Український військово-історичний календар. Листопад 2016 by Valeriia Talalai

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛИСТОПАД 2016

Київ-2016

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У4 5

Український військово-історичний календар. Листопад 2016 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 21 с. УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

ЛИСТОПАД 1 ЛИСТОПАДА 110 років тому, 1 листопада 1906 року, у селі Заполички (нині Верхньодніпровського району Дніпропетровської області) народився Микола Миколайович Заіюльєв – учасник радянсько-японського конфлікту на Халхин-Голі та Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу. М.М. Заіюльєв закінчив партійну школу, працював учителем. Із 1930 року служив у Червоній Армії, пройшов Закавказьку піхотну школу і вищі офіцерські курси “Постріл”. Під час боїв на річці Халхин-Гол у Монголії в 1939 році командував 603-м стрілецьким полком 82-ї мотострілецької дивізії 1-ї армійської групи. Особисто водив бійці у багнетні атаки, розгромив групу японських бійців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 серпня 1939 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Під час Другої світової війни М.М. Заіюльєв командував 55-ю стрілецькою дивізією 61-ї армії на Північно-Західному, Центральному і Білоруському фронтах. Відзначився, зокрема, під час Чернігово-Припятської наступальної операції. У 1945 році командував 4-ю стрілецькою дивізією на 1-му Білоруському фронті, у боях був тричі поранений. Після війни продовжив службу у Радянській Армії. 1953 року у званні генерал-майора вийшов у відставку за станом здоров’я. Помер 25 вересня 1986 року у Москві, похований на Ваганьковському кладовищі.

98 років тому, 1 листопада 1918 року, відбулося українське повстання у Львові, відоме під назвою Листопадовий чин або Листопадовий зрив. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії через поразку у Першій світовій війні активізувався рух за проголошення Української держави у Галичині, Буковині і Закарпатті. Однак на ці землі претендували й інші новопосталі держави, зокрема Польща прагнула приєднати Східну Галичину. 28 жовтня 1918 року у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала у ніч з 2 на 3 грудня збройним шляхом встановити польську владу у Львові. Українські сили вирішили діяти на випередження. Полковник січових стрільців Дмитро Вітовський жовтня 31 заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”. На той час українці мали у місті Лева близько 1400 стрільців і 60 старшин (офіцерів). О 4-й годині ранку 1 листопада 1918 року почалося повстання. Загони повстанців захопили ратушу, роззброїли поліцію, відключили міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захопили радіо. До світанку було зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з’явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші вояки підняли синьо-жовтий прапор. До 7-ї ранку місто перейшло в українські руки без жодних втрат. Результатом Листопадового чину стала поява Західно-Української Народної Республіки площею близько 70 тис. км². Для поляків такий поворот подій став абсолютно неочікуваним і неприємним сюрпризом. Листопадовий чин дав поштовх до початку українсько-польської війни 1918 – 1919 років.

2 ЛИСТОПАДА 115 років тому, 2 листопада 1901 року, на хуторі Новокузнецький (нині Зерноградського району Ростовської області РФ) народився Дмитро Данилович Лелюшенко – учасник громадянської і Другої світової війни, генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу. Д.Д. Лелюшенко походив з української селянської родини. У складі 1-ї кінної армії С.М. Будьонного воював із білогвардійцями. Після завершення громадянської війни залишився на військовій службі, пов’язав свою 4

кар’єру із танковими військами. У 1933 році закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе у Москві. Під час радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років комбриг Д.Д. Лелюшенко командував 39-ю окремою танковою бригадою, яка проривала “лінію Маннергейма”. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Під час радянсько-німецької війни Д.Д. Лелюшенко командував корпусами і арміями, відзначився в обороні Москви, контрнаступі під Сталінградом, під час визволення України, у Берлінській і Празькій наступальній операціях. 6 квітня 1945 року вдруге удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а 30 квітня 1970 року отримав звання Героя ЧехоСловацької Соціалістичної Республіки. Після війни Д.Д. Лелюшенко командував військами Забайкальського і Уральського військових округів, у 1959 році отримав звання генерала армії. 1970 року видав працю “Записки командарма”, за яку йому було присвоєно наукове звання кандидата військових наук. Мешкав у Москві, помер 20 липня 1987 року, похований на Новодівочому кладовищі. 3 ЛИСТОПАДА 360 років тому, 3 листопада 1656 року, у місті Вільно (нині Вільнюс, Литва) було укладено перемир’я між Річчю Посполитою і Московським царством. Віленське перемир’я передбачало припинення бойових дій між двома країнами та продовження спільної війни проти Швеції. На вимогу Речі Посполитої українська козацька делегація не була допущенна до участі у переговорах. Гетьман Богдан Хмельницький висловив обурення і сприйняв дії Москви як зраду, яка суперечила українсько-російському договору 1654 року, адже він прагнув воювати із поляками до переможного кінця. Як наслідок, відносини між Військом Запорозьким і Московським царством суттєво погіршилися, Б. Хмельницький почав шукати нових союзників і активізував переговори зі Швецією, Трансільванією, Молдавією, Валахією, Бранденбургом, Литвою, Англією. Із приходом до влади Гетьмана Івана Виговського (1657 рік) українсько-російські відносини були фактично розірвані, а 1658 року почалася українсько-російська війна.

Зеленим кольором позначено території Речі Посполитої, зайняті українськими і московськими військами на момент підписання Віленського перемир’я 1656 року

105 років тому, 3 листопада 1911 року, у селі Озеряни (нині Дубенського району Рівненської області) народився Ростислав Павлович Волошин – полковник Української повстанської армії, заступник Головного командира УПА. Р.П. Волошин закінчив Рівненську гімназію і юридичний факультет Львівського університету. Став членом ОУН. 1939 року засуджений польською владою до кількарічного ув’язнення, але вийшов на свободу з початком Другої світової війни. Потім заарештовувався також радянською і німецькою окупаційною владою. 6

Р.П. Волошин став одним з організаторів УПА. Головував на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН у серпні 1943 року та на І конференції поневолених народів, де був створений Антибільшовицький блок народів. У липні 1944 року обраний генеральним секретарем внутрішніх справ Української головної визвольної ради. Але вже 22 серпня 1944 року Р.П. Волошин загинув у бою з радянськими військами в селі Гаї Бійничі (нині Дрогобицького району Львівської області). Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги УПА. 4 ЛИСТОПАДА 105 років тому, 4 листопада 1911 року, у місті Збараж (нині Тернопільської області) народився Дмитро Семенович Клячківський – організатор і перший командир УПА на Волині, командир УПА-Північ, відомий під псевдонімом Клим Савур. Д.С. Клячківський закінчив Станиславівську українську гімназію (Івано-Франківськ) і торгові курси у Львові, деякий час навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Вступив в ОУН. Заарештовувався польською поліцією, а у 1940 році потрапив у радянську тюрму. Засуджений до розстрілу, але згодом покарання замінене на 10 років позбавлення волі. Вийшов на свободу з початком німецько-радянської війни. У другій половині 1941 року, коли нацисти розпочали репресії проти українських націоналістів, Д.С. Клячківський став провідником ОУН Львова. На зламі 1942 – 1943 років став одним з перших організаторів УПА на Волині, де вона діяла проти німецьких окупантів і радянських партизан. Займався розробкою тактики боротьби, формуванням кінних підрозділів УПА. Загинув у бою з переважаючими силами НКВС поблизу села Оржів (нині Рівненського району Рівненської області) 12 лютого 1945 року. Посмертно присвоєно звання полковника УПА, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги УПА. За доби незалежності України пам’ятники Климу Савуру встановлено у Збаражі і Тернополі, на його честь названо вулиці у Луцьку, Тернополі і Рівному.

6 ЛИСТОПАДА День визволення Києва. 72 роки тому, 6 листопада 1943 року, війська радянського 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф. Ватутіна та 1-ї окремої чехословацької бригади під командуванням Л. Свободи звільнили від німецьких військ столицю України – місто Київ. У результаті Київської наступальної операції було розгромлене київське угруповання ворога, розбито 15 німецьких дивізій і створено в районі Києва стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у подальших боях за визволення Правобережної України. Міжнародний день запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн та збройних конфліктів. 5 листопада 2001 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 6 листопада кожного року Міжнародним днем запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війн та збройних конфліктів. Приймаючи це рішення, вона враховувала, що шкода, заподіяна навколишньому середовищу під час збройних конфліктів, призводить до погіршення стану екосистем та природних ресурсів на тривалий період після припинення конфліктів і часто торкається не тільки однієї держави і не тільки нинішнього покоління. 7 ЛИСТОПАДА 140 років тому, 7 листопада 1876 року, у Києві народився Микола Дмитрович Єщенко – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. М.Д. Єщенко закінчив Київське реальне училище, курс офіцерського класу військово-електричної школи і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни служив при штабі кількох армійських корпусів, потім начальником штабу 117-ї, 159-ї піхотних дивізій. 1916 року нагороджений Георгіївською зброєю. У жовтні 1917 року М.Д. Єщенко добровільно вступив у 1-й Український корпус генерала Павла Скоропадського. Згодом направлений у розпорядження генерального секретаря військових справ УНР Симона Петлюри. Став начальником управління військових сполучень Генерального штабу УНР. У 1920 році став 1-м генерал-квартирмейстером Генерального штабу УНР. 5 жовтня 1920 року підвищений до рангу генерал-хорунжого 8

Армії УНР. На початку 1920-х років емігрував до Югославії (Сербія), подальша доля невідома. 9 ЛИСТОПАДА Міжнародний день боротьби проти фашизму, расизму та антисемітизму. Відзначається у річницю початку масових єврейських погромів у нацистській Німеччині (9 листопада 1938 року), відомих в історії як “Кришталева ніч” або “Ніч розбитих вітрин”. Тоді нацисти вбили понад 90 осіб, близько 30 тисяч євреїв відправили до концтаборів. Сотні синагог були спалені, а тисячі вітрин магазинів, якими володіли євреї, розбиті – звідси й виникла історична назва погрому. 45 років тому, 9 листопада 1971 року, у Рівному народився В’ячеслав Володимирович Мірошник – учасник АТО на сході України, старший лейтенант. В.В. Мірошник був успішним приватним підприємцем. 2014 року добровольцем вступив до Збройних Сил України, віддав для потреб військових власний мікроавтобус, яким вивозили поранених. Служив заступником командира роти з озброєння у 703-му інженерному полку. Під час бойових дій на Донбасі отримав контузію і важкі осколкові поранення, від яких помер 24 квітня 2015 року у військовому шпиталі в Рівному. Похований у Рівному на Алеї Слави кладовища “Нове”. Указом Президента України П.О. Порошенка № 9/2016 від 16 січня 2016 року В.В. Мірошник посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

14 ЛИСТОПАДА 40 років тому, 14 листопада 1976 року, у місті Баштанка Миколаївської області народився Андрій Валерійович Гладков – учасник АТО на сході України, майор. А.В. Гладков служив офіцером відділу підготовки управління радіотехнічних військ оперативного командування “Південь”. У зоні АТО керував безпілотними літальними апаратами. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського оточення так званим “зеленим коридором”, потрапивши під обстріл бойовиків і російських військ. Похований на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі. Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року А.В. Гладков посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 16 ЛИСТОПАДА 100 років тому, 16 листопада 1916 року, у селі Дворик (нині Красилівського району Хмельницької області) народився Федір Єфремович Пахальчук – учасник Другої світової війни, контр-адмірал, Герой Радянського Союзу. Ф.Є. Пахальчук закінчив робітничий факультет при Одеському політехнічному інституті та вступив до Київського індустріального інституту. Від 1937 року служив у Червоній Армії, пройшов Військовоморське училище імені М.В. Фрунзе у Ленінграді. Під час Другої світової війни командував 2-м дивізіоном катерів-тральщиків 4-ї бригади тралення Балтійського флоту. Ця частина виконала понад 250 операцій з тралення, висадки десантів, супроводу підводних човнів і конвоїв, знищила понад 48 тисяч морських мін, 11 кораблів і 3 літаки противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від

22 липня 1944 року Ф.Є. Пахальчуку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни Ф.Є. Пахальчук закінчив командний факультет Військовоморської академії імені К.Є. Ворошилова. Служив на Тихоокеанському і Чорноморському флотах, отримав звання контр-адмірала. Командував військово-морською базою у Поті (нині Грузія). 1972 року вийшов у запас. Мешкав в Одесі, став почесним громадянином міста. Помер 24 січня 2012 року на 96-му році життя, похований на 2-му Християнському кладовищі Одеси. 17 ЛИСТОПАДА 150 років тому, 17 листопада 1866 року, народився Михайло Іванович Іванов – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. М.І. Іванов закінчив Київське піхотне юнкерське училище і Миколаївське академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі (за 2-м розрядом). Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років, командував батальйонами у піхотних полках. Під час Першої світової війни командував 182-м піхотним Гроховським полком. 1915 року нагороджений Георгіївською зброєю за успішну атаку і захоплення ворожих позицій. У квітні 1917 року отримав чин генерал-майора. Навесні 1917 року, із початком Української революції, М.І. Іванов став членом Української Центральної Ради у Києві. Брав участь у роботі І Всеукраїнського військового з’їзду. Один з перших генералів, який відкрито підтримав український військовий рух. Обраний членом Українського військового генерального комітету (УВГК), вступив до Української соціалдемократичної робітничої партії. Очолив відділ головної інспекції в генеральному секретарстві (міністерстві) військових справ УНР. Потім керував картографічним відділенням головного геодезичного управління. 1920 року інтернований із частинами Армії УНР у Польщі, помер у 1926 або 1927 році у місті Каліш.

110 років тому, 17 листопада 1906 року, у селі Шевченківка (нині Чутівського району Полтавської області) народився Павло Васильович Швидкой – учасник Другої світової війни, генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу. П.В. Швидкой закінчив 7 класів неповної середньої школи. Від 1927 року служив у Червоній Армії, пройшов Московську військову інженерну школу і Військово-інженерну академію. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, ПівнічноЗахідному, Донському, Центральному, 1-му і 2-му Білоруських фронтах. Очолював інженерні війська 65-ї армії, забезпечив успішне форсування Дону, Десни, Сожу, Дністра, Вісли, Одеру та інших річок. Під час форсування Дніпра восени 1943 року під його керівництвом лише за 1 добу сапери звели міст під вагу 60 тонн довжиною 400 метрів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни П.В. Швидкой очолив Ленінградське військово-інженерне училище, згодом командував інженерними військами Московського військового округу. Від 1958 року очолював Військово-інженерну академію. Помер 8 березня 1961 року у Москві, похований на Новодівочому кладовищі. 95 років тому, 17 листопада 1921 року, під час Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки, відбувся бій поблизу села Базар (нині село Народицького району Житомирської області). У листопаді 1921 року частина Армії УНР вирушила з польських таборів для інтернованих у партизанський рейд Правобережною Україною, розраховуючи підняти всенародне повстання проти радянської влади та відновити Українську Народну Республіку. Цим рейдом (Другим Зимовим походом) командував генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Під селом Базар близько 1 тисячі повстанців натрапили на кілька тисяч радянських кавалеристів 9-ї Кримської кавалерійської дивізії Григорія Котовського. У бою українські повстанці були розбиті. Близько 400 з них загинули, 537

потрапили у полон і практично всі були розстріляні або забиті насмерть без суду. Цією трагедією завершилась визвольна боротьба українського народу у 1917 – 1921 роках. У незалежній Україні створено Меморіал пам’яті Героїв Базару. 20 ЛИСТОПАДА 100 років тому, 20 листопада 1916 року, у селі Ухожа (нині Шельпахівка Христинівського району Черкаської області) народився Олександр Трохимович Тищенко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. О.Т. Тищенко закінчив середню школу і робітничий факультет, 1938 року був призваний до Червоної Армії. Пройшов Одеську військову школу пілотів. Під час Другої світової війни служив у винищувальних авіаційних частинах. Брав участь у боях на Кубані, в Криму, Україні, Білорусі, Литві, Польщі, Німеччині. Загалом виконав 397 бойових вильотів, у повітряних боях збив 24 ворожі літаки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни О.Т. Тищенко закінчив Військово-повітряну академію, захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата військових наук. 1960 року у званні полковника вийшов у запас. Написав кілька книг спогадів. Помер 8 квітня 1976 року, похований у селищі Моніно Щолковського району Московської області на Гарнізонному меморіальному кладовищі. 95 років тому, 20 листопада 1921 року, у селі Кондратівка (нині Сумського району Сумської області) народився Микола Григорович Докашенко – учасник Другої світової і Корейської війни, полковник, Герой Радянського Союзу. М.Г. Докашенко закінчив 9 класів школи і місцевий аероклуб. 1941 року призваний до Червоної Армії, пройшов Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях 13

на 1-му Прибалтійському і 3-му Білоруському фронтах. Виконав 110 бойових вильотів, провів 7 повітряних боїв, збив 2 літаки противника особисто і ще 2 у складі групи. У серпні 1945 року – учасник радянсько-японської війни. У Корейській війні М.Г. Докашенко брав участь з червня 1951 до лютого 1952 року. Виконав 148 бойових вильотів, у 45 повітряних боях збив 9 американських літаків і ще 2 пошкодив. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 квітня 1952 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У травні 1960 року М.Г. Докашенко вийшов у запас. Мешкав у Сумах. Помер 22 лютого 1992 року, похований на Засумському кладовищі.

21 ЛИСТОПАДА День Гідності та Свободи. Встановлений Указом Президента України П.О. Порошенка № 872/2014 від 13 листопада 2014 року “з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору”.

22 ЛИСТОПАДА 130 років тому, 22 листопада 1886 року, у Харківській губернії народився Віктор Олексійович Павленко – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, визначний діяч українського військового руху 1917 року, начальник Повітряного флоту УНР, тимчасово виконуючий обов’язки начальника Київського військового округу і т.в.о. військового міністра УНР. В.О. Павленко походив з міщанської родини. 1906 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (за 2-м розрядом). Служив у 29-му піхотному Чернігівському полку (Польща), Благовещенському резервному батальйоні (Амурська область). 1911 року пройшов навчання у школі авіаційного товариства “Авіата” у Варшаві, 1912 року – у Севастопольській 14

офіцерській школі авіації Відділу Повітряного флоту. Отримав звання військового льотчика і диплом пілота-авіатора від Імператорського Всеросійського аероклубу. Від 1913 року поручик В.О. Павленко служив у 18-му корпусному авіаційному загоні Повітряного флоту Російської імперії. Взяв участь у перельотах Петербург – Москва – Петербург та Петербург – Раквере – Таллінн – Хаапсалу – Пярну – Рига – Тарту – Петербург. Із початком Першої світової війни, протягом 1914 – 1915 років, В.О. Павленко у складі свого авіазагону брав участь у бойових діях на Південно-Західному фронті. Виконав 32 вильоти на розвідку ворожих позицій. У червні 1915 року за повітряні розвідки був нагороджений Георгіївською зброєю. Після цього був відкликаний з фронту і призначений начальником Спеціального авіаційного загону для оборони імператорської резиденції у Царському Селі під Петербургом. У 1916 році загін розгорнули у авіаційний дивізіон, який відповідав за повітряну охорону як імператорської резиденції, так і Ставки Верховного головнокомандувача (ним був імператор Микола ІІ) у місті Могильов. 1917 року із початком Української революції підполковник В.О. Павленко перевівся до Києва. Був учасником І Всеукраїнського військового з’їзду, обраний членом Українського військового генерального комітету (УВГК) і Української Центральної Ради. Був представником УВГК при Ставці у Могильові, вів переговори з російським командуванням про українізацію військових частин російської армії. Під час жовтневих боїв 1917 року у Києві В.О. Павленко очолив усі українські військові сили у місті. 1 листопада постановою УВГК призначений тимчасово виконуючим обов’язки начальника Київського військового округу. На цій посаді займався формування двох Сердюцьких дивізій. Роззброїв більшовицькі частини у Києві і вислав їх до Росії. У грудні 1917 року В.О. Павленка призначили завідуючим авіаційною справою в українській армії, а у березні 1918 року затвердили начальником Повітряного флоту УНР, який складався з авіаційних і повітроплавних частин. 15 квітня 1918 року пішов у відставку за власним бажанням.

За часів Гетьманату Павла Скоропадського В.О. Павленко став начальником охорони Лівобережних залізниць Окремого корпусу залізничної охорони при міністерстві шляхів. Таємно брав участь у підготовці антигетьманського повстання. Тому після приходу до влади Директорії і відновлення УНР знову (з 25 грудня 1918 року) очолив Повітряний флот. На цій посаді полковник В.О. Павленко перебував до 13 вересня 1920 року. Зокрема, в останній період своєї діяльності доклав значних зусиль для отримання літаків від Польщі відповідно до українсько-польської військової конвенції. Наприкінці 1920 року В.О. Павленко став заступником військового міністра УНР. Вже в умовах інтернування Армії УНР у польських таборах, 24 квітня 1921 року наказом Головного отамана Симона Петлюри В.О. Павленко був підвищений до рангу генерал-хорунжого (генерал-майора), а з 31 липня до 3 листопада 1921 року виконував обов’язки військового міністра УНР. На еміграції В.О. Павленко мешкав у Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині. Тривалий час перебував у дуже скрутному матеріальному становищі і зрештою вирішив повернутися на Батьківщину. 1928 року він переїхав до Радянського Союзу, після чого його доля достеменно невідома. За даними мемуариста Петра Білона, В.О. Павленко влаштувався працювати сторожем на баштані на Кубані і помер під час Голодомору 1932 – 1933 років. 23 ЛИСТОПАДА 145 років тому, 23 листопада 1871 року, у селищі Берегомет (нині Вижницького району Чернівецької області) народився Антін Кравс – генерал-четар (генерал-майор) Української Галицької армії. Батьком майбутнього генерала був німецький колоніст, а матір’ю – українка. А. Кравс закінчив Віденську кадетську школу і Віденську вищу офіцерську школу. Служив офіцером у Східній Галичині (м. Заліщики), неподалік австрійсько-російського кордону. 16

Під час Першої світової війни А. Кравс брав участь у бойових діях у складі австро-угорської армії, командував батальйоном 58-го Станиславівського і 55-го Бережанського полку на російському та італійському фронтах. Отримав звання підполковника. Коли із розпадом Австро-Угорської імперії постала Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), А. Кравс у грудні 1918 року вступив до лав Української Галицької армії (УГА). Командував бойовою групою “Хирів” 8-ї Самбірської бригади 3-го корпусу УГА під час українсько-польської війни. Влітку 1919 року командував армійською групою, яка наступала на Київ і 30 серпня звільнила місто від більшовиків. Однак наступного дня столиця України була захоплена російськими білогвардійцями (“Київська катастрофа”). Восени 1919 року А. Кравс командував ІІІ корпусом УГА під час війни з білогвардійцями. Із розпадом УГА приєднався до Армії УНР, у серпні 1920 року на чолі армійської групи пробився через Карпати до Чехо-Словаччини, де опинився на інтернуванні. В еміграції мешкав у Відні, був членом Української генеральної ради комбатантів, написав спогади “За українську справу”. Помер у Відні 13 листопада 1945 року. 45 років тому, 23 листопада 1971 року, у Кіровоградській області народився Роман Андрійович Майстерюк – учасник АТО на сході України, підполковник. Р.А. Майстерюк після закінчення школи пройшов строкову військову службу на території Чехословаччини. Закінчив Військовий гуманітарний інститут національної академії оборони України. Служив заступником командира з виховної роботи у 50-му окремому навчальному загоні спеціального призначення. У 2010 році вийшов у запас, але зв’язків зі Збройними Силами не розривав – на одному з телеканалів вів програму “Армія”, в якій пропагував військову службу. 17

2014 року Р.А. Майстерюк добровольцем повернувся до лав Збройних Сил України. Командував ротою 34-го батальйону територіальної оборони “Кіровоград-2” (нині 34-й окремий мотопіхотний батальйон “Батьківщина” ЗСУ). 21 липня 2014 року загинув у бою за блокпост поблизу смт. Неліпівка Донецкої області (під містом Торецьк). Похований на Алеї Слави Ровенського кладовища міста Кропивницький. Указом Президента України П.О. Порошенка № 747/2014 від 29 вересня 2014 року Р.А. Майстерюк посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. На честь Р.А. Майстерюка у Кропивницькому названо вулицю.

24 ЛИСТОПАДА 45 років тому, 24 листопада 1971 року, у місті Дніпропетровськ (нині Дніпро) народився Євген Юрійович Шахник – учасник АТО на сході України, капітан. Є.Ю. Шахник командував взводом у складі 93-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення поблизу міста Іловайськ Донецької області. Похований на СурськоЛитовському кладовищі Дніпра. Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року Є.Ю. Шахник посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

26 ЛИСТОПАДА День пам’яті жертв голодоморів (четверта субота місяця). Встановлений Указом Президента України В.А. Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 року. Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку “Свічка пам'яті” в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду. 30 ЛИСТОПАДА 155 років тому, 30 листопада 1861 року, народився Григорій Юхимович Янушевський – генерал-поручник Армії Української Народної Республіки. Г.Ю. Янушевський закінчив Варшавське піхотне юнкерське училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Під час російсько-японської війни 1904 – 1905 років командував 3-м стрілецьким полком, у боях отримав поранення і контузію. 1905 року отримав чин генерал-майора, 1906 року нагороджений Георгіївською зброєю. Під час Першої світової війни командував 19-ю піхотною дивізією, 1-ю гренадерською дивізією, 3-м армійським корпусом 3-ї армії Західного фронту. 1914 року отримав чин генерал-лейтенанта, 1915 року нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня. Навесні 1918 року Г.Ю. Янушевський вступив до Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Був представником Головного штабу при морському міністерстві. В Армії УНР за періоду Директорії став начальником штабу Холмської групи, начальником 2-го генералквартирмейстерства штабу. Потрапив у полон до білогвардійців, але у лавах Російської армії Петра Врангеля (Крим) намагався створити українську дивізію. 1921 року перебрався до Польщі, де повернувся у розпорядження штабу Армії УНР, яка на той час перебувала на інтернуванні. Наприкінці 1921 року виконував обов’язки начальника Генерального штабу УНР. 1922 року

залишив військову службу. Мешкав у Бресті, працював бухгалтером. Помер після 1934 року. 100 років тому, 30 листопада – 1 грудня 1916 року, під час Першої світової війни, відбувся бій за гірський перевал Присліп у Закарпатті, в якому брала участь Гуцульська сотня Українських січових стрільців. Гуцульська сотня УСС налічувала 180 бійців (переважно українцівгуцулів, які вже мали значний досвід участі у бойових діях) під командуванням австрійця німецького походження четаря Альфонса Ерле (у подальшому був начальником штабу І корпусу Української Галицької армії). Наприкінці 1916 року сотня діяла окремо від легіону УСС. Разом з німецькими частинами їй доручили оборону перевалу Присліп (нині на межі Міжгірського і Тячівського районів Закарпатської області, висота 836 метрів). Спільними зусиллями вдалося відбити наступ російських військ, завдавши їм тяжких втрат. Переможці захопили 3 кулемети, багато гвинтівок і набоїв, 600 полонених. Гуцульська сотня втратила 1 бійця загиблим і ще 20 пораненими. Її вдалі дії німецьке командування відзначило у наказі по військам. Загалом взимку 1916 – 1917 років, як і взимку 1914 – 1915 років, російським військам не вдалося прорватися через карпатські перевали.

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛИСТОПАД 2016