Історія україни першої половини by Natacha Marchenko-bigyn

Відділ освіти Корсунь-Шевченківської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Гарбузинський навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів»

Кобернік Микола Анатолійович / спеціаліст першої категорії /

□ Методичний посібник

Матеріали схвалені на засіданні педагогічної ради протокол № 2 від 3 березня 2011 року

м. Корсунь-Шевченківський 2011 1

До посібника увійшли матеріали, присвячені вивченню видатних постатей на уроках історії, української літератури, біології, музики, курсів «Людина і світ», «Людина і суспільство», географії тощо. Посібник підготовлений відповідно до програми курсу за вибором для учнів 10-11 профільних класів суспільно-гуманітарного напряму «Історія України першої половини ХХ століття в особах». Автор програми кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України Т.Чубукова. Читачеві пропонуються історичні нариси про видатних українських діячів, що вивчаються на уроках історії, літератури, географії тощо в 9 - 11-х класах. Ці матеріали допоможуть зануритись у певну епоху, збагнути значущість зробленого кожним з цих людей, оцінити їх роль в історії України. До посібника також увійшли електронні презентації, які доцільно використати при вивченні діяльності видатних постатей України. Посібник допоможе учням підготуватися до ДПА, ЗНО, олімпіад, при написанні рефератів, повідомлень. Посібник побудований за таким принципом: програма курсу за вибором, навчальний матеріал та завдання до нього, додатки (презентації та відео матеріали). Даний посібник буде корисним для вчителів, учнів, абітурієнтів і всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

Обсяг матеріалу – 267 сторінок

Зміст Вступ…………………………………………………………………………………….5 Програма курсу за вибором для учнів 10 – 11 класів «Історія України першої половини ХХ століття в особах»………………….…. 6 Видатні особистості України ХХ століття( статті, нариси, перезентації):…. 21 Андрей Шептицький…………………………………………………………….. 21 Сергій Єфремов…………………………………………………………………... 24 Борис Грінченко………………………………………………………………….. 30 Іван Франко. ………………………………………………………………………33 Микола Лисенко. ………………………………………………………………….37 Михайло Грушевський. ………………………………………………………….42 Володимир Винниченко…………………………………………………………..54 Микола Міхновський. ……………………………………………………………58 Софія Русова. ………………………………………………………………………62 Кость Левицький. ……………………………………………………………....…74 Симон Петлюра. ………………………………………………………………...…81 Павло Скоропадський. ……………………………………………………………89 Володимир Вернадський…………………………………………………….....…96 Євген Петрушевич. ……………………………………………………………....100 Нестор Махно. ………………………………………………………………….…105 Володимир Чеховський. …………………………………………………………112 Максим Рильський. ………………………………………………………………116 Борис Лятошинський. …………………………………………………………....121 Василь Липківський. ………………………………………………………….…126 Агатангел Кримський. ………………………………………………………...…143 Дмитро Багалій………………………………………………………………….…146 Іван Нечуй-Левицький……………………………………………………………155 Лев Симиренко………………………………………………………………….…159 Михайло Драй-Хмара. ……………………………………………………………162 Григорій Гринько……………………………………………………………….…166 Олександр Шумський…………………………………………………………….167 Микола Хвильовий……………………………………………………………..…169 Олександр Довженко…………………………………………………………...…176 Лесь Курбас…………………………………………………………………………182 Володимир Філатов………………………………………………………………..188 Юрій Кондратюк………………………………………………………………..…189 Євген Коновалець…………………………………………………………………193 Степан Бандера………………………………………………………………….…202 Дмитро Донцов…………………………………………………………………..…205 В'ячеслав Липинський……………………………………………………………210 Августин Волошин………………………………………………………………...221 3

Михайло Кирпонос……………………………………………………………...…227 Семен Тимошенко…………………………………………………………………230 Сидір Ковпак…………………………………………………………………….…234 Андрій Мельник………………………………………………………………...…237 Остап Вишня…………………………………………………………………….…238 Роман Шухевич,……………………………………………………………………243 Йосип Сліпий…………………………………………………………………….…251 Василь Симоненко ……………………………………………………………..…256 Олексій Чуприна………………………………………………………………..…262 Бібліографія ………………………………………………………………………...…266 Додатки (презентації, відео матеріали) …………………………………………....267

Вступ Сучасна школа вимагає корінного переосмислення парадигми освіти, модернізації змісту, форм і методів становлення особистості на основі гуманізації, створення сприятливих умов для її самореалізації. Це можливо, насамперед, через олюднення змісту історичної освіти. У центрі уваги мають бути не класи та їхня боротьба, а етнос, його генезис, досягнення матеріальної й духовної культури, а носієм передових ідей суспільства є особистість. Відродження України, її державності вимагає більш пильної й осмисленої уваги до її історії, історичних особистостей, без чого неможливі розвиток і виховання відповідальної особистості, що «здатна до самоосвіти і саморозвитку». Вивчення життя й діяльності окремих історичних особистостей сприяє формуванню в молоді позитивних ціннісних орієнтаціїй. Кожне покоління, кожна нація пишаються своїми видатними людьми. Саме завдяки їм, висоті їхніх духовних і матеріальних звершень залишаються в історії ті народи, що цього гідні. Видатні особистості — немов камертон свого часу: вони задають тональність життя суспільства, постійно піднімають планку суспільних діянь і прагнень. В ідеалі й суспільство повинне створювати сприятливе середовище для розвитку талантів. Але не завжди видатні особистості гідно оцінюються сучасниками і нащадками. Історія, людська пам'ять - суворий та принциповий суддя великих людей, і часто такий «судовий процес» розтягується на століття. Змінюються судді, рішення й вироки, що найчастіше суперечать один одному. Однак цей процес переосмислення, переоцінки окремих персон тільки підкреслює їхню неординарність, здатність впливати на людське співтовариство через багато років після своєї фізичної смерті. Історія України знає чимало таких прикладів. Це когорта політичних і військових діячів: Андрій Шептицький, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Євген Петрушевич, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера, Василь Симоненко та ін. Україна має своїх геніїв світового масштабу. Перший серед них — Тарас Шевченко. Поетичні та духовні шукання, життя Кобзаря поставили його в один ряд із геніями світової історії, що визначали майбутнє людства. Вітчизняні мислителі європейського масштабу — Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Пантелеймон Куліш, Іван Франко — створили той особливий стиль філософії, що відрізняється не тільки культурою мислення, а й зверненням до людського серця, поєднанням духовності й щиросердності. Ці люди висловили високою мовою філософії й літератури особливості української душі, багатої, щедрої і загадкової, сповненої віри в майбутнє рідної землі.

Програма курсу за вибором ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ В ОСОБАХ ПРОГРАМА КУРСУ ЗА ВИБОРОМ ДЛЯ УЧНІВ 10—11 ПРОФІЛЬНИХ КЛАСІВ СУСПІЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО НАПРЯМУ (70 год) ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА Мета і завдання курсу Серед складових змісту шкільної історичної освіти важливим компонентом є навчальний матеріал, що містить відомості про видатних історичних діячів та історичні постаті. Більшість історичних діячів були виразниками інтересів певних груп людей, партій. Чиїх інтересів, чому саме цих людей, у чому та як це проявлялося — ось що має бути в центрі уваги учня. Без розуміння ролі особи в історії та обумовленості її діяльності приналежністю до певної соціальної, національної чи іншої групи історія неповноцінна. Чимало історичних осіб, особливо видатних, залежно від часу та тих, хто їх оцінював, «змінювалися» до невпізнанності. Так, полярними є оцінки різними дослідниками діяльності П. Скоропадського, М. Грушевського, С. Бандери, М. Міхновського, А. Мельника та ін. Історія в шкільному віці краще засвоюється через сприйняття долі конкретних людей. Інформацію про те, як жили окремі історичні персонажі, як вони впливали на окремі події та весь історичний процес, учні запам'ятовують та засвоюють з більшим бажанням, ніж розповіді про події, явища, процеси поза впливом на них яскравих особистостей. В умовах нової філософії освіти пріоритетною метою навчання є створення умов для розвитку та самореалізації кожної особистості, на що має бути націлений і курс за вибором «Історія України першої половини XX століття в особах», зокрема та технологія навчання, яка в ньому розкривається. Тому провідною дидактичною функцією курсу за вибором є реалізація особистісно орієнтованого навчання. Цю функцію можна вважати технологічною, тобто такою, яка спрямована на реалізацію певних освітніх технологій і моделей навчання. Головна суть технології особистісно орієнтованого навчання історії полягає в тому, що: а) центром процесу навчання історії в школі стає особистість учня, його внутрішній світ; б) максимально враховуються особливості його розвитку: інтелектуальні та фізіологічні можливості, здібності, інтереси, життєві плани; в) створюються комфортні умови для розкриття потенційних можливостей кожного учня. 6

Курс за вибором «Історія України першої половини XX століття в особах» передбачає гуманізацію і гуманітаризацію навчального процесу, виховання учнів на засадах національних, загальнолюдських цінностей і морально-естетичних ідеалів гуманістичного світогляду. Зміст курсу інтегрує соціальну, політичну та духовну історію й висвітлює тісний взаємозв'язок усіх сфер людського буття. Особлива увага приділяється питанням духовності, повсякденного життя, психології суспільства. Це дає змогу одночасно з формуванням конкретних знань та загальноісторичних уявлень учнів створювати умови для розвитку їхніх моральних і естетичних цінностей. Курс за вибором «Історія України першої половини XX століття в особах» не дає остаточних відповідей, але відкриває шлях для формулювання подальших питань та проведення власних досліджень, стимулює критичне мислення, розвиває навички висловлювання особистих суджень. Курс має бути орієнтований на демократичні цінності та пріоритети громадянського суспільства, розгляд історичних подій у загальнолюдському, загальноєвропейському та світовому контекстах, на діалог учителя з учнями. У пропонованому курсі представлені біографії загальновідомих постатей України — державних, громадських, культурних, наукових, церковних діячів. Учням пропонується подивитися на історичну постать «із середини» — очима її сучасників, та «ззовні» — очима фахівців, політиків, діячів культури, журналістів нашого часу. Вибираючи біографії історичних постатей, маємо завжди пам'ятати про об'єктивність критеріїв: у яких конкретно-історичних умовах діяла та чи інша людина, що вона зробила для прогресу суспільства, для утвердження духовних і матеріальних загальнолюдських цінностей. Насамперед для розгляду в рамках курсу були вибрані біографії тих історичних осіб, до яких у недалекому минулому застосовувалось офіційне кліше, імена яких повертаються нашій історичній пам'яті та суспільній свідомості (М.Міхновський, С.Петлюра, Н.Махно, Є.Коновалець, А.Шептицький, С.Бандера тощо). Кожна особа в межах курсу розкривається через сукупність: 1) біографічних відомостей на тлі історичного процесу; 2) уривків із джерел, творів, думок, виступів тощо, які її характеризують; 3) великої кількості оцінок (часто протилежних) її життя, діяльності та ролі в історії. Такий підхід дає учням більше можливостей аналізувати, порівнювати, зіставляти, робити власні висновки. Координаційна функція цього курсу дає можливість встановити взаємозв'язки з іншими джерелами та засобами інформаційнопредметного забезпечення, що складають систему навчально-методичного забезпечення будь-якої навчальної дисципліни. Курс має координувати функціональне призначення всіх засобів навчання, а також використання відповідних змісту шкільної історичної освіти відомостей, що містяться в засобах масової інформації, відповідно до диференціації навчання. Головна мета курсу — створення умов для організації діяльності школярів з вивчення особистостей видатних діячів України та усвідомлення їхньої ролі в історії України, формування в учнів більш повної і яскравої картини минулого нашої дер7

жави; виховання в них почуття патріотизму, гордості за свою Батьківщину та її громадян. Провідну й синтезуючу роль відіграє виховна функція курсу за вибором. За допомогою цього курсу мають бути реалізовані такі виховні завдання шкільної історичної освіти: • формування історичної (соціальної) самосвідомості учнів; • розвиток у них інтересу, прищеплення їм поваги, толерантного ставлення до історії, релігії, культури свого та інших народів світу; • вироблення ціннісних орієнтацій і переконань, суб'єктивних (індивідуальних) етичних та естетичних критеріїв ставлення до різноманітних аспектів світової цивілізації в її розвитку і визначення власної ролі в ній; • створення умов для набуття старшими школярами науково обґрунтованих знань про діалогічний, безпечний спосіб взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією; • розвиток творчого й критичного мислення учнів; • формування їх світоглядної, моральної, політичної, художньо-естетичної культури. Ця програма персоніфікована і має розповісти учням про людей, які своїми справами прославляли Україну і завдяки діяльності яких Україна стала відомою в світі. В програму включені імена несправедливо забуті. Є тут і відомі прізвища, але про життя їх носіїв, на жаль, мало що відомо широкому загалу наших громадян. Розповісти учням про життя цих особистостей, що є яскравим прикладом славних традицій, на яких базується історія нашої держави, наголосити на зв'язку між поколіннями українців, зауважити, що саме їм, сучасним громадянам країни, належить продовжувати ці традиції — на реалізацію саме цих цілей спрямована дана програма. Методика поетапного аналізу та оцінювання діяльності історичної особистості 1. Аналіз та оцінювання суспільно-політичних умов, у яких зростала, формувалась та діяла історична особистість (державний і політичний лад у країні; характер війн та інших подій, у яких вона брала участь; мотиви її діяльності). 2. Оцінювання результатів, досягнутих на кожному основному етапі діяльності історичної постаті. 3. Моральна оцінка основної лінії поведінки історичної постаті, цілей та мотивів її діяльності, засобів, що їх вона використовувала. 4. Загальна об'єктивна оцінка історичної особистості. Використання для характеристики історичної постаті художніх творів, репродукції картин та уривків музичних творів, широке залучення наочності дасть змогу створити в класі почуття співучасті та захоплення героями. Одним із прийомів вивчення головних фактів, відтворення образів історичних діячів, подій та явищ є образна характеристика. Образна характеристика не тільки виділяє перелік основних зовнішніх ознак історичних фактів, а й звертає увагу на їх внутрішні, суттєві властивості. 8

До найважливіших методичних умов успішного формування оцінних умінь учнів належить використання прийомів, відповідних характеру матеріалу, що вивчається, та поетапне, планомірне формування дій, на основі яких виробляються вміння: • ознайомлення учнів з учасниками історичних подій у процесі розповіді вчителя, читання тексту підручника, документів, додаткової літератури; • розрізнення школярами елементів оцінки; • демонстрація розгорнутої оцінки видатної історичної постаті та обґрунтування цієї оцінки вчителем; • відтворення школярами засвоєних із підручника та розповіді вчителя оцінок з обґрунтуванням кожної з них як шляхом повторення наведених доказів, так і за допомогою самостійно знайдених фактів; • ознайомлення учнів з алгоритмом діяльності (пам'яткою, яка визначає зміст і логічну послідовність характеристики видатної історичної постаті); • напрацювання та засвоєння учнями критеріїв оцінювання видатної історичної постаті в конкретних історичних умовах (включно з моральним аспектом оцінки особистості людини). Ґрунтуючись на викладених вище положеннях, доходимо висновку, що необхідно внести суттєві зміни в методику викладання історії та у зміст шкільної історичної освіти, пов'язані з роллю окремого індивіда в історії, функціями та можливостями суб'єкта історичного процесу. Щоб досягти поставленої мети, треба розв'язати такі завдання: • допомогти учневі осягнути роль людини (зокрема свою власну) в історії, усвідомити своє право на вибір способу соціальної поведінки; • сформувати почуття відповідальності кожного перед історією за свої дії; • розкрити ідею наступності в розвитку всіх проявів культури та соціального життя; • навчити школяра ретроспективно розглядати свій соціально-психологічний образ, тобто шукати своє коріння в історії, у традиціях свого народу; • сприяти творчому самопроектуванню, самовихованню особистості; створювати передумови для становлення єдиного погляду на патріотизм та інтернаціоналізм на основі почуття невіддільності від конкретного історичного середовища і розуміння спільності людей, які належать до різних епох та етносів. Програма складена у вигляді таблиці. У таблиці подано перелік особистостей, життя та діяльність яких вивчається, у правій колонці — перелік умінь і навичок, які учні мають засвоїти в ході вивчення курсу за вибором «Історія України першої половини XX століття в особах».

СТРУКТУРА І ЗМІСТ ПРОГРАМИ Зміст навчального Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів матеріалу 1 2 10 КЛАС. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (35 год) Вступ Мета, завдання, особливості курсу. Як працювати на уроках курсу. Як користуватися посібником

Учень (учениця): - розповідає про мету, завдання, особливості курсу; • пояснює, як працювати на уроках курсу; • висловлює власні очікування щодо вивчення курсу

Тема 1. Видатні особистості України на початку XX століття (8 год) Андрей Шептицький (1865 - 1944), видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит. Сергій Єфремов (1876 - 1939), видатний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури. Борис Грінченко (1863 - 1910), видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, фольклорист, мовознавець і педагог. Іван Франко (1856 - 1916), видатний український поет, письменник, громадсько-політи-

Володіючи предметними уміннями, учень(учениця): • називає у хронологічній послідовності основні події життя видатних особистостей; • показує на карті місця народження і проживання названих діячів; • на основі аналізу різних джерел інформації описує життя та діяльність Андрея Шептицького, Івана Франка; • характеризує особу та розповідає біографію Сергія Єфремова і дає йому власну оцінку; • визначає зв'язки між процесами формування поглядів Бориса Грінченка, Миколи Лисенка. Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): • застосовує періодизацію вітчизняної та всесвітньої історії як інструмент для розуміння особливостей розвитку поглядів названих українських діячів початку XX ст.; • використовує карту як джерело інформації для з'ясування місць проживання видатних особистостей української історії розглядуваного періоду; • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації виділяє та пояснює характерні ознаки впливу діяльності названих видатних діячів на події російської революції, Столипінської аграрної реформи, суспільних та національних рухів, на економічний та соціальний розвиток та політичне життя на українських земель; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням та наслідками процесів формування індустріального суспільства і діяльністю видатних діячів; • спираючись на загальнолюдські та національні цінності, 10

чний діяч, національний ідеолог. Микола Лисенко (1842 - 1912), композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч, основоположник української класичної музики

оцінює суперечливі процеси участі названих діячів у модернізації повсякденного життя населення, розкриває основні риси духовного розвитку, світоглядної культури цих осіб; • аналізує, узагальнює факти та різні позиції щодо поглядів Андрея Шептицького, Сергія Єфремова, Бориса Грінченка, Івана Франка, Миколи Лисенка, їхньої участі у процесах консолідації української нації, формуванні політичних партій, обґрунтовує власну позицію із цих питань, викладає її у формі усної відповіді та історичного есе; • користуючись для самостійного пошуку інформації довідковою літературою, Інтернетом тощо, готує доповіді, повідомлення, есе і реферати про основні події життя названих історичних осіб Тема 2. Видатні особистості України в роки Першої світової війни, на початку Української революції (8 год) Михайло Грушев- Володіючи предметними уміннями, учень (учениця): ський (1866 - 1934) називає основні події, пов'язані з діяльністю видатних осогромадсько-політи- бистостей в роки Першої світової війни на українських земчний і державний лях; діяч. • складає синхроністичну таблицю «Біографії видатних діячів»; Володимир • показує на карті території проживання цих особистостей; Винниченко (1880 - 1951) гро- • на основі різних джерел інформації описує життя і діяльмадсько-політичність Михайла Грушевського; ний і державний ді- • характеризує особистість та розповідає біографію Софії Руяч. сової; Микола Міхнов- • визначає сутність і особливості погляди Миколи Міхновсьський (1873 - кого; 1924), громадсько- • порівнює різні погляди на вплив Костя Левицького на поліполітичний діяч, тику українського уряду в листопаді—грудні 1918 р., Симона засновник та ідео- Петлюри як провідника національно-визвольних змагань лог концепції дер- 1917—1921 рр. жавної незалежнос- Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): ті України й украї- • застосовує періодизацію вітчизняної та всесвітньої історії як нського націоналі- інструмент для розуміння особливостей впливу видатних діячів на соціальний розвиток та політичне життя на українських зму. землях; Софія Русова (1856 - 1940), гро- • використовує карту як джерело інформації для з'ясування мадський діяч, пе- місця народження і проживання видатних особистостей: дагог, літературоз- • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативнавець, етнограф, них джерел інформації виокремлює та пояснює характерні одна із засновниць епізоди біографій видатних діячів; обґрунтовує зв'язок між жіночого руху в причинами, сутністю, значенням та наслідками Першої світової війни, початком визвольних змагань українського народу і Україні. 11

Кость Левицький діяльністю цих особистостей; (1859 - 1941), вида- • спираючись на загальнолюдські та національні цінності, тний український оцінює життя і діяльність видатних особистостей; громадсько-політи- • аналізує, узагальнює факти, порівнює та критично оцінює чний діяч, керівник різні погляди на ставлення названих видатних особистостей уряду ЗУНР в лис- до Першої світової війни, Української революції; обґрунтовує топаді-грудні 1918 власну позицію щодо цих питань, викладає її у формі усної р. відповіді та історичного есе; Симон Петлюра • характеризує, порівнює, узагальнює та критично оцінює (1879 - 1926), гро- явища суспільного життя, пов'язані з впливом цих видатних мадсько-політичдіячів на події Першої світової війни, Української революції; ний і державний ді- • користуючись для самостійного пошуку інформації довідкояч, провідник наці- вою літературою, Інтернетом тощо, готує доповіді, повідомонально-визвольлення, есе і реферати про основні результати діяльності наних змагань 1917— званих видатних особистостей. 1921 рр. Тема 3. Видатні особистості та український державотворчий процес (1917— 1921 рр.) (8 год) Павло Скоропад- Володіючи предметними уміннями, учень (учениця): ський (1873 -1945), • називає дати основних подій, пов'язаних із біографіями вивидатний українсь- датних історичних осіб періоду визвольних змагань та громакий державний і дянської війни; політичний діяч, • показує на карті місця основних подій періоду визвольних воєначальник, ге- змагань та громадянської війни, пов'язаних із цими особистотьман України стями; (1918 р.). • на основі різних джерел інформації описує політичні події, Володимир Вернад- пов'язані з ім'ям Павла Скоропадського; ский (1863 - 1945), • характеризує діяльність Володимира Вернадського; видатний українсь- • дає характеристику історичним особистостям, складає полікий учений, перший тичні та історичні портрети видатних діячів Української ревопрезидент ВУАН. люції; Євген Петруше- • визначає причинно-наслідкові зв'язки між подіями, явищами вич (1863 - 1940), та процесами періоду визвольних змагань і діяльністю Євгена український гро- Петрушевича, Нестора Махна; мадсько-політич• формулює власні оцінки та погляди на діяльність Володиний діяч, президент мира Чехівського. і диктатор ЗОУНР. Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): • застосовує періодизацію вітчизняної та всесвітньої історії як Нестор Махно (1888 - 1934), повс- інструмент для розуміння особливостей життя і діяльності танський отаман, українських видатних осіб, їхньої ролі у державотворчому один із лідерів ана- процесі у 1917— 1920 рр.; рхістського руху в • використовує карту як джерело інформації для з'ясування Україні. місць, пов'язаних із життям та діяльністю видатних діячів Володимир Чехів- української історії зазначеного періоду; 12

ський (1876 1938), видатний український політик і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор.

• на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації виокремлює та пояснює характерні ознаки діяльності цих видатних осіб за часів ЦР, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, їхньої ролі у внутрішній та зовнішній політиці українських урядів, радянського керівництва за часів визвольних змагань; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням та наслідками державотворчих процесів цього періоду, причинами поразки визвольних змагань та їх наслідками і діяльністю названих видатних особистостей; • спираючись на загальнолюдські та національні цінності, оцінює роль людського чинника в Українській революції, розкриває братовбивчий характер громадянської війни; • аналізує, узагальнює факти, порівнює та критично оцінює різні точки зору щодо діяльності видатних діячів під час визвольних змагань, методів боротьби та значення УЦР, гетьманського уряду П.Скоропадського, Директорії, причин поразки визвольних змагань та їх наслідків; обґрунтовує власну позицію із цих питань; викладає її у формі усної відповіді та історичного есе; • аргументує свою точку зору, посилаючись на історичні джерела, беручи участь у дискусіях та дебатах; • користуючись для самостійного пошуку інформації довідковою літературою, Інтернетом тощо, готує аналітичні доповіді, повідомлення, есе і реферати про основні події, пов'язані з діяльністю видатних особистостей української історії цього періоду. Тема 4. Видатні особистості у культурному і духовному житті України (1917—1921 рр.)( 8 год) Максим Рильсь- Володіючи предметними уміннями, учень (учениця); кий (1895 - 1964), • називає дати основних подій культурного і духовного життя видатний українсь- видатних діячів України в 1917—1920 рр.; кий поет, пере- • показує на карті місця і території, пов'язані із життям та дікладач, культурно- яльністю видатних особистостей; громадський діяч. • на основі різних джерел інформації розповідає про життя і Борис Лятошин- творчу діяльність Максима Рильського; ський (1894 -1968), • характеризує погляди Бориса Лятошинського; відомий україн- • порівнює ідеї та цінності, що були характерні для Василя ський композитор, Липківського на різних етапах його діяльності. диригент і педагог. Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): Василь Липківсь- • застосовує періодизацію вітчизняної та всесвітньої історії кий (1864 - 1937), як інструмент для розуміння ролі названих видатних особисвидатний діяч тостей у розвитку української культури 1917—1921 рр.; Української автоке- • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативфальної православ- них джерел інформації виокремлює та пояснює характерні 13

ної церкви, митрополит київський і всієї Русі. Агатангел Кримський (1871 1942), видатний український вчений, письменник, сходознавець, історик української мови і літератури. Дмитро Багалій (1857 - 1932), український історик, архівознавець, громадський діяч

ознаки культурної політики Агатангела Кримського; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням і наслідками державотворчих процесів та культурного розвитку в Україні у зазначений період і діяльністю Дмитра Баталія; • спираючись на загальнолюдські та національні цінності, оцінює роль видатних особистостей у розвитку науки, освіти і мистецтва; • аналізує, узагальнює факти, порівнює та критично оцінює різні точки зору щодо впливу названих видатних діячів на духовне життя населення України; обґрунтовує власну позицію із цих питань; викладає її у формі усної відповіді та історичного есе; • характеризує, порівнює, узагальнює та критично оцінює роль цих особистостей у розвитку культури України в контексті аналогічних загальноєвропейських і світових процесів, ідеї та цінності, що були характерні для тогочасної культури, зіставляє із сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців; • користуючись для самостійного пошуку інформації довідковою літературою, Інтернетом тощо, готує аналітичні доповіді, повідомлення, есе і реферати з проблем розвитку вітчизняної культури та духовного життя названих видатних особистостей. Тема 5. Видатні особистості в історії рідного краю (1900—1920 рр.) (3 год) Іван Нечуй-Левиць Володіючи предметними уміннями, учень (учениця): кий. (1838 - 1918), • називає основні події та процеси історії краю, пов'язані з видатний українсь- видатними особистостями, і співвідносить їх із подіями й кий прозаїк, який ві- процесами вітчизняної та європейської історії; дкрив нову сторінку • показує на карті просторові межі краю, місця основних пов розвитку українсь- дій регіональної історії, пов'язаних із видатними особистоскої прози, створив тями; класичні зразки пси- • на основі різних джерел інформації (текстів, фрагментів ісхологічної соціаторичної літератури, писемних та речових історичних джерел, льно-побутової пові- інтернет-ресурсів, ілюстрацій, фондів та експонатів музеїв, іссті й оповідання. торичних пам'яток) описує головні події життя та діяльності видатних осіб в історії краю у 1900-1921 рр.; Лев Симиренко. (1855 - 1920), • характеризує особливості духовного та суспільного життя український плодо- видатних діячів краю; вод. • складає характеристики та політичні портрети видатних діМихайло Драй- ячів в історії краю; • готує доповіді, повідомлення, реферати про важливі події з Хмара. (1889 - 1939) видат- життя та діяльність відомих жителів краю, виступає перед ний український ді- класом, батьками, місцевою громадою. яч, педагог, пись- Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): • бере участь у групових та індивідуальних дослідженнях, менник. 14

проектах, краєзнавчих походах, презентаціях та конференціях, діяльності місцевих музеїв, виготовленні засобів навчання для уроків історії, пропагандистській краєзнавчій роботі серед населення, діяльності щодо збереження пам'яток історії культури краю 11 КЛАС. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (35 год) Тема 1. Видатні особистості Української СРР в умовах нової економічної політики (1921- 1928 рр.) (8 год) Григорій Гринько Володіючи предметними уміннями, учень (учениця): (1890 - 1938), україн- • називає хронологічні межі періоду економічної та соціаський політичний ді- льної стабілізації в Україні та співвідносить їх із відповідяч. ними періодами у діяльності названих видатних осіб; Олександр Шумсь- • показує на карті місця проживання цих видатних українців кий (1890 - 1946), у 1921 — 1928 рр.; український полі- • аналізує і підсумовує основні факти життя й діяльності тичний діяч. Григорія Гринька; Микола Хвильовий • визначає сутність політики Олександра Шумського; (1893 - 1933), україн- • характеризує погляди Миколи Хвильового; ський письменник, • визначає та обґрунтовує зв'язки між політикою непу, вхопубліцист. дженням України до складу СРСР, політикою українізації й Олександр Довжен- основними тенденціями розвитку вітчизняної культури та ко (1894 - 1956), ви- духовного життя видатних діячів. датний український Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): кінорежисер, пись- • застосовує періодизацію загальносвітового та європейсьменник, художник кого історичного процесу як інструмент для розуміння особливостей діяльності видатних особистостей УСРР у 1921 — 1928 рр.; • використовує карту як джерело інформації про життя та діяльність названих видатних осіб; • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації: • аналізує, узагальнює факти та різні позиції щодо впливу видатних діячів на входження України до складу СРСР, впровадження непу та політики «українізації», обґрунтовує власну позицію з цього питання; викладає її у формі усної відповіді та історичного есе; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням та наслідками діяльності названих видатних осіб у процесі входження України до складу СРСР, впровадження непу, політики українізації; • спираючись на загальнолюдські та національні цінності, оцінює здобутки й проблеми культурного та духовного життя видатних особистостей в Україні у 1921 – 1928 рр.; 15

• характеризує, порівнює, узагальнює та критично оцінює внесок цих видатних діячів у входження України до складу СРСР, запровадження непу та політики «українізації» в контексті процесів європейської та світової стабілізації. Тема 2. Видатні особистості у роки радянської модернізації України (1929-1938 рр.). (5 год) Лесь Курбас Володіючи предметними уміннями, учень (учениць): (1887 - 1937), видат- • називає хронологічні межі періоду у зв'язку з діяльністю ний український теа- названих видатних діячів в Україні та співвідносить їх із потральний діяч і ре- діями і процесами в країнах Європи та світу, показує на карті основні місця проживання цих видатних осіб; жисер. Володимир Філатов • на основі аналізу різних джерел інформації описує події та (1875 - 1956), видат- явища, пов'язані з діяльністю Леся Курбаса; ний український оф- • аналізує й узагальнює факти, пов'язані з діяльністю назватальмолог та хірург, них видатних особистостей та її впливом на процес радянсьакадемік АН України кої модернізації України; • характеризує культурні процеси та оцінює підсумки кульз 1939 р. Юрій Кондратюк турницької діяльності видатних діячів. (1897 - 1941), видат- Набуваючи предметні компетентності, учень (учениць): ний учений-винахі- • застосовує періодизацію загальносвітового та європейсьдник, один із перших кого історичного процесу як інструмент для розуміння особтворців ракетної тех- ливостей діяльності зазначених видатних особистостей та її ніки і теорії кос- впливу на розвиток радянської України у 1929—1938 рр.; мічних польотів. • використовує карту як джерело інформації про місце проживання цих видатних діячів; • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації аналізує, узагальнює факти та різні точки зору щодо діяльності Володимира Філатова, Юрія Кондратюка; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням та наслідками діяльності названих видатних особистостей для процесів радянської модернізації й утвердженням тоталітарного режиму, особливостями і суперечностями духовно-культурного розвитку суспільства, зрушеннями у свідомості та психології населення, змінами у повсякденному житті; • спираючись на загальнолюдські й національні цінності, оцінює здобутки та проблеми культурного і духовного життя видатних діячів України у 1929 – 1938 рр.; • характеризує, порівнює, узагальнює та критично оцінює різні точки зору щодо ставлення названих видатних особистостей до процесів радянської модернізації, утвердження тоталітарного режиму, їхніх поглядів на рівень та спосіб життя населення, пропагандистський ідеал та ціннісні орієнтації 16

радянської людини. Тема 3. Видатні особистості Західноукраїнських земель і в 1921—1938 рр. (8 год) Євген Коновалець Володіючи предметними уміннями, учень (учениць): (1891 - 1938), вій- • називає у хронологічній послідовності головні події життя ськовий і політичний видатних особистостей в західноукраїнських землях у зазнадіяч, голова проводу чений період, співвідносить їх із подіями і процесами в раОУН 1929-1938 рр. дянській Україні, країнах Європи, складає синхроністичну Степан Бандера таблицю; (1909 - 1959), полі- • показує на карті місця проживання видатних осіб Західної тичний діяч, ідеолог України; українського націо- • на основі аналізу різних джерел інформації описує головні нального руху. події, пов'язані з діяльністю Євгена Коновальця; Дмитро Донцов • характеризує і порівнює події життя Степана Бандери; (1883 - 1973), вида- • аналізує, узагальнює факти, визначає причини та наслідки тний український важливих подій політичного, соціального та культурного публіцист, політич- життя Дмитра Донцова, формулює власні оцінки цих подій; ний діяч, літератур- • визначає сутність політики В'ячеслава Липинського; ний критик. • визначає та обґрунтовує особливості діяльності Августина В'ячеслав Липин- Волошина. ський (1882 - 1931), Набуваючи предметні компетентності, учень (учениць): засновник консерва- • застосовує періодизацію загальносвітового та європейсьтивної течії в україн- кого історичного процесу як інструмент для розуміння осоській політичній ду- бливостей життя й діяльності видатних особистостей в замці та історіографії. хідноукраїнських землях у 1921 – 1938 рр.; Августин Волошин • використовує карту як джерело інформації для з'ясування (1874 - 1945), дер- особливостей біографій видатних осіб у розвитку західножавний, громадсь- українських земель у складі інших держав; кий, науковий, куль- • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативтурний діяч, профе- них джерел інформації виділяє та пояснює характерні ознаки сор математики і фі- процесів розвитку поглядів видатних особистостей у 1921— зики, очолював Хри- 1938 рр.; стиянську народну • обґрунтовує зв'язок між, сутністю, значенням та наслідпартію (ХНП), пре- ками діяльності названих видатних осіб у процесі входження зидент Карпатської західноукраїнських земель до складу Польщі, Румунії, ЧехоУкраїни словаччини Тема 4. Видатні особистості України в роки Другої світової (1939—1945) і Великої Вітчизняної воєн (1941—1945 рр.) (8 год) Михайло Кирпонос Володіючи предметними уміннями, учень (учениць): (1892 - 1941), воє- • показує на карті території, де відбувалися події, пов'язані начальник, генерал- із життям названих видатних осіб в роки Другої світової та полковник, Герой Великої Вітчизняної воєн; Радянського Союзу • на основі різних джерел інформації описує героїчні події, (1940 р.). пов'язані з діяльністю Семена Тимошенка; 17

• характеризує діяльність Сидора Ковпака, надає їй власну оцінку; • складає характеристики й політичні портрети видатних українських полководців та героїв війни; • порівнює різні точки зору, що існують в історичній науці відносно діяльності названих видатних осіб у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, та визначає власну позицію з цього питання; • розповідає про Михайла Кирпоноса та висловлює власну позицію щодо його ролі в історії Другої Світової війни; • готує доповіді, повідомлення і реферати про основні події, пов'язані з діяльністю названих видатних особистостей в роки Другої світової й Великої Вітчизняної воєн, та їхні героїчні подвиги. Набуваючи предметні компетентності, учень: • застосовує періодизацію Другої світової та Великої Вітчизняної воєн як інструмент пояснення суті історичних подій, пов'язаних із життям і діяльністю названих видатних особистостей в історії України; • використовує карту як джерело інформації для з'ясування фактів, пов'язаних із діяльністю видатних особистостей в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. ... • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації: • розкриває характерні ознаки творчості Остапа Вишні; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням і наслідками участі Андрія Мельника у подіях Другої світової війни; • аналізує, узагальнює факти, порівнює та критично оцінює різні точки зору щодо стратегії й тактики ведення військових дій Семена Тимошенка, Сидора Ковпака, Андрія Мельника, обґрунтовує власну позицію з цих питань, викладає її у формі усної відповіді та історичного есе Тема 5. Видатні особистості України в перші повоєнні роки (1945—початок 50-х рр.) ( 3 год) Роман Шухевич Володіючи предметними уміннями, учень (учениця): (псевдонім Тарас • називає головні події, пов'язані з біографіями названих Чупринка) (1907 - видатних осіб, у хронологічній послідовності; 1950), український • показує на карті території та місця, пов'язані із життям і політичний і війсь- діяльністю видатних особистостей; ковий діяч, головно- • визначає умови, сутність і особливості діяльності Романа командувач Україн- Шухевича; ської повстанської • характеризує погляди Йосипа Сліпого; армії (1943-1950). • зіставляє різні точки зору щодо цих питань та дає їм власну оцінку; Йосип Сліпий Семен Тимошенко (1895 - 1970), воєначальник, маршал Радянського Союзу. Сидір Ковпак (1887 - 1967), український радянський військовий і державний діяч, генералмайор з 1943 р. Андрій Мельник (1890 - 1964), видатний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, один із лідерів ОУН. Остап Вишня (1889 - 1956), український письменниксатирик, гуморист, перекладач

(1892 - 1984), вида- визначає зв'язки між відбудовчими процесами, особливостний український це- тями політичного життя і суперечливими явищами у розвирковний діяч тку культури та духовного життя названих видатних особистостей. Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця): • застосовує періодизацію загальносвітового та європейського історичного процесу як інструмент для розуміння особливостей біографій видатних діячів УРСР у 1945—на початку 1950-х рр.; • використовує карту як джерело інформації про місце проживання цих видатних осіб; • на основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації: • виділяє та пояснює характерні риси діяльності Романа Шухевича і Йосипа Сліпого у 1945—на початку 1950-х рр.; • обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням і наслідками діяльності Трохима Лисенка (1898—1976), радянського агронома, біолога, академіка АН УРСР (1934); • спираючись на загальнолюдські й національні цінності та спогади рідних і близьких старшого віку, оцінює трудовий героїзм названих особистостей в роки відбудови країни, наслідки ідеологічних кампаній, спрямованих проти інтелігенції; • аналізує, узагальнює факти, порівнює та критично оцінює різні точки зору щодо протистояння радянської влади й ОУН та УПА, зрушень у ціннісних орієнтаціях названих видатних діячів в умовах відбудовчих процесів та радянізації західних областей України, обґрунтовує власну позицію з цих питань, викладає її у формі усної відповіді та історичного есе. Тема 6. Видатні особистості в історії рідного краю у 1921—на початку 50-х рр. (3 год) Василь Симоненко Володіючи предметними уміннями, учень (учениця): (1935 - 1963) видат- • називає основні події та процеси в історії краю, пов'язані з ний український гро- видатними особистостями, і співвідносить їх із подіями й мадський діяч, пись- процесами вітчизняної та європейської історії; менник. • показує на карті просторові межі краю, місця основних подій регіональної історії, пов'язаних із видатними особисОлексій Чуприна (1908 - 1993) видат- тостями; ний український гро- • на основі різних джерел інформації (текстів, фрагментів мадський діяч, коб- історичної літератури, писемних та речових історичних зар. джерел, інтернет-ресурсів, ілюстрацій, фондів та експонатів музеїв, історичних пам'яток) • описує головні події та явища життя й діяльності видатних осіб, пов'язані з історією краю, у 1921—на початку 50-х рр.; 19

• характеризує особливості духовного та суспільного життя видатних діячів краю; • складає характеристики та політичні портрети видатних історичних діячів краю; • готує доповіді, повідомлення, реферати про важливі події та діяльність відомих жителів краю та виступає з ними перед класом, батьками, місцевою громадою. Набуваючи предметні компетентності, учень (учениця) бере участь у групових та індивідуальних дослідженнях, проектах, краєзнавчих походах, презентаціях та конференціях, діяльності місцевих музеїв, виготовленні засобів навчання для уроків історії, пропагандистській краєзнавчій роботі серед населення, діяльності зі збереження пам'яток історії культури краю.

Видатні особистості України ХХ століття

Андрей Шептицький Андрій Шептицький нардився 29 липня 1865 року в родовому маєтку графа Івана Шептицького в селі Прилбичах неподалік Явора на Львівщині. Його мати Софія була дочкою відомого письменника Олександра Фредра. Мала семеро синів, трьох з яких батько назвав на честь галицьких князів Романом, Левом і Юрієм. Високоінтелегентним обдарованим зростав Роман, який з юних років відзначався богомільністю. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у м. Кракові (Польща). Після закінчення 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному ф-ті Краківського та Вроцлавського університетівтів. У 1888 році здобув науковий ступінь доктора права.У1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. 28.5.1888 вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 22.08.1892 був висвячений на священика у Перемишлі, згодом - магістр новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892-96), а з 20.06.1896 - ігумен монастиря Св. Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер м. Червоноград Львівської обл.). У 1899р. імператор Франц Иосиф І іменував Шептицького станіславським єпископом, а папа римський Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.09.1899). Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського Шептицький ( 1900) був номінований галицьким митрополитом. Інтронізація відбулась 1901 року у соборі Св. Юра у Львові. Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 р. Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукр. землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1901р. підтримав Сецесію українських студентів Львівського університетуту.У 1902р. метрополит поставив питання про необхідність відкриття укр. гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а 1910 на засіданні палати панів вимагав створення укр. ун-ту у Львові. Дбав про орг-цію фахової підготовки молоді. З цією метою 21

сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловащі. Шептицький сприяв і розвитку української культури. 1905 року заснував церковний музей (згодом перейменовано у національний музей ім. метрополита А. Шептицького). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. На кошти метрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, а також майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. У 1903 р. заснував Народну лічницю, яку 1930-38рр. перетворили на сучасний шпиталь. Шептицький був ініціатором і засновником Зем. банку у Львові (1910), підтримував діяльність укр. культурно-просвітницьких т-в «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національнорелігійного життя у західноукраїнських землях. З його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської Капітули. У1901 р. заснував чин Св. Теодора Студита,у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли сх. обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, студиток, милосердя, Св. Вікентія, Св. Иосифа, священномученика Йосафата. Скликав синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. Важливою була екуменічна та унійна діяльність Шептицький У цих справах він двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Заснував Рос. католицьку церкву. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, у 1908р.направив туди для місійної діяльності ченцівстудитів.У 1907р. Шептицький добився призначення єпископа для США, а 1912 року і для українських поселенців у Канаді. В 1910р. брав участь у Євхаристійному конгресі в Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (190727рр.), у Бельгії створив східну. гілку ордену бенедиктинців. Після окупації Львова російськими військами на початку Першої світової війни метрополит Шептицький був( 18.09.1914 )заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом - до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917року звільнений. У1917р. провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917р. організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, метрополит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради. У вересні 1917р. Шептицький повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28.02.1918 у Палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з урахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з УНП (див. Берестейський мир 1918). З жовтня 1918р. - член Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР 1918-19. Під час українсько-польської війни 1918-19рр. інтернований польськими властями, 16.12.1920 здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав на візитацію українських поселень у Північній та Південній Америці. У своїх виступах обстоював ідею 22

незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності у західноукраїнських землях. Після повернення у кінці вересня 1923р, Шептицького заарештовано та інтерновано у м. Познані. Лише після особистого звернення римського папи Пія XI його звільнили, і в січні 1924р, Шептицький повернувся до Львова. У міжвоєнний період продовжував роботу з розбудови греко-католицької церкви. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове т-во (1929), Укр. католицький ін-т церк. з'єднання ім. метрополита Рутського ( 1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голландського унійного апостолату, у Бельгії - східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії. В умовах польськоЇ окупації Галичини постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику, репресивні акції уряду в Галичині та Волині в 1930р., Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Шептицький неодноразово звертався до керівників Польської держави, добиваючись припинення «пацифікації»..В 1933 році метрополит разом з іншими єпископами підготував (видав) послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності метрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. У1938р. склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Шептицького та інших церковних діячів до папи римського Пія XI польська влада припинила нищення православних церков. У березні 1939р. метрополит вітав проголошення незалежності Карпатської Україна. Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров'я і похилий вік, Шептицький намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Шептицький закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, метрополит таємно (1939) висвятив на єпископа свого наступника - ректора Львівської духовної семінарії отця Й. Сліпого. У жовтні 1939р. Шептицький призначив екзархів для вірних візант.ійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. М. Чарнецького для Волині та Полісся, о. К. Шептицького для Росії та Сибіру та ін. На поч. радянсько-німецької війни (1941-45рр.) метрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави - Українського державного правління на чолі з Я. Стецьком (лист Шептицького від 1941). У1941р. Шептицький очолив Українську Національну Раду, а 1944 - Всеукраїнську Національну Раду. Метрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсканцлера Г. Гіммлера. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції.В 1942р. було видано пастирський лист митрополита 23

«Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил укаїнського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Помер митрополит в1944р. Похований у крипні собору Св. Юра у Львові. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть у хронологічній послідовності основні події життя Андрея Шептицького. 2. Обґрунтуйте важливість унійної діяльності Шептицького. 3. Дайте оцінку вкладу Шептицького у поширенні і зміцненні католицької церкви в Україні. 4. Складіть історичний та політичний портрети Андрея Шептицького.

Сергій Єфремов У пантеон визначних діячів української культури Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) увійшов передусім як видатний знавець української літератури й мови, як історик літератури та літературний критик. Більшості наших сучасникам він знаний як автор відомої "Історії українського письменства". Але крім наукової праці він активно займався й політикою в підросійській Україні. В українській історії С.Єфремов залишився як громадськополітичний діяч, який брав участь у заснуванні та роботі Загальної безпартійної української організації, Української радикально-демократичної партії, Товариства українських поступовців, як державний муж, оскільки свого часу був заступником голови УНР, членом уряду УНР, зрештою - як блискучий публіцист, редактор і співробітник цілого ряду часописів. Національну самосвідомість, що з часом перетворилась в жертовний патріотизм, юний Сергій, син священика, здобував самотужки, підкріплюючи її ідеями з роздобутих українських книжок та зустрічами з українськими діячами. Це самоусвідомлення себе українцем дозріло й закріпилось у Києві, куди Єфремов, покинувши рідну домівку, переїхав вчитись, спочатку в духовній семінарії, потім - у Київському університеті Св. Володимира на юридичному факультеті (1895-1901). Саме у Києві формуються його політичні уподобання під впливом лекцій, доповідей, зустрічей з відомими діячами української історії та культури М.Грушевським, В.Антоновичем, О.Кониським. У 90-х рр. XIX ст. українська інте24

лігенція "помірковано-культуротворчої орієнтації" гуртувалась навколо російськомовного часопису "Киевская старина", який, проте, відбивав українську національну позицію. Серед представників цього кола діячів С.Єфремов виділяв О.Кониського, із яким найбільше й зблизився, і який став для нього взірцем патріотизму і громадянських чеснот, розбудив у нього інтерес до шевченкознавства. Hhh Сергій Олександрович сприйняв ідеали драгомановського соціалізму, який ґрунтувався на гуманізмі та етичному розумінні громадської справедливості. Йому імпонувала думка Драгоманова про те, що "соціялізм може справдитися в житті тільки на ґрунті широкої політичної волі й глибокого демократизму та що без цих обставин не може навіть бути успішної пропаганди ідей соціялізму". Прикметно, що ліберальний націоналізм, забарвлений драгомановським соціалізмом і демократизмом, захоплення українством вивели Єфремова з-під впливу марксизму. Він не звабився марксистськими ідеями. Його світогляд, який у цілому зазнав різноманітних філософських, політичних та літературних впливів, сформувався як світогляд соціаліста-українця, що й відбилося у його політичній і публіцистичній роботі. Тому одне з основних завдань своєї діяльності С.Єфремов визначав так: "і наша власна вигода, і справедливість вимагають того, щоб ми знов усі повернулися до свого коріння… Ми повинні стати українцями… ми мусимо перестати соромитись свого роду, своєї породи, та вернутися до свого народу і дбати, щоб і він мав однакові права з усіма іншими народами на світі". Долучившись у часи навчання до політичного життя, С. Єфремов у 1897 р. бере участь у створенні таємної Загальної безпартійної української організації (ЗБУО) і поринає з головою у роботу видавничого гуртка, заснованого ЗБУО. Цей гурток, під назвою "Вік", поступово перетворюється на потужне товариство, в якому Сергій Олександрович виконує обов'язки заступника голови видавничої комісії, і спрямовує відповідальну редакторську роботу по упорядкуванню 3-томної антології "Вік", присвячену століттю українського письменства. H hhУ 1903-1904 рр. організація виробила проект платформи своєї діяльності. Її зміст зосереджувався на таких основних вимогах: автономія для України та інших складових частин Росії; федеративність Росії; створення парламентаризму для загальноросійських справ і крайових сеймів; повна воля національного життя; українізація навчальних та адміністративних закладів. У 1904 р. було ухвалено нову назву організації - Українська демократична партія (УДП), затверджено проект програми, куди увійшли вимоги з проекту платформи ЗБУО. Так Єфремов остаточно виходить на арену громадсько-політичного життя України напередодні першої російської революції. І хоча він належав до молодшого покоління діячів українського руху, однак став рівноправною політичною фігурою поряд із такими особистостями, як М.Грушевський, Б.Грінченко, Д.Дорошенко. hhh1905-1906 рр. стали найбільш плідними у діяльності молодого політика. Разом із Б.Грінченком і Ф.Матушевським - представниками лівої частини розколотої на початку 1905 р. УДП, Сергій Єфремов засновує Українську радикальну партію (УРП). Після об'єднання УДП і УРП у грудні того ж року в Українську радикальнодемократичну партію (УРДП) її представники висувають, перш за все, гасла автономії України та земельної реформи. Вирішення останнього питання настільки приваблювало Єфремова, що він його активно відстоював, працюючи в інших організаціях, серед яких заснований в Україні у 1905 р. Селянський Союз та утворена 1906 25

р. Народна соціалістична партія, представники якої гуртувались навколо журналу "Русское богатство". Крім того, вважаючи, що основне питання для селян - аграрне, - було невиразно сформоване в програмі УРДП, С.Єфремов паралельно брав участь і у діяльності російської організації "Крестьянский Союз", метою якої було вироблення серед селянства розуміння сутності політичної ситуації у Росії та усвідомлення своєї ролі у визвольному русі. Саме за участь у діяльності Київської філії "Крестьянского Союза" Єфремов був на початку 1906 р. заарештований. Hh hРоботу в політичних партіях Сергій Олександрович поєднував із публіцистичною діяльністю та участю в періодичних виданнях, за що теж неодноразово піддавався арештам. Так, він пережив обшук, вилучення вже надрукованого матеріалу та арешт напередодні виходу першого числа газети "Громадське слово" (у 1905 р.). Після його звільнення газета таки вийшла (під новою назвою - "Громадська Думка"), але невдовзі - нова заборона, і новий арешт співробітників, серед яких був і С.Єфремов. Його знову було заарештовано за переховування в редакції газети революційних видань, що надходили з Росії, і протримано в ув'язненні близько 5 місяців. Та все-таки редагована ним газета під назвою "Рада" побачила світ 1906 р. Щоденна українська газета стала дітищем і віддушиною для Сергія Олександровича. Єфремов працював у ній і як кореспондент, і як автор численних статей, і, зрештою, як член редакційної колегії. Hh h hhh Тематика статей, уміщених С.О.Єфремовим упродовж кількох років на шпальтах газети, була різнобічною, зокрема це: огляд українського життя, рецензії на українські видання, статті про українських письменників, політичні статті, спрямовані проти чорносотенців, російських українофобів, антисемітів. Прикметно, що і пізніше, в 1917-1918 рр., в оновленій "Новій Раді", він знову порушуватиме наболілі та актуальні питання українства, але вже суголосні подіям того часу, виступатиме проти більшовиків, їхнього терору, їхньої руйнівної роботи (статті "На вістрях штиків", "Руїнницькою стежкою", "Порохня сиплеться" та ін.). hh hВ часи післяреволюційної антиукраїнської царської реакції Сергій Олександрович був одним із провідників Товариства українських поступовців (утворене 1908 р.), секретарем Ради ТУПу, входив до керівного складу створеного в Петербурзі на підтримку депутатів Державної Думи Петербурзького парламентського політичного клубу "Українська думська громада" (1908 р.). ggggУ березні 1917 р. "Радою об'єднаних громадських організацій міста Києва" був створений "Виконавчий комітет", який протягом перших трьох місяців після Лютневої революції представляв владу Тимчасового уряду в Києві. Головою Комітету було обрано барона Ф.Штейнгеля. З українських діячів його членами стали А.Ніковський, М.Порш та С.Єфремов. Входження до складу Комітету одночасно представників поміркованих російськомовних кіл та українства говорило про єдність їх поглядів щодо федеративного устрою Росії. С.Єфремов, як і інші українці в складі Комітету, був прихильником позиції Тимчасового уряду стосовно вирішення українського питання. Проте ідея національного визволення, що стала однією з провідних під час Лютневої революції, не була одноголосно прийнята членами цього Комітету. Відвідавши кілька разів збори Виконавчого Комітету (який проіснував недовго - до червня 1917 р.) С.Єфремов відійшов від участі в ньому і занурився в роботу з організації власне українського державного органу. 26

HhhБурхливі революційні події 1917 р. висували на порядок денний вимогу про створення в Україні єдиного центру, навколо якого об'єдналися б усі українські сили. Таким центром стала Українська Центральна Рада, утворена на початку березня на загальних зборах українських організацій та політичних партій, які відбулись у Києві. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. У квітні того ж року відбувся Український Національний Конгрес. На якому було по суті легалізовано статус Української Центральної Ради як найвищого органу крайового управління та обрано її керівників. Головою залишився Михайло Грушевський, а його заступниками стали Сергій Єфремов та Володимир Винниченко. У червні, коли Центральна Рада обрала Генеральний Секретаріат як уряд України, Сергій Олександрович очолив секретаріат із міжнаціональних справ. Це було визнанням багаторічної діяльності Єфремова як політика. Почали реалізовуватись політичні гасла, які незмінно відстоював С.О.Єфремов: здобули широку підтримку серед населення ідея автономного статусу України в межах федерації, заклики до відновлення національних традицій, вільного розвитку мови, шанування рідної історії. Разом з В.Винниченком С.Єфремов виконував досить поважну мінею, керуючи делегацією до Петербурга, яка подавала Тимчасовому урядові "Декларацію Української Центральної Ради" із вимогою визнання національно-територіальної автономії. Не полишав Єфремов і партійної роботи, очоливши Українську партію соціалістівфедералістів (так у 1917 р. стали називати себе члени ТУП). hhhНайбільший вплив у тодішньому уряді мали соціал-демократи та соціалреволюціонери. Поміркована інтелігенція, серед якої був і С.О.Єфремов, втрачала вплив в уряді. Особливо після проголошення I Універсалу УНР, коли С.Єфремов виявив нерішучість під час підписання цього документа. Сергій Олександрович вважав, що уряд бере на себе велику відповідальність, проголошуючи створення нової держави, із якою він не зможе справитись. Лідер соціалістів-федералістів досить реально оцінював загальний стан розвитку національної самосвідомості мас і ту ситуацію, в якій опинився уряд. Його цілком підтримали колеги по партії. Адже оголосити державність замало, її треба ще й створити, а для цього, крім емоційнопатріотичних почуттів, потрібно докласти ще й великих зусиль, знань, досвіду, матеріальних засобів. Створити власні органи державного управління там, де їх ніколи не було. А це за кілька місяців виконати неможливо. До цього додались й особисті стосунки з М.Грушевським, який прихилився до молодих соціалістівреволюціонерів і цим, як вважали федералісти-поступовці, "зрадив" їх. Вищезазначені причини, посилені тенденцією політичного розшарування у складі Центральної Ради напередодні переобрання Генерального Секретаріату у серпні 1917 р., спонукали Сергія Єфремова до рішення змінити портфель секретаря з міжнаціональних справ на статус негласного лідера УПСФ. Після виходу з уряду УНР у серпні 1917 р. він сконцентрував свою увагу на газеті "Нова Рада". Як бачимо, С.Єфремову належало досить вагоме місце в політичному житті України перших десятиліть ХХ ст. І весь цей час - від періоду заснування Української демократичної партії до революції 1917 року - він зберіг вірність своїм переконанням: С.О.Єфремов відстоював ідею автономії України. В роботі "З громадського життя на Україні" він чітко виділяє складові українського суспільства: "Два пункти найдужче звертають увагу на себе в українстві. Дві риси найбільш йому притаманні і так органічно з ним зв'язані, що без 27

них не можна й самого українства уявити. Це - демократизм та автономизм (на федеративній основі)". Причому демократизм для нього - це "соціалізм, діяльність на користь трудящих людей та боротьба за їх права особисті й громадянські". Що ж до питань автономії, то вона повинна надати "так звані національні права: право кожної нації на розвиток усіх форм своєї культурної опрічності, як от мова, письменство, тощо; право користуватися з усіх засобів, щоб ті культурні ознаки кохати й розвивати - отже, право на власну школу, власний суд і всі такі інші громадські установи, і, нарешті, як запоруку всіх тих прав - право кожної нації самій порядкувати всіма своїми справами економічними, політичними та культурними". hhhВплив народництва на світогляд С.Єфремова вилився у визнанні того факту, що саме народу належить головна місія визволення. Відтак багато сил він доклав до виховання громадянської свідомості народу, донесення основних ідей і цілей боротьби за допомогою друкованого слова. hhhПриклад С.Єфремова показує, що інтелігенція України на початку ХХ ст. поступово ставала політичною елітою нації. І постулат про те, що всяка еліта має свої завдання і цілі у державі, звучить досить доречно на адресу представників української еліти даного періоду. Якщо в монолітних державах еліта виявляє зацікавленість, перш за все, в економічному й соціальному добробуті, то українська еліта, поряд з соціально-економічними проблемами, намагалась найперше вирішити національно-політичні завдання. Це набагато ускладнювало її мету, як і те, що шлях до неї уявлявся еволюційним, а не революційним. В період же світових воєн та революцій це було просто неможливим. У цьому була особливість світогляду української еліти та недолік її переконань. hhhЕліта не завжди спроможна зберегти своє панування. Сама історія керує процесом зміни еліт. Чим пояснюється її падіння? Найчастіше - недостатнім рівнем політичного мистецтва чи політичної волі. Суперечки в Центральній Раді, у партії, змусили С. Єфремова піти з офіційної роботи. Як у 1917 р., так і в 1918 р., він не бажав занурюватися у міжпартійні чвари. Дезорганізованість та невміння тогочасної української політичної еліти вести адміністративну роботу, неспро- можність вирішити питання військової реформи, а до того ж і суперечки за керівні пости як у складі Центральної Ради, так і Директорії негативно відбились на подальшій долі держави. hhhУсі прогресивні політичні сили прагнули створити Українську державу. Але яку? І яким шляхом? С.Єфремов, як ми вже зазначили, дотримувався варіанта автономної демократичної держави. Специфіка ж української еліти проявилась у тому, що розходження в теоретичному й практичному здійсненні державотворення зробили неможливим згуртування всіх політичних об'єднань і сил у період побудови української держави. Гостра полеміка конфліктування була неминучим явищем тогочасного громадського життя. І хоча розбіжність у поглядах на питання державності була справді незначною, провідники українського руху так і не змогли організуватись і мобілізувати народ у пікові ситуації вирішальних подій. Хоча про організаційний фактор С.Єфремов говорив ще у 1909 р., задовго до буремних 1917-1918 рр.: "єдиний неминучий шлях для порізнених та розкиданих досі елементів, що мають, проте, одну спільну ідеологію та світогляд - це скласти одну організацію і вже організовано, систематично, відповідно до певної програми провадити ту роботу, яку випадково й неорганізовано, а через те і з малими результатами, роблять вони зараз. В організованості перша умова здобутків". 28

hhhТим часом до влади в Україні прийшла нова політична еліта, та, в якій С.Єфремов вбачав головну небезпеку для української справи. Уже у 1919 р. він повністю відходить від політичної роботи. Таку метаморфозу можна пояснити поворотом в історії самої держави, яка, прагнучи демократизуватися, перетворилася в тоталітарну. Hhh gggУ 20-30-ті рр. Єфремов сконцентрував весь свій потенціал на роботі в Українській Академії наук, заглибившись у наукову працю. Проте залишався при своїй позиції недовіри керівній владі більшовиків, чого не приховував, час від часу занотовуючи у своєму щоденнику: "Люди, з якими не то працювати - говорити не можна полюдському. Люди, які не розуміють або навмисне намагаються не розуміти найзвичайнісіньких речей, які намагаються все перекрутити, опоганити, розтоптати…", "але ж і політики! На підставі пліток, перлюстрованих і не вчитаних листів, приватних розмов або підслуханих відомостей - будують свої висновки… Пліткарі, а не політики!". Цієї позиції радянська влада йому не простила, як і активної діяльності в громадсько-політичному житті України на початку століття. Залишаючись патріотом своєї держави, активно працюючи на ниві національно-культурного відродження України, С.О.Єфремов для нової влади став "українським буржуазним націоналістом" і ключовою дійовою особою сфабрикованої ДПУ справи "Спілки визволення України" ("СВУ"). У липні 1929 р. Сергія Єфремова та цілий ряд інших наукових і громадських діячів, серед яких були його давні друзі та учні, було заарештовано. У квітні 1930 р. на процесі "СВУ", який проходив у тодішній столиці Радянської України Харкові, йому, як провідному діячеві цієї організації, було винесено смертний вирок, пізніше замінений на 10 років ув'язнення. Як закінчив своє життя політичного засланця С.О.Єфремов, невідомо. У 1939 р. інформація про його подальшу долю обривається. Hhhhhhhhhhhhhhhhhh hhhhНа тлі радянської політичної еліти, що формувалась на інших засадах, представник політичної еліти початку століття виглядав "білою вороною", не зумівши пристосуватись до умов тогочасної дійсності. Такі риси цієї еліти, як "сліпа відданість ідеологічним постулатам та вартостям радянської системи, віра у справедливість цього суспільного ладу, утопізм, етатизм у політичному мисленні" не були сприйняті Сергієм Єфремовим, а тому такі, як він, віддані справі представники українства, гинули, а на їх місце приходили "спритні комбінатори, пристосуванці, панівним гаслом яких було не висовуватись". … Сергій Єфремов - особистість неординарна. Вихована, шляхетна, освічена, яка сформувалась в політичного лідера не відразу (хоча і мала для цього підстави вже самим своїм соціальним походженням), а поступово, під впливом ідей, поглядів представників старшого покоління українського та російського громадського руху. Окресливши власні позиції й дотримуючись їх чітко та послідовно, ця людина здобула собі шану та авторитет серед однодумців, друзів, своїх опонентів та молодшого покоління українства. Відтак С.Єфремов має всі підстави бути віднесеним до тієї плеяди відомих українських громадсько-політичних діячів, яких коротко можна визначити - політична еліта України.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть основні події життя Сергія Єфремова. 2. Обгрунтуйте твердження: С.Єфремов рівноправна політична фігура з М. Грушевтвським, Б.Грінченком, Д.Дорошенком. 3. Складіть історичний портрет С.Єфремова - соціаліста-українця, публіциста, поліпттика. 4. Підготуйте повідомлення ( чи напишіть статтю) з теми «Ідея автономії України ссС.Єфремова».

Борис Грінченко Борис Дмитрович Грінченко (літературний псевдонім — Василь Чайченко) — видатний письменник, перекладач, фольклорист і етнограф, мовознавець-лексикограф, критик і публіцист, організатор періодичних і науково-популярних видань. Народився Борис Дмитрович 9 листопада 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині в дрібнопоміщицькій родині. Навчався в Харківському реальному училищі, але в 1878 р. був виключений з шостого класу і заарештований. Причина — зв’язок юнака з гуртком революційних народників. До кінця життя він потрапив під жандармське пильнування, а тяжкі тюремні умови спричинили невиліковну хворобу — сухоти. Деякий час працює канцеляристом, а в 1881 р. складає екстерном іспити на народного вчителя і здобуває посаду в сільській школі на Харківщині. За винятком 1886—1889 р., коли Б. Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, педагогічній діяльності він віддав десять років (1881—1893). Особливо плідним був для Грінченка період з 1887 по 1893 рік, коли він разом із своєю дружиною працював у приватній школі Христини Алчевської, відомої просвітительки і педагога. Як педагог Борис Дмитрович відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках, як-от: «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути», «Об украинской школе» та інших, він піддавав різкій критиці систему освіти, обстоював зв’язок навчання з життям народу. Грінченківською «Граматикою української мови» користувались наймолодші школярі. У 1917 р. був надрукований підручник Бориса і Марії Грінченків «Рідне слово. Українська читанка». Підручники привертали увагу школярів до усної народної творчості, до кращих зразків української літератури. 1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова, де працював дрібним службовцем у земстві. Він організовує перше в Україні справді народне видавництво (у його «штаті», крім самого Б. Грінченка та його дружини — української письменниці М. Загірньої, — не було нікого), яке випустило цілу бібліотеку народопросвітних видань. 30

З 1902 р. живе в Києві, багато працює як журналіст, очолює товариство «Просвіта». Б. Грінченко працює над упорядкуванням та редагуванням «Словаря української мови». Значною заслугою стало те, що в його словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України — як східної, так і західної. Не випадково саме на практиці Грінченкового словника ґрунтувався перший прийнятий у радянський час український правопис, що був затверджений у 1921 році Всеукраїнською академією наук. Виснажлива важка праця підірвала здоров’я письменника. У 1910 році Б. Грінченко поїхав на лікування до Італії, де й помер у травні. Тіло було перевезене в Україну і поховане на Байковому кладовищі в Києві. Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті, драматичні твори. Талановитий письменник у них з великою майстерністю відобразив картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі оповідання митця. Перші поетичні збірки вийшли в Харкові та Києві. Це — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887). У подальші роки до них додалися книжки «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Писання Б. Грінченка» (1903). Активно виступає Б. Грінченко в жанрах віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел з’явилася його «Книга казок віршем», яка вміщувала близько двадцяти творів і здобула велику популярність. Найактивнішим учасником літературного процесу в Україні Б. Грінченко був у 90-ті роки. Це період його творчого найвищого злету. У львівському журналі «Зоря» надрукована його повість «На розпутті» (1892), виходить найкраща поетична збірка «Під хмарним небом» (1893), першу премію на конкурсі в Галичині (1895) здобуває історична драма «Ясні зорі», в цей же період написано чимало повістей, найповніші збірки оповідань, гострі виступи в літературній критиці. Цікавою є мала проза письменника. Б. Грінченко був великим педагогом, і тому вмів глибоко і вмотивовано відтворювати дії та вчинки своїх героїв, розкривати їх психологію. Визначна особа, котра була волосним писарем, а тепер пішла «угору», наганяє страху і на вчителя, що потерпав від «компетентної» перевірки, і на дітей. Вірогідність зображеного підтверджується спогадами самого письменника, який, учителюючи, зазнавав постійних переслідувань з боку шкільного начальства та сільських властей. Продовжується ця тема і в оповіданні «Непокірний» (1886). Основний напрям зображення — сатиричний. Не шкодуючи в’їдливих мазків, автор створює відворотні портрети тупих, обмежених багатіїв, у лабети котрих потрапив учитель. Його поведінка викликає настороженість і підозру з боку представників сільської влади — волосного старшини Пастушенка, поліцейського урядника Швидкова, волосного писаря Льовшина, сільського старости Губаня і поштаря Цупченка. Для боротьби з непокірним вчителем Василем Дмитровичем вони обирають найпідліші засоби. У нього було виявлено «пропаганду» й звільнено зі школи. Адже він не мав «благородного виду», розмовляв «по-мужицькому», грав у м’яча з дітьми, ще й підгодовував їх за свій кошт. Значно пізніше відірвану від народних джерел і зокрема від рідної мови, систему освіти Б. Грінченко викрив у оповіданні «Дзвоник» (1897). 31

Оповідання «Дзвоник» за темою і характером розгортання конфлікту не має аналогів в українській літературі. У ньому йдеться про семирічну сироту Наталю, яку після смерті матері віддали до міського притулку. Вся увага письменника зосереджена на зображенні моральних страждань дитини, що опинилась у зовсім незнайомому середовищі, серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Наталя довго не може звикнути до нових умов життя. Ровесниці дівчинки ставляться до неї зневажливо, насміхаються, не прощаючи жодного промаху, продумують образливі прізвиська — «ляпало», «селючка», «сонна середа». Але найбільших страждань зазнає вона через середа». Але найбільших страждань зазнає вона через нерозуміння чужої мови: «… ніяк не могла звикнути до нових умов життя». Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає. Через роздуми маленької людини автор показує, як її внутрішній біль переростає у відчай і в самотній душі з’являється думка про самогубство.Грінченко співчутливо описує отупіння здібної дівчинки, ілюструючи істину, давно відкриту вченими: відречення від рідної мови рано чи пізно викликає інтелектуальне зубожіння нації. Майстерно розкриває письменник беззахисність та вразливість людської душі в оповіданні «Каторжна» (1888), де напівсирота Докія після того, як у дім увійшла лиха мачуха, ураз і вже до кінця свого короткого віку замкнулася в собі, перетворилася у «каторжну». То була реакція на відсутність ласки, доброти, сама ж дівчина могла б наділити цими якостями багатьох. Зневажена шахтарем Семеном, вона мститься відступникові й гине. Цей актуальний мотив звучить і в оповіданні «Украла» (1891), хоча тут мудрий учитель Василь Дмитрович зробив усе так, щоб у голодної дівчинки Олександри, котру впіймали на крадіжці їжі, не травмувалася душа, щоб не виросла з неї ще одна «каторжна». Дочка сільського писаря-п’янички вкрала у подруги хліб. Обурені школярі вже готові вчинити свій дитячий самосуд. Глибока людяність вчителя допомогла всім знайти вірний вихід із складної ситуації. Олександра призналася у крадіжці і пояснила причину скоєного: вже другий тиждень у них немає чого їсти, батько пропиває всі гроші. Учні були вражені гіркою правдою чужого життя, зрозуміли жорстокість своєї поведінки і, чим змогли, допомогли дівчинці. Школярі отримали урок людяності і доброти, який запам’ятається їм назавжди. Видатний педагог Б. Грінченко глибоко знав дитячу психологію, умів нерозривно поєднувати у своїх творах моральний, соціальний і патріотичний аспекти. Щирим гуманізмом пройняті оповідання «Ксеня» (1885), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891). Діяльність Б. Грінченка — один з прикладів невтомного громадянського служіння народові України. Вершиною наукової і культурно-просвітницької діяльності письменника став укладений ним чотиритомний «Словарь української мови», що здобув високу оцінку фахівців. Його ім’я стоїть поряд з іменами М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, В. Самійленка, А. Кримського та інших видатних митців кінця XIX — початку XX ст. 32

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть у хронологічній послідовності основні події життя Б. Грінченка. 2. Спираючись на загальнолюдські та національні цінності, оцініть суперечливі процеси участі Б. Грінченка у модернізації повсякденного життя населення.

Іван Франко Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства останньої чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших місць. Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко за її межами. Провідною зорею його трудного життя, що весь час ―воєнним табором тяглося‖, була ідея дружби народів без різниці рас, вір і національностей, у визвольний боротьбі проти світу рабства, капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих. Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в Галичині на зеленому підгір’ї Карпат в присілку Гора села Нагуєвичів (нині Івана Франка), Дрогобицького повіту, в родині сільського коваля. Раннє дитинство його пройшло під могутнім впливом батька – людини простої, але мудрої, відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від тракту, яким день і ніч плавом плив робочий люд ―на Бориславку‖ шукати роботи. В кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини. Тут точилися розмови, запальні суперечки. До коваля люди йшли з своїми скаргами і болями, шукаючи допомоги чи розради. Малий Іван цілими днями просиджував у кузні, слухав розповіді про нужду народну, про сваволю панів, про бунти ріпників Борислава. ―На дні моїх споминів, - згадував пізніше Франко, - і досі горить той маленький, але міцний огонь... Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що ві не погас і досі‖. В зрілому віці Франко створив чудесний образ батькової кузні, овіяний чаром романтики. Саме з відти Іван виніс глибоку любов до праці, до трудящої людини, до її пісні, виніс відразу до нероб і дармоїдів, що пожирають працю рук чужих, палку віру в можливість кращого життя робочого люду. Коли хлопцеві сповнилось шість років, батько віддав його до початкової школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько по матері. У 1864 р. Франко переходить до так званої ―нормальної‖ школи при монастирі василіан у Дрогобичі. Звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії. На дев’ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша мати одружилася вдруге, - з малими дітьми важко їй було впоратись з господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, з бориславських ріпників, - доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На шістнадцятому році життя Франко втратив і матір; вітчим одру33

жився вдруге. Перед цілком осиротілим хлопцем простилався важкий шлях самостійного життя, сповнений нужди і поневірянь. Учителі по-різному впливали на юного Франка. Та він шукав у житті власних доріг. Гострий і допитливий, він не вдовольняється мертвою гімназійною схоластикою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра, Гете і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками, історією, філософією, політичною економією. У 1875 році Франко кінчає гімназію і вступає на філософський факультет університету. Тут він одразу опинився в оточенні демократично настроєної строєної студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у Женеві, звернув увагу на цю молодь, закликаючи її віддати свої молоді сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова справили на всіх величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув викривальний пафос художнього реалізму в літературі і мистецтві, його велике значення у визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючись університетськими лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту. Перед розбурханою уявою юнака не раз проходили величні образи героїв минулого, що в ім’я щастя і свободи людства йшли на страшні тортури, на мученицьку смерть. У стінах Львівського університету точилася та сама дріб’язкова возня ―москвофілів‖ і ―народовців‖, що була дзеркалом слабості суспільного життя в країні, загальної відсталості й тупого консерватизму. ―Москвофіли‖ кричали, що ні української мови, ні українського народу нема, а є єдина Україна, а самі писали страшним ―язичієм‖, мішаниною церковнослов’янських, російських, українських і польських слів, яка жахала росіян. ―Народовці‖ ненавиділи місцевих ―кацапів‖, відстоювали права української мови на існування, дбали про національну культуру і освіту. Але як? Шляхом уходництва перед урядом. ―Москвофіли‖ Були об’єднані в ―Академический кружок‖, ―народовці‖ – в ―Дружній лихвяр‖. Франко зрозумів безплідність ненастанних суперечок між цими організаціями, провокованих реакціонерами-клерикалами. Ввійшовши з своїми однодумцями до ―Академического кружка‖, він використав його орган ―Діло‖ для того, щоб оголосити нещадну війну і ―москвофілам‖, і ―народовцям‖. Демократична молодь назвала себе тією ―третьою силою‖, яка повинна була активізувати суспільне життя, влити в нього елемент революційної пристрасті, запліднити ідеєю служіння своєму народові. Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить мало-помалу на широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть жваву участь у транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної літератури, зв’язуються з російсько-української політичною еміграцією у Відні, Женеві, Парижі, Цюріху. Приміщення Михайла Павлика, де жив Франко, стає явочною квартирою для ―гостей‖, що таємно переходили кордон. Франко пішки обходить найглухіші закутки Галичини, вивчає життя людей різних національностей, різних соціальних класів і прошарків, власними очима заглядає у всі шпарини наскрізь прогнившого буржуазного суспільства. 34

Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були твори Франка з життя трудящих, головне ж – збірка ―Борислав‖, в якій змальовано тяжке життя робітників-ріпників. В затхлій атмосфері Галичини сміливий виступ молоді справив враження грому серед ясного неба. Зі Львова у найглухіші закутки поповзли чутки: в Галичині з’явилися соціалісти! Про це заговорили великі пани в кав’ярнях, попи-уніати по церквах, ксьондзи по костьолах. Пішли доноси. Націоналістична преса розповсюджувала найдивовижніші чутки, перебріхуючи їх на всі лади. Про діяльність Франка та його товаришів стало відомо урядові у Відні. В червні 1877 року на гурток демократичної молоді налітає поліція і Франко з товаришами потрапляє за тюремні грати. Було організовано гучний процес соціалістів, на зразок численних процесів, що відбувались тоді в Австро-Угорщині і Росії. Просидів Франко всього 9 місяців. Молодь вразив не так сам процес, як наслідки його. Написаний під час ув’язнення вірш ―Товаришам із тюрми‖ прозвучав як сміливий виклик модного поета всьому експлуататорському суспільству: Обривають звільна всі пута, Що в’язали нас з давнім життєм: З давніх брудів і думка розкута – Ожиємо, брати, ожиєм! Вийшовши з тюрми, Франко і його товариші опинилися в становищі ―проскрібованих‖, тобто в становищі людей, від яких відсахнулися всі. На деяких це вплинуло так гнітюче, що вони кинулись замолювати ―гріхи‖ своєї юності. У Франка і Павлика осуд буржуазного суспільства викликав протилежну реакцію. У 1878 році Франко очолює видання першого на Україні бойового революційно-демократичного журналу ―Громадський друг‖. Поліція з номера в номер конфісковує журнал, але Франко разом з Павликом, змінюючи назву і характер видання (збірники ―Дзвін‖ і ―Молот‖), продовжує видавати його. Налагоджуються зв’язки з львівськими друкарями, Франко входить до складу ―Робітничого комітету‖, стає одним із редакторів і співробітників польської робітничої газети ―Праця‖, веде активну пропагандистську роботу в гуртках, які об’єднували робітників різних національностей – українців, поляків, євреїв, угорців, німців. На початку 1880 року Франко, щоб не вмерти з голоду, вимушений був шукати роботи на провінції. По дорозі з Коломиї до Березова, в Яблонові, він з своїм товаришем Геником був несподівано арештований. У Косові селянин Фокшей стріляв у війта і поранив його. Поліція вважала, що постріл у Косові був викликаний соціалістичною агітацією Франка. Вирішили склепати новий соціалістичний процес. Але з наміру того нічого не вийшло. Після трьох місяців слідчої тюрми в Коломиї Франка відправлено етапом на місце народження. До Дрогобича його привезли хворого, з високою температурою і посадили до ―ями‖. Того ж дня, незважаючи на сльоту, жандарм повів його пішки до Нагуєвичів, як безпаспортного волоцюгу. Пробувши тиждень у своєї рідні, яка жила у великих злиднях, Франко знову йде шукати заробітків. Вкрай виснажений, він захворів на пропасницю. В Коломиї про35

був у готелі тиждень, написав відому повість ―На дні‖ та знаменитий гімн ―Вічний революціонер‖ і на останні гроші вислав до Львова в редакцію робітничої газети ―Праця‖. Кілька днів жив на три центи, знайдені на березі Пруту. А коли і їх не стало, залишився в кімнаті готелю і лежав на ліжку три дні голодний, в гарячці, чекаючи кінця. Врятовує Франка Геник. За порадою Геника він їде до Дрогобича, бере паспорт, щоб поліція не могла знову прискіпатися. Повернувшись до Березова, він кілька тижнів пролежав у Геника, лікуючись від пропасниці. Але коломийський староста не міг спати спокійно, поки в його окрузі перебував Франко. І от на хворого поета знову налітає поліція і пішки жене з Березова до Коломиї. Під час важкого переходу на розбитих і покалічених ногах Франка позлазили нігті. Староста відпустив арештованого, але тут же написав листа до Львівського намісництва з проханням заборонити небезпечному агітаторові жити на Коломийщині. Намісництво прохання старости вдовольнило, і Франко змушений був повернутися до Нагуєвичів. У Львові протягом 1881-1882 років виходив журнал ―Світ‖. Зав’язуються дружні зв’язки з польською прогресивною молоддю. Франко часто буває у Станіславі. В домі Дзвонковських, де жили революційні традиції 1863 року, збирається гурток, в якому Франко і Павлик – свої люди. В гуртку зароджується ідея організації виробничої комуни. Але їй так і не судилося здійснитись. У 1885-1886 роках Франко двічі побував у Києві. Налагоджувалися зв’язки з композитором Лисенком, поетом Старицьким та ін. У Києві Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. Тепер він уже не міг перебиватися з хліба на воду, як раніше, коли жив одинаком. Треба було думати про більш-менш зручну квартиру для сім’ї, про хоч невеликий, але сталий заробіток. У 1889 році Франко разом з Павликом та іншими товаришами закладає основи радикальної партії, яка в програмі своїй прагнула домогтися корінних реформ з метою поліпшення економічного, політичного і правового становища трудящих. Органом партії став журнал ―Народ‖, а для селян – ―Хлібороб‖. За допомогою хитро продуманої провокації у 1889 році Франка вдалося посадити за грати. Обвинувачено його в тому, що він нібито хотів відірвати Галичину від Австрії і приєднати до Росії. Слідство не дало ніяких наслідків, але ім’я поета ще раз було від шельмовано на сторінках реакційної клерикальної преси. З 1894 по 1897 рік Франко видає журнал ―Житє і слово‖. Він полемізує і з радикалами, і з австро-польсько-українськими соціал-демократами. Найменший вияв нечесності й корисливості в громадських справа боляче вражав його душу. Франко все життя своє твердив: боротися лише за національне визволення свого народу – значить обдурювати соціальні сподівання трудящих, адже замість ―чужих‖ панів на шию сядуть ―свої‖, ще лютіші, ще захланніші. А бессервіссери – національні демократи – кричали: ―Зрада!‖ Революцію 1905 року Франко не тільки привітав величною поемою ―Мойсей‖, він розгорнув нещадну боротьбу проти політичної реакції, яка піднімалась в АвстроУгорщині на підтримку російського самодержавства. 36

В атмосфері загального політичного напруження 1913 року було відзначено сорокаліття письменницької діяльності Франка. Незабаром Галичину було перетворено на театр воєнних дій. Жах війни переступив поріг кожного дому. Не минув він і дому Франка. Осінь 1915 року застає поета у воєнному госпіталі, розбитого паралічем, самотнього. Душевно хвора дружина лежала в лікарні. Сини, як солдати австрійської армії, були на фронті. Доньку війна захопила в Києві, за кордоном. Коло вмираючого поета – ні близьких, ні друзів. 28 травня 1916 року Франка не стало. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. На основі аналізу різних джерел інформації опишіть життя та діяльність Івана Франка; 2. Розкрийте роль Івана Франка в національно-визвольному русі України. 3. Як ви розумієте вислів: «Іван Франко – «Тарас Шевченко західноукраїнських земель»»? 4. Складіть історичний портрет І. Франка.

Микола Лисенко Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Навчалася вона в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат. Аристократичне виховання наклало свій відбиток на все подальше життя Ольги Єреміївни, вигранивши її характер та світогляд. Розмовляла вона виключно французькою мовою, в усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку на щось народне, українське. Село Гриньки належало двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, поміщикові М.Булюбашу, у якого вона виховувалася. Він надзвичайно любив свою племінницю, а народження Миколи стало для нього справжньою радістю. Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М.Старицький, над М.Лисенком «...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи; з одного боку — французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з друго37

го боку — українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з «пейзанами», а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем; звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх. Протести матері тут були безсилими, і вперта наполегливість і сльози дитини, які енергійно підтримувала обожнююча свого внука бабуся (М.В.Булюбаш), переважали протести, тим більше, що і батько став на сторону тітки». У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура і побут народжували у серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький, троюрідний брат М.Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури. Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей же час він його. У цей же час він багато пише, притому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів. Подорожуючи, композитор ніколи не втрачав нагоди записати завершені зразки пісень до спеціального нотного зошита, з яким ніколи не розлучався. Музика не тільки вабила М.Лисенка, а й поступово заповнювала все його життя. Йому праглося більших і грунтовніших знань, хотілося вдосконалювати виконавську майстерність. З 1867 по 1869 рік він навчається у Лейпцігській консерваторії, а з 1874 по 1876 рік — у Петербурзі, у класі блискучого майстра оркестру М.Римського-Корсакова. Повернувшись до Києва, Микола Віталійович, з властивими йому енергією і запалом, поринає у твор-чість, не забуваючи при тому педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність. На українському народному грунті М.Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», оперусатиру «Енеїда», монументальну народну музичну драму «Тарас Бульба». Починаючи з 1869 року Микола Віталійович продовжував невтомно виступати у концертних програмах. У 1904 році М.Лисенко відкриває першу в Україні національну музичнодраматичну школу (з 1913 року — ім. М.В.Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. 38

Разом з О.Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя. М.Лисенко був засновником і головою ради правління «Українського клубу» (1908 — 1911 рр.). Серед огрому творчої спадщини композитора основне місце посідають опери: «Різдвяна ніч» (1873 р.), «Утоплена» (1883 р.), «Тарас Бульба» (1890 р.), «Наталка Полтавка» (1889 р.), «Енеїда» (1910 р.),«Ноктюрн» (1912 р.), дитячі опери «КозаДереза» (1888 р.), «Пан Коцький» (1891 р.), «Зима й Весна» (1892 р.). Микола Віталійович Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» Т.Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокальних творів різних жанрів. Безцінною спадщиною великого композитора стали обробки фольклорнопісенних зразків усної народної творчості. Смерть М.Лисенка, яка настала 6 листопада 1912 року, була непоправною втратою для української музичної культури. Микола Віталійович Лисенко — засновник національної музично-творчої школи, основоположник української класичної музики. Значення його для української музичної культури неоціненне. Своєю творчістю він впершее спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на підвалинах глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної творчості. Величезний пласт народної музики, ряд поодиноких талановитих музичних творів різних жанрів сприймалися тепер зовсім інакше, по-новому, знайшовши логічне і справедливе обрамлення титанічною діяльністю М.В.Лисенка, який встановив чітке й однозначне визначення цьому феномену — українська музична культура. Музиці М.Лисенка притаманна органічна єдність змісту і форми, глибока ідейність, реалізм, висока композиторська майстерність. Невтомний організатор, закоханий у свою справу подвижник, талановитий художник, палкий і активний пропагандист української музичної культури, М.Лисенко завжди і всюди ставив собі за мету, визначав як найважливе завдання — відкривати громадськості невичерпні художні скарби українського народу. Потрапивши у 1874 році до Петербурга, Микола Віталійович майже одразу ж включився в дієву репрезентаційну працю. Він починає влаштовувати концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки музичного фольклору. Згодом він включив у ці виступи власні композиції на твори близьких йому за духом представників «Могучої кучки»: М.Балакірєва, М.Мусоргського, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова. Ця плеяда надзвичайно обдарованих музикантів зростала як гідне продовження тих художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М.Глінка. Тож не випадково пізніше самого М.Лисенка порівнюватимуть з великим росіянином, називаючи його українським Глінкою. На початку 1875 року до Петербурга вперше приїхав відомий український народний співак-кобзар Остап Вересай. М.Лисенко в усьому допомагав знаменитому землякові. Перший виступ Остапа Вересая відбувся у Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше, розкутіше і з величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши українські народні пісні та думи. 39

Враження від концерту було надзвичайним. Мовби самі животворні вітри далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського фольклориста професора О.Міллера, в якому поруч із загальними роздумами було сказано багато добрих слів і про М.Лисенка як про видатного вченого, збирача української народнопісенної творчості. Згодом О.Вересай з величезним успіхом виступить у так званому «Соляному Городку» в загальнодоступному концерті. У березні 1875 року в тому ж залі «Соляного Городка» — місці промислових і кустарних виставок — відбувся концерт слов’янської музики, організований М.Лисенком. Виконувалися українські, російські, польські, сербські пісні, композиції самого Миколи Віталійовича. Виступав тут і кобзар Остап Вересай. Його спів супроводжувався «туманними картинами» з діапозитивів, які заздалегідь, на замовлення М.Лисенка, виконав український художник П.Мартинович, що навчався тоді в Академії мистецтв північної столиці. І знову — вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство українського фольклору. Все це відігравало свою позитивну і конструктивну роль у формуванні в суспільстві цілісного і правдивого враження про справжній стан такої важливої особливості, показового фактора народного життя, яким є музична культура. Збагачуючись і озброюючись передовими ідеями і художньо-естетичними критеріями свого часу, вивершуючи знання народного життя, переймаючись болями і радощами народу, усвідомлюючи устремління його на основі неосяжних багатств музичного фольклору, М.Лисенко закладає міцні підмурки для нової в історії світової музики української професійної музичної школи. Його подвижництво й мудрість полягали у тому, що, невтомно пропагуючи кращі досягнення великих композиторів, він готував благодатну основу для майбутніх конкретних і практичних справ, розраховуючи, врешті, не стільки на схвальну оцінку, скільки на дієву підтримку і допомогу з боку народу саме усвідомленням важливості цієї справи. Згадується, як ще під час навчання в Лейпцігській консерваторії М.Лисенко виступив у Празі 25 грудня 1867 року у грандіозному слов’янському концерті. Микола Віталійович грав українські пісні у власній обробці для фортепіано, викликавши величезне захоплення слухачів. Особливо вразила слухачів обробка пісні «Гей, не дивуйте!», прослухавши яку, відомий чеський музикант і етнограф Рейєр збуджено підхопився зі свого місця з вигуком: «То духи од степу!» Схвальними матеріалами на той концерт відгукнулася газета «Narodni Listy», одну з рецензій на той концерт передрукував львівський журнал «Правда»: «...Найкраще ж подобались українські пісні, покладені ним самим з великою пильністю і дотепністю. Лицарський дух мелодії запорозької і оригінальність «козака» має для нас щось чаруючого і дивного. Пан Лисенко гадає намір надрукувати збірник українських пісень. Ми б дуже бажали, щоб швидше знайшов видавця, то тим виданням зробив би справді велику послугу слов’янській літературі...» М.Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість. Педагогічною дія40

льністю М.Лисенко заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Безпосередніми продовжувачами кращих творчих традицій М.Лисенка в українській музичній культурі були К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович розквіт почуття любові і поваги до покійного. М.Коцюбинський. Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чарівником російської музики, то Лисенка — цього чудового і захоплюючого красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем української музики. К.Станіславський ...З Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко — сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити... Леся Українка. Смерть Лисенка розумію як величезну втрату, але, читаючи опис його похорону... відчуваю якесь тремтіння радості в серці: як любить народ свою людину! Як глибоко повчальна ця сумна, але така могутня, прекрасна церемонія проводів людини, що відслужила своїй справі, і як радісно відчувати, що народ зрозумів велич її праці. Прекрасна і смерть, коли вона веде за собою таке збудження життя, такий полум’яний розквіт почуття любові і поваги до покійного. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Визначте зв'язки між процесами формування поглядів Бориса Грінченка, Миколи Лисенка. 2. Охарактеризуйте розвиток музичного мистецтва в Україні у другій половині ХІХ століття.

Михайло Грушевський Кожний народ має своїх національних героїв, які в найкритичніший момент історії втілюють найкращі його риси, піднімають на боротьбу інших і беруть на себе відповідальність за майбутнє нації, ведучи її за собою. Однією з таких особистостей, без перебільшення, був Михайло Сергійович Грушевський. М.С.Грушевськии (1866—1934) жив і творив українську державність, писав її історію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей і для людей. Він був особистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й звичайні людські риси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні амбіції, симпатії й антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості й болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи — часів гострих соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих умов (наприклад у 1917—1918рр.) «Я був стомлений... — згадував М. Грушевськии, — боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу... вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под.» У його працях концентрувалися попередні досягнення суспільнополітичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях. В радянські часи, Михайла Грушевського якщо і згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його тим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо). Михайло Сергійович Грушевський народився 17 вересня (за староримським стилем) 1866 року в місті Хелм (нині - республіка Польща) в учительській сім'ї. Згодом його батьки переїхали в Ставрополь, а пізніше поселилися на Кавказі, далеко від України. Там-то малий Михась провів свої дитячі роки. Проте батьки зуміли в 42

далеких краях прищепити синові любов до України, до її історії, культури, священних традицій. Як писав М. С. Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої «вітчини», і контрастом чужоплемінної й чужомовної «чужини». Юний Михайло Грушевський захопився історією України ще будучи студентом Тифліської гімназії, де він дуже багато читав, зокрема, історичні праці «Історія Русів», дослідження визначних українських істориків середини XIX ст. Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Аполлона Скальковського та інших відомих дослідників історії, етнографії, літератури й мистецтва. Про все це він пізніше згадував у своїх споминах. Але найбільшою школою для нього став відомий київський журнал «Киевская Старина», в якому друкувалися різні статті і розвідки з історії українського народу. Усе це спонукало молодого Грушевського обирати шлях до поглибленого вивчення історії України. У1886 році двадцятирічний Михайло Грушевський вже з багатими знаннями поступає на історико-філологічний факультет Київського університету. І тут щаслива доля звела його з видатним українським істориком, археологом, етнографом Володимиром Антоновичем, відомим дослідником і знавцем джерел з історії України. Михайло Грушевський, з головою пірнувши в історичну літературу, став його улюбленим учнем і саме під його впливом починає перші спроби наукового дослідження з історії України. Однією з перших наукових тем М.Грушевського була «Южнорусские господарские замки в І половине XVI века», яка власне й засвідчила про появу нового перспективного вченого з історії України. Наступна праця Грушевського, над якою він працював ще студентом університету, стосувалася історії Київської землі і княжих часів, її завершив у 1890 році, коли успішно кінчав свої університетські студії. Ця розвідка дещо пізніше була надрукована. Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти рия Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль. По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених». Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає центром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української ку43

льтури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції. Крім університетської кафедральної роботи, Михайло Грушевський постійно працює у бібліотеках і архівах, збирає історичні матеріали, формує свою бібліотеку, стає зрілим дослідником. У цьому ж часі він розробляє нову тему «Барське староство» (що на Поділлі), завершує її і захищає як магістерську дисертацію в 1894 році. Поступово в київських наукових колах ім'я Михайла Грушевського стає досить відомим. Маючи зв'язки із представниками львівських істориків, професор Антонович радить магістру Михайлу Грушевському виїхати до Львова, де, за рекомендацією свого наставника, він очолив у 1894 році кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом та історії Східної Європи» у Львівському університеті. У Львові молодий Михайло Грушевський розпочав свою бурхливу науково-педагогічну діяльність і протягом двадцяти років успішно працював як в університеті, так і в Науковому товаристві імені Т. Шевченка. І тут, в столиці Галичини, старовинному Львові, прийшло до вченого визнання і слава великого дослідника історії України. Два крила, два напрями стали основними в роботі Михайла Грушевського на Львівському науковому олімпі. Чітко вироблена організація праці вченого давала рік у рік свої плоди. Постійна робота в бібліотеках і архівах заповнювала теки вченого джерелами, а викладаня предмету, надто під час семінарських занять, додавало йому снаги. У своїй автобіографії професор щоб «впровадити здібних слухачів в самостійні наукові заняття», а то і вів «приватні наукові заняття поза університетом», готував своїх учнівдо самостійної наукової роботи і кращі їх реферати друкував у «Записках» НТШ. Так поступово створювалася Львівська школа професора Михайла Грушевського. На очах вчителя зростав рівень підготовки його учнів-студентів, спочатку вони під проводом професора відчитували виявлені ними документи й інтерпретували їх, обговорювали праці інших дослідників, проводили корисні дискусії з тих чи інших проблем історії України, ставали зрілими науковцями. Як згадував Грушевський. Частина цих учнів після закінчення університету йшла в «глуху провінцію», а деякі з них «полишали значний слід в науковій роботі». Своїми перспективними учнями академік називає когорту вчених, які пізніше успішно працювали над історією України. Це були О.Терлецький, Д.Коренець, М.Кордуба,С.Томашівський,С.Рудницький, О.Целевич, 3.Кузеля, О.Чайківський, В.Герасимчук, О.Сушко, Ф.Голійчук, І.Джиджора, І.Кравецький, І.Крип'якевич. Всебічно вивчаючи першоджерела, Михайло Грушевський плідно працює над різними проблемами історії рідного краю, незабаром стає головою історикофілософської секції Наукового товариства імені Шевченка і редактором його славнозвісних «Записок». Сам учений писав у своїй біографії, що «з початком 1897 року став головою Товариства імені Шевченка, провадив ним фактично від часу свого переїзду (1894) і заразом далі зоставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської». 44

Яка то була гігантська робота, видно хоча би з того, що за вісімнадцять років (1895-1913). М. Грушевський відредагував 110 томів «Записок» НТШ. Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, і, зокрема. археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури». Знов успішно працювала етнографічна комісія, яка вивчала культуру і побут українського народу, видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до українсько-руської етнології», в яких прославились своїми публікаціями відомі тодішні вчені Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші. Михайло Грушевський був засновником періодичного видання за європейськими зразками - літературного місячника під назвою «Літературно-науковий вісник» (1898 р.), що об'єднав галицьких та буковинських українців з наддніпрянцями. У віснику плідно працювали такі світочі науки і літератури, як І.Франко, В.Гнатюк. О.Маковей. Ім'я Михайла Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча з кожним роком ставало все популярнішим. У Львові він тісно співробітничав з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в напрямі вивчення рідної історії. Прогресивна галицька інтелігенція раділа з успіхів наукової і громадськополітичної діяльності Грушевського, тому з таким глибоким поклоном зустріли його учні 10-річчя діяльності свого наставника, присвятили йому збірник. А шанувати було за що свого наставника, бо за спиною його на 1905 рік було опубліковано 593 праці, які подав тоді відомий галицький бібліограф Іван Левицький в своєму бібліографічному словнику. М. Грушевський був надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі і головування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і «Літературно-наукового вісника», стигав дбати про видавництво, бібліотеку, музей, друкарню і все інше. У своїх спогадах Іван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації». Михайло Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але став й відомим громадсько-політичним діячем. Ще у Києві Михайло Грушевський був активним політичним діячем, а в 1899 році став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині. Окрім цього, Михайло Грушевський значну увагу приділяє галицькій рідній школі. 1908 року за його почином створюється у Львові організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором її журналу «Наша школа». В 1910 році повстає за його почином «Український шкільний союз», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватного середнього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою. Яскравим прикладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови. У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті 45

«Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре - значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської». На багатьох прикладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, - був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший... З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», - стверджує історик. А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер..., щоб у Львові був осібний український університет». Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» - плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Але на цей сподвижницький шлях трудно було вступити, потрібно було зібрати колосальну силу першоджерел, аналітичне осмислити всі праці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості і спробувати окремими частинами друкувати певні розділи... Лише з переходом у Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «Історії України-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частину яких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація і узагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Тому тенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з Кам'янця-Подільського у його «Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до 1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, є просто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянських істориків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до «волюнтаризму», як це зробив Коваленко. Михайло Грушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії... ―Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу... Протягом 1897-98 рр. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний». 46

З цього року й почали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1990 - третій, у 1903 - четвертий, у 1905 - п'ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8 томи. Пізніше затримка видання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею на посаді голови Центральної Ради. Вимушеною еміграцією і тільки з поверненням на Україну в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев'ятий том «Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи, десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевської у 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас. Деякі томи «Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві, Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізніших десятиліттях такого роду перевидання припинились. І тільки за кордоном, у Нью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Прикро, що вчений довів своє дослідження тільки до 1658 року. У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже було сказано, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття. Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор - Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню. Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1990 роках. А у 1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора - «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій - старовинні гравюри, малюнки, портрети і т.д. Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові до першого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українському громадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я дати громадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образами минулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів, картками і планами вікопомних подій». Ця книга багато разів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгою кожного свідомого українця. 47

Невмирущість історичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книги написані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі подання історії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборнике статей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема «русской історії», або справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичного розвитку українського і білоруського народів. Ця схема стала основою всієї пізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориків діаспори. Перше десятиріччя нового, XX століття внесло корективи в творче життя М.С. Грушевського. Певна демократизація всіх сфер життя в країні під впливом буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науковоорганізаційну діяльність. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, СанктПетербурга він схиляється до повернення в Київ, де пройшли його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє и після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає найтісніші зв'язки зі Львовом. Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На підставі наклепницького звинувачення в «симпатіях до Австрії» його було заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Симбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року професор викладає в Казанському університеті — цьому своєрідному притулку багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-дисидентів. Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, але із забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом. Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охорони. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація, об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних і політичних переконань. Грушевський обіймає провід Центральної Ради, стає першим президентом Української держави. Керував він на цій посаді від 4 березня 1917 р. по 28 квітня 1918 р. Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 191718 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи. Один із 48

сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру». Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі. Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним — тільки він мусить бути проведений відповідно широко». Звичайно, цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, варта уваги, практичного застосування і друга її частина — як досить повчальний висновок — урок видатного вченого, мислителя, що через певні обставини змушений був стати біля державного, політичного керма країни в розбурханому океані революції. Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Бресті». Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання - з Москви. Отже, 27 березня 1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника. І дійсно, вже у першій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію і ясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав, що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання... Те, чого ми добивались п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою... але воно ніяк не може вважатись задоволенням українських потреб, «розв'язанням українського питання» для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи...». І далі Д. Дорошенко визнає, що Грушевський послідовно і енергійно проводив ідею автономії України і в своїх програмових статтях, які до квітня друкувалися ще на сторінках «Ради», і в політиці Центральної Ради, в якій він перебрав кермо. З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в ме49

жах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах автономії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії. За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва. 25-26 березня на з'їзді Товариства Українських Поступовців, де зібралися делегати з усієї України, Михайло Грушевський головував, а 19 квітня 1917 року він відкрив Український Національний Конгрес, де також зібралися 900 делегатів з усієї України, і де були прийняті відповідні резолюції і проведено перевибори Центральної Ради та затверджено програму дальшої діяльності організованого українського громадянства. І взагалі багато вклав труду Грушевський в організацію роботи Центральної Ради у перших її кроках. Михайло Грушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Це він 19 листопада 1917 року урочисто виголосив ІІІ Універсал, за яким проголошено Українську Народну Республіку – акт великої історичної ваги. Але найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. Очевидці згадували потім, що засідання Малої Ради, на якій проголошувалась самостійність Української Народної Республіки, розпочалося 22 січня 1918 року, а закінчилося 25 січня о 12 год. 20 хвилин. У ніч з 24 на 25 січня 1918 року відбулося прилюдне засідання Малої Ради. Збори відкрив Михайло Грушевський вступною промовою, а потім взяв в руки текст IV Універсалу і урочистим голосом до всіх присутніх, що встали, звернувся словами: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворились Українські землі, Вільна Українська Народна Республіка. Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю й права робочого люду... Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського народу». Ці слова були зустріти шквалом оплесків і вигуків «Слава», кілька разів читання припинялось оваціями. Так вітало Універсал свідоме українське громадянство, що заповнило цієї пам'ятної ночі залу Педагогічного музею у Києві - столиці незалежної України. Щирий патріотизм Михайла Грушевського виявився і в тому, як він радив делегатам, що вирушали на брестські переговори. Тоді він поставив питання про майбутні кордони УНР. За його інструкцією українські делегати мали вимагати в Бресті включення в склад Української Народної Республіки всіх територій, Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, щоб ні одного клаптика української землі не залишилося під чужим пануванням. З особливою докладністю з'ясо50

вував Грушевський делегатам прикордонну лінію на північному сході, дбаючи за кожне містечко, за кожне соло з українським населенням. Тільки передбачливий політик міг так ставити питання. Між тим, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінював власну роль у тогочасних подіях: «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця ії істновання. Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згода й між своїми — а так мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні. Рішала у всяких справах більшість, а вся екзикутивна власть була в руках Гол. Секретаріат». Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада протии більшовицького наступу на Україну. Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи. Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь. Неспокійні часи на Україні в середині 1918 року змусили Михайла Грушевського відійти від керівництва Української Народної Республіки. Настав період важких випробувань для популярного українського лідера. Як пише дослідник Р. Пиріг «Михайло Грушевський брав участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, на засіданнях якого обговорювалося питання про заснування української академії наук, але вступити до неї підмовився головним чином через негативне ставленця до гетьманської влади». Пізніше Михайло Грушевський переїхав до Кам'янця, де редагував якийсь час газету «Голос Поділля» і продовжував працювати над підручником з історії України. Звідси емігрував за кордон, де проживав п’ять років (1919-1924 рр.). Під час переїзду Михайло Грушевський був у Станіславі, але трудно встановити, де він точно зупинявся. Дехто твердить, що він ночував у готелі, де тепер розміщений готель «Київ», а за спогадами письменника Андрія Чайківського він ночував на залізничній станції. У кіпці березня 1919 р. Михайло Грушевський виїхав до Праги, а далі доля його зв'язала з Віднем, Берліном, Женевою. Цей емігрантський період також був плідним 51

в його науковому житті. У Відні восени 1919 р. М. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, видавав часопис «Боріться - поборете». Цей інститут під його керівництвом успішно працював над проблемами соціології, історії і культури. Тут вчений підготував працю «Початки громадянства» (генетична соціологія), яку опублікував пізніше окремим виданням. Зрозуміло, що відсутність джерел до вивчення історії України не давало можливості продовжувати Грушевському працю над подальшими томами «Історії України-Руси», зате він блискуче опрацював українську літературу і підготував п'ятитомну «Історію української літератури» - друге фундаментальне дослідження, яке пізніше видав у Києві і Львові. Як стверджують дослідники, в цій роботі вчений, вірний своїм творчим принципам, не пропонує читачам застиглі схеми та усталені висновки. За його ж словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчувати і зрозуміти все те багатство почуття, краси і сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині». Він вдало використав фольклор та інші матеріали. Єдине фототипне видання цієї праці здійснене у Нью-Йорку у 1959-1960 рр. Крім цього, Михайло Грушевський у Бадені під Віднем багато працював над іншими дослідженнями з історії української літератури, досліджував інші теми: «Початки громадянства», «З історії релігійної думки на Україні», «З починів українського соціалістичного руху» та ін. Перебуваючи в еміграції та невтомно працюючи над науковими проблемами Михайло Грушевський тужив за Україною і мріяв про швидке повернення в рідний край. На початку 20-х років на Радянській Україні ішов процес активної українізації, відновлювалося національне відродження, а це ще більш посилювало бажання вченого повернутися, щоб включитися в цю благородну роботу. У листі Василю Кузіву 25 серпня 1921 року він писав: «Все наше життя шукає нових доріг і не можна вгадати, котра доведе до цілі, і потрібно помагати всім, хто чесно в бажанні добра народові шукає дороги. Така провідна гадка моєї діяльності». Це був правильний вибір вченого на той час, бо тільки на рідній землі він зміг продовжувати свою науку. Після громадянської війни Грушевський через радянські дипломатичні установи поставив питання про готовність повернутися на Україну. Але Український Радянський уряд довго вагався, це питання кілька разів розглядалося на рівні найвищих ешелонів української радянської і партійної влади, і лише 2 листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення: «Не заперечувати проти в'їзду на Україну проф. Грушевського». Незважаючи на незадоволення деяких українських емігрантських діячів і критичне ставлення самого В.Винниченка, Михайло Грушевський 25 березня 1924 року з сім'єю виїхав з Відня і через п'ять днів прибув у Київ. Повернення Михайла Грушевського на Україну трактується по-різному. Це пояснюється кількома вагомими причинами. По-перше, на початку 20-х років ішов процес українізації на Україні, коли оживала українська культура, література, історія і мистецтво. А по-друге, вчений хотів продовжувати свої наукові історичні дослідження, а саме на Україні була основна джерельна база для праці по вивченню історії України - архіви і бібліотеки. По-третє, він мріяв ростити нові наукові кадри, створити нову історичну школу. І, як виявилося, це були реальні плани пе52

редбачливого дослідника. Михайло Грушевський почав працювати в історикофілологічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на посаді керівника кафедри української історії та очолив археографічну комісію. Завдяки організаторському таланту Михайла Грушевського за кілька років доручені йому академічні відділи перетворилися на розгалужену сітку історичних установ. М.С. Грушевський працює багато і плідно: наукові інтереси зосереджуються на науковій спадщині, концепціях та поглядах М.І. Костомарова, В.Б. Антоновича, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова. Як і в Львові, навколо М. С. Грушевського гуртуються молоді, талановиті вчені (С.Глушко, А.Глядківський, М.Карачківський, С.Шамрай, В.Юркевич, М.Ткаченко, В.Новицький), які зробили свій внесок у розвиток історичної науки України. Визнанням великих заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М. С. Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. В березні 1931 р. М.С. Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Тут його заарештували (інкримінували участь у так званому Українському національному центрі), але через деякий час звільнили. Незважаючи на вік і стан здоров'я (він практично втратив зір), М.С. Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви, займається літературознавчою роботою. Він був ще повний наукових задумів. Та все пережите дало знати про себе. 25 листопада 1934 р. під час відпочинку та лікування у Кисловодську М.С. Грушевський помер. На могилі встановлено надгробний пам'ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський». Хоч цей похорон дозволявся радянським урядом, але після нього почалося переслідування пам'яті Грушевського. Його спадщину закривали в спецфонди, а на сторінках газет, журналів його праці обливались брудом у пасквільних дописах. Так несправедливо ім'я найвидатнішого історика України переслідувалося до недавнього часу, і лише сьогодні ми повертаємо чесне ім'я Михайла Грушевського українському народові, якому він присвятив своє життя. Своє завдання, як історика свого народу, Грушевський розумів дуже широко, і сумлінно і талановито його виконав. Великою заслугою Грушевського. як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу Не меншими є і його заслуги перед народом як політичного діяча. Ми всі повинні пам 'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Яка роль М. Грушевського в становленні української науки ? 2. Підготуйте повідомлення на тему «Роль історичної науки у розвитку національновизвольного руху». 53

3. Поясніть, чому М. Грушевський виступав проти надання національновизвольному руховів поміркованого, культурницького характеру. 4. М. Грушевський наголошував: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе». Спробуйте пояснити його позицію. Відповідь обгрунтуйте.

Володимир Винниченко Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир. В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріяльне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. Гімназіяльне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість. Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються. Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціяльної та національної нерівності поклали основи його революційности на все життя. В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії. Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і кийком у руці. Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі "атестат зрілости", під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом. В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і 54

того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою". Цього ж року посилає перше своє оповідання "Народний діяч" до "ЛітературноНаукового Вісника" в Галичині. Але це оповідання тоді не було надруковане. Це зроблено значно пізніше (1906р.). В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в'язниці. По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у "злочині", був випущений з ув'язнення, але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах. Вліті того ж року в "Кіевской Старине", місячнику, видаваному російською мовою в Києві, з'явилася повість "Сила і краса". Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини. В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко. У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах "Праця", "Селянин" і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язницю — київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне "злочинство" — провіз нелегальної літератури — він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії. Під час ув'язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість "Голота" одержала першу премію "Кіевской Старины". Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціялдемократична робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії. Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, Винниченко вимагає від адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом. Реакція, що настала після розбиття революції 1905р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань: "На пристані", "Раб краси", "Уміркований та щирий", "Голод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та інші. В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в "знамениту" Лук'янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної 55

партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав багато творів на соціяльні та етичні теми: "Дисгармонія", "Щаблі життя", "Контрасти". Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з'їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява "Чесноти з собою" в російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з'їзд у лісі). Вибух війни. Переїзд до Москви через небезпеку життя на Україні. Александринський театр у Петрограді прийняв п'єсу "Брехня" (в перекладі "Ложь"). Нелегальна подорож на Україну. 1911 рік: Москва, Петроград, Україна; видання журналу "Промінь" у Москві за редакцією Винниченка. 1917 рік. Революція застає Винниченка в Москві. Переїзд на Україну. Участь у Центральній Раді. Подорож до Петрограду на переговори з російським тимчасовим урядом. Перший уряд Української Центральної Ради — генеральний секретаріят. Винниченко — голова генерального секретаріяту і генеральний секретар внутрішніх справ. Проголошення першого універсалу на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року. Перша декларація першого українського уряду, що її оголосив голова генерального секретаріяту 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради. Другий універсал 16 липня 1917 року. Друга українська делегація до Петрограду. Прийняття Центральною Радою першої конституції України (22 серпня 1917 року). Вихід Винниченка з уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в уряді. Третій універсал Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з Совітською Росією. Проголошення самостійности України (22 січня 1918 року). Четвертий універсал. Вихід Винниченка з уряду. Виїзд уряду і Центральної Ради з Києва й переїзд до Житомира. Винниченко не їде до Житомира, але залишається в запіллі, в окупованій большевиками частині України. Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня 1918 року). Початок гетьманщини. Повернення Винниченка до Києва. Національний Союз і участь у ньому як голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти німецької окупації й гетьмана Скоропадського. Переїзд на Княжу Гору під Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими офіцерами. Звільнення від арешту через протест усього українського громадянства. 15 листопада 1918 року вибір Директорії й початок повстання. Виїзд Винниченка до Білої Церкви. Повернення на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення Директорії по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затвердження Винниченка як постійного голови Директорії. Розходження Винниченка з більшістю Директорії й уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Березень 1919 року: Виїзд за кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг, Ляйнц (передмістя Відня). Листопад 1919р.: "Відродження нації". Підготовка подорожі на Україну. 56

Початок видавання "Нової Доби" (8.III.1920р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком і Бенешем. Їхнє умовляння їхати до СССР. Видача дипломатичного пашпорта. Виїзд до СССР. Квітень 1920 року: переїзд кордону (24.V.). Москва. Харків. Москва. Харків. Поворот з Харкова до Москви вдруге 14.IX. 1920р. Виїзд за кордон (23.ІV.1920р.). Чехія. Карлсбад. Кінець 1920 року — 1921 рік. Німеччина. Берлін. Целлендорф-Пітте. 1922р. по серпень 1923 року. "Соняшна машина". Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір коло Фюрстенвальде (година поїздом від Берліна). Від серпня 1923р. по листопад 1924р. Берлін, Прага. Берлін. Переїзд до Франції — лютий 1925р. Париж. Бульонь-сюр-Сен (передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування робітні. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на Сквер-де-Вержен (в 15-ій дільниці). Неможливість докінчити будівлю через брак коштів. Закінчення будівлі й переїзд в новий будинок (червень 1930 року). Життя в Парижі з літніми виїздами на південь (аж до 1934 року). Купівля хутора біля Канн в громаді Мужен. Купчу зроблено 15.X.1934р. в місті Грасс в департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано в Грассі 23.Х.1934р. під ч. 732, том 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець 1934p.). Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від окупантів й робили "резистанс". Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. В. Винниченко помер (6 березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужена. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. На основі різних джерел інформації опишіть життя і діяльність В. Винниченка.

2. Підготуйте повідомлення на тему «Український національний конгрес – перший етап у творенні української державності». 3. Поясніть, чому В. Винниченко відмовився співпрацювати з урядом радянської України і виїхав на чужину.

Микола Міхновський 19 лютого 1900 р. громадськість Полтави відзначала чергові Шевченківські роковини. Відбулися б вони, як завжди, якби на трибуну не вийшов імпозантний чоловік з охайно підстриженими вусами, піднятими трохи вгору, і з гострою борідкою. Зовні в ньому не було нічого традиційно українського, але коли промовець заговорив, зал завмер. «Не може бути ніякої боротьби українського народу в 57

рамках існуючої Російської імперії,— заявив він.— Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною. Україна для українців!» Через кілька днів, 26 лютого, вже в Харкові той самий оратор, місцевий адвокат Микола Іванович Міхновський, виголосив промову приблизно такого ж змісту. І знову для присутніх вона була наче грім серед ясного неба. Народився він 1873 р. в родині священнослужителя с. Турівка Прилуцького повіту, що на Чернігівщині. Закінчивши там гімназію, продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. М. Міхновський не лише вивчав право, а й став активним діячем міської патріотичної організації, її члени проповідували необхідність вільного розвитку української культури й не торкалися політичних питань. Юнак одразу ж зрозумів, що йому не по дорозі з цими патріотами, бо він хотів бачити Україну самостійною державою. 1891 р. група молодих націоналістів створила Товариство тарасівців. Ця організація, ідеологом якої був М. Міхновський, боролася як проти українофілів, що виступали за здійснення культурної революції в межах царської Росії, так і проти революціонерів, котрі висунули фантастичну ідею всесвітнього соціалізму та всеросійської революції, внаслідок чого, на їхню думку, свободу отримали б усі поневолені імперією народи, зокрема український. Організація майже не приховувала своєї діяльності й невдовзі була заборонена властями. Однак сам факт її заборони й пропаганда самостійницьких ідей привернули до українського націоналізму чимало молодих патріотично настроєних людей. Багато з них увійшли до заснованої наприкінці 1899 р. в Харкові Революційної української партії (РУП). У 1898 р. в житті М. Міхновського сталася особиста трагедія, яка багато в чому справила вплив на його світогляд. Працюючи після закінчення університету в одній з адвокатських контор, він закохався в дружину свого начальника. Наступного року разом з нею утік до Харкова і хотів одружитися. Але його батько, який був не лише палким українцем, а й вірним священнослужителем, рішуче виступив проти такого шлюбу (до того ж майбутня наречена була неукраїнкою). Міхновський так і не одружився. А після цього все частіше говорив про «чужинців», рішуче виступав проти змішаних шлюбів. Основні ідеї своїх промов на Шевченківських урочистостях 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вона була першим виданням РУП, котре газета «Искра» назвала «дико шовіністичною брошурою». Через якийсь час РУП відмежувалася від ідей М. Міхновського. 1902 р. група його прихильників відкололася від РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). М. Міхновський розробив для неї 10 заповідей і видав їх 1903 р. у Львові. 1. Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка — це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал. 58

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи та жиди — вороги нашого народу, доки вони панують над нами й визискують нас. 3. Україна для українців. Отже, проганяй звідусіль з України чужинців-гнобителів. 4. Усюди й завжди вживай українську мову. Нехай ані дружина твоя, ані діти не дають поганити твоєї господи чужинцям-гнобителям. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертніввідступників, і добре буде твоєму народові й тобі. 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. 7. Не стань ренегатом-відступником. 8. Не обдирай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх. 10. Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо це додає їм сили й відваги; не підтримуй гнобителів наших, бо зрадником станеш». Ці заповіді були звернені до третьої генерації української інтелігенції, яка, на думку М. Міхновського, мала заснувати нову, самостійну Україну. Бо, за його теорією, перше покоління української інтелігенції служило Польщі, а друге — Росії. Українська народна партія для поширення ідей свого лідера видавала у Львові журнал «Самостійна Україна». І хоч життя виносило на порядок денний чимало важливих питань — соціальне, робітниче, селянське,— діячі УНП вважали, що вирішувати їх можна буде лише після національно-політичного визволення України. М. Міхновський ніколи не відступав від своїх ідеалів 30 серпня 1903 р. з нагоди відкриття у Полтаві пам'ятника І. Котляревському в театрі відбулися урочистості, на яких виступали представники різних регіонів України. Тексти привітань промовці мали виголошувати російською мовою, крім представника Галичини. Коли настала черга М. Міхновського, який репрезентував Харків, він вийшов на сцену й заявив: — «Ми на своїй землі не маємо права виступати рідною мовою. А що текст привітання від харківських громадян, який мені доручено оголосити, написаний українською, я не можу зачитати його». Міхновський вийняв з прикрашеної вензелями папки аркушик паперу й поклав його до кишені, а папку передав міському голові під шквал оплесків. В. Тригубов зніяковів. Урочистості, по суті, було зірвано. М. Міхновський і члени УНП засуджували приєднання України до Росії, вважаючи цей акт початком «московського рабства». Тож 1904 р., коли відзначалося 250-річчя возз'єднання України з Росією, вони вирішили висадити в повітря пам'ятники царям та їхнім прислужникам у Києві, Харкові й Одесі. Однак той, кому доручалося виконати цю акцію в Києві та Одесі, несподівано наклав на себе руки. В Харкові ж не було царських монументів, тому члени УНП мали намір знищити пам'ятник О.Пушкіну, вважаючи його співцем «єдиної і неділимої» Росії. Хоч вибух і пролунав, пам'ятник залишився неушкодженим. Наступного дня в місті з'явилися прокламації, які намагалися виправдати цей нікому не потрібний акт вандалізму. Після проголошення свобод царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. М. Міхновський бере участь у підготовці низки періодичних видань, зокрема україномовної газети «Хлібороб» — у Лубнах, а також «Запорожець» — у Катеринославі та 59

«Сніп» і «Слобожанщина» — в Харкові. Восени 1905 р. журнал «Самостійна Україна», що знову почав виходити у Львові, опублікував його проект конституції суверенної України, до якої мали увійти всі українські етнічні землі. Проект передбачав народовладдя, націоналізацію землі. Держава повинна була викуповувати її в українців і конфісковувати у чужинців. Цей «Основний закон самостійної України», як називала його сучасники, так і залишився на папері. Невдовзі М. Міхновський, переглянувши деякі свої погляди, зрозумів, що держава будується не лише інтелігентами, а й масами людей, які створюють матеріальні цінності. Він частіше виступав зі своїми ідеями перед трудівниками Слобожанщини й Донбасу. Коли вибухнула 1-ша світова війна, його призвали до армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а напередодні революційних подій 1917 р. перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду. Повалення самодержавства М. Міхновський сприйняв як реальний шанс для створення суверенної і незалежної України. Буваючи в казармах серед солдатівукраїнців, він закликав їх берегти народне добро, не допускати анархії в армії, формувати дисципліновані, боєздатні частини. Його заходами було створено Товариство полуботківців. А в червні 1917 р. М. Міхновський розробив план проголошення державної самостійності України. Цим планом передбачалося, що 2-й Український полк ім. П. Полуботка захопить у Києві владу й передасть її Центральній Раді. Остання буде змушена під тиском зброї проголосити самостійну Українську державу, видворивши за її межі всіх представників Тимчасового уряду. Але ці лівацькі наміри М. Міхновського, його суперництво з С. Петлюрою за вплив на військо, небажання українських соціалістів чинити опір всеросійській революції, яка була метою їхньої боротьби, призводять до конфлікту з Центральною Радою. Вона виставляє проти полуботківців добре озброєне військо й зриває наміри М. Міхновського здійснити переворот в Україні. Щоб запобігти братовбивству, частини, які підтримували його, залишають Київ, а потім вирушають на фронт. На Румунський фронт потрапляє й М. Міхновський, пригнічений тим, що в найсприятливіший момент історії самі ж українці перешкодили йому реалізувати мрію свого життя — створити незалежну Україну. Невдовзі фронт остаточно розвалився, й М. Міхновський повернувся на Прилуччину. Події в Україні розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Наприкінці квітня 1918 р. Центральну Раду змінив Уряд гетьмана П. Скоропадського. Прикутого ревматизмом До ліжка М. Міхновського привезли на автомобілі до столиці й запропонували високу посаду — міністра внутрішніх справ. Але він відмовився, бо, як зазначали його близькі друзі, прагнув не посад і чинів, а незалежності України. Згодом так само відмовився від посади «бунчужного товариша», тобто радника гетьмана. Під час громадянської війни М. Міхновський кілька разів опинявся на території, контрольованій більшовиками. В Кременчуці його заарештували, але невдовзі відпустили під нагляд ЧК. У травні 1919 р. спалахнуло повстання Н. Григор'єва, колишнього комбрига Червоної армії, який свого часу звільнив М. Міхновського з-під опіки чекістів і відправив на Херсонщину. Тепер отаман запропонував йому роботу в своєму штабі, але він відмовився. Однак деякі історики вважають, що перші відозви Н. Григор'єва, написані досить вправно, барвистою мовою, належали перу М. 60

Міхновського. Чи не тому наприкінці 1919 р. він був змушений поступитися своїми ідеалами і разом з денікінцями, які боролися «за єдину й неділиму Росію», залишити Україну, рятуючись від радянської влади? Таким чином, Міхновський потрапив до Новоросійська, звідки хотів емігрувати за кордон. Але командування Добровольчої армії, чи то випадково, чи то навмисне, не видало йому необхідних документів. Діставшись Кубані, М. Міхновський до 1924 р. працював в українській учительській семінарії в станиці Полтавській. Хоч жив він серед нащадків колишніх українських козаків, але мріяв повернутися в Україну. (За іншими даними, хотів емігрувати з СРСР). На початку 1924 р. приїхав до Києва й потрапив до рук чекістів. Зрозумівши безперспективність свого становища, він 3 травня 1924 р. повісився в тюремній камері. На столі залишив записку: «Ніж ви мене, краще я сам себе!» За іншою версією, його було знайдено повішеним у садку хазяїна Шемета, де він квартирував. За такими суперечливими фактами й досі важко дати точну відповідь: було це вбивство чи самогубство. Так закінчився бурхливий життєвий шлях М. Міхновського, поборника української самостійності початку XX ст. Як показує історичний досвід, він припустився багатьох помилок, не завжди враховував прагнення своїх співвітчизників. Багато що з проповідуваного ним уже втратило свою актуальність, але деякі з поставлених питань, збагатившись новим змістом, заслуговують на увагу в наші нелегкі дні. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Хто такий М. Міхновський? 2. Коли була написана брошура М. Міхновського «Самостійна Україна»? 3. Чи погоджуєтесь з тезою М. Міхновського: «Україна – для українців»? На яких засадах будується наша держава сьогодні? 4. Які ідеї Міхновського втратили сьогодні свою актуальність, а які заслуговують на увагу?

Софія Русова Народилася Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) у 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині в аристократичній сім'ї, її батьки були іноземного походження: батько, Федір Ліндфорс, шведського, а мати, Ганна Жерве, французького. Софія, зростаючи в українському середовищі, серцем і душею прийняла біль України і віддала всі свої сили на визволення її народу з темряви. Педагогічну діяльність Софія розпочала у 1871 р. П'ятнадцятирічною дівчиною разом із сестрою Марією 61

організувала перший у Києві український дитячий садок. Про цей період свого життя Софія згадувала: "Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: "Ви самі ще дитина... Хто ж вам довірить дітей". Але все ж дав свій дозвіл". З цього часу і аж до смерті (померла 1940 р. у Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва. Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: вихователем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо. Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С.Ф. Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувалася про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджувала колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського народу, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Русова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам'янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчителям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо. Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педагогіки: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Моральні завдання сучасної школи", "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа" та ін. Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є "Соціальне виховання, його значення в громадському житті", "Практичні поради до виховання дітей", "Національна школа у різних народів", "Середньовічні університети". Рукописи книг С.Ф. Русової "конають" у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському читачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогічного портрета, а ми, її нащадки, "безмежно вдячні" цій прекрасній жінці, яка не злякалася в'язниць і утисків, не спинилася на вихованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за "українофільську діяльність", як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук'янівській в'язниці, а також у Катери62

нославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і широкій педагогічній громадськості її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і виховання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьовиту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки — пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вонаhвиростає. З таких дітей Україна справді мала б рідних синів — щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формувати національне свідомих громадян української держави. Ці переконання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності. На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, "спідління нації". С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особистості. Педагог стверджує: "Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному грунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національне свідома дитина". Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо. У системі національної освіти і виховання Софія Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий "ранок", пише С.Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою волею й небезпечними нахилах. У своїх працях "Націоналізація дошкільного виховання", "В дитячому садку", "Дошкільне виховання" та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: досліджує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо. Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова виключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою. С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихованню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної програми, у використанні форм та методів навчальної діяльності. Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба "не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а 63

більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу". С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей. hhhС.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармонійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації. Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухатися до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьогодні гальмує розвиток самої держави. У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організація навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національної культури, особливості української дитини. Остання, підкреслює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість. Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та батьки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили. С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя. Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси. Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре серце і правдиве поводження". Hh hС.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до самоізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демокра64

тизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями". Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова доходить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить народи Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русова, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Провідне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національне свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педагогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалізму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань. С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві. Роки, що минуло з часу проголошення незалежності Української держави, позначене інтенсивною розробкою та утвердженням законодавчо-концептуальних засад відродження і забезпечення життєдіяльності національної системи освіти, спрямуванням її на нові соціально-культурні орієнтири, переосмисленням та об'єктивним висвітленням українського історико-педагогічного процесу, усвідомленням сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і педагогів минулого. У цьому контексті аксіоматичними видаються широкі дослідження творчої спадщини подвижників національно-культурного поступу кінця XIX - початку XX ст. та міжвоєнної доби О.Барвінського, А.Волошина, А.Животка, Б.Заклинського, І.Огієнка, Лише після проголошення суверенності України предметом наукового аналізу стала багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової (1856-1940) - педагога європейського рівня, визначного громадського діяча, літературного критика, мемуариста, життя якої було і залишається прикладом служіння українському народові в його прагненні до волі, до утвердження державності, національної системи освіти й виховання. hhhЯскравою сторінкою життєпису Софії Русової є 1922-1940 pp. - період еміграції в Чехословацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних визвольних змагань 1917-1920 65

pp. і де закінчився її життєвий шлях. Тут найповніше виявився її талант як організатора українських шкіл і наукових установ, педагога-практика, вченого; знайшла своє продовження започаткована на рідній землі громадська культурно-освітня діяльність; міжнародного характеру набула популяризаторсько-просвітницька робота. В еміграції вийшли друком її найфундаментальніші праці, провідні положення яких і сьогодні не втратили своєї суспільно-педагогічної актуальності. В умовах колишньої УРСР вони були недоступними, а тому впродовж півстоліття залишалися не відомими ні науковцям, ні, тим більше, широкому загалу. Водночас іще на початку XX ст. творчий доробок С.Русової привернув увагу передової частини громадянства наддніпрянської та наддністрянської частин України. Так, огляди, рецензії, коментарі, замітки, у яких оцінювалися його окремі аспекти, перед Першою світовою війною були вміщені в періодичних виданнях царської Росії ("Украинская жизнь") та Буковини й Галичини ("Каменярі", "Літературнонауковий вісник"). У 1913-1914 і в 1918рр. на сторінках "Літературно-наукового вісника" побачила світ трилогія Н.Романович-Ткаченко "Мандрівниця", присвячена громадській діячці і написана з використанням фактів із її біографії. Але найбільше прижиттєвих публікацій про С.Русову з'явилося в 1920-х-1930-х pp. у західноукраїнських часописах. Л.Білецький, Д.Дорошенко, Н.Дорошенко, О.Дучимінська, А.Животко, У.Кравченко, К. Малицька, М.Омельченко, М.Рудницька, М.Шаповал, Я.Ярема та ін. висвітлювали основні віхи життя і праці Софії Русової як взірець для наслідування молодшими поколіннями організаторів та учасників національнокультурного руху в умовах відсутності власної держави, наголошували на її внеску у розвиток національної освіти і педагогічної думки. У міжвоєнний період перші спроби наукового осмислення місця і ролі С.Русової в українському національному державотворенні, осягнення суті її творчої спадщини були здійснені за межами України: на Далекому Сході - К.Слоновською, у США Б.Залевським, у Чехословаччині -В.Лащенком. Із публікацій представників української діаспори другої половини XX ст. заслуговують на увагу статті про Софію Русову В.Єрмоленко, Н.Ліндфорс-Михалевич, О.Лятуринської, Г.Мандрики, Ю.Русова, О.Русової-Базілевської. Початки русовознавства в незалежній Україні пов'язані з розсекреченням архіву С.Русової в 1990р. Із 1992р. вивчення творчих надбань вченої включено до програми з історії педагогіки України для всіх спеціальностей педагогічних інститутів, а в 1994 р. біографічні відомості та положення концепції української національної школи Софії Русової знайшли відображення в курсі лекцій "Історія української школи і педагогіки" В.Кравця (Тернопіль, 1994). В останні роки, особливо у зв'язку з відзначенням у 1996 р. 140-річчя від дня народження С.Русової, вийшли друком окремі наукові праці, статті у фахових виданнях Н.Дичек, І.Зайченка, Н.Калениченко, В.Качкана, Є.Коваленко, З.Нагачевської, О.Проскури, О.Сухомлинської, у яких аналізуються громадсько-педагогінна діяльність і провідні ідеї науково-теоретичного доробку вченої; відбулися всеукраїнські науково-практичні конференції, педагогічні читання (Івано-Франківськ, Київ, Ніжин-Чернігів та ін.). Завдяки цьому ім'я і творча спадщина Софії Русової повертаються в теорію та практику української національної системи освіти. Важливі грані громадсько-культурної діяльності та педагогічної творчості Софії Ру66

сової розкривають дисертаційні дослідження І.Пінчук - "Освітня діяльність і педагогічні погляди С.Русової (1856-1940) (1994); Н.Маліновської - "Методика використання лінгводидактичних ідей С.Ф.Русової у навчанні дошкільників переказу художніх текстів"; В.Сергеєвої - "Проблеми дошкільного виховання в педагогічній спадщині Софії Русової" (1997); Г.Груць - "С.Русова і просвітительський рух в Україні" (1999). Проте переважна більшість праць сучасних дослідників стосується життя і просвітницько-педагогічної роботи С.Русової на рідній землі. Якщо ж аналіз еміграційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в контексті іншої проблеми, або не охоплює всього спектру її діяльності та творчості за межами України. Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його значення для сучасної теорії та практики національної освіти й виховання і недостатнє вивчення покликали до життя пропоновану читачам наукову розвідку "Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції". При цьому поняття "творча спадщина" автором трактується як результат діяльності Софії Русової, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток національної педагогічної думки, що знайшла відображення в її опублікованих і рукописних працях 20-х-ЗО-х pp. XX ст. У педагогічних творах Софії Русової 1922-1940 pp.: - осмислюються й обґрунтовуються наукові засади педагогіки на основі глибокого аналізу попередніх і сучасних їй надбань вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки, найновіших досягнень у галузі психології, філософії, соціології; уроків творення національного шкільництва й педагогіки періоду визвольних змагань українського народу 1917-1920 pp.; - простежується намагання "психологізувати" та "соціологізувати" педагогіку, що свідчить про педагогічно-психологічний і соціально-педагогічний характер ідей С.Русової, забезпечує перспективу створення особистісно- та суспільнозорієнтованої гуманістичної системи освіти, як це передбачено сучасними державними освітніми документами; - теоретичні дослідження зосереджуються навколо центральної ідеї: національна освіта, школа, виховання - головна умова відродження і розвитку нації та державності, засіб формування громадянина-патріота, високоморальної особистості. В історико-педагогічному доробку вченої акцентується на проблемах еволюції національного шкільництва у державах-колоніях, що, як і Україна, спромоглися стати незалежними або активно виборювали незалежність, а історія шкільництва трактується як невід'ємна складова загальнокультурного розвитку країн і народів. Крім того, оцінюється роль державних, культурно- освітніх діячів і визначних педагогів країн Заходу і Сходу в утвердженні національної системи освіти, що зумовлювалося прагненням С.Русової скористатися їхнім досвідом для відродження рідномовної школи й української педагогіки. Висока культура, свідомість, європейський рівень освіченості С.Ф. Русової сприяли тому, що питання які вона вивчала і розробляла теоретичні положення і методичні скарби, зібрані й опрацьовані для вихователів, учителів, батьків, надзвичай67

но потрібні нам сьогодні. Принципове значення має, зокрема, праця ―Дошкільне виховання‖ найшла друком у 1918 р. її зміст склали лекції з педагогіки і психології, які Софія Федорівна читала майбутнім педагогам. Коло охоплених питань окреслюють розділи: 1. Дошкільне виховання. 2. Знання дитини. 3. Творці дошкільного виховання. 4. Зовнішні чуття. 5. Дитяча гра – забава. 6. Ручна праця. 7. Розвиток мови дитини. 8. Річеве (предметне) навчання. 9. Наука чисел у дошкільному вихованні. 10. Моральне виховання. 11. Естетичне виховання. 12. Підготовка садівниць. 13. Сучасні дитячі садки. 14. Український дитячий садок. Педагогічна спадщина Софії Русової допоможе сміливо й компетентно ставити і вирішувати сучасні проблеми національного виховання дошкільнят у сім'ї і в дитячому садку. ―Мішнішою нацією в наш часи виявила себе та, яка краде других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток‖. Національне виховання виробляє у людини не подвійну хистку моральність в міцну, цільну особу... вона через пошану і любов до других народів виховує в дітях пошану і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями‖. С.Русова робить висновки про те, що гармонійну людину можна виховати за таких умов: виховання має бути індивідуальним, пристосованим до природи дитини (це нині лягло в основу нової концепції дошкільного виховання. яка ставить на перше місце завдання виховання особистості дитини з урахуванням її інтересів, потреб, вікових можливостей, рівня розвитку); виховання має бути національним (тепер маємо подбати і про українські дитячі садки, і про забезпечення можливостей для національного виховання представникам інших народів, що населяють Україну); виховання має відповідати соціально-культурним вимогам часу; виховання має бути вільним. Незалежним від тих чи інших у рядових вимог, ґрунтуватись на громадській організації (уже і перед нами постала потреба деполітизації виховання і навчання рано чи пізно вона буде розв'язана прогресивно). Ідею українського дитячого садка С.Русова розкривала на основі аналізу напрямків дошкільного виховання. теоретичних концепцій і практичних варіантів дитячих закладів, які снували у світі - в Росії, Європі, Америці. Праці Руслової з питань дошкільного виховання це не тільки історія української педагогічної думки, частка її скарбниці. Це змістовний, глибокий, науковий, всебічний аналіз специфіки нашого національного дитячого садка, на який мають не тільки орієнтуватись, а й спиратися сучасна педагогічна наука і практика. Яку ж систему принципів побудови українського дитячого садка подає Софія 68

Русова? Насамперед вона підкреслює і обґрунтовує, що дошкільне виховання будується на новітніх положеннях психології і педагогіки про закономірність та умови розвитку, дитини про найбільш доцільні методи виховання. Другий принцип концепції С.Русової полягає в тому, що в дитячому садку має панувати національний дух, виховання має будуватися на демократичному грутні - так. як колись, ще в 9 ст., на ньому закладалась українська національна школа. Здійснюючи аналіз української духовності, педагог виділяє у ній такі основні риси: перш за все, - це праця, невпинна хліборобська праця, завдяки якій вони споконвіку годували і себе, і сусідів, і інших. Специфіка селянської праці вимагає, щоб ―діти стояли якнайближче до природи‖. Ще одна характерна риса українського народу і його духовності, зазначена С.Русовою, - багатюща астетична творчість, яка протягом віків виявляється у словесних творах і піснях, орнаментах, архітектурі: ―Це такий фактор, який має впливати на розвиток наших дітей, щоб найкраще викликати в них творчість в цьому ж напрямку‖. Ідея виховання творчої особистості висувається у більшості праць С.Русової. Так, у ―Новій школі‖ вона пропонує різні види занять (спостереження, читання, розповідання казок) поєднувати з малюванням: ―Малюнок дитячий - се мова дитяча щира й самостійна‖. Головний висновок Русової - все виховання дітей‖ має бути позначене мистецтвом, естетичним сприйманням і емоціями. Щодо морального виховання, то тут, за концепцією Русової також треба орієнтуватися на національні риси, зумовлено фізичним оточенням (географічним розташуванням, кліматом, природою (та історією краю, українського народу. За своєю природою українці індивідуалісти і неабиякі гумористи. С.Русова надзвичайно тонко описує особливості розуміння малими дітьми релігійних постулатів, наголошує на тому, що вихователі (вживає тодішню назву - садівниці) повинні особливо чуйно ставитися до релігійних почуттів і духовного життя дитини, дуже ретельно обмірковувати свій вплив. В українців релігія тісно пов'язана з культом природи, яка дає у змогу дитині глибоко відчувати і переживати невимовну красу. Русова подає чудові описи таких свят, як Різдво, Маковія, Спаса, всенощної на Великдень, а далі тактовно висловлює до морально-релігійного виховання, спираючись на досвід своєї сучасниці, відомого італійського педагога: ―Монтессорі теж визнає потребу релігійного виховання, але, як і до усього другого, ставиться і до цього питання дуже просто: в садку висить картина - Мадонна Рафаеля, діти співають молитви‖ - от і усе. Задля українських дітей бажано переводити в життя релігійне виховання в згоді з народними звичаями, з родинними нахилами, з індивідуальними змаганнями самої дитини. У згадуваній праці ―Нова школа‖ з особливою увагою розглядається організація дитячих свят: ―В кожнім святі треба єднати народне, національне, фольклорне з загальнокультурним і давати щось естетичне, прекрасне, радісне, веселе. Важливим завданням дошкільного виховання за С.Русовою, є розвиток творчих здібностей дитини. Творчі сили дітей в українському садку пробуджуються і розвиваються саме засобами національного матеріалу: це виготовлення виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання різних видів. А ще в садку має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова - у творах словесних самих дітей і в розповідях виховательки. В такій атмосфері рідного життя, ласки і праці, цілком сприяючих для розвитку творчих сил і міцного громадського свідомого робітника. Над концепцією національного виховання С.Ф.Русова працювала багато років. Це була основна ідея і основна тема, що об'єд69

нує більшу частину її досліджень. Русова мріяла і заповідала, щоб ширилися нові дитячі садки по всій Україні. Закладаючи нові основи для нового виховання, яке дасть українському народові свідомих і чесних людей, громадян, що викують і здобудуть йому і долю і волю. Золоті джерела праць Софії Русової - це не тільки історія педагогічної і психологічної думки, це і абсолютний сучасний погляд на загальну проблему, конкретні завдання, відповідні умови, форми і методи організації дошкільного виховання. Фрагменти з її книжки - "Нові методи дошкільного виховання", що вийшла у Празі 1927 р. у видавництві "Сіяч" при Українському Високому Педагогічному Інституті їм, М.Драгоманова, як посібник (на правах рукопису) для тих, хто здобував професію дошкільного працівника. У ній розкриваються завдання дошкільного, виховання, подається характеристика вікового, розвитку дітей» С.Ф.Русова поєднувала в собі глибокого психолога, педагога і методиста водночас. Це той рідкісний випадок, який дає змогу розглядати дитину і процес її виховання цілісно, не розриваючи її по окремих науках і методиках. Якщо ми будемо лише пасивно спостерігати, як росте, розвивається дитина, то сама дитина буде шукати активного впливу, авторитету, без якого вона почуває себе безпомічною і безпорадною. А тому треба насамперед якнайкраще придивитися, пізнати душевний і фізичний стан дитини, розібратись у тому, до чого вабить дитину, та від нього її відвертає.... Важним фактором для своєрідного виявлення дітей е веселість у життю так у родинному оточенні, як і в дитячому садку. Це не значить, що мусить бути постійний тарарам і галас, НІ, веселе життя, де панує радість, виникає з доцільного поділу часу на працю й спочинок, від ігри, відповідної до дитячих Інтересів, від сонця, що мусить світити в дитячих кімнатах, від щирості і приязні, що панують у кожній дитячій установі, від задоволення своєю працею, від контакту з товаришами, що захоплені однаковими інтересами,, від краси шкільної хати, де завше мусить бути чисто, ясно, оздоблено, від краси природи тощо. ... Дитина е справді експерементатор, і нам треба за нею слідкувати на наших предметних лекціях у дитячому садку. Свобода рухів, як того вимагає Монтессорі, е конечною передумовою здорового, правильного розвитку дитини, ці рухи ці мають бути найрізноманітніші, а наша доля приводити їх до найкращої координації. У дитячих установах повинно бути досить вільного простору і в хаті, й надворі, щоб діти мали змогу вільно рухатись. Використовуючи рухливість дітей можна різноманітне, впливати на їх виховання, бо ніщо так не привчає до дисципліни, як гімнастика й взагалі координація рухів» Ніщо не дає дитині такої надзверхньої культурності, як ритмічна гімнастика, пластика рухів, танці. Дуже розвиває здібність до висловлення, до яскравої уяви драматизація оповідання самостійними рухами дітей. ... Дитині треба давати якнайбільше естетичних приймань - Як природних, так і штучно-мистецьких. Вони розвивають не лише естетичний смак дитини, а й її фантазію, виповнюючи її свідомість красивими образами. Вчинки дитини викликають її інтерес, неоднаковим в різних періодах віку й які в загальних рисах слідують один за одним в такому порядку: інтерес до мови (1-3 р), до гри (2-5р), до казок (3-6 р), загальний інтерес до всього, що виявляється питанням "через що?", " нащо?". 70

... Для музичного виховання треба насамперед привчити дитину слухати; до 3 р краще не вчити її співати. Добре, коли менші діти слухають, як співають старші діти, бо вони до цього прислухаються з найбільшою увагою й ці співи несвідомо затямлюють. Вправи смислів мають розвинути не тільки гостроту органу а й сенсорну пам'ять, пам'ять усіх смислових вражень, наприклад, малювати кольоровий найпростіший орнамент на дощі, звернути на нього увагу дітей, а на другий день повинні би. діти самі його з пам'яті намалювати, додержуючись того ж порядку в розполозі фарб. ...Щодо окремих смислів, то слух найкраще розвивається музикою. Монтессорові хвилини абсолютної тиші - мовчанки, коли діти прислухаються то тих непомітних узагалі звуків, на які вони на час Ігри й не звертали жодної уваги. В такій тиші педагог тихо викликає кого-небудь Із учнів по йменню - так можна перевірити чутливість слуху в різних дітей. Нічого так не потребує дитина, як можливості вільно гратися, через що, в кожному дитячому садку повинна бути досить велика кількість різноманітних цяцьок, щоби кожна дитина могла бавитися, знаходячи те, що більше відповідає її нахилам та її бажанням. Завше краще, щоби виграшки для дітей були зв'язані з рухами - щось возити, кидати (м'ячі, серсо, візочки). Треба заводити різних звірят, щоб привчати дітей до уходу за ними і до ласкавого з ними поводження. Цікаво збирати народні дитячі забавки, що; наприклад, у нас на Україні продаються по ярмарках і зроблені самими дітьми, або для дітей селянськими майстрами. Багато вже написано про те, яке велике значення має для дітей гра, вона їх стихія - в іграх набирають вони сили, розвиваються фізично й духовно. Гра є дуже важливий фактор виховання, бо в іграх суцільно виявляється природа дитини і грою можна її або стримати від небажаних поступків, або викликати до бажаних, усі народи мають свої стародавні ігри, що на перших порах мали характер ритуальних відправ, а лише згодом набрали характеру гри. Ці ігри часто повні гарних естетичних рухів, як наприклад, ваші веснянки, тай перейняті вони національним духом, який треба обов'язково вносити в життя кожної дошкільної організації. Ігри відповідно до розвитку дітей мають свій розподіл. 1. Прості руханки - бігати наввипередки, перебігати із кутка у куток. 2. Ігри, що випливають Із Інстинкту переймання. Дівчатка люблять грати в господарство, повторювати в грі родинні звичаї, які їх найбільш зацікавили. Щоб розвинути в дітях зацікавленість, треба щоби в тих іграх, якими сугестивне захоплюємо дітей проступали обидва процеси - переймання й творчість. Дуже бажано збирати наші стародавні українські ігри й користуватись тими із них, що найкраще придались би в дитячих садках. Не треба гри механізувати, а ширше давати дітям можливість до гри вносити щось нове, якусь іншу комбінацію, свої творчі ремарки. Ігри старших дітей, так само наближатимуться до драматизації різних оповідань і до ілюстрації лекцій» тільки в складнішій формі. Діти знайомляться з побутом дикунів і радо імітують його в Іграх. Так само, наприклад, грають у Робінзона Крузо. Для дітей 5-6 років доброю розвагою може бути театр ляльок або театр тіней, особливо коли вони самі нароблять ляльок чи то ви ріжуть їх з паперу й ними проілюструють свої улюблені казки. 71

Ручну працю треба починати з найпростішої, щоби діти відразу могли її без сторонньої допомоги виконати за тим зразком, що його подасть керівник школи. Треба підібрати найбільш підхожий матеріал і терпеливо не перешкоджати дітям самостійно ним орудувати. З окремих праць велике значення має дитячий малюнок. Він має значення як показчик, бо виявляє психологію дитини, силу та правдивість тих вражень, що дитина придбала. Є ще друге значення малюнка - мистецьке, естетичне - та насолода, що він дає при доброму навчанні, особливо малюнок фарбами. Ліпка так само як і малюнок служить для дітей тої самої мети. Ліпка добре розвиває уяву, допомагає малюнкові. Матеріалом для ліпки може бути пісок, глина, пластилін, розмочений папір, Діти також люблять вирізати різні забавки (Різдвяну ялинку). Вирізані забавки можна склеювати й так складати цілі малюнки. Ця праця може бути Індивідуальною й спільною для цілої групи» Гарною утилізацією ліпки та вирізування може бути утворення лялькового театру або театру тіней. В цій праці приймають участь усі старші діти для утворення приємної розваги для малих дітей... Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні. Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до сучасного покоління: "...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні". Найбільш викристалізованою в науковій спадщині Софії Русової періоду еміграції є ідея нової української школи - єдиної, діяльної, обов'язкової і безплатної; такої, що базується на принципах активності, індивідуалізації, соціалізації, гуманізації, природо- і культуровідповідності виховання. Найголовнішою ознакою школи суверенної держави у працях С.Русової виступає її національний характер. Він визначається українознавчим спрямуванням змісту навчання, превалюванням у ньому рідної мови, географії та історії України, природо- і краєзнавства; пристосованістю до народного світогляду, до надбань національної культури в цілому. Підґрунтям виховної діяльності школи в незалежній Україні С.Русова проголосила культ своїх Нації і Батьківщини. Водночас наголошувала на потребі доведення шкільного життя до розвитку "в дітях широкого почуття симпатії до всіх людей, до якої б раси вони не належали, яку б віру не ісповідували". Тобто національний характер школи, за Софією Русовою, виключає утиски й переслідування представників інших національностей. Нова школа повинна передусім дати дітям національне виховання, метою якого в широкому значенні виступає "відбудова Батьківщини", відродження й утвердження незалежної України. Цей національний виховний ідеал, за переконанням педагога, не перечить найвищим ідеалам культури й гуманності, тобто має загальнолюдський характер. Серцевиною національного виховання в но72

вій українській школі і водночас його метою у вузькому значенні С.Русова вважала формування національно-патріотичної свідомості, що включає етнічне, національнополітичне, державно-патріотичне самоусвідомлення особистості. Саме така школа, за висновком педагога, - не лише головний засіб для поглиблення знань, але й важливий чинник соціально-економічної і культурно-освітньої самореалізації народу, формування свідомого громадянина, джерело вільного розвитку дитини, виявлення її самостійних творчих сил. Аналіз змісту наукової, публіцистичної, мемуарної, епістолярної спадщини Софії Русової періоду еміграції підтверджує її приналежність до когорти визначних українських педагогів, фундаторів педагогіки українського зарубіжжя, сподвижників національної педагогічної думки міжвоєнного періоду. Водночас вивчення творчого доробку вченої 1922-1940 pp. довело співзвучність його ідей із сьогоднішніми концептуальними положеннями національної системи освіти, національногромадянського виховання підростаючого покоління, що відповідає потребам сучасного державного будівництва в Україні. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. 2. 3. 4.

Охарактеризуйте особистість та розкажіть біографію Софії Русової. В чому вбачала проблему дошкільного виховання С.Русова? Які шляхи розвитку освіти вбачала С. Русова? Чому тоталітарний режим не погоджувався з діяльністю С. Русової?

Кость Левицький Визначний політичний діяч народився 18 листопада 1859 року в містечку Тисмениця неподалік Станіславова в родині священика Антона Левицького. Дитинство Костя пройшло в селі Нижневі Товмацького повіту над Дністром, де батько згодом отримав власну парафію. У Станіславівській гімназії (1869-1878) юнака навчали авторитетні професори: історик Юліан Целевич, мовознавець Євген Желехівський, отці Іван Лопушанський та Іван Литвинович. У гімназійній ―Громаді‖ (створена ще 1863 р.) Кость долучився до народовецького руху. Восени 1878 р. вступив на правничий факультет Львівського університету, де разом з однокурсниками Євгеном Олесницьким, Степаном Федаком, Андрієм Чайковським, Володимиром Навроцьким зацікавлено відвідував лекції професорів Олександра Огоновського, Івана Добрянського й інших. Після короткочасного перебування в русофільському ―Академічному кружку‖ на 73

початку 1880-го вступив до українофільського товариства ―Дружного лихваря‖, яке представляв 15 вересня того самого року на першому вічі українських студентів Австрії в Коломиї. Після закінчення університету 1882 р. К. Левицький працював у канцелярії Галицького намісництва, здобувши перший управлінський досвід. 1884 р. захистив докторат, а 1890-го відкрив у Львові власну адвокатську контору, захищав на судових процесах художників К. Устияновича та С. Тимосевича (1893), студента М. Січинського (1910) і десятки інших українських патріотів. Свій перший професійний досвід узагальнив і популяризував на сторінках українського журналу ―Часопись Правнича‖, який редагував у 1889-1900 рр. Там опублікував і розвідку зі студентських часів про ―Руську правду‖ Ярослава Мудрого. Молодий адвокат розумів, що народ потребував не лише правового захисту, а й елементарної освіти, ―праці національної‖. Саме задля цього 1883 року Кость Левицький вступив до ―Просвіти‖, відразу ставши секретарем цього товариства. Разом із батьком і матір’ю Костянтиною залучив до читальні ―Просвіти‖ в Нижневі кількасот селян, насамперед молодь і жінок, організував там позичкову касу та крамницю. За організаційного сприяння члена відділу К. Левицького 1 квітня 1895 р. ―Просвіта‖ придбала власний будинок у Львові (площа Ринок, 10), де розмістилися також Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) із бібліотекою та музеєм, ―Клуб русинок‖, численні громадські товариства: співацьке ―Боян‖, академічне ―Ватра‖, страхове ―Дністер‖, ―Краєвий союз ревізійний‖ та інші. Авторитетного адвоката обрали керівником львівської філії ―Просвіти‖; в 1900-1906 рр., коли голова товариства Юліан Романчук багато часу проводив у стінах австрійського парламенту у Відні, він фактично керував головним відділом ―Просвіти‖. Разом з Іваном Франком, Кирилом Студинським, Олександром Барвінським, Анатолем Вахнянином, Олександром Колессою ввійшов до просвітянського ―конкурсного суду‖, який проводив різноманітні літературні конкурси (в одному з них 1905 р. переміг Осип Маковей із Чернівців із повістю ―Ярошенко‖). Влітку 1903 року очолив Крайовий комітет, що ініціював і розробив проект статуту фонду побудови руського Народного театру у Львові. Нову ідею фінансово підтримав професор Михайло Грушевський, інші галицькі українці. Однак проти цього в Галицькому сеймі виступили польські ендеки, заблокувавши виділення коштів на будівництво українського театру. К. Левицький домагався створення українцями незалежних економічних і фінансових інституцій, а це викликало опір польської адміністрації й у довоєнній, і в післявоєнній Галичині. Ще 1883-го молодий адвокат став співзасновником та автором статуту об’єднання української споживчої кооперації – ―Народної торговлі‖, яка перед світовою війною згуртувала понад сотню споживчих товариств і кілька тисяч фізичних осіб. У створеному 1884 р. товаристві українських ремісників і промисловців ―Зоря‖ (голова В. Нагірний) К. Левицького відразу ж обрали секретарем, а невдовзі – членом правління; ініціював також відкриття у Львові ремісничо-промислової бурси. 1898 р. Кость Левицький став співзасновником, автором статуту та першим директором (спільно з Костем Паньківським і Григорієм Врецьоною) ―Крайового союзу кредитового‖, який забезпечував чотирьом сотням українських кооператорів доступ до дешевих кредитів системи Райфайзена й Австро-Угорського банку, кон74

сультував у проведенні господарських операцій, зокрема парцеляції землі, виділяв кошти на спорудження церков, на видавничо-виховну діяльність ―Просвіти‖, ―Сільського господаря‖, ―Сокола‖, ―Українського педагогічного товариства‖. 25 грудня 1906 року Контрольна рада обрала його генеральним директором цього союзу, який фактично став центральною ощадною касою української кооперації. Страхова компанія ―Карпатія‖, що діяла з 1911-го під протекторатом Митрополита Андрея Шептицького, теж рекомендувала енергійного адвоката і громадського діяча на посаду голови наглядової ради. Політична кар’єра Костя Левицького розпочалася в середовищі народовців, ідеологія яких ґрунтувалася на засадах лібералізму та націоналізму, піднесенні соборного духу й національної свідомості не лише галицьких, а й наддніпрянських українців. 1885 р. К. Левицький разом з Ю. Романчуком, О. Барвінським, В. Нагірним, І. Белеєм, отцем С. Качалою й іншими сформував ―Народну раду‖ – політичне товариство, в програмі якого стверджено, що галицькі русини є ―частиною великого 20-міліонового народу малоруського, самостійного, посеред громади народів слов’янських‖; доведено також необхідність боротьби за ―автономію країв і автономію народів‖. Як секретар цієї Ради під керівництвом Ю. Романчука розробляв умови польсько-української угоди 1890-1894 рр., яка передбачала призначення на вищі посади свідомих українців, утворення в Крайовій шкільній раді української секції, рівноправність української мови у Львівському університеті, ведення цією мовою ділового листування з українцями тощо. У період ―нової ери‖ К. Левицький після смерті О. Огоновського навіть претендував на керівництво українською кафедрою на правничому факультеті університету, однак 1891 р. цьому перешкодила польська професура. Загалом підсумок угоди 1890-1894 рр. був позитивним: польські політики визнали окремішність української нації, відбулося також відмежування народовців від москвофілів і розкол 1892 р. Руського клубу в Сеймі на фракції москвофілів і народовців. У грудні 1899-го Костя Левицького обрали до Тіснішого Народного комітету – керівництва новоствореної Української національно-демократичної партії (УНДП), яка оголосила своїм ідеалом ―незалежну Русь-Україну‖ та фактично стала лідером українського політичного життя. І хоча на виборах до Галицького сейму 1901 р. він офіційно програв польському консерватору, багатолітньому депутатові Сейму Т. Меруновичу, все ж здобув неоціненний досвід політичної боротьби та став популярним не лише в середовищі міської інтелігенції, а й серед селян, організовуючи селянські віча та виступаючи на них. Наприкінці 1907 р. з’їзд обрав головою Народного комітету К. Левицького, а Ю. Романчук зосередився на роботі в Державній Раді (Відень). На високу партійну посаду тоді також претендував досвідчений та амбітний Є. Олесницький, який від 1901 року очолював українське представництво в Галицькому сеймі. Зміна лідера призупинила внутрішньопартійну кризу, яку спричинила дискусія між радикальним крилом, що нав’язувало партії постійні масові виступи, та парламентаристами, що виступали за легальні методи роботи та польськоєврейсько-українські домовленості. Вибори до австрійського парламенту в травні 1907-го, які відбувалися за новим законом, збільшили українське представництво до 32 осіб (більше мали тільки німці, чехи та поляки). Кость Левицький виборов мандат по округу №66 (Бережани-Рога75

тин-Болехів-Журавно) разом із націонал-демократом Тимофієм Старухом, перемігши лідера галицьких москвофілів Володимира Дудикевича. Відразу ж вступив до економічної та правничо-адміністративної секції української фракції (клубу), невдовзі – до земельної та бюджетної комісії парламенту. В ухваленій 5 липня того самого року програмі фракції стверджено мету діяльності послів – самостійний політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток українського народу. К. Левицький активно готував офіційні заяви, промови, вносив загальні та спеціальні поправки до документів, подавав інтерпеляції, зокрема щодо зменшення податків для селян, регулювання сезонної еміграції до Німеччини, про порушення прав української мови в судах, запровадження загального, рівного, прямого й таємного виборчого права на виборах до Галицького сейму. У правозахисних зверненнях до міністерств він виступав проти переслідувань українських товариств, українських залізничників, полонізації шкіл. Разом із Миколою Васильком брав участь у переговорах із головою Польського кола С. Ґломбінським щодо врегулювання українсько-польських відносин після вбивства (1908) студентом М. Січинським галицького намісника А. Потоцького. Водночас чимало часу та зусиль приділив роботі в Галицькому крайовому сеймі, послом якого його обрали від Рогатинського повіту в лютому 1908 року. За ініціативою К. Левицького Сейм розглядав законопроект про зміну закону щодо мови викладання в школах Галичини, питання реформування органів громадського самоврядування, оздоровлення крайових фінансів шляхом збільшення оподаткування заможних верств, продаж спиртних напоїв, проведення виборчоїhреформи. Через важку хворобу Є. Олесницького на початку 1910-го К. Левицький перейняв також посаду голови Українського сеймового клубу. В умовах нового загострення українсько-польських відносин, свідченням чого стало вбивство 1 липня того року студента-українця університету А. Коцка, К. Левицький домагався запровадження в Галицькому сеймі національних курій, які мали б вирішувати проблеми національно-культурного розвитку народів регіону. На сеймових виборах 30 червня 1913 р. за Костя Левицького проголосувало втричі більше виборців Рогатинщини, ніж за його опонента-поляка. Депутатами Сейму стали 32 українці, в тому числі майбутні діячі ЗУНР: Л. Цегельський, М. Король, С. Голубович, І. Куровець, Т. Кормош, К. Трильовський, Р. Перфецький, І. Макух, Т. Ваньо та ін. Головою Українського сеймового клубу, що об’єднав представників різних партій, обрали К. Левицького, заступниками – Є. Петрушевича, І. Макуха, секретарем – Л. Цегельського. Відтак знову продовжено боротьбу за проведення сеймової виборної реформи. З цією метою К. Левицький домігся зустрічей із цісарем Францом Йосифом (перед цим нагородив українського політика лицарським орденом ―Хреста Леопольда‖), прем’єр-міністром К. Штюрком, новим австрійським намісником Галичини В. Коритовським, до переговорів залучив також Митрополита А. Шептицького. Врешті-решт 11 лютого 1914 р. Сейм ухвалив компромісний проект виборчої реформи, який мав забезпечити українцями 62 із 241 депутатського місця. 24 лютого К. Левицький засудив національну політику Росії, імперська влада якої забороняла відзначення Шевченківських свят. Державно-політичні плани галицьких українців у Першій світовій війні Кость Левицький оприлюднив у статті ―Но76

вий Переяслав?‖, яку опублікував у ―Ділі‖ під псевдонімом П. Сенатович. Він вважав, що без зовнішньої політики українці не зможуть відродити власну державу, відтак галичани повинні зайняти австрофільську орієнтацію. 1 серпня 1914 року він очолив міжпартійну Головну українську раду (ГУР). А вже 3 серпня за підписом голови, його заступників М. Павлика і М. Ганкевича, секретаря С. Барана у пресі з’явилася заява: ―Український народе! ГУР кличе тебе до діла, що ним ти здобудеш нові права, утвориш новий період історії, займеш місце в ряді країн Європи. До бою, до здійснення ідеалу, що в теперішню хвилю об’єднує ціле українське громадянство. Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце Вільної України!‖ 5 травня 1915 р. на базі реформованої ГУР у Відні засновано Загальну українську раду (ЗУР), яку знову очолив К. Левицький. 29 членів Ради утворили три територіальні секції – галицьку, буковинську та наддніпрянську. 12 травня К. Левицький підписав відозву, в якій головною метою ЗУР проголошено створення на підросійських теренах Наддніпрянщини Української Держави й українського автономного краю в межах Австро-Угорщини. А вже 7 вересня прем’єр-міністр К. Штюрк повідомив К. Левицького, що коронна рада на чолі з цісарем розглядає можливість повоєнного об’єднання Східної Галичини з частиною Волині в окремий коронний край. Певну конкуренцію ЗУР становила Українська парламентська репрезентація (УПР), яку наприкінці війни очолив Є. Петрушевич. Стосунки з ним не завжди були приязними. Політичний конфлікт у парламенті, викликаний маніфестом цісаря від 4 листопада 1916 р. щодо майбутнього статусу Галичини, змусив К. Левицького залишити провід репрезентації й зосередитися на політичній діяльності в УНДП, де йому активно допомагали С. Голубович, Л. Цегельський, І. Кивелюк, В. Панейко. 31 травня 1917 р. авторитетного політика запросили на інавгурацію нового цісаря Карла, під час якої він від імені українців вимагав державно-правової перебудови Австрії на засадах національно-теритріальної автономії українських земель. К. Левицький вітав проголошення незалежної Української Народної Республіки (УНР) на мітингу 10 лютого 1918 р. перед будинком ―Просвіти‖ у Львові, укладення нею Брестського мирного договору. А вже в серпні 1918 р. з ініціативи керівництва УНДП відбулися наради галицького політикуму щодо необхідності створення українського війська й адміністрації, яка мала добровільно перейняти владу від австрійців у Східній Галичині. Народний комітет УНДП домагався, щоб Українській Народній Республіці також передали Холмщину й Підляшшя. Про це, зокрема, говорив К. Левицький в австрійському парламенті 19 липня 1918 р., закликавши Відень якнайшвидше ратифікувати Берестейський договір. Восени 1918 р. К. Левицький та інші лідери націонал-демократії вважали можливим збройний шлях перебрання української влади. Наприкінці вересня створено спеціальну військову комісію Народного комітету партії, яка започаткувала співпрацю з Центральним військовим комітетом. 31 жовтня 1918 р. під загрозою перебрання Польською ліквідаційною комісією влади в регіоні львівська делегатура УНРади під проводом К. Левицького ухвалила рішення негайно брати владу за допомогою зброї. Керівником повстання призначили представника військового комітету, сотника Українських Січових Стрільців (УСС) Дмитра Вітовського. Вранці 1 листопада він відрапортував К. Левицькому, 77

що українське військо без кровопролиття зайняло головні стратегічні об’єкти Львова. Цього драматичного дня в палаті намісництва намісник Кароль фон Гуйн передав ―державну власть на сій території‖ УНРаді. ―Урядовий акт передачі державної влади представникам цісарсько-королівського правительства Українській національній раді‖ підписали К. Левицький, В. Децикевич, О. Барвінський, І. Голубович, Л. Цегельський. Незважаючи на складну ситуацію, спричинену збройним виступом поляків у Львові, захопленням ними західних повітів, румунською агресією в Буковині, у краї започатковано державне будівництво. Ввечері 9 листопада, коли на центральних вулицях обабіч Головної пошти тривали запеклі бої, а місто саме покинув намісник Гуйн, під головуванням К. Левицького відбулося чергове засідання УНРади. Його учасники ухвалили нову назву держави – Західноукраїнська держава, обрали Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, якому доручили сформувати склад уряду. 10 листопада в будинку недавнього намісництва відбулося заприсягнення державних секретарів, а опісля – перше засідання уряду, до якого ввійшло 14 державних секретарів, із них восьмеро – від УНДП, двоє – від Української радикальної партії (УРП), один – від Християнсько-суспільного союзу (ХСС), один – від Української соціал-демократичної партії (УСДП) і двоє безпартійні. К. Левицький став не лише головою уряду, а й державним секретарем фінансових справ. 13 листопада К. Левицький від імені уряду вніс на розгляд УНРади Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої АвстроУгорської монархії, який одностайно схвалили. Згідно з ним, уконституйовано нову назву держави – Західноукраїнська Народна Республіка, затверджено її герб і прапор. 14-15 листопада на засіданнях уряду й парламенту обговорювали соціально-політичні проблеми на місцях, особливо в Перемишлі, де 11 листопада владу захопили поляки. 17-18 листопада на урядовому засіданні під головуванням К. Левицького продовжили аналіз військово-політичної ситуації у Львові. За згодою супротивних сторін було оголошено дводенне перемир’я. Обговорено й можливість створення трьох нових секретаріатів для національних меншин (поляків, євреїв, німців). Уранці 21 листопада на засіданні УНРади за участю урядовців обговорили головні засади нового українського правосуддя, продовжили дискусію про форму українського герба. У другій половині дня урядовці зібралися вже у квартирі К. Левицького, де розглянули план евакуації державних установ. О шостій вечора К. Левицький разом із членами уряду покинув Львів. Голова Державного секретаріату не хотів покидати столицю, але військовики попередили, що вивезуть силою, інакше уряд потрапить у полон. Після короткочасного перебування в Золочеві (23 листопада) Держсекретаріат осів у Тернополі до кінця грудня. К. Левицький не заперечував, щоб деякі члени уряду, зокрема С. Баран, О. Барвінський, Я. Литвинович, І. Куровець, А. Чернецький, С. Федак, залишилися у Львові. У Тернополі урядові установи розмістилися у великій будівлі польської гімназії в центрі міста, окремі державні структури неподалік – у готелі ―Поділля‖ й інших 78

будинках. Відтак продовжено працю над розробкою закону про вибори до Сейму, військової, грошової і земельної реформ, підготовкою злуки з УНР. К. Левицький також продовжив письмові перемовини з представником Польської ліквідаційної комісії у Львові А. Скарбеком щодо можливості припинення кровопролиття у краї. 3 грудня 1918 р. К. Левицький узяв участь в урочистому освяченні 1-го подільського полку УСС Галицької армії, який відбув на фронт. Розробляли і плани визволення Львова, участі галицької делегації в Паризькій конференції, налагодження економічних відносин із Чехословаччиною й Угорщиною. Майже три місяці урядовці чекали першої платні за працю. Наприкінці грудня 1918 р. К. Левицький подав у відставку з посади керівника уряду. Деякі сучасники вважають, що це стало наслідком внутрішньопартійної боротьби в УНДП, зокрема між прихильниками К. Левицького та Є. Петрушевича. Втім він іще залишався членом УНРади та головою партії. 28 березня 1919 р. К. Левицький виступив перед делегатами 38 повітів на надзвичайному партійному з’їзді у Станіславові з політичним рефератом, в якому наголосив: ―Огляд на соборність українських земель і огляд на оборону Галицької Волости перед ворожим наїздом руководили учасниками Народного з’їзду в змінюванню партійної програми. Маючи на меті обнову нашого сторонництва та примінення його діяльности до сучасних державно-правових відносин, хочемо помагати будові нашої української держави на основах демократизму, поступу та соціяльної і політичної справедливости для всього народу… Також не думаємо кидати демагогічними кличами на користь одної суспільної верстви… Вдержання трудової партії яко партії рівноваги серед розбурханих політичних і соціяльних пристрастей, надання їй панукраїнського характеру – мета, яку ставили собі автори нової програми і учасники з’їзду‖. У новій партійній програмі зазначено, що соборна й незалежна УНР має бути парламентською республікою. 15 липня 1920 р. сформовано третій склад ―уряду диктатора‖, цього разу еміграційного. 1 серпня 1920 р. диктатор ЗУНР Є. Петрушевич призначив К. Левицького ―уповноваженим для справ преси і пропаганди‖. У січні 1921 р. йому доручили керувати Міністерством закордонних справ. Разом з іншими членами уряду – С. Витвицьким, В. Сінгалевичем, Й. Ганінчаком, – брав участь у написанні низки державно-правових документів, які мали сприяти визнанню ЗУНР на міжнародній арені. Досвідчений політик очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об’єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу. Після самоліквідації 1923 р. екзильного уряду К. Левицький повернувся до Львова. Щоправда, спершу як голова ліквідаційної комісії займався продажем урядових меблів і друкарських машинок, оформленням передачі залізничних вагонів ЗУНР Чехословаччині. У міжвоєнні роки К. Левицький був членом Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), але головні зусилля зосереджував на сфері національного економічного й культурного життя. Невтомно працював на посадах директора ―Центробанку‖, голови Союзу українських адвокатів, члена Начальної ради адвокатів Польщі (1935-1939), редактора журналу ―Життя і 79

право‖. Крім того, написав низку фундаментальних праць з історії українського національно-визвольного руху, насамперед таких, як ―Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр.‖ (1926), ―Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914-1918 рр.‖ (1928-1930), ―Великий зрив: До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів і документів‖ (1931). Одразу ж після вступу Червоної Армії у Львів 22 вересня 1939 p. К. Левицький як голова Українського допомогового комітету прибув до керівництва нової влади, щоб налагодити відносини, але за особистим наказом народного комісара внутрішніх справ УРСР І. Сєрова його заарештували. М. Хрущов негайно доповів про це Сталіну. Вивезений до Москви 80-річний галицький діяч провів у Луб’янці майже півтора року. Його справою займалися особисто Л. Берія та В. Молотов, які розуміли, що репресії й ув’язнення К. Левицького спричинять різко негативну реакцію українців приєднаного краю. Навесні 1941 р. його звільнили, він повернувся до Львова. 30 червня 1941 p., на початку радянсько-німецької війни, у Львові заходами бандерівського крила ОУН проголошено утворення Української Держави. 6 липня утворено представницький орган – Українську раду сеньйорів (від 24 липня – Українська національна рада) у кількості 45 членів; її головою став К. Левицький, а почесним президентом – Митрополит А. Шептицький. Попри утиски й перешкоди німецької окупаційної адміністрації, УНРада захищала інтереси українців, намагалася пом’якшити окупаційний режим. 22 липня 1941 р. за підписом А. Шептицького та К. Левицького Рада сеньйорів надіслала Й. Ріббентропу телеграму протесту проти включення Галичини до Генерального губернаторства, наголосивши, що українці прагнуть ―проголошення самостійної Української Держави‖. К. Левицький неодноразово вів переговори з керівництвом нової влади, зокрема з губернатором, вимагав припинити безпідставні репресії, звільнити ув’язнених українців. Він помер 12 жовтня 1941 р. Його поховали у присутності вищого духовенства та численної громадськості Львова на Янівському меморіальному цвинтарі УССУГА поряд із генералом Мироном Тарнавським. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Які шляхи вирішення селянського питання бачив К. Левицький? 2. Порівнює різні погляди на вплив Костя Левицького на політику українського уряду в листопаді—грудні 1918 р., 3. Коли було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, яка роль Костя Левицького в ній? 4. Підготуйте повідомлення на тему «ЗУНР: досягненняі і прорахунки».

Симон Петлюра В історії національно-визвольної боротьби та української державності ім'я Симона Петлюри займає почесне місце. Його внесок в справу національного та соціального визволення українського народу досить показний, хоч з цього приводу збереглося багато діаметрально протилежних тверджень. Інакше, мабуть, і не могло бути, бо по-різному бачилося сучасникам С.Петлюри майбутнє України та шляхи її визволення, а тому вони, в залежності від своїх політичних уподобань, або гаряче схвалювали його діяльність, або ж гостро засуджували. Що ж стосується ворогів незалежної України, починаючи від комуністів і кінчаючи російськими монархістами, то вони ненавиділи С.Петлюру і як тільки могли паплюжили його ім'я. А зважаючи на той факт, що Пелюра був дитям свого часу, перебував під впливом деяких ідей та концепцій, пошириних в той час, і не міг внаслідок цього уникнути помилок і прорахунків, то це тільки допомагало його ворогам і критикам знаходити аргументи проти нього. Тому всім, хто любить нашу Вітчизну й хотівби бачити її незалежною, могутньою й щасливою, конче необхідно знати про труднощі й помилки, що призвели до катастрофи української державності 1917-1921 років, щоб це ніколи більше не повторилося. А життя та діяльність С.Петлюри багато чому може навчити. Тож спробуємо побачити, що в його житті лежало на поверхні, а що було приховане від людського ока й, нарешті, в чому його велич. І хоча короткий розгляд його життя та діяльності (до того ж не позбавлений суб'єктивізму) не може бути вичерпним, все-одно хай це буде свідченням пошани до цього славного патріота України. Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві у сім'ї міського візника, що походив з козацького роду. Відомо також, що його бабуся по матері була співзасновницею та ігуменею Теплівського монастиря під Феодосією в Криму, а дід був серед засновників Київського Іонівського скиту. Хоча Початкову освіту він здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у духовній семінарії в Полтаві. Духовна кар'єра його не дуже приваблювала - він захоплювався історією, музикою, культурою. В цей час його світогляд формувався під впливом творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, історичних творів українських істориків. А тому не дивно, що 1898 р. Симон Петлюра став членом громади, організованої молоддю із семінарії та інших навчальних закладів Полтави, а пізніше приєднався до Революційної Української Партії (РУП). 19 лютого 1900 р. на Шевченківських роковинах в Полтаві С. Петлюра вперше побачив харківського адвоката, одного з ідеологів українського націоналізму - Миколу Міхновського, який закликав українців боротися проти гнобителів - чужинців та за вихід України з Російської імперії. Саме його ідеї національної самостійності України сприяли організації Революційної Української Партії. 1901 р. коли до Полтави приїздив визначний український композитор Микола Лисенко, студенти, серед яких був і С.Петлюра, влаштували йому гарячий прийом з хором, виконанням творів композитора і маніфестацією. Ця подія викликала обу81

рення у місцевих властей, і Симона Петлюру разом з кількома його друзями виключено з семінарії. Стало, мабуть, відомо і те, що він належить до РУПу. А це вже загрожувало арештом. 1902 р. С.Петлюра виїхав закордон до Львова, де не довго працює в редакції «Літературно-наукового вісника», а потім поїхав на Кубань. У Катеринодарі він спочатку давав приватні уроки, а згодом брав участь в експедиції професора Ф.Щербини, займаючись упорядкуванням та вивченням архіву Кубанського війська. В цей час він опублікував в місцевих «Областных ведомостях» кілька документів з історії Кубанського козацтва. В грудні 1903 р. С.Петлюру за активну участь у діяльності Чорноморської Вільної Громади (філії РУПу) було заарештовано, але через 3 місяці (у березні 1904 р.) звільнено «на поруки». Зразу після звільнення він поїхав до Києва, а звідти знову за кордон - до Львова, де став редатором газети «Селянин» - друкованого органу РУПу. У Львові Петлюра вчився на курсах українознавства, які вів Грушевський. У Львові ж познайомився з Іваном Франком. Восени 1905 р. у зв'язку з амністією Пелюра повернувся до Києва. В Україні він бере активну участь в діяльності Української Соціал-демократичної Робітничої Партії (УСДРП), що виділилася з РУПу. Він навіть обирався делегатом з'їздів цієї партії. В цей час одночасно працює в газеті «Слово» (друкований орган УСДРП), в журналах «Вільна Україна», «Україна» та серетарем в газеті «Рада». В своїх статях закликає українців боротися за своє національне та соціальне визволення. 1906 р. С.Петлюра видає свою брошуру «Добра порада в лиху годину», де, між іншим, зазначив: «Коли вже боротися, то боротися треба як слід. Царський уряд бореться проти нас силою, і ми мусимо протиставити йому силу… Хто виходить проти ворога із зброєю, яку має цей ворог, лише той може сподіватися, що не загине, а здобуде над ним перемогу». М. Порш, який знав С.Петлюру в той час згадував про нього дуже прихильно. Він писав: «Петлюра був прегарним товаришем, певним і вірним у всіх перепетіях мінливої долі. Надзвичайно лагідний до кожного і толерантний, він не легковажно судив людей за їхні погляди та вчинки, а ставився вдумливо і людяно до тих, хто завинив, намагаючись знайти причини та обставини, які б дали змогу якщо не виправдати, то, принаймні, пробачити. Радів, коли людина сама зізнавалася в своїх гріхах і щиро поверталася на шлях праведний». 1909 р. С. Пелюра переїздить до Москви й влаштовується бухгалтером, щоб мати з чого жити. В Москві він одружується з Ольгою Більською. Одночасно він разом з О.Саліковським протягом 1912-1917 рр. редагував російськомовний журнал «Украинская жизнь». В цей час він пише низку літературно-критичних нарисів про наших визначних діячів української культури: Т.Шевченко, І.Франко, І.КарпенкоКарий, М.Коцюбинський, тощо. У роки першої світової війни С.Петлюра працював у «Союзі земств і міст», який допомагав Західному фронтові. Він був заступником уповноваженого в справах Західного фронту (Мінськ). Лютневу революцію 1917 р. в Росії зустрів на цій посаді. Саме після цього починається його бурхлива військова та політична діяльність. 82

Весною 1917 р. Петлюра був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту. Був делегатом I Всеукраїнського військового з'їзду в Києві (18-21 травня). Володимир Винниченко - лідер УСДРП і заступник голови Центральної Ради згодом писав про Петлюру: «Колись він був у соціал-демократичній партії, потім, у часи реакції, як багато колишніх «революціонерів», від неї одстав, не хотів брати участі в нелегальних революційних організаціях партії і навіть перед самою революцією заявив, що до партії не належить. Але під час революції на першому війському з'їзді знову показав себе як соціал-демократ». До речі, це не єдиний закид, який зробив В.Винниченко Петлюрі. Його дратувало в Петлюрі не тільки те, що той не був переконаним соціалістом, але й його переконання, що Україні необхідно мати регулярні збройні сили. Напревеликий жаль, не тільки вороги України, але й значна частина членів Центральної Ради (насамперед соціал-демократи та есери) не розуміли значення організації української армії. Так, В.Винниченко у «Робітничій газеті» виступав з різкими статтями проти формування української регулярної армії: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». В той час в середовищі свідомих українців визначалося два напрямки: національний з М. Міхновським на чолі, який стояв за творення власної армії, та соціалістичний з В.Винниченком, табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії. Для соціалістів це було логічним продовженням переконання, що Україна повинна одержати від Росії автономію й залишитися в її складі. Проти самостійності рішуче виступав навіть сам М.Грушевський. В своїй брошурі «Звідки пішло українство і до чого йде?» (Київ, 1917 р.) він писав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею». Не уник впливу цього переконання й С.Петлюра. На I Українському Військовому З'їзді в травні 1917 р. в присутності 700 делегатів від 1580700 українських солдатів, які до речі обрали його головою, він сказав, що «не треба… відокремлювати долі України від долі Росії». Щоправда, С.Петлюра швидко зрозумів хибність цього заклику й все більше почав схилятися до самостійництва, в той час як В.Виниченко дрейфував у бік більшовизму. На жаль, більшість членів Центральної Ради не покидала надія домовитись спочатку з російським Тимчасовим урядом, а згодом й з більшовицьким урядом. Наприкінці травня 1917 р. делегація Центральної Ради виїхала до Петрограду на переговори. Проте «демократичний» Тимчасовий уряд відмовився надати Україні навіть автономію. Саме це послужило причиною проголошення 25 червня 1917 р. Iго Універсалу. Було створеного Універсалу. Було створено Генеральний Секретаріат, який повинен був стати урядом автономної України. Головою Секретаріату було обрано В.Винниченка, генеральним писарем - П.Христюк; генеральними секретарями: С.Єфремов (після його відходу - О.Шульгин), Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк. Характерно, що поміркований С.Петлюра почав конфліктувати на посаді генерального секретаря у військових справах більше влаштовував Винниченка та Грушевського ніж радикальний М.Міхновський. Але дуже швидко С.Петлюра почав конфліктувати з головою Генерального секретаріату В.Винниченком, який не підтримував ідею створення збройних сил України, а згодом покинув уряд. Виїхавши на Лівобережжя, він почав фор83

мувати українські військові частини. Саме він зформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що придушував повстання більшовиків на заводі «Арсенал» у Києві. Належить відзначити, що Лютнева революція 1917 р. застала українські землі, що входили до складу Російської імперії, не готовими до випробувань. Довге перебування у неволі призвели до втрати українцями прикмет, притаманним державним націям, натомість вони набули деякі негативні риси. Тільки селянська маса залишилася українською, а всі інші верстви населення російської України були денаціоналізовані й в кращому випадку байдуже спостерігали за тим, що діється навколо. Негативно позначився на національно визвольній боротьбі також і брак національносвідомої інтелегенції, що могла б зайнятися розбудовою Української Держави. До влади ж прийшли не тільки випадкові люди, але й такі, що хоч й мали великі заслуги перед українською культурою (як, наприклад, М.Грушевський, В.Винниченко та інші), однак були отруєні соціалістичним доктринерством та романтизмом. Замість того, щоб вести національно-визвольну боротьбу, вони поставили на перший план соціальну програму, намагаючись змагатися у цьому з російськими соціалістами й копіювали всі їх дії. Тільки невелика партія соціалістів-федералістів виступала за незалежність України, але вони нічого не могли вдіяти з соціалістичною більшістю Центральної Ради. Між іншим, ті країни, які в той час боролися за соціалістичне визволення й, в яких на перше місце були поставлені національні програми, а не соціальні, змогли стати незалежними (Польща, Чехословаччина, Естонія, Латвія, Литва, Фіндляндія). Українські ж соціалісти, які мали нагоду зміцнити українську державність (бо в Росії панувала анархія), не займалися державотворенням, а вели безплідні дебати й дескусії на соціальні теми, які знеохочували українських патріотів і відганяли від державної праці. Соціальна тема переважала не тільки у Другому (3-16 липня 1917 р.), але й Третьому (20 листопада 1917 р.) Універсалах. При чому питання про ліквідацію приватного землеволодіння у Третьому Універсалі викликало великі суперечки не тільки у Генеральному Секретаріаті, але й в суспільстві. І тільки в Четвертому Універсалі було проголошено незалежність Української Республіки хоч і було зазначено, що в недовзі Українські Установчі Збори повинні будуть вирішити питання про федеральний зв'язок України з колишньою російською державою. І це говорилося тоді, коли вже значна частина України була захоплена більшовицькими військами. Один з вимушених українських емігрантів - др. Ісидор Нагаєвський в своїй книжці «Історія Української Держави 20 століття», висвітлюючи події в Україні часів Центральної Ради, Гетьманату та деректорії (1917-1921 рр.), між іншим писав: «І, здається, думка німецьких та австрійських державних експертів про Центральну Раду була влучною. Вони інформували свої уряди, що в Центральні Раді засідає жменька метушливих молодиків-доктринерів, що закривають себе «сивою бородою» старика Грушевського, але той «старик» скоро записався в соціалісти. Всі ці молоді романтики свято вірили в соціалістичне «братерство народів», і в їх головах не могла поміститися думка, що московські чи інші соціалісти можуть виступити війною проти українських побратимів. Вони навчилися, але вже було запізно» (стр.407). Бо дискутувати можна було доти, доки в Росії був Тимчасовий уряд. Коли більшовики захопили владу, Ленін дуже швидко зумів переконати своїх соратників, 84

що Совєтській Росії необхідно мати регулярну армію, а не «озброєний народ». Українські соціалісти вважали, що їм не треба армії, а вистачить тільки міліції, тобто добровольчих нерегулярних підрозділів. А тому, коли більшовики почали захоплювати Україну, Центральна Рада, не маючи власних збройних сил, була змушена просити допомогу в Німеччини та Австро-Угорщини, що потягло за собою цілий ряд ускладнень. Західні держави Антанти відмовилися визнавати Україну самостійною державою спочатку тому, що вважали Україну складовою частиною своєї союзниці Росії, а також тому, що вона звернулася по допомогу до їх ворогів - німців та австріяків. З останніми довелося розплачуватися продуктами харчування. Але союз з німцями та австрійцями, що почали грабувати українське населення, відвернуло від Петлюри тисячі селян. А Нестор Махно навіть заявив: «Я знаю, що військовий міністр колишньої Центральної Ради С.Петлюра під час наступу цих орд на Україну йшов у авангарді з гайдаматськими бандами, дико розправляючись з кожним селянином і робітником, які революційно мислили». Коли з допомогою німців та австрійців був встановлений Гетьманат Скоропадського, українські соціалісти своїм бойкотом уряду гетьмана фактично паралізували його спроби створити боєздатну армію й зміцнити державний апарат. С. Петлюра під час Гетьманату Скоропадського очолював Київське Губернське Земство, Всеукраїнський Союз Земств. Тобто, він як і інші соціалісти був в опозиції до гетьмана. В цей час він виступав за проведення земельної реформи й обмеження прав великих землевласників. У липні 1918 р. Петлюра був заарештований і майже 4 місяці перебував у в'язниці. Коли його звільнили, поїхав до Білої Церкви, де взяв активну участь в повстані проти Гетьманату. Дізнавшись про те, що Петлюра оголосив себе головним Отаманом, В.Винниченко, обраний головою Директорії, що мала замінити уряд гетьмана П.Скоропадського, був дуже роздратованим. Але зважаючи на те, що авторитет Петлюри був надзвичайно високим, його довелося ввести до складу еректорії. Проте влада Деректорії не була міцною і тривалою, бо в ній з самого початку був закладений конфлікт. Політичні пріорітети її членів були різними, що й призвело до утворення групи на чолі з Винниченком, який симпатизував соціалістичній революції і системі совєтів, а також не покидав надії домовитись з російськими більшовиками, та другої групи на чолі з Петлюрою, який остаточно відійшов від ідей соціал-демократії і перейшов на засади національного визволення, зміцнення української державності та творення сильної армії. Пріоритети, які обрав Петлюра, були реалістичні і найбільш відповідали потребам часу. Але, незважаючи на те, що він переміг у конфлікті, це вже не могло допомогти УНР. 17 листопада 1918 р. за рішенням ЦК РКП(б) і Ради Народних Комісарів Совєтської Росії було утворено революційну військову групу військ, завданням якої було «визволення» України. А 28 листопада в Курську був утворений маріонетковий «український» радянський уряд, на допомогу якому й мала прийти й вищезгадана російська група військ. Лев Троцький один з найбільш впливових і авторитетних лідерів більшовиків, відправляючи своїх агітаторів в Україну, напучував їх: «Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное востание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, черезвычайку, продовольственные отряды, комисаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души своей. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казаче85

ства и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости… Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев…». І згодом він продовжував: «Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину Рассии." Тоді багатьох українців спокусили красиві, але облудні соціалістичні гасла. Більшовики змогли привабити військові загони українських селян (в тому числі отаманів Григор'єва та Махна), і вже 5 лютого 1919 р. взяти Київ, а до літа майже всю Україну. І хоч Петлюра зосередив всю владу в своїх руках, а в недовзі очолив Деректорію й збройні сили УНР, він, не маючи ні чисельної та дисциплінованої партії однодумців, ні сильної регулярної армії, змушений був відступити на захід. Ситуацію не поліпшив навіть той факт, що після розпаду Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 р. була створена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка ухвалила договір про злуку з УНР. Директорія під тиском більшовицьких військ переїхала спочатку до Вінниці, потім до Проскурова, і нарешті до Кам'янця Подільського. У Петлюри була нагода знову здобути довір'я українських селян в літку 1919 р. коли в Україні, де була встановлена радянська влада, внаслідок реквізицій та репресій, почалися селянські повстання. Тільки за червень липень 1919 р. було зафіксовано 328 повстань. Якби Петлюра кинув свої війська на допомогу повстанцям, справа, можливо, поточилася б по-іншому. Але він готував спільний похід на Київ своїх військ разом з Українською Галицькою Армією (УГА), яка була створена урядом ЗУНРу. Його намір йти на Київ, а не на Одесу, як йому радили, був не зовсім вдалий, бо саме на півдні України хазяйнували інтервенти, і з півдня насувалась Добровольча білогвардійська армія під командуванням генерала Денікіна, яка витискала більшовицькі війська з України. А зважаючи на той факт, що між урядами УНР і ЗУНРа посилювались чвари, бо Дерикторія хотіла підпорядковувати уряд ЗУНР і не завжди враховувала потреби й деякі специфічні риси цієї республіки, уряд і населення якої не спокусилися соціалістичними гаслами, то похід на Київ закінчився поразкою, яка фатально вплинула на настрої та бойовий дух українців, що боролись за незалежність України. Звичайно, С.Петлюра був палким патріотом здібним організатором і навіть політиком, але він не багато розумівся у військовій справі. А тому як Головний отаман, втручаючись в розробку стратегічних операцій, робив помилку за помилкою, невраховував помилок Центральної Ради, а деякі навіть повторював. І це тоді, коли вже давно не було поряд ні Грушевського ні Винниченка, ні інших діячів національно-визвольного руху, що захоплювались соціалістичними ідеями. Спроба відновити незалежну Україну з допомогою союзу з Польщею віддавши їй за це Галичину теж не могла закінчитися добре, бо цей акт тільки підірвав авторитет Петлюри серед селян. І новий спільний похід українських та польських військ на Київ не викликав ні ентузіазму, ні підтримки українського народу. Петлюра, здається, дуже швидко це зрозумів. Голова Української делегації на Мирній конференції в Ризі Шелухін згодом написав пророчі слова, про які слід пам'ятати всім українцям - патріотам: «Для України завжди були й 86

зостануться найбільш шкідливими орієнтації на Москву і Варшаву. Вони на протязі своєї історії мали і далі мають одну ціль: нищити українську націю всіма засобами, бо це потрібне для їх егоїстичних інтересів, противних інтересам людяності, культури, цивілізації і моралі. Нищити асиміляцією державно, національно, економічно; нищити у всіх виявах матеріального і духовного життя нації, щоб навіть її імені не зосталось. Вже цього досить, щоб уважати орієнтацію на будь-кого з них не тільки не допустимою але спрямованою проти української нації. Навіть допомога з їх боку була й буде завжди так спрямованою, щоб сплутати, знесилити та уярмити свого союзника… Орієнтація на Москву та Варшаву - це орієнтація на їх примітивізм, їх грубу матеріальну силу, їх претензії та їх претенціозність. В цій політичній концепції єсть смерть української нації. Орієнтація на них - це орієнтація на свою смерть, на своє горе й знищення». А чи розумів Петлюра, яке значення мала Галичина для України в боротьбі за незалежність України? Так, розумів! Незадовго до своєї трагічної смерті - 5 травня 1926 року - в одному з своїх листів він написав: «При тому стані національної свідомості нашого народу, його організованності і дисциплінованості, в якому застали його роки 1917-1918, лише скоординованою акцією обох його частин - наддніпрянців і галичан – можна було досягти ідеалу державної самостійності». В тому ж листі він також визнав: «Стратегія національної боротьби, як і військової боротьби, вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові, а другорядним потім можна раду дати. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була є і буде Московщина». В жовтні 1920 р. Польща уклала з Радянською Росією договір про перемир'я, тож війська УНР, які в листопаді перейшли Збруч, було інтерновано. А 1923 р. уряд Радянської України зажадав від польських властей видачі Петлюри, як ворога трудящих. Тому він перебрався спочатку до Угорщини, потім до Відня і Женеви, і нарешті з дружиною Ольгою та донькою Лесею поселився в Парижі. Та навіть в еміграції С. Петлюра загрожував більшовицькому пануванню в Україні. 25 травня 1926р. Шварцбарт застрелив Петлюру. Повідомляючи про трагічну новину, емігратська преса одностайно зазначала, що Петлюру вбив в Парижі московський агент. Вбивця запевняв, що він помстився за жидівські погроми, які нібито влаштовував Петлюра. Треба зразу підкреслити, що Петлюра був категорично проти погромів, карав погромщиків, але французький суд виправдав Шварцбарта. Отаман Симон Петлюра був похований на Монпарнаському кладовищі. Як же він сам оцінював національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр.? В промові на політичній нараді 26 листопада 1919 р. він, між іншим, сказав: «Чи ми своєю боротьбою здобули для України - що небуть? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, впертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу. Самі російські большевики словами Леніна заявляють, що тільки через боротьбу з Україною большевизм не дійшов до Західної Європи. Признаймося без гордощів і без зайвої скромности, що за час двохлітньої нашої боротьби ми створили 87

українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі». І це правда! Симон Петлюра й його прихильники боролися недаремно. Вони заслужили вічну вдячність української нації. Їхньою боротьбою ми й прийдешні покоління українців будемо пишатися, а їх поразки й помилки стануть нам пересторогою! ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Яка роль Симона Петлюри як провідника національно-визвольних змагань 1917—1921 рр? 2. Застосуйте періодизацію вітчизняної історії як інструмент для розуміння особливостей впливу Симона Петлюри на соціальний розвиток та політичне життя на українських землях. 3. Охарактеризуйте ставлення Симона Петлюри на події Першої світової війни, Української революції. 4. Які взаємовідносини склалися між УНР і країнами Антанти? Поясніть, чому?

Павло Скоропадський Павлові Скоропадському в історії не поталанило. За іншої розстановки сил він міг би виявитися героєм, якого шанувати б на батьківщині нащадки, як, скажімо, Ю.Пілсудського в Польщі або К.Маннергейма у Фінляндії. У неймовірно складних умовах 1918 р., ставши гетьманом, він зробив усе можливе для створення дієздатної Української Держави (така була офіційна назва України за його правління), без соціалістичних та націоналістичних крайнощів. Позиція, обрана Скоропадським у 1918 р., знайшла розуміння в багатьох раціонально мислячих політиків того часу. Усвідомлюючи масштаби червоної загрози, він прагнув об'єднання всіх антибільшовицьких сил на територіях поваленої Російської імперії заради головної мети — знищення більшовизму. На жаль, більшість лідерів білого руху та українських національних партій виявилася не такою далекоглядною... Павло Петрович походив із давнього відомого роду. Пряма батьківська лінія його родоводу простежується від уманського козака Федора Скоропадського, який у найперші дні приєднався до повстання Б.Хмельницького й загинув у битві з поляками під Жовтими Водами у травні 1648-го. Найвідомішим представником роду був Іван Скоропадський, полковник Стародубського полку, наприкінці 1708 р. обраний українськими козаками, які не пішли за І.Мазепою, на гетьманство. Скоропадські 88

були пов'язані шлюбами з найвельможнішими й найвпливовішими родами України: Апостолами, Гамаліями, Кочубеями, Лизогубами, Миклашевськими, Полуботками, Розумовськими. Золотими літерами вписала своє ім'я в історію України тітка Павла Петровича Єлизавета Милорадович. У часи царської заборони на українське друковане слово вона фінансувала українські видання й була засновницею в 1873 р. Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а з 1878-го очолювала Полтавське філантропічне товариство. Українофілами були батько й дід майбутнього гетьмана. Павло Скоропадський народився 3 травня 1873 р. в німецькому курортному містечку Вісбадені, де його мати, Марія Миклашевська, проходила курс лікування. Дитячі роки Павла Петровича пройшли в сімейному маєтку Тростянець у Полтавській губернії, де зберігалася зібрана величезна колекція предметів української старовини. Великий вплив на майбутнього гетьмана справили його дід Іван Скоропадський, багаторічний предводитель дворянства Полтавської губернії, та відомий громадський діяч П.Дорошенко (небожем якого був Д.Дорошенко). У 1886 р. Павла Скоропадського відсилають до Петербурга, в Пажеський корпус — привілейований військовий навчальний заклад. Після його закінчення в 1893р., отримавши звання корнета, Скоропадський став офіцером Кавалергардського полку, де виконував обов'язки командираескадрону. У вільний від служби час він багато подорожує країнами Європи та Близького Сходу, розширюючи кругозір і поглиблюючи освіту. У Парижі Скоропадський відвідував лекції у знаменитому Сорбоннському університеті. 11 січня 1898 р. відбулося весілля Павла Скоропадського й Олександри, дочки генерал-лейтенанта Дурново (їхній рід походив від сина Ярослава Мудрого Святослава). Незабаром у Скоропадських народилися дві дочки, Марія та Єлизавета, і три сини — Петро, Данило й Павло. Під час російсько-японської війни Скоропадський командував п'ятою сотнею Другого Читинського полку Забайкальського козачого війська, брав участь у бойових операціях. За мужність і героїзм був нагороджений золотою Георгіївською зброєю та чотирма орденами. У грудні 1905 р. Микола II призначив П.Скоропадського своїм флігельад'ютантом, а у квітні 1910-го Павло Петрович стає командиром 20-го драгунського Фінляндського полку. Через рік Скоропадський одержує у своє командування Лейбгвардії кінний полк. У березні 1912 р. йому було присвоєно звання генерал-майора. Військова кар'єра складайся блискуче. На початку Першої світової війни він вирушив на фронт, і вже 6 серпня 1914 р. полк генерала Скоропадського відзначився в бою під Краупішкеном. Після цієї баталії Павло Петрович одержав нагороду за мужність і героїзм — орден Св. Георгія IV ступеня. Невдовзі Скоропадського призначили командувачем Першої Гвардійської Кавалерійської дивізії. 1915 р. вона зупинила наступ військ фельдмаршала Гінденбурга неподалік Західної Двіни. Влітку 1916 р. Скоропадському було присвоєно звання генерал-лейтенанта. У січні 1917-го Павла Петровича призначили командиром 34-го корпусу, який займав позиції на Південно-Західному фронті на Волині. Саме тут його застала звістка про Лютневу революцію та про відречення від престолу царя, до якого генерал ставився з повагою і якому був особисто відданий. У революційному хаосі, що охо89

пив суспільство й армію, Скоропадському вдавалося в довірених йому частинах підтримувати високу дисципліну та боєздатність. У надзвичайно мінливій політичній ситуації необхідно було приймати неординарні рішення. Одним із них стало проведення на вимогу українських військових з'їздів (на яких з офіційної санкції головнокомандувача — генерала Л.Корнілова — головував С.Петлюра) українізації підпорядкованих Скоропадському бойових частин у серпні 1917 р. Українізація полягала в тому, що особовий склад набирався з українців, у полках, поряд із загальноросійською, вводилася національна символіка, запроваджувалась українська мова. Факт, що Л.Корнілов, усупереч А. Денікіну, охоче пішов на такі нововведення, пояснюється досить просто. Інспектуючи частини Південно-західного фронту, головнокомандувач зауважив, що завзятіше і сміливіше борються ті полки, де переважає український склад, адже за спиною солдатівукраїнців перебували їхні рідні села й міста, яких вони не бажали віддавати німцям і австрійцям. Вихідці з центральних губерній Росії, Поволжя та Уралу не боялися, що ворог дійде до їхніх рідних місць, а пропагандистські патріотичні гасла на четвертому році війни вже ні на кого не діяли. От чому ставка головнокомандувача санкціонувала реорганізацію очолюваного Скоропадським 34-го корпусу в Перший Український корпус із восьми полків, об'єднаних у дві дивізії (60 тисяч бійців). Особиста мужність, уміле командування, розуміння вимог часу й, не в останню чергу, походження сприяли стрімкому зростанню популярності генерал-лейтенанта Скоропадського в армійських і цивільних колах України. У жовтні 1917 р. в Чигирині, першій гетьманській столиці України, З'їзд Вільного козацтва, делегати якого представляли всі українські губернії та Кубань, обрав його отаманом Вільного українського козацтва. Енергійні заходи Скоропадського щодо створення професійних українських збройних сил, не розбещених мітинговою демагогією, не на жарт тривожили головних діячів Центральної Ради М.Грушевського, В.Винниченка та військового комісара С.Петлюру. Як і більшість українських соціалістів, С.Петлюра виступав тоді проти створення регулярної армії, покладаючись лише на "революційну свідомість" народу. Зростаюча популярність талановитого генерала, гідність і незалежність, із якими він тримався, й особливо аристократизм та матеріальне благополуччя, дратували верхівку УНР, яка відкрито звинувачувала його в наполеонівських намірах. Проте Скоропадський жодного разу не перевищив повноважень і в тогочасній украй складній обстановці діяв у інтересах України та її уряду. Маловідомим, але надзвичайно важливим епізодом в історії України 1917-го року була невдала, завдяки рішучим діям Скоропадського, спроба пробільшовицьких армійських частин скинути Центральну Раду. Наприкінці жовтня піднятий Євгенією Бош другий гвардійський корпус очолив велику ділянку фронту й, захопивши Вінницю та Жмеринку, рушив на Київ. Але перший Український корпус Скоропадського 4-5 листопада в районі вузлової залізничної станції Козятин здійснив блискучу безкровну операцію з роззброєння та відправлення в Росію повсталих частин. Водночас, завдяки зусиллям полковника В.Павленка, також без кровопролиття, вірні Центральній Раді частини встановили повний військовий контроль над Києвом. 90

Безпека Української Народної Республіки, проголошеної III Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р., була гарантована завдяки рішучим і професійним діям кадрових військових Скоропадського та Павленка. Однак лідери українських соціалістів, зокрема військовий, комісар С.Петлюра, постаратися позбутися їх як потенційних суперників. В.Павленко за спробу відновити дисципліну в частинах незабаром був зміщений із посади командувача Київського військового округу, а зразковий, не заражений більшовизмом, 60-тисячний корпус Скоропадського напередодні зими лишився без продовольства, зимового одягу та взуття, якими, до речі, були завалені військові склади в Києві. Такі дії деморалізувати бійців, і в грудні 1917 р. вони почали розходитися по домівках. Зазнаючи постійного тиску з боку керівництва Центральної Ради, Скоропадський заради порятунку корпусу напередодні 1918 р. змушений був подати у відставку. У цей час більшовики наступати до Дніпра. Перед загрозою українські соціалісти продемонструвати цілковиту безпорадність. Наприкінці січня червоні загони захопили Київ і вчинили "революційний" терор, що коштував життя кільком тисячам його жителів. У ці дні Скоропадський остаточно переконався в нездатності керівництва Центральної Ради до державотворчої діяльності. Тому з приходом німців (покликаних Центральною Радою для звільнення України від більшовиків), під час чергового демонстрування соціалістами невміння забезпечити нормальне життя в країні, генерал у березні 1918-го прийняв рішення взяти владу. У середині березня Павло Петрович очолив опозиційну щодо Центральної Ради політичну організацію "Українська громада" (пізніше "Українська народна громада"), підтриману Українською демократично-хліборобською партією та Спілкою землевласників. Нездатність Центральної Ради установити тверду владу на місцях компенсувалася фактичним запровадженням німецького контролю, викликаючи гнівні протести й виступи селян. Становище ускладнилося серією скандалів та відверто кримінальних акцій. Німці, переконавшись у неспроможності Центральної Ради виконати зобов'язання щодо поставок сільгосппродуктів, готові були прийняти рішення про її усунення та введення в Україні прямого військового правління, як це відбулося в зайнятих ними Бельгії та Польщі. Дізнавшись про переворот, який готувала "Українська громада", вони негайно почали переговори зі Скоропадським і пообіцяли зберігати нейтралітет. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одноголосно проголосив Павла Петровича гетьманом України. Гетьман і делегати з'їзду, які його обрали, піднялися з Хрещатика на Софійський майдан, де їх вітало вище духівництво міста. Члени Центральної Ради розійшлися по домівках. Ніяких переслідувань і утисків стосовно них із боку нової влади не було. Вірні гетьману офіцери, діючи за планом операції, у ніч на 30 квітня зайняли найважливіші установи. Наступного дня по всьому місту були розклеєні листівки зі зверненням гетьмана до населення й коротким викладом його програми, загалом досить поміркованої, без перегинів — як правих, так і лівих. Кияни поставилися до зміни влади з розумінням, оскільки Центральна Рада вже довела свою політичну не91

дієздатність, а запровадження прямого німецького окупаційного правління не обіцяло нічого доброго. У перші дні травня 1918 р. за дієвої участі знаного історика й громадського діяча М. Василенка було сформовано Раду Міністрів, очолити яку гетьман запросив Ф.Лизогуба. М.Василенко намагався залучити до співробітництва зі Скоропадським лівоцентристську партію соціалістів-федералістів, але на цю пропозицію відгукнувся лише Д.Дорошенко, який став міністром закордонних справ. До відновлення нормального життя Скоропадському вдалося підключити професіоналів різних національностей — українців, росіян, євреїв, поляків, які притримувалися центристських політичних поглядів. В умовах зміцнення більшовицького режиму в Росії всі вони щиро боролися за розбудову української державності, однак перспективи розвитку країни бачилися їм по-різному. Хтось вважав за доцільне федеративні відносини з демократичною, звільненою від червоних Росією, інші послідовно відстоювали незалежність. Павло Петрович поділяв погляди останніх, однак першочерговим завданням вважав об'єднання всіх антибільшовицьких сил проти спільного ворога. Гетьманська влада відновила права приватної власності, спираючись на підтримку німецького командування, забезпечила порядок, створила умови для дивовижно швидкого поновлення нормальної роботи всіх сфер життя країни. За кілька тижнів було розроблено і прийнято державний бюджет, забезпечено стабільність національної валюти. Економічному зростанню значною мірою сприяв інтенсивний розвиток торгівлі з Німеччиною, яка закуповувала українську сільськогосподарську продукцію, сировину й поставляла в Україну першокласні промислові товари. Розвиткові торгівлі допомогло відновлення нормального залізничного сполучення й упорядкування фінансової системи. Розроблялася аграрна реформа, що передбачала створення міцного середнього класу селян-землевласників. Планувалося відновлення козацтва як соціально-політичного гаранта державності. Велася робота з формування українського війська, але ці зусилля відверто блокувалися німецьким командуванням, не зацікавленим, щоб Україна мала власні збройні сили. Внутрішньополітична стабілізація та економічне зростання, що почалися у травні-червні 1918 р., сприяли зміцненню позицій Української Держави на міжнародній арені. Крім Німеччини, дипломатичні відносини було встановлено з АвстроУгорщиною, Туреччиною, Болгарією, Швецією, Норвегією, Данією, Нідерландами, Іспанією, Швейцарією, Персією, а також державними утвореннями, що виникли на території колишньої Російської імперії: козачими Доном і Кубанню, Грузією та Фінляндією. З місцевим урядом Криму велися переговори про входження півострова до складу України на правах автономії, із Румунією — про статус Бессарабії; відбулися переговори і з радянською Росією, яка 23 травня 1918 р. визнала гетьманську Україну незалежною. Однак гетьман, не сумніваючись у намірах більшовиків захопити Україну, прагнув до взаємодії та координації всіх не більшовицьких державних утворень і крайових урядів, що виникли на просторах колишньої імперії. Дон і Кубань цілком підтримали його, але головнокомандувач Добровольчої армії А.Денікін вимагав попередньої відмови від ідей української державності, що для гетьмана було цілковитим абсурдом. Проте Скоропадський і Денікін підтримували неофіційні стосунки, й гетьман, ігноруючи німців, надавав "добровольцям" відчутну допомогу зброєю та боєприпасами. 92

Скоропадський був противником насильницької українізації, бо розумів, що така політика відвернула б російськомовну частину суспільства. Водночас він рішуче підтримував природний процес розвитку культури й освіти, здійснюваний рідною для більшості жителів України мовою. Серед численних культосвітніх починань гетьманського періоду особливе значення мало створення під гетьманським патронатом Української академії наук. Діяльну участь у її створенні взяли М.Василенко й А.Кримський. Коли пропозицію гетьмана очолити академію відхилив М.Грушевський, першим президентом УАН став В.Вернадський. Український уряд і особисто Скоропадський прийняли багатьох утікачів із радянської Росії — представників наукової та мистецької інтелігенції, визначних державних діячів та воєначальників, що рятувалися від червоного терору й голоду. У Києві опинилися не тільки корінні кияни М.Булгаков та О.Вертинський, а й В.Вернадський, П.Мілюков, поетеса Теффі, сатирик Дон-Амінадо та ін. Однією з головних помилок гетьмана була повільність у проведенні аграрної реформи, хоча Скоропадський добре розумів її важливість. Створена ним комісія розробляла земельний проект із особливою старанністю. Передбачалося наділення малоземельних селян землею з державного фонду, створюваного за рахунок викупу державою на виплату надлишків земель у великих землевласників. Загалом ідея була прогресивною: передбачалося провести законодавчо оформлені перетворення в січні—лютому 1919 р.. до початку польових робіт. Однак здійснитися ним та іншим планам не судилося. Революція в Німеччині та її капітуляція разом з Австро-Угорщиною перед державами Антанти кардинально змінили ситуацію на сході Європи. Гетьманська Україна опинилася сам на сам зі зміцнілими внутрішніми й зовнішніми ворогами, успішно боротися з котрими без достатніх військових формувань і підтримки з боку населення, що вже не вірило нічиїм обіцянкам, було неможливо. Скоропадському не вдалося стати загальнонаціональним лідером України. В опозиції до нього перебували як більшовики та українські соціалістичні партії, так і консервативні російські кола, що не бажати визнавати Української Держави. Жорстокості, чинені в селах німцями й австро-угорцями, асоціювалися в селян із гетьманським правлінням, хоча іноземні війська в Україну привів не Скоропадський. Проте активна антигетьманська пропаганда есерів і соціал-демократів досягала мети. Восени 1918 р. в Києві ліві національні радикали Володимир Винниченко та Микита Шаповал підписати з офіційними представниками більшовицької Росії секретну угоду про спільні дії проти гетьманату. Водночас активну підготовку до збройного виступу сформованих іще Центральної Радою частин Січових Стрільців розгорнув Симон Петлюра. Окупаційні війська, деморалізовані поразками на західному фронті й листопадовою революцією в Німеччині, дотримувалися нейтралітету. Збройні сили гетьманського уряду, зокрема Сердюцька дивізія, на яку Скоропадський покладав великі сподівання, не змогли стримати розгортання повстанської війни, очоленої Директорією. Через багато років у своїх мемуарах Павло Петрович напише про ці дні: "Я думаю, час покаже, хто зрадив Україну, я чи Директорія. Не кажучи вже про те, що тільки ворог міг узагалі бажати такого безладу Україні". 93

15 грудня 1918 р. повстанські війська Директорії під командуванням С.Петлюри вступили в Київ. Того ж дня гетьман зрікся влади й перейшов на нелегальне становище. Якийсь час він переховувався в місті у друзів, а потім перебрався з родиною до Німеччини. Оселилися Скоропадські в Берліні. Відразу ж Павло Петрович почав писати "Спомини" — книгу, яка не тільки є цінним історичним джерелом, а й має безумовну літературну вартість. Невдовзі у Скоропадських народилася молодша дочка Олена. На якийсь час вони переїхати до Швейцарії, де зібралися всі члени сім'ї, змушені в різний час і різними шляхами покинути Батьківщину. До Берліна Скоропадські повернулися вже всі разом. Оселилися вони в передмісті Берліна Ванзее. 1920 р. на настійну вимогу друзів-емігрантів Скоропадський повернувся до активного політичного життя й очолив Український союз землеробів-державників, організований його соратниками — філософом В.Липинським та політиком помірковано-правого напряму С.Шеметом. У 20-х — на початку 30-х років філії цієї організації діяли в Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Польщі, Франції, США, Канаді й навіть у Китаї та Маньчжурії. Колишній гетьман усіляко сприяв організації 1925 р. Українського наукового інституту при Берлінському університеті. У цьому інституті, що став справжнім центром української науки та культури в еміграції, працювати такі великі вчені, як історик Дмитро Дорошенко та філософ Дмитро Чижевський. Із приходом до влади в Німеччині нацистів становище Скоропадського помітно ускладнилося. Не приймаючи їхньої ідеології, Павло Петрович напередодні Другої світової війни відправив до Англії сина Данила, в якому бачив продовжувача своєї справи. У роки Другої світової Скоропадський широко використовував свої давні зв'язки з представниками німецького генералітету для надання допомоги українським діячам, переслідуваним нацистами. Завдяки його зусиллям із німецьких концтаборів були звільнені А.Мельник, С.Бандера, Я.Отецько та інші українські емігранти. Павло Петрович ніколи не мав ілюзій із приводу того, що гітлерівці відновлять українську державність. 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг біля Мюнхена в Баварії Скоропадський був смертельно поранений. Через десять днів, 26 квітня, він помер у госпіталі римо-католицького монастиря Меттен на руках своєї дочки Єлизавети, яка до останньої хвилини перебувала біля помираючого батька, хоча теж була поранена й ледве трималася на ногах. Коли війна закінчилася, родина Павла Петровича перевезла його останки в Оберсдорф, на цвинтарі якого спочивають усі Скоропадські. Справу Павла Скоропадського продовжив його син Данило, інженер за освітою. Коли в 1957 р. він раптово помер, майже ні в кого не було сумнівів у причетності до цього радянських спецслужб. Молодша дочка гетьмана, Олена СкоропадськаОтт, жива й зараз. Отже, можна сказати, що Павлові Скоропадському в історії не поталанило, хоча у важких умовах 1918 р. він створював усі умови для дієздатності Української держави. Походив Павло Скоропадський з відомого роду, вихідці якого залишили слід в історії України. Це, зокрема, Іван Скоропадський, Єлизавета Милорадович. 94

За мужність і героїзм Скоропадський неодноразово нагороджений у революційному хаосі 1917р. Павло в довірених йому частинах підтримував високу дисципліну та боєздатність . Відбувалася українізація підпорядкованих йому частин: особовий склад набирався з українців, вводилася національна символіка, запроваджувалася українська мова. За особисту мужність і уміння командувати Скоропадського було обрано отаманом Вільного українського козацтва. Енергійні заходи вів Скоропадський щодо створення українських збройних сил. Аристократизм та матеріальне благополуччя дратувало верхівку УНР. Завдяки рішучим діям Скоропадського, спроба пробільшовицьких армійських частин скинути Раду була невдалою. Це було здійснено без кровопролиття. Лідер українських соціалістів С. Петлюра старався позбутися суперників. Скоропадський заради порятунку свого корпусу подав у відставку. Він остаточно переконався у нездатності керівництва Центральної Ради. Генерал прийняв рішення взяти владу. За кілька тижнів було розроблено і прийнято бюджет, забезпечено стабільність національної валюти. Розвивалася торгівля з Німеччиною зміцнювалися позиції Української Держави на міжнародній арені. Скоропадський був противником насильницької українізації – така політика відвернула б російськомовну частину суспільства. Але він підтримував розвиток культури й освіти, здійснюваний українською мовою. Під гетьманським патронатом було створено Українську академію наук. Головною помилкою гетьмана було повільність у проведенні аграрної реформи. Завдяки його зусиллям із концтаборів були звільнені А. Мельник , С. Бендера, Я. Опицько та інші емігранти. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Коли П. Скоропадський прийшов до влади? 2. Поясніть, чому П. Скоропадський порівняно легко прийшов до влади. 3. Поясніть різні підходи до оцінок діяльності Скоропадського. Висловіть власну думку з цього приводу.

Володимир Вернадський Нині багато хто з нас сповідує прагматичноконкретний підхід до життя. Його можна виразити лише двома словами: «тут і зараз!». Але горе тому суспільству, де перестають «бути в ціні» люди, які осягають найбільш загальні, фундаментальні, вічні закони світобудови, закони «живої речовини» та людини. Адже саме такі подвижники й визначають внесок кожного народу, кожної країни (і Україна — не виняток) у світову цивілізацію, у сукупну свідомість людства. До речі, герой нашої розповіді, геніальний геохімік, біолог, великий філософ та громадянин, академік Володимир Іванович Вернадський (1863 — 1945), у відповідь на прохання дати найкоротше та найточніше визначення цивілізації, написав у 1934 році лише три слова: «Цивілізація є свідомість». Розумна свідомість, додали б ми. Можливо, цивілізація, що розуміється саме таким чином, й потрібна усьому людству та нашій Батьківщині в епоху глобального насильства, екологічного безумства, втрати основних духовних орієнтирів і поваги до людини... «Усвідомлення народом свого буття є, можливо, найбільшою силою, що рухає життя» В.І.Вернадський, 1927 рік Український народ по праву пишається славою героїв своєї історії — подвигами козацтва, великими вчинками державних мужів й творців культури. Але якось дуже рідко називають у цій «незабутній шерензі» ім’я Вернадського. Адже цей найвидатніший натураліст ХХ століття був нащадком славного роду запорізьких козаків, завжди вважав Україну рідною для себе землею, у його листуванні можна зустріти безліч висловлювань на кшталт: «Я так сильно відчуваю свій зв’язок і з Україною, і з Києвом» (лист до академіка Н.П.Василенка, вересень 1921 року). Риси громадянина України та Росії й мислителя світового, навіть космічного масштабу поєднувалися в натурі Вернадського цілком органічно. 1. Громадянин України. Відчуття найтіснішої причетності до українського народу зародилося у Вернадського дуже рано. Ось запис тоді ще 15-річного гімназиста, який він заніс до свого щоденника: «У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я із всім завзяттям візьмуся за неї. У Києві, якщо в якомусь будинку побачать портрет Шевченка, то його відбирають» (квітень 1878 р.). Про те, що минуле України глибоко увійшло в духовний світ молодого вченого, красномовно свідчить така цитата з листа Володимира Івановича до майбутньої дружини, Наталії Єгорівни Старицької (21 червня 1886 року): «Завжди, коли починаю якусь справу, у мене в голові проноситься запорізька приказка: «або збуду, або вдома не буду», з якою вони кидалися на якусь важку справу. І я уявляв собі, серед яких неймовірних умов домагалися люди своєї мети, і мені ставало соромно, далеко, 96

далеко відганяв я від себе всілякі сумніви і знову кидався на роботу. І кожна невдача тільки заохочувала, підбурювала мене, ще більшу викликала у мені енергію». Всім відома та самовіддана робота й ті невпинні зусилля, які Володимир Іванович доклав у справі створення першої Української академії наук (1918 р.). Те, що саме Вернадський, вчений та громадянин всесвітнього масштабу, став першим президентом («головою») Академії — законний предмет нашої національної гордості. Найцікавішим джерелом для прояснення поглядів Вернадського на українське суспільне життя, науку та культуру того часу служить його листування з видатним українським вченим-юристом, академіком Миколою Прокоповичем Василенком, у той час — міністром народної освіти в уряді П.Скоропадського. Лист від 17.IV.1918 р.: «Відродження української мови та інтересу й відчуття своєї національної особистості я гаряче переживаю і цим відрізняюся від тутешніх кадетів (лист відправлений до Києва з Полтави, — І.С. ). Слід сказати, що в Полтаві серед українців майже немає яскравих людей і справжнього національного міцного середовища немає. Чи можна за цих умов створити щось міцне? Особливо якщо вони діятимуть кулаком і палицею!». І далі — питання, що хвилювало вченого найбільше: «Невже більшовики протримаються до осені? Тоді загибель Росії та непоправний удар культурі». Ще один лист до М.П.Василенка, також квітень 1918-го: «Я повинен сказати, що зараз зовсім вражений тією картиною, яка відкривається у «самоврядуванні» нашого народу — це зводиться до грабежу, безгосподарності, безсоромного здирництва, розвитку чиновництва, хабарництва й непотизму (кумівства. — І.С. )». Перші паростки нового радують вченого. Але: «Взагалі можна сказати, що Українська Рада тільки й годиться, що для декларації... Ніхто тут не вірить ані в «соціалізацію», ані в Раду, і по суті, все тримається німецьким військом, яке все прибуває. Імовірно, самостійна Україна скоро перетвориться на окуповану Україну». Та й національне відродження слід, на думку Вернадського, будувати інакше: «Дуже важка тут українізація, яка проводиться в дусі Каткова-Побєдоносцева, замінених відповідними українськими діячами» (27.IV.1918 р.). У травні 1918-го, коли питання про те, якою буде створювана Українська академія наук, вже конкретно постало на порядку денному, Вернадський готується до від’їзду до Києва. 18.V.1918 р. він пише: «Очевидно, одразу створити Академію не під силу державному організму, що складається, на першому місці, передусім, треба створити добре влаштоване відділення української мови, літератури та історії... і ті відділи інститутів, які пов’язані із практично важливими для держави інтересами — із вивченням продуктивних сил країни та економіко-статистичного її обстеження. Як я вже Вам говорив з питання про вищу школу, я думаю, надзвичайно необхідно звернути увагу на захід України. Чи буде у Львові український університет? Очевидно, не скоро... На захід України треба перенести якийсь із вищих учбових закладів або створити новий. І це можливо»... Дуже цікаве, але на жаль, не розгорнене Вернадським детальніше зауваження щодо важливостi «долі Угорської Русі, Буковини і Галичини», яким учений надавав величезного значення «з погляду української слов’янської політики». Вимоги Директорії УНР перевести всі документи Української академії наук виключно на українську мову. Президент УАН заявив: «Таке розпорядження непристойне за своєю дріб’язковістю. Треба відновити старий пункт – друкувати україн97

ською та тією мовою, якою побажає автор. В хаосі жорстокого 1919 р. обставини (окупація Східної України денікінцями – І.С. ) змусили Вернадського переїхати до Криму, де він кілька місяців був ректором Сімферопольского університету, а у 1921 р. — до Москви, відкинувши пропозицію вести наукову роботу в Англії. І в 1921 році, знаходячись вже у Москві, Володимир Іванович не забуває Батьківщину. Ось лист до М.П.Василенка від 20.IV.1921: «Ви знаєте, яка мені дорога Україна, і як глибоко українське відродження проникає весь мій національний та особистий світогляд, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя взяти в ньому участь... І хоча в моєму світогляді сталися під впливом подій глибокі зрушення — моє ставлення до української культури та її майбутнього залишилося незмінним». Але ще цікавішим є розвиток цієї думки: «Але я вважаю, що логічно доведені до кінця положення завжди невірні при зіткненні з життям, і в них неодмінно має бути ірраціональний елемент. Таким є — при моєму теоретичному інтернаціоналізмі та аристократизмі духовної роботи — моє ставлення до української, російської, слов’янської культури. Російська культура повинна бути російсько-українською». Яскравим прикладом того «ірраціонального елемента», про який писав академік, може слугувати діяльність одного із шанованих членів Академії тих років. Його позицію Вернадський оцінює так: «Зараз він український шовініст, а був під час русифікації інспектором народних училищ на Україні». Воістину: «поставили на чолі «урядовців», а вийшла чиновницька робота» (також формула Володимира Івановича...). Громадянин світу. І все ж таки, попри всю любов геніального вченого до України (і до Росії, де пройшло майже все його свідоме життя!) — національної рамки були для нього дедалі вужчими. Майбутнє Землі, життя на ній, шляхи гуманізації людського суспільства — ось що хвилювало великого мислителя. З кожним роком і десятиріччям все ясніше відкривається нам невичерпне багатство вчення Вернадського про ноосферу (до речі, пiдставою для нашої національної гордості може бути й те, що основні положення цього вчення остаточно відкрилися мислителю, за його визнанням, у Шишаках, на Полтавщині, в 1917 році, і тоді ж були ним письмово сформульовані). Ноосферу Володимир Іванович коротко визначав як «синтез природного та історичного процесів», як сферу перетворюючої та свідомої дії людського розуму (котрий, як він багаторазово підкреслював, став вже «чинником геологічним»), розуму, що не підпорядковує і не підкоряє природу, а діє в гармонії з нею, як і годиться вищій, творчій формі життя. Вернадський, який вірив у геологічну вічність життя, в його «всюдність» та безперервність у часі, був непохитним оптимістом (ось якої якості часто нам бракує!). Він писав: «Я дивлюся на все з погляду ноосфери і думаю, що в бурі та грозі, в жаху та стражданнях стихійно народиться нове прекрасне майбутнє людства». Бо «ніщо не випадково, і немає важливого і неважливого у складному прояві свідомості» (написано у 1929 році). Але вчений, звичайно ж, чудово розумів, що сам по собі розум людства, сама по собі його свідомість без гуманної компоненти не забезпечать «переходу біосфери у ноосферу» (формула Вернадського), інакше кажучи, не забезпечать переходу глобального процесу життя на землі в якісно вищу фазу. Потрібні соціальні зусилля — і цього Володимир Іванович ніколи не заперечував. 98

За своїми поглядами він усе життя був ліберальним демократом, який найвище ставив свободу творчої особистості та універсальні цінності громадянського суспільства (використовуючи сучасну термінологію). Відстоюючи свої ідеали, геніальний мислитель був абсолютно безстрашним. Він бачив невимовні жахи громадянської війни, і свавілля новоявлених творців «Нового Світу» оцінив із належною жорсткістю (як і В.Г.Короленко, до речі, його далекий родич). У статті під промовистою назвою «Досить крові та страждань» (9 вересня 1919 року) Вернадський гнівно писав: «Жахом віє від нещодавно пережитого минулого. Люди, які шляхом повстання захопили владу, проводили новий лад, ідеальний лад, як вони казали, вироблений кращими мудрецями людства. Ми пройшли хресний шлях цього ладу. Ґрунтуючись на нерівності людей, він відновив нам найгірше минуле. У ХХ столітті ми пережили і стан неповноправних громадян старих часів, і жахи відродженої інквізиції». До цих слів додати нема чого. Тільки ось кров стигне в жилах: як би майбутній великий вчений нового століття не повторив би у точності характеристику, дану Володимиром Івановичем, тільки додавши до порядкового номеру сторіччя римську одиницю... У можливості вільної особистості великий мислитель вірив до кінця. У 1924 році, незважаючи на беззаперечне панування більшовиків, Вернадський у записці, офіційно направленій (!) до АН СРСР, писав: «Примат особистості та її вільного рішення, що ні з чим не рахується, уявляється мені необхідним в умовах життя, де цінність окремої людської особи не усвідомлюється достатньою мірою. Я бачу в цьому піднесенні окремої особи та в побудові діяльності тільки згідно з її свідомістю основну умову відродження нашої Батьківщини». Це — слова бездоганного гуманіста, наймудрішої людини, яка вірила, що «розум є сила життя», і що хоча «нерозривний та кровний зв’язок усього людства з іншим живим світом забувається, а людина намагається розглядати себе окремо від живого світу буття цивілізованого людства — але всі такі спроби є штучними і неминуче розсипаються, якщо ми підходимо до вивчення людини у загальному зв’язку її зі всією природою». То ж, можливо, почуємо нарешті Вернадського і почнемо жити за законами розуму та гуманної свідомості? ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть дати основних подій, пов'язаних із біографією Володимира Вернадського періоду визвольних змагань та громадянської війни. 2. Охарактеризуйте діяльність Володимира Вернадського.

Євген Петрушевич Народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ, нині Львівської області, в сім’ї греко-католицького священика. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів. Після закінчення Академічної гімназії записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль (нині Львівської обл.) адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти». Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей. Із утворенням 1899 р. Української національно-демократичної партії став її активним членом. Отже, не випадково на перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту 1907 р. його обрано послом від великої виборчої округи Сокаль–Радехів–Броди (нині міста Львівської обл.). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К. Левицьким), а згодом – головою парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборів до Галицького сейму, в якому існуюча більшість українців мала всього 12 послів. Унаслідок чисельної переваги поляки часто приймали закони у власних інтересах. Саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р. Наступного року переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе (нині Львівської обл.), де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його від Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму у Львові. На першій осінній сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах 1913 р. до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету. 100

Не менш активну участь брав у діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916 р.) замінив К. Левицького на посаді голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня того року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини – української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і інші народи імперії. Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників та польської адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, І. Горбачевський став міністром здоров’я (1917–1918), а Й. Ганінчак – генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації цісарського намісника в Галичині генерала Діллера, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – писав він у спогадах 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострійшого тону». Під час міжнародних переговорів у м. Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія) в лютому 1918 р. він очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. 6 Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брестських угод, що певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність. Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем 101

для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня. Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв’язку з реальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини. 1 листопада проголошено утворення ЗУНР, а 9 листопада сформовано її перший уряд. У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв’язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР, і вже 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії. Як президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою й піддавалися критиці під приводом, що вони не відповідали ситуації державі, охопленій кровопролитною війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для молодих держав. Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Антанти захопило майже всю Галичину, а румунське – Буковину. Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, С. Голубовичу – функції уповноваженого з внутрішніх справ, В. Курмановичу – військових, С. Витвицькому – закордонних та ін. В цілому це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Є. Петрушевича усунуто із Директорії, а щоб утримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С. Вітиком. В результаті відносини Є. Петрушевича з С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Х. Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї умови – порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли й він прийняв пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури й УГА 102

перейшли Збруч (прит. Дністра) і розмістилися в районі м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). У серпні об’єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі й на короткий час визволила Київ. Невдовзі вона билася на двох фронтах – проти більшовицького і денікінського війська. Впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Є. Петрушевича. Справа дійшла до сепаратних переговорів С. Петлюри з поляками за його спиною. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир’я з денікінцями, а С. Петлюра здав полякам Кам’янець-Подільський, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня. Опинившись в еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 р. екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі К. Левицький, В. Сінгалевич, С. Витвицький, Я. Селезінка, О. Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу (нині Латвія) і Женеву (Швейцарія). У лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є. Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К. Левицького, С. Рудницького і О. Назарука. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Саме там відбулися його перші контакти з представниками радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Улітку 1922 р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Ю. Коцюбинський. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміграції, що здебільшого мала антирадянський характер. Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку підступних акцій, які повинні були вплинути на світове суспільство, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало рішення Ради амбасадорів у Парижі від 15 березня 1923 р., за яким західноукраїнські землі без жодних застережень відійшли до Польщі. Оголошені ж закони залишилися на папері. Таким чином, Є. Петрушевич змушений був у травні того ж року розпустити уряд ЗУНР в екзилі й ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі вернулися до краю й включилися у легальну діяльність відповідно програм партій і рухів. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де 103

продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччині. Саме у берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні, особливо в період «українізації». Він відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. Однією з перших засудила радянофільство галицького діяча Українська Військова Організація (УВО). У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями діяльності УВО. Більше того, 1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з О. Думіним розколола організацію Є. Коновальця й утворила так звану Західноукраїнську народно-революційну організацію, яка невдовзі розпалася. Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 30-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ДПУ–НКВС. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі, внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана П. Скоропадського та українського апостольського вікарія в Німеччині отця П. Вергуна. Але й у похилому віці Є. Петрушевич співпрацював з Українським Національним Об’єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал. Помер 29 серпня 1940 р. Похований на берлінському цвинтарі римокатолицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам’ятник. Могилу, яка збереглася, нині доглядає посольство незалежної України. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Визначте причинно-наслідкові зв'язки між подіями, явищами та процесами періоду визвольних змагань і діяльністю Євгена Петрушевича. 2. Коли Є. Петрушевич став презедентом ЗУНР? А) 1 листопада 1918р. В) 22 січня 1919р. Б) 1 грудня 1918р. Г) 22 лютого 1919р. 3. Яку національну політику проводив Є. Петрушевич ? 4. Спираючись на знання історії, сформулюйте власну точку зору з приводу причини поразки ЗУНР.

104

Нестор Махно Різні джерела подають різні дати народження Н.Г.Махно. На похоронній плиті Парижського кладовища строк життя Махно обмежений числами 1889-1934. В запису № 217 в метричній реєстраційній книзі ХрестоВоздвиженської церкви міста Гуляйполе, зафіксовано, що Нестор Махно народився 26 жовтня 1889 року. Походив з родини колишнього селянина, був молодшим, п’ятою за рахунком дитиною. Сім’я рано втратила батька. Нестатки, недоїдання були постійною супутниками його невеселого дитинства. Він навчався у церковно-приходській школі. До другого классу ходив з півроку - вигнали. З семи років ходив у підпасках, наймитував. Потім працював на Гуляйпольському механічному заводі. Спочатку працював у фарбувальній майстерні, а потім у літієвому цеху.Там він стає членом групи ―Союз бедних хлеборобов‖. 26 серпня 1908 року пристав Караченцев заарештував Махна ―за причетність до зграї розбійників і здіснення кількох розбійницьких нападів та вбивство селянина Гури‖. У в’язниці він на відміну від багатьох своїх товаришів по організації тримався стійко і з гідністю, відкидаючи всі пред’явлені йому звинувачення. Махно не падав духом і мріяв про втечу з в’язниці. Невдовзі до рук тюремників потрапила записка, яку Махно спробував передати на волю. Тюремне начальство розцінило її як спробу організувати втечу і посилило охорону в’язнів. З 22 по 26 березня 1910 року обивателі Катеринослава уважно слідкували за ходом судового процесу над ―анархістамикомуністами‖. Вирок, винесений Одеським військово-окружним судом Махну, був суворий - смертна кара. П’ятдесят два дні з жахом чекав він страти, але як неповнолітній був помилуваний. На все життя він запам’ятав ці страхітливі дні і нерідко сам, коли став знаменитим ватажком, дарував життя приреченим на смерть. 2 серпня 1911 року у ―столипінському‖ вагоні його разом з іншими 11 каторжниками повезли до Москви, яку він уперше побачив через грати знаменитої Бутирки. Махно просидів у цій відомій своїми жорстокими порядками в’язниці з 4 серпня 1911 року по 2 березня 1917 року і завдав великого клопоту тюремному начальству, тому з першого і до останнього дня був закутий у кайдани. У камері № 5 доля звела його з відомим анархістом П.Аршиновим, який став його духовним наставником. Махно з його допомогою поновив свою освіту. Він цікавився російською і українською історією, політичною ідеологією Маркса, Ласаля, Бакуніна, Кропоткіна. ‖В умовах каторги, - писав П.Аршинов про Махна, - він нічим особливим не відрізнявся від інших, жив, як всі - носив кайдани, сидів по карцерах, вставав на перевірку. Єдине, що привертало увагу - це його невгамовність. Він постійно перебував у сварках і бомбардував тюрму своїми записками. Писав на політичні і революційні теми було його пристрастю. Крім цього, сидячи в тюрмі, він любив складати вірші і в цій галузі досяг більшого успіху, ніж у прозі‖. Перебуваючи у тюрмі, Махно не втрачав надію втекти на свободу. Спілкувався він з невеликим колом в’язнів, тому дістав кличку ―Скромний‖. Ті, хто знав Махно, відзначали його природну кмітливість і фе105

номенальну пам’ять, завдяки якій він багато почерпнув з прочитаного і в майбутньому міг легко жонглювати книжковою термінологією і справляти цим самим сильне враження на неосвічене селянство, яке потягнулося до революційної боротьби. Водночас перебування у тюрмі негативно позначилося на здоров’ї і психіці Махна. Він захворів на туберкульоз і наслідок цього залишився без однієї легені. З нетерпінням чекав він відзначенням 300-річчя династії Романових, сподіваючись на амністію, але коли дізнався, що вона на нього не поширюється, у відчаї ледь не покінчив життя самогубством. Першу світову війну, на відміну від багатьох інших арештантів, він зустрів без ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у тому числі його братам, яких він любив. Знав Махно і те, як негативно може вплинути на становище селянських сімей воєнне лихоліття. Адже ще в період російсько-японської війни 1904-1905 р.р. його брат Савка воював у Маньчжурії і потрапив у полон. На все життя вкарбувались в його юнацьку пам’ять ті нескінченні місяці, коли вся сім´я з нетерпінням чекала повернення старшого брата додому. Важко сказати, чим би закінчилося перебування Махна за товстими мурами Бутирки, якби не Лютнева революція. Вийшовши після повалення самодержавства з тюрми на вулиці Москви, Махно загубився в людському вертепі і зрозумів правоту цезаревих слів, що краще бути першим у провінції, ніж другим у столиці. Після кількох тижнів роботи в анархістській організації, розпрощавшись з П.Аршиновим, він поїхав на батьківщину. Повернувшись 23 березня в Гуляйполе, Махно в очах односельців постав справжнім героєм. Жадоба діяльності і влади переповнювали його. Махно почав об’єднувати навколо себе близьких по духу людей, для того щоб заволодіти землею та займатися вигоном з свого тіла паразитів, які б’ють байдики та живучи у розкоші. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого, ніж інші. Тому, об єднавши молодь, яка прагнула покінчити з багатіями, він повів боротьбу з тими, хто після Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були в основному офіцери кулеметної команди 8-го Сербського полку, який тут дислокувався . Вони створили ―Громадський комітет‖ і намагалися втілити в життя політику Тимчасового уряду. Махно зажадав створення ―Селянського союзу‖, який мав би право контролювати дії комітету. Він користувався великою підтримкою не лише селянства, яке бачило в ньому ―страждальника за інтереси трудівників села‖, але й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що, повернувшись до Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі ―Богатир‖. У квітні було створено ―Селянський союз‖ на чолі з Махно. Крім того, він увійшов до складу ―Громадського комітету‖. Добре вивчивши своїх політичних суперників, Махно став справжнім диктатором у Гуляйполі та окрузі. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих і селянських депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки деревообробників та металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що виникли тоді. Авторитет Махна зростав дуже швидко. Заперечуючи будь-яку владу, Махно добився ухвалення такої резолюції: ―Гуляй польський районний з’їзд Рад трудящих рішуче засуджує претензії урядів Тимчасового уряду в Петрограді і Центральної Ради у Києві на управління життям трудящих і закликає Ради на місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати 106

будь-які розпорядження цих урядів. Народ – правитель для себе, у своєму середовищі. Це його споконвічна мрія і настав час втілити її в життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство – господар землі, робітники – господарі фабрик і заводів‖. Перемогу Великого жовтня і проголошення Радянської влади на Україні Махно зустрів схвально. Крім того, революцію підтримували селянські маси, захищати інтереси яких він взявся. ―Я стверджую з життєвого досвіду районів, за якими я серйозно слідкував, - писав він згодом, - що у перші два місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в Росії українськими трудівниками на місці тільки віталося‖. Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками угоду, спрямовану проти першої в історії держави робітників і селян. Колізеївська Німеччина намагалася, засловами В. І.Леніна, ―... задушити російських та українських робітників і селян, повернути землі поміщикам, фабрики і заводи –банкірам, владу – монархії‖, виношуючи плани пограбування і колонізації східних районів, розпочала наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. На боротьбу проти німецько – австрійської навали піднялися революційні сили країни. Однак молода Республіка Рад не могла протистояти інтервентам і змушена була, щоб завоювати необхідний перепочинок, підписати грабіжницький Брестський мир. Переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи опір радянських військ, просувалися в глиб України. Махно різко виступив проти політики Центральної Ради, звинувативши її у зраді інтересів революції, і одночасно підтримав підписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбільш розумних і тактичних маневрів у тій ситуації селянства, яке отримало землю і більше думало про весняну сівбу, ніж озброєний опір, не дуже поспішало поповнювати махновські загони. До того ж українські буржуазні націоналісти розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури, інші необхідні в побуті товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро – німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам. Махно розумів, що лише маючи численні добре озброєні загони, він становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, він вербував солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та іноземних інтервентів. У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває начальник південних резервних радянських військ О.М. Беленкевич, Махно запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського в’язня, боротьбу проти поміщиків і колоністів, уміло показав, чого досяг, а на завершення навіть влаштував парад свого війська. Беленкевич був вражений побаченим і у запалі вигукнув: ‖Гуляйполе –це маленький червоний Петроград!‖ Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів. Навесні 1918 року Махно боявся сам командувати військом, адже жодного дня не був на військовій службі. Тому довірив цю справу офіцерам. Проте, коли до Гуляйполя наблизилися німці, ті, вирішили видати Махно окупантам. Його встиг попередити про наміри зрадників В.Шаховський, завдяки чому йому вдалося втекти. 107

Свого рятівника Махно згодом призначив командиром артилерії. Приставши до одного з червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у напрямку Таганрогу. Відтоді він ніколи недовіряв офіцерам і завжди жорстоко з ними розправлявся. Так описали втечу Махна з Гуляйполя О.Чуєнко та Н.Зуйченко. Саме він стверджував, що у той час, коли готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-Олександрівськ, П.В.Єгоров. З командармом у селі Федорівні Мелітопольського повіту, де розміщувався його штаб, Махно не зустрівся, оскільки той переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляйпольці без бою здали село німцям і гайдамакам. Махно залишив загін і подався до Москви. Зазнали краху усі здійснені ним і його поплічниками перетворення. В маєтки повернулися поміщики і колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю, вчинили криваву розправу над ними. Кінець квітня і травня Махно подорожував по містах Південної Росії і Поволжя. Скрізь намагався встановити зв’язок з місцевими анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити революцію і реставрувати монархію. В Саратові Махно дізнався про те, що 28 квітня німці розігнали збанкрутілу Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана Скоропадського. З одного боку, Махна порадувала ця звістка, бо ніби підтвердила правильність його боротьби проти Центральної Ради, а з іншого, - він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до відновлення монархічних порядків. Поїзд, в якому їхав Махно, через відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, він накупив для себе повну валізу білого хліба. З таким багажем і револьвером за пазухою він з’явився у перших числах червня в Москві. Першопрестольна за 1 рік різко змінило своє обличчя. Зсередини березня 1918 року вона стала столицею Радянської Росії. Махно зустрівся зі своїм старим товаришем П.Аршиновим і дізнався про розгром у квітні органами ЧК анархістів у Москві та Петрограді. Протягом певного часу Радянська влада не переслідувала так званих ―ідейних анархістів‖, революції виступали проти Тимчасового Уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих. Однак у міру зміцнення робітничо– селянської влади анархісти розпочали кампанію наклепів на більшовиків, повели шалену пропаганду за руйнування основ державного устрою, заперечення будь–якої влади, стали на шлях розбою і насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. За таких обставин ЧК на чолі з Ф.Е. Дзержинським провела ряд операцій по знешкодженню анархістів, які, по суті перейшли у табір затятих ворогів соціальної революції. Махно обурювався діями Радянської влади хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї, бо був твердо переконаний, що справжній анархіст мусить не відсиджуватися в столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу. П. Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка відіграла важливу роль у долі гуляйпільського анархіста – можливо, вперше він відчув себе особою, здатної вершити історичної ваги справи. Побував він і в залі засідань Всеросійського з’їзду профспілки текстильників, який проходив під головуванням М. Горького, слухав виступи лідерів лівих есерів М.Спиридонової і Б. Камкова. 108

Махнові не можна відмовити у певній політичній прозорливості. Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійському з’їзді Рад спалахнув лівоесерівський заколот, свідком якого він став, Махно заявив, що ―більшовики розіб’ють їх одним авторитетом Леніна і Троцького‖. Махно регулярно читав пресу, де все частіше з’являлися повідомлення про кривавий терор кайзерівських окупантів і гетьманців на Україні та про опір, який чинили загарбникам їх посібникам українські робітники та селяни. Особливо пильно слідкував він за повідомленням про селянські повстання. 4 січня 1919 року Реввійськрада республіки видала наказ про створення українського фронту командуючим його було призначено одного з військових керівників Жовтневого повстання 1917 року у Петрограді В. Антонова–Овсієнка. Починався новий етап визволення України від петлюрівців, денікінців, Антанти. Фронту підпорядковано лише 12 тисяч багнетів і шабель з 20 гарматами, - кількість вкрай недостатня для ведення активних бойових дій. Отож, серйозний розрахунок робився на взаємодію з повстансько-партизанськими загонами, кількість яких постійно зростала. Зірка Махна швидко сходила на кривому небосхилі громадянської війни з осені 1918 року. Своїми діями партизанський загін Махна протягом вересня – грудня 1918 року завдав багато неприємностей як гетьманській варті, так і окупантам. На початку січня на станції Пологи зібралася нарада представників окремих повстанських загонів, що діяли на суміжних з махновською територіях. У нараді взяло участь близько 40 делегатів, якими було запропоновано об’єднати дії повстанців під керівництвом оперативного штабу. З’їзд ініціативу підтримав: на 8 січня було призначено наступ. Розрізнені загони зливалися у 5 полків загальною кількістю в 200 чоловік. Полки діставали порядкові номери і ім’я батька Махна. Оперативний штаб визначив 4 ділянки, на яких розгорталися бойові дії. Територія, де діяли повстанці – махновці, була досить великою. Фронт становив 150 верст. Наступ розгортався успішно. Силоміць мобілізовані ворогом селяни масово переходили на бік повсталих у ході перших сутичок. На 20 січня у махновців налічувалося на озброєнні близько 15 тисяч багнетів, 1000 шабель і до 40 кулеметів, а лінія фронту зросла до 225 верст. Саме на об’єднані з цією значною повстанською силою орієнтувався Антонов – Овсієнко в наказі від 17 січня 1919 року свого підлеглого В. Аусеема. Щодо Махна завдання було сформульоване так: ―В південному напрямі поки що обмежитися прочищенням дороги до Махна‖. Безпосередньо завдання ―прочищення дороги до Махна було покладено на окремий загін під командуванням П. Дибенка. Отже, 21 січня загін на чолі з Дибенко захопив станцію Синельникове. По це дізналися махновці, які також шукали контактів з Червоною Армією. Ще начальнішою стала потреба в такому союзі для махновців після 20 січня. Несподівано становище на фронті для них ускладнилося. На підмогу білогвардійським загонам і німцям – колоністам з Кавказу в Приазов’я почали прибувати частини Добровільної армії. В напрямку Гуляйполя вирушило близько 20 тисяч білогвардійців. Гуляйполе в запеклих боях переходило з рук в руки. Врешті-решт довелося здати його. Становище було настільки критичним, що залишалося сподіватися лише на допомогу Червоної Армії. 26 січня виконуючи завдання Махна, Чубенко зустрівся у Нижньодніпровську, під Катеринославом, з Дибенком. О.Чубенко не приховував критичного становища 109

повстанців. Їм украй потрібні були зброя і боєприпаси. Дибенко виявив жвавий інтерес до Махновців і обіцяв після взяття Катеринославу одразу ж приїхати до Гуляйполя. Союз із Червоної Армії допоміг повстанцям знову визволити район Гуляйполя, поповнити запаси зброї, боєкомплектів. 2 лютого штаб Дибенка уклав угоду про входження до складу його групи частин отамана Н.Григор’єва. Тоді Укрфронт прийняв рішення про перетворення бригади Дибенка у 9 –ту полкову задніпровську дивізію у складі 3 – х бригад. ―З 19–го і 20–го полків, - говорилося в наказі, підписаному 19 лютого, - утворити 3 – ю бригаду під командою Махна, у складі якої організувати 7 – й, 8 – й і 9 – й Задніпровські піхотні стрілецькі полки‖. З цього приводу Дибенко приїжджав у Пологи, де й повідомив Нестеру Махнові про його призначення командиром. Довіра, з якою поставилося до повстанців і безпосередньо до самого Махна командування Червоної Армії, справила на нього велике враження. З 1–го лютого до початку березня бригада зросла кількісно – з 4 – х до 7– ми тисяч бійців. Причому вона безперервно перебувала на фронті. Наприкінці січня – на початку лютого в кровопролитних боях махновці, як уже відзначалося, визволили Гуляйполе та розташовані поблизу містечка та села. Відзначалося блискуче керівництво командирів частин на чолі з Махном. Бригада Махна дедалі більше втягувалася у бойові дії. 19 лютого командуючий Харківською групою військ А. Скачко наказав бригаді Махна оволодіти залізнично ділянкою Пологи – Волноваха, що й було виконано. 15 березня махновці захопили Бердянськ, а 17 – Волноваху. Це був політичний успіх. 16 березня головком Вацетіс поставив перед Укрфронтом завдання розвивати операції для оволодіння узбережжям Азовського моря до Таганрогу включно. Махно енергійно взявся за виконання поставленого завдання. Уже в 20 – х числах березня його частини підійшли до Маріуполя і блокували місто з суші. Бій за Маріуполь тривав 3 дні. Взяття Маріуполя було славною сторінкою в історії революційного повстанства. Трудове селянство активно виступало до лав махновців, бригада зростала, її чисельність стримувалася тільки відсутністю достатньої кількості зброї обмундирування. Швидко зростав і авторитет Махна. Він ставав політичною фігурою серед командного складу Червоної Армії. Посилився його вплив на маси. На той час він мав уже кілька поранень, а загалом протягом громадянської війни був поранений понад 10 разів. Бригада Махна продовжувала наступ у напрямку Таганрога. До Таганрога залишалося 45 верст. Діючі у вузькій смузі вздовж узбережжя Азовського моря, 3 – я Задніпровська бригада дедалі більше відривалася від інших частин дивізії. Практична 1–ша дивізія як єдине ціле перестала існувати, 1-ша її бригада на чолі з Григор’євим створила ядро Одеської групи військ, 2-а –Кримської .Насамперед така ситуація позначилася на постачанні бригада. Ряд документів, підготовлених політ працівниками у березні 1919 року, свідчать про складне і суперечливе становище бригади. Вацетіс запропонував передати її Південному фронту. Командування Укрфронту не хотіло втрачати цілком боєздатну одиницю, тому зволікало з виконанням завдання наказу. Командуючий 15–го квітня включив 3-тю Задніпровську бригаду до 110

створення ним 2-ї Української армії. У штабі Денікіна досить точно оцінили небезпеку виходу червоних до Таганрогу. Ворог швидко перегрупував сили, завдав потужного удару в найслабше місце – на стик Південного і Українських фронтів. Бригада Махна потрапила у скрутну ситуацію. Був повністю оголений лівий фланг бригади Махна, яка дійшла до Новомиколаївки. 3-я Задніпровська бригада вимагала негайної підтримки. 9-го квітня Дибенко видав наказ, яким керівництво бойовими діями в районі прориву повністю поклав на Махна. Бригада перебувала в епіцентрі бойових дій. 12-го квітня білогвардійці знову почали поступати, а бригада серйозної допомоги та і не дістала. Оперативні зведення за 13-29 квітня свідчать, які випробування випали на долю бригади і як стійко вона їх долала. Квітневі бої, відсутність рішучої і ефективної допомоги з боку командування Червоної Армії позначилися не лише на боєздатності бригади, а й значно підірвали в ній дисципліну та морально – політичний стан. Це неминуче вело до загострення взаємовідносин з місцевими органами Радянської влади. Коли махновські полки похитнулися, цим вирішив скористатися начдив розгромленої білими 3-ї дивізії Молчанов. Не маючи змоги прямо звинуватити Махна у зраді, він 18-го квітня телеграфував в інстанції, що нібито махновці погано ставляться до червоноармійських частин. Командуючи Укрфронтом вирішив особисто проінспектувати махновські частини. Приїзд командуючого фронтом у Гуляйполі оздоровив морально – політичну атмосферу в бригаді. Бійці пересвідчилися, що командування занепокоєне їхнім становищем. Конфлікт було вичерпано, і обидві сторонни заспокоїлися. Влітку 1919 року Радянська влада переживала найкритичніший момент свого існування. На Україні вона була ліквідована, виникла безпосередня загроза захоплення білими Москви. У цій обстановці керівництво УССР не змогло виявити справжніх, глибинних причин своїх невдач пішло найлегшим шляхом, переклавши частину своїх невдач безпосередньо на Махна, звинувативши його в дезорганізації фронту – виступи проти Радянської влади. 8-го травня наказом по військах Укрфронту 2-а Українська Радянська армія у повному складі передавалася у розпорядження Південного фронту. Вся 2-га Українська Армія складалася лише з бригади Махна. Військова інспекція пропонувала замінити бригаду на фронті іншими частинами, провести її переформування і надати вигляду регулярної, Махна від командування усунути і розпочати над ним слідство. Цього не сталося. Практично з боїв махновці не виходили. Як і в квітні, від них вимагалося продовжувати наступ на Таганрог. 9 травня кавалер ордена Червонного прапора надчив Григор’єв зчинив антирадянський заколот. З пропозицією об’єднати сили Григор’єв звернувся і до Махна: Григор’єва оголосити поза законом, а від Махна вимагали чітко заявити про свою позицію. Махно запевняв, що триматиме фронт, але відмовлявся писати відозву проти Григор’єва доти, поки надіслана ним особисто до того депутація не з’ясує причин заколоту і його характер. 19-го травня денікінці знов розпочали наступ. Махновські частини, які у квітні зазнали значних втрат, а потім і почали переформування були явно не готові до серйозних боїв. Штаб Махна доповів: ―Згідно з наказом наші частини перейшли в наступ. Наступ розвивався успішно. Ми свій обов’язок виконали, але вищі органи затримують постачання армії патронами‖. Довелося відступати. На Україну прибув голова Реввійськради республіки П. Троцький, яким навесні 1919 року розгорнув запеклу боротьбу з партизанщиною у Червоній Армії. В поле його 111

зору потрапили й махновські частини. У 20-х числах травня Махно ―бомбардував‖ Харків і Катеринослав телеграми з вимогами негайно дати зброю і особливо патрони. По їхніх полках поповзли чутки про зраду повстанців керівництвом Червоної Армії. Посилилися хитання у селянському середовищі, викликані політикою ―воєнного комунізму‖. Махно помагав нейтралізувати їх і зберегти боєздатність частин. Проте на той час ідеологічні розходження Махна з більшовиками побудовані на протилежних оцінках ―воєнного комунізму‖, не стали очевидними. Члени Ради Оборони, готуючись до розгрому своїх, навіть, не вчорашніх, а нинішніх союзників, які виявляли готовність боротися зі спільним ворогом, аби лише були патрони і гвинтівки. Одразу ж постало питання, як рішення Ради Оборони втілити в життя. 2-8 травня Реввійськрада Південного фронту повідомила штаб махновців про заборону реорганізації бригади в дивізію. Неважко було передбачити, що це викличе у Махна бурхливу відповідну реакцію. Через півтори години після одержання телеграми з штабу фронту полетіла відповідь: ‖Я ніколи не прагнув до вищого звання... і, залишаючись чесним революціонером ..., заявляю, що з 2-х годин дня цього 28 травня не вважаю себе начальником дивізії, а відповідно і командиром бригади. Я більше зроблю у майбутньому в низах народу для революції – я йду. Батько Махно‖. Реакція махновців була швидкою і рішучою. 29-го травня командуванню Південного і Українського фронтів, штаб першої повстанської дивізії надіслав телеграму, в якій висловив свою категоричну незгоду з рішенням Південного фронту як несправедливим щодо ―вождя повстанців товариша Махна‖. Зав’язався телеграфний двобій, оскільки Реввійськрада Південного фронту була неспроможною на будь – які реальні дії проти Махна. Телеграф передав, що Реввійськрада Південного фронту визнала дії і заяву Махна злочином, через що він підлягає арешту і суду Ревтрибуналу. Тим часом денікінці продовжували наполегливо атакувати. Троцький викликав на зв’язок Махна і запропонував йому зайняти своїми військами фронт, замінений 13-ю армією. Махно почав доводити, що у ньому не має ні людей, ні зброї. Троцький наполягав, Махно відмовився. Розмова закінчилася лайкою. Радянське керівництво кваліфікувало це як контрреволюційний крок. З наказу Троцького Махно фактично поставав як ворог. Троцький опублікував статтю ―Махновщина‖. Стаття не залишила від махновщини каменя на камені. Гуляйполе було здано. Агітаційно – пропагандистська антимахновська кампанія набула широкого розмаху. 6 червня в одному з наказів голови РВРР відверто говорилося про зраду Махна, а ще через два дні з’явився новий наказ під назвою ―Кінець махновщини‖. 19 червня Махно перейшов на правий берег Дніпра. Частково махновські частини було переформовано, а інші боролися з денікінцями на Південній Україні влітку 1919 року. 18 червня Троцький повідомив про розстріл арештованих Надзвичайним трибуналом членів махновського штабу. Махну вдалося зберегти життя. Таким в окремих найголовніших подробицях постає перший період співробітництва махновців із радянською владою. Він був найбільш тривалим і для обох сторін мав чимало позитивного, однак скінчився безславно. Іноді зустрічаються твердження: якби, Махно не пішов на конфлікт з Радянською владою, він зайняв би в іс112

торії зовсім інше місце. Хочеться заперечити, однак історія тим і прекрасна, що кожен займає в ній тільки своє місце. Весь 20-й рік Радянська влада воювала з махновщиною. З Криму йшов Врангель, і Червона Армія знову була змушена звернутися по допомогу до Махна. Махно пішов на Союз, рахуючи, що в першу чергу він повинен боротися з контрреволюцією, але прохав випустити з в’язниць усіх анархістів. Радянське командування не прийняло його умов. Почалася боротьба Махна з Червоною Армією. Загін на чолі з Махно перетнув Радянсько – румунський кордон. З Румунії Махно переїхав в Польщу, жив в Німеччині, переїхав до Франції. Вмер 6 червня 1934 року. Поховано на парижському кладовищі Пер – Па – Шез. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть дати основних подій, пов'язаних із біографією Н. Махна періоду визвольних змагань та громадянської війни. 2. Покажіть на карті місця основних подій періоду визвольних змагань та громадянської війни, пов'язаних з Н. Махном. 3. Чи можна вважати отамана Махна борцем за національну українську ідею?

Володимир Чехівський Народився 19 липня 1876 р. в с. Горохуватка Київського повіту Київської губернії, нині Кагарлицького району Київської області, в родині священика (батько багато сил доклав для формування у своїх дітей національної свідомості). Навчався спочатку у семінарії, в 1900 р. закінчив Київську духовну академію, згодом склав при університеті іспит на вчителя гімназії і за наукову працю з історії здобув ступінь магістра. Від 1901 р. до 1905 р. – помічник інспектора Кам’янець-Подільської духовної семінарії, потім займався переважно педагогічною діяльністю. До політики прилучився у 1897 р. як член студентського гуртка українських соціал-демократів-драгоманівців. У 1902–1904 рр. – член РУП, з утворенням УСДРП був її активним членом до січня 1919 р. Багато уваги приділяв створенню гуртків самоосвіти серед молоді м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької області), а згодом – у фельдшерській, художній та інших школах Києва. У 1905 р. за революційну діяльність його перевели у Черкаси, де він організував групу УСДРП. У 1906 р. обрано до 1-ї Державної Думи Росії, після розпуску якої він за участь в українському національному русі відбував заслання у Вологодській губернії. У 1907 р. В. Чехівському вдалося вернутися у Київ, де він жив за ра113

хунок приватних лекцій. Від 1908 р. осів в Одесі й відразу поринув у громадськополітичне життя міста. Працюючи у гімназії, комерційних та технічних училищах, найбільше часу віддавав роботі в українській громаді Одеси, працював у «Просвіті», редагував газету «Українське слово», заснував українську вчительську спілку. Перебуваючи під «гласним наглядом поліції», за свої політичні погляди й національні переконання зазнавав постійних гонінь. Він не раз втрачав посади, терпів обшуки, але продовжував боротьбу за національну справу. Від березня 1917 р. В. Чехівський очолював Одеський комітет УСДРП, у квітні цього року представляв Одеську українську громаду на Всеукраїнському національному конгресі у Києві, входив до його президії, був обраний до ЦР. У травні за пропозицією делегації останньої його рекомендовано на заміщення посади помічника куратора або окружного інспектора Одеської шкільної ради. Деякий час очолював Одеську філію Всеукраїнської учительської спілки. В. Чехівський користувався великим впливом в одеському Українському керовничому комітеті, який багато зробив для скликання 28–30 червня 1917 р. Херсонського губернського українського національного з’їзду. Вітав делегатів з’їзду від імені українських соціал-демократів Одеси та фракції УСДРП ЦР. На п’ятій сесії ЦР (21 червня 1917 р.) доповідав про рішення українських соціал-демократів Одеси домагатися від Тимчасового уряду визначитися у ставленні до автономії народів. Влітку 1917 р. В. Чехівcького обрали гласним Одеської міської думи від українських партій. Певний час очолював Херсонську губернську раду об’єднаних громадських організацій, а в жовтні–листопаді 1917 р. – Одеський ревком. У листопаді ЦР призначила його політичним комісаром міста і водночас доручила виконання обов’язків губернського комісара освіти Херсонщини. Наприкінці 1917 р. розпочинається активна політична діяльність В. Чехівського у Києві. Після підписання на початку 1918 р. УНР Брестського мирного договору В. Чехівський різко засудив політику ЦР, особливо її рішення запросити в Україну австро-німецьке військо. За це газета соціалістів-федералістів «Нова Рада» навіть звинуватила його у зраді національних інтересів. Проте його все ж таки обрали членом ЦК УСДРП, а 13 квітня 1918 р. РНМ УНР затвердила на посаді директора департаменту сповідань з правами товариша міністра. За правління П. Скоропадського В. Чехівський оселився у Києві, працював у міністерстві сповідань та церковної політики, але не полишав партійної роботи: співпрацював в органі УСДРП «Робітнича газета», писав публіцистичні статті та розвідки з соціально-економічних питань. У процесі підготовки антигетьманського повстання став активним діячем Українського національного союзу, увійшов до Українського революційного комітету. В ніч із 13 на 14 листопада 1918 р. організував у Києві виступ проти гетьманського уряду. Ввечері 14 грудня до прибуття в місто формувань Директорії Український революційний комітет, очолюваний В. Чехівським, призначив тимчасовий орган влади – Раду комісарів. 15 грудня 1918 р. населення оповістили, що «волею народу відновляється Українська Народна Республіка. Влада в місті переходить до народного уряду республіканської Директорії». Після прибуття 19 грудня 1918 р. до Києва Директорія на об’єднаному засіданні з міністрами, керуючими міністерствами та комісарами міністерств 24 грудня проголосила себе верховною владою в УНР, оприлюднивши відповідну Декларацію. 114

Тоді ж було затверджено РНМ, головою якої призначили українського соціалдемократа В. Чехівського. Але утворити команду з однодумців йому не вдалося. Формував уряд значно поміркованіший М. Шаповал. До уряду увійшли 6 членів УСДРП, 5 – УПСР, 2 – УПСФ, 3 – УПСС та 2 позапартійних, які співпрацювали з українськими соціалістами-самостійниками. За національним складом уряд був українським, крім міністра єврейських справ. І. Мазепа пізніше характеризував його як велику коаліцію українських сил. Розпочинати діяльність В. Чехівському довелося у складній ситуації, бо з 28 грудня 1918 р. паралельно існував Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Розуміючи важливість якнайскорішого розв’язання питання про форму влади, В. Чехівський уже на другому засіданні уряду 26 грудня 1918 р. зосередив увагу на виробленні інструкції для виборів на Конгрес трудового народу, проект якої РНМ УНР схвалила 3 січня 1919 р 27 грудня 1918 р. уряд розглянув Тимчасовий законопроект про силу законів, порядок утворення законів та їх оголошення, 29 грудня на спільному засіданні Директорії та РНМ обговорювалося питання про розподіл функцій між членами Директорії. Але формування структури влади й законодавче затвердження повноважень кожної з її гілок тривало, власне, протягом усього 1919 р Серед першочергових заходів уряду В. Чехівського значне місце займало скасування законів та розпоряджень часів гетьманату, в тому числі ліквідація Державної варти та звільнення з посад прийнятих тоді на службу урядовців. Наприкінці першого тижня урядування В. Чехівського 30 грудня 1918 р. РНМ вдалася до реалізації пропозиції Директорії про вироблення земельного закону і 5 січня 1919 р. було розглянуто представлений міністерством земельних справ законопроект. (8 січня його затвердила Директорія.) До рішень державного значення треба зарахувати ухвалу РНМ від 18 січня 1919 р. про встановлення 22 січня днем свята приєднання Галичини до Наддніпрянської України. 21 січня 1919 р. уряд В. Чехівського заслухав акт ЗУНР про злуку з УНР і схвалив цю ініціативу . На всіх етапах громадсько-політичної діяльності В. Чехівський величезного значення надавав справі збереження й розвитку національної культури українського народу. Не випадково керований ним уряд ще наприкінці 1918 р. розглянув питання про утримання особового складу університетів, про штати Державної академії мистецтв. 1 січня 1919 р. РНМ схвалила, а Директорія затвердила «Закон про державну мову Української Народної Республіки», підписаний особисто прем’єром. Того ж дня з’явився вироблений за його ініціативи закон про вищий уряд Української автокефальної православної церкви. 8 січня 1919 р. РНМ по доповіді В. Чехівського прийняла законопроект про створення національної бібліотеки УНР, 17 січня – про утворення у Києві Головної книжкової палати. Тим часом на становищі УНР у січні 1919 р. важко позначилося поглиблення суперечностей всередині українського національного табору, насамперед через невизначеність питання про форму влади: чи відновлення ЦР, чи скликання Всеукраїнських установчих зборів, чи, зрештою, влада рад? Нестабільність політичної ситуації, зникнення грунту для великої коаліції національних сил, яка забезпечила перемогу антигетьманського повстання, зумовили недовгочасне існування уряду В. Чехівського: формально з 24 грудня 1918 р. до 31 січня 1919 р., коли з’явився наказ Директорії про «звільнення згідно прохання» правлячого кабінету, фактично ж – до 115

13 лютого, доки був сформований уряд С. Остапенка. За нетривале прем’єрство В. Чехівського відбувся перебіг подій, які відіграли помітну роль у подальшій розбудові української національної державності. 16 січня 1919 р. у Києві на Державній нараді перемогла ідея скликання Конгресу трудового народу. Сам В. Чехівський виявляв схильність до влади у формі рад, але на VI з’їзді УСДРП 10– 12 січня 1919 р. обґрунтовував свою позицію дуже не послідовно і плутано. І. Мазепа свідчив, що «після промови прем’єра навіть прихильники радянської форми влади почали відмовлятися від його «чистих совітів»». Тут слушно зазначити, зокрема, що В. Чехівський послідовно виступав проти втягування України у війну з Радянською Росією і не схвалював орієнтацію С. Петлюри на порозуміння з Антантою. Це стало однією з основних причин відставки уряду В. Чехівського. На Конгресі трудового народу, який працював 23–29 січня 1919 р. у Києві, відбулися гострі дебати щодо визначення дальшого розвитку УНР. С. Петлюра та військовий міністр О. Греков настійно наполягали на союзі з Антантою. ЦК УСДРП, вважаючи вимоги Антанти неприйнятними, ухвалив відкликати своїх представників з Директорії та уряду. В. Чехівський заявив про демісію, С. Петлюра – про тимчасовий вихід із партії. Проте В. Чехівський не полишив політичного життя і став одним із організаторів Трудового конгресу в Кам’янці-Подільському, на який 21–22 березня 1919 р. зібралися представники селянства, військових, робітників і частина членів київського Трудового конгресу від кількох губерній. У зв’язку з назріванням урядової кризи фракції УСДРП та УПСР виступили солідарно. До обраної конгресом Трудової ради увійшли представники УПСР (центральної течії), УСДРП та УСДРП (незалежних). Утворений конгресом Комітет охорони республіки доручили очолити В. Чехівському. У 1920 р. останній став одним з лідерів новоствореної Української комуністичної партії (незалежних). Паралельно з партійною роботою В. Чехівський займався церковними справами: із жовтня 1921 р. був радником митрополита УАПЦ В. Липківського, очолював ідеологічну комісію автокефальної церкви, виступав як проповідник Всеукраїнської православної церковної ради і організатор пасторських курсів у Києві. У 1920-х рр. працював в історико-філологічному відділі ВУАН, обіймав професорські посади у Київських медичному та політехнічному інститутах і на соціально-економічних курсах. Його перу належать численні богословські та науково-історичні праці: «Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бодони» (1905), «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» (1922 та 1947), статті у журналах «Україна» та «Церква і життя». Характеризуючи В. Чехівського як державного діяча, О. Шульгін писав: «На чолі Міністерства стояла на початку 1919 року попросту свята по вдачі людина. В. Чехівський – щирий українець і добра людина». Вболіваючи за долю Батьківщини, він не емігрував. 29 липня 1929 р. його заарештували у справі «Союзу визволення України», начебто як члена бюро цієї організації. 19 квітня 1930 р. засудили на смерть, потім вирок замінили на 10 років ув’язнення на Соловках. У 1936 р. термін ув’язнення подовжили ще на 20 років і заслали у табори без права листування. 3 листопада 1937 р. В. Чехівського розстріляли за вироком трійки НКВС Ленінградської області. 116

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. На основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації виокреміть та поясніть характерні ознаки діяльності В. Чехівського за часів ЦР, Гетьманату, Директорії. 2. Сформулює власні оцінки та погляди на діяльність Володимира Чехівського.

Максим Рильський Парадокси долі й поезії. Подвійний парадокс Максима Рильського. Максим Тадейович Рильський народився 1895 року. Його батько був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один із предків у 17 столітті був київським міським писарем. Молодий Тадей почув із уст свого діда і записав таке оповідання. Дід був учнем базиліянської школи під час взяття Умані гайдамаками 1768 року. Прив'язаний для розстрілу до стовпа, 14-літній хлопець почав співати «Пречиста Діво, мати руського краю...» Здивований гайдамацький отаман помилував не тільки малого шляхтича, а й усю групу засуджених на смерть поляків і євреїв. Тадей записав і опублікував це дідове оповідання в «Киевской Старине» з приміткою: «для уразумения современности и некоторого предвидения будущего». Згодом сталася «прекрасна авантюра», яка повернула круто життєвий шлях Тадея Рильського і його друзів. Голова київської громади польських студентів університету св. Володимира Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів-аристократів відкрили собі і публічно заявили, що вони не поляки, а українці. І що їхній обов'язок перестати бути паразитами на тілі народу, вивчити досконало мову, культуру й історію України та віддати все своє життя нації, серед якої живуть. Польські шляхетські кола, що були панами Правобережної України, прокляли відступників, назвали їх хлопоманами. Поки поліція не звернула уваги на доноси, молоді неофіти України протягом кількалітніх вакацій пішки сходили всю Україну, щоб шляхом таких експедицій з першоджерела здобути знання про неї. Ще в останній рік життя Шевченка вони подали до журналу «Основа» свої писані кредо, заснували в Києві «Громаду», яка перебрала від Шевченка-КулішаКостомарова провід новим українським відродженням. Потім деякі з них стали співтворцями журналу «Киевская Старина». Тадей Рильський, хоч мав будинок у Києві, постійно жив у селі Романівка, де одружився з простою селянською дівчиною, оставшись на все життя вірний ідеї «прекрасної авантюри своєї молодости». (Ф. Р. Рильський [Некролог]. «Киевская Старина», 1902, XI, стор. 335 — 348). Тадей навчив свою молоду дружину грамоти. Зате вона передала синові разом з молоком ма117

тері рідну мову, пісню, той особливий ліризм, що б'є з поезії Рильського чистим українським джерелом («З любов'ю до народної творчості я, здається, і вродився», — пише Максим Рильський у нарисі «Із спогадів». Твори, т. І, 1960, стор. 67). Максим народився в Києві 19 березня 1895 року, але ріс у Романівці на Сквирщині. Тут він мав домашню школу українську, домашню загальну освіту й виховання під рукою батька, що передав синові аристократичну культурну спадщину, почуття власної незалежности і віри в себе, поєднане із скромністю. І хоч батько помер на восьмому році Максимового життя, він забезпечив синові і приватну гімназію в Києві з добрими вчителями, і знання чужих мов та культур, і життя в аристократичних родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова. Київ і Романівка — два бігуни життєвої і творчої вісі Рильського. Київ — перехрестя культур, центр класичної освіти, одне з тих міст імперії, яке відвідували світові театри і музики. Романівка — незрівнянні інтер'єри української природи, пісні, легенди старовини і барвисті цільні душі, гідні пера Гоголя і Шекспіра. Так склалося, що Рильський ріс у домашній освіті, а потім самоосвіті і праці. Але до офіційної науки в школі не був ентузіаст: після приватної гімназії у Києві вступив на медичний факультет, потім на історикофілологічний, та ні того, ні другого не закінчив. В автобіографічній поемі «Мандрівка в молодість» Рильський признається: «Студентській лаві б слід тут скласти похвалу, але признаюся, що мало я тій лаві в житті завдячую». Домашня освіта з дитинства доповнилася потім самоосвітою. Він жив і вчився разом, то віддаючися розвагам безпечного рибалки й товариша великої кумпанії, то впиваючися працею над своїми і чужими творами. То розкошуючи з представниками своєрідної сільської мистецької богеми, як його друзі селяни Денис Каленюк — співець, рибалкамисливець і донжуан, і Родіон Очкур — швець, музика-скрипаль, аматор чарчини і запашних оповідань. Від цих друзів, від братів і батька дістав Максим посвячення в розкішний світ гоголівської України. Молодий Рильський не знав гніту злиднів, і українське село правило йому за своєрідну Елладу. Він цінив цей світ свідомо з дитинства і охрестив його назвою своєї першої, майже в дитячі роки написаної збірки поезій «На білих островах». Любов — краса — воля Рильському було тоді 15 років. Головне, чого він навчився за ці перші півтора десятка років життя, — любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність. Шістнадцятирічним юнаком він пише: Люби природу не як символ душі своєї, Люби природу не для себе, Люби для неї. . . Вона — це мати. Будь же сином, А не естетом, І станеш ти не папіряним — Живим поетом! (Твори, т. І, стор. 146) І так увійшов він у світ ліричної творчості життєлюбом, закоханим у всі прояви життя, з його головними скарбами любові, краси і волі. У нього мимохіть синтезується грецьке поняття краси як гармонії з барокковим поняттям краси як сили, що творить і єднає найкрайніші протилежності. Краса не в лініях, не в тоні, не в поставі: Це повів, риска це, це промінь здалеки, Що раптом промайне і спалахне в уяві, Нараз освітливши події та віки... Спробувавши десятки визначень краси, поет капітулює: Краса! Збагнуть її — це сонце погасить! Схилімо ж голови, стулім уста суворо, І наймудріший там хай никне і мовчить, Де подив, як огонь, розкрилюється вгору, Де крізь метелицю одна-єдина мить Горить розкритому, засліпленому зору, Де ранить блискавка серця своїм мечем, Де сльози радости мішаються з плачем! («Сіно», Твори, т. IV, стор. 38-39) І, звичайно, краса, як така, як незалежна першовартість життя, є постійним мотивом 118

ліричної і ліро-епічної творчости Рильського. Із своєї щасливої не захмареної юності Рильський виніс ще один скарб — це почуття волі як найвищого скарбу людини. Волі, що органічно поєднується у нього із творчістю. В одному сонеті він пише, що всю славу, і багатства, і книги, і навіть кохання ніжну кормигу — все він віддав з низьким поклоном Долі: За день один в широкім чистім полі Я взяв собі у неї замість них Веселий сміх, безмежне щастя волі І ріг — мисливський переливний ріг. Так на вісі Київ — Романівка виріс великий незалежний поет любові, краси і волі — із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану. На нього зразу ж накинулися партійні газети за аполітизм, гедоністичне естетство, декадентство, відірваність від сучасності і соціалістичної революції. Він одбивався як міг: статтями і віршами. «Я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що осталось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу» («Моя апологія альбо самооборона». «Більшовик», Київ, ч. 216, 25 вересня 1923). Під кінець двадцятих років, коли вже завис над відродженням ніж гільйотини, Рильський ще захищався далі: Той клясицизмом очі коле, А той рибальством допіка, Той тінь Плеханова — о доле! — З могили марно виклика, І всі знайшли, а я шукаю. — І як їм знати, скільки мук Таїть у радості й одчаї Із серця вихоплений звук. Вражає відвага і впертість Рильського, який захищав незалежність поета, аж доки його не арештували (1931), кинувши приблизно на рік у Лук'янівську тюрму в Києві. Цей арешт означав не поразку, а перемогу поета. За яких 8 — 10 років в умовах терору ЧК-ГПУ-НКВД, під постійним обстрілом і погрозами з боку окупанта поет устиг створити десять книжок першорядних ліричних і ліро-епічних творів та кілька книжок поетичних перекладів, серед яких досить згадати переклади «Пана Тадеуша» та французьких класиків 17 ст. і французьких парнасців і модерністів. Він здобув перемоги як лірик і поетичний перекладач. Як ліро-епік він тільки приготувався до перемог. Рильський видрукував за свого життя 35 книжок поезії, з чого 31 книжка лірики і чотири книжки ліро-епічних поем. Сюди не входять повні перевидання. Крім того, він переклав з 13 мов понад чверть мільйона рядків поезії; автор кількох книжок статей, редактор незчисленної кількости різних поетичних та етнографічних видань. Оглядаючись на ці гори виконаної роботи, можна дивуватися, коли ж він мав час бути ще й безжурною птицею, мисливцем, богем'ярем-другом? Хто багато працює — той має час... Секрет того чуда також у тому, що він мав талант до праці, споряджений таким першорядним мотором, як любов. Він любив свою творчу працю так само, як любив жінку, природу, мисливство, життя, — любив для них — не для себе. Ізнов «Тадеуша» я розгорнув, Розклав папір, вікно завісив синє, Знов шляхта гомонить передо мною, Драпується у романтичність Граф, Знов ріг мисливський грає над борами І кида в небо тріюмфальний клич. Знов я дивую майстрові, що вмів Такою певною вести рукою Свавольне панство. Поряд із цією прикметою любови до творчої праці він посідає те, чого до нього було так мало в нашій літературі: досконале знання, уміння творити, підкреслюю — знання. Інакше сказати — майстерність. А при тому він був перфекціоніст у праці: наприклад, свого конгеніяльного з першого ж видання (1927) «Тадеуша» доробляв майже до смерти. Але вернімось до списку творів. У цьому списку між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерти Рильського (арешт 1931 року, майже рік у тюрмі). Як поет Мак119

сим Рильський немов загинув із своїми товаришами-неоклясиками, слід по яких пропав на Соловках і Колимі ще 30 років до смерти Рильського. 1959 року, в тридцятиліття поетичної смерти, Рильський писав: Є така поезія Верлена, Де поет себе питає сам У гіркому каятті: «Шалений! Що зробив ти із своїм життям?» Він був свідомий страшної різниці між вільним і невільничим періодами своєї творчости. Всі тридцять і одна книжка, написані після 1932 року, не кажучи вже про всі пісні про Сталіна і партію, являють собою (за поодинокими частковими винятками) пам'ятник геноциду, вчиненого над Україною, над її людьми, поетами і культурою. Навіть у ділянці перекладу Рильському не було змоги продовжувати роботу на попередньому рівні «Тадеуша» і французьких клясиків. Лірика Рильського Тим яскравіше виступає на тлі того поетичного кладовища 1930—40 років доробок Рильского 20-х років. Книжки лірики: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Під осінніми зорями» (друга редакція 1926), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) — це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми «Чумаки» (1924), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Сіно» (1927), «Кінь» (1927). Поема «Марина», що хронологічно потрапила на фатальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована соціологічним диктатизмом. А написана в час війни «Мандрівка в молодість» хоч і має в собі ознаки відлиги, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років. Вивчення лірики Рильського — це непочата цілина, справа майбутнього. Сьогодні навіть ще неможливо мати її всю на руках. Передсмертний десятитомник творів Рильського не включає майже половини поезій 20-х років, тобто — найкращої його лірики. А видання 20-х років сьогодні важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкоді до вивчення лірики Рильського стоять політичні і літературні пересуди й упередження. В Радянській Україні, на відміну від Радянської Росії, ще не дозволено реабілітувати чисто мистецькі, політично незалежні твори видатних поетів. Коли в Росії видають повного Блока (символіста), на Україні навіть повні Тичина, Бажан і Рильський неможливі. Другий пересуд — чисто літературний. Ярлик «неоклясики» був зловжитий політично дома, а літературно на еміграції. Неоклясиків і неоромантиків штучно протиставили, немов яких клясових ворогів. Догматизували їх. Тим часом відомо, що київські неоклясики і харківські вітаїсти були і літературними, і персональними друзями, що виявилось і в присвятах один одному творів. Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюціонуючи собі назустріч. І саме Максим Рильський був тим неоклясиком, що йшов від неоклясики до нової синтези, нового стилю. («І всі знайшли, а я шукаю...»). Перше, що вражає в ліриці Рильського, — це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західньоевропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917— 29 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до «строф залізних» вісниківців, як ось у вірші «Неопалима купина», де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду — до літературних і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства... Муза Рильського позначена надзвичайною відзивчивістю, а його 120

поетичне мислення — великою здібністю до асоціяцій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільша індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ. Ще мавши тільки 16 років, Рильський писав: Плюскочуться білі качки В басейні під тінню каштана, На крилах блищать крапельки, А в краплі — життя океана. Хіба я не крапля мала, Що світ необмежний одбила, — Лиш грунту свого не знайшла, Лиш крила родимі згубила! Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти клясичної естетики і етики Бодлер, подекуди Ніцше. Барокково всеохопний Шекспір, а далі Шотляндія із романів Вальтера Скотта, соняшний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи океанів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи, мандрівки в кріслі: Ключ у дверях задзвенів. Самота працьовита й спокійна Світить лямпаду мою і розкладає папір. Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом, По присмерковій стіні дивний пливе корабель. Ніби крізь воду, вчуваються крики чужинців-матросів, Вітер прозорий мене вогким торкає крилом, Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим, І навіва з островів дух невідомих рослин. Екзотика великих культур і материків, великі плавання «фантастичного брига» Рильського — це не була звичайна собі літературщина, як то твердять і найповажніші критики, починаючи з взагалі дуже прихильного до поезії Рильського академіка Білецького. Відома у мандрівників і каторжан, що живуть на одвіку безлюдних островах і в тундрах безмежних просторів півночі, туга за «великою землею». «Велика земля» — це старі, культурно освоєні країни. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціялізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Европу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського «Синя далечінь» розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. «Синя далечінь» з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури. Поетична асиміляція Західньої Европи означала європеїзацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західніх поетів і оригінальними віршами в західніх поетичних формах. Рильський у цьому ділі вивершував подвиг Куліша. Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і Любові — і тому рідко помилявся. Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття телюричного здвигу української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм — поеми. Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від 121

української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу — акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув — під впливом і Франка, і символістів — до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія дігнала західньоевропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи — від гексаметра і ямба до верлібру — все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялізму, за «великою землею» культури. У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси «неоклясичного» стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кляризм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередности з філігранністю, афористичність. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні — необароккові. Зеров пише про ці риси поета: «...то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкєвіча («Човен»), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує і розбарочить строгу архітектурність його монументальних мас («Мандрівники»)». ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. На основі різних джерел інформації розкажіть про життя і творчу діяльність Максима Рильського. 2. Назвіть головні літературні твори Максима Рильського.

Борис Лятошинський (22 грудня 1894, за новим стилем: 3 січня 1895), Житомир — 15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І.Шамо, В.Сильвестров, І.Карабиць, Є.Станкович. Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971) 122

Народився у Житомирі в сім'ї інтелігентів: його батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала. З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і в 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — мазурка і вальс для фортепіано, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913. У 1913 році Б. Лятошинський переїхав до Києва, та поступив на юридичний факультет Київського університету. Одночасно готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Б.Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич. Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 року — Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Із вдячністю згадував роки навчання у Р.Глієра, у його спогадах про Глієра читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Творчі зв'язки з Глієром Лятошинський підтримував, з часом вони переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років сам композитор виділяв як цілком зрілі два: Струнний квартет № 1, ор. 1 і Симфонію № 1, ор. 2. 1920-ті роки З 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року — веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитор Г. П. Таранов. 20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст. У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, П. Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 3). Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка 123

«Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру було відзначено першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького. 30-ті роки — важливим етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931—1932) та Симфонію № 2 (1936). У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт») і оперу «Щорс». Через драматургічні вади лібрето та перекручення деяких історичних фактів, опера «Щорс» ішла на сценах кількох театрів України недовго. Нова редакція «Щорса», здійснена І. Белзою (під назвою «Полководець»), також швидко зійшла зі сцени. І все-таки окремі номери та сцени опери, зокрема заключна сцена й увертюра, і сьогодні виконуються з успіхом у концертах та по радіо. Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів. Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935—1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях — Київській і Московській, де також обіймав посаду професора. У 1939 році Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни. У квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий ангорський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом. Автор сам продиригував свою Симфонію № 2, танці з опери «Золотий обруч» і сюїту з опери «Щорс» для хору й оркестру. З початком війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де вже знаходилась Московська консерваторія, де він продовжив викладацьку роботу. Тоді ж у Саратові організувалася радіостанція «Тарас Шевченко», яка вела свої передачі для партизанського підпілля України. В них постійно брав участь Лятошинський разом із своєю дружиною Маргаритою Царевич. Композиторська праця Бориса Миколайовича воєнних років була дуже плідною. За три роки він написав «Український квінтет», Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев'яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри, обробив більше вісімдесяти українських народних пісень. Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х роких став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». Повоєнні роки 124

Влітку 1944 року Лятошинський повернувся на Україну і відразу ж включився у музичне життя Києва. З 1944 і до самої смерті (1968) він жив по вул. Леніна (тепер Б. Хмельницького) № 68, де встановлено меморіальну дошку композиторові. Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті, викладає у Київській консерваторії. Кінець 40-х — 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів — Симфонія № 3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз'єднання», поема «На берегах Вісли», Концерт для фортепіано з оркестром. Ваговим вкладом у вітчизняну хорову творчість повоєнних років стали хори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна. Серед останніх творів Б.Лятошинського — симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема». Помер Б.Лятошинський у віці 74 років, похований на Байковому цвинтарі в Києві. Його перші твори (зокрема, струнний квартет ор. 1, d-moll) виявляють значний вплив композиторів-кучкістів. Цим творам властива поміркована гармонічна мова (чітка акордова будова і ладотональна логіка), ясний рельєфний ритм і випукла мелодія. Дальший період творчості Б. ортепіано о (ор.5—18) характеризується зростаючою самозаглибленістю, пориванням у світ індивідуальних емоцій із забарвленням романтичного пасеїзму. Такі романси, як «Проклятое место» (на слова Ф. Ґеббеля), «Цветок самоубийцы» (Г. Гейне), «На кладбище» (І. Буніна), цикл «Лунные тени», «Камыши», «Подводные растения» (К. Бальмонта) та інші, написані близько 1921 р ., виявляють впливи «сучасництва» з його загостреними засобами музичної мови, з тяжінням до нервової, напруженої ритміки, до перенесення опорних функцій тризвуків на великий септакорд, нонакорд та інші складні гармонічні співзвуччя. У цьому розумінні особливо показові його фортепіанна соната ор. 13, фортепіанний цикл «Відображення», ор. 16, друга соната для фортепіано, ор. 18 і т. ін.Зрілий період Починаючи з сонати для скрипки і фортепіано ор. 19, де знов виразно виступають життєві колізії, композитор поволі позбувається світу ілюзорних образів — його мелодика стає більш безпосередньою, гармонія більш упевненою. Композитора починає приваблювати гігантська боротьба за перебудову життя. Творча перебудова композитора особливо яскраво виявляється, починаючи з увертюри на чотири українські теми, ор. 20 (1926 р.) для великого оркестру. Тут прояснення його стилю пов’язане з використанням засобів виразності народної пісні. Ще більше це помітно в дальших творах — у трьох п’єсах на теми таджицьких народних пісень для скрипки з фортепіано, ор. 25 і особливо в першій опері композитора «Золотий обруч» за історичною повістю І. Франка «Захар Беркут» (1929 р.). Від вишуканих, рафінованих романсів через зв’язок з народною піснею композитор прийшов до створення своєї Другої симфонії (1935 р.), в якій прагнення дати героїчні образи боротьби, що стверджує життєві ідеали, стає вже основним. Ще ширше, ніж у «Золотому обручі», Лято ортепіан використав українські народні пісні в опері «Щорс». Водночас опера пронизана наскрізним оркестровим розвитком, має 125

розгалужену систему лейтмотивів. Особливо виділяється увертюра, симфонічна картина бою з V акту і заключна сцена з хором. Останній номер позначений напруженим оркестровим розгортанням. З великою трагедійною силою звучить у хорі пісня «Козака несуть». Використання українського народного мелосу спостерігаємо в камерноінструментальних жанрах, зокрема у Тріо № 2, Українському квінтеті, Струнному квартеті № 4, Сюїті для струнного квартету на українські народні теми. Живий зв’язок з життям, метод художньої правдивості, що стали характерними для композитора, забезпечили його місце як одного з визначних українських композиторів. В той же час музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, що нагадує так званий «російський» стиль, який є, за словами С.Ріхтера, «щось середнє між Бородіним, „Богатирськими воротами― Мусоргського і соковитомасивним Чайковським». Велика музична спадщина Б. М. Лятошинського являється золотим фондом української музики. Симфонічний оркестр Держтелерадіо нині (Національна радіокомпанія України), під керівництвом народного артиста України Вадима Гнєдаша, був першим інтерпретатором творів Б. М. Лятошинського. Його симфонії, симфонічні поеми, хорові, камерні та вокальні твори записані в фонд українського радіо і складають золотий запас українського мистецтва. Значну частину свого життя Борис Лятошинський присвятив педагогічниій діяльності. Серед учнів Лятошинського — відомі українські композитори: Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Леся Дичко, Леонід Грабовський. За спогадами Ф.Аерова, «до студентів Б.Лятошинський ставився дуже уважно, намагався виявити індивідуальність кожного, оцінював його». Студентів підкоряла «…глибока змістовність і громадська значущість його творів, величезна майстерність втілення мистецьких задумів, енциклопедичні знання, широта інтересів, чесність і поряд із тим — простота й доброзичливість у спілкуванні…» ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. В якому стилі працював Б. Лятошинський? 2. Якими творами уславився Б. Лятошинський? 3. Які причини успіху Бориса Лятошинського.

126

Василь Липківський Василь Липківський у 40 років про мій родовід Моє прізвище справді зв’язане з річкою Липою (не знаю, на жаль, чи є на р. Липі село або місто, що має назву по цій річці). Про наше походження зберігся в нашій родині такий досить химерний переказ. Мій прадід, Липківський, походив з якогось села чи міста на р.Липі. Він був дуже чений ―професор‖ і нанявся за вчителя в домашньому пансіоні в якогось польського магната, що жив на річці Богу. Це було коло половини 18-го віку. Старший син у нього був Фотій - мій дід. Тої весни був великий голод і батьки журилися, як їм прогодувати свою сім’ю – мірка ячменю коштувала два злотих. Такі розмови почув Фотій, і під їх враженням, а може і просто з бажання покататися на річці Богу в час її великої повені, взяв свого братіка Лаврентія, 4-х років (сам він мав 12 років), сів у човна, відіпхнувся від берега, й течією човна понесло їх вниз по річці. На березі не трапилось нікого, і як не кричали, як не плакали хлопці, їх ніхто не врятував. Щось із добу несло їх водою і нарешті прибило до берега. Вони вийшли на берег і опинились в безлюдних степах Поділля. Пустились шукати якоїсь оселі, бо вже дуже зголодніли, і натрапили на чабана з отарою овець. Він їх нагодував і показав їм шлях до села. От вони й пішли по селах просити милостині. Фотій уже вмів читати, писати, співати і навіть на скрипці грати; вчив уже і свого брата, і в якомусь селі дяк прийняв їх до себе за піддячих; там вони й прожили кілька років в тяжких злиднях. Аж трапилось так, що треба було пан-отцеві того села послати звідомлення до митрополита в Київ; треба було його скласти, гарно переписати, і от в цій справі Фотій оказався найбільш дотепний - склав, художньо переписав звідомлення, і його ж самого, як проворного, сміливого хлопця, послали з цим звідомленням до Києва. Він запевне взяв з собою і брата. Митрополитові брати подобались, і він залишив їх у себе, в хорі й канцелярії. Згодом митрополит дав Фотію грамоту, щоб він шукав собі невісту з парафіею і став там священиком. Їх син Константин і був мій батько, що довго священствував на Липовеччині, як і я був зпочатку настоятелем у Липівці. Так чудна пригода перенесла нас з Липи галичанської до Липівця українського... Життєопис Митрополита Василя Липківського (автобіографія) Народився я Року Божого 1864-го, 7/20 березня, в с.Попудні, на Липовеччині, в сім’ї свящ. Константина Липківського, що вийшов з Галичини, (з-під Золотої Липи). З 1873-1879р. вчився в Уманській бурсі, з 1879-1884р. в Київській Духовній Семінарії, в 1884-1889р. в Київській Духовній Академії, яку скінчив з ученим ступенем ―Кандидата Богословія‖. Року 1890 призначений на законоучителя Черкаської прогімназії; р. 1891-го, 20 жовтня, висвячений на священика, р. 1892-го переведений на настоятеля Липовецького собору і доглядача (інспектора) церковних шкіл. Року 127

1903-го призначений на Завідувача (директора) Київською церковно-вчительською школою, але р.1905-го ―за українофільство‖ усунений з цієї посади і призначений на священика (настоятеля) до Солом’янської церкви, в м.Києві. Був обраний Головою Революційного з’їзду духівництва 1905-го року, і за діяльність на ньому був під начальницькою ―опалою‖, але працював законоучителем по школах. Року 1917-го був знову обраний Головою революційного з’їзду духівництва і мирян, на якому ухвалено автокефалію Української Церкви. В листопаді цьогож року утворив ―Братство Воскресіння‖ для здобуття автокефалії, що скоро перетворилось у ―Всеукраїнську Церковну Раду‖, що скликала Всеукраїнський Церковний Собор, 7-го січня 1918р. Але через громадську війну він мусів припинитись, а відновлений за Гетьманщини (в червні 1918 р.) він попав до рук росіян; нас українців з нього вигнано, і ухвали винесено ворожі Та р. 1919-го Україною опанувала Радяньска влада, що оголосила відокремлення церкви від держави. В квітні 1919-го року при моїй найближчій участи зібрана була 2-га Всеукраїнська Церковна Рада для засновання українських парафій, в якій я був Заступником Голови. Травня 9-го 1919 р., за моїм настоятельством, відбулась 1ша українська Служба Божа, в Микільському Соборі, на Печерську; на Петра 1919 р. я став настоятелем Софійського Собору і брав якнайбільш активну участь у заснуванні українських парафій, перекладі Служб Божих на українську мову і в організації керівництва Українською Церквою, а також у тяжкій боротьбі з російським єпископатом в Україні за волю Української Церкви, і за це мені оголошено від нього заборону служби Божої і позбавлення сану. Але Всеукраїнська Церковна Рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і тому не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату, і от Всеукраїнським Церковним Собором 1921-го року мене обрано і поставлено на Митрополита Київського і всієї України. Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях і хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 (п’ятсот) парафій, (а деякі й по кілька разів), з благовістям про Українську Церкву. Та наша Церква, як національна й соборноправна, не подобалась Радвладі; особливо їй неприємна була моя праця, і р. 1927-го дозволено було скликати 2-ий Всеукраїнський Церковний Собор, якому було поставлено умову - усунути мене й обрати іншого митрополита. Під цією вимогою Собор ―зняв з мене тягар митрополичого служіння‖, і з того часу працю мою в Українській Церкві припинено... Митрополит УАПЦ Василь Липківський. Київ, 13 грудня 1933 р. Митрополи́т Васи́ль (Липкі́вський) ( в миру : Васи́ль Костянти́нович Ли пкі́вський; 20 березня 1864, Попудня — 27 листопада 1937, Київ) — український релігійний діяч, церковний реформатор, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ'я, творець та перший митрополит Київський і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919—1927 рр. — останній настоятель та доглядач Софії Київської. За визначенням академіка Агатангела Кримського — «апостол українського релігійно-національного відродження». 128

За час свого митрополичого служіння доклав надзвичайних зусиль до розбудови української православної церкви та спромігся перетворити її на впливовий фактор життя тогочасного українського суспільства. Відвідав з особистими візитами понад 400 парафій, де зустрічався з вірними УАПЦ та проповідував. Здійснив численні переклади на українську мову богослужбової та релігійної літератури. Є автором «Історії Української церкви». У віці 73 років розстріляний за вироком «трійки» НКВД. Точне місце поховання невідоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест). 1989 року реабілітований «за відсутністю складу злочину». Духовенством та прихожанами сучасної УАПЦ Василь (Липківський) шанується як святий. Майбутній митрополит Василь Липківський народився 20 березня 1864 року в селі Попудні Київської губернії (нині — Черкаська область) у родині сільського священика. Рід Липківських походив з Галичини, проте згодом осів у Наддніпрянщині, про що у родині існував цікавий переказ. Згідно з цією історією, прадід Василя Липківського народився у якомусь селі чи містечку понад річкою Липою. Здобувши освіту, він, у середині ХVІІІ ст., найнявся працювати домашнім вчителем до одного польського магната, чиї маєтності містилися понад Бугом. Однієї весни його діти — старший Фотій та молодший Лаврентій — відправилися кататися на човні на річку. На Бузі тоді була весняна повінь, човен із хлопцями закрутило і понесло вниз за течією. В околиці не було нікого, хто міг би допомогти, тож до берега їх прибило лише через добу. Опинившись у степах Поділля, хлопці спочатку жебракували по навколишніх селах, а згодом, в одному із сіл, влаштувалися на роботу до дяка. Кілька років брати провели у злиднях, проте одного разу сталося так, що священикові того села необхідно було скласти і написати листа у Київ, до митрополита. Найкраще із завданням впорався Фотій і його, у якості винагороди, особисто послали із цим листом до Києва. Митрополит, після аудієнції, був приємно вражений братами (Фотій взяв з собою Лаврентія), і вирішив лишити їх у себе — у хорі й канцелярії. Вже згодом митрополит видав Фотію грамоту, де наказав, щоб той їхав і шукав собі наречену і парафію, і став там священиком. Після одруження у Фотія народився син — Костянтин, що у майбутньому став батьком Василя Липківського. Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873—1879 рр. Згодом, у 1879—1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році з ученим ступенем кандидата богослів'я. Будівля Київської духовної семінарії, де здобував освіту майбутній митрополит (вул. Костянтинівська, 5) У 1890 році — у віці двадцяти п'яти років — Василя Липківського призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік — 20 жовтня 1891 року — його було висвячено на священика. Після цього, у 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл 129

Липовецького повіту — організатором шкільної мережі. Саме тоді вперше проявився його талант організатора й педагога. У 1903 році отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора нововідкритої Київської церковно-вчительської школи — навчального закладу, що готував кадри для церковно-парафіяльних шкіл. Тим не менш, надовго затриматися на посаді директора Київської церковновчительської школи отець Василь (Липківський) не зміг. Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні з одного боку, і російська церква — з іншого. Він розцінював Російську православну церкву як один з інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Також отець Василь (Липківський) виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів, що на думку молодого священика «утворило величезне провалля між зовнішньою величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка трималася державною — поліцейською підтримкою». Критично ставився майбутній митрополит і до церковно-слов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах» та «українофільстві» і призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва. З початком демократичної революції 1905-07 рр. отець Василь (Липківський) активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який своїм рішенням ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах. Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого, парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах. Також у цей період майбутній митрополит повною мірою усвідомлює необхідність реформ у церкві, у першу чергу — увільнення її від виконання функцій органу державної влади, а також пожвавлення релігійно-громадського життя. Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського, як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української революції 1917 року, коли окрім політичного, з новою силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення православної церкви в Україні як церкви національної. З того часу отець Василь (Липківський) став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви. Революційні події та стрімкі процеси національного відродження в Україні у 1917 році спонукали прихильників автокефалії української Церкви до дій. Значною мірою українське духовенство та віруючих надихав і досвід Грузинської православної церкви, яка у 1917 році відновила свій автокефальний статус. Весна і літо 1917 року пройшли під знаком з'їздів, різноманітних зборів уповноважених від духовенства, церковного активу, мирян, єпархій, повітів, парафій, на яких чільне місце зайняли питання про відновлення соборних й виборних засад у церкві, про переведення богослужіння на українську мову, про будову церков у на130

ціональному українському стилі. Найрадикальніші активісти виступали з ідеєю скликання Всеукраїнського церковного собору, який би вирішив подальшу долю православної церкви в Україні. Результатом таких пошуків стало утворення «Братства воскресіння Христа», серед фундаторів якого був і отець Василь (Липківський). За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники автокефалії сформували Оргкомітет по скликанню Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання Собору та організацію самого Собору. За рішенням ВПЦР Собор мав відбутися 7 січня 1918 року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська війна. Згодом дату скликання Собору іще кілька разів переносили. Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими для української церкви: дві влади — гетьмана Скоропадського та Директорії — своїми указами проголошували автокефалію української православної церкви, проте втілити ці рішення у життя не було можливості. Тим не менш, прихильники автокефалії не здавалися. У квітні 1919 року за активної участі отця Василя (Липківського) ВПЦР провела 2-й збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій. А вже 22 травня 1919 року, у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський) особисто відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську у Києві Микільському соборі. Згадуючи згодом цю подію, священнослужитель писав: "На всеношній і службі Божій зібралася така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко" Незадовго після цього, у липні 1919 року отець Василь став настоятелем Софійського собору і розгорнув активну діяльність по створенню українських парафій, а також активно займався перекладом богословських та літургійних текстів на рідну мову, оскільки вважав богослужіння українською мовою однією із засад нової української церкви. Очевидці відзначали образну мову пристрасних проповідей отця Василя: у них він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму і закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба. А коли 30 серпня 1919 року Галицька та Наддніпрянська армії у ході спільної операції визволили Київ від більшовиків, отець Василь звернувся до народу зі словами: «Коли ти не станеш об'єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських». Слід відзначити, що всілякий опір домаганням ВПЦР чинив і проросійсько налаштований єпископат, в протистоянні з яким Липківський брав «якнайбільш активну участь». За проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської православної церкви двічі забороняли отцю Василю (Липківському) священнослужіння та позбавляли духовного сану, а митрополит Антоній (Храповицький) під час перебування денікінських військ в Україні взагалі оголосив, що протоієрей Липківський перебуває під церковним судом. У відповідь Всеукраїнська Церковна Рада ви131

рішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і закликала не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату. 5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні. Ситуація, щоправда, ускладнювалася відсутністю власного спископату. Гарячкові пошуки ВПЦР єпископів — прихильників автокефалії — за відсутності матеріальних засобів, без державної підтримки, при невизначеності самої ради, були нелегкими. Усе разом взяте вкрай загострило стосунки у церковному житті України. Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви. Проте вийшло так, що жоден єпископ (усі вони належали до Російської православної церкви в Україні) не захотів узяти участь у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви — митрополита — та, в результаті, покладати єпископів. Перед більшістю віруючих тоді постало питання канонічності Собору та його відповідності церковним звичаям. Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору. Він сформулював такі тези на розгляд православних: «1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос. 3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Св. Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви». Після уважного обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви. Далі, на підставі дослідження Святого письма, Собор декларував, що в апостольські часи взагалі не існувало єпископської висвяти й що, наприклад, апостола Павла висвятили пророки, які не були єпископами. Ще одним прикладом був апостол Тимофій, якого висвятили покладанням рук священиків, а не єпископів. Учасники Собору наголошували, що благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві в цілому, тобто громаді вірних, і саме тому, на їхню думку, українська церква також мала повне право покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Святого Духа, як це мало місце в апостольські часи. Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням майже одноголосно був обраний на посаду єпископамитрополита. Всеукраїнський церковний собор, за практикою стародавньої Александрійської церкви — покладанням рук усього духовенства — висвятив свого першого єпископа 132

Василя (Липківського) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї України. Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні засади життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави, соборність, а також — рідна мова в храмах та в церковних школах. Таким древнім християнським чином отець Василь (Липківський) став митрополитом і приступив до реформації УАПЦ. Своїми рішеннями Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та неканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. Склад Собору втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка. Звертаючись у завершальний день Собору до українського православного люду, митрополит Василь (Липківський) сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас повинен бути апостолом церкви Української». 23 жовтня 1921 року отець Василь, будучи у новому сані, звернувся до віруючих зі своїм першим архіпастирським посланням, в якому закликав: «Святу православну Христову віру, … держіть непохитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте… Святу християнську надію … виховуйте й оживляйте в собі, нехай не в'яне ця надія в нас при всяких бідах і напастях земних. Батьки наші не втрачали надії на Христа в наших тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер, коли світ волі над нами засяяв. А над усім цим піднесіть любов християнську, любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов навіть до ворогів… Щиро ж благословляю вас і всю Українську Церкву нашу першим своїм архіпастирським благословенством, що його через ваші молитви від Господа Бога нині одержав». Під проводом митрополита Василя (Липківського) церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті. Небувало активну участь у житті своєї церкви брали і парафіяни. Поступово УАПЦ зростала і поширювала свій вплив. Особливою повагою і авторитетом у віруючих користувався отець Василь — його називали «народним митрополитом», він став справжнім духовним вождем українців. Тим не менш, з початком активних процесів розбудови УАПЦ, її фундатор одразу ж зіткнувся з проблемами як теоретичного, так і практичного характеру. Найголовнішою для митрополита Василя (Липківського), очевидно, лишалася проблема церковного устрою. Собор 1921 року, по-перше, в силу вимушених обставин на підставі стародавньої практики християнських церков висвятив першоієрарха без присутності єпископів. Було прийняте рішення надалі дотримуватися принципу висвяти спископів за участю двох і більше ієрархів. 133

По-друге, Собор виходив із демократичної ідеї рівноправності у правах церковного управління мирян і кліру, що на практиці понижувало становище духовенства. Митрополит вважав, що вони мають здобувати авторитет, духовну владу власними зусиллями, моральними вчинками, а не виконанням адміністративних функцій. У цьому нерідко вбачали специфічний вплив революційних настроїв віруючих і його сприймали неоднозначне. Особливо різкою була критика з боку прихильників Російської православної церкви. Таким чином, і митрополит Василь (Липківський), і Всеукраїнська Православна Церковна Рада мусили відстоювати правильність прийнятих рішень, боротись за їх втілення у життя. В одному зі своїх звернень до православного духовенства ВПЦР таким чином пояснювала свою позицію: «Вас хвилює острах перед порушенням старих канонів. Розкрийте ж очі і зрозумійте, що в загальній руйнації всього старого неминуче повинні руйнуватись її старі тісні будинки минулого церковного життя і будуватись нові, просторніші… Вас дуже хвилює утворення УП Церквою власного єпископату не традиційним за часи єпископського самодержавства, а першоапостольським, соборноцерковним ладом. Але зрозумійте, що в цій події ніякого порушення віри православної, ніякої руйнації догматів Православної Церкви ВПЦР — не зробила. Вона тільки вжила найбільш достойний і найбільш відповідний і достоїнству Української Церкви і духу Христової віри спосіб утворення … найвищих органів для відновлення свого церковного життя… Ви боїтесь, що цієї нашої події не визнає Всесвітня Церква? Та Всесвітня Церква, яка будується на ґрунті православної віри, …Церква жива, Церква майбутнього безумовно цю подію, як наслідок нового життя, визнає. А Всесвітня Церква минулого, Церква — руїна, де вона? Нехай же не страшать вас анафеми, якими обсипають нас керівники і прихильники старої церкви-домовини. Не нас, а самих себе вони відлучають від життя до смерті». УАПЦ, як церкві, що утвердилася у принципово нових історичних умовах, необхідно було сформувати власні кадри священнослужителів, виявити своє ставлення до державної влади. Митрополит усвідомлював, що життя парафій значно ускладниться від гострої нестачі священиків. Типовим явищем на тому етапі становлення української церкви стало поспішне висвячення єпископів та священиків з числа непідготовлеких, що негативно впливало на життєдіяльність УАПЦ, відштовхувало від неї чималу кількість віруючих. Митрополит Василь (Липківський) із сумом писав, що до церкви «під час найбільшої народної завірюхи залетіло немало легкого, просто авантюрницького пороху». Поширення впливу УАПЦ серед населення гальмувалося ще й внаслідок частої переорієнтації віруючих з патріаршої церкви на автокефальну і навпаки та захоплення храмів. Поміж церковними угрупованнями нерідко виникали конфлікти, а то і справжні бійки, що також ускладнювало становище нової церкви на місцях. Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Визначальною виявилась сформована ще у 1917—1918 рр. позиція митрополита Василя (Липківського) про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що незважаючи на те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу» («політичність церкви й церковність політики»), цей шлях є згубним для церкви, руйнує її. Таким чином, митрополит наголошував на 134

тому, що УАПЦ має «рішуче відокремитися від держави», бути максимально аполітичною, бути «царством не від світу цього». Тим не менш, керівництво УАПЦ було змушене постійно шукати шляхів для налагодження нормальних стосунків з представниками влади. Так, у кінці 1924 року президія ВПЦР звернулась до уряду з декларацією, в якій висловила свою лояльність до радянської влади, із проханням унормування правового стану церкви, про реєстрацію Статуту УАПЦ. Здавалось би, держава мала б дотримуватись принципів декрету про відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники радянської влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте цього не сталося і митрополит Василь (Липківський) дуже швидко повною мірою відчув на собі вплив державних органів. У свою чергу, уряд Радянської України, з одного боку, проголосивши декрет про відокремлення церкви від держави, зобов'язався не втручатися у внутрішньоцерковне життя, а з іншого, виконуючи рішення травневого пленуму ЦК РКП(б) 1921 року, фактично оголосив тотальний наступ на релігійні організації. Пленум обговорив питання про постановку антирелігійної пропаганди та прийняв постанову, у якій, зокрема, наголошувалось, що РКП бореться не з якими-небудь окремими релігійними групами, а з усім релігійним світоглядом взагалі. На практиці це мало наслідком насильну атеїзацію населення, безкомпромісну боротьбу з релігійними громадами. На виконання постанови пленуму при ЦК РКП(б) було створено Антирелігійну комісію. Аналогічні комісії функціонували і при ЦК КП(б)У, губкомах партії. Про характер їхньої діяльності можна судити з того, що до їх складу обов'язково входили працівники ДПУ. У 1922 році Володимир Ленін піддав гострій критиці спеціально створені державні органи за їх бездіяльність у питаннях впровадження атеїзму. Таким чином, під приціл владних органів потрапляли усі релігійні конфесії. Проте в Україні особливою увагою користувалися православні церкви — тихонівської орієнтації та українська автокефальна. Причому першопочатково радянська влада не перешкоджала утворенню автокефальної церкви, вбачаючи у ній силу, здатну підірвати вплив Російської православної церкви на чолі з новообраним патріархом Тихоном. Проте, занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, державні органи взяли курс на розкол українського православ'я. Наприкінці 1921 року ЦК КП(б)У надіслав на місця інструктивного листа про методи антирелігійної агітації і пропаганди, де зокрема підкреслювалось: «На першому місці стоїть державна пропаганда дією. Всі комуністи у порядку партійної дисципліни і всі працівники у порядку дисципліни радянської зобов'язані чинити рішучу і безумовну протидію спробам … використати народне майно для церковної мети… Не враховуючи наперед, в яку форму виллється масова пропаганда дією, необхідно рішуче підтримувати її, прагнучи до викриття, дискредитації, дезорганізації та економічного знесилення наших церковних противників. Зіштовхуючи між собою різні напрямки, течії, секти, церкви, вірування, Радянська влада прагне до того, щоб у взаємній боротьбі вороги дискредитували та топили один одного. Прихильники української автокефалії при всьому своєму зовнішньому демократизмі ніскільки не ближчі нам, а навпаки, саме внаслідок своїх спроб 135

замирення з українськими масами, шкідливі і небезпечні як провідники у селянське середовище національно-демократичних буржуазних ідей». А 8 липня 1922 року під грифом «Суворо секретно» на адресу губкомів партії надійшов лист секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Мануїльського, у якому чиновник скаржився на низькі темпи вилучення церковних цінностей в Україні та незадовільну роботу місцевої влади по внесенню розколу в церковне середовище. Мануїльський наголошував: «Ще задовго до вилучення цінностей у нас розпочалась боротьба Української автокефальної церкви проти російської екзархічної. Ця національна релігійна боротьба не завершилась і нині. Розкладання церкви у нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, у загальнофедеративному масштабі по відношенню до пануючої російської екзархічної церкви шляхом виділення із неї обновленських елементів. З другого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини. Ми повинні розпочати кампанію за виділення із останньої тих прошарків духовенства, які засуджують петлюрівський рух і стоять на грунті визнання соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції». Таким чином було покладено початок цькуванню УАПЦ. До прихильників української автокефалії міцно приклеїлись ярлики «націонал-шовіністів», «самосвятів», «людей з петлюрівською фізіономією» тощо. Нормою став збір компрометуючих матеріалів, репресивні заходи, звинувачення у політиканстві на антирадянській основі. Так, на засіданні Всеукраїнської антирелігійної комісії 13 квітня 1925 року було заслухано питання про автокефалію і прийнято рішення, яким ДПУ доручалося збирати матеріали про антирадянську поведінку керівників Всеукраїнської Православної Церковної Ради та посилити репресії проти самої церкви. Представники влади не довіряли ні ВПЦР, ні митрополитові Василю (Липківському). Запевнення ВПЦР про визнання влади більшовиків органи ДПУ розцінювали виключно як вигідний хід, розрахований лише на реєстрацію Статуту. Таким чином надалі у відносинах державних органів з УАПЦ склалася доволі специфічна ситуація: з одного боку, церкві безпідставно відмовляли у реєстрації Статуту, а з іншого боку, на місцях заборонялось проводити різноманітні заходи чисто релігійного характеру на підставі відсутності Статуту. Виконуючи вказівки тодішнього керівництва ЦК КП(б)У, правоохоронні органи нанесли відчутного удару УАПЦ шляхом підтримки громадської течії «Діяльна Христова Церква», яка виникла з благословення митрополита Василя (Липківського) та ВПЦР, але одразу ж стала протидіяти автокефальній церкві. Інформуючи ЦК КП(б)У про стан релігійних угруповань в Україні, працівники ДПУ у 1925 році повідомляли: «Органами вжиті були заходи до поглиблення намічених на той час розбіжностей між лідерами автокефальної ВПЦР — Липківським, Чеховським, Потієнком, Ярещенком, з одного боку, і з іншого, організаторами братства єп. П. Тарнавським, Янушевським, Бржосньовським. У результаті поглиблення у Києві був організований керівний центр ДХЦ Губернського масштабу. З цього часу липківці активно повели боротьбу з ДХЦ як з угрупованням, що намагається захопити керівництво автокефальною церквою у свої руки». 136

Органи ДПУ, у свою чергу, провели відповідну роботу по підготовці Всеукраїнського з'їзду опозиційних митрополиту Василю (Липківському) та ВПЦР віруючих під керівництвом ДХЦ. Такий з'їзд відбувся у жовтні 1925 року у Києві. Він засудив діяльність митрополита Василя (Липківського). Була винесена ухвала про розпуск старої ВПЦР та утворення нової ВПЦР-ДХЦ, яка мала діяти до скликання Всеукраїнського собору. Більшовицька преса схвально зустріла розкол в УАПЦ, а ДПУ пропонувало ЦК КП(б)У протягом найближчого часу надавати ДХЦ всебічну підтримку, включаючи і матеріальну, з метою використання її для боротьби з тихонівщиною та липківщиною і спрямування загальної церковної політики у вигідному для більшовиків напрямі. Митрополит Василь (Липківський) чітко усвідомлював, яку небезпеку несе акція ДХЦ. У відповідь на інспірований владою з'їзд, митрополит звернувся до віруючих з посланням, в якому повідомляв: "З біллю серця і сльозами жалю сповіщаю вас, що з серед нас вийшли люті вороги нашої Церкви, що з'єднались в так зване Братство «Діяльна Христова Церква». І ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити, розкласти нашу УАПЦеркву і всіма неправдами та наклепами плямувати теж і інших працівників її. Зібравшись на своє зібрання 21 цього жовтня, ця купка діяльників … вирішила звернутися до державної влади, щоб нею відібрано було від ВПЦР всі функції керування УАПЦ і передано було Раді їхнього братства. На зухвалий … заклик ворогів нашої Церкви «діяльників» підлягти їхньому керуванню дайте відповідь лише ще більшим поміж собою і ВПЦРадою єднанням, щоб не було розділення в молодому тілі нашої Церкви, а щоб всі члени її однаково один до одного дбали". Згодом, за дуже короткий час, власними проповідями митрополит Василь (Липківський) нейтралізував дії розкольників: потреба влади у ДХЦ спочатку значно ослабла, а потім і зовсім відпала. Сама організація припинила незалежне існування, оскільки контрольовані нею парафії влилися до складу УАПЦ. Зазнавши невдачі у справі розколу УАПЦ, радянська влада, з благословення першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, наприкінці осені 1925 року розпочала репресії проти керівництва церкви. Митрополит Василь (Липківський) фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста. З початком 1926 року були безпідставно заарештовані і протримані у в'язниці півтора місяці єпископи Костянтин (Малюшкевич), Юрій (Жевченко), Іван (Павловський). У квітні 1926 року у заслання до Узбекистану був відправлений архієпископ Олександер (Ярещенко). У червні того ж року заарештували Голову ВПЦР Василя Потієнка. Майже три місяці пробув під арештом митрополит Василь (Липківський), якому, зокрема, інкримінувалося співчуття Олександру (Ярещенку), Василеві Потіє137

нку, використання церковної кафедри для антирадянських виступів. Спеціально створеною комісією почалась перевірка духовенства УАПЦ. Окрім того, тривала посилена конфіскація церковного майна: починаючи з осені 1925 року влада відібрала низку храмів української церкви. Сам Василь (Липківський) називав чотири причини гонінь на Церкву: "Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української". Зрештою, зусилля ДПУ не минули марно. Після деякої підготовчої роботи 2530 жовтня 1926 року пройшли Великі Покровські збори ВПЦР УАПЦ, що прийняли резолюцію, якої від них давно чекало чимало чиновників у партійно-державному апараті. Резолюцією були засуджені «нелояльні», «нетактовні», «антирадянського змісту» вчинки Президії ВПЦР, Голови Президії ВПЦР Василя Потієнка, заступника Голови архієпископа Харківського Олександра (Ярещенка), митрополита Василя (Липківського). Збори, на вимогу радянської влади, прийняли рішення про чистоту персонального складу священнослужителів УАПЦ, а також обрали новий склад Президії ВПЦР, що дало змогу зняти напруження у стосунках з органами влади та нарешті зареєструвати Статут. У січні 1927 року уряд дозволив видавати щомісячник «Церква і життя». Формально ці рішення мали зменшити тиск влади на українське духовенство, проте цього не сталося. У дійсності митрополита Василя (Липківського) і надалі утискали. Йому не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, вести нормальне спілкування з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ. Незважаючи на систематичний тиск органів влади, митрополит Василь (Липківський) до останнього намагався порозумітися із радянською системою та усупереч офіційній пропаганді доводив, що жодних протиправних чи антидержавних дій ані він, ані українська церква не чинять. Зокрема, у своєму листі до Уряду УРСР від 15 серпня 1927 року, митрополит стверджував: «…Смію запевнити не лише за себе, але і за Українську Церкву, що вона ніколн не стане на шлях будь-якої політики чи бунтарства, як і досі ніякої політики вести не бажала, свідомо від усякої політики відійшла, свідомо обмежила себе лише релігійно-моральним вихованням свого рідного народу й лише цьому бажає від держави сприятливих умов для вільного життя і розцвіту. Запевняю за себе і за Українську Церкву, що ніякого шовінізму чи націоналізму, себто ворожості до інших народів чи насильства над ними вона в собі не має і в народі не виховує, а згідно заповітів Христа метою своєю має братерство всіх народів, не штучне звеличення своєї нації, а піднесення її до рівності й співробітництва з націями всього світу на духовну користь всього людства». 138

На початку жовтня 1927 року було скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в'язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь (Липківський) — засланий до Наримського краю. Коли ж один з делегатів насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. У відповідь митрополит Василь (Липківський) звернувся до делегатів Собору зі словами: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!» Але зрештою, після нетривалої дискусії, під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ, було прийнято рішення звільнити Василя (Липківського) від «тягаря митрополичого служіння». Внутрішні (здавалося б) певні непорозуміння, зокрема у особистісних відносинах, конфліктні ситуації, поява «опозиції», зневіра частини духовенства у можливості подальшого пастирського служіння не були суто власними, внутрішніми проблемами УАПЦ. Вони привносилися, підживлювалися, роздмухувалися ззовні — силами ГПУ. Після 1927 року Василь (Липківський) прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами. Рішення Другого Всеукраїнського церковного собору стали справжнім ударом для отця Василя (Липківського). Згодом у своїх мемуарах Липківський писав: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав». До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійського собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці — поруч зі Свято-Покровською церквою. Родина Липківських весь час бідувала, жила впроголодь. Від голодної смерті Липківських врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав отцю Василю (Липківському) священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський. У 1929—1930 рр. органи ДПУ сфабрикували справу «Спілки визволення України», де у тому числі проводилась думка про те, що УАПЦ є «однією з ланок антирадянського підпілля, пов'язаного з буржуазно-націоналістичними емігрантськими колами», які ставлять за мету повалення радянської влади в Україні. Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви. Ліквідація органів церковного управління, припинення єпископського служіння в УАПЦ зумовили досить швидкий занепад парафій. Терор ДПУ проти духовенства на місцях довершив задуману справу: десятки священиків і тисячі вірних заги139

нули у в'язницях НКВС і концтаборах, а наступник Липківського, митрополит Микола (Борецький), збожеволів від тортур. Сталінське оточення в Україні розгромом УАПЦ, як і процесом над «СВУ», нанесло непоправного удару справі національного відродження на Наддніпрянщині. Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита — отця Василя (Липківського). У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто — у хатку в Олександрівській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати — писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут. У вересні 1937 року Василь (Липківський) отримав від отця Петра (Маєвського) запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. Але вже 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) вчергове заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне на той час обвинувачення: був керівником антирадянської фашистської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». Незабаром, 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання невідоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест). Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру. Окрім релігійної діяльності, митрополит Василь (Липківський) також плідно займався діяльністю літературною. Він є автором численних публіцистичних статей, проповідей, історичних розвідок, перекладів богослужбової та релігійної літератури, підручників, що дійшли до наших днів. Збереглася і епістолярна спадщина видатного діяча. Літературну творчість митрополита можна умовно поділити на три періоди за часом. До першого періоду можна віднести доробок отця Василя у його молоді роки, коли він, будучи священиком, окрім духовної роботи, активно займався публіцистикою та був постійним дописувачем київських журналів «Киевские епархиальные ведомости» та «Киевская старина». Другий період творчості Василя (Липківського) охоплює роки Визвольних змагань, активної боротьби за українську автокефалію та час, коли митрополит Василь стояв на чолі УАПЦ. У цей період архієрей активно займається перекладом на українську мову богослужбової літератури, а також богословських та літургійних текстів. Зокрема митрополит перекладає українською мовою Літургію Іоанна Златоуста, Молитовник, Часословець. Третій період творчості священнослужителя торкається останніх 10 років його життя, які виявилися найтрагічнішими, але у той самий час і найбільш плідними з точки зору літературної роботи. Саме у ці роки отець Василь (Липківський) писав 140

свою «Історію Української церкви», уклав двотомник «Наука самоосвіти українського духівництва», написав підручники «На Старий і Новий Заповіт», «32 розмови з історії Всесвітньої Церкви», уклав кілька збірок власних проповідей, зокрема збірку «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу», що містить 194 проповіді. Також у цей час отець Василь вів активне листування з українськими церковними діячами за кордоном, продовжував роботу з перекладу релігійної літератури. Рукописи та праці отця Василя (Липківського) зберегла його сестра, а основний твір митрополита — «Історію Української Православної Церкви» — професор Микола Андрусяк у 1942 році переправив до Львова, до митрополита Андрея Шептицького, що згодом зміг передати їх на Захід. Більшу частину доробку Василя (Липківського) було видано друком після війни, зусиллями української діаспори на Заході. Звідти ж, вже після проголошення незалежності у 1991 році, твори митрополита повернулися і в Україну та нині вивчаються у духовних навчальних закладах Української православної церкви Київського Патріархату та УАПЦ. За радянських часів ім'я митрополита Василя (Липківського), так само як і імена тисяч інших жертв радянського режиму в Україні було піддано забуттю. Тим не менш, пам'ять про життя та діяння митрополита зберігала українська діаспора США та Канади. На кошти та добровільні пожертви українців Америки у жовтні 1983 року у містечку Саут-Баунд-Брук (США), на території українського православного центру Святого Андрія Первозваного, митрополитові Василю (Липківському) було встановлено величний пам'ятник. Автором монументу є скульптор Петро Капшученко. Автор ідеї та найактивніший учасник створення цього пам'ятника — Петро Матула. З проголошенням у 1991 році незалежності, ім'я митрополита починає поступово відроджуватися і в Україні. У 2000 році у Тернополі, біля церкви Різдва Христового, коштом релігійної громади УАПЦ було встановлено перший і поки-що єдиний в Україні пам'ятник Василю (Липківському). На постаменті пам'ятника міститься напис: «Митрополит Василь Липківський. До 2000-ліття Різдва Христового ісповідникам і новомученикам УАПЦ». У Києві пам'ятників митрополиту досі немає, проте ще на початку 1990-х рр. було встановлено пам'ятний хрест на Лук'янівському цвинтарі, а також меморіальну дошку на честь митрополита Василя (Липківського) на Свято-Покровському храмі, де він був настоятелем. Текст дошки повідомляє: «У цій церкві Св. Покрови на Солом'янці в 1905—1919 рр. був настоятелем обранець Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. митрополит Василь Липківський» Крім того, після довгих зволікань, за численними зверненнями громадян 26 квітня 2007 року Київська міська рада на своєму пленарному засіданні ухвалила рішення про перейменування вулиці Урицького неподалік солом'янської Покровської церкви на вулицю Митрополита Липківського.

141

Також у 2007 році в Україні широко відзначили 70-річчя з часу загибелі священнослужителя. У рамках відзначення, у Києві та інших містах України відбулися численні наукові конференції та презентації, присвячені Василю (Липківському). У 2007—2008 рр. постать митрополита Василя (Липківського) взяла участь у проекті «Великі Українці» на телеканалі «Інтер». Окрім того, планується запис та випуск аудіо-диску проповідей отця Василя. Достатньо дискусійним на сьогодні лишається і питання канонізації митрополита Василя (Липківського). Головним чином проблема поглиблюється через тривалий розкол в українському православ'ї та, відповідно, різним трактуванням його гілками постаті митрополита. Українська Автокефальна Православна Церква: шанує митрополита Василя (Липківського) як святого. 27 листопада 1997 року, у 60-у річницю страти митрополита, рішенням ІІІ помісного Собору УАПЦ день 27 листопада було оголошено Днем пам'яті святих новомучеників землі Української — мучеників і сповідників Христової віри, загиблих в Україні від безбожницької влади протягом 1917—1991 рр. Відтак, духівництво УАПЦ долучило митрополита Василя (Липківського) та його соратників до лику святих, а парафіяни цієї гілки українського православ'я щороку вшановують пам'ять видатного українського релігійного діяча. Крім того, у Києві на першому поверсі дзвіниці церкви Миколи Набережного було освячено храм Святих новомучеників українських, а художником Костем Марковичем було створено ікону «Святі українські Новомученики за віру і рідну Церкву». Українська православна церква Київського Патріархату: офіційно не вважає митрополита Василя (Липківського) святим, проте духівництво УПЦ КП активно бере участь у вивченні життєвого шляху, творів та духовної спадщини митрополита, береже та поширює пам'ять про нього, вшановує релігійного діяча молебнями. Зокрема УПЦ КП було встановлено пам'ятну дошку митрополиту на Покровській церкві, де Василь (Липківський) був настоятелем. Також духівництво УПЦ КП взяло активну участь у науковій конференції «Служіння і спадщина Митрополита Василя Липківського», що проводилась 17 листопада 2007 року у рамках відзначення 70-ї річниці з часу загибелі архієрея. А в одному зі своїх тодішніх інтерв'ю, прессекретар Київського Патріархату, отець Євстратій (Зоря) повідомив: «Церква (УПЦ КП) молиться за упокій душі Василя (Липківського) та за синів і дочок України, загиблих в часи більшовицького окупаційного режиму». Українська православна церква Московського Патріархату: не визнає постаті митрополита Василя (Липківського), вважаючи його церковним розкольником та самосвятом. На сьогоднішній день постать та життєвий шлях митрополита Липківського є достатньо вивченими та опрацьованими українськими істориками, журналістами та богословами. Існує чимало спеціалізованої літератури та наукових розвідок, присвячених митрополиту Василю. Одним із перших ґрунтовних досліджень життя і діяльності митрополита у незалежній Україні стала опублікована у 1993 році в Українському Історичному Журналі спільна стаття полтавського історика В. Пащенка та київського історика М. Рибачука під назвою «Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський». 142

У 1997 році український історик Арсен Зінченко підготував монографію «Визволитися вірою: Життя і діяння митрополита Василя Липківського» та захистив докторську дисертацію «Життя і діяння митрополита Василя Липківського» (Інститут історії України НАНУ, 1998). Іще одним значним дослідженням життя митрополита УАПЦ стала випущена у 2003 році книга «Тіні незабутих предків», написана онуком митрополита — Костянтином Липківським. Чимало літератури було опубліковано і у 2007 році — до 70ліття загибелі відомого українського діяча. Високу оцінку своєї діяльності митрополит Василь (Липківський) отримав від співвітчизників ще за життя: зокрема академік Агатангел Кримський називав Липківського «апостолом українського релігійно-національного відродження». Так само високо оцінює діяльність митрополита і сучасна українська історична наука. У той самий час лишаються розбіжності у загальній оцінці постаті Василя (Липківського) у середовищі православної Церкви: якщо духівництво УПЦ КП та УАПЦ оцінює діяльність митрополита позитивно, то з боку РПЦ, а за нею і УПЦ МП, подібна оцінка є послідовно негативною. Російська Православна Церква ще у 1921 році назвала акт проголошення автокефалії УАПЦ «від початку до кінця націоналістичною вигадкою». ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Порівняйте ідеї та цінності, що були характерні для Василя Липківського на різних етапах його діяльності. 2. Проаналізуйте, узагальніть факти, та критично оцініть різні точки зору щодо впливу Василя Липківського на духовне життя населення України, обґрунтовує власну позицію із цих питаня.

Агатангел Кримський Походив з татарського роду. Народився 15 січня 1871 року у м. Володимир-Волинський у родині вчителя історії та географії. У дитячі роки його батьки переїхали у Звенигородку під Києвом. У трирічному віці навчився читати, а через два роки батько віддав його у місцеве училище, де Агатангел провчився п’ять років (1876— 1881). Після навчання у протогімназії в Острозі (1881— 1884) та Другій київській гімназії (1884—1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Галагана (1885—1889). У ті роки опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. У колегії заприязнився з Павлом Житецьким, Михайлом Драгомановим, які пробудили в ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому 143

він, не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській науці та культурі. 1889 року, по закінченні Колегії Павла Галагана, Кримський вступає до Лазаревського інституту східних мов у Москві, після закінчення якого у 1892 році його було залишено на кафедрі арабської філології для підготовки до професури. Основними дисциплінами вченого були арабська філологія, іслам та арабська література, перська і турецька мова та література. Протягом 1892—1896 років Кримський пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом мовознавця В.Міллера, славіста Р.Брандта, знавця індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року молодий вчений склав магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому університеті та зі слов’янської філології у Московському університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції із всесвітньої історії у професора В.Гер’є. По закінченні Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків. У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабоіранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історичнофілологічного відділу Української Академії наук», головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918—1928 роках. З 1929 року його почали переслідувати, позбавляти посад. 20 липня 1941 року Кримського заарештовують, вивозять до Казахстану. 25 січня 1942 року вчений помер у кустанайській в’язниці. Агатангел Кримський був учений надзвичайного обдаровання і широти наукового діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер, що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, він був водночас одним з найкращих знавців української мови та літератури, белетрист, автор популярного роману «Андрій Лаговський» та збірки екзотичних ліричних поезій «Пальмове гілля». Завдяки своїй феноменальній пам’яті Кримський був винятковим ерудитом і часто скаржився знайомим, що «не може нічого забути». Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Цікаво, що він перший помітив талант молодого тенора, співака хору в трупі Миколи Садовського, і пророкував йому велике майбутнє. Цим хорис144

том був згодом всесвітньо відомий тенор Леонід Собінов. Кримський не мав щастя в особистому житті й був самітником, протягом життя ніжно, таємно й безнадійно кохаючи талановиту письменницю. На його шістдесятирічному ювілеї в приміщенні теперішньої президії Академії наук України Павло Тичина прочитав присвячений Кримському вірш, де згадувалася «вічно мрійна Леся Українка», що розкрило цю таємницю. Його особисте життя було заповнене клопотами про брата і сестру, а пізнє одруження не принесло щастя й родини. Напівсліпий, немічний самітний вчений потребував допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього Микола Левченко, якого він усиновив і який з часом став дослідником, завідував академічною друкарнею. Коли 1929 року почалися арешти, які завершилися інспірованим НКВС процесом над Спілкою Визволення України, Левченка разом з багатьма іншими співробітниками Академії було репресовано. Перед цим він своїм свідченням врятував Кримського від арешту. Після заслання Левченка залишилася його вагітна дружина, і, щоб дати дитині ім’я, Кримський одружився з нею. Такий жертовний вчинок не приніс йому особистого щастя, хоч він палко любив свого названого сина. Впродовж 10 років Кримський фактично керував Академією. Поміж співробітниками ходив навіть жарт про «кримську» Академію, що мало підстави. Першим президентом Академії, заснованої 14 липня 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським, був В.Вернадський, але на початку 1920 року він виїхав до Петрограда й очолив Радіоінститут. Обраний на його місце В.Липський, чудовий ботанік, не мав адміністраторського хисту, тому фактичним господарем великої установи був Агатангел Юхимович, неодмінний секретар Академії. Найтяжчим для Академії був 1919 рік, коли в лютому Київ зайняли більшовики, що принесли червоний терор і голод, розстріли та переслідування вчених. А 31 серпня того ж року в Київ увійшла Добровольча армія на чолі з генералами Бредовим та Драгомировим, які почали боротьбу з усіма виявами української культури, зняли вивіску з приміщення Академії й оголосили її філією Російської академії наук. У грудні 1919 року прийшли більшовики, потім на короткий час українські та польські війська, потім знову більшовики. Під час цього лихоліття Кримський виявляв велику гнучкість і дипломатичні здібності, не даючи Академії загинути на початку свого існування. Він випрошував у влади пайки та одяг для співробітників, домігся, щоб Академії виділили ділянку землі, де вчені розводили городи й заготовляли дрова, оскільки в приміщенні Академії на Володимирській, 54, колишньому пансіоні Левашової, не опалювалося й чорнило замерзало. Але там, у холодних кімнатах, збиралися напівголодні ентузіасти, які складали плани розбудови української науки. На зворотних сторінках календарів та старих театральних афішах, чорнилом — розчиненими у воді хімічними олівцями, вони писали свої твори. З часом завдяки старанням і наполегливості Кримського та його співробітників Академія обростала різними установами, до неї приєдналися вже існуючі заклади — Археографічна комісія, Історичне Товариство Несторалітописця, Юридичне товариство, музей Ханенка. Установи та приватні особи передавали їй свої книгозбірні. Першою передала цінні книги вдова професора В.Антоновича, пізніше до Академії передали свої книгозбірні А.Кримський, В.Модзалевський, О.Левицький та ін. Поліпшувався й матеріальний стан установи, Академія одержала великі приміщення на розі Фундуклеївської та Володимирської, славетну колись лаврську друкарню, де друкувалися наукові записки, праці всіх на145

укових відділів, окремі монографії, зокрема й праці А.Кримського. Сам Агатангел Юхимович був відповідальним редактором переважної більшості видань і віддавав видавничій діяльності багато часу, нерідко на шкоду власній науковій роботі. Таким чином, Академія ставала осередком національного та громадського життя України до 1929 року, коли почалися репресії, пов’язані з процесом над СВУ. Того року Кримського не затвердили неодмінним секретарем, позбавили адміністративних функцій, через що він тяжко переживав. Заарештовано і вислано багатьох співробітників, зокрема академіків С.Єфремова, М.Слабченка, О.Леонтовича, а замість них прийшли партійці М.Скрипник, О.Шліхтер, М.Яворський. 1934 року було скасовано гуманітарний відділ, окремі комісії було ліквідовано, співробітників звільнено. З 1939 року, після приєднання західноукраїнських земель до Радянської України, коли у Львові почали створюватися наукові установи, Кримський їде до Львова, де виступає з науковими доповідями, спогадами, вірячи у краще майбутнє української науки. У січні 1941 року урочисто святкувався ювілей вченого, і він одержав орден Леніна. На початку червня 1941 року Кримський повернувся зі Львова, де відбувалася сесія Академії наук, і їде зі своїм прийомним сином Василем до Ялти, де його застало оголошення війни. Він поспішив з Криму до Звенигородки, щоб там перебути літо. Його дуже непокоїла доля численних рукописів, що залишилися у Києві. Наприкінці червня почалася поспішна евакуація цінностей та установ. На початку липня було евакуйовано Академію наук до Уфи. За кілька днів після того до Звенигородки приїхало авто з енкаведистами, й Кримському наказано було негайно збиратися. Постановою НКВС від 20 липня 1941 року він оголошується «ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля». Після цього він, разом з іншими українськими патріотами — Л.СтарицькоюЧерняхівською, О.Стешенко, І.Черкаським, О.Ярошевичем — опиняється у Казахстані, де помирає 25 січня 1942 року в лікарні кустанайської в’язниці, що славилася своїм жорстоким режимом та витонченими тортурами. Ім’я українського академіка Агатангела Кримського 1970 року було занесене у затверджений XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу. «Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енергією, пристрасною любов’ю до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем». /І.Франко. 1910./ «Жоден із нових істориків Османської імперії не мав такої ерудиції, як Агатангел Кримський». /О.Пріцак. 1996./ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Яка роль Агатангела Кримського у розвитку світової та національної науки? 2. Назвіть головні події, пов'язані з біографією Агатангела Кримського, у хронологічній послідовності та подіями історії України.

146

Дмитро Багалій "Я считал своей обязанностью сделать нечто для самосознания того народа, из среды которого я вышел". Д.І.Багалій Видатний учений – історик і громадський діяч Дмитро Іванович Багалій посідає почесне місце на вершині української історичної науки кінця ХІХ– першої третини ХХ ст. Автор близько 400 наукових досліджень, навчальних та популярних праць, Д.І.Багалій передусім відомий як неперевершений знавець історії Слобожанщини, авторитетний дослідник історії Лівобережжя, Південної України, фахівець у галузі архівної справи, історіографії та джерелознавства, археології. Широке визнання здобув Д.І.Багалій, очолюючи провідні культурнопросвітницькі установи міста Харкова, будучи ректором Харківського університету, харківським міським головою, одним із засновників Української Академії наук, організатором наукової, архівної, освітньої справи в Радянській Україні 20-х років. Значну роль відіграв Д.І.Багалій у розвитку бібліотечної справи України та бібліотекознавства. На межі двох століть (з 1893 по 1906 рр.) Дмитро Іванович очолював Харківську громадську бібліотеку, опікувався справами бібліотеки Харківського університету як ректор цього навчального закладу. Він був одним із фундаторів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Першим дослідником внеску Д.І.Багалія у розвиток бібліотечної справи був К.І.Рубинський, бібліотекар Харківського університету, бібліотекознавець.У 1910 р., коли громадськість Харкова відзначила тридцятиріччя наукової та педагогічної діяльності Дмитра Івановича Багалія, К.І.Рубинський виступив на засіданні історико-філологічного товариства, присвяченого цій події, з повідомленням "Значение Д.И.Багалея в истории библиотечного дела". У ньому було висвітлено неоціненний внесок вченого у розвиток бібліотечної справи і бібліографії, визначено його роль у становленні Харківської громадської бібліотеки, в історії бібліотеки Харківського університету. Дмитро Іванович Багалій народився 26 жовтня (7 листопада) 1857 р. в м. Києві. У 1876 році закінчив 2-гу Київську гімназію із золотою медаллю. З 1876 до 1880 року. навчався на історичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира, по закінчення якого був залишений при Київському університеті стипендіатом для підготовки до професорського звання з російської історії. У 1883 р. Д.І.Багалія обрано штатним доцентом кафедри російської історії в Харківському університеті. З цього року він завідує Харківським історичним архівом та вступив до історико-філологічного товариства при Харківському університеті. У 1887 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора наук (у Московському університеті), його призначено екстраординарним, у 1889 р. – ординарним, а в 1908 – заслуженим професором. З 1906 до 1911р. Д.І. Багалій був ректором Харківського університету. 147

У 1889 р. обраний членом правління Харківської громадської бібліотеки. З 1893 до 1906 рр. обирався головою правління цієї ж бібліотеки. У 1891 -1904 рр. очолював видавничий комітет Харківського товариства грамотності. У 1906, 1911–1914 рр. був виборним членом Державної Ради, в 1914–1917 рр. – головою Харківської міської думи. У 1918 р. затверджений дійсним членом заснованої Української Академії наук, головою історико-філологічного відділу. 1919 р. – головний редактор редакції видань історико-філологічного відділу АН УРСР, голова бібліотеки відділу. У 1919 р. Д.І.Багалій входить до складу Тимчасового комітету для заснування Всенародної (Національної) Бібліотеки України. 1920 р. Д.І.Багалій – декан Академії теоретичних знань у Харкові. 1921 - 1927 рр. – професор історії України в Харківському інституті народної освіти, 1922 - 1929 рр. голова Харківської науково-дослідної кафедри історії України, з 1923 до 1924 рр. – керівник Центрального архівного управління УРСР, 1926 -1932 рр. – перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, 1930 р. – перший директор науково-дослідного інституту історії України. 9 лютого 1932 р. – Дмитро Іванович Багалій помер. Основні відомості про життєвий та творчий шлях Д.І.Багалія можна почерпнути з "Автобіографії" вченого, яка була написана ним з нагоди 70-річчя. В автобіографії Д.І.Багалій висвітлює в першу чергу свою наукову діяльність. Роботу на ниві бібліотечної справи описано в окремих розділах. Так про Харківську громадську бібліотеку та свою працю за часів її становлення Д.І.Багалій розповідає у розділі "Моя громадська діяльність перед революцією". Д.І.Багалій високо оцінює загальнодоступність бібліотеки: "Бібліотека вдовольняла культурні потреби всієї харківської людності та окрім того ми дбали спеціально й про окремі групи людності: на робітничих околицях утворено філіальні відділи Бібліотеки, а в центрі – дешевий абонемент для, як тоді казали, "недостаточных классов городского населения... Харківська Громадська Книгозбірня... задовольняла духовні потреби молоді, і молодь ставилася до неї завжди дуже приязно, мала Бібліотеку за свою... Взагалі в Бібліотеці не було нічого бюрократичного, тільки суспільне, громадське". У 1998 р. почав реалізовуватися проект видання "Вибраних праць" Д.І.Багалія в 6 томах. Перший том містить "Автобіографію", матеріали святкувань прижиттєвих ювілеїв 1905, 1910 та 1927 рр., а також бібліографію вченого. Матеріали першого тому дозволяють читачеві скласти загальне уявлення про життєвий шлях, діапазон і напрямки наукової діяльності, з‖ясувати місце та роль вченого в культурному та громадському житті України, Росії, СРСР. Видання збагачене фотографіями, має іменний покажчик і науковий коментар Високу оцінку фахівців отримав покажчик "Д.І.Багалій – професор Харківського університету", який став першою (найповнішою) в Україні бібліографією відомого історика. У 2000 р. після доопрацювання його було включено до першого тому шеститомного видання "Вибрані праці Д.І.Багалія". У покажчику вміщено хронологічну канву життя і діяльності ученого. Бібліографічна частина складається з двох основних розділів. У першому-зосереджено зібрані книги, збірники, журнальні та газетні статті про Д.І.Багалія та його участь у на148

уковому, громадському і культурному житті Харкова і країни в цілому. В окремі підрозділи виділено довідкові матеріали про ученого, хронікальні нотатки, фото. Другий розділ відображає праці Д.І.Багалія; а саме: монографії, підручники, збірники праць і окремі статті, рецензії, доповіді, промови, листи вченого. Укладачі спробували зібрати також перевидання, окремі відбитки статей, уривки і виклади, редакторські роботи. Покажчик охоплює літературу, що була видана у межах України та Росії українською і російською мовами з 1878 до 1992 р. включно. В останній чверті XIX ст. у Харкові склалися сприятливі умови для організації загальнодоступної бібліотеки. Найкращі представники прогресивної громадськості взяли активну участь у відкритті книгозбірні. Серед фундаторів Харківської громадської бібліотеки (ХГБ), організованої у 1886р., були Д.І.Багалій, О.О.Гурський, Б.Г.Філімонов, Х.Д.Алчевська та інші видатні вчені та громадські діячі. У 1889 році Дмитра Івановича обрано членом Правління ХГБ, незмінним головою якого був з 1893 до 1906 р.. Своїм виключним становищем серед подібних бібліотек Російської імперії ХГБ перш за все зобов'язана саме Д.І.Багалію. Він досконало вивчав стан бібліотечної справи за кордоном, зокрема в Англії та США, і все найкраще з практики іноземних колег втілював у роботу Бібліотеки. Погляди вченого на організацію бібліотечної справи викладено у таких працях: "О просветительном значении Харьковской общественной библиотеки", "Речь при открытии нового здания Харьковской общественной библиотеки", "Речь при открытии филиального отделения ХОБ", "Харківська громадська бібліотека як тип наукової і загальнопросвітньої обласної бібліотеки". У записці "О задачах Харьковской общественной библиотеки‖, де відтворено його кредо стосовно ролі й місця бібліотеки в суспільстві, Багалій висуває тезу, якою можна керуватися й сьогодні: "... Не следует, и не возможно превращать нашу Библиотеку в какое-то воспитательное заведение, преследующее хотя и хорошие, но узкие, а потому и партийные цели, если она хочет остаться Библиотекою общественною не только по способу своего управления, но и по своей задаче, которая должна состоять в возможно широком удовлетворении книжных потребностей всего харьковского общества". Висловлюючи думку про необхідність одержання ХГБ обов'язкового примірника всіх книг, що видаються на терені Росії російською мовою, він сподівається, що бібліотека перетвориться на центральне обласне книгосховище. У 1896 р. Харківська громадська бібліотека відзначила десятиріччя свого існування. На урочистих зборах Д.І.Багалій виступив з доповіддю "О просветительном значении Харьковской Общественной Библиотеки", в якій охарактеризував діяльність ХГБ за 10 років, зазначивши зростання її впливу на читача, кількісні і якісні показники фонду, внесок харківської інтелігенції в розвиток ХГБ. Д.І.Багалій вважав, що "... по управлению и духу... (библиотека) должна стремиться к широкому удовлетворению книжных потребностей всего харьковского общества, она должна расширять свое образовательное и научное значение, ... не должна брать на себя роли ментора, ... должна держаться свободы мнения и духа терпимости". 149

Істотною статтею забезпечення існування бібліотеки були благодійні пожертвування. Список доброчинників очолював Багалій. У 1886 р., коли тільки-но було відкрито бібліотеку, він подарував 88 книг з питань історії. Не припиняв робити дарунки й надалі. Цими виданнями з автографами та дарчими написами вченого пишається ХДНБ ім. В.Г.Короленка і сьогодні. Д.І.Багалій неодноразово виступав з лекціями на користь ХГБ перед різними аудиторіями, що фіксувалося в газетах "Харьковские губернские ведомости", ―Южный край‖. Саме Д.І.Багалій порушує питання про необхідність власного приміщення для бібліотеки. Щоб привернути увагу громадськості до цієї проблеми, він виступає на зборах Правління, у місцевій пресі, видає брошуру "О необходимости постройки дома для Харьковской общественной библиотеки". Перед Міністерством фінансів Дмитро Іванович клопотався про надання субсидії, звертався з цим питанням особисто до міністра С.Ю.Вітте, який виділів для будівництва 45 тис. крб. Надала кошти й Міська дума. Все це разом з пожертвуваннями від приватних осіб та різних установ, прибутком від благочинних заходів (лекції, концерти тощо), активна діяльність Правління ХГБ і насамперед його голови, дало змогу придбати земельну ділянку в центрі міста для будівництва бібліотечного приміщення за проектом академіка архітектури О.М.Бекетова (на зразок Страсбурзької бібліотеки). У 1901 р. бібліотека переїхала до нової будівлі. 28 січня відбулося її урочисте відкриття, на якому з промовою виступив Д.І.Багалій. Зміст промови міститься у звіті Харківської громадської бібліотеки за п’ятнадцятий рік її існування (з 1 жовтня 1900 р. до 1 жовтня 1901 р.). Дмитро Іванович підкреслював, що відкриття нового приміщення доводить життєдіяльність такої установи як ХГБ, і пов’язує з цим певні надії: "Мы мечтаем, что нашей библиотеке будет даровано право получать бесплатно по 1 экз. всех книг, выходящих в России, и что она превратится в 1-е областное центральное книгохранилище, с тем однако, что навсегда сохранит за собою широкий общеобразовательный характер. Теперь, когда у нас обширное книгохранилище, мы просим о возможно большем пожертвовании нам книжных коллекций... всякая книга на русском языке является для нас желанным подарком; интересно нам пополнить как старыми, так и новыми изданиями иностранный и местный отделы; последний должен заключать все то, что относится к южной Руси вообще и Харьковскому краю и г. Харькову в особенности". Надаючи великого значення формуванню книжкових фондів ХГБ, Д.І.Багалій неодноразово виступав з цього приводу на засіданнях Правління. Так, у написаній записці "О способах приобретения книг", він зауважував: "В Харьковской Общественной Библиотеке ... желательно иметь всякую книгу и издание, независимо от их научного или общественного направления, следовательно, в ней могут быть, например, книги и периодические издания консервативного и даже ретроградного направления... Отсюда вытекает, что если бы вышеуказанная просьба Библиотеки о безплатной присылке всех книг из Главного Управления по делам печати была удовлетворена полностью или отчасти, то нам не следовало бы применять к этим книгам изъятий и исключений. Из этого также следует, что ХОБ с благодарностью должна 150

принимать всякую жертвуемую ей книгу или периодическое издание, независимо от его относительного достоинства или направления". Д.І.Багалій справедливо вважав, що значущість бібліотеки визначається не тільки багатством її фондів, але й сприятливими умовами щодо їх використання. Він дбав про якість бібліотечних каталогів, більшість з яких були друкованими, а отже загальнодоступними. З ініціативи Багалія було видано перший в Україні друкований каталог українських книг ХГБ, що інформував про 3 тис. назв. Протоколи зборів Правління ХГБ свідчать, що питання формування каталогів були постійно в центрі уваги її членів. Так були створені каталожна та бібліографічна комісії, які відповідали за певні частини ДБА; члени Правління безпосередньо складали окремі відділи друкованих систематичних каталогів. Так, Д.І.Багалій складав відділи з історії, місцевий тощо. За його сприяння була організована картотека журнальних статей. Він пропонував скласти її на корпоративних засадах як зведену, щоб охопити всі журнали, у тому числі й ті, що передплачують наукові товариства у різних регіонах країни: ―Це можна зробити, - зазначав учений на Загальних зборах членів Харківської громадської бібліотеки від 5 грудня 1899 р.- шляхом обміну бібліографічною інформацією з іншими громадськими бібліотеками, установами тощо‖. Під головуванням Д.І.Багалія відбулося засідання Правління бібліотеки, на якому обговорювалося питання видання 4-томного систематичного каталогу. Д.І.Багалій брав участь і в організації структурних підрозділів Харківської громадської бібліотеки – спеціалізованих відділів, які б слугували окремим категоріям читачів. Саме за роки його головування в ХГБ були утворені такі унікальні структури: музичний відділ (1902 р.); відділ бібліотекознавства (1903 р.); Юдаїка, тобто єврейський (1903 р.); відділ рукописів та автографів (за власним почином, 1903 р.); український (1906 р.) – перший і єдиний за тих часів. Їх роботою керували спеціальні комісії, що складалися з вчених, фахівців і бібліотекарів. Стосовно організації рукописного відділу Д.І.Багалій зазначає: "С этой целью пришлось бы обратиться к разным выдающимся деятелям в России и за границей с просьбой о присылке автографов. Пришлось бы довести до всеобщего сведения, что наша Библиотека устраивает рукописный отдел и собирает всякие письма, мемуары, записки, автографы, неизданные сочинения и т.п., представляющие историко-литературный интерес. Особенное внимание следовало бы при этом обратить на частные бумаги местных выдающихся деятелей". Як виняток, вважає Д.І.Багалій, "можно будет и купить известный документ; но зато в результате может оказаться собрание, которое представит значительную материальную стоимость и еще большую научную ценность, что конечно, увеличит и научное, и общеобразовательное значение всей Библиотеки". Опікувався Д.І.Багалій і питанням обслуговування книгами найбідніших верств населення. У березні 1890 р. ХГБ відкрила дешевий абонемент. Дмитро Іванович називав його гордістю бібліотеки і пристрасно відстоював його існування, коли було зроблено спроби підняти платню з читання. Для малозабезпечених жителів було відкрито філію на околицях міста – Холодній горі та Петинці (1901).

151

У 1906 р. Д.І.Багалій стає ректором Харківського університету і відходить від безпосередньої роботи у бібліотеці. Але завжди з особливою гордістю і теплотою він відзивається про ХГБ, підкреслюючи її особливе значення в житті м. Харкова: "... Но сила и прочность этого учреждения кроется однако не только в деятельности отдельных ее членов, но главным образом в том, что она не по имени, а на деле всегда была школою общественности, живым общественным учреждением, которым по справедливости гордится г. Харьков, ибо Харьковская Общественная Библиотека занимает первое место среди подобных учреждений Империи, а ее рост и развитие напоминают не наши, а американские библиотеки ... А как определить просветительное влияние Харьковской общественной Библиотеки на все слои городского населения! В деле внешкольного образования и дополнение к школьному она играет первенствующую роль в Харькове". На сторінках першого періодичного видання Всенародної бібліотеки України – ―Книжковий вісник" (1919 р., № 2) опубліковано аналітичну статтю Д.Багалія "Харківська громадська бібліотека як тип наукової і загальнопросвітової обласної бібліотеки‖. У ній викладено основні принципи організації бібліотечної справи в країні і завдання Харківської бібліотеки в нових історичних умовах. На початку статті Д.І.Багалій повертаючись до історії бібліотечної справи м. Харкова, нагадує, що у 80-х роках Харків став осередком загальносуспільного культурного руху і заснування у цьому місті громадської бібліотеки у 1886 році було відповіддю на потреби часу. Автор характеризує статут Бібліотеки, її громадський характер, перших діячів, детально описує її перше десятиріччя існування і просвітню діяльність за цей період, перспективи.: " ...Харківська бібліотека і по своєму книжному фонду, і по завданням, і по управлінню, і по значінню являється громадською ("общественною"), і науковою (наближається до академічних), і одночасно загальньо-просвітньою, не районною, а загально-міською, мало того не тільки міською, а й обласною. Обласною її треба лічити головним чином по її значенню для усієї області, осередком котрої являється Харків та по багацтву її книжного фонда. ... Бажалося утворити єдину для південно-східної країни Росії обласну книгозбірню. Велике значення з цього боку могли б мати місцевий і український відділи бібліотеки, особливо коли б вони були поставлені як можна ширше. На мою думку Харківська громадська бібліотека повинна звернути тепер особливу увагу на ці відділи, щоб справді перетворитися в східньо-полудневу обласну Українську бібліотеку". Наприкінці статті вчений висловлює свої думки та побажання щодо розвитку бібліотечної справи в Україні, зокрема про розвиток бібліотечного професійного руху (проведення регулярних з’їздів з бібліотекознавства, відкриття в університетах постійних курсів з бібліотекознавства). Величезне значення діяльності Д.І.Багалія в історії ХГБ безперечне. Вітаючи вченого з 25-річчям його наукової діяльності, член правління бібліотеки О.Грузинцев підкреслив, що і через багато років Дмитра Івановича згадуватимуть як людину, котра зуміла серед мороку дійсності створити храм, де вічно палатиме вогонь істини, світоч знань. Обійнявши в 1906 р. посаду ректора Харківського університету. Д.І.Багалій не залишає бібліотечної справи. Навпаки, він тепер має необмежені можливості позитивного впливу на діяльність університетської бібліотеки. 152

К.І.Рубинський – відомий український бібліотекознавець, який майже 30 років працював в університетській бібліотеці й багато років очолював її, з великою вдячністю згадує роки спільної праці з Дмитром Івановичем: "С его именем связано начало новой эпохи в библиотеке... Она перестала быть падчерицей университета..." Однією з причин, які перешкоджали розвитку бібліотеки, за переконанням Д.І.Багалія, було те, що Університетська Рада не знала її потреб, працівникиі університетської бібліотеки не були представлені в Раді учбового закладу. І тільки тоді, коли проблеми бібліотеки досягали крайнього ступеню, утворювалися тимчасові комісії, що склалися в основному з професорів, котрі й допомагали книгозбірні. У 1907 році історико-філологічний факультет одержав записку, від групи професорів університету, про заснування постійної бібліотечної комісії, яка представлятиме в Раді інтереси і потреби бібліотеки. Першим в цьому документі стояв підпис Д.І.Багалія. Записка була прийнята, комісія сформована. Постійним головою комісії обрано К.І.Рубинського, фахівеця, знаного всією бібліотечною громадськістю країни. Жодне питання стосовно бібліотеки не вирішувалось без участі комісії. "С учреждением комиссии, в составе которой находятся профессора, любящие библиотечное дело, перекинут был как бы мост между Советом и библиотекой, и сразу увеличились заботы о ней... О многих нуждах ее узнал Совет и многие поспешил он удовлетворить: увеличилось ассигнование на выписку книг, начался более деятельный обмен диссертациями с другими учеными учреждениями, увеличено число книг, выдаваемых студентам..." Д.І.Багалій і бібліотечна комісія підтримали висновки К.І.Рубинського за результатами вивчення досвіду найбільших вітчизняних і європейських університетських бібліотек, які він відвідав у 1902 та 1905 роках. Головний висновок полягав у тому, що в академічних бібліотеках "работают лица, не получившие никакой подготовки к своему делу". К.І.Рубинського було відрядженов до Петербургу з доповіддю у Товаристві бібліотекознавства. Питання про необхідність професійної підготовки та покращення матеріальних умов службовців академічних бібліотек було висунуто Товариством на розглядання Академії наук, відправлено до інших університетів, а також подано в комісію з розробки нового університетського Уставу. З метою покращення кадрового забезпечення бібліотек було прийнято рішення про заснування кафедр бібліотекознавства у двох російських університетах. К.І.Рубинського було відрядженов до Петербургу з доповіддю у Товаристві бібліотекознавства. Питання про необхідність професійної підготовки та покращення матеріальних умов службовців академічних бібліотек було висунуто Товариством на розглядання Академії наук, відправлено до інших університетів, а також подано в комісію з розробки нового університетського Уставу. З метою покращення кадрового забезпечення бібліотек було прийнято рішення про заснування кафедр бібліотекознавства у двох російських університетах. Так ідея турботи про бібліотеку Харківського університету, яку було покладено в основу заснування постійної бібліотечної комісії, в результаті привела до питання про удосконалення стану всіх академічних бібліотек. Ідея покращення якості працівників університетських бібліотек мала практичне втілення в Харківському університеті, де з 1910 р. на заміщення вакантних посад оголошується конкурс: 153

"... благодаря почину комиссии и просвещенному взгляду Д.И.Багалея, в нашей библиотеке вакантные должности уже замещаются по конкурсу; в совет внесено уже предложение комиссии о технической подготовке служащих в библиотеку". Все це стало можливим завдяки активній, постійній підтримці ректором нововведень К.І.Рубинського. До речі, сам Дмитро Іванович понукав останнього до написання історичної розвідки "Библиотека Харьковского университета за 100 лет ее существования, 1805–1905". К.І.Рубинський підкреслював значення Д.І.Багалія у підготовці бібліотечних кадрів: "... если библиотечное дело будет поставлено в России на надлежащую высоту, если библиотековедение станет предметом изучения в университетах, то мы будем обязаны этим в значительной мере глубоко-верному пониманию высокого значения библиотек в жизни общества Д.И.Багалеем и профессорами – его сотрудниками". Досвід бібліотечного будівництва знадобився Д.І.Багалію у буремні роки національно-визвольних змагань 1918-1920 рр., коли молода Українська держава закладала фундамент різноманітних інституцій соціодуховної сфери. У 1918 р. Д.І.Багалія було затверджено дійсним членом Української Академії Наук (УАН), головою історико-філологічного відділу. Дмитро Іванович активно включається в роботу Академії Наук. Він був одним із фундаторів Всенародної бібліотеки України при УАН. Паралельно з адміністративною, організаторською роботою складав окремі розділи з української і російської історії каталогу "desiderata". Враховуючи дореволюційний досвід вченого з розбудови бібліотек, його було залучено до створення Національної бібліотеки України, яка у перші роки свого існування називалася Всенародною бібліотекою України. Відкриття Всенародної бібліотеки України мало велике значення для подальшого розвитку української культури. Це добре розуміли українські вчені та громадські діячі: "Завданням бібліотеки є закласти на Вкраїні велику книгозбірню всесвітнього типу, яка б згуртувала в собі все, що витворено людською думкою та знаттям по всіх науках, – таку книгозбірню, що давала б спромогу, не виїздячи з країни, познайомитися в як найповнішій мірі з світовою літературою по всіх паростях людського знаття, писаною геть усіма мовами. Поруч цієї мети, спільної всім бібліотекам такого типу, бібліотека має ще й своє спеціяльне завдання, а саме закласти Український Відділ, себ-то відділ Ucrainica, присвячений літературі про Вкраїну, та про Вкраїнський народ". Організацію Національної бібліотеки України та її фонду було доручено спеціально створеному Тимчасовому комітету до складу якого увійшли: акад. В.І.Вернадський (голова), акад. А.Ю.Кримський, акад. С.О.Єфремов, Г.П.Житецький, В.О.Кордта та (з початку 1919 р.) Д.І.Багалій. "На Тимчасовий Комітет було покладено завдання підготовити відкриття Всенародної Бібліотеки, а для того виробити статут ВБУ, набувати та каталогізувати книжки, організувати бібліотечну техніку, виробити штати й підібрати певний особовий склад, одно слово, перевести всю підготовчу роботу для організації та відкриття Всенародної Бібліотеки. Тимчасовий Комітет протягом 1918 та 1919 року виконав покладені на нього завдання: виробив план організації ВБУ, її статут, штати, набував книжки ... ―. 154

Д.І.Багалій став другим після В.І.Вернадського головою Тимчасового Комітету. За нетривалий період роботи Д.І.Багалія бібліотека активно формує свої фонди за рахунок націоналізованих бібліотек, дарчих надходжень, придбання цінних бібліотек та окремих книг у приватних осіб. Як свідчить сам Дмитро Іванович в "Автобіографії", за дорученням від Бібліотеки "я знайомився з бібліотеками проф. В.Б.Антоновича і В.С.Іконникова і надрукував про них статті" В результаті переговорів була досягнута домовленість про придбання унікальної бібліотеки історіографа і бібліографа історії Росії і України В.С.Іконникова, який неодноразово одержував пропозиції продати її академіям наук і бібліотекам країн Західної Європи. Про серйозний підхід до формування фондів свідчила наявність каталогу "desiderata" – видань, які необхідно було придбати для ВБУ. Окремі його розділи складалися працівниками ВБУ і вченими, фахівцями. Д.І.Багалій керував складанням каталогу з української та російської історії. Отже, де б не працював видатний вчений і громадський діяч Дмитро Іванович Багалій, його діяльність завжди була пов’язана з розбудовою українських бібліотек. Він був одним з тих, хто підготував сприятливе підґрунтя для розвитку українського бібліотекознавства, зокрема Харківської бібліотечної школи. Бібліотекознавча спадщина Д.І.Багалія – це яскраві, унікальні сторінки історії бібліотечної справи України. Вони потребують подальшого, більш поглибленого вивчення. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Обґрунтуйте зв'язок між причинами, сутністю, значенням і наслідками державотворчих процесів та культурного розвитку в Україні у зазначений період і діяльністю Дмитра Багалія; 2. Спираючись на загальнолюдські та національні цінності, оцініть роль Дмитра Багалія у розвитку науки.

Іван Нечуй-Левицький Іван Семенович Нечуй-Левицький — видатний український прозаїк другої половини XIX ст., який відкрив нову сторінку в розвитку української прози, створив класичні зразки психологічної соціально-побутової повісті й оповідання. Народився 25 листопада в м. Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині) у родині священика. Початкову освіту Іван Левицький здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі, до якого вступив 1847 року. В автобіографії він писав, що 155

наука була «суха, мертва та абстрактна». Після шестирічного навчання в бурсі Іван Семенович вступив до Київської духовної семінарії, де з захопленням читає художню літературу, зокрема твори Шевченка, Пушкіна, Гоголя та інших письменників. Навчаючись у семінарії, майбутній письменник вивчив французьку мову й ознайомився з творами Сервантеса, Данте, Шатобріана. Закінчивши духовну семінарію, він деякий час живе дома, вивчає німецьку мову, згодом почав учителювати в Богуславському духовному училищі. З 1861 року навчається в Київській духовній академії, де багато працює над самоосвітою, читає журнали «Современник», «Русское слово», «Основу» — єдиний в усій імперії український журнал. Іван Семенович зазначав у автобіографії, що «Основа» та «Кобзар» Шевченка навели його на думку, що треба писати по-українськи. Успішно закінчивши духовну академію зі званням магістра богослов’я, Левицький порушив родинну традицію і служителем церкви не став. Він задовольняється скромною професією вчителя, викладає словесність у Полтавській духовній семінарії. Перший твір письменника — повість «Дві московки». Вона була надрукована 1868 року у Львівському журналі «Правда», де пізніше з’явилися й інші твори І. Нечуя, як назвав себе письменник. Це був час, коли діяв неймовірно жорстокий циркуляр царського міністра Валуєва про заборону не лише писати, але й розмовляти українською мовою. Розуміючи, що йому не втриматись у духовній семінарії, якщо буде писати рідною мовою, Нечуй-Левицький домагається призначення в жіночу гімназію м. Каліш, де стає викладачем російської мови та літератури, історії, географії. Згодом його було переведено вчителювати до Седлецької жіночої гімназії. Відстоюючи інтереси народу, Іван Семенович виступав за соціальні й національні права українців, читав власні твори гімназисткам, що було дуже небезпечно навіть на околиці «тюрми народів». Роки педагогічної діяльності в Каліші й Седлеці були для Нечуя-Левицького періодом творчого піднесення. Тут були написані оповідання «Рибалка Панас Круть», повість «Причепа», перші розділи роману «Хмари». У 1872 р. у Києві виходять «Повісті І. Нечуя». З 1873 року Нечуй-Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії, де працював класним наставником і викладачем російської мови та літератури, старослов’янської та латинської мов і логіки. Двадцять років віддав він навчанню й вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Саме на ці роки припадає плідна літературна діяльність письменника. Тут він пише й публікує кращі свої твори з життя українського села: «Баба Параска та баба Палажка», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки й матушки», «Чортяча спокуса». Зв’язки письменника з М. Драгомановим, палкі промови, скеровані проти царського уряду, які він виголошував перед молоддю, викликають пильну увагу департаменту поліції. За бунтівливим учителем встановлюється жандармський нагляд. Отже, дострокова відставка Левицького 1885 року була зумовлена не тільки поганим станом здоров’я, а й цими обставинами. Письменник переїжджає до Києва, де продовжує літературну творчість, пишучи художні твори, етнографічні нариси та статті. В останні роки діяльності Нечуй-Левицький створив ряд лінгвістичних праць: «Сьогочасна часописна мова на Україні», «Криве дзеркало української мови», «Граматика української мови». Письменник відстоював чистоту й багатство 156

української літературної мови, дбав про її близькість до народних джерел. У власній творчій практиці Нечуй-Левицький значно поширив літературну лексику й фразеологію, зокрема вводив слова на означення понять первісного фабрично-заводського побуту й праці, відтворив мову інтелігенції, духівництва тощо. Старий і знесилений письменник потрапляє в притулок для безрідних пристарілих людей. Там він і помер 15 квітня 1918 року. Поховано Нечуя-Левицького на Байковому кладовищі в Києві. Найголовнішою заслугою видатного реаліста було правдиве змалювання народного життя, нестерпних умов побуту й праці трудящих, засудження сваволі панівної верхівки. Письменник сприймає реалістичні й демократичні традиції Т. Шевченка, Марка Вовчка і робить рішучий крок уперед від ліричної оповідної манери. І. С. Нечуй-Левицький перший в українській літературі пише твори, складні за будовою, в яких наявні не одна, а кілька сюжетних ліній, що переплітаються між собою. У повісті «Микола Джеря» письменник цілком перейнявся народною психологією і виявив глибоке співчуття до народних повстань проти соціального гноблення. Психологічна соціально-побутова повість «Микола Джеря» є одним з найбільших досягнень української класичної прози другої половини ХІХ століття. У цьому творі розповідається про життя й боротьбу українського селянина-бунтаря в часи кріпаччини та в перші пореформені роки, про його безперервні конфлікти з суспільством, заснованим на насильстві та несправедливості, обурення нелюдським ставленням осавули до Нимидори, і глибоке співчуття людському горю — все це примушує сміливу, рішучу людину протестувати проти обурливої соціальної несправедливості. Письменник підкреслює волелюбність свого героя. Саме цим прагненням до волі й пояснюється втеча Миколи з рідного села. Нечуй-Левицький перший в українській літературі змалював реалістичні образи заробітчан. Тяжка, виснажлива праця на заробітках змінює зовнішній вигляд героя. Але його бунтарська енергія лишається незмінною. Вона з новою силою виявляється в протесті проти несправедливості багатіїв і через двадцять років, коли Микола повертається в рідне село після скасування кріпацтва. Глибоке співчуття викликають і образи знедолених кріпаків Петра Джері та його дружини, і заробітчанина Петра Кавуна, який помирає на чужині, і дружини Миколи Нимидори, життя якої було знівечене кріпосницьким лихоліттям. Викриваючи панщину як найганебніше явище суспільства, відтворюючи правдиві картини тяжкої праці заробітчан на цукроварні, на риболовецькому промислі, письменник реалістично змальовує образи гнобителів народу: пана Бжозовського, посесора Бродовського, отамана рибалок Ковбаненка. Іван Франко справедливо назвав повість «Микола Джеря» історією всього українського селянства в ту важку епоху, написану в однім широкім образі. У зображенні Миколи Джері письменник виявив сміливість, показавши в період жорстокої царської реакції непримиренного борця проти світу гноблення. У 1879 році вийшла з друку повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», яку справедливо називають епопеєю життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року. Отже, темою твору є зображення картин дрібновласницького побуту на селі в пореформену добу. Описуючи постійні сварки та бійки родини Кайдашів, що ведуть боротьбу за клапоть поля, за садибу, навіть за грушу, автор 157

глибоко проникає у внутрішній світ героїв, показує, як безперервна ворожнеча спотворює їх мораль, породжує бездуховність. З комічних сцен життя сім’ї Кайдашів виростає реалістична й трагічна за своєю суттю картина життя селянства, темного, забитого віками панщини, загнаного в безвихідь нових пореформених відносин. Омелько Кайдаш намагається припинити чвари в родині, він любить своїх дітей, онуків, розуміє, що праця в гурті набагато продуктивніша. Та давно вже втратив батьківський авторитет у синів, які прагнуть мати власне господарство, свою землю. Карпо навіть підняв руку на батька. Старший син був людиною суворою, гордою, упертою, тоді як Лаврін відрізнявся лагідністю, веселою вдачею. Та поступово егоїзм, бездуховність, що панували в родині, впливають і на нього. Усвідомивши, що власний добробут треба «відвойовувати», Лаврін стає грубим, нетактовним, брутальним. Привабливі дівчата Мотря та Мелашка, ставши невістками Кайдашів, теж усе більше втрачають відчуття міри, стають сварливими, жорстокими; невблаганна дійсність знищила ті позитивні риси, що були притаманні цим українкам. Найповніше в повісті подано образ Марусі Кайдашихи. Саме її егоїстичність, лицемірство, пихатість дають поштовх родинним сваркам. Та письменник-реаліст підкреслює, що Кайдашисі, як і іншим членам родини, притаманні й позитивні риси вдачі. Вона любила дітей, майстерно куховарила. Працелюбність — типова риса українців. Герої повісті змальовані в повсякденній праці. Так, Кайдаш був вправним стельмахом; тяжко працюючи, він збудував простору хату, виростив синів, які успадкували його працелюбство, турботу про свою сім’ю. Чарує багата, колоритна мова, якою розмовляють герої повісті. Так, справжня поезія живе в словах Лавріна про його кохання до Мелашки. Письменник збагатив мову твору народними прислів’ями, приказками. Розмова Карпа і Лавріна на початку повісті побудована на самих лише прислів’ях. У мові живе душа народу, отже, народ, що має таку мову, вирізняється високою духовністю, моральною красою. Тому жахливі ті умови, що спотворюють природну красу українців. У першій редакції повісті «Кайдашева сім’я» НечуйЛевицький подає український пейзаж, де змальовує весь край як велетенське кладовище, на якому похована українська воля. Автора-патріота надзвичайно хвилювала доля рідного народу, особливо непокоїла його спустошеність душ, моральне зубожіння українців, які завжди славились своєю щирістю, щедрістю, душевністю. Отже, недоладні вчинки Кайдашів породжені тими умовами, в яких жило тогочасне село. Тому темні, віками гноблені селяни викликають глибоке співчуття. Письменник не лише докоряє сміхом, але й уболіває за своїх героїв-трудівників. Цій повісті належить почесне місце серед інших художніх творів світової літератури на селянську тематику. За півсторіччя невтомної праці І. С. Нечуй-Левицький створив понад п’ятдесят творів. Великого заслугою письменника було сміливе поширення тематики української літератури. Він не лише продовжив таку корінну тему вітчизняної літератури, як взаємовідносини в кріпацькому селі, а й показав типи пореформеного селянства, характери заробітчан, умови їхнього побуту й праці на перших капіталістичних промислах та фабриках. 158

З творів Нечуя-Левицького перед читачем уперше поставали думки, картини побуту української інтелігенції, попівства, чиновництва, колоритні постаті ченців, акторів, людей суспільного «дна». Твори цього талановитого письменника підготували ґрунт для дальшого розвитку української прози. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Підготуйте доповіді, повідомлення, реферати про важливі події з життя та діяльності І. С. Нечуя-Левицького. 2. На базі музею І. С. Нечуя-Левицького проведіть дослідницьку діяльність про творчість прозаїка. 3. Назвіть основні події та процеси історії краю, пов'язані з письменником, і співвіднесіть їх із подіями й процесами вітчизняної та європейської історії.

Лев Симиренко Лев Платонович Симиренко народився в с. Мліїв Черкаського повіту Київської губернії в сім'ї цукрозаводчика та інженера. Рід Симиренка - славний старовинний козацький рід. Як свідчать родинні перекази, ще за часів Катерини ІІ пращури майбутнього вченого, козаки Андрій та його син Степан, відмовилися присягнути імператриці. Через це їх, відомих серед козацтва, перетворили на кріпаків князів Воронцових. Син Степана - Федір Симиренко як талановита й енергійна людина не тільки зміг викупити себе з кріпацтва, а й визволив свою родину, а з часом, поріднившись зі cсмілянськими Яхненками (також вчорашніми кріпаками), розпочав самостійну торгову справу. Згодом фірма братів Яхненків-Симиренка стала монополістом у торгівлі хлібом, борошном, живою худобою та ін. За видатні заслуги перед Російською імперією Федір Симиренко та брати Яхненки у 1832 р. удостоїлися честі стати спадковими почесними громадянами Росії (ранг, який прирівнювався до дворянського титулу ). Грамоти про це право їм вручив у Києві імператор Микола І. На Платоновому хуторі в батькових садах минуло раннє щасливе дитинство Лева. Початкову освіту він здобув удома, середню - у приватній гімназії Кнеррі в Одесі, вищу - в Київському та Одеському (Новоросійському) університетах. Лев Симиренко більше року навчався у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті. Втім, в 1874 р. перевівся до Києва на природознавче відділення. Перемогла любов до садівництва. Це був доленосний крок у його житті. У 1878 році Л. Симиренко 159

змушений був перевестися до Новоросійського університету. На останньому курсі він захищає наукову дисертацію з органічної хімії; рішенням вченої ради йому присуджується науковий ступінь кандидата природничих наук. Звинувачений у справі "процес 193-х", Лев Симиренко вперше потрапив у Мценську пересильну в'язницю. Репресії у середовищі політичних засланців почастішали після вбивства царя Олександра ІІ. Становище Л. Симиренка дуже ускладнилося, коли втік із заслання його найближчий друг Володимир Дебогорій-Мокрієвич. Він вдруге потрапив за грати. Більше року просидів у Красноярської в'язниці. На засланні Л. Симиренка реконструював міський парк у Красноярську і доглядав за ним. Працював у зимових садах та оранжереях місцевого купецтва, запровадив технології вирощування доти "небачених" овочів і квітів; на вічну добру пам'ять про себе залишив формулу сибірського саду - сланцевого саду, який стелиться по землі, ховаючись під снігом від злих морозів. Сибіряки донині пам'ятають "мліївського садівника", а сад, що стелиться, як вічний пам'ятник йому, цвіте, плодоносить. Відбувши восьмирічне заслання, Лев Платонович покинув Сибір, а вже навесні 1887-го, на руїнах цукрового заводу його батька й діда - колишньої гордості Новоросійського краю, на майже непридатній землі, орендованій у поміщиці Балашової, заклав розсадник і сад, які всього за кілька років стали найбільшою, найкращою в Росії, однією з найбагатших у світі садівничих колекцій, яка налічувала понад три тисячі сортів, форм і видів рослин. Він працював самотужки, без державної підтримки та закордонних інвестицій. Успіх зумовили талант, дивовижна працездатність і жива традиція роду. Л. П. Симиренка став жертвою кривавого червоного терору. Вченого вбили в ніч перед Різдвом 1920 року у власному домі. За офіційною версією радянських часів, його застрелив випадковий солдат із денікінських недобитків. За іншою, - злочин скоїв агент ВЧК, із провокаційною метою засланий у місцевий партизанський загін, який діяв проти радянської влади, до речі, земляк Симиренка. Обставини вбивства та його мотиви донині залишаються загадковими. Завдяки багаторічній титанічній праці великого українського садівника, ще на зламі ХІХ-ХХ ст. в тодішній Російській імперії з'явилася нова галузь сільськогосподарського виробництва - промислове плодівництво. Садівництво України, Криму та багатьох регіонів Росії протягом кількох десятиліть розвивалося не лише з використанням наукових розробок українського вченого, але і за його безпосередньої участі. Саджанцями, вирощеними в Помологічному розсаднику Л. П. Симиренка з кінця ХІХ ст., закладені десятки тисяч високопродуктивних промислових садів в регіонах України, Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, у багатьох областях Росії, Прибалтики, Польщі і навіть на Далекому Сході. Вже на початку ХХ ст. садівництво Криму, Придністров'я, Поділля та півдня України стало важливою високоприбутковою і навіть експортною областю, а кримські фрукти поширилися не лише по всіх промислових центрах Російської імперії, а й потрапили на західноєвропейські ринки, успішно конкуруючи з французькою, бельгійською, німецької та американською продукцією. Лев Платонович Симиренко підготував наукову базу для створення в Україні перших науково-дослідних установ, кафедр плодівництва та вищих сільськогосподарських навчальних закладів. Вчений створив знану в усьому світі унікальну садівни160

чу школу. Вона в 20-30-х рр. минулого століття займала провідне місце і була найбільш авторитетною у світі. Лев Симиренко, єдиний з тогочасних вітчизняних вчених, був обраний членом кількох західноєвропейських помологічних товариств, що для іноземців було ознакою найвищої наукової поваги і шани. Українського вченого неодноразово відзначали також високими міжнародними нагородами та золотими медалями. Помологічний розсадник Л. П. Симиренка - перший національний науковий заклад у сфері плодівництва. У дослідницьких симиренківських садах на Черкащині ще наприкінці ХІХ ст. була досконально вивчена та всебічно опрацьована технологія створення й експлуатації високоприбуткового промислового саду. Наукові розробки геніального вченого виявилися настільки глибокими, що вони витримали всебічне випробування часом і увійшли до золотої скарбниці сучасного промислового садівництва. У симиренківському розсаднику всебічно вивчалася технологія вирощування насіннєвих і вегетативних підщеп плодових культур, визначалися найбільш адаптивні для умов України підщепи як для зерняткових, так і для кісточкових порід, встановлювались оптимальні терміни щеплення плодових рослин, відпрацьовувалися принципи формування плодових саджанців. Л. П. Симиренко першим серед вітчизняних садівників вивчив і упровадив у своєму розсаднику зимове щеплення. Зазначений метод вирощування плодових саджанців більшість сучасників українського вченого вважали невідповідним для умов нашої країни. У Помологічна розсаднику Л. П. Симиренка ще наприкінці ХІХ ст. були добре вивчені і апробовані для природних кліматичних умов України всі відомі на той час системи формування плодових дерев. Навіть зарубіжні фахівці вважали українського вченого неперевершеним майстром формового садівництва. Завдяки науково обґрунтованого формування майбутніх плодових дерев ще у розсаднику досягалося раннє і щедре їх плодоношення. Помологічний розсадник Л. П. Симиренка протягом 30 років репрезентував українське садівництво на всіх міжнародних і всеросійських виставках плодівництва, щоразу отримуючи найвищі нагороди. За українським вченим і за кордоном закріпилося звання "король російського садівництва". Український вчений є основоположником нового виробничо-біологічного напрямку у світовій помології та сортознавстві. Він започаткував новий, нині вельми потужний, напрям у сучасному плодівництві - агроекологію плодових культур. Лев Платонович неодноразово зазначав, що успіх і висока прибутковість промислового саду обумовлюються уміло підібраним сортаментом для кожної конкретної природно-кліматичної зони. Першим серед вітчизняних садівників він сформулював вимоги до промислового сорту. На його думку, перспективними та життєздатними будуть лише ті сорти, які можуть задовольнити потреби трьох зацікавлених сторін: виробника, споживача та торгівлю. Після смерті Лева Платоновича його справа, якій він віддав усе своє життя, не пропала. Вже через кілька місяців на базі розсадника Симиренка було створено дослідницьку садово-городню станцію, першим директором якої став Володимир Львович Симеренко, син і учень провідного садівника. За його безпосередньої участі, а також професорів Л. М. Ро та В. П. Попова, наукового працівника М. О. Гросгейма 161

були створені і до 1927 року вже працювали наукові відділи плодівництва, овочівництва, агрохімії, технічної переробки плодів та ін. У 1928 році закінчено будівництво головної будівлі станції - двоповерховий адміністративний корпус. У ньому чотири десятки лабораторій, кабінети для наукових працівників. З 1939 року станція була постійним учасником ВДНГ, отримала багато золотих медалей, дипломів. Всебічно вивчені та рекомендовані Симиренками (батьком і сином) сорти плодових культур поширилися по всій України, Росії та багатьох країнах світу. Окрасою вітчизняного садівництва, одним з найцінніших сортів яблуні, яким захоплювалися зарубіжні колеги Лева Симиренка, став виведений ним Ренет Платона Симиренка, названий на честь батька. Свій тріумфальний хід українськими садами цей сорт розпочав із середини ХІХ століття, упродовж ХХ-го став провідним промисловим сортом яблук у багатьох країнах світу. Він зберігає своє панівне становище в Україні та в інших країнах і на початку третього тисячоліття. На цьому сорті ще й сьогодні базується економіка садівничої галузі як в Україні, так і в багатьох країнах СНД. Л. П. Симиренко виявив вихідне дерево в саду свого батька в нинішній Черкаській області України. Взагалі, з приводу походження Ренету Симиренка на початку минулого століття розпалювалися неабиякі дискусії серед вчених-садівників. Одні вважали, що це старий англійський сорт Зеленка Вуда, на який Ренет Симиренка дуже схожий, інші, в тому числі і сам Симиренко, відкидали це припущення. До цих пір питання залишається відкритим. Але те, що сорт походить із району з м'якими зимами, безсумнівно. Дерева Ренету Симиренка недостатньо зимостійкі навіть на півдні Україні. Особливо вони чутливі до ранніх морозів (у жовтні та листопаді). Крім того, сорт нестійкий до парші. Але ці два недоліки аж ніяк не применшують інших достоїнств. І хоча в "Реєстрі сортів рослин України" цей сорт рекомендовано до вирощування у всіх грунтово-кліматичних зонах, тобто Степу, Лісостепу та Поліссі, все-таки його не рекомендують вирощувати у Волинській, Львівській, Рівненській, Закарпатській, Івано-Франківській і Сумській областях. Сорт Ренет Симиренка нині найбільш популярний і шанований в Україну. Серед численного світового генофонду сортів яблуні (їх нараховується понад 10 тис.), напевно, не знайдеться який-небудь інший, який за своєю популярністю у споживачів вельми широким ареалом і винятковим довголіттям у промислових садах міг би гідно суперничати з уславленим українським Ренет Симиренка. Він став не тільки прикрасою, але й гордістю вітчизняного садівництва, візиткою України у світ садівництва. Титанічна робота кількох поколінь Симиренків у галузі економіки, промисловості, науки, культури, їх колосальне наукова спадщина потребує не тільки в осмисленні, глибокого вивчення, дбайливого збереження, але і належному шануванні як сучасними, так і прийдешніми поколіннями.

162

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Яка роль Яхненків-Симиренка в розвитку економіки Черкащини та всієї України? 2. Чим уславився Л.П. Симеренко в розвитку садівництва?

Михайло Драй-Хмара Поет і перекладач, учений і педагог, Михайло ДрайХмара народився 28 вересня 1889 р. в с. Малі Канівці на Черкащині в родині козацького походження. Рано залишився без матері, теплі спогади про неї зігріватимуть його душу і виллються пізніше в зворушливі поетичні рядки. Батько подбав про те, щоб дати синові хорошу освіту, і спочатку Михайло навчався у Золотоноші, потім у Черкаській гімназії. 1906 р. юнак вступає до Колегії Павла Ґалаґана в Києві, одного з найкращих приватних навчальних закладів на Україні. Тут розпочинає писати вірші російською мовою, досконало вивчає французьку, німецьку, грецьку та латину. Успішно закінчивши в 1910 р. Колегію, продовжує навчання на історикофілологічному факультеті Київського університету, тут працює в семінарі відомого вченого В. Перетца, друкує свою першу наукову працю, опановує слов'янські мови, згодом поглиблює знання в бібліотеках та архівах Львова, Будапешта, Загреба, Бухареста. Був професорським стипендіатом у Київському університеті; в Петербурзькому працював під керівництвом таких відомих вчених, як О. Шахматов та І. Бодуен де Куртене. Люблю слова, що повнодзвонні, як мед, пахучі та п 'янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки, — писав М. Драй-Хмара в одному зі своїх віршів. На час навчання у Колегії та в університеті припадає формування його національної свідомості. Тож після повернення з Петербурга він активно береться до освітньої та культурницької роботи: читає лекції на вчительських курсах та в різних вузах, у 1918—1923 рр. — на кафедрі слов'янознавства при Кам'янець-Подільському університеті; після повернення до Києва очолює кафедру українознавства в Київському медичному інституті, працює на кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській Академії наук, у Комісії зі складання словника живої української мови та в Комісії з дослідження історії української мови. Цим переліком не обмежується багатогранна на163

укова та педагогічна діяльність вченого, спрямована на розвиток молодої української науки і підготовку національної творчої інтелігенції. Зайнятий науковою діяльністю, М. Драй-Хмара знаходить час і для літературної праці. В Києві він зближується з М. Зеровим, М. Рильським, П. Филиповичем, О. Бургардтом і стає одним з учасників літературного угруповання, за яким закріпилось наймення «неокласики». Митців згаданої літгрупи поєднують спільність мистецьких інтересів, орієнтація в творчості на високі естетичні зразки, звернення до рідних джерел життя й до спадщини світової культури. Власні вірші українською мовою М. Драй-Хмара починає друкувати з 1919 р. На початку 20-х його поезії та переклади з'являються на сторінках тогочасних періодичних видань «Нова громада», «Шляхи мистецтва», «Життя й революція», «Літературний ярмарок» та ін. Згодом більшість цих творів поет включить до першої і, на жаль. єдиної прижиттєвої збірки з ніжною і водночас символічною назвою — «Проростень» (1926). Про неї прихильно відгукнувся М. Рильський, відзначивши, що «...під «золото сонячною куделею» Драй-Хмари, під обточеністю його вірша, вишуканістю рим, під усім тим «неокласицизмом» чується подих живої людини. Це не трагічний оптимізм Плужника, це щось суцільніше, якась, може, «чорноземна сила». М. Рильський першим з критиків помітив оту «чорноземну силу», що живила поезію М. Драй-Хмари, єднала його з рідною землею. Не випадково у вірші «Долі своєї я не кляну...» автор називає себе «вершником рунних полів», а в іншому пише: «рала промінні глибоко урізались в мою ріллю». Поет любив мріяти і в своїх мріях про Україну бачив її схожою на прекрасну Елладу, яка крокує «всесвітнім шляхом». Але не лише романтичний образ України живе в його поезіях. Чимало творів присвячено минулому рідного краю, його драматичній історії. Звертаючись до далекої минувшини, згадуючи сміливість і гордість предків, М. Драй-Хмара малює картини, які змушують задуматись не лише над минулим, а й над сучасним та майбутнім, загострює увагу на такому страшному явищі, як манкуртство. В сонеті «На Хортиці» він пише: Тут Січ стояла, тут гули майдани, димилися козацькі курені, змагались семеряги і жупани, лунали горді і сумні пісні. А нині Осе це вкрили баклажани, картопля, морква, огірки рясні, і лиш могили, древні дідугани, нагадують колишні буйні дні. Чуттям любові до України і турботи про її долю сповнена і його поема «Поворот», і вірш «Я полюбив тебе на п'яту, голодну весну...», в якому, здається, звучить передбачення страшних випробувань, які чекають на рідний край у майбутньому: «І знов горбатіла Голгота там, де всміхалися лани, /вилазив ворог на ворота, /кричав: розпни її, розпни!» Тогочасна критика часто звинувачувала М. Драй-Хмару в нерозумінні революції, в позасучасності, інтелігентському песимізмі, притаманному тій частині україн164

ської інтелігенції, яка певний час знаходилась на роздоріжжі. Те, що письменник «не вріс в свою епоху», він розумів і пояснював у своєму щоденнику майже двадцятилітньою відстороненістю од життя в роки навчання та «блуканням в тумані архаїчної філології». М. Драй-Хмара належав до тих діячів української культури, чий світогляд формувався до зламів 1917 р., і хто не брав участі у визвольних змаганнях, був начеб десь на обочині громадсько-суспільних процесів, — але при цьому відіграв важливу роль у становленні національної науки і мистецтва. Сучасники іноді називали його «співцем споглядання». Проте М. Драй-Хмара не був байдужим до всього, що відбувалось довкола, хоча й не возвеличував нову добу. Пам'ятаймо, поет зазнав помітного впливу символізму. Не випадково дехто з критиків (скажімо, Ю. Шерех) навіть відстоює тезу, що поезія М. Драй-Хмари — типова поезія символіста, притому символіста видатного. Митець справді складав данину поетиці символізму — створював багатозначні образи, використовував інакомовлення, захоплювався музикою слова тощо. М. Драй-Хмара віддається пошукам гармонії з природою, з людьми і світом. Він милується красою рідної землі, озерами, луками, золотим сонцем, що скотилось на пухку солому, журавлями, які спішать з вирію. Природа в своїй багатогранності передає всю гаму людських почуттів і настроїв, живить душу, втамовує біль. Пейзажні мініатюри поета вражають майстерним відтворенням звукових і зорових вражень. «Я світ увесь сприймаю оком, /бо лінію і цвіт люблю», — пише він в одній із своїх поезій. Серед кращих зразків його пейзажної лірики — «Мене хвилює синій обрій», «Бреду обніжками й житами», «Накинув вечір голубу намітку», «Лани — як хустка в басамани» та ін. Чудовим взірцем справжньої поезії став сонет М. Драй-Хмари «Лебеді». Надрукований у «Літературному ярмарку» в грудні 1928 р., згаданий сонет фактично став останнім публічним виступом неокласиків. Послуговуючись інакомовленням і символічною образністю, М. Драй-Хмара веде мову в цьому творі про «гроно п'ятірне нездоланих співців», власне, маючи на увазі М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта й себе, автора. Це вони, об'єднані спільними інтересами та ідеалами, не боялись «зими погроз», розбивали «лід одчаю і зневіри», пробиваючи собі дорогу до світу, «де пінить океан кипучого життя». В символіці сонета вгадується культурна ситуація на Україні, на той час уже вкрай несприятлива для вільної творчості, обстоюється право митця на свою думку, громадянську позицію. З'явившись друком за умов, коли посилювались випади проти неокласиків, сонет М. Драй-Хмари став сміливим словом на захист літературних побратимів поета. Твір зазнав брутальної догматичної критики, а його автор був позбавлений можливості друкуватися. Як і загалом неокласики, М. Драй-Хмара багато й майстерно перекладав. Завдяки його натхненній перекладацькій творчості на Україні вагомо зазву-чало слово А. Міцкевича, Ш. Бодлера, П. Верлена, Ш. Леконт де Ліля, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, С. Єсеніна, М. Богдановича та ряду інших майстрів світової поезії. Помітний внесок М. Драй-Хмари і в розвиток українського літературознавства. 1926 р. окремим виданням вийшла його ґрунтовна монографія «Леся Українка». Звертався він і до проблем розвитку шевченкознавства, зібрав нові матеріали до 165

життєпису В. Чумака, вивчав славістику, цікавився здобутками білоруської літератури (праці про М. Богдановича, Я. Купалу). М. Драй-Хмара міг би ще багато зробити задля українського письменства, але в розквіті творчих сил його заарештовують у березні 1933 року. Невдовзі письменника випускають на волю, та позбавляють усіх посад, навіть не даючи можливості влаштуватись на будь-яку роботу. Другий арешт стає фатальним. Висунуте проти нього звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. І хоча М. Драй-Хмара все заперечував, покарання не забарилось — п'ять років таборів. Його невільницький шлях пролягає на Колиму; тут він працює на шахтах, промиває пісок, стоячи по коліна в крижаній воді. З часом постановою «трійки» УНКВС йому додають ще десять років за антирадянську пропаганду в таборі. Пішов він із життя в 1939 році. Щодо цього існує версія, підкріплена спогадами, що під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого у шерензі письменник став на місце смертника, тим самим врятувавши молоду людину. Завдяки дружині поета до нас дивом дійшов рукопис другої його збірки «Сонячні марші» та написаний 1936 року у Лук'янівській в'язниці трагічний вірш «І знов обвугленими сірниками...» Згаданий вірш — то скрик болю і невимовної туги за молодістю, щастям і волею.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Провести паралель між творчістю М. Драй-Хмари та історичними процесами Черкащини та всієї України. 2. Чим уславився М. Драй-Хмара? 3. Назвіть твори письменника, дайте їм характеристику?

Григорій Гринько Гринько Григорій Федорович (30.11.1890, с. Штепівка Харківської губ., тепер село Лебединського р-ну Сумської обл. — 15.03.1938, м. Москва, тепер РФ) — радянський державний і громадський діяч, нарком освіти УСРР (1920—1922) і фінансів СРСР (1930—1937). Народився в сім’ї службовця. Після закінчення гімназії навчався у 1909—1913 рр. у Московському і Харківському університетах. З 16 років — у революційному соціалістичному русі. У 1913 р. за участь у студентських заворушеннях виключений з університетів і відданий у солдати. 166

Під час Першої світової війни перебував у складі діючої російської армії. Восени 1917 р. повернувся в Україну і став активним членом лівої течії Української партії соціалістів-революціонерів, яка в серпні 1919 р. остаточно сформувалася в Українську комуністичну партію (боротьбистів). У 1918 р. очолював Закордонну групу Української комуністичної партії у Москві, у 1919 р. — представник боротьбистів у складі ВУЦВК, РНК УСРР та Всеросійському ЦВК. Один із ініціаторів: у грудні 1919 р. — створення спільного з більшовиками Всеукрревкому, а в березні 1920 р. — прийняття рішення Всеукраїнської конференції УКП про самоліквідацію партії. Тоді ж був прийнятий до КП (б) У, згодом став членом ЦК партії. У 1920—1922 рр. — нарком освіти УСРР, у 1923—1925 рр. — голова Київського губернського виконкому. На 4—9-му Всеукраїнських з’їздах рад обирався членом ВУЦВК. Від квітня 1923 р. — член бюджетної комісії ЦВК СРСР, від 1924 р. — член наради при ЦВК СРСР по зміцненню рад, від 1925 р. — член Ради національностей ЦВК СРСР. Протягом 1925—1926 рр. — голова Державної планової комісії при РНК УСРР, у 1926—1929 рр. — заступник голови Держплану СРСР, у 1929—1930 рр. — заступник наркома землеробства СРСР, у 1930—1937 рр. — нарком фінансів СРСР. У 1934 р. на XVII з’їзді ВКП (б) обраний кандидатом у члени ЦК ВКП (б). У 1937 р. заарештований у справі т. зв. правотроцькістського блоку. У 1938 р. на показовому засіданні суду засуджений до страти як «фашистський шпигун». Реабілітований у 1959 р. зі стандартним формулюванням: «за відсутністю складу злочину». ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Проаналізуйоте і підсумуйте основні факти життя й діяльності Григорія Гринька; 2. Яка роль Григорія Гринька в державотворчих процесах України?

Олександр Шумськи́й Олександр Якович Шумськи́й (2 грудня 1890 — 18 вересня 1946) — український політичний діяч. З 1908 року — член Української соціалдемократичної спілки. Народився у селянській родині на Київщині З осені 1917 року по осінь 1919 року входив до Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 року Шумський разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами в Петербурзі та Харкові державний заколот з метою встановити в Україні радянський лад. З травня 1918 року — один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 року ввійшов до 167

складу боротьбистського уряду, який мав уплив серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові. З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919 — нарком освіти в українському радянському уряді Х.Раковського, 1920 — нарком внутрішніх справ, 1921 — представник УСРР у Польщі. Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу «Червоний шлях», Радянська Освіта, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі». Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути. Під час зустрічі з Йосифом Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л.Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на В.Чубаря. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил — «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 р. й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці. Справа усунення Шумського гостро обговорювалась у Комуністичній партії Західної України, що призвело до її розламу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції. Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) — підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ («шумськістів») і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала й була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-1935 рр. перебував на Соловках. Неодноразово звертався з апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 р. тюремне ув'язнення замінили на заслання в Красноярськ. У відповідь на цю ухвалу роз168

почав голодування, домагаючись повної реабілітації. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. справу через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, було припинено. У роки війни далі домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946 р., прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою. Вбитий Судоплатовим та Майрановским, за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Обґрунтуйте зв'язок між причинами, сутністю, значенням та наслідками діяльності Олександра Шумського у процесі політики українізації. 2. Яка роль Олександра Шумського в державотворчих процесах України? 4. Складіть історичний портрет Олександра Шумського.

Микола Хвильовий Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 — 1928 pp. Народився М. Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області); навчався у початковій школі, в Богодухівській гімназії. Брав участь у першій світовій війні, саме в окопах, серед солдатської маси усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. З 1921p. — він у столичному Харкові, де й дебютує як поет. Самобутній голос автора збірок ―Молодість‖ і ―Досвітні симфонії‖ не загубився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж за творчим обдарованням М. Хвильовий був прозаїком, він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично. Поява ―Синіх етюдів‖ (1923) справила вибухове враження, вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське. ―З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна‖, — писав С. Єфремов. О. Дорошкевич вважав, що збірка ―Сині етюди‖ ―придбала авторові славу першоря169

дного письменника‖. О. Білецький у відомій статті ―Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року‖ назвав М. Хвильового ―основоположником справжньої нової української прози‖. Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій. Подальша еволюція письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка. Вирізнялися у ―Синіх етюдах‖ такі героїко-романтичні новели, як ―Солонський Яр‖, ―Легенда‖, ―Кіт у чоботях‖. У цих ранніх творах, написаних 1921 — 1922 pp., ще помітні сліди учнівства. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Але М. Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як ―Синій листопад‖, ―Арабески‖, ―Сентиментальна історія‖, ―Дорога й ластівка‖ (частково й ―Повісті про санаторійну зону‖) є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень. Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу ―Арабески‖ (1927). Основний композиційний принцип ―Арабесок‖ — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, ―безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій‖. Через авторську свідомість пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: ―Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості‖, ―і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть‖. Одним із найважливіших у проясненні основної колізії ―Арабесок‖ є сюрреалістичний епізод сну. Герой б'є й б'є огидного пацюка, але після кожного удару той 170

лише збільшується в обсязі. Майстерно виписана алегорія пропонує різні прочитання. Можна її трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла — приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Цей гіркий урок вимріяної романтиками й здійсненої фанатиками революції, результатами якої скористалася ―світова сволоч‖, М. Хвильовий підсумовує недвозначно чітко. Це, загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела ―Я (Романтика)‖. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Відмова од традиційного описового реалізму увібрала для М. Хвильового й настанову на деструкцію художнього часу, характерну для модерної літератури відмову од послідовного викладу подій, намагання через найрізноманітніші часові зміщення, зіткнення віддалених епізодів, часових площин, введення історичних алюзій і асоціацій досягти посилених емоційних ефектів, змістового ―згущення‖. Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з'єднати розірвані історичні зв'язки (―Редактор Карк‖. ―А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця‖). Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота — один з наскрізних, поряд із образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе цілі покоління, нічого не змінила. Не знаходять себе у сірій буденній епосі Уляна, Б'янка (―Сентиментальна історія‖), горбун Альоша (―Лілюлі‖), в якого ―очі нагадують Голгофу‖. Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні даного терміна) у це міжчасся, в цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти (―не героїчні будні, а героїчне терпіння — так визначає її Вероніка із ―Силуетів‖). Революційні романтики умоглядний задум — силою ощасливити світ — поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль — і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна. Виразне притчеве звучання має новела ―Сентиментальна історія‖. Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але швидко вона переконалася, ―що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини‖. Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу. У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм — короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарні дні, коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважають своїм, т е п е р і ш н і м часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли. 171

Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія — людська і божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з'являється перед внутрішнім зором комунара-чекіста у перших рядках новели ―Я (Романтика)‖: ―З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія‖. ...―воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна‖. Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над ―тихими озерами загірної комуни‖ зникає світле видиво Богоматері. Марія — центральний гуманістичний символ новели ―Я (Романтика)‖. У цьому високотрагедійному творі, чи не найсильнішому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу — колізію гуманізму й фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й тим беззастережним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою вимагає зректися всього людського. У трактуванні основного конфлікту твору помітний, зокрема, вплив антропософських ідей. Важливим у художній концепції новели є і розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, ―главковерха чорного трибуналу комуни‖, М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство Я-оповідача розкривається в його внутрішніх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю — і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення (―я чекіст, але я і людина‖), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. Навіть у синівському праві в останню годину ―з матір'ю побуть на самоті‖ героєві вже відмовлено. Коли чекіст підходить вночі до віконця материної камери, поряд миттю виростає постать вартового-дегенерата, ―вірного пса революції‖ на чатах. Герой тоскно подумав: ―Це сторож моєї душі‖ і покірно побрів геть. Саме цей епізод став, очевидно, моментом остаточного зламу. Нездатному на бунт, на відстоювання себе як суверенної особистості, героєві залишається тільки виконати волю системи, зробити те, чого від нього ждуть недремні стражі його душі: ―Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню‖. Абстрактному ідолу майбутнього принесено найбільшу жертву і найбільший злочин — матеревбивство. Чекіста урочисто вітає дегенерат — цей ідеальний представник суспільства, якому потрібні не повноцінні й незалежні люди, а засліплені фанатики. Ціною злочину оповідач остаточно прилучився до них. Прекрасна ―загірна комуна‖ була для М. Хвильового ідеалом гуманізму, гармонійною світобудовою, де все — заради людини. Його віра в комунізм — це віра в прийдешнє торжество гуманізму. Але на ріках невинної крові не могло постати гуманне суспільство — це тверезе попередження звучало тоді й у М. Хвильового, й в П. Тичини, й в Є. Плужника, й в М. Куліша, цим пафосом гуманізму перейнята вся література розстріляного відродження. 172

М. Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з'являється уже в ранній його прозі. Невеликою ж повістю ―Іван Іванович‖ (1929) письменник засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції й проникла в усі соти нового суспільного організму. Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей ―зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту‖ був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки ―батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми‖, звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а ―член місцевого харчосмаку‖, і герой, достатньо скромна людина, ―ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки‖, зважаючи на труднощі з житлом. Ці деталі, ніби подані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів. Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 — 1927 pp., — це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій. Уже опублікована на початку 1924p. ―Повість про санаторійну зону‖ була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами ―великої‖ прози. Хоча написано твір у тій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірикоімпресіоністичній стилістиці. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу ―санаторійна зона‖ — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям колишні борці, які болісно переживають крах ідеалів. Мешканці санаторію самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, її ―караючий меч‖, котрий, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер на становищі безпорадного хворого: ―Коли хочете, — каже він, — тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що і я зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі‖. Все та ж фатальна розбіжність між мрією і дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти де життя, а де дивовижні фантоми, породжені змученою психікою, втрачає відчуття реальності. Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, а й ті, хто, як Хлоня чи Катря, лише вступають у життя. Молодий поет Хлоня шкодує за тим, що ―моя епоха‖ ―затуманила мій мозок і раптом зникла‖. Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Нездатним щось змінити, багатьом героям М. Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільстві є навіть не ті, хто кається, переломлюється під тягарем сумління, а ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй ка173

тівській діяльності бачить сенс життя. Це Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайну роль. Молода жінка фанатично віддалася боротьбі, все принесла цьому в офіру. У повсякденному житті Майя зважується на ганебні вчинки: ―Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І оскільки до інших справ була постійна індиферентність, і оскільки я завжди пам'ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — сто чортів! — не можу без неї жити‖. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобом самоствердження. Влітку 1926р., у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману ―Вальдшнепи‖. Його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції. Дмитро Карамазов — недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він — ―вічний опозиціонер‖, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це — трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничості ―московка‖ Аглая (нащадок, як випливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, ―не тієї, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська‖. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості — відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко. Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас — новий мотив у творчості прозаїка. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з поглядом автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйозне прочитання творчості Ф. Ніцше, а з іншого боку — вісниківських статей Д. Донцова. Це помітно і в тогочасних памфлетах письменника. Так чи інакше, ранні романтичні концепції М. Хвильового тепер багато в чому переосмислюються. Це був, можливо, й не відступ од романтизму як такого, а нове трактування романтичного героя. Той активний романтизм (романтика вітаїзму), який він пропагував, якраз і передбачав орієнтацію на сильну, діяльну особистість. Проте саме ці ідеї, як і роздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікації роману були піддані нищівній критиці. Шосте число журналу ―Вапліте‖ (1927), де друкувалася друга частина ―Вальдшнепів‖, було сконфісковане, повного тексту роману досі не знайдено. Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенції перш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще раз окреслити свою позицію. 174

Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його стаття ―Про ―сатану в бочці‖, або про графоманів, спекулянтів та інших ―просвітян‖ (1925), була вагомим аргументом у знаменитій літературній дискусії 1925 — 1928 pp. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту М. Хвильового — таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925 — 1926 pp. з'явилася ще низка памфлетів, об'єднаних у цикли ―Камо грядеши‖, ―Думки проти течії‖, ―Апологети писаризму‖. Написаний 1926p. памфлет ―Україна чи Малоросія?‖ був заборонений і став відомим читачеві лише 1990p. Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив із тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики. Автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут усе відстале, епігонське, Європу М. Хвильовий трактує не як географічну, а як психологічну категорію. ―Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса‖, це — ―психологічна категорія, яка виганяє людськість із ―Просвіти‖ на великий тракт прогресу‖. Антитезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового ―культурний епігонізм‖, примітивізм гаркун-задунайських. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від ―російського диригента‖. Та культурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. Дискусія набирала політичного характеру. Хмари однієї з найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок та розчарувань і для самого М. Хвильового. Перестає виходити журнал ―Вапліте‖, а відтак припиняє існування й сама організація. Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи (зокрема статті, спрямовані проти товаришів по перу, як-от проти футуристів чи С. Єфремова) гірко й сьогодні, та вони дають уявлення, у яку безвихідь ―героїчного терпіння‖ був він загнаний. М. Хвильовий зважується на останній крок у своїй виснажливій боротьбі. Постріл 13 травня 1933р. був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося у скарбниці української культури як одна з неперевершених її сторінок, як запорука майбутнього розквіту, вимріяного М. Хвильовим. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 175

1. Охарактеризуйте погляди Миколи Хвильового. 2. Назвіть жанри в яких працював Микола Хвильовий. 3. Складіть історичний та творчий портрет письменника.

Олександр Довженко Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. на околиці містечка Сосниці Чернігівської області над річкою Десною в родині козака-хлібороба. Тут пережив він «і перші радощі, і вболівання, і чари захоплень дитячих...» Відомості про дитячі роки майбутнього митця містяться в автобіографічній повісті «Зачарована Десна». Усе, що розповідає автор, — чистісінька правда, а не художній вимисел. Письменник змальовує матір і батька, діда та прабабу, свою хату та город. І навіть неймовірно трагічна подія, що сталася в їхній родині, коли одного дня від якоїсь хвороби померли чотири брати Сашка, — то також жахлива, але реальність. Коли батько привів Сашка до школи, учитель, задаючи безглузді та дурні запитання, та ще й чужою мовою, дійшов безапеляційного висновку: «Не развитый!» У 1903—11-х pp. Олександр Довженко навчався спочатку в початковій, а потім у вищій початковій школі м. Сосниці. Автор писав у «Автобіографії» в 1939 p.: «Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене частогусто бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник». Після закінчення Сосницької школи Олександр Довженко, мрії якого «у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб», у 1911 р. вступив до Глухівського учительського інституту. Там він навчався три роки, будучи наймолодшим серед студентів, багато з яких «мали вже по тридцять чи й тридцять два роки». Завдяки своїм однокурсникам познайомився з українськими книжками та часописами, які, за словами Довженка, «видавалися у Львові і читалися потай від педагогів як щось рідне, але заборонене». В інституті студентам було заборонено навіть розмовляти українською мовою, цей навчальний заклад заманював до своїх стін здібну молодь стипендією в 120 карбованців і готував учителів — «обрусителів» краю. Студент Олександр Довженко багато читав, брав участь у аматорських театральних виставах, малював, організував український етнографічний хор, тобто ґрунтовно готував себе до просвітницької педагогічної діяльності. За своє навчання в Глухівському учительському інституті Довженко, як і кожний випускник, був зобов'язаний відпрацювати чотири роки на вчительській посаді. У Житомирському вищепочатковому училищі він викладав фізику, природознавст176

во, географію, навіть гімнастику, а для обдарованих учнів організував гурток малювання. Водночас Довженко серйозно думав про свою подальшу освіту: «В той час я мріяв стати художником, я малював вдома і брав приватні уроки малювання, мріючи коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем». Після історичних подій 1917 р. Олександр Довженко переїздить до Києва, де з головою поринає у вир тодішнього бурхливого життя. Ці роки для нього напружені та багаті на перипетії: учителював, навчався в Київському комерційному інституті й Академії мистецтв, організовував мітинги та демонстрації, працював завідувачем Житомирської партшколи, викладачем школи при штабі дивізії М. Щорса, секретарем губернського відділу народної освіти, комісаром Київського театру ім. Т. Г. Шевченка, служив добровольцем в армії С. Петлюри. Потрапив до рук чекістів, був підданий умовному розстрілу й чудом уцілів, був більшовиком, з партії яких його було виключено. З 1921 по 1923 рік Олександр Довженко працював з дипломатичною місією за кордоном: у Варшаві, а потім у Берліні. Уже в цей час Олександра Довженка надила одна нива — мистецтво. Але ця нива — безмежна, і на ній Довженкові послалися аж три широкі шляхи — малярство, кіно та література. Усі, хто особисто знав О. Довженка, із захопленням згадують, яким незрівнянним оповідачем-імпровізатором він був. Його артистичними розповідями заслухувалися друзі. То була своєрідна проба слова, яке згодом ляже на папір і явить світові ще одну грань творчого генія Довженка — публіциста, новеліста, повістяра та драматурга. Як літератор О. Довженко свій перший крок зробив у кіно. Кіносценарій «Вася-реформатор» був прийнятий до зйомок на Одеській кінофабриці ще тоді, коли Довженко працював у Харкові. Літературною творчістю Довженко почав займатися в роки війни, хоча ще раніше друкував уривки зі своїх сценаріїв. У той час було неможливо знімати фільми. Довженко прийшов до твердого переконання, що слово — найтривкіший матеріал. Кінофільм існує в небагатьох копіях, які зношуються під час прокату, можуть бути просто знищеними, і тоді від творчості не лишиться жодного сліду. Тому замість пензля та кінокамери Довженко бере в руки вічне перо. Перебуваючи на фронті в діючій армії, він мережить сторінки своїх записників життєвими спостереженнями, задумами, планами, начерками. Оповідання та новели «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись», «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати» друкуються в пресі, виходять окремими книжечками, читаються з естради, передаються по радіо. У цей же час Довженко наполегливо працює над повістю «Україна в огні». Кіноповість — новий жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX столітті як симбіоз красного письменства та кіно. Так само, як драматичні твори передбачають утілення на театральній сцені, кіноповість, як правило, легко може бути екранізована, бо в її основі закладено багато прийомів кіномистецтва (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу й авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Але й кіно взяло багато від літератури. Видатні майстри слова ще до народження кіно писали твори, що композиційно виглядають як монтаж кінокадрів. Наприклад, вірш Т. Г. Шевченка «Садок вишневий коло хати» — це готові до зйомки кадри фільму. Видатним майстром і першовідкривачем жанру кіноповісті по праву вважають Олександра Довженка. 177

Повість «Україна в огні», творена по гарячих слідах історичних подій, вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною правдою. Зосередивши основну увагу на долі сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскраво художній формі відтворити трагізм «невдатної історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні картини початку війни, безладний відступ військ і його причини, тупоголових кар'єристів і шкурників, фашистську окупацію, вивезення молоді в німецьке рабство, партизанську боротьбу проти окупантів і, нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обставини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде переводу. Видання повісті російською й українською мовами вже були готові до друку, коли поступив донос Сталіну, якому вкрай не сподобався твір. Але це був тільки початок грози, і Довженко відчував це. 31 січня 1944 р. Довженковій кіноповісті було присвячене спеціальне засідання Полїтбюро ЦК, на якому з доповіддю виступив Сталін. Йшла світова війна, до закінчення якої ще більше року, а державні мужі нарівні з військовою стратегією обговорюють літературний твір — це був страх перед великою правдою, яку відчайдушно насмілився сказати письменник. Заборона «України в огні» приголомшила автора. Довженко не втрачав віри в те, що повість буде прочитана: «Але я вірю, що, не дивлячись ні на що, не дивлячись на громадську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозгублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не зіб'є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно, отак, як воно є і як я бачу життя і страждання мого народу». У цьому творі Олександр Довженко «заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній, на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові прапорці у мертву географічну карту». Повість була настільки викривальною та страшною для пануючої тоді тоталітарної системи, що з великими труднощами пробивалася на друковані шпальти та в наступні десятиліття, уперше більш-менш повно (правда, з купюрами) була опублікована лише в 1995 р. Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели оповідання було вилучено з літературного процесу, а ім'я автора піддано анафемі, Олександр Довженко не припиняв своєї письменницької творчості. Восени 1945 р. він завершує «Повість полум'яних літ», у якій, бажаючи хоч що-небудь сказати, пішов на певний компроміс із системою: «Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». ї не чорнилом у Москві, а кров'ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожариші Матері-Вдовиці. Та що ж поробиш, коли... «нужна правда возвышенная». Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди боялися вищі чини. Цей твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Уперше друком він з'явився в 1957 p., по смерті автора. У 1960 р. дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим твором. Фільм здобув світову славу, а на Каннському фестивалі 1961 р. був відзначений премією за кращу режисуру. 178

За створення правдивих повістей Довженка не заслали в Сибір, але йому заборонили виїжджати після війни з Москви до України. Це, по суті, означало московський полон, перебування під недріманним оком режиму. У самому центрі Москви знаходиться фешенебельний і престижний Кутузовський проспект, на якому в повоєнні роки мешкав О. Довженко. Усесвітньо відомому кінорежисерові після війни дозволили зняти лише один фільм і то, звичайно, не про видатного українського селекціонера-помолога Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою реалізувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літературною творчістю, пише кіноповісті, п'єси, веде свій знаменитий «Щоденник» з таємною надією, що колись усе те буде оприлюднено та «притчею стане». Письменницькі щоденники — це по-особливому цікавий жанр літератури. Вони, як правило, вводять читачів у творчу лабораторію митця, пояснюють окремі епізоди його біографії, народження та процес реалізації задумів тощо. «Щоденник» Олександра Довженка — не виняток, але має свої відмінності. Живучи та творячи в страшну епоху тоталітарного режиму, коли заборонялося вільне правдиве слово, не маючи можливості сказати відкрито про свої думки та переживання, Олександр Довженко довіряв своїм записним книжкам найпотаємніші думи, сподіваючись, що колись вони стануть набутком громадськості. Зі сторінок «Щоденника» перед нами постає особа самого автора, громадянина-патріота, який досконало знає історію свого народу, прискіпливо вглядається в сучасне та намагається зазирнути в майбутнє. «Щоденник» — страшний документ душевних страждань Довженка, він сприймається як сповідь художника, що оплатив ціною життя той моторошний світ, який оспівував усупереч історичній правді, прагнучи зберегти при цьому свою художню неповторність і самобутність. Як справжнього ерудита, митця з аналітичним державним мисленням, Довженка хвилюють найрізноманітніші проблеми буття українського народу: історія України, долі удовиних дітей, їх освіта та виховання, національна свідомість та гідність, збереження історико-культурних пам'яток, рідної мови, розвиток економіки і захист природи. Читаючи «Щоденник», ми переконуємось, як багато знав Довженко з того, що для нашого пересічного громадянства стало відомим лише після того, як Україна стала незалежною державою: про возз'єднання України в 1939 р. та що з того вийшло, хто знищив під час війни святині древнього Києва, про мільйонні жертви голодомору, про долю народного вчителя, з якого «зробили безправного попихача будьякого голови колгоспу, будь-якого дядька». Глибоко переживаючи власне горе та трагедію свого рідного народу, О. Довженко не обминає в своїх роздумах і вселюдських проблем. Особливо його хвилює майбутнє світової цивілізації у зв'язку з появою та першим застосуванням атомної зброї. Після бомбардування японських міст Нагасакі та Хіросіма письменник занотовує у своєму «Щоденнику»: «Що є атомна бомба? — питають сьогодні тисячі людей. Скільки нещастя принесе вона? Скільки лиха заподіє?.. Які страшні можливості індивідуального терору може нести в собі отсей недобрий винахід». Оперуючи конкретними фактами, Олександр Довженко глибоко аналізує їх, робить узагальнення та доходить висновків. У роки війни Довженкові відкривається страшна реальність геополітичного становища України. Доля митця й доля його рідної країни туго сплітаються в один 179

вузол. Автор пише в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України. Нема». Письменник очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві битви, особисті втрати. Довженко стає самим собою — його біографія зливається з його творчістю: «Я рішив якось теж воювати... Я збиратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в літературі на довгі часи майбутнім поколінням». Довженко бажає творити, жити одним життям з Україною. Українська культура багата на таланти. Проте далеко не всі вони змогли реалізуватися: одні змушені були відмовитися від себе, деградували, інші — емігрували, або були репресовані — це загальновідомі факти. Олександр Довженко — єдиний, хто за таких умов насправді став митцем світового масштабу, ім'я якого входить до всіх енциклопедій, антологій світового кіномистецтва — прожив нетипове творче життя. Наприклад, він був змушений під тиском «аргументів» ЧК відмовитись від себе, петлюрівського вояка, від своїх політичних переконань. Його примушували створювати антиісторичні твори. Це для Довженка було і просто, і водночас складно. Чому просто? Тому що Довженко створив власну поетику кіно, що дало йому можливість майже в кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну мову кіно прищеплювати українському глядачеві національне світовідчуття. Йому вдалося завдяки новій кіномові розгорнути перед усім світом панораму національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та її відчуття тривожного самоусвідомлення в країні національної культури. Кіно Олександра Довженка — прорив у світовий культурний простір. Чому складно? Комуністична пропаганда мала два незаперечні дійові важелі впливу — терор («Якщо ворог не капітулює — його знищують») і колективне виховання («Один за всіх і всі за одного»). І погано було тому, хто не здавався на милість переможця та протиставляв нікчемне «я» залізобетонній єдності колективу. Сотні мільйонів простих людей — «коліщаток» — ховалися в системі єдиної державної трансмісії. Довженко був таким великим митцем, що не міг сховатися, навіть коли хотів. Його примушували знімати антиісторичні фільми, привчали до існування в країні кривих дзеркал, і він змушений був раз у раз засвідчувати свою лояльність до тоталітарного режиму, до Сталіна особисто, і водночас усіма можливими й неможливими засобами захищав свою мову, культуру від соціально заангажованих дикунів, донощиків, фарисеїв. Довженко писав цілком неправдиві «Автобіографії», кожного разу змінюючи факти свого становлення, замовчуючи факти власної трагедії — полон у ЧК, перші кроки служби в совдепівських установах, особливості дипломатичної кар'єри в Польщі, Німеччині. Політична графіка художника Довженка того ж самого часу сповнена цілковитого полону й примусу. Водночас він писав «Щоденник», який зберігся тільки частково. Але на гребені свого найвищого творчого злету Довженко зазнає розгрому: 31 січня 1944 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виявляється, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», а його «Україна в огні» — платформа «вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу». Довженка не розстріляли, удар він переніс, не втрачаючи гідності. Майже до кінця життя ху180

дожник був позбавлений права повернутися до рідної країни, права вільно творити. Від цього партійного удару Довженко не зміг підвестися, душевно одужати аж до смерті. Більше того, він став у повному смислі полоненим — вороття назад не було. Довженко твердо знав, що треба бути вкрай обережним: найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, який щиро любить край свого дитинства. Від пережитих потрясінь війни Довженко, як і належить справжньому художникові, поринає у творчість. Його душа й уява линуть до предковічної землі, до джерел його роду, родинного гнізда й пам'яті дитинства: «Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...» «Щоденник», «Україна в огні» та «Зачарована Десна» творилися одночасно. Саме вони нарівні з оповіданнями воєнної пори є найціннішим доробком письменника. Повість «Зачарована Десна» стала класикою світової культури, мала б стати настільною книжкою кожного українця, оскільки це цілісна школа виховання української людини, наука душі, наука любові до Батьківщини. Кіноповість «Зачарована Десна» писалася «у стіл», не для видавництва — для найближчого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після злету, страху й обов'язкового для генія падіння дорога Довженка неодмінно мала повернути його до дитинства, у чиї нехитрі спогади він поринав протягом багатьох років. Ріка дитинства Олександра Петровича Довженка не чарівна, а зачарована. її зачарував сам автор, який безмежно любив рідний край, його людей і природу. Зачарував так, що ось уже півстоліття вона чарує читачів багатьох країн світу та чаруватиме майбутні покоління. Уся повість пройнята надзвичайною добротою, людяністю, християнською сердечністю, щирістю та задушевністю. Бачене та відчуте малим Сашком, який щойно починає пізнавати навколишній світ, чергується з філософськими роздумами досвідченого митця-патріота. Для малого Сашка найрідніші люди є святими. Він навіть сприймає їх як образи святих: «У нас був дід дуже схожий на Бога», «Образ святого Миколая також був схожий на діда», «Святий Федосій більше скидався на батька». Письменник створив апологію рідного краю — Землі Обітованої. Він подав власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос винаходили складне, але гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому віці згадував дитинство як рай. У тому раю все було для щастя, окрім... самого щастя. Щастя в Україні — одвічний недорід. Однак хвиля спогадів переконувала, що жити в такому краї, бачити його заповітну красу і є щасливою місією людини, яка народилася на світ, щоб осягнути й передати нащадкам ту красу. «Одвічна моя полонянка» — Україна, що так трагічно сприймалася Довженком під час війни, у «Зачарованій Десні» постає образом біблійної первинності. А йдеться все про той самий край. Те, що в «Україні в огні» знаходило себе як історикофілософські констатації, у «Зачарованій Десні» звучало всеосяжним гімном природі, укладу життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Висока філософія «сродності душі» зі світом буколічного осягання, Богом створеного, проникає в пори кожної людини, яка здатна заново побачити, заново зустрітися зі своєю землею, яку ми розучилися впізнавати. Погляд з високості, погляд з вічності надав нового 181

значення мізерним поняттям, що були усталені за часів написання твору. Під цим оглядом, крізь досвід власних блукань манівцями та сподівань, щирих сподівань і затамованих комплексів, честолюбних мрій, крізь правдиві страждання та ясне усвідомлення трагедії України, що гине в полум'ї воєнного лихоліття, крізь пустелю духовної порожнечі, у якій постійно перебував Довженко, він ніс свій хрест з єдиною метою, єдиною надією — допомогти українському народові віднайти духовну опору у власних силах. Довженко дуже хотів повернутися на рідну Вкраїну. Ось крик душі, який поширювався лише в самвидаві: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені». Це було написане Довженком 10 жовтня 1956 p., коли геніальному митцеві залишалося перебувати в полоні сорок п'ять днів, далі — звільнення, свобода, смерть. Олександра Довженка захоплює, що українська людина не змаліла, а виросла в невимовних трагедіях терору тридцятих років і війни сорокових років: «Виріс народ розумово, політично, морально, особливо після війни і, звичайно, за війну так, як ні один народ у світі». І прямо у відповідь на тодішню активну пропаганду расової та культурної вищості російського народу Довженко, далекий від шовінізму, пише: «Ми перший народ у світі, перший, і кращий, і достойніший». Життя й творчість Олександра Довженка — це сюжет Шекспірової трагедії, коли герой був змушений піти проти своїх переконань, ідеалів, проти свого народу, кровною частиною якого завжди себе відчував. Він створив світ образів, що вразили фахівців усіх континентів у першій половині XX ст. Наприкінці XX ст. стало можливим довідатися про прихований життєпис Довженка та «звільнити його з полону». Довженкові не судилося бути у творчості цілісною, внутрішньо вільною людиною. Сама доба не дозволяла цього. Тож залишався щоденник, де він міг розмірковувати, страждати, плакати, молитися, щоб не збожеволіти. Автор надто добре знав: мистецьки відтворити, зобразити подібне світовідчування, виявити опозиційний щодо державних стереотипів інтелектуальний рівень означало ввійти у фатальний конфлікт із тиранією. Великим митцям властиве мислення державне, масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того, Довженкові відкривалося й те, чому свідками ми стаємо сьогодні. Про це також можна дізнатися зі сторінок книг славетного митця й мислителя, творця «Щоденника». Олександр Довженко належить до того ряду творців, день народження яких належало б відзначати щорічно та на всенародному рівні.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 182

Назвіть твори, які під час німецько-радянської війни написав кінорежисер і прозаїк О. Довженко. 2. Чим, на вашу думку, пояснюється вболівання О. Довженка за долю України? 3. Життя й творчість Олександра Довженка — це сюжет Шекспірової трагедії, чи погоджуєтесь ви з цією думкою. Відповідь обґрунтуйте.

Лесь Курбас Неупереджений погляд на історію світового театру, становлення його форм, жанрів, театральних систем показує, що кожна доба у видовищному мистецтві починалася з появи нової міфології, культу, відповідного свята, навколо якого виростали форми громадського спілкування й розваги, і нарешті поставав театр. Причому початково - у таких формах, де театральне видовище ще не виділилося з форми громадського спілкування. Це було таїнство, присвячене якомусь богові, містичній сутності або обожненій особі - містерія. Так само називався і видовищний жанр, з якого у майбутньому проростали театральні системи. Не був винятком із цієї традиції і театр, очолюваний Лесем Курбасом, який, на думку Н.Корнієнко, "будував театр, котрий зв'язав би наше минуле через пам'ять про містерію і наше завтра". Містерійну природу курбасового театру усвідомлювали не лише дослідники, а й сучасники, на думку яких у містерійному ключі, у жанрах дотичних до містерії (враховуючи похідні від містерії тріумфально-апофеозні видовища), Курбас та його учні в керованому ним театрі вирішували такі вистави: "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Великий льох", "Йоля", "Цар Едіп", "Різдвяний вертеп", "Гайдамаки", "Свобода", "Жовтень", "Новий Месія", "Джіммі Гіґґінс", "Жакерія", "Напередодні", "Народний Малахій", "Диктатура", "Машиноборці", "Маклена Ґраса". Усвідомлення містерійної основи курбасового театру дозволяє точніше окреслити особливості його системи. Проте чи й справді ці вистави були "достеменними місте ріями"? І так, і ні. Все залежить од відповіді на елементарне, здавалося б, запитання: що таке містерія? Будь-яка з відомих дефініцій "містерії", за влучним висловом Н.Корнієнко, "мерехтить", інколи здається навіть, що під термін "містерія" можна підставити будь-який інший. Але на те були свої причини. Адже в історії видовищ не було жодної містерії, яка б не мала іншого імені, прізвиська або псевдоніма (приміром, в Англії за доби середньовіччя терміни "міракль" і "містерія" вживалися як синоніми; "mysteres mimes" і "mystere" називалися не тільки містерії релігійного змісту, а й живі картини світського і навіть комічного характеру, а у другій половині XVI століття слово mystere стало вживатися не лише для позначення театрального жанру, а й як синонім до слів "драма", "вистава", "видовище" і навіть "драматична подія", а 183

потім і просто "подія" у побутовому сенсі). Не кажучи про те, що вже на початковій стадії існування були відомі такі основні різновиди містерії, як мала (камерна, замкнена, громадська відправа, з якої, як правило, ще не вивільнився театральний елемент) і велика (масова синкретична театральна форма масового бюджетного видовища загальнодержавного значення). Нарешті, починаючи з XVIІ століття, термін поширюється на величезне коло явищ, що й стає остаточним свідченням відсутності жанрового "еталону". Але суб`єктивне, на перший погляд, привласнення терміну завжди свідчить про знаходження або принаймні намацування фундаментальної ознаки жанру - як правило, нової, ще незвичної для загалу території сакрального; тому й застосування терміну "містерія", "містерійність" до якогось явища є ознакою спроби окреслити територію сакрального міфу. Він, цей міф, по-різному інтерпретується представниками різних шкіл і теорій - зокрема, у другій половині ХХ століття, коли словосполучення "сакральний міф" стало вживатися у значенні сакралізованого і догматичного вияву соціальних звичаїв і цінностей, як заздалегідь заданий сценарій інтерпретації дійсності, що не спирається на досвід; як "святе письмо", прагматична функція якого - регулювання та підтримка порядку; адже міф - це, за словами Р.Барта, інструмент політичної демагогії, котрий надає певній ідеології більш органічного вигляду. У ХІХ столітті в Україні водночас із спробами створення національного міфу і святого письма пробудився й інтерес до містерії - і не лише у відродженні інтересу до вертепу, а й у дотичній до театрального жанру містерії "Великий льох" Т.Шевченка (1845), яку Є.Маланюк називав "символом саме культури нашої землі", "Іродова морока" - "святочное представление" Пантелеймона Куліша (1879), "Спокуса" - містерія Панаса Мирного (1901). Чільне місце серед вистав українського містерійного репертуару посідав і розпочатий 1911 року п'єсою "Гуцульський рік" цикл вистав "Гуцульського театру" Гната Хоткевича (цикл складався із чотирьох етнографічних картин, змістом яких були різдвяні і великодні звичаї, гуцульський похоронний обряд і гуцульське весілля). Всупереч зовнішній етнографічності, цей театр, безперечно, носив містерійний характер. Як не дивно, найчіткіше культи й міфи цього театру були визначені саме відступником від нього - Лесем Курбасом, який писав: "Українофільське козако- і побутолюбство далеко не вичерпує наших душевних інтересів. У формах мистецтва традиції старого українського театру зовсім не підходять до нашого репертуарного змісту. Тому хочемо творити нові цінності" цінності нової містерії, ознаки якої чітко окреслюються у виставах очолюваного ним театру. Деякі з цих ознак можуть бути перенесені і на театральне мистецтво в цілому. Популярний вислів "Хто платить, той і замовляє музику" є правдивим лише для доволі обмеженого кола мистецьких явищ, на які поширюється дія законів ринку. Проте, як це переконливо показує містерія, формуючи образ влади, держава та її еліта застосовують й інші важелі впливу, котрі не лише уточнюють, а подеколи й переінакшують дію наведеного закону на, здавалося б, парадоксальне твердження: "Замовляють музику одні, платять - інші". Сам факт існування містерії в її масовому варіанті є втіленням дії цього механізму. Невипадково Віктор Обюртен у перекладеній Лесем Курбасом книзі "Мистецтво вмирає" з розпачем писав: "мистецтво соціальної будуччини - це буде мистецтво на смак членів міської ради". Практично замо184

вник і споживач виступають в одній особі лише у тих випадках, коли елітарний замовник замовляє музику особисто для себе (академії, вчена комедія, закритий придворний театр, масонські містерії, гуртки символістів тощо). Це, за Канетті, т. зв. "масові кристали" - об'єднання, які за своєю природою можуть охоплювати лише обмежене число членів і мусять за допомогою суворих правил регулювати свій склад". Такі масові кристали (братства, студії тощо) відіграли істотну роль в історії містерії, проте містерії, народжені цими об'єднаннями - своєрідні "магічні кристали", - не завжди ставали масовими (містерії масонів, символістів тощо). Такими "масовими кристалами" були створені Лесем Курбасом "Молодий театр" і Мистецьке Об'єднання "Березіль". Роз'єднання замовника і споживача відбувається у випадку, коли політична або економічна еліта намагається нав'язати масовому споживачеві ті видовища, які, з її точки зору, "виховуватимуть" споживача у необхідному еліті напрямку (найяскравіше це виявляється у ХХ столітті, яке стало століттям панування держави, становлення масового мистецтва і "добровільно-примусових" форм його споживання). Причому, чим більше еліта і маса роз'єднані (у тому числі й просторово), тим більше шансів для вияву цієї суперечності. В умовах, коли еліта і маса - бодай тимчасово об'єднуються (приміром, в умовах загальнонародного лиха), постають і спільні для них мистецькі форми. У зв'язку з чим і постає проблема виконавця замовлення тобто постаті режисера, який щоразу відроджується на черговій містерійній хвилі. Саме цю роль - відчуженого виконавця замовлення - належало виконати створеному Лесем Курбасом Мистецькому Об`єднанню "Березіль". Одна з особливостей великої бюджетної містерії пов'язана з суперечністю між її метою та засобами. Адже мета містерії - сакральна, в той час як засоби, на які вона спирається, - банальні. Це суперечить забобонному сприйняттю містерії, як і театрального мистецтва минулого в цілому, - у річищі перебільшення значення художньої вартості містерійних творів. Проте вчитаймося уважніше в доступні тексти бюджетних містерій, відкиньмо інерцію оголошення класикою ледве не усього минулого мистецтва, зробімо естетичну оцінку, - і ми переконаємося, що у переважній більшості випадків перед нами звичайнісінький кітч: кітч урядового концерту. Відкиньмо так само ілюзію про роль "естетичного" у сприйнятті античної трагедії - державний захід мусив орієнтуватися на доступні сприйняттю маси засоби, тим більше, що "естетичне" ще взагалі не було усвідомлене. Функціонально кітч бюджетної містерії виправданий і навіть є передумовою можливості маніпулювання звичними символами і охоплення "сакральним заходом" найширших верств населення. Вже набагато пізніше як сама містерія, так і її засоби, будуть сакралізовані і сприйматимуться як вершинні досягнення мистецтва безвідносно до знакового середовища і умов, що їх породили. Адже уся система естетичних категорій, включаючи "прекрасне", є похідною від "сакрального". Спочатку "прекрасним" стає "сакральне", потім забуте "сакральне" виявляє себе у нормах "прекрасного", котре, стаючи "досконалим", "класичним", у свою чергу, диктує естетичні норми і смаки наступних поколінь. Велика бюджетна містерія - це, користуючись формулою Бодріяра, масове "виробництво важких знаків" - сакральних "неавторських", "імперсональних", "вічних" символів доби. Саме таким масовим "виробництвом важких знаків" була генеральна лінія радянського театру доби Курбаса. 185

На відміну від бюджетної містерії, мала, "благодійна" містерія - навпаки, не лише дозволяє, а й передбачає індивідуалізоване, неповторне, авторське. Якщо велика містерія заперечує авторське бачення, тлумачення, інтерпретацію тощо, то мала - навпаки, саме на нього й спирається. Різниця між цими двома сакральними різновидами - великою й малою містерією - та сама, що й між оплаченим паствою жрецьким замовлянням і неповторним словом пророка. Жрецьке замовляння спирається на минуле, слово пророка, доки він не здобув визнання, - це опозиція, якщо вона навіть і не агресивна, до існуючого сакруму. Діставши дозвіл на існування і освячення, слово пророка перетворюється на масовий жанр. Це протистояння двох форматів містерії - пророчої малої і великої бюджетної - яскраво ілюструє творчість Леся Курбаса і Гната Юри. Ставлячись до режисури, як до авторської професії, Курбас "перетворював" сакральні символи доби, отже, давав власне бачення їх. Іншими мотивами творчості керувався Гнат Юра, який переважно "відтворював" знайдене іншими. Але у 1925 році й Курбас відчув подальшу неможливість в існуючих соціальних обставинах авторської режисури і змушений був оголосити перехід від "театру впливу" до форм "театру вияву". Втім, митцеві паcіонарного типу, до якого, безперечно, належав Курбас, такий перехід легше було оголосити, ніж здійснити. Мова містерії - це "гієрологія" - "особлива, сакральна мова", котра характеризується певними стильовими особливостями. Якими саме? Передусім - це сакральна відстороненість, відсутність автора, безособовий спосіб викладу або виклад сакральної істини вустами авторитетних діячів - героїв, ветеранів тощо (інколи з цією ж метою залучаються й діти - навіть діти розуміють!); використання сакрального обрамлення - текст навіяний якимись таємничими вищими силами; перелік незначних, з погляду логіки побудови сюжету та інтриги, подробиць для підтвердження сакральної "довжини" - як правило, у формі родоводу, переліку подвигів, титулатури тощо; повторюваність так само незначних, а подеколи й алогічних, з точки зору побудови сюжету та інтриги, постійних мотивів, що мусять вказувати на якусь давню сакральну - традицію ("повторення, - пише К.Леві-Строс, - несе спеціальну функцію, а саме - виявляє структуру міфа"); хронікальна манера викладу; Імперативний характер викладу, оскільки, за Р.Бартом, завдання міфа полягає в тому, щоб надати історично зумовленим інтенціям статус природних, підняти історичні факти до рангу вічних; відтак міф перетворює казус, випадок - на правило, обов'язкове для всіх. Такими "гієрологічними" були у Курбаса прийоми хору, ведучих, "десяти слів поета" тощо. Вивчаючи історію української літератури та її стилів, Дмитро Чижевський ввів поняття "монументального" (період Київської держави) і "орнаментального" стилів. Обидва ці поняття мають безпосередній стосунок до містерійної форми, адже великій, масовій державній містерії завжди притаманні риси монументальності. Адже монументальності - "цій простій або іноді навіть безпорадній композиції відповідає і простота синтаксична", в той час як ознаками "орнаментального" стилю є самоцільність, здрібнення тематики творів, нагромадження прикрас тощо. "Підстава для цього, - на думку Д.Чижевського, - не лише "здрібнення" самої політики, самих подій, а також перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору". Монументальний стиль був до вподоби усім часам, отож ним і хизувалися. Так, Гнат Юра писав про стиль очолюваного ним театру: "Преса та критика того часу визначали стиль театру 186

ім.І.Франка як стиль "монументального реалізму". Нас цікавить у даному випадку не просто епітет, доданий до слова "реалізм", цілком у дусі тодішніх мистецьких визначень, а те, що критика вірно бачила наше прагнення бути театром зрозумілим, правдивим, реалістичним"; "далі у тезах я обґрунтовано визначив творчий напрямок Театру імені І.Франка як монументальний пролетарський реалізм, який театр і запроваджує зараз у життя". Так само тяжів до монументалізму і Курбас: 1927 року в журналі "Нове мистецтво", № 18 Курбас писав: "Експресивний реалізм - формула, що цього року ще більше здобула собі права на громадянство в роботі "Березолю", опертий не на індивідуальний, а соціальний досвід, опертий на активне, а не пасивне світосприймання і ставлення до життя... Відміняючись у ґротеск чи в урочисту монументальність, - цей принцип залишається і для нашого часу єдиним, що може встояти проти стабілізаторських і реконструктивних тенденцій нашого мистецтва". Це широке розуміння реалізму, на думку Й.Гірняка, згодом дало Курбасові змогу визначити творчу методу "Березоля" - "експресивний реалізм" і "монументальний реалізм". Монументальності підпорядковані були вистави очолюваного Курбасом театру: вже названі на початку "Гайдамаки", "Джіммі Гіґґінс", "Жовтневий огляд", "Диктатура"... У контексті містерійного пошуку відсутність монументальної дії мала сприйматися як хиба і навіть політична помилка. Тому про невідповідність героїчному часові своєї п'єси "97" писав Микола Куліш у листі до Івана Дніпровського від 9 липня 1924 року: "В п'єсі немає визначної, монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рамцях сільського життя, злиденного, вбогого, та й ще поруйнованого голодом і революцією. Немає тут пафосу, немає блискучих бойових лозунгів". Відтак немає й містерії. Чи був шлях творення монументального містерійного театру специфічним лише для України і для Курбаса? Ні, адже не лише Курбас з Юрою марили монументальним театром. Вчитаймося в присвячені цьому типові театру рядки і у низку порівнянь, що характеризують цей театр: "Монументальний театр, - писав Жан Жене, - стиль якого ще тільки належить знайти - має бути таким само величним, як Палац Правосуддя, як пам'ятник мертвим, собор, парламент, військова школа, урядова резиденція, таємні лабіринти чорного ринку або ринку наркотиків, обсерваторія. І функція його полягає в тому, щоб одночасно бути усім цим, але на свій особливий лад: розташовуючись на цвинтарі або поряд з піччю крематорію біля димаря, похилого і фалічного". Саме таким і намагався бути містерійний театр Курбаса: "одночасно бути усім цим, але на свій особливий лад". Курбасівський знаменитий театр "Березіль" (1992-1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації. 187

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно. Лесь Курбас - фігура світового контексту, він - один з лідерів українського Розстріляного Відродження. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. На основі аналізу різних джерел інформації опишіть події та явища, пов'язані з діяльністю Леся Курбаса. 2. Як ви уявляєте внутрішній світ Леся Курбаса? Спробуйте описати його. 3. Якими б рисами ви наділили Леся Курбаса, яби писали його портрет? 4. На прикладі творчості Леся Курбаса поясніть що таке «Розстріляне відродження».

Володимир Філатов Народився в селі Михайловка (зараз Пензенської області). Закінчив Московський університет (1897 р.). У 1897—1902 рр. працював у Московській очній клініці, в 1903-1911 рр. — в очній клініці Новоросійського університету в Одесі, з 1911 р. завідував цією клінікою та кафедрою очних хвороб, водночас з 1936 р. очолював організований ним Одеський науково-дослідний інститут очних хвороб та тканинної терапії. Основні наукові праці присвячені проблемам офтальмології та вивченню біогенних стимуляторів. Запропонував новий оригінальний метод відновної хірургії — пластику на круглому шкірному стеблі (1917 р.). Науково обгрунтував і практично розробив операцію пересадки рогової оболонки (1924 р.). Вдосконалив техніку операції часткової наскрізної кератопластики. Вперше використав для пересадки рогівку очей трупів (1931 р.). Створив вчення про біогенні стимулятори, що стало основою методу тканинної терапії при багатьох захворюваннях людини і тварин. Створив школу офтальмологів. Володимир Філатов почав наукові дослідження, маючи великий досвід роботи у практичній офтальмології. В 1917 р. він опублікував свій новий метод пластики круглим стеблом, що здобув широке визнання хірургів і відомий як філатовське кругле стебло. Цей метод і досі використовується у відновній хірургії при обширних дефектах тіла. 188

В очній клініці Новоросійського університету В.П.Філатов почав свої роботи щодо пересадки рогової оболонки при більмах. Тут вперше у світі він широко використав рогівку трупних очей при операціях пересадки і цим розв’язав проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С. В.П.Філатов розробив техніку операції часткової наскрізної кератопластики, доступну для виконання офтальмохірургами. Кератопластика перестала бути «клінічним експериментом» і стала дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами. У пересадці рогівки В.П.Філатов досяг значних успіхів, і це принесло йому світове визнання. В очній клініці було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей при зниженій температурі тканин, що консервувалися, і це стало основою для створення В.П.Філатовим нового методу лікувальної медицини — тканинної терапії, яка згодом дістала широке впровадження у практику охорони здоров’я. В.П.Філатов вніс цінні пропозиції в багато розділів офтальмології. Основні його праці — «Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія» (1945 р.) і «Тканинна терапія» (1948 р.) — надовго стали важливими посібниками для офтальмологів. Організований ним Український інститут експериментальної офтальмології (зараз — Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В.П.Філатова) став кузнею кадрів офтальмологів. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Чим уславився у галузі медицини академік Володимир Філатов? 2. На основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації проаналізуйте, узагальніть факти та різні точки зору щодо діяльності Володимира Філатова. 3. Яка роль Володимира Філатова у розвитку світової офтальмології?

Кондратюк Юрій (О.І.Шаргей) Олександр Ігнатійович Шаргей народився 9 червня (21 червня за новим стилем) 1897 року в Полтаві (нині територія України). Мати Людмила Львівна Шаргей (у дівоцтві Шліппенбах) незабаром після народження Сашка важко занедужала і була поміщена в притулок для душевнохворих, де і померла близько 1910 року. Батько Ігнатій Бенедиктович Шаргей, брав у вихованні сина лише епізодичну роль. Незабаром після народження хлопчика, він залишив родину, навчався в Київському і Петербурзькому університе189

тах, у Німеччині в Дармштатдській Вищій школі технічних наук. Людина яскрава, обдарована. У Петербурзі Ігнатій Шаргей вступив у цивільний шлюб з Оленою Петрівною Гіберман. У 1910 році він вмер від "гнильного зараження крові". Маленький Сашко виховувався в родині двоюрідної бабусі Катерини Кирилівни і діда Якима Никитича Даценко. У силу сформованих життєвих обставин саме вони, дід з бабкою, стали його вихователями і дійсними батьками. Дитячі і юнацькі роки майбутнього вченого пройшли в атмосфері українського патріархального побуту. З 1910 по 1916 роки навчався в Другій полтавській чоловічій гімназії і закінчив її зі срібною медаллю. Вже в старших класах гімназії він захопився проблемою міжпланетних перельотів, а через кілька років закінчив рукописну роботу, присвячену цим питанням: "Тим, хто буде читати, щоб будувати" (1918-1919 р.). У цій роботі, незалежно від Ціолковського, оригінальним методом вивів основне рівняння руху ракети, привів схему й опис чотирьохступінчатої ракети на киснево-водневому паливі, камери згоряння двигуна із шаховим і іншим розташуванням форсунок окислювача і пального, параболоідального сопла і багато чого іншого. Їм були запропоновані: використовувати опір атмосфери для гальмування ракети при спуску з метою економії палива; при польотах до інших планет виводити корабель на орбіту його штучного супутника, а для посадки на них людину і повернення на корабель застосувати невеликий злітно-посадочний корабель (пропозиція реалізована в програмі "Apollo"); використовувати гравітаційне поле зустрічних небесних тіл для дорозгону чи гальмування при польоті в Сонячній системі (пертурбаційний маневр). У цій же роботі розглядалася можливість використання сонячної енергії для харчування бортових систем космічних апаратів, а також можливість розміщення на навколоземній орбіті великих дзеркал для висвітлення поверхні Землі. У 1916 році він вступив на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту, але вже в листопаду того ж року був покликаний в армію і зарахований у школу прапорщиків при одному з петербурзьких юнкерських училищ. До демобілізації в березні 1918 року воював на турецькому фронті. Після Жовтневої революції, як офіцер царської армії, був мобілізований у білу армію, але дезертирував. Наприкінці 1919 року був знову мобілізований. Щоб не воювати в Білій армії він втік з військового ешелону, позбавившись при цьому всіх документів. Коли більшовицька влада зміцніла, Олександр Шаргей зрозумів, чим загрожує йому минуле царського офіцера. І в зв'язку з цим протягом деякого часу змушений був жити в знайомих на напівлегальному становищі. 15 серпня 1921 року його мачуха Олена Петрівна Гіберман (у другому шлюбі Кареєва), що дуже любила і поважала пасинка, роздобула документи Георгія (у православній вимові – Юрія) Васильовича Кондратюка, що був на три роки молодше Олександра. З цього моменту вчений був непідвласний своїй подальшій долі (навряд чи він залишився б живий, якби ГПУ знала його справжню біографію). Кілька слів про людину, що подарував своє ім'я Олександрові Шаргею. Справжній Кондратюк народився 13 серпня (26 серпня за новим стилем) 1900 року в місті Луцьку Волинської губернії, а 1 березня 1921 року, будучи студентом Київського університету, помер від туберкульозу легень. Його рідний брат Володимир Васильович Кондратюк викладав в одній з київських шкіл, у якій училася зведена сестра Олександра - Ніна Ігнатіївна Шаргей. Олена Петрівна Гіберман-Кареєва умовила 190

його передати документи померлого брата Олександрові. Цю таємницю знали усього кілька людей і зберігали її довгі роки. Олена Петрівна повідомила її дочці Ніні лише перед своєю смертю. У 1977 році Ніна Ігнатіївна Шаргей дала письмові показання Спеціальній комісії про обставини зміни імені і прізвища її зведеним братом Олександром Ігнатійовичем Шаргеєм. З 1921 по 1927 роки новоспечений Кондратюк працював на Південній Україні, на Кубані і Північному Кавказі, починаючи з мастильника і причіплювача вагонів і закінчуючи механіком на елеваторі. У 1927 році Кондратюка запросили в Новосибірськ для роботи в "Хлібопродукті", де йому довелося брати участь у будівництві й удосконаленні елеваторів (саме тоді він побудував знаменитий елеватор "Мастодонт" – зерносховище на 10000 тонн, побудоване без жодного цвяха). У 1929 році він видав у Новосибірську на власні кошти тиражем 2000 екземплярів книгу "Завоювання міжпланетних просторів", у якій була визначена послідовність перших етапів освоєння космічного простору. Більш докладно розглядалися питання, підняті в його ранній роботі "Тим, хто буде читати, щоб будувати". Зокрема, у книзі було запропоновано використовувати для постачання супутників на навколоземній орбіті ракетно-артилерійські системи (у даний час ця пропозиція реалізована у виді транспортної системи "Прогрес"). Крім того, у роботі були досліджені питання теплового захисту космічних апаратів при їхньому русі в атмосфері. Цікавий той факт, що в передмові до книги Кондратюк написав, що запропоновані їм технічні рішення можуть бути реалізовані вже на досягнутому рівні розвитку техніки, особливо американцями. Але довелося чекати ще кілька десятиліть, щоб усі пропозиції поступово знайшли своє застосування в ракетобудуванні і космонавтиці в СРСР і США. У зв'язку з тим, що книга була опублікована далеко від Москви дуже маленьким тиражем, вона не змогла одержати широку світову популярність і вплинути на розвиток реальних зразків ракетної техніки і практичної космонавтики. І, хоча в 1947 році книга була опублікована вдруге уже видавництвом "Оборонгіз", вона так і не одержала широкої популярності. В даний час її можна розглядати тільки в історичному аспекті. Життя змусило Ю.В.Кондратюка займатися питаннями, що не відносяться до освоєння космічного простору, хоча, як він сам писав, усе, чим він займався крім космосу, було лише засобами заробити грошей для подальших досліджень в області виходу в неземний простір. 30 липня 1930 року Ю.В.Кондратюк разом з декількома іншими співробітниками "Хлібопродукту" був арештований за обвинуваченням у шкідництві. Одним з пунктів обвинувачення було те, що він будував "Мастодонт" не тільки без креслень, що саме по собі було серйозним порушенням правил будівлі, але і без цвяхів. Місцеве керівництво прийшло до висновку, що будівля не витримає такої кількості зерна і розвалиться, знищивши тим самим 10000 тонн зерна. 10 травня 1931 року його засудили на три роки таборів (Судова колегія з кримінальних справ Верховної Ради РСФСР № ОС-70-8 від 26 березня 1970 року реабілітувала Кондратюка за відсутністю складу злочину). Однак замість таборів Юрій Васильович був притягнутий до роботи в утвореному в Новосибірську спеціалізованому бюро № 14 з проектування вугільних підприємств. Там він пропрацював до серпня 1932 року. 191

Ще працюючи в Бюро № 14, Ю.В.Кондратюк ознайомився з умовами конкурсу на ескізне проектування могутньої Кримський вітроелектростанції (ВЕС), оголошеного Наркоматом важкої промисловості (Наркомтяжпром). Проект станції був виконаний у співавторстві з П.К.Горчаковим, а пізніше до проекту залучили інженера Н.В.Нікітіна, майбутнього творця Останкінської телевежі в Москві. Ескізне проектування ВЕС було довершено в листопаду 1932 року і незабаром автори проекту одержали дозвіл ГПУ на поїздку в Москву. За проханням Наркомтяжпрома в 1933 році Кондратюка достроково звільнили від заслання. На конкурсі проект був визнаний кращим. Остаточно технічний проект був доопрацьований до середини лютого 1934 року. У 1937 році на горі Ай-Петрі в Криму за підготовленими робочими кресленнями почалося будівництво фундаменту станції. Однак вже в 1938 році було прийняте рішення про припинення проектування і будівництва могутніх ветроелектростанцій. У зв'язку з цим у наступні два роки Кондратюку довелося займатися проектуванням малих вітрових електростанцій у Проектно-експериментальній конторі вітроелектростанцій (ПЕКВЕС). Треба відзначити, що тільки зараз, через піввіку, людство починає повертатися до ідеї використання вітру, як екологічно чистого джерела енергії. 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Дотепер невідомо, як і коли закінчилося життя Юрія Васильовича Кондратюка. Вірогідно відомо, що 4 липня 1941 року він записався в ряди народного ополчення і служив у роті зв'язку 2-го стрілецького полку Дивізії народного ополчення Київського району Москви. 7 липня полк відправився на фронт і зайняв оборону в 150 кілометрах від Москви. 3 жовтня 1941 року бійці народного ополчення, зараховані на той час до складу Червоної Армії, вступили в бої з німецько-фашистськими військами. Подальша доля Кондратюка невідома. Деякі товариші по службі у своїх спогадах називають 3 жовтня 1941 року датою його загибелі. Однак більш пізні дослідження дозволили установити, що ще в січні 1942 року Кондратюк одержував грошове постачання в частині, про що свідчить його автограф у роздавальній відомості. Існує кілька версій долі Ю.В.Кондратюка. Як я уже відзначив, за однією з них він загинув у боях під Москвою. До речі, саме ця версія відбита у всіх радянських і російських довідниках. Відповідно до іншої версії, Кондратюк не загинув, а був узятий у полон німцями (або сам здався в полон) і згодом працював разом з Вернером фон Брауном над проектом ракети "Фау-2". На користь цієї версії свідчать документи одного німецького ракетника, у яких згадується якась людина на прізвище Кондратюк, з яким цьому ракетнику довелося працювати. Цілком можливо, що з тієї чи іншої причини він виявився в німців і працював разом з фон Брауном. Імовірно, що в цьому випадку йому знову довелося змінити своє ім'я. Після закінчення війни, коли частина німецьких ракетників виявилася в США, а інша частина в СРСР, Кондратюк, з новим прізвищем і новою біографією, також був змушений перебратися в США, де і працював в ракетній тематиці, знову змінивши своє ім'я. Чому вважають, що сліди Кондратюка можуть бути знайдені саме в Америці. По-перше, якщо йому довелося працювати в Німеччині, то повернення в СРСР обіцяло тільки загибель. По-друге, на цю думку наводить той факт, що при реалізації 192

проекту "Apollo", у значній мірі розробленому німецькими фахівцями, були використані багато ідей Кондратюка, що не були широко відомі світовій науковій еліті. Їх могла запропонувати тільки людина, що або сама брала участь у проекті, або була близько знайома з Вернером фон Брауном і його оточенням. Доля Олександра Ігнатійовича Шаргея дивна і трагична. Він був самоучкою, але зараз його роботи визнані в усьому світі і він знаходиться серед піонерів світової космонавтики. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. На основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації проаналізуйте, узагальніть факти та різні точки зору щодо діяльності Юрія Кондратюка. 2. Яка роль Юрія Кондратюка в розвитку дослідження космосу?

Євген Коновалець На межі століть коли Україна була поділена між різними державами-сусідами 14 червня 1891 р. в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова, народився Євген Коновалець. В сім'ї галицької інтелегенції, де дід о.Михайло Коновалець був довгі роки грекокатолицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народної школи, Євген Коновалець отримав з молоком матері любов до України, яка на той час перебувала під окупацією. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських. Брат Євгенового батька, о. Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села Страдче. У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 р. народню школу. По закінчені народньої школи Євген переїзжає до Львова, де він навчається українській Академічній гімназії, яку він закінчив 1909 р. В науці Євген був весь час одним із найкращих учнів. Як повторював нераз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, - «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя». Але в вимогах супроти себе самого й супроти своїх товаришів Євген Коновалець не спиняється на конечності належного засвоєння собі шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує мора193

льно теж кожного українського студента, а то вже й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні підстави політичної освіти. А тому вже в сьомій гімназійній бере Євген Коновалець активну участь у праці таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й політичну освіту. Модним були в той час як в Галичині так й великій Україні соціалістичні кличі. Але в Євгена Коновальця не викликали вони захоплення ніколи. Соціалістична доктрина «класової боротьби» була зовсім чужою українській духовності і могла тільки штучно насаджуватись серед українців при допомозі демагогії. Не писання Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічнопрограмову брошуру «Самостійна Україна» та політичні видання наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувались у Львові, вивчав Євген Коновалець сам і доручав вивчати, як підстави політичного знання українського інтелеґента. Склавши матуру, Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює просвітницьку роботу, яку він в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 р. по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського університету, які він закінчив в 1914 р. Вибух війни в 1914 р. не дали йому можливості довчитися в університеті і отримати диплом доктора права. Під час навчання він завжди активно брав участь громадсько-політичному політичному житті. Дуже великий вплив на молодого Коновальця мали праці Дмитра Донцова, який в той час перебував в Галичині, на еміграції. В 1912 р. покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до «цивіля» кінчати перервані студії. Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді конечно мати теж військову підготовку: можливість вибуху війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в випадку війни українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою «Січові Стрільці» Його ініціативу підхоплюють швидко спортово-руханкові товариства «Січ» і «Сокіл», які творять такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці» як секції січових і сокільських гнізд і в скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту ні в одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником. Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації ролю. Тому туди, на схід, повела його доля своїми дивними шляхами. З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони» («Ляндвери»). Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з загально-австрійської 194

«Крайової Оборони» до українського легіону УСС, як цього він бажав, військове командування йому не дозволило. Вже в першому місяці війни прийшлось Є. Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрия о. Володимира Коновальця і, хоч оба вони були загально відомими ворогами москофільства й самої Росії, відставила обох їх до табору інтернованих у Талергофі як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму. В вересні 1914 р. австрійські війська відступили зі Львова в Карпати. Під час того відступу, та в час боїв у Карпатах, доводилось Євгенові Коновальцеві бачити трагедію галицьких українців, що падали жертвою польсько-мадярського шовінізму: на підставі злобних доносів місцевих польських шовіністів мадярська військова жандармерія арештувала свідоміших українських селян і зараз же їх, мужчин, жінок, а то й дітей - вішали як... російських шпигунів. Наприкінці квітня 1915 р., під час боїв за гору Маківку у Карпатах, він попав у російський полон і опинився в таборі воєннополонених біля м. Царицин, над Волгою. Після вибуху Російської революції, українські полонені почали одинцем втікати з табору в Царицині і їхати до Києва, в надії, що їх приймуть до Української армії. Великим прихильником служби в Українській армії був Євген Коновалець і він навіть писав у цій справі до Української Центральної Ради. Врешті отримавши відпустку, він поїхав до Києва на початку липня 1917 р., щоб отримати згоду на створення військової частини з полонених українців-галичан. Свій плян у цій справі він вручив С. Петлюрі і повернувся до табору в Царицині. У вересні 1917 р. Є.Коновалець знову поїхав до Києва, щоб домагатися створення військової частини з галичан. Щойно 12 листопада 1917 р. С. Петлюра передав Галицько-Буковинському Комітетові згоду Генерального Секретаріату Центральної Ради на створення такої військової частини. Поволі почався набір добровольців. Євген Коновалець вступив у курінь Січових Стрільців звичайним вояком. Уже в грудні 1917 р. курінь мав біля 500 чоловік. Туди записалося багато колишніх вояків і старших Українських Січових Стрільців, що були також у полоні. Існування куреня (батальйону) не було певним, появилися «солдатські ради» (совєти), на загальному зібранні (вічу) куреня 19-го січня 1918 р. було рішено усунути «солдатські ради», обрано «стрілецьку раду» і замінено команданта курення (Ол. Лисенка). Новим командантом обрано Євгена Коновальця. Зразу після того у курені заведено порядок, дисципліну. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків С. Петлюри, зуміли взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві. Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». Ранґу полковника отримав він від української влади. Ми ж будемо зупинятися на подальшій долі Корпусу Січових Стрільців, який був роззброєний поляками у грудні 1919 р. Для нашої теми важливо ствердити, що увесь цей час Є. Коновалець був у контакті з численними офіцерами і підофіцерами Січових Стрільців, як галичан так і наддніпрянців, які були справжніми патріотами та самостійниками. 195

Роззброєння корпусу Січових Стрільців було більше формальною справою, бо український уряд рішив ліквідувати регулярну армію і перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців - ще перед розброєнням була прийнята постанова про формальне розв'язанням Корпусом. Його члени - офіцери і солдати - опинилися в таборі інтернованих б. Луцька. За якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору інтернованих і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея дальше боротися за визволення і незалежність України. На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом Полк. Є. Коновальця обговорено конкретний плян дальшої боротьби. Полк. Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права. Так прийшло до створення Української Військової Організації (УВО). Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець оформлював групи активістів, які в Україні мали творити ядро підпільної діяльності відповідно на обставини. Командири і вояки почали повертатися на Рідні Землі. У червні 1921 р. також і полк. Є. Коновалець повернувся до Галичини і віддав всі свої сили, щоб поширити і зміцнити структуру УВО. УВО, як знаємо, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. УВО теж присвятила багато уваги організації «Просвіта», «Рідна Школа» та таких товариств як «Сокіл», «Січ», «Пласт». УВО допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини. УВО під проводом Є. Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель. Але діяльність УВО не одобрювали еміграційні уряди - уряд УНР і уряд ЗУНР. Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд УНР не міг одобрювати діяльність проти його союзника - Польської держави. Уряд ЗУНР вимагав, щоб УВО була підпорядкована йому. Восени 1922 р. Є. Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Є. Коновалець відійшов від УВО у грудні 1923 р., а обов'язки Верховної Команди УВО перейшли до військового міністерства уряду ЗУНР, а крайовим командантом УВО став полк. А. Мельник. У червні 1924 р., коли керівники УВО погодилися на принцип повної незалежности УВО від Є. Петрушкевича, Є. Коновалець знову перебрав пост головного команданта УВО. Тим часом на західних землях України і на еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Є. Коновалець рішився довести до об'єднання УВО із цими організаціями, щоб створити потужний рух визвольного-революційного націоналізму. 196

Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 р. було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів». Головою Проводу обрано одноголосно полк. Є. Коновальця. Перший Конґрес Націоналістів, як знаємо, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 р. у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу цієї організації обрано полк. Є. Коновальця. Немає потреби описувати обставини створення ОУН. Нагадаємо лише, що в 1929р. в ОУН об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном. В ОУН влилася також Українська Військова Організація (УВО), яка ще в 1920 р. підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець, який засвоїв військову службу в австрійській армії. ОУН скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але і на еміграції. Полк. Коновалець відвідав у 1929 р. (квітень, липень) українські поселення у США і Канаді, з метою з'ясувати важливість і конечність боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне питання, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин ОУН, симпатики і українське громадянство стали від тоді відданими і постійними постачальниками фінансових засобів для діяльності ОУН в Європі. Під керівництвом Є. Коновальця ОУН повела широку діяльність на багатьох ділянках. Звичайно думають, що ОУН вела тільки збройну діяльність проти поляків на західних українських землях (атентати, сутички, тобто, це, що називають терористичною діяльністю). Так воно не було. Члени ОУН відданно і безкорисно працюючи серед народу, намагалися підносити рівень його націоналістичної ідеологічної свідомості. Робили це працюючи в читальнях «Просвіти», в інших організаціях, а також у товаристві «Рідна Школа», заохочували селян давати дітей до українських приватних шкіл, народних і середніх - тобто здобувати в них знання. Далі, допомагали підносити добробут населення, підтримували і працювали в різних господарських й товарних підприємствах і організаціях («Сільський Господар», Центросоюз, Маслосоюз і т.д.). ОУН розбудовувала пресово-інформаційну ділянку, публікуючи журнали, бюлетені та брошури, в яких говорилося про українську визвольну боротьбу. Крім публікацій українською мовою, вона видавала подібні публікації чужими мовами з метою приєднувати прихильників для української справи. Для цього були створені осередки ОУН у Берліні, Лондоні, в Америці. У 1929 р. - отже це перед приходом Гітлера до влади - Є. Коновалець покинув Берлін і виїхав на постійний побут до Женеви. Звідтам він спрямовував основну активність на Велику Британію з допомогою представника ОУН у Лондоні, інж. Є. Ляховича. Це нормально, бо ж Лондон у 1927 р. був зірвав усі дипломатичні й економічні зв'язки з Москвою і щойно почав їх відновлювати. Є. Коновалець намагався знайти друзів для української справи теж серед членів делегацій деяких держав у Лізі Націй, якої осідок був у Женеві. Сім'ю він перевіз до Женеви на початку березня 197

1930 р. Та вже прикінці цього ж року польський уряд почав домагатися його видалення зі Швейцарії, представлення його як «небезпечного терориста». У наслідок цих польських заходів, Є. Коновалець отримав на початку квітня 1932 р. офіційне повідомлення що він має негайно покинути Швейцарію. З допомогою генерального консула Литви, Є. Коновалець міг переконати федеральну прокуратуру Швейцарії, що він не загрожує безпеці держави, і федеральна прокуратура скасувала наказ видалення у вересні 1932 р. Та це був лише початок труднощів Голови Проводу ОУН. Зрештою, ним, як і Організацією Українських Націоналістів, цікавилася не тільки Варшава. Москва добре поінформована про діяльність ОУН, розпочала безпосередньо боротьбу проти неї. Та заки приступимо до цього питання, треба сказати, що полк. Є. Коновалець робив зусилля, щоб створити пункти опору, осередки націоналістичних однодумців у совєтській Україні. Цю діяльність він повністю засекретив. Про неї не говорив практично з ніким, з огляду на безпеку людей. Для встановлення контактів з совєтською Україною і для передавання інструкцій і порад щодо осередків і мережі він уживав або спирався на колишніх членів Корпусу Січових Стрільців. Це запевнило в якійсь мірі безпеку діяння, але це була також помилка. Бо можна було здогадатися, що Є. Коновалець діє через особисті знайомства чи через членів Корпусу Січових Стрільців. Про такий спосіб проникання ОУН на територію совєтської України легко здогадалися аґенти безпеки Москви. Цього рода діяльність можлива лише завдяки постійному зв'язку між центром на еміграції і людьми в краю. Аґенти безпеки Москви це знали. Вони також знали, що зможуть паралізувати діяльність національних клітин, чи осіб, чи ОУН у совєтській Україні лише тоді, коли перехоплять, опанують зв'язок між Україною і еміграцією. І в цьому напрямі Москва зосередила свою діяльність. Мета була єдина: боротися проти українського націоналізму. Щоб вірно зрозуміти дійсність треба розглянути міжнародну ситуацію Москви. У травні 1927 р. після серйозних інцендентів у Китаї та Лондоні, Лондон зірвав усі взаємини з Москвою. Цю міжнародню кризу Москва інтерпретувала як загрозу зовнішньої інтервенції проти союзу. Тоді Комісар військових справ Ворошилов виступив проти «англійських імперіялістичних провокацій», якими, мовляв, хочуть втягнути СССР у війну. Західний імперіялізм, за його словами, надіється послабити західні кордони СССР та інтригує, щоб сусіди СССР повели операції проти України та Білорусії, очевидно, з метою їх відірвати. У серпні1927 р. ЦК Компартії твердив, що Лондон «підтримує контреволюційні групи, зокрема в Грузії та на Україні». Москва рішається поробити заходи, щоб відхилити зовнішню небезпеку і усунути внутрішню небезпеку. Перебільшуючи небезпеку зовнішньої агресії, Москва мобілізує західні комуністичні партії і рухи та скликає світовий конґрес приятелів СССР. В резолюції конґрес заявляє, що «війна проти СССР означає війну проти робітників цілого світу». В середині основним ворогом проголошено націоналізм, тобто націоналізм неросійських народів, як також і опозицію в середині партії (Троцького викинули з Союзу в 1929 р.) Москва боїться зокрема за Україну, яка тоді була головною і необхідною економічно-індустрійною базою Союзу: 80% виробництва 198

вугілля, 85% залізної руди, 70% металів, 82% цукру, 28% виробництва зернових і т.д. У грудні 1927 р. з'їзд Компартії прийняв рішення реалізувати 1-ий п'ятилітній план з допомогою «індустріалізації і колективізації». Індустріалізацію було переведено, для побудови другої індустрійної бази далеко від кордону, а колективізацію використано, як знаємо, для того щоб спаралізувати терором і голодом головну масу населення України - українське селянство. Від 1927 р. головним ворогом в Україні проголошено український націоналізм - «націоналістичний ухил», який уважався перешкодою до повної інтеграції України в СССР і одночасно небезпекою у випадку зовнішньої інтервенції, внутрініх заворушень чи просто внутрішньої опозиції. Ось тут головна причина завзятої боротьби спочатку проти УВО, потім зокрема проти ОУН, але також проти того чи іншого ухилу в партії. Москва постановила паралізувати проникання ОУН на територію совєтської України. Для цього треба було мати інформацію про плани і діяльність проводу Українських Націоналістів, а також бодай частково самого Є. Коновальця, і одночасно створювати труднощі у праці як Коновальцеві так і Проводу. Ці намагання Москва посилила з початком тридцятих років, а головно з приходом Гітлера до влади. У цей час польська і совєтська пропаганда щораз частіше писали про те, що німці підтримують ОУН, і Берлін фінансує Коновальця. Москва почала посилати на Захід своїх аґентів, щоб збирати інформацію і проникнути в провід. На думку члена ПУН Дм. Андрієвського, більшовики почали посилати на Захід своїх аґентів до Бельгії вже на початку 30-тих років. У Бельгії мешкали два члени ПУН, Андрієвський і Сціборський, туди приїздив також Коновалець. У серпні 1933 р. знову з'явився у Бельгії новий «втікач» з України, Василь Хом'як, колишній старшина УСС і Корпусу Січових Стрільців, який, ніби, добре знав полк. Р. Сушка. Він увійшов у контакт з Дм. Андрієвським, у якого тоді жив М. Сціборський. Хом'як залишився більше як рік у Брюселі. В. Хом'як зробив усе, щоб члени ПУН і Є. Коновалець мали до нього довір'я як до патріота і націоналіста. І це довір'я він собі здобув. Врешті в жовтні 1934 р. він повернувся нелегально до СССР через станицю ОУН у Гельсінках. Він їхав з Бельгії через Берлін і Данціґ. В Берліні йому дали трохи грошей і паспорт члена ОУН Ґабрусевича (Іртена). Так він приїхав до станиці ОУН у Гельсінках, звідки його переправили нелегально через болота на радянський бік. Ніхто не здогадувався, що В. Хом'як був агентом Москви. Щойно після вбивства Є. Коновальця виникли в членів ПУН серйозні сумніви щодо цієї особи. Сьогодні справа з Хом'яком вияснюється. Про нього пише член КҐБ, ген. Павло Судоплатов. Він називає його, тим прізвищем, під яким він, Хом'як, діяв у ҐПУ як «агент Лебедь». Судоплатов твердить, що його - Судоплатова - вислали в першу закордонну «командіровку» в супроводі Лебедя, «головного представника» ОУН в Україні а в дійсності нашого тайного агента від багатьох років». Судоплатов каже, що Лебедь був з Коновальцем у таборі полонених під Царицином від 1915 до 1918 років. Дальше Судоплатов уже вигадує, бо каже, що Лебедь командував дивізією піхоти і був заступником Коновальця. Василь Хом'як не був ні одним ні другим. Він додає, що в 1920 р. Коновалець вислав Хом'яка в Україну «для організації підпільної сітки 199

ОУН». Очевидно, в 1920 р. ОУН ще не існувала, але існувала УВО. Лебедя в Україні арештували і дали вибір: «або працювати для нас, або тобі смерть». Лебедь вибрав працю на користь радянської влади і органів безпеки. Коли в Брюселі перебував В. Хом'як, до Миколи Сціборського, який переїхав жити до Парижу, зголосився більшовицький чиновник Іван Іванович, який робив на нього моральний тиск і пропонував повернутися в Україну. Це діялося в січні і лютому 1934 р. Є. Коновалець оцінив заходи Івана Івановича як «чергову спробу розложити організацію» і здискредитувати Провід. Він порадив М. Сціборському покинути Париж і поселитися в іншому місті. Після атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава П'єрацького (15 червня 1934 р.) польські урядові чинники повели нову акцію в Швейцарії проти Є. Коновальця, мовляв, він був духовним спричинником цього атентату і готує атентат на міністра закордонних справ Бека. Президент женевського кантону видав у січні 1935 р. рішення його видалити зі Швейцарії. Коновалець покинув Швейцарію у червні 1936 р. переїхав із сім'єю до Риму однак він опротестовував перед судейською владою таке рішення і справа затягнулася аж до червня 1937 р. Хоч суд остаточно скасував рішення видалення, однак йому відмовлено право на постійне перебування у Швейцарії. Швейцарська преса була розгорнула широку компанію проти Є. Коновальця. Вона змінила тон щойно у червні 1936 р. коли виникла справа арештування групи більшовицьких агентів, в тому числі шефа більшовицької розвідки Коваль-Петер Норман, який давав доручення слідкувати за Є. Коновальцем і готував на нього атентат, щоб його вбити. Норман заявив слідчому судді, що його завдання «були намічені в інтересах комуністичної справи» (від 45 днів до 18 місяців ув'язнення). У березні 1935 р. Василь Хом'як, який переписувався з Дм. Андрієвським, зголосив свій приїзд до Фінляндії, до Гельсінкі, тим же шляхом, яким, завдяки ОУН, нелегально повернувся до Союзу і в Україну. Станицею ОУН у Гельсінках керував Бараневський член ОУН, який у квітні 1935р. виїхав до Буенос-Айресу і там загинув під колесами локомотиву в обставинах, які викликають думку, що мабуть його кинули під поїзд, щоб не повертався до Гельсінок. Станицю ОУН у Гельсінках перебрав член ОУН, «втікач» з Союзу, з Соловецьких островів, К. Полуведько, у час коли Хом'як мав приїхати, тобто в липні 1935 р. Станицю ОУН і перехід через кордон були у руках Полуведька, який, як це пітвердили пізніші події і Судоплатов у своїх споминах, був агентом Москви. На зустріч з Хом'яком поїхав Дм. Андрієвський, а потім О. Сеник-Грибівський. Та Хом'як не приїхав сам. Він привіз на організаційний зв'язок молодого чоловіка, про якого Хом'як розказував «колишній комсомолець», сирота, вихований ним Хом'яком, який «розчарувавшись у комунізмі, шукав виходу в націоналізмі». Молодий чоловік мав радянський паспорт на прізвище Павло Грищенко і Андрієвський назвав його «Павлусь». Його інші псевда Вельмуд- Норберт, Яценко, а після вбивства Є. Коновальця-Валюх. А правдиве його прізвище Павло Судоплатов, визначний агент Москви. Тому кілька років перед смертю він опублікував свої спомини, і в них описав обставини його співпраці з ПУН і вбивства полк. Є. Коновальця. Хом'як представив молодого Судоплатова як післанця від Організації в Україні, який приїхав навчитися, як працювати в підпіллі і т.п. Судоплатов прекрасно грав 200

ролю патріота, націоналіста і не викликував жодного підозріння на Заході від липня 1935 р. до вересня 1936 р. Судоплатов відвідав центри ОУН у Берліні, Відні, Парижі, познайомився практично з усіма членами ПУН, бачився часто з полк. Є. Коновальцем, з яким перед поворотом в СССР, переписувався в справах організації. Він переписувався також з полк. Р. Сушком. В одному листі до Р. Сушка, перед виїздом в Україну, він, між іншим, писав: «(Є. Коновалець) - символ прапор боротьби, її практичний організатор. Разом з ним - ви (Сушко), канцлер (Сеник-Грибівський) та інші старші товариші тепер є для мене втіленням того кращого, що залишило нам наше славне, недавнє минуле із збройної боротьби за державність... Слава Україні! Цей клич несемо в своєму серці... з цим кличем ми неминуче переможемо!». Судоплатов повернувся до Москви у вересні 1936 р. Там його нагородили орденом Червоного прапору. Рік пізніше він прибув кораблем до Бельгії. Бачився із Яр. Барановським і Дм. Андрієвським, з кожним окремо, мав розмову телефоном з Є. Коновальцем. Третій раз Судоплатов приїхав кораблем у лютому 1938 р. Про приїзд телефонічно повідомив Є. Коновальця. На зустріч поїхав Яр. Барановський потім приїхав Є. Коновалець. Наступна зустріч Є. Коновальця з Судоплатовим відбулася 23 травня 1938 р. у Роттердамі, куди Є. Коновалець прибув сам. Яр. Барановський взяв літак у Відні але приїхав запізно. Цього дня Судоплатов передав Коновальцеві бомбу у формі коробки з цукерками, яка, після того, як він вийшов з кав'ярні, розірвала його на вулиці. Щодо причин вбивства голови ОУН П. Судоплатов пише, що Сталін мав сказати, що Коновалець представляє реальну небезпеку тому, що він активно готується взяти участь у війні німців проти Союзу. Петровський, який приїхав з Києва, сказав, що в Україні Коновалець заочно засуджений на смерть за злочин проти «українського пролетаріяту» бо він боровся «проти революційних робітників Київського «Арсеналу» в січні 1918 р.». Сталін на це відповів, що не йдеться про помсту: «Наша мета - обезголовити український фашистський рух напередодні війни і змусити цих бандитів, щоб себе взаїмно винищували у боротьбі за владу». Дм. Андрієвський у статті «Навколо Роттердаму» писав, що «цілі і наміри совєтів та їхніх агентів видаються дуже ясними нині, при світлі акту в Роттердамі. Але вони не були і не мали бути такими ні для кого, крім самих Совєтів, перед актом в Роттердамі. Перегляд способу підступність і провокації, що їх вони вживали, аби піймати в свої сіті полковника, вказує на складність гри. Та гра вимагала рафінованости і часу. Вона тривала коло восьми років, поки могла дати наслідки, потрібні Совєтам. Але навіть знищивши Голову ПУН, Совєти не зуміли знищити самої Організації, і це вони відчули під час Другої світової війни, коли націоналісти розгорнули свою діяльність як політичну, так і військову. Тож можна ставити під знак запиту, чи справді Совєти осягнули основну ціль, яку ставили собі щодо ОУН?». До думок Дм. Андрієвського, які для нас будуть заключними, додамо: «Москва боялася українського націоналізму і її провідника Є. Коновальця. Її метою було не лише не допустити до виникнення і поширення мережі ОУН у совєтській Україні. Вона хотіла зламати, знищити ОУН і націоналістичний рух взагалі, не лише на ви201

падок, але і тому, що в ньому бачили основну небезпеку для московсько-совєтського панування в Україні». Треба додати, що ОУН під проводом Степана Бандери і Романа Шухевича діяла в Україні до п'ятдесятих років, що УПА згідно з наказом влилася в мережу ОУН в другій половині 1946 р., а останній бій з органами КҐБ, видно з того, що сказали каґебісти Левкові Лук'яненкові, відбувся 1956 р. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть у хронологічній послідовності головні події життя Є. Коновальця, співвіднесіть їх із подіями і процесами в радянській Україні, складіть синхроністичну таблицю. 2. На основі аналізу різних джерел інформації опишіть головні події, пов'язані з діяльністю Євгена Коновальця. 3. Застосуйте періодизацію загальносвітового та європейського історичного процесу як інструмент для розуміння особливості життя й діяльності Є. Коновальця в західноукраїнських землях у 1921 – 1938 рр.

Степан Бандера Степа́н Андрі́йович Банде́ра (1 січня 1909, Старий Угринів, Калуський повіт, Галичина — 15 жовтня 1959, Мюнхен) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху, голова Проводу ОУН-Б. Батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом в Угринові Старому. Походив із Стрия. Мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини (була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого). Збереглася детальна автобіографія Степана Бандери. Дитинство Степан провів в Угринові Старому, в домі своїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Фронти першої світової війни чотири рази в 1914—1915 і 1917 роках пересувалися через його рідне село. Літом 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національнореволюційних зрушень та революції в армії царської Росії. В своїй автобіографії Степан Бандера згадує також про «велику різницю між українськими та московськими військовими частинами» З самого дитинства С. Бандера був свідком відродження і будови української держави. З листопада 1918 р. його батько був послом до парламенту Західньо202

Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станиславі і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. У вересні, або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, де вчився до 1927 року. В третьому класі (від 1922 р.) він стає учасником Пласту; у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осьмомисла, а після закінчення гімназії — в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина». Весною 1922 р. від туберкульозу горла помирає його мати. В 1927—1928 роках Степан Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах. У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув'язнено. В студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґро-культури на західних Українських Землях. З товариством «Просвіта» їздив по неділях та святах в поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортово-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещетарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю. В 1932—1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. В липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конгресу). У 1933 р. брав участь в конференціях в Берліні і в Гданську. В червні 1934 р. був ув'язнений польською поліцією і був під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. В кінці 1935 на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Бандеру засудили до смертної кари, яку замінено на досмертне ув'язнення. Після того він сидів у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 р. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю. 203

В першій половині січня 1940 р. Бандера прибув до Італії. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там він зустрівся з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933—1934, студіював там і зробив докторат з політичноекономічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід ОУН очолив полковник А. Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило "Революційний Провід ОУН" й перебрало собі назву ОУН-Р. (Пізніше - ОУН-Б; ОУН-СД).Через рік Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львів, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників», німці заарештували Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Степан Бандера був німецьким в'язнем до грудня 1944 р. Тоді з ув'язнення було звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН-Б. Німецьке командування бажало приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов. На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті. У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН-Б витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. В грудні 1950 р. Бандера пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він пішов також з посту Голови Проводу всієї ОУН-Б. Але це його рішення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН-Б і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті в 1959 р. 204

1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. 15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені в 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в лице Степану Бандері струменем розчину ціаністого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивці Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карлсруе (Karlsruhe) ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В iнтерв'ю російській газетi «Комсомольская правда», опублікованому у номерi за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав що «убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов». 20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфридгоф (Waldfriedhof) ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Застосуйте періодизацію загальносвітового та європейського історичного процесу як інструмент для розуміння особливостей життя й діяльності Степана Бандери в західноукраїнських землях у 1921 – 1938 рр.; 3. Використайте карту як джерело інформації для з'ясування особливостей біографії Степана Бандери у розвитку західноукраїнських земель у складі інших держав.

Дмитро Донцов Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини. Здібний з народження, юний Дмитро цікавиться історією рідного краю, з захопленням слухає розповіді дідів про героїчні часи козаччини. Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907 року на правничому факультеті. Після двох арештів за 205

революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. І за кордоном Донцов не полишає політичної діяльності. Талановитий публіцист, він друкується в часописах ―Украинская жизнь‖ (виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри), «Дзвін», «Слово», «Діло» та ін. Влітку 1913 передвоєнного року на II Всеукраїнському Конгресі студентів у Львові Донцов виступив із знаменитою промовою-рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якій писав, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи - з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську Державу. Ця програмова доповідь, цей маніфест був повністю підтриманий делегатами Конгресу. Стоячи, з захопленням аплодував Донцову делегат Конгресу юний Євген Коновалець - майбутній творець і Провідник ОУН. Промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Не обійшли її своєю увагою і член Державної Думи в Росії П. Мілюков, і «вождь світового пролетаріату» Ленін. Саме тоді в Києві вийшла друком книга Донцова «Модерне москвофільство», в якій він різко викриває писак-підлабузників, котрі орієнтувалися на «демоліберальну» Росію. Під час першої світової війни Донцов пише низку праць, як-от: «Мазепа і мазепинство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід Карла XII на Україну». «Українська державна думка і Европа» та ін. Повернувшись із Швейцарії в пробуджену Україну в 1918 році, Д.Донцов продовжує бурхливу революційно-націоналістичну діяльність. Він пише публіцистичні твори, виступає з політичними доповідями на актуальні теми на численних зібраннях української молоді, працює в уряді гетьмана Павла Скоропадського на посаді директора Українського Телеграфного Агентства. У 1921 р. виходить друком праця «Підстави нашої політики», в якій Донцов протиставляє російський світ європейському, Азію — Окцидентові, докладно обґрунтувавши причини цього антагонізму. Твір був на часі і викликав широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих противників. 1922 року виходить в світ літературна розвідка «Поетка українського ресорджименту» (про Лесю Українку, творчістю якої захоплювався). Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології Великої Української Ідеї, «яскравої, виключної, всеобіймаючої», д-р Донцов повністю присвячує себе нелегкій справі, засновує газету «Заграва», а з 1922 р. у Львові під редакцією Д.Донцова виходить «Літературно-Науковий Вісник» («ЛНВ»), з 1933р. «Вістник», навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, які були постійними дописувачами та авторами часопису, назвали «вістниківцями». До них відносимо Євгена Маланюка, Олену Телігу, Юрія Липу, Олега Ольжича, Юрія Клена та багатьох інших. «Націоналізм» (1926 р.) Д.Донцова - фундаментальна праця, яка стала в певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей «Націоналізму» зродились легендарні чини членів УВО, ОУН, УПА. В цій ґрунтовній роботі Донцов рішуче засуджує гнилий демосоціялізм «драгоманівців», 206

«провансальців». Аналізуючи причини поразки наших визвольних змагань, викриває демобілізуюче, роззброююче базікання «друзів народу» про «любов до братівслов'ян», про «всепланетний рай», «демократію-соціялізм», піддає їх нищівній аргументованій критиці. Донцов апелює до Шевченка, до Лесі Українки, до М. Міхновського. В часах князівської доби, в славній козаччині шукає той тип борцялицаря, тип володаря-провідника, якого так не вистачало тоді і ще більше не вистачає зараз. Обґрунтовуючи свої тези, він наводить незаперечні факти, цитує філософські та літературні твори, наводить приклади з вітчизняної та світової історії. «Націоналізм» пробудив і кинув до святого бою за Україну легіони незламних лицарів, які рясно скропили кров'ю українську землю, «опаливши вогнем фанатичного прив'язання до неї». «Тільки плекання цілком нового духу порятує нас», - не стомлювався повторювати автор. Дoнцовський чинний націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував її Ідеї Нації. Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не намагалися демосоціалісти та комуністи його спаплюжити, применшити його значення, просто замовчати, заховати - нічого в них не вийшло і до цього часу. «України ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі», - писав він, і ця Україна поставала в душах молодих українських борців. Україна героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення «сильних світу сього». «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» - ось кредо послідовників Донцова, зміст їх життя. Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твір, значення якого переоцінити неможливо. Його слово гостре, мова лаконічна, означення влучні й чіткі. І цим він страшний для ворогів України. «Націоналізм» перевидавався декілька разів на чужині, а нещодавно перевиданий видавництвом ―Кальварія‖ в Україні. Актуальність твору і на сьогодні величезна, він кличе до боротьби. У наступних працях на сторінках «ЛНВ» і «Вістника» Донцов продовжує розробляти ідеологію українського націоналізму, друкує численні гострі статті. У 1939 р. Д.Донцова заарештовують і відправляють до польської тюрми в Березі Картузькій «за протипольську діяльність». Там він і перебуває до початку II світової війни, про неминучість якої попереджав, наближення якої відчував. З початком німецької агресії Донцов переїздить до Бухареста, де редагує журнал «Батава» (1940-1941). Переслідуваний гестапо, змушений часто міняти місце проживання: Берлін, Краків, Прага... Саме в Празі він пише «Дух нашої давнини» (1944). «Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, які покликані створити нову касту «луччих людей» - єдиний маяк у божевільному хаосі нинішнього дня». Цими словами закінчується авторська передмова до книги, яка продовжує і поширює ідеї «Націоналізму».

207

По закінченні війни з великими труднощами дістається Д.Донцов до Парижа, але й там було небезпечно. В 1946 році від'їздить до Лондона, редагує там газету «Український клич». Потім переїздить до США, Канади, де й залишається. Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Бавнд-Брук. До кінця життя свого свято вірив у день постання Самостійної Соборної Української Держави. Говорячи про творче надбання Дмитра Донцова, слід наголосити, що одне з найсильніших місць у його концепції українського націоналізму посідає ідея провідної верстви. Цю ідею зустрічаємо у його знаменитому ―Націоналізмові‖, але повніше вона розкрита у іншій, не менш важливій праці. У 1944 р. у Празі опубліковано ―Дух нашої давнини‖. Що спонукало автора до написання цього твору? Донцов глибоко переймався сучасним становищем України, яка фактично перебувала в руїні і рухалася хибним шляхом слідом за різними поневолювачами. Донцов прагнув свою ідею ієрархізованого суспільства протиставити класократії, інтернаціоналізмові, соціалізмові, існуючій демократії та іншим суспільно-політичним ідеям, що на думку Донцова, здатні завести в прірву Україну. Базою творення провідної верстви Донцов проголошує не ―демос‖, не масу, не клас, ані партійно-політичну програму, лише певна каста ―луччих людей‖, що оперта на засаду суворого добору й чистки та персональних моральних якостей. До питання про касту Донцов вже звертався у публікаціях ―Модерне москвофільство‖, ―Партія чи Орден‖, ―Козак із мільйона свинопасів‖. У 1938 р. Д. Донцов писав: ―Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й карну цілість зможе тільки нова каста нових людей, з новою думкою, з новими організаційними ідеалами. Створити цю нову касту – завдання нашого часу‖. У частині першій ―Духа нашої давнини‖ – ―Із яких причин і через що спустошена земля наша‖ Донцов наголошує, що ―Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти‖. Доки була в Україні сильна й мужня провідна верства, то й країна розвивалася. Без такої касти не було б і сильної Русі, і козаччини. ―За моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації‖. Злети й падіння провідних каст – вічний закон. Коли провідна верства занехаює властиві їй інтереси (політичні, релігійні та воєнні), а лишень переймається матеріальним добробутом – ―не слава, а страва‖, то приходить занепад. Занепад козаччини Донцов пояснює не географічним розташуванням України, не недемократичністю козацької держави, а ―змужиченням‖ цієї касти через великі втрати її ліпших елементів на війні і через занечещування касти гіршим елементом ... через втрату й заник козацького духа...‖. Національне відродження першої половини ХХ століття мало б принести позитивні зміни у питанні державотворення. Російська імперія конала. Завданням тодішніх вождів було на її руїнах збудувати нову сильну державу. Занепад національної провідної верстви зумовлений втратою тих якостей, яким вона мусила відповідати. Замість релігійності – атеїзм і байдужість, замість відданості батьківщині – інтернаціоналізм і космополітизм, замість вояцького духу – пацифізм, замість гордості – покірливість і крутійство, запопадливість щодо сильніших. 208

Провина за поразки, як вважає Донцов, лежить не на народові, а на провідній верстві, що виявилася ―щепкою на поверхні розбурханого моря‖. Отже, бачимо наскільки важливою у житті нації Д. Донцов вважав роль провідної верстви, на неї він покладає всю моральну відповідальність за піднесення чи занепад. Завдання провідної верстви: здійснювати організаторську функцію, боронити землю, мобілізувати цілий народ, організувати культурне життя, оберігати від зовнішнього чи внутрішнього лиха. Ідею провідної верстви Донцов протиставляє ідеям юрби, плебсу, ―хліборобам‖, покликання яких бути виконавцем волі сильніших. Селянську культуру хліборобського субстрату Донцов протиставляє ‖номадам‖ (за Щербаківським). Різниця між ними ―є різниця ментальності не двох націй, а двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації‖. Коли провідна каста має ознаки тієї другої касти, то годі сподіватися якогось добробуту нації. Кожен народжується до свого. ―Як орел створений до лету, а гадюка – плазувати, так і люди: одні до одного діла, другі – до другого. Це Богом заложене в їх природі. Цю правду треба вміти розпізнавати‖. (―Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності‖). Аналізуючи філософське надбання Г. Сковороди, Дмитро Донцов наголошує, що, на думку цього філософа, головна мораль еліти в тім, щоб тримати суспільність – на її провідній верстві і високій якості. ―Серце і розум правителів повинні бути вільні від турбот про буденні справи, вільні від дрібних ―печалей житейських‖. Для суспільства наступає катастрофа, коли ті, що мають вести його, - ―думками і серцем приліпляються до своєї – не Божої‖ – а ―скотської натури‖, до ―видимого і тлінного‖, прагнучи вислуговуватися чужим панам ―за ласки многі і немногі‖, вдаватися в ―чужі правди‖ з корисливих міркувань чи замість ―вибраних‖, ―ліпших‖, людей, - спиратися на ―зграю лстивих фаворитів‖, а людей ―цнотливих‖ і ―луччих‖ відкидаючи від суспільства у своїй ―гонитьбі‖ за ―ілюзорною фортуною чи власною ―славою‖. Провідна верства мусить у суспільстві творити окрему від загалу касту. Вона має піклуватися про загальне добро, а не про те, що їй приємне й корисне. ―Майстри‖ в громадськім житті – це члени провідної верхівки‖ (―Дух нашої давнини‖). Донцов відрізняє своє розуміння провідної верстви від індійських каст чи спадкової аристократії. Еліта залишається елітою поки вона здатна працювати задля загальної справи, виконувати своє покликання. Донцов визнає, що на певному історичному етапі націю завжди очолює певний клас. Донцов цьому чинникові не надає суттєвого значення. Нація сама обирає у свій провід той клас, який може якнайкраще задовольнити життєві потреби нації, його заступає інша верства, що спроможна очолити націю і виконати покладені на неї завдання: ―...не може утриматись при житті і пануванні кляса, що перестає бути суспільно корисною...‖ (―Націоналізм‖). У здатності національного організму знову й знову висувати зі своїх лав групу людей, що спроможна очолити її, не звертаючись по чужу допомогу, слід вбачати один з проявів самодостатності нації. Який саме клас перебуває при владі, не впливає на її інтереси й пріоритети. Суб’єктом міжнародної політики проголошується нація, а не її частина – клас, що веде націю за собою. Різні касти лишень доповнюють одна одну: одна боронить другу, друга – виживлює першу‖. 209

―Гієрархізація суспільности й на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і кастою, - є конечна передумова правильного діяння суспільного організму‖. Прикметами духа провідної верстви мають бути: шляхетність, мудрість, мужність, відвага. Занепад провідної верстви в Україні Донцов порівнює із загальною кризою європейської культури. Донцов пише про те, що на зміну давньої шляхетської провідної касти, почала відігравати роль суспільної верхівки в європейських суспільностях – маса. Зло полягає в тому, що різна партійницька ―еліта‖, що вийшла з маси, з однієї сторони претендує правити країною, а з другої – ―ні своїм політичним впливом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася‖. Твердження Донцова збігається з ідеями Ортеґи-і-Ґассета та його ―Бунтом мас‖. На думку Донцова, дух матеріалізму згубив верхівку у Європі й в Україні. Епохи хаотичні змінюють нормальні епохи. Хаотична епоха зупиниться, якщо нація поверне ―до духа нашої давнини, до духа традиціоналізму‖ з її ієрархічним поділом та достойною провідною верствою Отже, підсумовуючи сказане, хотілося б наголосити на важливіших аспектах теорії еліти Дмитра Донцова. Націю очолює каста кращих людей, провідна верства. Будь-яке суспільство має ієрархічну будову, тобто поділене на вищі й нижчі касти. Цей поділ має не соціальний, а ―людський‖ характер, тобто люди поділяються на касти залежно від природних здібностей. Ідея ієрархічності суспільства, за Донцовим, була непорушним правилом буття українців, принаймні, до ХІХ століття. Людське суспільство аристократичне. В суспільному житті провідна каста виконує роль формотворця, тобто саме вона визначає місце, функції тощо частин в інтересах цілісності суспільного організму і несе відповідальність за цю цілісність. Саме вища каста своїми ідеями і духом тримає суспільність (націю), дає їй силу, надихає, охороняє від агресії і розкладу через егоїстичні відцентрові тенденції, що призводять до знищення форми і обернення націю на натовп, ―аморфну масу‖. Цієї мети (єдності) провідна верства досягає, керуючись не інтересами окремих частин, а інтересами охорони цілісності всієї спільноти. Провідна верства творить державу й за неї відповідає, маса воліє егалітарності, що є прямим шляхом до занепаду, якщо цю масу не організувати належним чином. За кордоном перевидають його попередні праці, а також з'являється низка нових творів та збірок, як-от: «Хрестом і Мечем», «За який провід?», «Росія чи Европа», «Рік 1918. Київ», «Кардинал Мерсіє – слуга Бога і нації», «Незримі скрижалі «Кобзаря», «Клич доби», «Московська отрута», «Дві літератури нашої доби». «Правда прадідів великих», «Туга за героїчним», «За яку революцію», «Заповіт Шевченка» та багато інших. Також друкуються статті Донцова в популярних часописах «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний шлях», „Вісник ООЧСУ‖, «Америка» тощо. 210

Донцов повертається «невтомний сурмач волі»

в і

Україну в своїх безсмертних сьогодні в боротьбі.

творах: він,

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть у хронологічній послідовності головні події життя Д. Донцова у зазначений період, співвіднесіть їх із подіями і процесами в радянській Україні, країнах Європи, складіть синхроністичну таблицю. 2. Проаналізуйте, узагальніть факти, визначіть причини та наслідки важливих подій політичного, соціального та культурного життя Дмитра Донцова, сформулюйте власні оцінки цих подій. 3. На основі критичного аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації виділіть та поясніть характерні ознаки процесів розвитку поглядів Д. Донцова у 1921—1938 рр.

В’ячеслав Липинський В’ячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 р. В селі Затурцях Володимирського повіту, на Волині, у родині багатого землевласника. Польський род Липинських примандрував на Поділля з Нурської землі (Мазовія) у другій половині XVIII ст. По лінії матері В’ячеслав виводився з родів, які також були майже виключно польські за походженням і культурою. Отже, у випадку В. Липинського маємо справу із суто польською родинною атмосферою і з виїмковим випадком обрання української ідентичності поляком за походженням. Всупереч свому походженню, він вважав себе українцем з принципу, який висловив у своїх ―Листах до братів – хліборобів‖, що ―українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації – єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною‖. Початкову освіту В’ячеслав Липинський здобув у Луцьку, а середню – у Першій класичній гімназії у Києві. Вирішальна подія у житті молодого чоловіка сталася на останньому році навчання у гімназії. Він запропонував польській студентській організації, до якої належав в цей час ( і яка була нелегальною) об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, Липинський покинув польську організацію і став членом української громади, оголосивши себе національносвідомим українцем. Ця подія поклала початок праці Липинського над поворотом до українства сполонізованої української шляхти. Такою була основна дум211

ка його програмної доповіді, виголошеної 1908 року в кілької українських містах; текст доповіді вийшов у 1909 р. у вигляді брошури ―Шляхта на Україні‖. Брошура закликала польське суспільство на українських теренах визначитися зі ставленням до українського національного відродження та зробити вибір у дилемі: або знову очолити народну боротьбу, як у добу Хмельницького, політичною ціллю якої була б українська незалежність, або лишитися осторонь і в результаті зійти з історичної арени. Брошура була присвячена пам’яті провідних ―хлопоманів‖ 1860-х років В. Антоновича, П. Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і спадковість між двома поколіннями ―українців польської культури‖. Проте у громадській настанові цих двох поколінь були і істотні різниці. Світогляд хлопоманів мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння народним інтересам і одночасну відмову від традицій шляхетського стану, з якого вони вийшли. Липинський же прийшов до українства (за власним виразом у ―Листах до братів –хліборобів‖) ―без каяття, без трусливого самоприниження, без самодеклясування, без ренегатської зненависті до свого класу і купування собі цією зненавистю ―народної любови‖. Він волів, аби шляхетська верства була українською у своїй політичній свідомості, без втрати свого корпоративного існування. Чималу вагу мав і релігійний компонент: якщо хлопомани перейшли на православ’я (не так з суто релігійних спонук, як для манефістування духовної єдності з народом), то Липинський залишився римо - католиком. У лютому 1909 р. відбувся нелегальний з’їзд ―українців польської культури‖, у якому узяло участь біля 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд доповіддю ―Наше становище на Русі – Україні‖. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 р. у Києві почав виходити двотижневик ―Przegląd Krajowy‖, який після появи дванадцяти номерів був закритий з огляду на брак передплатників та величезну кампанії проти його видавців з боку польських противників. Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний грунт у почутті територіального патріотизму, здавна розвиненого у місцевої шляхетської верстви. Але для ширшого розгортання ідеї місцева шляхта виявилася неготова. З безпопередніх прибічників Липинського тривало зв’язували себе з українством лише одиниці. Особистою трагедією Липинського було і те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів ті дружину; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою. Склавши 1902 р. іспит зрілості у Києві і відбувши в російській армії однорічну службу, В. Липинський навесні 1903 р. виїхав на студії до Кракова, де лишався практично, якщо не рахувати його однорічних студій у Женеві і частих поїздок на Україну, до весни 1914 р. Спочатку він студіював сільське господарство в так званій Сільськогосподарській академії, аби вивчати предмет, з якого хотів потім жити. Згодом звернувся до історичних студій і до студій соціальних наук, задля чого виїхав зараз після одруження з краків’янкою Казімірою Шумінською 1906 р. до Женеви. Навесні 1914 р., одержавши від свого дядька Адама Рокіцького Русалівські Чагари, почав там господарювати за допомогою свого помічника Левка Зануди, пам’яті якого присвятив ―Україну на переломі‖, спровадивши сюди з Кракова свою унікальну бібліотеку і чекаючи на приїзд дружини і доньки, коли спалахнула Перша світова війна. Тобто саме у Кракові Липинський написав усі свої передвоєнні статті і монографії, тут визріла ідея створення ―Союзу визволення України‖. 212

Живичи у селі, Липинський провадив не лише публіцистичну діяльність, але також заявив про себе як про здібного науковця. Він опублікував кілька наукових статей у ―Записках Наукового Товариства ім. Шевченка‖, а 1912 р. видав чималий том польською мовою ―З історії України‖ ( ―Z dziejów Ukrainy‖), виступивши редактором і автором більшості статей. Усі статті збірника стосувалися історії України XVII ст., напередодні, під час і після Хмельниччини, і зосереджувалися на одній великій проблемі – ролі української шляхти в національній боротьбі України й особливо ролі шляхетського елементу в подіях Хмельниччини. Відразу ж після виходу в світ книга справила враження на наукову громадськість, і Липинський був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. У 1914 р., після початку Першої світової війни, Липинського покликано до російської армії як резервного офіцера кавалерії. В кавалерійському авангарді армії генерала Самсонова він відбув східнопруську кампанію, яка скінчилася розгромом російських військ. Під час кампанії Липинський захворів на запалення легенів, що скоро призвело до туберкульозу. Ця хвороба не полишала Липинського до самої смерті. Лютневу революцію 1917 року 35-річний офіцер зустрів у резервному піхотному полку у Полтаві. Там він намагався сформувати український кавалеристський полк, передати його у розпорядження Центральній Раді, проте ініціатива лишилася неоціненою – великому землевласнику просто не довіряли. Липинський був делегатом І Всеукраїнського військового з’їзду – демагогія промовців його прикро вразила. У червні 1917 р. був одним з організаторів З’їзду хліборобів, тобто поміщиків і заможних селян; у липні видав у Полтаві ―Нарис програми Української демократичної хліборобської партії‖. Партія великого впливу не мала, а передвиборний (перед виборами до Українських установчих зборів) з’їзд закінчився провалом. Наступ російської Червоної армії М.Муравйова, колишнього царського жандармського підполковника, а на той час лівого есера, на Полтаву на початку січня 1918 р., як відомо, закінчився десяткуванняя населення міста. Липинському вдалося уникнути такої долі, він утік спочатку до Лубен, потім – до Києва і далі на західноукраїнські землі. Наступ Червоної армії завдав Липинському важкого удару як науковцю: хутір Русалівські Чагари, де у нього була гарна бібліотека, науковий архів, збірки документів спалили восени 1918 р. Після відновлення влади Центральної Ради у Києві Липинський повертається до столиці. Тоді він висунув ідею закликати на український престол німецького принця, що буцімто мало примусити Німеччину захищати незалежність України. Гетьманський переворот зустрів схвально (хоча і не все у ньому йому подобалося). Липинського, як фігуру популярну і високоосвічену пропонували на міністра закордонних справ, та як не дивно – не хлібороби – державники, а соціалісти – федералісти. На запрошення міністра закордонних справ Д. Дорошенка, що був особистим приятелем Липинського, той погодився узяти на себе посольство Української держави в Австро – Угорщині та виїхав у квітні 1918 р. до Відня. Були світлі і темні сторінки його дипломатичної діяльності: йому вдалося обміняти у Відні ратифікаційні грамоти Берестейського миру між Україною і Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Польсько-угорське лоббі добилося денонсування таємного пункту Берестейського договору про утворення зі Східної Галичини українського коронного 213

краю, а до обміну ратифікаційними грамотами між Україною і Австро – Угорщиною ніколи не дійшло. Затяжні дипломатичні переговори перервав розпад АвстроУгорської імперії й одночасне протигетьманське повстання на Україні. Липинський болісно сприйняв антигетьманський переворот і був сповнений критичності щодо відновлення Української Народної Республіки. Проте на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов’язку він залишися на своєму дипломатичному посту. Заслуги його у допомозі дипломатичним місіям Директорії, що їздили на Захід саме через Відень, величезні. Але картина хаосу, що Липинський побачив на Україні під час подорожі до штабу генерального отамана Симона Петлюри навесні 1919 р. і обурення з приводу польового суду над полковником П.Болбачаном і його розстрілу, поціноване Липинським як політичне вбивство, остаточно підірвало його бажання співпрацювати з Директорією. У червні 1919 р. він демісіонував з віденського посольства. Отже, побувши українським дипломатом, він став до кінця життя політичним емігрантом. З причин, пов’язаних зі здоров’ям, Липинський залишився в Австрії, оселившись у передгірній місцевості Райхенав. Матеріальне становище на початку 20-х років було дуже важким, на межі зі справжньою злиденністю. Попри це, Липинський повертається до науковї роботи, перерваної війною і революцією. У 1920 р. виходить його капітальна історична монографія ―Україна на переломі‖, присвячена діяльності Хмельницького після Переяслава. За ініціативою Липинського була створена політична організація ―орденського типу‖ – Український союз хліборобів – державників‖ (УСХД), до якої увійшли князь М.Кочубей, граф А.Монтрезор, проф. Д.Дорошенко, С.Шемет, О.Скоропис – Йолтуховський. Липинський був автором програмного статуту та організаційного регламенту організації, оголошених у грудні 1920 року, а також фактично її очолив як голова Ради присяжних. Ціллю УСХД була боротьба за віднову суверенної української держави з ―клясократичним‖ устроєм у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьамнської влади. УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і у 1921 р. колишній гетьман Павло Скоропадський пристав до організації. Протягом наступних років Липинський став беззаперечним лідером та ідеологом українського консервативно – монархічного руху, який знайшов відгук не тільки серед деяких кіл української політичної еміграції в Західній Європі, а також частини громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців американського континенту. За словами І. Лисяка – Рудницького, Липинський мав буквально сотні кореспондентів по всьому світові і немовби керував за допомогою листів гетьманським рухом, живучи у відлюдному австрійському містечку й маючи лише одного секретаря. Він також редагував ідеологічний орган свого середовища – неперіодичні збірники ―Хліборобська Україна‖ (Відень, 1920 – 1925). На сторінках цього видання друкувався частинами і фундаментальний політичний трактат Липинського ―Листи до братів – хліборобів‖, який у поширеному вигляді вийшов окремою книгою у 1926 р. Закінчивши працю над ―Листами‖, які він вважав за свій політичний заповіт, Липинський восени 1926 р. переїхав до Берліну, де у нововідкритому за сприяння П.Скоропадського Українському науковому інституті йому запропонували посісти 214

кафедру української історії. Важливим мотивом переїзду було і власним авторитетом перебороти розходження, що почалися у гетьманському таборі. Берлінський експеримент виявився згубним для Липинського з багатьох причин. По-перше, вогкий тамтешній клімат призвів до різкого погіршення його здоров’я. Крім того, сусідство зі Скоропадським лише посилило особистісні і політичні розходження. За наказом лікарів він, тяжко хворий, повернувся до Австрії. Об’єктивна оцінка конфлікту між Липинським і Скоропадським ускладена браком документів, які б відбили її в усій повноті. Проте, як зауважує І. Лисяк – Рудницький, до розриву спричинився ряд моментів психологічного, тактичного і засадничого характеру. Якщо йдеться про психологічний чинник, то слід зважити на запальний темперамент Липинського, особливо підсилений хворобою, та відсутність у нього риси, яка забезпечує політику успіх – вміння поблажливо дивитись на людські грішки і підлоти. Щодо тактичних непорозумінь, то Липинський не схвалював деяких реально-політичних дій гетьмана, наприклад, його переговорів з угорським урядом, що в їх ході, в заміну за обіцяну угорську матеріальну допомогу для гетьманського руху П.Скоропадський мав скласти заяву про політичну незацікавленість в питанні Закарпаття. Сам Липинський, у статті в ―Ділі‖, де подавав тлумачення конфлікту, акцентував моменти ідейно – принципового характеру. Своє розходження зі Скоропадським він тлумачив протиріччями між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму: монархією європейською, правовоконституційною, зразком якої може служити Англія, і східною, деспотичною, або ―московською чи балканською‖. Якщо Липинський волів відвести Скоропадському роль лише символічного репрезентанта гетьманського руху, то сам гетьман не міг погодитися з відмовою від будь-яких самостійних дій. Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та у гірській місцевості Бадег біля Ґрацу, де він за допомогою братів купив собі маленький будинок. Розходження зі Скоропадським набули катастрофічних форм. Після трирічнох вагань та зусиль Липинський наважується на радикальний крок: як голова Ради присяжних, він оголосив розпуск УСХД (18 вересня 1930) і опублікував у львівському щоденному виданні ―Діло‖ довгу статтю, у якій розтлумачив мотиви своєї поведінки. Після розриву з гетьманом біля Липинського лишився лише невеликий гурт однодумців (М.Кочубей, В. Залозецький, В.Кучабський). З ними він створив нову організацію – Братство українських клясократів – монархістів. Ідеологія братства не дуже різнилася від ідеології УСХД, за винятком того, що питання вибору династії лишалося відкритим, його мав у майбутньому вирішити парламент новонародженої українскої держави. До органу братства ―Збірнику хліборобської України‖ Липинський написав програмове ―Вступне слово‖. Це був його останній твір, що з’явився у друку посмертно. 14 червня 1931 р. Липинський помер у санаторії у віденському передмісті Вінервальд. Під час своєї хвороби він боявся, що його можуть у стані каталерсії поховати живцем. Тому, згідно волі покійного, йому було зроблено посмертний прокол серця. Похований Липинський у своєму рідному селі Затурцях на Волині. Через відсутність багатьох джерел, наприклад, листування вченого за період його життя до 1917 р. залишається нез’ясованим питання, чи Липинський усе життя 215

дотримувався як політик і вчений консервативних політичних поглядів, чи спочатку тяжів до демократичних ідеалів і лише під час війни і революції став консерватором. Л.Білас дотримується думки, що еволюція політичних поглядів Липинського буда дуже незначною, і він завжди був монархістом. Натомість Я.Пеленеський вважав, що консерватизм Липинського – результат набутого політичного досвіду і песимістичних настроїв періоду української революції. Більше того, він навіть окреслював цілий ―демократичний період‖ у житті і творчості Липинського (1912 – 1917), посилаючись, зокрема, на його ―Меморіал для Українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі‖ (1912), у якому Липинський власноруч викреслив термін ―конституційна монархія‖ і замінив його словом ―держава‖. Вчений, на думку Пеленського, на той час вважав, що розвиток української нації міцно пов’язаний з розвитком політичної демократизації і здійсненням соціальних реформ, корисних для широких мас. Примирити два ці погляди дозволяє концепція В. Потульницького, який доводить, що ―демократичний період‖ у житті Липинського дійсно існував, проте був своєрідним компромісом з народницьким оточенням, оскільки вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях. На користь останнього припущення Потульницький наводить три фактори: 1) походження Липинського і глибоке усвідомлення ним традицій свого класу 2) служба змолоду в російській армії, в середовищі офіцерського корпусу 3) загальне захоплення в українськоу русі ідеями народництва, що змушувало Липинського до 1917 р. пристосовувати свої справжні погляди до конкретної політичної ситуації. Найважливішим твором В. Липинського справедливо вважають ―Листи до братів – хліборобів‖. Центральною темою цього твору, як і усієї творчості Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги – це ―державництво і патріотизм‖, він наголошує, що українська держава повинна бути національною. На підставі цієї тези він доходить висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі. В.Липинський у своїй концепції української монархії обгрунтовував необхідність п’яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватися: 1) аристократія 2) клясократія 3)територіальний патріотизм 4) український консерватизм 5) релігійний етос. Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним ―національним прапором‖, найвищим символом держави. Навколо гетьмана об’єднається вся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. Без гетьмана, здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з них вважатиме, що володіє єдино вірним рішенням, ―будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало‖. Поза тим усім керувати має національна аристократія, під якою Липинський розуміє найкращих людей нації, без огляду на їхнє походження і стан: ―Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організованих (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних сил нації – такої, що була б від них краща та сильніша і тому могла сю па216

нуючу аристократію усунути. Се активно – правляча й організуюча меншість в нації‖. Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного керівництва, на його думку, докорінно різниться від московської централізації, яка ще з часів Івана Грозного спирається на нічим не обмежану владу монарха і терор, а також від польської демократії, де король цілком залежний від шляхти. У ―Листах до братів – хліборобів‖ Липинський визначає три основні ідеї і три методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва: 1) демократія з республікою 2) охлократія з диктатурою 3) клясократія з правовою – ―законом обмежаною і законом обмежуючою‖- монархією. Класифікація спирається на типи стосунків між ―провідною верствою‖ і ―народом‖. З теоретичної точки зору усі три типи цілком рівноправні, проте Липинський не приховує, що його особисті симпатії лежать на боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди збігається із загальноприйнятою. Наприклад, Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але у Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям ―кляси‖ він розумів всіх, що об’єднані виконанням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до ―промислової кляси‖ належать однаково робітники, технічний персонал і ―капітани індустрії‖. Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між консерватизмом і прогресом. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи класового самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень провідної верстви становлять люди породи ―войовників – продуцентів‖. У минулому це були хлібороби (як зразок – українське козацтво), але у модерних умовах цю функцію може виконувати робітничо – індустріальна аристократія. Липинський окреслює три провідні верстви, кожна з яких грає відведену роль: еліти (за термінологією Липинського – правляча верства, провідна верства, національна аристократія), продуценти, інтелігенція. Найважливішу роль має еліта, оскільки саме вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і циркуляції. Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія) є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства. Найважливішу роль тут мають хлібороби, бо вони пов’язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже – найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує свій твір їм. Зрештою функція інтелігенції – посередництво між усіма суспільними групами завдяки культурницькій і інтелектуальній праці. Клясократія допускає свободу критики і опозицію, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не призводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку. Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне омоложення. Клясокра217

тії найбільш співзвучна спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади. Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежаний демократичний індивідуалізм підкопує суспільні опори дисципліни і правопорядку. Господарська і інтелектуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. А державна влада стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочіває в руках багатіїв – плутократів, але вони залюбки використовують як ширми найманих професійних політиків з інтелігенції. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська і римська республіки доби занепаду, Франція Третьої Республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина і українські відповідники. У вступі до своєї праці ―Релігія і церква в історії України‖ В.Липинський зазанчає : ―Я думаю, що влада народу мусить бути обмежана точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу – так само, як влада монарха мусить бути обмежана точно означеними політичними правами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з ―народної любові‖. Під охлократією Липинський розумів такий суспільно – політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнорідних елементів в одній верстві, яка необмежано панує над громадянством. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з декласованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітній військово - бюрократичний ―орден‖, ―преторіанська гвардія‖, ―яничари‖ або як новітня ―монопартія‖, систему очолює деспотичний монарх – самодержець або вождь – диктатор. Липинський зараховує до охлократичного типу старі східні деспотії, європейський ―освічений абсолютизм‖ XVIII ст., революційні диктатури у Франції, всі режими цезаристично – бонапартистського характеру і модерний фашизм та більшовизм. Ці три типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, клясократія вироджується в демократію, а її гробокопом стає охлократія, у боротьбі з якою наново гуртується клясократія. Вузловим пунктом своєї української політичної програми Липинський зробив поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні організаційні слабкості українства. Українську націю можна найкраще об’єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціального статусу, віросповідання, соціально – культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю – української землі як органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що зветься нацією. Заклики ж до соціально – класової або національної диференціації – явище вкрай руйнівницьке, що призведе лише до взаємної ненависті і зрештою впаде божою карою на самих українців, ―нищачи будь – які державницькі торення і намагання українського народу‖. Територіальний чинник грає в аристократії значно більшу роль, ніж національний. З цього 218

державного чинника Липинський виводить і поняття патріотизму як ―свідомості своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців‖. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається також і чуженаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди був деструктивним чинником українського державотворення: ―Патріотів українських і українського патіротизму історія наша з винятком одиниць і епізодів не знає‖. З визначення територіального патріотизму він виводить своє розуміння української нації: ―Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалеження української колонії приносить все найкраще, що є в ньому: в тій культурі, з якої він до україснтва прийшов‖. І далі: ―Нація – це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави.‖ Липинський вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого спричинила поразку усіх українських державних творень і прагнень. Консерватизм, за Липинським, це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади: ―Шлях до повної, а не однобокої – Української нації веде через відродження українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства – це основа цього відродження.‖ Обираючи між двома одвічними типами української історії – державником і бунтарем (яких Липинський символічно представив постатями біблійних братів Яфета і Хама) він віддає перевагу першому. Липинський багато розмірковував над роллю релігії в громадському житті і над проблемою взаємин церкви з державою, звідси – так часто приписуваний йому ―містицизм‖ – тоді як ліберальна і соціалістична традиції в Україні була антиклерикальна і антирелігійна. З погляду своєї клясократичної концепції він негативно оцінював як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (―цезаропатизм‖), так і змагання духовенства за політичне лідерство (клерикалізм). За своєю соціальною приророю священики складають частину інтелігенції і поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі відносини між державою і церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли наявна координація і співпраця. Значення релігії не може бути зведене до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна пробудити в громадянстві дух самопосвяти і ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва: ―тільки ж не та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільш ―національна‖ і найбільш ―українська‖... а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі‖. Модерні раціоналістичні псевдонаукові підміни релігії не можуть виконати цього завдання; тож тенденцію до повної секуляризації суспільства слід оцінювати як симптом розпаду. На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує конкретну українську політичну програму. При цьому центральною залишається проблема держави і влади. Згідно з його глибоким переконанням, без власної держави Україні залиша219

ється навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Українцям слід пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує – ні ласка сусідів, ні автоматизм суспільних процесів; вони повинні витворити її самі. Бо при своєму теперішньому стані Україна не лише поневолена і окупована, але і ―бездержавна‖, тобто внутрішньо неготова до самостійного існування: ―Хвороба бездержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх, - вона не травматичного походження, як проблема поневоленості – а викликана причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні ―орієнтації‖, абсолютно нічого не допоможуть‖. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборення внутрішніх органічних слабкостей українства. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, ―організації‖ над ―орієнтацією‖. Липинський надавав велетенського значення проблеми правильних форм і методів політичної організації. На його думку, ані демократична, ані охлократична системи не відповідають вимогам українського державного будівництва. Безголова ―революційна демократія‖ спроможна тільки до ролі опозиційного ферменту проти російської чи польської державної влади на Україні, але до панування вона органічно не здатна. У свою чергу охлократичний шлях на Україні, на противагу Росії з її азійськими політичним традиціями, веде до поглиблення внутрішнього розбрату. Українські ліві охлократи – комуністи здатні тільки віддати Україну Москві, праві ж охлократи – націоналісти своїм фантазуванням лише хаотизують українське суспільство і провокують усобиці між різними кандидатами на пост диктатора. Правильним шляхом для України є клясократія. Для цього необхідна консолідація міцних клясових – хліборобських, робітничо – промислових, інтелігентських тощо – об’єднань на територіальній базі. Кристалізаційним пунктом для цього процесу суспільної інтеграції повинна послужити ―трудова монархія‖, яка є союзом усіх класів, і в першу чергу хліборобів і військових, на чолі з гетьманом. Стабільність майбутньої держави мала б базуватися на таких юридичних та економічних підставах як гарантія недоторканості особи, забезпечення права приватної власності на землю, проведення аграрної реформи, гарантія об’єднання в українській державі усіх українських земель. Передумовою успіху українських визвольних змагань є поворот до українства – якщо не цілком, то в переважній більшості – традиційних вищих суспільних прошарків. Носіями українського визвольного руху мусять бути не лише непродуктивна інтелігенція, але також і організатори хліборобства, індустрії і військової справи, тобто ті суспільні сили, які скрізь і завжди творять костяк держави. Українство повинно знайти організаційний вияв не лише в політичних партіях, а передусім у органічних клясових утвореннях, які мають подолати соціальне розшарування і розбрат українства. У питаннях зовнішньої політики Липинський дотримувався погляду, що найбільшу загрозу для України являє така ситуація, коли вона стає тереном суперництва російського і польського імперіалізмів, і при цьому ця боротьба ведеться руками і коштом самої України. Він відкинув як нераціональну ―петлюрівську‖ концепцію української зовнішньої політики, тобто ідею боротьби проти Росії з опертям на 220

Польщу, ціною західноукраїнських земель. Майбутня українська держава за Липинським має шукати шляхів до мирних і добросусідських стосунків з постбільшовицькою Росією та Білорусією. Отже, державницькі монархічні погляди в сполученні із засадами християнської етики і консерватизму складають зміст політичної концепції Липинського, концепції, що витворила новий, державницький консервативний напрям в українській політології. Шукаючи ―четвертого шляху‖ для України поза демократією, більшовизмом і фашистськими диктатурами та інтегральним націоналізмом, він сподівався знайти його у конституційній монархії. Теорія державності, еліт та механізмів суспільно – політичних перетворень В.Липинського мала чималий вплив на погляди українських діаспорних авторів, а поняття територіального патріотизму піднесло концепцію Липинського на рівень кращих зразків європейської політичної думки ХХ ст. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Визначіть сутність політики В'ячеслава Липинського. 2. Що таке інтегральний націоналізмом?

Августин Волошин Народився 18 березня 1874 р. в гірському селі Келечин, нині Міжгірського району Закарпатської області, в сім’ї греко-католицького священика. Як відзначають біографи А. Волошина, він «виніс з дому знання руської мови і любов до родного слова». Проте «по-мадярськи мало знав, так що, коли прийшов до Ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі». Від 1883 до 1892 р. навчався в гімназії, а в 1892–96 рр. – в Ужгородському теологічному інституті. У березні 1897 р. А. Волошин був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. В 1899 р., після успішного закінчення Вищої педагогічної школи в Будапешті, одержав диплом професора математики й фізики, що відкрило йому дорогу до викладацької роботи. З 1900 р. він починає працювати викладачем. У 1912–38 рр. – директор Ужгородської вчительської семінарії. Цей період найбільш плідний в житті А. Волошина. «Саме в ці роки, – зазначають сучасні дослідники його діяльності, – він зарекомендував себе як видатний педагог, активний просвітянин, видавець книг, газет і журналів, чудовий господарник. Саме в цей час А. Волошин активно займається політичною діяльністю, утворивши власну партію і представляючи інтереси виборців у чехословацькому парламенті. Уся його різнобічна діяльність була спрямована на 221

благо свого народу, і завдяки їй А. Волошин здобув величезний авторитет в народі, з яким не могли не рахуватися навіть його недруги. Всенародна любов закарпатців до Августина Волошина проявилася в тому, що його називали Батьком. До цього такої пошани удостоївся тільки Олександр Духнович». А. Волошин насамперед дбав про піднесення освіти й культури в Закарпатті. Адже культурно-освітній рівень народу внаслідок тривалої політики мадяризації краю був низький. Зважаючи на відсутність підручників з багатьох дисциплін, йому довелося невтомно працювати в царині видавничої справи. Всього підготував і видав, головним чином на власні кошти, 42 книги. Серед них – «Методическая грамматика карпаторусского языка для народных школ» (1899, 1921, 1923), «Читанка для угро-русской молодежи» (кілька видань, починаючи з 1900 р.), «Азбука» (1904), «Азбука і перша читанка для 1 класу народних шкіл на русском язиці» (1905,1913), «Малая Библия для низших кл. народных школ» (1904), «О письменном язиці Подкарпатських русинов» (1920), «Педагогика и дидактика для учительских семинарий» (1920), «Фізика» (1921), «Наука стилізації» (1923), «История педагогики для учительских семинарий» (1923), «О соціальном вихованню» (1924), «Педагогика и дидактика» (1924), «Педагогічна психологія» (1935), «Логіка» (1935), «Подкарпатська Русь» (1936) тощо. Отже, А. Волошин забезпечив учнів народних шкіл та студентів учительських семінарій найголовнішими підручниками. Його роль у розвитку шкільництва в міжвоєнному Закарпатті важко переоцінити: у 1924 р. він заснував і очолював Педагогічне товариство Підкарпатської Русі, в 1929 р. був організатором «Учительської Громади». Він автор популярних і політичних праць, віршів, оповідань, п’єс. Його п’єсу «Марійка-Верховинка» (1931) сучасники вважали «найкращою дотеперішньою карпато-українською драмою». У становленні А. Волошина як педагога й культурно-громадського діяча, а згодом і як політика, істотну роль відіграли плодотворні творчі зв’язки з представниками національно свідомої української інтелігенції Галичини. Поїздки А. Волошина в Галичину спричинили справжній переворот у його свідомості, з’ясуванні ним багатьох питань національної історії України, розвитку визвольних змагань українського народу. А. Волошин як педагог і вчений невіддільний від А. Волошина-політика. «Саме на прикладі його життя, – вважають О. Мишанич і П. Чучка, – можна простежити, як угорські русини поступово усвідомили себе закарпатськими українцями, частиною єдиного українського народу. З іменем А. Волошина колишні темні й забиті чужоземною неволею підкарпатські русини інтегрувалися у загальноукраїнський визвольний рух, заявили перед усім світом про своє існування і свої державотворчі змагання». У 1902 р. А. Волошин заснував в Ужгороді акціонерне товариство «Уніо», при якому працювали друкарня та книгарня. Товариство почало видавати газету «Наука» (1903–14), а також різноманітну релігійну літературу народною мовою, зокрема щорічник «Місяцеслов» (1901–21). Після Першої світової війни організував і очолив перші в Закарпатті Підкарпатський банк і Кооперативний союз. Після краху багатонаціональної Габсбурзької монархії і проголошення на її території незалежних держав, зокрема Угорської Народної Республіки, Чехословацької Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, відкритим залишалося 222

питання про долю Закарпаття. В самому краї поступово викристалізувалися три основні політичні орієнтації щодо його майбутнього – проугорська, прочехословацька й українська. Відповідно їх репрезентували три найбільш впливові народні ради – Ужгородська, Пряшівська і Хустська. А. Волошин став одним із керівників створеної на початку листопада 1918 р. в Ужгороді «Ради угорських рутенів». Вона виступала за збереження Закарпаття в складі Угорщини із забезпеченням прав «нашого угрорусского народа». Він також підтримав закон угорського уряду «Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині» від 21 грудня 1918 р. 8 Однак на початку 1919 р. поступово переконався, що оптимальним за тих умов рішенням щодо майбутнього Закарпаття є його приєднання до Чехословаччини. 8 травня 1919 р. взяв активну участь в об’єднанні трьох вищеназваних рад в єдину Центральну Руську Народну Раду і став одним з її керівників. Рада прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословацької Республіки на правах автономії. Волошин у складі обраної делегації закарпатців 20 травня у Празі в урочистій обстановці передав це рішення президенту ЧСР Т. Масарику. Тобто, А. Волошин був безпосередньо причетний до подій, що визначили подальшу долю його краю майже на цілих 20 років. «Було то собитіе не лиш исторично-важное, – згадує він у своїх споминах, – но і щиротеплое, братское! Золота Прага торжественно привитала русинов, щиро погостила и ми з надеею на лепшу будучность вернулися до дому». Після включення Закарпаття до складу демократичної республіки у 1919 р. створилися принципово більш сприятливі умови для громадсько-політичного й національно-культурного розвитку краю. Згідно з «Генеральним статутом про організацію адміністрації Підкарпатської Русі» від 18 листопада 1919 р., що став першим нормативним актом, який визначав правовий статус органів державного управління на Закарпатті, Рада міністрів ЧСР створила тимчасовий автономний орган (ліквідований у квітні 1920 р.) – Директоріум, членом якого був А. Волошин. Він стає одним з авторитетних громадсько-політичних діячів, загальновизнаним лідером українського національно-культурного напряму в Закарпатті, який, завдяки його наполегливій повсякденній праці, з кожним роком зміцнював свої позиції в краї. В утвердженні української національної ідеї, поширенні писемності та знань, вихованні національної свідомості особлива, якщо не визначальна, роль належить заснованому у травні 1920 р. товариству «Просвіта». Одним з основоположників його був А. Волошин, який став його почесним головою. Завдяки його авторитету й наполегливості, у роботі товариства найактивнішу участь брали його однодумці й соратники Ю. і М. Бращайки, В. Бірчак, Е. Невицький, В. Желтвай, С. Клочурак, О. Маркуш, І. Панькевич, А. Штефан, М. Долинай, В. Гаджега, Й. Бокшай та ін. Багатогранна діяльність філій і читалень «Просвіти» охопила значні сили українського населення краю: у 1937 р. членами близько 250 структурних осередків українського товариства були понад 16,5 тис. закарпатців. У жовтні 1928 р. в Ужгороді відбулося урочисте відкриття народного будинку «Просвіти», збудованого на кошти населення (певну суму пожертвував президент ЧСР Т. Масарик). На ньому з патріотичною промовою виступив А. Волошин, який підкреслив: «Сей народний дом має бути серцем дальшої культурної еволюції нашої, котра своїми органами розсилає кров народного життя, знаннє самого себе, сво223

го язика, своєї літератури, знань народного генія, знань красот краю, знань і любов до всего, что є наше, народне». А. Волошин – активний учасник практично усіх масових заходів «Просвіти» та інших українських товариств і об’єднань, його яскраві промови, зокрема на з’їздах учителів, патріотичної молоді краю, надихали присутніх на активну національно-культурну працю. Особливе значення в цьому плані мав його виступ на Всепросвітянському з’їзді, що відбувся 17 жовтня 1937 р. в Ужгороді. Понад два десятки політичних партій, союзів і товариств – організаторів з’їзду виступили з «Маніфестом до українського народу Підкарпаття». У ньому, зокрема, було чітко проголошено: «Ми добровільно прилучилися до Чехословацької Республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-мільйонного українського народу і цієї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося…». Протягом 20–30-х рр. ім’я А. Волошина не сходить зі сторінок таких закарпатських видань, як «Русин», «Підкарпатська Русь», «Українське слово», «Учительський голос», «Альманах», «Місячник», «Кооператив», «Пчілка». Писали про нього і його діяльність галицькі газети, періодичні видання української еміграції в ЧСР. У 1922 р. побачили світ перші номери газети «Свобода», а також місячника «Благовісник», адресованого вірникам греко-католицької конфесії. Завдяки тому, що видавцем і редактором названих видань був А. Волошин, вони мали неабияку популярність у значної частини українського населення Закарпаття. Зокрема, зримо зростала кількість передплатників щоденної газети «Свобода», що виходила за редакцією А. Волошина. Будучи фактично видавцем цієї популярної газети, він об’єднав навколо неї молоді сили, сприяв становленню закарпатської журналістики. Газета інформувала своїх читачів про роботу в осередках «Просвіти», подавала оглядові матеріали з народознавства і краєзнавства, статті про «мовну проблему» в Закарпатті тощо. Нерідко тут містилися повідомлення про життя українців в Галичині, а також про події, що відбувалися в СРСР, зокрема, голодомор 1932–1933 рр. в Україні й сталінські репресії. Газета «Свобода» (від 15 червня 1938 р. – «Нова Свобода»), за слушною оцінкою літературознавця Ю. Балеги, спочатку «мала переважно культурницький характер, але поступово все більше і більше втягувалася в політику, як і її видавець». У 1923 р. А. Волошин заснував і до початку 1939 р. очолював народнохристиянську партію. Від неї у 1925– 29 рр. був послом парламенту Чехословацької Республіки, де відстоював інтереси свого народу і краю. Однак на вершину державно-політичного життя вийшов у 1938–39 рр.: 11 жовтня 1938 р. він член першого автономного уряду Закарпаття – Кабінету міністрів Підкарпатської Русі на чолі з А. Бродієм; 26 жовтня, після відставки і арешту останнього, його призначають прем’єрміністром другого автономного уряду Підкарпатської Русі – Карпатської України. Дослідник історії Закарпаття М. Болдижар так пояснює вибір чехословацьким урядом на посаду голови автономного уряду краю політичного лідера українського напряму: «Цьому сприяв ряд факторів: по-перше, призначаючи А. Волошина прем’єром, центральний уряд враховував, що він був освіченою для того часу людиною, мав духовну та світську освіти, і сподівався, що в своїй діяльності він буде керуватися принципами нейтральності та релігійно-етичними нормами і не братиме участі в політичних інтригах; по-друге, уряд добре знав про політичну орієнтацію 224

інших можливих кандидатів у прем’єри і не бажав більше ризикувати, «обпікшись» уже на кандидатурі А. Бродія; по-третє, кандидатура каноника А. Волошина була підтримана прем’єром словацького автономного уряду католицьким священиком Й. Тісо. Отже, волею випадку та в зв’язку з названими вище обставинами А. Волошин вийшов на арену активної політичної діяльності». Можна погодитися з тим, що А. Волошин дійсно не готувався до такої високої політичної кар’єри. Він сам відверто про це говорив в грудні 1938 р. кореспондентові львівської газети «Діло»: «Сьогоднішня моя праця є такого характеру, про який раніше я ані не думав. Все своє життя я працював як педагог. Переконався я в тому, що наш народ є цілком так інтелігентний, як і інші європейські народи, і що лише гноблення робило його апатичним. Тепер він чудом скинув з себе апатичність, і ця дійсність дає мені силу й відвагу до тієї праці, яку виконую». Отже, насамперед, саме довголітня плідна праця А. Волошина серед народу, його переконання, що закарпатці заслуговують на краще майбутнє, і готовність заради цього на нові пожертви, а також високий авторитет і народна підтримка А. Волошина, як і його в цілому лояльне ставлення до Чехословацької Республіки, підтримка її конституційних основ і демократичних інститутів та прагнення «забезпечити самостійність Карпато-Української держави в рамках федерації», зумовили вибір його кандидатури на пост прем’єра. І цей вибір був не випадковий, а закономірний. З приводу цього призначення чеська газета «Недєльні Ліст» 27 листопада 1938 р. в статті «Хто є Волошин» писала: «Людина на свойому місці. Мало маємо людей такої ваги, як о. д-р Волошин. Українській нарід Підкарпаття виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його «батьком народу». Цієї назви не устійнив ніякий закон – вона створена народом. Його поява має в собі щось, що захоплює. Хоч уже не молодий, зумів пережити всю свою й свого народу трагедію. Прем’єр Волошин лишив на території, окупованій мадярами, все своє майно. Його дім в Ужгороді мадяри сконфіскували й назвали «Домом ім. Регента Горті». Та він, махнувши рукою на своє власне добро, почав рятувати народ. Вже у Відні під час арбітражної конференції приймає багатьох журналістів і кореспондентів, з’ясовує їм проблему Підкарпаття… Назначуючи його прем’єром, влада зробила найщасливіший крок». Цікаву характеристику прем’єрові Карпатської України дала французька газета «Ле Пті Парізієн», яка 5 лютого 1939 р. писала: «Часто його представляли як типового духовного політика-дипломата з часів Ренесансу. Але цей образ цілком фальшивий. Отець Волошин не подібний до того багатого рафінованого духовенства, яке засліплювало європейські королівські двори своїм блеском, коштовностями, знаннями та відважними думками. Батько Волошин, – так його кличуть селяни, – дуже приємний, вирозумілий, розумний і реаліст. То ані мрійник, ані фанатик». А глава греко-католицької церкви в Західній Україні, галицький митрополит й архієпископ Львівський А. Шептицький, гаряче підтримуючи новий уряд Карпатської України і щиро вітаючи о. А. Волошина з призначенням на пост прем’єра, писав: «Трудно представити Вам ентузіязм і радість, з якою ціла наша суспільність, увесь український народ у Галичині… прийняли відомість, що Ваша Ексцеленція обняли владу в Карпатській Україні. Уважаємо премудрим зарядженням Божого Провидіння, що Вас вибрало на провідника народові Закарпаття. Тому народові потреба й апостольської любови священика і мудрого проводу педагога, який би його вихову225

вав. Такого апостола, християнського педагога дав тому народові, дав нам усім Всевишній у Вашій особі. Зо страхом Господнім і встримуючи неразвіддих, слідимо за кожним Вашим кроком, свідомі небезпек, якими Ви з усіх сторін оточені, і безконечно важкого Вашого завдання». Завдання, що стояли перед автономним урядом А. Волошина, були дійсно складні. У першому після призначення інтерв’ю редактору газети «Нова свобода» 30 жовтня 1938 р. прем’єр А. Волошин досить детально розкрив їх: «Завдань багато. Числимо на сили свої та на сили громадянства, яке мусить все зробити, щоб закріпити здобутки. Але перше завдання – це оборонити цілість нашого краю, забезпечити спокій і порядок, забезпечити добробут народних мас… Вже влада має 230 вагонів кукурудзи для бідних і безробітних… Думаю, що народні маси нашого краю здобудуть від своєї молодої держави все, що потрібно для усунення голоду… План публічних робіт маємо широкий... Після встановлення й закріплення наших границь негайно мусимо провадити планову розбудову нашої господарки. То вимагає великої кількості працівних сил та велику суму грошей. Але наші природні багатства є такі великі, що ми вдержимось та забезпечимо собі рівноправне співробітництво з іншими країнами, які нам допоможуть розбудувати промисел та інтенсифікувати хліборобство, скотарство, садівництво та огородництво. Будемо будувати фабрики, щоб зпрацьовувати наші сирівці, будемо зпрацьовувати мінеральні поклади, що стільки їх ховає в собі наша багата земля… Ми всіх шануємо, але вимагаємо, щоб і нас шанували, нікого не будемо кривдити, кожний громадянин без різниці народності й віри буде мати рівне право. Вибороли ми свободу не лише для себе, але для всіх, хто йде з нами й має добру волю до співпраці на нашій землі. Теперішня хвиля диктує нам всім виявити працівність і дисципліну, полишити національні, мовні та політичні суперечки і всім стати до творчої праці, якої вимагає від нас обов’язок перед рідним народом». На жаль, ці завдання через цілу низку суб’єктивних і об’єктивних обставин уряду А. Волошина так і не судилося здійснити. Після свого тріумфу як політика, що припадає на 15 березня 1939 р., коли вперше обраний закарпатцями сойм Карпатської України одноголосно обрав А. Волошина президентом самостійної держави, він уже ввечері того дня разом з членами сойму і нового уряду змушений був емігрувати. Угорщина з дозволу Гітлера почала окупацію Закарпаття. «Німці ганебно нас обманули…», – так відверто реагував екс-президент Карпатської України на ці події, визнаючи цим практично і своє фіаско як політика. На цьому політична кар’єра А. Волошина закінчилася. Після кількох днів перебування спочатку в Румунії, а потім Югославії він через Відень прибув до Берліна, де прожив півтора місяці. У квітні 1939 р. тут відбулася зустріч А. Волошина з колишнім гетьманом Української Держави П. Скоропадським, на якій обговорювалися останні події в Карпатській Україні та її майбутнє. А. Волошин відмовився продовжувати в подальшому переговори на цю тему, не погодився також і на пропозицію про співпрацю із закордонною організацією «Українське національне об’єднання». Він відмовився і від запропонованої провідником українських націоналістів А. Мельником у вересні 1939 р. під час зустрічі в Італії ідеї приєднання Карпатської України до інших українських земель з метою створення самостійної України. В усіх випадках відповідь карпатоукраїнського президента у вигнанні українським діячам на 226

еміграції була ідентична: «…моя мета полягає в тому, щоб удалити венгрів з території Карпатської України і зберегти її автономію». У травні 1939 р. він переїхав до окупованої німцями Праги – поближче до рідного краю, де повністю присвятив себе педагогічній та науковій діяльності. До закінчення війни викладав в Українському вільному університеті, (УВУ) де пройшов шлях від професора педагогіки до декана філософського факультету (1939–1940) і ректора (1945) цього першого українського вищого учбового закладу за кордоном. Серед студентів було чимало закарпатських юнаків і дівчат. Після вступу радянських військ до Праги УВУ було ліквідовано (його діяльність була відновлена в 1946 р. у Мюнхені). 21 травня 1945 р. органи НКВС заарештували його ректора А. Волошина і вивезли до Москви. Після жорстоких допитів у Лефортівській в’язниці стан здоров’я А. Волошина різко погіршився. Його перевели у Бутирську в’язницю, де 19 липня 1945 р. 71-річний екс-президент Карпатської України помер. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Визначте та обґрунтуйте особливості діяльності Августина Волошина. 2. Де і коли було проголошено Карпатську Україну?

Михайло Кирпоно́с Кирпоно́с Миха́йло Петро́вич (12 січня 1892 року c. Вертиївка Ніжинського району Чернігівської обл. — 20 вересня 1941 року) — радянський воєначальник, генерал-полковник (з 22 лютого 1941 року), Герой Радянського Союзу, командувач Південно-Західним фронтом з червня по вересень 1941 року. Народився 12 січня 1892 року в містечку Вертіївка (нині Ніжинського району Чернігівської області) в бідній селянській родині. Вчився рік в церковноприходській школі, потім 3 роки в земській школі. Подальшу освіту продовжити не зміг через нестачу коштів у батьків. Потім до 1915 року працював лісником. В 1915 покликаний в армію, брав участь в 1-ій світовій війні на румунському фронті. У 1917 році закінчив школу військового фельдшера, потім працював фельдшером роти. У жовтні 1917 вів серед солдатів агітацію за більшовизм. Обирався головою полкового комітету, членом дивізійного ревкому. В 1918 вступив в РКЧА. Учасник Громадянської війни, один з організаторів більшовицьких загонів в Україні. З грудня 1918 року — командир батальйону, потім начальник штабу, помічник командира і командир 2-го Богунського полку. З червня 227

1919 року по травень 1920 року — помічник начальника Школи червоних старшин у Житомирі. У 1927 році закінчив Військову Академію імені М. В. Фрунзе, а після її закінчення був начальником штабу 51-ої стрілецької дивізії, потім начальником і військовим комісаром Казанського військового училища імені Верховної Ради Татарською АССР. За власним визнанням активно брав участь у викритті ворогів народу і боротьбі з опозицією. Завжди дотримувався генеральної лінії партії. Під час радянсько-фінської війни комдив М. П. Кирпонос командував 70-ою стрілецькою дивізією 7-ої армії, що штурмувала Виборг. За вміле командування дивізією і проявлений в боях героїзм Кирпоносу Михайлу Петровичеві Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу, з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». З квітня 1940 року М. П. Кирпонос командир стрілецького корпусу, з червня — командувач військами Ленінградського військового округу. З введенням генеральських звань в РКЧА 4 червня 1940 року М. П. Кирпоносу було присвоєне військове звання «генерал-лейтенант». З 22 лютого 1941 року Кирпонос призначений командувачем Київським Особливим військовим округом. За оцінками начштабу Максима Пуркаєва і члена військової ради Михайла Бурмистенко, був невтомним, вникав у всі деталі керування військами, і відчував, що війна насувається. Він не засиджувався у штабі, постійно бував у військах, на заводах, де виробляли зброю на випадок війни. З моменту перетворення округу в Південно-західний фронт і початком Великої Вітчизняної війни, генерал-полковник М. П. Кирпонос — командувач ПівденноЗахідним фронтом. Як воєначальника його високо цінували в наркоматі оборони. «С Михаилом Петровичем Кирпоносом мне не довелось работать вместе, но по отзывам сослуживцев это был опытный общевойсковой командир», — відмітив маршал Радянського Союзу Георгій Жуков. Свою доблесть Кирпонос проявив ще під час громадянської війни, коли командував другим Богунським полком, який успішно протистояв білогвардійцям під Житомиром, Бердичевом, звільняв Київ. Реввоєнрада республіки нагородила його особистою зброєю — маузером із заводським номером 53505. А за успішне форсування його 70-ю стрілецькою дивізією Виборзької протоки у нічний час льодом і захоплення прибережних укріплень, що порушило важливі ворожі комунікації і прискорило закінчення Фінської кампанії 1939—1940 рр., Кирпонос був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Історія військового мистецтва до цього знала тільки два таких випадки. Перший — коли війська Петра Першого подолали маршем по льоду Виборзьку затоку і штурмом взяли однойменне місто, другий — коли війська Багратіона перейшли льодом затоку з моря і захопили Аландські острови. Війська фронту вели важкі оборонні бої на Правобережній Україні. Стійкі оборонні дії на важливих оперативно-стратегічних рубежах і напрямах поєднувалися з контрударами. В умовах глибоких обходів і обхватів танковими і механізованими угрупуваннями супротивника війська Південно-Західного фронту, розчленовані на загони і групи, здійснювали маневр, виходячи з-під ударів на проміжні і тилові оборонні рубежі, вели напружені бої. Багато хто з них пробився через ворожі заслони, але десятки тисяч бійців і командирів загинули або потрапили в полон. 228

Проте, незважаючи на значний оперативний успіх німців під Уманню, фронт зберіг боєздатність і продовжив з боями відступати, зупинившись на рубежі Дніпра. В ході Київської операції, всупереч тому що Кирпонос, Василевський, Шапошников і Будьонний наполягали на негайному відведенні військ з Києва, дозвіл на відступ з оперативного мішка навколо Києва Ставкою дано не було; фронт не мав на той час резервів і не міг зупинити просування перенаправленою з московського на південний напрям 2-ої танкової групи супротивника. До 14 вересня в оточення потрапили 5, 21, 26 і 37 армії. 20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ої армії підійшла до хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ої танкової дивізії. Втративши декілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в урочище Шумейкове, поблизу села Ісківці Лохвицького району Полтавської області. До рук супротивника потрапив командувач артилерією 5-ої армії генерал В. Н. Сотенський разом зі всім своїм штабом. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів, зокрема, командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, командувач 5-ої армії Потапов, члени Військової ради армії Никішев, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Транспорт і люди розосередилися кромкою яру, що перетинав гай, бронемашини зайняли позиції на узліссі. Німецькі танки і піхота атакували гай з трьох сторін. Спочатку вони увірвалися на східне узлісся. У рукопашній сутичці брали участь всі — від солдата до командувача фронтом. Кирпоноса спочатку ранило в ногу, а незабаром осколки міни зрешетили його груди. Командувач одразу помер. Бій продовжувався 5 годин. У непритомному стані був узятий у полон командувач 5-ою армією Потапов. Загинули Тупіков і Писаревський. В 1911 році Кирпонос одружився на Олімпіаді Поляковій, дочці шорника. Розлучився з нею в 1919, і після цього дочки виховувалися у нього. У тому ж році одружувався вдруге на Софії Піотровській. Багато її родичів були репресовані в 30-і роки, проте Кирпонос з нею не розлучився. Відгуки колег: Кирило Семенович Москаленко Он был храбрым в военном отношении человеком и проявил себя храбрым и волевым командиром… храбрый, мужественный генерал погиб в дни тяжелых испытаний, оставив по себе добрую и светлую память в сердцах тех, кто знал его… Микола Кирилович Попель Безупречно смелый и решительный человек, он еще не созрел для такого поста. Об этом мы не раз говорили спокойно, не усматривая здесь в мирное время большой беды, забывая, что приграничный округ с началом боевых действий развернется во фронт Костянтин Рокоссовський Меня крайне удивила его резко бросающаяся в глаза растерянность… Создавалось впечатление, что он или не знает обстановки, или не хочет ее знать. В эти ми229

нуты и окончательно пришел к выводу, что не по плечу этому человеку столь объѐмные, сложные и ответственные обязанности, и горе войскам, ему вверенным… Нагороди: медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу № 91, орден Леніна, орден Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаль «XX років РКЧА». В 1943 році останки генерал-полковника Кирпоноса М. П. (разом з останками генерал-майора Тупікова В. І.) були перенесені до Києва, в парк Вічної Слави. У Києві і Чернігові встановлені пам'ятники генералові Кирпоносу. У Києві та Чернігові ім'ям Кирпоноса названі вулиці. На батьківщині генерала у Вертіївці є музей М. П. Кирпоноса. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Складіть характеристику й політичний портрет видатного українського полководця. 2. Розкажіть про Михайла Кирпоноса та висловіть власну позицію щодо його ролі в історії Другої світової війни. 3. Підготуйте доповідь, повідомлення, реферат про основні події, пов'язані з діяльністю Михайла Кирпоноса в роки Другої світової війни.

Семен Тимошенко Народився 6 (18) лютого 1895 р. в селі Фурманка Акерманського повіту Бессарабської губернії (нині Фурманівка Кілійського району Одеської області Україна), в родині українського селянина Костянтина Гавриловича Тимошенко. Закінчив сільську школу. У грудні 1914 покликаний в армію. У 1915 році закінчив полкову та зразкову кулеметну школу. Брав участь у Першій світовій війні, був кулеметником у складі 4-ї кавалерійської дивізії на Південно-Західному і Західному фронтах. Нагороджений за хоробрість Георгіївськими хрестами трьох ступенів. В РККА с 1918 року. У1918 вступив в 1-й Чорноморський загін, воював в Криму на Кубані. Брав участь в обороні Царицина, командував полком. В листопаді 1918 року С. К. Тимошенко став командиром другої особливої кавалерійської бригади. В 1919 вже став командиром дивізії, в складі першої Кінної армії. С. М. Будьонного. Дивізія відзначилась в боях під Воронежем, Касторним, Ростовом-на-Дону, Житомиром і Бродами. В 1919 вступив до лав РКП(б). Воював проти А. І. Денікіна, П. Н. Врангеля, білополяків. В листопаді 1919 – серпень 1920 командував шостою, серпні 1920 по 230

1921 – четвертою кавалерійською дивізією першої Кінної армії. Вона завдала значних втрат військам Врангеля та армії Батька Махна. Був п’ять раз поранений, але не вийшов зі строя. За бойові подвиги в роки Громадянської війни був нагороджений трьома орденами Червоного прапора і почесною зброєю. Незабаром Семену Костянтиновичу доручили командувать третім кавалерійським корпусом. В 1922 Тимошенко закінчив Вищі академічні курси, в 1927 – курси удосконалення вищого командного складу, в 1930 – курси командирів військово політичної академії. В 1933 році С. К. Тимошенко отримав призначення на посаду заступника командуючого військами Білоруського військового округа. На той час ним командував талановитий військовий діяч И. П. Уборевич. Два героя Громадянської війни разом успішно провели навчання в районі Слуцка з метою підвищення бойової готовності військ. В ті роки С. К. Тимошенко подружився з Г. К. Жуковим. Цю дружбу вони пронесли крізь роки та випробування. Командував шостим кавалерійським корпусом. З вересня 1935 командуючий Київського військового округа. З липня 1937 командував військами Південно-Кавказького округа, з вересня 1937 – Харківським, з січня 1938 – Київським Особливим військовим округом. З вересня 1939 під його керівництвом, був реалізований секретний пакт РіббентропаМолотова, війська Українського фронту захватили Західну Україну. Почалася радянсько-фінська війна 1939 – 1940 ріків. В січні 1940 року С. К. Тимошенко призначили начолі Північно-Західного фронту, війська якого здійснювали прорив могутньої системи довготривалих укріплень – відомої лінії Маннергейма, побудованої при участі німецьких, китайських, французьких та бельгійських військових спеціалістів при фінансовій підтримці Великобританії, Франції, Швеції, Германії та США, за що і був відзначений званням Героя Радянського Союзу, Маршалом Радянського Союзу. Найбільш жорстокі бої розгорілись на Карельському виступі. Лише до 12 листопада 1939 року війська сьомої армії при підтримці авіації та артилерії заволоділи сильно укріплену полосу оборони і вийшли до лінії Маннергейма. С. К. Тимошенко наказав використати всю потужність артилерії артилерії фронта і флоту, наносить масовані удари з повітря. За три дні лінія лінія оборони була прорвана. В прорив командуючий фронта вів танки, противник відступив. Керівництво Фінляндії, не зважаючи з думкою союзників, звернулась до радянського керівництва з проханням про підписання мирного договору. 12 березня 1940 року в Москві був підписаний договір. Звання Героя Радянського Союзу з орденом Леніна і медалі «Золота Зірка» командиру першого рангу Семену Константиновичу Тимошенко присвоєно 21 березня 1940 року за «зразкове виконання доручень командування при цьому про являвши відвагу та героїзм». З 1940 – 1941 рр. Тимошенко – народний комісар оборони СРСР (замінив на цій посаді К. Е. Ворошилова). На посаді наркома оборони зробив велику роботу по удосконаленню військової підготовки військ, їх переформуванню, запровадження нові231

тньої техніки, підготовці молодих кадрів, яка не була повністю завершена з початком Великої Вітчизняної війни. Г.К. Жуков писав: «Тимошенко мудрий і знаючий військовий, вольовий, досвідчений в тактичному і оперативному відношенні. В сякому разі, наркомом оборони він був кращим ніж Ворошилов, за цей короткий період, пока ним був, дещо встиг зробити в армії на краще». Після створення Ставки Головного командування під керівництвам І. В. Сталіна Тимошенко був звільнений від обов’язків наркома оборони. Назначений верховним командуючим Західного напрямку і командуючим військами Західного фронту. З вересня 1941 по червень 1942 року. С. К. Тимошенко – верховний командуючий Південно-Західного напрямку. Під його керівництвом був підготовлений та здійснений контрнаступ радянських військ під Ростовом-на-Дону в 1941 році. В травні 1942 Тимошенко керував Харківською операцією, в результаті якого потужнє угруповування Червоної Армії потерпіла поразки, потрапила в кільце під Харковом в полон потрапило більш як 200 тисяч солдат і офіцерів Червоної армії. Сам Тимошенко залишився в живих, і пощастило уникнути полону. 12 липня 1942 року створюється Сталінградський фронт. Командуючим фронтом призначається С. К. Тимошенко. Важливість цього фронту важко передать. Війська Сталінградського фронту приняли на себе удар переважаючих сил ворога і на деякий час зупинили наступ німецько-фашиських військ. В жовтні 1942 року С. К. Тимошенко приймає командування Північно-Західним фронтом. В складній ситуації війська фронту захопили Дем´янский плацдарм ворога і вийшли до річки Ловать. З березня по липень 1943 року маршал Тимошенко уже в якості представника Ставки здійснював координацію військ Ленінградського і Волховського фронтів, в липні – листопаді 1943 року – Північно-Кавказьким фронтом та Чорноморським флотом. Ставкою була розроблена Новоросійсько-Таманська операція. На виконання її був направлений Семен Константинович Тимошенко. Досконало знаючи цей район бойових дій, він зумів організувати чітку взаємодію сухопутних військ з Чорноморським флотом і Азовською флотилелією. В наслідок бойових бойових дій у вересні-жовтні 1943 року були звільнені Новоросійськ, порти Таманського півострова і створені умови для наступу проти кримського угрупування німецьких війсь. З січня – липень 1944 року С. К. Тимошенко забезпечував координацію дій військ другого і третього Прибалтійського, а з серпня 1944 року і до кінця війни – другого, третього, четвертого Українських фронтів. Всі ці фронти провели ряд потужних стратегічних операцій, які діяли в інтересах загального плану Ставки і добилися серйозних успіхів. Семен Костянтинович користувався великим авторитетом в армії. Керуючи фронтами та координуючи дії військ, він активно допомагав керівництву фронтів в часному отримані резервів, військових та технічних засобів, без чого неможливо успішних дій. Семен Костянтинович Тимошенко – один із тих воєначальників, які на війні спілкувалися не тільки з генералами і офіцерами, а також з простими солдатами. Його можна було побачити як в командному пункті, так і в солдатських окопах. 232

В складних умовах війни він приймав сміливі рішення, брав на себе відповідальність. Маршал Радянського Союзу І. Х. Баграмян в своїх мемуарах «Так починалась війна» згадував, як його під Полтавою викликав командуючий ПівденноЗахідним напрямком маршал Тимошенко. Описавши тяжке становище головних військ фронті на Київському напрямку, він сказав, що єдине рішення для військ Південно-Західного фронту – це спланований відхід всіма силами на нові підготовлені рубежі по річкі Псел, і наказав летіти на літаку до командуючого фронтом генералу Кирпоносу і передать його наказ про відступ. Але у Ставки була зовсім інша думка: не залишати Київський укріп район. Це привело до тяжких наслідків – оточення частини військ фронту, смерті командуючого. Після закінчення великої вітчизняної війни Маршал Радянського Союзу С. К. Тимошенко більше року командував військами Барановичівського військового округа. З 1946 по 1949 рік очолював Південно-Уральський військовий округ, створений ще в листопаді 1941 року. Семен Константинович вважав своїм рідним Білоруський військовий округ. Отримавши цей округ в 1949 році, він керував ним 11 років, Під його керівництвом здійснювались показові навчання військ, командноштабні ігри, польові навчання в умовах використання атомної зброї. Як член ЦК КПРС і депутат Верховної Ради СРСР він надавав реальну допомогу Білорусії у вирішені багатьох економічних завдань. У квітні 1960 року Семен Константинович у віці 65 років зарахований в Групу генеральних інспекторів. С. К. Тимошенко активно брав участь в роботі по вивченню і узагальненню досвіду Другої світової війни та Великої Вітчизняної війни, був автором військово-теоритичних та військово-історичних праць, завдяки цьому допоміг в розробці питання військової теорії. Вісім років – з 1961 по 1969 рік - С. К. Тимошенко очолював Радянський комітет ветеранів війни. За цей час ним було немало зроблено для покращення матеріально-житлових умов життя учасників та інвалідів війни, родин загиблих воїнів. Він вніс вагомий внесок в зняття напруги, в співпраці ідружби народів, виступав проти закликання до війни, гонки озброєння, створення військових агресивних та реваншистських союзів та блоків. Виступая в пресі і на військових конференціях, він рішуче доводив фальсифікацію історії Другої світової війни. Ще однією медаллю «Золота зірка» маршал Радянського Союзу Тимошенко нагороджений 18 лютого 1965 за заслуги перед Батьківщиною та Збройними Силами СРСР, в день свого 70-річчя. Герой ордину «Перемоги» (4.06.1945). Нагороджений п’ятьма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, п’ятьма орденами п’ятьма орденами Червоного Прапора, трьома орденами Суворова першого ступені, медалями, почесною революційною зброєю – іменю шашкою з орденом Червоного Прапора. Помер Семен Константинович Тимошенко 31 березня 1970 року в Москві, в віці 75 років.

233

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Прослідкуйте на карті території, де відбувалися події, пов'язані із життям С.К. Тимошенко в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. 2. На основі різних джерел інформації опишіть героїчні події, пов'язані з діяльністю Семена Тимошенка. 3. Складіть характеристику й політичний портрет видатного українського полководця. 4. Порівняйте різні точки зору, що існують в історичній науці відносно діяльності С. Тимошенка у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, та визначіть власну позицію з цього питання. 5. Підготуйте доповіді, повідомлення, реферати про основні події, пов'язані з діяльністю С. К.Тимошенка в роки Другої світової й Великої Вітчизняної війни. 6. Застосуйте періодизацію Другої світової та Великої Вітчизняної війни як інструменту пояснення суті історичних подій, пов'язаних із життям і діяльністю С. К. Тимошенко в історії України.

Сидір Ковпак Ковпак Сидір Артемійович (1887—1967), командир партизанського з'єднання у Велику Вітчизняну війну, Герой Радянського Союзу (1942, 1944), генералмайор (1943). У 1941—45 провів 5 рейдів по тилах німецької армії (понад 10 тис. кілометри). Автор книги ―Від Путивля до Карпат‖. Рр. Поняття "наші партизани" зовсім не обов'язково має на увазі екскурс у наше історичне минуле. Наші партизани сьогодні ведуть боротьбу в Колумбії, Мексиці і Непалу, в Еквадору, Сьерра-Леоне, Курдистану і на Близькому Схід. А історичні традиції стратегії тактики боротьби, спільність її політичних цілей ріднять їх з бійцями Ковпака, Руднєва, Сабурова, Федорова, учасниками європейського антифашистського Опору, солдатами Кубинської революції, партизанськими загонами громадянської війни в Росії, Сибіру, Примор'ї, на Україні. Ці найважливіші історичні зв'язки не можна віддавати забуттю, і ми вважаємо своїм обов'язком знову і знову нагадувати про їх нашим читачам - потенційним кадрам для підпільної і партизанської боротьби нових часів. Рр. Партизанський рух був і залишається однією з найефективніших і універсальних форм революційної боротьби. Воно дозволяє малими силами успішно боротися проти переважаючого чисельністю й озброєнням супротивника. Партизанські загони є плацдармом, що організує ядром для зміцнення і розвитку революційних сил. У силу цих причин історичний досвід партизанського руху ХХ сторіччя представля234

ється нам винятково важливим, а розглядаючи його, не можна не торкнутися легендарного ім'я Сидора Артемійовича Ковпака, родоначальника практики партизанських рейдів. Цьому видатному українцю, народному партизанському командиру, двічі Герою Радянського Союзу, що отримав в 1943 році звання генералмайора, належить особлива роль у розвитку теорії і практики партизанського руху новітнього часу. Рр. Сидір Ковпак народився в родині полтавського селянина-бідняка. Подальша його доля своєю насиченістю боротьбою і її несподіваними поворотами цілком характерна для тієї революційної епохи. Ковпак почав воювати ще в першу світову, у війну на крові бідняків - розвідником-пластуном, що заслужив два латунних георгіївських хрести і численні поранення, а вже в 1918 році, після німецької окупації революційної України, самостійно організував і очолив червоний партизанський загін - один з перших на Україні. Він воював проти денікінців разом із загонами батька Пархоменко, брав участь у боях на Східному фронті в складі легендарної 25-ої Чапаєвської дивізії, потім боровся на Півдні проти військ Врангеля, брав участь у ліквідації банд Махно. Після перемоги революції Сидір Ковпак, що став у 1919 році членом РКП(б), займався господарською роботою, особливо відзначившись в дорожнім будівництві, що з гордістю іменував своєю улюбленою справою. З 1937 року цей адміністратор, що славиться своєю порядністю і працьовитістю, винятковим навіть для тієї епохи праці на оборону, виконував обов'язки голови Путивльського міського виконкому Сумської області. У цій сугубо мирній посаді його і застала війна. Р У серпні 1941 року партійна організація Путивля практично в повному складі крім її раніше мобілізованих членів - перетворилася в партизанський загін. Це була одна з багатьох партизанських груп, створених у зручному для партизанської боротьби лісистому трикутнику Сумської, Брянської, Орловської і Курської областей, що стали базою усього майбутнього партизанського руху. Однак Путивльський загін швидко виділився серед безлічі лісових підрозділів своїми особливо сміливими і разом з тим вивіреними й обачними діями. Партизани Ковпака уникали тривалого перебування в рамках якого-небудь визначеного району. Вони робили постійні тривалі маневри у ворожому тилу, піддаючи несподіваним ударам віддалені німецькі гарнізони. Так народжувалася знаменита рейдова тактика партизанської боротьби, у якій без праці угадувалися традиції і прийоми революційної війни 1918-21 років прийоми, відроджені і розвиті командиром Ковпаком. Уже на самому початку становлення радянського партизанського руху він став його найвідомішою і видною фігурою. При цьому сам батько Ковпак зовсім не відрізнявся якоюсь особливою бравою військовою зовнішністю. За словами його соратників, партизанський генерал скоріше нагадував літнього селянина в цивільному, що дбайливо опікує своє велике і складне господарство. Саме таке враження він зробив на свого майбутнього начальника розвідки Петра Вершигору, у минулому - кінорежисера, а згодом - відомого партизанського письменника, що розповів у своїх книгах про рейди ковпаковських загонів. Ковпак і справді був незвичайним командиром - він уміло поєднував свій величезний досвід солдата і господарського працівника з новаторською сміливістю в розвитку тактики і стратегії партизанської боротьби. "Він цілком скромний, не стільки учив інших, скільки учився сам, умів визнавати свої помилки, тим самим 235

не збільшуючи їх", - писав про Ковпака Олександр Довженко. Ковпак був простий, навіть простуватий у спілкуванні, людяний у поводженні зі своїми бійцями і за допомогою безупинної політичної й ідеологічної підготовки свого загону, здійснюваної під керівництвом його найближчим соратника - легендарного комісара Руднєва, умів домогтися від них високого рівня комуністичної свідомості і дисципліни. Ця особливість - чітка організація всіх сфер партизанського життя у винятково складних, непередбачених умовах війни в тилу ворога - давала можливість робити самі складні, небачені по своїй сміливості і розмаху операції. Серед ковпаковських командирів були вчителя, робітники, інженери, селяни. Люди мирних професій, вони діяли злагоджені й організоване, виходячи із системи організації бойового і мирного життя загону, налагодженого Ковпаком. "Хазяйське око, упевнений, спокійний ритм похідного життя і гул голосів у хащі лісу, некваплива, але і не повільне життя упевнених людей, що працюють з почуттям власного достоїнства, - це моє перше враження про загін Ковпака", - писав згодом Вершигора. Р рВже в 1941-42 роках Сидір Ковпак, під керівництвом якого до цього часу знаходилося ціле об’єднання партизанських загонів, починає свої перші рейди - тривалі бойові походи на територію, ще не охоплену партизанським рухом, - його загони пройшли по територіях Сумській, Курській, Орловській і Брянській областям, у результаті якого бійці Ковпака разом з білоруськими і брянськими партизанами створили знаменитий Партизанський край, очищений від гітлерівських військ і поліцейської адміністрації - прообраз майбутніх звільнених територій Латинської Америки. Рр. У 1942-43 ковпаківці роблять рейд із брянських лісів на Правобережну Україну по Гомельській, Пінській, Волинській, Ровенській, Житомирській і Київській областях - несподівана поява в глибокому тилу ворога дозволило знищити величезне число військових комунікацій супротивника, одночасно зібравши і передавши в Ставку найважливіші розвідувальні дані. До цього часу рейдова тактика Ковпака одержала загальне визнання, а її досвід усіляко поширювався і впроваджувався партизанським командуванням різних регіонів. Знаменита нарада керівників радянського партизанського руху, що прибули через фронт у Москву на початку вересня 1942 року, цілком схвалило рейдову тактику присутнього там же Ковпака - на той час уже Героя Радянського Союзу і члена нелегального ЦК КП(б)У. Суть її полягала у швидкому, маневреному, потайливому переміщенні в тилах супротивника з подальшим створенням нових вогнищ партизанського руху. Такі рейди, крім значного збитку, наносимого військам супротивника і збору важливої розвідувальної інформації, мали величезний пропагандистський ефект. "Партизани переносили війну усе ближче до Німеччини", - говорив з цього приводу начальник Генштабу Червоної Армії маршал Василевський. Партизанські рейди піднімали на боротьбу величезні маси поневолених людей, озброювали й учили їх практиці боротьби. Улітку 1943 року, у переддень Курської битви, Сумське партизанське об’єднання Сидора Ковпака за наказом Центрального штабу партизанського руху починає свій знаменитий Карпатський рейд, шлях якого пройшов по найглибших тилах супротивника. Особливістю цього легендарного рейду було те, що тут ковпаковским партизанам довелося регулярно робити маршові кидки по відкритій, безлісній території, на величезній відстані від місць базування, без усякої надії на підтримку і допомогу ззовні. У ході Карпатського рейду Сум236

ське партизанське об’єднання пройшло понад 10 тис. км у безупинних боях, розгромивши німецькі гарнізони в сорока населених пунктах Західної України, включаючи територію Львівської й Івано-Франківської областей. Знищуючи транспортні комунікації, ковпаківці зуміли на тривалий час блокувати важливі напрямки підвозу гітлерівських військ і бойової техніки до фронтів Курської дуги. Гітлерівці, що кинули на знищення об’єднання Ковпака елітні есесівські частини і фронтову авіацію, так і не зуміли знищити партизанську колону - виявившись в оточенні, Ковпак приймає несподіване для ворога рішення розділити об’єднання на цілий ряд дрібних груп, і одночасним "віяловим" ударом у різних напрямках прорватися назад до поліських лісів. Цей тактичний хід блискуче виправдав себе - усі розрізнені групи вцеліли, знову з'єднавшись в одну грізну силу - ковпаковське об’єднання. У січні 1944 воно було перейменовано в 1-ю Українську партизанську дивізію, що одержала ім'я свого командира - Сидора Ковпака. Тактика ковпаковских рейдів одержала широке поширення в антифашистському русі Європи, а вже після війни їй навчалися молоді партизани Родезии, Анголи і Мозамбіку, в'єтнамські командири і революціонери латиноамериканських країн. Визвольні рейди Ковпака ввійшли в історію народної боротьби як частина його власного, грізного для ворогів, імені, і їхній досвід ще безсумнівно послужить новим поколінням українських революціонерів.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Схарактеризуйте діяльність Сидора Ковпака, дайте їй власну оцінку. 2. Порівняйте різні точки зору, що існують в історичній науці відносно діяльності Сидора Ковпака у роки Великої Вітчизняної війни та визначіть власну позицію з цього питання; 3. Підготуйте доповіді, повідомлення, реферати про основні події, пов'язані з діяльністю Сидора Ковпака у період Великої Вітчизняної війни. 4. Застосовує періодизацію Великої Вітчизняної війни як інструмент пояснення суті історичних подій, пов'язаних із життям і діяльністю Сидора Ковпака в історії України. 5. Використайте карту як джерело інформації для з'ясування фактів, пов'язаних із діяльністю Сидора Ковпака в роки Великої Вітчизняної війни.

237

Андрій Мельник Андрій Мельник (12.12.90 - 01.11.64). Визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, один з лідерів ОУН. Народився у с.Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. В 1914-16 Мельник командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. Сотня Мельника відзначилась під час боїв на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. Період боїв на Лисоні 4.09.1916 Мельник потрапив у російський полон. Мельник разом з В.Кучабським, І.Андрухом та іншими полоненими галичанами були відправлені у табір для військовополонених у с.Дубовці під Царицином (тепер Волгоград, Росія). 6.01.1917 група українських старшин, серед яких Мельник, Р.Сушко та інші організували втечу з полону і незабаром добралися до Києва. В січні 1918 року став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 року був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Після падіння Української Центральної Ради перебував у Києві та Білій Церкві. Під час повстання проти влади гетьмана П.Скоропадського – заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 року – виконуючий обов’язки командира корпусу. З 19.12.1918 Мельнику було присвоєно військове звання отаман Армії Української Народної Республіки. У листопаді 1918 року Мельник, очолюючи штаб Окремого Загону Січових Стрільців, розробив план і брав участь у Мотовилівському бою 1918 року. В березні-червні 1919 – начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 року – помічник коменданта групи Січових Стрільців. В кінці 1919 року був інтернований польськими військами у Рівному. В 1920-21 – інспектор військових місій УНР у Празі. В 1922 повернувся в Галичину, де став співзасновником УВО, а згодом крайовим комендантом. В квітні 1924 Мельник був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув’язнення. Після звільнення продовжував займатися громадсько-політичною діяльністю. В 1932-38-член правління видавничої спілки ―Діло‖, в 1933-38-голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді ―Орли‖, член Товариства українських комбатантів ―Молода Громада‖. В 1934 - член сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. Після загибелі Є.Коновальця 11.10.1938 став головою Проводу Українських Націоналістів. На початку 1940 після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації. В роки німецької окупації України Мельник послідовно відстоював ідею створення української незалежної держави, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений в концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. В 1947 на Третьому Великому Зборі Українських Націоналістів Мельник обраний довічним головою ПУН. Післявоєнний період свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. В 1957 висунув ідею створення світового конгресу українців і союзу українців, реа238

лізовану в 1967 зі створенням Світового Конгресу Вільних Українців. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Обґрунтовує зв'язок між причинами, сутністю, значенням і наслідками участі Андрія Мельника у подіях Другої світової війни. 2. Проаналізуйте, узагальніть факти, порівняйте та критично оцініть різні точки зору щодо стратегії й тактики ведення військових дій Андрія Мельника, обґрунтовує власну позицію з цього питаня, викладіть її у формі усної відповіді та історичного есе.

Остап Вишня Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко (народ. 1889 р. — пом. 1956 р.). Видатний український письменник-сатирик, гуморист. Майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричного фейлетону і гуморески, перекладач. Остап Вишня все життя був веселою, оптимістичною людиною і своїм темпераментом так заражав оточуючих, що ті забували про будь-які проблеми і турботи. Адже гумор — кращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб. А щирий сміх над собою — помічник подвійний. Письменник ніколи не забував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху, помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць і рятувала в безвихідних ситуаціях. Навіть про таку серйозну подію, як власне народження, Вишня говорив з чималою часткою доброї усмішки: «Мене витягнули з колодязя, коли напували корову Оришку». Насправді майбутній гуморист — а поки просто Павло Губенко — народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля села Грунь, що на Полтавщині (тепер Сумська обл.). Батько його служив прикажчиком у поміщиків фон Рот, мати доглядала 17 дітей. Хлопчик ріс хуліганистим і шкодливим, проте легка вдача і бурхлива фантазія згладжували будь-які провини. А ще Павлик дуже рано зрозумів, що у світі є пани і не пани, і, цілуючи поміщиці руку, із задоволенням потім витоптував у її клумбах квіти й усе погрожував щось їй «показати». Одним словом, був «чистим лейбористом». 239

Батько, бачачи любов сина до читання («Узагалі любив я книжки з м'якими обкладинками. Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ють, якщо мати, буває, побачить»), намагався дати йому пристойну освіту. Павликові не було й шести років, коли його віддали до грунської сільської школи, а після її закінчення — до двокласної в м. Зінькові, звідки він вийшов із правом роботи поштово-телеграфним чиновником 14-го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово-фельдшерську школу, де Михайло Кіндратович Губенко, який був військовим, міг учити дітей за казенний рахунок. Закінчив молодший Губенко школу 1907 р. у чині військового фельдшера і був закріплений за 169-м піхотним полком у Києві, де шість років відпрацьовував своє навчання. 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до Київської залізничної лікарні. Посада фельдшера врятувала його від призову до армії під час Першої світової війни. При Українській Народній Республіці він завідував Медикосанітарним управлінням міністерства шляхів сполучень, але в кабінетах сидіти не любив. Губенко, ризикуючи життям, працював у санітарних потягах, заповнених тифозними хворими. Він допомагав людям не тільки ліками, але й смішними анекдотами, які сам складав і чудово розповідав. 1919 р. Павло Губенко почав друкуватися під псевдонімом П. Грунський в есерівських газетах «Народна воля» і «Трудова громада». Його фейлетони відразу стали популярними, тому що сміхом витісняли розпач. Пройшовши усі фронти, на початку 1920 р. письменник-початківець повернувся до Києва, де зовсім недовго працював «редактором мови» у видавництві «Книгоспілка». У жовтні за «зв'язок з есерами» його заарештували чекісти. І лише через півроку В. Блакитному вдалося вирвати Павла з чекістських підвалів і влаштувати перекладачем у редакцію газети «Вісті ВУЦВК». «Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: "Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду робити?" Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. І пишу собі...». 1922 р. став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в українській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що за чотири роки перевидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Справи небесні» витримав аж шість перевидань. 1928 р. вийшло перше 4-томне видання «Усмішок», яке складається з «усмішок» і «реп'яшків», — як автор називав свої коротенькі смішні розповіді. Гумористична мова Вишні — по-народному соковита, колоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, тому що близька до звичної сільської і міської говірки. Але в той же час у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жарти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати ідо кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову. Мудрий і добродушний скептицизм Вишні породив його непорушне взаєморозуміння з мільйонами читачів. Він умів підкреслити анекдотичні контрасти, якими кишіла країна того часу. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, 240

і королі. У своїй пам'ятці «Про що я, нещасливий, змушений думати і писати» Вишня перелічував своїх «друзів»: бюрократів, підлабузників, спекулянтів, відвертих мерзотників, браконьєрів, хамів, аліментників, інтриганів та «інших сучих синів і пройдисвітів». У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг убити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником М. Гоголем, якого перекладав із особливим натхненням, повторював: «Ворога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Вишня вважав, що має повне право жартувати над «чухраїнцями», тому що любить їх, а «любити, між іншим, це дуже важка робота». Близький друг письменника М. Хвильовий писав: «"Усмішки" Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ароматні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні». З ким би не зустрічався Павло Михайлович, де б не бував — він скрізь знаходив матеріал для своїх гуморесок. Так з'явились «Усмішки» сільські, київські, кримські, мисливські, театральні. А на початку 1920-х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружину в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна» і згодом зізнався їй: «Як побачив тебе, так мені жаба цицьки й дала». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком названої дочки Марійки — і гуморив ще яскравіше. Крім того, О. Вишня провадив і велику громадську роботу: брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Червоний перець», уходив до оргкомітету Спілки радянських письменників України і Всесоюзного оргкомітету. З усіх боків зі своїм лихом до нього йшли прості люди, він нікому не відмовляв — допомагав особистими турботами, а докучливими фейлетонами тиснув на представників влади. Голова ВУЦВК Г. Петровський навіть ревниво цікавився в письменника: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?» Але не все було так весело. Разом із «куркулями» Сталін оголосив війну й українській інтелігенції. І в цьому вже Павло Михайлович не побачив нічого смішного, тому й припинив писати. І сам Вишня потрапив під твердий пресинг «друзівписьменників» Полторацького і Доброярського. Вони обвинувачували його в націоналізмі й «у пестуванні куркульської мови на противагу мові українського колгоспника і пролетаря», говорили, що він — «постать реакційна, гальмо на потязі культурної революції,... контрреволюціонер,... нездара, шпигун, для якого література — це маскування основного заняття — шпигунства і шкідництва», і з упевненістю заявляли, що «недалеке майбутнє принесе забуття Вишні і "вишнярству"». Викорчовуючи «націоналізм», система «вибила протягом декількох десятків років усі молоді паростки літературні, — писав згодом Вишня. — Ті дурні, що кричать: "Націоналісти!", не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!» За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто виступив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхетністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кі241

лька тижнів до свого будинку. А самогубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застрелився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву катастрофу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці. 26 грудня 1933 р. був арештований і найвідоміший український письменник того часу гуморист Остап Вишня. Найтихішого і найдобрішого з людей звинуватили в тероризмі — спробі вбити секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Павло Михайлович писав: «Заперечував я все... до застосування до мене фізичних заходів впливу. У результаті психічного і фізичного впливу мені довелося зробити на себе наклеп...». Але навіть на питання слідчого Бордона: «У якому приміщенні ви хотіли вбити Постишева?» — із властивим йому гумором відповів, що любить убивати вождів на свіжому повітрі. Судова «трійка» 23 лютого 1934 р. за терористичну і контрреволюційну діяльність присудила письменнику вищу міру покарання — розстріл. Колегія ОГПУ замінила розстріл на 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Відбував покарання О. Вишня в Ухті Комі АРСР. Вірна дружина Варвара Маслюченко розділила долю письменника. Її називали останньою «декабристкою», але сталінський режим не дав їй стати в'язнем за власним бажанням. «У травні 1934-го маму викликали до ГПУ, — згадувала дочка Марія Михайлівна Євтушенко, — відібрали паспорт і вислали з України», порекомендувавши мешкати там, де ще не пройшла паспортизація. Варвара Олексіївна пішла за чоловіком у заслання в селище Кедровий Шор. Однак лише три тижні родині було дозволено бути разом за колючим дротом. Павла Михайловича перевели на копальні Ухтпечтабу в Еджит-Кірту. Начальник табору Морозов ставився до письменника співчутливо, дозволив йому працювати в газеті «Северный горняк» і писати книгу нарисів про людей Ухтпечтабу. Але, незважаючи на деякі послаблення в режимі, Вишня відчував, що «загнаний плазувати літати не зможе. Та ще не зі зв'язаними, а з вирваними крилами». А з 1937 р. йому відмовляють навіть у праві одержувати листи від рідних. Рік по тому Павла Михайловича несподівано підняли на етап і повели в Чиб'ю на «додаткове слідство», а фактично — на розстріл. Піший етап завдовжки у 800 км у сніг, у завірюху, у морози... Але врятувала його саме негода: він занедужав на запалення легень, і конвоїри покинули арештанта з температурою сорок вмирати в одному з ізоляторів на етапі. А поки Вишня поборов смертельну недугу і його дотягли до Чиб'ю, Берія, який прийшов на зміну Єжову, уже встиг розстріляти всіх засуджених, включаючи начальство табору. Звільнений був Павло Михайлович загадково. У грудні 1943 р. його раптом переодягли в усе нове і відправили до Москви. Там, у «Бутирці» (у листах письменник говорить про «клініку лікувального харчування»), він пройшов «медико-кулінарний курс» і був звільнений. На 23 дні раніше терміну. «Усмішник» Розстріляного Відродження говорив, що «якщо дасть Бог пережити каторгу, то нехай у мене рука відсохне, якщо візьму перо в руки». Та й багато хто сумнівався, що «недомучений Вишня» після десятилітнього мовчання знову воскресне як гуморист. Але вже 26 лютого 1944р. «вистрілила "Прямою наводкою" його "Зенітка"». Письменник довів, що гумор і сміх залишилися для нього синонімом свободи — принаймні, внутрішньої свободи людини. 242

І незважаючи на нападки, що посилюються з роками, О. Вишня писав і друкував нові збірки політичних фейлетонів, памфлетів і гумористичних мініатюр: «Самостійна дірка» (1945 р.), «Зенітка» (1947р.), «Весна-красна» (1949р.), «Мудрість колгоспна» (1952 р.), «А народ воювати не хоче» (1953 р.), «Великі ростіть» (1955 р.), «Нещасне кохання» (1956 р.) та ін. Він також активно працював над перекладами творів російської і світової класики — А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, М. Твена, О’Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди і свого улюбленого М. Гоголя. 1955 р. безпартійний письменник, член редколегії журналу «Перець», член правління Спілки письменників України й інших громадських організацій, улюбленець читачів нарешті був реабілітований. Але не партії він був вдячний за це, а тим простим людям, заради яких писав: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями Києва... І я думаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: "Я люблю вас! Спасибі тобі, народе, що я є я! Нехай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну й неповторну - честь належати до свого народу"». За сім днів до смерті письменник повернувся з Херсонщини, де пробув більше місяця, готуючись до роботи над новою книгою. Їй не судилося побачити світ. 28 вересня 1956 р. невблаганна смерть раптово обірвала життя Остапа Вишні. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Розкрийте характерні ознаки творчості Остапа Вишні. 2. "Я люблю вас! Спасибі тобі, народе, що я є я! Нехай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну й неповторну - честь належати до свого народу" Як ви можете пояснити слова поета? 3. Які були відносини між поетом та владою? Чому? 4. Як називається даний період в історії України? Дайте характеристику розвитку культури. 5. Назвіть твори Остапа Вишні. В якому жанрі він писав?

Роман Шухевич Роман Шухевич народжений 7 лютого 1907 року в Краківцях Яворівського району Львівської області, син повітового судді рано долучився до національно-визвольної діяльності. Великий вплив на молодого Шухевича мали громадський та військовий діяч, відомий оборонець у судових політичних процесах УВО та ОУН, адвокат Степан Шухевич та визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист Володимир Шухевич. 243

Двадцятидвохрічним юнаком долучився Роман Шухевич до осмисленої звитяжної борні за державницьку мрію про незалежність. З 1929 року він вступив до Організації українських націоналістів, а з 1930 по 1934 рік обіймав посаду бойового референта Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях. Як пізніше згадував ветеран націоналістичного руху Петро Дужий, "полковник Коновалець у 1933 році остаточно переконався, що Роман Шухевич - не тільки бойовик-революціонер, прекрасний організатор підпільних формацій, а й політик". Не оминули Шухевича і випробовування на фізичну стійкість під час перебування покарання за ідею у ворожих тюрмах. За революційну діяльність по визволенню України Шухевич піддавався переслідуванням та репресіям з боку польської окупаційної влади - рік (з 1934-го по 1935-й) він був політичним в'язнем концтабору у Березі Картузькій, пізніше - у польській тюрмі. Після мадярської окупації Закарпаття та після падіння Польщі під німецькою навалою Роман Шухевич у 1940 році брав активну участь у створенні Революційного проводу ОУН, який очолив Степан Бандера. Початок Другої світової війни ознаменував новий етап у національно-визвольній боротьбі українського народу за свою незалежність. У цих воєнно- політичних умовах у березні 1941 року українські військовики-патріоти вирішили створити національні Збройні сили у вигляді дружин українських націоналістів. Після проголошення Акта відновлення Української держави (ініціатори якого були незабаром схоплені німцями) Роман Шухевич призначається на посаду заступника військового міністра Українського державного правління. Але з початком бойових дій на території України між німцями та більшовиками німецька окупаційна влада повністю перекреслила надії українців на створення власної держави, інтернувала українські військові формування... З березня 1943 року Шухевич стає військовим референтом проводу ОУН. На нараді ОУН від 11 - 13 травня 1943 року було попередньо вирішено замінити пост одноосібного керівника ОУН. "Ставши у травні 1943 року головою Бюро Проводу ОУН, Шухевич залучив до своєї команди приблизно 20 тисяч членів та юнаків ОУН і, посередньо, також частини УПА. Головну команду УПА він перебрав 27 січня 1944 року, рішенням Головного військового штабу. На той час число вояків і старшин УПА, включаючи туди також відділи Української Народної Самооборони (УНС) в Галичині, сягало 20 тисяч". ("Сучасність", січень, 1976). Таким чином, об'єднавши в особі Шухевича найвищі пости тодішнього українського визвольного руху (який налічував близько 50 тис. організованих членів ОУН та вояків УПА), після створення у липні 1944 року Української Головної Визвольної Ради цей рух визначив напрями боротьби в умовах нової більшовицької окупації. Сучасники Шухевича згадують, що "він був вільним від комплексів і легко встановлював зв'язки з людьми, був з природи людиною веселої вдачі, твердо обстоював свої погляди, але не відмовлявся їх ревізувати у зустрічі з переконливими аргументами" (Мирослав Прокоп) і "Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича - людини виняткового гарту" (Петро Дужий). Шухевич до дня загибелі керував визвольною боротьбою на українських землях і завдяки його непересічному політичному і військовому талантові, силі духу і характеру ця боротьба мала організовані, а в перші повоєнні роки - масові форми 244

повстанських дій. Радянські історики твердили, що лише від 1944 по 1946 рік загинуло більш, як 56 тис. так званих "бандерівців", 108 тис. осіб потрапили в полон. Вочевидь, репресіям було піддано значне число мирних жителів Західної України. Численні втрати та довгий період боротьби вказують на те, що під керівництвом Романа Шухевича було зорганізовано масовий опір окупантам, як також і те, що формація ОУН-УПА УГВР, очолювана Шухевичем, мала широку народну підтримку. На превеликий жаль, на сьогодні ще немає ґрунтовної політичної біографії Романа Шухевича, переважають здебільшого нариси, в яких беруть гору іконографічні тенденції, хоча така людина, як Роман Шухевич, "іконопису" не потребує, за нього говорять його діла, які Україна пам'ятатиме завжди. У 2007 році Україна святкувала столітній ювілей від дня народження непересічної особистості в історії України - Головного командира УПА Романа Шухевича. Зважаючи на значимість цієї постаті, про його життєвий шлях та роль в історії України написано і опубліковано чимало статей, досліджень, розвідок, рівно як і спогадів його соратників, родичів, знайомих і супротивників. Винесений в епіграф цієї статті уривок спогадів Галини Дидик пов’язаний з перебуванням Романа Шухевича у с. Пуків Рогатинського району Івано-Франкіської області з осені 1945 по літо 1946 року. За твердженням деяких з його біографів і соратників, саме цей епізод його біографії є настільки незначним, що не заслуговує жодної уваги і не відіграв будь-якої значущої ролі в його житті. Однак, автор візьме на себе сміливість стверджувати, що це не зовсім так, і викласти власну версію подій. Необхідно зазначити, що існує принаймні ще одна версія, щодо того, де Роман Шухевич перебував зиму 1945-46 років. Вона висвітлена у книзі Л. Онишко "Катерина Зарицька. Молитва до сина.", та у статті п. Дмитра Вєдєнєєва і п. Юрія Шаповала "Роман Шухевич. Таємниця загибелі.". П. Оришко у своїй книзі стверджує, що "...Спроби "Монети" легалізуватися у 1945 році не увінчалися успіхом, тому їй довелося оселитися на квартирі "Анни" (Галини Дидик), яка зуміла легалізуватися за фіктивними документами на прізвище Борис та отримати квартиру у Львові по вулиці Сулимирського, 4... У цій квартирі Шухевич перебував зимово-осінній період 1945-1946 рр.", а п. Вєдєнєєв і п. Шаповал - що "У зв’язку із погіршенням здоров’я Шухевича (почалися набряки ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945–1946 року Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові." На жаль, вищезгадані книга і стаття не містить жодних посилань на фактичні підстави такого твердження і, вони, вочевидь, суперечать спогадам Галини Дидик – безпосередньої учасниці цих подій. Точку зору Галини Дидик поділяє і п. Василь Кук, який у своєму дослідженні "Штаб-квартири Головного командира УПА" також зазначив с. Пуків. Однак, у телефонній розмові п. Кук підтвердив, що його єдиним джерелом були спогади Галини Дидик і йому особисто ніколи не доводилося бувати у Пукові. Доводиться констатувати, що окрім спогадів Галини Дидик, автору не вдалося відшукати жодних спогадів, які стосувалися б цього періоду життя Романа Шухевича, залишених будь-якою іншою особою з його тогочасного оточення. З одного боку, це викликає подив, оскільки Романа Шухевича постійно супроводжували щонайменше дві зв’язкові та три-чотири охоронці. Відомо, що в той час його зв’язковими були Галина Дидик (―Анна‖, ―Молочарка‖) і Катерина Зарицька (―Мо245

нета‖, ―Маня‖). Його охорона в той час складалася з Зенка (пізніше відомого під псевдонімом Владко, командира охоронної боївки Шухевича, справжні ім’я та прізвище - Михайло Заєць), Левка (про нього відомо дуже мало, єдина згадка про нього міститься у "Реєстрі старшин УПА, провідників ОУН та членів УГВР" Петра Р. Содоля, а саме "Левко - секретар Романа Шухевича 1946-47"[3]), а також згадуються охоронці, які мали псевда "Олесь" і "Павло". З іншого боку, зважаючи на те, що ця криївка не була викрита НКВД, виглядає логічним, що с. Пуків не згадується у протоколах допитів Галини Дидик і Катерини Зарицької та інших матеріалах 1950-1990 років. Автору цієї статті не вдалося знайти жодних згадок про цей період з боку нині покійної Катерини Зарицької, а також не вдалося встановити особи Левка, Олеся і Павла. Саме ці люди або їх спогади могли б дати відповіді на багато запитань. П. Любомиру Полюзі, який приєднався до охоронців Шухевича трохи пізніше у Княгиничах, також не відомо нічого про цей період життя Романа Шухевича, а п. Дарія Гусяк змогла лише згадати, що під час спільного проживання у Волочиську у розмовах з Катериною Зарицькою с. Пуків таки згадувалося, зокрема, що там був священик, ім’я та прізвище якого вона не пам’ятає. П. Дарія Гусяк пояснила, що це питання вважалося досить "конспіративним" і навіть після звільнення з в’язниці Катерина Зарицька остерігалася відкрито обговорювати цей період і згадувати причетних до нього осіб. Для інформації - після закінчення терміну ув’язнення Дарці Гусяк було заборонено повертатися на Західну Україну, тому у березні 1975 року вона поселилася у маленькій хатині на околиці Волочиська, де після 25-річного ув’язнення дозволили проживати Катерині Зарицькій. Отже, перша і, на жаль, єдина згадка про цей період життя Головного командира УПА саме з боку його зв’язкових і охоронців міститься у спогадах, записаних наприкінці сімдесятих років минулого століття Надією Мудрою і Ганною Садовською під час таємного візиту Галини Дидик до Львова. Власне, опублікована у львівському часописі "Дзвін" розшифровка цього запису є єдиним підтвердженням перебування Романа Шухевича у с. Пуків з боку його зв’язкових і охоронців. Тим не менше, аналізуючи навіть ці кілька речень, можна зробити певні висновки, а саме: "Там ми жили в однієї учительки..." - Галина Дидик не згадує прізвищ і посилання на учительку є досить нечітким, що не дає змоги ідентифікувати осіб, які надавали притулок Роману Шухевичу. Можна припустити, що це було зроблено з міркувань безпеки, оскільки в той час КДБ не втратив би нагоду покарати осіб, причетних до національно-визвольних змагань українського народу під час Другої світової війни та після її закінчення. Фраза "... (уже її нема, ні її роду нема)..." свідчить про те, що Галина Дидик якимось чином дізнавалася про долю цієї вчительки і членів її родини, оскільки вона напевне знала, на той час ці люди в с Пуків вже не проживали. З цього можна зробити висновок, що таку інформацію вона могла отримати лише після 1960 року, оскільки останні члени родини, яка переховувала Романа Шухевича, покинули с. Пуків у 1960 році, а хату, де відбувалися всі ці події, розібрали ще у 1954 році. Вищенаведене, однак, не дозволяє встановити особу учительки і навіть визначити приблизне місцезнаходження, де була розташована її хата. На щастя, цей спогад не є єдиним доказом, який підтверджує, що певний проміжок часу Роман Шухевич, разом із зв’язковими та охоронцями, провів у с. Пуків. 246

У 1995 році до Геннадія Васильовича Бурнашова звернулася Марія Василівна Крупка-Кик (1920 р. н.), "... щоб розповісти йому про те, як у 1946-1947 роках (виділено автором – Р. М.) у її помешканні переховувався Тарас Чупринка". Згідно з її спогадами, п. Василь, його зв’язкові та охоронці провели зиму у хаті родини Кик та криївці, викопаній на подвір’ї. У подальшому п. Бурнашов неодноразово використовував ці спогади у своїх працях, ними неодноразово послуговувалися інші автори. Факт перебування Романа Шухевича у с. Пуків також підтверджується спогадами Олександри Володимирівни Скригунець (дівоче прізвище Кик, 1938 року народження, які були написані у 2005 році). Ці спогади, власне, є реакцією на версію подій, викладену п. Крупкою-Кик пану Г. Бурнашову. Отже, п. Марія Крупка-Кик і п. Олександра Скригунець одноголосно стверджують, що Р. Шухевич, його зв’язкові та охоронці певний час перебували у с. Пуків і згадують одних і тих самих осіб, як зв’язкових і охоронців Шухевича. Однак, окрім обопільного підтвердження факту перебування Р. Шухевича у с. Пуків, ці спогади містять ряд суттєвих розбіжностей, які й стануть предметом аналізу. За початковою версією п. Марії Крупки-Кик, ці події мали місце у 1946-1947 роках, а саме: "У 1946 році Маруня попросила мого чоловіка переховати у себе кількох чоловік з УПА. Ми погодилися." і "Вибралися вони від нас у червні 1947 року (виділено автором – Р. М.) і навідувалися ще пару разів." У спогадах п. Олександри Скригунець про ці самі події говориться таке: "... На початку літа (десь в червні) 1945 р. (виділено автором – Р. М.) за порадою Тура зв’язкова Маруня домовилася з бабцею Євдокією, її сином Іваном і всіма іншими дорослими мешканцями дому про спорудження криївки в нашому дворі." і "... Роман Шухевич (Т.Чупринка, Тур) під псевдонімом Василь перебував з охороною і зв’язковими на конспіративній квартирі в присілку [села Пуків] Переліски в осінньо-зимово – весняний період 1945-1946 рр." Хто мається на увазі під "всіма іншими дорослими мешканцями дому"? Принагідно, виникає питання, скільки ж осіб і хто саме проживав на той час у цій хаті та брав участь у цих подіях? Отже, про все по порядку. Спогади п. Марії Крупки-Кик і п. Олександри Скригунець свідчать, що хата фактично складалася з двох кімнат, кухні та сіней, однак щодо кількості її мешканців існують істотні розбіжності. На підставі спогадів п. Марії Крупки-Кик, можна зробити висновок, що там проживали: Іван Кик (за її словами, господар хати), Марія Крупка-Кик (його дружина), мати Івана Кика (відповідно, свекруха Марії Крупки-Кик), Олег (трирічний син Івана Кика та Марії Крупки-Кик) та Ольга Крупка (сестра Марії Крупки-Кик). На цьому, власне, й вичерпується перелік людей, яких п. Марія Крупка-Кик згадує у своїх спогадах про перебування Романа Шухевича у с. Пуків. У спогадах п. Олександри Скригунець стверджується, що описана вище хата була фактично поділеною навпіл, а саме: "Господинею половини дому, де знаходилась ця квартира [мається на увазі конспіративна квартира, в якій переховувався Роман Шухевич] була моя 55-річна бабця – Кик (дів. пр. Гладун) Євдокія Федорівна [вона ж мати Івана Кика і свекруха Марії Крупки-Кик], друга ж половина належала мені і моїй матері Кик Теодорі (Дорі) Онуфріївні..." 247

Про людей, які на той час проживали у цій хаті, спогади п. Олександри Скригунець говорять наступне: "На початку 1941 року стрий [Іван Кик, чоловік п. Марії Крупки-Кик] виїхав з Пукова, працював вчителем в селі Мелна, там одружився з Марією Крупкою, проживав в її домі, потім перебував в УПА, а після поранення в ногу, восени 1944 р. призначений на посаду вчителя математики Пуківської СШ і разом з дружиною і сином Олегом і молодшою сестрою дружини Ольгою вчителькою початкових класів, оселився на бабциній [бабця – Кик (дів. пр. Гладун) Євдокія Федорівна, бабця за татом п. Олександри Скригунець, мати Івана Кика і свекруха Марії Крупки-Кик] половині хати... В нашій половині хати проживала я з мамою, молодшою сестрою Надею і бабцею по матері Тетяною, яка допомагала мамі доглядати нас з сестрою. (виділено автором – Р. М.)" Отже, п. Марія Крупка-Кик, з незрозумілих причин, не згадує чотирьох осіб, які також проживали у цій хаті на момент початку цих подій. Окрім цього, існують певні розбіжності у трактуванні подій, які мали місце протягом цього періоду. Розглянемо кілька епізодів, які висвітлюють обидва учасники цих подій. За версією п. Марії Крупки-Кик: "... несподівано з’явилися два солдати з боку саду, а не з вулиці, яка була у всіх на виду. Їх зустріла сестра Оля й відразу ж запросила до другої половини хати, де пригостила чаркою. Ми ж тихенько приставили драбину і п. Василь і Зенек сховалися." Якщо виходити з цієї версії, то складається враження, що "друга половина хати" стояла пусткою, і туди зайшла сестра Ольга і почала хазяйнувати. Що ж розповідає з цього приводу п. Олександра Скригунець? Ця пригода у її викладі має такий вигляд: "В одному із спогадів Марії Кик (Крупки) декількома словами згадується, що її сестра Ольга, помітивши на подвір’ї солдата, запросила його в іншу кімнату і цим попередила зіткнення його з партизанами, які були в другій кімнаті. Так, дійсно, Ольга сиділа в нашій кімнаті за столом біля вікна (настала її черга вести спостереження за подвір’ям) і писала конспект уроку. Уроки мала проводити після обіду – молодші класи працювали в другу зміну). Я коло другого стола читала щось із букваря. Мати з бабцею Тетяною поралися біля печі, готовили обід. Раптом під вікном промайнула постать солдата, який зайшов із сторони саду і не був вчасно помічений. Ольга схопилася з крісла, вибігла в сіни, відчинила сінешні двері, що завжди замикалися і з словами: „Прошу, прошу заходити сюди‖ запросила його до нашої кімнати. Молода, красива 20-літня дівчина зацікавила такого ж молодого хлопця-солдата і з привітанням „Здравствуйте‖ зайшов він до кімнати. Мати [мати Олександри Скригунець - Кик Теодора (Дора) Онуфріївна] (виділено автором – Р. М.), швиденько поклала на стіл тільки-що зварену картоплю, борщ, хліб, пляшку горілки, яка завжди зберігалася в кошику під пічкою на випадок непередбачуваної ситуації, налила всім по чарочці і весело розмовляючи, всі сіли обідати. Пообідавши, солдат подякував і пішов..." Другий епізод, який також заслуговує на увагу і згадується як п. Марією Крупкою-Кик і п. Олександрою Скригунець є таким. Версія у викладі п. Марії Крупки-Кик: "В середу я пішла за продуктами на базар до Рогатина, чоловік Іван з Олею – до школи, в хаті залишилася свекруха з дитиною та п. Василь із Зеником. Зенек дивився у вікно, а п. Василь готувався голитися. Тільки він намилив щоки, як Зенек поба248

чив військових, які направились до нашої хати. Пан Василь ще встиг сказати „бабцю, приберіть зі стола‖ й обидва вискочили нагору. Не встигла свекруха відставити драбину, як почувся стукіт у двері. Щоб виграти час, бабця вдарила малого, який заплакав, а вона почала його сварити. "Хто там?", - запитала вона. "Чого довго не відкривали двері?", - відразу ж поцікавились облавники. "Подивіться, - пояснювала вона, - мене одну лишили з дитиною, ще й корову треба нагодувати, а син хоч би за собою прибрав, як голився, так і залишив". Солдати повернулися і пішли геть." П. Олександра Скригунець з цього приводу говорить наступне: "... Ми з двоюрідним братом Олегом гралися на бабциній половині хати, бігали з кімнати в кухню і назад в кімнату, ловили одне одного, щось кричали, сміялися. Дома з дорослих були лише партизани Василь (Тур), Зенко і бабця Євдокія. Після сніданку Василь голив бороду, сидячи біля столу, Зенко стояв збоку, щось розповідав, бабця мила посуд на кухні. Раптом сильно загавкала собака, що сиділа біля оборогу. Всі глянули у вікно і остовпіли. Через подвір’я, направляючись до хати, ішли солдати-енкаведисти. Поки партизани вибігли в сіни, „совіти‖ вже стукали в сінешні двері. Бабця не розгубилася, легко вдарила мене і Олега, наказала нам голосно плакати, почала нас сварити. Коли повстанці заховалися на горищі, важко дихаючи, відчинила двері солдатам. „Почему так долго не открывала?!‖, „Что за шум здесь такой?!‖ „Почему такая испуганная?!‖ – сердито розпитуючи енкаведисти ввійшли до сіней, потім в приміщення кухні і кімнати. Бабця голосно, з образою в голосі жалілася, що всі пішли з дому, залишили її саму з дітьми, а ми її не слухаємося, бігаємо, кричимо, б’ємося, син ніколи не прибирає за собою, навіть бритву залишив на столі, все в кімнаті порозкидувано. Ми з братом плачучи штовхали одне одного. Солдати оглянули кімнати і пішли." Характерною рисою цих та інших епізодів у спогадах п. Марії Крупки-Кик є уникнення будь-яких згадок про осіб, які проживали в другій кімнаті. Інакше кажучи, якщо вони були, за версією П. Олександри Скригунець, учасниками будь-яких подій, то у відповідних спогадах п. Марії Крупки-Кик не згадується навіть про їх існування. Природно, виникає запитання – чому? У читачів може скластися враження, що п. Марії Крупці-Кик не дали можливість висловитися з цього приводу і вона намагатиметься довести, що саме її версія подій є єдино вірною? Це не так. Коли п. Бурнашову повідомили, що спогади п. Марії Крупки-Кик, якими він неодноразово послуговувався, є не зовсім повними і точними, він звернувся до неї за роз’ясненнями, при цьому поставивши їй кілька прямих запитань, і отримав у відповідь листа. Здавалося б, що вельмишановна п. Марія Крупка-Кик відстоюватиме свою правду та далі наполягатиме, що тільки вказані нею особи проживали у той час у хаті родини Кик і що події, яких стосуються її спогади, дійсно мали місце у 1946-47 роках. Однак, на ці питання була отримана така відповідь: "П. Василь – Роман Шухевич поселився в нашій хаті в с. Пукові восени, 1945 р. (виділено автором – Р. М.). Хата в цей час ділилася умовно на дві частини: в одній частині жила Я із чоловіком, сином і свекрухою, а в другій частині – Теодора – вдова чоловікового брата – з своєю мамою і двома дітьми... Дві сім’ї жили, кожна своїм життям і спільних інтересів було дуже мало (виділено автором – Р. М.). Теодора майже ніколи до нас не заходила, тому "п. Василь", який дуже рідко виходив з криї249

вки ніколи не спілкувався при мені з нею. (виділено автором – Р. М.)" У зазначеному листі, однак, не міститься жодних пояснень, чому власне п. Марія Крупка-Кик раніше стверджувала, що ці події відбувалися у 1946-67 роках, і що змусило її змінити свою думку. У цій відповіді п. Марія Крупка-Кик не тільки сама заперечує свої попередні спогади щодо дат та людей, але й надає абсолютно протилежну інформацію стосовно характеру і поведінки Р. Шухевича, оскільки у своїх попередніх спогадах п. Марія Крупка-Кик говорила буквально таке: "Жили ми як одна дружна сім’я. Пан Василь викликав до себе повагу, пошану, довіру. Він ніколи не мовчав, усе щось говорив веселого і цікавого, був невимогливим у харчуванні. З моїм трирічним синочком Олегом з першого дня всі дуже подружили. Він знав кожного по імені і кликав: „Вуйцю Василю, Левку" і т.д. Особливо малий любив, коли вуйцю Василь носив його на коркошах або сам „носив‖ вуйця Василя: пхав вуйцьові голову між коліна, ручками обнімаючи його ноги, і так вони ходили по хаті, а п. Василь кликав мене і говорив: „Дивися, мамусю, як твій синочок носить мене на коркошах‖. Виглядає щонайменше дивним, що дитина, якій було лише три, а можливо й два роки, змогла подружитися з людиною, яка, як зазначено у листі, "дуже рідко виходила з криївки"... Стосовно вищенаведеного, на думку автора, є лише два можливі пояснення. Перше – зважаючи на поважний вік п. Марії Крупки-Кик, можна припустити, що вона просто наплутала. Однак, п. Марія Крупка-Кик у своїй останній відповіді не справляє враження людини, яка страждає від провалів пам’яті. Навпаки, вона стверджує, що "... Хоч теперішнє і не завжди пам’ятаю, але ті роки ніколи не забуду..." Та й навіть намагання виправдатися забудькуватістю і поважним віком не допомогло б, оскільки в с. Пуків до цих пір проживають старожили, які пам’ятають події тих буремних років і, за потреби, можуть підтвердити хто ж проживав і був хазяїном хати, де була розташована конспіративна квартира Романа Шухевича. Також не можна виключати варіант, що така плутанина з боку п. Марії КрупкиКик могла бути спричинена намаганням приховати або довести неможливість певних подій і фактів, які мали місце в той час. Що ж могла намагатися приховати п. Марія Крупка-Кик, стверджуючи, що все це відбувалося саме у 1946-47 роках і роблячи все можливе, щоб уникнути будь-яких згадок про сім’ю покійного брата свого чоловіка? Що змушує її заперечувати саму себе, тим самим ставлячи під сумнів всі інші факти, викладені у її спогадах? Можливо, відповідь на всі питання криється у наведеному нижче абзаці, який згадує події, які категорично заперечує п. Марія Крупка-Кик і які, згідно з спогадами п. Олександри Скригунець, дійсно мали місце? "...В кінці червня (27-го числа) 1946 року в моєї матері народилася дівчинка, яку назвали Марія. Поскільки мама була вдовою, всі губилися в догадках, хто батько дитини. Тримаючи сповиту дитину на руках, Марія Кик (Крупка) допитувалася про це в мами, але мама мовчала. Через певний час на таке ж запитання (за словами Марії Кик (Крупки) мама лише відповідала: "Ах, якби ви знали, хто?" 250

Обставини склалися так, що в листопаді 1947 року ми перейшли жити в центр села, в хату, господиня якої померла. Влітку 1949 року пізно вночі навідувався до нас чоловік у військовому вбранні. Ми, діти, спросоння в темноті не розуміли хто це (лампу не засвідчували через страх перед облавниками). Сестра Марія мала лише три роки, але й вона пам’ятає, як над нею нахилявся якийсь чоловік у військовій формі. На запитання Марії, хто її батько мати відповідала: „Навіщо тобі про це знати? Його в живих вже немає. Одне скажу, що ти дуже на нього подібна‖. В 1972 році після народження Марією молодшого сина, мама попросила назвати його Романом, що сестра і зробила. На питання Марії, чому саме Романом мама відповіла, що, просто, це дуже гарне ім’я. Тайну народження дочки Марії мама пронесла через все життя. Тільки на 80-му році життя, в 1989 коли почалося Українське Відродження важко захворівши і відчуваючи, що вже не видужає мама розповіла Марії, що її батьком є найстарший командир УПА Тур (Роман Шухевич) і що в 1949 році він 2 рази вночі навідувався, щоб побачити дочку, а не розповідала вона цього раніше, бо боялася, щоб хто-небудь з нас не обмовився про це, що могло привести до переслідувань всієї родини..." Страшна війна між наймогутнішими імперіями минулого тисячоліття суворою ходою пройшлася по долях українців і химерно переплела долі людей, які напевне ніколи б не зустрілися за інших обставин. Ця сторінка життя Романа Шухевича до сих пір недостатньо висвітлена і відображена в його життєписі. Можливо, настав час правдиво розповісти про всі перипетії та реалії того часу та людей, які творили історію і зробили можливим здобуття Україною незалежності у майбутньому? ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Назвіть головні події, пов'язані з біографією Романа Шухевича у хронологічній послідовності. 2. Визначіть умови, сутність і особливості діяльності Романа Шухевича. 3. Зіставте різні точки зору щодо діяльності Романа Шухевича та дайте їм власну оцінку. 4. Виділіть та поясніть характерні риси діяльності Романа Шухевича у 1945—на початку 1950-х рр. 5. Проаналізуйте, узагальніть факти, порівняйте та критично оцініть різні точки зору щодо протистояння радянської влади й ОУН та УПА, зрушень у ціннісних орієнтаціях названих видатних діячів в умовах відбудовчих процесів та радянізації західних областей України, обґрунтуйте власну позицію з цього питаня, викладіть її у формі усної відповіді та історичного есе.

251

Йосиф Сліпий. Народився в 1892 році в селі Заздрість, тепер Теребовлянського району, в заможній селянській, глибоко християнській родині. Батьки з дитячих років прищепили своєму синові прагнення до знань Божих справ. Початкову освіту здобув у рідному селі. Згодом навчався у Тернопільській гімназії, після закінчення якої, продовжив навчання у Львові, а восени 1912 митрополит А.Шептицький направив Сліпого на навчання до Інсбрукського університету (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології ―Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю‖, тридцятого вересня 1917 митрополит А.Шептицький висвятив Сліпого у сан священика. І в 1917 році Йосиф одержує священний сан. У 1920-х роках продовжував богословську освіту у римських університетах Грегоріанум, Анжелікум та в Орієнтальному інституті. Влітку 1922 року вже доктором теології повертається до Львова і стає професором Львівської духовної семінарії. У 1924 в університеті Грегоріанум здобув ступінь ―магістер агрегатус‖ з догматики, а з 1925-го - ректор Львівської духовної семінарії, а згодом ректор Львівської богословської академії. Після повернення на батьківщину викладав богослов'я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, редагував науково-богословський квартальник ―Богословія‖, став одним з організаторів і був довголітнім головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). Сліпий був редактором та керівником цілого ряду видань, серед яких: ―Видання Богословії ‖, ―Праці Богословського наукового товариства‖, ―Праці Греко-католицької богословської академії‖, ―Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії‖, ―Дзвони‖, ―Нива‖, ―Мета‖. Брав участь у наукових конференціях та з'їздах (у Велеграді, Празі, Пінську та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. З 1926 Сліпий - член-куратор Українського національного музею у Львові. У 1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, а з 1931 - заступник голови Українського католицького союзу. У 1935 митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилошанином Архікафедрального собору св. Юра та архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з'їзд у Львові. Здійснив ряд подорожей країнами Західної Європи та паломництво до святої землі. Після початку другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров'я та наростання антицерковних репресій, призначив Сліпого своїм коад'ютором (помічником з правом наступництва). Двадцять п'ятого листопада 1939 Сліпий був іменований архієпископом Серрейським (висвячено таємно двадцять першого грудня 1939). Після смерті митрополита А.Шептицького ( листопад 1944 рік) Сліпий став митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам'янецьподільським. Однак уже одинадцятого квітня 1945 він разом з усіма іншими єписко252

пами Української греко-католицької церкви, що перебували у Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946 року оголошено, що митрополит Сліпий звинувачений у ―ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами‖ і засуджений військовим судом у Києві до восьми років ув'язнення. До значних термінів ув'язнення засуджені й інші єпископи: Н.Будка та І. Лятишевський - до восьми років, Н. Чарнецький – до п'яти років, Г. Хомишин - до десяти років. У березні 1946 року відбувся так званий Львівський собор, який проголосив ліквідацію Греко-католицької церкви та ―возз'єднання‖ з Московським патріархатом. Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ'я і обіцянки повернення на львівський митрополичий престол, Сліпий залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах (всього вісімнадцять років), Сліпий намагався підтримувати зв'язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру можливостей виконувати свої архіпастирські обов'язки. У 1965 році папа Павло IV номінує Блаженнішого кардиналом, а ще через десять років Йосиф Сліпий приймає титул патріарха УГКЦ. Мирослав Іван Кардинал Любачивський так відзначив три основні заслуги Блаженнішого патріарха в історії церкви: По - перше, Йосиф Сліпий високо підніс українську богословську науку, як ректор Львівської духовної семінарії, засновник Українського богословського товариства і головний редактор квартальника ―Богословія‖. Друга його заслуга - це вісімнадцятирічне страждання в тюрмах. Він витримав чи не найважчі часи в історії нашої церкви - сталінщину. Його безжалісно катували по більшовицьких катівнях, але митрополит давав яскравий приклад справжньої людської мужності, зразок безстрашності, терпіння. І третя заслуга патріарха Йосифа - оборона прав не тільки УГКЦ, а й усіх східних католицьких церков. Крім того, Йосиф Сліпий створив патріархат УГКЦ, вніс значний вклад в науку і культуру рідного народу. За час перебування в Римі, митрополит опублікував понад двохсот праць, спілкувався з науковцями, був меценатом науки. Давав кошти на різні видання. Патріарх Йосиф врятував Український вільний університет, виділивши у 1976 році дев'ятсот п'ятдесят тисяч марок на купівлю будинку для нього. Про високу досвідченість Йосифа, свідчить і той факт, що він досконало володів вісьма мовами, що давало йому змогу спілкуватися з більшістю людей на їх рідних мовах, тим самим роблячи бесіду більш змістовною. Йосифа Сліпого справедливо називали ―живий мученик‖, він зазнав вісімнадцять років каторги у Сибіру і лише в 1963 році його було звільнено завдяки тиску тодішнього президента Америки Джона Кеннеді та Папи Павла Першого на Микиту Хрущова. Після звільнення, Йосип сліпий відразу поїхав до Рима, бо був звільнений з забороною повертатися до України і всі думали, що після перенесених страждань він піде у монастир. Але митрополит продемонстрував незламність свого духу, розпочавши відбудову української церкви. Багато провідних людей того часу перебували під духовним впливом Йосипа, бо він був справді величною постаттю. 253

Митрополит Йосип Сліпий заснував у Римі Український католицький університет. Серед його викладачів був і професор Леонід Рудницький. За свою активну працю в мирянському русі у 1995 році вчений був удостоєний відзнаки українського патріархального Світового Об'єднання. Леонід Рудницький залишив такі спогади від спілкування з Йосипом Сліпим: ―Величезне враження на мене справило знайомство та спілкування з митрополитом Львівським Йосипом Сліпим. Це одна з найвидатніших постатей Української греко-католицької церкви і Галичини минулого століття. Незламний борець за віру, він пережив багаторічне заслання, але вистояв. І коли на вимогу світової громади його, вже 71-річонго, звільнили з радянського концтабору, він встиг підняти греко - католицьку церкву на нові висоти. В світі дізналися про українську духовність, культуру, проблеми українських греко-католиків, що перебували у підпіллі. Зусиллями Йосифа Сліпого засновано товариство Святої Софії, зведено у Римі однойменний храм. Він став взірцем для наслідування мільйонів вірних в Україні і світі, натхненником для священиків. „Я дуже часто організовував науково - культурні конференції і дійшов висновку, що українська культура має сильну релігійну стихію, і якби позбавити її цього, вона не змогла б існувати, навіть за радянських часів релігія залишалася складовою частиною української літератури та культури.‖ Перебуваючи в Римі, Сліпий багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ, відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому Ватиканському Соборі і в своєму виступі на ньому одинадцятого жовтня в 1963 році запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з патріархом. Синод УГКЦ, у 1969 році утворив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 року Сліпий коронувався титулом Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоанн Павло ІІ був присутнім на засіданнях синоду, а наступний синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності Сліпого займали відвідини та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її культурного та церковного життя. Сліпий – активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 році заснував у Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні (Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу - ―Богословія‖ (з 1963), згодом журналів ―Дзвони‖ (з 1976) та ―Нива‖. У 1964 році започаткував видання ―Благовісника Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду‖. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю. Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського Вільного Університету у Мюнхені Німеччина). Сліпий - відомий вчений-богослов, автор творів з догматичної теології про походження Святого Духа, про Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства. Багато його праць 254

присвячено висвітленню питань історії Церкви, Берестейської унії 1596. У 1961-84 опубліковано 13 томів праць Сліпого. За наукову роботу Патріарх Сліпий обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії св. Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду університетів США і Канади. Помер Сліпий сьомого вересня 1984 року у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом Патріарха Йосифа, його тіло двадцять восьмого серпня в 1992 році перевезено в Україну і перепоховано у соборі св. Юра у Львові. До кінця свого життя Блаженніший залишився вірним Церкві та українському народу. У своєму ―Заповіті‖ він просив: ―Поховайте мене в нашому Патріаршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Земля і покладіть її у храмі святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрія...‖. Аж через вісім років після смерті патріарха стало можливим виконати його прохання. А у вересні 1999 року на рідній землі Йосифа, в селі Заздрість було відкрито музейно - меморіальний комплекс. Сьогоднішнє село таке ж мальовниче, як і за часів дитинства майбутнього патріарха. Тут розташована садиба, де він виріс. У цій невеликій селянській хатині збереглося не так вже багато особистих речей Сліпого, адже після його арешту і початку переслідування греко - католицької церкви радянською владою, багато чого було втрачено. А в самому будинку мешкала учительська родина, аж поки рідні Йосифа не викупили його. Увагу насамперед привертають старовинні ікони та релігійні книги, котрі, без сумніву, є чи не найбільшою реліквією. А ще - давня козацька шабля, яка була найдена на горищі, коли відновлювали садибу. Неподалік від хати розміщений сучасний музей Йосифа Сліпого з невеликою церквою у середині. Місцеві сестра - монахиня і священик, які опікуються музеєм, знають чимало з яскравого життя Патріарха: про роки навчання у Інсбруці та Римі, де він дістав ступінь доктора богословя, знайомство з митрополитом Андрієм Шептинським, роботу в Богословській Академії, захоплення українським мистецтвом. У музеї є величезна карта колишнього союзу, де позначено всі маршрути, за якими переправляли Сліпого, - починаючи з Києва і закінчуючи Сибіром та мордовськими таборами. Але навіть за таких умов Йосиф Сліпий відмовився зректися своєї віри і прийняти православ'я, та продовжував відправляти Службу Божу та проповідувати, залишаючись вірним своєї церкві і своєму народові. За кількістю паломників Заздрість сміливо може конкурувати із Зарваницею чи Почаєвом. Щороку тут буває багато людей із Заходу - Англії, Америки, Канади. Про село Заздрість вони знають навіть більше, ніж про Почаїв, адже для українців з діаспори все, що повязане з іменем Йосифа Сліпого, має особливе значення. Кілька років тому в Івано - Франківську відбулася Всеукраїнська наукова конференція ―Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність‖. Її організували Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, Івано – Франківська Єпархія УГКЦ, Івано Франківська обласна організація Української Асоціації Релігієзнавств. Професор Віталій Кононенко, ректор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, який зробив великий внесок в організацію конференції, звернувся 255

до присутніх із вступним словом, а першу доповідь на тему ―кардинал Йосиф Сліпий і Ватикан‖ виголосив Владика Софрон. Він провів цікаву паралель між Патріархом Сліпим і Йосифом, сином Якова, кажучи: ―... так як старозавітний Йосиф, проданий братами в єгипетську неволю, рятував від голоду і смерті своїх братів, так і цей смиренний, але нескорений Йосиф, запроторений ―старшими братами‖ у новітню єгипетську неволя Сибір, рятував від душевного голоду і смерті під час большовицько - комуністичної неволі мільйони віруючих у Христа - Спасителя синів і доньок нашого народу...‖. Свої доповіді також виголосили такі видатні постаті сучасного українського християнства, як о. Д-р Святослав Кияк, проф. Степан Чапуга, п. Володимир Гаюк, та багато інших. У своїх промовах вони розглядали різні аспекти життя і діяльності Патріарха Йосифа Сліпого. Потім була відслужена Архієрейська Божественна Літургія. На завершення учасники та гості здійснили прощу до Заздрості, Зарваниці та Бучача. Лише тепер, з великим запізненням, віддаємо честь і шану безстрашному українському пастиреві, вчителю, духовному батькові Української греко - католицької церкви, якого нарешті оцінили і зрозуміли. Нехай пам'ять про Патріарха Йосифа передається з покоління в покоління, хай його життя буде добрим прикладом для старших і молодих, щоб наслідували його, нехай могутній його дух любові Бога і ближнього надихає нас зростати у цих чеснотах. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Розкрийте становлення греко-католицької церкви на основі життя Йосифа Сліпого. 2. Чи можна стверджувати, що діяльність Йосифа Сліпого відкрила Україну світу? 3. Схарактеризуйте погляди Йосипа Сліпого.

Василь Симоненко 1956 рік. Після знаменитого ХХ з’їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов вжахнув світ убивчо – викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли 256

не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя. Не минуло й десяти років після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час на політичну арену ступило бунтівливе покоління шістедесятників, яке й стало об’єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів. Ще не сп’янілий від необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних та державних щаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки злетілися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору. Першими мали злетіти голови розумників із ―гнилої‖ інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь – якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися під обухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочалася повзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брами концтаборів і таємних кадебістських психушок. В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку. Народився Василь Андрійовіч на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни. Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через 5 років диплом ―літописця сучасності‖, працював у редакціях газет ―Молодь Черкащини‖, ―Черкаська правда‖, ―Робітнича газета‖. Прте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія. Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить до Василя Симоненка. По - юначому щиро повіривши після ХХ з’їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської ―відлиги‖ і не ввійшов, а вітром – вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Вже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з’явився самобутній і зрілий Майстер. Як справедливо зазначила народжена хрущовською ―відлигою‖ критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечним завзяттям. Уже перша його збірка поезій ―Тиша і грім‖ (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній знекротілій літературі, а й у суспільному житті України. Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками – віршопі257

сцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у ―вірні підручні партії‖, аби притулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовим власником державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів. Симоненка нітрохи не манила ця мішура. Не з службового обов’язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ’я, загроза національного виродження. Саме оприлюднення цих пекучих тем і присвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі. А ще більше не подобалась їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно – політичного руху, породженого розвінченням злочинів сталінізму неконформістським рухом шістидесятників. Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською ―відлигою‖ юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно – політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна і динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом їх Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко і Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та Василем Стусом, Миколою Вінграновським и Михайлом Брайчевським він став душею та окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах та творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну свідомість та жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота по душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкеведестськіх катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні і сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченнями селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і направлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національний Меморіали. Звичайно, керована ―вірними ленінцями‖ Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, ―в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів‖. 258

Щоправда, ще задовго до політичного краху великого ―кукурузника‖ Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими відлигами не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів. Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосування пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам’ятника Тарасу Шевченко в соту річницю прибуття з Петербургу домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі ? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму ? Чи як можна було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала ―наклеп на прекрасну радянську дійсність‖ або ―паклюження соціалістичних ідеалів‖? Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: ―Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. ―Літературна Україна‖ каструє мою статтю , ―Україна‖ знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в ―Зміні‖, зарізані в ―Жовтні‖, потім надійшли гарбузи з ―Дніпра‖ й ―Вітчизни‖… Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку ! Щоправда, на той час Василь вже точно знав, що йому лишилось три чисниці до смерті. Знав давно, але будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це – усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи. Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання ―товарища‖ Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської ―перебудови‖ на цю тему було накладене якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по – звірячому ―обробили‖, а точніше – прибили охоронці громадянського порядку в міліцейських мундирах. Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум – гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Якби на місці Симоненка опинився будь – хто з черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядка, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того, щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі – дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого на259

товпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки ―Тиша і грім‖ зовсім не випадково. У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками свого народу. У протруєнійкласовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг до голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь – якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та каральних апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово ―поет‖ було символом не просто ―гнилого інтелігента‖, а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу. В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30 – х років , винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталініської політграмоти черкаські стражи порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити. Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка ―душевна‖ розмова відбулась у них з Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги – журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року ―Літературна Україна‖. Ось уривок із нього: ―Коли Василь (визволений з ув’язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: - Ось подивіться … Ми жахнулися: всі руки були в сінцях. - А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м’якому місці, а по спині, попереку. - За що ? – вихопилося в нас. Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще … Вони затятими виявилися. Як же: потрапула до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... – Василь вилаявся і потім додав: - У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Яще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад ? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…‖ 260

Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям ―по гарячих слідах‖ і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою. І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були ―знешкоджені‖ журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк. Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам – шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача.А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім’я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії. З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося ―пробивати‖ у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові ―Земне тяжіння‖ (1964), збірку новел ―Вино з троянд‖ (1965), ―Поезії‖ (1966), ―Избранная лирика‖ (1968), ―Лебеді материнства‖ (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей. Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Яка роль В. Симоненка в політичному та культурному житті нашого краю та України. 2. Доведіть, що В. Симоненка можна прилучити до кагорти шістдесятників. 3. Назвіть твори В. Симоненка. 4. Що стало причиною короткого життя поета?

261

Олексій Чуприна Славна корсунська земля відома багатьма знаменитостями. Серед них є ім’я, яке вписано в історію шевченкіани кінця ХХ століття. Це невтомний хранитель пісенної спадщини народу. Співець на тарасовій могилі, кобзар, наш земляк – Олексій Сергійович Чуприна. Народився він 29 лютого 1908 року в багатодітній родині в селі Гарбузині на Черкащині. Його батько Сергій Олександрович працював на залізниці. «Хоч і важко жилось Чупринам, та ніколи вони не падали духом. Пісня завжди була їм супутницею в дорозі, помічницею під час праці, втіхою на сімейному святі. Вона була особливо задушевною у батька. А коли приходили сусіди і починали співати гуртом, то пісня гриміла на все село. Змалечку спів чарував хлопчика. Він знав безліч народних пісень. Пізніше зацікавився творчістю Т. Г. Шевченка. Любив слухати родинні перекази про як, його дід Олександр Омелянович Чуприна Зустрічався з Тарасом Григоровичем. О. С. Чуприна познайомився з бандурою на початку двадцятих років. Якось пригнав він з пасовища корову, аж чує з хати сусіда Якима долинають якісь дивні звуки. Хлопчик подивився здивовано на матір. Вона відгадала німе запитання сина і сказала: «Біжи, сину, до дядька. До нього прийшли кобзарі, послухаєш, як грають та співають». Через якусь хвилину він несміливо переступив поріг дядькової хати і зупинився, як вкопаний. Кобзарі якраз закінчували настроювати свої інструменти і посідали попід стіною на довгій лаві. Широкоплечий дід поважно торкнувся свої сивих вус, подав кивком голови знак, і бандуристи поставили інструменти на коліна. У хаті запанувала тиша. Віщуючи щось особливе. Пальці кобзарів Почали злегенька торкатися срібних струн, і вони забриніли чарівними звуками. Але до своїх рук хлопцю вдалося взяти цей інструмент ще не так скоро. Після закінчення двокласної школи довелося йти працювати по господарству. У 1926 році, як і тисячі інших юнаків та дівчат, відгукнувся на заклик комсомолу і поїхав на Донбас, де працював відбійником на шахті «Марія». Одного разу до шахтарів приїхав з концертом Полтавський ансамбль бандуристів. Мов зачарований, слухав Олекса його виступи. Під час антракту молодий шахтар, пробравшись за лаштунки сцени, звернувся до одного з учасників ансамблю: Чи не могли б ви навчити мене грати на бандурі? Бандурист вислухав його, порадив звернутися до свого знайомого в селі Городищі (нині місто Марганець). Наступного дня Олексій Чуприна був у Городищі, відшукав на Закам´янці будинок скромного бухгалтера-ревізора рудоуправління Павла Ульяновича Качана. У селі Павла Ульяновича знали як бандуриста, бо він часто виступав із учасниками художньої самодіяльності перед шахтарями, добре знав нотну грамоту майстрував бандури, а також безкорисливо навчав грати юнаків. Ось тут. На Закам´янці, і взяв уперше бандуру Олексій Сергійович. Це було 1927 році. Відтоді вона стала його постійною супутницею, нерозлучною подругою в житті. 262

Про виступи спершу навіть і мріти не смів. Хотів навчитися грати хоча б тільки для себе. Після відбійного молотка це було надзвичайно важко. Проте наполегливість долала все. Коли юнакові минуло 22 роки, його призвали до лав Червоної Армії. Служив до 1935 року в Ленінграді. Вечорами у вільний від служби час грав на бандурі. Співау українські і російські пісні. Відслуживши кадрову, Олексій Чуприна повернувся в рідне село а згодом виїхав на Донбас, працював деякий час на шахтах. Потім вирішив відвідати брата, який жив у Сочі. Знайомлячись з містом, випадково прочитав оголошення, що сочинська філармонія запрошує на роботу співаків. Коли він туди звернувся, його прослухали і запропонували працювати. Ось та з 1935 року розпочались виступи на сцені О. Чуприни, як бандуриста. Репертуар його був різноманітний з здебільшого фольклорного походження. Центральне місце займали історичні та соціально-побутові пісні, які ще донедавна можна було почути і на Корсунщині від людей похилого віку. Це відомі пісні про Байду, Морозенка, Кармелюка. Із соціально-побутових пісень Олексій Сергійович найчастіше і найкраще співав «Ой піду я До улюблених творів кобзаря належали й пісні «Ой ходив чумак». Часто співа бандурист сповнені сердечної теплоти ліричні пісні «Ой ти дівчино, зарученая», «Моя ти голубко», та ін. У репертуарі Олексія Сергійовича було багато творів і літературного походження. Це пісні на слова І Котляревського, Л. Глібова, С. Руданського, Лесі Українки. Але найбільше творів було звичайно Т. Г. Шевченка («Думи мої», «Ой три шляхи широкії», «Заповіт», «Плавай лебидоньку» та ін.). Коли виступав Олексій Сергійович, то обов’язково першою була пісня на слова Великого Кобзаря. І це не тільки на сцені, а навіть тоді коло просили його поспівати знайомі. З великим успіхом виконував бандурист також жартівливі, гумористичні сатиричні пісні. Вони викликали особливе захоплення у слухачів. Виступати доводилося спершу переважно в санаторіях та будинках відпочинку на Чорноморському узбережжі Кавказу. Слухачі були з різних кінців неосяжного Радянського Союзу. Серед них були, зокрема видатні державні діячі – К. Є. Ворошилов, С. М. Будьонний, М. І. Калінін, письменники І. Новиков-Прибой і М. Островськийта ін. Олексій Сергійович згадує: - Я жив у Сочі поблизу будинку Миколи Островського. Повертаючись з концертів, відвідував з товаришами тяжко хворого, прикутого до ліжка, письменника. Він любив слухати українські та російські народні пісні. ІЦ ми охоче йому їх співали. Якось О. С. Чуприна довідався від знайомих, що на батьківщині Гулаків-Артемовських у м.Городищі (а це всього 20 км від рідного Корсуня) живе майстер бандури Микита Євменович Косенко. Інструменти, які він виготовляв із клена та верби, відзначалися чистим голосним звучанням. За своє життя Микита Євменович зробив кілька сот бандур. Зокрема, він виготовив прекрасну бандуру і для О. С. Чуприни. Цей інструмент Олексій Сергійович дуже цінував: з ним він відтоді ніколи не розлучався. Літо 1941 року. Чорні зловорожі хмари насунули «на тихії води, на яснії зорі».В ряди захисників Вітчизни негайно стає і О. С. Чуприна. На все життя залишилися в 263

пам’яті солдата-бандуриста страшні дні відступу. Довкола достиглі хліба благають працьовитих рук, духмяні чебреці п’янять домашнім спокоєм, у сивих житах синіють дівочими очима волошки, жайвір розсипає з блакитної високості срібні звуки. І ось сюди вривається страшне ревище ворожих моторів, свист бомб, гуркіт канонад, які несуть смерть. Краялось серце, боліла душа, і затужила-заридала бандура то на привалі, то на імпровізованій сцені, то в землянці чи в окопах. Земля біля Волги кипіла від вибухів, а воїни 62 армії стояли на смерть. Серед них був бандурист О. С. Чуприна. Своєю пошкодженою осколком у запеклому бою на Волзі фронтовою подругою-бандурою воїн пройшов великий шлях. Він брав участь у боях за Харків і Корсунь, Будапешт і Прагу. І всюди з ним поруч йшла поруч пісня. З Відня танкову армію, в якій служив О. С. Чуприна, було направлено на Далекий Схід для участі у війні проти мілітаристської Японії. І вже дзвеніла бандура біля Мукдена. Після закінчення війни бандурист жив і працював у місті Семипалатинську. Часто їздив на гастролі. Його спів звучав і на алтайських полонинах, і на будовах Красноярської та Братської ГЕС, і в сипучих пісках Кара-Кум, і в сибірській тайзі. І всюди люди тепло і щиро приймали бандуриста. Його запрошували в школи, училища, технікуми, інститути на виступи перед учнями і студентами. І скрізь його гра і спів мали колосальний успіх. Майже кожного ранку його, як символа України, чекали на Різдвяні свята – на Львівщині українські, а на Шевченкові березини – у Петербурзі російські митці слова і пензля. «Посивілий, як сказання і, як пісня, молодий». Здається, що це про нього сказав поет, бо скільки літ та літ на Чернечій горі, біля останнього прихисту Великого Тараса, лунав під бандуру спів сивовусого земляка з Гарбузина Олекси Сергійовича Чуприни. Ревнителі «правильної» ідеології в цивільних і закамуфльованих мундирах гнали бандуриста з Дніпрових круч через те, що співав заборонене. Тоді псарі від влади забороняли співати народні думи та пісні, Кобзареві поезії. Гнали совість невмирущу душу народну співучу. А до нього люд ішов і наш, і закордонний. Вважали сфотографуватися поруч з картинно-літописним Перебендею нашої доби. Про це свідчать сотні записів у книгі відгуків, яка експонується в музеї Великого Кобзаря. Все це говорить про визнання О. С. Чуприни, як знавця народної пісенної творчості, співця шевченківських творів, фольклориста та етнолога. У 1968 році музей оборони міста Волгограда запросив О. С. Чуприну на святкування 25-х роковин Сталінградської битви. На урочистостях у героїчному місті на Волзі, на Мамаєвому кургані у його виконанні прозвучала дума «Смерть козакабандуриста». На пенсію О. С. Чуприна пішов лише тоді, коли після простуди почав дуже хворіти. Проте він ніколи не розлучався з бандурою. З охотою завжди йшов до людей і своєю музикою завжди приносив їм втіху і радість. Часто Олексій Сергійович до м. Марганця. При відвідинах виступав перед робітниками й інтелігенцією міста. А коли бував в Сочі, де розпочинав свою артистичну діяльність, виступав в будинку культури, по місцевому телебаченню. 264

1988 році в м. Корсунь-Шевченківський в районному будинку культури, за ініціативи відділу культури райвиконкому проводилося друге кобзарське свято де вшановувався пишновусий, у козацьких шароварах, вишиванці та свитці на опаш, Олексій Сергійович Чуприна, відзначаючи своє 80-річчя. З’їхалися кобзарі, лірники зі Львова. Дніпропетровська, Канева, Чернігова, Кагарлика, Борисполя, Богуслава, Дрогобича, Переяслова-Хмельницького, привітали щиросердечно батька кобзарів України. Вітали його послідовники, його однодумці, а також керівники міста та району. В 1991 році святий Патріарх Київський і всієї України Мстислав дякував Олексію Сергійовичу за спів і цілував йому руку. Це був той час, коли проводилися урочистості з нагоди 130-річчя поховання Т. Г. Шевченка у Каневі. Старійшині, талановитому українському кобзареві Олексію Сергійовичу Чуприні було присуджено звання лауреата премії фонду духовного відродження імені митрополита Андрія Шептицького. Помер О. С. Чуприна 8 травня 1993 року у м. Марганці на Дніпропетровщині, де жив його син Тарас. Прах нашого славного земляка покоїться на Козацькому цвинтарі, що біля підніжжя Чернечої гори. ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ: 1. Яка роль О. С. Чуприни в мистецькому житі України. 2. Складіть хронологічну послідовність подій та явиж в житті О. С. Чуприни. 3. Складіть історичний портрет кобзаря.

265

Бібліографія 1. Агеєва.В. Історія української літератури ХХ ст. - Кн. 2.- Київ.: Либідь, 1998. 2. Андреев Г. И., Вакуров И. Д. Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. Т.1. Москва.:Воениз.1987. 3. Войцехівська. Історія України в особах ХІХ-ХХ ст. Київ.―Україна‖, 1995. 4. Гаєвська Н. Борис Грінченко // Дніпрова хвиля. - К., 1989. 5. Турченко Ф. Г. //Новітня історія України. - 10-11 клас. - 1998. 6. Субтельний.Історія України. - Київ., 1995. 7. Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. - Київ.: Музична Україна, 2003. 8. Іванченко Р. Т. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя і творчості. - К.: Дніпро, 1980. 9. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. - Київ: Генеза, 2002. 10. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991).- Київ., 1994. 11. Юрій Лавріненко Українське слово. - Т. 2. - К., 1994. 12. „Сто видатних людей України‖ - 2005 рік. 13. Енциклопедія історії України. - Т. 2 - Київ.: Наукова думка, 2004. 14. Енциклопедія сучасної України. - Т. 6. - Київ., 2006. 15. Малий словник історії України. - Київ.: Либідь, 1997. 16. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. - Київ., 1998. 17. http://uk.wikipedia.org/wiki/ 18. http://forum.ottawa-litopys.org/documents/dos0203_u.html 19. www.politik.org.ua 20. www.//Lib.oun-upa.org.ua/khmel/ 21. http://knysh.us.org.ua/uvo-2/r05.html 22. http://www.ukrnationalism.org/old/ 23. http://gumilevica.kulichki.net 24. http://www.maat.ru 25. http://rubka.narod.ru 26. http://www.mahno.ru 266

267