ТЕМА 10. ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ План Поняття, ознаки та склад злочину. Стадії вчинення злочину та співучасть у вчиненні злочину. Обставини, що виключають злочинність діяння. Покарання та його види.
1. 2. 3. 4.
1. Поняття, ознаки та склад злочину Кримінальне право – галузь права України, що визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання необхідно застосувати до осіб, що їх вчинили У цій галузі Кримінальний кодекс займає особливе, унікальне місце, тому що він – єдине джерело права. У галузі кримінального права немає підзаконних актів, не припускається застосування юридичних прецедентів або правових звичаїв. Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р. і введений в дію з 1 вересня 2001 р. Кримінальний кодекс містить Загальну й Особливу частини, які поділяються на розділи і статті. Загальна частина Кримінального кодексу складається з 15 розділів. Вона містить завдання Кримінального кодексу, підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину і покарання, види кримінальних покарань, загальні засади призначення покарань і звільнення від них, особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх та інші загальні положення. Особлива частина Кримінального кодексу складається з 20 розділів. Вона містить вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, і конкретні покарання за вчинення цих діянь. Кожен розділ Особливої частини Кримінального кодексу присвячений певній групі злочинів. Критерієм для поділу на глави є родовий об’єкт – однорідні соціальні блага, цінності, суспільні відносини, на які посягає злочин. Наприклад, розділ І містить склад злочинів проти основ національної безпеки України, розділ II – злочини проти життя і здоров’я особи, розділ III – злочини проти свободи, честі й гідності людини. Закон про кримінальну відповідальність має зворотну силу в прямо передбачених законом випадках. Скасування злочинності і караності діяння, пом’якшення кримінальної відповідальності за нього здійснюються шляхом видання закону, який виключає із змісту Кримінального кодексу окремі статті або вносить відповідні зміни до окремих його статей. Законом, що скасовує злочинність діяння, вважається закон, який не визнає злочином діяння, яке попереднім законом визнавалось злочином. Це означає, що діяння, вчинене до набуття чинності законом про скасування злочинності цього діяння, вже не містить складу злочину, а тому не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Кримінальна справа щодо особи, яка вчинила таке діяння, не може бути порушена, а порушена підлягає припиненню за відсутності складу злочину. Особи, які відбувають покарання за такі діяння, підлягають звільненню від покарання, а особи, що вже відбули покарання, визнаються такими, що не мають судимості.
Закон про кримінальну відповідальність вважається таким, що пом’якшує кримінальну відповідальність у випадках, коли:
він зменшує встановлену раніше максимальну або мінімальну межу покарання;
при незмінності меж основного покарання виключається додаткове покарання, що
було раніше передбачене як обов’язкове або факультативне, або передбачається факультативнододаткове покарання, що раніше було обов’язковим;
при незмінності меж основного покарання передбачається м’якіший, ніж існував
раніше, вид додаткового покарання;
при незмінності меж основного покарання передбачається той же вид додаткового
покарання, але із зменшеною максимальною або мінімальною межею покарання;
замість однієї відносно-визначеної санкції запроваджується альтернативна санкція, яка
передбачає м’якше покарання:
альтернативна санкція, не змінюючи меж основного покарання встановлює м’якіший
(другий вид альтернативного покарання);
стаття закону, що діяв раніше, не мала поділу на частини, а відповідна стаття нового
закону складається з декількох частин, одна з яких пом’якшує покарання за діяння, яке підпадає під її дію. Кримінальна відповідальність є найтяжчим видом юридичної відповідальності, правовим наслідком вчинення злочину і полягає у застосуванні до особи, яка вчинила злочин, державного примусу у формі покарання, передбаченого чинним Кодексом. Злочин – це передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину Поняття злочину включає такі ознаки: 1)
наявність діяння;
2)
передбаченість діяння чинним Кодексом;
3)
суспільне небезпечний характер діяння;
4)
винність особи у вчиненні діяння;
5)
вчинення діяння суб’єктом злочину;
6)
караність.
Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння (дія або бездіяльність). Злочинна дія – це активна форма поведінки особи. Наприклад, крадіжка, розбій, вимагання – це злочини, скоєні у вигляді дії. Злочинна бездіяльність – це пасивна форма поведінки людини. Вона спостерігається тоді, коли на особу покладались законом, договором, випливали з професійних, посадових, сімейних відносин певні обов’язки і якщо особа їх не виконала. Наприклад, злочином, вчиненим у вигляді бездіяльності, є ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ).
Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу. Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Ця ознака виражає соціальну сутність злочину, її називають матеріальною ознакою злочину. Злочин – це завжди винне діяння. Особа при вчиненні злочину має відповідне психічне відношення до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбачених Особливою частиною Кодексу, та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина – психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків Вина існує у формах умислу і необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим визнається намір, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим визнається умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоч не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність
поділяється на злочинну самовпевненість
і
злочинну недбалість.
Необережність визнається злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність визнається злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоч мала і могла їх передбачити. Відсутність провини не дає можливості розглядати діяння як злочин. Суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Осудною визнається особа, що під час скоєння злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Кримінальній відповідальності підлягають також особи, котрі досягли 14 років, що скоїли злочини, соціальну небезпеку яких вони здатні усвідомлювати. Вичерпний перелік таких злочинних діянь визначений Кримінальним кодексом (ч. 2 ст. 22). Не є злочином діяння, яке хоч і передбачене Кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло істотної шкоди, наприклад, крадіжка пачки масла, буханця хліба, пляшки води. Ці діяння є адміністративним проступком. Караність злочинного діяння означає, що за здійснення конкретного злочину Кримінальним кодексом встановлене відповідне покарання. Класифікація злочинів – це розподіл злочинів, передбачених чинним Кодексом, на групи за певними ознаками. У теорії кримінального права злочини поділяються залежно від важливості об’єкта, який охороняється, способів вчинення злочинів, форм вини тощо.
Класифікація злочинів здійснюється залежно від ступеня їх тяжкості: 1)
злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більш ніж два роки чи інше, більш м’яке покарання. Наприклад, до таких злочинів належить незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145), незаконне використання товарного знаку (ст. 229), жорстоке поводження з тваринами (ст. 209); 2)
злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більш ніж п’ять років. Прикладами таких злочинів можуть бути підміна дитини (ст. 148), виготовлення, збут і використання підроблених недержавних цінних паперів (ч. 1 ст. 224), завідомо незаконне затримання чи незаконний привід (ч.1 ст. 371); 3)
тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення
волі на строк не більш ніж десять років. Приклади тяжких злочинів – умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121), розбій (ч. 2 ст. 137); 4)
особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі на строк понад десять років чи довічне ув’язнення. Наприклад, до особливо тяжких злочинів належать державна зрада (ст. 111), умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 ККУ). Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно-небезпечне діяння як злочинне Елементами складу злочину є: 1)
об’єкт злочину – це те, проти чого спрямований злочин, тобто те, чому він
спричиняє або може заподіяти шкоду. Як об’єкт злочину можуть виступати цінності, перераховані у ч. 1 ст. 1 ККУ; 2)
об’єктивна сторона злочину – це те, як злочин виявляється у реальній дійсності.
Вона охоплює вчинене діяння, злочинні наслідки та причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засіб та обставини вчиненого діяння; 3)
суб’єкт злочину – це фізична особа, яка є осудною і досягла встановленого
чинним Кодексом (ст. 22) віку кримінальної відповідальності за даний злочин. У деяких випадках для визнання особи суб’єктом злочину, крім осудності і встановленого віку, необхідна наявність деяких інших, спеціальних ознак (так званий спеціальний суб’єкт), наприклад, належність до іноземного громадянства, певне службове становище тощо; 1) суб’єктивна сторона злочину – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої чинним Кодексом, та наслідків, що настали або можуть настати в результаті її дії чи бездіяльності. Суб’єктивна сторона злочину виражається у вині суб’єкта, яка може бути у формі умислу або необережності. Сутність різних видів умислу та необережності визначається у ст. 24 і 25 ККУ.
Відсутність у діянні хоча б однієї з ознак, що входять до складу злочину, виключає можливість кваліфікувати це діяння як злочин, а тому не дає підстав для кримінальної відповідальності. З викладеного випливає, що саме лише бажання особи вчинити певне суспільне небезпечне
діяння,
її
переконання
у
необхідності
і
обґрунтованості
таких
діянь,
висловлювання про бажання їх вчинити, якщо вони не супроводжуються певними діяннями, спрямованими на їх реалізацію у дійсність, не є злочинами і не можуть бути підставою для виникнення кримінальної відповідальності. Ознаки складу злочину поділяються на дві групи:
необхідні – це ті, без яких неможлива наявність складу злочину (вина і осудність);
факультативні – це ті, які є обов’язкові для одних складів злочинів і необов’язкові для
інших. 2. Стадії вчинення злочину та співучасть у вчиненні злочину Стадії вчинення злочину – це етапи підготовки і здійснення умисного злочину Злочин з необережності стадій не має. Стадії вчинення злочину можуть міститися тільки у злочинах, вчинених з прямим умислом. Стадії вчинення злочину відрізняються між собою і моментом закінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчено винним, але його вчинення може і не вдатися і тому припинитися на попередніх стадіях (готування до злочину або замаху на злочин). Якщо злочин закінчений, він поглинає попередні етапи (стадії) вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на кваліфікацію. Проте ці стадії мають самостійне юридичне значення, коли злочин незакінчений з причин, які не залежали від волі винного. У цих випадках його діяння кваліфікуються відповідно як готування до злочину чи замах на злочин. Чинний Кодекс визнає злочинними та караними три стадії вчинення злочину:
готування до злочину (ст. 14 ККУ). Під готуванням слід розуміти підшукування або
пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змову про вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Наприклад, особа пристосовує інструменти для зламу дверей, підшуковує транспортний засіб для вивезення викраденого майна, здійснює стеження за квартирою, яку збирається обікрасти;
замах на злочин (ст. 15 ККУ). Замахом на злочин визнаються умисні дії
(бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з незалежних від неї причин. Наприклад, злодій потрапив у квартиру з метою викрадення майна, але був захоплений і затриманий хазяїном;
закінчений злочин (ч. 1 ст. 13 ККУ). Закінченим злочином визнається діяння, що
містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу. Наприклад, злодій виніс викрадені речі з виламаної ним квартири і сховав
їх у заздалегідь пристосованому місці. Таким чином, він заволодів чужим майном і одержав можливість розпорядитися ним. Перші дві стадії – готування до злочину та замах на злочин мають найменування (назву) “незакінчений злочин” і є його видами. Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею закону, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. При цьому варто враховувати, що готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки дій, вчинених винним, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, внаслідок яких злочин не був доведений до кінця. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції складу злочину, від опису ознак злочинного діяння в законі. За моментом закінчення злочини поділяються на три види:
злочини з матеріальним складом;
злочини з формальним складом;
злочини з усіченим складом.
Злочини з матеріальним складом – це злочини, для об’єктивної сторони яких Кримінальний кодекс потребує наявності як діяння (дії або бездіяльності), так і настання суспільно небезпечних наслідків. Тому злочин з матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини Кодексу суспільно небезпечний наслідок. Наприклад, крадіжка, грабіж або пошкодження майна є закінченими з моменту спричинення майнової (матеріальної) шкоди власності (ст. 185, 186 та 194 ККУ), вбивство – з моменту заподіяння смерті іншій людині (ст. 115-119 ККУ), а тілесні ушкодження – з моменту завдання різної тяжкості шкоди здоров’ю людини (ст. 121-125 та 128 ККУ). Злочини з формальним складом – це злочини, для об’єктивної сторони яких чинний Кодекс вимагає наявності тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328 ККУ) вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю. Настання чи ненастання злочинних наслідків при вчиненні злочинів з формальним складом не впливає на факт наявності складу закінченого злочину, але це не означає, що така обставина не повинна враховуватися при призначенні покарання винному. Злочини з усіченим складом – це різновид злочинів з формальним складом, вони є закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає у тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на більш ранню стадію, тобто на стадію готування до злочину чи замаху на злочин. По суті, в злочинах з усіченим складом законодавець передбачає в Особливій частині Кодексу відповідальність за замах на злочин, а інколи за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. До такої конструкції законодавець вдається при найнебезпечніших діяннях з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях. Наприклад,
розбій (ст. 187 ККУ) є закінченим злочином з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, а вимагання (ст. 189 ККУ) – з моменту, коли поставлена вимога передачі чужого майна чи права на майно, або з моменту вчинення будь-яких інших дій майнового характеру. Створення усічених складів дає можливість запобігти пом’якшенню покарання за вчинене готування до злочину чи замах на злочин і розглядати стадію готування до злочину як замах на злочин. Кримінальний кодекс заохочує добровільне припинення приготування до злочину або замаху на злочин, гарантуючи повне звільнення від кримінальної відповідальності або принаймні зменшення її обсягу. Ознаками добровільної відмови від злочину є:
остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
відмова від злочину з волі самої особи;
наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.
Добровільна відмова від доведення злочину до кінця – це добровільне й остаточне припинення особою попередньої злочинної діяльності при усвідомленні нею можливості її завершення. Таким чином, добровільна відмова можлива тільки на стадіях готування і замаху. Наприклад, особа знайшла інструменти, необхідні для зламу дверних запорів, автомобіль для вивезення викрадених речей, але потім добровільно відмовилася від вчинення крадіжки. У цьому разі відбувається добровільна відмова від вчинення злочину, і, відповідно, особа звільняється від кримінальної відповідальності. Однак можлива інша ситуація – здійснені особою підготовчі дії або замах на злочин містять ознаки іншого закінченого злочину. Наприклад, особа придбала пістолет для вбивства, а потім відмовилася від скоєння цього злочину. У цьому разі дії особи з придбання вогнепальної зброї є закінченим складом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України. Згідно зі ст. 18 ККУ однією з необхідних ознак суб’єкта злочину є його осудність. Осудність – обов’язкова умова визнання провини обвинуваченого, тобто осудність є передумовою вини. Осудність – здатність особи під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, усвідомлювати значення своїх дій, розуміти їх характер, передбачати їх наслідки для себе і оточуючих, свідомо керувати своїми діями і нести в зв’язку з цим кримінальну відповідальність і покарання. Такий стан психіки особи визначає її право вибору, свободу волі. Осудна особа підлягає кримінальній відповідальності згідно з розпорядженнями Кримінального кодексу. Неосудність – це обумовлена розладом психіки нездатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними в момент скоєння суспільне небезпечного діяння. При вирішенні питання про визнання особи неосудною використовують медичний і юридичний критерії. Медичний критерій розглядається за наявності однієї з таких умов: 1) хронічна психічна хвороба. Поняття “хронічне психічне захворювання” об’єднує психічні захворювання, які протікають тривало (не менше трьох місяців) або мають часто рецидивуючий
перебіг і тенденцію до прогресивності, що призводить до глибоких та стійких патологічних змін психіки, які виражаються у глибокому розладі психологічного контакту з реальною дійсністю, виражених порушеннях мислення, свідомості, пам’яті, афекту, поведінки, критичних здібностей. Останні порушують судження і поведінку, нездатність усвідомлювати чи оцінювати реальність. До категорії хронічних психічних захворювань відносять шизофренію, пресенільні психози, старечу недоумкуватість, прогресивний параліч, епілепсія); 2) тимчасовий розлад психічної діяльності. Під поняттям тимчасовий розлад психічної діяльності мається на увазі широкий спектр психічних розладів, які мають різну тривалість і закінчуються видужанням. До них належать алкогольні та інші інтоксикаційні психози (біла гарячка, галюциноз, гострий параноїд), реактивні психози (тимчасові розлади психічної діяльності, що виникають внаслідок дії психічної травми), так звані виключні стани (короткочасні психотичні розлади з раптовим початком, з порушенням свідомості, бурхливим перебігом з рухомою активністю, які завершуються повним видужанням з амнезією періоду психозу: патологічне сп’яніння, патологічний афект, смеркові стани свідомості та ін.), стани декомпенсації при психопатіях та ін.; 3) недоумство – вроджене чи набуте внаслідок травм, інфекцій порушення розумових здібностей; До цієї групи належать усі психічні розлади, що характеризуються стійким зниженням психічної діяльності з порушенням інтелектуального функціонування, мислення, пам’яті, критики, зворотніми змінами особистості, вираженим порушенням або неможливістю соціального пристосування. Такі порушення можуть бути як природженого (олігофренія), так і набутого характеру (атеросклеротична деменція тощо). 4) інший хворобливий стан – розлад психічної діяльності, що не підпадає під ознаки перших трьох категорій. У даному випадку йдеться про стани, які не належать до категорії психічних захворювань у вузькому розумінні слова, але мають певні порушення психічної діяльності і розцінюються як такі, в яких є якісні відмінності від психічної норми. До таких станів традиційно відносять психопати, патологічний пубертатний криз, психічний інфантилізм, аномалії психіки у глухонімих, пухлини мозку та ін.). Юридичний критерій включає дві ознаки: 1)
інтелектуальну – нездатність особи усвідомлювати свої дії, включаючи їх юридичне
значення; 2)
вольову – нездатність особи керувати своїми діями при усвідомленні їх суспільної
небезпеки. Наприклад, піроман не в змозі перебороти хворобливого потягу до підпалів. Визнання особи неосудною можливо тільки за наявності одночасно медичного й юридичного критеріїв. Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності. До неї вживаються тільки примусові заходи медичного характеру (влаштування до психіатричної лікарні). Обмежена осудність означає, що під час здійснення злочину особа внаслідок психічного розладу була нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (або бездіяльність) і керувати ними. Особа,
визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності. Однак при призначенні покарання суд враховує обмежену осудність особи і може вживати замість покарання примусові заходи медичного характеру. Часті випадки, коли навмисний злочин вчиняється двома і більше особами, інакше кажучи, – співучасть у злочині. Здійснення злочину у співучасті підвищує його суспільну небезпеку і тому визнається кримінальним законом обставиною, що обтяжує відповідальність. Співучасть має ряд ознак: 1)
учасниками злочину є не менш ніж дві деліктоздатні особи. Не є співучастю скоєння
злочину однією деліктоздатною особою за допомогою неосудної особи або особи, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність; 2)
злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників;
3)
всі співучасники діють умисно.
За роллю, що виконують співучасники злочину, розрізняють просту співучасть (співвинність), коли дії всіх співучасників однотипні, і складну співучасть, коли всі співучасники виконують різні ролі. Види співучасників: 1)
виконавець – особа, що безпосередньо вчинила злочин, або та, що вчинила його шляхом
використання осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності (неосудних, тих, що не досягли віку кримінальної відповідальності); 2)
організатор – особа, що організувала скоєння злочину чи керувала його здійсненням, або
створила організовану групу чи злочинну організацію та керувала нею, або забезпечувала фінансування чи організоване приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації; 3)
підбурювач – особа, що підмовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншими засобами
схилила іншого співучасника до вчинення злочину; 4)
посібник – особа, що порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням
перешкод сприяла скоєнню злочину іншими співучасниками, а також особа, що заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати або збути такі предмети. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 (Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом) та 396 (Приховування злочину) ККУ. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.
3. Обставини, що виключають злочинність діяння У деяких випадках вчинки людини мають зовнішню схожість зі злочином, однак не тільки не становлять суспільної небезпеки, але і визнаються припустимими і навіть суспільно корисними. Кримінальний кодекс містить перелік обставин, що виключають злочинність діяння, а отже, і кримінальну відповідальність. До них належать: 1. Необхідна оборона. Це дії, вчинені з метою самозахисту, захисту іншої особи, захисту суспільних чи державних інтересів від злочинного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає. При цьому не можна вдаватися до перевищення меж необхідної оборони. Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1)
мету оборони;
2)
спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди;
3)
характер дій того, хто захищається;
4)
своєчасність;
5)
співрозмірність оборони.
Право на необхідну оборону належить кожній особі незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 “Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” та 124 “Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця ККУ”. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. 2. Затримання особи, що вчинила злочин. Це дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, що вчинила злочин, і доставлення її до відповідних органів влади. При цьому, як і в разі необхідної оборони, не можна перевищувати міри, необхідної для затримання злочинця. Дії, якими вчинено шкоду особі, що скоїла злочин, при її затриманні не визнаються злочинними і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності при наявності у сукупності таких умов:
особа, якій вчинено шкоду, здійснила діяння, що має ознаки злочину (посягання на
життя, здоров’я чи статеву недоторканність, грабіж, крадіжка тощо);
дії, якими вчинено шкоду, здійснювалися безпосередньо після здійснення злочинцем
посягання;
дії були спрямовані на затримання злочинця і доставлення його відповідним органам
влади, наприклад до відділу міліції;
при здійсненні дій не було допущено перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця. При цьому не має значення, хто здійснив дії, спрямовані на затримання злочинця, – особа, яка постраждала від посягання злочинця (потерпілий), чи будь-яка інша особа. 3.
Крайня
необхідність.
Крайньою
необхідністю
визнається
заподіяння
шкоди
охоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі, суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку неможливо було відвернути іншими засобами. Шкода буде вважатися вчиненою у стані крайньої необхідності, а тому не буде злочином і не буде підставою для притягнення особи, яка її вчинила, до кримінальної відповідальності за наявності у сукупності таких умов:
шкода заподіюється з метою усунення реальної небезпеки, що безпосередньо, у даний
момент, загрожує законним правам та інтересам будь-якої особи, держави чи суспільства;
у даній обстановці небезпеку не можна було усунути іншими засобами;
при заподіянні шкоди не було перевищено меж крайньої необхідності.
Небезпека, що усувається, може виходити із природних явищ (повінь, пожежа, яка виникла від удару блискавки тощо), від тварин, що нападають, з дій неосудних (малолітніх, душевнохворих) людей, якщо про їх неосудність відомо тому, кому вони загрожують, та ін. Правомірні дії будь-яких суб’єктів стану крайньої необхідності не утворюють. Якщо існує засіб усунення небезпеки без заподіяння шкоди, то стан крайньої необхідності не виникає. 4. Фізичний чи психічний примус. Не є злочином діяння особи, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Для того щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність ряду умов: а) діяння, які вчинили шкоду, здійснені під впливом фізичного примусу. Фізичний примус – це фізичний вплив на організм особи, який здійснюється без її згоди і в результаті якого їй завдаються больові відчуття або створюється загроза для її здоров’я або життя з метою примусити особу до вчинення певних злочинних діянь. Призначення фізичного примусу полягає у подавленні волі особи і підкоренні волі суб’єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб’єктів (заподіяти шкоду), щоб припинити больові відчуття. Біль може викликатись різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін’єкцій тощо;
б) вплив фізичного примусу повинен бути безпосереднім. Це означає:
по-перше, больові відчуття завдавались особі, яка під їх впливом заподіяла шкоду.
Заподіяння шкоди однією особою з метою припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 і при наявності відповідних умов повинні розглядатись як крайня необхідність (ст. 39);
по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових
відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу або зразу ж після його припинення; в) рівень фізичного примусу на особу (рівень її больових відчуттів) повинен бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками і заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. При оцінці даної умови слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, які може переносити людина, явище абсолютно суб’єктивне: біль, який може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним. Якщо особа піддалася фізичному примусу, але при цьому зберігала можливість керувати своїми діями, її діяння розцінюється як вчинене за пом’якшуючих обставин. Діяння, вчинене під психічним примусом, виключає відповідальність лише в тому разі, якщо воно завдає меншої шкоди, ніж психічне насильство. Наприклад, матеріально відповідальна особа звільняється від відповідальності, якщо вона передала довірене їй майно злочинцям, які погрожували особі вбивством. 5. Виконання наказу чи розпорядження. Якщо особа виконувала законний наказ чи розпорядження і при цьому заподіяла шкоду охоронюваним інтересам, вона не несе кримінальної відповідальності. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, на виконання яких вона вчиняла певні діяння, то кримінальної відповідальності вона не несе через відсутність вини. У такому випадку кримінальній відповідальності підлягає тільки особа, що віддала цей наказ чи розпорядження. При цьому немає значення, з яких причин – об’єктивних чи суб’єктивних – виконавець не усвідомлював або не міг усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, які він виконував. Не підлягає відповідальності особа, що відмовилась виконати явно злочинний наказ або розпорядження. 6. Діяння, пов’язане з ризиком. Ризик визнається виправданим, якщо поставлена суспільно корисна мета не могла бути досягнута
іншим шляхом. Ризик визнається виправданим при
наявності у сукупності таких умов:
мета, на досягнення якої спрямоване діяння, може бути досягнута виключно шляхом
здійснення дії (бездіяльності), в результаті якої виникає можливість настання шкоди певним правоохоронюваним інтересам;
особа, яка здійснює дію (бездіяльність), в результаті якої можливе настання шкоди
певним правоохоронюваним інтересам (допускає ризик), вживає заходи для відвернення такої шкоди;
особа, яка допускає ризик, має обґрунтовані підстави розраховувати, що вжиті нею
заходи відвернуть настання в результаті її діяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Прикладом виправданого ризику є проведення хворому, який знаходиться у критичному стані, складної операції з додержанням встановленої медичною наукою методики. Ризик не визнається виправданим, коли особа, яка допускає ризик:
немає обґрунтованих підстав розраховувати, що її діяння не створює загрозу для
життя інших людей;
немає обґрунтованих підстав розраховувати, що її діяння не створює загрозу
екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (спалах епідемій, порушення забезпечення життєдіяльності значної кількості людей тощо). Прикладом невиправданого ризику є застосування у медичній практиці ліків, які не пройшли встановлену процедуру випробовування. 7. Виконання спеціального завдання із запобігання чи викриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди охоронюваним інтересам особою, яка, виконуючи спеціальне завдання, брала участь в організованій групі чи злочинній організації, це правило не поширюється на особливо тяжкі злочини проти особи. Спеціальне завдання – це діяльність, яка здійснюється в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльності і є однією з форм прояву оперативно-розшукової діяльності. Пункт 8 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. надає право здійснювати оперативно-розшукову діяльність у формі проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу чи особи, яка співробітничає з таким працівником або оперативним підрозділом відповідних державних органів при наявності передбачених у цьому законі підстав. Враховуючи особливості умов діяльності зазначених осіб і необхідність їх глибокої конспірації, порушення якої може призвести до реальної загрози їх здоров’ю і навіть життю, ч. 1 ст. 43 у певних межах визначає їх діяльність як обставину, що виключає злочинність їх діянь, хоч вони і мають формальні ознаки злочину. 4. Покарання та його види Покарання – примусовий захід, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у скоєнні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання є найбільш суворим видом кримінальної відповідальності
Сутність покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат і страждань (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканності, таємниці листування – при позбавленні волі). Однак кара – не єдина і навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення засуджених, запобігання скоєнню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, що поділяються на:
основні покарання;
додаткові покарання;
покарання, що можуть призначатися як основні та додаткові.
Види основних покарань: 1)
громадські роботи (на строк від 60 до 240 годин при відбуванні не більш ніж по 4
години на день). Це покарання полягає у виконанні у вільний від роботи чи навчання час суспільно корисних робіт; 2)
виправні роботи (від 6 місяців до 2 років). Із суми заробітку засудженого
утримується в дохід держави від 10 до 20 %; 3)
службові обмеження для військовослужбовців (на строк від 6 місяців до 2 років). Із
суми грошового забезпечення засудженого утримується в дохід держави від 10 до 20 %. Під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, термін покарання не зараховується у строк вислуги років для присвоєння чергового звання; 4)
арешт (на строк від 1 до 6 місяців);
5)
обмеження волі (на строк від 1 до 5 років). Покарання полягає в утриманні особи в
кримінально-виконавчій установі відкритого типу без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов’язковим залученням до праці; 6)
утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
(на строк від 6
місяців до 2 років). Цей вид покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби; 7)
позбавлення волі на певний строк (від 1 до 15 років);
8)
довічне позбавлення волі.
Основні покарання можуть призначатися лише як самостійні види. Не можна, наприклад, призначити одночасно арешт і виправні роботи. Саме з цими видами покарань пов’язується досягнення мети покарання. До основних покарань можуть приєднуватися додаткові покарання. Види додаткових покарань: 1)
позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чинів або кваліфікаційного
2)
конфіскація майна.
класу;
Ці покарання не можуть призначатися як самостійні, вони приєднуються до основних покарань. Види покарань, що можуть призначатися як основні та додаткові: 1)
штраф (від 30 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян);
2)
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (на строк
від 2 до 5 років – як основне покарання і на строк від 1 року до 3 років – як додаткове покарання). Цю групу покарань можна застосовувати як самостійно, так і приєднувати їх до основних покарань. Особливості відповідальності неповнолітніх. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент скоєння злочину виповнилося 16 років. Інакше кажучи, кримінальний закон поширює свою дію на неповнолітніх – осіб, що не досягли 18-річного віку. За вчинення діянь, протиправність і суспільна небезпека яких очевидна й у більш молодому віці, кримінальну відповідальність несуть особи, що досягли 14-річного віку, їх вичерпний перелік містить ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу: умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження; диверсія; бандитизм; зґвалтування; крадіжка; грабіж; розбій; хуліганство; умисне знищення чи пошкодження майна і деякі інші діяння. До неповнолітніх, визнаних винними у скоєнні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань: 1)
штраф;
2)
громадські роботи;
3)
виправні роботи;
4)
арешт;
5)
позбавлення волі на певний строк.
До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу і позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю. Кримінальна відповідальність неповнолітніх має певні особливості: 1) при призначенні покарання неповноліття розглядається як обставина, що пом’якшує відповідальність; 2) неповнолітній, що вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках до неповнолітнього застосовуються примусові заходи виховного характеру; 3) неповнолітньому, що вперше скоїв злочин невеликої тяжкості, не може бути призначене позбавлення волі. Якщо його виправлення можливе без застосування покарання, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є покаранням; 4) до неповнолітнього, засудженого до позбавлення волі, може бути застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням (на строк від одного року до двох років);
5) неповнолітній, що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння і подальшої бездоганної поведінки він на момент ухвалення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:
застереження;
обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, або під
нагляд педагогічного чи трудового колективу з його згоди, а також окремих громадян на їхнє прохання;
покладення на неповнолітнього, що досяг 15-річного віку і має майно, кошти чи
заробіток, обов’язку з відшкодування заподіяної майнової шкоди;
направлення неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу для дітей
і підлітків до його виправлення (на строк не більш ніж 3 роки); 6) для неповнолітніх передбачені більш м’які умови звільнення від відбування покарання. Як правило, до них у першу чергу застосовується амністія, помилування, умовно-дострокове звільнення. ККУ встановлює випадки, коли особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності у зв’язку:
з дійовим каяттям (активні і позитивні дії особи після вчинення злочину, які
безперечно свідчать про бажання усунути шкоду, спричинену злочином, а також про жалкування щодо вчиненого злочину);
з примиренням винного з потерпілим;
з передачею особи на поруки (особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або
середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин);
зі зміною обстановки (зникнення особливих умов місця та часу, що надали діянню
злочинного характеру, втрата суспільної небезпечності діяння, обстановки в житті конкретної людини, яка свідчить про втрату цією особою суспільної небезпеки);
із закінченням строків давності Законом передбачено два види строків давності:
диференційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину, та загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства або суду.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: 1)
два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене
покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2)
три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене
покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3)
п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4)
десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;
5)
п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 ККУ. Судимість – це особливий правовий стан особи, який виникає у зв’язку з постановленням обвинувального вироку і призначенням покарання та тягне певні, несприятливі для засудженого, правові наслідки, що виходять за межі покарання. Наявність судимості тягне за собою і такі загально-правові наслідки, як неможливість займатися певними видами професійної діяльності. Зокрема, особа, яка має судимість, не може бути суддею (ч. 6 ст. 7 Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р.); адвокатом (ч. 2 ст. 2 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р.); нотаріусом (ч. 1 ст. З Закону України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 р.); судовим експертом (ч. 2 ст. 11 Закону України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р.). Особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, не приймаються і на службу в міліцію (ч. 3 ст. 17 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р.). Такі особи не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури (ч. 6 ст. 46 Закону України “Про прокуратури” від 5 листопада 1991 р.); не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі або його апараті (ст. 12 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.), оскільки судимість “несумісна з заняттям посади”. Зняття судимості визначає її анулювання спеціальним з цього приводу рішенням суду (ст. 91 КК). Зняття судимості можливо лише до перебігу строків її погашення, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно практично завжди є достроковим. Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа продовжує вважатися судимою перетерплювати пов’язані з нею обмеження до повного закінчення передбачених законом строків погашення судимості.