Я (не последняя буква в алфавите) by Olena Pronicheva

pronya

#1 акустика аватар аматор атом аляска

[не последняя буква в алфавите]

3 повнометражні фільми про війну зняв хлопець із села Любимівка Херсонської області....18

заради музики...

готуй канікули взимку - поїхали на Аляску...30 покоління Люголю + Чорнобиль = фарева...6

...34

Цей журнал для тебе і виключно про тебе. Прочитай назву, і ще раз у цьому переконайся! В “Я“ ти знайдеш інфо про те, чого ти можеш досягнути, коли сам цього чесно захочеш. Ти познайомишся з тими, хто це усвідомив і почав рухатися у напрямку до своєі мріі. “Я“ розкаже тобі, як легше проходити деякі перешкоди, які будуть на твоєму шляху, підкаже, над чим варто було задуматися б. Покаже, яким цікавим іноді бувають, здавалось би, непомітні дрібниці. “Я“ відкритий для тих, хто хоче показати іншим своє, неординарне Я. Приєднуйся! Ми - сильні, талановиті і успішні. І це не мантра чергового фільму про сенсаційну таємницю, як здобути щастя. Просто коли так і є, навіщо від цього ховатися? Така вона проста абетка щасливого і цікавого життя. А почнемо ми іі з якоі літери? Правильно! Аааааа. ваша Я.

солістка української групи “Немного нервно“ - Катя Гопенко - життя

збагачуй словарний запас - дивуй дівчину, хлопця, маму, викладачів...29 Бушевала із програмами дизайну, диктофоном і прочіми штуками Пронічева Олена Миколаївна. Допомагали їй люди добрі, поклони їм до землі! Контактуйте: ziu_ziuka.livejournal.com, kvntochka@rambler.ru. На авторські права не зазіхала, все робилося від щирого серця! І, звичайно, слава Могилянській школі журналістики! кінець 2009 року.

Як писати про власне Я?

дається, що там – написати власну біографію... Народився, вчився, одружився, і т.д., і т.п. Але і тут є свої неписані закони, яких треба дотримуватися. Адже бланків як таких – за якими можна «списати» - немає. Зазвичай дають тобі чистий папірець – і згадуй своє життя-буття. «Я» підскаже тобі – як правильно його згадати. Головне – пам’ятай, що автобіографія і резюме – це дві різні речі. Тож, «дивись, студент, не переплутай!» Якщо ти пишеш автобіографію для того, щоб влаштуватися на роботу, чи взяти участь у якійсь програмі, тоді все дуже просто. Всю інформацію необхідно подавати в хронологічному порядку. Розташовувати можна порізному: ставити через дефіс дати, які будуть позначувати період часу; вказувати на часовий проміжок часу за допомогою прийменників; ставити дати у дужечках після вказування події. Інформація, яка буде цікавити твого майбутнього роботодавця, складається з таких блоків: - прізвище, ім’я, по-батькові, дата і місце народження; - отримана освіта; - трудова діяльність.

Окремо в автобіографії вказуються нагороди та заохочення, які зазвичай не описуються в інших документах. Тому тут можна розписати усі свої “подвиги былой славы“. В кінці приписуються паспортні дані, домашня адреса і телефон, також ставиться підпис. Ніхто більше не повинен ставити на вашій автобіографії якісь позначки. Та й вам теж забороняється робити якісь помарки та помилки. Тож запасіться папером. Що ж стосується автобіографії для більш творчих особистостей, яким є чим поділитися з іншими, а саме своїм “звивистим“ життєвим шляхом із майбутніми нащадками. То тут вже чітких правил не встановлено. Автобіографія такого типу існувала ще в Давній Греції. Навіть виокремили автобіографію як окремий літературний жанр, проте не плутати з мемуарами. Мемуаристи більше уваги приділяють зовнішньому, тому що оточує автора - подіям і людям. Автобіографія ж про себе любимого. І першочергово - це досить егоїстичний твір. В будь-якому разі доведеться вихваляти себе. Навіть виступаючи в ролі жертви. Головною проблемою є ваша щирість і готовність постати перед читачем, таким, яким ви є насправді.

Автобіографія

Покоління люголю Лякатися слова «Чорнобиль» вже не модно. Минуло 20 з гаком років, а за такий час пам’ять пристосовується до будьякого страху. Ну й що, що за півтори години від станції м. Петрівка починається зона. Я і всі мої однолітки народилися з Чорнобилем. А в Польщі такі як я називаються «покоління люголю»...

Ми

– діти народжені в 86-87 роках. Ми – покоління Чорнобилю. І якщо ви скажете – що за дурниці, яке це має значення? Ми наведемо в приклад наших мам, які боялися нас народжувати. Вони як ніхто інший вчили, що таке радіація. Ми – покоління, вигодоване люголем, а не пепсі, як кажуть. Кожному з нас є про що розповісти. Тільки нас не питають. Здавалось би, парадокс. В країні, в якій сталася найбільша за історію людства техногенна катастрофа, про цю катастрофу розмовляти не хочуть. Ця катастрофа, відлуння якої звучить ще й досі, не є пріорітетною ані в політиці, ані серед громадськості. Трагедію згадують тільки в «червону дату календаря». Напередодні квітня проводяться парламентські слухання, які кожного року залишаються слуханнями. Традиційно відбуваються мітинги. «Ритуально» 26 квітня у ЗМІ з’являються безліч матеріалів, присвячених Чорнобилю. І знову затишшя до наступного року. Лише, коли сядеш на зелений великий автобус – півтори години від станції м. Петрівка – і ти на зоні, от тоді

хочеться розмовляти. Про фон радіації перевищуючий норму, про спустошені міста і села, про пусті хати, в яких винесли все, що теперь випромінюється на

просторах сусідніх колишніх республік. Про людей, які там працюють, але продовжують посміхатися, і навіть виглядають молодшими за тих, хто

Атом

живе поза радіаційною загрозою. Яна Марчук, Білорусь: Я не думала, що людина здатна настільки пристосовуватися та звикати. Мене вразили робітники станції в легкому одязі із короткими рукавами в 100 метрах від саркофагу. Люди навколо КПП, які сміялися над нашою групою, коли ми викидували взуття, в якому ходили по зоні. Зі школи я знала про пероди напіврозпаду, які дорівнювали тисячоліттям, про страшні хвороби, які проявляються через покоління. Я впевнена, що про це чули і не раз і ті люди... Але, напевно, це щось на кшалт захисної реакції мозку – затерти, заслонити, приспати думки про близьку небезпеку. Напевно, по-іншому жити було б нестерпно... Про Чорнобиль або погано або нічого. Сьогодні це просто символ всього руйнуючого та знищуючого все навколо. Принаймні саме так сприймають нас у світі. Раніше на Чорнобиль їхали під загрозою трибуналу, сьогодні – це нова туристична Мекка. Ви ще не були в Чорнобилі? Тоді ми йдемо до Вас! Ольга Зубрицька, Польща: Під час подорожі по Чорнобилю побачила багато цих іграшок, взуття, пляшок, особистих речей всередині будівель, і назовні. Спочатку це мене дуже шокувало. Потім я зрозуміла, що ці речі не можуть бути справжніми, 23річними, не можуть лежати з 1986-го року. Мені здалося, що їх хтось підкладає для того, щоб справляти враження на туристів.

«Обережно! Радіація!», і на КПП у сержантів завжди є робота. А неподалік від в’їзду в 10-ти кілометрову зону біля дороги сидять бабусі й дідусі, які продають гриби та ягоди з місцевих лісів. В самому місті до туристів можуть підходити місцеві жителі чи «самосели». Для них тут

В 2002 році почалась розробка комп’ютерної гри «S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобилю». Розробники спеціально побували в зоні, по-перше, щоб перейнятись атмосферою, по-друге, відтворити «мертве місто» якомога реальніше. Місто стало реальним онлайн. По ньому забігали тисячі хакерів із кулеметами в пошуках мутацій і монстрів. Вдала замальовка до іміджу країни. Віктор Веливченко, Україна: Як тільки стали в’їзжати в Припять, я зрозумів, що я вже тут був. Біля цього будинку культури я бігав з автоматом, вбивав монстрів. Сама катастрофа тепер сприймається як гра. Чи новий сюжет для крутого голівудського блокбастера. Щось навіяне нам капіталістичним Заходом. Як писала тоді радянська преса. Словосполучення «зона відчуження» викликає посмішку, коли бачиш кількість машин, які рухаються в сторону знаків

с п р а в ж н і й соціалістичний рай. Привозять пенсію додому, завжди є світло, газ, і горяча вода, а головне – тиша і спокій, що так потрібно на пенсії. Тут вам усі посміхаються, і радіація вже не виглядає монстром із кістлявими руками. Тим більше риби із трьома головами ти так і не побачив, та й квіти тут такі ж як і там, півтори години до станції м. Петрівка. Ева Лютер, Німеччина: Я чула, що природа тут сіра без будь-яких особливостей, відмінностей. Після подорожі було зрозуміло, що все це лише міф. Ян Марков, Білорусь: Думав, що там обов’язково будуть якісь мутації. Очікував побачити відомий рудий ліс. Проте стало відомо, що ліс просто захоронили, а час мутацій ще не прийшов.

Людина завжди боїться того, чого не знає. Невідомості. Радіація в цьому випадку – абсолютний сюрприз. Адже якщо сьогодні ми виставляємо обличчя під теплі промені київського сонця, невідомо, як ці промені вкупі з підступними частинками атому почнуть змінювати клітини, замість того, щоб подарувати нову засмагу. Страшно, коли в музеї Чорнобилю тобі показують порося з декількома головами, і розказують – клітини тварини мутують повільніше. Мутація на людському рівні проявиться на шостому поколінні. А ми, покоління люголю, лише перше, то чому ж нам тоді не позасмагати? Цікаво, що страх зростає пропорційно відстані країни до Чорнобилю. Ставлення однолітків з різних країн до радіації видно одразу. Українці бавлячись, намагаються зловити найефектніший кадр в розвалинах старого проспекту. Німці в цей час сидять в автобусі, перелякано дивлячись через скло, на «постери» ВКЛСМ обплетені паростями свіжої зелені. А чого нам боятися, як під дверима пустої багатоповерхівки акуратно складені купкою, лежать радіатори. За скільки вони будуть продані завтра? Є речі, які поєднують однолітків та перетворюють їх в покоління. Ми росли в різних умовах, з різною історією та культурою. Але до нашого народження з’явився Чорнобиль. І сьогодні нас поєднує, повинна поєднувати відповідальність. Бо Чорнобиль – не тільки минуле, але й теперішнє, і далеке майбутнє. Петро Кузнєцов, Білорусь: Чорнобиль – біда здебільшого білоруського та українського народів, але тим не менш, вона поєднала людей з багатьох країн світу. І його вплив на сучасне суспільство дуже великий, в тому числі і з простої, людської точки зору.

Атом Коли я показувала фотографії з Чорнобилю своїй подрузі в потязі, до нас підсіла семирічна дівчинка. Розглядаючи мовчазні знімки, вона постійно їх коментувала. А коли дівчинка побачила четвертий реактор, вона викрикнула – «Дивіться, ангел!». Я дуже здивувалася. Як четвертий реактор може нагадувати ангела? Але тут я звернула увагу на хмаринку, яка своїми обрисами дійсно була схожа на великого ангела, що завис над реактором. Нехай співпадіння, але ж хіба не диво береже Україну від Чорнобильської загрози?

фото: Anna Goldman

Катя Гопенко: Немного Нервно

Акустіка

и неизлечимо жива

Музыкантов много. Кто из нас не учился хотя бы год в музыкальной школе, страдая от тяжелого баяна или линейки строгого препода? Мы все когда-нибудь писали стихи, сочиняли песни, и выступали перед многомиллионной толпой, распевая очередной хит в расческу или флакон от лака. Людей, которые не останавливаются на расческе, на самом деле мало. Тех же, кто стал жить с музыкой, ради музыки и для музыки – еще меньше. Катя Гопенко – мир музыки района Гребенщикова, Дягилевой, Арефьевой. Не человек-оркестр, но девушка-музыка. Ее знают в России, в Украине – пока “широко известна в узких кругах”. Но “Я” знает, что все еще будет. Знакомьтесь… Я: Твой первый музыкальный инструмент?

К: Сложно сказать. Почему-то на ум сразу приходит губная гармошка с надписью «Jesus loves you», на которую кто-то наступил. Она валялась на улице. Но это был один из последних инструментов в моей жизни. И мне кажется, самый главный. Разбитая, растоптанная губная гармошка, на которой написано «Бог любит тебя» (смеется). Изначально я начала играть на скрипке. Меня родители отдали в музыкальную школу. И там я играла восемь лет. Совершенно безуспешно. Мне не нравилась скрипка. Знаешь, как бывает, чувствуешь, что то, что ты делаешь, - не твое. Вот там ощущение было полнейшее. При чем все 8 лет. В South Parke есть хорошая фраза: «Жизнь всегда такое дерьмо, или только в детстве?». В детстве ты не можешь себя никак морально защитить, тебя заставляют – ты это делаешь. Мне не нравилось, но я играла. Потом я окончила музыкальную школу,

скрипку положила, и больше в руки с тех пор не беру. И как-то случайно появилась гитара. Когда мне было лет 12-13. Какой-то папин друг пришел с ней к нам в гости. Шел дождь, поэтому он решил оставить гитару у нас дома. Я давай там что-то дергать. Потом мне показали аккорд, другой. В итоге получилась Цоевская песня «Звезда по имени солнце» - и покатилось. Я: На гитаре ты сама научилась играть? К: По сути да. Не знаю, как это все происходит. У меня есть такое странное свойство музыкальный инструмент появляется в моей жизни, очень долго стоит в углу, а потом я однажды беру его в руки и начинаю играть. Так случилось с пианино. Пианино стояло с самого детства у нас. А потом года четыре назад я его открыла, и начала на нем играть. И писать песни тоже. Я: На каких еще инструментах умеешь играть?

Акустіка К: Скрипка, гусли, гитара, пианино, всяческая перкуссия: тамбурины, колокольчики, шумы дождя, которые тоже инструментами считаются. То есть пять. Я: Когда ты написала свою первую песню? Когда настал момент, когда ты решила, что хватит играть кого-то, а пора играть свое? К: Я хорошо помню этот момент, когда я знала три аккорда – Am, Dm и Em, естественно, и целых две песни. Одну Булата Окуджавы про «Бумажного солдата», а вторую Виктора Цоя «Звезда по имени солнце». И я подумала: ну что же такое! Ни одна песня (из двух) не способна передать то, что я переживаю. Нечего спеть под настроение. И под настроение взяла и начала писать песню, потому что стихи-то я писала с 6 или 5 лет, наверное. О чем была первая песня – не помню. Помню, что она была. Я: А на данный момент, сколько у тебя уже песен? К: Где-то после сотни я их перестала считать. И вообще, к песням отношение меняется с годами. Из того, что мне когда-то казалось хорошим, многое сейчас уже кажется недостойным того, чтобы выносить это на люди. Ну, сейчас, того, что можно исполнять штук 100, может, 50 есть. Я: Ты начала писать песни, а когда решила не только сама играть, а еще и с кем-то? К: Это было в классе девятом. У меня была подруга, и ей безумно нравились мои песни. Она как-то сказала: «А чего ты сама играешь? Давай группу создадим». Группа называлась в итоге – «Авалон». Мы там как-то, не знаю как, нашли двух чувачков. Один играл на электрогитаре, другой на басу, и мы начали творить. Играли 4 года. Подруга изначально пыталась играть на ритм-гитаре, потом както плюнула на это все и ушла от нас. А я вот осталась. Пела. Но в итоге, ни к чему хорошему это не привело. Я: К чему-то это всё-таки привело? Группа распалась?

Акустіка К: Ну, как группа распалась… Из неё ушла я! А ведь я писала песни и пела. Какое-то время гитарист пытался писать песни и петь, но это было настолько ужасно, что группа распалась окончательно.

по России, Белоруссии, Украине. Я играла и пела. В какой – то момент я поняла, что это мне доставляет большее удовольствие, чем то, что мы делаем в группе. Да и люди это лучше воспринимали.

Я: За время существования «Авалона» что вы успели сделать?

Я: «Немного нервно»: какая ваша история, с чего всё началось?

К: Мы, кстати, неплохо выступали. Выступали много в Запорожье. «Червону руту» (прим. «Я» - самый престижный в Украине украиноязычный фестиваль современной молодежной музыки) областную выигрывали. Мелкие конкурсы были, по всяким клубам играли. Но при этом я продолжала быть «женщиной с гитарой», автостопом ездила

К: Когда распался «Авалон», какое-то время я одна ездила с гитарой. Потом мне стало скучно без музыкантов! Думаю: надо найти флейтиста. Я как-то пела в авангардном проекте, и ходила там и стонала: «Найдите мне флейтиста!». У второго вокалиста группы лопнуло терпение и он сказал: «Вот тебе номер телефона, это бывший одноклассник, звони ему, он

флейтист!». Я в тот день выиграла «Зорепад» областной (Запорожский музыкальный конкурс), весёлая, написала смску, мол «чувачок надо поиграть в группе, говорят у тебя флейта есть». И он: «давай я приду, порепетируем». Это был будущий флейтист группы «Немного Нервно» - Рома Резник. Он пришёл на репетицию ко мне домой (больше было негде) со своим другом, который просто за ним увязался хвостом - его звали Игорь. Я им показала песню – всем понравилось. Начали играть. А Игорь сидел, маялся-маялся, и говорит: «Мне скучно». Я ему в руки тамбурин, и говорю: «стучи!». Он: «А как это?». Я: «А так это. Бери и стучи!». Так Игорь стал перкуссионистом группы «Немного нервно» (улыбается). Я: А название придумала ты? К: Да. Знаешь, как бывает, однажды ты просыпаешься, и понимаешь, что это тот человек, которого ты ждала всю жизнь! Точно также, я однажды проснулась и поняла, что группа должна называться вот так! Так она называется, и все. Я: У вас всегда «немного нервно» или бывает «мало нервно», «много нервно»? К: У нас в основном немного, но много тоже бывает. Всё зависит от ситуации. С группой все так закрутилось, завертелось.

Акустіка Потом стали появляться музыканты, которые просились поиграть с нами. Я перед этим случайно, когда еще «Немного нервно» не было, ездила в Севастополь и записала сольный альбом. Я там пою, играю, и один старый блюзмен подыгрывает иногда на второй гитаре. Этот альбом разошелся, и люди, которые его послушали, стали обращаться с предложением поработать со мной. Так, клавишник у нас нашелся, гитарист. А потом и ударник с басистом материализовались. Я: Что у вас сейчас: где участвуете, в каких фестивалях? К: У нас сейчас все расписано. Каждые выходные, каждую неделю мы где-нибудь играем. Иногда возникают такие ситуации, когда звонят ночью, говорят: «Катя, в субботу,

Акустіка в Днепропетровске, литературно-поэтическое дело в честь Международного дня нищеты. Вы обязаны приехать, поиграть. Бесплатно, в день нищеты». Ну, раз народ просит… Я: Как ты опишешь своего слушателя? К: Человек, который меня слушает, это человек, который хочет что-то услышать. Есть люди, которые слушают музыку на расслабоне, просто включил, и ни о чем не беспокоишься. Как говорили в свое время о джазе: в новое время нужна музыка, которая бы шелестела из-под кроватей и шкафов и не мешала людям заниматься своими делами. Наша музыка к такой не относится. Когда мы играем в кабаках, нас очень часто просят там больше не играть. Люди перестают есть, и заказывать выпивку. Они просто упираются взглядом в то место,

где находимся мы. И им уже не до пива с орешками. Мой слушатель – тот человек, который попал в резонанс со своей жизненной ситуацией в конкретную какую-то нашу песню. Я пишу песни потому что очень часто попадаю в такую ситуацию, в такое состояние, когда хочется что-то спеть, и нечего. Ни одна песня не может это передать. И тогда я ее пишу. Я: Ты долго можешь находиться на одном месте, в одном городе? К: Могу-то долго, но с каким качеством! Я, например, две недели никуда не ездила, мне было так плохо, меня так ломало. А потом случайно мы уехали в Днепропетровск, поиграли, и сразу как-то полегчало! Теперь две недели можно жить!

если ты живешь и чем-то занимаешься, и есть хотя бы один человек, которому это нравиться (и это не твоя мама – ей всегда нравится), значит, этим стоит заниматься, значит это кому-то нужно. Найдется еще один человек, третий, четвертый. Я, например, занималась музыкой очень долго. Когда я начинала, я такого наслушалась о себе. Я и бездарь, и песни у меня полный бред, и петь я не умею, и играть я не умею, и ничего я не умею. Важно быть верным себе, и тому, чего ты хочешь. Но если ты можешь чего-то не делать - лучше не делай. Я не могла не заниматься музыкой. Поэтому я все еще с гитарой на всех доступных сценах. Жизнь – это место для шага, место для поступка. Некоторые до смерти на этот поступок не решаются и об этом жалеют. Я: Для тебя этот шаг – это музыка?

Я: То есть, когда вы станете знаменитыми, то гастроли тебя точно пугать не будут? К: Да нет, конечно! Мы сейчас уже думаем завести трейлер и в нем жить, чтобы там была и репетиционная студия, и дом, и транспорт для постоянных гастролей. Вот Биттлз, например, как-то раз пустились в гастроли, которые длились четыре года! Представь себе, людям было всё равно где жить! Они любили музыку! Я думаю, что я бы на это уделила не меньше четверти жизни, четыре года это было бы даже мало, чтобы спеть во всех тех местах, где бы хотелось спеть!

К: Для меня – это музыка, потому что я оставила практически все, кроме этого. У нас очень много песен грустных и о смерти, но на самом деле смерть заставляет задуматься о жизни и ее ценности, и я призываю всех, кто это будет читать, чаще думать о том, зачем они живут, и с какой целью они это делают. И есть в их жизни хоть какой-то смысл. Или они живут для того, чтобы ходить на работу, смотреть телевизор, пить пиво по пятницам. Это тоже какой-то смысл, но это далеко не все, что можно от жизни получить. Я: Чего б ты никогда не сделала в жизни?

Я: Твое интервью прочтут люди, которые только начали заниматься музыкой – чтобы ты им посоветовала?

http://www.nervno.com/ http://kategopenko.my1.ru

К: Бросайте скрипку и бегите оттуда) Совет от меня, подтвержденный всем моим жизненным опытом, - никого не слушайте. Когда вы чемто занимаетесь, вначале все говорят, что это очень плохо. Тому есть 2 причины: либо вы ничего не умеете, и это действительно плохо. Либо вы делаете что-то слишком хорошо для своего возраста, и всем завидно. Поэтому вы продолжайте этим заниматься. И останутся люди, которые будут говорить, что это плохо. Им просто нравиться так говорить. Но появятся люди, которые будут говорить, что это хорошо, и им это будет нравиться. И

К: Ради денег не бросила дорогих мне людей. Недавно у нас был такой разговор душевный с музыкантами нашими, и один из них сказал: «это опасный проект, когда один человек все сочиняет, а остальные только исполняют. Найдется какой-то продюсер, выдернет его, а все останутся там же, где и были». Меня эта мысль шокировала. И стало очень противно, от того, что есть люди, которые действительно так делают. Я бы никогда так не сделала. Совместная музыка – это как совместный ребенок. С человеком можно развестись, но он продолжает быть отцом твоего ребенка. Я: Чем бы ты хотела закончить наше интервью?

К: Смехом. Этим оно и закончилось (прим. «Я»

Аватар

Ти знаєш, що ти людина? Д

жеймс Кемерон знає, що таке кіно. Справжнє, велике, захоплююче. Яке змушує охати і ахати, відволікатися від попкорну, і водночас завертає розум глядача не в рожевії обрії марінь, а в конкретні роздуми із серйозною тематикою. Кемерон знімає таке кіно. Хай усміхаються скептики, але «Титанік», «Термінатор», «Чужі» – хрестоматійні стрічки, за прикладами яких в Голівуді знімаються кращі блокбастери. І маестро-Кемерон не розмінюється на дрібниці. “Аватар“ - нова, фотореалістична, згенерована на комп’ютерах мега-картина із живими акторами (Сем Уортінгтон, Сігурні Уївер, Мішель Родрігес). Спеціально для зйомок була виготовлена камера, яка одночасно двома об’єктивами знімала матеріал для трьохвимірної картинки. В результаті - остання найдорожча стрічка в історії кінематографу. Сценарій до фільму також був написаний Джеймсом. Начебто існує планета Пандора (для неї навіть була розроблена окрема енциклопедія з описами тварин і рослин), і на цій планеті живуть племена На’ві високі сині створіння, які об’єднані духовно із своєю планетою. І, звичайно, є “яблуко

роздору“ - камінці, на яких лежить планета коштують неймовірно дорого. От і прилетіли людоньки збагачувати кошелі своїх гуманних найманців. А далі... Далі звичайна історія, яка неодноразово повторювалася і тут, на Землі. Люди із зброєю, племена із стрілами. Хто перемагає? Точно не дружба. Але як на диво в цьому фільмі Кемерон дав шанс коханню, яке виникло між “нашим“ та їхньою. Сильному коханню. Замість банальних жахіть, крові та відгризених чудовиськом рук ми знайомимося із самими собою, із своїми власними аватарами, бачимо, як можна “чути“, “відчувати “ один одного, “відчувати“ те місце, в якому ти живеш, яке кормить тебе, дарує повітря, воду і їжу. Окрім безлічі технічних заморочок, які тільки роблять фільм більш казковішим, в “Аватарі“ ще й багато такого, над чим можна задуматися, вирішувати, за кого ти - за людей, чи... А ще Вам обов’язково насняться після фільму кольорові сни. А, можливо, наснитьс я і сама Пандора із неймовірними барвами та літаючими горами. Головне, щоб не наснився Термінатор).

Аматор

“Я просто люблю повний метр.” В’ячеслав Білий. Де ж мої 17 років? Перший курс універу, безвідповідальна, розхристана юність, відчуття абсолютної свободи та безмежжя. А що ви творили в свої сімнадцять? Слава Білий з села Любимівка Херсонської області в свої сімнадцять вже зняв три повнометражні фільми про війну... Я: В чому полягає професія режисера? Що він повинен робити на знімальному майданчику?

як потрібно.

В: Як казав мій майстер (прим. «Я» Роман Ширман. Слава навчається на першому курсі режисури КНУКіМ): «Режисер повинен думати – це його основна професія, за це йому платять гроші». Режисер – людина творча, який повинен думати й все. І придумувати нові ідеї.

В: Як це було давно) В 2007 році, коли назбирав гроші на камеру. Ми в 9 класі зняли перший фільм до Дня Перемоги. Зробили такий сюрприз. Але під час зйомок було багато конфліктів: на нас три заяви в міліцію подали, за те, що ми в німецьких формах по селу ходимо. Потім з’ ясували, що це робиться для доброї справи, і навіть міліція ще й допомогла. Віддала старі шинелі, щоб ми їх переробили в німецьку форму. Так, 9 травня ми показали свій перший фільм. Були дуже гарні

Я: Які ти виконуєш функції на знімальному майданчику? В: Придумую сценарій, в деяких моментах навіть беру камеру й сам знімаю. Сам граю і командую іншими акторами, щоб вони грали

Я: Коли ти почав знімати?

Олександром. Спочатку ми знімали навіть фотофільм, фотографувалися в формах. Але коли з’вилася камера, ми написали сценарій, і зробили фільм. Що ще наштовхнуло... Любов до Батьківщини! Я дуже патріотична людина! Мені подобається тема Великої Вітчизняної Війни, я захоплююся її героями, і я знімаю на цю тему фільми і буду знімати далі. Я: Твоє село Любимівка в історії Великої Вітчизняної війні відігравало якусь роль?

В: Мій третій фільм «Подвиг солдата» саме про моє село. Були відібрані п’ ять героїв, які загинули за свою Батьківщину. Всього за Любимівку загинуло 55 чоловік, а взагалі з нашого села пішло воювати більше сотні людей. І саме про них ми знімали наш третій фільм – «Подвиг солдата». Фільм був заснований на реальних подіях. Я: Як село ставиться до твоєї діяльності, твоїх фільмів? В: Тепер вже всі звикли, ніхто заяв не подає. Кінокомпанія «Піонер Пікчерс» процвітає.

Назва пішла від совхозу, який в селі знаходився. Люди всі нас знають, допомагають в зйомках. Кого не просимо – ніхто не відмовляється, знімаються в фільмах наших. Виручаємо, як можемо, один одного. Я: Після трьох місяців навчання на режисурі, що змінилося в підході до професії? В: Я знав, що буде цікаво вчитися, але дізнався ще більше цікавого від нашого викладача, професора нашої майстерні Романа Ширмана. Зараз ми

відгуки. І усі захотіли, щоб ми зняли ще один. Я: Про що був перший фільм? В: Фільм був на тему Великої Вітчизняної Війни, називався – «Служили два Товариші». Це були перші спроби в воєнній тематиці. Ми зняли чудовий фільм на одну годину, глядачі добре оцінили його. Я: Що тебе наштовхнуло на зйомки першого фільму? В: Наштовхнуло те, що я займався колекціонуванням воєнної форми разом з моїм другом Федораком

власна колекція Слави

Аматор працюємо над фотофільмом. І з кожним роком, напевно, буде збільшуватися досвід – що дасть можливість стати справжнім режисером. Я: Коли я дивилася твій фільм «Два солдата» в мене було відчуття, що ви не награлися в дитинстві в війну і вирішили відігратися в кіно... В: Звичайно, спочатку це виходить як «стьоб». Але з кожним роком ми розвиваємося і «стьобу» стає менше. В отанньому фільмі сміху майже немає. Грали серйозно. В першому фільмі був сміх, як комедія вийшло. Але з кожним роком ми стаємо більш професійними. Виходить смішно, тому що із зброї немає вогню, зброя виглядає як іграшка. А взагалі ми намагаємось робити все серйозно. Я: Тобі хочеться знімати не «стьоб», а серйозні фільми? В: Війна – це серйозно. Її треба відтворювати, щоб люди в тих моментах, коли потрібно плакати, вони плакали, а в тих де сміятися, сміялися.

Аматор Я: Ти сам пишеш сценарії для своїх фільмів? В: Так. Але для перших двох фільмів ми не писали сценарії, вони в голові у мене були, а на листочку не було. Для третього фільму писати сценарій мені допомагала одна жінка з села. Для останнього я сценарій дописав нещодавно, літом ми будемо його перезнімати. Я: Як Ви намагаєтесь відтворити історичну правдивість? В: В сенсі правдивість? Щоб досконала була зброя, форма? Ми робимо все для того, щоб було правдиво. Макети зброї робимо. Не допомагають нам експерти, ми самі займаємося. У виробництві зброї нам допомагає Галет Олександр – хрещений батько мого брата. В нього є всі розміри по старим журналам. Ми в достовірності відтворюємо сантиметр в сантиметр. Форма у нас така як потрібно, як натуральна. Тільки вогонь зі зброї не вилітає. Працювати із спецефектами ще не навчилися. Я: А вибухи як навчилися робити?

робочий процес

В: У нас все натуральне, є і кров після вибухів, після ударів прикладу! Все відбувається посправжньому! Щоб зробити вибух – купляємо піротехніку, пітарди великі! Вибухи імітуємо, на комп’ютері звуку додаємо. Це все монтаж.

Я: Ти знімаєш кіно за власний кошт?

Я: В тебе брат працює як оператор?

В: Не знаю. Неввічливо простити гроші на фільм. Але якщо хто хоче – можете дати мені гроші на фільм.

В: Так. Я: Він сам режисером?

мріє

стати

В: Я не знаю. Він знімає, але в нього мало досвіду, можливо, коли школу закінчить. Він тільки в сьомий клас ходить! Я: Він сам захотів знімати? В: Я його примусив. Я не хотів довіряти камеру чужим рукам. І після цього він став добре знімати. Я: А інша твоя команда? З кого вона складається? В: В основному нас троє: я – режисер, брат мій – оператор і піротехнік, та Олександр Федернак – костюмер. Я: Де ти знаходиш акторів? В: Акторів знаходжу дуже просто. Кажу: «Ти, ти і ти сьогодні граєш!». Вони: «Добре! За пиво працюємо!». Це, звичайно, жарт! Після зйомок ми святкуємо, продивляємося відзняте за келихом пива, за чаєм, хто не п’ є. Зйомки у нас проходять дуже смішно. Якщо побуваєте у нас на знімальному майданчику – вам дуже сподобається!

В: Взагалі-то так. Я ніколи грошей не просив, не шукав спонсорів. Я: Ти думаєш просити гроші?

Я: Як ти вирішив знімати «повний метр»? Всі ж починають з короткого! В: Я не люблю знімати коротко. Я хочу все виразити в «повному метрі». «Короткий метр» це не моє. Для фестивалей я «обрізаю» фільм і виходить ніщо! Коли дивишся «повний метр», можна все зрозуміти. Я люблю «повний метр» - він

робочий процес все розкриває. Побільше подій хочеться зняти! В короткому метрі так не знімеш. Знімеш основне, але ж не все. Я просто люблю «повний метр»!

Я: Як ти вважаєш в найближчому майбутньому тема Великої Вітчизняної Війни буде популярною? В: Я думав про це. Зараз молодь змінюється. Вони забувають про героїв, які воювали. Саме такими фільмами можна нагадувати людям. Якщо робити їх цікавими, то вони будуть ходити на такі стрічки. Зараз це не дуже актуально, але треба хоч раз на десять років випускати фільм про війну, щоб люди знали, пам’ятали, хоча б на якусь річницю, 9 травня, наприклад! Це повинна бути традиція! Я: А в тебе в родині хтось воював? В: Мій прадід воював, вийшов підполковником у відставці, пройшов усю війну. Зараз я бережу усі його медалі та ордени.

Ми звикли бачити речі, такими, як нас привчили їх бачити. Тож чорне ніколи не стане для вас білим. А біле не перетвориться на чорне. Стіл залишиться столом. А стул так і буде виконувати функцію стула. А кому яке діло - якщо стул випадково стане столом, а стіл - стулом. А якщо цей дерев’яний стіл завжди мріяв про те, щоб на ньому хтось сидів. Сидів і мріяв. Про щось таке ж неймовірне. Нікому жодного діла. В тому то й річ. Що можна стати ким завгодно, аби хотів. І бачити в чорному тільки біле, аби було бажання. Це не фотосторія гламурного позитиву із начищеного одягу та блискучих туфель із стразами. Це історії речей, яких об’єднує літера А, як і весь журнал в єдине ціле. Адже так добре, коли є через що поєднатися. І для цього інколи достатньо однієї літери. А деяким і одного слова, а не трьох, як усіх привчили казати. А можна і не казати, головне, щоб це була правда. Не заради красного слівця. Не заради мами, сусідки, а заради самого поєднання, об’єднання в один унісон. Так, щоб усім було заздрісно. А?

Ми ділили Апельсин, нас багато - він один...

“И все стихи мне изволили читать про всякие “темные аллеи”, — прибавила она с недоброй улыбкой”.

Son homme est un artiste C’est un drôle de petit gars Un Accordéoniste Qui sait jouer la java

Я вся — тона жемчужной акварели, Я бледный стебель ландыша лесного, Я легкость стройная обвисшей мягкой ели, Я изморозь зари, мерцанье дна морского.

www.alenka.ru

Абетка

світі існує всього 200 тисяч слів. Саме із такої цифри складається «загальний словник» мов сучасних промислово розвинутих країн. Начебто так мало. Адже, якщо нас 6, 5 мільйярди, то на кожного мешканця планети припадає 0,0325 слова. Тільки якщо ви не Юрко Зелений, і не видумуєте власний «новотвір». Повний словник мов ведучих націй сучасного світу набагато більший. Він включає до 30 мільйонів наукових та технічних термінів, при тому, що їх склад поповнюється майже не щодня. Додаючи трохи цифр в цю словесну арифметику: ми щодня використовуємо до 1000 слів, а середньостатистичний освічений європеєць активно використовує близько 20 000 слів (половину з них – доволі рідко). Тож, зростати є куди, і розпочати можна з літери

А:

Адідас, -а, ч.; студ.; жарт. Курсант третього курсу військового училища. (за трьома стрічками на рукаві військової форми, що схожі на товарний знак фірми «Adidas»). Алгеброїд, -а, ч.; шк.; жарт.-ірон. Учитель алґебри та геометрії. Анріал, невід.; мол Нереально, неможливо. З англ. unreal. [Український жарґон, Леся Ставицька, 2005] Абстинент, -а, ч. Прихильник повного утримання від вживання спиртних напоїв, заборони виробництва й продажу їх. Автоіронія, -ї, ж. Іронія стосовно самого себе (зазвичай у автора літературного твору). Автокінопересувка, -и, ж. Комплект для показу кінофільмів (кінопроект, екран та електрогенератор) у віддалених населених пунктах. Агроманія, -ї, ж. Прагнення жити самотньо на природі. Айлурофілія, -ї, ж. Патологічна пристрасть до котів. Акайрія, -ї, ж. Психічний розлад, для якого характерні настирливість, схильність до повторення одних і тих же питань, прохань. [Великий тлумачний словник сучасної української мови, 2002]

Історія Афіші нараховує 200 років. Візуально яскрава, вона була придумана, щоб привертати увагу перехожих. За один вік Афіша перетворилася на справжній вид мистецтва, нею цікавились художники різних стилів. На мал. - Moulin Rouge: La Goulue. Автор: Генрі Тулуз-Лотрек. 1891.

Абракадабра, -и, ж. Таємне слово, яке перейшло від давніх евреїв та греків; рід заклинання, особливо від лихоманки, який пишуться трикутником та носиться на ладанці. Алектріомахія, -ї, ж. Бій півнів як різновид спорту. Антифон, -у, ч. Спів, що виконують по черзі два хори або соліст і хор. Апітерапія, -ї, ж. Лікування бджолиною отрутою та іншими продуктами бджільництва. Апломб, -у, ч. Самовпевненість у поведінці, розмові. Архаровець, -рівця, ч., лайл. Бешкетник, босяк, волоцюга. [Тлумачний словник В. Даля, 1880-1882 рр.]

Attention: многа букаф! многа букаф! многа букаф! многа букаф!

Attention: многа букаф! многа букаф! многа букаф! многа букаф! многа букаф! многа букаф!

Attention: многа букаф! многа букаф! многа букаф!

Канікули на Алясці

Аляска

Раніше студенти влітку їхали на картоплю в сусідній колгосп. Сьогодні студенти їдуть «на капусту» (на смак вона не смачна, але теж шелестить), і не в колгосп, а в Сполучені Штати. Ворк енд тревел – ось девіз проведення сучасних канікул нового покоління. Покоряючи Ю-ес-ей, спудеї добралися і до Аляски.

ляска – найбільший американський штат і в той же час найменш заселений. Цілий світ, розкритий нам Джеком Лондоном, приваблююче золото, захопливі історії, розказані доброю собакою Болто, природа намальована різкими фарбами телеекрану по National Geographic. І величезний ведмідь, який в річці лапою витягує такого ж величезного лосося. Аляска. Штат, який менш за все асоціюється із Америкою. І не тому, що колись, як люблять згадувати росіяни, ця територія належала Російській імперії, і була продана по 5 центів за гектар. На Аляску можна (треба) п о ї х а т и мандрувати. Щоб розказувати як побував в абсолютно іншому куточку планети. А можна ще й заробити. Гроші. Як обіцяють організатори студентських програм в Америці – багато грошей. Хоча й працювати доведеться теж багато. Принаймні не золото в горах шукати. Марія давно хотіла поїхати в Америку, розпитувала подруг які вже

фото by Lena Makedonskaya

неодноразово проводили свої канікули за таким далеким кордоном. Штатам є чим заманювати українців. Тим більше так легко опинитися на іншому контитенті, та ще й безкоштовно. Адже планується, що вартість програми ти в будь-якому разі відпрацюєш. В своєму регіональному офісі Марія відверто спитала у менеджерів: як їй за літо заробити на машину? Спочатку усі розвеселились, а потім один із робітників із загадковим обличчям підійшов до великої мапи Америки, що висіла на стіні, і багатозначно тицьнув пальцем кудись зовсім далеко від тієї Америки, про яку знала Марія, і куди збиралася поїхати. Там, в районі пальця менеджера, колір мапи був світлоблакитний, що одразу говорило про кліматичні особливості цих територій, а справа гарними літерами англійською було написано слово «Аляска». Помітивши зблідніле обличчя Марії, менеджер поча розказувати про рибні заводи, роботу по 24 години на добу, китів, кораблі, і баржі, а також про 10 тисяч, які можна з легкістю заробити за три місяці.

Аляска Останній пункт зацікавив дівчину найбільше. Кити посіли почесне друге місце. Олена про Аляску навіть і не думала. Але коли на континенті не знайшла роботи, вирішила з Майямі поїхати на Аляску. І коли літак приземлився в Сітці, де злітна смуга з двох сторін омивається океаном, а неподалік виднівся вулкан, засипаний снігом, Олена задумалась. Що можна робити на Алясці? В плані роботи. Працюють на Алясці з рибою, для риби і на рибі. І хоча здається, що за 3 місяці ви не зможете навіть дивитися в ці холодні скляні очі і ніколи більше не з’їсте будьякого рибного продукту – це тільки здається. Поперше, риба там свіжа, справжня і смачна, а по-друге студентський організм призвичаюється до будьякого виду роботи, навіть монотоннооднакової. І студенти із задоволенням повертаються на Аляску знову і знову, стаючи асами рибпромислу місцевого пошиву. Такого поняття, як «краща робота» на рибзаводах немає, за словами запоріжанки Олени Македонської. Є більш легка – наприклад з ікрою, яку в основному роблять дівчата, або поскладніше – грузити заморожену рибу

Аляска в вагони, складати її в холодильники, працювати на машинах – цю роботу зазвичай виконують хлопці. Оплачується уся робота приблизно однаково, більше отримують ті, хто приїзджає вдруге. Так, Олена другий раз була тімлідером, зв’язуючою ланкою між супервайзером та робочими. На Алясці холодно. Коли в Україні починалося літо, учасниця “Work and travel USA” Марія Капчинська разом з друзями фотографувалась в той час в шапках, світерах, замотана в шарфи та замучена довгими перельотами та пересадками. А добиратися до Аляски з України треба майже день, змінюючи не один літак. Але на Алясці гарно. І навіть витрачати слова на опис місцевої природи – марно, вважають б у в а л ь ц і . Приїзджайте, і побачите все на власні очі. Як просто по дорозі гуляють ведмеді та олені, які спускаються з гір у пошуках їжі. Гори, вкриті лісами і снігами, озера, в яких можна купатися влітку. А ближче до липня, коли з’їзджаються усі студенти - температура в середньому коливається від +15 до +20, і навіть можна згоріти, якщо будете в горах. Місцеві зацікавлені в студентських робочих руках. На рибних фабриках Аляски в “сезон” (червень-вересень) відчувається гостра нестача робочих рук. Тому власники із задоволенням

запрошують іноземних студентів на свої фабрики. У зв’язку з тим, що рибальські судна вивантажують на фабрику весь свій черговий улов, і його потрібно протягом доби переробити, тобто, відкалібрувати за вагою та якістю, обробити, заморозити, упакувати в тару (картонні коробки від 20 до 30 кг), укласти на складі, всі робітники фабрики працюють, поки не закінчать з вивантаженою партією. Тому працювати доводиться до 16 годин на день і без вихідних. Це, зрозуміло, оплачується за умовами трудового законодавства Америки, тобто, весь час на 50% вище. А ще на Алясці не сплачується податок. Також, проживання та харчування робітникам або повністю забезпечується роботодавцем, або коштує незначну суму грошей. За словами Марії Капчинської, щоб бійцівський дух студентів не згасав, також розроблювали спеціальний

розклад - кожні 2-3 години роботи був передбачений перерив із горячим чаєм, солодощами та фруктами. В фінансовому плані організатори обіцяють суми від 6000$ до 10000$ за три-чотирі місяці. Проте все залежить від удачі самого студента, а також рівня його вигадливості. Можна влаштуватися на овертайм - додаткові години, щоб заробити більше. А найбільш висока оплата на кораблях - хоча потрапити туди дуже нелегко і досить ризиковано. Більшість, хто побував на Алясці, повертаються туди ще. Хто за грошима, хто за тишею і спокоєм загадкового краю, хто за здійсненням своїх мрій. Це не просто подорож до Америки, це канікули в Алясці - і тут прохання не плутати. Зацікавились - гугліть, і вперьод! Я.

Гитара Н

ет, на себя наговаривать нельзя, слышишь? Она молча положила гитару на стол. Сегодня не получалось. Пальцы были слишком печальны. Проводя по дереву инструмента длинными ногтями, ей захотелось впиться в это дерево, как большой хищной птице. И проглотить всю печаль, которая, безусловно, происходила от гитары. - Сколько сегодня было слов. Сколько взглядов, улыбок, слез… - Да, это жизнь. Мы не вправе забирать у нее эти дары. - Неужели спокойствие подвластно только смерти. - И почему же ты ее боишься? Она подошла к окну. Куталась в черное пончо. Было холодно, в квартире не топили, а возле окна сильно дуло. - Я много чего боюсь. Это необъяснимо. Вторая девушка подошла к столу. Достала из вазы завядшую розу, и, поломав на три части, выкинула в окно. Она подхватила оставшийся от розы листок, и стала медленно щупать его пальцами. - Послушай, ты не виновата. Если так думать как ты, можно сойти с ума. Она приподняла листок к губам, и закрыла глаза. - Я не сойду с ума. Я и сумасшествия боюсь. Вторая девушка схватила вазу и вылила воду от розы ей на голову. В воде оказались еще листья от розы. Они остались у нее в волосах. - Очнись, ты уже год спишь! Очнись, слышишь? Девушка стала обнимать ее, крепко прижимать к себе, целовать ее щеки.

Она, высвободившись, уходит в ванную. Девушка в слезах разбивает вазу. - Ты на самом деле ничего не боишься вообще! Просто у тебя нет сердца, нет ушей. Ты ничего не слышишь, ничего не чувствуешь. Ты глухая! Глухая дура! С меня хватит.

Art Девушка, судорожно собирая вещи в сумку, случайно наступает на осколок от вазы. На ноге кровь. Она не обращает на это внимание, оставляя кровавые следы на полу. Она возвращается с еще более задумчивым видом, наблюдает сцену собирания вещей. - Надолго? - Издеваешься? Навсегда. - Кровь вытрешь перед тем как уйти. Она вышла на балкон, там было еще холоднее, чем возле окна. Теперь из-за мокрых волос было еще неуютнее. Ветер бился сквозь бетон девятиэтажного дома. Рядом хлестал давно оторванный кусок железа. Он завис между пятым и шестым этажом. Вот он то точно навсегда. - Когда ты успокоишься, вернешься? - А смысл? - Ты оставила здесь свою кровь. Это твой дом тоже. Девушка подергала замок на сумке. - Я не знаю. Я, наверное, устала. Хватит уже летать, пора бы успокоиться. Она с интересом разглядывала ее наивное молодое лицо. Большие глаза, рыжие волосы, ниспадающие большими завитками, нос, вздернутый к верху. Девушка взяла ее за руку, гладила долгие длинные пальцы. - Поверь мне, я люблю тебя, но из-за всего этого я перестала нормально смотреть на мир, я…я…не сплю больше, не могу улыбаться. Ты такая сложная… - Я очень простая, - и она, поджав губы, ушла на кухню. На столе еще лежала гитара. Она трогала струны и прислушивалась к длинному эхо. Девушка стояла у двери с сумкой. - Я думаю, ты меня простишь. Это ведь жизнь. И так тоже случается. Ну, полюбил он меня, и что теперь? Будь счастлива. Девушка, хлопнув дверью, уходит. - И что теперь? – повторяет она задумчиво. Проводит пальцами по гитаре и смотрит в окно. Она берет гитару и уходит из дома. На столе остаются ноты и осколки от вазы с кровью. Я.

*хз, сколько тут “А”, после ста сбилась. +а, ну и у этого журнала лицензии нет. такое)