Історіосфера-2020

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЗ «ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К. Д. Ушинського»

РАДА МОЛОДИХ УЧЕНИХ ТА СПЕЦІАЛІСТІВ

Матеріали П’ятнадцятої наукової конференції викладачів, здобувачів вищої освіти та молодих учених Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського

Одеса 2020

УДК 300.3+301+930.1; 911.3 (477.74).

Історіосфера. Матеріали П’ятнадцятої наукової конференції викладачів, здобувачів вищої освіти та молодих учених Південно­українського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. — Одеса : Ун-т Ушинського, 3–4 квітня 2020. — 140 с.

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського Протокол № 7 від 27 лютого 2020 р.

ISBN 966-7965-01-5

© Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського Позиція авторів може не співпадати з думкою редакційної колегії.

В ідп ов іда льн и й реда ктор — д. філос. н., проф. Ю. А. Добролюбська

Редак ц ій н а колегія : д. філос. н., проф. Є. Р. Борінштейн (Ун-т Ушинського); д. філос. н., проф. Е. А. Гансова (Ун-т Ушинського); д. іст. н., проф. А. О. Добролюбський (Ун-т Ушинського); д. іст. н., проф. С. В. Іванова (Інститут археології НАН України); д. іст. н., доц. А. В. Красножон (Ун-т Ушинського); к. іст. н., доц. О. Є. Ліхачова (Ун-т Ушинського); д. філос. н., доц. В. В. Окорокова (Ун-т Ушинського); д. іст. н., проф. В. А. Савченко (Ун-т Ушинського); д. філос. н., проф. М. Ф. Цибра (Ун-т Ушинського); к. іст. н., проф. В. М. Чумак (Ун-т Ушинського).

Зміст

Історія та методологія науки і техніки

Ліхачова О. Є. Особливості економічного розвитку м. Ньюкасл на початку ХХ ст. за матеріалами фотоальбому «Photographic View Album of Newcastle-on-Tynе».......................... 7 Присяжнюк О. М. Зародження «Товариства антикварів Лондона».............................. 12 Нікітішена К. В. Історія розвитку метрології та вимірювань у світі......................... 17 Койчева О. С. Вплив ідей класицизму на історичну думку України..................... 23

Філософія історії, культурна антропологія

Добролюбська Ю. А. «Схід» у французькій літературі XVII та XVIII століть: шлях колоніального дискурсу........................................................... 28 Димчук А. В. Соціально-філософська парадигма масонського руху................... 34 Колчіна Н. В. «Королівське диво» в епоху Єлизавети Тюдор................................ 40 Шкурина Н. М. Культурний феномен традиційної англійської сім’ї вікторіанської епохи.......................................................................... 47 Лучінська А. А. Роль Дженні Джером у становленні особистості В. Черчилля...... 50 Родян М. В. Я-наратив як домінанта культурної ідентичності........................... 53 Семко Я. С. Соціальні механізми створення «зіркового» бренду...................... 55

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

Веселов В. С. Типологія монгольських вістер стріл періоду XIII–XIV ст. з урахуванням особливостей застосування............................................................... 61

Білоус О. О. Інтеграція катарів у західноєвропейське суспільство.................... 65 Дерун Н. В. Джерельна база та історіографія до історії села Калаглія Овідіопольського району........................................... 71

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Ушенко Д. О. Становище японської жінки в добу Мейдзі..................................... 80 Ткачук Д. М. Ку-Клукс-Клан: основні етапи розвитку організації...................... 88 Битка В. В. Трансформація зороастризму у новий та новітній час................... 96 Норенко І. О. Законодавчі акти США та Канади як чинник зовнішньої міграції українців наприкінці ХІХ – початку ХХ століття........................................................................... 99 Топал К. І. Повсякдення українських жінок-остарбайтерок у Німеччині....... 103 Беркуца Д. Б. Поразка військ Роммеля в Африці та її вплив на формування антигітлерівських настроїв..................................... 110 Щербина Л. С. Життя ромів у концентраційних таборах у роки Другої Світової війни............................................................ 114 Антоновський О. Г. Бойові дії на території сучасної Закарпатської області в листопаді 1944 р.: погляд з німецької сторони............................. 118 Мільничук С. С., Чумак В. М. Межі розвитку української радянської літератури: партійна критика «хвильовізму»...................................................... 125 Яременко І. В. «Блекаут» чи «найтемніша ніч найтемнішого літа» Нью-Йорку.......................................................................................... 131

Історія та методологія науки і техніки Ліхачова О. Є. Особливості економічного розвитку м. Ньюкасл на початку ХХ ст. за матеріалами фотоальбому «Photographic View Album of Newcastle-on-Tynе» Важко переоцінити значення фотодокументів для вивчення історичного минулого. Старі фото назавжди закарбували історію людей, їх сімей, і, навіть, міст. Вивчення фотографій надає можливості звернути увагу на різні сторони розвитку суспільних відносин, об’єктивно оцінити чинники та фактори економічного розвитку. Отже, стаття присвячена вивченню альбому фотографій під назвою «Photographic View Album of Newcastle-on-Tynе» [6]. Цей альбом був виданий під патронатом відомого у місці ювелірного магазину під назвою «The London Emporium», який належав Марку Абрахамсу. Із рекламного повідомлення, яке було розташовано на останній сторінці альбому, відомо, що магазин було засновано у 1885 р. Реклама наголошує, що крім торгівлі ювелірними прикрасами із золота та срібла, магазин також торгує дорогим фарфором, посудом відомих марок, і «багатьма іншими речами на спогад» [6, р. 21]. Поліграфія альбому та розкішне оформлення його обкладинки є свідоцтвом того, що торгівельні справи йшли у власника магазину досить добре. Про це свідчить і вказана у рекламі адреса магазину. Це респектабельна вулиця Грейнжер, 63. Нажаль, в альбомі не вказана дата його друку. Але, примірний рік його виходу у світ все ж встановити можливо, звернувшись до уважного розгляду фотографій. Отже, метою статті є аналіз фотографій, які проливають світ на формування та зростання промислового та торгівельного потенціалу міста. Відомо, що Ньюкасл знаходиться на південному сході Англії. Головною водною артерією міста є річка Тайн. Починаючи з ХІХ ст. Ньюкасл був важливим промисловим центром, основу економіки якого складала вугледобувна промисловість. Розвивались також суміжні з вугільною промисловістю суднобудівельна галузь та ма7

І С Т О Р І О С Ф Е РА

шинобудування. Швидкими темпами зростали фінансова сфера та роздрібна торгівля. На початку другої половини ХІХ ст. Ньюкасл стає центром індустріального регіону Tyneside. В пошуках роботи до міста прибувають люди. Населення Ньюкасла активно зростає. Це було загальною тенденцією для всієї Англії [3, с. 554]. Більшість робітників оселялась у переповнених квартирах, що були розташовані у центрі міста. Фото із альбому, яке підписано «А Bit of Old Newcastle» закарбувало один із прикладів такого житла [5, р. 14]. Вузенька вулиця утворена старими цегляними будинками. Маленькі тротуари та сама вулиця вкриті нерівною кам’яною бруківкою. Зовнішній вигляд цих будинків яскраво ілюструє бідне життя їх мешканців. У той же час, у другій половині ХІХ ст. відмічається формування великого попиту на кам’яне вугілля. Між 1850 р. та 1900 р. його видобуток збільшився у шість разів [4, с. 556]. Це призвело до необхідності розвитку інфраструктури міста та територій навкруги. Повз береги Тайну зростали нові доки та вугільні порти. На фото, які підписані «Newcastle from Rabbit Banks» та «Elswick Works», зображені саме склади та інші промислові об’єкти міста [6, р. 3, р. 15]. Останнє фото вражає масштабністю цих споруд. Зростання економіки регіону вимагало звернути увагу на модернізацію транспортної системи. Будівництво локомотивів на довгі роки стало пріоритетним напрямком. Перша залізнична дорога, яка проходила через Ньюкасл і з’єднувала його з містом Карлайл, була побудована у 1838 р. З 1870 р. і до початку ХХ ст. кількість вугілля, що перевезла залізниця, зросла з 16 млн т. до 41 млн т. Однією з відоміших фірм, що займалась інженерними роботами на залізниці Ньюкасла, була фірма, яку очолював Роберт Стівенсон. На ній працювало біля тисячі робітників. До речі, він був сином відомого винахідника Джорджа Стівенсона, який заснував у Ньюкаслі фабрику з виробництва локомотивів ще у 1823 р. Крім цього, Д. Стівенсон брав активну участь у проектуванні низки залізничних доріг у Англії. Він керував будівництвом першої лінії залізниць (Стоктон — Дарлінгтон). Потім працював над будівництвом осі північ-південь між Лондоном та Едінбургом. Саме ця гілка залізної дороги проходила через 8

Історія та методологія науки і техніки

Ньюкасл, де постала необхідність будівництва мосту через річку Тайн. Саме Д. Стівенсон був розробником цієї величної споруди [5, р. 89–90]. Недарма цей міст отримав назву High level bridges і був відображений на декількох фото із альбому [6, р. 2–4]. Одна із сторінок альбому присвячена і самому Стівенсону [6, р. 11]. У центрі міста йому був встановлений монумент, який свідчив про повагу як до піонера залізних доріг, так і про важливий внесок залізних доріг у розвиток Ньюкасла. Продовжуючи розгляд мостів, фото з якими містились на сторінках альбому, неможливо не звернути увагу на міст, що також з’єднував береги річки Тайн [6, р. 2]. Він був побудований поряд з залізничним мостом Стівенсона, але був значно нижчим за нього. Вже у 70-ті рр. ХІХ ст. виникла необхідність з’єднати район Гейтсхед та набережну Ньюкасла. Вкрай важливим було при цьому не обмежити прохід кораблів по річці Тайн. Цей проект розробив видатний бізнесмен та благодійник м. Ньюкасл — Д. Армстронг. Його фірма приділяла увагу інноваціям у будівництві. Новий міст міг обертатись. Посеред річки було зведено опорну споруду, у якій містився гідравлічний пристрій. Саме завдяки ньому міст повертався і давав вільний прохід водному транспорту. Він був урочисто відкритий влітку 1876 р. та отримав назву Swing Bridge [5, р. 91]. Слід зазначити, що судноплавство відігравало важливу роль у економічному розвитку Ньюкасла. Багато хто із власників шахт використовував саме водний шлях для транспортування вугілля. Кількість перевезень по річці Тайн зростала досить швидкими темпами: у 1700 р. — 500 т. вугілля, у 1750 р. — 1,2 млн т., у 1880 — 2,2 млн т. за 1 рік [2]. Ньюкасл мав і свої суднобудівні заводи. Фірми Уільяма Мілберна і Чарльза Мітчелла виготовляли судна не тільки для шахтових магнатів Ньюкасла, їх судна користувались попитом у всьому світі. Ще у 1850 р. у Ньюкаслі була скликана комісія, яка повинна була розглянути питання покращення умов судноплавства по р. Тайн. Першим на черзі було питання про поглиблення дна ріки. Визнаючи, що промисловість Ньюкасла багато у чому залежить від судноплавства, основну суму на ці роботи виділили підприємці Нюькасла [5, р. 91–92]. Також було споруджено нові пірси. Саме вони зображені на одному з фото із альбому [6, р. 20].

9

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Звернемо увагу ще на одну з сфер розвитку промисловості Ньюкасла, становлення якої знайшло відображення на сторінках фотоальбому. Власники вугільних шахт інвестували у кампанії, які були постачальниками електроенергії. Це було досить далекоглядним рішенням, бо ринок електрики збільшував попит на вугілля. Як слідство цього у Ньюкаслі почався активний розвиток суспільного транспорту, а саме трамваїв. Вже у другій половині ХІХ ст. виникла необхідність у суспільному транспорті. Необхідно було з’єднати робітничі окраїни з центром міста, надати можливості робітникам переселитись з перенаселеного центру та, одночасно, мати можливість швидко дістатись до роботи. Кінні трамваї почали використовуватись у Ньюкаслі з 1879 р. Перші електричні трамваї з’єднали райони Бейкера, Елсвіка, Госфорта з центром міста. Це сталось у 1901 р. [5, р. 89]. Ця дата надає можливості визначити приблизну дату виходу у світ і самого альбому. Річ у тому, що на декількох фото зображені саме електричні трамваї. Значить, ми можемо стверджувати, що альбом був надрукований не раніше 1901 р. Незважаючи на той факт, що Ньюкасл мав імідж індустріального міста, торгівля в ньому грала не менш важливу роль. Починаючи з XVIII ст. зростання населення та транспортних зв’язків створювали умови для розвитку торгової сфери. Роздрібна торгівля була гарно інтегрована у міське середовище. Якщо поглянути на фото, то можна помітити той факт, що всі перші поверхи будинків віддані під магазини. І це не дивно, бо шахтарі цього регіону були одними з високооплачуваних робітників. Вони заробляли біля 1 фунта за неділю [3, с. 451]. У свою чергу, маса клерків та різного роду міських службовців теж мали гарний прибуток і могли витрачати його в магазинах Ньюкасла. Проаналізуємо, якою мірою торгівля сприяла модернізації самого міста. На початку ХІХ ст. основна торгівля була зосереджена на набережній Ньюкасла. Однак у 1830-х рр. Річард Грейнджер, відомий архітектор та меценат, цілеспрямовано почав розвивати тогочасне так зване «верхнє» місто. Це сучасний центр Ньюкасла, який був складений з дев’ятьох нових вулиць. Вони були спроектовані надзвичайно елегантно та вишукано. Величні будівлі, широкі тротуари мали великий потенціал для майбутнього торго10

Історія та методологія науки і техніки

вого простору. Саме в цей час на таких вулицях як Neville Street, Grainger Street, Grey Street з’явились універмаги та респектабельні магазини. Але особливого блиску цей район набув у 80-ті рр. ХІХ ст. Саме в цей час була проведена нова реконструкція міста, спонсорами якої виступили найбагатші підприємці. Реконструкція обійшлася їм у 30000 т. фунтів [5, р. 198–199]. Центральна територія Ньюкасла була перетворена в спокійний і впорядкований простір, вільний від брудних вулиць, нерівної бруківки та інших небезпек, які можуть відвернути потенційних покупців. Перспективні фото цих вулиць у альбомі також привертають увагу глядача своїми барочними та готичними будинками, та великою кількістю дорогих магазинів. Саме на вулиці Grainger Street був розташований і ювелірний магазин Марка Абрахамса. Цей будинок був спроектований Гібсоном Кайлом у 1869 р. у готичному стилі. Він належав респектабельному підприємцю та господарю декількох магазинів Вільяму Саттону [5, р. 212–213]. Марк Абрахамс винаймав тут площу для свого магазину, і так діяли і інші підприємці, бо нерухомість у цьому районі була надзвичайно дорогою. Відомо, що ще у 1906 р. магазин перебував за цією адресою. Подальша доля магазину та його власника, нажаль, поки що невідома. Але альбом, що був виданий на гроші від торгівлі ювелірними прикрасами, назавжди зберіг вигляд міста Ньюкасл початку ХХ ст. Він є свідоцтвом не тільки серйозних перетворень та зрушень у економіці міста. «Саме в Британії виник новий клас підприємців-роботодавців, гордий своєю енергією і прагненням до нововведень, який шукав прибутку, а не феодів або ренти» [1, с. 78]. На основі аналізу матеріалів із альбому можливо прийти до висновку про вагомі соціальні зміни. Слід звернути увагу на стиль життя провідних громадян міста, які саме в цей період повною мірою перетворились у правлячу еліту. Їх ділова активність була пов’язана з Ньюкаслом, і вони усіма силами сприяли тому, щоб розвивати не тільки свою справу, але і направляли зусилля та значну частину своїх статків на поліпшення рівня життя та культури цього міста. Мабуть тому проста рекламна акція ювелірного магазину переслідувала ще і мету популяризації м. Ньюкасл. А згодом і сам альбом перетворився на культурно-історичну пам’ятку.

11

І С Т О Р І О С Ф Е РА 1. Бриггс Э., Клэвин П. Европа нового и новейшего времени. С 1789 года и до наших дней / пер. с англ. А. А. Исэрова, В. С. Нестерова. М.: Издательство «Весь мир». 2006. 600 с.

2. Осборн Р. Цивилизация. Новая история Западного мира / пер. с англ. М. В. Колопотин. М.: АСТ Publisher. 2018. 768 с. https://www.livelib.ru/book/1002852316-tsivilizatsiya-novaya-istoriya-zapadnogomira-rodzher-osborn 3. Пикард Л. Викторианский Лондон / пер. с англ. В. Кулагиной-Ярцевой, Н. Кротовской, М. Бурмистровой. М.: Издательство Ольги Морозовой.

2011. 528 с.

4. Тревельян Дж. М. История Англии от Чосера до королевы Виктории / пер. с англ. К. Н. Татариновой. Смоленск: Русич. 2002. 624 с.

5. Johnson M. Architectural taste and patronage in Newcastle upon Tyne, 1870–1914. Doctoral thesis, Northumbria University. 2008. 613 p. https://core.ac.uk/download/pdf/4148628.pdf 6. Photographic View Album of Newcastle-on-Tynе. Published by The London Emporium. 63 Grainger Street West. Newcastle-on-Tynе. 21 p.

Присяжнюк О. М. Зародження «Товариства антикварів Лондона» Існуюче сьогодні національне історико-археологічне наукове товариство Великобританії «Королівське товариство старожитностей» було засновано в 1707 році під назвою Товариство антикварів Лондона. В даний час антікваріанізм прийнято розглядати, з одного боку, як явище, що передує сучасній археології, а з іншого воно цікаве для істориків мистецтва як невичерпне джерело художніх цінностей, милуванню красою яких антиквари минулих століть віддавали стільки часу [5, c. 172]. Звернемося спочатку до історії самого явища. Першим, хто отримав титул Королівського антиквара Британії у 1533 році, був Джон Леланд, завідувач бібліотекою Генріха VIII. В період ліквідації монастирів, викликаною відмовою від католицької віри, він зіграв важливу роль у порятунку книг з розгромлених монастирських бібліотек. Продовжувачем його справи став У. Кемден, який збирав топографічні матеріали по римській Британії. Своє 35-річчя Кемден ознаменував виданням фундаментального твору на латинській мові «Британія» (1586). Рукопис містив відомості про географічне положення держави з докладною реконструкцією істо12

Історія та методологія науки і техніки

рії кожного міста та з’ясуванням англосаксонських, галльських або римських коренів місцевих назв, а також описи місцевих пам’яток минулого. Для ідентифікації артефактів Кемден використовував свої знання класичних авторів. На противагу середньовічним домислам про троянську або римську генеалогію британців в його творі підкреслювалось англосаксонське походження народу, що населяє Альбіон. За часів правління Єлизавети I Уїльям Кемден, сер Генрі Спелман і сер Роберт Коттон представляли ядро нечисленної та елітарної організації під назвою Колегія антикваріїв. Вчені збиралися в неформальній обстановці для обговорення проблем, пов’язаних з їх археологічними дослідженнями [7]. Витоки історії Товариства його члени ведуть від 1586 року — від заснування в Лондоні Коледжу антикварів. Члени Коледжу антикварів збиралися зазвичай в будинку учня і друга Кемдена сера Роберта Коттона, пристрасного любителя старовини та колекціонера стародавніх рукописів. Серед зібраних ним манускриптів були унікальні списки «Беовульфа», «Життя Альфреда Великого», поеми «Битва при Мелдоні», п’ять рукописів Англосаксонської хроніки. Були там і списки більшості творів англо-нормандських істориків. Його бібліотека стала головним центром англійської науки і культури, нею активно користувалися Френсіс Бекон, Уолтер Релі, Джеймс Ашер та інші вчені. Не тільки антикварій, але й політик, Коттон незабаром опинився в опозиції до уряду Якова I. У зв’язку з цим в 1614 році король розпустив Коледж антикварів, а в 1630 році бібліотека Коттона була тимчасово конфіскована (уряд повернув її спадкоємцям антикварія після його смерті у 1631 р.). Частину рукописів сам Коттон заповів Бодлеанській бібліотеці в Оксфорді, а решту подарував «народу Великобританії» його онук [1, c. 25–26]. Система індексації рукописів, яка збереглася донині, відображає устрій бібліотеки при Коттоні: шафи позначалися бюстами римських імператорів, що стояли на них, полки — буквами, а порядковий номер тому на полиці — цифрами. У 1731 році в будинку, де зберігалася бібліотека (Ешбернем-Хаус в Лондоні), сталася пожежа, і значна частина безцінних манускриптів загинула або була серйозно пошкоджена. Варто зауважити, що манера зберігання ма13

І С Т О Р І О С Ф Е РА

нускриптів Коттона та інших бібліофілів того часу доставляє сучасним дослідникам чимало клопоту. Наприклад, Коттон часто переплітав разом тексти, подібні за змістом, але написані зовсім в різний час і в різних місцях. В результаті активної діяльності британських та континентальних антикварів до кінця XVII століття був опублікований основний корпус історіографічних текстів англо-нормандського періоду. Якість багатьох видань, втім, залишала бажати кращого, наприклад, в більшості випадків використовувався лише один рукопис [4, с. 19]. Незважаючи на недовгий час існування першої організації англійських любителів старовини, Товариство антикварів Лондона розглядає Коледж антикварів в якості свого безпосереднього попередника. О 6 годині вечора 5 грудня 1707 року в таверні «Ведмідь», що на Стренді (Лондон), троє джентльменів — Хампфрі Уенлі, Джон Талман і Джон Бекфорд зібралися, щоб обговорити антикварні справи. У наступному січні Товариство вдруге зустрілося вже в таверні «Молодий диявол». Далі, однак, Товариство зіткнулося з проблемою банкрутства власника «Молодого диявола». Десять років між першими зборами і офіційним створенням товариства у 1717 році майже не залишилися в пам’яті нащадків, ніяких записів не велося. З 1717 року Товариство влаштувалося в таверні «Мітра» на Флітстріт. До кінця 1717 року було написано статут, в якому головною метою організації проголошувалася наукова діяльність, пов’язана з вивченням давньої історії та археологічних артефактів, що декларувалося як «важлива складова витонченого письменства», будучи як «цікавою, так і корисною». У наміри членів товариства також входило колекціонування, збереження, видання графічних матеріалів, доповідей та звітів про пам’ятники, які можуть ілюструвати історію стародавньої Британії. Сильним стимулом для створення офіційної організації англійських вчених гуманітарного толку було національне суперництво, в першу чергу, з французькою Академією витонченого письменства, а також можливість спілкування з вченими з інших країн, наприклад, з антикваріями-підданими шведського короля з Упсали. Однак хартія про заснування «Товариства антикварів Лондона» була підписана королем лише у 1751 році [6, c. 170].

14

Історія та методологія науки і техніки

Кінець 1720-х рр. виявився важким перехідним періодом в зв’язку з безперервними дебатами з організаційних питань, до того ж багатьох членів-засновників вже не було в живих. Товариства, що існували на неформальній основі, без упорядкованого статуту та навіть без постійного місця дислокації, не могли успішно існувати, не маючи на чолі гідних лідерів, тобто людей динамічного складу, обдарованих високим творчим потенціалом та організаторськими здібностями. До середини століття Товариство продовжувало залишатися нечисленним, збори проводились від випадку до випадку в різних тавернах, обмежені фінансові ресурси також не сприяли його розвитку, колекції книг, відбитків та стародавніх артефактів були незначними. У 1725 році Товариство переїхало в орендовані кімнати в Грейнз Інн, після чого в 1729 році перебазувалося в кімнати в Королівській лавці, а потім знов повернулося в «Мітру». Серед членів був «чесний Том Мартін з Палгрейва», чия «спрага старожитностей була настільки ж велика, як і його спрага спиртних напоїв» [6, c. 171]. В 1736 Товариству була вручена залізна булава, яка повинна бути в руках Президента на кожних зборах. Ця практика продовжується й сьогодні з використанням срібної булави. У 1751 році Товариству була надана Королівська хартія і воно прийняло свою нинішню форму. Роль Товариства була і залишається як «заохочення, розвиток та сприяння вивченню старожитностей та історії в цій та інших країнах». Базова структура управління Товариством, з щорічними виборами Офіцерів і Ради в День Святого Георгія (23 квітня), була також створена в цей час. Нарешті, у 1771 році Товариство антикварів Лондона очолив Річард Гоф — член групи любителів старожитностей, пов’язаної з кембриджським коледжем Корпус Крісті. Слід зазначити, що Кембридж XVIII – початку XIX століть вважався центром з вивчення середньовічної архітектури і пишався своїми відомими школами антикварів, які проводили спільні дослідження в рамках загальної традиції. Друкарня Кембриджа надавала антикваріям пріоритетне право на видання їх творів. Р. Гоф, як відзначали сучасники, вже в одинадцятирічному віці виділявся незвичайними літературними здібностями. Вийшовши з Кембриджа, він повністю присвятив себе заняттям топографією і 15

І С Т О Р І О С Ф Е РА

вивченням старожитностей Британії, здійснюючи щорічні подорожі в різні куточки королівства, часто в компанії Джона Ніколса, свого друкаря і видавця. Для ілюстрації подорожніх нотаток він запрошував друзів: художника Якоба Шнеббелі і гравера Джеймса Бейзіра, які брали участь в оформленні багатьох творів Р. Гофа. В якості директора Р. Гоф виявився саме тим лідером, хто вдихнув в Товариство нове життя. Під його керівництвом значно розширився діапазон публікацій, особлива увага приділялася англійській готичній архітектурі. Після багаторічної перерви у 1780 році в серії «Стародавні пам’ятники» був відновлений грандіозний проект з видання серій гравюр з зображеннями середньовічних руїн, в супроводі докладних коментарів; на деяких відбитках вказувалися розміри окремих деталей [5, c. 174]. Р. Гоф вніс значний вклад в організацію систематичного вивчення історії архітектури, в розвиток історичного підходу до минулого, а також він доклав чимало зусиль у справі зміни ставлення англійців до архітектури готичного стилю. За його підтримки Джон Картер — журналіст і провідний художник готичних об’єктів — виступав на сторінках «Журналу джентльмена» з емоційними публікаціями, вперше закликаючи широке коло читачів до вивчення середньовічної архітектури, тим самим допомагаючи усвідомити архітектурну спадщину минулих століть і важливість її збереження. Суспільство покинуло таверну «Мітри» у 1753 році та переїхало в колишню кав’ярню Робіна у Канцелярському провулку. У 1780 році Товариство знову переїхало в нові приміщення в Сомерсет-Хаусі, надані королем Георгом III. В цих залах, які в даний час входять до складу художніх галерей Інституту Курто, як і раніше є переплетена монограма товариства в якості прикраси стелі [3, c. 38–39]. Таким чином, заняття антикварів XVIII століття не можна відкидати як непереконливий дилетантизм, відірваний від сучасного життя, або протистояння духу Просвітництва. Антикваріанізм мав велике значення, як в практичному, так і в культурному житті Британії. Він втілював ностальгію за минулими роками для тих, хто боявся прийдешніх змін, але в рівній мірі він міг служити ілюстрацією минулого, яка демонструє прогрес сьогодення та беззастережну перевагу століття сучасного над відсталістю минулих часів. Одночасно з цим 16

Історія та методологія науки і техніки

антиквари внесли незаперечний внесок в формування британської ідентичності та знаменитого англійського патріотизму. Їх заслуги в сфері культури та мистецтва також важко переоцінити: вони сприяли розвитку друкарської справи, мистецтва оформлення книги, заражали своїм ентузіазмом художників, малювальників, граверів, які завдяки їм ставали палкими шанувальниками середньовічного минулого Британії.

1. Беглов С. И. Четвертая власть: британская модель. История печати Великобритании от «новостных писем» до электронных газет. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 2002. 256 с.

2. Диттрич Т. В. Повседневная жизнь викторианской Англии. Москва: Молодая гвардия, 2007. 382 с.

3. Зброжек Е. В. Викторианство в контексте культуры повседневности. Гуманитарные науки. Вып. 9. Культурология. № 35. С. 28–44.

4. Мереминский С. Г. Формирование традиции: английское историописание второй половины XI – первой половины XII вв. Москва: Университет Дм. Пожарского, 2016. 496 с.

5. Михайлова Ю. Ю. Антикварианизм в контексте готического Возрождения в Англии XVIII в. Вестник СПбГУКИ. № 4 (25) декабрь. 2015. С. 172–175.

6. Михайлова Ю. Ю. Деятельность Общества антиквариев Лондона в контексте английской реставрационной практики XVIII в. Вестник СПбГУКИ. № 1 (26) март 2016. С. 169-172.

7. Петров Н. И. Археология: учебное пособие. Санкт-Петербург: СПбКО 2008. 330 с.

Нікітішена К. В. Історія розвитку метрології та вимірювань у світі «Мистецтво вимірювання є могутньою зброєю, створеною людським розумом для проникнення у закони природи і підпорядкування її сил нашому господарюванню»

Б. Якобі

Сучасна метрологія — наука про виміри — поєднує у собі дві дисципліни, які розрізняються по своїм задачам та призначенням. З однієї сторони, метрологія — це наука про точні виміри, основною задачею якої є конкретне створення одиниць вимірювання у вигляді найточніших зразків — еталонів. Для створення зразків вимірю17

І С Т О Р І О С Ф Е РА

вання метрологія розробляє спеціальну методику вимірювань, котра дозволяє досягти точності, необхідної для наукових та практичних цілей [1, с. 47]. З іншої сторони, метрологія — це допоміжна історична дисципліна, що вивчає історію складання систем мір, визначення одиниць вимірювання, співвідношення один з одним різноманітних мір минулого, а також одиниць оподаткування та грошового розрахунку, тобто вона вивчає різноманітні одиниці вимірювання в історичному процесі. Одиниці вимірювання виникли ще за часів глибокої давнини. Як тільки людина почала будувати житла, виготовляти знаряддя праці, посуд, вона зіткнулась з необхідністю застосування мір. Потреба у вимірюваннях стала особливо важливою з розвитком обміну. Однак спочатку люди не знали точного визначення розмірів та кількостей. Вимірювання були найпримітивнішими. Одними з найперших були: вимірювання часу, вимірювання площ і відстаней при обробленні землі, місць полювання; вимірювання об’єму і ваги в торгівлі; вимірювання кутів різних геометричних тіл і фігур при будівництві [3, с. 153]. Одиницями вимірювань протяжності на перших етапах розвитку людського суспільства служили: лікоть, п’ядь (відстань між витягнутими великим та вказівним пальцями руки), іноді взагалі найпростішими фізичними діями, наприклад, ходьба (вимірювання відстані кроками), відстань кинутого списа. Великі відстані вимірювались днями шляху — пішими і кінними, а також днями «судового ходу». Мірами об’єму і ваги слугували кількості, котрі людина може захватити чи донести своїми руками (пригоршня, ноша, оберемок). У побуті такі визначення кількості збереглись й дотепер. Цікаво, що одиниця ваги дорогоцінного каміння — карат — в перекладі означає «насіння бобових», «горошина»; а одиниця аптекарської ваги — гран — в перекладі означає «зерно» [5, с. 89]. Найбільше розповсюдження одиниці вимірювань та їх міри одержали в найстаріших країнах світу: Єгипті, Вавилоні, Китаї. Так, у Вавилоні було прийнято, що доба містить 24 години, 1 година — 60 хвилин, 1 хвилина — 60 секунд. Вавилонські міри (лікоть, талант, міра маси) з часом почали використовувати у Греції, Давньому Римі та інших країнах Європи та світу, але до середніх віків вимі18

Історія та методологія науки і техніки

рювання практично обмежувались визначенням часу, геометричних розмірів, об’єму і маси. Також у Вавилоні час вимірювався в мінах. Міна дорівнювала проміжку часу (рівному, приблизно, двом астрономічним годинам), за який із прийнятого у Вавилоні водяного годинника витікала «міна» води, маса якої складала біля 500 г. Пізніше міна скоротилась і перетворилась на звичну для нас хвилину. З часом водяні годинники поступилися місцем пісочним, а згодом більш складним маятниковим механізмам. Традиційна старовинна міра — це засіб відтворення чи зберігання величини одного, декількох розмірів, значення яких відомі з необхідною для вимірювання точністю у вигляді тіла або пристрою. Міри знаходяться в повній залежності від розвитку виробничих сил і виробничих відносин. Удосконалення їх тягне за собою ускладнення мір та вимірювань в їх системі. Тому знайомство з історією мір допомагає не тільки безпосередньому вивченню змісту історичних джерел, а також і визначенню часу їх створення, а в деяких випадках і вирішенню питання фальшивості джерела. Про фальшивку можна говорити у тому випадку, якщо система мір, яка вказана в джерелі, не відповідає мірам, що використовувались в той час, яким воно датоване. Серед фальшивок є яскравий приклад, відомий як грамота Андрія Боголюбського від 1159 р., яка начебто видана ним Києво-Печерському монастирю. Грамота насправді була написана не у XII ст., а наприкінці XVII ст. з ціллю посилення тиску Києво-Печерського монастиря на один з інших, що йому підпорядковувався. Мова підробки — мова XVI–XVII століть. Серед термінів, що зустрічаються в грамоті і доводять її фальшивість, основним є вживання грошової одиниці «грошей польських». «Гроші польські» як грошова одиниця відомі лише з XV ст. і не могли згадуватись в документах XII ст. [6, с. 302]. Метрологія, таким чином, допомагає вивченню джерел соціально-­економічної історії. Іноді без знання метрології неможливо розібратись в суті економічних явищ, про які йдеться в тому чи іншому документі.

19

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Можна виділити три етапи розвитку мір: • одиниці величин були безпосередньо зв’язані з мірами, а міри — з частинами тіла людини; • створення метричних мір — відмова від одиниць величин, що відтворюються природно, і закріплення їх у речових зразках; • згодом відбулося повернення до природних джерел, але на якісно вищому рівні, наприклад, для відтворення метра використовують не матеріальний еталон, а довжину хвилі світла. При дослідженні давньоруських будівель виявилось, що їх розміри, як і розміри стародавніх споруд в інших країнах, є кратними певним величинам, які зазвичай ототожнюються з мірами довжини. Приблизно з ХVII ст. були поширені мотузкові книги. В них записувались розміри земельних ділянок, які вимірювались за допомогою спеціальної мотузки. Ці мірні мотузки як зразки зберігались у монастирях. Вони допомагали перевірити і зафіксувати зміни в користуванні землею. У XIV–XVI ст. почався розвиток науки, культури, мистецтва, архітектури і разом з цим виникла потреба вимірювати багато нових величин. Наприкінці XVI ст. формуються нові наукові напрями в сфері фізичних знань. Як раз у цей час було закладено основи метрології, зроблені перші спроби наукового підходу до проблеми вимірювання. У XVII ст. з’являються перші барометри, термометри, манометри, гігрометри, а у XVIII ст. почали використовувати динамометри, колориметри, прилади для вимірювання деяких світлових величин. З середини XIX ст. з’явились електричні величини, а вже на початку XX ст. вчені відкрили нові фізичні явища і тому виникли нові види вимірювань, зокрема в галузях молекулярної і атомної фізики, радіоактивності, рентгенівського випромінювання. Одиниці вимірювання досить тривалий час вибиралися довільно і з часом це призвело до їх досить великої різноманітності. Власні одиниці вимірювань існували не тільки в різних країнах світу, але й в середині країн. Наприклад, у Франції спостерігався особливий різнобій. Кожному феодалу надавалося право встановлювати власні одиниці. У другій половині XVIII ст. в Європі налічувалось 50 різних миль, 120 різних фунтів і до сотні футів різної довжини. Це було надзвичайно 20

Історія та методологія науки і техніки

незручно, неможливо було чітко контролювати вимірювання. Гостро постало питання про ліквідацію цих неймовірних розбіжностей. Гальмівна роль різнобою в одиницях вимірювання ставала все відчутнішою з розвитком торгівлі і промисловості. Також невпинний прогрес природничих і технічних наук потребував обмеження різноманітності мір. Спроби вирішення цього питання сприяли створенню метрологічної системи вимірювання. Особливо актуально постала потреба обмеження різноманітності одиниць вимірювань в міжнародному масштабі.

1 березня 1875 р. у Парижі відбулась перша Дипломатична конференція з питань заснування міжнародної системи одиниць. В ній взяли участь представники 20 країн. І вже на четвертому (останньому) засіданні конференції, яка відбулась 20 травня 1875 р.,було підписано Метричну конвенцію. Згідно з цією Конвенцією було засноване Міжнародне бюро мір і ваги (МБМВ). Цей документ підписали уповноважені представники 17 урядів країн. Англія, Нідерланди та Греція не підписали її. Згідно з цією Конвенцією МБМВ повинно діяти під керівництвом і наглядом Міжнародного комітету мір і ваги (МКМВ). Комітет збирається щорічно у складі 14 членів — представників різних країн-учасниць. МКМВ в свою чергу відповідальний перед Генеральною конференцією з мір і ваг (ГКМВ), яка збирається не рідше ніж через шість років за участі повноважних представників усіх країн-учасниць, кожна з яких має вирішальний голос. МБМВ знаходиться у Парижі, йому доручено зберігання міжнародних прототипів метра і кілограма, а також періодичні співставлення з ними їх копій, що були роздані країнам, які підписали Конвенцію. Спочатку в обов’язки МБМВ входило лише займатися вимірюваннями, що пов’язані з утворенням і збереженням нових прототипів метра і кілограма, тобто в основному вимірюваннями довжини і маси. Для МБМВ був відведений Бретельський павільйон, який розташовувався у парку Сен-Клу, у передмісті Парижу. Поруч із павільйоном побудований лабораторний корпус, у термостатичних приміщеннях якого обладнані лабораторії для вимірювання довжини, маси і температури.

21

І С Т О Р І О С Ф Е РА

У 1889 р. виготовили 43 примірники зразків метра із сплаву платини та іридію. Прототип метра — платино-іридієва (90/10 %) штрихова міра загальною довжиною 102 см, на віддалі 1 см від кінців якої були нанесені штрихи, що визначали одиницю довжини, — метр. Висота і діаметр прототипу кілограма (циліндр), який виготовили з платини, складала 39 см [4, с. 96]. Основна суть вимірювання — це отримання достовірної кількісної експериментальної інформації про розмір фізичних величин. Щоденно у всьому світі проводять мільйони вимірювань. Необхідно, щоб результати вимірювань, де б їх не виконували, могли бути узгоджені. Потрібно, щоб результати вимірювань однакових величин, отриманих за допомогою різних засобів вимірювальної техніки у різних місцях, були б відтворені на рівні потрібної точності. Ось для чого насамперед потрібна одноманітність одиниць фізичних величин, що здійснюють матеріально їхнє відтворення. На теперішній час галузь застосування результатів вимірювань надзвичайно велика — від далеких галактик до найдрібніших частин, з яких побудований атом, від температури Сонця і ядерних реакцій до низьких температур криогенних установок, від електромагнітних хвиль, що створює і використовує людина на Землі, до хвиль, що надходять до Землі від невідомих джерел, що розташовані на відстані у сотні і тисячі світлових літ [2]. Вимірювання — це важливий елемент розвитку науки та наукового прогресу. Широке коло новітніх технологій додала індустріалізація, а також складність і кількість комерційних операцій. Автоматизація і масове виробництво викликали необхідність взаємозамінності складових частин, а урбанізація призвела до більших масштабів людської взаємодії. Невпинний хід розвитку науки і техніки підтверджує, що метрологія є фундаментальною передумовою прогресу майже у всіх галузях науки, техніки й економіки. Чим складніше наукова проблема, тим більшого значення для неї набуває метрологія. Розгляд питань, пов’язаних з історією мір, має для історика важливе значення. Метрологія, як і інші допоміжні історичні дисципліни, збагачує історію новими фактичними даними. Питання стану мір, 22

Історія та методологія науки і техніки

точності мір визначаються у відомому ступені розвитку культури і наукових знань. Вивчення цих мір дає можливість більш точно уявити собі спосіб життя суспільства відповідного часу, стан науки, господарства та потреби населення.

1. Величко О. М., Коломієць Л. В., Гордієнко Т. Б. Метрологія, технічне регулювання та забезпечення якості. Одеса: ВМВ, 2014. 688 с.

2. Величко О. М., Коцюба А. М., Новиков В. М. Основи метрології та метрологічна діяльність: Навч. посібник. Київ: УкрУНЦ, 2000. 228 с.

3. Сахаров И. П. Сказания русского народа. Народный дневник. Праздники и обычаи. Санкт-Петербург, 1885. 245 с.

4. Сергеев А. Г., Крохин В. В. Метрология: Учебное пособие для вузов. Москва: Логос, 2001. 408 с.

5. Сергеев А. Г., Латышев М. В., Терегеря В. В. Метрология, стандартизация, сертификация: Учеб. пособие. Москва: Логос, 2005. 560 с.

6. Успенский Н. Д. Очерк древнерусской метрологии. Исторические записки. Т. 19. Москва: Изд-во АН СССР, 1946. С. 294–348.

Койчева О. С. Вплив ідей класицизму на історичну думку України Класицизм — художній стиль європейського мистецтва кінця XVII – початку XIX ст., одна з важливих рис якого — визнання античного мистецтва зразком, ідеалом, твори античності — художньою нормою. В Україні цей напрям поширився у другій половині XVIII – першій половині XIX ст., в процесі європеїзації та емансипації. Основою соціологічних та етичних побудов класицизму стала ідея природної рівності людей, гідності людини-громадянина, що в історичній літературі зумовила звернення до розробки, з допомогою історичних прикладів, етичної суті людини. Присутність автора твору в самому творі стала одною з художніх форм вираження цієї ідеї. У літературі класицизму чинне місце зайняли історичні сюжети, які повинні були корегувати думку людей, надихати їх на героїчні вчинки. В основі історичної концепції «анонімного» автора «Історії Русів» були покладені ідеї автономізму, протесту проти національного поневолення, що передавали духовний запит епохи [3]. Твір було побудовано на фундаментальних принципах боротьби за правду та 23

І С Т О Р І О С Ф Е РА

справедливість. Думкою автора рухає бажання допомогти своєму народові, який виборює політичне та соціальне визволення. Д. Дорошенко, критично оцінюючи працю «Історія Русів», підкреслював, що вона: «…прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки» [4, c. 25]. Дійсно, цей твір дав значний поштовх для осмислення історичного буття українського народу та формування українського «національного духу». Найвагомішим наслідком появи книги «Історії Русів» став її значний вплив на формування української громадської думки, на українське та російське суспільство та творчість таких видатних вчених та письменників, як: Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Звернення О. Пушкіна та К. Рилєєва до українських історичних джерел, до «Історії Русів», збагатило та надихнуло творчість російських поетів українською тематикою. Творчість видатної людини, яку ще за життя називали «учений-енциклопедист», «український Ломоносов», Михайла Максимовича, також зазнала впливу славетної «Історії Русів». М. Драгоманов так характеризує цю надзвичайну людину: «М. О. Максимович був для Київської Русі цілою ученою історико-філологічною установою і разом з тим живою народною людиною» [5, с. 448]. М. Максимович став першим українським краєзнавцем, істориком стародавнього Києва, присвятивши історії міста 25 статей. Він уперше показав роль Петра Могили в українській культурі, розповів про історію створення багатьох київських архітектурних пам’яток, зокрема Трьохсвятительської, Воздвиженської, Іоаннівської церков тощо. У полеміці з М. Погодіним та П. Лавровським М. Максимович обстоював «старобутність» української мови та її перлини — «Слово о полку Ігоревім», яке переклав сучасною українською мовою. Йому належить видання та дослідження найдавніших літературних пам’яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ», йому належить непересічний твір «История древнерусской словесности» (1839 р.), розвідки про козацькі літописи, зокрема про литопис Грабянки. М. Максимович перекладав Біблійні псалми українською мовою та написав низку віршів, присвятивши їх Тарасу Шевченкові («Ой, як 24

Історія та методологія науки і техніки

дуже за тобою тужила Вкраїна»). В царині української фольклористики М. Максимович зібрав та видав збірки «Малороссийские песни» (1827 р.) та «Украинские народные песни» (1834 р.) [2].

20–40-ті рр. ХІХ ст. характеризуються пожвавленням європейського політичного життя, активним національним, культурним відродженням мови в середовищі слов’янських народів. В Празі починають свою наполегливу працю діячі, що залишилися відомими в історії як «будителі» (буквально, ті хто пробуджують). Головним завданням для них було пропагування національної мови та історії; етнографічні дослідження; важливу увагу вони приділяли вивченню історичної граматики. Національне пробудження спонукало «потребу у минулому», потребу в історичному спадку народу. «Будителі» почали історичні пошуки, намагалися перевіряти факти, відокремлювати правду від вигадки. Перш за все вони прагнули показати багатство народної культури, виховати у народу гордість за своє історичне минуле. Слід зауважити, що на початковому етапі своєї діяльності багато хто з них не вмів навіть розмовляти рідною мовою, але це не зупинило творчу кар’єру «будителів», яка була наповнена пошуком власної національної ідентичності. Саме в Закарпатській Україні та в Галичині культурно-національне відродження відбувалося під їх впливом. Першим істориком та просвітником Закарпаття часів класицизму став масон Іван Орлай (народився в Ужгороді), автор перших в Україні історичних книг «Коротка історія про карпато-русів» (1804 р.) та «Про південно-західну Русію» (1826 р.) [6, с. 278]. Особливий інтерес до українського історичного спадку виявили Олександр Духнович та Адольф Добрянський. Закарпатські «будителі» перш за все ставили за мету «збуджувати» в масах українську національну свідомість шляхом впровадження рідної мови в усі ланки освітньої мережі, шляхом повернення народу історичної свідомості. Спільність завдання зблизила їх з українською елітою Галичини. На Галичині вони публікували твори, адже на Закарпатті не існувало жодної друкарні з кириличним шрифтом. Залюбки ставили п’єси, а галичани охоче відвідували Закарпаття, популяризуючи по всьому слов’янському світі місцевий фольклор. Тісна співпраця галичан та закарпатців не була випадковою, як чітко зазначав О. Духнович: «Бо 25

І С Т О Р І О С Ф Е РА

свої то за горами — не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі». «Будителі» критикували режим австро-угорської влади, політику мадяризації та онімечення українців. Закарпатські діячі, об’єднавшись із галицькою елітою, порушували питання перед Віднем національно-культурної автономії теренів Західної України. Вони заявляли, що «угорські русини бажають, щоби від Угорщини були відділені, та як політично, так і адміністраційно були прилучені до Галичини» [1]. Михайло Драгоманов, відвідуючи вдруге Закарпаття, зі смутком заявляв: «Угорська Русь відрізана від Галичини більше, ніж Австралія від Європи». Російська імперія жваво цікавилася ситуацією на Закарпатті та усіма силами намагалася перешкодити ідеї єдності українського етносу. Щоб посилити свій контроль, Російська імперія використала перевірений часом план — підкуп місцевих еліт. Збереглися свідчення про цей підкуп представників закарпатської інтелігенції. Незважаючи на всі проблеми, з якими стикнулися «будителі», вони започаткували процес українського культурно-національного відродження на Закарпатській Україні. Епоха класицизму на землях як Центральної, так і Західної України стала часом формування національної свідомості, часом перших історичних та етнографічних розвідок, роками формування літературної української мови. У Наддніпрянщині, Галичині та Закарпатті процес націотворення проходили синхронно. Провідна роль у цьому процесі належала інтелектуальній верстві суспільства. Ми можемо казати про певний «академічний» етап українського націотворення, коли письменники, етнографи, історики, мовознавці досліджують культурну спадщину та минуле, усвідомлюючи політичні потреби і інтереси народу. На «академічному» етапі формується ідея ідентифікації народу, що має спільне походження та спільну культуру, формується національна ідентичність — усвідомлення власної причетності до низки цінностей стосовно мови, етичних норм, історико-культурної спадщини.

1. Бевзюк Є. В. Ідеологія чеських будителів напередодні революції 1848 року. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/historyarchive/42/3.pdf 2. Гуманістичні ідеї у науковій спадщині М. О. Максимовича. Методичні матеріали за результатами інтернет-семінару. Черкаси, 2015. 44 с.

26

Історія та методологія науки і техніки 3. Дорошенко Д. «Історія Русов» як пам’ятка української політичної думки другої половини XVIII століття. Відень, 1921. Кн. 3. С. 183–190.

4. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право / Ю. Пінчук, Л. Гріневич; НАН України, Ін-т української археографії та джерелознавства. К.: Українознавство, 1996. 367 с.

5. Драгоманов М. П. М. А. Максимович. Его литературное и общественное значение // Вестник Европы. СПб, 1874. Вып. 3. С. 442–453.

6. Савченко В. Орлай І. С. // Одеські історики. Енциклопедичне видання. Т. 1. Одеса: Печатный дом. 2009. С. 278–279.

27

Філософія історії, культурна антропологія Добролюбська Ю. А. «Схід» у французькій літературі XVII та XVIII століть: шлях колоніального дискурсу Книга П’єра Мартіно, доктора літератури, професора літератури ліцею Алжиру «Схід у французькій літературі XVII та XVIII століть», видана в Парижі в 1906 році, була приємною знахідкою для авторки у бібліотеці Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського [6]. Ця книга є яскравим втіленням сформованого наприкінці XIX – на початку ХХ століть французького колоніального дискурсу, адже саме в цей час Франція стала на шлях вдалої активної колоніальної експансії [2, с. 91–92]. За структурою книга складається зі вступу, двох великих частин та висновків. Вступ надає коротку поверхову характеристику літературної традиції Сходу, окреслює деякі форми цієї традиції. Далі автор пояснює, чому починає не з середньовіччя, а саме з XVII століття. Він пише, що Схід середньовіччя дуже відрізняється від європейського: змальовує образ земного раю, згадує «екстравагантні легенди про Магомета та іслам, стверджує, що ні торгівля з Левантом, ні подорож Марко Поло не змогли пробудити смак європейців до східної культури» [6, p. 1–23]. Напруженість середньовіччя, на його думку, стає ще більшою після хрестових походів, тому Схід зникає з європейської літератури. Смак до Сходу з’являється знову вже наприкінці шістнадцятого століття й саме тут починає автор свою роботу. Частина перша має назву «Знання про Схід» та поділяється на шість глав: «Знання про Схід в середині XVII століття», «Мандрівники», «Взаємовідносини комерційні, колоніальні та політичні», «Релігійні місії», «Дослідження Сходу: початок орієнталізму» та «Пізнання Сходу: етапи, фази, режими» [6, p. 27–188]. Частина друга під назвою «Схід в літературі» також поділяється на шість глав: «Схід і трагедія», «Схід і комедія», «Схід і роман», «Схід і сатира», «Схід і філософія» та «Схід: мода і мистецтво» [6, p. 189–355]. Висновки підбивають стан розвитку французького орієнталізму до 1780 року [6, p. 356–363].

28

Філософія історії, культурна антропологія

Звернемося до аналізу змісту та деяких роздумів щодо книги П’єра Мартіно. У другій половині ХVII – першій чверті ХVIII ст. знання про Схід стали потребою для європейців. Орієнталізм входить в загальну гуманістичну культуру. Власне дисциплінарна спеціалізація сходознавства відбулася століттям пізніше, а ранні орієнталісти виступали знавцями Сходу від Єгипту і Палестини до Китаю. Орієнталістські тексти раннього Нового часу відомі головним чином за посиланнями в творах класиків Просвітництва і як доповнення до них. Проте новітні дослідження виявили велику різницю між тим, що містилося в публікаціях ХVII ст., і тим, як інтерпретували ці джерела просвітники. Ідеологія Просвітництва принесла з собою панування стадіальної концепції історії, яка в «Філософії історії» Гегеля та працях інших філософів «шокує тепер культурним та воістину расовим фундаменталізмом» [5, р. 6]. Е. Саїд, який присвятив свою працю «Орієнталізм» викриттю європейського сходознавства як «колоніального продукту», мав підстави пов’язати його ідеологію з відносинами панування та підпорядкування, які встановилися між європейськими державами і країнами Азії у ХІХ ст. [4]. Однак геополітична ситуація ХVII – початку ХVIII ст. була зовсім іншою. Орієнталізм раннього Нового часу розвивався як результат політичної взаємодії та культурного обміну. То був «доімперській орієнталізм» або «орієнталізм до Просвітництва». За контрастом з «класичним століттям» Просвітництва французький історик Н. Дью вживає назву «орієнталізм бароко» [1, с. 35–36]. Наскільки можна говорити про його поширеність або наскільки були поширені відомості про Схід за часів «орієнталізму бароко»? Потреба в компетентних кадрах відчувалася виразно з ХVI ст.; в заснованому Франциском I Колеж Руаяль (нині Колеж де Франс) до трьох традиційних для гуманістичної освіти стародавніх мов у 1587 році була додана кафедра арабської. Перший словник сходознавців Gallia orientalis, опублікований Полем Колом’є у 1665 р., містив імена 152 французів, які «знають єврейську або інші східні мови». Показово виділення староєврейської: європейський орієнталізм як наука починався з філологічного вивчення Біблії. Першим досягнен29

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ням стало видання у 1645 році в Парижі багатомовної, включаючи чотири живих східних мови, Біблії. Формування європейського орієнталізму є невіддільним від міжконфесійних відносин. Папський престол, який прагнув до розширення свого впливу, зробив Рим центром: Ватиканська бібліотека мала одну з найбагатших колекцій східних рукописів, а друкарня Congregatio Propaganda Fide була важливою базою «екзотичних видань» [5, p. 44]. Крім релігійних, були й власне наукові мотиви звернення до східних рукописів. Високо цінувалися арабські тексти, які притягали природно-науковими знаннями, а особливо перекладами втрачених античних джерел. В цілому раннє сходознавство було невіддільне від придбання рукописів для бібліотек Європи, і колекціонер, поряд з перекладачем, був центральною фігурою в орієнталістиці. Придбання рукописів патронувала вища знать, що поповнювала свої бібліотеки престижними раритетами. Перше місце належало Королівській бібліотеці, яка, на відміну від особистої бібліотеки монарха, стала бібліотекою королівства (нині Національна бібліотека). Створена при Людовику ХIV, ця установа стала найважливішим центром придбання східних рукописів, а заодно — центром орієнталістики. Власник найбільшої в Європі приватної бібліотеки східних рукописів, відомий меценат і видавець Мельхіседек Тевено (1622–1692) став членом Академії наук лише наприкінці життя, після того як був призначений хранителем Королівської бібліотеки [5, p. 89]. Сама Королівська Академія наук була заснована у 1666 р. Кольбером і, разом з Королівською бібліотекою та іншими заснованими ним установами, знаменувала перехід від придворного кола вчених, типового для епохи Відродження, до наукових інститутів Нового часу (хоча вони й перебували ще під патронажем монарха). Колекціонування рукописів теж безпосередньо направляв Кольбер, який визначав, що входить в коло інтересів короля, а «допитливість короля» служила критерієм для відбору текстів. Комплектування фондів, в свою чергу, було частиною великої ідеологічної сфери абсолютистської держави. Призначена для пропаганди правління, ідеологія «величі» фактично ставала патронажем культури, оскільки заохочення мистецтв і наук було привілеєм та обов’язком монаршої персони, стурбованої набуттям й підтриман30

Філософія історії, культурна антропологія

ням своєї величі. Кольбер спирався на «малу академію» з чотирьох членів Французької академії (Жан Шаплен, Франсуа Шарпантьє, абати Кассань і Бурзес), яким ставилося завдання по складанню написів і девізів для пам’ятників Людовику XIV та медалей, викарбуваних на його честь. Однак академіки служили експертами не тільки в конструюванні королівського іміджу, а й у відборі видатних вчених та літераторів, яким надавалося королівське «пожалування». Вони ж допомагали в комплектуванні Королівської бібліотеки, рекомендуючи, зокрема, фахівців для збору східних рукописів. Збір та обробка останніх визнавалися підставою для отримання «пожалування». Сходознавці епохи абсолютистського правління опинялися на королівській службі як клієнти системи патронажу або у виконанні своїх конкретних функцій, які входили в ієрархію державних посад. Найважливішими з останніх були «королівські професори», якщо вони викладали в Колеж руаяль, і «секретарі-перекладачі» або при королі, або при департаменті флоту. «Королівськими професорами» ставали переважно люди з медичними дипломами, які цікавилися східною медициною. Поглибивши мовну підготовку, вони нерідко відправлялися на Схід як дипломатичні представники. Найбільш популярною літературою наприкінці ХVII – початку ХVIII ст. були розповіді про подорожі, видання яких мало не тільки розважальні цілі. Характерною є діяльність Ж. Тевено, який прославився виданням зібрання оповідань, що включало поряд з європейськими й східних авторів. У колекціонуванні Тевено теж керувався пізнавальними завданнями, найважливішими з яких для нього були географічні відомості. Помічник Кольбера Шаплен, вносячи Тевено в лист обраних діячів культури, писав про його колекцію (300–400 рукописів), що вона «покликана служити маяком для наших мореплавців та посібником для торгівлі». Особливо Шаплен зазначив «дуже надійні» географічні карти, виявлені Тевено з великими труднощами і за свій рахунок» [5, p. 100]. Характерний «Проект Компанії наук і мистецтв» (так називала себе ця група), який пропонував всім «допитливим людям», які подорожують або проживають в чужих краях, записувати все, що «вони визнають примітним як в природі, так і в мистецтвах» цих місць [5, p. 131].

31

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Друга половина ХVII ст. була часом поширення літератури про подорожі на Схід, деякі зі звітів (Жана-Батіста Таверньє, Жана Тевено, племінника Мелхіседека, Жана Шардена) набули популярності та були перекладені на інші європейські мови. Написані в середині ХVII ст., вони побачили світ у ХVII ст., а потім були перевидані на початку ХVIII ст. та стали найважливішими джерелами наукової інформації про країни Сходу від філософів Просвітництва (Монтеск’є) до основоположників марксизму. Вражаючим проектом французької орієнталістики стало видання творів Конфуція. До видання увійшли три тексти з канонічного «Чотирикнижжя»: Да Сюе («Велике вчення»), Чжун Юн («Про серединність») і Лунь Юй («Аналекти»). Реалізація проекту стала можливою завдяки взаємодії єзуїтів, паризького вченого співтовариства та королівської влади, що було зафіксовано на титулі: «За розпорядженням Людовика Великого завдяки Східній місії та Республіці словесності видано Королівською бібліотекою» [5, p. 211]. З боку Королівської бібліотеки і паризького вченого співтовариства вирішальну роль грав Тевено. Саме французький ерудит-меценат почав знайомити європейців з оригінальними текстами давнього китайського мислителя, першим в Європі видавши його твір Чжун Юн в перекладі місіонера Просперо Інторчетті (1672). Будучи у 80-х роках фактичним керівником Королівської бібліотеки, Тевено в даному випадку здійснював функцію посередника в «союзі єзуїтів з французьким королем» [5, p. 211]. Саме орден сховався за вивіскою Східної місії: у могутнього ордену були численні противники. Предметом розбіжності стала діяльність єзуїтів в Китаї. У 1625 році Європа була схвильована звісткою про те, що місіонери-єзуїти виявили на заході Китаю (провінція Шеньсі) стелу VIII ст., напис на якій можна було витлумачити на користь поширення в Танському Китаї несторіанськими монахами християнства. Єзуїти черпали в знахідці «несторіанського каменю» надію на успіх своєї «Апостольської місії». Їх опоненти доводили, що стела є підробкою. В середині ХVII ст. каменем спотикання стали конфесійні суперечки про «китайські культи». Прагнучи полегшити хрещення китайців, єзуїти доводили близькість китайської традиції християнству. Їх опоненти стверджували, 32

Філософія історії, культурна антропологія

що китайські ритуали носять язичницький характер, звинувачуючи єзуїтів в потуранні релігійному відступництву. В цій обстановці видання творів Конфуція вимагало серйозної підготовки. Фламандський місіонер-єзуїт Купле, який виступив упорядником видання, привіз з собою з Піднебесної хрещеного китайця Шень Фучжуна, демонструючи його королівським особам Європи. Китаєць справив гарне враження на Людовика ХIV під час візиту в Версаль у 1684 р. Візит проходив на тлі інтересу французького двору до Сходу. Крім відомої моди на шінуазері, про це свідчив обмін посольствами з Сіамом. Знаменною стала відправка шести французьких єзуїтів в якості «королівських математиків» (щоб уникнути протидії Португалії) в Пекін. Король запросив китайця до свого столу та прогулявся з ним по парку [5, p. 214]. Твори Конфуція були видані і перший екземпляр був призначений для короля. Цікавим та показовим є відзив на книгу Жюля Марсана, опублікований у 1906 році безпосередньо після її виходу: «В який час Франція почала цікавитися справами Сходу і яким був принцип цієї нової цікавості? Як це знання, настільки поверхневе на перший погляд, набуло широту і точність? Який шлях пройшов французький орієнталізм? …Месьє Мартіно спробував відповісти на ці складні питання. Розповіді мандрівників, розвиток колоніальних відносин, французькі посольства на Сході та східні посольства у Франції, релігійні місії, роботи сходознавців: він намагався не нехтувати жодним з джерел. Розслідування проведене серйозно, багато корисної інформації… Однак автор справедливо зазначає, що літературний Схід на французький манер — це аж ніяк не Азія» [7, p. 138–139]. Спочатку концепт «Схід» позначав на ментальних картах європейців регіон Передньої Азії з центром в Східному Середземномор’ї. З поширенням ісламу він отримав нове значення чужого Європі культурного ареалу в межах приблизно все того ж Східного Середземномор’я, а протягом XVII та XVIII століть розширився, включивши в себе всю Азію і Далекий Схід. Однак якщо в ранній Новий час «Схід» був оточений ореолом таємничості і йому приписувалися багато в чому фантастичні риси, то з кінця XVIII ст. починається його раціональне осмислення та наукове дослідження. У XIX – на почат33

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ку XX ст. концепт «Схід» продовжував розвиватися, набуваючи все нові характеристики й розширюючи свою географію [3, с. 170–171]. Аналіз структури та змісту книги П. Мартіно дозволяє виявити особливості складання колоніального варіанту міжкультурної взаємодії та всього комплексу проблем, пов’язаних з процесами трансляції культур у той час. В ній закладені основи французького імперського світобачення ХІХ–ХХ століть, яке формувало політичну реальність, расові стереотипи та моделі поведінки.

1. Гордон А. В. Дью Н. Ориентализм во Франции при Людовике ХIV. Реферативный журнал «Востоковедение и африканистика».

2011. № 4. С. 34–49.

2. Моисеева Е. Н. Литература о путешествиях в колониальную эпоху как социокультурный феномен // Вестник Поволжской академии государственной службы. 2014. № 1 (40). С. 91–96.

3. Моисеева Е. Н. Туризм во французской колониальной империи // Власть.

2014. № 5. С. 169–179.

4. Саид Э. Ориентализм: Западные концепции Востока. СПб, Русский Мiръ, 2006. 637 с.

5. Dew N. Orientalism in Louis XIV’s France. Oxford: Oxford university рress, 2009. XV, 301 p.

6. Martino P. L’Orient dans la littérature française au XVIIe et au XVIIIe siècle.

Paris Librairie Hachette et Cle. 1906. 378 р.

7. Marsan J. Pierre Martino. L’Orient dans la littérature française au XVIIe et au XVIIIe siècle // Revue d’histoire moderne et contemporaine.

1906. T. 8. № 2. Р. 138–139.

Димчук А. В. Соціально-філософська парадигма масонського руху Епоха модерну (модернізації) стала епохою творчого осмислення дійсності та особливого інтересу до суб’єкта, на якого покладалася глобальна перебудова світу. Масони відводили філософії центральну роль у вченні свого Ордену, аж до ототожнення масонства та філософії, проектуючи на уявлення про цілі та структуру Ордену уявлення про цілі та структурі філософського знання. Довгий час соціально-філософська складова масонського руху не бралася до уваги дослідниками історії масонства. У монографії 34

Філософія історії, культурна антропологія

Г. Вернадського «Російське масонство за царювання Катерини II» була зроблена перша спроба зрозуміти причини генезису світоглядних ідей масонів в залежності від багатовекторності поглядів десятків різних масонських систем [3]. Книга «Масонство в його минулому та сьогоденні» вже розглядала становлення масонства як суспільно-політичного руху, що мав свої соціально-філософські ідеї [6]. Філософ М. Лоський в роботі «Історія російської філософії», трактуючи світогляд масонів як явище західноєвропейської християнської думки, виділяє його особливий соціальний аспект [5]. Соціальними планами перебудови суспільства зацікавилися і дослідники зарубіжної масонської спадщини І. Фіндель, Ч. Гекертон [4, 11]. Дисертація О. Сєркова [9] поклала початок науковому підходу до вивчення масонського руху у російський історіографії. Монографія С. Аржанухіна [1] відкрила процес вивчення філософських поглядів російських масонів, спираючись на центральні поняття — ціннісні орієнтації, які є «соціальними маркерами». Велику роль у вивченні масонської філософії зіграли сучасні дослідники, які присвятили вивченню масонства свої наукові роботи: Ю. Халтурін, О. Федоров, Л. Пахомова та ін. [7, 10, 13]. Ці роботи можна розглядати і як літературу, і як джерело теоретичної філософської думки. Ряд дослідників стверджують, що масонство змінило сучасний світ: масонство стало першим каналом формування інтелігенції, що масонські ложі були соціальними лабораторіями, в яких вироблялися форми майбутнього громадянського суспільства, що масонство справило глибокий вплив на освіту, літературу та мистецтво. Аналіз ступеня вивченості питання масонської соціальної філософії та її зв’язку із процесом модернізації суспільства дозволяє зробити висновок про те, що в сучасній філософській літературі поки відсутній цілісний погляд на зазначену проблему. У центрі масонської парадигми, конфлікту різних опозицій — світла і темряви, духу і матерії, життя і смерті, мінливого і вічного, масонство поставило людину, яка зв’язала собою всі ці різні світи і початку та отримала свободу вибору й повинна виборювати ще й політичні свободи. Масонська парадигма в багатовіковому процесі суспільно-історичного прогресу показала свою універсальність та 35

І С Т О Р І О С Ф Е РА

дієвість. Вже 300 років масонство так чи інакше впливає на соціально-політичні та культурні процеси у світі, формуючи свою головну мету, масонство ставило перед світом надзавдання еволюційної зміни людини — суспільства — держави на основі творчого освоєння дійсності шляхом пізнання, самопізнання та самовдосконалення. У тоталітарному «вертикальному» суспільстві масонство створює свої «горизонтальні» недержавні об’єднання людей, що шукають духовного відродження, поступово підміняючи ними величні, але порожні форми офіціозних «бюрократичних структур». Масонська ідея людини у XVII–XIX ст. пережила серію конфліктів з атеїстами — енциклопедистами, релігійними традиціоналістами, радикальними соціалістами, фашистами. Масонське коло створило термін «інтелігенція» (синонім «людини отесаної» — яку «обтесали» у ложах «вільні каменярі»), яке було введено в обіг ще російським філософом-масоном кінця XVIIІ ст. І. Шварцем. «Людське суспільство повинно і надалі перебувати в безперервному прогресі; всі відносини всередині нього повинні постійно очищатися і вдосконалюватися. Добре керована держава особливо швидко йде вперед в законодавстві, адмініструванні, вихованні і завжди готова прислухатися до будь-яких пропозицій… коли ніщо інше не допоможе, на сцену виходить масонське суспільство, як заклад для вправи в багатосторонності — і заповнює прогалину, що завжди залишається в широкому суспільстві», — писав німецький масон-філософ Й. Г. Фіхте [12, c. 292]. Філософ М. Бердяєв, оцінюючи роль масонства в цивілізаційному процесі, писав: «Масонство було у нас в XVIII ст. єдиним духовно-суспільним рухом, значення його було величезне. Перші масонські ложі виникли ще в 1731–1732 рр. Кращі російські люди були масонами. Первісна російська література мала зв’язок із масонством. Масонство було першою вільною самоорганізацією суспільства в Росії, тільки воно і не було нав’язано зверху владою. Масон Новіков був головним діячем російської освіти XVIII ст. …Новіков цікавився, головним чином, моральною та соціальною сутністю масонства. Моралістичний напрямок Новікова був характерним для пробудження 36

Філософія історії, культурна антропологія

російської думки. У Росії моральний елемент завжди переважав над інтелектуальним. Для Новікова масонство було результатом „на роздоріжжі між вольтеріанством та релігією“… Незадоволені видимим Храмом, вони хотіли побудувати невидимий Храм. Масонство було у нас прагненням до внутрішньої церкви, на видиму церква дивилися, як на перехідний стан. У масонстві формувалася російська культурна душа, воно давало аскетичну дисципліну душі, воно виробляло моральний ідеал особистості… Вплив масонства підготував у нас і пробудження філософської думки у 30-х роках… У масонській атмосфері відбувалося духовне пробудження… масонів мучила соціальна несправедливість і вони хотіли більшої соціальної рівності» [2, c. 6]. Масонська парадигма полягала в тому, що масони прагнули побудувати нове емансиповане суспільство, виключаючи жорстке розділення якостей і властивостей, вдаючись до синтезу, а не до сепарації. Це проявилося у ставленні масонів до релігії, політики, суспільних відносин, стало запорукою для соціального прогресу. «Внутрішня церква», створення якої «всередині людини» було для кожного «вільного муляра» однією з найголовніших завдань і цілей релігійно-містичної діяльності, повинна була стати своєрідним центром з’єднання Бога і людини, місцем знаходження царства Бога в собі самому [14, р. 73]. Масонський орден став формою суспільної самоорганізації, першим проявом громадянської ініціативи. Масонський Орден займався як «внутрішньою» — суто масонською повчальною роботою, так і «зовнішньою» — громадською та філантропічною діяльністю, він виступав як організаційне та релігійно-ідеологічне утворення громадянського суспільства. Масонський Орден, у своїй історично конкретній формі, чітко показував, що громадянське суспільство повинно мати усвідомлені цілі та завдання; турбуватися про власне благо та власний імідж та стежити за збереженням поступу суспільства. У формулюваннях цілей та завдань масонства звучить ідея позадержавного (як і позацерковного) розвитку людини, філософія масонів вказувала і відкривала можливість неполітичних шляхів розвитку суспільства. Ідея демократії знайшла своє втілення у вченні англій37

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ського масона Д. Локка. «Декларація прав людини» (1776 р.) була складена масоном Т. Джефферсоном (згодом президентом США) за участю масонів Б. Франкліна та Дж. Вашингтона. Кінцева мета братства — досягнення людством «Золотого століття Астрєї», століття світла, самоорганізації, щастя і процвітання на землі. Масонство давало братам певну систему, світогляд та закликало їх до посиленої праці над власною особистістю, спираючись на ідею свободи людської волі. «І тому доки в людині є воля, яка хоча і може розбещитися худим її вживанням, що не відкидає його прагнення волі, хоча вона майже завжди поневолена», — писав відомий філософ-масон Сен-Мартен [8, c. 26]. «Тоху ва Боху», «tohu wa bohu» Біблії, з якого потім виникає розумно упорядкований Космос (лат. девіз «Ордо а бхао», «ordo a bchao» — «Порядок з Хаосу» — гасло Шотландського ритуалу у масонів). У зображеннях алхіміків Хаос — це назва ще не облагородженої «Materia prima» («первинної матерії»). Як абстрактний символ слово «хаос» позначає все невпорядковане, все противне культурі, повернення до стану, що передує цілеспрямованій упорядкованості Богом-Творцем. Найближчим завданням масонства стало завдання продовжити будівництво світу перевихованням суспільства. Організацію нового суспільства масони пропонували проводити на нових засадах, долаючи однобокість традиційної прагматичної освіти, політичні, соціальні, національні, релігійні забобони та дискримінацію за цими ознаками — «за допомогою вільного і мирного прогресу досягти вічного і загального права, на підставі якого кожна людина покликана до вільного і повного розвитку всіх своїх здібностей». У «Альманасі франкмасонів» (1899 р.) є згадка про майбутні щасливі часи, коли «республіка буде проголошена в Європі під назвою Сполучених Штатів Європи». Процес «лібералізація» Західної Європи і Північної Америки у ХІХ столітті багато в чому пов’язаний з діяльністю численних масонських лож, які координували суспільні настрої та виробляли нові ідеології. В рамках масонської філософії метафізика була тісно пов’язана з етикою: з одного боку, моральне вдосконалення є умовою можливості пізнання світу; з іншого боку, 38

Філософія історії, культурна антропологія

осягнення метафізичних принципів світоустрою формує вірне уявлення про моральні цінності. Філософія була для масонів єдністю теоретичного та практичного знання, завдяки цій ідеї формується особливий тип філософствування. Філософія повинна була «пробудити» якості «нової людини» — розумної, моральної, активної людини, яка стане основою для будівництва «нового світу» — символічного нового Храму Соломона. Масонство стало унікальною інституцією, яка не повторювала жодну з відомих соціальних та політичних програм та установ. Маючи спільну мету і єдність базових уявлень, масонські філософські ідеї поширилися по сотням філософських та соціологічних шкіл, були запозичені десятками політичних доктрин, стали втілюватися в життя політиками, які, іноді, навіть не здогадувалися про історичні витоки таких ідей, як «Європейський Союз», толерантність, глобалізація, емансипація, віротерпимість.

1. Аржанухин С. В. Философские взгляды русского масонства. Екатеринбург: УрГУ, 1995. 224 с.

2. Бердяев Н. Русская идея. Основные проблемы русской мысли ХIX века и начала ХХ века. М.: Наука, 1990. 519 с.

3. Вернадский Г. Русское масонство в царствование Екатерины II. М.: Алголь, 2014. 288 с.

4. Гекертон Ч. У. Тайные общества всех веков и всех стран. СПб: тип. Е. Н. Ахматовой. 1876. Т. 1. 304 с.; Т. 2. 250 с.

5. Лосский Н. История русской философии. М.: Советский писатель, 1991. 479 с.

6. Масонство в его прошлом и настоящем. В 2-х тт. М.: СП «ИКПА», 1991. Т. 1. 256 с.; Т. 2. 270 с.

7. Пахомова Л. М. Российское масонство XVIII в. как феномен общественнополитической и философской жизни России. Дис. канд. филос. наук. Пермь, 2011. 381 с 8. Сахаров В. И. Концепция человека в философии русских масонов (по архивным материалам). Дельфис. 1997. № 4. С. 25–37.

9. Серков А. И. Российское масонство 1800–1861 гг. Автореф. канд. ист. наук. М., 1991. 20 с.

10. Федоров А. А. История меня: Традиция европейской мистики и строительство персональных миров. СПб: СПб унив., 2006. 221 с.

11. Финдель И. История франк-масонства от возникновения его до настоящего времени. В 2-х тт., СПб: тип. Н. Скорятина. 1872. Т. 1. 460 с.; Т. 2. 312 с.

39

І С Т О Р І О С Ф Е РА 12. Фихте И.-Г. Наставление к блаженной жизни. М.: Канон, 1997. 400 с.

13. Халтурин Ю. Л. Философия русских масонов конца XVIII – начала XIX веков: критическая реконструкция. Дис. канд. филос. наук. Екатеринбург, 2010. 240 с.

14. Harvey J. P. William. The doorway of Freemasonry. Dundee: T. M. Sparks, Crosswell Works, 1921. 46 p.

Колчіна Н. В. «Королівське диво» в епоху Єлизавети Тюдор Народна свідомість здавна наділяла англійських королів магічними властивостями. Згідно з стародавнім кельтським віруванням, дійсний король повинен був виявити свою сакральну природу в цілому ряді випробувань, що гарантувало його народу процвітання і мир. Століття християнства не змогли витіснити цю віру, лише видозмінивши характер чудес, в яких король виявляв свою містичну силу. Одне з них — зцілення золотушних. За старих часів у Франції золотуху називали «королівською хворобою»; у Англії говорили «King’s Evil». Вважалося, що французькі і англійські королі простим дотиком руки, здійсненим відповідно до традиційного обряду, можуть зцілювати людей, хворих золотухою, оскільки істинно божественні королі володіють якоюсь владою над природою. Люди вірили, що королі ці відповідають за порядок речей і змогли стати такими лікарями-чудотворцями лише тому, що вони були сакральними персонами: «sanctus enimet christus Domini est» (бо він святий і помазаник Божий — лат.), — говорить Петро з Блуа [1, с. 125]. Слово «золотуха» (ecrouelles), або «скрофульоз», лікарі сьогодні позначають як туберкульозний аденіт, тобто запалення лімфатичних вузлів, викликане бацилами туберкульозу. Туберкульозний аденіт досить широко поширений і в наші дні, тим більше часто він повинен був зустрічатися у минулому, коли про дотримання гігієни не могло бути і мови. За свідченням деяких лікарів Середніх століть і Нового часу, в багатьох областях золотуха була хронічною хворобою. Вона рідко буває смертельною, але якщо її не лікувати, достав40

Філософія історії, культурна антропологія

ляє масу незручностей і спотворює особу; чирі неприємні на вигляд; обличчя страждає від «псування»; виразки виділяють «смердючий запах». Незліченні хворі, пристрасно спраглі зцілення, готові удатися до будь-яких засобів, які вкаже їм чутка, — ось той фон, на якому виник міф про так зване «королівське диво» [1, с. 159–169]. У мусульманських країнах на перших порах існування ісламу вважалося, що царська кров виліковує від сказу; проте кров царюючого монарха, халіфа, була не єдиною кров’ю, якій приписували цю чудову властивість; кров всякого члена тієї сім’ї, з якої вибраний халіф, на загальне переконання, була наділена тими ж властивостями, бо весь царський рід в цілому вважався святим. У Франції і Англії зцілення золотушних завжди вважалося винятковою прерогативою монархів; нащадки короля, якщо самі вони не були королями, цілющим даром не володіли. Сакральність не розповсюджувалася, на відміну від стародавньої Німеччини, на весь рід, вона остаточно концентрувалася в одному — єдиній особі — главі старшої гілки, єдиному законному спадкоємцеві престолу; лише він один мав право творити дива. Проте важливо, що до XVI століття здатність зцілювати вважалася привілеєм королів-чоловіків, проте ніяк не жінок. Але часи змінилися, і услід за старшою сестрою, Марією Тюдор, Єлизавета узяла на себе сміливість виконувати обряд зцілення золотушних [6, с. 180]. Спочатку французький і англійський обряди були дуже схожі, оскільки другий був наслідуванням першого. Процедура спершу була вельми примітивною. Проте усередині всякого обряду немов ховається якась сила, яка спонукає його до еволюції: обряд покладання рук на золотушних не був виключенням. Первинні форми обряду не містили нічого оригінального. Королі-лікарі повторювали ті дії, які багатовікова традиція, відображена в житіях святих, приписувала чудотворцям. Подібно до благочестивих цілителів, королі торкалися рукою до хворих, найчастіше безпосередньо до тих місць, які були уражені хворобою. Таким чином, вони, самі того не підозрюючи, відтворювали якнайдавніший звичай, що народився одночасно з найстаровиннішими віруваннями людства: адже будь-яке зіткнення двох тіл, а особливо те, яке абсолютно за допомогою рук, завжди 41

І С Т О Р І О С Ф Е РА

вважалося найбільш дієвим способом передачі невидимих сил від одного тіла до іншого. До цього стародавнього магічного жесту королі додали інший, що також став на той час традиційним, але що мав природу суто християнську, вони осяювали хрестом пацієнтів або їх рани. За допомогою хресного знамення король демонстрував всім, що чудотворні здібності — дар Господній [5, с. 168]. Зрозуміло, релігія була присутня в церемонії. У Англії обряд покладання рук перетворився на справжню літургію, так, що здавалося, ніби король з капеланом здійснює справжнє богослужіння. Літургія, що супроводжувала церемонію від початку до самого кінця, була досить тривалою. Вона включала молитву Confiteor, вимовлену королем, відпущення гріхів, вимовлене у відповідь капеланом, і читання двох уривків з Євангелія: вірша з Євангелія від Марка про чудеса, що творяться апостолами, і самого початку Євангелія від Іоанна, що завжди читається при благословеннях і екзорцизмах [2, с. 172]. Спочатку королі творили дива без жодної системи, виключно залежно від напливу хворих. Поступово, проте, у міру того, як великі західні монархи цивілізувались і в придворне життя проникла бюрократична рутина, зовнішня сторона королівського дива зробилася дещо більш впорядкованою. І тепер король приступав до чудотворності, як правило, в головні релігійні свята, число яких, втім, варіювалося: Стрітення, Вербна неділя, Великдень або один день зі Страсного тижня, П’ятидесятниця, свято Тіла Господнього, перша Пречиста, Різдво пресвятої Діви Марії, Різдво Христове; деколи, у виняткових випадках, церемонія здійснювалася в свята, не пов’язані з церковним календарем [2, с. 174]. Англійський государ протягом всієї церемонії залишався нерухомий; він сидів, а священик підводив до нього хворих одного за іншим. Государ при цьому виглядав велично, проте в залі, де він здійснював обряд, створювалася штовханина. Штовханина посилювала ту обставину, що кожен хворий підходив до короля двічі. Спочатку всі по черзі проходили перед королем, а він торкався голою рукою до виразок і пухлин; потім, після закінчення цієї процедури, вони знов, знову-таки по черзі, проходили мимо короля, а він осяював рани традиційним хресним знаменням, тримаючи в руці золоту монету; пере42

Філософія історії, культурна антропологія

хрестивши хворого, король вішав цю монету, в якій заздалегідь була просвердлена дірочка для стрічки, йому на шию. У Англії вручення милостині або королівського дару опинилося в самому центрі обряду, відбулося це в результаті еволюції вірувань. Для середньовічних государів великодушне відношення до бідняків було чітко усвідомлюваним етичним боргом, який вони виконували не скуплячись. Серед хворих, що приходили просити короля про зцілення, було безліч неімущих. Дуже скоро встановився звичай допомагати їм грошима. Під час війни Пурпурової і Білої Рози англійські государі узяли за правило для збільшення своєї популярності наділяти хворих вельми багатою милостинею — золотою монетою завжди однієї і тієї ж цінності, іменованою «ангелом». Генріх VIII довів цінність «ангела» до 7 шилінгів 6 пенсів і вона стала рівна платні, що одержується відомим лікарем за одну консультацію. І хоча до царювання Якова І ці «ангели» продовжували використовуватися як дзвінка монета, з кожним роком їх все менше розглядали як засіб економічного обміну і все більше як справжні медалі, призначені виключно для церемонії покладання рук, і навіть змінили в зв’язку з цим прикрашаючий їх напис. При Марії Тюдор замість старої звичної формули «О Христос Визволитель, врятуй нас хрестом своїм» на монетах стали писати: «Це від Господа і чудове в очах наших» [2, с. 197]. Однією з найважливіших подій XVI сторіччя була Реформація — грандіозний переворот в свідомості людей, перегляд основних положень християнського віровчення і богослужіння. Вона завдала вірі в королівську цілющу потужність вельми чутливого удару, проте не такого, щоб геть викоренити в серцях мільйонів людей віру в королів-лікарів. Але, все-таки, в Англії в царюванні Єлизавети, останньої представниці династії Тюдорів і прихильниці протестантизму, зникла з життя церемонія освітлення кілець, яка до початку її царювання залишалася у силі. Обряд цей був в якомусь сенсі додатковий по відношенню до покладання рук, проте, на відміну від нього, є суто англійським. У Велику П’ятницю англійські королі поклонялися хресту; король падав ниць в деякому віддалення від хреста, а потім, не встаючи, підповзав до священної реліквії. Піднявшись з підлоги, він наближався до вівтаря і клав на нього приношення, що 43

І С Т О Р І О С Ф Е РА

складалося з цінних золотих і срібних монет, потім він забирав ці монети назад, «викупав» їх, кладучи на їх місце ту ж суму в інших, не таких цінних монетах, а з дорогоцінних металів, тимчасово дарованих божеству і негайно узятих назад, по королівському наказу виготовлялися кільця. Вважалося, що вони здатні зцілювати тих, хто їх носить, від деяких хвороб. Також вважалося, що ці талісмани були надійним засобом від м’язових спазмів і болів, особливо ж від епілепсії. Єлизавета Тюдор вирішила, не дивлячись ні на що, зберегти обряд покладання рук, порахувала необхідним хоч в чомусь піти назустріч вимогам супротивників стародавніх вірувань і пожертвувала тим з двох цілющих обрядів, який у меншій мірі сприяв зміцненню королівського престижу, бо не дозволяв государю проявляти свою чудотворну силу прямо на очах у страждаючого натовпу. Отже, «зціляти» золотушних Єлизавета не припиняла ніколи, хоча для цього були вельми вагомі причини. Цей обряд був незвичайно важливий для неї в пропагандистських цілях, оскільки свідчив про законність її домагань на престол, про їх санкціонування зверху. Сучасники вірили, що дотик королеви-діви повинен бути особливо цілющим, і вона охоче і часто займалася «лікуванням» золотушних не тільки у релігійні свята, але кожного разу, коли до королівських докторів накопичувалося достатньо багато страждаючих цією недугою. Доктори досліджували його природу, щоб упевнитися, що йдеться саме про золотуху, а не про яку-небудь іншу хворобу, і допускали страждальників до коронованої цілительки. Чуйно вловлюючи можливість закріпити свій престиж під час публічної церемонії, Єлизавета не залишала цю милосердну практику протягом всього свого життя. Вона ж першою стала практикувати «лікування» і під час своїх поїздок країною. Остання представниця династії Тюдорів — Єлизавета свято зберігала вірність традиційному церемоніалу і обмежилася лише тим, що виключила з літургії молитву, де згадувалися Діва Марія і святі, а також, ймовірно, наказала перекласти латинський текст, на якому йшло богослужіння в минулі століття, англійською. Єлизавета, подібно до її попередників католиків і Генріха VIII, осяювала хворі місця своїх «пацієнтів» хресним знаменням, чим викликала найбільше обурення деяких своїх підданих — протестантів [6, с. 405].

44

Філософія історії, культурна антропологія

Звичайно церемонія відбувалася у Вестмінстерському палаці в каплиці Святого Стефана. Королеві прислужували, тримаючи серветки і таз з водою, вищі посадовці — лорд-скарбник, лорд-канцлер і інші члени Таємної ради. Вже сама обстановка повинна була справити глибоке враження на хворих. Єлизавета, за природою своєю прекрасна актриса, наділена царською зовнішністю, що вміла підпорядковувати людей своїй волі і в той же час викликати прихильність їх до себе, цілком могла благодійно впливати на вразливих хворих. Історія не має в своєму розпорядженні джерел, з яких ми можемо дізнатися точне число хворих, що вдавалися до її допомоги; проте, судячи з усього, вона користувалася своїм чудовим даром з великим успіхом, зустрічаючи, втім, сильний опір. Але кожен хворий, що вилікувався (або вважав, що вилікувався), був її аргументом в суперечці з опонентами — католиками і батьками-єзуїтами, зі всіма, хто не визнавав її законною королевою Англії. Якби це було не так, Господь не дозволив би їй лікарювати [3, с. 183]. Отже, в Англії королі із самого початку претендували не на зцілення всіх хвороб взагалі, а на позбавлення страждаючих від однієї конкретної хвороби — золотухи, тієї самої, яку раніше за них стали лікувати їх французькі сусіди. Вибір ліг саме на цю хворобу, оскільки золотуха дуже сприяє здійсненню «див», досить легко відступає на якийсь час, створюючи ілюзію повного зцілення. Навколо цього незабаром виникла ціла легенда про чудотворну силу королів Англії — законних помазаників Божих, і проіснувала вона не одне сторіччя. Безмежна віра народу в свого короля, а також трудомістка робота самих королів і їх помічників сприяли зміцненню і удосконаленню міфу про надприродну силу королів Англії. На зміну одним королям приходили інші, одна династія змінювала іншу, але віра простого народу в чудотворну силу королів не слабшала, і навіть якщо в країні відбувалися такі події, як Реформація, все-таки віра в надприродний дар королів в черговий раз доводила своє право на існування. Яскравим прикладом цього служить оновлений, але все-таки ще досить таки міцний обряд покладання рук на золотушних в період царювання Єлизавети Тюдор.

45

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Але Єлизавета «стикалася» з своїм народом не тільки через золотушних. Існував ще один полуцерковно-полусвітський обряд, якому вона незмінно слідувала, бо він ніс в собі ще важливіший ідейний сенс. На Пасхальному тижні, в Чистий четвер, безліч простих людей, обділених і страждаючих, ставали учасниками дивно зворушливої церемонії. За прикладом самого Христа, що не погребував омити ноги власним учням, королева Англії цього дня здійснювала ритуальне обмивання ніг такій кількості бідних жінок, яка відповідала числу її років. Існує мініатюра роботи Льовіни Тірлінг, що зображує єлизаветинський Чистий четвер. Ще молода королева, одягнена в блакитну сукню — символічний колір Діви Марії, у супроводі придворних пані в спеціальних фартухах і з рушниками проходить уздовж двох рядів старезних хворих жінок, сирих і убогих вдів. Чисто і приємно одягнені з цієї нагоди, вони чинно сидять на спеціальних лавах. Єлизавета опускалася перед кожною на коліна на спеціальну подушечку, омивала їй ноги в срібному тазу з ароматичною водою і кольорами, витирала їх рушником, цілувала кожну ступню, а потім осяювала їх хресним знаменням. (Справедливості ради треба відмітити, що до королеви їм вже тричі омивали ноги чиновники двору, що відали роздачею милостині.) Після цього кожна з бідних жінок одержувала шматок сукна на сукню, пару туфель, їжу, стакан вина і гаманець з мідними монетами по числу її років, а придворні пані віддавали їм фартухи, що були на них під час церемонії [2, с. 182]. І коли в Римі під час пасхальних служб папа проголошував анафему єретикам — протестантам, відступникам від дійсної віри, Єлизавета в Лондоні відповідала демонстрацією справжнього християнського упокорювання і благочестя, уподібнюючись в очах глядачів самому Христу.

1. Бартон Э. Повседневная жизнь англичан в эпоху Шекспира. М.: Молодая Гвардия, 2005. 239 с.

2. Дмитриева О. В. Елизавета Тюдор. М.: Молодая Гвардия, 2004. 307 с.

3. Шекспир У. Макбет. Т. 7. М.: Искусство, 1960. С. 5–174.

4. Шекспир У. Перикл. Т. 7. М.: Искусство, 1960. С. 521–623.

5. Шекспир У. Ромео и Джульетта. М.: Росмен, 2001. 174 с.

6. Шекспир У. Троил и Крессида. Т. 5. М.: Искусство, 1959. С. 325–469.

46

Філософія історії, культурна антропологія

Шкурина Н. М. Культурний феномен традиційної англійської сім’ї вікторіанської епохи Проблеми виникнення та розвитку сім’ї, сімейно-шлюбні відносини, роль сім’ї в житті суспільства протягом багатьох століть хвилювали інтелектуальну еліту людства. Не зважаючи на це, ці теми не являються досконало вивченими. Сім’я уявляє собою доволі закритий осередок суспільства, взаємовідносини в сім’ї та канони, яких вона дотримується, як правило, належать до тем, які не можуть публічно оговорюватись сторонніми люди. А між тим, відмінність освітнього, загальнокультурного рівня, різні морально-психологічні установки, різний життєвий досвід, різне уміння організувати навчання дітей, типологічні особливості батьків і інших членів сім’ї — це все створює неповторну сімейну атмосферу. Це той мікроклімат сім’ї, котрий безпосередньо впливає на самопочуття всіх її членів, крізь призму якого сприймається весь навколишній світ. Культура сім’ї накладає свій відбиток на всі сфери життєдіяльності людини, такі як: внутрішні сімейні відносини, домашнє виховання дітей, побут, відношення до релігії, характер і зміст відпочинку. Кожен з цих елементів є фундаментом традиційної поведінки. Сім’я існує, відтворюючи традиції, дотримуючись певного зразка діяльності, без яких неможливе саме її існування. В традиціях і звичаях відображаються етнічні, культурні, релігійні особливості сім’ї, професійна приналежність її членів. Сімейні традиції виступають основним засобом трансляції соціально-культурних цінностей. Саме в сім’ї відбувається початкове формування загальнолюдських культурних цінностей. Сім’я навчає любові, дає уявлення про щастя, сенс життя, моральні цінності. Незважаючи на те, що сім’я — це поняття загальне для всіх культур, сім’я кожного народу має свої відмінні ментальні риси, правила поведінки. Великий інтерес представляє англійська сім’я, зі своїми, притаманними тільки їй, специфічними рисами і особливостями. Як відомо, епоху правління королеви Вікторії прийнято називати вікторіанською. В період її правління відбуваються докорінні зміни в суспільній свідомості, посилюється вплив пуританської етики.

47

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Правління королеви Вікторії кардинально змінило уявлення про моральні звичаї в англійському суспільстві. Лозунгом королеви стала фраза: «Британія — понад усе! Служба і сім’я священні» [3, с. 590]. Головною ціністю королеви була її сім’я. Після смерті свого чоловіка Альберта Вікторія до кінця своїх днів сумувала за ним. Вона задала тон всій Англії. Кожна дівчина хотіла бути схожою на королеву. Але це була лише одна сторона медалі. В 1840–1870-х роках близько 40 % жінок залишались незаміжніми [1, с. 120]. Причиною була недоречна система моральних цінностей. Поняття мезальянсу в Старій Англії було доведено до абсурду. Наприклад, доньці дворецького було заборонено виходити заміж за чоловіка, у котрого соціальній статус був нижчим, ніж в неї. Суспільство, у випадку такого шлюбу, не прийняло б його, засуджувало би як жінку, так і її дітей. В цей же час, крамар не міг видати свою доньку за сина дворецького, так як перший по статусу був вищий за другого. Явні ознаки закоханості між чоловіком і жінкою категорично заборонялись. На термін «кохання» в суспільстві було накладено табу. А самі залицяння носили публічний характер, вони складались із бесід і символічних жестів. Прикладом такого залицяння був дозвіл чоловікові нести молитвеник дівчини під час недільного богослужіння. Дівчина, котра залишалась наодинці з чоловіком, який не мав по відношенню до неї серйозних планів, вважалась скомпрометованою. Апогеєм непристойності для леди було прагнення завести розмову з незнайомим чоловіком — для цього потребувалось передчасне знайомство співрозмовників третьою особою [4, с. 104]. Англія — королівство приватного життя, англійська мораль заповідає людині відгороджувати приватне життя від зовнішнього світу. Англічанин за порогом своєї домівки повністю звільняється не тільки від повсякденних турбот, але від тиску з боку оточуючих людей. Тільки у власній домівці він буде почувати себе у повній безпеці. Домашнє вогнище і дозвілля, котре з ним пов’язано, займає в житті англійців величезне місце. Дім для них — це центр існування. Англійське слово «home», писала газета «Северная пчела», — «слово, яке неможливо перекласти, яке є альфа и омега всього англійця, місце, де він розмірковує, молиться, кохає свою сім’ю» [2, с. 2].

48

Філософія історії, культурна антропологія

Досліджуючи сімейні відносини в англійській сім’ї, слід зазначити той факт, що домінуюча роль в ній традиційно належить чоловікові. Устрій життя в Англії, насамперед, передбачає привілеї для чоловічого населення будь-якого статусу та віку. Щоб судити про благополуччя сім’ї, тут скоріш поглянуть на чоловіка, ніж на дружину [4, с. 100–110]. Комфорт чоловіка є основою укладу життя в Англії. Сину в традиційній англійській сім’ї з дитинства віддається перевага перед дівчинкою. Його вихованню приділялось більше сил і енергії, на нього витрачається більше коштів. В результаті англійські чоловіки з дитинства звикають вважати себе володарями особливих прав і привілеїв у порівнянні з жінками [1, с. 122]. Проаналізувавши традиції домашнього виховання в англійській сім’ї, ми знаходимо показовим те, що на думку англійців непомірний прояв батьківської турботи, любові і ніжності приносить шкоду дитячому характеру. У традиції англійців відноситись до дітей стримано і, навіть, прохолодно. Батьки с пелюшок привчають дітей до хороших манер. Англійську дитину змалку привчають до самостійності, навчають не скаржитися, не турбувати батька і матір по дрібницях. Характерна риса англійського устрою життя — це те, що дитина звикла бути наодинці і як можна рідше нагадувати батькам про своє існування [1, с. 128]. Таким чином, національна своєрідність традиційної англійської сім’ї вікторіанської епохи базується на її ментальних особливостях, сформованих під впливом національних традицій, звичаїв, цінностей, канонів, особливостей спілкування.

1. Диттрич Т. Повседневная жизнь Викторианской Англии. М.: Молодая гвардия, 2007. 382 с.

2. Северная пчела: газета политическая и литературная. 1850. № 56. С. 2.

3. Тревельн Дж. М. История Англии от Чосера до королевы Виктории. Смоленск. 2001. 624 с.

4. Шнырова О. В. Социально-правовой статус женщины в викторианской Англии и суфражистское движение. Вестник Ивановского государственного университета. Серия «Гуманитарные науки». Выпуск 4. История. 2008. С. 100–110.

49

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Лучінська А. А. Роль Дженні Джером у становленні особистості В. Черчилля «Герой імперії» — саме такою назвою Кендіс Міллард окреслила біографію раннього періоду життя видатного прем’єр-міністра Великої Британії ХХ сторіччя Вінстона Черчилля. У виданні авторка звертає увагу на становлення особистості В. Черчилля в час англо-бурської війни, але поміж з тим розкриє роль американської красуні Дженні Джером у житті майбутнього лідера британців. Актуальність даної проблеми обумовлюється систематизацією поданих свідчень К. Міллард про вплив матері на становлення особистості сина. Стосунки між лордом Рендольфом Черчиллем та Вістоном були далекими від бажаного, оскільки останній зізнавався про відсутність близьких взаємин. Все ж образ батька перетворювався на мету життя: «Він завжди пам’ятав сцену з дитинства: коли йшов вулицею з батьком, зустрічні чоловіки піднімали капелюхи на знак пошани до нього… Навчаючись у публічній школі Герроу, Черчилль неодноразово благав матір надіслати йому зразки батьківського підпису, а заодно і її власні, щоб він міг віддати, а можливо, й продати їх своїм однокласникам», — зазначає Кендіс Міллард [3, с. 28]. Д. Медвєдєв зазначає, що Дженні була не тільки матір’ю, але й батьком юного Вінстона, оскільки активно заохочувала сина до висловлення власних думок, на які не зважав його батько: «ніколи не слухав, що я йому говорю, ніколи не брав до уваги мої слова» [3, с. 92]. Бруклінська красуня, донька фінансиста та спекулянта Леонарда Джерома, захоплива, впевнена і чуттєва, з розкішним чорним волоссям та порцеляновою шкірою, зокрема «в її жилах текла індіанська кров» [3, c. 36]. «Я сам — Союз англомовних країн», — зазначе В. Черчилль у листі до Адлая Стівенсона [2]. Краса — це влада Дженні, якою користувалася «як зброєю і як чарівною паличкою, розбиваючи серця і причаровуючи всіх, хто траплявся на її шляху». Лорд Едгард Д’Ебернон, посол Британії в Берліні, порівнював погляд Дженні з «поглядом пантери, аніж жінки». Для Рендольфа Черчилля Дженні поставала як «темна витончена постать, що стояла трохи осторонь і здавалась істотою з іншого світу, осяйна, напівпрозора, пристрасна». «Вона сяяла для мене. Я дуже її любив — тільки на відстані», — В. Черчилль [3, c. 36–38].

50

Філософія історії, культурна антропологія

Найпотужнішою зброєю молодого Вінстона була матір, яка була «надзвичайна і особливо впливова» [3, c. 36]. «Моя мати завжди простягала мені руку допомоги і поради… Вона скоріше стала моїм ревним союзником, обговорюючи мої плани і захищаючи мої інтереси з усім впливом і безмежною енергією… Ми працювали разом немов брат і сестра, ніж як мати і син. Принаймні мені так видавалось. І так продовжувалося до кінця», — цитує О. Уткін, вказуючи на опис дружби між матір’ю та сином [4, с. 88]. Вінстон активно використовував зв’язки матері: «Заради моїх інтересів вона смикала за кожну ниточку, стукала в кожні двері й не шкодувала усмішок». К. Міллард акцентує, що «задля нього вона причаровувала й підлещувалася до будь-кого, від герцога Кембриджського і прем’єр-міністра лорда Солсбері до самого принца Вельського» [3, с. 18]. Саме мати вводила у політичний світ юного Черчилля [4, с. 91]. До прикладу, під час передвиборчої кампанії він писав матері: «Це доба тих, хто йде напролом. І ми маємо робити це найкращими засобами» [3, c. 39]. З першими політичним кроками, на тіл яких позначалося глибоке занепокоєння, розраду знаходив у листах до матері. Тож не дивно, що з першою поразкою у виборах до парламенту Черчилль підсумує: «Гра в політику — це тонка гра і цілком варта того, щоб дочекатися слушного моменту, — і тоді вже поставити на карту все» [3, с. 44]. Участь у війні В. Черчилль розглядав як компонент (суспільне визнання) для майбутньої блискавичної політичної кар’єри. Але романтизм війни розвіявся з участю в Суданській кампанії: «Її не можна прикрасити, — писав він матері з Хартума, — бо крізь поверхню вилізають кишки» [3, с. 26]. «Я себе непогано знаю, і я свідомий безчесних та нижчих рис мого характеру, — написав він матері, — однак якщо є одні умови, у яких мені за себе не соромно, то це на полі бою» [3, с. 131]. Листування з матір’ю не обмежувалося амбітними намірами ухопити політичну владу, оскільки у листах юний Черчилль емоційно прагнув відобразити своє перше велике кохання — Памелу Плауден, доньку індійського службовця: «Вчора я познайомився з міс Памелою Плауден. Мушу сказати, що це найвродливіша дівчина, яку я 51

І С Т О Р І О С Ф Е РА

коли-­небудь бачив»; «Мені самотньо без неї. Що більше я її знаю, то більше вона захоплює мене. Ніхто не розуміє її так, як я» [3, c. 58–59]. Непокоїло Вінстона і те, що довкола овдовілої матері натовп шанувальників, які нерідко були його однолітками. Репутація була на першому місці, про що зазначає і найближче оточення в особі принца Вельського: «Краще тобі спілкуватися зі старими друзями. Старі друзі найкращі» [3, с. 38]. Наміри матері одружитися з Джоржем Корнуоллісом-Вестом, який був однолітком Вінстона, відобразилися у листі наступним рядком: «Я навіть чути не хочу про цей шлюб» [3, с. 158]. Будь-які нарікання на свою адресу Дженні не сприймала і «продовжувала чинити так, як їй подобається». Непохитність і свобода дій, у цьому він увесь у матір. Про успіх власної книги «Річкова війна» (за Daily Mail — «приголомшливий тріумф») неодмінно напише матері, зазначаючи, що він уже давно «вірив у своє перо» [3, с. 63]. Леді Рендольф Черчилль заповзято займалася організацією «благодійної акції збору коштів для ремонту „Мейна“, плавучого госпіталю», який мав йти до Південної Африки [3, с. 153]. На тлі благодійної акції Вінстон вже перебував у в’язниці Преторії. Паралельно з зазначеними подіями кореспонденти наперед критикували можливі дії Дженні з порятунку сина, використання впливових зв’язків. У цей час надійшов лист з Південної Африки, у якому Вінстона охарактеризовано так: «хоробрішого джентльмена не знайдеш у всій британській армії» [3, с. 157]. Відтак, центром уваги в Лондоні вже була не леді Черчилль, а подвиги її сина. Отже, американська красуня Дженні з Брукліну стала фундатором у становленні особистості юного Вінстона Черчилля. Мета, образ батька, неминуче трансформувалася у вироблення власного імені, суспільного визнання. Зв’язки матері та її врода перетворювалися на інструмент досягнення успіху. Поки В. Черчиль створював себе в англійських колоніях, Дженні невпинно підтримувала листами з Англії, зокрема, займаючись благодійністю під час англо-бурської війни, доповнювала успіх родини Черчилль. Мати була опорою юного Вінстона, а разом з тим — віддзеркаленням непохитного і вольового характеру.

52

Філософія історії, культурна антропологія 1. Медведев Д. Черчилль. Биография. Оратор. Историк. Публицист. Амбициозное начало, 1874–1929. М.: РИПОЛ-классик, 2016. 880 с.

2. Медведев Д. Черчилль: Частная жизнь. http://http://militera.lib.ru/bio/0/pdf/medvedev_dl01.pdf 3. Міллард К. Герой імперії / пер. з англ. Катерина Зарембо. К.: Наш формат, 2018. 360 с.

4. Уткин А. И. Неизвестный Черчилль. «Я легко довольствуюсь самым лучшим». М.: Эксмо, 2011. 608 с.

Родян М. В. Я-наратив як домінанта культурної ідентичності Сьогодні, в століття єдиного інформаційного простору, коли кордони перестають відігравати вагоме значення, як ніколи гостро актуалізується потреба в аналізі такої домінанти культурної ідентичності, як Я-наратив. Я-наратив являє собою не одну-єдину історію, а сукупність всіх життєвих сюжетів, в яких може бути Я. Так, наратив представляється як роман з багатьма дійовими особами, в якості яких виступають різні Я людини. Однак всі ці дійові особи відносяться фізично до одного актора, втіленого в одному тілі. Конструювання Я-наративів було б неможливим без використання символічних ресурсів мови. Слід зауважити також, що з поширенням засобів масових комунікацій, зокрема, Інтернету, Я-наратив перевтілюється в «текст» — спілкування у всесвітній мережі здійснюється шляхом обміну текстами між користувачами і таким чином людина повинна постійно (в умовах відсутності інших способів самовираження) висловлювати своє Я вербально, як «чистий» наратив. Тут ми бачимо, що особистісні аспекти свідомості можуть бути успішно представлені як власні конструкти. Однак уявлення про Я як наратив робить акцент не тільки на соціальну складову (повинен бути той, кому я розповідаю свою історію), але і на індивідуальну активність (я сам створюю свою біографію, свій життєвий наратив). Також слід зазначити, що індивідуальні аспекти свідомості в соціальному конструктивізмі являють собою складну систему, 53

І С Т О Р І О С Ф Е РА

і Я уявляється «багатоголосим», що знаходиться в безперервному діалозі із самим собою. В багатьох постмодерністських концепціях зауважується, що автор життєвих історій відсутній або ж не має влади над створюваними наративами: про це говорять і концепції «смерті суб’єкта», і «смерті автора», що затверджують втрату людиною відповідальності за «авторство» своєї самості, своїх вчинків і свого досвіду. Автор або суб’єкт ніби виводиться за рамки належного йому «тексту» (в даному випадку, наративу) і, по суті, перестає цікавити «читача», тобто «текст» розглядається абсолютно незалежно від того, хто його створив. Незважаючи на те, що сучасна ситуація дійсно змушує людину включатися в безліч дискурсів одночасно, це зовсім не означає, що вона повністю розчиняється в цих дискурсах, втрачаючи своє Я. У зв’язку з тим, що в сучасному суспільстві вкрай висока ступінь свободи індивіда, індивід як автор Я-наративу не тільки не зникає, а й, навпаки, починає відігравати особливо важливу роль. Якщо в попередні історичні епохи життєва історія, певним чином, передбачала також зовнішні фактори (події життя людини належали тільки їй, проте їх оцінка залежала багато в чому від жорстких соціокультурних приписів: кожен мав перед очима певний шаблон поведінки, в який йому необхідно було вписатися) і задані суспільством рамки служили наче «кістяком» наративу, то сучасна людина повинна докласти максимум зусиль, оскільки тепер саме вона відповідає за створення цього «кістяка». Саме вона, включена у безліч соціальних інтеракцій і соціокультурних контекстів одночасно, повинна постійно займатися вибудовуванням послідовного і несуперечливого наративу. Якщо людина не в змозі подивитися на своє життя з позиції автора і сформувати свій наратив, це призведе до того, що вона постійно буде знаходитися в стані нестабільної, кризової ідентичності, що означає, що їй нема на що спертися, що ні всередині неї, ні ззовні немає «точок тяжіння», на основі яких вона могла б сконструювати своє Я. Отже, авторство по відношенню до Я-наративу має бути однією з найважливіших характеристик сучасної особистості. Однак індивід є не єдиним автором Я-наративу. Очевидно, що, крім його внутріш54

Філософія історії, культурна антропологія

ніх інтенцій при побудові розповіді про себе, існує також і вплив ззовні. Тут доцільно згадати теорію Умберто Еко про «відкриті твори» [2]. «Відкритим твором» для Еко є такий твір (він може бути не тільки твором художньої літератури, а й музичним твором, і навіть науковим текстом), що вимагає активності читача (виконавця) при його сприйнятті (відтворенні), і який допускає безліч тлумачень, а не лише одне трактування, що було задане автором (однозначність трактування — характеристика «закритого твору»). Тоді як Ролан Барт [1] з його концепцією «смерті автора» говорить про необхідність обмежити сприйняття «твору» тільки самим «твором». Таким чином, Я-наративи формують креативне поле та кластери для наукових описів ідентичності як міждисціплінарної категорії, задають новий вектор і перспективні орієнтири вивчення не тільки самого феномена культурної ідентичності, але і його особливого взаємозв’язку з мовою в соціально-філософській парадигмі.

1. Барт Р. Смерть автора. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М., 1994. С. 384–391.

2. Эко У. Открытое произведение: Форма и неопределенность в современной поэтике. СПб: Академический проект, 2004. 384 с.

Семко Я. С. Соціальні механізми створення «зіркового» бренду Глобалізація, активне поширення символічних моделей споживчої продукції, яка претендує на універсальність й загальну прийнятність, актуалізують завдання дослідження механізмів генерування, трансформації та поширення брендів як символів споживчої культури. Теоретичний та практичний інтерес до виявлення рівня споживання духовних благ і матеріальних об’єктів має об’єктивні передумови: споживчі взаємини, пов’язані з виробництвом, обміном та розподілом — найважливіша сфера суспільного життя [1, с. 176]. Актуальність звернення до цієї теми зумовлена кількома причинами: необхідністю наукового опрацювання проблеми сприйняття людиною брендів як об’єктів соціального пізнання у контексті її спо55

І С Т О Р І О С Ф Е РА

живчої поведінки. Бренди стали не лише своєрідними споживчими цінностями людства, але активними учасниками життя суспільства. Наявність брендів в Інтернеті має не лише вагоме інформаційно-­ комунікаційне значення, але й соціальне. Бренд становить основу

Рис. 1. 360 градусів бренду артиста. світосприймання споживача, формуючи його життєвий простір, відображаючи знаково-символічну та споживчу культуру країни й суспільства [3, с. 7–8]. У цьому значенні образ бренду стає однією з найважливіших наукових категорій сучасного інформаційного простору, а його формування основним завданням комунікаційного та бренд-менеджменту організації. Персонажі з мультфільмів «Козаки», «Острів скарбів» та «Маша і Ведмідь», роботи художниць Марії Примаченко та Євгенії Гапчинської, Інтернет-мем Гусь — все це наші сучасники бачать в рекламі та на упаковках товарів в супермаркетах. І все це результат роботи групи компаній Art Nation, один із напрямів якої — продюсування зіркових брендів. Генеральний продюсер Art Nation Едуард Ахрамовіч в 2012–2017 роки очолював студію «Укранімафільм». Тягу до анімації та її героїв 56

Філософія історії, культурна антропологія

він вже багато років поєднує з бізнесом по ліцензуванню. Однак вже третій рік компанія займається ліцензуванням живого героя — співачки Олі Полякової. Це перший в українському шоу-бізнесі приклад системного celebrity marketing — побудови багатофункціонального бренду на основі зірки сцени. На початку 2019 року в продаж вийшли колготки Intuicia від Олі Полякової, а в травні був підписаний контракт з ТМ «Ласунка» — це лише перші кроки на шляху просування зіркового бренду. Зараз тестуються косметика та продукти харчування, які в майбутньому можуть з’явитися на ринку під брендом «Оля Полякова» [4, с. 107]. Генеральний продюсер Art Nation Едуард Ахрамовіч реалізує унікальний для України проект. Він стверджує, що «артиста як бренд потрібно будувати на 360 градусів. Одного музичного контенту для цього недостатньо — люди про нього досить швидко забувають. Дуже важливо зайти в життєвий простір своєї аудиторії — в офіс, машину, квартиру, ванну кімнату. Музичний контент — це лише дві ніжки стільця. На чотирьох він буде стояти надійніше». Є кілька форм celebrity marketing. Перша — промо-кампанія, коли просто використовується особа артиста для реклами готового продукту. Приклад — нещодавня колаборація бренду «Оля Полякова» та ТМ «Ласунка». Колаборації — маються на увазі комерційні, а не творчі. Друга — товарне ліцензування, тобто випуск товару з брендом. Припустимо, слухач хоче бути в чомусь схожим на свого кумира. І ми надаємо йому / їй можливість за невеликі гроші вжитися в образ. Таку функцію і виконують колготки «Intuicia & Оля Полякова». Часто музичні продюсери хапаються за перші-ліпші пропозиції. Наприклад, приходить бренд косметики і пропонує співпрацю. Пропозиція приймається. А потім з’ясовується, що від цієї косметики у людей починаються проблеми зі шкірою. Вони роблять висновок: їх тіло страждає через артиста. Те ж стосується їжі, напоїв. Частина роботи компанії — перевірити якість продукту, щоб співпрацею з брендом не нашкодити зірці. При ліцензуванні дуже важливо визначити складові категорії бренду. У випадку з Олею Поляковою це територія жінок, краси та гарно57

І С Т О Р І О С Ф Е РА

го настрою. Один з елементів краси Олі — довгі ноги. Так компанія прийшла до ідеї з колготками. Далі — територією краси є все, що пов’язано з особою. Тому зараз компанія працює над проектом «Beauty box від Олі Полякової», тестує косметику різних виробників. Принципово важливий момент: сама артистка повинна цим всім користуватися. Так само, як вона носить колготки Intuicia. Перш ніж починати роботу, Art Nation провели дослідження і вивчили аудиторію Полякової. Її цільова аудиторія: 53 % жінок і 47 % чоловіків (хоча з першого погляду здається, що її творчість зрозуміла, перш за все, жінкам). Це означало, що можна рухатися на територію продуктів харчування. Зараз Art Nation домовляється з компаніями, які будуть використовувати імідж Олі в товарах, а сама вона буде отримувати роялті від продажів. Компанія зареєструвала торгову марку «Оля Полякова», створила брендбук, вибрала фірмові кольори. Вони будуть змінюватися в залежності від того, які нові хіти з’являться у Олі, які нові образи вона буде використовувати. Основний графічний елемент бренду «Оля Полякова» — «молекула свята». Полякова — «королева ночі», тому дизайнери використовували новий атрибут зірки — корону. Якщо дівчатка хочуть себе відчувати королевами, то Оля Полякова закріплюється за цим образом в їхній свідомості. Вони згадують про це, коли чують пісні в кафе, караоке-барах. Завдання творців бренду — нагадати про це, коли покупці бачать товар на полиці, стимулювати взяти його в руки. Навіть якщо Оля вирішить на рік-два зробити перерву в музичній кар’єрі, як бренд вона не припинить працювати. Тому що в цей час люди продовжать пити каву та їсти йогурт «Оля Полякова», користуватися блиском для губ або помадою з такою назвою. Головне творене завдання — закріпити її в пам’яті людей, щоб їх ставлення до неї не залежало від того, виходять нові пісні чи ні. Мерилін Монро давно немає, але як бренд вона жива до сих пір. Коли Art Nation вирішив займатися селебріті-маркетингом, то виробив стратегію. Перше — це відпрацьована технологія; друге — 58

Філософія історії, культурна антропологія

досвід успішних проектів. По-третє, створити Олю Полякову як бренд — не те ж саме, що працювати з намальованими анімаційними персонажами. Жива людина змінюється, на відміну від вигаданих героїв. Наприклад, у Олі колись були кокошники на голові, а тепер корона. Кілька років тому це був просто веселий образ, а тепер зрілий. Вона — патріот своєї країни. Все це важливо. За кожен сантиметр полиці в магазині йде серйозне протистояння. Потрапити на кращі місця не простіше, ніж потрапити в праймтайм на телебаченні, це коштує грошей. І образ артиста — це один з аргументів, який може допомогти зайти в торговельні мережі. Але все це непросто пояснити брендам. У них свої плани в голові, їм плювати на мільйони переглядів в YouTube. Завдання — пояснити їм, що між успішними концертами і тим, що покупець покладе товар у візок, є зв’язок [2, с. 26–27]. Чому celebrity marketing не розвинений в Україні? Тому що це не музичний бізнес. Щоб їм займатися, потрібні свої знання і навички, розуміння рітейлу. Крім того, для нього потрібні сильні локальні зірки. Лише після того, як у нас увага публіки переключилася на своїх артистів, в Україні пішов активний процес формування таких знаменитостей [5, с. 184]. Бренд — основна категорія для сучасного споживання та всієї сфери рекламних комунікацій. Споживачеві потрібен не лише товар або послуга, а саме бренд, який має унікальну фірмову назву, ідентичність і, що найважливіше, власний неповторний імідж, за яким його впізнають і відрізняють серед усіх інших брендів. Вибір між товаром брендованим і небрендованим очевидний: перший користується більшим попитом за умови, що бренд правильно розбудовує та розвиває комунікацію із споживачем. Причина проста — перший завжди має свій унікальний абсолютно конкретний образ, який впливає на розум споживача, привертає його увагу й утримує в своєму просторі. Залучаючи споживача до свого іміджевого, інформаційно-символічного простору, бренд «створює» новий особливий світ споживача, світ унікальних образів та фантазій, чого продукт небрендований позбавлений. Сучасному споживачеві важливо не 59

І С Т О Р І О С Ф Е РА

лише бачити і читати інформацію, важливо також розуміти, що в разі чого він не буде ошуканий: товар, який він придбає, буде належної якості, а його гроші будуть витрачені за призначенням.

1. Авер’янова Н. Українська специфіка масової культури в контексті дослідження європейського цивілізаційного простору. Українознавчий альманах. 2013. Вип. 11. С. 174–177.

2. Застольська В. В. Масова культура як чинник формування цінніснонормативних уявлень в українському суспільстві. Дисертація канд. філос. наук: 09.00.12, Київ, нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2012. 180 с.

3. Малкова Е. В. Современный феномен виртуализации стоимости. Вестник Пермского университета. Философия. Психология. Социология. 2011. № 1. С. 4-8.

4. Сибин М. С. Реклама как продуцент виртуальной реальности. Омский научный вестник. 2009. № 3 (78). С. 106–109.

5. Шипунова Т. В. Интернет-проект «Гламур» в дискурсе потребления. Вестник СПбГУ. Сер. 12. 2014. Вып. 2. С. 178–185.

60

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя Веселов В. С. Типологія монгольських вістер стріл періоду XIII–XIV ст. з урахуванням особливостей застосування З прадавніх часів аж до широкого поширення вогнепальної зброї лук і стріли були найважливішою метальною зброєю в бою у багатьох народів Центральної і Східної Азії. Лук був одним з найбільш універсальних знарядь, за допомогою якого не лише полювали на дичину, але і воювали. Історія розвитку монгольських луків та вістер стріл в період XIII–XIV століття — мало вивчена. Саме тому до неї і виникає інтерес у сучасних дослідників. Великий інтерес викликає форма того чи іншого наконечника стріл та його призначення. У монгольського наконечника досить специфічна форма. Всі типи монгольського вістря стріл з давньоруських міст і поселень, так само як і з курганів кочовиків другої половини XIII–XIV ст., постійно зустрічаються разом в різних поєднаннях. Особливо добре це видно за курганами південноруських степових кочовиків, де в одному сагайдаку зазвичай знаходяться різні типи вістер стріл. Вони призначалися для різних цілей, і держаки їх опіріння мали різне забарвлення. Це свідчить про одночасне вживання різних типів вістря стріл для різних цілей [5, с. 87]. Монгольські наконечники стріл з розкопок були черешкові залізні, що повністю відповідає їх опису у Плано Карпіні [6]. О. Ф. Медвєдев дає нам опис наконечників стріл, даного періоду і не тільки [2]. Ю. С. Худяков дає нам опис бойового азіатського луку, його розвиток і застосування, також він описує балістику азіатського луку [4]. В. Ф. Немеров описує озброєння монгольського луку, і в особливості лук, та його відмінності [3]. Кажучи про наконечники монгольських стріл в даний період, слід розуміти і наконечники народів Азії взагалі. Так як деякі з цих типів ми можемо побачити під час спустошувальних походів. Татаро-монгольські наконечники відрізняються своєрідними обрисами від наконечників стріл, які вживалися на Русі і у кочів61

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ників південноруських степів до монгольської навали. Здавалося б, за цією ознакою можна було давно вже виділити їх із загальної маси давньоруських наконечників. Але це було неможливо через розпливчате датування багатьох поселеннь, де такі наконечники зустрічалися [5, с. 86]. Характеристика типів монгольських наконечників стріл і їх відмінні риси від зовні схожих наконечників народів Східної Європи, які вживалися до навали.

1. Веслоподібний. Рис. 1 (1, 4, 10, 2, 3). Довжина їх 75–123, довжина пера 50–85, ширина пера 12–20 мм, вага 8–19 гр. Цей тип був занесений монголами і мав поширення в XIII і XIV ст. Такі наконечники зустрінуті майже на всіх давньоруських поселеннях і містах, зруйнованих монголами в XIII в. Близький до них за образом і наступний тип вістря, яке вживалося одночасно [3].

2. Зрізний. Рис. 1 (7, 9 5). У вигляді вузької витягнутої лопатки. Довжина їх 63–135 мм, довжина пера 28–75, ширина пера 11–25 мм, вага 8–15 м. Даний тип був найбільш вживаним у монголів під час навали [2, с. 54]. До монгольської навали в Східній Європі були у вжитку на перший погляд схожі наконечники (4, 1–3), але вони різко відрізняються від типових монгольських меншими розмірами (довжина 48–85, довжина пера 27–55, ширина пера 12–25 мм), меншою вагою (6–9 г.). Вони мали широке поширення з VIII по XIII ст. включно по всій Східній Європі, знаходили на території сучасної Угорщині та Чехословаччини [2, с. 54].

3. Зрізаний. Рис. 1 (1, 5, 6; 3, 17). У вигляді лопатки з розширенням з широким тупокутним вістрям. Цей тип близький за формою типу 2, але відрізняється від нього більш широким пером і пропорціями. Довжина наконечників цього типу 85–135, довжина пера 45–80, ширина пера 26–40 мм. У Східну Європу занесені монголами і мали поширення в XIII–XIV ст. [2, с. 54].

4. Зрізаний у вигляді широкої прямокутної лопатки. Рис. 1 (4, 5, 6). Довжина їх 80–100, довжина пера 45–55, ширина пера 21–28 мм. До навали монголів в Східній Європі подібні наконечники, але більш вузькі, з пропорціями пера 1:3–1:4 були у вжитку в VIII–X ст. Вони мають форму вузької прямокутної лопатки [2, с. 54].

62

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

5. Джучидські. Рис. 1 (1, 7, 8; 2, 13–15; 3, 8, 12). Довжина їх 87–150, довжина пера 47–88, ширина пера 30–45 мм. Це типові татаро-монгольські наконечники, занесені з Сибіру в Східну Європу військами Батия. Вони знайдені в Каракорумі і на зруйнованих монголами давньоруських поселеннях, вживалися в XIII–XIV ст. кочівниками південноруських степів для стрільби по конях ворога і воїнам без обладунків [2, с. 54].

6. Секторовидні великі зрізні. Рис. 1 (18). Довжина 70–110, довжина пера 45–65, ширина пера 20–35 мм. Відноситься до типових монгольських наконечників. Мають вражаючу проникну здатність [2, с. 54].

7. Фігурноподібні. Рис. 1 (17). Довжина 55–130, довжина пера 38– 90, ширина пера 17–35 мм [2, с. 53].

8. Кунжутоподібні. Рис. 1 (13, 14). Довжина 50–165, довжина пера 25–105, ширина пера 27–52 мм, вага 8–20 г. Це типовий монгольський наконечник, який був занесений з території Сибіру, звідкіля був занесений на територію Русі монголами. Частина таких наконечників була знайдена в Каракорумі і на давньоруських поселеннях, також їх можна побачити на території всієї східної Європи [2, с. 53]. Якщо говорити про монгольський наконечник взагалі, як про самобутній вид озброєння, то слід сказати про те, як використовували ті самі стріли. Вони використовувалися не лише у зв’язці з складним луком, а і як самостійний вид озброєння при прямому зіткненні з противником на полі бою, деякі стріли використовувалися як метальна зброя щось на зразок сулиці, або під час ближнього бою. Також досить цікавий момент зв’язаний з сагайдаками для стріл. Взагалі сагайдаки для стріл вміщували приблизно 30 стріл, але під час бою рекомендувалося мати 60 стріл, два сагайдаки для стріл: 30 маленьких або легких і 30 великих або важких стріл, з великими широкими наконечниками для стріл, які використовувалися для стрільби по коням противника, перерізання тятиви луку. Також такі стріли використовувалися під час ближнього бою [4, с. 145]. Стріла татарського лука XIV століття на відстані 200 м вбивала коня або пробивала кольчугу навиліт [2, с. 53]. За потужності лук не поступався аркебузам, а за скорострільністю набагато перевершував їх, проте навчитися стріляти з лука було набагато складніше, ніж 63

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Рис. 1.

64

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

навчитися стріляти з аркебузи. Сучасні спортивні луки мають силу натягнення «усього лише» 23 кг, але стрільба з них вимагає хорошої фізичної підготовки, і навіть спортсменові непросто випустити за день змагань близько сотні стріл [1, с. 19]. В своїй статті я роздивився типологію, запропоновану О. Ф. Медвєдевим, та розширив властивості типів наконечників. В результаті чого типологія враховує властивості наконечників, які зустрічаються на території Азії і Східної Європи. Застосовувалися для різних завдань, використовуючи особливості тих чи інших наконечників. Згідно з джерелами, з наведеного вище можна зробити досить цікавий висновок, в даних наконечниках є схожість і відмінність. Кожен з цих наконечників смертоносний по-своєму, при правильному використанні. Також ми можемо простежити еволюцію, покращення їх балістики з плином часу.

1. Бережинський В. Г. Зброя Київської Русі. Лук і стріли. Київ: Академія ЗС України, 1996. 34 с.

2. Медведев А. Ф. Татаро-монгольские наконечники стрел в Восточной Европе. Советская археология, 1966. № 2. С. 50–60.

3. Немеров В. Ф. Воинское снаряжение и оружие монгольского воина XIII–XIV вв. Советская археология. 1987. № 2. С. 212–227.

4. Худяков Ю. С. Эволюция сложносоставного лука у кочевников Центральной Азии. Военное дело населения юга Сибири и Дальнего Востока. Новосибирск: Изд-во Института археологии и этнографии СО РАН. 1993. С. 107–148.

5. Худяков Ю. С. Вооружение кочевников Южной Сибири и Центральной Азии в эпоху развитого средневековья. Новосибирск: Изд-во Института археологии и этнографии СО РАН. 1997. 160 с.

6. Шавкунов В. Э. К вопросу о луке чжурчженей. Военное дело древнего населения Северной Азии. Новосибирск: АСТ, 1987. С. 199–205.

Білоус О. О. Інтеграція катарів у західноєвропейське суспільство Зародження катарського вчення та його розквіт в Окситанії пояснюється високорозвинутою провансальською культурою, республі65

І С Т О Р І О С Ф Е РА

канськими традиціями та віротерпимістю даного регіону. Катарське вчення стало яскравим прикладом істинної побожності та безкорисливості віруючих, на відміну від більш поширеної католицької церкви. Саме в Окситанії катари мали змогу повноцінно інтегруватися у західноєвропейське суспільство. Питаннями дослідження релігійних відмінностей катарів та католиків займалися А. Бренон [2] та М. Дмітрієв [3]. Територіальну базу поширення катарського вчення в Окситанії розглянув Ж. Блюм [1], соціально-економічну базу даного регіону — С. Сказкін [7]. Вплив катарів на долю Лангедоку окреслив у своїй роботі Р. Смоулі [8]. Метою даної публікації є на основі доступних джерел та літератури обґрунтувати причини розквіту катарського вчення в Окситанії через призму соціально-економічних, політичних та релігійних факторів. Вперше катари з’являються на історичній арені у 1017–1018 рр. на території Аквітанії, про що пише ангулемський монах Адемар де Шабанне. Примітно, що в даних роках дані єретики також проживають у Перигорі, про що пише Еріберт — як у випадку Адемара де Шабанне, — монах католицької церкви. Окрім пристрасності щодо нової християнської течії дані монахи через яскраве бачення відмінностей між їхнім та катарським вченням залишили чіткий опис особливостей нового вчення. Відзначалося, що катари відмовляються вживати м’ясну їжу, замість євхаристії здійснювали просте благословління хліба, було відсутнє моління на розп’яття, оскільки воно сприймалося як символ людського страждання, в їхньому хрещенні було відсутнє обливання водою, Також відзначалися аскетичним способом життя, що витікає з проповідування бідності та фізіологічної стриманості, хрещення дітей було відсутнім, оскільки катари логічно вважали, що діти не мають можливості розрізняти добро та зло. Примітним фактом катарського вчення була відсутність культу реліквій. Дедалі чітко ставала помітною скромність ритуалів катарів у порівнянні з католицькою церквою [2]. Протягом XII століття катарське вчення набуває великого впливу у графстві Тулуза, яке знаходилося східніше колиски катарів — герцогства Аквітанії. Релігійні догми катарів знаходили відгук серед місцевого населення завдяки репутації безкорисливих віруючих, які 66

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

також не цуралися знаходитися серед простого люду, на відміну від служителів католицької церкви, які відсторонювалися від безпосереднього контакту з народними масами. Єдине, що вимагали катари від людей, які відвідували їх проповіді, — це осягнення внутрішньої боротьби добра та зла у своїх душах [1, с. 39–40]. Традиційно вважається, що катарське вчення виникло під впливом павлікіанства та богомильства, яке виникло у Болгарському царстві у X ст. Богомильське вчення протиставило себе православному духівництву та аристократії — боярам. Катарське вчення на відміну від богомильства не конфліктувало з вищими верствами населення — починаючи з XIII ст. його прихильники охоплювали всі верстви населення Лангедока [6, с. 14–15]. Від павлікіанського вчення, що виникло у Вірменії в VII ст., катари перейняли дуалістичне бачення природи людини, за яким вона поділялася на природню та духовну [4, с. 557–558]. Позиція католицької церкви щодо людської природи, на відміну від катарсько-павлікіанського бачення, була менш оптимістичною для віруючих — сутність сформованого бачення людської природи Августином у V ст. полягала у неможливості поборення людиною першородного гріху, який передається з покоління у покоління від Адама. В сутності, керуючись вченням Августина, католицька церква нав’язувала негативно-фаталічне бачення долі віруючим, що і є принциповою протилежністю до катарського вчення, яке лояльніше ставилося до віруючих своєї Церкви [3]. Повертаючись до аспекту соціальної бази катарів, варто відзначити факт наявності теологічних вчених, які хоробро відстоювали своє вчення, доказом чого є участь на чолі єпископа Альбіжуа Сікарда Селлер’є у Лемберській дискусії з цистеріанціями та католицькими прелатами під охороною лояльного до катарів віконта Альбі-Роже ІІ Транкавеля, васала графства Тулузи та Арагонського королівства. Підтримка одного з найвпливовіших родів Окситанії була особливо цінною для катарського вчення [2]. Катарів підтримувало розорене дворянство, що почувало себе солідарним з селянами Окситанії, значна кількість адептів катарського вчення — досконалих, було дворянами різного достатку, яких обу67

І С Т О Р І О С Ф Е РА

рювала пишність католицької церкви. Значні феодали Окситанії, не дивлячись на визнання своєї приналежності до католицької церкви, були в цілому вороже налаштовані до її кліру. Для феодалів з антиклерикальними настроями катарське вчення було можливістю втілення протесту догмам католицької церкви, — особливо цікавила великих феодалів можливість не дотримуватися Божого миру, який був покликаний акцентувати увагу феодальної військової машини на визволенні Святої землі [6, с. 15]. Південна Франція, де укорінилося катарське вчення, була більш самодостатнім регіоном. Не дивлячись на визнання сюзеренітету французького короля, герцогство Аквітанія та графство Тулузьке фактично були незалежними, на відміну від Північної Франції, в якій централізаційні тенденції мали підтримку серед міст, які повставали проти володарювання великих феодалів. Економічний розвиток Лангедока припадає на XI–XII століття і в основному пов’язаний з вдалим географічним розташуванням — такі міста, як Марсель, Каркассон, Нарбонна, Нім, Тулуза, Монпельє, Альбі та Бордо значно зросли та збагатилися завдяки внутрішній та зовнішній торгівлі, яка тісно була пов’язана з Левантом. Таким чином Лангедок процвітав завдяки проходженню торгівельних шляхів з Італії, Іспанії та країн Близького Сходу. Розквіт торгівлі вплинув на формування таких ремісничих центрів Лангедоку, як Монпельє та Нім, які спеціалізувалися на виробництві фарбованого сукна, який у подальшому експортувався у різні частини відомого світу [7, с. 151]. Одним з аргументів на користь поширення катарського вчення в Окситанії була більша, у порівнянні з Північною Францією, вільність населення та віротерпимість, про що свідчить той факт, що феодали Півдня не цуралися приймати на службу до себе навіть євреїв. Катаризм був корисний з точки зору меркантильних мотивів південнофранцузьких феодалів, які конфісковували церковні володіння католицької церкви — саме небажання відновлення контролю Папського Престолу над втраченими церквами штовхало феодалів до підтримки нового вчення. Вчергове проявляється відмінність катарського вчення від католицького у соціальному відношенні — не дивлячись на присутність певної долі патріархальності у єресі, жінки отримували рівні по від68

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

ношенню до чоловіків права, що було нетиповим для західноєвропейського суспільства доби Середньовіччя [6, с. 16]. Аргументом на користь наявності більшої вольності в Окситанії свідчить факт утворення різноманітних бюргерств, міст-республік, подібних до італійських, консулатів, що було яскравою ознакою слабкості феодальної влади, а відповідно — відсутності жорсткого тиску на суспільні верстви [7, с. 151]. У другій половині XII ст. у Північній Франції почали посилюватися антиєретичні настрої, поширювачами яких були прелати католицької церкви. Яскравим проявом цього був собор у Бурже 1163 р., про масштаб якого свідчить присутність 184 єпископа, 400 абатів та 16 кардиналів. Собор відзначився надзвичайним обуренням щодо катарського вчення. Скликаний ІІІ Латеранський собор у 1179 р. більш чітко окреслив ставлення католицької церкви на катарів — послідовники нового вчення, що проживали у Гасконі, Альбі та Тулузі, відлучалися від церкви включно з представниками вищих верств суспільства, що надавали підтримку єресі. Посилення ворожих настроїв з боку католицької церкви не відвертало людей від катарського вчення — його послідовники навіть переклали Біблію окситанською мовою, що дозволило поширити та ознайомити більшу кількість людей з катарським вченням [5]. Тиск на катарів з боку католицької церкви невпинно зростав — у 1199 р. Папа Римський Інокентій ІІІ, втілюючи свій план щодо консолідації церковної та світської влади під папським понтифікатом, надсилає до Лангедоку місіонерську місію цистеріанських монахів, після яких проти катар задіюються домініканці, історія ранньої діяльності яких буде тісно пов’язаною з Окситанією. Дані місіонерські місії бажаного ефекту не мали і навряд чи могли схилити перебіг подій на користь католицької церкви, що дискримінувала себе. Папа Інокентій у 1207 р. надіслав вимогу розпочати боротьбу з катарами до графа Тулузького Раймунда VI, однак отримав відмову — граф лояльно ставився до підданих, що сповідували катарське вчення, за що був відлучений від церкви [8, с. 131–132]. Вбивство Петра де Кастельно 14 лютого 1208 р. стало приводом до оголошенням папою Інокентієм ІІІ хрестового походу проти аль69

І С Т О Р І О С Ф Е РА

бігойської єресі. Не дивлячись на відмову французького короля Філіппа ІІ Августа вирушити походом на альбігойські землі, доволі швидко знайшлися добровольці в особах Ерве IV, графа Невера та Одона ІІІ, графа Бургундії. Раймунд VI Тулузький, раніше прихильний до катарів, перейшов на бік католицької церкви та зобов’язався очистити свої володіння від єресі. Хрестоносне військо рушило на володіння Транкавелів, більш лояльних до катарського вчення. 22 липня 1209 р. був розграбований Без’є, наступним впав Каркассон. У 1211 р. завоювання володінь Транкавелів завершилося, значна частина катарів була жорстоко знищена. Підкорення Тулузи Симоном де Монфором та рішення IV Латеранського собору призвели до жорстокого посилення переслідування катарів. Не дивлячись на те, що Раймунд VI повернув владу над Тулузою у 1224 р., згодом його син Раймунд VII підписав Паризький договір, за яким зобов’язувався переслідувати катар. Не дивлячись на Альбігойські хрестові походи 1209–1229 рр., катарська церква не тільки не перестала існувати, але і зміцнилася завдяки репутації мучеників. Однак, створена для розправи над катарами інквізиція призвела до винищення та еміграції послідовників даного вчення — впали останні цитаделі катарів, а саме Монсегюр у 1244 р. та Керибюс у 1255 р. [9, с. 29–53]. З падінням останніх фортець катарів закінчилася славна історія Окситанії — Лангедок був підпорядкований королівській владі. Прихильники катарського вчення емігрували до Італії, де тривалий час перебували у Ломбардії, в відносному спокої через конфлікт Папського Престолу та Священної Римської імперії. Однак зростаючий вплив інквізиції призвів до припинення існування катарської церкви на початку XIV століття. Ймовірно, як павлікіанство та богомильство, катарство призвело до виникнення нових еретичних вчень, тим самим продовжуючи ланцюг виникнення нових християнських течій [8, с. 153–154]. Таким чином можна дійти висновку, що катарське вчення своїм існуванням та розвитком, не дивлячись на подальше зникнення, зобов’язане особливостям Окситанії, а саме віротерпимості, висококультурності суспільства та його самоуправлінським традиціям — саме Південна Франція мала всі умови для інтеграції катарів у захід70

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

ноєвропейське суспільство. Разом з тим значною заслугою і фактором привабливості даного вчення була абсолютна безкорисливість та скромність віруючих, часто небачена у католицького духівництва.

1. Блюм Ж. Ренн-ле-Шато. Вестготы, катары, тамплиеры: секрет еретиков / Пер. с фр. А. Ю. Карачинского, И. А. Эгипти. СПб: Евразия, 2007. 256 с.

2. Бренон А. Катары: бедняки Христовы или апостолы Сатаны. http://www.fatuma.net/text/brennon-9.pdf (дата звернення: 01.03.20) 3. Дмитриев М. Католицизм, православие, протестантизм, иудаизм и ислам: конфессионально-культурные особенности религиозных традиций Европы. http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/antropologia.htm (дата звернення: 02.03.20) 4. Ловягин А. Павликиане // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86-ти тт. (82 т. и 4 доп.), СПб, 1897, Т. 22. 787 с.

5. Майорова Е. И. Хранители Грааля. Катары и альбигойцы. https://knigogid.ru/books/399292-hraniteli-graalya-katary-i-albigoycy/toread/page-7 (дата звернення: 03.03.20) 6. Нелли Р. Катары. Святые еретики. М.: Вече, 2005. 400 с.

7. Сказкин С. История средних веков. Т. 1. М., 1977. 471 с.

8. Смоули Р. Гностики, катары, масоны, или Запретная вера / Пер. с англ. Н. М. Забилоцкого. М.: ООО «АСТ», 2008. 320 с.

9. Тудельский Г. Песнь об Альбигойском крестовом походе / Пер. с прованс. С. Д. Лихачевой, В. В. Виноградовой. М.: Квадрига, 2010. 320 с.

Дерун Н. В. Джерельна база та історіографія до історії села Калаглія Овідіопольського району Вивчення історії так званої Очаківської землі (Єдісан) — межиріччя Дністра та Південного Бугу — було розпочато ще у XIX столітті та продовжується й до сьогодні. За цей час вийшла низка праць, але всі вони носили загальний характер, жодна з них не була присвячена історії окремого села. Серед перших дослідників з історії цього регіону безперечно можна назвати ім’я видатного російського статиста та історика «Геродота Новоросійського краю» Аполлона Олександровича Скальковського [36, 37, 38]. Особливо помітна зацікавленість А. Скальковського етнічними проблемами регіону, яким він присвячує чи71

І С Т О Р І О С Ф Е РА

мало статей та розділів в окремих працях. Автор висвітлює в них нові, не опубліковані раніше, матеріали про розселення українців, росіян, молдаван, болгар та ін. Особливу увагу слід приділити статті члена Імператорського «Одесского общества истории и древностей» протоієрея А. Г. Лебединцева «Ханская Украина» [29]. Автор надає церковний літопис Очаківської землі, назви православних сіл, посилаючись на документи молдавських єпископів Хотина, Браїлова. Серед джерел, які А. Г. Лебединцев використав для свого дослідження, можна відзначити: «ставленные и отпустительные» грамоти священників, яких було рукоположено молдавськими архієреями і направлено на парафії; офіційні відомості, які Руська православна церква збирала про православне населення в новопридбаній області після приєднання до Росії; клірові відомості за перші роки після встановлення Російської влади. В документах згадуються християнські села Лівобережжя Нижнього Дністра: Яськи, Чобруч, в тому числі Миколаївка [29, с. 7], а також Біляївка та Аджидер [29, с. 10]. Дослідження Н. Полонської-Василенко з історії Південної України другої половини XVIII ст. стали важливою віхою у дослідженні соціально-економічної історії Південної України. На сьогодні її наукова спадщина привертає увагу дослідників і, як наслідок, вивчаються різні аспекти наукових студій. У цих дослідженнях Н. Полонська-Василенко постає дослідницею, яка вперше віднаходить величезні пласти документів, раніше невідомі дослідникам південного краю. Автор відзначала, що цей регіон у всі періоди заселявся переважно українцями, а іноземні переселення мали допоміжне другорядне значення [31, 32, 33]. Традиція в дослідженні, що сформувалася на початку XX ст., певною мірою була продовжена в радянські часи. У 30-ті роки XX ст. цілісний процес дослідження історії Північного Причорномор’я порушився. Для влади ставало небезпечним активне дослідження південного регіону. У 1955 р. з’явилася стаття І. Б. Койфмана, присвячена російськомолдавському заселенню Очаківської області в 80-х роках XVIII – початку XIX століття. Вона носить описовий характер. Автор не 72

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

приводить тут узагальнюючих даних про хід заселення і господарського освоєння Очаківської області. Він відзначає, що заселення молдаванами Очаківської області відноситься лише до XVIII ст., «до часу Прутського походу російської армії», проте навіть у другій половині XVIII ст. тут було всього декілька десятків селищ з невеликою кількістю мешканців, головним чином росіян, українців і молдаван. Особливо детально автор розбирає спробу заселення Очаківських степів колишніми запорізькими козаками після 1775 р. [27]. Окреме місце у дослідженні історії Північного Причорномор’я посідають праці О. Дружиніної. Вже своєю першою великою роботою, яка була присвячена Кючук-Кайнарджийському миру, дослідниця заявила про своє бажання ґрунтовного дослідження проблеми. Вона намагалась розглядати реконструйовані історичні факти виключно через призму інтересів Російської держави. Логічне продовження започаткованих студій маємо у її працях, які присвячені Північному Причорномор’ю останньої чверті XVIII – першої половини XIX століття [23, 24]. Велике значення в дослідженні цього питання мають монографії В. М. Кабузана, які вийшли у 1974 р. та 1976 р. Автор поставив собі за мету, на прикладі Північного Причорномор’я, встановити основні закономірності заселення нових територій Російської імперії в XVIII – першій половині XIX ст. Йому вдалося визначити в цьому процесі особливості, властиві тільки Північному Причорномор’ю, і риси, властиві всій країні [25, 26]. На сучасному етапі дослідницьких студій з історії Північного Причорномор’я чільне місце належить працям Анатолія Бойко, в яких він публікує та дає характеристику джерелам з проблеми аграрного освоєння регіону [21, 22]. Пожвавлення археографічної роботи конкретизувалося появою праць з історії козацтва на Півдні України: А. Бачинського, О. Бачинської та ін. [20]. Праці Анатолія Бачинського та Олени Бачинської присвячені українському населенню Північного Причорномор’я. Йому вдалося визначити етапи в процесі колонізації Причорномор’я у XVIII–XIX ст. Особливу увагу викликають праці одеських істориків С. С. Аргатюка, В. В. Левчука, І. В. Сапожнікова, які у своїх спільних монографіях 73

І С Т О Р І О С Ф Е РА

досліджують історію Овідіопольського району та з’ясовують деякі питання з історії села Калаглія [17, 18, 28, 30, 34]. Автори проаналізували маловідомі археологічні матеріали і знахідки кінця XVIII– XIX ст., а також публікації рідкісних архівних документів. У науковий обіг вводяться результати досліджень Нижньодністровської археологічної експедиції Інституту археології НАН України 2013 року. За попереднє десятиліття група істориків, яка займалася дослідженням свого рідного краю, зібрала матеріали, підготувала і видала фундаментальні книги з археології та історії Овідіопольського району. В 2011 р. побачило світ унікальне видання «Овідіопольський район: енциклопедичний довідник» [30]. Матеріали дозволили по-новому поглянути як на археологію лівого берега Дністровського лиману, так і на історію всієї Очаківської землі. Паралельно дослідниками були проведені поглиблені архівні та бібліографічні пошуки, а також використані нові публікації османських і вітчизняних документів інших істориків. В результаті авторам вдалося підготувати до друку нову книгу з історії Овідіопольського району [17]. Серед останніх робіт з історії регіону слід відзначити монографію українського сходознавця, османіста, тюрколога, спеціаліста з історії Північного Причорномор’я Османської доби Олександра Середи [35]. В його історико-документальному дослідженні вперше запропоновано широке коло османсько-турецьких джерел з історії Півдня України. Наприкінці ХV ст. сюди прийшли війська Порти Оттоманської, які затвердили тут турецько-татарську владу і панували аж до входження краю до складу Російської імперії у 1791 році. Дослідження автора, на основі османських документів, дають можливість відтворити уявлення про османсько-українські взаємини початку XVIII ст.; долю козацтва під османсько-кримською протекцією; заселення і міграційні процеси в Буго-Дністровському межиріччі; адміністративно-територіальні утворення Очаківської землі; соціально-економічне життя населення регіону. Серед писемних джерел для дослідження історії села Калаглія доцільно буде використати: записки мандрівників; записи метричних книг Свято-Миколаївського храму села Калаглії; земські статистичні описи, картографічні матеріали.

74

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

Дуже важливим матеріалом стали записки російського військового інженера Ф. П. де Волана, який після підписання Ясського миру наприкінці 1791 р. отримав звання інженер-полковника і до початку 1792 р. склав опис краю в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Із його спадщини дізнаємося про перших поселенців села та їхнє господарство [10, с. 102–103]. Де Волан на карті Очаковської землі 1791 р. зобразив село під назвою Миколаївка. З цього часу населений пункт називався як Миколаївка (від імені святого, на честь якого було збудовано місцевий храм), так і Калаглея. Відомий одеський історик, професор Новоросійського університету Віктор Іванович Григорович у 1874 р. здійснив подорож на берега Дністровського лиману та висловив свою думку щодо походження назви села. Він вважав, що слово Калаглія турецького походження і означає «фортеця»: «Из Маяк я переехал в село Калаглию на Днестровском лимане. Найдя там добрый привет, я скоро его обозрел. Название села от слова калга (то же, что и кале) крепость. Эта крепость находилась на близкой косе, где еще встречаются камни с надписями. Стало быть Калаглия означало бы подкрепостное село (под­городное). Оно заселено было очень давно и я видел следы весьма старой церкви и кладбища недалеко от лимана между избами» [1, с. 367]. До речі самі мешканці села вважають, що його назва пішла від того, що втікачі, які прибували, заселяли височину між кручами з обох боків. Під час розливу поверхню заносило мулом, який мав місцеву назву глей. Від цього — поселятися коло глею — і пішла назва «Коло глея», яка в результаті перших граматичних явищ злилася в Калаглія. Про це дізнаємося від старожилів [2, с. 40]. Цікаво, що в метричних книгах кінця XVIII ст. село називається «Миколаївка Дністровська». Імовірно, таку назву жителі села використовували в побутовому ужитку. Значна частина актових документів була зібрана та опублікована у книзі «Козацтво на Півдні України», виданої силами дослідників Одеського Національного Університету і Науково-дослідницького інституту козацтва у 2000 р. [9]. Восени 1788 року до поселення «Калаглеї» з Білгорода (Аккермана) прибули козаки на чолі з осавулом Яковом Гончарем, які служили у турків. Тут вони зустрілися із 75

І С Т О Р І О С Ф Е РА

загоном 200 задунайських козаків — колишніх запорожців під орудою старшини Івана Іванка, що прямував до острова Березань на війну з російськими військами [9]. В 1792–1793 рр. переважна більшість козаків Чорноморського війська, за наказом імператриці Катерини II, була переселена на Кубань. Із цього, уже обжитого місця, разом із козаками-українцями пішла і якась група чорноморців-молдаван, які становили на той час більшість населення Калаглії та деяких інших сіл Лівобережного Придністров’я. Проте чимало чорноморців залишились на Дністрі, причому після 1793 року вони найчастіше згадуються саме в Калаглії та на Косі (Миколаївці). Так у 1803 році запорізький полковник Йосип Біленький, який підбурював колишніх козаків на втечу з ним до Задунайської Січі, переховувався в Калаглії у чорноморців Блажка і Стругая [9, с. 97]. Важливим джерелом для вивчення соціально-економічного життя поселенців у ХІХ ст. стали статистичні записи в збірці Херсонського земства [11, 12, 13, 14, 15]. З 1803 до 1919 років Калаглія входила до складу Херсонської губернії, в якій з 1827 року існував окремий Одеський повіт. У другій половині XIX ст., село стає волосним центром. Зі збірника Херсонського земства ми дізнаємося, що в 1883 році в селі Калаглія городи в садибах невеликі, виноградників немає, в каменоломнях для збуту каміння немає [12, с. 253]. Земська статистика Одеського повіту дає нам різноманітну картину сільськогосподарського розвитку села — показники врожайності, види зернових та плодово-ягідних культур, майстерні ремісників, поголів’я скота. На сторінках земського збірника знаходимо інформацію про чисельність та соціальний стан жителів села, про систему охорони здоров’я [12, с. 186; 14, с. 181; 13, с. 2]. Дякуючи кропіткій роботі обласної редколегії «Історії міст і сіл УРСР» стали відомі деякі деталі з життя людей — мешканців села. Жителі села в минулому займались рибальством або ходили на заробітки до німців — колоністів, що займались виноградарством, сіяли хліб. До 1919 року жителі села не мали навіть клаптика землі. Земля виключно належала великим поміщикам — німцям, таким як Фран76

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

цій, Койзер. Всього в скелях на 1882 рік ютилось 74 хати рибаків й лише три хати були розташовані на родючих землях [2, с. 41]. В селі велося активне релігійне життя. Із хронологічно-історичного опису церков Херсонської губернії дізнаємось, що в 1790 р. була збудована Свято-Миколаївська церква із хмизу. А в 1802 році на її місці мешканці села збудували новий кам’яний храм [16]. У 1859 році у селі заснували Калаглійську церковнопарафіяльну школу [14, c. 414]. Особливо важливе значення для дослідження історії села мають метричні записи місцевої церкви кінця XVIII–XIX ст., що зберігаються у фондах Державного архіву Одеської області. Метричні записи, які велися в Свято-Миколаївському храмі, дають змогу визначити етнічний та релігійний склад населення села Калаглія [3, 4, 5, 6]. Найперші записи, які дійшли до нашого часу, датуються 1794 р. Священиком на той час був Стефаній Крижановський. В основному зустрічаються молдавські прізвища. Багато прізвищ, які існували у ХVІІІ ст., зустрічаються в селі Калаглія й до сьогодні. Можемо зробити висновок, що носії прізвищ Дурбалов, Абабін, Чабан, Донець, Попович, Царан, Мунтян, Савін, Каранфілов, Ігнатенко є нащадками калаглійців XVIII ст. В результаті дослідження основних робіт з цього питання можна зробити висновок, що до теперішнього часу проблема вивчалась лише фрагментарно, головним чином, у зв’язку з дослідженнями історії Південної України та історії Овідіопольського району. А існуюча джерельна база до історії села дає можливість розглянути соціально-економічний стан селян, дослідити етнічний та релігійний склад населення села в ХІХ ст.

1. Григорович В. И. Из записок антиквара о поездке его на южные побережья Днестра. Прибавление к Херсонским епархиальным ведомостям. Одесса, 1874. № 18. С. 367–378.

2. Областная редколлегия «Истории городов и сел УССР. Одесская область». Справка по истории с. Николаевки, 1663–1667 // ДАОО. Ф. Р-7386. Оп. 1. Спр. 398. 54 арк.

3. ДАОО. Ф. 37. Оп. З. Спр. 46. 101 арк. [Метрика].

4. ДАОО. Ф. 37. Оп. З. Спр. 53. 272 арк. [Метрика].

5. ДАОО. Ф. 37. Оп. З. Спр. 58. 187 арк. [Метрика].

77

І С Т О Р І О С Ф Е РА 6. ДАОО. Ф. 37. Оп.1а. Спр. 65. 189 арк. [Метрика].

7. Именная ведомость народных школ Херсонской губернии 1870–1874 гг. Сборник Херсонского земства. 1876. №№ 5–7, отд. IV, приложение № 23. С. 53.

8. Калаглея. Калаглеевской волости. Одесский уезд. Сборник Херсонского земства. 1874, № 4. отд. II, прип. № З. С. 48.

9. Козацтво на півдні України, кінець XVIII–XIX століття. Одеса: Друк, 2000. 281 с.

10. Наследие Ф. П. Де-Волана: Из истории порта, города, края / Авт-сост.: Н. П. Павлюк, Т. Н. Глеб-Кошанская. Одесса: Астропринт, 2002. 256 с.

11. Отчет Одесской уездной земской управы о действиях ее с 1.ІХ.1871 по 1.IX 1872 гг. Сборник Херсонского земства. 1872. № 11. отд. II. С. 43.

12. С. Калаглия, Калаглийская дача. Сборник херсонского земства. 1883. № 3. отд III. Приложения. С. 253.

13. С. Калаглея, Одесского уезда. Сборник херсонского земства. 1883. № 2. Приложения. С. 1.

14. С. Калаглея. Калаглийской волости. Одесский уезд. Сборник Херсонского земства. 1893. № 12. С. 264.

15. Статистические сведения о сельских школах… Сборник Херсонского земства.

1879. №№ 7–9. отд. II. С. 100.

16. Хронологико-историческое описание церквей губернии Херсонской. Прибавление к херсонским епархиальным ведомостям. 1878. № 14. С. 414.

17. Аргатюк С. С., Левчук В. В., Сапожников И. В. Аджидер-Овидиополь: очерки по археологии и истории города и крепости. Одесса: ФОП Бондаренко М. А., 2015. 312 с.

18. Аргатюк С. С., Сапожников І. В. Минувшина багряних степів: Нариси з історії Овідіопольського району. Одеса: Астропринт, 2006. 568 с.

19. Багалій Д. І. Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку. Харків, 1920. 286 с.

20. Бачинський А. Д., Бачинська О. А. Козацтво на півдні України 1775–1869. Одеса: Маяк, 1995. 56 с.

21. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Частина 1: Аграрні відносини. Запоріжжя: РА «Тандем», 1997. 204 с.

22. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Аналіз джерел. Київ: Наукова дука, 2000. 306 с.

23. Дружинина Е. И. Северное Причерноморье. 1775–1800 гг. Москва: Издательство АН СССР, 1959. 277 с.

24. Дружинина Е. И. Южная Украина 1800–1825 гг. Москва: Наука, 1970. 383 с.

25. Кабузан В. М. Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья: конец XVIII – первая половина XIX вв. Кишинев, 1974. 158 с.

78

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя 26. Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX вв. (1719–1858 гг.). Москва: Наука, 1976. 307 с.

27. Койфман И. Б. О русско-молдавском заселении восточных районов Молдавии в конце XVIII – начале XIX века. Ученые записки Кишиневского пед. института. Кишинев, 1955. Т. 4. Серия гуманитарных наук. С. 98–103.

28. Край Овідія. Археологія та історія Овідіопольського району / Сапожников І. В. та ін. Одеса: Астропринт, 2005. 624 с.

29. Лебединцев А. Г. Ханская Украина. ЗООИД. Т. 31. 1913. С. 1–22.

30. Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник / Аргатюк С. С., Левчук В. В, Русєв І. Т., Сапожников І. В. Одеса: ВМВ, 2011. 716 с.

31. Полонская-Василенко Н. Д. Заселение Южной Украины в середине XVIII в. Историк-марксист. 1941. № 5. С. 30–46.

32. Полонская-Василенко Н. Д. Из истории Южной Украины в XVIII в. Заселение Новороссийской губернии (1764–1775). Исторические записки.

1942. № 13. С. 130–174.

33. Полонська-Василенко Н. Д. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Т. 1. Мюнхен: «Дніпрова хвиля», 1965. 397 с.

34. Сапожников И. В. Намогильные памятники населения степей нижнего Приднестровья (конец XVIII – первая половина XIX вв. Одесса: Черноморье, 1997. 117 с.

35. Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джepeлax XVIII ст. Одеса: Астропринт, 2015. 312 с.

36. Скальковский А. А. Опыт статистического описания Новороссийского края. Ч. 1: География, этнография и народоисчисление Новороссийского края. Одесса, 1850. 364 с.

37. Скальковский А. А. Сравнительный взгляд на Очаковскую область в 1790–1840 годах / ЗООИД. Т. 1. 1844. С. 257–273.

38. Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края: 1730–1823. Ч. 1–2. Одесса, 1836–1838. 294 с.

79

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії Ушенко Д. О. Становище японської жінки в добу Мейдзі Епоха Мейдзі визначила обличчя Японії в Новій та Новітній історії та заклала основи її майбутнього зовнішнього та внутрішньополітичного розвитку. В період з 1868 до 1912 року країна пережила ряд докорінних змін у соціокультурній та політичній сферах, показовим фактором яких була спроба інтегрувати західні знання в японське культурне середовище. На відміну від інших східних країн, які сліпо копіювали західні надбання та відмовлялись від своїх традицій, вбачаючи в них причину невдач, японці не бачили в своїх традиціях та особливостях культури перепони для розвитку. Японія вважала, що знання західного світу лише тоді зможуть надбати найбільшого успіху, коли будуть інтегровані в японську традиційну культуру. Одним з важливих, але маловивчених процесів того періоду є процес зміни становища японської жінки та створення її нового обліку, а саме: як та яким чином формувалася японська жінка епохи Мейдзі, яку роль вона зайняла в новому японському суспільстві. Якщо говорити про зміну становища жінки в суспільстві, то на думку автора слід почати зі сфери освіти. Саме освітнє питання викликало в тогочасному суспільстві найбільші суперечності. Освітня реформа почалась в Японії у 1872 році, і треба зауважити, що на початок реформації освіти японці вже мали досить високий показник освіченості: 40 % хлопчиків старше п’ятнадцяти років вміли читати та писати. Але якщо говорити про жіночу освіту, то в положенні про освіту був розділ про жіночу освіту, однак на питанні якості і змісту цієї освіти ніхто не загострював уваги. Цікавим фактом також є те, яким чином в суспільній свідомості обґрунтовувалась потреба в освіті для жінок. Засновник першого жіночого університету професор Джинзо Нарусе зазначав, що жінка не завжди займала таке низьке і незначне становище в японському суспільстві. Він каже про те, що в стародавні часи япон80

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

ська жінка мала рівні права з чоловіком, чинила значний вплив на культурне та політичне життя країни, що саме жінки принесли до Японії вчення Конфуція та буддизм, які згодом й зробили їхнє становище таким незначним. Тому, на його думку, відновлення жіночої освіти та її реформація не є якоюсь ідеєю, що Японії нав’язав Захід, навпроти, на його думку, це було щось природно притаманне японцям, і Захід лише пришвидшив те, що й так мало статися [2, с. 516–517]. Таким чином тут ми можемо побачити ту формулу і механізм, яку будуть не раз використовувати для впровадження реформ та для прийняття їх суспільною свідомістю: хочеш запровадити щось нове — покажи, що таке вже існувало в давнину. Як покаже час, ця проста формула буде мати великий успіх у Японії. Причиною тому є той факт, що японська модель історії говорить нам про те, що так званий «золотий вік» вже був у минулому, і що у майбутньому не може бути краще, а тому головна мета суспільства — це повернути той самий «золотий вік». Повертаючись до питання освіти жінок, треба констатувати, що, не дивлячись на те, що вони все ж таки отримували освіту в елементарних школах, їхнє становище в суспільстві було все таким же незначним. Не дивлячись на те, що освіта жінок була в наявності, вона на перших етапах не мала ніякого результату, не чинила жодного впливу на подальше життя жінки. Після закінчення шкіл японська жінка майже завжди поверталася до звичного життя, деякі з них шли працювати вчителями, але працювали вони недовго і здебільшого лише для того, щоб отримати статус більш престижної кандидатки на роль дружини. Таким чином, навіть в сфері освіти, яка була найбільш відкритою та доступною для жінок, їхня частка станом на початок 1880-х років становила лише 4 %. Виходити із тіні японська жінка почала лише на початку 1880-х і причиною цьому стала на перший погляд не цілком очевидна подія, а саме, відкриття 28 листопада 1883 року палацу Рокумейкан. Це була нова імператорська резиденція і головним її завданням було налагодження комунікації між японцями та іноземцями. В якості форми комунікації були обрані типові європейські бали. Проте дуже швидко виявився вагомий недолік балів у Рокумейкані — на них катастро81

І С Т О Р І О С Ф Е РА

фічно не вистачало жінок. І це було очевидно, японська жінка ніколи не займалася розвагами та світським спілкуванням, її роботою було виховування дітей та готування їжі. Однак це не вирішувало питання необхідності жінок на світських заходах, і вони все ж таки там з’явилися. Це були гейші — єдині жінки у всій Японії, які були здатні до світського спілкування та подібних заходів, адже врешті решт саме розваги і спілкування були їх професією. Можливо, саме через це багато провідних японських політиків обрало собі у дружини саме гейш. Робота політика — це невпинна комунікація і тогочасним політикам Японії потрібна була жінка, яка зможе їх у цьому підтримувати та допомагати, їм не була потрібна типова домогосподарка, нездатна ні на що, окрім ведення домашнього господарства, їм була потрібна світська жінка. Саме ця зміна запиту на те, якою повинна бути жінка, не тільки підвищила вкрай низький до цього соціальний статус гейш, але й показала решті японських жінок, що вони не тільки можуть, але й повинні «вийти у світ» [1, с. 328]. Спочатку це викликало бурну реакцію японських традиціоналістів, вони вкрай агресивно засуджували учасників балів, звинувачували їх у розповсюдженні розпусти, руйнуванні традиційної японської моралі, забрудненні ідеального образу японської жінки. Але великого впливу виступи традиціоналістів не мали. Остаточну крапку у цьому питанні поставила імператриця Харуко, яка 30 липня 1886 року вперше з’явилася на публіці у європейському платті. Це був знак для всіх жінок Японії, цим вчинком імператриця продемонструвала, що тепер європейський одяг можуть носити не лише чоловіки, але й жінки, вона показувала, як повинна виглядати нова японська жінка. Знак був сприйнятий правильно і того ж року на дні народженні імператора з 900 гостей лише дві жінки були вдягнені у кімоно. На одязі справа не закінчилась. Приблизно у цей же час найбільш прогресивна частина японського суспільства, яка прагнула якомога більше походити на європейців, почали нарощувати вживання м’яса і об’єднуватися в товариства м’ясоїдів. Преса повідомляла, що існувала навіть жіноча спілка м’ясоїдів, учасниці якої зобов’язувалися вживати в їжу європейські справи щонайменше один раз на місяць [1, с. 351–352].

82

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Зміни відбувалися також у сімейній сфері. В цей час можна було спостерігати поступовий перехід до християнської моногамії: імператора перестали зображувати на гравюрах в оточенні наложниць з гарему, це стали вважати нецивілізованим. Відтепер на всіх гравюрах імператор з дружиною майже завжди зображувалися разом та виступали в образі зразкової подружньої пари. Своє відображення ці зміни найшли й в законодавстві: відтепер багатоженство вважалося образливим для жінки і ставало офіційним приводом для розлучення. Щоб закріпити успіх і розповсюдити зміни поза кола еліти, 17 січня 1887 року імператриця через газету «Тьоя сімбун» звернулася до японських жінок з призивом слідувати її прикладу і вдягати європейський одяг, більш того, до вечірніх плать треба було вдягати прикраси, які японські жінки до цього ніколи не використовували (з традиційних японських прикрас того часу можна було назвати лише гребінець). Також варто звернути увагу на те, чим аргументувала свій призив імператриця. Це була вже знайома нам формула — вона наполягала на тому, що в давнину традиційні японські плаття були вкрай схожими на нинішні європейські. Розуміючи, що не всі зможуть купити європейське плаття, влада почала пропаганду рукоділля, в результаті стрімко почали зростати продажі швейних машинок, а по всій країні почали відкриватися гуртки крою та шиття [1, с. 356–357]. Таким чином ми можемо бачити, що протягом 1880-х років соціальний стан жінки різко змінюється, жінка з непомітної фігури стає важливим елементом японського суспільства. Причиною цих змін здебільшого були прагматичні політичні цілі, але це не може знецінювати важливість цих змін, не останню роль в яких зіграла імператорська сім’я. Період з 1884 по 1891 рік Джинзо Нарусе називає найкращім для жіночої освіти. Жінки отримували освіту здебільшого в місіонерських школах, в елементарних школах або за кордоном. Освіта за кордоном або у місіонерів була якісною та різносторонньою, за його твердженням жінки випускалися звідти різносторонньо розвитими та духовно незалежними. В результаті такий підхід до освіти вилився у бурхливу традиціоналістську реакцію, що тривала кілька років. Причина цієї реакції виявилася вкрай банальною — конфлікти між 83

І С Т О Р І О С Ф Е РА

батьками та дітьми. Батьки, виховані у старих порядках, не завжди розуміли та розділяли нові ідеї, які приносили з собою їхні доньки зі шкіл, що іноді виливалося в дуже серйозні конфлікти. Як наслідок, більшість японців вирішили, що проблема криється в освіті, нібито вона перетворює жінку на самодовільну афектну та односторонньо розвинуту особистість. Більш того, деякі вважали, що освіта покликана зруйнувати ідеал японської жінки і привити їй ненависть до сімейного життя, що призведе до виродження Японії [2, с. 518]. Традиціоналістська реакція бушувала кілька років, головною ідеєю того часу була практична освіта, задача якої полягала у вихованні з дівчинки дружини та матері, відповідно до чого набуті у школі знання були обмеженими та поверхневими. Такий стан речей зберігся до середини 1890-х, коли назріла потреба реформації жіночої освіти. Головним стало заснування Кото Джо Гакко (вищі жіночі школи), що згодом призведе до появи жіночих університетів. Наплив бажаючих у вищі школи був настільки великим, що через кілька років державні школи не могли справлятися з потоком учнів, і це призвело до появи приватних жіночих шкіл. Крім цього, стали з’являтися жіночі книги, журнали та газети. В якості ілюстрації стану японської освіти та зміни у ставленні до жіночої освіти можна навести статтю колишнього міністра освіти барона Суємацу, в якій він наводить статистичні данні зі звіту чинного міністра освіти за 1901–1902 рік. За цей рік було 7446886 учнів, з них 3875495 — хлопчики, 3590491 — дівчата. З цієї кількості 3846527 відвідувало нижчі елементарні школи, з них 1714509 — хлопчики, 1632018 — дівчата. Кількість учнів, що завершили повний курс елементарних шкіл — 2874399, з них хлопчиків — 162977, дівчат — 911422. Загальна кількість дітей шкільного віку, що пройшли обов’язковий курс навчання — 5720926, з них хлопчиків — 3177486, дівчат — 2543440. Загальна кількість учнів вищих елементарних шкіл була такою: громадських шкіл — 705238 хлопчиків, 230955 дівчат, разом — 936193 учнів; приватних шкіл — 4268 хлопчиків, 3437 дівчат, разом — 7705 учнів. Кількість учнів в вищих школах — 709506 хлопців, 234392 дівчат, разом — 943898 учнів. Відсоток дітей, що 84

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

навчаються в школах від усього населення шкільного віку: хлопчиків — 93,78 %, дівчат — 81,80 % [2, с. 237]. Крім статистичних даних, він також наводить структуру вищих шкіл для жінок. Він зазначає, що курс навчання у таких школах складає чотири роки, але в залежності від місцевих умов може бути подовжений або скорочений на рік. До загального курсу можуть додаватись додаткові курси для тих, хто бажає присвятити себе глибокому вивченню певного мистецтва, термін додаткових курсів має бути не менше двох та не більше чотирьох років. Наявне спеціальне вивчення мистецтв, яке включене в загальний курс, та спеціальні курси для тих, хто планує здобути вчену ступінь. Умовами вступу до таких шкіл був вік від 12 років та старше, рівень знань, що відповідає щонайменше дворічному курсу вищої елементарної школи. Загалом, станом на 1901–1902 рік таких шкіл було 69, з них 61 громадська та 8 приватних. Загальна кількість учнів в громадських — 14975, в приватних — 2240, разом — 17215. Кількість жінок, що добивалися вченого ступеню в громадських школах — 2778, в приватних — 812, разом — 3590. До навчального курсу цих шкіл входили наступні предмети: моральні науки, японська мова, іноземні мови, історія, географія, математика, малювання, практичне домогосподарство, крій та шиття, музика та гімнастика. У випадку скорочення курсу навчання з переліку предметів виключались іноземні мови. З іноземних мов вивчають англійську або французьку, їх вивчення не є обов’язковим. Якщо комусь з учениць не дається музика, її теж можна не вивчати. За бажанням навчального закладу до переліку предметів можна додати педагогіку та рукоділля, за умови, що не буде подовжено термін навчання [2, с. 238]. Також зазначається, що наявна велика кількість приватних вищих шкіл, які не беруться до уваги статистики, через належність їх до місіонерських груп та відсутність у них єдиної методики та програми навчання. Таким чином ми можемо побачити, що після реакційного періоду освіта взагалі та жіноча освіта зокрема зробили великий ривок уперед. Кількість жінок, що отримували освіту, майже така сама, як і 85

І С Т О Р І О С Ф Е РА

чоловіків, що може свідчити про зрівняння їх становища у сфері освіти. Окрім цього, при розгляді переліків навчальних дисциплін можна зробити висновок, що японська жіноча освіта максимально наближена до якості європейської. Разом з тим було вирішене питання стосовно сімейного життя, яке турбувало традиціоналістів. Нова вища школа поєднувала в собі розумовий та духовний розвиток, але разом з тим не прививала ненависть до повсякденного життя, а навпаки готувала до нього. Цікавим фактом є також те, що деякі суспільні діячі пішли дещо далі у вирішенні проблеми підготовки до сімейного життя. Наприклад, Джинзо Нарусе у своєму жіночому університеті намагався вирішити це питання не тільки вивченням практичного домогосподарства, але й створюючи певні умови проживання у дортуарі свого університету. А саме — житлові приміщення поділялися на сімнадцять «домашніх кутків», у кожному з котрих було не більше 25 студенток. У кожному кутку була одна головна господарка, до якої всі студентки повинні були ставитися як до матері, а одна до одної як до сестер. Все, що торкалося домогосподарства, залишалося на розсуд студенток. Таким шляхом засновник університету планував створити домашню атмосферу, яка була повинна привити любов до домогосподарства, щоб після завершення навчання студентка могла стати гарною дружиною [2, с. 519–520]. Отже, виходячи з цього, можна сказати, що, не зважаючи на реформу освіти, в повсякденному житті роль жінки не так сильно змінилася. Підтвердження цьому ми можемо знайти в статті колишнього міністра освіти Суємацу, який після характеристики жіночої освіти робить короткий огляд жіночих занять. Перш за все він зазначає, що як тільки жінка виходить заміж, все, чим вона може займатися, — це домогосподарство та виховування дітей. Проте він зазначає, що певна кількість жінок працює на паперових та ткацьких фабриках, вчителями або конторницями в приватних фірмах. Однак шлях на державні посади їм все ще закритий. Не отримали жінки також і права голосу на виборах у 1900 році. Також можна відзначити, що окрім професійної реалізації жінки з вищого кола могли реалізувати себе у сфері громадських ініціатив. Так він зазначає, що в Японії 86

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

функціонує благодійний госпіталь, яким керує імператриця, спілка сестер милосердя, японська дамська спілка жінок-вихователів, дамський притулок для сиріт, а також дамська спілка догляду за дітьми ув’язнених жінок тощо [2, с. 240; 1, с. 394]. Розглянувши ці дані, ми можемо говорити про те, що стан жінки повноцінно перейшов на новий рівень лише у вищих колах японського суспільства, проте говорити про те, що стан жінки в решті суспільства залишався незмінним, також не можна. Зміни безумовно відбулися, проте вони були часткові і незавершені, виражалося це зокрема у тому, що жінка фактично стояла перед вибором професіональної або сімейної самореалізації і вибір одного варіанту по суті унеможливлював інший. Підводячи підсумок, ми можемо говорити про те, що протягом епохи Мейдзі становище жінки у суспільстві перейшло на якісно новий рівень. Не зважаючи на всі умовності та обмеження нового становища жінки, воно сильно відрізнялося від попереднього. З непомітної та неважливої фігури у суспільному житті жінка перетворилася на майже повноправного його учасника, і якщо деякі обмеження все ж таки залишалися, ніхто вже не міг заперечувати того, що жінка не є лише додатком до чоловіка, як це було раніше. Характерною рисою зміни становища японської жінки можна назвати те, що початок цих змін у вищих колах мав перш за все політичні цілі і не мав на меті покращення життя японських жінок, проте цей процес не був зупинений після досягнення поставленої мети. Крім того, характерною рисою була велика роль імператорської сім’ї і імператриці зокрема, саме з її подачі вводилася в життя більша частина змін і зменшувався вплив традиціоналістської опозиції. Ще характерною рисою цього процесу є постійне намагання поєднати в одне ціле новий статус та положення жінки з традиційним її ідеалом і положенням у суспільстві, саме це стало причиною появлення певних обмежень, проте все ж таки частково зберегло традиційний образ японської жінки. В результаті цього процесу нова японська жінка поєднувала в собі європейську освіту і традиційне японське виховання. Щодо ефективності та правильності такої суміші можна вести довгі суперечки, але саме у такому вигляді постала в історії японська жінка епохи Мейдзі.

87

І С Т О Р І О С Ф Е РА 1. Мещеряков А. Н. Император Мэйдзи и его Япония. М.: Наталис, 2009. 736 с.

2. Японцы о Японии. Сборник статей первоклассных японских авторитетов, собранных и редактированных А. Стэдом / пер. с англ. М. А. Шрейдер и С. Г. Займовского, под ред., с предисл. и примеч. Д. И. Шрейдера. СПб: Книгоиздательское Товарищество «Просвещение», 1906. XVI (1), 587 с.

3. Николаенко А. В. Японская женщина в эпоху Мэйдзи: опыт модернизации образования и культуры. Педагогика искусства. № 1. 2015. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.art-education.ru/yaponskaya-zhenshchina-vepohu-meydzi-opyt-modernizacii-obrazovaniya-i-kultury

Ткачук Д. М. Ку-Клукс-Клан: основні етапи розвитку організації 24 грудня 1865 року, через кілька місяців після закінчення Громадянської війни, шестеро солдатів армії Півдня, яка програла, створили в одному з невеликих містечок штату Тенесі таємну організацію, яка стала відомою світу під назвою Ку-Клукс-Клан. Невидима імперія Півдня (як іменували себе члени Ку-Клукс-Клану) кілька разів розпадалася, але відроджувалася щоразу, коли США поставали на зламі епох, коли суспільство стрімко змінювалося. У ці моменти КуКлукс-Клан ставав кривавою зброєю тієї частини суспільства, яка не бажала цих змін [7, с. 102]. Після Громадянської війни жителі Півдня переживали важкий період, який одержав назву Реконструкція Півдня. Економіка південних штатів була в занепаді, до руйнування війною додалося ще й різке падіння цін на бавовну, а також необхідність перебудовувати господарство плантацій на основі найманої праці. Близько 4 мільйонів колишніх рабів одержали свободу й права громадян, що було образливо для консервативних жителів цієї частини США. Південна еліта була обурена не стільки скасуванням рабства, скільки тим, що темношкірих зрівняли з ними в правах. Бідняки були незадоволені тим, що тепер їм доведеться конкурувати на ринку найманої праці з вільновідпущеними [7, с. 103]. Крім того, фактичну владу в південних штатах у перший період після війни мала військова адміністрація жителів Півночі, що сприймалося жителями Півдня як військова окупація. Вони не збиралися ми88

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

ритися з подібною ситуацією й практично відразу ж після війни стали з’являтися численні таємні товариства, які ставили за мету боротьбу з новими порядками жителів Півночі, які нав’язували їх силою зброї. Ку-Клукс-Клан був досить демократичною організацією, у неї входили як визнані й багаті члени суспільства: судді, адвокати, багаті землевласники, так і найбідніші білі хлібороби й навіть відверті покидьки суспільства, що бажали вгамувати свої кровожерливі інстинкти. Але більшу частину клансменів становили колишні солдати армії жителів Півдня. Військові вступали, щоб поквитатися за образи, нанесені жителями Півночі окупацією [3, с. 21]. Ку-Клукс-Клан настільки сильно асоціюється з расизмом, що багато хто переконаний, що метою Клану було жорстоке винищування чорношкірого населення й відновлення рабства. Але це не зовсім так. У першу чергу перший Ку-Клукс-Клан був революційною організацією й головною його метою була боротьба із владою жителів Півночі, з тим режимом, що склався в перші роки Реконструкції Півдня. Лідери Ку-Клукс-Клану не ставили завдання поголовного знищення расових меншостей або відновлення рабства. Вони згодні були на надання чорним меншостям певних прав, однак наполягали, щоб вони в жодному разі не були рівними правам білих. Зокрема, вони виступали проти того, щоб надавати вчорашнім рабам право голосу на виборах і право носіння й зберігання зброї. Ку-Клукс-Клан мав надзвичайно заплутану структуру з ускладненою ієрархією. Керівники осередків, залежно від ієрархії, носили звання Великих драконів, Великих тиранів, чарівників, вампірів і т. п. Але насправді Клан ніколи не був централізованою організацією. Більшість осередків діяла автономно й практично ніяк не контролювалася керівництвом організації. Найчастіше ці осередки являли собою окремі організації зі своїми назвами, які символічно примикали до Ку-Клукс-Клану завдяки популярності бренду [3, с. 22]. Першорядними цілями клансменів були активісти Ліги лояльності. Як правило, це були більш освічені темношкірі американці, які одержали свободу іще до скасування рабства. На базі Ліги лояльності вони поєднували темношкіре населення Півдня, найчастіше неписьменне, і агітували їх віддавати голоси за республіканців [3, с. 22]. Це 89

І С Т О Р І О С Ф Е РА

сьогодні Демократична партія — оплот американських меншин, а перший темношкірий президент США — її член. В ті ж часи демократи були опорою рабовласницького Півдня, тоді як республіканці підтримували жителів Півночі. Погрозам і нападам могли піддаватися й перші темношкірі політики, які попадали в місцеві органи влади завдяки голосам колишніх рабів. Однак жертвами Ку-Клукс-Клану ставали не тільки темношкірі американці. Клансмени нападали й на солдатів федеральних військ, сприймаючи їх як окупантів. Жертвами Ку-Клукс-Клану ставали й білі політики-республіканці, що виступали за расову рівноправність. Як правило, найбільш криваві напади відбувалися в переддень виборів. Хвиля насильства, яка заполонила Південь, стала лякати навіть демократів, для яких Ку-Клукс-Клан перетворився скоріше в перешкоду, ніж у помічника. Один за іншим південні штати стали приймати закони проти організації, а на початку 70-х років XІХ століття антикланівські закони були прийняті й на федеральному рівні. Після цього Натаніель Форрест заявив про розпуск організації, звільнивши всіх членів клану від даної ними клятви [2, с. 82]. Але в значно більшому ступені, ніж переслідування уряду, на розпад клану вплинуло припинення підтримки демократів. Крім того, після закінчення періоду Реконструкції більшість південних штатів прийняла дискримінаційне законодавство (т. зв. закони Джима Кроу), що звело бар’єр між чорним і білим населенням Півдня й більш ніж на піввіку зафіксувало расову нерівність (сегрегація, обмеження в голосуванні й т. п.). Це було приблизно те, чого й домагалися активісти Ку-Клукс-Клану [2, с. 82]. Друге народження Ку-Клукс-Клану відбулося в 1915 році, майже через піввіку. За офіційною легендою, ветеран іспано-американської війни, пастор методистської церкви Вільям Сіммонс, після того як подивися знаменитий фільм «Народження нації», за сюжетом якого доблесний Ку-Клукс-Клан рятує добрих селян від терору вчорашніх рабів, вирішив відтворити цю організацію. Річ у дійсності була не у фільмі, а в тому, що Америка знову стрімко змінювалася. На рубежі століть почалася активна міграція в США 90

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

різних етнічних і релігійних груп. Вигляд Америки, що стрімко змінювався, викликав невдоволення в корінного англо-саксонського й протестантського населення. Крім того, у середовищі бідних робітників-мігрантів почали поширюватися комуністичні ідеї. А після вступу Америки в Першу світову війну, коли значна частина робітників була мобілізована в армію, з півдня на північ потягнулися темношкірі працівники, що замінили на виробництві тих, хто був у армії. І коли армія була демобілізована, десятки тисяч осіб залишилися без роботи: їх місця були зайняті чорношкірими робітниками, які були готові працювати за менші гроші. У цій обстановці різко підсилилася расова напруженість в Америці [9, с. 116]. Завдяки збігові всіх цих факторів другий Ку-Клукс-Клан став наймогутнішим і відомим в історії. На піку популярності він нараховував до 4 мільйонів активістів. Кілька клансменів навіть потрапили в Конгрес, а в знаменитих вашингтонських ходах 1925 й 1926 років взяли участь близько 40 тисяч членів Ку-Клукс-Клану в «парадній формі» — білих ковпаках і мантіях. Другий Клан також був расистською організацією, однак у дещо іншому ключі. Якщо перша організація де-факто була революційною і антиурядовою, то друга, навпаки, головним завданням ставила захист традиційних американських цінностей, які піддаються загрозі через масовий наплив емігрантів до країни [9, с. 117]. Якщо перший Ку-Клукс-Клан розглядав республіканців як ворогів, то в другому вони були рівноправними клансменами, хоча більшість рухів, як і раніше, становили жителі Півдня й демократи. Перший КуКлукс-Клан не мав релігійного компонента, а в другому він був яскраво виражений. Клансмени здебільшого були протестантами й негативно ставилися навіть до католицтва, не говорячи вже про інші релігійні конфесії. Погляди другого Ку-Клукс-Клану можна описати коротким гаслом: «Америка для білих англо-саксонських протестантів». Саме керівництво другого Ку-Клукс-Клану перетворило організацію в один з найвідоміших символів довоєнної Америки. Перший Ку-Клукс-Клан існував у підпіллі й, навпаки, не бажав залучати до себе увагу. Другий існував легально й невід’ємною його частиною були масові ходи в містах [9, с. 117].

91

І С Т О Р І О С Ф Е РА

У ті ж часи з’явилися два головних символи організації: гострий білий ковпак і хрест. Перший Ку-Клукс-Клан використовував білі маски (але не ковпаки), які були потрібні, щоб приховати обличчя. Другий Ку-Клукс-Клан популяризував гострі білі маски-ковпаки, а продаж костюмів клану став важливою статтею доходів у бюджеті організації [10, с. 52]. Оскільки другий Ку-Клукс-Клан був легальною політичною організацією, методи його боротьби в основному зводилися до публічних кампаній проти тих або інших активістів, а також до кампаній бойкотів товарів, що випускалися фірмами, якими керували євреї або католики. Проте рядові члени Клану нерідко нападали на активістів різних організацій, які підтримували темношкіре населення, євреїв або профспілкових діячів. У південних штатах головними цілями місцевих клансменів були чорношкірі жителі. Розпад другого Ку-Клукс-Клану відбувся досить зненацька. Репутації організації сильно зашкодили скандали в керівництві. Зокрема, випадок з Великим драконом Індіани Дж. Стефенсоном. Будучи керівником великого осередку й охоронцем протестантської моралі, він виявився учасником жорстокого злочину. Дж. Стефенсон зґвалтував й убив молоду білу вчительку Медж Оберхолцер. Ця історія настільки зашкодила іміджу Клану, що майже всі клансмени вийшли із нього спочатку в Індіані, а потім і по всій країні [9, с. 119]. Крім скандалів у керівництві, внесок у розпад Клану зробила й Велика депресія. Клансменам треба було думати про виживання та їжу, часу ж на політику залишалося небагато. Формально другий КуКлукс-Клан існував до 1944 року, коли був остаточно розпущений, але де-факто він припинив свою діяльність із початку 30-х років ХХ ст. Ку-Клукс-Клан більше ніколи не відроджувався в якості єдиної централізованої групи. Однак після війни кілька незалежних одна від одної організацій прийняли назву Ку-Клукс-Клану або оголосили себе його спадкоємцями. Пік їх активності припав на 1960–70-ті роки. Америка знову змінювалася, чорношкіре населення стало активно боротися за свої цивільні права й скасування сегрегаційних законів у південних штатах. Це знову викликало запеклий опір жителів південних штатів, однак Ку-Клукс-Клан все-таки залишився скоріше маргінальною організацією.

92

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Головною метою цих організацій було недопущення скасування сегрегації на Півдні. До початку боротьби афроамериканців за свої цивільні права на Півдні практикувалася сегрегація: окремі місця в громадському транспорті, окремі школи, окремі університети, окремі церкви для чорних і білих. Після того як федеральний уряд став один за іншим скасовувати ці закони як неконституційні, клансмени вийшли на стежку війни [11, с. 322]. Головними цілями третього Ку-Клукс-Клану були активісти за права афроамериканців, незалежно від їхньої раси. Клансмени здійснювали напади як на білих, так і на чорних активістів. У 1971 році активісти місцевої організації підірвали 10 шкільних автобусів, які призначалися для перевезення школярів у десегреговані школи. У цілому, третій Ку-Клукс-Клан залишився маргінальним рухом і не зміг досягти навіть частки популярності першого й другого Клану [8, с. 109]. У ХХІ столітті Ку-Клукс-Клану як єдиної організації не існує. Однак відомо кілька локальних невеликих груп, які вважають себе його спадкоємцями: «Імперські клани Америки», «Білі лицарі Ку-КлуксКлану», «Лицарі білої камелії» тощо. Загалом же Ку-Клукс-Клан залишається активним членом «громадського суспільства». Учасники руху запевняють, що не застосовують більше насильства, а зайняті лише тим, щоб охороняти християнство й свої міста від злочинців й іммігрантів. Більша частина кланівців — це громадська поліція. На сьогоднішній день офіційно в різні угруповання клану входить близько 5 тисяч осіб. Однак реальна цифра тих, хто підтримує рух і бере активну участь у житті Клану, досягає більше одного мільйона осіб. Офіційне число говорить лише про те, що різні антифашистські та інші організації й рухи пред’являють судові позови кланівцям. І мова тут уже йде про мільйони доларів. Для того, щоб ці виплати зменшити, офіційна організація занижує свою чисельність, щоб у такий спосіб цілком законно знизити до мінімуму суднові виплати (мотивуючи це нечисленністю й бідністю організації) [5, с. 429]. Одним з таких позовів стала справа Джордана Грувера. В 2006 році чотири учасники руху «Імператорський Ку-Клукс-Клан» у містечку Бранденбург (штат Кентуккі) нібито проводили місіонерську діяльність (але чомусь уночі). По шляху вони зустріли шістнадцятиріч93

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ного індіанця. Не дуже замислюючись про правильність своїх дій, «місіонери» побили його, потім, обливши спиртом, спробували спалити заживо. Але хлопцю повезло, поряд проїжджала поліцейська машина. У результаті життя Джордана була врятоване, а кланівці на три роки потрапили за ґрати. На саму організацію був накладений штраф — «Імператорський Ку-Клукс-Клан» повинен був виплатити 1,5 млн дол. Джордану Груверу, а крім того, іще 1 млн дол. у скарбницю штату [5, с. 430]. В 2010 році був арештований лідер «Імператорського Ку-Клукс-Клану» пастор Рон Едвардс. Його обвинуватили в зберіганні й поширенні метамфетаміну. Кланівці запевняли, що наркотики їм підкинули співробітники ФБР. Тоді пастор отримав лише домашній арешт [5, с. 431]. Іще один такий випадок відбувся у 2011 році, коли у в’язниці м. Хантсвілля (штат Алабама) був страчений один з найбільш активних учасників клану Лоуренс Брювер. У 1998 році він, разом із двома своїми спільниками, жорстоко розправився із чорношкірим Джеймсом Бердом. Його заманили в автомобіль, на якому вивезли в безлюдне місце й піддали катуванням. Потім пристебнули його наручниками до машини й волочили тіло до тих пір, поки чоловік не вмер [5, с. 433]. Багато хто ставить запитання: як так виходить, що подібна організація, яка вважається пережитком епохи, відроджується знову й знову? Відповідь же дуже проста: періодично вона потрібна офіційній владі. І за назвою «Ку-Клукс-Клан» ховається не одна, а відразу кілька законспірованих організацій. Найбільшою з них є «Лицарі КуКлукс-Клану», які діють в штаті Арканзас. На чолі організації стоїть пастор Том Робб. Кланівці мають серйозну юридичну підтримку, яку їм надає Американський союз громадських свобод [1, с. 41]. Представники Ку-Клукс-Клану підтримали на останніх виборах у США кандидата від республіканців Дональда Трампа. Напередодні виборів на першій смузі офіційної газети Ку-Клукс-Клану «The Crusader» з’явилася стаття на підтримку Д. Трампа. «Зробити Америку знову великою!» — це слоган, що регулярно використовувався Дональдом Трампом у своїй передвиборчій кампанії. І автор статті — пастор Томас Робб — відзначив у цьому контексті, що Америка була заснована як біла християнська республіка, і як біла християнська ре94

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

спубліка вона прийшла до величі. Особливо представникам Ку-КлуксКлану сподобалися передвиборні обіцянки Д. Трампа побудувати стіну на кордоні з Мексикою й обмежити міграцію [1, с. 43]. Цікавим є також той факт, що в Америці ніхто Ку-Клукс-Клан не оголошував поза законом. Це зробила тільки церква. Що ж стосується офіційної влади, то на федеральному рівні вважають, що Ку-Клукс-Клан не є загрозою національній безпеці. На муніципальному рівні, через відсутність вказівки зверху, з кланівцями борються за необхідності. Професор Джорджтаунського університету, психіатр Енн Спекхард, яка присвятила свою наукову кар’єру вивченню характеристик сучасних терористів, упевнена, що Ку-Клукс-Клан ще заявить про себе. І до цього руху, однією із цілей якого є розправа над людьми, варто ставитися як до терористичного [1, с. 45]. Вона вважає, що для відродження Ку-Клукс-Клану не має відповідної цілі. Ку-Клукс-Клан спершу був ретельно сформованою організацією, що мала свої ритуали, знаки й паролі, а її метою оголошувався захист білого населення від нападів збройних кримінальних груп чорношкірих. На наступних етапах розвитку організації основною метою було визначено захист традиційних американських цінностей, які піддавалися загрозі як через масовий наплив емігрантів до країни, так і через зміну суспільних цінностей. Наразі до Ку-Клукс-Клану у США зараховують себе кілька осередків з досить розмитими ідеологічними цілями. В той же час сам рух як такий не припинений і, можливо, матиме новий виток свого розвитку у майбутньому.

1. Антонюк Е. Невидимая история Юга (о Ку-Клукс-Клане). Молодой ученый. 2018. № 6. С. 39–46.

2. Казаков В. П. Политическая история США. Москва: Высшая школа, 2017. 168 с.

3. Ку-Клукс-Клан: Белое движение в США. Москва: Издательство «ФЭРИ-В», 2001. 76 с. http://www.velesova-sloboda.info/archiv/pdf/ku-klux-klan.pdf (дата обращения: 03.01.2020) 4. Курочкина А. П. Энциклопедия всемирной истории. Новое время. Москва: Олма Медиа Групп, 2013. 1280 с.

95

І С Т О Р І О С Ф Е РА 5. Кутин А. Н. История Ку-Клукс-Клана. Москва: РТСофт, 2015. 752 с.

6. Рейнхарц І. Р. Історія Нового часу / пер. з анг. В. Д. Перов. Київ: Стікс, 2014. 800 с.

7. Тарас А. Е. История США. Минск: АСТ, 2015. 416 с.

8. Уолцер М. О терпимости. Москва: Издательство «Идея-Пресс», 2000. 187 с.

9. Ingalls R. P. Hoods: The Story of the Ku Klux Klan. New York: G. P. Putnam’s Sons, 1999. 231 р.

10. Newton M. The Ku Klux Klan: An Encyclopedia. New York & London: Garland Publishing, 2002. 145 р.

11. Trelease A. W. White Terror: The Ku Klux Klan Conspiracy and Southern Reconstruction. London: LSP, 1995. 557 р.

Битка В. В. Трансформація зороастризму у новий та новітній час Вперше за багато століть забуття зороастризм набув розголосу у середині ХІХ – початку ХХ століття. Зросла популярність общин у місті Кермані та Єзді, які з давніх часів вважалися центрами проживання іранських зороастрійців. Вони знову нагадали світу про існування зороастризму як релігії. За багато століть їх стиль життя значно змінився, в їх повсякденному житті стали проявлятися риси ісламу. Наприклад, не дивлячись на те, що Авеста дозволяла жінкам ходити з відкритим лицем, в Кермані жінки одягали чадру, щоб захистити себе від мусульманської частини населення міста [4, с. 119]. Велика община зороастризму існувала в Індії й з’явилася вона там двома шляхами. Перший шлях — з зороастрійців Ірану, які тікали від гніту ісламських правителів. Вони втекли до Індії та оселилися в індійському штаті Гуджерат, де їх стали називати парсами. Згодом вони забули свою рідну мову, але, не відчуваючи утисків з боку індійських правителів, зберегли давню релігію та звичаї, носили білий одяг, а служителі культу надягали на голову тюрбани білого кольору. Жінки і чоловіки носили традиційний одяг: білі блузки, сорочки та пояси кушти. І ззовні парси Індії перестали бути схожими на своїх родичів в Ірані. Жінки-парсіянки не закривали своїх облич і могли вільно з’являтися на людях [4, с. 122–123].

96

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Другий шлях — у середині ХІХ століття іранські юнаки почали навчатися в Індії і саме вони привезли з собою культ Ахура Мазди. Вони створили общину у Бомбеї, яка існує й дотепер. У другій половині XIX ст. індійські парси починають здобувати освіту в Західній Європі, де вивчають свою релігію в філософському аспекті. Після повернення в Бомбей вони виявили бажання організувати у 1852 р. «Асоціацію парсів» з вивчення зороастризму і відродження цієї релігії в її первозданній чистоті. Справжнім ентузіастом наукового вивчення зороастризму в Індії був Хоршід Рустам Кама, ім’ям якого був згодом названий інститут орієнталістики Індії. Також у Бомбеї був заснований фонд «Організація допомоги нужденним зороастрійцям — парсам» [4, с. 123–124]. Вже в ХХ столітті перед зороастрійцями постало інше питання. Тегеранські реформісти оголосили відмову від старих традицій. Перше, що вони роблять, — засновують арамгат (місце спочинку або кладовище) й повністю відмовляються від дахм. «Десятой из мест и областей наилучших Я, Ахура Мазда, сотворил Харахваити прекрасную. А в противостояние этому слепил злой дух многопагубный злое неискупимое деяние — зарывание трупов» [1, с. 6] — так в Авесті пояснюється заборона ховати у землі, тобто на кладовищах, тому такі реформи йшли не просто на перекір традиціям, а й самій релігії. Спочатку такі реформи не приймалися народом, але все ж у 1965 році Керман та Єзд перейшли на поховання на кладовищах, відкинувши такий важливий аспект їх релігії, пов’язаний з дахмами [2, с. 358]. На сьогоднішній день зороастризм існує по усій планеті, і, що характерно, в Ірані зороастрийців на сьогоднішній день менше, ніж в Індії. Мери Бойс наводить таку статистику: «В 1976 р. в общині нараховувалося більше 129 тисяч людей, з них 82 тисячі проживали в Індії, 5 тисяч — в Пакистані і 500 осіб — на Цейлоні (Шрі-Ланка), 25 тисяч — в Ірані (з них близько 19 тисяч — в Тегерані), 3 тисячі — в Англії, Канаді и США и 200 осіб — в Австралії» [2, с. 360]. Нажаль, на сьогоднішній день зороастризм з наукової точки зору досліджується дуже мало. Немає точної статистики кількості зороастрійців. Загалом станом на 2004 рік кількість зороастрійців у світі оцінювалася в межах від 145 тис. до 210 тис. Перепис 2001 року в Ін97

І С Т О Р І О С Ф Е РА

дії зафіксував 69601 парсів [5]. В Пакистані їх близько 5 тисяч. В Америці налічується приблизно 18–25 тис. зороастрійців як індійського, так і іранського походження. 3,5 тис. зороастрійців живуть в Австралії. Щодо їхньої кількості в Ірані існує велика розбіжність в даних. За останнім переписом, проведеним до революції, їх було 21400. Як ми бачимо, общини зороастризму існують у різних країнах, але в цьому виявляється і проблема. Через такі далекі погляди, думки, ставлення до своєї релігії вони все більше стають не схожими одна на одну. Звісно, що кожна релігія змінюється з плином часу, але проблема зороастризму в тому, що ці зміни не єдині, а відбуваються в кожній общині по-різному. Тому у 1960-х роках був створений Перший Всесвітній конгрес зороастрійців у Тегерані та Бомбеї. І до сьогоднішнього часу такі конгреси відбуваються, щоб урегулювати розбіжності між общинами та дотримуватися єдності [2, с. 361]. Отже, станом на сьогоднішній день зороастризм не є масовою релігією, але й не можна сказати, що він занепадає. Більше того, середину ХІХ століття можна вважати відродженням зороастризму, хоча б тому, що ним стали цікавитися науковці. А сама релігія розширила свої межі на багато країн світу. На сьогоднішній день навіть в Росії є своя община зороастрійців у Санкт-Петербурзі, в них є свій сайт, де вони розкривають історію, релігійні особливості, мистецтво у зороастризмі [3]. Тому зороастризм можна вважати однією з сучасних світових релігій.

1. Вендидад // Лиханова Ю. М, Никитина В. Б., Померанцева Л. Е. Литература древнего востока. Тексты. М.: Издательство Московского университета, 1984. С. 5–9.

2. Бойс М. Зороастрийцы. Верования и обычаи. СПб: Петерб. востоковедение, 1994. 436 с.

3. Зороастрийцы Санкт-Петербурга. [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://www.zoroastrian.ru 4. Дорошенко Е. А. Зороастрийцы в Иране (историко-этнографический очерк). М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1982. 133 с.

5. Перепис населення Індії за 2001 р. [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://censusindia.gov.in/Tables_Published/C-Series/c_series_tables_2001.html 98

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Норенко І. О. Законодавчі акти США та Канади як чинник зовнішньої міграції українців наприкінці ХІХ – початку ХХ століття Проблема масового відтоку населення з українських земель не нова, але дуже актуальна. Перші паростки української еміграції беруть свій початок ще в середині ХІХ століття. Однак, міграційні процеси посилилися з початком соціально-економічної кризи в Австро-Угорщині в останньому десятиріччі ХІХ століття, що призвело до зубожіння та масового безземелля селян. В таких складних умовах, селяни, зважаючи на лояльність та активну пропаганду серед населення з боку канадських, американських «експедиційних агентів» на українських землях Галичини та Буковини, приймали рішення про еміграцію. Тобто, характер еміграції був в основному економічним — люди їхали на заробітки. Питання української міграції має дуже важливе наукове значення, так як дослідження цієї проблеми дасть можливість зробити висновки в соціально-економічній політиці держави в сучасній Україні для запобігання масовому відтоку населення. Питання української еміграції почало активно досліджуватися в середині 60-х років ХХ століття. Серед основних дослідників можна виділити наступні імена: Заставний Ф. Д. [2], Ковальчук О. О.

[1], Євтух В. Б. [1], Шлепаков А. М. [8]. Варто відзначити історика Марунчака М. Г. — автора першої фундаментальної праці з історії українців в Канаді, а також автора циклу монографій, що стосуються таких аспектів життя українців, як культурний, релігійний, економічний аспекти [3, 4]. Відносно новою в дослідженні української еміграції є монографія В. М. Піскун, де висвітлюється подальша доля політичної еміграції українських політичних діячів в 20–30-ті рр. ХХ століття [6]. Перша хвиля української еміграції в Сполучені Штати Америки та Канаду (1891–1914 рр.) зіткнулася з цілою низкою економічних, культурних та побутових проблем: відсутність нормального житла, проблеми з мовою спілкування тощо. Яскраво демонструє та99

І С Т О Р І О С Ф Е РА

кий стан речей лист звичайного українського селянина з Галичини Дмитра Бикало на Батьківщину, що емігрував до Калгарі, провінція Альберта, Канада, разом із родиною в 1897 році. «…Я та моя родина ледь не вмираємо з голоду, тому що я витратив всі свої гроші на подорож до Канади… Зараз я в пошуках роботи… Я не володію англійською мовою, тому навіть не можу запитати, як справи…»

[12]. Інтерес викликають і спогади Кетрін Гладій — доньки емігрантів Миколи та Христини Гладій. Спомини ці опубліковані на сайті музею імені Тараса Шевченка в Торонто, провінція Онтаріо. «Я народилася в 1909 році в місті Гленнела, Манітоба. Я почала доїти корів, коли мені було лише дев’ять років. За один раз могла здоїти до 12 корів. Я важко працювала як для малої дівчинки… Цілий рік мій батько ходив тридцять миль до залізниці, де він працював…» [13]. Але, тим не менш, в українських землях Австро-Угорщини, в таких, як Галичина та Буковина, діяла дуже активна агітація серед місцевого населення, що обіцяла великі заробітки в разі переїзду до Канади або ж США. Дуже розповсюдженим явищем стало вербування агентами або, як їх ще називали, еміграційними експедиціями з Європи, зокрема з італійських суден, котрі за

Рекламна картка Північноатлантичної торгової кампанії, розповсюджена між 1900 та 1905 рр.

(Library and Archives Canada / This poster is held in GARDD, RG 76, Immigration Branch Records, Vole 225, file no. 113228).

100

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

чималу плату (2–5 доларів за мігранта) вели агітацію серед місцевого населення за переїзд до Канади та Сполучених Штатів Америки. Зокрема, за допомогою різноманітних оголошень, де кожному охочому селянину, що бажав переїхати до Канади, обіцяли 160 акрів землі в Західній Канаді [10]. Велику роль у початку масової еміграції українських селян в землі Канади та Сполучених Штатів зіграв наш співвітчизник Йосип Олеськів. Ботанік за фахом, професор сільського господарства, він у 1895 році відбуває до Канади, вивчає природу та клімат Канади, спілкується з низкою канадських урядовців, зокрема з тодішнім міністром внутрішніх справ Кліффордом Сіфтоном. Прибувши до Львова він випускає свій знаменитий трактат «Про вільні землі», де зокрема зазначає: «…по цілому краю зривається народ та залишає рідну землю, щоб шукати щастя на іншому кінці світу, де літо в Різдво та безсніжна зима в саме наші жнива припадає…» [5, с. 1–3]. Однак, у справі заохочення до переселення селян на території Сполучених Штатів та Канади не відставали і уряди цих країн, котрі в середині ХІХ століття відчували гостру демографічну кризу, особливо США, котрі якраз переживали громадянську війну. Тому 20 травня 1862 року за ініціативи тодішнього Президента США Авраама Лінкольна Конгресом Сполучених Штатів був затверджений так званий «Homestead Act», який ще відомий під назвою «Акт про вільні землі» [9]. Зокрема, в тексті документу говориться: «Нехай буде постановлено, що будь-яка людина, яка являється главою сім’ї, котрий досяг 21 року… та заповнив декларацію-заяву щодо набуття громадянства згідно законам про натуралізацію в США, і який ніколи не піднімав зброї проти уряду США… має право з 1 січня 1863 року вступити в право володіння однією четвертою секції або менше суспільної землі, що не знаходиться в чиємусь розпорядку…» [9]. Чому ж саме цей законопроект так заохочував емігрантів, зокрема і українських селян до еміграції в США? А все тому, що, згідно закону, з початку освоєння поселенцем землі та спорудження на ній будівель, він ставав її повноправним власником через 5 років. Існував й інший варіант отримання дострокового права на володіння землею, якщо поселенець оплачував вартість землі, що дорівнювала 101

І С Т О Р І О С Ф Е РА

1,25 дол. США за акр землі. Лібералізувавши таким чином ринок землі, уряд США вирішував одразу дві проблеми: нестачу робочої сили та початок освоєння запустілих земель. Велика кількість неосвоєної родючої землі в купі з масовим закликом до еміграції серед українського селянства зіграли свою роль — починаючи з 1891 року кількість українців, що емігрували до Сполучених Штатів, вимірювалась вже тисячами. Загалом, з кінця ХІХ століття і до 1920 року в США емігрували приблизно 256 тисяч осіб. Канада ж і по сьогодні вважається головним осередком української діаспори в світі. Варто лише зазначити, що саме Канада 2 грудня 1991 року першою (наряду з Польщею) визнала становлення незалежної України [7, с. 328]. У 1872 році прем’єр-міністр об’єднаного домініону Канада сер Джон Олександр Макдональд підписує закон, що відомий під назвою «Dominion Lands Act» (Закон про землю домініонів). Річ у тому, що Канада дуже побоювалася економічної експансії Сполучених Штатів на свої західні землі. Саме це спонукало уряд Макдональда лібералізувати ринок землі та почати масове заселення її емігрантами. Закон був доволі схожим на той, що був прийнятий у США за 10 років до того. Зокрема, закон встановлював специфічну політику щодо присадибного господарства, що заохочувало поселення на Заході. Будь-яка особа, старша 21 року, могла отримати у володіня «квартальну ділянку» — земельний наділ площею 65 га. Для того, щоб законно оволодіти часткою землі, потрібно було заплатити адміністративний збір у розмірі 10 доларів, після чого власнику надавалося право володіння наділом терміном на три роки для обробітку землі, розбудови житла. У 1873 році до закону було внесено поправки і віковий ценз щодо володіння землею зменшився до 18 років, що в свою чергу значно полегшило змогу молодим сім’ям займатися сільським господарством. У 1876 році жінки, що за відсутності чоловіка були головою сім’ї, і яким було більше, ніж 18 років, також мали право на оволодіння земельним наділом [11]. Така ліберальна політика в земельній сфері не могла не спричинити початок масового відтоку українських селян Галичини, Прикарпаття та Буковини, більшість з яких не мали навіть найменшої частки землі на батьківщині, у пошуку кращої долі на чужині.

102

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії 1. Євтух В. Б., Ковальчук О. О. Українці в Канаді. К.: Будівельник, 1993. 142 с.

2. Заставний Ф. Д. Східна українська діаспора: монографія. Львів: Світ, 1992. 172 с.

3. Історія українців Канади: у 2-х тт. / М. Г. Марунчак. 2 вид. Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1991. Т. 1. 464 с.

4. Історія українців Канади: у 2-х тт. / М. Г. Марунчак. 2 вид. Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1991. Т. 2. 512 с.

5. Олеськів Й. «Про вільні землі» / за ред. К. Беднарського. Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1895. 41 с.

6. Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.): монографія. К.: «МП Леся», 2006. 672 с.

7. Плохій С. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу / Сергій Плохій; пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. 512 с.

8. Шлепаков А. М. Українська трудова міграція в США і Канаді (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). К.: Вид-во АН УРСР, 1960. 199 с.

9. Act of May 20, 1862 (Homestead Act) / National Archives Building, Washington, DC. Режим доступу до сторінки: https://www.archives.gov/education 10. Advertising card distributed by the North Atlantic Trading Company between 1900 and 1905 / Library and Archives Canada / This poster is held in GARDD, RG 76, Immigration Branch Records, Vole 225, file no. 113228). Режим доступу до сторінки: https://www.bac-lac.gc.ca/eng/CollectionSearch/ Pages/record.aspx?app=FonAndCol&IdNumber=2918571 11. Dominion Lands Act of 1872 / Library and Archives Canada. Режим доступу до сторінки: https://bac-lac.on.worldcat.org/oclc/1007738407?lang= en&new=-8586203490353881661 12. Letter from Dmytro Byckalo to Galicia / Library and Archives Canada. Режим доступу до сторінки: http://data2.collectionscanada.gc.ca 13. Katherine Hladiy’s story / Taras Shevchenko Museum Toronto, Ontario. Режим доступу до сторінки: http://www.virtualmuseum.ca/sgc-cms/histoires_de_chez_ nouscommunity_stories/pm_v2.php?id=record_detail&fl=0&lg=English&ex=464

Топал К. І. Повсякдення українських жінок-остарбайтерок у Німеччині Історія українських жінок-остарбайтерок, зокрема, їх повсякденного життя в Німеччині, ще донедавна була представлена дуже обмеженим проблемним полем наукових студій. Радянська історіографія висвітлювала цю тему лише в декількох напрямках: під час самої вій103

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ни — сексуальне користування полонянками, потім супротив та бойкот на примусових роботах, а далі — тільки неймовірні страждання. В сучасній українській історіографії поки що триває пошук підходів та аргументів для аналізу окремих аспектів жіночого досвіду невільницької праці й повсякдення українських жінок в Німеччині. Історіографії й методології жіночої історії й повсякдення в роки Другої світової війни присвячені праці Т. Орлової та О. Лисенка [7, 8; 6]. Різноманітні аспекти даної теми досліджені в узагальнюючих працях [12, 13], статтях С. Д. Гальчак [1], Г. Грінченко [2], В. Дмитренко (Лахно) [3], Т. Лапан [5], Т. Пастушенко [9], В. Писцьо [10]. Основними джерелами вивчення жіночого повсякдення остарбайтерок є записані численні усні історії [4, 11], що зумовлює відповідну специфіку цього виду дослідження теми. Метою даної статті є дослідити повсякдення українських жінок-остарбайтерок в площині технології (рівня) життя, тобто інструментарії й способи забезпечення сфери повсякденних потреб в їжі, одязі, охороні здоров’я, дозвіллі тощо. Українок, які потрапили в Німеччину на примусову працю, можна розділити на групи — зайняті в сільському господарстві, на малих та великих підприємствах. Також вони були задіяні і в інших сферах: персонал у готелях, в поштових відділеннях, монастирях, пекарнях, торгових лавках тощо. Відповідно до місця роботи різнилися й умови проживання, трудових обов’язків, вимог, відпочинку, харчування та й просто відношення до них. Остарбайтерки, які були зайняті на фабриках та підприємствах, проживали у бараках, розділених на чоловічі та жіночі половини. В одному бараку могло проживати до сотні робітниць, спали переважно на двох- та трьохповерхових ліжках. Використовувалися матраци та подушки, набиті тирсою чи соломою, вкривалися ковдрами, постільної білизни не було. У житлових приміщеннях частіше всього відчувався холод, адже опалення було відсутнє чи недостатнє. Зі спогаду А. Яник: «У будинку ліжка поверхові, високі, на підлозі солома, яка рухалася під ногами від кількості блощиць, що там лазили» [5, с. 133]. За свідченнями О. Пелехати з Харківщини, «…лазні не було. Було приміщення, де знаходились кілька довгих корит, над якими 104

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

прибиті умивальники. Отут ми себе й приводили в порядок — обмивались, мили голову, прали. Були великі черги» [11, с. 216]. Якщо спробувати узагальнити раціон примусових робітниць, то можна створити список продуктів, які частіше за все вживалися: низькоякісний, темний хліб, брюква, картопля, капуста, каші, слабка кава. «На сніданок нам давали 200-грамовий чорний хлібець пополам з тирсою (це було добре видно, коли його розріжеш), каву-сурогат без цукру та молока, — згадує О. Пелехата. — обід привозили на фабрику: картопля, брюква, весною капустяні зелені листки з червами, шпинат. Вечері — не пригадую, чи її не було, чи ми не ходили вечеряти, були дуже втомлені, зразу падали на ліжко…» [11, с. 216]. «Харчування було таке: 100 гр. хліба, погана кава з сахарином, 20 гр. маргарину і суп з брукви» (Євгенія Босяк, Харківщина) [11, с. 87]. Внаслідок нестачі й низької якості продуктів жінок супроводжувало постійне відчуття голоду, а якщо врахувати важку і довготривалу працю, на яку йшли великі енергозатрати організму, постійне недосипання, емоційне перенапруження, стають зрозумілими ті муки голоду, нав’язливі думки про їжу, повне виснаження організму, зниження роботи імунної системи, збільшення захворюваності та смертності. Робітниці пухли з голоду. Прокидаючись з ранку, було важко підвестися через слабкість. Хліб, чи його подобу, видавали пайками на певний період, і кожен мав собі його поділити так, щоб його вистачило. Робітниці, котрих привезли в Німеччину спеціально по замовленню для допомоги по домогосподарству німкеням (указ від 10 вересня 1942 року) у порівнянні з іншими мали кращі умови проживання та відношення до себе. Так само, як і ті, хто працював в сільському господарстві чи готелях. Зі спогадів В. Комендантової: «У кімнаті два старих ліжка, старий комод, над ним дзеркало, все у плямах сирості, миска для умивання і два старих стільці. Я трохи помилася і залізла у постіль під перину» [11, с. 175]. Так, дочка Якова Рудюка із с. Личівки Базалійського району писала з Німеччини батькам: «Хазяї добрі… Я живу одна в… кімнаті, в кімнаті моя постіль, шкаф для одежі, стіл і крісло…» [1, с. 155]. З інтерв’ю Новородовської П., уродженки с. Трубайлівка Переяславського району: «…У мене була кімната на другому поверсі. Стояло ліжко, внизу лежала перина, застелене простирадло. Вкривалася теж периною» [4, с. 49].

105

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Але були ті, кому дійсно пощастило, і їх життя навіть покращилося. Так поталанило Євдокії Чернезі із с. Чернятки Джулинського району, яка повідомляла: «…Мамо, ви ще того на світі не бачили, що я зараз… Сплю на пиринах і пиринами вкриваюся… Робота нетяжка. Корові даю їсти сама, а свиням хазяйка… Ще обробляю бураки… Бураків дужи трошки. 10 сотих. Тут мені дужи добре…» [1, с. 156]. Набагато кращим було і харчування за спогадами Чорногор О., уродженки с. Велика Каратуль Переяславського району: «Годували 6 раз на день. Сідали їсти разом з хазяями. Вранці кава з хлібом. На обід суп. Везли з поля на 12.00 на обід. Крім супу могла бути каша. В 16.00 суп або кава. В 18.00 або 19.00 (коли привезуть з поля) — подоїти корів й віднести молоко до воріт. На вечерю давали суп…»

[4, с. 48–49]; …Зі спогаду Романенко М. Л. з м. Переяслав: «Вранці давали каву й бутерброд, в обід давали варену їжу, хліб. Я не голодувала. На свята давали навіть печений пиріг» [4, с. 49]. Українські примусові робітниці різко виділялися на фоні німкень та й інших робітниць з різних країн своїм убогим, обтріпаним виглядом. Справа в тому, що для робітників родом з СРСР не передбачалося забезпечення одягом, тому ще в оголошеннях, що закликали до виїзду, робітникам рекомендували брати з собою в Німеччину змінний одяг (робочий, святковий та білизну), зимові речі, взуття, засоби особистої гігієни (мило, рушники), чашку, ложку й тому подібне [10, с. 62]. Лише наприкінці 1942 р. розпочинається видача робочого одягу східним робітникам. З цього часу у таборах обладнували спеціальні кімнати для ремонту та пошиву одягу, за що із заробітної плати остарбайтерів вираховували кошти [3]. Одягалися примусові робітниці в те, що видавало керівництво табору (відповідно, після директиви 1942 року) чи могли купувати одяг з рук, були випадки, коли німецькі громадяни віддавали свій одяг, носили те, в чому приїхали з України, заміняли одяг іншими речами, крали, перешивали, отримували посилки з домівок. Траплялися випадки, коли один раз у рік до табору привозили вживаний одяг євреїв, який робітниці могли купити за окрему плату [5, с. 134]. Українки намагалися проявляти свою жіночу натуру навіть в такий час і в таких складних умовах. Вони модифікували одяг, перешиваючи його, підганяли по фігурі, робили зручнішим та естетичнішим.

106

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

З інтерв’ю Головацької С. з м. Львова: «Німка нам через вікно згори кинула одній блузку, а одній светерок. Ми робили в пральні, то хіба воєнні сорочки вдерли. Тут перед оден, тут другий — і вже собі пошили ліфчики. А потім, вже чуєте, вже ся вжили. Вбралися, помилися, по їхньому волосся повикручували. Пішли до перукаря — вже би ніхто і не впізнав, що то вже та людина. Так. Як хтось хотів, то дуже добре і вбрався і зачесався» [5, с. 135]. Так, щоб виглядати красиво, Антоніна Осадчук (Сліпенчук) шукала матеріал для пошиття обнови: «Я, памʼятаю, знайшла шматок на хусточку. Щось таке чорне, якесь шовкове, дак бахрому поробила. А там дівчата давай блузки шити, комбінувати — тут таке, тут таке. Рукава такі сякі» [3]. Уродженка Шишацького району Полтавської області Євгенія Тараненко зраділа, що їй дісталося у Німеччині таке гарне вбрання: «…якби в мене отакий костюм був тоді, як я жила вдома, так я б на десятому небі була, бо ми тоді жили бідно» [3]. Відпочинок для українських остівок був розкішшю. Вихідний давали раз на тиждень та й на великі свята, такі, як Новий Рік чи Пасха. І то регулювалося правилами: «5. Східні робітники, що використовуються індивідуально, повинні проводити своє дозвілля в господарстві роботонаймача. Дозвіл на відлучення під відповідним німецьким наглядом повинен розглядатись у певній мірі як заохочення. Східні робітники мають право піти до лікаря лише в супроводі німця» [1, с. 143]. «Наш вільний час був у неділю, як попораємося, то вже ми вільні, до обід і після обід, ну на Новий рік, на Паску, а так працювали після порання» [8, с. 102]. Зі спогадів Грищенко Г. з Житомирщини: «Неділя — вихідний, в релігійні свята теж вихідні» [11, с. 130]. Великого різноманіття для проведення вільного часу не було. Вільно пересуватися та виходити за межі табору (так з’являлася можливість підзаробити в інших місцях) змогли лише в кінці 1943-го року, а до того часу завжди знаходилися в супроводі конвою та наглядачів. Зі спогадів Грищенко Г. з Житомирщини: «Вільний час проводили ми в таборі, хто пранням займався, хто штопав панчохи, хто зашивав, хто перешивав, хто листи писав» [11, с. 131]. Інтерв’ю з Побузинною М., уродженкою м. Переяслава: «З території заводу зразу не 107

І С Т О Р І О С Ф Е РА

випускали, а під кінець почали випускати в неділю, у неділю почали працювати на бауера, щоб погодував» [4, с. 47–48]. Інтерв’ю з Білоусько М. з Переяславщини: «В неділю у нас був вихідний день. Шість місяців нас нікуди не випускали за територію. А потім на прохідній нам давали аусвайси і ми йшли гуляти в парк, який знаходився за межами території фабрики, але поруч з нею» [4, с. 48]. Досить розповсюдженим явищем було використання свого тіла як одного із засобів виживання. Але в одній із пам’яток було чітко прописана заборона та міра покарання за це: «2. Статеві стосунки між німцями і східними робітниками заборонені і караються для східних робітників смертю, для німців — відправленням у концентраційний табір» [1, с. 143]. Усі контакти сексуального характеру поміж робітників з інших країн засуджувалися самими остарбайтерами. Переважно йдеться про ситуацію, коли остарбайтерки заводили стосунки з польськими, французькими, італійськими або бельгійськими робітниками. Діапазон таких «інтернаціональних відносин» коливався від приятелювання, дружби, кохання до відвертої проституції. При цьому для остарбайтерок спілкування з іноземцями-чоловіками здебільшого мало цілком конкретну вигоду — можливість роздобути харчі, дефіцитні речі [6, с. 170]. О.-Л. Максимлюк пригадала таке: «Дівчата почали віддаватися за кусок хліба тим чоловікам, які були здатні надати продукти. Одна з дівчат народила дитину від німецького майстра, який працював у фабриці. Його били самі німці за те, що він мав стосунки з «остівкою». Але цей чоловік не відмовився від дитини і жінки…» [5, с. 134]. За свідченням дочки остарбайтерки О. Тюкової, її мама, щоб вижили четверо дітей, з якими її вивезли до Райху, була змушена завагітніти п’ятою дитиною [5, с. 134]. Медичного обслуговування фактично не було. У випадку серйозного захворювання для остарбайтерок залишався шлях в одному напрямку — напрямку, де закінчується життя. Зі спогадів Савченко М. Г. з Кіровоградщини: «Єдиними доступними нам „ліками“ була сеча, нею промивали очі, вуха, робили примочки ноги та руки…» [11, с. 284–285]. Отже, проблема дослідження повсякдення українських жінок на примусових роботах у Третьому Рейху з огляду на наявну джерель108

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

ну базу — переважно усні історії, досить складна та неоднозначна. Адже кожна колишня примусова робітниця отримала свій індивідуальний досвід, свій сценарій пристосування і виживання й сформувала свою точку зору на нього в залежності від того, де вона працювала, під чиїм керівництвом (людський фактор), якими були умови проживання, харчування, відпочинку тощо. Незважаючи на активну німецьку пропаганду щодо «дикунства», «нижчу расу», «недостойність» інших народів, відношення до українок різнилося. Хтось на чужині зустрів тільки вороже ставлення, примус та насилля, декому вдалося знайти друга, а комусь і справжнє кохання. Важливим чинником також був різний попередній соціальний статус дівчат, які потрапили до Рейху: жінки з низьким попереднім соціальним статусом в Німеччині могли пізнати краще життя. В комплексі усі ці чинники зумовлюють необхідність подальшого розширення джерельної бази, що розширить можливості створення узагальнюючих праць з жіночої історії Другої світової війни, повсякдення українських жінок-остарбайтерок зокрема.

1. Гальчак С. Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. 344 с.

2. Грінченко Г. Радянські жінки на примусових роботах Третього райху: (об) риси (по)воєнних (ре)презентацій. Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: зб. наук. праць / за наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь. К.: ТОВ «АРТ Книга», 2015. 335 с.

3. Дмитренко (Лахно) В. «Якби в мене отакий костюм був тоді, як я жила вдома, так я на десятому небі була»: Роль одягу у житті жінок-остарбайтерів під час перебування у Третьому Рейху. http://www.historians.in.ua/index.php/en/zabuti-zertvy-viyny/1371-vitadmytrenko-lakhno-yakby-v-mene-otakyy-kostyum-buv-todi-yak-ya-zhyla-vdomatak-ya-b-na-desyatomu-nebi-bula-rol-odyahu-u-zhytti-zhinok-ostarbateriv-pidchas-perebuvannya-u-tretomu-reykhu 4. Кухарєва Н. Спогади остарбайтерів як важливе джерело вивчення теми війни. http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/71008/Kuhareva.pdf?sequence=1 5. Лапан Т. Українські жінки на примусових роботах у Третьому Райху. http://uamoderna.com/images/archiv/11/9_UM_11_Statti_Lapan.pdf 109

І С Т О Р І О С Ф Е РА 6. Лисенко О. Повсякденна історія війни: методологічні нотатки. Сторінки воєнної історії України: зб. наук. пр. Вип. 13. К.: 210. С. 8–22.

7. Орлова Т. В. Жінки в історії України (вітчизняна історіографія XX–XXI ст.). К.: Логос, 2009. 584 с.

8. Орлова Т. В. Жінки України у Другій світовій війні: історіографія проблеми. К.: Логос, 2011. 35 с.

9. Пастушенко Т. Способи виживання українських остарбайтерів у Райху: спогади очевидців. https://keui.files.wordpress.com/2010/12/12_pastushenko.pdf 10. Писцьо В. Українські остарбайтери: особливості підневільної праці в промисловості Німеччини. http://eprints.zu.edu.ua/4889/1/pisco.pdf 11. «…То була неволя». Спогади та листи остарбайтерів. К.: Інститут історії України, 2006. 542 с.

12. Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХI століття. Історичні нариси / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова колегії), Г. В. Боряк та інш.: у 2-х кн. Кн. 1. К.: «Видавництво „Наукова думка“ НАН України», 2011. 735 с.

13. Українські жінки у горнилі модернізації: під заг. ред. Оксани Кісь. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017. 303 с.

Беркуца Д. Б. Поразка військ Роммеля в Африці та її вплив на формування антигітлерівських настроїв Актуальність теми полягає у тому, що низка значних внутрішніх чинників серед вищого командного складу і військ постачання призвела до катастрофічного становища Африканського корпусу і його неминучої капітуляції. Ця поразка стала початком кінця кар’єри улюбленця Гітлера Ервіна Ойгена Йогеннса Роммеля, а також початком формування його антигітлерівських настроїв. Ця тема і дотепер залишає простір для дискусій і теорій змов. Об’єктом роботи є процес та механізм формування антигітлеровських настроїв. Історіографічна традиція представлена наступними вагомими роботами. Насамперед це праця Лутца Коха «Лис пустелі. Генерал-фельдмаршал Ервін Роммель» [2], у якій німецький професійний військовий журналіст у діючій армії з 41 по 45 рр. один з най110

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

перших робить спробу осмислення того, що відбувалося зі світом і Німеччиною на рубежі 1930-х та 40-х років. Зокрема робить акцент і на місце Роммеля в так званій «Генеральській змові». Серед сучасних монографій можна виділити праці британського історика Девіда Ірвінга «Ервін Роммель. Ганнібал двадцятого століття» [1] та американського дослідника Семюела Мітчема «Найбільша перемога Роммеля» [3]. Ці роботи пропонують сучасний погляд на події та їхніх дійових осіб. Перш ніж почати розбирати причини формування антигітлерівських настроїв у Роммеля, слід розглянути попередні події, які послужили початковим етапом їхнього становлення. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, коли Вермахт з хваленими «танковими дивізіями» вторгся до Польщі. Вірна своїм союзним зобов’язанням Великобританія 3 вересня оголосила війну Третьому Рейху. Через кілька годин те ж саме зробила Франція. Однак, як і в роки Першої світової війни, Італія знайшла більш вигідним не поспішати зі вступом у війну на боці Німеччини. Протягом наступних 9 місяців Беніто Муссоліні і його фашистські сподвижники із захопленням стежили, як легіони Гітлера розтрощують одну країну за іншою. Натхненний численними перемогами Гітлера, Муссоліні приймає рішення про вступ Італії у війну. Варто зазначити, що навіть «на папері» пріоритетною метою італійського командування був африканський театр бойових дій, проте вищий командний склад італійської армії повідомляв Муссоліні, що італійська армія нездатна і не готова вести війну. До того періоду в італійській армії лише 20 відсотків дивізій були укомплектовані до штатного складу. Більше 70 відсотків танкових з’єднань не мали сучасної бронетехніки, а торговий флот був розсіяний по всьому світу [1, c. 13]. Італія оголосила війну західним союзникам 10 червня, Франція капітулювала через 11 днів. Хоч Гітлер і відмовився передати території, на які претендував дуче, це значно посилило становище італійської армії в Африці. Єдиним серйозним противником італійського контингенту в Африці залишалися Британські частини, маючи кількісну перевагу в живій силі і бронетехніці, італійська армія не витримувала ніякої критики в порівнянні з наявними силами англійських військ. Пере111

І С Т О Р І О С Ф Е РА

важна більшість видів озброєння і обмундирування італійців відносилася до періоду Першої світової війни. Головнокомандувач італійських військ в Африці і губернатор П’єтро Бадольо розумів, що у разі «маневреної війни» італійські частини опинилися б у катастрофічному становищі. Однак у подальших бойових діях з британцями, в яких військовий командний склад Італії обрав тактику «глибокої оборони», через відносно короткий проміжок часу італійська армія опинилася на межі повного розгрому [3, c. 24]. Німеччина, як головний союзник Італії, стежила за африканським театром бойових дій, які перейшли в катастрофічну фазу. Адольф Гітлер заявив своїм офіцерам, що втрата Північної Африки не надто важлива з військової точки зору, але здійснить сильний психологічний вплив на Італію, а також звільнить Британські дивізії, що дасть можливість використовувати їх «більш небезпечним чином». У найкоротші терміни було прийняте рішення надати військову допомогу Італії і створити Африканський експедиційний корпус на чолі з генерал-лейтенантом Ервіном Роммелем, який складався з однієї танкової і однієї легкої дивізії. Ервін Роммель прибув до Тріполі вранці 12 лютого 1941 року. Він представився маршалу Італо Гарібольді, який нещодавно замінив Граціані [3, c. 26]. Початком формування антигітлерівських настроїв у Роммеля стала проблема продовольчого постачання його частин в Африці. Людей можна було перевозити в Африку на літаках, і з липня по серпень саме таким чином туди були доставлені 36500 осіб. Але танки, бронемашини, знаряддя, автомобілі і паливо доставлялися по морю італійським торговим флотом, який стрімко скорочувався. Вже наприкінці липня все доставлене допомогло Роммелю лише компенсувати втрати, створити резерв було неможливо. І це при тому, що в липні в Африку було доставлено максимальну кількість вантажів, а втрати складали лише 6 %. У цей час фельдмаршал писав: «Той факт, що німецькі частини у складі танкової армії з 1 по 20 серпня витратили вдвічі більше припасів, ніж було доставлено в Африку за цей же період, найкраще характеризує становище. Наприкінці цього періоду німецьким частинам не вистачало 16000 солдатів, 210 танків і 175 бронетранспортерів, а також, за найменшими оцінками, 1500 інших 112

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

автомобілів. Якби не захопили великі британські склади в Мармарику і західному Єгипті, ми взагалі не змогли б триматися. Харчові пайки настільки мізерні і малі, що нас нудить від одного їхнього вигляду. Становище з паливом і боєприпасами важке, як завжди, і нам доводиться вдаватися до найсуворішої економії. Нам часто доводиться не відповідати на вогонь противника тільки для того, щоб зберегти боєприпаси» [2, c. 45]. Найкращим рішенням у ситуації, що склалася, за словами Роммеля, був стратегічний відступ. Але ані Гітлер, ані Муссоліні не дозволили відвести війська, чим дискредитували себе в очах Роммеля: вони постали як люди, які не розбираються у військовій тактиці і реальному уявленні про становище. Водночас у подальших бойових діях криза збільшувалась. У 42 році Роммель повідомляє наступне: «Ситуація з постачанням перетворилася на кризу, здебільшого тому, що відправлені припаси ніяк не можуть досягти мети. За перші 8 місяців 1942 року ми отримали приблизно 120 тисяч тон — лише 40 % наших мінімальних потреб» [2, c. 47]. На той час Роммель вже був морально виснажений і важко хворий. Через два місяці, 13 травня 1943 року, всі німецько-італійські війська в Північній Африці (200000 осіб) були повністю оточені і здалися англійцям. Вже коли агонія Африканського корпусу наближалася до кінця, Гітлер закликав Роммеля до ставки. «Мені слід було прислухатися до вашої думки», — визнав він [2, c. 59]. Другим і заключним етапом формування антигітлерівських настроїв у Роммеля стало його знаходження в Німеччині серед вищого командного складу Вермахту і адекватна оцінка стану справ на війні, а також критичне ставлення до політичної особистості Гітлера і його кадрової політики у військовій сфері. Офіцери найближчого оточення фельдмаршала сходилися на думці, що більшість керівників найвищого рівня, призначених на свої посади особистим розпорядженням Адольфа Гітлера, ані за особистісними, ані за діловими якостями не відповідають складності поставлених перед країною завдань [2, c. 163]. Наявність міжособистісних конфліктів також стала причиною критичного ставлення до персони фюрера. Відносини Йоделя і Роммеля 113

І С Т О Р І О С Ф Е РА

завжди були натягнутими через особисту ворожість першого до персони другого. Причина полягала у панібратському ставленні Роммеля, який був здатний говорити правду в обличчя Гітлеру. За допомогою інтриг Йодель переконує Гітлера, який полюбляв себе оточувати «слухняними дилетантами», що песимістичний аналітичний розум Роммеля може викликати недовіру [2, c. 167]. Підводячи підсумки, можна сказати, що формування антигітлерівських настроїв Роммеля було лише питанням часу. Серед причин, які послужили початком опозиційного настрою, варто виділити аналітичні якості Роммеля, завдяки яким, адекватно оцінивши отриманий досвід в Африці і обстановку, яка склалася на всіх театрах бойових дій, були зроблені негайні висновки. Фактично Гітлер виявився неспроможним політиком і воєначальником, який оточував себе свитою таких же фанатиків, які ставили власні цілі вище людських життів.

1. Ирвинг Д. Ганнибал двадцатого века / Пер. с англ. А. Шипилова. М.: Быстров, 2006. 509 с.

2. Кох Л. Лис пустыни. Генерал-фельдмаршал Эрвин Роммель. Ростов на Дону: Феникс, 1999. 384 с.

3. Митчем С. У. Война в Северной Африке: Зб. / Пер. с англ. А. Хворых. М.: ACT, 2002. 701 с.

Щербина Л. С. Життя ромів у концентраційних таборах у роки Другої Світової війни Цигани були в’язнями практично у всіх концентраційних таборах смерті, але найбільша кількість їх була у таборах: Біркенау та Аушвіц у роки Другої Світової війни. Однак табори для проведення дослідів та знищення рас «другого сорту» створювалися німцями ще до початку війни. Серед них був: Дахау, створений ще у 1935 році, а вже у 1936 році туди були відправлені політичні злочинці, жебраки та цигани. Зі спогадів Йозефа Крамера, який був співробітником табірної адміністрації, відомо, що у охорони був наказ стріляти по всім, хто буде тікати з табору. У 1939 році арештованих з Європи привозили до табору, 114

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

серед яких був дванадцятирічний Арпад Крока, який потратив туди. Там він захворів тифом і його разом з усіма кинули в яму з мертвими людьми, але його врятувала лікарка табору і він дожив до звільнення табору американцями. У 1936 році було створено також табір Заксенхаузен, туди у 1938 році відправляли німецьких циган, які «не хотіли працювати». Коли почали відправляти полонених з Європи, ромів поселяли окремо. Зі спогадів одного з в’язнів: «Якщо на прийом до лікаря вибудовувалася черга, першими завжди виявлялися норвежці, голландці або німці. Останніми стояли євреї і цигани. Був у нас і свій „середній клас“: французи, бельгійці, українці» [1]. Норвезький в’язень згадував, як 4 березня 1945 року до табору привезли групу циганських дітей з Равенсбрюка: «Діти з Равенсбрюка були циганами — дивно красивими, граціозними, музичними і голодними. Їх нагодували в норвезькому блоці № 16, і в подяку за це вони дали концерт» [1]. У 1937 році був створений табір Бухенвальд. Не всіх циган, які прибували в табір, реєстрували, але ми знаємо, що кількість їх перевищувала тисячі осіб. Багато ромів, чоловіків та хлопчиків, потрапили туди ще у червні 1938 року. Порядок був жорстоким і до війни втечі каралися смертю. Наприкінці 1938 року за наказом заступника начальника табору майора Родля був створений оркестр, більшість музикантів якого були роми. Спочатку вони грали на гітарах, пізніше з’явилися барабани, труба. Музиканти днем працювали на лісопилці, а ввечері проводили репетиції. Один з колишніх в’язнів згадував: «Страшно було спостерігати, як цигани грають веселі марші, під які змучені ув’язнені повертаються в бараки і несуть на собі померлих або вмираючих товаришів. Видовище тортур під музику було нестерпним. Але я також пам’ятаю, як під Новий 1939 рік з далекого барака раптом поплили звуки скрипки, немов нагадування про інші, щасливі дні, наспіви Угорських степів, вальси Відня і Будапешта, звуки будинку». Зимою 1939–1940 року багато циган померло від голоду, холоду та тяжкої праці. У 1942 році з Бухенвальда до Аушвіца перевели близько 1000 ромів. До 1944 року у таборі їх залишилась мала кількість, вони жили у блоці № 47. Переважна більшість їх грали в оркестрі, а один з циган доглядав за ведмедем з місцевого зоопарку.

115

І С Т О Р І О С Ф Е РА

У квітні 1944 року до Бухенвальду з Аушвіца знов перевели близько 2000 тисяч циган. На той час в Аушвіці закрили циганський табір. Роми, які були в’язнями табору, походили з різних країн: Франція, Польща, Хорватія. Але живих залишилось всього близько 40 осіб. У 1938 році був створений табір Маутхаузен. Майже вся інформація була знищена нацистами, але частина списків ув’язнених все ж збереглася. В них є імена циган, що містилися здебільшого в блоці № 6. У липні 1941 року у Маутхаузен з Бухенвальду був доставлений дев’яносто один циган, з яких принаймні один, Роберт Шнеебергер, вижив. Згідно документам за лютий 1945 року серед померлих було десять циганських жінок. Одну циганку, яка приховала свою національність, зробили наглядачкою. Коли обман розкрився, її перевели в Аушвіц.

29 червня 1939 році був створений табір Равенсбрюк і з провінції Бургенланд (Австрія) прибула перша «партія» циган. Жінки з дітьми просиділи на землі два дня, поки йшло оформлення паперів. У 1942–1943 роках декілька разів привозили групи циганських дітей з Польщі. Привозили і сім’ї. Іноді дітей відокремлювали від старших родичів, іноді дозволяли жити разом з ними. Як і інші «асоціальні елементи», цигани носили на одязі чорні трикутні нашивки. Поселяли їх відокремлено. Вони займали блок № 22, де умови життя були найгіршими, голодували і змушені були просити подачки у норвезьких ув’язнених, які отримували продовольчі посилки. Ромські жінки працювали на фабриці виробництва одягу. Дві дівчинки у віці дев’яти і десяти років працювали зимою 1942 року в масажному кабінеті та перукарні [2]. Селекція і масові вбивства почалися в кінці 1943 року. У числі тих, хто восени 1944 був відправлений в газову камеру, була Ерделі Каполін (№ 35726). Масові страти проводилися і в лютому 1945 року, тоді загинуло 1356 циган. Крім того, циган, що потрапляли в Равенсбрюк, стерилізували. У 1940 році був створений концентраційний табір Аушвіц. Циган утримувалися разом з іншими ув’язненими в основному таборі. У 1942 році туди прибули групи чеських циган. Тільки за один тиждень, з 12 по 18 жовтня, сімнадцять з них померло. У грудні 1942 року група циган, яка прибула, відразу потрапила в газову камеру.

116

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Ромів, яких привезли у січні 1943 році, помістили в блок № 18 і пізніше перевели в новий табір. У 1941 році Гіммлер відвідав Аушвіц. Він наказав побудувати поруч другий табір, Біркенау, де могли розмістися понад 200000 осіб. Багато в’язнів намагалися втекти з Аушвіца, хоча розуміли, що буде, якщо їх зловлять. Ось що про ці випадки повідомляють офіційні записи: «4 травня 1943 Йозеф Церінек (Z. 1904) і Франц Розика (Z. 2035) намагалися втекти під час роботи. Їх посадили в бункер блоку II і 22 травня розстріляли». Після завершення будівництва бараків циганський табір обнесли дротом, по якому був пропущений електричний струм, а біля воріт поставили вишку для охоронців. Проте цигани все одно намагалися тікати, і до серпня 1943 року число жертв невдалих втеч досягло двадцяти. Їх розстріляли після довгих тортур в сумнозвісному бункері II. Перед ліквідацією табору есесівці провели дві масові страти. У березні 1943 року з Білостоку привезли 1700 польських циган. Їх, без присвоєння номерів, помістили в бараки №№ 20 і 22. Через кілька днів, після відбою, вони були відправлені в газові камери як «можливі рознощики тифу». Не виключено, що німці вбили їх, оскільки вважали, що в разі втечі польським циганам буде легше сховатися, ніж будь-яким іншим.

25 травня 1943 року 1035 циган умертвили в газовій камері. Есесівці обійшли всі бараки, включаючи лікарні, в пошуках тих, хто був у списку, оскільки їх жертви-цигани, які прибули до табору 12 травня з Білостоку та Австрії, жили в різних бараках. Можливо, їх теж стратили як «рознощиків тифу», але головна причина могла полягати і в тому, що циганський табір був переповнений. Документи, які збереглися, надають нам статистику саме циганського табору в Аушвіці: - загальна кількість зареєстрованих чоловіків — 10 094; - загальна кількість зареєстрованих жінок — 10 839. Найбільшим із зафіксованих жіночих номерів був Z. 10839, проте проти десяти номерів (10814 із 10819 по 10827) не стоять імена, отже, їх, скоріш всього, не використовували. 360 дітей, з тих, хто народився в таборі, прожили досить довго. До них слід додати ті 1700 117

І С Т О Р І О С Ф Е РА

чоловіків, яких умертвили в газовій камері в березні 1943 року та відразу після прибуття — їм навіть не присвоїли номери. Долі 21000 циган, що знаходилися в циганському таборі, можна умовно розділити на три групи: - вивезені 3500; - убиті 4000; - померлі 13400. Причинами смерті тих, хто не був убитий, були погане харчування, антисанітарні умови і відсутність медичної допомоги. Деякі з вивезених в’язнів були пізніше повернуті у Аушвіц і відправлені у газові камери [2].

1. Бессонов Н. Цыганская трагедия. 1941–1945. Том 2. Вооруженный отпор. СПб: Прогресс, 2010. 267 с.

2. Кенрик Д., Паксон Г. Цыгане под свастикой. М.: Текст, 2001. 205 с.

Антоновський О. Г. Бойові дії на території сучасної Закарпатської області в листопаді 1944 р.: погляд з німецької сторони Тема останніх боїв на радянсько-німецькому фронті Другої світової війни пов’язана з відзначенням Дня визволення України від фашистських загарбників. Ця пам’ятна дата має довгу та проблемну історію, яку висвітлено у багатьох наукових, науково-популярних та публіцистичних статтях. Серед них роботи М. Царенко [12], Р. Офіцинського [6], Ч. Фединець [16], І. Мельника [5]. Відзначення цієї пам’ятної дати регулюється державними органами влади. Українським інститутом національної пам’яті було видано методичні рекомендації до 70-ї річниці, де було запропоновано використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» [7]; та ж інформація міститься у статті С. Горобця зі збірника «Війна і міф. Невідома Друга світова» [3]. Нова версія сайту УІНП містить згадки про День визволення у методичних рекомендаціях щодо свят 8 та 9 травня [7; 8; 9] (при цьому вказано різні дати «визволення — вигнання» — 25–26 [7] та 23 листопада [8]); було пропущено 75-річний 118

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

ювілей. Чинним документом, що встановлює День визволення України від фашистських загарбників (у такому трактуванні) 28 жовтня є Указ Президента України «Про День визволення України від фашистських загарбників» [10]. Наведені вище роботи торкалися теми безпосередньо перебігу бойових дій лише задля критичного аналізу затвердженої дати 28 жовтня (та інших дат — 8, 14, 26, 27 жовтня) як останнього дня війни на території сучасної України, не заглиблюючись у перебіг подій. Метою статті є аналіз німецького джерела — монографії колишнього командира дивізії, написаної на основі донесень та спогадів, що містить відомості щодо характеру та хронології бойових дій на території Закарпатської області після 28 жовтня 1944 р. Після ратифікації чехословацько-радянського договору від 29 червня 1945 р. (за яким Закарпаття було включено до складу УРСР) Чехословаччина поступилася СРСР бл. 250 кв. км своєї території, на яких розташовані населені пункти: Батфа, Галоч, Малі Селменці, Паладь-Комарівці, Палло, Ратівці, Соломоново, Сюрте, Тисаашвань, Тийглаш, м. Чоп. Вони не входили раніше у Підкарпатську Русь, а були частиною словацької жупи Земплин (Велькокапушанський та Кральовскихолмецький округи) [11, с. 129–130]. 4 квітня 1946 р. СРСР передав Чехословаччині зі складу Закарпатської обл. село Лекаровце (словац. Lekárovce). Після цих подій ця ділянка кордону не змінювалася [4, с. 283; 11, с. 136–137]. Суттєвим недоліком вказаних досліджень є невикористання джерел німецької та угорської сторон конфлікту. Одним з таких є книга Юліуса Брауна (Julius Braun) «Enzian und Edelweiss. Die 4. Gebirgs-Division 1940–1945» (видана 1955) [15], що розповідає про бойовий шлях 4 гірсько-піхотної дивізії (4. Gebirgs-Division) вермахту від її формування до кінця війни. Розділ XV під назвою «Бій під Ужгородом» описує події 1.11–12.12 1944 р. [15, S. 94–97]. Стосовно листопада 1944 р. автор не є безпосереднім свідком подій, тому що передав командування дивізією у червні 1944 р. [15, S. 82, 252] (тимчасово вийшов у резерв). Тим не менш, книга написана на основі бойових донесень, щоденників ветеранів дивізії та їх спогадів [15, S. 258]. Після боїв у Румунії та Угорщині та кількаденної паузи 1 листопада дивізію було висунуто у район Ужгорода по маршруту Tokay — 119

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Рис. 1. Бій під Ужгородом. Листопад-1944 [15, S. 95].

120

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Bekecs [15, S. 94]. 2 листопада частини зосередилися у Sátoraljaújhely. На лівому фланзі 4 гірсько-піхотна дивізія межувала з ділянкою, де тримала позиції 101 єгерська дивізія. Державний переворот 16 жовтня у Будапешті під проводом Ференца Салаші привів до зниження бойового духу військ [4, с. 248; 11, с. 115]. Удари радянських військ із району Ужгорода у стик між 101 єгерською дивізією та угорськими підрозділами утворили прогалину у фронті шириною близько 35 кл., яку повинна була ліквідувати 4 гірсько-піхотна дивізія [15, S. 94].

5 листопада її частини почали займати позиції по обидва береги ріки Уж. 13 гірсько-єгерський полк зайняв північну ділянку оборони зі сполученням з 101 єгерською дивізією, а 91 гірсько-єгерський полк — південну ділянку до болота у районі Сюрте, на північ від р. Латориця [14]. До позицій вела лише одна дорога, що проходила через 13 мостів та перетинала повноводу річку [15, S. 94]. Ймовірно, мається на увазі дорога, що йде через Ужгород та словацьке м. Veľké Kapušany і далі на захід, та її відріг (починається біля залізничної зупинки zast. Vajkovce) [13] в сторону Сюрте по маршруту Будковце — Доборуска — Паладь [2], тобто сучасні Budince — Ruská — Комарівці; повноводною річкою названо Лаборець. Для укріплення такої великої ділянки 4 гірсько-піхотній дивізії були придані деякі угорські піхотні батальйони. На ділянці 91 гірсько-єгерського полку вони були розміщені між його гірсько-єгерськими батальйонами. До дивізії були долучені угорські зенітні та артилерійські дивізіони. У ясну погоду радянська авіація здійснювала авіаційні удари по шляхам постачання та населеним пунктам у тилу. Незабаром почалися атаки на ділянках фронту, у районі доріг з Ужгорода, що вели на південь та південний захід. Угорцям пропагували переходити на інший бік їхні колишні товариші (полонені угорські солдати). Командир G.J.R. 13, підполковник Вольтер, був поранений 14 листопада під час авіанальоту. З цього моменту командиром полку став перший офіцер штабу дивізії майор Бранднер [15, S. 94–96]. День 20 листопада став ключовим для дивізії, бо почався загальний наступ радянських військ. Червоноармійцям вдалося прорватися через позиції угорських підрозділів. Біля Сюрте I батальйон G.J.R. 91 було відкинуто на південь в район болота, II батальйон був 121

І С Т О Р І О С Ф Е РА

оточений. Потужний ударний клин, який включав біля 50 танків, атакував у напрямі на Nagykapos (Veľké Kapušany). Він був тимчасово затриманий частинами G.J.R. 91. III батальйон, на південному заході від Ужгороду, відбив сильні атаки по фронту та з півдня і втримав позиції. Командир G.J.R. 91, майор Шасснер, отримав важке поранення. Командир III дивізіону 94 гірського арт. полку майор Менцель тимчасово прийняв командування над G.J.R. 91. До кінця дня полку вдалося відбити атаки і ввечері закріпитися під Nagykapos. Контратака зупинила наступ радянських частин біля с. Могярмоссар (Magyarmossar) [15, S. 96]. Під цією назвою, вочевидь, мається на увазі село, яке відмічене на радянських картах як «Могяр» [1; 2], а на чехословацьких як Močiar [13], і є східною частиною словацького громад. села Kapušianske Kľačany (на радянськ. картах у цьому районі знаходяться с. Клячаны, Нарад, Могяр [1; 2], на чехословац. — Klačany (Kelecsény), Ňarád, Močiar [13]). Однак, на вечір 20 листопада III G.J.R. 91 втримав свої позиції на південний захід від Ужгорода. Під загрозою опинилися мости головної лінії комунікацій, що могло призвести до неможливості відходу дивізії на Захід. Майор Бранднер створив новий фронт біля Nagykapos. III батальйону було наказано здійснити нічний перехід у цей район, артилерія була перегрупована. Наступного дня радянські війська зустріли нові оборонні позиції, які чинили запеклий спротив. Через кілька днів, у ході загального відступу фронту, враховуючи запеклі бої на півночі і півдні від позицій 4 гірсько-піхотної дивізії, було прийняте рішення відійти на нові позиції на схід від Sátoraljaújhely. Між тим, частини I G.J.R. 91, які були відрізані на Півдні, змогли відійти та з’єднатися з рештою полку [15, S. 96–97]. Фронт продовжував зміщуватися на Захід, збільшуючи відстань від сучасного українського кордону. Позиції на Південному заході від Ужгороду утримувалися німецькими та угорськими військами більш як три тижні. У цьому ж розділі на ст. 95 розміщена військова карта. На ній позначено головні оборонні лінії 20.11, 21.11, 22.11. Вранці 21 листопада, менш як через добу після початку радянського наступу, 122

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

німецькі та угорські війська зайняли позиції, що були вже повністю на території сучасної Словаччини (у полосі 4 гірсько-піхотної дивізії). У південніший район, за рікою Латорицею лінія не проведена. Як відомо з попередніх досліджень [5; 6; 12; 16], у цей час за Чоп тривали бої. Відмічена головна дорога через Nagykapos (Veľké Kapušany) та мости на ній. 22.11 німецько-угорські війська стали фронтом по р. Бодрог, але не втрималися на цьому рубежі. Серед населених пунктів вказані лише декілька. Ботфалва відмічено великою позначкою; вочевидь, в нього також входять найближчі села на станції — Тарнівці, Шишлівці, Батфа [1; 2; 13]. З півдня намальовано напрям обхідного удару радянських військ. Позначено Сюрте, через яке на карті вказано головний удар з підписом «fdl. Einbruch» — прорив ворога (згадувані 50 танків). Прорив спрямований на Nagykapos через Doborusza (сучасна Ruská). На півдні відмічено Чоп, лінія фронту проходить впритул до його околиці. Початкова лінія оборони (до ранку 20.11) на ділянці від Сюрте до Чопа спирається на залізничну колію (з насипом), що йде з Чопу до Ужгорода. Характерний виступ фронту на лівому фланзі G.J.R. 91 спирався на р. Уж. На північному сході від Nagykapos позначено Bajanhaza (словац. Bajany), на північному заході — Deregnyo (словац. Drahňov), на півдні — Cziczer (словац. Čičarovce). Розділ XV у книзі Ю. Брауна є цінним джерелом для дослідження останніх бойових дій між радянськими та німецько-угорськими військами на території сучасної України. З опису подій можна зробити кілька висновків про особливості цих боїв. По-перше, 4 гірсько-піхотній дивізії та дрібнішим підрозділам вдалося стабілізувати прорваний (внаслідок Карпатсько-Ужгородської наступальної операції) фронт, зупинити відступ угорських підрозділів (які надалі будуть посилювати «каркас» з німецьких військ). Бої проводилися за участю усіх основних видів озброєнь, але основною силою обох сторін традиційно була артилерія. По-друге, велику частину розділу (що описує події за 6 тижнів) присвячено саме подіям 20 листопада — початку загального радянського наступу. Вранці 21 листопада, судячи з вказаних населених пунктів, німецькі та угорські частини повністю були вибиті або відступили з усіх населених пунктів, що знахо123

І С Т О Р І О С Ф Е РА

дяться на території України на момент після територіальних обмінів 1945–46 рр., окрім району Чоп та Соломоново. По-третє, радянські війська змогли частково та тимчасово роз’єднати позиції дивізії, але оточити їх не вдалося через неоднаковий успіх на різних ділянках та своєчасний організований відступ німців та угорців (окрім району Чоп). Через це німецькі та угорські війська довше зберігали боєздатність та сповільнювали наступ радянських підрозділів. Подана інформація у розглянутій монографії стане у нагоді для подальшого дослідження теми, і в першу чергу вимагає уточнення з боку документів військових підрозділів (обох сторін) з німецьких, угорських, російських, українських, американських та інших архівів, а також спогадів ветеранів РСЧА, німецьких та угорських військ.

1. Генеральный штаб Красной Армии. Карта Стрый, Ужгород-9, масштаб 1:200000, квадраты M-34-XXIX,XXX,XXXV,XXXVI, (1943). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://maps.mapywig.org/m/Russian_and_Soviet_ maps/series/200Kx4/M-34-XXIX,XXX,XXXV,XXXVI_STRY%60J,_ UZHGOROD-9_1943.jpg 2. Генеральный штаб РККА. Карта квадрата М-34-129 (Ужгород), масштаб 1:100000 (сост. в 1937 г.). [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://iu.app.box.com/s/055u007mhysshjwt0tfqdf 2mu5bgz14b 3. Горобець С. М. Міф 38. Визволення України. Війна і міф. Невідома Друга світова. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. C. 193–196.

4. Закарпаття 1919–2009 років: історія, політика, культура. Ужгород: Ліра, 2010. 720 с.

5. Мельник І. В. «День визволення України». [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/28540 6. Офіцинський Р. А. Коли завершилась Друга світова війна в Україні? [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2691-roman-ofitsinskij-kolizavershilas-druga-svitova-vijna-v-ukrajini 7. Офіційний сайт Українського інституту національної пам’яті. Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до 70-ї річниці вигнання нацистських окупантів з України. Режим доступу: https://old.uinp.gov.ua 8. Офіційний сайт Українського інституту національної пам’яті. Ніколи знову! До річниці завершення Другої світової війни. Режим доступу: https://uinp.gov.ua 124

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії 9. Офіційний сайт Українського інституту національної пам’яті. Пам’ятаємо! Перемагаємо! До Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Режим доступу: https://uinp.gov.ua 10. Указ Президента України від 20 жовтня 2009 р. № 836/2009 «Про День визволення України від фашистських загарбників». [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/836/2009 11. Хроніка Закарпаття: 1867–2010; Kárpátalja évszámokban: 1867–2010 / українсько-угорське двомовне видання; ukrán–magyar kétnyelvű kiadvány // Серія «Studia Regionalistica» УНУ. Ужгород: Карпати, 2011. 310 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://real.mtak.hu/14157/1/kronika_book_fcs.pdf 12. Царенко М. В. Датировка освобождения Украины: историческая хронология или политическая технология? Аспекты.net. 2013. 25 октября. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://aspekty.net/2013/datirovka-osvobozhdeniyaukrainyi-istoricheskaya-hronologiya-ili-politicheskaya-tehnologiya 13. III. vojenské mapování. In: Virtualní mapová sbírka Chartae-Antiquae.cz. Zdiby: Výzkumný ústav geodetický, topografický a kartografický, v.v.i. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://chartae-antiquae.cz/en/maps/43378 14. III. vojenské mapování. In: Virtualní mapová sbírka Chartae-Antiquae.cz. Zdiby: Výzkumný ústav geodetický, topografický a kartografický, v.v.i. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://chartae-antiquae.cz/en/maps/6557 15. Braun J. Enzian und Edelweiß. Die 4. Gebirgs-Division 1940–1945 / Julius Braun. — Bad Nauheim: Verlag Hans-Henning Podzun, 1955. 258 S. 16. Fedinec C. «Felszabadítás» vagy «kiűzés»: 1944. október 28. az ukrajnai történelmi emlékezetben / Csilla Fedinec // Ünnep és felejtés: Emlékezet, identitás, politika. Budapest: Pesti Kalligram, 2018. P. 65–83. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://real.mtak.hu/94935/1/fedinec-emlekezet2018.pdf

Мільничук С. С., Чумак В. М. Межі розвитку української радянської літератури: партійна критика «хвильовізму» Неадекватно жорстка реакція Росії на євроінтеграційний вибір України, анексія Криму й розв’язання гібридної війни на Донбасі актуалізують гасло М. Хвильового «Геть від Москви!» й заклик до орієнтації на європейські цінності, які він проголосив в літературній дискусії 1925–1928 рр.

125

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Дослідженню «хвильовізму», що розпочалося ще в період його оформлення в «національний ухил» [5], присвячена низка праць істориків і публіцистів української діаспори. Їх підходи і оцінки дуже різняться: одні трактують літературну дискусію як складову історії КП(б)У і взагалі вважають національний комунізм у всіх його проявах п’ятою колоною більшовиків в Україні [7]; інші визнають «хвильовізм» проявом «націоналізму в УСРР на культурному фронті», художню літературу — головним засобом пропаганди ідеології українського націоналізму в підрадянській Україні, а «Вальдшнепи» Хвильового більш яскравим виявленням ідеології українського націоналізму, ніж «Націоналізм» Донцова [2, с. 407]; треті глорифікують Хвильового, «памфлети якого висловили загальний настрій нації…» як «речника визвольного руху проти комуністичної Москви [9, с. 408–410]. Нове прочитання знаходять проблеми бурхливого літературного процесу в Україні 1920-х рр. в працях сучасних істориків і літературознавців [1, 15, 16]. Метою даної наукової розвідки є дослідити на прикладі партійної критики «хвильовізму» позицію партійно-радянського керівництва СРСР й УСРР щодо місця і ролі культури, художньої літератури зокрема, в суспільно-політичному житті й механізм формування «національних ухилів» з метою встановлення контролю над суспільством й втримання запровадженої зверху українізації в чітко визначених культурницьких рамках. З початку двадцятих років постала сприятлива ситуація для культурного життя України, навіть в умовах Радянського Союзу. Кінець громадянської війни, впровадження НЕПу і, головне, політики українізації, стали для цього важливою передумовою. Розвиток української літератури, як і інших національних літератур, підпорядковувався партійній політиці РКП(б), визначеній ХІІ з’їздом РКП(б). У резолюції з національного питання наголошувалося на необхідності боротьби з пережитками великоруського шовінізму і місцевого націоналізму [4]. Прийнята у червні 1925 р. постанова ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури», в якій констатувалася наявність класової боротьби на літературному терені, відкрила великі можливості для ескалації напруженості на літературно-мистецькому «фронті» [16, с. 99].

126

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Відносна свобода творчості на початку 1920-х років, проголошення курсу на українізацію спричинили появу нових літературних угруповань, нових імен в літературі, орієнтації на масовість («масовізм»), зниження в цілому рівня художньої літератури. Пошук шляхів розвитку української радянської літератури, її місця у реалізації політики українізації, підвищення якості художнього слова вилився у літературну дискусію. Дискусія була «розпачливою спробою творчих одиниць — найактивніших письменників розірвати мертвущий стиск тоталітарної більшовицької дійсности, зокрема отих казенних „літорганізацій“, що сковували всяку творчу ініціятиву» [14. с. 39]. Започаткував і задав тон дискусії комуніст Микола Хвильовий, який почав друкувати у літературному додатку до газети «Вісти ВУЦВК» — «Культура і побут» свої літературно-публіцистичні памфлети. Уже в першому листі до літературної молоді автор висуває сміливе гасло: «Європа чи Просвіта?», відповідаючи на користь першої [12, с. 81]. З кожною наступною публікацією літературна позиція Хвильового, суть якої у обгрунтуванні потреби високого рівня розвитку літератури й незалежного розвитку української культури, підтримки її на державному рівні, рішучої боротьби з великодержавним російським шовінізмом постає у все більш гострих формах, особливо у памфлетах «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія». Слід зауважити, що заклики до орієнтації на «психологічну Європу», розриву із «задрипанським москвофільством», дерусифікації зросійщеного українського пролетаріату та інші комуніст Микола Хвильовий обгрунтовував з позицій марксизму. З початку розгортання дискусії обговорення відбувалось у двох напрямках: суто літературознавчому та в напрямку ідеологічної тенденційності. Впродовж 1925 – початку 1926 рр. переважав перший напрямок. Але з квітня 1926 року розпочинається кампанія партійної критики М. Хвильового. Започаткував її Й. Сталін. 26 квітня 1926 року він надіслав листа Кагановичу з приводу бесіди з О. Шумським. У листі Сталін погодився з О. Шумським у тому, що треба опанувати рухом за українську культуру й українську громадськість, що розпочався і зростає на Україні [11, с. 150]. Водночас відзначив, що цей рух може прийняти місцями «характер боротьби 127

І С Т О Р І О С Ф Е РА

проти „Моск­ви“ взагалі, проти росіян (русских) взагалі, проти російської культури і її вищого досягнення — ленінізму» [11, с. 152] і наголосив на необхідності боротьби з «крайнощами Хвильового в рядах комуністів», що є умовою оволодіння «новим рухом на Україні за українську культуру» [11, с. 153]. Цими крайнощами, на думку Сталіна, були вимоги Хвильового «негайної дерусифікації пролетаріату на Україні», його думка про те, що «від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна втікати як можна скоріше», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захопленість якоюсь месіанською роллю «молодої» інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики [11, с. 152–153]. Лист тоді не був надрукований, але він став директивою для КП(б)У. Як припускає І. Майстренко, очевидно, більш точну директиву Сталін дав Кагановичу усно. Якщо у листі формулювання були коректними, то шалена кампанія проти «хвильовізму», зчинена після листа Сталіна, показувала, що «стиль» усних вказівок Сталіна Кагановичу був зовсім інший, ніж стиль листа [6, с. 122]. Вже на червневому 1926 пленумі ЦК КП(б)У, де розглядалося питання про стан українізації в республіці, літературно-публіцистична діяльність М. Хвильового була піддана гострій критиці. У доповіді В. Затонського, промовах Л. Кагановича, М. Скрипника, В. Чубаря, Г. Петровського прозвучали звинувачення на адресу М. Хвильового. У концентрованому вигляді вони були сформульовані в ухвалених пленумом тезах «Про підсумки українізації», де йдеться про виступи декотрих членів партії, що піддалися чужому впливові й знову висунули теорію боротьби двох культур, вимагаючи від партії рішучої підтримки української культури. «Кинуті пресою гасла орієнтації на Європу, „Геть від Москви“ та ін. надзвичайно показові, хоч поки що торкаються питань культури та літератури. Такі гасла можуть лише служити прапором для зростаючої на ґрунті непу дрібної буржуазії, що відродження нації розуміє як буржуазну реставрацію, а під орієнтацією на Європу, без сумніву, розуміє орієнтацію на Європу капіталістичну — відмежування від цитаделі міжнародної революції — столиці СРСР — Москви» [8, с. 64].

128

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Під «декотрими членами партії» малися на увазі М. Хвильовий і О. Шумський, якого на засіданнях політбюро й пленумі критикували за «м’яке і лагідне», за виразом М. Скрипника, «відношення до збочень Хвильового» [10, с. 30]. У промові на пленумі О. Шумський назвав Хвильового і Сосюру найкращими представниками в сучасній пролетарській літературі, найвидатнішими письменниками, що пройшли школу громадянської війни в Червоній Армії. Навіть критикуючи Хвильового, який «в полеміці й шуканнях шляхів розвитку української культури несподівано став побіч українського націоналістичного табору і своєю формулою „від Москви на Европу“ дав йому політичне гасло» [17, с. 14], Шумський фактично виправдовував його, адже вони були однодумцями щодо форми і темпу здійснення українізації в УСРР, необхідності українізації пролетаріату, перетворення комуністичної партії в Україні в українську комуністичну партію. Видається слушним твердження І. Майстренка про те, що головною мішенню критики й більш підходящим кандидатом на ідеолога національного ухилу був не письменник, комуніст М. Хвильовий, а бувший боротьбист, видатний політичний діяч О. Шумський [6, с. 124]. Адже саме недостатня критика Хвильового була одним із головних звинувачень проти Шумського. Тому, одночасно з критикою «хвильовізму», розпочинаються нагінки на Шумського, й в надрах Агітпропвідділу ЦК КП(б)У, очолюваного А. Хвилею, зароджується новий ухил — «шумськізм», який тісно пов’язується з «хвильовізмом» і стає інструментом стримування, а згодом і згортання українізації й погрому української культури на початку 1930-х років. «Хвильовізм» стає політичним ярликом і далі розвінчується у постановах ЦК КП(б)У «Політика партії у справі української художньої літератури», «Про перебудову літературно-художніх організацій», статтях М. Скрипника, партійних публіцистів, серед яких найбільш активним був А. Хвиля [13], «Заяві групи комуністів членів ВАПЛІТЕ», «Маніфесті Всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників», покаянних листах М. Хвильового. Цензура забороняє у 1926 р. памфлет «Україна чи Малоросія?» (він вийде друком лише у 1991 році), конфіскує закінчення роману «Вальдшнепи» (вилучено129

І С Т О Р І О С Ф Е РА

го тексту досі не знайдено). Відверте політичне цькування, арешти доводять М. Хвильового до самогубства 13 травня 1933 року. У посмертній записці він назвав усе, що діялося, «розстрілом генерації». Кампанію критики «хвильовізму» було використано для звуження меж дозволеного й визначення «червоних ліній» для української радянської літератури. Сумарно їх можна узагальнити до декількох основоположних постулатів: 1 — абсолютизація класового підходу в його спрощеному й вульгаризованому розумінні, як забезпечення інтересів пролетаріату, а насправді правлячої комуністичної верхівки у всіх сферах суспільного буття; 2 — класова боротьба не обмежується політичним та економічним життям, з великою силою і напруженням розгортається класовий фронт у культурному будівництві, зокрема в художній літературі; 3 — в Україні при творенні національної культури треба вкладати в неї цілком відповідні комуністичні суть і гасла; 4 — література, мистецтво в руках переможного класу повинні стати могутньою зброєю будування, творення нового життя, тому партія має опанувати «цитадель» мистецтва, зокрема літературу. Саме в рамках цієї парадигми і буде розвиватися літературний процес в УСРР у 1930-ті роки.

1. Васильєв В. Ю. Літературна дискусія 1925–1928: політичні аспекти. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла–Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та інш. К.: В-во «Наукова думка», 2009. 790 с. http://www.history.org.ua/?termin=Literaturna_dyskusiya_1925_1928 2. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К.: Дніпро, 1993. 447 с.

3. Гришко В. Український націонал-комунізм на історичній пробі доби українізації (1923–1933). Сучасність. 1978. С. 56–81.

4. З резолюції XII з’їзду РКП(б) про завдання партії у національному питанні. Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів / Упор. М. І. Панчук (керівник), І. Л. Гошуляк та інш. К.: Наукова думка, 1994. С. 27–32.

5. Лейтес О. М., Яшек М. Ф. Десять років української літератури (1917–1927). Т. 2. Організаційний та ідеологічний шляхи української радянської літератури / за заг. редакцією С. Пилипенка. К.: ДВІВ, 1928. 436 с.

6. Майстренко І. Історія комуністичної партії України. Мюнхен: Сучасність, 1979. 232 с.

130

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії 7. Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи. Їх роль у визвольній війні України 1917–1956 рр. Нью-Йорк. Торонто. Сідней: СВУ, 1983. 150 с.

8. Про підсумки українізації (Тези червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 року). Будівництво радянської України. Збірник. Випуск 1. За ленінську національну політику. Харків: ДВУ, Б.р. С. 58–65.

9. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія — проза — драма — есей / упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; післямова Є. Сверстюка. К.: Смолоскип, 2002. 984 с.

10. Скрипник М. Хвильовизм чи шумськизм? Більшовик України.

1927. № 2. С. 26–39.

11. Сталин И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У. Сочинения в 13-ти тт. Т. 8. С. 149–154.

12. Хвильовий М. «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». Хвильовий М. Твори: в 5-ти тт. / за ред. Г. Костюка; вступ. ст. Ю. Шевельова; упоряд. матеріялів, комент. та приміт. П. Голубенка, Г. Костюка. Нью-Йорк; Балтімор. Торонто: Слово; Смолоскип, 1983. Т. 4. С. 69–83.

13. Хвиля А. Про наші літературні справи. Будівництво радянської України. Збірник. Випуск 1. За ленінську національну політику. Харків: ДВУ, Б.р. С. 69–81.

14. Чапленко В. Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920–1933. Вініпег, 1960. 141 с.

15. Шарова Т. Літературно-художня творчість у радянській парадигмі: практики адаптації, логіка та аргументи конформізму. Науковий вісник МНУ імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство), 2018. № 1 (21). С. 143–149.

16. Шипович М. А. Радянське керівництво та літературно-мистецька інтелігенція України: 20-ті роки. Український історичний журнал. 2000. № 1. С. 95–102.

17. Шумський О. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі. Більшовик України. 1927. № 2. С. 11–25.

Яременко І. В. «Блекаут» чи «найтемніша ніч найтемнішого літа» Нью-Йорку Багато хто знає про таку сучасну контркультуру, як хіп-хоп. Багато без чого можна її візуалізувати, але ніяк не можна її уявити без музики, брейку та графіті. Але щоб зробити щось, потрібно мати щось.

131

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Наприклад, для написання музики потрібні інструменти чи «міксери», для брейку потрібні взуття та одяг, для графіті — маркери та фарбові балони. А де їх узяти в бідному районі Нью-Йорку? Америка перебувала в економічній кризі, 40 % населення були безробітні, біля 14 % бездомні. Звідки в них кошти на сучасну апаратуру, щоб створити нову сучасну та прогресивну культуру? На ці питання відповість вимкнення світла в Нью-Йорку у 1977 році. «Якщо ви тоді жили тут, то ніколи не забудете ту ніч. 13 липня 1977 року стало найстрашнішою ніччю найстрашнішого літа в історії Нью-Йорка», — писав кореспондент The Daily News Джим Дуайер. 13 липня 1977 року в Нью-Йорку стався так званий «блекаут», аварійне відключення світла в районах міста. Він був не перший, до нього ще був «блекаут» 1965 року. Але він був менш страждальний для жителів Нью-Йорка. Якщо вимкнення світла у 1965 році було сплановано, то «блекаут» 1977 року був раптовий. Також дуже палке літо та орудування серійного вбивці «Сина Сема» дуже сильно погіршувало обстановку в місті. Так що ж трапилося 13 липня 1977 року в Нью-Йорку? Хронологія подій виглядає таким чином.

13 липня 1977 року о 20:37 за місцевим часом блискавка, що вдарила в 345-кіловольтну підстанцію Buchanan South, викликала спрацьовування двох автоматичних вимикачів в окрузі Вестчестер. Один з них не зміг повернутися у включений стан через ослаблі контргайки — при обслуговуванні в штатному режимі вона була б виявлена і підтягнута в ході чергового планового техогляду, але той постійно відкладався. Наступний удар блискавки спричинив відключення двох 345-кіловольтних ЛЕП, що з’єднували 900-мегаватну АЕС Індіан-Пойнт з Нью-Йорком. О 20:55 черговий удар блискавки знеструмив ще дві критично важливих ЛЕП. Як і в попередньому випадку, тільки одна повернулася до включеного стану.

21:14 — більш ніж через півгодини після першої події оператори компанії New York Power Pool в Гілдерланде подзвонили в Con Edison з вимогою «скидати навантаження». Оператори Con Edison відповідно до посадових інструкцій почали зниження напруги в системі — спочатку на 5 %, потім на 8 %; ці операції повинні були роби132

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

тися послідовно і займали тривалий час, в той час як оператори New York Power Pool мали на увазі негайне зниження навантаження на 1500 МВт, а не зниження напруги з метою зменшення навантаження на кілька сотень мегават.

20 хвилин компанія боролася за енергопостачання, відключаючи одних споживачів і знижуючи напругу іншим. О 21:19 перегрілася і замкнулася через надмірне провисання проводів одна з ЛЕП. Після цього один за одним почали спрацьовувати вимикачі на ЛЕП, що залишились. Через кілька хвилин весь Нью-Йорк виявився відключеним від електромережі. О 21:27 відключилася Рейвенсвудська ТЕЦ. Залишок міста, який електрики з Con Edison не встигли відключити, поринув у темряву [2]. Що ж коїлося в місті, в якому немає світла, відповідно не працюють сигналізація та телефонна мережа, а люди не мають базових матеріальних цінностей? Відповідь на це питання очевидна. Вулиці Нью-Йорка стрімко заповнювали люди та автомобілі. Мешканці не знали, що робити і куди бігти. У міської влади відповідей на це питання теж не було. Єдиними, хто знав, що робити в темному місті, були мародери. Грабежі почалися в двох нью-йоркських гетто — Бронксі та Гарлемі, а потім перекинулися на Бруклін та Квінс. Через годину після відключення світла вулиці міста повністю перебували під владою біснуватого натовпу. Люди тягли все, що можна було винести. Насамперед розбивалися вітрини магазинів з побутовою технікою, потім — автосалонів, ювелірних крамниць, аптек, супермаркетів та магазинів одягу. У грабежах брали участь чоловіки, жінки і навіть діти. По неофіційним даним в ніч з 13–14 липня на вулиці вийшло біля 100000 мародерів. З усіх відпусток були відкликані поліцейські. За ніч було заарештовано 3800 мародерів. Але суди не справлялися з таким потоком «клієнтів», а тюрми були переповнені. Мародери не соромилися і не боялися нікого. До магазинів під’їжджали легкові машини, фургони та вантажівки, які забивалися краденим товаром. Поруч з розграбованими магазинами стихійно виникали торгові точки, де за долар можна було купити 25-доларові кросівки, а за 25 доларів — кольоровий телевізор. Від злодіїв власників магазинів не рятували навіть важкі решітки, якими були забрані деякі вітрини. Мародери прив’язували їх тросами до вантажівок і виривали зі стін.

133

І С Т О Р І О С Ф Е РА

З кожною хвилиною обстановка в місті все загострювалася. Мародери почали підпалювати вже розграбовані будинки і магазини. У місті одночасно спалахнуло кілька десятків пожеж. Горіли цілі квартали. Через пробки пожежники просто фізично не могли дістатися до палаючих будівель, тому вогонь стрімко поширювався. Найбажанішою метою мародерів були розкішні магазини на Бродвеї. В ніч 13 липня дуже багато бізнесменів пошкодували про те, що колись вирішили відкрити на цій вулиці свої підприємства. Бродвей був розграбований дочиста, а потім підпалений відразу в декількох місцях. Пожежа охопила понад два кілометри цієї знаменитої вулиці. У деяких районах міста гасити пожежі не дозволяли самі жителі: мародери підпалювали будівлі, щоб відвернути поліцейських від грабежів на сусідніх вулицях. Якщо до охопленої вогнем хати намагалися наблизитися пожежні, в них летіли камені і пляшки із запальною сумішшю. В ніч з 13 на 14 липня 1977 року в Нью-Йорку було скоєно 1077 підпалів, на гасінні яких постраждало більше сотні пожежників. Вранці 14 липня влада Нью-Йорка почали підраховувати збитки від страшної ночі. За найскромнішими підрахунками, блекаут приніс шкоди більш ніж на мільярд доларів. Влада міста втратили 9 мільйонів доларів: 5 мільйонів в якості податків і ще 4 мільйони довелося заплатити поліції та пожежникам за понаднормову роботу. Нью-йоркські біржі втратили від відключення електрики більше 20 мільйонів доларів. Однак найстрашніші збитки понесли прості громадяни. Було розграбовано більше 2000 магазинів. Влада оголосила про те, що всі жертви нічних погромів мають право на отримання кредитів під наднизькі відсотки. Міська адміністрація у справах дрібного та середнього бізнесу була готова видавати потерпілим кредити до 500000 доларів, але скористалися щедрою пропозицією властей далеко не всі. Бізнесмени не вірили, що повторення страшної ночі неможливо, і більшість магазинів, розташованих поблизу гетто, так ніколи й не були відкриті [1]. Головною причиною «озвіріння» нью-йоркців фахівці називали важке економічне становище жителів гетто. У 1977 році безробіття серед чорношкірих збільшилося в два рази і склало 40 %. Ціни на продукти стрімко росли, а зарплати не тільки не підвищувалися, а 134

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

й в порушення законодавства навіть урізалися. «Ми довели чорношкірих до такого стану, що вони сприймають себе не як людей, а як хижих звірів», — висловився мер міста Абрахам Бін. Посол США в ООН Ендрю Янг додає: «Коли ви виключаєте світло, люди починають красти. Особливо, якщо їм нема чого їсти». Але не тільки економіка була винна в тому, що відразу головне місто Америки занурилося в хаос. Літо 1977 року було саме по собі не кращим часом для відключення електрики. І без блекаута нью-йоркці запам’ятали його як найстрашніше літо в історії [3].

1. Curvin R., Porter B. Blackout Looting! New York City, July 13, 1977. New York: Gardner Press, 1979. 240 p.

2. Feinstein J. Lessons Learned from the 1977 Blackout: Case Study 1, Sequence of Events. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.blackout.gmu.edu/archive/pdf/lessons_learned_77.pdf 3. Night of Terror. 25 July 1977. Time Magazine. P. 12–22.

135

Наші автори

Антоновський Олександр Григорович — магістр кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Савченко В. А., д. іст. н., професор кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Беркуца Дмитро Борисович — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Ліхачова О. Є., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Білоус Олександр Олександрович — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Битка Валерія Володимирівна — студентка 4-го курсу історико-філософського відділення Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Веселов Владислав Сергійович — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Присяжнюк О. М., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Дерун Наталія Віталіївна — магістр кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Гізер С. М., к. іст. н., ст. викладач кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Димчук Анатолій Володимирович — здобувач кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Добролюбська Юлія Андріївна — д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського 136

Койчева Олена Сергіївна — студентка 2-го курсу історико-філософського відділення Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Савченко В. А., д. іст. н., професор кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Колчіна Наталія Валентинівна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Ліхачова Ольга Євгенівна — к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Лучінська Аліна Артурівна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Ліхачова О. Є., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Мільничук Сергій Сергійович — магістр кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Чумак В. М., к. іст. н., доцент кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Нікітішена Катерина Володимирівна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Присяжнюк О. М., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Норенко Іван Олександрович — магістр кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Красножон А. В., д. іст. н., доцент, зав. кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Присяжнюк Олексій Миколайович — к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Родян Марія Володимирівна — ст. викладач кафедри культурології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова 137

Семко Яна Сергіївна — к. філос. н., заступник директора Одеської загальноосвітньої школи з професійним навчанням I–III ступенів № 46 Ткачук Дарія Миколаївна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Ліхачова О. Є., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Топал Катерина Іванівна — магістр кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Чумак В. М., к. іст. н., доцент кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Ушенко Дмитро Олександрович — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Чумак Володимир Михайлович — к. іст. н., доцент кафедри історії України Ун-ту Ушинського Шкурина Ніна Михайлівна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Ліхачова О. Є., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Щербина Людмила Сергіївна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Яременко Іван Віталійович — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

138

Історіосфера. Матеріали П’ятнадцятої наукової конференції викладачів, здобувачів вищої освіти та молодих учених Південно­ українського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. — Одеса, 3–4 квітня 2020 року / Редкол.: Ю. А. Добролюбська (відп. ред.). — Одеса : Ун-т Ушинського, 2020. — 140 с.

Укр. мовою

ISBN 966-7965-01-5

Наукове видання

І С Т О Р І О С Ф Е РА Матеріали наукової конференції Одеса, 3–4 квітня 2020 року Українською мовою У публікації використаний фрагмент малюнку «Маятник Фуко» Є. Іванова

Технічний редактор і коректор — Є. А. Добролюбська

Підписано до друку 26.03.2020 Формат 60 × 90 1/16 Умовн. друк. арк. 6,9 Наклад — 300 прим. Зам. № 118

Надруковано на поліграфічній базі приватного підприємства «ЦВТ»: 65014, Одеса, вул. Успенська, 9