Український військово-історичний календар. Січень 2015 by Valeriia Talalai

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР СІЧЕНЬ 2015

Київ-2015

Український військово-історичний календар. Січень 2015 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 40 с.

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

СІЧЕНЬ 2

Державні свята: 1 – Новий рік 7 – Різдво Христове 1 СІЧНЯ1 125 років тому, 1 січня 1890 року, у селі Товсте Скалатського повіту (Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорщина) народився Іван Фостаківський – сотник, льотчик Української Галицької армії. У 1909 році закінчив Тернопільську гімназію, згодом навчався у Торговельно-експортній академії у Відні. Протягом 1912 –1913 років перебував на військовій службі у фортечній артилерії фортеці Катаро (Південна Далмація). Напередодні Першої світової війни працював у банківський сфері, був люстратором крайового патронату фінансової спілки “Райфайзен”. Під час війни служив у гірській та польовій артилерії. 12 грудня 1918 року вступив до Летунського (авіаційного) відділу Української Галицької армії, у званні поручика служив льотчиком-дозорцем. 5 лютого 1919 року був тяжко поранений від вибуху авіаційної бомби під час проведення практичного заняття. Тривалий час перебував на лікуванні. У травні 1919 року повернувся до Летунського відділу. 31 липня того ж року отримав звання сотника УГА. Навесні 1920 року демобілізувався й повернувся у рідне село. Під час Другої світової війни працював директором відділу Ревізійного союзу українських кооперативів у Кракові. Пізніше емігрував до США. Помер 26 грудня 1964 року у м. Готдейл, штат Массачусетс. Залишив ґрунтовну книгу спогадів про авіацію Української Галицької Армії. 125 років тому, 1 січня 1890 року, у селі Костомлоти Більського повіту Седлецької губернії (Підляшшя) народився Василь Дмитріюк – військовий лікар та суспільний діяч української еміграції. В. Дмитріюк закінчив духовне училище та духовну семінарію у Холмі. Диплом лікаря здобув на медичному факультеті Варшавського університету. Під час навчання належав до Українського студентського гуртка. У роки Першої світової війни був лікарем в російській армії. Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі. 1

Після Лютневої революції 1917 року, перебуваючи в районі Тернополя брав участь в українізації військових частин російської армії. У червні 1917 року він був делегатом другого Загальноукраїнського військового з’їзду в Києві і під керівництвом Симона Петлюри працював в Редакційній комісії. Під час першої українськобільшовицької війни наприкінці 1917 – на початку 1918 років був штабним лікарем Гайдамацького Коша Слобідської України, створеного на лівобережній Україні. Це військове формування відіграло вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був завод “Арсенал”. За згодою Симона Петлюри виїхав до Брест-Литовська, як уповноважений міністерства здоров’я УНР був організатором Губерніальної медично-суспільної служби Холмщини і Підляшшя. У грудні 1918 року – курінний лікар Кобринського куреня. В подальшому мешкав у Польщі, був депутатом сойму. Один з ініціаторів створення Українського комітету Підляшшя у 1939 році. Голова Українського допомогового комітету в Тересполі (Східна Польща). Напередодні і під час Другої світової війни – в’язень польських і німецьких концтаборів. Після війни емігрував до США. Активний член Українського Лікарського Товариства Північної Америки. Помер 11 листопада 1973 року у м. Баффало, штат НьюЙорк. Автор спогадів і посібника з лікування поранених. 120 років тому, 1 січня 1895 року, у селі Тростянчик Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Тростянецького району Вінницької області) народився Гнат Павлович Западнюк, автор однієї з найвідоміших стрілецьких пісень “То не грім загримів”. У складі російської армії Г.П. Западнюк брав участь у Першій світовій війні, зокрема в боях на річці Золота Липа. Після революції став до лав армії УНР, був учасником Першого Зимового походу 1919 – 1920 років, за що нагороджений Залізним хрестом. Під час Другої світової війни служив токсикологом у Червоній армії. У 1952 році захистив докторську дисертацію в галузі ветеринарних наук. Автор 170 наукових праць. Помер 29 грудня 1979 року, похований у рідному селі. 95 років тому, 1 січня 1920 року, народився Олександр Сергійович Лютий – старший матрос, радист, Герой Радянського Союзу. У 1940 році Полтавським РВК призваний на флот. Служив на Чорноморському флоті, де його і 4

застала війна. У жовтні 1943 року призначений у 384-й окремий батальйон морської піхоти Чорноморського флоту на посаду радиста взводу зв'язку. Брав участь в десантній операції в районі Осипенко (Бердянськ), потім – у боях на Кінбурнській косі, відвоюванні селищ Богоявленське і Широка Балка Херсонської області. У ніч на 26 березня 1944 року у складі десантного загону, що складався з моряків-добровольців, очолюваного старшим лейтенантом Ольшанським, висадився в тил противника в районі села Ковалівка, звідки був здійснений марш-кидок у порт Миколаєва. Зайнявши декілька будівель порту і пристосувавши їх до оборони, загін дві доби до підходу своїх військ вів бій, відбивши вісімнадцять запеклих атак противника. 27 березня 1944 року старший матрос О.С. Лютий загинув у бою. Похований у братській могилі в місті Миколаїв (сквер 68-ми десантників). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року Лютому Олександру Сергійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Іменем Олександра Лютого у 1950-х роках була названа одна з вулиць у Київському районі Полтави. 75 років тому, з 1 по 7 січня 1940 року, під час радянськофінської (“Зимової”) війни 1939 – 1940 років, відбулася битва на Раатській дорозі (Північно-Східна Фінляндія). З радянського боку у битві брала участь 44-а Київська Червонопрапорна стрілецька дивізія імені М.О. Щорса, приблизно 70 % особового складу якої становили червоноармійці запасу, мобілізовані з території України. Станом на 1 січня 1940 року особовий склад 44-ї дивізії налічував 14003 особи, які мали на озброєнні 9906 гвинтівок, 2494 револьвери, 396 кулеметів, 132 станкових кулеметів тощо. Протягом тижня запеклих боїв фінським військам вдалося блокувати, розітнути на частини і розсіяти радянське з’єднання. 44-а дивізія втратила 33,9 % особового складу – 4756 осіб, у тому числі 1001 убитими, 1430 пораненими, 82 обмороженими (морози сягали до - 40°С), 2243 зниклими безвісти, переважна більшість з яких потрапила до полону. За фінськими даними, втрати були ще більшими – кількість лише загиблих сягала від 7000 до 9000 осіб. За часів СРСР влада ретельно приховувала інформацію про цю воєнну трагедію. Широка громадськість дізналася про неї тільки наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Навесні 1998 року на місці битви встановлено пам’ятник загиблим солдатам-українцям. 5

2 СІЧНЯ 110 років тому, 2 січня 1905 року, під час російсько-японської війни 1904 – 1905 років, після п’ятимісячної облоги капітулював гарнізон фортеці Порт-Артур (нині район Люйшунькоу на узбережжі Жовтого моря, Китайська Народна Республіка). Серед російських військових, які захищали фортецю, було чимало вихідців з України. Найбільш відомий з них – генерал Роман Сидорович Кондратенко, який керував сухопутною обороною і загинув у бою. Падіння Порт-Артура означало для Російської імперії втрату головної бази військового флоту на Тихому океані і значною мірою спричинило поразку у війні з Японією. 7 СІЧНЯ 105 років тому, 7 січня 1910 року, у Києві народився Гліб Євгенович Лозино-Лозинський – конструктор авіаційних і космічних двигунів, літаків-винищувачів і багаторазових космічних систем. Походив із дворянської родини, яка тривалий час мешкала в Кременчуці. Тут Гліб закінчив трудову школу (пішов одразу в 7-й клас), у професійно-технічній школі отримав фах слюсаря. У 1926 році поступив у Харківський механікомашинобудівний інститут, який успішно закінчив 1930 року (кваліфікація “інженер-механік” за спеціальністю “Паротехніка”). За розподілом потрапив на Харківський турбогенераторний завод. У 1932 році перейшов на роботу в Харківський авіаційний інститут інженером науково-випробовувальної станції. 1939 року переведений до Центрального котельно-турбінного інституту (ЦКТІ, Ленінград). Разом з А.М. Люлькою розробляв проект авіаційної силової установки з поршневим двигуном і форсажною камерою. На початку 1941 року Г.Є. Лозино-Лозинський повернувся до Києва, але вже у серпні через наступ німецьких військ був евакуйований до Куйбишева. У березні 1942 року прийнятий до 6

конструкторського бюро А. Мікояна, брав участь в організації серійного виробництва родини літаків “МіГ”. Згодом разом із КБ А. Мікояна переїхав до Москви. По-справжньому талант Г.Є. Лозино-Лозинського як організатора та конструктора розкрився під час створення авіаційно-космічної системи “Спіраль”, яка мала бути радянською відповіддю на створення в США ракетоплана “Х-15”. Багаторазова авіаційно-космічна система (АКС) “Спіраль” складалася з орбітального пілотованого літака з ракетним прискорювачем та гіперзвукового літака-розгонника. Запуск орбітального ступеня повинен був відбуватися на висоті 24–30 км на швидкості, що в 6 разів перевищує швидкість звуку. Після успішного польоту американського багаторазового корабля “Спейс Шаттл” (1972) проект “Спіраль” був зупинений. 3 квітня 1975 року за видатні заслуги у створенні та виробництві нової техніки Г.Є. Лозино-Лозинському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі “Серп і молот”. 1976 року Г.Є. Лозино-Лозинський очолив Науково-виробниче об’єднання “Молнія”, якому доручили розробку багаторазового орбітального корабля “Буран”, як відповідника “Шаттлу”. 15 листопада 1988 року радянський “Буран” здійснив свій перший і останній космічний політ. Через фінансові та інші проблеми СРСР скоротив свої космічні програми, у тому числі й цю. Гліб Євгенович Лозино-Лозинський Старт орбітального помер 28 листопада 2001 року в Москві. корабля “Буран” На його честь названо астероїд 17358 Лозино-Лозинський. 95 років тому, 7 січня 1920 року, в Катеринославі (Дніпропетровську) народився Віктор Трохимович Агієнко – учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой Радянського Союзу. В.Т. Агієнко з 1940 року служив у Червоній армії. Від 1941 року на фронті. У жовтні 1943 року командир роти 586-го окремого танкового батальйону (219-а танкова бригада, 1-й 7

механізований корпус, 69-а армія, Степовий фронт) лейтенант Агієнко одним з перших в батальйоні форсував Дніпро південніше Кременчука і разом з ротою утримував плацдарм на правому березі. При підході до позицій рота виявила десять німецьких танків і ланцюги ворожих автоматників. Використовуючи фактор раптовості, рота Агієнка атакувала гітлерівців і знищила всі танки противника, не втративши жодного свого. Незабаром рота вступила в бій у районі висоти 177,0 в районі села Бородаївка (Верхньодніпровський район Дніпропетровської області). Не чекаючи на появу тут радянських танків, німці відступили. У той же день рота знищила протитанкову батарею противника. 3 жовтня 1943 рота лейтенанта Агієнка витримала нерівний бій з німецькими танками і самохідками. Радянські танкісти знищили чотири самохідки, але і самі втратили чотири машини. Лейтенант Агієнко був поранений, але не залишив поля бою. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 року лейтенанту Агієнку Віктору Трохимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни В.Т. Агієнко працював слюсарем на заводі електротехнічного обладнання. Мешкав у Дніпропетровську, де й помер 11 вересня 1997 року. 95 років тому, 7 січня 1920 року, у селі Злинка (нині у Маловисківському районі Кіровоградської області) народився Степан Іванович Науменко – перший радянський льотчик-ас на реактивному винищувачі, учасник Другої світової і Корейської воєн, полковник, Герой Радянського Союзу. С.І. Науменко був призваний на військову службу в 1937 році. Закінчив Ленінградське військове авіаційно-технічне училище. У складі 615-го нічного винищувального авіаполку брав участь у боях Другої світової війни з грудня 1941 по квітень 1942 року. Після війни залишився служити і взяв участь у Корейській війні 1950 – 1953 років. Літав на реактивному винищувачі МіГ-15. 4 грудня 1950 року Науменко збив два американських винищувачі F-80. 6 грудня шість МіГ-15 під командуванням Науменка збили три з п’яти стратегічних бомбардувальники B-29. Один літак записав на свій рахунок Науменко. 24 грудня 8

ланка під командуванням Науменка здобула перемогу над американцями. На рахунку командира ланки два збитих винищувачі F-86. Так він став першим реактивним асом в історії СРСР. До середини лютого 1951 року на бойовому рахунку Науменка значилося близько 70 бойових вильотів, 10 повітряних боїв і 11 збитих літаків противника – 5 особисто (B-29, два F-80 і два F-86) та 6 у складі групи, ще одна заявлена ним перемога не була зарахована. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 травня 1951 року майору Науменку Степану Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після Корейської війни Науменко продовжив службу. Від вересня 1959 року командував 234-м винищувальним авіаполком. У 1961 році пішов у відставку у званні полковника. Закінчив педагогічний інститут. Жив у місті Подольськ Московської області. Працював у середній школі № 23 заступником директора, викладав фізику. Помер 20 листопада 2004 року. 8 СІЧНЯ 40 років тому, 8 січня 1975 року, на Сумщині народився Василь Володимирович Спасьонов, підполковник Збройних Сил України. В.В. Спасьонов служив начальником протиповітряної оборони військової частини А2331 51-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Брав участь в антитерористичній операції на території Донецької і Луганської областей. Героїчно загинув у бою за визволення міста Лисичанська 23 липня 2014 року. Похований у селі Житані Володимир-Волинського району Волинської області. 9 СІЧНЯ 140 років тому, 9 січня 1875 року, в селі Купновичі на Самбірщині народився Степан Теодорович Томашівський – видатний історик, публіцист і політик. У 1898 – 1899 роках служив в австроугорському війську, а за часів Першої світової війни, у 1914 – 1918 роках, був членом Бойової Управи Українських Січових Стрільців. Найбільше С.Т. Томашівський уславився як 9

дослідник історії української козаччини і учень М.С. Грушевського, а також як дипломат на службі Західно Української Народної Республіки у Парижі і Лондоні. 10 СІЧНЯ 140 років тому, 10 січня 1875 року, у станиці Кримській Таманського відділу Кубанського козацького війська народився Костянтин Якович Здобудь-Воля (справжнє прізвище Блоха) – український військовий діяч і повстанський отаман. Він закінчив Чугуївське юнкерське училище, під час Першої світової війни командував батальйоном 25-го стрілецького полку армії Російської імперії. Із 1915 до 1918 року перебував у німецькому таборі для полонених в Зальцведелі. Організатор українського руху в таборах для військовополонених. Після підписання 9 лютого 1918 р. Брест-Литовського мирного договору німецьке командування дозволило створити з військовополонених українську дивізію та направити її в Україну. К.Я. Блоха був організатором та командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем дислокації полку було волинське село Голоби неподалік Ковеля. У травні 1918 року К.Я. Блоха став на військову службу Українській Державі Гетьмана Павла Скоропадського. У званні полковника його було призначено командиром Окремого Чорноморського коша, дислокованого у Бердичеві. У 1919 році К.Я. Блоха перебрався до Галичини, де був затриманий польською поліцією і відправлений до табору для інтернованих у Домб’є біля Кракова. У ньому перебувало понад 10 тисяч інтернованих вояків армій Західно-Української Народної Республіки і УНР. Згодом К.Я. Блоха служив в сформованому поляками підрозділі Української Галицької армії. У листопаді 1919 року його військова частина перейшла на бік генерала Денікіна, а згодом опинилася у складі Червоної армії. На початку лютого 1920 року К.Я. Блоха (взяв собі псевдонім ЗдобудьВоля) командував “бригадою Галицьких військ”. Ця бригада підпорядковувалася червоному начдиву Осадчому. Потім “Галицьку бригаду” очолив Віктор Сокира-Яхонтов, а Здобудь-Воля став начальником її штабу. Здобудь-Воля пропонував голові уряду Радянської України Х. Раковському створити українську національну армію і направити її проти поляків та Симона Петлюри, якого він вважав відповідальним за знищення Української армії в 1917 році. 1

Х. Раковський згодом командирував його “для праці в народній освіті”. На початку 1921 року Здобудь-Воля влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти в Миколаївському повіті. У зв’язку з розчаруванням політикою більшовиків щодо України, почав цікавитись національним повстанським рухом. На початку вересня 1921 року зустрівся з отаманом Іллєю Івановим. Після того, як на початку 1922 року отамана вистежили та вбили чекісти, повстанський загін очолив Платон Черненко (отаман Чорний Ворон), а Здобудь-Воля став начальником штабу цього загону. Він проводив організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки, налагодив зв’язки із Головним Отаманом Холодного Яру Герасимом Нестеренком-Орлом. 29 вересня 1922 року чекісти, на інспірованому “з’їзді отаманів” у Звенигородці, заарештували Здобудь-Волю разом з багатьма діячами Холодного Яру та Чорного Лісу. 2 лютого 1923 року його засудили до страти. 9 лютого Здобудь-Воля разом з іншими 38 повстанськими отаманами та іншими провідними українськими військовими діячами, що утримувалися в Лук’янівській в’язниці Києва, підняв повстання і загинув у бою з чекістами. 40 років тому, 11 січня 1975 року, у місті Слов’янськ Донецької області народився Ігор Іванович Грішин, капітан Збройних Сил України, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації Збройних Сил України. Коли почалася антитерористична операція, Ігор Грішин – офіцер запасу, за власним бажанням приїхав до військової частини, аби поновитися на службі. 2 травня 2014 року під час виконання завдання з повітряного патрулювання у районі Слов’янська переносними зенітними ракетними комплексами бойовиками було збито два вертольоти Мі-24 Збройних Сил України. П’ятеро офіцерів, серед них і Ігор Грішин, загинули, один отримав поранення. Указом Президента України П.О. Порошенка № 543/2014 від 20 червня 2014 року, “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу”, І. Грішин нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

12 СІЧНЯ 95 років тому, 12 січня 1920 року, в селі Гальчинці (нині Теофіпольського району Хмельницької області) народився Петро Ксенофонтович Баюк – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу. П.К. Баюк закінчив середню школу, працював головою сільради. У Червоній армії з 1940 року. У 1941 році закінчив Тамбовське військове піхотне училище. На фронті з квітня 1942 року. Воював в морській піхоті, потім командував батальйоном 229-го стрілецького полку (8-ма стрілецька дивізія 13-ї армії, Центральний фронт). Батальйон під його командуванням 22 вересня 1943 року одним з перших в дивізії форсував Дніпро біля села Верхні Жари (Брагінський район Гомельської області, Білорусь). Відбиваючи контратаки, закріпився на плацдармі і забезпечив переправу головних сил полку. Розширюючи плацдарм і пробиваючись через болота, успішно форсував річку Прип’ять на південь від села Кошівка (Чорнобильський район Київської області, Україна) та стрімкою атакою оволодів селом. Загинув у бою 5 жовтня 1943 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року капітану Баюку Петру Ксенофонтовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Похований у місті Чорнобиль Київської області, де його ім’ям названо вулицю. Біля рідного села Гальчинці встановлено бюст Героя. 70 років тому, 12 січня 1945 року, розпочалася Вісло-Одерська стратегічна наступальна операція військ 1-го Українського і 1-го Білоруського фронтів, проведена за підтримки військ лівого крила 2-го Білоруського і правого крила 4-го Українського фронтів. Метою операції було розгромити німецьку групу армій “А”, завершити звільнення Польщі від німецької окупації та створити сприятливі умови для завдання вирішального удару на Берлін. Операція мала стрімкий характер – протягом 20 діб радянські війська просувалися на відстань від 20 до 30 км в день. За цей час вони подолали сім укріплених рубежів противника і дві великі водні перешкоди. Під час операції від німецьких військ була визволена 1

територія Польщі на захід від Вісли і захоплений плацдарм на лівому березі Одеру, використаний згодом для наступу на Берлін. Операція тривала до 3 лютого 1945 року. Було повністю розгромлено 35 дивізій противника, ще 25 дивізій втратили від 50 до 70 % особового складу, було взято у полон близько 150 тисяч німецьких солдатів і офіцерів. Радянські війська вирівняли фронт і вийшли на далекі підступи до Берліна. Значні сили противника опинилися в котлах в Познані та Бреслау. Почалося відродження польської державності, однак в умовах радянського тоталітарного диктату. В рамках Вісло-Одерської операції 1-й Український фронт із 12 січня по 3 лютого 1945 року провів Сандомирсько-Сілезьку наступальну операцію. Її метою були розгром Кельце-Радомського угруповання противника і звільнення південної частини Польщі, вихід на Одер, захоплення плацдарму на його лівому березі і створення вигідних умови для проведення операцій на берлінському і дрезденському напрямках. В результаті були розгромлені 4-та танкова і основні сили 17-ї польової німецьких армій. Водночас розпочалася Західно-Карпатська стратегічна наступальна операція військ 4-го Українського фронту і правого крила 2-го Українського фронту. Її метою був розгром угрупування німецьких військ, що оборонялися в Західних Карпатах (1-ї танкової, 8-ї, частини сил 17-ї німецьких, а також 1-ї угорської армії), подолання силами 4-го Українського фронту Західних Карпат і вихід на підступи до Моравсько-Остравського промислового району. В результаті Західно-Карпатської операції до 18 лютого 1945 року війська 4-го і 2-го Українських фронтів звільнили більшу частину території Словаччини та південні райони Польщі. Вийшовши в район верхньої течії Вісли, війська 4-го Українського фронту сприяли розгрому угрупування противника в Сілезії військами 1-го Українського фронту. Були створені умови для подальшого наступу з метою оволодіння Моравсько-Остравським промисловим районом. Радянські війська розгромили 17 ворожих дивізій і 1 бригаду. Противник втратив велику кількість солдатів і офіцерів, біля 2300 гармат та мінометів, 320 танків і штурмових гармат, 65 літаків та іншу бойову техніку. За бойові відзнаки 149 частин і з'єднань фронтів нагороджено орденами; 42 з’єднанням і частинам присвоєні почесні найменування “Кошицькі”, “Прешовські”, “Горліцькі”, “Попрадські”, “Ясловські”. 13 СІЧНЯ 1

140 років тому, 13 січня 1875 року, народився Олексій Касіянович Кірієнко, полковник армії УНР. Закінчив кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище у Санкт-Петербурзі за 1м розрядом (1894), служив у 166-му піхотному резервному Рівненському полку (Київ). Станом на 1 січня 1910 року – штабс-капітан 166-го піхотного Рівненського полку. З 1911 року – капітан 48-го піхотного Одеського полку. Брав участь у Першій світовій війні. Одержав всі нагороди до ордена Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та Георгіївську зброю. У 1917 році – командир 400-го піхотного Хортицького полку. Останнє звання у російській армії – полковник. В Українській Державі від 29 червня 1918 року служив помічником Київського губернського коменданта. З січня 1919 року – начальник Х-го корпусу Дієвої армії УНР у Могилеві-Подільському, де потрапив у полон до червоних. Розстріляний ними у травні 1919 року. 125 років тому, 13 січня 1890 року, в слободі Маяк Ізюмського повіту Харківської губернії народився Іван Олександрович Рубинський, видатний інженер-конструктор. Навчався в Імператорському Московському технічному училищі. З перших курсів майбутній інженер захопився авіацією (член гуртка, яким керував М. Жуковський), брав участь у будівництві пілотованих апаратів, працював над створенням вимірювальних приладів та проведення експериментальних досліджень. У жовтні 1914 року у співавторстві з однокурсником К. Ушаковим сконструював тренажер для освоєння пілотування літаків. Пізніше досліджував функціональні можливості літаків та застосування на них різноманітного озброєння (зокрема, удосконалив бомбометання). Жовтнева революція 1917 року застала І. Рубинського в Одесі, де він займався організацією, а потім евакуацією авіаційного парку. Повернувшись до Москви, І. Рубинський працював у різних авіаційних наукових установах, зокрема, виступив з ініціативою заснування “Центрального аерогідродинамічного інституту” (ЦАГІ), який був 1

створений 1918 року на чолі з М. Жуковським, А. Туполевим та І. Рубинським. 1919 року, перебуваючи у відрядженні в Одесі, зайнятій білогвардійцями, вирішив емігрувати . Потрапив до Єгипту, потім переїхав до Сирії. З 1926 року жив у Лівані, де викладав у приватному Американському університеті в Бейруті (професор інженерних наук, 1951 рік). За період викладацької діяльності І. Рубинський був у тривалих наукових відрядженнях в Массачусетському технологічному інституті та Принстонському університеті США. Автор багатьох інженерних відкриттів у найрізноманітніших галузях, насамперед авіації та військовій справі. Помер 15 грудня 1967 року в Бейруті, де й похований. 14 СІЧНЯ 130 років тому, 14 січня 1885 року, у селі Мельники Чигиринського повіту Київської губернії народився Петро Степанович Чучупак – начальник штабу та отаман Холодного Яру. П.С. Чучупак був найстаршим з чотирьох братів Чучупаків, які уславилися як лідери українського повстанського руху в Холодному Яру. Закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім трирічну Головківську двокласну учительську школу. Вчителював у с. Вербівці. Організував хор, драматичний гурток. Допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Навчався у Київській консерваторії, яку закінчив 1914 року за класом флейти. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 1. Допомагав Миколі Лисенку збирати фольклор. Наприкінці Першої світової війни, за родинними переказами, воював на Румунському фронті. Військове звання з грудня 1916 року – прапорщик. Після Лютневої революції 1917 року деякий час перебував у Києві. Згодом переїздить на малу батьківщину. Активно включається у національний повстанський рух. У 1919 – 1920 роках – начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру. Член повстанського комітету на чолі з Логвином Панченком. На початку квітня 1919 р. полк підняв повстання “проти комуни та Совітської влади за самостійність”. На початку літа 1919 року підтримав 1

повстання отамана Григор’єва. Воював проти білогвардійців та більшовиків. Брати Чучупаки користувалися надзвичайним авторитетом серед населення, на території Черкащини, що найдовше протрималася вільною від окупації більшовиків. 18 березня 1920 року отамани Холодного Яру з’їхалися на нараду у лісничівку на хуторі Кресельці (зараз в складі села Мельники), що при дорозі з Мельників на Мотрин монастир, з метою визначити дату повстання проти Радянської влади. Саме тоді частини 21-ї бригади 7-ї стрілецької дивізії Червоної армії Пам’ятник Героям Холодного Яру вийшли з лісу до Мельників і у селі Мельники несподівано натрапили на загін Чучупаки. Петро Чучупак був схоплений чекістами і невдовзі розстріляний у Черкаській або Смілянській ЧК. У селі Мельники нині є Вулиця Братів Чучупаків. У 2003 році в центрі села відкрито пам’ятний знак “Героям Холодного Яру”. 105 років тому, 14 січня 1910 року, в селі Добра (нині Маньківського району Черкаської області) народився Василь Купріянович Кротюк – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу. У 1932 році В.К. Кротюк був призваний в ряди Червоної Армії. У 1936 році закінчив курси молодших лейтенантів. Служив на Далекому Сході. Брав участь в боях з японською армією біля озера Хасан в 1938 році. У боях Другої світової війни з серпня 1941 року. У 1942 році, отримавши призначення на посаду командира курсантського батальйону, Василь Кротюк прибув на фронт і вів оборонні бої проти нацистів під Воронежем. Батальйон гвардії майора Кротюка відбив неодноразові атаки військ ворога і утримав займаний рубіж. На початку 1943 року Кротюк призначається командиром 705-го стрілецького полку 121-ої стрілецької дивізії. Полк знаходився на найдальшому виступі Курської дуги, де воїни його полку, після двотижневого бою, перейшли в наступ і переслідували ворога, поки в кінці вересня 1943 року не вийшли до Дніпра на північ від Києва. 1

23 вересня полк Кротюка форсував річку і стрімким ударом вибив противника з села Козаровичі Вишгородського району Київської області. Протягом 20 днів воїни полку утримували захоплений ними плацдарм до підходу основних сил дивізії, відбиваючи багатократні контратаки противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року полковникові Василю Купріяновічу Кротюку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 705-й полк, очолюваний В.К. Кротюком, пройшов з боями але землям Правобережної України. В бою біля столиці Чехословаччини Праги, заступник командира дивізії Кротюк отримав важке поранення і тривалий час знаходився на лікуванні. Демобілізуючись в 1946 році, як інвалід другої групи, полковник Кротюк поселився в Києві. Помер 2 березня 1982 року. Похований в Києві на Лук’янівському військовому кладовищі. 40 років тому, 14 січня 1975 року, у Харкові народився Руслан Володимирович Плоходько, підполковник Збройних Сил України, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України (Броди, Львівська область). Проходив службу у миротворчому контингенті України в Ліберії та Демократичній Республіці Конго. Нагороджений медаллю ООН “UNMIL”. Брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Загинув Руслан Плоходько 2 травня 2014 року у небі Слов’янська. У той день, під час виконання завдання з повітряного патрулювання, екіпажі двох вертольотів Мі-24 Збройних Сил України були обстріляні бойовиками з переносних зенітних ракетних комплексів, і зазнали катастрофи. Посмертно Руслану Плоходько присвоєно звання підполковника. Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” він нагороджений орденом Богдана Хмельницького I ступеня. Похований на центральному кладовищі міста Броди. 15 СІЧНЯ 1

125 років тому, 15 січня 1890 року, в селі Велика Михайлівка на Катеринославщині народився Антон Якович Гребенник (отаман Чорна Хмара), український військовий діяч. Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. У березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку. Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому, де приєднався до селянського повстанського загону. Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків. Воювали на Катеринославщині проти більшовиків, анархістів Н.І. Махна, пізніше – проти денікінців. У 1920 року відступили у Крим і разом із кубанськими козаками були евакуйовані морем на острів Лемнос. 1921 року А.Я. Гребенник дістався Польщі, де на той час перебував уряд Української Народної Республіки. У складі партизанських загонів брав участь у рейдах на територію Радянської України, вступав у бої з більшовицькими військами та чекістськими відділами, про що 30 листопада 1923 року склав “Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР”. Подальша доля А.Я. Гребенника залишається нез’ясованою. 100 років тому, 15 січня 1915 року, у місті Новий Буг на Миколаївщині народився Олександр Іванович Момотенко – учасник Другої світової війни, Герой України. Від грудня 1941 року О.І. Момотенко – в Червоній армії. Служив у повітряно-десантних військах. Визволяв рідне місто Новий Буг від німців. У 1944 році в районі Бендер Олександра Момотенка було важко поранено, і в армію він більше не повернувся. Після лікування приїхав до Миколаєва. З 1987 року очолював Миколаївську обласну організацію ветеранів. Указом Президента України В.А. Ющенка № 755/2005 від 7 травня 2005 року “за мужність і самопожертву, виявлені у боротьбі з фашистськими загарбниками у період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років, визначний особистий внесок у розвиток 1

ветеранського руху в Україні” нагороджений званням Герой України з врученням ордену “Золота Зірка”. О.І. Момотенко помер 17 серпня 2012 року в Миколаєві на 98-му році життя, похований на Мешковському кладовищі. 95 років тому, 15 січня 1920 року, в місті Лебедині на Сумщині народився Микола Павлович Логвиненко – учасник Другої світової війни, льотчик-ас, Герой Радянського Союзу. У 1934 році М.П. Логвиненко закінчив 7 класів, а потім школу фабрично-заводського учнівства. Працював слюсарем на Дніпродзержинському металургійному заводі. Закінчив аероклуб. У Червоній Армії з січня 1939 року. У 1940 році закінчив Качинську військово-авіаційну школу пілотів. Коли почалася німецько-радянська війна, командував ланкою в 92-му винищувальному авіаційному полку. Воював на Північно-Західному, Сталінградському, Північно-Кавказькому та інших фронтах. До травня 1943 року здійснив 245 бойових вильотів, у 76 повітряних боях особисто збив 16 і в складі групи два літаки противника. Штурмовими діями знищив п’ять танків, близько сорока автомашин, дві зенітні батареї, залізничний міст через Дніпро. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1943 року капітану Миколі Павловичу Логвиненку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Із липня 1946 року майор М.П. Логвиненко – в запасі. У 1961 році закінчив Донецький інститут радянської торгівлі. Жив у Києві. Працював директором фабрики-кухні. Помер 7 січня 1974 року. Похований у Києві на Лук’янівському військовому кладовищі. 16 СІЧНЯ 140 років тому, 16 січня 1875 року, у місті Прилуки Чернігівської губернії народився Василь Володимирович Чеславський – генеральний хорунжий армії Української Народної Республіки і Української Держави.

Освіту В.В. Чеславський отримав у Прилуцькій класичній гімназії. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Брав участь у військовому поході в Китай на придушення Боксерського повстання у 1900 – 1901 роках та в російсько-японській війні 1904 – 1905 років. Нагороджений оредном Святого Георгія 4-го ступеня за бій 20 травня 1905 року, в якому вибив японців з укріпленого селища, знищивши роту піхотинців, а під час захоплення іншого селища взяв у полон 132 бійця противника. Під час Першої світової війни В.В. Чеславський – полковник, командир 10-го гусарського Інгерманландського полку. Нагороджений Георгіївською зброєю. У 1917 році – командир 2-ї бригади 10-ї кавалерійської дивізії. Вступив до армії Української Народної Республіки, після гетьманського перевороту продовжив службу у лавах армії Української Держави. 1918 року затверджений у чині генерального хорунжого (відповідає званню генерал-майора). У листопаді – грудні 1918 року В.В. Чеславський командував офіцерським загоном 2-ї кінної дивізії та 1-го Волинського корпусу гетьманської армії брав участь у боях проти Директорії під Житомиром, Бердичевом, Коростенем і Києвом. У подальшому приєднався до Білого руху на Півдні Росії, у бойових діях дістав поранення. У 1920 році емігрував, мешкав у Чикаго (США). 1937 року видав спогади про Першу світову війну під назвою “67 боїв 10-го гусарського Інгерманландського полку”. Подальша доля невідома. 17 СІЧНЯ 95 років тому, 17 січня 1920 року, в селі Світильня (нині Броварського району Київської області) народився лейтенант Іван Данилович Обіух – учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой Радянського Союзу. Закінчивши дев’ять класів сільської школи, І.Д. Обіух працював у колгоспі. У 1940 році призваний до лав Червоної Армії. У боях радянськонімецької війни з червня 1941 року. Був катеристом понтонно-мостового полку у складі ПівденноЗахідного, Сталінградського, 1-го Українського 2

фронтів, забезпечував переправу військ через Дон, Донець, Дніпро, Дунай і інші річки. Відзначився 26 вересня 1943 – 1 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра в районі острова Глинськ-Бородаєвський (біля села Бородаївки Верхньодніпровського району Дніпропетровської області). На катері забезпечував поромну переправу артилерії, танків і піхоти, чим сприяв успіху бойових дій на плацдармі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 року рядовому Івану Даниловичу Обіуху присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У 1945 році закінчив Московське військово-інженерне училище. Із 1955 року лейтенант І.Д. Обіух в запасі. Працював начальником автоколони. Жив у Києві. Помер 23 січня 1980 року. Похований на Лук’янівському військовому кладовищі.

18 СІЧНЯ 70 років тому, 18 січня 1945 року, під час Будапештської наступальної операції війська 2-го Українського фронту повністю оволоділи східною частиною Будапешту – Пештом. Розпочалися бої зі знищення угрупування ворога, оточеного у західній частині міста, Буді. 19 СІЧНЯ 145 років тому, 19 січня 1870 року, в місті Остер Чернігівської губернії народився Аркадій Мусійович Заболотний – генеральний хорунжий армії Української Народної Республіки і Української Держави. А.М. Заболотний закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. В чині капітана брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років, служив обер-офіцером для особливих доручень при штабі 21-го армійського корпусу. У 1908 – 1912 роках викладав воєнні науки в Чугуївському військовому училищі. 2

Учасник Першої світової війни, командир 7-го стрілецького полку, начальник штабу 26-го армійського корпусу. В листопаді 1917 року командував 78-ю піхотною дивізією, яка була українізована. Отримав чин генерал-майора (генеральний хорунжий армії УНР). У січні 1918 року українська армійська рада обрала А.М. Заболотного командувачем 9-ю армією. За часів Гетьманату А.М. Заболотний – начальник штабу 4-го Київського корпусу. Уповноважений в комісії з ліквідації майна військових частин Києва. Після падіння Української Держави нетривалий час служив у Червоній армії, перейшов на сторону білих. Емігрував у 1920 році. Помер 18 квітня 1928 року в Земуні (Югославія, нині Сербія). Похований у Белграді. 95 років тому, 19 січня 1920 року, в селі Троїцьке (нині Любашівського району Одеської області) народився Іван Арсентійович Чернець – учасник Другої світової війни, льотчик, Герой Радянського Союзу. Закінчив Одеське морехідне училище. Працював механіком на Миколаївському суднобудівному заводі. У Червоній Армії з 1940 року. У 1941 році закінчив Чернігівське військовоавіаційне училище. Взимку 1941 року брав участь в оборонних повітряних боях на Дону в складі винищувальної авіації протиповітряної оборони, воював на І-16. Був збитий, протягом місяця у вкрай виснаженому стані виходив з ворожого тилу. Влітку 1942 року брав участь у підготовці десантно-розвідувальних груп для закидання в тил противника в якості льотчика навчального центру. Брав участь у боях при відступі влітку 1942 року. У листопаді 1942 року прибув у 7-й гвардійський штурмовий авіаційний полк і був зарахований до ескадрилью В.Б. Ємельяненко. Від грудня брав участь у бойових вильотах, полк вів бойову роботу на Північному Кавказі. Воював на літаку Іл-2. На початку січня 1943 року, після вдалого вильоту на підтримку відбиваючої контратаки піхоти зумів посадити пошкоджений літак на одне шасі. В одному з наступних вильотів збив винищувач “Мессершмітт 109”, що вискочив під гармати штурмовика. 20 січня 1943 був важко поранений. Втрачаючи свідомість, посадив пошкоджений літак в горах Черкесії (район хутора Миколаївський, 30 км від міста Черкеськ). Місцеві жителі знайшли його, витягнули зі спотворених уламків літака і 2

доставили в госпіталь. Кілька місяців пролежав з перебитою ногою і пораненням області ока. У свій полк повернувся в жовтні 1943 року, домігся дозволу літати. Брав участь у бойових вильотах на підтримку десанту на Керченський півострів. 9 грудня під час бойового вильоту в районі Ельтігена літак Чернеця був підбитий зенітною артилерією. Льотчику довелося протистояти на смертельно пошкодженій машині винищувачу противника, внаслідок цього повітряного бою був пробитий і загорівся паливний бак, що знаходиться перед кабіною пілота. Іван Чернець дотягнув охоплений полум’ям штурмовик до піщаної коси на таманському березі. Обпалених і поранених льотчика і стрілка врятували радянські піхотинці. Сильні опіки 3-го і 4-го ступеня, струс мозку знову прикували льотчика на кілька місяців до шпитального ліжка. Знову “воскреслий з мертвих” Чернець повернувся в свій полк влітку 1944 року, коли бої йшли вже на території Білорусі. Досвідчений льотчик став водити групи штурмовиків, восени був призначений командиром ланки. До грудня 1944 року зробив 105 бойових вильотів на штурмовку військ противника, в результаті чого були знищені й пошкоджені 21 танк, 63 автомашини, 9 залізничних ешелонів, 85 вагонів, 15 цистерн, 35 гармат, 27 зенітних точок. У 6 повітряних боях збив 2 ворожих літака. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року гвардії старшому лейтенанту Чернецю Івану Арсентійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни І.А. Чернець став журналістом і письменником, написав низку художніх творів про бойову роботу льотчиків. Мешкав у Москві, помер 14 травня 1999 року. 70 років тому, 19 січня 1945 року, під час СандомирськоСілезької наступальної операції 59-а і 60-а армії 1-го Українського фронту штурмом взяли місто Краків – старовинну столицю Польщі. 20 СІЧНЯ 160 років тому, в ніч проти 20 січня 1855 року, під час оборони Севастополя у Кримській війні, здійснив геройський подвиг 2

українець, матрос 30-го флотського екіпажу Чорноморського флоту Гнат Володимирович Шевченко. Тієї ночі була зроблена вилазка загону з 250 осіб проти правого флангу французьких траншей в районі Зеленої гірки. Загін під командуванням лейтенанта Бірільова підійшов до траншей, ударив у багнети і вибив звідти противника. Незважаючи на сильний вогонь

Подвиг матроса Гната Шевченка (з картини В. Маковського)

французьких і англійських батарей, учасники вилазки шість разів кидалися в атаку і завдали противникові значних втрат. Переслідуючи ворога, Бірільов не помітив, як півтора десятка ворожих солдатів прицілилися в нього. Небезпеку помітив матрос Шевченко. Він вибіг вперед і своїми грудьми закрив командира, загинувши від ворожих куль. 26 серпня 1874 року навпроти флотських казарм міста Миколаєва, де в 30-му 2 Пам’ятник Г. Шевченку у м. Миколаїв

флотському екіпажі проходив службу Гнат Шевченко, встановили пам’ятник (автор – відомий монументаліст Михайло Мікешин). 1902 року пам’ятник було перенесено до Севастополя і встановлено на Корабельній стороні перед казармами 30-го флотського екіпажу, в якому служив Гнат Шевченко. У 1918 році, під час Громадянської війни пам’ятник був знищений матросами-анархістами. 1985 року за ініціативою колективу Миколаївського будівельного коледжу пам’ятник було відновлено з віднайдених форм. Бюст Гнату Шевченко встановлений і в Севастополі – у нішах другого ярусу фасаду будівлі Панорами Оборони Севастополя, серед інших 13 бюстів героїв оборони, в одному ряду з бюстами адміралам В.О. Корнілову, П.С. Нахімову, В.І. Істоміну. 100 років тому, 20 січня 1915 року, у селі Березняки (нині Смілянського району Черкаської області) народився Іван Назарович Мартиненко – військовий льотчик, майор, Герой Радянського Союзу. З травня 1932 по листопад 1934 року І.Н. Мартиненко – курсант авіаційної школи “Динамо” НКВС СРСР. Із листопада 1934 року – моторист, а з серпня 1935 року – авіамеханік 1-ї Московської авіаційної ескадрильї НКВС СРСР. У лютому 1938 року вступив на льотне відділення Харківського військового училища НКВС СРСР, яке закінчив у жовтні 1939 року й був зарахований слухачем Енгельської військової авіаційної школи наркомату оборони СРСР. У 1938 році перебував у спеціальному відрядженні в Китаї, за що був нагороджений медаллю “За бойові заслуги”. З листопада 1940 року – льотчик 227-го ближньо-бомбардувального авіаційного полку, з травня 1941 року – командир авіаційної ланки того ж полку в Київському особливому військовому окрузі. Учасник німецько-радянської війни з червня 1941 року. Війну зустрів на посаді командира авіаланки, воював на Південно-Західному фронті. У серпні 1941 року призначений заступником командира авіаційної ескадрильї 52-го ближньо-бомбардувального авіаційного полку. Брав участь у боях на ПівденноЗахідному, Південному й Сталінградському фронтах. Із січня по квітень 1943 року – командир ескадрильї 15-го окремого розвідувального запасного авіаційного полку. Із квітня 1943 по 2

травень 1944 року – командир 64-ї окремої корегувальної авіаційної ескадрильї. У травні 1944 року призначений заступником командира 187-го окремого корегувально-розвідувального авіаційного полку з льотної частини (15-а повітряна армія 2-го Прибалтійського фронту). Майор І.Н. Мартиненко здійснив 194 бойових вильоти на корегування артилерійського вогню, бомбардування, штурмовку, повітряну розвідку і фотографування оборонних та інженерних споруд противника. У 14 повітряних боях збив 4 літаки противника. Загинув 27 жовтня 1944 року. Похований у місті Єлгаві (Латвія). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року майору Мартиненку Івану Назаровичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно). 22 СІЧНЯ День Соборності України. Указом Президента України № 871/2014 від 13 листопада 2014 року “Про День Соборності України” визначено відзначати щорічно 22 січня – у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки – День Соборності України. День Соборності офіційно відзначався в Україні з 1999 року. Згідно з Указом Президента України Л. Кучми, свято було встановлено “…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…”. 30 грудня 2011 року Президент України Віктор Янукович видав указ, яким скасував указ президента Віктора Ющенка 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президента Леоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня соборності України 22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності та Свободи України. Після подій 2013 – 2014 року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Кримського півострова і декількох обласних центрів на Сході України “братнім російським народом”, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка святу повернули його 2

колишню назву – День Соборності України. 22 січня 1919 року було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами. Зранку в усіх церквах відправляли богослужіння. Головні торжества проголошення Акту Злуки (об’єднання) проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західно-Української Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради “Про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Великою Східною Україною” голові Директорії Володимиру Винниченку. Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії: “…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині Український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави, на добро і щастя Українського народу”. Після урочистого проголошення Акту Злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім – військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець. Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт Злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західно-Українська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область Української Народної Республіки. Єдиним державним гербом став тризуб (замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні). У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклалося до скликання Установчих Зборів об’єднаної України.

Державно-правове значення Акта Злуки полягає у тому, що: 1) вперше на конституційному рівні заявлено про право українського народу мати єдину державу на всій території проживання; 2) вчинено спробу реалізувати це право у конкретних державно-правових актах; 3) подія стала правовим прецедентом для подальшої боротьби українців за власну державу. На жаль, це об’єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. Живий ланцюг. 1990 рік Вперше урочисто на офіційному рівні свято Соборності було відзначено 22 січня 1939 року. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст). Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тисяч осіб, які з’їхались до столиці Карпатської України з усіх куточків краю. Однією з найяскравіших акцій під час руху за відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї стало проведення Дня Єдності у 1990 році. Тоді мільйони українців вишикувалися у справжній живий ланцюг, що розтягся від Києва до Львова. Вони відзначали День Соборності, День своєї української єдності та свободи. Традиція створення “живих ланцюгів” була підтримана у 2008 – 2011 роках. У Києві такі “ланцюги” утворювали на мосту Патона, символічно об’єднуючи правий і лівий береги Дніпра. 22 січня 2011 року “живий ланцюг” утворювали у понад 20 містах України. У Львові, наприклад, близько 5 тисяч осіб утворили “живий ланцюг” від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Степану Бандері. Проведення таких акцій стало символом духовної єдності людей східних і західних земель України, запорукою існування єдиної, неподільної, соборної України. 110 років тому, 22 січня 1905 року, подіями “кривавої неділі” у Санкт-Петербурзі розпочалася Перша російська революція, яка тривала до 16 червня 1907 року. 2

Чимало подій Першої російської революції відбулися на території України: повстання на ескадреному панцернику “Потьомкін”, повстання на Чорноморському флоті на чолі з лейтенантом П.П. Шмідтом, повстання саперів у Києві на чолі з Б.П. Жаданівським, заворушення і бої з урядовими військами в Одесі, Києві (“Шулявська республіка”), на Донбасі, численні селянські повстання, “Сорочинська трагедія” на Полтавщині тощо. Перша російська революція суттєво підірвала могутність російського царизму і зрештою призвела до його падіння у 1917 році та відновлення автономії, а згодом і незалежності України. 25 СІЧНЯ 140 років тому, 25 січня 1875 року, народився Михайло Володимирович Басков – генеральний хорунжий армії Української Держави. Уродженець Псковщини, освіту отримав у 1-му кадетському корпусі. У 1904 році за 1-м розрядом закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні. Начальник штабу 15-ї піхотної дивізії у 1916 році, командир 22-го Нижегородського піхотного полку у 1917 році. Після революції підвищений у чині до генерал-майора, служив начальником штабу 1-го Сибірського армійського корпусу. Вступив до армії Гетьманату Павла Скоропадського. Спочатку був штаб-офіцером для доручень при начальникові генштабу, пізніше начальником управління канцелярії українського військового міністерства. За деякими даними, розстріляний чекістами в Україні у 1919 році. 90 років тому, 25 січня 1925 року, в Одесі народився Микола Костянтинович Григоревський – учасник Другої світової війни, сержант, Герой Радянського Союзу. Закінчив сім класів школи. З жовтня 1941 по квітень 1944 року жив в окупації, займався підпільною боротьбою, розклеював листівки, робив дрібні диверсії. У квітні 1944 року після звільнення Одеси Григоревський був призваний на службу в Червону армію. Брав участь у боях за звільнення Молдавської РСР і Румунії. До 2

грудня 1944 року сержант гвардії Микола Григоревський командував кулеметним розрахунком 16-го гвардійського стрілецького полку 59-ї гвардійської стрілецької дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту. Відзначився під час боїв за Угорщину. На початку грудня 1944 року батальйон, в якому служив Григоревський, вийшов до Дунаю на південь від Будапешта. У ніч з 3 на 4 грудня батальйон почав форсування річки. Григоревський одним з перших переправився на протилежний берег і відкрив вогонь по противнику з кулемета. У тому бою противник втратив близько 100 солдатів і офіцерів. 7 грудня Григоревський з батальйоном з ходу захопив панівну висоту, відтіснивши противника в населений пункт Барачки. 8 грудня, коли загинув командир кулеметної роти і був поранений командир сусіднього взводу, Григоревський замінивши їх собою, підняв бійців в контратаку. Під натиском противник був змушений відступити. Григоревський зі своїми бійцями захопив німецьку траншею, а потім відбив чотири контратаки. Під час останньої з них Григоревський загинув. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року гвардії сержант Микола Григоревський посмертно був удостоєний звання Герой Радянського Союзу. Також був нагороджений орденами Леніна і Слави 3-го ступеня. 26 СІЧНЯ 160 років тому, 26 січня 1855 року, народився Павло Васильович Голуб’ятников – військовий інженер, генеральний хорунжий армії Української Народної Республіки і Української Держави. П.В. Голуб’ятников закінчив Миколаївське інженерне училище та академію в Санкт-Петербурзі. Служив у Києві. Штаб-офіцер Київського кріпосного інженерного управління. Штаб-офіцер для доручень окружного інженерного управління Київського військового округу. В 1899 – 1901 роках обіймав посаду міського інженера. Як член міської управи у 1902 році очолював її будівельне відділення, був членом будівельної і каналізаційної комісій. Автор вирішеного у дусі неоренесансу будинку Жіночого медичного інституту на вулиці Мечникова, 5 (1908 – 1909 роки). У 1911 році П.В. Голуб’ятников отримав чин генерал-майора. Під час Першої світової війни – начальник окружного управління з квартирної платні військ Київського військового округу. В армії 3

Української Держави у 1918 році у чині генерального хорунжого обіймав посаду начальника Технічного комітету Головного інженерного управління військового міністерства. Пізніше служив в армії УНР і білогвардійських Збройних Силах на Півдні Росії. Взятий в полон червоними. Перебував на особливому обліку в Київському військовому окрузі та Київському ГПУ. На 1930 рік мешкав у Києві. Подальша доля невідома. 105 років тому, 26 січня 1910 року, у селищі Васильківка на Катеринославщині (Дніпропетровщині) народився Іван Тимофійович Литвин – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу. У 1932 році призваний в ряди Червоної Армії. Служив механіком-водієм танка. У 1936 році закінчив Ульяновське бронетанкове училище. Два роки був командиром танкового взводу. У 1940 році закінчив Оренбурзьке військово-авіаційне училище штурманів. У боях німецько-радянської війни війни з жовтня 1941 року. Літав у складі екіпажу льотчика лейтенанта Чистова, стрільця-радиста старшини Леонтьєва. Зробив 139 бойових вильотів, з них 133 вночі, на бомбардування найважливіших об’єктів противника. За успішні вильоти на Волховському фронті 29 травня 1942 року нагороджений орденом Червоного Прапора. За період з 22 вересня по 22 грудня 1942 року зробив 58 нічних вильотів в район Сталінграда, при цьому знищив декілька автоцистерн з пальним, вісім танків і два батальйони піхоти противника. На аеродромі Сталіно знищив один прожектор і п’ять літаків. У селищі Червоний Жовтень знищив два прожектори і п’ять артилерійських батарей. У вильотах на залізничний вузол Міллерове, місто Котельникове, місто Сальськ знищив сім складів з боєприпасами, до сорока вагонів з піхотою противника. Уславився як відмінний штурман і майстер бомбових ударів. За весь період бойових дій не мав жодного випадку втрати орієнтування. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 березня 1943 року Івану Тимофійовичу Литвину було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У 1953 році майор І.Т. Литвин звільнився в запас. Помер 2 червня 1983 року. Похований в Києві на Лук’янівському військовому кладовищі. 3

27 СІЧНЯ Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. День пам’яті жертв Голокосту в Україні. 70 років тому, 27 січня 1945 року, війська 1-го Українського фронту звільнили концтабір Освенцим. 27 січня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований у 2005 році спеціальною резолюцією ООН. Саме в цей день у 1945 році радянська армія звільнила в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Освенцим (Аушвіц-Біркенау), розташованого в 70 кілометрах від Кракова. За час існування концтабору в ньому загинуло, за різними оцінками, від 1,5 до 2,2 мільйонів людей. Всього у фашистських таборах смерті було знищено 6 мільйонів євреїв і мільйони людей інших національностей. За свідченнями в’язнів, що вижили, у таборах проводилися варварські експерименти над людьми. В’язнів поміщали у спеціальні холодильні камери і проводили над ними досліди з переохолодженням та штучним заморожуванням. Для випробування нових медичних засобів викликалися різні захворювання: малярію, висипний тиф, інфекційну жовтяницю та ін. На живих людях перевіряли вплив на організм отрути і дію запальних бомб тощо. У цей день пам’яті висловлюють слова співчуття рідним і близьким усіх загиблих від рук нацистів у роки Другої світової війни. Сплановане і систематичне вбивство мільйонів євреїв та представників інших національностей є незрозумілим проявом людської жорстокості і визнається світовим співтовариством злочином, що не має терміну давності. “Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість”, – йдеться в резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Ініціаторами 3

ухвалення документа виступили Ізраїль, Канада, Австралія, Росія і США, а їх співавторами – ще понад 90 держав. Значення резолюції Генеральної Асамблеї полягає в тому, що вона закликає пам’ятати про злочини минулого і не допустити їх повторення в майбутньому. 28 СІЧНЯ 100 років тому, 28 січня 1915 року, в Україні народився Василь Андрійович Уліско – учасник Другої світової війни, гвардії підполковник, Народний герой Югославії. В.А. Уліско закінчив школу авіаторів. З початком німецько-радянської війни був штурманом у бомбардувальній авіації. У 1944 році брав участь в операціях з надання допомоги Народно-визвольній армії Югославії. Був нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, іншими орденами і медалями. Рішенням Антифашистського віче національного визволення Югославії від 21 червня 1945 року його нагороджено орденом Народного героя Югославії. Після війни продовжував служити у військово-повітряних силах СРСР. Трагічно загинув 26 квітня 1956 року при виконання службових обов’язків. Похований у Києві на Лук’янівському військовому кладовищі. 29 СІЧНЯ День пам’яті Героїв Крут. 29 січня традиційно відзначається день пам’яті Героїв Крут – вояків-студентів з Києва, які під станцією Крути на Чернігівщині у січні 1918 року призупинили наступ більшовицьких військ під проводом Муравйова на столицю України.

Їх подвиг дав можливість евакуювати уряд УНР і продовжити переговори, які завершилися підписання Брестського миру, згідно до якого більшовики були вимушені залишити територію України. На рубежі 1917 – 1918 рр. розгорнулася інтервенція російськобільшовицьких військ в Україну. Керівництво УНР мусило вислати проти неї переважну частину своїх військ. Тоді ж було створено загін із числа добровольців (студенти, гімназисти), який було направлено для зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29 січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російських більшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але не відступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих. Нечисленні полонені були закатовані. Дивом врятувалися одиниці з числа добровольців. Цей подвиг став символом героїзму української молоді у боротьбі за незалежну Україну. Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Від часу відновлення державної незалежності України у 1991 році щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами 29 січня відбуваються заходи пам’яті. 360 років тому, з 29 січня по 1 лютого 1655 року, відбулася битва під Охматовим між українсько-московським і польськотатарським військом, відома також як “Дрижипільська битва” або “битва на Дрижиполі”. Після Переяславської ради та укладення Московських статей 1654 року, Військо Запорозьке під проводом Богдана Хмельницького вступило у військово-політичний союз із Московським царством, спрямований проти Речі Посполитої та Кримського ханства. 27 жовтня 1654 року 50-тисячне військо Речі Посполитої на чолі з коронним гетьманом Станіславом Потоцьким вирушило на Поділля та Брацлавщину. Тоді ж молодий кримський хан Мегмет-Ґірей запропонував Богданові Хмельницькому відновити військовий союз, розірваний після Переяславської угоди: “Відкиньте від себе Москву, а з нами будьте у приязні”. Проте Хмельницький відмовився, і Мегмет-Ґірей уклав угоду з польським королем. 8 грудня 1654 року шляхетське військо Речі Посполитої з'єдналося біля Брацлава з 30-тисячною татарською кіннотою, а 20 січня 1655 року вони 3

оточили Умань, яку обороняв полк Івана Богуна разом з місцевими жителями. Щоб укріпити місто і зробити фортечні вали неприступними ворогові, Богун звелів облити їх водою і перетворити на крижані гори. У ці дні до ставки Хмельницького під Білою Церквою підійшла союзна 20-тисячна московська армія на чолі з Василем Шереметєвим і Василем Бутурліним та разом із 70-тисячним козацьким військом одразу виступила до Умані. Військо мало 50–60 гармат. Ввечері 29 січня 1655 року, за чверть милі від невеликої фортеці Охматів (нині село у Жашківському районі Черкаської області) українськомосковська і польсько-татарська армії зійшлися у бою. Битва на лютому морозі тривала цілу ніч. Солдати коронного війська під командуванням коронного обозного Стефана Чарнецького прорвалися до московського табору і в рукопашному бою захопили там 20 гармат і 300 бочок пороху. Московські стрільці стали кидати зброю та хоругви і здаватися, однак були зупинені козаками. За словами очевидця-шляхтича, “трупом жолнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, а й уночи билися рукопаш”, тобто спорудили укріплення з возів та тіл загиблих і три дні оборонялися без води та вогню. У неділю козаки запропонували переговори і домовилися з татарами про нейтралітет. У вирішальний момент Богун з козацькими загонами непомітно вийшов з Умані і вдарив в тил польсько-шляхетського війська. Татари, переконавшись у безрезультатності облоги табору, спішно залишили поле битви й почали грабувати українські села. 1 лютого 1655 року весь табір, не порушуючи замкнутості своїх рядів, пробився через ворожі застави до Охматова і після впертої битви з’єднався із загоном полковника Пушкаря, що перебував у фортеці. Обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокрема московських вояків загинуло 9 тисяч. Виснажені противники до весни припинили бойові дії. У козацькій традиції за рівниною у двох верстах від Охматова між річками Багвою та Буртою закріпилася назва “Дрижипіль”, оскільки поле бою дрижало від холоду і вогню. 150 років тому, 29 січня 1865 року, в селищі Кириківка (нині Великописарівського району Сумської області) народився Антін Павлович Масляний, генерал-поручик армії УНР. 3

Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище у 1887 році, служив у 37-му піхотному резервовому кадровому батальйоні. В роки Першої світової війни – начальник інспекторського відділу штабу головнокомандувача армій Північно-Західного фронту, помічник чергового генерала штабу головнокомандувача армій Західного фронту, черговий генерал штабу Південно-Західного фронту. Отримав чин генерал-майора. З 24 квітня 1918 року – помічник начальника Генштабу УНР, згодом – Української Держави. З 17 січня 1919 року – член Військової Ради УНР, невдовзі приділений до Головного управління Генерального штабу Дієвої Армії УНР. З 1 листопада 1919 року – член комісії з вироблення законопроектів проходження військової служби в Дієвій Армії УНР. Із 19 березня 1920 року – начальник Головного управління персонального складу Генерального штабу УНР. З 7 червня 1920 року – помічник начальника Головної мобілізаційно-персональної управи військового міністерства УНР. У 1920 – 1921 роках читав лекції у Кам’янецькій спільній юнацькій школі. Постановою Гонорової ради від 3 серпня 1921 року був підвищений до звання генерал-поручика (відповідник генераллейтенанта). Подальша доля невідома. 30 СІЧНЯ 120 років тому, 30 січня 1895 року, в селі Березова Лука, нині Гадяцького району Полтавської області, народився Петро Гаврилович Дяченко – видатний український військовий діяч, генерал-поручник армії УНР, командир полку Чорних запорожців, мемуарист. Закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі. Учасник Першої світової війни. Після закінчення військової школи у 1917 році вступив до Армії УНР. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року П.Г. Дяченко продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 року П.Г. Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 року – курінним. 3

27 червня 1919 року Головний отаман С. Петлюра наказав перейменувати курінь на полк, але вже без імені Петра Болбочана, який потрапив під слідство. Так П.Г. Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку Запорозького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців. Генерал-полковник М. Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії. П.Г. Дяченко взяв участь у Першому зимовому поході, за що був нагороджений Залізним хрестом УНР. Відзначився у переможних боях із більшовиками за Вознесенськ і під Сидоровом. Влітку 1920 року був важко поранений, але невдовзі повернувся до полку. У листопаді 1920 року опинився в польських таборах для інтернованих вояків УНР. Влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам працював як звичайний робітник. Із 20 липня 1928 року – майор Війська Польського. 1934 року закінчив Вищу військову школу. На самому початку Другої світової війни, у вересні 1939 року П.Г. Дяченко брав участь у війні Польщі проти Німеччини та СРСР. У боях проти радянських військ над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований. У подальшому співпрацював з ОУН. У 1945 році командував протитанковою бригадою “Вільна Україна” у складі Української Національної Армії генерала Павла Шандрука. У травні 1945 року здався в полон американським військам. Після війни П.Г. Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали сили визвольного руху в Україні. Згодом П.Г. Дяченко переселився до Філадельфії (США). 1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні запорожці” про долю полку чорношличників у 1919 – 1920 роках. 1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР присвоїв Дяченкові звання генерала-хорунжого, зазначивши в наказі, вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року. Останнє звання П.Дяченка – генерал-поручник Армії УНР. Помер 23 квітня 1965 року. Поховано українського генерала на українському православному цвинтарі в Баунд Бруку, штат НьюДжерсі, США.

105 років тому, 30 січня 1910 року, в селищі Драбів на Черкащині народився Василь Григорович Романюк – полковник, Герой Радянського Союзу. У Червоній Армії з 1928 року. У 1931 році закінчив піхотне училище в Орджонікідзе, в 1933 році – Оренбурзьку військову авіаційну школу льотчиків-спостерігачів, а в 1934 році – курси інструкторів парашутно-десантної служби. Заступник начальника відділення з льотних випробувань і парашутної підготовки – старший інструктор-випробувач парашутів і катапультних установок Науково-дослідного інституту військовоповітряних сил СРСР. Здійснив 3 475 стрибків, більшість з яких були експериментальними – при польотах на надзвукових швидкостях і зі стратосфери. 25 вересня 1945 року В.Г. Романюк здійснив затяжний стрибок із стратосфери. Спортсмен залишив літак на висоті 13 108,5 метрів, у вільному падінні пробув 167 секунд і розкрив парашут на висоті 1000 метрів. Було перекрито всі існуючі досягнення, як по висоті, так і за тривалістю падіння з нерозкритим парашутом. У 1957 році встановив нове досягнення, стрибнувши з висоти 13 400 метрів з негайним розкриттям парашута. Загалом встановив 18 світових рекордів і ряд висотних рекордів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 вересня 1957 року полковнику Романюку Василю Григоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Він став першим серед парашутистів-випробувачів, удостоєний цього високого звання. У 1951 році закінчив Військово-повітряну академію. Із 1964 року в запасі. Працював у Науково-дослідному інституті. Автор книги “Нотатки парашутиста-випробувача”. Жив у місті Щолково Московської області. Помер 31 липня 1993 року. Похований на кладовищі села Леоніха Щолковського району Московської області. 70 років тому, 30 січня 1945 року, у Балтійському морі поблизу узбережжя Польщі радянський 3 “Вільгельм Густлофф”

підводний човен С-13 під командуванням українця, капітана 3-го рангу Олександра Івановича Маринеско (1913–1963) торпедував і потопив німецький корабель “Вільгельм Густлофф”. Внаслідок цієї події, що увійшла в історію під назвою “Атака сторіччя”, загинуло від 5 до 9 тисяч осіб – як військових, так і цивільних (в основному біженців). Ця морська катастрофа стала однією з найбільших за кількістю жертв у світовій історії.

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР СІЧЕНЬ 2015