4.5++. Фотощоденник українського кіборга by Oksana Medynska

Максим Мединський

4.5++ Фотощоденник українського кіборга

Київ 2020

ДВОМА СЛОВАМИ «А я на Майдані». З цього нічного смс почалася моя війна. Чудово пам’ятаю дощові вечори під стелою. Мене мало цікавила євроінтеграція, але захоплювали романтики, які гнали зі сцени будь-яких політиків. Підвипивший Кличко на сцені на даху буса, Порох, який робить зауваження п’яним пацикам в натовпі, проходячи недалеко від нас. Пам’ятаю, як політика таки влізла і зіпсувала перші гарні пориви. Пам’ятаю безкінечні концерти і пляски з ліхтариками... А потім все пішло вже більш логічно. Коли беркута у мене на очах забили на смерть якогось пацана на арці стадіону «Динамо», все остаточно стало на свої місця. В той момент я відчув абсолютну безпомічність і одночасно готовність реально боротися. Шини, постріли, гранати, труни...,здача Криму, Донбас... У мене не було питання чи йти на війну.

Але навіть за таких умов це було складне рішення, яке треба було донести до рідних. І декому з них я не зміг повідомити про це ще довгий час після призову. А потім брехав де я і чим займаюся, як пройшов мій день, і що я сьогодні їв. Але, мам, можеш не хвилюватися – я завжди був у шапці ) За цей рік життя звело мене з сотнями людей: з героями і зрадниками, з освіченими і неписемними, зі здатними співчувати і моральними уродами, спортсменами і наркоманами, патріотами і зрадниками... І багато хто з них в моменти, коли наступала повна срака, виявлявся зовсім не тим, ким є у повсякденному житті. Багатьох я вже й не пригадаю, а хтось врізався у пам’ять назавжди, частина загинула, а з кимось просто не довелось більше зустрітися. Так чи інакше, всі ці люди залишилися в моїх спогадах про цю війну і є частиною цього щоденника, написаного саме завдяки кожному з них. Хоча, напевно, цей текст навіть не можна назвати щоденником, це, скоріше, уривчасті спогади, картинки з того життя, яким я жив з призову до кінця донецького періоду. Але це чесні спогади про чесних людей, які виконували свою роботу, керуючись власними поглядами і совістю. Кожний з тих, хто був поруч зі мною, мав причини відступити і кожний, на жаль, мав таку можливість. Але тим ціннішими є вчинки людей, які не ховалися за власними інтересами і не прикривалися власними проблемами. До війни я не мав навіть найменшого уявлення про те, як працює артилерія, а потім, в результаті нереальної просто кількості збігів обставин, бачивши міномет тільки в дитинстві та в музеї, я став мінометником. Але, завдяки моїм бойовим товаришам і командиру, я став одним з тих, хто досить успішно знищував ворога на будь-якій ділянці фронту і за будь-яких обставин. Я свідомо не називаю імен і не концентрую увагу на образах, хоча і використовую іноді позивні для опису подій. Всі ті люди, яких я називаю, і яких не називаю, хоча вони були постійно поруч, варті окремих, справжніх книг.

Їм вистачило сил і витримки боротися, попри вічно стрибаючі настрої нашого суспільства і реальні, а не фейсбучні, зради. І багато хто досі продовжує бойовий шлях. «4.5.0» - кодіровка, що означає «Без подій», а отже все нормально. В аеропорту вона трансформувалася в «4.5++». Ми виконали задачу, ми вижили – мінометка не втратила жодного бійця... все ++ Прорвемось!

КИЇВ ЛЬВІВ МИКОЛАЇВ

1 серпня 2014 була п’ятниця. Я прийшов з роботи і збирався вечеряти. Але голос з телефону сказав: - Можете зараз під’їхати у військомат?. - Ви тепер вночі працюєте? Мені ще треба доїхати через весь Київ. - Сьогодні працюємо, приїжджайте... Такої продуктивності роботи військоматів я ще не бачив. Мало того, що відбувалося все десь о 20.00, а може й пізніше, так ще й особисто воєнком бігав з моєю справою і виписував мені посвідчення офіцеру запасу, яке до цього я намагався отримати протягом пари років, але завжди не було бланків... Наступного ранку я вже стояв перед входом у військомат з сумкою і рюкзаком, повними військового хламу: форма, бєрци, речі, спальник, ніж, фляга, мильнорильні...

Усіх київських офіцерів запасу моєї партії усадили в автобус і, під керівництвом якогось капітана, відправили на Львів. По дорозі одного з нових знайомих намагалися залишити у Житомирі, у військовому інституті радіоелектроніки, оскільки виявилося, що він займається безпілотними апаратами. Але бюрократія взяла своє: відправили у Львів – їдь у Львів, танкістом будеш (чи на кого його там потім назначили вчитися). І він такий був не один. Мій улюблений герой львівського періоду – старлєй, льотчик, у якого закінчився контракт, але його одразу мобілізували і відправили вчитися на танкіста. Хош не хош згадувалося: «Я в танкє горєл, я льотчік»...

Львівська академія зустріла нас трохи розгублено, але досить гостинно. Викладачі, на яких повісили керування нашою перепідготовкою, і котрі звикли командувати молодими курсантами, спочатку явно не розуміли, що взагалі з нами робити. Але вже за пару днів нас перевдягнули, почали ділити по спеціальностях і довели програму підготовки, яка включала тиждень в академії та три на полігоні. Мене відверто бісило, що мене, як офіцера по роботі з особовим складом (замполіта), готували на 99% по психології, оминаючи увагою той факт, що воювати мені прийдеться на рівні з іншими. А мої знання армійської справи хоч і були вищими за середньостатистичного українця, який в армії не служив, але все рівно були далекими від ідеалу. Проте, мені пощастило. Керували моєю підготовкою два полковника, які виявилися розумними і адекватними людьми, які не тільки почули мої доводи, про необхідність бойової підготовки, але й зробили все можливе для її поглиблення.

Не знаю, чи то так працюють військомати свідомо, чи просто +- мої однолітки активно косять від війни, але переважна більшість мобілізованих, як мінімум, старші за 30 років. Спочатку це мені нагадувало фільми про Другу світову – всі ці усаті-бородаті сержанти 40-річні... пізніше звик, що нерідко підлеглі у півтора-два рази старші за мене. В Академії навіть влаштовували присягу для тих з офіцерів, хто служив ще під час Союзу і української присяги не приймав, як 50-річний старлєй «Професор» на фото. Десь наприкінці лютого-на початку березня мені подзвонили, сказали, що він загинув неподалік Дебальцевого. Сказали навіть де знайти відео за пару годин до смерті – такий само веселий, щоправда вуса білогвардійські змінив на бороду і з усього видно, що покидало його вже добряче, став командиром, якого поважають і слухають бійці.

Невдовзі ми, як і було обіцяно, перебралися з Академії на полігон, поселилися у наметовому містечку і почали практичну підготовку. Я навіть вистріляв 20 набоїв з калаша вдень і 10 (чи 20-30) вночі. Щоправда, була ще психологічна полоса – полоса перешкод, що включає у себе фізичну та психологічну підготовку. Але, в цілому, нам продовжували нав’язувати абсолютно дурну ідею: «На війну вас ніхто не відправить». І реально були люди, які в це вірили. Але вже десь на другому тижні життя на полігоні їх ілюзії розвіялися. Я став першим, для кого навчання закінчилося. Мене забрали прямо з пар, я зібрав речі і відправився у Миколаїв.

Майже доба у потязі, попутний п’яний десантник, що вертався з відпустки, якісь пацани-волонтери на вокзалі зустрічають на своїх машинах і от ми вже перед КПП 79 бригади. Три младлєя, старлєй і капітан. Всі, крім мене, артилеристи (по учєбкє, принаймні). Старлєй, воювавший в Грузії, всю дорогу дає поради з власного досвіду. Бійці на КПП, в розгрузах і з автоматами, довго перевіряють документи і розпитують хто ми і що робимо тут серед ночі. Невдовзі, черговий по частині забирає нас, проводить порожнім плацом і заводить в казарму, перший поверх якої виконував функцію перевалочної бази для всіх новоприбулих. Такий собі розподільний пункт військомату з фільму «ДМБ». Ми знайшли собі койки, умилися і завалилися спати.

19 На ранок ми знайшли їдальню, меню якої кардинально різнилося з харчуванням у Львові, та, скуштувавши перший десантний сніданок, відправили нашого супроводжувального офіцера в штаб, розбиратися що далі. На той момент не пройшло ще й двох тижнів з моменту, коли бригада вирвалася з оточення під кордоном з Росією та вперше з березня повернулася до Миколаїва. Нестача людей, постійний потік новоприбулих, формування і поповнення підрозділів... про те, що відбувається навколо, я дізнаюсь вже за день. А поки я стояв перед штабом, де кадровики проводили щось схоже на створення команд в дворовому футболі. Ближче до обіду мені сказали те, що я вже почав і сам думати: «А навіщо ти сюди приїхав, у нас посад немає», і відправили пошукати щастя в клубі, де якраз проводився відбір кандидатів у новостворений батальйон «Фенікс». Проте, і там замполітських посад не виявилося. Запропонували встати на посаду командира взводу. Проте, оцінивши тверезо свій досвід, точніше його відсутність, я переборов бажання за будь-яку ціну лишитись у ВДВ і відмовився, не бажаючи ставити під загрозу життя 30 бійців, які могли потрапити під моє невміле командування. Мені запропонували повернутися у Львів і чекати направлення в іншу частину. Але в нагоді стали старі батькові сослуживці й мене відправили на посаду замполіта мінометної батареї 1-го батальйону, формально приписавши десь до штабу. Майор, який числився на посаді у мінометці, демобілізовувався за станом здоров’я і мав невдовзі звільнити місце.

Так, бачивши міномет тільки в дитинстві та в музеї, я став артилеристом, заступником командира батареї, яка, як я дізнався, максимум через тиждень повертається на Донбас. Людей стали масово відкликати з відпусток, і почалася підготовка до виїзду, в якій я поки виконував, по суті, роль спостерігача. Без досвіду, без достатньої кількості практичних навичок я, спостерігаючи за героями війни, про яких до цього лише читав в новинах, смутно уявляв, яким чином добитися авторитету і стати для них командиром. Тим часом, мені підкинули роботи з документацією, листами вивчення, даними на бійців, і я приступив до своїх обов’язків.

Попри те, що виїзду ми чекали з дня на день, в батальйоні досі майже не було техніки, оскільки велика частина з неї згоріла за час літньої кампанії, а особливо в оточенні. Тому чи не головною проблемою зборів стало поспішне прийняття «нових» машин та БТРів. Колесну техніку передавали з небойових частин, БТР-80, штук 30, якщо не помиляюсь, пригнали з Києва, з президентського полку і роздали по ротам 1-го і 2-го батальйонів. В ті ж дні нам представили нового комбата – Майка, про якого невдовзі буде знати вся країна. Він і до цього, по суті, командував батальйоном, як мені потім розповіли, але тільки наприкінці серпня зайняв цю посаду офіційно. «Товариші десантники, 1-й батальйон завжди буде йти попереду, ми завжди будемо в самій жопі, тому кожний повинен зробити вибір: або ви зі мною, або відійдіть і не заважайте тим, хто готовий воювати». Це була перша настанова мого земляка, з яким ми були, по суті, заочно, але добре знайомі.

Вже за пару днів я вперше отримав броню, каску, автомат, пістолет і 2 БК набоїв та гранат. В той день я перейшов з львівського переляканого світу учєбкі на військовий стан, поміняв 20 набоїв, насипаних в кепку, на 900 набоїв, насипаних в рюкзак і по максимуму набитих в магазини, а оточення з переляканих інструкторів і недосвідчених мобілізованих на впевнених у собі, готових до бою десантників. Вже ввечері я вперше сів у кабіну УРАЛу, як старший машини, і наша колонна рушила через весь Миколаїв завантажуватися на ешелон.

КРАМАТОРСЬК

- Бери дві машини, зараз дамо список замовленого на складах, прапора, який знає дорогу і поїдеш отримувати БК. Щойно прибувши до базового табору у Краматорську я отримав першу, хоч і не бойову, задачу: їхати двома УРАЛами за 150 км отримувати замовлені на батальйон боєприпаси. Мені в двох словах розповіли як мають виглядати міни, ракети на ПТУР і різна інша мєлачуха, і я відправився в дорогу. Їхати треба було повз Слов’янськ і далі на Ізюм. Наприкінці серпня це вже вважалося мирними територіями. Щоправда, за словами прапорщика, якого мені дали в гіди, днями з зєльонкі вздовж цієї дороги обстріляли якусь колонну зі стрєлкатні. Як би там не було, нас така доля оминула. Витративши пів ночі на завантаження боєприпасів, отримавши культурний шок від того, які розміри мають склади боєприпасів і вперше зіткнувшись з армійською бумажніною у вигляді актів прийому, вранці наступного дня ми повернулися у Крамар. На нас вже чекали. На момент нашого приїзду якраз вибудовувалася колонна на стрільби. Пересівши на іншу машину, я поїхав на перше своє знайомство з мінометом.

Перші дні вересня. Довкола Маріуполя стоїть повноцінна літня температура. Пильні дороги і перепочинок в слабкій тіні дерев закинутих садів вимотують і змушують мріяти про воду, проте всі знають, що саме залитий в баки і пляшки запас і спричинив поголовне отруєння у батальйоні. Єдиний шанс – кип’ятити на вогні. А це треба встигнути максимально скритно зробити при світлі сонця. Чай і галети з сухпаїв, по суті, єдине, що сприймає шлунок, впевнено відвертаючи всі спроби закинути в нього якусь кашу з консерви і особливо біснуючись, коли зриваєшся і п’єш воду. Ліки від отруєння, якими закидаються всі поголовно в необмеженій кількості і варіаціях, не дають жодних результатів. За кілька днів в такому ритмі я вже ледве міг тримати лопату при спробі копати окоп. Мій перший рейд довкола Маріуполя тривав близько тижня. Частина батальйону тоді потрапила в перестрілку, в якій було поранено комбріга. Але для мене той виїзд так і не став бойовим хрещенням, так само, як і подальший виїзд піл Горлівку на прикриття підрозділів нацгвардії. Проте саме тоді, мучаючись від зневоднення, я отримав перший командирський досвід і навички, яких мені не могли дати ні в одній учєбці, і без яких я б не міг вижити в подальшому.

Авіація перестала брати участь у бойових діях приблизно після того, як в серпні було збито цілий ряд літаків, що намагалися закинути припаси частинам, відрізаним від основних наших сил біля кордону з Росією. Я, щоправда, ще бачив вєртушкі й літаки перед поверненням з Маріупольського рейду, але сумніваюся, що виконували вони там бойову задачу. Тим не менш, в теорії варіант взаємодії з авіацією ніхто не відкидав. І наприкінці вересня, коли частина батальйону вже зайнялася обороною Донецького аеропорту, а я з кількома розрахунками ще перебував у резерві у Краматорську, мене відправили на курси авіанавідників. Принципи виведення авіації на ціль, правила переговорів в ефірі, польоти на вєртушкє... Це були мої крайні мирні дні на фоні перших, дуже серйозних втрат батальйону в аеропорту. В ті ж дні прийшла новина про загибель Патріота – досить близької людини. Виконуючи обов’язки замполіта батальйону, він активно підключав до своєї роботи і вчив тонкощам все ще нової для мене спеціальності.

– А на чому ти там їздиш? – На УРАЛах, в кабіні з водієм, а розрахунок з мінометом в кузові. – А, це ті броньовані, як в новинах показують? Хотів би я в тій телефонній розмові відповісти, що так воно і є, що ми дійсно катаємось на передок на новітніх броньованих машинах. Але реальність була трохи іншою. Наші машини не тільки не були броньовані, а й, будучи значно старшими за мене пережитками радянської спадщини, вони далеко не завжди могли взагалі їздити. Абсолютно звичними випадками були відмови тормозів або відсутність дзеркал і світла, не кажучи вже про поломки, в результаті котрих машина таки не могла виїхати на задачу. Як наслідок, в кожному бардачку обов’язково лежав запас тротилу, на випадок поломки під час бойового виїзду. Тому безпека водія і пасажирів залежала лише від їх особистої смєкалкі. В хід йшло все: від обварки машин залізом, як в фільмах про апокаліпсис, до банальних мішків з піском, які нав’язувалися на капот і борта. Проте все рівно все це було більше створенням ілюзії безпеки, ніж реальним захистом.

Озброєння української армії – вічна тема, яку не втомлюються смакувати журналісти. То ми голі і босі на тачанках, а то вже різко в Києві відрапортували, що всі одягнені і пересаджені на найсучаснішу техніку, та й взагалі ми вже краща армія світу. Озброєння мінометної батареї десантного батальйону – це маленькі, переносні 82 міліметрові міномети. Маленька іграшка, але, насправді, дуже ефективна проти піхоти. Але на те ми й дєсантура, щоб не обмежуватися тим, що нам дали. За час літньої кампанії, батальйон розжився двома трофейними 120 мм мінометами, які, звісно ж, були передані нам в батарею і почали успішно використовуватися. У вересні ж, якимись правдами чи неправдами, коли вже стала зрозумілою необхідність великих іграшок для роботи в околицях аеропорту, добилися ще й того, що привезли нам вже офіційно зі складів ще пару стодвадцяток. Воно і добре, якщо не сказати чудово, і не було б цієї історії, якби не побачили ми на них документи. 1942 і 1943. І це не номери ствола, такими виявилися роки випуску наших «нових» іграшок. Та й не лежали вони, судячи з їх стану, на складах законсервовані, а явно німців ще десь по Європі ганяли. Та, як би там не було, невдовзі вони вже поїхали разом зі мною продовжувати свою бойову біографію в місця, які щоденно займали перші шпальти газет і топи новинних випусків.

ПЄСКІ (ТРАКТОРНА)

Я відкрив верхню апарель і прямо переді мною лягло ідеальне червоне яблуко. «Паркуючи» свій БТР, ми заїхали чітко під яблуню, усипану неймовірно гарними і смачними яблуками, які ми із задоволенням почали жувати, паралельно намагаючись знайти в якій стороні базуються наші, і які я ще згадаю сотні раз протягом подальших днів війни. На дорогу вийшов Сумрак і, розібравшись хто приїхав, сказав шукати місце для сну. Хата, в якій жив Зєніт, була вже повна і нам порадили нехитрий спосіб – йти далі по вулиці і обирати придатні для житла будинки. В нічних умовах задача буда не найзручніша, але невдовзі ми таки знайшли два будинки і завалилися хто куди. На горизонті чулися перші в моєму житті розриви Градів. Нам лишалося ще пару годин сну на рваному ліжку під вибитим вікном чиєїсь дачі.

«О, а ти тут шо робиш?», - як мені і сказали по приїзду, Майк прокинувся о 4-ій ранку. Штаб розмістився у невеликій кімнаті якоїсь цегляної хати. Посередині стояв великий стіл, накритий картою, збоку були диван і розкладушка, на якій спав комбат, поруч – телефони секретного зв’язку, які по черзі тризвонили і вимагали докладу по ситуації довкола Аеропорту. В кімнаті було добряче натоплено. Вперше за добу я зігрівся. «Нора! нора! нора!». Сєпари почали ранкове вітання. Проте, залпи Градів, які з різною віддаленістю рвалися на вулиці, мало хвилювали присутніх, і всі продовжували займатися своїми справами. Невдовзі було вирішено, що по темряві рухатися не будемо, і я пішов давати відбій бійцям, які вже були готові до виїзду. Дехто пішов спати далі, інші, в очікуванні команди і пошуках зігріву, зійшлися до вогню біля Зєніта, де потягували чай кілька бійців і волонтерів.

«Я тут по кілька рейсів в день роблю. На перегоні з Тоненького буде вишку видно в аеропорту, а далі закриємось, бо прилітає часто», - веселий і общітєльний водій БТРа наповнив мій перший виїзд в сторону аеропорту екскурсійним присмаком. Діма був водієм командирського БТРа і, напевно, краще за всіх у ЗСУ на той момент знав дорогу до всіх точок в аеропорту. Ми влетіли у двір якоїсь бази, як виявилося пізніше – тракторної бригади, на околиці ПЄсок (Пісків, по географії). Посеред двору стояли два наших міномети, розбита таблетка і ЗІЛ (розбитий ще до війни, як я розумію), в двох різних кутах розмістилися ще одна мінометна батарея та кілька Мішек (танків). Біля воріт ангару нас зустрічали веселі, брудні і зарослі наші, котрих ми приїхали міняти. Міняли всіх, крім командира. Цунамі лишався без ротації, міняти на той момент його було нікому.

Ми розмістилися наприкінці взльоткі аеропорту, якраз на відстані вистрілу за термінали. Крайній оплот цивілізації перед аеропортом. Саме через нас щоденно проходили всі колони з припасами на термінали і вишку, саме через нас вивозили 200-х і 300-х, саме ми були основною артилерією, що прикривала наших в аеропорту і саме нас цілодобово мріяла вичислити сєпарська арта. Спали на дошках, настелених на бетонній підлозі ангару, грілися і готували за допомогою бочок, як колись на майдані, і, попри дах над головою, прокидалися в калюжах, коли починався дощ. Але погода нас жаліла. І вдень, якщо по нам нічого не летіло, навіть можна було трохи загорати під осіннім сонцем, споряджаючи міни у дворі.

- Макс, де твоя мама? Питання крізь сон застало мене в расплох. - Ти шо п’яний, яка мама? Перші дні на передовій супроводжувались вивченням фронтового жаргону. Більшість побутових предметів і техніки мали свої позивні. І було це, скоріше, навіть не для шифрування в ефірі, а чисто по звичці. Я вже знав, що танчики ділилися на ворожих «Железных уе...анов» і рідних «Мішек», «Сигарети» (ГРАД) могли бути свої або чужі, хороші або злі, з неба нас активно моніторили «Одноглазі уе...ани» (безпілотники), а вогонь по нам найчастіше вели «Длинно...уи» (САУ, гаубиці) або «Дружані» міномети. При цьому наші БТРи ми з любов’ю називали Ласточками, а боєприпаси Поросятами, Кабанчиками, Сємєчками...

- Мамка – Motorola у тебе включена? А то у мене на радєйкє батарея здохла...

Людина, яка розповідає про відсутність роботи і умов для розвитку бізнесу, розповідає про те, що їй хтось щось винен, і мріє звалити за кордон так само нічого не робити, в усі часи викликала у мене огиду. Люмпени - основна рушійна сила ДЛНР, основна, проте далеко не єдина ідеологія на Донбасі. Попри те, що в Пєсках на той момент, коли я туди потрапив вперше, лишалися лише ті, хто не захотів чи не зміг фізично виїхати за межі лінії фронту, там все ще продовжували існувати місцеві підприємці. В підвалі одного з домів, серед воронок і розстріляних п’ятиповерхівок, розмістилася колишня продавщиця (а може власниця) магазину і, невідомо звідки добуваючи продукти, продовжувала торгувати хлібом, ковбасою і алкоголем. Ані постійні обстріли, ані заборони продавати алкоголь військовим, ані низька платіжоспроможність клієнтів не заважали процвітанню її бізнеспроекту. Лишившись квартири, живучи з вічно п’яним чоловіком (помічником) в підвалі багатоповерхівки, напевно, єдиному заселеному приміщенні цього будинку, вона не переставала працювати, не забуваючи про нормальне ставлення до покупців.

Вода з імпровізованого умивальника у вигляді прибитої до воріт п’ятилітрової пляшки з відрізаним дном вже почала литися у кружку, як, розриваючи повітря шелестом, у двір влетіли перші міни. Петровичу, який стояв в парі метрів від мене, в ногу прилетів шматок цеглини, відбитої осколком від сусідньої стінки. - Сукі, бак с водой пробили! Диви який фонтан ) - 300-е, есть тяжелые!! Сусідам пощастило менше: міна прилетіла прямо в танк, біля якого якраз знаходилось чимало людей. Першого «тяжелого» Доку доставили ще до того, як всі встигли одягнути броню з каскамі. Він вже чекав його з приготовленими медикаментами і моментально почав обробляти рани. - Ещё тяжелый, нужны носилки! Молодий солдат з носилками в руках нерішуче стоїть біля воріт ангару: по двору продовжує працювати «дружаня» - «сєпарскій» міномет невеликого, здавалося б, 82-го калібру. - Давай сюда! Вирвавши носилки, почекавши ще пару секунд і прийшовши до внутрішнього висновку, що буде перерва в кількадесят секунд, інший боєць починає здавати 100-метровку, перестрибуючи окопи і притуляючись поближче до бетонного паркану.

... Носилки на місці, і ті, хто знаходяться поруч, починають витягати «тяжелого» з окопу до них, але «дружаня» заводиться з новою силою, і всі моментально передислоковуються в укриття: під танк, в окоп, під стіну… Затишшя… друга спроба… і знову всі демонструють дива акробатики у пошуках укриття… - Тримайся, братуха, тобі фартануло – Док своё дело знает. - Не спать главное! - Не спать, сука, на меня смотри! Скривавлений боєць з кількома рваними дірами в тілі часто і повільно моргаючи обдивляється довкола. - Спать очень хочу. - Ніхєра! Потім поспиш! Док вже закінчує свою роботу, перемотує рани. «Дружаня» замовк. Відстрілявся і втік, поки йому не встигли віддячити за роботу. Док дає отмашку, 300-х завантажують у швидку, і вони мчать у найближчу нашу лікарню – у Красноармійськ.

...

... - Що це було? Молодий хлопчина «правосєк» в броніку і касці, із затиснутим в руках автоматом і очима, в яких можна прочитати всі емоції світу одночасно, звернувся до сусіда у пошуках інформації, у пошуках відповіді на питання: «що це було?». - Міномет, вісімдесятдвушка. - І що прям по нам стріляв? - Ну да, он ранених же повезли. - Ох ти ж й перший день… - Аха )) це у тебе перший день? Ну, тоді з бойовим хрещенням! Не парься, все нормально! - А дах витримає, якщо попадуть? - Ну бач, сьогодні витримав…

Бої довкола аеропорту не зупинялися майже ніколи. Інтенсивність стрільби була такою, що на наших мінометах просто горіла фарба від перегріву. Ми цілодобово готували міни і стріляли. Підвозка боєкомплекту була щоденною. І в штабах не змогли оминути цей факт своєю увагою. - Командир, там якийсь генерал приїхав. Ніякого генералу, звісно ж, в наших краях опинитися не могло. Боєць не розібравшись чи недочувши, що сказав невідомий гість, доповів про генерала. Насправді ж, до нас на позицію приїхав штабний майор – помічник якогось генерала. - Я приїхав розібратись куди ви діваєте міни. У вас перевитрата боєприпасів. Стільки вистріляти нереально. - Сєпарам віддаємо! Лишайся, сам подивишся. На довго майора не вистачило. Вже через годину-дві постійної стрільби він повідомив, що готовий підтвердити правдивість наших витрат по мінам і відправився подалі від наших місць. Більше питання про кількість відстріляного боєкомплекту ніхто не піднімав.

Тоді ж, на тракторній мені прийшлося вперше спілкуватися з колегами-журналістами, котрі правдами і неправдами пробиралися до нас і намагалися проїхати в аеропорт. Я завжди був ідеологом того, що Збройні Сили мають куди активніше спілкуватися зі ЗМІ, доносити інформацію, розповідати про героїв, спростовувати інформаційні вброси… бо з новин складається враження, що воюють одні добровольчі батальйони (більшість з яких ніхто на передовій в очі не бачив) – вони активно піаряться, закликаючи до себе журналістів. Військові ж, навпаки, намагаються за кілометр не підпускати ЗМІ до позицій. Проте, невдовзі я їх зрозумів. Адже причина була зовсім не в закритості Збройних Сил, а в банальній непрофесійності (що межує з дурістю) наших журналістів. Завдяки бездарним матеріалам з новин неодноразово можна було дізнатися про наші позиції, а нам раз за разом приходилося спростовувати інформацію та заспокоювати знервованих родичів, котрі почули з телевізора про якісь неіснуючі маневри і втрати.

До війни звикають дуже швидко. Куди важче від неї відвикнути. Небезпека, обстріли, бруд, холод, іноді голод і нестача води, недосипання і перевтома, кров, покалічені, 200-ті. Хтось ламається від перевтоми, хтось тікає, не вступивши в бій, хтось гине або лишається калікою. Все те, що зі сторони здається страшним і ненормальним, стає абсолютно звичним і навіть рідним, коли ти частина цього процесу. Як тільки людина приймає цю реальність, як тільки приймає смерть і перестає її боятися, війна стає її життям. А потім ротація – екскурсія у іншу реальність. Спроба відпочити, яка, як правило, закінчується бажанням втікти назад до своїх, назад, туди, де весело, де ми даєм гавна, назад, подалі від цього чужого і абсолютно незрозумілого світу з його вигаданими проблемами. Але вертаються не всі. Хтось тікає, хтось шукає хвороби, хтось чесно каже про сім’ю, страхи і перевтому. А інші, знов переступивши через проблеми і страхи, отримують зброю та їдуть назад, розраховуючи один на одного, на командира і військовий фарт.

ПЄСКІ (ШКОЛА)

На момент нашого повернення у Пєскі, позиція нашої мінометки перемістилися з тракторної бригади до школи. Головною підставою для того стала активна робота ворожої арти. Стару точку пристріляли, і Ромео (старший офіцер батареї, який лишався за Цунамі) прийняв рішення на перекат. Школа мала цілий ряд переваг. По-перше, ми отримали укриття у вигляді величезної двоповерхової будівлі з підвалом і бункером (щоправда останніми ми майже не користувалися, лише селили там тимчасових гостей). По-друге, невеликі кімнати, в яких ми розмістилися, можна було легко протопити буржуйкою, що просто неоцінимо взимку. Крім того, й сама позиція, що розміщувалась у дворі, прикривалася будівлею з трьох сторін, завдяки чому ставала реально важкою ціллю для ворога. Разом з нами в підвалі жила й батарея Бука, з якою ми були разом ще на тракторній бригаді.

Техніка мінометної батареї – УРАЛи та ЗІЛи, на яких і катаються бійці разом з нашими іграшками. Тому, на випадок рекогносцировки чи інших оперативних переміщень, ми завжди залежали від інших підрозділів або ж штабних машин. Та на момент нашого повернення в Пєскі на нас чекав сюрприз... Мінусом розміщення в школі було те, що вона знаходилась в середині села, на відміну від тракторної бригади, яку було чудово видно з дороги. Як наслідок, колони, які вперше заходили до нас на нову точку, приходилося зустрічати і проводити до наших позицій. - Цунамі, тебе «Призрачний гонщик» зустріне. Вперше почули ми новий позивний на під’їзді до Пєсок. І «Призрачний гонщик» таки зустрів. На зустріч нам виїхав мотоцикл з коляскою, який за час нашої відсутності десь «мобілізували» наші змінщики, і який в подальшому став незамінною технікою для батареї. Зустрічі колон, переміщення по селу, підвіз води в баню. Всі ці функції лягли на нову бойову одиницю.

Школа в той час, коли ми туди заїхали, мала вже досить жалюгідний вигляд. Проте, побита артилерією: без вікон і з нерідкими дірками в стелі і стінах, вона не втрачала своєї масштабності. Школа мала просто нереальний для сільського навчального закладу фонд. Кабінети фізики, хімії і біології, повні препаратів, приборів, колекцій птахів, змій і комах, кабінети інформатики і музики, спортзал, безліч наглядних матеріалів, як то карт і портретів, непогана бібліотека. В усій школі були встановлені металопластикові склопакети. Більшість шкіл в районних центрах України навіть мріяти не могли б про такі капіталовкладення, які явно мала до війни ця школа «непочутого і обділеного» Донбасу. Але тепер це все лишилося в минулому – в спогадах про погану Україну.

Почалися бойові будні. Я став нічним Цунамі. Командир керував усіма процесами вдень, я заступав на пост вночі. Так само, як і на тракторній, ми лишалися крайньою точкою перед заїздом в аеропорт. Так само ми були першими, хто вів артилерійський вогонь по ворогу, і саме від нашої оперативності залежало життя наших друзів. Так само ми споряджали і відправляли конвої на вишку і термінали. Так само приймали 200-х і 300-х. Мінометні розрахунки ділили ніч на три частини. Кожний з них відпрацьовував свій час, а потім підривався в час відпочинку і приєднувався до роботи, у випадку атак чи інших сильних заворух. Як правило, найбільші шанси на тишу бували лише протягом кількох годин вночі –з 00.00 до світанку. Саме в цей час, годині о 4 ранку, під прикриттям темряви, ми й відправляли наші Ласточки з припасами і людьми на ротацію в аеропорт. Саме з того моменту, як їх помічали, і починалися, зазвичай, ранкові бої. Тому щоразу, відправляючи конвой вздовж взльотки, батарея слідкувала за їх поїздкою в ефірі радіостанції безпосередньо біля мінометів, в повній готовності до початку роботи.

- Цунамі, Ласточка забрала груз – приймайте. Невдовзі на темну вулицю біля школи, де вже стоїть медичний мікроавтобус, влітає БТР. Двоє 200-х. Застрибую в кузов медички і починаю приймати тіла. Звична процедура без проблем виконується навіть у темряві. Док стрибає в кабіну і направляється по заїждженому маршруту. Екіпаж Ласточки говорить прізвища тих, кого привезли... За кілька тижнів до цього ми з Сєрьогой сиділи в наметі-їдальні в Крамарі та обговорювали перспективи вкладання грошей в котли на біопаливі. Я розповідав про заміну газу на пелети, а він мріяв зайнятися цим після війни. А тепер я, сам того не знаючи, переклав його тіло, замотане в якусь ковдру, з БТРа в медичку і відправив грузом 200 додому. Штурм аеропорту почався з новою силою.

Обстріли по Пєскам і безпосередньо по школі відбувалися постійно. При чому нерідко росіяни чітко знали коли і скільки можна по нам стріляти. Займаючи позицію на відстані, недоступній мінометці, ворожа арта працювала рівно стільки, щоб наш «Старший начальник» не встигав відповісти. В ніч, коли наша арта змінювала позиції, концерт тривав протягом п’яти годин. Ще в перші дні, внаслідок попадань у двір школи, наші сусіди втратили один міномет. Тоді ж під обстрілом прийшлося займатися й тушінням мін, порохові заряди на котрих спалахнули від осколків. Книга пише, такі міни необхідно утилізувати і ні в якому разі не використовувати. Фронтова реальність говорить – нав’язуй нові пороха і стріляй. Артилерія хоч і б’є прицільно, але, не знаючи чіткої точки, покриває площу. Тож діставалося немало і цивільним. І місцеві мешканці, котрі жили в основному за рахунок того, що приходили до нас по їжу й ліки, нас же і вважали винними у тому, що по ним стріляють. А дехто з них при цьому ще й спеціально щовечора запалював свічки у вікнах багатоповерхівок, роблячи тим самим точки наводки для сєпарських артилеристів.

Моменти затишшя в районі аеропорту ставалися лише тоді, коли сєпари з росіянами починали бойові дії між собою. Враження від активності бойових дій між бандами нерідко викликали у нас куди більше емоцій, ніж холод і війна. Ставалися такі розборки приблизно раз на тиждень і могли тривати по кілька днів із застосуванням всілякого озброєння: від стрєлкатні до танків, артилерії та Градів. Розвідка пізніше розповідала, що, як правило, це було пов’язано з розподілом зброї, грошей та регіонів впливу. Але іноді перестрілки починалися і на «ідеологічній» основі. Для наших бійців в аеропорту це ставало можливістю перепочити. Ми ж, крім відпочинку, користувалися такими моментами для продовження своєї роботи, підлаштовуючись під їх внутрішні перестрілки.

Зима вносила свої корективи у ведення бойових дій. Перебувати в аеропорту, особливо на вишці, де взагалі не було можливості зігрітися, було все складніше. При цьому проводити ротації ставало все важче. Ворог вже давно пристріляв наші шляхи заходу вздовж взльотки, а з часом і взагалі примудрився їх замінувати. Тепер нашим колонам приходилося заїжджати безпосередньо по злітній смузі. Такі собі мішені в чистому полі. Приходилося вигадувати варіанти. Нічні «перельоти» в сліпу стали стандартними. Проте, бої тривали з все більшою силою, втрати нерідко були по кілька разів на день. Тому питання евакуації стояло все гостріше. Все частіше коробочку відправляли лише за важкими пораненими. 200-ті і легкі 300-ті чекали на транспорт на позиціях, оскільки відправити БТР просто не було можливості.

67 - Цунамі, зустрінь таблетку і проведи на взльотку. Спроби витягнути 200-го і 300-го не давали результатів вже з-пів дня. Прийшлося йти на крайні міри. Майк домовився про те, що ми відправляємо відкриту таблетку з неозброєними водієм і старшим, нам дають вивезти наших, а натомість ми дозволяємо росіянам зібрати тіла, якими була всипана земля довкола терміналів. Цікаво, що забирали вони, як правило, лише кадрових, кидаючи місцевих поціновувачів «русского мира» на вечерю аеропортівським собакам і котам. Таблетка в’їхала у двір школи. Водій вправно взявся відкривати і прив’язувати двері, вивантажувати усі підозрілі предмети, і заклеювати скотчем і листами А4 написи ПТН-ПНХ на машині. Разом з Четвертим вони познімали усю зброю і усілися в машину. Вірити сєпарам – не поважати самих себе. Це правило було перевірено часом і кров’ю. Але варіантів не було. ВДВ своїх не кидають – мужикі завели старий УАЗ і погнали на взльотку. Стартувала чергова епопея безсилого слідкування за виїздом у радіоефірі. - Я Четвертий, асфальт... вишка... пожарка... Як і очікувалося, режим припинення вогню дотримувався тільки на словах. Та мужикам пощастило. Добравшись до терміналу, вони завантажили свій груз і помчали назад. - ... пожарка... вишка... асфальт... І знову не обійшлося без стрєлкатні та пари РПГ, що пролетіли недалеко від машини. Але задачу виконано - пацанів витягнули і довели ще раз всім, що готові ризикувати своєю головою за друзів, навіть коли ситуація здається безвихідною.

- Я Охотник, чули про мене? Дайте мені один міномет постріляти. Неочікуваний гість своєю заявою довів присутніх просто до істеричного сміху. Як виявилось, це був снайпер з Правого сектору, який чомусь вирішив, що він один, не разу не працювавший з мінометом, знає як правильно накрити якісь там вигадані ним позиції ворога. Правосєкі, з якими ми жили по сусідству в Пєсках, взагалі були дуже веселими друзяками. Вони могли цілими днями стріляти у влаштованих ними тірах, а потім приходити в пошуках набоїв, вони на повному серйозі могли пропонувати обмін 10 автоматів на джип, або просто просити підкинути їм якоїсь зброї. Але були серед них і серйозні бійці: дехто з хорошою підготовкою і досвідом, дехто набирався цього досвіду в процесі. На момент, коли я вперше приїхав на тракторну бригаду, до нас прийшли правосєкі і попросили навчити працювати з мінометом. Десь вони змогли дістати 82-міліметрову іграшку, щоправда без прицілу. Тоді ми їм виставили міномет і розповіли основи роботи з ним. Коли я був під аеропортом у лютому, вони вже мали повноцінну батарею і приходили до нас лише скопіювати деякі таблиці стрільби.

На якомусь етапі війни у школі нам у подарунок притягнули сєпарську радєйку, в яку перший час можна було слухати їх ефір, відслідковувати пересування і плани. Проте, згодом, явно виявивши цей провал, вони свою робочу хвилю змінили, при цьому лишивши стару для спілкування з нами. Не скористатись цим ми, звісно ж, не могли і за кожної нагоди починали в паралель з першими залпами ранковий ефір: «Доброе утро, ДНР!», після чого підкріпляли нашу ранкову роботу хітом «Fire». Не забували провести радіошоу і з іншого боку, але максимум, на що їх вистачало – це покричати: «Укропы, здавайтесь!» та включити гімн ДНР.

73 Двері в нашу кімнатку відчинилися і перед нами опинився якийсь мужик у повній викладці. Звична картина – до нас постійним потоком приїжджали конвої з мінами, припасами, поповненням. - Полковник ... тимчасово виконуючий обов’язки командувача ВДВ. Неочікуваний гість застав нас за обідом, тож я навіть не спав. В цілому, його поява стала повною несподіванкою. Так далеко на передову в моєму військовому досвіді не залазив ще ніхто з вищого командування. Як виявилося, вирішив він особисто ознайомитися з ситуацією на лінії зіткнення, тож і катався з інспекціями по позиціях. - Підготуйте мені список на нагородження ваших людей. Мені багато розповідали про вашу роботу, - підітожив він свою розповідь про те, який у нас порядок, і як ми добре воюємо. З нагородними листами на той момент я вже був знайомий досить непогано. І ми з командиром того разу навіть підготували і передали їх вищому командуванню. В цілому за весь час служби я стільки разів готував подання на бійців батареї на різного роду нагороди, що вже, напевно, і не підрахую. Але результат цього псування паперу щоразу був майже нульовим. Після полутора років війни максимум чого вдалося добитися – всі контрактники мінометки мали хоча б одну нагороду. Проте, були в батальйоні і ті, хто, пройшовши всі гарячи точки з першого дня, так і «не заслужив» подяку від держави.

Фронтовий душ, як правило, складався з вологих серветок або обтирання снігом – як кому зручніше. Але бувало помитися й «по-багатому». У правосєков, через пару вулиць, в домі була парілка. Дві, точніше. Домовлялися з сусідами, відправляли пару бійців на розтопку і чекали на готову баньку. Щоправда бувало це всього кілька разів за місяць, адже і тут, окрім того, що довкола аеропорту майже ніколи не зупинялися бої, були свої нюанси. Воду треба було привозити з собою. Тож набирали ми цинки з під порохів льодяною водою і везли їх «Призрачним гонщиком» в баньку. 2-3 цинка на батарею. Та й прогрітися вони ніколи не встигали. Тож процедура була не тривала – напарився хвилин 5 (це у кого нерви які, адже прилетіти в баньку, побудовану в пів цегли, могло не гірше ніж у будь-яке інше місце), облився холодною водою та й відчуваєш себе знову як новенький. І так розрахунок за розрахунком по черзі. І не важливо, що надягаєш назад потім форму, яку не міняв вже місяць. Єдине свіже - труси зі шкарпетками, які масово поставлялися волонтерами – вони перетворювались на одноразові і замінялися, відслуживши свій недовгий вік.

77 - Там якісь місцеві дід з бабкою старшого питають. Біля школи чекала літня пара. Під час вечірнього обстрілу один з їх односельців не втиг сховатися у підвал. Вранці його без половини голови, злегка притрушеного снігом вони знайшли в метрі від під’їзду, поруч так само лежали дві собаки, яких він вічно підгодовував, а неподалік валялися залишки ракети ГРАДу. Док був на виїзді, перед світанком він повіз 300-х на Красноармійськ. Пообіцявши, що невдовзі прийдемо з ним і заберемо тіло, щоб відвести в морг, ми пішли до школи. Але повернувшись, тіла ми вже не знайшли. Відшукавши по підвалах місцевих, вияснили: його забрала теща щоб поховати. По їх описам ми пішли шукати хату загиблого. За прозорим парканом, під вікном приватного будинку якісь мужики вже активно рубали мерзлу землю, викопуючи могилу. Теща жила через дорогу. - Какой морг? Отвезете вы его туда, а дальше что? Кто его заберёт? Мы денег с лета не видели, транспорта нет. Ещё корова его осталась. Что с ней делать? Может дадите грузовик, отвезти продать её... А кладбище у нас возле аэропорта, там всё заминировано. Он там директором был до войны. Доводи про необхідність свідотства про смерть і соцвиплати не працювали. Ми знайшли номер місцевого лікаря, який вже пів року як переїхав з села, і родичі надиктували йому дані та обставини загибелі. Його це не здивувало, він вже давно завів список для таких цілей. Мужики продовжували довбати мерзлу землю, а ми пішли крізь сніг до школи.

Релігія завжди стає актуальною у складних ситуаціях. Не даремно кажуть: «В окопах атеїстів немає». Але це не зовсім правда. Я зустрічав десятки людей, які за час війни почали вірити в Бога – кожний з них мав за плечима такий бойовий досвід і повинен був стільки разів загинути, що вони просто не мали іншого пояснення того, що вони досі живі і цілі, окрім як допомога вищої сили. Я зустрічав людей, які прийшли на війну віруючими, і їх віра лише зміцніла, а зустрічав і тих, хто її втратив. Але ні в кого з них не було віри в тому варіанті, як її нав’язує церква. Їм не треба було вклонятися іконам і шукати церкву, їм не потрібно було, щоб всі довкола поважали їх віру, вони спокійно ставилися до атеїстів і антицерковних жартів і висказувань. Всім, хто вірив в Бога на війні, було абсолютно начхати на конфесії. У нас в школі майже завжди перебували капелани. Були там православні, грекокатолики, можливо й римо-католики. І кожний з них, а іноді і разом, вони виступали скоріше психологами, ніж церковниками в стандартному розумінні. На війні відсутня релігія. Але на війні однозначно є місце вірі.

На початку грудня ми вже знали, що невдовзі будуть проведені крайні ротації 79-ки в аеропорту, і ми, передавши зону відповідальності новій бригаді, відправимось на відпочинок. Щоправда ніхто ще не знав куди саме - ходили активні чутки про те, що батальйон буде перебазовано з Краматорську на нову точку. Перевтома все більше давалася в знаки. В голові крутилася фраза з якогось фільму: «Я поменял день на ночь по очень хреновому курсу». Вже майже місяць я чергував ночами, а спав вдень, іноді бодрствуючи для того, щоб побачити сонце, людей, помитися і поїсти. У людей поступово здавали нерви, у техніки закінчувався запас міцності.

83 В аеропорту лишались крайні групи людей з 79-ки. Чергова зміна з новоствореної 81-ї бригади відправилася зі школи на термінал. - Я встал... Одна з Ласточек, повна людей, не витягнула і встала просто посеред злітної смуги неподалік пожаркі. Якимось фантастичним чином її все ще не помічали сєпари, які прекрасно прострілювали взльотку з Утьосів та артилерії. Дві інші ласточки, доїхавши до терміналу, змінили пасажирів і поїхали назад, проте не змогли знайти заглохлий БТР та повернулися до школи з пасажирами і 300-ми. Один з них їхав лише на першій передачі, у іншого заклинило башню. Іншої «живої» техніки у нас не було. Варіант кинути померлий БТР на злітці та дійти до вишки пішки прийшлося відкинути: по-перше, ніхто не знав схему замінування довкола об’єктів в аеропорту, по-друге, ділянка до вишки чудово прострілювалася. Лишалося лише їхати витягати: доїхати на напівробочому БТРі, знайти в абсолютно нельотну погоду заглохлу Ласточку і притягнути її додому. Задачу не полегшував і постійний обстріл Пєсок, який паралельно з нашим заїздом розпочали сєпари. Не горіли бажанням братися за цю задачу і водії, але невдовзі Хотабич таки погодився на виїзд... Після довгих маневрів по злітці він знайшов БТР в повній відсутності видимості, дотягнув до терміналу і повернувся до школи... Ласточка простояла посеред злітки близько двох годин і вийшла живою, а її пасажири пішли в термінал, виконувати свої подальші задачі.

4 грудня, передавши новій мінометці цілі і позиції, зі світанком ми стартували на Краматорськ. Окрім нас з 79-ки в районі аеропорту лишався лише Майк зі штабом, які рушили слідом за нами. В штабі сектору на нас чекали залишки батальйону. Авангард вже відправився готувати нову зимовку – неподалік Маріуполя. На момент приїзду в Крамар я вже більше доби не спав і добряче промерз в дорозі. Місяць нічного життя і перенасичений боями і подіями крайній тиждень теж давалися в знаки. Вперше наступила тиша. Знайшовши вільну розкладушку я в напівбредовому стані завалився спати. Невдовзі мене розбудив командир. Їх з Майком забирали в Київ на нагородження в Адміністрацію Президента. Я лишався за старшого в батареї. На ранок треба було підготувати всю техніку і майно до маршу на нову точку. Єдиною хорошою новиною стало те, що нарешті був готовий душ. Вперше за місяць з’явилась можливість нормально помитися. До ночі і весь ранок тривала підготовка до маршу. Наступного вечора, після маршу, з купою поломок, ми добралися до села Ланцево в 60 кілометрах на захід від Маріуполя. Розбиту обстрілами школу ми змінили на тихий дитячий садок, в якому планувалася наша зимовля.

ВОДЯНЕ

Після нового року в Ланцево наш батальйон відправили на відпочинок в Миколаїв. Кадрові не могли нарадуватись шансу побути вдома. Мобілізовані почали помирати від бездіяльності у казармах. Але тривало це не більше тижня. - Буде виїзд. Чекаємо на команду. Всі з сьогоднішньої ночі на казармі. З’явилась надія на те, що ми вертаємось. Знову таке рідне відчуття: збір речей, отримання БК і зброї, підготовка техніки... - Є задача. Техніку не берем, тільки маленькі іграшки і БК, скільки можемо унести. Полетимо вертушками, відпрацюємо і назад. Нестріляних серед нас не було вже давно, ілюзій ніхто не будував. Задача дебільна і майже нереальна: якщо не зіб’ють на підльоті, то на піших пробіжках накриють. Але задача є задача. Судячи з усього, ці здраві думки прийшли в голову не тільки нам. За кілька годин поступив відбій. Серед ночі дали команду розійтись спати, зброю тримати при собі. Вранці виявилося, що першої роти на місці вже нема. Але невдовзі їх Ласточки заїхали на платц, і пацани розповіли душещєпатєльну історію про їх безперспективні спроби завантжитися у ІЛ-76 на обварених решітками БТРах. День пройшов в очікуванні.

Вночі поступила команда на збори. Всі, крім кількох людей з мінометки завантажилися у автобуси. Ми з командиром їхали двома УРАЛами. На аеродромі нас зустріли місцеві і повели крізь темряву і туман до бортів. Невдовзі піхота і наші дві машини були завантажені. Два ІЛ-76 почали виїзд на взльотку. Пам’ятаючи гіркий досвід 25-ої бригади, ми, звісно ж, не були особливо оптимістично налаштовані з приводу бойових перельотів, але... але наказ є наказ. Через пів години рульожек, ми повернулися на місце старту. Погода не пускає. Будемо чекати. Простоявши з годину на морозній взльотці перед літаком. ми таки дочекалися автобусів і перебралися до навчальних класів на території аеродрому, де й завалилися спати. Проте, туман не відступав. Вдень ми знову повернулися до казарм. Наступного ранку, заїхавши знову на аеродром, забравши речі і техніку, ми нарешті рушили. Піхота – автобусами, ми з командиром і парою сержантів – трьома УРАЛами.

На мобільному часом проривався лайф, радєйка вперто видавала набор звуків замість слів. Прийшлося взяти в командира телефон і зателефонувати з признаннями батьку: «Ми виїхали, зв’язку немає, все нормально». По фермі прилетіло пів касети ГРАДу – вітання з Донецьку. Обійшлося одною порізаною о цвях ногою під час пробіжки в укриття. Развєдони, приїхавши на командирській L-кє, сказали, що більше сьогодні рейсів не буде. Батарея лишається ночувати на фермі. Ми вибрали найбільш міцний з існуючих свинарників. Гори тюків сирої соломи створювали певний уют - все краще, ніж лежати на бетонній підлозі. Але це відчуття було оманливим. Їх сирість, в поєднанні з морозом, що заходив крізь порожні рами вікон, проймала наскрізь. Сухпай, розписання нарядів, темрява... Лягаючи, кожний обирав: стіна зі сторони обстрілу, чи зі сторони безколісного УРАЛу, повного тротилу. Тротил виявився ріднішим, і не даремно – невдовзі, після обстрілу з САУшкі, в нашому свинарнику з’явилася нова вентиляція.

Крайні 10 кілометрів дороги до точки, де ми мали займати позиції, були вже давно добре пристріляні сєпарською артою. Тому кожний проїзд цієї ділянки був свого роду рулеткою. Сподіватись можна було тільки на швидкість і військовий фарт. Від нашої школи у Пєсках, по розповідям очевидців, за час нашої відсутності лишилося мало – під час захоплення аеропорту її добряче накривали і, як результат, вона майже повністю вигоріла. На нашій новій точці, дачному селищі Водяне, нас зустріли активною роботою «Железного уе...ана» в міксє з парою касет ГРАДу. Випадковий напівпідвальний гараж миттєво перетворився на сховище для близько 20 мінометників і зенітчиків. Але і тут нам пощастило, невдовзі ми продовжили рух по вузьким вуличкам між дачами в пошуках своєї нової оселі.

Нарешті ми опинилися у помешканні, придатному для життя. Триповерхова дача генерала-залізничника хоч і була добряче загажена і перерита мародерами, але створювала ілюзію безпеки. Кімнати, в яких все ще були вікна, легко протаплювалися буржуйками. Внизу в гаражі, на крайній випадок, був досить непоганий підвал, який крім укриття порадував нас ще й певним запасом картоплі, цибулі і закаток– підвозу продовольства у нас поки не передбачалося. Позицію розмістили на сусідній ділянці, поруч з недобудованим садовим будинком, який став певним укриттям і одночасно складом для мін. Невдовзі підключили генератор й протягнули світло. Паралельно почали пристрілку нових цілей.

Будинок, в який ми заїхали, не був нежилим. За виламаними дверима кухні нас зустріла пара овчарок. Господарі, тікаючи з фронтового Водяного, просто кинули своїх собак на призволяще. Як ми дізналися пізніше, трапилося це не так давно, тож запасу сухого корму, розкиданого по кухні, вистачило на те, щоб вони не померли з голоду до нашого приїзду. Чотирилапі господарі прийняли нас досить гостинно. Судячи з усього, вже встигли звикнути до чужих людей і відсутності господарів. Ми ж, своєю чергою, поставили їх на котлове забезпечення – почали ділити з ними наш не дуже багатий раціон, та віддали їм одну з кімнат на другому поверсі.

На момент нашого повернення під аеропорт з боку терміналів і вишки все ще продовжували виходити залишки захисників з 81-ої бригади. Бездарно організована спроба захопити передові позиції ворога довкола аеропорту призвела до контратаки та його здачі. Операцію по розширенню зони контролю, яка була логічною з перших днів оборони, провели, банально не зважаючи на дані аеророзвідки. Як результат – наступ захлиснувся і потягнув за собою здачу аеропорту, а також масові потрапляння його захисників у полон. Більшість з них, залишившись відрізаними від основних сил на захопленій території, ночами намагалися знайти напрямок і пересувалися в сторону Пєсок. Перші ночі на новій точці ми займалися тим, що запускали «світлячков» (світлові міни) для того, щоб направити їх в нашу сторону. І це давало результати. Дехто і через тиждень блукань по полях виходив на наші позиції.

Людей не вистачало катастрофічно. Весь батальйон нараховував близько 80 людей. Мінометку посилили зенітниками, яких ми поділили на тих, хто виконував функції охорони батареї (несення нарядів) та тих, кому прийшлося на ходу вчитися працювати з нашими іграшками. Крім того, що, на момент виїзду, ми не встигли повернути з відпусток частину людей, а частина проходила лікування, ми ще й продовжували втрачати боєздатних людей по приїзді. Кількаденний переїзд та дві доби в холодному свинарнику не минули без наслідків: одразу після приїзду в майже лихорадочному стані від застуди злягли командир одного з мінометів і досвідчений старший навідник. Одного з них, за рекомендаціями Дока, прийшлося евакуювати на Миколаїв. Невдовзі, по здоров’ю та сімейним обставинам ми були змушені відпустити ще двох бійців. Тож, до приїзду поповнення з кількох відпускників, зенітники остаточно стали невід’ємною складовою мінометки.

Величезним мінусом нової позиції було те, що розмістилися ми на городі. Попри мороз земля лишалася м’якою, і під час стрільби міномети моментально починали закопуватися. Проблема в тому, що при вистрілі вся віддача міномета йде в плиту, яка упирається в землю. І це не проблема, коли мова йде про кілька десятків вистрілів. Але ми працювали цілодобово. Колись, ще на тракторній бригаді, один з мінометів уперся в бетонну плиту. Вже за кілька днів бетон лопнув і вигнувся навпіл. Опинившись же на городі, прийшлося додати до стандартної роботи ще й постійні розкопки та орієнтування мінометів, які сповзали зі своїх початкових точок. Щоразу після активної роботи люди в розрахунках ділилися на тих, хто йшов готувати міни і тих, хто йшов відкопувати плити.

Поставки продуктів протягом перших пари тижнів і надалі перебували на мізерному рівні, тож ми майже повністю перейшли на «підножний корм». Щодня на пошуки провізії відправлялася група, яка займалася оглядом дачних підвалів на наявність їжі. Як результат, у нас з’являлися овочі, закрутки, крупи... Найбільшою проблемою лишалася відсутність хлібу. Бажання з’їсти шматок хлібу з часом набирало просто маніакальної сили. Тому не дивно, що невдовзі почалися спроби робити коржики з борошна і води. Через пару тижнів, коли поставки харчів почали носити більш-менш системний характер, нам підвезли польський консервований хліб, який ми добре пам’ятали з Пєсок. Кислий і гидкий, він тоді став одним з найулюбленіших наших продуктів.

101

Через пару тижнів ми опинилися перед черговою проблемою. До нас перестали підвозити міни. Вийнятком ставали лише ті досвідчені водії вантажівок з боєприпасами, з якими наша батарея була добре знайома ще з Пєсок. Такі бійці чудово знали, в яких умовах ми воювали, і чхати хотіли на будь-які дурні накази. - Штабні собі там можуть скільки хочуть командувати. Тут їх не було і не буде. І я до вас буду їздити, скільки зможу. Менш досвідчені, зсилаючись на наказ згори, зупинялися за 10 кілометрів від Водяного і наполягали на тому, щоб ми самі вигадували. яким чином довезти міни на позиції. Для цього у нас не було, ані людей ані техніки. Приходилося відсилати групи захвату з дуже простим посилом: «Або везете самі, або ми вас висаджуємо і завозимо машини на передок. Забирати будете як хочете». Працювало безвідмовно. Невдовзі проблема відпала.

103

Той стан війни (внутрішньої, зовнішньої) за право жити і розвиватися, а не деградувати, в якому перебуває Україна, дав змогу кожному українцю (не тільки за національністю, а й за рідною землею) проаналізувати ситуацію довкола, згадати або дізнатись історичний досвід і зробити свій вибір: бути холопом чи вільною людиною. І для мене, безумовно, люди поділилися на тих, хто воює (в окопах чи кабінетах) та допомагає, і тих, хто робить вигляд, що він тут ні до чого. Мене завжди вчили: хто хоче - шукає можливості, хто не хоче - відмазки. І на фронті розуміння того, що люди, котрі готові боротися, є не тільки поруч з тобою під постійними обстрілами, а й в тилу, просто необхідне для підтримання волі воювати. І таке розуміння нам давали волонтери. Окрім того, що вони забезпечували нас усім необхідним для виживання, вони, своєю появою на передовій, щоразу нагадували нам про те, за що ми воюємо. Волонтери приїжджали під обстріли і привозили нам їжу, припаси, одяг і натхнення. А ми продовжували воювати.

Зв’язок у Водяному був вічною проблемою. Для того, щоб подзвонити додому, приходилося залазити на паркан, або підніматися на третій поверх, який зовсім не внушав довіри дірками від осколків в шифері. Мені, окрім зв’язку з рідними, приходилося ще й намагатися почитати новини. Як правило, виходило провантажити стрічку укрправди і почитати заголовки. Невдовзі у нас остаточно відключили Київстар. Інформаційний голод з часом дійшов до рівня, коли ми на повному серйозі обговорювали сни, і вони викликали емоції на рівні, як мінімум, заяви президента. Навіть «Новоросия ТВ», «Оплот ТВ» та інший ДЛНРівськи-російський брєд, який у Пєсках ми дивилися «чисто поржать», тепер став джерелом якоїсь інформації про зовнішній світ. Для розвіяння чуток, які ширилися нереальними темпами, приходилося видзвонювати батьків з лайфу і щодня просити провести мені політінформацію з новинами за день.

105

Попри те, що обстріли Водяного велися цілодобово, нам чомусь щастило, більшість снарядів лягало з незначними недольотами і перельотами. Але це означало лише одне – рано чи пізно прилетить і нам. І нам таки прилетіло. Недольот – озеро, перельот – хата через дорогу. А потім й наша черга – перший снаряд зніс кусок стіни у садовому будиночку біля позиції, другий розворотив паркан і ворота в п’яти метрах від нашого дому. Стіну довкола нашого вікна зрешетило осколками. Але не заділо нікого, навіть тих, хто знаходився в момент обстрілу на вулиці, а на місці попадання в паркан не стояла ніяка техніка. Протягом кількох тижнів там стояв один з наших УРАЛів, який потім відправили на ремонт, а ще день тому стояв волонтерський бусік. Нам продовжувало щастити.

107

Я був чи не єдиним в батареї, хто брав участь у подіях на майдані. І кожного разу, коли мова заходила про ті події, була група ярих антимайданівців, яким мені приходилось доводити правду про ті події, якою вона була для пересічних активістів. Тоді, взимку 2014-го, я був готовий померти за людей, які стояли за нами, мої сослуживці, дехто з них, готові були їхати і стріляти в нас. Бригада тоді була піднята по тривозі та перебувала на казарменому положенні. А коли піднялася шуміха в ЗМІ, всі дружно, по команді, виходячи через друге КПП, робили вигляд, що йдуть на службу з дому, заходячі повз камери через перше. І багато хто готовий був тоді виконувати наказ і їхати на Київ. Цікаво, що так само потім бригаду тримали в готовності летіти на Крим. І знову майже всі були готові виконувати наказ. І знову команди не було. І я розумію їх готовність виконати наказ у кожному з цих випадків. А чим би закінчився майдан, якби їм тоді дали команду на виїзд на Київ, і чи відпочивали б ми в Криму замість воювати на Донбасі, якби літаки таки підняли на Крим... це вже історія, яка так і залишиться альтернативою, історія, якій не судилося збутися.

109

Обходячи сусідні дачі у пошуках дров, на веранді покинутого, добряче розбитого снарядами будинку я наткнувся на рекламу партії регіонів. «Кто против партии регионов: Бандеровцы, Хунта, Провокаторы, Предатели...». Цей шедевр політичної реклами на фоні розбомблених домів і воронок виглядав просто шикарно і відображав всю суть українського політикума. Українці, все ж, занадто терплячий народ. В усі віки ми відчайдушно билися із зовнішніми ворогами, а потім втрачали все, не зумівши впоратися з внутрішніми паразитами... І, на відміну від нас, в кремлі про це пам’ятають завжди.

За кілька днів до запланованого перемир’я з’явилися чутки про те, що невдовзі наш батальйон перекинуть під Дебальцево. З новин все активніше було чутно про котел і великі втрати на тій ділянці фронту. З одного боку, ми давно вже звикли, що нами затикають найгарячіші дири. З іншого, наш батальйон на той момент був менший за чисельністю ніж рота. Гадати на цю тему прийшлося не довго. В одну з найближчих ночей половина людей, що знаходилася у Водяному, на чолі з Майком зірвалася на виконання задачі в сторону Дебальцевого. Мінометка і невелика кількість піхоти лишилися. Про прорив і захоплення села, здійснене кількома нашими БТРами, а також про загибель бійця розвідвзводу в бою з російськими танками ми дізнавалися вже пізніше з розповідей тих, хто брав участь в тій операції.

111

Невдовзі і нам поступила команда на готовність до старту. Міни були завантажені на машини, запас готового до стрільби боєкомплекту лишався мінімальним. Але ніч внесла свої корективи в наші плани. З самого вечора почалися активні бої в районі РЛС. Заготовлений боєкомплект вилетів у першу ж годину. Розпочався процес паралельної підготовки мін та майже безперервної стрільби з постійними змінами цілей. Так, маючи лише кілька моментів, коли можна було по черзі зайти в дім і попити чаю і кілька разів ховаючись від ворожих обстрілів в імпровізовані окопи у вигляді ям, викопаних мінометними плитами, ми провели одну з крайніх ночей в околицях аеропорту.

113

15 лютого, як і прогнозувалося, довкола аеропорту вперше запанувало перемир’я. Після місяця постійної стрілянини у нас реально боліла голова від тиші. Обслуживши зброю і виспавшись ми банально не знали чим себе зайняти. Невдовзі з’явились підтвердження чуток про те, що днями ми залишаємо Водяне. Але ніхто й надалі не знав куди нас занесе. Абсолютно реальними були як переїзд під Дебальцево, так і повернення в Миколаїв. Наступні два дні ми провели у зборах і підготовці техніки до маршу.

115

17 лютого у командира був День народження. З самого ранку всі були готові до старту. Залишки речей вантажили на машини, залишки піхоти організували кругову оборону. В домі лишалися лише господарі – пара вівчарок, які місяць тому зустріли нас на кухні. Забирати їх було нікуди, тож сусіди з 93-ої бригади, які лишалися на цих позиціях, обіцяли пригледіти і годувати. Колона рушила. Я, сам того не знаючи, назавжди (принаймні до цього дємбєля) покидав позиції поблизу Донецького аеропорту. Ввечері ми вже святкували свій вихід у Домі культури селища Камиш-Заря. Вранці 18 лютого 1 батальйон 79 бригади рушив на Миколаїв. Мінометка не втратила жодної людини, ми їхали додому.

117

ЗМІСТ ДВОМА СЛОВАМИ