Темне дзеркало by Коло вогнища

Blizzard Entertainment

Темне дзеркало Авторства Стіва Данусера Натанос Марріс заплющив очі та глибоко вдихнув повітря носом, зламаним безліч разів. Натяк на швидкий прихід осені кружляв у нерухомому вологому повітрі та гармонічно зливався з ароматом лугових квітів, що проростали між дорожньою бруківкою. Це був приємний запах — знайомий, земний. Натанос його ніколи б не хотів забути. Чоботи головнокомандуючої ловців не видали жодного звуку, коли та наближалася. Сильвана Вітрогін пахла трояндовими садами, що росли у її рідному краї за стінами головного міста вищих ельфів. Цей аромат Натанос впізнав би серед тисячі інших. Здавалося, цілу вічність цей чоловік стояв мовчки, насолоджуючись її присутністю. Лише десь далеко лунав ледь чутний спів пташок, вітаючих захід сонця, та м’яке мекання овець, що паслися попід низеньким дерев’яним парканом, зведеним спільними зусиллями Натаноса, коли той був ще зовсім маленьким, та його батька. Він розплющив очі. З цього невисокого пагорба виднілося все угіддя Маррісів. Дім, у якому чоловік прожив майже все життя; комора, сарай, стайня, що чекали на утеплення напередодні зими; сумуюча за жнивами пшениця. Він вдома… Натанос обожнював цей вид. Він ним захоплювався. Можливо, саме тому він хотів якомога довше посмакувати ним, перш ніж стерти з пам’яті. — Не слід тобі було сюди приходити, — пробурчав він. — Чудові слова вітання головнокомандуючої, — відповіла Сильвана, стаючи проти нього. Попри те, що на її губах грала розгублена симфонія, сталевий погляд ельфи сяяв владою. Вдягнувшись напередодні в дублений обладунок із блакитної

шкіри та сховавши за спиною пишно прикрашений лук, вона змусила Натаноса зніяковіти, адже чоловік був убраний у зношений одяг, а його обличчя покривала неохайна довга борода. Він заперечливо махнув головою. — Сильвано, ти чудово розумієш, про що я. З того моменту, як ти зробила мене командуючим ловців, серед Далекоходців побільшало незадоволених висловлювань. Твої постійні походи сюди також не залишилися без уваги — «порядні» ловці плетуть плітки, мов павуки — павутиння. Вона відкинула свій лазуровий капюшон, та дала пишному золотистому волоссю обійняти її плечі. — Ніколи не розуміла, чому ти так турбуєшся за те, що про тебе подумають інші. Слова вищої ельфи лилися густим солодкавим сиропом вдаваної симпатії, випробовуючи його рішучість. Натанос, розгнівавшись, стиснув зуби. Він був злим, бо Сильвана вже настільки звикла до його манери спілкування, що вже й відрізнити не могла, коли він насправді дратується, а коли — лише вдає. — Хай ті пліткарі кажуть про мене все, що їм заманеться. Але ти — їхній лідер, і не можеш дозволити собі втратити їхню повагу. Сильвана лагідно прибрала з очей Натаноса пасмо його каштанового волосся. — Як головнокомандуюча ловців, я повинна отримувати рапорти від своїх розвідників у польових умовах. І коли ти вже вирішив побути тут, у диких місцях Лордерону, а не у Квел’Таласі, я час від часу маю провідувати й тебе. Він знизав плечима. — Мені краще, коли я залишаюся якомога далі від великого міста. Мене не цікавлять його хитросплетіння. Тут я можу подумати… ковтнути свіжого повітря. Мені більш близькі насущні справи, яких не знайти в тіні тих прадавніх шпилів.

— Лор’темар гадає, ти ховаєшся тут через страх перед ельфійськими лучниками, — поділилася Сильвана, мимоволі піднявши одну брову. — Маячня! З Лор’темара Терона вийде набагато кращий політик, аніж ловець. А я навряд поступаюся його бойовим здібностям, — Натанос запнувся. Він усвідомив, що експресивне вираження злоби забавляє Сильвану, і він не хотів дарувати їй ще більше такого задоволення. — Тоді я рада, що мені вдалося дізнатися справжню причину твого самітництва. Бо я вже злякалася, що моя компанія тобі набридла. Пірнаюче за обрій сонце осяяло ідеальну симетрію рис її обличчя, Сильванині блакитно-сизі очі заблищали золотистим світлом. Видовище було захоплюючим. Натанос був готовий закластися, що це справжнісінька магія, якою ельфа користується, щоби пустити бесіду в потрібний бік чи відволікти співбесідника. І вона, звичайно ж, спрацювала. Натанос знову мимоволі проявив лестощі в бік її марнославства. — Я зовсім не проти, щоби ти, Сильвано, була поруч. Але твої підлеглі повинні відчувати присутність своєї головнокомандуючої. У темні часи ловці потребують цього більше, ніж колись. Ельфа насупила брови. — Невдовзі твоє побажання здійсниться. Я збираюся зустрітися зі своєю сестрою Аллерією. Вона побоюється, що орки метнули оком на Квел’Талас, та збираються напасти на нашу батьківщину. Якщо її страхи стануть реальністю, хочеш цього чи ні, ти змушений будеш повернутися до Срібносвіту на захист королівства від загарбників. Він торкнувся її руки та неспішно підтягнув до себе. — Сильвано… Ти знаєш, що я виконаю свій обов’язок та… Перш ніж він зміг сказати наступні слова, з поля донісся дитячий крик. — Натаносе! — хлопчик біг поміж овець, лякаючи невинних тварин. Коли дитині залишалося добігти до Натаноса та Сильвани десяток метрів, він

раптово зупинився та роззявив рота, побачивши вищу ельфу. Продовживши йти далі та намагаючись перелізти через дерев’яний паркан угіддя, хлопчик ледь не впав, але, зібравши всю свою сміливість, зміг підійти до двох живих постатей. — Головнокомандуюча ловців Сильвано Вітрогін, — почав було Натанос, — дозволь познайомити тебе з моїм двоюрідним братом Стефоном Маррісом. Йому всього дев’ять років, але, як бачиш, його незнання етикету не поступається моєму. Щоки Стефона вкрилися рум’янцем від сорому. Натанос глянув на нього суворим поглядом, ледь стримуючи посмішку. Він дуже любив це маля, адже розбишака був дуже схожим на нього. Дивлячись на хлопця, Натанос згадував своє минуле життя — там усе було захоплюючим та новим. — Годі тобі, Натаносе, — промовила Сильвана, спускаючись на коліна перед хлопчиком та даруючи йому свою щиру посмішку. — Я впевнена, що, всупереч твоєму впливу, він виросте тактовним та вихованим. — Ви… Ви — ловець? Як і мій двоюрідний брат? — розплющивши свої широкі очі та, запинаючись, спитався Стефон. — Ні, бешкетнику. Сильвана набагато впливовіша. Вона керує всіма ловцями цих земель, — розповів Натанос. Погляд Стефона стрибав на лиця Сильвани та Натаноса. Його маленька голівонька квапливо шукала логічну випадкову фразу. Вища ельфа нахилилася до хлопчика, шепочучи щось на вушко, неначе якусь сокровенну таємницю: «Хочеш стати ловцем, як виростеш?» Двоюрідний брат Натаноса енергійно заперечливо помахав головою. — Хочу бути лицарем, із сяючими обладунками, величезним мечем та власним замком! А жити в лісі та пускати стріли верхи на дереві мені не надто хочеться, — раптово паніка напала на його дитячі мізки. — Ні, ловці не… Я мав на увазі… Тобто, я б мав за честь служити з Вами, леді Сильвано! М’який та мелодійний сміх сколихнув її губи. Натанос зціпив зуби та промовив:

— Пізно, Стефоне. Краще йди додому та не набридай моїй командирці. Хлопчик зробив перший крок, щоби побігти до хати, але Сильвана з грацією хуткої кішки витягнула щось із кишені та протягнула руку до хлопчика. — Тримай, — сказала вона, кладучи до малої долоньки справжню золоту монету. — Зберігай її доти, доки твій двоюрідний брат не зрозуміє, що ти вже достатньо дорослий, аби мати власного меча. Лице Стефона покрила блискуча усмішка, здатна освітити найближчі фермерські поля. — Дякую! Дуже дякую! — підстрибуючи, він побіг у бік паркану, переліз через нього та, викрикуючи, спустився лугом. Бідні вівці, напевно, сьогодні вже і втратили надію спокійно повечеряти. — Я буду мати власного меча! — радо вигукував хлопчик. — Ну все, ти добилася свого, — похмуро промовив Натанос, потираючи неохайну бороду. — Тепер розмовам про цю монету кінця-краю не буде. Вона піднялася з колін, продовжуючи спостерігати за Стефоном, поки хлопчик не зник за схилом пагорба. — Усе, що йому треба — це ті, хто віритиме в нього, — сказала вона. — Як і всім нам, час від часу… Нотки мудрості у її голосі змусили його замислитися, якою сама Сильвана була в дитинстві та юності. На мить запанувала тиша — сонце вже встигло сховатися за обрієм. Чарівний спів пташок змінив дратівливий дзвін комарів. Мовчання затягнулося. — Коли збираєшся від’їжджати? — нарешті спитався він. Вона подарувала йому ледь помітну посмішку. — Зранку, гадаю. Уже пізно — головнокомандуючу… та якось її розважити.

ти

повинен

нагодувати

Сильвана пішла в бік хати. Проходячи коло Натаноса, вона ледь торкнулася кінчиками своїх пальців його руки. На мить він замислився про політичні інтриги Срібносвіта, глузування Лор’темара Терона, про тінь огидної Орди… Частина Натаносової свідомості мріяла про спокійніше життя. Він любив землеробство, як його батько, а до нього — дідусь. Натанос міг покинути Далекоходців, і до самого кінця жити тут — вдома. Але для цього йому довелося б пожертвувати чимось більшим, ніж посадою командуючого ловців. Натанос пішов до хати, де на нього вже чекало тепле вогнище та сита вечеря. Він знав, що його вибір уже зроблено. До чорта тих політиків. До чорта цей світ! Він дав обіцянку Сильвані, і ніщо їх не розлучить. *** — Чому вагаєшся, мій захиснику? Нетерплячий тон у голосі Сильвани розвіяв сиву вуаль Натаносової свідомості. Він так рідко згадував минуле… Те життя належало іншому чоловікові — невмерлому вже декілька років. Усе те, що робило його людиною — рідний дім, сім’я, обов’язки перед іншими, — усе це зараз не мало жодного значення для тієї потвори, якою він став. Він нарік себе Гнилокриком. Став відреченим. І більше ніколи не служив вищій ельфі, головнокомандуючій ловців. Натомість, його вірність належить королеві банші. — Не розумію мети. На мить він здригнувся од відлуння власних слів, що бумерангом відбивалися від темних камінних стін Королівського кварталу. Він усе ще сподівався, що зможе висловитися людським голосом. Який сентиментальний дурень! — Ритуал зробить тебе сильнішим, — відповіла вона з поглядом, повним багряного полум’я, крокуючи центром величезного круглого залу. — Мені потрібен могутній захисник. Армії Легіону вже висадилися на землях Орди. Натанос відвернув погляд від Сильвани та глянув на вал’кіру, що ширяла просто за її спиною. Витягнуті крила примари ледве не торкалися двох

високих колон, розташованих по обидва боки п’єдесталу, — між ними було добрих 20 кроків. Хоч Підмістя — столиця привидів та збіговиська гулів, від присутності вал’кір із їхніми глухими шоломами, прикриваючих усе обличчя, Натанос почувався ніяково. Ходять чутки, що ці чарівні діви-воїни колись служили на варті царства мертвих, і зобов’язані були проводжати достойних душ до місця їхнього заслуженого спочинку. Але ця вал’кіра, як і її сестри, були скорені Королем Личом, щоби здійснити його злий задум — підняти всіх тих, кого він погубив, утворити величезну армію та проклясти й наректи Сильвану Вітрогін на вічні страждання в подобі невмерлої. Його занепокоєння породило мертву тишу. Чи мудрим було рішення королеви взяти на службу цих створінь після падіння Короля Лича? Він зупинив потік сумнівних думок та прогнав їх геть із голови. Вал’кіри довели свою значущість, повертаючи за волею Сильвани відречених із царства вічності. Темній Леді відомо краще, як діяти. І завжди було відомо. Та однаково він не міг стримати в собі бажання подразнити її. — Якщо ти не впевнена в моїх силах, гадаю, тобі краще знайти іншого захисника. Очі Сильвани загорілися рубіновим полум’ям. — Чому з тобою завжди так складно? — її голос пролунав із легеньким дзвоном банші, але навіть це змусило гобелени, що висіли на стінах, кинутися в несамовитий танець, наче від стрімкого вітру. Він зрадів, що йому вдалося «вколоти» її, та обережно старався не показати отриманого задоволення. За мить, що супроводжувалася тишею, Темна Леді охолола. — Сила вал’кір служитиме моєму тілу цілими століттями. Твоя оболонка, як і в інших відречених, довго не протягне. Я хочу вберегти тебе від гниття, хочу, щоби ти ніколи не відчув того болю, який відчула я, коли… Він швидко кивнув, стримавши потік її слів. Лише йому єдиному Сильвана розповіла про події, що слідували за моментом падіння Короля Лича. Тоді королева банші зрозуміла, що її призначення на цьому світі виконано. Нарешті вона має право на те, що постійно оминало її — заслужений спочинок. Та коли вона кинулася з верхів’я цитаделі Льодяної Корони в пащу

крижаних скель, її чекав не кінець, а вічно голодна пустота. Хоч вона ніколи й нікому про це не розповідала, він надто добре знав її та був впевнений, що в ту мить її серце розривав справжній страх. Тоді, завдяки домовленості з вал’кірами, вони повернули її до «життя». І він був за це заздрісно вдячний. Та все ж, якщо б королева того дня відійшла у вічність, він не бачив би свого жалюгідного існування без неї. Якщо б доля наказала Сильвані вічно тинятися бездонною темрявою, він міг поставити крапку та понести на плечах тягар своїх проклять поруч із нею. — Напевно, — раптом мовив він, — краще мене відпустити. Пекельний вогник щезнув із її очей. На мить Натанос вловив блакитносизе відлуння, що колись у них блищало. Та за секунду від нього не залишилося і сліду — її очі наповнилися холодом та ненавистю. — Я двічі закликала тебе служити мені, Натаносе Гнилокрику. І ти не покинеш мене, допоки я не накажу! *** Світ навколо нього оповив густий сивий туман. Зникли думки та почуття — залишилася лише ненависть. Вона вкоренилася в найглибших кутках його свідомості та поневолила розум цупкими щупальцями. Людина, якою Натанос колись був, загинула й окропила кров’ю землю маєтку, що колись називався рідним домом. У його тілі поселилася істота, яка не мала власної волі. Їй вона й не була потрібна — створіння повністю підпорядковувалося Королю Личу. Він глянув назад, де лежав напівобгризений труп його останньої жертви. Крізь тіло вбивці пройшов теплий потік енергії, коли той вирвав ще один кусень м’яса з горлянки бідної жінки. Він згадав те задоволення, яке отримав від стихаючих криків жертви та застиглого жаху, віддзеркаленого у її мертвих очах. Знову відчувши це п’янке почуття він зробив ще один укус. Хіба важливо, скільки минуло часу від його звільнення з царства темряви? Немає значення — дні чи роки, адже час — то тягар смертних. Новий господар уже звільнив його від цього гніту. Єдине, що він мав віддати натомість — службу, головною ціллю якої було просочити занепале королівство Лордерон чумою невмерлих. Окропити нею кожен клаптик землі, який колись був милим його душі. Та якщо б зараз у його серці було місце для чогось іншого, окрім ненависті, він, напевно, розсміявся б над іронією долі.

Довелося перервати свою трапезу за наказом господаря та очікувати наступних розпоряджень. Мить — і він відчув її. Труп жертви поглинув темну магію, яка колись підняла і його тіло. Обкусане тіло кинулося в шалений танок. Він із захопленням спостерігав, як мертва жінка піднімається з землі, стаючи ще однією безвольною маріонеткою Скари. Її труп, який мить тому лежав на холодній землі, кинув на нього погляд. У неживих очах жінки вже не віддзеркалювався мертвотний страх — їх заполонив тліючий гнів. Вона, напевно, навіть посміхнулася б йому, якби її щелепа не висіла на тонких клаптиках плоті. А він, можливо, посміхнувся б у відповідь, якби її череп щойно не розлетівся від хуткої стріли. Обезголовлене тіло його нової супутниці клубком упало на землю та, смикнувшись декілька разів, завмерло. Він розвернувся, щоби побачити нападників. У поле зору потрапили три фігури в капюшонах. Частина його свідомості на мить зловила спогад про зброю, з якою колись доводилося мати справу, і згадала, що лук може бути доволі смертоносним. Та ці думки були слизькими та швидкоплинними. Зараз ніщо не мало значення — важливою була лише кипляча у венах ненависть, і її необхідно було звільнити. Він хотів, було, уже кинутися вперед, та ворог, що стояв посередині, вигукнув наказ. В унісон, бокові фігури прицілилися та синхронно випустили дощ важких тупих стріл йому в ноги. Він декілька разів намагався підвестися, та фігури в капюшонах пускали ще більше стріл, знову і знову змушуючи його опинитися на землі. «Кляті створіння!» Він не питав у себе, чому вони не покінчили з ним, як і з тою мертвою жінкою. Він лише волів прокусити їхню голу плоть, що визирала з-під пластин темних обладунків. Якщо б вони повстали на боці Скари, їхні луки їм би не знадобилися. Єдиною зброєю була б ненависть, якою вона колись стала і для нього. Він глибше вдихнув повітря, щоби пробудити дикий апетит. Запах збентежив його: вороги не були ні людьми, ні ельфами. Вони взагалі не були живими — такі ж невмерлі, як і він. Чому ж тоді ці істоти заважають йому виконувати волю господаря? Розчарування та страх підбитої тварини

полонили його. Він намагався підвестися, та постріл за пострілом щоразу ставили його на коліна. — Натаносе! — жіночий голос промовив його ім’я. Ні. Те ім’я було мертвим, зогнилим у зачумленій землі угіддя Маррісів. «Як вона взагалі посміла його вимовити?» Його тіло з новими силами загорілося гнівом. Він уб’є її, поласує її плоттю та втамує жагу смерті. Але щось у голосі цієї жінки змусило його схаменутися. Його ім’я стало ключем, яким вона дістала гнів, що замінив йому душу, та міцно стиснула його в кулак. Ні… Тільки не ненависть… Якби ці троє не служили господарю, він назавжди пустив би їх за вітром. — Натаносе! — знову вигукнула вона, та цього разу її голос був наповнений нотками крику банші, яких господар використовував на полі бою. Сила її голосу лякала. «Можливо, її сюди прислав сам Король Лич?» — Натаносе! — вона втретє вигукнула його ім’я. До нього повернулася пам’ять. Сивий туман гніву, нарешті, покинув його розум. Цей голос… Так, це вона. Сильвана. Коли вона відкинула свого капюшона, іржаве світло Зачумлених земель впало на її обличчя, підкреслюючи риси справжньої вищої ельфи. Шкіра, що колись була рум’яною та повною життя, зараз мала неживий сіруватий відтінок. Золоте волосся, закарбоване в його пам’яті, втратило свій блиск та стало тьмяним. Її бадьорі блакитно-сизі очі жевріли багряним вогнем. Коли

він усвідомив, що Сильвана також проклята, його горло стиснула гірка печаль. За мить від скорботи не залишилося і сліду — її замінив солодкий страх перед її новою подобою. Вона й за життя виглядала королевою. Ставши однією із невмерлих вона перетворилася на богиню. Очі Натаноса опустилися нижче та впали на його скрючені пальці, що були покриті кров’ю та рештками плоті від недавнього вбивства. Його радість від возз’єднання зі Сильваною перекрив сильний сором. Думки про те, що вона побачила його таким — страшним та облізлим, наповнила Натаноса відразою. Його рука мимоволі піднялася, і він закрив передпліччям своє гниле обличчя. — Сильвано, — промовив він крізь сухі губи. Його голос був чужим. Він зрозумів, що це — перше слово, яке він промовив після смерті. Служба Королю Личу не вимагала вміння говорити — лише вбивати. — Я прийшла за тобою, Натаносе. Щоби ми знову служили одній ідеї. Він не вартий того, щоб стояти поряд із нею. Навіть дивитися у вічі. Але її сила та могутність примусили його покинути ці думки та зустріти її погляд. — Ти ж бачиш… чим я став., — прогримів він. — Невже і справді ти бажаєш, щоб подібне чудовисько служило тобі? Сильвана махнула рукою, ніби, намагалася відштовхнути залишки тіл, що лежали на землі. — Я розбудовую нове королівство, Натаносе, для відречених від рабства Короля Лича. Ти станеш моїм захисником, і разом ми подбаємо про те, щоб він відчув на собі пекельні страждання. Артас відповість за свої злочини! Загребистий сміх викривив його губи. Туман, що контролював Натаноса, зник, і він стиснув кулаки, щоби помститися своєму колишньому господарю. Гнів та ненависть усе ще жили в його душі, але воля повернулася до нього. Не його воля, ні. Вона належала їй, як і колись.

Темні ловці, що прийшли зі Сильваною, напружилися, коли Натанос підвівся на ноги. Він здійснив крок та похилив голову: — Я твій, Темна Леді. До кінця віків. *** Натанос глянув униз на свою ліву руку. Вона була достатньо вкрита шкірою та сухожиллям, щоби стрімголов схопити лука та навчити навіть нетямущого учня натягувати тятиву. Але він не приховував, що сили його покидають. Прокляття невмерлого добігає кульмінації — тіло неминуче занепадає. Невдовзі, прийде той день, коли він не зможе поворушити пальцями, якщо вони до того часу не відваляться від переможеного плоть гниття. Яка тоді з нього для неї користь? «Хоч його шкіра розкладається, — сказав він собі, — він усе ще вірний своєму обов’язку». — Наказуй, моя королево. Сильвана кивнула. — Колись Артас використовував вал’кір для того, щоби піднімати полеглих лицарів смерті та повертати їх до своєї армії. То був набагато потужніший ритуал, аніж той, який вони зараз проводять для того, щоби привернути свіжих мерців на бік відречених. Вал’кіри здатні зробити твоє тіло міцнішим та більш… витривалим. — Чому ж тоді вони не вчинять так з усім нашим народом? — спитався Натанос. Сильвана кинула блискавичний погляд на непохитну примарну дівувоїна. — Це надто важко, тому в цьому ритуалі вони не часто використовують повну потужність своїх сил. Без доступу до енергії Короля Лича, що колись живила їх, вони мають віддати частинку власної сутності, — вона повернулася до нього обличчям. — Та це моє бажання, тому воно здійсниться.

Він підійшов ближче до королеви банші, спостерігаючи за виразом її обличчя. Натанос пообіцяв собі, що хоче лише подражнити її та насолодитися її роздратуванням. Брехня. Насправді він хотів набагато більшого. — Якщо вал’кіра може зробити це лише одноразово… чому обирати мене? Це біль промайнула у її очах? Якщо так, вона миттєво змінилася рішучістю та волею незламного заліза. — Я вже пояснила. Легіон погрожує спалити нас усіх у пекельному вогні. Мені потрібен захисник, який ніколи не перейшов би рубікон відданості. Так, це було саме те невелике задоволення, яке він шукав. Щось вирувало всередині нього, коли Сильвана величала його цим титулом. — Тоді накажи цій істоті, нехай поквапиться, — загарчав Натанос. — Мені потрібно тренувати ловців. Сильвана подарувала йому швидкоплинну посмішку та повернулася до вал’кіри, схвально кивнувши. Примарна діва линула до ніші в стіні тронного залу. Таємниче закляття вилетіло з уст королеви — камені розійшлися, показавши темний коридор. Цей таємний прохід Темна Леді використовувала для того, щоби непомітно переміщуватися містом. Натанос підозрював, що є ще декілька подібних, про які вона не розповідала навіть йому. Вони пересувалися складним лабіринтом, у якому згубився б та видихнув останній ковток повітря навіть досвідчений душогуб. Вал’кіра, очевидно, знала дорогу. Можливо, правильний шлях їй підказували темні сили, що протікають у венах кварталу Магії. За деякий час ця енергія стала настільки сильною, що навіть Натанос зміг її відчути. Вони рухалися останнім викривленням лабіринту та зайшли в глухий кінець. Сильвана знову щось прошепотіла та видала неповторний жест руками — стіни не стало, і вони зробили крок уперед. Стіни залу були прикриті книжковими полицями та магічними реліквіями, що виблискували від світла ламп. У самісінькому центрі залу стояли два олтаря, на кожному з яких спочивала величезна кам’яна плита. Одна з них була пустою, зате на іншій лежала людина, прикована шкіряними ременями. Одягнена вона була лише в спідню білизну. Постать намагалася звільнитися, та ремені були туго прикуті до плити. Поблизу неї лежали

зібрані в купу золоті обладунки, бойовий молот та щит. Натанос звернув увагу, що на зброї та броні викарбувана символіка лицарів Сріблястого походу. Бранець був безпорадним, та не виглядав зламаним чи покаліченим. Натанос прикусив язика. Свого часу він брав у полон та вбивав багато паладинів, та лише небагатьох він залишив не скаліченими. Достатньо оглянувши бранця, Гнилокрик перевів зір на королеву. — Що це? — Енергія, — голосом, від якого в жилах стигне кров, відповіла вал’кіра. Сильвана пройшлася навколо вівтаря. — Ритуал неможливий без жертви. Плоть… рідна твоїй плоті, — вона зупинилися коло голови паладина та уважно глянула на Натаноса. «Це що, якесь випробування? Що він має побачити?» Натанос наблизився до людини, що лежала на олтарі, вивчаючи її риси обличчя. Було щось знайоме в цих похмурих бровах, вольовому підборідді, сліпучій рішучості, завдяки якій цей смертний збирався звільнитися. Йому на мить здалося, що паладин нагадує йому власну людську подобу. З того часу, із дня його смерті, пройшло вже безліч ночей. Кожної з них він думав, що спогади назавжди загубляться з плином часу. Та зараз, дивлячись на полоненого, його, неначе, засмоктував вир минулого. Його минулого… У цей момент очі людини зачепилися за нього. У них не було жодного страху — лише зневага та ледь вловиме впізнання. Натанос нахилився та позбавив полоненого кляпи. — Привіт, брате. Відраза відбилася на лиці Стефона:

— Я молив святе Світло, щоби ти насправді помер, щоби твоя душа віднайшла вічний спочинок. Його слова були наповнені смутком та горем. Натанос посміхнувся: — Скажи, ти витратив ту золоту монету, яку тобі дала головнокомандуюча ловців? — Ні, я зберіг її, — зухвало гаркнув паладин. — Я тримав її роки опісля падіння Стратгольму, захоплення Лордерону Скарою, у надії, що мій двоюрідний брат зміг вижити. Я часто питав за тебе в подорожніх, та у відповідь споглядав лише за знизуванням плечей та незграбним мовчанням. Потім до мене дійшли чутки про жахливого Гнилокрика, який з’явився на землі Маррісів та почав вбивати героїв Альянсу, що намагалися відновити мир. Я боявся, що то і є та тварюка, що знищила Натаноса, і заприсягнувся зітнути її голову. Та ненароком я підслухав розмову двох біженців із Дарроушира. Вони прошепотіли істинне ім’я чудовиська, і я з жахом прийняв звістку про те, чим ти став. Стефон змусив свої слова зависнути у повітрі. — Того дня я й викинув золоту монету в річку, — сплюнувши на кам’яну підлогу, закінчив він. Натанос стояв непохитно та тихо. Справді, не було жодних причин заперечувати правду. Він прибув на ферму за наказом його королеви, заманюючи її ворогів у пастку. Найбільше задоволення він отримував від катування вищих ельфів, ловців із північних верховин, — тих самих Далекоходців, з якими він колись служив по один бік барикади та над якими колись головував. Помираючи від маси пролитої крові, зарозумілість зникала з їхніх облич, а коли вищі ельфи повставали невмерлими, вона перетворювалася на бридку гримасу. Натанос не відчував ні жалю, ні покаяння, страчуючи всіх тих благородних героїв чи найближчих друзів. Він зовсім нічого не відчував. Гнилокрик просто виконував свій обов’язок, для якого його було створено. Завдяки перемогам він здобув прихильність Темної Леді. Більше йому нічого не було потрібно. Сильвана поплескала бранця по плечі хоч той, наскільки дозволяли ремені, і намагався уникнути її дотику.

— Мені доповіли, що твій любий братик патрулював місцевість коло вашого угіддя в Зачумлених землях. Кажуть, він поклав немало відречених, — тембр голосу Сильвани став крижаним, коли вона майже впритул наблизилася до полоненого. — Зазвичай, я наказую своїм темним ловцям обірвати життя жертви, та в цьому випадку я рада, що так не вчинила. Цей паладин має шанс… служити вищій цілі. — Я ніколи не приєднаюся до вас! — крізь зціплені зуби процідив Стефон. — Не бійся, брате, — слова Натаноса були важкими, — це не те, що вона мала на увазі. Королева банші посміхнулася. — Саме так, — більше вона не промовила жодного слова та неспішно відійшла подалі. Коли він ще раз глянув на двоюрідного брата, у грудях закололо незнайоме досі почуття. Жаль? Він знав, що на це він неспроможний. Але він не відчував ненависті до паладина, на відміну від ставлення до інших живих істот. За мить Натанос зрозумів — то була гордість. Частина його свідомості пишалася Стефоном, адже він зміг втілити в життя ті мрії, які вигадав ще хлопчиськом. Навіть якщо це життя ось-ось обірветься. Натанос глянув вверх та зустрівся поглядом зі Сильваною. Може, це і справді випробування? Невже вона гадала, що через любов до двоюрідного брата він зрадить її? Невже зі страхом сподівалася, що в останній момент у ньому прокинеться щось людське? Та, звичайно ж, не було вибору. Примхи людини, давно померлої, не могли змусити Натаноса Гнилокрика зрадити присязі. — Покладемо цьому край, — рявкнув він, прямуючи до пустого олтаря. — Світло вбереже мене! — вигукнув Стефон, та, звернувши увагу на відчай у його голосі, схоже, він і сам не вірив у це. — Світло не знайде тебе тут, хлопче, — тримаючи погляд на своїй королеві відповів Натанос. — Разом ми обіймемося з темрявою.

Не промовивши жодного слова вал’кіра пропливла в повітрі та зупинилася між закутим у кайдани чоловіком та невмерлим. Натанос глянув на примарну діву та старався не виказати поглядом свої сумніви. Крила вал’кіри простягнулися вздовж усієї зали, а руки досягнули самісінької стелі. Вона почала вимовляти гортанні слова невідомою прадавньою мовою, що невдовзі перейшли в мученицьку панахиду. У ній досі відбивалася сила Короля Лича. Примара ширяла над камінними плитами, а її долоні випромінювали золотисто-блакитне світло. Від какофонії полум’я та болю світ Натаноса вибухнув. Від шаленого болю… Коли хвиля агонії відступила, і сприйняття навколишнього світу повернулося до Натаноса, він розплющив очі та розгледів обриси зали. Вал’кіра тихо стояла на колінах у кутку. Створіння, що декілька миттєвостей тому було шанованим та величезним, зараз було беззахисним та крихітним. Темна Леді тихо підійшла та стала коло нього. — Що ти відчуваєш, Гнилокрику? — Смерть, — сухо відповів він. — Та не таку близьку до кінця, як раніше. Голос його став чужим. Він більше не нагадував скреготання напівпаралізованих голосових зв’язок невмерлого, та все ще був далеким від земного голосу. Він також не був схожим на дзвін банші, хоча в голосі Гнилокрика й були помітні нотки владолюбства. Очі Сильвани яскраво блиснули: «Вставай, захиснику!» Він піднявся та звісив ноги з кам’яної ритуальної плити. Ставши на кам’яну підлогу він легко видихнув, намагаючись втриматися на ногах, що на мить здалися йому чужими. Наче дитина, що розгортає подарунок на свято Зимової Покрови, Натанос хутко зняв рукавицю з лівої руки та з відчуттям страху декілька разів зігнув пальці. Кістка більше не визирала назовні. Жоден клаптик плоті чи сухожилля не звисав донизу. Рука не жива, та вона, принаймні, ціла та сильна.

Натанос вирішив, що з такою рукою він вартий того, щоби захищати свою королеву. Він потягнувся вгору та торкнувся до щоки. Замість шматків шкіри, що нагадувала гарно висушений папір, він відчув справжню неушкоджену плоть. Кінчики його пальців намацали тонкі бакенбарди. Натанос насолоджувався новими відчуттями — він, наче, торкався до живої людини. Наче до живої. — Як я виглядаю? — повернувшись, спитався він у Сильвани. Натанос не хотів показувати, що це запитання його турбує. Та насправді воно було важливим для нього. — А ти гонористий, Гнилокрику! — у голосі Сильвани відчувалося кепкування та, одночасно, захоплення. «Чи було їй приємно, що могутні вал’кіри служать її волі, чи вони були звичайними примарними іграшками у її темних руках?» Вона провела Натаноса до великого овального дзеркала, що весь цей час висіло на одній зі стін. — Поглянь на себе. Служачи головнокомандуючою ловців Срібносвіта Сильвана обожнювала різноманітні дзеркала. Чом би й ні? Навіть серед найгарніших вищих ельф середуща сестра Вітрогонів була почесною красунею. Правителі багатьох знатних домів просили її руки для своїх синів. Навіть принц Сонцеходець, казали, бажав завоювати її серце. Та мертві не мали особливої потреби дивитися в дзеркало. Воно нагадувало відреченим лише про їхню нестерпну подобу, гнилі тіла, вигляд яких викликав огиду в живих рас. Невмерлі у своїй подобі показували долю, що чекає на всіх після смерті, — що колись їхні тіла гнитимуть у землі… якщо не будуть викликані на службу королеві банші. Звичайно ж, Сильвана все ще тримала декілька дзеркал у своїх покоях. І, хоч вроджену витонченість рис обличчя відібрала смерть, її темна подоба

невмерлої, усе ж, заворожувала Натаноса. Він знав, що в смертних королівствах є ненависники та лицеміри, які публічно засуджують політику Темної Леді та глузують над відреченими, а між собою — захоплюються її величністю та чарівністю. Сильвана, напевно, і сама це усвідомлювала, та намагалася насолоджуватися плітками, приховуючи, що знає про їхнє існування. Натанос глянув у дзеркало. Його плоть відбивалася жовтим відтінком, та, здається, була неушкодженою. Уперше після смерті він стояв прямо, тому здавався набагато вищим, аніж колись — тоді Гнилокрик був більш схожим на згорбленого дідуся. Якщо б не його багряні очі та тьмяне світло Підмістя, звичайний перехожий, мабуть, подумав би, що перед ним стоїть жива людина. Він зрадів такому перетворенню, та вирішив, що Сильвані про це знати не обов’язково. — Гадаю, нормально, — Натанос слідкував за зміною виразу обличчя Сильвани — спочатку її посмішка спалахнула гнівом, а потім перейшла в неприховане задоволення. — Ти переможеш тисячу демонів на честь своєї королеви! — проголосила вона. Його чуття підказувало — вона має рацію. Щойно отримана ним сила славно послужить їй у війні, що насувається на весь Азерот. І після їхньої перемоги, якщо їм дуже-дуже пощастить, вони помруть власною смертю та пліч-о-пліч правитимуть пеклом. Його наче вдарило блискавкою, і він усвідомив, що відображення в дзеркалі — не зовсім його. Він прудко повернувся до другої ритуальної плити й помітив… лише прах та декілька краплин запеченої крові. Зброя та обладунки паладина були незграбно розкидані навколо олтаря. Натанос намагався переконати себе, що це — усього лише трофеї, що дісталися йому після смерті переможеного ним ворога, і не більше. — Ти вже достатньо довго носиш одяг свого минулого, — вимовила Темна Леді. Так, це правда. Чому він зберіг ту ж стару, смердючу та брудну форму, якою володів на службі голови ловців, яку носив, служивши королю мертвих?..

Невже це через те, що йому просто було байдуже, у що він вдягнений? Чи, можливо, він справді знайшов прихисток у спогадах минулого? Сильвана вказала рукою на темний куток, де Натанос лиш тепер помітив темного ловця, що майстерно там ховався. Королева розуміла, що, на випадок провалу ритуалу вал’кіри, їй потрібен лучник, який зможе з легкістю відпустити стрілу в агресивне тіло. — Аню, проведи мого захисника до арсеналу та переконайся, що він екіпірувався належним чином для виконання наданих йому обов’язків. Темна ловчиня мовчки вийшла з найтемнішого кутка зали та вказала Натаносові напрямок, натякаючи, що той має йти першим. Невмерлий кивнув Сильвані. Її милі риси пестило м’яке світло лампи. Після повернення секретними тунелями, пара перетнула довжелезний коридор, що вів до спільного кільця, з’єднуючого все Підмістя. Зайшовши до загальної зони, Натанос помітив недоліки свого оновленого вигляду — як і інші його почуття, здатність відчувати запахи підсилилася. Коли трійця відречених наблизилася до нього, сморід їхньої гнилої плоті змусив клубок рвоти піднятися Натаносовим стравоходом, і його ледь не знудило. У ритуальному залі запах смерті майже не відчувався, та тут, серед тисячі невмерлих, сморід буквально виїдав його очі. Натанос затримав дихання, поки трійця «пахучих» відречених не мине, а потім, видихнувши, він заприсягнувся собі, що цей сморід ніколи більше не зустріне його зненацька. Можливо, Аня помітила страждання Натаноса від нестерпного запаху Підмістя та відречених, та вона не показала цього. — Я давненько не бачила королеву такою щасливою. Як тільки вона зрозуміла, на що спроможна сила вал’кір, вона одразу ж відправила за тобою. — Наша королева мудра, — киваючи відповів він. — Оновлене тіло дозволить мені ще краще їй служити. Аня посміхнулася, але Натанос відчув скрипучий напад роздратування. — Маєш щось проти? — буркнув він, зауваживши, що вал’кіра хоча б його характер залишила на місці.

— Ні, зовсім ні, — вона знизила плечима. — Тоді чому засміялася? — він ледь не перейшов на крик, адже йому здавалося, що темна ловчиня надто самовдоволена. Вона зітхнула. — Ти не хочеш зрозуміти, що найбільше королеві був потрібен не могутній захисник. Натанос призупинився та глянув прямісінько їй в обличчя, звузивши свої очі від обурення ухильністю її відповідей. — Що саме ти маєш на увазі? Вона знову посміхнулася, та зараз — лише кутками губ. — Сильвана пішла проти законів королівства, зробивши тебе, людину, командуючим ловцями. Вона зачистила Зачумлені землі, щоби визволити тебе з-під гніту Скари. Сьогодні вона пожертвувала своїм найціннішим ресурсом для того, щоб відновити твою силу. Подумай над вище сказаним, Гнилокрику, і розкажи, як такий хитрий воїн може бути настільки сліпим до очевидних речей? Натанос уважно вдивлявся у неї, міцно зціпивши зуби. За мить жорстокість та жах покинули його лице. «Дурненька… Королеву не цікавили такі дрібнички». І його теж. Якими б почуттями не було наповнене його смертне серце, зараз воно було сховане в скриню, викарбувану з гніву та зневаги. Він — Натанос Гнилокрик, захисник королеви банші. Натанос ледь не посміхнувся в очікувані того дня, у який хаосом напоїть ворогів королеви. Він відновив ходу. Аня, не промовивши більше жодного слова, пішла слідом за ним. Наближаючись до кварталу Війни, союз дзвонів залізних мечів дав про себе знати. Інструктори волали на свіжих бійців, що безжалісно проламували корпус тренувальних опудал чи тіла випадкових полонених Альянсу. Натанос

провів не один день із такими молодими бійцями, як ці, і він одразу міг сказати, що їх прийдеться навчати довше, ніж інших. Він насупився, пообіцявши виправити помилку інструкторів, та продовжив свій шлях до арсеналу. Кам’яні стіни залу ховалися за височенними стелажами, де була схована зброя та різноманітне устаткування. Натанос, глянувши на всю цю красу, став шукати напівкольчугові та напівшкіряні обладунки, які чудово впоралися б із захистом та були б достатньо зручними. Він обрав кольорову гаму, що складалася із сірих та зелених кольорів, щоб мати перевагу як у темряві, так і в лісовій місцевості. Коли він повернувся обличчям до дверей, щоб покинути залу арсеналу, його увагу привернув блиск відполірованого металу, що відбивав світло тьмяної лампи. Він підійшов до речі, що його зацікавила, та перетягнув декілька частин броні в бік. Там спочивав чистий та доглянутий латовий обладунок, який нагадав йому про недавній ритуал. Подумки він знову повернувся туди — у ту темну залу, до пустого олтаря, край якого лежала плита, на якому спочивав він… Натанос вернувся до вибору. За мить він відчув дотик чогось чужого, тривожного. Це почуття було знайомим — він відчув його востаннє перед тим, як уперше покинути світ живих. Смертна слабкість йшла за ним невмерлою дорогою, і ось, зараз вона нарешті наздогнала його, вчепившись у самісіньку горлянку. Натанос відчував жаль.