1.Біографічні відомості Народився 5 листопада 1824 року в Охтирці, Харківська губернія. Походив із давнього дворянського роду. Навчався в Охтирській повітовій школі, закінчив Харківський університет (1848) і працював у різних установах канцеляристом. Друкуватися почав з 1840 року в «Литературной газете», «Отечественных записках», альманасі «Молодик». Далі поетична творчість Щоголева тривала зі значними перервами. У 1883 році вийшла збірка поезій «Ворскло», у 1898 — «Слобожанщина». Головним джерелом творчого натхнення автора була поезія Тараса Шевченка і фольклор («Неволя», «Могила» та ін.). Яків Щоголів, якого звуть «спізненим романтиком», оспівував у поезіях давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася людська рука). У віршах Щоголів часто тужить за своїми дитячими літами, які щасливо провів під оком дбайливої, ніжної матері. Краса рідних краєвидів — недалекий степ, водяні млини, пасіки, ріка Ворскла — все це чаром поезії овівало ніжну душу хлопчини й відбилося згодом у його поетичних творах. Іван Петрович та Олександра Петрівна, батьки поета, як і більшість охтирців, жили тихим узвичаєним життям із дотриманням релігійних і народних звичаїв. Дід був священиком. Родина жила у скромних достатках. Батько мав власний дерев'яний будиночок і десять десятин землі, був дрібним урядовцем, але по службі просунувся невисоко. У 1832—1835 роках Яків учився у трикласному повітовому училищі в рідному місті, потім вступив до Першої харківської гімназії. Саме там він захопився художньою літературою, читав твори В. Скотта, М. Гоголя. Уже під час гімназійного навчання у Харкові він помістив в альманаху «Молодик» (1843—1844) свої перші вірші. Але суворий відгук російського критика Віссаріона Бєлінського став причиною того, що Щоголів спалив свої ще не друковані твори й замовк на тривалий час. Під час університетських студій Яків Щоголів зблизився із професорами Метлинським, Срезневським й Костомаровим, які мали великий вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, поет почав знову писати. Ці нові поезії з'явилися в Кулішевій «Хаті» (1860). Після закінчення університету Яків Щоголів вступив на державну службу в канцелярії губернатора, але згодом залишив її і проживав у тісному родинному колі, далеко від світового гомону. Багато уваги приділяв сім'ї, дбав про виховання дітей, які тонко розуміли поезію, заохочували батька до творчості. У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла збірка «Слобожанщина». Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами. Є в нього багато віршів, у яких поет опирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, лоскотарочку, у квіт папороті («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взірець народних пісень. У деяких творах («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів оспівував ремісницький побут та ремісницьку працю. У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові. Щоголів був одним з представників Харківської школи романтиків, і велика кількість його поезій присвячена романтичному зображенню історичного минулого України, насамперед Запорізької Січі й козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щоголева перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій присвячена образам української природи («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремі вірші Щоголева позначені соціальними мотивами («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато віршів поета покладено на музику, і вони увійшли в пісенний народний репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»). Посмертні видання творів Щоголева: «Твори. Повний збірник» (X. 1919), «Поезії» (К. 1926), «Твори», І — II (1930), «Поезії» (К. 1958), «Твори» (К. 1961).
2. Яків Щоголів ввійшов в українську літературу як поет великої ліричної наснаги. Його твори часто називають зразками „чистого мистецтва”. Він збагатив скарби поетичного слова, змалював типові народні портрети, багатобарвні картини Надворскля, урізноманітнив поетику віршування. Його перші твори з’явилися на сторінках „Литературной газеты”, „Отечественных записок” та „Молодика” ще на початку 40-х років. До них належать російськомовні вірші „Могила”, „Мелодія”, „Чумацкие могилы”, „Ноготок”. Вірші Я.Щоголіва цього періоду засвідчують про творче використання здобутків нашої та світової літератури й фольклору. Творам поета властиві романтичні ознаки. Перші спроби поета підтримували харківські романтики – І.Срезневський, А. Метлинський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко. Однак строгі зауваження до опублікованих поезій В. Бєлінського, які С.Єфремов назвав „суворим привітанням од Бєлінського”, були причиною довготривалої мовчанки поета. Наступні публікації творів поета з’явилися у альманасі „Хата” (1860). Особливо інтенсивними роками поетичної діяльності Я.Щоголіва були 70-90-і роки. У цей час було видано друком дві поетичні збірки – „Ворскло” (1883), „Слобожанщина” (1898), які принесли авторові загальне визнання.
3.
І все ж ще за життя поет діждався відгуку на свою працю, зокрема на першу збірку "Ворскло" (1883 р.). Автобіографічного характеру лист до П.С.Єфіменка за 1886 р. засвідчує його знання змісту рецензій на "Ворскло", поміщених в "Киевской старине" (січень 1884 р.), в галицькій газеті "Діло", в "Одесском вестнике" і в "Нарисах історії української літератури" М.Петрова. Так, у рецензії В.Горленка "Ворскло", лірна поезія Я.Щоголева" у останнього відзначено "правдиве усвідомлення своїх сил" [1, 455] як одну з рідкісних поетичних якостей. Рецензент аналізує мотиви збірки, відзначаючи речі "щодо своєї грації й щирості" бездоганні [1, 455]; хвалить лексику збірки. Трактуючи Я.Щоголева як "чистісінького лірика", Горленко критикує п'єси з відтінком сарказму і дидактизму; а також не схвалює надуживання технічними словами – "ними зовсім задавлений поетичний задум твору" Дуже характеристичним є заключний висновок рецензента: "В цих семи десятках віршів видно природженого поета. Якщо він не настільки сильний, щоб примусити наслідувати себе, то сам безперечно не наслідує нікого, і в українській поезії його ім'я не забудеться" [1, 456] (підкресл. наше – Л.В.). Автором рецензії, уміщеної в № 47 за 1883 р. галицької газети "Діло", був М.Комаров – людина, яка активно листувалася з поетом, була його щирим другом і порадником, зрештою, чи не найбільше спричинилася до самого виходу "Ворскла". Це в листі до М.Ф.Комарова від 9.10.1882 р. зазначено, що друку ще й не починали, "а время уходило и доводило до того, что мне столь же приятно стало отправляться в печать, как волу на бойню; ибо написанная мною ничтожность писана не для публики, а для моего семейного очага. Но как и возвращаться назад стыдно, то завязываю глаза и выпущу 600 экземпляров. Очень будет приятно, если они составят в моем доме особое недвижимое имение" [14, 273]. Вслід за названими критиками оцінював творчість поета професор М.І.Петров, погоджуючись з В.Горленком у визначенні Я.Щоголіва як чистого лірика, а М.Комарову визнаючи слушність у підміченому в окремих творах дидактизмі і резонерстві. Наступними дослідниками творчості Я.Щоголіва були І.Я.Франко, М.Ф.Сумцов та М.Зеров. І.Я.Франко не писав спеціальних розвідок про поезію Я.Щоголіва, однак залишив у працях недвозначний вираз оцінки літературного спадку останнього. Так, саме завдяки Франкові довідуємося, що у 1885 р. Олександр Кониський умістив у варшавському місячнику "Ateneum" працю "Zarysy rychy literackiego Rusinуv". Рецензуючи її у "Зорі" (1885, № 19), Франко зазначає, цілковито погоджуючись у даному пункті з О.Кониським, таке: "Розділ ХVІ коротенько говорить про другий антракт в українській літературі 1876-1881 рр., а взглядно триваючий і досі з малими "lucida intervalla" (світлими прогалинами – Л.В.). До таких lucida intervalla серед сучасної тьми літературної автор зачисляє "Ворскло" Щоголева, котрому посвячує осібний розділ [10, 355]. Про Я.Щоголіва стисло, але виразно і недвозначно схвально висловлюється Каменяр і у працях, призначених для неукраїнського читача. Так, у статті "Українська література за 1898 р.", адресованій чеському читачеві журналу "Slovansky Pŕehlend", він зазначає: "З провідних українських письменників у 1898 р. номер
один – Щоголів" [11, 12]. А у статті "Южнорусская литература", написаній для Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (Спб., 1904 р.), критик трактує обидві збірки Щоголіва як такі, що засвідчують "о недюжинном таланте, но вместе с тем носящие на себе несомненные следы отчужденности автора от более живых литературных течений" [12, 156]. Схвальні відгуки про лірику Щоголіва містить і монументальна Франкова праця "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.". Наступним етапом в осмисленні творчого феномену Я.Щоголіва були праці професора Ф.Сумцова (який у 1919 р. в Харкові упорядковував видання творів поета у видавництві "Рух"), М.Зерова, Б.Лепкого, Г.Хоткевича, О.Дорошкевича ("Нотатки про Я.Щоголева" // Життя і революція. – 1926. – Ч.4. – С.70-78), П.Филиповича ("Шевченко і Щоголів" // Глобус. – 1928. – Ч.12), І.Айзенштока ("Література і громадські погляди Щоголева" // Червоний шлях. – 1925. – І-ІІ). У 40-х роках і далі творчий доробок Я.Щоголіва привертав до себе увагу І.Пільгука (кілька статей у періодиці та передмова до видання 1972 р.), А.Каспрука (монографія 1958 р.), М.Рильського (кілька статей мовознавчого та літературознавчого характеру); О.Білецького ("До розуміння творчості Я.Щоголева", 1960), П.Волинського ("Життя і творчість Я.І.Щоголіва", 1961). У 1986 р. у серії "Літературний портрет" вийшов нарис життя і творчості Я.Щоголіва, написаний А.Погрібним. Автор монографічного висліду аналізує поетичні збірки Я.Щоголіва, з'ясовуючи коло мотивів і жанровий спектр; на основі архівних матеріалів простежує життєвий шлях, визначає місце і роль поета у літературному процесі. Постать Я.Щоголіва безперечно фігурує (хоча й у порівняно відмінних інтерпретаціях) у нових працях історико-літературного змісту. Так, автором статті про поезію (в т.ч. й Я.Щоголіва) у "Історії української літератури ХІХ ст." (К., 1997) є М.Бондар; про поезію Щоголіва говорить М.Ткачук у контексті з'ясування естетичної стратегії суб'єктної сфери та характерних тенденцій розвитку української поезії 70–90-х років ХІХ ст. [див.: 9].
4. Особливо багато представлена пейзажна лірика у збірці „Слобожанщина”. „Літній ранок”, „Пісня бурі”, „На зрубі”, „Зимній ранок”, „Травень”, „В діброві”, „Озеро”, „Зозуля”, „Листопад”, „Навесні”, „Гора” та ін. У збірці „Слобожанщина” пейзаж часто служить як алегорія, асоціація. Прикладом може служити поезія „Три дороги”, де юність порівнюється з весною, зрілість з літом, старість з осінню та зимою. Тонким ліриком проявив себе поет у віршах, присвячених дітям („Баю-баю” із збірки „Ворскло”, „Чередничка”, „Притулок” із збірки „Слобожанщина”. Перу Я.Щоголева належать також сатиричні вірші. Зразками сатири у збірці „Ворскло” є „Судящий”, „Панку”, „Член”. У збірці „Слобожанщина” – „Чуприна”, „Півень”, „Дочумакувався”. . Захоплення козацтвом проходить і через збірку „Слобожанщина”. І це добре видно із поезій „Запорозький марш”, „Хортиця”, „Остання Січа”, „В степу” та ін. а 1898 року, у день його похорону, вийшла його збірка «Слобожанщина». Вихід у світ другої й останньої збірки поета — "Слобожанщина" — збігся вже із днем його похорону (помер 8 червня (27 травня) 1898 р.). Друга збірка не так різноманітна темами, як перша, проте в другій, у багатстві варіацій низки провідних мотивів, здобуває виразний і доволі повний вияв своєрідність поетового погляду на світ, нестандартна життєва "філософія" поета, зрештою, саме друга збірка засвідчила не тільки загально високі й визнані вже стильові характеристики поезії Щоголева, а й поглиблення її примітної самобутності. І в першій, і в другій збірці поета читачі різних поколінь, як і фахівці, віднаходили чимало найкращих зразків української поезії
5. Тема неминучості загибелі всього, що є на землі, викладається у поезії Щоголева з особливим натхненням. Поет у ній широко окреслює сповнені простору, предметні, за своїм настроєм аж ніяк не похмурі картини, як-от та, що у сприйнятті й роздумах героя постає побіля "святого міста", тобто цвинтаря: "... Сів я край могили, В небо углядівся: Мовчки у безмір'ї Жайворонок вився... Віра і безвір’я, Сила і немічність, — Все тут уляглося, Все пішло у вічність..." — "Покій").
Твором, що вповні виявляє поетове ставлення до ідеалів і програм перебудування суспільства, а також має ширший, філософський смисл, є вірш "Сподівання". Іронічно викладає поет проповідь пропагандиста — утопіста ("... Що під скирдами хліба стодоли погнуться, Що медяними хвилями ріки поллються, Що обіймуться люди і, наче брати, Один одному будуть на поміч іти..."). Тверезий погляд на суспільне життя змушує з подивом сприймати необґрунтовані запевнення та спроби накинути їх іншим ("О прозирник! Дивлюся я, повний жахання На хитку твою віру в свої сподівання: Не віки проминули, як світ наш стоїть, А добро тобі всупереч від світу біжить..."). Не менш промовистим, уже в плані загальної світоглядної концепції, що визначає чи не всю творчість Щоголева, є й закінчення цього вірша: "Але хай би і світ досягнув тієї грані, Щоб побігли по каменю ріки медяні, Так навіщо мені те, що буде в той час, У який тільки попіл зостанеться з нас?.."
Зазначений процес нерозривно пов'язаний насамперед із посиленням описово-зображальної сфери поезії та відповідних змін у цій частині її жанрової системи. У пошевченківський період відбувається очевидне вичленування пейзажної лірики; поезією Щоголева потужно підтримано цю тенденцію. Пейзажні описи належать до кращих сторінок творчості поета. В багатьох випадках жанрово виокремленні, усвідомлені як достатня основа самостійного твору, вони розвивають, а багато в чому й формують жанр вірша-пейзажу в поезії національній. Жодної пори року не оминає Щоголів у любовному змалюванні рідних степових ландшафтів, виявляючи тут неабияку спостережливість, настроєво-наснажуючи свої малюнки ("Зимовий ранок", "Зимній шлях", "Весна", "Травень", "Літній ранок", "Степ", "Осінь" та ін.). Те чи те явище природи ентузіастично збуджує поетичну свідомість автора: зміну в природі, а не якусь вправу на задану абстракцію вважає він гідним уваги й поетичного опису, безпосередньо звертаючись до читача ("Не дивуйся, що з весною Інший світ настав: Полем, лісом і водою Травень завладав..."). Неохопні оком степові рівнини, похилі узвишшя й низини, річка з берегами, луги, поля, дороги, оселі — все це стає об'єктом змалювання в названих, суто пейзажного плану, віршах та в багатьох інших, у яких органічно вмонтовано пейзажні фрагменти. Можливо, як ніхто інший в українській поезії цього часу, Щоголів є майстром зображення предметного явища в динаміці його власного руху та в динаміці суб'єктного сприйняття, як-от, приміром, у вірші "Степ" (погляд поета фіксує ту обставину, що при колиханні степової рослинності покрив із квітів проявляється саме тоді, коли це колихання на мить завмирає: "Іду шляхом, сонце сяє, Вітер з травами говоре, Перед мною і за мною Степ колишеться, як море, А затихне вітер буйний, — Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Весь квітками убереться"). Подібно виявляє й вичленовує поет явище руху у вірші "Заєць" (фіксуючи той момент, коли — при полюванні на зайця — всі об'єкти, що перебувають у полі спостереження, раптово й одночасно починають рухатися: "...В сніг ти спочити зарився, аж ось Псар і хорти уже в поле поспіли, Сам ти подався і все подалось, Всі біжите ви до лісу, як стріли!.."). Змальовуючи природу, поет подає (на чому свого часу зупиняли увагу такі дослідники, як М. Зеров та інші) багату "номенклатуру" степової флори та фауни, наводить побутуючі в народі численні назви рослин, птахів, комах, дрібної звірини, здійснює багато в чому досить точні описи, "натуральні" характеристики природних явищ, — що зовсім не стає на перешкоді розгортанню справді поетичного, ліричного переживання. На тлі природи, у взаємозв'язку з природою поет змальовує людину, особливо ті типи, чий рід захоплень чи трудових занять такі контакти має своєю суттю. Тло природи, промовисті його подробиці та діяльність обраного персонажа взаємно підсилено в змалюванні поета, у природу посвояцьки вписуються й невинні трудові знаряддя, як, приміром, у вірші "Рибалка": "... Вдарю раз веслом і вдруге, Човен воду розсіче, І на дві руки доріжка Поза човном потече. Гей, пливе старий рибалка: Розігнись, очерети, Розступись, густе латаття, Дайте човнику пройти!" Можна додати, що в названому вірші колоритний опис природи допроваджується й до незвичного її вигляду, — вигляду, котрий жахає досвідченого рибалку й змушує його думати про присутність "темної сили" ("... Озирнувсь, а гай зелений, Як в огні, увесь горить, Серебром берези блещуть, Травка в золоті кипить..."). Степова природа ще кількох інших творів Щоголева населена міфологічними створіннями ("Лоскотарки", "Ніч під Івана Купала", "Гаївки", "Лоскотарочка", "Клечана неділя"), серед цих творів є й ті, що мають баладний характер. Здебільшого з описом степу в Щоголева пов'язані різноманітні фантазії на тему минулого України (можливо, у творчому мисленні поета ні явища сполучує зв'язок генетичний). У гойданні високих
трав і квітів йому привиджуються постаті тих героїв, що колись осаджували цю місцину ("... Степ іде за степом І кінця немає, Вітер над травою Вітра доганяє... Так мені здається, Що он — он стрілою Козаки майнули Слідом за ордою... Б'ються, порубались, Знову полетіли, І шапки червоні Десь гетьгеть замріли... Вітром колихнуло, Марево звелося: Ні орди, ні пліка, — То воно здалося..." — "В степу"). Романтично забарвлена тема козацтва супроводжує поета упродовж усього творчого життя — починаючи від ранніх віршів "Неволя", "На згадування Климовського", "Могила". На цьому шляху він згодом ставить чимало промовистих відміток, серед них — "Запорожець", "Щастя", "Воля", "Січа", "Хортиця", "Запорожець над конем", "Остання Січа", "Бабусина казка", "Нерозумна мати" та інші. Провідним мотивом тут є, безперечно, мотив протиставлення давнього, вільного, широкого розмахом козацького життя та сучасного стану того-таки привільного степу, що починає захаращуватись ознаками суєтності, дріб'язковості, меркантилізму. Неохопні оком степові рівнини, річка з берегами, луги, поля, дороги – все це стає об’єктом змалювання у суто пейзажних поезіях Якова Щоголева. До них слід віднести такі як, “Весна”, “Степ”, “Вечір”, “Зимовий ранок”, цим поезіям властива динаміка звукових та зорових деталей. Поет настільки майстерно передає пейзаж, змальовуючи кожну деталь, що картина природи яскраво постає в уяві читача. Так, у поезії “Вечір” подається опис зимового вечора, коли на дворі віє завірюха: Вечоріє і темніє, Хмара небо затягла… По землі лягає мла Подивись, як замітає І не зійде срібний місяць: Сніг і церкву і село [14, 117]. Поезія “Весна” подає змалювання чудової весняної природи, яку поет порівнює із раєм: “Ще потепліша і будуть вкриваться / Листом зеленим луги;/ З чистої річки почнуть підійматься / Темні пучечки куги./ …Може жадаєш в раю побувати,/ Так не барись і рушай / В лісі веселую зорю стрівати:/ Там ти побачиш той рай!” [14, 95]. У поезії “Степ” Щоголев оспівує розкішну красу пейзажного українського степу, перед нами постає картина літнього степу, автор тонко передає усі порухи вітру, порівнюючи степ із бурхливим морем: …сонце сяє, А затихне вітер буйний, – Вітер з травками говоре, Степ, мов камінь, не двигнеться Перед мною і за мною І, як килимом багатим, Степ колишиться, як море; Ввесь квітками убереться… [14, 105]. Жодної пори року не оминає Яків Щоголев у любовному змалюванні рідних степових ландшафтів (“Зимній шлях”, “Весна”, “Травень”, “Літній ранок”, “Осінь”, “Листопад” та ін.). Осінній пейзаж зображений у поезії “Листопад”, поет змальовує пізню осінь, завмирання природи, холод та дощ: ...Морозний вітер в гай і ліс І високе небо в ті часи, Подув з холодних міст, Немов циновий дах, І нещадно з дерева обніс І стигнуть краплі від роси, Червоножовтий лист. Як сльози, на гільках [14, 115]. Замилування чудовим літнім ранком оспівується й у поезії “Літній ранок”: “Тепле сонце встало пишно; / Одягається розкішно / В яр і золото долина… / …ізАктуальні проблеми слов’янської філології. – 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 2. під неба / Пісня жайворонка ллється, / То привіт тобі несеться! / Подивися на рослину: / Кожну квітку і травину / Криє Божая сльозинка – / Діамантова росинка / Вітерок на тебе дише / Джерекгелями колише…” [14, 112–113]. У своїх пейзажних поезіях Яків Щоголев зумів засобами слова передати звукові, кольорові, дотикові відчуття, виступив знавцем та любителем рідної української природи, із глибокою повагою та зачаруванням постають у його поезіях образи рослин, птахів та звірів. М. Зеров [3] наголошував на тому, що, змальовуючи природу, Яків. Щоголев подає багату “номенклатуру” степових флори та фауни, наводить численні назви рослин, птахів,
звірини, які побутують у народі, а також, характеризуючи природні явища, здійснює досить точні детальні описи. Недарма М. Рильський назвав Щоголева “незрівнянним майстром пейзажу в українській поезії” [4, 231]. У поезії “Осінь”, змальовуючи згасання та вмирання природи: “Все, що зеленіло, / В’яне й умира; / Умира безслідно, – / Та воно й пора!” [14, 116], Щоголев наголошує на тому, що людське життя не має таких чітких циклів, воно може зупинитися будь-якої хвилини: “Квітці хоч і осінь, / Так і літо є; / Людям же й без літа / Осінь настає” [14, 116]. Близькою за звучанням є і поезія “Ялта”, у якій на тлі екзотичних кримських пейзажів поет розмірковує про передчасну смерть людини: Казали: Ялта – Криму цвіт, – …Я бачу неміч, блідий вид Над нею краще сонце гріє І щоки, червінем покриті, – І инше небо, инший світ… Як є – захід, один захід …Сюди б спішити тільки тим, І з ним благаннє – “жити, жити!” Хто в світі все, що можна, має:… [14, 91–92].
6.
Значну частину віршів у збірці „Ворскло” Я.Щоголів присвятив героїчному минулому українського народу, зокрема Запорізькій Січі. У цих віршах немає оспівування конкретних історичних подій чи осіб, у них відтворено загальні риси козацтва, їх побут, звичаї, специфічний спосіб життя („Воля”, „Орел”, „Запорожець”, „Січа”). Завдяки щедрому використанню деталей, народно-пісенних образів, специфічної лексики Я.Щоголів передає цими віршами романтичне захоплення героїчним минулим. Захоплення козацтвом проходить і через збірку „Слобожанщина”. І це добре видно із поезій „Запорозький марш”, „Хортиця”, „Остання Січа”, „В степу” та ін. Окрему групу віршів становить релігійна лірика Я.Щоголіва („Ікона”, „Під Великдень”, „Престол”, ”Чернець” та ін.).
7.
Окрему групу поетичних творів становить професійно-виробничі вірші („Ткач”, „Кравець”, „Косарі”, „Швець”, „Рибалка”, „Поштар”, „Мірошник”). У цих творах поет максимально повно відтворює процеси праці, з етнографічною точністю називає та описує трудові знаряддя. Улюблені образи Я.Щоголева - поета – чумаки. У віршах, присвячених їм, митець змальовує яскраві картини ( з деталями та подробицями) про їхнє життя.