Український військово історичний календар лютий 2016 by Valeriia Talalai

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛЮТИЙ 2016

Київ-2016

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

Український військово-історичний календар. Лютий 2016 / У45 За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 32 с. УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

ЛЮТИЙ 1 ЛЮТОГО* 40 років тому, 1 лютого 1976 року, у смт. Олександрівка Кіровоградської області народився Олександр Володимирович Бабич – учасник війни на Сході України, майор. О.В. Бабич служив заступником командира батальйону по роботі з особовим складом 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Ввечері 5 листопада 2014 року під час обстрілу російськими збройними формуваннями позицій українських військових під Дебальцевим отримав тяжке поранення. Помер 8 листопада 2014 року у Дніпропетровському шпиталі. Похований на Алеї Слави міського кладовища міста Мукачеве Закарпатської області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 282/2015 від 23 травня 2015 року майор О.В. Бабич був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 3 ЛЮТОГО 95 років тому, 3 – 10 лютого 1921 року, на території сучасних Ямпільського, Могилів-Подільського і Чернівецького районів Вінницької області відбулося Ямпільське селянське повстання. Гаслом повстання було “За радянську владу без комуни і комуністів”. Очолив повстання підпрапорщик царської армії Федір Іванович Лозан, заступником був Яків Гінець (Лунець). Штаб 12-ї дивізії Червоної Армії доповідав, що у Ямпільському повіті 12 тисяч повстанців, а в Могилівському 5 тисяч, з них 200 вершників “без сідел”. У самому Ямполі повстанці перебували з 5 по 9 лютого 1921 року. Видали низку наказів – про вільний * Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі. 3

обіг усіх грошей (за винятком радянських), свободу торгівлі, відозви із закликом до повстання проти комуни, сформували адміністрацію. Але сили були нерівні. 7 лютого в наступ проти повстанців перейшли 66-й, 208-й, 209-й і 210-й полки, 35-а бригада 12-ї дивізії, загони міліціонерів Могилівського повіту. 10 лютого повстання було придушене, а його ватажки знищені. Загинуло понад 300 селян, більшовики повністю спалили село Оленівку Могилівського повіту (нині Могилів-Подільського району Вінницької області). 4 ЛЮТОГО 135 років тому, 4 лютого 1881 року, у селі Верхнє (нині у межах міста Лисичанськ Луганської області) народився Климент Єфремович Ворошилов – військовий та політичний діяч, Маршал Радянського Союзу, народний комісар військових і морських справ і народний комісар оборони СРСР, Голова Президії Верховної Ради СРСР, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, Герой Монгольської Народної Республіки. К.Є. Ворошилов народився в родині робітника-залізничника, який, вірогідно, мав українське походження і початкове прізвище “Ворошило”. Навчався у земській школі, працював пастухом, шахтарем, металургом. 1903 року вступив до більшовицької партії, в якій зробив блискучу кар’єру. Під час громадянської війни К.Є. Ворошилов брав участь в обороні Царицина (Волгограда), командував 14-ю армією і 1-ю кінною армією. 1919 року був народним комісаром внутрішніх справ Радянської України. Від 1925 до 1934 року – нарком військових і морських справ СРСР, від 1934 до 1940 року – нарком оборони СРСР. Брав активну участь у сталінських репресіях 1930-х років, насамперед проти командного складу Червоної Армії. 1935 року став одним із п’яти перших Маршалів Радянського Союзу. Під час Другої світової війни К.Є. Ворошилов був членом Державного комітету оборони, головнокомандувачем військами Північно-Західного напряму, командувачем військами Ленінградського фронту, головнокомандувачем партизанським рухом. Проявив себе як не надто здібний полководець, зате виявив особисту хоробрість, коли у вересні 1941 4

року в критичні моменти на фронті під Ленінградом водив морських піхотинців у багнетні атаки. Після війни, у 1946 – 1953 роках К.Є. Ворошилов був заступником голови Ради Міністрів СРСР, а з березня 1953 до травня 1960 року – номінальним керівником Радянського Союзу, Головою Президії Верховної Ради СРСР. Утім, фактичним радянським лідером завжди залишався керівник партії (на той момент – Микита Хрущов). К.Є. Ворошилов позбувся посади внаслідок конфліктів із М.С. Хрущовим і незгоди з курсом десталінізації. Тим не менше, до кінця життя залишався членом Президії Верховної Ради СРСР. Двічі йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (3 лютого 1956 року, 22 лютого 1968 року), по одному разу – Героя Соціалістичної Праці (7 травня 1960 року) і Героя Монгольської Народної Республіки (29 травня 1957 року). Помер 2 грудня 1969 року у Москві на 89му році життя, похований на Красній площі біля Кремлівської стіни. На честь Климента Ворошилова було названо серію танків КВ і місто Ворошиловград (так називався Луганськ із 1935 до 1958 і з 1970 до 1990 року). Станом на 2013 рік ім’я Ворошилова носили 745 площ, вулиць і провулків у містах і селах України, Білорусі і Росії. В рамках процесу декомунізації з 2015 року в Україні відбувається їх перейменування. Демонтовано пам’ятники К.Є. Ворошилову у Сєвєродонецьку і Лисичанську. 100 років тому, 4 лютого 1916 року, у місті Хуст (нині Закарпатської області) народився Олександр Блистів – керівник Організації українських націоналістів у Хусті, поручик Карпатської Січі. О. Блистів навчався у народній школі, а згодом у Хустській гімназії. Вступив до української скаутської організації “Пласт” (курінь “Самітні рисі”). Згодом продовжив навчання в українській гімназії у Модржанах біля Праги, вступив на філософський факультет Празького університету. Наприкінці 1930-х років О. Блистів очолив міську Хустську організацію ОУН, став організатором Хустського коша Карпатської Січі – організації народної оборони закарпатських українців. Служив у особистій охороні Президента Карпатської України Августина Волошина. У ранзі поручика взяв участь у боях Карпатської Січі проти угорських окупантів у березні 1939 року. Відзначився в бою на Красному полі. Після угорської окупації Закарпаття, у другій половині березня 1939 року заарештований і розстріляний. Похований на цвинтарі села Стеблівка (нині Хустського району Закарпатської області). 5

35 років тому, 4 лютого 1981 року, у Харкові народився Сергій Володимирович Колодій – учасник війни на Сході України, капітан. С.В. Колодій командував ротою механізованого батальйону 93-ї окремої гвардійської Харківської механізованої бригади (військова частина А 1302). Разом зі своєю ротою протягом двох місяців (серпень – вересень 2014 року) захищав Донецький аеропорт. Загинув 28 вересня 2014 року під час відбиття танкової атаки російських збройних формувань на Донецький аеропорт. Похований у смт. Пересічне Дергачівського району Харківської області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року капітан С.В. Колодій був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 6 ЛЮТОГО 105 років тому, 6 лютого 1911 року, у селищі Корюківка (нині місто Чернігівської області) народився Федір Михайлович Дудко – учасник радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років, воєнтехнік 1-го рангу, Герой Радянського Союзу. Ф.М. Дудко після закінчення школи працював слюсарем. Із 1932 року служив у Червоній Армії. Учасник радянсько-фінської війни на посаді воєнтехніка 1-го рангу, помічник командира роти з технічної частини 91-го танкового батальйону 20-ї танкової бригади 7-ї армії Півнчіно-Західного фронту. Ф.М. Дудко відзначився у грудні 1939 року. Екіпаж танку під його командуванням утримував позиції 91-го танкового батальйону, який прорвався з оточення, поки не були евакуйовані усі оточені бійці та підбиті бойові машини. Під час одного з боїв у лютому 1940 року Ф.М. Дудко отримав тяжке поранення і 11 лютого помер у польовому шпиталі. Похований у місті Виборг. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року Ф.М. Дудко було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

100 років тому, 6 лютого 1916 року, у селищі Якимівка (нині Запорізької області) народився Сергій Сергійович Щиров – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу. С.С. Щиров закінчив п’ять класів школи і школу фабрично-заводського учнівства, Севастопольську планерну школу і Мелітопольський аероклуб. У 1932 – 1935 роках служив у Червоній Армії, 1939 року призваний вдруге. 1940 року закінчив Качинську військову авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Калінінському, Північно-Кавказькому, Західному фронтах. Виконав 348 бойових вильотів, взяв участь у 70 повітряних боях, збив 17 літаків противника особисто і ще 3 – в групі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 грудня 1942 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни С.С. Щиров продовжив службу у Червоній Армії. 7 квітня 1949 року здійснив спробу емігрувати за кордон, однак був затриманий прикордонним патрулем і згодом засуджений до 25 років ув’язнення, позбавлений звання Героя Радянського Союзу і всіх державних нагород. Звільнений у 1954 році на підставі указу про амністію зі зняттям судимості. Тяжко хворів після ув’язнення, помер 7 квітня 1956 року. За часів перебудови, 1988 року рішенням Пленуму Верховного Суду СРСР С.С. Щиров був посмертно реабілітований, а наступного року Указом Президії Верховної Ради СРСР відновлений у званні Героя Радянського Союзу. 95 років тому, 6 лютого 1921 року, в селі Широка Гребля (нині Вінницького району Вінницької області) народився Микола Пилипович Баленко – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу. М.П. Баленко 1940 року закінчив Вінницький технікум радянської торгівлі і Вінницький аероклуб. Наступного року призваний до Червоної Армії. 1943 року закінчив Борисоглібську військову авіаційну школу пілотів. Із листопада того ж року брав участь у боях Другої світової війни. Всього за роки війни командир авіаційної ланки 6-го гвардійського штурмового авіаційного полку 335-ї штурмової авіаційної дивізії 3-ї повітряної армії 1-го Прибалтійського фронту гвардії старший лейтенант М.П. Баленко здійснив на штурмовику Іл-2 158 вдалих бойових вильотів на штурмовку й розвідку військ і техніки супротивника. У повітряних боях його екіпаж збив особисто 2 та у складі групи 2 літаки ворога. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни М.П. Баленко закінчив Краснодарську вищу офіцерську авіаційну школу штурманів. 1955 року у званні підполковника вийшов у 7

запас. Мешкав у Краснодарі, працював старшим товарознавцем. Помер 21 січня 1994 року, похований на Слов’янському кладовищі Краснодара. 7 ЛЮТОГО 110 років тому, 7 лютого 1906 року, у селі Троїці (нині Подольського району Московської області) народився Олег Костянтинович Антонов – видатний український авіаконструктор, Герой Соціалістичної Праці. З молодих років О.К. Антонов захоплювався авіабудуванням, займався у шкільному гуртку любителів авіації. 1924 року під час навчання в Саратовському індустріальному технікумі збудував свій перший планер. 1925 року вступив на машинобудівний факультет Ленінградського політехнічного інституту, який закінчив у 1930 році. О.К. Антонов став одним з основоположників радянського планеризму. Створив близько 30 типів планерів, у тому числі серійні. В 1938 – 1940 роках О.К. Антонов працював провідним інженером в ДКБ (дослідноконструкторське бюро) О.С. Яковлєва. У 1943 – 1946 роках був 1-м заступником головного коструктора ДКБ О.С. Яковлєва, а згодом очолив філіал цього ДКБ у Новосибірську. Із 1946 року головний конструктор ДКБ (1952 року перенесено до Києва), що було організоване на базі цієї філії. Нині це державне підприємство “Антонов”, провідне підприємство авіаційної промисловості України. У післявоєнні роки під керівництвом О.К. Антонова були розроблені транспортні літаки Ан-8, Ан-12, Ан-22 “Антей”, Ан-26, Ан-32, Ан-72, Ан-124 “Руслан”, багатоцільові літаки Ан-2, Ан-14 “Бджілка”, Ан-28, що здатні базуватися на непідготованих злітно-посадкових смугах довжиною до 550 метрів, пасажирські літаки Ан-10, Ан-24, цільнометалеві планери А-11, А13, А-15, мотопланер Ан-13, ракетний планер А-17, безпілотний літальний апарат і дельтаплани серії “Славутич”. Чимало створених під керівництвом О.К. Антонова літаків використовуються у якості військово-транспортних і розвідувальних. Зокрема, нині у складі Повітряних Сил Збройних Сил України є літаки Ан-24, Ан-26, Ан-30, а також завершений уже після смерті О.К. Антонова військово-транспортний літак Ан-70. 8

Під керівництвом О.К. Антонова було розроблено систему автоматизованого проектування транспортних літаків, запроваджено клеєзварні з’єднання і композиційні матеріали, розвинено методи авіабудівельної економіки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 лютого 1966 року О.К. Антонову було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці із врученням ордена Леніна і медалі “Серп і Молот”. О.К. Антонов мешкав у Києві. Помер 4 квітня 1984 року, похований на Байковому кладовищі. 50 років тому, 7 лютого 1966 року, у Києві народився Ігор Павлович Пєвнєв – учасник війни на Сході України, старший лейтенант. І.П. Пєвнєв служив заступником командира роти з виховної роботи 41-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади. Загинув 11 серпня 2015 року під час виконання бойового завдання поблизу села Старогнатівка Волноваського району Донецької області. Похований у Києві. 9 ЛЮТОГО 100 років тому, 9 лютого 1916 року, у селі Вороновиця (нині смт. Вінницького району Вінницької області) народився Григорій Микитович Олійник – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу. Г.М. Олійник закінчив 10 класів середньої школи. 1936 року призваний до Червоної Армії, закінчив Чугуївське військово-авіаційне училище. Під час Другої світової війни воював на ПівденноЗахідному, Брянському, Північно-Кавказькому, Сталінградському та інших фронтах. Літав на винищувачах І-16, Як-1, Як-9. Загалом здійснив 376 бойових вильотів, збив 23 ворожих літаки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1943 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 9

Після війни Г.М. Олійник продовжив службу у ВПС СРСР. Загинув 11 серпня 1953 року в авіаційній катастрофі. 80 років тому, 9 лютого 1936 року, у Харкові народився Валерій Валентинович Мігунов – заслужений льотчик-випробувач СРСР, полковник, Герой Радянського Союзу. В.В. Мігунов закінчив Харківський аероклуб, Чкаловське військове авіаційне училище льотчиків, Московський авіаційний інститут. У Радянській Армії служив із 1953 року. Служив льотчиком-інструктором у Харківському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків, льотчиком-випробувачем у Державному Червонопрапорному науково-дослідному інституті ВПС. У 1983 – 1989 роках очолював 1-е Управління цього інституту, яке займалося випробуваннями літаків у Ахтубінську (Астраханська область). Брав участь у державних випробуваннях бойових літаків МіГ-21біс, МіГ-23, МіГ-27, МіГ-29, Су-17, Су-25, Су-25Т і Су-27. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 лютого 1984 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Із 1990 до 1991 року В.В. Мігунов – уповноважений начальника озброєння ВПС у Києві. Від грудня 1991 року – в запасі. До 1999 року перебував на льотно-випробувальній роботі у ДКБ імені О.К. Антонова, провів низку випробувальних робіт на літаках Ан-72П, Ан-74, Ан-22 і Ан124. Має понад 7400 годин нальоту, з них 4700 – на винищувачах. Нині В.В. Мігунов мешкає у Києві, працює на ДП “Антонов” інструкторомметодистом і головою методичної ради. 10 ЛЮТОГО 55 років тому, 10 лютого 1961 року, у місті Овруч Житомирської області народився Василь Васильович Карпенко – учасник війни на Сході України, підполковник. В.В. Карпенко був командиром окремого батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Після оголошення першої хвилі мобілізації та формування 10-го батальйону територіальної оборони Житомирської області (зараз – 10-й окремий мотопіхотний батальйон) 10

добровольцем прийшов підтримати земляків у боротьбі проти агресора. Проводив бойову підготовку новобранців, багато чого зробив для інформування батальйону. Загинув 17 січня 2015 року в бою поблизу міста Докучаєвськ Донецької області. Похований на Алеї Слави міського кладовища НовоградВолинського. Указом Президента України П.О. Порошенка № 567/2015 від 5 жовтня 2015 року підполковник В.В. Карпенко був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 1 рік тому, 10 лютого 2015 року, під час війни на Сході України відбувся ракетний обстріл бойовиками Краматорська. Близько 12.30 за місцевим часом по Краматорську було випущено 32 ракети з реактивних систем залпового вогню. Із них 18 впали в районі штабу АТО, а 14 – у житлових кварталах. Постраждала центральна площа Краматорська і будинок культури. Постраждали 29 військових і 35 цивільних осіб, у тому числі 17 осіб загинули і 47 отримали поранення. 11 ЛЮТОГО 305 років тому, 11 лютого 1711 року, розпочався військовий похід Гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну з метою визволення її від російських військ. Поразка шведських та козацьких військ під Полтавою, каральна експедиція російських військ в Україну та знищення Запорозької Січі, що відбулися у 1709 році, радикально змінили розклад сил на території України. Козаки були змушені емігрувати до Бендер, на територію Османської імперії (нині Придністров’я). Шведський король Карл XII навіть після поразки під Полтавою, не мав намір залишати боротьбу у Східній Європі, та задумав нову операцію, що мала намір закріплення України за Гетьманом Пилипом Орликом, та Польщі за Станіславом Лещинським. Османська влада, стурбована наближенням Росії до її кордонів також цілком підтримувала проведення цієї операції. За підтримки Карла XII П. Орлик вступив у союз із кримськими татарами та Османською імперією, яка 8 листопада 1710 року оголосила війну Росії. До створеного союзу увійшли запорожці, шведи й татари. 23 січня 1711 року між еміграційним урядом П. Орлика та Кримським ханством було підписано Кайрський договір про оборонно-наступальний військовий союз. 11

Значною дипломатичною заслугою П. Орлика було те, що йому вдалося зобов’язати татар при вступі на українську територію не брати ясиру – полонених, не грабувати церков і не робити насильства. Заручником – гарантом виконання Кайрського договору – у столиці Криму Бахчисараї залишився син Пилипа Орлика, Григорій.

Схема походу Пилипа Орлика на Правобережну Україну (лютий – березень 1711 року)

Шведський король брав на себе зобов’язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. П. Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали, в яких закликав народ до повстання проти влади російського царя. П. Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби Гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І. 11 лютого 1711 року П. Орлик розпочав основну частину операції, і армія вирушила з Бендер. Татарська частина армії складалася з буджацької та білгородської орди (20 – 30 тисяч), на чолі якої стояв син кримського хана – султан Галга. Поляки (прихильники Станіслава Лещинського) виступили під командою київського воєводи Юзефа Потоцького та старости Галецького. Запорожці йшли під командою отамана Костя Гордієнка. Разом поляки і запорожці мали 6 – 7 тисяч людей. У складі армії також була невелика кількість шведів (близько 30 старшин). Головнокомандувачем був П. Орлик. Шедський король Карл XII деякий час супроводжував армію, після чого повернувся до Бендер. Спочатку ситуація складалася дуже добре для П. Орлика. Суспільство та майже всі правобережні полки, за винятком декількох сотень Білоцерковського полку, перейшли до лав його армії. Важливим для позитивної реакції населення було не тільки незадоволення московською владою, а й те, що велика та різнорідна армія не дозволяла знущання та грабежі населення. Проти полків П. Орлика виступило військо під командуванням промосковського генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою, самого осавула було взято в полон. Перемога під Лисянкою мала значний резонанс. Українські міста, в тому числі й полкові – Богуслав і Корсунь, здалися без бою. Дорога на Білу Церкву стала вільною. Однак в армії почалися проблеми з провіантом, посилилися реквізиції у населення. У наслідок цих труднощів захиталася дисципліна – не тільки татари, але й поляки допускалися насильства над мирним населенням. Облога Білої Церкви 25 – 27 березня успіху не принесла. Не бачачи прогресу у штурмі фортеці, татарська армія знялася з місця, та розкинувши свої загони майже до Дніпра рушила на південь до Бугу, беручи ясир, та руйнуючи поселення. Зрада татар мала катастрофічні наслідки для всього походу: правобережне козацтво, що приєдналося до П. Орлика, почувши, що татари плюндрують села й містечка та беруть людей у ясир кинулося рятувати своїх близьких. Унаслідок катастрофічного зменшення армії довелося припинити облогу Білої Церкви та відтягнути решки війська до Фастова. Звідти поляки відправилися у напрямку Полісся, а П. Орлик с залишками армії у 3 тисячі відійшов до Бендер, звідки й починався похід. Провал походу мав тяжкі наслідки для самого П. Орлика та для українсько-шведської орієнтації, яку він проводив у життя. Репутація 13

Гетьмана серед населення України була знищена через дії татар. Вже навесні 1711 року російська армія під проводом Бориса Шереметьєва почала рух у напрямку межріччя Дністра та Прута, розпочавши Прутський похід. П. Орлик та запорожці також брали участь у Прутській кампанії влітку 1711 року на боці Туреччини. 105 років тому, 11 лютого 1911 року, у місті Нікополь (нині Дніпропетровської області) народився Олександр Іванович Шульгін – учасник Другої світової війни, гвардії підполковник, Герой Радянського Союзу. О.І. Шульгін працював будівельником, потім закінчив радянську партійну школу. Із 1933 року служив у Червоній Армії. Під час Другої світової війни брав участь в обороні Києва (отримав тяжке поранення), Сталінградській битві, у звільненні Донбасу і Запоріжжя. Заступник командира 45-го окремого гвардійського саперного батальйону з політичної частини 39-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 3-го Українського фронту гвардії майор О.І. Шульгін забезпечував переправи через Буг, Дністер, Віслу і Одер, війну закінчив на Ельбі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Від 1946 року гвардії підполковник О.І. Шульгін – у запасі. Мешкав і працював у Нікополі, помер 25 березня 1972 року. 12 ЛЮТОГО 110 років тому, 12 лютого 1906 року, у місті Бердянськ (нині Запорізької області) народився Дмитро Григорович Чубар – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу. Д.Г. Чубар з дитячих років працював рибалкоюнаймитом. Закінчив Ростовський технікум рибного господарства. Став заступником голови “Рибколгоспсоюзу”. У Червоній Армії Д.Г. Чубар служив у 1928 – 1930 і з 1941 року. Закінчив курси політруків і направлений на фронт політруком роти. Брав участь в 14

обороні Харкова, Москви, Сталінграда, форсуванні Дніпра. Заступник командира мотострілецького батальйону з політичної частини 69-ї механізованої бригади 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії Воронезького фронту майор Д.Г. Чубар у ніч на 22 вересня 1943 року одним із перших форсував Дніпро у гирлі річки Трубіж. Під час штурму висоти 244,8 взяв на себе командування батальйоном після загибелі командира і взяв висоту. Сам отримав поранення. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 1944 року Д.Г. Чубар закінчив курси при Військовій академії бронетанкових і механізованих військ. Із наступного року – в запасі. Мешкав у Бердянську, працював директором Бердянського рибного комбінату. Помер 20 травня 1974 року, похований на Старому кладовищі Бердянська. 45 років тому, 12 лютого 1971 року, у смт. Лугини Житомирської області народився Валерій Вікторович Юрченко – учасник війни на Сході України, капітан. В.В. Юрченко служив командиром взводу 30-ї окремої гвардійської механізованої Новоград-Волинської Рівненської бригади. 2014 року брав участь у війні на Сході України. Загинув 1 вересня 2014 року у бою з терористами біля міста Лутугине Луганської області. Похований у рідному селі Лугини на Житомирщині. Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від 14 листопада 2014 року В.В. Юрченко посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 1 рік тому, 12 лютого 2015 року, було підписано Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод з метою деескалації збройного конфлікту на Сході України. 11 лютого 2015 року Володимир Путін, Ангела Меркель, Франсуа Олланд і Петро Порошенко прибули в Мінськ. На заключному етапі до них приєдналася спецпредставник голови ОБСЄ в Контактній групі по врегулюванню ситуації в Україні Гайді Тальявіні. Лідери держав зустрілися в мінському Палаці Незалежності. Переговори тривали рекордні 16 годин. 15

У результаті переговорів лідери “четвірки” прийняли декларацію на підтримку комплексу заходів з виконання Мінських угод від 5 вересня 2014 року. Комплекс заходів з виконання мінських угод включає 13 пунктів: він передбачає “негайне та всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України і його суворе виконання” з 00:00 15 лютого 2015 року за київським часом, відведення важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки (50 – 140 км), а також моніторинг та верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню та відведення важкого озброєння із застосуванням всіх необхідних технічних систем, включаючи супутники, безпілотні літальні апарати та радіолокаційні системи. Однак ці умови постійно порушуються бойовиками і російськими військовими на Донбасі. Від середини лютого 2015 до середини січня 2016 року у бойових діях загинули близько 800 українських силовиків і бійців українських добровольчих формувань. 14 ЛЮТОГО 115 років тому, 14 лютого 1901 року, у селі Грушка (нині Тлумацького району ІваноФранківської області) народився Іван Матвійович Тимчук – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу. І.М. Тимчук у 1919 – 1926 роках служив у Червоній Армії. Закінчив Смоленське військовополітичне училище, Харківський комвуз. Керував звірорадгоспами у Білорусі. Під час Другої світової війни капітан І.М. Тимчук був комісаром партизанського загону “Месники” у мінській області, а згодом комісаром і командиром 1-ї антифашистської партизанської бригади Мінської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 січня 1944 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни І.М. Тимчук – заступник голови Держплану УРСР, голова Держкомітету Ради Міністрів УРСР з охорони природи. Помер 17 жовтня 1982 року, похований на Східному (Московському) кладовищі в Мінську. 110 років тому, 14 лютого 1906 року, в селі Поташ (нині Тальнівського району Черкаської області) народився Кирило Петрович Заклепа – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. К.П. Заклепа закінчив неповну середню школу. Із 1928 року служив у Червоній Армії. Закінчив Кіровоградську військово-кавалерійську школу, 16

Борисоглібську військову школу льотчиків, командний факультет Військово-повітряної інженерної академії. Під час Другої світової війни – командир 6-го гвардійського штурмового авіаційного полку 3-ї повітряної армії 3-го Білоруського фронту. До квітня 1945 року здійснив 124 бойових вильоти, завдав ворогові значних втрат у живій силі і техніці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. К.П. Заклепа служив у ВПС СРСР до 1958 року. Потім працював директором заводу “Укргазнафтобуд”. Мешкав у Києві, помер 30 листопада 1972 року. Похований на Лук’янівському військовому кладовищі. 15 ЛЮТОГО День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цього дня у 1989 році завершилося виведення радянських військ з Афганістану. 25 грудня 1979 року Радянський Союз ввів свої війська до Афганістану. 27 грудня палац президента Афганістану в Кабулі був узятий штурмом бійцями спецназу. Президент Хафізулла Амін і його охоронці були вбиті, а владу взяв у свої руки Бабрак Кармаль. Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”. Як формальним приводом, СРСР прикривався неодноразовими проханнями з боку афганських властей. Реальною ж метою було підтримання спроби побудови соціалізму в окремо взятій слаборозвиненій країні, яку роздирають міжусобиці. Військові формування, які офіційна радянська пропаганда називала “обмеженим контингентом радянських військ”, виявилися безпосередньо втягнуті у жорстоку і кровопролитну війну. Афганська війна тривала понад 9 років. У ній взяли участь понад 160 тисяч українців . 2378 із них загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього. Поранення отримали більше 8000 українців, із них 4687 повернулися додому інвалідами.

155 років тому, 15 лютого 1861 року, у Полтаві народився Віталій Авксентійович Гудима – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. В.А. Гудима закінчив Московську військову гімназію і Чугуївське піхотне юнкерське училище. Під час Першої світової війни – полковник, черговий штаб-офіцер управління начальника Віленської місцевої бригади. 29 травня 1918 року В.А. Гудима вступив на службу до Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Служив Ніжинським повітовим військовим начальником. У січні 1919 року перед більшовицьким наступом виїхав до Києва – на той час столиці УНР, – а звідти до Могилева-Подільського, де також служив повітовим військовим начальником. Із 20 жовтня 1920 року – начальник мобілізаційного управління Головного мобілізаційно-персонального управління військового міністерства УНР. В еміграції мешкав у Каліші (Польща), займався малюванням ікон. Помер 19 лютого 1929 року. 17 ЛЮТОГО 115 років тому, 17 лютого 1901 року, у селі Березівка (нині Талалаївського району Чернігівської області) народився Микола Павлович Симоняк – учасник громадянської і Другої світової війни, генераллейтенант, Герой Радянського Союзу. М.П. Симоняк служив у Червоній Армії з 1918 року. Закінчив командні курси, кавалерійські курси удосконалення комскладу, Військову академію імені Фрунзе. Під час Другої світової війни командував 8-ю окремою стрілецькою бригадою, 136-ю стрілецькою дивізією. Брав участь у прориві блокади Ленінграда. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1943 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Протягом 1943 – 1945 років М.П. Симоняк командував 30-м гвардійським стрілецьким корпусом, 3-ю ударною армією 2-го Прибалтійського фронту, 67-ю армією Ленінградського фронту. Брав участь у Параді Перемоги у Москві 24 червня 1945 року. Генерал-лейтенант М.П. Симоняк із 1948 року – у відставці. Помер 23 квітня 1956 року у Ленінграді, похований на Богословському кладовищі. 18

20 ЛЮТОГО 365 років тому, 20 лютого 1651 року, під час Національновизвольної війни українського народу 1648 – 1657 років відбувся бій під Красним (нині село Тиврівського району Вінницької області). З цього бою відновилися військові дії Національно-визвольної війни, які були припинені внаслідок підписання Зборівського договору 18 серпня 1649 року. Однак в лютому 1651 року 40-тисячна польська армія на чолі з польним гетьманом коронним Мартином Калиновським вирушила на Поділля. Брацлавський полковник Данило Нечай зі своїм полком (близько 3 тисяч козаків) виступив їй назустріч. Під Красним на Вінничині він зупинився і вислав передову сторожу під командуванням сотника Шпаченка у містечко Ворошилівка. 19 лютого під покровом ночі 4-тисячний загін польських драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав сторожу й усе населення містечка, щоб хтось не попередив Д. Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що це повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці – напередодні козаки святкували масницю і тепер, нетверезі, спали безпробудним сном. Сам Д. Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Він героїчно бився, отримав безліч поранень і поліг у бою. Більшість козаків, які обороняли Красне, також загинули. Після нападу поляків на Красне Зборівське перемир’я було зруйноване. Богдан Хмельницький почав збирати сили для нової військової кампанії, кульмінацією якої стала грандіозна за масштабами битва під Берестечком. 145 років тому, 20 лютого 1871 року, в Умані (нині місто Черкаської області) народився Олексій Костянтинович Байов – військовий історик, генерал-лейтенант. О.К. Байов закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-е військове Костянтинівське училище і Миколаївську академію Генерального штабу у СанктПетербурзі. Викладав у цій академії, редагував її журнал. Був членом військово-історичної комісії з написання історії російсько-японської війни 1904 – 1905 років. Під час Першої світової війни О.К. Байов став начальником штабу 24-го армійського корпусу, 3-ї армії, командувачем 2-ю армією. 1915 року отримав чин генерал19

лейтенанта і Георгіївську зброю. 1919 року О.К. байов приєднався до білогвардійської Північно-Західної армії і з нею емігрував до Естонії. Помер 8 травня 1935 року у Таллінні. О.К. Байов – автор наукових праць “Історія військового мистецтва як наука”, “Курс історії російського військового мистецтва”, “Внесок Росії у перемогу союзників” та інших. 95 років тому, 20 лютого 1921 року, у селі Вільхівчик (нині КорсуньШевченківського району Черкаської області) народився Микола Сидорович Дяченко – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу. М.С. Дяченко закінчив середню школу, із 1938 року служив у Червоній Армії. Закінчив Тамбовське кавалерійське училище. Під час Другої світової війни брав участь в обороні Москви, у Сталінградській битві, Курській битві і битві за Дніпро, дійшов до кордону Німеччини. Чотири рази поранений. Командир роти 524-го стрілецького полку 112-ї стрілецької дивізії 13-ї армії 1-го Українського фронту старший лейтенант М.С. Дяченко особливо відзначився в боях у січні 1945 року. В початку січня 1945 року дивізія, в якій він воював, однією з перших вийшла на кордон з Німеччиною. За час наступальних боїв з 12 по 24 січня рота М.С. Дяченка завдала ворогові великих втрат у живій силі і техніці, знищивши до 150 солдатів і офіцерів противника, підбивши рушнично-кулеметним вогнем три автомашини з піхотою і взявши великі трофеї. 24 січня 1945 року в бою за прикордонний населений пункт Шрейберсдорф (північний захід від міста Кемпно, Польща), рота під командуванням М.С. Дяченка успішно прорвала підготовлену оборону противника, захопила населений пункт, забезпечивши успішне просування полку. У цьому бою рота відбила кілька контратак противника, знищивши до 50 гітлерівців. Важко поранений, М.С. Дяченко залишався в строю і продовжував керувати ротою. Загинув у цьому бою. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року М.С. Дяченку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

21 ЛЮТОГО 145 років тому, 21 лютого 1871 року, у селі Заланів (нині Рогатинського району Івано-Франківської області) народився Осип Микитка – генерал-хорунжий Української Галицької армії. О. Микитка закінчив гімназію у Перемишлі і кадетську школу у Відні. Під час Першої світової війни командував ротою, потім батальйоном австрійської армії на Албанському фронті. 3 січня 1918 року О. Микитка був призначений командантом Легіону Українських січових стрільців. Звільняв від більшовиків Одесу, Запоріжжя, Херсонщину. У січні 1919 року О. Микитка очолив 1-й Галицький корпус Української Галицької армії (УГА). Брав участь в українсько-польській війні, а влітку 1919 року – у наступі проти більшовиків на Київ. Звільнивши Київ 30 серпня 1919 року, галичани були змушені наступного дня відступити під тиском білогвардійців. Восени того ж року О. Микитка бере участь в українсько-білогвардійській війні, а в листопаді, під впливом військових поразок і епідемії тифу, підписує договір про входження УГА до складу білогвардійських Збройних Сил на Півдні Росії. В лютому 1920 року був заарештований більшовиками і вивезений до Москви. Відмовився вступити до Червоної Армії і очолити дивізію, через що був розстріляний. 75 років тому, у ніч з 21 на 22 лютого 1941 року, відбувся бій підпільників Організації українських націоналістів проти загону НКВС на хуторі Кулеби Бережанського району Тернопільської області, відомий також як Кулебська трагедія. Після приходу радянської влади на Західну Україну у вересні 1939 року підпільні групи ОУН сформувалися, зокрема, й на Тернопільщині. Група на хуторі Кулеби складалася з 7 чоловік віком від 18 до 27 років. Підпільники нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали листівки серед населення з закликами не підкорятись радянській владі. Через зраду інформатора у ніч з 21 на 22 лютого 1941 року енкаведисти провели акцію зі знищення групи. Великий загін енкаведистів, у якому налічувалося 200 бійців, оточив хутір з усіх боків. У результаті запеклого бою всі кулебські підпільники загинули. Їхні тіла енкаведисти вивезли у невідомому напрямку. Перший пам’ятник загиблим на хуторі Кулеби оунівцям було встановлено 1942 року. За незалежної України його відновили у 1995 році. 21

22 ЛЮТОГО 100 років тому, 22 лютого 1916 року, в селі Оріхове (нині Луганської області) народився Петро Васильович Бєліков – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу. П.В. Бєліков закінчив початкову школу і робітничий факультет. Із 1938 року служив у Червоній Армії, пройшов авіаційне училище у Мелітополі. До січня 1942 року виконав 119 успішних бойових вильотів на бомбардування, розвідку і аерофотозйомку ворожих військ і об’єктів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1942 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 1946 року майор П.В. Бєліков вийшов у запас. Закінчив Латвійський державний університет. Мешкав у Ризі, помер 15 березня 1984 року. 23 ЛЮТОГО 115 років тому, 23 лютого 1901 року, у селі Ладижинка (нині Уманського району Черкаської області) народився Леонід Перфецький – сотник Армії Української Народної Республіки, видатний український художник-баталіст, графік. Л. Перфецький навчався в середній школі в Орлі, в університетах Москви й Казані, пізніше в школі прапорщиків у Петергофі біля Петрограду. Брав активну участь в Українській революції 1917 – 1921 років. Опинився з Армією УНР в еміграції, вступив до Краківської академії мистецтв. Навчався живопису у Львові, в мистецькій школі Олекси Новаківського. 1925 року переїхав до Парижа, де навчався у майстерні художника Андре Лота. Став відомим завдяки численним картинам батального жанру, на яких зобразив події з історії козаччини, Української революції, боротьби УПА тощо. Під час Другої світової війни Л. Перфецького вивезли до Німеччини як аграрного робітника. 1942 року був запрошений до Львова на посаду ілюстратора щомісячного видання “Наші Дні”, роботу в якому поєднував з викладанням малювання в Українській мистецькій школі. 1944 року вступив до дивізії “Галичина” як воєнний художник-кореспондент. 1945 року опинився в таборі воєнних полонених у Зальцбурзі (Австрія).

Л. Перфецький “Бій під Крутами 29 січня 1918 року”

1954 року Л. Перфецький прибув до Канади і оселився у Монреалі. Помер 25 жовтня 1977 року, похований на кладовищі Монт-Роял у Монреалі. У незалежній Україні на честь Л. Перфецького названо вулицю.

Л. Перфецький “У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року”

105 років тому, 23 лютого 1911 року, у селі Ярмаки (нині Миргородського району Полтавської області) народився Микола Несторович Корсун – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу. М.Н. Корсун закінчив електромеханічний технікум, працював електриком на заводі імені Фрунзе у місті Костянтинівка Сталінської (Донецької) області. 1932 року призваний до Червоної Армії. Закінчив Ташкентське кавалерійське училище, курси удосконалення офіцерського складу. Станом на квітень 1945 року гвардії старший лейтенант М.Н. Корсун командував ескадроном 58-го гвардійського кавалерійського полку 16-ї гвардійської кавалерійської дивізії 7-го гвардійського кавалерійського корпусу 1-го Білоруського фронту. 26 квітня 1945 року його ескадрон увійшов до міста Бранденбург і штурмом захопив авіаційний завод, на якому знаходилися 146 літаків-бомбардувальників, 12 складів, 6 вагонів із вантажами. Під час відбиття ворожих контратак ескадрон знищив кілька сотень німецьких солдатів і офіцерів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року М.Н. Корсуну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 1946 року гвардії капітан М.Н. Корсун вийшов у запас. Помер 16 березня 1998 року у Костянтинівці Донецької області. 95 років тому, 23 лютого 1921 року, у селі Лобачі (нині Решетилівського району Полтавської області) народився Карпо Дмитрович Корячко – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу. К.Д. Корячко закінчив 7 класів школи і землевпорядкувальний технікум. 1933 року призваний до Червоної Армії. Пройшов курси молодших лейтенантів. Під час Другої світової війни воював на Південному, 1-му і 2-му Українських фронтах, двічі поранений. На січень 1945 року гвардії капітан К.Д. Корячко командував ротою автоматників 289-го гвардійського стрілецького полку 97-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту. Рота під його командуванням переправилася через річку Одер і захопила плацдарм на її західному березі, після чого відбила численні контратаки ворога. В ніч на 26 січня 1945 року рота прорвалася у тил ворога і знищила 200 солдатів і офіцерів, що сприяло успішному наступові з плацдарму основних сил. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року К.Д. Корячку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 24

1946 року К.Д. Корячко вийшов у запас. Мешкав у Полтаві. Помер 12 травня 1991 року, похований на Центральному кладовищі Полтави. 24 ЛЮТОГО 100 років тому, 24 лютого 1916 року, у селі Булавинівка (нині Новопсковського району Луганської області) народився Олександр Опанасович Бондар – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу. О.О. Бондар закінчив неповну середню школу і працював слюсарем на паровозобудівному заводі у Ворошиловграді (Луганську). 1937 року призваний до Червоної Армії. Пройшов військову авіаційну школу пілотів у Ворошиловграді. Під час Другої світової війни воював на Калінінському, Донському, Сталінградському, Центральному, Білоруському фронтах. Командував ескадрильєю 59-го гвардійського штурмового авіаційного полку 2-ї гвардійської штурмової авіаційної дивізії 16-ї повітряної армії Білоруського фронту. Виконав 241 бойовий виліт, знищив або пошкодив 70 танків, 6 літаків, 6 ешелонів, 7 артилерійських батарей, багато іншої техніки і живої сили ворога. Збив 2 літаки ворога і 4 в групі. 28 жовтня 1943 року О.О. Бондар загинув у повітряному бою, прикриваючи радянські підрозділи на правому березі Дніпра. Похований у селі Юр’ївка Чернігівського району Чернігівської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1944 року гвардії капітану О.О. Бондарю було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 25 ЛЮТОГО 115 років тому, 25 лютого 1901 року, у селі Софіївка (нині Каховського району Херсонської області) народився Тарас Павлович Горобець – учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу. Т.П. Горобець закінчив 8 класів середньої школи. 1922 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Одеську військову піхотну школу, курси “Постріл”, прискорений курс Військової академії імені Фрунзе. Під час Другої світової війни воював на 2-му Українському фронті. 25

5 березня 1944 року командир 337-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 2-го Українського фронту полковник Т.П. Горобець вміло організував прорив оборони противника в районі села Чижівки Звенигородського району Черкаської області. Переслідуючи противника, дивізія форсувала річки Гірський Тікич, Південний Буг, Дністер. За 14 днів дивізія пройшла з боями на захід 280 кілометрів, визволила за цей час 68 населених пунктів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1944 року Т.П. Горобцю було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Наступного року Т.П. Горобець отримав звання генерал-майора. До 1953 року Т.П. Горобець служив у армії. Після виходу у відставку мешкав у Києві. Помер 6 грудня 1960 року (за іншими даними – 2 квітня 1961 року), похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. 25 років тому, 25 лютого 1991 року, у місті Скадовськ Херсонської області народився Віталій Миколайович Бєліков – учасник війни на Сході України, старший лейтенант. В.М. Бєліков навчався у Скадовській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів № 3 Скадовської міської ради Херсонської області. 2012 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (Львів). 2014 року брав участь у війні на Сході України на посаді командира взводу 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув 28 червня 2014 року в районі села Макарове СтаничноЛуганського району Луганської області під час нападу на колону тилового забезпечення сил АТО. Похований у Скадовську. Указом Президента України П.О. Порошенка № 282/2015 від 23 травня 2015 року В.М. Бєліков посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 26 ЛЮТОГО 140 років тому, 26 лютого 1876 року, у селі Велика Вільшаниця (нині Золочівського району Львівської області) народився Віктор Йосипович Курманович – генерал-четар Української Галицької армії. В.Й. Курманович навчався у гімназії, згодом у кадетській школі Львова і військовій академії. Служив у Генеральному штабі австрійської армії. Під 26

час Першої світової війни певний час перебував у російському полоні, але був обміняний на полоненого російського офіцера. Після розпаду Австро-Угорщини, у другій половині листопада 1918 року полковник В.Й. Курманович прибув до Тернополя і вступив до складу УГА. Від грудня 1918 року командував групою “Північ” УГА. Підвищений у званні до генерал-четаря (генерал-майора) УГА. Із серпня 1919 року – квартирмейстер штабу об’єднаних сил українських армій (УНР і УГА). Після поразки Української революції В.Й. Курманович оселився у Відні. Брав активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції, діяльності військових організацій. Він тісно співпрацював з УВО і ОУН полковника Євгена Коновальця, обирався членом Проводу Українських Націоналістів, заступником голови Української Національної Організації в Німеччині, був організатором багатьох заходів військової еміграції. Після Другої світової війни В.Й. Курмановича заарештували у Відні радянські спецслужби і вивезли до Одеси. Помер генерал 18 жовтня 1945 року в Одесі у лікарні внутрішньої тюрми НКВС. У незалежній Україні на честь В.Й. Курмановича названо вулицю у Львові. 110 років тому, 26 лютого 1906 року, у селі Березова Рудка (нині Пирятинського району Полтавської області) народився Семен Никифорович Мирвода – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. С.Н. Мирвода після закінчення двох класів початкового училища працював у артілі. 1926 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Одеську піхотну школу, курси удосконалення командного складу. Під час Другої світової війни був тричі поранений. Станом на березень 1944 року полковник С.Н. Мирвода командував 51-ю танковою бригадою 3-го танкового корпусу 2-ї танкової армії 2-го Українського фронту. 5 березня 1944 року його бригада прорвала німецьку оборону під Уманню, завдавши противникові значних втрат. 18 березня бригада першою увійшла до міста Ямпіль Вінницької області і захопила міст через Дністер, врятувавши його від вибуху. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1944 року полковнику С.Н. Мирводі 27

було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 6 серпня 1944 року полковник С.Н. Мирвода загинув у бою на території Польщі. Похований у братській могилі у місті Брест (Білорусь). 27 ЛЮТОГО 260 років тому, 27 лютого 1756 року, у місті Глухів (нині Сумської області) народився Ілля Андрійович Безбородько – генерал-поручик російської царської армії українського походження, сенатор, дійсний таємний радник, учасник російсько-турецьких війн 1768 – 1774 і 1787 – 1792 років. І.А. Безбородько походив з української шляхетської родини, його батько був генеральним писарем Війська Запорозького. 1771 року І.А. Безбородько вступив на дійсну військову службу. 1785 року отримав звання бригадира, згодом призначений до головної провіантської канцелярії. Служив під командуванням Олександра Суворова. За виявлені під час штурму Ізмаїла у грудні 1790 року мужність і хоробрість нагороджений орденом святого Георгія ІІІ ступеня. У 1792 році, після закінчення чергової російсько-турецької війни, отримав у дарунок від імператриці Катерини II понад 12 тисяч десятин (понад 13 тисяч гектарів) землі на правому березі Бузького лиману (на місці сучасного села Парутине). Заселив отримані землі кріпаками з Чернігівщини та інших місцевостей України.У 1793 році його нагороджено прикрашеною діамантами золотою шаблею з написом “За хоробрість”. 1799 року генерал-поручик І.А. Безбородько вийшов у відставку. Помер 15 червня 1815 року у Санкт-Петербурзі.

28 ЛЮТОГО 35 років тому, 28 лютого 1981 року, у селі Великі Лучки Мукачівського району Закарпатської області народився Василь Васильович Балог – учасник війни на Сході України, капітан. В.В. Балог закінчив загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів у смт. Перечин Закарпатської області. 1998 – 2002 роки – навчався в Сумському артилерійському училищі, після випуску з якого отримав звання лейтенанта. Нагороджений медаллю Міністерства оборони України “За сумлінну службу”. 4 квітня 2014 року капітан В.В. Балог був відправлений у зону антитерористичної операції до Луганської області. Служив на посаді командира батареї 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув 30 липня 2014 року в районі села Весела Тарасівка Лутугинського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу. Похований на кладовищі Кальварія в Ужгороді. Указом Президента України П.О. Порошенка № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року В.В. Балог посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. 29 ЛЮТОГО 100 років тому, 29 лютого 1916 року, на Кубані народився Олексій Прокопович Сорока – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу. О.П. Сорока походив з родини українського селянина. Закінчив 7 класів школи і 2 курси Єйського педагогічного технікуму, працював продавцем у магазині. 1941 року вступив до Червоної Армії, пройшов прискорену піврічну програму військового піхотного училища у місті Орджонікідзе (нині Владикавказ). Заступник командира батальйону 1133-го стрілецького полку 339-ї стрілецької дивізії 16-го стрілецького корпусу Північно-Кавказького фронту капітан О.П. Сорока зі своїм підрозділом першим висадився на Керченському півострові десантом в ніч на 3 листопада 1943 року. Сміливими і рішучими діями він дав змогу полку швидко і без втрат переправитися через 29

Керченську протоку і зайняти вигідний рубіж. Відбив 3 контратаки противника, при цьому підбив 1 танк, 1 штурмову гармату (самохідну установку) “Фердинанд”, захопив у полон 8 солдатів противника і взяв трофеї – 126 вагонів, 2 автомобілі, 4 гармати. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 травня 1944 року О.П. Сороці було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 1947 року капітан О.П. Сорока вийшов у запас. Мешкав у Єйську, потім у Майкопі. Працював директором нафтобази, старшим інженером з підготовки кадрів на меблево-деревообробному об’єднанні “Дружба”. Помер 1 лютого 1993 року у Майкопі. 100 років тому, 29 лютого 1916 року, у селі Новоросляївка (нині Дергачівський район Саратовської області Росії) народився Олексій Федорович Данукалов – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу. О.Ф. Данукалов народився в родині сільського коваля, запорізького козакапереселенця. Закінчив семирічну сільську школу і технікум механізації сільського господарства. 1937 року призваний до Червоної Армії. Пройшов курси в Іркутському військово-політичному училищі. 1941 року О.Ф. Данукалов служив політруком 33-го полку 17-ї танкової дивізії 5-го механізованого корпусу 22-ї армії Західного фронту. У серпні 1941 року потрапив в оточення під час Смоленської битви. Організував із солдатоточенців у Слобідському районі Смоленської області партизанський загін “Батьківщина”. У березні 1942 року загін встановив зв’язок зі штабом 4-ї ударної армії Калінінського фронту і був направлений в Ліозненський район Вітебської області. У квітні 1942 року під командуванням О.Ф. Данукалова була створена партизанська бригада, яка вела активну рейкову війну на території Білорусі. На квітень 1944 року вона налічувала понад 1800 бійців. Німецьке командування організувало масштабну каральну операцію, кинувши проти білоруських партизан 60-тисячну армію. 27 квітня 1944 року О.Ф. Данукалов загинув під час нальоту німецьких бомбардувальників на штаб його бригади у селі Великі Дольці Ушацького району Вітебської області. Похований у місті Лепель Ушацького району Вітебської області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1944 року підполковнику О.Ф. Данукалову було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 30

БЕЗ ДАТИ 490 років тому, в лютому 1526 року, народився князь Василь-Костянтин Острозький – український магнат, військовий, політичний і культурний діяч, меценат. В.-К. Острозький походив з найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх України і Білорусі. Його батьком був великий гетьман литовський Костянтин Іванович Острозький, переможець московського війська у битві під Оршею. Василь-Костянтин дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. У 18-річному віці розпочав військову службу під керівництвом маршалка Волинської землі Федора Санґушка. Політичну кар’єру почав 1550 року, отримавши від великого князя литовського посаду старости Володимирського і маршалка Волинського. Вважався найкращим захисником від татарських нападів після смерті батька. 1559 року В.-К. Острозький став воєводою київським. Проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко зробила В.-К. Острозького “некоронованим королем Русі”. В.-К. Острозький виступав за рівноправне входження України до складу польсько-литовської Речі Посполитої. Підписав Люблінську унію 1569 року, яка утворила Річ Посполиту. Уславився як меценат української культури. Запросив до свого маєтку першодрукаря Івана Федорова, завдяки організованій друкарні 1581 року побачила світ Острозька Біблія – перший повний текст Біблії церковнослов’янською мовою. 1576 року заснував знамениту Острозьку академію – перший у Східній Європі навчальний заклад підвищеного типу (нині Національний університет “Острозька академія”). Видатний історик Михайло Грушевський називав діяльність В.-К. Острозького “першим національним відродженням України”. Василь-Костянтин Острозький помер в Острозькому або Дубенському замку 23 лютого 1608 року, маючи 82 роки. В сучасній Україні йому встановлено пам’ятники в Острозі, Старокостянтинові і Полонному, на його честь названо вулиці в Тернополі і Луцьку. Пам’ять В.-К. Острозького вшановують і в Литві, Польщі, Білорусі. 31

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР ЛЮТИЙ 2016