, завдяки величезним тиражам, З-й і не мав у цьому потреби… Можливі й інші, фантастичніші варіанти. Не маючи правдивих спогадів і праць про З-го, не беруся впевнено відповідати на питання про шляхи крадіжки. І все ж є свідчення самого З-го і його ворогів, які вказують на ґебільне джерело неложного натхнення. На Інтернетних форумах «Української правди» й «Майдану» таки пролунали протести проти уславлення члена ЦК КПУ й другана Щербицького. Їх із сайтів викинули, бо не випадало друкувати таке зразу після смерті. Писалися ці репліки з обурення на отакі заяви: «Світла пам’ять… Ви справді були совістю не лише кураїнської літератури, а й усієї України. Ви не лукавили, Ви просто йшли, у Вас нема зерна неправди за Вами. Україна плаче… Він був справжнім Українцем». Ну як на це «українство» не відповісти: «соромно читати ці рабскі „вічна память“ мабуть ви б і Кагановічу чи Чучхе так написали б? в ті роки коли загребельне пиячив з генералами гебе і членами ЦК КПУ Твори Загребельного — це Радянська Література, яка за Пашковським — «злочин» Вічна пам’ять чоловікові, який пережив 33-й, але так і не спромігся про це написати Ганьба кріпакам!» Про дружбу з генералами свідчить один із них: «Я познайомився з Павлом Архиповичем через його дружину Еллу Щербань, — каже генерал-лейтенант служби безпеки Анатолій Беляєв. — Дружив із її братом Євгеном». Більш серйозний, хоч і не розкритий, запис Р. Кухарука

217

218

леонід плющ. мародери

на «Літературному форумі»: «помер павло загребельний. не однозначний чувак. не класик. є нагода оцінити зроблене і в житті і в літературі. а перед Богом спитають душу і про кельнерство у німецькому таборі, і про службу у смерші, і про стосунки з кгб, і про плаґіат. пробував читати його нещодавно. не годен. не гончар. і не стельмах». Про кельнерство не маю даних. Про Смерш здогадувався… Хоча цьому й суперечить характеристика Смершу в «Юлії». Центральний герой, танкіст Шульга, ґвалтує дружину есесівця (але полюбовно, бо її чоловік був захолодним, а наш герой, звісно, «великан» «з дикою потенцією»). Коли вона — не з вини героя! — топиться, закоханий в неї танкіст хоче її гідно поховати. Ним зацікавлюється смершівець, але Шульзі вдається викрутитися. Його попередив капітан: «Суче вим’я, ці смершівці». Бог із ним, тим танкістом, що ґвалтує Европу, «жінку-корову» «з капітальним задом». Але щось не грає у 45–46 роках у численних біографіях З-го. Одні пишуть про фашистський концтабір, інші додають радянський. Сам він свідчить: «До двадцяти років свого життя я зазнав рабства вже й не в переносному, а в прямому значенні: війна, гітлерівські й беріївські концтабори, а тоді сталінські повоєнні кампанії «боротьби»». Виглядає престижно: постраждав від сталінізму. Та ще й кампанії. Суцільна жертва двох тоталітарних режимів… Радянський — фільтраційний, де перевіряли, як попав у полон. Був там, за його словами, недовго — 3–4 місяці. Але перед цим (?), тобто — майже зразу після німецького табору, працював у радянській військовій місії в англійській зоні. Як пише захоплена ним журналістка в статті «Диво полтавської землі», «шлях до визнання почався у 1945 pоці. Павло З-й дивом влаштувався працювати в радянську воєнну місію в Західній Німеччині». Цікавиться цим «дивом» і «Бульвар Гордона»: «Вам приходилось отбирать из лагерей советских граждан и отправлять на родину (далеко не всегда согласуясь с их желаниями). — Мы, офицеры по сбору советских граждан, старались потихоньку, чтобы не узнали американцы и англичане, задерживать людей с нансеновской картой, которая давала им право сесть на пароход, отплывающий в Аргентину. Задержанных

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

переправляли в Советскую миссию в Западной Германии, а оттуда — в нашу зону оккупации». Скільки макабричних історій про цих людоловів можна почути навіть у Франції… «Часто сами немцы нам помогали. Однажды приходит ка кая-то фрау: мол, помогите вернуть мужа — он связался с русской и бросил нас с детьми. Этого блудного мужа я, между прочим, ловил месяца два. А кто его охмурил? Стыдно сказать — жена академика Лысенко. Она была намного моложе своего борца с вейсманизмом-морганизмом, красивая такая женщина. Война застала ее на опытной станции в Одесской области. Попав в окружение, эта дама добровольно уехала в Германию, а в 45-м познакомилась с богатым тамошним инженером, которого нам и предстояло разыскать. Ну, не хотелось ей возвращаться к своему академику! Взять ее было не так просто. Однажды, когда я гнался за ней по перелеску, оставалось преодолеть буквально метров 10, чтобы схватить беглянку, а тут на пути ручей. Ну, думаю, до водной преграды добежит и остановится, она же слабый пол. А дамочка как махнула через ручей вброд! Мне не хотелось в туфлях по воде шлепать, а пока подоспели солдаты и начали стрелять вверх, стемнело — ее и след простыл». Може, екс-пані Лисенко й справді стерво, але смершівське суче вим’я так і визирає з-під офіцерської форми. І найдивніше те, що «українська совість» не відчула ганебності своєї погоні за одеською красунею. Та й заделікатний Гордон посоромився запитати, що сталося з нею потім… В Інтернеті я знайшов її на колективному фото, але без прізвища: «дружина Т. Д. Лисенка». Враження — що саме її ім’я було стерто з лиця Землі. Або інший випадок, коли З-ний ловив ад’ютанта Власова з якимись трьома литвинками. Ті спробували налякати нашого геройського офіцера своєю голизною, та де там! «Взломали дверь. Все наши «литовки» сидят на диване абсолютно голые, задрали ноги и визжат. Думали, что мы испугаемся их наготы… Говорю: «Хлопцы, в грузовик их!». Солдаты понесли женщин в машину, побросали в кузов сперва их, а следом — одежду». Що значить мистець! Так і бачиш ці, печально знайомі з численних таборових спогадів, сцени…

219

220

леонід плющ. мародери

І вражає тут саме те, що в «української совісті» нема ні совісті, ні сорому, він не відчуває, що краще було б збрехати або промовчати… Чи це кураїнство, маразм? Кураїнські симпатики з болем описують, як тяжко доводилося Павлу Архиповичу пробивати дорогу в світ після демобілізації. Бо ж був у полоні… Але вже 1946 року він навчається в Дніпропетровському університеті. І далі — його нагороджено Орденами Вітчизняної війни II ст., Богдана Хмельницького III ст., Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора (2), Дружби народів, «Знак Пошани»… Після закінчення університету працює в 1951–61 роках у газеті «Днепровская правда», журналі «Вітчизна». «Бульвар» питає: — Павел Архипович, а правда ли, что ваши со Щербицким жены были сестрами, как об этом упорно шепчутся? — Нет. Я женился на Элле Михайловне, которая и сейчас со мной, в 1951 году. Мы вместе учились, я влюбился в нее и ухаживал пять лет, что нынче не модно. Ее отец был первым секретарем Днепропетровского горкома партии, а Владимир Васильевич — первым секретарем Днепродзержинского. Познакомились они на XIX съезде партии — последнем в жизни Сталина». Сучасній молоді можна розвішувати локшину на вуха й пуд рити мізки скільки завгодно, але радянським людям, мабуть, очевидно, що студента перевіряли ретельно, і без блату в органах не було б ні швидкої кар’єри, ні родичання з першим секретарем горкому… Досить швидко друкує в другiй половинi 50-х рокiв збiрки оповiдань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повiстi «Марево» (1955), «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів», «Дума про невмирущого» (1957). Ну й далі: багатотисячні тиражі товстенних романів, п’єс, кінофільмів. Часто згадують, що З-ний опікувався молоддю, й навіть виростив так званих «шістдесятників». Мабуть — так, переважно тих, хто сам став на шлях «половіння». Навіть взірець усіх осьмух Распашонка, тобто Є. Євтушенко, потрапив під захист З-го. Та не забуваймо, що друга половина 50-х і перша половина 60-х проходили в атмосфері відлиги, коли молодь жила

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

ілюзіями ХХ з’їзду а партія хиталася між сталінізмом і веґетаріанством, приручаючи інтеліґенцію й молодь, тобто — розтліваючи її. Але саме у веґетаріанський період партії «Спогади» та «Колимські силуети» Суровцової так і не пройшли, хоч у Росії встигли надрукувати цілу низку подібних творів… Та що там Колимські. Вона, попри знайомства й обіцянки у високих літературних сферах (Бажан, Смолич, Сосюра, Тичина), не могла надрукувати навіть свої давні, доарештні, цілком лояльні «Оповідання» 1924–27 років. У видавництві «Радянський письменник» їх відхилив якийсь Михайло Острик. Він засудив імпресіонізм узагалі («нам чужий імпресіонізм як метод взагалі, як метод до краю однобічний і хворобливий щодо своїх теоретичних, філософських засад») та оповідання Суровцової зокрема, «виходячи з тих вимог, які диктуються панівними серед нашого народу естетичними смаками, з вимог реалізму», й постановив: «Питання в принципі: чи є потреба зараз, коли саме життя вже утвердило літературу соціалістичного реалізму, видавати речі, що з’явилися в 20-х роках — тобто в період напружених пошуків нових художніх форм — як результат відходу від реалістичних принципів. Думаю, що немає, і звідси висновок: рукопис Надії Суровцової слід відхилити і повернути авторові. 11. ХII. 58 р.» І цю безгранину закріпив 1959 року якийсь В. Пасічний, від імені «сучасного читача»!!! Як писала в одному з листів Надія Вітальєвна: «Господь хай їх колись покарає, а з реалізмом вже нехай полежить до посмертної доби». 1959 року вона вже не мала ілюзій щодо Хрущовської відлиги. Передбачала, що за життя її реалістичні «Спогади» не побачать світу, та не передбачала, що великі шматки з них буде вкрадено ще за її життя «неложними устами». Бо не вона, а соцреалістична «українська совість» творила свої 40 (?) романів від імені народу й для нього… «Змушений», бо захищав українство… роксоланізоване. «Він не підтримував гонінь на Дзюбу, Ліну Костенко. Хоча повинен був це робити, як голова Союзу письменників, — зазначив Віталій Коротич» після смерті «патріарха української літератури». А в «Бульварі Гордона» Коротич дав уже розгорнуту низку блискучих означень «Світила України». Навожу частину з них.

221

222

леонід плющ. мародери

«Крицево чесний характер Загребельного був твердим i непiдвладним iржi. Його ламали не раз i не раз намагалися перегнути у той чи в iнший бiк — вiн лишався самим собою», «Вiн був наче весь з м’якого полтавського чорнозему з житомирських гранiтiв, так єдналися в цiй людинi твердiсть i доброта». «Вiн дуже вiдчував фальш». «Через це стосунки з письменницьким i державним оточенням складалися в Загребельного не завжди iдеально». «Його, найосвiченiшого нашого письменника, не тягли за вуха до академiчного крiсла, не виштовхували на трибуни й не призначали у депутати.1 Але все одно — у XX столiттi Загребельний був романiстом, якого в нашiй культурi ще не було, єдиним українським прозаїком всеєвропейського й свiтового класу. Його перекладали ще пiвстолiття тому на рiзнi мови — не за рознарядками,2 а через якiсть романiв. Вiн принiс картини української iсторiї до людей, якi нiчим таким не цiкавились, — для нацiонального виховання вiн зробив бiльше, нiж цiлi батальйони трибунних балакунiв». «Павло Загребельний був сам собi парламентом, а всiм нам — суддею та еталоном». За допомогою діалога Загребельного й Гордона поясню сучасному читачеві, хто такий Коротич. «Коротич пользовался особой благосклонностью Щербицкого? — Да, он был доверенным лицом Владимира Васильевича на выборах в Верховный Совет. Когда Мушкетика уже избрали, Коротич позвонил мне далеко за полночь и сказал, что Лигачев уже дважды предлагал ему идти главным редактором «Огонька»». Бєз водкі нє разбєрьош. Коротич твердить, що то було прохання Ґорбачова, а не лідера кремлівських бронтозаврів. Докладніше читач може прочитати про Коротича в статті В. Панченка «Метаморфози Віталія Коротича»3 на сайті «Літ Акцент». Дозволю собі лише одну цитату з неї: 1 Коротка пам’ять у Коротича. А депутат Верховної Ради УРСР 1974– 79 роках, потім Верховної Ради СРСР 1979–89 роках. Тоді що — не призначали, а вибирали? 2 А як ще? 3 Див. також відгук Гончара О. про Коротича: «Лакузник, пройдисвіт … сучасний Іудушка Головльов з його масною усмішечкою» (цитую за статтею Панченка в ЛітАкценті «Нарцис Хамелеонович»).

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

«Ще один номенклатурний успіх В. Коротича: у 1966–69 роках він — секретар правління Спілки письменників України, творчої спілки, яку згодом назве «жлобской организацией». Секретарем «жлобской организации» Коротич був понад вісім (!) років (повторно — у 1981–86 роках). І нічого! Це вже згодом, заднім числом, його осінило, що Спілка — організація якась не така». Але ж жлоб, за власним означенням, Коротич таки мав рацію: таки дійсно жлобська. Як і інші офіційні інституції. Якось після 1991 року один український математик нарікав мені на АНУ. «Це ж найгірше міністерство СРСР, бастіон реґресу. Їх неможливо змінити й тому ми — молоді математики, фізики, хіміки — хочемо створити цілком нову, паралельну АН». Щось у них не вийшло… Чи не тому і сам І. Дзюба, на жаль, теж включився в цей Коротичівський хор . «Академік Іван Дзюба вважає Павла Загребельного цілою добою української літератури. — Це дивовижна людина, — каже Дзюба, — перш за все своєю літературною продуктивністю, творчою невгамовністю, він без кінця вибухав якимось ідеями. Він брався за теми, які ніким до нього не досліджувалися, — історичні й сучасні. Часто в дуже складних умовах він виявляв громадянську мужність, хоча доводилося йому й відступати, рахуватися з тиском, який постійно здійснювався на нього, як на будьяку оригінально мислячу людину. Його велика заслуга в тому, що на початку 60-их років він підтримав молодь, публікував Драча, Вінграновського, Гуцала, Тютюнника, Євтушенка, який приїздив до Києва виступати». Згадуючи цькування, доноси, виключення зі Спілки письменників, арешт і все інше, в Післяслові («З відстані чвертьстоліття») до журнальної публікації 1990 року «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Дзюба писав: «Ні за ким не бачу вини переді мною особисто. Навіть за тими, хто мене ображав, арештовував, судив. Навіть за тими, хто підписував авторитетні експертизи, що кваліфікували мене як ворога радянської влади. Пам’ятаю їхні шановні імена. Але — забув. Не було цього». Поділяю пафос Дзюбиного прощення винних перед ним особисто. Але яке підступне оте «забув. Не було цього»!..

223

224

леонід плющ. мародери

І це писав той Дзюба, який не раз виступав проти нашого національного безпам’ятства… Правда, своє «забув» він завершує гіркою рефлексією: «А от тим, хто загубив Василя Стуса та інших, хто скалічив Івана Світличного, прощати важче». Важче?.. Та чи ж не брали в цьому участі ті ж самі прощені Дзюбою судді, експерти, спілчани? Та Дзюба, здається, переочив страшніший злочин «тих, хто». Вони губили, калічили, тлили душі — до рівня Тичининої «понюхи». У всі радянські періоди творилося зачароване вурдалаче коло: X вкусив-поцілував цілком порядного Y, «понюха» від Y вкусила порядного Z й той преобразився в вампіра. І ланцюг укусів-поцілунків дотягнувся до нашого часу й сотворив оте, що маємо — владу крадіїв, убивць, мародерів, брехунів та лицемірів. Ще в ті жахливі роки Брежнєвих-Щербицьких дисидентський бард Олександр Галіч співав про Києвських та Московських «пісьмєнніков», що лицемірно вшанували Пастернака, котрого самі ж і зацькували: «І над гробом всталі мародьори І нєсут почьотний караул… Ка-ра-ул!». І погрожував: «Ми поімьонно вспомнім всєх, кто поднял руку». Не «вспомнілі», побоялися (й небезпідставно…) люстрації, яку в більш порядних країнах усе-таки провели й очистили шлях у майбутнє… Так, вот, значит, и спать спокойно? Опускать пятаки в метро?! А судить и рядить — на кой нам?! «Нас не трогай, и мы не тро…» (Галіч. «Вот пришли и ко мне седины», 1967)

Десь у найбездоннішій глибині цього «не тро…» ховається страшна таємниця імперії жертвокатів та її постуламків. Ну, какая-то там Марина Захлебнулась в петле — делов!

Забути, розполовинитись та спонюшитись в «нє тро…»? Ні! Як писав І. Дзюба 2003 року, «Стусова непоступлива віра в моральний абсолют виявилася прозірливішою за розпачливе

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

примирення з дійсністю багатьох із нас». «Моральний максималіст», «як благородний метал, він був гарантований від окислення». Та ні, неправда, з того самого він був матеріалу, що й усі. Але все життя своє, особисте й творче, він боровся за свою цілісність «ціломудрія», захищався від роздвоєння понюх… Недарма після арешту Світличного 1965 року Стус каявся в тому, що не сидить поряд із Іваном. Іваночку! Ти чуєш, доброокий? їй-бо, не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив.

Через 13 років, коли обидва глухо сиділи в таборах, саме тоді, коли писалися «Грані кристала» І. Дзюби й «Неложними устами / Кларнети ніжності» З-го , Світличний написав свої брутальні, безпощадні «Рильські сонети»: «Краса, сестра з мінливими очима, Як давній Янус». Скурва твар сестра Твоя, Бояне. Скурва і причинна. А ти, апостол правди і добра, Ти, лицар честі й совісті, мужчина, Хто ти при ній? Часом, не скурвин брат? Ти не альфонс гугнявий? Хто єси ти?

Яку ж «громадянську мужність» виявила ота, за Дзюбою, «творчоневгамовна» «дивовижна людина» — у ті страшні часи? Ось спогади В. Бойка «Як розпинали Івана Дзюбу». 2 березня 1972 року Бойко вів (і зберіг для історії копію!) протокол №7 «того самого сумнозвісного закритого засідання Правління СПУ, на якому розглядали персональну справу І. М. Дзюби у зв’язку з його славнозвісною працею й автора було виключено із Спілки письменників». Зацитую частину виступу кришталево-чесної й мужньої совісті України: «Два роки тому ми вже говорили про всі ці речі, про поведінку Івана Дзюби. Але є речі непоправні. Коли людина,

225

226

леонід плющ. мародери

боєць тікає з поля бою, то якщо він навіть одумається і повернеться в шеренгу знову, навіть стане героєм, все одно ті десятки чи сотні людей, які загинули через його боягузтво або зраду, полишаться на його совісті. І йому ніхто цього не подарує». З-ний засудив Дзюбу від імені народу, як Острик твори Суровцової: «Його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» грає на руку нашим ворогам. Таким чином, Іван Дзюба поставив себе поза межами Спілки письменників СРСР. Він не захотів контактувати з нами і спробувати знайти спільну мову. Наш народ тяжко і вперто працює, будуючи нове суспільство, а І. Дзюба, замість того, щоб допомагати йому в цій праці, став фактично шкодити йому. Спілкування з невеличкою кучкою Чорноволів, Стусів, Морозів та іншими несумісне з перебуванням І. Дзюби в СП України». Таки дійсно «всім нам — суддя і еталон». Собача доля! Зрозумій І не топчи багно в болото. Жалій суддю свого достоту, Як ми жаліємо повій. (Світличний. «Жалісний сонет»)

Собача доля? Але чому цей «Велет» і «Мислитель» пізно ввечері цього ж дня ні з того ні з сього, як можновладець, прийшов до протоколіста? Лише відходячи, «спокійно, ніби між іншим, сказав, що ЦК КПУ зажадав терміново подати протокол засідання президії СПУ, на якому розглядалася персональна справа Івана Дзюби». Бойко видрукував цей документ зі словами «Тож, як мовиться, нехай країна знає своїх «героїв». Нехай: «ПРИСУТНІ: М. Бажан, О. Бандура, Я. Баш, П. Воронько, О. Гончар, А. Голов ко, Л. Дмитерко, П. Загребельний, М. Зарудний, Ю. Збанацький, В. Козаченко, Іван Ле, О. Мусієнко, Л. Новиченко, С. Олійник, Б. Олійник, Д. Павличко, Н. Рибак, І. Солдатенко, М. Стельмах, П. Усенко, М. Ушаков, М. Шамота». Рішення Президії «прийнято одноголосно».

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

«Хочу звернути увагу ще на деякі цікаві деталі протоколу. По-перше, нехай читача не дивує той факт, що серед присутніх на засіданні президії СПУ значиться й ім’я Олеся Гончара, але немає серед промовців. Невже йому була байдужою доля Івана Дзюби, що він не виступив ні «за», ні «проти»? Та ні ж бо, «все правильно», як любив казати герой роману Павла Загребельного «Левине серце» Самусь». «Однак на це засідання Олесь Терентійович таки прийшов, але в обговоренні участі не взяв, навіть не подав жодної реп ліки, лише мовчки спостерігав за дійством. І проголосував — «за виключення». Як з’ясувалося згодом, перед засіданням з усіма членами президії СПУ було проведено бесіди в ЦК КПУ й наказано голосувати «за виключення І. Дзюби із Спілки письменників». Як точно зауважує Бойко, цю жлобську кумедь зіграли для того, щоб із чистою совістю віддати Дзюбу ґебілам. Не член — не письменник! Від кого ж пізно ввечері приходив Загребельний до Бойка, щоб прискорити арешт Дзюби? Бо ж він тоді ще не керував жлобами? Від покровителя Щербицького? Чи безпосередньо від КҐБ? І. Драч після кількох компліментів покійному для об’єктив ності зауважив: «Утім, у біографії Павла Загребельного було різне. Згадую також його матеріал на цілу сторінку в московській «Літературній газеті» — на підтримку «Малої землі» Брежнєва. Він платив данину часові. І дуже серйозно платив»… Захисний арґумент на користь колаборантів тоталітаризму — «змушений», бо був членом президії, членом ЦК, головним редактором — сьогодні найбільш популярний. Ось і В. Бойко розмірковує: «Спробуй ухилитись при відкритому голосуванні — не оберешся клопотів до кінця життя!» О душе! Хто тебе обставив Презумпцією злих обставин? Безчестю алібі нема. (Світличний. «Душа розпластана на пласі»)

Дивно, чому ніхто не ставив собі питання: а чого вони полізли на ту кляту галеру? Чому ставали членами Президії,

227

228

леонід плющ. мародери

головами чогось? Хіба не розуміли, Сучасні студенти швидко засвоїщо доведеться платити нервами ли, що вміння знаходити й застой сумлінням? Ну, в сталінські часи совувати дані Інтернету може дуже це більш-менш зрозуміло, хоч віпридатися. За наявності великих обсягів інформації в Інтернеті студент домі випадки, коли й тоді з мінісможе вирішити, що власний оригінальтерського рівня людина свідомо, ний аналіз та інтерпретація — «дурна потихеньку понижувала себе до робота», адже можна просто вибрарівня бухгалтеру колгоспу… Галера, ти найкраще з маловідомих джерел. мабуть, смачно пахла повним кори(www.plagiarism.org) том… Тичина мав підстави боятися. Але чому згодився бути Міністром? «Для пользи дєла?» Але закінчимо з тими часами. Настала перебудова, і… з’я вився незалежний З-ний. Оргазм, сарказм, маразм, міазм… Від себе я додав до першого речення «Голої душі» З-го лише «міазм», бо саме цим словом можна означити нинішній стан нашої офіційної культури, і не лише Табачниківського розливу. Перші три вдало передають те, що хотів сказати в своїх творах З-ний, але й напрочуд точно відбивають його післяперебудовчу стилістику. Оргазмам присвячено «Юлію» 1994 року. Сарказмам кілька творів пізнішого часу. Але найкраще маразм і сарказм, підперчений вагінізмом/фалізмом, передає есе «Роксоланство» зі збірки «Думки нарозхрист» (1998). Подано в Інтернеті, як лекцію в Могилянці, на жаль, у скороченому вигляді. Цитуватиму за збірником «Українська література сьогодні (есеїстика)» (2005). Стилістика й деякі мислі есе відлунюють «Мислями врасплох» Горького і «Мімольотним», «Опавшими листьямі», «Ує діньоним» В. Розанова, знаменитого «філософа пола», «російського Фройда й Ніцше»… Есе присвячено ідейним борінням автора в БрежнєвськоСусловські часи й захистові світлої пам’яті Роксолани: «Львівський літератор Юрій Винничук, який добровільно взяв на себе роль герострата української історії, зі сторінок незначної газетки /…/ глузував: якусь рогатинську попівну

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Роксолану, яка стала султанською підложницею, гаремним м’ясом, зробили національною героїнею!» Якщо мова не про «Post-поступ», то газетку не читав. Зате прочитав в «Post-поступі», одній із найкращих свого часу газет, Винничукове «Житіє гаремноє» (1996), яке пародіює не Роксолану, а «Роксолану». Винничук дотепно розгортає сексуальні натяки роману Загребельного і показує те, про що опісля писали феміністичні критики: Роксолана З-го нічим особистісним не визначається. Типова одаліска, талановита й успішна гаремна курва й інтриґанка. Та цікавішим є езопівський антитоталітариський підтекст «Роксолани», який читачі переочили, бо захопилися еротичним українським патріотизмом. Саме цей підтекст розкриває дійсне, але від Суслових приховане за паранджею Роксолани, обличчя З-го 60-х років. Я особисто був найбільше приголом шений розкриттям сусловської пропаґандистської брехні про Празьку весну: «Радянська сусловська інформація була відомо яка: нагадувала жорстоко затиснуті дверима чоловічі геніталії». В Інституті кібернетики мені доводилося займатися теорією інформації, але такий чекістсько-фалічний образ — понад мою уяву. Я відчув себе в стані Чапаєва, якого попрохали «ізобразіть квадратний трьохчлєн»: «нє только ізобразіть, но і вообразіть нє маґу». Що то значить кібернетична наука, набута «могутнім духом» у Глушкових і Амосових у романі «Розгін»! Навіть у Розанова такого сюру нема! Але цей квадратний трьохчлен — лише вступ до теми героїзму чехів і словаків, бо «перед танками було слово» Празьких «Літерарних лістів». «Я зберіг усі ці газети. Навіть мої домашні не знали про це, бо тільки за зберігання «Двох тисяч слів» Вацуліка можна було б від сумнозвісного радянського «прямосуддя» одержати… Ох, мої домашні! Хіба «найголовніший» російський дисидент Буковський /…/ не одержав додаткового табірного «строку» тільки за те, що читав мемуари югославського «найголовнішого дисидента» Мілована Джиласа? А тим часом я теж не тільки читав, а й робив для себе нотатки з тих мемуарів». Додаткових строків не давали, хіба що був новий, таборовий суд. І судили Буковського 1963 року не за мемуари

229

230

леонід плющ. мародери

Джіласа «Розмови зі Сталіним», а за набагато кримінальніший «Новий клас». І не за читання, а спробу розмножити. І не табір — а психотюрма. І не найголовніший, бо не існувало табелю ранґів у дисиденстві. Що за номенклатурна менталь ність?! Чому така тотальна конспірація від домашніх? Ніщо не загрожувало З-му. «Лісти» він виписував офіційно. Нотатки з «Розмов зі Сталіним», що їх наводить З-й, стосуються стилю мови Сталіна й невігластва Хрущова. 1968 року це було дозволено. ҐБ і не прийшло б до героя українського опору, секретаря правління Спілки письменників України, редактора «Літературної України». Та й відмазатися було б легко: «Готував розгром празьких та югославських контрреволюціонерів» (на жаль, не маю при собі тогочасної періодики). Та не будемо буквоїдами, бо ж зрозуміло, що мова не про це, а про власний героїзм З-го. Буковський — фірмовий знак героїзму, бо «найголовніший». «Одні вийшли на Красну площу, протестуючи проти введення танків у Прагу. /…/ Гончар друкував свій «Собор». Я писав «Диво» про Київську Русь і Ярослава Мудрого, а не про кремлівського генсека або якогось секретаря обкому». Чому згадано лише російських дисидентів? Чому не своїх, ближчих? Того-таки 1968 року на знак протесту проти окупації Чехословаччини й колонізаційної політики Москви в Україні самоспалився Макух Василь, і Київ повнився чутками про це. У «Роксоланстві» нема жодного українського диси дента. Чому? Бо товариш З-ний брав безпосередню участь у обпльовуванні укрбуржнац. У романі «Шепіт» (1966) він цілком ґебільно зобразив, як «вгодовані» бандьоровци сокирою рубають вчительку й милуються її муками. 1972 року він холоднокровно рубав Дзюбу. «Пишеться це не для самохвальства, а для встановлення істини. Сьогодні багато балачок про потребу покаяння, очищення від гріхів, посипання голови попелом. Кому каятися? Всьому народові? А як жив народ у тій системі? Одні пристосовувалися й благоденствували, другі втікали аж за океан, треті голосно протестували й зазнавали кар і переслідувань, а більшість жила, як ті єврейські мужі Ананія, Мисаїл і Азарія, що їх кинув вавілонський цар Навуходоносор у піч вогненну.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Горіли — але не згорали, мучилися — але терпіли, бо треба було далі жити на своїй землі». Кому каятися? Згоден, усім: «тільки й є у нас ворог — наше серце». Але що за «всєлєнская шмазь» — розмазування своїх особистих гріхів і злочинів по всьому народу? Н. Суровцова, П. Григоренко і В. Стус каялися перед своїм сумлінням, обхо дячись без театральних сцен. А не каялися навіть попи-чекісти (знаю лише один випадок, часів Хрущова). А ті нечисленні з «пісьмєнніков», що наче покаялися, теж розмазали свої гріхи на всіх. З усім народом і Ананіями щось теж не грає. Бо «мужами», мабуть, були все ж оті «треті». Та й мужі біблійні не просто так терпіли й горіли, як раби, а тому, що не вклонилися ідолові: «І то не тільки одна Роксолана мучилася, страждала, гинула, але не загинула на чужій чужині, а всі ми, вчорашні радянські люди, були мов ті три єврейських мужі Ананія, Мисаїл і Азарія, які не підкорилися вавілонському цареві Навуходоносору і не захотіли вклонитися поставленому ним на полі Деїр золотому боввану, за що Навуходоносор кинув їх у піч вогненну, але ангел Господній зійшов у піч разом з ними і викинув полум’я з печі, і вогонь ніскільки не доторкнувся до них, і не зашкодив їм, і не збентежив їх. У Роксолани не було ангела-рятівника. Вимушена була стати ангелом для себе сама. Як і кожен з нас у вчорашньому світі». І все ж, Біблію слід читати уважно. Не викидав Янгол Божий полум’я з печі. Троє юнаків разом із Ним «ходили посеред огню», бо «огонь не мав сили над їхнім тілом». Покладаючись на волю Божу, вони заявили цареві, що не поклоняться бовванові й у тому разі, якщо Бог не врятує їхні тіла. Буковський вижив у духовних «газових камерах» (Солженіцин), а А. Марченко, В. Марченко, Тихий, Литвин, Стус — ні. Буковський теж не мав Янгольської ґарантії… Коли ми познайомилися в Умані з Суровцовою й Олицькою, то найбільше нас вразило те, що 30-річний жах «печей» Соловків, Архангельська, Колими не лише не знищив їхні особистості, а наче випалив у них усе мізерне, нице — полову. Залишилися хіба що якісь симпатичні вади характеру. В цьому й полягає психологічний сенс тієї Навуходоносерової печі.

231

232

леонід плющ. мародери

Тому мужами Книги Даниїла є не «кожен з нас» — лиш ті, хто голосно протестував, а не ховав «Літерарні лісти»… десь. Забув їх конспіратор-кураїнець, бо захопився ототожненням Роксолани з мужами. І сотворив химерне алґебраїчне рівняння типу сюрреалістичної метафори квадратного трьохчлена сусловської інформації. Роксолана Загребельного «пристала на всі правила гри, які існували в тому світі, згодилася заради власного порятунку, порятунку своєї особистості. Бо для цього дозволено все, хоч що б там казали моралісти. Фальшивий пафос, фальшиві слова, фальшива поведінка, денне (соціальне) і нічне (особисте) мислення — так вона вимушена була жити. А хіба не так жили ми всі за радянської влади?!» Рятувала особистість особистим нічним мисленням? Та нє, вночі вона переважно рятувалася специфічно жіночим органом, якому З-ний склав осанну. Отже «ми всі» — Роксолани, одаліски Мавзолею. І за «Юлією» «нас усіх» «шпокали» куди завгодно. Переважно вдень, соціально. У саркастичному романі «Брухт» Загребельний повідомив нам «про склероз Брежнєва, про те, що рішенням Політбюро Суслову «для зберігання його дорогоцінного здоров’я дозволено було працювати лише чотири години, про те, що цей сухоребрий ідеолог КПРС перепаскудив усіх секретарок в апараті Політбюро. Парткоми від Москви до самих до окраїн інквізиторствували над нещасними шірінькодержателями «за моральний розклад», а цей кремлівський кащей нахабно гречкував, бо він же «перший теоретик партії, видатний ленінець, видатний марксист»». Звідки раптом цей моралізм? Бо ж одаліскам дозволено все? Ширінькодержателів, канєшно, жаль, але чому ж отаке про дівчат: «перепаскудив»? Вони що, цноту свою берегли чи не знали, куди йшли? До корита… На те воно й Політбюро… Як каже в «Юлії» перша з Юлій, виправдовуючи свою вимушену (?) груповуху: «Дала відкупного». Дала — то дала. Але нас цікавлять мужі. Де вони? Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав! (Стус. «Не можу я без посмішки Івана»)

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Бо «то не Роксолана пише Сулейманові листи, переповнені фальшивим ісламським пишнослів’ям (і пустослів’ям), а партійні пропагандисти й агітатори складають трудові рапорти для «дорогого товарища Леонида Ильича». І влаштовують міські, обласні, республіканські та всесоюзні партактиви з вихвалянням «його» (написаних іншими) книжок». Мужі все ж були: бо ми з Гончарем писали «Собор» та «Ди во», а «не про кремлівського генсека або якогось секретаря обкому». Щоб там не казав І. Драч про «цілу сторінку в московській «Літературній газеті» на підтримку «Малої землі» Брежнєва», але й жовтенятам зрозуміло, що це лише відкупне, «данина часові». Чому часові, а не султанові-Генсеку? Чому підтримка? Невже вся радянська преса накинулась тоді на бідного початківця? Ні, «твердий і непідвладний іржі» З-ий писав «Неложними устами» («Пам’ять творення», 1978) не лише про Кларнети й Наталку-скрипку, а й про Самого «склеротика». «Митцям нашого покоління випало велике щастя бути сучасниками справжнього свята радянської духовності — появи книг Л. І. Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина», книг, у яких ленінські принципи знайшли свій найвищий розвиток». «Ось — найвищий урок для всіх радянських письменників». «Пускаєш в хід всю свою багаторічну досвідченість, намагаєшся бути об’єктивно-безпристрасним, врівноваженим і спокійним, та нічого не вдається. З твоїм спокоєм докінчено вже після першої фрази, бо в цій фразі — давній незнищимий біль, в ній наша важка історія, в ній початок і продовження нашого героїзму». «Так, «Відродження», маючи величезну емоційну напругу, викликає цілу бурю спогадів, вони буквально захльостують тебе, і спершу ти даєш їм волю, а затим, ніби присоромившись своєї слабкості, обережно відхиляєш, відсуваєш їх, звільняючи місце для переживань інших, переживань, якщо так можна висловитися, вищого порядку». «І сама книга Л. І. Брежнєва «Відродження» — це яскраве свідчення і утвердження зв’язку часів, наших радянських часів, це великий документ пам’яті творення нового світу, пам’яті,

233

234

леонід плющ. мародери

возведеної у вищий державний ранг, піднесеної до вершин людства». Не пропустив З-ний і пізніші «творення» Склеротика і знову вийшов на світову арену Московської преси: «Но вот накануне Октябрьских праздников приходит к тебе одиннадцатый номер «Нового мира» и ты видишь знакомую дорогую фамилию и с волнением читаешь заглавие: «Л. И. Брежнев. Воспоминания. Жизнь по заводскому гудку»…» (П. Загребельный. Начало славного пути. О воспоминаниях Л. И. Брежнева). Та хто ж тебе примушував писати отаке, яка піч? Ні, це не просто ритуальне відчепне, а холуйский ентузіазм, як на ті часи — з перебором. Не ісламське пустослів’я, а видова ознака саме українського соцреалізму — він увесь «волнітєльний», солодкавий, гречишно-медовий і вишневий. Або «крицевий» до степені «житомирських ґранітів». Ось як у некрологічній статті «Світлої пам’яті майстра» (ж. «Віт чизна», №1–2, 2009): «Воїн ратних походів Другої світової війни в мирні повоєнні роки лишався бійцем, озброївшись пером і мистецьки ограненим словом. Попри ідеологічні обмеження, цензурні утиски письменник не йшов на компроміс із власною совістю, не підлаштовувався під кон’юнктурні вимоги чинної влади». На Вітчизняному фронті без змін… Соцреалістичні традиції нашої словесності залишилися незмінними з часів «Віт чизни» під орудою З-го. Та, на відміну від сучасної «Вітчизни», «вiн дуже вiдчував фальш». Як зазначає той-таки бульварний Коротич, «Загре бельний пильнував чистоту свого оточення. З одним припинив стосунки, коли той облишив клясти буржуазних нацiо налiстiв i оголосив себе членом УПА, а до когось охолов, бо колишнiй приятель подався у комунiсти, якi пообiцяли мiсце в парламентi». Як ми переконалися, в оргазменно-сарказменний період усе ж сталися з ним суттєві метаморфози. Цілковито змінилися оцінки Брежнєва, Суслова, Леніна, комунізму, дружби совєтських народів і навіть москалів. Незмінним залишилося лише ставлення до Щербицького. Ось що зауважили «Львівські обсервації» 2003 року з приводу документального фільму про «незабутнього Володимира Щербицького»: «Ну, такого

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

маразму я, бігме, не сподівався. Павло Загребельний вважає, що це велика людина, а Борис Олійник — що трагічнішої особи він не знає» («Нєкрофілія по-совєцьки», Юзьо Обсерватор). Попри всі доноси — така спільна пошана до Першого! І це той маупо-комуніст Б. Олійник, який такими чорними, масонодиявольськими фарбами змалював свого Кремлівського приятеля М. Ґорбачова в «Князеві тьми», що навіть автор «Протоколов совєтскіх мудрєцов» Г. Клімов позаздрив би. Трагічним було все тоталітарне сторіччя. Трагічними були закатовані в Освенцимах та на Соловках. Але ж: А тих, кого в Сибір, на Колиму, Як в прірву, гнали, хто поліг костями, Тих пом’янути не було кому. Про них Боян неложними устами Мовчав, немов заціпило йому… (Світличний. «Рильські октави»)

Трагічно закінчився геній Тичини, талант Рильського, Довженка, В. Петрова / Домонтовича / Бера. Того самого Петрова, котрий був своєрідним предтечею сучасного структура лізму. Я б не закидав З-му те, що він не написав роману про голодомор. Тема письменникові приходить зсередини. До З-го після звільнення з комуністичного гарему прийшла «Юлія», присвячена п’ятип’єсним містичним оргазмам. Чому б і ні? Та й голодомор він із нею згадав… Але хто цю тему нервово витримає, якщо писатиме кров’ю, не збаналізує сюжет до антирадянської аґітки? Витримав В. Барка, який у «Жовтому князеві» дав подиву гідний взірець мистецької української прози. Але саме цей роман З-ний обізвав «нарисом». Не по зубах соцреалістичному метрові реалістичний і містичний роман глибоко православного учня Данта, Хлєбнікова й Тичини. Про яку велич Щербицького йдеться у З-го? Оцю: «Роксолана не впала у відчай. У ній перемогла велич. Власне, це, як мені бачиться, — національна домінанта української душі. І тому історія Роксолани не просто показова — вона повчальна».

235

236

леонід плющ. мародери

Отак і розмазав по всій українській душі рабське, волячев-нас… Що ж до Першого, то навіть і це неточне, бо він не прос то раб-сатрап султана — він активний раб, котрий успішно душив українську культуру. Без нього так пишно не розрослися б землею українською Табачники, Толочки, В. Долганови та інша буза… Але Загребельний не втримується, йде далі — ось уже про свою велич: «Мені так багато хотілося б написати вже й не про саму Роксолану, а про наше українське історичне «роксоланство», та все ж бачу, що ці мої розрізнені нотатки не можуть ні замінити, ні бодай у чомусь дорівнятися романові, який навіть авторові сьогодні видається мовби посланням з безкінечності». Амінь! Біблійний досвід таки запліднив пізню творчість З-го. Тому й «Юлію» закінчив словами Першого послання св. апостола Павла: «Сіється у зотлінне, устає у нетлінне». Та складником цього послання є й наука, бо сказано Коротичем: «найосвiченiший наш письменник». І звідти, з безкінечності, мав З-ний запотребуване Кремлівським султаном історичне послання. За що били всяких Брайчевських та романістів, які писали на історичні теми? Вони мали нахабство змальовувати Україну без Москви. А соцреалізм включає в себе не лише «жізнь в єйо рєволюціонном развітії», але й «развітіє» України в бік злиття з Москвою. «Україна починається з Москви» (Л. Забашта), або, як повторює герой «Юлії», «Росія родіна слонов», тобто і хохлов. На жаль, біографія Роксолани кульгає саме на цю ногу. Не мала наша султанша зв’язків із Москвою. Але послання саме про такі зв’язки й отримав «найгеніальніший письменник української літератури». Загребельний «пішов шляхом логічної вибудови», спираючись на незрозумілу історикам експедицію дяка Ржевського по Дніпру. Для цього він змусив Роксолану передати послання «до молодого й забіяцького московського царя Івана Васильовича». А на допомогу дяківським московським стрільцям вислати козаків. Таким чином Роксолана стала предтечею Богдана Хмельницького… Отак, за заповітами «Роксолани», совість України дотрималась усіх правил гаремної гри…

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Студенти часто виправдовують плагіат тим, що їхні колеги також це роблять, тож їм доводиться вдаватися до плагіату, щоб не відставати. Вони постають перед вибором: присвятити кілька годин роботі, ризикуючи отримати за неї посередню оцінку й маючи менше часу на підготовку до інших дисциплін, — або зробити те, що роблять їхні колеги: «передерти» щось хороше з Інтернету й без зусиль отримати найвищий бал, та ще й зекономити час. (www.plagiarism.org)

«Святкуємо 325-річчя возз’єднання України з Росією, з високою шанобою і великою вдячністю згадуємо Переяславсь ку раду як державний акт, що закріпив це возз’єднання, а думаємо про всю історію наших народів, за словами В. І. Леніна, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» (зб. «Неложними устами», «Під сонцем дружби і братерства»). За правилами гри того ж прищемленого дверима чоловічого органу історик, коли потрібно, обертає й саму хронологію. Святкуючи оте 325-річчя, Загребельний послав читачеві з безкінечності й такі ось факти: «Над Росією кружляє горьківський «Буревісник», йому одгукуються з Прикарпаття «Вічний революціонер» Франка і «Досвітні вогні» Лесі Українки з Києва». Бо для «безстрашного інтелекту», тобто отого органу «історії наших народів» хіба суттєвим є той факт, що «Бурєвєстнік» закружляв 1901 року, «Вічний революціонер» повстав 1880-го, а «Досвітні огні» запалали 1892-го? Ні, недарма Загребельний хвалився тим, що втікав від змушеної брехні сучасних тем до історії. Це й була та двірна шпарина, куди ховався славний муж. Але й тут збрехав, бо після «Дива» написав «Розгін», за який отримав у рік Афганської авантюри Державну премію СРСР. А за 6 років радянська наука розігнала прогрес до Чорнобильської стадії… Не буду мучити читача аналізом цього роману, присвяченого кібернетичним радянським геніям та «богам» (В. Глушков). Читати це неможливо, бо написано в найгірших соцреалістичних традиціях. Відзначу лише два анекдотичні парадокси. Роздумуючи над світовою екологічною кризою, головний герой, великий київський вчений, знаходить єдиний вихід із неї — Жовтневу революцію для всього світу. Самі його наукові відкриття базуються на Ленінській праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм»,

237

238

леонід плющ. мародери

зокрема на Ленінських інвективах проти А. Богданова. Парадокс у тому, що «Тектологія» Богданова була предтечею кібернетики й теорії систем, і з усієї більшовицької гвардії Богданов був, мабуть, єдиним справжнім філософом і вченим. Справжнім, бо й помер від експериментів, що провадив над собою, а не над піддослідним народом. Якось соромно й нудно розкривати всю цю кухню брехні, підробки, історичних паліндромів-перевертнів. Але ж саме це панує нині. Справа не в Загребельному, а в стилі епохи мародерів. Якщо в Росії сьогодні, на думку В. Буковського, влада мародерів і КҐБ, то у нас, Богу дякувати, кґбісти ще не прийшли до влади, лише мародери й роксоланство. Тому продовжу демістифікацію «українського Толстого» (Апдайка, Манна, Фолкнера, Золя, Флобера тощо). І «Дон-Кіхота». І навіть «пророка», бо уважні читачі побачили в «Юлії» пророцтво про грядущу Юлію Тимошенко (та невже вона до такої міри… «Юлія»?..), а в Кучмієнкові з «Розгону» … Кучму. «Загребельний написав найбільше з-поміж усіх письменників двадцятого століття, — стверджує голова Спілки письменників Володимир Яворівський. — Інший його рекорд — височенна амплітуда художніх характерів. Павло Архипович писав про українців від дев’ятого століття до двадцятого, до епохи Кучми. Він був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Запитувати у нього можна було про будь-що…» Рідкісний випадок: у хорі славословлення «людини-епохи» зійшлися майже всі ворогуючі політичні сили. «За словами Юлії Тимошенко, відхід у вічність такої великої постаті як Павло Загребельний — втрата не лише для нашого народу, оскільки творчість цього легендарного письменника та сценариста увійшла в скарбницю світової культури». «Дивовижна мистецька обдарованість і працелюбність були притаманні Павлу Архиповичу». Ще Кучма відзначив його «визначний особистий внесок у збагачення національної духовної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалів» й надав йому звання Героя України. Ющенко ж видав Указ про увічнення його пам’яті, в якому повторив Кучмівські епітети про скарбницю й ідеали та постановив: встановити пам’ятні знаки та меморіальні дошки,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

підготувати й видати повне зібрання творів, провести в навчальних закладах тематичні читання, опрацювати питання щодо розширення вивчення творчості, створити документальний фільм про життя і творчість П. З., а Держкомтелерадіву — організувати цикли передач… (Якщо в обох Ґарантів ті самі гуманістичні ідеали й духовна скарбниця, то нащо було піднімати отой галас навколо помаранчів?) Як інформують глорифікатори З-го, «його книжки надруковані 23-ма мовами світу загальним накладом понад 20 мільйонів (!) примірників», «За останні десять років харківське видавництво «Фоліо» видало 18 романів Павла Загребельного, загальним накладом понад 200 тисяч примірників». «За його книжками знято 7 художніх фільмів». Його твори давно вже вивчають у школах. Захищають дисертації про його хронотопи… І це тоді, коли на наших очах гинуть бібліотеки, музеї, теат ри, український кіноматограф і видавництва… І це тоді, коли український читач не знайомий належно зі своїми справж німи класиками. Хоча б повними І. Франком, Л. Українкою… А 20-ті роки? А позацензурні 30–80-ті роки, ГУЛАГ? Цікаво, чи всі високопартійні твори З-го видадуть? Чи увійдуть туди плаґіати, виступи проти укрбуржнац, дифирамби Леніну, Брежнєву тощо? Я не мораліст — але все ж дивуюся, чому Національна Комісія з моралі не скасувала Указу Президента… Плаґіат, клептоманія, графоманія чи невідома науці форма творчості? Досить. Слід підсумувати попереднє й відповісти на деякі питання: 1. Чи випадки з А. Франсом / Я. Фрідом та Н. Суровцовою — припадкові? 2. Що собою являє цей феномен крадіжки чужих текстів — психологічно, морально, соціально-історично? 3. Чому творами З-го захоплені дійсно культурні люди, фахівці, письменники? Чому навіть, такий, за словами Д. Павличка, «сноб і естет», як В. Скуратівський, любить якісь його твори? У чому ж полягає секрет «феномену З-го»? Думаю, що по-своєму слушно пояснив крадіжку-переклад Фріда Іван Драч. Виняткова пам’ять. Саме так виправдову

239

240

леонід плющ. мародери

вався Загребельний в 70-ті роки. За Драчем, про плаґіат у художніх творах, які несуть у собі «неповторний стиль автора», не можна говорити. Що поробиш, коли ти запам’ятовуєш цілими блоками? Неясно лише, чому кґбісти за розкриття цього феномену погрожували Скуратівському? Чому саме його, а не З-ного, позбавили праці? Та кат із ними, на те вони й ґебіли. Але уявімо собі, що Вам у підкірку-душу, «як той москаль», вперлася чужа стаття-блок. І Ви, сідаючи за свою статтю, несвідомо згадуєте її й перекладаєте на свою мову. Щось Вам не подобається — й Ви до точуєте відсебеньки, яких не сприймає рецензентка, бо ен циклопедизм З-го не відповідає науці. Щось тут не грає. Коли закоханий Остап Бендер уночі натхненно «накропал» свій блискучий вірш «Я помню чудноє мгновєньє», він уранці все ж згадав, що цей вірш уже написав Пушкін. Виняткова пам’ять Бендера включала не лише твір, але й автора… І він, хоч мав претензії до нього, не мстився й навіть не претендував на звання поета. Випадок із Фрідом швидше нагадує пригоду Шури Балаґанова. «Обладатель пятидесяти тысяч украл сумочку», де був «один рубль семьдесят копеек». «Шура горестно шептал: «Что ж это такое? Ведь я машинально». І був скандал, від якого постраждав усе-таки Шура, а не тьотя. Не плаґіат, а клептоманія… Так означив у «Бульварі» плаґіати Н. Ґрібачова Євтушенко. Буває. Підсвідомість така лукава річ, що й не те виробляє з людьми. А все ж — де ота кришталева, крицева честь і совість, втіленням якої був для кураїнців З-ний? Він вибачився перед Фрідом чи хоча б перед Скуратівським? Ні, бо клептоманія — хвороба, яка не дуже рахується з мораллю. Щоб поцупити й переписати майже без змін текст Суровцової, потрібні свідомі зусилля. Відсебеньки, незначні правки свідчать про уважну працю над текстом. Ні, гіпотеза «машинально» теж не спрацьовує.. Має рацію Кухарук: «неоднозначний чувак»… Якщо перед нами спеціфічний, «неповторний» різновид клептоманії, то можна шукати її сліди в усіх творах «Хранітє ля». Злі язики так і говорять — на жаль, лише усно. Писемно ж — без доказів. Наприклад, на одному з сайтів стверджується,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

що Загребельний «сдирал целые отрывки» з М. Старицького «и получил свою «книженку» под названием «Я, Богдан»». Є натяки на своєрідний «паралелізм» «Смерті у Києві» й «Імені рози» У. Еко… Дехто вважає, що все краще у нього — вкрадене, переважно з західної літератури. Я далеко не всі твори Загребельного читав і не є фахівцем з західної літератури, тож не беруся судити. Знавці Загребельного навели мені чимало прикладів крадіжки у латиноамериканських та європейських письменників. Назвали й антиупівський «Шепіт» (1966), передраний із повісті польського письменника Яна Герхарда «Łuny w Bieszczadach» (1959), яку було покладено в основу польської антиупівської комуністичної пропаґанди. Не читав ні того, ні другого, залишаю це фахівцям. Може, вони перестануть нарешті щадити славне ім’я «Великого Українця»? Інші фахівці відповідали мені: «Та що ти з нього робиш Цяцю! Усе радянське — крадіжка!» «А дисертація Литвина? А Путінська дисертація?» «Та вся радянська пісенна музика — крадіжка. Послухай Дунаєвського». Навіть прислів’я було: «С миру по нотке — Дунаевскому орден». Про плаґіат говорили і йому самому в лице, на те він віджартовувався: «Крадем мы все, товарищи, но надо знать, где и у кого». Недавно, відповідаючи на закид журналіста, син Дунаєвсь кого, не заперечуючи самого факту, пояснив: «Да, было, но это был не плагиат. Плагиатом там не пахло. Это именно навеянное, структура». Саме так кохання до Зосі навіяло Бендеру Пушкінський вірш. А «структура» навіювання — це «пам’ять блоками». Щоб зрозуміти структурну природу плаґіатів, мені довелося звернутися до загальних плаґіатологічних праць. І на Заході крадуть. Але все ж там це не стало нормою, як нині в нас: від школярів до академіків. Звідки вона, ця норма? У радянській науці це пояснюють так. «Почти половина ведущих научных журналов мира, включая такие, как Science и Nature, была изъята из свободного доступа и направлена в спецхраны. Как отмечал Раппопорт, такая ситуация оказалась на руку наиболее бездарным и беспринципным ученым, для которых «массовый отрыв от

241

242

леонід плющ. мародери

зарубежной литературы облегчал использование ее для скрытого плагиата и выдачу его за оригинальное исследование». Та це лише маленька частка цілого. Жовтнева революція йшла під гаслом «грабуй награбоване». Вона скасувала приватну власність і замінила її колективною, «всенародною», тобто державною. Тому не визнавалися міжнародні закони про авторські права. Але держава привласнила й самих власників ідей. Згадаємо про шарашки, де по-хазяйськи використовували заарештований мозок. В 20–30-ті роки партія висунула вимогу виростити своїх Толстих, своїх класиків. Як вважає А. Чернов, саме це було класовою базою творення класика з народних низів, Шолохова. Для цього малописьменному «чоновцю» прикріпили небезталанного Серафімовича та інших. У Боґдановській теорії пізнання основою було поняття «всеобщей подстановки». За тим самим фактом, відчуттям, почуттям, словом для кожного з нас криється своє, відмінне. Істина ж визначається колективно організованою єдиною підстановкою. Організує її воля партії. Я вульґаризую теорію Боґданова, але саме так її вульґаризувала партія. Саме так її було закладено в практику Пролеткульту. Саме так її прийняв Маяковський: «Ми говорім партія, подразумєваєм Лєнін» і навпаки. Так партія «подразумєла» пролетаріат, Сталін-Леніна… А «Кубанскіє казакі» — Голодомор… Саме так соцреалізм «подразумєл» культуру, підмінив її чимось іншим. Недарма сноб Набоков вважав, що єдиним художнім совєтським твором була дилогія про Остапа Бендера. Здається, саме з таким явищем ми й маємо справу в випадку З-го. В «Українському шляху» («Думки нарозхрист») він називає це явище «подразумєваній» Шпенґлерівським терміном «псевдоморфізм». Цитую: «І все ж, уся наша історія свідчить про якесь майже ублюдочне прагнення вестернізувати державу. Чи то були князі, чи гетьмани, чи російські імператори. Шеллінґ у своєму знаменитому творі «Присмерк Європи» називав4 це псевдоморфізмом. Коли запозичуються ідеї зов 4 У передруці маупівців це місце звучить обережніше: «У філософії це називається псевдоморфізмом».

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

нішньої культурної конфігурації, які ніколи не можуть укоре нитися на новому ґрунті». Справді, Шпенґлер писав зокрема й про реформи Петра Першого як катастрофічні для Росії, бо Петро взяв у Європи поверхню, наслідки, надбуття цивілізації — а не засади цієї культури. Ще Маркс говорив про цю особливість реформ Петра, який варварськими методами боровся з варварством Московії. І створив варварську, поверхово європеїзовану країну з диким феодалізмом, здичавілою церквою, імперію, в якій панівний клас по відношенню до свого народу був чужинцемзагарбником. Князі й гетьмани тут ні до чого. В інтерв’ю «Бульвару» З-ний, недоусвідомлюючи, що говорить, розповідає: «Богдан Хмельницкий не только вел освободительные войны, но и занимался просветительской деятельностью. При каждой церкви были созданы школы, и через пять лет после воссоединения с Россией Украина стала грамотной. Патриарх Макарий и состоявший при нем архидьякон Павел Алепский путешествовали из Антиохии в Москву через Украину. Они были буквально поражены «повальной» грамотностью». Не «воссоєдіненіє», а «прісоедінєніє» (М. Брайчевський), і не лише Богдан, а й його попередники, й насамперед — Церква, і не за п’ять років, а протягом тривалого часу. І не завдяки «воссоєдінєнію»… Алепський був заскочений саме протилежністю «грамотной» України й варварської Росії. «Повальна грамотність» була наслідком орієнтації української еліти на Европу. Подальша тотальна неграмотність — наслідок «воссо єдінєнія». І псевдоморфоз сучасної України так само полягає не в її вестернізації, а в тому, що посткомуністична еліта, переграбувавши награбоване, переодяглася в набутки цивілізації, натягнула маску європейськості, під якою розквітають сторіччями набуті азійське рабство, беззаконня, бакшиш. Поблажливо й неточно процитувавши Хвильового, «Геть від Москви — ближче до психологічної Європи!», З-ний провадить далі типово Московську лінію толочок, маупівців і євразійців на відрив від загниваючого, занепадницького Заходу. Власне, вже в самій цій неточній цитації гасла Хвильового криється псевдоморфоз енциклопедизму, Загребельних. Не ближче до Европи, а «дайош Европу!», психологічну, фавстівську,

243

244

леонід плющ. мародери

творчу, з-себе-йдучу Европу. «Ближче» означає мавпування, імітацію. Перед нами дійсно запам’ятовування «цілими блоками», складові елементи яких не перетравлені, не засвоєні, недоусвідомлені. Цитата з Хвильового подібна до гасла Хвильового й тому ковтається читачем як точне знання, ковтається разом з фальсифікацією. Мислення невідривне від пам’яті, на це вказував ще Платон, якого так часто цитує З-ний. Блочна пам’ять означає блочне мислення. Ми всі — совки — вчилися в школі дресури блоками, гаслами, славними іменами. «Гарячий привет братскому … народу», а далі підставляємо «вєнґєрскому», «вьєтнамскому» і якому там потрібно сьогодні… І «подразумєваєм» — отже наші там «революцію» чинять, якщо гарячий. Бо й епітет до «прівєта» мінявся залежно від сьогоденної вказівки. Головне мати в голові готову структуру команди й Павловську слину, позитивну чи неґативну, структуру гнучку, з легко замінними елементами. І це добре пам’ятає «Юліїн» Шульга: коли «нас ще вчора дресували, як циркових коней, на відданість ідеям, партії, урядові, то мали на увазі нашу потребу і жадобу продаватися, бо, тільки продавшись, маєш змогу купувати». Але ж коні — не винні? Псевдоморфоз за Шпенґлером означає заміну складників — у кристалі, структурі даної культури, в явищі — на інші, чужорідні складники. Але форма залишається тією самою. В психології дресури саме це важить — інерція позитивності або неґативності. В свій час відомий партійний «поет» А. Софронов зробив Лауру коханкою Данте. Бо Данте й Петрарка, Беатриче й Лаура були елементами позитивного радянського канону. А в присмерках цього канону всі знакові фігури тотожні, взаємозамінні, надатні до підміни. Ось так, назвавши позитивного для більшості читачів Богдана, можна підмінити ним досягнення його попередників, а потім зі смачним присмаком імені проковтнути й злощасну Переяславську Раду. Те саме зі Шпенґлером-Шеллінґом. Два імені, маловідомі читачеві, що подають сиґнал: «европейський філософ», а не якась карла-марла чи Суслов. 2-й том Шпенґлера якраз того року було видано російською, сам З-ний уперше почув про той псевдоморфоз та Шпенґлера й замінив його іменем

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

знайомішим, теж відомим на слух… Не найосвіченіший він був, і не «Ніагара ерудиції» — а «образованєц», котрий не засвоїв европейську філософію, а чув про неї з засвоєних команд. Бо «совєтскій інтеліґент нє отлічаєт Ґоґоля от Ґєґєля, Ґєґєля от Бєбєля, Бєбєля от Бабєля, Бабєля от кабєля, кабєля от кобєля, кобєля от сукі». Похибки роблять усі письменники. Але усі твори Загребельного несуть у собі вірус «Шеллінґа». Особливо часто потерпає Кант. В «Роксоланстві» його «річ у собі» приписано Геґелю. Ми вже бачили, як біблійний Янгол викидав вогонь із печі. У «Юлії» головний герой, Шульга, спокушає четверту, освічену Юлію, величезною низкою імен філософів і містиків, зокрема Платоном. «Подібне прагне до подібного. В «Бенкеті» Платоновім запитання: «Чи любиш мене?» означає: чи бачиш ту саму істину?..» Щось висококомуністичне чується в цьому уявленні про любов, із брошур «про любовь и сємью». А я, грішний, думав, що жінка притягує чоловіка якраз неподіб ністю, нечоловічістю своєю. Та спробуйте знайти в «Бенкеті» цю тезу… Або в Декарта — «теорію форм»… Виявиться Платон, а то й Фома Аквінський… «Схєма смєха» або «как сдєлана Юлія» Однак, попри все, якщо перед нами мистецтво — його треба оцінювати мистецькими критеріями. Біографічне, політичне й моральне лице письменника для такої оцінки має другорядне значення. Бо, на жаль, «геній і злодєйство» сумісні. Відкинемо всі кон’юнктурні, соцреалістичні твори нашого патріарха. Відкинемо й розгляд останніх творів, бо навіть симпатики письменника визнають, що нудні. Й пояснюють старечим маразмом, спробою «задрав штани бєжать за комсомолом». Тобто вони теж кон’юнктурні. Звідси деяка «приблатньонність», спровокована й «приблатньонністю» сучасного суспільства. Вибираю «Юлію», бо написана на межі між обома періодами, порівняно невелика й до якоїсь міри читабельна. Краща за тексти його російських конкурентів Пікуля й Проханова. Перше, що вражає, — це подиву гідна мистецька нерівність тексту. Добре, міцно побудовані сторінки перемішано

245

246

леонід плющ. мародери

з аґітками, гаслами, довідниковими вступами та сторінками з підручників. Мистецькі шматки, видозмінюючись, повторюються, і це стає нудним. П’ять Юлій на одного Шульгу! Пригоди з четвертою Юлією майже всі штучні, незграбні, виссані з пальця. Зате розповідь останньої Юлії написано майже добре — заважають лише сцени, де вона починає говорити екзальтованою мовою Шульги. Взагалі, у мене враження, що крізь текст автора й тут прозирає чийсь чужий, але мистецький, текст. Фабула проста. Така собі сексуально смачна, «зваблива» україночка Уляна-Юлія 1942 року в Ташкенті спокушає юного Шульгу, і з тієї пори він шукає та знаходить її в інших «перевтіленнях тіла», хоча тіло це є душею, а душа тілом. І так до п’ятої Юлі, в 93-му році. Та тому, що цей сексуальний маньякфетишист усвідомив, що несе кожній з Юль смерть, то після успішного сексу з п’ятою він рятує її своїм самогубством. Сексуальні акти — пишні, патетичні, під акомпанемент філософських розмислів Юль і Шульги. Шульга — Роман, тому герої розуміють, що вони є втіленням Ромео й Джульєти в наші кляті часи, хоча друга й третя Джульєти — не Юля, а есесівська Ульріка й православно-антикомуністична Оля. Ідея роману про романи Романа Шульги туманна, вона мерехтить, міниться, бо на кожне твердження є протилежне. Здається, не дуже погрішу проти істини, якщо все ж сформулюю її як апофеоз Жінки, а точніше Вагіни та її придатків. Це Апофеоз жінки як Бога, природи, дикості, хаосу, первісності, краси, й Анафема чоловікам, що гублять усе своєю діяльністю: війнами, економікою, наукою, державою, ідеями. Розумом. Усвідомивши свою злочинну чоловічу роль, безвин но-винний Шульга мусить спокутувати все це своєю добровільною смертю. Воля до смерті, тобто те саме чоловіче начало, перемагає волю до життя-жінки. Тому роман і називається «Запрошенням до самовбивства», бо не лише відлунює Набоковським «Приглашенієм на казнь», але й є своєрідним замінником каяття самого автора. Невинно-винний Шульга наче повторює слова З-го з «Чарівної нитки Параджанова» («Думки нарозхрист»): «Нам випала доля без вини винних, і вічний сором буде супроводжувати нас до могили». Для дійсного, нефальшивого, каяття не вистачає лише одного:

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

не клеїти свою вину всім «ми» і особисту вину свою все ж усвідомлювати. Перейду до мови роману. Вона — всяка. Персонажі нерідко думають і говорять не найкращою дисидентською мовою 60– 70 років, тобто звичайною пропаґандистською, тільки з протилежним до комуністичної знаком. Навіть есесівська курва Сузі паплюжить Гітлєра й нацистів такою ж мовою. Еротичні діалоги-монологи жінок теж подібні між собою. Симпатична радянська курва, полковничиха Люда мовою й поведінкою копіює Сузі з її «сєкілем єфрейторським на рукаві», що нагаду сєкілі на петлицях нашої «дівулі-старшини». Чи не тому з такою люттю згадує Люда окупацію України «цією європейсь кою ордою з пожадливо-негритянськими5 членами»? Еротична серцевина фабули провокує відповідну лексику. Нею, правда, просякнуто й усі інші твори, роздуми, інтерв’ю пізнього класика. Дослідники не раз зауважували тягу Загребельного до новотворів. У «Юлії» їх небагато, бо тут він іде шляхом витворення гострих образів сексуального натхнення. Серед еротичних знахідок виділяється словообраз Брами. Як зауважив автор у «Роксоланстві», кожен його твір має пуант, у якому сконцентровано те головне, що він хоче донести до читача. «В «Роксолані» найдорожчого — маленький розділ під назвою «Брама»». «Жінка стоїть, як брама, при вході й при виході з цього світу». Щодо входу — без сумніву. Щодо виходу — то це вже з архаїчних міфів, містики та сороміцького фольклору типу «Сє мьоновскіх» частівок, гумором яких просякнуто «Юлію». «Зрештою, все тоне в жінці». А в татаро-московській Юлії, як жартує вірменський друг Шульги, «може втонути європейська частина Радянського Союзу… Плюс країни соціалістичного табору».. Вже незалежна від Суслова «Юлія» розшифровує езотеричну «Роксолану» та її браму. «У жінки завжди тільки одна голова, а в чоловіка ніби дві: одна для суворої радості, друга для солодкої радості, для блиску, для геройства в пахучих вертоградах, серед пречистих лілей і безстидних у первісному бруді мавп’ячих стін». 5 Фройдівський ляп, який я не здібний розшифрувати… Чорти? Американці на місці німців? Щось Смершем пахне…

247

248

леонід плющ. мародери

На Великдень, «в той святий день» «знов і знов обережно розсував чоловік жіночі коліна, знов розчинялись перед ним райські брами, і в торжествуючій радості зблискувала його друга голова». Як бачимо, культ Вагіни досягає містично-релігійних висот. І не дивно, бо жінка для Шульги вища не лише од усіх держав, імператорів, генсеків, ідей, виробництв і армій — «жінка вища за Бога». «Та все ж ця знайома-незнайома жінка з її переляканим лоном була для нього Юлією і тільки Юлією, нині, і прісно, і вовіки віків». «І щоб я міг вмирати й воскресати в німбі твого тіла»… «всі сплять. Як апостоли в Гефсиманському саду, весь світ спить, тільки Христос пильнує в смертній тузі перед своїм мучеництвом… А я пильную перед святістю твого тіла». Вершинною, мабуть, є оця «метафора» коітусу з Юлією-3, «Олькою»: «Я ж принесла освячене… Розговітися… — Ми так розговіємося, — обережно вивільняв її з одягу Шульга». «Бульвару Гордона» Загребельний пояснював, що він «православний оптиміст». Але ж не до такої міри! Чи, може, це вже нові ритуали в посткомуністичному православ’ї? Путінська Патріархія благословила атомову бомбу. А наші оптимісти протиставили їм нашу Жінку… Але і в есесівській, зґвалтованій Ульріці Шульга віднаходить «втрачений рай». «Бо коли зламав печаті й проник крізь заборонені брами, не холодні поля ненависті відкрилися йому, а райські сади, небеса блаженства, безодні безуму, і ця жінка з Європи була вже Юлією з Азії». З печатями неясно, бо Ульріка з чоловіком таки мала справу двічі на місяць, хоч і нарікала на його «стриманість», а її сестра Сузі вважала його «лютеранським імпотентом», як і всю гітлерівську армію. Отже, та «брама» з привабливо «мавп’ячими стінами» — втрачений рай, але вона ж і пекло, бо сама жінка — найвище й найнижче. Бо найгрішніше є найсвятішим, ангельське — демонським. І тому там-там на честь Брами переростає в самопародію божевільного блазня: «Він накинувся на неї, на її

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

дикі хащі /…/ геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення» за «межі дозволеного і можливого». Це тамтамніше за «На волю! В пампаси!» невдахи-географа з «Ярбух фюр психоаналітік» Ільфа й Петрова. Але це, мабуть, не маячня, це швидше фантазми психічної мастурбації Шульгиінтеліґента. На них делікатно натякає цнотлива православна Оля-Юля: «А я вся в руках, ними й спасаюся. /… / і тіло мов не знає спокою, плаче, стогне і… радіє… Такий гріх, а воно радіє…» Що, окрім цих ручних фантазмів, об’єднує всіх Юль у однуєдину, архетипічну? Насамперед «безсоромні губи», вони ж хтиві тощо. І це так настирливо повторюється, що починаєш розуміти, що маються на увазі й інші, пекельно-райські губи. Всі Юлії цнотливі, але безмежно похітливі. Тому попри опір Шульзі цінують його за «дику потенцію», протилежну імпотенції всіх його конкурентів, що мають у кращому випадку лише «свинячі хвістики». Секрет жінок розкриває остання Юлія: «я тільки відкрита порожнина, і нема земних сил перенести ненаповненість /…/ Ох, мій великане! Жінці завжди хочеться великана». Хоч ця Юлія і мала чималий, викликаний українською незалежністю, досвід із грузинами й турками, але 70-річний Шульга всіх перевершив: «О, яке щастя!» Величиною й силою своєї «п’ятої кінцівки», що «стоїть камінно, як Уральський хребет, ніби Кавказ і Гіндукуш», хваляться перед медсестрами всі поранені. І навіть Шульзі, «танкістові, щоб не відстати, треба було брехати, як перекочував з місця на місце своїм негнучим, ніби в моржа, двохсоткілограмові бочки з соляркою…» Не дивно, що перелякана Ульріка в захваті від моржового «гера майора»: «Яке у вас усе велике! Який жах!» Бо саме цього й не вистачало вірній, але безмежно хтивій дружині нікчемного «гера» Вернера. Дійсно, як писав 2008 року Є. Баран у «ЛітАкценті» («…Ра бам не дають золотих відзнак…»): «Свій Храм Слова і Храм Душі Павло Загребельний збудував. Це дає йому право чесно дивитися в очі сучасности і вірити в майбутнє України». І будівничий матеріал його міцний: Вагіна й п’ята кінцівка.

249

250

леонід плющ. мародери

За Рабле, за ідеєю Панурга побудувати навколо Парижа непробивний мур — саме з таких елементів.6 Тому в саркастичному «Стовпо-творінні» Браму доповнив Стовп. Щоб наївний читач не сприйняв Стовпа словниково, в інтерв’ю «Високому Замку» З-й пояснив психоаналітику стовпа: «А що таке стовп? Для мужчин — це вічна ерекція. Для будівельників — це опора всього…» Храм Слова попри всі свої християнські ознаки — храм оязи чений, бо там розквітає священна храмова проституція. Там іде «война народная, священная война» між Стовпами й Брамами. Війна, яка знищує ниці державні війни й кордони. Цю війну розпочала перша Юлія, котра спокусила юнака відкупною й досить шокуючою груповухою. Її «цнотливо стулені коліна», її груди «до часу сховані й затиснуті, але щомиті готові вибухнути справжніми вулканами згуби і пропаду». Усім своїм одягом і тілом відкрила вона по «хлопчикулопчику-опчику» «вогонь тільки прицільний, тільки на згубу, тільки на знищення, безжальний і безпощадний, з усіх систем і калібрів». Не гірша за неї «представниця Спілки німецьких дівчат» Сузен, у якої «багатства німецького духу змагаються з багатствами німецького тіла», й вона «вистрілює з усіх батарей, б’є залпами, очима, грудьми, стегнами, сідницями, веде вогонь на знищення»… На війні як на війні, «як на танкодромі /… /, коли ти ще не знаєш чи сам перший стрільнеш по супротивнику, чи стрельне він по тобі». Що б там не писали українські дисертантки, але справжній хронотоп «Юлії» — ліжко-танкодром. Бо Роман стріляє не гірше за цнотливих курвочок: «тепер вдарив тугим, потужним струменем у її ніжну беззахисність, в її трояндові квітники, в її ароматні сади і зостався в тих садах і між тими трояндами, між їхніми шовковистими пелюстками», тобто 6 «За моїми спостереженнями, головні жіночі зваби тут дешевші за каміння. Ось саме з них і треба будувати мури: спершу розставити ці манки за всіма правилами архітектурної симетрії», «а потім прошпигувати все це на подобу гостроконечних кнопок» «тими затверділими шпажками, що маються в монастирських гульфиках. Та який чорт зруйнує такі стіни? Вони міцніші будь-якого металу, їм не страшні ніякі удари. О, чорт їх візьми! Й блискавка ж в них ніколи не вдарить. А чому? А тому що вони священні та благословенні» (Пантагрюель). Невже Панург читав пізнього З-го?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

мавп’ячими стінками Брами. Очевидно, всі Брами капітулю ють, діалектично торжествуючи свою перемогу. «Ох, ти ж мій стахановцю! Ти ж мене вже замучив, а ще й мучиш, іще й іще… виконуєш і перевиконуєш… О Боже! Чи ж я думала про таке щастя?», вторячи капітулюючій Ульріці («О небо! Який жах! Яка насолода! Яка радість!») волає вірна своєму Василеві Оля. Так побудовано весь роман. Та все ж наша мета не сексологія й психоаналіз, а пошуки дефініції творінь «живого класика». «Бульвар Гордона» якось запитав його: «А как вы относитесь к тому, что вас называют живым классиком? — Положительно — как матрос из анекдота относился к Учредительному собранию /…/ положил я на это ваше Учредительное собрание одну штуку с прибором». За всіма цими містично-релігійними, хоч і натуралістичними образами проглядає щось дуже знайоме. І розкриває це «щось» той самий «Бульвар», у якому З-ний похвалився, що врятував від знищення в бібліотеці й «потянул» собі книжку забороненого Розанова «Опавшіє лістья». Мабуть, вполював пізніше й інші твори цього справді ориґінального майстра пера. Про це свідчить ще одне признання З-го: «Я же отношусь нынче к людям лунного света. Лунный — значит отраженный. Писатели живут отражением себя вчерашних, поскольку все, что было, осталось позади, в прошлом». «Люди лунного света» — скандальна книга Розанова, у якій він із тим самим азартом, як перед тим на жидів та юдаїзм, накинувся на Христа й християнство, звинувачуючи їх у чоловічому й жіночому, латентному та явному гомосексуалізмі. Людьми «лунного свєта» Розанов у «Опавших лістьях» та інших творах називав також аскетів, скопців, імпотентів. Що ж у З-го? Не зрозумів, забув чи зіронізував над собою? […] Інтерв’ю для Бульвару перенасичене сексуальними плітками про письменницьке й політичне середовище, побачене через замкову щілину… Рильський на старості, за прикладом царя Давида, себе «подпитывал энергией», прохаючи знайомих дівчаток гріти його. Ванда Василевська забороняла Корнійчукові спостерігати з човна смачні задки Київських німф… В Африці його найбільше шокувала

251

252

леонід плющ. мародери

статева нерівність: «Днем женщины работают, а мужчины не движно стоят на солнцепеке, расставив ноги, — «подзаряжают батареи»». На Кубі застановило те, що енергійний Фідель Кастро не мав часу на жінок. На питання про власний успіх у «видающіхся» жінок, класик скаламбурив: «А при чем тут выдающиеся? Если «выдается», то это уже не женщина». Розанов теж глорифікував Вагіну й Фалос, вивчаючи для цього древності, збираючи відповідні колекції. Найбільше його потрясло, коли зрозумів, що той світ, Едем, рай означають одне — суцільне, вічне, перманентне «совокуплєніє». За моделлю метеликів-душ, які не їдять, не перетравлюють, а лише п’ють нектар із рослинних статевих органів — квіток. Метелик — ентелехія, душа. Цикл гусінь-лялечка-метелик відображає наші цикли: життя, смерть, позагробове існування. Вагіна — роза з її ароматом, росою, нектаром-медом. Держава, економіка, політика ворожі родині, статевому акту й статевим органам, найціннішому в світі. Бо для Розанова «сємья» є релігією. Всі ключові слова Розановського «фалізму» (самовизначення) задіяно в «Юлії». Душа-плоть, райські сади, гори й долини, океан-жінка й материк-чоловік, мумія фараона (лялечка), ентелехія Аристотеля тощо. І до деякої міри задіяно й ідеї Розанова. Святість гріху, співпадіння найгріховнішого з найсвятішим, храмова проституція, язичницькі культи Жінки та її найціннішого дару, «едему, елізіуму»… Майже кожен образ — загальновідомий, але сукупність їх свідчить саме про Розанова. Різниця в одному — наголос у Розанова на народженні, розмноженні, творенні «совокуплєнієм» (сам Бог у нього виглядає Фалом — але натяками, з врахуванням тогочасної цензури), хоча це й не заважає йому поклонятися саме органам розмноження, їх ароматності. У Шульги вони та їхнє функціювання — самоцінні, попри те, що Стовп підкорений Брамі.. «Жінка в платті — це королева». А без? За заповітом храмової проституції: «Жінка в постелі — верховна богиня, а чоловік тільки її слухняний жрець». Не припадково, що могутній Шульга не запліднює своїх Юль. Діти у них — від інших. Ні, це не Розанов. Інша різниця в тому, що Розанов пише «мімольотноє», ми лується «опавшімі лістьямі» своїх пригод і думок. З-ний, частково приймаючи християно-язичницьку філософію Розанова,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

все ж заперечує її. Там, де у Розанова «опавшій ліст», у Загребельного — трактат, псалом, пісня пісень із арабськотурецьким акцентом. Він бере мисль, речення або слово Розанова й розквічує, орнаментує їх, розгортає в потік арабесок, а потім просторить у «топологічний простір» усього роману. Я помилився, це не «Кларнети ніжності», а «Юлія» є фуґою, Фуґою Юлій, де всі «не-Юлії» та «не-Шульга» грають роль контрастної або другорядної фігури. На райський трояндовий сад Вагіни нанизуються один за одним його синоніми, омоніми, антоніми. Вони перетинаються з іншими образами Розанова чи когось іншого й породжують уже цілий килим танкодрому. Танково-гарматні постріли продірявлюють його, і тоді вже чується канонада там-тама. Примітивна ритміка фрікцій переходить у довжелезний ряд ритмізованих і рифмізованих епітетів. У цій «шаманській» ритміці нашого дервіша вже не має значення сенс слів. Читач ковтає (або пропускає повз вуха) увесь «блок», із усіма його ляпами, пошлістю тощо. Читач може й сам доповнити або скоротити ряд своїми візерунками, замінити окремі шматочки ланцюга на протилежні за значенням, може перенести відповідні ахи й охи від одної Юлі до другої. Текст від цього не програє. Можна й викинути вступ майже цілком — залишити лиш одне відповідне слово. Ця сама техніка визначає й цілість роману. Сцени «еросу» повторюються від Юлії до Юлії, з певними видозмінами. І це розкриває нам архаїчність прийому, його жанрову природу. Це так звані кумулятивні тексти на кшталт «У попа була собака». Якщо ж урахувати те, що Шульга щоразу в момент злягання тримає в умі попередніх Юль, то кумулятивний переходить в ітеративний («Колобок»), у накопичення Юль. Недарма четверта Юлія під час акту просить Романа розповісти, як це було з першою та як він ґвалтував німкень. Вона «ітераційно» акумулює їх, бажаючи підвищити рівень свого оргазму. Для цього ж вводиться реальна або уявна, символічна груповуха. Для цього ж мати Романа має ім’я Уляна. Спочатку це ім’я паралізує танкіста: «Відтоді Шульга став боятися жінок і їхніх імен». Та все ж загрозу «лунного свєта» було переборено, завдяки міліціонерші Уляні що її перейменував якийсь

253

254

леонід плющ. мародери

археолог, теж Роман, у Юлію, тому надалі якраз саме це ім’я надаватиме Юлям особливого аромату Едіпівського комплексу й проміскуїтету. Ось чому не лише безсоромні губи, а й ім’я стають фетишем Романа. Цьому, в дусі символічного обміну Бодріяра, сприяє освячення й подальше «розговіння» ними разом із Олею Юльченко пасхальних яєчок, що їх приготувала мама Романа. Сублімація йде через ґвалтування та перейменування ворогині Ульріки в Улу, Улю, Юлю. Роман не приймає московських прийомів «розігріву» й заперечує впевнену гіпотезу четвертої Юлі, що він ґвалтував німкень. Замість цього він торочить їй про Платона, майстера Екгарта, Якоба Беме тощо. Здавалося б — програшний прийом. Але п’ята Юля, бібліотекарка, котра прочитала всі книги на світі, пояснює сенс цього чоловічого прийому. Під час акту він викладає їй свої божевільні ідеї про неї. «О Боже, я вперше з таким чоловіком!.. Ти зі мною і в мені, а сам про Візантію!» Духовна велич у нього доповнює фізичну, творить майже «вічну ерекцію»… Ту саму дику потенцію, що розхвалює московська татарка. На усіх Платонів їй наплювать, вона не гуманітарій, й тому вважає, що Шульга божевільний, якщо думає ними спокусити жінку. А вже на власну Романову філософію жінки й спокуси вона реагує з острахом: «Ви таки справді ненормальний. — Це не я. Це французький філософ Бодріяр». Ось вона, та ланка, якої не вистачає в Розанова. Тому змушений буду навести весь спокусливий Романів монолог, щоб зрозуміти реакцію Юлії-4. «Ви спокуса і блаженство. Сила жінки в силі спокуси. Спокуса вища від влади, це панування над символічним всесвітом, тоді як влада — це панування лише над світом реальності, який завжди обмежений, нудний і, зрештою, набридливий. Жіночість спокушає тому, що ніколи не опиняється там, де мислиться. Сьогодні ми спостерігаємо еротичну полівалентність, безмежну потенційність пожадання, лібідонозні розгалуження, заломлення, напруження — всі багаточисленні варіанти, одної визвольної альтернативи, що випливає із сфери психоаналізу, звільненого від Фрейда, і за зовнішнім

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

роздуванням сексуальної парадигми всі вони змикаються, засвідчуючи можливу нейтралізацію структури, втрату нею відмінностей, які її організують…» Ви що-небудь второпали в цій маячні? Ні, як і я, як і технічно освічена татарочка. Що саме з Бодріяра читав Шульга? Назву твору підказує цитований пасаж. Це спокуса, але у Бодріяра вона швидше «Зваба, зваблення», французькою «De la Seduction». Російський переклад «Соблазн» з’явився в час писання «Юлії». Але тому, що в українській літературі вже усталено термін «Спокуса», його й буду вживати. Зауважу, що в «Юлії» частіше вживається «зваба». Шульга, наприклад, дає таку дефініцію суті московської Юлії: «Це знада, зваба й згуба», а вона на це реагує перейменуванням його в Зульгу, а потім і Юльгу. У контексті всієї «Спокуси» наведений «блок» Шульги більшменш зрозумілий. Але ж роман звичайно пишеться іншою мовою, ніж філософський трактат, без отієї низки полівалентностей, парадигм і нейтралізацій. Треба віддати належне — переклад точний, майже слово в слово, хоч і зліплено з різних шматків тексту. Мабуть, у Шульги теж блокова пам’ять… Не перетравив цього тексту Роман, і подав його Юлії-4 не своїми словами, а цитатами. На відміну від Розанова, Бодріяр пише не стільки про злягання, скільки про спокушення й зваблення, аналізуючи «Щоденник спокусника» К’єркегора, додаючи для аналізу й інші твори про спокусників, як, наприклад, Казанову й Дон Жуана, прямо чи натяком згаданих і в «Юлії» Залишаю звіряти тексти читачеві. Однак якщо він приди виться до «Юлії», то побачить, що цим уривком цитати зі «Спокуси» не обмежуються. «Спокуса» на рівні ключових слів і поодиноких ідей просякає весь роман. Навіть первісна «груповуха» (у З-го «гра у третього зайвого») символічно входить у техніку спокуси, яку розглянув Бодріяр. Різниця в тому, що в Бодріяра все відбувається в символічному просторі, бо реалізація бажання, жаги знищує звабу, спокусу. Бо спокуса є насамперед таємниця, гра, ритуал, поєдинок, агон, до якоїсь міри — театр, взяття фортеці. Всі ці ключові слова, відповідні їм сцени та прийоми присутні в «Юлії», хоч і не завжди

255

256

леонід плющ. мародери

тотожні Бодріяровим. Та й не можуть бути тими ж, бо у Загребельного пуантом кожної пригоди є все ж не символічний обмін, гра, а оргазм: «О, здригання вічності!» Ритуальну гру спокуси найбільше розроблено на перших, «цнотливих» етапах історії Олі-Юлі 60-х років, коли ще не було відповідних творів Бодріяра. Та саме на цьому етапі роману цитація Бодріяра найбільш прозоро проступає крізь авторські рефлексії. «Кожен відав про потаємне бажання другого, але таємниця тому зветься таємницею, що про неї не кажуть; і саме завдяки цьому передбачливому замовчуванню вона має безмежну владу над ними, і в цьому мовчазному поєдинку перемагає сила, незалежна і непідвладна їм, існуюча не в щоденному світі реальності, а в світі видимостей, де самознищуються всі відомі й невідомі закони і всевладно запановує Спокуса, яка для чоловіків вовіки і прісно є жінкою, а для жінок їхньою найвищою сутністю, їхнім божеством, їхнім раєм і пеклом, бо ще ніхто ніколи не зміг визначити, що спокусливіше: спокушати чи піддаватися спокусі, спершу ти спокусила мене, тепер я спробую спокушати тебе, коло замикається…» Приблизно так і грає Ольга з Шульгою, технікою курки з анекдоту: «а якщо не дожене?..» Процитований уривок не є точною копією текстів Бодріяра, але більш-менш вірно передає його мисль. Заважають лише «художні» доповнення, оті прісно й вовіки, рай і пекло тощо. З Ульрікою здається проблем нема, бо зґвалтував — і все! Та ні, згадаємо дивну сцену, коли німкеня, знявши труси, молить, щоб залишив їй бюстгальтер, а Шульга дивується химерності німецьких жінок й пояснює дурній бабі: «— Труси — капітуляція. Після них уже ніщо не має значення. — Хай капітуляція. Але це сором. А жінці без сорому не можна». Ліфчик не є фетишем Шульги. Примітивний «скіф» не знає розробленої європейської техніки зваби. Сором якраз і потрібен для солодкої, ритуалізованої гри в спокушення. Це теж елемент «Спокуси». Ось чому сталося щось несподіване: «Шульга був у відчаї. Він ішов на цю німецьку жінку, як на останню ворожу фортецю /… / ішов переможцем /… / А тепер був сам поконаний,

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

розбитий, знищений, готовий вимолювати крихти з банкетних столів». Все за Бодріяром, хоч Шульга й перескакує з топології спокуси в топологію танкодрому. Бо — як колишній артилерист З-ний не є танкістом Шульгою, так Шульга не є Бодріярівським спокусником. Отже, роман побудовано на суміші словобразів Розанова й Бодріяра, опертих на фройдівські первісні сцени та Платонівські й Декартівські фрази. А деякі деталі свідчать про певний внесок у «Юлію» Андрєя Бєлого. У коло німецьких есесівських Брам Шульгу вводить капітан Сухоруков, прізвище якого є своєрідним варіантом ліворучки-шульги. Це москальський складник душі Шульги, який розуміє «дайош Европу!» лише в сенсі «зґвалтуй її». У Еренбурга в «Тресті Д. Е.» це означає загибель давньої фінікіянки від руки коханця, знищення цієї загниваючої частини світу, в «Юлії» — товстозадої жінки-корови. Але цікавіше інше: Сухоруков — центральний антигерой «Сєрєбряного Голубя», у якому Европа-Захід бореться з Азією-Сходом за російську душу Дар’яльського. І Сухоруков-Схід вбиває цю Росію-на-межі. Капітан вбиває не Шульгу, він штовхає до самогубства Юлію-Европу. А Шульгу саме він, можливо, продав Смершу. Шульга ж, на відміну від Сухорукова, навіть ґвалтуючи хоче любові під знаком єдиної, символічної Юлії топологічного простору його душі. Кожна Юлія презентує частину географічного простору України та її довкілля. І в єдності всіх топологічних Юль для Шульги розв’язка несумісності географічних Юль. Та несумісні самі ці топологія й географія. З останньою, візантійсько-турецькою, до Шульги приходить зрозуміння. «Тільки тепер він збагнув нарешті незворотно-трагічну помилку свого життя»: та жінка, яку все шукав і знаходив, «насправді ніколи не існувала. Він її вигадав. А жінку не можна вигадати». «Краса повинна вмерти — в цьому її найвища принадливість». Повернення Юлії-проститутки, української Сонєчки Мармєладової в Україну, разом із дочкою, Галею-проституткою, можна думати, свідчить про повернення України до себе, на «український шлях» З-го, що тягнеться від шумерського царя Шульги до шостої Юлії, онуки п’ятої. Та, здається, й Шульга знайшов свою, єдину, астрально-

257

258

леонід плющ. мародери

топологічну Юлію. У смерті. Його посмертне видіння подібне до посмертного ефірного видіння Дар’яльського. Це зустріч із «її всемогутнім жіночим духом», тобто формою-ідеєю-ей досом та архетипом Платона. Але тому що цей архетип «кличе й заманює» «в себе», то можна підозрювати, що перед нами Розановський рай перманентного «сношенія»… Ясно лише одне — перед нами суміш недоперетравлених й недоусвідомлених текстів, та ще й не завжди автентичних. Де в чому світло на природу жанру «Юлії» кидає розмова Шульги з бібліотекаркою, коли та картає себе за гріх проституції. Ні, нема на ній гріха. Жінка завжди чиста, свята. «Жінки продають тіло, а чоловіки — душу». Тому й проституція жінок виправдана, бо виражає їхню сутність: «жінка від народження вільна, і жадоба продатися — це теж від свободи. Я хочу робити те, що мені до вподоби». «А коли від нужди, то яка ж тут свобода? — Жінці прощається все!» Чому? «Знаєш палімпсест? — Пергамент, на якому написали новий текст, позішкрібавши все, що було давніше. — І читається тільки останній напис. Так і жінка. Я нічого не хочу знати». Це писалося тоді, коли «Палімпсести» Стуса вже лунали по всій Україні, тому, свідомо чи підсвідомо, З-ний дав тут на них свою відповідь. І за смислом трактовки образу палімпсесту — це антистусів палімпсест, або антипалімпсест. Стус слідом за Сковородою йшов у серце серця слова, здираючи з нього шкаралущу, змітаючи полову. Він шукав суть суті, тінь тіні, світло світла. Тому палімпсест для нього документ, покалічений пізнішими переробками й підробками. І праця з ним — пошук первісного, Божого начала слова. Загребельний теж хоче іти вглиб, але зчитує лише зовнішнє. Оцей антипалімпсест і визначає жанровий характер творчості Загребельного. І справа не в тому, чи вкрадена й ця його річ, чи ні. Як казав колись товариш Ленін, пошкреби комуніста — і знайдеш великодержавного шовініста. Попередньо я зробив кілька таких негречних операцій із текстами З-го. За його власною текстовою поверхнею весь час прозирають

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

чужі тексти у вигляді плаґіату, перекладу, цитат і цитацій (не завжди правильних), фальсифікацій (чорні плями), порожнеч (білі плями), уламків, окремих чужих слів тощо. З-ний сам є палімпсестом. Який письменник, такі й його твори. Для прикладу наведу ще один, теж читабельний, хоч і премійований, «Первоміст» (1972). Обійдуся без докладного розгляду. Початок обіцяє щось справді цікаве, своєрідний україн ський міф Первомосту. Міф цей, як видно з назв та імен твору, замішано на уявленнях Платона, середньовічних і російских «неоплатоніків», В. Соловйова та З. Гіппіус. Це міф про Любов як міст між небом і землею, тим і нашим світом, між жінкою й мужчиною, особистістю і соціумом (народом, державою), де Ерос — посередник, що наводить мости. Бо вже увівши назвисько «Мостовик», З-й відсилає нас до латинського «понтіфекс», з його двома значеннями — мостобудівничий/будівничий та первосвященник, яке у католиків прийняло вигляд римського Понтіфіка-Папи. Бо Церква перебрала на себе Еротову функцію об’єднання Любов’ю людства й єднання людини з Богом. Але якби З-й взявся за це всерйоз, то змушений би був хоча б частково реабілітувати Церкву й релігію. В 70-ті роки це було неможливо. І З-й спростив задум до стилізації під народні вірування, до розвінчання агіографії й попів та розкриття церковних махінацій з творенням святих. Надаючи центральному герою ім’я Маркерій/Меркурій, він натякнув на бога-посередника Меркурія/Діоніса, запозичив із його міфу кілька пригод, переказав із агіографії леґенду про чудо Меркурія Смоленського й надав їй цілком радянсько-атеїстичного оформлення. Оповідання читабельне, але втратило аромат міфу. Любов-міст втратила небесну складову, як і потойбічну, зв’язок зі смертю. Та й історія Мосту звелася до історії спалення його перед приходом ворога — тобто до свого прототипу, до знищення мостів перед наступом гітлерівцыв. Типова радянська історія — як політика, обернена в минуле. Одна з центральних колізій — історія Йосифа й жінки Потіфара, відповідно розцяцькована «слов’янськими древностями». З-ний на цей раз і не ховав джерел своїх образів, а, за прикладом західних письменників, виказав їх устами недо рікуватих попів.

259

260

леонід плющ. мародери

Сюжет накручений на ядра-цитати й поданий стилізовано. Стилізація Винничукової Роксолани майже бездоганна, бо відповідає його іронічному задуму. Стилізація «Первомосту» — фальшива, підлегла вимогам ідеології. Тобто перед нами чергова імітація культури. А чим іншим була вся соцреалістична література, як не псевдоморфою й імітацією культури взагалі? Набоков переборщив із оцінкою радянської літератури, але справді — вона була мистецькою лише тоді, коли авторові вдавалося вийти за межі канонів соцреалізму, за що його й били. Мостова імітація міфу й фольклорних оповідань про св. Ми колу, більш-менш точно переданих, породила у З-го ще один варіант палімпсесту — пересказ. Думаю, що всіх розглянутих прикладів творчості З-го достатньо, щоб ввести ще одне її означення. Це література «людей лунного свєта», але не в сенсі Розанова і не в сенсі З-го — а як література, що світить не своїм світлом. Недарма Шульга в «Юлії» згадує Платонівські відбитки Божих ідей. У Бодріяра це «обманки» та «симулякри», симуляція культури. Ось як фонетичні ігри зі словами, які відлунюють іграми Бєлого в «Срібному голубі», «Петербурзі», «Москві» тощо. У Бєлого за ними стоїть антропософська містика слова й фонеми, кожна з яких несе глибинний, первісний сенс. Фонетичні зміни імен у Загребельного — псевдоморфи, Зульги-Юльги. Або як оце: «Цей кефірний негідник Хомухін, сховавши від Шульги фантастичну жінку, на яку не має ніякого права, має нахабство просторікувати про якусь інтеграцію, якісь паритети, переваги, привілеї, всі слова на «п», і сам Хомухін ставав мовби Помукін, Пукін, Перепукін…» Всі слова на «п» свідчать лише про те, що Хомухін не має прав на Юліну «п», й тому нехай собі… пукає. Це — архаїчний прийом магічного знищення супротивника каліченням його імені. В наш час ця магія звелася до примітивної дискредитації противника в очах жінки. Обґрунтовані в нього хіба що судомно-спокусливі викрики жінок: «Я не хочу, я не хо, не хо», що завершуються капітуляційним «хо» Це як в «Брухті»: «Життя — х…, всьому — п… І більше нічого», бо маємо три «ж»: «жопа, коли вона втричі більша за звичайну».

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

Пропаща сила Прошу вибачити читача за те, що почавши з конкретного факту крадіжки, я перейшов до аналізу біографії й творчості письменника. І розтягнув статтю масою матеріалу. Що поробиш, бо взяв на себе невдячну роль Герострата, який руйнує Стовп, Атланта, що «тримав на плечах» небо України. Не стільки навіть Стовп, скільки «могутній дух і неймовірну інтелектуальну глибину», його Храм Слова і Душі, Мавзолей «філософуписьменнику», що на наших очах вибудовується на кістках Магаданів, Соловків, Бабиних Ярів та Колими… Бо справа ж не в З-у, а саме в цьому Мавзолеї. Возведення його означає історичне безпам’ятство, фіксацію, зупинку нашої культури в стадії розвиненого соціалізму, а точніше — враховуючи Майдан 2004 р. — Фройдівську регресію в рабське минуле, а отже — відмову від майбутнього. І все ж має рацію Кухарук: непростий він, «неоднозначний чувак». Я «однозначив» його, мавзолейного. Все ж, чим більше вдивляєшся в усі писання Загребельного й більш-менш чесні писання про нього, тим більше відчуваєш часткову правду тих, хто пише про його пошуки, метання, дерзання, тяжке життя. І всі його гріхи й художні огріхи можна пояснити жахливою добою. Отже, селянський син. Тобто — інтеліґент у першому поколінні, як іронічно зауважив про Шолохова сам З-ий. Бачив голодомор, пройшов через юнацький ентузіазм початку війни, німецький концтабір… На відміну від Шолохова, отримав вищу освіту. Але про вінційно-радянську. І тому, як і всі ми в ті часи, щоб набути справжню освіту, мусів бути самоуком. Для багатьох селянських дітей-самоуків характерна скажена жага знань. Але не часто їм вдається внутрішньо засво їти хаотично набуте. Феноменальна пам’ять. Справді, «енциклопедія»… Але, як відомо з психології творчості, феноменальна пам’ять має той Не у всіх культурах плагіат розуміють однаково. Західна точка зору, що «ідеї» можуть бути власністю особи, справді може видатися абсурдною тим, хто інакше уявляє собі, що є інформацією спільного користування чи громадським дискурсом. (www.plagiarism.org)

261

262

леонід плющ. мародери

неґатив, що зазвичай заважає власній, особистій творчості. Як, посилаючись на арабську притчу, любив казати В. Барка, щоб стати поетом, треба запам’ятати поезію попередників, а потім усе те забути. Барчине «забути» означає, що ти з’їв, перетравив, засвоїв здобутки інших. Воно твоє, воно вже «в твоїх пальцях». Оце і є мистецька культура, якої З-му недовистачало, як не вистачає й загалові нашої культури… Бо їй ніколи не давали вирости в культуру «газонів». Скажена працьовитість комбайна. Але ж така працьовитість найхарактерніша саме для графоманів. Мистці ж працюють «пока нє трєбуєт поета…» Й навіть скажено працюючи, вони не стільки трудяться, скільки спалюють свою душевну енергію, перетворюючи «дику потенцію» Шульги на духовну енергію… Всесвітньовідомий. Ну що за їрунда! Який світ? Гоголівський? Та то ж про Оксану, що їй «не минуло и семнадцати лет, как во всем почти свете, и по ту сторону Диканьки, и по эту сторону Диканьки, только и речей было, что про нее». Та З-ий тут неповинний. Ця кураїнська мегаломанія — свідчення глибокого загального комплексу національної меншовартості, Дикуньки. Духовна скарбниця й гуманістичні цінності. Здається, найкраще цей сюжет розглянуто в праці Стяжкіної О. В. «Роксо лана як символічне історичне жіноче. Ненаписане проти непрочитаного»: «Знекровлена арештами і переслідуванням, до початку 80-х національна інтеліґенція не мала ані леґальних можли востей, ані пасіонарних лідерів, щоб очолити або хоч би продовжити боротьбу за збереження нації, мови, історичної правди на державному рівні. У таких умовах поява роману П. Загребельного, одного з стовпів соцреалізму, виявилася реальною можливістю суспільного прочитання трагічної історії українського народу. Національні очікування виявилися тим акцентованим, маніфестованим контекстом, в якому і була сприйнята жіноча символіка Роксолани. Доля Анастасії Лісов ської була прочитана як доля українського народу — здатного вистояти, зберегти дух, але не батьківщину. Страждання Роксолани як страждання України — саме цей проект був виявлений між рядками роману Павла Загребельного. Чи було

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

використання жіночого як національного свідомою стратегією автора — сказати важко». «У цьому випадку не важливо, чи намагався Павло Загребельний побудувати систему традиційних для підцензурної літератури аналогій і алюзій або просто розповідав історію видатної українки. Однак по-справжньому важливо, що поза авторським, а разом із цим і суспільним інтересом залишилась політична кар’єра Анастасії Лісовської — дипломатки, реформаторки, інтриганки, яка, зі слів О. Забужко, була не гірша за яку-небудь Катерину Медичі». Справді, вичитували й вичитуємо все, чого бажається. Ще досі циркулює гіпотеза, що пізній Тичина писав погану поезію свідомо, пародіюючи офіційне замовлення соцреалізму. Але ж справа саме в тому, що увесь соцреалізм є псевдомор фою-пародією культури… Так, Загребельний вславив жінку як таку, її самоцінність. У «Юлії» він постійно твердить, що жінки вищі за все на світі. Шульга шукає в Юліях саме душу, бо «душа — форма тіла»… Але якраз душі Юлій у романі нема (хіба що вона миготить з розповіді Юлії-5 про її митарства). Якщо вилущити з усіх дифірамбів Жінці зерно, викинути екзальтований вагіно-фалізм, тобто звичайний мачизм,7 то можемо видобути приблизно такий категоричний імператив: «Жива конкретна людина вища, важливіша від будьяких ідей, абстракцій, зокрема й ідей про неї. Вища зокрема й у площині міжстатевих стосунків». І це не Платон, що мав нахил до тоталітаризму, а швидше своєрідний відповідник Кантівського імперативу: людина — мета, а не засіб… О. Стяжкіна недарма назвала З-го «стовпом соцреалізму». У цьому й полягає феномен «патріарха». Він сам відчував це в собі й намагався виплигнути з цієї радянської петлі. Думаю, що не лише гра в скромність примусила його «покласти 7 Як гордо зауважує учасник першої груповухи, «просто негідник» «капіташа», у нього «шпали», а не «сєкілі»… Філософ Шульга, одначе, зрозумів, що «житиме завжди і вічно» заради «її єдиного на світі тіла /… / і її тугих стегон, що мов дві могутні ріки, течуть і не витікають з первісних округлостей повз таємничий мис вічності, побіля початку всіх початків». Тому й кинувся в ту живущу воду, за прикладом Емпедокла та героя Сємьоновских частівок, бо «він, навіки збаламучений і отруєний пекельним трунком, міг би сторч головою кинутися в розверзле жерло вулкану насолод» Олі-Юлі.

263

264

леонід плющ. мародери

з прибором» на оте «живий класик». Ні, жадібно поглинаючи світову культуру, він відчував обмеженість, безкрилість соцреалізму й корчився,8 виборсувався з нього, намагався вийти за його межі до культури, спираючись на милиці справжніх мистців. У тому й полягала його трагедія, що не зміг. І він це майже усвідомлював у «Юлії», постійно твердячи про зачароване коло, яким крутиться Шульга. І це зачароване коло було особистим вираженням того кола, в якому борсається нині Україна. Оце «майже» — найбільш характеристична риса «Атланта». Він у всьому — «недо-». У своєму аналізі я постійно спирався на його власні означення й самоозначення , бо він майже-, але недо- зрозумів свій провал, був майже щирим у кінці життя, майже покаявся… Я не використав психоаналітичних спостережень над його творчістю, попри те, що скажено великий корпус творів З-го — чудове поле для початкуючого українського психоаналізу. Він і сам свідомо використовував Фройдівські схеми. Але в публіцистиці використання психоаналізу вважаю неетичним. Та й більш важливим завданням української науки є безпощадний Фройдо-Юнгівський аналіз колективної Тіні нашої масової культури. Бо ж мусимо позбутися всіх цих одаліскових хронотопів із Конотопу з «фістиками», мабуть, Вєрка Сердючка їх представляє краще за «Роксолану» … Справді, й навіть без аналізу підсвідомості письменника, видно, як перебудова й незалежність збурили його сумління, змусили багато чого передумати… Не зміг перейти межу, так і залишився між лжею й правдою, і метався по колу-кордону. Недо-родився, як і нинішня Україна… Тому є деяка правда в апологетичних зітханнях про тяжкі умови, навіть про трагедію чи драму Загребельного. Він був людиною з величезним потенціалом, обмеженим колючим дротом «великої зони», змушеною грати за правилами гарему, які сам, вільно прийняв: пропаща сила… Велика, але не велична. 1. 10. 2009 року 8 Так, він дійсно мучився; за його ж висловом, «Прозаїки — це воли». Бо хіба ревуть воли, як ясла повні?

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Літ_Анатомія

PS. На жаль, я закінчив цю статтю, коли в «Дзеркалі тижня» з’явилася праця доктора філологічних наук Я. Голобородька: «Павло Загребельний: конституція прози». На відміну від переважної більшості відгуків на Загребельного, Я. Голобородько розглядає «основоположні», «базові ознаки» багатогранної творчості цього «симфонічного письменника», розглядає, спираючись на сучасний науковий інструментарій. І саме це виводить нас за межі «весь-світу» Диканьки й вводить, якщо використати термін шановного автора, в «меритократичну» філологію, орієнтуючися на вищі естетичні взірці: «А в сфері знаття мовних кар’єрів, відчуття пахощів і відтінків слова його проза ще довго залишатиметься естетичним орієнтиром і планкою рівня. Саме це й становить основи конституції його симфонічної прози. Конституції, якої він тримався усе своє творчодайне життя». Дозволю собі лише одне зауваження. Голобородько, вправно використовуючи «меритократичний» інструментарій, майже не розглядає самої художньої тканини твору, і ще менше твір як цілість і цілісність. І це призводить до неспівмірності абстрактних моделей дослідника й конкретики текстів. Майже єдиний наведений автором приклад, а саме «надзвичайної енергетичності» героя, викликає в мене як читача подив своїми, автором непередбаченими «пахощами» «мелосу», «автономною аурою» слова: «Він знову був у тій (і в цій, у цій!) жінці, а вона була в ньому, нарешті, нарешті, яке щастя і яке блаженство, вогонь у ній гримів і гугонів, і Шульга спалахнув, і згорів, і вибухнув, ударив потужним, пругким струменем, виригнув, як з танкової гармати в розклекотане полум’я, в якому вже давно спопеліла німецька порядність і шлюбна вірність, пісна, як гороховий суп, мляве існування вибухнуло вогненними стовпами жаги, показна порядність ревіла звірячими голосами хтивості». «Багатоскладова сфера сексуального», кількавимірність «словесних пластів» «романної симфонії» зіграла з «універ сальним лінгвостилістом» Загребельним поганий жарт — уся сцена нагадує раблезіанську суміш гороху з гарматами, що Горинично-фалічно виригають вогонь. Необережні «гучне озвучення, художня промоція, аксіологічна легітимація» сексу ального життя перевели оргазменне полотно сцени в цілком

265

266

леонід плющ. мародери

інший регістр «мовостилю», в іншу фізіологічну площину, яка в моєму дитинстві називалася «шрапнеллю». Один лише цей приклад яскраво демонструє відсутність художнього смаку в З-го. Демонструє також його невміння бачити/чути цілість речення-уступу. А що ж казати про цілість роману? Саме тому мене заскочило порівняння чи навіть своєрідне ототожнення романів З-го з Забужчиними «Польовими дослідженнями». За проф. Голобородьком, різниця між авторами лише вікова й статева: «письменники, які презентують різні генерації, художні аксіології, які представляють «чоловічу» й «жіночу» партії в літературі, відчували майже ідентичні ціннісні зміни й паралельно працювали над вираженням споріднених буттєвих концепцій»… І в деталях: «Як і в «Юлії» та «Брухті», в «Польових дослідженнях» здійснено спробу — хоч поки що й несміливу — деталізації сексуального дійства». Але ж саме в цих деталях і криється те знамените «чутьчуть» Брюлова, що відрізняє мистецтво від недомистецтва. У Забужко кожна деталь є органічною частиною цілісної живої плоті твору. У З-го повсякчас наштовхуєшся на зайвину, чужорідний елемент, «дике м’ясо». Ним буває як окреме слово, так і цілі епізоди (вознесення недороздягненої Юлії-4 по східцях на очах широких чиновних мас). І в цьому суть «несміливості» Забужко в деталізації сексуальних дійств, бо цілість її роману — філософський роздум над трагічним недобуттям нації, а не розповідь «про это». Роздум, що вико ристовує сексуальні й гендерні відмінності як художній матеріал. Звідси саме в неї «автентика лексичного депозитарію». Це її мова.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Вікторія Кобиляцька …живе в Черкасах. Працює журна- лісткою. Пише багато всякої всячини. Щодня обирає між двома «жити»: «за правилами, бо так треба» чи «за правилами, бо треба ‹знати ворога в обличчя›, щоб потім успішно ці правила порушувати». Словом, шукає себе. Знайде — дасться знати. Публікація в КРу (№ 5-6’09).

Тексти - рефлекси Найкращий спосіб упорядкувати думки — написати про те, що відчуваєш. Таке впорядкування називають по-різному — графоманією, псуванням паперу, психотерапією, творчістю, самоствердженням… Останнім часом на позначення своєї писанини використовую претензійний термін «рефлексії». Літературний редактор газети, в якій працюю, якось влучно пожартував, що йдеться про таку собі рефлекторну діяльність мого мозку. Щось на кшталт рефлекторної діяльності шлунку з усіма наслідками. Мені ж чогось здається, що тексти — це не що інше, як банально-прогнозована реакція організму на подразнення якихось внутрішніх рецепторів. Втім, уже й не знаю, до якої групи зарахувати ці тексти-рефлекси — до безумовнихвроджених чи патологічних-захисних… Я у квадраті Коли жити стає вкрай нестерпно, дає про себе знати хронічна хвороба. Роздвоєння особистості називається. Вона мене переслідує ще від народження. Розпочалося все з того, що бабуся назвала мене Вітою. Віталіною, себто. Але батько, ледь оговтавшись від того, що в нього народився не

267

268

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

син, і добряче відсвяткувавши те, що народилася донька, з такої радості пішов мене типу реєструвати. І записав як Вікторію. Тому в мене два імені. Майже як у давнину. Для когорти обраних я — Віта. А для інших, кому з тих чи інших причин не встигла, не змогла чи не захотіла пояснювати, хто я насправді (якби ж то знати) — Віка. Втім, недаремно ж кажуть: «називай мене хоч горщиком, тільки в піч не став». Мене ж насправді ніхто не питав, ким я хочу бути. І в цьому полягає найбільша несправедливість. А я хотіла бути… Оксаною. Бо в дитинстві страшенно діставало, коли хтось казав на мене «Вітка». Я собі думаладумала й з’ясувала, що якщо бути Оксаною, то хай би хтось спробував назвати мене якось грубо й принизливо. А дзуськи! Потім виросла і зрозуміла, що є інші способи примусити людей не називати тебе «горщиком». І не захотіла міняти «перемогу» та «життєвість» на «чужу іноземку». Тому досі лишаюся собою. Правда — в квадраті. До того ж, я дізналася, що ім’я Оксана теж далеко не всіх влаштовує. В університеті в мене була подружка — Оксана Коваленко. Дуже розумна й талановита дівчина. Пригадую, що особливо легко їй було здавати українську літературу. «Шевченковій музі» заліки ставили без питань. А потім раптом Оксана повідомила, що змінює ім’я. І стала Дзвениславою, Дзвінкою. Мовляв, батьки її спочатку саме так хотіли назвати. Коли я за звичкою продовжувала називати її Оксаною, Дзвінка ображалася… Разом із тим, я зауважила, що подруга дуже змінилася, стала активнішою, впевненішою в собі. Мабуть — таки правда, що ім’я якимось чином впливає на людину… Втім, я, напевно, ніколи не зміню свого імені. Точніше — своїх імен. Мені з ними комфортно. Головне, щоб вони не покусалися між собою. Бо коли моє друге «я» (вже й не знаю, котре з них?!) стає з ніг на голову, то мені залишається лише споглядати його рожеві п’яти на рівні свого носа. Видовище, скажу я вам, вражає! Зате ніколи не буває нудно. Кисіль від Казанови Вважається, ніби на кожну людину має величезний вплив так звана карма її роду. Не беруся судити, чи так це насправді, але свого часу мене страшенно цікавили всі подробиці життя й творчості моїх прадідусів та прабабусь. Надто ж збурювала дівочу уяву постать прабабці Одарки — справжнісінького Казанови в спідниці. За приблизними підрахунками біографів-аматорів, у ролі яких виступали моя мама й тітка, у прабабці було шість чи сім чоловіків. Жоден не

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

встигав її покинути, бо вона робила це першою. Причини, правда, щоразу були різні. Так, достеменно відомо, що першого чоловіка Одарка покинула через те, що він був ледачим. Другий, від якого народилися дві доньки, загинув на війні. Ще один взагалі помер якоюсь загадковою смертю, коли зайшов до повітки й ненароком поранився сапою… На жаль, не знаю всіх подробиць цих карколомних одружень, чи то пак — псевдоодружень. Але знаю точно, що кожен «шлюб» не тривав довго. Мама якось розповідала, що одного разу вони з батьками поїхали до бабці, а в неї — новий чоловік. Інтелігентний такий, книжки читає. Навіть дав їй — тоді ще маленькій дівчинці — почитати «Овода» Етель Ліліан Войнич. Приїздять наступного разу, а «читабельного» діда вже й близько немає. Замість нього — якийсь інший екземпляр. «Овід», виданий десь у п’ятдесятому році, і досі зберігається у моїй книжковій колекції. Пригадую, який шок у мене викликав штамп, що свідчив про те, що це книжка з бібліотеки. Я одно уявляла бідного дідусика, який, напевне, отримав добрячого прочухана від сільської бібліотекарки. Останнього Одарчиного чоловіка звали Гнат. Він завжди ходив у кумедному капелюсі й пас кіз на вигоні неподалік від хати. Кіз було багацько. Баба їх доїла й варила смачнючий молочний кисіль. Густий і неймовірно солодкий. Шкода, що вона померла так рано, чи я народилася занадто пізно. Бо коли знала її, то мені й на думку не спадало запитати, чого ж то вона так міняла тих чоловіків: від страху самотності чи від вражаючої самодостатності? І чи була вона з кимось із них щасливою? Обходило її те, що говорили з цього приводу в селі, чи чхати вона хотіла на подібні розмови?.. Натомість, малою я лише прагнула дізнатися, як же вона варить той кисіль, що він виходить такий смачний. Пушкін без мухоморів Від безвиході, слабкості та лінькуватості люди вигадали універсальний засіб-відмовку. Якщо не знаєш, як вчинити в тій чи іншій ситуації — чекай підказки згори. Будеш ефективно чекати — вона неодмінно прийде. Але як можна ефективно чекати? Ніхто ж ніколи не досліджував проблеми ефективності чекання. Власне — чекання чого? З моря погоди? Чи манни з неба? Чи якогось дороговказу, який здатен чимось зарадити й, можливо, навіть змінити твоє життя. Наші пращури, зрозуміло, в це вірили. І чекання в них було непересічне та дуже активне. Одразу згадуються берсеркери, які поклонялися грізному богу Одину. Шлях до «підказки згори» в них був нелегкий, але

269

270

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

від того не менш захопливий. Треба було вдягтися у вовчу або ведмежу шкіру, нап’ялити намисто з зубів хижаків і відчути себе звіром. Далі дуже бажано наїстися мухоморів. І лише потім, перебуваючи, так би мовити, у всеозброєнні, берсеркери вдавалися до диких танків та оргій. Невідомо, чим усе це закінчувалося, і яким боком вилазила ота «підказка згори»… Мене ж з дитинства вчили, що ніяких «підказок» немає. Ніхто нічого замість тебе не зробить, поки ти сама цього не зробиш. Тому розширення меж підсвідомості методами берсеркерів не викликає нічого, окрім іронічної цікавості. Але в кожного правила є свої винятки. Для мене цим винятком несподівано стало світило російської поезії. А було так: коли батьки щось просили зробити, то чомусь неодмінно казали: — Сідай вчити уроки! Чи ждеш, поки це замість тебе зробить Пушкін? Або: — Хто ж посуд помиє? Пушкін, чи що? Я була ще дитиною. Гіпотетично, звісно, розуміла, що це такий жарт. А насправді дуже хотілося, щоб прийшов Олександр Сергійович і вирішив усі мої проблеми. Ще б пак! Адже для цього не треба було докладати жодних зусиль. Тим паче — їсти мухомори. Ці дитячі мрії про російського класика вже давно забулися. Пригадати змусив чоловік. Лягаємо ввечері спати, а він повертається до мене спиною. — А хто ж мене обіймати буде? — запитую. І чую цілком логічну відповідь: — Пушкін! Жовтий симулякр Не люблю жовтий колір. Надто коли роблю собі маску зі статевих клітин квіток, що їх збирають бджоли. Із квіткового пилку, тобто. Обличчя стає жовтим-жовтющим. І мені це не подобається. Навіть не хочеться дивитися на себе в дзеркало. Бо жовтий колір якийсь нещирий, чи що… Не даремно ж Іуду й Каїна завжди зображають із жовтими бородами. А жовтий майже стереотипно асоціюється зі зрадою, гріхом, оманою, боягузтвом та низькопробністю. Та й узагалі, якось так немилозвучно — ж-ж-жовтий. Фе! Можливо, моє упереджене ставлення до цього кольору пояснюється тим, що думаю про зраду. Останнім часом дуже інтенсивно думаю. Моя найкраща подруга розповіла, що вже кілька років зраджує свого чоловіка. Кохає іншого, зустрічається із ним. А зробити вибір ніяк не може. Не

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

хоче нікому завдавати болю, не знає, кого покинути, а з ким лишитися. Почувається, звісно, кепсько. Бо яка ж тут може бути насолода –купатися в брехні?! Розповідає й плаче. А потім дивується: — Чоловік ніби щось відчуває. Приходить есемеска від коханця, а він каже: «Передавай привіт!». Далі взагалі починає кепкувати (з себе?), пригадуючи кумедні моменти, коли здавалося, що її вже вивели на чисту воду, але потім усе якимось дивовижним чином миналося. І лишалося, як є. На жаль. Чи на щастя. І троє людей продовжували бавитися у кохання. Болісно, зневірено й так, що те кохання починало нагадувати симулякр. Проте час від часу хтось із них почувався щасливим. Або думав, що почувається щасливим. Я не знаю, що порадити подрузі. Тому мовчки слухаю. Мій погляд час від часу зашпортується об її жовтий светрик, і я думаю про те, чому психушку називають «жовтим домом». Або про «жовті квитки» для повій. Чи взагалі ламаю собі голову: хто вигадав золоті каблучки, що їх усі одружені люди мусять носити на безіменному пальці? Це якийсь дикий стьоб, чи що?.. Невже нікому не спало на думку, що жовта каблучка може підсвідомо провокувати ймовірність появи жовтих гіллястих ріг? І навіщо люди зраджують? І чому листя на деревах підозріло жовкне?.. Словом — жовтороті думки. Треба від них тікати, поки вони мене не схрумали своїми жовтими ротами-прірвами. А ще треба не зраджувати. Принаймні, себе. Басейн для собаки Мій чоловік дуже любить тварин. Тобто, як він сам каже, тварюк. Корови, коні, песики, коти — звідки в нього стільки ніжності до цих істот?.. Мовляв, тварюки заслуговують на любов більше, ніж люди. Але хіба є якесь універсальне мірило, що непомильно визначає, хто, скільки й чого заслуговує? І де певність, що воно, те мірило, покаже, що тварини є «заслуженішими» за людей? Чи навпаки… Я до тварин ставлюся стриманіше. Може, тому, що люблю птахів. Вони якісь потенційно волелюбніші, абощо… Мене зворушують синички й навіть банальні горобці. Вже не кажучи про орлів чи соколів. Ще дуже радію, коли бачу барвистого метелика. І вже зовсім незрозуміло чому симпатизую павукам. Тим, які невідомо звідки беруться в моїй квартирі й творчо підходять до декору стін на кухні. А також тим, які сонячного дня заплутуються в моєму волоссі або граційно спускаються просто з неба, лоскочучи кінчик носа й кумедно дриґаючи лапками.

271

272

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

Як на мене, то тримати в квартирі якусь тваринку (крім павука, звісно, хоч це й комашка) — це вишукане збочення. Урбанізовані люди або бояться самотності, або навпаки, дуже її прагнуть, вдаючись до спілкування з песиком чи котиком. Або просто хочуть когось дресирувати, підкоряти своїй волі, таким чином самостверджуючись. Утім, хто його знає? Може, колись мій дім перетвориться на зоопарк, доброзичливий до тварин. А я буду щоранку вигулювати свого песика й підставляти йому під зад целофанову торбинку, ретельно визбируючи екскременти. Кажуть, що за кордоном, у Польщі, наприклад, усі власники песиків так роблять. Бо інакше їм доводиться платити дикі штрафи. От дочекаюся, коли в нашій країні вийде відповідний закон, що заборонятиме гавкучим тварюкам влаштовувати собі туалет де заманеться, й тоді придбаю собі песика. Поки що ж телефоную до подруги. Чую, що вона саме дуже заклопотана. — Що ти там робиш? — Та, басейн собаці мию! Тю! — сміється у слухавку Таня. — Я хотіла сказати: акваріум для черепахи! Виявляється, її бабуся постійно називає черепаху собакою. Приходить щодня й запитує: — Ви собаку нагодували? Тваринка кумедно висуває голову з акваріума, коли голодна. Так вона просить їсти, нагадує про своє існування. А що має довгу шию, то мені вона взагалі більше на змію схожа. Проте баба Галя вперто каже на черепашку «собака». Дітлахів Тані все це дуже забавляє. Ще б пак — мають у квартирі такий собі міський аналог будки з песиком! Ложка-бумеранг Часом у мене виникає враження, що нічого нового в світі не відбувається. Усе повторюється. Змінюються лише люди, які потрапляють у ті самісінькі обставини, що й сто років тому… Пригадую, як мій тоді ще майбутній чоловік познайомив мене зі своїми дідусем і бабусею. Напередодні страшенно хвилювалася. Навіть більше, ніж перед знайомством зі свекрухою і свекром. Але коли побачила бабусю Марію, то заспокоїлася. Скільки мудрості й доброти було в її очах! Проте дідусь Іван змусив мої коліна тремтіти. Він мав хворі очі. Практично нічого не бачив. Із пов’язкою на оці був подібний до якогось грізного пірата. Надто коли кричав мені: — Гей, ти!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Спочатку ледь не плакала, коли він так на мене гримав. А тоді почула, що дідусь і до бабусі так само звертається. Інколи, правда, ніжно називав її Марушкою. Бабуся вдавала, що сердиться: — Яка ж я тобі Марушка у вісімдесят років! Але помітно було, що таке звертання їй подобається. Я відразу ж зрозуміла, що дідусь злий тільки тоді, коли голодний. Проте не досить було приготувати щось смачненьке й подати на стіл. Виявилося — щоб догодити, треба ще покласти біля миски дідусеву персональну ложку! Бо іншими ложками він відмовлявся їсти. Як визначав «свою», досі не знаю. Я за тиждень перебування в селі так і не навчилася її вирізняти з-поміж інших. Щоразу особливу ложку знаходила бабуся. Тоді дідусь наїдався й ставав добрим. Але й тут міг гримнути. Надто якщо чіплятися до нього з дурнуватими запитаннями. Якось я позамітала в хаті й хтось смикнув мене за язик запитати, куди викидати сміття. — А костомахи там є? — поцікавився дідусь. Я аж спітніла, поки тричі перепитала його, що він має на увазі. Врешті мені у доступній формі розтлумачили, що костомахи — це кістки. Щоправда, не знаю, чиї кістки я могла там повигрібати з-під ліжок… Дідусь Іван помер, коли я була вагітна сином. А кілька днів тому мій п’ятирічний малюк відмовився їсти свій сніданок. — Ти мені не ту ложку поклала! Я хочу свою! — заявив мені безапеляційно. Мачо з пивом — У вас можна купити цигарки? — запитав якийсь чоловік. — У нас можна купити пиво! — на весь вагон вигукнув провідник, котрий, схоже, вже добряче тим пивом заправився. Давно не їздила в потязі. А коли їздила, то мені переважно траплялися провідниці. Далеко не такі колоритні, як Вєрка Сердючка. А тут такий «мачо» — маленький кучерявий карапуз, твердо переконаний, що він — секс-символ якщо не всієї України, то, принаймні, української залізниці. Не знаю, чому для того, щоб уявити себе «секс-бомбою», деяким чоловікам неодмінно треба напитися пива. Адже саме пиво відключає найсексуальнішу частину тіла — мозок. А коли мозок не працює, то ніякий (навіть гігантських розмірів!) «відбійний молоток» не допоможе. Утім, провідника такі нюанси хвилюють мало. У фірмових «залізничних» штанцятах і в майже білосніжній майці, крізь яку видно мальовничі кавалки жиру на пузі, цей «мачо» ходить вагоном туди-сюди з пляшками пива в руках:

273

274

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

— Дівчатка! Пиво «на халяву»! Пиво «на халяву»! — Спасібкі! — пропищала якась дівка, чим відразу накликала на себе праведний гнів провідника. — Шо? Шо то є за москалізми, панянко?! — Дякую від щирого серця! — поквапилася похизуватися своїм знанням української дівчина. — О, це інша справа! От тільки мені ж конче необхідно знати, яке воно — ваше щире серце: велике чи маленьке. Анумо, дай пощупаю! Звісно, що дівчина почала верещати й відбиватися від клешень провідника, бо кому ж хочеться, щоб пишний бюст отако мацали, хай навіть із такою благородною метою, як визначення розміру серця… — Та ти чого? Я ж цей… як його… гінеколог… тобто, сексопатолог… Тьху ти! Я хотів сказати — кардіолог! О! Але на дівчину вмовляння не подіяли. Увесь вагон уже лежав від сміху. Ми з подругою і собі насміялися й вирішили вкладатися спати. А що було прохолодно, то довелося йти до провідника брати ковдри. — О! Прийду до вас третім спати! — почули ми безапеляційну заяву. Я пирснула й ледь не впустила ковдри. Моя подруга почервоніла й сказала щось про те, що вона спить угорі, а я внизу, тому третій може розміститися тільки десь у повітрі. — Та яке там повітря?! Я люблю й коли зверху, і коли знизу! — щиро обурився провідник. Грішне й праведне Сіль, цукор і бензин. Ці три на перший погляд ніяк не пов’язані між собою речовини викликають у підсвідомості спогади про мою прабабцю Марію… Водій маршрутки, якою я їду, повертає на автозаправку й заливає в бак 70 літрів бензину. Потім підходить до каси й грайливо так каже: — Скільки там накрапало? Нумо, підрахуй! Пасажири посміхаються і, напевне, думають про нестабільну економічну ситуацію в країні, про вибори та про ціни на бензин, що вражають своїм зростанням. А я думаю про прабабцю. Вона гляділа мене, коли я ще під стіл пішки ходила. І вчила не плутати грішне з праведним. Але я навіть тоді прагнула поєднувати непоєднуване. Чітко закарбувався в пам’яті спогад: мені п’ять років, і я іду до прабабусі в гості. Ділова така. Заходжу до хати й заявляю: — Чого це у вас тут усе порозкидане? Треба поприбирати!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

І починаю наводити лад. Прабабуся усміхається, милуючись, як я змітаю крихти зі столу. — От як ловко в тебе виходить, — каже. Підбадьорена заохоченнями, я помічаю на столі два півлітрові слоїки з однаковим, як мені здається, вмістом. Негайно зсипаю все докупи в один слоїк. Що за неекономне використання тари?! Потім, правда, виявилося, що один слоїк був наполовину заповнений сіллю, а другий — теж наполовину, але цукром. Дісталося ж мені тоді на горіхи!.. Через рік прабабуся померла. Перед смертю вона дуже просила, щоб на могилі не ставили пам’ятника, а поставили звичайнісінький хрест. І мій батько таки зробив хреста з нержавійки. Разом із табличкою. Пофарбував це все в сріблястий колір. А тоді постало питання, яким чином написати роки життя та ім’я прабабусі на тій табличці. Батько завжди вирізнявся винахідливістю. Тому пішов до сільського стоматолога. Той залюбки написав усе необхідне за допомогою бормашини. І зробив це не за якесь там банальне «дякую!». Попросив у батька (водія колгоспного крана) не мало й не багато — сто літрів бензину. Таким чином, вартість таблички за двадцять років нічогенько так «зросла»… Але гадаю, прабабусі до цього немає ніякого діла. Вона була надто мудрою, щоб перейматися через такі дрібниці, як світова економічна криза чи вибори. Андрогінні настрої Даруйте за банальність, але мені нещодавно наснився дивний знаковий сон. Я проводжу опитування, чомусь присвячене 8 Березня, із робочою назвою «Чи влаштовує вас ваша стать?»… Жінки відповідають, що ні, звісно, не влаштовує. Бо що ж тут гарного — мусиш народжувати й виховувати дітей, мусиш готувати, прибирати, прати, задовольняти сексуальні потреби чоловіка, відповідати на безглузді питання на кшталт: «Ти не бачила, де мої шкарпетки?», та ще й робити кар’єру, щоб хоч трішки себе поважати. Краще вже просто робити кар’єру! А чоловіки відверто заявляють, що віддали б усе, аби народитися вдруге й стати жінками! Бо бути чоловіком — це не абищо! Утримувати сім’ю, заробляти купу грошей, задовольняти сексуальні потреби дружини, вигадувати різні причини, щоб після роботи піти випити пива із колегами або просто пограти на комп’ютері в якісь інтелектуальні ігри на кшталт «Сounter Strike»… Хай йому грець! Краще вже сидіти вдома й дивитися серіали! Я в шоковому стані пишу вріз до матеріалу: щось про те, що зникає межа між фемінністю та маскулінністю. І відразу отримую добрячого

275

276

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

прочухана від свого редактора. «Що за збочення? Скільки можна повторювати, що питання гендеру на порядку денному не стоїть! А раз не стоїть, то від нього тхне імпотенцією! Людей треба дивувати інакше! Стереотипно!!! Жінка — ніжна, тендітна, сексуальна, а чоловік — мужній працьовитий, інтелектуальний…». Не знаю, чим скінчилися повчання, бо я прокинулася. Й одразу подумала: цікаво, а мене влаштовує моя стать?.. Звісно, що влаштовує, але до того моменту, поки почуваюся людиною, і ніхто не нагадує мені, що треба традиційно почуватися жінкою… Інструктор із поцілунків Чи не найголовнішою ознакою початку весни є те, що двірники вже фарбують у білий колір бордюри й стовбури дерев. Мені чомусь завжди хочеться, щоб вони розфарбовували їх зеленим, червоним і ніжно-блакитним. Утім, сказати про це нашій двірничці я просто не наважуюся. Надто вже вона сувора. Може вжити таке слівце, що хай Бог боронить… От і зараз вона зі своїм чоловіком — колоритним євреєм, що схожий на підтоптаного Фройда, — наводить лад у сквері перед моїм будинком. А я з вікна нишком за ними спостерігаю. Завжди приємно дивитися, як хтось працює. Аж ось зненацька десь узявся шикарний «мерс». І треба ж було йому проїхати на шаленій швидкості й забризкати багнюкою не лише цнотливі, щойно побілені бордюри, а й саму двірничку! Вагаюся кілька секунд: відчиняти кватирку чи ні? Мабуть, ні… Все й так чудово чути. Шкода, що всі ці прокльони не дістануться вух водія «мерса». Напевне, на курсах водіїв його ніхто не вчив їздити так, щоб бризки не летіли на пішоходів. А мене вчили. У 10-11 класах можна було відвідувати заняття на комбінаті. Більшість дівчат пішли на курси крою та шиття, а я намагалася навчитися їздити на «газоні». Можна було ще на тракторі, але я обрала «газон». Нам казали, що потім, здаючи на права, можна буде відразу здати й на категорію «В», щоб їздити на легковому автомобілі. Мій інструктор завжди майже істерично кричав про кожну здоровецьку калюжу, яка невідомо звідки з’являлася перед колесами вантажівки, й благав змилуватися над пішоходами. Я більш-менш успішно це робила. А ще він казав, що йому подобається мій розмір грудей. І ліз цілуватися. Тому я так і не навчилася їздити на «газоні». А от цілуватися вмію. Правда, цього мене навчили інші «інструктори», котрі запитували попередньо, хочу я цього чи ні.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Ні ззаду, ні спереду!!! Буває так, що цілісінький день товчуся на одному місці, займаюся казначим, і врешті з жахом розумію, що так нічого й не зробила. Найгірше — коли не написала жодного рядка… Гірше може бути тільки тоді, коли довго й натхненно пишеш текст, і забуваєш зберегти документ. А потім раптом монстр-комп’ютер вирішує тобі помститися за забудькуватість — і вся «геніальна» писанина безслідно зникає. Ти не встигаєш навіть сказати банальне голлівудське «фак!», щоб отой глухий зімкнений задньоротовий приголосний звук «к» застряг, як кістка в горлі. Спинка язика піднімається, боковими краями торкається м’якого піднебіння, і ти вже майже сичиш: «ф-а-а-а-кккк!». Але несподівано розумієш: від того, що ти обматюкаєш винахідливу залізяку, нічогісінько не зміниться. Жоден м’яз на її обличчі (чи то пак — моніторі) навіть не здригнеться. Та й ти не отримаєш ніякого кайфу від примітивного й безсилого гніву. Утім, мої «писучі» проблеми видаються мені дріб’язковими, коли чую про те, чим переймаються інші люди. Оце якось зателефонувала подруга. Розповіла, що намагається влаштувати доньку до дитячого садочка. Кілька тижнів тільки те й робить, що ходить із малою в поліклініку. Здають аналізи, проходять купу обстежень, роблять щеплення, вже встигли вивчити графік прийому всіх лікарів, зібрали багацько довідок… А кінця-краю не видно. Я, звісно, поспівчувала й висловила наївне сподівання, що невдовзі Дашунчик таки піде в садочок, а мама зможе повернутися на роботу. Аж ось знову дзвінок. — Ну як, — питаю, — вас уже можна привітати? — Та де?! — лунає зі слухавки сердитий голос, — ні ззаду, ні спереду! Моя реакція цілком прогнозована для мене, але дещо незрозуміла для моєї співрозмовниці. Замість того, щоб співчутливо вислухати всі подробиці поневірянь із дитячим садком, сміюся довго і смачно. Тішуся, як маля, через щойно почуту репліку подруги. А що ви собі думали? Це не якийсь там «фак», що артикулюється шляхом зближення нижньої губи з зубами, відчутним опусканням нижньої щелепи та торканням бокових країв спинки язика до піднебіння. Навіщо себе обмежувати й приземлювати? Беріть вище! Це гостро, дотепно, еротично й влучно. От тільки не знаю, чи зможу бодай якось пояснити своє захоплення подрузі так, щоб вона мене зрозуміла…

277

278

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

Вар’ят Є люди, в яких багато любові. Із цим цінним вантажем вони живуть. Інколи це заважає їм підкорювати вершини, бо тягне донизу. А часом навпаки — через тяжкий наплічник якимось дивом проростають крила. Добре, якщо серед тих численних наплічників, валізок, клунків, сумок, кошиків, торбинок і вузликів є хоча б крихітка любові до себе. Бо якщо нема, то доведеться тяжко… Колись він звався Роман Равлик. Але кілька років тому змінив прізвище. Не захотів, щоб його бодай щось пов’язувало з батьком, котрий покинув матір, коли Роман і його брати були малими. Проте, здається, непомітно для самого себе, в душі він так і лишився равликом. Таким собі маленьким, вразливим і дуже світлим хлопчиком у свої тридцять років. Називає себе вар’ятом. Може — тому що вар’ює, а може — просто сенс життя для нього має безліч варіацій. З депресією воює досить незвичними й малоефективними способами: цмулить багацько пива, а тоді притискає пляшку до стіни й розбиває рукою. Тому має подряпані й розпухлі пальці. Поміж тим, Роман здатен не лише на безглузді відчайдушні вчинки, а й на безглузді відчайдушні вчинки, які мають глибоко прихований сенс. Пригадую, як під час Помаранчевої революції він закохався в дівчину з характерним ім’ям Лоліта. Жодних аналогій із Набоковим, звісно, не може бути. Я її не бачила, а тому не буду стверджувати, що вона якась німфетка. Проте коли Роман вирішив потішити її своїм несподіваним приїздом, щоб привітати з восьмим березня, Лола чомусь зовсім не зраділа. Врахуйте, що Роман подолав сотні кілометрів, ледве знайшов її — бо адреси не знав, а використовував при цьому мало не методи Шерлока Холмса… Звісно, розраховував здивувати, потішити й зробити щасливою. Та де там! Відтоді минуло чимало часу. Але події мають здатність відбуватися знову й знову, повторюватися, як повторюються долі героїв Маркеса в епопеї «Сто років самотності». Боюся помилитися, але, здається, Ромко знову закоханий. Цього разу — в Наталю. Дівчина обізвала його дурнем після того, як Роман гепнувся з другого поверху її будинку. Не втримався за карниз. Каже, що ліз до неї. Хотів здивувати. Скінчилося все добре. Тільки спина досі болить. Цікаво, що Наталя не лише той вчинок не спромоглася оцінити. Коли Роман розміняв на копійки двадцять гривень і добрячу годину мучився біля автомата, з якого дістають м’які іграшки, дівчина дивилася на все це скептично. Врешті отримала пухнасте зайченя й відрізала: — Краще б ти мені дав гроші!

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Їстівна стать Анатомічно чоловіки й жінки влаштовані по-різному. Суттєва відмінність полягає в тому, що шлунок і серце чоловіка безпосередньо взаємопов’я зані. Як там кажуть: шлях до серця лежить через шлунок? Цієї патології у жінок нема. Проте і чоловіки, й жінки полюбляють гастрономічноінтимні асоціації. Зрозуміло, що якісно задовольнити сексуальний голод (чи то пак — спрагу) часом значно складніше, ніж просто набити шлунок усілякими смаколиками. Якщо немає психологічної сумісності, то немає справжнього кайфу. Теорія склянки води, яку з таким самим успіхом можна було б назвати теорією, наприклад, миски борщу, не є аж такою дієвою. Та й цікаво, що пестливі слівця закоханих також далекі від гасторономічних витребеньок. Вас можуть охрестити кицькою, якщо хочуть приручити, сонечком, якщо хочуть зігрітися під вашим промінням, а от сказати «люба пампушко» можуть хіба в тому разі, коли вам конче треба схуднути. Невідомо, правда, як ви відреагуєте на подібне звертання… Нещодавно у Харкові побачила медичну рекламу. Такий собі вишуканий еротизм із фруктовим смаком. Лікувати імпотенцію запрошує жовтозубий банан, на проктології та гінекології найкраще з усіх розуміються персик зі сливкою, а головним «дерматологом» є пухнасте ківі. Втім — це все дрібниці порівняно з асоціативним рядом чоловіка моєї однокласниці. Хіба ж можна харчуватися лише фруктами? Треба ласувати якщо не м’ясом, то, принаймні, хоча б чимось більш-менш суттєвим… Оксана завагітніла й змушена була вийти заміж за Сашка. Одинадцятий клас закінчувала вже мамою маленької донечки. Усі вчительки носилися з нею, як із писаною торбою: Оксанка помудрішала, Оксанка подорослішала, а який твір вона написала під час іспиту з укрмови, а як відповідала на історії!.. Словом — жіноча солідарність: вони чудово знали, що дівчині, яка щойно ось так, майже несподівано стала мамою, ой як нелегко, тож намагалися підтримати в будь-який спосіб. Через рік ми зібралися у школі на зустріч випускників. Усі такі дорослі, з купою вражень від спілкування зі світом. Оксана теж прийшла. Вона вже встигла стати мамою ще однієї доні. Гордо прокоментувала це, цитуючи свого чоловіка: — Сашко каже, що в нього тепер лафа: пельмень, вареник і пиріжок!

279

280

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

Зелена журба Нещодавно почула один епатажний віршик. Щось про те, що на ручку «треба вдягнути презерватив». Навіщо? Напевно, щоб не запліднювала папір вражаюче-безглуздими ідеями чи щоб не зруйнувала мозок читача якоюсь небезпечною венеричною хворобою. Але дефіцит презервативів для ручок завжди був досить відчутним. Українців можна назвати нацією, яка постійно й невтомно продукує поетів та письменників. Талановитих і не дуже. А вони пишуть. Пишуть для того, щоб хтось читав. Адже головне призначення будь-якого тексту — потрапити до рук читачеві. Щоб — у кращому випадку — лишити якийсь слід у його свідомості, а в гіршому — просто бути переглянуто-прочитаним. Утім, вислів «використати за призначенням» викликає в пересічного читача зовсім інші асоціації. Напевно, автори всіляких геніальних книг, «напічканих» радянською пропагандою, колись навіть уявити не могли, що їхні «шедеври» комусь спаде на думку використати не за призначенням. Чи то пак — саме «за призначенням». Та що там казати про радянську пропаганду, коли схожа доля може чекати на будь-яку книженцію, котра потрапить під чиюсь не дуже вибагливу руку?.. Ось недавно приїздила моя тітка з Росії. Живе там уже багато років, тож українську мову майже забула. Тому була приємно здивована, коли знайшла в моєї бабці українсько-російський словник. Ще той, що ним вона колись користувалася, навчаючись у школі. Правда, бабця використовувала словник якраз «за призначенням»: — Мам, а шо словарік дєлає у туалєті? — вражено запитала тітка. «Словарік» встиг потужно постраждати, бо ж починався вже літерою «п». Це тітку ще дужче засмутило: вона якраз страшенно хотіла з’ясувати, як перекладається російською слово «журба». Це після того, як послухала по радіо пісню «Два кольори». Тут довелося мені втрутитися й пояснити, що то тільки в українців журба — чорна. Росіяни більш творчо підійшли до проблеми — у них «тоска зеленая». Тітку моя відповідь дуже потішила. А рештки словника вдалося врятувати. Замість нього почесну місію в туалеті доручили виконувати бестселеру «О Ленине — детям». Чи думав його автор про презерватив для своєї ручки?..

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Відверта пропаганда В інституті в нас кілька семестрів був дивний предмет, який називався «Пропаганда у ЗМІ». Викладач — дядечко, якому вже тоді було за шістдесят, завжди приходив у гарненькому напрасованому костюмчику й мав нічогеньку колекцію краваток. Особливо мені подобалася червоно-чорна. Її він чомусь одягав найчастіше. Хвалився, що має дружину, якій тридцять років. Це дивувало увесь курс. Не знали — вірити дядечкові (чи то пак — дідусикові) чи не вірити. Може, він просто проводить якийсь свій пропагандистський експеримент, розповідаючи нам, як ходив із дружиною до магазину вибирати їй білизну. А потім тішиться, що ми розвісили вуха й сушимо там локшину. Втім, його лекції були жахливо нудні. Проте більшість студентів туди ходили. І не лише тому, що тим, у кого було не більше як два «нб», дядечко ставив іспит «автоматом». Окрім дурнуватих тез на кшталт «журналістика — це і є пропаганда!», він полюбляв відволікатися й розповідати нам усілякі життєві історії. З еротичним підтекстом-контекстом. Пригадую, я навіть дещо конспектувала. Шкода, що хтось забрав ксерити конспект і не повернув. Але дещо пам’ятаю. Так, цикл оповідок про те, як дядечко працював на радіо, важко забути. В одній історії дивовижним чином поєднувалися цілковито несумісні проблеми. Наприклад — неякісні матеріали регіональних кореспондентів, двомовність, відсутність сексу в Радянському Союзі й стан екології у східних областях України. А було так: власкор Українського радіо підготував інформашку про озеленення вулиць Донецька. Написав, хто, скільки й чого посадив. Особливо довго думав над першою фразою. Воно й зрозуміло — треба ж чимось привабити слухача. Крім того, робити це довелося українською мовою, а це для власкора, очевидно, було трішки проблематично. Врешті, він таки вигадав «геніальний» початок, записав це все гарненько, й надіслав до Києва. Літературні редактори, які слухали це «творіння», напевне, повзали під своїми столами, бо ж починався синхрон фразою: «Донеччани кохаються в кущах». Зрозуміло, що це речення вирізали, посміялися та й забули. А от інша історія, певно, закінчилася більш трагічно, бо ж усе діялося в прямому ефірі. Диктор оголошував назви пісень, які лунали в якійсь вечірній передачі. Спіткнувся на російській пісні «Плыви мой челн по воле волн». Чи фонетика російської мови його доконала, чи того дня він перечитався Фройда й думав про всесвітній фалоцентризм, — не відомо. Але назва пісні у його інтерпретації не могла не здивувати: «Плыви мой член по

281

282

вікторія кобиляцька. тексти-рефлекси

воле велн». Коли викладач розповідав нам про це, то так весело сміявся, вдоволено поправляючи пасок на штанцятах, що я мимоволі подумала: в нього реально може бути тридцятирічна дружина. А чом би й ні? Лінійка замість чоловіка Вам ніколи не спадало на думку, що на спині знаходиться найбільша кількість ерогенних зон жінки? Втім, це лише мій здогад. Одна справа, коли «тато маму не цілує». На це ще можна дивитися крізь пальці. Але коли тато відмовляється мамі потерти спинку, то це вже справді трагічно. Вчені давно довели: для того, щоб почуватися щасливою, людині потрібно зовсім небагато. А саме — постійно відчувати чийсь дотик на своєму тілі. Що ж робити, якщо знаєш, що до тебе ніхто найближчим часом не збирається торкатися? Звісно, можна купити абонемент на масаж у якомусь косметичному салоні. Втім, є більш дешевий і сердитий спосіб. Не повірите, але про нього я випадково дізналася в приймальні одного чиновника. Почалося все досить прозаїчно. Знервована секретарка гримнула, що поважний дядьо зараз дуже зайнятий, і попросила зачекати. Я слухняно всілася на стільчик і почала спостерігати. Жіночка, схоже, була дуже напруженою. — Дуже зайнятий! Перетелефонуйте пізніше! — періодично горлала вона в слухавку, намагаючись водночас щось друкувати на комп’ютері. Так я встигла побити всі жданки, а секретарка сердито поглядала то на мене, то на екран. Нічого цікавого не відбувалося. Аж раптом вона заходилася щось шукати. Так вперто й наполегливо, що мене це заінтригувало. Жінка шарпала шухляди, гарячково перебирала їх вміст, і навіть щось невдоволено буркотіла. Як виявилося, шукала вона лінійку. Звичайнісіньку тридцятисантиметрову лінійку… Коли інструмент опинився в руках секретарки, я чомусь згадала Мазоха й нервово засовалася на стільці. Але жіночка не збиралася нікого бити. Вона пильно дивилася на мене. Я, щоб її заспокоїти, зробила цілковито відсутній вираз обличчя й витріщилася на свої нігті. Секретарка наївно подумала, що я переймаюся манікюром, задоволено запустила лінійку собі за комір і почала обережно здійснювати нею обертально-поступальні рухи. У мене було таке враження, що вона зараз замуркоче від задоволення… Дядьо з кабінету все ніяк мене не запрошував. А секретарка ще кілька разів брала свою чарівну «паличку-виручалочку» й терла нею спинку. Мене ж «розпирало» від гордості за винахідливість наших жінок. Та й просто «розпирало» — ледве стримувалася, щоб не розреготатися.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Набої в картузі Сьогодні я почуваюся так, ніби в мене смішний картуз на голові. Я вільна, і варто мені чогось захотіти, як це одразу здійсниться. Чому картуз? Усе дуже просто. Колись у дитинстві мені страшенно хотілося ходити в якомусь дивовижному капелюсі. Я спробувала здоровецький солом’яний бриль, що його сплів один ветеринар і подарував моєму батькові. Вочевидь, плетіння брилів було його захопленням. Але криса вийшли не зовсім однакові. Та й сам бриль мені постійно насувався на очі. Тож треба було шукати щось інше. Звісно, добре було б мати циліндра — такого, як у Капелюшника з «Аліси в країні чудес». Але де його взяти? Наш знайомий ветеринар не вмів робити циліндрів… І тут я випадково знайшла старий батьків картуз. Коричневий, зі смішним козирком. Одягнула — те, що треба. Вмить перестала бути занадто серйозною дівчинкою, яка читає Еміля Золя і яку хлопці бояться запросити потанцювати на шкільному вечорі. Натомість перетворилася на безтурботну, легковажну істоту, котра не встигає й оком моргнути, як будь-яка її мрія стає реальністю. Почувалася по-справжньому щасливою. Уявляла себе «пацанкою», якою ніколи не була… І треба ж такому статися, що саме тоді приперлися подруги. Вони скептично зміряли мене поглядами, й одна з них виголосила вирок: — У тебе що, на голові — запас набоїв? Отакої! Насправді, я просто заховала свої кіски під картуза, і від того моя голова помітно збільшилася… Звісно, того картуза я більше не носила. Підозрюю, що його вже давно сточила міль. Та й який же з нього міг бути хосен, якщо не можна всередину заховати кіски?.. А сьогодні чомусь згадала цей випадок, бо прокинулася з відчуттям, ніби на голові в мене картуз. От тільки не знаю, з набоями він чи без?..

283

www.zahid-s www.zahid-shid.net www.zahid-shid.net

Про нас. Ми живемо в різних країнах (я — у Польщі, Таня Мель ник — у Німеччині, Оксана Лущевська — в Америці). Походимо з різних регіонів України (Львів, Київ, Черкащина). Нас познайомила та об’єднала любов до поетичного слова. У цій царині в кожної з нас є певний доробок. Маю на увазі те, що вийшло друком у видавництвах та періодиці. Тетяна за освітою – філолог, літературознавець. Оксана теж закінчила українську філологію, тепер вивчає журналістику в одному з університетів США і співпрацює з місцевими періодичними україномовними виданнями. Ваша покірна слуга також не без «паперів про розум». У нас є надійне чоловіче плече. Це наша редакційна рада, у складі якої поет і перекладач Дмитро Чистяк, прозаїкиАнтон Санченко і Юрій Камаєв, головний редактор часопису «Над Бугом i Нарвою» Юрій Гаврилюк. А це означає, що цього разу обійшлося без жіночого шовінізму. Сайт створив для нас талановитий веб-дизайнер Олексій Добрушин. Сподіваємося, що нашим відвідувачам сподобаються й оформлення, і наповнення, і зручність навігації. Тож сердечно запрошуємо всіх — як до ознайомлення з матеріалами нашого інтернет-видання, так і до співпраці з нами: www.zahid-shid.net З найкращими побажаннями, Дана Рудик

www.zahid-shid.net

Про часопис. Ідея віртуального мистецько-літературного часопису виникла цілком спонтанно. Я б схарактеризувала його визначенням на кштал «космополітично-творчо-віртуальна антитусня». Адже таємницею Полішинеля є той факт, що різного роду творчі середовища — це часто-густо щось на зразок закритих клубів, тобто досить герметичні анклави, куди неохоче приймають новачків, навіть талановитих. Наш віртуальний часопис має стати альтернативою цієї тенденції. Нас передовсім цікавлять по-справжньому обдаровані люди, які несуть у собі іскру Божу. Не конче «розкручені», але такі, які можуть стати нашою коштовною знахідкою. І цими знахідками ми охоче ділитимемося з усіма, хто небайдужий до тих видів мистецтва, які представлені на нашій інтернет-сторінці. Отож — запрошуємо до співпраці — й авторів, і читачів. Ми охоче приймаємо поезію, прозу, публіцистику, наукові статті, а також візуальне мистецтво — живопис, графіку, художню фотографію ет цетера. Матеріали добираємо, керуючись суб’єктивними смаками редакції. Вже вийшли 4 номери часопису. Ми провели два конкурси, які допомогли поповнити сайт творчим доробком справді вартісних авторів.

zahid-shid.net

Некомерційний мистецько-літературний портал «ЗАХІД-СХІД» запрошує читачів та авторів до співпраці

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Надія Брилинська …народилась 4 січня 1986 року у Львові. Навчалась на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка. Нині аспірантка на кафедрі слов’янської філології ЛНУ. Любить поезію Ярослава Сайферта та Владіміра Голана, переклад узагалі й художній переклад зокрема. Свої вірші вважає способом якнайви разніше висловити думку.

*** Пішли дні, із тих, коли весна немов дивиться у зимове дзеркало. У повітрі стільки срібла і скла, так гарно і болісно навкруги, що душа зі здивування готова заплакати. І почуваю, що я зовсім не на самоті, адже ще хтось, крім мене, дивується вроді цих по-весняному відвертих стежок, притрушених снігом. Хтось іще, крім мене, почуває себе замерзлим деревом, котре тягнеться до сонячних небес, що сховались за засмученими хмарами. І розтане сніг. І втече цей весняний холод.

285

286

надія брилинська. пішли дні…

У повітрі запахне травою та вогкою пилюкою. А ми все одно залишимося удвох. *** Чорними насінинами соняшника вороння обсіло вершечки приспаних наркотичним зимовим сном дерев. Посірілий сніг марить тим, що от-от почне танути. А ця вулиця — частина передвесняного світу — немов і не зважає на ледь помітні медові ноти сонячного проміння, котре вже сказало зимі: «Бувай…» Мені сниться ця-от дорога в денному сяйві та вечірньому мареві зими, осені та весни. Я не пригадую, чому вперше ішла нею вві сні. Та тепер, коли крокую нею серед білого дня, мені стає так тужно, так болісно і самотньо, немов те все мені аж ніяк не наснилось.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

*** До мене прийшло щось інше. І я вже не знала, з чого починати. Я збагнула, просто-таки усвідомила, що той письменник для мене назавжди залишиться лише твоїм улюбленим. Але дія, про яку той письменник писав, ніколи не стане для мене ілюзією життя. Бо все ж — як би різноманітно мені на душі не було — я жила і до того, як ти прочитав перше речення з твору екзистенціаліста. Ми вдвох завжди говорили окремо і в різні проміжки часу. Однак коли сказані нами думки співзвучали — сумно сколихувався перепочилий вітер в замерзлому гаю самотності.

Робітня

287

288

надія брилинська. пішли дні…

*** Постійно кава у моєму горняті мріє раптово пожовкнути од самотності, котра кожному трапляється. Щоразу, коли кава має твердий намір таке вчинити — під пожовклими пелюстками квітів сідаєте ви. Просіть зварити вам каву, просіть щодня. Адже тоді вона залишиться лише не гіркішим за жовч напоєм любого товариства.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

*** Змерзли ґратчасті вікна старих будинків, птахи забувають потребу розкривати крила, сонце зовсім збайдужіло осяює крижані сніги. Поглянь, який болісний холод. Відчуй — який болісний холод. Він випалює свої позначки на нашій шкірі, на наших очах. Цей морозяний сон не облишить і наших сердець. Кожна зима залишає посріблений карб на горнилах людського тепла. *** На вулицях нашого міста, на жаль, тебе не вдається зустріти. Лише у жовтих високих стінах, осамітнілих від гамору людей, траплявся мені твій печальний, аж ясний погляд. Ти проказуєш слова повз мене. Ти — постійно в задумі, яку я хочу збагнути.

Робітня

289

290

надія брилинська. пішли дні…

Будь мені неторканим спокоєм. Будь геть не потрібною, та такою жаданою розрадою. Будь твердинею незвіданних для мене радощів. Просто будь, як є, — найвідповіднішим. *** Ходімо щастя черепах пасти. Хоча погоничі з нас — не найкращі: ми все поспішаємо, квапимо радість. Милуймося, тріпочімо, зосереджено прислухаймося до плину часу!.. Не забувай, прошу, що я посміхаюся серцю твоєму

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Робітня

Ярина Брилинська …народилася й живе у Львові. За фахом — філолог. Намагається передати словами те, що не може записати нотами. Працює, радіє, спілкується, виховує, любить, словом — живе життя…

Гостина Вростаю у дні свої спокоєм і страву готую — відстані годувати Вони дивляться на мене диким лісом, дихають пусткою здобичі і голодним звіром стогнуть, поживи шукаючи. Кілометрами наміряю потрави гарячої, у ночви виллю, стану на порозі, тричі свисну, віддалі на гостину скликаючи.

291

292

ярина брилинська. гостина

Їжте гості. Їжте. Тільки мене не гризіть. *** стою на сороковому поверсі свого земного життя що проминає оперлася на поручні балкона і дивлюся чи далеко летіти хочу зрозуміти свій страх перед польотом у невідоме відоме сную мов мудрий павук нитки білого суму поволі опускаючи їх додолу думаю а може це коси посивілої царівни яка чекає дива *** на плечі мого міста легким серпанком філософії ароматної кави спадає п’янкий вечір запалюючи теплі вогні у вікнах прадавніх кам’яниць обплетені павутиною історії старі мури дихають на людей сюжетами доль кадрами німого кіно

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

пожовклими фотографіями заворожуючи уяву солодкою ностальгією часу тужливий голос проникливого саксофону збуджує уяву… відродитися для ночі на Руській віднайти затишок на Староєврейській десь біля Домінікан зустріти свою любов і дійшовши до Гасової Лямпи зрозуміти, що це твоя доля… ergo sum є я до себе рухаюся вперед туди де мене не було щоб уже ніколи не йти вкриваюся страхом над моїми думками що печально висять і молоком вогких туманів шаленим танцем дощу мучить мене заплаканий листопад і шукаю двері у літо огортаюся білою пусткою Я просто стікаю болем Я просто стікаю болем огортаюся білою пусткою і шукаю двері у літо а заплаканий листопад мучить мене шаленим танцем дощу

Робітня

293

294

ярина брилинська. гостина

і молоком вогких туманів що печально висять над моїми думками вкриваюся страхом щоб уже ніколи не йти туди де мене не було рухаюся вперед до себе я є *** мрію бути невидимою істотою, безтілесним легким сотворінням з порожнечею у пласкому тілі і набубнявілою почуттями душею. вливатися у твої думки змінюючи їхнє русло у вигаданому напрямку. збирати пуп’янки у прозорий серпанок ілюзій наче грушки-дички у поділ спідниці буду гріти твої думки на своїх прозорих грудях наповнюючи змістовним теплом їхню суть мрію бути невидимою істотою просто так для себе для тебе для… *** літера до літери думка до думки зав’язується слово моє у плід сушу його на сонці наче в’язанку білих грибів і нанизую на нитку речень не ставлячи крапок і ком

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

вдихаю п’янкий аромат словесної сушениці не чекаю Різдва щоб приготувати з неї смачну страву споживаю уже пригощаю інших стає смішно і легко бо знаходжу врешті те що роками ховалося — музику смутку зміст життя гармонію існування зав’язується слово моє у плід а я зав’язуюся у слово… *** зникаю у своєму дивному світі повіривши словам бо хтось колись мені сказав — ти диво ди во шукаю того дива мадручючи гостинцями власного серця хочу ковтнути води во ди з твого непостійного джерела шукаючи причини щоб жити життя а воно зникає наче далекий овид о вид чи просто небокрай що осипається додолу порожніми реченнями і мінливими настроями твого «я» небо край краю небо навпіл чітким розчерком слова і дивлюся на схід нового сонця

Робітня

295

296

ярина брилинська. гостина

мого сонця мого дива мене *** буває так що нізвідки невідомо як і для чого почуєш голос що нагадуватиме тобі твій візьмеш його обережно в долоні і піднесеш до вуха щоб краще чути зміст слів тихих він проникне у тебе і заговорить своєю ласкавою мовою відкриє приспану істину чуєш? як бринить одинока сльоза протяжним звуком самотності і давньою піснею того далекого літа якого ніколи не було *** По-філософськи, просто так, по-мудрому, Діалектично-правильно довершена, Стою собі серед юрби опудалом — До мінімуму суть моя применшена. Зліпила собі казочку, як прихисток, Уявний світ малюю в підсвідомості. Тавром на серце ліг печальний відбиток — Душа шукає стану невагомості.

Переоблік

Вольфґанґ РЬОД. Шлях філософії: з XVII по XIX століття. — К.: Дух і Літера, 2009, 388 с. Вольфґанґ РЬОД. Шлях філософії: XIX–XX століття. — К.: Дух і Літера, 2010, 368 с.

Переоблік

Книжки відомого історика філософії Вольфґанґа Рьода подають широку панораму історичного поступу світової філософії і є авторським узагальненням фундаментальної 14-томної історії філософської думки професора Рьода. Текст вдало поєднує концептуальність і глибину з якістю, лаконізмом та стилістичною вправністю викладу. Окрім ґрунтовного висвітлення всіх значних філософських явищ та подій означеного періоду, видання містить окремий нарис розвитку філософії останніх десятиліть, що його Вольфґанґ Рьод написав спеціально для української публікації — цього нарису немає навіть у останньому німецькому перевиданні 2009 року. За спектром тематики книжка цікава не лише для філософів, політологів, істориків, правників, а й стане в пригоді всім, хто небайдужий до історії розвитку науки, суспільства й культури.

Саймон КРІЧЛІ. Вступ до континентальної філософії. — К.: Стилос, 2008, 151 с.

Книжка британського філософа Саймона Крічлі «Вступ до континентальної філософії» вдало поєднує виклад теоретичної проблематики європейської філософії з оптикою англо-американської аналітичної традиції. Авторові вдалося поєднати стислість, виразність та доступність викладу з глибоким проникненням у сутність предмету.

297

298

Переоблік

Славой ЖИЖЕК. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології. — К.: ППС-2002, 2008, 510 с. Всі наукові сили Заходу об’єдналися проти картезіанського «я мислю». Настав час виступити з маніфестом на захист мислячого суб’єкта. Таким маніфестом став фундаментальний твір Славоя Жижека, у якому найкращі традиції філософсь кого мислення поєдано зі зразками найсучаснішого культурного та політичного дискурсу. Праця Жижека стала подією в сучасному інтелектуальному світі, бо виявила прихований зв’язок між найвитонченішими думками та найгероїчнішими діями людей і їхніми прихованими бажаннями; продемонструвала справжні інтенції філософів, митців та політиків і розкрила найнесподіваніші секрети філософських текстів, художніх творів і політичних промов.

Міжкультурний діалог. Том I. Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009, 464 с. Перший том серії міждисциплінарних дослід жень Центру польських та європейських студій «Міжкультурний діалог» присвячено проблемі ідентичностей в історико-культурно-соціополітичному контексті. До збірника увійшли статті знаних і ще не знаних дослідників, які демонструють багатогранність підходів до вивчення ідентичностей. Автори розглядають різні зрізи ідентичностей: теоретичні аспекти ідентичності й методологічні підходи до дослідження предмету, регіональну й національну, релігійну та професійну ідентичності, систему визначення «свій-чужий». Статті розташовано за хронологічним принципом — формування ідентичностей відстежується від часів раннього Середньовіччя і до сучасності. Додатком до збірника є щоденник перекладачки Ольги (записи датовано 1941–1944 роками), що публікується вперше.

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Переоблік

Павло ВОЛЬВАЧ. Кляса. — Х.: Фоліо, 2010, 448 с. Перший роман сучасного українського поета й прозаїка Павла Вольвача. Місце дії — пролетарське Запоріжжя, Другий Шевченківський мікрорайон. Час — кінець вісімдесятих, дивна суміш свободи й несвободи. Людина — на ім’я Павло, Паша, Пашок… Він чекає… Чекає, що його «життя на 140 рублів», що їх платять у художній майстерні заводу, колись зміниться. Але як його можна змінити — Пашок не знає. Місце, час і людина — ось герої роману «Кляса», сильної й правдивої оповіді про життя індустріального міста. Роман здобув третю премію в номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова» (2003).

Маргеріт ДЮРАС. Хіросіма, любов моя. — Х.: Фоліо, 2010, 127 с. Маргеріт Дюрас (справжнє прізвище Донадьє, 1914–1996) — відома французька письменниця, акторка, режисер та сценарист. Влітку 1957 року в Хіросімі зустрічаються французька акторка, котра приїхала на зйомки інтернаціонального фільму про мир, і японський архітектор. Вони переживають бурхливий, хоч і короткий любовний роман — один день і дві ночі, на тлі якого, наче спалахи, виникають спогади про жахливі картини атомного бомбардування Хіросіми в 1945, життя героїні в роки фашистської окупації у французькому Невері. Фільм «Хіросіма, любов моя» за сценарієм Маргарет Дюрас отримав «Оскара» за найкращий сценарій, а також спеціальну нагороду на Канському кінофестивалі 1959 року.

299

300

Переоблік

«Червоні карети» гріховності Юлія ПОЧИНОК

Сона ВАН. Вибране / Переклад із вірменської Анушавана Месроп’яна. — Л.: Срібне слово, 2009, 64 с. Лірика Сони Ван, безумовно, належить до сучасної експериментальної поезії, у руслі постмодерністських тенденцій. Відсутність розділових знаків та свідоме членування строфи на окремі, яскраво увиразнені в рядках, слова спонукає до мозаїчного сприйняття тексту. Поезія наскрізь пройнята релігійною тематикою, і провідним мотивом збірки стає гріх, точніше — його відсутність, бо «ото щойно / усі мої гріхи / відпустив / знайомий священик». Авторка безпосередньо в тексті застосовує цитату з Біблії: «спочатку було слово / і слово було в Бога». Все це створює своєрідний духовний колорит і культивує почуття справжності та невимушеності поезії. Поезії цієї збірки мають філософсько-медитативний характер, вони спрямовані на пошук екзистенції: «я / губами / торкнулась землі / та / кликала тебе». Пафосно та водночас невимушено звучать оксюморонні рядки квінтесенції життя: «спорожнів / мій грішний дім / наче рай», бо «минають мої кохання / …червоними каретами». Порівняння часом досягають образно-символічного звучання: «Бога / ношу під сорочкою / наче теплий хліб». Концептуальна архітектоніка поезій є явищем текстуального коду, шифри якого знаходимо поміж рядками: мати «продовжувала / вішати з тіста / білявих ангелят / з кінчиків своїх пальців», проте зізналася, що боїться «святих / помилок / ангелів». Ці тексти з книжки поетеси «Я не маю імені», завдяки підкресленій сповідальності, претендують на входження в літературу з якісно новим жанровим різновидом. Ми пропонуємо класифікувати його як щоденник у віршах, або ж ліричний щоденник: «успадкувала дідову / ранішню віру / батькову віру вечірню / тітчину усмішку / і мамині руки». Щоденниковість засвідчують і відомості про сім’ю: «мій фізик батько / також вірив у / чудеса / мати моя / була чудом». Часті внутрішні монологи перегукуються з уявними діалогами з Богом: «голки / білого снігу / падають на мою долоню… / сьогодні Ти народився». Поетка зізнається, що любить мелодію, «що народжується / з ритмічним / повтором моїх помилок» і «ритмічним

КВАДРАТ. Книга 1-2 (XLIII-XLIV), рік 2010 (7517)

Переоблік

повтором / мої ніжних гріхів». Такий прийом поетичного кільця обрамлює внутрішній світ і переживання передані віршем. Особливістю збірки також є те, що автор і ліричний герой накладаються один на одного й навіть уявно не можуть існувати окремо — це й вирізняє поезії Сони Ван з-поміж інших поетичних текстів. Марсель ПРУСТ. У затінку дівчат-квіток. — Х.: Фоліо, 2009, 443 с. Серія «Бібліотека світової літератури». Роман «У затінку дівчат-квіток» видатного французького письменника, основоположника сучасної психологічної прози Марселя Пруста (1871– 1922) побачив світ 1919 року, й того-таки року отримав Ґонкурівську премію. Чарівна історія кохання, інтелектуального прозріння й епохи, за словами Андре Моруа, «повної сумного зачарування приреченості», постає на сторінках роману, який приніс авторові загальне визнання. Разом із Джойсовою, проза Пруста стала етапною в розвитку світової романістики й знаменувала народження зрілого модернізму. Валерій ГАЙДАБУРА. Гулаг і світло театру: листи із зони Сергія та Анни Радлових (1946–1954). — К.: Факт, 2009, 240 с. Евакуйований з блокадного Ленінграду до П’я тигорська театр Сергія Радлова в серпні 1942 року потрапляє в німецький полон. У лютому 1943 року німці, відступаючи, перевозять театр до Запоріжжя, у вересні того ж року — до Берліна, там театр розчленовують на три групи, дві з яких працюють в окупованій Франції. Після звільнення Франції театр ще якийсь час працює в Парижі, а в лютому 1945-го Сергій та Анна Радлови приймають пропозицію радянської місії і вилітають до Москви, де й потрапляють під суд «за зраду»; на них чекає табір. У книзі, ілюстрованій фотографіями, в українському перекладі опубліковано листи Сергія Радлова та його дружини Анни (поетеси, перекладачки п’єс Шекспіра), з яких дізнаємося про їхню творчість в умовах табору.

301

БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ ФОНД «УКРАЇНА ІНКОГНІТА» Україна, 01004, м. Київ, вул. Червоноармійська, 43/16, к. 1, тел./факс: 289-45-32

До 10-річчя Фонду «Україна Інкогніта» Виставка робіт молодої художниці Віри Телятникової Віра Телятникова народилася 1988 року в Києві в родині художників. 1998 року вступила до Державної художньої школи імені Т. Г. Шевченка. Під час навчання в художній школі мала першу персональну виставку акварельних робіт. Керівник — художник Ірина Спорнікова. Брала участь у конкурсах «Шевченко-художник» і «Шевченко на засланні». Була відзначена першою та другою преміями на конкурсах: «Податки — очима дітей» і «Куріння — шкода здоров’ю». Дипломна робота в Державній художній школі імені Т. Г. Шевченка — триптих «Шлях у вічність. Скіфи» (2006), виконано на відмінно. 2004–2005 рр. навчалася на підготовчих курсах Академії мистецтв у майстерні художника Василя Магаляса. 2005–2006 рр. навчалась на підготовчих курсах Академії мистецтв у майстерні художника Анатолія Твердого. Нині студентка ІV курсу Національної Академії образотворчого мистецтва й архітектури за спеціальністю станковий живопис. Художній керівник — Микола Стороженко. Молода художниця — стипендіатка Фонду «Україна Інкогніта» з вересня 2005 року. Роботи Віри Телятникової народжені любов’ю до київських парків і скверів, могутнього і красивого Дніпра, розкішної природи рідного краю. Дівчина успішно працює в різних жанрах — на її виставках можна побачити не лише пейзажі, а й портрети, натюрморти. Контактний телефон: (063) 310-49-87

ис , т и у т н а и л передп икуєш розм бо риз Індекс 94978

я!

12 міс 6 міс дплати 2 міс я пере н н а м й и 1,00 ість пр , Варт 0,80 идання , поезія в а з а о в вкою р з п а а На і 0,35 з дост Сучасн юзивн дання и » (укр.) , екскл в к Ь о С ь е н У т н и Р 4 іс в і 1 4,00 но СЬКА Варт в липн кових Л «КИЇВ 72,00 и книж ння. Видання д я ЖУРНА гл о 0 , . е 24,0 иймати ні судж інтерв’ю р есеї, игіналь нь не п и й ор а липе світлин Передплату н ть. 7 виходи 3 -6 8 -8 44) 4 6 1% — Тел.: (0 И М РЕКЛА ОБСЯГ

му о н т а редпл е п у Ж»! с « а н у р е йт іте Шука алозі на л ька Русь» иївс кат К « л Журна Державний комітет зв’язку та інформатизації України ф.СП-1 ДОСТАВНА КАРТКА – ДОРУЧЕННЯ

94978

На журнал

ПВ місце літер.

індекс видання

Журнал «Київська Русь» Вар- передплата ______ грн. ___ коп. Кількість тість переадрекомплектів сування на 200__ рік по місяцях 1

поштовий індекс ___________ код вулиці буд.

корп.

кв.

11 12

місто ____________________ село ____________________ область ____________________ район ____________________ вулиця ____________________ прізвище, ініціали

літературно-критичний часопис

КНИГА 1-2 ( ХLIII -XLIV ) 7517 рік від створення світу (2010-й від народження Ісуса Христа) На обкладинці номера — фрагмент мозаїчної підлоги з центральної частини Десятинної церкви (Х ст.). Фото з альбому «Мистецтво Київської Русі». Київ: Мистецтво, 1989. В оформленні номера використано світлини Ганни Осадко (vitrazhi.at.ua, zolota-zinka.livejournal.com), Юрія Гаврилюка. В оформленні текстів використано цифрову гарнітуру з відкритою ліцензією Public Type (ParaType, 2010).

Назва, концепція та дизайн часопису «Київська Русь» є інтелектуальною власністю засновника й охороняються Законом України «Про авторське та суміжні права». Передрук матеріалів дозволяється лише за згоди редакції. Редакція може не погоджуватися з поглядами автора. Автори несуть відповідальність за правдивість інформації. За зміст реклами несуть відповідальність рекламодавці. Надіслані тексти не повертаються. Редакція залишає за собою право як редаґувати надані тексти, так і зберігати правопис автора. Листування з читачами — лише на сторінках часопису.

Підписано до друку 14.04.2010 р. Формат 60×84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 15,81. Обл. вид. арк. 17,09. Зам. № . Ціна договірна. Наклад 1050 прим.

Засновник і видавець ТОВ «Видавничий Дім “Факт”». Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 10798, видане 27 грудня 2005 року. Надруковано в типографії ЗАТ «Віпол», 03151, м. Київ, вул. Волинська, 60.