ВСЕУКРАЇНСЬКІ РАДІО ДИКТАНТИ 1. Історія пісні -«Червона рута» За переказами, що досі існують у Карпатах, рута — жовта квітка, яка лише на декілька хвилин, у ніч на Івана Купала, стає червоною. Дівчина, яка її знайде й зірве, буде щаслива в коханні. Пісню «Червона рута» в 1968 році написав дев’ятнадцяти річний студент Чернівецького медичного інституту Володимир Івасюк. Як же народився задум її написати? У великій батьковій бібліотеці юний Володя, тоді ще стар шокласник, натрапив на видану 1906 року збірку коломийок, упорядковану Володимиром Гнатюком. В одній із них він про читав про чарівне зілля —червону руту. Для юного музиканта цей образ став зворушливою знахід кою, справжнім одкровенням. У пошуках історії про цю квітку він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розкриття таємниці, і згодом знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а ще записав легенду про загадкове чар-зілля. На обласному телебаченні Івасюк мав добрих друзів, яким повідомив про дві нові пісні. їх прем’єра відбулася в програмі «Камертон доброго настрою». І ось настало свято Володиної му зики та поезії —торжество його творчої роботи. «Червона рута» стала піснею року в Радянському Союзі на конкурсі «Пісня-71». 169 слів
За В. Бровком 2 . Юрій Кульчицький
Мало хто в Україні знає про Юрія Кульчицького, хоча цей українець відкрив Європі запашний східний напій —каву. Родом він з української шляхетської родини КульчицькихШелестовичів із Самбірщини. Замолоду пішов на Січ. Під час одного з походів Юрій Кульчицький потрапив у полон, де до сконало вивчив турецьку мову та звичай Саме там він відкрив для себе неповторний смак та аромат кави. Пізніше Кульчицький служив в австрійській дипломатичній місії. Він відіграв важливу 7
роль у легендарній Віденській битві, яка, до речі, зупинила ту рецький наступ на Європу. Крім будинку й медалі, рятівник отримав від міської влади Відня триста мішків кави. Зерна кави залишили в обозі турки, щоправда, австрійці вважали їх кормом для верблюдів. Однак тварини каву їсти не захотіли. Підприємливий українець не розгубився й відкрив кав’ярню. Віденцям кава припала до смаку. Кульчицький, одягнувши ту рецький одяг, частував своїх гостей, пом’якшуючи смак кави ме дом, цукром, а згодом —молоком і вершками. Нині одна з віденських вулиць названа на честь героя-кавовара, на ній же українцеві встановлено погруддя. 157 слів
О. Авраменко
3. Піонер на ниві електроніки Утілення ідеї дальнобачення — спільне колективне дітище багатьох учених і радіоентузіастів різних країн. Та вперше у світі створити повністю електронну систему передавання на відстань рухомого зображення і, крім того, навіть здійснити його прак тичну трансляцію пощастило лише Борисові Грабовському — сину поета Павла Грабовського. 1924 року він винайшов пристрій, що став основою переда вальної телевізійної трубки. Учений змусив промінь рухатися поверхнею надчутлйвої металевої пластинки, на яку проектува лося зображення. Незабаром наш земляк і його друзі отримали вітчизняний, а потім —міжнародний патент на винахід. Минув час, і шістдесятирічний учений, на превеликий подив, читає в книжці Уїлсона, яка, можливо, потрапила йому до рук випадково, про те, що винахід, зроблений ним раніше, немовбито здійснили американці! Обурений несправедливістю, він розпочи нає боротьбу, захищаючи не лише особисту славу, а й пріоритет вітчизняної науки та техніки. Крапку в суперечках про авторство винаходу телебачення поставила ЮНЕСКО —Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки і культури: вона юридично визнала першість за Борисом Грабовським. Як бачимо, сина видатного українського 8
поета-революціонера по праву вважають одним із піонерів на ниві електроніки. 164 слова
О. Авраменко
4. Українському радіо — 90 років! Історія Українського радіо —це дивовижна епоха: сотні журналістів-корифеїв, тисячі радіопрограм, мільйони листів і телеграм від слухачів і незліченна кількість сказаних і почутих слів. А знаєте, з якого слова й коли все почалося? Увечері шіст надцятого листопада 1924 року з гучномовців, установлених у центрі Харкова, пролунало: «Алло! Говорить Харків! Працює пер ша в Україні радіотелефонна станція!» Харків’яни, затамувавши подих, слухали, як звучить по радіо концерт. У літопис Українського радіо вписано чимало незабутніх сторінок. Позивні «Реве та стогне Дніпр широкий» не зникали з ефіру в роки Другої світової війни. Українські письменники, а саме: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський — з фронту передавали аудіозвернення, які підтримували бойовий дух народу. А по війні чимало українських родин, розпороше них по всіх усюдах, возз’єднувалися завдяки радіо. Понад вісімдесят годин щодоби —такі обсяги мовлення На ціональної радіокомпанії України сьогодні, у дні її дев’яносторіч чя. І зараз, у ці хвилини, коли ви разом із багатомільйонною укра їнською родиною синхронно, слово за словом пишете радіодиктант, пам’ятайте: це відбувається завдяки нашим спільним зусиллям! 157 слів
А. Акуленко
5. Марко Вовчок Маючи намір вивчити українську мову, російський класик Іван Тургенєв звернувся до Тараса Шевченка, аби той порекомен дував, прозу якого українського письменника варто читати як зразок літературної мови. Поет відповів: «Читайте Марка Вовчка, бо він один знає нашу мову». Цей факт дуже красномовний. Шістнадцятирічна дівчина Марія Вілінська, красуня, розум ниця, дочка російського дворянина, живе в Орлі в рідної тітки. 9
Батька давно немає серед живих, а тітка турбується про Марію краще, аніж рідна мати. Якби дівчині хтось сказав, що через сім років вона стане зна менитою українською письменницею та ще й підписуватиме свої твори псевдонімом Марко Вовчок, вона, мабуть, тільки б розсмія лася. Адже для цього треба хоча б знати українську мову! У 1851 році Марія виходить заміж за українського етнографа Опанаса Марковича та їде в Україну. Вона досконало вивчає українську мову, а вже через шість років створює «Народні опо відання», що принесли їй славу в Росії та Європі. Твори Марка Вовчка перекладають чеською, польською, болгарською, фран цузькою, німецькою, данською мовами, а французька редакція повісті «Маруся» стала класичним твором французької дитячої літератури, витримавши майже двадцять видань. 168 слів
За І. Сюндюковим
КОЗАЦЬКА СЛАВА 6. Унікальність козацтва Після розпаду Київської Русі мешканці сіл і хуторів вияви лися беззахисними перед набігами кочовиків. Щоб уберегти від них свою землю, на Запорозьку Січ з’їхалися відважні авантю ристи й створили козацькі загони. Ці загони були братством на зразок дружин вікінгів, еллінського спартанського товариства або європейського лицарського ордену. Недарма козаки назива ли себе лицарями й залишили нащадкам приклади служіння ідеалам шляхетності, свободи, віри й людської гідності. Українське козацтво — це світовий феномен. У нього немає європейських аналогів: у Європі не існувало межі з Диким По лем, а відносини з ворогом будувалися на засадах військового мистецтва. У європейських війнах нечасто виникали ситуації, коли різні вороги сунули з різних боків, для козаків же таке було звичним. Тому вони змушені були вигадувати правила ведення бою, уражаючи ворога несподіваними ходами, вступати в союзи то з одним супротивником, то з іншим. 10
Козаки здобули багато перемог. Але головна — це перемога над кочовиками. Степові варвари, які господарювали в Євразії тисячі років, з появою запорозьких козаків зникли зі світової історії. Запорожці здолали хаос не порядком, не мечем, а насам перед силою духу. 166 слів
За О. Стражним
7. Славний гетьман Сагайдачний Уклонився низенько Павло кошовому отаманові й славній старшині січовій і вийшов із паланки, як у тумані. Перед очима все стояв образ величного, з довгою бородою й вусами лицаря із зсунутими над переніссям соболевими бровами, а під ними — гострими, як свердла, мудрими, допитливими очима, що зазира ли — хотів ти того чи ні — у самісіньку душу. Не визначався постаттю (були там постаті й далеко показніші), а саме тим своїм проникливим мудрим поглядом. Немовби той погляд промовляв: не блуди словами, бо я бачу наскрізь усю твою душу, бо я все знав, знаю й буду знати, —отже, від мене й не намагайся сховатися! «Так оце він, той необачний Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, —крутилися Павлові в голові слова славної пісні про завзятого гетьмана запорозького. —Але то, мабуть, тіль ки в жарт складено пісню, бо на необачного він анітрохи не скида ється, —навпаки, швидше на дуже обачного, та ще й мудрого, та ще й із сильною, залізною рукою. Як гляне, то аж мороз поза шкірою». 160 слів
За С. Черкасенком
8. Самовілля Здатності домовитися з кочовиком, чужоземним загарбником, власним князем або колоніальним правителем недостатньо, аби бути господарем свого життя. Потрібно ще щось. І це щось — незалежна вдача, гордість, самовілля. Без цих рис українець би просто не вижив. А якби вижив, то втратив би своє я, розчи нився б у більш сильному й агресивному оточенні. Ці якості рятують його й зараз: він, як і раніше, нікому не до зволяє себе приручити, зробити покірним. Зброя залишилася та 11
сама: непослідовність, багатовекторність і, не в останню чергу, дуля в кишені для ворога. Самовілля українців — річ непохитна. Хіба можна уявити, як козак глибокодумно вимовляє: «Пан приїде —нас розсудить»? Виступаючи в сенаті, Петро Перший казав так: «Малоросій ський народ дуже розумний і дуже лукавий: він, як бджола любодільна, дає російській державі й кращий мед розумовий, і кращий віск для свічі російської освіти, але в нього є жало». Що ж, маємо те, що маємо. І жало це —власна воля та непокора. Згадаймо, як, потрапивши в польський чи турецький полон, козаки відмовлялися приймати католицизм або іслам і навіть перед му ченицькою смертю насміхалися з ворогів. 171 слово
За О. Страмним
9. У похід На Січі кипіло, як у казані: братчики, готуючись до походу, латалися, запасалися кожен усякими потрібними в поході дріб ницями, чистили й гострили зброю тощо. Не у звичаю було в Сагайдачного зволікати: як тільки все до найменшої дрібниці було готове, гетьман розподілив товариство по чайках, залишивши в Січі тільки невелику, із кількасот коза ків, залогу для господарювання й охорони. Перед походом січовий панотець відправив молебень і посвятив чайки. Ще тільки почало на світ благословлятися, як Сагайдачний уже піднявся на свою чайку й звелів розпустити вітрила. У ту ж хвилю з .башти січової гримнув постріл із гармати. Сполохане птаство хмарою злинуло з околишніх лісів і плавнів у повітря й сповнило його страшним криком і гамом. На січовій дзвіниці за дзвонили дзвони. Гетьман зняв шапку й перехрестився, промовив ши: «З Богом рушаймо!» —махнув булавою. Заскрипіли весла, залопотіли вітрила — і чайки одна за одною легко посунули Чортомликом у Дніпро. Сонце, зійшовши в легенькій прозорій млі, вітало запорозьких лицарів уже геть-геть від лугу Базавлуку. Швидко, як стріли, линули чайки за Дніпровими хвилями в море. 165 слів
За С. Черкасенком
12
10. Як ставали козаками У козаки приймали чоловіків різного віку, походження, рівня фізичної підготовки. Єдина умова —прийняти православ’я, якщо новачок був іншої віри. Кожного, хто прибував на Січ, зарахову вали до так званих молодиків. Йому відводили місце в одному з козацьких куренів. Випробувальний період тривав від трьох до семи років залеж но від того, наскільки легко молодикові давалося військове ре месло. Новачки були слугами, джурами-зброєносцями й поміч никами при козацькій старшині. Закінчивши вишкіл, кожний проходив обрядовий іспит на звання козака: треба було подолати на човні всі дніпровські по роги проти течії, перейти по перекинутій колоді між скелями Дніпра. Інший спосіб випробування записав 1889 року на Катеринославщині (нинішня Дніпропетровщина) фольклорист Яків Новицький: «У нас приймали в Січ так: піймають дикого лошака й велять сідати без сідла, без уздечки, лицем до хвоста. Хто, про скочивши степ, вернеться здоровим, той і козак!» Та тільки взяв ши участь у морському поході, чоловіки вважалися справжніми козаками. Повноправними запорожцями ставали після складання при сяги на вірність січовому товариству. Нове прізвисько, як-от: Кривоніс, Шкода, Крутихвіст, Малюта — кожному давали за зовнішнім виглядом гцбо рисами характеру. 165 слів
За О. Чебанюк
ДОБРОМ ЗІГРІТИ СЕРЦЕ 11. Прекрасне навколо нас Учень день у день ходив похмурий, сумний, і вчитель якось попросив його знайти в кімнаті якомога більше коричневих предметів. Озирнувшись навкруги, той зауважив чимало темной світло-коричневого: карниз для фіранок, меблі, скатертину на столі, рами картин і багато всілякого дріб’язку. «А тепер заплющ очі! —сказав учитель. —І назви мені, будь ласка, блакитні речі, 13
які ти бачив». —«Як? —здивувався учень. —Я не помітив нічого блакитного, адже шукав коричневе!» Розплющивши очі, він побачив ніжно-блакитні фіранки, і сві тильник із голубим абажуром, і такого самого кольору вазу, ор намент на килимі, палітурки книжок, картатий плед на дивані, теки на полицях... Він спочатку розгубився, а потім розсердився: навіщо було змушувати запам’ятовувати коричневі предмети, а питати про блакитні? Виявляється, сприйняття світу залежить від внутрішньої настанови: фокусуючи увагу на чомусь неприємному, негатив ному, можеш не помітити, скільки прекрасного відбувається довкола, сприймаєш усе песимістично. Завжди й у всьому шукати тільки гарне — набагато вигідніша позиція: коли здатен бачити красу, життя світлішає, наповнюється прекрасним, а в душі з’яв ляється сила долати нещастя й розчарування. 161 слово
3 журналу
12. Чудотворна ікона Ще в дитинстві Григорій Квітка-Основ’яненко осліп через травму ока. Якось він поїхав із матір’ю в Куряж поклонитися ві домій на всю Слобожанщину іконі Озернянської Богоматері, про яку йшла слава як про чудотворну. Того пам’ятного дня в церкві Гриць несподівано відчув, що з очей спадає поволока. Спочатку замиготіли мінливі зеленуватобурі плями, потім пішли колами рожеві й жовтаві хвилі —і враз у голубому тумані загойдалися людські постаті й ошатне вбрання церкви. Туман поволі розвіявся, погляд ковзнув по оздобленій золотом іконі. Грицеві стало моторошно: а раптом це видиво зникне й знову все поглине темрява? Він боязко сіпнув матір за рукав і проше потів: —Мамо, хто це? —Де, сину? Про кого ти? Хлопчик показав рукою на ікону. —Пресвята Богородиця... А ти що, бачиш? —сплеснула вона руками, аж озирнулися передні. 14
Синові карі, чисті й допитливі, як і раніше, очі були осяяні якимось вогнем, вони були вже не смутні, не мертві, а живі, грайливі. Мати впала на коліна й у нестямі простягла руки до ікони: «Воістину чудотворна! Зглянулася на наше безта лання...» 163 слова
За І. Іллєнком
13. Бути людиною Як дивно: людина здобула величезний досвід і може поро зумітися з цілим Усесвітом, а її ніхто не бажає слухати! А вона допомогла б уникнути багатьох помилок. Розповіла б про най кращі миті свого життя, зовсім не пов’язані з успіхом, кар’єрою чи роботою, про почуття наближення до інших істот чи крає видів, почуття жаху перед скороминущістю життя чи природною стихією, яка надходить раптово, про лихо, яке, мов лакмусовий папірець, визначає присутність людяності в кожному з нас. Найпевнішим історичним джерелом є свідчення простих людей, їхні почуття здатні вистояти перед найпривабливішою брехнею й пронести вогник правди в найтемніші закутки сфальшованої історії. Одна війна, один голокост, одна пошесть дають уявлення про всі минулі чи майбутні лиха, запобігаючи викривленню правди. Єдине, чого ми можемо не допустити, —здичавіння власного серця, пам’ятаючи, що найсправедливіший суд —суд нашого сумління. Любов’ю, правдою, добром зміцнюй моральний інстинкт —не прийняття кривди, зради, безчестя навіть перед горою золота чи націленим у тебе дулом пістолета. Людині треба не фанатизм святих і героїв, не вогонь, який обпікає, а світло багаття, що гріє душу щодня. 166 слів
За Г. Пагутяк
14. Як у казці Якось у Японії одна зі столичних газет розмістила оголошення: «Продаються батьки: батько сімдесяти років, мати шістдесяти п’яти років. Ціна —один мільйон єн». Скільки галасу наробило це оголошення! Його обговорювали вдома й на вулицях, немов сенсацію. Люди співчували стареньким, сварили безсовісних 15
дітей, дивувалися, обурювалися. А молоді чоловік і жінка, батьки яких нещодавно загинули в автокатастрофі, вирішили викупити старих й оточити їх своєю любов’ю. Узявши гроші, молодята прийшли за вказаною адресою й по бачили розкішну віллу, яка потопала у квітах. Вони вирішили, що в оголошення вкралася помилка, однак усе-таки наважилися подзвонити. Літньому чоловікові, що відчинив хвіртку, вони розповіли про намір викупити стареньку пару. І просили вибачення, що потривожили господарів, бо, мабуть, помилилися адресою. Схви льований добродій пояснив, що ніякої помилки немає: за допомо гою оголошення вони з дружиною, бездітні, але багаті, сподіва лися знайти хороших людей, у спадок яким хотіли залишити все нажите майно. Справді, усе відбулося так, як у добрій казці: хороші діти знайшли хороших батьків, а заразом і винагороду за свої добрі й чуйні серця. 161 слово
3 журналу
15. Що ти являєш собою сьогодні Картину «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі уявляв собі як зіткнення добра і зла. Добро мало постати в образі Ісуса, а зло — в образі зрадника Іуди. Для втілення задуманого потрібні були на турники, у рисах яких протиставлялося б прекрасне й мерзенне. Одного разу, слухаючи виступ церковного хору, художник звернув увагу на досконалі, божественні риси юного співака і, запросивши хориста до своєї майстерні, зробив з нього кілька етюдів, на основі яких написав образ Христа. Та ще довго не вда валося завершити фреску: не було натурника для Іуди. Якось Леонардо побачив у стічній канаві волоцюгу. Ще досить молодий, але передчасно постарілий, брудний і обірваний, безпро будно п’яний, він, здавалось, уособлював усе найгірше. Часу на етюди вже не залишалося, і п’яничку довелося привести прямо в собор. Ледве підвели його на ноги — художник хапливо почав працювати. А коли він закінчив роботу, жебрак, трохи протверезівши й роздивившись картину, злякано закричав: 16
—Я вже бачив цю картину раніше! —Коли? —здивувався Леонардо. — Три роки тому. Тоді, коли я співав у хорі, якийсь худож ник написав з мене Христа. 165 слів
3 журналу
16. Радіти чиємусь успіхові Як я переконався, у біді досить багато хто з приятелів щиро тобі співчуває й готовий допомогти, так би мовити, щиро розді лити з тобою прикрість. Але коли ти досягаєш чогось, маєш успіх, як мало тих, хто справді щиро порадіє разом із тобою твоєму до сягненню. Я перестав розповідати про успіхи своїх творів за кордоном, бо завжди вже на середині розмови навіть від своїх близьких колег-музикантів чув, ледь вони дослухували те, що я оповідав: «А я, до речі, зараз збираюся на гастролі в Австралію (чи ще куди-небудь)». І це було зовсім не до речі й не до теми, а лише доводило, що моя оповідь неприємна колезі, і я замовкав, а зго дом і взагалі припинив оповідати про свої успіхи. От хіба що Олегові, з яким, на щастя, зрештою налагодилися стосунки: ми обоє пробачили все один одному. Але головне не втратилося, і йому я розповідаю все відверто й щиро. Та ще, певно, Ромкові. Цьому обережніше, але також майже все можна гово рити. Він не позаздрить —поцінує. 160 слів
'
За Ю. Покальчуком
ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ - ЛЮДИНА 17. Помста Одного разу пастух образив якогось чоловіка, а той затаїв на нього злість і заповзявся помститися. Він знав, що кривдник пасе тварин у віддаленій місцині, де майже ніхто не ходить, і вирішив скористатися цим. Чоловік надумав вирити глибоку яму, щоб пастух упав у неї, і пізно вночі крадькома почав її копати. Коли раз у раз викидав з ями землю, у роз’ятреній уяві поста вали картини помсти: можливо, його кривдник потрапить у паст17
ку й щось зламає собі або навіть помре в ній, не змігши видряпа тися нагору, а може, у яму впаде його корова, вівця або принаймні коза. Копав він довго й завзято, і мрії про помсту тішили його, а тим часом яма ставала дедалі глибшою. Почало світати — і копач опам’ятався, здивувавшись і зля кавшись водночас: яма виявилася настільки глибокою, що й сам він уже був не в змозі вилізти з неї. Тож перш ніж навіть подумки рити яму іншому, згадай: для того щоб викопати її, тобі самому доведеться в неї потрапити, бо першим у ній опиняється той, хто її копає. 166 слів
За С. Шепель
18. Мости З усього, що людина в життєвому пориві зводить і будує, немає нічого кращого й ціннішого над мости. Вони важливіші за будинки, святіші за храми, бо спільні. Призначені рівно для всіх, корисні, поставлені завжди обдумано, на місці, де перехрещується найбільше людських потреб, вони триваліші за інші споруди й не служать нічому злому або підступному. Потьмянілі від часу великі кам’яні мости — свідки зниклих епох, коли по-іншому жилося, думалося й будувалося. Легкі металеві мости, натягнуті від берега до берега, наче струни, що бринять і співають під кожною машиною, немовби чекають ще своєї довершеності, а краса їх ліній повністю відкриється тільки очам наших онуків. Дерев’яні мости витанцьовують і дзвенять зчовганими брусами, як дощечки ксилофона. Зовсім маленькі' місточки в горах — одна груба деревина або дві збиті докупи колоди, перекинуті через гірський потік, якого інакше не перейдеш. Усі ті мости й місточки однакові за своєю суттю: вони вика зують місце, де людина наткнулася на перешкоду й не зупини лася перед нею, а подолала її, як знала, виходячи з власного розуміння, смаку й навколишніх умов. 166 слів
За І. Андричем
18
19. Не за всяку ціну Кіногрупа закінчувала зйомки документального фільму про тваринний світ степів. Залишився лише один-однісінький незнятий Кадр, у якому, відповідно до сценарію, мав вибухнути авто мобіль. Степ, суха трава, вітер. Чого зволікаємо, зрозуміло кожному. Вогонь міг наробити великої біди, за кілька секунд розніс би полум’я на сотні метрів. Знімати не можна. Чекаємо півдня. Дозволу на зйомки немає. Нарешті сторона, що приймала: «Та будь-що-будь! Знімайте! Може, обійдеться». Усі —до режисера: «Знімаємо?» —«Ні». Дехто не зміг приховати роздратування. А я відчув повагу до нього. І тут вітер ущух, усе завмерло, вибілена сонцем трава стала нерухомо. Довгождана команда — і враз підпалили автомобіль, закінчили зйомку. А тоді здійнявся не просто вітер — буря. Я був упевнений: якби тоді режисер легковажно віддав наказ знімати, буря б роз почалася без зволікань. Розговорившись дорогою з режисером, я почув від нього приблизно таке. Твоє призначення, твій талант, твоя сила нале жать не тобі, ти провідник між Господом і тим, що повинен зро бити. Якщо порушуватимеш правила, переходитимеш межі (завжди відчуваєш, які саме), то одного разу можеш прокинутися безсилим і безталанним. Тому роби своє, але не будь-якою ціною. І матимеш підтримку. 174 слова
За Г. Вдовиченко
20. Поєдинок їх було тільки двоє: у чистому полі —красуня Валя, військовий фельдшер 71-го полку, і в небі —фашистський пілот. Фашист розбомбив вокзал, школу, нафтобазу й тепер переслі дував дівчину в полі. Валя бігла шляхом, злякано озираючись на ворожий літак, а той наздоганяв її, накривав чорною тінню, стро чив із кулеметів. Страх ганяв її по всьому полю вздовж і впоперек, доки й не впала вона, безсила, у пшеницю. Та фашистові того було 19
замало. Він скажено атакував її, з кожним колом спускаючись усе нижче. Раптом дівчина підвелась і пішла навпростець до свого полку. Ворог кружляв над нею, пікірував, оскалювався всіма кулеметами зразу: видно, хотів, щоб вона знову тікала, падала, корчилася, плазувала. Але Валя вже перемогла в собі страх. Вона ладна була вмерти, але не тікати, не коритись. І німецький ас, певно, зрозумів: маленька беззахисна дівчина його не боялася. Оскаженілий, він повів літак у піке, випустив сотні куль. Одна з них влучила Валі в плече — і дівчина затисла рану рукою. І тут же почула стра шенний вибух: льотчик не встиг вивести машину з піке й урізався в землю. 171 слово
ЗаМ.Мащенком
21. Баламути Три разки жовтуватих від часу намистин, загорнуті в руду панчоху, перейшли мені в спадок від бабусі. У нас, на півдні Він ниччини, таке намисто називали баламутами —перекручене від слова «перламутр». Бабуся в ньому виходила заміж, а до неї —її мама. Тримала баламути у великій скрині на самому дні, під го рою домотканих скатертин, рушників і сорочок. Бабуся діставала їх дуже рідко, але коли це ставалося, завжди пускалася в спомини. Розповідала, що до неї часто приходили дівчата брати баламути на своє весілля. Тоді особливих статків не було, тому такі позички були звичні. Намисто свідчило про статус його власниці: чим більше раз ків на шиї, тим багатшого вона роду. Найдорожчим було черво не із середземноморських натуральних коралів. Одна низка могла коштувати як добра корова. Найдешевшими були пацьорки — з дрібних скляних або дерев’яних намистин. Баламути йшли десь посередині між коралями та пацьорками. Бабуся казала, що розділить баламути й дасть по одному разку в сім’ю кожного з трьох синів, бо дочок у неї не було. А недавно потай віддала все мені. Може, тому, що я найбільше любила слу хати про її молодість? 173 слова
За Т. Тисячною
20
22. Добра людина Юхим завжди щось доглядав: то телят, то коней, то жеребців, то бугаїв. Скільки пам’ятав себе, завжди хотілося йому проникну ти в темні душі тварин, ще малим плакав, бачачи вбиту пташку або безжальні собачі гони за нещасним зайчиком. Удома в Юхи ма, уже коли й прийшов фронту (а він був шанованим батьком багатодітного сімейства), завжди підгодовувалося то жовтодзьобе кібченя, що випало з гнізда під час бурі, то однокрилий лелечка, що не зміг полетіти у вирій, то їжачок, якого передчасно хтось пробудив од зимової сплячки. Коли Юхим ішов селом, його завжди супроводжували без домні пси або здичавілі нічийні коти. Він залюбки присідав по серед вулиці, починав розпитувати покудланого собаку, хто він і звідки, і той дивився на цього доброго чоловіка розумними сумними очима й мовби хотів сказати, що немає на світі нічого, чого б він не зробив для Юхима. Любив Юхим бесідувати й з ко тами, дивитися, як неблимно втуплюються вони йому в очі, як уважливо розставляють свої вуса й похитують, мов небаченими якимись антенами, сторч поставленими хвостами. Любив усяку живу душу. 165 слів
За П. Загребельним
23. Вічне залишається вічним Пересічний афінянин античного світу, сидячи в амфітеатрі, бурхливо реагував на найменшу похибку актора чи музиканта, коли ставили ту чи іншу драму. Античну людину, наприклад Діогена, наш сучасник най більше подивував би своєю залежністю від безлічі речей. «Усе роблю для того, аби речі слугували мені, а не я — речам», — зізнавався колись Горацій. Живучи в наш час, він навряд чи відстояв би свою незалежність. Ще в Есхіла один із героїв від мовився від щита, де було зображено різні страховиська для залякування супротивника: «Хочу бути мужнім, а не вдавати із себе такого». Сучасній людині нелегко провести межу між отим «бути» і «вдавати»: імідж —одне з найпоширеніших нині понять. Горацій, 21
опинившись серед нас, знову ж таки подивувався б, як часто від даємо перевагу побаченому над почутим. А втім, вічні теми: життя і смерть, добро і зло, правда і кривда, багатство й убозтво, любов і ненависть —спонукали б до цікавої бесіди. І ті дві людини, нинішня й антична, однаково б подивувалися: скільки часу спливло, а вічне залишається вічним. Наче й справді нічого нового не з’явилося під сонцем. 169 слів
За Д. Клочко
ГОРДІСТЬ УКРАЇНИ 24. Києво-Могилянська академія Києво-Могилянську академію засновано в 1632 році. Вона стала осередком освіти й культури не тільки в Україні, адже її вплив поширювався на всі слов’янські землі впродовж століття. Випускники цього вищого навчального закладу —Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Інокентій Гізель —стали відомими церковними й політичними діячами, ученими, письменниками. Певний час у Києво-Могилянській академії навчався Михайло Ломоносов. Упродовж багатьох років академія була єдиним вогнищем просвітництва й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Біло русі та в південних слов'янських країнах, вона мала статус євро пейського навчального закладу. Гуманітарну освіту тут. здобували, вивчаючи поетику, риторику, грецьку й латинську мови. Саме риторика була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування: студенти створювали оратор ські промови, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських і церковних подій. До наших днів дійшли описи ста вісімдесяти трьох підручників, левову частку яких написано саме в Києво-Могилянській академії. У риториці розвивався бароковий стиль, якому був притаманний пошук вибагливих пишномовних форм, символів, урочистих протиставлень і несподіваних персо ніфікацій. Студенти також вивчали твори римських і грецьких класиків риторики. 22
У наші дні Києво-Могилянська академія розвивається, від роджуючи давні традиції. 169 слів
За О. Когут
25. Іван Пулюй Важко знайти в історії науки, техніки й культури особистість, яка могла б зрівнятися з Іваном Пулюєм багатогранністю заці кавлень і найвищим рівнем досягнень у кожному напрямі діяль ності. Він постає перед нами як фізик, електротехнік, перекладач і громадсько-політичний діяч. Спадщина Пулюя вражає. Він віртуозний конструктор і екс периментатор, вдумливий новатор у намаганні пояснити спосте режувані явища на основі законів природи та принципів пізнання. Це чудовий педагог, який не йде второваними шляхами, а шукає власних. Він і блискучий популяризатор, що зумів поєднати у своїх лекціях і статтях наукову строгість із прекрасним стилем. Найважливіші досягнення Пулюя в галузі фізики стосуються катодних і Х-променів. Окремо треба сказати про плідну діяльність Івана Пулюя, спрямовану на національне відродження України. Тут і перекла ди релігійної літератури, зокрема Біблії, і боротьба за створення українського університету у Львові, і заснування фонду підтрим ки українського студентства у Відні. Про роль, яку відігравало в житті Івана Пулюя служіння національній ідеї, свідчать його сло ва: «Електротехніка близька й дорога моєму серцю, але ще ближ чі й дорожчі —наша мова, література, доля нашого народу». 164 слова
За Р. Гайдою
26. Сергій Корольов Розвиток ракетної та космічної техніки й початок космічної ери в історії людства світ пов’язує з ім’ям академіка Сергія Корольова. Його сприймають як представника російської науки, але мало хто знає, що цей славетний учений —українець. Сергій Корольов народився в Житомирі, навчався в Одесі, Києві, Москві. Переїхавши до столиці Радянського Союзу, 23
працював на наукових посадах. У цей час він розробив низку оригінальних конструкцій. Особисті контакти з Костянтином Ціолковським, вивчення його праць із ракетної техніки та теорії міжпланетних сполучень сприяли початку фундаментальних досліджень молодого вченого в цій галузі. Загалом Сергій Корольов розробив багато проектів керованих ракет, ракетопланів, геофізичних ракет, ракет-носіїв. Протягом багатьох років він спрямовував роботу провідних конструкторських колективів на розв’язання важливих завдань у ракетній і космічній тех ніці. Сергій Корольов —найвидатніший конструктор ракетно-космічних систем, які забезпечили дослідження космічного простору. Саме він створив перший штучний супутник Землі, який запо чаткував розвиток космічної ери, а також космічний корабель, на якому Юрій Гагарін уперше реалізував сміливу мрію людства — політ за межі атмосфери, а Олексій Леонов здійснив перший вихід у відкритий космічний простір. 165 слів
За В. Горбуновим
27. Палац Кирила Розумовського в Батурині До видатних пам’яток палацово-паркової архітектури України належить родовий маєток Кирила Розумовського в селі Батурині, що на Чернігівщині. Згадаймо, ким була ця людина. Кирило Розумовський був останнім усенародно обраним гетьманом України, розумним і удачливим царедворцем єлизаветинської доби, президентом Імператорської академії наук, ясновельможним графом. Після відставки через надмірні вимоги щодо автономії України та ска сування гетьманства Катериною Другою, яка, до речі, зійшла на престол не без його допомоги, Розумовський ще тридцять років прожив у Петербурзі та під Москвою. Потім зі своєю родиною повернувся в Україну, до Батурина, де давно мріяв збудувати університет і куди сподівався перенести українську столицю. З усього комплексу батуринської садиби до наших днів зберігся тільки палац, розташований над долиною річки Сейм. Простий і виразний, він домінує в місцевості, чудово сприйма 24
ється з далеких відстаней, нагадує одну з венеціанських вілл, ніби перенесену з Італії на українську землю. Об’ємно-просто рова композиція палацу така, що він однаково сприймається з усіх боків. Зовнішній вигляд споруди вражає чіткістю та ви шуканістю форм. Проте, як кажуть, краще один раз побачити, аніж кілька разів почути, — тож обов’язково відвідайте Батурин. 169 слів
За О. Седаком
28. Агатангел Кримський Серед учених, які належать світу, дуже яскравою особистістю є видатний мовознавець Агатангел Кримський. На запитання, якими мовами він володіє, жартував зазвичай, що легше перелі чити ті, котрими не володіє. У роки навчання в Кримського сформувався стійкий профе сійний інтерес до мовознавства. Від природи наділений унікаль ними здібностями до мов, Агатангел із легкістю вивчив основні давні й нові мови. Одержавши атестат про середню освіту, він вирушає до Москви. Здобувши філологічну освіту в Інституті сходознав ства, Кримський вступає до Московського університету, де про довжує спеціалізуватися в галузі історії літератури й культури мусульманських народів. Молодий учений видає принципово нову для української поезії збірку «Пальмове гілля», навіяну екзотикою Близького Сходу. На початку двадцятого століття Агатангел Кримський уже мав великий науковий авторитет. Багато праць ученого перекладено основними європейськими мовами. У час революції виїхав до Києва, де заснував Українську ака демію наук. У роки сталінських репресій учений потрапив до списку неблагонадійних, а отже, на нього чекав арешт і табір у Росії, де Кримський через рік помер. Усесвітньо відомого вченого, який знав майже шістдесят мов, реабілітують лише в 1960 році. 167 слів
За Л. Семакою 25
НАШІ МОЛОДШІ ДРУЗІ 29. Спасибі вам, дельфіни! Рибалки вдивлялися в море, але дельфінів, що зазвичай тут супроводжували судна, не було. «Радисте, умикай магнітофон! — гукнули з палуби. — Дельфіни люблять музику». Залунала мелодія —усмішки заясніли на обличчях. Попереду — Сангарська протока. По обидва боки горбасті береги Японії, а під водою причаїлися підступні скелі. Скрізь чатує небезпека. Капітан пильно слідкує за приладами, що ви мальовують морське дно, сам прокладає курс. «Ідуть просто на нас!» —раптом почулося крізь мелодію пісні. Розтинаючи водяне дзеркало, два дельфіни мчали нам на зустріч. Потім зупинилися й стали вистрибувати з води. А перед носом судна розвернулися й повели нас у протоку. І що за диво?! Дельфіни пливли саме тим глибоководним курсом, який був ви значений капітаном для траулера. Манячи за собою, вони, певно, прагнули допомогти нам вдало пройти складну частину шляху. Півдня дельфіни пливли попереду, граючись у пронизаній сонцем воді. Вони то виринали на поверхню, то знову пірнали, то, вирвавшись уперед, зупинялися й чекали нас. Коли ж небез печний шлях був уже за кормою, дельфіни кругом обійшли судно й повернули назад. Рибалки кричали їм услід: «Спасибі вам, дельфіни! До побачення!» 169 слів
За М. Яненком
ЗО. Собака Пірат Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, немолодий уже, поважний і серйозний пес із двома волохатими хвостами та двома парами очей, з яких верхня пара, коли приди витися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі. Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де бать ко продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчилось. Аж ось у неділю, тижнів через п’ять, якраз після обі ду, коли ми сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Пірат, зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід 26
і хату, він упав додолу й повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину й голосно плачучи від повноти щастя. — Це я, ваш Пірат, упізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який я щасливий, як тяжко було мені без вас! Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який нена видів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі! Простий собака, а так може збентежити чоловіка. 159 слів
За О. Довженком
31. Вірність лелек На даху однієї німецької школи лелеки змостили гніздо. Згодом у ньому з’явилися лелеченята. Якось маленьке пташе ня випало з гнізда й лежало нерухомо: воно дуже забилося. По терпілого знайшов учитель і взяв його в хату, годував, піклу вався про нього, аж доки воно видужало. Потім чоловік відніс його на луку. Старі лелеки знайшли своє дитя й почали году вати. Коли в малого лелеки виросли й зміцніли крила, так що він зміг літати, батьки забрали його в гніздо. Щодня, як учитель виходив на луку пройтися, молодий лелека прилітав до нього й ходив поруч. Це було таке диво, що люди навіть приходили дивитися, як учитель із лелекою проходжується, а діти юрбою бігали навколо них. Птах нікого не боявся: з ним був приятель і оборонець. Розповідають, що в Брюсселі один ткач знайшов малого ле леку, що випав із гнізда, і взяв до себе. Він панькався з ним, як із малою дитиною, бо жив собі сам-один, і лелека став йому за ди тину. Уже лелека виріс, а добродія свого, старого ткача, не залишав. Вони дуже приятелювали. 166 слів
За Б. Грінченком
32. Такі різні вовки Вовки з вольєрів не здатні на вільний нестримний політ. Вони можуть лише мріяти про безкінечний простір, приречено тупцю ючи за огорожею. А відчини клітку, розчахни дверцята, випусти їх на волю — і сірі, лякливо переступивши поріг, притискати 27
муться до ґрат, розгублено бігатимуть уздовж місця свого ув’яз нення. Звір у неволі та звір на свободі —немовби представники різних сімей. У неволі у вовків змінюється склад крові. Вони стають цілком іншими створіннями. Зірватись у вільний політ може лише вільний, вовк. Той, що виріс у клітці, на це не здат ний. Існує відоме мисливське правило (не без винятків, щоправда): вовк, потрапивши в пастку, відгризає собі лапу, аби видертися на свободу. Інстинкт виживання вмикає невідомі механізми, діє як анестезія, спрямовуючи всі можливості для досягнення мети. Ті, хто працював із вовками, ув’язненими в загонах і клітках, не можуть покластися на результати своїх досліджень: вовки на свободі та в неволі начебто належать не лише до іншого сі мейства, а й до іншого роду живих створінь. Ось чому особли вості поведінки окремих вовків не завжди поширюються на увесь рід і висновки дослідників щодо поведінки цих хижаків бувають прямо протилежні. 175 слів
За Г. Вдовиченко
33. Як тварини спілкуються? Ніхто з вас, певне, і не підозрював, що тварини можуть спіл куватися. Вони контактують між собою за допомогою запахів, рухів тіла, голосу. Отже, у них є не один, а три способи розуміти одне одного. Звуки можуть відтворювати не тільки звірі, птахи та комахи, а й амфібії, риби —мешканці морських глибин. З народження кожна тварина володіє певного кількістю зву ків. За їх допомогою тварини вітаються, повідомляють про знайде ну поживу, сигналізують про тривогу, гнів, переляк, задоволення. Звуки тварин дуже виразні. Змалку звірі вчаться розпізнавати безпечні й небезпечні звуки і, крім того, визначати, які з них на лежать своїм, а які —чужим. Наприклад, птахи спілкуються між собою за допомогою крил, демонструючи своє строкате пір’я, але найбільше контактують, видаючи звуки. Підраховано, що голоси й пісні птахів мають майже чотириста відтінків. Більшість тварин розуміє звуки не тільки свого, а й інших видів. Наприклад, стрекіт сороки знають усі мешканці лісу, вовки 28
розуміють каркання ворони, олені —гавкіт собаки. Шпак, сорока, ворона, сойка, дрізд, сніїур здатні наслідувати звуки інших тва рин, а деякі птахи можуть відтворювати навіть окремі слова. їх називають пересмішниками. 170 слів
За В. Бондаренком
34. Віщунка погоди Казали, що погодою в нас на сінокосі щось років із півто раста завідувала ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, бачила всіх пташок у нашому лісі, усе чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному, ясному небі. Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила, хто чим дихає й чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив мисливця Тихона Бобиря застрелити її. І що ви думаєте? Не встиг ще батько закрити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоча Тихон категорично відмовився стріляти в не дозволену Божими законами птицю, вона повернулася з дуба тільки ввече рі й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно. Тут читач може сказати, що така ворона нетипова й що дощ міг погноїти сіно й без її каркання. Так, можливо. Однак я описую тільки те, що було колись на Десні... 168 слів
За О. Довженком
35. Лелеки Я пригадую, з яким особливим нетерпінням чекав, коли приле тять лелеки до нашого села. І була якась особлива радість зуст річі з цими птахами: вони всідалися на старій клуні і, закинувши голову до неба, розсипалися клекотом. Разом із ними приходила весна, земля прокидалася й виповнювалася знову безліччю істот: жаби кумкали, жайворонки вимірювали піснями височінь неба, бджоли стрімко проносилися над головою, а джмелі особливо до вірливо щось проказували до розцвіченої синенької кропивки. 29
Який багатий світ! Спориш зворушливо зеленів дрібнесенькими листочками, червонясті язички кінського щавлю ловили тепле проміння, а на оболоні, залитій водою, походжали на певній відстані один від одного, поважно переставляючи ноги, лелеки. Мені кортіло підійти ближче й погладити їх по чорно-білих перах, доторкнутися до червоного дзьоба, до лискучих шкіряних чобітків. Але це заборонено: ані торкатися, ані вилазити до гнізда, ані пускати по них із рогатки камінчики. Свята птиця, яка за кривди може помститися, кинувши на солом’яний дах жарину, діставши її з нічного неба. Лелеки повернулися з вирію, країни далекої, незнаної, яка невідомо де. Але дуже-дуже далеко, за краєм землі. 166 слів
За П. Мовчаном
36. Солов’їні співи Тільки весна, тільки верби розпустилися —уже й тьохнуло. Десь з Африки чи, може, з Цейлону, здолавши безмірні відстані, летять сіренькі співаки до наших міст і сіл, щоб на ціле літо зро бити осідок і вивести потомство. Прилітають солов’ї не всі відразу. Напровесні, надвечір, чуємо, як пробують голоси лише поодинокі солісти. Це прилетів господар, вона з’явиться пізніше. Як справж ній лицар і глава сім’ї, він огляне свої володіння й, переконав шись, що все на місці, приготує гніздечко. Потім уже прибуває вона, пані солов’їха. Верба з віттям —то її планета. Там панують її співи й любов. Спершу звідти долинає несміливий голосок, потім ураз заллється вільно, голосисто, а далі вся балка повниться, шаліє солов’ями. Звідусіль на всі лади змагаються, хто кого перевершить. Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Нічні поети наших левад і садів, як самовіддано віддаватимуться вони своїй творчості! П’янітиме ніч від солов’їного шалу, п’янітиме все, не знаючи сну, завмиратиме солодко не одна душа. А наприкінці весни підуть вечірні концерти: то солов’їне подружжя навчатиме співу вже своїх малих. 163 слова
За О. Гончаром
ЗО
37. До рідного дому У приблудної кішки на фермі народилися кошенята. Згодом одне з них оселилося в нашому домі. Мурка виявилася дуже жвавою. Коли на всій вулиці не залишилося, здається, жодної миші, вона взялася за пацюків. Однак цим, на жаль, кішка не об межилася. Наступним об’єктом полювань стали сусідські голуби. Породисті, дорогі, вони зникали один за одним. Хто б таке стерпів? Вирок було проголошено: вивезти шкодницю. Виконати його зголосився скривджений сусід. Раннього весняного ранку кішку посадили в сумку — і через мить на подвір’ї залишилася лише синя хмаринка від двигуна мотоцикла. Минуло півроку. Перший сніжок притрусив примерзлу землю. Якось серед ночі почувся пронизливий плач. Батько, узявши ліх тарика, вибіг на вулицю —нікого не було, потім нахилився, при світив. Зіщулившись від холоду, змучена й худа, плакала від щастя наша Мурка. Вона, здолавши сорокакілометрову відстань, витерпівши і голод, і холод, повернулася в найдорожче місце на землі —додому. Як же змогло маленьке беззахисне створіння знайти домівку? Неймовірно. Але хіба ми, люди, пройшовши сто доріг, завершивши тисячу справ, не прагнемо до отчого порога, до калини, що росте на розі хати? 168 слів
За І. Ковалем
У СВГП МИСТЕЦТВА 38. Де живе Піросмані Я хотіла побачити в Тбілісі будинок, де жив художник Ніко Піросмані в останні свої дні, але не змогла розшукати його. Навпроти мене у вітрині крамнички стояла виставлена для огляду й на продаж репродукція однієї з картин Піросмані: олень дивився на світ і на людей незглибимо сумним поглядом, ніби докоряв за щось і вибачав усе. Так само дивились з інших картин Ніко жінки й діти. На зворотному боці оправленої в стандартну тонку металеву рамку картини тримався маленький квадратик 31
паперу, на якому було вказано ціну репродукції, виготовленої в якійсь артілі. А чом би й не так? Хіба не малював Ніко вивіски, звичайні сінькі вивіски для духанщиків за вино й хліб? І хто знає, у чому більше сенсу: у тому, що картини Піросмані виставляють у світової слави музеях, чи коли в якомусь домі на стіні висітиме ця репро дукція, а мале дитя, ледь усвідомивши себе, побачить і сприйме її як частку Всесвіту? Сприйме, зустрівшись із поглядом оленя. Ніко міг жити і там, і тут, і он там. Яка різниця? Він жив усюди. 167 слів
За Н. Бічуя
39. Театральне мистецтво Кожен із нас хоча б раз у житті відвідував театр. Чи знаєте ви, як він виник і як}' роль відігравав у житті людей різних країн та епох? У стародавні часи мисливець, чатуючи в лісовій гущині на здобич, одягав на себе шкуру тварини, копіював її рухи й імітував звуки, які вона видавала, щоб наблизитися до неї. Він ніби ставав актором, але не для розваги, а для успіху полювання. У цьому копіюванні можна побачити перші паростки майбутніх театраль них вистав —відтворення життя в певному образі й діях, подібних до реальних. Театр став таким, яким ми його знаємо нині, зовсім недавно. Він пройшов довгий і складний шлях розвитку. Століттями накопичувався досвід акторської майстерності, удосконалюва лася театральна техйіка, утворювалися нові види театрального мистецтва. Театрові неодноразово пророкували загибель, проте він що разу вистоював, витримуючи конкуренцію з кінематографом, телебаченням і навіть із комп’ютером. Це мистецтво, долаючи кордони й мовні бар’єри, являє світові нові відкриття, дарує гля дачам насолоду та справжнє свято. 151 слово
За Л. Климовою
40. Київський -«Портрет інфанти Маргарита» Творчість усесвітньо відомого іспанського художника Дієго Веласкеса належить до вершин світового мистецтва. Більшість 32
його робіт зберігається в Мадриді, у музеї Прадо. Однак багато кар тин митця є в Лондоні, Парижі, Римі, Санкт-Петербурзі й Києві. Однією з улюблених моделей королівського художника Ве ласкеса була інфанта Маргарита. Портрети з її зображенням ми тець писав із задоволенням, уникаючи обов’язків зображувати пристаркуватого короля та його пихату дружину. Це був час, коли художник цілком віддавався радості творчості, немовби прони кав у ясний світ дитячої душі. «Портрет інфанти Маргарити» — перлина колекції Київ ського музею мистецтв Богдана й Варвари Ханенків. За своєю колористикою й композицією він безпосередньо пов’язаний із великим портретом Маргарити з музею Прадо. У ньому є задум, якому підпорядковані й композиція, і розміри, і спеціально зшита за модою для дорослих сукня. Глядача вражає споруда з волосся, стрічок, пір’їн і дорогих прикрас на голові дівчинки. В око впадає контраст між дитячістю личка, тендітністю фігурки Маргарити та її неймовірно пишним убранням дорослої панни. Картину з інфантою Ханенки придбали в 1912 році в Берліні. Нині кожен, завітавши до Києва, може помилуватися нею. 169 слів
За І. Ковалем
41. Картина Вінсента Ван-Гога -«Кущі» Полум’яний його темперамент, геніальна сила творчої руки. Його фарби, наче буйна злива, падають на полотно, він не дотри мується круглих чи кбадратових мазків, фарби кружляють, сте ляться з травою, вигинаються з доріжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квітах, що подібні до сонць, і стримлять угору, ніби передаючи виростання стебла. Картина «Кущі» висить у музеї на боковій стіні. Її освітлено збоку. Майже на все полотно розрісся зелений кущ, під кущем — трохи трави, за ним — синє спокійне море. Коли стоїш за п’ять кроків, тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник пере дає тремтіння куща й мерехтіння моря. Це листя коливається, росте, купається' у своїх я^е зеленавих відблисках. За кущем тільки вгадати можна море, Що непомітно посинює зелені фарби. А праворуч куща око бачить синій парус моря. Передано без ліч відтінків синього й зеленого. У захопленні підходиш ближче, 33
щоб переконатися й побачити матеріал фарб, і раму, і підпис художника. Ніби в казці, зникає зелений колір. Бачиш виразно море, і кущ зникає, ніби встромила людина в нього голову, і близь ке зелене листя куща забиває далека синь моря. 170 слів
За Ю. Яновським
42. Імпровізація Настя сіла за фортепіано, узяла гучний акорд, потім виразно залунала перша фраза романсу на слова Гейне «Я не гніваюсь» і раптом обірвалась. Ніжна, тиха, чиста мелодія почулася ніби здалеку, як світлий спомин із глибини душі. Іноді ця лагідна мелодія ставала подібною до заглушеного стогону, але потім лилася вона далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпли ваючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужили, ридма ридали, але глухі акорди заглушували журливий стогін і стишувались, замовкали самі собою. Тоді звилася полум’яна, гучна мелодія, горда та буйна, сповнена болю й розпачу, що збудила всі струни. Бушувала буря, крізь яку іноді звучала перша мелодія спомину, але вона була сумна та переривчаста й скоро поринула цілком у хвилях гордого розпачу. Усе потонуло в них: світлі мрії, жалісні плачі, сміливі пориви й трепетні сльози. Хвилі гуділи все дужче, усе неспокійніше й тривожніше, оглушуючи самих себе, котилися швидше й швидше, заливали все, розливалися ширше й помалу заспокоювались, гомоніли все тихше й нарешті заніміли. Востаннє пролунав гучний, як крик серця, стогін — і запанувала тиша. 177 слів
За Лесею Українкою
43. Метал Дзенькіт трамвайних і залізничних рейок, гудок електровоза й ціла гама заводських грюкотів і гуркотів —усе це тут, поруч. І враз у звичний колообіг життя вкрадається інший ритм. Чужорідний, незвичний, спершу ніби сторонній, він якось непо мітно вплітається в шарварок робочого будня й зливається з ним. 34
Спершу виводить рівну, тягучу мелодію синтезатор, електроклавішний звук пронизує, але веде вповільнено, незакінчено, кожної миті чекаєш доповнення. Урешті вступає ударник, виби ваючи ритм усе швидше, ніби потяг набирає швидкість, тоді різко входить бас-гітара — і вже мелодія набирає сили. Аж ось вири вається, випереджаючи всіх, гітара-соло. Напруження в ритмі вже таке, що ледь витримуєш до тієї наступної миті, коли розби ває його голос соліста, високий, хрипкуватий, пронизливий, такий несамовито впевнений і благальний водночас. Де якраз та остання мить, коли без голосу мелодія вже розпадеться, утратить себе, коли треба ламати, рвати, вибухати, злітати у вибухові, виплескувати в надмірі щирості своє серце, почуття й душу іншим. Тим, хто слухає, хто хоче саме цього, хто саме цього чекає. «Повірте нарешті!» —захлинається, аж плаче співак, на прі звисько Боб-метал, він же соло-гітарист, він же керівник ан самблю «Дракони». 172 слова
За Ю. Локальнуком
КРАСА ПРИРОДИ 44. Срібні вітрила Зовсім потемніло, коли я вирішив прогулятися. Рушив, по вільно пересуваючи ногами, простеленою між дерев стежкою туди, де хлюпотіла ріка. Сайе тут я й побачив на небі срібні хмари. Ніби вітрила неземних кораблів, вони розгорнули над землею тремтливі.полотнища й горіли в небі білим вогнем. Я вражено спинився. Серед темряви срібні хмари видавалися дивоглядною з’явою. Ясніли в мороку так, як велетенські світляки, і таки були схожі на розгорнуті вітрила. Стояли незрушно над головою й спи нилися, ніби готуючись до стрімкого натиску на крайнебо. Світла від них тут, на землі, не збільшувалося, але все небо грало голу буватим сяйвом. Страх і занепокоєння, хвилювання й ураза —усе під цим світ лом унеможливлювалося. Справжнім був тільки спокій, чарівна, незбагненна яснота, якою охоплено хмари. Навколо анінайменшого руху, анінайменшого шелесту, перестала скидатися навіть 35
риба, анінайменшого вітру. Був тільки я, мій настрій і ці дивні вітрила хмар. Мені вже не здавалося, що вони кинуться на не бокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зво ротному: вони стоять на припоні, і їх тримає земля, і їх покликано подивитися на землю й умиротворити її. 170 слів
За В. Шевчуком
45. Як важко спіймати прекрасну мить! Усі ці тижні лиман лежав байдужий і німий у скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу. Сіре водяне по лотнище було ніби пришите до сірого неба дощами. Сьогодні це був зовсім інший лиман: під несміливим роззирканим сонцем унизу цвіло, горіло, займалося, тріпотіло бурштинове з малиновим, а далі червоно-срібне, срібно-бузкове, агатово-оран жеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні бере ги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби — усе освітилося немислимим виграванням кольорів. Так, варто було квапитися, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба та сонця й устигнути зафільмувати його! — Камеру у вертоліт, —сказав режисер оператору. —У темпі, поки не пізно. Через півгодини вони були в повітрі. У відкритому задньому люку з кінокамерою на ватяному матрасі лежав оператор. При в’язуватися йому було вже ніколи, і режисер тримав його за ноги. Так і полетіли на лйКіан. Уже сонце сховалося за хмарами, і лиман погас. Довелося повернутися ні з чим. Здавалося, за цей час оператор аж ніби трохи постарів. 163 слова
За М. Вінграновським
46. Напровесні Сьогодні зрання знялася завірюха. З півночі, з-за Дніпра, на бігли на місто густі хмари, вулицями промчали вітри, і ось за вік ном хурделить несамовита метелиця. Вона рве й шарпає довге гілля самотнього дерева проти мого вікна, гуде в дротах, стогне десь у димарі. Ні, таки направду повернулася зима! 36
Уночі на вулицях було порожньо, легенький мороз пойняв каміння будинків, брук, і вони були лункі та якось особливо на сторожені. У напруженій тиші я виразно чув свої чіткі кроки, але тиша, здавалося, була сповнена ще безліччю якихось незви чайних звуків, що їх не могло схопити моє вухо. Я подивився на клаптик нічного неба, що висів у перспективі між двома рядами кам’яниць, і враз відчув: почалася весна! Зорі світили вже повесняному. Від їх мерехтливого, трохи вологого світла пахло весною. Не смійтесь: і зорі, і горизонт, і далечінь, і навіть саме життя —усе може пахнути! Отож цієї ночі зорі були запашні та юні. І немовби промовляли: «Не зважайте на марні потуги бе резневих завірюх. Те, що повинно жити, житиме!» 160 слів
За Б. Антоненком-Давидовичем
47. Над Дніпром Ми виходимо на Козачу гору. Широко розпросторився ген унизу Дніпро —могутня ріка, що тече через усю нашу землю й усю нашу історію. Вийшовши на Козачу гору, завжди пригадую урочисто підне сені Гоголеві слова: «Красен Дніпро в ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси й гори повнії води свої». Але Дніпро ви дається мені завжди іншим, не гоголівським. Ми обережно сходимо краєм урвища до берега. Десь далеко на воді коливаються-два вогники. Темної ночі вони надовго б увібрали в себе наші погляди, але не тепер. Бо світиться весь Дніпро. Іскриться під місяцем його золотий панцир, і тихо ша рудить темно-зелена кирея. Та ось місяць блідне й квапиться на захід. Над серединою Дніпра сходить світова зоря. Пишним феєрверком знялася вона над небосхилом, відбилась у Дніпрі й застигла над світами, як перший вісник переможного дня. Згасли зорі, замість них десь за далекими борами займається велетенське полум’я, підіймається вище й вище й ось-ось підпа лить небо. Схід багряніє, і починається ранкова музика світла й кольорів. 159 слів
За Б. Антоненком-Давидовичем
37
48. Грушка Ходили ми до школи в сусіднє село за три кілометри. Навесні першими прокладали туди стежку через два поля, лісосмугу та ярок. На цій дорозі за незмінний орієнтир вірно слугує дика грушка. Вона мов спеціально виросла між полем і ярком невідо мо коли. Коли ми виходимо з ріллі на теплу зелену вовну ярка, одразу прямуємо до цієї грушки. Під нею, у тіні, можна перепо чити. Хто сідає, хто лягає на нагрітий сонцем, аж гарячий горбочок, так, щоб не прим’яти перших фіалочок. Обтираємо долонями суху землю з підошов. А ще встигаємо босоніж обійти грушку, придивитися, як вибруньковуються із зав’язі рожеві суцвіття. — О, рясно цвістиме! — скаже котрийсь із нас, наче й на справді чекатиме цього дикого врожаю. Хоча ' сі знають, що пло ди на степових вітрах настоюються так густо, що ніхто їх не їсть, хай яким голодним із школи повертається: по-перше, вони тверді, мов морські камінці, а по-друге, такі терпкущі, що навіть щеле пи потім не розведеш, як хоч раз укусиш! Зате пахучі! Страх! Отож, трохи відпочивши під грушкою, узуваємо свої черевики, що вже встигли нагрітися, мов два коти на лагідному весняному сонці, і прямуємо до школи. 179 слів
За М. Гриценком
49. Таємниці краєвидів Проїжджаємо рівниною. В очах мерехтять незліченні й без краї борозни, що стають буро-зеленим морем, яке стрімко ллється до рівної лінії обрію. Ледве видно дахи сіл, потонулих у видолин ках і в серпанку останньої зелені дерев; над ними де-не-де зводять ся бані дзвіниць, але й вони губляться в сірому небі. Усе, на що по дивишся, безформне, приземлене й скидається на довгий будень. А насправді ця рівнина була ареною великих історичних по дій і зіткнень від часу переселення народів аж до партизанських баз і жорстоких'битв у недавній війні наших народів проти фа шизму. Її постійно й безжально в усіх напрямках толочили пере селення, біженці й великі армії, тут назви хуторів, сіл і містечок часто означають місця, де вирували криваві битви й укладались 38
історичні угоди. Та цей краєвид нічим не виказує своєї слави. Сумирна й непоказна рівнина родить, мовчить і вдає із себе не тямущу, але вона завжди готова бути нивою людської праці або людського спустошення. Справді, краєвиди на якусь мить можуть увести в оману людську думку й почуття: зовні —одне, а по суті —інше. 165 слів
За І. Андричем
50. На острові Плавка лінія берега враз змінювалась іншим, кутастим мо тивом у пейзажі, велика плита рожевого граніту невблаганно перетинала ліс, терасу, пісок, лагуну, утворюючи уступ. Зверху його покривав тонкий шар землі, порослої колючою травою й затіненої молодими пальмами. Для росту їм бракувало ґрунту; зіп’явшись на висоту, вони падали й засихали, хрест-навхрест перекриваючи плиту стовбурами, де можна було вигідно сидіти. Пальми, які ще стояли, утворювали зелену покрівлю; знизу на ній відбивалося тремтливе плетиво відблисків лагуни. Ральф видряпався на плиту, звернув увагу, як тут прохолодно, примру жив око й переконався, що тіні на його тілі справді зелені. Тоді підійшов до краю плити й подивився у воду. Вона була прозора до самого дна, яскраво квітла тропічними водоростями та кора лами. Подекуди зблискували зграйки дрібних сяйливих рибок. За плитою були інші дива. Якась божественна сила — ма буть, тайфун або шторм, як той, що кинув їх на цей острів, — розділила пісок посередині лагуни, і в березі утворився довгий, глибокий ставок, який закінчувався високим уступом рожевого граніту. «Фантастика!» —захоплено вигукнув хлопець. Та от що цікаво: тут усе було справжнє. 167 слів
За В. Голдінгом
51. У Романовім садку Коли в Романовім садку починає щось дозрівати, тоді ми по чуваємо найбільшу спрагу, частіше навідуємося до колодязя, просто якоюсь силою тягне туди нашу ватагу. Відомо, що забо ронений плід —найсолодший. 39
Тайновидець, він одразу ж розгадує наші думки. Підходить до дерева й довго розшукує між гіллям обернену до сонця гілку, кладе руку на неї й легесенько струшує. Гупнуло на землю. Пер ше гупнуло глухо й лежить, і важко очі від нього відвести. Це і є найулюбленіша в наших краях груша-скороспілка! Жовта, мов диня, від удару аж тріснула, соком-медом іскристим так і бризну ло з неї, на те іскріння відразу й бджола прилетіла. А тим часом гупнуло ще й ще. Ніхто з нас не сміє підійти й узяти. Лежать гру ші тут, там, ждуть, а в кожного з нас серце як не вискочить. Госпо дар, нахилившись, сам бере, дає тобі, дає йому, нікого не забуде. — Покуштуйте, хлопці, щоб не так надалі кортіло. Ще вистачає нам повагом відійти від колодязя, а потім, не змов ляючись, разом пускаємося щодуху, беззвучно сміючись на льоту. Оце розговілись —і годі. 166 слів
За 0. Гончаром
52. Дерева —наші друзі З дитинства не можу дивитися, як спилюють дерева. Скаже те, сентименти? Можливо. Але нічого в цьому світі не буває так просто. Чи не тому нинішнє покоління таке слабке, що нехтує закони любові до дерев? Замість того, аби рубати дуби, сильній половині треба частіше бувати під цими деревами, набираючись снаги. Дуб —надзвичайно енергетичне дерево, яке постійно жи вить людину силою. Знали козаки, чого відпочивали під міцни ми дубами на славній Хортиці. І не лише на Хортиці! Люблять дуби й на Косівщині, що в Івано-Франківській області. -Тут кожен дубовий гай уважається святим місцем. Управління лісового господарства області навіть затвердило спеціальну програму «Діброва», мета якої —розширення дубо вих лісів на Прикарпатті. Загалом же лісники планують посади ти півтори тисячі гектарів лісу. Шумлять Карпатські ліси. Карпатам понад двадцять п’ять міль йонів років. Учені кажуть, що для таких гір це відносно молодий вік, бо впродовж усього часу вони не перестають рости. А ми? Невже ми такі розумні й так виросли, що в нас вистачає мудрості прихо дити до лісу із сокирою й не думати, що буде опісля? 165 слів
За Н. Дичкою
40
МОВА Й СПІЛКУВАННЯ 53. Дбаймо про чисту мелодію мови Безкраїй степовий ландшафт із нескінченним, загубленим у вічності обрієм, м’які хвилі золотавого колосся, прозорість тихих рік, гаряче, але не палюче сонце під синьою банею неба —усе це творило тутешніх людей —сентиментальних, вразливих, чуттє вих і мрійливих, хоча й дещо пасивних, плекало в них ліризм, глибоку емоційність і романтизм. Який сам українець, така і його мова: м’яка, неспішна, мелодійна, вона добре лягає на музику. Ясна річ, ніхто не сплутає її з муркотінням французької, нявкотінням китайської, з чіткою німецькою, шиплячою поль ською, кострубатою угорською, з піднесено-урочистою латинською, холодною фінською або з російською. Хоча... Чи дійсно українська мова така вже співуча? Справжня — поза будь-яким сумнівом. Але не та, яка звучить по телебаченню. Переважна більшість українських телеведучих, спортивних комен таторів, політиків, розмовляючи нібито українською, насправді говорять тією мовою, якою вони спілкуються в побуті, —росій ською, уживаючи українські слова, запаковані в російську вимову. Тому іноземець може й не помітити різниці між телевізійною українською та російською мовами. А з якою ж мовою часто сплутують українську? З італійською. Ці мови найбільш близькі за енергетикою, вібраціями, емоційністю звучання, співучістю й красою. 169 слів
За О. Стражним
54. Мовою жестів Яке значення в процесі спілкування надається так званій позамовній комунікації, тобто всьому тому, що супроводжує словесне спілкування між людьми? Учені встановили, що поза мовця, його міміКа, жести, відстань, яку він займає щодо спів розмовника, містять приблизно вісімдесят відсотків інформації, якою обмінюються люди в побуті. Тож більша частина важливої інформації передається не словами, а жестами. 41
При зустрічі та прощанні рукостискання вважається цілком природним. У первісних людей рука була символом влади та си ли. Рука, витягнута в бік іншої людини, могла означати мирні наміри. Відтоді цей жест став ознакою відсутності зброї або ба жання битися. Жестикуляція мала важливе значення в давніх релігіях: скажімо, греки молилися своїм богам із піднесеними руками; жест з’єднаних рук —долоня до долоні —означав у них пошану до старших. В арабів колись існував звичай цілувати старшим руки, згодом вони почали опиратися цьому, прагнучи випередити поцілунок одночасним потиском обох рук. Давні греки подавали праву руку, коли бажали висловити незнайом цеві дружні почуття. Отже, коли ми, не замислюючись, тиснемо одне одному руки, то продовжуємо традиції, що дійшли до нас із сивої давнини. 167 слів
3 підручника
55. Сім п’ятниць на тиждень Людину, яка не вміє дотримувати свого слова, часто змінює погляди й рішення, не виконує обіцянок, ніхто не поважає. Про таку людину кажуть, що в неї сім п’ятниць на тиждень. Чому саме сім п’ятниць, а не понеділків чи вівторків? Щоб відповісти на це запитання, повернімося на кільканадцять століть назад. У ті часи п’ятниця була останнім днем тижня — вихідним і базарним. На базарах не лише продавали й купували, а й вирі шували різні важливі питання. Хлібороб, скажімо, просив коваля, щоб той рикував йому серп чи косу, гончареві замовляв десяток глечиків. Багатий господар, який не міг упоратись із своїм госпо дарством, знаходив на базарі робочу силу — бідняків, які шу кали, до кого б піти в найми. Тут, у присутності кількох свідків, складалася своєрідна усна угода, розірвати яку чи частково змінити можна було лише при тих самих свідках і на базарі, тобто в одну з п’ятниць. Проте траплялися й порушники цього звичаю. Вони дуже часто відмовлялися від однієї угоди, щоб укласти іншу, вигіднішу. Саме про таких користолюбців і казали, що в них сім п’ятниць на тиждень. 169 слів
За А. Конельським
42
ДОРОГИ У СВІТ 56. Зимові стежки На відміну від великих шляхів, які живуть довго, у стежок коротке життя, здебільшого від весни до осені. Стежки зимові —як метелики. Вони не бувають довговічними. Народжуються на кілька тижнів, а то й на день-два. Найчастіше зимова стежка легковажно петляє навпростець, куди їй зама неться, наче хизуючись своєю перевагою: хочу —упоперек, хочу — уздовж. Немає кордонів для неї, увесь білосніжний простір під коряється їй! Он глянь: ще вчора не було, а сьогодні вже рисоч ками, прямо чи з вихилясом навскоси, як срібні жилочки, снують великі й малі стежечки. Є зимові стежини-одиначки, які правильніше буде назвати просто слідом. Є стежини, позначені глибшими ямочками, коли кілька людей пройшли слід у слід. Є стежини-стрічки, що по них, рівно протоптаних, проходить чимало людей до церкви, до мага зину, до школи чи до ферми. Але навіть і в них коротка доля. Захурделить віхола й лисячим хвостом замете їх за ніч так, що жодного сліду не залишиться. Куди не глянь —біле прости радло. І не позаздриш тому, кому зранку треба неодмінно першо му виходити з хати. Лише до обіду безмежна блискуча білизна знову замережиться стежками. 171 слово
За М. Гриценком
57. Ода залізниці Чи ви бачили коли-небудь детективний фільм, у якому не про майнула б залізниця? Чи ви читали авантюрний роман, де б герої, точніше, герой і героїня, хоч один перегін не пересиділи б у вагоні візаві в приємних, лагідних сутінках, що заколисують одним турбо ту, іншим сумління? Чи ви уявляєте собі країну без залізниці? Ясна річ, ні. Залізниця занадто далеко пустила свої колії в наше життя й нашу свідомість. Залізницею ми самі можемо їхати, залізницею перевозять збіжжя, крам, пошту, залізницею везуть зброю й навіть транспортують ідеї. Це вона, залізниця, —бадьорий живчик вічно рухливого, повнокровного життя й невсипуще 43
джерело всяких пригод і авантюр. Вона за мить робить людей ворогами, а за дві — найщирішими приятелями, розтоплює люд ську замкненість і гартує одиниці у квадратовий гурт вагонів. Подивіться на залізницю: вона завжди мчить у незнану пре красну далечінь! Є мудра українська приказка: не шукай розваги, вона сама тебе знайде. На залізниці вона виправдана цілком. Ви не пробу вали, коли вас свердлить незрозуміла туга, узяти квиток на перший-ліпший поїзд, що відходить за п’ять хвилин, і їхати навмання? Спробуйте. 167 слів
За Б. Антоненком-Давидовичем
58. За мотивами Святого Письма У дні великих свят бабина сестра починала біблійні бесіди з дідом і тіткою, напучуючи їх до смиренності й покори. Ще з-під столу я вперше дізнався про страшне гріхопадіння Адама та Єви, їхніх синів-опонентів Каїна й Авеля, скромного Давида та нахабного бандюгу Голіафа, праведника Ноя й мудрого Соломона, про Вавилонську вежу, Содом і Гоморру й ще дужедуже багато неординарних постатей і славетних міст, що згинули через безбожних своїх городян. Моя допитлива голова, немов пилосос, усю цю інформацію всмоктувала, а фантазія малювала свою карту Божого світу, — щоправда, у місцевих масштабах і з регіонально-національним колоритом. Приміром, непогамовні присілки, де вічно гуляли, свари лися, билися, співали й танцювали, я одразу нарік Содомом і Гоморрою, на які чекає всесвітнє полум’я. Недобудована велетен ська вежа-зерносховище (на половину споруди не вистачило матеріалів, бо їх продали й розікрали) уявлялася мені Вавилон ською вежею. На південь знімалися горби, наречені в народі Єрусалимськими, де буяли райські сади. Ріку Латорицю, що спо кійно несла нашу чисту карпатську воду до Угорщини, я, звісно, охрестив Йордан-рікою... Ось приблизно такою виглядала карта наших околиць, нама льована дитячою уявою за мотивами біблійних розмов дорослих. 174 слова
За Д. Кешелею
44
59. Перед плаванням На кораблі порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть. Чу ти було сплески хвиль по боках і ті ледве помітні стогони, що звичаєм учуваються в нових будинках. Гойдаються стиха реї. Паруси всі змотано. Палуба пахне смолою. Кормовий якір лежить під бортом. На носі —люк у чор ний трюм. Борти похитуються. Усе пахне живим деревом і лісо вою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще індивідуальності. Дуб кричить, що він дуб, сосна стогне, що вона сосна, негнійдерево крекче й собі своє ім’я. Ще немає одностайності. Кожну дошку, кожну планку защемлено між чужими —і смола від цього виступає, мов піт. Дубовий брус придавлено тисом і буком. Усім від цього нелегко. Позвикавши в лісі на волі розхитуватися, на димати груди, розмахувати руками, дерева тут відчувають, що перевернувся світ. Сосни-щогли стогнуть не менше за інших. Де поділася їх зелена дзвінка хвоя, якою можна було ловити вітер і яку вони сипали собі під ноги зеленавим дощем? Але перше ж горе, буря на морі, об’єднає всі дерева —і вони, забувши своє листя та свою хвою, зробляться однокровними частками великого корабля. 168 слів
За Ю. Яновським
60. Скоро вийдемо в море Бриг спущено на воду. Ми ходимо по новій палубі від корми до носа, заглядаємо до кожної щілини. Вхід під палубу ще без східців, як звичайна дірка, куди ставлять малу драбину, коли хо чуть оглянути каюти й трюм. На долівці безліч стружок, скрізь видно свіже дерево. До трюму ми лише заглядаємо, повертає мося на палубу, щоб сидіти на стружках біля верстата, який тут залишився. Сидіти, відчувати, як хвиля, доходячи до берега, під носить наше судно, як коливається палуба, як сонце звернуло на захід і стоїть над- містом, як блищить вода в гавані і як солодко ниють серця. Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березі ми застали тільки риштовання, безліч залишків дерева 45
й чималу юрбу людей. Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску й пелюшки. По ньому ходили майстри, підходили групами до бортів, ставали всі на корму, розгойдували ніс. Але бриг нахилявся настільки, наскільки йому належало, гойдався так, що не втрачав своєї поважності. Усі відчували: ще кілька днів —і можна буде виходити в море. 166 слів
За Ю. Яновським
61. Протоптати стежку Свіжозораним, пахучим полем прокладали щороку стежку до школи в сусіднє село. Ідемо через два поля, лісосмугу та ярок, угрузаємо по кісточки в м’який чорнозем, намагаючись з усієї сили тримати пряму лінію, не петляти. Знаємо: від нас, першопрохідців, залежить, якою буде цьогорічна стежка. Відчуваючи неабияку відповідальність, познімавши блиску чі новенькі черевики, ступаємо босоніж у чорну пухку землю. І не слід у слід, а втоптуючи її по кілька разів так, щоб обриси стежки побачили ті, хто йтиме за нами. Протоптавши по ріллі стежину на першому полі, ми, як після справжньої роботи, витираємо кашкетами зопрілі чуби й полег шено заходимо в лісосмугу, де вже пахне березовим соком і ран німи квітками-медунками. Трохи відпочивши, очима прострілюємо подальший шлях — і вже на другому полі так само старанно витупцьовуємо, густо мережачи п’ятами ріллю, щоб стежка вийшла на славу —рівнень ка й головне найкоротша. Пройде днів п’ять —і нашої стежечки не впізнати: аж вилискує на сонці, гладенька та рівненька! Це ж скільки людей по ній уже встигло пройти?! Ось і велосипедні сліди з’явилися. Живе стежка, дзвенить! Вивітрена, пританцьована рясним дощиком, сонцем пригріта. 171 слово
За М. Гриценком
46
СПОРТ, ЗДОРОВ’Я, ЗАХОПЛЕННЯ 62. Бути здоровим Київський лікар Володимир Берсенєв видав понад сотню різних книжок: наукові монографії й методичні посібники, науково-популярні праці й публіцистичні нотатки. «Його мучительство біль» —так називається розділ одного з його творів. Автор нагадує, що в словнику епітетів до цього гнітючого іменника є сто тридцять прикметників, хоча, на його думку, їх може бути й значно більше. Як директорові Інституту проблем болю, Берсенєву добре відомо, яким буває цей тривож ний провісник і супутник людських захворювань. Та навряд чи справедливо вважати біль персонажем суто не гативним. У стародавні часи його називали сторожовим псом здоров’я, а сьогодні влучно порівнюють із недремною охоронною сигналізацією людського організму. Справді, добрий господар не прожене пса, який загавкав на злочинця й розбудив увесь дім. А тим більше не вчинить за зразком східних володарів, з чиєї примхи вбивали гінців, які принесли неприємні звістки. Погані звістки для організму —це біль, який попереджає про небезпеку й кожного з нас, і суспільство в цілому. Коли читаєш про це в Берсенєва, переконуєшся: ти, частинка людської спільноти, мусиш бути фізично й морально здоровим і вберегти від хвороб усю планету. 170 слів
3 газети
63. З історії футболу Найулюбленіша й найпопулярніша гра в усьому світі —фут бол. Вона виникла в Англії давно, десь у дванадцятому столітті, приблизно вісімсот років тому. У містах Англії у футбол грали спочатку на базарних площах і навіть на кривих і вузеньких вуличках тогочасних міст. У грі брали участь іноді до ста й більше чоловік. Грали, як пра вило, із середини дня й до заходу сонця. Спеціальних правил гри тоді ще не було: натовп гравців у погоні за м’ячем змітав усе 47
на своєму шляху. Сповнені жаху, притискувалися до стін будин ків солідні громадяни, ченці й навіть безстрашні лицарі верхи на конях. Для боротьби проти народної гри об’єдналися церковники, феодали й купці. Вони здобули перемогу: король Едуард Другий заборонив гру в межах міста. Пізніше футбол був заборонений у всьому королівстві. Усе ж таки, незважаючи на заборони й покарання, англійці не припиняли грати у футбол, а з 1663 року гру було реабіліто вано. У 1908 році футбол увійшов до програми Олімпійських ігор. Нині важко уявити життя будь-якої країни без футбольних матчів. 161 слово
За А. Коваль
64. Марадона з нашого класу Коли він уперше з’явився в класі, ми не знали, що це нам щастя з неба звалилося. Ніхто не міг навіть запідозрити в тому тюхтійкуватому хлопцеві Марадону. Він був ніби сонний, і, зда валося, ніщо у світі не може розворушити його. Коли ми йшли грати у футбол — це було після уроків, — нікому й на думку не спало запросити його, хоч у нас і бракувало одного гравця. Хто б міг подумати, що він перестає бути вайлом, тільки зачує гупання м’яча. Уже не пригадай, як він усе-таки потрапив з нами на стадіон. Зате добре пам’ятаю, що тоді було далі. Він підхопив м’яч у центрі поля і, жонглюючи, проніс його до воріт. Обминув воротаря, як стовп, перекинув м’яч із ноги на ногу, потім —коліном його на голову й головою обережно скинув у сітку. Як на тренуванні, коли ніхто не заважає. Але ж це було не тренування, а двосто роння гра. Навкруг нього стояли, роззявивши рота, троє захис ників. Це був майже шок. Таке ми бачили тільки по телевізору, у репортажах чемпіонату світу. Уважно придивившись до нього, я раптом зрозумів: це ж ви капаний Марадона. 176 слів
За М. Слабошпицьким
48
65. Приваблива таїна Тато збирався проявляти плівки, і Соломійка, абияк поївши, уже завмерла на стільчику коло стола, спостерігаючи, як він ста ранно затуляє вікно, аби в хаті було темно, як розчиняє в ма леньких ванночках свої порошки, як приносить відро з водою, у котрому потім буде виловлювати довгі чорні стяжки, чіпляти їх біля печі на шнур. Плівки висихали — і розпочиналося найголовніше: світ пе ретворювався з чорного на білий. Пустивши пучок світла зі збільшувача на клаптик фотопаперу, тато вкидав його до ванноч ки з проявником, де плавало відразу кілька фотографій, притискав їх пінцетом, а тоді витягав зісподу першу й розглядав у загадко вій півтемряві. Шевелюра падала йому на лоба, ніс із горбинкою та гостре підборіддя робили його схожим на Фауста з бібліотеч ної книжки. Він тішився, коли на папері проступали потроху людські риси, мовби сам їх витягав із небуття, відчуваючи, коли треба кинути фото в закріплювач, аби вони не почорніли. Соломійка сиділа збоку, мов миша, і, майже не дихаючи, мало не сама все тут витворювала одне за другим, хіба що тато вими руками. Нічого так не хотіла робити в житті, як оті фо тографії! 172 слова
За Т. Зарівною
ВІК Ж ИВИ - ВІК УЧИСЯ 66. Можливості людини Наполеон, Бальзак, Рузвельт і ще десятки відомих людей чи тали напрочуд швидко. Тривалий час уважалося, що такі здібності — це талант, даний від народження. Однак якось американська студентка Евеліна Вуд звернула увагу на те, як один із професорів абияк перевіряв студентські роботи, точніше —гортав сторінки, не за тримуючи на них погляд, проте ставив оцінки. Обурена такою недбалістю, вона дорікнула професорові й поставила йому запи тання стосовно змісту роботи. На диво, змістовні й вичерпні відповіді настільки вразили студентку, що вона почала серйозно 49
вивчати феномен швидкісного читання. На початку шістдесятих років Евеліна відкрила в Америці інститут динамічного читання, а вже через кілька років у країні діяло понад двісті центрів, у яких інженери й діловоди, учені й бізнесмени — усі, хто відчував у цьому потребу, училися читати швидше, аніж звичайно. Згодом подібні курси почали відкривати в Німеччині, Англії, Франції... Тепер є можливість опанувати техніку швидкісного читання і в столиці, і в багатьох містах України. Швидкісне читання аж ніяк не є читанням із максимальною швидкістю без розуміння змісту написаного. Крім того, нині доведено, що цією технікою може оволодіти будь-хто. 170 слів
За О. Когут
67. Таємниця життя Один олігарх вирішив дізнатися, у чому секрет життя. Він зібрав великий почет із джипів, коней, колісниць і рушив у Гіма лаї шукати мудреця, який знав відповідь. Мудрець жив на вершині високої гори далеко в Гімалаях. По дорозі почет олі гарха падав у глибокі ущелини, слуг шматували дикі звірі, вони тонули на переправах через гірські ріки. Але олігарх не здавався. Коли біля нього нікого не залишилося, він пішов далі сам. Його мобільник сів, паспорт розкис, а кредитну картку вирвало з рук вітром. Нарешті він дійшов до печери, у якій жив відлюдник. І спитав олігарх: Ю достойний! У чому секрет життя?» Відлюд ник, оцінивши зусилля вельможі, відказав: «Секрет життя в тому, що життя — це ріка». Тоді олігарх закричав у гніві: «Я втратив усіх своїх слуг, усі мої джипи й колісниці залишилися на дні глибоких ущелин! Мій телефон сів, паспорт розкис, кредитну картку здуло вітром! І я пройшов стільки кілометрів, щоб почути, що життя —це ріка?» І мовив відлюдник: «Добре, ти переконав мене, ти —достойний. Я розкрию тобі справжню таємницю життя. Життя —це не просто ріка. Це дуже велика ріка». 174 слова
За Л. Дерешем
50
68. Старі проблеми —нові розв’язання Коучинг —це модерна течія в сучасній практичній психології, і суть її полягає в тому, що навчені за відповідними методиками люди за великі гроші вчать вас бути успішними. Ні, вам не ма люють схеми, як розбагатіти, як написати вірш або симфонію. Усе значно складніше й простіше водночас: метою коуча є під вести клієнта (саме так називають тих, хто потребує послуг цих високооплачуваних фахівців) до самостійного розв’язання певної психологічної проблеми в стислі терміни, навчити грамотно розподіляти свій час, будувати взаємини з колегами й партнерами, позбавитися страху публічних виступів тощо. В арсеналі коучів є все, починаючи з конструктивного діалогу й закінчуючи йейролінгвістичним програмуванням і навіть гіпно зом. Після спілкування з коучем людина дивиться й на себе, і на світ іншими очима. Вона прагне стати успішною, підпорядковує своє життя успіху і, вибудовуючи відповідну життєву траєкторію, досягає розкриття власних можливостей. Якщо робота психотерапевта спрямована на позбавлення від якоїсь проблеми, то коуч працює на реалізацію всього життєвого потенціалу людини. Як уважають засновники коучингу, кожна людина подібна до жолудя, у якому закладено все для того, аби вирости великим могутнім деревом. 170 слів
За С. Короленко
69. Теорія та практика Чи є що простіше у світі, ніж маятник? Про нього діти зна ють ще в колисці. Найперше їм над колискою вішають якусь річ, вона гойдається, а діти стежать за нею очима й бавляться. Трохи підрісши, дитина грається цією цяцькою з котом: повісить на двері клаптик паперу, а він від кожного дотику котячої лапи гойдається сюди-туди. А ще найсміливіші вилазили на дзвіницю, чіплялися за мотузку й цілий день розгойдували церковні дзвони. Усе це давало чіткі уявлення про маятник. Вони, щоправда, були дуже прості: маятник — це все те, що висить і гойдається. Зате все ясно й зрозуміло. 51
І ось, щоб збаламутити ці уявлення, з’являється фізика й змушує вас вивчити різні правила про маятник. По-перше, період коливання маятника обернено пропор ційний до квадратного кореня з прискорення земного тяжіння; по-друге, частота коливань у кожній точці шляху є величина постійна. А є ще правило третє, четверте й навіть п’яте! Ось і скажіть тепер, будь ласка, чи не спротивіє вам після цього всього не тільки маятник, а й узагалі все, що гойдається? 164 слова
За Б. Нушичем
70. Народними засобами Явдоха Гузиха надавала їхньому селу якоїсь загадковості. Улітку й узимку вона ходила в чорній хустці, мала гострі очі й такий же гострий язик. І вся хата Гузихи, і все живе довкола го ворило про те, що тут живе не просто баба. Верби чудернацько повикручувалися, мовби застигли в яко мусь дивному відьмацькому танці кругом хати, і сама хата визи рала приземкуватими вікнами з-під стріхи так, начебто була жива. Діти дражнили бабу відьмою, але вона тільки посміхалася. Зате коли яке з них, не доведи Господи, захворіє —баба Явдоха коло нього крутиться, як біля своєї власної дитини. Багатьом дітлахам вона виливала переляк. Спочатку з воску виливала фігуру, угадуючи, хто дитину перелякав, а тоді щось шептала, читала молитви й водила своїми шкарубкими долоня ми над головою. Воду, на якій виливався переляк, дитина мала пити тричі на день, поки всю не вип’є, а порожню банку з-під води треба було, щоб ніхто не бачив, винести опівночі на пере хрестя доріг, там розбити й бігти додому не озираючись. Справді, така нічна мандрівка переляк як рукою знімала! 164 слова
За М. Гриценком
52