Український військово-історичний календар by Valeriia Talalai

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛИПЕНЬ 2016

Київ-2016

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У4 5

Український військово-історичний календар. Липень 2016 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 38 с. УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

ЛИПЕНЬ 1 ЛИПНЯ 105 років тому, 1 липня 1911 року, у селі Попельнасте (нині Олександрійського району Кіровоградської області; за іншими даними — у місті Верхньодніпровськ, нині Дніпропетровської області) народився Олександр Іванович Дидишко — учасник Другої світової війни, гвардії полковник, Герой Радянського Союзу. О.І. Дидишко закінчив 7-річну школу і школу фабрично-заводського навчання у Дніпродзержинську (Кам’янському). 1929 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Одеське військове артилерійське училище. Під час радянсько-фінської (―Зимової‖) війни 1939 — 1940 років капітан О.І. Дидишко командував артилерійським дивізіоном 301-го гаубичного артилерійського полку 7-ї армії Північно-Західного фронту. Його дивізіон знищив 5 артилерійських і 4 мінометні батареї, зруйнував 2 залізобетонні і 7 земляних споруд противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 квітня 1940 року О.І. Дидишку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Під час війни проти нацистської Німеччини О.І. Дидишко брав участь у бойових діях на Ленінградському, Калінінському і 1-му Прибалтійському фронтах. Командував 27-ю гвардійською гарматною артилерійською бригадою 8-ї гарматної артилерійської дивізії. Мав звання гвардії полковника. Загинув 5 лютого 1944 року в бою за місто Городок Вітебської області Білорусі. Похований у братській могилі на площі Леніна у місті Городок. 2 ЛИПНЯ 105 років тому, 2 липня 1911 року, у селі Новосілки (нині Вишгородського району Київської області) народився Іван Васильович Кирик — учасник Другої світової війни, гвардії старшина, Герой Радянського Союзу. І.В. Кирик закінчив сільську школу, після чого працював у колгоспі. Від 1939 року служив у міліції Москви. У вересні 1943 року був направлений на Центральний фронт командиром відділення 239-го гвардійського стрілецького полку 76-ї гвардійської стрілецької дивізії.

16 вересня 1943 року гвардії старшина І.В. Кирик брав участь у своєму першому бою за село Товстоліс Чернігівського району Чернігівської області. Був поранений, але продовжив бій і знищив танк противника. В ніч на 29 вересня 1943 року в районі смт. Любеч Ріпкинського району Чернігівської області у рукопашному бою знищив кількох ворожих солдат, а коли побачив, що один з німців націлився багнетом на командира взводу, кинувся уперед і закрив його собою. І.В. Кирик пожертвував життям, але зберіг життя командира. Похований у братській могилі в селі Миси Ріпкинського району Чернігівської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року І.В. Кирику було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 3 ЛИПНЯ 120 років тому, 3 липня 1896 року, у селі Мартинівка (нині Ічнянського району Чернігівської області) народився Кузьма Олександрович Семенченко — учасник Першої і Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу. К.О. Семенченко закінчив 7 класів школи. У 1915 році мобілізований до російської армії. Воював унтер-офіцером у складі 44-го Сибірського піхотного полку 11-ї піхотної дивізії Західного фронту на території Білорусі. В листопаді 1917 року в умовах розкладу російської армії під впливом революційних процесів повернувся до батьків. Із 1919 року служив у Червоній Армії. Пройшов курси командного складу у Барнаулі, Омську, Іркутську, потім Ленінградські бронетанкові курси та академічні курси тактико-технічного удосконалення при Воєнній академії механізації і моторизації у Москві. Починаючи з літа 1938 року командував 26-ю легкотанковою бригадою Вінницької армійської групи Київського особливого військового округу 17 — 30 вересня 1939 року 26-а бригада (228 легких танків Т-26) під командуванням К.О. Семенченка брала участь у вторгненні до Польщі, пройшла близько 600 км Західною Україною, взяла в полон 147 офіцерів і 2009 солдатів Війська Польського. 4 червня 1940 року постановою радянського уряду К.О. Семенченко отримав звання генерал-майора танкових військ і невдовзі прийняв командування 19-ю танковою дивізією 9-го механізованого корпусу Київського особливого військового округу.

У перші ж дні після нападу Німеччини на Радянський Союз дивізія К.О. Семенченка була кинута у Волинську танкову битву і зазнала тяжких втрат на Володимир-Волинському шосе. К.О. Семенченко був поранений, але зміг вивести залишки дивізії з оточення і відступити у напрямку Києва. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1941 року йому було присвоєно звання Героя Радянському Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. До середини серпня 1941 року у складі дивізії залишився тільки 1 танк. К.О. Семенченко прийняв командування 10-ю танковою дивізією 40-ї армії, яка вела бої на Конотопському напрямі. Від 22 жовтня 1941 року — начальник автобронетанкових військ і заступник командувача 10-ї армії, брав участь у битві за Москву і контрнаступі на Тульському напрямі. У 1942 році генерал-майор К.О. Семенченко командував 5-м танковим корпусом 20-ї армії Західного фронту, з яким взяв участь у першій РжевськоСичевській операції. У 1943 — 1944 роках командував Костеревським танковим табором. 1945 року закінчив Вищу військову академію імені К.Є. Ворошилова. В останні місяці війни проти Німеччини перебував у розпорядженні командувача бронетанковими і механізованими частинами Червоної Армії, потім у розпорядженні командувача 2-го Прибалтійського фронту. Після війни, у 1945 — 1946 роках К.О. Семенченко командував бронетанковими і механізованими військами Ленінградського військового округу, а у 1946 році був заступником командувача Закавказького військового округу з бронетанкових і механізованих військ. У березні 1947 року вийшов у запас. Мешкав у Тбілісі, де й помер 5 вересня 1965 року. 105 років тому, 3 липня 1911 року, у селі Воскресенка (нині Пологівського району Запорізької області) народився Михайло Олексійович Навроцький — учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу. М.О. Навроцький закінчив початкову школу і школу фабрично-заводського учнівства, працював слюсарем. 1933 року був призваний до Червоної Армії, пройшов курси офіцерів-зв’язківців і Харківську військову авіаційну школу пілотів. Штурман літака 132-го швидкісного бомбардувального авіаполку 64-ї авіадивізії 18-ї армії Південного фронту лейтенант М.О. Навроцький у липні 1941 року знищив переправу через Дністер, чим призупинив наступ ворога. Продовжував виконувати бойове завдання навіть на підбитому літаку. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1942 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. М.О. Навроцький вийшов у запас у 1954 році у званні капітана. Помер 9 квітня 1964 року, похований у рідному селі.

50 років тому, 3 липня 1966 року, у селі Іваньки Маньківського району Черкаської області народився Ігор Іванович Щербина — учасник війни на сході України, полковник. І.І. Щербина закінчив Орджонікідзівське вище загальновійськове командне училище і Національну академію оборони України. Брав участь у бойових діях в Нагорному Карабасі та у складі миротворчого контингенту в Югославії. Полковник запасу. Працював на посаді начальника відділу з питань цивільного захисту населення Якимівської районної державної адміністрації. У серпні 2014 року був мобілізований до Збройних Сил України і призначений заступником командира 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади. Загинув 16 лютого 2015 року під час прориву з Дебальцевського оточення. Похований у смт. Якимівка Запорізької області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 144/2015 від 14 березня 2015 року І.І. Щербина нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 4 ЛИПНЯ 100 років тому, 4 — 6 липня 1916 року, під час Першої світової війни 1914 — 1918 років на території Волині відбулася Костюхнівська битва. Цей бій відбувся поблизу села Костюхнівка (нині Маневицького району Волинської області) під час Брусиловського прориву російських військ. Польські легіони чисельністю 5 — 7 тисяч вояків під командуванням Юзефа Пілсудського (майбутнього керівника Польської держави), які перебували у складі австрійської армії, отримали наказ стримати наступ російської армії. Вони впоралися із завданням ціною втрати понад 2 тисяч воїнів. Це була найжорстокіша битва для польських з’єднань у складі австрійської армії протягом Першої світової війни, результат якої суттєво вплинув на те, що росіянам не вдалося прорватися далі на захід і захопити Ковель — ключовий залізничний вузол Волині.

95 років тому, 4 липня 1921 року, у селі Верблюжка (нині Новгородківського району Кіровоградської області) народився Іван Олександрович Кобилянський — учасник Другої світової війни, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу. І.О. Кобилянський закінчив 9 класів школи і аероклуб у Кривому Розі, Ульянівську авіатехнічну школу Тсоавіахіму. 1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Харківське військове училище штурмової авіації. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Сталінградському, Донському, Центральному, 1-му Прибалтійському, 1-му і 4-му Українських фронтах. Стрілець-бомбардир 1-ї ескадрильї 289-го бомбардувального авіаполку 63-ї авіадивізії 40-ї армії Південно-Західного фронту сержант І.О. Кобилянський до січня 1942 року виконав 100 успішних бойових вильотів на бомбардування противника, у повітряних боях збив 1 ворожий літак. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1942 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Загалом до жовтня 1944 року І.О. Кобилянський виконав 205 бойових вильотів. У званні гвардії старшого лейтенанта служив штурманом 1-ї ескадрильї 22-го гвардійського бомбардувального авіаполку. Загинув 22 квітня 1945 року під час виконання бойового завдання. Похований на Раковицькому цвинтарі Кракова. 25 років тому, 4 липня 1991 року, у Черкасах народився Євгеній Петрович Подолянчук — учасник війни на сході України, капітан. Є.П. Подолянчук закінчив школу № 3 у Черкасах і факультет розвідки Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (з відзнакою) за спеціальністю ―Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення‖. Служив у Кіровограді у 3-му окремому полку спеціального призначення. Був активним членом скаутської організації ―Пласт‖. У квітні 2014 року старший лейтенант Є.П. Подолянчук на посаді командира групи свого полку був направлений у зону проведення АТО. Брав участь у боях за Донецький аеропорт. В обороні аеропорту 14 вересня 2014 року діяв рішуче, особисто знищив мінометний розрахунок бойовиків, але загинув від осколкового поранення. Похований у селі Крутьки Чорнобаївського району Черкаської області.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року Є.П. Подолянчук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Указом № 13 від 10 лютого 2016 року посмертно нагороджений недержавним орденом ―Народний Герой України‖. Також Є.П. Подолянчук посмертно нагороджений нагрудним знаком ―За оборону Донецького аеропорту‖, Залізним Пластовим Хрестом, відзнакою ―За заслуги перед Черкащиною‖, пам’ятним знаком ―За заслуги перед містом Черкаси‖ І ступеня. 24 вересня 2015 року йому посмертно присвоєно звання капітана. На честь Є.П. Подолянчука названо вулиці у Черкасах і Кіровограді. 5 ЛИПНЯ 125 років тому, 5 липня 1891 року, у Празі народився Костянтин Львович Воєвідка — головний лікар Коша Українських січових стрільців, підполковник Армії Української Народної Республіки. К.Л. Воєвідка народився у родині лікаря і громадського діяча Лева Воєвідки, який був родом з Буковини. Здобув медичну освіту, отримав ступінь доктора медицини. Із лютого 1915 року служив у Легіоні Українських січових стрільців, став головним лікарем Коша УСС (резервної частини). Під час Української революції 1917 — 1921 років К.Л. Воєвідка був членом Стрілецької ради Корпусу січових стрільців Армії УНР, організував санітарну частину і шпиталь. У міжвоєнний період і під час Другої світової війни К.Л. Воєвідка мешкав у Станіславі (нині Івано-Франківськ), де працював директором окружної лікарні, очолював повітовий осередок українського педагогічного товариства ―Рідна школа‖. У березні 1944 року був розстріляний німецькими окупантами із усією родиною за те, що його дружина була єврейкою. У незалежній Україні 2014 року на фасаді корпусу № 3 центральної міської клінічної лікарні в ІваноФранківську К.Л. Воєвідці встановили меморіальну дошку. 125 років тому, 5 липня 1891 року, народився Петро Володимирович Смородський — полковник Армії Української Народної Республіки, начальник штабу Української повстанської армії “Поліська Січ”. П.В. Смородський закінчив інженерно-механічну школу. Під час Першої світової війни служив завідувачем технічної частини Київської авіаційноавтомобільної майстерні. Від травня 1918 року — урядовець 1-го рангу загального відділу військового міністерства Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, згодом головний військовий журналіст військового міністерства УНР. 1921 року очолював канцелярію військового міністерства УНР.

На еміграції П.В. Смородський закінчив Лісову школу у Варшаві та відділ агрономії Вищого технічного інституту у Парижі. Працював інженеромагрономом у Сарненському повіті. У 1939 році після приходу радянської влади на Західну Україну був заарештований НКВС, але зміг утекти з-під арешту і переховувався у Львові. Влітку 1941 року став начальником штабу УПА ―Поліська Січ‖ Тараса Бульби-Боровця і начальником школи підстаршин. У 1943 — 1944 роках виїхав до Австрії, а звідти 1949 року — до США, де й помер не раніше 1977 року. 95 років тому, 5 липня 1921 року, у селі Гнідин (нині Бориспільського району Київської області) народився Іван Хотович Кравченко — учасник Другої світової війни, гвардії лейтенант, Герой Радянського Союзу. І.Х. Кравченко закінчив 7 класів школи, працював у рідному селі. 1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Сталінградське танкове училище. Особливо відзначився під час Вісло-Одерської наступальної операції Червоної Армії. 16 січня 1945 року танковий взвод 44-ї гвардійської танкової бригади 11го гвардійського танкового корпусу 1-ї гвардійської танкової армії 1-го Білоруського фронту під командуванням гвардії лейтенанта І.Х. Кравченка з боєм прорвався до річки Пилиця біля населеного пункту Уляски-Гжмянце у Польщі, розвідав брід, подолав річку і опанував плацдармом. Всі контратаки ворога були відбиті, взвод відстояв захоплений плацдарм і сприяв форсуванню річки всією танковою бригадою. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року І.Х. Кравченко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Гвардії лейтенант І.Х. Кравченко загинув 1 травня 1945 року в останніх вуличних боях у Берліні — його танк був підбитий з фаустпатрону з верхніх поверхів житлового будинку. Похований на Берлінському кладовищі у братській могилі. 6 ЛИПНЯ 365 років тому, 6 липня 1651 року, під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 — 1657 років відбулася битва під Лоєвом.

Війська Речі Посполитої під командуванням польного гетьмана литовського Януша Радзивілла наступали на Київ з півночі. Проти них виступили козацько-татарські війська на чолі з чернігівським полковником Мартином Небабою (основні сили козаків і кримчаків на той час були задіяні у битві під Берестечком на Волині). Бій відбувся поблизу містечка Лоєв (нині смт. Гомельської області Білорусі, вздовж правого берега Дніпра, на кордоні з Чернігівською областю України). Вранці 6 липня 1651 року польсько-литовські війська Я. Радзивілла переправилися на лівий берег Дніпра і біля містечка Ріпки (нині смт. Чернігівської області) розбили війська М. Небаби. Сам козацький полковник був зарубаний у бою. 4 серпня 1651 року армія Я. Радзивілла вступила у покинутий козаками Київ і спалила його, однак полишила місто після підписання Білоцерківського мирного договору від 28 вересня 1651 року 7 ЛИПНЯ 75 років тому, 7 липня 1941 року, під час Другої світової війни розпочалася Київська оборонна операція (битва за Київ). З німецької сторони у наступі на столицю України брала участь група армій ―Південь‖ під командуванням генерал-фельдмаршала Герда фон Рунштедта, а також 2-а танкова група і 2-а армія з групи армій ―Центр‖. З радянської сторони в оборонній операції брали участь війська ПівденноЗахідного фронту під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса у складі п’яти загальновійськових армій та Пінська флотилія під командуванням

контр-адмірала Дмитра Рогачова, під загальним керівництвом Маршала Радянського Союзу Семена Будьонного. Битва до 26 вересня 1941 року завершилася оточенням і катастрофічною поразкою радянських військ. Вони втратили понад 700 тисяч осіб, понад 1,76 млн. одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літаки. За німецькими даними, в полон потрапили 665 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Загинув командувач фронту М. Кирпонос. Катастрофа Південно-Західного фронту, падіння Києва 19 — 21 вересня 1941 року, відкрили німецьким військам шлях на Східну Україну, у Приазов’я і Донбас. Це була одна з найтяжчих поразок Червоної Армії у Другій світовій війні З іншого боку, німецькі війська втратили близько 130 тисяч солдатів і офіцерів. Оборона Києва затримала їх на два з половиною місяці. Відволікання 2-ї танкової групи з центрального (московського) напрямку на південь сповільнило просування групи армій ―Центр‖ і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви. Контрнаступ радянських військ під Москвою у грудні 1941 року остаточно зірвав німецькі плани блискавичної війни проти Радянського Союзу. 8 ЛИПНЯ 155 років тому, 8 липня 1861 року, в Одесі народився Іван Федорович Білинський — генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. І.Ф. Білинський закінчив Одеське піхотне юнкерське училище і Офіцерську стрілецьку школу. Брав участь у поході до Китаю 1900 — 1901 років для придушення ―боксерського повстання‖. Під час Першої світової війни командував 418-м піхотним Олександрівським полком, був помічником начальника 37-ї піхотної запасної бригади, отримав чин генерал-майора.

У грудні 1918 року І.Ф. Білинський прийняв командування 13-ю пішою дивізією Армії УНР. У подальшому перебував на командних посадах в Армії УНР: командир 7-го Харківського корпусу, начальник Новоград-Волинської і Коростенської групи військ, командир 1-го корпусу. Наприкінці 1919 року на деякий час опинився у лавах білогвардійських Збройних Сил на Півдні Росії, але вже навесні 1920 року повернувся до Армії УНР. 18 травня 1920 року був призначений командиром 7-ї запасної бригади, яка формувалася у Києві. При відступі з Києва українських і польських військ залишився у місті, потім вирушив до Одеси, де 6 серпня 1920 року був схоплений і розстріляний більшовиками. 10 ЛИПНЯ 100 років тому, 10 липня 1916 року, у селі Ковпаківка (нині Магдалинівського району Дніпропетровської області) народився Микита Андрійович (Андріянович) Кропива — учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. М.А. Кропива закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства. 1938 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Качинську військову авіаційну школу пілотів. Станом на жовтень 1944 року гвардії майор М.А. Кропива був заступником командира ескадрильї 27-го гвардійського авіаполку 4-го гвардійського авіакорпусу Авіації далекої дії СРСР. Виконав 205 бойових вильотів на бомбардування об’єктів у глибокому тилу ворога. У повітряних боях збив 3 літаки противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 листопада 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. У повоєнний час М.А. Кропива пройшов Вищу офіцерську льотнотактичну школу і курси підготовки командирів авіаційних з’єднань. 1962 року у званні полковника вийшов у запас. Працював у полярній авіації, інженером на авіаційному підприємстві. Помер у Москві 13 березня 1997 року, похований на Троєкуровському кладовищі. 95 років тому, 10 липня 1921 року, у селі Бровкове (нині Новомиргородського району Кіровоградської області) народився Василь Іванович Ткаченко — учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. В.І. Ткаченко закінчив 7 класів школи, 1940 року був призваний до Червоної Армії. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях

на Західному, Воронезькому і 1-му Українському фронтах. Тричі був поранений. У квітні 1945 року мотострілецький батальйон 70-ї механізованої бригади 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту під командуванням капітана В.І. Ткаченка одним із перших увірвався у Берлін, взяв активну участь у боях за місто, завдав противнику значних втрат і захопив 340 солдатів і офіцерів у полон. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року В.І. Ткаченко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Після війни В.І. Ткаченко пройшов курси удосконалення командного складу ―Постріл‖. 1974 року у званні полковника вийшов у запас. Помер 19 червня 1996 року у Санкт-Петербурзі, похований у селі Колтуші Всеволожського району Ленінградської області. 30 років тому, 10 липня 1986 року, у селі Івашків Кодимського району Одеської області народився Олег Володимирович Коваль — учасник війни на сході України, майор. О.В. Коваль закінчив Івашківську загальноосвітню школу, а 2008 року — Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю ―Автомобілі та автомобільне господарство‖. Під час війни на сході України командував ротою забезпечення 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу. Загинув 17 лютого 2015 року від кулі снайпера під час виходу з Дебальцевого. Похований у селі Івашків. Указом Президента України П.О. Порошенка № 282/2015 від 23 травня 2015 року О.В. Коваль посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 25 років тому, 10 липня 1991 року, у селі Чепелівка Красилівського району Хмельницької області народився Петро Михайлович Шемчук — учасник війни на сході України, старший лейтенант. П.М. Шемчук командував взводом 3-го окремого танкового батальйону ―Звіробій‖ 169го навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув 8 лютого 2015 року під мінометним обстрілом в районі міста Авдіївка Донецької області, намагаючись

врятувати танк та витягнути тіло загиблого товариша. Похований у селі Чепелівка. Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року П.М. Шемчук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 12 ЛИПНЯ 100 років тому, 12 липня 1916 року, у селі Шипувате (нині Великобурлуцького району Харківської області) народився Іван Миколайович Заболотний — учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу. І.М. Заболотний закінчив 6 класів професійнотехнічної школи, працював набірником у типографії. 1937 року призваний до Червоної Армії, пройшов 8-у Одеську військову авіаційну школу льотчиків. Служив у 16-му винищувальному авіаполку 6-го винищувального авіакорпусу ППО Москви. Захищаючи небо над Москвою, здійснив 110 бойових вильотів, провів 20 повітряних боїв, збив 10 літаків противника. 4 січня 1942 року тараном знищив німецький бомбардувальник Junkers 88 і загинув при цьому. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1942 року йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 95 років тому, 12 липня 1921 року, у селищі Тараща (нині місто Київської області) народився Петро Леонтійович Вернигора — учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой Радянського Союзу. П.Л. Вернигора закінчив Таращанський технікум механізації сільського господарства та два курси Білоцерківського сільськогосподарського інституту. 1939 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Ташкентське училище самохідної артилерії. Командир батареї 1817-го самохідного артилерійського полку 52-ї армії 2-го Українського фронту лейтенант П.Л. Вернигора відзначився у боях за визволення Черкас. Із 16 по 20 листопада 1943 року його батарея СУ-122 знищила 5 танків, 2 міномети, 6 протитанкових гармат, 16 кулеметів, 13 автомашин, багато живої сили ворога, захопила у полон 18 солдатів, а також 14 автомашин і 3 гармати. 20 листопада 1943 року П.Л. Вернигора загинув з усім екіпажем СУ-122 у бою за Черкаси. Похований у братській могилі в селі Геронимівка Черкаського району Черкаської області

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року П.Л. Вернигорі посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 13 ЛИПНЯ 100 років тому, 13 липня 1916 року, у селі Майорка (нині Дніпровського району Дніпропетровської області) народився Іван Гнатович Іващенко — учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу. І.Г. Іващенко закінчив 7 класів школи, працював у колгоспі. 1937 року був призваний до Червоної Армії. Учасник приєднання Західної України у вересні 1939 року. Учасник війни проти нацистської Німеччини з 1942 року. Командир кулеметної роти 10-го гвардійського стрілецького полку 6-ї гвардійської стрілецької дивізії 13-ї армії Центрального фронту гвардії молодший лейтенант І.Г. Іващенко у ніч з 22 на 23 вересня 1943 року зі своєю ротою успішно переправився через Дніпро в районі села Комарин Брагінського району Гомельської області Білорусі і взяв активну участь у боях на правому березі. 30 вересня керував роботами з переправи батальйону через Прип’ять в районі села Плютовище Чорнобильського району Київської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Від 1943 року І.Г. Іващенко служив у внутрішніх військах НКВС (МВС) СРСР. 1961 року у званні майора вийшов у запас. Мешкав у Дніпропетровську, помер 22 жовтня 2001 року, похований на Краснопольському кладовищі. 15 ЛИПНЯ 305 років тому, 15 липня 1711 року, народився Андрій Якович Безбородько — генеральний писар і генеральний суддя Війська Запорозького. А.Я. Безбородько походив зі шляхетської династії Ксенжицьких, яка за часів Хмельниччини перейшла на службу Війську Запорозькому. 1730 року він почав службу у малоросійській генеральній

канцелярії, у вересні 1733 року був призначений старшим військовим канцеляристом. Із 1739 року виконував обов’язки, а на початку 1741 року був затверджений малоросійським генеральним писарем. Однак після доносу яготинського сотника Купчинського у 1742 році відсторонений від посади. У 1750 році А.Я. Безбородько став генеральним писарем Війська Запорозького, 1762 року вийшов у відставку. Помер 13 березня 1780 року у селі Стольне (нині Менського району Чернігівської області), де й був похований у спеціально збудованій синами Андріївській церкві. А.Я. Безбородько був батьком канцлера Російської імперії Олександра Безбородька (1747 — 1799) і сенатора генерал-поручика Іллі Безбородька (1756 — 1815). 105 років тому, 15 липня 1911 року, в Одесі народився Володимир Олександрович Хорошилов — учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу. В.О. Хорошилов після закінчення залізничної школи працював на дослідній сільськогосподарській станції, склодувному заводі, згодом в Інституті генетики і селекції. 1932 року був призваний до Червоної Армії, пройшов військову авіаційну школу льотчиків і Борисоглєбську авіаційну школу командирів ланок. Під час радянсько-фінської (―Зимової‖) війни 1939 — 1940 років командував ланкою 48го швидкісного бомбардувального авіаполку 18-ї бомбардувальної авіабригади 7-ї армії ПівнічноЗахідного фронту. Літав на бомбардувальнику СБ, виконав 45 бойових вильотів на бомбардування військ і оборонних рубежів противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Під час війни проти нацистської Німеччини і її союзників В.О. Хорошилов брав участь у бойових діях на Південному, ПівденноЗахідному, Закавказькому, 2-му і 4-му Українських фронтах. Після війни пройшов курси удосконалення офіцерського складу. 1970 року у званні генералмайора авіації вийшов у запас. Помер 7 серпня 1988 року у Києві, похований на Байковому цвинтарі. 95 років тому, 15 липня 1911 року, у селі Чорнорудка (нині Ружинського району Житомирської області) народився Василь Максимович Фіщук — учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

В.М. Фіщук закінчив неповну середню школу і Бердичівський педагогічний технікум. 1939 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Харківське військово-авіаційне училище штурманів. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Сталінградському, Закавказькому, Воронезькому, Степовому, 1-му і 2-му Українських фронтах. До завершення бойових дій у Європі штурман ланки 160-го гвардійського бомбардувального авіаполку 8-ї гвардійської бомбардувальної авіадивізії 6-го гвардійського бомбардувального авіакорпусу 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту гвардії старший лейтенант В.М. Фіщук виконав 165 успішних бойових вильотів, завдавши ворогові значних втрат. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Після війни В.М. Фіщук пройшов Центральні курси удосконалення льотного складу. 1960 року у званні полковника вийшов у запас. Мешкав у Вінниці, працював у житловому управлінні, був членом міського товариства із захисту пам’яток історії і культури, лектором обласного товариства ―Знання‖. Помер 12 березня 1991 року, похований на Центральному кладовищі Вінниці. 75 років тому, 15 липня — 8 серпня 1941 року, під час Другої світової війни відбулася битва під Уманню, відома також як Уманський котел. В результаті вдалих дій німецької 1-ї танкової групи під командуванням Евальда фон Клейста і 17-ї армії генерала Карла-Хайнріха фон Штюльпнагеля, в районі Умані були оточені 6-а і 12-а армії радянського Південно-Західного фронту та окремі частини Південного фронту. В полон потрапили 103 тисячі радянських військових, у тому числі командувач 6-ї армії генерал-лейтенант Іван Музиченко (пережив полон і у 1945 році був відновлений у Червоній Армії) та командувач 12-ї армії генерал-майор Павло Понеделін (пережив полон, але був звинувачений радянською владою у зраді Батьківщини і розстріляний у 1950 році). Багато радянських військовополонених загинули через погані умови утримання в концтаборі на території кар’єру біля Умані (так звана ―Уманська Яма‖). Німці захопили також 317 танків і 858 одиниць артилерії. Втрати німецьких військ сягали близько 21 тисячі солдатів і офіцерів. Перемога під Уманню дозволила німцям оточити радянські війська під Києвом. 30 років тому, 15 липня 1986 року, у смт. Рокитне Київської області народився Юрій Вікторович Білобров — учасник війни на сході України, капітан. Ю.В. Білобров служив у військовій частині А 1778, розташованій у місті Ужгород Закарпатської області. 2014 року на посаді командира роти 15-го окремого гвардійського гірсько-піхотного батальйону. Загинув 13

липня 2014 року у бою під Луганськом. Похований у смт. Рокитне. Указом Президента України П.О. Порошенка № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року Ю.В. Білобров посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Ужгородська міська рада посмертно присвоїла йому звання ―Почесний громадянин міста Ужгород‖.

16 ЛИПНЯ 150 років тому, 16 липня 1866 року, у Москві народився Сергій Миколайович Дельвіг — генералполковник Армії Української Народної Республіки, військовий історик. С.М. Дельвіг закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище і Михайлівськеу артилерійську академію у Санкт-Петербурзі, Офіцерську артилерійську школу у Царському Селі (нині місто Пушкін, внутрішньоміське муніципальне утворення Санкт-Петербурга). У чині полковника брав участь у російсько-японській війні 1904 — 1905 років, нагороджений Георгіївською зброєю (1908), отримав чин генерал-майора (1909). Взяв участь у написанні праці ―Історичний нарис діяльності польового відділу офіцерської артилерійської школи стрільби з 1883 по 1907 рр.‖. Під час Першої світової війни С.М. Дельвіг був інспектором артилерії 9го армійського корпусу, комендантом захопленої у австрійців фортеці Перемишль, командиром 40-го армійського корпусу, інспектором артилерії армій Південно-Західного фронту. Успішно керував діями російської артилерії під час знаменитого ―Брусиловського прориву‖ влітку 1916 року. Нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня (1914), отримав чин генерал-лейтенанта (1915). Навесні 1917 року після падіння монархії в Росії генерал С.М. Дельвіг вийшов у відставку. А вже у листопаді того ж року вступив на українську службу — став начальником інспекторату артилерії Українського генерального військового штабу. На початку 1918 року — начальник артилерії Гайдамацького коша Слобідської України. За періоду Гетьманату Павла Скоропадського керував організацією управління артилерією Армії Української Держави. 1919 року став інспектором артилерії Армії УНР. У червні 1919 року С.М. Дельвіг очолював делегацію УНР на переговорах про перемир’я із Польщею під час Чортківської офензиви Галицької армії. 16 червня було укладене перемир’я, що встановило демаркаційну лінію між українськими і польськими військами. Однак диктатор Західної Області Української Народної Республіки Євген Петрушевич не визнав умов цього

перемир’я і продовжив наступ галицьких частин, що зрештою призвело до їхньої поразки і захоплення поляками всієї території Східної Галичини. У 1919 — 1921 роках С.М. Дельвіг був військовим аташе, а потім і керівником української військової місії при посольстві УНР в Румунії. 3 серпня 1921 року був підвищений до звання генерал-полковника Армії УНР. Увійшов до Вищої військової ради УНР. Після поразки Української революції С.М. Дельвіг залишився в Румунії, очолив Товариство колишніх вояків Армії УНР і Українську громаду в цій країні. Працював інженером у Бухаресті. 1944 року переїхав до Єгипту і того ж року помер у місті Каїр. За іншими даними, залишився в Румунії і у 1949 році помер у Бухаресті. 95 років тому, 16 липня 1921 року, у селі Мала Токмачка (нині Оріхівського району Запорізької області) народився Володимир Гурійович Денисенко — учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу. В.Г. Денисенко закінчив 7 класів школи, три курси машинобудівного технікуму і аероклуб у Запоріжжі. 1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Качинську військову авіаційну школу пілотів. У березні 1943 року направлений до діючої армії. До березня 1944 року командир ланки 32-го винищувального авіаполку 256-ї винищувальної авіадивізії 5-го винищувального авіакорпусу 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту лейтенант В.Г. Денисенко виконав 181 бойовий виліт на винищувачах Як-7Б і Як-9, у 38 повітряних боях збив 15 літаків противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 липня 1944 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. 26 квітня 1945 року старший лейтенант В.Г. Денисенко загинув у повітряному бою в районі Дрездена (збитий зенітною артилерією). Загалом до моменту загибелі він виконав 372 бойові вильоти, у 68 повітряних боях збив 24 літаки противника. 17 ЛИПНЯ 150 років тому, 17 липня 1866 року, народився Сергій Олександрович Рашевський — учасник російсько-японської війни 1904 — 1905 років, полковник, військовий інженер і мемуарист. С.О. Рашевський походив із родини безземельних дворян Чернігівської губернії. Закінчив Петровський

Полтавський кадетський корпус і Миколаївське інженерне училище у СанктПетербурзі. Служив у Двінській фортеці (нині місто Даугавпілс у Латвії). Після початку російсько-японської війни 1904 року був відправлений до фортеці Порт-Артур (нині район Люйшунькоу міста Далянь, Китай), де став одним із найближчих радників керівника оборони генерал-лейтенанта Р.С. Кондратенка, також українця за походженням. Полковник С.О. Рашевський брав активну участь у будівництві оборонних споруд, керував мінною війною проти японських сил. Багато фотографував, писав щоденник, в якому дуже детально занотовував події в Порт-Артурі. Був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня. Загинув 15 грудня 1904 року разом із генералом Р.С. Кондратенком під обстрілом важкою артилерією японців. Надзвичайно цінний щоденник С.О. Рашевського вперше було частково опубліковано лише у 1954 році. 110 років тому, 17 липня 1906 року, у селі Вишняки (нині Хорольського району Полтавської області) народився Андрій Калістратович Буцик — військовий історик, учасник Другої світової війни. А.К. Буцик закінчив педагогічний технікум у селі Великі Сорочинці (нині Миргородського району Полтавської області). Працював директором семирічної школи у Миргороді, викладав соціально-економічні дисципліни в Хорольському технікумі сільської механізації. 1935 року закінчив Київський державний університет, став аспірантом кафедри історії СРСР. Підготовку дисертації перервала Друга світова війна: А.К. Буцик брав участь в обороні Києва, воював на Південно-Західному, Воронезькому і Західному фронтах, був нагороджений 5 медалями. Після демобілізації А.К. Буцик поновився в аспірантурі і 1947 року захистив кандидатську дисертацію ―Селянський рух на Київщині у революції 1905 — 1907 рр.‖. Працював викладачем на історичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У 1952 — 1954 роках був деканом історичного факультету, 1968 року став професором кафедри історії СРСР. Спеціалізувався на військовій і суспільно-політичній історії XIX – початку XX століття. Автор 44 наукових праць, у тому числі ―Вітчизняна війна 1812 року і крах Наполеонівської імперії‖, ―Великий патріотичний подвиг. (Участь українського народу у Вітчизняній війні 1812 року)‖, спецкурсу ―Рух декабристів‖. Помер 25 грудня 1984 року у Києві.

95 років тому, 17 липня 1921 року, у місті Проскурів (нині Хмельницький) народився Володимир Зельманович Вайсер — учасник Другої світової війни, молодший лейтенант, Герой Радянського Союзу. В.З. Вайсер закінчив середню школу, у 1940 році був призваний до Червоної Армії, пройшов танкові курси. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Донському і 1-му Українському фронтах. 20 грудня 1943 року німці розпочали атаку на станцію Чоповичі Малинського району Житомирської області, плануючи у разі успіху далі розгортати наступ на Київ. Командир танка Т-34 зі складу 2-го танкового батальйону 111-ї танкової бригади 25-го танкового корпусу 60-ї армії 1-го Українського фронту молодший лейтенант В.З. Вайсер підбив у бою від 4 до 6 танків і штурмових гармат (САУ) противника. Коли німці підбили його Т-34, виніс з палаючого танка поранених товаришів — механіка-водія і стрільцярадиста — загасив полум’я і продовжив бій, в якому героїчно загинув зі своїм танком. Наступ противника на станцію Чоповичі був відбитий В.З. Вайсер був похований на центральній площі смт. Чоповичі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 року йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 25 років тому, 17 липня 1991 року, у місті Нижньовартовськ ХантиМансійського автономного округу Росії народився Юрій Олександрович Думанський — учасник війни на сході України, лейтенант Збройних Сил України. Ю.О. Думанський закінчив 8 класів школи, Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут і Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю ―Управління діями підрозділів механізованих військ‖ (2013). Командував механізованим взводом 24-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у війні на сході України, загинув 14 серпня 2014

року біля міста Лутугине Луганської області внаслідок артилерійського обстрілу. Похований на полі почесних поховань Личаківського кладовища міста Львова. Указом Президента України П.О. Порошенка № 144/2015 від 14 березня 2015 року Ю.О. Думанський посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 18 ЛИПНЯ 105 років тому, 18 липня 1911 року, у місті Мукачеве (нині Закарпатської області) народився Юліан Химинець — керівник екзекутиви (виконавчого органу) Організації українських націоналістів у Закарпатті у 1930-х роках, мемуарист. Ю. Химинець закінчив школу і торговельну академію в Мукачевому. 1930 року став секретарем мукачівської ―Просвіти‖. 1932 року заснував екзекутиву ОУН Закарпаття. Упродовж жовтня 1938 — березня 1939 років виконував доручення лідера Карпатської України Августина Волошина, був зв’язковим між Проводом українських націоналістів та Головною Командою Карпатської Січі. Під час окупації угорцями Карпатської України, 17 березня 1939 року був ув’язнений у Тячеві, але невдовзі звільнений, виїхав до Відня. Там очолив допомоговий комітет для біженців із Закарпаття, переправив до Праги і Братислави близько 900 осіб. Під час Другої світової війни був заарештований гестапо і ув’язнений у концентраційному таборі Заксенхаузен під Берліном, де перебували керівники українського визвольного руху. Після війни Ю. Химинець емігрував до США, брав активну участь у житті української діаспори. Написав спогади ―Мої спостереження із Закарпаття‖ (Нью-Йорк, 1984). Після здобуття Україною незалежності Ю. Химинець у 1991 році відвідав Закарпаття, взяв участь у міжнародній науковій конференції в Ужгороді, зібрав кошти на пам’ятник Тарасові Шевченку в Ужгороді і на розвиток Закарпатського об’єднання Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка. 17 червня 1994 року Ю. Химинець помер у місті Кергонксон (штат Нью-Йорк, США). На його честь 2010 року було названо вулицю у Мукачевому. 20 ЛИПНЯ 205 років тому, 20 липня 1811 року, у місті Вятка (нині Кіров у Росії) народився Володимир Опанасович Караваєв — видатний хірург, один із

засновників медичного факультету Київського університету. В.О. Караваєв походив із заможної купецької родини. 1831 року закінчив зі срібною медаллю медичний факультет Казанського університету. Працював під керівництвом Миколи Пирогова. У 1838 році у Дерпті (нині Тарту, Естонія) захистив докторську дисертацію ―Про травматичний флебіт‖. У 1840 році був призначений екстраординарним професором хірургії Київського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). У 1843 — 1847 роках В.О. Караваєв обіймав посаду декана щойноствореного медичного факультету цього університету, від якого веде історію сучасний Національний медичний університет імені О.О. Богомольця у Києві. В.О. Караваєв викладав оперативну і теоретичну хірургію, офтальмологію, енциклопедію і методологію медицини. Займався пластичною хірургією, оперативним лікуванням очних хвороб. 1844 року у Києві заснував першу в Україні і Російській імперії клініку очних хвороб. Першим в Україні зробив операцію під ефірним наркозом (1847). Від 1844 року і до своєї смерті керував хірургічною факультетською клінікою у Києві, через яку пройшли понад 74 тисячі хворих, було зроблено більше 8 тисяч операцій. Був нагороджений орденами, медаллю ―В пам’ять війни 1853 — 1856‖, отримав чин дійсного статського радника (відповідав військовим чинам генерал-майора і контр-адмірала). Помер 15 березня 1892 року у Києві, похований на Байковому цвинтарі. З його ім’ям пов’язана назва історичної місцевості і залізничної станції у Києві — Караваєві дачі. 110 років тому, 20 липня 1906 року, у селі Теплівка (нині Пирятинського району Полтавської області) народився Іван Лукич Третяк — учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. І.Л. Третяк закінчив 7 класів школи і професійну технічну школу. Працював трактористом. 1928 року був призваний до Червоної Армії, пройшов курси удосконалення командного складу і прискорений курс Військової академії механізації і моторизації. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Воронезькому і 2-му Українському фронтах. Командир 21-ї гвардійської танкової бригади 5-го гвардійського танкового корпусу 6-ї танкової армії 2-го Українського фронту гвардії підполковник І.Л. Третяк відзначився у КорсуньШевченківській операції в лютому 1944 року, боях в Румунії 20 — 31 серпня 1944 року, боях на території Угорщини, Австрії, Чехо-Словаччини у 1945 році. Під Будапештом його воїни захопили ешелон з 60 ворожими танками. Танк І.Л. Третяка був підбитий у бою, а сам він поранений, проте продовжив керувати боєм до повного розгрому угруповання противника. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року І.Л. Третяку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Після війни І.Л. Третяк закінчив артилерійські курси удосконалення офіцерського складу. 1956 року у званні полковника вийшов у запас. Помер 13 вересня 1976 року у місті Боярка Київської області. 75 років тому, 20 липня 1941 року, було сформовано 762-й військовий шпиталь (нині — Білоцерківський військовий шпиталь). Шпиталь сформували в умовах Другої світової війни на базі трьох військових санаторіїв — Святошинського, Моршинського і Ворохтинського. Він діяв як терапевтичний, хірургічний евакошпиталь у складі Південно-Західного, 1-го Білоруського фронтів. 1945 року передислокований до Білої Церкви Київської області і розгорнутий як гарнізонний шпиталь. У серпні 2007 року увійшов до складу Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Шпиталь розраховано на 100 ліжок, діє військово-медична комісія. 75 років тому, 20 липня 1941 року, у місті Антрацит (нині Луганської області) народився Володимир Афанасійович Ляхов — космонавт, генераллейтенант, двічі Герой Радянського Союзу. В.А. Ляхов закінчив середню школу № 6, Харківське вище авіаційне училище льотчиків, Військово-повітряну академію імені Ю.О. Гагаріна у смт. Моніно Щолковського району Московської області, школу льотчиківвипробувачів. Освоїв пілотування літаків різних типів, налітав 1300 годин. Служив у авіаційних частинах ВПС СРСР. 1967 року був зарахований до загону радянських космонавтів. В.А. Ляхов здійснив три польоти у космос: 25 лютого — 19 серпня 1979 року (космічні кораблі ―Союз-32‖ і ―Союз-34‖); 27 червня — 23 листопада 1983 року (командир космічного корабля ―Союз Т-9‖); 29 серпня — 7 вересня 1988 року (космічні кораблі ―Союз ТМ6‖ і ―Союз ТМ-5‖). Виконував виходи у відкритий космос для встановлення додаткових панелей сонячних батарей, відокремлення антени космічного радіотелескопа, що зачепилася за елементи конструкції космічної станції. Загалом налітав у космосі 333 дні 7 годин 17 хвилин 37 секунд. Двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖ (19 серпня 1979 і 23 листопада 1983 року), медаллю ―Золота Зірка‖ Героя Республіки Афганістан,

українським орденом ―За заслуги‖ ІІІ ступеня (23 липня 2001 року), багатьма іншими орденами і медалями. 40 років тому, 20 липня 1976 року, у Дніпродзержинську (нині Кам’янське Дніпропетровської області) народився Олександр Валентинович Какалюк — учасник війни на сході України, старший лейтенант. О.В. Какалюк закінчив Дніпродзержинський державний технічний університет. Працював на ПАТ ―Дніпровський меткомбінат‖, електрослюсарем і майстром на ТЕЦ. Мобілізований до Збройних Сил України у березні 2014 року. Командував взводом у 25-й окремій Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді. 2 серпня 2014 року старший лейтенант О.В. Какалюк під Шахтарськом Донецької області тричі виїжджав на БТРі, щоб вивезти поранених і загиблих бійців. Під час третього рейсу загинув від кулі снайпера. Похований на Алеї слави Соцміського кладовища Кам’янського Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від 14 листопада 2014 року О.В. Какалюк посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У Кам’янському на його честь названо вулицю. 21 ЛИПНЯ 95 років тому, 21 липня 1921 року, у селі Крута Гора (нині Слов’яносербського району Луганської області) народився Володимир Харитонович Терновий — учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу. В.Х. Терновий закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства. Працював токарем. 1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на 1-му і 2-му Українських фронтах. До кінця квітня 1945 року командир ланки 91го гвардійського штурмового авіаполку 4-ї гвардійської штурмової авіадивізії 5-го штурмового авіакорпусу 5-ї повітряної

армії 2-го Українського фронту гвардії лейтенант В.Х. Терновий виконав 178 бойових вильотів на штурмування військ противника, в яких знищив 24 танки, 116 автомашин, 23 гармати зенітної артилерії, 19 зенітно-кулеметних точок, 12 мінометів, 3 паровози, 26 залізничних вагонів, 11 цистерн із пальним, 103 підводи з вантажами, 2 склади з пальним і 9 з боєприпасами, до 600 солдатів і офіцерів противника. До завершення бойових дій виконав ще 7 бойових вильотів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Після війни В.Х. Терновий продовжив службу у ВПС СРСР. 1955 року у званні підполковника вийшов у запас. Мешкав у Луганську, працював слюсарем на електроапаратному заводі. Помер 4 лютого 1992 року. 35 років тому, 21 липня 1981 року, у смт. Новопсков Луганської області народився Дмитро Васильович Шингур — учасник миротворчої місії ООН в Ліберії та війни на сході України, капітан. Д.В. Шингур у 2006 році закінчив училище і розпочав службу у 16-й окремій бригаді армійської авіації у місті Броди Львівської області, був штурманом вертолітної ланки. Брав участь у миротворчій місії ООН в Ліберії у складі українського миротворчого контингенту. Нагороджений двома медалями ООН і пам’ятним нагрудним знаком ―Воїн-миротворець‖. У 2014 році капітан Д.В. Шингур брав участь у війні на сході України. 24 червня 2014 року у складі екіпажу гелікоптера Мі-8 виконував виліт на гору Карачун під містом Слов’янськ Донецької області, звідки з блокпосту забрали фахівців, які встановлювали апаратуру з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. Після зльоту гелікоптер був збитий терористами за допомогою ПЗРК. Загинули всі 9 осіб, які перебували на борту. Це сталося у період одностороннього припинення вогню з боку українських силовиків. Д.В. Шингур був похований у селі Кінські Роздори Пологівського району Запорізької області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 599/2014 від 19 липня 2014 року він посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

22 ЛИПНЯ

400 років тому, 22 липня 1616 року, українські козаки Гетьмана Петра Сагайдачного в результаті морської десантної операції захопили Кафу (Феодосію).

П. Сагайдачний ретельно підготував морський похід до турецької фортеції Кафа, яка була головним невільничим ринком у Криму. В липні 1616 року він із 6 тисячами козаків на 120 — 150 човнах-чайках вирушив із Січі. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Вони розгромили турецьку флотилію та захопили близько половини її суден. Аби ввести турків в оману, щодо своїх подальших дій, П. Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутись на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська П. Сагайдачний близько тижня переховувався поблизу Очакова. Приспавши пильність турків, козаки продовжили свій похід. 22 липня 1616 року П. Сагайдачний разом із 4 тисячами козаків прибув до міста. Уночі козаки висадилися на берег і підійшли до воріт Кафи. Частина запорожців, що володіли турецькою мовою, відволікли вартових, вказавши, що вони турецький підрозділ, який прямує на війну з Персією. Тим часом інші перекинули драбини на мури фортеці. Перебравшись через стіну, козаки вирізали вартових і відкрили ворота. Раптовим нападом козаки захопили міську цитадель і заходилися грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби взяти більше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра, тим самим підтвердивши свою обіцянку визволяти із неволі християн, яку давали перед своїми походами. В результаті проведення операції було визволено кілька тисяч невільників. Повернення такої кількості полонених сприяло всенародній славі П. Сагайдачного.

23 ЛИПНЯ 305 років тому, 23 липня 1711 року, було укладено Прутський мирний договір між Московським царством і турецько-шведсько-козацькою коаліцією. Договір став наслідком провального Прутського походу царя Петра І, що завершився оточенням російської армії. Щоб уникнути полону, Петро І підкупив турецького великого візира, і той погодився на переговори. За умовами Прутського миру, Московське царство передавало Османській імперії Азов і мусило зруйнувати свої щойно зведені фортеці Таганрог, Кам’яний Затон у нижній течії Дніпра та Новобогородицьку у гирлі Самари. Цар зобов’язався припинити втручання у внутрішні справи Речі Посполитої і ―вийти геть із земель пов'язаних з Річчю Посполитою козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму‖. Москві навіть заборонялося мати свого посла у Стамбулі. Таким чином, відповідно до цієї угоди Московська держава визнавала юрисдикцію Османської імперії над Військом Запорозьким. Після підписання договору великий візир дозволив московській армії вийти з оточення з обозом та гарматами, за що був згодом з наказу султана страчений у Стамбулі. 135 років тому, 23 липня 1881 року, у станиці Новомиколаївській Міуського округу Області Війська Донського (нині місто Новоазовськ Донецької області) народився Борис Ростиславович Хрещатицький — учасник російсько-японської, Першої і Другої світової війни, генерал-лейтенант, отаман Далекосхідного українського війська Зеленого Клину. Б.Р. Хрещатицький закінчив Олександрівський кадетський корпус і Пажеський корпус у СанктПетербурзі. Брав участь у російсько-японській війні 1904 — 1905 років у чині сотника. Під час Першої світової війни 1914 — 1918 років командував 52-м Донським козачим полком, 2-ю бригадою 1-ї Донської козачої дивізії, Уссурійською козачою дивізією. 1915 року був нагороджений Георгіївською зброєю, у 1916 році отримав чин генерал-майора. Після більшовицького перевороту Б.Р. Хрещатицький вирушив на Далекий Схід, де на початку літа 1918 року почав формувати українську армію Зеленого Клину — території у нижній течії річки Амур і над узбережжям Тихого океану, заселеної переселенцями з України. Український крайовий секретаріат Зеленого Клину призначив Б.Р. Хрещатицького отаманом Далекосхідного українського війська. У 1918 — 1919 роках він брав участь у бойових діях проти більшовиків у лавах білогвардійських військ адмірала О.В. Колчака. Після поразки білогвардійців емігрував до Харбіну (Китай).

1924 року Б.Р. Хрещатицький переїхав до Франції. У складі Французького іноземного легіону брав участь у боях проти повстанців у Сирії, пройшов шлях від рядового солдата до лейтенанта, командира ескадрону. Отримав французьке громадянство. На початку Другої світової війни знову вступив до лав французької армії, але швидка поразка від нацистської Німеччини змусила його з усім ескадроном переправитися в Туніс. Там Б.Р. Хрещатицький і помер 22 липня 1940 року у місті Сус. 100 років тому, 23 липня 1916 року, у селі Яровицьке (нині Берестове Бердянського району Запорізької області) народився Іван Васильович Щербина — учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу. І.В. Щербина закінчив два курси індустріального робітничого факультету у Маріуполі, працював гірничим на заводі ―Азовсталь‖. 1935 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Одеське піхотне училище, Військову академію імені М.В. Фрунзе. Начальник штабу 310-го гвардійського стрілецького полку 110-ї гвардійської стрілецької дивізії 49-го стрілецького корпусу 53-ї армії 2-го Українського фронту гвардії підполковник І.В. Щербина у ніч на 5 квітня 1944 року організував вогневе прикриття переправи полку через річку Дністер на північ від молдовського міста Дубоссари. 6 квітня він вміло відбив контратаки противника, після чого повів у наступ два стрілецькі батальйони і відкинув ворога від зайнятого радянськими військами рубежу. 25 листопада 1944 року І.В. Щербина був важко поранений в бою на території Угорщини і лікувався до квітня 1945 року. Після війни І.В. Щербина керував відділом будівельного управління Прикарпатського військового округу. 1963 року у званні гвардії полковника вийшов у запас. Ще у квітні 1944 року він був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, однак відповідний Указ за підписом Президента СРСР Михайла Горбачова вийшов тільки 5 травня 1991 року. Указом Президента України Л.Д. Кучми від 20 серпня 2001 року І.В. Щербині було присвоєно звання генерал-майора, як члену раді ветеранів 24ї мотострілецької дивізії Західного оперативного командування. І.В. Щербина помер 29 серпня 2008 року на 93-му році життя. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

24 ЛИПНЯ

110 років тому, 24 липня 1906 року, у Миколаєві народився Пімен Григорович Колесников — учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. П.Г. Колесников отримав неповну середню освіту, працював обліковцем у колгоспі, потім на кондитерській фабриці. 1931 року призваний до Червоної Армії, пройшов Ленінградську військово-теоретичну школу льотчиків, Оренбурзьку військову авіаційну школу льотчиків і пілотів-спостерігачів. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Волховському, Південному, Північно-Кавказькому, Закавказькому, Західному, 1-му і 2-му Білоруських фронтах. До кінця війни у Європі старший штурман 199-ї штурмової авіаційної дивізії 4-ї повітряної армії 2-го Білоруського фронту майор П.Г. Колесников виконав 104 бойових вильоти на штурмування військ противника, завдавши йому значних втрат. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. П.Г. Колесников звільнився у запас у 1957 році у званні полковника. Помер 26 листопада 1996 року у Мінську на 91-му році життя, похований на Північному кладовищі. 105 років тому, 24 липня 1911 року, у селі Саксагань (нині П’ятихатського району Дніпропетровської області) народився Борис Діомидович Номінас — учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. Б.Д. Номінас закінчив Київський водний політехнікум, працював помічником капітана теплоходу. 1933 року був призваний до Червоної Армії, пройшов військово-інженерне училище і курси удосконалення командного складу. Командир 5-ї понтонно-мостової бригади 12-ї окремої армії ПівденноЗахідного фронту підполковник Б.Д. Номінас у вересні — жовтні 1943 року забезпечував форсування Дніпра радянськими військами в районах села Губенське Вільнянського району Запорізької області і села Військове Солонянського району Дніпропетровської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. 1953 року полковник Б.Д. Номінас вийшов у відставку. Працював у Запорізькому річковому порту. Помер у Запоріжжі 16 лютого 1995 року. 100 років тому, 24 липня — 8 серпня 1916 року, під час Першої світової війни 1914 — 1918 років відбулася битва при Ковелі.

Після початку Брусиловського прориву 4 червня 1916 року війська російського Південно-Західного фронту прорвали австрійсько-німецький фронт і наступали великими темпами, взявши Луцьк. Для порятунку становища німецьке командування перекинуло в Україну війська під командуванням А. фон Лізінгена, а австро-угорське командування припинило успішний наступ на Італійському фронті і також перекинуло звідти деякі свої частини і з’єднання. 24 липня 1916 року німецькі і австро-угорські війська під командуванням А. фон Лізінгена перейшли у контрнаступ. В результаті запеклих боїв росіяни були зупинені і не змогли захопити Ковель — вкрай важливий залізничний пункт, у якому сходилися 6 залізничних гілок. Поразка під Ковелем значною мірою призвела до зупинки Брусиловського прориву. 25 ЛИПНЯ 40 років тому, 25 липня 1976 року, у місті Грозний (нині Чеченська Республіка Російської Федерації) народився Віталій Вікторович Лавренчук — учасник війни на сході України, підполковник Збройних Сил України. В.В. Лавренчук навчався у військовому училищі міста Кам’янецьПодільський, у 1998 році закінчив військово-інженерний факультет при Кам’янець-Подільському державному аграрно-технічному університеті, згодом — Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. 16 вересня 2014 року підполковник Управління оперативного командування ―Північ‖ Збройних Сил України В.В. Лавренчук був направлений до зони АТО у складі оперативної групи штабу антитерористичної операції в секторі ―М‖ на території Донецької області. Займався забезпеченням блок-постів, опорних пунктів і базових таборів інженерним обладнанням. Загинув 20 вересня 2014 року під час виконання інженерних робіт на одному з блокпостів поблизу села Водяне Новоазовського району Донецької області внаслідок обстрілу з мінометів. Похований у селі Вишнопіль Старокостянтинівського району Хмельницької області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 270/2015 від 15 травня 2015 року В.В. Лавренчук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 27 ЛИПНЯ

125 років тому, 27 липня 1891 року, у Тернополі народився Соломон Якович Ляйнберг — командир єврейського підрозділу у складі Української Галицької армії, поручник. С.Я. Ляйнберг закінчив Першу Тернопільську гімназію і юридичний факультет Львівського університету. Під час Першої світової війни 1914 — 1918 років був поручником 15-го піхотного полку австрійської армії. Після проголошення Західно Української Народної Республіки у 1918 році командував єврейською міліцією у Тернополі. У червні 1919 року С.Я. Ляйнберг був призначений командиром Жидівського пробоєвого куреня 1-го корпусу УГА. Цей курінь складався з 4 стрілецьких сотень по 200 — 220 вояків, скорострільної сотні (8 кулеметів), а також кіннотної, саперної і зв’язкової чоти (взводів). 3 серпня 1919 року курінь С.Я. Ляйнберга взяв Михальпіль (нині село Михайлівка Ярмолинецького району Хмельницької області) і захопив у полон майже весь більшовицький гарнізон. Наприкінці серпня 1919 року курінь першим дійшов до передмість Києва — станції Святошино, зайняв і утримував її. Після поразки Української революції С.Я. Ляйнберг залишився у СРСР, служив у Червоній Армії начальником радіочастини. Репресований під час сталінського ―великого терору‖, розстріляний у Ленінграді 9 квітня 1938 року. 105 років тому, 27 липня 1911 року, у місті Скадовськ (нині Херсонської області) народився Володимир Полікарпович Гуманенко — учасник Другої світової війни, капітан І рангу, Герой Радянського Союзу. В.П. Гуманенко закінчив 7 класів школи, працював слюсарем-водопровідником. 1933 року призваний на Військово-Морський Флот, пройшов курси командирів торпедних катерів і курси підготовки командного складу Червонопрапорного Балтійського флоту у Кронштадті. У липні — вересні 1941 року загін 2-го дивізіону торпедних катерів Балтійського флоту під командуванням старшого лейтенанта В.П. Гуманенка у боях з ворожими кораблями потопив 2 великих транспорти і 2 міноносці, пошкодив 2 міноносця і баржу з танками. В.П. Гуманенко виконував бойові дії навіть за 6-бального шторму. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 квітня 1942 року йому було

присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. Після війни В.П. Гуманенко служив на Балтійському, Чорноморському, Тихоокеанському флотах. Закінчив Каспійське Вище військово-морське училище, академічні курси офіцерського складу при Військово-морській академії. 1962 року у званні капітана І рангу вийшов у запас. Помер у Ленінграді 17 лютого 1982 року, похований на Південному кладовищі. 100 років тому, 27 липня 1916 року, у селищі Пилипівка (нині у межах Харкова) народився Василь Дмитрович Поколодний — учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу. В.Д. Поколодний закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства. Працював слюсарем-монтажником на Харківському котельномеханічному заводі. 1934 року був призваний до Червоної Армії, пройшов військову школу льотчиків. До початку 1942 року командир ланки 24-го ближньобомбардувального авіаполку 61-ї змішаної авіадивізії Брянського фронту старший лейтенант В.Д. Поколодний виконав 102 бойових вильоти на бомбардування, знищив 15 танків, 114 автомашин, 35 паливних цистерн, понад 100 підвод з боєприпасами і піхотою, 2 польові гармати, у повітряному бою збив 1 літак противника. 1 квітня 1942 року В.Д. Поколодний загинув у бою в районі Брянська. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 лютого 1943 року йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 95 років тому, 27 липня 1921 року, у селі Андріївка (нині Бахмутського району Донецької області) народився Сергій Іванович Мосієнко — учасник Другої світової війни, генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу. С.І. Мосієнко закінчив 8 класів школи, працював піонервожатим. 1940 року призваний до Червоної Армії, пройшов Тамбовську військово-авіаційну школу пілотів. Льотчик 11-го окремого розвідувального авіаполку 3-ї повітряної армії 1-го Прибалтійського фронту старший лейтенант С.І. Мосієнко до грудня 1944 року виконав 131 бойовий виліт у глибокий тил противника на фотографування його оборонних рубежів і угруповань військ та на бомбардування живої сили і техніки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖.

Після війни С.І. Мосієнко закінчив Військово-повітряну академію і академічні курси при ній. Командував штабом ВПС Сибірського військового округу, керував управлінням льотної пошуково-рятувальної служби ВПС СРСР. 1985 року у званні генерал-лейтенанта авіації вийшов у запас. Помер 24 лютого 1991 року у Москві, похований на кладовищі села Леоніха Щолковського району Московської області. 75 років тому, 27 липня 1941 року, під час Другої світової війни розпочалася Тирасполь-Мелітопольська стратегічна оборонна операція радянських військ. Наступ німецької групи армій ―Південь‖, румунських і угорських військ мав на меті захоплення Південної України і вихід до Донбасу. Їм протистояли війська радянського Південного фронту. В результаті 2-місячних боїв, до 28 вересня 1941 року радянські війська втратили територію Молдови, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей України, відступили на лінію Перекоп — Мелітополь — Нікополь — Запоріжжя. Одеса потрапила в оточення німецьких і румунських військ, Крим був відрізаний від основних сил Червоної Армії. Під час Тирасполь-Мелітопольської операції втратили радянської сторони сягали 121 650 чоловік, з них понад 75 тисяч — безповоротно. 28 ЛИПНЯ День хрещення Київської Русі — України. Встановлений Указом Президента України В.А. Ющенка № 668/2008 від 25 липня 2008 року у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, який у 988 році розпочав масову християнізацію Київської Русі. 35 років тому, 28 липня 1981 року, у селі Аврамівка Монастирищенського району Черкаської області народився Роман Миколайович Бевз — учасник війни на сході України, старший лейтенант. Р.М. Бевз 1999 року закінчив Криворізький військовий ліцей із посиленою військовофізичною підготовкою, 2003 року — Одеський інститут сухопутних військ за спеціальністю ―Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ‖, здобув кваліфікацію спеціаліста військового управління офіцера тактичного рівня. Служив командиром навчального взводу — водолазним спеціалістом 73го Морського центру спеціального призначення.

У 2014 році під час війни на сході України Р.М. Бевз служив у 14-му батальйоні територіальної оборони ―Черкаси‖. Загинув 2 жовтня 2014 року від кулі снайпера біля села Старогнатівка Волноваського району Донецької області. Похований у рідному селі Аврамівка. Указом Президента України П.О. Порошенка № 892/2014 від 27 листопада 2014 року Р.М. Бевз посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 30 ЛИПНЯ 75 років тому, 30 липня 1941 року, було сформоване Дніпропетровське Червонопрапорне артилерійське радіотехнічне училище (згодом — Полтавське Червонопрапорне вище зенітне ракетне командне училище імені генерала армії М.Ф. Ватутіна). Училище було сформоване після нападу нацистської Німеччини та її союзників на Радянський Союз на базі Дніпропетровських артилерійських курсів удосконалення командного складу Червоної Армії. Влітку 1957 року воно було передислоковано до Полтави. 23 травня 1973 року наказом Міністра оборони СРСР училище перейменовано на Полтавське Червонопрапорне вище зенітне ракетне командне училище імені генерала армії М.Ф. Ватутіна. У повоєнні роки заклад підготував понад 12,5 тисяч висококваліфікованих офіцерів. Училище було розформоване 1995 року відповідно до директиви Міністра оборони України № 133 від 25 липня 1992 року. Останній випуск відбувся 18 липня 1995 року. Бойовий Прапор частини зберігається в Національному музеї історії України у Другій світовій війні (Київ). 31 ЛИПНЯ 100 років тому, 31 липня 1916 року, у місті Єнакієве (нині Донецької області) народився Олександр Якович Марченко — учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу. О.Я. Марченко закінчив неповну середню школу, школу фабрично-заводського учнівства, аероклуб. Працював токарем, лаборантом-механіком на металургійному заводі. 1938 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Балашівську військовоавіаційну школу пілотів. Заступник командира ескадрильї 24-го гвардійського авіаполку 50-ї авіадивізії 6-го авіакорпусу Авіації далекої дії СРСР гвардії капітан О.Я. Марченко до березня 1944 року виконав 332 бойових вильоти на бомбардувальнику Іл-4 на бомбардування

важливих об’єктів у глибокому тилу ворога. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1944 року він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі ―Золота Зірка‖. 1946 року майор О.Я. Марченко вийшов у запас. Працював у цивільній авіації, брав участь у Антарктичних експедиціях. Помер 22 грудня 1991 року у Москві, похований у Єнакієвому. БЕЗ ДАТИ 325 років тому, у липні 1691 року, у селі Пустовійтівка (нині Роменського району Сумської області) народився Петро Іванович Калнишевський — останній кошовий отаман Запорозької Січі. П.І. Калнишевський потрапив на Січ у 8річному віці. Пройшов шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому. У 1760 році став військовим осавулом і суддею Війська Запорозького низового (Січі). У січні 1765 року обраний кошовим отаманом всупереч волі імператриці Катерини ІІ, переобирався на цю посаду протягом 10 років. За мужність під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 років П.І. Калнишевський дістав подяку від цариці, став кавалером ордену Андрія Первозванного (найвищої нагороди Російської імперії) та удостоєний чину генерал-поручика російської армії. Однак у червні 1775 року російські війська, повертаючись після війни з Туреччиною, за наказом Катерини ІІ зруйнували Запорозьку Січ. 84-річний П.І. Калнишевський був ув’язнений і довічно засланий до Соловецького монастиря на Білому морі. Тільки новий імператор Олександр І у 1801 році помилував його і дозволив обрати місце проживання. Однак П.І. Калнишевський за станом здоров’я залишився ченцем у Соловецькому монастирі, де й помер на 113-му році життя 12 листопада 1803 року. Могила не збереглася, однак залишилася могильна плита із написом. У 2008 році П.І. Калнишевський був канонізований УПЦ Київського патріархату, а у 2015 році — УПЦ Московського патріархату.

Наукове видання 37

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛИПЕНЬ 2016