Передмова У жовтні 1945 року американець Чарлі Сваарт, який служив у Японії, нараз відчув себе п’яним, хоча не вживав алкоголю кілька днів1. По тому як він виспався, сп’яніння минуло, але за якийсь час повернулося знову. Чарлі запевняв колег та друзів, що взагалі не п’є, але постійно був ніби трохи напідпитку, тож людям, які його оточували, було важко в це повірити. Лікарі, до яких Чарлі звертався по допомогу, стенали плечима: у зразках крові та в повітрі, що він його видихав, справді був етиловий спирт, але звідки він узявся в організмі Чарлі, ніхто не знав. Лише по двадцяти роках вимушеного пияцтва Чарлі нарешті з’ясували, що в історії медицини був іще один подібний випадок. Японський бізнесмен так само, як і Чарлі, несподівано п’янів. І лікарі дошукалися причини: з’ясувалося, що в кишечнику жертви алкоголізму жили гриби Candida albicans. Узагалі вони живуть на слизових оболонках у більшості людей і, як правило, ніяк їм не шкодять, але японець підхопив десь рідкісний штам: його гриби переробляли будь-які вуглеводи, що надходили із їжею, на етиловий спирт і виділяли алкоголь у кишечник, де він засвоювався так само, як під час звичайного вживання.
7
АСЯ КАЗАНЦЕВА ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ!
Прочитавши про цього пацієнта, Чарлі відразу ж вирушив до лікаря і попросив призначити йому курс протигрибкових препаратів. Американські ліки йому не допомогли, тож довелося ще й повертатися до Японії і просити місцевих лікарів вилікувати його тими самими препаратами, які знищили інфекцію в його попередника. Тож коли гриби було вбито, Чарлі нарешті зміг відчути себе тверезим — уперше за довгі роки. Історія Чарлі Сваарта може здатися унікальною, та насправді в нас становище приблизно таке саме, як і в нього. Так, у більшості з нас немає тих паразитів, які хімічно впливали б на нашу поведінку (хоча взагалі в природі такі випадки досить поширені: токсоплазма робить мишей хоробрими, черв’як-волосатик змушує коників топитися, а ланцетоподібні двоустки викликають у заражених мурах непереборне бажання повзти травинками вгору2). Але паразити і не потрібні. Ми самі чудово впораємося із цим завданням. Будь-які наркотики, що їх вигадала людина, працюють за одним принципом: вони конкурують із тими психоактивними речовинами, які головний мозок постійно виробляє абсолютно самостійно. Марихуана діє на рецептори, призначені для сприйняття ендогенних канабіноїдів. Нікотин конкурує із ацетилхоліном у нашому мозку. Героїн пригнічує синтез ендорфінів, які цілком успішно тамують біль і роблять нас щасливими, доки немає наркотичної залежності. Саме тому фраза «Дякую, мені свого дуру задосить» є найбільш біологічно грамотним відхиленням пропозиції напитися чи вколотися. Його справді задосить, поки мозок не встиг звикнути до зовнішніх подачок. Але це ще не найцікавіше. Немає нічого дивного в тому, що речовини, які синтезує головний мозок, упливають
8
Передмова
на настрій: ніби мозок для того і потрібен, щоб формувати наші емоції, нашу свідомість, нашу особистість. А взагалі він призначений не лише для цього. Думаємо ми кількома сантиметрами кори, а решта, півтора кілограма нервової тканини, постійно обробляє невербальну інформацію — і не лише ту, що надходить із зовнішнього середовища (це ми бодай якось усвідомлюємо), але й ту, що надходить від тіла (і це практично відбувається цілковито поза свідомістю). І з’ясовується, що на роботу мозку, як і на наш настрій, суттєво впливають також ті речовини, які циркулюють у крові, будучи синтезованими десь на околицях тіла: у яєчниках, надниркових та інших залозах внутрішньої секреції. Будь-які гормони спочатку виникають в еволюції для того, щоб контролювати стан внутрішніх органів і керувати суто фізіологічними реакціями. Але якщо з’ясовується, що у відповідь на зміну рівня гормону доречно скоригувати й поведінку — якщо це дає користь, тобто підвищує шанси вижити або виростити потомство, — то гени, що забезпечують такі реакції, теж поширюються в популяції. Внаслідок цього ми тягнемо цю темну спадщину тривалої біологічної еволюції в наше сучасне життя. Гормони стресу не лише гальмують травлення й поліпшують кровопостачання м’язів, щоб нам було простіше битися чи тікати, але й викликають бажання чинити ці дії, цілковито безглузді за сучасних соціальних стресів типу догани від начальника. Прогестерон, що запобігає скороченням матки, не лише забезпечує можливість виносити дитину, але й знижує тривожність жінки, щоб оберігати ембріон під час розвитку від шкідливих для нього стресорних гормонів. Ми розплачуємося за це помітним підвищенням тривожності в той момент, коли рівень прогестерону різко падає у зв’язку з пологами, абортом чи менструацією.
9
АСЯ КАЗАНЦЕВА ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ!
Ми дивимося на світ крізь призму тисяч хімічних сполук, що контролюють наше мислення, поведінку, смаки. Для біолога «вирують емоції» — майже науковий термін
Активність синтезу цілої низки гормонів залежить від кількості сонячного світла, що надходить на сітківку, — це дуже корисно, щоб знижувати активність восени й розпочинати розмноження навесні, але сучасній людині начебто вже зовсім нема причин перетворюватися на сумну мумію в листопаді й закохуватися аби в кого в березні. Проте ми всі схильні так поводитися — хтось більшою мірою, хтось меншою. Чудовий людський мозок — цей продукт біологічної еволюції — є не більш ніж вдалою надбудовою над мозком мавпи, мозком примітивного стародавнього ссавця-комахоїда, мозком древньої амфібії, мозком риби і далі в глиб століть. А еволюція ніколи не досягає досконалості. Щоб вижити й залишити потомство, не треба бути кращим за всіх: досить бути трішки кращим за сусіда по савані. У результаті природний відбір постійно керується
10
Передмова
принципом «працює — не чіпай» — адже, щоб принципово поліпшити щось, треба спочатку поступитися досягнутими успіхами, а цей етап може спричинити катастрофічне зниження пристосовності, тож пережити його зазвичай неможливо. Про це промовисто свідчить анатомія людини. Найпростіший приклад — наша чудернацька інвертована сітківка. На відміну від восьминогів (зір яких розвивався незалежно від нашого), людські нервові волокна, котрі передають сигнал до мозку, проходять поверх світлочутливих клітин, заважаючи їм ефективно вловлювати фотони. Більше того, потім усі нервові волокна збираються в єдиний зоровий нерв, який має піти з ока до мозку — і він робить це, наскрізно проходячи крізь сітківку й формуючи на ній сліпу пляму. Тобто практично всередині сітківки кожного ока є зона, узагалі не здатна щось бачити. У повсякденному житті ми цього не помічаємо, бо існує низка компенсаторних пристосувань. Річ у тім, що очне яблуко постійно здійснює дрібні рухи — саккади, і розташування невидимої зони змінюється так швидко, що ми не встигаємо звернути на неї увагу. А ще у нас все ж двоє очей, і те, чого не бачить одне око, сприймає друге. Проте переконатися в існуванні сліпої плями дуже просто.
А де? Тримайте сторінку перед собою горизонтально. Затуліть долонею праве око, а лівим оком дивіться на праву частину напису. Якщо тепер, продовжуючи фокусуватися на правій частині, почати дуже повільно наближати сторінку, то в певний момент ліва частина напису просто зникне, бо вона потрапила на сліпу пляму лівого ока. Звісно, від
11
АСЯ КАЗАНЦЕВА ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ!
подиву людина відразу спрямовує погляд на ліву частину напису, тож він миттєво з’являється знову. Безглузді та нераціональні рішення трапляються не лише в анатомії нашого мозку, але й у принципах його роботи. Хай першим кине в мене каменем той, хто аніразу в житті не почувався нещасним, коли на те не було суттєвих об’єктивних причин, не купував у магазині якусь дурню, не ображав ненароком когось зі своїх близьких, не напивався так, що ледь тримався на ногах, і не влипав у комп’ютерні ігри тоді, коли конче треба було вчитися чи щось робити. Є певні підстави вважати, що все це відбувається саме через те, що мозок — дурень, а не світла досконалість. Це дуже болюче питання. Завжди є велика спокуса геть усі дурниці, які ти робиш, покласти на свою біологічну природу, невдалі гени, неправильний рівень гормонів, і взагалі, це все тітка винна, як казав король у п’єсі Шварца. Проте є і зворотна проблема: як правило, ми надто високої думки про людський розум і тому починаємо страшенно гризти себе та інших за будь-який капосний вчинок чи звичайну дурість. Істина десь посередині. Так, у нас є здатність до раціо нального мислення, до обмірковування своїх учинків та прогнозування їх наслідків і взагалі ми можемо втриматися від будь-якої неправильної дії, якщо докладемо до цього зусиль. Але водночас кількість цих зусиль справді залежить від поточного функціонального стану, що визначається цілою низкою суто біологічних факторів. І мені здається, що їх непогано було б усвідомлювати і враховувати, щоб бути добрішими до себе й до тих, хто нас оточує, і розуміти, що кожна людина час від часу може чинити нерозумно. І це зазвичай відбувається не через те, що людина погана,
12
Передмова
а тому, що вона втомлена і в неї ось саме зараз забракло вільних нейромедіаторів, щоб утриматися від дурниці, якої так прагнув її блазнюватий мозок. Автори прислів’я про те, що завтра вранці буде видніше, а також нахабні казкові герої, які вимагали від Баби-Яги, щоб та їх спочатку нагодувала, а по тому вже розпитувала, неабияк зналися на біології — адже будь-яка проблема стає простішою, коли в мозку є ресурси, щоб із нею працювати. У цій книжці я спробувала описати основні біологічні пастки, які заважають нам щасливо жити і як слід поводитися. Перша частина присвячена шкідливим звичкам і тим механізмам, які заважають нам їх позбутися. Я, наприклад, практично впевнена, що, коли б мені вчасно пояснили, як саме нікотин вбудовується у біохімічні процеси в головному мозку, я б узагалі не починала курити, тож це знання здається мені важливим. Друга частина книжки, звісно, про любов: ця сфера життя сповнена різноманітних біологічних механізмів, вона вся працює на гормонах, на генетичних особливостях партнерів, на їхньому сприйнятті запаху, на їхніх менструальних циклах (точніше, циклі одного з партнерів: розділу про гомосексуальність у книжці немає, бо я не вважаю, що цей варіант норми потребує виправдань, хоча біологічні передумови відомі й для нього). Третя частина розповідає про стрес і депресію, про те, які біологічні передумови змушують нас почуватися нещасливими і як можна із цим боротися з використанням усіляких біологічних хитрощів, наприклад фізіологічно зумовленої стимуляції власного викиду ендорфінів. Для того щоб сприймати цей текст, зовсім не обов’язково володіти глибокими біологічними знаннями. Скоріше навіть навпаки: якщо ви ними володієте, то щонайменше
13
АСЯ КАЗАНЦЕВА ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ!
половина досліджень, згаданих у книжці, навіють на вас смертельну нудьгу («Знову вибір сексуального партнера за запахом, сто разів усі про це писали, ну скільки можна?»). Проте не завадить у загальних рисах згадати шкільну програму (ну там синапси, гени, гормони, оце все) і приблизно уявляти, яким чином клітини можуть сприймати зовнішні сигнали та реагувати на них. Якщо вам у процесі читання книжки здасться, що ви не знаєте чогось важливого і це заважає сприймати нову інформацію, можна спробувати прочитати останній розділ — «Стислий курс біології». Там немає нічого нового й дивного, це просто довідкова інформація, ті речі, які здаються біологам чи науковим журналістам загальновідомими і тому вони забувають писати про них окремо. Я повинна відразу попередити потенційних читачів, що я ніколи не займалася нейрофізіологією як учений. П’ять років тому я закінчила кафедру вищої нервової діяльності петербурзького біофаку, але відразу ж після цього втекла на телебачення й відтоді моїм уподобанням є лише наукова журналістика — а в неї м’якші вимоги до достовірності та коректності згадуваних фактів, ніж у науки (проте суворіші щодо їхньої цікавості та зв’язку з повсякденним життям). Усе, що написано в цій книжці, видається мені правильним і обґрунтованим, але в деяких випадках це лише моє суб’єктивне бачення (сформоване, утім, із урахуванням наукової інформації, яку я безперервно поглинала протягом останніх десяти років). І навіть тоді, коли я прямо викладаю дані експериментів і посилаюся на них (а в основному я саме це й роблю), я все одно не готова присягнутися на «Походженні видів…», що у світовій науці не існує альтернативних теорій, які пояснюють ті самі факти більш коректно, і не існує альтернативних
14
Передмова
експериментів, у яких були отримані інші дані. Мене заспокоює лиш те, що книжку перед публікацією читали чудові редактори та рецензенти, і коли б тут було щось принципово неправильне, то вони б це помітили. Але дрібні помилки й хиби в книжці майже напевно є, і тому в жодному разі не треба безоглядно вірити всьому, що тут написано. Вірте лише в те, що вам подобається.