МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛЮТИЙ 2015
Київ-2015
УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України
Український військово-історичний календар. Лютий 2015 / За ред. У45 Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 31 с. УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр)
Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.
© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2015. 2
ЛЮТИЙ 1 ЛЮТОГО* 150 років тому, 1 лютого 1865 року, народився Михайло Миколайович Васильєв – генеральний хорунжий Армії Української Держави. М.М. Васильєв здобув освіту у 2-й Київській гімназії та Київському піхотному юнкерському училищі. У чині капітана брав участь у Китайському поході 1900 – 1901 років (придушення Іхетуанського (“Боксерського”) повстання) та в російсько-японській війні 1904 – 1905 років. Із 1908 року – Читинський військовий начальник. Під час Першої світової війни – полковник, Костромський повітовий військовий начальник, займався питаннями мобілізації. За цю роботу був удостоєний “высочайшего благоволения” від імператора Миколи II. У 1918 році за Гетьманату Павла Скоропадського генеральний хорунжий М.М. Васильєв служив начальником Таврійської залоги Армії Української Держави. Подальша доля невідома. 3 ЛЮТОГО 90 років тому, 3 лютого 1925 року, у селі Кислівка (нині Куп’янського району Харківської області) народилася Марія Савеліївна Шкарлетова – військовий лікар, учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. У 1940 році М.С. Шкарлетова закінчила семирічну школу і почала працювати на посадках захисних смуг Куп’янського відділення залізниці, потім у колгоспі. Після нападу Німеччини на Радянський Союз 16-річна Маша працювала на будівництві оборонних рубежів. Родині Шкарлетових не вдалося евакуюватися, оскільки німецькі війська відрізали всі шляхи відходу з боку Луганська. Після звільнення частинами Червоної Армії Куп’янського району в липні 1943 року була призвана до лав Червоної армії та незабаром направлена на курси санітарних інструкторів. У жовтні 1943 року М.С. Шкарлетова прибула до 170-го гвардійського стрілецького полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії (8-а гвардійська армія, 1-й Білоруський фронт). У складі цієї дивізії вона пройшла бойовий шлях, беручи участь у визволенні від німецьких військ України, Молдови, Польщі. * Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.
3
Санінструктор гвардії старший сержант М.С. Шкарлетова відзначилася при форсуванні річки Західний Буг на захід від міста Любомль Волинської області України 20 липня 1944 року, а також річки Вісла в районі міста Магнушев, південніше столиці Польщі – міста Варшава, 1 серпня 1944 року. Марія Шкарлетова переправилася однією з перших і винесла з поля бою кілька десятків поранених солдатів і офіцерів зі зброєю, надала першу медичну допомогу, забезпечила їх евакуацію в тил. А в одному з боїв на Магнушевському плацдармі замінила загиблого кулеметника, захищаючи групу поранених бійців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року гвардії старшому сержанту Шкарлетовій Марії Савеліївні присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни, у 1949 році М.С. Шкарлетова закінчила Куп’янське медичне училище (нині Куп’янський медичний коледж імені Марії Шкарлетової), брала активну участь у відновленні зруйнованого війною народного господарства, працювала медичною сестрою в Куп’янській районній лікарні. Неодноразово обиралася депутатом міськради міста Куп’янська, народним засідателем і членом пленуму Харківського обласного комітету Червоного Хреста. У 1965 році “за ратний подвиг, за сумлінну працю в ім’я здоров’я людей у мирний час” М.С. Шкарлетова була відзначена медаллю Міжнародного комітету Червоного Хреста імені Флоренс Найтінгейл – достатньо рідкісною нагородою, адже за майже сто років її існування нагороджено було трохи більше 1400 осіб. М.С. Шкарлетова померла у м. Куп’янськ Харківської області України 2 листопада 2003 року. 4 ЛЮТОГО 70 років тому, 4 лютого 1945 року, розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція лідерів країн антигітлерівської коаліції – Радянського Союзу, США і Великої Британії, на якій обговорювалися питання завершення Другої світової війни та облаштування повоєнного ладу. Вона тривала до 11 лютого 1945 року. Президент США Франклін Делано Рузвельт, прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль та голова уряду СРСР Йосип Сталін зустрілися зі своїми делегаціями у колишньому царському палаці в Лівадії (поблизу міста Ялта у Криму) й ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних відносин. Серед важливих рішень були: участь СРСР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сході по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого “уряду 4
національної єдності”. Щодо Німеччини схвалено принципи її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення Організації Об’єднаних Націй ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 року в США, запросити з-поміж інших членів-засновників Радянську Україну (УРСР) та Радянську Білорусь (БРСР) (західні делегації відкинули первісну пропозицію СРСР про участь усіх 16 союзних республік), затверджено принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки ООН у найважливіших питаннях (право “вето” великих держав). Й. Сталін та його радники максимально використали воєнні успіхи СРСР для досягнення дипломатичних результатів на Ялтинській конференції. Ялтинська конференція мала важливе значення через те, що визнала принцип етнічного кордону між Польщею і Україною. Вона на довгий час В. Черчілль, Ф. Рузвельт, Й. Сталін визначила долю Центрально-Східної під час проведення Ялтинської конференції Європи й зміцнила роль СРСР у світовій політиці. Крім того, завдяки рішенням Ялтинської конференції, сучасна Україна як правонаступниця УРСР вважається країною-засновницею ООН. 6 ЛЮТОГО 95 років тому, 6 лютого 1920 року, у селі Старий Люблинець Любачівського повіту (Польща) народився Василь Михайлович Левкович – активний учасник українського визвольного руху, полковник Української повстанської армії, відомий під псевдонімом “Вороний”. До складу Організації українських націоналістів Василь Левкович вступив у 1939 році. У 1941 році увійшов до складу похідної групи ОУН під керівництвом Омеляна Грабця (“Батька”). У липні 1941 року група прибула в Рівненську область, де Левкович став інструктором окружної міліції та працював до вересня місяця. Після початку переслідувань учасників ОУН німцями, Левкович перейшов на нелегальне становище, був порученцем керівника Дубнівського окружного проводу ОУН “Драпача”, а з кінця літа 1942 року – заступником організаційного референта цього проводу. Від березня 1943 року і до дня арешту Левкович перебував в УПА, пройшовши шлях від чотового до керівника Воєнної округи “Буг”. 5
На початку 1944 під Буськом в бою з радянськими партизанами Левкович був поранений. У лютому 1946 року отримав звання майора УПА. А наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника, яке командування армії присвоїло посмертно, вважаючи його загиблим. В ніч із 16 на 17 грудня 1946 року війська МДБ оточили криївку біля села Яструбичі (тепер Радехівського району Львівської області). “Вороний” намагався евакуюватись запасним виходом, та задихнувся внаслідок отруєння димом, втратив свідомість і потрапив у полон. Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений в Тюрмі на Лонцького у Львові та слідчій в’язниці МДБ у Києві на вулиці Володимирській (нині приміщення Служби безпеки України). 22 липня 1947 року Військовий трибунал військ МВС Київської області засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Повністю відбув термін покарання і був звільнений з Дубравного табору 7 грудня 1971 року. Вийшовши на волю, продовжив свою боротьбу з радянською владою, вимагаючи перегляду вироку і визнання його військовополоненим, а не злочинцем. До здобуття незалежності України не визнавав себе громадянином СРСР, узявши паспорт лише незалежної України. До 1992 року працював на шахті № 7 у Червонограді. 20 січня 1997 року Генеральна прокуратура України реабілітувала Василя Левковича. Після смерті останнього головного командира УПА 94-річного Василя Кука, Василь Левкович “Вороний” мав найвище офіцерське звання серед ветеранів УПА. Був також останнім живим кавалером Золотого хреста Бойової заслуги УПА. Автор спогадів “Сторінки з пережитого комбатантом УПА”. Василь Левкович помер на 93-му році життя 13 грудня 2012 року у Львові, похований на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. 100 років тому, 6 – 7 лютого 1915 року, під час Першої світової війни відбулася битва між російською та австро-угорською арміями за село Козьова (нині Сколівського району Львівської області). Битва за село Козьова була частиною Карпатської операції (Зимової битви в Карпатах). 2-а австрійська армія під командуванням генерала Олександра фон Лінзінгена намагалася здобути Козьову і вибити російські війська з навколишніх висот. Австрійці здійснили 22 багнетні атаки, однак зазнали відчутних втрат і не здобули успіху. Лише у квітні 1915 року їм вдалося зайняти Козьову. Внаслідок запеклих бойових дій село було цілковито зруйноване, а його мешканців росіяни виселили до прикаспійських степів. 6
7 ЛЮТОГО 140 років тому, 7 лютого 1875 року, у Полтаві народився Віктор Іванович Клименко – генеральний хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави. У 1893 році закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, у 1895 – 1-е військове Павловське училище за 1-м розрядом. Служив у лейб-гвардії Гренадерському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був поранений. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та Георгіївською зброєю. У 1917 році – командир бригади 16-ї піхотної дивізії. Отримав чин генерал-майора. Восени того ж року – начальник 153-ї піхотної дивізії 34-го армійського (1-го Українського) корпусу під командуванням генераллейтенанта Павла Скоропадського. Сприяв українізації своєї дивізії, яка отримала назву 2-ї Української. 17 квітня 1918 року призначений начальником Подільського корпусу Армії УНР, однак на посаду не прибув. Із 8 червня 1918 року – командир Сердюцької дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 року В.І. Клименко був інтернований Директорією УНР та незабаром відправлений до Німеччини разом із німецькими військами, що покидали Україну. Звідти переїхав до білогвардійської Північної армії генерала Євгена Міллера, у складі якої у 1919 році командував 5-ю Північною стрілецькою бригадою Мурманського військового району. Після поразки білих емігрував до Німеччини. За деякими даними, помер у 1926 році. 8 ЛЮТОГО 70 років тому, 8 лютого 1945 року, розпочалася Нижньо-Сілезька наступальна операція військ 1-го Українського фронту. У результаті проведення Вісло-Одерської операції війська 1-го Українського фронту під командуванням маршала І.С. Конєва наприкінці січня 1945 року вийшли на рубіж річки Одер. Безпосередньо в смузі фронту оборонялися один корпус 9-ї армії групи армій “Вісла”, 4-а танкова і 17-а армії групи армій “Центр” (командувач генерал-полковник Ф. Шернер). Головний удар по цьому угрупованню противника планувалося завдати з двох великих плацдармів на 7
Одері – північніше і південніше Бреслау (Вроцлав). Дії військ фронту підтримувала 2-а повітряна армія. 8 лютого 1945 року війська фронту після артилерійської підготовки перейшли в наступ і першого ж дня прорвали оборону противника в центрі і на правому крилі фронту, 59-а і 60-а армії не змогли прорвати оборону противника і 10 лютого за наказом командування перейшли до оборони. Розвиваючи наступ, головні сили фронту розгромили резерви противника, що підійшли, подолали проміжні оборонні рубежі і до 15 лютого просунулися на 60 – 110 км, зайнявши ряд адміністративних і промислових центрів Нижньої Сілезії, а також міста Наумбург (Новоґродзець), Лигниц (Легніца), Бунцлау (Болеславець), Зоран (Жарув) та інші. Залишки 4-ї танкової армії противника відійшли за річку Бобер. В тилу фронту залишилися два німецьких гарнізони, оточені в Бреслау (близько 40 тисяч чоловік, ліквідований 6 травня) і Глогау (Ґлоґув) (близько 18 тисяч чоловік, ліквідований до 1 квітня). До 24 лютого війська фронту вийшли на річку Нейсе (нині Ниса-Лужицька, нею проходить частина сучасного польсько-німецького кордону) на одну лінію з військами 1-го Білоруського фронту, зайнявши вигідне оперативно-стратегічне становище для завершального удару на берлінському напрямку і охоплююче положення щодо верхньо-сілезького (оппельнського) угруповання противника, яке було ліквідоване під час Верхньо-Сілезької операції у березні 1945 року. Червона армія втратила під час Нижньо-Сілезької операції близько 100 тисяч бійців убитими і пораненими, втрати німців невідомі. В результаті переможного завершення операції 1-й Український фронт просунувся вглиб тодішньої території Німеччини на 150 км. Для Німеччини втрата частини сілезького промислового району стала дуже відчутною і суттєво підірвала військову могутність. Зокрема, під контролем радянських військ опинилися великі військові заводи у містах Губен, Заган (Жагань), Зорау (Жари) тощо. 10 ЛЮТОГО 120 років тому, 10 лютого 1895 року, у родинному маєтку поблизу хорватського міста Пула (тодішнє маркграфство Істрія, Австро-Угорська імперія) народився Вільгельм Франц фон ГабсбургЛотрінґен – військовий і політичний діяч, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, відомий в Україні під ім’ям Василя Вишиваного. Вільгельм фон Габсбург походив із австрійського імператорського роду Габсбургів. Був троюрідним племінником правлячого на той час в Австро-Угорщині імператора Франца Йосифа I. Навчався у Віденському реальному училищі, згодом у військовій академії у місті 8
Вінер-Нойштадт, де зацікавився українською мовою і культурою. Захоплювався творами Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника, Михайла Грушевського. У лютому 1915 року Вільгельм фон Габсбург отримав звання лейтенанта австрійською армії і був відправлений до 13-го полку уланів, який складався переважно з українців Золочівського повіту (Львівщина). Один з солдатівукраїнців подарував Вільгельмові вишиту сорочку, яку він почав відкрито носити як в полку, так і поза ним. За це, а також за його патріотизм і любов до України, його прозвали Василем Вишиваним. Як член австрійського парламенту з 1916 року Вільгельм фон Габсбург налагодив тісні зв’язки з провідними українськими політиками – Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким, Миколою Васильком. За його протекції у 1917 році вдалося призначити австрійським міністром охорони здоров’я українця Івана Горбачевського. Навесні 1918 року призначений командиром австрійської “Групи архікнязя Вільгельма”, яка діяла в Україні. До складу групи входив і курінь Українських Січових Стрільців. Протягом 1918 року перебував із січовими стрільцями на Херсонщині, Запоріжжі. Протягом певного часу вважався політичним конкурентом Павла Скоропадського, претендентом на владу в Україні. Після повалення Гетьманату Павла Скоропадського та розпаду Австро Угорщини наприкінці 1918 року, Василь Вишиваний почав співпрацювати з урядом відновленої Української Народної Республіки. Отримав звання полковника Армії УНР, у вересні 1919 року був призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного Управління Генерального Штабу УНР. Переїхавши до Кам’янця-Подільського, де на той час були розташовані керівні установи Директорії, Вишиваний розпочав формування мережі військових шкіл для Армії УНР. Використовуючи своє знання мов, Вільгельм налагодив з цією метою контакти з військовими місіями держав Західної Європи. Однак діяльність у війську Директорії була нетривалою. Василь Вишиваний негативно поставився до укладеної Симоном Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність західних земель, і зокрема Галичини, до Польщі. На знак протесту він пішов у відставку і виїхав через Румунію і Чехо-Словаччину до Відня. У міжвоєнний час Василь Вишиваний брав участь у житті української еміграції в Європі. У 1921 році видав збірку власних поезій українською мовою під назвою “Минають дні”. Підтримував контакти з Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем, Євгеном Петрушевичем, В’ячеславом Липинським. 26 серпня 1947 року заарештований у Відні радянською секретною службою СМЕРШ, звинувачений у шпигунській діяльності на користь західних держав та у зв’язках із ОУН. Наприкінці листопада 1947 року перевезений до Лук’янівської тюрми м. Києва, де продовжувалося слідство. Помер 18 серпня 1948 року в тюремній лікарні від туберкульозу. Посмертно реабілітований 16 січня 1989 року. У незалежній Україні на честь Василя Вишиваного названо площу у Львові та вулицю в Івано-Франківську, опубліковано низку розсекречених документів про його життя і діяльність. Висуваються пропозиції назвати його іменем одну з вулиць у Києві. 9
11 ЛЮТОГО 85 років тому, 11 лютого 1930 року, в селі Хмелівка (нині Шепетівського району Хмельницької області) народився Валентин Олександрович Котик (Валя Котик), відомий партизан-розвідник, наймолодший – чотирнадцятилітній – Герой Радянського Союзу. До початку війни Валя Котик тільки перейшов до шостого класу школи № 4 міста Шепетівка, але з перших її днів почав боротися з німецькими окупантами. Восени 1941 року разом з товаришами вбив керівника польової жандармерії, жбурнувши гранату в машину, в якій той їхав. Із 1942 року брав активну участь у партизанському русі на території України. Спочатку був зв’язковим шепетівської підпільної організації, потім брав участь у боях. Від серпня 1943 року – в партизанському загоні імені Кармелюка під командуванням І.А. Музальова, був двічі поранений. Зробив внесок у підрив шести залізничних ешелонів та складу. У бою за місто Ізяслав 16 лютого 1944 року Валя Котик був смертельно поранений і наступного дня помер. Похований у центрі парку міста Шепетівка. 27 червня 1958 року Указом Президії Верховної Ради СРСР йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після цього іменем Валі Котика були названі вулиці в Києві, Калінінграді, школи, теплоходи, встановлено пам’ятники в Шепетівці та Москві. 320 років тому, 11 – 12 лютого 1695 року, під час польсько-турецької війни 1683 – 1699 років відбулася битва під Львовом, в якій польське військо перемогло кримськотатарську орду. На початку 1695 року від 8 до 12 тисяч кримських татар під командуванням калги (перша посадова особа після хана) Шебас-Гірея вирушили на Поділля і Галичину. Під стінами Львова їх зустріла 4-тисячна польська армія великого гетьмана коронного Станіслава Яна Яблоновського. Татари хотіли використати фактор несподіванки, тому проти свого звичаю не підпалили околишніх сіл, підходячи до міста. Їм вдалося захопили поляків зненацька, але з допомогою львів’ян-добровольців напад було відбито. Під час відступу через складні погодні умови, сніг і морози, татари зазнали відчутних втрат. Битва під Львовом стала внеском у підсумкову перемогу поляків у війні. 345 років тому, 11 лютого 1670 року, в селі Жуки (нині Полтавського району Полтавської області) у родині козака першої сотні Полтавського полку народився Самійло Васильович Величко – український козацькостаршинський літописець. Самійло Величко навчався в одному з найавторитетніших у Європі навчальних закладів – Києво-Могилянській колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. У 1690 році, успішно закінчивши навчання, Самійло Величко зайняв посаду канцеляриста у генерального військового писаря Василя Кочубея. Був його дворянином, тобто служив “в усіляких домашніх справах”, насамперед 10
писарем. У такому статусі прослужив 15 років. На початку 1705 року введений до Генеральної Військової Канцелярії, де пробув старшим канцеляристом близько чотирьох років. Брав участь у походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам. Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана Івана Мазепи. Наприкінці 1708 року заарештований і ув’язнений як людина, близька до В. Кочубея. Провів кілька років у неволі на Чернігівщині. Припускають, що з ув’язнення вийшов у 1715 році за сприяння сина В. Кочубея. На службу Самійло Величко вже не повернувся. Спочатку оселився у Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки у селі Жуки. Учителював, займався літературною діяльністю. Чимало відомостей отримував із великої колекції книг і манускриптів, що її збирав упродовж усього життя. До неї входили історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом. Величко є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Наприкінці життя осліп, тому диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам. Помер Самійло Величко після 1728 року в селі Жуки, де й похований. Могила до нашого часу не збереглася, тому в центрі села поруч із каплицею Покрови Пресвятої Богородиці й курганом пам’яті встановлено символічну могилу із гранітною брилою. 2003 року з метою вшанування пам’яті козацького літописця та презентації найкращих зразків національної культури започаткована полтавська обласна літературна премія імені Самійла Величка. Нині в селі Жуки, де народився, жив і працював Самійло Величко, зводиться Меморіальний комплекс слави українського козацтва (2010 року було відкрито першу чергу комплексу пам’яті загиблих козаків). 13 ЛЮТОГО 70 років тому, 13 лютого 1945 року, війська 2-го і 3-го Українських фронтів завершили розгром оточеного в Будапешті угруповання німецьких і угорських військ та повністю оволоділи столицею Угорщини. Будапештська наступальна операція радянських військ стала однією з найбільш масштабних та кривавих в історії Другої світової війни. Безпосередні бої за надзвичайно сильно укріплене місто тривали з 26 грудня 1944 до 13 лютого 1945 року. Втрати німців і угорців загиблими, померлими від ран і 11
полоненими становили 188 тисяч осіб. У полон потрапив командувач обороною обергруппенфюрер (генерал військ) СС Карл Пфеффер-Вільденбрух зі своїм штабом. Значних втрат зазнали і радянські війська. Загалом під час Будапештської наступальної операції загинули понад 80 тисяч і отримали поранення понад 240 тисяч радянських воїнів, втрачено 1766 танків. Будапешт зазнав суттєвих руйнувань, зокрема були знищені всі п’ять мостів через Дунай. Внаслідок ведення боїв безпосередньо у місті, а також від голоду і хвороб загинули близько 38 тисяч мирних мешканців. Внаслідок взяття Будапешту Червона армія отримала можливість успішно розвивати наступ у Чехо-Словаччині та на Відень, а також змусила ворога прискорити виведення своїх військ з Югославії. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1945 року запроваджено медаль “За взяття Будапешта”. Нею нагороджено понад 362 тисячі учасників боїв за столицю Угорщини. 105 років тому, 13 лютого 1910 року, в селі Гулівці (нині Калинівського району Вінницької області) народився Василь Максимович Яремчук – партизанський командир часів Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. В.М. Яремчук виріс у селянській родині. У серпні 1930 року за путівкою комсомолу поїхав на Донбас, працював на шахті. Навчався в Харківському педагогічному інституті. У 1935 – 1937 роках служив в лавах Червоної Армії. Після демобілізації до 1941 року працював учителем у Новоіванівській середній школі Лозівського району Харківської області. Після нападу Німеччини на СРСР був направлений на курси підривників, а в серпні 1941 року – до партизанського загону імені Котовського, де очолив підривну групу. Діючи на залізничних ділянках Львів – Брянськ, Гомель – Брянськ з жовтня 1941 до грудня 1942 року пустив під укіс 12 залізничних ешелонів з бойовою технікою та живою силою ворога, підірвав 12 залізничних мостів. 5 грудня 1942 року група партизанів під керівництвом В.М. Яремчука підірвала Шалигинський цукровий завод. Невдовзі був поранений і перебував на лікуванні. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1943 року Яремчуку Василю Максимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У травні 1943 року Василь Яремчук у складі групи з 12 осіб був відправлений в тил ворога на територію Житомирської області, де організував 12
диверсії на залізничних ділянках Сарни – Коростень, Сарни – Лунівець. На початку 1944 року його група збільшилася і була перетворена в партизанський загін імені Кармелюка. Загін під командуванням В.М. Яремчука активно діяв в північних районах Рівненської області та в лютому 1944 року з’єднався з частинами Червоної армії. У травні його знову десантували в тил ворога на території Польщі, де партизани активно діяли на залізничних ділянках Жешув – Перемишль, Пшевурек – Розвадів. З травня 1943 до серпня 1944 року, тобто за період до з’єднання з Червоною армією, загін пустив під укіс 68 залізничних ешелонів з бойовою технікою та живою силою ворога. Було знищено і поранено понад 3,5 тисячі солдатів і офіцерів противника. Після війни В.М. Яремчук мешкав у Києві. Помер 27 квітня 1991 року. Похований на Байковому кладовищі. 14 ЛЮТОГО 140 років тому, 14 лютого 1875 року, у місті Сокаль на Львівщині народився Теодор Рожанковський – перший командант Легіону Українських Січових Стрільців. Теодор Рожанковський закінчив Львівський університет. До 1914 року працював суддею в місті Турка, був послом до Галицького сейму від Української Національної Демократичної Партії. У Галицькому сеймі 10-го скликання входив до складу “Українського соймового клубу”. Після початку Першої світової війни, у серпні 1914 року став членом Бойової Управи і першим командантом Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Виступив проти рішення командування австрійської армії перекинути непідготовлених стрільців проти наступу російських військ, за що був усунений від командування Легіоном. Від жовтня 1914 до листопада 1918 року служив командантом і заступником команданта Коша УСС. У 1918 – 1919 роках – отаман Української Галицької Армії і комендант Військової Округи Станіславів (нині Івано-Франківськ), член Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки, військовий аташе місії Української Народної Республіки у Празі (1919 – 1920 рр.). У міжвоєнній Польщі працював адвокатом у Львові. Емігрував до США. Помер у місті Вігокен (штат Нью-Джерсі) 12 квітня 1970 року на 96-му році життя. Похований на українському меморіальному кладовищі у Саут-Баунд-Бруку.
13
15 ЛЮТОГО День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цього дня у 1989 році завершилося виведення радянських військ з Афганістану. В Афганській війні 1979 – 1989 років взяли участь понад 160 тисяч українців. 2378 із них загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього. Поранення отримали більше 8000 українців, із них 4687 повернулися додому інвалідами. Із 72 осіб, удостоєних за роки війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців. 17 ЛЮТОГО 95 років тому, 17 лютого 1920 року, в селі Соломирка (нині с. Порик Хмільницького району Вінницької області) народився Василь Васильович Порик – учасник Другої світової війни, активний діяч Руху Опору у Франції, Герой Радянського Союзу. В. Порик закінчив сільськогосподарський технікум і Харківське військове піхотне училище. У Червоній армії з 1939 року. На момент нападу Німеччини на Радянський Союз лейтенант Василь Порик знаходився в складі 6-ї армії Південно-Західного фронту. У липнісерпні 1941 року потрапив в оточення під Уманню, був поранений і взятий у полон. Влітку 1942 року В. Порик разом із сотнями інших військовополонених був відправлений у нацистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-деКале (Франція). Не зломлений ворогами офіцер, перебуваючи у концтаборі, брав активну участь в організації підпільного комітету і груп з підготовки втечі. Він установив зв’язок з учасниками руху Опору, і вирвався на волю. Після втечі з табору Василь Порик створив партизанський загін, що боровся з липня 1943 року проти німецьких окупантів у Північній Франції. В одному з боїв він був поранений, схоплений гестапівцями й запроторений до в’язниці фортеці Сен-Никез, але знову втік і продовжував боротьбу. У першій половині квітня 1944 року партизанами загону Василя Порика було підірвано два поїзди, знищені: колона гітлерівців – понад 200 солдатів і офіцерів, охорона табору Бомон, і звільнені усі в'язні. У 1944 року В. Порик був членом Центрального комітету радянських військовополонених у Франції. 22 липня 1944 року під час виконання 14
бойового завдання потрапив у засідку в районі міста Аррас (Північно -Східна Франція) і був розстріляний гітлерівцями. Похований у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар (зараз не існує як адміністративна одиниця, об’єднане з Бомон-ан-Артуа). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1964 року лейтенанту Порику Василю Васильовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Того ж року він був визнаний гідним почесного титулу “Національний герой Франції”. Ім’я героя висічене на стіні Арраської фортеці серед інших імен борців французького Руху Опору; на його могилі в місті Енен-Бомон встановлено пам’ятник. На батьківщині В. Порика встановлені його погруддя і створене музей, в українських містах Києві, Вінниці, Хмельницькому ім'ям Героя Радянського Союзу Василя Порика названі вулиці, установлені меморіальні дошки. 18 ЛЮТОГО 1 рік тому, 18 – 20 лютого 2014 року, в Україні відбулося загострення протистояння між протестувальниками і силовиками, яке стало завершальним етапом Революції Гідності 2013 – 2014 років. Центром трагічних подій став майдан Незалежності в Києві та прилеглі до нього вулиці. Найбільша кількість жертв припала на 20 лютого, коли по протестувальникам відкрили вогонь снайпери. Загалом внаслідок подій Євромайдану, загинули щонайменше 112 протестувальників, відомі як “Небесна сотня”, та 17 представників силових структур України. До 3000 людей отримали поранення і травми. Трагедія громадянського протистояння в центрі столиці та регіонах країни призвела до падіння влади Президента В.Ф. Януковича. 22 лютого 2014 року Верховна Рада Україна 328 голосами підтримала постанову про “Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України”. Сам В.Ф. Янукович і деякі високі посадовці держави виїхали до Росії. Вже найближчими днями розпочалося російське військове вторгнення і анексія Криму. Указом Президента України П.О. Порошенка № 890/2014 від 21 листопада 2014 року присвоєно звання Героя України із врученням ордену “Золота Зірка” 99 загиблим учасникам Революції Гідності. День 21 листопада Президентським указом проголошено державним святом – Днем Гідності та Свободи. Крім того, засновано державну нагороду – орден Героїв Небесної Сотні для відзначення осіб “за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну 15
благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України”. 95 років тому, з 18 по 22 лютого 1920 року, відбулася битва під Летичевом між польськими і радянськими військами. Це було одне з найперших воєнних зіткнень поляків і більшовиків на території України, яке відбулося ще до укладення польсько-української Варшавської угоди, що передбачала спільні дії проти більшовицьких військ. 18 лютого 1920 року частини польської 5-ї піхотної дивізії генерала Владислава Єдржеєвського поблизу містечка Летичів на Поділлі (нині районний центр на сході Хмельницької області) атакували радянську 44-у стрілецьку дивізію (“щорсівську”) під командуванням Івана Дубового і кавалерійські частини Григорія Котовського. Після введення у бій всіх резервів полякам вдалося вибити більшовиків з Летичева. Здобуті внаслідок цієї перемоги позиції стали вихідними для наступу військ Польщі та Української Народної Республіки на Київ у квітні 1920 року. 120 років тому, 18 лютого 1895 року, в селі Фурманівка (тепер Кілійського району Одеської області) народився Семен Костянтинович Тимошенко – маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу, кавалер ордену “Перемога”. С.К. Тимошенко походив із селянської родини, закінчив сільську школу. Від грудня 1914 року – в російській армії, закінчив полкову кулеметну школу. Із 1915 року брав участь у Першій світовій війні, був кулеметником на Південно-Західному і Західному фронтах. Нагороджений Георгіївськими хрестами трьох ступенів. В квітні 1918 року вступив до Червоної армії. Під час Громадянської війни брав участь в обороні Царицина, командував ескадроном, 1-м кінногвардійським кримським кавалерійським полком, кавалерійською бригадою, з жовтня 1919 року – кавалерійською дивізією. Був п’ять разів поранений. Кавалерійська дивізія Семена Тимошенко брала участь у боях під Воронежем, Касторною, Ростовом, Житомиром і Бродами, переслідувала білих на Південному фронті. У 1922 році Тимошенко закінчив Вищі військово-академічні курси, у 1930 – курси командування при Військово-політичній академії. Із серпня 1933 року – заступник командувача військ Білоруського, у 1935 – 1937 роках командував Харківським військовим округом. У червні 1937 року призначений командувачем військ Північно-Кавказького, а з вересня 1937 року – Харківського військових округів. Із лютого 1938 року – командувач Київського особливого військового округу. У вересні 1939 року 16
Тимошенко очолював Польський похід Червоної армії, в результаті якого Західна Україна була приєднана до території СРСР. Взимку 1939 року почалася радянсько-фінська війна. Погано підготовлені й оснащені частини Червоної армії, під командуванням маршала Ворошилова, зазнали величезних втрат. Перебіг військових дій вдалося переломити лише тоді, коли операцію очолив Семен Тимошенко. Із 7 січня 1940 року він командував Північно-Західним фронтом, війська якого здійснили прорив “лінії Маннергейма”. 21 березня 1940 року за зразкове виконання завдань командування і проявлені при цьому відвагу і геройство командармові 1-го рангу Тимошенко Семену Костянтиновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 7 травня 1940 року отримав звання маршала Радянського Союзу, і на посаді народного комісара оборони СРСР (до 19 липня 1941 року), провів велику роботу з поліпшення підготовки військ, їх реорганізації, технічного переоснащення. Після початку Великої Вітчизняної війни, 2 липня 1941 року, призначений командувачем Західного фронту. Безпосередньо керував військами під час оборони Вітебська, Донбаса і Харкова. Під час Смоленської битви його війська зазнали важких втрат, але проявили героїзм і не дозволили німцям продовжити наступ на московському напрямку. 13 вересня 1941 року призначений головнокомандуючим військами Південно-Західного фронту, які зазнали поразки в битві під Києвом. З іншого боку, відволікання 2-ї танкової групи вермахту з центрального напрямку на південь сповільнило просування групи армій “Центр” і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви. У листопаді – грудні 1941 року Тимошенко успішно провів контрнаступ під Ростовом-на-Дону, здобув перемогу в Єлецькій операції. Ростовська операція (1941) була однією з перших успішних наступальних операцій Червоної армії у війні, поряд з Єльнінскою операцією і битвою за Москву. У травні 1942 року керував Харківською операцією, під час якої його війська були оточені і зазнали поразки. У липні – вересні 1942 року командував Сталінградським фронтом, зупинив противника і не допустив його виходу до Волги. Із жовтня 1942 року командував військами Північно-Західного фронту. На цій посаді провів Дем'янську і Староруську наступальні операції. Наступ закінчився провалом з великими втратами. 13 березня маршал Тимошенко був знятий з поста командувача Північно-Західним фронтом. Існує думка, що через провал наступальних операцій маршалу Тимошенко більше не довіряли командування фронтами. Із березня 1943 року і до кінця війни був представником Ставки Верховного головнокомандування, брав участь у розробці та проведенні Новоросійської десантної операції, здійснював координацію ПівнічноКавказького фронту, Чорноморського флоту і Азовської військової флотилії, в результаті були звільнені порт та місто Новоросійськ, Тамань і Таманський півострів. Також успішно провів Яссько-Кишинівську операцію, в результаті 17
якої були розбиті німецько-румунські війська, визволені території Молдови та Румунії. За успішне проведення військових операцій і координацію дій фронтів, 4 червня 1945 року Семен Тимошенко був нагороджений орденом “Перемога”, ставши одним із лише 17 кавалерів цього вищого військового ордену СРСР. У післявоєнний час командував військами Барановицького (1945–1946), Південно-Уральського (1946–1949) і Білоруського військових округів (1949– 1960). У 1961–1970 – голова Ради комітету ветеранів війни. Другою медаллю “Золота Зірка” Тимошенко був нагороджений 18 лютого 1965 року за заслуги перед Батьківщиною і Збройними Силами СРСР, в день свого 70-річчя. Маршал Семен Тимошенко помер 31 березня 1970 року. Похований Москві, урна з прахом встановлена у Кремлівській стіні. 20 ЛЮТОГО 130 років тому, 20 лютого 1885 року, народився Дмитро Ілліч Абриньба – полковник армії УНР, учасник українсько-більшовицької війни у 1917 – 1918 роках. Дмитро Абриньба походив з козаків Миргородського повіту Полтавської губернії. У 1908 році закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом. Після училища служив підпоручиком у 61-му піхотному Володимирському полку (Білосток). З 15 грудня 1910 року – у 177-му Ізборському полку (Рига). Від 16 липня 1914 року служив у 36-му піхотному Орловському полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою, а також орденом Святого Георгія 4-го ступеня та Георгіївською зброєю. 24 січня 1917 року закінчив прискорений курс Військової академії Генерального штабу. Згодом перебував на посаді в.о. начальника штабу 169-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії – підполковник. 11 липня 1917 року призначений командиром 1-го Українського запасного полку у Києві, який був сформований з частини Богданівського полку (на посаду прибув 14 липня 1917 року). У вересні-жовтні 1917 року очолював на фронті 209-й піхотний Богородський полк. Після Жовтневого перевороту у Петрограді знову повернувся на службу до військ Центральної Ради, деякий час був помічником командира Одеської гайдамацької бригади. Із кінця листопада 1917 року – командир Гайдамацького куреня у Катеринославі (Дніпропетровську). Загинув 24 січня 1918 року у вуличних боях проти більшовицьких військ у Катеринославі. 18
355 років тому, 20 лютого 1660 року, під час московсько-українськопольської війни 1654 – 1667 років, українські козаки завдали поразки польсько-татарським військам під стінами міста Могилів-Подільський (нині у Вінницькій області України). Наприкінці січня 1660 року 15–18-тисячне (разом зі слугами) польське військо (в його складі були й козацькі сотні Івана Виговського, який у той час підтримував поляків), очолюване коронним гетьманом Станіславом Реверою Потоцьким, перетнуло кордони козацької України, прямуючи до Могилева. Тієї пори тут перебували козаки Подільського й Миргородського полків, полк запорожців Івана Федорова та опришки Івана Кияшка. Очолював залогу (близько 5–6 тисяч осіб) подільський полковник Остап (Євстафій) Гоголь – предок Остап Гоголь видатного письменника Миколи Васильовича Гоголя. Він заздалегідь підготувався до оборони: вали були облиті водою, на Дністрі прорубано ополонки, селян Подільського полку перевезено до міст, жінок і дітей із Могилева відправлено до Молдавії, на всьому шляху ворога заховано та знищено продовольство й фураж. Під стінами Могилева-Подільського поляки з’єдналися з кримськотатарським військом Кайбей-мурзи. 19 лютого С. Потоцький звернувся до залоги й мешканців міста з вимогою скласти зброю. Оскільки вони відмовилися капітулювати, наступного дня відбувся генеральний штурм. Першими на приступ пішли наймані німецькі піхотинці генерала Вольфа. Зробивши вилазку, козаки ущент їх розбили. Тоді С. Потоцький наказав кінноті спішитися (“хто не злізе з коня, тому втнуть шию”) й разом зі слугами та обозною челяддю розпочати наступ. Після жорстокого бою поляки захопили вежу з “молдавського боку” й увірвалися до міста. Помітивши прорив, О. Гоголь кинувся в це місце, вигукуючи: “Гей, в ім’я Христа, [всі] на захист майдану!”. Його підтримали полковники, котрі завертали відступаючих криком: “За віру, віру! [Інакше] тут вже нам буде кінець, буде згуба!”. Сум’яття вдалося подолати, й козаки, опришки та міщани кинулися на жовнірів не лише з рушницями й шаблями, а й із киями, сокирами, оглоблями. Не витримавши такого натиску, ворог став відступати. Вибивши жовнірів із міста, оборонці не припинили наступу й довершили розгром. Польське військо зазнало тяжких втрат: тільки убитих нараховувалося до 3 тисяч осіб. За свідченням шляхетського літописця українського походження Йоахима Єрлича, “загинула майже вся німецька піхота”. Валки возів із пораненими шляхтичами потяглися до Бара, Меджибожа й Кам’янця-Подільського. Серед захоплених у полон був один із найвизначніших соратників Івана Виговського, колишній київський полковник Антін Жданович (вірогідно, козаки його стратили у полоні). Знекровлена й деморалізована поразкою польська армія не змогла захопити Брацлав та Умань і залишила Брацлавщину. 19
21 ЛЮТОГО 35 років тому, 21 лютого 1980 року, в селі Торговиця Новоархангельського району Кіровоградської області народився Іван Альбертович Аліщенко – капітан Збройних Сил України, учасник АТО на Донбасі. І.А. Аліщенко закінчив військовий ліцей, а потім – Одеський інститут сухопутних військ. Проходив службу у 17-й танковій дивізії, у 17-й окремій танковій бригаді. Від початку літа 2014 року в складі 78-го окремого батальйону матеріально-технічного забезпечення брав участь в антитерористичній операції. 18 жовтня 2014 року капітан І.А. Аліщенко загинув під час виконання бойового завдання в смт. Велика Новосілка (Донецька область). 100 років тому, 21 лютого 1915 року, в селі Куцеволівка (нині Онуфріївського району Кіровоградської області) народився Тимофій Максимович Шашло – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу. Т.М. Шашло закінчив Кременчуцький педагогічний інститут. Працював учителем, директором школи в селі Млинок Онуфріївського району. У Червоній армії з 1939 року. Учасник Другої світової війни з 1941 року. 1 жовтня 1941 року командир танка 1-го танкового полку (1-а танкова бригада, 21-а армія, ПівденноЗахідний фронт) старший сержант Шашло біля села Штепівки Лебединського району Сумської області на танку Т-34 неодноразово контратакуючи противника, зі своїм екіпажем знищив три танки, вісім гармат і до 40 транспортних машин. Коли танк був підбитий, продовжив бій в рядах піхоти, піднімав бійців в атаку. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1941 року старшому сержанту Шашлу Тимофію Максимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У 1942 році закінчив курси політскладу при Військовій академії механізації і моторизації Червоної армії. Пройшов шлях від старшого сержанта до підполковника, начальника політвідділу танкової бригади. На цій посаді брав участь у радянсько-японській війні серпня-вересня 1945 року. Із 1946 року підполковник Т.М. Шашло в запасі. Жив у Києві. У 1951 році очолив Київський обласний відділ народної освіти. Потім працював проректором із заочного навчання Київського педагогічного інституту. Помер 22 жовтня 1989 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі 20
22 ЛЮТОГО 100 років тому, 22 лютого 1915 року, в місті Радомишль на Житомирщині народився Сергій Володимирович Гусовський – інженер, генеральний директор київського заводу “Арсенал”, Герой Соціалістичної Праці. С.В. Гусовський у 1939 році закінчив Київський політехнічний інститут, почав працювати на заводі “Арсенал”. У 1941 році після нападу Німеччини на СРСР брав активну участь в евакуації заводу до міста Воткінськ в Удмуртії (Росія). В евакуації очолив механічний цех заводу, який випускав продукцію для фронту. У 1943 – 1949 роках – головний інженер спеціального конструкторського бюро в місті Коломна Московської області, керував виробництвом та випробуванням мінометів М-160 і М-240. У 1949 році повернувся до роботи в Києві на “Арсеналі”. Із 1966 року директор, із січня 1975 року – генеральний директор заводу. У цей час під його керівництвом виготовлялися, зокрема, прицільні комплекси оперативнотактичних, стратегічних ракет, ракетно-космічних комплексів, інфрачервоні головки самонаведення для авіаційних ракет ближнього бою та переносних зенітних комплексів. Для вирішення завдань прицілювання були створені точні швидкодіючі гірокомпаси, які й зараз застосовуються у військах як елемент навігаційних комплексів і топографічного забезпечення. Виробляв завод і апаратуру для Військово-Морського Флоту, зокрема станції не акустичного виявлення підводних човнів. Під керівництвом С.В. Гусовського “Арсенал” став одним із провідних підприємств СРСР в галузі оптичного й оптико-електронного приладобудування. Указом Президії Верховної Ради СРСР С.В. Гусовському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він обирався депутатом Київської міської ради і Верховної Ради УРСР. С.В. Гусовський помер у Києві 30 жовтня 1983 року. Похований на Байковому кладовищі. Його ім’ям у столиці України названо вулицю. 100 років тому, 22 лютого 1915 року, в селі Пушкарне (нині Грабовське Краснопільського району Сумської області) народився Олександр Михайлович Щербак – учасник партизанської боротьби на території України під час Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. О.М. Щербак закінчив семирічну школу, після чого навчався у сільськогосподарській школі в селі Рясне. У 1931 році переїхав до Харкова. Наприкінці 1941 року був 21
призначений політкерівником партизанського загону, який діяв проти німецьких військ у лісах в районі Старого Салтова (нині Вовчанський район Харківської області). 1 січня 1942 року партизанський загін О.М. Щербака вступив у бій з каральним загоном німців. У бою О.М. Щербак був поранений. Партизани перейшли лінію фронту і з’єдналися з частинами Червоної армії, а О.М. Щербак був відправлений до шпиталю. У вересні 1942 року О.М. Щербака затвердили секретарем Харківського обласного комітету комсомолу. На початку жовтня його прикомандирували до партизанського загону, який літаком перекинули у тил ворога, до Вовчанського лісу. 27 листопада 1942 року О.М. Щербак і його зв’язкова Н.Т. Волкова загинули у бою, прикриваючи відхід партизанського загону. Поховані у місті Вовчанськ. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року О.М. Щербаку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 315 років тому, 22 лютого 1700 року, почалася Велика Північна війна – масштабний збройний конфлікт між Московським царством в Королівством Швеція за панування на Балтиці, і в цілому – за домінування у Східній Європі, який тривав понад 21 рік. Велика Північна війна залишила значний слід в історії України. З початком війни козацька автономна держава (Військо Запорозьке, Гетьманщина), яка входила до складу Московського царства, постачала московським військам живу силу, амуніцію, фураж та продовольство. З приходом шведського короля Карла ХІІ в Україну Гетьман Іван Мазепа уклав з королем союз та виступив проти московського царя Петра І. Слідом за гетьманом, на бік шведів перейшло й козаки Запорозької Січі на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнко. За це московські війська здійснили каральний похід, знищивши гетьманську столицю Батурин і Запорізьку Чортомлицьку Січ. Вирішальна битва Великої Північної війни на суходолі відбулася в Україні, під Полтавою 8 липня 1709 року. Шведсько-козацькі війська зазнали поразки. Іван Мазепа і Кость Гордієнко зі своїми прибічниками були змушені відійти до Бендер під захист турецької влади. Після смерті Мазепи Гетьманом України був обраний Пилип Орлик, який продовжив боротьбу. 1711 року українські козаки, спільно з татарами, організували похід на Київщину. Проте, через відступ татар похід закінчився невдало, й Орлик відступив. Весь цей час шведський король Карл ХІІ та Гетьман Пилип Орлик проводили дипломатичну роботу в Туреччині та багатьох європейських столицях, з метою організації протимосковської коаліції. Проте ці зусилля не увінчалися успіхом. Наслідком перемоги Росії у Великій Північній війні стало щораз більше обмеження автономних прав Війська Запорозького. Цей процес завершила імператриця Катерина ІІ у 1760-х – 1780-х роках остаточною ліквідацією української автономії. 22
24 ЛЮТОГО 105 років тому, 24 лютого 1910 року, в селі Спасів (нині Сокальського району Львівської області) народився Василь Дмитрович Сидор – полковник Української повстанської армії, командир оперативної групи УПА-Захід, відомий під псевдонімом “Шелест”. В.Д. Сидор навчався в Сокальській гімназії до 1928 року, закінчив гімназію у Перемишлі у 1931 році, член “Пласту”, ОУН. Школу підхорунжих у польській армії не закінчив через політичний конфлікт. В’язень польських тюрем (1935, 1937–1939). Військовий референт Крайової Екзекутиви ПівнічноЗахідних Українських Земель в 1936 році, організатор бойових груп ОУН “Вовки”, викладач на військових курсах ОУН у Кракові (1941). Учасник Другого Великого Збору ОУН у Кракові (1941). Василь Шелест їздив на Чернігівщину для розвідки можливостей там базування УПА. Член Головного військового штабу УПА, підвищений до звання майора 8 липня 1943 року, крайовий командир УПА-Захід (1944–1949). Нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги другого класу в 1945 році. Член Проводу ОУН від 1947 року, крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. Полковник УПА з 1946 року. Заступник головного командира УПА. В.Д. Сидор загинув 14 (за іншими даними 17) квітня 1949 року разом із дружиною Надією Сидір-Романівою в бою з військами НКВС біля села Ясень у Перегінському районі (сьогодні Рожнятівський район Івано-Франківської області). 16 жовтня 1994 року в селі Спасів для вшанування самовідданої боротьби за незалежність України полковнику Василю Сидору (Шелесту) відкрито пам’ятник. 140 років тому, 24 лютого 1875 року, в Кронштадті народився Олександр Оттович Гадд – товариш (заступник) міністра морських справ Української Держави у 1918 році, контр-адмірал. 1895 року закінчив Морський корпус. Служив на Балтійському флоті. Закінчив водолазну школу (1902), Мінні офіцерські класи (1904) та Курси підводного плавання (1907). Офіцер підводного плавання. Командир підводних човнів “Осетр” (1904), “Сіг” (1905–1907), “Макрель” (1907), “Крокодил” (1907–1908), “Кайман” (1908–1910). Учасник російсько-японської війни 1904 – 1905 років. У 1910 році деякий час виконував обов’язки керівника 2-го дивізіону підводних човнів Балтійського моря. 23
Після переведення на Чорноморський флот у 1910 – 1912 роках – керівник дивізіону підводних човнів Чорного моря. Згодом командував канонірськими човнами “Донец”, “Кубанец”, ескадреним міноносцем “Дерзкий”. Командир крейсера “Пам’ять Меркурія”. Брав участь у бойових діях під час Першої Світової війни. За бойові заслуги 30 липня 1915 року присвоєно чин капітана 1-го рангу. 1916 року нагороджений Георгієвською зброєю. Після Лютневої революції 1917 року О.О. Гадд підтримав процес українізації Чорноморського флоту. Після приходу до влади у 1918 році Гетьмана Павла Скоропадського О.О. Гадд активно долучився до процесу розбудови Військово-морських сил Української Держави. У липні 1918 року адмірал Андрій Покровський віддав наказ по флоту про формування бригади морських тральщиків в Одесі та призначив її командиром на той час уже контр-адмірала О.О. Гадда. Стараннями Олександра Гадда, таку бригаду з трьох дивізіонів було швидко сформовано. О.О. Гадд покладене на нього завдання виконав успішно – до кінця липня 1918 року одеський порт і фарватер були повністю очищені від мін. Військовий флот надійно забезпечив морські перевезення, і до кінця року жодне торгове судно не підірвалося на мінах. З листопада 1918 року – контр-адмірал Олександр Гадд призначений заступником міністра морських справ Української Держави у Києві. Після антигетьманського повстання Директорії О.О. Гадд переїхав до Севастополя, де приєднався до Білого руху. 1920 року емігрував до Константинополя, потім до Варни і Парижа. Член Паризької кают-компанії (1924–1930). Останні роки О.О. Гадд жив у Фінляндії. 26 грудня 1960 року помер у Гельсінкі, де й похований. Автор спогадів “Бойові операції крейсера “Пам’ять Меркурія”. 25 ЛЮТОГО 95 років тому, 25 лютого 1920 року, в селі Руликів (нині Васильківського району Київської області) народився Павло Андрійович Кондира – учасник Другої світової війни, гвардії сержант, Герой Радянського Союзу. У період окупації України нацистськими загарбниками брав участь у боях у складі партизанського загону. Після визволення Київщини в листопаді 1943 року призваний до лав Червоної армії. Воював на 1-му Українському і 4-му Українському фронтах. Визволяв Західну Україну, Польщу, Чехо-Словаччину. 23–24 жовтня 1944 року гвардії сержант П.А. Кондира у складі ударного загону в боях за висоту в районі населеного пункту Нижня Писана за 8 кілометрів на 24
південний захід від Дукельського перевалу в Чехо-Словаччині особисто знищив близько 80 гітлерівців і 4 кулеметні точки. 24 жовтня 1944 року був тяжко поранений. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року гвардії сержантові Павлу Андрійовичу Кондирі присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У 1945 році після лікування П.А. Кондира демобілізувався. Жив у Києві. Помер 20 лютого 1986 року. Похований на Лук’янівському військовому кладовищі. 26 ЛЮТОГО 105 років тому, 26 лютого 1910 року, в селі Вербів Підгаєцького району Тернопільської області народився Мартин-Василь Мізерний – майор Української повстанської армії, командир тактичного відтинку УПА ТВ26 “Лемко”. Проходив навчання в Рогатині, в українській гімназії ім. Володимира Великого. Служив у Польській армії. Політичний в'язень в 1931 – 1934 роках. Активний учасник товариства “Просвіта”, “Пласту”, член ОУН з 1937 року. В 1939 році – командир чоти “Карпатської Січі”, учасник боїв з угорськими військами в Карпатській Україні. За дорученням ОУН з 1940 року був окружним комендантом української поліції в Сяноку. На початку 1942 року заарештований гестапо за зв'язок з ОУН, засуджений до смертної кари. 27 липня 1944 року втік з гестапівської тюрми у Кракові. Вступив до лав УПА, де отримав звання хорунжого і очолив перший курінь воєнної округи “Сян”, сформований на пограниччі Лемківщини і Бойківщини. На початку вересня 1944 року відбувся тригодинний бій з відступаючим угорським батальйоном (400 осіб) на Ужоцькому перевалі. Внаслідок бою, угорці підняли білий прапор і були повністю роззброєні повстанцями. Наприкінці вересня 1944 року Мізерний отримав наказ рухатися в тил Червоної армії, уникаючи боїв із нею. 25 вересня його курінь, разом із іншими повстанським підрозділами, рушили на схід в напрямку Станіслава, цей рейд увійшов в історію УПА, під назвою “Карпатський”. В ніч з 17 на 18 жовтня 1944 року, курінь здійснив напад на станицю НКВС в містечку Перегінськ. Під час атаки загинуло двоє повстанців та кілька було поранено, дані про втрати ворога були засекречені. Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний отримав наказ повертатися разом зі своїм куренем в Західні Карпати на Лемківщину. В грудні 1944 року отримав звання поручика. У листопаді 1945 року Мізерного призначено командиром ТВ-26 “Лемко”. Цей відділ відповідав за південно-східні райони Закерзоння, Перемишльський та Ярославський повіти. У січні 1946 року В. Мізерний отримав звання сотника. Брав участь в організації підстаршинської школи. 25
Влітку 1947 року в запеклих боях на чолі трьох сотень пробився з Польщі на територію України. У 1949 році за дорученням Головного військового штабу УПА поїхав з матеріалами на Захід до Закордонного представництва Української головної визвольної ради. 24 серпня у сутичці з НКВС біля села Либохора Турківського району Львівської області був важко поранений і щоб не здатися у полон застрелився. Підвищений до майора посмертно. У 1994 році перепохований в селі Яблунів Турківського району. 105 років тому, 26 лютого 1910 року, в Кам’янці-Подільському народився Сергій Георгійович Горшков – адмірал флоту Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу. У 1931 році С.Г. Горшков закінчив Ленінградське військово-морське училище імені Михайла Фрунзе, у 1937 році – спецкурси командного складу Військово-морського флоту, у 1941 році – курси вдосконалення вищого начскладу при Військово-морській академії. З 1931 року Сергій Горшков служив штурманом есмінця “Фрунзе” на Чорноморському флоті. У 1932 році він був переведений на Тихоокеанський флот штурманом мінного загороджувача “Томськ”. У 1934 – 1936 роках Горшков був командиром сторожового корабля, у 1936 – 1937 роках – ескадреного міноносця. З 1937 року очолював штаб бригади ескадрених міноносців. У 1938 році під час боїв біля озера Хасан капітана 3-го рангу Горшкова призначили командиром 7-ї морської бригади, яка конвоювала транспорти з військами і несла дозорну службу. У червні 1939 року капітана 2-го рангу Сергія Горшкова призначили командиром бригади ескадрених міноносців Чорноморського флоту. У 1940 році він у званні капітана 1-го рангу був призначений комбригом крейсерів. Під час оборони Одеси у серпні 1941 року Сергій Горшков керував висадкою першого на Чорному морі морського десанту в районі села Григорівка (нині Комінтернівський район Одеської області), який сприяв успішному контрудару військ Одеського оборонного району. У вересні 1941 року Горшкову було присвоєно звання контр-адмірала, а в жовтні він був призначений командувачем Азовської флотилії. Під час Керченсько-Феодосійської десантної операції, що проводилася в період з 25 грудня 1941 по 2 січня 1942 року, він керував висадкою десантних частин на північне узбережжя Керченського півострова. Із серпня 1942 року він був заступником командира Новоросійського оборонного району, з листопада того ж року – командувачем 47-ю армією. Брав участь в обороні Кавказу. У лютому 1943 року знову став командувачем Азовської флотилії, а у квітні 1944 року – командувачем Дунайської військової флотилії. 25 вересня 1944 року – віце-адмірал. Брав участь в Яссько-Кишинівській, Бєлградській, Будапештській операціях. 26
У січні 1945 року він був призначений командувачем ескадри Чорноморського флоту. На цій посаді С.Г. Горшков зустрів перемогу над гітлерівською Німеччиною. У листопаді 1948 року віце-адмірал Сергій Горшков був призначений начальником штабу, а в серпні 1951 року – командувачем Чорноморського флоту. 3 серпня 1953 року йому було присвоєно звання адмірал. Із липня 1955 до січня 1956 року С.Г. Горшков був першим заступником Головнокомандувача Військово-морського флоту (ВМФ) СРСР. Із січня 1956 по 1985 рік – головнокомандувач ВМФ – заступник міністра оборони СРСР. З ім’ям Сергія Георгійовича Горшкова пов’язане становлення і розвиток радянського ракетно-ядерного Військово-морського флоту. У 1962 році С.Г. Горшкову було присвоєно звання адмірал флоту, а в 1967 році – найвище військове звання адмірал флоту Радянського Союзу. Це звання мали лише троє воєначальників. Двічі Герой Радянського Союзу (1965, 1982). Автор понад 230 військовотеоретичних та історичних праць, мемуарів. С.Г. Горшков помер 13 травня 1988 року. На його честь названо важкий авіаносний крейсер (нині індійський авіаносець “Вікрамадітья”), вулиця в Кам’янці-Подільському, селище Московської області, мікрорайон Новоросійська. Пам’ятники С.Г. Горшкову встановлено в Коломні та Новоросійську. 27 ЛЮТОГО 120 років тому, 27 лютого 1895 року, в селищі Ясіня (нині Рахівського району Закарпатської області) народився Степан Степанович Клочурак – український громадсько-політичний діяч, військовий, президент Гуцульської республіки у 1918 – 1919 роках. С.С. Клочурак отримав освіту у Віденському університеті. Воював у званні офіцера армії Австро-Угорщини на фронтах Першої світової війни. Після повернення з фронту був організатором Гуцульської республіки, її президентом з 18 грудня 1918 до 11 липня 1919 року. У 1919 – 1920 роках командував Закарпатською сотнею Української Галицької армії. У 1939 році – посол до Сойму і міністр комунікацій та військових і господарських справ Карпатської України. Після окупації Закарпаття угорцями – в еміграції у Празі, 1945 року був арештований НКВС, до 1957 року перебував у радянських концтаборах. Після звільнення повернувся до Праги, де й помер 8 лютого 1980 року. 27
28 ЛЮТОГО 120 років тому, 28 лютого 1895 року, в селі Воля Якубова (нині Дрогобицького району Львівської області) народився Михайло Федорович Матчак – військовий і політичний діяч, публіцист, книговидавець. Після закінчення з відзнакою гімназії у Дрогобичі в 1914 році М.Ф. Матчак вступив добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Брав участь майже у всіх битвах Легіону УСС. Відзначився як один із найкращих провідників стеж у Карпатах. У вересні 1916 року в битві на горі Лисоня хорунжий Матчак потрапив у російський полон. Разом з іншими старшинами УСС був відправлений до табору на Цар-Горі у місті Царицин (тепер Волгоград, Росія), де на той час перебував Євген Коновалець. З перших днів перебування у Царицині разом з Є. Коновальцем став організатором заходів, які сприяли зміцненню морального духу, піднімали у людей віру в краще майбутнє, у повернення на батьківщину. Організовував регулярне навчання з предметів військового мистецтва. За активної участі Є. Коновальця в таборі у Дубовці галицькі старшини заснували кількасоттомову бібліотеку, якою завідував М.Ф. Матчак. У ній були книжки, придбані за власні кошти, надіслані з Києва, Москви, Полтави, усі річники журналу “Украинская жизнь”, який у Москві видавав Симон Петлюра, а також газети, зокрема “Царицинский вестник”. У таборі в порозумінні із старшинами інших націй (поляками, чехами, болгарами, хорватами) було влаштовано університетський та політехнічний курси. На початку 1918 року М.Ф. Матчак повернувся в Україну, приїхав до Києва, де разом із Євгеном Коновальцем і Андрієм Мельником став одним із організаторів Куреня (пізніше Корпусу) Січових Стрільців, якому судилося прославитись у битвах за незалежність України. Він входив до складу Стрілецької Ради Куреня, був ад’ютантом командира Куреня Є. Коновальця та став наймолодшим сотником у складі Корпусу. У березні 1919 року в бою під Бердичевом отримав поранення. На фронті перебував до грудня 1919 року. Після повернення з фронту до Львова М.Ф. Матчак продовжив активну політичну діяльність. У липні 1920 року за ініціативи Є. Коновальця, І. Андруха, В. Кучабського, М. Матчака, Я. Чижа відбулася остання нарада Стрілецької Ради Корпусу Січових Стрільців, на якій з метою продовження збройної боротьби за незалежність України було вирішено створити нелегальну Українську військову організацію (УВО), на базі якої у 1929 році постала Організація українських націоналістів (ОУН). М.Ф. Матчак був членом управи видавничого кооперативу “Червона калина”, заснованого в 1921 році колишніми вояками Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії з метою збирати й видавати 28
матеріали, документи, спогади з українських визвольних змагань та з періоду української державності. 27 лютого 1947 року викрадений у Відні радянськими агентами і доправлений літаком до Києва. Засуджений до 25 років таборів, засланий до Казахстану. Достроково звільнений у 1956 році, відправлений у репатріаційний табір для колишніх в’язнів в селищі Потьма в Мордовії, де й помер 19 листопада 1958 року. Рідним з великими труднощами вдалося викупити його тіло, перевезти до Львова і поховати на центральній алеї Личаківського цвинтаря . 155 років тому, 28 лютого 1860 року, народився Василь Олександрович Линевич – генеральний хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави. В.О. Линевич у 1877 році закінчив Петровську Полтавську військову гімназію, потім 1-е військове Павловське училище. Випущений в офіцери у 12-у артилерійську бригаду. Учасник Першої світової війни. Командир 2-го дивізіону 5-ї артилерійської бригади, згодом командир 5-ї артбригади, командир Прикордонної артбригади. Нагороджений Георгіївською зброєю за те, що в бою 24 серпня 1914 року під сильним шрапнельним вогнем змінив фронт дивізіону, чим сприяв відбиттю атаки противника. Нагороджений орденом Св. Георгія 4-го ступеня за те, що в бою 24 липня 1915 року наказав зосередити вогонь 5 артилерійських батарей по наступаючому ворогові, зупинив його атаки і дав можливість підвести до поля бою резерв, із переходом якого у контратаку було відбито втрачену ділянку позиції. У 1916 році отримав чин генерал-майора. З осені 1917 році служив в Армії УНР (генеральний хорунжий української служби), у 1918 році начальник артилерії корпусу. Подальша доля невідома. 160 років тому, в лютому 1855 року, на теренах Київської та Чернігівської губерній спалахнула “київська козаччина” – масовий селянський рух, спрямований проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні. Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853 – 1856 років царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (в “козаки”), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни складали списки “вільних козаків”, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські громади”). 29
Масовий селянський рух розпочався у Васильківському повіті Київської губернії та незабаром охопив 8 з 12 повітів Київщини (понад 500 сіл), а також Конотопський повіт Чернігівської губернії (села Великий та Малий Самбір, Карабутове). Ватажками “київської козаччини” були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін. На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. У низці сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них – у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці. На деякий час селянський рух було придушено, але вже у наступному 1856 році він поновився з новою силою (похід “у Таврію за волею”). “Київська козаччина” виникла суто на соціальному ґрунті, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.
30
Наукове видання
УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛЮТИЙ 2015
31