Міністерство аграрної політики та продовольства України Миколаївський державний аграрний університет
ТЕЗИ
ДОПОВІДЕЙ
23-ої НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНОЇ СТУДЕНТСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ (16-18 березня 2011 р.)
Зареєстровано в УкрІНТЕІ, посвідчення № 76 від 01.02.11р.
Миколаїв – 2011 1
РОЗВИТОК САДІВНИЦТВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ Бебінов Р.С., студент 5 курсу Наук. керівник - к.е.н.,доцент Кушнірук В. С. Миколаївський державний аграрний університет
У продовольчому забезпеченні населення країни продуктами харчування винятково важлива роль належить плодам, ягодам та продуктам їх промислової переробки. Внесок Миколаївщини в загальнодержавне виробництво продуктів садівництва не значний. Область щорічно забезпечує не більше 2,5% загального валового збору плодоягідної продукції України. На фоні погіршення екологічної ситуації та поглиблення знань щодо організації раціонального харчування, значення плодів і ягід, як незамінних продуктів та дієтичних засобів, невпинно зростає. Слід відмітити, що в Миколаївській області фонд споживання плодів та ягід збільшився з 23,9 тис.т у 2000р. до 50,0 тис.т у 2009р., тобто в 2,1 раза (у цілому по Україні цей показник зріс на 46%). За науково-обґрунтованими нормами харчування для нормальної життєдіяльності людини потрібно споживати 90 кг фруктів на одну особу за рік, натомість в Україні цей показник в середньому за 2000–2009рр. не перевищував 46 кг. Ще нижчим є рівень споживання плодоягідної продукції одним мешканцем Миколаївщини. Грунтово-кліматичні умови та достатній природний і біологічний потенціал Миколаївщини створюють досить сприятливу базу для організації інтенсивного садівництва, формують високий виробничий потенціал для успішного його розвитку. У 2009р. садівництвом в області займалися близько 60 сільськогосподарських підприємств, з яких найбільш успішними є ЗАСТ «Зоря Інгулу» Баштанського району, ВАТ «Радсад» Миколаївського району, ВАТ «Зелений Гай» Вознесенського району. Садівництво області розвивається нерівномірно і характеризується суттєвими коливаннями валових зборів плодів та ягід. Найнижчий рівень виробництва цієї продукції за останні дев’ять років спостерігався в 2002р. (197,8 тис.ц), найвищій – у 2005р. (371,0 тис.ц). У 2009р. валовий збір плодів та ягід проти 2008р. зменшився на 22,4% і становив 286,5 тис.ц. Окремо слід відмітити ситуацію, яка склалася у 2006р., коли внаслідок негативних погодних умов відбулося різке скорочення виробництва плодоягідної продукції з 371 тис.ц до 204,8 тис.ц, або на 44,8%. Разом з тим, станом на 1 листопада 2010р. виробництво плодоягідних культур становило 365,1 тис.ц, що на 28,5% більше ніж на аналогічну дату попереднього року. Амплітуда коливань урожайності плодоягідної продукції за вищезгаданий період в усіх категоріях господарств знаходилася в межах від 19,5 до 66,8 ц з 1 2
га, зокрема в сільськогосподарських підприємствах – від 10,5 до 39,4 ц. А це, в свою чергу, свідчить про резерви підвищення продуктивності площ насаджень. За останнє десятиріччя в цілому по області найвища урожайність отримана у 2008р. – 66,8 ц з 1 га. Найбільш не врожайним видався 2002р. – зібрано по 19,5 ц з 1 га. Виробництво плодів сільськогосподарськими підприємствами Миколаївщини, незважаючи на негативний вплив в окремі роки погоднокліматичних умов, майже завжди було прибутковим. Виключенням є 2000р., коли рівень рентабельності від реалізації плодової продукції мав від’ємне значення (–8,8%) та 2007р., коли цей показник був найнижчим за останнє десятиріччя (–28,7%). Доречі, Миколаївщина у 2007р. була визнана одним із регіонів, постраждалих від посухи. Миколаївщина має сприятливі кліматичні умови для виробництва плодоягідної продукції. Середній рівень рентабельності виробництва плодів та ягід за останні роки в сільськогосподарських підприємствах Миколаївщини свідчить про його ефективність. Разом з тим, садівнича галузь області не задовольняє в повній мірі потреби населення в плодоягідній продукції. Насамперед, це зумовлено стрімким скороченням площ насаджень, які є основними виробничими фондами. За 2000-2009рр. площі під плодоягідними насадженнями в усіх категоріях господарств зменшилися більш ніж наполовину. Погіршилась ситуація по забезпеченню господарств області саджанцями. Проблемними залишаються питання внесення мінеральних та органічних добрив, використання препаратів для боротьби зі шкідниками і хворобами, відсутність ефективних засобів захисту рослин. Для розвитку промислового садівництва необхідне поєднання організаційно-економічних чинників з технічними та технологічними. Головним напрямом докорінних змін економічної ситуації в галузі садівництва є поліпшення використання наявних ресурсів господарств і біокліматичного потенціалу регіонів завдяки впровадженню інтенсивних ресурсозберігаючих технологій вирощування плодоягідних культур, розширенню мережі підприємств спеціалізованих на виробництві плодів та ягід, удосконаленню розміщення садів, поліпшенню структури породного і сортового складу насаджень, розширенню переробки і зберігання продукції в місцях її вирощування, опрацюванню заходів щодо підвищення ефективності перспективних форм господарювання. Література 1. Дацій О. І. Розвиток інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві України / Дацій О. І // К.: ННЦ ІАЕ, 2004. – 428 с. 2. Рульев В. А. Интенсификация садоводства – основа возрождения отрясли / Рульев В. А. // Садоводство и виноградарство – 2001. – № 6 – С.2-3. 3. Розвиток садівництва на Миколаївщині // Державний комітет статистики України. – 2010.- 45 с.
3
ОРГАНІЗАЦІЯ ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН У ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННІ Бондаренко К.В., студентка 4 курсу Наук. керівник – доктор економічних наук, професор Червен І.І. Миколаївський державний аграрний університет
Функціонування будь–якого підприємства передбачає наявність необхідної кількості ресурсів. Для сільськогосподарських підприємств одним з найбільш вагомих ресурсів є земля. Розмір землекористування та ефективність її використання мають значний вплив на формування фінансових результатів діяльності сільськогосподарських підприємств. Основу формування розвитку земельних відносин складає право власності на землю. На сьогоднішній день не кожне аграрне підприємство має у користуванні достатній розмір земельних угідь. В останні роки в Україні найбільш дієвим інструментом формування оптимального розміру землекористування сільськогосподарських товаровиробників є оренда. Становлення та розвиток орендних відносин в Україні розкрито в працях вчених економістів–аграрників: В.Я. Амбросова, В.Г. Андрійчука, А.П. Вервейко, П.І. Гайдуцького, М.Я. Дем’яненка та ін. Орендне землекористування є дещо новим, але достатньо розвинутим правовим інститутом земельного права. Земельно-правовими актами 30-х років минулого сторіччя оренда сільськогосподарських земель була заборонена. А з набранням чинності Земельного Кодексу 1970 р. це положення було поширено на усі землі. Однак перебудова економічних відносин, яка почалася ще у радянський період, і здійснення аграрно-земельної реформи у незалежній Україні відновили орендне землекористування і надали йому нового правового змісту. Зараз в Україні постає гостра проблема оренди землі. Адже більшість селян не бажають за низьку плату віддавати землю, і не бажають, щоб земля «простоювала», так як не всі мають змогу обробити свої землі. Тому виникає ряд недоліків та невирішених питань, пов’язані з орендою. Оренда як спосіб економічних відносин, звичайно, має недоліки, але на її боці й суттєві переваги. Зрештою, дві успішні не лише в аграрному плані країни – Нідерланди й Ізраїль – побудували свої земельні відносини саме на оренді. Також в Європі та Північній Америці орендні відносини поступово витісняють приватну власність на землю. Якщо вже говорити про досвід зарубіжних країн, то стосовно орендної плати за землю увагу заслуговує досвід США, де держава надає фермерам дотації, які використовуються ними для здійснення відповідної орендної плати. При цьому із підвищенням цих дотацій підвищуються і розміри орендної плати. Тобто держава таким чином підтримує як фермера, так і осіб, у яких він орендує землю [2]. Головна перевага орендної основи – земля залишиться об’єктом власності народу. Система залишається справедливою щодо тих, хто працює на землі. Оренда, у вузькому розумінні, розглядається як спосіб використання матеріально-технічних засобів і землі, а в широкому – в контексті створення 4
конкурентоспроможних підприємницьких структур, з одного боку, та мотивів і стимулів до високопродуктивної праці – з іншого. У країнах Західної Європи частка власного землеволодіння в загальній площі фермерського землекористування сягає 65%, орендного користування 33%, з дуже значним розбігом цих показників по країнах: від майже повної відсутності оренди (Ірландія) до здачі в оренду більше половини площ (Франція). Сьогодні найпоширеніша форма ринкових земельних відносин в Україні оренда. На 1 січня 2009 р. в оренді перебувало 20,6 млн. га сільськогосподарських угідь, тобто половина всього аграрного земельного фонду. Орендарями виступали сільськогосподарські підприємства (без фермерських господарств) - 15,6 млн. га сільськогосподарських угідь, фермерські господарства - 3,0 млн. га, господарства населення - 1,6 млн. га, інші - 0,4 млн. га. Основними орендодавцями є власники земельних паїв. Щодо цього виду земельної оренди є детальна статистика. На 1 січня 2009 р. власники земельних паїв уклали 4,5 млн. орендних договорів, з них 50% - з господарствами, де вони отримали ці паї, 13% - з фермерськими господарствами, 37% - з іншими суб'єктами орендних відносин. Структура орендних договорів за строками оренди така: до 5 років - 73%, 6 - 10 років 20%, понад 10 років - 7%. У 2008 р. річна орендна плата за 1 га сільськогосподарських угідь дорівнювала 140 грн., з регіональними коливаннями цієї середньої величини від 97 грн. у Рівненській області до 190 грн. у Черкаській. Майже 77% орендних виплат - натуральна оплата сільськогосподарською продукцією, трохи менше 19% - грошові виплати, 4% оплата послугами. Щодо орендної плати, то зараз в Україні вона становить 3 %, так як зокрема у Швейцарії – 5-8 % від грошової оцінки землі, у США – 0,6 – 10,5 %, залежно від ринкової ціни землі. Як рівень орендних плат, так і їхня мала монетизація свідчать про поки ще дуже низький розвиток ринкових відносин у цьому домінуючому сегменті земельного ринку. Тому побудова ефективних орендних відносин на державному рівні потребує ще значних змін та вдосконалення. Можна врахувати та використовувати закордонний досвід стосовно виплати орендної плати за земельну частку, розроблення відповідної нормативно-правової бази для посилення правого та соціального захисту орендодавця. Література 1. Діденко Л.М. Оренда землі і правові та облікові аспекти / Л.М. Діденко // Економіка АПК. — 2005. — № 8. — С. 186 — 191 2. Червен І.І. Трансформація земельних відносин та напрями їх удосконалення / І.І. Червен, В.В. Кузьома // Вісник аграрної науки Причорномор’я. – МДАУ. — 2010. Випуск 1(52). Том 1. — С.23—30 3. Кулинич П.Ф. Регулювання ринку сільськогосподарських земель: ідеї та законопроекти / П.Ф. Кулинич // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.agroconf.org.uk.
5
ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ТА МОТИВАЦІЯ ПРАЦІ НА СЕЛІ Дзюба П.Ю., студент 5 курсу Наук. керівник – д.е.н., професор Червен І.І. Миколаївський державний аграрний університет
Трудові ресурси — найважливіша складова діяльності будь-якого підприємства. Це сукупність здатних до праці людей, які мають необхідний фізичний розвиток, знання та практичні навики, приймають або спроможні приймати участь у виробництві матеріальних та духовних благ. Це надзвичайно важлива складова частина продуктивних сил суспільства. Тому однією з головних функцій менеджменту є підвищення саме продуктивності трудових ресурсів. Будь-яке аграрне підприємство може ефективно працювати за умов, якщо воно має необхідний професійний і кваліфікаційний склад працівників та доцільну кадрову структуру. Ефективність у широкому розумінні – це загальна результативність людської діяльності. Вона відображає співвідношення одержаного корисного результату та обсягу витрачених на це ресурсів. Таким чином, ефективність праці відображає співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання ефективності праці означає збільшення обсягу вироблених благ при тих самих або менших витратах праці. Проведений по підприємствах Веселинівського району аналіз показав, що в 2009 році середньорічна кількість працівників сільськогосподарських підприємств становила 577 чоловік, а у 2008 році - 715. Причому, показник продуктивності праці збільшився на 29,7% та становив 11,8 ц виробництва зернових за 1 люд.-год., а в 2008 році становив 9,1ц за 1люд.-год. Також зменшилась праце місткість - з 0,11 люд.год. у 2008 році до 0,08 люд.-год. на 1ц в 2009 році. В розрахунку на одного працівника були отримані такі дані: валової продукції у 2008 році - 141855,66 грн, у 2009 році - 176559,10 грн, прибутку відповідно 33602,94 грн. та 38687,52грн. Таким чином, у сільськогосподарських підприємствах Веселинівського району в 2009 році відбулися позитивні зрушення, оскільки підприємства не потребують великої кількості працюючих, що дає їм змогу зменшувати постійні витрати, але негативним є те, що збільшилась кількість безробітних та міграція людей до великих міст, зменшилась чисельність сільського населення. На сучасному етапі розвитку народного господарства України велика увага приділяється проблемі підвищення ефективності виробництва. Для вирішення цього питання потрібно постійно впроваджувати у виробництво досягнення сучасного науково-технічного прогрессу, вдосконалювати форми та методи використання трудових ресурсів, посилювати мотивацію кожного робітника у межах підвищення продуктивності праці. Інакше кажучи, підвищення ефективності виробництва можливе при умові найбільш раціонального використання всіх наявних ресурсів, в першу чергу – трудових. 6
Однією з основних проблем подальшого розвитку сільського господарства є зменшення кількості трудових ресурсів на селі. В сільській місцевості України проживає третина його постійного населення. На початок 2010 року 82 % сільського населення були працездатними. За абсолютною чисельність сільське населення більше сконцентровано в західних областях України. Найменше селян проживає в східних і південних областях. Динаміка за останні десять років показує, що чисельність сільського населення зменшується не лише абсолютно, а й зменшується його частка в структурі всього населення країни. Так, якщо в 2001 р. у сільській місцевості проживало 16 млн осіб, до вже на початок 2010р. – 14,8 млн, або на 1,2 млн осіб менше. Актуальним є питання розробки системи мотивації праці селян, працівників економічних, соціальних і адміністративних інституцій сільських територій до трудової активності протягом усього професійного життя з формуванням відповідних цілей і умов досягнення у коротко- ,середньо- й довгостроковій перспективі. На мотивацію праці в цілому і сільськогосподарську, зокрема, впливають багато чинників. Це залежить від сфери виробничої діяльності і умов, в яких працює людина. До таких чинників можна віднести рівень матеріальної винагороди, престиж виконуваної роботи, умови виробничої сфери, рівень оснащеності устаткуванням і іншими технічними засобами, фізичне і моральне перебування працівника, санітарно-гігієнічну атмосферу на робочому місці (шкідливість виконуваної роботи), рівень організації праці виробництва в цілому і окремих технологічних процесів, рівень задоволеності соціальнопобутових потреб працівника і багато інших чинників. Перераховані чинники можна об'єднати в технологічні, економічні і соціальні групи, включаючи психологічні. Чинники мотивації праці можна згрупувати в активізуючи і пригноблюючі групи. Перша группа розуміється як привабливість і престижність праці, професійні знання і кваліфікація, заповзятливість, форма господарювання, зіткнення і близькість з природою. Під пригноблюючою групою чинників розуміються високі ставки оподаткування, високі процентні ставки кредиту, диспаритет цін, низький технічний і якісний рівень матеріально-технічних ресурсів, низький рівень механізації трудових процесів, відсутність фінансових коштів і ін. Слід зазначити, що названі чинники діють в тій чи іншій мірі вибірково, залежно від регіону. Література 1. Семенда Д. К. Аграрна економіка : підручник / Д.К. Семенди, О.І. Здоровцова. — Умань : 2005. —318 с. 2. Шалевська О.Ю. Чинники впливу на мотивацію праці в сільському господарстві [Текст] / О.Ю. Шалевська // Економіка АПК. — 2010. — №8 — С.81—85 3. Аналіз ефективності використання трудових ресурсів на підприємстві [Електроний ресурс] / Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=219
7
ПРОБЛЕМИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ Дубяга О. В. , студентка 4 курсу Наук. керівник д. е. н. Червен І. І. Миколаївський державний аграрний університет
Формування ринку земель сільськогосподарського призначення – одне з найактуальніших, найбільш дискусійних і заполітизованих питань в Україні. Неминучість цього процесу вже очевидна. Справа лише в тому: коли і яким цей ринок має бути? З високих трибун, у засобах масової інформації та на круглих столах і конференціях пропонуються різні підходи і правила купівлі – продажу сільгоспугідь і у зв’язку з цим висловлюються різні думки щодо настання кардинальних змін у сфері земельних відносин. Дискусії особливо активізувалися з моменту оприлюднення проекту закону «Про ринок земель». Тема скасування мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення впродовж 2010 року була однією з найактуальніших. Її час од часу порушували керівники уряду. Так, у березні цього року Президент України Віктор Янукович висловив своє ставлення до ринку сільгоспземель: «Якщо продаж землі стане дієвим кроком до підвищення продуктивності сільського господарства і створить умови до залучення інвестицій у цей сектор – я за такий крок. Головне, щоб у разі запуску повноцінного ринку землі був забезпечений жорсткий контроль з боку держави за використання земельних ресурсів». А в травні міністр аграрної політики Микола Присяжнюк заявив: «Уряд буде ініціювати знаття мораторію на продаж сільгоспземель. Без цього кроку ми не зможемо сформувати стійкий розвиток ринку землі». Варто відмітити, що за останніх кілька років збільшувалася кількість прихильників ринку земель не лише серед керівників вищого рангу, політиків, науковців, а й селян, керівників сільськогосподарських підприємств та голів фермерських господарств. Згідно з прийнятими документами, до зняття заборони на продаж земель сільськогосподарського призначення, які сьогодні можна взяти лише в довгострокову оренду терміном на 50 років, залишається лише рік. Та аргументи на користь скорочення цього терміну звучать все частіше, переконливіше і наполегливіше. Сергій Тігіпко, віце-прем’єр-міністр – міністр соціальної політики вважає можливість скасування мораторію лише після складання кадастру землі, створення прозорих механізмів її продажу і введення необхідних обмежень. Держава повинна мати законодавчо закріплене право викупу ділянки землі за ціною продажу. Навіть те, що мораторій діє вже 10 років, не перешкоджає українській рілля фактично перебувати в ринковому обороті, тільки ринок цей – неповноцінний і криміналізований. Адже саме продажем можна назвати жорстко прописаний договір оренди на 30-49 років з виплатою орендної плати на перед. Земельна реформа та введення землі в ринковий обіг дозволить нинішнім власникам паїв отримувати ринкову орендну плату, а не залежать від свавілля орендарів. Реальні власники ріллі будуть дбати про розвиток агротехнологій, підвищення родючості землі. Зараз же тимчасові 8
орендарі не дуже в цьому зацікавлені. Держава, в свою чергу, отримає зрозумілу і прозору базу оподаткування земельним податком [1]. Не стоїть осторонь аграрної реформи і Микола Присяжнюк, міністр аграрної політики та продовольства України. Він стверджує, що право купувати українську землю зможуть мати тільки громадяни України. Цього року розпочато пряму підготовку до ведення повноцінного обігу сільськогосподарської землі. Це вже інший рівень відносин, інші фінансові ресурси. Адже позбавити селянина землі неприпустимо. До того ж планується стимулювання не власне купівлі - продажу землі, а відносин права оренди на землю. Тобто земля стане товаром, але фінансова складова акумулюватиметься здебільшого навколо оренди. Для такого практичного втілення запропонованої схеми потрібно ухвалити низку розроблених законів, передусім «Про ринок земель», «Про земельний кадастр», «Про державний земельний фонд» та інші допоміжні закони. Другий крок – створення Державного земельного фонду та Аграрного банку. Державний земельний фонд опікуватиметься обігом земель. Аграрний банк – кредитуватиме сільгосптоваровиробників під 10-11% річних. Порівняно з нинішніми кредитами під 25-27% річних. Можна відмітити, що така пропозиція – це великий крок уперед. Щодо орендної плати, то в нас це 3 відсотки від вартості земельної ділянки. Але, по-перше, орендарі цього рівня не дотримуються, по-друге, вартість землі, прописана в сертифікаті, на сьогодні є заниженою, оскільки індексація не відповідає реальній інфляції. По-третє, людям орендну плату на 80 відсотків віддають натурою. А в США, скажімо, не дозволяється в оренді така вакханалія. Тут є чіткі правила Міністерства сільського господарства, які передбачають вісім варіантів при визначенні орендної плати. Фермер може обрати будь-який один із восьми. Наприклад, один із варіантів передбачає, що підсумкова орендна плата становить 40 відсотків вартості урожаю; другий — установлює базову оренду 150 доларів за акр та доплату в кінці року за кожний акр у сумі 25 доларів, якщо урожайність перевищує базову для регіону. За кожним варіантом середня плата становить, залежно від якості, від 5—6 до 8— 10 відсотків вартості землі [2]. Фахівці чудово розуміють, що зволікання із впровадженням повноцінного ринку землі значною мірою викликане незавершеністю земельної реформи. Потрібно швидко, але, зважаючи на високу суспільну чутливість цієї сфери, точно і виважено завершити встановлення та оформлення прав власності на землю. Одночасно необхідно сформувати механізми захисту прав власників при оренді та продажу землі, а найголовніше – важелі забезпечення ефективності використання землі за прямим призначенням. Література 1. Калюжний М. Мораторій на продаж сільгоспземель/М. Калюжний//Землевпорядний вісник.-2010.-№12.-С.7-9. 2. Л. Самохвалова. Закон про ринок землі легалізує земельних «братків»?/Л. Самохвалова//Український екологічний портал//[Електронний ресурс]: - Режим доступу до документу:http://www.vechirka.pl.ua/ 9
СУЧАСНИЙ СТАН РИНКУ ПЛОДОВО-ЯГІДНОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ Зінченко О.М., студент 5 курсу Наук. керівник –к.е.н., доцент Калюжна О.В. Миколаївський державний аграрний університет
Садівництво набуває все більшого значення для поповнення продовольчих ресурсів населення. У наш час плодівництво стало важливою галуззю сільського господарства. Плодові культури вирощують для одержання цінних продуктів харчування, які містять цінні для організму людини цукри, білки, кислоти, вітаміни, мінеральні речовини. Внаслідок швидкої трансформації розподільчо-планової системи до ринкової та недосконалого механізму приватизації багаторічних насаджень у промисловому садівництві країни склалися явно виражені негативні тенденції: зменшуються обсяги виробництва плодів і ягід, різко скорочуються площі насаджень, до критичного рівня знизилися темпи їх відтворення. Впродовж 1991-2009 рр. площа плодоягідних насаджень у сільськогосподарських підприємствах скоротилася на 79,1 %. Таким чином, без радикальних заходів у справі відродження і активізації поступу промислового садівництва Україна через 7-8 років може втратити промислове садівництво й поставить свій внутрішній ринок плодів і ягід у повну залежність від їх імпорту. Україна має значні переваги перед європейськими державами за природно-економічним потенціалом для існування промислового садівництва. Це передусім підтверджується тим, що тут за умов найповнішого використання такого чинника високої економічної ефективності садівництва, як поглиблення зональної спеціалізації, можна успішно вирощувати всі без винятку плодові і ягідні культури помірного клімату [2]. Але ця перевага ефективного ведення промислового садівництва використовується незадовільно. Вітчизняна торгівельна мережа щороку наповнюється яблуками й грушами іноземного виробництва. Так, яскравим прикладом є наявність на ринках усіх регіонах країни яблук завезених з Польщі, яка протягом сезону 2008-2009 серед країн-експортерів в європейські країни та за межі ЄС посідає перше місце. Обсяг експорту з Польщі зріс на 246 % [1]. На жаль, ця садовина не завжди належної якості, оскільки до нас часто потрапляють ті надлишки, які не приймаються на реалізацію у європейських країнах. В зазначених умовах розвитку ринку досить складно вижити національному виробнику. Йому необхідна підтримка й допомога з боку держави і галузевих структур. Фундаментом такого піклування є Галузева підтримка розвитку садівництва України на період до 2025 року [3]. Основною її метою є стабілізація і розвиток галузі. В ній розглядається велика кількість існуючих проблем садівництва і можливі шляхи їх вирішення. Зокрема приділяється увага формуванню ефективних організаційних форм господарювання в промисловому садівництві – зменшенню кількості господарств державної власності і збільшенню ролі фермерських господарств і 10
приватних підприємств з площею насаджень 15-20 га, які з метою ефективного використання техніки, виробничих споруд кооперуватимуться між собою. Також, в галузі будуть функціонувати великі спеціалізовані підприємства з площами насаджень 500-600 га. Одним із представників останньої групи господарств є ВАТ «Зелений Гай» Вознесенського району Миколаївської області, яке було створено 29 грудня 1929 року, як спеціалізований радгосп по виробництву плодів та винограду, який у 1993 році було реорганізовано у ВАТ «Зелений Гай». Площа його сільськогосподарських угідь за останні роки залишається майже не змінною і становить 1696 га, у тому числі засаджено садами та виноградниками понад половини. Багаторічні насадження представленого господарства складаються з садів, виноградників, ягідників і горіхоплідних. Сади займають найбільшу питому вагу в структурі багаторічних насаджень підприємства, яка може коливатись від 55 до 75 %. ВАТ «Зелений Гай» є вузькоспеціалізованим господарством, спеціалізується на промисловій переробці винограду та плодово-ягідної продукції, другою, допоміжною, галуззю є садівництво, питома вага якого у структурі грошової виручки від реалізації продукції галузі рослинництва в середньому становить 65-70%. Власну плодово-ягідну продукцію господарство реалізує на продовольчі ринки міст Вознесенська та Миколаєва, також частину своєї продукції воно реалізовує Вознесенському консервному заводу на підставі договору. А іншу частину використовує на переробку на власному винзаводі. Це підприємство виробляє алкогольні вироби, які мають великий попит на світовому ринку. Загалом, дане підприємство є одним із передових господарств району й області. Наявність налагодженої роботи вертикально інтегрованих відділів і власного торгового дому забезпечує ВАТ «Зелений Гай» стабільний розвиток. ВАТ «Зелений Гай» - це підприємство з великими можливостями. Саме господарства такого типу можуть забезпечити відновлення галузі, збільшення обсягів виробництва плодової продукції, покращення її якості. Удосконалюючи організацію виробничого процесу – широкого застосування інтенсивної технології вирощування плодів, автоматизованого крапельного зрощення, покращення системи захисту насаджень тощо, – великі підприємства матимуть можливість забезпечити внутрішній ринок конкурентоздатною продукцією належної якості. Література 1. Корінна Т. Чи є перспективи в українського яблука? [електронний ресурс]/Т. Корінна//Інформаційний щомісячник «Пропозиція»: український журнал з питань агробізнесу – Режим доступу: http://www.propozitsiya.com/?page=146&itemid=3095. 2. Шумейко А. Ринок фруктів і ягід [електронний ресурс]/ А.Шумейко, О.Рибакова//Інформаційний щомісячник «Пропозиція»: український журнал з питань агробізнесу – Режим доступу:http://www.propozitsiya.com/?page=149 3. Міністерство аграрної політики України. Галузева програма розвитку садівництва України на період до 2025 року [електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.minagro.kiev.ua/page/?7528
11
ОКРЕМІ АСПЕКТИ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ ТА МОТИВАЦІЇ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ Євчук О.П., магістр 5 курсу Наук. керівник – д.е.н., професор Червен І.І. Миколаївський державний аграрний університет
Економічні успіхи будь-якого підприємства залежать від ефективності функціонування його виробничих одиниць. При цьому результативність діяльності підприємства прямо залежить від продуктивності праці його працівників, що в свою чергу зумовлює необхідність гарантування нормальних умов праці та існування політики заохочення [2]. Саме на цьому етапі виникає необхідність мотивувати працю кожного окремого робітника. Особливої уваги заслуговує питання пов’язане з мотивацією праці в сільському господарстві. Тут необхідно розмежовувати два поняття: мотивація праці працівників сільського господарства та мотивація до праці в сільськогосподарській галузі взагалі. Ці два питання мають вирішуватися за допомогою концептуально різних підходів. Щодо першого, то тут кожне окреме підприємство діє згідно власного плану заходів. Матеріальне стимулювання, моральне заохочення чи використання змагання «соціалістичного» типу, як способу підвищення продуктивності праці, всі ці методи керівник господарства може використати на власний розсуд та за власним бажанням. Що ж стосується другого, то в цьому напрямі заходи можуть бути здійснені лише на рівні держави, яка має залучати незайняте населення країни до праці в сільськогосподарських підприємствах та особистих селянських господарствах. Фактично другий випадок є мотивацією до зайнятості в сільському господарстві, а перший – мотивацією до праці. Мотивація до зайнятості вимагає від держави створення системи економічних, соціально-психологічних та нормативно – правових заходів [1]. Окрім того, хотілося б зазначити, що мотиваційні заходи повинні бути направлені не тільки на незайняте населення країни, а й на людей, які працюють в особистому селянському господарстві. Низький розмір заробітної плати, незадовільні умови роботи, відсутність належної інфраструктури – все це найвагоміші причини нині низької зайнятості в сільськогосподарській галузі, відсутності кваліфікованих кадрів та небажанні молоді працювати в сільській місцевості. Проте якими б не були причини проблеми, вона потребують вирішення, а саме серйозних кроків з боку роботодавців та держави. Література 1. Блажко М. А. Мотивація зайнятості у сільському господарстві : [монографія] / М. А. Блажко, В. К. Збавський. — К. : НАУ, ДАКККіМ, 2006. — 242 с. 2. Мотивація праці та формування ринку робочої сили / [Бугуцький О. А., Купалова Г. І., Дієсперов В. С. та ін.] ; за ред. П. Т. Саблука, О. А. Бугуцького. — К. : Урожай, 1993. — 416 с.
12
СПІЛЬНІ ПІДПРИЄМСТВА ЯК СПОСІБ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ Каверіна І.М, студентка 4 курсу Наук. керівник – доцент, к. е. н. Кушнірук В.С. Миколаївський державний аграрний університет
Важливе значення для розвитку економіки України має залучення іноземних інвестицій. При цьому актуальним є використання таких механізмів, які передбачають залучення іноземного капіталу в значних обсягах. Стаття 3 Закону України „Про режим іноземного інвестування” визначає, що однією із форм здійснення іноземного інвестування в Україні є часткова участь іноземних інвесторів у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств. Спільні підприємства (далі - СП) є самостійними учасниками зовнішньоекономічних відносин і відповідно до статті 1 ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначаються як підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків. Спільні підприємства, які створюються компаніями двох або більше країн, дають можливість поєднати ресурси, досвід, зв’язки. Створення спільних підприємств в Україні на сьогодні є актуальним та позитивним, оскільки спільні підприємства дають значні інвестиції та нові технології управління, стимулюють процес виробництва в Україні конкурентоспроможної продукції, полегшують її вихід на міжнародні ринки. Залучення в широких масштабах іноземних інвестицій в українську економіку переслідує довготривалі стратегічні цілі створення цивілізованого, соціально орієнтованого суспільства, що характеризується високою якістю життя населення. На сьогодні найбільш пріоритетними та одночасно прибутковими сферами для іноземного інвестування є: - онолення та модернізація на базі нових технологій підприємств переробної і харчової промисловості; - створення інфраструктури з реалізації продукції агропромислового комплексу; надання виробничих послуг сільськогосподарським та іншим агропромисловим формуванням. Серед найбільш інвестиційно привабливих областей виділяють Дніпропетровську, Донецьку та Київську. Миколаївська область є також привабливим для інвестування регіоном на півдні України, на початок 2010 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в економіці області становив 172,9 млн. дол., що у розрахунку на одну особу населення складає 145,1 доларів США. Переважна більшість інвестицій сконцентрована в 13
обласному центрі ( 88%), решта надходжень – у містах Вознесенську, Очакові, Первомайську ( від 01,% до 8% загального обсягу інвестицій). Найбільшу кількість СП було створено між Україною та Росією: на початок 2009 р. їх налічувалося 820 . Причому саме у формі СП було опосередковано 72 % загального обсягу прямих інвестицій до України з Росії [3, с.90]. Прикладом створення українсько-російських СП є взаємодія українських та російських суб'єктів комерційної діяльності в рамках транснаціональних утворень – фінансово-промислових груп (ТФПГ) Росії. У таких проектах беруть участь такі вітчизняні підприємства, як Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес", Корюківська фабрика технічного паперу, Чернігівський м'ясокомбінат (ТФПГ "Росагропром"). Значно менше, ніж з Росією було створено СП з Білорусією. Прикладами таких українсько-білоруських СП є: - СП "Атлант-Україна" з участю Мінського заводу холодильників з організації сервісного обслуговування холодильників "Атлант"; - СП, що було утворено ВО "Гомсельмаш" та тернопільським комбайновим заводом із виробництва в Тернополі кормозбиральник комбайнів "Полісся-250"; ТОВ спільне Ірано-Українське підприємство «Бегленд» займається виробництвом полімерної тари. Щодо Миколаївської області то на початок 2009 року в Миколаївській області налічувалося 86 спільних підприємств, інвестиції до яких надійшли з Німеччини, Нідерландів, Польщі, Росії, Туреччини, Кіпру та інших країн. Найбільшими з них є: - Товариство з обмеженою відповідальністю "Спільне підприємство "Нібулон" одне з найбільших національних сільськогосподарських товаровиробників, вкладення національного інвестора за 14років перевищили 600млн. грн. - ЗАТ ”Лакталіс – Миколаїв” - Спільне Україно-Французьке акціонерне товариство закритого типу. - ТОВ“Євролакт“ - Спільне Україно – Бельгійське акціонерне товариство закритого типу. Таким чином, звісно як і у кожній справі, при створенні СП виникають певні негативні моменти, як розбіжності цілей інвесторів з пріоритетами держави, розвиток монополізму в галузях тощо, але вони наближають Україну до міжнародного процесу інтеграції, а це досить приваблива річ, щоб за неї поборотися. Література 1. Торгова Л.В. Хитра О.В. Спільні підприємства в Україні: організаційноекономічний механізм і ефективність функціонування/ Л.В. Торгова// Економіка АПК. — 2001. — № 5 — С. 23—25 2. Собчук М.П. Створення і діяльність спільних підприємств/ М.П. Собчук // Економіка АПК. — 1998. —№ 3. —С. 98—102. 3. Кизима Т. А. Спільне підприємництво: проблеми та шляхи їх вирішення / Т. А. Кизима // Економіка України. — 2000. —№7. —С. 88—91. 14
ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ІНВЕСТИЦІЙ Ковальова О. С., студентка5 курсу Наук. керівник – д.е.н., доцент Євчук Л. А. Миколаївський державний аграрний університет
Інвестиції - одна з найбільш часто використовуваних в економічній системі категорій як на макро-, так і на мікрорівні. Однак незважаючи на виняткову увагу дослідників до цієї ключової економічної категорії, наукова думка досі не виробила універсальне визначення інвестицій, яке відповідало б потребам як теорії, так і практики, а також було б адекватним з позицій конкретного суб'єкта їх здійснення - держави, підприємства, домашнього господарства. У сучасній літературі різноманітні визначення інвестицій часто трактують цю категорію недостатньо чітко або надмірно вузько, акцентуючи увагу лише на окремих її сутнісних сторонах [3]. Термін "інвестиція" походить від лат. invest, що означає "вкладати". Нині інвестиції — це вкладання капіталу з метою подальшого його збільшення. Економічна природа інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства. Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: - кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; - рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); - майнові права інтелектуальної власності; - сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау"); - права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; - інші цінності [1]. Різноманіття понять терміну "інвестиції" в сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі значною мірою визначається широтою сутнісних сторін цієї складної економічної категорії. Тому для уточнення змісту цієї категорії розглядаються основні характеристики, що формують її сутність, а саме: • об'єкт економічного управління; • найбільш активна форма залучення накопиченого капіталу в економічний процес; 15
• можливість використання накопиченого капіталу в усіх альтернативних його формах; • альтернативна можливість вкладення капіталу в будь-які об'єкти господарської діяльності; • джерело генерування ефекту підприємницької діяльності; • об'єкт ринкових відносин; • об'єкт власності і розпорядження; • об'єкт тимчасового переваги; • носій фактора ризику; • носій фактора ліквідності. Таким чином, інвестиції підприємства являють собою вкладення капіталу в усіх його формах в різні об'єкти (інструменти) його господарської діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного або зовнішньоекономічного ефекту, здійснення якого базується на ринкових принципах і пов'язане з чинниками часу, ризику і ліквідності [3]. Мета інвестування полягає в отриманні додаткового доходу, в отриманні максимального прибутку при мінімальному ризику. Вона реалізується тільки тоді, коли норма очікуваного доходу перевищує відсоткову ставку (плату за інвестиції). Джерелом інвестицій є неспожита частина доходу, яку заощадили домогосподарства і підприємства. Заощадження визначаються так званим залишковим методом, тобто залишок тієї величини вільного від податків доходу, з якої вирахували витрати на споживання. Джерелом інвестицій є також накопичення підприємств, які функціонують у різних сферах суспільного виробництва. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові нагромадження, заощадження громадян, юридичних осіб та ін.), залучених фінансових коштів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити, а також кошти, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових та інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики) [2]. Таким чином, можна зробити висновок про те, що інвестиції – це комплексне поняття, яке при його розгляді вимагає урахування багатьох факторів та сторін. Література 1. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р. зі змінами і доповненнями 2. Основи економічної теорії: Підручник / А. А. Чухно, П. С. Єщенко, Г. Н. Климко та ін.; За ред. А. А. Чухна. — К.: Вища шк., 2001. — 606 с. 3. Финансовый менеджмент. Учебный курс. Бланк И.А. 2-е изд., перераб. и доп. - К.: Эльга, Ника-Центр, 2004. — 656 с.
16
ФОРМУВАННЯ РИНКУ ЗЕРНА Сабодаха Л.Л., студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н. Калюжна О.В. Миколаївський державний аграрний університет
Ринок – це складне й багатогранне явище. Ринкові відносини суттєво відрізняються в різних країнах за ступенем розвитку, особливостями модифікації, рівнем зрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками. Зернове виробництво займає провідне місце в структурі аграрного сектора економіки України. Від рівня та ефективності його розвитку залежить добробут населення, гарантування національної продовольчої безпеки, експортні можливості країни. Ринкові відносини є дуже бурхливими. Розглянемо, які зміни відбулися на ринку зерна в Україні за 2010 рік. З жовтня 2010 року на ньому було введено квотування, яке спершу передбачалося терміном до 31 березня 2011 року, але потім продовжені до липня 2011 року. Згідно з постановою Кабінету Міністрів № 938 від 4 жовтня експортна квота на пшеницю становить 0,5 млн т, ячмінь – 0,2 млн т, кукурудзу – 2 млн т. Постанова також вводить фактичну заборонну квоти в обсязі 1 тис. т на експорт жита і гречки. В грудні 2010 року уряд збільшив квоту на експорт пшениці з 0,5 млн т до 1 млн т і кукурудзи – з 2 млн т до 3 млн т. Затверджений цією ж постановою порядок розподілу квот припускає, що ліцензії на експорт зернових видаватимуться за рекомендаціями спеціально створеної Міністерством економіки комісії. Розподіл квот здійснюється на підставі поданої бажаючим експортувати зерно заявки протягом 15 календарних днів після публікації на офіційному сайті Мінекономіки інформації про початок реєстрації заявок. Разом із заявкою претендент на квоту повинен надати висновок Міністерства аграрної політики про наявність у нього планованого для експорту зерна і здатності його експортувати [1]. Також було запропоновано такий варіант, щоб продавати квоти на експорт на аукціонах (стартова ціна 30$/тону). Великим зернотрейдерам це не вигідно, оскільки в цьому випадку нові компанії, які розвиваються, і не належать до першої десятки найбільших експортерів, матимуть шансів і зможуть скласти їм конкуренцію. Так, Українська зернова асоціація вважає наміри державних чиновників знову повернутися до ідеї обмеження експорту зернових культур, а також бажання ввести продаж квот через аукціони безвідповідальними і такими, що суперечать принципам діяльності зернового ринку України. Уряд не приховує, що, вводячи квоти на експорт, він розраховує добитися зниження цін на зернові. «Якщо найближчим часом закінчиться закупівля зернових у Держрезерв і Аграрний фонд, то уряд може зняти квоти», – зазначив А. Клюєв. 17
На сьогодні з тих 5 млн т зерна нового урожаю, які уряд доручив купити Аграрному фонду, закуплено лише 1,5 млн т, щ дозволить забезпечити потреби країни в ньому протягом кварталу. А ось експерти стверджують, що експортні квоти на зерно в Україні введені не тому, що в країні занадто мало зерна, а тому, що введення експортних квот є механізмом, покликаним знизити ціни на продовольче і фуражне зерно. Зараз міністерство проводить аналіз балансу зерна на внутрішньому ринку, виходячи з результатів будуть приймати рішення про режим експорту. Станом на початок лютого Україна експортувала 7 млн тон зернових з початку 2010/2011 маркетингового року, це становить близько половини від потенційно можливого експорту в 14 млн тон. В більшій мірі експортується лише ячмінь, так як митниця негласно блокувала експорт пшениці [3]. Продовження терміну квотування експорту зерна до 31 червня 2011 року, спричинено тим, що за рахунок цього вдасться запобігти ажіотажного попиту на пшеницю. В грудні 2010 року уряд збільшив квоту на експорт пшениці с 0,5 млн т до 1 млн т и кукурудзи – з 2 млн т до 3 млн т [2]. Вже зараз чиновники декларують готовність зняти обмеження на експорт кукурудзу, в першу чергу через її явний надлишок. Об’єм виробництва кукурудзи у врожаї 2010 року складає 11,9 млн т, а з розрахунком перехідних залишків загальна пропозиція кукурудзи на ринку складає 12, 6 млн тон. 3 лютого 2011 року Міністерство економічного розвитку і торгівлі України опублікувало на своєму офіційному сайті проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін в доповнення Кабінету Мінінстрів України від 4 жовтня 2010 №938», який відміняє квотування експорту зерна. За словами міністра аграрної політики Миколи Присяжнюка, держава виділила 5 млрд. грн. для форвардних закупок сільськогосподарської продукції, що дозволить державі стабілізувати ціни на сільськогосподарську продукцію і забезпечити продовольчу безпеку, з 1 липня 2010 року квоти на експорт зерна вводитися не будуть. Також він відмітив що Кабмін України може збільшити квоти на експорт пшениці на 500-800 тис. тон до кінця даного маркетингового року. Уряд розглядає можливість підвищення квот на експорт зернових на 2,5 – 2,7 млн т: на 1 млн т пшениці та 1,7 – 1,5 млн т кукурудзи Література
1.
Мазур, Є. Зерноквоти : за чи проти[Текст] / Є. Мазур // Агробізнес сьогодні. – 2010. —№ 21—22. — С.16. 2. В следуюющем сезоне квот на зерно не будет? [электронный ресурс] / Режим доступа : http://obozrevatel.com/politics/v-sleduyuschem-sezone-kvot-na-zerno-ne-budet.htm Квоты на експорт зерна в Украине продлять до конца сезона[электронный 3. ресурс] / Режим доступа : http://delo.ua/business/kvoty-na-eksport-zerna-iz-ukra-152371/
18
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ Сінчукова О. В., студентка 5 курсу Наук. керівник – д.е.н., доцент Євчук Л. А. Миколаївський державний аграрний університет
Зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на відносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами [1]. У зовнішньоекономічній діяльності ефективність проявляється у максимізації прибутку при мінімальних витратах, пов’язаних із здійсненням зовнішньоекономічних операцій. Ефективний розвиток зовнішньоекономічної діяльності аграрного сектора сприяє відтворенню експортного потенціалу країни, підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на світових ринках, формуванню раціональної структури експорту й імпорту, залученню іноземних інвестицій на взаємовигідних умовах, забезпеченню економічної безпеки України [2]. На практиці економічна ефективність зовнішньоекономічної діяльності розраховується по конкретному виду зовнішньоекономічних операцій. Найбільш загальним в цьому відношенні є визначення ефективності від зовнішньоторговельних операцій та найбільш поширених форм зовнішньоекономічної діяльності. Визначення ефективності зовнішньоекономічних операцій проводиться для обґрунтування не лише окремих пропозицій щодо закупівлі та продажу певних товарів. Ці дані можуть бути використані при розробці планів експорту й імпорту в масштабах країни, при оцінці структури та напрямків зовнішньоторговельного обігу. Економічне обґрунтування діяльності підприємств, у тому числі і тих його напрямків, які пов'язані із зовнішньоекономічною сферою господарювання, здійснюється на підставі аналізу показників ефективності. Показники ефективності, що визначаються як співвідношення прибутку від діяльності підприємства до витрат на її здійснення і відтворюються відносними величинами: відсотками, частками одиниці. Вважливим показником в аналізі зовнішньої торгівлі є коефіцієнт покриття імпорту експортом, який розраховується таким чином [3]: Ке = Е/І, де Ке – коефіцієнт покриття імпорту експортом; Е – експорт; І – імпорт. У процесі вивчення зовнішньоекономічної діяльності використовують якісні і кількісні показники. З допомогою перших аналізують раціональність використання коштів, залучених до експортно-імпортних операцій, швидкість їх обігу у зовнішньоторговельних операціях, забезпеченість банківських 19
кредитів, а також фінансові результати діяльності. Кількісні показники характеризують обсяги зовнішньоекономічної діяльності (вартість експорту чи імпорту). При визначенні ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємств застосовується системний підхід, який надає можливість здійснити комплексний аналіз будь-якого виду зовнішньоекономічної операції. Проблема ведення зовнішньоекономічної діяльності є найскладнішою для товаровиробників як з точки зору умов торгівлі, так і постійно обновлюваних «правил гри» на світовому ринку. Недостатній рівень спрацьованості та суперечливості окремих наукових положень, а також відсутність досконалого механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності слід вважати основними причинами нестабільності та все ще низької ефективності цієї діяльності в агропромисловому комплексі [2]. Для здійснення економічного аналізу потрібно обрати критерій ефективності - це головна ознака, що відрізняє його від інших класифікаційних одиниць та відповідає принципам побудови показників ефективності, а також всебічно відтворює економічну сутність зовнішньоекономічної діяльності підприємств аграрного сектора. В галузі експортно-імпортної діяльності треба надавати пріоритетного значення експортуванню, тобто підприємству рекомендується впроваджувати експорто-орієнтовану політику. Слід переглянути зміст імпортних операцій та відносини з приводу імпорту, а також розглянути можливість часткового бартеру готовою продукцією в рахунок постачання імпортної сировини, що значно скоротить складські витрати, позбавить від значної кількості залишків готової продукції, підвищить загальний рівень доходів, прискорить обернення продукції. Така політика в галузі зовнішньоекономічної діяльності підприємств аграрного сектора сприятиме підвищенню ефективності його експортноімпортних операцій, а також налагодженню інтеграційних зв'язків із закордонними партнерами, що врешті решт забезпечить прибуткове функціонування підприємства. Експортний потенціал аграрного сектору суттєво стримується невисоким рівнем інвестиційно-інноваційного оновлення сільського господарства та інфраструктури ринку, державного протекціонізму експорту конкурентоспроможної на зовнішніх ринках продукції. Література
1. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 р № 959-XII. 2. Ганганов В. М. Підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності АПК України / В. М. Ганганов, Н. В. Потриваєва. // Вісник аграрної науки Причорномор’я. — 2009. — №4. — С. 8—13. 3. Дідківський М. І. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 462с. 20
НЕОБХІДНІСТЬ ЗАПРОВАДЖЕННЯ НА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ Скрипкар В.О., студент-магістр 6 курсу Наук. керівник – д.е.н., доцент Євчук Л.А. Миколаївський державний аграрний університет
В умовах жорсткої конкурентної боротьби і посилення впливу змін, які відбуваються у зовнішньому середовищі, підприємства мають концентрувати увагу не тільки на внутрішньому стані справ, а й виявляти та враховувати у своїй діяльності можливі зміни оточення. При цьому основною залишається проблема збалансування внутрішніх можливостей підприємств та змін у зовнішньому середовищі з метою виживання в конкурентній боротьбі сьогодні й у перспективі. Ця обставина сприяє зміні певних стереотипів господарювання, появі та впровадженню системи стратегічного менеджменту [1]. У господарській практиці України механізм стратегічного менеджменту знаходиться на стадії становлення. Вітчизняні та міжнародні аналітики вважають, що український ринок вступив у ту стадію, коли відсутність розробленої стратегії заважає підприємствам на кожному кроці. Швидкоплинні зміни зовнішнього середовища стимулюють появу нових методів, систем і підходів до управління. Експерти стверджують, що якщо зовнішнє середовище практично стабільне, то немає особливої потреби займатися стратегічним менеджментом. Однак у нинішній час більшість українських підприємств працює у швидко змінному й важко передбачуваному оточенні, тому мають потребу в методах стратегічного менеджменту. Необхідність становлення системи стратегічного менеджменту у вітчизняній практиці обумовлюється також інтеграційними процесами, що відбуваються. За допомогою стратегічного менеджменту структура отримує єдиний напрям руху [3, с. 7-8]. Сучасний вищий менеджмент повинен правильно визначати цільові орієнтири діяльності підприємств. Більшість управлінців, внаслідок кризового стану підприємства й економіки, великого ступеня непередбачуваності зовнішнього середовища, за основну мету ставить поточну операційну ефективність, нехтуючи стратегічними перспективами. Хоча в досягненні успіху важливими є як операційна ефективність, так і стратегія, не зважаючи на те, що вони працюють у різних напрямах. Практикою доведено, що перемога в операційній ефективності забезпечує тимчасовий ефект, оскільки технологічні досягнення (на яких вона ґрунтується) легко копіюються конкурентами. Література 1. Кіндрацька Г. І. Стратегічний менеджмент [Електронний ресурс] / Г. І. Кіндрацька. — Режим доступу : http://www. library.if.ua/book/44/3015.html 2. Портер М. Конкуренция / Майкл Е. Портер ; [пер. с англ. О. Л. Пилявского]. – М. : Вильямс, 2005. – 608 с. 3. Стратегия предприятия и стратегический менеджмент / [Соболев Ю. В., Дикань В. Л., Дейнека А. Г., Позднякова Л. А.]. —Харьков : Олант, 2002. — 416 с. 21
ВПЛИВ ЧИННИКІВ НА ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ. Сухаревська Д.Д., студентка 4 курсу Наук. крівник к.е.н. Калюжна О.В. Миколаївський державний аграрний університет
Світовий технічний прогрес в ринкових умовах радикально змінив відношення людей до праці. Тому для ефективного досягнення цілей підприємства, керівництво повинно контролювати і мотивувати людей для виконання роботи. Якщо на підприємстві будуть створені умови для самореалізації, то праця кожного працівника буде високоефективною, а мотиви дієвими. Таким чином мотивувати працівників, означає дати їм можливість само реалізовуватися та врахувати їх бажання й інтереси. От чому проблема вивчення мотивів, стимулів, а також чинників, що впливають на формування механізму мотивації праці, залишається актуальною в даний час. Функціонування мотиваційного механізму трудової діяльності під впливом економічних, організаційних, соціально-психологічних умов, які спонукають людину до роботи.Вплив даного механізму на поведінку людини залежить від безлічі чинників. У Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 р. багато уваги приділяється мотивації праці у сфері АПК, у вигляді підвищення рівня якості життя у сільському господарстві. У зв’язку з цим виникає необхідність вивчення різних підходів до систематизації чинників, що впливають на мотивацію праці. Чинники, що впливають на мотивацію праці, представляють сукупність внутрішніх і зовнішніх працю, представляють сукупність внутрішніх і зовнішніх спонукачів, які піддаються зміні залежно від статі, віку, ціннісних орієнтацій, ділових і професійних якостей, направлених на досягнення трудових цілей. Внутрішні чинники управляють людиною. Результати дослідження зарубіжної і вітчизняної літератури показали, що до внутрішніх спонукачів відносять матеріальну і моральну зацікавленість в результатах праці, прагнення до самовираження, задоволення працею, усвідомлення соціальної значущості праці. Зовнішні мотиви впливають на поведінку людини із зовні . До них відносять винагорода за працю, умови праці, престижність праці, соціально-психологічний клімат в колективі, методи і стилі управління, соціально-побутові умови. Також слід зазначити, що трудова діяльність під впливом внутрішніх мотивів, не вимагає зовнішнього контролю, тому для досягнення високих економічних результатів необхідна активізація внутрішніх мотивів. Для цього важливим є створення сприятливих умов як всередині окремого господарства, так і в суспільстві в цілому. Зовнішні мотиви не залежать від самої людини, проте істотно впливають на мотивацію праці. . Прихильники теорії наукового управління (Ф.Тейлора) вважають, що винагорода матеріально – економічного характеру обов’язково ведуть до посилання мотивації . Розмір премії повинен складати не менше 30% основної заробітної плати, інакше премія втрачає свою стимулюючу силу. Проте 22
прихильники теорії людських відносин стверджують, що найважливішим значення мають соціальні потреби людей. Проте, на практиці, здебільшого спостерігається компенсація витрачених працівником зусиль – зарахування до робочого часу, а не збільшенням заробітної плати . В зарубіжних країнах мотиваційні чинники розглядаються відповідно до індивідуальних чинників працівника. Особиста зацікавленість залежить від матеріальних і культурнопроблемних благ і послуг, які можуть принести результати праці, а також від умов праці і відносин на робочому місці, умов і можливостей використання свого робочого часу, можливості проявити свої творчі здібності, від фізичних і духовних сил, інтелектуальних зростань. Чинники мотивації праці можна згрупувати і в активізуючи і пригноблюючі групи. Перша група розуміється як привабливість і престижність праці, професійні знання і кваліфікація, заповзятливість, форма господарювання, зіткнення і близькість з природою.Під пригноблюючою групою чинників розуміються високі ставки оподаткування, високі процентні ставки кредиту. Диспаритет цін, низький технічний і якісний рівень матеріально-технічних ресурсів, низький рівень механізації трудових процесів, відсутність фінансових коштів. Слід зазначити, що названі чинники діють вибірково, в залежності від регіону. Не дивлячись на складність сучасних економічних умов і орієнтацію працівників на матеріальну мотивацію, керівництву підприємства слід враховувати, що з підвищенням кваліфікаційного рівня підвищується орієнтація працівників на самовдосконалення, самореалізацію, творчість і так далі. Також в системі мотивації певний інтерес необхідно приділяти чинникам регулювання трудової поведінки, шляхом усунення незадоволення і розчарування (умови праці, конфліктні ситуації). Отже, формування мотиваційного механізму залежить від впливу зовнішніх і внутрішніх факторів. Зовнішніми мотивами є способи зовнішньої дії на мотивацію праці для досягнення мети або рішення конкретної задачі. Зовнішні мотиви безпосередньо слабо залежать від самої людини, як особи, але істотно впливають на рівень мотивації праці. Більшу увагу слід приділяти непрямим чинникам ніж чинникам прямої дії, при забезпеченні дотриманні на сільськогосподарських підприємствах наступних принципів: дотримання сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі; створення безпечних, сприятливих умов для праці; надання рівних умов для досягнення професійного зростання; впровадження об’єктивних критеріїв оцінки працівників; забезпечення відповідності оплати отриманим результатам; турбота про соціальний розвиток колективу. Література 1.Соломандина Т.О. Управление мотивацыей персонала/ Т.О.Соломандина, В.Г.Соломандин// Управление персоналом. — 2005. — С.8—12. 2. Колот А.М. Мотивація персоналом:[підручник]/Колот А.М. — К. : КНЕУ, — 2002. — 337 c. 23
ЕКСПОРТ ТА ІМПОРТ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ ТА МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ
Фоменко О. А., студентка 5 курсу Наук. керівник - д.е.н., доцент Євчук Л. А. Миколаївський державний аграрний університет
Сільськогосподарський сектор, структуру якого формують галузі рослинництва й тваринництва, є головною складовою агропромислового комплексу – одного з найбільших і найважливіших секторів економіки України. В прямій залежності від функціонального стану агропромислового комплексу, і особливо сільського господарства, знаходиться стан економіки, продовольчої безпеки та незалежності держави, розвиток внутрішнього й зовнішнього ринків, а отже і рівень життя населення. У загальному розумінні імпорт - це купівля українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності у іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів із ввезенням їх на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами [1]. Експорт - це продаж товарів чи послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення продукції за межі митних кордонів України з метою отримання доходів від виробничої або інших форм господарської діяльності [3]. Україна є активним експортером агропродовольчої продукції. Пшениця є найбільшим експортним товаром в структурі агропродовольчої сфери як України так і Миколаївської області. Сьогоднішній стан зовнішньої торгівлі Миколаївщини характеризується тенденцією до поступового зростання обсягів експортної торгівлі, яка супроводжується нестабільними імпортними поставками. В Миколаївській області сконцентрувалися всі потенційно привабливі умови для розвитку зовнішньоекономічної діяльності: привабливе географічне положення регіону; могутнє багатогалузеве виробництво; розгалужена транспортна система; розвинене портове господарство, які обумовлюють її стратегічне значення для розвитку економіки України. В останні роки вагомими були обсяги експорту виробників сільськогосподарської продукції, підприємств оптової торгівлі та посередництва у ній. Основу експорту рослинницької продукції складають зерно, насіння соняшнику, меншу частину займають овочі. Торгівля на ринках являється важливим джерелом забезпечення населення продуктами харчування та займає значне місце у загальному товарообороті Миколаївської області. В обороті організованих ринків реалізація сільськогосподарської продукції складає 13%. За даними Державної митної служби України, за 2010 рік на зовнішній ринок поставлено товарів на суму 1597 млн.дол. США, що на 4% більше, ніж у 2009 році. Завезено з-за кордону різноманітних товарів на суму 866 млн.дол. США, що на 10% більше, ніж торік. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі 24
становило 731 млн дол. США з переважанням експорту товарів над їх імпортом у 1,8 раза. Приріст експорту забезпечили поставки продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості,олій та продуктів рослинного походження, імпорту – значний ввіз транспортних засобів та шляхового обладнання, недорогоцінних металів та виробів з них. Підприємства області постачали товари за кордон до 115 країн світу, серед яких найбільші обсяги припали на Російську Федерацію (26% обласного експорту), Єгипет (13%), Ісламську Республіку Іран (8%), Туреччину та Саудівську Аравію (по 6%), Сполучене Королівство та Сирійську Арабську Республіку (по 4%). Завозилися іноземні товари із 81 країни світу, головним чином, з Російської Федерації (28% обласного імпорту), Білорусі (13%), Ґвінеї (12%), Бразілії (7%), Китаю (6%), Ґайани (5%) та Сполучених Штатів Америки (4%). В структурі експорту сільськогосподарських товарів Миколаївської області переважали зернові культури (42,8%), олійні рослини (5,0%). ТОВ СП «Нібулон» є одним із найбільших експортерів пшениці в Україні. ТОВ «Сандора» експортує соки та нектари в 24 країни світу. Якісну цільномолочну продукцію широкого асортименту торгової марки «Президент» поставляє на зовнішній ринок ЗАТ «Лакталіс-Миколаїв». ЗАТ «Баштанський сирзавод» – один із лідерів в Україні з виробництва високоякісних сирів, масла торгової марки «Славія». У 12 країн світу надходять молочні консерви ЗАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат». Значний потенціал для експорту якісних виноградних вин мають відомі виробники цієї продукції: ВАТ «Коблево», AT «Радсад» і «Зелений гай». Підприємства Миколаївської області не лише складають досить потужний експортний потенціал регіону, а й розширюють географію експорту української продукції. Основу імпорту сільгосппродукції визначає продукція рослинництва. Закордонні закупівлі складаються з поставок рису, посівного матеріалу для зернових культур та овочевих рослин і овочів. При цьому рис імпортується з Таїланду, В’єтнаму та Єгипту; насіннєвий матеріал завозився з Франції, Італії та Сполучених Штатів Америки; овочі надходять з Узбекистану та Нідерландів. Література
1. Продовольчий комплекс України: стан і перспективи розвитку / [Дейнеко Л. В. , Коваленко А. О., Коренюк П. І. та ін.]; за ред. Б. М. Данилишина. — К. : Наукова думка, 2007. — 276 с. 2. Бурковська А.В. Стан та проблеми зовнішньоекономічної діяльності регіону / А.В. Бурковська // Вісник аграрної науки Причорномор'я. — 2007. — № 1 (39). — С. 55—61. 3. Гурченков О.П. Напрямки прискорення адаптації агропромислового комплексу Миколаївської області до вимог СОТ / О.П. Гурченков, О.С. Крюковська // Зб. наук. праць НУК. — 2008. — № 3. — С. 162 — 164
25
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ Христинюк О.С., студентка 4 курсу Наук. керівник - д.е.н. Червен І.І. Миколаївський державний аграрний університет
Фермерські господарства стали однією з признаних і рівноправних форм господарювання на селі, яка базується на приватній власності. Саме вони, як свідчить світовий досвід, найбільш пристосовані до ринкових умов, тому що в них найбільш повно реалізуються інтереси виробника і споживача. І сьогодні фермерський рух в Україні розширюється, не дивлячись на сукупність різних причин, які його гальмують. Сутність та значення фермерства полягають у тому, що воно є рушійною силою аграрного сектора економіки, становить основу дрібнотоварного виробництва, здійснює структурну перебудову економіки, забезпечує насичення ринку продовольчими товарами, реалізацію інновацій, створює додаткові робочі місця, має високу мобільність, раціональні форми управління, формує новий соціальний прошарок підприємців-власників та сприяє розвитку конкуренції [1]. Згідно з даними Державного комітету статистики України кількість незалежних приватних фермерських господарств протягом 1991-2010 років зросла з 82 до 43 016. Частка землекористування фермерських господарств становить 7,4 %, а їхня частка в загальному обсязі виробництва сільськогосподарської продукції становить 2,7 %. Як відзначив І.Томіч, Президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України, на сьогоднішній день в обробці фермерів перебуває 4,2 млн га земель, що пропорційно площі такої країни як Бельгія. В той же час в 1999 р. вони мали у розпорядженні 1 млн га землі. У 2000 р. додалося ще 1 млн. Це було найбільше зростання земельного фонду фермерів за останні 10 років. Також, за словами І.Томіча, підвищується середній розмір фермерських угідь. Так, в 1999 р. він складав 28 га, а в 2009 р. - вже 101 га. Обсяг державної підтримки фермерів склав в 2008 р. 154 млн грн, а в 2010 - 100 млн грн у вигляді п'ятирічних безпроцентних кредитів. Для інтенсивного розвитку фермерського господарства потрібно в 2011 р. виділити близько 500 млн грн. Він також відзначив, що через домінування на харчовому ринку переробників і посередників, українські фермери щорічно втрачають 50-60 млрд грн [2]. Існуючий світовий досвід показує, що великі фермерські господарства мають значні суттєві переваги над малими. Наприклад, 15 % фермерів в США володіють 71,3 % землі і виробляють 90 % сільськогосподарської продукції. Виходячи з цієї особливості, селянські (фермерські) господарства мають бути оптимальними або в межах оптимальних розмірів. Це зумовлює важливість процесу їх об’єднання – на добровільній і економічній основах [3]. Наші сучасні фермерські господарства в більшості примітивні, низько рентабельні і не спроможні розв’язувати сільськогосподарські проблеми. В той 26
же час у сільському господарстві розвинених країн відбувається процес концентрації сільськогосподарського виробництва. Щорічно в тих же США розоряються тисячі фермерських господарств. Найбільш рентабельними в США виявились господарства з площею землекористування 2-5 тис. га, де виробництво сільськогосподарської продукції поєднується з її збереженням та переробкою. Необхідно зазначити, що в Європі рентабельними є також господарства розмірами до 25-30 га, які спеціалізуються на вирощуванні технічних культур винограду, цитрусових, ягід та ін. [3]. Великі земельні масиви дозволяють активно застосовувати сівозміни, тобто велику площу полів у сівозмінах можна оптимізувати, що важко (а то й неможливо) зробити на малих земельних ділянках. Екологічний стан земель західного регіону України є досить складним. Державі легше допомагати у проведенні вапнування великим землевласникам хоча б тому, що з ними укладаються відповідні угоди і проводиться (в разі потреби) необхідний процес вапнування. При формуванні приватних, фермерських господарств доцільно використати багатий накопичений фактичний матеріал, який був раніше розроблений проектними, науковими організаціями для колективних господарств: це ґрунтові, агрохімічні карти за різні періоди обстежень, картограми агрогруп, бонітету ґрунтів та ін. Отже, розвиток фермерських господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство. Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує, розвиток фермерських господарств на рівні з великими підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам. Література 1.Бабич М.М. Ефективність та пріоритети подальшого розвитку фермерства в регіоні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата економ. наук : спец. 08.00.04 “Економіка та управління підприємствами” / Бабич Михайло Миколайович; Миколаївський державний аграрний університет. – Миколаїв, 2009. – 20 с. 2.РБК- Україна. - 02.02.2010. - Київ. Інформаційна агенція. // [Електронний ресурс]: . – Режим доступу до документу : http://www.rbc.ua/ukr/newsline /show/assotsiatsiya_fermerov_v_ukraine_naschityvaetsya_43_tys_fermerskih_hozyaystv_0202201 0. 3.Івашинин В.В.,Бабинець Т.Л. Проблеми розвитку фермерства в Україні / В.В.Івашинин, Т.Л. Бабинець //Економіка АПК. - 2008. - №1. - С.21-25.
27
РОЗВИТОК АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА ЗА РАХУНОК КООПЕРАЦІЇ ДРІБНОГО ТА КРУПНОГО БІЗНЕСУ Швець Л. В., студентка 4 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Кушнірук Віктор Степанович Миколаївський державний аграрний університет
В умовах кардинального оновлення виробничої структури аграрної сфери вибір форм господарювання та способів управління передбачає ретельне зважування багатьох альтернативних варіантів з погляду їх динамічної ефективності. Кооперація – соціальна економічна категорія, яка виражає відносини між її учасниками в процесі їх співробітництва для досягнення взаємовигідної мети на основі спільного використання ресурсів і справедливого розподілу одержаного ними синергетичного ефекту. Проблемами розвитку кооперативних відносин в аграрній сфері займались такі дослідники та науковці як : І.Червен, В.Зіновчук, Ф.Горбонос, О. Крисальний та інші. Проте низка питань, пов’язаних з цією проблемою залишаються актуальними і на сьогодні. Серед учених і практиків поширеною є думка про перспективність подальшої лібералізації аграрної сфери та створення невеликих формувань. Разом з тим, більш обґрунтованим є розвиток крупнотоварного виробництва в поєднанні з процесами кооперації та інтеграції з дрібними виробниками сільськогосподарської продукції. Доцільність такого підходу доведена досвідом розвинених економік. Протягом 50 останніх років кооперативами було охоплено 100 відсотків виробників сільськогосподарської продукції у Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Нідерландах і Японії. Щодо України, на 1 січня 2010 року у нас нараховувалося 645 обслуговуючих кооперативів (на 1 січня 2009 року — 496). Тобто розвиток кооперації на Україні має місце і повинен стимулюватись. У цьому питанні, на наш погляд, якісних зрушень можна досягнути розвиваючи взаємодію особистих підсобних господарств з фермерським господарством та крупними виробничими структурами, що сприятиме впровадженню ними сучасних технологій, виконання укладених з партнерами угод, використання сучасних методів виробництва тощо. Як варіант кооперації дрібних та крупних товаровиробників може виступати також сімейна оренда. Тобто окремі сім'ї можуть брати в оренду у великих господарств тваринницькі ферми, плодові і виноградні насадження, ділянки овочевих культур, вирощування яких відрізняється високою трудомісткістю. Таким чином, основними вигодами від кооперації є: - збереження некомерційних відносин в кооперативі дає додатковий прибуток його членам; - через кооператив його члени, у тому числі малоземельні, мають можливість контролювати ринкову ситуацію і працювати без посередників; 28
- кооперативна вертикальна організація збільшує прибуток, кооперування в межах продуктового ланцюжка зменшує споживчі ціни; - просування продукції як найближче до кінцевого споживача; - кооперативи сприяють розбудові соціальної сфери на селі. На сьогодні створення кооперативів на Україні стримують: один вирішальний голос незалежно від величини паю не зацікавлює членів у додаткових внесках на розвиток підприємства; при виході з кооперативу його член має право лише на повернення пайового внеску; не повертається вступний грошовий внесок; одночасне вилучення у сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів податків і на прибуток, і на додану вартість; відсутня належна державна підтримка розвитку кооперації. Проблематичним є також інвестування кооперативного сектору. У цьому плані перспективним є формування мережі кооперативних банків та кредитних спілок. Проте розуміння важливості сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для аграрного бізнесу вже з’являється у великих аграрних компаній. Так, компанія «Данон Україна» разом із МБФ «Хайфер Проджект Інтернешнл» у 2011 році мають намір інвестувати 1 млн. євро в розвиток 23 сільськогосподарських кооперативів у Херсонській, Кіровоградській, Запорізькій областях та АР Крим. Але не все можна вирішити «на місцях»: потрібна належна правова підтримка. Вже сьогодні Державною цільовою програмою розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 року передбачено створення до 2015 року не менш ніж 10 тис. сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Для підтримки розвитку кооперативів в аграрній сфері намічено виділити з державного бюджету 7,2 млрд. грн., передбачене пільгове кредитування для оснащення кооперативів необхідною технікою, формування пайових внесків при створенні кооперативів тощо Сподіваємось, формування комплексних підходів до розвитку сільськогосподарської кооперації на основі світового досвіду, з узгодженими діями громадськості та держави сприятимуть піднесенню національної економіки та виходу її з кризового стану за рахунок впровадження кооперативної форми господарювання як фактору зростання конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників та їх можливості протистояти посередницькому бізнесу. Література 1. Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" // Бухгалтерія в сільському господарстві. — 2001. —№2. — С.30—36 2. Шебанін В.С. Кооперуванню на селі – належний розвиток / В.С. Шебанін, І.І.Червен, В.М. Ганганов // Наукові праці: наук.-метод. журнал. – Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили, 2007. —Вип.59, Т. 72. — С. 20—23 3. Шаповал Т.П. Засади формування сільськогосподарської обслуговуючої кооперації у ринкових умовах / Т.П. Шаповал // Вісник аграрної науки Причорномор'я. — МДАУ. — 2009. Випуск 1. — С. 75—80
29
СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ РОСЛИННИЦТВА В МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ Юрченко Є.О., магістр Наук. Керівник - доцент, к.е.н. Кушнірук В.С., Миколаївський державний аграрний університет
Стратегічним напрямком сільськогоподарського виробництва для забезпечення країни продуктами харчування, а переробних підприємств – сировиною,є розвиток рослинництва. Рослинництво забезпечує людину широким асортиментом незамінної за своїм значенням продукції, яка містить вітаміни, мінеральні солі, білки, органічні кислоти, вуглеводи. Продукція рослинництва використовується у свіжому вигляді і є основною сировиною для виробництва борошна, круп, хлібобулочних, макаронних і кондитерських виробів, пива, вина, спирту, плодово-овочевих консервів, комбікормів тощо. Рослинництво грає визначальну роль в економіці господарств і є фінансовою основою розвитку інших галузей. Але в останні роки ефективність виробництва продукції рослинництва знижується, що призводить навіть до збитковості деяких сільськогосподарських підприємств. В першу чергу знижується такий важливий показник ефективності, як урожайність, на який впливає багато чинників, в т.ч. родючість земельних угідь. Проблеми ефективності виробництва продукції рослинництва та покращення родючості земельних угідь привертали увагу багатьох вчених економістів-аграрників. Вагомий внесок у дослідження цих проблем внесли такі вчені, як В.В.Горланчук, В.Я.Месель-Веселяк, О.В.Крисальний, М.Й.Малік, О.М.Могильний, П.Т.Саблук, І.Р.Юхновський, але на сьогоднішній день не всі їх рекомендації повністю реалізовані. Тому ці проблеми лишаються актуальними для сільського господарства. Сільське господарство - друга по обсягах і перша по зайнятості трудових ресурсів галузь матеріального виробництва Миколаївської області. На одного мешканця області доводиться майже 1,3 га ріллі, а на одного працівника, зайнятого в сільському господарстві - понад 11 га орної землі. Ці особливості Миколаївщини відкривають широкі можливості для інвестицій у сільське господарство із застосуванням індустріальних технологій, потужної й високоефективної техніки. У сільському господарстві області переважає рослинництво, основними культурами якого є зернові (озима пшениця, яровий ячмінь, кукурудза). Загальна площа сільгоспугідь понад 2 млн. га, у господарствах області налічується близько 200 тис. га зрошуваних земель. Ґрунти: на півночі переважають звичайні чорноземи, на півдні - каштанові й темно-каштанові [1]. За даними Головного управління статистики середні ціни продажу аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами області (крім малих) за січень–листопад 2010 року порівняно з відповідним періодом попереднього року зросли на 36%, у тому числі на продукцію рослинництва – на 41%. Майже всі види сільськогосподарської продукції у січні–листопаді 30
поточного року реалізовувались господарствами дорожче, ніж у відповідному періоді 2009 року. Ціна на вироблену продукцію також являється важливою для успішного функціонування та розвитку галузі рослинництва як у кожному з господарств, так і області вцілому. За даними Державного управління статистики, середня ціна реалізації зернових культур в Миколаївської області у 2010 році становила 1112,4 грн за 1 тонну, а у січні 2011 року 1352,8 грн за 1 тонну.Станом на 1 лютого 2011р. на підприємствах, що здійснюють зберігання, переробку зернових та олійних культур і в сільськогосподарських підприємствах (крім малих) було в наявності 698,4 тис.т зерна, у т.ч. 403 тис.т пшениці, 129,3 тис.т ячменю, 2,9 тис.т жита, 134,5 тис.т кукурудзи. Безпосередньо в аграрних підприємствах зберігалося 322,4 тис.т зерна, у т.ч. 182,4 тис.т пшениці, 91,2 тис.т ячменю, 0,5 тис.т жита, 30,1 тис.т кукурудзи. Зернозберігаючі та зернопереробні підприємства мали в наявності 376 тис.т зерна, в т.ч. зернозберігаючі – 343,9 тис.т. Запаси насіння соняшнику становили 401,6 тис.т, із них безпосередньо в аграрних підприємствах (крім малих) зберігалося 92,1 тис.т, а в підприємствах, що здійснюють його переробку та зберігання – 309,5 тис.т.[2] Отже, у контексті існування необхідності нарощування обсягів виробництва та підвищення рівня ефективності функціонування галузі рослинництва в Миколаївській області одним із перспективних напрямів її розвитку є використання інноваційних підходів до здійснення господарської діяльності, що передбачають впровадження ресурсозберігаючих ґрунтозахисних систем землеробства, мінімізацію кількості технологічних операцій, зниження матеріало- та енергоємності виробничих процесів, застосування високоякісних добрив і оптимізації витрат на їх придбання та використання, зменшення обсягів витрат пестицидів за рахунок застосування ефективних препаратів і раціональних способів їх внесення тощо [3]. Велике значення має оптимізація структури посівних площ, широке використання бобових культур, органічних джерел живлення рослин, біологічних і агротехнічних методів їх захисту, виведення сортів, що не уражуються шкідниками та хворобами, сортів, стійких проти бур'янів. Все це дозволить, на нашу думку, підвищити ефективність розвитку галузі рослинництва в Миколаївській області. Література 1.Економічний потенціал. АПК. [електронний ресурс]\\ Регіональна торговопромислова палата Миколаївської області. Режим доступу: http://www.rtpp.com.ua/unikolaev/5/3.html 2. Соціально-економічне становище Миколаївської області. Сільське господарство. [електронний ресурс]\\ Офіційний веб-сайт Головного управління статистики в Миколаївській області. Режим доступу: http://www.stat.nk.ukrpack.net 3. Кононенко М. П. Техніко-технологічні напрями підвищення ефективності виробництва продукції рослинництва / М. П. Кононенко // Економіка АПК. — 2009. — № 8. — С. 67—74.
31
Секція «Державне регулювання економіки» ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ У МОЛОЧНОМУ СКОТАРСТВІ Агліулліна М.В., студентка 6 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Інтенсифікація була, є і залишиться найголовнішим чинником розвитку молочного скотарства. Отже, удосконалення розвитку молочного скотарства має відбуватись у трьох напрямах: по-перше, підвищення продуктивності худоби шляхом поліпшення рівня годівлі поголів'я, ліквідації білкового дефіциту в кормах на основі удосконалення структури кормовиробництва, збільшення в раціонах тих видів кормів, які максимальною мірою сприяють зростанню виходу продукції в розрахунку на голову худоби і поліпшення її якості, з урахуванням зональних умов [1]. Цей напрям також передбачає впровадження найбільш прогресивних методів збирання, зберігання і підготовки кормів до згодовування; збільшення виробництва і розробки досконаліших рецептів комбікормів для окремих статево-вікових груп худоби; створення і підвищення ефективності використання зрошувальних культурних пасовищ; обґрунтування режимів годівлі корів на різних стадіях їх репродуктивного циклу та ін.; по-друге, удосконалення існуючих і створенням нових порід, пристосованих до місцевих умов. Основна мета – підвищення продуктивності худоби, її скоростиглості, плодючості, поліпшення оплати кормів і якості продукції. Цей напрям передбачає посилення племінної роботи з наявними породами і поліпшення породного районування; поглиблення спеціалізації худоби за характером одержуваної продукції; подовження строку використання високопродуктивного маточного поголів'я; розширення використання плідників-поліпшувачів; дотримання найбільш ефективних строків отелення корів; удосконалення техніки штучного запліднення тварин, а також відповідної апаратури й обладнання; по-третє, скорочення трудових і матеріально-грошових затрат на виробництво одиниці продукції на основі підвищення продуктивності худоби, впровадження комплексної механізації трудомістких процесів на молочних фермах і найбільш досконалої технології утримання тварин, а також застосування повної або часткової переробки та зберігання молока на місці, удосконалення механізму визначення цін на молочну сировину та продукти її переробки, поліпшення форм реалізації молокопродуктів і доведення їх до споживачів та розширення виробництва молока в господарствах усіх форм власності та господарювання. Література 1. Гавриленко М. Вплив годівлі на відтворну функцію молочної худоби / М. Гавриленко, Ю. Полупай, І. Кузьменко // Пропозиція. — 2007. — №1. – С. 83—84. 32
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗЕРНОВИРОБНИЦТВА Болод О.В., студент 6 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Як свідчить вітчизняна і зарубіжна практика, біометод в аграрному виробництві може і повинен стати одним із основних напрямків вдосконалення сільськогосподарського виробництва, оскільки це сьогодні реальний шлях до зменшення забрудненості довкілля, відтворення природної родючості ґрунтів, отримання екологічно чистої високоякісної продукції. Так, за дослідженнями окремих господарств [1], економічна ефективність застосування біофунгіциду Планриз під озиму пшеницю може забезпечити приріст врожаю 7,5 ц з 1 га. При цьому виробничі витрати на 1 га збільшаться до 2153,54 грн. Разом з тим, підвищиться продуктивність праці в розрахунку на 1 ц виробленої продукції на 21,6% та знизиться виробнича собівартість 1 ц пшениці на 4,5%. В результаті, прибуток в розрахунку на 1 га зросте на 350,95 грн., а рівень рентабельності до 19,1%. Доцільним при вирощуванні сільгоспкультур є використання біологічно активних мікроелементів у формі халатів. Застосування хелатного мікродобрива "Реаком" під ячмінь ярий може забезпечити приріст врожаю до 7,0 ц з 1 га [2]. Хоча при цьому збільшаться виробничі витрати на 1 га посіву на 610,93 грн., в тому числі: на мікродобриво – 561,40 грн., на збирання та доробку додаткового врожаю – 49,53 грн., однак за рахунок збільшення врожайності зросте продуктивність праці (на 37,1%), прибуток від реалізації в розрахунку на 1ц та на 1га посівної площі – відповідно на 104,6 та 318,0%, при цьому рівень рентабельності становитиме 19,9% проти 6,4% в 2009р. Підвищення рівня прибутковості зерновиробництва можливе лише за умови ефективного менеджменту щодо реалізації виробленої продукції. Більшість сільськогосподарських підприємств основну частину виробленої продукції реалізують, однак не завжди за найкращими каналами реалізації: частина продукції видається в рахунок оплати праці та в рахунок орендної плати за майнові та земельні паї, решта зерна використовується всередині господарства. Виходячи із даних структури використання зернових сировинних ресурсів переважної більшості господарств регіону необхідним є збільшення частки реалізації продукції для промислової переробки (підвищення рівня товарності) та зменшення частки зерна, що реалізується в рахунок оплати праці робітників господарства. Література 1. Бондур Т. О. Екологізація виробництва продукції рослинництва як фактор поліпшення її якості / Бондур Т. О. // Економіка АПК. —2008. — №6. — С. 39—42. 2. Волкогон В. Мікробіологи пропонують змінити стратегію удобрення сільгоспкультур / Волкогон В. // Пропозиція. — 2009. — №6. — С. 58—60. 33
РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК В УКРАЇНІ НА ПРИКЛАДІ ЗАПОРІЖЖЯ Вербовщук О.С. , студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Мета програми «Програма забезпечення ефективного управління в галузі локальної економічної політики на 2009-2011 роки» є забезпечення ефективного управління в галузі локальної економічної політики, яка спрямована на соціально - економічний розвиток міста, здійснення економічних реформ на 2009-2011 роки. Завдання програми – забезпечити протягом 2009-2011 років ефективне управління в галузі локальної економічної політики, яка спрямована на соціально-економічний розвиток міста, здійснення економічних реформ. Очікуваний результат – в результаті виконання даної програми будуть здійснені заходи щодо розробки та реалізації Програми соціально економічного розвитку, Комплексної програми енергозбереження м. Запоріжжя на 1997-2010 роки, проведення економічних реформ, реалізації державної цінової політики, забезпечення раціонального використання виробничотехнічного і наукового потенціалу міста, його трудових і фінансових ресурсів, проведення громадських слухань та семінарів, а також проведення перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств комунальної власності, які сприятимуть збільшенню надходжень до бюджету міста. Очікуване надходження відрахування частки прибутку комунальними підприємствами в 2009 році становитиме 4076,48 тис грн., в 2010 році – 4280,30 тис грн., та в 2011 році – 4944,30 тис грн. Підготовка інвестиційного паспорту надасть змогу підвищити інвестиційну привабливість м. Запоріжжя та збільшити обсяги надходжень іноземних інвестицій до міста. Джерела фінансування – фінансування на виконання зазначеної програми здійснюється за рахунок коштів загального фонду місцевого бюджету. Обсяг асигнувань складає : - на 2009 рік – 1463,200 тис. грн. - на 2010 рік – 1597,814 тис. грн. - на 2011 рік – 1725,639 тис. грн. Література 1. Закон «Про стимулювання розвитку регіонів» від 1.01.2006 року. 2. Сергій Гриневецький «Дзеркало тижня» — №45. — 25 Листопад 2006 3. Інтернет ресурс : http://www.meria.zp.ua/test/index.php?id=42&pid=2614 (офіційний портал запорізької міської влади)
34
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОГО РИНКУ Гаркуша Ю. В., студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О. І. Миколаївський державний аграрний університет
Розвиток страхового ринку відіграє важливу роль у забезпеченні стійкого економічного зростання держави. Саме завдяки йому стає можливим відшкодування збитків у разі стихійного лиха, аварій, катастроф та інших непередбачених подій, які негативно впливають на добробут населення, суб’єктів господарювання, чи держави в цілому. Важливе значення для ефективного розвитку страхового ринку відіграє його регулювання на рівні держави. Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на: забезпечення формування і розвиток ефективно функціонуючого ринку страхових послуг; створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм; недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників; дотримання вимог законодавства України про страхування [1]. Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі і непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку. До ринкових, тобто непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики. Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою законодавчої бази та нагляду за страховою діяльністю [2]. Державно-правове регулювання діяльності на страховому ринку України здійснюють також органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Державний нагляд за страховою діяльністю має бути спрямовано на посилення якості виконання функцій щодо запобігання банкрутству страховиків, порушенню ними зобов'язань перед страхувальниками, здійсненню псевдострахування з метою відмивання коштів, виплати керівникам та іншим відповідальним особам підприємств, установ та організацій, особливо державного сектору, незаконних комісійних винагород. Література 1. Вітлінський В. Дослідження діяльності страхових компаній України методами факторного аналізу та теорії нечітких множин / В. Вітлінський, О. Піскунова, Л. Рибальченко // Економіка України. — № 5. — 2009. — С. 46—58 2. Онопрієнко Є. Особливості розвитку страхового ринку України на сучасному етапі / Є. Онопрієнко // Економічний аналіз. — Випуск 5. — 2010. — С. 305—309
35
РОЛЬ І МІСЦЕ СОНЯШНИКУ В АГРАРНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ Мазяр Ю.Ю., студентка 6 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Основною олійною культурою, що вирощується в Україні є соняшник. У складі всіх олійних культур він займає 70% посівної площі і 85% валового збору. Із насіння соняшнику виробляється приблизно дві третини всієї рослинної олії [1]. За 1 га посіву соняшнику при врожайності 20 ц/га можна одержувати до 10 ц олії, 8 ц шроту або макухи, 12 ц сухих кошиків, 4 ц лузги, 35-40 кг меду [2]. У виробництві насіння соняшнику в Україні нині переважають екстенсивні форми розвитку, про що свідчать темпи зниження врожайності порівняно з темпами скорочення валового збору. Порівняно із 1990 роком у 2009 році площі соняшнику зросли в 2,6раза і досягли майже 4,2 млн. га (замість науково обґрунтованих 1,5-1,7 млн. га). Середня врожайність по Україні за даний період знизилась на 3,8% і склала 15,2 ц/га. За останні роки відбувалась чітка тенденція до збільшення посівних площ соняшнику як в Україні, так і по області, хоча це не завжди призводило до збільшення валового збору. Питома вага валового збору соняшнику Миколаївської області в загальному обсязі становить 7,9%. Аналізуючи урожайність, необхідно зазначити, що вона також значно зменшилась – з 15,3 ц/га у 1990 році до 13,8 ц/га в 2009 році. Соняшник залишається для сільськогосподарського виробника чи не найвигіднішою культурою. Виробництво культури забезпечує рентабельність на рівні 60%, хоча у 1996 році цей показник дорівнював 160%. Соняшник для України безумовно є стратегічною культурою номер один. Але відсутність достатньої державної підтримки вітчизняного виробника, чіткої збалансованої цінової політики, дотаційних виплат за вирощування,наявність високих митних ставок на вивезення насіння за кордон – зумовлює такий стан речей, що аграрії, по суті, залишаються сам на сам з досить жорстким ринком. Одним із шляхів підвищення рентабельності соняшнику є застосування нових високопродуктивних гібридів. За останні роки державного сортовипробування рекомендовано виробництву близько 100 нових гібридів соняшнику, з яких 40% становлять гібриди української селекції та 60% – зарубіжної. Однак нині лише 30% від загальних посівних площ засівається гібридним високопродуктивним насінням соняшнику, що призводить до втрати 0,5 млн т валового збору. Література 1. Маслак О. Ринок соняшнику: Україна та світ / Маслак О. // Пропозиція. — 2009. — №12. — С. 75—77. 2. Музиченько О. Сонях український / Музиченко О. // Пропозиція. — 2007. — №10. — С.30—37.
36
РОЗВИТОК ЖИТЛОВОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ Нікітіна Р.Є., студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Ефективне управління житловим господарством і його модернізація мають важливе значення не лише для ефективного функціонування галузі, а й для всієї економіки країни. Саме на це має бути спрямована житлова політика України. У житловому господарстві України існує низка проблем. Станом на 1 січня 2010 року в черзі на поліпшення житлових умов перебувало більше 807 тис. сімей. Число сімей, що одержали житло і поліпшили житлові умови у 2009 році, склало близько 11 тис. Істотно змінилася структура житлового фонду за формами власності. Частка приватного житлового фонду в 2010 р. склала більше 72,9%, а частка державного і муніципального житлового фонду скоротилася до 27,1%, зокрема 23,4% становить муніципальний житловий фонд. Проте значна частина житлового фонду не задовольняє потребам населення не тільки своїми розмірами, але і якісними характеристиками. Так не весь житловий фонд обладнаний різними видами впорядкування. У сільській місцевості ці показники ще нижчі. При цьому переважна частка житла (73,2% загального обсягу) уведено в експлуатацію в одноквартирних будинках. У будинках із двома і більше квартирами введено відповідно 26,7%, у гуртожитках – 0,1% загального обсягу [1]. Виходячи з вищенаведеного, особливо важливою є реалізація положень «Загальнодержавної програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки». До основних завдань програми віднесено [2]: формування державної житлової політики; розвиток державного регулювання діяльності природних монополій на ринку комунальних послуг; забезпечення беззбиткового функціонування підприємств ЖКГ; технічне переоснащення галузі; залучення інвестицій і співпраця з міжнародними фінансовими установами та організаціями; залучення громадськості до процесів формування житлової політики та реформування житлово-комунального господарства. Реалізація зазначених завдань дасть змогу вийти з кризової ситуації, в якій зараз знаходиться житлове господарство України. Для цього необхідно забезпечити проведення ефективної житлової політики. Література 1. Розмислов О.М. Концепція житлової політики україни: перспективи розвитку [Електронний ресурс] / О.М.Розмислов // Вісник СНУ ім. В. Даля —2010. — №12 (154 ) — Частина 2. — Режим доступу до журналу : http://www.nbuv.gov.ua 2. Закон України «Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житловокомунального господарства на 2009-2014 роки» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — №46. — С. 512.
37
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ФІНАНСОВО-БЮДЖЕТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ Наумова А.Ю. , студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Фінансова система кожної країни має свою специфіку. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економіки є державні фінанси. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30% ВВП [1]. Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Надлишок бюджету може використовувати уряд за непередбачених обставин для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року. Граничний розмір дефіциту Державного бюджету та джерела його покриття визначаються Верховною Радою під час його затвердження. У зв'язку з обмеженістю коштів і невиконанням дохідних статей затвердженого бюджету, фактичне виконання Держбюджету України за останні роки є нижчим за передбачене. Брак коштів постійно змушує вирішувати проблему пріоритетності напрямків їх витрачання. У цих випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат, тобто їх пропорційне зменшення (крім спеціально захищених). Передовсім фінансуються поточні видатки (заробітна плата бюджетників, трансферти, витрати на медикаменти і ін.) [2]. Покриття дефіциту здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів, а також за рахунок додаткової емісії (що є досить небажаним явищем через масштабні ризики для економіки); емісії цінних паперів (облігацій, казначейських векселів), що вважається безінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту і державні позики. Але всі ці способи пов'язані з удосконаленням податкової, грошово-кредитної, інвестиційної, цінової, зовнішньоекономічної політики, демонополізацією економіки, зміцненням податкової дисципліни. Отже, бюджетні проблеми слід розглядати в контексті макроекономічних проблем. Тому й потрібний системний підхід до формування та реалізації фінансово-бюджетної політики держави. Література 1. Переличко Р.Д. Фінансово-бюджетне регулювання в Україні / Р. Переличко// Віче. — 2009. — №7. — С. 9—10. 2. Буряк Л.Д. Проблеми фінансового забезпечення країни / Л. Буряк // Фінанси України. — 2008. — №9. — С.102—105. 38
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Різун Л.О. , студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р. визначені такі стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки: модернізація електростанцій; нетрадиційні та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології; машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії; нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації; вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості та ін. При цьому, у ст. 7 цього Закону Верховною Радою України проголошено особливим пріоритетом України гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави [1]. Пріоритетні напрями інноваційного розвитку як визначального фактору прогресу суспільства були предметом парламентських слухань у Верховній Раді 17.06.2009р. на тему: «Стратегія інноваційного розвитку України на 20102020 роки в умовах глобалізаційних викликів», спрямовані на формування принципового бачення інноваційного розвитку держави. За наслідками слухань прийняті відповідні рекомендації. За статистикою, 12,7% підприємств України у 2009 р. впроваджували інновації. Понад 40% з них створювали та впроваджували нові чи значно удосконалені процеси, кожне четверте підприємство придбало та впровадило нові засоби механізації виробництва, майже кожне дев'яте – нові технології. Однак до справжнього інноваційного "переозброєння" вітчизняної економіки ще далеко. Адже обсяг інноваційної продукції у 2009 р. становив усього 5,1% від загального обсягу промислової продукції. Наукомісткість промислового виробництва України не перевищує 0,3%, що у 10-20 разів менше загальноприйнятого світового рівня. Сьогодні понад 90 % продукції, що виробляється, не має відповідного наукового, технологічного забезпечення, а на світовому ринку високотехнологічної продукції частка вітчизняної продукції становить лише 0,1% (проти 36%, які мають США). У розвинутих країнах питома вага інноваційно активних підприємств знаходиться в межах 60-70%, а в Україні цей показник скоротився удвічі: з 26% у 1994 році до 12,7% у 2003. Література 1. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4.07.2002. (із змінами). 2. Баляснікова Є.В. Передумови створення інноваційної моделі розвитку економіки країни/ Є.В. Баляснікова // Актуальні проблеми економіки . — 2010. — №10. — С. 127 — 134. 39
РЕЗУЛЬТАТИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРОЦЕСУ РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ ТА ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ Спасенко О.В., студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Приватизація в Україні та інших пострадянських країнах охоплювала всі аналогічні процеси чи навіть виходила далеко за їхні рамки. Проблема роздержавлення зумовлена ринковою системою, яка висуває до економічної діяльності держави доволі жорсткі вимоги, а отже є надзвичайно важливою і актуальною на сучасному етапі розвитку суспільства. Однією з ключових проблем у приватизаційній сфері є неузгодженість стратегічних цілей та завдань приватизації з концепцією здійснення економічних реформ, орієнтирами соціального розвитку, завданнями становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку [1]. Це стає особливо відчутним на порозі «нової хвилі» приватизації, яка охоплюватиме низку стратегічно важливих для національної економіки об’єктів. Невирішеними проблемами роздержавлення, що постали нині, є чітке визначення критеріїв, способів, умов, принципів і основних напрямків підвищення його соціально-економічної ефективності, а також обґрунтування доцільності джерел фінансування здійснюваних заходів [2]. Належний стратегічний системний ефект приватизації як засобу модернізації інституційної системи країни визначальним чином залежить не лише від коректного проведення самого приватизаційного процесу, але й від низки постприватизаційних чинників: - стратегічна орієнтованість спрямування коштів, одержаних від приватизації; - вжиття заходів щодо посилення контролю над припливом в Україну короткострокового капіталу з метою уникнення небажаних спекулятивних атак на активи, що приватизуються; - запобігання розвитку негативних ефектів постприватизації діяльності підприємств; - підвищення ефективності управління підприємствами, які знаходяться в державній власності. Щодо роздержавлення, то в Україні доведеться провести не лише широкомасштабне роздержавлення виробництва, зберігши зону державної природної монополії, але й здійснити глибинні зміни у відносинах обміну та розподілу. Література 1. Українська приватизація: Перспективи та пріоритети розвитку. — К. — 2008. 2. Рябченко О.Д. „Роздержавлення і його основні фонди” / Рябченко О.Д. // Актуальні проблеми економіки . —№1. — 2005. — С.12—15.
40
ПРАВОВИЙ АСПЕКТ МЕХАНІЗМУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ Станкевич О.В., студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
На фоні складних економічних проблем держави та спроб реформування структури влади в Україні, питання організації місцевої влади та місцевого самоврядування ще не знайшло достатнього теоретичного обґрунтування, а в державі до цих пір не відпрацьована справжня державна політика щодо місцевого самоврядування [1]. Значною проблемою є недостатня інформованість громадян про діяльність місцевої влади. Розбудова місцевого самоврядування – один з пріоритетних напрямків формування демократичної соціальної правової української держави. Проте сучасні політико-правові реалії функціонування цього інституту характеризується дисбалансом у відносинах органів місцевого самоврядування та органів державної влади, який переростає в різні форми соціальної напруги. Конституція України, закріпивши місцеве самоврядування як право територіальної громади самостійно або під відповідальність створених нею органів вирішувати питання місцевого значення, специфічну форму народовладдя та одну із засад конституційного ладу держави,встановила та гарантувала самостійність місцевого самоврядування (ст. 5, 7, 140-146). Цим був підбитий певний підсумок під пошуками соціально-політичної та правової моделі місцевого самоврядування. Але не надана можливість однозначного визначення природи цього інституту. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», визначивши місцеве самоврядування не лише як право, але й як реальну здатність територіальної громади, визнав можливість існування зазначеної групи місцевих інтересів та гарантування їх як публічно-правові [2]. Як показує практика інших країн [3], підготувати комплексне реформування влади лише силами парламенту чи уряду навряд чи можливо. Це має бути великою спільною роботою. В Україні ще й досі тривають дискусії відносно реформи місцевого самоврядування. Проте, незалежно від політичної кон’юктури, загальновизнано, що існуюча система місцевого самоврядування в Україні є далеко не досконалою і має безліч недоліків, які потрібно усувати. Література 1. Бакірова Ж. О. Проблеми та перспективи формування місцевого самоврядування в Україні / Ж. О. Бакірова // Галицький економічний вісник. — 2010. — № 8(15) — С.15—21. 2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 03.07 2008 р. 3. Основи демократії: Навчальний посібник / За ред. А. Колодій. —К. — 2010. — С. 281—320.
41
ЗНАЧЕННЯ РОЗВИТКУ ПЕРЕРОБКИ ТА ЗБЕРІГАННЯ ПРОДУКЦІЇ В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Тополь О.А., студентка 6 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Організація зберігання і переробки сільськогосподарської продукції в сучасних умовах повинна базуватися на вимогах Указу Президента України «Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку» (2000 р.) [1]. Сільськогосподарська продукція зберігається безпосередньо у товаровиробників або централізовано – на елеваторах, в овочесховищах, холодильних камерах та ін. Такі пункти можуть бути державними, акціонерними, міжгосподарськими, приватними. В умовах розвитку ринкової інфраструктури особливого значення набуває розвиток так званої малої промисловості безпосередньо у місцях виробництва сировини – в сільськогосподарських підприємствах. Доцільність поєднання переробки сільськогосподарської продукції на місцях з функціонуванням великої переробної промисловості підтверджується багатьма факторами: необхідність збільшення виробництва продуктів харчування за рахунок повнішого використання сільськогосподарської сировини, усунення її втрат, забезпечення населення відповідних регіонів продуктами переробки сільськогосподарської сировини, яка в них виробляється, досягнення соціально однакових умов постачання сільського та міського населення продуктами переробки, зміцнення економічного стану господарств. Принципи розміщення переробних підприємств, яким віддавалась перевага (концентрація виробництва), зумовили надто великі розміри у їх формуванні [2]. При розміщенні великих переробних підприємств не завжди враховувався потенціал сировинної зони, потреба в реалізації продукції у свіжому вигляді. Особливо це характерно для плодоовочеконсервного виробництва, концентрація якого в промислових центрах негативно позначилась не лише на діяльності переробних галузей, а й на забезпеченні населення свіжими овочами і плодами. Переробні галузі, які функціонують безпосередньо у господарствах, при економічно обґрунтованому їх розміщенні мають високу не лише соціальну, а й економічну доцільність: суттєво зменшуються втрати виробленої продукції, знижуються витрати на її транспортування від місць виробництва, а отже, зростають прибутки господарств. Література 1. Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку» (2000 р.) 2. Зберігання та переробка сільськогосподарської продукції в сучасних умовах [електронний ресурс] — Режим доступу: http://agroua.net/economics/documents/category122/doc-199/ 42
ОСОБЛИВОСТІ ТЕХНОЛОГІЇ NO-TILL Трофименко Н.А., студентка 2 курсу Наук. керівник - к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
В світі за системою зберігаючого землеробства обробляється більше 400 млн. га, при цьому цифра неухильно росте [1]. Характерно, що лідерами з впровадження ресурсозберігаючих технологій стали найбільші світові експортери зерна: США, Канада, Аргентина, Австралія і країни ЄС. Наприклад, у США за технологією зберігаючого землеробства обробляється 37% площ, у Німеччині – 26%, у сусідній Росії – до 3% [2]. No-Till (від англійського «no tillage» – «не орати») – технологія, яка дозволяє поліпшити живлення ґрунту, стимулює в ній біологічну активність, збільшує зміст органічних речовин і сприяє формуванню гумусових частинок. Крім того, No-Till є вологозберігаючою технологією та покращує накопичення вологи в ґрунті порівняно з механічним обробітком. Пожнивні залишки дозволяють затримувати та зберігати вологу на полях, що набирає все більшої актуальності в умовах нерегулярного випадання осадів, коли, практично вже щороку, на полях України через посуху гине до 20% врожаю. Технологія No-Till – інвестиційно ощадлива. В Україні розповсюдження технології поки носить стихійних характер, відсутній координуючий орган і ініціатива виходить в основному від сільськогосподарських товаровиробників. Щорічні дотації держави для сільгоспвиробників сягають 2,4 млрд. доларів [3]. Витративши ці кошти на впровадження нових та ефективних технологій, Україна в майбутньому могла б відмовитись від будь-яких дотацій в сільському господарстві. Але стверджувати, що технологія No-Till врятує нас від усіх бід, – не можна. Ця система потребує дотримання найменших тонкощів у всіх технологічних операціях. Якщо хоча б одним із елементів знехтувати, то система вже не дасть бажаних результатів. Отже майбутнє – за нульовим обробітком ґрунту. Що швидше розпочнеться широке впровадження у виробництво системи No-Till, то швидше матимемо стабільність, зниження витрат та зростання прибутку в сільському господарстві країни. Література 1. Гриненко С.П. Система точного землеробства як фактор підвищення конкурентоспроможності підприємницьких формувань / Гриненко С.П. // Економіка АПК. — 2008. — №6. — С. 117—119. 2. Котикова О. І. Теоретико-методологічні основи стійкого розвитку землекористування : монографія / О.І. Котикова. — Миколаїв : Видавець Ганна Гінкул. — 2009. — 201 с. 3. Марченко В. Безполицевий обробіток грунту в Україні / Марченко В. // Пропозиція. — 2010. — №9. — С.98-103.
43
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ Хоменко А.В., студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Кожна країна світу, незалежно від рівня економічного розвитку стоїть перед проблемою енергетичного забезпечення своїх потреб та вибору шляхів її вирішення. У 2011 році електроенергію виробляють 14 крупних ТЕС, 27 ТЕЦ загального користування та 243 промислових ТЕЦ, 4 АЕС і 8 великих ГЕС, 36 малих ГЕС та 8 ВЕС [1]. Забезпечення економіки і соціальної сфери країни основними видами енергоносіїв (електричною та тепловою енергією, моторними і котельнопічними видами палива), і сировинними ресурсами для потреб хімії, нафто- та вуглехімії, металургійної промисловості (коксівним вугіллям, продуктами нафто- та газопереробки) покладається на ПЕК [2] Розвиток ПЕК України гальмує низка проблем: – обмеженість власних ресурсів у паливно-енергетичному балансі країни та значна частка імпортованих паливно-енергетичних ресурсів; – матеріальна база ПЕК є вкрай зношеною; – нераціональність витрат на виробництво, транспортування та споживання енергоресурсів. Зараз Україна купує більше 50% паливноенергетичних ресурсів при потенціалі енергозбереження 45% ПЕР. Це свідчить про нераціональне використання та неефективне споживання ПЕР; – вичерпність джерел енергії, що використовується; – високий рівень тінізації економічних відносин, пов'язаних із функціонуванням ПЕК; – перерозподіл прав власності на поставки енергоносіїв; – дефіцит коштів, спричинений кризою платежів та розрахунків, необґрунтованою податковою та амортизаційною політикою. Вищеназвані проблеми розвитку ПЕК України впливають на рівень конкурентоспроможності промислового та аграрного секторів економіки. Дані питання потребують комплексного вирішення. Отже, вирішення проблем ПЕК потребують ґрунтовного аналізу кожного боку проблеми науковцями та державними органами на основі реальних даних з урахуванням оптимістичних та песимістичних шляхів розвитку галузі. Література 1. Інформаційна довідка про основні показники розвитку галузей паливноенергетичного комплексу України за січень 2011 року(за оперативними даними). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article 2. Енергетична стратегія України на пepioд до 2030 року (Схвалена розпорядженням Кабінету Miнicтpiв України від 15 березня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/doccatalog/list
44
СУЧАСНИЙ СТАН ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ Юрченко Ю.О., студентка 3 курсу Наук. керівник - к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
На сьогодні теоретичні та практичні проблеми грошово-кредитної політики України є полем для гострих дискусій між різними вітчизняними та зарубіжними фінансистами та економістами, які прагнуть знайти шляхи стабілізації фінансово-економічної ситуації в країні. З урахуванням причин і наслідків кризових проявів 2008-2009 рр. та, виходячи із прогнозів макроекономічного розвитку, що передбачали зростання ВВП на 3%, для забезпечення стабільності національної валюти, зниження темпів інфляції у 2010 році ключове значення мало забезпечення стійкості фінансової системи. В таких умовах Національний банк України, відповідно до цілей і пріоритетів, визначених в основних засадах грошово-кредитної політики на 2010 рік, поруч із виконанням своєї головної конституційної функції – забезпечення стабільності грошової одиниці, намагався усіляко сприяти якнайшвидшому виходу України з кризи, відновленню економічного зростання та забезпеченню стійкості фінансової системи держави. Відновлення довіри до банків сприяло прискоренню темпів зростання депозитів населення – загальний обсяг депозитів у І кварталі 2010 р. збільшився на 3,1% – до 337,9 млрд грн. [1]. Повернення депозитів в банківську систему відповідним чином відобразилося на динаміці грошової маси, обсяги якої починаючи із лютого поточного року демонструють помісячний приріст. Це, у свою чергу, сприяло збільшенню грошової маси по відношенню до початку року на 1,4%, або на 6,9 млрд грн. – до 494,2 млрд грн. Отже, грошово-кредитна політика є не просто складовою загальноекономічної політики, а її ключовим елементом з огляду на результативність і ефективний вплив на економіку. Застосування монетарних методів, на відміну від використання адміністративних, дає можливість зберегти ринкові механізми і мотивацію економічних агентів, сприяє підвищенню ефективності ринкових механізмів у частині саморегулювання, нейтралізуючи певні недоліки, внутрішньо притаманні ринковій економіці. Тому, вихід із фінансової та економічної криз, що склалися сьогодні в Україні, необхідно будувати на основі поєднання використання важелів, заходів та інструментів, що впливають не лише на фінансовий (грошово-кредитний), а й реальний сектор економіки. Література 1. Михайлів Г. В. Грошово-кредитна політика України: реалії сьогодення та пріоритети розвитку на майбутнє / Михайлів Г. В. // Економічні науки. – Серія «Облік і фінанси». — Випуск 7 (25). — Ч. 5. — 2010. 2. Закон України „Про Національний банк України” від 20.05.1999 № 679-ХІV, зі змінами і доповненнями.
45
МИТНО-ТАРИФНА ПОЛІТИКА ТА ЗАХИСТ ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ Юрченко С.Г. ,студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Котикова О.І. Миколаївський державний аграрний університет
Митна політика – це сукупність заходів, спрямованих на забезпечення економічного суверенітету країни, реалізацію зовнішньоекономічної стратегії через сферу митних відносин.Ефективна митно-тарифна політика, яка є важливою складовою економічного суверенітету країни, повинна бути цілковито спрямованою на захист українського ринку та внутрішнього виробництва. Тарифне регулювання спрямоване переважно на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, у тому числі недобросовісної. Механізм застосування митного тарифу складається з декількох елементів: товарна класифікація об’єкта оподаткування, методи оцінки вартості оподатковуваних товарів, методи визначення країни походження товарів, процедура застосування митних ставок [1]. Механізм застосування митного тарифу складається з декількох елементів: товарна класифікація об’єкта оподаткування, методи оцінки вартості оподатковуваних товарів, методи визначення країни походження товарів, процедура застосування митних ставок. Тому ефективне застосування митного тарифу не обмежується простою зміною рівнів митних ставок. Митна служба щоденно перераховує до Держбюджету в середньому 344,3 млн. грн., тоді як у 1-му кварталі 2010 року 261 млн. грн., а у 2-му кв. 2009 року 215 млн. грн. За І півріччя 2010 року митну вартість збільшено на 62% у порівнянні з І півріччям 2009 року, додаткові надходження за рахунок коригування митної вартості склали 2,1 млрд. грн. (більше ніж у І півріччі на 80%) [2]. Однією з головних складових митної політики є тарифна політика держави. Концептуальна модель тарифної політики України представляє собою як модель централізованого комплексу заходів, спрямованих на формування тарифної системи, вироблення ефективного механізму застосування різних видів мита та податків при регулюванні зовнішньоекономічної діяльності. Формування й реалізація митно-тарифної політики країни – це складний і системний процес, у якому беруть участь не тільки суб’єкти функціонування всіх гілок державної влади: законодавчої, виконавчої і судової, але й безпосередні учасники міжнародних економічних відносин – підприємства. Література 1. Вузька О.П. Реалізація основних засад митно-тарифної політики в сучасній Україні / О.П. Вузька // Політичні науки. — 2009. — №20. — С. 12—20. 2. Кирпатенко В.М. Ефективна митно-тарифна політика держави як запорука зміцнення національної безпеки країни / В.М. Кирпатенко // Науковий вісник. — 2009. — №1. — С. 1—8.
46
Секція "Економіка підприємств" ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ Богуш Т.С., студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н. доцент Вершиніна Л.М. Миколаївський державний аграрний університет
Виробництво зерна є однією з ключових проблем аграрної економіки держави. З позицій продовольчої безпеки успішний розвиток цієї галузі має велике народногосподарське значення. Як традиційно прибуткова галузь, зерновиробництво є одним із основних джерел грошових надходжень для сільськогосподарських товаровиробників. Проте, як свідчить аналітичний огляд, загальний стан зернового господарства ще далекий від оптимального рівня виробництва зерна, ефективності та ринкової сумісності, спостерігається суттєва різниця між передовими і відстаючими сільськогосподарськими підприємствами. [1] З'ясуванню теоретичних і практичних аспектів розвитку спеціалізації сільського господарства присвячені праці багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів, серед яких: В.Я.Амбросов, В.Г.Андрійчук, Л.Н.Бурейко, А.В.Дер-галь, В.О.Добринін, Л.Я.Зрібняк, И.Я.Коваленко, О.В.Крисальний, І.І.Лукінов, П.М.Макаренко, Л.О.Мармуль, В.А.Мацибора, В.М.Нелеп, К.П.Оболенський, О.М.Онищенко, В.А.Павчак, Б.Пасхавер, П.Т.Саблук, І.І.Червен, О.В.Шкільов та ін. Проте, слід визнати, що чимало питань, у
тому числі і пов'язаних із спеціалізацією господарств на виробництві зерна, поки що залишається недостатньо вирішеними і до кінця з'ясованими. Головним напрямом вирішення проблеми підвищення урожайності зернових - забезпечення інтенсифікації землеробства, провідне місце в якій надає хімізації. За останні роки в наслідок зменшення кількості внесених мінеральних та органічних добрив, низької культури землеробства зменшилася родючість ґрунтів – вміст гумусу складає в середньому майже 3,2%. Кризове становище господарств, відсутність коштів, скорочення поголів’я великої рогатої худоби призвело до зменшення можливостей удобрювати ґрунти. Так, у 2010 році, за даними Держкомстату України, на 1 га посівів в Україні вносили в середньому лише 32 кг мінеральних та 0,8 тони органічних добрив, тоді, як у 1990 році – 109 кг та 8,6 тон відповідно. І це при тому, як свідчать дані наукових досліджень, що половину приросту врожаю одержують за рахунок достатнього і обґрунтованого використання добрив. Також потрібно за допомогою комп’ютерної сервісної програми провести регресійний аналіз залежності урожайності від рівня використання органічних та мінеральних добрив. Але, якщо на початковому етапу підвищення і стабілізації врожаю головну роль відіграє кількісний фактор, тобто збільшення доз, то в подальшому все більшого значення набуває якісна сторона. Мається на 47
увазі використання добрив з високим вмістом поживних речовин та складних добрив, насичених всіма поживними елементами для одноразового внесення у грунт. Все це дозволяє скоротити витрати на транспортування, зберігання і внесення добрив. В підвищенні родючості ґрунтів та, як наслідок, зростанні урожайності зернових велику роль відіграють сівозміни. Співвідношення культур у сівозмінах залежить не лише від біологічних особливостей, а й від кон’юнктури ринку. Можливість переходу у господарствах до більш коротких сівозмін з метою розвитку високорентабельного зернового господарства. Адже, врожайність більшості сільськогосподарських культур при вирощуванні їх у сівозмінах у півтора і навіть у два рази вища, ніж при тривалих беззмінних посівах. Одним з важливих елементів інтенсивної технології вирощування зернових є ґрунтозахисна система. З 1960 року і до цього часу площа еродованої ріллі збільшилася втричі. В багатьох країнах світу увага зосереджена на застосуванні таких прийомів боротьби з вітровою та водною ерозією ґрунтів, як використання стерні колосових культур в якості захисного засобу від ерозії, безвідвальний обробіток ґрунту, запровадження науково – обґрунтованих сівозмін з включенням в них багаторічних трав. Останнім часом за умов фінансової нестабільності і кризи все більшого значення набувають інтенсивні ресурсно – та енергозберігаючі технології виробництва зерна. Відомо, що урожайність озимих, вирощуваних за традиційною технологією, на 20 – 35% нижча, ніж за інтенсивною. Основним елементом тут виступає система обробітку ґрунту. Насамперед – це щорічне відведення 30 – 35% ріллі під чорні пари, які сприяють накопичуванню вологи і підвищенню родючості ґрунтів, а це – підґрунтя сталих врожаїв.[2] Важливими факторами впливу на урожайності зернових виступають хвороби шкідники та бур’яни, що спричинюють щорічні втрати до третини врожаю. Застосування комплексу агротехнічних та біологічних методів боротьби поряд з хімічними, а також включення у сівозміни азотонакопичувальних попередників. Отже, основним напрямком підвищення ефективності виробництва зерна, на нашу думку, є інтенсифікація його виробництва на основі внесення оптимальної кількості органічних, мінеральних добрив, розширення посівів високоврожайних сортів і гібридів, використання інтенсивних інноваційних технологій, застосування прогресивних форм організації і оплати праці з урахуванням кінцевого результату. Література 1. Лебедєв К.А. Стратегія розвитку зерно продуктового під комплексу України // Економіка АПК. — 2010. — №5. — С. 23 2. Чмирь С.М. Напрямки підвищення ефективності зерновиробництва // Економіка АПК. — 2007. — № 8. — С. 21
48
ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ Бурдейна О.О., студентка 5 курсу Наук.керівник – к.е.н, доцент Вершиніна Л.М. Миколаївський державний аграрний університет.
Вирощування зернових культур завжди було традиційною галуззю сільськогосподарського виробництва України і важливою складовою стратегії економічного розвитку держави. Проблема підвищення ефективності агропромислового виробництва – визначальний фактор економічного і соціального розвитку суспільства. Протягом останнього десятиріччя спостерігається стала тенденція розширення посівних площ цих культур, що зумовлено вигідністю її вирощування для аграрних підприємств порівняно з іншими сільськогосподарськими культурами. Україна виробляє щорічно понад 10% насіння у світі. У 2005-2006 маркетинговому році Україна посіла друге місце у світі після Росії з виробництва зернових культур. Увага до проблеми підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому та вирощування зернових зокрема, викликана, насамперед тим, що від успішного розв'язання її залежить зростання дохідності сільськогосподарських підприємств, підвищення конкурентоспроможності їх продукції на внутрішньому та світовому ринках, забезпечення сталого розвитку агропромислового комплексу. До розгляду цих проблем звертаються багато науковців, серед них М. Ю. Коденська, К. В. Колузанов, Т. Е. Єрмакова, А. А. Побережна та інші.[1] Завдяки родючим ґрунтам і сприятливим кліматичним умовам Миколаївська область посідає одне з провідних місць в Україні по виробництву зернових культур. В окремі роки врожайність зернових в сільськогосподарських підприємствах регіону на 36,0 — 46,1% перевищувала середню по Україні. В цілому виробництво цих культури на Миколаївщині повторює загальнонаціональні тенденції екстенсивного розвитку галузі. В 2009 році виробництво насіння зернових культур вдвічі перевищило рівень 2000 року (158,4 тис. т), проте площі під цією культурою зросли більше, як у три рази, тоді як середня врожайність по області знизилась на 34,9 %. Незважаючи на такий шлях розвитку, виробництво і реалізація насіння, є прибутковою галуззю аграрного сектора Миколаївщини. Правильна спеціалізація в приватному сільськогосподарському підприємстві «Корона» – важлива умова зростання виробництва сільськогосподарської продукції, покращення її якості та зниження собівартості.[2] Відсутність коштів на придбання мінеральних добрив у приватному сільськогосподарському підприємстві «Корона» призвела до того, що внесення їх у перерахунку на 100% поживних речовин на 1 га посіву зернових культур скоротилося за останнє десятиріччя в господарстві в 13,2 раза. Сільськогосподарськими підприємствами під урожай 2009 року було внесено лише по 5 кг/га діючої речовини мінеральних добрив усього на 15,5% посівних 49
площ зернових культур. Ситуація дещо поліпшується — під урожай 2010 року було удобрено 21,5% площ по 9 кг/га діючої речовини Нині висока ціна добрив і значні витрати на їх застосування потребують нових методичних підходів до оптимізації норм їх внесення з метою економії ресурсів та одержання високого економічного ефекту. Вигідніше застосовувати добрива в меншій кількості, але на більшій площі, тоді оплата їх буде вищою. Це підтверджують результати кореляційного аналізу, що засвідчує наявність прямого зв'язку між урожайністю зернових та часткою удобреної площі під цю культуру в сільськогосподарських підприємствах. Підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в приватному сільськогосподарському підприємстві «Корона» сприяє зростанню доходів господарства, що є основою розширення і вдосконалення виробництва, підвищення оплати праці і поліпшення культурнопобутових умов працівників галузі. Суть проблеми підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в приватному сільськогосподарському підприємстві «Корона» полягає в тому, щоб на кожну одиницю витрат – матеріальних, трудових і фінансових – досягти істотного збільшення обсягу виробництва продукції, необхідної для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Незважаючи на велику кількість досліджень і численні публікації, питання підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва не втрачає актуальності. Особливо велике значення має вплив факторів, які ще недостатньо вивчені, насамперед мікроекономічного рівня, на ефективність вирощування зернових культур. Тому виникає необхідність поглибленого аналізу економічних факторів, що зумовлюють кінцеві результати господарювання та обґрунтування напрямів підвищення ефективності виробництва зернових культур за сучасних умов.[3] Література 1. Сільське господарство Миколаївщини: статистичний збірник/Головне управління статистики Держкомстату України у Миколаївській області. — Миколаїв. — 2009. — 324 с. 2.Статистика. Підручник / Головач А.В. та ін. / — К.: Вища школа. — 2007 3.Періодичні видання: журнал Економіка АПК, Вісник аграрної науки Причорномор’я, журнал Економіка України, Пропозиція, Агро світ, Землевпорядний вісник.
ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА Гандзій В. С., студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н. доцент Крилова І. Г. Миколаївський державний аграрний університет
Важливою умовою сталого розвитку сільського господарства України є інвестиції. Лише завдяки інвестиціям можлива модернізація виробництва, впровадження нових технологій на основі сучасних наукових досягнень, розширення і вдосконалення виробничих потужностей. Інвестиції у виробничу сферу забезпечують підвищення технічного рівня діючих виробництв, а також 50
сприяють приросту виробничих потужностей. Активізація інвестиційної діяльності в сільському господарстві передбачає залучення фінансових ресурсів, нових технологій та нових методів управління. Проблема залучення та ефективного використання інвестицій в сільському господарстві є загальнодержавною, оскільки інвестиції, залучені в сільське господарство, справляють мультиплікативний ефект в економіці всієї держави. Сільське господарство – стратегічна галузь економіки України, яка забезпечує не лише продовольчу безпеку, а також є сектором, котрий позитивно впливає на макропоказники та ситуацію на валютному ринку. Останнім часом на фоні стагнації провідних експортних галузей – металургійної та хімічної, по суті, експорт зерна та соняшнику є майже єдиним стабільним джерелом надходження валюти в економіку України. Виробництво саме цих видів продукції найбільше приваблює інвесторів. Так, Європейський банк реконструкції та розвитку в 2009 році направив приблизно 220 млн. євро в розвиток виробництва зерна, соняшнику, соняшникової олії, а також молочної продукції та роздрібної торгівлі. В останні роки в економіці України спостерігається тенденція до активації інвестиційних процесів у сільському господарстві. Сільське господарство перетворилося на одну з найпріоритетніших галузей для інвестування. Починаючи 2006 року, відбувається зростання обсягів інвестицій у даній галузі, особливо у тваринництво. Активний розвиток переробної промисловості неможливий без розвитку сільського господарства, і тому рано чи пізно це мало спричинити зростання інвестування в рослинництво та тваринництво. Перспективним напрямом інвестиційної діяльності сільського господарства є впровадження прогресивних енергозберігаючих технологій, сучасних методів ведення рослинництва і тваринництва, оновлення парку техніки тощо. Значний негативний вплив на інвестиційну діяльність як в економіці в цілому, так і в сільському господарстві зокрема справила фінансово-економічна криза. Так, в 2009 року загальні обсяги інвестицій по Україні зменшилися на 7,2% в порівнянні з 2008 роком, а питома вага інвестицій в сільське господарство за визначений період знизилась з 7,2% до 6,2%. В 2009 р. у порівнянні із 2001 роком обсяги інвестицій в сільське господарство збільшилось на 229828 тис. грн, загальні обсяги інвестицій в основний капітал у сільському господарстві в 2010 році становить у фактичних цінах 5844,5 млн грн, або 7,3 % від загального обсягу. Отже, сільське господарство України, безперечно, потребує додаткового інвестиційного забезпечення для того, щоб мати змогу вирішувати завдання соціально-економічного характеру. Ця галузь приваблює інвесторів з ряду причин, і перш за все, завдяки сприятливим природно-кліматичним умовам, дешевій робочій силі, наявному механізму оподаткування та державної підтримки. Необхідно відмітити, що система державної підтримки сільського господарства потребує удосконалення. Зокрема, варто визначити чіткі умови розподілу бюджетних коштів; створити рівні умови доступу до бюджетних 51
коштів усім суб’єктам; надавати фінансування сільськогосподарським підприємствам лише за умови звітування ними щодо використання бюджетних коштів, отриманих у попередніх періодах. Література 1. Гулько Л. Г. Особливості та сучасні тенденції інвестиційних процесів у сільському господарстві / Л. Г. Гулько // Вісник Хмельницького національного університету. — 2008. — Т. 1, №6. — с. 142—145. 2. Демчук Н.І. Ефективність механізму створення інвестиційного середовища в Україні / Н.І. Демчук //Інвестиції: практика та досвід. — 2008. — с.3—6. 3. Новини // АПК-Інформ. — 2009. — №14. — с. 3—9. 4. Офіційний сайт Міністерства аграрної політики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.minagro.gov.ua. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ
Горошко В. Г., студентка 3 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Мамалюк О. А. Миколаївського державного аграрного університету Сьогодні для будь-якої розвиненої країни світу наука відіграє вирішальне значення в її економічному зростанні. На сьогоднішній день Україна має досить великий науковий потенціал. У цілому він характеризується як сукупність ресурсів і можливостей
сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу при наявних формах організації й управління ефективно вирішувати завдання господарства. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріальнотехнічна база, інформаційне забезпечення. Поняття "науковий потенціал" можна поширити на будь-яку сукупність наукових організацій, у тому числі й на об'єднання в галузях господарства, в міністерствах, відомствах, а також сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Отже, можна говорити про науковий потенціал держави, що об'єднує наукові організації різного підпорядкування. Він розглядається як невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства. Науковий потенціал України становлять учені, спеціалісти академічної і галузевої та вузівської науки. Національна Академія наук України (НАН України) є науковим центром держави. Тут зосереджені основні наукові кадри країни, концентрується фундаментальна наука, здійснюються прикладні дослідження з головних напрямів розвитку народного господарства. Академія наук була створена у 1918 р. У свій час її очолювали видатні вчені: В.І. Вернадський. В.І. Липський. Д.К. Заболотний, О.О. Богомолець. О. В. Палладін. У системі НАН України функціонують понад 80 наукових установ. Установи академії розташовані у Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську, Львові та інших містах України. Наука України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої 52
категорії – докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один із світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Великий загін учених працює в дослідницьких установах міністерств і відомств України, зокрема в академіях аграрних, медичних, педагогічних і правових наук, які організовані в останні роки і мають статус державних наукових установ. До найбільших галузевих наукових установ належать Науково-дослідний інститут чорної металургії (Дніпропетровськ), Вугільний науково-дослідний інститут (Донецьк), науково-дослідні інститути: селекції і насінництва пшениці (Київської області), кукурудзи (Дніпропетровськ), цукрових буряків (Київ). Зусилля галузевих наукових установ спрямовані безпосередньо на розв'язання проблем розвитку конкретних галузей народного господарства. При розміщенні нових наукових закладів та установ пріоритетними є принципи і фактори розміщення продуктивних сил. Як правило, інститути, що спеціалізуються на дослідженнях теоретичного профілю, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, наукові заклади, що розробляють прикладні проблеми, — поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними. Однак при цьому необхідно враховувати й сучасний стан розміщення наукових закладів, насичення регіонів науковими кадрами. Упродовж 1995-2009 рр. відбувалося неухильне зменшення чисельності працівників наукових організацій. Їхня кількість за цей час скоротилася більше, ніж у 2,5 рази. Ця ж тенденція торкнулася і фахівців, що зайняті науковою та науково-технічною роботою. Разом із тим має місце скорочення найактивнішої частини наукового потенціалу — кандидатів наук, їхня чисельність зменшилась у 1,5 раза. При аналізі розподілу докторів і кандидатів наук за віком привертає увагу загальна тенденція "старіння" наукових кадрів вищої кваліфікації. Зокрема, біля 48% їхньої загальної чисельності становлять особи старші 50 років. Причому зазначимо, що відповідна тенденція серед докторів наук простежується чіткіше. Так, якщо частка докторів наук у віці після 55 років перевищує 57%, то серед кандидатів наук цей показник сягає майже 28%. Біля половини загальної чисельності кандидатів наук (45%) складають особи у віці до 50 років, а серед докторів наук їхня частка ледь перевищує 17%. У Миколаївській області, як одну з областей України можна відмітити, що кількість працівників наукових організацій з 1995-2009 рр. помітно зменшилась у 3 рази, особливо помітне коливання відбулося у 2008 році. Відбулося збільшення докторів наук (1,1%), але значно змешилась кількість кандидатів наук (2,1%). Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. У наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, від’їздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон. 53
Для збереження та подальшого розвитку наукового потенціалу України треба докорінно поліпшити фінансування і матеріально-технічне постачання наукових закладів. Необхідно підняти престиж науковців, законодавче визначити статус ученого. Все це сприятиме підвищенню рівня ефективності загального інтелектуального потенціалу України. Література 1. Національна економіка: навч. посібник / за заг. ред. В. П. Решетило; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. — Х.: ХНАМГ — 2009. — 386 с. 2. Національна економіка: навч. посібник / за заг. ред. В. М. Тарасевича. — К.: Центр учбової літератури — 2009. — 280 с. 3. http: www.ukrstat.gov.ua Державний комітет статистики України. РОЗВИТОК ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКТУ САДІВНИЦТВА НА ПРИКЛАДІ ВАТ «РАДСАД» МИКОЛАЇВСЬКОГО РАЙОНУ
Євдокимова К.В. студентка 5 курсу Наук. керівник - к.е.н., доцент Безп’ята І.В. Миколаївський державний аграрний університет
Сучасний стан садівництва в Україні характеризується надто низьким рівнем продуктивності насаджень, особливо, в сільськогосподарських підприємствах. Підвищення ефективності виробництва плодово-ягідної продукції є одним із важливих завдань розвитку аграрного сектору економіки України. Багаторічні насадження створюються безпосередньо в сільськогосподарських підприємствах і практично не проходять стадії обміну (реалізації), тобто не мають товарної спрямованості. Це має вирішальне значення для створення таких садів і виноградників, які б найповніше відповідали як меті, так і конкретним умовам виробництва. Україна має значні переваги перед європейськими державами за природно-економічним потенціалом для влаштування промислового садівництва. Це передусім підтверджується тим, що за умов найповнішого використання такого чинника високої економічної ефективності салівництва, як поглиблення зональної спеціалізації, можна успішно вирощувати всі без винятку плодові і ягідні культури помірного клімату[1] Плоди, ягоди вирощують для безпосереднього споживання у свіжому чи переробленому вигляді, що характеризує галузі садівництва і виноградарства як найбільш сприйнятливі до ринкової системи. Плоди, ягоди вирощують для безпосереднього споживання у свіжому чи переробленому вигляді, що характеризує галузі садівництва і виноградарства як найбільш сприйнятливі до ринкової системи;плоди, ягоди здебільшого швидко псуються і є малотранспортабельними, тому їх потрібно швидко реалізувати у свіжому вигляді або направляти на промислову переробку чи тривале зберігання. Отже,
54
агропромислова інтеграція у садівництві і виноградарстві — це об'єктивна передумова високоефективного їх ведення[2] Конова Наталія Вікторівна в своїй статті вказує: «Чем выше будет урожайность и реализационная стоимость, ниже его себестоимость, тем больше прибыток на центнер и гектар, увеличивается и уровень рентабельности. Источниками увеличения экономической действенности садоводства возникают повышение производства плода, понижение их себестоимости и увеличение реализационной стоимости. Увеличение производство плодов может быть идти двумя дорогами: экстенсивным- когда число продукций увеличивается за счет расширения зон при обязательной урожайности, и усиленному – за счет повышения урожайности вопреки дополнительным инвестициям труда и средства производства на предоставленной площади при синхронном сокращении расходов на обрабатывание центнеров плодов» [5]. Економічна ефективність сільськогосподарського виробництва підвищується в тих випадках, коли темпи росту валової продукції випереджатимуть приріст додаткових витрат у галузі. Однак така закономірність не буде переважаючою у сучасному виробництві [3]. Основними факторами, які впливають на рівень споживання плодів і ягід, є рівень сукупного доходу населення, кількість членів сім’ї, сезонність виробництва, ціни та якість продукції. Обсяги виробництва плодів і ягід та видова структура садівницької продукції визначаються динамікою кількісного і якісного складу плодоносних насаджень. На відміну від інших засобів виробництва, вони самі створюють новий продукт, чим і визначається їх вирішальна роль у формуванні ефективності всіх складових виробництва в галузі [4]. ВАТ «Радсад» Миколаївського району, які представлені в таблиці 1. Таблиця 1 Економічна ефективність виробництва плодів ВАТ «Радсад» миколаївського району Показники Площа с.г. угідь, га Зібрана площа плодів,га Урожайність , ц/га Валовий збір плодів, ц Собівартість плодів на 1 ц Собівартість плодів, тис. грн. Прибуток(збиток), тис. грн. в т.ч. від плодів,тис.грн Рівень рентабельності, %
2007 4678,3 259 12,6 3265 1,37 4489,5 -5933,4 -3679,9 -81,9
Роки 2008 4678,3 270 19,3 5223 0,41 2142 1168 -734 -34,3
2009 4395,1 314 15,4 4843 0,33 1614,9 -337,4 538 33,3
2009 р. % до 2 007р. 2 008р. 93,95 93,95 121,24 116,30 122,22 79,79 148,33 92,72 24,09 80,49 35,97 75,39 5,69 -28,89 -14,62 -73,30 115,20 67,60
Праналізувавши дану таблицю ми бачимо, що рентабельність виробництва плодів збільшилась у 2009 році і становить 33,3 % за рахунок зниження собівартості на 527,1 тис.грн. Також прибуток в 2009 році більший ніж у 2008 на 1272 тис.грн. Отже, можна зробити висновок, що ВАТ «Радсад» 55
вигідно займатись плодівництвом, так як по господарству ми бачимо збиток у 337,4 тис. грн. Література 1. Міністерство аграрної політики / Садівництво та виноградарство/ Галузева програма розвитку садівництва України на період до 2005. — http://www.minagro.kiev.ua 2. Аграрний сектор України / Особливості організації промислового садівництва і виноградарства. http://agroua.net 3. Аграрна економіка: Підручник / за ред. Д.К. Семенди та О.І. Здоровцова. —Умань — 2005. — http://udau.edu.ua 4. Економическая еффективность садоводства и пути ее повышения http://cadovodlub.ru 5. Конова Н.В. Повышение эффективности производства продукции садоводства http://www.lib.ua-ru.net
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ВИРОБНИЦТВІ ТА ПЕРЕРОБЦІ МОЛОКА В ОБУХІВСЬКОМУ РАЙОНІ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Єзерська Д.В. студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Безп’ята І.В. Миколаївський державний аграрний університет
Молочна галузь України, без сумніву, може стати візитною карткою переробної промисловості України, знаною не лише в нашій країні, але й за її межами. Реальний стан речей у молочній галузі України ще далекий від потенційно можливого. Кожен небайдужий усвідомлює той ряд проблем, що постають як перед виробниками молочної сировини, так і перед переробними підприємствами. [1] На якість молока і молокопродуктів впливає багато чинників: стан здоров'я тварини, умови її утримання, годівлі, умови доїння та зберігання молока, приймання, виробництва, транспортування і реалізації. [2] Чому українське молоко неякісне? Тому що в ньому низький рівень білка і високий рівень забруднення. Лише 12% із загальної кількості – молоко вищого сорту, 70% – перший сорт. Решта – несортова продукція. Безперечно, молочна галузь належить нині до однієї з провідних в агропромисловому комплексі України. Згідно зі статистикою, в нашій державі нині атестовано 440 підприємств, які спеціалізуються на переробці молока, з яких реально працюють не більше 300. Основними напрямами діяльності є виробництво масла, масловершкової, незбираної молочної продукції, казеїну тощо. [3] За данними статистики в Київської області у 2009 році було вироблено 475,8 тис.т. молока. Лише в Обухівському районі було виготовлено 29,4 тис.т. молока. Надій молока на 1 корову склав 5106 кг. що в загальному збільшився за останні 3 роки на 14,6% по області. Цей показник є найбільшим по Україні за данними 2009 року. 56
В Обухівському районі за період 2007-2009 рік відбулося зменшення обсягів реалізації молока на переробку на 26 % та склало 17956 т. Питома вага молока, переданого сільгосппідприємствами на переробку, за вказаний період збільшилась з 63% до 70% від усього молока, отриманого переробниками. Господарства населення за вказаний період знизили поставки молока на переробні підприємства на 41%. Те, що крупні підприємства нарощують обсяги виробництва та реалізації молока є закономірним процесом. Адже господарства населення фізично не можуть поставляти молоко високої якості на молокозаводи, хоча більшу його частину виробляють саме вони. Рівень ціни за їхнє молоко на 20-30% нижче, ніж за крупні партії молока від сільгосппідприємств. Так, господарства населення у 2009 році отримували за кілограм зданого молока 1,4 грн., що становило 74% від рівня ціни для сільськогосподарських підприємств. У поточному році селяни отримували вже 2,5 грн./кг, що значно менше за 3,2 грн./кг, отримуваних сільгосппідприємствами. [1] В умовах жорсткої конкуренції потрібні раціональні інноваційні рішення для появи на ринку нової продукції. Одним із таких рішень є ширше застосування інгредієнтів для виробництва молочних продуктів. До прикладу, останнім часом в нашій країні популярності набирає концепція здорового харчування. Кисломолочні продукти почали масово виготовляти із використанням пребіотиків (лактулоза, інулін та ін.) та пробіотиків (на основі DVS-культур) – це, безумовно, є новою тенденцією на ринку. І навпаки – майже втратили актуальність виробничі закваски. Виробництво молокопродуктів зростає, а сировини далі бракує. Та все ж, зрозуміло, що які б не впроваджувались нові технології виробництва молочних продуктів, без використання якісної сировини виробити конкурентоспроможний продукт неможливо. Щоб зберегти якість молока та запобігти його скисанню, необхідно провести якісну первинну обробку цього свіжонадоєного продукту. Технологічний процес такої обробки передбачає приймання молока, облік його кількості, охолодження і короткотермінове зберігання та транспортування для подальшої переробки. Часовий проміжок від видоювання молока до наливання в танкери не повинен перевищувати більше 3 годин, а найліпше – миттєве охолодження в танкерах. Молоко – справа клопітка, особливо у торгівлі. Основними проблемами, які не дають спокою молочарям, є короткий термін зберігання молока, великий відсоток витікання рідини із поліетиленових пакетів, у які нині переважно пакують молоко, і не завжди привабливий зовнішній вигляд упаковки. Та інноваційний рух не стоїть на місці – технологій модернізуються, а невирішені ситуації знаходять розв’язання. [5] Молоко – дуже делікатний і ніжний продукт. Тому найкращим методом у боротьбі з бактеріями, які його псують, є холод. [6] У конкурентній боротьбі за споживача на перший план поряд з необхідністю технічної реконструкції, впровадженням європейських стандартів контролю якості, розробкою нових видів продуктів, вийшли проблеми 57
зниження собівартості продукції, економія палива, електроенергії, води, поліпшення очищення стічних вод. Найважливіше завдання нині – це серйозна реконструкція виробництва, заснована на новітніх технологіях і процесах, за допомогою яких можна суттєво заощадити енергію. [4] Існуюча система якості та безпечності продукції потребує удосконалення та подальшої її гармонізації з визнаними світовими системами. Література 1. Аналітичний департамент УАК. «Молочна галузь України-тенденції змінюються»/ http:/harchovyk.com — 2010. 2. Ульяна Чуба «Кількість, якість, ініціатива у виробництві та переробці молока»/ http:/harchovyk.com — 2009. 3. Оксана Сворик «Стан розвитку молочної галузі України»/ http:/harchovyk.com—2009. 4. Андрій Іванько «Передумови впровадження когенерації»/ http:/harchovyk.com—2009. 5. Орислава Мудра «Важливе значення якості молока»/ http:/harchovyk.com — 2008. 6. Дзвінка Пастернак «Упаковка молока»/ http:/harchovyk.com — 2009.
СТАН ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНОВИХ У МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ Захаров М.Д. студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Мельник І.О. Миколаївський державний аграрний університет
Зернове виробництво завжди було, є і залишатиметься однією з пріоритетних галузей народного господарства України. Для цього є всі об’єктивні умови: родючі ґрунти, сприятливі кліматичні умови, багатовіковий хліборобський досвід, наявність високоврожайних сортів. Проблема збільшення обсягів і підвищення стабільності виробництва зерна є однією з ключових у національній аграрній політиці. Вирішення цієї проблеми має чітко виражений регіональний характер, що обумовлено зростаючою відповідальністю регіонів за забезпечення населення продуктами харчування. Головні пріоритети розвитку зернового господарства Миколаївської області на найближчий період – забезпечення нарощування виробництва високоякісного зерна, стримування негативних процесів, що мають місце в сфері реалізації та просування товару до споживача [1]. Для цього є всі необхідні умови. Сприяє цьому реформування у сферах власності та ринкових взаємовідносин. Сутність підвищення економічної ефективності зерновиробництва полягає в збільшенні виходу зерна високої якості з одиниці площі, як одного з найважливіших ціноутворюючих факторів. Виробництво зерна має свої специфічні особливості. Зернові культури поділяються на групи залежно від призначення (продовольче, кормове, насінневе) і на сорти, ціни на які диференціюються в залежності від якості. Крім того, існують і регіональні відмінності в структурі одержуваної зернової продукції, які пов'язані з 58
особливостями природно-кліматичних умов виробництва. Миколаївська область відноситься до степової зони України і входить до числа передових регіонів за виробництвом зерна, перш за все, озимої пшениці[2]. Аналіз валових зборів та урожайності зернових за останні роки у Миколаївській області свідчить про високу залежність результативності галузі від природних факторів. Це відбувалось за рахунок ведення переважно екстенсивного типу господарювання. Тобто, при невисокому показнику урожайності виробники починають збільшувати площі посівів замість того, щоб вносити оптимальну кількість мінеральних та органічних добрив, використовувати нові високоврожайні сорти зернових культур, вчасно проводити збір урожаю та інше. Щоб досягнути більших переваг, потрібно використовувати інтенсивний тип розширеного відтворення. Визначальним показником інтенсифікації сільськогосподарського виробництва на сучасному етапі стає не просто збільшення обсягів виробництва продукції, а випереджаючі темпи зростання кінцевих результатів в порівняні з витратами. Підвищення ефективності зернового господарства пов'язане з впливом на його розвиток великої кількості факторів: хімізація, меліорація, виведення нових сортів, підвищення загальної культури землеробства. В зв'язку з тим, що перелічені фактори не рівнозначні за ступенем впливу на збільшення виробництва зерна і потребують різних розмірів капіталовкладень та поточних затрат, важливо, куди будуть спрямовані ці капіталовкладення [3]. За підрахунками зарубіжних вчених, сьогодні приріст урожайності зернових на 50% досягається за рахунок впровадження нових сортів, а 50 – за рахунок удосконалення технології вирощування. Відповідно до висновків експертів ФАО, протягом найближчих 30 років весь світовий приріст виробництва продукції рослинництва буде досягнуто за рахунок селекції, тобто нових сортів. Оскільки, економічна ефективність – це складна економічна категорія, вона є формою вираження мети виробництва, доцільно буде розглянути основні критерії оцінки ефективного функціонування виробництва. Для максимального ефекту необхідно розглянути такі основні завдання для кожного з рівнів виробництва та просування продукції: для виробничого рівня – відповідність якості зерна встановленим стандартам та вимогам споживачів; для управлінського рівня – забезпечення оптимальних обсягів виробництва зерна та його собівартості; для маркетингового рівня – забезпечення реалізації виробленого зерна за максимальними цінами та недопущення недоотримання доходу через несприятливу ринкову кон’юнктуру, відповідність структури продукції, що виробляється, вимогам ринку [4]. Отже, основним напрямком підвищення ефективності виробництва зерна є інтенсифікація його виробництва на основі внесення оптимальної кількості органічних, мінеральних добрив, розширення посівів високоврожайних сортів і гібридів, використання інтенсивних інноваційних технологій, застосування 59
прогресивних форм організації і оплати праці з урахуванням кінцевого результату. Література 1. Чмирь С.М. Деякі теоретичні аспекти розвитку зернового сектору сільського господарства /С.М. Чмирь// Вісник аграрної науки Причорномор’я. — 2007. — №10. — С. 74—75. 2. Лук’яненко З.А. Рослинництво Миколаївщини: Статистичний збірник. / З.А. Лук’яненко, І.А. Малєєва // — Миколаїв — 2010. 3. Саблук П.Т. Турбота про хліб – головна позиція державної політики // Економіка АПК. — 2000. — №10. — С. 3—6. 4. Рябчик І.В Нові підходи до аналізу ефективності сільськогосподарських підприємств / І.В. Рябчик, В.В. Галушко// Економіка АПК : Міжнародний наукововиробничий журнал. — 2004. — № 3. — с. 101—108.
НЕОБХІДНІСТЬ СПОРУДЖЕННЯ СУЧАСНИХ ОВОЧЕСХОВИЩ З МЕТОЮ ЗМІЦНЕННЯ ЕКСПОРТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОВОЧЕПРОДУКТОВОГО ПІДКОМПЛЕКСУ Колійчук О.В. студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Мельник І.О. Миколаївський державний аграрний університет
Сучасний овочеконсервний підкомплекс України характеризується наявністю суттєвих проблем, які значно стримують розвиток його експортних можливостей. Понад 86% овочевої продукції виробляється в особистих селянських господарствах [4]. Це значно впливає на інтенсивність виробництва, погіршується якість продукції, відсутня можливість запровадження єдиної системи сертифікації продукції. Однією з головних проблем овочеконсервного підкомплексу є зберігання продукції. В 2009 році було вироблено 8341 тис тонн овочів, з яких втрачено 645 тис тонн [4]. Такий показник засвідчує, що понад 7,73% врожаю втрачається – через відсутність належної системи зберігання та пакування овочів. Якщо припустити, що даний обсяг продукції можна було б реалізувати за середніми ринковими цінами, то грошова виручка становитиме 1154550 тис грн. Тобто втрати в грошову виразі є досить суттєві. Втрати негативно впливають і на розвиток експортної діяльності, оскільки втрачаються потенційні обсяги експорту. В 2009 році було експортовано 347 тис тонн овочів, що на 38,24% більше порівняно з 2008 роком [4]. Основними зовнішніми ринками для експорту овочів є Росія, Білорусь, Литва, Латвія, Польща та інші країни Європейського Союзу. Причинами низького рівня експорту овочів з України є: 1. Відсутність можливості формувати великі обсяги для реалізації. 2. Обмежені потужності із сортування та пакування та недосконале законодавство з регулювання експортних операцій з овочевою продукцією. 60
3. Відсутність системи сертифікації господарств, світових стандартів якості та норм безпеки продуктів харчування. Дані причини зводять до одного напрямку – технологічного забезпечення виробництва. Великі обсяги експорту можливо формувати лише за наявності площі для зберігання. Для ведення процесу переробки також потрібна розгалужена система складських приміщень. Згідно проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку овочівництва та переробної галузі до 2020 року» передбачається перетворення вітчизняного овочевого комплексу у високоефективний експортноспроможний і стабільний сектор економіки України. Перехід овочівництва до ринкових умов супроводжується зменшенням обсягів виробництва продукції у суспільному секторі та його збільшенням у великих та малих сільгосппідприємствах [1]. Отже, виникає необхідність у спорудженні по всій території України, а особливо в зонах інтенсивного овочівництва, сучасних овочесховищ. Особливістю вирощування овочевих культур є те, що 70% овочів надходять з поля протягом 2,5-3 місяців (липень-вересень). Обсяг продукції в цей період у 5-6 разів перевищує раціональну норму споживання. У даний період приймання овочів заготівельними і торговельними організаціями значно ускладнюється, знижується якість овочевої продукції, зростають витрати. Отже, для зменшення втрат необхідно особливу увагу приділити своєчасній реалізації овочів у свіжому вигляді та забезпеченню їх зберігання [2]. Зберігання дасть змогу уникнути сезонних коливань цін, коли в період збору урожаю овочі знецінюються, а в зимово-весняний період різко збільшуються у ціні. Виробники зможуть забезпечувати населення овочами відповідно до нормативних потреб, а також знижується залежність від імпорту. Овочесховище представляє собою комплекс будівель і споруд з приймання, переробки та зберігання овочевої продукції. Будівлі можуть поєднуватися в єдину технологічну систему. Основними вимогами збереження овочевої продукції є забезпечення потрібних температурних режимів для кожного виду овочів і певні режими вентиляції. Довготривале зберігання овочів може дати позитивний економічний ефект. Однак, може привести і до збитковості зберігання. Основними показниками економічної ефективності тривалого зберігання фруктів і овочів є обсяг трудових витрат протягом усього часу зберігання, собівартість продукції після зберігання, чистий дохід, коефіцієнт ефективності капіталовкладень у будівництво овочесховищ і строк їх окупності. Собівартість продукції після зберігання складається із собівартості продукції, закупленої за встановленими цінами, експлуатаційних витрат на їх зберігання, загальновиробничих витрат. В процесі зберігання утворюються технічний брак і природні втрати [3]. Спорудження овочесховищ сприяє підвищення врожайності, ефективнішого використання логістичного потенціалу та усунення механічного пошкодження продукції. Закладання овочів на тривале зберігання в місцях виробництва у 2-3 рази зменшить їх втрати, в осінній, найбільш напружений період зменшить потребу в робочій силі, що підвищить прибутки господарств. 61
Сучасний комплекс овочесховищ значно зміцнить експортний потенціал країни, що дасть змогу експортувати продукцію протягом всього маркетингового року, враховуючи сезонні позитивні зміни ціни. Держава зможе отримати додаткові надходження від експорту, а виробник додаткові фінансові ресурси. Література 1. Проект розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку овочівництва та переробної галузі до 2020 року» [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.minagro.kiev.ua/page/?11059 2. Біологічні основи овочівництва [Електронний ресурс] / Інтернет-журнал про овочівництво в Україні. — Режим доступу: http://ovochivniztvo.in.ua/publ/1-1-0-1 3. Товарознавство продовольчих товарів: підручник / І. В. Сирохман, І. М. Задорожний, П. Х. Пономарьов. — 5-е вид., переробл. і доп. — К. : Лібра, 2008. — 600с. 4. Матеріали Держкомстату України [Електронний ресурс] — Режим доступу: http:www.ukrstat.gov.ua.
АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙ В ОСВІТУ В УКРАЇНІ Корсак І.О. студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н. доцент Крилова І.Г. Миколаївський державний аграрний університет
У сучасних умовах проблема використання людського капіталу стає все більш актуальною. Найважливішими формами інвестицій в людину західні економісти вважають освіту. Велику роль у досліждення питання інвестицій в освіту зіграли роботи Т.Шульца, Г.Беккер, М.Блауга, С.Боулса, Каленюк І.Л., Річард Лейард, Грішнова О.А, Ф. Уелч, Б. Чизвік та ін. Освіта — це цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином встановлення державою освітньо-кваліфікаційних рівнів [2]. Людський капітал є дуже важливою формою інвестицій в розвинених ринкових економіках. За оцінками Світового банку людський капітал перевищує 80 % всіх продуктивних багатств в Японії і 60 % в США. У Австралії і Канаді, що володіє величезними природними ресурсами і порівняно невеликим, але високоосвіченим населенням, частка людського капіталу складає близько 20 % продуктивних багатств цих країн. Якщо проаналізувати структуру довгострокових інвестицій в економічно розвинених країнах, то можна зробити висновок про підвищення інвестицій в підготовку і розвиток наукового, технологічного і управлінського персоналу. Наприклад, в Японії на нові технології і обладнання витрачається 8 % ВНП, а на освіту і перепідготовку персоналу — 16 %, в США ця частка ще вище — 20 % ВНП. Доведено, що вкладення в персонал є найбільш вигідними в довгостроковому плані [2].
62
Аналіз ефективності інвестицій починається з оцінки витрат на освіту та очікуваних зисків (вигод) від її отримання. Витрати, пов’язані з одержанням освіти, можна розділити на три групи: 1. Прямі матеріальні витрати (плата за навчання; витрати на підручники, послуги бібліотеки, копіювання, канцприладдя тощо; витрати пов’язані з проживанням та траспортом); 2. Втрачені заробітки. Людина, яка навчається, не може працювати в такому самому режимі, в якому вона могла б працювати, якби не навчалася. 3. Моральні втрати (втрата вільного часу; перенапруженість і стресові ситуаціями під час навчання) [1]. Основним механізмом фінансування освітніх послуг в Україні залишається бюджетне забезпечення, хоча частка приватних навчальних закладів різного рівня зростає. Видатки на освіту традиційно посідають друге місце в структурі соціальних видатків національного бюджету і, починаючи з 2000 р., зростають прискореними темпами. Так, якщо в 2000 р. на фінансування освіти було спрямовано 7 млрд грн (12% сукупних видатків Зведеного бюджету), то в 2008 р. – вже 60 млрд грн (відповідно 19,7%), а за попередніми даними 2009 р. – 47,6 млрд грн (21,9%). Рівень бюджетних видатків на освіту по відношенню до ВВП теж значно зріс (з 4,2% у 2000 р. до 7,4% в 2009 р.), проте досі залишається далеким від цільового рівня, що задекларований Законом України „Про освіту”, – 10% національного доходу [3]. Відмітимо, що при підвищенні рівня освіти ефективність праці зростає в результаті росту продуктивності праці. Так чи інакше вигоди від освіти можна одержувати тривалий час, практично все життя. Література 1. Воронкова В.Г. Управління людськими ресурсами: філософські засади: навч.посіб. / В.Г. Воронкова, А.Г. Беліченко,О.М. Попов ; [під ред. д.ф.н., проф. В.Г. Воронкової]. — К. : Професіонал — 2006. — 576 с. 2. Каленюк І. До питання про освітній потенціал країни // Економіка України. — 2005. — № 1. 3. Офіційний сайт Державного комітету статистики України - http://www.ukrstat.gov.ua/ 4. Офіційний сайт Миколаївського регіонального центру зайнятості http://www.dcz.gov.ua
РОЗВИТОК І ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ РОСЛИННИЦТВА В ГОСПОДАРСТВАХ СНІГУРІВСЬКОГО РАЙОНУ Пономаренко В.О. студент 5 курсу Наук. керівник - к.е.н. доцент Безп 'ята І.В. Миколаївський державний аграрний університет
Рослинництво є комплексною основною галуззю сільського господарства, її продукція становить більше половини валового виробництва продукції сільськогосподарського виробництва. Від інтенсивності її розвитку залежить забезпечення населення продуктами харчування і промисловості сировиною. 63
Галузь рослинництва є визначальною у розвитку інших галузей, особливо тваринництва, оскільки кормова база останнього створюється переважно в цій галузі. Рослинництво охоплює цілий ряд галузей: зернове господарство, цукрово-бурякове виробництво, вирощування олійних культур, картоплі, овочів, кормових та інших культур. Питанням підвищення економічної ефективності виробництва продукції рослинництва займалися такі науковці як: О.Ю. Єрмаков, О.М. Онищенко, П.М. Макаренко, В.Г. Андрійчук. В Снігурівському районі налічується 282 сільськогосподарських підприємства за організаційно-правовими формами господарювання, які насамперед займаються виробництвом продукції рослинництва. З них 9 це господарські товариства, 15 приватні підприємства, 250 фермерські господарства, 8 підприємства інших форм господарювання В 2009 році прибуток всіх підприємств склав 35796 тис.грн., це на 36,8% більше ніж у 2008 році. Важливим показником роботи сільськогосподарських підприємств вважається виробнитво валової продукції рослинництва(табл. 1). Таблиця 1 Виробництво продукції основних сільськогосподарських культур Снігурівського району, тис. тонн Культура Озима та яра пшениця Озимий та ярий ячмінь Кукурудза на зерно Цукрові буряки Соняшник Картопля Овочі Плоди та ягоди
2005 86,5 49,5 8,5 4,9 24,9 11,0 27,2 1,7
2006 57,3 74,0 4,1 11,1 27,1 10,4 39,6 1,2
Рік 2007 18,5 6,8 1,3 8,3 9,1 5,6 14,2 1,5
2008 108,6 59,1 6,0 1,1 29,4 11,2 48,8 2,0
2009 87,1 92,5 4,7 30,6 9,0 82,2 1,8
З наведених в таблиці даних видно, що в Снігурівському районі домінуючими сільськогосподарськими культурами є озимий та ярий ячмінь 92,5 тис. тонн, виробництво яких у 2009 р. порівняно з 2005р. збільшилося на 43,0 тис.тонн, а якщо порівнювати з 2008 р. то воно зросло на 33,4 тис.тонн. Друге місце в районі займають озима та яра пшениця – 87,1 тис. тонн. За ними йдуть овочі – 82,2 тис. тонн. За аналізом даних таблиці, деякі показники мають значні коливання, а по деяких з них відзначається зростання. Це стосується насамперед соняшнику та овочів, які значно зросли порівнюючи з попередніми роками. Одним з найважливіших показників ефективності галузі рослииництва є урожайність сільськогосподарських культур, який формує валовий збір. Урожайність озимої та ярої пшениці в 2009 р. складала 32,9 ц з 1 га., це на 14,5% менше чим у 2008 р.. Урожайність озимого та ярого ячменю склала 29,5 ц з 1 га., що є на 5,4% менше ніж у 2008 р. Кукурудзи на зерно урожайність 64
склала 32,5 ц з 1 га., соняшника 13,4 ц з 1 га., що є також менше ніж у 2008 р. Як показує аналіз ситуації, урожайність зернових культур варіює у бік зменшення. Підсумковим показником ефективності господарювання як галузі рослинництва є рентабельність виробництва. З наведених даних (табл. 2) видно, що відбуваються значні варіювання даного показника по рокам дослідження. Основним шляхом підвищення рівня рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції є зниження її собівртостіта підвищення реалізаційних цін. Таблиця 2 Рівень рентабельності продукції сільського господарства,% Район Снігурівський
2005 19,8
Рік 2007 16,7
2006 3,7
2008 21,8
2009 18,4
Узагальнючи наведене вище, можна зробити такі висновки. В загальному ситуація в галузі рослинництва Снігурівського району видається задовільною, хоча бачимо, що відбувається значне коливання по деяким культурам. Насамперед, це видно по неврожайним рокам, коли зменшилося виробництво продукції рослинництва в декілька разів. Ефективність системи рослинництва господарств Снігурівського району залежить від організації використання земельних угідь, правильності обґрунтування структури посівних площ і комплексу організаційноекономічних та агротехнічних заходів щодо використання виробництва продукції. Обґрунтування виробничої програми з рослинництва передбачає: використання земельних угідь та підвищення їхньої родючості; врожайність сільськогосподарських культур; обґрунтування посівних площ, виробництва і використання продукції рослинництва; Виробництво і реалізація продукції рослинництва , а саме товарної продукції є головним джерелом надходження коштів, формування прибутків та складова агробізнесу і самофінансування. Тому потрібно приділяти більше уваги виробництву продукції рослинництва та розвитку цієї галузі сільського господарства. Література
1. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств. Підручник. — К.:ІЗМН. — 1996. 2. Статистичний Збірник „Сільське господарство Миколаївщини” за 2009р. 3. Гончаренко О.В. Про зерно:погляд у майбутнє. / Гончаренко О.В. // Економіка АПК. — 2007. — №11.
65
РОЗВИТОК ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СВИНАРСТВА В ГОСПОДАРСТВАХ НАСЕЛЕННЯ Рещіковець С.М., студентка 5 курсу Наук. Керівник - к.е.н.,доцент Шаповал Т.П. Миколаївський державний аграрний університет
Свинарство є традиційною галуззю тваринництва в Україні, яка до 1914р. посідала четверте місце у світі з виробництва і реалізації продукції свинарства, а нині входить у другу сотню виробників свинини.[2] Економічну ефективність свинарства та проблемами функціонування господарств населення в Україні на протязі тривалого часу досліджували Юрчишин В., І.В. Свиноус, О.А. Шуст, Прокопа І. В., Месель-Веселяк В.Я. та ін. Про те це питання є актуальним на сьогодні, оскільки дана галузь тваринництва в Україні в останні роки катастрофічно занепадала. Насамперед, це виразилось у значному скороченні чисельності свиней і, відповідно, виробництва свинини. На сьогоднішній день основним ситуативним товаровиробником свинини стали господарства населення (рис.1). 18000 16000 14000 тис.гол.
12000 10000 8000 6000 4000 2000 0 1961
1971
1981
1991
1996
2001
2006
2007
2008
2009
2010
роки
Сільськогосподарські підприємства Господарства населення
Рис.1 Динаміка поголів’я свиней у сільськогосподарських підприємствах та господарствах населення України У 2009 р. в господарствах населення вирощено 462,4 тис. тонн і реалізовано 437,1 тис. тонн свинини (у живій масі), що відповідно на 1,5% та 15,2 % меншеше порівняно з 2008 р.[3] Як показують результати дослідження спостерігається пропорційне збільшення поголів'я свиней, вирощуваних у домогосподарстві, залежно від чисельності її членів. Дані Державного комітету Статистики України мають наступні показники наявності поголів’я свиней по всіх категоріям сільськогосподарських підприємств: 7,9% сільськогосподарських підприємств 66
мають до девяти голів свиней, 5,1% – до 100 голів, 10,6% – до 1000, більше 5999 – 1,4%.[3] Простежується незначне збільшення чисельності свиней з розрахунку на одне господарство населення. Причиною цього стало: зменшення кількості імпортованого м’яса, розведення високопродуктивних порід свиней, створення різних об’єднань сільськогосподарських виробників по відродженню та ефективному виробництві даної галузі, застосування інтенсивних методів вирощування продукції .[1] Але на превеликий жаль галузь українського свинарства знаходиться все ще в кризовому стані майже в усіх категоріях сільськогосподарських підприємств. Свинарство у господарствах населення за своїми економічними показниками неконкурентоспроможне як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Література 1. Економічні аспекти виробництва продукції свинарства в господарствах населення/ І.В. Свиноус, // Вісник аграрної науки — 2009. — №1. — с.6—8. 2. Господарства населення: проблеми майбутнього/ В.Юрчишин // Економіка України. —2003. — №9. — С. 67—72. 3. Статистичний щорічник України. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.
ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА СОНЯШНИКУ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ Рижик Л.О.,студентка 5 курсу Наук. керівник - к.е.н.,доцент Вершиніна Л.М. Миколаївський державний аграрний університет
Україна займає одне з провідних місць (третє, поступаючись Аргентині і Росії) серед соняшникосіючих держав, виробляючи щорічно близько 10% насіння соняшнику у світі. Ринок його насіння в країні розгалужений та різноманітний, що зумовлено великою площею посівів та популярністю культури, сприятливими природно-кліматичними умовами вирощування та високим потенціалом урожайності, попитом на сировину. Особливо це стосується Південного регіону та його областей, які відносяться до найбільш сприятливих зон вирощування цієї культури. В зв’язку з цим пошук резервів та можливостей забезпечення стабільної прибутковості сільськогосподарських підприємств регіону на інтенсивній основі, забезпечення споживчого продовольчого ринку якісною продукцією, а потреби переробних підприємств у екологічно чистій сировині в достатніх обсягах, власного ринку та розширення експорту – зумовлює необхідність подальшого дослідження проблем підвищення врожайності культури при зменшенні площ посіву.[1] Раціонально реорганізована інфраструктура ринку соняшникового підкомплексу повинна сприяти виробництву якісного насіння для переробки, посівного матеріалу та реалізації соняшникової продукції споживачу і 67
включати декілька ланок. Головна мета – задоволення потреб споживача, максимізація прибутку, розрахунок реальної і водночас вигідної ціни, заповнення певної ринкової ніші і вихід на чітку ринкову позицію, орієнтація на потенційного споживача і активізація його позицій на ринку, а також привернення громадської думки до товарів і підприємства .[2] Одним із основних напрямків підвищення ефективності виробництва насіння соняшнику в досліджуваного господарства ТОВ ВКФ «Комсейл» м. Баштанка є впровадження у виробництво нових,більш перспективних та високоврожайних сортів та гібридів, внесення добрив. Також враховують додержання місця соняшнику в сівозміні та збільшення зрошених земель під посівами соняшнику. Як показали результати розрахунків за допомогою кореляційного аналізу,то коефіцієнт чистої регресії при першому факторі свідчить про те, що підвищення частки посіву соняшнику в загальній площі посівів при виключені впливу органічних добрив, призводить до збільшення урожайності соняшнику в середньому на 0,05 ц. Коефіцієнт чистої регресії при другому факторі свідчить про те, що дози внесення органічних добрив на 1га посіву при виключені впливу частки посіву соняшнику в загальній площі посівів, збільшився на 0,38ц. Коефіцієнт множинної детермінації показує, що варіювання урожайності соняшника у досліджуваному господарстві, зумовлене включеними у кореляційну модель факторами: часткою посіву соняшнику у загальній масі посівів і внесеними органічними добривами. Решта коливання урожайності зумовлена іншими факторами (метеорологічними умовами, сортом, якістю ґрунтів, строками сівби тощо). Шляхи підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, які забезпечують подальше збільшення обсягів виробництва продукції і зменшення затрат на її одиницю, передбачають комплекс таких основних заходів: поліпшення використання землі; підвищення її родючості; впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва; раціональне використання виробничих фондів і трудових ресурсів;підвищення якості і збереження виробленої продукції. Впровадження інтенсивних – технологій забезпечує вищі темпи зростання врожайності порівняно з темпами росту затрат живої та уречевленої праці, що дозволяє добитися зменшення собівартості продукції та підвищення продуктивності праці.[3] Література 1. Кириленко І.Г. Вишукувати шляхи підвищення ефективності виробництва. // Економіка АПК. — 2000. — №2. — с. 31—34. 2.Пархоменко Л. М. Теоретичні основи дослідження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в умовах ринку / Л. М. Пархоменко // Економіка АПК. — 2006. — №8. — С. 82—87. 3.Погорілий А. О. Методологічні підходи до вивчення економічної ефективності виробництва продукції рослинництва / А. О. Погорілий // Формування ринкових відносин в Україні. — 2005. — №12. — С. 104—107.
68
ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В ГОСПОДАРСТВАХ БЕРЕЗАНСЬКОГО РАЙОНУ Рудінська Я. М., студентка 5 курсу Наук. керівник – к. е. н., доцент Безп’ята І. В. Миколаївський державний аграрний університет
У розвитку багатьох галузей економіки нашої держави, і насамперед сільського господарства, дуже важливу роль відіграє збільшення обсягів виробництва зерна. Це пояснюється винятковим значенням його та різнобічним використанням. Зернове господарство - основа всього сільськогосподарського виробництва, що формує продовольчий фонд, забезпечує тваринництво фуражним зерном, створює резервні державні запаси зерна та формує певну частку експорту [1]. Основним показником, що характеризує результативність виробництва зернових культур, є економічна ефективність, тобто відношення отриманих результатів до понесених для цього витрат засобів виробництва й живої праці. У масштабі економічного розвитку країни та її економічного потенціалу, зернове господарство відіграє роль одного з головних джерел поліпшення ресурсного та розвитку експортного потенціалів [2]. Питанню економічної ефективності вирощування зернових культур присвячені роботи таких економістів, як Кучер С.В., Приймачук Т.Ю, Соловей Д.Ю., та інших вчених [3]. Основне завдання галузі зерновиробництва Березанського району – це гарантоване забезпечення населення району продовольством та нарощування експортного потенціалу зерна. В господарствах Березанського району в 2009 році було вироблено 861002 ц зернових та зернобобових, а в 2008 році – 723599 ц, тобто валовий збір протягом року збільшився на 137404 ц (19 %). В загальному обсязі валового збору зернових та зернобобових Миколаївської області (157,7 тис т) валовий збір зернових в господарствах Березанського району склав 0,55 %. Площа збирання зернових в 2008 році становила 31121 га, а в 2009 році – 30831 га, тобто вона зменшилась на 290 га (0,9 %). Урожайність зернових в 2008 році складала 23,25 ц/га, а в 2009 році – 27,93 ц/га. Тобто в 2009 році порівняно з 2008 роком урожайність зернових та зернобобових збільшилась на 4,68 ц/га за рахунок збільшення валового збору зернових на 137404 ц та незначного зменшення площі збирання врожаю на 290 га. В Березанському районі в 2009 році виробництво основних зернових культур (пшениця озима, ячмінь ярий та озимий) є рентабельним, тобто стабільно приносить прибуток, хоча коливається по роках. Найбільш сприятливим для виробництва пшениці був 2009 рік, її урожайність становила 29,4 ц/га, тобто порівняно з 2008 роком (23,9 ц/га) вона збільшилась на 23,0 %. За рахунок підвищення врожайності підвищилась і собівартість виробництва цієї культури на 11,6 % (в 2008 році – 57,7 грн та в 69
2009 році – 64,4 грн відповідно). Проте ціна реалізації навпаки зменшилась на 2,3 % (76,9 грн та 75,1 грн відповідно в 2008 та 2009 році). Порівнюючи рентабельність виробництва пшениці в 2009 році порівняно з 2008 роком спостерігається зменшення її на 8 в.п.(16,3 % та 8,3 % відповідно в 2008 та 2009 році). Для виробництва ячменя ярого та озимого 2009 рік був несприятливим. Урожайність становила 22,5 ц/га та 28,0 ц/га відповідно. Тобто в порівнянні з 2008 роком, коли вона знаходилась на рівні 23,2 ц/га для ячменя ярого та 30,1 ц/га для ячменя озимого, урожайність зменшилась на 3,0 % та 7,0 % відповідно. Собівартість виробництва ярого ячменю збільшилась на 1,0 % (62,9 грн та 63,5 грн відповідно в 2008 та 2009 році), а озимого навпаки зменшилась на 11,3 % (61,1 грн та 54,2 грн відповідно в 2008 та 2009 році). Ціни реалізації на ці культури знизились на 14,3 % (в 2008 році – 91,9 грн, в 2009 – 78,8 грн) та 20,6 % (в 2008 році – 89,5 грн, в 2009 – 71,1 грн) відповідно. В 2009 році рівень рентабельності в порівняні з 2008 роком також зменшився на 28,5 в.п. (в 2008 році – 35,4 %, в 2009 – 6,9 %) та 9,8 в.п. (в 2008 році – 35,1 %, в 2009 – 25,3 %) відповідно. Що стосується напрямів розподілу, то основна маса продукції реалізується за іншим каналами. Це комерційні структури, які на договірних основах співпрацюють з сільськогосподарськими підприємствами району. Також значна частка зерна пшениці, просо та ячменю реалізується на ринку. Доля цього каналу реалізації коливається від 3,2 % в 2007 році по просо до 22,8 % в 2008 році по пшениці. На третьому місці – канал продажу – видано пайовикам в рахунок орендної плати за землю та майнових паїв. Зовсім незначною часткою є частка продукції, яка реалізується безпосередньо населенню (через систему громадського харчування). У зв'язку із складним економічним станом вітчизняні виробники сільськогосподарської продукції дедалі частіше орієнтуються на екстенсивний шлях розвитку виробництва, що не дає змоги досягти високої ефективності при вирощуванні продукції. На сучасний стан вітчизняного зернового господарства впливає ряд чинників, які значно впливають на ефективність зерновиробництва. До них належать в першу чергу: матеріально-технічне забезпечення виробництва; постачання високоврожайних, цінних у продовольчому і кормовому відношенні сортів посівного матеріалу; достатнє внесення мінеральних та органічних добрив; впровадження науково обґрунтованих сівозмін з оптимальним насиченням і раціональним розміщенням посівів зернових культур. Література 1. Серветник В.В. “Економічна ефективність виробництва зерна та шляхи її підвищення в сільськогосподарських підприємствах”. - [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://udau.edu.ua/library.php?pid=1215 2. Зернове господарство України. Основні проблеми та перспективи розвитку. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-9279.html 3. Кучер С.В. Фактори впливу на стан ефективності зернового господарства в Україні // Економіка АПК. — 2004. — №1. — с. 114—118. 70
ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ УКРАЇНИ Рудіч А.М., студентка 5 курсу Наук. керівник – к. е. н., доцент І.Г. Крилова Миколаївський державний аграрний університет
Одним із напрямів стимулювання розвитку виробництва, зростання валютних надходжень, покращання платіжного балансу та одержання доступу до нових технологій є утворення вільних економічних зон (ВЕЗ) з особливим юридичним їх митним статусом, які створюють сприятливі умови для залучення іноземного капіталу. Спеціальна (вільна) економічна зона (ВЕЗ) являє собою частину території України, в якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування та дії законодавства України. Метою створення таких економічних зон є залучення іноземних інвестицій, створення нових, спільних з іноземними інвесторами, підприємств, залучення і впровадження нових технологій, розвиток інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України. Існують такі типи ВЕЗ: безмитні торгові зони; експортні виробничі зони; імпортні виробничі зони, зони із заміщенням порту; банківські і страхові безмитні зони; зони технологічного розвитку; комплексні зони. Сьогодні в Україні діють 12 вільних економічних зон та ряд територій пріоритетного розвитку в 9 регіонах країни, на яких впроваджуються інвестиційні проекти, більшість з яких припадає на традиційні для України галузі – металургію, транспорт і зв’язок, вугільну, харчову, деревообробну промисловості, будівництво. До ВЕЗ України належать: "Азов" (м. Маріуполь), "Донецьк", (м. Донецьк), "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель" (Волинська обл.), "Миколаїв" (Миколаївська обл.), "Рені", "Порто-франко" (м. Одеса), "Порт Крим", "Сиваш" (АР Крим), "Славутич" (Київська обл.), "Курортополіс Трускавець", "Яворів" (Львівська обл.). Таблиця 1 Позитивні результати діяльності вільних економічних зон України Показники 1. Соціальний сектор - збереження робочих місць - створення нових робочих місць 2. Економічний сектор - реалізовано товарів, робіт, послуг, млрд.грн в т.ч. експорт, млрд.грн
71
на кінець 2009 року 85500 52100 45,4 15,8
До позитивних результатів діяльності вільних економічних зон можна віднести також те, що протягом 2001-2009 рр. було затверджено 11 інвестиційних проектів кошторисною вартістю майже 49,0 млн.дол США [1]. Відмічається значний приріст прямих іноземних інвестицій за період 20022009 років в регіонах, де створені вільні економічні зони. Наприклад, найбільший їх приріст спостерігається в Донецькій області, а саме в 2009 році в порівнянні з 2002 роком обсяг прямих іноземних інвестицій збільшився на 1314,9 млн дол США, в Київській області – на 1093,8 млн дол США та у Львівській області – на 952,2 млн дол США. Що стосується Миколаївської області, то в 2009 р. порівняно з 2002 р. надходження прямих іноземних інвестицій зросло лише на 112,5 млн дол США. На даний час процес створення ВЕЗ в Україні заморожений. Це пов’язано з неоднозначним трактуванням перевег та недоліків таких зон органами влади та управління України, а також дуже специфічним ставленням до них з боку міжнародних фінансових організацій. Тому, проблеми, пов’язані з фінансуванням та інфраструктурним забезпеченням вільних зон, можуть бути зменшені шляхом надання окремих незабудованих територій в оренду на пільгових умовах та на тривалий строк з гарантуванням стабільності укладених договором умов оренди [2]. Таким чином повне відновлення функціонування вільних економічних зон значно покращило б інвестиційний клімат в Україні. При цьому новостворені суб’єкти господарської діяльності сприятимуть залученню нових технологій, створять нову, додаткову базу оподаткування, забезпечать умови для створення нових робочих місць тощо. Література 1. Кобзаренко В.В. Діяльність та розвиток ВЕЗ і територій пріоритетного розвитку в Україні // Економіка. Фінанси. Право. — 2010. — №7. — С.11—13. 2. Трігуб С.О. Особливості ВЕЗ та їх вплив на стимулювання діяльності підприємств // Академічний огляд. — 2010. — №1. — С.32.
ВИЗНАЧЕННЯ КОНКУРЕНЦІЇ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ В ОВОЧЕВОМУ ПІДКОМПЛЕКСІ Сабенгус О. В., студент Наук. керівник – к. е. н., доцент Мельник І. О. Миколаївський державний аграрний університет
Формування конкурентоспроможного виробництва у сільськогосподарських підприємствах є однією з найважливіших задач вирішення продовольчої безпеки країни. Підвищення конкурентоспроможності овочів та продуктів їх переробки є основою для забезпечення ефективного
72
функціонування овочеконсервного підкомплексу на внутрішньому ринку і створення умов для виходу його на зовнішній ринок. В економічній літературі містяться різні підходи щодо трактування поняття «конкуренція». Макковел К. Р. та Брю С. Д. відзначають, що конкуренція – це наявність на ринку великої кількості незалежних покупців і прдавців, можливість для покупців і продавців вльно виходити на ринок і залишати його [2]. За Фрідріхом А. фон Хайєком конкуренція – це процес, за допомогою якого люди одержують і передають знання [4]. Портер М. у своїй книзі «Міжнародна конкуренція» відзначає, що конкуренція – це динамічний процес, що розвивається, беззупинно мінливий ландшафт, на якому з’являються нові товари, нові шляхи маркетингу, нові виробничі процеси й нові ринкові сегменти [3]. У ринковій системі господарювання поняття «конкуренто-спроможність» – одне з головних, оскільки у ній знаходять своє відображення економічні, науково-технічні, виробничі, організаційно-управлінські, маркетингові та інші можливості окремого підприємства, галузі чи країни вцілому [1]. Поняття конкурентоспроможності інтерпретується і аналізується в залежності від економічного об`єкту, який розглядається. Безумовно, критерії, характеристики і фактори динаміки конкурентоспроможності на рівні товару, фірми, корпорації, галузі, національного господарства або нації мають свою специфіку. Конкурентоспроможність підприємства слід розуміти, як реальну та потенційну спроможність, а також наявні для цього можливості підприємства вивчати попит (ринок), проектувати, виготовляти та реалізувати товари, які по своїм параметрам у комплексі більш привабливі для споживачів, ніж товари конкурентів. Також конкурентоспроможність підприємства можна визначити як вміння виготовляти і реалізувати швидко та дешево якісну продукцію в достатній кількості. Конкурентоспроможність окремого підприємства на певному сегменті товарного чи регіонального ринку виступає як узагальнююча оцінка його конкурентних переваг в питаннях формування ресурсного потенціалу, якості задоволення споживчого попиту та досягнутої завдяки цьому ефективності функціонування господарчої системи, які мають місце на момент чи протягом періоду оцінювання. Підтримка високої конкурентоспроможності означає, що всі ресурси підприємства використовуються настільки продуктивно, що воно опиняється більш прибутковим, чим його головні конкуренти. Це одночасно передбачає, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів та послуг , та його продукція користується постійним попитом. На нашу думку, конкурентоспроможність підприємств овочевого підкомплексу АПК – це система якісних та економічних параметрів, які відповідають санітарно-гігієнічним та екологічним вимогам при їх споживанні і задоволенні потреб покупців сировини для переробки за технологічними, 73
економічними і екологічними характеристиками та забезпечують виробникам продукції ефективну, довготермінову виробничо-комерційну діяльність порівняно з конкурентами на ринках овочевої продукції, тобто здатність овочепродуктів відповідати вимогам даного ринку. Підвищення якості та конкурентоспроможності овочів тісно пов’язані з виробництвом екологічно чистої продукції. Основними проблемами овочеконсервного підкомплексу є: висока собівартість продукції, низький рівень механізації робочих процесів, випереджаючий ріст цін на насіння, добрива, енергоресурси, транспортні послуги порівняно з цінами на кінцеву продукцію, відсутність необхідної кількості сховищ, низький рівень рентабельності овочівництва, низька інвестиційна привабливість галузі, відсутність державного механізму регулювання ринку овочів тощо. Поряд з проблемами розглянемо ряд особливостей підприємств овочевого підкомплексу нашого регіону. Перш за все південний регіон має найсприятливіші погодно-кліматичні умови для вирощування овочів та їх зберігання, чого не можна сказати, наприклад, про захід України. Унікальність галузі овочівництва пояснюється також тим, що вона не виробляє якусь одну культуру, а їх набір, які різняться за своїми споживчими якостями. До того ж товарну продукцію в галузі одержують протягом не лише року, а й двох. Овочівництво – найбільш трудомістка галузь сільського господарства, овочева продукція псється швидко. Саме тому необхідно розробляти такі заходи, які знижуватимуть ці показники, забезпечуючи підприємствам підкомплексу вищу конкурентоспроможність. Література 1. Кваша С. М. Конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції на світовому аграрному ринкую/С.М. Кваша, Н. Є. Голомша // Економіка АПК. — 2006. — №5. 2. Макковел К. Р.Єкономикс: принципі, проблемі и политика/ К.Р. Макковел, С.Л. Брю //Пер. с англ. Е. С. Иванова — К. : ХаГар. — 1988. 2. Портер М. Международная конкуренция / М.Портер// — М.: Международніе отношения. — 1993. 3. Хайєк Ф. А. Познаие, конкуренция и свобода/ Ф.А. Хайєк //— СПб.: Пневма. — 1999.
SWOT-АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЗЕРНОВИРОБНИКІВ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ НА СВІТОВОМУ РИНКУ Соловйова Г.А., студент Наук. керівник – к.е.н., доцент Мельник І.О. Миколаївський державний аграрний університет
Проблема забезпечення і підвищення конкурентоспроможності зернового господарства є однією з ключових, що пояснюється стратегічним значенням 74
зерна як товару на внутрішньому аграрному ринку, а також його роллю в структурі експорту. Частка зерна в експортному потенціалі постійно зростає, тому конкурентоспроможність зернової продукції значною мірою визначатиме конкурентоспроможність аграрних підприємств Миколаївської області на світовому ринку зерна. Глибокі дослідження питань конкурентоспроможності подаються у працях таких відомих вчених-економістів як О. Амосов, Р. Фатхутдінов, О.Швиданенко, Б. Губський, А. Кредісов та М. Гельвановський. Метою статі є аналіз конкурентоспроможності аграрних підприємств Миколаївської області, зокрема: аналіз сильних та слабких сторін, можливостей та загроз, вивчення зовнішнього та внутрішнього середовища. Для забезпечення рівня конкурентоспроможності на ринку підприємство повинно мати конкурентні переваги, тобто такі характеристики, які забезпечують підприємству перевагу над прямими конкурентами. Конкурентоспроможність підприємства — це основна ознака, яка характеризує наявність та розвиток підприємством сукупності матеріальних і фінансових можливостей, які обумовлюють його здатність до ефективної роботи на ринках продажу своєї продукції [2]. Щоб отримати оцінку можливостей підприємств та ситуації на ринку зерна використаємо SWOT-аналіз, який допоможе визначити сильні і слабкі сторони аграрних підприємств, а також можливості і загрози, що впливають на них із зовнішнього середовища [4]. SWOT-аналіз є важливою діагностичною процедурою, своєрідною бізнестехнологію, яка містить оцінку стану підприємства, незадіяних ресурсів і загроз діяльності підприємства. Такий аналіз — винятково ефективний, доступний, дешевий спосіб оцінки стану проблемної й управлінської ситуації підприємства. Метод є універсальним і може використовуватися для аналізу діяльності конкретних підрозділів [1]. Аналізуючи діяльність аграрних підприємств Миколаївської області, потрібно зазначити, що вони мають чимало сильних сторін, а саме прибутковість, невеликі відстані перевезень, сприятливі кліматичні умови, вигідне географічне положення, здатність конкурувати на світовому ринку. SWOT-аналіз допоміг виявити і слабкі сторони галузі, до яких відносяться значний знос основних фондів, що використовуються у виробничому процесі, висока чутливість до умов кредитування, залежність від державної політики, чутливість до політичної ситуації в країні, несталий попит на продукцію на зовнішньому та внутрішньому ринках, інтенсивна технологія вирощування зернових культур, недотримання технологічних норм землеробства та відсутність ефективного управління. Що стосується можливостей, то до них віднесемо збереження зайнятих позицій на ринку, освоєння нових ринків збуту, розробку нових економічно вигідних технологій та залучення інвестицій. Загрозами є імпорт аналогічних товарів, конкуренція з боку закордонних підприємств, залежність від урожайності, природно-кліматичних умов, забезпеченості матеріально-технічними ресурсами. 75
З огляду на проведений аналіз, можна запропонувати перелік заходів для подолання існуючих загроз та виявлення нових можливостей для зерновиробників Миколаївської області. По-перше, створення ефективної системи розподілу зерна. З метою подолання недоліків ланцюгових відносин “виробництво-збут” зерна доцільно сприяти скороченню довжини каналу розподілу, тобто зменшувати кількість посередників на користь прямого маркетингу. Структура каналу розподілу повинна відповідати стратегії фірми, а також потребам цільового сегмента [3]. Це дозволить в традиційній системі розподілу оптимізувати ціни через зменшення посередницьких надбавок, узгоджувати вузькі міста і суперечності між виробниками й споживачами в умовах безпосереднього контакту, співвіднести характеристики зернової продукції до потреб споживачів, зберегти контроль над продажем зерна та продукції його переробки безпосередньо товаровиробником. По-друге, необхідно підвищити якість зернових, які відповідають міжнародним стандартам, що дасть змогу забезпечити конкурентоспроможність на зовнішньому ринку зерна і зменшити частку експорту фуражного. Отже, SWOT- аналіз аграрних підприємств області показав переважання слабких сторін та ризиків над сильними сторонами і можливостями. Відповідно до отриманих результатів при формуванні стратегії розвитку ринку зерна необхідно передбачити орієнтацію на наступні пріоритети: оптимізацію землеволодіння та землекористування, насичення національного ринку доступним та якісним зерном, покращення на інноваційній основі матеріальнотехнічного забезпечення аграрних формувань та створення ефективної системи розподілу зерна. Література 1. Аренков И.А. Маркетинговые исследования: основы теории и методики. — СПб.:СПбУЭФ, 2006. 2. Економічна діагностика: Навчальний посібник / За ред. Т.Ф. Косянчук — Львів: Новий світ — 2007. — 452 с. 3. Макаренко М.В. Підвищення конкурентоспроможності промислової продукції шляхом застосування ефективної маркетингової концепції збуту / М.В.Макаренко // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 1. — с. 26–34. Пантелєєв В.Д. Оцінка конкурентоспроможності підприємства (методологія 4. простого рішення) / В.Д. Пантелєєв // Вісник аграрної науки Причорномор’я. — 2008. — № 2. — с. 10 – 15.
76
ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКСПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВАМИ УКРАЇНИ НА РИНКУ ЗЕРНА Стародуб Ю.В., студент 5 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Мельник І.О. Миколаївський державний аграрний університет
Зерновий сектор України є стратегічною галуззю економіки держави, тому що він визначає вплив на обсяги та вартість основних видів продовольства для населення країни. Зернова галузь є базою та джерелом сталого розвитку більшості галузей агропромислового комплексу. Важливою складовою українського експорту є експорт зернових. Тому пошук науково-обґрунтованих засобів покращення експортної діяльності на ринку зерна зумовлює необхідність визначення перспективних напрямів розвитку експорту зернової продукції. Проблеми експортної діяльності підприємств на ринку зерна досліджувались у працях таких українських науковців, як В.І. Бойко, Т.М.Гайдук, П.І. Гайдуцький, І.В. Кобута, З.П. Ніколаєва, В.Ю. Протасов, П.Т.Саблук, В.П. Ситник, Л.М. Худолій, О.М. Шпичак та інших. Основним в дослідженні є аналіз проблем, які впливають на розширення експортної діяльності на ринку зерна та виділення напрямів і важелів їх вирішення. На експортну діяльність впливає система правових відносин в процесі виробництва зерна, його зберіганні, торгівлі та використанні, виборі напрямків реалізації та визначення цін і міждержавний контроль [2]. Рівень технологічної ефективності виробництва потребує вдосконалення, про що свідчить невисока якість зібраного врожаю. Українське зернове господарство спроможне забезпечити високі валові збори зернових за рахунок підвищення врожайності на базі нових технологій вирощування, селекції, збільшення якісних мінеральних добрив і відновлення їх виробництва. З початку 2009 року й до цього часу спостерігається тенденція здорожчання продовольчого зерна на світовому ринку. Зростання чисельності населення випереджає динаміку виробництва продовольства. Змінюється структура споживання — люди купують більше хліба, круп, раніше недоступних їм м'ясних продуктів [3]. За останні три роки Україна увійшла до трійки найбільших світових зернових експортерів після США та Європейського Союзу. Найбільший попит на зовнішніх ринках має українська пшениця, на другому місці — ячмінь, на третьому — кукурудза. Прориву України на світовий ринок сприяв значний урожай зернових, девальвація гривні, низькі внутрішні ціни на зернові, висока пропускна спроможність портів. Одним з найголовніших чинників зростання експорту є зняття урядовими рішеннями обмеженнями експорту зернових культур. 77
З 2008 року по 2010 рік Україна поставляла зерно переважно на вже освоєні експортні ринки. Найбільшими імпортерами українського зерна були: Іспанія, Саудівська Аравія, Іран, Єгипет, Сирійська Арабська Республіка, Ізраїль, Німеччина. Чинниками впливу на підвищення цін та попиту на продовольчу пшеницю та основні види сільськогосподарських культур є зростання населення у світі, розширення площ посівів під технічним культурами для виробництва біопалива, зміна клімату та природні катаклізми, погіршення показників якості ґрунту та екологічного стану території [5]. Значні коливання цін, прибутків та фінансових результатів - головна проблема ринку зерна. Це зумовлено впливом посередників на формування цінової політики на ринку зерна, одержання ними частки доходів та диспаритет цін, що сформував стійкий базис нееквівалентності міжгалузевого обміну. Зменшують рівень внутрішніх цін та погіршують становище підприємств зернотрейдери, які перекладають ризики щодо неповернення податку на додану вартість на виробників зерна. Рівень "прибутковості" зернотрейдерів точно визначити не можливо [1]. На думку фахівців, щоб створити необхідні умови для оновлення основних фондів та застосування технологій виробництва зерна, що дозволяють у подальшому підвищувати його врожайність, мінімальна рентабельність виробництва зерна повинна становити 20 %, а раціональна – щонайменше 40 %. Стримуючий вплив на український експорт здійснює комплекс ендогенних і екзогенних факторів. Ендогенні фактори включають низьку конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції, недостачу спеціальних знань і досвіду роботи в сфері експорту у більшості українських підприємців. А до екзогенних факторів входять збереження елементів дискримінації українських експортерів за кордоном, застосування методів обмежувальної ділової практики та світовий рейтинг надійності України для кредитів та низький для інвестицій. Причинами виникнення ускладнень на ринку зерна є відсутність дієвих економічних стимулів для його виробництва та системного підходу до розв'язання питань управління зерновим комплексом [4]. Література 1. Голосов О.О. Особливості формування конкурентної позиції виробника зерна на світовому товарному ринку / О.О. Голосов // Культура народов Причерноморья. — 2004. — N50, Т.2. 2. Офіційний сайт Державного комітету статистики України. Розділ “Зовнішньоекономічна діяльність”. — http://www.ukrstat.gov.ua — 28.08.2009. 3. Експорт і врожай [електронний ресурс] / М. Сіряк // Кримський діалог — 2009 — №29 — Режим доступу до журналу: http://www-ki.rada.crimea.ua/kd/2009/29/export.html 4. Маслак О. Занові перспективи України / О. Маслак // Пропозиція. — 2009. — №2. — С.34-38. 5. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. №1158. 78
АКТИВІЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА МОЛОКА Хандучко Н.В., студентка 5 курсу Наук. Керівник - к.е.н.,доцент Шаповал Т.П Миколаївський державний аграрний університет
Молоко як продукт харчування характеризується високими поживними властивостями, які визначаються його хімічним складом, засвоюваністю, енергетичною цінністю, органолептичними показниками, та ін. Крім того воно має широке застосування у харчовій промисловості, що переробляє молоко у різноманітні продукти харчування, починаючи від сирів, випічки, морозива та закінчуючи використанням у м'ясних продуктах. Основним джерелом постачання такого продукту на ринок є молочне виробництво. Проблему ефективного розвитку виробництва молока вивчали вченіекономісти П.Т. Саблук, В.П. Ситник, В.Н. Зимовець, Т.Л. Мостенська, В.Я. Месель-Веселяк, П.С. Березівський, М.П. Коржинський, М.М. Ільчук, С.Й. Кутіков, Е.К. Кравцов та ін. Проте вона залишається актуальною і на сьогодні. Для характеристики обсягів виробництва в Миколаївській області скористаємося даними статистичного щорічника Миколаївської області за 2009 рік (табл.1) Таблиця 1 Виробництво молока в Миколаївській області за категоріями господарств Господарства усіх Сільськогосподарські Господарства категорій підприємства* населення Роки тис.т % тис.т % тис.т % 1990 1995 2000 2005 2006 2007 2008 2009
743,4 527 346,8 432,3 413,1 379,2 368,8 367
100 100 100 100 100 100 100 100
584 281 91,2 40,9 38,7 32,3 29,8 30,5
78,56 53,32 26,30 9,46 9,37 8,52 8,08 8,31
159,4 246 255, 6 391,4 374,4 346,9 339 337,2
21,44 46,68 73,70 90,54 90,63 91,48 91,92 91,88
*у тому числі фермерські господарства Аналізуючи дані таблиці слід зазначити, що в Миколаївській області обсяги виробництва молока з 1990 по 2005 роки зменшувалися. Це відбулося за рахунок швидкого зменшення поголів’я ВРХ в сільськогосподарських підприємствах. В господарствах населення в цей час відбувається нарощування обсягів виробництва молока, проте цих потужностей недостатньо, оскільки скорочення обсягу виробництва молока в сільськогосподарських підприємствах відбувається більш швидким темпом. В 2005 році спостерігається незначне підвищення обсягів виробництва молока в Миколаївській області, проте з 2005 і по 2009 рік динаміка обсягів виробництва молока в Миколаївській області має тенденцію до зниження. Дослідження показують, що в останні роки такий обсяг майже на 92 % забезпечуються виробництвом молока в господарствах населення і лише на 8 % сільськогосподарськими підприємствами. 79
З метою підтримки молочного виробництва підприємствам надаються дотації згідно з постановою КМУ «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для розвитку тваринництва» від 18 березня 2009 р. N 282. 1. Де визначається механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті Міністерству аграрної політики та продовольства за програмою "Бюджетна тваринницька дотація та державна підтримка виробництва продукції рослинництва". Кошти спрямовуються для надання сільськогосподарським підприємствам, фермерським господарствам, навчально- і науково-дослідним господарствам аграрних вищих навчальних закладів , незалежно від організаційно-правової форми господарювання і форми власності та фізичним особам бюджетної та спеціальної бюджетної дотації за: вирощені та продані на забій і переробку суб'єктам господарювання, які мають власні (орендовані) переробні потужності, або забиті та перероблені у власних (орендованих) переробних цехах молодняк великої рогатої худоби; екологічно чисте молоко власного виробництва, продане молокопереробним підприємствам для виготовлення продуктів дитячого харчування на молочній основі; приріст поголів'я корів молочного, м'ясного та комбінованого напряму продуктивності, закуплені племінні нетелі або племінні корови молочного, м'ясного та комбінованого напряму продуктивності; поголів'я телиць, закуплених у фізичних осіб (населення) для вирощування; ґатункове молоко. Також введено 50 % компенсацію з державного бюджету вартості завершених в 2009-2011 рр. робіт з будівництва і реконструкції тваринницьких ферм и комплексів, а також підприємств по виробництву кормів. Це закріплено в постанові КМУ «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України з питань використання коштів, передбачених у державному бюджеті для підтримки розвитку підприємств агропромислового комплексу» від 7 лютого 2011 р. №96. Дослідженням встановлено, що обсяги виробництва молока в Миколаївській області мають тенденцію до зниження, основна частина обсягів виробництва молока зосереджена в господарствах населення. З метою підтримки розвитку молочного виробництва та інших галузей в Україні діють ряд постанов КМУ. Проте така підтримка не сприяє активізації виробництва молока, тому для досягнення значних показників необхідна розробка низки державних проектів в цій сфері, та контроль за їх виконанням на місцевих та державних рівнях. Література 1. http://www.milkua.info 2. Статистичний щорічник Миколаївської області за 2009 рік 3. Постанова КМУ «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для розвитку тваринництва» від 18 березня 2009 р. N 282. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=96-2011-%EF 4. Постанова КМУ «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України з питань використання коштів, передбачених у державному бюджеті для підтримки розвитку підприємств агропромислового комплексу» від 7 лютого 2011 г. — №96. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=282-2009-%EF 80
Секція «Математичне моделювання економічних процесів» ВИКОРИСТАННЯ ТРАНСПОРТНОЇ ЗАДАЧІ ІЗ ЗАБОРОНАМИ ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАДАЧ Заверюха В.С., студентка 2 курсу Наук. керівник – ст. викладач, Домаскіна М.А. Миколаївський державний аграрний університет
Для класичної транспортної задачі потрібно знайти найдешевший для реалізації план перевезень товарів від постачальників до споживачів, але досить часто бувають випадки, коли між деякими постачальниками та споживачами відсутні комунікації. Така ТЗ називається транспортною задачею із заборонами. Вони бувають як закриті (не збалансовані), так і відкриті (збалансовані). Якщо перевезення продукції виконується не безпосередньо від постачальника до споживача, а через деякі проміжні пункти, застосовується двохетапна транспортна задача. У заборонених клітинках вартість перевезення товару позначається М – дуже велике додатне число. Якщо компоненти оптимального плану такої задачі, які відповідають забороненим клітинам, дорівнюють нулю, то отриманий план є оптимальним для задачі із заборонами, в іншому випадку ТЗ із заборонами розв’язку немає. Використовуватися транспортні задачі із заборонами можуть для розв’язання багатьох економічних задач транспортного типу, наприклад: - оптимізація режиму взаємодії річкового та автомобільного транспорту, коли необхідно, враховуючи виробничі потужності пунктів видобування піску та можливості перевалки через порти, розподілити вантаж таким чином, щоб задовольнити потреби споживачів у даному ресурсі; - оптимізація взаємодії залізничного та річкового транспорту для перевезення мінерально-будівельних вантажів з пунктів видобування у пункти споживання (потужність та потреби відомі) через перевалку у портах та ін. Даного типу задачі зручно розв’язувати, використовуючи табличний процесор Excel. Існують відмінності в розв’язанні, а саме: необхідно накласти додаткові обмеження на заборонені клітинки, тарифи на перевезення через такі клітинки позначаються як М (дуже велике число) і при цьому впливу на загальну вартість перевезень вони не матимуть. Література 1. Тунеев М. М. Экономико-математические методы в организации и планировании сельскохозяйственного производства / М. М. Тунеев, В. Ф. Сухоруков. – М. : Финансы и статистика, 1986. – 144с. 2. Вітлінський В.В. Математичне програмування :[навч. посіб.] \ В. В. Вітлінський, С.І. Наконечний, Т. О.Терещенко. – К.: КНЕУ, 2001. – 248с. 3. Барвінський А.Ф. Математичне програмування: [навч. посіб.] \ А.Ф. Барвінський, І.Я. Олексів, З.І. Крупка. – Львів: Нац. унів. «Львівська політехніка», 2004 . – 448с. 81
ЗАСТОСУВАННЯ ЕКОНОМІКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ ТА МОДЕЛЕЙ У ПІДВИЩЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ Коляда А.Л., студентка 2 курсу Наук. керівник – ст. викладач Хилько І.І. Миколаївський державний аграрний університет
Україна традиційно вважається аграрною країною, оскільки наявні природні та кліматичні умови, а також родючі ґрунти сприяють вирощуванню майже всіх сільськогосподарських культур. Метою економічної діяльності будь-якого аграрного підприємства є досягнення максимальних результатів при мінімальному використанні ресурсів, тобто з мінімальними витратами. І з огляду на це перед кожним агропідприємством постає проблема прийняття відповідальних рішень, які пов’язані з великими матеріальними витратами [1]. Вирішити цілу низку проблемних питань, які постають в процесі економічної діяльності підприємства будь-якого напрямку господарювання дозволяють оптимізаційні методи, за допомогою яких можна отримати та проаналізувати одержані результати розв’язку тієї чи іншої економічної проблеми [2, 3]. Застосування економіко-математичних методів та моделей на практиці детально ілюструє наступний приклад. Перед сільськогосподарським підприємством «Нива» Березнегуватського району Миколаївської області постала проблема, яка полягає у виборі оптимальної структури посівних площ. Загальна площа ріллі господарства складає 490 га, техніко-економічні показники використання і наявності ресурсів наведені в таблиці 1. Додатково вимагається: пшеницею потрібно засіяти не менше ніж кукурудзою; кукурудзою – не більше ніж ячменем; ячменем – не менше ніж пшеницею; ріпаком – не менше ніж соняшником, врахувавши умови сівозміни: зернових культур не менше 50% посівної площі, технічних культур не більше 30% посівної площі. Таблиця 1. Техніко-економічні показники виробництва продукції рослинництва Витрати на Середня насіння та Мінеральні НафтоВрожайВиди реалізаційпосадковий добрива, продукти, ність, продукції на ціна матеріал, грн/га грн/га ц/га 1 ц, грн грн/га 66,9 Пшениця озима 160,0 123,0 120,0 10,5 84,6 Кукурудза на зерно 562,5 0 200,0 24,0 65,4 Ячмінь озимий 142,1 123,6 291,6 18,5 172,1 Соняшник 145,0 19,0 80,0 11,2 206,2 Ріпак озимий 93,5 94,4 120,6 8,8 Запаси грошових 82700 42000 88600 коштів, грн
82
При вирішенні даної проблеми можна, звичайно, розраховувати на багаторічний досвід фахівців в даній сфері сільськогосподарської діяльності, які будуть враховувати численні чинники, що впливають на валовий збір тих чи інших культур, а саме: природні та кліматичні умови в даній місцевості; родючість ґрунтів; вимоги до вирощування певних видів сільськогосподарських культур; відсоток схожості насіння тощо. Але не дивлячись на все вище перераховане до вирішення даного питання можна підійти й з іншої сторони, а саме за допомогою побудови економікоматематичної моделі, яка буде мати наступний вигляд: Z 702 ,5 X 1 2030 ,4 X 2 1209 ,9 X 3 1927 ,5 X 4 1814 ,6 X 5 max 160 X 562 ,5 X 142 ,1 X 145 X 93 ,5 X 82700 , 1 2 3 4 5 123 X 1 0 X 2 123 ,6 X 3 19 X 4 94 ,4 X 5 42000 , 120 X 200 X 291 ,6 X 80 X 120 ,6 X 88600 , 1 2 3 4 5 X 1 X 2 X 3 X 4 X 5 490 , X 1 X 2 0, X 2 X 3 0, X X 0, 1 3 X5 X 4 0, X 1 X 2 X 3 245 , X X 147 , 5 4 X i 0 , i 1 ;5 , де X 1 , X 2 , X 3 , X 4 , X 5 кількість гектарів землі, яку потрібно відвести на посів
відповідної культури (пшениці, кукурудзи, ячменю, соняшнику та ріпаку). Після виконання відповідних розрахунків за допомогою табличного редактора Microsoft Excel були отримані такі результати: Х1=52 га, Х2=52 га, Х3=197 га, Х4=74 га, Х5=74 га, а значення цільової функції Z (грошової виручки) становило 653851 ц. Отже, опанування методами економіко-математичного моделювання є необхідною складовою знань та умінь будь-якого спеціаліста, котрий хоче стати в інформаційному суспільстві фахівцем високого рівня. Література 1. Вітлінський В.В. Моделювання економіки: [навч. посібник] / В.В. Вітлінський – К. : КНЕУ, 2003, 120-122 с. 2. Кабак А.Ф. Економіко-математичні методи і моделі: [навч. посібник] / А.Ф. Кабак Інститут змісту й методів навчання, Одеський держ. екон. ун-ст. – К., 1996, 30-35 с. 3. Бережная Е.В. Математические методы моделирования экономических систем: [учеб. пособие] / Е.В. Бережная, В.И. Бережной. – М.: Финансы и статистика, 2001, 245-247с.
83
ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ПРОГРАМНИХ ПРОДУКТІВ ДЛЯ СТВОРЕННЯ АРМ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙ Сафонов М.О., студент 2 курсу Наук. керівник – к.п.н., в.о. доцента Тищенко С.І. Миколаївський державний аграрний університет
Менеджмент традиційно визначається як процес керування, що складається з багатьох функцій, починаючи з планування і закінчуючи контролем. При цьому незаперечним є те, що ефективне керування організацією, насамперед виробничою, означає ефективне управління трьома складовими виробничого процесу, а саме матеріальними, фінансовими і трудовими ресурсами, які формують «внутрішнє» середовище організації [2]. Водночас в умовах насиченості ринку товарами успішна комерційна діяльність організації дедалі більше залежить від уміння працювати з клієнтами, тобто врахування «зовнішнього» чинника. Отже, саме ці сфери керування є основними напрямами діяльності менеджера. Високоефективна управлінська діяльність може здійснюватися не інакше як на основі бездоганного інформаційного матеріалу. Програмні рішення, що сприяють виконанню функціональних обов’язків працівників, охоплюють сукупність даних, комплекс програмно-технічних засобів оброблення цих даних і користувачів, які працюють з ними, називаються інформаційними системами. Із усіх інформаційних систем управлінські інформаційні системи складають найчисленнішу групу. У свою чергу, серед них велику групу становлять економічні інформаційні системи. Залежно від функціональної сфери економічні інформаційні системи розв’язують різні завдання. Спеціалізовані інформаційні системи є у плануванні, нормуванні, бухгалтерському обліку, менеджменті тощо. Від функціональної сфери залежать також обов’язки менеджера з маркетингу, збуту, фінансів, виробництва, контролю тощо. Завдяки цьому істотно розрізняються між собою і менеджерські інформаційні системи. Діяльність менеджера автоматизується двома шляхами. З одного боку, існують потужні інформаційні системи, які охоплюють усі базові управлінські функції. Працюючи з такими системами, менеджери залежно від їхньої функціональної сфери використовують неоднакові функції їх. З іншого боку, створено велику кількість спеціалізованих менеджерських систем, які призначені для автоматизації певних функціональних обов’язків менеджера. Ці підходи втілені при створенні двох типів систем: корпоративних інформаційних систем і локальних програмних рішень [1]. Зупинимось на корпоративних інформаційних системах. Корпоративні інформаційні системи (КІС) дають змогу виконувати комплексну автоматизацію діяльності підприємств, фінансових установ, організацій.
84
Корпоративні інформаційні системи мають низку суттєвих особливостей, обумовлених базовими принципами або концепцією їх побудови. Розглянемо деякі системи. Корпоративна інформаційна система «Baan» призначена для інформаційної та технологічної підтримки управління проектами на всіх стадіях - від надання потенційному замовнику кошторису до постачання готового виробу. Корпоративна інформаційна система «Scala» охоплює основні аспекти бізнесу - фінанси, матеріально-технічне постачання, виробництво, обслуговування, управління проектами. Маркетингові функції зосереджено у модулях «Матеріально-технічне постачання», та «Управління замовленнями на обслуговування». Варто наголосити, що хоча зазначені корпоративні інформаційні системи і дають змогу комплексно автоматизувати маркетингову діяльність підприємства, широкому впровадженню цих систем заважає їх досить висока ціна, складність адаптації для конкретних вітчизняних підприємств. Корпоративні інформаційні системи, розроблені в СНД, є придатнішими для впровадження на українських підприємствах. Більшість з них не належить до систем класів ERP і MRP II. Автоматизація з використанням цих систем найчастіше починається з бухгалтерського обліку, а потім відбувається нарощування модулів, які виконують інші функції управління, зокрема управління маркетингом. Одним з програмних продуктів, що успішно впроваджується на українському ринку, є програма «Галактика». Програма «Галактика» - багатокористувацька комплексна система управління підприємством, яка охоплює всі аспекти його внутрішньої та зовнішньої господарської діяльності. Програма орієнтована на великий спектр підприємств таких галузей промисловості, як видобування, транспортування та первинна переробка сировинних ресурсів; фізико-хімічне виробництво (хімія та нафтохімія); легка промисловість; харчова промисловість; машинобудування; приладобудування; будівельна індустрія. Розв'язання всього комплексу задач, на який орієнтована система «Галактика», забезпечується чотирма функціональними контурами: «Контур адміністративного управління», «Контур оперативного управління», «Контур управління виробництвом», «Контур бухгалтерського обліку». Під час роботи із корпоративними системами у великих організаціях, і з локальними програмними продуктами у малих організаціях процес автоматизації управлінської діяльності передбачає створення на робочих місцях спеціалістів АРМ. У свою чергу, створення АРМ на робочому місці спеціаліста підвищує ефективність виконання ним свої функціональних обов’язків. Література 1. Тесленко Г.С. Інформаційні системи в агарному менеджменті: [метод.посіб.]/ Г.С.Тесленко. – К. – КНЕУ,1999. 120 с. 2. Фетісов В.С. Автоматизоване робоче місце менеджера: [навч. посіб.]/ В.С.Фетісов. – К.– Знання, 2008. – 390 с.
85
ДИНАМІЧНЕ ПРОГРАМУВАННЯ ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ Слободяник Є.С., Осадча Я.Ю., студенти 2 курсу Наук. керівник – ст. викладач Домаскіна М.А. Миколаївський державний аграрний університет
Усі економічні процеси та явища є динамічними, оскільки функціонують і розвиваються на лише у просторі, а й у часі. Народне господарство, регіони чи окремі підприємства повинні розробляти стратегічні і тактичні плани. Динамічне програмування (динамічне планування) є особливим математичним методом розв’язання задач певної структури – задач пошуку оптимального розв’язку за умов, що досліджуваний процес істотно залежить від часу і його перебіг може бути поетапно контрольований. ДП ефективно використовується при математичному моделюванні наступних задач: • 1) розподіл капіталовкладень між можливими напрямами їх використання; • 2) управління запасами; • 3) календарне планування виробництва при коливанні попиту на продукцію; • 4) закупівля запасних частин для забезпечення неперервної експлуатації обладнання; • 5) планування профілактичного ремонту обладнання економічно значимих підприємств (ТЕЦ, АЕС та ін.); • 6) вибір методів проведення реклами; • 7) планування вилучення основних фондів з експлуатації. Динамічний процес розбивається на сукупність послідовних етапів, або кроків. Кожен крок оптимізується окремо, а рішення (розв’язок), згідно з яким система переходить із поточного стану до нового, вибирається з урахуванням його майбутніх наслідків і не завжди дає найбільший ефект на даному етапі. Зауважимо, що сума оптимальних планів на окремих відрізках планового періоду не завжди являє собою план, оптимальний на всьому такому періоді. З огляду на сказане, оптимізація починається з кінця: насамперед виконується останній крок. Спираючись на відому інформацію про закінчення передостаннього кроку, на підставі різних гіпотез щодо його закінчення, вибирають управління на останньому кроці. Таке управління називають умовно оптимальним. Усі класи задач динамічного програмування розв’язують, керуючись основним принципом: яким би не був стан системи перед черговим кроком, управління на цьому кроці слід вибирати так, щоб ефективність розглядуваного кроку плюс оптимальна ефективність на всіх наступних кроках була максимальною. Література 1. Таха Х. Введение в исследование операций: [в 2-х кн.] \ Х.Таха [пер. с англ.]. – М.: Мир, 1985. – 479с.
86
ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ САДІВНИЦТВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ Смолій М.В., студент 2 курсу Наук. керівник – ас. Єгорова М.О. Миколаївський державний аграрний університет
Однією з найбільш нагальних проблем сучасного розвитку агропромислового комплексу є формування цивілізованих прозорих каналів просування сільськогосподарської продукції від виробника до кінцевого споживача через розвиток інфраструктури аграрного ринку. Негативні тенденції у виробництві плодів та ягід безперечно позначаються на обсягах та структурі їх реалізації. У 2009р. сільськогосподарськими підприємствами (крім малих) області по всіх каналах реалізовано 7,4 тис.т плодів та ягід, що на 13,5% менше ніж у попередньому році та водночас у 1,7 раза більше ніж у 2000р. Деяких змін у 2009р. в порівнянні з 2008р. зазнала структура продажу плодів та ягід: 84% припадало на зерняткові культури, 15,9% – на кісточкові, 0,1% – на ягоди. Стосовно розподілу загального обсягу реалізації плодів та ягід за каналами реалізації можна зазначити наступне. Провідне місце займає продаж за іншими каналами реалізації, по якому торік продано 44,5% загального обсягу (3,3 тис.т), з нього 81,4% складають зерняткові та 18,6% кісточкові культури. Наступним, найбільш привабливим напрямом реалізації є продаж плодів та ягід на ринку – 43,9% (3,3 тис.т), з якого 84,6% – зерняткові, 15,2% – кісточкові, 0,2% – ягідники. Решта обсягу була реалізована переробним підприємствам (10,3%) та населенню (1,3%). У 2009р. від продажу плодів та ягід сільськогосподарськими підприємствами (крім малих) отримано 16,1 млн.грн. виручки, що на 16,3% менше рівня 2008р. Середні ціни продажу плодово-ягідної продукції у 2009р. за всіма каналами реалізації складали 2162,3 грн. за т, що на 3,3% нижче рівня попереднього року, та водночас удвічі вище рівня 2005р. Дешевше плоди та ягоди продавались переробним підприємствам (656,4 грн за т) і населенню в рахунок оплати праці (1332,3 грн), дорожче – на ринку (2584,0 грн) та за іншими каналами (2117,8 грн). Слід зазначити, що середні ціни реалізації плодів та ягід сільськогосподарськими підприємствами (крім малих) області виявились вищими за середні по Україні на 14,3%. Виробництво плодів сільськогосподарськими підприємствами Миколаївщини, незважаючи на негативний вплив в окремі роки погоднокліматичних умов, майже завжди було прибутковим. Досить високий рівень рентабельності продукції садівничої галузі в порівнянні з іншими сільськогосподарськими культурами, обумовлений відносно низькими виробничими витратами і порівняно високою реалізаційною ціною. У 2009 році ціна реалізації плодів була вищою за собівартість виробництва на 27,6%.
87
За останні роки цінова ситуація на споживчому ринку фруктів характеризувалася тенденцією до підвищення цін. За 2007–2009 роки ціни на фрукти зросли в 2,1 рази, в той час як продовольчі товари загалом – в 1,8 рази. Кісточкові підвищились в ціні в 3,3 рази, інші види свіжих, охолоджених, заморожених фруктів – в 2,9 рази, ягоди – в 2,5 рази, цитрусові та сухофрукти – в 2,3 рази, банани – в 1,7 рази. Менше зросли в ціні яблука – на 23,9%. Вагоме місце у задоволенні потреб населення області у продуктах садівництва відіграє мережа роздрібної торгівлі підприємств, вплив якої на споживчий ринок з року в рік зростає. У поточному році продаж плодів, ягід, винограду та горіхів здійснювали 66 підприємств-юридичних осіб. Майже три чверті загальнообласного обсягу їх продажу забезпечили: “АТБ Маркет”, “Південний Буг”, “Фоззі-Фуд”, “Еко”, “П’ятий океан” та “Зоря Інгулу”. Споживчий ринок плодів та ягід характеризується недостатньою стабільністю та коливанням обсягів їх продажу. У 2009р. в порівнянні з 2005р. продаж продуктів садівництва збільшився у 1,6 рази. Помітним джерелом у забезпеченні населення плодами та ягодами залишаються ринки, яким впродовж 2005–2008рр. належало 41–53% загальнообласного продажу зазначеної продукції. У 2009р. частка ринків зменшилась до 36%, відповідно частка торгової мережі зросла з 58% у 2005р. до 64% у 2009р. Продаж плодів та ягід у 2005–2009рр. поступово зменшувався. Плоди та горіхи займають незначне місце у зовнішній торгівлі підприємств області. Починаючи з 2000 року, цим товарам належало не більше 1,6% загального експорту та 1,8% – імпорту області. У 2009р. імпортовано плодів та горіхів на суму 4435,1 тис.дол. США, що у 2,6 рази більше, ніж у 2000р. та у 5,3 рази, ніж у 2005р. Порівняно з максимальними поставками 2008р. обсяг імпорту у минулому році скоротився на 39,5%, що було обумовлено, насамперед, скороченням завозу із-за кордону цитрусових (на 38,5%) та припиненням ввозу кавунів, динь, яблук та груш. Майже всі поставки 2009р. склали цитрусові плоди. Експорт плодів та горіхів майже повністю формується за рахунок торгівлі грецькими горіхами. Усього іноземним партнерам реалізовано плодів та горіхів на суму 25024 тис.дол. США, що у 28 разів більше, ніж у 2008р. Причому необхідно зазначити, що такі обсяги експорту є найвищими за останні десять років і у 59 разів переважають поставки 2000р. та у 6 разів – 2005р. Споживачами місцевих плодів та горіхів у 2009р. стали 17 країн світу, з них найбільшими: Сирія, Іран, Ірак, Ліван, Боснія та Герцеговина. Найбільш активно на зовнішній ринок з даною продукцією виходили ТОВ “Агро-Торг”, ТОВ “Дарто”, ТОВ “Меркурій ЛВ”, ПП Каушан Л.Л., ТОВ “Миколаївагросад”, ТОВ “Ніка 2005”, ТОВ “Біо Натс” та ТОВ фірма “Юпикс-Маркет ЛТД”. Література 1. Статистичний щорічник Миколаївської області за 2009 рік. – Головне управління статистики і Миколаївській області, 2010. 2. Доповідь держкомстату України у Миколаївській області «Розвиток садівництва на Миколаївщині», 2010. 88
СТАН САДІВНИЦТВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ Юрків О.С., студент 2 курсу Наук. керівник – ас. Єгорова М.О. Миколаївський державний аграрний університет
Садівництво є однією з провідних галузей агропромислового виробництва Миколаївщини. Ґрунтово-кліматичні умови та достатній природний і біологічний потенціал Миколаївщини створюють досить сприятливу базу для організації інтенсивного садівництва, формують високий виробничий потенціал для успішного його розвитку. Садівнича галузь області не задовольняє в повній мірі потреби населення в плодовій і ягідній продукції. Насамперед, це зумовлено стрімким скороченням площ плодоягідних насаджень, які є основними виробничими фондами цієї галузі. За 2000-2009рр. площі під плодоягідними насадженнями в усіх категоріях господарств зменшилися більш ніж наполовину. Однією з важливих передумов стабільності і розвитку виробництва продукції садівництва є планомірне відтворення насаджень. Останніми роками процес закладання нових садів характеризується як нестабільний. Садівництво області розвивається нерівномірно і характеризується суттєвими коливаннями валових зборів плодів та ягід. Найнижчий рівень виробництва цієї продукції за останні дев’ять років спостерігався в 2002р. (197,8 тис.ц), найвищій – у 2005р. (371,0 тис.ц). У 2009р. валовий збір плодів та ягід проти 2008р. зменшився на 22,4% і становив 286,5 тис.ц. Окремо слід відмітити ситуацію, яка склалася у 2006р., коли внаслідок негативних погодних умов відбулося різке скорочення виробництва плодоягідної продукції з 371 тис.ц до 204,8 тис.ц, або на 44,8%. Традиційно основна частина плодоягідної продукції виробляється господарствами населення. Слід зазначити, що з кожним роком їх внесок у загальнообласне виробництво зростає. у 2009 р. 76,9% виробництва плодів припало на господарства населення, а у 2000 р. становило – 56,6%. У структурі виробництва плодів та ягід у всіх категоріях господарств відбуваються певні зміни. Так у 2009р. частка зерняткових культур складала 47,5%, кісточкових – 36%. Разом з тим, частки горіхоплідних культур та ягідників збільшилися. Провідне місце серед зерняткових плодових культур посідають яблука. Питома вага яблук у структурі зерняткових культур у 2009р. сягала 75%. Валовий збір цих плодів у всіх категоріях господарств у минулому році складав 102,1 тис.ц, на 34% менше ніж у 2008р. та на 40,5% – 2005р. У структурі виробництва кісточкових культур абрикоси займають найбільшу частку – 28%, вишня – 26,6%, слива – 18,3%, черешня – 14,8%, персик – 8%, інші види – 4,3%. Аналіз виробництва горіхоплідних культур показав, що на протязі 20002009рр. валові збори цих культур зростали з кожним роком в середньому на 20,1%, за винятком 2006р., який видався вкрай неврожайним для переважної більшості культур. Загалом по області в 2009р. виробництво горіхоплідних 89
культур збільшилось проти попереднього року на 20,7% і становило 41,9 тис.ц. Основною культурою серед горіхоплідних є грецький горіх, на невеликих площах культивуються в області фундук (ліщина) та мигдаль, яких зібрано відповідно 0,2 ц та 26 ц. Господарствами усіх категорій у минулому році зібрано 5,3 тис.ц ягід, на 7% менше ніж у 2008р. (водночас майже на чверть більше 2005р.). Збільшився в порівнянні з 2008р. валовий збір суниць та полуниць – на 3,3%, аґрусу – на 13,9%, натомість смородини – знизився на 9,3%, малини – на 23,8%. На рівень виробництва плодоягідної продукції впливає рівень і врожайності. Амплітуда коливань урожайності плодоягідної продукції за вищезгаданий період в усіх категоріях господарств знаходилася в межах від 19,5 до 66,8 ц з 1 га. За останнє десятиріччя в цілому по області найвища урожайність отримана у 2008р. – 66,8 ц з 1 га. Найбільш не врожайним видався 2002р. – зібрано по 19,5 ц з 1 га. Регіональний показник збору плодоягідних культур з 1 га насаджень у плодоносному віці був меншим від загальнодержавного на 18,4 ц або на 26%. Кожна культура досить чутливо реагує на агротехнічний фон та умови вирощування, потребує значної кількості поживних речовин. Навіть незначне порушення технології вирощування призводить до значного зниження урожайності та якості продукції. Позитивним моментом розвитку садівничої галузі є суттєве збільшення в останні 4 роки кількості застосованих мінеральних добрив. Так, сільськогосподарськими підприємствами в 2009р. під багаторічні насадження було внесено 6,3 тис.ц мінеральних добрив (у поживних речовинах), що в 1,8 рази більше ніж у 2008р. та в 6,7 рази – 2005р. Слід зазначити, що рівень застосування мінеральних добрив у минулому році був найвищим за останні 10 років. На фоні ліквідації великих тваринницьких ферм значно скоротилося в області застосування органічних добрив: з 21965 т у 2000р. до 250 т у 2009р., або на 98,9%. На 1 га удобреної площі плодоягідних насаджень у минулому році було внесено 5,8 т органіки, що в 10,7 рази менше рівня 2000р. Миколаївська область стала єдиною в Україні, де створено спеціальну «Садова академія». Академія заснована на базі ВАТ «Зелений гай». Академія створена для навчання фахівців, а також для орієнтації спецхозів на високотехнологічне виробництво, для інтенсивного розвитку і впровадження інноваційних технологій, використання нових імунно-стійких сортів і одержання високоякісних врожаїв фруктів. Література 1. Статистичний щорічник Миколаївської області за 2009 рік. – Головне управління статистики і Миколаївській області, 2010. 2. Доповідь держкомстату України у Миколаївській області «Розвиток садівництва на Миколаївщині», 2010.
90
Секція «Менеджмент та меркетинг в аграрній сфері» ВПРОВАДЖЕННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВИНОГРАДАРСЬКО-ВИНОРОБНОЇ ПРОДУКЦІЇ У ГОСПОДАРСТВАХ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Бельмак Д.О., студентка 5 курсу Наук. керівник - к.е.н, доцент Колесник В.М. Миколаївський державний аграрний університет
У третьому тисячолітті постійно зростає попит і пропозиція на екологічно безпечну продукцію, яка підтверджена відповідним маркуванням і сертифікатами якості [1]. Світовий ринок органічних товарів зростає шаленими темпами, додаючи до своїх обсягів щороку по 5%. Основні її споживачі — країни-члени ЄС (близько 54% всіх продуктів), а лідери з виробництва — США, Аргентина, Канада, Польща, Іспанія, Португалія, Німеччина та Греція. Вітчизняний ринок органічних продуктів знаходиться на початковій стадії, і те, що представлено на нашому ринку, переважно — імпортна продукція. Що таке екологічно чисте (органічне) виноробство? За визначенням Федеральної Асоціації органічного вина ECOVIN, яка є найбільшим в світі об'єднанням підприємств з виробництва виключно органічного вина, - це цілісна система землеробства. Виноградарі, які займаються екологічним вирощуванням винограду: 1) використовують біологічно активний грунт як ідеальне місце розташування для здорової і стабільної лози; 2) відмовляються від штучних добрив і використовують лише органічні важкорозчинні добрива; не використовують хімічних та синтетичних субстанцій і це є позитивно для ґрунту та ґрунтових вод; 3) вживають запобіжні заходи замість пестицидів, тобто захищають свою лозу від шкідників і хвороб шляхом залучення корисних комах, що відновлюють гігієну виноградників; 4) використовують препарати, які підсилюють рослини і висаджують лозу, яка вже стійка до грибкових захворювань; 5) створюють своїми квітучими зеленими посівами в виноградниках, а також кущами і деревами новий життєвий простір для рослин і тварин, яким загрожує знищення; 6) виробляють натуральні продукти дотримуючись зазначених критеріїв, що суворо контролюються [2]. Велика частка виробників екологічно чистого вина у Німеччини – це сімейні фермерські господарства, які власними силами разом всією сім'єю обробляють невелику площу виноградників. По збиранню врожаю продають виноград переробникам, чи, за наявністю власних невеликих переробних потужностей, самі виготовляють вино. Такий спосіб виробництва біовина звільняє переробників від наймання великої кількості робітників для сезонної роботи на виноградниках і дає їм можливість зосередитися на збереженні екологічності сировини. Основними чинниками, що зумовлюють розвиток органічного землеробства, і його перевагами порівняно з інтенсивним веденням землеробства, є такі: органічні продукти харчування смачніші; сертифікований органічний продукт знижує ризик захворювань, викликаних застосуванням пестицидів, і ризик забруднення води шляхом ґрунтового самоочищення; 91
сприяє збереженню поверхневого шару ґрунту; зберігає необхідний баланс для здорової екосистеми; сприяє інноваційним дослідженням з метою зниження сільськогосподарського вторгнення в навколишнє середовище, сприяє збиранню і збереженню насіння унікальних сортів і видів [3]. Наше дослідження було проведене на одному німецькому підприємстві «Claus Bischoff. Okologiches Weingut», що розташоване в районі Baden (південна Німеччина). На даному підприємстві має місце виробництво виключно органічного вина. Урожайність становить близько 800 ц винограду з 1 га; вихід вина з 1 кг винограду становить 750 мл. Ціна пляшки білого біовина даного підприємства коштує 6,00 євро, тоді як місячна заробітна плата вивізника сміття (вважається низькооплачуваною професією) складає приблизно 640 євро. Співставляючи ціну пляшки і доход даного працівника, можна зазначити, що для нього екологічно чисте вино є продуктом досить доступним. Відповідні показники урожайності та виходу вина з 1 кг винограду порівняно з показниками німецьокого господарства є приблизно однаковими, проте ціна білого вина ВАТ «Коблево» коливається в межах від 23 грн до 30 грн. Мінімальна заробітна плата українця на даний момент складає 941 грн. Отже, середня вартість пляшки білого вина «Коблево», яке не має статусу екологічно чистого, складає 2,8% від мінімальної заробітної плати; вартість пляшки білого вина «Claus Bischoff. Okologiches Weingut» складає 0,9% від заробітної плати низькооплачуваної професії. Якщо врахувати курс валют, то пляшка біовина має вартість у приблизно 66 грн, тобто у 2,5 рази вище вартості вина національного виробника. Для України це досить суттєва різниця, проте якість і смак органічного вина виправдовує ціну у 66 грн. Однією з проблем, щодо органічного виноробства на території Миколаївської області є те, що українські виноробні підприємства працюють ще за радянськими ГОСТами (зараз ДСТУ). З одного боку це досить вигідно, не потрібно закуповувати нову техніку та обладнання, з іншого – це можливість ніколи не отримати визнання української якості з боку високорозвинених країн. Маючи вигідне географічне розташування, теплий і підходящий для вирощування винограду клімат і грунт. Література 1. Яценко О.М. Розвиток органічного бджільництва як складова сталого розвитку аграрного сектору України / О.М.Яценко. — [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.btsau.kiev.ua 2. Der Bundesverband Ökologischer Weinbau [офіційний сайт Федеральної Асоціації органічного вина ECOVIN]. — [електронний ресурс] // Режим доступу: http: www.ecovin.de 3. Лайко П.А. Безпека харчування – запорука здоров'я / П.А. Лайко, М.Ф. Бабієнко, Є.А. Бузовський // Економіка АПК. — 2004. — № 10. — С. 37-42.
92
СТРАТЕГІЯ УПРАВЛІННЯ МІЖНАРОДНОЮ КОМПАНІЄЮ Богач Г.Г.,студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Стратегічне управління міжнародною компанією - це процес розробки стратегій і управління глобальною міжнародною організацією, яка є суб’єктом міжнародних економічних відносин, що володіє або контролює виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, шляхом об’єднання економічних потенціалів комерційних структур за допомогою придбання власності у різних країнах світу, розташовуючи там свої «зарубіжні філіали» (відділення, представництва, філії, спільні підприємства, асоційовані та дочірні компанії), що функціонують відповідно до глобальної стратегії, розробленої материнською компанією. Стратегічне управління здійснюється в контексті місії материнської компанії, і його фундаментальна задача полягає в тому, щоб забезпечити взаємозв'язок місії з основними цілями міжнародної компанії в умовах змінного економічного середовища в країнах базування філій, дочірніх компаній тощо. Стратегічне управління стосується і цілей, і засобів. Стратегія управління міжнародною компанією базується на постійній діагностиці процесу стратегічного планування, на безперервному моніторингу зовнішнього середовища і оцінка його за параметрами: по-перше, зміни, які впливають на різні аспекти поточної стратегії; по-друге, визначення факторів, що представляють загрозу для поточної стратегії; по-третє, визначення факторів, що представляють більше можливостей для досягнення загальних цілей компанії, шляхом корегування плану. Стратегічне управління міжнародною компанією неможливе без управлінського обстеження, виявлення сильних і слабких сторін і оцінки факторів за ступенем важливості в середині компанії. Це дозволяє визначити зони, які потребують негайної уваги, ті, які можуть зачекати, і ті, на які можна опиратись, щоб скористатися можливостями у зовнішньому середовищі та посилити свої позиції поза межами країни базування материнської компанії. Залежно від того, до якого профілю (етноцентризм, поліцентризм, регіоцентризм, геоцентризм) належить діяльність міжнародної компанії, потрібно будувати управлінський процес з урахуванням особливостей цих профілів, аналізувати можливі стратегічні альтернативи, у разі не відповідності обраної стратегії загальному стану справ і коли спостерігається зниження показників, що характеризують досягнення довгострокових планів компанії [1]. Так як будь-яке управлінське рішення за своєю суттю є прогнозним, прогнозування створює фундаментальну основу діяльності міжнародної компанії та менеджерської діяльності в ній у сфері стратегічного управління. Роль прогнозування в управлінні глобальною міжнародною організацією нерозривно пов'язана з роллю прийняття рішень, а прийняття управлінських рішень - вузлова процедура циклу управління в діяльності менеджерів всіх рівнів. Нерозривний зв'язок управлінських рішення і прогнозування 93
пояснюється тим, що ще до прийняття рішення необхідно: отримати інформацію, обробити її, провести аналіз інформації, пред'явити інформацію в зручній формі. Прогнозування відбувається в інтересах розвитку організаційновиробничої системи (ОВС) в умовах невизначеності або випадковості. При цьому важливо на етапі підготовки рішення про вибір методу прогнозування виділити як ті методи, застосування яких можливо в умовах вирішуємої задачі, так і ті методи, застосовувати які неможливо. Важливу роль в цьому може відіграти типове уявлення про об'єкт прогнозування. Стратегія управління міжнародною компанією виходить із напряму міжнародного стратегічного розвитку. Якщо фірма діє у напрямі створення дочірніх підприємств, то такі підприємства можуть виникнути на порожньому місці - в цьому випадку утворюється нове підприємство в іноземній державі, або бути створено в результаті часткового або повного поглинання зарубіжних підприємств. Іншою поширеною міжнародною стратегією є створення спільних підприємств. Спільне підприємство базується на угоді, згідно якій два або більше партнерів володіють і управляють зарубіжним підприємством. Це підприємство зазвичай розміщується в рідній країні одного з партнерів. Такі підприємства легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, тому їх створення є часто використовуваним засобом організації підприємництва в країнах з формованою економікою. Іншою стратегією є договір про франшизу, що може приймати безліч форм, він в своїй основі представляє ділову угоду, по якій одна сторона вирішує інший вести діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду. Також існує стратегія офшорного виробництва, що означає, що одна стадія виробничого процесу розміщується за кордоном для того, щоб зменшити витрати. Офшорна фірма зазвичай розміщується в країні з невисокою вартістю робочої сили, а кінцевий продукт продається на внутрішньому ринку країни, в якій зареєстрована компанія. Управління має здійснюватися з урахуванням усіх особливостей та специфічних умов діяльності компанії [2]. Міжнародний бізнес та управління в міжнародній компанії стикається з низкою труднощів: відмінностями в культурі, можливими проблемами з курсами і перекладами валют, складнощами оподаткування і ціноутворення, пристосуванням продуктів до вимог іноземних споживачів, складнощами вибору оптимальної структури організації для ведення міжнародного бізнесу, високим політичним ризиком. Ці можливі труднощі необхідно враховувати для здійснення ефективнішого управління міжнародною компанією в умовах глобалізації світової економіки. Література 1. Матвєєв В.В. Стратегічні альтернативи міжнародної компанії // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні проблеми глобальних процесів у світовій економіці». — К.: НАУ, 2007. — С. 7. 2. Рогач О. Міжнародні інвестиції: теорія та практика бізнесу транснаціональних корпорацій / О. Рогач. — К.: Либідь, 2005. — 717с. 94
ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО СЕРЕДОВИЩА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ПРИ ЗДІЙСНЕННІ МІЖНАРОДНОЇ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Горб А.В., студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент: Колесник В.М. Миколаївський державний аграрний університет
Перед виходом фірми на закордонні ринки їй необхідно дослідити особливості міжнародного маркетингового середовища, яке з кожним роком динамічно змінюється - з’являються нові можливості і нові проблеми. Політико-правове середовище різних країн є дуже різноманітним. Воно являє собою систему органів законодавчої, виконавчої і судової влади та законодавчих актів, що регулює ділові операції міжнародних корпорацій, у країні-господаря. Перш ніж прийняти рішення про те, чи варто розпочинати бізнес у певній країні, необхідно взяти до уваги ряд політико-правових чинників: По-перше, це ставлення до іноземних підприємців. Одні країни залучають до себе капіталовкладення, пропонуючи іноземним вкладникам пільги і послуги при виборі місць розміщення підприємств, інші - вимагають від експортерів дотримання імпортних квот, блокують деякі валюти, ставлять за умову введення в керівництво створюваних підприємств великої кількості своїх громадян тощо. Деякі країни демонструють приязне ставлення до іноземних підприємців, інші — досить вороже. По-друге, це організація бюрократичного апарату. Він відбиває здатність місцевого уряду організувати ефективну систему підтримки іноземного бізнесу: ефективне функціонування системи митного регулювання, надійне маркетингове інформування та інші заходи, що сприяють підприємницькій діяльності. Політична стабільність теж справляє вплив на становлення іноземного бізнесу в тій чи іншій країні. Не рідко до влади приходять нові уряди, та навіть за стабільної ситуації існує загроза того, що популістські кроки уряду негативно вплинуть на бізнесовий клімат - може бути націоналізована власність іноземних компаній, заморожуються їхні валютні рахунки чи вводяться нові імпортні квоти та тарифи. Деякі компанії вважають, що робити бізнес у нестабільних країнах вигідно, проте нестабільні ситуації вимагають додаткових зусиль в організації бізнесу та вирішенні фінансових проблем. Також при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності компанія повинна зважати на правила валютного регулювання, що діють у даній країні. Структура основних даних політичного аналізу зовнішнього середовища, необхідних міжнародному менеджеру, включає: - політичний режим у країні-господарі (країні перебування) та його відносини з країною базування. - міждержавні (міжрегіональні, міжміські) угоди між країною перебування і країною базування. 95
- участь країни в політичних блоках і міжнародних економічних союзах. - політичні партії і громадські організації в країні базування, які мають тісні контакти з владою, політичні лідери, політичні суперники, що борються за владу у країні, і сутність їхніх принципових позицій в економічних, соціальних і правових питаннях. - найближчі вибори парламенту і президента (або їх аналогів у країні), перспективи їх результатів і ймовірний вплив на бізнес і відносини з країною базування. Правозахисна організація «Фрідом Гаус» («Дім свободи») зі США констатує: у 2009 році становище зі свободою в світі зазнало більше відступів, ніж поліпшень. Із майже 200 досліджуваних країн чи територій, в 40 демократичні свободи погіршилися. І серед цих країн – більшість держав післярадянського простору, в яких дослідження зауважило брак підзвітності й прозорості державних інституцій. На більшій частині післярадянського простору створилася зона неконтрольованої державної влади, де немає незалежної судової системи, а незалежні засоби інформації та опозиція витіснені на узбіччя політичного життя. Росія, за рейтингами «Дому свободи», відступає вже ціле десятиліття, перейшовши за цей час із «частково вільних» до «невільних». Киргизстан, який свого часу, давав великі демократичні сподівання, за останній час скотився від «частково вільних» до «невільних», і тепер уся Середня Азія має «невільний» рейтинг. При цьому Туркменістан та Узбекистан обіймають одні з найгірших місць у світі. Ніяких змін на краще не було і в Білорусі. Грузія минулого року пережила час відносної стабільності й залишається «частково вільною». Україна ж, за всіх труднощів, які вона переживає, залишається зразком істотної демократичної стійкості. Світлим місцем «Дім свободи» назвав Південно-Східну Європу. Там із «не вільних» до «частково вільних» зріс статус фактичної новоствореної держави Косова, яка досягла поступу в захисті прав меншин і успішно провела парламентські вибори, що загалом відповідали міжнародним стандартам. Так само й Чорногорія, яка теж провела успішні парламентські вибори в березні й запровадила низку протикорупційних законів, перейшла з «частково вільних» до «вільних». Здобутки зауважили правозахисники і в Сербії, Македонії та Хорватії. Література 1. Т. М. Циганкова. Міжнародний маркетинг: [навчальний посібник] / Т.М Циганкова. — К.: КНЕУ, 1998. — 120 с. 2. www.freedomhouse.com
96
СИСТЕМИ ДИФЕРЕНЦІЙОВАННОГО ВНЕСЕННЯ ДОБРИВ №1 – GREEN SEEKER Горєва К.С., студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Як відомо якісне та своєчасне внесення добрив є запорукою доброго врожаю для аграрія. Але нині виробники агро - продукції поставлені в такі умови, коли кожен внесений кілограм добрива має бути економічно виправданим і максимально окупатися прибавкою врожаю. Наприклад, для зернових за дефіциту азоту знижується врожайність і якість зерна, тоді як надмірна кількість елемента призводить до погіршення фітосанітарного стану, вилягання рослин і невиправданих витрат. Для того щоб не робити помилок і отримати бажаний результат в 2010 році в Україні було введено в експлуатацію азотний сенсор GreenSeeker [2]. GreenSeeker N-сенсор – це система для диференційного внесення азотних добрив та складання карт біомаси і норми внесення, на підставі вимірів культур в реальному часі. Датчики сенсора вимірюють NDVI (стандартизований індекс відмінностей рослинного покрову) рослин, при перетині поля збирає дані, які можуть використовуватися для створення карт NDVI та норми (де це можливо) для аналізу культур і збору статистичних даних. Ці дані можуть використовуватися в поєднанні з іншими агрономічними даними для визначення потреби рослини в азоті, стану культур, потенціалу врожайності, стійкості культур до вилягання, шкідників, хвороб і т.п. GreenSeeker N-сенсор може використовуватися для контролю зміни стану культури, на протязі вегетаційного періоду. Розкидач або обприскувач з електронним комп`ютером забезпечують диференційне внесення азотних добрив у реальному часі (при проході обприскувача / розкидача над культурами). Алгоритм і параметри диференційованої норми на основі NDVI, можуть бути обрані у полі, і всі зміни норм потім робляться "на ходу", що виключає довгі затримки між оцінюванням культур і внесенням добрив. Зараз сенсори GreenSeeker працюють у Вінницькій та Чернігівській областях. За недовгий час роботи обладнання досить добре зарекомендувало себе при роботі в наших умовах та з нашими с/г культурами [1,2]. Після виконання другого підживлення на озимій пшениці та через певний проміжок часу стало неозброєним оком видно вирівняність хлібостою на полі. І рослини, які мали кволий вигляд, в основному підтягнулися до розвитку сусідніх. За умови суцільного внесення азотних добрив вирівняність на полі не спостерігалась - такий підхід веде за собою вилягання частини врожаю та ускладнення при комбайнуванні. Крім вирівняності на полі маємо також економію добрив: агроном пропонував 150 кг/га аміачної селітри, а при диференційованому внесенні з 97
допомогою Green Seeker внесено в середньому 121,3 кг/га (19,2 % економії добрив). Можливість зміни варіації ( наприклад, від 0 до 50 кг /га д.р.) дозволяє і наявні 100-150 кг / га аміачної селітри розподілити по полю з набагато більшою користю й віддачею. GreenSeeker RT200 – це інтегрована оптично-сенсорна система внесення, яка в реальному часі визначає стан культури і, на основі цього, диференційовано вносить необхідну кількість азоту. Вона прогнозує потенціал урожайності культури, використовуючи стандартизований індекс відмінності рослинного покриву (NDVI). Рекомендація із застосування азоту основана на сезонному потенціалі врожайності і реакції культури на додатковий азот [3]. Численні дані NDVI усереднюються в кожній зоні. Складається рекомендація із внесення. Контролер корегує норму внесення для кожної наступної зони. RT200 сумісний з більшістю контролерів змінної норми внесення і систем доставки. Сенсори можуть монтуватись на штангах різної конфігурації, на більшості обприскувачів/розкидачів. З допомогою RT200 можна вносити добрива UAN, UREA і NH3. Налаштовується швидко і легко. Окупованість системи залежить від вибору культури, кількості оброблюваної площі, інтенсивності використання системи. Період окупованості GreenSeeker® при вирощуванні пшениці на площі 6000 гектарів з 18 метровим розкидачем складає менш ніж 2 роки. При звичайному застосуванні азоту, вносячи на 1,5 $/га більше аніж необхідно період окупності 27 метрової системи складає біля двох років при обробці площі 30 000 га щорічно [2]. Застосовуючи правильний рівень азоту на культурі і позбувшись строкатоcті полів, можна отримати значне збільшення як кількості, так і якості зерна. Сьогодні робиться тільки перший крок у цьому напрямку, але те, що здавалося фантастикою вчора, сьогодні вже стало реальністю. Проблема, яку неможливо було вирішити ніяким іншим методом сьогодні вже не проблема. Наступний етап – точне внесення фосфорно-калійних добрив. Рішення проблеми строкатості полів по основним елементам живлення дозволе стабілізувати результативність сільського господарства та оптимізувати економіку застосування добрив. Література 1. Кравчук В.І. Теоретичні основи адаптації сільськогосподарських машин. Монографія / В.І. Кравчук — К.: НАУ. 2005. — 208с. 2. Драганов Б.Х., Кравчук В.І., Баранов Г.Л. Динаміка системи грунт-рослина-повітря // Механізація сільськогосподарського виробництва: Збірник наукових праць аграрного університету. Т.VIII.-К.: НАУ, 2000.-С.266-277. 3. Кравчук В.І., Машини для обробітку ґрунту та сівби. Посібник / В.І. Кравчук, Ю.Ф. Мельник — К.: НАУ. 2009. — с. 282.
98
ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Гоцелюк А.Ю, студентка 5 курсу Наук. керівник - к.е.н., доцент Колесник В.М. Миколаївський державний аграрний університет
При дослідженні маркетингового середовища будь якої країни доцільно враховувати особливості соціально-культурного середовища, оскільки йдеться мова про вихід на міжнародний рівень. Соціально-культурне середовище – це певні фізичні, демографічні і поведінські норми, характерні для кожної країни, що впливають на методи ведення справ. У дослідженні соціально-культурного середовища, культурних цінностей, притаманних різним суспільствам неабияку роль відігравали праці таких дослідників як Р. Редфільда, К. Гіртца, М. Вебера, Е. Шейна, К. Камерона, М. Ерізома, Т. Парсона, М. Белявцева, В. Співака та інших. Культура – це єдине ціле, що включає знання, мистецтво, мораль, віру, закони, звичаї і будь-які інші здібності і звички, набуті людиною як членом суспільства. Основу культури складають традиційні ідеї і цінності. Культура з однієї сторони є загальною, а з іншої – визначає розходження між окремими групами людей. До складу елементів культурного середовища в міжнародному бізнесі включають: мову, релігію, цінності, соціальну організацію, освіту, мистецтво, право, політику,технології. Звичайно, кожна держава має своє соціально-культурне середовище, свої національні особливості та культурні цінності, дослідженнями яких займалося багато видатних вчених. Найбільш цікаві результати даної проблематики були одержанні у 70-80 роки ХХ ст. голландським вченим Г. Хофстедом і на його засадах були дробленні такі висновки, що одну культуру від іншої відрізняють п’ять культурних вимірів: 1) дистанція влади 2) індивідуалізм-колективізм 3) сприйняття невизначеності 4) мужність-жіночність орієнтація на майбутнє Інший підхід у пошуку ціннісних розбіжностей було запроваджено Шеломом Шварцем, який розмежував аналіз культури на загальний та індивідуальний. На індивідуальному рівні було виділено 10 різних видів цінностей (влада, досягнення, гедонізм, стимуляція, самостійність, універсалізм, доброзичливість, традиція, конформізм, безпеки). Цей метод дуже часто використовується у сучасному маркетингу для визначення поведінки споживачів і допомагає усвідомити до чого ж прагнуть наші співвітчизники – до життя в колективі чи до індивідуалізації. Проведемо порівняльну характеристику національних культур деяких країн. 99
1. Україна: одна мова, традиція вірності та патріотизму, ввічливість та повага, висока здатність до виживання, хоробрість, мужність, сміливість, відсутність страху перед ризиком, впевненість та ін. 2. Франція: раціональність, прагнення в усьому знайти логіку, індивідуалізм, високо цінуються досвід і зрілість, порядність, відхід з конфліктних ситуацій, витривала нація ті ін. 3. Іспанія: емоційність, низька дисципліна, сувора ієрархія, диктаторський стиль керівництва, важливість гасел, бачення коротко і середньострокових перспектив та ін. 4. Великобританія: класові традиції, основні цілі: безпека життя, забезпечення ресурсами, одержання задоволення, логічність, високий рівень адаптації до нових умов, індивідуалізм, мужність, гордість за країну і королеву, повна децентралізація при прийнятті рішень, орієнтація на коротко - і середньострокову перспективу та ін. 5. США: індивідуалізм (кожен «за себе»), терплячість до ризику, низький рівень запобігання невизначеності, головні орієнтири: самореалізація, лідерство, добробут, помірна мужність, делікатність, орієнтація на міжособистісні відносини, прийняття дій на основі точних даних і планування, кожний відповідальний за кінцевий результат та ін. 6. Бразилія: перевага португальських традицій над іспанськими, патерналізм (відданість у рамках фірми), централізація влади (прийняття рішень тільки на вищому рівні), не цінується час, складність роботи в групі, сувора субординація, віддається перевага довгостроковим зв'язкам, особисте ведення справ, важливий престиж роботи та ін. 7. Японія: високий і середній рівень запобігання невизначеності, високий і середній рівень мужності, тепло і співчуття цінуються вище, ніж престиж, безпека і задоволення, вертикально-горизонтальні групи, поділ відповідальності, тіньова роль лідера, культура групової роботи, ініціатива груп і висока культура групової роботи, відданість цілям фірми (патерналізм), чутливість до структури капіталу, принцип старшинства важливіше кваліфікації, неприйняття іноземного менеджменту та ін. Отже, на основі проведеного дослідження можемо зробити висновок, що соціально-культурне середовище – це структура населення країни, рівень національної і соціальної свідомості, сукупність національних стереотипів та цінностей. Тому при успішному функціонуванні і виходу на зовнішні ринки необхідно враховувати не лише економічні та політичні фактори іншої країни, а й її національні особливості, поважати її культуру, традиції та звичаї. Література 1. Примак Т.О. Маркетингове дослідження української ментальності або хто такий українець / Т.О.Примак, А.Ф.Павленко // Маркетинг в Україні. — 2009. — №5. — С.41-48. 2. Маркетинг: бакалаврський курс: [підручник] / за ред. С.М. Ілляшенка.— Суми: Університетська книга, 2009.— 1134с.
100
СУЧАСНИЙ СТАН УПРАВЛІННЯ У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ НОВОБУЗЬКОГО РАЙОНУ Гросу Д.А., студент 5 курсу Наук. керівник - к. е. н., доцент Колесник В.М. Миколаївський державний аграрний університет
Протягом останніх років у аграрному секторі економіки відбуваються великі соціальні й економічні перетворення, реформуються відносини власності, створюються нові форми господарювання на селі. Водночас, освоєння ринкових відносин супроводжується кризовими процесами і зубожінням населення. Сучасний професійний керівник (менеджер) має забезпечувати найефективніше використання обмежених матеріальних, фінансових та трудових ресурсів, вести постійний пошук нових технологій, орієнтованих на випуск якісної продукції, знаходити вигідні канали реалізації продукції, щоб досягти найкращих фінансових результатів. Управління виробництвом у ринкових умовах вимагає умілого використання керівниками різних рівнів усієї системи методів управління, високої майстерності та професійних навиків застосування різноманітних інструментів впливу на підлеглих. Вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних та прикладних аспектів проблеми управління в підприємствах аграрної сфери зробили такі українські та закордонні вчені: Й.С. Завадський, Ф.І. Хміль, В.В. Юрчишин, В.В. Зіновчук, В.М. Гречаний, Г.М. Чорний, О.М. Бородін, І.Х. Степаненко, В.П.Павлик, В.І.Перебійнис, К.І. Якуба та ін. З цих позицій, та з урахуванням сучасного рівня продуктивності праці і ефективності сільськогосподарського виробництва досліджувана тема є актуальною.Вона дасть змогу пізнати сутність і природу процесів, які відбуваються в системі управління персоналом аграрних підприємств у нових умовах, виявити особливості, та основні недоліки. Метою дослідження є узагальнення теоретичних і методологічних засад менеджменту аграринх підприємств та мотивації праці, опрацювання пропозицій щодо удосконалення системи управління персоналом як засобу підвищення ефективності аграрного підприємництва в умовах становлення ринкових відносин. Провівши опитування керівників та спеціалістів сільськогосподарських підприємств Новобузького району можна зазначити, що на всіх підприємствах де проводилось опитування, головними функціями керівника які він виконує є такі: виробничу програму на поточний рік і на перспективу, також вирішує яка продукція буде вироблятися на наступний рік з урахування попиту на неї, матеріальне-технічне забезпечення підприємства, зберігання, переробка і реалізації продукції, фінансування та інвестиції, розподіл отриманого доходу, система матеріальних санкцій, виплата дивідендів, затвердження річного звіту,
101
укладання договору на реалізацію продукції, визначення обсягів капітального будівництва, кадрова політика. За головним спеціалістом підприємства, також закріплено дуже багато функцій, які він повинен виконувати, ось головні з них: закріплення за підрозділами землі, техніки, наділення ресурсами (кормами, добривами тощо), організація контролю за виконанням робіт у рослинництві і тваринництві, розробка нормативно-методичної бази за напрямками: внутрішньогосподарські ціни на продукцію і послуги, оплата праці і матеріальне стимулювання, орендна плата, організація фінансового господарства (кредити, умови одержання і погашення), підбиття підсумків року, складання звіту, розрахунок потреби у матеріально-технічних ресурсах, організація фактичного забезпечення, підготовка і підвищення кваліфікації кадрів. Як ми бачимо головний спеціаліст підприємства виконує дуже великий об’єм роботи. Проаналізуємо стан управління конфліктними ситуаціями (їх попередження і вирішення) у підприємствах де проводилось опитування, не виникають конфліктних ситуаціях з питань: формування ефективної структури підприємства, з нераціональним розподілом функцій між підрозділами та посадовими особами, з налагодження злагодженої роботи по вирішенню проблеми, із створенням і підтримкою сприятливого середовища у колективі, відсутності визначеної стратегії щодо кадрової політики підприємства, з складанням бізнес-плану. Важливі конфлікті ситуації які виникають з питань: пошуку ресурсів для виробничої діяльності підприємств, стимулювання продуктивної роботи підлеглих, нестача часу для розробки стратегічних питань, мотивації робітників, налагодження злагодженої роботи по вирішенню проблем. Проаналізуємо існування конфліктів на підприємстві, із всіх видів конфліктів, що існують на підприємстві по наших опитуваних підприємствах конфлікти виникають тільки між виробничим персоналом та керівником, періодичність їх виникнення приблизно два-три рази на півроку, а в деяких підприємствах вони майже не виникають, головні причини з яких вони виникають – це виробничі, в основному ці конфліктні ситуації вирішує керівник підприємства або самостійно працівники між собою, виникнення цих конфліктів в більшій мірі відіграють позитивну роль, але також в деяких підприємствах вони відіграють негативну роль. За результатами дослідження, можна зробити висновок, що сучасний стан управління у сільськогосподарських підприємствах Новобузького району досить таки високий, виконання головних функцій управління лежить не тільки на керівниках підприємства, а й на його заступниках, головних спеціалістах, це свідчить про довіру керівників до своїх підлеглих. Література 1. Павлик В.П. Управління сільськогосподарським підприємством у ринкових умовах / В.П. Павлик // Економіка АПК. — 2009. — №1. — С.29-34. 2. Перебийніс В.І. Удосконалення системи управління сільськогосподарським підприємством у ринкових умовах / В.І. Перебийніс, А.В. Світлична // Економіка АПК. — 2009. — № 7. — С.17-23. 102
ПЕРЕВАГИ ВИКОРИСТАННЯ GPS У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ Зданюк В.М., студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Ще вчора аграрії нічого не знали про точне землеробство. Нині системи глобальної навігації, високотехнологічні прилади і програмне забезпечення стали важливим фактором оптимізації аграрного виробництва. А завтра без них не обходитиметься жоден технічний засіб на полі чи фермі. Традиційні фактори підвищення ефективності механізованого рослинництва – збільшення ширини захвату руху машинно – тракторного агрегату, головним чином за рахунок збільшення одиничної потужності трактора, а також підвищення надійності сільськогосподарської техніки, значною мірою вичерпані. Одним з перспективних напрямів є забезпечення потрібної якості виконання технологічних процесів шляхом одержання більш високого (порівняно з фізіологічними можливостями людини) рівня інформації та оперативного керування робочими процесами машин, і на основі цього – перехід до нових прогресивних технологій. Протягом останніх років точаться суперечки з приводу доцільності введення системи точного землеробства і GPS – моніторингу в Україні. А чи приживеться він у вітчизняного аграрія? Перехід на цю систему на перших етапах потребує значних матеріальних затрат, і доступна вона лише великим агрохолдингам. Але, як свідчить практичний досвід сільськогосподарських компаній, ці значні капіталовкладення цілком виправдовують і приносять спільний прибуток. Однією зі складних проблем при застосуванні системи точного землеробства є визначення координат того чи іншого МТА в полі. Для вирішення цієї проблеми пропонується нова концепція впровадження системи точного землеробства. Основою її є оригінальна методика визначення координат МТА на полі в процесі виконання ними операцій вирощування сільгоспкультур( у першу чергу просапних) із застосуванням колійної системи землеробства. ЇЇ зміст базується на розв’язанні принципового протиріччя у системі» рушій-грунт». Це протиріччя полягає в тому,що для досягнення енергетичним засобом високих тягово-зчіпних властивостей рушії мають контактувати із сухим та ущільненим ґрунтом, а для нормального росту рослин потрібне оптимально вологе і пухке середовище [1]. Уникнення цього протиріччя забезпечується під час руху МТА постійними технологічними коліями (ПТК). Істотнішого збільшення врожайності с/г культур слід чекати після тривалого використання ПТК. Цілком реальним ефектом, який утримують на першому році впровадження системи точного землеробства з постійною колією, є зниження затрат на
103
виробництво продукції, в першу чергу це відбувається за рахунок зменшення витрат енергії МТА. Впровадження системи точного землеробства дозволяє не лише застосовувати курсовказівки для руху посівних агрегатів, комплексів на внесенні пестицидів і мінеральних речовин, тощо а й оптимізувати витрати на цих агротехнічних заходах. Система GPS дає змогу виконати такі функції: - ведення бази нормативно – довідкової документації; - облік сільськогосподарських угідь з прив’язкою до карти; - ведення агрономічного моніторингу сільськогосподарських угідь; - обробка навігаційних даних та контроль переміщень техніки; - планування та облік фактично виконаних робіт; - формування графіків рівня палива; - формування звітів [2]. Всі вище наведені функції дозволяють покращити процес управління. Потрібна якість виконання основних технологічних процесів у рослинництві досягається за рахунок інтегрованого інформаційного забезпечення системи, а також підвищення точності керування машинно – тракторними агрегатами і оперативного управління робочими органами машин. Забезпечення потрібної якості виконання технологічних процесів можливе за рахунок техніки нового покоління з використанням технічних засобів оперативного контролю технічного стану і робочих процесів машин, точності керування мобільними агрегатами, оперативного керування робочими органами машин. Розроблені зразки техніки нового покоління з керованою якістю виконання технологічних процесів дозволяють забезпечити збільшення продуктивності праці до 20%, зменшення витрат палива на 15 – 20%, та зменшити шкідливий антропогенний вплив техніки на навколишнє середовище[2]. GPS навігації дедалі ширше використовуються у сільському господарстві. Адже завдяки такій системі аграрії мають можливість економити ресурси різного роду: і витрати часу, і людські витрати, і енергетичні та багато інших. На відміну від традиційних систем контролю за виробничою діяльністю, нові, сучасні GPS системи займають менше місця на самому транспортному засобі та дозволяють керівнику підприємства слідкувати за виробничим процесом не виїжджаючи на поле. Звичайно, такий суворий контроль може демотивувати працівників, але зберегти продукцію в повному обсязі. Література 1. Савченко П. Точне землеробство в агрохолдингу. / П. Савченко, С. Стрілець // The Ukrainian Farmer: щомісячник № 11.— 2010. — С. 28-30 2. Мироненко В. Контроль технологічних процесів / В. Мироненко // The Ukrainian Farmer: щомісячник №1. — 2011 — С. 33-36
104
БІЗНЕС-ІНКУБАТОРИ В СФЕРІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ Ісаєва К.Є., студентка 3 курсу Наук. керівник - асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Сучасні тенденції у розвитку світової цивілізації пов'язані із принциповими змінами, що відбулися у характері функціонування суспільного виробництва. Ці зміни обумовлені процесами глобалізації, застосуванням сучасних інформаційних технологій, прискоренням змін у середовищі організацій, інноваційною спрямованістю та підприємницьким типом управління тощо. Одним з базових комплексних чинників регіонального розвитку є територіальна інфраструктура. В сучасних умовах важливо звернутися до досвіду тих регіонів, що намагаються обґрунтувати перспективи інфраструктурного облаштування своїх територій, особливо з врахуванням задач які виникають в питаннях структурної перебудови економіки України і переходу на інноваційну модель розвитку. Виявлені в регіоні проблеми інфраструктурного розвитку можуть розглядатися комплексно, спеціальним розділом програмного документу і для вирішення кожної проблеми окремо. При цьому кожний елемент інфраструктури повинен розглядатися як інструмент рішення проблеми і досягнення стратегічної мети. Наприклад, розвиток бізнес-інкубаторів, як вирішальний чинник підвищення економічного потенціалу малого та середнього підприємництва в регіоні. Згідно класифікації, яка склалася в світі, серед регіональних інноваційних структур можна відзначити бізнес-інкубатори як носіїв передової технології підтримки малого бізнесу і інновацій. Бізнес-інкубатор — це один з варіантів, поряд з «науковими центрами» і «бізнес- центрами», тих організаційних форм взаємодії науки і підприємництва, що уявляє собою складний багатофункціональний комплекс, який забезпечує, поряд з іншим, сприятливі умови для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї [1]. Світова практика свідчить, що за допомогою вказаних інноваційних структур розв'язуються такі актуальні задачі як: вдосконалення галузевої структури виробництва і прискорення економічного розвитку територій; активне впровадження у виробництво вітчизняних і зарубіжних науковотехнічних розробок. Бізнес-інкубатори є необхідним елементом виживання і успішної діяльності малих інноваційних структур тому, що вони надають численні інноваційні послуги, до яких, зокрема, належать: оренда приміщень; прокат наукового і технологічного устаткування на певний період; консультації з економічних та юридичних питань; фінансові послуги; інформаційне та рекламне забезпечення, тощо. Ефективність діяльності бізнес-інкубаторів пов’язана як з організаційними, так і економічними чинниками. Їх розвиток не 105
завжди потребує бюджетних асигнувань і може здійснюватися за рахунок спонсорства або самофінансування. Організаційна структура бізнес-інкубаторів зорієнтована на якісні послуги малим інноваційним утворенням, так як їх успіх напряму залежить від того щоб малі інноваційні структури якомога швидше ставали рентабельними, що гарантує бізнес-інкубатору значну частку в їхніх майбутніх прибутках [1]. В Україні, де бізнес-інкубатори лише починають входити в ринкове середовище, у багатьох регіонах нашої країни вже набутий певний практичний досвід у вирішенні регіональних проблем, шляхом залучення до цього процесу малого приватного бізнесу, і надання йому необхідної допомоги через недержавні організації - бізнес-інкубатори. Подальший розвиток у цьому напрямку можливий за умови проведення ретельного аналізу вітчизняного і зарубіжного досвіду, сучасних умов діяльності малого підприємництва і вибору стратегічних напрямків руху на майбутнє. Серйозною небезпекою для розвитку бізнес-інкубаторів є те, що в умовах України вони, як правило, неприбуткові організації. У кращому випадку вони здатні повернути лише частину витрачених коштів, їхнє завдання в іншому — надати допомогу в становленні комерційного і інноваційного підприємництва, що даватиме прибуток. Створення мережі бізнес-інкубаторів здатне допомогти формуванню ділового середовища, що стимулює не лише комерційну реалізацію нових ідей, а й формує нове бізнес-середовище. Головними задачами бізнес-інкубаторів, які займаються підтримкою малих підприємств в сфері інноваційної діяльності, повинні бути:створення умов для інноваційного становлення суб'єктів малого підприємництва; створення нових робочих місць в секторі малих виробничих, інноваційних підприємств; створення навчальних центрів підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів з метою забезпечення потреб у висококваліфікованій робочій силі; інформаційне забезпечення, консалтингові, юридичні, аудиторські і офісні послуги; надання в оренду офісних і виробничих приміщень, лізингові послуги; розвиток нових технологій; розширення можливостей зв'язку і комунікацій для фірм [2]. Отже, створення належної інноваційної інфраструктури як необхідного атрибуту для переходу економіки України до моделі інноваційного розвитку потребує постійної уваги держави, суб’єктів господарювання та вчених і актуалізує подальші дослідження цієї проблеми. Література 1. Жук М.В. Інфраструктурне забезпечення інноваційного процесу в Україні //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 8. — С. 66-71. 2. Михайлов Н. Инновационная инфраструктура и бизнес // Инновации. — 2004.— №8. — С. 48-51.
106
НІМЕЦЬКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ НА УКРАЇНСЬКОМУ ПІДПРИЄМСТВІ Казакова Н.Є., студентка 4 курсу Наук. керівник – к.п.н., доцент Каращук Л.М. Миколаївський державний аграрний університет
Публічне Акціонерне Товариство «ЮГцемент» (колишній Ольшанський цементний завод) – найбільше підприємство промисловості будівельних матеріалів на півдні України. Історія цього підприємства розпочалася з відкриття першої технологічної лінії у травні 1968 року. Кульмінаційного процвітання завод досяг у 80-ті роки, коли кількість цементу могла повністю забезпечити всі будівництва півдня України, а якості цементу могли позаздрити навіть розвинуті іноземні фірми. Різкий спад виробництва цементу і розвитку підприємства розпочався з 1994 року. У 2000 році контрольний пакет акцій ПАТ «ЮГцемент» придбала всесвітньо відома німецька промислова компанія «Дікергофф». З цього моменту розпочався новий етап в історії ПАТ «ЮГцемент». Щоб успішно керувати підприємством на території іншої країни, потрібно вміти поєднати свій стиль зі стилем управління, характерним для іншої країни. Саме запровадження німецького менеджменту на українському підприємстві лягло в основу даного дослідження. Для порівняльного аналізу використаємо двохфакторну теорію Герцберга, який поділив фактори мотивації працівників на дві великі категорії. Перша група це «гігієнічні фактори»: політика фірми і адміністрації; умови праці; заробіток; міжособистісні відносини з керівниками, колегами та підлеглими; ступень безпосереднього контролю за роботою [1]. До зміни власників підприємство орієнтувалося переважно на покращення якості продукції і отримання максимальних прибутків. А зараз як зазначено в Статуті ПАТ «ЮГцемент» метою діяльності Товариства є реалізація економічних, соціальних, професійних і творчих інтересів акціонерів та працівників Товариства, отримання прибутку від спрямованої на задоволення суспільних потреб діяльності. Старе керівництво не переймалось умовами праці своїх працівників і зосереджувало усі витрати на виробництві. Німецькі власники піклуються про робітників. З перших днів щорічно закуповується новий спецодяг, видаються талони на спецхарчування, обладнуються робочі місця. Керівникам відділів надаються особисті транспортні засоби, мобільні телефони [2]. Раніше працівниками заводу були переважно люди без освіти, які мали низький рівень заробітної плати. За час належності підприємства фірмі «Дікергофф» якісний та кількісний склад працівників повністю змінився. Кілька разів піднімався рівень заробітної плати працюючому персоналу. В міжособових відносинах просліджувалась певна ієрархічність. Тепер менеджери цінують високу кваліфікацію працівників і прагнуть бути ближче до цехів і виробничих підрозділів. Таке ставлення створює потенціал для ефективної комунікації між штабними і лінійними структурами підприємства. 107
Зараз, як і раніше керівництво надає своїм працівникам свободу дій в плануванні їх роботи, можливість вибору способу виконання, певну свободу і незалежність від дріб’язкової опіки і жорсткого контролю з боку керівника. Друга група факторів в теорії Герцберга – «фактори мотивації»: успіх; просування по службі; визнання і схвалення результатів роботи; високий ступінь відповідальності; можливості творчого та ділового зростання [1]. Потреба в успіху притаманна більшості працівників підприємства сьогодні, оскільки вони розуміють важливість своєї праці, відповідальність за неї і отримують відповідну оцінку своїй роботі. А раніше робітники заводу працювали лише для отримання заробітку. Німецький підхід полягає в тому, що відповідна освіта є важливою вимогою при прийомі на роботу. Надалі головною умовою просування стає виробничий стаж. В цьому випадку німецьке і українське управляння співпадають. Сьогодні, як і раніше персоналу можуть виплачуватися преміальні або інші додаткові винагороди в залежності від їхнього трудового внеску. Як в німецькій, так і в нашій моделі управляння встановлюється пряма залежність – чим вищий рівень кваліфікації працівника, тим вищий рівень відповідальності. В ПАТ «Югцемент» працівники мають можливість постійного спілкування з іноземними фахівцями, що сприяє підвищенню рівня знань та кругозору. Для молодих керівників фахівців проводяться курси навчання англійській мові. Також Товариство підтримує професійний розвиток, проводячи формальні та неформальні тренінги. Працівники ПАТ «Югцемент» мають доступ до широкого спектру можливостей, що передбачає роботу у різних підрозділах, командах чи країнах. Раніше підприємство було більш замкнуте і працівники не мали такої можливості творчого та ділового зростання. Таким чином між українською та німецькою моделями управління є суттєві відмінності. Ці відмінності ґрунтуються на особливостях національних менталітетів, різних економічних та політичних ситуаціях, та різних технологічних можливостях. Навіть якщо врахувати, що систему управління в Німеччині вважають більш формалізованою і жорсткою, до того ж вона реалізується в Україні в умовах економічної кризи, все ж вона більше спрямована на задоволення потреб людини, на професійний ріст та розвиток працівників ніж українська модель менеджменту. Література 1. Мескон М.Х. Основы менеджмента: Пер. с англ./ М.Х.Мескон, М.Альберт, Ф.Худоури, — М.: Дело, 2007. — 800с. 2. «ЮГцемент» устойчив к мировому кризис // Міжнародний діловий журнал «Імідж.ua» №4(9) . — 2009. — електронний ресурс.: режим доступу: http://issuu.com/image. ua/ docs/ imageua.
108
ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ Мартиновська О.П., студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Середовище міжнародного менеджменту (середовище діяльності міжнародних корпорацій) — це сукупність різноманітних відносин й інтересів різних груп і організацій, які складаються у всіх країнах, де корпорація здійснює свої ділові операції. Економічне середовище в Україні характеризується недостатніми ринковими перетвореннями і ми поки що поступаємося більшості країн Центральної і Східної Європи в темпах ринкових перетворень [1]. Сильні сторони українського економічного середовища: - зручне географічне розташування на перехресті транспортних сполучень між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем; - стабільність національної валюти; - кваліфікована робоча сила; - розвинута інфраструктура. Слабкі сторони українського економічного середовища: - повільна та суперечлива приватизація; - нерозвинутість фінансових інститутів і фондового ринку; - відсутність ринку землі; - висока зношеність виробничих фондів; - низькі доходи населення; - застаріла структура економіки, перевантажена галузями важкої промисловості; - висока енергоємність економіки; - несприятливий інвестиційний клімат; - значна частка «тіньової» економіки — близько 40 %. Особливим є те, що ключовою особливістю соціально-культурного середовища України є проміжне становище української культури між європейською та азіатською культурами. Відмінність цих культур пов’язана зі ставленням до людської особистості. Для західної культури особистість окремої людини — це самостійна цінність. Тому в західній культурі насамперед цінується особиста свобода. Для східної культури окрема людина являє собою засіб для досягнення цілей держави, суспільства, роду. Східна культура напрацювала систему формування морального ідеалу, що зводиться до підкорюваності вищим силам [2]. Проміжне становище української культури між західною та східною культурами характеризується нині двома основнимиознаками. По-перше, вітчизняна культура більш схожа на східну, ніж на західну з позицій прояву глобального культурного феномену, суть якого зводиться до ідеї: «Окрема особистість — ніщо». Проте не лише влада, але й масова свідомість не цінує людську особистість. По-друге, останні десять років наростає розрив між 109
українською та західними культурами. Скажімо, у постсоціалістичний період країни Балтії і Центральної Європи стрімко повертаються в рідне культурне середовище — до західної культури. В Україні поки що таких змін не спостерігається. Тому реалізація Україною завдання ввійти в 2011 р. до Європейського Союзу повноправним членом є складним. Для ілюстрації проміжного становища української культури можна скористатись такими стійким спостереженням. Українські міста набагато чистіші, ніж східні — індійські чи непальські. Але нам ще далеко до західних міст. І цей розрив, на жаль, зростає. Тому доведеться докласти чимало зусиль для подолання цього розриву за участю не лише міжнародних корпорацій, а й українського бізнесу, центральних органів державної влади й управління та місцевого самоврядування. Технологічне середовище України є суперечливим. Поряд із наявністю незаперечних досягнень у деяких галузях науки (електрозварювання, матеріалознавство та ін.) і промисловості (авіабудування, військова техніка тощо) визначальним є відставання переважної частки галузей України від розвинутих країн у сфері науково-технічного прогресу. Це призводить до низької конкурентоспроможності переважної більшості вітчизняної продукції на зарубіжних ринках [2]. Слід відзначити і слабку увагу всіх владних структур до формування брендингу України у світі. Брендинг країни являє собою цілеспрямовано сформовані позитивні риси іміджу країни та її нації в розгалуженій системі міжнародних відносин, а також уявлення зовнішнього світу про певну країну. Створення спеціальної брендингової програми Польщі має на меті поліпшення іміджу країни і подолання у свідомості жителів ЄС відомих «польських» стереотипів, що пов’язують цю країну з католицизмом, відсталістю і консерватизмом [3]. Останніми роками в Україні проводились дослідження змін ділової культури, зокрема Інститутом соціології НАН України, Міжнародним інститутом менеджменту (МІМ-Київ), Львівським інститутом менеджменту (ЛІМ). В Україні поступово набуває розвитку специфічна галузь діяльності — успіхологія, спрямована на формування позитивного іміджу України шляхом відповідної підготовки офіційних представників, а також керівників приватних підприємств для спілкування з іноземною пресою, з одного боку, та західних партнерів з вітчизняними засобами масової інформації — з іншого. На думку успіхологів, в українській піраміді успіху можна виокремити такі п’ять рівнів: низький, сіра маса, переможці, «білі ворони», адміністративна і ділова еліта Література 1. Дэниелс Дж. Д. Международный бизнес: Внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ./ Дж. Д. Дэниелс, Ли Х. Радеба — 6-е изд. — М.: Дело Лтд, 1996. — С. 35-114. 2. Международный менеджмент: Учеб. для вузов / Под ред. С. Э. Пивоварова, Д. И. Баркана, Л. С. Тарасевича, А. И. Майзеля. — СПб.: Питер, 2000. — С. 41-89. 3. Панченко Є. Г. Міжнародний менеджмент: Навч. Посібник / Є.Г. Панченко — К.: КДЕУ, 1996. — С. 12-14. 110
МЕТОДИ СТИМУЛЮВАННЯ ЗАРУБІЖНИМИ КОМПАНІЯМИ ВІТЧИЗНЯНИХ ПРАЦІВНИКІВ Ніцева К.О., студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Сьогодні діяльність зарубіжних компаній на українському ринку дуже розвинута. За останні роки все більше зарубіжних компаній прагне викупити українські підприємства. Тому для прикладу дослідження методів стимулювання вітчизняних працівників я обрала найвідомішу компанію “МакДональдз”. МакДональдз – один із найбільших роботодавців в Україні. Сьогодні в компанії працює близько 5 000 громадян України. МакДональдз дотримується українського трудового законодавства та надає рівні й справедливі можливості всім людям, які працюють у компанії або прагнуть працювати в ній. Українські співробітники мають однакові перспективи кар’єрного зростання і збільшення заробітної платні незалежно від статі, сімейного стану, віросповідання, національної приналежності та віку. На роботу в заклади МакДональдз беруть, як правило, людей віком від 18 років. Далі вік не має значення. Головне, щоб це були товариські та енергійні люди, які вміють і хочуть працювати в команді, відповідальні й орієнтовані на задоволення відвідувачів. Гнучкий графік роботи в закладах МакДональдз встановлено з урахуванням побажань та можливостей самих працівників. МакДональдз дотримується політики безпеки та охорони праці – це, передусім, безпечні умови праці. Усі робочі місця в МакДональдз відповідають вимогам техніки безпеки і санітарним нормам. Кімнати для відпочинку, роздягальні та душові мають необхідне обладнання. Щороку незалежна соціологічна агенція проводить анонімне опитування працівників компанії. За результатами цього опитування, 2009 року 95% працівників закладів задоволені роботою в компаніі. МакДональдз надає всім співробітникам рівні можливості кар’єрного зростання і досягнення найвищих посад у компанії. Саме на це спрямована інтенсивна безкоштовна програма розвитку співробітників усіх рівнів, що організовується та оплачується компанією. Компанія використовує систему навчання, завдяки якій кожен член бригади ресторану без спеціальної освіти за 1,5–2 роки може стати менеджером МакДональдз. Ця система складається із курсів, які відвідують майбутні менеджери, та навчання „пліч-о-пліч” безпосередньо в закладах. Для директорів та консультантів закладів МакДональдз пропонує низку міжнародних курсів, що відбуваються в міжнародних центрах навчання менеджерів МакДональдз – Університеті Гамбургерології (Оак Брук, США) та в Мюнхенському центрі навчання. 111
МакДональдз стимулює своїх працівників різними методами, наприклад, безкоштовне навчання після влаштування та під час подальшої роботи; нагородження подарунками переможців регулярних змагань серед працівників; програма оцінки робочих показників, яка сприяє розвиткові професійних навиків. За результатами оцінки робочих показників, працівники отримують піврічну премію та регулярне підвищення заробітної плати; обрання найкращого співробітника за підсумками робочих показників у кожному закладі щомісяця і нагородження його подарунком від імені компанії (50% знижка на обід, безкоштовна уніформа та інше). Добре обладнана кімната відпочинку для обідніх перерв – з телевізором та відеомагнітофоном. МакДональдз реалізує цілу низку програм для працівників: - Заходи для співробітників: дискотеки, літні та новорічні вечірки, солодкі дні, неформальні зустрічі всього колективу для обговорення цілей та досягнень тощо. - Всеукраїнське змагання серед працівників МакДональдз «Усі зірки», присвячене Олімпійським іграм. Переможці здобувають суперподарунок – поїздку на Олімпійські ігри. - Можливість отримувати додаткову матеріальну допомогу в рамках програми «Твоя стипендія» для тих, хто успішно поєднує роботу з навчанням. - День подяки працівникам, який уже став традиційним святом для компанії «МакДональдз Юкрейн Лтд.». День подяки працівникам – це нагода ще раз подякувати співробітникам компанії за самовіддану та наполегливу працю. Існує ціла низка програм, які дозволяють підвищити заробітну плату за результатами роботи та залежно від терміну роботи. Понад 150 українських керівників середньої та вищої ланки пройшли навчання в Університеті Гамбургерології в м. Оук Брук (США) або в Мюнхенському центрі навчання. Програма навчання керівника високого рівня розрахована на майже 2000 годин і коштує компанії близько 4000 доларів США за одну людину. У 2008 році у навчальних курсах та семінарах взяли участь понад 3500 працівників компанії. У кожному закладі існує команда навчання співробітників, яка впроваджує спеціально розроблений для даного закладу план навчання. 80% директорів закладів МакДональдз починали працювати як члени бригади МакДональдз. Для 60% співробітників МакДональдз – перше місце роботи. Отже, можна стверджувати, що компанія “Макдональдс” є компанією, яка стабільно розвивається та розширюється, основною особливість, якої є її гнучкість до змін у навколишньому середовищі. Література 1. Кузьмін О.Є. Менеджмент: навч. Посібник / О.Є. Кузьмін, Л.С. Ноджак, О.Г Мельник.— Вид-во НУЛП, 2009. — 152с. 2.Колот А.М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу / А.М. Колот — К.: КНЕУ, 1998. — 221 с.
112
ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Река В.В., студент 5 курсу Наук. керівник - асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
У сучасних умовах жорсткої конкуренції на міжнародному рівні за технологічне лідерство перевагу отримують ті країни, економіка яких все більше базується на інноваціях та пов’язаних з ними нових технологіях. Активний розвиток інноваційної діяльності можливий лише за активної державної підтримки. Наша держава і так завинила перед суспільством – з моменту набуття незалежності втрачено , як вважають авторитетні дослідники, понад 75 % свого економічного потенціалу, що майже в два рази більше ніж за роки Другої світової війни (40 %) [1]. Уже в перші роки незалежності Верховною Радою України було прийнято ряд законів, спрямованих на регламентацію наукової і науково-технічної діяльності, зокрема "Про основи державної політики у сфері науки і науковотехнічної діяльності" (1991), "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1991), "Про науково-технічну інформацію" (1993), "Про наукову і науковотехнічну експертизу" (1995). Тривалий час інноваційному законодавству України була властива певна фрагментарність і непослідовність. Лише у 1999 р. Верховною Радою України була прийнята Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Базовий закон у цій сфері "Про інноваційну діяльность" вступив у дію після його підписання Президентом лише в 2002 році. Згідно ЗУ “Про інноваційну діяльність” інноваційним вважається підприємство інноваційне підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і послуг. Основні пільги для інноваційних підприємств, відповідно до чинного законодавства: 1. При оподаткуванні прибутку: оподаткування у розмірі 50% від діючої ставки прибутку від продажу інноваційного продукту, заявленого при реєстрації в інноваційних центрах, які створені згідно з Законом "Про інноваційну діяльність"; 50% податку на прибуток, отриманого від виконання інноваційних проектів, залишаються у розпорядженні платника податків; зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідницькоекперементальних баз. 2. Звільнення від земельного податку вітчизняних установ культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізичної культури і 113
спорту. Інноваційні підприємства платять земельний податок із ставкою у розмірі 50% діючої ставки оподаткування. 3. За податком на додану вартість: від оподаткування звільняються операції з оплати вартості фундаментальних досліджень, науково-дослідних і дослідноконструкторських робіт, які здійснюються за рахунок Державного бюджету України; від оподаткування звільняється вартість виконання проектнийконструкторських робіт, які виконуються вітчизняними розробниками за контрактами з підприємствами суднобудівельної промисловості; 50% ПДВ за операціями з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експерементальних баз; технопарки звільняються від сплати ПДВ при ввезенні до України певних товарів, які використовуються під час виконання інвестиційних і інноваційних проектів. від оподаткування звільняється вартість ввезених до України визначених товарів для виконання інноваційних проектів. 4. Митні пільги: при ввезенні до України впродовж терміну дії свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита сировина, матеріали, устаткування, комплектуючі, ввезені до України для використання технологічними парками, їх учасниками, дочірніми і спільними підприємствами. 5. Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна 20%-на норма прискореної амортизації [2]. Розробка та впровадження більшості інноваційних проектів гальмуються через відсутність фінансових ресурсів, адже перебіг інноваційних процесів можливий лише за умови належного їх фінансування. Найбільш зацікавленими у веденні інноваційної діяльності є великі та середні сільськогосподарські підприємства, господарські товариства та виробничі кооперативи. До того ж вони володіють необхідними умовами і ресурсами розробки та впровадження інновацій. Література 1. Ізюмська В. А. Державна підтримка розвитку інноваційних процесів на державному та регіональному рівнях / В.А. Ізюмська // Економіка & держава. — 2007. — № 10. — С. 78. 2. Тивончук С.О. Методологічні підходи щодо управління інноваційною діяльністю / С.О.Тивончук, С.В. Тивончук // Економіка АПК. — 2005. — № 12. — С. 55.
114
АНАЛІЗ КОНКУРЕНЦІЇ ТОРГОВЕЛЬНИХ ПОРТІВ ПРИЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ НА РИНКАХ АГРАРНОЇ ПРОДУКЦІЇ Сурдул В.Ф., студентка 5 курсу Наук. керівник – к.е.н., доцент Колесник В.М Миколаївський державний аграрний університет
У розвитку соціальноекономічної системи країни особливу роль відіграє регіон Причорномор’я, у якому набули розвитку промисловість, сільське господарство, транспортний та морський господарський комплекс. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань є активізація зовнішньоекономічної діяльності підприємств Причорномор’я на ринках аграрної продукції. Через Азово-Чорноморський басейн проходять маршрути кількох міжнародних транспортних коридорів (МТК), що зєднують Європу із Закавказзям і Середньою Азією, Близьким і Середнім Сходом, з Китаєм (поновлений “Великий шовковий шлях”), дають транспортний вихід Росії та іншим пострадянським країнам у Середземноморський басейн та на Балкани, у Індійський та Атлантичний океани. Серед них МТК №7 – “Дунайський водний шлях”, МТК №9 – “Гельсінки (Фінляндія)- Александропуліс (Греція)”, кілька відгалужень МТК “Європа- Азія”, МТК ТРАСЄКА, МТК “Балтика (Гданськ)Чорне море (Одеса) [5]. Тим часом конкуренція на ринку портових послуг посилюється. Причорноморські країни борються за клієнта, підвищуючи якість сервісу, нарощуючи потужності. Різниця в цінах і послуги може досягти того критичного обсягу, коли українським підприємствам легше буде переганяти свої товари в Румунію чи Росію, ніж співпрацювати з українськими портами.Транспортна інфраструктура країн Причорноморського регіону, портові потужності є ключовими ланками в логістичному ланцюжку при аграрних перевезеннях. Одним із найбільших чорноморських портів є Констанца (Румунія).В 2006 р. зернових було перевалено 7171 тис. т, або на 1160,8 тис. т (майже 20%) більше, ніж у 2005 р.Вантажообіг зернових в морських портах Болгарії в 2005 р. склав близько 2 млн т [1]. Найбільшою кількістю морських портів в Чорноморсько-Азовському басейні має Україна. Тільки три порти «Великої Одеси» (Одеса, Іллічівськ, Южний, включаючи термінали «Південний» і «Транс-інвест-сервіс») мають сумарний вантажообіг понад 70 млн т на рік і забезпечують перевалку більше половини вантажообігу всіх портів країни. У 2006 р. загальний обсяг переробки зернових через усі порти України, включаючи приватні термінали, склав 13,1 млн т, що на 1557,4 тис. т, або на 10,6% менше, ніж у 2005 р. Значні обсяги перевалки вантажів забезпечують російські порти Чорноморського узбережжя, перш за все Новоросійськ і Туапсе. Вантажообіг зерна знизився на 3% - до 4,87 млн т, з яких 4084 тисячі т припадає на найбільшу в порту стивідорну компанія ВАТ «Новоросійський морський 115
торговельний порт». Туапсинський морський торговий порт за підсумками 2006 р., навпаки, вийшов на рекордний за всю історію порту показник вантажоперевалки сухих вантажів - 6,92 млн т. Збільшення вантажообігу відбулося в основному за рахунок збільшення частки зерна - на 65,2% в порівнянні з 2005 -м. Вантажообіг грузинського порту Поті в 2006 р. склав 6,7 млн. т, в тому числі суховантажі - 5,5 млн т. Зернових було перероблено 565,6 тис.т, з яких 364,7 тис. т - транзит. Порівняно з 2005 р. порт збільшив свій вантажообіг на 9,1%, а по зерну - на 35,9%. Вантажоборот чорноморських портів Туреччини, особливо по зернових, виглядає не настільки переконливо, як у середземноморських або портів Мармурового моря. Більше 90% переробленого в чорноморських портах Туреччини зерна пройшло тільки через два порти - Самсун (137,6 тис. т) та Гіресун (94,3 тис. т) [6]. У цілому ж Чорноморський регіон має досить розвиненими портами. Тим не менш, ключові з них майже повсюдно потребують значної реконструкції з метою розвитку саме тих потужностей, які необхідні для обслуговування швидко зростаючих обсягів торгівлі зерном. Крім того, навіть наявні потужності не всі використовуються на повну силу. Конкурентоспроможність українських портів на Дунаї прямо залежить від залізничних тарифів. Причому не тільки українських, але і молдавських. Проблеми морської галузі України найбільш яскраво виявляються в ситуації з Дунайським транспортним вузлом. Про це, як і про проблеми Українського Придунав'я загалом сказано і написано останнім часом чимало. Останнім часом Румунія зробила ряд кроків, спрямованих на посилення свого впливу в Чорноморському регіоні. Однією з ключових проблем дунайських портів є нерозвиненість їх транспортної інфраструктури. З одного боку, вони не можуть приймати великотоннажні судна з вугіллям та рудою, осадка яких перевищує сім метрів. Тому більший транспорт змушений розвантажуватися в румунських Констанці і Галаці. Україна як морська держава повинна не тільки захищати свої інтереси в акваторії Чорного і Азовського морів, але й не менш ефективно відстоювати інтереси вітчизняних судновласників на міжнародній арені. Література 1. Войниченко В. Зерно и порты Черноморья / В.Войниченко // Порты Украины. — 2007. — №3. — С.33-37. 2. Грузооборот морских торговых портов Украины за 2010 г. / Порты Украины. — 2011. — №1. — С.38-42. 3. Грузооборот морских торговых портов Украины за 2009 г. / Порты Украины. — 2010. — №1. — С.38-42. 4. Лошкарева Е. Черноморское зерно: перспективы обнадеживают / Е.Лошкарева // Порты Украины. — 2009. — №5. — С.32-33. 5. Урбанский И. Перспективы развития транспортной инфраструктуры и логистики в Украине / И.Урбанский // Порты Украины. — 2008. — №6. — С.12-13. 6. Черников С.И. Хлебные грузы – всему голова / С.И.Черников // Порты Украины. — 2009. — №1. — С.28-29. 116
МОТИВАЦІЯ СПІВРОБІТНИКІВ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ОКСАМИТ» Сотніченко Б.C.,студент3 курсу Наук. керівник- асистент Шемчук Р.С. Миколаївський державний аграрний університет
На сьогоднішній день важливими стають способи мотивації праці.Вони об'єднуються у відносно самостійні напрями: матеріальне стимулювання, вдосконалення організації праці, залучення персоналу до процесу управління. Об’єктом дослідження є ТОВ «Оксамит» Жовтневого району,на самому підприємстві середня кількість робітників 45 чоловік(за даними 2009г).Існує 8 бригад, і 27 одиниць техніки.Також існує своя їдальня і автогараж.Робітникам пропонується харчування.Основним видом оплати є зарплата.Але цих умов недостатньо, підприємство відчуває нехватку робочої сили в період збирання урожаю та брак державного фінансування. Для того, щоб організувати персонал і організацію в цілому в продуктивну робочу команду, необхідна ефективна система мотивації, тобто створення підприємством у працівників стимулів до праці (засіб, за допомогою якого здійснюється мотивація) і заохочення їх працювати з повною віддачею для досягнення особистих і організаційних цілей[1]. Мотиваційному механізму оплати праці відводиться велика роль, займалися вивченням мотивації такі учені: Абрам Маслоу, Фредерік Герцберг, Дэвид МакКлеланд, але постійне підвищення рівня оплати праці не сприяє як підтримці трудової активності на належному рівні, так і росту продуктивності праці.Застосування цього методу може бути корисним, для досягнення короткочасних підйомів продуктивності праці. Зрештою, відбувається певне накладення або звикання до цього виду дії. Одностороння дія на працівників лише грошовими методами, не може привести до довговічного hjcne продуктивності праці. Концепція управління персоналом підприємства - це система теоретикометодологічних поглядів на розуміння і визначення сутності, змісту, цілей, завдань, критеріїв, принципів і методів управління персоналом, а також організаційно-практичних підходів до формування механізму її реалізації в конкретних умовах функціонування підприємств. Основу концепції управління персоналом підприємства, в даний час, складає зростаюча роль особистості працівника, знання його мотиваційних установок, вміння їх формувати і направляти у відповідності із завданнями, що стоять перед підприємством [2]. Така концепція має керуватися таким чинником як задоволеність роботою - це результат співвідношення мотивуючих і підтримуючих факторів. Поліпшення умов праці - найгостріша проблема сьогоднішнього дня.Слід відрізняти ще одну сторону цієї проблеми - низька культура самих працівників. Тривалий час, працюючи в незадовільних санітарно-гігієнічних умовах, людина не уміє, та і не хоче правильно організовувати своє робоче місце.Безумовно фактор впливу на ефективність роботи працівників-мікроклімат усередині 117
компанії. Керівництву підприємства слід вводити для застосування:оплата транспортних витрат, медичне обслуговування, допомога в здобутті додаткової освіти, програми страхування, організація корпоративних пенсійних і ощадних фондів, проведення фізкультурно-оздоровчих заходів, організація спільних поїздок. Таким чином, отримання від компанії тих додаткових благ, які працівник не може дозволити собі сам ,підвищує його зацікавленість в роботі в компанії, тобто підвищує рівень мотивації. Необхідно зрозуміти що в сьогоднішніх умовах, надання соціального пакету може бути набагато привабливішим способом компенсації співробітникам фірми, чим просте підвищення зарплати. Середній рівень заробітної плати працівника в досліджуваному господарстві становить - 1500-2000 грн.Середня кількість відпрацьованих годин за рік-5,5год\добу;а за місяць-5,8год\добу; Рівень доходності сільських жителів в районі фірми-нижче середнього, в основному люди працюють в компанії "Сандора".Додаткових мотивацій не мають так само, жителі, виплати по безробіттю отримують рідко, через малу відстань до Миколаєва, служба зайнятості знаходить роботу в місті. Робота на ТОВ "Оксамит" має переважно сезонний характер. Одним із додаткових стимулів на ТОВ «Оксамит» є харчування працівників по цінам собівартості. Джерела матеріального стимулювання на підприємстві: заробітна плата, бонуси, участь в прибутках, плани додаткових виплат, участь в акціонерному капіталі, за наднормовий час і роботу у вихідні дні -видача пайків продукцією свого підприємства.На наш погляд, найбільш перспективним тут буде практика участі в прибутках, оскільки вона заохочує працівника ,так будувати свою роботу, щоб принести компанії максимальну користь.Підприємство має свій автогараж, і може виконувати обслуговування і ремонт особистого транспорту робітників, надавати послуги слюсаря по зниженим цінам. Важливо також створити фінансові орієнтири для кожного співробітника. Для цього слід відображати усі можливі додаткові матеріальні винагороди в контрактах працівників ,або додатках до них, і ставити їх отримання в пряму залежність від досягнення співробітником тих або інших цілей. При цьому поточні питання необхідно щорічно переглядати. Незважаючи на наявність багатьох інших мотиваційних чинників, розмір оплати праці все ж залишається найбільш впливовим методом на працівників організації. Література 1. Мишурова И.В. Управление мотивацией персонала./ И.В Мишурова. — Ростов- Н/Д:. Издательский центр «Март» М., 2004. —237 с. 2.Самоукина Н.В. Управление персоналом: лучшие книги. / Н.В Самоукина, Т. Козуб, У. Бирли, А.К. Клочков— СПб.: «Питер», 2010. —768c. 3.Самоукина Н.В. Эффективная мотивация персонала при минимальных затратах: сборник практических инструментов./ Н.В. Самоукина — СПб.: «Питер», — 2010.— 224с. 4.Ричи. Ш. Управление мотивацией./ Ш.Ричи, П.Мартин — М.: Юнити-Дана2009. — 400с.
118
РОЛЬ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В УКРАЇНІ Станкевич О.В., студентка 3 курсу Наук. керівник- асистент Шемчук Р.С. Миколаївський державний аграрний університет
В статті проаналізовано значення наукового підходу мотиваційного механізму в системі управління персоналом та визначено актуальні проблеми мотивації керівників в України і стимулювання праці в умовах сучасного підприємства. Глибокі зміни в політичній, економічній, соціальній сферах, що відбуваються в Україні, спрямовані на становлення нової економічної системи, заснованої на ринкових відносинах. Відсутність протягом багатьох років розвинутої економічної діяльності, необхідної мотивації товаровиробників до застосування нововведень як засобу конкурентної боротьби, - ці та інші чинники визначили відставання України в підприємницький діяльності ще на початку ринкових перетворень. Тому в Україні вкрай необхідною є розробка теоретичних і практичних аспектів удосконалення мотиваційного механізму управління персоналом на підприємствах, який би забезпечував мотивацію активної інноваційної поведінки соціальних партнерів. Отож, використання найефективніших способів впливу на поведінку людини, її трудову активність є однією з найважливіших і актуальних функцій сучасного менеджменту. Виклад основного матеріалу. Мотивація є однією з провідних функцій управління, оскільки досягнення основної мети залежить від злагодженості роботи людей. Кожен ефективний керівник намагається переконати працівників працювати краще, створити у них внутрішні спонуки до активної трудової діяльності, підтримувати зацікавленість у праці, ініціювати переживання задоволення від отриманих результатів. Важливо також, щоб працівники домагалися досягнення цілей організації добровільно і творчо[1]. Саме тому мотиваційна функція є найважливішою в управлінні, викликає особливий інтерес у керівників. Мотивація є динамічним процесом, який стимулює й підтримує на певному рівні поведінкову активність індивіда. Вона охоплює систему спонукальних чинників (потреби, мотиви, цілі, наміри тощо), здатних впливати на поведінку людини, сукупність причин психологічних чинників, що стимулюють, підтримують на певному рівні, а також пояснюють поведінку та активність людини, з іншого боку, вона є процесом спонукування себе та інших, активності, досягнення цілей. Мотивація й стимулювання є вирішальними факторами в управлінні персоналом. У широкому розумінні мотивацією є сукупність рушійних сил, що спонукають людину до виконання певних дій. Ці сили можуть мати як зовнішнє, так і внутрішнє походження, і змушувати людину свідомо чи несвідомо робити ті чи інші вчинки [2, cт. 34]. У країнах з розвинутою ринковою економікою ці орієнтири можна сформулювати у двох основних положеннях. По-перше, керування персоналом 119
висунулося на перше місце серед стратегічних питань розвитку фірми. Подруге, у сфері керування персоналом сформувалася стійка орієнтація на гуманістичні цінності, прагнення все повніше втягувати працівників у справи фірми, активізуючи для цього їхній творчий (індивідуальний і колективний) потенціал [3]. Сьогодні багато підприємств розробляють серйозні комплексні програми мотивації персоналу [4]. Однак ці програми не завжди працюють ефективно, так як не враховують особливості окремих працівників. Мотивувати людину, що цінує спокій і стабільність, можливістю вирішувати складні задачі на свій страх і ризик так само недоцільно, як і мотивувати активну заповзятливу людину надбавкою до зарплати за вислугу років. Сучасні наукові дослідження і практика дозволили виробити наступні правила мотивації, дотримання яких дозволяє підвищити ефективність мотиваційних заходів: похвала ефективніша за осуд та критику; заохочення має бути відчутним і бажано негайним (мінімізація розриву між результатом праці і його заохоченням); непередбачувані і нерегулярні заохочення мотивують більше, ніж очікувані і прогнозовані; постійне увага до працівника і членів його сім'ї – найважливіший мотиватор; людям подобаються перемоги, тому частіше давайте людям відчувати себе переможцями; заохочуйте за досягнення не лише основної мети, але і проміжних; дайте працівникам відчуття свободи дії, можливість контролювати ситуацію; великі і рідко кому винагороди, що дістаються, зазвичай викликають заздрість, невеликі і часті – задовольняють більшість; розумна внутрішня конкуренція — двигун прогресу [5]. Процес створення мотиваційного механізму підприємства зводиться до планування успіху мотиваційної діяльності, вивчення отриманих позитивних результатів, розробки нових методів, спрямованих на досягнення високої продуктивності на основі мотиваційного управління. Ефективність застосування мотиваційного механізму, як показують дослідження, залежить від визначення його основних елементів. Література 1. Абрамова В. Стратегія створення ефективних мотиваційних систем на підприємстві / В. Абрамова // Економічні науки. — 2009. — №12. — С. 36-46. 2. Богиня Д. /Історичний аспект формування мотивації праці / Д. Богиня // Економіка та держава: Міжнародний науково-практичний журнал. —2007. — №7. — С. 82-85. 3. Гавкалова Н.Л. Менеджмент персоналу / Н.Л. Гавкалова — Х.: Видавничий дім. “ІНЖЕК”, 2008. — 276 с. 4. Кулікова А.В. Формування системи мотивації трудової діяльності зорієнтацією на кінцевий результат / А.В. Кулікова // Формування ринкових відносин в Україні. — 2009. — №9. — С. 158-162. 5. Уткин Э.А. Мотивационный менеджмент / Э.А. Уткин. — М. : Изд-во «ЭКМОС», 2006. — 256с.
120
СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ Устименко О.С., студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Т.Г.Олійник Миколаївський державний аграрний університет
Постановка проблеми. Конкуренція у наш час виявляється в самих різних варіантах. Щоб створити і підтримувати ринкове і інтелектуальне лідерство в глобальному масштабі і в довгостроковій перспективі, підприємству потрібно отримати перемогу на всіх рівнях, оскільки існує: по-перше, конкуренція за ринки готової продукції і послуг; по-друге, за домінування в ключових продуктах, в розробці нових функціональних характеристик; по-третє конкуренція за здатність створювати новий вигляд бізнесу або новий конкурентний простір за рахунок творчого комбінування навиків і умінь[1]. У зв'язку з цим достатньо важко навіть крупній організації зберігати лідерство і позиціонувати себе з урахуванням майбутнього, забезпечуючи задовільний об'єм продажів і необхідні фінансові показники, а особливо це важко для підприємств сільськогосподарського призначення. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дуже часто науковці у своїх працях почали висвітлювати проблему стратегічного управління. Цій темі присвятили свої праці Ст. Фішер, М. Мескон, Р.А. Фатхутдінов, А.В. Длігач та інші. Вони розглядали загальну характеристику стратегічного управління, його складові, а нашою новизною виступає доведення корисності введення стратегічного управління саме у аграрному секторі. Метою дослідження є вивчення сучасного стану стратегічного управління в організаціях сільськогосподарського напряму. Під грамотним стратегічним управлінням розуміють розробку подальшого напряму діяльності, перспектив розвитку компанії. Аналіз початкових ресурсів і якісне планування дозволять одночасно досягти декількох цілей: звести до мінімуму ризик діяльності підприємства; добитися максимального фінансового прибутку; забезпечити конкурентоспроможність продукції на ринку. Стратегічне управління підприємством ґрунтується на можливості ухвалення вірних управлінських рішень на базі аналізу наочної, достовірної і своєчасної інформації про поточну діяльність. Стратегічний потенціал сільськогосподарського підприємства визначається наступним комплексом чинників: наявністю (об'ємом) стратегічних ресурсів, до яких відносяться ті види ресурсів, об'єми і структура яких можуть бути істотно змінені лише шляхом ухвалення і реалізації відповідних стратегічних рішень; складом і якістю кожного виду використовуваних ресурсів, пропорціями поєднання їх між собою; ступенем використання ресурсів, що, у свою чергу, залежить від форми організації виробництва і управління, характеру виробничих стосунків, господарського 121
механізму і природних; умов, визначальну інтенсивність і ефективність використання ресурсів. Іншим кінцевим продуктом стратегічного управління є структура підприємства і її зміни, що забезпечують чутливість до дії зовнішнього середовища. На відміну від стратегічного управління, де діяльність орієнтована на забезпечення стратегічної позиції, оперативне управління характеризується ухваленням управлінських рішень в ситуації, що реально складається або склалася. При такій системі управління діяльність підприємства направлена на отримання прибули в найближчий момент часу, а не на створення потенціалу для довгострокового розвитку. Мета оперативного управління - забезпечити ефективне здійснення виробничого процесу. Проте успіх в реалізації стратегії залежить від тактичних дій, які забезпечують досягнення поставлених стратегічних цілей. Тому в стратегічному управлінні оперативне управління займає особливе місце. Будучи засобом координації, оперативне управління покликане забезпечувати швидке і чітке виконання завдань, направлено на повсякденне, планомірне керівництво трудовими колективами. Без нього діяльність підприємства не може бути прибутковою [2]. Керівник, що займається стратегією, забезпечує постійний потенціал прибутковості, а керівник поточними операціями зайнятий перетворенням потенціалу на реальний прибуток. Для майбутнього функціонування підприємство повинне мати чітке уявлення про те, чого і як воно хоче досягти. Тому стратегічне планування об'єктивно є однією з важливих функцій стратегічного управління. Воно є інструментом, що допомагає в ухваленні управлінських рішень. Стратегічне планування включає постановку стратегічних цілей, чітке передбачення детальних подій в зовнішній економічній діяльності об'єкту на перспективу, розробку наступних основних питань: організації прогнозування, внутрішньої координації, розподілу ресурсів і адаптації до зовнішнього середовища. В процесі стратегічного планування розробляються стратегічні рішення (у формі прогнозів, проектів програм і планів), що передбачають висунення таких цілей і стратегій поведінки об'єктів управління, реалізація яких забезпечує їх ефективне функціонування в довгостроковій перспективі, швидку адаптацію до умов зовнішнього середовища, що змінюються. Розробка і реалізація стратегії здійснюється на різних рівнях управління і вимагає ухвалення рішень в останню мить. Тому досконала її розробка є основним завданням вищого, а її виконання і підтримка – це вже роль управлінського та оперативного менеджменту. Література 1. Акмаева Р.И. Стратегическое планирование и стратегический менеджмент: [учебное пособие] / Р.И. Акмаева. — М.: Финансы и статистика, 2006. — 206с. 2. Маленков Ю.А. Стратегический менеджмент: [учебник] / Ю.А. Маленков. — М.: Проспект, 2008. — 224 с.
122
УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ В ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЯМИ Цвятко А.П., студентка 5 курсу Наук. керівник – асистент Максименко А.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Комерційна, підприємницька діяльність ТНК на зовнішньому ринку неминуче пов'язана з ризиками, що загрожують різним майновим інтересам. ТНК, зазвичай, цікавить політична стабільність у країні, ризики поточної економічної ситуації, можливості для переказу капіталу та прибутків, можливості отримання прибутків. Ймовірність виникнення ризиків залежить від країни, з якою передбачається укладення зовнішньоекономічного контракту. Для зменшення ризиків за укладеними зовнішньоекономічними контрактами слід попередньо перевірити потенційного партнера. Якщо підприємство задовольняє потенційний партнер, то перед ним стоїть питання укладення зовнішньоекономічної угоди з мінімізацією можливих ризиків, використовуючи всі можливі застереження. Так, ризику невиконання партнером зобов'язань за контрактом можна уникнути за рахунок: — укладення договору про наміри, де оговорюється строк, протягом якого сторони можуть внести зміни; — відображення в договорі намірів щодо матеріальної відповідальності за відмову від підписання контракту. Для подолання загрози неплатоспроможності партнера використовують такі інструменти: — передбачення умови про чинність контракту після над ходження коштів на розрахунковий рахунок виконавця; — передача права власності замовнику після повної сплати вартості товару (послуги). Найбільшою групою ризиків для діяльності ТНК є маркетингові ризики, пов'язані з реалізацією товару на ринках збуту. До таких ризиків відносять інформаційні, інноваційні та кон'юнктурні ризики. Для проведення успішної збутової діяльності на зовнішніх ринках потрібно проводити їх ретельний ситуаційний аналіз, який ґрунтується на розробці таких експертних чи маркетингових систем, які дають змогу враховувати невизначеність інформації про ринок [1]. При запобіганні кон'юнктурному ризику слід врахувати діяльність ТНК в цій галузі, а також суміжних галузях за певний період часу; сталість функціонування цієї галузі порівняно з економічним станом у країні в цілому; результати діяльності різних підприємств у межах однієї й тієї ж галузі. Оцінка маркетингової групи ризиків ґрунтується на визначенні ступеня можливості виникнення маркетингових ризиків, тобто на їх імовірності. Маркетингові ризики багатономенклатурні, їх зумовлюють як внутрішні, так і зовнішні фактори, дію яких досить важко скерувати в потрібному напрямку [2]. Діяльність ТНК неодмінно пов’язана з транспортуванням товарів, тому управління можливими ризиками здійснюється за допомогою міжнародних правил "Інкотермс-2000". При настанні ризиків, про які йдеться в "Інкотермс2000", покупець зобов'язаний сплатити ціну товару навіть при отриманні товару у стані, який не відповідає умовам договору, чи при повній його втраті. У 123
цьому полягає "ціна ризику". Якщо ж ушкодження не обумовлене транспортним ризиком, то покупець має право не тільки ухилитися від оплати товару, але і вважати продавця відповідальним за порушення умов договору. Для боротьби з внутрішніми ризиками застосовуються відомі методи управління. Наприклад, для усунення ризиків аварій, пожеж застосовуються заходи безпечного ведення виробництва, протипожежні заходи. Для зменшення ризиків невиконання виробничих завдань за об'ємом і якістю продукції, що випускається, розробляються відповідні організаційно-технологічні заходи, що включають поточне й оперативно-календарне планування, систему управління якістю та Інші аналогічні заходи, що мають за мету створення на підприємстві системи, що виключає невиконання планових завдань у термін і випуск неякісної продукції. Для зниження інших внутрішніх ризиків також розробляються адекватні заходи, головним критерієм яких є їх ефективність, тобто співвідношення між результатом і витратами на їх здійснення. Головна проблема управління ризиками в ТНК полягає в управлінні тими ризиками, настання яких не залежить від зусиль корпорації. Можна виділити такі групи методів, спрямованих на зменшення можливих збитків, що викликані цими ризиками: 1) страхування, тобто використання різних видів полісів, договорів страхування; 2) хеджування як метод використання біржових ф'ючерсних контрактів і опціонів; 3) застосування різних форм і методів розрахунковокредитних відносин, що зводять до мінімуму ризик неплатежу за поставлені товари, або неотримання товарів проти їх сплати; 4) аналіз і прогнозування кон'юнктури (попиту, пропозиції, ціни) на зовнішньому ринку, планування і своєчасна розробка заходів з метою уникнути можливих збитків, викликаних несприятливими кон'юнктурними змінами [2]. Серед методів управління ризиками ТНК значну увагу приділяє страхуванню. Страхування включає майнове, особисте та страхування відповідальності. Об'єктом майнового страхування є товарно-матеріальні цінності та майнові інтереси страхувальників. Комплексні види страхування, що передбачають поєднання в одному полісі декількох видів страхування, також застосовуються в зовнішньоекономічній сфері. Використання посередників дає можливість розширити пропозицію страхових послуг, взяти на відповідальність виробничі та комерційні ризики, які не може вирішити страхова компанія. Діяльність ТНК не зосередження на якомусь одному іноземному ринку, тому найбільший ефект від управління ризиками може бути за рахунок поєднання, комбінації різних методів управління : страхування, хеджування, застосування сучасних методів управління, форм і методів розрахунків у зовнішньоекономічних операціях. Література 1. Дідківський М.І. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства. Навчальний посібник / М.І. Дідківський.— К.: Знання, 2006.— 462 c. 2. Дугіна С.І. Ризики та управління ними. Навч. Посібник / С.І. Дугіна. — К.: КНЕУ, 2005. — 393 с.
124
УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ ПРИ ВПРОВАДЖЕННІ РЕСУРСОЗБЕРІГАЮЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ Юрченко Є.О., студентка 5 курсу Наук. керівник - асистент Олійник Т.Г. Миколаївський державний аграрний університет
Агропромисловий комплекс є складною системою, яка включає галузі, міжгалузеві і територіальні комплекси, підприємства і організації, в яких зайняті мільйони людей. Економічний механізм управління має вирішальне значення в підвищенні ефективності діяльності підприємств і економіки країни в цілому. Застосування традиційних технологій виробництва продукції сільського господарства пов'язано зі зростанням виробничих витрат як у вартісній, так і у ресурсній оцінці, що призводить до зростання ресурсоємності виробництва, собівартості продукції, зниження економічної ефективності. Організаційно-економічний механізм управління ресурсозберігаючими технологіями є складовою частиною загальногосподарського механізму, однак, він охоплює тільки виробничий аспект і спрямований на впровадження, освоєння і розвиток ресурсозберігаючих технологій. Вибір раціональної структури механізму управління, тобто виділення різних підсистем, елементів механізму залежить від критерію, покладеного в основу структурного розчленування цього поняття. На наш погляд, структуру організаційно-економічного механізму управління ресурсозберігаючими технологіями доцільно формувати за функціональною ознакою, цілі організаційно-економічного механізму управління ресурсозберігаючими технологіями будуть збігатися з цілями всього колективу, а сам механізм функціонування знаходиться в рамках певних вимог, пропонованих до нього суспільством в цілому [1]. Для регламентації процесів управління ресурсозберігаючими технологіями слід розробити положення, правила, що базуються на дії об'єктивних законів і закономірностей, якими керуються управлінські працівники при побудові системи управління. У принципах управління необхідно відобразити раціональну структуру управління, внутрішньогосподарські зв'язки, а також зв'язки підприємства і об'єднання з зовнішнім середовищем. Таким чином, на наш погляд, принципи управління ресурсозберігаючими технологіями можна підрозділити на організаційноекономічні та організаційно-технічні. Перші включають: науковість, відповідальність, розподіл і кооперацію праці, ефективність і оптимальність, матеріальне і моральне стимулювання. Організаційно-технічні принципи передбачають територіальний, галузевий і комбінований підхід до управління ресурсозберігаючими технологіями. Поділ і кооперація праці в управлінні виробництвом дозволяє регламентувати працю управлінських працівників, виконувати їм свої безпосередні функції і кооперуватися з іншими фахівцями при виконанні близьких за змістом функцій. Це дозволить виробити ефективні і оптимальні 125
напрями розвитку технологій відповідно до розмірів виробництва, спеціалізацією, матеріально-технічною базою, кадровим потенціалом, до якого слід довести норми і вимоги, які пред'являються до праці, систему його оцінки і заохочення, створити умови [1]. При управлінні ресурсозберігаючими технологіями в конкретному підприємстві ми рекомендуємо дотримуватися галузевого принципу, так як виробництво зосереджене на компактній території, має високу концентрацію матеріальних і трудових ресурсів. Однак, і тут може бути присутнім вертикальне управління. Воно реалізується через обласні та районні управління сільського господарства, які розробляють і проводять в життя єдину технічну політику в галузі і повинні забезпечити підтримання оптимальних внутрішньогалузевих та міжгалузевих пропорцій. Функції управління ресурсозберігаючими технологіями випливають із змісту виробничого процесу, визначаються об'єктом і складом розв'язуваних завдань. Конкретні функції виконуються для забезпечення цілеспрямованого впливу на керований об'єкт (ресурсозберігаючі технології): управління технологічними процесами, матеріально-технічним забезпеченням, кадрами, фінансами і т.д.[2]. Організаційно-розпорядчий вплив управління реалізується через розпорядження, спирається на накази, що доводяться вищестоящими органами управління розпорядження, установки, нормування, регламентування та т. п. Сполучною ланкою між економічним і організаційним механізмами управління є ринковий механізм (різні форми ринків, визначення конкурентоспроможності, опосередкування суспільного поділу праці тощо). Він, у кінцевому рахунку, і визначає кінцеві результати діяльності та рівень задоволення потреб населення в товарах і послугах.Визначення шляхів прискореного впровадження нових технологій в виробництво передбачає врахування його особливостей, вивчення суттєвості та економічної природи структурних зрушень, подальше розкриття об’єктивних і суб’єктивних чинників і умов, які визначають сутність економічних процесів, що відбуваються у країні. Таким чином, організаційно-економічний механізм управління ресурсозберігаючими технологіями - це сукупність взаємопов'язаних функціональних підсистем, таких як цілі управління, функції управління, принципи управління і методи управління, що застосовуються на рівні виробничих колективів, які впроваджують і використовують ресурсозберігаючі технології, які визначають відносини між керуючою і керованою системами, враховуючи економічні інтереси всіх суб'єктів і стимулюють ефективну реалізацію цілей виробництва. Література 1. Хасаншин Г.Ш. Опыт практического внедрения ресурсосберегающих технологий / Г.Ш.Хасаншин // Слагаемые эффективного агробизнеса: обобщение опыта и рекомендации. — 2010. — №4. — С.9-13. 2. Как построить инновационно-ориентированную систему ресурсосберегающего развития предприятия // XP — Portal Сообщество профессионалов. — 2010. — №7. — [электронный ресурс]: режим доступа: http://www.hr-portal.ru/article/kak-postroitinnovatsionno-orientirovannuyu-sistemu-resursosberegayushchego-razvitiya-predpr 126
Секція «Право» ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ ЯК АКТУАЛЬНИЙ НАПРЯМ СУЧАНОГО ПРАВОЗНАВСТВА Кондратьєва І.О., студентка 3 курсу Наук. керівник – асистент Татаренко В.Б. Миколаївський державний аграрний університет
Сучасне життя робить виклик численним інституціональним утворенням, за допомогою яких у різних цивілізаціях і культурах забезпечувалися процеси консолідації, управління, стимулювання та охорони життєдіяльності людей. Держави залишаються визначальними суб’єктами сучасного економічного, політичного, соціального і культурного життя суспільства, а це неминуче приведе до необхідності їх ціннісної характеристики. В українському державознавстві слід виокремити два напрями у підходах до ціннісної характеристики держави. Один напрям трактує державу як постійну та абсолютну цінність. Другий напрям ціннісної характеристики держави пов´язаний з її соціальною сутністю. З огляду на це заслуговують на увагу розробки і підхід до проблеми М. Алєксєєва, який виокремив такі ціннісні підвалини удосконалення держави: 1) природні фактори державного життя (місце розвитку держави, менталітет народу, ступінь володарювання, утворення провідного прошарку (еліти); 2) особливості еліти (природа еліти, принципи суспільної самоорганізації еліти, єдність еліти); 3) специфіка державного ладу (організуючі начала, що поєднують нормативну і атрибутивну сфери державної життя; 4) організуючий порядок як єдність статичного (стабільної ідеології), динамічного (змінних режимів і функцій держави) та інституціонального (конституція та конституційна законність, поєднання єдиноначальності з колегіальністю, узгодження місцевого й регіонального із загальнодержавним у діяльності державного апарату). У демократичній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою забезпечується свобода особистості. Забезпечення свободи особистості багато в чому пов´язане з відповідальністю держави перед особистістю. Причина нестійкості держави, ґрунтуючись на теорії марксизму, пов´язана з її економічною основою, а саме приватною власністю і класовою сутністю, наявністю антагоністичних класів, що, зрештою, і призводить до загибелі так званих експлуататорських типів держави, тобто рабовласницького, феодального і буржуазного. Події в Україні останнім часом свідчать про те, що проблема стійкості нашої держави деякою мірою пов´язана з нездатністю осіб, які керують державою, обирати оптимальний шлях розвитку і швидко досягати поставленої мети. Крім того, стійкість нашої держави залежить від її відносин з суміжними і несуміжними державами, Європейським Союзом, міжнародними організаціями. Нарешті, стійкість держави пов’язана зі станом навколишнього середовища: посухи і повені, урагани і землетруси, техногенні катастрофи — весь цей 127
комплекс позначається на бутті держави та на її існуванні, підриваючи стійкість держави. Зазначимо, що прагнення осмислити існування сучасної держави у нових характеристиках приведе до формування та використання таких понять, які поки що не вписані до категоріального апарату державознавства. У зв´язку з цим заслуговує на увагу поняття «стійкість держави» як передбачуваність поведінки держави, зумовлена впливом зовнішнього середовища, внутрішніми змінами та управлінням. Характерно, що стійкість держави визначається як особливостями її самої і навколишнього середовища, так і характеристиками системи управління держави, що або дозволяє забезпечувати стійкість процесів об´єктивно нестійких без управління, або може викликати втрату стійкості об´єктивно стійких процесів під впливом неспроможності управління. Оскільки жодна держава не діє в усіх напрямах свого буття однаково добре або однаково погано, то розпад держави не пов´язаний з одночасною неефективністю усіх її інститутів. Істотного значення набуває здатність держави в цілому ефективно діяти протягом тривалого часу, що стає важливою перешкодою на шляху руйнування системи управління й розпаду держави. Крізь призму стійкості держави простежується її цінність, оскільки стійкість і сталість є основою визначення цінностей. Чим довшим є її існування, тим вищою є її цінність. Формування духовної ідеї держави з метою забезпечення її довговічності має спиратися на традиції ставлення нашого народу до влади і держави від Київської Русі до сучасної України. Справедливо зазначити, що держава — це не лише сила примусу, заснована на законах, а й ідея, що мобілізує сили народу на спільну справу на основі авторитету державної влади, довіри населення до її політичних досягнень і цільових програм розвитку. Все це пов`язано з виходом на духовне утворення держави розгортання досліджень її змісту не тільки як важливого напряму в теорії сучасної держави, а й як визначального орієнтира розвитку української державності. Література 1. Щедровицкий П. Г. Изменения в мышлении на рубеже XXI столетия : социокультурные вызовы /П. Г. Щедровицкий// Вопросы философии. — 2007. — № 7. — С. 5-11. 2. Лобода Ю. П. Цінність держави як її соціальна сутність (теоретико-методологічні аспекти дослідження) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — О., 2001. 3. Философия права / под ред. О. Г. Данильяна. — М. Право, 2006. — С. 320. 4. Бачинин В. А. Морально-правовая философия /В.А. Бачинин. — Харьков: Студцентр, 2000. — С. 230.
128
ДЕРЖАВНИЙ СТАТУ СТРУКТУРНИХПІДРОЗДІЛІВ ТОВАРНОЇ БІРЖІ Макуріна Т.В., студентка 2 курсу Наук. керівник – асистент Кузьменко Т.С. Миколаївський державний аграрний університет
Закон України «Про товарну біржу» від 10 грудня року ( далі закон) є основним законодавчим актом, який регулює питання про створення і діяльність товарної біржі, відповідає окремим вимогам щодо біржової торгівлі в сучасному економічному просторі. Законопроект «Про товарну біржу» № 3256 від 2 березня 2007 року (далі – законопроект) заслуговує підтримки, однак окремі його положення потребують уточнення. Ефективне функціонування сучасного ринку знаходиться в прямої залежності від постійно відтвореного ринкового середовища. Важливим його елементом є ринкова інфраструктура, що представляє собою систему підприємств і організацій, що забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать товарні і фондові біржі. Товарна біржа — це некомерційна юридична особа, яка має спеціальну правоздатність, пов'язану з біржовою діяльністю. Вона не є суб'єктом підприємницької діяльності, але активно бере участь у ринковому процесі. Вона є тією організацією, що формує оптовий ринок шляхом організації і регулювання біржових торгів. Завдяки біржам ринки певних товарів набувають організований, регульований характер. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням. Оскільки відповідно до законодавства товарна біржа має статус юридичної особи, їй властиві всі ознаки юридичної особи. Відповідно до ст.1 Закону товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Отже, біржу слід віднести до некомерційних юридичних осіб. Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до Закону “Про товарну біржу” та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу. Особливістю діяльності біржі є те, що її регулювання в значній мірі визначається локальними нормативно-правовими актами, що приймаються нею — установчими документами, правилами біржової торгівлі, типовими договорами, положеннями про структурні підрозділи тощо. У 1993 році в Україні функціонувало понад 60-ти товарні біржі. Така велика їхня кількість обумовлена низьким рівнем розвитку оптової торгівлі. Згодом, з розвитком економіки, кількість бірж зменшиться. Особливостями українських бірж є в порівнянні з західними малий статутний капітал і універсальність, низький рівень спеціалізації. 129
У залежності від об'єкта продажу і біржі підрозділяються на універсальні і спеціалізовані. Об'єктом продажу Київської універсальної товарної біржі є картопля, капуста, консервовані помідори й огірки, яловичина, свинина і худоба. В умовах скорочення виробництва закономірним є прискорення біржових процесів, розширення асортименту біржових товарів - і навпаки. От чому для нашої країни характерний ріст універсальних товарних бірж. Біржі, на яких об'єктом торгівлі є окремі чи товари їхні групи, називаються спеціалізованими. У свою чергу, вони підрозділяються на спеціалізовані широкого профілю й вузькоспеціалізовані. В Україні значно частіше зустрічаються спеціалізовані широкого профілю біржі. Серед них виділяється “Украгропромбіржа”, у яку входять центральна біржова структура і кілька регіональних. Через “Украгропромбіржу” реалізується сільськогосподарська і промислова продукція для задоволення потреб АПК України. У перспективі передбачається проведення як національних, так і міжнародних торгів цукром, зерном, металовиробами, сільгосптехнікою і транспортними засобами. Біржі можна класифікувати по суб'єктах утворення. В Україні більшість товарних бірж організовуються державними установами, наприклад, органами постачання, міністерством сільського господарства і продовольства, іншими міністерствами і відомствами. Так були утворені Українська універсальна товарна біржа і “Украгропромбіржа”. У теж час існують біржі, організовані вільними підприємцями, наприклад, одеська приватна біржа “Світлана і ДО”. Визначені плюси мають кожний зі способів організації бірж. Перевагою перших є те, що вони мають відносно розвиту інфраструктуру, а інших - їхня приступність для більшої кількості суб'єктів. Література 1. Про товарну біржу: Закон України від 10 груд. 1991 р., № 1956 — 12// Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10 — С. 139. 2. Про товарну біржу: проект Закону України № 3256 від 2 березня 2007 р. 3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної ради України. — 2003. - № 40—44. — С. 356. 4. Герчикова И. Н. Маркетинг и международное коммерческое дело. М.: Внешторгиздат, 1990. С. — 263. 5. ГолубовичА. Д., Миримская О. М. Биржевая торговля и инвестирование в США.- М.: МЕНАТЕП-ИНФОРМ, 1991. — С.184. 6. Гольцберг М. А. Акционерные товарищества. Фондовая биржа. Операции с ценными бумагами. - К.: Текст, 1992. — С. 94. 7. Гудков Ф. В. Инвестиции и ценные бумаги. Руководство по работе с долговыми обязательствами М.: ИНФРА-М, 1996. — С. 160.
130
РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙН-ПРАВОВИХ ФОРМ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ ТА РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ(ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ) Підвашецький О.П.,студент 2 курсу Наук. керівник - асистент Кузьменко Т.С. Миколаївський державний аграрний університет
Перехідний історичний період ХХ-ХІ ст. від планово-регулювальної до ринкової економіки значно ускладнив правове забезпечення аграрних реформ в усіх колишніх республіках СРСР. Політична та законодавча невизначеність, постійні зміни у законодавстві, утворили правову невизначеність впроваджуваних реформаційних заходів, у тому числі у сфері реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва. Опрацюванням питань розвитку аграрної реформи в російській та українській науці займалися такі вчені: Г. Бистров, М. Палладіна, О. Погрібний, Н. Титова, В. Чіркін, В. Янчук. Правові аспекти статусу сільськогосподарських комерційних організацій в Російській Федерації були ґрунтовно висвітлені в наукових працях 3. Бєляєвої, І. Іконіцької, М. Козиря, Ю. Молькова. Серед українських вчених можна назвати В. Гайворонського, В. Жушмана, В. Лича, Д. Селіхова. Після здобуття незалежності Україна стала на шлях радикальних аграрних перетворень, закладених ще законодавством радянських часів. Основні напрями реформування сільськогосподарських організаційно-правових форм в Україні можна сформувати на основі аналізу нормативно-правових актів, які були прийняті на початку 90-х років XX ст. Законом України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. і Земельним кодексом України (ЗК України) (в редакції від 13 березня 1992 р.) були офіційно закріплені державна, колективна і приватна форми власності на землю. З’явилися нові форми господарювання на селі із прийняттям Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. [5]. Надалі, на підставі Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. почалася масова реорганізація колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) [1,2] . Конституція України 1996 р.[3] закріпила приватну, комунальну й державну форми власності на землю, але вона не визнавала колективної форми власності. У зв´язку з цим була проведена реструктуризації КСП у господарські формування ринкового типу, тобто члени КСП мали право на земельну частку (пай). З метою реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки України був виданий Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора» від З грудня 1999 р. № 1529/99 [1] . Процес реформування організаційно-правових форм сільськогосподар-ського виробництва в Російській Федерації розглянемо, як і в Україні, з моменту реорганізації колгоспів і радгоспів. Згідно з Указом Президента РФ «О 131
неотложных мерах по осуществлению земельной реформы в РСФСР» від 27 грудня 1991 р. № 323 усі колгоспи та радгоспи повинні були реорганізуватись у 1992 р. у нові форми відповідно до Закону РСФСР «О предприятиях и предпринимательской деятельности». Як наслідок до 1994 р. держава отримала нові організаційно-правові форми сільськогосподарських підприємств: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), товариства з обмеженою відповідальністю та змішаною формою власності, сільськогосподарські кооперативи, асоціації селянських господарств, підсобні господарства підприємств, акціонерні товариства та інші формування. Радгоспи були перереєстровані в колгоспи та сільськогосподарські виробничі кооперативи [4] . Від 18 червня 1996 р. реформаційний процес реорганізації в нові організаційноправової форми повинен був провадитися відповідно до Цивільного кодексу. Отже, у процесі реформації в РФ утворилися такі нові сільськогосподарські організаційно-правові форми, як господарські товариства і об´єднання, виробничі кооперативи, державні й муніципальні унітарні сільськогосподарські підприємства. Також допускається функціонування утворень у вигляді асоціацій і союзів сільськогосподарських підприємств. Загалом як в Україні, так і в Росії біли створені відносно однакові умови для добровільного і рівного вибору суб´єктами господарювання форм організації своєї діяльності на селі. Перетворення організаційно-правових форм були проведені логічно, взаємопов´язано і послідовно, з невеликою різницею як в Україні, так і в РФ. Реалізовані нормативно-правові акти за суттю були схожі. На основі викладеного, слід дійти висновку, що правове регулювання реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва як в Україні, так і в Російській Федерації було врегульовано в основному на законодавчому рівні, що не завжди відповідало ситуації в країні. Перспективи подальших розвідок у дослідженні проблематики правового забезпечення реформування організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва в Україні та РФ необхідно удосконалити систему державного регулювання сільського господарства, створювати науково-обгрунтовані програми та концепції, що б мали практичне застосування. Література 1. Трансформація форм власності у сільському господарстві // Право України. —1998. — № 6. — С. 6 — 14. 2. Відомості Верховної Ради України — 1992.— № 18, 25, 14.— Ст.225, 354,186. 3. Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. 4. Аграрная реформа в Российской Федерации : правовые проблемы и решения. — М., 1998. -223 с.
132
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ Розкладай М.І, студентка 3 курсу Наук. керівник – асистент Татаренко В.Б. Миколаївський державний аграрний університет
Конституцією України проголошено людину, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі передбачено здоров´я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачає Основний Закон, можна виділити право людини на охорону здоров´я як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини. Право на охорону здоров´я, медичну допомогу та медичне страхування належить до соціальних прав і свобод, які правомірно вважаються найменш дослідженою групою прав, до того ж найскладнішими для правового захисту. Для реалізації конституційно закріплених основних соціальних прав створено соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина соціального і діє з ним у єдності. Охорона здоров´я згідно з Конституцією України забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Такі загальнодержавні програми розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України. Держава за Конституцією створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Зміст права громадян на охорону здоров´я визначається ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров´я. Право на охорону здоров´я охоплює систему заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних та психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій тривалості життя. Фінансування охорони здоров´я здійснюється за рахунок державного бюджету України, бюджету АР Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів і через створення та функціонування системи медичного страхування населення. В Україні право на медичне обслуговування реалізується у різний спосіб: створенням розгалуженої мережі закладів охорони здоров´я; наданням усім громадянам гарантованої якісної медико-санітарної допомоги; здійсненням державного і громадського контролю в галузі охорони здоров´я; встановленням відповідальності за порушення прав і законних інтересів та відшкодуванням заподіяної шкоди. 133
В Україні якість медичних послуг, можливість доступу до медичного обслуговування, кількість і кваліфікація лікарів знаходиться в досить поганому стані. За даними Всесвітньої організації охорони здоров´я (ВООЗ), кількість лікарів у середньому по Європі становить 35 лікарів на 10 тис. населення. В Україні цей показник становить 26,5 лікарів на 10 тис. пацієнтів. За даними МОЗ, в Україні не вистачає понад 48 тис. лікарів. За оцінками фахівців, потреби населення в медичних послугах задовольняються лише на 30 %. Національні програми у галузі охорони здоров´я не виконуються в повному обсязі. Недосконалість механізмів контролю за дотриманням прав людини в галузі охорони здоров´я, юридична безвідповідальність багатьох медичних працівників унеможливлюють належний захист прав пацієнтів. Громадяни України не завжди мають змогу отримувати своєчасно і на належному рівні медичну допомогу. Також важливим недоліком сфери охорони здоров´я є недостатнє фінансування. Таким чином, є достатньо підстав стверджувати, що стан реалізації та дотримання гарантованого Конституцією України права на охорону здоров´я сьогодні є незадовільним. Однією з головних причин є те, що за умов нестабільної економіки та світової фінансової кризи обсяг державних витрат на охорону здоров´я не збільшується, завдяки чому державні медичні установи стикаються з проблемами нестачі найнеобхідніших ліків і обладнання, а також із відсутністю коштів на заробітну плату персоналу. Тому вкрай необхідно розробити та запровадити державні соціальні стандарти у галузі охорони здоров´я, забезпечити стабільні джерела фінансування, визначити перелік основних лікарських засобів як базових для забезпечення населення ліками в межах державної соціальної програми в системі охорони здоров´я, а надалі — у межах державного обов´язкового медичного страхування Важливим є прийняття Закону «Про загальнообов´язкове державне медичне страхування» (користуючись досвідом європейських країн), що дасть змогу перейти від системи виключно бюджетного фінансування охорони здоров´я до нової бюджетно-страхової моделі охорони здоров´я, що базуватиметься на соціальному страхуванні. Література 1. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : [підруч./ О. Ф. Фрицький] /.— К. : Юрінком Інтер, 2002. — 178 с. 2. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992. [електронний ресурс].: режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=2801-12
134
ОСОБЛИВОСТІ РОЗІРВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ ЗГІДНО п.3 ст. 41 КЗпП Ткаченко Т.І., студентка 3 курсу Наук. керівник - ст. викладач Прогонюк Л.Ю. Миколаївський державний аграрний університет
Згідно п. 3 ст. 41 КЗпП про "Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умовах" трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи. Трудове законодавство не дає поняття аморального проступку. Тому аморальним проступком слід вважати винні дії чи бездіяльність, що порушують моральні норми, притаманні даному суспільству, суперечать змісту трудової функції працівників і тим самим дискредитують виховні, службові повноваження певного кола людей. У широкому значенні аморальний проступок - це діяння, що порушує моральні підвалини суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві. Звільненими за зазначеним мотивом можуть бути тільки ті працівники, для яких виконання виховної функції є основним змістом роботи, оскільки робота з виховання підростаючого покоління вимагає не тільки високої кваліфікації і працездатності, а й бездоганної моральності самих вихователів, їх високої моральної поведінки в колективі та у побуті. Примірний перелік суб'єктів, які можуть бути звільнення за зазначеною підставою наведений у статті 50 Закону України "Про освіту", а також в абзаці третьому пункту 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів". Це можуть бути керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Не може бути розірваний трудовий договір за вказаною підставою з керівниками підприємств, їх структурних підрозділів, оскільки обов'язок щодо виховання підлеглих їм працівників становить лише частину їх повноважень по керівництву підприємством чи структурним підрозділом. Також за цією підставою не можуть бути звільнені працівники, які працюють в освітніх закладах, але основний зміст їхньої роботи не пов'язаний безпосередньо з виконанням виховних функцій (обслуговуючий персонал навчальних закладів та ін.). Підставою для звільнення може бути аморальний проступок, скоєний як на роботі, так і в громадських місцях або у вільний від роботи час. Звільнення за такою підставою не може бути визнане обґрунтованим на основі загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами. 135
Підставою для звільнення за п. 3 ст. 41 КЗпП України може бути не будь-який аморальний проступок, а лише несумісний з продовженням даної роботи. Чітко визначених критеріїв щодо межі між проступками, сумісними і несумісними з виконанням виховних функцій, законодавством не встановлено. Необхідно, щоб факт вчинення проступку був доведений до відома громадськості. Звільнення за вчинення аморального проступку не належить до заходів дисциплінарного стягнення, тому воно не обмежене строками, що встановлені законом для накладення дисциплінарних стягнень. Разом з цим, роботодавець повинен узгоджувати звільнення працівника на підставі п. 3 ст. 41 КЗпП з виборним органом (профспілковим представником) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник (ст. 43 КЗпП). Розірвання трудового договору в зв'язку з вчиненням аморального проступку здійснюється саме тоді, коли працівник не може бути звільнений на загальних підставах. Якщо у власника або уповноваженого ним органу є одна із загальних підстав для розірвання трудового договору, то саме ця підстава і повинна бути застосована для припинення трудових відносин. Варто не забувати, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 КЗпП. Він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. Порушення моральних норм поведінки несе за собою необоротні негативні наслідки як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Знання норм законодавства України щодо відповідальності за вчинення аморального проступку допоможе юрисконсультам місцевих органів виконавчої влади, державних підприємств, установ та організацій вчасно запобігти помилкам при звільненні осіб, на яких покладені виховні функції, за порушення моральних норм поведінки. Література 1. Кодекс законів про працю України: від 10 грудня 1971 року / Відомості Верховної Ради України. — 1996. № 322. 2. Закон України "Про освіту" від 23 березня 1996 року № 1060-ХІІ // Відомості Верховної Рада України. — 1994. — № 13 3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" // Законодавство України про працю. — Л., 2001. — С. 338-355. 4. Прокопенко В. І. Трудове право України : підручник / В. І. Прокопенко — Харків : Консум, 1998. — 480 с.
136
НОУ-ХАУ У СУЧАСНИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ Фісюн А.М., студент 5 курсу Наук. керівник - ст. викладач Прогонюк Л.Ю. Миколаївський державний аграрний університет
Важливим об'єктом інтелектуальної власності є ноу-хау (від англ. "знаю як") – це незахищені охоронними документами та неоприлюднені повністю чи частково знання, досвід, навички технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового характеру тощо, які мають комерційну цінність і можуть виступати об'єктами відповідних угод. На жаль, доводиться констатувати, що спеціальне законодавство, яке б докладно регламентувало б правову охорону ноу-хау, в Україні відсутнє. Тобто існує проблема забезпечення правової охорони ноу-хау як об’єкта інтелектуальної власності. Використання терміну «ноу-хау» в Україні носить неоднозначний характер. Тому в юридичній літературі склалось декілька підходів щодо визначення поняття «ноу-хау». Згідно першому підходу, більшість вчених і експертів вважають, що ноу-хау включає в себе знання і досвід, в тому числі і конфіденційного характеру. Другий підхід: деякі вчені розглядають ноу-хау як результат інтелектуальної, творчої діяльності і навіть порівнюють його з раціоналізаторською пропозицією. Третій підхід: ряд вчених розглядають ноухау як секрети виробництва, чи іншу конфіденційну інформацію, здебільшого ототожнюючи ці поняття [1]. Можна вважати, що «ноу-хау» як і «комерційна таємниця» охоплюються поняттям «конфіденційної інформації», якщо ця інформація має конкретного адресата, тобто визначено коло осіб, які мають до неї доступ. В цьому і полягає цінність ноу-хау, а також воно повинно бути корисним або значущим і належним чином описано. Словом, право доступу до «ноу-хау» базується на конфіденційній інформації, яка циркулює в замкнутій системі одного суб’єкта права – фізичної або юридичної особи. Хоча з першого погляду «ноу-хау» і «комерційна таємниця» поняття між собою дуже схожі, проте на нашу думку під «ноу-хау» слід розуміти дещо передове, перш за все в галузі техніки, а комерційна таємниця часто віддзеркалює лише повсякденну підприємницьку діяльність, у зв’язку з чим треба відокремлювати ці два поняття. З цієї точки зору «ноу-хау» має багато спільних рис з винаходом – несе в собі новизну, є придатним для використання і може бути продуктом, пристроєм чи процесом у будь-якій сфері технологій. Різниця полягає у тому, що винахід можна запатентувати. Під патентуванням розуміється розкриття інформації і подальший (попередньо оплачений авторами) захист із боку закону, у тому числі право забороняти іншим особам використовувати таке ж рішення без згоди власника патенту під
137
загрозою судового переслідування. Таким чином, вся інформація про винахід надається до уповноваженого державного органу і стає загальнодоступною [2]. Ноу-хау – не охороняється законом, під його захистом розуміється таємниця. Охороняється секретна інформація в тому обсязі, в якому власник матиме бажання охороняти її. В цьому випадку інформація про нове рішення нікому не розкривається. Проте у разі її розголошення чи незалежного відкриття заборонити використання такого технічного рішення іншими особами вже неможливо. Тобто права на ноу-хау діють доти, поки зберігається конфіденційність. Світова практика показує, що ноу-хау не має досить чіткого захисту не лише в українському законодавстві. Хоча основні ознаки «ноу-хау» знаходимо також у законодавстві Європейського Союзу (яке хоча й стосується специфічної сфери трансферу або передачі технологій, у цілому вдало підкреслює особливості «ноу-хау»). Так, до категорій угод про передачу технологій «ноу-хау» визначається як «сукупність незапатентованої практичної інформації, що є результатом досвіду або випробувань і яка є: – секретною, тобто не загальновідомою або легко доступною; – значимою, тобто важливою та корисною для виробництва товарів за угодою; – визначеною, тобто описаною у достатньо повний спосіб так, що можна підтвердити, що вона відповідає критеріям секретності та значимості». Проте європейське законодавство не займається охороною ноу-хау, як об’єкта інтелектуальної власності, вона лежить на плечах власника цієї секретної інформації. Ноу-хау несе в собі значну комерційну вигоду, тому часто постає питання про передачу або продаж прав на користування цим секретом. На практиці розрізняють дві форми передачі прав на ноу-хау: передача виключних прав на нього, тобто в повному обсязі, а також передача прав на використання ноу-хау (ліцензійний договір), тобто використання об’єкта лише у встановлених цим договором межах [3]. Тож, не маючи чіткого визначення в законах України і практично не охороняючись державою «ноу-хау» відіграє дуже важливу роль у розвитку українських підприємств різних галузей та є об’єктом науково-технічної і комерційної взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності. Література 1. Дідук А.Г. Проблеми цивільного права та процесу/А.Г. Дідук //Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 23 травня 2009 року: 2. Дзера О. В. Цивільне право України: [2-е вид., допов. і перероб.] / О. В.Дзера, Н. С. Кузнєцова. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — Кн. 1. — 579с. 3. Драпак Г. Основи інтелектуальної власності: [Навчальний посібник] / Г. Драпак, М. Скиба. — Хмельницький ТУП, 2003. — 135 с.
138
НЕОБХІДНІСТЬ ПАТЕНТУВАННЯ СВОЇХ ВИРОБІВ ТА ТЕХНОЛОГІЇ ВИРОБНИЦТВА НА ПРИКЛАДІ ІТАЛІЙСЬКИХ ЦУКЕРОК «RAFFAELLO» Фоменко О.А., студентка 5 курсу Наук. керівник - ст. викладач Прогонюк Л.Ю. Миколаївський державний аграрний університет
Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» промисловий зразок визначається як результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Згідно із п.2.ст.5 Закону об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Загальною метою правової охорони промислових зразків є сприяння розвитку промислового дизайну у виробництві шляхом охорони результатів творчої праці дизайнерів через реєстрацію відповідних промислових зразків [1]. Суть та суттєві ознаки промислового зразка містяться в його описі за конкретною заявкою. Суть промислового зразка характеризується сукупністю відображених на його зображеннях суттєвих ознак, які визначають зовнішній вигляд виробу з його естетичними та/або ергономічними особливостями. Ознака належить до суттєвих, якщо вона впливає на формування зовнішнього вигляду виробу, якому притаманна така ознака [2]. Промисловий зразок засвідчується патентом. Патент видається за результатами формальної експертизи заявки на реєстрацію промислового зразка. Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту. Патент надає його власнику виключне право використовувати промисловий зразок за своїм розсудом. Майновими правами інтелектуальної власності на промисловий зразок, що засвідчуються патентом, є: право на використання промислового зразка, виключне право дозволяти його використання (видавати ліцензії) та перешкоджати неправомірному використанню промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання. Власник патенту на промисловий зразок має право на виготовлення виробу, в якому втілено результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, тобто тиражування такого виробу. Також власник патенту на промисловий зразок може забороняти будь-якій особі виробляти виріб із застосуванням суттєвих ознак запатентованого промислового зразка, але він не може заперечувати проти маркування та реалізації відповідних товарів з використанням зареєстрованих в Україні знаків, або позначень, що використовуються суб'єктами підприємницької діяльності для індивідуалізації своєї діяльності і права на які виникли до дати подання заявки на промисловий зразок. 139
Процедура набуття правової охорони промислових зразків, чинна на сьогодні, не передбачає дотримання при її проведенні майнових прав власників знаків для товарів і послуг. Дій, що вважаються порушенням прав власників знаків, то відповідно до статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво на знак надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені законодавством. Діями, які визнаються використанням знака, є нанесення знака на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу. У випадку, якщо власник патенту на промисловий зразок виробляє та вводить у цивільний оборот промисловий виріб – етикетку, на який нанесений знак для товарів і послуг, права на який належать іншій особі, то з огляду на вказані вище норми чинного законодавства з питань правової охорони промислових зразків та знаків для товарів і послуг, власник прав на знак може вважати такі дії порушенням його прав за умови, якщо таке використання здійснюється без його дозволу. Так нещодавно відбулися події, пов’язані з продукцією відомої італійської кондитерської компанії «Ферреро», яка виготовляє цукерки «Raffaello». Українські судді не знайшли схожості між цукерками Landrin і Rafaello Вищий Господарський Суд дозволив копіювати всесвітньо відомі італійські цукерки. Російській кондитерській фабриці «Ландрін» дозволено продаж в Україні цукерок Landrin Waferatto Classic, зовні схожих на італійські Raffaello. Цей виробник випускає ще і шоколадну продукцію, зовні схожу на цукерки Kinder Сюрприз і Ferrero Rosher. У 2007 році італійці подали з суду на російського виробника і зажадали визнати реєстрацію товарного знаку Waferatto недійсною. Ferrero вдалося довести, що фабрика «Ландрін» імітує їх продукцію, і заборонити продаж Waferatto в Росії, Латвії та Грузії. Проте українські суди не знайшли у діях росіян ознак недобросоветсной конкуренції і відмовилися предоствіть Ferrero правову охорону їх торговельної марки на території України. Шоколадний спред «Nutella» та солодощі марки «Rocher» від італійського кондитера підробляють і імітують у всьому світі. Ferrero виграла сотні судових справ про підробки в Китаї, Туреччині, Росії та Латвії. Експерти оцінюють світовий ринок підробок харчових продуктів в 60 мільярдів євро [3]. Література 1. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" від 15.12.1993 р. №3689-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — №7. — Ст. 36. 2. «Правила складання та подання заявки на промисловий зразок» від 18.02.2002 р. № 110 затверджені наказом Міністерством освіти і науки України // Інтелектуальна власність. — 2001. — №4. — С. 58.
140
ПОСЕРЕДНИЦТВО НА СТРАХОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ Цимбал А.М. ,студент 5 курсу Наук. керівник - асистент Татаренко В.Б. Миколаївський державний аграрний університет
Поняття «страховий ринок» поєднує в собі дві неоднозначні категорії, а саме: «ринок» та «страхування». Під ринком розуміють, як правило, певні економічні відносини купівлі-продажу, а також систему інститутів, які організовують відносини обміну. Під страхуванням як економічною категорією розуміють певний вид економічних відносин з приводу організації страхового захисту за рахунок створення і використання страхового фонду й інших фондів та ресурсів страховика з метою стабілізації економіки, розподілу ризиків, задоволення потреб страхувальників та власників, здійснення підприємницької діяльності, інвестування в економіку країни тимчасово вільних коштів [1], чи економічні відносини, в яких бере участь мінімум дві сторони, одна з яких — це страхова організація, тобто страхувальник, який приймає умови страхування, а друга — фізична або юридичні особа, тобто страховик [2]. Страхуванню властиві певні специфічні ознаки, які характеризують його як економічну категорію: наявність страхового ризику як ймовірності та можливості настання страхового випадку, здатного завдати матеріального збитку; задоволення об´єктивної потреби фізичних та юридичних осіб у покритті можливого збитку; повернення страхових платежів, мобілізованих до страхового фонду, у формі страхових відшкодувань. Роль страхування полягає у забезпеченні безперервності, безперебійності та збалансованості суспільного відтворення. Кінцевим результатом страхування є: забезпечення соціальної та економічної стабільності в суспільстві за рахунок повного та своєчасного відшкодування збитків; залучення тимчасово вільних коштів страхового фонду до інвестиційної діяльності страхових організацій. Роль страхування в системі суспільного відтворення передбачає наявність сфери страхових послуг, яка відповідає типу економічного розвитку держави. Метою цієї статті є висвітлення особливостей здійснення посередницької діяльності на страховому ринку України. Страховий ринок — це сфера економічних (господарських) відносин, у процесі яких формується попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється їхнє надання. Іноді під цим поняттям розуміють усі форми надання страхового захисту. Страховий ринок визначається подекуди і як сфера грошових відносин, є об´єктом купівлі-продажу, є специфічним товаром — страховою послугою. На практиці страховий ринок — це складна інтегрована система, яка охоплює різноманітні структурні ланки [3]. Так, у структурі страхового ринку виокремлюють ринок страховика, ринок страхувальника, ринок страхового посередництва. Це зумовлюється тим, що одним із стратегічних завдань страхового ринку є створення високоякісної мережі розповсюдження страхових послуг через професійних страхових посередників. 141
Внутрішня структурна будова страхового ринку за суб´єктами страхових відносин представлена трьома основними секторами: перший сектор уповноважений орган державного нагляду за страховою діяльністю; другий сектор — структурні елементи страхового ринку — страховики, страхувальники, об´єднання страховиків; третій сектор — елементи інфраструктури страхові та нестрахові посередники. Отже, третій сектор страхового ринку представлений елементами інфраструктури, до складу якої входять посередники на страховому ринку. Останні традиційно поділяються на три групи. 1. Прямі посередники — страхові агенти, що діють від імені страхової компанії; страхові брокери, що діють від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник; перестрахові брокери, що також діють від свого імені та на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник. 2. Непрямі посередники — ті, що професійно оцінюють страхові ризики (андеррайтер, сюрвеєр), та ті, що оцінюють страхові збитки (аварійний комісар, аджастер, диспашер). 3. Нестрахові посередники — виконують роботу інших напрямів, надають консультаційні, інформаційні, рекламні, кредитно-банківські, аудиторські, нотаріальні, біржові та інші послуги. Відповідно до Рекомендації Комісії 92/48/ЄЕС «Щодо страхових посередників» від 18 грудня 1991 р., під страховим посередником слід розуміти будь-яку особу, яка отримала доступ до зазначеної діяльності, здійснює таку діяльність як особа незалежна, або ж така, що працює за наймом (ст. 1). Посередники на страховому ринку України існують з моменту його виникнення наприкінці 80-х років. Вони були представлені тільки страховими агентами. Професійні страхові посередники почали з´являтись на страховому ринку в середині 90-х років в особі страхових брокерів. У вересні 1997 р. дев´ять професійних страхових посередників заснували Асоціацію професійних страхових посередників України (АПСПУ). Таким чином, в Україні інститут страхового посередництва є новим та недостатньо розвиненим. Отже, підсумовуючи викладене, зазначимо таке. Страховий ринок за своєю природою є регульованою системою економіко-правових відносин між страховиками, страхувальниками, застрахованими особами, вигодонабувачами, страховими посередниками та страховими об´єднаннями, які матеріалізуються у страхових, перестрахувальних, посередницьких і супутніх послугах, що підлягають правовому регулюванню. Страхові посередники — головна продуктивна сила страхового ринку. Література 1. Александрова М. М. Страхування: [навчально-методичний посібник] /М. М. Александрова. — К.: Знання 2002. — 208с. 2. Румянцев А. П. Світовий ринок послуг: [навчальний посібник] / А. П. Румянцев, Ю. О. Коваленко. — К.: Знання 2006. — 456 с. 3. Плиса В. Й. Страхування : [навчальний посібник] / В. Й. Плиса — К., Центр навчальної літератури 2006. — 392 с. 142
ВПЛИВ ГРОМАДСЬКОСТІ НА ПРИЙНЯТТЯ НОРМАТИВНОПРАВОВИХ АКТІВ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ УПРАВЛІННЯ Чебанова О.І., студентка 3 курсу Наук. керівник – асистент Татаренко В.Б. Миколаївський державний аграрний університет
Однією з основних передумов у досягненні сталого розвитку є забезпечення участі широких верств населення у процесі прийняття державою управлінських рішень. У Конституції України закріплено, що український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Також Основний Закон України гарантує громадянам право брати участь в управлінні державними справами, направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Інституційний розвиток суспільства триває. Однак на функціональному рівні поки що не сформовано систему взаємозв’язку і взаємозалежності інтересів громадян, суспільних настроїв і дій влади. Кожна з названих складових перебуває в автономному режимі і, як правило, не впливає одна на одну. Це означає, що, незважаючи на помітне зміцнення природоохоронної бази України та її орієнтацію на світові стандарти, існує велика кількість законодавчих прогалин, які стримують розвиток громадської ініціативи. Не маючи своєрідного опонента і контролера в особі громадськості, деякі державні структури не поспішають з перебудовою своєї діяльності в нових соціальноекономічних умовах країни. За таких обставин визріла необхідність вдосконалення механізмів взаємодії громадськості та органів влади у багатьох сферах життєдіяльності суспільства, у тому числі в екологічній. Однак відсутність переконливих гарантій, тобто відповідних забезпечуючих механізмів (стимулюючих норм, відповідальності за порушення відповідних процедур тощо) призводить до блокування практичного застосування закріплених в нормативно-правових актах так званих нормпринципів, норм-цілей, які не сприймаються суспільством через відсутність детальних механізмів їх безпосередньої реалізації. В той же час у деяких країнах світу на сьогодні таке законодавство вже в основному сформоване, вироблена певна практика його застосування. Активно створюються норми міжнародного права, покликані врегулювати досліджувану сферу суспільних відносин. На цей момент існують суттєві законодавчі упущення, які ускладнюють здійснення громадського контролю за діями посадових осіб. Зокрема, йдеться про недосконалість Закону України «Про інформацію», що є базовим у визначенні права громадян на отримання інформації. У Законі чітко не визначено критерії, за якими обмежується доступ громадян до інформації,
143
відсутні терміни інформування органами влади громадськості про свою діяльність [1]. Важливим стратегічним напрямом є стимулювання державою поширення практики залучення населення. У правовому полі склалася ситуація, коли законодавчо громадяни наділені правами, проте неузгодженість механізмів реалізації цих прав посилюють кризу участі населення в управлінні, сприяють подальшій бюрократизації місцевих органів влади. Один із найважливіших чинників, які обмежують можливості впливу громадськості на політичний процес, — це низький рівень поінформованості громадськості стосовно існуючих механізмів їхнього впливу на процес формування, реалізації та оцінки політики. Громадськість своєю участю може по-різному впливати на прийняття рішень різними шляхами. Різноманітність і вагомість внеску громадськості допомагає тим, хто приймає рішення визначати оптимальні варіанти, прораховувати наслідки та підходи під час з´ясування проблеми; накопичувати нові соціальні, економічні та екологічні знання; інтегрувати екологічну та соціальну свідомість у процес прийняття рішень; виробляти рішення, які є прозорими, законними та екологічно дружніми; управляти соціальними конфліктами між різними зацікавленими сторонами та групами інтересів уже на ранній стадії, коли досягнення компромісу залишається реальним [2]. Отже, аналіз законодавства, що стосується процесу розробки і прийняття нормативних актів управління, дає підстави для таких висновків: • оскільки нормативні акти, що приймаються органами публічного управління, є обов´язковими до виконання, демократичні держави повинні гарантувати певний рівень участі представників громадськості у цьому процесі; • здебільшого законодавством зарубіжних країн не передбачено загального порядку обов´язкового залучення представників громадськості до процесу прийняття нормативних актів управління; • процедура обов´язкової участі громадськості в зазначеному процесі в різних формах закріплена спеціальними законами зарубіжних країн, що стосуються окремих сфер суспільного життя (певні види підприємницької діяльності, охорона навколишнього природного середовища тощо); • Україна робить перші кроки на шляху демократизації адміністративного нормотворення, але цю роботу слід продовжувати, а відповідні процедури врегулювати не лише на рівні підзаконних правових актів, а й закону [3]. Література 1. Федорова О. Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів державними органами управління /О. Федорова// Право України. — 2010. — № 5. — С. 6-10. 2. Школик А. Участь громадськості в процесі прийняття нормативних актів управління // Юриспруденція. — 2004. — № 5. — С. 3-7 3. Деркач І. Адміністративне право США/І. Деркач// Український правовий часопис. — 1998. — № 3. — С. 50.
144
СТРОКИ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ Шумська К.О., студентка 3 курсу Наук. керівник - старший викладач Прогонюк Л.Ю. Миколаївський державний аграрний університет
Норми чинного законодавства про працю передбачають певні строки, з якими пов'язуються виникнення, зміна або припинення трудових прав та обов'язків. Так, стаття 27 КЗпП встановлює строк (максимальну тривалість) випробування при прийнятті на роботу, статті 33, 34 – строк тимчасового переведення на іншу роботу, стаття 38 – строк попередження працівником власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору за власним бажанням, стаття 136 строк видання розпорядження про відрахування із заробітної плати працівника на покриття заподіяної ним шкоди, стаття 148 строк для застосування дисциплінарного стягнення. Статті 225 – 230, 233-235 КЗпП визначають строки розгляду відповідними органами трудових спорів та строки виконання рішень, прийнятих ними. Чітке й однозначне тлумачення строків є гарантією дотримання законодавства про працю сторонами трудового договору, комісією по трудових спорах, судом, іншими правозастосовчими органами. Загальні норми обчислення строків встановлені Цивільним процесуальним кодексом України (ЦПК). Зокрема, статтями 84-87 ЦПК відповідно передбачено, що строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом або призначаються судом. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку. При цьому слід зазначити, що в трудовому праві використовується лише термін про поновлення строку. Строк, що обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Так, якщо строковий трудовий договір було укладено 10 січня 2006 року на два роки, то строком його закінчення буде 10 січня 2008 року. Строк, що обчислюється місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Строк, що обчислюється тижнями, закінчується у відповідний день тижня. Якщо строк визначається днями, то його обчислюють з дня, наступного після того дня, з якою починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день. Строки, встановлені в законі або призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями. Стаття 2411 КЗпП не охоплює всі види строків, передбачених трудовим правом, та всі способи їх обчислення. Так, стаття 183 КЗпП передбачає надання жінкам, які мають дітей віком до півтора року, додаткових перерв для годування дитини не рідше ніж через три години і тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. Порядок надання і тривалість 145
перерв установлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації і з урахуванням бажання матері. Розглядаючи трудові спори після їх попереднього розгляду комісією по трудових спорах, суд з'ясовує, чи були додержані строки, встановлює причини пропуску як для десятиденного строку звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору, так і для тримісячного строку звернення до комісії по трудових спорах, якщо останньою цей строк не був поновлений. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущені без поважних причин, на підставі цього суд може відмовити в позові. У разі непоновлення пропущеного десятиденного строку суд залишає заяву без розгляду відповідно до статті 85 ЦПК і статті 228 КЗпП. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено у зв'язку з безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін. При пропуску передбаченого статтею 225 КЗпП десятиденного строку без поважних причин необхідності у з'ясуванні інших обставин справи немає. Згідно зі статтею 229 КЗпП рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, які відповідно до статті 228 КЗпП передбачені на його оскарження. Це правило не поширюється на випадки, передбачені частиною п'ятою статті 235 КЗпП, згідно з якою рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Тобто незаконно звільнений або переведений на іншу роботу працівник має бути допущений до роботи відразу ж після прийняття відповідного рішення, але не пізніше наступного робочого дня. Крім того, відповідно до пункту 2 статті 217 ЦПК обов'язковому негайному виконанню підлягає рішення суду про присудження працівнику заробітної плати, але не більш як за один місяць. Література 1. Болотіна Н. Б. Трудове право України : Підручник / Н. Б.Болотіна. — 5-те вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2008. — 860с. 2. Венедиктов B. C. Основи трудового права України : [навч. посібник] / В. С.Венедиктов, К. Ю. Мельник. — X. : Консум, 2005. — 170 с. 3. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник / В. І. Прокопенко. — X. : Консум, 2000. — 480 с. 4. Сільченко С. О. Строковий трудовій договір за законодавством України: поняття, види, умови укладання, зміни та припинення : [Монографія]. / С. О. Сільченко. — X. : Золоті сторінки, 2005. — 204с.
146
НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ Юськів Ю.О., студентка 3 курсу Наук. керівник – асистент Татаренко В.Б. Миколаївський державний аграрний університет
Після проголошення незалежності України в 1991 р. наука конституційного права стала однією з визначальних у системі національної юридичної науки. Сучасний стан розвитку вітчизняної конституційно-правової науки характеризується динамічністю й водночас комплексністю відповідних юридичних досліджень, пошуком нових методологічних підходів для розв´язання як традиційних, так і нових проблем вітчизняного конституціоналізму, активною участю вчених-конституціоналістів у теоретикометодологічному забезпеченні конституційних процесів в Україні. Ще однією визначальною рисою розвитку науки конституційного права в XXI ст. стає самоідентифікація цієї юридичної науки, пошук свого призначення в теперішніх і майбутніх процесах національного державотворення та правотворення. [1] Актуальним предметом конституційно-правових досліджень, насамперед, стають проблеми предмета і методу науки конституційного права, її система та функції. Тобто ті властивості, що дають уявлення про науку конституційного права як про юридичну категорію.[2] Тенденція щодо розширення предмета науки конституційного права залишається стійкою в усі часи — з кожним роком система явищ, які досліджуються відповідною юридичною наукою, невпинно зростає. Так, у середині 90-х років XX ст. вітчизняні вчені почали схилялися до думки, що до предмета науки конституційного права належать не лише норми та інститути цієї галузі права, а й аналіз великого кола державно-правових відносин, їх специфіка, основи їх виникнення, розвитку та припинення. Нині ж ці новації є аксіоматичними і беззастережно належать до предмета конституційно-правових досліджень [3]. Помітною тенденцією розвитку науки конституційного права в Україні та за кордоном є процеси «муніципалізації» відповідних наукових досліджень. Активізація досліджень, пов´язаних із конституційними засадами місцевого самоврядування та муніципальною реформою, не залишилась непоміченою й для вітчизняної конституційно-правової науки. Так, в останні роки із системи науки конституційного права почало рельєфно виокремлюватися муніципальне право України.[1] Реалізація конституційно-правової реформи у 2005-2009 рр., яка супроводжувалась перманентними політико-правовими кризами, свідчить про перспективність наукової розробки проблем, пов´язаних із: формуванням новітньої конституційно-правової доктрини; розробкою та прийняттям нової Конституції України; удосконаленням виборчої системи України; конституційним процесуальним правом і законодавством; упередженням та 147
розв´язанням конституційних конфліктів і колізій. Цей перелік перспективних напрямів конституційно-правових досліджень не є вичерпним. До того ж важливого значення для сучасної юридичної науки набувають проблеми теорії права. При цьому нині більшість галузевих юридичних наук уже не задовольняються положеннями загальної теорії права, а формують власну, галузеву теорію права.Ця тенденція властива й для розвитку вітчизняної науки конституційного права, що, зокрема, підтверджують нові наукові та науково-методичні праці, присвячені актуальним проблемам теорії конституціоналізму, конституційного права та Конституції України. За роки незалежності в Україні було підготовлено і видано близько 90 індивідуальних і колективних монографій з конституційно-правової тематики, 10 підручників з конституційного права, в тому числі двотомний академічний курс (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького HAH України), понад 10 посібників. Зросла кількість науковців, які займаються науковими дослідженнями відповідної тематики. Якщо станом на 1998 р. в Україні нараховувалося вісім докторів і 50 кандидатів юридичних наук з цієї спеціальності, то у 2009 р. їх кількість збільшилася до 15 і 87 відповідно. Сучасна оцінка розвитку конституційного права тісно пов´язана з практичним вирішенням складних проблем конституційного будівництва в Україні. Але тут не все залежить від науки. Надзвичайно важливо налагодити двосторонній зв´язок між наукою і практикою. Відповідні державні органи мають «повернутися обличчям» до науки і не приймати рішень конституційноправового характеру без їх належного наукового обґрунтування. Доцільно також реально запровадити форми державних замовлень для науки з їх фінансовим забезпеченням, удосконалити механізм впровадження наукових пропозицій і рекомендацій у життя. Щодо науки конституційного права, то існує проблема розширення і поглиблення теоретичних досліджень конституційно-правової тематики, посилення прогностичної функції цієї галузі науки. Ця наука конституційного права не може на сьогодні дати адекватних відповідей на виклики часу, що стримує процес конституційного будівництва в Україні. Лiтература 1. Шемшученко Ю.,Скрипнюк О. Наука конституційного права : сучасний стан та тенденції розвитку / Ю. Шемшученко// Право України. — 2010. — №1. — С. 15—24. 2.Шемшученко Ю. С. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму та державного управління в Україні /Ю. С. Шемшученко // Право України. — 2009. — № 11. — С. 19. 3.Скрипнюк О. В. Предмет конституційно-правової науки та сучасний конституційний процес : теоретико-методологічні аспекти /О. В. Скрипнюк// Наука конституційного права : сучасний стан та тенденції розвитку — 2009. — №1 — С. 37.
148
ЗМІСТ Бебінов Р.С. РОЗВИТОК САДІВНИЦТВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ…………………………………..3 Бондаренко К.В. ОРГАНІЗАЦІЯ ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН У ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННІ…….......5 Дзюба П.Ю. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ТА МОТИВАЦІЯ ПРАЦІ НА СЕЛІ………………………………………………....7 Дубяга О. В. ПРОБЛЕМИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ…………………………………..9 Зінченко О.М. СУЧАСНИЙ СТАН РИНКУ ПЛОДОВО-ЯГІДНОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ..........11 Євчук О.П. ОКРЕМІ АСПЕКТИ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ ТА МОТИВАЦІЇ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ……………………………………...13 Каверіна І.М. СПІЛЬНІ ПІДПРИЄМСТВА ЯК СПОСІБ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ …………………………………………………………………………........14 Ковальова О. С. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ІНВЕСТИЦІЙ……………………16 Сабодаха Л.Л. ФОРМУВАННЯ РИНКУ ЗЕРНА………………………………………………………18 Сінчукова О. В. ТЕОРЕТИКО - МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ………20 Скрипкар В.О. НЕОБХІДНІСТЬ ЗАПРОВАДЖЕННЯ НА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ……………………………22 Сухаревська Д.Д. ВПЛИВ ЧИННИКІВ НА ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ…………………………………………..23 Фоменко О. А. ЕКСПОРТ ТА ІМПОРТ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ ТА МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ………………………………………25 Христинюк О.С. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ………….…..27 Швець Л. В. РОЗВИТОК АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА ЗА РАХУНОК КООПЕРАЦІЇ ДРІБНОГО ТА КРУПНОГО БІЗНЕСУ…………………………………..29 Юрченко Є.О. СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ РОСЛИННИЦТВА В МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ…………………………………………………………31 Секція «Державне регулювання економіки» Агліулліна М.В. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ У МОЛОЧНОМУ СКОТАРСТВІ………………………..33 Болод О.В. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗЕРНОВИРОБНИЦТВА……………………………………………………………….........34 Вербовщук О.С. РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК В УКРАЇНІ НА ПРИКЛАДІ ЗАПОРІЖЖЯ……...35 Гаркуша Ю. В. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВОГО РИНКУ…………………………..36 Мазяр Ю.Ю. РОЛЬ І МІСЦЕ СОНЯШНИКУ В АГРАРНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ ……….......37 Нікітіна Р.Є. РОЗВИТОК ЖИТЛОВОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ…………………………...38 Наумова А.Ю. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ФІНАНСОВО- БЮДЖЕТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ……………………………………………………………………….……….39 Різун Л.О. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………...40 Спасенко О.В. РЕЗУЛЬТАТИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРОЦЕСУ РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ ТА ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ…………………………..........41 Станкевич О.В. ПРАВОВИЙ АСПЕКТ МЕХАНІЗМУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ……………………………………………………………………………………….42 Тополь О.А. ЗНАЧЕННЯ РОЗВИТКУ ПЕРЕРОБКИ ТА ЗБЕРІГАННЯ ПРОДУКЦІЇ В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ……………………43 Трофименко Н.А. ОСОБЛИВОСТІ ТЕХНОЛОГІЇ NO-TILL……………………………………........44 Хоменко А.В. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ………………………………………………………………………………...……45 Юрченко Ю.О. СУЧАСНИЙ СТАН ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ……………46 Юрченко С.Г. МИТНО-ТАРИФНА ПОЛІТИКА ТА ЗАХИСТ ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ………..47 149
Секція "Економіка підприємств" Богуш Т.С . ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ……………………………………………………………………………….48 Бурдейна О.О. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ……………………………………………………………………………….50 Гандзій В. С. ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА………..51 Горошко В. Г. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ……….53 Євдокимова К.В. РОЗВИТОК ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКТУ САДІВНИЦТВА НА ПРИКЛАДІ ВАТ «РАДСАД» МИКОЛАЇВСЬКОГО РАЙОНУ………………………………………………………………………………………55 Єзерська Д.В. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ВИРОБНИЦТВІ ТА ПЕРЕРОБЦІ МОЛОКА В ОБУХІВСЬКОМУ РАЙОНІ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ………………………………….…57 Захаров М.Д. СТАН ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНОВИХ У МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ……………………………………………………………...59 Колійчук О.В. НЕОБХІДНІСТЬ СПОРУДЖЕННЯ СУЧАСНИХ ОВОЧЕСХОВИЩ З МЕТОЮ ЗМІЦНЕННЯ ЕКСПОРТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОВОЧЕПРОДУКТОВОГО ПІДКОМПЛЕКСУ……………………………………………..61 Корсак І.О.АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙ В ОСВІТУ В УКРАЇНІ…………………………………………...63 Пономаренко В.О.РОЗВИТОК І ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ РОСЛИННИЦТВА В ГОСПОДАРСТВАХ СНІГУРІВСЬКОГО РАЙОНУ…………64 Рещіковець С.М. РОЗВИТОК ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СВИНАРСТВА В ГОСПОДАРСТВАХ НАСЕЛЕННЯ……………………………………………………….67 Рижик Л.О. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА СОНЯШНИКУ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ……………………………………………………………….….68 Рудінська Я. М. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В ГОСПОДАРСТВАХ БЕРЕЗАНСЬКОГО РАЙОНУ………………………………………70 Рудіч А.М. ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ УКРАЇНИ……………………………………………….….72 Сабенгус О. В. ВИЗНАЧЕННЯ КОНКУРЕНЦІЇ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ В ОВОЧЕВОМУ ПІДКОМПЛЕКСІ………..73 Соловйова Г.А. SWOT-АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЗЕРНОВИРОБНИКІВ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ НА СВІТОВОМУ РИНКУ ………………………………..75 Стародуб Ю.В. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКСПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВАМИ УКРАЇНИ НА РИНКУ ЗЕРНА…………………………………….78 Хандучко Н.В. АКТИВІЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА МОЛОКА………………………….80 Секція «Математичне моделювання економічних процесів» Заверюха В.С. ВИКОРИСТАННЯ ТРАНСПОРТНОЇ ЗАДАЧІ ІЗ ЗАБОРОНАМИ ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАДАЧ……………………………………………82 Коляда А.Л. ЗАСТОСУВАННЯ ЕКОНОМІКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ ТА МОДЕЛЕЙ У ПІДВИЩЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ………………………………………………………………..83 Сафонов М.О. ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ПРОДУКТІВ ДЛЯ СТВОРЕННЯ АРМ ПРОГРАМНИХ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙ……………...85 Слободяник Є.С., Осадча Я.Ю. ДИНАМІЧНЕ ПРОГРАМУВАННЯ ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ………………………………………………………………..87 Смолій М.В. ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ САДІВНИЦТВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ………………………………………………………………………..88 Юрків О.С. СТАН САДІВНИЦТВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ…………………………………...90 150
Секція «Менеджмент» Бельмак Д.О. ВПРОВАДЖЕННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВИНОГРАДАРСЬКО-ВИНОРОБНОЇ ПРОДУКЦІЇ У ГОСПОДАРСТВАХ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ……………….92 Богач Г.Г. СТРАТЕГІЯ УПРАВЛІННЯ МІЖНАРОДНОЮ КОМПАНІЄЮ……………....94 Горб А.В. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКО – ПРАВОВОГО СЕРЕДОВИЩА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ПРИ ЗДІЙСНЕННІ МІЖНАРОДНОЇ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………………….96 Горєва К.С. СИСТЕМИ ДИФЕРЕНЦІЙОВАННОГО ВНЕСЕННЯ ДОБРИВ №1 – GREEN SEEKER…………………………………………………………………........98 Гоцелюк А.Ю. ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН…………………………………………………………………….100 Гросу Д.А. СУЧАСНИЙ СТАН УПРАВЛІННЯ У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ НОВОБУЗЬКОГО РАЙОНУ……………………………................102 Зданюк В.М. ПЕРЕВАГИ ВИКОРИСТАННЯ GPS У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ………...104 Ісаєва К.Є. БІЗНЕС-ІНКУБАТОРИ В СФЕРІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ…………………………106 Казакова Н.Є. НІМЕЦЬКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ НА УКРАЇНСЬКОМУ ПІДПРИЄМСТВІ……….108 Мартиновська О.П. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ……….110 Ніцева К.О. МЕТОДИ СТИМУЛЮВАННЯ ЗАРУБІЖНИМИ КОМПАНІЯМИ ВІТЧИЗНЯНИХ ПРАЦІВНИКІВ………………………………………………………….112 Река В.В. ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ………………………………………..114 Сурдул В.Ф. АНАЛІЗ КОНКУРЕНЦІЇ ТОРГОВЕЛЬНИХ ПОРТІВ ПРИЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ НА РИНКАХ АГРАРНОЇ ПРОДУКЦІЇ………………………116 Сотніченко Б.C. МОТИВАЦІЯ СПІВРОБІТНИКІВ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ОКСАМИТ»…………………………………118 Станкевич О.В. РОЛЬ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В УКРАЇНІ…………………………………………….120 Устименко О.С. СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ……………………………………………………………………..122 Цвятко А.П. УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ В ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЯМИ…………………………………………………………………………124 Юрченко Є.О. УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ ПРИ ВПРОВАДЖЕННІ РЕСУРСОЗБЕРІГАЮЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ……………………………….……………..126 Секція «Право» Кондратьєва І.О. ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ ЯК АКТУАЛЬНИЙ НАПРЯМ СУЧАНОГО ПРАВОЗНАВСТВА…………………………………………128 Макуріна Т.В. ДЕРЖАВНИЙ СТАТУ СТРУКТУРНИХПІДРОЗДІЛІВ ТОВАРНОЇ БІРЖІ………………………………………………………………………130 Підвашецький О.П. РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙН-ПРАВОВИХ ФОРМ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ ТА РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ(ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)……………....132 Розкладай М.І. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ………………………………134 Ткаченко Т.І. ОСОБЛИВОСТІ РОЗІРВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ ЗГІДНО п.3 ст. 41 КЗпП………………………………………………………………..136 Фісюн А.М. НОУ-ХАУ У СУЧАСНИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ……………………..138 Фоменко О.А. НЕОБХІДНІСТЬ ПАТЕНТУВАННЯ СВОЇХ ВИРОБІВ 151
ТА ТЕХНОЛОГІЇ ВИРОБНИЦТВА НА ПРИКЛАДІ ІТАЛІЙСЬКИХ ЦУКЕРОК «RAFFAELLO»………...............................................................................140 Цимбал А.М. ПОСЕРЕДНИЦТВО НА СТРАХОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ……………………...142 Чебанова О.І. ВПЛИВ ГРОМАДСЬКОСТІ НА ПРИЙНЯТТЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ УПРАВЛІННЯ………….....144 Шумська К.О. СТРОКИ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ…………………………………………………..146 Юськів Ю.О. НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ…………………………………………………….……..148
152