ББК 84(4Нім)-445 УДК 821.112.2 Л26 Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавця.
Л26
Курд Ласвіц. Переклад з німецької Святослава Зубченка. На двох планетах / Курд Ласвіц. – Львів: Мендор І. І., 2016. – 592 с. ISBN 978-966-97552-1-6
Коли повітроплавна експедиція вирушає підкорювати Північний полюс, ніхто з її членів не може й уявити, що насправді чекає на них самих і на Землю. Троє сміливих науковців стануть посередниками між двома цивілізаціями, які змушені будуть порозумітися заради спільного розвитку. Та чи не надто велика різниця між марсіанами та землянами для теплих стосунків? Роман батька німецької і світової наукової фантастики Курда Ласвіца «На двох планетах» – це ціла революція: літературна, технічна, наукова і суспільна. Яким уявляли Марс – найзагадковішу планету Сонячної системи – у ХІХ столітті, коли до запуску першого супутника Землі і заснування NASA лишалася майже сотня років? Чи готувалися земляни до контакту з інопланетними істотами? Найсвітліші уми тогочасного суспільства були готові підкоритись чи підкорювати? Зрештою, скільки ланок еволюції між людиною і її найсміливішою думкою?
Видавець Інна Мендор
ISBN 978-966-97552-1-6
© Інна Мендор, 2016
1. На Північному полюсі. Льодом мчить змія. Розтягнувшись на всю довжину, мов ошаліла, волочить своє тонке тіло вперед. Як швидкісний потяг, вона перестрибує з льодини на льодину, незважаючи на зяючі провалля, і ось вже пливе відкритими водами лиману і спритно шмигає айс-бергами, що похитуються то тут, то там. Вона невпинно рине прямо до берега, чітко на північ, до узгір’я, що височіє на обрії. Воно тягнеться повз глетчери1 до темного скелястого виступу, що став дибки за льодовими масивами, вкритий широкими плямами коричнюватого лишайнику. А змія прямує далі вниз – у долину. Між уламками скель проростає вона зелена та жовтава; щавель та ломикамінь прикрашають землю, а рідке листя кущів верби розлітається в різні боки від удару зміїного тіла, що прослизає на шаленій швидкості. Поспішно втікає одинока пуночка, ревучи від переляку, прокидається зі сплячки білий ведмідь, адже змія щойно зачепила його кудлату шерсть. Проте змію це мало хвилює; поки її хвіст несеться над північним літнім ландшафтом, вона здіймає свою голову вверх у повітря, назустріч сонцю. Щойно минула північ, настало дев’ятнадцяте серпня. Промені сонця косо спадають на схили гір, які густо поросли рослинністю під чарами дня, що триває вже з місяць. За тими височинами розкинувся Північний полюс Землі. Саме до нього поспішає змія. Але де ж голова прудкого страховиська? Її не видно. Тонке тіло зливається з повітрям, яке над північним ландшафтом особливо чисте та прозоре. А це що таке? Попереду змії, позолочене сонцем, несеться небом округле тіло. Це величезна куля. Добре 1
6
Глетчер – геологічне позначення льодовика.
КУРД ЛАСВІЦ
натягнутий тонкий шовк надимається під тиском водневого газу, що наповнює кулю. На висоті трьохсот метрів над поверхнею землі потужний рівномірний вітер з півдня жене її на північ. А змія – це буксирний трос тієї повітряної кулі, яка після щасливої подорожі наближає людську жагу знань до довгоочікуваної мети – до Північного полюсу планети Земля. Волочучись по землі за кулею, трос контролює її політ. Коли вона злітає догори, він стримує її своєю вагою, яку тепер доводиться піднімати; коли ж вона опускається, то знову ж таки стає легшою, адже трос розтягується по землі на більшу довжину. Його тертя об поверхню викликає опір, який дає змогу повітроплавцям за допомогою виставленого під певним кутом вітрила відхилятися від напрямку вітру. Проте зараз вітрило спущене. Вітер віє настільки сприятливо, прямісінько з півдня, що кращого відважним полярникам годі й бажати. Довго довелось їм чекати такого вітру на північному узбережжі Шпіцбергену. Полярне літо вже добігало кінця, і вони побоювалися, що доведеться повертатися додому ні з чим, як свого часу відважному шведу Андре після першої спроби2. Та врешті, 17-го серпня, повіяв південний вітер. Надута куля здійнялася в небо; за два дні льоту на північ вони залишили позаду тисячу кілометрів. Пролетівши над відкритим Нансеном3 північним Океаном, дісталися нових земель, що чекали на них всупереч очікуванням географів. На півдні уже зникли з поля зору Мис Зупана та Земля Андре. Незабаром стане відомо, чи обидві експедиції, одна на повітряній кулі, інша – на санах, справді досягли Полюсу, як щиро вірили їхні керівники. Адже це підлягало сумніву через неможливість точної орієнтації на місцевості у цих широтах, видимість з кулі через туман була низькою, а експедиція на санах мала обмежене поле огляду. Цього разу німецьку експедицію споряджено коштом заможного астронома Фрідріха Еля з метою ще раз дослідити Полюс на повітряній кулі. 2 Соломону Андре та двом його супутникам належить перша спроба проникнути в повітряний простір над Північним полюсом, датована 11 липня 1897 р. 3 Фрітьйоф Нансен (1861-1930) – норвезький мандрівник, океанограф, біолог, громадський діяч. На карті Арктики та Антарктики ім’я Нансена зустрічається понад 25 разів.
7
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
Звісно, досвід попередніх експедицій врахували. Завдяки Міжнародному об’єднанню полярних досліджень засновано окремий відділ наукового повітроплавства, де, власне, і запропонували використати буксирний трос як засіб керування кулею, подібно до вітрильного човна, що долає опір води. Окрім цього, сконструювали спеціальний металевий циліндр, що витримував тиск скомпресованого водню у 250 атмосфер, щоб під час тривалих польотів компенсувати втрати газу; кузову надали такої форми, яка дозволяла б при потребі ізолювати його від повітряних мас ззовні. Нову повітряну кулю «Полюс» обладнали за останнім словом техніки. Для порятунку у разі нещасного випадку під кузовом передбачили великий парашут. Під своєрідним сідлом, яке гарантувало безпечне сидіння, закріпили кошик з провіантом. Директор відділу наукового повітроплавства Гуґо Торм особисто взяв на себе керівництво експедицією. До його команди увійшли астроном Грунте та природознавець Йозеф Зальтнер. Зальтнер глянув на годинник та на барометр, натиснув кнопку спуску фотоапарату і занотував дані про час та атмосферний тиск. – Тепер ця місцевість поміститься нам до кишені, – пробурмотів він, простяг свої ноги у високих валянках настільки, наскільки це дозволяв обмежений простір кузова, кліпнув веселими очима і мовив далі: – Панове, я страшенно втомлений. Як ви дивитесь на те, щоб трішки подрімати? Що скажете, капітане? – Дрімайте, – відповів Торм, – якраз Ваша черга. Але покваптеся, адже якщо такий вітер протримається ще три години… Він замовк, щоб здійснити необхідні підрахунки. – Розбудіть мене одразу, як тільки досягнемо Полюсу… – відповів Зальтнер уже з заплющеними очима і одразу поринув у сон. – Нам просто неймовірно щастить! – почав Торм. – Ми летимо прямісінько до цілі. За останні п’ять хвилин я знову занотував 3,9 кілометри. Ви б не могли визначити конкретніше, де саме ми є? – Це цілком можливо, – відповів Грунте, беручись за секстант4. – Куля рухається повільно, а місцевий час нам відомий достеменно. Сонце було у найнижчій точці рівно годину і 26 хвилин тому. 4 Секстант – оптичний прилад для вимірювання величини кута між двома видимими об’єктами.
8
КУРД ЛАСВІЦ
Він виміряв висоту сонця із найбільшою точністю і взявся за підрахунки, що займали певний час. Місцевістю, над якою пролітали повітроплавці, володіла абсолютна тиша. Віддалене плоскогір’я, покрите мохом та лишайником, які то тут, то там витісняли калюжі, утворювало підніжжя узгір’я, до якого наближалася куля. Тишу порушував лише звук годинникових механізмів, періодичний шум аспіраційного термометра та рівномірне посопування сонного Зальтнера. Однозначно, це куди приємніший спосіб пересування, ніж волочитися льодовими брилами на санях в оточенні зголоднілих собак. Грунте відірвав погляд від своїх записів. – Яку ширину показує підрахунок пройденого шляху? – запитав Торм. – Вісімдесят вісім градусів і п’ятдесят… п’ятдесят одна мінута, – відповів Грунте. – Та ні, ми вже далі. Грунте замовк на хвильку, поки перевіряв свої підрахунки. Тоді доповів, повільно й протяжно вимовляючи кожне слово: – Вісімдесят дев’ять градусів і 12 мінут. – Не може бути! – Я гарантую, – спокійно відповів Грунте, зціпивши губи так, що його рот під тоненькими вусами став схожим на тире. Це був знак, що ніяка сила в світі не зможе переконати його у зворотному. – Тоді до Полюсу менше, ніж 90 кілометрів! – із запалом вигукнув Торм. – Вісімдесят дев’ять з половиною, – уточнив Грунте. – Виходить, що ми будемо там за якихось дві години. – Через одну годину та 52 хвилини, – знову виправив незворушний Грунте. – За умови, якщо вітер зберігатиме поточну швидкість. – Зберігатиме! – жваво вигукнув Торм. – Ще лише дві години… І все-таки є на світі Бог! – Як тільки ми оминемо отой гірський хребет, ми побачимо Полюс… – Ви маєте рацію, докторе! Побачити, то побачимо, а от чи досягнемо? 9
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
– А чому ні? – запитав Грунте. – Небо за горами мені не подобається; сонце світить з північного боку вже декілька годин, і наразі там сильний висхідний потік повітря. – Нам краще перечекати. – Туди! Туди! Дивіться туди! Ох, який чудовий обвал глетчера! – вигукнув Торм. – Ми летимо прямо на нього. Можливо, нам краще набрати більшу висоту? – запитав Грунте. – Звісно. Нам треба догори. Увага! Обрізати баласт! Два мішки баласту полетіли донизу. Кулю різко рвонуло вверх. – Якою оманливою буває віддаль... – промовив Торм. – Я гадав, що ця стіна значно далі від нас... Цього недостатньо! Нам доведеться пожертвувати ще більшим. Від відрізав ще один мішок. – Нам не можна потрапити в ущелину, – пояснив він. – Жодна людина не знає, що за вихор може там на неї чекати. Але щось знову не так – куля не піднімається. Тут нічим не зарадиш – доведеться викидати ще більше. Чорний мур скель, що розділяв глетчер на дві частини, підіймався прямо перед ними. Куля пролетіла, ледь не зачепившись дном. Чоловіки з острахом слідкували за польотом їхнього аеростату. На щастя, південний вітер біля гір дув слабше, інакше вони б розбилися об скелі. Наразі ж куля майже повністю занурилася у тінь гір; газ почав охолоджуватися. Температура різко впала нижче точки замерзання. Торм роздумував, чи не варто позбутися ще більшого баласту. Бо те, що він зараз втрачав разом із ним, треба буде компенсувати за допомогою газу, щоб знову змусити кулю знижуватися. А газ був їхнім найбільшим скарбом, єдиним засобом, що зміг би винести його команду за межі страшної півночі. Він не знав, що чекало на нього по той бік гір, але куля піднімалася надто повільно. Та враз її сколихнув бічний потік – сонячні промені, які виглянули з-за сідловини глетчера, знову перестрілися на ній: газ розширився, куля стала підніматися, а льодові масиви ринути все глибше і глибше від неї. 10
КУРД ЛАСВІЦ
– Урааа! – вигукнули обидва повітроплавці в один голос. – Що трапилося? – пробудився Зальтнер зі своєї дрімоти. – Ми вже на місці? – Чи не бажаєте подивитися на Північний полюс? – Де? Де? – за мить Зальтнер вже був на ногах. – Але ж тут й холодно! – Ми набрали висоту понад 500 метрів, – пояснив Торм. Зальтнер закутався в шубу. Усі інші зробили це вже давно. – Ми досягли майже одинакової висоти із гірським гребенем. Як тільки зможемо заглянути за нього, то десь за 50 кілометрів на північ звідти має бути потрібна нам точка. – Місце, де змащують мастилом земну вісь! – не стримував емоцій Зальтнер. – Я вмираю з цікавості. Де шампанське? Треба поставити його в холод. Троє чоловіків стояли в гондолі, тримаючись за снасті. Кожної вільної миті, вільної від роботи, вони нетерпляче вдивлялися крізь лінзи польового бінокля у напрямку півночі, назустріч сонцю, яке вже трішки похилилось на схід. Нестерпно повільно танули під ними вершини гір, на їх місці виникали нові, ще ширші, що наче спинами закривали повітроплавцям увесь вид. Куля знову зрівнялася із рівнем гребеню, буксирний трос волочився по землі, а від бажаної мети їх розділяла тепер лише широка улоговина. Ось вони вже над її серединою, щонайбільше 100 метрів над поверхнею, вигляд закриває лише схил долини. Вітер втратив свої сили, але досі залишався південним, тож куля і далі піднімалася похилим підвищенням льодового поля. На великій відстані від ближнього горизонту вже виднілися поодинокі білі шпилі. Повітроплавці були біля останньої перешкоди, що обмежувала їхній погляд. Народжувалися нові гірські шпилі, і згодом стало зрозуміло, що попереду – гірський кряж. – Ці гори розкинулися уже за Полюсом, – сказав Грунте, і на цей раз його голос тремтів від хвилювання. Він міцно затис губи так, що вони нагадували пряму лінію. Куля піднімалася вище. Під білими вершинами гір вимальовувалася натемно забарвлена гряда гір, що виблискувала червоними та коричневими відтінками. Повітряне судно перева11
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
лило за останнє підвищення і опинилося над глибокою прірвою – буксирний трос канув вниз, і цілий аеростат різко метнуло на декілька сотень метрів до поверхні, а тоді стало кидати то вверх, то вниз. Повітроплавці скерували погляди донизу, у химерний лабіринт бескидів, уламків скель та льодових брил. Позаду залишилася різко обвалена гірська стіна, на якій колихалася тінь повітряної кулі, здіймаючись та опускаючись. Треба було подивитися до приладів, і лише після цього можна полинути поглядом вперед, вперед і на північ, чи, можливо, це вже був південь? Зальтнер був першим, кому так пощастило. З уст його не злітало ні слова, лиш тривалий свист дихання проривав зціплені губи. – Море! – вигукнув Торм. – Слава Богу! – тільки тепер зміг вимовити Зальтнер. – Виходить, що старий Петерман5 не помилявся, хіба що десь незначною мірою. Це точно відкрите полярне море, проте цей факт наразі слід сприймати з холодним розумом. – Внутрішнє море, басейн, тим не менше, я оцінюю його розмір десь в тисячу квадратних кілометрів, – поринув у підрахунки Грунте. – За розміром десь як Боденське озеро6. Але ж ніхто не знає, як воно розгалужується за тими бухтами та каналами. Та й сам басейн, власне кажучи, поділений численними островами на протоки. – Перед кожним, хто дістанеться туди пішки чи кораблем, постане нелегкий вибір, чи це море на землі, чи земля на морі, – мовив Зальтнер і продовжив: – Нам тут значно зручніше. – Звісно, – роздумував Торм, – цілком можливо, що перед нами і справді частина відкритого моря, хоча видається, що гори оточують воду зі всіх сторін. Зрештою, побачимо згодом. Але що робитимемо зараз? Всупереч очікуванням, ми були змушені піднятися надто високо, що призведе до значних втрат палива, якщо ми захочемо спускатися. З іншого боку, якщо ми захочемо перешугнути 5 Август Петерман (1822-1878) – німецький картограф та географ. Першим висунув гіпотезу про існування «теплого» північного полярного моря. 6 Боденське озеро – найбільше озеро в Альпах, на межі з Німеччиною, Швейцарією та Австрією. Площа 538 км.
12
КУРД ЛАСВІЦ
через ті гори, нам знову доведеться підніматися. Складне питання. Але у нас вдосталь часу, щоб його вирішити, адже куля зараз рухається дуже повільно. – І саме таку нагоду нам слід використати, щоб передати Північному полюсу наші заслужені вітання! – вигукнув Зальтнер і з цими словами витяг футляр, з якого три пляшки шампанського вабливо повистромляли срібні горлечка. – Чому мені про це нічого невідомо? – запитав Торм, показуючи на пляшки. – Це подарунок пані Ізми. Ось гляньте, тут написано: «Відкоркувати на Полюсі. Маса 4 кілограми». Торм засміявся. – Я відчував, що моя дружина потай спакує щось, що може звести нанівець дисципліну. – Але ж хіба це не чудова думка вашої дружини – змусити нас випити в її честь на Північному полюсі шампанського?! – відповів Зальтнер. – По-перше, для неї самої, адже такого ще світ не бачив. Погодьтеся, ще не було жодної жінки, в честь якої тут піднімали келихи. А по-друге – для нас самих. Мусите погодитись, адже це просто прекрасно при такій холоднечі пити пінисте вино за здоров’я нашої керівниці. І, по-третє, хіба Вам не радісно бачити сумний вираз обличчя нашого астронома? Адже шампанського він принципово не п’є, і за осіб жіночої статі теж келихів не підносить; але так як на Північному полюсі йому також принципово розділити з нами радість, в його голові відбувається конфлікт принципів, вирішити який ой як нелегко! – У мене на це ціла низка заперечень, – сказав Грунте. – Наприклад, ми досі точно не знаємо, де саме Північний полюс. – Може бути, – перервав Торм, – але нам варто хоча б відзначити той момент, коли нам точно відомо, що Полюс десь у нашому полі зору. Тут у Вас будуть заперечення? – Жодних, – згодився Грунте, і легенька усмішка осяяла його обличчя. – Я припускаю, що ми десь на Полюсі. Отже, я можу з вами випити, а можу і не пити. Це вже як мені заманеться. І конфлікт принципів тут ні до чого. – Як так? – запитав Зальтнер. 13
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
– Полюс – нестала точка. Принципи – це базові засади, які дійсні за обставин, що зумовлюються умовами, для яких вони і були прийняті. Найважливішу роль тут відіграють показники часу та простору. На Полюсі усі ці умови нівельовані. Тут немає ані сторін світу, оскільки кожен напрям можна однаково сприймати як північ, південь, схід чи захід. Немає також чітких частин доби, оскільки усі вони – ніч, ранок, обід та вечір – настають в цьому місці одночасно. Отже, тут діють усі базові засади і водночас – немає жодних. Це абсолютна індиферентна точка усіх показників, ідеал нейтральності. – Браво! – вигукнув Зальтнер, поки наповнював алюмінієві келихи іскристим вином. – Нехай живе пані Ізма Торм, наша прекрасна благодійниця! Зальтнер та Торм піднесли свої келихи. Грунте, стиснувши губи і втупивши погляд кудись перед собою, тримав свій келих непорушно, не протестуючи при цьому, щоб інші чаркувалися з ним. Услід Зальтнеру вигукнув Торм: – Нехай живе Північний полюс! Тепер вже і Грунте цокався своїм келихом з іншими, додаючи при цьому: – Нехай живе людство! Не встигли вони спорожнити келихи до дна, як Зальтнер вигукнув: – Тост Грунте настільки узагальнюючий, що одного келиха буде замало, – і він налив знову. Повітряна куля тим часом мчала назустріч морю, яке все чіткіше відкривалося спраглим поглядам мандрівників. Від різко обламаної скали аж до берега спадала досить похила ділянка протяжністю з двадцять кілометрів. Проте ця місцевість була вже зовсім іншою. Дика природа глетчерів розчинилася, а в плавному зниженні до води розстелилися зелені луги, лише подекуди всіяні уламками каменів. Складалося враження, ніби дивишся на альпійську долину, посеред якої розлилося голубе гірське озеро. На іншому березі, обриси якого розпливалися в імлі, здавалось, знову було льодово-кам’яне урвище, яке, однак, ховалося за стіною хмар. Та найбільше з усього приваблював погляд один з багатьох 14
КУРД ЛАСВІЦ
островів хаотичної форми, якими ряснів басейн і до берегів якого несло кулю. Він був меншим за інші острови. Але його форми були настільки досконало рівними, що виникав сумнів, чи справді це творіння природи. Одягнених у лишайники уламків скель, розкиданих по всіх островах, тут не було зовсім. Дослідники були десь на відстані дванадцяти кілометрів від загадкового острова, який вони вивчали крізь лінзи своїх біноклів, коли Торм звернувся до Грунте. – Поділіться, будь ласка, Вашою думкою. Чи можемо ми визначити точно, де саме ми зараз перебуваємо? Я змушений визнати, що під час різкого перепаду висоти, коли ми оминали узгір’я, я був не в стані слідкувати за орієнтирами на місцевості. – Я занотував лише деякі показники пеленгування, – відповів Грунте, – проте для чіткого визначення місцезнаходження їх недостатньо. Метод вимірювання висоти сонця теж неможливо застосувати, адже ми більше не в змозі визначити точний час доби. Напрямки сторін світу втрачено так само, а покладатися тут, на півночі, на компас – марна справа. У будь-якому разі, ми досить близько до Полюсу, де всі меридіани збігаються поряд, так що відхилення вліво чи вправо на один кілометр зумовлює різницю в часі на годину або навіть більше. Якщо наша куля, рухаючись з півдня ні північ, після подолання узгір’я відхилилася на п’ять-шість кілометрів, що цілком можливо, то в нас з вами зараз не третя година ночі, як ми собі припускаємо, а, мабуть, вже обід. Якщо ж нас віднесло у західному напрямку, то ми взагалі могли потрапити знову у вчорашній день, і тоді б зараз був вечір 18-го серпня. – Чорт забирай! – вигукнув Зальтнер. – Це все через вічне сяйво сонця на Полюсі. Виходить, що тепер я можу приклеїти назад в календар листок, який вирвав ще вчора! – Цілком можливо! – усміхнувся Грунте. – Ви тільки уявіть – Ви здійснюєте прогулянку навколо Північного полюсу на відстані ста метрів від його центральної точки. Отже, за якихось п’ять хвилин Ви обходите довкола Полюсу, перетнувши при цьому усі 360 меридіанів. Таким чином, за 5 хвилин ви проминаєте усі частини доби. Якщо рухатися на захід, то, щоб визначити точний час, потрібно на кожному меридіані переводити годинник на 4 хвилини назад, 15
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
і тоді вийде, що за 5 хвилин Ви пройдете цілу добу назад. Рухаючись так годину і переводячи годинник, Ваш показник дати зупиниться на 7-му серпня. – Тоді було б простіше купити новий календар! – втрутився у роздуми Зальтнер. – Так, але якщо йти у напрямку на схід, то з такою ж швидкістю час змінюватиметься вперед, і після дванадцятої прогулянки навколо Полюсу Ви досягнете 31-го серпня, якщо вириватимете при кожному обході листок з Вашого календаря. Проте в обох випадках Ви, фактично, перебуватимете на даті 19-го серпня. Адже Вам варто було б, як це роблять моряки під час перетину 180-го меридіану, відповідним чином регулювати показники дати. – А якщо перелетіти Полюс і рухатися просто прямо? – Тоді ми в одну мить перенесемося на 12 годин. Я ж казав, що Полюс – нестала точка. – Людоньки! Виходить, що ніхто не може встановити, де ми зараз є! – Так, – мовив Торм, – в тому й вся проблема. Із самого початку ми сподівалися на те, що зворотний шлях ми розпочнемо із конкретно визначеної точки. Чи, можливо, все-таки щось зробити? – Тільки якщо ми приземлимося і налаштуємо наші прилади таким чином, щоб можна було побачити необхідні для орієнтування зорі. – Про таке нам годі й думати, поки ми не перелетіли море і не встановили, що є за он тією грядою. Тут, між островами, нам не варто знижуватися. Отже, виходить, що ми нічим не відрізняємося від наших попередників, і справжній Полюс так і залишається невизначеним. – Оце так… – пробурмотів Зальтнер. – Є висока ймовірність, що ми зараз прямо над Полюсом, проте знати це достовірно не можемо.
2. Таємниця Полюсу. Кулю повільно несло далі, проте не в напрямку незвичайного маленького острова, а повз нього – так, що він залишався з правого боку. Поки Грунте фіксував орієнтири, а Торм зчитував дані приладів, Зальтнер, який відповідав за фотографування місцевості, оглядав її крізь єдину на борті стереотрубу7 Аббе8. Цей прилад давав шістнадцятикратне збільшення, відстань між зіницями була в десять разів збільшеною, а об’єкти набували стереоскопічної об’ємності. Команда якраз наблизилася до острова настільки, що якби на острові були люди, їх вже можна було б побачити через трубу. Зальтнер потрусив головою, знову подивився в трубу, тоді відставив її і ще раз труснув головою. – Панове, – промовив він, – або мені шампанське вдарило в голову, або… – Два келихи… Вам? – запитав Торм, усміхаючись. – Я теж в це мало вірю, проте… – Проте? Що ви там бачите? – До нас тут вже хтось побував. – Це неможливо! – вигукнули Торм та Грунте в один голос. – Усі наявні доповіді навіть не згадують про цей острів, більше того, наші попередники навряд чи перетинали ці гори, – додав Торм. – Самі подивіться! – сказав Зальтнер і подав Торму стереотрубу, бо у нього з Грунте були в розпорядженні лише менші біноклі. Торм поспіхом вихопив трубу і подивився у напрямку острова. Він, може, й хотів щось сказати, але стиснув губи і занімів. 7
Стереотруба – оптичний прилад, значно сильніший за бінокль.
8 Ернст Аббе (1840-1905) – німецький фізик-оптик, творець теорії формування зображень у мікроскопі.
17
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
Тим часом Зальтнер продовжував: – Острів має чітку форму кола – це ми вже відзначали. Але погляньте в центр – там ще одне темне коло, що має діаметр десь метрів у сто. – Справді, – сказав Грунте, – проте це – не коло, а циліндричний отвір, як вже чітко видно зараз. А краї його оточені чимось, схожим на парапет. – А тепер огляньте краї острова. Щось бачите? – Моя оптика надто слабка, щоб розгледіти деталі. – А я бачив те, що Ви, мабуть, маєте на увазі, – озвався Торм. – Але що відбувається? – перервав він сам себе. – Куля змінює напрямок? Від передав трубу Грунте і перевів усю свою увагу на кулю. Вона відхилилася від попереднього курсу вправо і летіла паралельно до берега острова, описуючи кругом нього рівне коло. – Нам слід встановити, чи ми говоримо про одне і те ж, – сказав Грунте. Довкола острова простягається кільце стрілоподібних чи то більше схожих на колони підвищень, розташованих на однаковій відстані одне від одного. – Так і є! – підтримали інші. – Я їх підрахував, – зауважив Торм. – Дванадцять великих, між ними по одинадцять менших – загальною кількістю у сто сорок чотири одиниці. – А своєрідний відблиск над цілим островом? – Знаєте, так виглядає, ніби острів оперезаний павутиною дзеркальних металевих дротів та кабелів, які, подібно до шпиць колеса, рухаються від осі до периферії. – Правильно, – відповів Торм, на мить втомлено присівши, – і Ви побачите ще більше, якщо дивитиметеся довше. Добре, я таки це скажу, – його голос був різким та хриплим. – Те, що Ви там бачите – це Північний полюс, але ми не перші, хто його відкрив. – Цього ще бракувало! – аж підскочив Зальтнер. – І заради цього нам треба було сідати у цей хиткий холодильник? Ні, капітане, це ми його відкрили, а те, що ми там бачимо, це точно не витвір людських рук. Адже жоден безумець не наважився б про18
КУРД ЛАСВІЦ
класти сюди дроти! Я швидше повірю в те, що вісь Землі – це рушій величезного велосипедного колеса, а наше покликання – добре її змастити! Лиш би мужності вистачало. – Якщо це не люди, – глухо промовив Торм, – а я також не можу зрозуміти, як люди могли б щось подібне зробити, і для чого, і звідки вони прибули – до того ж це було б уже всім відомо – то це й не ілюзія, адже розум мені не потьмарився. – Ну, білі ведмеді цього теж не зробили, – сказав Зальтнер, – хоч зараз мене не здивувало б, навіть якби прилетів крилатий тюлень і вигукнув нам: «Зупинка «Північний полюс». Гадаю, це може бути якесь природне явище, якийсь не знаний досі процес кристалізації. Точно! Знаю! Це ж гейзер! Величезний гейзер! – Ні, Зальтнере, – відповів Торм, – я теж так думав, адже грязьовий вулкан має подібну будову. Проте Ви ще не побачили головного… Те, що якраз і неможливо пояснити… – Що Ви маєте на увазі? – А я це побачив... – озвався Грунте і відклав підзорну трубу. Тоді відкинувся назад, насупивши чоло. Довкола його щільно зімкнутих губ утворилися зморшки, тому рот став схожим на знак мінус, взятий в дужки. Він поник у глибокі неспокійні роздуми. Зальтнер схопив трубу. – Зверніть увагу на відтінки поверхні цілого острова! – сказав йому Торм. – Це фігури! – вигукнув Зальтнер. – Так, – підтримав Торм, – і ці фігури зображують ніщо інше, як точну карту більшої частини північної півкулі Землі в перспективній полярній проекції. Чітко видно контури гренландського узбережжя, Північну Америку, Берингову протоку, Сибір, цілу Європу з її неповторними островами та півостровами, Середземне море аж до північного узбережжя Африки, навіть якщо й дещо в урізаному вигляді. – Безсумнівно, – сказав Зальтнер, – усе, що оточує Полюс аж до 30-го градусу широти, чітко відображене на цій карті колосального масштабу. – І як таке можливо? Відповіді на це запитання не було ні в кого. Усі мовчали. 19
НА ДВОХ ПЛАНЕТАХ
Тим часом куля майже повністю оминула острів, але в цей же час трішки до нього наблизилася. Було цілком очевидно, що кулю несла якась невідома сила у вигляді вихороподібного потоку повіт-ря – спершу навколо острова, а потім в сам центр коловороту, до його осі, яка проходила над центром острова. Торм першим обірвав мовчанку. – Ми повинні приймати якесь рішення, – сказав він. – Чи не бажає хтось з вас, панове, взяти слово? – Я б хотів спершу сфотографувати цю дивну карту, – почав Зальтнер. – Здається, що вона правильна до найменшої деталі. Те, що це не діло людських рук, можна судити з того, що на ній зображені ті області полярного кола, які ще досі ніким не відкриті. Внутрішній отвір, на якому обривається карта, відповідає, якщо врахувати її розмір, десь 86-му градусу широти. Отже, на жаль, бракує наступних чотирьох градусів довкола Полюсу. – Само собою, – сказав Торм, – варто сфотографувати карту. Уже немає сумніву, що перед нами – витвір розумніших за нас істот, хоч я не беруся припускати, ким би вони могли бути. Якщо це дійсно так, мусимо також визнати, що та частина полярного кола, що тягнеться до північного узбережжя Америки та Сибіру, також зображена цілком точно. А це означає, що ми одним махом отримали у розпорядження повноцінну карту цієї незвіданої досі території. – Я гадаю, що ми мали б радіти і такому успіху. А якщо уявити, якою корисною буде ця карта для нашого повернення додому… – на цих словах Зальтнер поставив фотоапарат на місце. – У мене три чітких знімки. Проте і куля рухається швидше, чи не так? – Мені теж так здається, – сказав Торм. – Я хотів би почути вашу дуку, панове, чи слід нам наважитися на приземлення на цьому острові, щоб розкрити цю таємницю? – Я гадаю, – взяв слово Зальтнер, – нам варто спробувати. Мусимо ж ми встановити, з ким маємо справу? – Звісно, – сказав Торм, – ця ідея дуже спокуслива. Але є небезпека в тому, що ми втратимо надто багато газу і не матимемо подальшої можливості використовувати кулю. А що скажете Ви, докторе Грунте? 20
КУРД ЛАСВІЦ
Той виринув зі своїх роздумів і промовив особливо серйозно: – За жодних обставин не маємо права приземлятися. Навпаки: я переконаний, що ми повинні докласти усіх зусиль, щоб так швидко, як тільки можна, покинути це небезпечне місце. – В чому саме Ви вбачаєте небезпеку? – Після того, як ми виявили специфічне обладнання на Полюсі і зображення земної поверхні, не виникає сумніву, що перед нами – цілком незвідана сила. Ми повинні також усвідомлювати, що маємо справу з істотами, до сил та здібностей яких нам ще далеко. Хто зміг розмістити цей величезний прилад у цій недосяжній льодовій пустелі полярного кола, той, без сумніву, зможе зробити з нами те, що йому заманеться. – Може, й так, – сказав Торм, – але хіба ми повинні цього боятися? – Ні, – відповів Грунте, – але ми не маємо права ризикувати успіхом нашої експедиції. Можливо, ці полярні мешканці зацікавлені в тому, щоб не дозволити новині про їхнє існування потрапити в культурний світ. У такому разі ми, безперечно, навіки втратимо свободу. Я вважаю, що ми повинні зробити усе можливе, щоб все, що ми побачили, передати науковій спільноті, а вже тоді обговорювати, яким чином і чи вдасться взагалі вирішити цю неочікувану таємницю Полюсу. Нам слід стати вісниками, а не загарбниками. Всі замовкли, обмірковуючи ці слова. Тоді мовив Торм: – Ви маєте рацію. У нашій інструкції чітко прописано, що ми, по можливості, повинні уникати приземлення. Наша мета – максимально швидко прибути до населених регіонів після наближення до Полюсу та встановлення його місцезнаходження. Додаткова мета – намагатися досягнути максимальної перспективи, щоб з борту повітряної кулі можна було розмежовувати воду від суші. Отже, спробуймо вирватися звідси. – Але в якому напрямку? – запитав Зальтнер. – У нагоді стане карта полярного кола, яку ми бачили на острові. – Боюся, – відповів Торм, – від нашої волі залежатиме дуже мало. Ми мусимо зачекати, поки вітер не понесе нас в якомусь напрямку. Але на разі спробуймо вирватися з цього вихору. 21